«Полуничний сезон»

©  україномовна пригодницька література

Інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Турчин закінчив обстежувати останню полицю, на якій трохи менше, ніж на інших, злочинці перетрусили товарів, і подивився на начальника райвідділу Кіндратенка. Схилившись над прилавком, підполковник читав якісь папірці, його ліва рука підпирала велику сиву голову, а пальці правої вибивали на дошках ледь чутний дріб. Враз рука його завмерла, стислася в кулак.

Тепер Турчин побачив на його обличчі сліди внутрішнього неспокою, а може, й невдоволення. Чого б то? Хто-хто, а начальник знає, що злочин відразу не розкривається, сліди його не лежать на поверхні, їх треба шукати, інколи довго. І тут, з усього видно, доведеться поморочитися.

Сільмаг обікрали не новачки: щоб сигналізація не спрацювала, обірвали електродроти, замки не поскручували, а повідмикали й кудись закинули, голими руками ні до чого не доторкалися (виявлені відбитки пальців на прилавку, на деяких товарах, певно, належать продавщицям); допоміжне приміщення, торговельний зал, землю довкіл магазину, алею до дороги і стежку, що через старий сад вибігає на сусідню вулицю, потрусили махоркою — здогадайся, кудою вони йшли: стежкою чи алеєю. Обидві продавщиці твердили: товарів украдено багато, на плечах їх за один раз не винести й кільком чоловікам, а люди, котрі живуть поблизу, свідчать, ніби біля сільмагу вночі машина не зупинялася. Треба буде розпитати: може, хтось кудись ішов тоді, як усі спали. Вже відомо, що одна жінка й два хлопці першим автобусом поїхали в райцентр на роботу.

Крадіжку виявила молодша продавщиця Світлана Пасторська. Прийшла вранці першою на роботу (ночувала у старшої продавщиці Поліни Богданович) і сторопіла: замків немає, двері ледь прихилені. А ключі? Ключі в кишені. Навіть лапнула їх, аби переконатися, що вони там.

— Як одійшло, — хвилюючись, розказувала дівчина, — побігла до Поліни.

— Чому не в сільраду?

— Не знаю…

Підполковник уважно стежив за виразом її обличчя. Воно у Світлани було трохи наївне і трохи перелякане, проте вона говорила неквапливо, зрідка поглядаючи на Богданович. Ця теж почувалася не зовсім спокійно, хоч того намагалася не показувати — усміхалася, а влучивши момент, підфарбувала губи.