«Роман шукає»

©  україномовна пригодницька література

Рецензент Р.Ф.Самбук

ереді мною фотографія людини, яку вбили 31 грудня 1945 року.

З фотографії на мене дивиться молоде, гарне, немов намальоване, обличчя, і я не знаю, чи було воно таким насправді, чи це так старанно прикрасив його ретушер. Куточки вуст злегка вигнула донизу зухвала посмішка, яка ніби промовляє: «Гай-гай, добродію інспекторе… Не встромляй до цієї справи свого носа. Однаково нічого ти не дізнаєшся». Якщо говорити одверто, то я цілком поділяю погляд людини з фотографії на цю справу. То, власне, не її погляд, а мій.

Сталося все це так. Полковник Іванов, начальник управління карного розшуку, зумів добре приховати свою радість і захоплення від того, що мене, лейтенанта Пуза, призначено під його владну руку на посаду інспектора. В усякім разі, його кругле, як повний місяць, обличчя з близько посадженими колючими очима, привчене під час допиту злочинців приховувати справжні почуття, і зараз залишалось незворушним.

На зріст полковник Іванов був десь під сто дев’яносто, статуру мав як у людей, що в молодості грали у волейбол, а може й у баскетбол, вже й до першого розряду дотягли чи навіть до майстра, та за браком часу кинули спорт, навіть зарядку роблять лише під час відпустки, на курорті, хоч апетит зберегли колишній, баскетбольний.

Полковник довго говорив про те, що роботи у відділі багато, а людей мало, що тієї романтики, якої так прагнуть лейтенанти, тут не буде зовсім, а канцелярської роботи, навпаки, достобіса, і її треба виконувати день у день, година в годину, навіть хвилина в хвилину, саме в той строк, який на неї відпущено, а крім того, кожен працівник слідчого відділу у них на добровільних засадах веде якусь давню справу, досліджує нерозкритий злочин.