«Цифрова Фортеця»

Ден Браун Цифрова Фортеця

Моїм батькам — моїм наставникам і героям

Борг вдячності: моїм редакторам із «Сен-Мартінз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитій Мелісі Джейкобс. Моїм агентам у Нью-Йорку — Джорджу Візеру, Ользі Візер та Джеку Елвелу. Усім тим, хто знайомився з рукописом і зробив свій внесок під час роботи над ним. А особливо — моїй дружині Блайт за її ентузіазм і терплячість.

А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонімних добродіїв, колишніх шифрувальників з Агентства національної безпеки, за їхній безцінний внесок, здійснений через сервер, що забезпечує анонімність дописувача. Без них я не зміг би створити цю книгу.

ПРОЛОГ

Плаза де Еспанья, Севілья, Іспанія

11.00

Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.

З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.

Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.

«Погляньте на мою руку!»

Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.

На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.

РОЗДІЛ 1

Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.

— Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він — саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

— Слухаю!

— Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

— А ти мені снився. Приходь, побавимося.

— Але ж надворі й досі темно, — хихикнув Девід.

— М-м-м-м, — збуджено простогнала вона. — То на краще — приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

Девід пригнічено зітхнув:

— Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

— Що?!

— Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

— Але ж я вже все замовила, — ображено залопотіла вона, — ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

— Знаю, але ж...

— Сьогоднішній вечір — особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?

— Сюзанно, — важко зітхнув Девід. — Їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

— З літака? — перепитала вона. — А що трапилося? Чому університет...

— Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти — мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

— Девіде, стривай! — скрикнула жінка. — Що за...

Та Девід вже вимкнув зв’язок.

Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин — чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? — подумала вона. — Чому не зателефонував?»

Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

— Девіде, ти?

— Ні, це Стретмор, — відповів голос.

Сюзанна похнюпилася.

— А, зрозуміло. — Вона не змогла приховати свого розчарування. — Доброго дня, командире.

— Сподівалися на когось молодшого? — хихикнув голос.

— Ні, сер, — знітилася Сюзанна. — Річ не в тім, що...

— Річ саме в тім. — Він розсміявся. — Девід Бекер — добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

— Дякую, сер.

У голосі шефа бриніли суворі нотки.

— Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. Негайно.

Жінка спробувала зосередитися.

— Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу...

— Знаю, — спокійно перервав її він. — Але виникла критична ситуація.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

— Т-т-так, сер, — відповіла вона й на мить замовкла. — Я приїду якомога скоріше.

— Прошу не затримуватися, — сказав Стретмор і поклав слухавку.

«Було погано, а стало іще гірше», — подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзі вона дізнається, що трапилося.

РОЗДІЛ 2

А Девід Бекер із висоти тридцяти тисяч футів із нещасним виглядом розглядав гладеньку поверхню океану крізь маленьке овальне віконце літачка «Лірджет-60». Вести телефонні розмови на борту літака заборонили, тож він не мав жодної можливості зателефонувати Сюзанні.

«Що я тут, у біса, роблю?» — невдоволено пробурчав він собі під ніс. Та відповідь була напрочуд простою — є люди, котрим просто не можна відмовити.

— Містере Бекер, — затріскотів гучномовець. — За півгодини прибуваємо.

Бекер похмуро кивнув незнайомому голосу. «Чудово». Запнувши шторку віконця, він спробував заснути. Та ніяк не міг відігнати думки про Сюзанну.

РОЗДІЛ 3

Сюзаннин «вольво» зупинився біля високого сітчастого паркану з колючого дроту. Молодий охоронець підійшов до авто й поклав руку на дах.

— Ваше посвідчення, будь ласка.

Жінка подала свою картку й приготувалася до звичної процедури перевірки, яка тривала півхвилини. Охоронець вставив її картку в комп’ютеризований сканер. А потім нарешті перевів погляд із пристрою на неї.

— Дякую, міс Флетчер. — Він зробив ледь помітний жест, і ворота розчинилися.

Через півмилі Сюзанна повторила таку саму процедуру біля схожого електрифікованого паркану, який видавався так само неприступним, як і попередній. «Хлопці, ви вже дістали, їй-богу... Це повторюється, мабуть, уже в мільйонний раз».

Коли вона наблизилася до останнього контрольно-пропускного пункту, кремезний вартовий із двома вівчарками й автоматом суворо поглянув на номерну табличку її авто й махнув рукою: проїжджай! Проїхавши ще двісті п’ятдесят ярдів по Кенайн-роуд, Сюзанна звернула на автостоянку для персоналу агентства. «Просто неймовірно! — подумала вона. — Двадцять шість тисяч службовців, бюджет у дванадцять мільярдів доларів — і вони не можуть обійтися без мене на вихідні!» Різко скерувавши авто на закріплене за нею місце на стоянці, вона рвучко пригальмувала й вимкнула двигун.

Сюзанна перетнула ландшафтну терасу й увійшла до головного корпусу, проминула ще два внутрішні контрольно-пропускні пункти й нарешті опинилася в глухому тунелі, що вів до нового крила. На її шляху виросла будка зі сканером голосу.

Агентство національної безпеки (АНБ)

Шифрувальний відділ

Стороннім вхід заборонено

Озброєний охоронець підвів очі.

— Доброго дня, міс Флетчер.

Сюзанна зморено всміхнулася у відповідь.

— Привіт, Джоне.

— Не думав, що сьогодні вас побачу.

— Я й сама не думала. — Жінка нахилилася до параболічного мікрофона. «Сюзанна Флетчер», — чітко вимовила вона. Комп’ютер негайно підтвердив частотні характеристики її голосу; двері клацнули й відімкнулися. Сюзанна ввійшла всередину.

Охоронець із неприхованим захватом провів поглядом Сюзанну, коли та рушила далі по проходу. Він помітив, що її проникливі карі очі сьогодні трохи сумні, але на щоках палав свіжий рум’янець, а золотаво-каштанове волосся, що спадало на плечі, було наче щойно висушене й укладене феном. За нею линув легенький запах спеціальної присипки для волосся. Охоронець ковзнув очима вниз, вздовж її тендітного стану до білої блузки, крізь яку ледь проглядала вузенька смужечка бюстгальтера, а потім — до спідниці кольору хакі завдовжки до коліна. І нарешті зупинив свій погляд на ногах. Ногах Сюзанни Флетчер.

«Якось не віриться, що ці ноги належать дівчині, чий розумовий коефіцієнт сягає сто сімдесят одиниць», — подумав охоронець.

Він довго дивився їй услід, а коли Сюзанна щезла з виду, скрушно похитав головою.

Дійшовши до кінця тунелю, жінка вперлася в округлі склепінчасті двері з написом величезними літерами: «ШИФРУВАЛЬНИЙ ВІДДІЛ».

Вона зітхнула, простягнула руку до ніші з клавіатурою й набрала свій п’ятизначний пін-код. Через кілька секунд дванадцятитонна сталева плита почала обертатися. Сюзанна намагалася сконцентруватися, але думки вперто поверталися до НЬОГО.

До Девіда Бекера. До єдиного чоловіка, якого вона по-справжньому кохала. Наймолодший професор Джорджтаунського університету й блискучий фахівець з іноземних мов, він був мало не знаменитістю в науковому світі. Маючи вроджену ейдетичну пам’ять та любов до лінгвістики, Девід опанував шість азійських мов, а також іспанську, французьку та італійську. На його університетських лекціях з етимології та лінгвістики яблуку ніде було впасти, і він незмінно затримувався допізна, щоб відповісти на зливу запитань. Девід промовляв впевнено й з ентузіазмом, неначе й не помічав захоплених поглядів молодих студенток, вражених його талантом.

Девід був смаглявим і кремезним чоловіком тридцяти п’яти років, мав зелені очі, гострий погляд і такий само гострий розум. Його масивне підборіддя та правильні риси обличчя здавалися Сюзанні викарбуваними з мармуру. При зрості понад шість футів Девід рухався на майданчику для гри у сквош швидше за будь-кого зі своїх колег. Легко перемігши свого опонента, він зазвичай охолоджувався, встромивши голову у фонтанчик для питної води і змочуючи свою густу чорну чуприну. А потім, і досі з мокрим волоссям, частував переможеного фруктовою газировкою та бубликом.

Як і всі молоді професори, Девід отримував в університеті скромну платню. Час від часу він заробляв додаткові гроші перекладами для державних установ у Вашингтоні та його околицях, коли йому треба було сплатити за продовження членства у сквош-клубі чи перетягнути свою стару ракетку фірми «Данлоп». Саме під час такого приробітку він і познайомився із Сюзанною.

Якось ясним прохолодним ранком під час перерви в осінньому семестрі Бекер повернувся зі звичної пробіжки до своєї трикімнатної квартири в будівлі для професорсько-викладацького складу й побачив блимання телефонного автовідповідача. Сьорбаючи з пляшки апельсиновий сік, він прослухав повідомлення. Подібні тексти він отримував досить часто — то до нього зверталася державна установа з проханням попрацювати в них кілька годин перекладачем. Одне лиш було дивно: Бекер ніколи не чув про установу з такою назвою.

«Вона називається “Агентство національної безпеки”», — пояснював Девід кільком знайомим, намагаючись отримати додаткову інформацію.

Та відповідь щоразу була незмінною: «Ти, мабуть, хотів сказати “Рада національної безпеки”»?

Бекер про всяк випадок іще раз передивився повідомлення: «Та ні. Тут написано “Агентство”. АНБ».

«Не знаю, ніколи не чув про таке».

Бекер продивився телефонний довідник державних установ Сполучених Штатів і теж нічого не знайшов. Спантеличений професор зателефонував одному зі своїх старих знайомих, з яким колись грав у сквош, — колишньому політологу, тепер той працював дослідником у бібліотеці Конгресу США. І пояснення, яке він почув від свого приятеля, надзвичайно його вразило.

Виявилося, що АНБ таки існувало й було однією з найвпливовіших світових організацій. Уже понад півстоліття воно займалося збиранням електронних розвідувальних даних по всьому світі й захистом секретної інформації Сполучених Штатів. Лише три відсотки американців знали про його існування.

«АНБ розшифровується так: Агентство, якого Немає й не Було», — пожартував його знайомий.

З острахом та цікавістю Бекер прийняв запрошення загадкового агентства. І проїхав тридцять сім миль до його штаб-квартири, розташованої на вісімдесяти шести акрах лісистих пагорбів у Форт-Міді, що в штаті Меріленд. Коли професор пройшов крізь наскінченні контрольно-пропускні пункти і йому виписали шестигодинну гостьову перепустку з голограмою, провели до розкішно обставленого дослідницького відділу і сказали, що він займатиметься там «непрямою підтримкою» шифрувального відділу — елітної групи метикуватих математиків, відомих як дешифрувальники.

Упродовж першої години працівники шифрувального відділу, здавалося, не помічали присутності Бекера. Вони метушилися довкола величезного стола й розмовляли мовою, якої професор ніколи не чув. Лунали такі терміни, як поточний шифр, самопроріджувальний генератор, рюкзачний варіант, протокол із «нульовим знанням», точка однозначності тощо. Бекер тільки розгублено спостерігав і слухав. Шифрувальники писали якісь символи на папері для самописців, подовгу роздивлялися комп’ютерні роздруківки й безперервно звірялися з начебто безладним текстом, виведеним на екран угорі:

Нарешті один із працівників пояснив те, про що Бекер уже й сам почав здогадуватися. Отой безладний текст являв собою код — «шифротекст», у якому групи цифр та літер означали закодовані слова. Робота шифрувальника полягала в тому, щоб дослідити код і вилучити з нього початкове повідомлення — «відкритий текст». АНБ запросило Бекера, бо припускало, що початкове повідомлення було написане мандаринським діалектом китайської мови. Він мав прочитати це повідомлення після того, як працівники розшифрують його.

Дві години професор розбирався з нескінченним потоком мандаринських символів. Але щоразу, коли він видавав варіант перекладу, шифрувальники з відчаєм хитали головами. Було зрозуміло: їхній код не підходив. Бажаючи їм допомогти, Бекер зазначив, що всі ієрогліфи, які шифрувальники йому показували, мали одну спільну рису: вони також мали стосунок до японської абетки кандзі. І відразу в кімнаті запала тиша. Начальник — довготелесий чоловік на ім’я Моранте, який палив цигарку за цигаркою, — отетеріло витріщився на Бекера.

— Ви хочете сказати, що ці символи мають множинне значення?

Професор кивнув. І пояснив, що кандзі — то японське письмо на основі китайської ієрогліфіки. А переклад він здійснював мандаринською тому, що саме про це вони його просили.

— Господи милосердний! — кашлянув Моранте, поперхнувшись сигаретним димом. — Тоді працюйте з кандзі!

І, немов за помахом чарівної палички, усе стало на свої місця.

Шифрувальники, звісно, були чимало здивовані та вражені, але наполягали, щоб Бекер працював над ієрогліфами безсистемно.

— Це заради вашої ж безпеки, — пояснив Моранте. — Таким чином ви не здогадаєтеся, про що йдеться у вашому власному перекладі.

Бекер розсміявся. Але відразу ж помітив, що, окрім нього, не засміявся ніхто.

Коли ж код нарешті розшифрували, професор так і не отримав уявлення про те, які зловісні таємниці він допоміг розкрити. Але було абсолютно очевидним одне: АНБ ставилося до розшифрування вкрай серйозно, про що, до речі, свідчив і чек у кишені Бекера: сума винагороди становила його місячну університетську платню.

На зворотному шляху, коли професор знову пробирався крізь шерегу контрольно-пропускних пунктів у головному коридорі, шлях йому несподівано заступив охоронець, який щойно поклав слухавку телефону. — Пане Бекер, зачекайте тут, будь ласка.

— А що сталося? — з легким роздратуванням спитав Девід. Він не чекав, що робота займе так багато часу, і вже спізнювався на свою регулярну суботню партію у сквош.

Охоронець стенув плечима.

— З вами хоче переговорити начальниця шифрувального відділу. За мить вона підійде.

— Вона? — усміхнувся Бекер. Досі йому не довелося побачити в АНБ жодної особи жіночої статі.

— Вас це дивує? — почувся ззаду жіночий голос.

Бекер обернувся — і відразу ж відчув, як спалахнули його щоки. Він зиркнув на посвідчення особи, прикріплене до блузки жінки, що так несподівано перед ним з’явилася. Голова шифрувального відділу АНБ виявилася не просто жінкою, а дуже привабливою жінкою.

— Та ні, — зніяковіло промимрив Бекер. — Я просто...

— Мене звуть Сюзанна Флетчер. — Начальниця шифрувального відділу всміхнулася й простягнула йому тендітну руку.

Девід потиснув її.

— А мене звуть Девід Бекер.

— Вітаю, містере Бекер. Кажуть, ви чудово впоралися сьогодні з роботою. Можна з вами про це переговорити?

Бекер завагався.

— Узагалі-то я дуже поспішаю. — Він сподівався, що нехтування увагою найвпливовішого розвідувального агентства у світі буде не таким вже й великим глупством із його боку, тим більше, що його партія у сквош починалася за сорок п’ять хвилин, а йому треба було підтримувати репутацію: Девід Бекер ніколи не запізнювався на гру. На заняття — так, інколи бувало, але на сквош — ніколи.

— Я не затримаю вас надовго, — усміхнулася Сюзанна Флетчер. — Проходьте сюди, будь ласка.

І через десять хвилин Бекер уже сидів із гарненькою начальницею шифрувальників у буфеті АНБ, смакуючи булочку та журавлиновий сік. Девід швидко втямив, що тридцятивосьмирічна красуня обіймала свою посаду не за чарівні очі: вона виявилася однією з найрозумніших жінок, які траплялися йому в житті. Коли ж вони обговорювали шифри й дешифрування, то Бекер спіймав себе на тому, що з ентузіазмом намагається якомога більше дізнатися про цю нову для себе та надзвичайно цікаву царину.

За годину, коли Бекер остаточно пропустив свою партію у сквош, а Сюзанна проігнорувала три повідомлення за внутрішнім зв’язком, вони вже весело сміялися. Дивно, але двоє людей із розвиненим аналітичним інтелектом, які мали бути невразливими до ірраціональних потягів, почувалися, як двійко підлітків, обговорюючи лінгвістичну морфологію та генератори псевдовипадкових чисел; їхня розмова була феєрверком цікавих думок і дотепних зауважень.

Сюзанна так і не дійшла до справжньої причини, яка спонукала її до розмови з Девідом Бекером: вона хотіла запропонувати йому посаду — на випробувальний термін — у шифрувальному підрозділі азійських мов. Але з тієї пристрасті, з якою молодий професор говорив про викладацьку діяльність, вона зробила висновок, що він ніколи не погодиться полишити університет. І Сюзанна вирішила не псувати гарний настрій діловою розмовою. Уперше за довгий час вона знову відчула себе школяркою, тому ніщо не мало зіпсувати цю приємну ілюзію. І ніщо й не зіпсувало.

Їхні стосунки розвивалися неквапливо й романтично: похапливі втечі з роботи, якщо дозволяв розклад, тривалі прогулянки в студмістечку, філіжанка капучино в «Мерлутті» пізно вночі, час від часу — походи на лекції та концерти. Сюзанна спіймала себе на думці, що тішилася й сміялася більше, аніж будь-коли у своєму житті. Здавалося, не було нічого, що Девід не обернув би на жарт. їхні зустрічі стали для неї розрадою після напруженої праці в АНБ.

Якось погожого осіннього дня вони сиділи на закритій трибуні стадіону й спостерігали, як місцева футбольна команда безнадійно програє гостям.

— Яким ти, кажеш, спортом займаєшся? Здається, він називається «бабмінтон»? — підштрикнула його Сюзанна.

— Не «бабмінтон». І не бадмінтон. А сквош, — досадливо простогнав Девід.

Жінка поглянула на нього з удаваним нерозумінням.

— Це схоже на бадмінтон, але майданчик менший, пояснив він.

Сюзанна грайливо штовхнула його й розсміялася.

Подаючи кутовий, лівий нападник джорджтаунців послав м’яч далеко за межі поля, і натовп уболівальників невдоволено загув. Захисники гостей швидко змістилися до центру поля.

— А ти? — поцікавився Девід. — Ти займаєшся якимось спортом?

— Маю чорний пояс із бігу на тренажері, — пожартувала Сюзанна.

Бекер іронічно скривився.

— Я віддаю перевагу тим видам спорту, де треба перемагати суперника.

— Які ж ми амбіційні! — усміхнулася Сюзанна.

Захисник господарів поля вдало перехопив пас — і трибуни радісно заревли. Жінка нахилилася і прошепотіла Девідові на вухо:

— Лікар.

Він спантеличено зміряв її поглядом.

— Лікар, — повторила вона. — Скажи перше слово, яке спадає на думку.

Бекер на мить завагався.

— Словесні асоціації?

— Так. Це стандартний прийом в АНБ. Мені треба знати, з ким маю справу. Лікар, — суворо повторила вона, прискіпливо вдивляючись йому в очі.

Бекер стенув плечима.

— ...лікар Гаус.

Сюзанна насупилася.

— Гаразд, тепер спробуємо ось це: кішка.

— Кишка, — випалив Девід.

— Кишка?

— Так. Котяча кишка, тобто кетгут. Бо чемпіони гри у сквош перетягують свої ракетки кетгутом.

— З тобою все зрозуміло, — розчаровано зітхнула Сюзанна.

— Тож який ти діагноз мені поставила? — поцікавився Девід.

Жінка на мить замислилася.

— Ти — інфантильний і сексуально пригнічений тип, схиблений на сквоші.

Бекер знов стенув плечима.

— Що ж, дуже схоже на правду.

І так тривало кілька тижнів. Сидячи за десертом у нічних ресторанах, Бекер ставив їй купу питань.

Де вона вчилася математиці?

Як вона опинилася в Агентстві національної безпеки?

Як їй вдається бути такою привабливою?

Сюзанна зашарілася й зізналася, що пізно оформилася як жінка. Коли їй було під двадцять, вона була худорлява, як незграбний підліток, та ще й вдягала ортопедичний корсет. Якось Сюзаннина тітка Клара зауважила, що Бог компенсував непоказність дівчини, обдарувавши її непересічним розумом. «То була завчасна компенсація», — подумав Девід.

Сюзанна пояснила, що її інтерес до криптографії проявився ще в середніх класах. Президент їхнього комп’ютерного клубу, високий та стрункий восьмикласник на ім’я Френк Гутман, надрукував їй любовного вірша й закодував його, замінивши літери цифрами. Дівчинка благала його розповісти, що то означало. Але Френк кокетливо відмовився. Тож вона взяла листа додому і вночі при світлі ліхтарика розгадала таємницю: кожна цифра означала певну літеру. Ретельно розкодувавши послання, вона з подивом побачила, як начебто випадкові цифри магічним чином перетворилися на прекрасну поезію. І тієї миті збагнула, що на все життя закохалася в шифри та криптографію.

Майже двадцять років по тому, здобувши диплом магістра математики в університеті Джонса Гопкінса й аспіранткою вивчаючи теорію чисел у Масачусетському технологічному інституті, вона написала докторську дисертацію на тему «Методи шифрування, протоколи й алгоритми для ручного застосування». Вочевидь, з дисертацією ознайомився не лише її викладач, бо невдовзі їй зателефонували з АНБ і прислали квиток на літак.

Кожен, хто цікавився криптографією, знав про існування АНБ, бо це агентство було пристановищем для найталановиті-ших шифрувальників у світі. Щовесни, коли приватні фірми придивлялися до найздібніших випускників вишів, щоб запропонувати їм непристойно високі зарплати і свої акції за пільговими цінами, АНБ уважно спостерігало, обирало собі «жертв», а потім утручалося в процес і робило свої пропозиції удвічі вищими за найкращі з тих, які пропонували «приватники». АНБ безперешкодно купувало те, чого потребувало. Тремтячи від приємного передчуття, Сюзанна прилетіла до Вашингтонського міжнародного аеропорту імені Далеса. Там її зустрів водій АНБ і швидко відвіз до Форт-Міда.

Того року телефонне запрошення отримали ще сорок одна людина. Двадцятивосьмирічна Сюзанна була серед них наймолодшою. І єдиною жінкою. Її візит виявився скоріше ознайомчим, аніж інформаційним заходом, який супроводжувався інтенсивним опитуванням. Тиждень по тому Сюзанну та шестеро інших запросили знову. Вона вагалася, та таки вирішила їхати. їх відразу ж роз’єднали. Кожен пройшов індивідуальний тест на поліграфі, біографію кожного ретельно вивчили, проаналізували зразки письма і влаштували тривале опитування, яке записували на плівки, включно з розповідями про сексуальну орієнтацію та звички. Коли її спитали, чи не займалася вона сексом із тваринами, дівчині закортіло встати й піти, але від цього кроку її втримала таємничість, що оповивала цю організацію; її вабила перспектива працювати на передньому краї теорії шифрування, увійти до «палацу загадок» і стати членом одного з найтаємничіших клубів у світі — Агентства національної безпеки.

Бекер аж до стільця прикипів, слухаючи її розповідь.

— Вони навіть питали тебе, чи займалася ти сексом із тваринами?

Сюзанна стенула плечима.

— Це частина процедури перевірки біографічних даних.

— Ну... і що ж ти на це відповіла? — спитав Бекер, придушуючи усмішку.

Вона стусонула його ногою під столом.

— Я сказала «ні». — І додала після невеличкої паузи: — І це було правдою — до вчорашньої ночі.

У Сюзанниних очах Девід був таким близьким до ідеалу, наскільки вистачало уяви. Він мав лише одну серйозну ваду: щоразу, коли вони кудись вибиралися, він незмінно наполягав на тому, що сам за все заплатить. Сюзанну аж корчило, коли Девід викладав за вечерю на двох свою зарплату за цілий робочий день, але він був непохитним. Сюзанна привчилася не заперечувати, але почувалася некомфортно. «Я заробляю стільки грошей, що не знаю, куди їх подіти, тому саме я мушу платити», — думала вона. Однак розуміла, що Девід — якщо не брати до уваги його застаріле поняття про шляхетність — був ідеалом. Емоційний і співчутливий, кмітливий, смішний, і, найголовніше, він щиро цікавився її роботою. І цей інтерес був неослабним — чи то під час відвідин Смітсонівського інституту, велосипедних подорожей, чи то коли він забудькувато підсмалював спагеті на Сюзанниній кухні. А вона відповідала на всі можливі запитання й малювала йому загальну картину Агентства національної безпеки — у тій її частині, що не стосувалася секретної інформації. І Девід був буквально заворожений почутим.

Засноване о 12.01 ночі 4 листопада 1952 року указом тодішнього президента Трумена, АНБ було найтаємнішим розвідувальним закладом у світі майже півсторіччя. Початкова доктрина АНБ, викладена на семи сторінках, містила стислу програму дій: захищати канали зв’язку уряду Сполучених Штатів і здобувати доступ до каналів зв’язку іноземних країн.

Дах головної робочої будівлі АНБ проштрикували понад п’ять сотень антен включно з двома радарними куполами, що скидалися на два гігантські м’ячі для гри в гольф. Сама будівля теж була гігантською: вона мала площу понад два мільйони квадратних футів, тобто вдвічі більше за площу штаб-квартири ЦРУ Її оповивали вісім мільйонів футів телефонних кабелів, а площа герметичних вікон складала вісімдесят тисяч квадратних футів.

Сюзанна розповіла Девіду про COMINT — відділ АНБ, що займався глобальною розвідкою. Він мав у своєму розпорядженні запаморочливу за розгалуженістю систему пунктів перехоплення інформації, супутників, шпигунів та пристроїв для підслуховування, розташованих по всьому світові. Щодня перехоплювалися тисячі депеш та розмов, і всі вони надсилалися до АНБ для дешифрування. ФБР, ЦРУ та радники президента з питань національної безпеки — усі вони під час прийняття рішень залежали від розвідувальних даних, які постачало їм АНБ.

Бекер заворожено слухав.

— А дешифрування? У чому полягає твоя робота?

Сюзанна пояснила, що перехоплені передачі часто транслюються ворожими урядами, а також підривними формуваннями й терористичними групами, багато з яких перебувають у межах Сполучених Штатів. їхні повідомлення зазвичай шифрувалися з огляду на те, що вони могли потрапити до рук супротивника. І вони, як правило, потрапляли саме туди — завдяки діяльності відділу COMINT. Сюзанна розповіла, що її робота полягала у вивченні кодів, їх дешифруванні вручну та постачанні в АНБ розшифрованих повідомлень. Та це була не вся правда.

Дівчина відчула докір сумління через те, що сказала неправду своєму коханому, але вона не мала вибору. Кілька років тому сказане відповідало б істині, але відтоді в АНБ відбулися істотні зміни. Змінився увесь світ криптографії. І нові Сюзанни-ні обов’язки були засекреченими — навіть для багатьох представників вищих ешелонів влади.

— Коди... — зачудовано мовив Девід. — А як ти здогадуєшся, звідки починати їх розшифрування? Тобто — як ти їх зламуєш, ці коди?

Сюзанна всміхнулася.

— Хто-хто, а ти мав би це знати. Це схоже на вивчення іноземних мов. Спочатку текст видається абракадаброю, але згодом ти вивчаєш правила, що визначають його структуру, і починаєш розуміти його значення.

Бекер кивнув. Таке пояснення справило на нього сильне враження. І йому захотілося дізнатися більше.

Використовуючи серветки та концертну програмку як шкільну дошку, Сюзанна заходилася давати чарівливому молодому професору стислий курс шифрознавства. І почала з «ідеального квадрата» Цезаря.

Вона пояснила, що винахідником коду був Юлій Цезар. Коли його посланцям стали влаштовувати засідки, перехоплюючи його секретні депеші, імператор вигадав нескладний спосіб шифрування своїх директив. Він переробляв їх текст таким чином, що той перетворювався на суцільну нісенітницю. Звісно, що це було не так. Кожне послання мало набір літер, які складали ідеальний квадрат: шістнадцять, двадцять п’ять, сто — залежно від того, як багато Цезар хотів сказати. Він таємно повідомляв своїм підлеглим, що текст будь-якого його повідомлення з довільним розташуванням букв слід помістити у квадратну сітку й читати згори донизу. Тоді, немов за помахом чарівної палички, перед ними з’явиться секретне послання.

З часом Цезареву ідею переробляння тексту перейняли інші й удосконалили таким чином, щоб утруднити прочитання повідомлення. Пік некомп’ютерного кодування припав на період Другої світової війни. Нацисти створили дуже ефективну шифрувальну машину під назвою «Еніґма». Цей пристрій нагадував старорежимну друкарську машинку з мідними роторами, що чіплялися один за одного і взаємодіяли хитромудрим способом, переінакшуючи початковий текст у запаморочливо незрозумілі групи цифр, які начебто не мали глузду. Тільки з такою самою машиною «Еніґма», відкаліброваною так само, отримувач повідомлення міг його розшифрувати.

Бекер заворожено слухав: учитель перетворився на учня.

Якось увечері, коли в університеті давали балет Чайковського «Лускунчик», Сюзанна показала Девідові нескладний шифр, який він мав розгадати. І він увесь антракт просидів з олівцем у руці, ламаючи голову над посланням з одинадцяти літер:

HL FKZC VD LDS

Нарешті, коли перед початком другого акту в залі потьмяніло освітлення, Девід знайшов розгадку. Для шифрування послання Сюзанна просто замінила кожну літеру повідомлення літерою, яка передувала їй в абетці. Тому для розшифрування Бекер мав просто замінити кожну літеру на наступну: «Н» на «І», «L» на «М» — і так далі. Він швидко виконав цю операцію. І ніколи не радів так, як тепер, прочитавши чотири короткі слова:

I’M GLAD WE MET, що означало Я РАДА НАШОМУ ЗНАЙОМСТВУ

Девід швидко нашкрябав відповідь і подав її Сюзанні.

LD SNN, що означало ME TOO — Я ТЕЖ.

Дівчина прочитала — й аж проясніла від радості.

«Оце дожився! — подумки зіронізував Бекер. — Тобі вже тридцять п’ять, а серце тьохкає, як у закоханого підлітка». Іще ніколи в житті його так сильно не вабило до жінки. Витончені європейські риси Сюзанниного обличчя, її лагідні карі очі нагадували йому красунь із рекламних фото косметичної фірми «Есті Лаудер». Може, у підлітковому віці Сюзаннине тіло й було худорлявим та незграбним, але тільки не тепер. У якийсь період життя в неї з’явилася гнучка, як у верби, грація: вона мала тендітне струнке тіло з повними пружними грудьми та підтягненим животом без найменших ознак жиру. Девід часто жартував, що йому вперше трапилася фотомодель, яка мала докторську дисертацію з прикладної математики та теорії чисел. Після кількамісячних зустрічей вони обидва збагнули — між ними виникло щось таке, що може тривати все життя.

Вони були разом майже два роки, і Девід несподівано зробив їй пропозицію. Це сталося під час їхньої суботньої поїздки до «Туманних гір». Вони лежали на великому ліжку з балдахіном у готелі «Кам’яна садиба». Девід не став довго розводитися — просто взяв і миттю випалив те, що спало йому на думку. Саме за це Сюзанна його й любила — за невимушеність і безпосередність. Вона припала до його вуст довгим палким поцілунком. А він міцно обійняв її, а потім зняв із неї нічну сорочку.

— Твій поцілунок сприймаю як згоду, — сказав Девід. І вони кохалися всю ніч, зігріті теплом каміна.

Цей чарівний вечір трапився півроку тому — до того як Девіду несподівано запропонували посаду завідувача кафедри сучасних мов. І відтоді їхні стосунки стали невпинно погіршуватися.

РОЗДІЛ 4

Сигналізатор у дверях шифрувального відділу пискнув, вихоплюючи Сюзанну з гнітючої задумливості. Обертальні двері вже проминули положення «відчинено» й за п’ять секунд, здійснивши поворот на триста шістдесят градусів, мали знову замкнутися. Нарешті жінка отямилася і пройшла в отвір. Комп’ютер зареєстрував її появу.

Приміщення для шифрувального відділу збудували три роки тому, і Сюзанна практично жила тут, але щоразу, заходячи до цього приміщення, вона відчувала захват і здивування. Величезна округла зала здіймалася догори на п’ять поверхів і закінчувалася прозорою стелею у формі купола, маючи в піковій точці висоту сто двадцять футів. Цей плексигласовий купол підсилювала полікарбонатна сітка — захисна арматура, спроможна витримати вибух силою до двох мегатонн. Світло, проникаючи крізь цю сітку, вкривало стіни вишуканим тонким мереживом, а часточки пилу, захоплені потужною дейонізувальною системою купола, невимушено й повільно пливли вгору по широкій спіралеподібній траєкторії.

Похилі стіни приміщення широкою аркою сходилися вгорі, а на рівні очей були майже вертикальними. На нижчому рівні вони ніби світилися, а біля підлоги ставали матово-чорними. Сама ж підлога — величезний обшир гладенької чорної кахлі — химерно поблискувала, навіюючи відвідувачам бентежне відчуття, немовби вони йдуть по прозорій долівці. Наче по чорному льоду.

А в центрі підлоги, немов окрайок велетенської торпеди, стирчав вершечок машини, для якої, власне, і було збудовано цю куполоподібну споруду. Його блискучий чорний контур випинався на двадцять три фути вгору, а потім знову стрімко встромлявся в долівку. Гладенький та випнутий, він скидався на гігантського кита-косатку, що вистрибнув із води й вмерзнув у кригу.

То був «Транскод» — найдорожчий у світі комп’ютер, чиє існування АНБ категорично заперечувало.

Подібно до айсберга ця машина ховала дев’яносто відсотків своєї маси та потужності під поверхнею. Її секрети крилися в керамічній башті, яка йшла на шість поверхів униз — як ракетна шахта, оповита мережею вузеньких сходів, кабелів та випарами фреонової системи охолодження. На дні башти стугоніли електричні генератори, і їхній гул робив акустику в шифрувальному відділі якоюсь химерною.

«Транскод», як і всі великі технічні досягнення, був дитям необхідності. У 1980-х роках АНБ стало свідком справжньої революції в галузі телекомунікацій, яка мала назавжди змінити світ розвідувальних даних: широкий загал дістав доступ до Інтернету. А конкретніше — змогу користуватися електронною поштою.

Кримінальникам, терористам та шпигунам набридло, що їх телефони постійно прослуховувалися, і тому, вони відразу ж почали використовувати цей новий тип глобального зв’язку. Електронні листи мали захищеність традиційної пошти і швидкість телефону. Оскільки повідомлення передавалися оптоволоконними кабелями, а не радіохвилями, вони були повністю захищені від перехоплення. Принаймні, так вважалося спочатку.

У реальності ж перехопити електронне повідомлення, поки воно зі швидкістю блискавки летить Інтернетом, для мізковитих технарів АНБ виявилося дитячою забавкою. Та й Інтернет не був — як багато хто вважав — плодом фантазії якогось геніального одинака-затвірника. Його створило міністерство оборони на три десятиріччя раніше: то була гігантська мережа комп’ютерів, призначених забезпечувати надійність державних каналів комунікації на випадок ядерної війни. Очима та вухами АНБ були досвідчені профі, знавці Інтернету. Ті, хто використовував електронну пошту для незаконних оборудок, швидко вияснили, що їхні таємниці — не такі вже й таємні, як їм попервах здавалося. ФБР, Агентство боротьби з наркотиками, податкова служба й інші правоохоронні органи Сполучених Штатів за допомогою кмітливих хакерів з АНБ вжили відповідних заходів, і країною прокотилася потужна хвиля арештів та судових процесів.

Звісно, коли користувачі комп’ютерів дізналися про вільний доступ урядових установ США до їхнього спілкування через електронну пошту, вони здійняли обурений лемент. Звичайні дописувачі, для яких обмін електронними посланнями був свого роду хобі, — ті теж визнали таке порушення секретності тривожним сигналом. А в усьому світі підприємливі приватні програмісти почали працювати над винайденням способів зробити електронну пошту більш захищеною. Вони швидко винайшли такий спосіб — так з’явилося кодування відкритим ключем.

Його ідея була дуже простою й настільки ж геніальною й полягала в тому, що легка в користуванні програма, введена в персональний комп’ютер, переінакшувала особисті електронні повідомлення таким чином, що вони ставали абсолютно нечитабельними. Користувач міг написати листа, прогнати його крізь програму-шифратор — і на протилежному кінці отримували текст-абракадабру. І той, хто перехоплював таке послання, теж бачив на своєму моніторі суцільну нісенітницю.

Єдиний спосіб прочитати таке повідомлення — ввести «пароль» відправника, тобто таємний набір символів, що функціонували приблизно як пін-код у банкоматі. Ці паролі зазвичай були складними та довгими, бо містили інформацію, необхідну для того, щоб задати в шифрувальному алгоритмі саме такі математичні операції, які дозволять відтворити початковий текст.

Так користувачі дістали нарешті можливість посилати таємні і-мейли. Навіть якщо повідомлення перехоплять, то його зможуть прочитати лише ті, хто знають пароль.

А в АНБ відразу ж почалися ускладнення. Коди, з якими агентству доводилося мати справу, уже не були простими підставними шифрами, які легко зламати за допомогою олівця та міліметрового паперу. Це були шифри, створені на комп’ютері за допомогою функції перемішування, або хеш-функції, у яких застосовувалася теорія хаосу та множинні абетки символів. Так повідомлення перетворювалися на хаотичний набір знаків, який, здавалося, неможливо було розшифрувати.

Спочатку «паролі» були досить короткими, і комп’ютери АНБ так-сяк справлялися з ними методом «пальцем у небо». Якщо пароль мав десять цифр, то комп’ютер програмували так, щоб він перебрав кожен можливий варіант між 0000000000 та 9999999999.1 рано чи пізно машина знаходила шукану послідовність. Цей метод спроб та помилок назвали методом брутального тиску. Він займав багато часу, але закони математики гарантували його безвідмовність.

Невдовзі широкий загал прознав про дешифрування методом брутального тиску, і паролі стали дедалі довші. Комп’ютерний час, потрібний для «вгадування» правильного варіанта, розтягнувся з кількох тижнів до кількох місяців і зрештою — до кількох років.

У 1990-ті роки паролі мали понад п’ятдесят символів завдовжки й містили всю 256-знакову абетку американського стандартного коду ASCII з його літерами, числами та символами. Кількість можливих варіантів перебувала в межах 10 в 120-ому степені, тобто одиниці зі ста двадцятьма нулями. Знайти шуканий код із точки зору законів математики було гак само нереально, як і знайти потрібну піщинку на пляжі три милі завдовжки. За оцінками фахівців, для успішного зламування стандартного 64-бітного пароля найшвидшому комп’ютеру Агентства національної безпеки, суперсекретній машині Cray/Josephson II, знадобилося б аж дев’ятнадцять років. На той час, коли комп’ютер вгадає пароль і врешті-решт розшифрує повідомлення, зміст останнього вже не матиме ніякого значення.

Потрапивши у справжню інформаційну пастку, АНБ розробило надсекретну директиву, схвалену президентом Сполучених Штатів. Зі щедрим державним фінансуванням і картбланшем на всі дії, необхідні для розв’язання проблем, АНБ заходилося створювати здавалося б неможливе: першу у світі універсальну машину для дешифрування кодів.

Багато інженерів запевняли, що таку машину створити неможливо, та АНБ мало власне гасло: нічого неможливого немає. Просто на досягнення неможливого треба більше часу.

І за п’ять років, півмільйона людино-годин та 1,9 мільярда доларів АНБ довело реальність цього гасла. Нарешті останні три мільйони процесорів завбільшки з поштову марку вручну впаяли в належні місця, здійснили завершальне внутрішнє програмування, а керамічний корпус змонтували і скріпили. Отак і народився суперкомп’ютер «Транскод».

Хоча секретне начиння «Транскоду» стала продуктом інтелекту багатьох людей і не було зовсім зрозумілим для будь-якого окремо взятого індивіда, головний принцип його роботи був простим: гуртом і батька легше бити. Усі три мільйони його процесорів мали працювати паралельно — з блискавичною швидкістю летіти, прискорюючись, і водночас аналізувати кожну нову комбінацію. Розрахунок полягав у тому, що навіть шифри з колосальними паролями не встоять перед чіпкою заповзятістю суперкомп’ютера. Для розшифрування паролів та зламування кодів цей шедевр вартістю в мільярди доларів використовував потужний потенціал паралельного обробляння, а також декотрі з новітніх засекречених досягнень у галузі аналізу нешифрованих тестів. Міць «Транскоду» була не лише в запаморочливій кількості процесорів, а ще й в останніх досягненнях квантового обчислення — новітньої технології, яка дозволяла зберігати інформацію в квантово-механічному стані, а не лише в бінарному.

Момент істини настав вітряного жовтневого ранку, у четвер. То був день першого практичного випробування. Попри невизначеність стосовно швидкості нового комп’ютера, інженери сходилися в одному: якщо всі процесори будуть іти паралельно, «Транскод» стане потужною машиною. Питання поставало лише одне: наскільки потужною?

Відповідь з’явилася за дванадцять хвилин. Кілька чоловік обслуги ошелешено замовкли, коли ввімкнувся принтер і видав розшифрований текст. Комп’ютер знайшов потрібний 64-бітний пароль менш ніж за десять хвилин — майже в мільйон разів швидше порівняно з двадцятьма роками, які знадобилися б для розшифрування другому за швидкістю комп’ютеру АНБ.

Виробничий відділ на чолі із заступником начальника оперативного управління, командиром Тревором Дж. Стретмором, святкував перемогу. «Транскод» виявився успішним проектом. І для того щоб засекретити цей успіх, командир Стретмор негайно влаштував витік інформації про те, що проект зазнав цілковитого фіаско. І відтепер уся діяльність у шифрувальному відділі здогадно була спрямована на те, щоб якось це двомільярдне фіаско пом’якшити. Лише еліта АНБ знала правду: новостворений комп’ютер зламував сотні кодів щодня.

Коли серед загалу поширилася думка про те, що комп’ютерні коди були цілковито невразливими — навіть для всемогутнього АНБ — секрети хлинули потоком. Наркобарони, терористи та фінансові шахраї, знаючи, що їхні розмови по стільникових телефонах підслуховуються, стали масово застосовувати нову чарівну галузь зашифрованих електронних повідомлень для блискавично швидкого зв’язку, чия мережа охоплювала увесь світ. Уже ніколи не доведеться їм стояти перед судом присяжних, вислуховуючи записаний на плівку власний голос як доказ давно забутої розмови по мобільному, перехопленої супутником Агентства національної безпеки.

Іще ніколи збір розвідувальних даних не був таким простим і легким. Шифри, перехоплені АНБ, вводилися в суперкомп’ютер як абсолютно нечитабельні тексти, а буквально за кілька хвилин роздруковувалися у вигляді чітких нешифрованих повідомлень. Секретів більше не залишилося.

Щоб зробити байку про свою неспроможність більш вартою довіри, АНБ стало рішуче виступати проти всіх новинок у галузі програм комп’ютерного шифрування, наполягаючи на тому, що ці програми паралізують їхню роботу й заважають правоохоронцям вчасно хапати злочинців та притягати їх до відповідальності. Правозахисні організації тріумфували, наполягаючи на тому, що АНБ слід узагалі заборонити читати їхні і-мейли. А тим часом промисловість продовжувала штампувати все нові й нові шифрувальні програми. АНБ програло війну — як і планувало. Всесвітній загал користувачів електронною поштою купився на трюк і пошився в дурні. Принаймні, так здавалося.

РОЗДІЛ 5

«Цікаво, куди ж усі поділися? — здивувалася Сюзанна, входячи в порожнє приміщення шифрувального відділу. — Щось не схоже на критичну ситуацію, про яку казав шеф».

Більшість відділів АНБ працювали в повному складі сім днів на тиждень, а в шифрувальному відділі по суботах зазвичай було тихо. За своєю вдачею математики-шифрувальники були затятими трудоголіками; тому було неписане правило, що їхній вихідний — субота, за винятком критичних ситуацій. Зламувачі кодів були надто цінним надбанням АНБ, щоб агентство могло дозволити їм «згоріти» на роботі від перевтоми.

Сюзанна йшла через приміщення, а краєчком ока бачила суперкомп’ютер «Транскод» праворуч. Дивно, але гудіння електрогенераторів, розташованих на глибині вісім поверхів, сьогодні видалося якимось зловісним. Вона не любила бути в шифрувальному відділі у вихідні, бо це те саме, що потрапити до клітки з невідомим футуристичним звіром, тому намагалася не затримуватися і швидко пройшла до шефового офісу.

Засклене робоче місце Стретмора, яке колеги називали «акваріумом», розташовувалося нагорі, у кінці вузеньких сходів на тильній стіні шифрувального відділу. Ідучи вгору рифленими східцями, Сюзанна поглянула на товсті дубові двері начальницького кабінету з емблемою АНБ — хижим орлом, що міцно стискає у своїх пазурах древній майстер-ключ, тобто ключ від усіх замків. За цими дверима сидів один із найздібніших і найрозумніших чоловіків, які траплялися їй у житті.

Командир Стретмор, п’ятдесятишестирічний заступник директора оперативного управління, був для Сюзанни як батько. Це він найняв її на роботу, це він зробив АНБ її справжньою домівкою. Коли десять років тому вона прийшла працювати в АНБ, Стретмор очолював дослідницький підрозділ шифрувального відділу, де навчали нових шифрувальників — шифрувальників-чоловіків. Стретмор завжди нетерпимо ставився до фактів зверхнього поводження з новачками, а до єдиної жінки серед персоналу відділу він ставився з підкресленою коректністю. Коли ж його звинувачували у фаворитизмі, то він просто казав правду: Сюзанна Флетчер була одним із найздібніших молодих стажерів, які йому траплялися, і тому він не має наміру втрачати її через чиїсь сексуальні домагання. Один зі старших шифрувальників мав дурість перевірити рішучість Стретмора.

Якось уранці, у перший рік своєї роботи, Сюзанна заскочила до кімнати для відпочинку шифрувального відділу, щоб переглянути декотрі папери. Виходячи, вона побачила на дошці оголошень власне зображення: у ліжку в самих трусиках. Як виявилося, хтось із працівників відсканував фото з порнографічного журналу і примайстрував Сюзаннину голову до чийогось тіла. Вийшло досить-таки переконливо і смішно. Але, на нещастя для зловмисника, Тревору Стретмору було аж ніяк не смішно. За дві години з’явилося його вікопомне розпорядження:

Працівника Карла Остіна

звільнено за непристойну поведінку.

І відтоді вже ніхто не чіплявся до неї, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.

Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальників, а й начальство: іще на початку своєї кар’єри він запропонував кілька нетрадиційних і — як виявилося — дуже ефективних способів проведення розвідувальних операцій. Він мав лячну здатність ігнорувати моральні ускладнення, що незмінно супроводжували ті нелегкі рішення АНБ, і при цьому діяв безжально й рішуче задля загального блага.

Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.

За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора — директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок: його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися — постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів — і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або — у випадку зі Стретмором — політичну байдужість і неупередженість.

Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися — і шеф махнув їй заходити.

— Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною — боржок.

— Нема за що, — усміхнулася жінка, сідаючи напроти його стола.

Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.

— Маєте поганий вигляд, — зауважила вона.

— Кепські справи, — зітхнув Стретмор.

«Воно й видно», — подумала жінка.

Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт — попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.

— Був важкий тиждень? — обережно поцікавилася Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

— Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.

Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», — це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електронному світі та небезпеки, пов’язані з ним.

Організація постійно виступала проти того, що вона називала «тоталітарними методами, спрямованими на гідний творів Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому плані діставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства національної безпеки була невисиханим джерелом неприємностей.

— Отже, все як завжди, нічого особливого, — виснувала Сюзанна. — Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?

Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі.

— Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транс-коду» для розшифровування?

Запитання застукало Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.

«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»

— Ну... — завагалася вона. — Кілька місяців тому ми перехопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль — приблизно десять тисяч бітів.

Стретмор невдоволено буркнув.

— Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?

Сюзанна стенула плечима.

— Ну, з урахуванням діагностики... це буде довше.

— Наскільки довше?

Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.

— Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.

— За скільки?

— За три години.

Стретмор здивовано вигнув брови.

— Так довго?

Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точній настройці найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів завбільшки — то взагалі було щось нереальне.

— Авжеж, — мовив Стретмор. — Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?

— Десь так, — погодилася Сюзанна.

Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:

— Наша супермашина натрапила на дещо таке... — Він замовк.

— ...На що їй знадобилося понад три години? — висловила здогадку Сюзанна.

Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.

— Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?

Стретмор похитав головою.

— Це файл, отриманий ззовні.

Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.

— Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?

— Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.

Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.

— І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?

Стретмор нахилився й повернув монітор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, і лише маленьке жовте вікно з текстом блимало в центрі:

Витрачений час: 15:09:33

Оброблюваний код: — — — — — —

Сюзанна спантеличено витріщалася на екран. Отже, «Транскод» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужність комп’ютера, офіційно підтверджену під час випробувань: тридцять мільйонів паролів на секунду, тобто сто мільярдів на годину. І якщо «Транскод» і досі розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гігантським — понад десять мільярдів символів. Це якесь божевілля.

— Але ж такого не може бути! — впевнено заявила вона. — Ви не перевіряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк і...

— Прогін абсолютно чистий.

— Тоді, напевне, пароль має гігантські розміри!

Стретмор скрушно похитав головою.

— Стандартний комерційний алгоритм. Наскільки я розумію, це 64-бітний код.

Сюзанна отетеріло зиркнула крізь вікно вниз, на суперкомп’ютер. Вона була впевнена, що «Транскод» міг впоратися з 64-бітним кодом менш ніж за десять хвилин.

— Але ж має бути якесь пояснення.

Стретмор кивнув.

— Воно є. І це пояснення вам не сподобається.

На Сюзанниному обличчі відбилася тривога.

— У роботі суперкомп’ютера збій?

— Ні, «Транскод» функціонує нормально.

— Може, у машину потрапив вірус?

Стретмор похитав головою.

— Ні, це не вірус. Помовчіть і вислухайте мене.

Сюзанна була спантеличена і пригнічена. Ще ніколи «Транскод» не натрапляв на код, який не розшифровувався менш ніж за годину. Зазвичай Стретмор мав розшифрований текст уже через десять хвилин. Вона кинула погляд на швидкісний принтер, що стояв на столі. Порожньо.

— Сюзанно, — тихо мовив Стретмор. — Спочатку з цим важко буде змиритися, але просто послухайте мене одну хвилину. — Начальник трохи помовчав, прикусивши губу. — Код, над яким тепер працює наша машина — унікальний. Нічого подібного ми іще не бачили. — Стретмор знову замовк, наче йому було важко говорити. — Цей код розшифрувати неможливо. Він — незламний.

Сюзанна ледь стрималася, щоб не розреготатися. «Незламний код? І що ж це має означати?» Незламного коду не існувало в природі, просто не могло бути: звісно, на деякі з них витрачалося більше часу, але будь-який код можна розшифрувати. Згідно із законами математики, «Транскод» мав рано чи пізно знайти правильний пароль.

— Перепрошую?

— Цей код незламний, — спокійно повторив Стретмор.

«Незламний?» — Сюзанна повірити не могла, що ці слова мовив чоловік із двадцятисемирічним досвідом розгадування кодів.

— Як це — незламний, сер? — спитала вона з тривогою в голосі. — А як же принцип Берґовського?

Про принцип Берґовського Сюзанна дізналася ще на початку своєї кар’єри. Він був наріжним каменем теорії брутального тиску. Саме цей принцип надихнув Стретмора на створення «Транскода». І цей принцип чітко свідчив: якщо комп’ютер перепробує достатню кількість паролів, то, згідно із законами математики, гарантовано знайде серед них єдиний правильний. Неприступність коду забезпечувалася не тим, що його пароль неможливо було зламати, а тим, що більшість людей не мали для цього достатньо часу чи необхідного устаткування.

Стретмор заперечно похитав головою.

— Цей код — не такий, як інші.

— Не такий? — перепитала Сюзанна, скоса зиркнувши на шефа. «Але ж незламний код — це математичний нонсенс! І він не може про це не знати!»

Стретмор витер долонею спітніле чоло.

— Цей код є продуктом новітнього шифрувального алгоритму, який нам іще жодного разу не траплявся.

Зачувши це, Сюзанна засумнівалася ще більше. Шифрувальні алгоритми — це всього-на-всього математичні формули, свого роду рецепти для перетворення тексту в кодоване повідомлення.

Математики і програмісти створювали такі алгоритми щодня. На ринку їх налічувалося сотні: PDG, Diffie-Hellman, ZIP, IDEA, El Gamal. І всі ці коди «Транскод» розгадував ЩОДНЯ і без проблем. Для цього суперкомп’ютера всі коди були ідентичними, незалежно від алгоритму, який використовувався для їх написання.

— Нічого не розумію, — не поступалася жінка. — Ідеться не про зворотне декодування якоїсь складної функції, ідеться про метод брутального тиску. Неважливо, з чим ми маємо справу — з PGP, Lucifer чи DSA. Алгоритм виробляє пароль, який вважає захищеним, а наш комп’ютер робить здогадки доти, доки не знайде його.

Стретмор відповів як досвідчений наставник із добре тренованою терплячістю:

— Згоден, Сюзанно, «Транскод» завжди знайде пароль — хоч яким би великим він не був. — Він зробив довгу паузу й додав: — За тим винятком, коли...

Сюзанна хотіла щось сказати, але зрозуміла, що Стретмор уже приготувався кинути свою бомбу. І встигла лише подумати: «За яким винятком?»

— За тим винятком, коли комп’ютер не здатен встановити, що код уже розшифрований.

Жінка мало зі стільця не впала.

— Що?!

— За тим винятком, коли комп’ютер знаходить правильний код, але працює далі, бо не знає, що вже знайшов його. — Стретмор похнюпився й зітхнув. — На мою думку, цей алгоритм має відкритий текст із циклічним зсувом.

Сюзанна ошелешено дивилася на шефа. Ідея функції з циклічним зсувом уперше була описана 1987 року в маловідомій праці угорського математика, такого собі Йозефа Гарне. Через те, що комп’ютери, на яких використовувався метод брутального тиску, розгадували коди методом пошуку у відкритому тексті словесних структур, що піддавалися визначенню, Гарне запропонував шифрувальний алгоритм, котрий, на додачу до власне шифрування, зсував відкритий текст на змінну часову величину. Теоретично така постійна зміна мала гарантувати, що комп’ютер-дешифратор ніколи не зможе зафіксувати визначувані структури слова, а значить — ніколи не зможе взнати, що знайшов потрібний пароль. Запропонований угорцем принцип чимось нагадував ідею колонізації Марсу: вона була цілком збагненною на інтелектуальному рівні, але наразі абсолютно нереальною на рівні практичному.

— То де ви його надибали? — вимогливо спитала Сюзанна.

Стретмор трохи помовчав, не поспішаючи з відповіддю.

— Його написав один приватний програміст.

— Що?! — Сюзанна аж підскочила у своєму кріслі. — Але ж у нашому відділі працюють найкращі програмісти у світі! І всі вони, працюючи разом, навіть близько не спромоглися написати функцію з циклічним зсувом відкритого тексту. Ви намагаєтеся переконати мене, що якийсь волоцюга примудрився створити її на своєму персональному комп’ютері?

Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоїти колегу:

— Я б не називав цього типа волоцюгою.

Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось інших пояснень: глюк, вірус — та будь-що завгодно, але тільки не код, який неможливо зламати.

Стретмор кинув на неї суворий погляд.

— Цей алгоритм написав один із найвидатніших інтелектуалів-шифрувальників усіх часів.

Та ці слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатніші інтелектуали-шифрувальники усіх часів працювали тут, у її відділі, і вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.

— І хто ж це? — вимогливо спитала вона.

— Думаю, ви самі зможете здогадатися, — відповів Стретмор. — Один із тих, хто не в захваті від нашого агентства.

— Нічого не скажеш, точна підказка! — відрізала Сюзанна.

— Він працював над проектом «Транскод». Але порушив правила. Його вчинок мало не призвів до хаосу в розвідувальній галузі. Тому мені довелося депортувати його.

Вираз здивування й нерозуміння протримався на Сюзанниному обличчі лише мить. А потім вона сполотніла.

— Господи милосердний...

Стретмор кивнув.

— Він цілий рік вихвалявся, що працює над створенням алгоритму, невразливого для комп’ютерів, на яких застосовують метод брутального тиску.

— А-а-але ж, — затнулася Сюзанна. — Я гадала, що він блефує. Невже він і справді його створив?

— Так. Створив ідеальний незламний генератор кодів.

Жінка замовкла, а за хвилину спробувала висловити здогад:

— Але ж... але ж це означає...

Стретмор поглянув їй прямо у вічі.

— Так. Енсей Танкадо перетворив наш «Транскод» на купу застарілого мотлоху.

РОЗДІЛ 6

Хоча Енсей Танкадо народився вже після Другої світової війни, він ретельно вивчав усе з нею пов’язане, особливо її кульмінаційний момент — атомний вибух, у вогні якого загинули сто тисяч його співвітчизників.

Хіросіма, 8:15 ранку, 6 серпня 1945 року: підступний акт народовбивства. Бездумна й марна демонстрація сили країною, яка вже виграла війну. Усе це Танкадо усвідомив і почасти упокорився. Але він не зміг прийняти і зрозуміти одного: атомна бомба позбавила його можливості побачити рідну матір. Вона померла, коли народжувала його. Її смерть стала результатом ускладнень, спричинених радіоактивним опроміненням, якого вона зазнала за багато років до пологів.

1945 року, ще до народження Енсея, його матір, як і багато її подруг, подалася до Хіросіми, щоб працювати добровольцем в опіковому центрі. Там вона і стала однією з «хібакуся» — опромінених людей. Дев’ятнадцять років по тому, у віці тридцяти шести років вона лежала в пологовій палаті з внутрішньою кровотечею й знала, що невдовзі помре. Тільки не знала вона, що смерть позбавить її мук, бо її дитя мало народитися калікою.

Батько Енсея так і не побачив свого сина. Очманілий від втрати дружини й засоромлений народженням калічки, якому, за словами медсестер, навряд чи судилося пережити хоча б одну ніч, він утік зі шпиталю й більше не повернувся. І Енсей Танкадо потрапив до прийомних батьків.

Щоночі Танкадо вдивлявся у свої покручені пальці, що тримали ляльку-талісман Дарума, і мріяв про помсту. Він клявся, що помститься країні, яка вкрала в нього матір і так присоромила його батька, що той покинув його. Він не знав, що невдовзі його вестиме сама доля.

Коли Енсею йшов дванадцятий рік, його прийомним батькам зателефонували з компанії-виробника комп’ютерів і спитали згоди, щоб їхній прийомний син став членом групи, яка візьме участь у випробуванні нової клавіатури, спеціально розробленої для дітей із вадами розвитку. І його родина погодилася.

Хоча Енсей Танкадо ніколи в житті не бачив комп’ютера, він, здавалося, інтуїтивно знав, як ним користуватися. І комп’ютер відкрив йому світи, про існування яких він навіть не здогадувався. Невдовзі комп’ютер став сенсом усього його життя. Енсей дорослішав, почав сам давати уроки, заробляв гроші і зрештою здобув стипендію для навчання в університеті Дошиша. Невдовзі Енсея Танкадо вже знали в Токіо як «фугуся кісай» — геніального каліку.

Згодом Танкадо прочитав про Перл-Харбор і воєнні злочини, скоєні японцями. Його ненависть до Америки поволі вщухла. Він став ревним буддистом і забув про свою дитячу клятву помсти, бо прощення було єдиним шляхом до просвітлення.

Коли Енсею Танкадо виповнилося двадцять, він уже став таким собі неприлюдним кумиром програмістів. Компанія IBM запропонувала йому робочу візу й посаду в Техасі. Танкадо вхопився за цей шанс. А три роки по тому він пішов з IBM, перебрався до Нью-Йорка і взявся сам створювати власні програми. Він був на передньому краї нової тенденції—шифрування відкритим ключем. Писав алгоритми й заробляв на цьому шалені гроші.

Як і більшість провідних авторів шифрувальних алгоритмів, Танкадо став об’єктом залицянь із боку АНБ. То була іронія долі: у нього з’явилася можливість працювати в серці уряду країни, якій він колись заприсягнувся помститися. І він вирішив піти на співбесіду. Після зустрічі з командиром Стретмором у нього зникли останні сумніви. Вони відверто поговорили про минуле Танкадо, про ненависть, яку він потенційно міг відчувати до Сполучених Штатів, а також про його плани на майбутнє. Танкадо пройшов тест на детекторі брехні, а потім упродовж п’яти тижнів — найприскіпливіші психологічні тести. Й успішно впорався з усіма. Його ненависть змінилася відданістю Будді. І через чотири місяці Енсей Танкадо став до роботи в шифрувальному відділі Агентства національної безпеки.

Попри велику зарплату, Енсей Танкадо їздив на роботу на старому мопеді, брав із собою пакунок із їжею і їв просто за робочим столом в обід, замість ходити з колегами до буфету, щоб поласувати баликом та супом вішісуаз. Колеги боготворили його. Він був надзвичайно талановитий — талановитішого програміста вони не зустрічали. Енсей Танкадо був добрий та чесний, спокійний та бездоганно моральний. Моральна цілісність мала для нього першочергове значення. І саме тому його звільнення з АНБ та подальша депортація з країни стали для всіх справжнім шоком.

Танкадо, як і решта персоналу шифрувального відділу, працював над проектом «Транскод» з упевненістю в тому, що в разі успішного завершення робіт АНБ використовуватиме суперкомп’ютер для дешифрування електронних повідомлень лише у випадках, заздалегідь санкціонованих міністерством юстиції. Використання агентством нової машини мало регулюватися в такий самий спосіб, як й у випадку з ФБР, якому для встановлення підслухувальної апаратури був потрібен ордер федерального суду. «Транскод» мав передбачати таке програмування розшифровки, яке потребувало паролів, умовно депонованих у третьої особи центральним банком або міністерством юстиції. Це мало завадити АНБ стежити без будь-якої санкції за особистим спілкуванням законослухняних громадян в усьому світі.

Однак коли настав час реалізувати програмування, персоналу шифрувального відділу повідомили, що плани змінилися. Через дефіцит часу, здебільшого пов’язаний з антитерористичними операціями АНБ, «Транскод» мав набути статусу автономного дешифрувального устаткування, чиє щоденне функціонування регулювалося б самим Агентством національної безпеки.

Енсей Танкадо страшенно обурився. Це означало, що АНБ фактично матиме змогу перевіряти будь-чию електронну пошту, а її отримувач чи адресант про це навіть не підозрюватиме. То те саме, що встановити «жучка» у кожному телефоні у всіх країнах світу. Стретмор спробував переконати Танкадо, щоб він ставився до «Транскоду» як до звичайного знаряддя правоохоронців, але марно: комп’ютерний геній уперто твердив, що цей проект грубо порушує права людини. Він відразу ж відмовився від подальшої співпраці й за кілька годин порушив кодекс секретності АНБ — спробував встановити контакт із фундацією «Електронний кордон». Танкадо хотів приголомшити світ розповіддю про секретну машину, спроможну зробити кожного комп’ютерного користувача у світі жертвою підступних планів урядового агентства. АНБ не мало іншого вибору, як зупинити Танкадо.

Його арешт та депортація, широко висвітлені новинарями Інтернету, відчутно зіпсували репутацію геніального програміста. Проти бажання Стретмора кризові менеджери АНБ із мінімізації потенційної шкоди, занепокоєні тим, що Танкадо спробує переконати широкий загал в існуванні «Транскоду», поширили чутки, котрі знищили довіру до нього. Енсей Танкадо став персоною нон-ґрата у світовій комп’ютерній спільноті: ніхто не довіряв каліці, якого звинуватили у шпигунстві. Обтяжувальною обставиною було те, що він намагався купити свою свободу абсурдними твердженнями про те, що уряд Сполучених Штатів начебто мав у розпорядженні машину для дешифрування кодів.

Найдивнішим було те, що Танкадо, здавалося, усе добре розумів: проект «Транскод» — це інструмент суперництва у сфері розвідувальної інформації. Він начебто не таїв ні на кого зла, просто був настроєний вкрай рішуче. Коли охоронці виводили його з приміщення, Танкадо з лячним спокоєм сказав Стретмору своє останнє слово:

— Ми всі маємо право на таємниці. І колись я потурбуюся про те, щоб це право гарантувати.

РОЗДІЛ 7

Голова йшла обертом. «Енсей Танкадо написав програму, яка створює незламні коди!» Ця думка ледве вміщалася в Сюзанниній свідомості.

— Це справжня «Цифрова фортеця», — зауважив Стретмор. — Саме так ми й називаємо цю програму. Вона є абсолютною зброєю контррозвідки. Якщо ця програма потрапить на ринок, кожен третьокласник із модемом створюватиме коди, які АНБ не в змозі розшифрувати. Наша розвідувальна діяльність втратить сенс.

Але Сюзаннині думки крутилися далеко від потенційних політичних наслідків появи «Цифрової фортеці». Вона й досі намагалася усвідомити факт її існування. Усе своє життя Сюзанна займалася розшифруванням, твердо заперечуючи саму можливість створення абсолютного коду. «Кожен код можна зламати — це ж непохитний принцип Берґовського!» Вона відчула себе атеїсткою, яка несподівано зустрілася віч-на-віч із Богом.

— Якщо цей код оприлюднять, — прошепотіла вона, — криптографія як наука помре.

Стретмор кивнув.

— Це найменша з наших проблем.

— А чи можна відкупитися від Танкадо? Знаю, він нас ненавидить, але чому б не запропонувати йому кілька мільйонів доларів? Переконати його не поширювати свій винахід?

Стретмор розсміявся.

— Кілька мільйонів? А вам відомо, скільки коштує ця штука? Та за цю програму торгуватимуться уряди всіх країн, виставляючи захмарні суми! Як я скажу нашому президентові, що ми й досі перехоплюємо повідомлення саддамівського режиму в Іраку, але не спроможні їх розшифровувати? Проблема стосується не лише АНБ, вона стосується всієї розвідувальної мережі. Наш суперкомп’ютер постачає інформацію всім: і ФБР, і ЦРУ, й агентству боротьби з наркотиками — і всі ці організації перетворяться без нашої підтримки на сліпих кошенят. Неможливо буде відстежити, куди наркокартелі відправляють партії наркотиків, великі корпорації матимуть змогу переказувати величезні суми грошей в обхід податкових служб, а терористи — вільно базікати про свої плани; одним словом, у світі запанує хаос.

— Для фундації «Електронний кордон» настав зоряний час, — зауважила бліда, як крейда, Сюзанна.

— ФЕК має дуже приблизне уявлення про те, чим ми тут займаємося, — відказав Стретмор із презирством у голосі. — Якби вони знали, скільки терористичних атак нам вдається перепинити завдяки можливості розшифровувати коди, вони б змінили своє ставлення до нас.

Сюзанна погодилася з цими словами, але вона також була реалісткою: ФЕК ніколи не дізнається про важливе значення «Транскоду». Суперкомп’ютер допоміг зірвати десятки потенційних нападів, але ця інформація була надсекретною й ніколи не мала вийти назовні. Раціональне обґрунтування такої секретності було простим: уряд не може допустити сплеску масової істерії в разі оприлюднення правди; ніхто не знає, як відреагує широкий загал на новину про те, що минулого року групи фанатиків-фундаменталістів двічі робили спроби організувати ядерний вибух на території Сполучених Штатів.

Однак напад із застосуванням ядерної зброї був не єдиною загрозою. Минулого місяця «Транскод» перепинив одну з найхитромудріших терористичних атак, відомих АНБ. Одна антиурядова організація придумала винахідливий план під кодовою назвою «Шервудський ліс». Мішенню операції мала стати Нью-йоркська фондова біржа з метою «перерозподілу багатства». Упродовж шести днів члени цієї групи заклали двадцять сім невибухових магнітних пристроїв у будівлях довкола біржі. Якщо ці пристрої активувати, то вони генерують потужний магнітний потік у вигляді вибухової хвилі. Одночасна детонація цих ретельно розставлених контейнерів мала створити магнітне поле настільки потужне, що воно стерло б інформацію з усіх її магнітних носіїв у приміщенні фондової біржі: комп’ютерних жорстких дисків, масивних систем пристроїв для запам’ятовування, резервних магнітофонних платівок і навіть із гнучких дисків. Усі записи про те, що кому належало і хто чим володів, були б утрачені назавжди.

Для одночасної детонації цих пристроїв була потрібна дуже точна синхронізація, тому вони були з’єднані Інтернетом за допомогою телефонної мережі. Коли за два дні до операції пішов зворотний відлік часу, внутрішні годинники цих пристроїв почали обмінюватися безперервним потоком зашифрованих синхронізаційних даних. АНБ зафіксувало аномалію в мережі й перехопило ці імпульсні дані, але проігнорувало їх, визнавши безневинною абракадаброю. Та коли «Транскод» розшифрував ці потоки, аналітики відразу ж побачили в них зворотний відлік часу, синхронізований для мережі пристроїв. Магнітні пристрої знайшли і знешкодили за три години до того, як вони мали спрацювати.

Сюзанна усвідомлювала, що без суперкомп’ютера АНБ безсиле перед високотехнологічним електронним тероризмом. Жінка поглянула на операційний монітор — той досі показував, що розкодовування триває п’ятнадцять годин. Навіть якщо файл Танкадо розшифрують за мить, АНБ таки настане гаплик. Дешифрувальна потужність її відділу всохне до максимум двох кодів на день. Навіть за нинішньої продуктивності у сто п’ятдесят кодів на день уже утворився чималенький завал із файлів, що очікували на розшифрування.

— Минулого місяця Танкадо зателефонував мені, — повідомив Стретмор, перервавши Сюзаннині думки.

Жінка здивовано подивилася на шефа.

— Танкадо зателефонував вам?

Стретмор кивнув.

— Щоб попередити.

— Попередити? Та він же вас ненавидить!

— Він зателефонував сказати, що саме тепер удосконалює алгоритм, який створює незламні коди. Але я йому не повірив.

— Аз якого дива він це сказав вам? — спитала Сюзанна. — Може, він хотів, щоб ви його придбали?

— Ні. То був шантаж.

Раптом для Сюзанни все стало зрозумілим.

— Авжеж, — з усвідомленням проговорила вона. — Він хотів, щоб ви реабілітували його ім’я.

— Ні, — нахмурився Стретмор. — Танкадо був потрібен «Транскод».

— Наш суперкомп’ютер?

— Саме так. Він вимагав, щоб я публічно визнав, що наше агентство має у своєму розпорядженні «Транскод». І заявив, що коли ми зізнаємося в несанкціонованому читанні електронних послань, він знищить «Цифрову фортецю».

Сюзанна із сумнівом поглянула на Стретмора, і той стенув плечима.

— Хай там як, але вже пізно. Танкадо розмістив демонстраційну копію «Цифрової фортеці» на своєму сайті. І тепер користувачі з усього світу можуть вільно її завантажити.

Жінка сполотніла.

— Що?!

— Це рекламний трюк. Наразі нема про що турбуватися. Та демонстраційна копія зашифрована. Дійсно, кожен користувач може її завантажити на свій комп’ютер, але ніхто не зможе її відімкнути. Дуже винахідливо, нічого не скажеш. Початкова програма «Цифрової фортеці» зашифрована, вона — під надійним замком.

На Сюзанниному обличчі відбився подив із захватом.

— Он як! Кожен має можливість отримати копію, але жоден не має можливості її відімкнути.

— Так воно і є. Танкадо тримає в них перед носом морквину для приманки.

— А ви самі бачили цей алгоритм?

Шеф здивовано заперечив:

— Ні, я ж сказав, що він зашифрований.

Не менше здивування з’явилося на Сюзанниному обличчі.

— Але ж ми маємо «Транскод». Чому б не взяти і не розшифрувати його? — Та коли Сюзанна поглянула у вічі Стретмору, вона відразу ж збагнула, що правила змінилися. — О Господи! — мимоволі видихнула вона від здогадки. — «Цифрова фортеця» зашифрована за допомогою самої себе?

— Прямо в точку, — кивнув Стретмор.

Здивування й зачарування одночасно сповнили Сюзанну: формулу «Цифрової фортеці» зашифрували за допомогою самої ж «Цифрової фортеці». Танкадо розмістив на своєму сайті безцінний математичний рецепт, але сам текст цього рецепту він заплутав. І для того, щоб заплутати його, використав цей самий рецепт.

— Та це ж справжнісінький сейф Біґлмана! — зачаровано прошепотіла вона.

Стретмор кивнув. Сейф Біґлмана являв собою гіпотетичну криптографічну ситуацію, коли виробник сейфа створює проект незламного сейфа. Він бажає зберегти цей проект у таємниці й тому створює сейф і замикає в ньому проект. Те ж саме Танкадо зробив і з «Цифровою фортецею». Він захистив свій проект, зашифрувавши його формулою, вказаною в цьому ж проекті.

— А як щодо файла в «Транскоді»? — спитала Сюзанна.

— Я завантажив його із сайту Танкадо, як і решта користувачів. І тепер АНБ може пишатися тим, що стало власником алгоритму «Цифрова фортеця». От тільки відімкнути його ми не в змозі.

Сюзанна була в захваті від винахідливості Енсея Танкадо. Не оприлюднюючи свого алгоритму, він довів Агентству національної безпеки, що розшифрувати його неможливо.

Стретмор подав їй вирізку з газети. То було перекладене рекламне оголошення з газети «Ніккей сімбун», японського аналога «Вол-стрит джорнел». У ньому йшлося, що японський програміст Енсей Танкадо завершив написання математичної формули, котра, як він твердив, зможе створювати незламні коди. Ця формула називалася «Цифрова фортеця» й була розміщена в Інтернеті для ознайомлення. Програміст мав намір виставити її на аукціон і продати тому, хто запропонує найбільшу суму. Далі в оголошенні йшлося, що хоча в Японії й виник величезний інтерес до цього винаходу, декотрі американські компанії-виробники програм, які прочули про «Цифрову фортецю», вважали твердження Танкадо сміховинним, чимось на кшталт заяви алхіміка про те, що він зможе обернути свинець на золото. Ця формула, запевняли вони, ніщо інше, як звичайнісіньке шахрайство, і тому її не слід сприймати всерйоз.

Сюзанна аж сіпнулася.

— На аукціон?

Стретмор кивнув.

— Наразі кожна японська компанія-виробник програмного забезпечення вже завантажила зашифровану копію «Цифрової фортеці» й намагається її зламати. І з кожною невдалою спробою ціна програми зростає щосекунди.

— Але ж це абсурд, — роздратовано кинула Сюзанна. — Усі нові зашифровані файли неможливо зламати без «Транскоду». «Цифрова фортеця» може виявитися відкритим базовим алгоритмом, і жодна компанія не зможе його зламати.

— А це таки чудовий рекламний трюк, — зазначив Стретмор. — Лишень подумайте: усі різновиди куленепробивного скла захищають від куль, та коли компанія запрошує вас прострелити саме їхнє скло, усі відразу ж кидаються це робити.

— І японці дійсно вірять, що «Цифрова фортеця» й справді є інакшою? Краще за все, що є на ринку?

— Може, Танкадо й не довіряють повністю, але всі знають, що він — комп’ютерний геній. Для хакерів він — справжнісінький ідол. Якщо Танкадо каже, що цей алгоритм неможливо зламати, його і справді неможливо зламати.

— Але ж для широкого загалу всі коди є незламними!

— Так, — задумливо мовив Стретмор. — Поки що.

— Що ви хочете цим сказати?

Стретмор зітхнув.

— Ще двадцять років тому ніхто й подумати не міг, що ми зможемо зламувати дванадцятибітні шифри. Але техніка не стояла на місці. Вона розвивалася. І завжди розвиватиметься. Виробники програмного забезпечення припускають, що в якийсь момент у майбутньому з’являться комп’ютери на кшталт «Транскоду». Технології прогресують експонентно, і сьогоднішні відкриті алгоритми згодом втратять свою захищеність. І для того щоб триматися попереду комп’ютерів завтрашнього дня, знадобляться кращі, досконаліші алгоритми.

— І «Цифрова фортеця» є саме таким алгоритмом, еге ж?

— Так. Алгоритм, невразливий для методу брутального тиску, ніколи не застаріє, хоч яку потужність не мали б комп’ютери-дешифратори. Тому він буквально за день може стати світовим стандартом.

Сюзанна повільно втягнула в себе повітря.

— Боже поможи, — прошепотіла вона. — А може, і нам взяти участь у цьому аукціоні?

Стретмор похитав головою.

— Танкадо вже давав нам шанс. Чітко й недвозначно. Та це надто ризиковано: якщо нас спіймають за цією спробою, це фактично означатиме, що ми й справді боїмося цього алгоритму. І то буде не лише публічним визнанням, що ми й справді маємо «Транскод», а й визнанням того, що «Цифрова фортеця» є невразливою для дешифраторів.

— Скільки часу ми маємо?

Стретмор насупився.

— Танкадо запланував оголосити переможця аукціону завтра опівдні.

У Сюзанни по спині побігли мурашки.

— І що тоді?

— Згідно з угодою, він передасть переможцю пароль.

— Пароль?

— Це частина трюку. Кожен користувач уже має алгоритм, тому Танкадо продає на аукціоні ключ, який його відімкне.

Сюзанна аж застогнала з досади.

— Ну аякже. Чудово придумано. Просто й бездоганно. Танкадо зашифрував «Цифрову фортецю», а пароль для її відімкнення мав лише він. Важко уявити, що десь неподалік, написаний на шматочку паперу, у кишені Танкадо лежав пароль із шістдесяти чотирьох символів, який міг запросто покласти край розвідувальним операціям секретних служб Сполучених Штатів. Назавжди.

Коли Сюзанна уявила собі такий сценарій подій, їй стало зле. Танкадо передасть пароль переможцю торгів, та компанія відкриє файл із «Цифровою фортецею», а потім, можливо, вмонтує цей алгоритм у захищену від стороннього втручання мікросхему, і впродовж п’яти років кожен комп’ютер з’являтиметься з попередньо вмонтованою в нього мікросхемою, оснащеною «Цифровою фортецею». Жоден комерційний виробник навіть і не мріяв про створення шифрувальної мікросхеми, бо звичайні шифрувальні алгоритми незмінно застарівають. Але «Цифрова фортеця» не застаріє ніколи: за наявності функції циклічного зсуву відкритого тексту жоден брутальний тиск не виявить правильного пароля. З’явиться новий цифровий стандарт шифрування. Віднині й назавжди. Кожен код буде незламним. Банкіри, біржові ділки, терористи та шпигуни торжествуватимуть. Один світ — один алгоритм. Запанує анархія.

— Які ми маємо варіанти дій? — обережно поцікавилася Сюзанна. Вона чудово знала, що відчайдушні ситуації вимагали відчайдушних рішень — навіть в Агентстві національної безпеки.

— Ми не можемо його ліквідувати — якщо ви це маєте на увазі.

Саме це Сюзанна й мала на увазі. За роки, проведені в АНБ, вона багато чула про непрямі зв’язки агентства з найдосвідченішими вбивцями у світі. То були найманці, до чиїх послуг вдавалися розвідувальні служби, щоб виконати брудну роботу.

Стретмор похитав головою.

— Танкадо надто розумний, щоб залишити нам такий варіант дій.

Сюзанна мимоволі відчула полегшення.

— Він під захистом?

— Не зовсім.

— Значить переховується?

Стретмор стенув плечима.

— Танкадо поїхав із Японії. І має намір телефонічно перевіряти ставки учасників аукціону. Але ми знаємо, де він.

— І ви не збираєтеся вживати заходів?

— Ні, не збираємося. Бо він перестрахувався. Танкадо передав копію пароля анонімній третій особі на випадок, коли з ним щось трапиться.

«Ще б пак, — із захватом подумала Сюзанна. — Ангел-хоронитель».

— Наскільки я розумію, коли з Танкадо щось трапиться, ця третя особа продасть пароль?

— Гірше. Хто-небудь нападає на Танкадо — і його партнер відразу ж оприлюднює пароль.

Сюзанна спантеличено поглянула на Стретмора.

— Його партнер оприлюднить пароль?

Начальник кивнув.

— Розмістить його в Інтернеті, опублікує в газетах і розклеїть на білбордах. Іншими словами, подарує його всьому світу.

Жінка не вірила в те, що чула.

— Тобто — безкоштовне завантаження?

— Саме так. Танкадо поміркував і вирішив, що коли помре, то гроші йому не знадобляться — чому б тоді не зробити всьому світу прощальний подарунок?

Запала довга тиша. Сюзанна глибоко й часто дихала, наче намагалася всотати моторошну правду: «Енсей Танкадо створив незламний алгоритм. І взяв нас у заручники».

Вона підхопилася зі стільця й рішуче мовила:

— Ми мусимо зв’язатися з Танкадо! Я впевнена, що ми знайдемо спосіб переконати його не оприлюднювати пароль! Запропонуємо йому суму, втричі більшу за найбільшу пропозицію на аукціоні! Реабілітуємо його чесне ім’я! Зробимо все, що треба!

— Надто пізно, — відповів Стретмор. І глибоко зітхнув: — Сьогодні вранці Енсея Танкадо знайшли мертвим у Севільї.

РОЗДІЛ 8

Двомоторний «Лірджет-60» торкнувся розпеченої сонцем злітно-посадкової смуги. Напівпустельний ландшафт іспанської Нижньої Естремадури замиготів розмитою плямою за вікном літака, а потім уповільнився й поповз, як слимак.

— Містере Бекер! — протріскотів гучномовець. — Ми прибули.

Бекер устав і потягнувся. Відсунувши клямку горішньої камери для поклажі, він пригадав, що багажу в нього не було. Перед відльотом він не мав часу збирати речі. Але то не мало значення: йому обіцяли, що подорож буде недовгою — туди й назад.

Двигуни поступово знижували оберти, і літак, повільно закотившись до порожнього ангара напроти головного термінала, сховався від сонця. За мить з’явився пілот і розчинив дверцята. Бекер залпом випив залишки журавлинового соку, поставив склянку в бар і схопив свій піджак.

Пілот видобув зі свого льотного костюму товстий коричневий конверт.

— Мені наказали передати вам оце. — І віддав Бекеру конверт, на якому синім було написано:

РЕШТИ НЕ ТРЕБА

Девід помацав товстий стос червонуватих купюр.

— Що це, в біса...

— Мабуть, місцева валюта, — пояснив пілот байдужим голосом.

— Знаю, що валюта, — відказав Бекер і затнувся. — Але ж... Тут забагато... Мені треба лише на таксі. — Він швидко подумки конвертував отриману суму. — А тут грошей на тисячі доларів!

— Я просто виконую наказ, сер. — І пілот повернувся назад до кабіни. Дверцята ковзнули й зачинилися.

Бекер спантеличено витріщився спочатку на літак, а потім на гроші у своїй руці. Трохи постоявши в порожньому ангарі, він засунув конверт до нагрудної кишені сорочки, перекинув піджак через плече й попрямував через злітну смугу. «Дивний початок», — подумки відзначив він. І відразу ж викинув цю думку з голови. Якщо поталанить, то він швидко впорається і ще й врятує для себе частину подорожі із Сюзанною до «Кам’яної садиби».

«Туди й назад, — сказав він собі. — Туди й назад».

Та не так сталося, як гадалося.

РОЗДІЛ 9

Інженер системної безпеки Філ Картукян хотів заскочити до шифрувального відділу на хвильку, щоб забрати декотрі папери, які він забув там учора. Та не так сталося, як йому гадалося.

Перетнувши приміщення відділу й увійшовши до лабораторії системної безпеки, він відразу ж відчув: щось не так. За комп’ютерним терміналом, який безперервно показував на монітор внутрішні процеси в «Транскоді», нікого не було, а монітор був вимкнений.

— Агов! — гукнув Картукян.

Тиша. У лабораторії було чисто, як в аптеці, — наче там нікого не було вже багато годин.

Картукяну було лише двадцять три, він щойно влаштувався на роботу до підрозділу системної безпеки, але молодий фахівець добре засвоїв те, чому його навчали, і чудово знав заведений порядок: у шифрувальному відділі завжди чергував інженер із системної безпеки, особливо по суботах, коли в шифрувальників був вихідний. Тому він відразу ж увімкнув монітор і обернувся до розкладу чергування, що висів на стіні.

— Хто сьогодні чергує? — вигукнув він, проглядаючи список прізвищ. Згідно з розкладом, минулого вечора на подовжену зміну мав заступити новачок на прізвище Зайденберґ. Картукян оглянув порожню лабораторію й нахмурився. — Куди ж, у біса, подівся цей салага?

Спостерігаючи, як миготить, вмикаючись, монітор, Картукян подумав: «А чи знає Стретмор, що в лабораторії нікого немає?» Ідучи сюди, він помітив, що робоча кабінка начальника запнута шторами, і це означало, що шеф на місці, — таке часто траплялося по суботах. Стретмор виклопотав для шифрувальників відпочинок хоча б раз на тиждень, але сам, здавалося, працював триста шістдесят п’ять днів на рік.

Одне Картукян знав напевне: якщо Стретмор дізнається, що в лабораторії системної безпеки нікого немає, салага Зайденберґ лишиться без роботи. Картукян кинув погляд на телефон і подумав — а чи не зателефонувати молодому технарю і врятувати його: серед інженерів-системників існувало неписане правило підстраховувати один одного. У шифрувальному відділі інженери систем безпеки вважалися людьми другого сорту, і їм постійно доводилося захищати свої права в сутичках із «панами». Ні для кого не секрет, що шифрувальники були «сюзеренами» в цьому багатому маєтку вартістю в мільярди доларів. А «васалів»-системників терпіли лише тому, що ті забезпечували безперебійну роботу їхніх дорогих цяцьок.

Картукян відкинув сумніви і вхопив слухавку. Але так і не доніс її до вуха. Зиркнувши на монітор, він зупинився, як укопаний. Його погляд прикипів до екрана. Неквапом, як в уповільненому кіно, він поклав слухавку і, роззявивши рота, витріщився на досі не бачену химерну картину.

За вісім місяців своєї роботи в підрозділі системної безпеки Філу Картукяну не доводилося бачити нічого, окрім двох нулів, у тому полі «Транскоду», де позначалися години. І сьогодні він побачив дещо вперше.

Витрачений час: 15:17:21

«П’ятнадцять годин і сімнадцять хвилин?! — аж захлинувся він. — Цього не може бути!»

Картукян перезавантажив екран, молячи Бога, щоб цього разу він запрацював як слід. Та коли монітор ожив, він мав такий самий вигляд.

По спині молодого інженера пробіг холодок. Системники шифрувального відділу мали лише одне завдання: пильнувати «Транскод» від вірусів.

Картукян знав, що п’ятнадцять годин безперервної роботи над файлом могло означати лише одне: комп’ютер інфікований. До «Транскоду» потрапив заражений файл, і тепер він руйнує програми. Професійна підготовка молодого інженера спрацювала миттєво: він відразу ж забув, що в лабораторії нікого не було і що монітор був вимкнений. Тепер це не мало значення. Він зосередився на поточній проблемі — «Транскод». Відразу ж вивівши на екран список усіх файлів, що були введені в суперкомп’ютер впродовж останніх двох діб, він почав перевіряти його.

«Як же інфікований файл примудрився проскочити? — подумав він. — Невже захисні фільтри пропустили його?»

Як запобіжний захід кожен файл, що вводився до «Транскоду», мав пройти крізь те, що називалося «Лабети», — низку потужних схемотехнічних шлюзів, пакетних фільтрів і програм-дезінфікаторів, що перевіряли вхідні файли на наявність у них вірусів та потенційно небезпечних підпрограм. Файли з програмами, позначеними «невідома», відразу ж усувалися. їх згодом перевіряли вручну. Час від часу «Лабети» не пропускали абсолютно безневинні файли на тій підставі, що вони містили ще не знайомі фільтрам програми. Тоді підрозділ системної безпеки вручну ретельно перевіряв і тільки після підтвердження чистоти файла пускав його в обхід «Лабетів» прямо до «Транскоду».

Комп’ютерні віруси такі самі розмаїті, як і віруси живі. Як і їхні природні аналоги, комп’ютерні віруси мають одну мету: увійти до базового організму — наприклад, до такого, як «Транскод», — і розмножуватися.

Картукяна вельми дивував той факт, що АНБ досі не мало проблем із вірусами. Так, «Лабети» були невсипущим і вправним вартовим, але АНБ фактично живилося з паші, всмоктуючи в себе цифрову інформацію з комп’ютерів у всьому світі. Таємне збирання розвідувальної інформації великою мірою нагадувало неперебірливий секс: хоч уберігайся, хоч не вберігайся, але рано чи пізно щось підчепиш.

Картукян закінчив перевірку списку файлів, виведених на екран. І його здивування зросло ще більше: кожен файл пройшов крізь фільтри. Вони не виявили нічого незвичного, і це означало, що «Транскод» не був інфікований.

«Тоді що ж змусило його надовго задуматися? — суворо спитав хлопець, звертаючись до порожньої кімнати. Картукяна кинуло в піт. — Може, треба повідомити про це Стретмора?»

— Тест на вірус, — твердо сказав собі Картукян, намагаючись заспокоїтись. — Треба зробити тест на вірус.

Молодий інженер знав, що Стретмор обов’язково накаже спочатку зробити цей тест. Кинувши погляд на порожнє приміщення шифрувального відділу, Картукян нарешті прийняв рішення — завантажити потрібну тестову програму, прогін якої мав зайняти приблизно десять хвилин.

— Повертайся чистою, — прошепотів він. — Чистою, як скло. Скажи таткові, що то якась дрібниця.

Та Картукян інстинктивно відчував: то зовсім не дрібниця. Інтуїція підказувала йому, що всередині комп’ютерного велетня відбувається щось вкрай незвичайне.

РОЗДІЛ 10

— Енсей Танкадо помер? — спитала Сюзанна й відчула, як до горла підступає нудота. — Ви вбили його? Але ж ви самі начебто щойно...

— Ми до нього й пальцем не торкнулися, — запевнив її Стретмор. — Він помер від серцевого нападу. Сьогодні вранці мені телефонували з COMINT. Їхній комп’ютер через Інтерпол зафіксував прізвище Танкадо в поліцейському журналі Севільї.

— Кажете, він помер від серцевого нападу? — недовірливо перепитала вона. — Та йому ж було лише тридцять років.

— Тридцять два, — уточнив Стретмор. — Танкадо мав вроджену ваду серця.

— Ніколи про це не чула.

— Але це зазначено в його медичній картці АНБ. Ясна річ, що він про це не розводився.

Та Сюзанні було важко повірити в такий випадковий збіг обставин.

— Невже вади серця могли отак запросто вбити його? Це не така вже й смертельно небезпечна хвороба.

Шеф стенув плечима.

— Слабке серце... та іспанська спека. Додайте до цього й стрес, який він переживав, шантажуючи Агентство національної безпеки...

Сюзанна на мить замовкла. Навіть за таких загрозливих обставин вона мимоволі відчула біль від втрати талановитого колеги-шифрувальника. Скрипучий голос начальника вихопив її із задумливості.

— Єдиним плюсом у всій цій ситуації було те, що Танкадо подорожував сам. Тому є надія на те, що його напарник іще не знає про смерть. Іспанські власті запевняють, що триматимуть інформацію в таємниці стільки, скільки зможуть. Ми й самі дізналися про це лише тому, що у справу втрутився COMINT. — Стретмор прискіпливо поглянув на Сюзанну. — Я маю знайти цього напарника до того, як він дізнається про смерть Танкадо. Саме тому я вас і викликав. Мені потрібна ваша допомога.

Жінка розгубилася. Бо їй здалося, що така вчасна смерть Енсея Танкадо розв’язала всі їхні проблеми.

— Шефе, — почала вона. — Якщо власті кажуть, що він помер від серцевого нападу, то ми — поза підозрами. Його партнер дізнається, що ми не причетні до його смерті.

— Не причетні? — витріщився Стретмор, не вірячи тому, що чує. — Якийсь добродій шантажує АНБ, а через кілька днів гине — і ми не причетні?! Ладен битися об заклад на великі гроші, що загадковий напарник Енсея Танкадо так не вважатиме. Хай би там що сталося, а нас, безсумнівно, вважатимуть винними. То могла бути отрута, фальшивий протокол розтину трупа — усе що завгодно. — Стретмор на мить замовк, а потім знов заговорив: — Якою була ваша перша реакція на моє повідомлення про смерть Танкадо?

Сюзанна насупилася.

— Я подумала, що його вбило АНБ.

— Отож. Якщо АНБ здатне розмістити п’ять супутників зв’язку «Ріоліт» на геосинхронній орбіті над Близьким Сходом, то цілком можна припустити, що ми вже якось знайдемо гроші, щоб заплатити кільком іспанським поліцейським, — розтлумачив бос свою точку зору.

Сюзанна зітхнула: «Енсей Танкадо помер. У його смерті звинуватять АНБ».

— А ми встигнемо вчасно знайти його напарника?

— Гадаю, що встигнемо. Бо маємо гарну зачіпку. Танкадо зробив багато публічних заяв про те, що він працює з напарником. Мабуть, таким чином він намагався розохотити фірми-виробники програм від намагання заподіяти йому шкоду або спроб украсти його пароль. Він неодноразово погрожував, що, коли помітить якусь нечесну гру, його напарник відразу ж оприлюднить пароль — і всі фірми опиняться в ситуації, коли їм доведеться конкурувати з безкоштовною програмою.

— Розумний хід, нічого не скажеш, — кивнула Сюзанна.

Стретмор помовчав, а потім мовив:

— Кілька разів Танкадо публічно називав свого напарника на ім’я. Він звав його Північна Дакота.

— Північна Дакота? Це, мабуть, якийсь псевдонім.

— Так, але я, про всяк випадок, проглянув Інтернет, використовуючи вираз «Північна Дакота» як пошукову фразу. Я не сподівався хоч щось знайти, але виявилося, що то — адреса електронної пошти. — Стретмор зробив паузу. — Звісно, я припустив, що це не та Дакота, яку ми шукали, але я таки перевірив ту адресу — про всяк випадок. Уявіть, як я був шокований, коли виявив, що поштова скринька на тій адресі повна-повнісінька і-мейлів від Енсея Танкадо. — Стретмор вигнув брови. — А його повідомлення повнилися згадками про «Цифрову фортецю» й наміри Танкадо шантажувати АНБ.

Сюзанна скептично поглянула на боса. Невже він так легко дозволив себе обдурити?

— Командире, — заперечила вона. — Танкадо добре знав, що АНБ у змозі витягти і-мейл з Інтернету, тож ніколи не став би посилати секретну інформацію електронною поштою. Це пастка. Енсей Танкадо навмисне підсунув вам Північну Дакоту. Він знав, що ви шукатимете. Яку б інформацію він не посилав, він робив це для того, щоб ви її знайшли. Це фальшивий слід.

— Маєте гарну інтуїцію, — відказав Стретмор, — але навіть вона зрадила вам. Я не знайшов нічого на ім’я Північна Дакота, тому переінакшив пошукову фразу. Адреса, яку мені вдалося знайти, мала дещо змінений вигляд: не NORTH DAKOTA, a NDAKOTA.

Сюзанна із сумнівом похитала головою.

— Перевіряти комбінації — це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаєтеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варіацію. NDAKOTA — надто легкий різновид.

— Можливо, — погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзанні. — Ось погляньте на це.

Сюзанна прочитала напис. І відразу ж збагнула хід думок боса. На папері виднілася електронна адреса Північної Дакоти:

NDAKOTA@ara.anon.org

Саме літери ARA впали в око Сюзанні. ARA означало American Remailers Anonymous — загальновідомий анонімний сервер.

Анонімні сервери мали популярність серед тих користувачів Інтернету, що хотіли зберегти в таємниці свої дані. За певну плату ці компанії-посередники в процесі пересилання повідомлень захищали конфіденційність відправників електронної пошти. То було як номерний поштовий ящик — його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого імені та адреси. Компанія, що обслуговувала сервери, отримувала електронні повідомлення, адресовані псевдонімам, а потім пересилала їх на справжню адресу клієнта. Контракт зобов’язував таку компанію ні за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачів.

— Це не доказ, — мовив Стретмор, — але згоден — це досить підозріло.

Сюзанна кивнула, несподівано відчувши більшу довіру до аргументів боса.

— Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Північну Дакоту, бо особисті дані цього типа і його адреса захищені анонімним сервером?

— Саме це я і хочу сказати.

Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливі варіанти.

— ARA обслуговує головним чином електронні адреси у Сполучених Штатах. Гадаєте, що ця Північна Дакота десь неподалік?

Стретмор стенув плечима.

— Може, і так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролі по різні боки Тихого океану. Якщо він зробив так навмисне, це досить розумний крок.

Сюзанна замислилася. Вона мала сумнів, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрім дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскільки їй було відомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.

— Північна Дакота, — задумливо мовила вона, і її тренований інтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливі значення цього псевдо. — А про що йдеться в його електронних повідомленнях, адресованих Енсею Танкадо?

— Навіть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихідні і-мейли Танкадо. Наразі все, що ми маємо про Північну Дакоту, — це його анонімну адресу.

Сюзанна знову замислилася, а потім спитала:

— А чи не може бути, що це трюк?

Стретмор здивовано звів брови.

— Який іще трюк?

— Танкадо міг посилати фальшиві повідомлення на підставну адресу, сподіваючись, що ми про неї довідаємося. Якщо переконати нас у тому, що він перестрахувався, то можна й не ділитися ні з ким паролем. Цілком можливо, що він працював сам-один.

Стретмор розсміявся.

— Хитра задумка, за винятком одного. Він не користувався жодною зі своїх звичних домашніх чи бізнесових інтернет-адрес. Танкадо заходив до університету Дошиша й користувався їхнім базовим комп’ютером. Вочевидь, він мав там адресу, і саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секреті. Ця адреса — дуже добре захована, і я надибав на неї абсолютно випадково. — Стретмор на мить замовк. — Тому... якщо Танкадо хотів, щоб ми виявили його пошту, то чому ж він тоді користувався секретною адресою?

Сюзанна замислилася над цим запитанням.

— А може, він користувався секретною адресою, щоб ви не здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неї, подумали, що вам поталанило. І це додає довіри його фальшивим і-мейлам.

Стретмор хихотнув.

— Вам слід було оперативником працювати. Гарна ідея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надіслав Танкадо, приходила відповідь. Танкадо писав, а його напарник — відповідав.

Сюзанна спохмурніла.

— Досить переконливо. Отже, ви стверджуєте, що Північна Дакота — це реальна людина.

— Боюся, що так. І ми маємо цю людину знайти. Причому — тихо, без шуму й пилу. Якщо напарник Танкадо запідозрить, що ми йдемо по його сліду, нам — гаплик.

Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навіщо Стретмор її викликав.

— Дозвольте висловити здогадку, — сказала вона. — Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справжню особу Північної Дакоти?

Стретмор стримано всміхнувся.

— Міс Флетчер, ви читаєте мої думки.

Коли йшлося про детальний і ретельний пошук в Інтернеті, ідеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рік тому одному з високопосадовців Білого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоїсь анонімної адреси. АНБ попросили знайти цього добродія. Хоча Агентство національної безпеки було досить впливовою організацією й могло вимагати в транзитної компанії розкрити справжнє ім’я користувача, воно вирішило застосувати тонший метод — метод слідопита.

Сюзанна створила тоді маяк-покажчик, замаскований під електронне повідомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанія, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фіксувала інтернет-координати реальної адреси й пересилала їх назад до АНБ. А потім самознищувалася й безслідно зникала. Після створення цієї програми анонімні дописувачі перетворилися на обридливих мух. Принаймні для АНБ.

— Ви зможете його знайти? — спитав Стретмор.

— Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?

— Ну, взагалі-то... — нахмурився бос. — Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотів, щоб про цю справу знав хтось іще, окрім мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слідопитів», але ви написали цю бісову штуку однією з отих нових гібридних мов; тому в мене нічого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала мені якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирішив залучити до справи вас.

Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.

— Я цим займуся, — сказала вона, підводячись. — Піду до свого термінала.

— А скільки приблизно це займе у вас часу?

Сюзанна зупинилася й замислилася.

— Ну, це залежить від того, наскільки ефективно сервер ARA пересилає свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебуває десь тут, у Сполучених Штатах, і користується послугами компаній «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дізнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродій працює в якомусь університеті чи корпорації, то на це піде трохи більше часу. — Сюзанна нервово всміхнулася. — А решта залежатиме від вас.

Вона знала, що «решта» — це ударний загін АНБ, який знеструмить помешкання аноніма і вдереться крізь вікна зі зброєю шокової дії. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що увірвалися до криївки якогось наркоділка. А потім на сцені неодмінно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблів та друзки скла, він підійде, куди треба, і знайде 64-бітний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захиріє, навічно замкнена сама в собі.

— Ви ж дивіться, посилайте «слідопита» дуже обережно, — проінструктував її Стретмор. — Якщо Північна Дакота здогадається, що ми на нього вийшли, то впаде в паніку і зникне разом із паролем іще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.

— Це буде операція типу «вдарив і втік», — запевнила його Сюзанна. — Як тільки «слідопит» знайде його адресу, він безслідно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо ніколи не дізнається, що ми його вирахували.

— Дякую, — втомлено кивнув бос.

Сюзанна приязно всміхнулася. Її завжди дивувала здатність цього чоловіка зберігати спокій навіть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’єрі Стретмора й піднесла його до вищого ешелону влади.

Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транс-коді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.

— Не баріться, — гукнув їй Стретмор — і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».

Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»

Стретмор винувато всміхнувся.

— Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.

Сюзанна розгубилася.

— Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!

— Ну аякже. — Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. — Мені довелося інструктувати його.

— Інструктувати? — невдоволено спитала Сюзанна. — Для чого?

— Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.

РОЗДІЛ 11

«Іспанія. Я послав Девіда до Іспанії».

Слова боса вкололи її, як осине жало.

— Девід в Іспанії? — недовірливо перепитала вона. — Ви послали його до Іспанії?! — У її голосі бриніли гнівні нотки. — Але навіщо?

Стретмор був приголомшений. Він не звик до того, щоб на нього кричали, навіть керівник шифрувального відділу його організації, і сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищає своє дитинча.

— Сюзанно, — почав він. — Ви ж говорили з ним? Девід усе вам пояснив?

Та вона була надто шокована.

«Іспанія? Ось чому Девід відклав нашу поїздку до “Кам’яної садиби”?»

— Сьогодні вранці я послав за ним авто. Він сказав, що зателефонує вам перед виїздом. Вибачте, я гадав, що...

— А навіщо вам було посилати Девіда до Іспанії?

Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керівника шифрувального відділу. А потім пояснив:

— Для того, щоб забрати другий пароль.

— Який це другий пароль?

— Той, що був у Танкадо.

Сюзанна розгубилася.

— Про що ви кажете?

Стретмор тяжко зітхнув.

— Цілком очевидно, що Танкадо на час смерті мав при собі копію пароля. І я не хотів би, щоб той пароль безконтрольно валявся собі в севільському морзі.

— І тому ви послали Девіда Бекера? — Сюзанна була більш ніж шокована. Усе довкола втратило свій сенс. — Але ж Девід не працює на вас!

Стретмор отетеріло витріщився на неї. Ніхто не дозволяв собі так розмовляти із заступником директора АНБ.

— Сюзанно, — почав він, стримуючи роздратування, — у тім то й річ. Мені треба було...

Та тигриця скипіла гнівом.

— Під вашим началом двадцять тисяч працівників! Хто вам дав право посилати до Іспанії мого нареченого?!

— Мені був потрібен цивільний кур’єр, людина, що не має стосунку до уряду. Якби я став діяти офіційними каналами і хтось випадково дізнався про...

— І Девід Бекер — єдина цивільна людина, яку ви знаєте?

— Звісно, що ні! Девід Бекер — не єдиний цивільний, якого я знаю! Але о шостій ранку, коли події розгорталися так швидко, мені треба було приймати блискавичне рішення! Девід знає іноземні мови, він розумний, я довіряю йому, і я гадав, що роблю йому послугу!

— Послугу?! — огризнулася Сюзанна. — Послати його до Іспанії — це послуга?

— Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларів за один день роботи. Він забере манатки Танкадо й полетить назад додому.

Сюзанна замовкла. Вона все зрозуміла. Справа у грошах.

Плівка її пам’яті відмоталася на п’ять місяців назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського університету запропонував Девіду підвищення: посаду завідувача кафедри іноземних мов. Президент попередив тоді, що його викладацькі години скоротять, побільшає паперової роботи, а от заробітна плата істотно зросте. Сюзанні хотілося кричати: «Девіде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маємо купу грошей — і байдуже, хто з нас їх заробляє!» Та він бачив цю ситуацію по-своєму. Насамкінець вона підтримала його рішення прийняти пропозицію, і тієї ночі, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрішній голос постійно твердив їй, що то буде катастрофа. Вона мала рацію. Але щоб настільки! Такого вона й уявити не могла.

— Ви заплатили йому десять тисяч доларів? — гнівно спитала вона. — Це брудний шахрайський трюк!

Нарешті Стретмор не стримався.

— Трюк? Ніякий то, у біса, не трюк! Я навіть не сказав йому про гроші! А попросив його про особисту послугу. І він погодився.

— Звісно, що погодився! Ви ж мій бос! І заступник директора АНБ! Він не міг вам відмовити!

— Маєте рацію, — відрізав Стретмор. — Саме тому я й звернувся до нього. Я не міг дозволити собі розкіш...

— А директор знає, що ви послали цивільного?

— Сюзанно, — мовив Стретмор, втрачаючи терпіння. — Директор не в курсі справи. Він нічого про це не знає.

Сюзанна недовірливо дивилася на Стретмора. їй здалося, що вона зовсім не знає чоловіка, якого бачить перед собою. Він послав її нареченого — цивільну людину — виконувати секретне завдання для АНБ і навіть не повідомив директору про найсерйознішу кризу в історії цього агентства.

— Леланда Фонтейна не повідомили?

Нарешті Стретмору урвався терпець. І він вибухнув.

— А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо мені потрібен союзник, а не слідчий! Я пережив жахливий ранок.

Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидів отут біля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На світанку мені довелося проковтнути своє самолюбство й набрати номер телефону директора — мушу вам сказати, що я дійсно прагнув цієї розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кілька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадійно застарів. І застарів через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальників, на яку витрачаються мільярди доларів, не спромоглася розродитися чимось хоч віддалено схожим на цей алгоритм!» — І Стретмор хряснув кулаком по столу.

Сюзанна заклякла на місці, їй відняло мову. За десять років роботи вона лише кілька разів бачила, як бос гнівався, але жодного разу це не траплялося через неї.

Минуло кільканадцять секунд, але ніхто з них і слова не промовив. Нарешті Стретмор відкинувся на спинку крісла, і Сюзанна почула, як його дихання поволі повернулося до норми. А коли він нарешті заговорив, його голос звучав стримано й зловісно-спокійно.

— На жаль, — мовив він тихо, — виявилося, що директор перебуває в Південній Америці, де зустрічається з президентом Колумбії. Через те, що звідти він не зможе мені допомогти абсолютно нічим, я мав на вибір два варіанти: прохати його перервати візит і негайно повертатися або впоратися з кризою самотужки. — Запала довга тиша. Нарешті Стретмор підвів очі і стомлено поглянув на Сюзанну. Вираз його обличчя відразу ж пом’якшав. — Вибачте, Сюзанно. Я дуже втомився. Те, що тепер відбувається, — це кошмар, який став реальністю. Розумію, що ви злоститеся на мене через Девіда. Я не хотів, щоб ви дізналися про це в такий спосіб. Я гадав, що ви вже знаєте.

Почуття провини хвилею накотилося на Сюзанну.

— Я неадекватно відреагувала. Вибачте. Девід — це дійсно гарний вибір.

Стретмор відсторонено кивнув.

— Він повернеться сьогодні ввечері.

Сюзанна намагалася збагнути, що довелося пережити командиру: стрес, пов’язаний із моніторингом роботи «Транскоду», нескінченні чергування та зустрічі. Подейкували, що дружина, з якою він прожив тридцять років, збиралася покинути його. А на довершення — «Цифрова фортеця», найбільша загроза розвідувальній діяльності АНБ за всю його історію. І з усім цим бідоласі Стретмору доводилося справлятися самому. Не дивно, що він мав такий вигляд, що ось-ось зламається.

— Зважаючи на обставини, — мовила Сюзанна, — гадаю, що вам таки слід зателефонувати директору.

Стретмор похитав головою, і краплина поту, зірвавшись із його чола, впала на стіл.

— Я не збираюся ставити під загрозу безпеку директора або наражатися на витік інформації, розповідаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якої він наразі безсилий.

Сюзанна знала, що шеф має рацію. Навіть у такі моменти Стретмор зберігав ясність мислення.

— А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?

— Так, думав, — кивнув начальник. — Але вирішив цього не робити.

«Авжеж», — подумала Сюзанна. Вищі керівники АНБ мали право врегульовувати критичні ситуації в розвідувальній сфері самостійно, не ставлячи до відома представників виконавчої влади. АНБ було єдиною розвідувальною організацією Сполучених Штатів, яка мала абсолютний імунітет від будь-якої підзвітності федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волів творити свої розвідувальні чудеса на самоті.

— Командире, — заперечила вона. — Теперішня ситуація — надто складна й серйозна, щоб врегулювати її самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.

— Сюзанно, «Цифрова фортеця» таїть у собі серйозні потенційні наслідки для майбутнього нашої організації. Я не збираюся втаємничувати президента в обхід директора. Маємо кризу, і я нею займаюся. — Він задумливо окинув її поглядом. — Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. — На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. — І до того ж я не сам. У моїй команді — Сюзанна Флетчер.

У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликала в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.

— Ви ж у моїй команді? — спитав Стретмор.

Сюзанна всміхнулася.

— Так, сер. У вашій. На сто відсотків.

— От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?

РОЗДІЛ 12

Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду — мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

— ¿Dónde están sus efectos? — швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. — А де його манатки?

— Alli, — відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

— ¿Es todo? Це все?

— Si.

Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.

Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.

Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.

Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»

Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.

Поліцейський штрикнув мерця в ногу.

— ¿Quien es? Хто це?

— Гадки не маю.

— Схожий на китайця.

«На японця», — подумав Бекер.

— Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?

Бекер байдуже кивнув.

— Мені сказали, що так.

Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.

— Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.

— Дякую, — відповів Бекер. — Але я вже повертаюся додому.

Офіцер здивовано глянув на нього.

— Але ж ви щойно прибули!

— Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.

Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.

— Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?

— Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.

— Значить, ви бачили Гіральду?

Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити — бачив.

— А як вам Алькасар?

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав — і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.

— Ну, і звісно — Христофор Колумб, — аж запишався лейтенант. — Він похований у нашому соборі.

Бекер здивовано підвів очі.

— Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.

— Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.

Бекер стенув плечима.

— Мабуть, того дня я пропустив уроки.

— Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.

Іспанська церква. Бекер знав, що в Іспанії існує лише одна церква — римсько-католицька. І католицтво цієї країни було навіть впливовішим за Ватикан.

— Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, — додав лейтенант. — Solo el escroto.

Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.

— Solo el escroto? — Він ледь стримав усмішку. — Лише його калитка?

Офіцер гордо кивнув.

— Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.

— Й у вашому соборі зберігається... — Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

— Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! — запевнив лейтенант. — Це вам не якесь там ребро чи палець руки — як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.

Бекер ввічливо кивнув.

— Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

— Mala suerte, — зітхнув поліцейський. — Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

— Тоді іншим разом, — усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. — А тепер мені час. На мене чекає літак. — І він востаннє оглянув приміщення.

— Вам треба до аеропорту? — спитав лейтенант. — Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

— Ні, дякую. Я поїду на таксі.

Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу — байдуже, хто буде за кермом.

— Як скажете, — відповів офіцер, рушаючи до дверей. — Піду вимкну світло.

Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

— Стривайте, — гукнув Девід. — Увімкніть іще раз.

Лампи заблимали й увімкнулися.

Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

Офіцер простежив за його поглядом.

— Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

— Ви впевнені, що в коробці зібрано все, що потрібно?

Лейтенант кивнув.

— Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

— Якась проблема? — спитав лейтенант.

— Так, — відповів Бекер. — У цій коробці дечого бракує.

РОЗДІЛ 13

Токуген Нуматака стояв у своєму розкішному офісі на горішньому поверсі й дивився на токійський обрій. Підлеглі та конкуренти знали його під прізвиськом Акута Саме — акула-вбивця. За три десятиріччя він примудрився перехитрити своїх конкурентів, перемогти їх на торгах та переграти в рекламній сфері, а тепер ось-ось мав стати гігантом глобального масштабу, вийшовши на світові ринки.

Невдовзі Токуген Нуматака завершить найбільшу оборудку у своєму житті, оборудку, якій судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипіла адреналіном. Бізнес — це війна, а війна завжди збуджує.

Хоча три дні тому, коли йому зателефонували, Токуген Нуматака мав певні підозри, але тепер він знав усю правду. Небеса благословили його міоурі — щасливою долею. Він був обранцем богів.

— Я маю копію пароля для «Цифрової фортеці», — сказав голос з американським акцентом. — Чи не хочете його придбати?

Нуматака мало не розреготався. Він знав, що це хитрий трюк. «Нуматех корпорейшн» запропонувала чималу суму на торгах за новий алгоритм Енсея Танкадо, а тут якийсь невдаха-конкурент здумав жарти жартувати, намагаючись видурити інформацію про розмір запропонованої суми.

— Ви маєте пароль? — спитав Нуматака з удаваною цікавістю.

— Так. Мене звуть Північна Дакота.

Нуматака знову зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Про Північну Дакоту знали всі. Танкадо розповів пресі про свого таємного напарника. Танкадо зробив мудро, взявши партнера: навіть у Японії бізнесова практика стала безпринципною. Тому Енсей Танкадо видавався незахищеним. Але одна необережна дія з боку аж надто нетерплячої фірми — пароль опублікують, і тоді постраждають всі фірми-виробники програмного забезпечення.

Нуматака смачно затягнувся сигарою «Умамі» й вирішив трохи пограти в дурному спектаклі, що його влаштував невідомий співбесідник.

— Отже, ви продаєте ваш пароль? Цікаво, дуже цікаво. А що скаже про це Енсей Танкадо?

— Я не клявся зберігати вірність містеру Танкадо. Містер Танкадо мав глупство довіритися мені. Цей пароль коштує в тисячу разів більше тієї суми, яку він платить мені за його зберігання.

— Вибачте, — відповів Нуматака. — Ваш пароль не має для мене ніякої цінності. Коли Танкадо дізнається про ваш вчинок, він просто оприлюднить свою копію, і вона заполонить ринок.

— Ви отримаєте обидва паролі, — мовив голос. — Той, що належить містеру Танкадо, і мій.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:

— А скільки ж ви хочете за обидва паролі?

— Двадцять мільйонів американських доларів.

Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.

— Двадцять мільйонів? — удавано вжахнувся він. — Яке нечуване нахабство!

— Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.

«Повна бздура, — подумав Нуматака. — Він вартий вдесятеро більше».

— На жаль, — відповів він, втомлюючись від гри, — ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.

На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.

— А що, як містер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.

— Якщо Танкадо вийде з гри? — спитав Нуматака й замислився. — Тоді ми з вами домовимося.

— Я буду на зв’язку. — Й у слухавці почулися короткі гудки.

РОЗДІЛ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою — геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, — подумав Девід. — Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці — скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

— Ну ні фіга собі! — пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. — Виявляється, що він — японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.

— Краще б ви не робили цього, — ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

— Енсей Танкадо... народився в січні тисяча...

— Будь ласка, — ввічливо повторив Бекер. — Покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

— Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

— Можливо, він тут мешкав.

— Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

— А може, він саме перебирався сюди, — стисло припустив Бекер.

— Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

— А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

— Коштовностей?

— Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь — окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

— Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

— Перстень? — У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

— О Господи, — нервово хихикнув він. — Так це й справді було...

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

— Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

— Я хотів вам раніше розповісти... але мені здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до сміху.

— Який тип?

— Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

— І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.

— Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

— А де тепер цей перстень? — спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

— Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.

— Розкажіть.

РОЗДІЛ 15

Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.

У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.

Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, — товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття — то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.

«Не можна дострибнути до зірок, коли в тебе болять ноги, — якось зауважила її тітка. — А коли потрапляєш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свій збіса гарний вигляд!»

Сюзанна з насолодою розім’яла ноги і взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слідопита» і, готуючись настроїти його, поглянула на електронну адресу, яку дав їй Стретмор.

NDAKOTA@ara.anon.org

Чоловік, який називав себе Північна Дакота, мав анонімну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонімною. «Слідопит» пройде крізь сервер ARA, потім скерується до Північної Дакоти, а звідти надішле інформацію про справжню інтернет-адресу цього чоловіка.

Якщо все піде за планом, то Північну Дакоту невдовзі виявлять і Стретмор матиме змогу забрати в нього пароль. Залишається тільки Девід. Коли він знайде пароль Танкадо, обидва паролі можна буде знищити; маленька бомба Танкадо, оснащена годинниковим механізмом, перетвориться на безневинну річ, вбивчу вибухівку без детонатора.

Ще раз перевіривши адресу на смужці паперу, Сюзанна ввела інформацію в поле даних. Вона хихотнула, втішившись думкою, що Стретмор не зміг сам впоратися зі «слідопитом». Вочевидь, він посилав його двічі, й обидва рази отримував адресу Танкадо, а не Північної Дакоти. «Це ж елементарна помилка», — подумала Сюзанна. Вочевидь, Стретмор переплутав поля даних, і «слідопит» подався шукати не ту адресу.

Закінчивши настроювати програму, Сюзанна приготувала її до відправлення й натиснула на кнопку «return». Комп’ютер пискнув.

Слідопита відправлено

А тепер — тактика вичікування.

Сюзанна з шумом видихнула. Її й досі гризло почуття провини за те, що вона так жорстко повелася з шефом. Якщо й була людина, здатна самотужки впоратися з цією загрозою, такою людиною був, безперечно, Тревор Стретмор. Він мав незбагненну й лячну здатність використовувати найкращі якості тих, хто кидав йому виклик.

Шість місяців тому, коли ФЕК оприлюднила дані про те, що субмарина АНБ нишпорила біля підводних телефонних кабелів, Стретмор спокійнісінько організував витік інформації-спростування — начебто насправді та субмарина займалася тим, що нелегально скидала в океан токсичні відходи. І доки ФЕК та природозахисні організації чубилися, — чия версія подій має право на життя, — преса втомилася від цієї історії й невдовзі забула про неї.

Стретмор ретельно планував кожен крок. Розробляючи та вдосконалюючи свої плани, він покладався перш за все на суперкомп’ютер. Як і переважна більшість працівників АНБ, Стретмор користувався розробленою в надрах АНБ програмою під назвою «Мозковий штурм» — позбавлений ризику спосіб перебрати всі можливі варіанти на безпечному й надійному комп’ютері.

«Мозковий штурм» — це абстрактний розвідувальний експеримент, названий його творцями імітатором причиново-наслідкового зв’язку. Початково він призначався для використання в політичних кампаніях для моделювання конкретного «політичного довкілля» в режимі реального часу. Ця програма з величезним обсягом даних створювала мережу взаємодій та зв’язків: гіпотетичну модель взаємодії між політичними змінними величинами, включно з видатними постатями сьогодення, їхнім персоналом, особистими стосунками, злободенними питанням, особистими мотиваціями, підкріпленими такими змінними чинниками, як секс, етнічна приналежність, гроші та влада. Користувач мав змогу ввести в комп’ютер будь-яку гіпотетичну ситуацію, і «Мозковий штурм» передбачав вплив цієї ситуації на «політичне довкілля».

Командир Стретмор застосовував «Мозковий штурм» із затятістю релігійного фанатика, але не для політичних цілей, а як потужний інструмент для хронологізації, побудови блок-схем та перетворення даних. Цей інструмент допомагав босу вибудовувати складні стратегії та передбачати слабкі місця. Сюзанна підозрювала, що в комп’ютері Стретмора зберігаються плани та схеми, які одного дня змінять світ.

«Так, — подумала вона. — Я обійшлася з ним надто круто».

Її думки перервало сичання дверей блоку № 3.

До кімнати влетів Стретмор.

— Сюзанно, — кинув він, не зупиняючись. — Щойно телефонував Девід. У нього стався прокол.

РОЗДІЛ 16

— Перстень? — спитала Сюзанна із сумнівом у голосі. — Пропав перстень Танкадо?

— Так. Нам іще пощастило, що Девід виявив пропажу, продемонструвавши неабияку пильність і прискіпливість.

— Але ж вам потрібен пароль, а не коштовна прикраса.

— Знаю, — відказав Стретмор, — але мені здається, що це може бути одне й те саме.

Сюзанна розгубилася.

— Це довга історія.

Вона кивнула на програму-«слідопит» на екрані.

— А я нікуди й не поспішаю.

Стретмор зітхнув і став походжати кімнатою.

— Вочевидь, були свідки смерті Танкадо. Поліцейський повідомив у морзі, що сьогодні вранці до поліції зателефонував якийсь охоплений панікою канадський турист і сказав, що в парку в якогось японця стався серцевий напад. Коли офіцер прибув на місце й застав там мертвого Танкадо, а поруч із ним — отого канадського туриста, то він викликав телефоном «швидку». Поки медики забирали тіло Танкадо до моргу, поліцейський спробував розпитати канадця про те, як усе сталося. Та дідок лише щось белькотів про перстень, який Танкадо віддав йому перед смертю.

Сюзанна скептично поглянула на боса.

— Танкадо віддав перстень?

— Так. Вочевидь, він тицяв цим перснем старому в обличчя — немов благаючи забрати його. Бо інакше яким чином дід зміг так добре його роздивитися? — Стретмор зупинився й різко обернувся.

— Старий сказав, що той перстень був гравірований — якимись літерами...

— Літерами?

— Еге ж, і, якщо вірити йому, напис був не англійською. — Стретмор очікувально скинув брови.

— Японською?

Стретмор похитав головою.

— Я теж спочатку так подумав. Але зверніть увагу ось на що: канадець поскаржився, що ті літери нічого конкретного не означали. Японські ієрогліфи неможливо сплутати з римською абеткою. А старий сказав, що той напис був таким, ніби по клавіатурі потопталася кішка.

Сюзанна розсміялася.

— Командире, невже ви й справді думаєте, що...

Але Стретмор перервав її:

— Сюзанно, це ж ясно, як божий день. Танкадо вигравірував пароль «Цифрової фортеці» на своєму персні. Золото — тривкий метал. Спатиме Танкадо, митиметься в душі чи їстиме — пароль буде при ньому, будь-якої миті готовий до негайного оприлюднення.

На обличчі Сюзанни відбився сумнів.

— На пальці? У всіх на виду?

— А чому б ні? Можна подумати, що кожен другий в Іспанії — талановитий шифрувальник. Та ніхто й гадки не матиме, що ті літери означають! До того ж, якщо цей пароль має стандартні шістдесят чотири біти, то навіть серед білого дня ніхто не зможе прочитати й запам’ятати всі шістдесят чотири символи.

Сюзанна спантеличено поглянула на боса.

— І Танкадо за кілька секунд до смерті віддав цей перстень незнайомцю? Чому?

— А дійсно чому? Як ви гадаєте? — примружився Стретмор.

Йому не довелося довго чекати. Сюзанна швидко збагнула,

у чім річ, — і від здивування її очі широко розкрилися.

Стретмор кивнув.

— Танкадо намагався його спекатися. Він гадав, що це ми його вбили. Відчув, що помирає, і зробив логічний висновок, що це ми винні. Бо збіг обставин видавався аж надто підозрілим. Він припустив, що ми на нього вийшли й застосували отруту чи якийсь хімікат, скажімо, препарат повільної дії, що затримував серцеву діяльність. Він знав, що ми насмілимося вбити його тільки тоді, коли знайдемо Північну Дакоту.

По Сюзанниній спині побігли холодні мурашки.

— Ясна річ, — прошепотіла вона. — Танкадо подумав, що ми нейтралізували його страховий поліс і вирішили знищити і його.

Тепер Сюзанна все чітко зрозуміла. Серцевий напад стався так вчасно для АНБ, що Танкадо вирішив, що саме агентство і є винуватцем його смерті. Його передсмертним інстинктом було бажання помститися. Й Енсей віддав свій перстень — то була відчайдушна спроба оприлюднити пароль. А тепер — подумати тільки! — якийсь канадський турист, нічого не підозрюючи, став власником наймогутнішого шифрувального алгоритму в історії!

Сюзанна поволі набрала повні легені повітря й поставила очевидне запитання:

— І де ж тепер цей канадець?

Стретмор спохмурнів.

— У тім-то й проблема.

— Той поліцейський не знає, куди він подівся?

— Ні, не знає. Розповідь канадця видалася поліцейському абсурдною, тож він вирішив, що старий або перебуває в шоковому стані, або просто несповна розуму. Тому він посадив його на свій мотоцикл, щоб відвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, і впав з мотоцикла, не проїхавши й кількох футів. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.

— Що?! — аж задихнулася Сюзанна.

— Офіцер хотів відвезти його до шпиталю, але канадець оскаженів: сказав, що краще піде пішки до Канади, аніж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому поліцейський просто відвів старого до невеличкої громадської клініки біля парку й залишив його там для медогляду.

Сюзанна нахмурилася.

— Наскільки я розумію, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девід.

РОЗДІЛ 17

Девід Бекер ішов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будівля міської ради. Вона височіла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й білими кахлями азулехо. Арабські шпилі міськради та її тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своєї історії будівля пережила військові перевороти, пожежі та була свідком публічних страт через повішення, більшість туристів відвідували її тому, що в місцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англійців у фільмі «Лоуренс Аравійський». Для студії «Колумбія пікчерс» було набагато дешевше знімати фільм в Іспанії, аніж у Єгипті, тому мавританських мотивів у севільській архітектурі виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що він бачить Каїр.

Бекер перевів свій годинник «Сейко» на місцевий час: 9:10 пополудні — навіть не вечір за місцевими стандартами. Справжній іспанець ніколи не вечерятиме до заходу сонця, а ліниве андалузьке сонце рідко покидало небеса до десятої вечора.

Та Бекер у передвечірній спеці рухався крізь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливішим, аніж вранці. Його нові інструкції не залишали місця для хибного тлумачення: «Знайдіть канадця й заберіть перстень. Робіть усе можливе, але перстень — заберіть».

«Що ж там такого важливого в тому персні з гравірованими літерами? — подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. — Це ж АНБ — Ані про що Не Базікати».

На протилежному боці авеніда Ізабели було добре видно клініку з універсальним символом на даху: червоним хрестом у білому колі. Офіцер поліції залишив дідка там кілька годин тому. Зламана п’ясть і забита голова — ясна річ, що пацієнту вже встигли надати допомогу й виписали з лікарні. Бекер просто сподівався, що в клініці залишилася якась інформація — адреса місцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зі старим. Бекер сподівався, що йому поталанить: він застане канадця в клініці, забере в нього перстень і вирушить додому без подальших ускладнень.

Стретмор сказав Бекеру:

— Скористайтеся тими десятьма тисячами готівки, щоб викупити перстень — якщо виникне необхідність. Я потім відшкодую.

— У цьому немає потреби, — відказав Бекер. — Бо я збирався повернути ці гроші.

Він поїхав до Іспанії не через гроші, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був їй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побігеньки — це найменше, чим міг віддячити Бекер цьому чоловіку.

На жаль, цього ранку події розгортатися зовсім не так, як за-і шанував Девід. Спочатку він мав намір зателефонувати Сюзанні:» літака і все пояснити. Він хотів попросити пілота, щоб той зв’язався зі Стретмором по радіо й передав повідомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своїми сердечними проблемами.

Тричі Девід намагався зателефонувати Сюзанні сам: спершу — із замовклого мобільника під час польоту, потім — з таксофону в аеропорту і ще раз — із моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно — де ж вона може бути?» — подумалося Девіду. Він спромігся додзвонитися до її автовідповідача, але повідомлення не залишив: те, що він хотів сказати, для автовідповідача не призначалося.

На проспекті він помітив телефонну будку біля входу в парк. Бекер підтюпцем підбіг до неї, вхопив слухавку і, вставивши картку, набрав номер. Номер відповів не відразу. Але нарешті почулися гудки.

«Нумо, підходь».

Через п’ять гудків почулася відповідь.

— Привіт. Я — Сюзанна Флетчер. Перепрошую, наразі мене немає вдома, але якщо ви залишите ваше ім’я...

Бекер дослухав повідомлення. «Та де ж вона?» На цей час Сюзанна, мабуть, уже вдалася у відчай. «А може, вона поїхала до “Кам’яної садиби” сама?» — подумав він. У слухавці писнуло.

— Привіт, це Девід. — Він помовчав, не знаючи, що сказати. Його страшенно бісило в автовідповідачах те, що вони вимикалися, якщо зупинишся, не придумавши, що сказати. — Вибач, що не зателефонував раніше, — випалив він саме вчасно. І подумав — а чи можна розповісти їй про те, що тут відбувається. Але визнав за краще не робити цього. — Зателефонуй командиру Стретмору. Він тобі все пояснить.

Серце Девіда шалено калатало. «Господи, який абсурд», — подумав він.

— Я кохаю тебе, — швидко додав Бекер і поклав слухавку.

Пропускаючи кілька авто на авеніда Борбола, він подумав, що Сюзанна, напевне, приготувалася до найгіршого: це було зовсім на нього не схоже, коли він пообіцяв і не зателефонував.

Бекер вийшов на чотирирядний бульвар. «Туди й назад, — прошепотів він собі. — Туди й назад». Він був надто заклопотаний, щоб помітити, як потойбіч вулиці за ним стежить якийсь чоловік в окулярах із дротяною оправою.

РОЗДІЛ 18

Стоячи перед величезним вікном свого токійського хмарочоса, Нуматака з насолодою затягнувся сигарою і всміхнувся собі. Він навіть вірити не насмілювався, що йому так поталанило. Нещодавно він знову поговорив з американцем, і, якщо все йшло за планом, Енсей Танкадо вже мертвий, а його пароль — конфісковано.

«Яка іронія, — подумав Нуматака, — що пароль Енсея Танкадо зрештою опиниться в мене». Багато років тому Токуген Нуматака натрапляв на ім’я Танкадо. Молодий програміст, випускник вишу, прийшов до «Нуматех корпорейшн» у пошуках роботи. Нуматака відмовив йому. У тому, що Танкадо — талант, сумнівів не виникало, але на той час існували інші міркування. Хоча Японія й зазнавала змін, Нуматака виховувався в традиціях старої школи; він жив згідно з кодексом менбоко — честь і репутація. Недосконалість не поважалася. Якщо він візьме на роботу каліку, це знеславить його компанію. І тому він викинув резюме Танкадо в кошик, навіть не удостоївши його поглядом.

Нуматака знову поглянув на годинник. Американець на псевдо Північна Дакота мав би вже зателефонувати. Нуматака відчув легкий неспокій. Йому хотілося сподіватися, що нічого поганого не сталося.

Якщо ці паролі виявляться такими гарними, як обіцялося, ними можна буде відімкнути один із найбажаніших продуктів комп’ютерної ери — абсолютно невразливий цифровий шифрувальний алгоритм. Нуматака матиме змогу вмонтовувати цей алгоритм у захищені та герметизовані розпилювачем інтегральні мікросхеми й масово продавати їх світовим виробникам комп’ютерів, різним галузям промисловості, а може — навіть таємним покупцям із чорного ринку світового тероризму.

Нуматака всміхнувся. Схоже, йому, як і завжди, благоволили сичигосан — сім божеств удачі. Невдовзі «Нуматех корпорейшн» матиме в розпорядженні єдиний у світі екземпляр «Цифрової фортеці». Двадцять мільйонів доларів — це, звісно, великі гроші, але якщо зважити на товар, то цю оборудку сміливо можна буде назвати найгучнішою крадіжкою століття.

РОЗДІЛ 19

— А що, як хтось інший теж полює за цим перснем? — спитала Сюзанна, раптово занервувавши. — Чи може Девіду загрожувати небезпека?

Стретмор похитав головою.

— Більше ніхто не знає про існування цього персня. Саме тому я й послав Девіда. Навмисне. Пронирливі шпигуни зазвичай не цікавляться іспанськими вчителями.

— Він професор, — поправила Сюзанна й відразу ж пожалкувала. Час від часу в неї виникало відчуття, що Девід чимось таки не влаштовував шефа, що вона краще б впоралася з цим завданням.

— Шефе, — мовила вона, змінюючи тему розмови, — якщо ви інструктували сьогодні вранці Девіда мобільним телефоном, хтось міг перехопити...

— Один шанс із мільйона, — перервав її бос заспокійливим тоном. — Цей тип мав бути десь поряд і достеменно знати, що саме треба підслуховувати. — Стретмор поклав їй на плече руку й усміхнувся. — Я б ніколи не послав Девіда, якби знав, що це небезпечно. Повірте мені на слово. Хоч найменша ознака біди — і я негайно відправлю туди професіоналів.

У слова Стретмора раптом втрутився якийсь звук — хтось гепав у скло блоку № 3. Сюзанна та Стретмор рвучко обернулися.

То був інженер системної безпеки Філ Картукян. Притиснувшись обличчям до скла, він щосили гамселив кулаком, напружено вдивляючись усередину. Він щось збуджено говорив, та крізь звуконепроникне скло його не було чути. Він мав такий вираз обличчя, неначе щойно побачив кошмарну примару.

— Що тут, у біса, робить Картукян? — прогарчав Стретмор. — Він же сьогодні не чергує.

— Може, виникла якась проблема, — припустила Сюзанна. — Скоріш за все, він побачив монітор суперкомп’ютера.

— Чорт забирай! — просичав бос. — Я ж навмисне викликав учора чергового із системного підрозділу й наказав йому сьогодні тут не з’являтися!

Сюзанна не здивувалася. Скасування чергування, здійснюваного інженерами системної безпеки, траплялося нечасто, та, вочевидь, Стретмор прагнув повної конфіденційності. Не ставало, щоб якийсь переляканий інженер-системник довідався про існування «Цифрової фортеці»!

— Краще б нам вимкнути «Транскод», — запропонувала Сюзанна. — А потім наново настроїти монітор і сказати Філу, що то йому привиділося й насправді він нічого не бачив.

Стретмор трохи поміркував, а потім похитав головою.

— Ще не час. «Транскод» працює уже понад п’ятнадцять годин. Я хочу, щоб він пропрацював повну добу — щоб остаточно пересвідчитися.

«Слушно», — визнала подумки Сюзанна.

«Цифрова фортеця» була першим практичним втіленням функції циклічного зсуву відкритого тексту. Танкадо запросто міг щось прогледіти й пропустити; а може, «Транскод» за добу спроможеться-таки впоратися з алгоритмом. Однак чомусь вона мала щодо цього сильний сумнів.

— Нехай «Транскод» працює й далі, — рішуче мовив Стретмор. — Я хочу знати достеменно, що цей алгоритм є абсолютно невразливим.

А Картукян все гепав і гепав у вікно.

— Робимо вигляд, що нічого надзвичайного не сталося, — невдоволено пробурмотів бос. — Підтримайте мене.

Командир зробив глибокий вдих і рішучим кроком підійшов до ковзних дверей. Датчик ваги на підлозі спрацював, двері засичали, відсунулися вбік — і Картукян ввалився в кімнату.

— Сер... вибачте, що турбую, але оперативний монітор... Я здійснив тест на віруси і...

— Тихо, Філе, вгамуйся, — приязно всміхнувся командир, заспокійливо кладучи руку на плече новачка. — Угамуйся. У чім проблема?

У невимушеному тоні Стретмора й натяку не було на те, що довкола нього рушився цілий світ. Він відступив убік і впустив Картукяна до священного приміщення — блоку № 3. Інженер обережно переступив через поріг — наче тренований і обережний пес.

Спантеличений вираз обличчя новачка свідчив про те, що йому ще ніколи не доводилося бувати в цьому приміщенні. Що б там не було причиною його паніки — воно вмить забулося. Він стояв, ошелешено оглядаючи розкішний інтер’єр, вервечку приватних терміналів, кушетки, книжкові полиці та м’яку оббивку. Коли ж його погляд дійшов до цариці шифрувального відділу Сюзанни Флетчер він швидко відвів очі вбік. Сюзанна навіювала на нього паралізуючий страх. Її інтелект працював у зовсім іншій площині. Вона була бентежно красивою, і слова, які він щойно мовив, здавалося, зникли під безладною купою мотлоху. А від невимушеного вигляду Сюзанни Картукяну стало зле.

— А в чім, власне, проблема, Філе? — повторив питання Стретмор, відчиняючи холодильник. — Вип’єте?

— Ні... е-е-е, дякую, сер. — Інженер не знав, що й сказати, інстинктивно відчувши, що він тут — небажаний гість. — Сер... мені здалося, що з «Транскодом» виникла проблема.

Стретмор рвучко зачинив холодильник і невимушено поглянув на Картукяна.

— Це ви про оперативний монітор?

На обличчі інженера відбилося спантеличення.

— Ви хочете сказати, що теж бачили оте?

— Звісно. Комп’ютер працює майже шістнадцять годин, якщо я не помиляюся.

Картукян знітився.

— Так, сер, майже шістнадцять годин. Але це ще не все, сер. Я здійснив тест на віруси і здобув досить дивний результат.

— Та невже? — невимушено спитав Стретмор. — І що ж то?

Сюзанна, вражена самовладанням шефа, заворожено спостерігала, як Картукян пояснює, час від часу затинаючись:

— «Транскод» обробляє щось дуже просунуте. Фільтри ще ніколи не мали справи ні з чим подібним. А що, як у нього потрапив вірус.

— Вірус? — перепитав Стретмор із відтінком поблажливості. — Філе, я ціню вашу турботу, справді ціню. Але ми з міс Флетчер перевіряємо нову діагностичну програму, дуже складну й просунуту. Я б вас про це попередив, але не знав, що ви сьогодні чергуєте.

Інженер-системник спробував вийти із ситуації з найменшими втратами.

— Я помінявся з новачком і на вихідний заступив на його зміну.

Стретмор підозріло примружився.

— Дивно. Вчора я з ним розмовляв. І наказав йому не приходити. Але він нічого не сказав мені про те, що помінявся своєю зміною.

Картукян відчув, як до горла підступає клубок. Запала напружена тиша.

— Що ж, — зітхнув Стретмор, — схоже, сталася прикра накладка. — Поклавши руку на плече Картукяну, він провів його до дверей. — Є один плюс у цій ситуації: вам не доведеться тут залишатися. Ми з міс Флетчер будемо тут цілий день. І триматимемо оборону. А ви йдіть і насолоджуйтеся вихідним.

Картукян не вгавав:

— Сер, мені й справді здається, що нам слід перевірити...

— Філе, — повторив Стретмор, цього разу дещо суворішим тоном. — 3 «Транскодом» усе гаразд. Якщо ваш тест виявив щось дивне, то через те, що це ми ввели його в комп’ютер.

А тепер вибачте... — Стретмор очікувально замовк, даючи інженеру можливість зрозуміти, що його час вичерпався.

«Діагностика! Яка там довбана діагностика! — бурмотів невдоволено Картукян, сидячи в себе в лабораторії системної безпеки. — Що ж це за циклічна функція така, з якою три мільйони процесорів не можуть впоратися ось уже шістнадцять годин? Може, повідомити про це начальника підрозділу? Бісові шифрувальники. Не розуміють важливості безпеки систем!»

У голові Картукяна залунала присяга, яку він дав, приступаючи до роботи в підрозділі системної безпеки. Він поклявся увесь свій досвід, знання та інтуїцію скеровувати на захист комп’ютерного устаткування АНБ вартістю в мільярди доларів.

«Інтуїція ще ніколи не підводила мене. Не треба бути екстрасенсом, щоб побачити, що це ніяка не діагностика!» — пирхнув він і, переконаний у власній правоті, підвівся, широким кроком пішов до термінала й увімкнув повний набір програм для перевірки систем «Транскоду».

— Ваша дитинка захворіла, командире, — пробурчав він. — Ви не довіряєте моїй інтуїції? Я роздобуду вам предметний доказ».

РОЗДІЛ 20

Насправді громадська клініка охорони здоров’я — перебудована початкова школа — мало скидалася на шпиталь. То була довгаста одноповерхова споруда з широкими вікнами та занедбаним дитячим ігровим майданчиком на задньому подвір’ї. Бекер піднявся облупленими сходами, що вже почали осипатися.

Усередині було темно й гамірно. Про те, що довгий вузький коридор із рядами складаних металевих стільців уздовж стін є кімнатою очікування, можна було здогадатися за картонною табличкою на підставці з написом «OFICINA» й стрілкою, що вказувала до залу.

Бекер рушив тьмяно освітленим коридором, що нагадав йому химерну голлівудську декорацію для фільму жахів. У повітрі висів сморід сечі. Лампочки в кінці коридору перегоріли. Пройшовши сорок чи п’ятдесят футів, Бекер бачив лише розпливчасті силуети людей. Якась скривавлена жінка... двійко молодят... маленька дівчинка, що склала руки в молитві... Нарешті він дійшов до кінця затемненого залу. Двері ліворуч були злегка прочинені, і він поштовхом їх відчинив. У кімнаті нікого не було, окрім виснаженої старої жінки на ліжку, яка натужно намагалася підсунути під себе судно.

«Приємна картина, — пробурмотів Бекер, зачиняючи двері. — А де ж приймальня?»

За рогом у коридорі почулися голоси. Він пішов на звук й опинився перед прозорими скляними дверима, за якими, судячи з усього, відбувалася сварка. Бекер неохоче штовхнув двері. За ними панував хаос. Його побоювання справдилися.

У черзі стояло людей десять, і всі вони штовхалися й кричали. Іспанія не вирізнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладів, і Бекер зрозумів, що йому, можливо, доведеться всю ніч чекати на інформацію про літнього канадця. За столом сиділа секретарка й відчайдушно відбивалася від невдоволених пацієнтів, які напосідали на неї. Бекер трохи постояв на порозі, розмірковуючи, як йому вийти з цієї ситуації. І зметикував.

— Con permiso! Дайте дорогу! — вигукнув санітар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.

Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, і гукнув услід санітару: — А де тут у вас телефон?

Не зупиняючись, чоловік показав на двійчасті двері й хутко зник за рогом. Бекер підійшов до дверей і поштовхом їх відчинив.

Перед ним була величезна кімната — колишній шкільний спортзал. Здавалося, його світло-зелена долівка пливла, поколихуючись, у світлі флуоресцентних ламп. На стіні виднілося баскетбольне кільце з обвислою сіткою, на долівці безладно стояли кільканадцять низеньких ліжок із пацієнтами. У закутку, просто під вицвілим табло для позначення рахунку матчу, висів старий таксофон. «Сподіваюся, він працює», — подумав Бекер.

Перетинаючи зал, він понишпорив у кишені в пошуках монетки і знайшов кілька цинково-дюралевих монет на сімдесят п’ять песет. То була решта після таксі, якої мало вистачити на два місцеві дзвінки. Ввічливо всміхнувшись медсестрі, що йшла назустріч, він підійшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довідкової служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабінету клініки.

Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.

Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.

Clínica de Salud Pública— випалила захекана секретарка. — Громадська лікарня.

Бекер заговорив іспанською із сильним франко-американським акцентом.

— Мене звуть Девід Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогодні одного з наших громадян. Мені потрібні його дані, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.

— Гаразд, — відповіла жінка. — Я надішлю потрібну вам інформацію до посольства в понеділок.

— Узагалі-то, — наполегливо мовив Бекер, — для мене важливо отримати її негайно.

— Це неможливо, — відрізала жінка. — Ми дуже зайняті.

Бекер спробував надати своєму голосу максимуму офіціальності.

— Справа невідкладна. Це був чоловік із травмою голови й переломом п’ясті. Йому надали допомогу десь у першій половині дня. Його медична картка має бути неподалік.

Бекер додав американського акценту до своєї іспанської — саме стільки, скільки було потрібно, щоб донести до секретарки важливість справи й відчуття невідкладності. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим відчуттям, ішли на порушення правил.

Та замість перейнятися відчуттям невідкладності та піти на порушення правил, секретарка сказала все, що думає про бундючних мешканців Північної Америки, і кинула слухавку.

Бекер насупився й теж повісив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кілька годин чекати в черзі, його не надихала, а час ішов, і старий канадець міг запропаститися куди завгодно. Можливо, він вирішив повернутися до Канади. А може — продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзі. Знову набравшись рішучості, він схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мікрофон до вуха, він сперся об стіну. Почалися гудки. Перший, другий, третій... Бекер окинув поглядом залу.

І раптом хвиля адреналіну прокотилася його тілом.

Він крутнувся і щосили хряснув слухавкою, повісивши її на важелі. А потім обернувся й ошелешено витріщився в зал. Там, на ліжку, прямо перед ним, підіпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловік із чистою білою пов’язкою на п’ясті правої руки.

РОЗДІЛ 21

Голос американця, що телефонував Токугену Нуматаці по приватній лінії, звучав стривожено.

— Містере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.

— Чудово. Наскільки я розумію, ви вже розжилися обома паролями.

— Сталася невеличка затримка, — відказав американець.

— Не приймається, — просичав Нуматака. — Ви ж сказали, що матимете їх під кінець дня.

— Залишилася одна незавершена справа.

— Танкадо мертвий?

— Так, — відповів голос. — Один із моїх людей убив Танкадо, але не зміг забрати в нього пароль. Танкадо віддав його і іеред смертю. Одному туристу.

— Яке неподобство! — заревів Нуматака. — Тоді як ви можете пропонувати мені ексклюзивне...

— Заспокойтеся, — сказав американець. — Буде у вас ексклюзивне право, буде. Це я вам гарантую. Як тільки знайдемо пароль, «Цифрова фортеця» стане вашою.

— Але ж пароль можна тим часом скопіювати!

— Кожен, хто його побачить, буде знищений.

Запала довга тиша. Нарешті Нуматака озвався:

— А де тепер пароль?

— Вам потрібно знати одне: його невдовзі знайдуть.

— А чому ви такі впевнені?

— Тому, що я — не єдиний, хто за ним полює. Американські розвідувальні служби вже прознали про пропалий пароль. Через цілком очевидні причини вони намагатимуться запобігти оприлюдненню «Цифрової фортеці». Вони послали чоловіка, щоб той знайшов ключ. Його звуть Девід Бекер.

— Звідки ви це знаєте?

— Неважливо.

Нуматака помовчав, а потім спитав.

— А якщо містер Бекер знайде цей пароль?

— Моя людина відбере його в нього.

— А потім?

— Не переймайтеся, — холодно відповів американець. — Коли містер Бекер знайде пароль, він отримає належну винагороду.

РОЗДІЛ 22

Девід Бекер підійшов до ліжка й поглянув на сплячого дідка. На п’ясті його правої руки він побачив гіпсову пов’язку. На вид старому було від шістдесяти до сімдесяти років. Його сніжно-біле волосся було акуратно зачесане вбік, і посеред лоба виднівся синьо-червоний набряк, що поширився аж до правого ока.

«Ні фіга собі — невеличкий синець!» — подумав Бекер, пригадавши розповідь лейтенанта. Бекер ретельно придивився до пальців старого. Персня ніде не було видно. Девід простягнув руку й доторкнувся до плеча старого.

— Сер? — І легенько його посіпав. — Вибачте, сер...

Чоловік не поворухнувся.

Бекер знову погукав його, тепер гучніше.

— Сер, ви мене чуєте?

Старий заворушився.

— Що таке... котра година... — пробурмотів він французькою, потім розплющив очі й поглянув на Бекера, невдоволено скривившись через те, що його розбудили.

— Quest-ce-que vous voulez? Що вам потрібно?

«Так і є, — полегшено зітхнув Бекер. — Французький канадець».

— Можете приділити мені хвилинку уваги? — зі щирою усмішкою спитав Девід.

Хоча французька Бекера була бездоганною, він заговорив мовою, яку, на його думку, старий знав гірше, — англійською. Переконати абсолютного незнайомця віддати золотий перстень може виявитися справою вкрай непростою, можливо, доведеться вдатися до хитрощів; і Бекер приготувався задіяти всі можливі переваги.

Після тривалої тиші старий нарешті прийшов до тями. Озирнувшись довкола, він випростав палець, пригладив ним обвислі сиві вуса й заговорив:

— Що вам потрібно? — У його англійській чувся легкий гугнявий акцент.

— Пане, — звернувся до нього Девід, навмисне чітко вимовляючи слова, наче розмовляв із глухою людиною. — Я хочу поставити вам декілька запитань.

Старий люто вирячився на нього.

— А у вас виникли якісь проблеми?

Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англійська старого була бездоганною. І Девід негайно облишив свій поблажливий тон.

— Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогодні на плаза де Еспанья?

Дідок підозріло звузив очі.

— А ви не з міськради?

— Ні, взагалі-то я...

— З туристичного бюро?

— Ні, я...

— Ага, я здогадався, чому ви тут! — Старий насилу підвівся й сів, спершись на подушки. — Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разів: П’єр Клушар описуватиме світ таким, яким він його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довідників і змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом міськради, але «Монреаль тайме» не продається! Я відмовляю вам!

— Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозуміли, про...

— Дідька лисого! Я все чудово зрозумів! Так! — Старий пригрозив Бекеру кістлявим пальцем, і його голос лунко загримотів у колишньому спортзалі. — Ви не перший! Вони намагалися зробити це і в «Мулен Руж», і в готелі «Браун пелес», і в «Гольфіньйо» в Лагосі. Але що потрапило до преси? Правда! Такого гидотного пива я не пив ніде! Ніде не бачив я такої брудної ванни! І ніде не доводилося мені ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж мої читачі розраховують на дещо краще, аніж це!

Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

А Клушар шаленів.

— А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! — Він спробував поворушити ушкодженою рукою. — І як тепер мені писати нотатки, га?

— Пане, я...

— Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті...

— Пане, заспокойтеся! — Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. — Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я — з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далі майже пошепки:

— Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокійливого», — подумки додав він.

Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

— Кажете, ви з консульства? — Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

— Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

— Ні, пане.

Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із подушок. Вигляд у нього був нещасний.

— Мені здалося, що ви — з міськради... намагатиметеся змусити мене до... — Він зморено замовк і поглянув на Деві-да. — Якщо це не через мій газетний матеріал, то чому ви сюди прийшли?

«Гарне питання», — подумав Бекер, і в його уяві постали «Туманні гори».

— Просто так — неофіційний вияв дипломатичної ввічливості.

— Дипломатичної ввічливості? — здивувався старий.

— Так, пане. Я певен, що така відома людина, як ви, безперечно, знає, що канадський уряд докладає зусиль для захисту своїх громадян від принизливих обставин, пов’язаних із проживанням у декотрих... е-е-е... менш цивілізованих країнах.

Тонкі губи Клушара розтягнулися в усмішці.

— Звісно... я дуже радий...

— Ви ж канадський громадянин, так?

— Так, звісно. Це було так необачно з мого боку. До людей мого статусу часто ставляться... як би це сказати... ну, ви розумієте.

— Так, містере Клушар, дуже добре розумію. На жаль, це ціна, яку доводиться платити за відомість.

— Та отож. — Клушар трагічно зітхнув. Він почувався мимовільним мучеником, якому доводиться терпіти витівки не-освіченого натовпу. — Хіба ж можна уявити собі таке жахливе місце? — Він обвів поглядом химерний непоказний зал. — Це знущання з особистості. А вони наче навмисне вирішили протримати мене тут до ранку.

Бекер озирнувся.

— Та отож. Це просто жахливо. Вибачте, що я не відразу до вас дістався.

Клушар сконфужено всміхнувся.

— Я навіть не знав, що ви приїдете.

Бекер швидко змінив тему розмови.

— У вас на лобі велика ґуля. Вона болить?

— Та ні, не дуже. Сьогодні вранці я впав із мотоцикла — поплатився за власну ж доброту. Болить не стільки ґуля, скільки зламана п’ясть. Телепень поліцейський! Ні, ну хіба можна бути таким бовдуром! Саджати людину мого віку на мотоцикл! Хіба ж так роблять!

— Може, вам чимось допомогти? Щось принести?

Клушар на мить задумався, насолоджуючись таким виявом уваги.

— Ну, взагалі-то... — Старий витягнув шию й покрутив головою на всі боки. — Можете принести мені ще одну подушку, якщо ваша ласка.

— Звісно. — Схопивши подушку з порожнього ліжка поряд, Бекер підмостив її старому.

Клушар задоволено зітхнув:

— Так набагато краще, дякую.

— Pas du tout, — відповів Бекер. — Нема за що.

— А! — зрадів старий і приязно всміхнувся. — То ви розмовляєте мовою цивілізованого світу.

— Цією фразою я майже вичерпав усе своє знання французької, — винувато зазначив Бекер.

— Нема питань, — заспокоїв його Клушар. І з гордістю додав: — Мої дописи з’являються в періодичних виданнях Сполучених Штатів, а моя англійська — бездоганна.

— Я вже мав змогу переконатися, — усміхнувся Бекер і присів на краєчок ліжка. — А тепер, пане Клушар, розкажіть мені, будь ласка, як така людина, як ви, опинилася в такому місці? У Севільї є набагато кращі шпиталі.

Обличчя старого спотворила лють.

— Отой поліцейський... скинув мене зі свого мотоцикла й кинув на вулиці — скривавленого, наче заколотого кабана. Мені довелося самому сюди йти.

— Він що — не запропонував підвезти вас до кращої клініки?

— На отому страхітливому мотику? Ні, вибачайте!

— А що конкретно сталося сьогодні вранці?

— Я вже все розповів лейтенанту.

— Я вже встиг поговорити з тим офіцером і...

— Сподіваюся, ви висловили йому догану! — перервав його Клушар.

Бекер кивнув.

— У найсуворіших виразах. Мій відділ цього так не залишить.

— Хотілося б сподіватися.

— Мсьє Клушар, — мовив Бекер, витягуючи ручку з кишені свого піджака. — Я хотів би подати міській владі офіційну скаргу. Ви допоможете мені? Людина з вашою репутацією могла б стати важливим свідком.

Клушар зрадів тому, що записуватимуть і цитуватимуть його вислови, підвівся на руках і сів у ліжку.

— Ну аякже... звичайно. З превеликим задоволенням.

Бекер витягнув невеличкий блокнот і поглянув на старого.

— Гаразд, почнімо з подій сьогоднішнього ранку. Розкажіть мені про отой інцидент.

Старий тяжко зітхнув.

— То була й справді сумна подія. Якийсь бідолашний азіат упав на землю просто поперед мене. Я спробував допомогти йому — але марно.

— Ви робили йому масаж серця?

Старий винувато зиркнув на Девіда.

— На жаль, я не знаю, як його робити. Я викликав «швидку».

Бекер пригадав червонуватий синець на грудях Танкадо.

— А медики робили йому серцевий масаж?

— Та ні ж бо! — розсміявся Клушар. — Який сенс хльостати батогом померлого коня — поки приїхала «швидка», той хлопець уже давно помер. Вони перевірили в нього пульс і повезли геть, а мене залишили з отим жахливим поліцейським.

«Дивно», — подумав Девід, дивуючись, звідки ж узявся отой синець. Він викинув це питання з голови й зосередився на конкретному завданні.

— А як щодо персня? — вкладаючи у свій голос максимум невимушеності.

Клушар не зміг приховати подиву.

— Лейтенант розповів вам про перстень?

— Так, розповів.

Старий здивувався ще більше.

— Невже? А я гадав, що він не повірив моїй розповіді. Він поводився зі мною надзвичайно брутально — мабуть, йому здалося, що я брешу. Але моя розповідь була абсолютно точною. Я взагалі пишаюся своєю точністю. Це в мене пунктик.

— А де тепер той перстень? — із притиском спитав Бекер.

Здавалося, Клушар його не почув, витріщившись у стелю немигаючим скляним поглядом.

— Така дивна штука з усіма тими літерами — якоюсь мовою, котра мені ніколи раніше не траплялася.

— Може, то японська? — підказав Бекер.

— Ні, однозначно ні.

— Значить, ви мали змогу добре його роздивитися?

— Заради Бога, авжеж! Коли я став над ним навколішки, щоб допомогти, той чоловік почав тикати мені своїми пальцями в обличчя. Хотів віддати мені той перстень. Це було химерно... оті його страшні спотворені руки...

— І тоді ви взяли той перстень?

Клушар здивовано витріщився на Девіда.

— Що?! Це вам лейтенант так сказав? Що я забрав перстень? Бекер неспокійно завовтузився на стільці. Клушар вибухнув гнівною тирадою:

— Я так і знав, що він мене не слухає! Отак виникають та поширюються чутки! Я сказав йому, що японець віддав перстень — але не мені! Хіба ж я міг щось узяти в людини на порозі смерті! Господи милосердний! Та я навіть подумати про це не зміг би!

Бекер відчув, що насувається біда.

— Значить, персня у вас немає?

— Звісно, немає! Заради всього святого!

У Девіда занило в грудях.

— Тоді в кого ж він?

Клушар обурено вирячився на Бекера.

— У німця! Перстень забрав якийсь німець!

Бекеру здалося, що підлога під ним пішли обертом.

— Німець? Який німець?

— Та отой німець у парку! Я розповів про нього лейтенанту! Я відмовився від персня, але ота фашистська свиня його взяла!

Бекер відклав ручку й блокнот. Шарада скінчилася. Прийшла біда.

— Отже, перстень у німця?

— Аякже.

— А куди він пішов?

— Гадки не маю. Я побіг телефонувати в поліцію. А коли повернувся, його вже й слід прохолов.

— А ви знаєте, хто він?

— Якийсь турист.

— Ви впевнені?

— Усе моє життя — це туристи, — відрізав Клушар. — Я їх за кілометр бачу. Він прогулювався в парку зі своєю подругою.

Із кожною секундою розмови Бекер заплутувався все більше й більше.

— Подруга? Із тим німцем хтось був?

Клушар кивнув.

— Жінка-супутниця. Розкішна руда красуня. Господи, яка ж вона гарна!

— Жінка-супутниця? — ошелешено спитав Бекер. — Тобто... повія?

Клушар скорчив гримасу.

— Так, якщо вже вам так хочеться вжити цей вульгарний термін.

— Але ж... але ж лейтенант нічого не сказав про...

— Ясна річ, що не сказав! Як він міг сказати, коли я йому про це не сказав? — Клушар поблажливо махнув рукою, немов заздалегідь відмітаючи потенційні Девідові заперечення.

— Ці жінки — вони ж не злочинці. Це просто абсурд — ставитися до них як, скажімо, до крадіїв.

Бекер і досі перебував у шоковому стані середньої тяжкості.

— А ще хто там був?

— Більше нікого. Тільки ми троє. А ще страшенна спека.

— А ви впевнені, що та жінка — повія?

— На всі сто. Жодна жінка не піде з таким чоловіком, якщо їй добре не заплатити. Боже мій, який же він товстий! Як діжка! Крикливий, пузатий, огидний німець! — Клушар на мить скривився, необережно спершись на ушкоджену руку, але проігнорував біль і продовжив розповідь: — Той чоловік був справжнісінькою потворою — триста фунтів, не менше. Він тримався своїми лапами за ту бідолашну красуню, як обценьками, наче вона збиралася від нього втекти. Що й не дивно. Ні, ну правду кажу! Учепився в неї, як кліщ коростявий. Вихвалявся що увесь тиждень користуватиметься нею всього за триста доларів! Швидше він — з його вагою — мав померти від спеки, аніж отой бідолашний азіат.

Клушар замовк, щоб перевести дух, і Бекер скористався цією нагодою.

— А ви не чули, як його звуть?

Старий на мить замислився, а потім похитав головою.

— Та ні, не чув. Навіть гадки не маю. — Він знову скривився від болю й обережно відкинувся на подушки.

Девід зітхнув. Перстень випарувався просто в нього перед очима. Командир Стретмор навряд чи зрадіє цьому факту.

Клушар витер лоба. Вибух ентузіазму взяв своє. Раптом дідок став кволим.

Бекер спробував зайти з іншого боку.

— Мсьє Клушар, мені хотілося б отримати заяви від того німця та найнятої ним жінки. Чи ви, бува, не знаєте, де вони зупинилися?

Клушар заплющив очі. Сили швидко покидали його. Дихання старого стало уривчастим.

— Хоч що-небудь? — благав Бекер. — Може, ви пам’ятаєте ім’я тієї жінки із супроводу?

Але старий надовго замовк. Потім зблід і потер свою праву скроню.

— Ну... е... ні, не пам’ятаю. Здається, не пам’ятаю, — відповів він тремтячим голосом.

Бекер схилився над ним.

— З вами все гаразд?

Клушар злегка кивнув.

— Так, усе нормально... просто трохи... може, це від збудження... — І старий замовк.

— А ви гарненько подумайте, пане Клушар, — злегка підхльоснув його Девід. — Це дуже важливо.

Клушар скривився від болю.

— Не знаю... оту жінку... німець увесь час звав оту жінку... — Він знову заплющив очі й застогнав.

— Як її звали?

— Та ні, не можу пригадати, — відповів Клушар, швидко слабнучи.

— А ви пригадайте, — наполягав Бекер. — Украй важливо, щоб скарга консульства була якомога повнішою та детальнішою. Мені треба підтвердити вашу розповідь свідченнями інших очевидців. Будь-яка інформація, яка допоможе мені знайти їх, є надзвичайно...

Та Клушар не чув його. Він витирав лоба краєм простирадла.

— Перепрошую, можливо, завтра... — Схоже, його нудило.

— Мсьє Клушар, дуже важливо, щоб ви пригадали саме тепер. — Бекер збагнув, що говорить надто гучно. Люди на сусідніх ліжках і досі сиділи, з цікавістю слухаючи їхню розмову. Раптом розчинилися двері — до палати увійшла медсестра і швидко рушила до них.

— Скажіть хоч що-небудь, — наполегливо попрохав Бекер.

— Німець називав ту жінку...

Бекер стиха струснув Клушара, намагаючись привести його до тями. Очі старого на мить розплющилися й заблимали.

— Її ім’я...

«Не йди від мене, дідусю...»

— Роса... — вимовив Клушар і знову заплющив очі. Медсестра наближалася. І вираз її обличчя не обіцяв Бекеру нічого доброго.

— Роса? — посіпав Девід старого за рукав.

Старий застогнав.

— Він називав її... — ледь чутно промимрив старий.

Медсестра вже була за десять футів від них і щось сердито кричала Бекеру іспанською. Та він не чув її. Його очі сфокусувалися на блідих вустах старого. Він востаннє посіпав Клушара — і саме в цю мить на нього насунулася медсестра.

Ухопивши Бекера за плече, вона стягнула його зі стільця, та в цю мить Клушар розтулив вуста. Те єдине слово, що злетіло з них, було навіть не мовлене, воно було тихо видихнуте, як далекий чуттєвий спогад.

— Росинка...

Медсестра, залізною хваткою вчепившись у Бекера, потягла його геть.

«Росинка? — здивовано подумав він. — Що це, у біса, за ім’я таке — Росинка?» Різко відвернувшись від медсестри, він востаннє поглянув на Клушара.

— Росинка? А ви впевнені?

Та П’єр Клушар уже міцно спав.

РОЗДІЛ 23

Сюзанна сиділа на самоті в шикарно обставленому блоці № З, обхопивши руками чашку з трав’яним чаєм і чекаючи на повернення своєї програми-«слідопита».

Як начальниця шифрувальників Сюзанна користувалася найзручнішим терміналом із найкращою панорамою, що стояв із тильного боку комп’ютерного кола, і з нього було добре видно приміщення шифрувального відділу. Крім того, з цієї точки Сюзанна добре бачила весь блок № 3, а крізь одностороннє дзеркальне скло — «Транскод», що стирчав прямісінько посеред підлоги шифрувального відділу.

Сюзанна поглянула на годинник. Вона прочекала вже близько години. Сервер ARA не поспішав пересилати їй дані про Північну Дакоту. Сюзанна тяжко зітхнула. Хоч як вона не намагалася забути свою вранішню розмову з Девідом, ті слова знову і знову прокручувалися в її голові. Вона знала, що йому непереливки, — саме через неї. І благала Бога, щоб в Іспанії з ним усе було гаразд.

Її думки перервало гучне сичання дверей блоку № 3. Вона підвела очі — і простогнала спересердя. На порозі стояв шифрувальник Ґреґ Ґейл.

Ґреґ Ґейл був високий, м’язистий чоловік із глибокою вм’ятиною на підборідді. Він був гамірливий, дебелий та постійно виряджений, як на танці. Його колеги-шифрувальники дали йому прізвисько Галіт — за назвою мінералу. Ґейл був упевнений, що той мінерал рідкісний і дуже цінний — як і сам він: з неперевершеним інтелектом і твердими, як криця, м’язами. Та якби його самовдоволеність та роздуте Я дозволили йому зазирнути в енциклопедію, то він би дізнався, що галіт — то всього-на-всього соляний осад, що утворюється тоді, коли висихає море.

Як і всі шифрувальники в АНБ, Ґейл заробляв пристойні гроші. Однак йому було дуже важко тримати цю інформацію в собі й не вихвалятися. Він роз’їжджав на білому «Форді “Лотус”» з люком на даху та оглушливою стереосистемою з потужними низами. Він був поведений на всіляких технічних штучках і оснастив ними своє авто так, наче на виставку: встановив у ньому комп’ютерну систему всесвітнього місцевизначення «Джі-пі-ес», голосові дверні замки, п’ятиоб’єктний глушник радарів та мобільний факс, щоб завжди бути на зв’язку зі службою обміну повідомленнями. Його престижний номерний знак, зроблений на замовлення, мав гордий напис «МЕГАБАЙТ» і підсвічувався фіолетовою неоновою трубкою.

Дитинство та юність Ґреґа Ґейла пройшли в середовищі дрібного хуліганства та крадіжок, і від незавидного майбутнього його врятувала служба в корпусі морських піхотинців США. Саме там він і познайомився з комп’ютерами. Ґреґ став одним із найкращих програмістів морської піхоти, і йому пророкували блискучу військову кар’єру. Та за два дні до закінчення третього контракту поспіль його майбутнє несподівано змінилося. Ґейл ненавмисно вбив у п’яній бійці одного зі своїх колег. Теквандо, корейське мистецтво самооборони, виявилося більше придатним для вбивства, аніж для захисту. І Ґреґа звільнили зі служби.

Відбувши нетривалий термін ув’язнення, Галіт почав шукати посаду програміста в приватному секторі. Він ніколи не приховував трагічного інциденту, що трапився під час його служби, і зваблював своїх потенційних роботодавців тим, що обіцяв цілий місяць працювати безкоштовно на випробувальному терміні. Роботодавців йому не бракувало, бо коли вони дізнавалися про його непересічні здібності, то вже не хотіли з ним розлучатися.

Його досвід із часом зростав, Ґейл розширював свої інтернет-контакти з усім світом. Він був типовим представником тієї нової породи комп’ютерних фанатів, які мали електронних друзів у всіх країнах світу, і тусувався на всіх форумах та блогах, де тільки міг. Двічі його звільняли з роботи за те, що він користувався адресами своїх роботодавців, щоб пересилати з них порнографічні фото декотрим зі своїх друзів.

— А що ви тут робите? — невдоволено спитав Ґейл із порога, витріщаючись на Сюзанну. Він, вочевидь, збирався сьогодні похазяйнувати в блоці № 3.

Сюзанна насилу придушила роздратування.

— Сьогодні субота, Ґреґу. І тому я можу поставити вам те саме запитання. — Але вона чудово знала, навіщо він сюди прийшов. Бо Галіт був невиліковним комп’ютерним наркоманом. І, попри «правило суботи», часто на вихідні проникав до шифрувального відділу, де користувався необмеженими комп’ютерними потужностями для того, щоб випробовувати нові програми, які він створював та вдосконалював.

— Я просто хотів трохи переінакшити декотрі програми й перевірити свою електронну пошту, — пояснив Ґейл і підозріло поглянув на Сюзанну. — А як ви пояснили мені свою присутність? Нагадайте, бо я забув.

— Нічого я вам не пояснювала, — відказала Сюзанна.

Ґейл здивовано вигнув брови.

— Немає сенсу хитрити. У нас тут, у блоці № 3, немає секретів одне від одного — пам’ятаєте? Один за всіх і всі — за одного.

Сюзанна відсьорбнула трав’яного чаю з чашки й проігнорувала зауваження. Ґейл стенув плечима й рушив до буфета. Буфет завжди був його першою зупинкою. Ідучи через кімнату, Ґейл тяжко зітхнув і підкреслено-хтиво витріщився на ноги Сюзанни, які виднілися з-під стола. Сюзанна, не піднімаючи очей, сховала ноги й продовжила роботу. Ґейл пирхнув.

Сюзанна вже звикла до залицянь Ґейла. Він полюбляв багатозначно розводитися про те, що їм обом необхідно поєднати свої комп’ютери, щоб перевірити сумісність їхнього внутрішнього начиння. Сюзанну від цих натяків вивертало. Але вона вважала нижче від власної гідності скаржитися Стретмору на Ґейла. І тому просто ігнорувала його.

Ґейл підійшов до буфета й відчинив решітчасті двері, смикнувши їх із волячою силою. Витягнувши з холодильника пластиковий коробок із соєвим сиром, він вкинув до рота кілька шматочків білої желатиноподібної речовини. А потім прихилився до електроплити й самовдоволено розгладив долонею свої сірі брюки «Бельвена» та добре накрохмалену сорочку.

— Ви тут надовго?

— На всю ніч, — відказала Сюзанна байдужим голосом.

— М-м-м-м, — мрійливо муркнув Галіт, наминаючи сир. — Романтичний суботній вечір на дитячому ігровому майданчику. Тільки ми удвох — і більше нікого.

— Тільки ми утрьох, — вставила Сюзанна. — Командир Стретмор нагорі. Краще б вам зникнути, поки він не прийшов.

Гейл стенув плечима.

— Здається, ви йому тут не заважаєте. Мабуть, йому дуже приємно у вашій компанії.

Сюзанна насилу стрималася й таки змовчала.

Ґейл хихотнув і відклав убік коробок із сиром. А потім узяв кварту оливкової олії й зробив кілька ковтків. Ґейл був схиблений на власному здоров’ї і твердив, що оливкова олія добре прочищає нижню частину його кишковика. Якщо він не нав’язував решті персоналу морквяний сік, то незмінно проповідував про корисні властивості очисних клізм.

Поставивши назад оливкову олію, він пішов до свого комп’ютера, що стояв просто напроти Сюзанни. Навіть сидячи по той бік широкого кола терміналів, вона відчула запах його одеколону й поморщила носа.

— Гарний одеколон, Ґреґу. Вилили на себе всю пляшку?

— Тільки заради вас, кохана, — відказав Ґейл, вмикаючи свій термінал.

Ґейл чекав, поки термінал розігріється, а в Сюзанни раптом з’явилася тривожна думка: «А що, як Ґейл під’єднається до оперативного монітора “Транскоду”?»

Цілком логічно припустити, що він цього робити не буде — бо навіщо? Але разом із тим Сюзанна добре розуміла, що він не купиться на якусь придуману похапцем історію про діагностичну програму, над якою «Транскод» бився ось уже шістнадцять годин. Ґейл неодмінно захоче дізнатися правду. Але саме правду Сюзанна не збиралася йому розповідати. Вона не довіряла Ґреґу Ґейлу. За своїми людськими якостями він не підходив для роботи в АНБ. Спочатку Сюзанна була проти того, щоб наймати його, але на той час АНБ не мала іншого вибору. Ґейл був продуктом «ремонтно-відновлювальних робіт».

Результатом фіаско з алгоритмом шифрування «Стрибунець».

Чотири роки тому, прагнучи створити єдиний відкритий стандарт шифрування, конгрес найняв кращих математиків для написання нового супералгоритму. План полягав у тому, що конгрес прийме закон, який зробить цей новий алгоритм національним стандартом і таким чином усуне недоречності, від яких потерпали корпорації, що використовували різні алгоритми.

Звісно, просити АНБ допомогти в поліпшенні відкритого шифрування — це приблизно те саме, що просити засудженого до страти змайструвати труну для самого себе. «Транскоду» тоді навіть у задумах не існувало, тому шифрувальний стандарт лише посприяв би поширенню використання кодів і-дуже ускладнив би й без того важку роботу АНБ.

ФЕК зіграла на цьому конфлікті інтересів і розгорнула агресивну лобістську компанію, стверджуючи, що АНБ створить алгоритм низької якості, зламати який зможе навіть дитина. Для того, щоб розвіяти ці страхи, конгрес заявив, що формулу алгоритму опублікують, щоб світові математичні генії дослідили його — і таким чином гарантували якість.

З великою неохотою команда шифрувальників з АНБ, керована Стретмором, створила алгоритм, який охрестили «Стрибунцем», і представила конгресу для схвалення. Математики з усього світу випробували його, і на всіх він справив неабияке враження. Вони визнали, що це бездоганний алгоритм, здатний стати ідеальним стандартом шифрування. Але за три дні до того, як конгрес майже гарантовано мав проголосувати за схвалення «Стрибунця», молодий програміст із компанії «Бел лабораториз» Ґреґ Ґейл зацікавився цим алгоритмом і шокував увесь світ заявою, що знайшов чорний хід до цього начебто бездоганного продукту.

Чорним ходом виявилися кілька рядків спеціальної хитрої програми, яку командир Стретмор вмонтував у цей алгоритм. Він був доданий так винахідливо та майстерно, що будь-який код, написаний за допомогою «Стрибунця», могло розшифрувати лише АНБ за допомогою пароля, відомого лише цьому агентству. Стретмору мало не вдалося провернути одну з найвдаліших розвідувальних оборудок в історії АНБ: забезпечити відомству універсальний ключ до всіх кодів, написаних у Сполучених Штатах.

Комп’ютерно-свідома публіка волала від обурення. ФЕК накинулася на винуватців скандалу, як стерв’ятники на падло, і буквально порвала конгрес на шматки за його наївність та проголосила АНБ найбільшою загрозою вільному світу з часів Гітлера. І шифрувальний стандарт благополучно провалили при голосуванні.

Не дивно, що два дні по тому АНБ найняло Ґреґа Ґейла на роботу. Стретмор вирішив, що нехай він краще працюватиме в АНБ, ніж поза її межами — проти агентства.

Стретмор мужньо пережив скандал зі «Стрибунцем», зустрівши його з відкритим заборолом. Він активно захищав свою позицію під час слухань у конгресі, стверджуючи, що прагнення широкого загалу до конфіденційності неминуче проти цього загалу ж і обернеться. Наполягав, що суспільство потребує, щоб хтось здійснював над ним контроль, — заради збереження громадського миру та спокою. Групи ж на кшталт ФЕК дотримувалися протилежної точки зору. І відтоді безперервно нападали й на АНБ, і на самого Стретмора.

РОЗДІЛ 24

Девід Бекер стояв у телефонній будці напроти клініки, звідки його щойно випхали за те, що він набридав пацієнту № 104, тобто мсьє Клушару.

Попри його сподівання, усе ускладнилося. Його невеличка послуга Стретмору — забрати особисті пожитки померлого — перетворилася на марудний пошук якогось химерного персня.

Щойно він зателефонував Стретмору й розповів про німецького туриста. Шеф Сюзанни сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Розпитавши в Бекера подробиці, він надовго замовк.

— Девіде, — сказав він нарешті дуже серйозним тоном, — знайти цей перстень — справа національної безпеки. У ній я цілковито покладаюся на вас. Не підведіть мене. — І поклав слухавку.

Девід зітхнув, а потім узяв пошарпаний телефонний довідник, що висів у телефонній будці, і почав гортати жовті сторінки. «Нічого це не дасть», — пробурмотів він.

Телефонний довідник мало що міг розповісти про служби супроводу, присвятивши їм лише три рядки. Єдиною зачіпкою було те, що подруга німця мала руде волосся, яке в Іспанії траплялося досить рідко. Марячи перед сном, Клушар пригадав, що начебто цю жінку із супроводу звали Росинка. Бекер аж скривився від огиди. Росинка? Це ім’я більше личило корові, аніж гарній дівчині. Зовсім не схоже на добропорядне католицьке ім’я. Напевне, Клушар щось наплутав.

І Бекер набрав перший номер.

— Громадська служба міста Севілья, — відповів приємний жіночий голос.

Бекер заговорив іспанською із сильним німецьким акцентом:

— Hola, ^hablas Aleman? Здрастуйте, ви розмовляєте по-німецьки?

— Ні, але я розмовляю по-англійськи, — прозвучала відповідь.

І Бекер продовжив розмову ламаною англійською.

— Дякую. Можете мені допомагати?

— А яка допомога вам потрібна? — повільно й чітко запитала жінка, явно намагаючись допомогти потенційному клієнту. — Може, вам потрібен супровід?

— Так, коли ваша ласка. Сьогодні мій брат Клаус, він мати дівчина, дуже красива, руде волосся. Хочу ту саму. На завтра, будь ласка.

— Ваш брат Клаус теж буде з вами? — Голос на тому кінці дроту раптом оживився й набув фамільярності, немов розмовляли старі знайомі.

— Так, він бути дуже товстий. Пам’ятати його, ні?

— Кажете, він вже сьогодні у нас був?

Бекер почув, як жінка гортає сторінки журналу клієнтів. Навряд чи там знайдеться хоч якийсь Клаус, але Бекер припустив, що мало хто з відвідувачів вказував своє справжнє ім’я.

— М-м-м, вибачте, — винувато мовила жінка. — Я не можу його знайти. А як звали дівчину, з якою був ваш брат?

— Вона бути рудоволоса, — сказав Бекер, уникаючи прямої відповіді.

— Рудоволоса? — перепитала жінка. Настала довга пауза. — Це громадська служба міста Севілья. Ви впевнені, що ваш брат був саме в нас?

— Так, упевнений.

— Сеньйоре, у нас немає рудих дівчат. У нас — красуні ан-далузького типу.

— Руде волосся, — повторив Бекер, почуваючись, як дурень.

— Вибачте, але в нас зовсім немає рудоволосих, та коли вам потрібно...

— Її звуть Росинка, — випалив Бекер, відчувши себе іще більшим дурнем.

Вочевидь, це ім’я нічого не сказало жінці по той бік лінії. Вона вибачилася, порадила Бекеру звернутися до іншого агентства — і ввічливо перервала розмову.

Перший — мимо.

Бекер нахмурився й набрав другий номер. На його дзвінок відповіли негайно.

— Доброї ночі, це «Жінки Іспанії». Чим можу допомогти?

Бекер знову ввійшов в образ німецького туриста, готового заплатити грубі гроші за рудоволосу дівчину, яка була сьогодні вдень із його братом.

Цього разу йому відповіли гарною німецькою, але рудоволосих знову не знайшлося.

— Keine Rotköpfe, вибачте. — І жінка поклала слухавку.

Другий — мимо.

Бекер поглянув на телефонний довідник. Лишався тільки один варіант. Кінець мотузка.

І він набрав номер.

— «Ескортес Белен», — відповів якийсь чоловік вкрадливо-приязним тоном.

І Бекер знову переповів свою історію.

— Сі, сі, сеньйор. Мене звуть сеньйор Рольдан. Радий вам допомогти. Ми маємо двох рудоволосих дівчат. Надзвичайно гарні екземпляри.

Серце Бекера тьохнуло.

— Дуже гарні? — перепитав він із сильним німецьким акцентом. — Рудоволосі?

— Так, а як звати вашого брата? І я скажу вам, як звали ту дівчину, яка його сьогодні супроводжувала. А завтра ми зможемо прислати її вам.

— Клаус Шмідт, — випалив Девід, пригадавши ім’я зі старого підручника.

Настала довга пауза.

— Знаєте, пане... я не бачу в нашому журналі Клауса Шмід-та, але, можливо, ваш брат — чоловік дуже обережний, ну, там, дружина вдома і все таке... — Сеньйор Рольдан недоречно хихикнув.

— Так, Клаус бути одружений. Але він є дуже товстий. Його дружина не хотіти з ним спати. — Бекер, дивлячись на своє віддзеркалення на склі будки, підкотив очі під лоба. — «От якби Сюзанна мене чула», — подумав він. — Я бути товстий і самотній також. Я хотіти з нею лягати. Заплатити багато грошей.

Бекер продемонстрував неабиякі акторські здібності, але він зайшов надто далеко. Проституція була в Іспанії поза законом, а сеньйор Рольдан був людиною вкрай обережною. Його вже колись накрили поліцейські, які удавали із себе туристів. «Я хотіти з нею лягати». Рольдан зрозумів, що це пастка. Якщо він скаже «так», його оштрафують і, як і завжди, змусять на цілий тиждень — і безкоштовно — надати в розпорядження поліції одну зі своїх найталановитіших «супутниць».

Коли Рольдан заговорив знову, голос його вже був далеко не таким дружнім, як спочатку.

— Пане, це «Ескортес Белен». З ким я розмовляю, скажіть будь ласка?

— Е-е-е, мене звуть Зіґмунд Шмідт, — вигадав Бекер.

— Звідки ви взнали наш телефон?

— З телефонного довідника. Жовті сторінки.

— Так, пане, наша фірма занесена в довідник саме тому, що ми — солідна служба супроводу.

— Але я й хотіти супровід! — наполегливо сказав Бекер, відчувши, що щось пішло не так.

— Пане, «Ескортес Белен» — солідна служба, що забезпечує супровід бізнесменам на офіційні сніданки та обіди. Саме тому ми й занесені в телефонний довідник. Наш бізнес — цілком законний. А ви шукаєте повію. — Це слово зіскочило з його язика, наче якась огидна болячка.

— Але ж мій брат...

— Пане, якщо ваш брат цілий день цілувався в парку з якоюсь дівчиною, то це не означає, що та дівчина — з нашої служби. Ми дотримуємося суворих правил, що врегульовують стосунки клієнта й супутниці.

— Але ж...

— Ви нас із кимось сплутали. Ми маємо двох рудоволосих дівчат — Інмакуляду та Рочіо — але жодна не дозволить собі спати з чоловіком за гроші. Це називається «проституція», а проституція в Іспанії заборонена законом. Доброї ночі, пане.

— Але ж...

КЛАЦ!

Бекер стиха вилаявся й теж повісив слухавку.

Третій — мимо. Йому пригадалося, як Клушар сказав йому, що німець найняв цю дівчину на увесь тиждень.

На перехресті вулиці Саладо, тобто Солоної, і проспекту Асунсьйон Бекер вийшов із телефонної будки. Попри інтенсивний автомобільний рух, у повітрі висів сильний запах севільських апельсинів. Упали сутінки — найромантичніший час доби. Він згадав про Сюзанну. Але відразу ж слова Стретмора розпанахали його свідомість: знайдіть перстень. Безпорадно плюхнувшись на лавку, Бекер став обдумувати свій наступний крок.

Але який крок?

РОЗДІЛ 25

А в громадській клініці прийомний час скінчився. Світло в колишньому спортзалі вимкнули. П’єр Клушар міцно спав. І не бачив постаті, що над ним схилилася. У темряві блиснула голка вкраденого шприца. А потім встромилася в трубку, яка йшла від апарата внутрішньовенного вливання, прикріпленого над зламаною п’ястю Клушара. Шприц містив тридцять кубічних сантиметрів очисної рідини, поцупленої з возика чергової медсестри. Дужий палець міцно натиснув на поршень шприца — і впорснув голубувату рідину у вени старого.

Клушар прокинувся лише на кілька секунд. Він би закричав від болю, та дужа рука затиснула йому рота. І він так і залишився лежати на своєму ліжку, притиснутий нездоланною вагою. Він відчув, як по його руці піднімається пекучий клубок вогню. Страшний біль дійшов йому до пахви, потім — до грудей, а трохи згодом впився йому в мозок, наче мільйони скалок розбитого скла. Клушар побачив сліпучий спалах світла — а потім все зникло. І настала темрява.

Відвідувач ослабив хватку і втупився в темряві в табличку з іменем пацієнта. А потім нечутно вислизнув геть.

Опинившись на вулиці, чоловік в окулярах із дротяною оправою простягнув руку до маленького пристрою, що висів у нього на ремені. Прямокутний коробочок завбільшки з кредитну картку був прототипом нового комп’ютера з вмонтованим монітором — рідкокристалічним дисплеєм, вмонтованим у ліву лінзу окулярів. Розроблений фахівцями ВМС Сполучених Штатів для фіксації напруги акумуляторів у тісному просторі субмарин, цей міні-комп’ютер містив модем і був нашпигований найостаннішими новаціями мікротехнології. Цей прототип був провісником нової доби у сфері персональної реальності.

Однак справжньою новацією цього комп’ютера був не стільки мініатюрний дисплей, скільки система надходження даних. Користувач вводив інформацію через крихітні контакти, прикріплені до його пучок; з’єднання цих контактів у певній послідовності імітувало принцип стенографії. А комп’ютер потім перетворював цю стенографію на англійську.

Кілер натиснув на малесенький вимикач, і монітор у його окулярах ожив. Невимушено тримаючи руки по боках, він почав швидко стискати й розтискати пальці. Перед його очима з’явилося повідомлення.

ОБ’ЄКТ: П’ЄР КЛУШАР — ЗНИЩЕНО

Убивця посміхнувся. Передавання повідомлень про вбивства було частиною його завдання. Але зазначення імен жертв... то додавало особливої витонченої насолоди тому задоволенню, яке відчував чоловік в окулярах із дротяною оправою. Знову зарухалися його пальці — і знову запрацював модем стільникового зв’язку.

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІДПРАВЛЕНО

РОЗДІЛ 26

Сидячи на лавці напроти клініки, Бекер міркував, що йому робити далі. Його дзвінки до агенцій, що надавали послуги супроводу, нічого не дали. Занепокоєний спілкуванням по не-захищеному громадському телефону, командир попрохав Девіда не телефонувати, поки перстень не опиниться в нього. Бекер був подумав звернутися до місцевої поліції по допомогу — може, вони мали досьє на рудоволосу повію, — але стосовно цього Стретмор також дав жорсткі настанови: «Ви — невидимі. Ніхто не має знати, що перстень існує».

Потім Девіду спало на думку поблукати в злачному районі Тріана і спробувати знайти там оту загадкову жінку. А може, йому слід перевірити всі ресторани й пошукати там товстелезного німця? Та все це здавалося лише марнуванням часу.

Слова Стретмора знову і знову спливали в його пам’яті: «Це справа національної безпеки... ви мусите знайти той перстень».

Внутрішній голос підказував Девіду, що він щось випустив з уваги — щось надзвичайно важливе, але він ніяк не міг здогадатися — що саме. «Зрештою, я ж викладач, а не якийсь там агент до біса секретної служби». Дедалі частіше йому спадало на думку: «А чому, власне, Стретмор не послав замість нього професіонала?»

Бекер підвівся й пішов навмання по кале Делісіас, подумки перебираючи можливі варіанти. Брукований тротуар розпливався перед його очима. На землю швидко падала ніч.

Росинка.

Щось у цьому абсурдному імені не давало йому спокою. Росинка. Вкрадливий голос сеньйора Рольдана з «Ескортес Белен» безперервно крутився в нього в голові: «У нас лише двоє рудоволосих дівчат... Інмакуляда і Рочіо... Рочіо... Рочіо...»

Бекер зупинився, як укопаний. Раптом він усе зрозумів. «От телепень! А ще величаю себе лінгвістом! Як же ж це я відразу не здогадався!»

Рочіо — одне з найпоширеніших дівчачих імен в Іспанії. Воно мало все, що характеризує молоду католицьку дівчину: чистота, незайманість та природна краса. Усі поняття чистоти та незайманості витікали з буквального значення імені: Краплина роси! Росинка!

У вухах Девіда пролунав голос старого канадця. Росинка. Рочіо переклала своє ім’я на єдину мову, якою володіли і вона, і клієнт, — англійську. Збуджений Бекер швидко пішов шукати телефон.

А на протилежному боці вулиці чоловік в окулярах із дротяною оправою рушив слідком — на безпечній відстані.

РОЗДІЛ 27

У приміщенні шифрувального відділу тіні подовжувалися й блякли. А вгорі автоматичне освітлення поступово посилювалося, компенсуючи ослабле світло дня. Сюзанна й досі сиділа за своїм терміналом, терпляче очікуючи новин від свого «слідопита». Чекати довелося довше, аніж вона сподівалася.

Її розум блукав між двома бажаннями — якомога швидше зустрітися з Девідом і якомога швидше спекатися Ґреґа Ґейла. Хоча Ґейл і не реагував на її бажання, він, слава Богу, сидів тихо за своїм терміналом, поглинутий якоюсь роботою. Сюзанні було абсолютно байдуже, чим він там займався, аби тільки на оперативний монітор не виходив. Вочевидь, він цього ще не зробив — бо обов’язково б вигукнув від подиву, побачивши, що «Транс-код» уже шістнадцять годин не може впоратися із завданням.

Сюзанна пила вже третю чашку чаю, коли, нарешті, сталося те, чого вона чекала: її термінал пискнув. Її пульс пришвидшився. На моніторі з’явилася іконка-конверт, сигналізуючи надходження електронної пошти. Сюзанна швидко зиркнула на Ґейла. Він із головою занурився в роботу. Затамувавши дух, Сюзанна клацнула двічі по конверту.

«Що ж, Північна Дакото, — прошепотіла вона сама собі. — Давай подивимося, хто ти такий».

Коли повідомлення розкрилося, виявилося, що воно містить лише один рядок. Сюзанна прочитала його. А потім — прочитала ще раз.

ПОВЕЧЕРЯЄМО В «АЛЬФРЕДО» 0 8 ВЕЧОРА?

Сидячи напроти неї, Ґейл приглушено хихикнув. Сюзанна перевірила шапку послання.

ВІД: GHALE@crypto.nsa.gov

Сюзанна відчула приплив роздратування, але стримала його. І видалила повідомлення.

— Дуже вдало, Ґреґу. Як і личить справжнім дорослим мужчинам.

— Вони готують неперевершене карпачіо. — Ґейл усміхнувся. — Ну, що скажете? А потім ми зможемо...

— І не думай.

— Ти диви, яка неприступна цариця! — Ґейл зітхнув і знову втупився у свій монітор.

То була його стонадцята невдача із Сюзанною Флетчер. Талановита шифрувальниця не давала йому спокою. Він часто фантазував про те, як кохатиметься з нею: притисне її до вигнутого корпуса «Транскоду», а потім візьме її прямо на теплій кахляній підлозі. Самозакоханого Ґейла просто убивав той незбагненний для нього факт, що вона кохала якогось університетського викладача, котрий гарував за копійки. Самій Сюзанні буде гірше, якщо вона розбавить свій елітний генотип, злягаючись із якимось недоробком, і це тоді, коли вона могла бути з ним, з Ґреґом!

«У нас були б суперталановиті діти», — подумав він.

— А над чим ти працюєш, га? — спитав Ґейл, спробувавши зайти з іншого боку.

Сюзанна не відповіла.

— Ну який же ти командний гравець? Може, даси хоч одним оком поглянути? — Ґейл підвівся і вже було вирушив до неї вздовж кола терміналів.

Сюзанна відчула, що настирлива цікавість Ґейла сьогодні потенційно може стати джерелом серйозних проблем. І вона прийняла блискавичне рішення.

— Це діагностична програма, — пояснила вона, повторивши вигадку Стретмора.

Ґейл напружився.

— Діагностична програма? — У його голосі чувся сумнів. — І ти марнуєш суботу на діагностику замість бавитися з вчителем?

— Він — професор, і звуть його Девід.

— Та нехай, заради Бога.

— Тобі що, більше немає чим зайнятися? — визвірилася на нього Сюзанна.

— А ти що, намагаєшся мене спекатися? — образився Ґейл.

— Узагалі-то так.

— Слухай, Сью, ти зробила мені боляче.

Сюзанна Флетчер зловісно звузила очі. Вона терпіти не могла, коли її називали Сью. Вона не мала нічого проти цього імені, але Ґейл був єдиний, хто насмілювався його промовляти.

— А чому б мені не допомогти тобі? — наполягав Ґейл. І раптом знову рушив до неї. — Я — цар у царині діагностики. До того ж я просто вмираю від цікавості: яка ж це діагностика змусила всевладну Сюзанну Флетчер прийти на роботу в суботу?

Сюзанна відчула приплив адреналіну. Вона зиркнула на трасувальник на екрані свого комп’ютера і зрозуміла — не можна дозволити Ґейлу побачити його. Інакше в нього виникне до неї купа запитань.

— Це секретно, Ґреґу, — пояснила вона.

Та Ґейл і не думав зупинятися. Коли він ішов по колу до її термінала, Сюзанна вже знала, що має діяти швидко. Коли йому залишилося пройти до неї кілька ярдів, вона підвелася назустріч і заступила дорогу. Запах одеколону вдарив їй у ніздрі.

Вона глянула прямо йому у вічі.

— Я ж сказала — ні.

Ґейл схилив голову набік, заінтригований такою тягою до секретності з її боку. І грайливо підступив ближче. Та Ґреґ Ґейл виявився неготовим до того, що трапилося потім.

З непохитним спокоєм Сюзанна виставила вперед руку і тицьнула вказівним пальцем у його міцні, як граніт, груди. І зупинила його поступальний рух.

Ґейл аж сіпнувся і, шокований, позадкував. Сумнівів не залишилося: Сюзанна Флетчер не жартувала; ніколи раніше вона не торкалася до нього, ніколи. Не таким уявляв собі Ґейл їхній перший тілесний контакт, але початок покладено. Він довго і спантеличено дивився на неї, а потім повільно повернувся до свого термінала. І, сідаючи у своє крісло, він чітко збагнув одне: гарненька Сюзанна Флетчер працювала над чимось дуже важливим, а не над якоюсь там діагностикою.

РОЗДІЛ 28

Сеньйор Рольдан сидів за своїм робочим столом в «Ескортес Белен», втішаючись із того, як вправно він уникнув нової спроби поліції заманити його в пастку. Поліцейський говорить із німецьким акцентом і просить дівчину на ніч — то, без сумніву, була пастка. Що ж вони придумають наступного разу?

Телефон на його столі гучно задзеленчав. Сеньйор Рольдан схопив слухавку: «Ти диви, не забарилися!»

— Буенас ночес, це «Ескортес Белен».

— Буенас ночес, — сказав чоловічий голос швидкою, як блискавка, іспанською. Він трохи гугнявив, наче злегка застудившись.

— Це готель?

— Ні, сер. Який номер ви набираєте? — Сеньйор Рольдан більше не збирався сьогодні піддаватися на провокації.

— 34-62-10, — відповів чоловік.

Рольдан нахмурився. Голос здався йому віддалено знайомим. Він спробував визначити акцент — може, бургоський?

— Ви набрали правильний номер, — обережно підтвердив Рольдан. — Але це служба супроводу.

На іншому кінці дроту настала коротка пауза.

— Ага... ясно. Вибачте. Хтось дав мені цей номер; і я подумав, що це номер готелю. Я тут у гостях, приїхав із Бургоса. Вибачте, що турбую вас... На добраніч...

— Espére! Стривайте! — не стримався сеньйор Рольдан. У глибині душі він був комерсантом. А може, це дзвінок за рекомендацією? Новий клієнт із півночі? А хіба ж можна через страх перед поліцією втрачати потенційних клієнтів?

— Любий друже, — емоційно мовив Рольдан. — Я так відразу й подумав, що у вас — бургоський акцент. Я сам із Валенсії. Що ж привело вас до Севільї?

— Я продаю коштовності. Перлини «Майоріка».

— Та що ви кажете! «Майоріка»! Вам, напевне, доводиться багатенько подорожувати.

Співрозмовник хворобливо прокашлявся.

— Ну, узагалі-то так.

— У Севільї у справах? — не відставав Рольдан. «Ніякий це не поліцейський, це клієнт із великої букви». — Дозвольте висловити здогадку: наш номер дав вам якийсь приятель? Порадив зателефонувати саме до нас? Так?

Співрозмовник знітився.

— Та ні, зовсім ні.

— Не будьте таким сором’язливим, сеньйоре. Ми — служба супроводу, і тут нема чого соромитися. Гарненькі дівчата, знайомства в ресторані чи кафе і все таке. А хто вам дав наш номер? Може, цей чоловік — наш постійний клієнт? Ми можемо організувати вам істотну знижку.

Чоловік розхвилювався.

— Е-е-е, ну, узагалі-то мені ваш номер ніхто не давав. Я знайшов його разом із паспортом. І намагаюся знайти власника.

У Рольдана занило серце. Виявляється, це зовсім не клієнт.

— Так кажете, наш номер ви знайшли?

— Так, сьогодні в парку я знайшов паспорт. А ваш номер був у ньому на смужці паперу. Я подумав, що, може, це номер готелю, де оселився власник паспорта; хотів зателефонувати й віддати. Але помилився. Ну, нічого, я залишу паспорт у відділку поліції, коли їхатиму...

— Вибачте, — знервовано перервав його Рольдан. — Хочете, підкажу вам кращу ідею? — Він пишався своєю обачливістю, а візити до поліції зазвичай перетворювали його клієнтів на колишніх клієнтів. — Подумайте ось над чим, — запропонував Рольдан. — Якщо власник паспорта має наш телефон, то, скоріш за все, це наш клієнт. Може, не варто звертатися до поліції?

Співрозмовник завагався.

— Не знаю. Може, мені слід просто...

— Не поспішайте, друже мій. Мені соромно це казати, але поліція тут, у Севільї, не завжди працює так вправно та ефективно, як поліція на півночі країни. Може минути кілька днів, перш ніж паспорт потрапить до свого власника. Якщо ви скажете мені його ім’я, то я потурбуюся, щоб він отримав свій паспорт негайно.

— Ну гаразд... Сподіваюся, що це цілком безпечно...

Зашелестіли якісь сторінки, а потім у слухавці знову почувся голос.

— Це німецьке прізвище, я не знаю, як його правильно читати... Густа... Густавсон... десь так.

Рольдан такого прізвища не знав, але він мав клієнтів з усього світу. І майже ніхто з них не вказував свого справжнього імені.

— Який він на фото? Може, я його впізнаю за вашим описом.

— Ну, як вам сказати, — почав чоловік. — Його обличчя — товсте, дуже товсте.

Рольдан відразу ж здогадався. Він прекрасно пам’ятав цю заплилу жиром мармизу. Саме цей чоловік був із Рочіо. «Дивно, — подумав він, — сьогодні стосовно цього німця телефонують уже вдруге».

— Містер Густавсон? — придушено хихикнув Рольдан. — Ну аякже! Я добре його знаю. Якщо ви принесете мені його паспорт, то я потурбуюся, щоб він отримав його якомога скоріше.

— Яв центрі міста й без авто, — перервав його чоловік. — Може, ви до мене приїдете.

— Узагалі-то я маю завжди бути при телефоні. Але ж від вас до нас не так уже й далеко, і якщо ви...

— Вибачте, але вже надто пізно для прогулянок пішки. Тут неподалік — відділок поліції. Краще я залишу паспорт там, а якщо вам вдасться найближчим часом побачитися з паном Густавсоном, то скажіть йому, де його документ.

— Ні-ні, стривайте! — скрикнув Рольдан. — Не треба сюди залучати поліцію. Кажете, ви в центрі міста? Ви знаєте, де розташований готель «Альфонсо XIII»?

— Так, знаю. Це тут, неподалік.

— От і прекрасно! Містер Густавсон саме там зняв номер. Напевне, він тепер у себе.

У голосі на тому кінці лінії почулися нотки сумніву.

— Ясно... Ну, що ж... У такому разі мені це неважко буде зробити.

— Чудово! Він саме вечеряє з однією з наших супутниць у ресторані готелю. — Рольдан знав, що пан Густавсон, напевне, уже розважався в ліжку, але виявив обережність, не бажаючи травмувати витончену психіку торговця штучними перлинами. — Просто залиште паспорт консьєржу, його звуть Мануель. Скажіть, що ви — від мене. І попросіть його передати паспорт Рочіо. Рочіо супроводжує пана Густавсона сьогодні вночі. Вона потурбується, щоб документ знову опинився в нього. Можете залишити в паспорті смужку паперу зі своїм ім’ям та адресою — можливо, пан Густавсон забажає прислати вам невеличку винагороду.

— Гарна ідея. Отже, готель «Альфонсо XIII». Що ж, дуже добре. Зараз же піду й віднесу. Дякую за допомогу.

Девід Бекер повісив слухавку. «Альфонсо XIII». Він стиха розсміявся. «Просто треба знати, як питати».

А через кільканадцять секунд мовчазна постать рушила слідком за Бекером по вулиці Делісіас і розтанула в темряві андалузької ночі, що опускалася на землю.

РОЗДІЛ 29

І досі не вгамувавшись після сутички з Ґейлом, Сюзанна сиділа й дивилася крізь поляроїдне скло блоку № 3. Приміщення шифрувального відділу було порожнє. Ґейл знову замовк, чимось зайнятий. Їй хотілося, щоб він пішов.

«Може, покликати Стретмора?» — подумала Сюзанна. Шеф просто вигнав би Галіта — і все, бо була субота, неофіційний вихідний. Однак вона розуміла, що коли вигнати Ґейла, той одразу щось запідозрить. І, можливо, почне телефонувати своїм колегам-шифрувальникам і розпитувати — що ж відбувається? Тому Сюзанна вирішила, що краще Ґейла не чіпати. Нехай сидить. Однаково він невдовзі піде.

«Незламний алгоритм», — подумала вона й зітхнула, подумки повертаючись до «Цифрової фортеці». їй було дивно — як подібний алгоритм можна створити взагалі? Але, тим не менше, доказ був у неї прямо перед очима: «Транскод» виявився безсилим проти нового алгоритму.

Сюзанна подумала про Стретмора — як шляхетно несе він страшний тягар цієї катастрофи на своїх плечах, вживаючи всіх необхідних заходів і демонструючи гідну захоплення витривалість перед страшною загрозою.

Інколи вона бачила в Стретморі Девідові риси. Вони мали багато спільного: впертість, відданість і розум. Інколи Сюзан-ні здавалося, що без неї Стретмор пропаде: схоже, чистота її любові до криптографії була для нього рятівним колом у бурхливому морі політики й нагадувала йому про власну молодість, коли він був простим шифрувальником.

Сюзанна теж багато в чому покладалася на Стретмора; він був її захистом у світі жадібних до влади чоловіків, дбав про її кар’єру, захищав її і, як вона часто жартувала, втілював у життя всі її мрії. І це була правда. Хай випадково, але саме телефонний дзвінок Стретмора спричинився до появи Девіда Бекера в АНБ того пам’ятного дня. Вона подумки знову полинула до Девіда, і її погляд інстинктивно впав на висувний лоток біля клавіатури. Там лежав надрукований факс.

Той факс лежав там уже сім місяців. То був єдиний код, який Сюзанні ще належало розшифрувати. Він був від Девіда. Сюзанна прочитала його стонадцятий раз.

Шлю вам скромний факс без лоску

Про любов свою без воску.

Він надіслав їй це послання після невеличкої сварки. Місяцями Сюзанна просила Девіда розказати їй, що то означало, але він не погоджувався. Без воску. То була Девідова помста. Сюзанна багато чого навчила Девіда в галузі шифрування, і для того, щоб він не надто розслаблявся, завела звичку шифрувати всі свої повідомлення нескладним кодом. Списки покупок, любовні записки — шифрувалося все. То було як гра, і Девід поступово став досить вправним шифрувальником. У якийсь момент він вирішив віддячити за її зусилля й почав підписувати всі свої послання фразою «Без воску, Девід». У неї накопичилося вже два десятки записок від Девіда. І всі були підписані однаково: «Без воску».

Вона благала пояснити їй прихований сенс, але Девід і чути про це не хотів. Коли б вона не питалася, він просто всміхався й казав:

— Ти ж шифрувальниця. От і розшифруй.

Начальниця шифрувального відділу АНБ випробувала все: підміни, цифрові квадрати й навіть анаграми. Вона пропускала «без воску» через комп’ютер, намагаючись переінакшити літери таким чином, щоб здобути нові фрази, але отримувала щось на кшталт: «TAXI HUT WOW». Виявилося, що не лише Енсей Танкадо вмів створювати незламні коди.

Її думки перервало сичання дверей. То увійшов Стретмор.

— Ну як, Сюзанно, є новини? — спитав шеф, але відразу ж осікся, побачивши Ґейла. — А, це ви, містере Ґейл! Доброго вечора! — Він нахмурився, і його очі звузилися. — Але ж сьогодні субота! Чим завдячуємо честі бачити вас?

Ґейл безневинно всміхнувся.

— Просто намагаюся добросовісно виконувати свою роботу.

— Зрозуміло, — невдоволено буркнув Стретмор, міркуючи, як вийти із ситуації. І вочевидь, визнав за краще не чіпати програміста. Незворушно повернувшись до Сюзанни, він спитав: — Міс Флетчер, можна з вами трохи поговорити? За дверима.

Сюзанна завагалася.

— А... так, сер. — І кинула бентежний погляд спочатку на свій монітор, а потім — на Ґреґа Ґейла.

— Одну хвилинку.

Натиснувши на кілька клавіш, вона запустила програму «Запнута завіса» для забезпечення конфіденційності й блокування екрана від сторонніх, якою був оснащений кожен термінал у блоці № 3. Оскільки всі термінали працювали цілодобово, «Запнута завіса» давала можливість шифрувальникам полишати свої робочі місця, знаючи, що ніхто не пошкодить їхні файли. Сюзанна ввела код із п’яти символів — й екран згас. Він мав залишатися в такому стані, допоки вона повернеться й натисне клавіші в потрібній послідовності.

Усунувши ноги в туфлі, вона вийшла з кімнати за Стретмором.

— Що він, у біса, Тут робить? — невдоволено спитав Стретмор, як тільки вони опинилися за дверима.

— Як завжди. Нічого.

На обличчі боса з’явився стривожений вираз.

— Він нічого не казав про «Транскод»?

— Ні. Але якщо побачить оперативний монітор, відразу ж скаже.

Стретмор на мить замислився.

— А з якого б дива йому цікавиться оперативним монітором?

Сюзанна пильно поглянула на начальника.

— Хочете відправити його додому?

— Ні. Ми його не чіпатимемо. — Стретмор зиркнув на лабораторію безпеки комп’ютерних систем.

— А Картукян уже пішов?

— Не знаю, я його не бачила.

— Господи, — простогнав Стретмор. — Цирк якийсь та й годі. — Він пробігся рукою по щетині, що вкрила його обличчя за останні півтори доби. — Що там чути від вашої програми-«слідопита»? Я в себе як на голках сиджу.

— Ще нічого не чути. А що чути від Девіда?

Стретмор похитав головою.

— Я сказав йому не телефонувати, доки перстень не опинився в нього.

— А чому ні? Може, йому знадобиться допомога? — здивовано спитала Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

— Я нічим не зможу йому звідси допомогти — він сам по собі. До того ж я не хотів би розмовляти по незахищеній лінії. Хтось може підслухати.

Очі Сюзанни стривожено розширилися.

— Як так? Чому?

На обличчі Стретмора з’явився винуватий вираз, і він заспокійливо всміхнувся.

— Із Девідом усе гаразд. Просто я перестраховуюся.

А за тридцять футів від того місця, де вони розмовляли, Ґреґ Ґейл, невидимий крізь одностороннє поляроїдне скло, стояв біля Сюзанниного термінала. Екран її монітора був чорний. Ґейл поглянув на шефа із Сюзанною. А потім засунув руку в кишеню, видобув маленьку каталожну картку й прочитав її.

Ще раз пересвідчившись, що Сюзанна досі розмовляє зі Стретмором, Ґейл обережно натиснув на п’ять кнопок на клавіатурі її комп’ютера. За секунду екран ожив і засвітився.

«Класно!» — хихикнув Ґейл.

Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко: перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, — вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.

«Яка іронія», — подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.

Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була діагностична програма. Він розібрав лише три слова. Але цього було достатньо.

Слідопит здійснює пошук...

— «Слідопит»? — уголос здивувався Ґейл. — І що ж він шукає?

Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.

Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування — С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.

Скасувати пошук?

Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.

Пошук скасовано

Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.

Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.

Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.

Монітор згас.

Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку № 3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.

РОЗДІЛ 30

«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.

— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?

— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.

Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.

— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.

Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.

За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.

— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.

Бекер відповів іспанською:

— Мені треба поговорити з Мануелем.

Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.

— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?

— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...

Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.

— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?

Бекер відповів, теж стишивши голос.

— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.

Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.

— О-о-о, Рочіо — це прекрасне створіння...

— Мені треба побачитися з нею негайно.

— Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.

— Це вкрай важливо, — винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», — пригадалися йому слова Стретмора.

Консьєрж похитав головою.

— Це неможливо. Може, ви залишите...

— Це лише на хвилину, не більше. Вона в ресторані?

Консьєрж похитав головою.

— Наш ресторан зачинився півгодини тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. — І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.

— Та я б просто зателефонував до її номера і...

— Прошу вибачення, — перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. — Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.

Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.

— Зрозуміло, — мовив Бекер. — Перепрошую, що потурбував.

Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт і написав на ньому єдине слово «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.

— Вибачте, що знову вас турбую, — винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. — Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. — І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.

Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, — подумав він. — От морока!»

Він поглянув на Девіда і всміхнувся.

— Ну аякже, пане...

— Буісан, — підказав Бекер. — Міґель Буісан.

— Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.

— Дякую. — Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.

Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:

— А де тут можна спіймати таксі?

Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під номером 301.

Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.

«Туди й назад», — подумав він.

РОЗДІЛ 31

Сюзанна повернулася до блоку № 3. Розмова зі Стретмором лише посилила її тривогу за Девіда. Уява малювала їй страшні картини.

— Ну, — озвався з-за свого термінала Ґейл. — І чого хотів Стретмор? Романтичного вечора наодинці з начальницею шифрувального відділу?

Сюзанна проігнорувала шпильку і, всівшись за свій термінал, вдрукувала захисний код. Екран ожив. На ньому з’явилася програма-«слідопит» — вона ще й досі не повідомила жодної інформації про Північну Дакоту.

«От чорт! — подумала Сюзанна. — Чому ж вона так затримується?»

— Якась ти знервована, — кинув Ґейл як нічого не було. — Маєш проблеми зі своєю діагностикою?

— Нічого серйозного, — відказала вона. Але насправді Сюзанна не була такою впевненою. «Слідопит» затримувався. «Може, я помилилася при складанні цієї програми?» — подумала вона й почала проглядати на екрані рядки програмування LIMBO, вдивляючись — що ж могло спричинити затримку.

Ґейл, торжествуючи в душі, спостерігав за нею.

— Слухай, от я хотів у тебе спитати, — обережно поцікавився він. — Що ти думаєш про отой незламний алгоритм, який погрожував написати Енсей Танкадо?

Сюзанна аж сіпнулася, і в неї похололо під серцем. Вона звела очі на Ґейла.

— Незламний алгоритм? — перепитала Сюзанна й зробила паузу, немовби щось пригадуючи. — А, справді... здається, я щось про це читала.

— Так я тобі й повірив.

— Справді читала, — підтвердила Сюзанна й подумала: «Чому це раптом Ґейл про це спитав?» — Читала, але не купилася на це. Кожен фахівець знає, що незламний код — це математичний нонсенс.

Ґейл усміхнувся.

— Ну аякже... Принцип Берґовського і все таке...

— Плюс здоровий глузд, — відрізала вона.

— Хтозна, хтозна... — театрально зітхнув Ґейл. — «Багато є довкола нас такого, що і не снилось вашим мудрецям».

— Перепрошую?

— Це Шекспір, — підказав Ґейл. — 3 «Гамлета».

— Набрався розуму в тюрмі?

Ґейл хихикнув.

— Я серйозно, Сюзанно. Як ти гадаєш — може таке статися, що Танкадо й справді написав незламний алгоритм?

Від такої розмови Сюзанні ставало дедалі тривожніше на душі.

— Ні. Це навіть ми не здатні зробити.

— А може, Танкадо кращий за нас?

— Може, — стенула Сюзанна, вдаючи, що їй нецікава тема розмови.

— Ми трохи листувалися, — кинув Ґейл немовби просто так. — Ми з Танкадо. Ти про це знала?

Сюзанна поглянула на нього, намагаючись приховати своє потрясіння.

— Невже?

— Авжеж. Після того як я вивів на чисту воду алгоритм «Стрибунець», він написав мені і сказав, що ми — брати у всесвітній боротьбі за конфіденційність інтернет-інформації.

Сюзанна ледь приховала своє спантеличення. «Ґейл знає Танкадо особисто!» Вона насилу змусила себе вдати, що їй це не дуже цікаво.

А Ґейл вів далі свою розповідь.

— Він привітав мене з тим, що я виявив чорний хід до «Стрибунця». Цей алгоритм він назвав серйозним замахом на право громадян на особисту конфіденційність у всьому світі. Маєш визнати, Сюзанно, що чорний хід до «Стрибунця» — то була брудна гра. Читати електронні повідомлення з усього світу? Як на мене, то Стретмор заслужив на таке фіаско.

— Ґреґу, — відрізала Сюзанна, насилу стримуючи гнів. :— Цей чорний хід зробили для того, щоб АНБ мало змогу розшифровувати повідомлення, котрі загрожують національній безпеці.

— Та невже?! — безневинно вигукнув Ґейл. — А я й не знав. А шпигування за пересічним громадянином — це так собі, корисний побічний продукт, еге ж?

— Ми не шпигуємо за пересічними громадянами, і ти прекрасно це знаєш. Якщо ФБР може мати право підслуховувати телефони, то це не означає, що вони підслуховують кожну телефонну розмову.

— Вони б робили це — коли б мали достатньо персоналу.

Сюзанна проігнорувала це зауваження.

— Уряди мусять мати право збирати інформацію, що загрожує суспільному добробуту.

— Господи Ісусе! — зітхнув Ґейл, — схоже, Стретмор уже промив тобі мозок. Ти до біса добре знаєш, що ФБР не прослуховує усе, що їм заманеться, — їм доводиться брати спеціальний ордер. А шифрувальний стандарт із чорним ходом означав би, що АНБ мало б змогу шпигувати за будь-ким, будь-коли і будь-де.

— Маєш рацію! І нам потрібна така можливість! — У голосі Сюзанни з’явилися різкі й суворі нотки. — Якби ти не знайшов у «Стрибунці» чорний хід, ми здобули б можливість розшифрувати кожен код, а не лише той, із яким здатен впоратися «Транскод».

— Якби я не знайшов ту лазівку, її знайшов би хтось інший, — заперечив Ґейл. — Розкривши його, я прикрив ваші сраки. Лишень уяви, який ґвалт зчинився б, якби це виявилося вже після того, як «Стрибунець» увійшов у загальне користування!

— Хоч так, хоч сяк, — відрізала Сюзанна, — але тепер ми маємо смертельно перелякану фундацію «Електронний кордон», переконану, що ми вмонтовуємо чорний хід у кожен зі своїх алгоритмів.

— А хіба ні? — насмішкувато спитав Ґейл.

Сюзанна зміряла його крижаним поглядом.

— Слухай, — сказав він, послаблюючи натиск, — це питання однаково не обговорюється, бо ви збудували «Транскод». І забезпечили собі джерело постійної інформації. І дістали змогу читати що забажаєте й коли забажаєте — і без зайвих питань. Ви таки перемогли.

— Чому ти кажеш «ви»? Наскільки мені відомо, ти й досі працюєш на АНБ.

— Поки що працюю, — випалив Ґейл.

— Не зарікайся.

— Я не жартую. Невдовзі ноги моєї тут не буде.

— Я помру з горя.

У цю мить Сюзанні захотілося зігнати на Ґейлові зло за всі невдачі. За «Цифрову фортецю», за її негаразди з Девідом, за те, що вони й досі не в «Туманних горах» — але в усьому тому не було його провини. Його провиною були нахабність та набридливість. Сюзанна мала бути вищою за нього, мудрішою. Як начальник шифрувального відділу вона мала обов’язок — навчати й підтримувати злагоду. А Ґейл був молодий та наївний.

Сюзанна поглянула на Ґреґа. «Шкода, — подумала вона, — що такий талановитий шифрувальник і досі не розуміє важливості функції, яку виконувало АНБ».

— Ґреґу, — звернулася до нього Сюзанна тихим і спокійним тоном. — Мені сьогодні дуже важко. І мені стає ще важче, коли ти говориш про АНБ як про якогось пронозу, оснащеного найновішими технічними досягненнями, котрий піддивляється в замкову шпарину за добропорядними громадянами. Наша організація створена з однією метою: захищати безпеку нашої країни. І для виконання цієї функції інколи доводиться трясти яблуню, щоб з неї попадали зіпсуті плоди. Гадаю, більшість громадян радо пожертвують частиною своєї конфіденційності заради того, щоб зловмисники не могли безконтрольно пересуватися й обмінюватися інформацією.

Ґейл промовчав.

— Так чи як, — говорила далі Сюзанна, — а народу нашої країни доводиться довіряти тим чи іншим інституціям. У світі багато добра, але до нього примішано багато зла. Хтось мусить мати до всього цього доступ, щоб відокремлювати праведне від неправедного. Це наша робота. Наш обов’язок. Подобається нам чи ні, демократію від анархії відокремлюють хиткі й нестійкі ворота. І АНБ ці ворота вартує.

Ґейл задумливо кивнув.

— Quis custodiet ipsos custodes?

Сюзанна спантеличено поглянула на нього.

— Це латинське прислів’я, — пояснив Ґейл. — «Сатири» Ювенала. «Хто вартуватиме вартових?»

— Не розумію, — зізналася Сюзанна. — Як це — хто вартуватиме вартових?

— Отак. Якщо ми — вартові суспільства, то хто вартуватиме нас, щоб ми не стали небезпечними?

Сюзанна кивнула, не знаючи, що відповісти.

Ґейл усміхнувся.

— Саме так Танкадо підписував усі свої листи до мене. То було його улюблене прислів’я.

РОЗДІЛ 32

Девід Бекер стояв у коридорі напроти номера люкс 301. Він знав, що десь там, за різьбленими дверима є перстень. «Справа національної безпеки».

За дверима почулися слабкі звуки розмови. Він постукав. Озвалися німецькою.

— Ja?

Бекер змовчав.

— Ja?

Двері прочинилися на вузеньку щілину, і на нього глянуло округле товсте обличчя.

Бекер ввічливо всміхнувся. Він не знав імені чоловіка.

— Deutscher, ja? — спитав він. — Ви — німець?

Чоловік потойбіч дверей невпевнено кивнув.

Бекер говорив далі бездоганною німецькою:

— Можна з вами хвилину поговорити?

Чоловік стривожився.

— Was willst du? Що тобі треба?

Бекер збагнув, що перш ніж стукати, треба було прокрутити в голові майбутню розмову. Він на мить замовк, підшукуючи правильні слова.

— Ви маєте дещо таке, що потрібне мені.

Вочевидь, ці слова виявилися не зовсім правильними. Очі німця підозріло звузилися.

— Ein ring. — пояснив Бекер. — Du hast einen ring. У вас є перстень.

— Іди геть, — прогарчав німець. І намірився зачинити двері.

Недовго думаючи, Бекер просунув ногу в шпарину. Німець перелякано витріщився на нього.

— Was tust du? Що ти робиш?

Бекер збагнув, що опинився в безпорадному становищі. Він знервовано озирнувся — чи немає когось у коридорі. Сьогодні його вже один раз вигнали — з клініки; і він не збирався допустити, щоб це сталося вдруге.

— Nimm deinen Fuss weg! — заволав німець. — Прибери геть свою ногу!

Бекер швидко окинув поглядом сосископодібні пальці чоловіка — чи, бува, немає на них персня. Немає. «Я так близько до мети!» — подумав він.

— Ein ring! — повторив він. Але німець із розмаху наліг на двері й зачинив їх.

Девід Бекер довго стояв у добре обставленому коридорі. Неподалік на стіні висіла копія картини Сальвадора Далі. «Доречний збіг! — простогнав Бекер. — І справді, це якийсь сюрреалізм. Я потрапив у пастку з якоїсь абсурдної маячні». Сьогодні вранці він прокинувся у своєму ліжку, але якимось чином усе скінчилося тим, що він опинився в Іспанії і тепер вламується до готельного номера в пошуках якогось магічного персня.

Суворий голос Стретмора повернув його до реальності: «Ви мусите знайти той перстень».

Бекер набрав повні легені повітря й заблокував ці слова у своїй свідомості. Йому захотілося додому. Він знову поглянув на двері з номером 301. Його квиток додому був поряд, за оцими дверима. Золотий перстень. Треба було тільки увійти й забрати його.

Він видихнув і, набравшись рішучості, рушив до дверей 301 і гучно постукав. Настав час проявити жорсткість.

Німець рвучко розчинив двері й хотів був запротестувати, але Бекер перервав його. Тицьнувши йому в пику посвідчення члена сквош-клубу, він гаркнув:

— Polizei! — І ввірвався до кімнати й увімкнув освітлення.

Крутнувшись на п’ятах, німець шоковано витріщився на нього.

— Was machst...

— Тихо! — крикнув на нього Бекер, перейшовши на англійську. — У вашому номері є повія?

Бекер почав озиратися довкола. То був стандартний комфортабельний номер люкс. Троянди, шампанське, ліжко з балдахіном. Рочіо ніде не було видно. Двері до ванни були зачинені.

— Prostituiert? — перепитав німець, збентежено зиркнувши на зачинені двері ванни. Він виявився дебелішим, аніж уявляв собі Бекер. Його волохаті груди починалися під потрійним підборіддям і спадали на колосальне черево. Зав’язка білого фірмового халата ледь сходилася на його талії.

Бекер вирячився на гіганта з усією лютістю, яку тільки міг зобразити.

— Як вас звати?

По дебелій мармизі німця пробігла хвилька паніки.

— Was willst du? Чого ти хочеш?

— Я — із севільської поліції, з відділу у справах туристів.

Німець знервовано поглянув на двері ванни.

— Вам відомо, що проституція в Іспанії заборонена законом?

— Nein, — збрехав німець. — Я не знав. Я негайно відішлю її додому.

— Боюся, що ви спізнилися, — сказав Бекер із владними мотками в голосі. І невимушено пройшов до кімнати. — У мене до вас пропозиція.

— Ein Vorschlag? — перепитав німець. — Пропозиція?

— Так. Я можу просто зараз забрати вас до відділка або... — Бекер зробив ефектну паузу й хруснув кісточками пальців.

— Або що? — спитав німець із широко розкритими від страху очима.

— Або ми з вами домовимося.

— Про що домовимося? — Німець чув розповіді про корупцію в іспанській громадянській гвардії.

— Ви маєте те, що потрібно мені, — пояснив Бекер.

— Ну аякже, звісно! — полегшено зітхнув німець, вимучуючи посмішку. І відразу ж потягнувся за гаманцем на туалетному столику.

— Скільки?

Бекер роззявив рота, зображаючи благородне обурення.

— Невже ви хочете підкупити правоохоронця?!

— Ні! Мені просто здалося, що... — І з цими словами огрядний чоловік швидко поклав гаманець на місце. — Я... я... — Він украй розгубився й не знав, що вдіяти. Важко впавши на край ліжка, він почав у відчаї заламувати руки. Під його вагою ліжко аж застогнало. — Прошу вибачення.

Бекер витягнув із вази троянду, елегантно понюхав її й картинно впустив на підлогу. А потім різко обернувся і впритул поглянув на німця.

— Що ви можете розповісти мені про вбивство?

Німець пополотнів.

— Mord? Вбивство?

— Так. Про вбивство азіата сьогодні вранці в парку. Пам’ятаєте? То було вбивство — Ermordung. — Бекеру подобалося це німецьке слово, яке означало «вбивство». Ermordung. Аж кров холоне в жилах.

— Ermordung? Його... убили?

— Так.

— Але ж це неможливо! — Аж задихнувся німець. — Я там був. У нього трапився серцевий напад. Я сам бачив. Не було крові. Не було куль.

Бекер поблажливо похитав головою.

— Часто все буває інакше, аніж здається на перший погляд.

Німець узагалі став білий, як крейда.

Бекер подумки всміхнувся. Брехня спрацювала добре. Бідолашний німець рясно спітнів від страху.

— Щ-щ-щ-о вам потрібно? — спитав він, заїкаючись. — Я нічого не знаю.

Бекер походжав кімнатою.

— Убитий мав на своєму пальці золотого персня. Він мені потрібен.

— У-у-у мене його немає.

Бекер поблажливо зітхнув і рушив до дверей ванної кімнати.

— А може, він у Рочіо? У Росинки?

Колір обличчя німця змінився з білого на пурпурний.

— Ви знаєте Росинку? — Рукавом фірмового готельного халата він витер піт зі свого м’ясистого обличчя. Потім розтулив рота, щоб щось сказати, але в цю мить двері ванної рвучко розчинилися.

Чоловіки обернулися.

На порозі ванної стояла Рочіо Ева Ґранада. Як прекрасне видіння. Довге хвилясте руде волосся, бездоганна іберійська шкіра, темно-каштанові очі та високе гладеньке чоло. На ній був білий готельний халат, такий самий, як і в німця. Лямки халата були сексуально зав’язані на широких стегнах, а комір широко розкривався, оголяючи засмаглу впадину між грудьми. Вона величаво виступила з ванни — втілення самовпевненості.

— Чим можу допомогти? — спитала вона гортанною англійською.

Бекер незмигним поглядом витріщився на вражаюче прекрасну жінку.

— Мені потрібен перстень, — сказав він крижаним тоном.

— А ви хто? — суворо спитала вона.

Бекер перейшов на іспанську із сильним андалузьким акцентом.

— Громадянська гвардія.

Рочіо розсміялася.

— Цього не може бути, — сказала вона іспанською.

Бекер відчув, як до горла підкотився клубок. Ця жінка виявилася міцнішим горішком, аніж її клієнт.

— Не може бути? — перепитав він, не втрачаючи самовладання. — Може, відправити вас до відділка, щоб це донести?

Рочіо пирхнула.

— Я не буду ставити вас у незручне становище, приймаючи вашу пропозицію.

Та Бекер тримався своєї «легенди».

— Кажу вам, я з громадянської гвардії.

Рочіо погрозливо підступила до нього.

— Я знаю кожного поліцейського з громадянської гвардії. І всі вони — мої найкращі клієнти.

Бекеру здалося, що її погляд пронизує його, як гострий ніж. Він трохи змінив тактику.

— Я зі спецвідділу з роботи з туристами. Віддайте мені перстень, інакше я відведу вас до відділка і...

— І що?! — погрозливо перепитала Рочіо, насмішкувато-очікувально скинувши брови.

Бекер замовк, опинившись у безвихідній ситуації. План повернувся проти нього ж бумерангом. «Чому ж вона не купилася на мій трюк?»

Рочіо підступила ближче.

— Не знаю, хто ви і що вам потрібно, але якщо ви не вимететеся негайно з цього номера, я покличу готельну охорону, і вас заарештує справжня громадянська гвардія за те, що ви видаєте себе за поліцейського.

Бекер знав, що Стретмор витягне його з-за ґрат за п’ять хвилин, але він недвозначно пояснив йому, що справу слід вирішувати дуже обережно, без зайвого шуму та свідків. Арешт, точно не вписувався в цей план.

Рочіо підступила ще ближче до Девіда, спопеляючи його | поглядом.

— Гаразд, — зітхнув він тоном переможеного. І облишив свій андалузький акцент. — Я не із севільської поліції. Мене послала сюди одна урядова організація Сполучених Штатів Америки, щоб знайти той перстень. Усе це я можу вам довести. І мені дали інструкції заплатити за нього.

Настала довга тиша.

Рочіо дала цій фразі на якусь мить зависнути в повітрі, а потім заговорила з хитрою посмішкою:

— Так би й сказали. І не треба комедію ламати. — Вона сіла в крісло і схрестила ноги.

— Скільки ви можете заплатити?

Бекер полегшено зітхнув. І, не марнуючи часу, перейшов до справи.

— Я можу заплатити вам сімсот п’ятдесят тисяч песет. Це п’ять тисяч американських доларів. — То була половина суми, яку він мав із собою, але, мабуть, вдесятеро більше реальної вартості персня.

Рочіо здивовано звела брови.

— Це грубі гроші.

— Так. Ну що, домовилися?

Рочіо похитала головою.

— Якби ж то я могла сказати «так»!

— Мільйон песет! — випалив Бекер. — Це все, що я маю при собі.

— Ой-ой-ой, — саркастично всміхнулася Рочіо. — Ви, американці, погано торгуєтеся. На нашому ринку ви б і дня не протрималися.

— Готівка — і відразу ж, — попередив Бекер, простягаючи руку до конверта в кишені.

«Мені дуже хочеться додому».

Рочіо похитала головою.

— Я не можу.

Бекер спалахнув гнівом.

— Чому не можете?!

— Тому що в мене його немає, — винувато відповіла вона. — Я вже продала його.

РОЗДІЛ 33

Токуген Нуматака ходив туди-сюди, як розлючений звір, і позирав у вікно. Його зв’язковий, Північна Дакота, ще й досі не об’явився.

«Бісові американці! Ніякої пунктуальності!»

Він би й сам зателефонував Північній Дакоті, але не знав номера його телефону. Нуматака дуже не любив, коли справа оберталася так, коли все залежить від когось, а не від нього.

Від початку Нуматака не відкидав тієї думки, що дзвінки від Північної Дакоти можуть виявитися фальшивкою — скажімо, якийсь японський конкурент «розводив» його, як лоха. І тепер ця думка посилилася. Нуматака вирішив, що йому потрібно більше інформації.

Він прожогом вискочив із кабінету і, повернувши ліворуч, рвонув головним коридором. Працівники поштиво вклонялися, коли він вихором проносився повз них. Нуматака не був таким наївним, щоб вірити, що ці люди й справді любили та обожнювали його. Поклони — то був вияв ввічливості, яку японські працівники проявляли у ставленні до найжорстокіших начальників.

Нуматака вирушив прямо до головного комутатора компанії. Усі дзвінки оброблялися одним оператором на «Коренко 2000» — дванадцятикабельному комутаторному терміналі. Жінка-оператор була зайнята роботою, але підвелася і вклонилася, коли увійшов Нуматака.

— Сідайте, — відрізав він.

Жінка зробила, як було сказано.

— Сьогодні о четвертій сорок п’ять я отримав дзвінок на свою особисту лінію. Ви можете мені сказати, звідки був той дзвінок? — спитав Нуматака й подумки вилаяв себе за те, що не зробив цього раніше.

Жінка нервово ковтнула слину.

— На цій машині ми не маємо ідентифікаційного пристрою, пане. Але я можу зв’язатися з телефонною компанією. Я впевнена, що вони допоможуть.

Нуматака був певен, що телефонна компанія йому допоможе. У нашу цифрову добу конфіденційність відійшла в минуле; фіксувалося буквально все. Телефонні компанії могли точно повідомити, хто вам телефонував і скільки ви розмовляли.

— Беріться до роботи, — наказав він. — І негайно дайте мені знати, про що довідалися.

РОЗДІЛ 34

Сюзанна сиділа на самоті в блоці № 3 і чекала повернення «слідопита». Ґейл вирішив вийти трохи подихати — і вона була вдячна йому, що він так вчинив. Утім, як це не дивно, від того, що вона залишилася на самоті, їй не стало затишніше. Бо тепер довелося ламати голову над новою проблемою — контактом між Танкадо й Ґейлом.

«Хто вартуватиме вартових?» — спитала вона саму себе.

Quis custodiet ipsos custodies. Ці слова ніяк не йшли з голови. Нарешті їй таки вдалося викинути їх зі свідомості. І повернутися подумки до Девіда, сподіваючись, що з ним усе гаразд. Важко повірити, що тепер він в Іспанії. Чим скоріше вони знайдуть пароль і впораються з кризою, тим краще.

Сюзанна вже втратила відлік часу — скільки ж вона чекала повернення свого «слідопита»? Дві години? Три? Вона сиділа, бездумно дивлячись у порожнє приміщення шифрувального відділу і мріяла, щоб комп’ютер подав сигнал якомога скоріше. Але ніщо не порушувало тишу. Стояло пізнє літо, і сонце вже сіло. Угорі автоматично увімкнулося флуоресцентне освітлення. Сюзанна, здавалося, фізично відчувала, як спливає час.

Вона поглянула на свій екран і нахмурилася.

— Нумо! Ти мав удосталь часу. — Накривши долонею мишку, вона кілька разів клацнула й розгорнула статусне вікно — цифровий годинник, вельми схожий на цифровий годинник «Транскоду». Він показував години та хвилини роботи її «слідопита». Сюзанна втупилася в монітор, сподіваючись побачити ці години та хвилини. Але побачила дещо інше. І від цього в неї мало серце не зупинилося.

Пошук слідопита скасовано

— Скасовано! — Аж задихнулася вона вголос. — Чому?

Охоплена панікою, Сюзанна крутила коліща, передивляючись дані та ретельно вишукуючи в програмуванні команди на скасування. Та цей пошук виявився марним. Наче «слідопит» зупинився сам собою. Сюзанна знала, що це означає тільки одне: у трасувальнику завівся «жучок».

Для неї ці «жучки» були найдратівливішим аспектом комп’ютерного програмування. Через те, що комп’ютери завжди виконували операції в точно визначеному порядку, найдрібніша помилка в програмуванні часто призводила до руйнівних наслідків. Прості синтаксичні помилки — коли програміст помилково ставив кому замість крапки — могли вивести з ладу цілі системи. Сюзанна знала, що слово «жучок» має цікаве походження.

Воно прийшло з першого у світі комп’ютера — «Марк-1» — електромеханічного лабіринту схем завбільшки з кімнату, створеного 1944 року в лабораторії Гарвардського університету. Одного дня в комп’ютері стався апаратний збій, і ніхто не міг встановити його причину. Після багатогодинних пошуків один лабораторний помічник нарешті знайшов, у чім проблема. Виявилося, що на одну зі схемних плат комп’ютера сів метелик — і закоротив її. І відтоді всі комп’ютерні дефекти почали називати «жучками».

Процес виявлення «жучка» в програмуванні міг тривати кілька днів.

«Я не маю для цього часу», — досадливо пробурмотіла Сюзанна. Щоб знайти крихітну помилку, доведеться передивитися тисячі рядків програмування — це те саме, що передивлятися величезну енциклопедію, вишукуючи в ній один-єдиний мимодрук.

Сюзанна знала, що має зробити одне: знову послати «слідопита». Вона знала також, що він майже гарантовано наштовхнеться на того самого «жучка» і знову зазнає фіаско. Для пошуку цього «жучка» знадобиться час, а часу командир Стретмор не мав.

Аж раптом Сюзанна, вдивляючись у програму й намагаючись вирахувати свою помилку, збагнула, що тут щось не так, щось не в’яжеться. Минулого місяця вона без проблем скористалася цим самим трасувальником. Чому ж у ньому зненацька виявився глюк?

Ламаючи голову над цією думкою, вона пригадала слова Стретмора, сказані кілька годин тому: «Сюзанно, я спробував сам послати цього “слідопита”, але дані, які він видав, виявилися якоюсь нісенітницю».

«Дані, які він видав...»

Вона задумливо схилила голову набік.

«А чи могло таке бути? Дані, які він видав у відповідь?»

Якщо Стретмор, пославши «слідопита», дістав відповідь, це означало, що програма працювала. А те, що дані виявилися абракадаброю, на думку Сюзанни, сталося через те, що командир ввів хибні пошукові ланцюжки. Але ж «слідопит» таки працював!

Сюзанна миттєво збагнула, що могло бути ще одне ймовірне пояснення припинення роботи програми. Внутрішні вади програмування були не єдиною причиною збоїв; інколи до них призводили зовнішні чинники: стрибки напруги, часточки пилу на схемних платах і нелад у кабелях. Вона не взяла ці міркування до уваги, бо апаратура в блоці № 3 була дуже добре налагоджена.

Сюзанна підвелася і швидко підійшла до великої полиці з технічними посібниками. Взявши скріплену дротяною спіраллю теку з позначкою «Функціонування систем», вона стала гортати сторінки. Знайшовши те, що шукала, Сюзанна повернулася до термінала і вдрукувала кілька команд. А потім стала чекати, поки комп’ютер перегляне перелік команд, які він виконав упродовж останніх трьох годин. Вона сподівалася, що пошук виявить те чи інше зовнішнє втручання — команду на скасування, подану в результаті збою в електропостачанні або виниклу через дефект у мікросхемі.

За кілька секунд її термінал пискнув. У Сюзанни пришвидшено забилося серце. Затамувавши подих, вона поглянула на екран.

Код помилки — 22

Сюзанна відчула приплив надії. То була гарна новина. Той факт, що пошук виявив код помилки, означав, що сам трасувальник у нормі. Вочевидь, він припинив роботу через якусь зовнішню разову аномалію, що не мала тенденції до повтору.

Код помилки — 22. Сюзанна понишпорила в закутках пам’яті, намагаючись пригадати, яку помилку означав код 22. Збої апаратного забезпечення в блоці № 3 були такою великою рідкістю, що вона не могла згадати, що означала кожна цифра коду.

І Сюзанна погортала сторінки посібника, переглядаючи список кодів помилок.

19: несправний жорсткий сегмент

20: сплеск постійного струму

21: відмова системи збереження даних

Коли ж вона дійшла до номера 22, то аж заціпеніла, витріщившись на сторінку. А потім приголомшено поглянула на монітор — чи, бува, не помилилася.

Код помилки — 22

Сюзанна нахмурилася й повернулася до посібника з функціонування систем. Те, що вона там побачила, не мало змісту.

22: ручне скасування роботи програми

РОЗДІЛ 35

Бекер шоковано поглянув на Рочіо.

— Ви продали перстень?

Жінка кивнула, струснувши своїми шовковистими рудими кучерями.

Девід відмовлявся вірити в почуте.

— Ясно... але ж...

Рочіо стенула плечима і сказала іспанською:

— Продала. Дівчині в парку.

У Бекера аж ноги підкосилися. «Цього не може бути!»

Рочіо всміхнулася з напускною скромністю й кивнула на німця.

— Él quería que lo gardara. Він хотів залишити перстень собі, але я відмовила його. У мені тече циганська кров. Ми, циганки, не лише рудоволосі, а й забобонні. Перстень, відданий людиною на порозі смерті, — це недобрий знак.

— А ви знаєте цю дівчину? — спитав її Бекер тоном слідчого.

Рочіо здивовано вигнула брови.

— Ти Диви! Невже вам справді так потрібен той перстень?

Бекер серйозно кивнув.

— Кому ви його продали?

Велетенський німець отетеріло сидів на ліжку. Його романтичний вечір явно йшов коту під хвіст, а він, вочевидь, так і не збагнув — чому.

— Was passiert? — знервовано спитав він. — Що відбувається?

Бекер проігнорував його запитання.

— Узагалі-то я його не продала, — зізналася Рочіо. — Я спробувала, але то була маленька дівчинка й не мала грошей. Тож насамкінець я просто віддала їй той перстень. Знала б я про вашу щедру пропозицію, то неодмінно притримала б його для вас.

— А чому ви пішли з парку? — суворо спитав Бекер. — На наших очах померла людина. Чому ви не дочекалися поліції? І чому не віддали перстень представникам влади?

— Знаєте, містере Бекер, я організовую й облаштовую багато речей, але я не займаюся організацією проблем для самої себе. До того ж мені здалося, що отой дідок контролював ситуацію.

— Канадець?

— Так, він викликав «швидку». І ми вирішили, що час іти. Я не бачила жодних підстав для себе та мого клієнта зв’язуватися з поліцією.

Бекер відсторонено кивнув. Він і досі намагався вмістити у свідомості цей жорстокий удар долі.

«Як же ж вона могла просто так віддати оту бісову штуку!»

— Я намагалася допомогти умирущому, — пояснила Рочіо. — Але, здавалося, він і не хотів моєї допомоги. Натомість став тикати нам в обличчя свій перстень. Виставив свої три спотворені пальці — який жах! І тицяв у нас своєю рукою — наче ми мали цей перстень забрати. Я не хотіла, але мій приятель усе ж таки взяв і зняв його. А потім цей чоловік помер.

— А ви пробували зробити йому масаж серця? — поцікавився Бекер.

— Ні, ми до нього й не торкалися. Мій приятель узагалі перелякався. Він гігант, але слабак. — Вона спокусливо всміхнулася Бекеру. — Не хвилюйтеся, він жодного слова іспанською не розуміє.

Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.

— А медики? Вони робили масаж серця?

— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.

— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перстень...

Рочіо злобно вирячилася на нього.

— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.

Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.

— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?

— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.

— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?

— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.

— Коли ви подарували дівчинці той перстень?

Рочіо стенула плечима.

— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.

Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.

«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»

Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:

— А яка на вигляд та дівчина?

— Era un punki — відповіла Рочіо.

Бекер здивовано витріщився.

— Un punki?

— Si. Punki.

— Як панк?

— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyería. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.

— А в Севільї є панки й рокери?

Рочіо всміхнулася.

— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був девіз севільського туристичного бюро.

— А вона не сказала вам, як її звати?

— Ні.

— А не сказала, куди йде?

— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.

— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.

— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.

Бекер аж скривився, уявивши цей жах.

— А може, вона американка?

— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.

Бекер понуро кивнув.

— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?

— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.

Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних зачісок — він навіть уявити не міг, про що каже Рочіо.

— Ну, може, хоч іще що-небудь пригадаєте? — наполіг він.

Рочіо на мить замислилася.

— Та ні, оце й усе.

У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою.

— Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?

Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:

— Пішов у сраку і помри.

Бекер аж рота ошелешено роззявив.

— Перепрошую?

— Пішов у сраку і помри, — повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.

Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:

— Здається, я вичерпав запаси його гостинності.

— Та не турбуйтеся ви за нього, — розсміялася Рочіо. — Він своє ще отримає. — І поправивши волосся, підморгнула.

— Є ще хоч щось? — знову спитав Бекер. — Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?

Рочіо похитала головою.

— Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья — велике місто й подекуди непевне й небезпечне.

— Я спробую.

«Це питання національної безпеки».

— Якщо вам не поталанить, — сказала Рочіо, поглянувши на товстий конверт, що випинався в кишені Бекера, — то повертайтеся, будь ласка, сюди. Коли мій приятель засне, я знайду нам окрему кімнату. І покажу вам той бік Іспанії, який ви пам’ятатимете все життя. — І вона спокусливо всміхнулася.

Бекер вимучив ввічливу посмішку.

— Мені час. — І вибачився перед німцем за перерваний вечір.

Гігант ніяково всміхнувся.

— Keine Ursache. Без проблем.

Бекер рушив до дверей. «Без проблем? А чому ж тоді “Пішов у сраку і помри”»?

РОЗДІЛ 36

«Скасовано вручну?» — заворожено втупилася Сюзанна в екран.

Вона добре пам’ятала, що не вдруковувала жодної команди на припинення програми. І подумала: «А може, я поспіхом натиснула не на ті клавіші? Та ні, це неможливо», — пробурмотіла вона. Згідно з верхнім колонтитулом команда на припинення була послана менше як двадцять хвилин тому. Сюзанна знала: єдине, що вона вдрукувала приблизно двадцять хвилин тому, — це свій конфіденційний код, коли виходила поговорити з командиром. Смішно навіть було припустити, що комп’ютер переплутав код конфіденційності з командою на припинення.

Щоб не марнувати часу, Сюзанна вивела на екран реєстр застосування коду конфіденційності та ще раз перевірила, чи правильно вона ввела цей код. Виявилося, що правильно. По-іншому й бути не могло.

«Тоді звідки ж там узялася ручна команда на скасування?» — сердито вигукнула Сюзанна.

Сюзанна нахмурилася і згорнула вікно «Запнутої завіси». Раптом у ту дещицю секунди, коли це вікно блимнуло й ось-ось мало згаснути, щось впало їй в око. Сюзанна знову розгорнула вікно й ретельно переглянула дані. Те, що вона побачила, начебто не мало сенсу. У журналі була позначка, коли вона «замикала» екран, виходячи з блоку № 3 до Стретмора. Але час наступного «відмикання» видавався дуже дивним. Ці дві дії — замикання й розмикання — відділяла одна хвилина. Сюзанна добре пам’ятала, що її розмова з командиром тривала набагато довше, аніж хвилину.

Вона покрутила коліща, виводячи на екран нижню частину сторінки. І вжахнулася від побаченого. Через три хвилини в журналі було зареєстровано ще одну пару «замикання-розмикання». Згідно з даними реєстрації, хтось відімкнув її термінал, поки її не було на місці.

«Та це ж просто неможливо!» — аж захлинулася вона від злості. Єдиним підозрюваним був Ґреґ Ґейл, але Сюзанна не мала ані найменшого сумніву в тому, що не давала йому свого коду конфіденційності. Відповідно до інструкції з належного застосування шифрувальної процедури, вона вибрала свій код навмання й ніде його не записувала. Про те, що Ґейл угадав потрібну комбінацію з п’ятьох буквено-цифрових символів, і мови бути не могло: тридцять шість у п’ятому ступені — понад шістдесят мільйонів можливих комбінації.

Але журнал зафіксував усе чітко й недвозначно. Сюзанна спантеличено вдивлялася в нього. Отже, Ґейл попрацював із терміналом, поки її не було. І послав «слідопиту» ручну команду на припинення дії.

Питання «як?» швидко змінилося питанням «чому?». Ґейл начебто не мав мотивів проникати до її термінала. Він навіть не знав, що Сюзанна запустила програму-«слідопита». А якби й знав, то що він мав проти того, що вона вистежувала типа на ім’я Північна Дакота?

Питань без відповіді ставало дедалі більше.

«Спочатку — найголовніше», — подумала Сюзанна вголос. Невдовзі вона розбереться з Ґейлом особисто. А тепер вона зосередилася на наявній проблемі і, перезавантаживши «слідопита», натиснула клавішу «Ввід». Термінал пискнув.

Слідопита відправлено

Сюзанна знала, що програмі-пошуковцю знадобиться кілька годин, щоб повернутися. Вона подумки вилаяла Ґейла, не перестаючи дивуватися: де він, у біса, взяв її код і навіщо йому знадобився її «слідопит».

Сюзанна підвелася і швидко підійшла до термінала Ґейла. Екран був чорний, але вона знала, що він не замкнений, бо слабо світився з країв. Шифрувальники рідко коли замикали свої термінали — тільки увечері, вирушаючи додому. Натомість вони просто затемнювали монітори — як універсальне, засноване на кодексі честі попередження, що термінал чіпати не слід.

Сюзанна наблизилася до термінала Ґейла.

«Чхати я хотіла на кодекс честі, — мовила вона. — Що ж ти задумав, га?»

Швидко окинувши поглядом порожнє приміщення шифрувального відділу, Сюзанна повернула регулятор яскравості екрана. Монітор засвітився, але екран був абсолютно порожній. Сюзанна нахмурилася. Не знаючи достеменно, що робити далі, вона вивела на екран пошуковий двигун і вдрукувала:

Шукати: «слідопит»

Ждати доведеться довго, але якщо в комп’ютері Ґейла містилися якісь посилання на Сюзаннину програму-«слідопита», то пошуковий двигун неодмінно мав їх знайти. Це могло хоч трохи прояснити, чому Ґейл вручну скасував її програму. Через кілька секунд на екрані з’явився новий напис:

Відповідників не знайдено

Сюзанна трохи посиділа, не знаючи, що шукати. А потім спробувала знову.

Шукати: «Конфіденційний код захисту екрана»

Монітор обновився й видав жменьку начебто безневинних посилань, котрі і близько не вказували на те, що Ґейл тримав у своєму комп’ютері копії конфіденційного коду Сюзанни.

Вона шумно зітхнула. «Які ж тоді програми він сьогодні використовував?» Вона зайшла до меню «нещодавніх застосувань», щоб знайти в ньому останню програму, якою користувався Ґейл. Виявилося, що це програма, яка стосувалася сервера електронної пошти. Сюзанна понишпорила на жорсткому диску й нарешті знайшла там теку електронної пошти, хитро сховану серед інших каталогів. Вона розкрила теку — і в ній виявилися додаткові теки. Схоже, Ґейл мав багато електронних імен та адрес. Серед них Сюзанна без особливого здивування виявила одну анонімну адресу. Розкривши цю теку, вона клацнула одне старе вхідне повідомлення і прочитала його.

І в неї відразу аж дух перехопило. У тому повідомленні йшлося:

Кому: NDAKOTA@ARA.ANON.ORG

Від кого: ET@DOSHISHA.EDU

Величезний прогрес! «Цифрова фортеця» майже закінчена. Це відкине АНБ на десятки років назад!

Наче уві сні, Сюзанна знову і знову перечитувала це повідомлення. А потім, тремтячи від хвилювання, розгорнула ще одне.

Кому: NDAKOTA@ARA.ANON.ORG

Від кого: ET@DOSHISHA.EDU;

Циклічний відкритий текст працює! Уся хитрість — у мутаційних, ланцюжках.

У це важко повірити, однак ось воно — перед очима. Електронне повідомлення від Енсея Танкадо. Написане Ґреґові Ґейлу. Виявляється, вони працювали вдвох. Сюзанна заціпеніла від тієї неймовірної правди, яка лилася зі світлом на неї з екрана:

Ґреґ Ґейл — це NDAKOTA?

Сюзанна очей не могла відвести від екрана. Вона відчайдушно перебрала подумки інші пояснення, але таких не було. То був доказ — раптовий та невідпорний: Танкадо використав мутаційні ланцюжки для створення циклічної функції відкритого тексту, і Ґейл змовився з ним, щоб завдати АНБ нищівного удару.

«Цього... — мовила, заїкаючись, Сюзанна, — ...цього просто не може бути!»

Але в її пам’яті залунав голос Ґейла, підтверджуючи протилежне: «Танкадо кілька разів писав мені... Стретмор дуже ризикував, беручи мене на роботу... Невдовзі моєї ноги тут не буде...»

Та Сюзанна ніяк не могла вмістити побачене у своїй свідомості. Так, Ґреґ Ґейл був набридливим і противним, але він не був зрадником. Він знав, що «Цифрова фортеця» означатиме для АНБ; та ніяк не міг він бути учасником змови з метою створення незламного коду!

Утім, Сюзанна розуміла, що коли цей чоловік не мав честі та гідності, то його не зупинить ніщо. їй пригадався алгоритм «Стрибунець». Одного разу Ґреґ Ґейл уже зруйнував плани АНБ. І що втримає його від того, щоб спробувати ще раз?

«Але ж Танкадо... — ошелешено подумала Сюзанна. — Як гака параноїдально-обережна людина, як Танкадо, могла довіритися такому ненадійному типу, як Ґейл?»

Вона знала, що все це вже не має значення. Значення мало лише одне: якомога швидше дістатися до Стретмора. За якоюсь незбагненною іронією долі виявилося, що напарник Танкадо — просто в них під носом.

«Цікаво, чи знає Ґейл про смерть Танкадо?» — майнула думка в її голові.

Сюзанна почала швидко згортати теки в комп’ютері Ґейла, щоб залишити термінал таким, яким він був до її приходу. Навряд чи Ґейл щось підозрює — поки що. Вона з подивом збагнула, що, можливо, пароль до «Цифрової фортеці» схований десь у цьому ж комп’ютері. Та не встигла Сюзанна згорнути останню теку, як за склом блоку № 3 промайнула тінь. Вона стрельнула поглядом — і побачила, що до приміщення наближається Ґреґ Ґейл.

Адреналін потоком хлинув у кров. Ґейл був майже біля дверей.

«Чорт!» — вилаялася Сюзанна, міряючи поглядом відстань до свого крісла. І збагнула, що не встигне. Ніяк.

Вона різко крутнулася на п’ятах, озираючись І відчайдушно перебираючи можливі варіанти дій. Двері позаду неї клацнули. І почали відчинятися.

Сюзанна діяла інстинктивно: рішучими довгими кроками рушила вона до буфета, швидко прискорюючи ходу. Коли двері блоку № 3 засичали, Сюзанна аж ковзнула на підошвах, зупинилася перед холодильником і розчахнула дверцята. Скляна кружка, що стояла на полиці скраю, непевно гойднулася, захиталася, але не впала.

— Зголодніла? — спитав Ґейл, як увійшов до блоку, і рушив до неї. Його голос був спокійний, і в ньому звучали грайливі нотки. — Хочеш, дам тобі сиру тофу?

Сюзанна видихнула, взяла себе в руки, обернулася й опинилася з ним лицем до лиця.

— Та ні, дякую, — відказала вона. — Мені просто хочеться... — Та слова застрягли в неї в горлі, і вона побіліла, як крейда.

Ґейл із подивом поглянув на неї.

— А що сталося?

Не зводячи з нього очей, Сюзанна прикусила губу.

— Та так, нічого, — вичавила вона. Але то була неправда. На протилежному кінці кімнати яскраво світився монітор Ґейла. Вона забула затемнити його.

РОЗДІЛ 37

А на першому поверсі готелю «Альфонсо XIII» стомлений Девід Бекер забрів до бару. Маленький, як карлик, бармен поклав перед ним серветку.

— Qué bebe Usted? Що будете пити?

— Нічого, дякую, — відповів Бекер. — Я просто хотів спитати, чи є у вашому місті які-небудь клуби для панків та рокерів?

Бармен здивовано поглянув на нього.

— Клуби? Для панків?

— Еге ж. Чи є якесь місце у вашому місті, де вони полюбляють стирчати?

— No lo sé, señor. Не знаю, сеньйоре. Але однозначно — не в нашому барі, — усміхнувся він. — Може, таки вип’єте?

Бекеру захотілося вхопити бармена за комір і щосили струсонути. Бо все йшло шкереберть. Зовсім не так, як він планував.

— Може, таки вип’єте? — наполягав карлик. — Фіно? Херес?

Згори з динаміків тихо лунала класична музика. «“Бранденбурзький концерт”, — подумав Бекер. — Номер чотири». Минулого року вони із Сюзанною слухали «Бранденбурзький концерт», коли до університету приїздив англійський камерний оркестр «Академія Святого Мартіна в полях». Йому дуже захотілося, щоб Сюзанна була тепер тут, із ним. Легкий вітерець, що дув із кондиціонера, нагадав Девіду про спеку, що панувала надворі. Він уявив собі, як, обливаючись потом, блукає розпусним районом Тріана в пошуках якоїсь панкерши у футболці з британським прапором. І знову подумав про Сюзанну.

— Zumo de arándano, — почув він власний голос. — Журавлиновий сік.

Бармен отетеріло витріщився на нього.

— Без нічого? — Журавлиновий сік користувався в Іспанії популярністю, але пити його без нічого — щось нечуване.

— Так, — підтвердив Бекер. — Без нічого.

— ¿Echo un poco de Smirnoff? — наполягав бармен. — Може, трохи горілки хлюпнути?

— No, gracias.

— ¿Gratis? — бармен вдав, що недочув. — Безкоштовно? Заклад пригощає?

Долаючи гупання в голові, Бекер уявив, що його чекає попереду: брудні вулиці Тріани, задушлива спека та безсонна ніч. «Та ну його к бісу».

— Гаразд, — кивнув він. — Хлюпніть трохи горілки.

З явним полегшенням бармен поквапився геть готувати напій.

Бекер окинув поглядом вишукано оздоблений бар і подумав — чи не сниться йому все це? Усе що завгодно видавалося б тепер реальним, окрім власне реальності. «Я університетський викладач, — подумав він. — І виконую секретне завдання».

Невдовзі повернувся бармен і театральним жестом поставив напій перед Бекером.

— A su gusto, señor. Журавлиновий сік із краплиною горілки.

Бекер подякував йому й відсьорбнув з келиха. І аж захлинувся.

— Оце так краплина!

РОЗДІЛ 38

Ґейл зупинився на півдорозі до буфета і здивовано витріщився на Сюзанну.

— Що сталося, Сью? У тебе жахливий вигляд.

Сюзанна придушила тваринний страх, що підступав їй до горла. За якихось десять футів від них яскраво світився монітор Ґейла.

— Я... Зі мною все гаразд... — насилу вичавила вона, і серце її несамовито закалатало.

Ґейл окинув її здивованим поглядом.

— Може, тобі води випити?

Сюзанна силилася відповісти, але не могла.

«Як я могла забути затемнити його бісів монітор?!» — вилаялася подумки.

Сюзанна розуміла: тієї ж миті, коли Ґейл запідозрить, що вона нишпорила в його комп’ютері, він збагне, що вона розкрила його справжнє нутро, що Північна Дакота — це він. Вона боялася, що Ґейл піде на все, щоб ця інформація ніколи не вийшла за межі блоку № 3.

Вона подумала — а може, рвонути до дверей? Але в неї не було жодного шансу на успіх. Раптом хтось щосили загупав по скляній стіні. Сюзанна та Ґейл аж підскочили від несподіванки. То був Картукян. Він мав такий вигляд, наче щойно побачив пекло.

Ґейл невдоволено скривився, поглянувши на очманілого системного інженера, а потім повернувся до Сюзанни.

— Я зараз повернуся. Візьми щось попити. Ти — дуже бліда. — Із цими словами він обернувся й вийшов із кімнати.

Сюзанна швидко опанувала себе, стрімголов побігла до термінала Ґейла й покрутила регулятор яскравості. Екран згас.

Її серце мало з грудей не вискакувало. Обернувшись, вона побачила, що в приміщенні шифрувального відділу відбувається розмова. Вочевидь, Картукян досі не пішов додому. Молодий інженер-системник був у паніці і, вочевидь, похапливо ділився своїм страхом із Ґреґом Ґейлом. Сюзанна знала, що це не мало значення: Ґейл і так знав усе, що слід було знати.

«Мені треба потрапити до Стретмора. І негайно».

РОЗДІЛ 39

Готельний номер 301.

Рочіо Ева Ґранада стояла гола перед дзеркалом у ванній. Цього моменту вона страшенно боялася увесь день. Німець лежав на ліжку й чекав на неї. З таким велетнем їй ще ніколи не доводилося бути.

Вона неохоче витягнула кубик льоду з відерця і натерла ним шкіру довкола сосків на грудях, щоб ті затверділи. То був її особливий прийом — зробити так, щоб чоловіки відчували себе бажаними. Тоді вони повертатимуться до неї знову і знову. Провівши руками по своєму гнучкому, добре засмаглому тілу, вона подумала, що таким моложавим воно буде ще років чотири або п’ять. За цей час вона заощадить достатньо грошей, щоб полишити цю роботу. Сеньйор Рольдан забирав більшу частку її платні, але дівчина добре знала, що без нього вона разом із рештою дешевих повій «знімала» б підпилих чоловіків у районі Тріана. А ці клієнти принаймні мали гроші. Вони її ніколи не били, їх було легко задовольнити. Вона прослизнула у свою білизну, набрала повні легені повітря — і відчинила двері ванної.

Коли Рочіо увійшла до кімнати, у німця мало очі на лоба не вилізли. Дівчина в чорному негліже зупинилася на порозі. Її смаглява шкіра поблискувала в м’якому світлі, а соски стояли «струнко» під прозорою мереживною тканиною.

— Іди до мене, — сказав він хтиво, знімаючи халат і перекочуючись на спину.

Рочіо зобразила усмішку й наблизилася до ліжка. Поглянувши на велетенського німця, вона обережно зиркнула на нього. І з полегшенням стиха хихикнула: «апарат» між ногами велетня був на диво маленьким.

Він нетерпляче вхопив її і зірвав негліже. Його товсті пальці стали обмацувати кожен дюйм тіла Рочіо. Вона сіла на нього верхи й почала стогнати й вигинатися у фальшивому екстазі. А коли він перекотив її і сам заліз на неї зверху, то їй здалося, що німець ось-ось її розчавить. Вона задихалася й хапала ротом повітря під його сальною, як пластилін, шиєю.

— Si, si! — вигукувала вона, задихаючись поміж поштовхами прутня. А потім уп’яла німцю у спину свої нігті, щоб збудити його ще сильніше.

Випадкові думки потоком хлинули крізь її свідомість — обличчя незчисленних чоловіків, яких вона задовольнила, стелі, у які вона годинами вдивлялася в темряві, мрії про народження власних дітей...

Раптом тіло німця випнулося дугою, заціпеніло — і за мить рухнуло на неї зверху. «Оце і все?» — здивовано подумала вона з полегшенням.

А потім спробувала вислизнути з-під клієнта.

— Любий, — хрипко прошепотіла вона. — Дай мені сісти на тебе верхи. — Та чоловік не рухався.

Рочіо вперлася руками в його масивні плечі.

— Любий, я... я не можу дихати! — У неї аж ребра захрустіли, і вона відчула, що зомліває. — ¡Despiértete! Прокидайся! — відчайдушно вигукнула Рочіо, сіпаючи його скуйовджене волосся.

І в ту мить вона відчула на його голові якусь теплу липку рідину. Ця рідина, просочившись крізь волосся німця, стікала їй на щоки, капала їй у рот. Вона була солоною на смак. Рочіо щосили пручалася під клієнтом. Раптом над нею промінь якогось химерного світла вихопив із темряви спотворене обличчя німця. З кульового отвору в його скроні фонтаном пульсувала кров. Рочіо спробувала закричати, але в її легенях не лишилося повітря. Німець притис її до ліжка. Втрачаючи свідомість, вона стала видряпуватися до променя світла, що йшов від дверей. І побачила руку. А в тій руці — пістолет із глушником. Спалахнув постріл. І світло померкло.

РОЗДІЛ 40

Картукян, стоячи біля блоку № 3, аж кипів від люті. Він намагався переконати Ґейла, що з «Транскодом» сталася якась халепа. Сюзанна проскочила повз них з однією думкою — якомога швидше потрапити до Стретмора.

Охоплений панікою молодий інженер схопив Сюзанну за лікоть, коли та проходила повз нього.

— Міс Флетчер! У нас вірус! Я в цьому переконаний! Ви мусите...

Сюзанна висмикнула руку й визвірилася на нього.

— Здається, командир Стретмор сказав, щоб ви йшли додому.

— Але ж погляньте на оперативний монітор! Він показує вже вісімнадцять...

— Командир Стретмор наказав вам іти додому!

— Та пішов він у сраку, ваш Стретмор! — верескнув Картукян, і слова відлунням застрибали від стіни до стіни в безлюдному приміщенні.

Раптом згори загудів басовитий голос:

— Містере Картукян?!

Усі троє працівників заклякли.

Високо над ними, спершись на поруччя біля свого офісу, стояв Стретмор.

Якусь мить єдиним звуком, чутним під куполом приміщення, було переривчасте гудіння генераторів глибоко під підлогою. Сюзанна стала відчайдушно ловити погляд Стретмора. «Шефе! Північна Дакота — це Ґейл!»

Але погляд Стретмора був зосереджений на молодому інженері. Спускаючись сходами, він навіть не блимнув, жодного разу не відвів погляду від Картукяна. Перетнувши приміщення шифрувального відділу, він майже впритул підійшов до тремтячого, як осика, інженера.

— Повторіть, що ви сказали.

— Сер, — перелякано квакнув Картукян. — Із «Транскодом» трапилася біда.

— Командире! — перервала його Сюзанна. — Дозвольте мені...

Стретмор відмахнувся. Він незмигно дивився на системного техніка.

— До нас потрапив інфікований файл, сер, я в цьому впевнений! — випалив Картукян.

Обличчя Стретмора густо почервоніло.

— Містере Картукян, я вже займався цим питанням. У «Транскоді» немає жодного інфікованого файла!

— Ні, він там є! — у відчаї скрикнув технік. — І поступово пробирається до інформаційної бази...

— Де, у біса, цей інфікований файл?! — оскаженів Стретмор. — Покажіть його мені!

Картукян завагався.

— Не можу.

— Авжеж, не можете! Бо його там немає!

— Командире, я мушу... — озвалася була Сюзанна.

Та Стретмор знову жестом наказав їй мовчати.

Сюзанна знервовано поглянула на Ґейла. Самовдоволений, він стояв із відстороненим виглядом.

«Ще б пак! — подумала вона. — 3 якого дива йому перейматися вірусом? Він добре знає, що насправді відбувається в надрах “Транскоду”».

Але Картукян наполягав на своєму:

— Інфікований файл існує, сер. Просто фільтри його не помітили.

— Якщо його не помітили «Лабети», то як його помітили ви?

У голосі молодого техніка з’явилися впевнені нотки.

— Завдяки мутаційним ланцюжкам, сер. Я виконав повний аналіз, і він вказав на існування мутаційних ланцюжків!

Тепер Сюзанна збагнула, чому так занепокоївся Картукян.

«Мутаційні ланцюжки...» — подумки повторила вона.

Сюзанна знала, що ці ланцюжки — програмувальні послідовності, що спотворювали дані в надзвичайно складний та хитромудрий спосіб. Вони дуже часто траплялися в комп’ютерних вірусах, особливо в тих, що спотворювали великі масиви інформації. Звісно. Сюзанна знала також з електронних повідомлень Танкадо, що мутаційні ланцюжки, які виявив Картукян, були нешкідливими, це просто частина «Цифрової фортеці».

Технік-системник ніяк не вгамовувався.

— Коли я вперше побачив ці ланцюжки, сер, то мені здалося, що то фільтри не спрацювали. Та коли я здійснив кілька тестів і виявив, що... — Він замовк, і на його обличчі з’явився стривожений вираз.

— Я виявив, що хтось обійшов фільтри вручну.

Коли Стретмор заговорив, то його голос був холодним, мов крига:

— Дякую за пильність, містере Картукян, але це я обійшов «Лабети». — Він насилу стримував роздратування, що майже сягнуло точки кипіння. — Я вже казав вам, що здійснюю дуже складний діагностичний тест. Помічені вами мутаційні ланцюжки є частиною цього тесту; вони там тому, що це я ввів їх туди. Фільтри не дали мені завантажити цей файл, тому я їх обійшов. — Стретмор лиховісно звузив очі, не зводячи погляду з техніка. — Ну, маєте ще щось сказати перед тим, як піти?

Сюзанна вмить усе збагнула. Коли Стретмор завантажив шифрований алгоритм «Цифрової фортеці» з Інтернету і спробував прогнати її крізь «Транскод», мутаційні ланцюжки зачепилися за фільтри «Лабетів». Відчайдушно намагаючись довідатися, чи можна розколоти «Цифрову фортецю», Стретмор вирішив ці фільтри обійти.

Зазвичай завантаження в обхід фільтрів було чимось за межею розуміння. Однак у цій ситуації прогін «Цифрової фортеці» через «Транскод» напряму не становив небезпеки, бо командир чітко знав, що то за файл і звідки він узявся.

— При всій своїй повазі до вас, сер, — наполягав Картукян, — мушу зазначити, що ніколи не чув про діагностичну програму з мутаційними ланцюжками...

— Командире, — втрутилася Сюзанна, — мені справді треба...

Цього разу її слова перервав різкий дзвінок начальницького стільникового телефону. Стретмор натиснув на кнопку.

— Що вам потрібно?! — гаркнув він. Але раптом замовк і став слухати.

На мить Сюзанна забула про Ґейла. Вона молила Бога, щоб то телефонував Девід. «Скажи мені, що з ним усе гаразд, — подумала вона. — Скажи, що він знайшов перстень». Але Стретмор перехопив її погляд і насупився. То був не Девід.

Сюзанна відчула, як їй забракло повітря. їй тільки й потрібно було знати, що її коханий чоловік — цілий та неушкоджений. Знала вона також, що шеф виявляв нетерплячість з іншої причини: якщо Девід і далі баритиметься, командиру доведеться слати підмогу — оперативників АНБ. Такого варіанта розвитку подій він хотів уникнути.

— Сер! — озвався Картукян. — Я наполягаю на тому, щоб ми перевірили...

— Одну хвилину, — вибачився Стретмор перед абонентом, затулив рукою телефон і, люто вирячившись на молодого техніка, гаркнув: — Містере Картукян, дискусію закінчено. Залиште шифрувальний відділ. Негайно. Це наказ.

Картукян ошелешено закляк.

— Але ж, сер, мутаційні ланцюжки — це...

— Я сказав НЕГАЙНО! — заволав Стретмор.

Картукян на якусь мить завмер, мовчки витріщившись на боса. А потім щодуху кинувся до лабораторії системної безпеки.

Стретмор обернувся і зміряв здивованим поглядом Ґейла. Сюзанна зрозуміла причину його здивування: Ґейл увесь час мовчав. Аж надто промовисто. Він дуже добре знав, що ніякої діагностичної програми немає, тим більше такої, над якою «Транс-код» безуспішно битиметься вісімнадцять годин. Однак ані слова не сказав. Здавалося, уся ця метушня його не цікавила. І Стретмор, вочевидь, задумався — а чому? Сюзанна знала відповідь.

— Командире, — настійливо мовила вона, — я хотіла б дещо сказати...

— За хвилину, — перервав він, не відриваючи від Ґейла підозріливого погляду. — Мені треба поговорити. — Із цими слонами Стретмор крутнувся на п’ятах і хутко рушив до свого кабінету.

Сюзанна розтулила рота, але слова немов прилипли до кінчика язика.

Ґейл — це Північна Дакота!

Вона заціпеніла; їй аж подих перехопило. І відчула, що Ґейл не зводить із неї очей. Вона обернулася. Ґейл відступив убік і повним грації жестом простягнув руку до дверей блоку № 3.

— Тільки після тебе, Сью.

РОЗДІЛ 41

На підлозі господарчої комірчини готелю «Альфонсо XIII» лежала непритомна служниця. А чоловік у дротяних окулярах повертав майстер-ключ до її кишені. Він не почув крику, коли вдарив її, та й не міг: він був глухий із дванадцятирічного віку.

Із чимось схожим на побожний захват доторкнувся він до блоку живлення, що висів у нього на ремені. Цей пристрій, подарований йому клієнтом, буквально відродив його до нового життя. Тепер він міг отримувати замовлення в будь-якій точці земної кулі. Уся контактна інформація надходила миттєво й безслідно.

Він із радістю доторкнувся до вимикача. І його окуляри блимнули й ожили. Знову він почав перебирати пальцями в повітрі. Він уже встиг записати імена своїх жертв. Узнати їх нескладно — треба було просто знайти гаманець і дамську сумочку. Контакти на його пальцях з’єдналися, і на лінзах окулярів з’явилися літери, що привидами повисли в повітрі.

ОБ’ЄКТ: РОЧІО ЕВА ҐРАНАДА — ЗНИЩЕНО

ОБ’ЄКТ: ГАНС ГУБЕР — ЗНИЩЕНО

А трьома поверхами нижче Девід Бекер сплатив за рахунком і, тримаючи недопитий келих у руці, рушив через вестибюль до тераси, щоб ковтнути свіжого повітря. «Туди й назад», — пригадалося йому. Однак усе складалося не так, як він сподівався. І тому мав прийняти остаточне рішення. Чи слід йому все кинути й повернутися до аеропорту? «Питання національної безпеки». Він стиха вилаявся.

«Якщо це питання національної безпеки, то чому вони послали мене, викладача?»

Відступивши так, щоб його не бачив бармен, він вихлюпнув залишки напою в кущ жасмину в горшку. Від горілки в нього трохи замакітрилося в голові. «Ти — найекономніший п’яничка, тобі багато не треба», — часто жартувала Сюзанна. Наповнивши важкий кришталевий келих водою з фонтанчика для пиття, Бекер жадібно випив ковток за ковтком.

Він трохи поприсідав і помахав руками, намагаючись струсити із себе легенький дурман, що оповив його свідомість.

Він проходив повз ліфт, коли його двері ковзнули й розчинилися. Усередині показався якийсь чоловік. Усе, що Бекеру впало в очі, — це його окуляри в дротяній оправі. Чоловік затулив обличчя носовою хусткою й висякався. Бекер ввічливо всміхнувся й рушив далі... У задушливу севільську ніч.

РОЗДІЛ 42

А в блоці № 3 Сюзанна знервовано походжала туди-сюди. Вона дуже шкодувала, що не викрила Ґейла, коли мала можливість.

А Ґейл сидів за своїм терміналом.

— Стрес — украй шкідлива для здоров’я річ, Сью. Хочеш скинути камінь із душі?

Сюзанна змусила себе сісти. Вона гадала, що на цей час Стретмор закінчить розмову й повернеться поговорити з нею, але він не приходив. Намагаючись опанувати себе, Сюзанна уставилася поглядом на екран комп’ютера. «Слідопит» і досі працював — уже вдруге. Та тепер це вже не мало значення. Сюзанна знала, яку адресу він видасть: GHALE@ crypto.nsa.gov.

Зиркнувши на засклений кабінет Стретмора, вона зрозуміла, що не має сил ждати більше. Настав час перервати телефонну розмову командира. Вона встала й рушила до дверей.

На обличчі Ґейла з’явився стривожений вираз, бо дивна Сюзаннина поведінка не пройшла повз його увагу. Швидким кроком він перетнув кімнату і, склавши руки на грудях, заступив їй шлях.

— Скажи мені, що відбувається, — настійливо спитав він. — Сьогодні тут явно щось відбувається. Що саме?

— Дай пройти, — сказала Сюзанна якомога спокійнішим тоном, відчувши небезпеку.

— Ну ж бо, кажи, — напосідав Ґейл. — Стретмор фактично вигнав Картукяна з роботи за те, що він сумлінно виконав свій обов’язок. Що відбувається всередині «Транскоду»? Немає в нас такої діагностичної програми, що працює аж вісімнадцять годин. Це якась бздура, і ти це чудово знаєш.

Сюзанна примружилася. «Ти до біса добре знаєш, що відбувається».

— Відійди, Ґреґу! — сказала вона так, щоб це лунало як наказ. — Мені треба до туалету.

Ґейл саркастично пирхнув. І дивлячись на Сюзанну впритул, відступив убік.

— Вибач, Сью. То я так до тебе залицяюся.

Сюзанна прослизнула у двері й вискочила з блоку № 3. Ідучи вздовж скляної стіни, вона фізично відчувала, як Ґейл свердлить її поглядом.

З неохотою пішла вона до туалету. Перед зустріччю зі Стретмором їй доведеться зробити обхідний маневр, щоб Ґейл нічого не запідозрив.

РОЗДІЛ 43

Жвавий чоловік сорока п’яти років Чед Брінкергоф був добре напрасований, добре вдягнений та добре поінформований. На його легкому літньому костюмі, як і на його засмаглій шкірі, не було ані зморшки, ані натяку на зношеність. Його волосся було густе, піщано-біляве і, що найважливіше — натуральне. Очі мали яскраво-блакитний відтінок — злегка підкреслений таким чарівним винаходом, як контактні лінзи.

Він окинув поглядом обшитий деревом кабінет і подумки відзначив, що досяг в АНБ піку своєї кар’єри, буквально злетівши на верхній щабель ієрархії: він сидів на дев’ятому поверсі — у так званому Махогані Роу, тобто там, де начальницькі кабінети були оздоблені червоним деревом.

У кабінеті 9А197. То був директорський офіс.

Цього суботнього вечора в Махогані Роу було тихо, як на кладовищі, усі працівники давно порозходилися насолоджуватися розвагами, які можуть дозволити собі впливові люди. Хоча Брінкергоф і мріяв завжди про якусь «справжню» посаду в цьому агентстві, вийшло так, що він опинився на місці «особистого помічника», яке офіційно вважалося глухим кутом і пасткою в політичних щурячих перегонах. І той факт, що він працював пліч-о-пліч з єдиним найвпливовішим чоловіком в американських розвідувальних колах, мало втішав Брінкергофа. Він був випускником Ендовера та Вільямса, і ось тобі маєш: сорок п’ять років, без реальної влади й реального впливу. Він тільки й робив, що цілими днями влаштовував чийсь робочий розклад.

Утім, статус особистого помічника директора давав декотрі переваги — Брінкергоф мав власний розкішний кабінет, вільний доступ до всіх відділів АНБ та певну владну ауру, забезпечувану оточенням, у якому він обертався. Брінкергоф виконував доручення представників найвищих ешелонів влади. У душі Брінкергоф знав, що йому від народження судилося бути особистим помічником: достатньо розумним, щоб робити нотатки, достатньо симпатичним, щоб проводити прес-конференції, і достатньо лінивим, щоб втішатися з того її не прагнути більшого.

Густий і мелодійний бій його камінного годинника позначив кінець іще одного дня безрадісного існування Чеда Брінкергофа. «От зараза! — подумав він. — Субота, та ще й п’ята година вечора. Що я, у біса, тут роблю, скажіть на милість?»

— Чеде? — на порозі його кабінету з’явилася жінка.

Брінкергоф підняв погляд. То була Мідж Мілкен — директорський аналітик внутрішньої безпеки — шістдесятилітня, дещо пухкенька і, на превеликий подив Брінкергофа, досить приваблива жінка. Відчайдушна кокетка, що тричі була одружена, Мідж пересувалася шестикімнатним офісом директора Фонтейна зі стильною авторитетністю. Вона була кмітлива, мала неабияку інтуїцію, працювала безбожно довго і, як подейкували, знала про внутрішні секрети АНБ більше, аніж сам Господь Бог.

«Чорт забирай, — подумав Брінкергоф, змірюючи поглядом постать у кашміровому платті. — Або я старію, або вона молодіє».

— Щотижневі звіти, — усміхнулася Мідж, змахнувши, як віялом, стосом паперів. — Маєш перевірити дані.

Брінкергоф окинув повільним поглядом її фігуру.

— Мені й звідси видно, що дані пречудові.

— Та годі тобі, Чеде, — грайливо розсміялася жінка. — Я ж тобі в матері годжуся.

«А от про це — не треба», — подумав Брінкергоф.

Мідж наблизилася до його стола.

— Мені вже треба йти, але директор хоче, щоб цю інформацію впорядкували до його повернення з Південної Америки. Тобто вона має бути готовою рано вранці в понеділок. — І вона поклала перед ним на стіл роздруківки.

— А я, по-твоєму, хто — бухгалтер, еге ж?

— Та ні, любий, ти — виконувач обов’язків директора. Гадаю, ти це знаєш.

— А я що — байдики б’ю?

Мідж ласкаво скуйовдила йому чуприну.

— Ти ж хотів більше відповідальної роботи. От і маєш її.

Він кинув на неї сумний погляд.

— Мідж... я не маю часу на особисте життя.

Вона постукала пальцем по паперах.

— Оце і є твоє особисте життя, Чеде Брінкергоф. — А потім поблажливо поглянула на нього і сказала, пом’якшивши тон: — Може, тобі щось принести, поки я не пішла?

Він благально поглянув на неї й потер затерплу шию.

— У мене плечі болять.

Мідж не купилася на цю хитрість.

— Випий аспірину.

Чед ображено набурмосився.

— Значить, не хочеш мені спинку почухати?

Вона похитала головою.

— Журнал «Космополітен» пише, що у двох третинах випадків «чухання спинок» закінчується статевими стосунками.

— У нас — ніколи! — з удаваним обуренням вигукнув Брінкергоф.

— А я про те й кажу, — підморгнула вона. — У тім-то й проблема.

— Мідж...

— Бувай, Чеде, добраніч. — І вона рушила до дверей.

— Уже йдеш?

— Ти ж знаєш, що я лишилася б, — кинула Мідж, зупинившись на порозі. — Але я маю власну гордість. І тому не бажаю грати другу скрипку — особливо з підлітком.

— Моя дружина — не підліток, — ображено заперечив Брінкергоф. — Просто вона так поводиться.

Мідж здивовано поглянула на нього.

— Я не мала на увазі твою дружину. — І додала, напустивши на себе безневинного вигляду: — Я мала на увазі Кармен. — Це ім’я вона проказала із сильним пуерториканським акцентом.

— Кого-кого? — перепитав Брінкергоф надтріснутим голосом.

— Та Кармен, із харчової служби.

У Брінкергофа спалахнули щоки. Кармен Ґуерта, двадцяти-семирічний шеф-кухар кондитерських виробів у буфеті АНБ, із якою Брінкергоф кілька разів приємно провів час у комірчині після роботи, і про ці розваги, начебто, ніхто не знав.

Мідж хтиво підморгнула йому.

— Не забувай, Чеде: «Великий брат» слідкує за тобою.

«“Великий брат”? — отетеріло подумав Брінкергоф, ковтнувши слину. — “Великий брат” слідкує за тобою навіть у коморі?»

«Великий брат», або просто «Брат», — це пристрій «Сентрекс 333», розміщений у маленькій комірці біля центрального кабінету директорського офісу. Цей «Брат» був для Мідж цілим світом. До нього стікалася інформація зі 148 відеокамер закритої мережі, 399 оснащених електронікою дверей, 377 телефонних «жучків» та 212 нефіксованих «жучків» у комплексі АНБ.

Директори АНБ на власному гіркому досвіді переконалися, що 26 000 людей персоналу — це не лише велика підмога, але й надзвичайно вразлива ланка. Кожне велике порушення конфіденційності ставалося саме через персонал відомства. Тому робота Мідж як аналітика внутрішньої безпеки полягала в тому, щоб стежити за всім, що відбувається в стінах АНБ... вочевидь, включно з комірчиною буфету.

Брінкергоф зібрався був виступити на власний захист, але Мідж уже йшла з кабінету.

— Руки на стіл — і нумо до роботи, — кинула вона через плече. — І не займайся дурницями після того, як я піду. Знай, що стіни мають очі та вуха.

Брінкергоф сидів і слухав, як стихає цокання її підборів у коридорі. Він знав, що хто-хто, а Мідж ніколи й нікому про це не скаже. Вона теж мала свої слабкості. І сама зробила кілька нерозважливих вчинків — здебільшого то були нечасті випадки, коли вони з Чедом «чухали» одне одному спинки.

Він подумки повернувся до Кармен. Уявив собі її гнучке тіло, смагляві стегна, увімкнене на всю котушку БМ-радіо, що грало запальну сальсу «Сан-Хуан». Брінкергоф усміхнувся. «А чому б не заскочити до неї на чашку кави після роботи?»

І розгорнув першу роздруківку.

ШИФРУВАЛБНИЙ ВІДДІЛ — ВИРОБНИЧІ ВИТРАТИ

Його настрій умить покращився. Мідж дала йому халявну роботу, бо звіт шифрувального відділу вже був фактично готовий. Йому залишалося скомпілювати його, але єдиною цифрою, яка по-справжньому цікавила директора, була ССР — середня собівартість розшифрування. ССР відображала оціночну кількість коштів, потрібних для того, щоб «Транскод» зламав простий код. Допоки ця цифра не перевищувала тисячі доларів на код, Фонтейн і бровою не вів. «Штука баксів на код, — подумав Брінкергоф і всміхнувся. — Досить економна витрата грошей платників податків».

Продираючись крізь документи й перевіряючи щоденні ССР, він знову згадав про Кармен. У його уяві поставали картини — як вона обмазує своє голе тіло медом та посипає кондитерською цукровою пудрою. Через тридцять хвилин робота над фінансовим звітом була майже завершена. Дані шифрувального відділу були бездоганними — як і завжди.

Та не встигнув Брінкергоф перейти до наступного звіту, як щось дивне впало йому в око. То була остання цифра ССР, що посутньо відрізнялася від решти. Він придивився ще раз. Та цифра була така гігантська, що вилізла на наступний стовпчик і спаскудила бездоганну картину всієї сторінки. Брінкергоф із жахом витріщився на неї.

«999 999 999?! — аж рота роззявив він. — Мільярд доларів?» Сексуальне марево в образі Кармен враз вивітрилося з його голови. Код вартістю один мільярд доларів?!

Якусь хвилину Брінкергоф просидів, заклякнувши, мов паралізований. А потім вибухнув панікою й кинувся в коридор.

— Мідж! Негайно повернися!

РОЗДІЛ 44

Філ Картукян стояв у лабораторії системної безпеки й мало не лускався від гніву. Слова Стретмора й досі відлунювали в нього в голові: «Покиньте приміщення! Негайно!» Він із досадою копнув ногою кошик для сміття і вголос вилаявся в безлюдній лабораторії.

«Діагностична програма, трясця їхній матері! Відколи це заступник директора має право обходити фільтри “Лабетів”?!»

Інженерам-системникам добре платили за те, щоб вони захищали комп’ютерні системи АНБ, і Картукян запам’ятав, що існує лише дві вимоги: бути неймовірно винахідливим і виснажливо прискіпливим.

«От чорт! — вилаявся він. — Хіба ж це параноя?! Довбаний оперативний монітор показує вісімнадцять годин!»

То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, що насправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.

Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транскод». Але річ була не тільки в суперкомп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Лабетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.

Історія створення цього банку завжди зачаровувала Картукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтернет виключно для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сектора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та веб-порнографії.

Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління BMC стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету комп’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Інтернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.

Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.

Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проекти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.

Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’язатися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супутникові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.

Звісно, інженери-системники не мали доступу до інформації в банку даних, але вони були відповідальні за його безпеку. Як і всі великі інформаційні банки, — від страхових компаній до університетів, — блоки пам’яті АНБ зазнавали безперервних атак із боку комп’ютерних зламувачів, які намагалися хоч одним оком поглянути на секрети, що в них зберігалися. Але програмісти безпеки систем АНБ були найкращими у світі. Нікому з хакерів і близько не вдалося проникнути до бази даних АНБ, і агентство мало всі підстави вважати, що це їм не вдасться ніколи.

Картукян розгублено стояв посеред лабораторії. Він аж спітнів, вирішуючи — іти чи не йти. Біда з «Транскодом» означала також і біду з банком інформації. І легковажність Стретмора просто ошелешувала молодого фахівця.

Кожен працівник знав, що «Транскод» був нерозривно пов’язаний із головним банком даних АНБ. Кожен новий код, після того, як його зламували, миттєво відправлявся з шифрувального відділу по 450-ярдовому оптично-волоконному кабелю до банку даних АНБ для безпечного зберігання. Цей «священний» блок пам’яті мав обмежену кількість точок доступу, і однією з них був «Транскод». Систему фільтрів «Лабети» задумували як супернадійного вартового. А Стретмор взяв і обійшов його.

Серце Картукяна несамовито калатало. «“Транскод” заклинило, і він перебуває в такому стані вже вісімнадцяту годину!» Сама думка про те, що в суперкомп’ютер проникнув вірус і тепер вільно хазяйнує в підвалі АНБ, була нестерпною для молодого фахівця.

— Треба про це доповісти, — випалив він уголос.

Картукян знав, що в подібній ситуації він може звернутися лише до однієї людини: до начальника підрозділу системної безпеки, дратівливого комп’ютерного гуру вагою 400 фунтів, творця «Лабетів» на прізвисько Джабба. В АНБ цей чоловік був мало не напівбогом — він походжав приміщеннями, відвертаючи потенційні загрози й клянучи нетямущих та нездар. Картукян знав, що як тільки Джабба дізнається, що Стретмор обійшов фільтри, небо впаде на землю.

«От досада! — подумав він. — Це ж треба такому статися саме тоді, коли в мене повно роботи!» Схопивши слухавку, він набрав номер цілодобового мобільного телефону Джабби.

РОЗДІЛ 45

Девід Бекер безцільно брів по авеніда дель Сід, намагаючись зібрати думки до купи. Під ногами по бруківці стрибали розпливчасті тіні. Присутність в організмі горілки відчувалася ще досить сильно. У цю мить Девіду здавалося, що все його життя розхлябалося й вийшло з-під контролю. Він подумки полинув до Сюзанни, міркуючи — отримала вона його телефонне повідомлення чи ні.

Попереду севільський міський автобус скреготнув гальмами й під’їхав до зупинки. Бекер підвів очі. Двері автобуса зі скрипом розчинилися, але ніхто з нього не вийшов. Дизельний двигун знову заревів, але коли автобус рушив, із бару неподалік вискочили троє підлітків і погналися за ним, волаючи та вимахуючи руками.

Бекер стояв ярдів за тридцять, витріщився на підлітків, не вірячи своїм очам. Його зір раптом зосередився, але він знав: те, що він бачив, насправді бачити неможливо. Бо то був один шанс із мільйона.

«Мабуть, у мене почалися галюцинації».

Та коли двері розчинилися й тинейджери скупчилися біля них, щоб сісти в автобус, Бекер побачив оте знову. І цього разу він переконався, що то — не галюцинація. Чітко освітлена вуличним ліхтарем, біля автобуса стояла вона.

Підлітки увібралися всередину, і двигун автобуса знову заревів. Бекер незчувся, як щодуху помчав уперед, наче спринтер, не випускаючи зі своєї свідомості химерний образ: чорна губна помада, якісь дикунські тіні для повік й оте волосся... настовбурчене вгору трьома окремими шпичаками. Червоний, білий та блакитний.

Коли автобус рушив, Бекер рвонув вулицею в хмарині чадного вихлопу.

— Espera! Зачекайте! — гукнув він, женучись за автобусом.

Девідові мокасини ковзали по бруківці, але звична спритність гравця у сквош покинула його; він явно почувався не у своїй тарілці. А мозок ніяк не встигав за ногами. Девід вилаявся, згадавши бармена з його горілкою і часовий зсув, що стався через тривалий переліт із США до Іспанії.

Автобус був старої моделі і, на щастя для Бекера, довго й важко розганявся на першій передачі. Бекер відчув, що ось-ось водій почне перемикати передачу. І зрозумів, що має наздогнати автобус іще до того, як водій перейде на другу.

Подвійна вихлопна труба позаду автобуса кашлянула хмарою густого диму — то водій зробив перегазовку. Бекер відчайдушно пришвидшився, порівнявшись із заднім бампером, він узяв праворуч і побіг паралельно з автобусом. І раптом побачив, що в цьому автобусі, як і в усіх автобусах Севільї, задні двері відчинені — безкоштовний кондиціонер.

Зосередивши погляд на дверному отворі, Бекер не звертав уваги на те, що його ноги вже пеком пекло. Він біг навпроти коліс — величезних, по плече заввишки, що гуділи, і їхнє гудіння щомиті набувало все вищих та вищих ноток. Бекер стрибнув до дверей, але не зміг вхопитися за ручку й мало не впав. Відновивши рівновагу, він припустив іще швидше. Під автобусом клацнуло зчеплення — то водій перед перемиканням перейшов на нейтральну швидкість.

«Він перемикається! Я не встигну!»

Та коли шестерні в коробці передач роз’єдналися, щоб з’єднатися в іншу комбінацію, автобус трохи стишив хід. І цього було достатньо. Бекер кинувся уперед. Двигун газонув саме в ту мить, коли пальці Девіда міцно обхопили дверну ручку. Його плече мало не вискочило із суглоба, коли автобус рвонув і, як катапульта, вкинув його на площадку перед сходами.

Девід Бекер незграбно лежав біля дверей автобуса. За кільканадцять дюймів від його обличчя мелькала бруківка. Девід остаточно протверезів. Ноги й плече сильно боліли. Похитуючись, він підвівся, відновив рівновагу й поволі рушив усередину напівтемного автобуса. У натовпі силуетів за кілька сидінь від нього виднілися три окремі шпичаки волосся:

«Червоний, білий та блакитний! Знайшов!»

Девідову свідомість умить заповнили образи: перстень, літачок «Лірджет-60», що чекав на нього в аеропорту, і, нарешті, Сюзанна.

Коли Бекер порівнявся з дівчиною, міркуючи, як розпочати з нею розмову, автобус проїжджав під вуличним ліхтарем. Обличчя панка на мить освітилося.

І Бекер із жахом витріщився на дівчину. З-під розмазаної по обличчю косметики стирчала густа щетина. То не дівчина, а молодий хлопець. Його верхня губа була проштрикнута срібного запонкою, а на плечах він мав чорну шкіряну куртку, під якою не було сорочки.

— Ти якого біса вирячився? — спитав молодик хрипким голосом із нью-йоркським акцентом.

Відчуваючи нудоту, немов під час вільного падіння, Бекер витріщався на пасажирів, яких був повен автобус. А ті витріщалися на нього. Усі вони були панки. І принаймні половина з них мала червоно-біло-блакитне волосся.

— Siéntate! — заволав водій.

Та Девід був надто приголомшений, щоб почути.

— Siéntate! — іще раз верескнув водій. — Сідайте!

Бекер непевно обернувся й побачив у задньому дзеркалі розлючену пику. Та він явно забарився.

Роздратований водій різко натиснув на гальма — і Бекер відчув, що втрачає рівновагу. Він був ухопився за спинку сидіння, але промахнувся. І на мить злетів у повітря. А потім сильно вдарився, приземлившись на тверду й шорстку підлогу.

А на авеніда дель Сід із темряви виступила постать. Чоловік поправив окуляри в дротяній оправі і стояв, вдивлявся в автобус, що віддалявся. Так, Девід Бекер утік, але не надовго. Бо містер Бекер, з усіх севільських автобусів, сів не на який-небудь, а на автобус сумнозвісного маршруту номер двадцять сім.

А двадцять сьомий автобус мав лише один пункт призначення.

РОЗДІЛ 46

Філ Картукян гепнув слухавкою об телефон. Номер Джабби був зайнятий. Джабба зневажливо знехтував такою послугою, як сигнал очікування виклику, бо вважав її набридливою технічною хитрістю, введеною телефонною компанією «AT&T» для збільшення прибутків шляхом почергового з’єднання кожного абонента, який телефонував на зайняту лінію. Проста фраза «Я на іншій лінії, невдовзі передзвоню» заробляла телефонним компаніям мільйони щорічно. Відмова Джабби від цієї послуги була його способом тихого саботажу вимоги АНБ, щоб він всюди мав при собі стільниковий телефон.

Картукян обернувся й поглянув на безлюдне приміщення шифрувального відділу. З кожною хвилиною гудіння генераторів унизу ставало дедалі гучнішим. Хлопець відчув, що час спливає. Він знав, що має піти, але після розмови біля блоку № 3 в його голові почав настирливо прокручуватися девіз служби безпеки комп’ютерних систем: «Спочатку роби, а потім пояснюй».

У суворому світі комп’ютерної безпеки з його високими ставками буквально кілька хвилин визначали — вдасться врятувати систему чи не вдасться. Рідко коли було достатньо часу для обґрунтування захисної процедури, тому інженерам-системникам платили за їхній технічний хист... і за інтуїцію.

«Спочатку роби, а потім пояснюй». Картукян знав, що має робити. А ще він усвідомлював, що коли вляжеться пил, він або стане героєм АНБ, або буде змушений шукати роботу.

До суперкомп’ютера потрапив вірус — щодо цього Картукян не мав сумнівів. Існував єдиний відповідальний спосіб дій. Це — вимкнути його.

Інженер знав два способи вимикання «Транскоду». Перший — через особистий термінал командира, що стояв під замком в його офісі, — отже, цей варіант не годиться. Другий — ручний вимикач, розташований на одному з нижніх поверхів під підлогою шифрувального відділу.

Картукян нервово ковтнув слину. Йому страшенно не хотілося спускатися до нижніх поверхів. Лише один раз довелося йому там побувати — під час навчання. То був чужий химерний світ із довгими лабіринтами вузеньких сходів, фреонових трубок і запаморочливо глибокою шахтою з гуркотливими електрогенераторами на дні...

Він ладен був піти куди завгодно, але тільки не туди, ладен був зустріти на своєму шляху кого завгодно, тільки не Стретмора, але обов’язок є обов’язок. «Завтра вранці вони мені подякують», — подумав він, трохи невпевнений, що так воно й буде.

Глибоко вдихнувши, Картукян відчинив особисту металеву шафку начальника підрозділу системної безпеки. На полиці з демонтованими комп’ютерними деталями за медіа-концентратором та LAN-тестером стояла кружка випускника Стенфордського університету. Не торкаючись її країв, Картукян засунув пальці всередину й витягнув звідти плаский зубчастий ключ.

— Дивно, що інженери, покликані пильнувати безпеку систем, самі не дотримуються правил безпеки, — пробурчав він.

РОЗДІЛ 47

— Код вартістю мільярд доларів? — пирхнула Мідж, ідучи по коридору разом із Брінкергофом. — Не може бути!

— Клянуся! — відказав він.

Вона підозріло поглянула на нього.

— Сподіваюся, це не чергова хитрість, щоб затягнути мене в ліжко.

— Мідж, та я б ніколи... — почав він заперечувати голосом праведника.

— Та знаю, знаю, Чеде, — перервала його Мідж. — Не нагадуй.

Півхвилини по тому вона вже сиділа в кріслі Брінкергофа, вивчаючи звіт шифрувального відділу.

— Ось бачиш, — сказав він, перехиляючись їй через плече і вказуючи цифру, про яку йшлося. — Оцей ССР — мільярд доларів! Здуріти можна!

Мідж хихикнула.

— І дійсно, трохи завищена цифрочка, еге ж?

— Та отож, — простогнав він. — Трішечки.

— Схоже, це ділення на нуль.

— Хто-хто?

— Не хто, а «що» — ділення на нуль, — пояснила Мідж, переглядаючи решту даних. — ССР вираховується як дріб — загальна сума витрат ділена на кількість розшифровок.

— Ясна річ, — відсторонено кивнув Брінкергоф, намагаючись не заглядати в її декольте.

— Коли знаменник дорівнює нулю, — пояснила Мідж, — то частка прагне до безконечності. Комп’ютери дуже не люблять безконечності, от і друкують замість неї дев’ятки. — Вона показала на інший стовпчик. — Ось бачиш?

— Еге ж, — швидко підтвердив Брінкергоф, відводячи погляд від декольте й зосереджуючись на папері.

— Це сьогоднішня приблизна інформація про обсяг діяльності. Ось поглянь на кількість розшифровок.

Брінкергоф слухняно прослідкував за її пальцем і поглянув на нижню частину стовпчика.

Кількість розшифровок: 0

Мідж постукала пальцем по аркушу.

— Я так і знала. Поділено на нуль.

Брінкергоф здивовано вигнув брови.

— То все нормально?

Мідж стенула плечима.

— Це просто означає, що сьогодні ми не розшифрували жодного коду. Мабуть, «Транскод» вирішив взяти відпустку й перепочити.

— Відпустку? — перепитав Брінкергоф із сумнівом у голосі. Він достатньо довго пропрацював із директором АНБ, щоб знати: відпустки та «перерви» — не тутешній метод роботи. Особливо стосовно «Транскоду». Фонтейн заплатив два мільярди доларів за свого велетня, сподіваючись, що це помірковане капіталовкладення. Кожна секунда, змарнована суперкомп’ютером, означала гроші, спущені в унітаз.

— Але ж Мідж... — мовив Брінкергоф. — «Транскод» не бере відпусток і перерв. Він функціонує вдень та вночі. І ти про це знаєш.

Вона знов стенула плечима.

— Може, Стретмор не схотів стирчати тут учора допізна, щоб підготувати для суперкомп’ютера обсяг роботи на суботу. Скоріш за все, він знав, що Фонтейн у від’їзді, і тому вшився якомога раніше на риболовлю.

— Та годі тобі, Мідж, — саркастично відказав Брінкергоф. — Не наїжджай на нього.

Не було секретом те, що Мідж Мілкен не полюбляла Тревора Стретмора, бо той вдався до хитрого маневру, щоб вмонтувати в «Стрибунець» чорний хід, але його викрили. Попри добрі наміри Стретмора, АНБ дорого заплатило за це фіаско. ФЕК набула впливовості, Фонтейн втратив довіру конгресу, а найгіршим було те, що агентство значною мірою позбулося своєї анонімності. Раптом домогосподарки з Мінесоти почали писати скарги до «America Online» та «Prodigy» й висловлювати побоювання, що АНБ може читати їхні електронні повідомлення. Наче АНБ збиралося викрасти в них секретний рецепт тістечок або джему.

Фіаско Стретмора дорого обійшлося АНБ, і Мідж відчувала на собі частину провини — зовсім не тому, що передчувала такий коник від командира, а тому, що це вчинили за спиною директора, а Мідж платили саме за те, щоб вона цю спину прикривала. Поблажливість Фонтейна робила його вразливим, а Мідж змушувала нервувати. Але директор давно навчився відступати вбік і давати розумним людям зробити свою роботу; саме цього принципу він і дотримувався в робочих стосунках із Тревором Стретмором.

— Мідж, ти до біса добре знаєш, що Стретмор не байдикує, — заперечив Брінкергоф. — Він експлуатує «Транскод», як навіжений.

Мідж кивнула. У душі вона знала, що звинувачувати Стретмора в нехлюйстві абсурдно. Командир був до останку відданий своїй роботі. Усі лиха цього світу він ніс як свій власний хрест. І хитрий план Стретмора стосовно «Стрибунця» був його щирою та сміливою спробою змінити цей недосконалий світ. На жаль, як і більшість добрих починань, його хрестовий похід скінчився розпинанням на хресті.

— Гаразд, — мовила вона. — Може, я й справді до нього трохи несправедлива.

— Трохи? — звузив очі Брінкергоф. — Стретмор має цілу купу підозрілих файлів, що розтягнулися в черзі до «Транскоду» на цілу милю. Тому навряд чи він дозволить суперкомп’ютеру байдикувати на вихідні.

— Ну гаразд, гаразд, — зітхнула Мідж. — Визнаю свою помилку. — Звівши брови, вона замислилася — чому «Транскод» за цілий день так і не розшифрував жодного коду. — Ану дай я дещо перевірю ще раз, — мовила вона і стала гортати звіт. Знайшовши те, що шукала, Мідж почала вивчати цифри. І за кілька секунд кивнула.

— Маєш рацію, Чеде. «Транскод» працює, аж гай шумить. Приблизні затрати ресурсів є навіть трохи вищими, аніж зазвичай. Від учорашньої півночі ми витратили півмільйона кіловат-годин електроенергії.

— І що з цього випливає?

— Навіть не знаю, що й сказати, — спантеличено відповіла Мідж. — Усе це дуже дивно.

— Може, перевіримо дані ще раз?

Вона кинула на нього несхвальний погляд. Є дві речі, про які не слід питати Мідж Мілкен. Однією з них була інформація, за яку вона відповідала. І Брінкергоф почекав, поки Мідж іще раз передивилася цифри.

— Ага, — нарешті буркнула вона. — Вчорашня статистика пречудова: розшифровано 237 кодів. ССР — 874 долари. Середній час на злам одного коду — трохи більше від шести хвилин. Приблизні затрати ресурсів — на середньому рівні. Час потрапляння останнього коду до «Транскоду»... — вона несподівано замовкла.

— Що таке?

— Якось дивно, — відповіла Мідж. — Останній файл, занесений у журнал, був оброблений об 11:37 пополудні.

— Ну і що з того?

— А те, що «Транскод» розшифровує по одному коду кожних шість хвилин. Останній файл робочого дня зазвичай обробляється приблизно опівночі. Щось не схоже, що... — раптом Мідж замовкла й охнула.

Брінкергоф аж підскочив.

— Що таке?!

Мідж отетеріло витріщилася на роздруківку.

— Оцей файл... Той, що потрапив до «Транскоду» ще минулої ночі...

— Ну то й що?

— А те, що його й досі не розшифровано. Час його перебування в черзі становить 23:37:08, але в журналі не вказаний час його розшифрування. — Мідж зашерхотіла аркушами.

— Або вчора, або сьогодні!

Брінкергоф стенув плечима.

— Може, то вони проганяють якусь круту діагностику.

Мідж похитала головою.

— Таку круту, що на неї пішло ось уже вісімнадцять годин? — Вона замовкла, замислившись. — Навряд чи. До того ж дані очікування свідчать, що це файл звідкись зовні. Треба зателефонувати Стретмору.

— Куди — додому? — невдоволено перепитав Брінкергоф. — У суботній вечір?

— Ні, — відповіла Мідж. — Він контролює все це, або я погано знаю Стретмора. Б’юся об заклад, що він тут, на роботі. Утім, це лише припущення. — Припущення, які робила Мідж Мілкен, були другою річчю, яку не можна ставити під сумнів. — Ходімо, — кинула вона, підводячись із крісла. — Ходімо й поглянемо, чи правильне моє припущення.

Брінкергоф пішов услід за Мідж до її кабінету, де вона сіла за робоче місце й заграла на клавішах «Великого брата» зі швидкістю і вправністю піаніста-віртуоза.

Брінкергоф поглянув угору, на комплекс субтитрованих відеомоніторів на стіні її кабінету. Усі їхні екрани — як стоп-кадри того, що відбувалося в замкненому інтер’єрі АНБ.

— Ти що — збираєшся шпигувати за шифрувальним відділом? — знервовано спитав він.

— Та ні, — відповіла Мідж. — Хотілося б, але шифрувальний відділ — за сімома печатями. Там немає відеокамер. Немає мікрофонів. Нічого немає. Такий наказ Стретмора. Я можу лише ознайомлюватися зі статистикою та головними даними, що їх видає «Транскод». Дякувати Богу, нам хоч це перепало. Стретмор наполягав на повній ізоляції, та Фонтейн заперечив і зберіг право доступу до базових даних.

Брінкергоф вельми здивувався.

— У шифровідділі — і немає відеокамер?

— А що тут дивного? — спитала Мідж, не відводячи погляду від моніторів. — Вам із Кармен потрібна більша конфіденційність?

Брінкергоф буркнув щось нерозбірливе.

Мідж натиснула іще кілька клавіш.

— Я виводжу на екран дані про ліфт, яким користується Стретмор. — Ненадовго затримавши погляд на моніторі, Мідж постукала пальцями по столу.

— Він — тут, — сказала вона, наче так і мало бути. — Він у шифровідділі. Ось поглянь. От тобі й наднормові години! Він увійшов до себе вчора рано-вранці і за цей час досі не скористався ліфтом. І магнітною карткою для відімкнення головних дверей досі не скористався. Значить, він там.

Брінкергоф ледь помітно зітхнув — із полегшенням.

— А якщо Стретмор там, то все гаразд — так?

Мідж на мить замислилася.

— Можливо, — нарешті сказала вона.

— Можливо?

— Треба подзвонити йому, щоб пересвідчитись остаточно.

Брінкергоф простогнав із досади.

— Мідж, він же заступник директора. Я певен, Стретмор усе тримає під контролем. Давай не вибудовувати здогадок...

— Припини, Чеде, не будь дитиною. Ми просто виконуємо свої обов’язки. Виявивши в статистиці похибку, ми відслідковуємо її причину. До того ж, — додала вона, — мені хотілося б нагадати Стретмору, що «Великий брат» слідкує невідступно. І таким чином змусити його добряче подумати, перш ніж вдаватися до ще одного ідіотського трюку, сподіваючись урятувати світ від зла. — Мідж узяла слухавку й почала набирати номер.

Брінкергоф збентежено завовтузився.

— Ти й справді вважаєш, що нам слід турбувати його?

— Це не я його турбую, — сказала Мідж, тицяючи йому слухавку. — А ти.

РОЗДІЛ 48

— Що?! — ошелешено скрикнула Мідж. — Стретмор стверджує, що наші дані хибні?

Брінкергоф кивнув і поклав слухавку.

— Стретмор заперечив, що «Транскод» ось уже вісімнадцять годин морочиться з одним файлом?

— Він висловився про все це в дуже конструктивному дусі, — повідомив Брінкергоф, аж сяючи від радості, що йому довелося пережити цей дзвінок неушкодженим. — І запевнив мене, що суперкомп’ютер працює чудово. Сказав, що зламує коди по одному за шість хвилин навіть у момент нашої розмови. Подякував мені, що я зателефонував перевірити.

— Він бреше, — відрізала Мідж. — Я уже два роки займаюся статистикою шифрувального відділу. І в його даних жодного разу не було похибки.

— Так буває скрізь і з кожним — усе до першого разу, — невимушено кинув Чед.

Вона кинула на нього несхвальний погляд.

— Я перевірила ці дані двічі.

— Ну... ти ж знаєш, як кажуть про комп’ютери. Коли вони лажають, то лажають вперто й послідовно.

Мідж крутнулася на п’ятах і втупилася в нього сердитим поглядом.

— Це зовсім не смішно, Чеде! Щойно заступник директора нахабно збрехав представнику директорату! І мені цікаво знати — чому?!

Брінкергоф страшенно пожалкував, що покликав Мідж. Його телефонна розмова зі Стретмором розлютила її. Відтоді, як стався інцидент зі «Стрибунцем», щоразу, коли в Мідж виникало відчуття, що відбувається щось підозріле, вона якимось незбагненним чином перетворювалася з кокетки на впертого й цілеспрямованого фанатика. І зупинити її було неможливо, аж поки вона сама в усьому не розбиралася.

— Мідж, цілком можливо, що наша інформація є хибною, — твердо мовив Брінкергоф. — Лишень подумай: хіба може існувати файл, спроможний на цілих вісімнадцять годин завантажити «Транскод» роботою? Та це ж просто нечувано. Іди додому. Уже пізно.

Вона кинула на нього погордливий погляд і поклала звіт на стіл.

— Я довіряю цій інформації. Інтуїція підказує мені, що вона — правильна.

Брінкергоф нахмурився. Навіть директор не насмілювався висловлювати сумніви стосовно інтуїції Мідж Мілкен — вона мала лячну звичку завжди казати слушно.

— Щось сталося, — безапеляційно заявила вона. — І я збираюся з’ясувати — що саме.

РОЗДІЛ 49

Насилу підвівшись із підлоги автобуса, Бекер рухнув на вільне місце на сидінні.

— Класний трюк у тебе вийшов, недоумку, — пирхнув хлопець із трьома шпичаками.

Бекер примружився від різкого світла. То був підліток, через якого Девід кинувся наздоганяти автобус.

— А що трапилося з вашим волоссям? — простогнав Бекер, кивнувши на решту пасажирів. — Воно у всіх...

— ...червоне, біле й блакитне? — підказав хлопець.

Бекер кивнув, намагаючись не дивитися на інфікований наскрізний отвір у верхній губі панка.

— Табу Іуди, — невимушено відповів підліток.

Бекер отетеріло витріщився на нього.

Хлопець сплюнув у прохід, роздратований невіглаством Девіда.

— Табу Іуди? Та це ж найвидатніший панк після Сіда Вішеса із «Секс пістолз». Прострелив собі голову отут рік тому. А сьогодні — річниця його смерті.

Бекер непевно кивнув, не розуміючи логічного зв’язку.

— Табу зробив саме таку зачіску за день до того, як пошабашив. — Підліток знову сплюнув у прохід. — Кожен його фан, хто не боягуз і не слабак, має сьогодні червоно-біло-блакитну зачіску

Бекер довго сидів, нічого не відповідаючи. Повільно, наче під дією транквілізаторів, він повернувся й поглянув уперед. Усі пасажири до єдиного були панками. І більшість із них не зводили з нього очей.

«Кожен фан має сьогодні червоно-біло-блакитну зачіску».

Бекер простягнув руку і смикнув за мотузку зв’язку з водієм. Час виходити з автобуса. Він смикнув іще раз. Але не сталося нічого. Потім він смикнув втретє — настирливо. Нічого не відбувалося.

— На двадцять сьомому автобусі їх повідчіпляли, — сказав підліток і знову сплюнув. — Щоб ми не діставали водіїв.

Бекер обернувся.

— Ти хочеш сказати, що я не зможу вийти?

Підліток розсміявся.

— Зможеш. У кінцевій точці маршруту.

А п’ять хвилин по тому автобус уже мчав темною сільською дорогою. Бекер повернувся до хлопця, що сидів позаду.

— Ця гарба коли-небудь зупиниться?

— Через кілька миль, — кивнув малий.

— А куди ми їдемо?

Несподівано панк радісно вишкірився.

— А ти що — не знаєш?

Бекер стенув плечима. Тоді панк почав істерично реготати.

— Оце так! Та все нормально — тобі сподобається.

РОЗДІЛ 50

Філ Картукян стояв за кілька ярдів від білого напису на підлозі.

Підземні поверхи шифрувального відділу

Вхід тільки для персоналу з перепустками

Він знав, що точно не належить до тих, кому вхід дозволений. Картукян зиркнув на офіс Стретмора — там досі штори були запнуті. Хлопець бачив, як Сюзанна Флетчер пішла до туалету; отже, вона йому не заважатиме. Залишилася одна проблема — Ґейл. Він поглянув на блок № 3 і подумав, а чи не спостерігає за ним шифрувальник?

— Та пішов він у сраку, хай буде, що буде, — пробурмотів Картукян.

Під ногами ледь виднілися обриси люка, втопленого в підлогу. Картукян тримав у руці ключ, який щойно витягнув із чашки в лабораторії.

Ставши навколішки, він встромив ключ в отвір і повернув його. Унизу клацнула засувка. Потім інженер відкрутив зовнішній болт із «вушками» й повністю вивільнив люк. Іще раз поглянувши через плече й пересвідчившись, що поруч нікого немає, він присів і потягнув люк на себе. Люк був невеличкий, три на три фути, але важкий. Картукян мало не впав, коли нарешті висмикнув його з отвору.

В обличчя йому вдарив подув гарячого повітря з відчутним ядучим запахом фреону. Клуби пари, підсвіченої знизу червоним допоміжним освітленням, вирвалися з отвору угору. Далекий гул електрогенераторів перетворився тепер на гуркіт. Картукян підвівся й зазирнув в отвір люка, що скидався скоріше на браму до пекла, аніж на службовий вхід до комп’ютера. До майданчика під долівкою вела вузька драбинка, унизу виднілися сходи, а далі — нічого, бо все застували клуби червоного туману.

Ґреґ Ґейл стояв у блоці № 3 за поляроїдним склом і дивився, як Філ Картукян пішов униз по драбинці на підземні поверхи. У якусь мить Ґейлові здалося, наче голова молодого техніка відокремилася від його тіла і залишилася на підлозі шифрувального відділу. А потім повільно занурилася в клуби туману.

— Ти диви — сміливий вчинок, — промимрив Ґейл, здогадавшись, куди вирушив Картукян.

Вимкнути «Транскод» вручну було цілком логічним кроком при небезпеці інфікування комп’ютера вірусом. На жаль, це також найнадійніший спосіб зробити так, що за десять хвилин тут проходу не буде від спеціалістів із безпеки систем. Екстрені дії в аварійній ситуації відразу ж вмикали тривогу на головному комутаторі. А розслідування, влаштованого в шифрувальному відділі інженерами-системниками, Ґейл ні за що не міг собі дозволити. Тому він вийшов із блоку № 3 і рушив до люка.

Картукяна треба зупинити.

РОЗДІЛ 51

Джабба був схожий на гігантського пуголовка. Подібно мультиплікаційній істоті, на честь якої він дістав своє прізвисько, цей чоловік зовнішнім виглядом нагадував безволосу кулю.

Як незмінний ангел-хоронитель комп’ютерних систем АНБ Джабба поважно походжав від відділу до відділу, настроюючи, паяючи та підтверджуючи своє кредо, що профілактика — то найкращий засіб лікування. В епоху царювання Джабби жоден комп’ютер АНБ не вхопив інфекцію. І цей комп’ютерний гуру мав намір продовжувати в тому ж дусі, зберігаючи статус-кво.

Головним місцем базування Джабби було змонтоване на підвищенні автоматизоване робоче місце, з якого добре видно все підземне хазяйство АНБ — ультрасекретний банк інформації. Саме там вірус міг завдати найбільшої потенційної шкоди, і саме там Джабба проводив більшу частину свого робочого часу. Однак наразі він був на перерві й насолоджувався поїданням пирогів із сиром та шинкою в буфеті АНБ. Він було взявся за третій, коли задзвонив його стільниковий телефон.

— Кажіть, — мовив він, проковтнувши чергову порцію.

— Джаббо, — проспівав милий жіночий голосок. — Це Мідж.

— О, царице інформації! — вигукнув велетень. Він завжди відчував особливу симпатію до Мідж Мілкен. Вона була його слабкістю. Мідж — кмітлива та розумна, до того ж вона єдина жінка, яка коли-небудь загравала до нього. — Як там, у біса, твої справи?

— Нема на що скаржитися.

— Ти на місці? — поцікавився Джабба, витираючи рота.

— Еге ж.

— Хочеш, пригощу тебе пирогом?

— Та я б із радістю, хлопче, але мушу пильнувати товщину своєї дупи.

— Он воно як! — хихикнув Джабба. — Тоді давай я до тебе прийду. Хочеш?

— Ти ж такий хтивий та розбещений...

— Та ти навіть не уявляєш...

— Ловлю на слові, — перервала вона його. — Мені потрібна твоя порада.

Джабба відсьорбнув кока-коли.

— Кажи.

— Може, це й дрібниця, — почала Мідж, — але в моїй статистиці шифрувального відділу трапилася одна дивна штука. Я тут подумала, можливо, ти зможеш це хоч якось пояснити.

— А що там у тебе? — спитав Джабба і знову приклався до напою.

— Я маю звіт, згідно з яким виходить, що «Транскод» застряг із розшифруванням одного файла аж на вісімнадцять годин. І досі не може впоратися.

Від несподіванки Джабба аж кока-колу розхлюпав на свій дорогоцінний пиріг.

— Що?!

— Що почув. Маєш якісь думки?

Джабба турботливо витер пиріг серветкою.

— А що це за звіт?

— Звіт про виконану роботу. Базовий аналіз собівартості. — І Мідж швидко розповіла йому про знахідку Брінкергофа.

— А ви Стретмору дзвонили?

— Дзвонили. Він сказав, що в шифровідділі все гаразд. Сказав, що «Транскод» мчить вперед на всіх парах. І зазначив, що наші дані — хибні.

Джабба наморщив свого випуклого лоба.

— А в чім тоді проблема? Мабуть, то похибка у твоєму звіті.

Мідж не відповіла. Джабба зрозумів — чому. І нахмурився.

— Гадаєш, що у твоєму звіті похибки немає?

— Саме так. Правильна здогадка.

— Значить, ти думаєш, що Стретмор збрехав?

— Та ні, не зовсім так, — дипломатично ухилилася Мідж, знаючи, що ступила на тонкий лід. — Просто річ у тім, що моя статистика завжди була бездоганною. Тому тепер мені важливо вислухати ще чиюсь думку.

— Знаєш, — сказав Джабба, — мені не хочеться бути людиною, що повідомляє тобі неприємну новину, але твоя інформація, скоріш за все, палена.

— Ти так вважаєш?

— Ставлю на кін свою роботу. — Джабба вгризся в пиріг, відкусив добрячий шмат і додав, жуючи: — Найдовший час, впродовж якого файл примудрився вижити в «Транскоді», становить три години. Це включно з діагностикою, визначенням меж і таке інше. Єдине, що може затримати суперкомп’ютер на вісімнадцять годин, — це штука вірусного походження. І більше нічого.

— Вірусного походження?

— Так, щось на кшталт циклічної операції. Якась штука, що потрапила до процесорів, збила їх із пантелику і погнала по колу.

— Слухай, — обережно припустила вона. — Стретмор стирчить на роботі ось уже півтори доби. Може, він бореться з вірусом, як ти гадаєш?

Джабба розсміявся.

— Стретмор на роботі тридцять шість годин? Бідолашний вилупок! Мабуть, його дружина додому не пускає. Кажуть, вона збирається потурити його.

Мідж на мить замислилася. Вона також про це чула. І подумала — а може, вона від страху все перебільшує?

— Слухай-но, Мідж. — Джабба засопів і ще раз добряче приклався до пляшки з напоєм. — Якби до улюбленої іграшки Стретмора потрапив вірус, то він би викликав мене. Стретмор — кмітливий, але він нічого не тямить у вірусах. «Транс-код» — це все, що він має й у чому більш-менш розбирається. За першої ж ознаки біди він натиснув би на кнопку «Паніка», а в наших конкретних умовах це означає кнопку з написом «Джабба». — Він видобув із пирога довгу смужку буйволячого сиру моцарела і з насолодою всмоктав її. — До того ж вірус аж ніяк не може потрапити до «Транскоду». Ніяк. «Лабети» — це найкращий комплекс фільтрів, який я коли-небудь створював. Ніщо не проскочить крізь них. Ніщо.

Мідж надовго замовкла, а потім спитала:

— Маєш які-небудь інші думки?

— Угу. Твої дані — палені.

— Ти вже це казав.

— Та отож.

Вона насупилася.

— А твоя інтуїція нічого тобі не підказує? Нічого взагалі?

Джабба саркастично розсміявся.

— Слухай сюди, Мідж! «Стрибунець» обісрався. Тобто то Стретмор його завалив. Але життя триває — час рухатися далі. — На тому боці лінії запала довга тиша, і Джабба збагнув, що зайшов надто далеко. — Вибач, Мідж, знаю, що тобі перепало на горіхи за всю цю історію. Стретмор облажався. Я знаю, що ти про нього думаєш.

— Це не має жодного стосунку до «Стрибунця», — твердо відказала Мідж.

«Так я тобі й повірив», — подумав Джабба.

— Знаєш, Мідж, мені до Стретмора байдуже — хоч так, хоч сяк. Тобто цей тип — шифрувальник. А шифрувальники зазвичай — це егоїстичні, зациклені на собі дятли. їм подавай інформацію ще вчора. Як їх послухати, то буквально від кожного файла залежить доля цілого світу.

— Тож який твій висновок?

Джабба зітхнув:

— Мій висновок такий: Стретмор — психопат, як і решта шифрувальників. Але я точно знаю, що він любить «Транскод» більше, аніж свою довбану дружину. І якби виникла якась проблема, то він би вже давно звернувся до мене.

Мідж знову надовго замовкла. Нарешті вона невдоволено зітхнула.

— Значить, мої дані хибні?

Джабба засміявся.

— Це луна пішла чи ти сама це кажеш?

Вона розсміялася.

— Знаєш що, Мідж. Зроби мені замовлення на роботу. Я прийду в понеділок і ретельно перевірю твій комп’ютер. А тим часом — котися звідси під три чорти. Сьогодні — субота. Піди з ким-небудь порозважайся в ліжку, їй-богу.

Вона зітхнула:

— Та хотілося б, Джаббо, дуже хотілося б, повір мені.

РОЗДІЛ 52

Клуб «Embrujo» — що англійською означало «Чаклун» — стояв у передмісті наприкінці автобусного маршруту номер двадцять сім. Більше схожий на фортецю, аніж на танцювальний клуб, він з усіх боків був оточений високими гіпсовими стінами з вмонтованими в них друзками розбитих пивних пляшок. То була примітивна система захисту, яка заважала крадькома проникнути на. територію клубу — хіба що залишивши при цьому на скляних гостряках чималий шмат власної плоті.

В автобусі Бекер змирився з думкою про те, що його місія зазнала фіаско. Настав час зателефонувати Стретмору й повідомити йому погану новину — подальші пошуки вже не мали сенсу. Він зробив усе, що міг, і навіть більше; тепер настав час повертатися додому.

Але тепер, споглядаючи натовп завсідників, що проштовхувалися до входу в клуб, Бекер уже не був таким впевненим, що його совість дозволить йому припинити пошуки. Він стояв, витріщившись на найбільшу юрму панків, яку коли-небудь бачив у своєму житті — повсюдно виднілися червоно-біло-блакитні зачіски.

Бекер зітхнув, зважаючи на можливі варіанти дій. Уважно вдивляючись у натовп, він стенув плечима. «А де ще може бути дівчина в цей суботній вечір, як не тут?» Клянучи свою лиху долю, Девід вибрався з автобуса.

Вхід до клубу «Чаклун» був крізь вузький кам’яний коридор — за мить Бекер відчув, як його засмоктує потік радісних завсідників клубу.

— Геть із моєї дороги, ти, гоміку! — люто кинула йому істота, більше схожа на подушку для голок, аніж на людину. Проштовхуючись повз нього, вона боляче штрикнула Девіда ліктем у бік.

— О, яка мила краватка! — проспівав хтось і сильно смикнув Бекера за краватку.

— Хочеш, трахнемося? — витріщилася на нього дівчина-підліток, схожа на істоту з фільму жахів «Світанок мерців».

Темрява коридору вихлюпнулася до величезної бетонної кімнати, де смерділо алкоголем та тілесними «ароматами». Картина була абсолютно сюрреалістична — глибокий гірський грот, де в унісон колихалися сотні людських тіл. Вони то злітали, то опускалися, міцно притиснувши руки до боків; а їхні голови підстрибували й мотлялися, наче позбавлені життя бульбашки на жорстких патиках спинних хребтів. Обдовбані наркотиками та алкоголем відчайдухи пірнали зі сцени в море людських тулубів і кінцівок. їхні тіла кидали туди-сюди, немов м’ячі на пляжі. А стробоскопи, що пульсували угорі, надавали картині вигляду кадрів зі старого німого кіно. Біля тильної стіни гучномовці завбільшки з міні-автобуси гепали так, що навіть найвідданіші шанувальники музики не наважувалися наблизитися на тридцять футів до оглушливих динаміків низьких частот.

Бекер заткнув пальцями вуха і став вдивлятися в натовп. Та куди б він не глянув — скрізь маячили червоно-біло-блакитні зачіски. Тіла так щільно притискалися одне до одного, що неможливо було роздивитися одягу на них. І жодного натяку на британський прапор. Девіду здалося, що як тільки він увійде до натовпу, його там просто затопчуть.

Хтось неподалік почав блювати.

— Прекрасно, — простогнав Бекер і рушив геть проходом туди, де стіни були розмальовані спрей-фарбою.

Прохід перейшов у вузький тунель із дзеркалами, який вів до майданчика у дворі, заставленого столами та стільцями. Тут було повно панків-рокерів, але Бекеру здалося, що він потрапив до земного раю — над ним розкрилося літнє небо, а музика дещо стихла.

Ігноруючи цікаві погляди, він увійшов до натовпу і, послабивши краватку, зморено впав на стілець біля найближчого вільного столика. Здавалося, уже промайнула вічність відтоді, як йому вранці зателефонував Стретмор.

Прибравши порожні пивні пляшки, Бекер сперся на стіл ліктями й обхопив руками голову.

«Відпочину хоч кілька хвилин», — подумав він.

А за п’ять миль від клубу чоловік у дротяних окулярах мчав сільською дорогою, сидячи на задньому сидінні таксомотору «фіат».

— «Embrujo», — пробурчав чоловік, нагадуючи водію про пункт призначення.

Водій кивнув, зиркнувши в дзеркало заднього виду на дивакуватого пасажира.

— «Embrujo», — невдоволено буркнув він. — Кожної ночі дедалі химерніша публіка.

РОЗДІЛ 53

Токуген Нуматака лежав голий на масажному столі у своєму офісі. Персональна масажистка знімала йому судоми в шиї. Вона розминала долонями м’ясисті брижі на його лопатках, повільно спускаючись до рушника, який прикривав сідниці шефа. Її руки ковзнули під рушник. Та Нуматака ледь помітив. Подумки він був деінде. Нуматака вже давно чекав, що озветься телефон його приватної лінії. Але той мовчав.

У двері постукали.

— Увійдіть, — пробурчав Нуматака.

Масажистка швидко прибрала руки з-під рушника.

Увійшла телефоністка і вклонилася.

— Високошановний голово?

— Говоріть.

Телефоністка вклонилася вдруге.

— Я розмовляла з телефонною компанією. Той дзвінок надійшов із міжнародного коду 1 — зі Сполучених Штатів.

Нуматака кивнув. То була добра новина. «Дзвінок надійшов зі Сполучених Штатів. — Він усміхнувся. — Значить, мене не обманули».

— А з якого місця Сполучених Штатів? — спитав він наказним тоном.

— Вони саме намагаються з’ясувати, пане.

— Дуже добре. Повідомте мені, коли дізнаєтеся більше.

Телефоністка ще раз вклонилася й вийшла.

Нуматака відчув, як розслабилися його м’язи. Міжнародний код 1. І справді — добра новина.

РОЗДІЛ 54

Сюзанна Флетчер нетерпляче міряла кроками туалет і рахувала до п’ятдесяти. У скронях гупало.

«Іще трошки, — сказала вона собі. — Ґейл — це Північна Дакота!»

Сюзанна замислилася: а які в нього плани? Він просто оприлюднить пароль? А може, продемонструє пожадливість і спробує продати алгоритм? Сюзанна вже не могла чекати ані секунди більше. Час. Треба добратися до Стретмора.

Вона обережно прочинила двері, поглянула на дзеркальну стіну в дальній частині шифрувального відділу, щоб переконатися, чи Ґейл і досі пильнує її. Треба було якнайшвидше дістатися до офісу Стретмора. Не надто швидко — ясна річ, щоб у Ґейла не виникло підозр. Вона дійшла до дверей і хотіла була їх відчинити, як щось почула. То були голоси. Чоловічі голоси.

Вони долинали крізь вентиляційний отвір біля підлоги. Сюзанна відпустила двері й підійшла до отвору. Слова розмови заглушувало гудіння встановлених унизу електрогенераторів. Розмова, схоже, відбувалася на вузеньких сходах у підземеллі. Один голос — пронизливий та сердитий — належав Філу Картукяну.

— Ти що, мені не віриш?

Потім почувся звук емоційної суперечки.

— У нас вірус!

Пролунав сильний зойк.

— Нам треба покликати Джаббу!

Після цього почулися звуки боротьби.

— Відпусти мене!

Звук, що пролунав після цього викрику, був мало схожий на людський. То був протяжний жалісний зойк жаху, наче якась тварина кричала перед смертю. Сюзанна заціпеніла просто біля отвору. Зойк перервався так само різко, як і почався. І настала тиша.

А за мить, як у якісь дешевій виставі жахів, світло в туалеті поволі потьмяніло. Потім лампочки заблимали і зовсім згасли. Тепер Сюзанна Флетчер стояла в повній темряві.

РОЗДІЛ 55

— Ти всівся на моє місце, вилупку!

Бекер, що сидів, поклавши голову на долоні, стріпонувся з думкою: «У цій довбаній країні хоч хто-небудь розмовляє іспанською»?

Біля стола на Девіда люто витріщався прищавий підліток із голеною головою. Одна половина його лисого черепа була червона, друга — фіолетова, від чого він скидався на великодню писанку.

— Кажу тобі — ти всівся на моє місце, вилупку!

— А я почув тебе з першого разу, — відповів Бекер, підводячись. Він не мав бажання битися. І взагалі — час забиратися геть.

— Куди ти подів мої пляшки? — визвірився на нього підліток. У його носі стирчала англійська булавка.

Бекер показав на пляшки, які поставив на підлогу.

— Вони були порожні.

— Але то були мої порожні пляшки, чорт забирай!

— Мушу перепросити, — відказав Бекер і повернувся, щоб піти.

Та панк заступив йому дорогу.

— Сказав — підніми!

Бекер здивовано поглянув на нього. «Це навіть не смішно», — подумав він.

— Ти, мабуть, жартуєш, хлопчику? — Девід був на цілий фут вищий за панка й фунтів на п’ятдесят важчий.

— А що, трясця твоїй матері, схоже, що я жартую?

Бекер не відповів.

— Негайно ж підніми! — крикнув підліток надтріснутим півнячим голосом.

Девід спробував обійти його, та малий знову заступив йому дорогу.

— Я ж сказав — підбери пляшки, чорт забирай!

Обдовбані панки за сусідніми столиками почали обертатися, з цікавістю позираючи на сцену.

— Ти б не здіймав бучу, хлопче, — спокійно порадив йому Бекер.

— Попереджаю! Це мій стіл, — засичав підліток. — Я приходжу сюди щовечора. А тепер — візьми й підбери пляшки!

Девіду урвався терпець. Хіба не мав він тепер насолоджуватися разом із Сюзанною тихим вечором у «Туманних горах»? І на біса він приїхав до цієї Іспанії — щоб посваритися з неповнолітнім психом?

Не кажучи ні слова, Бекер підхопив хлопця під пахви, рвучко підняв і гепнув сракою об край стола.

— Слухай-но, ти, сопливий шмаркачу! Або ти від мене зараз же відчепишся, або я вирву оту булавку в тебе з носа й защипну тобі рота.

Малий зблід, як крейда.

Бекер іще трохи його потримав, а потім відпустив. Не зводячи очей із перепудженого підлітка, Бекер нахилився, підняв пляшки і поставив їх на стіл.

— Отак годиться? — спитав він.

Малий отетеріло мовчав.

— Можеш не дякувати. Нема за що, — кинув Бекер. І подумав: «Цей малий — ходяча реклама протизаплідних пігулок».

— Іди під три чорти! — заволав малий, побачивши, що з нього сміються його однолітки. — Засранець!

Бекер промовчав. Щось у тому, що малий сказав раніше, привернуло його увагу. «Я приходжу сюди щовечора». І він подумав — а може, цей малий якимось чином мені допоможе?

— Вибач, — сказав Бекер, — Щось і не розчув, як тебе звуть.

— Двомасний.

— Двомасний? — здивувався Девід. — Дай-но здогадаюся... це через твою двоколірну голову?

— Ні фіга, Шерлоку.

— Гучне й красиве ім’я, нічого не скажеш. І добре запам’ятовується. Сам вигадав?

— У точку, — гордо відказав малий. — Я його невдовзі запатентую.

Бекер іронічно скривився.

— Ти хочеш сказати, що зареєструєш своє прізвисько як торгову марку?

Малий сконфужено промовчав.

— Для імені потрібна торгова марка, а не патент, — пояснив Бекер.

— Та яка різниця! — пригнічено вигукнув малий.

Пістрява публіка на майданчику вже покотом лежала від сміху. Двомасний підвівся й вирячився на Бекера.

— Що ти, у біса, від мене хочеш?

Девід на мить замислився. «Я хочу, щоб ти помив свою голову, почистив свій лексикон і влаштувався на роботу».

— Мені потрібна деяка інформація, — відповів він.

— Пішов у сраку.

— Я шукаю тут одну людину.

— А я її ні фіга не бачив.

— Я її не бачив, — поправив його Бекер і махнув офіціантці, що проходила повз них. Купивши в неї дві пляшки пива, він подав одну Двомасному. Хлопець був шокований. Відсьорбнувши пива, він підозріло зиркнув на Бекера.

— Ви до мене залицяєтеся, пане?

Бекер усміхнувся.

— Та ні. Я шукаю одну дівчину.

Двомасний верескливо розреготався.

— Та ні фіга ви тут нікого не знімете в такому прикиді!

Бекер нахмурився.

— А я й не збираюся тут нікого знімати. Мені просто треба з цією дівчиною поговорити. Може, ти мені в цьому допоможеш?

Двомасний поставив свою пляшку на стіл.

— Ви — мент?

Бекер похитав головою.

Малий підозріло звузив очі.

— А схожий на мента.

— Хлопчику, я — з Меріленду. Навіть якби я був ментом, то Іспанія — трохи за межами моєї юрисдикції, чи як ти вважаєш?

Здавалося, це запитання застукало хлопця зненацька.

— Мене звуть Девід Бекер. — І він усміхнувся, простягнувши через стіл руку.

Панк з огидою відсахнувся.

— Іди геть, гоміку!

Бекер забрав руку.

Хлопець глузливо всміхнувся.

— Я допоможу тобі, але за бабки.

Бекер підіграв йому.

— Скільки?

— Сто баксів.

Бекер нахмурився.

— Я маю лише песети.

— Та яка різниця! Нехай буде сто песет.

Обізнаність у курсах обміну — точно не коник Двомасного: сто песет дорівнювали приблизно вісімдесяти семи центам.

— Згода, — сказав Бекер, стукнувши своєю пляшкою об стіл.

Хлопець уперше всміхнувся.

— Згода.

— Гаразд, — мовив Бекер стишеним голосом. — Мені здається, дівчина, яку я шукаю, може тут зависати. Вона має червоно-біло-блакитну зачіску.

Двомасний зневажливо пирхнув.

— Сьогодні — річниця смерті Табу Іуди. І кожен має...

— Вона також вбрана у футболку з британським прапором, а у вусі — кулон у вигляді людського черепа.

На обличчі Двомасного з’явилася задумлива гримаса — він явно щось пригадав. Бекер побачив це й відчув приплив надії. Та через мить обличчя малого набуло суворого непроникного виразу. Гепнувши пляшкою об стіл, він вхопив Бекера за рукав і вигукнув:

— Ця дівчина ходить з Едуардо, дурню! Я б на твоєму місці остерігався! Хоч пальцем до неї доторкнешся — і він тебе вб’є!

РОЗДІЛ 56

Роздратована Мідж Мілкен вскочила до залу засідань, що напроти її кабінету. Посеред залу стояв величезний стіл із червоного дерева, прикрашений печаткою АНБ із черешні та горіху, стіни прикрашали три акварелі Маріона Пайка, а в кутках примостилися папороть у горщику, мармуровий бар для спиртних напоїв і водоохолоджувач фірми «Спарклет». Мідж налила собі склянку води, сподіваючись, що це хоч трохи заспокоїть її.

Зробивши ковток, вона поглянула у вікно. Крізь жалюзі лилося місячне сяйво й виблискувало на нерівностях стола. їй завжди здавалося, що це приміщення краще годилося для директорського офісу, ніж теперішній кабінет Фонтейна у фронтальній частині будівлі. Вікна зали засідань виходили не на автостоянку АНБ, а на вражаючий комплекс допоміжних споруд агентства — включно з куполом шифрувального відділу, цим островом передових технологій, що наче плив зарослою лісом ділянкою окремо від головних споруд. Будівлю шифру-пального відділу навмисне зводили під природним захистом кленів, тому з більшості вікон АНБ її не було видно: зате з директорського офісу він проглядався чудово. Мідж вважала зал засідань ідеальним місцем, звідки Цар мав би змогу оглядати свої володіння. Вона вже якось запропонувала Фонтейну перемістити свій офіс сюди, до тильної частини будівлі, але директор просто відповів: «Тільки не позаду». Фонтейн був не з тих людей, що відстають і плентаються позаду.

Мідж підняла жалюзі й поглянула на пагорби. Сумно зітхнувши, вона поволі повела очима туди, де розташовувався купол шифрувального відділу. Це завжди діяло на неї заспокійливо: той купол був наче блискучий маяк, що сяяв незалежно від години доби. Але цієї ночі, визирнувши у вікно, Мідж не відчула спокою. Вона швидко усвідомила, що дивиться не на купол, а в порожнечу, і притиснулася лицем до скла. Її охопила дика несамовита паніка. Унизу не було нічого, лише темрява. Шифровідділ зник!

РОЗДІЛ 57

Туалет шифрувального відділу не мав вікон, і тому темрява, що огорнула Сюзанну, була непроглядною. Якусь мить вона стояла, як укопана, намагаючись зорієнтуватися в просторі, а потім гостро відчула, як паніка охоплює все її тіло. Страшний зойк, що почувся з вентиляційної шахти, здавалося, і досі висів у повітрі. Попри зусилля Сюзанни побороти тваринний страх, його моторошне відчуття захопило й поглинуло її до останньої клітинки.

Мимоволі заметушившись, вона кинулася несамовито обмацувати двері кабінок та раковини. Збита з пантелику й дезорієнтована, Сюзанна крутилася в темряві з розпростертими руками, намагаючись уявити собі контури приміщення. Наштовхнувшись на сміттєвий бак, вона опинилася біля кахляної стіни. Вона вела рукою по стіні, поки так-сяк дісталася до дверей і судомно намацала ручку, а потім відчинила ривком двері і, спотикаючись, вийшла до зали шифрувального відділу.

Там вона вклякнула знову.

Приміщення шифровідділу змінилося. «Транскод» бовванів сірим силуетом у слабкому мерехтливому світлі, що пробивалося крізь купол. Усі верхні світильники згасли. Не світилися навіть кнопки електронного замку на дверях.

Коли очі призвичаїлися до темряви, Сюзанна побачила, що світло лине з відсунутого люка — слабка червона заграва службового освітлення — і рушила туди.

У повітрі відчувався слабкий запах озону. Жінка зазирнула в отвір. Фреонові трубки й досі вивергали клуби пари, підсвіченої червоними лампочками аварійного освітлення, надривно, верескливо гуділи генератори — тоді Сюзанна здогадалася, що увесь відділ перейшов на аварійне живлення. Крізь туман вона розгледіла Стретмора, який стояв на майданчику внизу. Перехилившись через поруччя, він вдивлявся в глибини гуркотливої шахти «Транскоду».

— Командире!

Та він не відповів.

Сюзанна ступила на драбинку. Гаряче повітря з підземелля хлинуло їй під спідницю. Сходинки були слизькі від конденсату. Жінка обережно спустилася на ґратчастий майданчик.

— Командире!

Стретмор не обернувся, він стояв і далі витріщався вглиб шахти. На його обличчі вона прочитала відсторонений вираз шоку. Сюзанна простежила за його поглядом через поруччя. Якусь мить їй не було видно нічого, окрім клубів пари. І раптом вона побачила. Побачила обриси тіла. Шістьма поверхами нижче. На якусь дещицю секунди воно виринуло з пасм пари. І знову зникло... І знову з’явилося — переплетена маса вивернутих людських кінцівок лежала під ними на глибині дев’яносто футів. То був Філ Картукян. Його тіло, розпростерте на гострих залізних ребрах головного генератора, було чорне й обвуглене. Впавши вниз, воно призвело до короткого замикання системи електроживлення шифрувального відділу.

Та наймоторошнішим видінням з усіх був не Картукян, а інший чоловік, що, пригнувшись, ховався в напівтемряві посередині довгих сходів. Цю мускулисту фігуру неможливо було сплутати ні з ким іншим. То був Ґреґ Ґейл.

РОЗДІЛ 58

— Меґан належить моєму другові Едуардо! Тримайся від неї подалі! — заверещав панк.

— А де вона? — спитав Бекер, і серце його несамовито закалатало.

— Пішов ти в сраку!

— Це надзвичайно важливо! — відрізав Бекер і схопив малого за руку. — Вона має перстень, що належить мені. Я їй заплачу. Багато грошей.

Двомасний спочатку закляк, а потім вибухнув істеричним сміхом.

— Ти хочеш сказати, що отой гидотний гівняний шматочок золота — твій?

Очі Бекера схвильовано розширилися.

— А ти його бачив?

Двомасний хитро кивнув.

— А де він тепер? — різко спитав Девід.

— Гадки не маю, — хихикнув малий. — Меґан приходила сюди й хотіла його прилаштувати.

— Тобто вона намагалася продати його?

— Не переймайся, чоловіче, у неї нічого не вийшло. Ти ані біса не тямиш у коштовностях і маєш поганий смак.

— А ти певен, що його ніхто не купив?

— За кого ти мене маєш? Щоб хтось купив оте лайно за чотириста баксів? Я сказав їй, що дам п’ятдесят, але вона хотіла більше. їй треба було забронювати квиток на літак.

Бекер відчув, як кров відхлинула у нього від обличчя.

— Куди ж?

— Та до отого довбаного Конектикуту, — відрізав Двомасний. — Еді сам не свій від горя.

— Кажеш — Конектикут?

— Ти що — глухий? Так, Конектикут. Повертається до матусі й татка. До їхнього маєтку в передмісті. Вона страшенно обламалася з родиною, у якої мешкала за домовленістю тут, в Іспанії. У них навіть води гарячої не було.

У Бекера до горла підкотився клубок.

— А коли вона відлітає?

Двомасний підкотив очі.

— Коли? — Він розсміявся. — Вона вже давно поїхала звідси. Подалася до аеропорту години дві тому. То — найкраще місце сплавити перстень — багаті туристи і всяка інша срань. Як тільки вона матиме на руках гроші, відразу ж полетить.

Тупий біль простромив Девідові груди. «Це вже починає скидатися на поганий жарт», — подумалося йому. Бекер помовчав, а потім спитав:

— А як її прізвище?

Двомасний на мить замислився — і стенув плечима.

— А на який рейс вона збиралася потрапити?

— Меґан щось казала про «Очманілий аероплан».

— «Очманілий аероплан»?!

— Еге ж. Турне на вихідні без перерви на сон: Севілья, Мадрид та Ля Гвардія. Через те, що спати нема коли, його ще звуть «червонооке турне». Студенти та школярі літають цим рейсом, бо він дешевий. Сидять собі у хвості літака, смалять чинарики з маріхуаною і чманіють. Тому він і зветься «Очманілий аероплан».

— Клас! — простогнав Бекер і пригладив волосся. — А о котрій вирушає цей рейс?

— Рівно о другій ранку кожної суботи. Мабуть, вона вже десь над Атлантикою.

Бекер поглянув на годинник — 1:45, і розгублено повернувся до малого.

— Ти сказав, що рейс о другій ранку?

Панк кивнув і розсміявся.

— Схоже, що ти облажався, чоловіче.

Бекер сердито показав йому на свій годинник.

— Але ж до другої ще цілих-п’ятнадцять хвилин!

Двомасний здивовано витріщився на годинник.

— Оце так! Ні фіга собі! — розсміявся він. — Зазвичай я натоптуюся до такого стану лише десь о четвертій ранку!

— А як найшвидше потрапити до аеропорту? — перервав його Бекер.

— На таксі, стоянка — біля входу.

Бекер витягнув зі своєї кишені купюру в тисячу песет і всу-нув у руку малому.

— Дякую, старий! — гукнув Двомасний услід Бекеру. — Якщо зустрінеш Меґан, передай від мене привіт! — Та Бекера вже й слід прохолов.

Двомасний зітхнув і потеліпався до танцювального майданчика. Він був надто п’яний, щоб помітити, як за ним слідкував чоловік в окулярах із дротяною оправою.

А Бекер, вискочивши надвір, подався шукати таксі. Та стоянка була порожня. Він підбіг до дебелого викидайла.

— Таксі!

Викидайло похитав головою.

— Demasiado temprano. Ще рано.

«Рано? — подумки вилаявся Бекер. — Уже друга година ранку!»

— Pidame uno! Викличте мені таксі!

Чоловік витягнув мобільну рацію. Сказавши кілька слів, він вимкнув пристрій і сказав:

— Viente minutos.

— Через двадцять хвилин? — роздратовано скрикнув Бекер. — А коли буде автобус?

Викидайло смикнув плечима.

— Через сорок п’ять хвилин.

Бекер здійняв у відчаї руки. «Чудово, чорт забирай!» Раптом його увагу привернув шум маленького моторчика. Він був схожий на звук мотопилки. То на старому моторолері «Веспа-250» на автостоянку в’їхав якийсь підліток та його обвішана ціпками подруга. Спідниця дівчини високо задерлася на стегнах, але їй, здавалося, було байдуже. Бекер кинувся до них.

«Аж не віриться, що я це роблю, — промайнуло в нього в голові. — Я ж ненавиджу мотоцикли та мопеди».

Підскочивши до водія, він заволав:

— Я заплачу вам десять тисяч песет, якщо ви довезете мене до аеропорту!

Не звернувши на нього ані найменшої уваги, хлопець вимкнув двигун.

— Двадцять тисяч! — випалив Бекер. — Мені терміново треба до аеропорту!

Підліток поглянув на нього.

— Scusi? Перепрошую? — То був італієць.

— Aeropórto! Per favore. Sulla Vespa! Venti mille peseta!

Італієць окинув поглядом свій маленький старенький мопед і розсміявся.

— Venti mille pesete? La Vespa?

— П’ятдесят тисяч! — запропонував Бекер. То було приблизно чотириста доларів.

Італієць задумливо всміхнувся.

— Dov’é la plata? A де готівка?

Бекер витягнув із кишені п’ять купюр по десять тисяч песет і подав підлітку. Італієць взяв гроші й передав їх своїй подрузі. Дівчина вхопила купюри й засунула під блузку.

— Grazie! — радісно просіяв хлопець. І кинув Бекеру ключі від «Веспи». А потім узяв за руку свою подругу, і вони, весело сміючись, побігли до клубу.

— Aspetta! — заволав їм услід Бекер. — Стривайте! Я ж хотів, щоб мене підвезли!

РОЗДІЛ 59

Сюзанна сперлася об руку командира Стретмора, і той допоміг їй вибратися драбиною до приміщення шифрувального відділу. Образ Філа Картукяна, що лежав розбитий та обгорілий на охолоджувальних ребрах генераторів, назавжди закарбувався в її свідомості. Від думки про те, що десь там, у підземному череві шифровідділу ховається Ґейл, у неї паморочилося в голові. Правда була страшна й беззаперечна — це Ґейл зіштовхнув молодого інженера вниз.

Сюзанна прошкандибала повз силует «Транскоду» назад, до парадного входу шифрувального відділу, до дверей, крізь які вона увійшла сюди кілька годин тому. Похапливе натискання на неосвітлені кнопки електронного замка нічого не дало: вона потрапила в пастку, і шифровідділ став для неї тюрмою. Його купол вивищувався як супутник на відстані сто дев’ять ярдів від головної споруди АНБ, і увійти до нього можна було лише крізь парадні двері. Оскільки шифровідділ виробляв власний електричний струм, то в комутаторній могли навіть не здогадуватися, що вони потрапили в халепу.

— Головну мережу вибило, — сказав Стретмор, підходячи ззаду. — Ми на аварійному живленні.

Аварійне живлення шифрувального відділу було спроектоване таким чином, що «Транскоду» та системам охолодження надавалася перевага перед рештою систем, включно з освітленням та дверима. У такий спосіб забезпечувалася безперервність роботи суперкомп’ютера під час несподіваного збою в електропостачанні. Особливо під час виконання комп’ютером важливої операції. Це означало також, що «Транскод» за жодної обставини не мусив функціонувати без своєї фреонової системи охолодження, бо в неохолоджуваному замкненому просторі жар від трьох мільйонів процесорів міг сягнути небезпечного рівня і, спричинивши пожежу, знищити аж надто дорогу апаратуру. Про такий сценарій розвитку подій навіть думати боялися.

Сюзанна щосили намагалася зорієнтуватися в просторі. Образ Картукяна, що лежав на ребрах генераторів, ніяк не йшов у неї з голови і заважав думати. Вона знову потицяла пальцями на кнопки замка. І знову марно.

— Скасуйте прогін програми! — наказала вона.

Якщо скомандувати «Транскоду» припинити пошук пароля для «Цифрової фортеці», то його мікросхеми вимкнуться й вивільнять достатньо аварійного живлення, щоб двері знову запрацювали.

— Вгамуйтеся, Сюзанно, — озвався Стретмор і заспокійливо поклав їй руку на плече.

Дотик його руки вивів Сюзанну із запамороченого стану. Вона пригадала, навіщо йшла до Стретмора і, різко повернувшись на п’ятах, вигукнула:

— Командире! Північна Дакота — це Ґреґ Ґейл!

У темряві запала, здавалося, нескінченно довга тиша. Та нарешті Стретмор заговорив, і в його голосі було більше подиву, аніж потрясіння.

— Про що ви кажете?

— Про Ґейла... — прошепотіла Сюзанна. — Північна Дакота — це він.

Знову запала тиша; Стретмор обмірковував почуте.

— «Слідопит»? — непевно спитав він. — Це «слідопит» його вирахував?

— «Слідопит» і досі не повернувся. Ґейл перервав його роботу!

І Сюзанна пояснила шефу, як Ґейл зупинив її пошукову програму і як вона знайшла електронні повідомлення, що їх прислав Танкадо на адресу Ґейла. І знову настала довга тиша. Стретмор із сумнівом похитав головою.

— Ґреґ Ґейл не може бути страхувальником Танкадо! Це ж абсурд! Танкадо ніколи б не довірився Ґейлу.

— Командире! — наполягала Сюзанна. — Ґейл одного разу вже нас підставив — зі «Стрибунцем». Танкадо довіряв йому.

Здавалося, Стретмор не знав, що відповісти.

— Скасуйте прогін програми, — благально попрохала Сюзанна. — Ми вирахували Північну Дакоту. Викличте відомчу охорону й ушиваймося звідси.

Стретмор підняв угору руку, ніби просив іще мить на роздуми.

Сюзанна знервовано глянула в бік люка, але отвору не побачила, бо його заступав «Транскод», але червонувате світіння з нього відбивалося на блискучих кахлях підлоги, як спалахи пожежі на льоду.

«Нумо, командире, викликай охорону! Скасуй програму! І ходімо геть звідси!» — благала вона подумки.

Раптом Стретмор сіпонувся.

— Ідіть за мною, — сказав він і широким упевненим кроком рушив до люка.

— Командире! Ґейл небезпечний! Він...

Але Стретмор уже зник у темряві. Сюзанна поквапилася за ним. Обійшовши «Транскод», командир наблизився до отвору в підлозі, став над ним і зазирнув у шахту, з якої валив пар. Потім окинув поглядом темне приміщення шифровідділу, нагнувся й потягнув на себе важку ляду люка. Вона описала в повітрі низьку дугу й гепнулася вниз з оглушливим гуркотом. І знову шифрувальний відділ перетворився на тиху темну печеру. Схоже, Північна Дакота потрапив у пастку. Його запечатали.

Стретмор став навколішки й повернув важкий стопор-метелик. Той крутнувся і став на місце. Підземелля було запечатане.

Але ні Стретмор, ні Сюзанна не почули, як хтось, тихо ступаючи, пройшов до блоку № 3.

РОЗДІЛ 60

Двомасний попрямував дзеркальним коридором із бару під відкритим небом до танцювального майданчика. Зупинившись біля дзеркала, щоб поправити англійську булавку, він побачив позаду себе чиюсь зловісну постать. Він був крутнувся, та не встиг. Пара залізних рук притиснула його обличчям до скла.

Панк спробував вивернутися.

— Едуардо, чоловіче, це ти? — Двомасний відчув, що перед тим, як притиснути його до скла, невідомий торкнувся його гаманця. — Еді! — вигукнув підліток. — Припини дуріти! Тут один тип питався про Меґан. — Та нападник не відпускав його, тримаючи залізною хваткою. — Еді, чуваче, припини негайно!

Та коли Двомасний нарешті зиркнув у дзеркало, то побачив, що чоловік, який пришпилив його до дзеркала, зовсім не схожий на його приятеля. Обличчя незнайомця було вкрите шрамами та побите віспою. Пара байдужих очей вирячилися на нього з-за окулярів у дротяній оправі. Чоловік нахилився, приклеївшись ротом до вуха хлопця, і спитав химерним здушеним голосом:

— Adónde fué? Куди він поїхав?

Ці слова прозвучали якось огидно й шепеляво, від чого панк закляк, паралізований страхом.

— Куди він поїхав? — повторив голос. — El Americano.

— До... до аеропорту. Aeropuerto, — відповів, заїкаючись, Двомасний.

— Аеропуерто? — перепитав чоловік, пильно вдивляючись темними очима у відображення губ хлопця в дзеркалі.

Панк кивнув.

— Tenía el anillo? Перстень — у нього?

Перепуджений малий похитав головою.

— Ні.

— Viste el anillo? Ти той перстень бачив?

Двомасний помовчав. «Яка ж відповідь правильна?»

— Ти бачив той перстень? — настійливо перепитав приглушений голос.

Хлопець ствердно кивнув, гадаючи, що чесність піде йому на користь. Та не пішла. Через кілька секунд він сповз на підлогу з переламаною шиєю.

РОЗДІЛ 61

Джабба лежав на спині, наполовину увібравшись до розібраного головного комп’ютера. У роті він тримав ліхтарик у вигляді авторучки, у руці — паяльник, а на череві в нього лежала велика графічна схема. Він щойно закінчив приєднувати новий комплекс атенюаторів до пошкодженої материнської плати, коли ожив його стільниковий телефон.

— От зараза! — вилаявся він, намацуючи пристрій крізь купу кабелів. — Джабба слухає.

— Джаббо, це Мідж.

Комп’ютерник відразу ж повеселішав.

— Двічі за одну ніч? Дивись, підуть чутки.

— У шифровідділі виникли проблеми. — Міджин голос лунав напружено.

Джабба насупився.

— Ми ж уже про це сьогодні з тобою перетерли, пам’ятаєш?

— Це проблема зі струмом.

— Та я ж не електрик. Зателефонуй до відділу інженерного забезпечення.

— Купол — темний.

— То тобі ввижається. Іди додому й відпочинь. — І Джабба повернувся до своєї схеми.

— Темний, хоч в око стрель! — заволала Мідж.

Джабба зітхнув і відклав убік тоненький ліхтарик.

— Мідж, по-перше, там є автономне живлення, тому в куполі не може бути темно, хоч в око стрель. По-друге, Стретмору трохи краще видно, що відбувається в шифровідділі, аніж мені звідси. Чому б тобі йому не зателефонувати?

— Тому що це стосується безпосередньо його. Він щось приховує.

Джабба підкотив очі.

— Мідж, дорогенька, я тут увесь обплутаний кабелями, у мене повно роботи. Якщо хочеш зустрітися — я все кидаю й біжу до тебе. Якщо ні — то зателефонуй до відділу інженерного забезпечення.

— Джаббо, це серйозно. Я інтуїтивно відчуваю, що серйозно.

«Вона інтуїтивно відчуває? Тоді це дійсно дуже серйозно, — подумав Джабба. — Знову Мідж сіла на свого улюбленого коника».

— Якщо це не турбує Стретмора, значить, це не турбує й мене.

— У шифровідділі темно, як у могилі, чорт тебе забирай!

— А може, то просто Стретморові закортіло на зорі подивитися?

— Джаббо, я не збираюся з тобою жарти жартувати!

— Добре, добре, — пробурчав він, спираючись на лікоть. — Може, там закоротило генератор. Як тільки я тут закінчу, то сходжу до шифровідділу і...

— А аварійне живлення? — настійливо спитала Мідж. — Якщо генератор згорів, то чому не працює аварійне живлення?

— Не знаю. Можливо, Стретмор і досі ганяє «Транскод», і той споживає все аварійне живлення. На решту устаткування просто не вистачає напруги.

— Чому ж він тоді не зупиняє його роботу? Може, це через вірус? Ти раніше казав щось про вірус.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — вибухнув Джабба. — Я ж тобі казав, що в шифрувальному відділі вірусів бути не може! Ти вже дістала своїм параноїчним страхом!

Потойбіч лінії запала довга тиша.

— О Мідж, вибач телепня, — стурбовано проворкотів Джабба. — Я тобі все поясню. — Його голос напружився. — По-перше, ми маємо «Лабети» — буквально жоден вірус не зможе крізь них проскочити. По-друге, якщо сталася відмова в мережі живлення, то апаратна проблема, механічна. Віруси не переривають живлення електрострумом, вони нападають на програмне забезпечення та дані. Що б там не відбувалося тепер у шифровідділі, воно жодним чином не пов’язане з вірусом.

Мовчанка.

— Мідж, ти мене слухаєш?

Відповідь Мідж була холодною, як крига.

— Джаббо. Я — на роботі. І я не збираюся вислуховувати, як на мене гримають за те, що я її виконую. Коли я телефоную запитати, чому устаткування вартістю в мільярди доларів поринуло в темряву, то я сподіваюся на професійну відповідь.

— Слухаюся, пані.

— Вистачить простого «так» чи «ні». Чи існує можливість того, що проблема в шифрувальному відділі пов’язана з вірусом?

— Мідж... я ж тобі вже сказав.

— Так чи ні. Може до «Транскоду» потрапити вірус?

Джабба зітхнув:

— Ні, Мідж. Не може. Це абсолютно неможливо.

— Дякую.

Комп’ютерник удавано хихотнув і спробував розрядити напруження.

— Окрім одного випадку: якщо Стретмор сам не створить вірус і не підкине його до «Транскоду» в обхід фільтрів.

Мідж спантеличено замовкла. А коли озвалася, то в її голосі з’явилися зловісні нотки:

— Кажеш, Стретмор може обійти «Лабети?»

Джабба зітхнув:

— Я пожартував, Мідж. — Але він зрозумів, що вже було пізно.

РОЗДІЛ 62

Командир та Сюзанна стояли біля зачиненого люка й сперечалися — що робити далі.

— Там, унизу, — мертвий Філ Картукян, — наполягав Стретмор. — Якщо ми викличемо допомогу, тут зчиниться безлад.

— То що ж ви пропонуєте? — сердито спитала Сюзанна, якій хотілося одного — якомога швидше забратися звідси.

Стретмор на мить замислився.

— Не питайте мене, як це сталося, — сказав він, поглянувши на замкнений люк, — Але схоже, ми щойно — і мимоволі — знайшли й нейтралізували Північну Дакоту. — Він ошелешено похитав головою. — Нам дуже пощастило, мушу вам сказати. — Здавалося, він і досі не міг усвідомити, що Ґейл був утаємничений у план Танкадо. — Як на мене, пароль Ґейла схований десь у його терміналі або вдома. Але хоч так, хоч сяк, а він потрапив у пастку.

— Чому б тоді не викликати охоронців будівлі, щоб вони відвезли його куди слід?

— Ще не час, — відповів Стретмор. — Якщо інженери-системники виявлять статистику про оцей нескінченний прогін, у нас з’явиться купа нових проблем. Я хочу знищити всі сліди «Цифрової фортеці» ще до того, як ми відчинимо двері.

Сюзанна неохоче кивнула. Це був гарний план. Коли охоронці витягнуть Ґейла з підвалу і звинуватять його у вбивстві Картукяна, він, скоріш за все, почне погрожувати, що розповість усьому світу про «Цифрову фортецю». Та всі речові докази на той момент вони вже знищать — і Стретмор буде клеїти дурня: нескінченний прогін? незламний алгоритм? — який абсурд! Хіба Ґейл не чув про принцип Берґовського?

— Ось що нам треба зробити. — І Стретмор спокійно виклав свій план. — Ми знищуємо листування Ґейла з Танкадо, усі записи про те, що я обійшов фільтри, усі системні аналізи, зроблені Картукяном, дані оперативного монітора — все-все. «Цифрова фортеця» зникає. Її ніколи тут не було. Ми знищуємо пароль Ґейла й молимо Бога, щоб Девід знайшов ту копію пароля, яку мав Танкадо.

«Девід», — промайнуло в Сюзанниній голові, але вона відразу ж витіснила думку про коханого зі своєї свідомості. Бо мусила зосередитися на поточній справі.

— Я займуся лабораторією системної безпеки, — сказав Стретмор. — Статистикою оперативного монітора, статистикою впливу мутацій, активними блоками. А ви займіться блоком № 3. Зітріть усі електронні повідомлення Ґейла. Усі записи про його листування з Танкадо, усе, де згадується про «Цифрову фортецю».

— Гаразд, — відповіла Сюзанна, зосереджуючись на завданні. — Я зітру увесь жорсткий диск Ґейла. І все переформатую.

— Ні! — жорстко заперечив Стретмор. — Цього робити не треба. Скоріш за все, свою копію пароля Ґейл сховав десь там. Вона мені потрібна.

Сюзанна ошелешено роззявила рота.

— Вам потрібен пароль? А я гадала, що суть завдання — цей пароль знищити!

— Правильно. Але мені потрібна копія. Я хочу зламати цей бісів файл і поглянути на програму Танкадо.

Сюзанна поділяла цікавість шефа, але інтуїція підказувала, що відмикання алгоритму «Цифрової фортеці» — то не мудрий крок, хоч як цікаво це не було б. Наразі ця вбивча програма була надійно замкнена у своєму склепі й абсолютно нешкідлива. Як тільки ж він її розшифрує...

— Командире, а чи не буде краще для всіх нас просто...

— Мені потрібен пароль, — відказав Стретмор.

Сюзанна мала визнати, що відтоді, як уперше почула про «Цифрову фортецю», вона відчувала певний суто науковий інтерес до того, як Танкадо примудрився створити її. Саме її існування суперечило найфундаментальнішим правилам криптографії. Сюзанна зміряла командира поглядом.

— Ви знищите цей алгоритм відразу ж після того, як ми побачимо його?

— Безслідно.

Сюзанна нахмурилася. Вона розуміла, що пароль Ґейла знайдеться не відразу. Виявляти довільний пароль на одному з жорстких дисків блоку № 3 було приблизно те саме, що шукати загублену шкарпетку в спальні завбільшки з Техас. Комп’ютерний пошук дає результати лише тоді, коли ти знаєш, що шукаєш. А цей пароль був довільний. Однак, на щастя, шифрувальний відділ часто мав справу з довільним матеріалом, тож Сюзанна й кілька її колег розробили складний процес, відомий як неузгоджений пошук. Його суть полягала в тому, що комп’ютеру ставили завдання дослідити кожен ланцюжок символів на його жорсткому диску, звірити кожен ланцюжок із величезним словником, і позначити ті з ланцюжків, що видадуться йому безглуздими або довільними. Постійне уточнення параметрів — то була непроста робота, але здійсненна.

Сюзанна знала, що завдання з виявлення пароля випало саме їй цілком логічно. Вона зітхнула, сподіваючись, що їй не доведеться про це пожалкувати.

— Якщо все піде як слід, то це займе в мене приблизно півгодини.

— Тоді — берімося за роботу, — сказав Стретмор. Поклавши руку Сюзанні на плече, він повів її крізь темряву до блоку № 3.

А над ними крізь купол виднілося неозоре зоряне небо. «Цікаво, чи бачить Девід у Севільї ці самі зірки?» — подумалося Сюзанні.

Коли вони наблизилися до масивних скляних дверей блоку № 3, Стретмор стиха вилаявся. Клавіатура замка на дверях не світилася, а значить, відімкнути їх було неможливо.

— От зараза, — вилаявся він. — Я й забув, що немає струму.

Він уважно обдивився ковзні двері і вперся долонями у скло. А потім натиснув на них убік, намагаючись штовхнути в пазах і відчинити. Та його спітнілі руки ковзнули по склу. Він витер їх об брюки і спробував ще раз. Тепер двері посунулися й відчинилися на тоненьку шпарину.

Сюзанна, побачивши ознаки прогресу, стала позаду шефа й теж узялася штовхати. Двері відчинилися приблизно на дюйм, їх вдалося на якусь мить утримати, але протидія пневматичного тиску була надто великою — двері пружно смикнулися назад і замкнулися знову.

— Стривайте, — зупинила Стретмора Сюзанна і стала попереду нього. — А тепер попробуймо знову.

І вони щосили налягли на двері. І знову ті розчинилися приблизно на дюйм. Із блоку № 3 виринув слабкий промінчик блакитного світла; термінали були й досі увімкнені: вони вважалися критично важливими для роботи «Транскоду», і тому на них подавалося аварійне живлення.

Упершись носками балеток у підлогу, Сюзанна натиснула сильніше. І двері поволі поповзли. Стретмор змінив положення, щоб узятися зручніше. Ухопившись руками за одвірок лівої половини ковзних дверей по центру, він тягнув їх на себе, а Сюзанна штовхала праву половину в протилежному напрямку. І двері почали розходитися, хоча надзвичайно важко й повільно. Ось їхні половинки розділилися вже на цілий фут.

— Не відпускайте! — кинув Стретмор, сопучи від натуги. — Іще трохи.

І вони сильніше налягли на двері.

Сюзанна ступила вбік і вставила в отвір плече. І знову стала штовхати двері, тепер уже під зручнішим кутом. Двері натужно опиралися, немов живі.

Не встиг Стретмор її зупинити, як тендітна Сюзанна вже прослизнула в отвір. Шеф запротестував, але вона його не слухала, бо їй хотілося якомога швидше забратися геть із шифровідділу. Сюзанна знала Стретмора досить добре, щоб розуміти: вона нікуди не піде доти, поки не знайде пароль Ґейла.

Розташувавшись по центру отвору, Сюзанна щосили налягла на двері. А вони, здавалося, щосили впиралися. Раптом у Сюзанни зісковзнули руки — і двері рвучко поїхали на неї. Стретмор щосили намагався їх зупинити, але то було понад його сили. Та поки двері з ляскотом зачинялися, Сюзанна протиснулася всередину й безсило рухнула на підлогу блоку № 3.

Командир наліг на двері й насилу спромігся розчинити їх на маленьку щілинку.

— Господи, Сюзанно, з вами все гаразд?

Сюзанна встала й обтрусила одяг.

— Прекрасно.

Вона озирнулася. Блок № 3 був безлюдний, лише світилися монітори комп’ютерів, а їхній голубуватий відблиск надавав приміщенню зловісного примарного вигляду. Вона повернулася до Стретмора й поглянула на нього крізь щілину у дверях. Його обличчя в голубому світлі моніторів видавалося блідим і хворобливим.

— Сюзанно, — сказав він. — Мені потрібно двадцять хвилин, щоб знищити файли в лабораторії системної безпеки. Коли не залишиться жодного сліду, я піду до свого термінала й вимкну «Транскод».

— Не баріться, — відповіла Сюзанна, поглянувши на важкі скляні двері. Вона знала, що допоки «Транскод» не припинить споживати аварійну електроенергію, вона залишатиметься в блоці № 3, як у тюрмі.

Стретмор відпустив двері — і вони різко замкнулися. Сюзанна бачила крізь скло, як командир зникає в темряві шифрувального відділу.

РОЗДІЛ 63

Новопридбаний моторолер Бекера натужно ревів, коли мчав під’їзною дорогою до севільського аеропорту. Від нічного холоду та напруження Девідові пальці геть усі побіліли. Його годинник показував другу ночі за місцевим часом.

Наблизившись до головного термінала, Девід виїхав на тротуар і мало не на ходу зістрибнув із мопеда. Той заторохтів по асфальту, стрельнув вихлопом і завмер. Бекер кинувся до обертальних дверей. Ноги були як ватні й погано слухалися.

«Тепер — або ніколи», — поклявся він подумки.

Термінал був стерильно-чистий і добре освітлений. Людей ніде не видно, лише прибиральник полірував підлогу. З протилежного боку просторого вестибюля продавчиня квитків замикала конторку представництва авіалінії «Іберія ерлайнз». Бекер сприйняв це як поганий знак.

Він швидко підбіг до продавчині.

— El vuelo a los Estados Unidos?

Приваблива андалузійка за конторкою поглянула на нього і всміхнулася, перепрошуючи.

— Acaba de salir. Ви трохи спізнилися. — Її слова зависли в повітрі надовго.

«Я спізнився». Бекер похнюплено опустив плечі.

— На той рейс були вільні місця?

— О, багато, — всміхнулася жінка. — Літак майже порожній. Але на рейс на восьму ранку теж є багато вільних...

— Мені треба знати, чи моя подруга потрапила на той рейс. У неї був квиток без місця.

Жінка нахмурилася.

— Вибачте, пане. Сьогодні вночі було кілька пасажирів із квитками без місця, але згідно з нашими правилами конфіденційності...

— Це надзвичайно важливо, — наполіг Бекер. — Мені просто треба знати, потрапила вона на цей рейс чи ні. І все.

Жінка кивнула з розумінням.

— Закохані посварилися?

Бекер на мить задумався. А потім сором’язливо всміхнувся.

— А що — це так помітно?

Жінка підморгнула.

— А як звуть цю жінку?

— Меґан, — із сумом проказав Девід.

Продавчиня чемно всміхнулася.

— А ваша дама має прізвище?

Бекер повільно випустив із легенів повітря. «Так, але я його не знаю!»

— Узагалі-то, ситуація досить складна. Ви сказали, що літак був майже порожній. Може, ви б якось...

— Та як же я можу вам допомогти, не знаючи прізвища...

— Послухайте, — перервав її Девід, бо в нього виникла інша ідея. — А ви були на роботі всю ніч?

Жінка кивнула.

— Я працюю від сьомої до сьомої.

— Тоді ви, можливо, бачили її. Вона — молода дівчина. їй десь п’ятнадцять або шістнадцять. А її зачіска... — Та не встиг Девід договорити, як зрозумів, що серйозно помилився.

Очі продавчині квитків підозріло звузилися.

— Вашій коханці — п’ятнадцять років?

— Та ні! — з відчаєм вигукнув Девід. — Просто я хотів сказати, що... — «От зараза!» — Може, ви все ж таки допоможете мені, бо це дуже важливо.

— Перепрошую, але не можу, — холодно відказала жінка.

— Та це зовсім не те, що ви думаєте. Мені просто треба...

— Доброї ночі, пане. — Жінка грюкнула металевою решіткою і зникла в задній кімнаті.

Бекер простогнав, підкотивши очі під лоба: «Розумно, Девіде, дуже розумно з твого боку. — Він окинув поглядом безлюдний вестибюль. Нікого й нічого. — Напевне, вона продала перстень і встигла на рейс».

І рушив до прибиральника.

— Has vista a una nina? — спитав він, перекрикуючи дзижчання пристрою для натирання кахлів. — Ви дівчину бачили?

Літній чоловік простягнув руку й вимкнув натирач.

— Га?

— Una niña! — повторив Бекер. — 3 червоно-біло-блакитним волоссям.

Прибиральник розсміявся.

— Qué fea. Яка гидота. — Він похитав головою і знову взявся за роботу.

Девід Бекер стояв на просторому майданчику термінала безлюдного аеропорту, міркуючи, що ж робити далі. Цей вечір узагалі став комедією помилок. А слова Стретмора й досі гупали в нього в голові: «Не телефонуйте, доки не дістанете персня». Глибока втома накотилася на нього. Якщо Меґан продала перстень і встигла на рейс, це означає, що перстень як у воду впав.

Бекер заплющив очі і спробував зосередитися. Що ж робити далі? Який наступний крок? Він вирішив подумати про це трохи пізніше. Бо спочатку йому треба було здійснити терміновий візит до туалету.

РОЗДІЛ 64

Сюзанна стояла сама в тьмяно освітленому блоці № 3. Її завдання було простим: увійти до термінала Ґейла, знайти його пароль і видалити всю кореспонденцію з Танкадо. Від «Цифрової фортеці» й сліду не має залишитися.

Страх, збурений наміром Стретмора зберегти пароль, щоб відімкнути ним «Цифрову фортецю», знову прокрався в її душу. їй було тривожно від шефового наміру випробувати долю; бо до цього щастило. Північна Дакота дивом опинився в них під носом і спіймався в пастку. Єдиним невирішеним лишалося питання з Девідом: він мав знайти пароль. Сюзанна сподівалася, що в нього все йде нормально.

Просуваючись по кімнаті, Сюзанна намагалася впорядкувати думки. Дивно, але чомусь тепер у цьому звичному приміщенні вона відчувала неясну тривогу. У темряві в блоці № З усе здавалося лиховісним та чужим. Та було там іще дещо. Сюзанна на мить завагалася й поглянула на замкнені двері.

«Утекти звідси неможливо. Двадцять хвилин», — нагадала вона собі.

Наближаючись до термінала Ґейла, вона відчула дивний мускусний запах — зовсім незвичний для блоку № 3. «Може, то дейонізатор зламався?» — подумалося їй. Цей запах видався їй знайомим, і від цієї думки по спині пробігся лячний холодок. Сюзанна уявила Ґейла, замкненого внизу, у величезній в’язничній камері, наповненій парою. «Невже він щось підпалив?» Вона поглянула на вентиляційні отвори і принюхалася. Але запах, здавалося, линув звідкись поблизу.

Сюзанна поглянула на мереживні двері міні-кухні. І вмить розпізнала той запах: то був одеколон... і піт.

Вона різко відсахнулася, не очікуючи побачити те, що побачила: з-за мереживних пластинок дверцят міні-кухні на неї впритул дивилися двійко очей. За якусь мить жахлива правда вдарила їй у свідомість: «Ґреґ Ґейл не замкнений у підземеллі — він тут, у блоці № 3! Він встиг вислизнути нагору, перш ніж Стретмор замкнув люк. І йому дістало сил самотужки відімкнути заблоковані двері».

Сюзанна колись чула, що тваринний страх паралізує, але тепер вона переконалася, що то — міф. У ту саму мить, коли її мозок усвідомив, що відбувається, вона вже була в русі: незграбно задкувала в темряві й думала про одне — про втечу.

Але тієї самої миті в міні-кухні пролунав гучний тріск. То Ґейл, який тихцем сидів на електроплиті, викинув уперед ноги і, наче двома таранами, висадив мереживні дверцята. Вискочивши в кімнату, він розмашистими кроками пустився навздогін.

Сюзанна кинула позаду себе на підлогу торшер, сподіваючись, що Ґейл через нього перечепиться, та за мить почула, як він із легкістю перестрибнув через нього. Ґейл швидко наздоганяв її.

Коли він правою рукою вхопив Сюзанну за талію, їй здалося, що тіло обпекло ударом сталевим прутом. їй забило дух, і вона аж охнула від болю. А Ґейл уже стискав своїм міцним біцепсом грудну клітку жінки.

Сюзанна несамовито пручалася. Вона примудрилася поцілити Ґейлові ліктем у перенісся. Він відпустив її і вхопився руками за ніс. А потім впав на коліна, затуливши обличчя руками.

— Ах ти ж, сучко! — заверещав він від болю.

Сюзанна кинулася до дверей із пневматичним приводом, марно молячи Бога, щоб у цей момент Стретмор відновив живлення й двері розчинилися. Натомість вона спіймала себе на тому, що відчайдушно гамселить у скло.

Ґейл із заюшеним носом, важко спотикаючись, підбіг до неї. Мить — і він знову вхопив її: однією рукою за груди, а другою — за живіт. І потягнув від дверей.

Сюзанна дико заверещала, марно намагаючись вивільнитися з хватки.

Він відтягнув її від дверей і притиснув до себе. Пряжка його ременя боляче вп’ялася Сюзанні в хребет.

Сюзанну страшенно здивувала його фізична сила. А він уже тягнув її назад по килиму так, що в неї поспадали туфлі. А потім рвучко підняв і кинув на підлогу поруч зі своїм терміналом.

Мить — і Сюзанна вже лежала на спині. Її спідниця зібгалася, високо закотившись до стегон, верхній ґудзик її блузки відстебнувся, і в голубому світлі моніторів було видно, як здіймаються й опускаються її груди.

Із жахом жінка дивилася на Ґейла, що сидів на ній верхи, міцно притискаючи її до підлоги. Вона не могла розгадати виразу його очей. Схоже, то був страх. Чи лють? Він свердлив поглядом її тіло, і нова хвиля паніки охопила Сюзанну.

Ґейл умостився в неї на животі й пронизував жінку крижаним поглядом. Сюзанна вмить пригадала все, що колись вчила про самозахист. Вона спробувала було чинити спротив, та її тіло не слухалося — воно, заніміло. Сюзанна заплющила очі.

«Господи милосердний, не треба. Ні!»

РОЗДІЛ 65

Брінкергоф нервово походжав Міджиним кабінетом.

— Ніхто не може обійти «Лабети». Це ж неможливо!

— А от і ні! — відрізала Мідж. — Я щойно розмовляла з Джаббою. Він сказав мені, що минулого року встановив перепускний пристрій.

Персональний помічник директора АНБ недовірливо поглянув на неї.

— Щось я ніколи про це не чув.

— І ніхто не чув. Бо це було зроблено тихцем.

— Але ж, Мідж, — заперечив Брінкергоф. — Джабба мусить дотримуватися правил безпеки! Він ніколи не встановив би перепускник, щоб обійти...

— Його змусив Стретмор, — перервала вона.

Брінкергофу здалося, що він чує, як натужно крутяться коліщатка в Міджиній голові.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як минулого року Стретмор викрив оту антисемітську мережу в Каліфорнії?

Брінкергоф кивнув. То був один із найбільших минулорічних успіхів Стретмора. Розшифрувавши суперкомп’ютером перехоплене закодоване повідомлення, він викрив змову: планували підірвати бомбу в юдейській школі в Лос-Анджелесі. Він встигнув розшифрувати надіслане терористами повідомлення лише за дванадцять хвилин до призначеного вибуху. А потім, швидко зателефонувавши, куди треба, врятував життя трьохсот школярів.

— Так от, — вела далі Мідж, стишивши голос, — як повідомив мені Джабба, Стретмор перехопив оте повідомлення ще за шість годин до того, як мала вибухнути бомба.

Брінкергоф ошелешено роззявив рота.

— Але ж... але ж чому він так довго...

— Тому що не міг запустити цей файл у «Транскод». Він намагався, але фільтри щоразу «відбраковували» його. Бо файл було закодовано якимось новим відкритим алгоритмом, з яким фільтри ще не стикалися. Джабба аж шість годин витратив на те, щоб їх належним чином переладнати.

Брінкергоф ошелешено мовчав.

— Стретмор мало не сказився від люті. І змусив Джаббу змонтувати в «Лабетах» обхідний пристрій — на той випадок, коли таке трапиться знову.

— Господи, оце так! — присвиснув Брінкергоф. — А я й гадки не мав.

І відразу ж підозріло примружився.

— То що ж ти хочеш цим сказати?

— А те, що сьогодні Стретмор скористався цим перепускним пристроєм, щоб завантажити файл, відбракований фільтрами.

— Ну то й що? Для цього ж цей перепускник і призначався, еге ж?

Мідж похитала головою.

— Ні, якщо йдеться про вірус.

Брінкергоф аж підскочив.

— Вірус? А хто казав про вірус? Ніхто не казав!

— Це єдине пояснення, — відповіла Мідж. — Джабба сказав мені, що тільки вірус може так надовго завантажити роботою «Транскод», тому...

— Хвилиночку! — перервав її Брінкергоф жестом судді, що оголошує тайм-аут. — Стретмор нещодавно сказав, що все в нормі.

— Він бреше.

Брінкергоф розгубився.

— Тобто ти хочеш сказати, що Стретмор навмисне запустив вірус до суперкомп’ютера?

— Ні, — відрізала Мідж. — Я гадаю, він не знав, що то вірус. Скоріш за все, його надурили.

Брінкергофу відібрало мову. Мідж Мілкен зайшла аж надто далеко.

— Цим багато чого можна пояснити, — наполягала вона. — І це пояснює, чому він тут стирчав цілу ніч і стирчить досі.

— Запускає віруси до свого улюбленого дітища?

— Ні, — роздратовано заперечила вона. — Намагається приховати свою помилку. А тепер він не може зупинити роботу «Транскоду» й подати аварійне живлення, бо вірус заблокував процесори!

Брінкергоф підкотив очі під лоба. Мідж у минулому вже викидала коники, але щоб такі — ніколи! Він спробував заспокоїти її.

— Здається, Джабба не надто переймається.

— Джабба — просто бовдур, — просичала вона.

Брінкергоф не зміг приховати свого подиву. Іще ніхто й ніколи не називав Джаббу бовдуром. Поросям — так, було, але бовдуром — ніколи.

— Маєш сумніви стосовно вченого ступеня Джабби в галузі антивірусного програмування? Це тобі так жіноча інтуїція підказує?

Мідж саркастично поглянула на нього, і Брінкергоф підняв догори руки — мовляв, здаюся!

— Гаразд, гаразд, забираю свої слова назад. — Йому не треба було нагадувати про лячну Міджину здатність передчувати лихо.

— Мідж, — благально мовив він. — Знаю, ти терпіти не можеш Стретмора, але ж...

— Це не має до Стретмора жодного стосунку! — Мідж було вже не зупинити. — Перше, що нам треба знайти, — підтвердження, що Стретмор обійшов фільтри. А потім ми зателефонуємо директору.

— Прекрасно, — досадливо простогнав Брінкергоф. — Я зателефоную Стретмору і скажу, щоб він прислав нам письмове підтвердження з його підписом.

— Ні, — відповіла Мідж, ігноруючи його сарказм. — Стретмор уже одного разу нам сьогодні збрехав. — Вона запитально поглянула на нього. — Маєш ключі до кабінету Фонтейна?

— Звісно, я ж його персональний помічник.

— Вони мені потрібні.

Брінкергоф витріщився на неї, не вірячи в те, що почув.

— Мідж, я ні за що у світі не пущу тебе до кабінету Фонтейна.

— Доведеться! — настійливо відказала вона, а потім відвернулася й почала друкувати на клавіатурі «Великого брата». — Я надсилаю запит стосовно списку файлів, що стоять у черзі на розшифрування в «Транскоді». Якщо Стретмор обійшов фільтри вручну, то це буде в роздруківці.

— А який стосунок це має до кабінету Фонтейна?

Мідж крутнулася й люто поглянула на нього в упор.

— Цей список роздруковується тільки на кабінет Фонтейна. І ти це прекрасно знаєш!

— Це тому, що ця інформація — секретна, Мідж!

— Маємо критичну ситуацію. Тому мені потрібно глянути на той список.

Брінкергоф заспокійливо поклав руки їй на плечі.

— Мідж, благаю, вгамуйся. Ти ж знаєш, що я не можу...

Вона роздратовано пирхнула й різко відвернулася до клавіатури.

— Я зараз роздрукую список. А потім піду, візьму його й винесу. Дай сюди ключі!

— Мідж...

Вона закінчила друкувати і знов крутнулася до нього.

— Чеде, список роздрукується за тридцять секунд. І давай домовимося: ти даєш мені ключ. Якщо Стретмор обійшов фільтри, ми викличемо службу безпеки. Якщо ж я помиляюся, то я піду, а ти зможеш обмазувати мармеладом свою Кармен й облизувати її. — Вона злобно зиркнула на нього і простягнула руку.

— Я чекаю.

Брінкергоф простогнав, страшенно жалкуючи, що покликав її перевірити звіт шифровідділу. Він зупинив погляд на її простягнутій руці.

— Ідеться про секретну інформацію в особистому кабінеті директора. Уявляєш, що станеться, якщо нас спіймають?

— Директор — у Південній Америці.

— Перепрошую. Не можу — і все. — Брінкергоф склав на грудях руки й вийшов.

Мідж уставилася йому вслід, пропікаючи поглядом спину.

— Та ні, Чеде, зможеш, — прошепотіла вона, а потім повернулася до «Великого брата» й заходилася виводити на екран відеоархіви.

«Мідж невдовзі вгамується», — заспокоював себе Брінкергоф, сідаючи за свій робочий стіл, щоб переглянути решту звітів. Не буде ж він віддавати Мідж директорські ключі щоразу, коли в неї їхатиме стріха?

Він саме почав перевіряти звіт про випадки збоїв у забезпеченні секретності зв’язку, як його думки перервали якісь голоси, що чулися із сусідньої кімнати. Відклавши папери, Брінкергоф пішов до дверей.

У головному офісі було темно — лише з напіввідчинених дверей кабінету Мідж падав стовп сіруватого світла. Він прислухався. Голоси не припинялися. Вони звучали збуджено й емоційно.

— Мідж?

Йому ніхто не відповів.

Брінкергоф пройшов крізь темряву до Міджиного робочого місця. Голоси здалися йому трохи знайомими. Він поштовхом розчинив двері. У кімнаті нікого не було. Не було й Мідж. А звук голосів долинав згори. Брінкергоф поглянув на відеомонітори — і йому відразу ж стало зле. На кожному з дванадцяти екранів програвався один і той самий сюжет — то було щось схоже на погано режисований балет. Вхопившись за спинку крісла Мідж, він із жахом витріщився на екрани.

— Чеде? — почувся голос ззаду.

Він перелякано крутнувся і примружився в темряву. То була Мідж. Вона стояла на протилежному боці приймальні перед дверима директорського кабінету. Простягнувши руку долонею догори, вона сказала:

— Ключі, Чеде.

У Брінкергофа спалахнули щоки. Він обернувся й поглянув на монітори. Йому хотілося викинути зі свідомості сцени, що демонструвалися на моніторах угорі, та не зміг. Він був скрізь, у кожному екрані — стогнав від задоволення й жадібно пестив вимазані медом маленькі груди Кармен Ґуерти.

РОЗДІЛ 66

Бекер, прямуючи до туалету, перетнув вестибюль, але виявив, що двері з позначкою «CABALLEROS» заблоковані переносним помаранчевим стовпчиком та прибиральницьким возиком із мийними засобами та швабрами. Він зиркнув на другі двері — з написом «DAMAS». Швидко підійшовши до них, Девід постукав.

— Hola? Агов? — вигукнув він, трохи прочинивши двері. — Con permiso?

Тиша.

І Бекер увійшов до дамського туалету.

То була типово іспанське туалетне приміщення — правильний квадрат, білі кахлі, а угорі — одна лампочка. Як і зазвичай, там була одна кабінка та один пісуар. Те, що жінки навряд чи користувалися пісуаром, не мало значення. Встановлюючи їх, підрядник просто економив кошти на спорудженні ще однієї кабінки.

Бекер з огидою оглянув туалет. Бридота. Раковина була забита, і в ній стояла каламутна коричнева вода. Скрізь валялися брудні паперові серветки. Підлога була мокра. Старий пристрій для сушіння рук, що висів на стіні, був заквацьований зеленуватими відбитками пальців.

Бекер підступив до дзеркала й зітхнув. Очі, що зазвичай дивилися на нього з дзеркала з пронизливою ясністю, цієї ночі вже не були такими ясними. «Скільки ж я тут вже провештався?» — подумав він. І не зміг підрахувати. За чисто викладацькою звичкою він поправив віндзорський вузол на своїй краватці. А потім обернувся до пісуару, облаштованого позаду нього.

Стоячи там, він подумав: «А чи повернулася вже додому Сюзанна? Куди ж вона могла подітися? Без мене. Може, до готелю “Кам’яна садиба”?»

— Гей! — гукнув позаду нього сердитий жіночий голос.

Бекер аж підскочив.

— Я... я... — почав він, заїкаючись і швидко застібаючи ширінку. — Е-е-е, перепрошую, будь ласка, я...

Бекер обернувся й поглянув на дівчину, яка щойно увійшла. То була якась молода естетка з бездоганно укладеною зачіскою, що начебто зійшла зі сторінок журналу для дівчаток-підлітків. На ній були консервативні картаті брюки та біла блузка-безрукавка. У руці вона тримала червону торбинку «Ел. Ел. Бін».

— Перепрошую, — забелькотів Бекер, застібаючи ремінь. — Чоловічий туалет був зачинений... утім... я вже йду.

— Гидотний підар!

Бекер вухам своїм не повірив. Брудна лайка з вуст цієї пані була так само недоречною, як вода з унітазу у вишуканій карафці. Та коли Бекер придивився до дівчини, він помітив, що вона була не такою вже й рафінованою та вишуканою, як йому спочатку видалося. Очі — червоні та припухлі, а ліве передпліччя — набрякле. Під червонуватим подразненням шкіри на її руці виднілася синювата плоть.

«О Господи, — подумав Бекер. — Вона вводить собі наркотики прямо у вену. Хто б подумав?!»

— Геть звідси! — заверещала дівчина. — Геть звідси — і все!

Бекер на мить забув усе про перстень та про АНБ — геть усе. Йому стало жаль цю молоду дівчину. Мабуть, батьки прислали її сюди готуватися до вступу в коледж, забезпечивши карткою «віза», а вона он до чого докотилася — коле наркотики в брудному туалеті.

— Як ви почуваєтеся? — спитав він, рушаючи до дверей.

— Прекрасно, — відповіла вона викличним тоном. — Я вас не тримаю!

Бекер повернувся, щоб піти. І востаннє кинув сумний погляд на її передпліччя. «Ти нічим тут не зарадиш, Девіде. Не чіпай її та йди собі геть».

— Ну-у-у! — заверещала дівчина.

Бекер кивнув. Виходячи, він сумно всміхнувся їй.

— Будьте обережні.

РОЗДІЛ 67

— Сюзанно! — важко видихнув Ґейл, втупивши у неї погляд.

Він сидів на ній, розставивши ноги, усім тягарем тіла тиснучи їй на живіт. Його куприк боляче давив їй у лобок крізь тонку тканину спідниці. Кров із носа Ґейла капала їй на блузку. Сюзанні до горла підступила нудота, коли його руки опинилися в неї на грудях. Але вона нічого не відчувала. «Він що — торкається мене?» Вона не відразу второпала, що то він засті-бував верхній ґудзик її блузки.

— Сюзанно, — знову сказав Ґейл, важко дихаючи. — Допоможи мені вибратися звідси.

Сюзанні здалося, що вона марить. Те, що він щойно сказав, не мало ані найменшого сенсу.

— Сюзанно, допоможи мені! Стретмор убив Картукяна! Я сам бачив!

Вона не відразу збагнула почуте. «Стретмор убив Картукяна?» Ґейл, мабуть, і гадки не мав, що вона бачила його внизу, у шахті.

— Стретмор знає, що я його бачив! — сплюнув Ґейл. — Він і мене вб’є!

Якби Сюзанну не сковував страх, вона розсміялася б Ґейлу в обличчя. Вона добре знала принцип «розділяй і пануй», яким керувався цей колишній морський піхотинець: «Вигадуй брехню і зіштовхуй лобами своїх ворогів».

— Я кажу правду! — заволав він. — Нам треба викликати допомогу! Бо ми обидва в небезпеці!

Сюзанна не повірила жодному його слову.

Мускулисті ноги Ґейла, мабуть, затерпли, і він трохи попід-вівся, щоб перемістити свою вагу. А потім розкрив рота, щоб щось сказати. Але так і не встиг.

Коли Ґейл попідвівся, Сюзанна відчула, як кров повертається до її ніг. У неї навіть ще не сформувалася така-сяка думка, як рефлекторний інстинкт підкинув її ліву ногу й вона вцілила Ґейлу просто в калитку. Колінна чашечка з хрустом увійшла в м’який мішечок плоті між його ногами.

Ґейл заскімлив від нестерпного болю й обм’як. Скоцюрбившись, він упав набік. Сюзанна вивернулася з-під його тіла і, скочивши на ноги, пошкутильгала до дверей, прекрасно усвідомлюючи, що їй забракне сил вибратися геть.

Блискавично прийнявши рішення, Сюзанна зайшла за довгий кленовий стіл для засідань і вперлася ногами в килим. На її щастя, стіл мав ролики. Щосили відштовхнувшись, вона широким кроком рушила до скляної стіни, штовхаючи стіл поперед себе. Коліщатка були якісні, і стіл котився легко. Посеред блоку № З Сюзанна вже спромоглася розвинути максимальну швидкість.

Коли до стіни залишалося п’ять футів, вона сильно штовхнула стіл уперед і відпустила його. Почувся моторошний тріск, і стіна вибухнула скляним дощем. Уперше від часу спорудження шифрувального відділу його звуки потоком хлинули до блоку № 3.

Сюзанна зупинилася й поглянула вперед. Через отвір зі скалками вона бачила, як котився стіл. Описавши широке коло по підлозі шифрувального відділу, він розчинився в темряві.

Сюзанна рвучко встромила свої ноги в понівечені туфлі, кинула останній погляд на Ґейла, який і досі звивався на підлозі, і вискочила до шифровідділу через море розбитого скла.

РОЗДІЛ 68

— А відразу цього не можна було зробити? Це ж так легко! — зневажливо пирхнула Мідж, забираючи в Брінкергофа ключі від директорського кабінету.

Брінкергоф пригнічено мовчав.

— Я все зітру перед тим, як піти, — запевнила його Мідж. — Хіба що вам із дружиною спаде на думку залишити цей запис для приватної колекції.

— Лишень візьми оту чортову роздруківку, — відрізав він, — і негайно вшивайся!

— Si, señor, — заквоктала Мідж із сильним пуерториканським акцентом. Підморгнувши Брінкергофу, вона пішла крізь приймальню до двійчастих дверей кабінету Фонтейна.

Приватний кабінет Леланда Фонтейна був зовсім несхожий на решту директорського офісу. Тут не було ані картин, ані м’яких крісел, ані рослин у вазонках, ані антикварних годинників. Увесь простір кабінету був підпорядкований зручності та ефективності. Робочий стіл зі скляною поверхнею та чорне шкіряне крісло стояли прямо перед величезним панорамним вікном. Три картотечні шафи примостилися в кутку біля невеличкого столика з кавоваркою. Над Форт-Мідом зійшов місяць, і його м’яке сяйво підкреслювало строгість обстанови директорського кабінету.

«Що ж я, у біса, роблю, га?» — розпачливо подумав Брінкергоф.

Мідж підійшла до принтера, витягнула з лотка роздруківку і примружилася, вдивляючись у темряві.

— Не можу прочитати, — поскаржилася вона. — Увімкни світло.

— Ти прочитаєш список за межами кабінету. А тепер — ходімо звідси.

Та, вочевидь, Мідж уже не могла зупинитися. Нова роль їй явно сподобалася. Дражнячи Брінкергофа, вона підійшла до вікна й повернула аркуш так, щоб було краще видно.

— Мідж...

Та вона мовчала й не відривала погляду від аркуша.

Брінкергоф неспокійно завовтузився у дверях.

— Мідж... годі тобі. Ходімо. Це приватний кабінет директора.

— Воно десь тут, — бурмотіла вона, проглядаючи роздруківку. — Стретмор обійшов фільтри, я в цьому впевнена. — Вона ще ближче підступила до вікна.

Брінкергофа кинуло в піт. А Мідж тим часом читала далі.

Через кілька секунд вона аж охнула від несподіванки.

— Я так і знала! От телепень! — Піднявши аркуш догори, вона тріумфально потрясла його. — Він обійшов «Лабети»! Ось поглянь!

Брінкергоф отетеріло дивився на Мідж, а потім кинувся через кабінет до неї й став поруч із нею біля вікна. Вона показала йому в кінець роздруківки.

Не вірячи своїм очам, Брінкергоф прочитав те, що показала йому Мідж.

— Як це так...

Роздруківка містила список останніх тридцяти шести файлів, що увійшли до «Транскоду». Після кожного з них виднівся чотиризначний код допуску, що його видавали фільтри. Однак останній файл із черги такого коду не мав — там просто був напис: обхід вручну.

«Господи, твоя воля, — подумав Брінкергоф. — Мідж знову поцілила в точку».

— От ідіот! — пирхнула Мідж. — Ти лишень поглянь ось на це! Фільтри двічі відбракували цей файл! Мутаційні ланцюжки! А він таки пустив його в обхід! Про що він, у біса, думав, га?

Брінкергоф відчув, як у нього затремтіли ноги. «Чому ж Мідж ніколи не помиляється?» — подумав він. І ці двоє не помітили постаті позаду, що віддзеркалилася у вікні. У дверях бовваніла масивна фігура Фонтейна.

— Ні фіга собі! — мало не вдавився Брінкергоф. — Гадаєш, що ми маємо вірус?

Мідж зітхнула:

— Нічим іншим це бути не може.

— Може! Це може бути не ваша собача справа! — гримнув голос позаду.

Від несподіванки Мідж аж гепнулася головою об вікно. Брінкергоф із переляку перекинув директорське крісло і крутнувся туди, звідки почувся голос. І відразу ж упізнав постать.

— Директоре, це ви! — вхопив він ротом повітря й широким кроком підійшов до шефа, простягуючи руку. — 3 приїздом, сер.

Велетень проігнорував простягнуту руку.

— Я... я гадав... — белькотів Брінкергоф, прибираючи руку, — Я вважав, що ви в Південній Америці.

Леланд Фонтейн прошив свого помічника лютим поглядом.

— Так. Був. А тепер повернувся.

РОЗДІЛ 69

— Стривайте, пане!

Бекер саме йшов через вестибюль до шереги таксофонів. Почувши, що його гукнули, він зупинився й обернувся. До нього поспішала дівчина, та сама, яку він так перелякав у туалеті. Вона махала йому, щоб він зупинився.

— Пане, зачекайте!

«Що ще? — досадливо подумав Бекер. — Хоче подати на мене до суду за сексуальні домагання?»

Дівчина тягла за собою торбу. Коли вона підійшла до Бекера, то на її обличчі засвітилася широчезна посмішка.

— Вибачте, що визвірилася на вас у туалеті. Просто ви мене трохи налякали.

— Нема проблем, — запевнив її Бекер здивовано. — Я справді зайшов туди, куди не слід.

— Знаю, це чути дико, — мовила дівчина, кліпаючи почервонілими повіками, — але чи не зможете ви позичити мені трохи грошей, га?

Бекер отетеріло витріщився на неї.

— Гроші — для чого? — суворо спитав він. І додав подумки: «Я не збираюся фінансувати твою пристрасть до наркотиків — якщо ти це маєш на увазі».

— Мені треба додому, — пояснила блондинка. — Чи могли б ви мені допомогти?

— Пропустили свій рейс?

Вона, кивнула.

— Загубила квиток. І вони не пустили мене. Інколи в авіалініях працюють такі йолопи! А я не маю грошей на новий квиток.

— А де ваші батьки? — спитав Бекер.

— У Штатах.

— І ви не можете їм додзвонитися?

— Та отож. Намагалася. Мабуть, на вихідні вони подалися кудись відпочивати на яхті.

Бекер оглянув на дороге вбрання дівчини.

— А кредитної картки ви не маєте?

— Маю, але татко її заблокував. Він гадає, що я сиджу на наркотиках.

— А ви справді сидите на наркотиках? — спитав Бекер прямо, придивляючись до її набряклого передпліччя.

Дівчина блиснула обуреним поглядом.

— Звісно, ні! — А потім невинно пирхнула, але Девід відчув, що його дурять. — Ну, то як? — спитала вона. — Схоже, ви — багатий чувак. Може, дасте мені трохи бабла додому доїхати? А я б вам вислала пізніше.

Бекер прикинув, що які б гроші не дав цій дівчині, вони рано чи пізно опиняться в руках якого-небудь продавця наркотиків у Тріані.

— По-перше, — відказав він, — я не багатий чувак, я викладач. Але я можу підказати вам, що треба робити... «Я спіймаю тебе на брехні — ось що я зроблю». — А чому б мені не замовити вам квиток?

Блондинка витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Що-що ви зробите? — з надією спитала вона, затинаючись. — Ви купите мені квиток додому? Ой, я така вдячна вам, така вдячна!

Бекер отетеріло замовк. Отже, він неправильно оцінив ситуацію.

Дівчина на радощах кинулася його обнімати.

— Це літо вийшло таким гівняним! — придушено мовила вона, мало не плачучи. — Дуже вам дякую! Треба якомога скоріше вшиватися звідси!

Бекер теж обійняв її, але без особливого ентузіазму. Нарешті дівчина відпустила його, і він знову підозріло поглянув на її передпліччя.

Вона прослідкувала за його поглядом і побачила, що Бекер дивиться на синювато-червоний висип.

— Чудово, еге ж?

Бекер кивнув.

— Мені здалося, наче ви сказали, що не сидите на наркотиках.

Дівчина розсміялася.

— Та це ж — «магічний маркер»! Я мало не половину шкіри зідрала, намагаючись стерти його! І тільки розмазала чорнило.

Бекер придивився. Й у світлі флуоресцентної лампи побачив під припухлістю слабкі контури якогось напису, нашкрябаного на шкірі.

— Але ж ваші очі... — розгублено протягнув Бекер, — вони ж геть червоні.

Дівчина знову розсміялася.

— То я рюмсала, бо рейс пропустила — я ж вам казала.

Бекер знову перевів погляд на напис.

Дівчина знічено нахмурилася.

— Ой, його й досі можна прочитати, еге ж?

Бекер прихилився ближче до руки. Так, напис дійсно можна було прочитати. Абсолютно чітко й безпомилково. Бекер прочитав його — й останні півдоби блискавкою промайнули перед його очима.

Ось він знову в номері готелю «Альфонсо XIII». Товстий німець торкається свого передпліччя й каже ламаною англійською: «Пішов у сраку і помри».

— Вам зле? — стурбовано спитала дівчина, придивляючись до отетерілого Бекера.

А той наче прикипів поглядом до її передпліччя. У нього аж у голові запаморочилося. П’ять слів на руці дівчини містили дуже просту й однозначну ідею: «Іди в сраку й помри».

Білявка сором’язливо зиркнула на напис.

— То мій друг написав... Видається дурістю, еге ж?

Та Бекер втратив дар мови. «Іди в сраку й помри». Як він раніше не здогадався! Той німець не ображав його, а навпаки — намагався допомогти. Бекер зазирнув в обличчя дівчини. У флуоресцентному світлі він розгледів слабкі червоні та білі сліди на її білявому волоссі.

— А-а-а, — почав він, затинаючись. — А у вас у вухах не було сережок? — спитав він, витріщившись на непроколоті мочки дівчини.

Та якось дивно поглянула на нього. А потім видобула з кишені якийсь маленький предмет і показала йому. Бекер ошелешено втупився поглядом на кулон-череп, що звисав у неї з руки.

— Він на кліпсах? — спитав, затинаючись Девід.

— Авжеж, чорт забирай, — відповіла дівчина. — Я до всирачки боюся голок.

РОЗДІЛ 70

У безлюдному вестибюлі Девід Бекер відчув, як підгинаються ноги. Дивлячись поперед себе на дівчину, він збагнув, що його пошук скінчився. Вона помила голову й перевдягнулася — мабуть, сподіваючись, що завдяки цьому їй швидше вдасться продати перстень — але так і не потрапила на рейс до Нью-Йорка.

Бекеру насилу вдавалося не виказувати свого хвилювання. Його дика подорож скоро мала завершитися. Він уважно придивився до пальців блондинки. На них нічого не було. Потім Бекер перевів погляд на торбу й подумав: «Він — там. Має бути там, і ніде більше!»

Він усміхнувся, ледь стримуючи своє збудження.

— Це може прозвучати дико, але ви маєте дещо, що мені потрібно.

— Невже? — якось непевно спитала дівчина.

Бекер простягнув руку за гаманцем.

— Ясна річ, я радо вам заплачу за це. — Із цими словами він зазирнув у невеличкий гаманець і почав перебирати купюри.

Коли Меґан побачила, як він заходився рахувати гроші, вона аж охнула з переляку, явно не зрозумівши його намірів. І настрашено зиркнула на обертальні двері, оцінюючи до них відстань: приблизно п’ятдесят ярдів.

— Я дам вам достатньо грошей на квиток додому, якщо...

— Можете не пояснювати, — проторохтіла Меґан, фальшиво всміхнувшись. — Я чудово розумію, що вам треба. — Із цими словами вона нахилилася й почала порпатися у своїй торбі.

Бекер відчув приплив надії. «Я не помилився! — подумав він. — Вона таки має той перстень!» Девід не знав, як же вона, у біса, здогадалася, що саме йому потрібно, але він був надто стомлений, щоб заморочувати собі голову. Кожен м’яз його тіла очікувально напружився. Він уявив собі, як подає цей перстень сяючому від радощів заступнику директора АНБ. А потім вони із Сюзанною впадуть на розкішне ліжко в готелі «Кам’яна садиба» і довго-довго компенсуватимуть втрачений час.

Нарешті дівчина знайшла, що шукала, — «Перець-охоронець» — екологічно чистий аналог сльозогінного газу, виготовлений із потужної суміші червоного та гострого перцю. І, швидко обернувшись до Бекера, спрямувала струмінь йому в очі. А потім підхопила торбу й кинулася до дверей. Озирнувшись, вона побачила, що Бекер лежить на підлозі, затуливши обличчя руками і звиваючись від болю.

РОЗДІЛ 71

Токуген Нуматака підкурив уже четверту сигару і знову став міряти кроками кімнату. Схопивши телефон, він подзвонив на головний комутатор.

— Чи чути щось про телефонний номер? — суворо спитав він іще до того, як телефоністка розтулила рота.

— Іще нічого, пане. Доведеться почекати довше, ніж зазвичай, бо той дзвінок надійшов зі стільникового.

«Стільниковий, — замислився Нуматака. — Що ж, цілком доречно». На вигоду для японської економіки, американці мали ненаситний апетит до електронних новинок.

— Станція-підсилювач перебуває в зоні коду 202, — пояснила телефоністка. — Але ми іще не маємо номера.

— 202? А де це? У якому ж місці безкраїх американських рівнин ховається цей чоловік на псевдо Північна Дакота?

— Десь поблизу Вашинґтона, пане. В окрузі Колумбія.

Нуматака здивовано вигнув брови.

— Щойно отримаєте номер — негайно зателефонуйте мені.

РОЗДІЛ 72

Непевно ступаючи в темряві, Сюзанна Флетчер перетнула приміщення шифрувального відділу й рушила до сходів, що вели до офісу Стретмора. Його офіс був найдальшою точкою в цьому замкненому комплексі, куди вона могла втекти від Ґейла.

Коли Сюзанна опинилася на горішньому майданчику сходів, вона побачила, що двері вільно розгойдуються, бо електронний замок вийшов із ладу через припинення електропостачання. І Сюзанна буквально увірвалася всередину.

— Командире! — Єдине світло в офісі Стретмора йшло від моніторів його комп’ютерів. — Командире! — знову гукнула вона.

Вона пригадала, що Стретмор мав бути в лабораторії безпеки комп’ютерних систем. Іще не відійшовши від паніки після сутички з Ґейлом, вона намотувала кола по порожньому офісу начальника. їй треба було будь-що вибратися з шифрувального відділу. «Цифрова фортеця» чи не «Цифрова фортеця», а настав час діяти: зупинити роботу «Транскоду» і вшиватися звідси. Зиркнувши на монітори Стретмора, вона кинулася до його робочого стола. «Треба вимкнути “Транскод”!» Це завдання спрощувалося тим, що вона опинилася біля термінала з дозволеним доступом. Вивівши на екран відповідне командне вікно, вона надрукувала в ньому:

Скасувати роботу

Її палець на якусь мить затримався над клавішею «Ввід».

— Сюзанно! — гаркнув голос із порога. Вона перелякано крутнулася на п’ятах, боячись, що то — Ґейл. Але ж ні — то був Стретмор. Блідий та химерний у голубуватому світінні моніторів, він стояв у дверях, важко дихаючи. — Що тут, у біса, відбувається?!

— Ком... мандире! — затнулася Сюзанна. — У блоці № 3 — Ґейл! Він щойно на мене напав!

— Як?! Це ж неможливо! Він замкнений внизу в...

— Ні, не замкнений! Він на свободі! Треба негайно викликати сюди службу безпеки! Я вимикаю «Транскод»! — і з цими словами вона простягнула руку до клавіатури.

— НІЧОГО НЕ ЧІПАТИ!!! — Стретмор кинувся до термінала й відсмикнув руки Сюзанни геть.

Вона ошелешено відсахнулася й подивилася на шефа. Уже вдруге за день вона подумала, що не впізнає цю людину. Сюзанна відчула себе страшенно самотньою.

Раптом Стретмор побачив на блузці Сюзанни кров і відразу ж пожалкував про свою поведінку.

— Господи милосердний, Сюзанно... З вами все гаразд?

Вона не відповіла.

Стретмор пожалкував, що напустився на жінку. Але його нерви були на межі. Надто багато доводилося йому контролювати одночасно — як жонглеру. Були речі, що тисли йому на психіку, речі, про які Сюзанна Флетчер нічого не знала, про які він їй нічого не сказав і молив Бога, що й не доведеться казати.

— Перепрошую, — стиха мовив він. — Розкажіть мені, що трапилося.

Сюзанна відвернулася.

— Це вже не має значення. Кров — не моя. Заберіть мене звідси — і все.

— Ви поранені? У вас щось болить? — допитувався Стретмор, кладучи руку їй на плече. Сюзанна відсахнулася, скинула руку й відвернулася. Коли Стретмор знову поглянув на її обличчя, то помітив, що жінка дивиться через його плече на стіну.

Там, у темряві, яскраво світилася клавіатура. Стретмор прослідкував за її поглядом і нахмурився. Він сподівався, що Сюзанна не помітить освітленої панелі управління. То була панель управління його особистим ліфтом. Стретмор і його гості-високопосадовці користувалися ним для того, щоб дістатися до шифрувального відділу непомітно для решти персоналу. Цей особистий ліфт опускався на п’ятдесят футів під долівку купола шифровідділу, а потім рухався горизонтально сто дев’ять ярдів крізь тунель до підземних поверхів головного комплексу АНБ. Цей ліфт, що з’єднував шифровідділ з АНБ, живився струмом від головного комплексу; і тепер він працював, попри те, що система електропостачання шифрувального відділу вийшла з ладу.

Стретмор увесь час знав, що ліфт працює, але навіть коли Сюзанна щосили гепала внизу в головні двері, він їй про це не сказав. Він не міг випустити її — поки що. Він подумав, що йому доведеться сказати їй дуже багато, щоб вона захотіла тут залишитися.

Проштовхнувшись повз Стретмора, Сюзанна швидко підбігла до тильної стіни. І стала несамовито тицяти пальцями на кнопки.

— Ну будь ласка! — благально мовила вона. Але двері не відчинилися.

— Сюзанно, — тихо зазначив Стретмор. — Для цього ліфта потрібен пароль.

— Пароль?! — сердито перепитала вона. І злобно вирячилася на кнопки. Під головною клавіатурою була ще одна — менша, із малесенькими кнопками. Кожна з них була позначена літерою алфавіту. Сюзанна різко обернулася й вирячилася на шефа.

— Назвіть мені пароль! — кинула вона тоном наказу.

Стретмор на мить замислився й важко зітхнув.

— Сюзанно, сядьте.

Вона поглянула на нього так, наче не повірила почутому.

— Сядьте, — повторив командир твердим голосом.

— Випустіть мене! — скрикнула вона й кинула тривожний погляд на відчинені двері командирського офісу.

Стретмор зміряв поглядом охоплену панікою Сюзанну Флетчер. Тихо наблизившись до дверей офісу, він вийшов на сходовий майданчик і вдивився в темряву. Ґейла ніде не було видно. Потім він повернувся й зачинив за собою двері. Підперши їх стільцем, Стретмор підійшов до свого стола й витягнув щось із шухляди. У блідому світлі моніторів Сюзанна побачила, що він тримав у руці. Її обличчя стало білим, як крейда. То був пістолет.

Стретмор витягнув два крісла на середину кімнати. Повернув їх до дверей офісу й сів. Піднявши блискучу напівавтоматичну «берету», він спокійно націлив її на трохи прочинені двері. А за кілька секунд поклав пістолет собі на коліна.

І заговорив серйозним тоном.

— Сюзанно, тут ми в безпеці. Нам треба поговорити. Якщо в ці двері пройде Ґреґ Ґейл, то... — Він навмисне замовк, і його слова повисли в повітрі.

Сюзанна ошелешено мовчала.

Стретмор поглянув на неї крізь тьмяне світло свого кабінету. І поплескав по кріслу, що стояло біля нього.

— Сідайте, Сюзанно. Мені треба вам дещо сказати.

Та вона навіть не поворухнулася.

— Коли я закінчу, я дам вам пароль від ліфта. І ви самі вирішуватимете — іти геть чи залишатися.

Настала довга тиша. Сюзанна, як у трансі, пройшла до крісла й сіла поруч зі Стретмором.

— Сюзанно, — почав він. — Я не був із вами повністю відвертим.

РОЗДІЛ 73

Девіду Бекеру здалося, що його обличчя полили скипидаром, а потім підпалили. Перевернувшись на підлозі, він примружився й таки розгледів розпливчастий силует дівчини, що вже здолала половину відстані до обертальних дверей. Вона пересувалася короткими перебіжками, відчайдушно тягнучи за собою по кахляній підлозі свою торбу. Бекер спробував було підвестися, але не зміг. Пекучий вогонь засліпив його.

«Треба зупинити її!»

Він спробував вигукнути, але його легеням забракло повітря — там був лише нестерпний біль. «Ні!» — прокашляв Бекер. Та звук ледь зірвався з його вуст.

Бекер знав, що тієї миті, коли дівчина пройде у двері, вона зникне для нього назавжди. Він знову спробував гукнути, але його рот пеком пекло.

Ось дівчина майже добігла до дверей. Бекер, похитуючись, зіп’явся на ноги, хапаючи ротом повітря. І важко поплентався за нею. Дівчина вже вскочила в першу секцію обертальних дверей, тягнучи за собою торбину. А двадцять ярдів позаду неї плентався Бекер, майже наосліп намацуючи дорогу.

— Стривай! — хапнув він ротом повітря. — Стривай!

Дівчина несамовито сіпнулася у дверях. Ті почали обертатися, але раптом зупинилися. Білявка панічно обернулася й побачила, що то в отворі застрягла її торба. Нахилившись, дівчина щосили смикнула її, щоб витягнути.

Бекер зосередив свій тьмяний погляд на тканині торби, що стирчала із дверей. Коли він кинувся туди, то тільки й бачив, що червоний клаптик нейлону крізь щілину. Простягнувши вперед руки, він нахилився до нього. Та коли Бекер, упавши на підлогу, ось-ось мав схопити цей шматочок нейлону, той прослизнув у щілину — і зник. Двері крутнулися, і Девід вхопив руками повітря. Дівчина з торбою буквально випала з дверей на вулицю.

— Меґан! — жалісно скрикнув Бекер, падаючи на підлогу. Його очні яблука наче кололи розпеченими голками. Девідові здавалося, що він остаточно осліп, і до горла підкотився нудотний клубок. У запалій темряві відлунням застрибав його голос: — Меґан!

Девід Бекер не знав, скільки він пролежав отак на підлозі, перш ніж почув над головою гудіння флуоресцентних ламп. Усе решта було непорушно-спокійним. Звідкись із тиші долинув голос. Хтось гукав його. Девід спробував підвестися. Світ довкола нього став якимсь скособоченим і розпливчастим. Примружившись, він поглянув у вестибюль і побачив за двадцять ярдів від себе постать.

— Пане?

Бекер впізнав голос. То була та сама дівчина. Вона стояла біля іншого входу, що був трохи далі від обертальних дверей, і притискала до грудей свою торбу. Вигляд у неї був іще більш переляканий, ніж раніше.

— Пане? — спитала вона тремтячим голосом. — Я ніколи не казала вам, як мене звуть. Звідки ж ви дізналися моє ім’я?

РОЗДІЛ 74

Директор Леланд Фонтейн — то був чоловік-гора, шістдесяти років, коротко, по-військовому підстрижений і з жорсткими манерами. Коли він дратувався, його чорні, як ніч, очі палали вогнем, а дратувався він майже завжди. Леланд Фонтейн піднявся ієрархічними щаблями АНБ завдяки тяжкій сумлінній праці, вдалому плануванню власних дій та заслуженій повазі своїх попередників. Він був першим афро-американцем на посаді директора Агентства національної безпеки, але ніхто й ніколи не зважав на це: політика Фонтейна була однозначно сліпою до кольору шкіри, і його персонал теж наслідував цей принцип.

Фонтейн навмисне змусив Мідж та Брінкергофа стояти біля вікна, поки він мовчки виконував ритуал приготування чашки гватемальської кави. А потім, так і не дозволяючи їм сісти, всівся сам за стіл і взявся розпитувати своїх підлеглих, наче суворий директор школи — учнів, що проштрафилися. Переважно говорила Мідж — пояснювала ту низку екстраординарних подій, що змусила їх порушити священну недоторканність директорського офісу.

— Вірус? — холодно перепитав він. — Ви обоє гадаєте, що в нас завівся вірус?

Брінкергоф перелякано скривився,

— Так, сер, — відрізала Мідж.

— Через те, що Стретмор обійшов «Лабети?» — спитав Фонтейн, окинувши поглядом роздруківку, що лежала перед ним.

— Так, — підтвердила Мідж. — А ще ми маємо файл, над розшифруванням якого «Транскод» б’ється вже двадцять годин!

Фонтейн нахмурився.

— Принаймні, це згідно з вашими даними.

Мідж було заперечила, але притримала язика й вирішила натомість відразу ж узяти бика за роги.

— У шифрувальному відділі — перебій електропостачання.

Фонтейн здивовано підняв очі.

Мідж підтвердила сказане коротким кивком голови.

— Повне відімкнення електроенергії. Джабба сказав, що це, можливо...

— Ви телефонували Джаббі?

— Так, сер, я...

— Джаббі? — розлючено підвівся Фонтейн. — А чому ж ви, чорт забирай, не зателефонували Стретмору?

— Ми телефонували! — захищалася Мідж. — І він сказав, що все в нормі.

Фонтейн на мить замовк, важко дихаючи.

— Тоді ми не маємо підстав не довіряти йому. — Його слова прозвучали як остаточне рішення. Він відсьорбнув кави.

— А тепер, з вашого дозволу, я займуся своєю роботою.

Мідж отетеріло розтулила рота.

— Перепрошую?!

Брінкергоф уже рушив до дверей, але Мідж наче прикипіла до підлоги.

— Я ж сказав — доброї ночі, міс Мілкен, — повторив Фонтейн. — Я пробачив вам.

— Але... але ж, сер, — затнулася вона. — Я... я протестую! Я гадаю, що...

— Ви протестуєте?! — суворо спитав директор, ставлячи чашку на стіл. — Це я протестую! Я протестую проти вашої присутності у своєму офісі! Я протестую проти ваших інсинуацій, що заступник директора цього агентства бреше. Я протестую...

— У нас — вірус, сер! Інтуїція підказує мені, що...

— Послухайте-но, міс Мілкен! Ваша інтуїція помиляється! Уперше — але помиляється!

Та Мідж не здавалася.

— Але ж сер! Командир Стретмор обійшов «Лабети»!

Фонтейн рушив до неї, ледь стримуючи свій гнів.

— Це його право! Я плачу вам за те, щоб ви наглядали за аналітиками та рештою службового персоналу — а не за те, щоб ви шпигували за заступником директора! Якби не він, ми б і досі розшифровували коди за допомогою олівця й аркуша паперу! А тепер — залиште мене! — І, повернувшись до Брінкергофа, який стояв у дверях і тремтів від страху, додав: — Обоє!

— За всієї поваги до вас, сер, — сказала Мідж, — я хотіла б рекомендувати вам послати групу фахівців-системників до шифровідділу — просто для того, щоб пересвідчитися...

— Нічого такого ми не робитимемо!

Після напруженої паузи Мідж кивнула.

— Чудово. На добраніч. — Вона обернулася й вийшла.

Брінкергоф, коли Мідж проходила повз нього, побачив із виразу її обличчя, що вона цього так не залишить аж поки не задовольнить свою інтуїцію. Він поглянув через кабінет на свого масивного шефа: той сидів за столом і аж сичав від гніву. Таким директора він іще не знав. Директор, якого він знав, був людиною, прискіпливою до кожної деталі, людиною, яка любила чіткість і однозначність. Він завжди спонукав своїх підлеглих знаходити і з’ясовувати всі недоречності щоденної роботи — навіть найдрібніші. І раптом він змушує їх заплющити очі на низку вкрай дивних подій!

Директор, безсумнівно, щось приховував, але Брінкергофу платили за те, щоб він допомагав, а не ставив запитання. Фонтейн уже багато разів доводив, що головне для нього — це загальне благо; і якщо допомога Брінкергофа полягала в тому, щоб змовчати й закрити на щось очі, то нехай так і буде. На жаль, Мідж платили за те, щоб вона ставила запитання, і Брінкергоф боявся, що саме для цього вона вирушила до шифрувального відділу.

«Ох буде нам на горіхи! Із занесенням до службової анкети», — подумав Брінкергоф, повертаючись до дверей.

— Чеде! — гаркнув Фонтейн з-за його спини. Директор таки помітив вираз Міджиного обличчя, коли вона виходила з його кабінету. — Не випускай її з цього офісу.

Брінкергоф кивнув і поквапливо рушив за Мідж.

Фонтейн зітхнув і обхопив голову руками. У його чорних, як вуглини, очах застиг важкий вираз. Додому йому довелося повертатися несподівано й довго. Тепер в АНБ відбувалися події, що могли змінити хід історії, а директор Фонтейн, як це не дивно, дізнався про це зовсім випадково.

Три місяці тому Фонтейн довідався, що командира Стретмора покидає дружина. Він також отримував повідомлення, що Стретмор працював до абсурду довго й ось-ось у нього мав статися нервовий зрив через надмірне навантаження. Попри розбіжності в поглядах на багато проблем, Фонтейн завжди надзвичайно високо цінував свого заступника — Стретмор був людиною талановитою та здібною, мабуть, найкращим фахівцем у всьому АНБ. Водночас після фіаско зі «Стрибунцем» Стретмор постійно зазнавав величезного психологічного навантаження. І через це Фонтейн нервував; сфера відповідальності його заступника в АНБ була надзвичайно широкою, тож директор мав турбуватися про надійність та безпеку власного агентства.

Фонтейну потрібна була людина, яка б контролювала непевного й хиткого Стретмора і стежила за ним, забезпечуючи його стовідсоткову адекватність, але виявилося, що це не так просто. Стретмор був людиною сильною й гордою; і Фонтейн мав організувати це стеження так, щоб не підірвати довіру до командира та його авторитет.

І з поваги до Стретмора Фонтейн вирішив сам взятися за виконання цього завдання. Він організував невидиме стеження за діяльністю командира Стретмора в шифрувальному відділі: за його електронною поштою, його кореспонденцією всередині офісу, його нарадами — за всім. Якщо над Стретмором нависне загроза нервового зриву, директор побачить попереджувальні ознаки з його роботи. Але замість ознак нервового зриву Фонтейн виявив задум однієї з найнеймовірніших розвідувальних інтриг, з якими йому тільки доводилося стикатися. Не дивно, що Стретмор аж зі шкіри пнувся: якщо його план вигорить, то він мав стократно компенсувати фіаско, пов’язане зі «Стрибунцем».

Фонтейн дійшов висновку, що Стретмор у нормі й працює на сто десять відсотків. Як і завжди, цей чоловік був хитрий, розумний і відданий. Найкраще, що міг вдіяти директор, — це не заважати і спостерігати, як командир творить своє чудо. Стретмор виробив план... і Фонтейн не мав наміру цей план перепиняти.

РОЗДІЛ 75

Стретмор помацав «берету» в себе на колінах. Попри лють, що кипіла в нього в крові, він запрограмував себе мислити чітко. Те, що Ґреґ Ґейл посмів зачепити Сюзанну Флетчер, страшенно його дратувало, але той факт, що це була його провина, дратував його ще більше, бо то була його ідея — послати Сюзанну до блоку № 3. Стретмор міг добре дати собі раду: упоратися зі своїми емоціями, розклавши їх по поличках, щоб вони жодним чином не завадили впоратися з проблемою під назвою «Цифрова фортеця». Він був заступником директора Агентства національної безпеки. І сьогодні його робота стала важливою, як ніколи.

Стретмор уповільнив дихання, щоб угамувати нервове напруження.

— Сюзанно, ви знищили електронні повідомлення Ґейла? — спитав він спокійним діловим тоном.

— Ні, — збентежено відповіла вона.

— Ви здобули пароль?

Сюзанна похитала головою.

Стретмор нахмурився і, прикусивши губу, став швидко міркувати. У нього виникла дилема. Він міг легко ввести пароль у свій ліфт — і Сюзанна поїде додому. Але вона була потрібна йому, тут, була потрібна її допомоги в пошуку пароля Ґейла. Стретмор ще не розповів їй, що знаходження того пароля було більше, ніж справою суто наукового інтересу, — то була абсолютна необхідність. Стретмор підозрював, що він і сам може здійснити пошук невідповідностей і знайти пароль, але він уже мав проблеми із запуском програми-«слідопита». І тому не хотів ризикувати знову.

— Сюзанно, — рішуче мовив він. — Я хочу, щоб ви допомогли мені знайти пароль Ґейла.

— Що?! — підвелася Сюзанна, лиховісно блиснувши очима.

Стретмор приборкав бажання підскочити й нагримати на неї. Він знав багато про мистецтво ведення переговорів: сильна позиція завжди в того, хто сидить. Він сподівався, що Сюзанна візьме з нього приклад. Але вона не зробила цього.

— Сядьте, Сюзанно.

Вона проігнорувала його слова.

— Сядьте, — повторив він тоном наказу.

Та Сюзанна стояла.

— Командире, якщо вам і досі не терпиться знайти алгоритм Танкадо, то ви можете зробити це самі. Я хочу звідси піти.

Стретмор опустив голову й набрав повні легені повітря. «Що ж, таки доведеться їй усе пояснити. Вона того варта», — подумав він. І Стретмор ухвалив рішення: Сюзанна Флетчер почує все. Він молив Бога, щоб його рішення виявилося правильним.

— Сюзанно, — почав командир. — Я не розраховував, що ситуація зайде так далеко. — Він провів рукою по голові. — Є деякі речі, про які я вам не сказав. Інколи людині мого рівня доводиться... — Він завагався, немов збирався зробити болісне зізнання. — Інколи людині в моєму положенні доводиться казати неправду людям, яких вона любить і поважає. І сьогодні був один із таких днів. — Він затримав на ній сумний погляд. — Те, що я вам скажу, я ніколи не збирався вам казати, і не лише вам, а й узагалі — нікому...

Сюзанна відчула на спині неприємний холодок. На обличчі командира застиг лячно серйозний вираз. Він і справді мав на думці щось таке, у що вона не була втаємничена. Жінка сіла.

Довга пауза.

Стретмор затопився поглядом у стелю, збираючись із думками.

— Сюзанно, — нарешті мовив він надтріснутим голосом. — Я не маю сім’ї. — Він поглянув на неї впритул. — Я не маю подружнього життя як такого. Моє життя підпорядковувалося любові до нашої країни. Моїм життям була робота отут, в АНБ.

Сюзанна мовчки слухала.

— Як ви, можливо, уже здогадалися, я невдовзі збирався вийти у відставку. Але я хотів вийти у відставку славно, з гордістю. Я хотів піти, знаючи, що справді увійшов в історію.

— Але ви вже увійшли в історію, — почула Сюзанна власний голос. — Ви створили «Транскод».

Та Стретмор, здавалося, її не почув.

— За останні кілька років наша робота тут, в АНБ, ставала дедалі важчою. Ми зіштовхнулися з такими супротивниками, про яких я навіть гадки не мав. Я кажу про громадян нашої ж країни. Адвокатів, фанатиків громадянських прав, ФЕК — усі вони доклалися до проблем, але справа навіть не в цьому. Є дещо важливіше — люди. Вони втратили довіру. їх охопив параноїчний страх. Вони почали вбачати в нас ворогів. У людях, як ми з вами, людях, яким не байдужі інтереси власної країни. І ми з подивом виявляємо, що нам доводиться боротися за своє право захищати нашу країну і служити їй. Ми більше не миротворці. Ми — нишпорки, цікаві пронири, порушники прав людини. — Стретмор тяжко зітхнув. — На жаль, у цьому світі є наївні люди, які навіть уявити собі не можуть ті жахи, яких би вони зазнали, якби не наше втручання. І я вірю, що рятувати їх від їхнього ж невігластва — це наша місія.

Сюзанна чекала, коли він перейде до суті справи.

Командир зморено опустив очі додолу, а потім знову поглянув на Сюзанну й ніжно їй усміхнувся.

— Вам захочеться перервати мене, але ж вислухайте. Я займаюся розшифруванням електронної пошти Танкадо ось уже два місяці. Неважко уявити те потрясіння, якого я зазнав, коли вперше прочитав про незламний алгоритм під назвою «Цифрова фортеця». Я не повірив, що таке можливе. Та з кожним перехопленим повідомленням Танкадо видавався мені все більш переконливим. І коли я прочитав, що цей японець застосовує мутаційні ланцюжки для написання коду з циклічно-змінним паролем, я збагнув, що Танкадо обігнав нас на багато світлових років. То був принцип, який у цих стінах навіть не наважувалися застосовувати.

— А ми й не думали, — зауважила Сюзанна. — Бо це начебто не мало сенсу.

Стретмор підвівся і став походжати по кімнаті, час від часу поглядаючи на двері.

— Кілька тижнів тому, коли я дізнався, що «Цифрову фортецю» виставлено на аукціон, я нарешті примирився з тим фактом, що Танкадо не жартує. Я зрозумів, що коли він продасть цей алгоритм японській компанії з виробництва програмного забезпечення, нам — хана. І я став думати над тим, як його зупинити. Я подумував навіть про те, щоб убити його, але після тієї бучі, що здійнялася довкола «Цифрової фортеці» та недавніх заяв Танкадо про «Транскод», усі підозри неодмінно впали б на нас. І тоді до мене дійшло. — Він повернувся до Сюзанни. — Я зрозумів, що «Цифрову фортецю» не слід зупиняти.

Сюзанна витріщилася на нього, не знаючи, що й думати.

Стретмор продовжив свою розповідь.

— Я побачив «Цифрову фортецю» як шанс століття. До мене дійшло, що після декотрих модифікацій «Цифрова фортеця» зможе працювати на нас, а не проти нас.

Ще ніколи Сюзанна не чула такого абсурду. «Цифрова фортеця» — це ж незламний алгоритм, він їх просто знищить!

— От якби зробити невеличкі модифікації в цьому алгоритмі... ще до того, як він буде оприлюднений... — і Стретмор блиснув на Сюзанну хитрим поглядом.

їй знадобилася лише мить, щоб усе збагнути.

Стретмор побачив подив у Сюзанниних очах. І він з ентузіазмом виклав їй свій план:

— Якщо я здобуду пароль, то зможу розблокувати «Цифрову фортецю» і ввести в неї потрібні модифікації.

— Чорний хід, — здогадалася Сюзанна, вмить забувши про те, що Стретмор їй брехав. Вона так само відчула приплив ентузіазму й оптимістичних сподівань. — Як у «Стрибунці».

Стретмор кивнув.

— А потім ми зможемо підмінити інтернетівську версію Танкадо нашим модифікованим варіантом. Через те, що «Цифрова фортеця» — японський винахід, ні в кого й підозри не виникне, що ми в АНБ з нею «попрацювали». Усе, що нам треба зробити, — це здійснити підміну.

Сюзанна збагнула, що цей план був не просто геніальним. Він був... суто стретморівським. І згідно з цим планом командир мав намір полегшити оприлюднення алгоритму, який АНБ мала зламати!

— Повний доступ! — зазначив Стретмор. — «Цифрова фортеця» стане загальним стандартом буквально за день.

— За день? — із сумнівом перепитала Сюзанна. — А звідки ви знаєте? Навіть якщо «Цифрова фортеця» скрізь стане доступною безкоштовно, більшість комп’ютерних користувачів триматиметься своїх старих алгоритмів — для зручності. Який їм сенс переходити на «Цифрову фортецю»?

Стретмор усміхнувся.

— Дуже просто. Ми влаштуємо витік у пресу. І весь світ дізнається про існування «Транскоду».

Сюзанна ошелешено роззявила рота.

— Це ж надзвичайно просто, Сюзанно: ми робимо так, що про наш суперкомп’ютер дізнається кожен пересічний громадянин. На весь світ заявляємо, що АНБ має комп’ютер, здатний зламати кожен алгоритм за винятком «Цифрової фортеці».

Сюзанна захоплено поглянула на шефа й висловила здогадку:

— І всі поспіхом кинуться переходити на «Цифрову фортецю»... не підозрюючи, що ми її вже зламали!

— Саме так, — кивнув Стретмор і надовго замовк. Потім він продовжив: — Перепрошую, що я вам збрехав. Спроба переписати «Цифрову фортецю» — це досить складна комбінація, і я не хотів вас у неї втягувати.

— Тепер... тепер я розумію, — повільно проговорила Сюзанна, і досі шокована геніальністю викладеного задуму. — Ви — непоганий брехун.

Стретмор хихикнув.

— Багаторічний досвід. Брехня була єдиним шляхом утримати вас поза межами цього кола.

Сюзанна кивнула.

— А це широке коло?

— Ви його перед собою бачите.

Уперше за останню годину Сюзанна всміхнулася.

— Я знала, що ви так скажете.

Стретмор стенув плечима.

— Коли «Цифрова фортеця» буде під контролем, я поінформую директора.

Сюзанну вразила грандіозність задуму. План Стретмора обіцяв всесвітній переворот у розвідувальній галузі, переворот іще не бачених масштабів. Дивовижно, але шеф намагався реалізувати його сам-один. І був близький до своєї мети. Пароль там, унизу, у шифровідділі. Танкадо помер. А напарника Танкадо вдалося викрити й ізолювати.

Сюзанна завмерла від несподіваної думки.

«Танкадо — помер. І якось дуже вчасно». Пригадавши, скільки Стретмор останнім часом брехав їй, Сюзанна відчула лячний холодок і стривожено поглянула на командира.

— Це ви вбили Енсея Танкадо?

Стретмор здивовано поглянув на неї й похитав головою.

— Звісно, що ні. Убивати Енсея Танкадо не було потреби. Навпаки — я б волів, щоб він був живий. Бо його смерть кинула б підозри на «Цифрову фортецю» в майбутньому. Мені ж потрібно, щоб підміна відбулася гладенько й непомітно. Початковий план передбачав здійснити підміну й дозволити Танкадо продати свій пароль.

Сюзанна мусила визнати, що це звучало логічно. Танкадо не мав підстав підозрювати, що виставлений в Інтернеті алгоритм уже не є оригіналом. Ніхто не мав до нього доступу, окрім нього та Північної Дакоти. Японець ніколи не дізнався б про чорний хід — хіба що взявся б перевіряти програму після оприлюднення. Він і так прогарував із нею дуже довго, щоб мати бажання повертатися до свого дітища ще раз.

Сюзанна чекала, ніби хотіла, щоб усе почуте закарбувалося в її свідомості. Вона збагнула, навіщо командиру була потрібна така секретність у шифрувальному відділі. Завдання, над яким він працював, вимагало багато часу й було вкрай складним і делікатним — створити прихований чорний хід до вкрай складного алгоритму, а потім непомітно підмінити його в Інтернеті. І ця непомітність мала вкрай важливе — першочергове значення. Навіть натяк на ненадійність «Цифрової фортеці» міг зруйнувати блискучий план Стретмора.

І лише тепер зрозуміла вона, чому він вирішив не вимикати «Транскод». «Якщо «Цифровій фортеці» судилося стати новим дітищем АНБ, то Стретмор хотів пересвідчитися, що зламати її неможливо!»

— Вам і досі хочеться піти? — поцікавився начальник.

Сюзанна підвела на нього очі. Сидячи тут, у темряві, поруч із великим Тревором Стретмором, вона відчула, що всі її страхи дивним чином розвіялися. Переписати «Цифрову фортецю» — то був шанс увійти в історію, шанс зробити неоціненне добро, і тепер Стретмор міг розраховувати на її допомогу. Сюзанна надсилу всміхнулася.

— То який наш наступний крок?

Стретмор аж засяяв і поклав їй на плече руку.

— Дякую. — Він усміхнувся й відразу ж перейшов до справи. — Ми разом спустимося вниз. Ви зробите пошук у терміналі Ґейла. Я вас прикрию, — додав Стретмор, піднявши свою «берету».

Від думки про те, що треба йти вниз, у Сюзанни волосся стало дибки.

— А чому б нам не почекати дзвінка від Девіда тут? Він має зателефонувати, коли роздобуде копію пароля Танкадо.

Стретмор похитав головою.

— Чим скоріше ми здійснимо підміну, тим краще. Ми не можемо гарантувати, що Девід неодмінно знайде другу копію. Якщо через якусь випадковість перстень потрапить до лихих рук, то я волів би, щоб на той час ми вже встигнули все зробити. І тоді хто б не роздобув той пароль, він завантажить з Інтернету нашу версію «Цифрової фортеці». — Стретмор помацав пістолет і підвівся.

— Нам час рушати на пошуки пароля Ґейла.

Сюзанна помовчала. Командир мав рацію. їм і справді був потрібен пароль Ґейла. І негайно.

Вона підвелася — та ноги її затремтіли. «Треба було сильніше стукнути Ґейла», — подумалося їй. Сюзанна окинула поглядом командирський пістолет — і їй стало зле.

— Ви й справді збираєтеся встрелити Ґреґа Ґейла?

— Ні, — кинув Стретмор, крокуючи до дверей. — Але сподіваймося, що він цього не знає.

РОЗДІЛ 76

А біля термінала севільського аеропорту стояло таксі з увімкненим двигуном та лічильником. Пасажир у дротяних окулярах уважно дивився крізь широке скло добре освітленого вестибюля. Він зрозумів, що приїхав саме вчасно.

Він побачив там біляву дівчину. Вона допомагала Бекеру сісти в крісло. А тому, вочевидь, було боляче.

«Він іще не знає, що таке справжній біль», — подумав пасажир.

Дівчина дістала з кишені якийсь маленький предмет і подала Бекеру. Той підняв його до яскравого світла, обдивився й надів собі на палець. Потім дістав із кишені стос купюр і заплатив дівчині. Кілька хвилин вони про щось поговорили, а потім білявка обняла його. Помахавши рукою, вона накинула на плече свою дорожню торбу й рушила через вестибюль.

«Нарешті, — подумав чоловік у таксі. — Нарешті».

РОЗДІЛ 77

Наставивши пістолет, Стретмор вийшов зі свого офісу на сходовий майданчик, гадаючи, чи й досі Ґейл у блоці № 3.

Світло з монітора його комп’ютера кидало лячні тіні на риф-лену поверхню майданчика, тож Сюзанна інстинктивно підсунулася ближче до командира.

Коли вони віддалилися від дверей, світло монітора зблякло, і Стретмор із Сюзанною занурилися в темряву. Тепер підлогу шифрувального відділу освітлювало лише сяяння зірок угорі та слабкий відблиск у розбитому вікні блоку № 3.

Стретмор поволі просувався вперед, видивляючись місце, де починалися вузенькі сходи. Переклавши «берету» до лівої руки, правою він намацав поруччя. Він розумів, що з лівої стріляє так само погано, як і з правої, тому вирішив за краще триматися за поруччя правою рукою. Впасти з цих сходів із такої висоти означало довічне каліцтво, а пересування в інвалідному візку не входило в плани Стретмора на пенсії.

Сюзанна, засліплена темрявою під куполом шифрувального відділу, спускалася, тримаючи руку на командировому плечі. Навіть із відстані у два фути вона не могла розгледіти його силует, тому перш ніж ступити на сходинку, човгала по ній туфлею, намацуючи край.

Її гризли сумніви щодо візиту до блоку № 3 і пошуків там пароля Ґейла. Командир був певен, що в Ґейла забракне сміливості напасти на них, але Сюзанна не розділяла його впевненості. Ґейл опинився в безвихідному становищі й мав лише два варіанти вибору: втекти з шифровідділу або потрапити до в’язниці.

Внутрішній голос час від часу повторював Сюзанні, що краще б їм почекати, поки Девід роздобуде пароль Танкадо, але вона знала, що немає гарантії того, що він його взагалі знайде. «Цікаво, чому Девід так довго затримується?» — майнула в неї думка. Та вона відкинула свої побоювання й рушила далі за шефом.

Стретмор спускався нечутно. Не було потреби попереджати Ґейла про свій прихід. Вони дійшли донизу, і Стретмор зупинився, намацуючи підлогу. Закаблук його черевика клацнув об тверду чорну кахлю — і Сюзанна відчула, як напружилося його плече.

Отже, вони увійшли в зону небезпеки. Ґейл міг бути де завгодно.

Поодаль, тепер невидимий за масивним силуетом «Транс-коду», був кінцевий пункт їхньої подорожі — блок № 3. Сюзанна молила Бога, щоб Ґейл і досі залишався там: лежачи на підлозі і завиваючи від болю, як собака. Яким він насправді й був.

Стретмор відпустив поруччя і знову переклав пістолет у праву руку. Не кажучи ні слова, він рушив у темряву. Сюзанна міцно трималася за його плече. Якщо вона загубить його, то доведеться говорити, щоб знайти потім шефа. І Ґейл міг почути їх. Віддаляючись від безпечних сходів, Сюзанна пригадала свої дитячі ігри у квача: вона відірвалася від своєї «бази» й позбулася захищеності. Стала вразливою.

У широкому морі темряви «Транскод» був єдиним островом. Через кожні кілька кроків Стретмор зупинявся, тримаючи пістолет напоготові, і прислуховувався. Раптом десь над ними темряву ночі прорізало пронизливе пищання. Сюзанна заклякла, як укопана. Стретмор різко крутнувся — і вона втратила його. Перелякано виставивши руку, вона спробувала намацати його, але командир зник. Там, де було його плече, тепер — порожнеча. І Сюзанна подибала в темряву.

Знову почулося пищання. Десь неподалік. Сюзанна крутнулася. Почувся шерхіт одягу — і пищання так само несподівано урвалося. Сюзанна заклякла. За мить, наче з її найстрашніших дитячих кошмарів, з’явилося видіння. Просто перед нею в темряві ви-рисувалося обличчя. Воно було зеленувато-сіре, як у привида. То було обличчя демона, з гострими тінями, видовженими через спотворені риси обличчя. Вона мимовільно позадкувала. І вже хотіла було рвонути навтьоки, але істота схопила її за руку.

— Ані руш, — скомандував привид.

На мить Сюзанні здалося, що то — Ґейл і що то його очі палають у темряві. Але голос був не Ґейла. І дотик не надто грубий. То був Стретмор. Його підсвічував знизу якийсь предмет, котрий він щойно витягнув із кишені. Сюзанна полегшено зітхнула. Вона відчула, що знову почала дихати. Предмет, що його Стретмор тримав у руці, мав щось на кшталт електронного дисплея, від якого йшло зеленувате світло.

— От чорт! — стиха вилаявся командир. — Мій новий пейджер. — І Стретмор з огидою уставився на пристрій у своїй руці. Він забув увімкнути беззвучний режим. Іронія полягала в тому, що він навмисне ходив до магазину електроніки, щоб придбати цей пристрій, спеціально придбав його за готівку, щоб зберегти анонімність: Стретмор краще за інших знав, як пильно АНБ шпигувала за своїми ж працівниками, а вхідні й вихідні цифрові повідомлення з цього пейджера він хотів зберегти в секреті.

Сюзанна стривожено озирнулася. Якщо досі Ґейл не здогадувався, що вони до нього йдуть, то тепер уже точно здогадався.

Стретмор натиснув на кілька кнопок і прочитав вхідне повідомлення. І стиха простогнав. То була ще одна невтішна новина з Іспанії — не від Девіда Бекера, а від інших людей, яких Стретмор послав до Севільї.

А за три тисячі миль від них мікроавтобус мобільного стеження мчав вулицями Севільї. АНБ найняло його за найвищим грифом секретності на військовій базі в Рота. Двоє чоловіків в авто зосереджено мовчали. Вони не вперше отримували термінові накази з Форт-Міда, але зазвичай ці накази йшли не з найвищих ешелонів влади.

Агент, що сидів за кермом, спитав через плече у свого напарника:

— Ще не видно нашу людину?

А напарник сидів, не відриваючи погляду від панорамного відеомонітора, камера якого була встановлена на даху автобуса.

— Ні, не видно. Слідкуй за дорогою.

РОЗДІЛ 78

Джабба рясно спітнів, вовтузячись під масою перекручених кабелів. Він і досі лежав на спині, затиснувши в зубах ручку-ліхтарик. Він уже звик працювати ночами на вихідні; ті години, коли в АНБ не панувала метушня, були, мабуть, чи не найкращим часом для спокійного виконання ремонтних робіт. Маневруючи розпеченим паяльником у лабіринті кабелів над головою, він проробляв цю операцію з надзвичайною обережністю: пошкодження будь-якого із сусідніх жмутів могло призвести до плачевних наслідків.

«Іще кілька дюймів», — подумав він. Ця робота забрала в нього значно більше часу, аніж він розраховував.

Саме в ту мить, коли він востаннє притиснув вістря паяльника до припою, озвався його стільниковий телефон. Джабба смикнувся від несподіванки, і велика булька шиплячого розплавленого металу капнула йому на руку.

— От сука! — Він впустив паяльник і мало не проковтнув ліхтарик. — Сука, сука, сука!

І став несамовито терти краплю припою, що вже охолола. Нарешті крапля відпала, залишивши по собі чималенький пухир. Мікросхема, яку він збирався впаяти на місце, випала й гепнула Джаббу по голові.

— Чорт забирай!

Телефон озвався знову. Джабба проігнорував його.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — стиха вилаявся він. — У шифровідділі все в нормі!

Телефон не вгавав, але Джабба взявся впаювати новий чіп. За хвилину чіп був уже на місці, а телефон усе дзвонив та дзвонив.

— Заради Бога, Мідж, — припини! Припини, кажу тобі! Продзвонивши ще секунд із п’ятнадцять, телефон нарешті замовк. Джабба полегшено зітхнув.

Та через хвилину угорі затріщав гучномовець внутрішнього зв’язку.

— Начальнику підрозділу системної безпеки, зв’яжіться, будь ласка, з комутатором для отримання повідомлення.

Джабба підкотив очі, не вірячи своїм вухам. «От настирна баба!» І проігнорував виклик.

РОЗДІЛ 79

Поклавши пейджер до кишені, Стретмор поглянув крізь темряву на блок № 3.

І простягнув руку Сюзанні.

— Ходімо.

Та їхні пальці так і не з’єднатися.

З темряви почувся довгий гортанний крик. Неподалік виринула постать — як багатотонна вантажівка, що мчить уночі з вимкненими фарами. Іще мить — і сталося зіткнення. Стретмор покотився по підлозі.

То був Ґейл. Пейджер таки видав їх.

Сюзанна почула, як «берета» стукнулася об підлогу, і на мить заклякла, не знаючи, що робити й куди бігти. Інтуїція підказувала їй тікати, але вона не мала коду ліфта. Серце підказувало їй допомогти Стретмору, але ж як? Обернувшись у відчаї, вона прислухалася: десь на підлозі мала точитися запекла боротьба не на життя, а на смерть. Але не почула нічого. Запала тиша — наче Ґейл вдарив командира і втік назад, у темряву.

Сюзанна чекала, напружено вдивляючись у ніч і сподіваючись, що Стретмор живий і неушкоджений. Минула, як їй здалося, ціла вічність, і вона прошепотіла:

— Командире?

Ще не встигла Сюзанна промовити це слово, як здогадалася, що зробила помилку. За мить ззаду її огорнув уже знайомий «аромат» Ґейла. А ще за мить вона вже беззвучно пручалася, хапаючи ротом повітря. Як і деякий час тому, Ґейл притиснув її до грудей своєю залізною хваткою.

— Як же в мене яйця болять! — прохрипів Ґейл їй на вухо.

Ноги в Сюзанни стали ватяними, а коліна — підігнулися. Зірки, що виднілися над нею крізь купол, раптом закружляли в шаленому танці.

РОЗДІЛ 80

Ґейл тримав Сюзанну за шию, як обценьками. Раптом він викрикнув у темряву:

— Командире, я спіймав твою улюбленицю. І вимагаю, щоб ти мене випустив звідси!

Відповіддю на його вимогу була тиша.

Ґейл іще міцніше притиснув Сюзанну.

— Я їй шию зламаю!

Прямо позаду клацнув курок пістолета. Голос Стретмора лунав спокійно та врівноважено:

— Відпусти її.

Сюзанна скорчилася від болю й прошепотіла:

— Командире!

Ґейл різко крутнув її на звук голосу Стретмора.

— Стріляй — і влучиш у свою безцінну Сюзанну. Хочеш спробувати?

Цього разу голос Стретмора пролунав ближче:

— Відпусти її.

— Спішу й падаю. Ти ж відразу мене вб’єш.

— Я нікого не збираюся вбивати.

— Та невже? Розкажеш про це Картукяну!

Стретмор підійшов іще ближче.

— Картукян помер.

— Не тринди. Це ти його вбив. Я сам бачив!

— Кидай Сюзанну, Ґреґу, — спокійно наказав Стретмор.

Ґейл міцніше притиснувся до Сюзанни й прошепотів їй на вухо:

— Це Стретмор штовхнув Картукяна — присягаюся!

— Вона не купиться на твій прийомчик «розділяй і пануй», — завважив Стретмор, підходячи ще ближче. — Відпусти її.

Ґейл просичав у темряву:

— Картукян — хлоп’я, заради Бога! Навіщо ти це зробив?! Щоб захистити свою жалюгідну таємницю?

Стретмор, здавалося, й оком не зморгнув.

— І що ж це за таємниця така?

— Ти, трясця твоїй матері, прекрасно знаєш, про що я кажу! Про «Цифрову фортецю»!

— Ой-ой-ой... — іронічно-поблажливо проказав Стретмор голосом холодним і незворушним, як айсберг. — То ти знаєш про «Цифрову фортецю»? Бо мені чомусь здалося, що ти заперечуватимеш і її існування.

— Пішов ти в сраку!

— Украй цікавий аргумент захисту!

— Слухай-но, йолопе, — сплюнув Ґейл. — Знай, що твій «Транскод» перегрівається й невдовзі вийде з ладу.

— Та невже? — саркастично хихикнув Стретмор. — Так чого ж ти від мене хочеш: щоб я розчахнув двері і викликав техніків із безпеки комп’ютерних систем?

— Саме так, — визвірився Ґейл. — І будеш останнім ідіотом, якщо цього не зробиш.

Цього разу Стретмор розреготався.

— Так ось у чому полягає твоя військова хитрість! Великий стратег знайшовся! «Транскод» перегрівається, тому відчини двері й випусти мене?

— Це правда, чорт тебе забирай! Я був у підземеллі! Аварійного живлення не вистачає, щоб прокачувати фреон!

— Дякую за підказку, — сказав Стретмор. — Але «Транскод» має автоматичну систему вимикання. При перегріванні він має вимкнутися — і «Цифрова фортеця» зникне сама собою.

Ґейл зневажливо пирхнув:

— Ти — божевільний. Та мені пофіг — згорить твій суперкомп’ютер чи не згорить. І цю бісову машину таки слід оголосити незаконною.

Стретмор зітхнув:

— Це белькотіння для малюків, Ґреґу. Відпусти її.

— Щоб ти мав змогу мене застрелити?

— Не збираюсь я в тебе стріляти. Мені просто потрібен пароль.

— Який іще пароль?

Стретмор знову зітхнув:

— Той, що прислав тобі Танкадо.

— Я й гадки не маю, про що ти кажеш.

— Брехун! — вичавила нарешті Сюзанна. — Я бачила електронні повідомлення від Танкадо у твоєму поштовому ящику!

Ґейл заціпенів. І крутнув Сюзанну обличчям до себе.

— Ти залазила до мого поштового ящика?

— А ти скасував мого «слідопита»! — відрубала вона.

Ґейл відчув, як кров ударила йому в скроні. Він сподівався, що добре замів сліди; тому й гадки не мав, що Сюзанна знала, що він зробив. Не дивно, що вона не вірила жодному його слову. Ґейл відчув, як стіни стискаються довкола нього. Він збагнув, що ніколи не доведе власної правоти — йому забракне часу на переконування. І він у відчаї прошепотів:

— Сюзанно, Стретмор убив Картукяна...

— Відпусти її, — спокійно сказав командир. — Вона тобі не вірить.

— Ще б пак! — огризнувся Ґейл. — Жалюгідний брехливий вилупок! Звісно — не повірить, бо ти вже встиг прочистити їй мозок і зазомбувати її! Ти розповідаєш їй лише те, що вигідно тобі! Вона знає, що ти насправді хочеш зробити з «Цифровою фортецею»?

— Ну і що ж? — глузливо спитав Стретмор.

Ґейл знав: те, що він скаже, може стати або його квитком на волю, або смертним вироком. Він увібрав повні легені повітря і пішов ва-банк:

— Ти плануєш створити чорний хід до «Цифрової фортеці».

З того, що в шифрувальному відділі надовго запала тиша, Ґейл зрозумів, що влучив у ціль.

Спокійність та врівноваженість Стретмора зазнала важкого випробування.

— Хто тобі це сказав? — суворо спитав він хрипким та нервовим голосом.

— Я про це прочитав, — саркастично відказав Ґейл, намагаючись скористатися зміною ситуації. — В одному з твоїх «мозкових штурмів».

— Цього не може бути. Бо я ніколи їх не оприлюднюю.

— Та знаю, знаю. Я прочитав це безпосередньо з твоєї пошти.

Стретмор завагався.

— Ти що — проникнув до мого офісу?

— Ні. Я шпигував за тобою з блоку № 3.

Ґейл вимучив із себе самовпевнений смішок. Він знав: для того, щоб вибратися з шифрувального відділу живим, йому знадобиться вся майстерність переговірника, якої його навчили в морській піхоті.

Виставивши вперед пістолет, Стретмор присунувся іще ближче.

— А звідки ти дізнався про те, що я збираюся зробити чорний хід?

— Я ж сказав, що заліз до твого комп’ютера.

— Це неможливо.

Ґейл нарочито зневажливо пирхнув.

— Одна з проблем, коли наймаєш найкращих, командире, — це те, що вони виявляються кращими за тебе.

— Юначе, — скипів Стретмор, — я не знаю, звідки у вас така інформація, але я достеменно знаю, що ви зайшли надто далеко. Або ви негайно відпускаєте міс Флетчер, або я покличу службу безпеки, і ви проведете за ґратами решту свого життя.

— Ти цього не зробиш, — спокійно кинув Ґейл. — Виклик служби безпеки зруйнує твої плани. Бо я їм усе розповім. — Ґейл на мить замовк. — Але якщо ти випустиш мене звідси, то я нікому й слова не скажу про «Цифрову фортецю».

— Так не вийде, — відрізав Стретмор. — Мені потрібен пароль.

— Немає в мене ніякого довбаного пароля!

— Годі брехати! — гримнув Стретмор. — Де він?

Ґейл стиснув Сюзанні шию.

— Випусти мене, інакше вона помре!

Раніше Тревору Стретмору досить часто доводилося брати участь у важливих переговорах, де на кону стояли вкрай важливі речі, тому він добре знав, що Ґейл перебуває в дуже небезпечному психологічному стані. Молодий шифрувальник загнав себе в кут, а загнаний у кут опонент є найнебезпечнішим — через відчайдушність і непередбачуваність. Стретмор знав, що його наступний крок стане вирішальним. Від нього залежало Сюзаннине життя — і майбутнє «Цифрової фортеці». Стретмор знав, що спершу йому треба зняти напругу в перемовинах, тож після тривалої мовчанки він неохоче зітхнув:

— Гаразд, Ґреґу, ти переміг. Що ти від мене хочеш?

Тиша. Здавалося, Ґейл на мить розгубився, не знаючи, як поставитися до примирливого командирового тону. Він трохи ослабив хватку на шиї Сюзанни.

— Н-ну, — мовив він несподівано невпевненим тоном, — спочатку віддай мені свій пістолет. І ви обидва підете зі мною.

— Хочеш взяти нас у заручники? — саркастично розсміявся Стретмор. — Ґреґу, це тобі не допоможе. Між нами й автостоянкою — з десяток озброєних охоронців.

— Я не дурень, — відрізав Ґейл. — Тому збираюся скористатися твоїм ліфтом. Сюзанна піде зі мною. А ти — залишишся.

— Мені дуже неприємно тобі це казати, але в моєму ліфті немає струму.

— Брехня! — визвірився Ґейл. — Ліфт працює від струму, що подається з головної будівлі. Я бачив план!

— Ми вже намагалися скористатися ним, — здушеним голосом докинула Сюзанна, намагаючись допомогти командиру. — Ліфт не працює.

— Ви обидва — лантухи з гівном, тому я не вірю вам, — відрізав Ґейл і знову міцніше обхопив Сюзаннине горло. — Якщо ліфт не працює, я вимкну «Транскод» і поновлю живлення.

— Ліфт не працює без пароля! — вичавила Сюзанна.

— Яка ж страшна проблема! — розсміявся Ґейл. — Я певен, що командир скаже нам пароль. Авжеж, командире?

— Не діждешся, — просичав Стретмор.

Ґейл скипів.

— А тепер слухай мене, діду! Ось тобі мої умови: ти випускаєш мене із Сюзанною через свій ліфт, ми їдемо, а за кілька годин я її відпускаю.

Стретмор відчув, як ставки зростають. Він вплутав сюди Сюзанну і тепер так само мав виплутати. Його голос залишився спокійним та твердим, як скеля:

— А як же щодо моїх планів стосовно «Цифрової фортеці»?

Ґейл розсміявся.

— Можеш створювати свій чорний хід — я й слова не скажу. — А потім додав із лиховісною ноткою в голосі: — Але того ж дня, коли мені здасться, що ти за мною шпигуєш, я звернуся до преси й розповім усю цю історію. Розкажу, що «Цифрова фортеця» — туфта, і вся твоя організація накриється мідним тазом!

Стретмор замислився над пропозицією Ґейла. Вона була простою та однозначною. Сюзанна залишиться живою, а «Цифрова фортеця» зазнає потрібної модифікації у вигляді чорного ходу. Допоки Стретмор не переслідуватиме Ґейла, цей чорний хід лишатиметься таємницею. Командир знав, що Ґейл не зможе довго тримати язика за зубами. Та все ж таки... знаючи, що «Цифрова фортеця» — його єдиний страховий поліс... може, він буде розважливим. Хай там як, а Стретмор знав, що — за потреби — Ґейла можна буде усунути легко й непомітно.

— Вирішуй, діду! — глузливо гукнув Ґейл. — Ми йдемо чи ні? — І знову стиснув руки-лещата на шиї Сюзанни.

Стретмор знав: якщо він зателефонує зараз і викличе службу безпеки, Сюзанна залишиться живою. Тут він був готовий побитися об заклад на власне життя. Командир чітко уявляв, як розгортатиметься ситуація. Його дзвінок стане для Ґейла повною несподіванкою. Він запанікує й насамкінець, зіштовхнувшись із невеличкою армією, втратить здатність до рішучих дій. І після нетривалого протистояння здасться.

«Та коли я викличу службу безпеки, — подумав Стретмор, — мій план буде зруйновано».

Ґейл знову стиснув руки-лещата. Сюзанна скрикнула від болю.

— Ну то як? — заволав Ґейл. — Мені вбивати її?

Стретмор хутко зважив можливі варіанти. Якщо він дозволить Ґейлу забрати Сюзанну з шифрувального відділу, то не матиме жодної гарантії. Ґейл може трохи проїхатися на авто й зупиниться десь у лісі. При ньому буде пістолет... У Стретмора похолонуло в грудях. Моторошно було навіть подумати, що може трапитися до того, як Ґейл відпустить Сюзанну... Якщо взагалі відпустить.

«Буду викликати службу безпеки, — вирішив Стретмор. — А що ще я можу вдіяти? — Він уявив, як Ґейл розпинається в суді про «Цифрову фортецю». — Мій план буде знищено. Мушу знайти якийсь інший шлях».

— Вирішуй! — заволав Ґейл, тягнучи Сюзанну до сходів.

Та Стретмор його не слухав. Якщо порятунок Сюзанни означав руйнацію його планів, то нехай так і буде — ніщо не варте її життя. Сюзанна Флетчер була ціною, яку Тревор Стретмор відмовлявся платити.

Ґейл заламав Сюзанні руку за спину й дедалі дужче стискав їй шию.

— Це твій останній шанс, старий! Віддай мені пістолет!

Стретмор блискавично міркував, вишукуючи інші варіанти дій. «Завжди є якийсь інший варіант!» Нарешті він заговорив — спокійно, майже печально:

— Ні, Ґреґу, вибач. Але я не можу тебе відпустити.

Слова на мить застряли в Ґейла в горлі — він був явно шокований.

— Щ-що?

— Я викликаю службу безпеки.

Сюзанна аж охнула від несподіванки:

— Командире, ні!

Ґейл стиснув руку на шиї Сюзанни.

— Викликай — і вона помре!

Стретмор зняв стільниковий телефон із ременя й увімкнув його.

— Ґреґу, ти блефуєш.

— Ти ніколи цього не зробиш! — заверещав Ґейл. — Я все розповім! Я зруйную твій план! Тобі ж залишилося кілька годин до втілення мети! Контролювати всю інформацію у світі! «Транскод» більше не знадобиться! І більше ніщо не заважатиме тобі мати вільний доступ до будь-якої інформації! Це ж найважливіший момент у всьому твоєму житті! І ти не можеш цей момент змарнувати!

Голос Стретмора був як криця:

— А тепер дивися, що я зроблю.

— А-а-а... А як же Сюзанна? — спитав, заїкаючись, Ґейл. — Тільки зателефонуй — і вона помре!

Та командир не здавався.

— От я й ризикну. І подивлюся, що з того вийде.

— Фігня! Ти ж прешся від неї іще більше, ніж від «Цифрової фортеці»! Я це точно знаю! І ти ризикнеш Сюзанниним життям?!

Сюзанна хотіла була гнівно запротестувати, але Стретмор випередив її:

— Юначе! Ви мене погано знаєте. Я заробляю на життя тим, що ризикую. Хочете зіграти жорстко — що ж, зіграймо! — І він почав натискати кнопки на своєму телефоні. — Ти недооцінив мене, синку! Гадаєш, я дозволю тобі просто так взяти й піти після того, як ти погрожував убити мого працівника? — Він підніс телефон до вуха й гаркнув у мікрофон: — Комутаторна! Дайте мені службу безпеки!

Ґейл стискав сильніше Сюзаннину шию.

— Я-я... я уб’ю її! Їй-богу, вб’ю!

— Нічого ти не зробиш! — впевнено заявив Стретмор. — Якщо її вб’єш, ти лише погіршиш своє... — Він перервався й різко підніс телефон до рота. — Безпека? Це командир Тревор Стретмор. У нас у шифрувальному відділі виникла ситуація, пов’язана із захопленням заручників. Пришліть сюди своїх людей! Так, негайно, чорт забирай! У нас також трапилася відмова генераторів. Мені потрібно, щоб сюди перепустили струм з усіх наявних джерел. Мені потрібно, щоб усі системи працювали через п’ять хвилин! Ґреґ Ґейл убив одного з моїх фахівців-системників. Він узяв у заручники начальницю шифрувального відділу. Вам дозволяється використовувати в разі потреби сльозоточивий газ — проти всіх нас без винятку. Якщо містер Ґейл відмовиться поводитися конструктивно, то віддайте снайперам наказ застрелити його на місці. Я беру на себе повну відповідальність. Негайно виконуйте наказ!

Ґейл непорушно закляк — аж обм’якнув від несподіваного повороту подій. І послабив свою хватку на шиї Сюзанни.

Стретмор клацнув, вимкнувши телефон, і знову причепив його до ременя.

— Твій хід, хлопче.

РОЗДІЛ 81

Бекер стояв у телефонній будці у вестибюлі термінала. Перед його очима все плило. Та, попри пекучий біль та нудоту, настрій його різко поліпшився. Усе скінчилося. Справді скінчилося. Він уже збирався додому. Перстень на його пальці і був тим Священним Граалем, який він шукав. Бекер підняв руку до світла і, примружившись, поглянув на золоту здобич. Він не міг сфокусувати зір, щоб прочитати напис, але побачив, що той зроблений не англійською. Перший символ був Q, або О, або нуль — у нього ще надто сильно боліли очі, щоб сказати напевне. Бекер придивився до кількох перших символів. То була якась абракадабра, позбавлена сенсу. «І оце — справа національної безпеки?»

Бекер увійшов до телефонної будки й почав набирати номер Стретмора. Та не встиг він набрати міжнародний код, як почув записану відповідь: «Усі напрямки зайняті. Будь ласка, покладіть слухавку й зателефонуйте пізніше». Бекер насупився й повісив слухавку. Він зовсім забув, що телефонувати з Іспанії по міжнародній лінії — це як у рулетку грати: усе залежить від збігу обставин та удачі. Значить, за кілька хвилин він спробує ще раз.

Бекер щосили намагався не звертати уваги на біль в очах, що потроху вщухав. Меґан пояснила йому, що коли очі терти, стане ще гірше; тому він намагався терпіти, хоч як би важко це не було. Згоряючи від нетерпіння, він знову спробував додзвонитися до Стретмора. І знову всі лінії зайняті. Бекеру вже було несила терпіти — його очі вогнем горіли. Він вирішив промити їх водою. Нехай Стретмор зачекає хвилину-дві. І Бекер, ще й досі не відновивши зір, поплентався до туалетів.

Перед чоловічим туалетом, як і раніше, Девід розгледів розпливчастий силует прибиральницького возика, тому відразу рушив до дверей із написом «DAMAS». Йому здалося, що він почув там якісь звуки.

— Hola?

Тиша.

«Може, то Меґан», — подумав він. їй треба було якось убити п’ять годин до свого рейсу, і вона сказала, що спробує відтерти напис на своїй руці.

— Меґан? — гукнув Бекер. І знову постукав. Ніхто не відповів. Девід поштовхом відчинив двері. — Агов? — знову гукнув він, заходячи всередину. У туалеті начебто нікого не було. Він стенув плечима й пішов до раковини.

Раковина й досі була брудна, але з крана, на щастя, текла холодна вода. Бекер відчув, як стиснулися його пори, коли він побризкав водою очі. Біль вщухав, і туман перед очима поволі розвіявся. Бекер поглянув на себе у дзеркало. Він мав такий вигляд, наче кілька днів безутішно ридав.

Він витер обличчя рукавом піджака — і до нього дійшло. Від радісного збудження він зовсім забув, де він є. Він же в аеропорту! Десь тут на бетонному летовищі, в одному з трьох приватних ангарів севільського аеропорту його чекав літачок «Лірджет-60», щоб забрати додому. І пілот сказав чітко й недвозначно: «Я маю наказ залишатися тут, поки ви не повернетеся».

«Важко повірити, — подумав Бекер, — що після всіх пригод я зрештою опинився там, звідки вирушив. Чого ж я чекаю? — розсміявся він. — Адже пілот може передати Стретмору моє повідомлення по радіо!»

Сам собі задоволено всміхаючись, Бекер подивився в дзеркало й поправив краватку. Він уже хотів був піти, та краєм ока узрів у дзеркалі якесь відображення. Бекер обернувся. То був краєчок Меґаниної торби, що стирчав крізь щілину в трохи прочинених дверях кабінки.

— Меґан! — гукнув він. Тиша. — Меґан!

Бекер підійшов до кабінки. І гучно постукав пальцями по перегородці. Знову тиша. Він обережно штовхнув двері. Вони гойднулися й відчинилися.

Бекер насилу придушив крик жаху: у кабінці, підкотивши очі, сиділа Меґан. А з отвору від кулі в центрі її лоба стікала кров.

— О Господи! — скрикнув Бекер.

— Está muerta, — каркнув позаду нього голос, мало схожий на людський. — Вона мертва.

Це було як несподіваний кошмар. Бекер обернувся.

— Сеньйоре Бекер? — спитав химерний і лячний голос.

Приголомшений Бекер придивився до чоловіка, який щойно увійшов до туалету. Він мав навдивовижу знайому зовнішність.

— Soy Hulohot, — сказав кілер. — Мене звуть Гулогот. — Здавалося, спотворені слова виходили звідкись із глибин шлунка чоловіка. Він простягнув руку. — El anillo. Перстень.

Бекер безтямно витріщався на нього.

У блискавичну мить просвітління Бекера пронизало ще досі незнане відчуття. Наче за підказкою якогось підсвідомого інстинкту виживання, кожен м’яз його тіла миттєво напружився.

Він злетів у повітря одночасно з плювком пострілу. Й обрушив-ся на Меґан. А куля дзьобнула в стіну позаду нього.

— Mierda! От гівно! — прошипів Гулогот. Якимось незбагненним чином Девід Бекер в останню дещицю секунди примудрився стрибнути й ухилитися від кулі. Убивця рушив уперед.

Бекер піднявся з обм’яклої мертвої дівчини. Почулися кроки. І дихання. А потім — клацнув курок пістолета.

— Adios, — прошепотів чоловік. Кинувшись, як пантера до кабінки, він рвучко розчинив дверцята й наставив зброю.

Пістолет вистрелив. І відразу ж — червоний спалах. Але то була не кров. То було дещо інше. Раптом — ні сіло ні впало — з кабінки вилетів якийсь предмет, ударив кілера в груди — і пістолет вистрелив на мить раніше. То була червона Меґанина торба.

Бекер вистрибнув із кабінки — як вибухнув. Плечем він поцілив убивці в груди, і той відлетів назад, ударившись об раковину. Почувся страшний хряскіт — наче в нападника ламалися кістки. Дзеркало розбилося, і скалки скла розсипалися по підлозі. Пістолет випав із руки Гулогота. Чоловіки впали на підлогу.

Бекер швидко скочив на ноги і, відірвавшись від переслідувача, рвонув до виходу. Гулогот намацав свій пістолет, крутнувся — і вистрелив. Куля вгризлася у двері туалету, які за мить до цього грюкнули, зачиняючись.

Обшир безлюдного вестибюля аеропорту здався Бекеру нездоланною пустелею. І ноги понесли його вперед так швидко, як ніколи раніше в житті.

Коли він пробігав в обертальні двері, ззаду нього ляснув постріл. Скляна панель попереду розлетілася дощем скалок. Бекер протиснувся вперед, і двері крутнулися. Іще мить — і він, спотикаючись, вискочив на тротуар.

Неподалік стояло таксі.

— Déjame entrar! — заволав Бекер, гепаючи рукою по зачинених дверцятах. — Впустіть мене!

Та водій відмовився — пасажир у дротяних окулярах попросив його почекати. Бекер обернувся й побачив Гулогота, що мчав вестибюлем із пістолетом у руці. Девід окинув поглядом свій моторолер «Веспа» на тротуарі.

«Мені кінець!»

Гулогот продерся крізь обертальні двері саме вчасно — Бекер марно намагався завести свою «Веспу». Убивця всміхнувся й підняв пістолет.

«Карбюратор!» — подумав Бекер, посмикав за ручки під бензобаком і щосили вдарив ногою стартер. Двигун кашлянув — і замовк.

— El anillo. Перстень. — почувся голос. Він був уже близько.

Бекер підняв очі й побачив ствол револьвера. Барабан крутнувся й завмер. Девід знову вдарив ногою стартер.

Гулогот вистрелив, але куля просвистіла в міліметрах від голови Девіда — то моторолер ожив і рвонув уперед. Рятуючи своє життя, Бекер щосили вчепився в кермо, і «Веспа», застрибавши по трав’янистому насипу, різко крутнулася і зникла за рогом будівлі в напрямку злітно-посадкової смуги.

Скаженіючи від люті, Гулогот кинувся до таксі, що його чекало. А через кілька секунд отетерілий водій уже лежав на асфальті, спостерігаючи, як його авто, здійнявши хмару пилу, помчало геть.

РОЗДІЛ 82

Коли ошелешений Ґреґ Ґейл почав усвідомлювати наслідки дзвінка командира, його охопила паніка, і він відчув у ногах зрадливу слабкість.

«Зараз сюди прибуде “безпека”!»

Сюзанна вже вислизала з його чіпких обіймів. Та Ґейл швидко оговтався, вхопив її за талію і знову притиснув до себе.

— Відпусти! — скрикнула вона, і її голос відлунив під куполом споруди.

Мозок Ґейла не витримував такого навантаження. Командирів дзвінок став для нього цілковитою несподіванкою.

«Стретмор зателефонував «безпеці»! Він жертвує своїм планом стосовно «Цифрової фортеці»!»

Ніколи в житті, навіть якщо йому довелося б прожити мільйон років, не міг Ґейл уявити, що командир випустить «Цифрову фортецю» зі своїх рук. Бо чорний хід — то був шанс, що випадає один раз за все життя.

Паніка охопила Ґейла, і свідомість зрадила шифрувальнику: йому скрізь ввижався ствол командирової «берети». Він крутився туди-сюди, притискуючи до себе Сюзанну й намагаючись завадити Стретмору зробити прицільний постріл. Гнаний страхом, Ґейл потягнув Сюзанну до сходів. Бо за п’ять хвилин увімкнеться світло, відчиняться двері і в приміщення увірветься поліцейський спецзагін.

— Мені боляче! — задихаючись, скрикнула Сюзанна. Вона судомно хапала ротом повітря, повторюючи за Ґейлом його відчайдушні піруети.

Ґейл подумав було відпустити Сюзанну і стрімголов кинутися до ліфта Стретмора, але то було б самогубство. Пароля він не мав. До того ж, опинившись надворі без заручниці, він гарантовано прирече себе на смерть. Бо навіть на своєму «Форді “Лотус”» він не втече від цілої ескадрильї гелікоптерів АНБ.

«Сюзанна — єдине, що завадить Стретмору відстрелити мені голову!»

— Сюзанно! — гукнув Ґейл, тягнучи її до сходів. — Ходімо зі мною! Клянусь, я тобі нічого поганого не зроблю!

Та вона пручалася й далі, і Ґейл збагнув, що попереду його чекають нові проблеми. Навіть якщо він спроможеться увібратися до командирського ліфта і забере із собою Сюзанну, вона всю дорогу пручатиметься, намагаючись втекти. Ґейл прекрасно знав, що той ліфт робив лише одну зупинку: «Підземна автострада». То був секретний лабіринт підземних тунелів, якими пересувалися великі цабе АНБ. І Ґейла зовсім не приваблювала перспектива загубитися в підвальних коридорах агентства з непокірливою заручницею. То була смертельна пастка. «Навіть якщо я й виберуся звідси, — подумав Ґейл, — без зброї навряд чи я перетягну Сюзанну через автостоянку. І як я вестиму машину?»

Відповідь йому підказав голос одного з викладачів, який навчав Ґейла військової стратегії в часи його служби в морській піхоті: «Силуватимеш тіло — воно пручатиметься, — попередив голос. — Та коли ти переконаєш розум мислити так, як потрібно тобі, то матимеш союзника».

— Сюзанно, — почув Ґейл власний голос. — Стретмор — убивця! Тобі загрожує небезпека!

Та вона, здавалося, не чула його. Раптом Ґейл збагнув, що обрав хибний шлях: Стретмор ніколи й пальцем Сюзанну не зачепить, і вона це чудово знала.

Ґейл напружено вдивлявся в темряву, намагаючись визначити, де ж ховається командир. Стретмор замовк, і від цього паніка Ґейла посилилася. Він відчув, що його час скінчився. Служба безпеки мала прибути з хвилини на хвилину.

Щосили напружившись, Ґейл обхопив Сюзанну руками й різко потягнув сходами вгору. Вона ж, зачепившись туфлями за першу сходинку, вперлася, і потягла його назад. Та марно — Ґейл був значно сильніший за неї.

Обережно, мало-помалу він відступав сходами, тягнучи за собою Сюзанну. Було б легше її не тягнути за собою, а штовхати, але майданчик нагорі сходів тьмяно освітлювали монітори комп’ютерів Стретмора. Якби Сюзанна йшла першою, то Стретмор спокійно поцілив би в неприкриту спину Ґейла. Тягнучи ж її за собою, він створював такий собі живий щит між собою і Стретмором.

Здолавши приблизно третину сходів, Ґейл почув унизу, біля підніжжя, якийсь рух.

«То Стретмор теж збирається підійматися!»

— І не здумайте, командире! — просичав він. — Бо тоді вона загине!

Ґейл чекав, вслухаючись у темряві. Але довкола панувала тиша. Він прислухався напруженіше. Але так нічого й не почув. Біля підніжжя сходів було тихо. Може, йому ввижається і там нікого немає? Але то не мало значення. Стретмор не ризикне стріляти, поки між ними буде Сюзанна.

Та коли Ґейл знову пішов угору, тягнучи за собою Сюзанну, сталося дещо несподіване. На майданчику вгорі, позаду нього, щось тихо гупнуло. Ґейл зупинився, відчувши, як адреналін вдарив йому в голову. Невже Стретмор якось пройшов нагору? Інтуїція підказувала йому, що командир був біля підніжжя сходів. Та раптом знову пролунав той самий звук — тепер гучніше. То був добре чутний звук кроків на горішньому майданчику!

Ґейл із жахом зрозумів свою помилку.

«Стретмор — на майданчику наді мною! Він може спокійно поцілити мене в спину!»

Охоплений відчаєм, він обкрутнувся, затуливши себе Сюзанною з боку майданчика, і почав відступати сходами — тепер уже вниз.

Опинившись на нижній сходинці, він вирячився на майданчик угорі й несамовито заверещав:

— Назад, командире! Назад! Бо я скручу їй...

Руків’я «берети» просвистіло в повітрі біля підніжжя сходів і торохнуло Ґейла по маківці.

Сюзанна відірвалася від обм’яклого Ґейла й ошелешено крутнулася на п’ятах. Стретмор вхопив її і притиснув до себе, погойдуючи її тремтяче тіло.

— Ш-ш-ш-ш, — заспокоював він Сюзанну. — Це я. Ви в безпеці.

Сюзанна тремтіла.

— Ком... мандире... — Вона замовкла й судомно вхопила ротом повітря. — Мені здавалося... Я подумала, що ви — нагорі... Мені почулося, що...

— Тихо, тихо, заспокойтеся, — прошепотів Стретмор. — То ви чули, як я кидав на майданчик свої черевики.

Сюзанна усвідомила, що плаче й сміється одночасно. Командир врятував її життя. Стоячи в темряві біля підніжжя сходів, вона відчула величезне полегшення. Однак до цього примішувалося почуття провини: невдовзі в шифрувальному відділі мали з’явитися представники служби безпеки. Вона через свою необережність по-дурному дозволила Ґейлу захопити себе, і він використав її проти Стретмора. Сюзанна знала, що командир заплатив тяжку ціну заради її порятунку.

— Пробачте мене, — сказала вона.

— За що?

— Ваші плани стосовно «Цифрової фортеці»... вони зруйновані...

Стретмор похитав головою.

— Аж ніяк.

— Але ж... ви викликали «безпеку»... Вони будуть тут із хвилини на хвилину. У нас не лишилося часу, щоб...

— «Безпека» не приїде, Сюзанно. І ми маємо у своєму розпорядженні скільки завгодно часу.

Сюзанна розгубилася.

— Не приїде? Але ж ви зателефонували і...

Стретмор хитро всміхнувся.

— Старий хрестоматійний трюк. Я лише вдав, що дзвонив.

РОЗДІЛ 83

Девідова «Веспа» була, безперечно, найменшим транспортним засобом, який коли-небудь з’являвся на смузі севільського аеропорту. Аж розриваючись від натуги і штовхаючи її вперед із максимальною швидкістю п’ятдесят миль на годину, невеличкий двигун своїм несамовитим вереском більше скидався на силовий агрегат мотопилки, аніж на двигун солідного мотоцикла. І хоч як він не пихкав, йому безнадійно бракувало потужності, щоб злетіти в повітря.

У бокове дзеркало Бекер побачив, як з-за рогу, на відстані приблизно чотириста ярдів, вискочило таксі й помчало за ним навздогін по темній смузі. Він поглянув уперед — контури ангарів виднілися на тлі нічного неба приблизно за півмилі попереду.

«Чи зможе таксі наздогнати мене на цьому відрізку шляху?» — подумав Бекер. Він знав, що Сюзанна виконала б таку просту математичну вправу за дві секунди й вирахувала б його шанси. Та йому стало так страшно, як ніколи в житті.

Нагнувши голову, він натиснув на газ до упору. Та мопед не міг тягатися з автомобілем. Бекер прикинув: таксі позаду мчало зі швидкістю дев’яносто миль на годину — удвічі швидше за нього, тож він утупився поглядом у три споруди, що бовваніли попереду.

«Та з них, що посередині. Саме там стоїть “Лірджет”».

Ляснув постріл. Куля торохнула в смугу за багато метрів позаду нього. Бекер похапцем озирнувся. Убивця знову цілився в нього, висунувшись із вікна. Бекер різко взяв убік — і бокове дзеркало вибухнуло друзками скла. Він відчув, як удар кулі передався в його руки через руль. І нагнувся, прикипівши до мопеда.

«Я не встигаю! Боже, поможи!»

Бетонне покриття попереду «Веспи» стало поволі сіріти — то наближалося таксі, кидаючи на смугу химерні тіні. Знову пролунав постріл — і куля рикошетом відскочила від металевого корпуса мопеда.

Бекер насилу втримав «Веспу» від заносу.

«Я мушу встигнути до ангара! А чи бачить пілот, що ми наближаємося? — промайнула в нього думка. — Він озброєний чи ні? Чи встигне він вчасно відчинити двері кабіни?»

Та коли Бекер наблизився до великих освітлених ангарів, він зрозумів, що ці питання — суто теоретичні. Бо літачка ніде не видно. Примружившись, він знову вдивився в розпливчасту картину поперед себе, благаючи Бога, щоб то йому здалося.

Ні, не здалося. Ангар був порожній.

«О Господи! А де ж літак?!»

Коли мопед і таксі влетіли до порожнього ангара, Бекер почав відчайдушно придивлятися — чи є куди втекти. Без варіантів. Тильна стіна споруди — величезний лист із гофрованого металу — не мала ані вікон, ані дверей.

Таксі, натужно ревучи двигуном, порівнялося з ним. Бекер зиркнув ліворуч і побачив, як Гулогот піднімає пістолет.

Рефлекс взяв гору над раціональним мисленням. Бекер щосили натиснув на гальма. Та мопед майже не вповільнився.

Долівка ангара була слизькою від машинного масла. І «Веспу» занесло вперед.

Поряд почулося оглушливе вищання — то спрацювали гальма таксі, і авто — наче гідроплан — понеслося слизькою поверхнею на своїх майже лисих покришках. У клубах диму від розпеченої гуми таксі кілька разів обкрутилося за кілька дюймів від мопеда, який теж безконтрольно ковзав по маслянистій поверхні.

Опинившись поряд, обидва транспортні засоби некеровано мчали вперед — до неминучого зіткнення з тильною стіною ангара. Бекер безнадійно тиснув на гальма, але марно: тертя не було, і він мчав, наче по льоду. Попереду маячила металева стіна. Вона швидко наближалася. Зиркнувши на таксі, що оберталося поряд, Бекер втягнув голову в плечі і приготувався до удару.

Пролунав оглушливий тріск сталі та гофрованого металу. Але болю не було. Раптом Бекер опинився під відкритим небом верхи на своєму мопеді. Той, підскакуючи, мчав полем. Немовби стіна ангара просто перед ним розступилася. А поряд, не відстаючи, полем летіло таксі. Величезний шматок гофрованого металу злетів у повітря з капота автомобіля і просвистів над головою Бекера.

Девідове серце несамовито калатало. Він дав газу і помчав у нічну темряву.

РОЗДІЛ 84

Джабба задоволено зітхнув, закінчивши останню точку пайки. Він вимкнув паяльник, відклав убік ліхтарик і трохи полежав у темряві головного комп’ютера. Він страшенно втомився. У нього шия затерпла. Внутрішні роботи — це важка праця в замкненому просторі. Особливо важка для чоловіка його розмірів.

«А вони наче навмисне будують дедалі менші комп’ютери», — подумав Джабба.

Не встиг він заплющити очі, щоб заслужено відпочити хоч кілька хвилин, як хтось почав смикати його за черевики.

— Джаббо! Вилазь звідти! — заверещав жіночий голос.

«Мідж таки знайшла мене», — простогнав він.

— Джаббо, вимітайся звідти геть!

Він неохоче випхався з тісного отвору.

— Заради Бога, Мідж! Я ж тобі казав...

Та то була не Мідж. Джабба отетеріло витріщився на жінку перед собою.

— Соші?

Соші Кута — згусток енергії вагою дев’яносто фунтів. Вона була помічником Джабби, його правою рукою, надзвичайно кмітливим системним технарем із Масачусетського технологічного інституту. Вона часто працювала з Джаббою наднормово, і, здавалося, була єдиною його підлеглою, яка його не боялася. Гнівно витріщившись на нього, вона суворо спитала:

— Чому ж ти, зараза, на мій дзвінок не відповів, га? І на мій пейджер?

— Так то був твій пейджер... — розгубився Джабба. — А мені здалося, що...

— Та Бог із ним, із пейджером. Тут таке: із банком інформації коїться щось дивне!

Джабба поглянув на свій годинник.

— Дивне, кажеш? — Тепер вже й він стривожився. — А можеш розповісти детальніше?

Дві хвилини по тому Джабба вже мчав коридором до банку інформації.

РОЗДІЛ 85

Ґреґ Ґейл лежав скоцюрблений на долівці блоку № 3. Стретмор із Сюзанною щойно притягли його туди з шифрувального відділу і зв’язали йому руки та ноги дванадцятикалібровим кабелем для лазерних принтерів.

Сюзанна ніяк не могла вмістити у своїй свідомості той майстерний маневр командира: він удав, що начебто викликав службу безпеки! Таким чином йому вдалося врятувати Сюзанну, спіймати Ґейла й викраяти собі час, необхідний для внесення модифікації в «Цифрову фортецю».

Вона збентежено поглянула на зв’язаного шифрувальника. Ґейл важко дихав. Стретмор сидів на кушетці, незграбно затиснувши «берету» між колінами. Сюзанна знову зосередила увагу на терміналі Ґейла, продовживши пошук методом довільних ланцюжків. Уже четверта програма пошуку виконала свою функцію й повернулася ні з чим.

— І досі нічого немає, — зітхнула вона. — Можливо, нам доведеться почекати, поки Девід не знайде пароль Танкадо.

Стретмор невдоволено поглянув на неї.

— Якщо Девід зазнає невдачі й перстень потрапить до лихих людей...

Командиру не треба було закінчувати речення. Сюзанна й так усе розуміла. Допоки «Цифрову фортецю» в Інтернеті не буде замінено модифікованим варіантом Стретмора, пароль Танкадо залишатиметься небезпечним.

— Після того як ми зробимо заміну, — продовжив Стретмор, — мені вже буде байдуже, скільки паролів циркулюватиме в кібер-просторі: чим більше, тим кумедніше. — І він кивнув Сюзанні, щоб вона продовжувала пошук. — Але поки цього не сталося, час працює проти нас.

Сюзанна розтулила була рота, щоб підтвердити цю думку, та її слова потонули в оглушливому ревінні. Тишу шифровідділу розпанахав аварійний сигнал із підземелля. Сюзанна та Стретмор спантеличено переглянулися.

— Що це таке?! — заволала Сюзанна, втиснувши свій крик в інтервал між сиренами.

— «Транскод»! — гукнув у відповідь Стретмор зі стривоженим виразом обличчя. — Він перегрівся! Може, Ґейл мав рацію, коли казав, що аварійне живлення нездатне постачати достатньо фреону.

— А може, то автоматичне вимикання спрацювало?

Стретмор на мить задумався, а потім гукнув у відповідь:

— Напевне, десь сталося коротке замикання. — Над підлогою шифрувального відділу загорілася жовта аварійна лампа, кинувши пульсуюче світло на обличчя командира.

— Краще б вам вимкнути «Транскод», шефе! — гукнула Сюзанна.

Стретмор кивнув. Страшно було подумати, що станеться, якщо три мільйони силіконових процесорів перегріються і спалахнуть. Стретмору треба було терміново збігати нагору до свого термінала й зупинити «Транскод» — іще до того, як хтось помітить несправність і пришле ремонтну бригаду.

Стретмор стрельнув поглядом на досі непритомного Ґейла. Поклавши «берету» на стіл біля Сюзанни, він крикнув:

— Я відразу ж повернуся! — І, проскочивши у пролом у скляній стіні блоку, кинув через плече: — Знайдіть мені отой пароль!

Сюзанна поглянула на невдалі результати пошуку пароля, сподіваючись, що Стретмор вчасно встигне нагору й вимкне суперкомп’ютер. Шум та блимання світла в шифровідділі нагадували підготовку до запуску балістичної ракети.

А на підлозі заворушився Ґейл. З кожним ревом сигналізації він болісно кривився. Сюзанна схопила «берету» — і сама собі здивувалася. Коли Ґейл розплющив очі, то побачив, що над ним стоїть Сюзанна Флетчер, націливши пістолет йому в пах.

— Де пароль? — суворо спитала вона.

Ґейл ще важко орієнтувався в просторі.

— Щ-що сталося?

— Ти обісрався — ось що сталося. А тепер кажи — де пароль?

Ґейл спробував ворухнути руками, але збагнув, що він — зв’язаний. Обличчя його панічно перекривилося.

— Відпусти мене!

— Мені потрібен пароль!. — повторила Сюзанна.

— У мене його немає! Відпусти мене! — скрикнув Ґейл і спробував підвестися. Та ледь зміг перекотитися на живіт.

Перекрикуючи сигналізацію, Сюзанна вигукнула:

— Ти — Північна Дакота, і Енсей Танкадо передав тобі копію свого пароля. Він потрібний мені, і негайно!

— Та ти здуріла! — здивовано викрикнув Ґейл. — Я — не Північна Дакота! — Він безуспішно намагався вивільнитися.

— Не бреши! — визвірилася на нього Сюзанна. — Чому, трясця твоїй матері, уся пошта Північної Дакоти — на твоїй адресі?

— Я вже казав тобі! — благально пояснив Ґейл в інтервалах між пульсуючим сигналом. — Я шпигував за Стретмором! Ту пошту я скопіював з адреси Стретмора — а її для нього поцупив у Танкадо COMINT!

— Брехня! Ти ніколи не зміг би потрапити на адресу Стретмора!

— Нічого ти не розумієш! — заволав Ґейл. — За адресою Стретмора вже шпигували! — Свої слова він втискував в інтервали між пульсаціями сигналізації. — Хтось іще раніше за мене за ним шпигував. Гадаю, що то був директор Фонтейн! Я просто впав йому на хвіст! Ти мусиш повірити мені! Саме так я й дізнався про його план модифікувати «Цифрову фортецю»! Я читав «мозкові штурми» Стретмора!

«Мозкові штурми»? Сюзанна замислилася. Стретмор запросто міг вибудовувати свої плани стосовно «Цифрової фортеці» за допомогою програми «Мозковий штурм». І якщо хтось дійсно прокрався на його адресу, то неодмінно дізнався про ці плани...

— Модифікувати «Цифрову фортецю» — це небезпечна авантюра! — скрикнув Ґейл. — Ти до біса добре знаєш, що з цього буде — АНБ матиме необмежений доступ до всієї кореспонденції! — Сирена ревіла, заглушаючи його слова, але Ґейл був наче одержимий. — Гадаєш, ми готові до такої відповідальності? І не лише ми, а й хто-небудь інший? Це так короткозоро, трясця твоїй матері! Кажеш, твій уряд піклується перш за все про інтереси людей?! Що ж, прекрасно! Але що трапиться, коли якийсь уряд у майбутньому не ставитиме на перше місце інтереси людей?! Бо ця технологія — це вже назавжди!

Сюзанна ледь чула його: від шуму в шифровідділі можна було оглухнути.

Ґейл знову спробував звільнитися. Невідривно дивлячись Сюзанні у вічі, він закричав:

— Як же, трясця твоїй матері, громадяни зможуть захиститися від поліцейської держави, коли чувак на вершині влади матиме доступ до всіх їхніх каналів зв’язку? Як же вони тоді спланують повстання?

Цей аргумент Сюзанна чула вже багато разів. Довід про зловмисний майбутній уряд був козирною дискусійною картою правозахисної фундації «Електронний кордон».

— Стретмора треба зупинити! — волав Ґейл, перекрикуючи сирену. — І я поклявся це зробити. Саме цим я й займався тут увесь день — слідкував за його адресою й вичікував, коли він зробить наступний крок — щоб зафіксувати, коли він підсуне свій модифікований алгоритм. Мені потрібен був доказ — свідчення, що він створив чорний хід. То був би доказ, що він слідкував за «Цифровою фортецею». І з цією інформацією я збирався вийти на прес-конференцію.

У Сюзанни тьохнуло серце. Вона правильно його почула? Бо це прозвучало дуже вірогідно, дуже схоже на Ґейла. Чи могло таке бути? Якщо Ґейл знав про план Стретмора випустити «ліву» версію «Цифрової фортеці», то міг би спокійнісінько дочекатися, поки на цю версію перейде увесь світ, а потім кинув би свою бомбу — доповнену неспростовними доказами!

Сюзанна уявила собі заголовки: «ШИФРУВАЛЬНИК ҐРЕҐ ҐЕЙЛ ВИКРИВАЄ ТАЄМНИЙ ПЛАН СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ КОНТРОЛЮВАТИ ІНФОРМАЦІЮ В УСЬОМУ СВІТІ!»

Хіба ж це не реінкарнація скандалу зі «Стрибунцем»? Викриття підступних планів АНБ зробило б Ґреґа Ґейла знаменитим на увесь світ, його слава перевершила б його найсміливіші сподівання! А АНБ знову опинилося б у дупі. «А що, як Ґейл і каже правду? — подумалося їй. — Ні, — таки вирішила вона. — Звісно, що ні!»

А Ґейл далі благав і пояснював:

— Я зупинив роботу твого «слідопита», бо думав, що ти шукаєш мене! Я гадав, що в тебе виникли підозри, що за Стретмором шпигують! Я не хотів, щоб ти помітила витік інформації й вийшла на мене!

«Імовірно, але нереально», — подумала Сюзанна.

— Навіщо тоді ти вбив Картукяна? — різко кинула вона.

— Я його не вбивав! — верескнув Ґейл, перекрикуючи сирену. — То Стретмор його штовхнув! Я все це бачив знизу! Картукян уже збирався викликати системних техніків і тим самим зруйнувати плани Стретмора стосовно створення чорного ходу.

«Який же цей Ґейл хитрозадий! — подумала Сюзанна. — Викрутиться з будь-якої халепи і для всього знайде пояснення».

— Відпусти мене! — знову став благати він. — Я нічого не зробив!

— Нічого не зробив?! — скрикнула Сюзанна, дивуючись, чому Стретмор так довго затримався. — Ви з Танкадо взяли АНБ у заручники. І тримали принаймні доти, доки ти не зіграв проти свого ж напарника. Зізнайся, — суворо спитала Сюзанна, — Танкадо і справді помер від серцевого нападу, чи ти найняв когось зі своїх дружків, щоб кокнути його?

— Яка ж ти сліпа! — заволав Ґейл. — Невже ж ти не бачиш, що я до того непричетний?! Розв’яжи мене! Поки тут не з’явилася служба безпеки!

— Безпека сюди не прийде, — спокійно відрізала Сюзанна.

Ґейл аж побілів.

— Що?

— Стретмор лише удав, що зателефонував.

Очі Ґейла розширилися від страху. Здавалося, що його на мить аж паралізувало. А потім він почав несамовито пручатися.

— Стретмор уб’є мене! Неодмінно вб’є! Бо я надто багато знаю!

— Заспокойся, Ґреґу.

— Я не винуватий! — вигукнув Ґейл, перекрикуючи сирену.

— Ти брешеш! Я маю докази твоєї брехні! — відрізала Сюзанна й рушила по колу до свого термінала. — Пам’ятаєш отого «слідопита», чию роботу ти скасував? Так знай, що я його послала знову. Хочеш, подивимося, чи не повернувся він.

Ясна річ — на екрані комп’ютера Сюзанни блимала іконка, повідомляючи про повернення «слідопита». Сюзанна клацнула мишкою й розгорнула повідомлення.

«Ця інформація й вирішить долю Ґейла, — подумала вона. — Бо Ґейл — це Північна Дакота. Блок даних розкрився. Отже, Ґейл — це...»

На екрані вирисувався «слідопит» — і спантеличена Сюзанна заціпеніла.

«То, напевно, якась помилка, — подумала вона. — “Слідопит” намацав когось іншого — якогось абсолютно випадкового користувача».

Сюзанна обперлася об термінал і перечитала блок даних. То була та сама інформація, яку, за словами Стретмора, він дістав, коли сам ганяв цю програму! Сюзанна тоді подумала, що Стретмор помилився, але ж вона склала програму-«слідопита» бездоганно.

Однак інформація на екрані була немислимою:

NDAKOTA = ET@DOSHISHA.EDU

— ЕТ? — спитала Сюзанна, відчуваючи, як у неї паморочиться голова. — Енсей Танкадо і є Північна Дакота?

Це було немислимо. Якщо ці дані правильні, то Танкадо та його партнер — це одна й та сама особа. Сюзаннині думки розлетілися навсібіч, немов наполохані набридливою сиреною. «І чому ж Стретмор не вимкне оту бісову штуку?»

Ґейл вигнувся на підлозі, намагаючись поглянути Сюзанні у вічі.

— Що там на екрані? Кажи!

Сюзанна викинула зі свідомості і Ґейла, і гармидер, що панував довкола. «Північна Дакота — це Енсей Танкадо...»

Вона переінакшила шматки мозаїки-загадки, намагаючись скласти їх так, щоб вони пасували один до одного. Якщо Танкадо — це Північна Дакота, то, значить, він надсилав електронну пошту самому собі... і, значить, Північної Дакоти просто не існує. Напарник Танкадо виявився блефом.

«Північна Дакота — це привид, — сказала Сюзанна сама собі. — Дим та дзеркала».

Що ж, це був талановитий трюк. Вочевидь, Стретмор спостерігав лише за однією половиною поля під час тенісного матчу. Оскільки м’ячик увесь час відскакував, то командир вирішив, що потойбіч сітки теж є гравець. Але Танкадо грав на відбій від стінки. Він розхвалював переваги «Цифрової фортеці» в електронних повідомленнях, які посилав сам собі. Він писав листи, надсилав їх анонімному серверу, а той через кілька годин знову повертав їх йому.

Тепер для Сюзанни все остаточно прояснилося. Танкадо сам бажав, щоб командир за ним шпигував... він навмисне хотів, щоб Стретмор читав його електронну пошту. Енсей Танкадо створив уявного напарника, навіть не ризикуючи передавати пароль жодній живій душі! Авжеж, для того, щоб увесь цей фарс видався правдивим, Танкадо скористався таємною адресою... таємною саме настільки, щоб усунути будь-які підозри щодо того, що насправді він створив пастку для дурнів. Танкадо став сам собі напарником. Північної Дакоти просто не існувало. Енсей Танкадо був театром одного актора.

«Театром одного актора».

Сюзанна заклякла від жахливої думки. «За допомогою своєї фальшивої кореспонденції Танкадо мав змогу переконати Стретмора буквально у всьому».

Вона пригадала свою першу реакцію, коли Стретмор розповів їй про незламний алгоритм. Вона переконано запевнила його, що це неможливо. Усвідомлення потенційної загрози, яка крилася в цій ситуації, важким тягарем лягло Сюзанні на серце. Чи мали вони беззаперечний доказ, що Танкадо і справді створив «Цифрову фортецю»? Жодного. Лише хвалькуваті запевнення Танкадо, якими повнилася його електронна пошта. Ну, і звісно... «Транскод»... Цей комп’ютер зациклився на «Цифровій фортеці» ось уже на двадцять годин — здавалося, це триватиме без кінця. Однак Сюзанна знала, що існують інші програми, які могли змусити «Транскод» працювати так довго. І ці програми створювалися набагато легше за незламний алгоритм.

«Віруси».

По її спині поповзли холодні мурашки.

«Але ж як міг вірус потрапити до «Транскоду»?»

Голосом із потойбічного світу Філ Картукян дав відповідь: «Стретмор обійшов “Лабети”!»

І в мить моторошного осяяння Сюзанна збагнула всю правду. Стретмор завантажив файл із «Цифровою фортецею» Танкадо і спробував послати його до «Транскоду», щоб той його розшифрував. Та фільтри забракували цей файл, бо він містив небезпечні мутаційні рядки. Зазвичай Стретмор занепокоївся б, але ж він бачив пошту Танкадо, де було написано: «Уся справа — у мутаційних рядках»! Переконаний, що «Цифрова фортеця» є безпечною для завантаження, Стретмор обійшов фільтри «Лабетів» і запустив файл до «Транскоду».

Сюзанна ледь могла говорити.

— Немає ніякої «Цифрової фортеці», — сказала вона під завивання сирени. Враз обм’якнувши, вона поволі прихилилася до свого термінала. — Танкадо пішов на риболовлю дурнів ловити, і АНБ заковтнуло наживку.

Раптом згори, з офісу командира, почувся зболений крик. То був Стретмор.

РОЗДІЛ 86

Коли Сюзанна, захекавшись, добігла до дверей офісу начальника, той сидів, скоцорбившись, за своїм столом. Він опустив голову, й у світлі монітора Сюзанна побачила в нього на лобі крапельки поту. Вона кинулася до стола.

— Командире?!

Стретмор не поворухнувся.

— Танкадо обдурив нас, — проказав Стретмор, не підводячи голови. — Він усіх нас пошив у дурні.

З його інтонації Сюзанна збагнула, що командир усе зрозумів. Усі вихваляння Танкадо стосовно незламного алгоритму... виставляння пароля на аукціон — то все була гра, блеф. Танкадо обманом спонукнув АНБ шпигувати за своєю поштою, змусив повірити, що в нього є напарник, обманом змусив їх завантажити вкрай небезпечний файл.

— Мутаційні рядки... — затинаючись, вимовив Стретмор.

— Я знаю.

Командир повільно підвів голову.

— Той файл, який я завантажив з Інтернету... то був...

Сюзанна намагалася триматися спокійно. Тепер усі компоненти гри змістилися і стали бачитися в інакшому світлі. Ніколи не було ніякого незламного алгоритму, ніякої «Цифрової фортеці». Файл, що його Танкадо виставив в Інтернеті, являв собою зашифрований вірус, скоріш за все запечатаний якимось модифікованим варіантом масового шифрувального алгоритму, достатньо міцним, щоб тримати всіх охочих подалі від гріха — усіх, окрім АНБ. «Транскод» зламав цю захисну печатку — і випустив вірус на свободу.

— Мутаційні рядки, — каркнув командир. — Танкадо сказав, що вони — просто частина алгоритму. — Із цими словами Стретмор знову важко опустився на стіл.

Сюзанна добре розуміла біль, що його відчував командир. Він цілковито захопився «Цифровою фортецею» і став жертвою обману. Танкадо і не збирався продавати свій алгоритм жодній комп’ютерній компанії. Бо насправді ніякого алгоритму не було. Був блеф. «Цифрова фортеця» — то був привид, фарс, наживка, навмисне створена для того, щоб її проковтнуло АНБ. Танкадо ховався за лаштунками і, слідкуючи за кожним кроком Стретмора, смикав за мотузочки.

— Я обійшов «Лабети», — простогнав командир.

— Але ж ви не знали.

Стретмор люто гепнув кулаком по столу.

— А мав знати! Господи, ну й псевдо він собі придумав! NDAKOTA! Ви лишень погляньте!

— Про що ви?

— Та він із нас просто насміхався! Та це ж просто бісова анаграма!

Сюзанна на мить задумливо завмерла. NDAKOTA — анаграма? Вона уявила собі літери й почала їх подумки переставляти: «Ndakota...Kado-tan...Oktadan...Tandoka...»

У неї підкосилися ноги. Стретмор мав рацію. Усе було ясно як Божий день. Як же вони пошилися в дурні? Північна Дакота — ніяка то була не згадка про північноамериканський штат — то Танкадо сипав сіль на рану! Він навіть послав АНБ попередження, нахабну наводку, що він і є той самий NDAKOTA. А насправді треба було читати TANKADO. Але найкращі шифрувальники у світі цього не помітили — як він і сподівався.

— Танкадо з нас збиткувався, — сказав Стретмор.

— Вам слід перервати роботу «Транскоду», — заявила Сюзанна.

Стретмор невидющими очима уставився на стіну.

— Командире! Вимкніть його! Бозна, що там у ньому відбувається!

— Я намагався, — прошепотів Стретмор слабким та безпорадним голосом — таким вона його іще не бачила.

— Що ви хочете сказати — я намагався?

Стретмор повернув до неї монітор. Його екран набув якогось химерного чорнувато-сірого відтінку. Унизу, у діалоговому вікні, були зафіксовані численні спроби вимкнути «Транскод». І всі вони супроводжувалися однією відповіддю:

На жаль, перервати роботу неможливо

На жаль, перервати роботу неможливо

На жаль, перервати роботу неможливо

По Сюзанниній спині пробігся холодок. «Неможливо перервати роботу? Але ж чому?» Вона побоювалася, що вже знає відповідь.

«Так он у чім полягає помста Танкадо! Знищити “Транскод”! Роками Енсей Танкадо мріяв про те, щоби світ дізнався про «Транскод», та ніхто йому не вірив. Тому він вирішив знищити цього велетенського звіра самотужки. І він загинув у боротьбі за те, у що вірив, — за право людини на приватне життя».

А внизу вили сирени.

— Треба вимкнути все електроживлення, — сказала Сюзанна тоном наказу. — Негайно!

Вона знала, що коли поквапитися, то можна врятувати цю воістину велику машину паралельного обробляння даних. Кожен комп’ютер у світі — від простеньких персональних машин до систем керування супутниками НАСА — мав супернадійний вмонтований страхувальний пристрій на той випадок, коли трапиться така ситуація, як тепер. Це був грубий та примітивний прийом, але він завжди спрацьовував. Називався він «висмикнути штепсель».

Вимкнувши аварійне живлення в шифровідділі, вони змусять вимкнутися й «Транскод». А вірус видалять пізніше. То буде нескладно — просто взяти й переформатувати цупкі диски «Транскоду». Переформатування повністю знищить усе, що містить пам’ять комп’ютера — дані, програми, вірус — геть усе. У більшості випадків переформатування призводило до втрати тисяч файлів, на створення яких інколи йшли роки роботи. Але «Транскод» був не такий — його можна було переформатувати практично без втрат. Паралельний процесор проектувався думати, а не запам’ятовувати. Усередині «Транскоду» фактично не зберігалося нічого. Зламавши код, він посилав результати до головного банку даних АНБ, щоб...

Сюзанна заціпеніла, як укопана. Вона вмить усе зрозуміла — чітко і ясно — і прикрила рот рукою, приглушуючи крик.

— Головний банк даних!

Стретмор витріщався в темряву. Вочевидь, він уже раніше про це здогадався. І мовив неживим, відстороненим голосом:

— Так, Сюзанно. Головний банк даних...

Вона безпорадно кивнула. «Танкадо скористався “Транскодом”, щоб підкинути вірус до нашого головного банку даних».

Стретмор похмуро кивнув на свій монітор. Сюзанна знову поглянула на екран, під діалогове вікно. По всій нижній частині екрана розтягнувся напис:

Розкажіть усьому світу про «Транскод».

Тепер вас врятує лише правда...

Сюзанна аж похолола. В АНБ зберігалася найсекретніша інформація країни: протоколи військового зв’язку, коди підтвердження даних радіотехнічної розвідки, особисті дані шпигунів за кордоном, проекти передових видів зброї, цифровані документи, торгові угоди — цей список був нескінченним.

— Танкадо не посмів би! — впевнено сказала вона. — Знищення носіїв секретної інформації країни?

Сюзанна не могла повірити, що Танкадо насмілиться напасти на банк даних АНБ. Вона витріщилася на його повідомлення:

Вас врятує лише правда...

— Правда? — спитала вона. — Правда про що?

Стретмор важко дихав.

— «Транскод», — каркнув він. — Правда про «Транскод».

Сюзанна кивнула. Усе складалося докупи. Танкадо змушував АНБ розповісти всьому світу про суперкомп’ютер. Фактично, це був шантаж. Він поставив АНБ перед вибором: або сказати світу правду про «Транскод», або втратити банк даних. Сюзанна зі страхом та мимовільною повагою уставилася на текст. Унизу екрана лиховісно блимав один-єдиний рядок:

Введіть пароль

Дивлячись на пульсуючі слова, Сюзанна все збагнула — і про вірус, і про пароль, і про перстень Танкадо, і про майстерно замислений шантаж. Пароль не мав жодного стосунку до замикання чи відмикання алгоритму — він був протиотрутою. Цей пароль зупиняв вірус. Сюзанна багато читала про подібні віруси: вбивчі програми, що містили вмонтовані «ліки» — таємний ключ для знешкодження вірусу.

«Танкадо ніколи не планував знищити банк даних — він хотів змусити нас публічно визнати існування «Транскоду»! І тоді він надасть нам ключ, щоб ми мали змогу цей вірус зупинити!»

Тепер Сюзанна збагнула, що в плані Танкадо стався жахливий збій: японець не збирався помирати. А збирався сидіти в якомусь іспанському барі й дивитися прес-конференцію Сі-ен-ен про надсекретний комп’ютер-дешифрувальник, який США мали у своєму розпорядженні. Він планував, що після цієї прес-конференції зателефонує Стретмору, прочитає зі свого персня пароль і врятує банк даних від знищення. А потім, добряче повтішавшись, зникне в тінь як справжній герой боротьби за громадянські права.

Сюзанна гепнула кулаком по столу.

— Нам треба будь-що знайти той перстень! Бо він — єдиний справжній пароль! — Тепер вона розуміла все: не було ніякого напарника на ім’я Північна Дакота, не було пароля-дубліката. Навіть якщо АНБ публічно заявить про існування суперкомп’ютера, то поряд уже не буде Танкадо, щоб врятувати ситуацію.

Стретмор мовчав.

Ситуація була набагато серйознішою, аніж Сюзанна могла собі уявити. Приголомшувало в цій ситуації те, що Танкадо дозволив собі зайти так далеко. Він, вочевидь, добре усвідомлював, що станеться, якщо АНБ не роздобуде того персня, однак в останні секунди свого життя віддав свій перстень першому зустрічному. Він навмисне зробив так, щоб перстень не потрапив до рук АНБ. Утім, Сюзанна прекрасно розуміла, що цього й слід було очікувати від Танкадо, бо він подумав, що то саме вони вбили його!

Та вона не могла до кінця повірити, що Танкадо пішов на таке. Японець був пацифістом. Він не прагнув руйнації, він просто хотів виправити ситуацію. Ситуацію, породжену існуванням «Транскоду», який загрожував праву індивіда на таємниці приватного життя. Хотів, щоб увесь світ дізнався: АНБ піддивляється й підслуховує. Знищення банку інформації АНБ було актом агресії, і Сюзанна уявити собі не могла, що Танкадо на це здатний.

Виття сирен повернуло її до реальності. Сюзанна кинула погляд на розгубленого командира і збагнула, про що він думає. Були зруйновані не лише його плани вмонтувати чорний хід у «Цифрову фортецю»; ба більше: його необачність та необережність підштовхнули АНБ до події, яка могла стати найбільшою розвідувальною катастрофою в історії Сполучених Штатів.

— Командире, це не ваша провина! — настійливо гукнула вона, перекриваючи виття сигналізації. — Якби Танкадо не помер, то ми могли б із ним поторгуватися, бо мали б варіанти!

Та командир Стретмор нічого не чув. Його життя скінчилося. Тридцять років він прослужив своїй країні. Це мав бути його момент слави, його внесок в історію: чорний хід до світового шифрувального стандарту. А натомість він послав вірус до банку даних Агентства національної безпеки. І тепер цей вірус не зупинити — хіба що вимкнути електроживлення і стерти всі до останнього мільярди бітів інформації, яку вже ніколи не вдасться поновити. Лише перстень міг врятувати їх, і якщо на цей момент Девід його не знайшов, то...

— Я хочу вимкнути «Транскод», — взяла Сюзанна ситуацію у свої руки. — Я спущуся в підземелля й вимкну рубильник.

Стретмор повільно повернувся до неї і глянув їй у вічі. І Сюзанна побачила перед собою психічно зламану людину.

— Я сам це зроблю, — каркнув він. Потім підвівся, і, намагаючись вибратися з-за стола, перечепився й мало не впав.

Сюзанна посадовила його назад за стіл.

— Ні! — гаркнула вона тоном, що не допускав заперечень. — Я піду.

Стретмор затулив обличчя руками.

— Гаразд. Нижній поверх. За фреоновими насосами.

Сюзанна швидко рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася й озирнулася.

— Командире! — скрикнула вона. — Це іще не кінець. Ми ще не програли. Якщо Девід вчасно знайде перстень, то ми зможемо врятувати банк даних!

Стретмор не відповів.

— Зателефонуйте до банку даних! — наказала Сюзанна. — Попередьте їх про вірус! Ви — заступник директора АНБ! Мусите діяти рішуче й негайно! Мусите перемогти!

Як в уповільненому кіно, Стретмор підвів голову. І, як чоловік, що робить найважливіше рішення у своєму житті, він трагічно кивнув.

Сюзанна рішуче кинулася в темряву.

РОЗДІЛ 87

Мопед «Веспа» вискочив на крайню праву смугу руху автостради Гуельва. Розвиднювалося, а рух уже був досить інтенсивний — то севільська молодь поверталася додому після нічних розваг на березі моря. Шалено сигналячи, Бекера обігнав мікроавтобус, напхом напханий підлітками. Девідів мопед був як тріска в океані автомобільного руху. А за чверть милі від нього розбите таксі, сиплячи іскрами, теж вибралося на автостраду. Давши газу, воно зачепило боком «Пежо 504» — і той вискочив на трав’янисту роздільну смугу.

Бекер проїхав повз дорожній знак «SEVILLA CENTRO 2 km». Він знав, що коли дістанеться до центру, можливо, у нього з’явиться шанс. Спідометр мопеда показував шістдесят кілометрів на годину.

«До з’їзду з автостради — дві хвилини».

Він знав, що насправді не має стільки часу, бо десь позаду його наздоганяло таксі. Майже злившись із силуетом мопеда, він до упору накручував газ. Почувся приглушений постріл — і повз нього просвистіла куля. Бекер різко взяв ліворуч, петляючи між смугами руху, сподіваючись виграти час. Та то було марно. До з’їзду залишалося ще триста ярдів, а таксі, ревучи двигуном, невпинно наздоганяло його. Їх розділяли два — три авто. Бекер зрозумів, що за кілька секунд його або підстрелять, або розчавлять. Він поглянув уперед, видивляючись можливий маршрут втечі, та по обидва боки автостради тягнулися круті схили, посилані гравієм. Пролунав іще один постріл. І Девід прийняв рішення.

Верескнувши покришками й сипнувши снопом іскор, він різко взяв праворуч і звернув із дороги. Колеса мопеда вперлися в край схилу. Бекер щосили намагався втримати рівновагу, коли «Веспа», гребонувши гравію й вихляючи туди-сюди, пішла вгору схилом. Колеса шалено оберталися, чіпляючись за голу землю. Маленький двигунчик жалісно завивав, намагаючись впоратися з навантаженням. Бекер додав газу, сподіваючись, що двигун витримає. Він не насмілювався поглянути назад, бо був певен: зараз таксі різко загальмує, зупиниться — і йому навздогін полетять кулі.

Але так не сталося.

Мопед вискочив на вершину насипу — і раптом Девід побачив центр міста. Його вогні розляглися перед ним, наче неозоре зоряне небо. Продершись на повній швидкості крізь якісь зарості, Бекер перелетів через бордюр і вискочив на трасу. Несподівано його «Веспа» побігла якось жвавіше. Проспект Луїса Монтото немов сам котився в неї під колесами. Ліворуч промайнув футбольний стадіон. Девід вирвався на простір.

Саме в той момент Девід почув уже знайомий скрегіт метала по бетону й підвів голову. За сто ярдів поперед нього сполучною дорогою з ревінням мчало таксі. Різко загальмувавши й вильнувши багажником, воно вискочило на проспект і рвонуло прямо на Девіда.

Він знав, що мав би відчути хвилю паніки. Але не відчув. Бо чітко усвідомлював, що йому треба робити. Різко звернувши ліворуч на Менендес Пелайо, він натиснув на газ. Мопед помчав крізь маленький парк і вискочив у брукований проїзд Матеуса Заїки — вузеньку вуличку з одностороннім рухом, що вела до в’їзду в район Барріо Санта-Крус.

«Ну ще трошки!» — подумав він.

Але таксі не відставало, навпаки — із несамовитим ревінням поволі наздоганяло. І проскочило на хвості в Бекера крізь браму, що вела до Санта-Крус, відірвавши бокове дзеркало у вузькій арці. Бекер зрозумів, що переміг. Барріо Санта-Крус — найдавніший район Севільї. Тут не було доріг між будівлями — лише лабіринт вузеньких проходів, збудованих іще за часів Римської імперії. Вони були достатньо широкі для перехожих та мопедів, які зрідка сюди заїжджали. Колись Бекер заблукав тут на кілька годин.

Коли він долав на максимальній швидкості останній відрізок проїзду Матеуса Заїки, перед ним, наче гора, забовванів севільський готичний собор одинадцятого сторіччя. Поряд із ним у ранкове небо встромлювалася вежа Гіральда чотириста дев’ятнадцять футів заввишки. Це був район Санта-Крус, де розташовувався другий за розмірами собор у світі й мешкала община набожних севільських католиків.

Бекер помчав через брукований майдан. Пролунав поодинокий постріл — але було пізно. Бекер на мопеді зник у вузенькому провулку Діви Марії.

РОЗДІЛ 88

Фара мопеда кидала різкі тіні на стіни вузьких проїздів. Ледь встигаючи перемикати передачі, Девід із ревінням мчав між біленими будинками, немов ранковий будильник на колесах, який сповіщав мешканців Санта-Крус про настання недільного ранку.

Минуло лише півгодини відтоді, як Бекер втік з аеропорту. Й опісля йому весь час доводилося тікати, вкотре перемотуючи в голові кілька питань: «Хто намагається мене вбити? Що такого особливого в цьому персні? Куди подівся літак АНБ?» Він згадав мертву Меґан у кабінці туалету — і до горла йому знову підкотився нудотний клубок.

Спочатку Бекер сподівався проїхати крізь район напрямки й вибратися з протилежного боку, але Санта-Крус — то приголомшливий лабіринт проходів та алей. Тут повно-повнісінько фальшивих в’їздів та глухих кутів. І Бекер швидко заблукав. Підвівши голову, він був пошукав поглядом вежу Гіральда, щоб зорієнтуватися, але стіни побіля нього були такі високі, що він не побачив нічого, окрім вузенької щілини угорі, у яку падало ранкове світло.

«Цікаво, а де тепер отой чоловік у дротяних окулярах? — подумав Бекер; він прекрасно розумів, що нападник не відмовився від наміру вбити його. Імовірно, кілер тепер переслідував його пішки. Бекер насилу вписувався в круті повороти. Торохтіння двигуна відлунювало у проходах. Бекер знав, що в тихому районі Санта-Крус він перетвориться на легку і зручну мішень. Тепер єдиною його перевагою була швидкість. «Треба будь-що встигнути до протилежного боку!»

Після низки поворотів та прискорень по прямій, Бекер вилетів на трирядне перехрестя, позначене як Esquina de los Reyes. І зрозумів, що сталася халепа — він тут уже проїжджав. І поки Бекер стояв, спершись ногами на дорогу, а мопед хурчав на холостих, двигун раптом кашлянув і заглух. Датчик бензину показував VACIO, тобто «порожньо». І відразу ж, наче по сигналу, ліворуч на алеї попереду нього мелькнула якась тінь.

Людський мозок — найдосконаліший і найшвидший з усіх існуючих комп’ютерів. За тисячну частку секунди Бекер встиг розгледіти форму окулярів того чоловіка, пошукав у своїй пам’яті відповідник, знайшов його, зафіксував небезпеку і зробив запит на оптимальні дії. І дістав відповідь. Кинувши непотрібний тепер мопед, він щодуху побіг зі швидкістю тренованого спринтера.

Але, на нещастя для Бекера, Гулогот стояв тепер на твердому ґрунті, а не трясся в таксі. Він спокійно націлив пістолет і вистрелив.

Куля влучила Девіду в бік тієї миті, коли він, уникаючи пострілу, звертав за ріг будинку. Тільки після п’яти — шести кроків мозок зафіксував відчуття. Спочатку було схоже, що він розтягнув м’яз, просто над стегном. Потім з’явилося якесь тепле пощипування. А коли Бекер побачив кров, то відразу ж усе зрозумів. Болю не було — ніде й ніякого, його гнала жага втечі стрімголов крізь лабіринт звивистих вулиць району Санта-Крус.

Гулогот кинувся за своєю здобиччю. Він відчував спокусу поцілити Бекеру в голову, та кілер був професіоналом своєї справи і знав, що, стріляючи в голову, він ризикує промахнутися. Бекер був рухомою мішенню, тому найдоцільніше цілитися йому в тулуб, забезпечуючи максимальний допуск на похибку. І такий підхід виявився правильним. В останню мить Бекер був відхилився убік, і Гулогот, хоч і не вцілив йому в голову, зате влучив втікачеві в бік. Кілер знав, що куля лише дряпнула Бекера й серйозної шкоди не завдала, та цей постріл не пропав даремно: він встановив контакт із ціллю. Здобич відчула дотик смерті. Тепер починалася зовсім інша гра — нова гра.

Бекер мчав навмання. Повертав. Петляв. Уникав прямих проходів. Та переслідувач невідступно гупав позаду. У голові Девіда не лишилося думок. Ані про те, де він, ані про те, хто його переслідує. Лишився тільки інстинкт самозбереження; болю він не відчував — лише страх і приплив нестримної, майже тваринної енергії.

У декоративну теракотову стіну тріснула куля — просто над його головою, і керамічні друзки посипалися йому за комір. Він різко кинувся ліворуч, у сусідній провулок. Почув себе — він гукав на допомогу, та ранкове повітря було мертвотно-непорушним — тільки гупання кроків і важке дихання позаду.

Тепер Девідову рану вже пеком пекло. Злякавшись, що, можливо, залишає за собою кривавий слід, він у відчаї став озиратися довкола, шукаючи поглядом відчинені двері, ворота — хоч якийсь вихід із цього тісного задушливого каньйону. Та не помітив нічого. Прохід звузився.

«Socorro! — голос Бекера був слабким та ледь чутним. — Допоможіть!»

Стіни звужувалися з обох боків. Прохід вигинався. Бекер пошукав поглядом перехрестя, розширення — будь-який маршрут втечі. Похід звузився ще більше. Скрізь — замкнені двері. Іще вужче. Замкнені ворота. Кроки позаду нього повільно наближалися. Бекер опинився в проході, який круто йшов угору. Іще крутіше. Бекер відчув, як напружуються його ноги. Швидкість бігу вповільнювалася.

І раптом бігти стало нікуди.

Наче автострада, недобудована через брак коштів, алея просто скінчилася. Перед Девідом виросла висока стіна, а під нею — дерев’яна лавка. І більше нічого. Тікати далі нікуди. Бекер поглянув угору, на триповерхову споруду, а потім крутнувся й кинувся було назад, тією самою алеєю. Та не встиг і кількох кроків зробити, як закляк, наче вкопаний.

Біля підніжжя крутого схилу з’явилася постать. Чоловік рухався до Девіда рішучою ходою. У його руці у променях ранкового сонця блиснув пістолет.

Задкуючи до глухої стіни, Девід відчув ясність розуму і спокій у душі. І майже в ту саму мить відчув і біль у боці. Він торкнувся рукою там, де влучила куля, і поглянув униз. Його пальці та перстень Енсея Танкадо були вимазані кров’ю. У Девіда запаморочилося в голові, і він спантеличено поглянув на золоту смужку з гравіюванням. Він уже встиг забути, що надів перстень на руку. Забув, чому приїхав до Севільї. Девід підвів голову й поглянув на постать, що до нього наближалася. А потім зиркнув на перстень. Невже це через нього загинула Меґан? Невже це через нього загине й він?

А постать поволі піднімалася до нього похилою алеєю. Бекер озирнувся — скрізь самі стіни. То був глухий кут. Кінець. Між стінами він побачив кілька замкнених воріт, та було вже запізно кликати на допомогу.

Бекер притиснувся спиною до глухої стіни. І відчув під підошвами кожен камінчик гравію, кожен виступ у тинькованій стіні за собою. Він подумки полинув у минуле — дитинство, батьки... Сюзанна...

«О Боже! Сюзанна!»

І вперше з дитинства Бекер почав молитися. Він не молився за уникнення смерті, бо не вірив у дива. Він молився, щоб жінка, яку він залишив удома, знайшла в собі сили, щоб вона знала, що він її любив. Бекер заплющив очі — і спогади потоком хлинули в його свідомість. То не були спогади про робочі зустрічі, університетські справи та про все те, з чого на дев’яносто відсотків складалося його життя. То були спогади про неї. Прості спогади: як він вчив її користуватися паличками для їжі, подорож під вітрилом до мису Код. «Я кохаю тебе, — подумав він. — Запам’ятай це... назавжди запам’ятай».

Неначе всі захисні хитрощі, усі фасади та всі фальшиві умовності його життя відлетіли геть. Він стояв оголений — плоть і кров — перед Богом. «Я — чоловік, — подумав Бекер. Й у швидкоплинну мить іронії додав: — Чоловік без воску».

Він стояв, заплющивши очі, а нападник у дротяних окулярах наближався. Десь поблизу загув дзвін. І Бекер, стоячи у вранішній темряві, став чекати на звук пострілу, що перерве його життя.

РОЗДІЛ 89

Вранішнє сонце сходило над дахами Севільї й поволі освітлювало глибокі каньйони між міськими будівлями. Дзвони на вежі Гіральда скликали вірних на ранкову службу. То був момент, на який чекали всі мешканці древнього району. Скрізь порозчинялися двері та ворота; люди цілими родинами висипали в алеї та проходи. І потекли, немов кров, судинами древнього району Санта-Крус до серця своєї общини, до центру своєї історії, до свого Бога, до своєї святині — до собору.

Бекер чув, як десь у його свідомості калатає дзвін. «Я — помер?» Майже неохоче розплющив він очі і, примружившись, поглянув на перші промені сонця. Відразу ж чітко збагнувши, де він є, Девід опустив голову і став шукати поглядом убивцю в алеї. Та типа в дротяних окулярах там не було. Натомість там були інші люди. Іспанські родини, вбрані у все найкраще, виходили з дверей та воріт своїх осель до проходів та алей. Вони сміялися й гомоніли.

А біля підніжжя крутої алеї, невидимий Бекеру, стояв Гулогот і стиха лаявся з досади. Спочатку його відділяла від жертви тільки одна родина. І він був певен, що вона невдовзі піде геть. Та звук дзвону все дрижав і дрижав, відлунюючи в проході й закликаючи інших із їхніх домівок. Он з’явилася ще одна подружня пара, та ще й із дітьми. Парафіяни вітали одне одного, розмовляючи, сміючись і цілуючись — тричі в щоку. А потім з’явилася ще одна група людей — і жертва Гулогота щезла з виду. Закипаючи від люті, убивця кинувся крізь натовп. Він мав будь-що дістатися до Девіда Бекера!

Кілер відчайдушно проштовхувався в кінець алеї. На мить йому здалося, що він загубився в морі тіл — піджаки й краватки, чорні плаття, мереживні накидки на жіночих плечах. Здавалося, вони не помічають присутності Гулогота: невимушено ступаючи, переминаючись і рухаючись в унісон, як одне ціле, вони заступали йому дорогу. Нарешті продершись крізь натовп, Гулогот кинувся з пістолетом напоготові до глухого кута алеї. А коли добіг, то видав приглушений, якийсь нелюдський вереск: Девіда Бекера й слід прохолов.

А Девід тим часом продирався крізь натовп у протилежному напрямі — спотикаючись та обходячи парафіян. «Іди разом із натовпом, — подумав він. — Вони ж знають, де вихід». На перехресті він різко повернув праворуч, і алея розширилася. Повсюди розчинялися двері, і на вулицю висипали люди. Передзвін лунав усе ближче.

Рана у Девіда й досі боліла, але він відчув, що кровотеча припинилася. Він кинувся вперед. Десь позаду, швидко долаючи відстань, до нього наближався чоловік із пістолетом.

Вивертаючись між групами парафіян, Бекер намагався не вистромляти голову. Він відчув, що йти лишилося недовго. Натовп став щільнішим. Алея розширилася. Це вже не була притока, це була головна ріка. Звернувши за ріг, Бекер побачив його: перед ним вивищувався собор, а поруч — вежа Гіральда.

Дзвони оглушливо бовкали, і високі стіни майдану немов ловили їхнє відлуння. На площу стікався натовп. Усі в чорному, усі проштовхувалися до широко роззявлених дверей севільського собору. Бекер спробував пробитися до проходу Матеуса Заїки, але не зміг, бо потрапив у пастку. Він був пліч-о-пліч, нога до ноги затиснутий у натовпі; люди, штовхаючись, поволі наближалися до входу. Іспанці завжди мали інакше, аж надто буквальне поняття близькості, аніж решта народів. Бекера затиснуло між двома огрядними жіночками, які, заплющивши очі, немов дрейфували в натовпі. Вони бурмотіли молитви й перебирали пальцями чотки.

Коли натовп наблизився до велетенської кам’яної споруди, Бекер знову спробував вирватися, але людська течія тут була ще сильнішою. Усміхнені від радісного передчуття обличчя, штовханина та човгання ногами, бурмотіння молитов із заплющеними очима. Девід занурився в натовп і намірився проштовхатися проти течії, проти напрямку руху радісних і збуджених парафіян. Та то було марно — те саме, що плисти проти течії в широкій та глибокій річці. Він обернувся. Перед ним забовваніли двері собору — як вхід до святкового атракціону, на який йому зовсім не хотілося потрапити. Раптом Девід Бекер усвідомив, що заходить до церкви.

РОЗДІЛ 90

А сирени в шифровідділі завивали. Стретмор гадки не мав, як давно пішла Сюзанна. Він сидів сам-один у сутінках, а монотонне гудіння «Транскоду» наче гукало його: «Мусиш перемогти... Мусиш перемогти...»

«Так, — подумав Стретмор. — Мушу перемогти, але чи варто жити й перемагати, коли втрачена честь? Та я краще помру, аніж жити під тінню ганьби».

А на нього чекала невідворотна ганьба. Бо він приховував інформацію від директора. Він послав вірус до одного з найзахищеніших і найбезпечніших комп’ютерів країни. Не було жодного сумніву, що з нього сім шкур спустять. Він мав патріотичні наміри, але все пішло не так, як він запланував. Трапилася смерть і зрада. Попереду — суди, звинувачення та обурення широкого загалу. Він так багато років служив своїй країні чесно та сумлінно, що не міг дозволити такого плачевного кінця.

«Я — переможець», — подумав він.

«Ти — брехун», — відповів йому внутрішній голос.

І то була правда. Він брехав. Були люди, з якими він повівся нечесно. І Сюзанна Флетчер — одна з них. Він так багато не сказав їй — а тепер страшенно соромився того несказаного. Роками вона була його ілюзією, живою фантазією. Вона снилася йому ночами; уві сні він вигукував її ім’я. Він нічого не міг із собою вдіяти. Ніколи не зустрічав він таких розумних та гарних жінок, як вона. Його дружина намагалася бути терплячою, та коли нарешті зустріла Сюзанну, відразу ж втратила надію. Бев Стретмор ніколи не винуватила свого чоловіка за його почуття. Вона дуже довго терпіла свій біль, та недавно їй терпець урвався. Вона сказала чоловіку, що хоче розірвати їхній шлюб, бо не хоче довіку залишатися тінню іншої жінки.

Мало-помалу виття сирен вивело Стретмора зі стану, близького до ступору. Його аналітичні здібності почали пошук хоч якогось виходу із ситуації. І розум неохоче підтвердив те, що підказувало йому серце. Насправді залишався один справжній вихід, одне рішення.

Стретмор опустив погляд на клавіатуру й почав друкувати. Він навіть не завдав собі клопоту повернути монітор, щоб бачити те, що друкує. Його пальці вибивали слова повільно й рішуче.

«Любі друзі, сьогодні я йду з життя...»

Якщо вчинити так, то ніхто навіть не здивується. Не буде зайвих запитань. Не буде звинувачень. Він пояснить усьому світу те, що сталося. Уже багато людей загинуло... але залишилося забрати ще одне життя.

РОЗДІЛ 91

У соборі завжди панує ніч. Теплота дня перетворюється тут на вологу прохолоду. Товсті гранітні стіни заглушують звук автомашин. Навіть величезна кількість свічок у канделябрах не в змозі освітити темний обшир угорі. Скрізь — тіні. І лише одне мозаїчне вікно у вишині. Воно пропускає крізь себе огидність зовнішнього світу й перетворює її на м’які промені червоного та блакитного відтінків.

Севільський собор, як і всі великі собори Європи, збудований у формі хреста. Святилище та олтар розташовані просто над серединною точкою, виходячи вниз, на головну частину храму. Вертикальну частину хреста заповнюють дерев’яні лави; вони простяглися на вражаючу відстань — аж сто тринадцять ярдів від олтаря до основи хреста. Ліворуч та праворуч від олтаря трансепт хреста містить кабінки для сповіді, саркофаги з мощами та додаткові місця для сидіння.

Бекер опинився на довгій лаві приблизно посередині вертикальної частини хреста. Він сидів, міцно затиснутий між парафіянами. Над ним, високо вгорі, на потертому мотузку гойдалося срібне паникадило завбільшки з холодильник, залишаючи в повітрі пасма ладанного диму. А дзвони Гіральди били, не перестаючи, стрясаючи кам’яні брили собору гуркотливими звуковими хвилями низької частоти. Бекер опустив погляд на позолочену стіну поза олтарем. Він мав багато за що дякувати Богу: він дихав. Він жив. І це було справжнє диво.

Поки священик готувався до вступної молитви, Бекер перевірив свій уражений бік. На його сорочці була червона пляма, але кровотеча припинилася. Рана виявилася маленька, більше схожа на поріз, аніж на пробій. Бекер заправив сорочку в брюки і, вигнувши шию, подивився назад. Саме в ту мить двері собору скрипнули, зачиняючись позаду нього. Бекер знав, що за ним женуться, що тепер він потрапив у пастку. Севільський собор мав лише один функціональний вхід; така конструкція поширилася в ті дні, коли церкви використовували як фортеці, як надійний захист від наскоку маврів. Якщо вхід один, то й барикаду для його блокування треба споруджати лише одну. А тепер одиночний вхід відігравав іншу роль: він слугував гарантією того, що кожен турист, який входив у церкву, неодмінно купував квиток.

Позолочені двері двадцять два фути заввишки хряснули й зачинилися. Божий дім перетворився для Бекера на запечатану пастку. Заплющивши очі, він вмостився якомога нижче — сповз по лавці і пригнувся. Девід був єдиним чоловіком у соборі, вдягненим не в чорну одіж.

Звідкись почувся церковний речитатив.

А в тильній частині, тримаючись у тіні, боковим проходом ішов чоловік. Він устиг прослизнути до собору до того, як зачинилися двері. Тепер він усміхнувся сам собі. Полювання ставало захоплююче цікавим. «Бекер десь тут... я це відчуваю...» Він просувався, методично перевіряючи ряд за рядом. А вгорі, над головами, кадило ліниво описувало дугу за дугою. «Гарне місце для того, щоб померти, — подумав Гулогот. — Сподіваюся, що я помру в такому ж гарному місці».

Бекер став навколішки на холодну долівку собору й нагнув голову так, щоб його не було видно. Чоловік, що сидів поруч із ним, поглянув на нього з гнівним осудом — то була абсолютно недоречна поведінка в Божому храмі.

— Enfermo, — вибачився Бекер. — Я захворів.

Бекер знав, що йому не можна висовуватися. Він уже помітив краєм ока знайомий силует, що рухався боковим проходом. «Це він! Він тут!»

Девід знав, що, попри величезну кількість парафіян, він був у соборі легкою мішенню: його куртка хакі яскравим смолоскипом палала в чорному натовпі. Він подумав був зняти її, але біла оксфордська сорочка під курткою була в цьому разі не кращою. І натомість Девід пригнувся ще нижче.

Чоловік біля нього знову невдоволено насупився.

— Turista, — пробурчав він. А потім додав саркастичним тоном: — Llamo un médico? Може, мені лікаря покликати?

Бекер поглянув на бородавчасте обличчя старого.

— Ні, дякую. Мені вже краще.

Дід кинув на нього гнівний погляд.

— Pues siéntate! Тоді сядьте як слід!

Довкола них невдоволено зашикали; старий прикусив язика і знову став дивитися поперед себе, на олтар.

Бекер заплющив очі й скоцюрбився, міркуючи — скільки ж триватиме служба? Вихований у протестантських традиціях, він завжди мав таке враження, що католики — нудні та велемовні. Він молив Бога, щоб це виявилося правдою — як тільки служба скінчиться, йому доведеться підвестися й пропустити поперед себе всіх присутніх. У хакі йому хана.

Бекер знав, що наразі він не має іншого вибору. І просто знову став навколішки на холодну підлогу собору. Нарешті старий втратив до нього інтерес. Бо парафіяни встали й заспівали гімн. Бекер залишився внизу. У нього потерпли ноги. А розім’яти їх місця не було. «Спокійно, — подумав він. — Тільки спокійно». Заплющивши очі, він глибоко вдихнув.

Бекеру здалося, що не минуло й кількох хвилин, як він почув, що хтось буцає його ногою. Він підвів голову. То був бородавчастий чоловік. Стоячи праворуч, він нетерпляче вовтузився, намагаючись пройти.

Бекера охопила паніка. «Він уже йде? Але ж мені доведеться піднятися!» Бекер жестом показав чоловіку, щоб він через нього переступив. Старий ледь контролював свій гнів. Злобно пирхнувши, він запахнув поли своєї чорної куртки й відхилився, показуючи на цілий ряд людей, які чекали, щоб вийти. Бекер поглянув ліворуч — і побачив, що жінка, яка сиділа поруч із ним, уже пішла. Уся лавка аж до центрального ряду вже була порожня.

«Не може бути, щоб служба скінчилася! Це неможливо! Вона ж щойно почалася!»

Та коли Бекер узрів у кінці ряду хлопця-міністранта та дві черги людей, що вишикувалися до олтаря, він зрозумів, що відбувається.

«Святе причастя, — простогнав він. — У цих бісових іспанців воно йде на початку служби!»

РОЗДІЛ 92

Сюзанна спустилася драбиною в підземелля. Тепер довкола корпусу «Транскоду» клубочилася густа пара. Вузенькі місточки були мокрими від конденсату. Сюзанна ледь втрималася, щоб не впасти, бо її балетки вільно ковзали по поверхні.

«Скільки ж зможе витримати “Транскод”?» — подумала вона. А сирени не втомлювалися попереджати про небезпеку. Трьома поверхами нижче натужно вили аварійні генератори. Сюзанна знала, що там, на дні туманної мряки, є рубильник, і відчула, що часу лишилося обмаль.

А нагорі Стретмор тримав у руці «берету». Він іще раз перечитав своє послання й поклав його на підлогу кімнати. Те, що він збирався зробити, було, безперечно, актом боягузтва.

«Я переможець», — промайнуло в його голові. Стретмор подумав про вірус у банку даних АНБ, про Девіда Бекера в Іспанії, про свої плани створення чорного ходу. Він так багато набрехав. Був багато в чому винуватий. Він знав, що це єдиний спосіб уникнути відповідальності... єдиний спосіб уникнути ганьби... Він ретельно націлив пістолет. А потім натиснув на спусковий гачок.

Сюзанна встигла спуститися на шість прольотів, як почула приглушений постріл. Він прозвучав далеко, ледь чутний через шум генераторів. Раніше Сюзанна чула постріли лише по телевізору, але вона ні на мить не засумнівалася, що то було.

Вона заціпеніла, і звук пострілу відлунив у її вухах. Хвиля жаху накрила її, вона перелякалася, що сталося найгірше, й уявила собі мрію командира: чорний хід до «Цифрової фортеці»; це був би шалений успіх! Уявила вірус у банку даних, невдалий шлюб Стретмора, отой моторошний кивок головою у відповідь на її запитання. Нош Сюзанни підкосилися. Вона різко крутнулася на майданчику, намацуючи поруччя.

«Командире, ні!»

Сюзанна на мить заклякла, не знаючи, що робити. Здавалося, відлуння пострілу поглинуло весь той хаос, що панував довкола неї. Розум підказував їй іти далі, та ноги не слухалися.

«Командире!»

Іще мить — і Сюзанна видиралася, спотикаючись, нагору, геть забувши про небезпеку довкола себе.

Вона бігла наосліп, ковзаючи по слизькому металу. Краплі конденсату падали на неї, як дощ. Коли Сюзанна добралася до останньої драбинки й почала видиратися нею, вона відчула, як її підкинуло вгору потужним напливом пари, який буквально виштовхнув її крізь люк нагору. Сюзанна покотилася по підлозі шифрувального відділу й відчула, як її омиває прохолодне повітря. Її біла блузка геть уся промокла й прилипла до тіла.

У шифровідділі панувала темрява. Сюзанна завмерла, намагаючись зорієнтуватися. Звук пострілу безперервно гримів у неї в голові. З люка виривалася гаряча пара — наче гази із вулкана, що ось-ось мав вибухнути.

Сюзанна вилаяла себе за те, що залишила «берету» біля Стретмора.

«Вона ж залишила її біля нього — так чи ні? Чи в блоці № 3?» Коли її очі призвичаїлися до темряви, вона придивилася до зяючої діри у скляній стіні блоку № 3. Монітори світилися слабко, але вона таки розгледіла Ґейла, що лежав непорушно на підлозі в тому ж положенні, у якому вона його залишила. Стретмора ніде не було видно. Сюзанна рушила до офісу командира, вже наперед нажахана тим, що вона може побачити.

Та коли вона вже розвернулся, щось здалося їй дивним. Прозадкувавши, вона знову зазирнула в діру в стіні блоку № 3. У тьмяному світлі вона побачила руку Ґейла — але та не була притиснута до його тіла. Ґейл уже не був зв’язаний, як мумія. Його рука занесена в нього над головою, а тіло розпростерлося на підлозі головою до середини приміщення.

«Він що — вивільнився? Але ж він не рухався. І лежав непорушно, наче мрець».

Сюзанна уважно придивилася до «шпаківні» Стретмора, причепленої високо на стіні.

— Командире!

Тиша.

Про всяк випадок вона обережно рушила до блоку № 3. У руці Ґейла виднівся якийсь предмет. Він тьмяно виблискував у світлі моніторів. Сюзанна присунулася ближче... іще ближче... — і раптом узріла, що то він тримав. То була та сама «берета».

Сюзанна мимовільно охнула. Простеживши поглядом за вигином руки Ґейла, вона дійшла до його обличчя. І те, що побачила, було немислимим. Половину обличчя Ґреґа Ґейла заливала кров, а на килимі розпливалася темна пляма.

— О Господи! — вихопилося в Сюзанни, і вона непевно позадкувала. То не командирський постріл почула вона! Вона почула постріл Ґейла!

Жінка рушила до тіла, наче у трансі. Вочевидь, Ґейл якось примудрився вивільнитися. Принтерні кабелі купкою валялися біля його тіла. «Напевне, я залишила пістолет на кушетці», — припустила Сюзанна. У блакитному світлі екранів кров, що сочилася з отвору в голові, здавалася чорною.

А на долівці біля Ґейла лежав шматок паперу. Сюзанна непевно підійшла до нього й підібрала. То був лист.

Мої любі друзі! Сьогодні я позбавляю себе життя, спокутуючи гріхи, про які хочу розповісти...

Не вірячи власним очам, Сюзанна витріщалася на передсмертну записку у своїй руці. Вона почала читати — повільно, не поспішаючи. То було щось сюрреалістичне, абсолютно нереальне — так не схоже на Ґейла: детальний перелік власних злочинів. Він визнавав усе: здогадався, що Північна Дакота — це блеф, найняв кілера, щоб убити Енсея Танкадо й забрати в нього перстень, зіштовхнув зі сходів Філа Картукяна, планував продати «Цифрову фортецю».

Сюзанна дійшла до останнього рядка. Вона не була готова до того, що прочитала. Тому завершальні рядки передсмертного листа стали для неї оглушливим ударом.

А понад усе мені щиро жаль Девіда Бекера. Перепрошую, то амбіції засліпили мене.

Коли Сюзанна стояла, тремтячи, над тілом Ґейла, позаду почулися кроки. Хтось швидко наближався. Вона обернулася — неквапливо, як в уповільненому кіно.

У дірі розбитої стіни показався Стретмор — блідий і захеканий. Шокований, він витріщився на труп Ґейла.

— О Господи! — скрикнув він. — Що тут сталося?

РОЗДІЛ 93

Святе причастя.

Гулогот помітив Бекера відразу ж. Куртку хакі не помітити було неможливо, тим більше, що на ній збоку розпливлася кривава пляма. Ця куртка рухалася тепер посеред центрального проходу в морі чорного вбрання.

«Він, напевне, не знає, що я тут, — подумав Гулогот і всміхнувся. — Він — мрець».

Убивця ввімкнув крихітні металеві контакти на своїх пальцях, радий із того, що невдовзі передасть своєму американському зв’язковому приємну новину.

«Скоро, — подумав він. — Дуже скоро».

Наче хижак, що заходить на жертву із завітряного боку, Гулогот рушив до тильної частини собору. І почав наближатися — прямо по центральному проходу. Гулогот не мав настрою ловити Бекера в натовпі, що прямуватиме до виходу. Мисливцю пощастило — його здобич потрапила в пастку. Гулоготу треба якось примудритися ліквідувати Бекера тихо, без зайвого шуму. Глушник, який він мав при собі, — найкращий із тих, які можна придбати за гроші, — видавав звук не сильніший, ніж звичайне кахикання. Тому все мало обійтися чин-чином.

Коли Гулогот наближався до куртки хакі, він не помічав тихого невдоволення людей, повз яких проходив. Звісно, парафіяни розуміли ентузіазм людини, яка прагнула дістати Боже благословення, але ж існували суворі правила процедури: дві черги, один за одним.

А Гулогот не зупинявся. І швидко наближався до Бекера. У кишені куртки він намацав свій револьвер. Вирішальний момент настав. Допоки Девіду Бекеру просто неймовірно щастило, і тому не було потреби й далі спокушати долю.

Чоловік у куртці хакі був тепер лише на десять людей попереду; він рухався центральним проходом, пригнувши голову. Гулогот уже подумки прорепетирував убивство. Намальована ним картина була чіткою: він протиснеться до Бекера, тримаючи пістолет низько й так, щоб ніхто не бачив. А потім всадить йому в спину дві кулі — і відразу ж підхопить та потягне до лави, як стурбований друг. Потім рушить до тильної частини церкви начебто по допомогу. І в загальному сум’ятті зникне, перш ніж хто-небудь здогадається, що трапилося.

П’ятеро чоловік. Четверо. Троє.

Намацавши в кишені пістолет, Гулогот приготувався. Він вистрелить із низької позиції, зі стегна — угору, Бекеру в спину. Таким чином куля влучить або в спинний хребет, або, пробивши легені, у серце. Та навіть якщо він не влучить у серце, Бекер помре. Пробита легеня — це смертельне поранення, принаймні в Іспанії — це точно, хоча в більш просунутих у медичному сенсі країнах може й не смертельне.

Два чоловіки... один... Нарешті Гулогот вийшов на свою жертву. Як вправний танцюрист, що виконує гарно завчене па, він пірнув праворуч. Поклавши руку на чоловіка в куртці хакі, він наставив пістоль — і вистрелив.

Тіло чоловіка враз заклякло. І за мить заточилося. Гулогот ухопив свою жертву під пахви й одним швидким рухом всадовив на лавку ще до того, як на спині почала розпливатися кривава пляма. Люди, що були поблизу, обернулися. Та Гулогот не звернув на них ані найменшої уваги — за кілька секунд його вже тут не буде.

Він став мацати безжиттєві пальці чоловіка, шукаючи перстень. Але не знайшов — пальці були голі, без прикрас. Гулогот осатаніло крутнувся, зиркнувши на обличчя вбитого. І відразу ж закляк від жаху: то не було обличчя Девіда Бекера.

Рафаель де ля Маза, банкір із передмістя Севільї, помер майже миттєво. Він і досі стискав у руці п’ятдесят тисяч песет, які заплатив йому дивний американець за дешеву чорну куртку.

РОЗДІЛ 94

Закипаючи від гніву, Мідж Мілкен стояла біля охолоджувача води неподалік входу до зали засідань.

«Чим там, у біса, займається Фонтейн?! — Зіжмакавши свій паперовий стаканчик, вона із силою кинула його в сміттєву корзину. — У шифрувальному відділі відбувається щось дивне! Це я точно відчуваю!» Мідж знала, що є лише один спосіб довести свою правоту. Вона піде до шифровідділу й сама все перевірить. За потреби і Джаббу із собою прихопить. Крутнувшись на п’ятах, вона рушила до дверей.

Раптом, немов нізвідкіля, виник Брінкергоф і заступив їй дорогу.

— Ти куди це?

— Додому! — збрехала Мідж.

Та Брінкергоф не відступав. Мідж люто вирячилася на нього.

— Це Фонтейн сказав тобі не випускати мене?

Брінкергоф зніяковіло відвернувся.

— Чеде, кажу тобі, у шифровідділі щось відбувається, щось надзвичайно важливе. Не знаю, чому Фонтейн клеїть із себе дурня, але «Транскоду» загрожує небезпека. Зараз там відбувається щось лихе!

— Мідж, — заспокійливо мовив Брінкергоф, рушаючи до запнутих шторами дверей зали засідань. — Нехай директор сам розбирається.

Мідж лиховісно примружилася.

— А ти хоч якесь уявлення маєш про те, що станеться, коли система охолодження «Транскоду» вийде з ладу?

Брінкергоф стенув плечима й підійшов до вікна.

— Тепер електроживлення, напевне, уже відновилося. — Він розсунув штори й поглянув у вікно.

— Там і досі темно? — поцікавилася Мідж.

Та Брінкергоф не відповів. Наче заворожений, він втупився поглядом у вікно. Картина під куполом шифровідділу важко вміщалася у свідомості. Під його скляним ковпаком оберталися вогні, пульсували стробоскопи і кружляли пасма пари. Брінкергоф мовчки стояв, наче в трансі, очманіло похитуючи головою. А потім, охоплений панікою, ошаліло кинувся геть із кімнати.

— Директоре! Директоре!

РОЗДІЛ 95

Кров Христова... Чаша спасіння...

У проході біля обм’яклого тіла зібралися люди. А над їхніми головами повільно гойдалося кадило. Гулогот ошаліло крутнувся на п’ятах у центральному проході, окидаючи поглядом церкву. «Він має бути десь тут!» Він знову крутнувся й поглянув на олтар. За тридцять рядів попереду обряд причастя проходив так, наче нічого не сталося. Падре Ґустафес Геррера, головний носій чаші Святого причастя, здивовано поглянув на невеличке збурення в центральних рядах; але не відчув занепокоєння. Інколи літні люди непритомніли, надто приголомшені Святим Духом. Трохи свіжого повітря — і все буде в нормі.

А тим часом Гулогот отетеріло озирався. Та Бекера ніде не було видно. Приблизно сотня людей стояли навколішки біля олтаря, чекаючи на Святе причастя.

«Може, Бекер — один із них?» — подумав Гулогот. І почав придивлятися до спин. Він уже подумки приготувався вистрелити Бекеру в спину з відстані п’ятдесяти ярдів — і кинутися навтьоки.

El cuerpo de Jesus, el pan del cielo. Тіло Христове, хліб небесний.

Молодий священик, що причащав Бекера, несхвально на нього поглянув. Він розумів нетерпіння чужинця причаститися, але не можна проходити без черги!

Бекер нахилив голову, ретельно пережовуючи облатку. Він відчував, що позаду нього щось відбувається, якесь збурення, і подумав про чоловіка, у якого придбав чорну куртку, попередивши, щоб той не вдягав куртку хакі. Він хотів був обернутися й поглянути, але злякався, що саме в цю мить, можливо, його видивляється отой тип у дротяних окулярах. Він скоцюрбився, сподіваючись, що чорна куртка прикриває верхню частину його брюк хакі. Але ні — не прикривала.

Чаша швидко наближалася до нього з правого боку. Люди ковтали вино, хрестилися й підводилися, щоб піти. «Не кваптеся!» Бекер не поспішав залишити олтар. Та коли Святого причастя чекають дві тисячі людей, а подає його лише один священик, то вважається негарною манерою надовго припадати до чаші з вином.

Чаша наближалася до Бекера, коли Гулогот помітив недоречні брюки кольору хакі.

— Ти — мрець, — просичав він і рушив до олтаря центральним проходом.

Час для хитрих маневрів минув. Два постріли в спину, потім схопити перстень і тікати. Найбільша в Севільї стоянка таксі була за півкварталу, на Матеуса Заїки. Гулогот простягнув руку за пістолетом.

Adiós, Senor Becker...

La sangre de Cristo, la сора de la salvacion... Кров христова. Чаша спасіння...

Падре Геррера нахилив йому відполіровану руками срібну чашу, і густий аромат вина вдарив Бекеру в ніздрі.

«Ранувато пити», — подумав він, нахиляючи голову до чаші. Та коли срібний келих опинився на рівні його очей, у ньому нечітко відобразився якийсь рух. То була постать. Вона швидко наближалася, і її відображення химерно спотворилося у випуклій чаші.

Бекер помітив відблиск металу — то дістали пістолет. Миттєво, підсвідомо, наче бігун після пострілу стартового пістолета, Бекер пірнув уперед. Священик із жахом відсахнувся — келих злетів у повітря, і червоне вино пролилося дощем на білий мармур. Бекер перестрибнув через олтарну огорожу — і священики зі служками кинулися врозтіч. Глушник кашлянув єдиним пострілом. Падаючи, Бекер сильно вдарився, а куля торохнула в мармурову підлогу побіля нього. Іще мить — і він перекотився по трьох гранітних сходинках до вузького коридору, через який виходили священнослужителі, що давало їм можливість сходити на олтар наче нізвідки, немовби з Божої ласки. Унизу він перечепився й полетів, ковзнувши по слизькій поверхні з полірованого каменя. При падінні він відчув біль, що гострим кинджалом уп’явся йому в бік. За мить Бекер знову мчав, спотикаючись, уперед — проскочив крізь запнуті шторою двері й загупотів униз дерев’яними сходами.

Долаючи сильний біль, Девід пробіг через сакристію. Там було темно. З олтаря почулися крики. Гучно затупотіли кроки переслідувача. Проскочивши крізь двійчасті двері, Бекер влетів до якогось темного кабінету, обставленого багатими східними прикрасами й меблями з червоного дерева. На дальній стіні висіло розп’яття в людський зріст завбільшки. Бекер різко хитнувся й зупинився. То знову був глухий кут. Він опинився на самісінькому вершечку хреста, у верхньому дальньому кінці собору. Позаду швидко наближався Гулогот. Поглянувши на розп’яття, Бекер вилаявся, клянучи свою лиху долю.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

Раптом ліворуч від Бекера почувся дзенькіт розбитого скла. Девід різко крутнувся на п’ятах. То якийсь чоловік у червоній мантії не на жарт перелякався, зіштовхнувшись віч-на-віч із Бекером. Наче кіт, спійманий за поїданням канарейки, священнослужитель швидко витер рота і спробував ногою штовхнути під стіл розбиту пляшку з церковним вином.

— Salida! — вигукнув Бекер тоном наказу. — Salida! Випустіть мене звідси!

Кардинал Ґуерра зреагував миттєво. То до його священного притулку потрапив демон і верескливим голосом вимагав, щоб його випровадили з Божого дому. І Ґуерра задовольнить його бажання — негайно. Бо демон увійшов у зовсім неслушну мить.

Кардинал зблід і показав на штору на стіні ліворуч. З шторою були потайні двері, що вели прямо до внутрішнього двору. Він встановив їх там три роки тому, бо йому набридло входити до церкви, наче звичайний грішник.

РОЗДІЛ 96

Промокла й тремтяча Сюзанна лежала, скоцюрбившись, на кушетці у блоці № 3. Стретмор накинув їй на плечі свій піджак. За кілька футів від неї лежав труп Ґейла. Вили сирени. Наче крига, що тане у відлигу в замерзлому ставку, корпус «Транскоду» лунко тріснув.

— Я спущуся вниз і вимкну струм, — сказав Стретмор, заспокійливо поклавши руку на плече Сюзанні. — І негайно ж повернуся. — Сюзанна провела командира байдужим поглядом, коли той кинувся до люка через приміщення шифровідділу. Це вже був не той вкляклий у ступорі чоловік, якого вона бачила десять хвилин тому. Командир Стретмор знову став сам собою: логічним та вольовим, тим, хто зробить усе необхідне для виконання завдання.

Останні рядки передсмертної записки Ґейла мчали по її свідомості, наче потяг без керування: «А понад усе мені щиро жаль Девіда Бекера. Перепрошую, то амбіції засліпили мене».

Кошмар, який мучив Сюзанну Флетчер, щойно підтвердився. Девіду загрожувала небезпека або навіть гірше. Може, було вже надто пізно.

«Мені щиро жаль Девіда Бекера».

Вона уп’ялася очима в записку. Ґейл навіть не підписав її — просто вдрукував внизу своє ім’я: Ґреґ Ґейл. Він вилив свої почуття, натиснув кнопку «Надрукувати», а потім взяв і застрелив себе. Приблизно так. Ґейл поклявся, що більше ніколи не потрапить до в’язниці. І своєї клятви не порушив, обравши смерть.

«Девіде... — ридала Сюзанна. — Девіде!»

А саме в ту мить на глибині десять футів під підлогою шифровідділу командир Стретмор зійшов із драбинки і ступив на першу сходову площадку. Це був день суцільних провалів та катастроф. Те, що починалося як патріотичне завдання, несамовито брикнуло як норовистий кінь і повністю вийшло з-під контролю. І командиру довелося приймати страхітливі й немислимі в нормальній ситуації рішення, скоювати жахливі акти — робити вчинки, на які він ніколи не наважився б!

«То було єдине рішення! То було єдине можливе рішення, чорт забирай!»

Треба було думати про обов’язок: про країну та честь. Стретмор знав, що й досі має час. Він зможе вимкнути «Транскод». Зможе скористатися перснем, щоб врятувати найцінніший банк даних його країни. «Так, — подумав він. — Я й досі маю час».

Стретмор озирнувся, споглядаючи на катастрофу, що розгорталася довкола нього. Угорі увімкнулися розбризкувачі. «Транскод» стогнав, наче жива істота. Вили сирени.

Обертальні лампи нагадували вогні гелікоптерів, що наближалися крізь густий туман. З кожним кроком йому всюди ввижався Ґреґ Ґейл, цей молодий шифрувальник. Ось він дивиться На нього широко розкритими благальними очима і — постріл. Смерть Ґейла — то необхідність, це потрібно для країни... для честі... АНБ не могло дозволити собі ще один скандал. Стретмору був потрібен офірний цап. А Ґреґ Ґейл був ходячою катастрофою, яка лише чекала свого часу.

Думки Стретмора різко перервав дзвінок його стільникового телефону. Його було ледь чути крізь виття сирен та сичання пари. Не зупиняючись, він зірвав телефон із ременя.

— Кажіть.

— Де мій пароль? — лиховісно спитав знайомий голос.

— Хто це? — заволав Стретмор, перекрикуючи навколишній гармидер.

— Це Нуматака! — відказав роздратований голос. — Ви обіцяли мені пароль!

Стретмор мовчки йшов, не зупиняючись.

— Мені потрібна «Цифрова фортеця»! — просичав Нуматака.

— Немає ніякої «Цифрової фортеці»! — відрізав Стретмор.

— Що?!

— Незламного алгоритму не існує в природі!

— Авжеж існує! Я бачив його в Інтернеті! Мої люди вже кілька днів намагаються зламати його!

— Дурню, то — закодований вірус! Нам із тобою дуже пощастило, що ми не відкрили його!

— Але ж...

— Угода скасовується! — заволав Стретмор. — Я не Північна Дакота. Північної Дакоти немає взагалі! Забудьте, що я коли-небудь про це казав!

Натиснувши на кнопку, Стретмор вимкнув зв’язок і роздратовано причепив телефон до ременя. Ніхто не має його турбувати.

За дванадцять тисяч миль від Вашинґтона Токуген Нуматака ошелешено завмер біля вітринного вікна свого офісу. Коштовна сигара «Умамі» звисла в нього з рота. Щойно в нього на очах розбилася на друзки мрія всього його життя.

А Стретмор спускався далі.

«Угоду скасовано. Корпорація «Нуматех» ніколи не отримає незламного алгоритму, а АНБ ніколи не створить чорного ходу».

Стретмор довго планував здійснення своєї мрії: світового шифрувального стандарту з чорним ходом для АНБ. Йому дуже хотілося розповісти про свою мрію Сюзанні, разом із нею втілити цю мрію в життя, але він знав, що це неможливо. Навіть коли б смерть Енсея Танкадо дозволила врятувати тисячі людських життів у майбутньому, Сюзанна ніколи б не погодилася на вбивство — вона була пацифісткою.

«Я — теж пацифіст, — подумав Стретмор. — От тільки не можу дозволити собі розкіш поводитися, як пацифіст».

Командир ані на мить не сумнівався, кому доведеться ліквідовувати Танкадо. Танкадо перебував в Іспанії, а Іспанія означала — Гулогот. Цей сорокадворічний найманець-португалець був одним із найулюбленіших професіоналів Стретмора. Він уже багато років працював на АНБ. Народжений та зрослий у Лісабоні, Гулогот виконував замовлення для АНБ по всій Європі. І ніколи його вбивства не викликали підозри, що за ними стоїть Форт-Мід. Єдина вада полягала в тому, що Гулогот був глухий, і ця обставина унеможливлювала телефонний зв’язок із цим фахівцем. Нещодавно Стретмор домовився, щоб Гулогота оснастили найновішою цяцькою АНБ: комп’ютером типу «Монокль». Стретмор купив собі спеціальний пейджер і настроїв його на ту саму частоту. І відтоді все спілкування з Гулоготом стало не лише миттєвим та надзвичайно легким, а й повністю таємним. Його неможливо було вирахувати й перехопити.

Перше повідомлення, яке Стретмор послав Гулоготу, лишало мало місця для хибної інтерпретації: «Вбити Енсея Танкадо. Заволодіти перснем».

Стретмор ніколи не допитувався в Гулогота, як той виконував «замовлення», але сьогодні в нього таке бажання виникло. Так, це було хрестоматійне вбивство: Енсей Танкадо — мертвий, власті переконані, що стався серцевий напад. Хрестоматійне вбивство — за винятком однієї заковики: Гулогот невдало вибрав місце для ліквідації. І дійсно — те, що Танкадо помер у людному місці, створювало необхідну ілюзію правдоподібності. Та люди, на жаль, з’явилися там недоречно рано. Тому Гулоготу хутко довелося ховатися ще до того, як він встигнув обшукати тіло. А коли пил осів і гармидер ущух, то тіло Танкадо вже було в руках севільського слідчого.

Стретмор був сам не свій від люті. Гулогот уперше не зміг виконати завдання — вибрав несприятливий час та недоречне місце. Найголовнішим аспектом завдання було забрати перстень, але Стретмор знав, що послати глухого вбивцю до севільського моргу — то самогубство. Тому він почав міркувати над іншими варіантами. І такий варіант вимальовувався сам. Раптом Стретмор узрів для себе шанс перемогти відразу на двох фронтах — здійснити відразу дві мрії замість однієї. І о шостій тридцять того ранку він зателефонував Девіду Бекеру.

РОЗДІЛ 97

Фонтейн стрімголов влетів до зали засідань. Брінкергоф та Мідж бігли за ним слід у слід.

— Он — погляньте! — здавлено крикнула Мідж, панічно кивнувши на вікно.

Фонтейн визирнув у вікно й побачив купол шифрувального відділу, що світився миготливими вогнями. Очі його розширилися від жаху. Оце точно не входило в плани Стретмора.

Брінкергоф саркастично пирхнув:

— Схоже на дискотеку, чорт забирай.

Фонтейн вдивлявся в темряву й намагався збагнути, що відбувається. За ті кілька років, що «Транскод» був в експлуатації, такого жодного разу не траплялося. «Це перегрів, — подумав він. — Чому ж, дідька лисого йому в печінку, Стретмор не вимкнув комп’ютер?!» Минуло всього кілька секунд, а Фонтейн уже мав рішення.

Вхопивши зі стола телефон внутрішнього зв’язку, він набрав номер шифрувального відділу. Та телефон запищав так, наче зв’язок порушено.

Фонтейн роздратовано гепнув слухавку на апарат.

— От зараза! — А потім знову взяв слухавку й набрав номер стільникового телефону Стретмора. Цього разу на лінії почулися гудки.

П’ять гудків. Шість.

Брінкергоф і Мідж мовчки дивилися, як директор походжає туди-сюди на довжину телефонного кабелю, наче тигр на ціпку. Минула ціла хвилина — і Фонтейн аж позеленів від люті.

І знову гепнув слухавкою об телефон.

— Неймовірно! — заволав він. — Шифрувальний відділ ось-ось вибухне, а чортів Стретмор не відповідає на дзвінок!

РОЗДІЛ 98

Гулогот прожогом вискочив із кімнати кардинала Ґуерри на сліпуче ранкове сонце. Кілер прикрив очі й вилаявся — він опинився біля собору в маленькому внутрішньому дворику, огородженому високим кам’яним муром, який слугував ще й західним фасадом вежі Гіральда, та двома парканами з кованого заліза. Ворота були розчинені. За ними виднівся безлюдний майдан. Поодаль бовваніли стіни району Санта-Крус. Бекер ніяк не міг відбігти далеко за такий короткий час. Гулогот обернувся й почав обдивлятися дворик. «Він десь тут! Мусить бути тут!»

Цей дворик, Jardin de los Naranjos, був знаний у Севільї за двадцятьма квітучими апельсиновими деревами. Ці дерева стверджували славу Севільї як батьківщини англійського мармеладу. У вісімнадцятому сторіччі якийсь англійський торговець придбав у севільського собору три дюжини бушелів апельсинів, привіз їх до Лондона, але виявив, що ці плоди такі гіркі, що їх просто неможливо було їсти. Він спробував робити зі шкуринок джем, але йому довелося фунтами додавати до них цукор, щоб хоч до рота їх не гидко було взяти. Отак і з’явився апельсиновий мармелад.

Гулогот рушив крізь апельсиновий гайок, наставивши перед собою пістолет. Дерева були вже старі, і листя на них росло високо. До найнижчих гілок дотягнутися було неможливо, як неможливо було сховатися й за їх тонкими стовбурами. Гуло-гот швидко переконався, що дворик — порожній. І підвів догори голову. Перед ним височіла вежа Гіральда.

Вхід до Гвинтових сходів вежі огороджували мотузок і невеличка дерев’яна табличка. Мотузок висів непорушно. Гулогот зміряв очима вежу заввишки чотириста дев’ятнадцять футів — і відразу ж збагнув, що то абсурдна думка. Хіба ж Бекер такий дурний? Не може бути. Єдині сходи, звиваючись, вели до квадратної кам’яної камери з вузькими щілинами для огляду, і другого виходу звідти не було.

Девід Бекер здолав останні круті сходинки і, похитуючись від утоми, впав у маленьку кам’яну кабінку. Довкола — високі стіни й вузькі оглядові щілини. І жодного виходу.

Сьогодні вранці доля була до Бекера немилосердною. Коли він вискакував із собору у двір, його куртка зачепилася за двері. Тканина зупинила його на ходу, різко кинувши ліворуч, а потім тріснула. І дезорієнтований Бекер, мало не впавши, вилетів у двір під сліпуче сонце. Коли він підвів голову, то побачив, що біжить до сходів. Перестрибнувши через мотузок, він кинувся нагору. А коли збагнув, куди ті сходи ведуть, було пізно.

Тепер він стояв у невеличкій камері, хапаючи ротом повітря й тамуючи біль. Рана в боці палала вогнем.

Крізь отвори в стіні просочувалися вузенькі промені вранішнього сонця. Він обережно зиркнув униз. Чоловік у дротяних окулярах був далеко внизу. Він стояв спиною до Бекера й обдивлявся майдан. Девід змістив тіло перед вузькою щілиною так, щоб краще бачити. «Іди через майдан», — навіював він кілеру.

Тінь Гіральди лежала на майдані, наче велетенська спиляна секвоя. Гулогот придивився до неї, ковзнувши поглядом по всій довжині. На дальньому кінці довгастої тіні виднілися три вузенькі смужки світла, що падало на бруківку майдану крізь оглядові щілини вгорі. В одному з цих чотирикутників щойно показалася людська тінь. Навіть не глянувши на вершечок вежі, Гулогот крутнувся на місці й кинувся до сходів Гіральди.

РОЗДІЛ 99

Фонтейн гепнув кулаком об стіл. Походжаючи залою засідань, він невідривно дивився на вогні, що оберталися під куполом шифровідділу.

— Вимикай, чорти б тебе забрали! Вимикай!

На порозі з’явилася Мідж, вимахуючи свіжою роздруківкою.

— Директоре! Стретмор не може скасувати роботу «Транскоду»!

— Що?! — в унісон охнули Брінкергоф і Фонтейн.

— Він намагався це зробити, сер! — Мідж подала йому звіт. — Аж чотири рази! «Транскод» зациклився на якійсь нескінченній операції!

Фонтейн різко крутнувся і знову витріщився у вікно.

— Господи милосердний!

У залі засідань різко задзвонив телефон. Директор здійняв догори руки.

— Це має бути Стретмор! Як вчасно, чорт його забирай!

Брінкергоф схопив слухавку.

— Офіс директора.

Фонтейн простягнув руку до слухавки.

Брінкергоф збентежено завовтузився й повернувся до Мідж.

— Це Джабба. Він питає тебе.

Директор обернувся й кинув погляд на Мідж, яка вже йшла через кімнату. Вона увімкнула спікерфон.

— Кажи, Джаббо.

Металічний голос Джабби забубонів у кімнаті.

— Мідж, я в головному банку даних. Тут відбувається щось дивне. Мені спало на думку, що, можливо...

— Чорти б тебе забрали, Джаббо! — не втрималася Мідж. — А я тобі що казала?!

— Та, може, тут нічого серйозного й немає... — ухильно говорив далі Джабба, — але...

— Замовкни! Це не дрібниця! Що б там не відбувалося, постався до цього з усією серйозністю. Мої дані не «палені» — ніколи вони такими не були й не будуть. — І перш ніж покласти слухавку, додала: — Ага, до речі, Джаббо, до твого відома — тільки не падай: Стретмор таки обійшов «Лабети».

РОЗДІЛ 100

Гулогот видряпувався на Гіральду, долаючи по три сходинки за раз. Єдине світло, що падало на Гвинтовий коридор, надходило крізь невеличкі незасклені вікна, розташовані через кожні сто вісімдесят градусів.

«Він у пастці! Девід Бекер скоро помре!» Ідучи вгору по спіралі, Гулогот тримав наготові свій револьвер і пересувався уздовж зовнішньої стіни на той випадок, якщо Бекер спробує на нього напасти згори. Залізні канделябри, що стояли на кожній сходовій площадці, могли б стати в пригоді, якби професор зважився на такий напад. Але, тримаючись зовнішньої стіни й забезпечуючи собі широкий кут огляду, Гулогот зміг би вчасно помітити нападника. А його пістолет мав незрівнянно більший радіус дії, аніж канделябр п’ять футів завдовжки.

Кілер рухався швидко, але обережно. Сходи були круті; тут інколи на смерть розбивалися туристи. Це ж не Америка — ні тобі попереджувальних знаків, ні поруччя, ні табличок про те, що на цю вежу дія страхового поліса не поширюється. Це Іспанія. Якщо ти виявився настільки дурним, що впав, то це твоя, бовдуре, провина, а не того, хто колись збудував ці сходи.

Гулогот зупинився й визирнув назовні з одного вікна-отвору, нижній край якого був йому на рівні плечей. Він опинився на північному фасаді і, скоріш за все, устиг здолати половину підйому.

За рогом він побачив отвір, що виходив на оглядовий майданчик. Усі сходи — аж до самого верху — були порожні. Девід Бекер не насмілився на нього напасти. Гулогот збагнув, що, можливо, Бекер і не побачив, як він увійшов до вежі. Це означало, що на боці Гулогота був ще й елемент несподіванки — хоча в цьому й не було особливої потреби. Бо всі козирні карти він мав. Навіть конструкція вежі була йому на користь: сходи виходили на оглядовий майданчик у південно-західному кутку, а не посередині, тому Гулогот матиме безперешкодну лінію вогню до кожної точки кам’яної камери, а Бекер не зможе зайти на нього ззаду. А на довершення Гулогот виходитиме з темряви на світло. «Як у тирі», — подумав він.

Кілер зміряв поглядом відстань до отвору. Сім кроків. Він подумки прокрутив убивство. Якщо він триматиметься праворуч, наближаючись до отвору, то зможе бачити лівий дальній кут майданчика ще до того, як на нього вийде. Якщо Бекер тепер у тому кутку, то Гулогот вистрелить. Якщо ні, то він вистрибне всередину й відразу ж рушить на схід, лицем до правого кутка, бо то було єдине місце, яке залишалося Бекеру при такому розкладі. Гулогот усміхнувся.

ОБ’ЄКТ: ДЕВІД БЕКЕР — ЛІКВІДОВАНО

Час настав. Гулогот перевірив свій револьвер.

І щосили рвонув угору. Перед ним був майданчик. Лівий кут — порожній. Згідно з планом він змістився до внутрішнього боку і, проскочивши крізь отвір, швидко зиркнув праворуч. А потім вистрелив у правий кут. Куля зрикошетила назад від голої кам’яної стіни й мало не влучила в нього. Ошаліло крутнувшись на п’ятах, Гулогот приглушено верескнув. На майданчику безлюдно. Девід Бекер зник.

А трьома прольотами нижче на висоті триста двадцять п’ять футів над апельсиновим садом висів Девід Бекер, чіпляючись за зовнішню стіну Гіральди, немов управляючись у підтягуванні на підвіконні. Коли Гулогот мчав сходами догори, Бекер спустився на три прольоти і звісився з вікна. Він щез із виду саме вчасно: кілер пробіг у футі біля нього. Але Гулогот надто поспішав і тому не помітив побілілих пальців, що трималися за край підвіконня.

Звисаючи з вікна, Бекер дякував Богу, що під час щоденних тренувань у сквош-клубі робив двадцятихвилинні вправи на спеціальному тренажері, що підкачував біцепси спеціально для сильних високих подач. Та, на жаль, сильні руки зраджували, Девідові було важко підтягнутися й залізти назад. Його плечі пеком пекло. А біль у боці був такий, наче його навпіл розривали. За грубе кам’яне підвіконня триматися було вкрай незручно: його шершава поверхня встромлялася в шкіру пальців, як бите скло.

Бекер знав, що за кілька секунд нападник знову заторохтить черевиками, щодуху збігаючи вниз. І цього разу неодмінно побачить на підвіконні пальці.

Заплющивши очі, Бекер став підтягуватися. Він розумів, що від смерті його може врятувати лише диво. Його пальці насилу справлялися з дедалі більшим навантаженням. Він поглянув униз повз свої ноги, що теліпалися в повітрі. Висота падіння з довжину футбольного поля. Шансів вижити не було. Біль у рані обпікав усе сильніше. Ось угорі загупали кроки — гучні кроки людини, що стрибками мчала сходами вниз. Бекер заплющив очі. Тепер або ніколи. Стиснувши зуби, він смикнувся вгору.

Коли він різко підтягнувся на руках, шорсткий камінь боляче шкрябонув йому зап’ястя. Кроки швидко наближалися. Бекер відчайдушно вхопився за підвіконня зсередини, намагаючись надійніше обхопити кам’яну плиту, і відштовхнувся ногами. Тіло наче свинцем налилося, немов хтось смикав знизу за мотузку, прив’язану до його ніг. Відчайдушно опираючись вазі, що тягнула його донизу, Бекер допомагав собі ліктями. Тепер його добре було видно у вікно: він встромив у його отвір голову, як людина на гільйотині. Ось його тулуб звісився в прохід. Кроки наближалися. Бекер вхопився за край отвору — й одним ривком пропхнув у нього своє тіло, важко вдарившись при падінні об сходи.

Гулогот відчув, як тіло Бекера впало на підлогу просто під ним. І стрибонув уперед, націливши пістолет. Збоку в поле зору випливло вікно. «Він — тут!» Кинувшись до зовнішньої стіни, Гулогот націлив пістолет на сходи. Ноги Бекера щойно зникли за поворотом. Гулогот спересердя вистрілив, і куля зрикошетила вниз по сходовому колодязю.

Убивця кинувся навздогін за своєю жертвою, тримаючись зовнішньої стіни, щоб мати найширший кут обзору. Сходи випливали йому назустріч по кривій лінії, і Бекер увесь час примудрявся триматися за поворотом, на відстані сто вісімдесят градусів, щоб його не було видно. Бекер біг під внутрішньою стіною, зрізуючи кут і одним стрибком долаючи по чотири-п’ять сходинок. Та Гулогот не відставав. Для ліквідації Бекера потрібен лише один постріл. Ось він уже наздоганяє його. Гулогот знав, що навіть коли Бекеру вдасться добігти до підніжжя сходів, тікати буде нікуди: він вистрелить втікачеві у спину, коли той бігтиме через відкритий дворик.

Відчайдушна гонитва гуркотіла по спіралі вниз.

Щоб підвищити швидкість, Гулогот змістився під внутрішню стіну. Він відчув, що наздоганяє. Щоразу, коли вони пробігали повз вікно, він бачив Бекерову тінь. Нижче. Іще нижче. По спіралі. Здавалося, Бекеру вже ледь-ледь вдавалося зникнути за поворотом. Одним оком Гулогот слідкував за його тінню, а другим — за сходами. Гулогот по тіні Бекера побачив, як той спотикнувся. Зробивши несамовитий кидок ліворуч, він немов обернувся в повітрі й полетів назад — до центру сходового колодязя. Гулогот стрибонув уперед.

«Попався!»

Раптом на сходах перед Гулоготом блиснула сталь. Щось різко вистромилося з-за рогу, мов шпага на рівні його щиколоток. Гулогот спробував зміститися ліворуч, та було надто пізно. Предмет опинився поміж його щиколотками. Ступня, що рухалася ззаду, перечепилася через той сталевий предмет, завдавши удару Гулоготу по гомілці. Руки кілера інстинктивно злетіли догори, шукаючи опори, але знайшли тільки порожнечу. Він злетів у повітря, на льоту перевертаючись на бік. Про-літаючи вниз, він побачив Бекера: той лежав на животі, простягнувши вперед руки, у яких тримав довгий канделябр. Саме через нього й перечепився кілер.

Перед тим як із хряскотом впасти на сходи, Гулогот ударився об зовнішню стіну. Приземлившись на сходи, він полетів шкереберть униз. Його пістолет заторохтів по сходах, а тіло сторчма покотилося сходами й зупинилося тільки тоді, коли зробило п’ять повних обертів навколо вежі. До виходу він не дотягнув лише дванадцять сходинок.

РОЗДІЛ 101

Девід Бекер ще ніколи в житті не тримав у руках пістолет, але тепер довелося. Скрючене й спотворене тіло Гулогота лежало перед ним у темряві на сходах Гіральди. Девід притиснув ствол револьвера до скроні нападника й обережно став біля нього навколішки. Найменший порух — і він вистрелить. Та поруху не трапилося: Гулогот був мертвий.

Бекер кинув пістолет і в знемозі опустився на сходи. Уперше за багато-багато років він відчув, як на очі набігають сльози. Зусиллям волі він змусив себе не плакати. Він знав, що час виливати емоції настане пізніше, а тепер треба повертатися додому. Бекер спробував підвестися, але втома пришпилила його до землі, він навіть рукою не міг поворухнути. Так він, виснажений, і сидів на кам’яних сходах.

Байдужим поглядом Девід придивився до спотвореного тіла, що лежало перед ним. Очі убивці скляніли, уставившись у порожнечу. Дивно, але його окуляри чомусь вціліли. «Дивні якісь окуляри», — подумав Бекер, побачивши, що від їхніх завушників тягнуться дротики до якогось невеличкого пристрою на ремені. Та він був надто стомлений, щоб розбиратися.

Сидячи сам-один на сходах і збираючись із думками, Бекер знічев’я поглянув на перстень на своєму пальці. Його зір уже дещо прояснився, і професор зміг нарешті прочитати гравірований напис. Як він і підозрював, напис зроблено не англійською.

Бекер довго вдивлявся в гравірування, а потім нахмурився: «Невже через це варто вбивати?»

Коли Бекер вийшов із Гіральди у дворик, ранкове сонце вже сліпило щосили. Біль у боці трохи вщух, а зір повертався до норми. Він трохи постояв, вдихаючи запаморочливий аромат апельсинових квітів. А потім неквапливо рушив через двір.

Він поволі віддалявся від вежі, аж раптом біля нього різко загальмував якийсь мікроавтобус, звідки вискочило двоє молодих чоловіків, вдягнених у військову форму. Вони рушили до Бекера з жорсткою точністю добре налагоджених машин.

— Ви — Девід Бекер? — суворо спитав один із них.

Бекер зупинився, як укопаний, ошелешений тим, що ці люди знають, як його звати.

— А ви... ви — хто?

— Будь ласка, ходімо з нами. Негайно.

У цій зустрічі було щось нереальне, щось таке, від чого нервові закінчення Бекера знову почало поколювати. Він мимоволі позадкував.

Нижчий на зріст чоловік втупився в Бекера крижаним поглядом.

— Не туди, містере Бекер, а сюди. Негайно.

Бекер повернувся й кинувся був бігти. Та встиг зробити лише один крок. Один із незнайомців витягнув зброю. Пролунав постріл.

Пекучий біль гострим списом пронизав Бекеру груди й рикошетом вдарив у голову. Пальці його заклякли — і він упав.

За мить усе поглинула темрява.

РОЗДІЛ 102

Діставшись до підлоги «Транскоду», Стретмор зійшов із вузеньких сходів і ступив у воду, якої вже набралося з дюйм завглибшки. Поряд здригався велетенський комп’ютер. Крізь клуби пари краплі конденсату падали, наче рясний дощ. Аварійна сигналізація гриміла, як грім.

Командир поглянув на пошкоджені головні генератори. Там, на ребрах охолоджувача лежали обгорілі рештки Філа Картукяна, нагадуючи химерні декорації на свято Геловін.

Стретмору було шкода, що цей хлопець загинув, але Філ Картукян, без сумніву, вписувався в категорію «допустимих жертв». Він не залишив Стретмору вибору. Коли Картукян прибіг із підземелля, верескливо розпатякуючи про вірус, Стретмор зустрів його на верхньому майданчику, спробував поговорити з ним і вгамувати. Та Картукян наче сказився й нічого не хотів чути.

— У нас вірус! Я зараз викличу Джаббу!

Коли ж він спробував прошмигнути, командир заступив йому дорогу. Майданчик був вузький. Вони почали боротися. Поруччя було низьке.

«Яка жорстока іронія! — подумав Стретмор. — Картукян таки мав рацію стосовно вірусу».

Його падіння було моторошним: короткий жахливий зойк — і тиша. Та його крик і близько не був таким моторошним, як те, що Стретмор побачив через кілька секунд після падіння: знизу, з темряви, на нього дивився Ґреґ Ґейл, і в його очах застиг вираз невимовного жаху. Саме в ту мить Стретмор збагнув, що Ґреґу Ґейлу — не жити.

«Транскод» став потріскувати, і командир знову зосередив увагу на нагальному завданні. «Треба вирубити струм». Рубильник був за фреоновими насосами ліворуч від того місця, де стояв Стретмор. Усе, що треба зробити, — це смикнути важіль, і весь шифрувальний відділ буде остаточно знеструмлено. А потім, через кілька секунд, він спробує запустити головні генератори; усі функції, усі двері та ліфти знову запрацюють, фреон знову циркулюватиме, і «Транскод» буде в безпеці.

Та коли Стретмор рушив до рубильника, він збагнув, що залишилася одна остання перешкода: тіло Картукяна й досі лежало на охолоджувальних ребрах. Якщо вирубати струм, а потім запустити головний генератор, знову станеться коротке замикання й знеструмлення. Труп треба було усунути.

Стретмор окинув поглядом химерні рештки плоті й схилився над ними. Простягнувши руку, він вхопився за п’ясть загиблого. На дотик його плоть була схожа на пінопласт. Тканини спеклися. Усе тіло втратило вологу. Командир заплющив очі, міцніше вхопився за п’ясть — і смикнув. Тіло піддалося на дюйм чи два. Стретмор смикнув сильніше. Тіло знову трохи зсунулося. Командир смикнув щосили — і раптом позадкував та полетів навзнак у воду, боляче вдарившись спиною об кожух генератора. Силячись сісти, Стретмор із жахом витріщився на предмет, який тримав у руці: то було передпліччя Картукяна. Воно відірвалося біля ліктя.

А нагорі чекала Сюзанна, заклякнувши, наче паралізована, на кушетці у блоці № 3. Ґейл лежав біля її ніг. Вона навіть уявити не могла — чому ж командир так затримується? Спливали хвилини. Вона намагалася викинути Девіда з думок, але марно. З кожним новим виттям сирен слова Ґейла відлунювали в неї в голові. «Мені щиро жаль Девіда Бекера». Сюзанні здалося, що вона ось-ось збожеволіє.

Жінка вже збиралася була скочити й вибігти до шифровідділу, як нарешті сталося те, чого вона чекала: Стретмор вимкнув рубильник і вирубив струм.

І вмить шифрувальний відділ поглинула тиша. Сирени змовкли, наче вдавилися власним виттям, а монітори в блоці № 3 заблимали і згасли. Труп Ґреґа Ґейла розчинився в темряві, і Сюзанна інстинктивно підібрала ноги на кушетку, а потім загорнулася в Стретморів піджак.

Темрява.

Тиша.

Іще жодного разу не чула вона в шифровідділі такої тиші. Низьке гудіння генераторів чулося завжди. А тепер не чулося нічого — тільки величезна машина важко дихала й полегшено зітхала. Вона поволі остигала — шиплячи й потріскуючи.

Сюзанна заплющила очі і стала молитися за Девіда. Її молитва була проста: вона благала Бога, щоб той захистив чоловіка, якого вона кохала.

Сюзанна не була релігійною людиною й тому ніколи не сподівалася на відповідь на свою молитву. Та коли біля її грудей почулося якесь дрижання, вона аж підскочила від несподіванки. І вхопилася за груди. За мить вона збагнула — вібрацію, яку вона відчула, йшла не від десниці Господньої. Ця вібрація йшла з кишені командирського піджака. На своєму пейджері він вимкнув дзвінок й увімкнув беззвучний вібратор. Хтось прислав командиру Стретмору повідомлення.

А шістьма поверхами нижче біля рубильника стояв Стретмор. Тепер на підземних поверхах шифрувального відділу було темно, хоч в око стрель. Він якусь мить постояв, насолоджуючись темрявою. Згори на нього капала вода. То була наче буря посеред ночі. Стретмор закинув голову, щоб теплі краплини змили його провину.

«Я — переможець».

Він нахилився і змив зі своїх рук залишки плоті Картукяна.

Його мрії про «Цифрову фортецю» зазнали фіаско. Що ж, він зможе з цим змиритися. Тепер єдиним, що мало значення, була Сюзанна. Уперше за багато десятиріч він зрозумів, що існувало в житті дещо більше, аніж батьківщина та честь.

«Я пожертвував найкращі роки свого життя батьківщині та честі. А як же кохання?»

Надто довго він позбавляв себе цієї втіхи. І навіщо? Щоб побачити, як якийсь молодий викладач викрадає його мрії? Стретмор створив Сюзанну, виплекав її. Він захищав її. Він заслужив її. І тепер нарешті він отримає її. Сюзанна шукатиме захисту в його обіймах, коли їй більше ні до кого буде звернутися по допомогу. Вона прийде до нього — беззахисна й безпорадна, убита горем, і він із часом продемонструє їй, що кохання загоює будь-яку рану та вгамовує будь-який біль.

Честь. Батьківщина. Кохання.

Невдовзі Девіда Бекера принесуть у жертву заради цих трьох високих понять.

РОЗДІЛ 103

Командир воскреснув із люка, наче Лазар із мертвих. Одяг на ньому геть увесь намок, але хода його була легкою та впевненою. Розмашистими кроками він рушив до блоку № 3, до Сюзанни. Назустріч своєму майбутньому.

Підлога шифровідділу знову купалася у світлі. Фреон вливався в задимлений розпечений «Транскод», наче збагачена киснем кров. Стретмор знав, що охолоджувачу знадобиться кілька хвилин, щоб дістатися до нижньої частини корпусу й запобігти загорянню найнижчих процесорів, але був певен, що вжив заходів вчасно. Він тріумфально зітхнув, передчуваючи перемогу — і не знаючи правди: було надто пізно.

«Я — переможець!» — знову майнуло в його голові. Він не звернув увагу на зяючу діру в стіні блоку № 3 і пішов до електронних дверей. Ті засичали й відчинилися. Командир зробив крок усередину.

Перед ним стояла Сюзанна — мокра та скуйовджена. На ній був його піджак. Вона була схожа на першокурсницю, що потрапила під дощ. А він почувався старшокурсником, який віддав їй свій светр. Уперше за багато років він відчув себе молодим. Його мрія справджувалася.

Та коли Стретмор підступив ближче, то збагнув, що дивиться в очі жінці та не впізнає її. Вона пропікала його крижаним поглядом. Від ніжності не залишилося й сліду. Сюзанна Флетчер стояла, заціпенівши, немов непорушна кам’яна статуя. Єдиним помітним рухом були сльози, що котилися з її очей.

— Сюзанно?

По її тремтячій щоці скотилася сльоза.

— Що трапилося? — благально спитав командир.

Калюжа крові з тіла Ґейла розповзлася по килиму, немов нафтова пляма поверхнею океану. Стретмор бентежно зиркнув на труп, а потім — на Сюзанну.

«Невже вона знає? Але ж звідки? Не може вона нічого знати, — подумав Стретмор. — Бо я замів усі сліди».

— Сюзанно? — знову промовив він, підступаючи ближче. — Що сталося?

Та Сюзанна навіть не ворухнулася.

— Ви непокоїтеся через Девіда?

Куточок її рота злегка затремтів.

Стретмор підступив іще ближче. Він хотів був простягнути до неї руку, але завагався. Згадка про Девіда стала тріщиною в греблі, що стримувала велике горе. Тріщинка поволі розходилася: спочатку тремтіння, потім наче оглушлива хвиля нещастя пронеслася її венами. Насилу стримуючись, Сюзанна розтулила рота, щоб заговорити. Але не змогла.

Не відриваючи крижаного погляду від Стретмора, вона витягнула руку з кишені його піджака. У руці вона тримала якийсь предмет. А потім простягнула його командиру тремтячою рукою.

Стретмор очікував побачити «берету», націлену йому в живіт. Та пістолет і досі лежав на підлозі, так доречно вкладений у руку Ґейлу. Предмет у Сюзанниній руці був меншим за розміром. Стретмор витріщився на нього — і за мить усе второпав.

Поки він витріщався, реальність спотворилася, а час поповз повільно, немов слимак. Він почув биття власного серце. І чоловік, який упродовж років звик перемагати титанів, вмить пропав, безслідно щез. Його кохання вбило — власне глупство. Він зробив простий шляхетний жест — накрив її своїм піджаком. А в ньому залишив свій пейджер.

Тепер уже Стретморові настала черга непорушно заціпеніти. Сюзаннина рука затремтіла ще сильніше, і пейджер упав до ніг Ґейла. Із виразом людини, яку зрадили, вона кинулася повз нього й вискочила з блоку № 3.

Командир їй не заважав. Неквапливо, як в уповільненому кіно, він нахилився і взяв пейджер. Нових повідомлень там не було — Сюзанна прочитала їх усі. Охоплений відчаєм, Стретмор прокрутив увесь список:

ОБ’ЄКТ: ЕНСЕЙ ТАНКАДО — ЛІКВІДОВАНО

ОБ’ЄКТ: П’ЄР КЛУШАР — ЛІКВІДОВАНО

ОБ’ЄКТ: ГАНС ГУБЕР — ЛІКВІДОВАНО

ОБ’ЄКТ: РОЧІО ЕВА ҐРАНАДА — ЛІКВІДОВАНО

Список ішов далі. Хвиля жаху накотилася на Стретмора. «Я все зможу пояснити! Хто-хто, а вона мусить зрозуміти! Неодмінно зрозуміє! Батьківщина! Честь!» Та залишилося ще одне повідомлення, якого він іще не побачив і яке ніколи не зможе пояснити. Тремтячи від страху, він прокрутив список і прочитав останнє повідомлення:

ОБ’ЄКТ: ДЕВІД БЕКЕР — ЛІКВІДОВАНО

Стретмор похнюпився. Його мрія померла.

РОЗДІЛ 104

Похитуючись і спотикаючись, Сюзанна вийшла з блоку № 3.

ОБ’ЄКТ: ДЕВІД БЕКЕР — ЛІКВІДОВАНО

Немов у трансі, вона рушила до головного виходу з шифрувального відділу. У її голові відлунювали слова Ґреґа Ґейла: «Сюзанно, Стретмор уб’є мене! Сюзанно, командир тебе кохає!»

Дійшовши до величезного округлого порталу, Сюзанна у відчаї заходилася тицяти пальцями по клавіатурі. Та двері навіть не поворухнулися. Вона спробувала знову — і знову величезна плита не послухалася її. Сюзанна приглушено скрикнула — вочевидь, вимкнення електроенергії стерло всі вихідні коди. Вона й досі залишалася в пастці.

Раптом ззаду дві руки беззвучно зімкнулися навколо неї, обхопивши її наполовину оніміле тіло. Дотик був знайомий, однак огидний. Йому бракувало грубої сили Ґейла, однак у ньому відчувалася жорсткість доведеного до відчаю чоловіка, відчувалася сталева внутрішня рішучість.

Сюзанна обернулася. Чоловік, що намагався зупинити її, був розгублений та переляканий. Такого виразу обличчя вона не бачила в нього ніколи.

— Сюзанно, — благально мовив він, не випускаючи її з обіймів. — Я все поясню.

Вона спробувала вирватися.

Та командир міцно тримав її.

Сюзанна хотіла закричати, але втратила голос. Спробувала побігти, але сильні руки вхопили її й потягнули назад.

— Я кохаю тебе, — пошепки мовив командир. — Я завжди тебе кохав.

Сюзанні стало неймовірно гидко.

— Залишайся зі мною.

А в голові в Сюзанни повільно оберталися моторошні образи: яскраво-зелені очі Девіда, що навіки закриваються; труп Ґреґа Ґейла, з якого кров витікала на килим; Філ Картукян — розтрощений і обгорілий — лежить на генераторах.

— Біль мине, — шепотів голос. — І ти знову покохаєш.

Та Сюзанна нічого не чула.

— Будь зі мною, — благав голос. — Я загою твої рани.

Вона стала безпорадно пручатися.

— Я зробив це заради нас. Ми створені одне для одного, Сюзанно, я кохаю тебе. — Слова лилися так, наче Стретмор десять років чекав, щоб їх вимовити. — Я кохаю тебе! Кохаю!

Тієї самої миті за тридцять ярдів від них, немов заперечуючи огидне й жалюгідне зізнання Стретмора, з «Транскоду» вирвалося несамовите злобне шипіння. То був новий звук — віддалене лиховісне шкварчання, що, наче удав, піднімалося з глибин шахти. Виявилося, що фреон не встиг вчасно добратися до потрібної позначки.

Командир відпустив Сюзанну й обернувся до суперкомп’ютера вартістю два мільярди доларів. Його очі розширилися від жаху.

— Ні! — скрикнув він, вхопившись за голову. — Ні-і-і-і!

Ракета заввишки шість поверхів здригнулася. Спотикаючись і похитуючись, Стретмор зробив кілька кроків до корпусу суперкомп’ютера. А потім упав на коліна — як грішник перед розгніваним богом. Та марно. У нижній частині шахти щойно спалахнули титаново-стронцієві процесори «Транскоду».

РОЗДІЛ 105

Клубок вогню, що мчить угору крізь три мільйони силіконових мікропроцесорів, видає неповторний, нечуваний звук. Тріскотіння лісової пожежі, завивання торнадо, сичання викиду пари з гейзера — усе це змішалося всередині велетенського корпусу, що здригався й вібрував. То був подих диявола, що вирвався із запечатаної порожнини, шукаючи виходу. Стретмор стояв навколішки, немов загіпнотизований моторошним шумом, що підіймався до них із глибин підземелля. Найдорожчий у світі комп’ютер ось-ось мав перетворитися на палаюче пекло вісім поверхів заввишки.

Неквапливо, як в уповільненому кіно, Стретмор знову обернувся до Сюзанни. Вона стояла, заціпенівши, біля дверей шифрувального відділу. Здавалося, її постать мерехтіла у світлі флуоресцентних ламп. «Вона — янгол», — подумав Стретмор, вдивляючись у її очі, шукаючи в них раю небесного, а побачив лише смерть. Смерть віри. Кохання й честь зникли. Фантазія, якою він жив усі ці роки, померла. Ніколи Сюзанна Флетчер не належатиме йому. Ніколи. Несподівана порожнеча, яка його обхопила, була приголомшливою й нездоланною.

Сюзанна поглянула затьмареними очима на «Транскод». І зрозуміла, що на них летить вогняна куля, поневолена в пастці керамічного корпусу. Вона відчула, як ця куля пришвидшується, живлячись киснем, який вивільнювали палаючі мікросхеми. За кілька секунд під куполом шифрувального відділу мало вибухнути вогненне пекло.

Сюзаннин розум підказував, що слід тікати, але смерть Девіда нездоланним тягарем стискала все довкола неї. їй здалося, що вона почула його голос, — він гукав їй і наказував тікати, але ж куди тікати? Шифрувальний відділ перетворився на запечатану гробницю. Але то вже не мало значення: думка про смерть не лякала Сюзанну. Смерть зупинить її біль. І вона з’єднається з Девідом.

Підлога затремтіла так, наче під нею з глибин от-от вирине розлючена морська потвора. А Девідів голос волав: «Тікай, Сюзанно! Тікай!»

Стретмор рушив до неї — його обличчя було мало схожим на те, яке вона звикла бачити. Його холодні сірі очі стали байдужими й позбавленими життя. Той патріот і герой, що жив у її свідомості, помер — і перетворився на вбивцю. Раптом Стретмор знову обхопив її руками й у відчаї притиснув до себе. А потім став цілувати її щоки.

— Пробач мені, — благально промовив він. Сюзанна намагалася вирватися, та Стретмор міцно її тримав.

«Транскод» почав вібрувати, наче ракета на старті. Підлога шифрувального відділу здригалася. Стретмор притиснув до себе Сюзанну ще міцніше.

— Не покидай мене, Сюзанно! Я без тебе не зможу!

Несамовитий напад люті охопив її, і знову почувся Девідів голос: «Я кохаю тебе! Тікай!» І вона — у нестримному пориві — вирвалася з обіймів Стретмора. Ревіння суперкомп’ютера стало оглушливим. Вогонь уже підступав до вершечку шахти. «Транскод» застогнав, тріскаючись по швах.

Девідів голос указав їй дорогу. Через приміщення шифрувального відділу вона кинулася вгору по вузеньких сходах, що вели до офісу Стретмора. А позаду неї суперкомп’ютер раптом оглушливо гримнув.

Спалахнули й розсипалися останні силіконові мікросхеми — і потужний потік розпеченого повітря пробив верхній кожух башти, підкинувши керамічні уламки на тридцять футів угору. І багате на кисень повітря вмить полинуло з шифровідділу в шахту, заповнюючи собою величезний вакуум.

Сюзанна саме добігла до верхнього майданчика і вхопилася за поруччя, коли нездоланний порив вітру вдарив її й розвернув на сто вісімдесят градусів. І саме вчасно — вона встигла побачити заступника директора з оперативної діяльності. Він стояв далеко внизу, біля «Транскоду», не зводячи з неї очей. Довкола нього вирувала буря, але в його очах вона побачила мир та спокій. Його губи ворухнулися і проказали його останнє слово в житті:

— Сюзанно!

Повітря, що рвонуло вглиб шахти суперкомп’ютера, спалахнуло від контакту з розпеченими нутрощами суперкомп’ютера. І в яскравому спалахові світла командир Тревор Стретмор вмить перетворився з людини на легенду.

Вибухова хвиля вдарила Сюзанну. Пролетівши п’ятнадцять футів, вона опинилася в офісі Стретмора. Усе, що їй запам’яталося, — це болісний пекучий жар.

РОЗДІЛ 106

А у вікні зали засідань, високо над куполом шифрувального відділу, троє людей затамували подих. Вибух струсонув увесь комплекс АНБ. Леланд Фонтейн, Чед Брінкергоф та Мідж Мілкен — усі вони мовчки витріщилися у вікно, охоплені жахом.

Сімдесят футів під ними палахкотів купол шифрувального відділу. Сам дах із полікарбонату був іще цілий, але під його прозорим куполом шаленів вогонь і клубочився чорний дим.

Усі троє мовчки витріщалися вниз. Видовище перед їхніми очима мало в собі навіть якусь химерну й зловісну величавість.

Фонтейн стояв і мовчав. А потім нарешті озвався — голосом слабким, але рішучим:

— Мідж, викличте туди пожежну команду... негайно...

З протилежного краю офісу раптом озвався телефон Фонтейна. То був Джабба.

РОЗДІЛ 107

Сюзанна й гадки не мала, скільки минуло часу. Пекучий біль у горлі повернув її до тями. Вона втратила орієнтацію в просторі. Освітленням у кімнаті було лише якесь дивне оранжеве миготіння. Стіну за столом затуляв килим. У повітрі висів запах горілого пластику. Та й насправді приміщення було не кімнатою, а зруйнованою оболонкою. Штори палали, а плексигласові стіни тліли і плавилися.

І вона все пригадала.

«Девід!»

Охоплена панікою, Сюзанна швидко звелася на ноги. Ядуче повітря душило її. Непевними кроками рушила вона до дверей, шукаючи вихід. Переступивши через поріг, Сюзанна вчасно вхопилася за дверну раму, бо відчула, що нога зависла над прірвою. Вузенькі сходи, що вели до офісу Стретмора, щезли. П’ятдесят футів під нею виднілася купа деформованого металу, з якої курився дим. Сюзанна з жахом обдивилася приміщення шифрувального відділу. Воно перетворилося на море вогню. Розплавлені рештки трьох мільйонів силіконових мікропроцесорів вивергнулися з надр «Транскоду», наче лава з вулкана. Угору клубочився густий ядучий дим. Сюзанна впізнала той запах: силіконовий дим. Смертельна отрута.

Позадкувавши до офісу Стретмора, вона відчула, що слабне. Її горло вогнем горіло. Увесь простір заполонило вогненне світло. Шифрувальний відділ помирав.

«І я помру разом із ним», — подумала Сюзанна.

На мить їй подумалося про єдиний можливий вихід — це стретморівський ліфт. Та Сюзанна розуміла, що то пастка: жодна електроніка не вціліла б після такого вибуху.

Коли вона пробиралася крізь дим, що ставав дедалі густішим, їй пригадалися слова Ґейла: «Ліфт живиться струмом від головного корпусу! Я бачив схему будівлі!» Сюзанна знала, що так воно і є, до того ж уся шахта ліфта міститься в корпусі з посиленого залізобетону.

А довкола неї крутилися пасма диму. Спотикаючись та кашляючи, вона рушила до дверей ліфта. Та коли вона до них дісталася, то побачила, що кнопка виклику чорна. Сюзанна марно тицяла пальцем в обгорілу панель, а потім впала навколішки і стала гепати кулаком у двері.

І за мить завмерла. За дверима щось потихеньку дзижчало. Вона здивовано підвела голову. Схоже, кабіна ліфта була одразу за дверима! Сюзанна знову стала тицяти на кнопку. І знову за дверима почулося дзижчання.

Вона збагнула, що кнопка не згоріла. Її просто вкрила чорна сажа. І тепер вона слабенько світилася.

«Є струм!»

Сюзанна з надією тицьнула на кнопку. І при кожному натисканні щось за дверима спрацьовувало. Вона чула, як працює в кабіні ліфта вентилятор. «Кабіна тут! Чому ж ці бісові двері не розчиняються, га?!»

Раптом крізь дим вона узріла другу панель кнопок, позначених літерами — від А до Z. Хвиля відчаю накотилася на неї: потрібен пароль!

Крізь розплавлені віконні рами в офіс проникав дим. І знову Сюзанна почала гепати по дверях ліфта. Та вони не відчинялися.

«Пароль! — подумала вона. — Стретмор так і не сказав мені пароль!»

Силіконовий дим заповнював офіс. Задихаючись і кашляючи, Сюзанна безпорадно прихилилася до дверей ліфта і сповзла вниз, упокорившись поразці.

А вентилятор працював лише за кілька футів від неї. Сюзанна лежала біля ліфта, хапаючи ротом повітря, і вже втрачала свідомість.

Вона заплющила була очі, та її знову збудив Девідів голос: «Тікай, Сюзанно! Відчиняй двері! Тікай!» Вона розплющила очі, сподіваючись побачити перед собою його обличчя, оті шалені зелені очі, оту грайливу усмішку. Та натомість перед її очима пливли літери від А до Z.

«Пароль...»

Сюзанна уп’ялася поглядом у літери на панелі. їй ледь вдавалося тримати їх у фокусі зору. На дисплеї під клавіатурою виднілося п’ять порожніх віконець. «Це п’ятизначний код», — подумала вона. І відразу ж подумала про неможливість виконати це завдання: вона мала вибрати один із 11 881 376 варіантів. Якщо кожну секунду вводити якийсь варіант, на вгадування піде дев’ятнадцять тижнів...

Коли Сюзанна Флетчер лежала, задихаючись, під клавіатурою, до неї долинув патетично-жалісний командирів голос: «Я кохаю тебе, Сюзанно! Я завжди тебе кохав! Сюзанно, Сюзанно, Сюзанно...»

Вона знала, що він мертвий, однак його голос звучав неустанно і вперто. Знову й знову повторюючи її ім’я.

«Сюзанно... Сюзанно...»

І раптом, в одну швидкоплинну мить моторошно-прохолодної ясності, вона все зрозуміла.

Тремтячи від слабості, Сюзанна дотягнулася до клавіатури і вдрукувала пароль.

SUSAN

І за мить двері ліфта розчинилися.

РОЗДІЛ 108

Ліфт Стретмора опускався швидко. Стоячи в кабіні, Сюзанна жадібно втягувала в легені свіже повітря. Нарешті кабінка зупинилася, і Сюзанна, і досі похитуючись, сперлася об стіну, щоб зберегти рівновагу. Клацнули якісь шестерінки — і ліфт знову зарухався, цього разу — горизонтально. Сюзанна відчула, як кабінка прискорилася й загуркотіла до головного комплексу АНБ. Нарешті вона задзижчала й зупинилася. Розчинилися двері.

Надсадно кашляючи, Сюзанна вийшла до бетонного коридору. Вона побачила, що опинилася в тунелі — вузькому та з низькою стелею. Перед нею проляглася подвійна жовта лінія, що розчинялася десь далеко в темній порожнечі.

«Підземна автострада...»

І Сюзанна непевною ходою рушила тунелем, тримаючись для орієнтації за стіну. За її спиною ковзнули й зачинилися двері ліфта. І знову Сюзанну Флетчер поглинула темрява.

Довкола панувала тиша. Не чулося нічого, окрім слабкого гудіння, що відбивалося у стінах. Гудіння ставало дедалі гучнішим.

Довкола неї наче зачиналася вранішня зоря: темрява розступалася, перетворюючись на сірувату імлу. Стіни тунелю набували обрисів. Зненацька з-за рогу вискочила якась маленька машинка й засліпила жінку світлом своїх фар. Сюзанна мало не впала, позадкувала і притиснулася до стіни тунелю, прикривши очі долонею. Маленький транспортний засіб швидко промайнув повз неї, війнувши поривом повітря.

Та не минуло й секунди, як почувся оглушливий виск гуми об бетонну долівку. Гудіння знову наблизилося до Сюзанни, тільки тепер — із протилежного боку. І за кілька секунд перед нею зупинилася маленька машинка.

— Міс Флетчер! — вигукнув хтось спантеличено.

Сюзанна витріщилася на смутно знайому постать за кермом

електричного гольф-мобіля.

— Господи! — охнув чоловік на водійському сидінні. — Як ви почуваєтеся? Ми вже подумали, що ви загинули!

Сюзанна безтямно втупилася в нього поглядом.

— Я Чед Брінкергоф! — гукнув чоловік, оглядаючи шифрувальницю, що мала вигляд контуженої людини. — Персональний помічник директора.

У Сюзанни голова йшла обертом, тож вона тільки й змогла слабко пхикнути:

— «Транскод»...

Брінкергоф кивнув.

— Із «Транскодом» усе зрозуміло! Сідайте!

Промінь фар гольф-мобіля застрибав бетонними стінами.

— У головному банку даних — вірус, — видав новину Брінкергоф.

— Я знаю, — почула Сюзанна власний шепіт.

— Нам потрібна ваша допомога.

Сюзанна ледь стримувала сльози.

— Стретмор... він...

— Ми в курсі, — відказав Брінкергоф. — Він обійшов «Лабети».

— Так... а ще... — У Сюзанниному горлі застрягли слова: «А ще він убив Девіда!»

Брінкергоф поклав руку на плече жінки, намагаючись її заспокоїти.

— Ми майже приїхали, міс Флетчер. Тримайтеся.

Швидкісний гольф-мобіль фірми «Кенсінґтон» звернув за ріг і, різко пригальмувавши, зупинився. Напроти виднівся тьмяно освітлений червоними напільними лампами коридор, що йшов паралельно тунелю.

— Ходімо, — сказав Брінкергоф, допомагаючи Сюзанні зійти.

І повів її коридором. Сюзанна ступала за ним, як у тумані. Викладений кахлями прохід круто пішов униз. Сюзанна вчепилася за поруччя й пішла слідком за Брінкергофом. Повітря ставало дедалі прохолоднішим. Вони йшли, не зупиняючись.

Тунель поступово звужувався. Позаду них почулося відлуння кроків — то була сильна і впевнена хода. Кроки звучали дедалі гучніше. Брінкергоф та Сюзанна зупинилися й обернулися.

До них широкими кроками наближався чорний велетень. Сюзанна ніколи раніше його не бачила. Чоловік наблизився і пришпилив її своїм пронизливим поглядом.

— Хто це? — суворо спитав він.

— Сюзанна Флетчер, — пояснив Брінкергоф.

Велетень здивовано вигнув брови. Навіть змокла до нитки та вкрита сажею, Сюзанна Флетчер виявилася набагато привабливішою, аніж він гадав.

— А де командир?

Брінкергоф скрушно похитав головою.

Чорний велетень нічого не сказав. Тільки ненадовго відвів погляд. А потім знову поглянув на Сюзанну.

— Леланд Фонтейн, — мовив він, простягаючи руку. — Радий, що з вами все гаразд.

Сюзанна ошелешено уставилася на нього. Вона знала, що одного дня познайомиться з директором, але не уявляла, що це станеться за таких обставин.

— Ходімо, міс Флетчер, — сказав Фонтейн і пішов попереду. — Нам потрібна вся допомога, яку тільки можна мобілізувати.

У кінці тунелю забовваніла в червонуватому відблиску сталева стіна. Фонтейн підійшов до неї й набрав вхідний код на клавіатурі, розміщеній у невеличкій ніші. А потім поклав свою праву руку на невеличку скляну панель. Спалахнув стробоскоп. І за мить масивна стіна загуркотіла й посунулася ліворуч.

В АНБ було лише одне приміщення більш священне, ніж шифровідділ, і Сюзанна Флетчер відчула, що саме туди вони прямують.

РОЗДІЛ 109

Центр управління головним банком даних АНБ скидався на зменшену копію центру управління польотами в НАСА. У дальньому закутку кімнати дюжина комп’ютерних робочих станцій розташовувалася напроти відеостіни розміром тридцять на сорок футів.

На екрані швидко проскакували один за одним цифри та графіки — наче хтось клацав телеканалами, шукаючи цікаву передачу. Вигукуючи команди, між станціями метушилися технарі з довгими аркушами роздруківок у руках; скрізь панував хаос.

Сюзанна ошелешено витріщилася на цей запаморочливовражаючий центр. їй пригадалося, що при його спорудженні перемістили двісті п’ятдесят тонн ґрунту — приміщення центру розташовувалося на глибині двісті чотирнадцять футів під землею, де було невразливим для вакуумних і ядерних бомб.

У центрі кімнати за робочою станцією, розташованою на подіумі, стояв Джабба. Гучним голосом він промовляв зі свого «трону» накази — як король своїм підданим. На екрані позаду нього світився напис. Той напис був добре знайомий Сюзанні. Над головою Джабби висіло загрозливе послання завбільшки з рекламний плакат:

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Наче й досі перебуваючи в якомусь сюрреалістичному кошмарі, Сюзанна пройшла за Фонтейном до подіуму. Світ довкола нагадував їй розпливчасті кадри уповільненого кіно.

Джабба, помітивши їх, крутнувся, як розлючений бик.

— Я ж не для забави створив «Лабети»! Мабуть, на це були вагомі підстави!

— «Лабетів» більше не існує, — спокійно відказав Фонтейн.

— Позавчорашня новина, директоре, — огризнувся Джабба. — Вибухова хвиля дала мені добрячого копняка під сраку! А де Стретмор?

— Командир Стретмор загинув.

— Що ж, нема лиха без добра. На цьому світі таки існує хоч якась довбана справедливість.

— Вгамуйся, Джаббо, — гримнув директор. — Введи нас у курс справи. Наскільки небезпечний цей вірус?

Джабба надовго втупився поглядом у директора, а потім — ні сіло ні впало — розреготався.

— Вірус? — Його різкий регіт голосно відлунив у підземному приміщенні. — Так ви гадаєте, що це вірус?

Фонтейн тримався напрочуд спокійно. Нахабна поведінка Джабби була недоречною й неприпустимою, але тепер не час і не місце вичитувати йому. Тут, у центрі управління, Джабба був головніший за самого Господа Бога. Для комп’ютерних проблем не існувало начальницької ієрархії.

— Так це не вірус? — скрикнув Брінкергоф із надією в голосі.

Джабба презирливо пирхнув:

— Віруси мають рядки реплікації, розумнику! Іншими словами — рядки копіювання та розмноження! А ця штука їх не має!

Сюзанна заклопотано метушилася довкола них, марно намагаючись зосередитися.

— У такому разі — що тут відбувається? — суворо спитав Фонтейн. — Я гадав, що в нас вірус.

Джабба повільно втягнув у легені повітря, витер із лоба рясний піт і мовив стишеним голосом:

— Віруси... віруси розмножуються, відтворюючись. Вони створюють клони. Вони — марнославні й тупі, такі собі бінарні егоїсти з манією величі. Віруси штампують своїх малят швидше за кролів. Вони мають слабкі місця — їх можна схрещувати доти, поки вони не самознищаться. Це якщо підійти до цієї процедури з розумом. На жаль, ця програма не має свого я, вона не має манії величі і тому не має потреби розмножуватися. У неї холодний розум і чітке завдання. Ба більше: коли вона виконає це завдання, то, цілком можливо, вчинить акт цифрового самогубства. — Джабба побожно здійняв руки до хаосу, що відображався на великому екрані. — Пані та панове! — Він зітхнув: — Знайомтеся: камікадзе комп’ютерних загарбників! Так званий хробак.

— Хробак? — простогнав Брінкергоф. Це слово прозвучало надто безневинно для того, щоб ним визначати підступного та безжального загарбника.

— Так, хробак, — підтвердив Джабба, потихеньку закипаючи від злості. — Він не має складних структур — лише інстинкт: їсти, срати і повзти. Ось так. Примітивність. Смертельна примітивність. Він робить те, що йому запрограмували, а потім вшивається.

Фонтейн скинув на Джаббу суворим поглядом.

— І на що ж саме запрограмований цей черв’як?

— Поки що важко сказати, — відповів Джабба. — Наразі він поширюється й причіпляється до всієї нашої секретної інформації. Після цього він може утнути все, що завгодно. Йому може наверзтися на думку знищити всі файли або просто причепити смайлики до певних стенографічних звітів Білого дому.

Голос Фонтейна лишався холодним та стриманим:

— Ви можете його зупинити?

Джабба повільно видихнув й обернувся до екрана.

— Гадки не маю. Усе залежить від того, наскільки розлючений був автор цього хробака. — Він показав на послання, що виднілося позаду нього на екрані. — Хтось мені може пояснити, що це, у біса, означає?

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Джабба трохи почекав на відповідь і не почув жодної.

— Схоже на те, що хтось на нас «наїжджає», директоре. Шантажує. Наскільки я розумію, перед нами — вимога викупу.

Сюзаннин голос прозвучав глухо й відсторонено:

— Це... це Енсей Танкадо, — прошепотіла вона.

Джабба обернувся до неї. Й ошелешено витріщився.

— Танкадо?

Сюзанна слабо кивнула.

— Він хотів, щоб ми зізналися в... в існуванні «Транскоду»... але це коштувало йому...

— Зізналися? — приголомшено перервав її Брінкергоф. — Танкадо хоче, щоб ми зізналися, що маємо «Транскод»? Наскільки я розумію, він дещо спізнився.

Сюзанна була розтулила рота, але Джабба перервав її.

— Схоже, Танкадо має код-убивцю, — припустив він, поглянувши на послання на екрані. — Якщо ми його вдрукуємо, то врятуємо банк даних. Маємо перед собою приклад комп’ютерного рекету.

Фонтейн стояв непорушно, мов скеля.

— Скільки часу в нашому розпорядженні?

— Приблизно година, — відповів Джабба. — Достатньо, щоб скликати прес-конференцію й «розколотися».

— Мені потрібна порада, — наказним тоном мовив Фонтейн. — Що ви пропонуєте робити?

— Порада? — гарячкував Джабба, немов не вірячи своїм вухам. — Вам потрібна порада? Я дам вам пораду! Годі фігньою займатися і втрачати дорогоцінний час — ось моя порада!

— Тихо, тихо! — попередив його директор із легкою погрозою в голосі.

— Директоре, — пирхнув Джабба. — Наразі Енсей Танкадо є власником нашого банку даних! Дайте йому те, що він хоче. Якщо він хоче, щоб світ дізнався про «Транскод», то кличте сюди Сі-ен-ен — і намилюйте сраку. Від «Транскоду» залишилася сама дірка в землі — то яка вам, у біса, різниця?

Запала тиша. Схоже, Фонтейн міркував над варіантами дій, які він мав у своєму розпорядженні. Сюзанна хотіла щось сказати, але Джабба випередив її:

— Чого ви чекаєте, директоре?! Зателефонуйте Танкадо! Скажіть, що приймаєте його правила гри! Нам потрібен код-убивця, інакше увесь цей заклад під назвою АНБ піде коту під хвіст!

Ніхто й не рипнувся. Усі мовчали.

— Ви що — подуріли! — заверещав Джабба. — Телефонуйте Танкадо! Скажіть, що ми на все погоджуємося! Дайте мені той код-убивцю! НЕГАЙНО!!! — Комп’ютерний гуру витягнув свій стільниковий телефон і увімкнув його. — Що ж, я сам це зроблю. Дайте мені його номер телефону! Я поговорю з цим злобним дятлом особисто!

— Не надривайся ти так, — прошепотіла Сюзанна. — Танкадо помер.

Минуло кілька секунд спантеличеного мовчання — й усвідомлення потенційних наслідків щойно почутого вдарило Джаббу, наче куля в живіт. Здавалося, що велетень-системник за мить рухне на підлогу.

— Помер? Але ж тоді... це означає, що ми не зможемо...

— Це означає, що нам потрібен новий план, — спокійно перервав його Фонтейн.

Очі Джабби й досі були на лобі від потрясіння, як хтось несамовито заволав у закутку:

— Джаббо, Джаббо!

То була Соші Кута, старший технік його підрозділу. Вона підбігла до подіуму, тягнучи за собою довгу роздруківку. Вигляд у неї був нажаханий.

— Джаббо! — вигукнула вона, хапаючи ротом повітря. — Цей хробак... Я щойно дізналася, на що саме він запрограмований! — Із цими словами Соші всучила йому папір. — Це результат зробленого мною аналізу системної активності! Лишень поглянь, що він збирається робити!

Приголомшений начальник системного відділу пробіг роздруківку очима. А потім аж похитнувся і вхопився за поруччя, щоб не впасти.

— Господи милосердний... — роззявив рота Джабба. — Танкадо... ах ти ж сучий сину!

РОЗДІЛ 110

Джабба втупився поглядом у роздруківку, яку щойно дала йому Соші. Блідий, як крейда, він витер із лоба рясний піт.

— Директоре, ми не маємо вибору. Доведеться вирубати струм у банку даних.

— Про це не може бути й мови, — відказав Фонтейн. — Бо наслідки будуть спустошливими.

Джабба знав, що директор має рацію. До банку даних АНБ під’єднано понад три тисячі розвідувальних мереж з усього світу. Щодня воєначальники мали доступ до найновіших супутникових фото про останні переміщення противника. Інженери Локхіда скачували розділені на категорії креслення та проекти нових видів озброєнь. Оперативники діставали уточнення стосовно своїх завдань. Банк даних АНБ був становим хребтом тисяч секретних операцій, здійснюваних урядом Сполучених Штатів. І якщо без попередження вимкнути його, це призведе до смертельно небезпечних втрат розвідувальної інформації в усьому світі.

— Я усвідомлюю наслідки, сер, — сказав Джабба, — але вибору ми не маємо.

— Поясніть чому, — наказав Фонтейн. Він швидко зиркнув на Сюзанну, яка стояла поруч із ним на подіумі. Здавалося, вона подумки була десь далеко-далеко.

— Цей хробак... — почав Джабба. — Цей хробак — не звичайний дегенеративний цикл. Це селективний, вибірковий цикл. Іншими словами, перед нами — хробак-гурман.

Брінкергоф розтулив був рота, але Фонтейн помахом руки змусив його замовкнути.

— Більшість руйнівних хробаків просто знищують банк даних начисто. Але ж цей — складніший. Він знищує лише ті файли, які підпадають під певні параметри.

— Ви хочете сказати, що він не завдає удару по всьому банку даних? — спитав Брінкергоф із надією в голосі. — Це ж добре, еге ж?

— Ні! — Вибухнув Джабба. — Це погано! Страшенно погано!

— Охолоньте, — наказав Фонтейн. — Які ж параметри вишукує цей хробак? Військові? Секретні операції?

Джабба похитав головою. Він зміряв поглядом Сюзанну, яка стояла, і досі занурившись сама в себе, а потім підвів очі на директора.

— Сер, вам відомо, що кожен, хто бажає увійти до цього банку ззовні, має пройти низку контрольно-пропускних пунктів, перш ніж їх пропустять.

Фонтейн кивнув. Процедура доступу до банку даних розроблена надзвичайно талановито: особи з правом доступу могли додзвонюватися через Інтернет. І залежно від послідовності їхньої авторизації цим людям надавався доступ до чітко визначених зон.

— Оскільки ми пов’язані зі світовим Інтернетом, — пояснив Джабба, — то хакери, уряди іноземних держав та акули з ФЕК цілодобово кружляють біля цього банку, намагаючись проникнути до нього.

— Так, — погодився Фонтейн, — і наші фільтри цілодобово тримають їх подалі. Що ви хочете сказати конкретно?

Джабба поглянув на роздруківку.

— Конкретно я хочу сказати ось що: хробак, що його запустив до нас Танкадо, не спрямований проти наших даних. — Він прокашлявся. — Він спрямований проти наших захисних фільтрів.

Фонтейн аж пополотнів. Тепер він збагнув наслідки: хробак націлений на фільтри, що забезпечували секретність банку даних АНБ. І без цих фільтрів уся інформація, раніше секретна, стане тепер доступною для кожної сторонньої людини.

— Тому нам слід вимкнути живлення, — повторив Джабба. — Інакше менш ніж за годину кожен школяр із модемом матиме допуск до найсекретніших таємниць Сполучених Штатів.

Фонтейн довго стояв мовчки.

Джабба нетерпляче чекав, а потім зрештою обернувся до Соші.

— Соші! ВР! Негайно!

Соші прожогом кинулася виконувати наказ.

Джабба часто покладався на ВР. Комп’ютерні специ називали ВР віртуальну реальність, але в АНБ ця абревіатура мала інше значення: візуальна репрезентація. У світі, що повнився політиками та технарями, кожен із яких мав різний рівень технічної підготовки, візуальна репрезентація часто була єдиним способом донести свою точку зору. Зазвичай один-єдиний графік зі спадною кривою був вартий багатьох фоліантів цифрових викладок і таблиць. І Джабба знав, що ВР поточної ситуації відразу ж чітко пояснить його точку зору.

— ВР готова! — заволала Соші з-за термінала в дальньому закутку.

Перед ними на стіні ожила виконана на комп’ютері діаграма. Сюзанна поглянула на неї байдуже, не звертаючи уваги на скажену метушню, що панувала довкола. Усі в кімнаті прослідкували за поглядом Джабби на екран.

Діаграма перед ними нагадувала мішень. У центрі розташовувався червоний круг із написом «Інформація». Навколо нього з’явилися п’ять концентричних кіл різної товщини та різного кольору. Найдальше зовнішнє коло було блідим, майже прозорим.

— Ми маємо п’ять рівнів захисту, — пояснив Джабба. — «Головний бастіон», два комплекти пакетних фільтрів для протоколу пересилки файлів, Х-одинадцять, тунельний блок, і, зрештою, авторизаційне вікно на основі електронної пошти підвищеної секретності, щойно запозичене з проекту «Трюфель». Отой зовнішній щит, якого майже не видно, — це «бастіон», котрий зазнає нападів. Він практично зник, його майже немає. Упродовж години за ним підуть у небуття і решта щитів захисту. І після цього увесь світ хлине до нашого банку даних. Кожен біт інформації, що зберігається в АНБ, стане доступним кожному охочому.

Фонтейн уважно вдивлявся в діаграму, повільно закипаючи.

Брінкергоф слабенько проскиглив:

— Невже цей хробак і справді здатен відімкнути банк нашої інформації для всього світу?

— Створити такого хробака було для Танкадо, наче раз плюнути, — відрубав Джабба. — «Лабети» були нашим надійним рятівником. Стретмор висадив його в повітря разом із «Транскодом».

— Це акт агресії, — прошепотів Фонтейн, і в голосі його вперше прозвучала нервозність.

Джабба похитав головою.

— Узагалі-то я не певен, що Танкадо намірявся зайти так далеко. Маю підозри, що він збирався бути увесь час на зв’язку, щоб у будь-який момент зупинити цього хробака.

Фонтейн поглянув на екран і побачив, що перший із п’яти рівнів захисту зник.

— Перший «бастіон» спікся! — скрикнув один технар із тильної частини кімнати. — Тепер нападу зазнає другий щит!

— Мусимо вимикати струм, — пришпорив Джабба. — Судячи з цієї ВР, ми маємо хвилин сорок п’ять, не більше. А вимкнення електрики — складний процес.

І це було правдою. Банк даних АНБ був спроектований таким чином, що він гарантовано не міг залишитися без електропостачання: чи то внаслідок інциденту, чи в результаті нападу. Глибоко під землею в залізобетонних контейнерах розташовувалися численні аварійні кабелі для телефонів та генераторів, а на додаток до генеруючих потужностей у самому комплексі АНБ існувало багато додаткових аварійних підводів від головних громадських електромереж. Тому вимкнення живлення передбачало складну процедуру підтверджень і протоколів — набагато складнішу, аніж, скажімо, запуск ядерної ракети з підводного човна.

— Якщо поспішатимемо — то встигнемо, — зазначив Джабба. — На вимикання струму вручну потрібно приблизно півгодини.

Та Фонтейн і досі втуплювався в екран, вочевидь, зважуючи свої варіанти.

— Директоре! — вибухнув Джабба. — Коли ці захисні фільтри впадуть, то кожен власник комп’ютера у світі матиме доступ до документів із найвищим грифом секретності! Я маю на увазі документи державного значення! Звіти про таємні операції! Списки закордонних агентів! Імена й місцезнаходження всіх свідків, охоплених федеральною програмою захисту! Підтвердження кодів запуску! Ми мусимо вирубати струм! Негайно!

Та на директора це, здавалося, не справило належного враження.

— Мусить бути ще якийсь вихід.

— Так! — досадливо випалив Джабба. — Ясна річ, існує! Код-убивця! Та, якимось чином, єдиний тип, хто його знав, взяв собі та й помер!

— А як стосовно «грубої сили»? — бовкнув Брінкергоф. — Чи не зможемо ми вгадати цей код?

Джабба благально скинув руки.

— Заради всього святого! Коди-вбивці — як шифр-ключі! Вони — довільні! їх неможливо просто так взяти й угадати! Але якщо ви за наступні сорок п’ять хвилин збираєтеся надрукувати шістсот трильйонів варіантів, то будь ласка — починайте!

— Код-убивця — в Іспанії, — слабким голосом зазначила Сюзанна.

Усі, хто стояв на подіумі, обернулися до неї. Вона вперше за довгий час обізвалася.

Сюзанна поглянула на них тьмяними очима.

— Танкадо віддав його, коли помирав.

Усі заклякли, не знаючи, що сказати.

— Цей пароль... — Сюзанна затремтіла, але заговорили далі: — Командир Стретмор послав одну людину, щоб його знайти.

— Ну і?.. — з нетерпінням у голосі поцікавився Джабба. — Цей чоловік Стретмора — він знайшов пароль?

Сюзанна намагалася стриматися, та сльози хлинули з її очей.

— Так, — стримуючи ридання, відповіла вона. — Здається, знайшов.

РОЗДІЛ 111

Раптом у центрі управління пролунав оглушливий зойк: «Акули!» То кричала Соші.

Джабба крутнувся й поглянув на візуальну репрезентацію. Із зовнішнього боку концентричних кіл з’явилися дві тонкі лінії. Вони скидалися на сперматозоїдів, що намагаються проникнути до яйцеклітини.

— У воді — кров, чуваки! За мить примчать хакери! — Джабба знову звернувся до директора: — Мені потрібне ваше рішення і ваша санкція. Або ми розпочинаємо процедуру вимкнення електроенергії, або ми вже нічого не зможемо вдіяти. Як тільки ці двоє нападників побачать, що «бастіон» впав, вони кинуть бойовий поклик.

Фонтейн не відповів. Він стояв, глибоко занурений у думки. Схоже, повідомлення Сюзанни Флетчер про пароль, знайдений в Іспанії, дало йому надію. Він зиркнув на Сюзанну, яка стояла в тильній частині приміщення. Здавалося, вона занурилася у свій власний світ, провалившись у кріслі й обхопивши голову руками. Фонтейн не знав причин такого її стану, та якими б вони не були, часу на їх виявлення він не мав.

— Мені потрібне ваше рішення! — вимогливо скрикнув Джабба. — Негайно!

Фонтейн поглянув на нього і спокійно відповів:

— Гаразд, ось вам рішення: ми не вимикаємо струм. Ми — чекаємо.

У Джабби мало не відпала щелепа.

— Що?! Та це ж...

— Це ж гра. Азартна гра, — перервав його директор. — Гра, у якій ми маємо непогані шанси на перемогу. — Він узяв у Джабби його стільниковий телефон і натиснув на кілька кнопок. — Мідж, — сказав він. — Це Леланд Фонтейн. Слухай мене уважно...

РОЗДІЛ 112

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися. Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму.

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ятнадцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це, у біса, таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на мініавтобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки — найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.

РОЗДІЛ 113

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Леланду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого здивування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і прекрасно, — підбадьорив їх Фонтейн. — А тепер стисло змалюйте ситуацію.

А в тильній частині кімнати сиділа Сюзанна Флетчер, борючись із задушливою самотністю, що підступала до неї зусібіч. Заплющивши очі та слухаючи, як дзвенить у неї у вухах, вона тихо плакала. Тіло її заніміло. Гармидер у пункті управління стих і перетворився на глухе бурмотіння.

А люди, що зібралися на подіумі, нетерпляче слухали звіт агента Сміта.

— Діючи згідно з вашими наказами, директоре, — почав він, — ми перебували тут, у Севільї, два дні, стежачи за паном Енсеєм Танкадо.

— Розкажіть мені про його ліквідацію, — нетерпляче сказав Фонтейн.

Сміт кивнув.

— Ми слідкували з міні-автобуса з відстані п’ятдесят ярдів. Ліквідація пройшла гладенько. Гулогот, безперечно, був знавцем своєї справи. Та відразу ж після цього ситуація зіпсувалася й пішла не так, як планувалося в наказі. З’явилася якась компанія. І Гулогот так і не роздобув отой предмет.

Фонтейн кивнув. Ці агенти вийшли з ним на зв’язок, коли він був у Південній Америці, і попередили про зрив планів, тому директору довелося перервати свій візит і повертатися до Вашинґтона.

У розмову втрутився Коліандер:

— Ми постійно стежили за Гулоготом — як ви й наказували. Але він навіть не зробив спроби потрапити до моргу. А натомість пішов по сліду якогось іншого чоловіка. Той тип видавався пересічною особою. У куртці та краватці.

— Пересічною? — задумливо перепитав Фонтейн. То було дуже схоже на гру, яку грав Стретмор — хитромудро тримав АНБ у невіданні.

— Виходять із ладу фільтри FTP! — вигукнув технік.

— Нам потрібен той предмет, — наполягав Фонтейн. — Де тепер Гулогот?

Сміт поглянув через плече.

— Ну... узагалі-то... із нами, сер.

Фонтейн полегшено зітхнув.

— Де саме?

То була найкраща новина з усіх, які він почув за увесь день.

Сміт простягнув руку до об’єктива камери, щоб навести різкість. А потім повернув камеру й показав два обм’яклі тіла біля стінки міні-автобуса. Обидва були непорушні. Один був великий чоловік у дротяних окулярах, а другий — молодик із кучмою темного волосся та закривавленою сорочкою.

— Гулогот — це той, що зліва, — пояснив Сміт.

— Гулогот — мертвий? — суворо спитав директор.

— Так, сер.

Фонтейн знав, що час для пояснень ще не настав. Він поглянув на стінний екран, де поступово слабнули й тоншали захисні щити банку даних.

— Агенте Сміт, — чітко й повільно проказав він. — Де той предмет? Він мені потрібен.

На обличчі Сміта з’явився дурнувато-винуватий вираз.

— Сер, ми і досі й гадки не маємо, що то за предмет. Ми мали дізнатися про нього з розвитком справи. У відповідності з принципом службової необхідності.

РОЗДІЛ 114

— От і дізнайтеся! І знайдіть його! — наказав Фонтейн.

Директор роздратовано спостерігав на нечіткій картинці, як агенти обшукували два обм’яклі тіла, намагаючись знайти список довільних цифр та літер.

Джабба побілів, як крейда.

— О Господи, вони не можуть знайти його! Нам гаплик!

— Відмова фільтрів FTP! — знову заволав голос. — Оголилася третя лінія оборони!

І знову в приміщенні зчинився гармидер. Усі бігали й метушилися.

А на передньому екрані коротко стрижений агент підняв угору руки — здаюсь, мовляв.

— Сер, тут немає пароля. Ми обшукали обох чоловіків. Кишені, одяг, гаманці. Узагалі ніяких ознак пароля. Гулогот носив на собі комп’ютер типу «Монокль» — так ми і його перевірили. Схоже, він жодного разу не передав нічого і близько схожого на довільні символи — тільки список ліквідованих.

— Чорт забирай! — просичав Фонтейн, уперше втративши самовладання. — Він має там бути! Продовжуйте пошуки!

Джаббі достатньо було того, що він побачив: Фонтейн ризикнув — і програв. І Джабба спробував взяти ситуацію у свої руки. Велетень начальник підрозділу безпеки комп’ютерних систем злетів із подіуму, наче вихор із гори. І пронісся крізь армію своїх підлеглих, вигукуючи накази.

— Забезпечити доступ до допоміжних рубильників! Розпочати їх вимкнення! Виконувати без зволікань!

— Ми не встигнемо! — заверещала Соші. — Нам потрібно півгодини. Поки ми вимкнемо струм, буде надто пізно!

Джабба розтулив був рота, щоб відповісти, але його перервав зболений крик, що пролунав із тильної частини кімнати.

Усі обернулися. Сюзанна Флетчер, що сиділа, скоцюрбившись ззаду кімнати, раптом встала зі свого стільця, наче привид. Її обличчя було бліде, а очі завмерли стоп-кадром, втупившись у Девіда Бекера, який сидів, скривавлений і непорушний, опертий спиною об стінку автобуса.

— Ви вбили його! — заверещала вона. — Ви його вбили! — Спотикаючись, вона рушила до зображення на екрані, простягаючи до нього руки. — Девіде...

Усі сконфужено дивилися на екран, а Сюзанна, квилячи, йшла до екрана й не зводила очей із зображення Девідового тіла.

— Девіде! — видихнула вона, тупцюючи до екрана. — О Девіде, як же вони посміли...

Фонтейн розгубився.

— Ви знаєте того чоловіка?

Проходячи повз подіум, Сюзанна непевно хитнулася. Зупинившись за кілька футів перед величезною проекцією, вона втупила в неї погляд, приголомшена та заціпеніла, раз по раз повторюючи ім’я чоловіка, якого кохала.

РОЗДІЛ 115

Порожнеча у свідомості Девіда Бекера була абсолютною.

«Я — мертвий».

Однак почувся якийсь звук. Далекий голос...

«Девіде».

Під рукою він відчував пекучий запаморочливий біль. Його кров повнилася вогнем.

«Моє тіло — не моє тіло».

Однак голос десь був, він закликав його. Слабенький, далекий. Але він був частиною його самого. Чулися й інші голоси — незнайомі та неважливі. Вони щось вигукували. Зусиллям волі він спробував витиснути їх зі своєї свідомості, заблокувати. Був лише один голос, який мав значення. Він то стихав, то знову посилювався.

«Девіде... Вибач мене...»

З’явилося якесь тремтливе світло. Спочатку — слабке, поодинокий вузький промінчик сірості. Потім він зростав і набирав сили. Бекер спробував поворухнутися — біль. Спробував говорити — тиша. А голос усе гукав і гукав.

Хтось підійшов до нього, допоміг підвестися. Бекер рушив туди, звідки звучав голос. Чи то його рухали? А голос кликав і кликав. Бекер відсторонено поглянув на освітлене зображення. Він побачив його на маленькому екрані. То була жінка. Вона невідривно дивилася на нього немов з іншого світу.

«Вона що — спостерігає, як я помираю?»

«Девіде!»

Голос здався йому знайомим. Та жінка — янгол. Вона прийшла за ним. Янгол заговорив, звертаючись до нього:

— Девіде, я тебе кохаю.

І він усе зрозумів.

Плачучи та сміючись одночасно, Сюзанна подалася до екрана, охоплена бурхливою хвилею емоцій. Похапцем витираючи сльози, вона сказала:

— Девіде, а я... я гадала, що...

Оперативник Сміт всадовив Бекера на сидіння обличчям до монітора.

— Він ще не остаточно прийшов до тями, пані. Дайте йому дві—три секунди.

— А-але ж я бачила повідомлення, — сказала, затинаючись, Сюзанна. — І там було сказано...

Сміт кивнув.

— Ми теж його бачили. Гулогот поспішив порахувати своїх курчат.

— Але ж кров...

— То — поверхнева рана, — відповів Сміт. — Ми вже наклали марлевий тампон.

Сюзанні відібрало мову.

Агент Коліандер, що був поза фокусом об’єктива камери, теж приєднався до розмови:

— Ми встрелили його новим шокером тривалої дії. Напевне, було страшенно боляче, але ми прибрали його з вулиці.

— Не турбуйтеся, пані, — запевнив її Сміт. — 3 ним усе буде гаразд.

Девід Бекер спантеличено витріщився на монітор. Він іще не прийшов до тями й погано орієнтувався. На екрані він бачив зображення кімнати — кімнати, де панував хаос. Там стояла Сюзанна і, не зводячи з нього очей, сміялася й плакала.

— Девіде! Слава Богу! А я вже думала, що втратила тебе!

Він потер собі скроню. А потім наблизився до монітора й нахилив до рота мікрофон на гнучкому тримачі.

— Сюзанно!

Жінка зачудовано дивилася на коханого. Різко окреслені риси обличчя Девіда заполонили весь стінний екран. Забубонів його голос.

— Сюзанно, я хочу в тебе дещо спитати. — Резонанс та гучність голосу Бекера, здавалося, на мить затримали всі рухи в пункті управління. Усі зупинилися на півдорозі й обернулися. — Сюзанно Флетчер, — завібрував голос Девіда. — Ти підеш за мене заміж?

У кімнаті запала тиша. На підлогу впав планшет і чашка з олівцями. Та ніхто не кинувся їх піднімати. Тільки стиха гуділи вентилятори комп’ютерів і чулося в мікрофоні рівне дихання Девіда Бекера.

— Д-девіде, — затнулася Сюзанна, не усвідомлюючи, що за нею заклякли, як укопані, аж тридцять сім людей. — Ти вже питав мене, пам’ятаєш? П’ять місяців тому. Я сказала: «Так».

— Знаю, — усміхнувся Девід. — Але цього разу... — Він простягнув до камери ліву руку й показав золоту смужку на четвертому пальці. — ...цього разу я маю перстень.

РОЗДІЛ 116

— Прочитайте напис, містере Бекер, — наказав Фонтейн.

Джабба сидів, рясно спітнівши; його пальці з готовністю завмерли над клавіатурою.

— Так, — сказав він. — Прочитайте отой благословенний напис!

Сюзанна Флетчер стояла разом із колегами — із тремом у колінах й усмішкою на обличчі. Усі в кімнаті кинули свої справи й витріщилися на величезне зображення Девіда Бекера. Професор покрутив перстень, уважно придивляючись до гравірування.

— І читайте уважно й не поспішаючи, — скомандував Джабба. — Одна помилка — і все накриється мідним тазом!

Фонтейн кинув на Джаббу суворий погляд. Що-що, а одне директор АНБ засвоїв дуже добре: у таких ситуаціях категорично не можна створювати додаткового напруження.

— Заспокойтеся, містере Бекер. Якщо ми зробимо помилку, то введемо код по новій — поки не наберемо його як слід.

— Погана порада, містере Бекер, — відрізав Джабба. — Треба ввести правильний код із першої ж спроби. Зазвичай коди-убивці мають такий собі «штрафний пункт» — щоб запобігти пошукам за методом спроб та помилок. Якщо ми введемо хибний код, то дегенеративний цикл може лише пришвидшитись. А якщо ми зробимо два хибні вводи, то код-убивця заблокується назавжди, і ми втратимо змогу ним скористатися.

Директор нахмурився і знову обернувся до екрана.

— Містере Бекер! Визнаю свою помилку. Читайте обережно, ні — надзвичайно обережно!

Бекер кивнув і замовк, уважно роздивляючись перстень. А потім поволі прочитав напис:

— Q... U... I... S... інтервал... C...

Джабба та Сюзанна перервали його, скрикнувши майже в унісон.

— Інтервал? — Джабба кинув друкувати. — Там є інтервал?!

Бекер стенув плечима і ще раз уважно придивився до персня.

— Так. їх тут ціла купа.

— Може, я чогось не зрозумів? — суворо спитав Фонтейн. — Чому ми зупинилися?

— Сер... — здивовано зазначила Сюзанна. — Річ у тім, що...

— Вона має рацію, — встряв Джабба. — Дуже дивно. Бо в паролях ніколи не використовують інтервалів.

Брінкергоф натужно ковтнув слину.

— То що ви хочете сказати?

— Він хоче сказати, — втрутилася Сюзанна, — що, може, це не код-убивця.

— Авжеж це код-убивця! — вигукнув Брінкергоф. — Що ще це може бути? Інакше з якого б дива Танкадо став би його комусь віддавати? І який, у біса, сенс комусь гравірувати на персні цілу купу довільних символів?!

Гострим лютим поглядом Фонтейн змусив Брінкергофа замовкнути.

— Е-е-е-е, хлопці, — перервав їх Бекер, неохоче втручаючись у суперечку. — Ось ви кажете довільні символи, довільні символи... Мушу зазначити, що літери на цьому персні — аж ніяк не довільні.

— Що?! — в унісон вигукнули всі, хто стояв на подіумі.

На обличчі Бекера з’явився збентежений вигляд.

— Вибачте, але на персні — слова, це однозначно. Так, літери вигравірувані досить щільно, і тому виникає враження їхньої довільності, але якщо придивитися краще, то... то виявляється, що це латина.

Джабба аж рота роззявив.

— Не пудріть мені мозок!

Бекер похитав головою.

— А я й не пудрю. Тут написано: «Quis custodiet ipsos custodies». Це перекладається приблизно, як...

— Хто вартуватиме вартових! — вигукнула Сюзанна, закінчуючи Девідове речення.

Бекер спантеличено поглянув на неї.

— Сюзанно, а я й не знав, що...

— Це із «Сатирів» Ювенала, — вигукнула вона. — Хто вартуватиме вартових. Хто пильнуватиме АНБ, коли АНБ пильнуватиме світ? То була улюблена приказка Танкадо!

— Отже, — озвалася Мідж, — це пароль чи не пароль?

— Це мусить бути пароль, — безапеляційно заявив Брінкергоф.

Фонтейн стояв мовчки, обмірковуючи почуте.

— Не знаю, пароль це чи не пароль, — зауважив Джабба, — У мене складається враження, що Танкадо цілком імовірно міг використати й недовільну конструкцію.

— Просто викиньте інтервали — і вдрукуйте цей бісовий код! — скрикнув Брінкергоф.

Фонтейн обернувся до Сюзанни.

— А яка ваша думка, міс Флетчер?

Сюзанна на мить замислилася. Вона не могла ще сказати точно, але відчувала, що тут щось не так. Сюзанна достатньо добре знала Танкадо: простота була його улюбленою конячкою. Його аргументи і його програми завжди вирізнялися кришталево-чистою прозорістю та довершеністю. Тому той факт, що інтервали треба усунути, видавався їй дивним. То була дрібниця, та все ж — вада, брудна домішка. Не таким уявляла собі вона потужний завершальний удар, який підготував Танкадо її агентству.

— Щось тут не так, — нарешті озвалася вона. — Не думаю, що це пароль.

Фонтейн повільно втягнув носом повітря й запитально поглянув на неї своїми темними очима.

— Міс Флетчер, якщо, на вашу думку, це не пароль, то навіщо було Енсею Танкадо віддавати його? Якщо він знав, що ми його вбили, то чи не припускаєте ви, що він хотів помститися нам, віддавши перстень першій стрічній людині, щоб він безслідно зник?

До їхнього діалогу несподівано приєднався новий голос:

— Е-е-е, директоре...

Усі враз подивилися на екран. То був агент Коліандер. Перехилившись через плече Бекера, він дотягнувся до мікрофона.

— Звісно, це моя особиста думка, але я зовсім не впевнений, що Танкадо здогадався, що його вбили.

— Прошу? — вимогливо мовив Фонтейн.

— Гулогот був фахівцем своєї справи, сер. Ми бачили, як здійснювалася ліквідація — з відстані лише п’ятдесяти метрів.

Усе свідчить про те, що Танкадо навіть не здогадався, що трапилося насправді.

— Докази! — накинувся на нього Брінкергоф. — Які ваші докази? Танкадо віддав перстень випадковій людині. Оце і є доказом того, що він хотів помститися!

— Агенте Сміт, — втрутився Фонтейн. — Чому ви думаєте, що Енсей Танкадо не підозрював, що його вбили?

Сміт прокашлявся.

— Гулогот убив його за допомогою НТК — непроникної травматичної кулі. Це шматочок гуми, що влучає в груди, а потім — розсипається. Тихо. І дуже чисто. Напевне, пан Танкадо встиг відчути лише різкий удар — і в нього відразу ж зупинилося серце.

— Травматична куля... — задумливо мовив Бекер сам собі. — Тепер зрозуміло, звідки взявся синець.

— Навряд чи Танкадо асоціював це відчуття з пострілом убивці.

— Однак він таки віддав перстень, — наполягав Фонтейн.

— Так, сер. Але він не видивлявся свого нападника. Жертва завжди видивляється свого нападника, коли в неї вистрелили. Це інстинкт.

Фонтейн замислився, а потім уточнив:

— То ви стверджуєте, що Танкадо не намагався узріти Гулогота?

— Саме так, сер, Якщо хочете пересвідчитися, то ми зафільмували цей епізод.

— Фільтру Х-одинадцять настає гаплик! — скрикнув технік. — Хробак майже там!

— Фільм нам ні до чого, — заявив Брінкергоф. — Вдрукуйте цей бісів код-убивцю й закінчуйте справу!

Джабба зітхнув і несподівано спокійним тоном сказав:

— Директоре, якщо ми введемо хибний код...

— Так, — перервала його Сюзанна, — якщо Танкадо не підозрював, що ми його вбили, то ми маємо відповісти на декотрі запитання.

— Скільки часу в нашому розпорядженні, Джаббо? — спитав Фонтейн.

Джабба поглянув на візуальну репрезентацію.

— Близько двадцяти хвилин. Раджу використати цей час розумно.

Фонтейн довго мовчав, а потім важко зітхнув:

— Гаразд. Крутіть ваш фільм.

РОЗДІЛ 117

— Транслюємо відео через десять секунд, — протріскотів у гучномовці голос агента Сміта. — Викидатимемо кожен другий кадр і зайвий звук, щоб було якомога ближче до реального часу.

Усі на подіумі очікувально завмерли. Джабба натиснув кілька клавіш і перенастроїв екран на стіні. Послання Танкадо опинилося тепер у лівому крайньому кутку.

Тепер вас врятує тільки правда

Праворуч змістився кадр з інтер’єром мікроавтобуса, де два агенти схилилися над камерою. У центрі ж з’явилося розмите зображення. Воно на мить завмерло, а потім перетворилося на червоно-білу картинку парку.

— Пішла трансляція, — оголосив агент Сміт.

Відео скидалося на старий фільм. Зображення було деформоване по вертикалі й смикалося внаслідок вилучення кадрів — процесу, котрий вполовину зменшував обсяг трансляції та прискорював її.

Камера ковзнула по величезному простору, з одного боку обмеженому напівкруглим фасадом будівлі севільської міськради. Перед фасадом виднілися дерева. Парк був безлюдний.

— Фільтру Х-одинадцять — гаплик! — вигукнув технік. — Цей поганець-хробак зголоднів!

Сміт почав розповідати. У його коментарі вчувалася невимушеність досвідченого агента.

— Це кадр зроблений з автобуса, — пояснив він, — на відстані п’ятдесяти метрів від зони ліквідації. Танкадо наближається з правого боку. Гулогот — серед дерев ліворуч.

— У нас тут проблема з часом, — підігнав його Фонтейн. — Давайте до суті.

Агент Коліандер натиснув кілька кнопок, і швидкість трансляції зросла.

Усі на подіумі ждали того моменту, коли в кадрі з’явиться Енсей Танкадо — їхній колишній колега. Прискорене відео видавалося досить кумедним. На майданчик, незграбно смикаючись, вийшов Танкадо. Він милувався краєвидом: прикривши очі від сонця, споглядав на високі шпилі велетенського фасаду.

— А тепер — уважніше, — попередив Сміт. — Гулогот — дійсно майстер своєї справи. Це його перший постріл в людному місці.

І Сміт мав рацію. З лівого боку екрана, посеред дерев, блиснув спалах. І за мить Танкадо вхопився за груди й захитався. Камера відразу ж дала його великим планом, але нестабільно — то чітко, то нечітко.

Відеоряд крутився з підвищеною швидкістю, а Сміт продовжував свій коментар:

— Як ви бачите, у Танкадо відразу ж сталася зупинка серцевої діяльності.

Сюзанна аж похолола, дивлячись ці кадри. їй стало зле. Своїми спотвореними руками Танкадо вхопився за груди, і на його обличчі з’явився вираз розгубленості й страху.

— Бачите, — пояснив Сміт, — він дивиться вниз, на себе. Жодного разу Танкадо не озирнувся.

— А хіба це так важливо? — чи то запитально, чи то ствердно заявив Джабба.

— Дуже важливо, — відповів Сміт. — Якби Танкадо мав підозри, він би інстинктивно озирався довкола. Але ви ж самі бачите — він цього не робить.

А на екрані Танкадо впав навколішки, і досі тримаючись за груди. Він жодного разу не підвів голови й не озирнувся. Енсей Танкадо був самотній чоловік і помирав самотньо, унаслідок цілком природньої причини.

— Дивно, — зауважив Сміт. — Травматичні кулі зазвичай не вбивають так швидко. Інколи, якщо об’єкт — кремезний чоловік, вони не здатні його вбити взагалі.

— Слабке серце, — спокійним тоном зауважив Фонтейн.

Сміт із подивом та повагою вигнув брови.

— У такому разі зброю вибрали дуже вдало.

Сюзанна дивилася, як Танкадо з колін упав на бік, а потім — на спину. Він лежав, дивлячись угору, і тримався за груди. Раптом камера змістилася від нього до купки дерев. Звідти вийшов чоловік в окулярах у дротяній оправі, у руці він тримав велику валізу. Коли він наблизився до скоцюрбленого Танкадо, його пальці почали витанцьовувати химерний беззвучний танець на механізмі, приєднаному до його руки.

— То він оперує своїм комп’ютером «Монокль», — пояснив Сміт. — Посилає повідомлення про ліквідацію Танкадо. — Сміт обернувся до Бекера й хихикнув: — Схоже, Гулогот мав негарну звичку транслювати повідомлення про вбивство ще до того, як його жертви помирали насправді.

Коліандер прискорив фільм іще більше, і камера пішла за Гулоготом, коли той рушив до жертви. Із внутрішнього двору прилеглої споруди вискочив якийсь літній чоловік. Підбігши до Танкадо, він став біля нього навколішки. Гулогот уповільнив крок. Через кілька секунд з’явилися ще двоє — огрядний чоловік та рудоволоса жінка. Вони також підійшли до Танкадо.

— Невдалий вибір зони ліквідації, — резюмував Сміт. — Гулогот гадав, що його жертва — самотня.

А на екрані Гулогот трохи почекав, а потім знову зник посеред дерев, вочевидь, сподіваючись перечекати.

— А тепер відбудеться передавання персня, — підказав Сміт. — Першого разу ми його не помітили.

Сюзанна невідривно дивилася на моторошну картину на екрані. Танкадо задихався, хапаючи ротом повітря, вочевидь, намагаючись щось пояснити добрим самаритянам, що над ним схилилися. А потім у відчаї різко скинув угору ліву руку, мало не вдаривши нею старого в обличчя. І надовго затримав свою спотворену кінцівку перед його очима долонею назовні. Камера сфокусувалася на трьох спотворених пальцях Танкадо, і на одному з них блиснув на яскравому іспанському сонці золотий перстень. Танкадо знову тицьнув рукою вгору. Старий відсахнувся. Танкадо звернувся до жінки. І підніс свої пальці їй до обличчя, немов благаючи щось збагнути. Перстень виблискував на сонці. Жінка відвернулася. Танкадо, уже задихаючись, не в змозі й слова вимовити, обернувся до огрядного чоловіка і зробив останню спробу.

Дідок раптом підвівся і кинувся геть, вочевидь — по допомогу. Танкадо слабнув на очах, але й досі тримав свого персня перед очима товстуна. Той простягнув руку і взявся за п’ясть умирущого, підтримуючи її. Танкадо поглянув на свої пальці, на перстень, а потім — товстуну в очі. Наче востаннє благаючи його перед смертю, Енсей Танкадо ледь помітно кивнув йому, немов сказав «так».

А потім Енсей Танкадо обм’як.

— Господи, — вирвалося в Джабби.

Об’єктив різко перемістився в те місце, де ховався Гулогот. Та вбивця вже зник. Натомість з’явився поліцейський на мотоциклі і щодуху помчав по авеніда Фіреллі. Камера знову повернулася туди, де лежав Енсей Танкадо. Жінка, що стояла біля нього навколішки, вочевидь, почула поліцейську сирену: нервово озирнувшись, вона потягла свого огрядного супутника геть. І невдовзі вони удвох хутко зникли.

Камера сфокусувалася на Танкадо, на його руках, складених на грудях без ознак життя. Персня на його пальці вже не було.

РОЗДІЛ 118

— Оце і є доказ, — сказав Фонтейн рішучим тоном. — Танкадо фактично викинув свій перстень. Хотів, щоб він був від нього якомога далі — так, щоб ми ніколи його не знайшли.

— Але ж директоре, — заперечила Сюзанна. — Це безглуздя. Якщо Танкадо не здогадувався, що його вбили, то навіщо йому викидати отой перстень?

— Згоден, — вставив Джабба. — Цей хлопець був бунтівником, але бунтівником із совістю. Змусити нас визнати існування «Транскоду» — то одне, а розкрити всьому світу наш банк секретної інформації — то зовсім інше.

Фонтейн саркастично поглянув на нього.

— Так ви гадаєте, Танкадо навпаки — хотів зупинити цього хробака? Гадаєте, що перед смертю він думав про бідолашне АНБ?

— Тунельний блок зазнає атаки! — заволав технар. — Максимум за п’ятнадцять хвилин настане абсолютна незахищеність!

— Ось що я вам скажу, — заявив директор, беручи контроль над ситуацією. — За п’ятнадцять хвилин кожна країна третього світу дізнається, як збудувати міжконтинентальну балістичну ракету. Якщо в цій кімнаті хтось зможе запропонувати щось краще за цей код-убивцю, то я увесь — очі та вуха. — Директор замовк в очікуванні. Та ніхто не озвався. Він обернувся до Джабби й просвердлив його поглядом. — Танкадо викинув цей перстень не просто так, Джаббо. Мені байдуже — збирався він таким чином поховати його назавжди, чи сподівався, що товстун негайно чкурне до найближчого таксофону, щоб поставити до відома наше агентство. Але я ухвалюю рішення. Ми вводимо оте прислів’я. Негайно.

Джабба повільно втягнув носом повітря. Він знав, що Фонтейн має рацію — кращого варіанта немає. Часу в них залишалося обмаль. Джабба випрямив спину.

— Гаразд... Вводимо... — І підсунувся до клавіатури. — Містере Бекер! Напис — будь ласка!

Девід Бекер читав напис, а Джабба друкував. Коли вони закінчили, ще раз перевірили літери й викинули всі інтервали між ними. На центральній панелі стіни-екрана, ближче до верхньої частини, з’явилися літери:

QUISCUSTODIETIPSOSCUSTODES

— Не подобається це мені, — стиха пробурмотіла Сюзанна. — Якесь воно недороблене.

Джабба на мить завагався, занісши руку над клавішею «Ввід».

— Виконуйте! — скомандував Фонтейн.

Джабба тицьнув клавішу. І за кілька секунд усі присутні в кімнаті дізналися, що то була помилка.

РОЗДІЛ 119

— Хробак прискорюється! — розпачливо заволала Соші з тильної частини кімнати. — Код хибний!

Усі мовчки завмерли, охоплені тихим жахом.

Перед ними на екрані з’явилося повідомлення про помилку.

Неправильний ввід. Тільки цифрове поле

— От сука! — верескнув Джабба. — Тільки цифри! Нам потрібне число! Ми обісралися! Цей перстень — гівно!

— Черв’як пришвидшився вдвічі! — скрикнула Соші. — Штрафний пункт спрацював!

У центрі екрана, просто під повідомленням про помилку, ВР зобразила жахливу картину. Коли впала третя лінія оборони, близько десятка чорних ліній, якими позначалися войовничі хакери, кинулися вперед і стали невпинно пробиватися до осердя. Щосекунди з’являлася нова чорна лінія, а за нею — іще одна.

— Та вони ж сюди вже юрмою повалили! — заверещала Соші.

— Підтверджую появу закордонних зламувачів! — скрикнув іще один технар. — Усе, розголос пішов!

Сюзанна відвела погляд від фільтрів, що руйнувалися під натиском хробака, і поглянула на боковий екран. На ньому знову і знову прокручувалося відео про вбивство Енсея Танкадо. Щоразу — одне й те саме: Танкадо хапається за груди, падає і з виразом невимовної паніки на обличчі намагається всучити перстень випадковим перехожим, які ні про що не підозрюють.

«Нісенітниця якась, — подумала вона. — Якби він справді не знав, що це ми вбили його... Ми щось недобачили. Але ж що?»

Жодна ідея не спадала їй на думку. Утім, було вже запізно.

На ВР було видно, що за останні п’ять хвилин кількість хакерів, що гепали в браму банку даних, зросла удвічі. Відтепер їхня кількість зростатиме експонентно. Хакери, як і гієни, були однією великою зграєю, у якій чутка про нову здобич поширювалася миттєво.

Леланду Фонтейну ця картина набридла.

— Вимикайте, — наказав він. — Вимкніть цю бісову штуку нафіг.

Та Джабба невідривним поглядом дивився кудись у порожнечу, наче капітан судна під час кораблетрощі.

— Надто пізно, сер. Нам гаплик. Ми тонемо.

РОЗДІЛ 120

Велетень начальник підрозділу безпеки систем стояв, обхопивши руками маківку своєї голови — як стоп-кадр під назвою «Відчай». Він наказав розпочати процедуру вимкнення струму, але вона однаково відбудеться із запізненням аж на двадцять хвилин. Акули-хакери зі швидкісними модемами зможуть витягнути крізь це часове вікно гігантську кількість секретної інформації.

Джаббу вивела з кошмару Соші, яка підбігла до подіуму з новою роздруківкою.

— Я дещо знайшла, сер! — збуджено вигукнула вона. — У джерелі — висячі рядки! Групи літер! Повсюдно!

Джабба й оком не зморгнув.

— Та ми ж шукаємо цифри, чорт забирай! А не літери! Код-убивця — це число!

— Але ж тут висячі рядки! Танкадо був надто талановитий, щоб залишати висячі рядки — та ще й у такій величезній кількості!

Термін «висячі — або сирітські — рядки» означав рядки в програмі, які жодним чином не слугували її меті. Вони не містили нічого значущого, нікуди не вели. І їх зазвичай видаляли в процесі остаточного налаштування та компіляції програми.

Джабба взяв роздруківку і проглянув її.

Фонтейн стояв мовчки.

Сюзанна зиркнула через плече Джабби на папірець і зробила припущення:

— На нас напав чорновий варіант танкадівського хробака?

— Чорновий — не чорновий, — відказав Джабба, — але він дає нам добре просратися.

— Щось я не врублюся, — не вгавала Сюзанна. — Танкадо був естетом і прагнув бездоганної довершеності. Ви це добре знаєте. Він не міг залишити у своїй програмі такі серйозні помилки.

— І їх тут багацько! — скрикнула Соші. Вона вихопила роздруківку з рук Джабби й тицьнула її Сюзанні. — Ось погляньте!

Сюзанна кивнула. І справді — приблизно через кожні двадцять рядків програми йшли чотири плавкі символи. Сюзанна швидко проглянула їх.

PFEE

SESN

RETM

— Чотирирозрядні буквені групи, — задумливо мовила вона. — І вони — точно не частина програми.

— Облиште, — прогарчав Джабба. — Ви хапаєтеся за соломинки.

— А може, і ні, — заперечила Сюзанна. — У багатьох кодах використовують чотирирозрядні групи. Це може бути код.

— Ага, — досадливо простогнав Джабба. — І в цьому коді йдеться: «Привіт, йолопи, я вас надурив, і вам — гаплик». — Він підвів голову й поглянув на ВР. — До гаплика лишилося приблизно дев’ять хвилин.

Сюзанна проігнорувала Джаббу й зосередилася на Соші.

— Скільки ми маємо тут «сиріт»?

Соші стенула плечима. А потім сіла за термінал Джабби і надрукувала всі групи. Закінчивши, вона відійшла від термінала. І всі присутні витріщилася на екран.

Сюзанна була єдиною, хто всміхнувся.

— Щось дуже знайоме, — мовила вона. — Блоки по чотири — точнісінько як в «Еніґмі».

Директор кивнув. «Еніґма» була найзнаменитішою шифрувальною машиною в історії — дванадцятитонне чудовисько, витвір нацистів. Вона шифрувала блоками по чотири.

— Чудово, — простогнав Фонтейн. — У вас часом не завалявся такий екземплярчик?

— Річ не в цім, — заперечила Сюзанна, раптом оживаючи. Це була її спеціальність. — Річ у тім, що це код. Танкадо залишив нам підказку! Він глузує з нас, кидає нам виклик — чи розгадаємо ми вчасно його пароль. І підкладає підказки за межами нашої досяжності.

— Це абсурд, — відрізав Джабба. — Танкадо дав нам лише один вихід — розповісти світу про «Транскод». Ось так. Ото був наш маршрут утечі. А ми його пересрали.

— Мушу з ним погодитися, — зауважив Фонтейн. — Гадаю, Танкадо аж ніяк не збирався спустити нас зі свого гачка натяками про існування створеного ним коду-убивці.

Сюзанна непевно кивнула, але відразу ж пригадала, як Танкадо підсунув їм NDAKOTA. Вона втупилася поглядом у літери, міркуючи — яку ж гру запропонував їм Танкадо?

— Тунельний блок наполовину знищено! — гукнув технар.

На ВР було видно, як ціла купа чорних ліній-хакерів вгризлася ще глибше в останні два щити.

Девід сидів тихо, спостерігаючи за драмою, що розгортала ся перед ним на моніторі.

— Сюзанно, — гукнув він. — Я маю ідею. Цей текст — із шістнадцяти груп по чотири?

— О Господи, — досадливо промимрив Джабба. — Тепер у цю гру забажає зіграти кожен, кому не ліньки.

Проігнорувавши шпичку Джабби, Сюзанна порахувала групи.

— Так, шістнадцять.

— Приберіть інтервали, — твердо мовив Бекер.

— Девіде, — трохи сконфужено відповіла Сюзанна. — Ти, мабуть, не розумієш. Ці групи по чотири...

— Приберіть інтервали, — повторив він.

Трохи повагавшись, Сюзанна кивнула Соші. І та швидко прибрала інтервали. Результат вийшов не більш оптимістичним, аніж попередній.

Джабба не витримав і вибухнув.

— ГОДІ! Гру закінчено! Цей хробак уже шкварить із подвійною швидкістю! Ми шукаємо число, а не купу якихось незрозумілих літер!

— Чотири на шістнадцять, — спокійно продовжив Девід. — Зроби обчислення, Сюзанно.

Сюзанна окинула поглядом зображення Девіда на екрані.

— Порахувати?! — «Та він же в математиці — нуль!» Вона знала, що Девід здатен запам’ятовувати форми дієслів та словникові статті як копіювальна машина «Ксерокс», але ж математика...

— Таблиця множення, — сказав Бекер.

«Таблиця множення? — подумала Сюзанна. — Про що це він?»

— Чотири на шістнадцять, — повторив професор. — Я ще в четвертому класі добре засвоїв таблицю множення.

Сюзанна уявила собі стандартну шкільну таблицю множення. «Чотири на шістнадцять».

— Шістдесят чотири, — відповіла вона. — Ну то й що?

Девід прихилився ближче до камери. Його обличчя заповнило увесь кадр.

— Шістдесят чотири літери...

Сюзанна кивнула.

— Так, але ж вони... — Сюзанна замовкла й завмерла, як укопана.

— Шістдесят чотири літери, — повторив Девід.

Сюзанна аж охнула від несподіваної здогадки.

— Боже ж мій, Девіде! Ти — просто геній!

РОЗДІЛ 121

«Сім хвилин!» — гукнув технар.

— Вісім рядків по вісім! — збуджено вигукнула Сюзанна.

Соші надрукувала. Фонтейн мовчазно спостерігав. Передостанній щит танув на очах.

— Шістдесят чотири літери! — вигукнула Сюзанна, беручи ситуацію у свої руки. — Це правильний квадрат!

— Правильний квадрат? — спитав Джабба. — Ну то й що?

За десять секунд Соші переставила на екрані начебто довільні літери. Тепер вони були у вісім рядів по вісім. Джабба проглянув ці рядки і скинув у відчаї руки. Нова конфігурація була не більш інформативною за оригінал.

— Так зрозуміло, що аж ні фіга не зрозуміло, — простогнав Джабба.

— Міс Флетчер, — вимогливо звернувся до неї Фонтейн. — Поясніть свою точку зору. — Усі їли очима Сюзанну.

А жінка прикипіла поглядом до текстового блоку. Нарешті вона стала потроху кивати головою, а потім широко всміхнулася.

— Девіде, провалитися мені на цьому ж місці!

Усі на подіумі отетеріло перезирнулися.

Девід підморгнув малесенькому зображенню Сюзанни, яке він бачив перед собою на екрані.

— Шістдесят чотири цифри. Юлій Цезар знову завдає удару.

— Про що це ви? — розгублено спитала Мідж.

— Про квадрат Цезаря, — аж засіяла Сюзанна. — Читайте згори вниз. Танкадо шле нам послання.

РОЗДІЛ 122

«Залишилося шість хвилин!» — скрикнув спец.

Сюзанна почала вигукувати накази.

— Передрукуйте згори донизу! Читати вниз, а не впоперек!

Соші з шаленою швидкістю гайнула стовпчиками вниз, передруковуючи текст.

— Саме в такий спосіб складав свої шифри Юлій Цезар! — випалила Сюзанна. — Літери в його посланні завжди утворювали правильний квадрат!

— Готово! — скрикнула Соші.

І всі поглянули на щойно переінакшений безперервний рядок тексту на стінному екрані.

— Однаково якась бздура! — презирливо пирхнув Джабба. — Лишень погляньте — абсолютно довільні... — раптом слова застрягли в нього в горлі. Очі розширилися і стали схожими на тарілочки для чаювання. — Ой... що це? Ну ні фіга собі!

Фонтейн теж помітив. І спантеличено вигнув брови.

Мідж та Брінкергоф хором проспівали.

— Всратися й не жити...

Шістдесят чотири літери сповіщали:

PRIMEDIFFERENCEBETWEENELEMENTSRESPONSIBLE

FORHIROSHIMAANDNAGASAKI

— Поставте, де слід, інтервали, — наказала Сюзанна. — Нам доведеться розгадувати загадку.

РОЗДІЛ 123

До подіуму підбіг блідий, як крейда, технар.

— Скоро впаде тунельний блок!

Джабба обернувся й поглянув на візуальну репрезентацію. Хакери кинулися в атаку, і від останньої лінії оборони їх відокремлювала жалюгідна смужечка. Банку даних лишалося зовсім обмаль часу на життя.

Сюзанна відсторонилася від хаосу, що панував довкола неї. І кілька разів перечитала моторошне й химерне послання Танкадо:

PRIME DIFFERENCE BETWEEN ELEMENTS RESPONSIBLE

FOR HIROSHIMA AND NAGASAKI

ГОЛОВНА РІЗНИЦЯ МІЖ ЕЛЕМЕНТАМИ ВІДПОВІДАЛЬНИМИ

ЗА ХІРОСІМУ ТА НАГАСАКІ

— Це ж навіть не запитання! — скрикнув Брінкергоф. — Як на нього можна дати відповідь?!

— Нам потрібне число, — нагадав Джабба. — Код-убивця — це число.

— Ану всі замовкли, — спокійно наказав Фонтейн. Й обернувся до Сюзанни. — Міс Флетчер, це ви нас завели так далеко. Вороття немає. Мені потрібна ваша безпомилкова й геніальна здогадка.

Сюзанна набрала повні легені повітря.

— Поле вводу коду-вбивці приймає тільки числа. Моя здогадка ось яка: те, що ми бачимо на екрані, — це такий собі ключ до правильного числа. У цьому тексті йдеться про Хіросіму та Нагасакі — два міста, уражені атомною бомбою. Можливо, код-убивця стосується числа жертв, оціночної вартості збитків у доларах... — Вона на мить замовкла і знову перечитала підказку. — Здається, слово «різниця» має тут важливе значення. Основна різниця між Нагасакі та Хіросімою. Вочевидь, Танкадо вважав, що ці дві катастрофи якимось чином різнилися.

Вираз обличчя Фонтейна не змінився. Але надія швидко випаровувалася. Треба було проаналізувати політичні обставини, що супроводжували ці два найруйнівніші вибухи в історії людства, порівняти їх та перетворити на якесь магічне число — і все це впродовж п’яти хвилин, що залишалися в їхньому розпорядженні.

РОЗДІЛ 124

«Атака на останній щит!»

На ВР було видно, як зазнає нападів авторизаційна програма електронної пошти підвищеної секретності. Численні чорні лінії увіткнулися в захисний щит і попрямували до осердя.

Здавалося, хижі хакери збіглися на здобич з усього світу, їхня кількість зростала щохвилини вдвічі. Іще трохи — і кожен власник комп’ютера — будь-то закордонний шпигун, радикал чи терорист — матиме доступ до найпотаємніших секретів уряду Сполучених Штатів Америки.

Поки технарі марно намагалися відімкнути електропостачання, люди на подіумі уважно вдивлялися в послання. Навіть Девід і двоє агентів в Іспанії — і ті, сидячи у своєму мікроавтобусі, силилися розгадати код.

PRIME DIFFERENCE BETWEEN ELEMENTS RESPONSIBLE

FOR HIROSHIMA AND NAGASAKI

ГОЛОВНА РІЗНИЦЯ МІЖ ЕЛЕМЕНТАМИ ВІДПОВІДАЛЬНИМИ

ЗА ХІРОСІМУ ТА НАГАСАКІ

Соші почала міркувати вголос:

— Елементи, відповідальні за Хіросіму та Нагасакі... Перл-Харбор? Відмова імператора Хірохіто...

— Нам потрібне число, а не політичні теорії, — повторив Джабба. — Ми говоримо про математику, а не про історію!

Соші замовкла.

— А як щодо корисної ваги бомб? — висловив припущення Брінкергоф. — Кількості жертв? Збитків у доларах?

— Ми шукаємо точну цифру, — нагадала йому Сюзанна. — Оцінки збитків різняться. — Вона знову подивилася на екран. — Елементи, відповідальні за.

За три тисячі кілометрів від пункту управління очі Девіда Бекера широко розкрилися.

— Елементи! — з упевненістю вигукнув він. — Ідеться ж про математику, а не про історію!

Усі повернули голови до супутникового екрана.

— Танкадо грається значеннями слів! — випалив Бекер. — Бо слово «елемент» має багато значень!

— Кажіть, містере Бекер, не баріться, — перервав його Фонтейн.

— Танкадо мав на увазі хімічні елементи — а не соціально-політичні чи історичні!

Заяву Бекера зустрінули з нерозумінням, усі перезирнулися.

— Та елементи ж! — підказав він. — 3 періодичної таблиці! Хімічні елементи! Невже ніхто з вас не бачив фільму «Товстун і Малюк» — про Мангетенський проект? Ті дві атомні бомби відрізнялися одна від одної. У них використовували різне начиння — різні елементи!

Соші сплеснула руками.

— Так! Він має рацію! Я про це читала! У цих двох бомбах використовували різне начиння! В одній — уран, а в другій — плутоній! Два різні елементи!

У кімнаті враз запанувала тиша.

— Уран та плутоній! — вигукнув Джабба, раптом побачивши проблиск надії. — У цій підказці є питання про розбіжність між елементами! — Він крутнувся й окинув поглядом армію своїх працівників. — Яка різниця між ураном та плутонієм! Хто знає?

Скрізь — безтямні погляди.

— Нумо, хутчіш! — спонукував Джабба. — Невже ви в школу не ходили? Хто-небудь — скажіть хоч що-небудь! Мені потрібно знати різницю між ураном та плутонієм!

Мовчанка.

Сюзанна обернулася до Соші.

— Мені потрібен вихід до Інтернету. Тут є браузер?

Соші ствердно кивнула.

— Найкращий — «Netscape».

Сюзанна вхопила її за руку.

— Тоді ходімо шукати. Попливемо хвилями Інтернету.

РОЗДІЛ 125

«Скільки часу лишилося?» — гукнув Джабба з подіуму.

Технарі, що сиділи в тильній частині кімнати, нічого не відповіли. Вони заклякли, прикипівши поглядами до візуальної репрезентації. Останній щит танув на очах і ставав небезпечно тоненьким.

А неподалік стояли Сюзанна та Соші, задумливо схилившись над результатами свого пошуку.

— «Нелегальні лабораторії»? — спитала Сюзанна. — Що це таке?

Соші стенула плечима.

— Ви хочете, щоб я їх повідкривала?

— Саме так, чорти б їх забрали, — підтвердила Сюзанна. — Шістсот сорок сім текстових посилань на уран, плутоній та атомні бомби. Схоже, це наш найкращий шанс.

Соші відкрила лінк. З’явилося попередження:

Інформація, яку містить цей файл, призначена суто для наукового використання. Кожен зловмисник, який спробує сконструювати той чи інший із нижчеописаних пристроїв, наражається на ризик радіаційного опромінення та/або самознищення в результаті вибуху.

— Самознищення в результаті вибуху? — спитала Соші. — Господи, який жах!

— Шукайте, — кинув Фонтейн їй через плече. — Подивимося, що ми маємо.

Соші заглибилася в документ і швидко проглянула рецепт: як здобути нітрат сечовини — вибухівки, вдесятеро потужнішої за динаміт. Та інформація була схожа на рецепт приготування ірисок.

— Нам потрібні уран та плутоній, — повторив Джабба. — Зосередьмося на них.

— Поверніться назад, — наказала Сюзанна. — Цей документ — надто великий. Знайдіть зміст.

Соші покрутила коліща мишки назад, аж поки знайшла, що треба.

І. Механізм атомної бомби

A) Висотомір

Б) Аеродинамічний детонатор

B) Детонуюча боєголовка

Г) Вибухові заряди

Д) Відбивач нейтронів

Е) Уран та плутоній

Є) Свинцевий екран

Ж) Запали

II. Ядерне розщеплення/ядерний синтез

А) Ядерне розщеплення (атомна бомба) і ядерний синтез (воднева бомба)

Б) U-235, U-238 та плутоній

III. Історія атомної зброї

А) Розробка (Мангетенський проект)

Б) Застосування

а) Хіросіма

б) Нагасакі

в) Побічні продукти атомного вибуху

г) Зони ураження

— Розділ другий! — скрикнула Сюзанна. Уран та плутоній! Уперед!

Усі чекали, поки Соші шукала потрібний розділ.

— Ось він, — сказала вона. — Зачекайте. — І швидко переглянула дані. — Тут багатенько інформації. Ціла таблиця. Як ми дізнаємося — яку розбіжність нам слід шукати? Одна витікає природнім способом, друга — антропогенна. Плутоній уперше відкрили...

— Число! Нам потрібне число! — нагадав Джабба.

Сюзанна знову перечитала послання Танкадо. «Основна різниця між елементами... розбіжність між... нам потрібне число...»

— Стривайте! — вигукнула вона. — Слово «різниця» має багато значень. Нам потрібне число — тому тут ідеться про математику. Це ще одна гра слів від Танкадо — різниця означає віднімання.

— Так! — погодився Бекер з екрана вгорі. — Можливо, ці елементи різняться кількістю протонів чи ще чогось? Якщо відняти...

— Він правильно міркує! — скрикнув Джабба, повертаючись до Соші. — У тій таблиці є які-небудь цифри? Кількість протонів, наприклад? Період напіврозпаду? Щоб ми могли здійснити віднімання.

— Три хвилини! — гукнув технар.

— А як щодо надкритичної маси? — припустила Соші. — Тут сказано, що надкритична маса складає для плутонію тридцять п’ять і дві десяті фунта.

— Так! — скрикнув Джабба. — Перевір уран! Яка надкритична маса урану?

Соші зазирнула в таблицю.

— Е-е-е... сто десять фунтів.

— Сто десять? — перепитав Джабба з надією в голосі. — Що матимемо, коли від 110 віднімемо 35,2?

— Сімдесят чотири і вісім десятих, — швидко відказала Сюзанна. — Але я не думаю, що...

— Геть із дороги, — скомандував Джабба, ідучи крізь натовп до клавіатури. — Оце й має бути код-убивця! Різниця між критичними масами цих двох елементів. Сімдесят чотири і вісім десятих!

— Стривайте, — кинула Сюзанна, заглядаючи Соші через плече. — Тут є багато іншого. Атомна вага, наприклад. Кількість нейтронів. Способи отримання. — Вона пробігла поглядом таблицю. — Уран розщепляється на барій та криптон, плутоній — на дещо інше. Уран має дев’яносто два протони та сто сорок шість нейтронів, тоді як...

— Нам потрібна найбільш очевидна розбіжність, — вклинилася Мідж. — Бо в підказці йдеться про головну різницю між цими елементами.

У розмову втрутився Девід.

— Узагалі-то, «prime» у даному випадку означає не «головний», а «простий». Бо маємо справу з числами.

Це слово влучило Сюзанні не в брову, а прямо в око.

— Не головний, а простий! — Вона крутнулася до Джабби. — Код-убивця — це просте число! Лишень подумайте! Таким чином усе стає на свої місця!

Джабба збагнув, що Сюзанна має рацію. Енсей Танкадо всю свою кар’єру збудував на простих числах. Прості числа були головними будівельними блоками всіх шифрувальних алгоритмів — унікальними величинами, що не мали інших дільників, окрім одиниці та самих себе. Прості числа добре годилися для написання кодів саме тому, що комп’ютери не могли їх вирахувати шляхом типового факторизування числового дерева.

Соші швидко втрутилася в розмову.

— Так! Чудова здогадка! Прості числа відіграють важливу роль у японській культурі! Наприклад, у поетичному жанрі хайку використовуються прості числа. Три рядки і складова структура «5-7-5». Прості числа — скрізь. Усі храми Кіото мають...

— Досить! — перервав її Джабба. — Навіть якщо код-убивця і просте число, то й що з того? Кількість варіантів — нескінченна!

Сюзанна зрозуміла, що Джабба має рацію. Бо числова лінія безконечна, і в ній завжди є просте число. Між нулем та мільйоном їх аж 7000. Усе залежить від того, наскільки великим кодом вирішив скористатися Танкадо. Чим більший цей код, тим важче його вгадати.

— Напевне, це буде щось гігантське, — простогнав Джабба. Яке б просте число не вибрав Танкадо, воно буде монструозним.

Ззаду кімнати почувся вигук.

— Двохвилинне попередження!

Джабба безпорадно поглянув на візуальну репрезентацію. Почала рушитися остання лінія оборони. Технарі заметушилися.

Внутрішній голос підказував Сюзанні, що вони близькі до знаходження потрібного числа.

— Ми це зробимо! — сказала вона, беручи ситуацію у свої руки. — Б’юся об заклад, що з усіх розбіжностей між ураном та плутонієм лише одну можна подати простим числом! Це наш остаточний ключ до розгадки. Число, яке ми шукаємо, — це просте число!

Джабба пробігся очима по таблиці «уран/плутоній», виведеній на екран, й у відчаї скинув угору руки.

— Та там сотні одиниць інформації! Ми ніяк не зможемо здійснити віднімання, а потім знайти серед здобутих чисел прості!

— Багато з цих одиниць — нечислові, — підбадьорила його Сюзанна. — І ми можемо ними знехтувати. Уран — природний елемент, плутоній — рукотворний. Для урану використовують артилерійські детонатори, а для плутонію — вибух, спрямований усередину. Ці дані — не цифрові, тому їх можна проігнорувати.

— Починайте, — наказав Фонтейн.

На ВР остання лінія оборони стала тонкою, як яєчна шкаралупа.

Джабба витер із лоба піт.

— Гаразд, хоча з цього навряд чи щось вийде. Починаємо віднімання. Сюзанно, беріть собі середину. Усі — поділіть між собою решту даних. Шукаємо різницю, подану простим числом.

Та за кілька секунд стало зрозуміло, що вони не встигнуть. Числа були велетенські, а в багатьох випадках одиниці виміру не збігалися.

— Це те саме, що віднімати яблука від апельсинів, чорт забирай, — резюмував Джабба. — Або гама-промені від електромагнітних імпульсів. Розщеплюваний матеріал проти нерозщеплюваного. То звичайне число, то процент — просто мішанина якась!

— Воно має там бути, — твердо наполягла Сюзанна. — Треба мислити. Є якась різниця між ураном та плутонієм, яку ми ще не помітили! Щось надзвичайно просте!

— Е-е-е-е, люди, тут таке... — невпевнено мовила Соші. Вона розгорнула друге вікно і проглядала решту документа з нелегальної лабораторії.

— Що там таке? — поцікавився Фонтейн. — Щось знайшли?

— Та так... — збентежено відповіла Соші. — Пам’ятаєте, я сказала вам, що на Нагасакі скинули плутонієву бомбу?

— Так, — відповіли всі присутні в унісон.

— Так от... — глибоко вдихнула Соші. — Здається, я помилилася.

Вона показала на екран свого комп’ютера. Усі скупчилися біля неї й прочитали таке:

...досить поширеною є хибна думка, що бомба, скинута на Нагасакі, була плутонієвою. Насправді втому вибуховому пристрої було використано уран, як і в бомбі, скинутій на Хіросіму.

— Але ж... — Сюзанна отетеріло розтулила рота. — Якщо обидва елементи були уранові, то як же ми знайдемо різницю?

— Можливо, Танкадо помилився, — припустив Фонтейн. — Може, він не знав, що бомби були однакові.

— Ні, — зітхнула Сюзанна. — Він був калікою саме через ці бомби. І тому, безсумнівно, знав геть усі факти напам’ять.

РОЗДІЛ 126

«Одна хвилина!»

Джабба поглянув на ВР. РЕМ-авторизація швидко руйнувалася. То була остання лінія оборони. А під дверима — цілий натовп зголоднілих, ласих до поживи хакерів.

— Зосередилися! — скомандував Фонтейн.

Соші активізувала браузер і прочитала вголос:

...У бомбі для Нагасакі використовувався не плутоній, а штучно вироблений, насичений нейтронами ізотоп урану — 238.

— От сука! — лайнувся Брінкергоф. — Отже, в обох бомбах використовувався уран. Обома елементами, відповідальними за Хіросіму та Нагасакі, був уран. Тож що — різниці не існує?!

— Нам хана, — простогнала Мідж.

— Стривайте, — втрутилася Сюзанна. — Ану прочитайте ще раз останню частину.

Соші повторила текст.

— ...штучно вироблений, насичений нейтронами ізотоп урану-238.

— 238? — скрикнула Сюзанна. — Хіба ж ми щойно не прочитали інформацію про те, що в бомбі для Хіросіми використовувався якийсь інший ізотоп урану?

Усі присутні спантеличено перезирнулися. Соші похапцем закрутила коліща — і знайшла шукане місце.

— Ось! Тут сказано, що в бомбі для Хіросіми використовувався інший ізотоп урану!

Мідж аж рота роззявила від захвату.

— Вони обидві з урану, але з різних видів урану!

— Обидві уранові? — Джабба втиснувся до них і втупився в термінал.

— Яблука до яблук! Прекрасно!

— У чому різниця між цими двома ізотопами? — настійливо поцікавився Фонтейн. — Це має бути щось принципове.

Соші проглянула документ.

— Зачекайте... зараз знайду...

«Сорок п’ять секунд!» — почувся вигук.

Сюзанна зиркнула на візуальну репрезентацію. Остання лінія оборони була ледь видимою.

— Ось воно! — скрикнула Соші.

— Читайте! — вигукнув Джабба, витираючи з лоба піт. — У чому різниця? Між цими двома ізотопами має бути якась різниця!

— Так! — підтвердила Соші, показуючи на монітор. — Ось погляньте!

І всі почали читати текст:

...в обох бомбах використовувалися дві різні вибухові речовини... з абсолютно ідентичними хімічними характеристиками. Ці два ізотопи неможливо роз'єднати шляхом простої хімічної екстракції. За винятком незначної різниці у вазі, вони є абсолютно ідентичними.

— Атомна вага! — збуджено вигукнув Джабба. — Он воно що! Єдина різниця між цими ізотопами — у їхній вазі! Ось де ключ! Дайте мені величини їхньої ваги! І ми віднімемо одну від другої!

— Зачекайте, — сказала Соші, крутячи коліща. — Зараз знайду... Ось! — І всі витріщилися на текст.

....різниця у вазі дуже незначна...

...розділяються методом газової дифузії...

...10,032498x10^134 в порівнянні з 19,39484x10^23. **

— Ось вони! — радісно верескнув Джабба. — Знайшли! Онде їхня вага!

«Тридцять секунд!»

— Починайте, — прошепотів Фонтейн. — Віднімайте. Мерщій.

Джабба поклав на долоню свій калькулятор і почав вводити цифри.

— А що це за зірочки? — спитала Сюзанна. — Там після цифр — зірочки!

Джабба проігнорував її, несамовито тицяючи кнопки калькулятора.

— Обережно! — застерегла його Соші. — Нам потрібна точна цифра.

— Зірочки, — повторила Сюзанна. — Тут є виноска.

Соші клацнула і змістилася в кінець параграфа.

Сюзанна прочитала позначену зірочкою виноску. І побіліла, як крейда.

— О Господи милосердний....

Джабба підняв голову від калькулятора.

— Що таке?

Усі нахилилися, подивилися — і безнадійно зітхнули. У малесенькій виносці йшлося:

** похибка — 12 %. Опубліковані цифри різняться залежно від лабораторії, де здійснювалися виміри.

РОЗДІЛ 127

Серед присутніх на подіумі запала якась шаноблива урочиста тиша. Наче вони спостерігали повне сонячне затемнення або виверження велетенського вулкана, незбагненну низку подій, над якою вони не мали ані найменшої влади. Здавалося, час уповільнився і поповз, наче равлик.

— Ми скоро втратимо його! — скрикнув технар. — Хакери! З усього світу!

На дальньому лівому екрані Девід та агенти Сміт і Коліандер безтямно витріщалися в камеру. На візуальній репрезентації захисний екран перетворився на тонесеньку стрічку. Її оточувала величезна чорна маса, сотні ліній, готових вторгнутися будь-якої миті. А праворуч на екрані був Танкадо. Уривчасті деформовані кадри останніх секунд його життя прокручувалися знову і знову, по замкненому колу. Вираз відчаю на його обличчі... розчепірені пальці... блиск персня на сонці...

Сюзанна дивилася цей відеокліп, який то втрачав різкість, то знову набував її. Вона невідривно дивилася на очі Танкадо — здавалося, вони повнилися жалем. «Він ніколи не хотів, щоб справа зайшла так далеко, — сказала вона собі. — Він хотів врятувати нас». Однак Танкадо знову і знову випростував пальці, тикаючи перстень людям під ніс. Він намагався говорити, але вже не міг. І лише наполегливо розчепірював пальці і тицяв ними вгору.

А в Севільї Бекер знову і знову прокручував подумки почуту інформацію. І бурмотів собі під ніс: «Що то були за ізотопи? Як вони їх назвали? U-238 та U...» Він важко зітхнув. Тепер це не мало значення. Адже він викладач мов, а не фізик.

— Зламувачі готуються авторизуватися!

— Господи Ісусе! — досадливо простогнав Джабба. — Та чим відрізняються ці два довбані ізотопи? Хто-небудь знає, чим вони відрізняються? — Ніхто йому не відповів. Повна кімната технарів — а всі стояли й безпорадно дивилися на візуальну репрезентацію. Джабба крутнувся до монітора — і здійняв догори руки. — І чому, коли треба, поруч немає фізика-ядерника, трясця його матері?!

Сюзанна витріщалася на уривчастий відеокліп на стінному екрані, усвідомлюючи, що це кінець. Знову і знову дивилася вона, як знову і знову помирав Енсей Танкадо. Він намагався щось сказати, та слова застрягали в нього в горлі, він виставляв свою калічну руку... намагаючись щось передати людям, що над ним схилилися. «Він намагався врятувати банк даних, — подумала Сюзанна. — Але ми вже ніколи не дізнаємося — як саме».

«Нападники біля воріт!»

Джабба витріщився на екран.

— Ну от, почалося! — По його обличчю котилися рясні краплини поту.

На центральному екрані зникло останнє тоненьке пасмо захисної лінії. Довкола осердя скупчилися лінії — щільною чорною масою. Мідж відвернулася, не в силах спостерігати. Фонтейн непорушно закляк, дивлячись поперед себе. А Брінкергоф мав такий вигляд, що ось-ось зомліє і впаде.

«Десять секунд!»

А Сюзанна не могла відвести погляд від відео, на якому помирав Танкадо. На його обличчі відбилися відчай та жаль. Знову і знову він піднімав свою руку з блискучим перснем, тикаючи людям в обличчя своїми спотвореними пальцями. «Він щось їм каже. Але ж що?»

На верхньому екрані було видно Девіда; він сидів, глибоко замислившись. «Різниця, різниця, — безперервно бурмотів він сам собі. — Різниця між U-238 та U-235. Це має бути щось дуже просте».

Технар почав зворотний відлік.

— П’ять! Чотири! Три!

Останнє слово опинилося в Іспанії менш ніж за десяту частину секунди. «Три... три...»

Девіду Бекеру здалося, що в нього знову поцілили шокером. Світ довкола нього вповільнився й зупинився. Три... три... три. 238 мінус 235! Різниця — 3! Неквапливо, як в уповільненому кіно, він простягнув руку до мікрофона.

А в цю саму мить Сюзанна знову придивилася до простягненої руки Танкадо. І раптом побачила не лише перстень... не лише шматок золота з гравіруванням... Вона побачила плоть і пальці. Три пальці. Справа була зовсім не в персні. Справа була в плоті, у пальцях. Танкадо нічого не казав, він їх показував! Він розкривав їм свою таємницю, свій код-убивцю, благав, щоб хтось зрозумів це... молячи Бога, щоб його секрет вчасно дістався до АНБ.

— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.

— Три! — заволав Бекер з Іспанії.

Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.

— Нам гаплик! — скрикнув технар.

ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.

«Скачується інформація!»

«Швидкісні підключення в усіх секторах!»

Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.

«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»

Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.

«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.

Джабба аж закляк на місці.

— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь час підказував їм відповідь.

— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!

На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.

— Невже все так просто?

— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!

В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.

І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:

Ввести пароль З?

— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!

Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.

Усі стояли, боячись поворухнутися.

Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.

Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.

«Скачується інформація!»

«Жодної зміни!»

Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.

— Дивіться, дивіться!

А на екрані з’явилося повідомлення.

Код-убивцю підтверджено

— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.

Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.

— Скачування інформації перерване! — заволав технар.

— Вторгнення перепинене!

На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.

— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!

Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.

У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.

— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?

— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.

Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.

— Девіде!

— Привіт, красуне! — усміхнувся він.

— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.

— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.

Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.

— Домовилися.

— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.

На екрані за Бекером з’явився Сміт.

— Слухаю, сер.

— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.

Сміт кивнув.

— Наш літак — у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?

Бекер усміхнувся.

— Давно. Аж учора.

РОЗДІЛ 128

Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.

— Девіде? — простогнала вона.

Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки в шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.

«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги... а її нижня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.

А чи й справді Девід приїхав? їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка шампанського, дві склянки... і записка.

Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:

Люба Сюзанно,

Я тебе кохаю,

Без воску, Девід.

Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску...» Цей код їй іще належало розшифрувати.

Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.

— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.

— Без воску, — усміхнувся Девід.

Вона міцно його поцілувала.

— А тепер скажи мені, що це означає.

— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.

Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.

— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.

Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.

Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.

— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш я ненавиджу коди, які не можу розгадати.

Та Девід мовчав.

— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.

— Так я тобі й повірив!

Сюзанна гепнула його подушкою.

— Нумо швидко розповідай!

Та Девід знав, що він ніколи про це не розповість. Бо таємниця, що крилася у «воску», була надто сентиментальною. Вона була древнього походження. У добу Відродження іспанські скульптори, які припускалися помилок при оброблянні коштовного мармуру, часто заліплювали свої огріхи речовиною, що називалася cera — тобто воск. Статуя без огріхів, яка не потребувала «ліпки», високо цінувалася як скульптура «sin cera», тобто, «скульптура без воску». Згодом ця фраза стала означати дещо чесне, щире чи правдиве. Англійське слово «sincere» пішло від іспанського sin cera — «без воску». Таємничий код Девіда насправді не був великим секретом: він просто підписував свої листи словом «щиро». Чомусь йому здавалося, що Сюзанна, дізнавшись правду, буде розчарована.

— Тобі приємно буде почути, — сказав Девід, намагаючись змінити тему розмови, — що коли я летів додому, то зателефонував президенту університету.

Сюзанна з надією поглянула на нього.

— Скажи, що ти відмовився від посади завкафедри.

Девід кивнув.

— Із наступного семестру я повертаюся до аудиторії.

Сюзанна полегшено зітхнула:

— Туди, де твоє справжнє місце.

Девід ніжно всміхнувся.

— Так, мабуть, Іспанія нагадала мені, що в житті найважливіше.

— Знову розбиватимеш серця наївних першокурсниць? — спитала Сюзанна, цьомкнувши Девіда в шию. — Що ж, принаймні матимеш час допомогти мені з редагуванням мого рукопису.

— Твого рукопису?

— Так. Я вирішила опублікувати його.

— Опублікувати? — перепитав Девід із сумнівом. — Опублікувати що?

— Декотрі з моїх ідей стосовно протоколів перемінних фільтрів та квадратичної остачі.

Девід удавано простогнав.

— Це буде бестселер — однозначно!

Сюзанна розсміялася.

— Ось побачиш!

Він понишпорив рукою в кишені свого халата й витягнув звідти якийсь маленький предмет.

— Заплющ очі. Я дещо для тебе маю.

Сюзанна заплющила очі.

— Хочеш, здогадаюся? Вульгарний золотий перстень, геть увесь вкритий латинськими прислів’ями?

— Ні, — хихикнув Девід. — Я змусив Фонтейна відіслати той перстень на батьківщину Танкадо. — Він узяв Сюзанну за руку і щось надів на її палець.

— От брехун! — розсміялася Сюзанна, розплющуючи очі. — Я так і знала...

Вона замовкла на півслові.

Перстень на її пальці був зовсім не перснем Танкадо. То була платинова обручка з великим діамантом.

Сюзанна аж охнула від несподіванки.

Девід зазирнув їй у вічі.

— Заміж за мене підеш?

У Сюзанни перехопило дух. Вона поглянула спочатку на нього, а потім — на перстень. У її очах з’явилися сльози.

— О Девіде... не знаю, що й сказати.

— Тоді скажи «так».

Сюзанна відвернулася. Вона мовчала.

Девід чекав.

— Сюзанно Флетчер, я вас кохаю. Виходьте за мене заміж.

Сюзанна підвела голову. Її очі повнилися слізьми.

— Вибач, Девіде... — прошепотіла вона. — Я... я не можу...

Чоловік ошелешено дивився на неї, намагаючись уловити в очах Сюзанни грайливий відблиск. Та не побачив.

— С-Сюзанно... — спитав він, затинаючись. — Я... Я не розумію.

— Я не можу вийти за тебе заміж, — повторила Сюзанна. — Не можу. — Вона відвернулася. Її плечі затремтіли, і вона затулила обличчя руками.

Девід був приголомшений.

— Але ж, Сюзанно... Я думав, що... — Він узяв її за плечі й повернув до себе. І все зрозумів. Сюзанна Флетчер не плакала. Її трусило від істеричного сміху.

— Я не вийду за тебе заміж! — скрикнула вона, сміючись, і накинулася на Девіда з подушкою. — Не вийду, доки не поясниш мені, що таке «без воску»! Інакше я просто здурію!

ЕПІЛОГ

Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; і тепер Токуген Нуматака збагнув, що це правда. Стоячи над труною на митниці Осаки, він відчув щем, якого раніше ніколи не знав. Релігія його батьківщини навчала про цикли в навколишньому світі, про взаємопов’язаність життя, але Нуматака ніколи не мав часу для релігії.

Митники передали йому конверт із документами на всиновлення та свідоцтвом про народження.

— Ви — єдиний із живих родичів цього хлопця, — сказали вони. — Нам непросто було вас знайти.

Пам’ять Нуматаки занурилася на тридцять два роки в минуле, повернувшись у ту дощову ніч, до тієї шпитальної палати, де він покинув свою дитину-каліку та дружину при смерті. Він зробив це в ім’я менбоку — честі, від якої лишилася слабка примара.

До паперів додавався золотий перстень із вигравіруваними словами, яких Нуматака не зрозумів. Та йому було байдуже, бо слова для нього не мали значення. Він покинув свого єдиного сина. А тепер доля жорстоко возз’єднала їх...

сл.1

ББК 84.7СПО

Б87

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Переклад з англійської:

«Digital Fortress» by Dan Brown,

published by Thomas Dunne Books,

an imprint of St. Martins Press, New York, USA, 1998

Перекладач Володимир Горбатько

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

© Dan Brown, 1998

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2011

ISBN 978-966-14-1037-3 (укр.)

ISBN 978-0-312-26312-6 (англ.)

сл.2

Літературно-художнє видання

БРАУН Ден

Цифрова фортеця

Головний редактор С.С.Скляр

Відповідальний за випуск К.В.Шаповалова

Редактор С.С.Скляр

Художній редактор Т.М.Коровіна

Технічний редактор А.Г.Верьовкін

Коректор О.О.Старова

Підписано до друку 16.12.2010. Формат 84x108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Міпіоп». Ум. друк. арк. 21,84.

Наклад 10000 пр. Зам. № 0-1301.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61140, Харків-140, просп.Гагаріна, 20а

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61012, м. Харків, вул.Енгельса, 11

Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р.

-book.com

сл.3

Видавництво Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

ГУРТОВИЙ ПРОДАЖ КНИГ ВИДАВНИЦТВА

ХАРКІВ

ДП з іноземними інвестиціями

«Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"»

61140, м.Харків-140, просп.Гагаріна, 20-А

тел/факс +38 (057) 703-44-57

e-mail: trade@bookclub.ua

, -best.info

ЛЬВІВ

TOB «Книжкові джерела»

79035, м.Львів, вул.Бузкова, 2

тел. +38 (032) 245-00-25

e-mail: Knigi@lviv.farlep.net

КИЇВ

ПП «Букс Медіа Тойс»

04073, м.Київ, пр.Московський, 10Б, оф.33

тел.+38 (044) 351-14-39,

+38(067)572-63-34,

+38(067)572-63-35

e-mail: booksmt@rambler.ru

ДОНЕЦЬК

TOB «ІКЦ "Кредо"»

83096, м.Донецьк, вул.Куйбишева, 131

тел. +38 (062) 345-63-08,

+38 (062) 348-37-92,

+38 (062) 348-37-86

e-mail: fenix@kredo.net.ua

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

служба роботи з клієнтами:

тел. +38 (057) 783-88-88

e-mail: support@bookclub.ua

Інтернет-магазин:

«Книжковий клуб», а/с 84, Харків, 61001

Браун Д.

Б87 Цифрова фортеця [Текст]: пер. з англ. В.Горбатька. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. — 416 с.

ISBN 978-966-14-1037-3 (укр.).

ISBN 978-0-312-26312-6 (англ.).

ББК 84.7СПО

Оглавление

ПРОЛОГ

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

РОЗДІЛ 18

РОЗДІЛ 19

РОЗДІЛ 20

РОЗДІЛ 21

РОЗДІЛ 22

РОЗДІЛ 23

РОЗДІЛ 24

РОЗДІЛ 25

РОЗДІЛ 26

РОЗДІЛ 27

РОЗДІЛ 28

РОЗДІЛ 29

РОЗДІЛ 30

РОЗДІЛ 31

РОЗДІЛ 32

РОЗДІЛ 33

РОЗДІЛ 34

РОЗДІЛ 35

РОЗДІЛ 36

РОЗДІЛ 37

РОЗДІЛ 38

РОЗДІЛ 39

РОЗДІЛ 40

РОЗДІЛ 41

РОЗДІЛ 42

РОЗДІЛ 43

РОЗДІЛ 44

РОЗДІЛ 45

РОЗДІЛ 46

РОЗДІЛ 47

РОЗДІЛ 48

РОЗДІЛ 49

РОЗДІЛ 50

РОЗДІЛ 51

РОЗДІЛ 52

РОЗДІЛ 53

РОЗДІЛ 54

РОЗДІЛ 55

РОЗДІЛ 56

РОЗДІЛ 57

РОЗДІЛ 58

РОЗДІЛ 59

РОЗДІЛ 60

РОЗДІЛ 61

РОЗДІЛ 62

РОЗДІЛ 63

РОЗДІЛ 64

РОЗДІЛ 65

РОЗДІЛ 66

РОЗДІЛ 67

РОЗДІЛ 68

РОЗДІЛ 69

РОЗДІЛ 70

РОЗДІЛ 71

РОЗДІЛ 72

РОЗДІЛ 73

РОЗДІЛ 74

РОЗДІЛ 75

РОЗДІЛ 76

РОЗДІЛ 77

РОЗДІЛ 78

РОЗДІЛ 79

РОЗДІЛ 80

РОЗДІЛ 81

РОЗДІЛ 82

РОЗДІЛ 83

РОЗДІЛ 84

РОЗДІЛ 85

РОЗДІЛ 86

РОЗДІЛ 87

РОЗДІЛ 88

РОЗДІЛ 89

РОЗДІЛ 90

РОЗДІЛ 91

РОЗДІЛ 92

РОЗДІЛ 93

РОЗДІЛ 94

РОЗДІЛ 95

РОЗДІЛ 96

РОЗДІЛ 97

РОЗДІЛ 98

РОЗДІЛ 99

РОЗДІЛ 100

РОЗДІЛ 101

РОЗДІЛ 102

РОЗДІЛ 103

РОЗДІЛ 104

РОЗДІЛ 105

РОЗДІЛ 106

РОЗДІЛ 107

РОЗДІЛ 108

РОЗДІЛ 109

РОЗДІЛ 110

РОЗДІЛ 111

РОЗДІЛ 112

РОЗДІЛ 113

РОЗДІЛ 114

РОЗДІЛ 115

РОЗДІЛ 116

РОЗДІЛ 117

РОЗДІЛ 118

РОЗДІЛ 119

РОЗДІЛ 120

РОЗДІЛ 121

РОЗДІЛ 122

РОЗДІЛ 123

РОЗДІЛ 124

РОЗДІЛ 125

РОЗДІЛ 126

РОЗДІЛ 127

РОЗДІЛ 128

ЕПІЛОГ

сл.1

сл.2

сл.3 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg