«Світло чорної свічки»

Світло чорної свічки (fb2) - Світло чорної свічки (пер. Владимир Василюк) 844K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вольфганг Гельд

Гельд Вольфганг Світло чорної свічки

Розділ І

Стакатто різких свистячих звуків раптово врізалося в чергову єлейну промову монсеньйора П'ядоси. Свої наставницькі проповіді він щотижня посилав у ефір по мадридському радіо. Понад дві тисячі кілометрів розділяло П'ядосу і Менуду, одного із найревніших слухачів тих передач. Менуда роздратовано засопів, перевернувся на бік, нервово заклацав ручками короткохвильового приймача. По хвилі далекий проповідник знову заговорив розбірливо й вагомо.

Хуан Менуда, як і до цього, зручно простягся на канапі. Почухав волохаті груди й побожно прислухався. Монсеньйор П'ядоса говорив про християнське добродіяння, про всепрощаючу любов до ближнього. Усе це він називав ключами від раю. І хоч Менуда змалку звик глибоко шанувати людей духовного сану, але при цих словах монсеньйора він скептично всміхнувся усім своїм засмаглим обличчям: благочестива людина з Мадріда висловлювалася, їй-богу, не так, якщо вже говорити про рай.

Ель Параїсо (Рай) — так звався позначений далеко не на всіх картах світу оазис в іспанській колонії Ріо-де-Оро, що на західному узбережжі Африки, між двадцятим і тридцятим градусами північної широти. На перший погляд, назва цього маленького зеленого острівця в гарячому піщаному морі, оточеного в радіусі до п'ятиста кілометрів пустелею і саваною, аж ніяк не здавалася перебільшенням. Чого тут тільки не було! І вдосталь джерельної води, і тінисті фінікові пальми, і кілька сніжно-білих будинків, сади, різнобарвні квіти, кущі і навіть дизельна електростанція. Такою розкішшю Ель Параїсо, власне, мусив би притягувати, як магніт, усі каравани й бедуїнські племена, що кочують між фортом Гуро на півдні і Тіндуфом на півночі.

Але не так воно було.

Ні спрага, ні спека не могли змусити шейха чи ватажка каравану повернути верблюдів до цього оазису. Зрідка який мусульманин вимовляв уголос назву цієї місцини. Якщо й доводилось, то прикриваючи рота долонею. Щоразу, коли під палючим сонцем Північної Сахари хтось почує про Ель Параїсо, то тільки як про пекло, де владарює Хуан Менуда.

Час передачі монсеньйора збігав. Свою проповідь кардинал, як завжди, закінчив закликом до спільної молитви. Хуан Менуда слухняно склав руки на животі й забурмотів «Отче наш». Та коли він вимовляв третє з сімох прохань євангеліста Матфея, його перебили. Крізь бісерну штору до кімнати ввійшов худорлявий чоловік у формі капрала. Виструнчившись, він хрипко сказав:

— Вибачте, коменданте, але номер шістсот другий...

— Мовчати! — визвірився на нього Менуда.— Молись!

Капрал вирячив очі. Хотів заперечити, але під гнівним поглядом Менуди швидко оговтався і мимоволі схрестив пальці на грудях. Нерухомо, тамуючи обурення, стояв він і чекав, коли монсеньйор скаже «амінь».

— Ти мені ще подякуєш, що я дбаю про спасіння твоєї душі,— іронічно сказав комендант і вимкнув радіо. Він добре знав, чому його підлеглий так кисло скривився. Капрал, один з небагатьох рифів[1], які визнавали іспанську владу, був єдиним магометанином серед підлеглих Менуди.

— То що з номером шістсот другим? Напевно, мої пестуни його укоськали?

— Ні!

Капрал повів очима за комендантом. Той підійшов до умивальника, взяв глечик і вилив воду на голову. Пирхаючи, намацав рушник.

— А що ж? — Менуда старанно розтирав лице, потилицю. З картини на нього дивився намальований мало не в натуральний зріст каудильйо Франко.

— Лікар сказав, що він помре. Тому й послав мене до вас.

Менуда акуратно викладав перед дзеркалом проділ.

— Лікар був у клітці? О цій порі він буває ще не зовсім п'яний.

— Йому не треба було заходити до звірів. Номер шістсот другий ткнувся мордою в пісок. Можна забрати захисну сітку?

— Ходімо!

Комендант застебнув сорочку кольору хакі, поправив пояс, насунув тропічну каску на чорну, аж лискучу, мов лаком покриту, чуприну. Ще раз глянув на себе в дзеркало, задоволено кивнув головою і махнув капралові, щоб ішов за ним.

Вони залишили білий, схожий на коробку, будинок коменданта, перетяли тінистий сад, де навіть дзюркотів фонтанчик, і звернули до похмурої споруди, що, очевидно, не одне століття служила фортецею. В пологих кам'яних стінах замість вікон зяяли схожі на бійниці загратовані щілини.

Помережана слідами автомашин піщана дорога вела до широкого входу-тунелю. Залізні ворота були розчинені навстіж. Вартовий віддав честь комендантові і капралові.

На просторому квадратному подвір'ї фортеці — жодного дерева чи кущика, жодного захисту від палючого сонця. Аж в очах ряботить від розпеченого повітря, що мерехтить над жовтим утоптаним піском. Лиш попід галереєю пролягла смужка тіні. З подвір'я будівля мала справжні вікна, але й вони всі були загратовані залізними прутами завтовшки в палець. Кілька пересувних прожекторів, що стояли на плескатому даху, могли вночі освітити кожен метр двору. Усе це, без сумніву, свідчило про призначення цієї споруди: Ель Параїсо — в'язниця.

— Гей, коменданте! Ви вчасно нагодилися.

З-за колони назустріч їм вийшов чоловік у білому костюмі — лікар. Теж у тропічній касці. Він кивнув у куток двору, де стояла дротяна клітка, і мовив:

— З вас п'ять пляшок червоного. Протягом двадцяти чотирьох годин він ані разу не попросив, щоб змилувалися. Навіть не вилаявся.

— Молодець! — Комендант підійшов до клітки, за ним лікар і капрал. Вхопившись пальцями за дротяну клітку, Менуда з дитячим захопленням розглядав людину, засипану до підборіддя піском.

— Мов чистокровний гідальго. Правда ж, лікарю?. Та він ще живий. Гляньте, прошу, на тварин. Мої пестунчики не помилилися в діагнозі.

Чотири великі смугасті гієни чатували біля своєї жертви. Витягнувши морди, скрадались вони до людини під дротяним ковпаком, тоді враз сполохано відскакували, виючи. Отак протягом ночі, жадібно скиглячи, кружляли звірі довкола закопаного чоловіка, дихали йому в обличчя гарячим смородом і скавчали, коли він відганяв їх різким рухом голови або злісним сичанням. Спочатку це було для них просто грою, та вже настав день, людина дедалі більше знесилювалася, а їхня пожадливість розпалювалась, тим паче, що їх цього ранку не нагодували. Їх іще стримували природжена полохливість і обережність, але вони вже почали відчувати, що жертва безпорадна.

Троє чоловіків біля клітки бачили, як найбільша гієна настовбурчила великі вуха і, витягнувши смугасту шию, завила. Тоді гострими пазурами почала нетерпляче розгрібати пісок.

Лікар скосив очі на вдоволене обличчя коменданта. Потім зморщив носа й гидливо мовив:

— Вас, може, тішитиме, коли ці звірюки вириватимуть у нього нутрощі, але мене, вибачте...

І відвернувся, щоб піти геть.

— Залишайтесь тут! — наказав Менуда.— Ви одержите своїх п'ять пляшок, але я не вірю, щоб він зараз знехтував останнім шансом. Хто тоне, той за соломинку вхопиться, якщо її подати в останню мить.

Комендант звелів відкопати шістсот другого і негайно принести їжу для гієн. Капрал з острахом глянув на клітку й квапливо відійшов. Невдовзі він повернувся з трьома солдатами, що тягли оббілованого барана; червоне, вже смердюче м'ясо обсідав рій зелених мух. Зачувши поживу» гієни забули про непритомну людину й з хрипким гарчанням заметались у клітці. Врешті вони накинулись на м'ясо.

Усередину крізь вузьку хвіртку першим увійшов Менуда. Звірі полохливо принишкли, вп'ялися очима в свого хазяїна. Він лагідно заговорив до них, відвертаючи їхню увагу від солдатів, які вже заходилися відкопувати в'язня.

Майже два роки дресирував комендант чотирьох гієн, і звірі з півслова корились йому. Він пестив їх, мов дітей. Солдати часто глузували, що комендант щодня молиться за звірів і тільки тому досі не одружився, що не знайшов жінки із плямистою шкірою.

— Готово, пане коменданте! — відрапортував здаля капрал. Сам він не наважився зайти у клітку.

Солдати, потерпаючи більше за своє життя, ніж за в'язневе, спритно відкопали непритомного і виволокли його назовні. Над ним схилився лікар, намацуючи пульс.

— Неймовірно! — Він наказав віднести людину в лазарет. І, повернувшись до Менуди, що виходив од своїх улюбленців, мовив: — Коли б ви мене запитали, чи варто ще ставити цього хлопчину на ноги, я б відповів: «Марна річ. Він з тієї породи дурнів, об яку ламали зуби наші інквізитори ще в середні віки».

Менуда поблажливо всміхнувся. Він переконався, що спроба з гієнами куди ефективніша, ніж затискання пальців у лещата або «іспанські чоботи». Анітрохи не сумнівався в тому, що перед гієнами зламається вперта гордість шістсот другого. За останні шість місяців усі чотириста одинадцять арештантів не завдали йому стільки клопоту, скільки цей білошкірий європеєць.

Сказати, що шістсот другий був норовистий або впертий,— ні. На роботі він виконував усе, що від нього вимагалося. Проте кожен наглядач потай радів, коли цього в'язня переводили з його робочої команди в іншу. Він був для них міною сповільненої дії, яка колись неодмінно вибухне, але коли, цього ніхто не знав. Таким він здавався і багатьом в'язням. І не тільки тому, що недосконало говорив по-іспанському, був неговіркий, відлюдкуватий, ніколи не хвалився, за що його довічно запакували в Ель Параїсо. Подеколи вони потай захоплювалися його мужністю і силою волі, яких самому комендантові не вдалося зламати, і все-таки ця людина здавалася їм зловісною. Це відчуття посилилось, коли шістсот другий через два місяці після прибуття спробував утекти.

Відколи Ель Параїсо став тюрмою для довічно ув'язнених, лише один відчайдух наважився на втечу з цього пекла. Погоня не натрапила на його слід, але третього дня втікач повернувся сам, знесилений, напівбожевільний від спраги. Доля змилостивилась над ним,— він знайшов оазис, уникнувши неминучої смерті в піщаному морі Сахари.

Номер шістсот другий краще підготувався до згубного шляху через пустелю. Однієї ночі він витягнув з віконного прорізу грати, які поступово розхитував протягом багатьох днів, і спустився на мотузці, сплетеній ним із подертих на смужки рисових мішків. Мав при собі саморобний компас, повний бурдюк води і тижневий запас харчів. Тільки п'ятого дня вершники на верблюдах спіймали втікача. По десять канчуків за кожен день отримав він за наказом Менуди. Та марно сподівався комендант почути від в'язня стогін. Шістсот другий ні пари з вуст, хоч кров юшила з понівеченої спини. Під час другої втечі його спіймав патруль. Цього разу комендант вигадав катування гієнами. В успіху цього задуму він не сумнівався і тепер, коли вслід за лікарем йшов до лазарету.

Чоловік, який у тюремній книзі значився під номером 602 як Гуннар Йоренсен, лежав на голих нарах горілиць, нерухомо, наче мертвий. Він бачив високо-високо над собою зелене скляне склепіння, з якого, мов очі, вп'ялися в нього дві яскраво-червоні цяточки. Вони переслідували Йоренсена. Як тільки міг, він силкувався одірватися од них. Нарешті спробував звикнутись з видінням — цяточки враз набрали іншої форми. Їх неначе надрізали невидимими ножами, і вони двома парами насмішкуватих губ одночасно заговорили різними голосами:

— Гуннар Йоренсен, ти винен у вбивстві шести солдатів регулярної армії нашої країни,— сичали вони,— винен в організації бунту, винен у оскверненні церкви... винен у саботажі... винен у грабунках... винен... винен... винен!

Видіння наближалося. Ось він бачить, як виблискують гострі зуби, як тіпаються чорні морди, як капає слина із пащ гієн...

Звівся в нестямі, але хтось сильний вхопив його за плечі й поклав. Скляне зелене небо впало на нього. Видіння зникло. Обличчя, шию, груди обдало освіжаючою прохолодою. М'язи розслабились. Дихання стало глибшим і рівномірним.

— Очунює! — виразно почулося поруч.

Він поволі розплющив очі і втупився в білу стелю. По хвилі зринула свідома думка: «І цього разу виборсався. На тому світі білих стель немає».

— Ну, шістсот другий! Ти й досі занадто гордий, щоб до кінця скоритись мені? — спитав Менуда і всміхнувся.— Може, тобі так сподобалися мої смугасті друзі, що ти захотів потрапити до їхнього раціону? До жилавого м'яса вони дуже ласі.

Чоловік на нарах мовчав, але не від покори. Язик — мов сухий лист. У зашерхлому горлі різало. Погляд його блукав по незатишно обладнанім лазареті: голі білі стіни, двоє загратованих вікон. У кутку — дерев'яне розп'яття. Ще двоє нар стояли порожні. В Ель Параїсо рідко кого лікували. Хворі вмирали в камерах. Погляд в'язня зупинився на бідончику, з якого лікар дав йому щось випити, повертаючи до притомності. Коли ковтав, у горлі пекло вогнем.

— Води!

Лікар поглянув на коменданта. Той на знак згоди опустив повіки й так застиг, а коли лікар з бідончиком у руці вийшов, підступив до нар.

— Слухай уважно,— стишено мовив.— Тобі пощастило... У святому письмі сказано: треба чинити добро. Тебе не будуть бити, не кинуть на розтерзання гієнам, хоч для них це була б велика радість, не залишать тебе з бурдюком солоної води в піщаних дюнах — і все це доти, доки я бачитиму тебе на колінах. Зрозумів? На колінах. Під час переклички, на роботі, у твоїй норі. Тільки-но я з'явлюся, ти падаєш на коліна. Ясно? А як тобі остобісіє таке плазуче життя, тоді можеш устати переді мною. Обіцяю, що тоді до вічності тобі лишиться всього два кроки. Трохи неприємно, можливо, зате відразу. Ну, спробуй. На коліна!

Їхні погляди зустрілися так, ніби силою помірялися. В очах в'язня блимнув страх. Він добре зрозумів погляд Менуди. На шістсот другого дивилася смерть.

Невільник уже досить добре знав коменданта й усвідомлював, що іншого виходу йому нема. Залишалось одне — плазувати, якщо хочеш дожити до завтра. «Але ж ти не зможеш жити, як собака,— волало його сумління.— А кому буде користь із твоєї смерті,— відповідав розум.— І що ж би тоді сталося з людством, якби кожен принижений отак розлучався з життям, як із порваною сорочкою?»

Шістсот другий звівся і став на коліна. Мов по цвяху хто забив у кожен його м'яз, суглоб. Але не тільки від цього стиснулося його горло.

Прийшов з повним бідончиком лікар. Спантеличено зупинився у дверях і втупився у в'язня, який стояв на колінах перед Менудою.

— Налийте повну миску,— наказав комендант, невміло приховуючи перед лікарем свою радість.— Ну, хлепчи, скільки влізе, датчанине! — вів далі майже ласкаво комендант, коли лікар підсунув в'язневі миску.

Спершись обома руками на її краї, в'язень нахилився над водою. Перші п'ять-шість ковтків він зробив похапцем. Ніби заворожений чистою водою, на мить спинився, глипнув на обох і знов рішуче підніс до губів миску. Його руки тремтіли.

Лікар стежив за кожним рухом, за кожною зміною на обличчі в'язня. «Він не зломлений,— подумав.— Це ще гірша штучка, ніж наш сеньйор комендант. Такий якщо й дасть утоптати себе в багно, то згодом викине ще відчайдушнішого коника. На твоєму місці, райський каудильйо, я остерігався б його».

Роздуми лікаря перервав Менуда:

— Ну, що ж, приходьте за своїми п'ятьма пляшками, як домовлено.

Лікар кивнув головою. Він не поділився своїми думками з комендантом. В Ель Параїсо небагато розваг, і його тішила роль нейтрального спостерігача. Звідки він міг знати, що Хуану Менуді лишилося жити ще якихось сорок вісім годин.

Розділ II

Йозеф Кракмеєр належав до тих зовні непримітних людей, котрі могли б спокійнісінько вийти на вулицю в капцях: перехожі однаково не звернули б на це ніякої уваги. Безбарвне, буденне обличчя, похмурі блідо-голубі очі, великуватий костюм з магазину, несміливість у кожному русі — усе це робило його непомітною краплинкою в людському морі Берліна. Сусіди в Штегліці вважали Кракмеєра нудною, як бухгалтер, людиною, підтоптаним старим парубком, з яким і розмовляти годі, хіба що — «Доброго дня!», «Бувайте здорові!» — і край.

Щоранку рівно о сьомій годині десять хвилин Кракмеєр виходив з під'їзду, поглядав на небо і зі звичною кислою міною сприймав сонячну блакить чи важку хмарну пелену. О сьомій годині чотирнадцять хвилин у кіоску на розі він купував «Моргенпост» і раз на тиждень «Корал». О сьомій годині двадцять три хвилини займав своє улюблене місце в передостанньому вагоні електрички, що курсувала до Ангалтського вокзалу. До Темпельгофської набережної він читав собі газету, потім з педантичною акуратністю складав її, ховав і підводився, бо поїзд саме прибував на станцію Асканія-плац. Виходив і, крокуючи далі по Саардандштрассе, все ще залишався непомітним безіменним коліщатком механізму якої-небудь контори.

Але ось Кракмеєр заходив до будинку, де мав свій письмовий стіл, та ба — навіть власний кабінет. Про щось таке ні сусіди, ні кіоскер і подумати не могли, а коли б дізналися, то істотно змінили б своє ставлення до нього. Після цього ніколи не довелося б Кракмеєру на сходах при зустрічі першим знімати капелюха. Домовласник уже не зневажав би його, а настирливо набивався б у друзі. Продавця газет од страху не раз кинуло б у холодний піт — адже він частенько переповідав Кракмеєру анекдоти про Герінга. Будинок, у якому ця непримітна на перший погляд людина мала свій кабінет, стояв на Принц-Альбрехтштрассе. Сюди раніше часто приходили студенти-мистецтвознавці послухати лекції відомих професорів, подискутувати в коридорах з питань естетики. Нині ж цей будинок мав інше призначення. Страхітливий череп зайняв місце Аполлона. Біля розкішного порталу висіла незграбна металічна дошка, що здавалася чужою на тлі тесаних кам'яних плит. На дошці був напис: «Гестапо. Головне управління».

Цей травневий ранок для кримінального радника Кракмеєра розпочався звично. Повісивши пальто, він якусь мить поправляв перед дзеркалом сіру краватку, потім зняв із клітки, що стояла на підвіконні, чохла, підсипав зерна своєму папузі Вальдемару і долив води. Потому одімкнув шухляду письмового стола, дістав пенал, календар, канцелярські скріпки, набір авторучок, поклав кожну річ на своє місце, прискіпливо оглянув усе на зеленому письмовому приладді, трішечки відсунув гумку, потім підійшов до сейфа, зірвав пломбу, одімкнув масивні двері, взяв товсту папку й повернувся до столу.

Біля години в кабінеті було чути тільки шелестіння густо списаних сторінок протоколів і — час від часу — несміливе попискування папуги.

Кракмеєр закрив папку, на котрій зверху було виведено: «Чорна Свічка», і скривився, наче його раптом запекла згага. У задумі встав, підійшов до клітки, просунув поміж тоненькими дротяними прутиками пальця і, прицмокуючи, поманив до себе пташку. Невеличкий блакитний папуга, наблизившись, почав вистукувати своїм гострим дзьобиком об ніготь. Кракмеєр не відганяв його. Радником, здається, заволоділи якісь нові думки. З обличчя поступово сходили темні тіні задуми, а коли він обережно витягав із клітки пальця, то на безкровних тонких губах кримінального радника навіть майнула тінь посмішки.

— Досить, Вальдемаре!

Він повернувся до стола, зняв телефонну трубку.

— У-І! — обізвався на другому кінці різкий голос.

— Це Кракмеєр. Що з ним?

— Невдача, пане кримінальний раднику. Він лежить у лазареті. Щось із нирками. Напевне, помре. Лікар так каже. Ми зробили все, що...

— Бовдури!— Кракмеєр кинув, а потім знову узяв трубку, набрав номер.

— Доброго ранку, Крапе. Я чекаю вас з результатами.

Через кілька хвилин до кабінету зайшов молодий, спортивної статури чоловік. Кракмеєр показав на стілець.

— Коли сам усього не зробиш...— поскаржився кримінальний радник, скрушно розглядаючи свого співробітника.— Ці бовдури з У-І убили пташку до того, як вона проспівала. Де логіка?.. Ну, а що у вас?

Унтерштурмфюрер Фелікс Крап стримав посмішку.

Понад рік він працює асистентом у Кракмеєра і добре вивчив його химерну вдачу. Вже за два тижні спільної праці він зрозумів, чому Кракмеєра ще 1 листопада 1934 року перевели із відділення ІФ прусської політичної поліції в гестапо. Крап невдовзі збагнув, що під маскою скиглія-обивателя криється запеклий людолов, який із сатанинським терпінням і математичною точністю вистежує кожну жертву. Начальство вважало Кракмеєра спеціалістом в особливо складних розшуках і рідко залучало до масових акцій.

Натрапивши на слід жертви, кримінальний радник впадав у меланхолію. Цей душевний стан прогресував у міру того, як розшуки наближалися до мети. А перед самим арештом на Кракмеєра нападала просто-таки гнітюча депресія. Отож, заставши Кракмеєра у більш-менш бадьорому настрої, Крап дійшов висновку, що справа Чорної Свічки завдає начальникові неабиякого клопоту. Очевидно, це було одне з найскладніших завдань, яке коли-небудь доручалось кримінальному радникові.

Влітку 1938 року лейпцігське управління гестапо натрапило на слід однієї групи Опору, що нелегально випускала антифашистські листівки. Прокотилася хвиля арештів. Гестапівці випадково схопили людину, ще невідому таємній поліції. У неї було знайдено докладні, з усіма технічними подробицями, описи катастроф двох літаків однієї ескадрильї.

Що це — шпіонаж? Справа для людей адмірала Канаріса?

Начальник лейпцігського управління гестапо, знаючи про суперечки, що точилися у верхах за сфери діяльності, не хотів припуститися помилки й передав справу головному управлінню державної таємної поліції в Берліні. Вагався й начальник гестапо штандартенфюрер СС Мюллер. Лише порозумівшись із шефом СД групенфюрером СС Гейдріхом, а також переговоривши з Герінгом — головнокомандувачем військово-повітряних сил,— він прийняв рішення. Справу доручили Кракмеєру, одночасно присвоївши йому звання гауптштурмфюрера СС.

Не гаючи часу, кримінальний радник наказав негайна привести до нього заарештованого, який і досі не назваз ні свого імені, ні місця проживання. Крап сподівався, що буде влаштовано суворий допит, та розчарувався. Поставивши на стіл поміж собою і допитуваним клітку з Вальдемаром, Кракмеєр виголосив півгодинну промову про різницю між папугами й канарками. Тоді поцікавився, чи арештований кохається у якихось хатніх тваринах, а коли так, то в яких саме. Арештант розгубився не менше, ніж молодий унтерштурмфюрер. Рівно через годину Кракмеєр наказав одвести невідомого до камери. Не було ні катування, ні жодного запитання по суті справи. Крап не знав, що й казати. Яке значення мали для зізнання арештованого його симпатії до пташок, котів або чорних пуделів? Та коли асистент з неприхованою іронією натякнув на те, що кримінальний радник, застосовуючи свої методи, спіймав облизня, то Кракмеєра начебто схопили кольки. Він важко застогнав, а потім плаксивим голосом став розтлумачувати асистентові, що спершу треба було встановити, хто, власне, цей чоловік, який так затято мовчить. Тепер на підставі діалекту, яким розмовляв невідомий, точно з'ясовано, що для його розпізнання найбільше може прислужитися гестапо й поліція Тюрінгії.

У середині лютого, Кракмеєр уже знав, що арештованого звуть Вальтером Брухманом і родом він з тюрінгзького містечка Айзенталя. Там до 1933 року належав до комуністичного осередку. З 1935 року він працював агентом матеріального постачання на авіаційному заводі в Касселі. Кримінальний радник вирішив скористатися своїми особливими повноваженнями і наказав провести ретельну перевірку решти трьох членів комуністичного осередку в Айзенталі. Після того, як стали відомі їхні імена, він доручив Крапові зайнятися Фредом Лауренцом, а сам узявся за двох інших. Відтоді минуло два місяці.

— Ну? — спитав Кракмеєр і невдоволено подивився на свого Вальдемара, що клював просо. У світлі сонця, що лилося згори крізь високі вікна, обличчя кримінального радника здавалося ще жовтішим. Крап підсів до столу й витяг із папки кілька аркушів.

— Ох і лис, скажу я вам, цей Лауренц,— почав він, явно задоволений результатом своєї роботи.— Дуже хитро зумів замести сліди тоді, у липні 1933 року. Що ж, гадаєте, він зробив? Добровольцем вступив до рейхсверу. Чорт зна, як це йому вдалося. Та хай там як, але влітку тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого він уже був унтер-офіцером четвертої ескадрильї першого авіазагону. І саме там розбивалися машини. Ось особова справа цієї пташки.

Кракмеєр кінчиками пальців узяв простягнені йому папери.

Читав, скорчивши гримасу: вісім класів народної школи в Айзенталі, три роки навчання у слюсарні. Не судився, неодружений, лютеранин.

— Води,— кислим голосом зажадав Кракмеєр, не підводячи голови. Так і сидів над папкою заціпенілий, поки повернувся Крап з водою.

— В Іспанії дезертирував з легіону «Кондор»,— з притиском зазначив асистент.— Але найприкріше те, що служив він в одній спеціальній команді. Фельдфебелем. Його прізвище значиться у списку осіб, які володіють державною таємницею. В тому підрозділі деякий час перебувала з особливим дорученням група німецьких учених. Більше нічого не зміг я довідатися. Колеги із СД вважають, що той хлопчина забагато бачив. Вони розшукують його вже кілька місяців.

Кракмеєр поставив на стіл склянку і витер хустиною губи.

— І, звичайно, безуспішно,— засмучено мовив він.— Усі вони партачі. Коли найближчий літак на Мадрід?

— Куди? — Крап спантеличено звів брови.— Але ж у нас ще двоє. Можливо, вони наведуть...

Кракмеєр тихо застогнав, відкинувшись на бильце стільця, і схопився рукою за правий бік.

— А що, гадаєте, я робив останніми тижнями? — урвав він асистента.— Тих двох поки що можете забути. Вони знають небагато. Один був змінним майстром у Юнкерса в Дессау, другий — токарем у Хейнкеля у Варнемюнде.

— На авіаційних заводах? Обидва? Це ж...

— Організований саботаж, що ж іще... Яйце вранці знов було надто круте. Дістаньте соди і два квитки до Мадріда. Ну, йдіть же.

Крап не наважився далі запитувати.

Тільки-но унтерштурмфюрер вийшов з кабінету, Кракмеєр висунув шухляду письмового стола і дістав маленьку чорну скриньку. Постеливши на столі носову хусточку, він вийняв дрібнокаліберного револьвера і заходився дбайливо чистити. Він не брав його в руки від ночі на 10 листопада минулого року. Тоді Кракмеєр із цієї зброї всадив дві кулі у живіт юнакові, котрий із палицею налетів на зграю штурмовиків у цивільному.

Ті під дикий гвалт гнали по вулиці двох роздягнених євреїв — його батька і матір. При згадці про це Кракмеєра нудило. Він не дуже полюбляв такі «операції». Його пристрасть розпалювалася лише тоді, коли треба було поміркувати головою. «Чорна Свічка» — ось де його стихія.

Через два дні, коли спокійні темні води Мансанаресу одсвічували надвечірнім багрянцем, у мадрідському аеропорту йшов на посадку рейсовий пасажирський літак німецької авіакомпанії «Люфтганза». В ресторані аеровокзалу чоловік у добре пошитому кремовому костюмі досить зацікавлено спостерігав крізь вікно, як пілот м'яко садовить на бігову доріжку трьохмоторного Ю-52, зменшує швидкість і нарешті зупиняє білого металевого птаха. Як тільки до боргу літака підкотили невеличкого трапа, начальник відділу головного управління політичної поліції полковник Саласон допив свій лимонад, розгладив тоненьку смужечку чорних вусиків і пішов стрічати гостей.

— Ласкаво просимо до Мадріда! Сподіваюся, що летіли добре,— Полковник привітався з Кракмеєром і його асистентом, що саме стояли перед митником, і одночасно дав знак чиновникові не затримувати прибулих. Саласон два роки навчався у берлінській поліцейській школі і говорив німецькою майже без акценту.

— Дякую,— буркнув Кракмеєр, байдуже роздивляючись довкола. Він не любив смаглявих людей, тому іспанський колега видався йому з першого погляду не симпатичним. Про таких типів ніколи не знаєш, чи не було в них у родоводі якогось Абрама або Ісака. На обличчі кримінального радника ні сліду втоми від тривалого польоту. Поруч із позеленілим асистентом його постійна хвороблива блідість не впадала в око. Та Кракмеєр не звернув ані найменшої уваги на жалюгідний стан підлеглого.— Візьміть валізки, Крапе!

Унтерштурмфюрер мовчки скорився. Взявши себе в руки, він слідом за начальником та іспанцем поплентався з не дуже важкого ношею до виходу, йому здавалось, наче він бреде по коліна в липкому багні.

Сіли в білий спортивний кабріолет, що стояв перед аеровокзалом. Саласон повів його сам, весь час тримаючи ногу на педалі газу. Мов побитий, Крап похитувався на задньому сидінні, а на поворотах конвульсивно затискував долонею рота.

— Трохи перепочиньте, а тоді я заберу вас на вечерю. Запрошено ще кількох друзів. З вашого посольства будуть двоє панів зі своїми дружинами.

Саласон говорив безперестану, ні словом не обмовившись про головне, задля чого прибули гості. Кракмеєр телеграфом повідомив йому ім'я людини, яку гестапо розшукує в Іспанії. «Очевидно, вони не дуже нам довіряють, коли аж удвох притарабанились»,— подумав Саласон. І сам навмисне не поспішав розкривати карти.

— Вам пощастило, друже Кракмеєр. Післязавтра ви зможете полюбуватись нашим доном Альфредо на арені. Не тореадор, а справжнє диво. Самі пересвідчитесь.

— Німець? — спитав Кракмеєр.

— Німець? Дон Альфредо?

Саласона ошелешило таке запитання. Що це — поганий жарт чи зумисна безтактність? Адже ж цей тореадор для Кастілії все одно що національний герой. Саласон, щоправда, хоч і захоплювався гітлерівською Німеччиною, але вже не раз відчув на собі націоналістичну зверхність людей із свастикою. Не вперше чиновники з гестапо стають йому поперек дороги.

— Іспанець, звісно. Навіть із старовинного роду,— сказав він стримано.— Як це вам спало на думку...

— Бо нас тут цікавить лише один німець, пане колего.

Суворий діловий тон Кракмеєра без сумніву означав, що кримінального радника в Мадріді не вабитиме ні корида, ні якийсь інший спосіб гайнування часу.

«Справжній пруссак»,— подумав Саласон. У цій оцінці було трошки й зневаги, але більше пошани до заповзяття в роботі, яким ніколи не відзначався начальник відділу іспанської політичної поліції.

Готель «Алегрія» розташований неподалік Пуерта дель Соль, у самісінькому серці столиці. Саласон провів Кракмеєра і Крапа у вестибюль і, коли вони одержали ключі від своїх номерів, хотів уже розпрощатися. Та кримінальний радник удав, що не помітив простягненої йому руки, повернувся до ліфта і кинутим через плече недбалим «прошу» запропонував Саласону йти разом з ним.

Над переніссям начальника відділу зійшлися дві маленькі зморшки. Він вагався: «Хіба цей ядушний не знає, хто перед ним? Якщо я дозволю так поводитись із собою, то післязавтра він примусить мене чистити йому чоботи». І цього разу ще дошкульніше було уражено його самолюбство. Саласонові спали на думку слова його начальника: «Здається, цьому гауптштурмфюреру СС, кримінальному радникові німецького гестапо, доручено виконати в нас важливу місію. Видно, неабияка штучка той Лауренц. Допомагайте німцям усіма засобами, які є у вашому розпорядженні. І, будь ласка, ніяких ускладнень». Саласон глибоко вдихнув повітря. Отже, ніяких ускладнень! І пішов слідом за німцями до ліфта.

Їхні номери містилися на четвертому поверсі і були з'єднані спільною ванною. Прискіпливо оглянувши кімнати і вибравши собі м'якшу, як йому видалося, постіль, Кракмеєр тимчасово відпустив Крапа. Саласону нетерпеливилось, проте кримінальний радник, не поспішаючи, діставав із чемодана пару картатих глибоких капців, сопів, кректав, поки скинув старомодні черевики, і аж тоді звернувся до нього:

— Ви б щось замовили для нас випити, пане колего.

Саласон ствердно кивнув головою.

— Пиво? Вино? Коньяк?

— Ні, нічого алкогольного! — заперечив дещо шокований Кракмеєр.— Хіба слабенького чаю, якщо ваша ласка. З м'яти або ромашки.

Чай! Саласон на мить відчув свою перевагу. Ні, це таки не справжній пруссак.

Готель «Алегрія», мабуть, належав до першорядних закладів, бо минуло всього кілька хвилин — і струнка темноволоса покоївка принесла чай. Саласон ласим поглядом зміряв молоду жінку. Це помітив кримінальний радник і наморщив носа.

— До діла, колего!

— Вам такі не подобаються?

— Я арієць! — Кракмеєр дістав із нагрудної кишені складений аркуш паперу, до якого була приколота невелика фотокарточка.

— Прошу, йдеться про цього індивіда.

Саласон зиркнув на фото й посміхнувся.

— Арійський індивід. А чому ви вважаєте, що цього Лауренца треба шукати в Іспанії?

— У квітні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він дезертирував із особливого підрозділу нашого легіону «Кондор», південніше Більбао.

— Значить, червоний. А чом би вам не пошукати його спершу у Франції? В усякому разі, у наших списках його немає.

У серпні 1936 року в Лондоні організувався так званий Комітет по невтручанню, до якого, ніби на глум, увійшли німецькі та італійські агресори. Представлені в ньому імперіалістичні держави уклали в 1938 році угоду, за якою усі іноземні добровольчі загони і з'єднання повинні евакуюватися із Іспанії. На цей час путчисти генерала Франко з допомогою легіону «Кондор» заволоділи значною частиною території країни і захопили важливі стратегічні позиції. І все-таки іспанський народ переміг би, якби лондонська угода виконувалась чесно. Тоді, коли інтернаціональні бригади змушені були залишити країну, жоден солдат, жоден літак чи військовий корабель гітлерівської і муссолінівської армій не були евакуйовані з Іспанії. До того ж багатьох бійців інтернаціональних бригад, що переходили у Францію, було кинуто у концентраційні табори.

Кракмеєр сьорбнув чаю і співчутливо подивився на іспанця.

— Ви недооцінюєте нас, полковнику. Згідно з нашою інформацією Лаурєнц ніколи не перебував у інтернаціональних бригадах, а отже навряд чи переходив Піренеї. Можливо, що він блукав десь по ваших тилах. Невидимий смолоскип, так би мовити. Віднедавна ми дали йому шифровану кличку «Чорна Свічка».

— О, в країні поетів гестапо теж поетичне!

Саласон познайомився із особовою справою.

— Кажете, південніше Більбао? Там діяла в горах одна банда... Стривайте... Верховодив нею, якщо мені не зраджує пам'ять, норвежець чи датчанин...

— У всякому разі, тепер у вас є фото і відбитки пальців. Отож завтра по обіді чекаю вашої інформації, полковнику.

Саласон хотів висловити свої сумніви щодо такої оперативності, але Кракмеєр уже підвівся й сказав:

— Гадаю, на вашу організацію можна покластися? Хіба ні?

Саласон хотів щось заперечити, та передумав.

Встав і попрямував до дверей. Прощався коротко й холодно.

Тільки-но іспанець вийшов, Кракмеєр метнувся через ванну до Крапа. Той лежав, розпростершись, на ліжку. Навіть не роздягався. Судячи з вигляду, йому було вже краще. Побачивши начальника, унтерштурмфюрер хутенько встав і здивовано втупився в Кракмеєра, що поводився якось дивно. Приклавши пальця до рота, що означало для Крапа: «Ні звуку!», кримінальний радник нечутно підійшов до столу, черкнув щось на клаптику паперу і тицьнув записку під ніс своєму асистентові.

«Ні слова! Негайно шукайте мікрофони!» — прочитав Крап і лише тоді втямив що до чого, коли побачив, як кримінальний радник, забравшись на журнальний столик, почав уважно обдивлятися люстру.

Через півгодини в руках Крапа опинилися два пристрої для підслуховування, що їх він вправно, як фахівець, вийняв із телефонних апаратів.

«Ох і проноза мій старий»,— подумав унтерштурмфюрер.

Кракмеєр детально оглянув їх і задоволено покивав головою.

— Але як би там не було, ці йолопи дечого навчилися у нас.

* * *　

Капрал тричі досить голосно кахикнув. Хуан Менуда не просинався. Капрал нерішуче підступив ближче, кусаючи губу, зиркнув на одутле, спітніле обличчя коменданта, що стиха рівномірно хропів. «Зрештою, він сам наказав»,— подумав капрал і пристукнув підборами так, ніби стрельнув.

— Сеньйоре коменданте, уже шоста!

Менуда стрепенувся, мов ужалений, і спросоння шаснув рукою під подушку, де лежав револьвер.

— Що трапилося, сто чортів?!

— Ви хотіли бути на ранковій перекличці арештантів і наказали розбудити вас рівно о шостій,— випалив одним духом капрал і відступив на крок, бо не був певен, що комендант не змінив свого рішення, а тоді від нього всього чекай. Пляшки з-під вина, що валялися біля столу, давали підставу гадати, що комендантові не солодко спалось.

— Нам приступати до лікування чотириста сімдесят третього? — запитав капрал.

Голосно позіхаючи, Менуда трохи розім'явся і поступово очуняв.

— Повторіть! — крикнув він і аж тепер помітив у своїй руці револьвер. Спантеличено глипнув на нього. Потрусив головою і поклав зброю біля нічника. Погляд Менуди поблукав по кімнаті й затримався на порожніх пляшках. «П'янюги, ці свині не знають міри»,— подумав він і почухав голову, що аж гула з похмілля.

— Арештантів уже вишикувало, сеньйоре коменданте,— сказав капрал, відступивши ще на крок.

— Хто з офіцерів чергує?

— Лейтенант Сільвано.

— Передайте йому, нехай примусить бестій довше молитися. Та голосно й виразно. Зрозумів? А самі стягніть з матраца лікаря. Він повинен зараз...

— Лікар уже на плаці, сеньйоре коменданте.

— Ідіть!

Менуда втупився поглядом у бісерну штору, що тихо подзенькувала. «На що, власне, сподівається цей дипломований злидень? — злісно подумав він.— Завжди він виповзав із своєї нори аж під обід, а сьогодні, як навмисне, в отаку рань уже на ногах. Хоче відігратися. Але тепер моя черга, лікарю!»

До глибокої ночі засиділись вони втрьох: лікар, офіцер зв'язку і комендант. П'ятьма пляшками не обійшлося. Менуда був у чудовому настрої. Ніщо на світі не давало йому стільки задоволення, як відчуття влади над людьми.

Лікар цинічно величав Менуду божком. Голячись, комендант знову згадав про це і міцно стиснув губи. Під час учорашньої пиятики він виразно відчув, що лікар потай глузує над ним. Та за вином це не псувало доброго настрою. А тепер коменданта дійняло. «Я бачу тебе наскрізь, лебедику,— все більше гнівався Менуда.— Гадаєш, шістсот другий пошиє мене в дурні? Йолоп ти, якщо маєш за людей цих убивць, бродяг, осквернителів церкви. Наволоч це! Собаки, що під нагаєм лизатимуть чоботи. А з датчанина я приготую для тебе сюрприз».

Через чверть години комендант з'явився на просторому подвір'ї тюрми. Він усміхався, хоч під легенькою тропічною каскою нила кожна волосина. На твердому плаці довгими рядами стояли на колінах в'язні Ель Параїсо. Склавши руки на грудях, вони ретельно бубоніли «Отче наш». Од багатоголосого гомону вібрувало повітря, а гієни з ляку заховались до змурованої для них буди. Поміж рядами, стежачи за химерною церемонією, походжали наглядачі з півметровими шматками товстого шланга. То тут, то там зринала лайка і враз губилася в молитовному гулі.

Черговий офіцер підійшов і віддав рапорт. Комендант наказав розпочати ранкову перекличку. Лейтенант угамовував захриплих молільників, Менуда очима пошукав лікаря. Посмішка застигла у нього на губах, коли він побачив його.

Лікар стояв неподалік дротяної огорожі біля стовпа тортур. До залізного кільця, прикріпленого на вершку стовпа, був підв'язаний голий в'язень. Його скуті кайданами ноги не сягали землі. Лікар щось говорив до в'язня. «Невже він іще хоче покорчити з себе розрадника? Чи це тільки аби дошкулити мені?» — Менуда налився люттю.

Вигадане комендантом «лікування» полягало в тому, що в'язень одержував двадцять ударів палицею завтовшки в палець. Це повторювалося щоранку (крім неділі, і цього Менуда суворо дотримувався), поки не з'являлася нова жертва. Декого із в'язнів по одинадцять днів підряд вішали на стовп тортур. Менуда сам щоразу визначав наглядача, котрий мав шмагати катованого. Таке «лікування» в Ель Параїсо приписувалось за найменшу провину. Відірваний гудзик на робочій блузі, самовільний перепочинок чи зламається держак від лопати — наглядачеві цього було досить, щоб донести на в'язня комендантові.

Менуда силкувався згадати, за віщо номер 473 сьогодні на стовпі. Спина в'язня ще не списана багряними смугами, отже, його вперше підвісили до залізного кільця. Стривай, чотириста сімдесят третій? Та це ж німець! Чим же він завинив? Так і не пригадав. Зате комендант добре пам'ятав справу цього в'язня. Гайнцом Шюллером звали його, народився в Кельні, за фахом слюсар-моторист. За участь у нападі на склад зброї фалангістів військовий трибунал засудив його до смертної кари, потім помилував довічним ув'язненням. Донині німецька сторона не порушувала питання про видачу злочинця. Очевидно, гітлерівців не цікавило, де помре цей чоловік.

Наглядачі доповідали черговому офіцерові про готовність їхніх робочих команд. В'язні, вишикувані колонами по п'ятдесят чоловік, стояли з непокритими головами під немилосердним сонцем.

Менуда оглядав робочі команди. Несподівано його погляд затримався на в'язневі, котрий і досі ще стояв на колінах. Шістсот другий! Очі коменданта зблиснули.

— Ні, сьогодні ми зробимо інакше,— сказав Менуда після кількахвилинного роздуму і задоволено поглянув на здивованих наглядачів. На лікаря, який щойно підійшов до нього, він не звернув уваги.

— Старший команди, в'язня номер 602 до мене!

Обличчя в'язня, що колінкував до коменданта, залишилося незворушним, як маска. Він не підняв голови й тоді, коли комендант заговорив до нього:

— А ти порозумнішав. Це мені подобається. Встань!

Аж тепер здогадалися в'язні, наглядачі і лікар, що задумав Менуда.

Робочі команди ледь помітно заворушились. Це відразу помітили озброєні солдати, у яких за довгі роки тюремної служби виробилася швидка реакція на щонайменші ознаки бунту серед в'язнів. Сторожко ловили вони очима кожен порух в арештантських колонах.

Менуда взяв у чергового офіцера бамбукову палицю і простяг її в'язневі, який вперто дивився собі під ноги. Комендант сприйняв це як потвердження своєї теорії. Тільки пиха завадила йому в цю мить переможно глянути на лікаря.

— Бери! — наказав Менуда.— Двадцять ударів — і якомога щільніше один біля одного. Та ти сам добре знаєш як.

В'язень не ворухнувся, і Менуда спохмурнів. Сумнів, розгубленість на якусь мить відбилися на його обличчі. Та враз він прояснів.

— Розумію. Не хочеш задарма. Що ж, гаразд. Поки ця свинюка лікуватиметься, ти щодня зжиратимеш його пайку. Ну, починай!

В'язень поволі, нерішуче підводив голову. «От і кінець. Думайте вдома що завгодно, якщо тільки вам доведеться дізнатися про це. Мабуть, невдаха я, більше не витерплю. Скажете: задля високої місії, в ім'я щастя людей можна вчинити й підлість. Гарні слова. Можливо, так думає і товариш на стовпі. Але так воно чи ні, а інакше я не можу».

Усе скоїлося за мить. Менуда спіймав налитий ненавистю погляд шістсот другого, та було вже пізно. В'язень вирвав у нього з рук гнучкого кийка і вдарив по його обличчю. Потім ще раз і ще, але сам звалився під ударами двох наглядачів, які підбігли рятувати Менуду.

Ряди збурених невільників захвилювались. Прогриміли постріли, залунали крики, зойки. Бунт, що раптово спалахнув серед в'язнів, захлинувся.

Менуда провів рукою по посмугованому обличчю. Відчув щось тепле, липке, побачив кров. Це вивело його з заціпеніння. Дістав із шкіряної кобури, причепленої до пояса, важкого армійського револьвера й наставив на непритомного, що лежав біля ніг двох наглядачів. Прицілившись, він очікував, коли в'язень розплющить очі. Менуда вирішив застрелити шістсот другого, але спершу хотів побачити страх на обличчі своєї жертви.

Підійшов черговий офіцер. За кілька кроків від коменданта зупинився, виструнчився і чекав пострілу.

Менуда втомився тримати револьвера.

— Де лікар? — спитав він, не зводячи погляду з арештанта.

— Коло поранених, сеньйоре коменданте,— бадьоро відповів лейтенант.— Смію зауважити, що в'язнів доречно було б...

— До камер! — урвав його на півслові Менуда.— Два дні — рис із перцем і без води. Лікаря негайно до мене! — Він опустив руку з револьвером.

Лейтенант віддав честь і крутнувся на підборі. Відразу тишу розітнули крики, лайка. Наглядачі погнали в'язнів у задушливі камери.

— Один убитий, в одного серйозне поранення в живіт, у двох інших легкі,— відрапортував лікар комендантові через кілька хвилин. Він окинув поглядом шістсот другого, що досі лежав нерухомо, й скептично подивився на Менуду.— Чому не стріляєте? Чи хочете потішити його своєю капітуляцією, коли він отямиться? Стріляйте ж!

— Не меліть дурниць. Ви повинні поставити його на ноги — і то якнайшвидше,— визвірився на нього спохмурнілий Менуда. Було помітно, що лікареві слова посіяли у ньому непевність.

«Капітуляція? До певної міри лазаретний пацюк має рацію,— майнуло йому в голові.— Куля замість гієнячих пащ. Непогана заміна була б для хлопця».

Менуда рвучко засунув револьвера до шкіряної кобури й відіпхнув лікаря, що нахилився над непритомним.

— Роздягти й до кільця! — наказав він двом наглядачам.— І принесіть кілограм солі!

Коли із шістсот другого стягували лахміття, він підняв повіки. Двоє солдатів міцно в'язали йому руки до ніг; ремінці в'їдалися в тіло, і біль повернув його до повної притомності. Він побачив відв'язаного, зовсім роздягненого німця. Той стояв біля стовпа. Менуда тицьнув йому в руки кийка. В'язень незворушно спостерігав, як номера шістсот другого прив'язували до кільця. На якусь мить їхні погляди зустрілись.

«Він не хоче мене бити,— подумав шістсот другий.— Тоді вони нас обох уколошкають. Але ж і одного більш ніж досить, мій друже».

Менуда з лікарем відійшли на кілька кроків. Обидва наглядачі також стали віддалік. На широкому, залитому сонцем тюремному подвір'ї запала тиша.

— Починай! — крикнув комендант.— Двадцять плюс свої двадцять.

Лікар запалив сигарету. Його рука з сірником ледь помітно тремтіла.

Номер шістсот другий відчув, що той, кому веліли катувати, вагається, і ледве чутно прошепотів:

— Ротфронт, товаришу. Якщо для тебе це слово щось важить, то не тягни, бий.

В'язень під номером чотириста сімдесят три, видимо, отетерів. Як і всі в Ель Параїсо, він вважав цього відлюдька датчанином, і з ним ніхто ніколи не заходив у розмову. А тепер номер шістсот другий заговорив по-німецькому, і то зовсім без акценту.

— Ну?! — Менуда нервувався.

— Бий же! — твердо мовив знову по-німецькому в'язень на кільці.

Повільно, ніби йому навішали до руки свинцю, підіймав німець палицю для першого удару.

* * *

— Соди, Крапе, принесіть соди,— скиглив Кракмеєр і вже всоте після сніданку відкривав свого старомодного кишенькового годинника. Глянувши на циферблат, він щоразу все дужче дратувався. Крап швидко вибіг із кімнати. Він, на диво, добре відпочив за ніч і радів, що може зникнути хоч на хвилину з поля зору начальника.

Кракмеєр прокинувся сьогодні дуже рано і мав чудовий настрій. Як завжди, у визначений час біля розчиненого навстіж вікна він зробив зарядку: дванадцять разів присів, п'ять разів віджався на руках. Згодом навіть похвалив вівсяну юшку, приготовану за його настирливою вимогою. Прогулявся з Крапом до старовинної церкви Сан Ісідро ель Реалі, а коли в зоологічній крамниці купив за кілька сентаво чималу торбину проса для свого Вальдемара, то зовсім ожив. До самісінького готелю «Алегрія» Кракмеєр говорив про необхідність тісніших торговельних стосунків між німецьким рейхом та франкістською Іспанією; адже у Берліні таке просо бувало нечасто.

Але наближалася обідня година, а полковник Саласон не давав про себе знати, і кримінальний радник хмурнів. Звелів Крапові зв'язатися з ним по телефону. Безрезультатно. Спробував сам відшукати начальника відділу мадрідської поліції, та марно. Нарешті подзвонив представникові гестапо, який у німецькому посольстві офіційно займав посаду прес-аташе. Той пообіцяв негайно посприяти. Кримінальний радник сів у крісло, скоцюрбившись від болю в шлунку, і очікував на телефонний дзвінок. Від соди йому не полегшало.

Крапа все більше розбирала злість. Начальник послав його спершу по газети, потім по мінеральну воду, потім по лід і по розклад руху літаків. Газети виявилися несвіжими, мінеральна вода теплуватою, шматок льоду завеликим, а розклад руху літаків занадто плутаним. Нескінченне ремство начальника мало не вивело унтерштурмфюрера з рівноваги. Коли, нарешті, подзвонив прес-аташе, Крап твердо вирішив по приїзді в Берлін просити переводу.

Гестапівець з посольства повідомив, що полковник Саласон зранку не з'являвся на службу. Про це він дізнався з двох, на його думку, вірогідних джерел. Але по-різному відповіли йому на запитання, де можна знайти начальника відділу. Спершу сказали, що Саласон у непередбаченій терміновій справі поїхав на три дні до Естремадури. Потім твердили, що полковник відбув до Барселони в зв'язку з трагічною смертю родича і просив вибачитися перед берлінськими колегами за вимушену затримку.

— Справу розпочато з усією серйозністю, як повідомили мене. Про результати вам особисто доповість Саласон,— сказав аташе.— До речі, я послав вам до готелю машину. Водій — хлопець надійний. Мабуть, уже прибув. Чекатиме на вас у фойє. У нього для вас лист.

Кракмеєр поклав трубку. З перекошеним від злості обличчям він стисло переказав Крапові зміст розмови з аташе і звелів йому спуститись за листом.

Не збігло й п'яти хвилин, як унтерштурмфюрер повернувся і привів якогось невисокого чолов'ягу з тупуватим виразом обличчя. Він скинув берета, безцеремонно роздивився довкола, а потім глянув з підозрою на кримінального радника, хирлява постать якого явно не викликала у нього повної довіри.

— Він сам наполіг на тому, щоб особисто віддати вам листа,— знизав плечима Крап.

Тоді чолов'яга зажадав у Кракмеєра посвідчення. Уважно роздивився його і лиш потім дістав з кишені вузький конверт і простяг кримінальному радникові. Той розірвав його, глипнув на картку, що була в ньому. «Авеніда Сан Лоренсо, 17» — було написано на картці.

— Що це означає? — скривився Кракмеєр.

Шофер єхидно всміхнувся.

— Якщо ви мене запитуєте, то я собі це уявляю так, що там мешкає той чоловік, кого вам дуже треба.— Розв'язна його манера розмовляти легко виказувала в ньому вродженого берлінця.

— Полковник Саласон?

— Таки докумекали?

То була неприхована насмішка. Крап із заздрістю поглянув на шофера: «От якби мені хоч раз отак покепкувати з старигана». Йому закортіло вдячно потиснути шоферову руку.

Та Кракмеєр ніби й не помітив зухвалої поведінки шофера. Він задумливо крутив у руці білу картку, а другою рукою пощипував себе за вухо. Усякий, хто хоч трохи знав його, здогадався б, що це означає. Думка кримінального радника працювала зараз на повну потужність.

— Дім той вам знайомий? — спитав він у шофера, навіть не глянувши на нього.

— Звичайно. Такого, я певен, вам і не доводилось бачити.

Кракмеєр кивнув, пішов до чемодана, дістав аркуш паперу і олівця.

— Накидайте план, а також входи, вікна і так далі.

Шофер витріщився на нього:

— Я ж не Рембрандт, добродію!

— Безперечно.— Кракмеєр блимнув на шофера своїми водянистими очима і сказав плаксивим голосом: — Але якщо ви й надалі так поводитиметеся, то невдовзі опинитесь у Дахау. Дивно, чому люди так легковажать своїм життям.

Погроза вплинула блискавично. Шофер зблід. Він збагнув, що помилився в цьому миршавенькому на вигляд чоловічку. Йому був дуже знайомий тон, яким кримінальний радник сказав останню фразу. «Видно, цей шпак не одного вже пустив через димар крематорію»,— подумав він і взявся за олівця.

Крап, що пильно стежив за поведінкою шофера, зневажливо відкопилив губу. Не такий уже простачок його шеф, як декому може здатися.

Ознайомившись із недосконалим малюнком, Кракмеєр поставив шоферові кілька запитань і вирішив зблизька оглянути віллу начальника відділу. Чуття підказувало йому, що Саласон у Мадріді. І якщо іспанець тимчасово уникає зустрічі, то це, без сумніву, якимось чином пов'язане із тим типом з Айзенталя.

Через якихось півгодини лімузином, якого прислав аташе, вони дісталися на вулицю Сан Лоренсо. Густі крони столітніх каштанів розіп'яли угорі зелене шатро, і вулиця лежала немовби у присмерку. Білі пелюстки каштанового цвіту, наче сніжинки, кружляли в повітрі і осідали на асфальт та піщану доріжку для вершників. По обидва боки вулиці за залізними огорожами стояли вілли. Позираючи на будівлі з стилі барокко, Крап мимоволі думав: «Скільки ж то одержує в Іспанії полковник і начальник відділу поліції?». Він не знав, що Саласони належали до десяти найзаможніших поміщицьких сімей Кастілії. Не задля заробітку пішов Саласон на державну службу.

— Онде попереду,— мовив шофер і хотів загальмувати. Але Кракмеєр крутнув головою:

— Їдьте поволі. Звернете в найближчу вулицю.— Кримінальний радник дістав схему і показав, де зупинитися.

На стишеній швидкості лімузин проїхав повз віллу Саласона. Головні ворота були розчинені навстіж. Широка, висипана жорствою дорога вела через чепурний лужок до будинку. Перед парадним входом на невеличкому майданчику стояв чорний автомобіль. На подвір'ї — ні душі.

— «Фіат», допотопна тарадайка,— буркнув шофер і наддав газу.

Кракмеєр весь обернувся у слух.

— Ви знаєте що машину?

— Ну, машина — це трохи перебільшено. Цю тарадайку Саласон віддав своєму заступникові.— Шофер скоса поглянув на кримінального радника. Він був задоволений зі своєї ролі досвідченого гіда й чекав нових запитань. Але Кракмеєр мовчав.

Зупинилися з протилежного боку вілли біля двометрового нештукатуреного кам'яного муру, за яким лежав розкішний, схожий на парк, сад. Зверху на мурі поблискували вцементовані шматки скла. За наказом Кракмеєра шофер дістав з багажника ковдру й закинув на стіну. Кримінальний радник спритно перемахнув через неї. Від такої несподіванки шофер аж рота роззявив.

Ні Кракмеєр, ні Крап досі не поцікавилися іменем водія. А звали його Віллі Кнуспєль. Свою кар'єру почав ще в 1929 році штурмовиком одного з берлінських мотозагонів.

Поведінка полковника Саласона зовсім не гармонувала з атмосферою гідності, що панувала в його робочому кабінеті. Наче зацькований звір, метався він між масивним дубовим столом і книжковими стелажами, що сягали шальової стелі, його заступник стояв і нервово м'яв сигару, не наважуючись припалити.

— Ви досі не втямили? — начальник відділу несхвально вп'явся очима в свого заступника.— Невже це так важко? Мені було з самого початку зрозуміло, що для гестапо це не рядова справа. І оце,— він показав рукою на червону папку, що лежала на столі,— підтверджує правильність мого припущення.

Але могла статися помилка,— зауважив заступник, та враз затих перед набундюченим начальником. Той ступив до книжкової полиці, пробіг очима по рядах книг і дістав томик довідника. Розкривши його, він подав книгу заступникові.

— Вас зраджує пам'ять,— з іронією мовив начальник відділу і, тицьнувши пальцем в жирно написане слово, сказав: — Ось, читайте вголос.

Збентежений чиновник, ледве втримуючи в руці важку книгу, зиркнув на вказане місце й прочитав:

— Дактилоскопія...— Він підняв голову.

— Читайте, читайте!

— ...допоміжний засіб для встановлення особи і розкриття злочину шляхом порівняння відбитків пальців. Наука ця базується на тому, що пальці людини помережані так званими папілярними лініями і кожна людина має тільки їй одній властивий рисунок цих ліній. Як правило...

— Годі! — Саласон забрав книгу й поставив на полицю.— Кожна людина має тільки їй властивий рисунок папілярних ліній, так ви щойно прочитали. Навіть у близнюків вони різні. Отже, помиляється гестапівський чиновник або іспанський військовий трибунал. Найвірогідніше — останній. Саме в цьому й ганьба. Припаліть же ви, нарешті, свою сигару!

Саласон сів на письмовий стіл й поклав руки навхрест на папку. Заступник слухняно припалив сигару, пустив хмарку сизого диму й хитро сказав:

— Клімат в Ель Параїсо не дуже сприятливий для жителя Центральної Європи. Якби з в'язнем щось сталося... для гестапо тільки менше було б роботи.

— Ні,— впевнено мовив Саласон.— Їм він потрібен живий... Але ми спершу повинні докладно познайомитися з цим хлопчиною. У мене таке почуття, що для нас він міг би стати ціннішим за «дякую» з Берліна. Негайно розпорядіться...— Слова застряли в його горлі. Він втупився здивованими очима на двері.

До кімнати ввійшов Кракмеєр у супроводі шофера Кнуспеля.

— Почуття, полковнику, в нашому ділі ні ДО ЧОГО,—! меланхолійно сказав кримінальний радник.

Очевидно, він підслуховував розмову, а Кнуспель перекладав її. Ледь помітним кивком голови Кракмеєр привітав Саласонового заступника й підійшов до стола. З виразом безнадійно хворого, що змирився зі своїм становищем, він висмикнув з-під рук приголомшеного полковника червону папку.

— Стільки неприємностей, скільки могла б завдати вам ваша поїздка, птаха не варта.— Кракмеєр зітхнув, погортав папери у папці й звернув увагу на особову справу невідомого. Гуннар Йоренсєн? Він запитливо подивився на Саласона.

Полковник вирішив скористатися шансом. Він підвівся.

— Як бачите, ви припускаєтесь помилки, колего. Це не ваш співвітчизник.— Він простяг руку до папки, але Кракмеєр хутко відступив на крок.

— Невже? Але ж ви самі щойно сказали, що немає двох людей з однаковими відбитками пальців. Хіба не так? Про це написано в книжці...— Його погляд ковзнув по книжковій полиці. І враз Кракмеєр уп'явся пронизливим поглядом у полковника й гостро, владно мовив:

— Я чекаю ваших пояснень, Саласоне!

Начальник відділу ще вагався. Поглянув на переляканого заступника, потім на німця-шофера, який з байдужим виглядом стояв біля дверей, заступивши собою вихід.

«Партію виграє він,— мимоволі признався собі Саласон.— У гестапо довгі руки».

Кракмеєр очікував. Полковник глибоко зітхнув і почав:

— Ми натрапили на в'язня, зовнішні ознаки якого і передовсім відбитки пальців такі, як у розшукуваного вами чоловіка. Проте в матеріалах трибуналу він значиться не німцем Фредом Лауренцом, а датчанином Гуннаром Йоренсеном. Його було засуджено до страти як ватажка терористичної групи, а потім помилувано.

— Терористичної групи?

— Нехай банди партизанів, як вам завгодно. Їх багатенько було у наших тилах. Банда Йоренсена належала до невеликих, але клопоту завдала чимало. У її складі були кастільці, кілька басків, а також дезертири, такі, як цей Йоренсєн...

— Цей Лауренц, хотіли ви сказати,— поправив Кракмеєр і вимучено всміхнувся.

— При знешкодженні банди були жертви з обох боків... І цих двох, напевне, просто сплутали. Одного не збагну, чому цей Лаурєнц не виправив помилки перед трибуналом. Та як там не було, а смертний вирок винесено Гуннарові Йоренсену.

— А іншим?

— Іншим теж. Амністія врятувала їх від кулі. Вироки пом'якшили. Ватажку — довічне ув'язнення.

— Де це ваше Ель Параїсо? — Кракмеєр пошукав очима, де б сісти. Саласонів заступник догідливо запропонував стілець. Тяжко зітхнувши, кримінальний радник сів. Болісні зморшки враз прорізалися коло його губів. Здавалося, що він зовсім не слухає начальника відділу. — Злочинця доставлять сюди тільки завтра? Дозвольте, будь ласка, ковток води. Шлунок, розумієте...

Саласон дав знак своєму заступникові. Кнуспель, упіймавши погляд Кракмеєра, пішов слідом за іспанцем.

«Отже, для Лауренца було вигідно, щоб його сплутали з датчанином,— міркував кримінальний радник.— Навіть смертний вирок не примусив його говорити. Таким чином, для нього було надзвичайно важливо, щоб у ньому не впізнали Фреда Лауренца... Непоганий нюх у людей із служби державної безпеки, але малувато розуму».

Заступник, супроводжуваний Кнуспелем, приніс води. Але Кракмеєру враз перехотілося пити, і він перехилив склянку в горщик з кімнатною пальмою.

Розділ III

Транспортний літак військово-повітряних сил Іспанії тримав курс норд — норд-вест на висоті три тисячі метрів. Унизу в полудневій млі лежали розпечені блідо-жовті дюни, на обрії мертва пустеля танула в світлій блакиті неба, довкола пустка і ні на чому спинити зір.

У тісній пілотській кабіні нудьгували усі троє членів екіпажу. Понад рік вони літають усе тим самим чотирнадцятиденним маршрутом: Мадрід — Малага — Іфні — Вілья-Сіснерос — Мадрід. Сьогоднішня незапланована посадка в Ель Параїсо також їх не розворушила. Вони, як правило, залітали сюди тільки тоді, коли Менуда з якоїсь крайньої потреби просив про це губернатора у Вілья-Сіснеросі. Востаннє крилата двомоторна машина приземлялася біля пальмового острівця місяців сім тому, доставивши вакцину: тоді в Ель Параїсо захворіли на віспу два в'язні й солдат.

Але сьогодні Менуда не просив зальоту літака. Причиною була радіограма з Мадріда. Іспанське міністерство юстиції передало комендантові, що він життям своїм відповідає за те, щоб в'язня шістсот другого, придатного для допитів, було доставлено в столицю й передано начальникові відділу політичної поліції полковникові Саласону.

Низьке монотонне туркотіння двигунів наганяло сон. Менуда, простягнувши поперед себе ноги, клював носом. Фред Лаурєнц краєчком ока стежив за комендантом, який ще й досі вважав в'язня за датчанина Гуннара Йоренсена. Полковник у Мадріді не визнав за потрібне відкрити Менуді його справжнє ім'я.

Вони сиділи в невеличкому салоні для пасажирів, що містився між пілотською кабіною і багажним відсіком. Крізь ілюмінатор Лаурєнц дивився на миготливі кола пропелера.

В'язень думав. Комендант не добився б від нього нічого навіть з допомогою солі. А зараз він завдасть Менуді трохи прикрості. Зрозуміло, не заради якоїсь там помсти. Він давно усвідомив, що кулаки — аргумент дурнів і волоцюг. Це втовкмачили йому товариші ще тоді, коли він одному парубійкові розтрощив щелепу, бо той надто близько простяг руки до його дівчини. Але в такому випадку інакше нічого не вдієш.

Руки і ноги Лауренца були скуті сталевими кайданами. Ключі від них Менуда ховав у нагрудній кишені сорочки...

В'язень під номером шістсот другим опритомнів, коли лікар змивав струменем води сіль із ран на спині. Саме коли Менуда власноручно посипав сіллю рани, що ятрилися і кровоточили, принесли радіограму, і все перемінилося. Шістсот другого негайно доставити в Мадрід! Придатного для допитів! Життям відповідаєте!

Комендант не відходив доти, поки лікар не промив рани, змастив і забинтував їх. В'язня перепровадили до тюремного лазарету, де він міг виспатися на нормальному ліжку, його нагодували м'ясом і фруктами, навіть зробили дві ін'єкції глюкози. В'язень одержав свіжу білизну, чистий одяг кольору хакі, перед самим прибуттям літака його поголили. Дізнавшись, куди його везуть, йому зразу відкрилася єдино можлива причина дивних перемін. І це відкриття приголомшило його.

Ті, чиї методи катування були стократ жахливіші, аніж тут, в Ель Параїсо, таки розшукали його. Це — гестапо.

Лауренц знав, що чекає на нього в гестапівських камерах. Його катуватимуть до останку, поки не вичавлять усе про групу Опору. Насамперед вони захочуть дізнатися, хто з штабних офіцерів готував матеріали про катастрофи літаків. Можливо, тим катюгам відомо набагато більше. Чи не довідалися вони, що він один із тих, хто володіє суворо засекреченою таємницею? Ні, він не переоцінював їх. У них справді диявольськи геніальні методи, а сам він не настільки впевнений, чи стане у нього волі витерпіти.

Його життя завжди було суворим. Якщо в робітника цегельні за столом п'ятеро ротів, там ніколи не зачерствіє хліб. Голод і ненависть жили під одним дахом. Першого травня батько Лауренца щоразу вивішував перед вікном червоного прапора. Як і більшість робітників цегельні, він належав до соціал-демократичної партії. Підрісши, Фред часто сперечався з батьком. Йому і його партії він дорікав за лицемірство. Цеглярі називали Фреда радикалом. Врешті батько і син стали сідати до столу чужаками. Знайшовши на протилежній околиці міста недорогу мансарду, Фред пішов з дому. Інколи його навідувала мати, розігрівала принесений гороховий суп, прала сорочки і лаяла за те, що він зайнявся боксом у робітничому спортивному товаристві. Тренером Фреда був Гаррі. Одного вечора, поспостерігавши свого учня, що завзято гамселив кулаками мішок з піском, він сказав йому:

— Ти наділений шаленою люттю. Це добре. Але якщо ти думаєш, ніби світ можна змінити самими кулаками, то вже в першому раунді тебе нокаутують.

Потім Гаррі повів його на збори невеличкого комуністичного осередку в Айзенталі...

«Доб'ються нацисти від мене що-небудь чи ні, все одно вони мене врешті-решт знищать, якщо я потраплю в їхні лабети»,— міркував Фред.

Втрачати йому нічого. Навіть коли цей задум коштуватиме йому життя, то і тоді у нього лишається один козир: він помре, не сказавши ні слова.

Комендант невдоволено поплямкав губами, але очей не розплющив. Зі скроні сповзла краплинка поту, покотилася по засмаглій щоці й розтеклася в куточки рота.

Лауренц тихо звівся, склавши кулаки докупи. Кайдани на ногах заважали йому пересуватися. Поволі, сантиметр за сантиметром, ледве втримуючи рівновагу, наближався він до сонного. Не випускаючи з ока коменданта, він водночас пильнував двері, що вели до кабіни. Якщо з'явиться хтось з екіпажу,— все пропало. Серце забилося частіше. Ось він уже так близько біля Менуди, що відчуває його дихання. Поволі підняв скуті руки. М'язи немов закам'яніли. Удар мусив бути таким сильним і точним, щоб комендант і не зойкнув. Якусь мить Фред роздумував. А що, коли він уб'є іспанця? Менуда ніби інстинктивно відчув загрозу своєму життю, розплющив очі, стрепенувся, хотів був підняти руки для захисту, але не встиг. Не встиг і скрикнути.

Лауренц ударив з усієї сили. Почувся приглушений тріск. Залізною планкою, що з'єднувала кільця наручників, Лауренц поцілив прямо в рівний проділ на голові. Комендантове тіло зсунулось на краєчок крісла. Бридко було дивитись на Менуду, що відразу став схожий на мерця.

Лауренц, важко дихаючи, з огидою відвів очі від кривавої цівочки, що просочувалася крізь блискучу чорну чуприну. Не гаючи й хвилини, він схилився над комендантом, знайшов ключі і скинув з ніг кайдани. З наручниками було важче. Замок був всередині, і пальці не діставали його. Після кількох марних спроб йому пощастило нарешті зубами вставити ключа й повернути його. Забравши Менудиного пістолета, він посадив коменданта знов у крісло й помітив при цьому, ще іспанець ще живий. Менуда ледь чутно харчав.

Лауренц закував його в наручники й заткнув двома хусточками рота. Звівши курок пістолета, підійшов до дверей кабіни і нечутно натиснув клямку.

Бортрадиста Мігеля Морілью товариші іронічно прозивали Акулою. Не відвага, не сильні пристрасті спонукали його до служби в повітряному флоті каудильйо. Льотчиком він став тільки з нудьги. До цього Морілья кілька років у батьковій майстерні лагодив старомодні патефони та астматичні радіоприймачі, але затісно зробилося йому в андалузькому провінційному містечку, де, окрім трьох церковиць, одного кінотеатру, п'яти шинків і семи облікованих повій, нічого не було такого, щоб міг гайнувати час сповнений жаги до життя молодик.

Прізвисько Акула Морілья одержав у авіашколі. Воно пасувало йому. Був він верткий, ненажерливий, кожного вільного вечора полював на передчасно достиглих дівчаток. Коли пахло смаленим, він вчасно вшивався. Дуже хитро відкрутився від переведення в бойову ескадрилью. Отже, працюючи бортрадистом на транспортному літаку, він користувався усіма привілеями авіаторів: солідною платнею, калорійним харчуванням, а також палкою любов'ю націоналістично настроєних обивательок. В таких умовах почував себе затишно й не сподівався ніякої серйозної небезпеки. Тим-то так перелякано він дивився тепер із своєї крихітної радіокаюти на дуло пістолета, що, наче маленьке чорне око хижого звіра, було спрямоване йому прямо в міжбрів'я.

Всього два кроки відділяли його від пілотської кабіни, і досить було подати голос, ледь чутніший за туркотіння двигунів, як пілот з механіком ураз забили б тривогу. Проте Морілья-Акула — мовчав. Відчув, як краплини холодного поту побігли по його спині. Над силу відірвав погляд від дула пістолета, а як тільки в напіввідчинених дверях побачив обличчя того, хто загрожував йому, страх Морільї минув. Він збагнув, що небезпека не загрожуватиме його життю доти, поки він поводитиметься, як боягуз. А це йому дуже легко давалося, оскільки він ніколи не був сміливцем. Мужність, вважав він, це лиха доля нещасливців, не здатних звідати ні солодкої винної втоми, пряного смаку соковитого перцю, ані тепла дівочого тіла. Лаурєнц ледь помітно ворухнув пістолетом, але цього було досить, щоб бортрадист його зрозумів. Він узяв парашута, на якому сидів, і вийшов з каюти. Фред Лауренц нечутно зачинив двері.

— Мертвий? — спитав Морілья, глянувши на скованого коменданта.

Лаурєнц хитнув головою. Він звелів бортрадистові лягти долілиць і закласти руки на спину. Знявши з ніг непритомного коменданта кайдани, він надів їх на руки бортрадиста й ганчіркою заткнув йому рота. Потім позабирав у обох годинники, сірники, гроші, сигарети, кишенькові ножі, прихопив парашута і пішов у багажний відсік.

Вантаж літака складався з кількох туго набитих поштових лантухів, різних дерев'яних ящиків і дешевої цинкової домовини, в якій були останки офіцера з гарнізону Вілья-Сіснероса. З волі сім'ї покійника везли, щоб поховати в іспанській землі. Коло домовини стояли дві обплетені сулії.

Лаурєнц пам'ятав: гаяти не можна ні хвилини. Рано чи пізно пілот або механік неодмінно виявлять зникнення бортрадиста. Він наліг на один з ящиків і відсунув його до дверей. Щоб надійніше забарикадувати доступ до багажного відсіку, спробував підтягти другого — ящик виявився не під силу.

Він надягнув парашута і одчинив люка. Сильний потік повітря мало не збив його з ніг. Літак захитало. Зараз вони сполошаться, подумав, з острахом дивлячись у моторошну безодню. Не стрибка боявся Лаурєнц. Парашут був німецького зразка, добре відомий йому. На ньому він стрибав чотири рази, ще навчаючись у авіашколі. Страшнувато було при перших двох стрибках, при четвертому він навіть відчув своєрідне задоволення. Одначе тепер він вагався. «Без води я тут пропаду», — подумав він і пошукав очима місцину хоч з найменшими ознаками життя. Не видно ніде ні білих бедуїнських наметів, ні рухливого ланцюжка каравану, ні зеленого острівця оазису... Всюди піщана жовтизна, лише де-не-де жалюгідні пустельні рослини.

З кабіни долинали голоси, глухе туркотіння двигунів. Погляд Лауренца ковзнув по багажному відсіку, затримався на двох суліях. Вино? Дві посудини по п'ятдесят літрів! Вони не належали до офіційного вантажу. Морілья дешево купив їх у власника буфету в аеропорту Вілья-Сіснероса.

Лаурєнц не гаяв ні секунди. Він розпоров поштового лантуха, спорожнив його, а обмотати ним одну з тих сулій було вже неважко. Та коли він почав обв'язувати тверду, наповнену рідиною ношу, позаду щось тріснуло. Це Менуда з механіком, що прибіг з кабіни на допомогу, виламали двері. Фред Лаурєнц кинувся до зяючого отвору, але комендант випередив його і в наручниках навалився на нього. Обидва гепнулися на хистку підлогу. Менуда пальцями обхопив шию в'язня, а механік водив револьвером, прицілюючись.

Лаурєнц задихався. Щосили штовхнув кулаками під бік свого ворога, але Менуда не розчепив пальців. Ніби врослі один в одного, вони покотилися до відкритого люка.

— Обережно! — скрикнув механік, та було запізно. Менудині ноги послизнулися на металевій обшивці підлоги, і струмінь повітря підхопив їх.

Широко відкритими очима припав механік до круглої шиби, але не побачив нічого.

— Чорт забирай! — лайнувся Морілья, що саме з'явився в дверях кабіни. Він відразу збагнув ситуацію. Піднявши угору руки в кайданах, сказав: — У того типа ключі! Зачини нарешті люк! Адже протяг.

Механік узявся зачиняти люк, а Морілья подався в пілотську кабіну. Кількома словами розповів пілоту, що трапилося. Той кинув погляд на висотомір і зневажливо скривився.

— Три тисячі двісті. Мокрого місця не зостанеться,— промовив він сухо.

Обидва пасажири однаково не обходили його. І все-таки він перевів машину в штопор і зменшив висоту. Зайшов механік. Три пари очей визорювали крізь лобове скло. Морілья і механік одночасно помітили сніжно-білий купол парашута, що опускався на землю.

— Диявольське насіння! Той тип таки спекався коменданта,— мовив механік і вийняв револьвера. Звівши курок, він схвильовано звернувся до пілота: — Спустися ще. Я розстріляю його.— Він виставив руку з револьвером з кабіни.

Пілот байдуже похитав головою.

— Занадто швидко падає... І без гвинтівки нічого не вдієш, хлопче. Та й навіщо? Там, унизу, він довго не протягне. Поглянь на карту. До найближчого джерела добрих сімдесят миль. Пройти їх без компаса і карти — ф'ю!

— А якщо ми сядемо? — Морілья теж не спускав ока з білого гриба.

— На другу позапланову посадку не вистачить пального. А окрім усього, я не хочу поламати ходулі нашому птахові. Передай-но по радіо про все. Хай у Мадріді господарі замовлять обідню за свого райського сторожа і його грішну вівцю.

Морілья-Акула покірливо надягнув скутими руками навушники.

* * *

Тихенькою пісенькою здається Фредові шелестіння напнутого купола. Він дибиться услід літакові, що зникає у скляній бані неба. Земля все ближчає і ближчає. Після шаленого збудження до Лауренца прийшов спокій. Там, унизу,— воля. Воля! Самотність, спрага, муки чекають так на нього, але це не лякало його. Він звик до скрутного життя. Пустеля буде для нього чесним супротивником, перед яким він не беззахисна жертва. Так міркував Фред, забувши моторошний крик Менуди.

Падаючи разом, комендант мало не задушив його. Лауренц спробував смикнути за кільце, незважаючи на небезпеку: адже парашут не розрахований на таку вагу. Проте не мав змоги. Смертельно наляканий Менуда, мов кліщ, руками й ногами вчепився за нього. Одне залишалося Лауренцові. Зціпивши зуби, він великими пальцями сильно надушив іспанцеві на очні яблука. Менуда заревів, як звір, і відпустив його. Ще мить — і було б пізно смикати за кільце парашута.

«Я мусив так учинити»,— думав Фред, здригаючись від огиди.

Земля була вже зовсім близько. Він склав, як його учили, ноги докупи, підібгав коліна, пружно сів і перекинувся на бік. Було тихо, білий шовковий гриб відразу сплюснувся. Лауренц відстебнув лямки, скинув парашута, неквапом устав, вдихнув повні груди повітря і роззирнувся довкіл. З обличчя зник вираз напруження, натомість спливла посмішка. На мить він відчув навіть якесь задоволення собою.

«Тут тобі не країна з молочними ріками, — майнуло в голові. Лауренц закурив чорну сигару, з тих, що забрав у бортрадиста. Дим тхнув гнилим деревом, роз'їдав горло. Найважливіше зараз — вода», — міркував він, пильним поглядом обводячи виднокіл.

Навкруги, ніби висохле море, гола, німа гладінь з глини й пилу. Де-не-де низькі, сухі кущі домрану, крихітні острівці ковили — це все, що могла відкрити зорові вигоріла земля. Немилосердна спека миготливою млою повисла над пустелею. Сонце стояло високо-високо з зеніті.

«Зараз вирушати немає рації»,— сказав собі Лауренц, роздушив підбором недокурок і пригладив долонями коротко стрижене рудувате волосся. Воно було тепле, а на дотик — мов солома. Час, пробутий у Ель Параїсо, навчив його бути обачним. Він хутенько напнув білий шовк парашута на кущі домрану і ліг, простягнувшись, у затінку. На ньому не було сухого рубця. Переконавшись, що обидва захоплені годинники йдуть і показують однаковий час, він заплющив очі, щоб заснути. Його не турбувало те, що, можливо, за ним буде послано погоню. Вершникам на верблюдах потрібно щонайменше три дні, щоб дістатися сюди з Ель Параїсо, та й не так просто натрапити на його слід у пустелі, Може, пошлють і літак. Але він не вірив, що це станеться сьогодні пополудні. Адже до Іфні понад дві години льоту. Пошук з повітря забере багато часу для підготовки, зокрема на поповнення запасу пального.

Який обрати шлях для втечі, він знав. Мав твердий план. Ще в Ель Параїсо перед першою втечею він усе чітко обдумав. Пробиватися хотів він на північ, до Середземного моря. В портах Алжіра чи Орана сподівався знайти друзів, які допоможуть йому. Про одне пам'ятав: не сміє згаяти жодного дня. Напередодні свого дезертирства з легіону «Кондор» він заволодів таємницею, що мала велике воєнне і політичне значення. Він не вірив, щоб друзі з руху Опору на батьківщині або насамперед радянські товариші могли дізнатися про цю таємницю нацистів якимись іншими шляхами. Була й ще одна важлива причина. Він мусив за всяку ціну передати вісточку про себе в Німеччину і відновити перервані зв'язки.

Ніхто, крім нього, не знав інформатора в штабі повітряних сил. Такою була умова офіцера, і Лауренц не заперечував проти цих конспіративних заходів. Штабний офіцер симпатизував комуністам тільки тому, що ті найрішучіше боролися проти нацистів. Звідки у нього ненависть до гітлерівців, Лауренц достеменно не знав, і це ускладнювало виконання завдання. Самовільно кинувши «Кондор», він тим самим позбавив групи Опору інформації про наслідки їх диверсійних дій. Це мучило Лауренца, наче цвях у чоботі. І все-таки, якби повторилася схожа ситуація, він знову діяв би так, як учинив тоді, 18 серпня, у Віторіані.

Штаб бойової групи СП легіону «Кондор», до якої належав фельдфебель Лауренц, розмістився у Віторіані. 17 серпня 1938 року в підвалі школи чекали смерті сто арештованих. Це були жінки й дівчата, юнаки і сивоголові чоловіки, що в горах до останнього патрона чинили опір переважаючим силам фалангістів.

Пополудні Лауренц став свідком розмови між командиром бойової групи легіону і франкістським офіцером. Йшлося про розстріл полонених, що мав відбутися на світанку. Фалангісти побоювалися можливого нічного нападу бійців народного фронту на школу. Франкістський офіцер просив німців посилити охорону полонених. Командир дав згоду, і Лауренцу, як на щастя, було доручено очолити загін з вісімнадцяти солдатів. Про те, що зривається виконання завдання групи Опору, він не думав. Що важливіше: життя ста чотирьох полонених чи партійне доручення? Не роздумував над цим. Одна була зараз у нього мета: врятувати цієї ночі жінок і чоловіків від смерті.

Надвечір його загін зайняв оборону з тильного боку школи. Детально ознайомившись з обстановкою, Лауренц виставив пости, призначив зміну. Незадовго до опівночі, нібито почувши щось підозріле, він звелів солдатам півколом рухатися на південні позиції. Жоден з німецьких легіонерів не дотямив, що в результаті такого переміщення з північного боку утворювався вільний прохід.

Фалангіст біля входу до підвалу школи сонно посміхнувся, коли побачив, що до нього підходить німецький фельдфебель.

Лауренц вийняв портсигар і вдав, що ніяк не може знайти сірників. Фалангіст відразу поставив до стіни короткого італійського карабіна.

— Пор фавор! — В його руках блимнув вогник.— Душе прошю! — повторив він по-німецькому, запишавшися. І додав так само калічено: — Гітлер душе доприй!

«Ти сам полегшуєш мені справу»,— подумав Лауренц і ребром долоні блискавично ударив іспанця по сонній артерії. Ударив так, як учили його в авіашколі, коли проходили рукопашний бій. Пригодився також боксерський досвід, набутий в Айзенталі. Фалангіст звалився додолу.

В підвалі було темно. Принишклі полонені сиділи навпочіпки, ніхто не спав. Ураз двері рвучко відчинилися, і сніп світла упав на склеписту стелю. На порозі з'явився німецький фельдфебель з гвинтівкою в руці. Полонені розгублено дивилися на нього, не розуміючи знаків, що він їм подавав рукою.

Лауренц згаяв декілька секунд, поки придумував вихід із становища. Крутнувся назад, схопив фалангіста за комір й приволік неживе тіло до порога, Люди в підвалі, що якусь мить перебували в заціпенінні, враз заворушилися.

Коли вже останні полонені долали залізну огорожу в кінці шкільного подвір'я, пролунав перший постріл, Лауренц і три молоді баски прикривали втечу ручним кулеметом і двома автоматами. Одному баскові куля влучила прямо в лоб. Він відразу помер. Лауренца при відступі поранило в руку вище ліктя.

Звільненим пощастило пробратися в гори, де вони приєдналися до партизанського загону. Командував ним датчанин Гуннар йоренсен.

Лауренцова рана невдовзі загоїлась. Він узяв участь в операції по захопленню тилового обозу франкістських путчистів. На його очах командирові загону Гуннару Йоренсену кулеметна черга прошила груди. Через два дні розвідувальна група, до якої належав Лауренц, висаджувала в повітря міст. Тут його й схопили фалангісти.

На допитах, під час катувань він мовчав, як камінь. Його вважали командиром партизанського загону. Він не заперечував. Якби він сказав правду про себе, франкісти передали б його до легіону. Але й там на нього чекав смертний вирок. Він мовчав, і це зберегло йому життя. Сп'янілий від перемоги, каудильйо помилував Лауренца, і замість кулі він одержав довічне ув'язнення у каторжній тюрмі Ель Параїсо.

Лауренц заплющив очі і прислухався до свого дихання. Ніщо більше не порушувало тиші в цій духоті під білим шовковим дахом. Його голова схилилася набік.

За кількасот метрів на південь від білої цятки в піщаній пустелі кружляли беззвучно два великі світло-руді шуліки. Могильники, що не кладуть надмогильних плит.

Розділ IV

В чорних лискучих кахлях, що створювали враження, ніби стіни ванної аж до пофарбованої в темний колір стелі обтягнені шовком, мерехтіли зеленаві відблиски. Запах лаванди витав над Йозефом Кракмеєром, що лежав у купелі, також облицьованій чорними кахлями, і сповна втішався розкішшю цієї екстравагантно обставленої кімнати у Саласоновій віллі. Він перевертався з боку на бік, збризкував ароматною водою свої кістляві груди, аж раптом зніяковів, помітивши у блискучому дзеркалі кахлів свою задоволену, усміхнену фізіономію.

Кракмеєр випростався, потім сів, прибравши серйозного вигляду, і тверезим холодним поглядом окинув усе довкола себе. Ніби вперше дивився він на довколишні предмети, закопиливши губу.

Бридливо глянув ще раз на своє відображення у кахлях. Типове південне зманіження, мало не розбещеність. Нізащо не допустить він, щоб і Крап полоскав тут своє гузно. У цього Саласона нічого військового!

Кракмеєр відкрив кран, потім узяв ручний душ і облив тіло сильним струменем крижаної води. Його пройняв дрож, але в цю хвилину він відчув, що знову почав жити за залізними принципами німецького чиновника. Це скидалося на самопокарання, нещадне, немилосердне. З купелі він вийшов переможцем.

Він одягався, коли у двері постукали. За порогом ванної постав Крап. У його голосі відчувалося хвилювання.

— Гауптштурмфюрере... Полковник Саласон хоче негайно поговорити з вами. Він просить спуститися до нього в кабінет.

Насуплений Кракмеєр натягнув підтяжки, поправив перед дзеркалом, що займало всі двері ванної, краватку й зачіску. Він не любив, коли його підганяли інші. Транспортний літак прибуде лише опівночі, сказав йому Саласон. А зараз ще й десяти немає.

— Не здогадуєтесь, Крапе, що могло статися?

— Ні. Якесь важливе повідомлення. Його заступник також тут. Обидва помітно знервовані. Мабуть, щось неприємне.

— Ну йдіть же! Я зараз прийду,— роздратовано мовив Кракмеєр. Він не хотів, щоб Крап довше витріщався на чорні кахлі. «Будь прокляте все, що розбещує людину»,— думав він, виходячи з розкішної ванни.

В облицьованому деревом кабінеті полковника яскраво горіла дванадцятилампова люстра. Було видно як удень. Начальник відділу сидів за столом, біля нього стояли його заступник і Крап. Коли Кракмеєр увійшов, усі троє одірвали погляди від розстеленої на столі карти. Глянувши на їхні обличчя, кримінальний радник відразу здогадався, що опівночі вони не поїдуть в аеропорт.

— Він вистрибнув,— сказав Саласон, намагаючись не виказати свого зніяковіння.— Та це йому погано вдалося. З висоти трьох тисяч метрів... З парашутом екіпажу... При цьому загинула наша надійна людина.

— Де? — спитав Кракмеєр і підступив до карти. Він виглядав абсолютно спокійним, і така поведінка спантеличила присутніх. Саласон кинув на Крапа запитливий погляд, але той не помітив цього. Він сам якось непевно стежив за своїм начальником.

— Ну? — Кракмеєр ледь зіперся долонями на стіл і підвів від карти очі.— Гадаю, місце вам відоме? Хіба ні? — його голос звучав інтригуюче приязно.

— Авжеж... Ось тут! — Саласон тицьнув пальцем у маленький намальований хрестик. До нього поволі верталась упевненість. Він-бо чекав, що гестапівець накинеться на нього з докорами — безперечно, справедливими. Спокійний вигляд Кракмеєра розрядив напружену ситуацію. Полковник став, на диво, балакучим.

— Доречно сказати, той тип стрибнув прямо в свою могилу. Погляньте, шановний колего, від місця приземлення до найближчої криниці сто п'ятдесят кілометрів. Треба мати нюх пустельної лисиці, щоб рушити прямо туди. Та однаково нічого не вийде. Три дні без їжі, без води та ще в такій духовці — ніхто не витримає. У тих краях здибати живу душу все одно, що у нас вагітну черницю.

Це порівняння розвеселило його самого. Крап і заступник посміхнулися. Тільки Кракмеєр, як і раніше, незворушно дивився на карту.

— Ви хоч раз були там? — спитав він діловим тоном.

— Я? Ах так, ви маєте на увазі... Ось мій заступник жив рік у Ріо-де-Оро. Він підтвердить мої слова.

Заступник заходився розповідати, але Кракмеєр байдуже відмахнувся.

— І що ж ви гадаєте робити, полковнику?

— Та знаєте...— Саласон відчув себе так, ніби його загнали на слизьке. Він гарячково шукав найпереконливішої відповіді. — Я бачу тільки один вихід, шановний колего. Треба оголосити розшук убивці і просити допомоги у французької поліції. Якщо ж утікачеві пощастить зробити навіть неможливе, то найімовірніше він вирине тоді в Алжірі. Без документів у нього не буде ніяких шансів пробитись, якщо в поліцейських відділках висітимуть накази про його арешт.

— Погано. Дуже погано,— сухо сказав Кракмеєр і вперше, відколи зайшов до кабінету, глянув у вічі начальникові відділу.— Я бачу, що ми досі не розуміли один одного. Давайте грати відкритими картами, полковнику. Чорна Свічка, як ми називаємо цього чоловіка, має для нас дуже важливе значення. У цьому ви сьогодні в обід самі переконалися, правда ж? Ну, то слухайте далі. Чорна Свічка належить до комуністичної групи Опору і володіє військовою таємницею німецького рейху. Якщо йому вдасться повідомити про неї кремлівських більшовиків, усі наслідки важко передбачити. Гадаю, ясніше висловлюватися немає потреби.

В кабінеті начальника відділу на мить стало тихо, мов у церкві.

Військова таємниця, кремлівські більшовики, важко передбачити наслідки. Саласон гарячково мізкував. Побувавши в Німеччині, він став заповзятим прихильником Гітлера. Його програмну книгу «Майн Кампф» він виштудіював краще за декого з тих, хто носив чорну свастику. «В майбутньому ми перейдемо до політики розширення наших земель... І якщо ми сьогодні ведемо мову про нові землі, то найперше можемо думати про Росію... Меч дасть землю німецькому плугові». Ці речення він пам'ятав майже дослівно. Які ж то можуть бути наслідки? Виходить, що утікач може поставити під загрозу таємні плани Гітлера? Від такого припущення полковникові потьмарилося в голові. Він збагнув, що йому й самому ця історія загрожує великими прикрощами. В боротьбі проти червоних Франко й Гітлер — кревні брати. Хіба не тому він одержав вказівку всіляко допомагати обом гестапівцям. Певне, що так. А за промахи каудильйо карає без милосердя. Не помилує він і начальника відділу іспанської політичної поліції, виходця з роду Саласонів.

— Диявол у Мадріді,— раптом озвався заступник.— Я не знаю нікого, хто б краще впорався з цією справою.

— Хто це? — поцікавився Крап.

Саласон мить вагався, потім відповів:

— Наша таємна зброя. Найсильніший козир.

— Африку знає? — Кракмеєр скривився, наче йому захотілося до вбиральні.

— Не тільки це,— зауважив полковник.— Добрий нюх, інтелект...

— П'ять мов — досконало, зокрема німецьку й російську,— додав заступник і глянув у очі своєму начальникові.— І деякі інші якості, наскільки мені відомо.

— Тоді чого ж ви зволікаєте? Негайно сюди вашого Диявола!

Саласон осміхнувся.

— Це неможливо,— мовив він спокійно.— Диявола знають тільки три особи: начальник управління політичної поліції, начальник відділу закордонної служби і я. Для безпеки, самі розумієте. Але зараз це не важливо. Я собі цю операцію уявляю так...— Він схилився над картою.

Кракмеєр, Крап і заступник уважно слухали. Чим довше говорив полковник, тим більше кривився Кракмеєр.

Над тихими садами Ель Ретіро, над банями мадридських соборів уже бліднули зорі, коли Йозеф Кракмеєр з асистентом залишили Саласонову віллу.

* * *

Не вгавав цвіркун. Монотонний пронизливий писк розбудив утікача під шовковим наметом. Якусь хвилю він не знав, чи не сон це і куди він потрапив. Лежав нерухомо і вслухався в дрібнозвучне цвірчання, що здалося йому таким знайомим, як голос друга. Вдома, в Айзенталі, у своїй крихітній мансарді він часто слухав ці звуки. Іноді всю ніч. Рита називала це карликовою сонатою. Як це було давно. Даремно силкується він уявити її обличчя, голос, колір очей. Натомість раптом пригадався аж до подробиць один зимовий вечір, проведений з Ритою. Розпечена залізна грубка. Рита принесла тоді дров і п'ять брикетів. Здається, було це у п'ятницю, бо перед обідом він ходив на біржу праці. Одержав двадцять дві марки і тридцять п'ять пфенінгів допомоги як безробітний. Купив на вечерю три пляшки пива, хлібину і оселедців, після яких вони усю ніч не могли втамувати спрагу...

Тоді вони ще вірили, що їх ніхто на світі не розлучить. Та настав день, коли і в Айзенталі по вулицях замарширували пихаті коричневосорочечники, гаркаючи «хайль Гітлер». Фред мусив зникнути. Рита купила йому квиток на поїзд і на світанку, стоячи біля залізничного насипу, помахала йому вслід. Минуло більше року, поки вони знов зустрілися в ресторанчику провінційного гарнізонного містечка. Але ця зустріч нагадувала скоріше прощання. І ніхто з них не був винен. Рита тоді сказала, що мріяла мати від нього трійко дітей і трішечки того, що люди називають щастям. Він дивився на її руки, що обхопили келих, і просив не чекати на нього. Вона не погоджувалася... А через сім місяців надіслала листа з двох слів: «Вибач мені».

Рита. Спогад про неї іскрою пролетів у його свідомості і погас так несподівано, як несподівано перестав співати цвіркун.

Лауренц хотів позіхнути, але натомість з грудей вирвався стогін. Спробував трохи розім'ятися, щоб відігнати сонливу млявість, але тіло мовби паралізувало. В зранену спину ніби хтось ножем штиркав. Нарешті він остаточно прокинувся, його мучила спрага так само, як і того пам'ятного вечора після солоних оселедців.

Обережно виповз з-під шовкового намету. Над пустелею розпростерлася ніч. Подивився на світний циферблат годинника. Підрахував, що спав він майже шість годин. На чорному небі мерехтіли зорі. При блідому місячному світлі низькі кущі здавалися могилами на цьому велетенському кладовищі.

Лауренц склав свій шовковий намет у мішок, закинув його на плечі і попустив настільки, щоб ноша не торкалася пошматованої спини. Він вирушив у дорогу, взявши за орієнтир Полярну зірку. Йшов широкими кроками, рівномірно, не квапився, беріг сили. Навкруги було тихо, німотно. Йому здалося, ніби він один покинутий на цій вимерлій планеті.

По чотирьох годинах ходи сів перепочити. Простяг ноги, закурив. Дим роз'їдав пересохле горло, але він курив. Куріння притуплювало дедалі гостріше відчуття голоду. Він не почував утоми, бо ще мав силу, та знав: ненадовго стачить її. Потріскані губи, порожній шлунок нагадували йому про це. Пам'ятав і про те, що поки він цілком не збезсилів, мусить добути їжу. Безсила людина в пустелі — мрець.

Він прикинув, що пройшов близько двадцяти кілометрів. Довкола, скільки можна було розгледіти при місячнім світлі, лежала мертва рівнина, така, як і там, де він приземлився.

Не конче їсти ромштекси і пити пільзенське пиво, думав він. У найгіршому випадку деякий час можна харчуватися кроликами, мишами, ящірками. Навіть подумавши про підсмажену змію, він не міг зменшити відчуття голоду. Він пам'ятав: за всяку ціну треба вижити. Перебирати йому не можна.

Під час того самотнього походу він ще раз пригадав події, що сталися за останні двадцять чотири години. Не було сумніву: в Іспанії на нього чигає гестапо. Адже коли б у Мадріді якимось чином довідалися, що засуджений в Ель Параїсо не датчанин і не командир партизанського загону, а німецький комуніст, то навряд чи франкісти вдалися б до таких заходів. Навіщо везти його в Іспанію? Та ще й літаком, у супроводі самого коменданта. Тут нема ні крихти логіки. Таки гестапо. Але як воно натрапило на слід?

Цим і сушив голову Лауренц. А в пошуках відповіді приходив до одного висновку: десь розірвано тонку мережку взаємоінформації членів групи Опору. Але чому гестапо так квапиться? Коли б його мали знищити, досить гестапо сказати одне слівце своїм вірним друзям фалангістам, і його прізвище з'явиться в списку померлих. Отже, він потрібен їм живий. Вони хочуть видобути з нього все, чого ще не знають.

Якби гестапівці дізналися відразу, яку таємницю він виніс з легіону «Кондор», то спорядили б цілу армію на його лови. Лауренц усміхнувся. Йому пригадалася та ніч. Як сильно билося у нього серце, коли він пробирався в командирський кабінет. Там стояв той масивний сейф, що мав три замки. Один ключ був у підполковника, другий — у скарбника, а третього ключа після прибуття вчених з Німеччини фельдфебель віддав одному докторові на прізвище Фаріан. Ні в кого не виникло підозри, чому Лауренц уночі годинами пропадав у майстерні. Він бездоганно підробив усі три ключі. Набрався тоді страху. Але що важив його страх, коли він будь-що мусив дізнатися, що є в чорних портфелях панів академіків.

Він устав, закинув на плечі мішок з парашутом, обвів поглядом зоряне небо і рушив далі. Час від часу облизував потріскані губи. Лауренц увесь час думав про те, що з ним буде без води. Знав, що під африканським сонцем людина витримує не більше двох днів. Половина цього часу незабаром мине. Він легко це вирахував.

День настав раптово, майже без світанку. За кілька хвилин вузька срібна смужка на південно-східному обрії спалахнула пурпурово, зорі розтанули у світлій блакиті неба, і сонце покотилося вгору, відкидаючи короткі тіні від убогої рослинності. Війнуло прохолодою. Лауренц обвів очима виднокіл з надією побачити якесь підвищення, вершечок пальми, або намет, або кам'яну піраміду, що позначає криницю.

Над жовтою пустелею замерехтіло повітря. Лауренц вирішив хоч трохи перепочити. З парашутного купола він відрізав чималий шмат шовку й зробив із нього накидку, як у жителів пустелі. Із стропи заходився плести кільця, щоб прикріпити її на голові, як раптом почув якийсь звук. Може, це здалося йому? Та, піднявши очі, він побачив жайворонка, що спурхнув з куща й посипав згори ніжні трелі. «Так само над запашною конюшиною співає його побратим у нас на батьківщині»,— подумав він. Він постежив декілька хвилин за пташкою й відчув полегкість. Жайвір угорі — це життя, а де життя, там повинна бути вода.

Лауренц ішов не зупиняючись. Сонце викочувалося до зеніту. Немилосердно пекло. Дихати ставало боляче. Він насилу переставляв ноги. Мішок з парашутом давив плечі, мов свинець. Раз кинув його, відійшов кілька кроків, але знову повернувся й забрав. Недаремно він у Ель Параїсо нашорошував вуха, коли хтось з робочої команди говорив про лиха, які підстерігають мандрівника у Сахарі. Намет у пустелі вкрай необхідний. Він захистить і від нічного холоду, і від піщаних бур. Тому не можна зменшувати своє і так убоге спорядження ради маленької вигоди.

До полудня так охляв, що йшов, хилитаючись, мов п'яний. Ішов навмання. Очі заслало червоною сіткою. В голові туманіло, і він не помічав, що трава й кущі довкола мають інший колір, що стала густіша рослинність. Почався положистий спуск. А Лауренц дибав далі, низько схиливши голову; спіткнувся на схилі, що ставав усе крутіший, і упав, як підстрелений. На щоку сіла велика зеленкувата муха, але він її не відганяв.

Опритомнів майже через дві години. Перше, що він відчув,— був якийсь незвичний аромат. Далеко на півночі, у Німеччині, біля Фрідріхроди, в Тюрінгзькому лісі, стояв будиночок, на горищі якого пахло майже так само. Це був бабусин будиночок. Під час канікулів він часто навідувався туди. Бабуся кликала його на горище, де сушила всіляке зілля — шавлію, мати-мачуху, м'яту, арніку. «Я заварю тобі чаю на зіллі. Як нап'єшся, то повилітають усі злі духи з твоєї крові». Чай?! Він знову почав марити. Геть спогади! Щоб зготувати чай, треба мати воду!

Він ковтнув слину. Гострий біль різонув пересохле горло і цілковито вернув його до тями. Підвівся і розгублено поглянув довкола себе. Це ж ваді! Він на дні ваді!

Це не марення. Лауренц стояв посеред річища, що майже цілий рік лишається без води і оживає тільки після сильних зимових дощів в Атлаських горах. Уся долина заросла зіллям. Подекуди воно цвіло ніжно-голубими або жовтими квітками. Од цього зеленого килима, що не пожовк під палючим сонцем, віяло терпким ароматом. На схилах росло навіть кілька акацій і кущів ялівцю. Він уважніше роздивився навкруги, і враз його осінило: якщо є буйна рослинність, повинна бути й вода. Він вирвав жмут трави. Пісок на корінні був вогкий. В Ель Параїсо Лауренц чув про струмки, що утворюються внаслідок зимових дощів і течуть під землею іноді цілий рік. Він вибрав найвогкішу місцину і, мов навіжений, заходився вигрібати пісок. Коли грунт потвердішав, скористався комендантовим ножиком. На метровій глибині натрапив на жилу чистої холодної води. Зробив перший ковток — і наче вогонь обпік його зранене горло. Цієї хвилини він забув про все: своїх переслідувачів, свою мету, свою місію.

Жадав лише пити. Пити, пити, пити!

Розділ V

Після короткої, але рясної зливи над центром Берліна знялася легенька пара. Виблискуючи дощовими краплинами, великий чорний лімузин під'їхав до будинку номер вісім на Принц-Альбрехтштрассе. З нього вискочив водій, здоровань у формі есесівця, оббіг машину спереду і запобігливо відчинив дверцята своєму пасажирові.

Той, не звертаючи уваги на водія, висів з авто і, дивлячись тільки поперед себе, попрямував до парадних дверей розкішної будівлі, до якої сходились невидимі нитки від густого павутиння, що обплутало всю Німеччину. При вході, мов мармурові статуї, застигли двоє вартових з гвинтівками. На їхніх чорних лакованих касках грізно біліли рунічні знаки. Як тільки прибулий порівнявся з ними, вони чітко й злагоджено взяли гвинтівки на караул. Їхні обличчя залишились бездумні й байдужі. Прибулий не помітив і вартових. Він перетнув вестибюль, спритно піднявся сходами у яскраво освітлений коридор і так само байдуже пройшов повз двох чоловіків у цивільному, що поштиво стояли з простягненими в нацистському привітанні руками. І лише після того, як білява, трохи розповніла секретарка допомогла йому скинути шкіряне пальто, його застиглі, без жодного виразу очі ожили.

— Негайно викличте до мене гауптштурмфюрера Кракмеєра!

— Він уже чекає тут, штандартенфюрере. Я одразу після вашого дзвінка...

Штандартенфюрер Мюллер, начальник державної таємної поліції, перебив її:

— Давно?

— З півгодини.

Мюллер подивився на годинник і на мить замислився.

— Дуже добре,— сказав він.— Кличте його і приготуйте нам мокко.

— Вибачте, але, наскільки мені відомо, гауптштурмфюрер п'є тільки чай із зілля. Може, для нього пляшку мінеральної?

— Мокко, та міцного, ясно?

Він попрямував до свого кабінету. На кожного, хто переступав поріг, з-за письмового стола суворо дивився більший од своєї натуральної величини фюрер.

Мюллер підійшов до умивальника, пильно оглянув себе з усіх боків у дзеркалі, змочив пальця водою і пригладив брови. Тоді відчинив сейфа заввишки в зріст людини, взяв папку і сів за стіл. Та не встиг прочитати й рядка — у двері постукали.

Увійшов Кракмеєр і зупинився біля порога.

— Гауптштурмфюрер Кракмеєр прибув! — одрапортував він, намагаючись стояти по-військовому струнко. Але це йому погано вдавалося. Худорлява, як у конторського службовця, постать з витягнутими вздовж тіла руками, заширокий костюм справляли швидше комічне враження. Мюллер зміряв Кракмеєра поглядом, у якому відбилися і співчуття, і відраза. Для начальника гестапо кримінальний радник був абсурдом. У його голові не вкладалося, як цей жалюгідний з виду чоловічок може бути наділений неабиякими кримінальними здібностями. Окрім цього, Мюллер здавна почував нехіть до підлеглих, які працювали ще під керівництвом його попередника і ставленика Герінга міністерського радника Дільса, усуненого з посади в 1934 році.

— Сідайте, гауптштурмфюрере,— холодно кинув Мюллер і показав на стілець. За письмовим столом він виглядав швидше начальником відділу солідного банку, аніж керівником найстрахітливішої установи в гітлерівській Німеччині.— Здогадуєтесь, чому я вас викликав?

Кракмеєр кивнув головою і сумно подивився на мармурову чорнильницю. Біля його безкровних губів знову з'явилася болісна гримаса. Як-не-як, а він досяг-таки більших успіхів, ніж люди із служби безпеки, що даремно полювали за Лауренцом.

— Ну, викладайте. Вам, очевидно, невтямки, що справа вашої Чорної Свічки поволі набуває для нас небажаного повороту. Прошу!

Хапаючись рукою за бік — боліла печінка,— Кракмеєр розповідав про наслідки поїздки до Мадріда. Робив це докладно. Саме коли він говорив про спробу Саласона збити їх з пантелику, блондинка принесла мокко. Йому перехопило дух, і він, мов загіпнотизований, втупив погляд у дві мініатюрні чашечки. Мюллер подав знак, і секретарка налила мокко. Гарячий напій був чорний, як смола, і сповнив кімнату приємним ароматом. Трохи відсьорбнувши, штандартенфюрер кивнув задоволено і відпустив співробітницю. Другу чашку він подав Кракмеєру.

— Чистісінька отрута, покуштуйте!

Цієї хвилини в душі Кракмеєра точилася боротьба між його власними звичками і необхідністю послуху начальству. Він не терпів алкоголю, тютюну, кави, і водночас він усе своє життя будь-яке бажання начальника приймав за наказ.

Тому взяв чашку, пригубив її і подумав: «Наказ святий!» Тоді заговорив далі і щоразу, коли Мюллер підносив до губів чашку, він слухняно теж відсьорбував каву.

— Що ж ви збираєтесь робити далі? — Штандартенфюрер терпляче вислухав інформацію, хоч в ній не було нічого нового.— Не будете ж ви чекати, поки той легендарний Диявол піднесе вам шістсот другого на блюдечку.

— Ні в якому разі! — схопився Кракмеєр.— Крім того, у мене ще три козирі.

— Два! — сухо поправив Мюллер.— Змінний майстер із Дессау і токар з Варнемюнде доставлені в Бухенвальд. Правда, один з них вже на третій день помер. Не витримало серце.— Мюллер уперше за всю розмову посміхнувся.— На жаль, клімат трохи вогкуватий в Еттерських горах. Ну, а щодо вашого чоловіка в підвалі, цього...— він мимохідь зиркнув у справу,— цього Брухмана, то він теж серйозно хворий.

— Я покваплюсь,— промовив Кракмеєр, погано приховуючи своє роздратування. Штандартенфюрер своїм запитанням улучив у найвразливіше місце їхньої операції. Насправді кримінальний радник не сподівався на якісь суттєві свідчення заарештованих членів групи Опору. Єдиний, на кого він покладався, це той іспанський Диявол. Але він нізащо не хотів признаватися в цьому.— Сьогодні Крап поїхав у Веймар, там він візьметься за в'язня з Бухенвальда.

Мюллер відхилився назад, пильно оглядаючи кримінального радника, і після короткої мовчанки серйозно промовив:

— Річ у тому, що в нас дуже мало часу. Мені не треба вам пояснювати, що ми вже давно працюємо за умовами воєнного часу. Справа Чорної Свічки стала для нас боєм з погляду стратегії. Сам рейхсфюрер зайнявся цією справою і вимагає від нас остаточних результатів... Крім того, Канаріс пробує підключити своїх людей з абверу. Розумієте, гауптштурмфюрере, йдеться не лише про купку червоних змовників.

Коли через кілька годин після прибуття з Мадріда Кракмеєру звеліли з'явитися до штандартенфюрера Мюллера, від збагнув, що справа, яку йому доручили, не така проста, як здавалося. Незвичним було те, що сам начальник гестапо клопочеться нею. А тепер навіть рейхсфюрер! Кракмеєр на мить відновив у пам'яті всі факти. Два військові літаки нової серії розбиваються. Комуніст, який затесався на службу в повітряні сили і якому гестапо дало кличку Чорна Свічка, передавав інформацію про катастрофи якомусь Брухману. Було схоплено кур'єра з інформацією, а також двох співучасників Чорної Свічки. Обидва працювали в авіаційній промисловості й чинили там диверсії, внаслідок чого розбивались літаки. Інформації використовувалися ними для того, щоб зробити дефекти ще дієвішими і щоб після катастроф їх неможливо було з'ясувати. Замкнуте коло, чи не так?

Кракмеєр на мить замислився. А може, він помиляється, вбачаючи в Чорній Свічці головну ланку? Та враз відкинув ці сумніви. Розгадку треба було шукати там, де й припускав Крап. Цей Лауренц перед утечею з легіону «Кондор» числився в спеціальній частині, яку відвідали німецькі вчені. Його ім'я стояло в списку осіб, що володіють державною таємницею. Кракмеєр напружено чекав, що штандартенфюрер глибше пояснить весь цей взаємозв'язок. Але спершу він мусив вислухати докір на свою адресу.

— Власне, вам би слід самим додуматися,— з помітним сарказмом мовив Мюллер.— Невже ви вважаєте, що панове науковці подалися тоді до Іспанії випробовувати нову мазь проти вошей?

Кракмеєр опустив повіки і в думках полічив до трьох, а тоді відповів:

— Я тільки можу запевнити...

— Цього замало, гауптштурмфюрере. Просіть собі підкріплення, вимагайте, що хочете, але привезіть сюди цього Лауренца.— Мюллер одразу посерйознішав: — Йдеться не тільки про нову модель літака. Вчені, про яких я щойно згадав, дали нам у руки ключ від Європи, а можливо, й від усього світу. Цей ключ має дивне ім'я — табун. Це слово ще нажене на вас страху. А у вашої Чорної Свічки є копія цього ключа. Гадаю, мені не треба вам розтлумачувати, що з погляду тих завдань, які стоять перед нами... У всякому разі, щотижня я чекаю від вас інформації, зрозуміло? Не припиняйте зв'язку з полковником Саласоном. Тямущий чоловік! А втім, це ви й самі побачите.

Мюллер погортав справу, знайшов конверта з фотографіями, дістав кілька штук форматом поштової листівки.

— Добре, коли знаєш свого союзника. Іспанці трохи недооцінюють нас. Ось їхній загадковий Диявол. Що скажете на це?

Кракмеєр глянув на фото й широко розкрив очі. Йому одібрало мову.

— Неймовірно! — нарешті прошепотів він.

Штандартенфюрер радісно засміявся.

* * *

Вальтер Брухман затамував подих. Кроки, що чулися в коридорі, стихли проти його одиночної камери. Забрязкали ключі, спалахнуло світло. Він закліпав очима, засліплений. Від тривалої темряви очі стали вразливими. Двоє військових переступили поріг. Він глянув на них, і у нього затремтіли руки. В'язень гестапо Брухман не знав, скільки часу минуло відтоді, як вони мало не на смерть побили його гумовими палицями. Спливли години, а може й дні, доки він опритомнів. Лежав долілиць, та вже не на голих нарах, а на матраці. Був укритий двома ковдрами. Тричі на день його посилено годували, щодня в той самий час в камері з'являвся лікар. Поступово стихав біль понівеченого тіла, перестали нити нирки. Невдовзі він уже міг вставати, не втрачаючи притомності.

Невже почнеться все спочатку?

Обидва есесівці не звертали уваги на в'язня. Внесли до камери вузького дерев'яного стола, другого стільця і пішли, грюкнувши залізними дверима. Світла не вимкнули.

Допит! Брухман заплющив очі. Його обсипало холодом від цього здогаду. Судорожно стиснув пальцями ковдру, боронячись від страху. Він знав, що вдруге не знесе таких жахливих побоїв. Ще й досі чується йому власний крик і запитання, одні й ті ж запитання.

— Від кого одержував інформацію?

— Яке було твоє завдання?

— Назви прізвища!

— Прізвища!

Знати те, що запитують, і змушувати себе мовчати, коли тебе катують, було понад його сили. Катам було й невтямки, як близько вони до мети. Кожен зойк, що виривався з його уст, був майже зізнанням. І тільки жадана непритомність уберегла його від зради. Він не вірив, що зможе ще витримати. О, як виразно він бачив перед собою обличчя товаришів, з якими пересидів в одній повітці чотири дні після підпалу рейхстагу. Юппа Кратцера арештовано, Ахіма Тетцеля арештовано, Лотара Шрека арештовано. Усіх членів районного партбюро схоплено поліцією і ув'язнено. Звідусюд погані новини. Підупав духом староста їхньої групи, робітник заводу поршневих кілець Ганс Кляйнерт. Забагато з'явилося на будинках прапорів із свастикою, забагато тих, хто пішов за коричневосорочечниками. Заборонено комуністичну партію, зайнято будинок Лібкнехта, арештовано Ернста Тельмана. Фред Лауренц озлобився. «Ми діємо, а значить і партія діє!» — сказав він. Це був ніби заклик до нової боротьби.

Брухман лежав нерухомо. Швидко дихав, чекав. Ось загупають кроки, забряжчать ключі. «Я мушу забути їхні обличчя, їхні імена,— думав він.— Чому не йдуть ті собаки? Стіл! Для кого цей стіл? Для того, хто писатиме протокол? Вони гадають, що цього разу я заговорю. Хитрі вони, хитрі, як дияволи. Їм удалося розгадати моє прізвище, вони знають про Ганса і Юргена, а може, й про Фреда, якщо той ще живий. Він більше завдасть їм мороки, ніж я. Він зовсім іншого гарту. Інколи ми довго не могли його зрозуміти. Коли він добровольцем подався в рейхсвер, мало не виключили його з партії. А мислив він далекоглядніше, ніж ми. Хто міг припустити, що під маскою бравого солдата криється борець Опору? І ось, можливо, він потрапить у їхні лабети тільки з моєю допомогою. А якщо Ганс піддасться, тоді знищать усю групу на заводах Юнкерса. А якщо заговорить Юрген — те саме на заводах Хейнкеля у Варнемюнде».

Державна зрада!

Розстріл!

За дверима, в коридорі, ще стояла тиша, але Брухман відкинув усякі безглузді надії. Загупають, застугонять кроки. В цьому будинку смерть не приходить тихо. Тут вона носить залізом ковані чоботи. Тут вона має гладенько виголені обличчя. Тут вона вершить своє ремесло без будь-якої обережності.

Сотні думок терзали його, але виходу не було. Всюди на нього чатувала смерть. «Може, вони подарують життя, якщо заговорю?» А потім хто він? Зрадник, відданий на свавілля есесівців й презирство тих, кого зрадив, швидко помре в концентраційному таборі.

«Ганебна смерть,— думав Брухман.— Але смерть од смерті різниться».

Погляд ковзнув по голих білих стінах камери, на мить затримався на загратованій продухвині під самою стелею, помандрував до стола.

«Вони кажуть неправду, коли називають це боягузтвом»,— майнуло в голові.

Ураз йому стало спокійно-спокійно. Навіть гірка посмішка з'явилася біля губів. «Це мужність слабких»,— думав він. На мить постали перед ним його два сини, дружина. Він силкувався прочитати на їхніх обличчях підтримку, але марно,— вони відразу розтанули. «Чому я не сильніший? — спитав себе.— Звідки беруть силу інші?»

Відповіді він не знайшов.

Після того, як штандартенфюрер Мюллер відпустив кримінального радника, той притьмом кинувся довгим коридором до дверей, що скромно були позначені великою літерою «Ч». По хвилі він з'явився білий як крейда, але на перекошеному обличчі була й рисочка задоволення. Легенько полоскотавши пальцем піднебіння, він виблював отруту-мокко. Почував себе тепер очищеним і водночас трохи зловтішним. Не можна, штандартенфюрере, недооцінювати своїх співробітників.

У своєму кабінеті Кракмеєр перекинувся по телефону кількома фразами з черговим по підвалу, а потім зайнявся папугою. Відчинив клітку, посадив на пальця довірливу пташку, раденько прицмокуючи губами, наставив їй ніготь великого пальця і захоплено засміявся, коли Вальдемар заходився грайливо вистукувати по нігтю дзьобом. Смілива, добра пташко, бався, бався... Він ніжно дмухнув у блакитне пір'ячко.

Задзвонив телефон. Кракмеєр, не випускаючи з руки птаха, другою схопив трубку.

— Іду,— сказав він і посміхнувся до Вальдемара, що саме смачно подзьобував білі манжети сорочки свого господаря. Кілька секунд кримінальний радник не перешкоджав йому, а потім ніжно обхопив пальцями тендітне тільце і поніс до клітки.

Через п'ять хвилин Кракмеєр спустився в освітлений матовим світлом вузенький коридор підвалу. Два есесівці привіталися з ним і пішли слідом. Один ніс затиснуту від пахвою папку, в руці другого побрязкувала в'язка великих і малих ключів.

Обидва есесівці йшли на півкроку позаду кримінального радника. Свій скепсис вони приховували маскою незворушної байдужості. Задум гестапівського чиновника був для них чистісіньким безглуздям, марною тратою часу. Їм не вперше мати справу з людьми такого норову, як у Брухмана. Санаторний метод? Смішно, гауптштурмфюрере! Биття, стояча камера, моріння голодом і знов усе спочатку. Якщо і тоді з нього нічого не доб'єшся, то сам бог не допоможе. Але, будь ласка, нехай спробує. Та він ще вернеться до наших методів, цей гауптштурмфюрер.

— Тут,— сказав той, що ніс в'язку ключів.

Він одсунув засув. За звичкою відхилив бляшаний п'ятак із вічка на дверях, крізь яке стежили за в'язнями, і заглянув у камеру. Обличчя його враз закам'яніло.

— От чорт! — Есесівець поспіхом відчинив двері. Запитання застрягло Кракмеєру в горлі.

Три пари очей уп'ялися в білу руку, що звисала з нар. Під нарами стояла калюжа темно-червоної крові. В жовтому світлі загратованої лампи під стелею виблискували шматки розбитої скляної банки з-під сечі.

— Смердюх,— випалив есесівець, що ніс папку.

Кракмеєр зціпив зуби. Тьмяне світло робило його обличчя ще блідішим. Він підступив до нар, обережно обійшовши криваву калюжу, і двома пальцями відкрив в'язневі око.

Брухман був мертвий.

Кракмеєр випростався, не зводячи погляду з людини, яка більше йому нічого не скаже. Мовчки оглянув мерця з голови до ніг. Його безбарвні світлі очі зблискували страшенною ненавистю. І враз ударив мерця кулаком по зжовклому розслабленому обличчю, а потім, не промовивши ні слова, попрямував до дверей.

Обидва есесівці дивилися вслід кримінальному радникові й ущипливо посміхалися.

— Він тільки з мерцями й може,— бридливо сказав той, що тримав папку.

— Конторський пацюк,— мовив другий.— На пенсію пора. Ходімо.

Двері камери залишились відчиненими.

Кракмеєр звик до труднощів. Він їх не боявся. Навпаки. Несподівані повороти справи збуджували його, мов захоплююча головоломка. Натурою своєю він був шахістом, хоча й ніколи не сідав за шахову дошку. Ніби на турнірі, вираховував він усі свої ходи, намагався нав'язати противникові свої дії, оточити його і, нарешті, поставити мат. Та зі смертю Брухмана звелись нанівець так добре задумані ходи.

Розлютованому Кракмеєрові не сиділось на роботі. На Саарландштрассе він протовпився крізь густий людський вир, швидко пересік Потсдамський майдан, звернув на алею Белов'ю в зоопарку і, зморений, сердитий, нарешті просто-таки впав на лаву біля ставка з золотими рибками. Поблизу стояла на березі літня жінка з хлопчиком. Через бильця вони кидали у воду шматки булки й раділи з того, що пара лебедів жадібно хапає поживу.

«Залишився Лауренц з цим іспанським Дияволом»,— міркував Кракмеєр, спостерігаючи їх, і поступово заспокоювався. Від допиту, який проводив Крап у Веймарі, він не чекав вирішальних наслідків. Змінний майстер заводів Юнкерса мертвий, а токар Ганс Кляйнерт, що працював у Хейнкеля у Варнемюнде, щонайбільше назве імена помічників, яких мусив мати на заводі. Можливо, й зв'язківця, але ним був Брухман. А хто ж був у штабі повітряних сил? Ні, на цей клубок більше не варто намотувати ниток.

«Без Чорної Свічки далі ходу немає,— зізнався собі Кракмеєр.— Що ж, почекати? Припинити справу, поки шпиг полковника Саласона доведе свою хвалену досконалість. Додати ще одну папку до стосу «незакінчених справ»?». Кракмеєр сприйняв це за образу, до певної міри як свою безславну капітуляцію. Він не міг на це піти. Забагато чинників було проти такого рішення: службове честолюбство, власна гордість і, врешті-решт, зневажлива посмішка штандартенфюрера Мюллера, якої він удостоїться. А якщо Лауренц уже давно загинув у пустелі? Ніколи він не зможе довести цього, думав Кракмеєр і на мить уявив, що той навіть мертвий переміг його. У ці хвилини, згадавши про катування в підвалі на Принц-Альбрехтштрассе, він вперше відчув не відразу, а скоріше втіху. Ці люди витривалі. Не можна, щоб він так просто номер. О боже, допоможи цьому червоному знайти воду!

Кримінальний радник полишив лаву, ставок з ненажерливою парою лебедів, так і не знайшовши рішення. Все ще почував себе втомленим, немов після тривалого виснажливого маршу. Ідучи додому, він забув про клітку з папугою, яку щодня після закінчення роботи обкутував хусткою.

Продавець газетного кіоска привітався з ним люб'язно, але Кракмеєр не помітив його. Не глянув він і на «оппеля», що стояв на вулиці поблизу його під'їзду. Не звернув уваги й на чоловіка, що вийшов з машини.

— Пане кримінальний раднику, прошу за мною!

Кракмеєр здригнувся, думки його урвалися. Чоловік, що звернувся до нього тихо, але рішуче, видався йому знайомим. Збігло кілька секунд, поки він пригадав це обличчя. То був один з людей Гейдріха, співробітник служби безпеки. Він бачив його на недавній спільній нараді СБ і гестапо.

Пішли поруч до машини. Водій був також у цивільному. Співробітник СБ звелів Кракмеєру першим сісти у машину. «Арешт? — запитав себе кримінальний радник.— Має це якийсь зв'язок зі смертю Брухмана? Можливо, Мюллер того й чекав, щоб звалити на мене усю вину за невдачу. А може, СБ грає тут свою власну гру?»

Кракмеєр був цілком спокійний. Він дуже добре знав, що змінити все одно нічого не зміг би. А на такі несподіванки, він, старий працівник гестапо, не реагував. Він знав понад десяток випадків, коли ще вчора, здавалось би, недоторканий діяч НСНРП зникав у чорну безвість. До кількох з них пін був особисто причетний і згадував про це неохоче, бо жертви щоразу були чистокровними арійцями.

— Куди? — байдуже спитав Кракмеєр, коли машина рушила.

— До батечка в гості. Ненадовго,— сухо відповів той.— Із штандартенфюрером Мюллером і начальством абверу узгоджено.

Остання його фраза прозвучала зневажливо. Потім співробітник СБ зацікавлено подивився на кримінального радника.

— Великою птицею стали у свого шефа, якщо він з вами так панькається!

— Чому ви так гадаєте?

— Просто так... для небагатьох відкрита дорога туди, де нас чекають.

Кракмеєр наморщив лоба. Він досі не збагнув, що все це мало означати. А хотів у всьому мати ясність, аби не виставляти себе на посміховисько. Підкреслено недбало зауважив:

— Чи маємо час, щоб на хвилинку заскочити в управління? Дещо треба владнати.

Співробітник СБ глянув на годинник, невдоволено кивнув головою і, нагнувшись до водія, сказав:

— Спершу на Принц-Альбрехтштрассе.

На обличчі Кракмеєра з'явилася посмішка, така миттєва й стримана, що навіть уважний спостерігач навряд чи помітив би її. Тим більше, що за мить він ураз скривився, вхопившись за печінку. Ні, це не арешт. І Вальдемар спокійно спатиме цієї ночі.

Коли за кілька хвилин кримінальний радник вийшов з управління гестапо і сів у машину, він уже не сушив собі голови над загадковою метою цієї поїздки.

Представник СБ не виходив з машини.

Розділ VI

Два вершники наближалися до ваді з південно-східного боку. Їхали вони на білих мегарі. Ці довгошиї, довгоногі тварини відзначаються швидкістю і витривалістю, тому-то на верблюдячих ярмарках Північної Африки на них був великий попит і продавали їх за високу ціну. Вершники, видно, не квапилися. Одягнені вони були, як туареги[2] — шкіряні штани в обтяжку, довга, до п'ят, світло-голуба бавовняна накидка, на голові чорно-голубий лісам з вузькими прорізами для очей. Впадало в око їхнє озброєння. Туарег, звичайно, носить кинджала і списа. Якщо у котрого й водиться вогнепальна зброя, то хіба стара капсульна рушниця чи важкий пістоль, що заряджається з кінця ствола. У двох вершників на верблюдах, окрім кривих кинджалів, що стриміли з-за поясів, озброєння було сучасне. За спиною у кожного висів маузерівський карабін, на поясі біля кинджала — багатозарядний парабелум. Оповита гарячою млою, пустеля здавалася мертвою. Проте вершники, очевидно, не довіряли довколишній тиші. Безперестану вони водили очима по піщаній рівнині, водили сторожко, ніби вистежували якусь невидиму причаєну небезпеку.

Мандрівники досягли ваді. Один став з'їжджати схилом униз, другий зупинився. Мабуть, вони не ризикували одночасно перетинати висохле річище, щоб між берегами їх не застукали зненацька. На середині буйного трав'яного килима туарег притьмом шарпнув за поводи. Мегарі став. Хоча обличчя туарега закривав лісам, проте було виразно чутно його тихий вигук. Супутник на березі насторожився.

— Що там, Гаміде? — спитав він, поклавши руку на револьвер.

— Слід! Якийсь слід петляє! Щонайбільше години дві, як пройшов тут хтось.— Гамід двічі легенько смикнув за поводи, верблюд уклякнув на передні ноги. Вершник зліз із широкого сідла й заходився досліджувати грунт. Як і всі туареги, він добре читав сліди. По сліду верблюжої ступні він міг розрізнити самця від самки, а по його запаху визначити, чи давно верблюд тут пройшов. Гамід підвівся.

— Людина, Талебе, гяур. Одинока і така немічна, що навряд чи ще побачить свою маму. Вона там! — Гамід показав рукою на північний захід по руслу ваді.

— О аллах! — спокійно проказав Талеб.— Яка воля божа... Їдь по сліду.

Вони погнали верблюдів чвалом. Гамід їхав долиною, а Талеб берегом, безупинно окидаючи поглядом безкраю дику пустелю. Не минуло й півгодини, як обоє примітили попереду білу цятку, що ледь-ледь рухалася.

Метр за метром долав шлях Фред Лауренц. Повз навкарачки, скалічив руки, коліна, але болю не відчував. Зовсім потьмарилось у нього в голові. Маленька іскра життя ще жевріла в його душі, маленька іскра волі. Йшов п'ятий день. Спрага змусила його змінити маршрут. Він рухався за річищем підземного струмка, але вже третього дня вода з піщаного грунту стала ядуче-гіркою. Та виходу не було, мусив пити і таку. Щоб якось угамувати голод, їв коники, смажені на вогні. Правда, спершу відривав їм ноги і виймав нутрощі. Рятувався пташиними яйцями, ягодами ожини, маленькими ящірками. Раз пощастило застрелити гладкого тушканчика. Тої ж ночі його схопив жар, нестерпно заболів живіт. Із калом витекло багато крові. Зовсім підупав. Хвороба поставила його на коліна. Скільки разів змагало його бажання простягнутися на землі й чекати смерті. Але тільки-но він приходив до пам'яті, як збирав рештки сил і повз далі.

Сьогодні вранці, прокинувшись після довгого, схожого на смерть сну, Лауренц ще раз тверезо обміркував своє становище. Він зрозумів, що недооцінив труднощів утечі через Сахару, хоч зараз це самозізнання не мало ніякого значення.

Він не вірив у те, що одна людина мало важить для великої справи. Твердо знав і таке: рідко, дуже рідко кому вдасться заховатись, коли всюди точиться запекла боротьба. Всі однаково повинні нести відповідальність за життя! А може, не існує такої відповідальності? Ні, ні, існує! Доки в грудях людини б'ється серце, ця відповідальність їй належить так само, як належать їй очі, руки. Без неї людина — виродок. «Я повинен іти далі, чорт забирай! А може, було б краще, якби я народився боягузом? Ні, гетьте, сумніви...»

Хтось сильно копнув його ногою, перекинувши горілиць. Нарешті Лауренц збагнув, що він не сам. Звів повіки й великими, повними відчаю очима дивився на вгорненого з ніг до голови чоловіка, на білого верблюда. Ще один копняк, супроводжуваний якоюсь незрозумілою лайкою, остаточно привів Лауренца до тями. Нарешті він стрів людину, майнуло в голові. Обличчя його було готове розпливтися в посмішці, та враз спохмурніло: туарег видобував з-за пояса кинджала.

Людина? Ворог!

Чорні очі туарега в прорізах лісама палали ненавистю: «Гяур! Невірний!»

Зібравши рештки сили, Лауренц засунув за пазуху руку й обхопив колодочку пістолета. «Так дешево не дамся»,— подумав він.

Туарег постеріг цей рух, став на коліна біля вкрай виснаженого Лауренца і легко вивернув йому руку, з якої випала зброя. І підніс кинджала.

— Стривай, Гаміде! — В останню мить гукнув Талеб. Він з'їхав схилом, зліз із верблюда.— Навіщо бруднити кров'ю невірного гарні речі?

Гамід завагався, видно, не добравши відразу, чого хоче товариш, а потім заткнув кинджала за пояс. Кинувши Талебові пістолета, він заходився роздягати напівживого. Кволий опір, що чинила йому жертва, не перешкоджав йому. Спершу він зняв білу шовкову накидку, потім, забравши другого пістолета, стягнув куртку кольору хакі.

Талеб відійшов на кілька кроків і ретельно перевірив кишені, тоді оком фахівця оглянув зброю. Обережно відтягував замки, переконувався, чи заряджені пістолети. В цю мить Гамід, що роззував невірного, скрикнув од здивування. Легко стягнувши правий черевик, він узявся за лівий. Лауренц здригнувся, ніби його вдарив електричний струм. Напруживши рештки сил, він штовхнув ногою у живіт свого противника. Гамід хитнувся й упав, та відразу зірвався і накинувся озвіріло на жертву. Бив, вигукуючи прокльони, та враз застиг, мов скам'янілий.

— Талебе, підійди-но. Поглянь!

Лауренц лежав долілиць, затуливши голову руками. З посмугованої його спини текла кров, Від копняків туарега зчорнілі бинти зсунулися, рани оголилися.

Його катували? Обидва тауреги зглянулися. Талеб, що знав декілька слів по-французькому і стільки ж по-іспанському, нахилився над Лауренцом.

— Звідки йдеш, чужинцю? — В голосі його вже не було ворожості, хіба трохи недовіри.

— Ель Параїсо!

Туареги перезирнулися знову. Вони розуміли один одного й без слів. В'язень з Ель Параїсо, з іспанського пекла! Нехай він гяур, та тільки забутий аллахом дурень може вбити ворога свого ворога.

Лауренца знову одягли, допомогли сісти на білого мегарі. Сам він із своїми покаліченими руками тільки покірно корився усьому. Коли тварина зводилася, Лауренц аж зуби зціпив від болю. Позаду нього вмостився Талеб, у якого були Фредові пістолети. «Е-о-а! Е-о-а!» — вигукнув він, і тварина рушила.

З-під широко розчахнутих верблюдячих копит легенько курився пісок. Лауренц судорожно схопився за передню високу луку сідла. В голові закрутилося, довкола довгої верблюдячої шиї попливли червоні й голубі кола. Він знепритомнів...

По бороді текла теплувата рідина. Лауренц очуняв. Вода, подумав, і зробив ковток. Так, це була вода, хоч не свіжа, зате не гірка. Лив її хтось з пляшки, яку тримав біля самих губів. Тіло оживало, в голові ясніло. Повіяло приємною прохолодою. Напевне, вже ніч, подумав він, не розплющуючи очей. Пахло верблюдами, смаженим м'ясом, свіжозготованою кавою.

Лауренц поволі розплющив очі. Спершу побачив зорі, давно знайомі йому, потім неподалік багаття. Червоне миготливе полум'я освітлювало кількох чоловіків, що спали, укрившись з головою. Біля кожного лежав карабін.

Тільки тепер помітив Лауренц того, хто його напував.

Це був Гамід, який ще з одним туарегом привіз утікача сюди.

До них підходив високий чолов'яга. Гамід побачив його і схопився на ноги. За два кроки здоровань зупинився. Усю його постать осяяло миготливе полум'я табірного багаття. На ньому був бурнус[3]. Але обличчя лісамом він не закривав. Мав пишну, мідного кольору бороду. Виглядав щонайбільше на років сорок.

Він мовчки втупив очі в чужинця.

— Хворий,— промовив нарешті. Вийняв із шкіряної сумки на поясі майстерно карбовану срібну скриньку, дістав з неї якусь сіру кульку, завбільшки з горошину, і подав її туарегові.

— Нехай ковтне. Будь біля нього.— Ще раз нерішуче зміряв задумливим поглядом чужинця і пішов у темряву.

Лауренц, не опираючись, проковтнув сіру горошину, яку вкинув йому до рота Гамід. Сам туарег усівся навпочіпки поруч і не зводив з нього очей.

Опіум почав діяти. По тілу розпливлася приємна знемога. Лауренц ураз забув усі події найближчих годин, днів...

Його все щільніше обступав темно-зелений ялиновий ліс. А він ішов м'яким мохом, глибоко вдихав у легені запах хвої, живиці. Десь угорі заспівала пташка. Поміж деревами виринула дівчина. Її коси блищали росою. Дівчина пішла назустріч йому, і тиха сумна мелодія вітру супроводила її. Ось уже дівоче лице зовсім близько. Ось воно дивиться на нього радісними і трохи спокусливими очима. Враз із ялини злетів великий голубий птах. По розслабленому обличчю Лауренца ковзнула посмішка. Це помітив туарег, що сидів навпочіпки біля нього, схиливши на груди голову, і примружив очі.

Майже через дві години Талеб заступив Гаміда. Біля пригаслого багаття одні лишень укладалися спати, а інші прокидалися. Навколо табору невтомно ходили вартові. Їхні кроки відлунювали далеко в пустелі. Над безкраєю рівниною віяло свіжою прохолодою. Відшліфованим самоцвітом сяяв угорі Капонус, найяскравіша зірка південного неба.

Ніхто не будив Лауренца. Він не бачив, як блідли зорі на східному крайнебі, а потім підбивалися все вище і вище, як раптово спалахнув яскравим світанком новий день; не чув «Ельгамдуліла» — молитви до аллаха. Не будили його ще й тоді, коли туареги нав'ючували схилених верблюдів. Пішов Талеб сідлати свого мегарі. Вже поїхали на північ два озброєних вершники.

Ось рушив нав'ючений караван. Голосними вигуками погоничі розбудили Лауренца. Він спантеличено повів довкола себе очима. Збігло декілька хвилин, поки він оговтався і дав лад своїм спогадам. Пошукав своїх охоронців. Там, де навпочіпки сидів туарег, на темній хустині стояла заткнута пляшка, лежали два коржики і жменя сухих фініків. Рука його мимоволі потяглася до їжі. Зараз він не почував у тілі болю, а тільки голод. Кусав коржик, запивав чорним терпким чаєм і дивився услід караванові. Йому й на думку не спало, що його покидають.

До нього підійшов бородань з Гамідом. Він був на голову вищий від туарега. Темно-смаглявий колір шкіри, але сіруваті очі й світлі брови разюче вирізняли його серед вершників із закритими обличчями. Та Лауренц здивувався, коли бородань заговорив по-німецькому.

— Виспався, німцю? Ми квапимося.

— Звідки ви знаєте, що я німець? — затинаючись, спитав Лауренц.

— У сні розмовляв, наче книжечку читав. Та ближче до діла. За що сиділи в Ель Параїсо? Вбивство?

— Це має значення?

— Ні. Я гадаю, що ви хочете на північ.

Лауренц кивнув головою.

— Ми візьмемо вас. Моя умова: ні про що не розпитувати й виконувати мої накази.

— Згода.

— Поки що поїдете з Гамідом на його верблюді. А там побачимо.

Лауренц устав. Він напружував усі сили, щоб не заточитися. Пішов слідом за ними до невеликої групи чоловіків, що чекали їх. Він хотів було вже сідати на верблюда, як його спинив бородань.

— Хвилинку! Скиньте лівого черевика!

Лауренц оторопіло поглянув на француза. Невже знає, кольнуло в голові, але він одразу отямився. Незворушно нахилився, розшнурував черевика і подав його бороданеві. Той прискіпливо обдивився підбора, підошву, всередині. Здавалося, ніби він дошукується якоїсь хитромудрої схованки. Потім кинув сердитий погляд на Гаміда й віддав черевика німцеві.

— Чого, власне, ви так осатаніли, коли вам роззували ліву ногу?

Лауренц зашнурував черевика й подивився на бороданя.

— Ви не повірите, мосьє, але я ще з колиски дуже боюся лоскоту на лівій нозі.

«Мені пощастило,— думав він.— Пощастило, що ти не зацікавився моєю ступнею. Ще не виросло в Сахарі зілля проти хитрощів басків».

У бороданя раптом зіпсувався настрій. Різким тоном він дав туарегові незрозумілою для Лауренца мовою кілька вказівок, а потім звернувся до німця:

— Тільки щоб без витівок дорогою! Передовсім подалі від вантажу. А то й мені закортить полоскотати свій вказівний палець.

Вантаж? Лауренц почав здогадуватися, що у тюках. Там, безперечно, не сушені фрукти, бо навіщо в такому разі озброєні до зубів вершники?

* * *

Невеличкий зал засідань у непривабливому зовні будинку, що стояв на краю випробувального полігону хімічних заводів «І. Г. Фарбен» біля Шпандау. У залі п'ять осіб. Усі когось чекають, всім нетерпиться. Хто курить, хто гортає папери, час від часу усі перезираються, поглядають на стінний годинник.

— Цей пан запізнюється,— промовив доктор Шрабер. Це твердження прозвучало трохи комічно, бо минуло вже двадцять хвилин від того часу, на який призначили нараду.— Може, ми поки що розпочнемо. Все одно теоретичні деталі для представника з Принц-Альбрехтштрассе, на мою думку, матимуть другорядний інтерес.— Він розкрив чорну папку, поправив окуляри, відкашлявся, але один з гостей зупинив його.

— Вибачте, докторе Шрабер, я прошу ще кілька хвилин потерпіти.

Чоловік, що перебив доктора, виглядав десь років під тридцять і був у цьому колі наймолодшим, його відкрите, трохи засмагле обличчя пашіло енергією й самовпевненістю. Цим відрізнявся він од перевтомлених учених і розпухлих од переїдання і пива представників міністерства авіації рейху. Молодика звали Фаріаном. Генеральна дирекція хімічних заводів послала його своїм уповноваженим представником до спеціального відділу «Ц», яким керував доктор Шрабер, У петлиці добре пошитого сірого костюма він мав не дуже примітний чорний значок цивільного службовця СС.

— У всякому разі, мусять бути поважні причини, якщо того пана запросили на цю закриту зустріч,— промовив молодик.

— Вам видніше,— байдуже відповів полковник Кнауер, представник міністерства авіації. Прибравши серйозного вигляду, він дістав із шкіряного портсигара сигару і закурив.

З решти гостей також ніхто не заперечив. Доктор Шрабер од невдоволення тільки губу покусував, проте мовчав. У нього з самого початку виник догад, що цю зустріч проводять ради одного кримінального радника з гестапо. Причин він не відав і не хотів їх знати. Шрабер твердо дотримувався свого принципу: ігнорувати будь-які політичні аспекти. А гестапо — це був політичний аспект.

Збігло ще майже чверть години, як нарешті до залу ввійшов Кракмеєр у супроводі співробітника СБ. Гауптштурмфюрер і досі не міг збагнути цього спектаклю. Дорогою його супровідник не прохопився ні словом. «Напевне, він і сам нічого не знає»,— подумав Кракмеєр. Його припущення підтвердилось, коли Фаріан запропонував чиновникові з СБ залишити зал.

— Ви поки що виконали свою місію. Зачекайте на гауптштурмфюрера в машині.

Той вийшов, нічим не виявивши свого незадоволення. Очевидно, він знав Фаріана.

Вітання кримінального радника з присутніми було холодне. Кракмеєр їх бачив уперше, вони ж відносили його до тієї категорії людей, яких по змозі намагаються забути, проте з якими змушені рахуватися.

Кракмеєр сів між Фаріаном і полковником Кнауером. Досі він почував себе непевно, вважав себе жертвою помилки. Ніхто не пояснював йому, чому він тут. Його ніби не помічали.

Доктор Шрабер знову поправив окуляри, прокашлявся й почав.

Після перших його речень Кракмеєр насторожився. Чи не поглузували з нього? Він знав, що штандартенфюрер Мюллер інколи виявляв досить своєрідний гумор. Доктор Шрабер говорив про те, що в 1937 році в Ельберфельдерській лабораторії заводів «І. Г. Фарбен» він розпочав досліди над новим засобом для знищення комах. Винайшов дуже ефективну речовину, яку назвав «блаттаном». Кримінальний радник чув такі терміни, як «етиловий ефір», «диметилоаміноціанфосфорна кислота», і мимоволі попускав краватку. Він вирішив просто встати й покинути зал, але зненацька зустрів пронизливий погляд Фаріана і зрозумів, що це лише вступ до теми, яка безпосередньо стосується його роботи.

Полковник Кнауер, якого на перших хвилинах доповіді значно більше цікавив попелястий вінець сигари, аніж повідомлення доктора, зненацька підвів голову. В цю мить збудилася увага і в кримінального радника. Учений говорив уже не про засіб для знищення комах. Мова його стала загальнозрозумілою. Йшлося про бойову отруйну речовину, про нову нищівну зброю. Її назва, ніби велика чорна тінь, упала на приміщення. Табун!

— Отже, маємо газ нервової дії із легким солодкуватим запахом фруктів,— по-діловому пояснював доктор Шрабер. Очевидно, він уловив раптове збудження уваги присутніх, бо заговорив жвавіше.— Наш табун може потрапити до нервової системи людини як через дихальні шляхи, так і через шкіру. Щоб вам, панове, спершу теоретично пояснити дію газу, мушу ненадовго звернутися до медицини. В людському організмі є ферменти, що визначають швидкість і напрямки окремих процесів як усередині його, так і на поверхні. Наприклад, якщо ми хочемо взяти щось рукою, то кінчик нерва в певному мозковому центрі одержує завдання подразнити відповідний м'яз, щоб він скоротився. В результаті виділяється фермент ацетихолін, який і викликає це скорочення, тобто рухає нашу руку. По закінченню роботи м'яза холінестераза, що теж виробляється в організмі, припиняє дію ацетихоліну. Панове, я висловлююся зрозуміло? — Доктор Шрабер запитливо подивився на Кракмеєра і полковника Кнауера.

— Цілком! — Уповноважений міністерства авіації нервово затягся погаслою сигарою.

Кракмеєр лише кивнув головою. Якесь незвичайне хвилювання охопило його. Помалу усвідомлював він те, чому штандартенфюрер прислав його сюди.

— Так ось, табун здатний паралізувати дію цієї холінестерази,— провадив далі доктор.— Від цього в організмі настають м'язові спазми. Щоб їх позбутися, людина дає нові накази мозковому центрові. В результаті додатково виробляється велика кількість ацетихоліну, що призводить до тяжких паралічів, розладу нервової системи і смерті.

Вчений зробив коротку паузу. Полковник скористався з неї і спитав:

— А як захищатися від дії цього газу? Яка ефективність протигазів, спецодягу?

Доктор зверхньо посміхнувся.

— Ніякої. В цьому ви, пане полковнику, невдовзі самі переконаєтеся.— Голос його звучав гордо.— Тільки ін'єкція атропіноподібної речовини дасть мізерний шанс для порятунку, і то в тому разі, коли її буде зроблено не пізніше, як за двадцять секунд після отруєння. Як бачимо, табун надійніший, ніж куля в голову.

Втрутився Фаріан.

— Пане докторе, було б доречно розповісти гостям ще дещо про дієвість нової зброї.— Молодик зміряв поглядом Кракмеєра, ніби хотів переконатися в його уважності.

— Авжеж,— доктор Шрабер закивав головою.— Припустимо, що тисячу п'ятсот грамів табуну буде розсіяно п'ятнадцятисантиметровою гранатою. Газ відразу випарується, заповнивши площу приблизно у дві тисячі квадратних метрів з максимальною концентрацією в шістсот п'ятдесят міліграмів на кубічний метр. Одне слово, м'язові спазми, цілковитий параліч, не пізніше як через шістдесят секунд — смерть. Звичайно, поширення хмари табуну залежить від погоди й характеру місцевості.

— Чи проводилося випробування табуну в умовах, близьких до бойових? — поцікавився Кнауер.

Відповів Фаріан.

— Для цього, на жаль, у нас ще не було змоги.— Він скоса поглянув на Кракмеєра. Кримінальний радник зрозумів, що далі молодик говоритиме тільки для нього.— Підготовку до випробування газу в районі бойових дій наш легіон «Кондор» змушений був, на жаль, припинити. Ми перебували при одній спеціальній авіачастині, яку озброїли табуном. Проте наші іспанські друзі заявили нам про свої побоювання... зрозуміло... А невдачею, що сталася там, тепер займаються компетентні органи рейху.

Присутні спрямували погляди на Кракмеєра. Здавалося, що вони чекають від нього пояснень, та кримінальний радник мовчав.

Врятував його доктор Шрабер, запропонувавши усім перейти в лабораторію. Але Кракмеєр сидів, ніби паралізований. Тільки після того, як доктор удруге звернувся до нього, він закивав головою й підвівся.

У довгому, освітленому матовими круглими плафонами коридорі дзвінко відлунювали кроки шести чоловіків. На дверях ліворуч і праворуч не було жодних табличок з прізвищами, тільки цифри. Десь скрекотіла друкарська машинка, дзеленчав телефон. Будинок ніби вимер.

«Будинок мерців»,— мимохіть подумав Кракмеєр. Але він нічим не виказував свого нервозного стану.

В кінці коридора був ліфт. Доктор Шрабер увійшов до кабіни останнім, зачинив за собою двері і натиснув на кнопку. Вони поїхали вниз. Кабіна легенько вібрувала. Ніхто не розмовляв.

Доктор Шрабер завів гостей до приміщення, стіни й стеля якого були облицьовані білими кахлями. Підлога вистелена жолобчатими плитками. В глибині висіла завіса, як на сцені. Ніякого обладнання, прохолодно, пахло ліками.

З бічних дверей біля самої завіси вийшов молодий чоловік. Він був у лікарському халаті, застебнутому аж до шиї, в гумових рукавицях. Стиха перемовившись із доктором Шрабером, він знову зник.

Кракмеєр дивився на завісу й ковтав слину. Раптом він знову відчув у роті присмак мокко.

— Я вважаю, панове, що зайве ще раз нагадувати про ваш обов'язок зберігати таємницю,— сказав доктор Шрабер і підійшов до завіси.— Подолавши значні труднощі, ми, нарешті, сьогодні одержали можливість спостерігати дію табуну в людському організмі.— Він смикнув за тоненький шнур, і завіса розійшлася половинками.

Крізь вікно у стіні, загратоване зсередини, усі побачили ще одну невеличку кімнату. В ній стояли стіл, дві табуретки, металеві їх ніжки було закріплено в бетонній підлозі. Та погляди гостей прикипіли до двох постатей, що перебували в дослідній камері. За столом сидів обстрижений наголо чоловік, утупившись у свої навхрест складені руки. Застигла неприродна посмішка спотворювала його обличчя. Чоловік був байдужий до всього.

В другій постаті неможливо було розпізнати, чоловік це чи жінка. Сірий захисний одяг закривав її з п'ят до шиї, на голові був протигаз. Світлі очі за великими скельцями виражали неспокій, страх. Від рота тягнувся еластичний шланг до кисневого балончика, підвішеного з лівого боку. Постать стояла біля самої шиби, вхопившись руками за грати.

Кракмеєр стояв заціпеніло, інші також затамували подих. Хто досі снував лише здогади, тепер точно знав, що повинно статися. Над жертвами, ніби меч ката, нависло це слово. Незвичайно довге слово. Це чаклунське заклинання наганяло смертельного страху. Доктор Шрабер кілька разів вимовив його. Що вже Кракмеєр мав добру пам'ять, але й він мусив добре напружити її, щоб убити в голову довжелезний порядок складів. Те слово — ціаніддиметиламідофосфорний ефір — було ключем від габуну.

Доктор Шрабер допитливо оглянув присутніх. Йому здалося, що гостям не подобається експеримент. Навіть Фаріан виглядав, наче його занудило. Доктор зібрався все достоту пояснити, але полковник Кнауер випередив його.

— Це занадто, пане докторе. Я проти того, щоб ви інформували нас таким сумнівним способом. Дозвольте розпрощатися.

Слова уповноваженого міністерства авіації рейху розрядили напружену атмосферу. Декотрі підтримали Кнауера. Кракмеєр також, хоч відкрито не висловив цього. Він твердо вирішив, що не залишиться тут сам.

— Дозвольте, панове! Пане полковнику! — Голос доктора зупинив офіцера.— Ваша вразливість, щиро кажучи, мені цілком незрозуміла. За кого ви вважаєте мене і моїх співробітників? Якщо з етичних міркувань ви проти вбивств, проти цього досліду, то ви повинні також бути взагалі проти виготовлення і застосування такої зброї масового винищення, як табун. Хіба не так?

Ніхто йому не відповів.

— Отож. Крім того, в даному разі йдеться про малоцінне життя піддослідних, а саме про невиліковних божевільних неарійської крові. На проведення досліду є згода вищих імперських інстанцій, хоч на цьому, гадаю, зайве наголошувати. Тож, прошу, подумайте ліпше над тим, що табун кладе нам до рук зброю, проти якої безсилий навіть наймогутніший противник.

Мовчанка.

— Доктор Шрабер має рацію,— спокійно, але рішуче сказав Фаріан.— Я поділяю ваші почуття. Ми ж, зрештою, люди не нижчого сорту. І все-таки кожен з нас повинен ясно усвідомлювати, що будь-який аспект гуманності буде другорядним, коли йтиметься про життєві інтереси нашого народу. В даному разі справа стоїть саме так. Я певен, що серед нас не знайдеться жодного, хто б з антинаціональних мотивів відхилив цей експеримент.

Полковник Кнауер повернувся від дверей на своє місце.

Доктор Шрабер натиснув на маленьку червону кнопку біля шиби. Десь задзеленчав дзвінок.

— Щодо захисного одягу. Це найостанніший англійський зразок. Кращих нині немає у світі,— пояснив доктор.

Присутні не надали цим словам особливого значення. Усі, мов заворожені, втупились у дослідницьку камеру. Фаріан став поруч з кримінальним радником.

Піддослідні не помітили, як із дірки в стелі впала на підлогу й розбилася скляна кулька завбільшки з вишню. Знявся сірий димок. Одначе жертви не виявляли ніякої реакції. Стрижений так і сидів за столом, байдужий до всього, людина в захисному одязі стискала пальцями грати й переводила очі з одного спостерігача на другого.

— Ми вжили зараз сорок міліграмів табуну на один кубічний метр. Іде двадцята секунда. Зіниці у них зменшуються, як ви самі бачите... Зараз почнуться головні болі.

Доктор утратив свій спокійний діловий тон. Зачаровано стежив він за тим, що відбувалося в дослідній камері.

Людина за столом ворухнулась, бездумними очима обвела приміщення, враз підняла вгору руки й загамселила ними по стриженій голові. До спостерігачів долинув з-за скляної перегородки приглушений несамовитий крик.

У Кракмеєра нервово сіпнулись губи. Нерухома постать біля грат повернулася до виснаженого чоловіка, що силкувався встати, але упав додолу і бився в конвульсіях.

— Тридцять п'ять секунд! — сповістив Шрабер. Його очі заблищали гарячковим блиском.— У незахищеного об'єкта почалися м'язові спазми. Наступає параліч... Зверніть увагу на захищений об'єкт.

Людина в захисному одязі схилилась над другою, що скорчилась на підлозі, та раптом сама заточилась, упала, ніби від сильного удару в потилицю, на коліна і задрижала.

— П'ятдесят п'ять секунд! Смерть! — констатував доктор Шрабер із щирим задоволенням. Табун виправдав його сподівання.— Англійський захисний плащ хоч і здатний уповільнити дію табуну, але про шанси вижити у ньому не варто й говорити.

На вісімдесятій секунді табун убив другого.

Доктор Шрабер знову натиснув на кнопку, приглушено загудів компресор.

— Ще будуть запитання? Я до ваших послуг.

Доктор рушив до виходу. За ним мовчки подалися гості. Їхній вигляд красномовно свідчив, як вони вражені побаченим. Винятком був лише Фаріан. Видно було, що він уже не думає про експеримент. Непомітно він наздогнав у коридорі Кракмеєра.

— Хвилиночку! — тихо сказав він, поклавши руку на плече кримінального радника.

Деякий час вони йшли слідом за доктором. Потім Фаріан показав на одні двері:

— Прошу, гауптштурмфюрере!

Голі білі стіни. Голий стіл, сейф, три стільці — ось і все вмеблювання. Голі вікна. Кракмеєр побачив вулицю, біля тротуару автомобіль, що привіз його сюди.

— Тільки на хвилиночку,— сказав Фаріан. Він сам не сідав і не пропонував сісти чиновникові з гестапо. На його тонких губах зміїлась посмішка.— Думаю, що ви здогадалися, чому вас запросили на цей спектакль.

— Мене нудить,— буркнув Кракмеєр і поглянув униз на машину.

Фаріан ледь здивувався, але за мить він прибрав серйозного вигляду.

— Моторошно від самої думки, що вороги німецького рейху можуть заволодіти цією зброєю. Таке може статися, якщо ви не впораєтесь, гауптштурмфюрере.

Невдовзі Кракмеєр сидів поруч із чиновником з СБ, повертаючись до Берліна. Ні разу не зринула в його пам'яті та довга формула. Він не міг прийти до тями від експерименту. Перед очима незмінно стояла страшна картина агонії піддослідних.

На місто спадали сутінки. Обабіч шосе загорялися ліхтарі.

Машина під'їхала до будинку, в якому мешкав Кракмеєр. Кримінальний радник вийшов і ще дивився вслід червоним стоп-сигналам, поки машина не зникла за рогом. Дістав з кишені ключа, постукав ним по долоні. Фаріан має рацію, думав він. Якщо Чорна Свічка знає таємницю табуну, то це справа життя або смерті передовсім для нього, Кракмеєра.

З вікна другого поверху полинула музика. Ансамбль цитристів грав рудногірську народну пісню. Десь хтось лайнувся. Кракмеєр заховав ключа й спроквола пішов у той бік, звідки приїхав. Хода його все швидшала і швидшала. А коли він упав на лаву електрички, то ледве переводив дух. Його обличчя було все в червоних плямах.

Розділ VII

Небокрай на північному заході палав. Сідало сонце. Лауренц запитливим поглядом окинув бороданя, що їхав на чолі каравану. Вчора цієї пери ельзасець подав сигнал ставати табором.

Другий день просувається караван по піщаному морю. Жодної травинки на жовтих дюнах, жодного сліду життя. Дрібний вибілений пісок — скільки сягає зір. Під полудневим сонцем, здавалося, плавиться каміння.

Лауренц відв'язав од сідла баклажку і надпив з неї міцного чаю. В каравані він першої години звідав щиру магометанську гостинність. Гамід з Талебом повсякчас дбали про те, щоб йому давали вдосталь їсти, щоб не висихала його баклажка. Терпляче навчали їздити на верблюді, якого він одержав сьогодні вранці. За наказом бороданя Гамід повернув одного пістолета, замість другого йому дали карабіна.

Біля нього весь час був один із туарегів. Вони непомітно стежили за ним. Це виявлялося відразу, тільки-но Лауренц пробував підійти до вантажу. Привітні темні очі туарега враз ставали колючими, а з-під лісама сипалася незрозуміла лайка.

На третю спробу розгадати таємницю каравану він не наважився. Можна було викликати в людей підозру до себе. А він мусив набратися сил. Це було куди важливіше. Доки хитатиметься від вітру, міркував він, доти для нього шкідливо виявляти зайву цікавість. І своїм апетитом дивував туарегів, що й самі з'їдали чималі порції.

На обрії згасли останні сонячні промені. Дюни посіріли, їх обриси поволі розпливалися у сутінках. Лауренц озирнувся і жестом спитав Гаміда, що їхав за ним, коли надійде команда на спочинок. Туарег не реагував. Лауренц бачив спокійні обличчя і в решти вершників. Нікого не хвилювало те, що дозору, який завжди повертався однієї пори — на заході сонця,— і досі немає.

Мабуть, щось незвичне чекало на них попереду. Лауренц обвів пильним поглядом невеселу місцевість. Пісок, пісок, пісок... Та що це? Чи не прискорив гойдливу ходу його верблюд? Так. Він не помилявся. Наче незримий погонич підганяв тварин. Куди ж заквапилися, роздувши ніздрі, мегарі й в'ючні тварини? Оазис? Без сумніву, десь попереду лежав оазис.

Невдовзі, коли серп місяця сплив над обрієм, грунт під верблюдячими копитами потвердішав. Дюни перейшли у рівнину. На піску зачорніли довгі тіні. Пальми! Перед караваном зблиснуло кілька вогнів.

Оазис Ель Хубса. Дві криниці, невеличкий ставочок, їх зеленою стіною оточують пальми й тамарискові кущі. Пласкі прямокутні очеретяні хижки — житла нечисленних жителів оазису. Одначе в обнесеному пальмовим тином садку стояв міцний мурований дім. У його незавішених вікнах світилося. Навкруги ні душі.

Трохи осторонь росло п'ять могутніх пальм. Тут зупинив бородань свій караван. Вершники познімали тюки і повели верблюдів на водопій. Небавом під казанами Абу Шая, кухаря каравану, вже потріскував вогонь. Старий араб навдивовижу швидко зготував курятину. До гостро приправленого м'яса він подав рис. На диво, запах страви не привабив нікого з жителів оазису. Вони наче боялися прибулих.

Після вечері четверо вершників сіли на своїх нерозсідланих, але напоєних і нагодованих мегарі і нишком поїхали у темінь. Решта людей полягали спати, обгорнувшись білими накидками. Біля німця, як завжди, вклалися Талеб з Гамідом. Лауренц тільки прикидався вкрай змореним. Щоправда, ноги після тривалої їзди були наче чужі, та засинати барився. Він помітив щоглу на плескатому дахові мурованого будинку, дріт, що тягся з вершечка її до найвищої пальми. Антена? Що таїть у собі ця нічна зупинка? З ким підтримується радіозв'язок? І врешті, що то за люди, з якими звела його гірка доля?

Бородань ще до вечері пішов на тьмяне світло і зник у будинку з загадковими мешканцями.

Зловісно зводилися на тлі нічного неба чорні силуети велетенських пальм. Лауренц лічив зорі, щоб не заснути. Коли ж піймав себе на думці, що робить це із заплющеними очима, підклав під спину кулаки. Ятрив ними ледве присохлі рани і відганяв сон. Нарешті він почув Хропіння Талеба і глибоке, з легеньким посвистом дихання Гаміда. Нечутно встав, скинув білу накидку й поволі пішов до криниці. У відрі на цямрині була вода, Нахилився, ковтнув кілька разів, прислухався. Кругом тихо. Але він не довіряв цій тиші. Можливо, з пітьми хтось стежив за ним. Побрів униз до ставка, сів під тамарисковим кущем і вичекав хвилину. Зашелестів очерет. Наче хто долонею плеснув по воді. І знову стало тихо. Ніхто за ним не стежив.

Лауренц накинув гак, з протилежного боку рачки доповз до пальмового тину, махом перестрибнув його, опинився в садку. Ще двома-трьома ривками досяг будинку. Притиснувся плечима до муру, який ще не охолов од денної спеки, і враз ясно почув мову бородатого ватажка каравану. Ельзасець говорив тихо, але в голосі його відчувалося роздратування.

Він підкрався до вікна. Воно було без шиби, дрібна сітка боронила приміщення від комашні, що густо летіла на світло. Будинок не мав підмурівка, і очам Лауренца легко відкрилася уся кімната. Під стелею тьмяно світила гасова лампа, а по кутках клубочилися сутінки. Збоку стояла рація, на щитку якої жевріло, наче сигарета, крихітне вічко. Біля апарата сидів темношкірий чоловік в арабському одязі. Дужка з навушниками сповзла йому на шию. Перед ним стояв бородань без білої накидки, одна рука у кишені, друга тримала склянку з якимсь напоєм. Він неначе умовляв темношкірого, той незворушно слухав, потім здвигнув плечима і щось коротко відповів, хитнувши головою у бік рації.

«Ліпше було б піти на курси французької мови, ніж займатися боксом»,— спересердя лайнувся Лауренц. Він ні слова не добрав з їхньої суперечки. Проте спогад про ті вечірні тренування, коли спритно лазив по канатах і щосили гамселив кулаками набиті піском мішки, напоумив його на одне рішення. «Юначе,— вчив його тоді тренер,— на відстані можуть битися боксери, в яких довгі руки, тобі ж слід тримати противника якомога ближче біля себе».

Згадавши про самовідданого робітника — спортсмена Гappi, який жодним словом не дорікнув за те, що його вихованець добровільно записався в рейхсвер, Фред мимоволі посміхнувся.

Голос бороданя зазвучав гучніше. Лауренц ще раз глянув крізь густу дротяну сітку в кімнату й завернув за ріг будинку. Двері знадвору були не замкнені. Він увійшов до напівтемного приміщення, де пахло згірклим лоєм та прянощами. У світлі, що проникало крізь напіввідхилені двері суміжної кімнати, побачив полицю з пляшками, консервами.

«Крамниця»,— майнуло в голові.

— Салам алейкум, друже,— мовив Лауренц притишено, але й так, щоб його почули.

Бороданя мов обухом по голові вдарили. Правиця машинально сіпнулась за револьвером, що висів на боці. Він миттю крутнувся і, тримаючи напоготові зброю, ошелешено втупився в німця. Чоловік біля рації, що був, очевидно, власником крамниці, налякався не менше, але, змірявши поглядом непроханого гостя, враз заспокоївся.

— Ахлан васахлан,— одказав він і знову сів, і далі зацікавлено оглядаючи прибулого.

Ельзасець, як і раніше, стояв, прикипівши очима до німця. Дуло револьвера дивилося Лауренцу прямо в груди.

— Що ви тут загубили?

Лауренц поглянув спочатку на зброю, потім у вічі бороданеві. Той неохоче заховав револьвера до кобури.

Крамар підвівся, подибав до шафи, що стояла в кутку кімнати, й повернувся з повним келихом.

— Ну? — квапив бородань.

Лауренц спершу взяв поданий йому напій, надпив трохи. Прозора рідина пахла кокосовим молоком.

— Ваші люди врятували мені життя, мосьє. Я дякую вам. Тепер я б хотів з вами зазнайомитись ближче. Що скажете на це?

Алкоголь зміїними зубами впився йому в горло. Він закашлявся, на очі навернулися сльози.

Бородань скоса поглянув на рацію, перекинувся кількома французькими словами з арабом. Видно, тепер вони дійшли згоди. Обличчя ельзасця прибрало зверхнього вигляду. Це відразу помітив Лауренц.

— Ваша пропозиція не позбавлена глузду,— сказав бородань спокійно.— Але почнемо з вас, мосьє... Лауренц!

Німцеві очі враз звузились, пальці стиснули келишок, наче хотіли його роздушити. «Звідки він дізнався про моє прізвище?» — майнула думка.

— Ви здивувалися? — Бородань примружив очі.— Не гаразд недооцінювати своїх ближніх, особливо тоді, коли потребуєш друзів.

— Гадаєте, я шукаю друзів?

— Я певен, що зараз вони більше, ніж будь-коли, потрібні вам, мосьє Лауренц. Либонь, знаєте, що вас переслідує Диявол?

У кімнаті на мить запала тиша.

«Що б це могло значити? — сушив собі голову Фред.— Хан ельзасець і взнав моє прізвище. Могли, наприклад, передати по радіо наказ про мій арешт. Але що це за Диявол?»

Бородань помітив, яке враження справила на німця його остання фраза, і у нього самого виник сумнів. Здається, утікач і справді нічого не знає.

— Ви мандруєте з Ель Параїсо і не прагнете довідатися про найнебезпечнішого таємного агента іспанської поліції?

— А ви самі його знаєте?

— Мої люди знають. Сідайте, Лауренце! — Він підсунув до стола стілець й запропонував йому сісти. Крамар також приєднався до гурту. Бородань поклав біля келихів портсигар.

— Ну розповідайте, якщо ваша ласка! За віщо вас там? Контрабанда? Шпіонаж? Убивство? Диявол не полював би на кишенькового злодія.

«Якби бородань мав намір видати мене, то зробив би це без розпитувань,— міркував Лауренц.— А знає він чимало. Зокрема про Диявола. Треба розкусити цього хитрющого лиса».

— Якщо ваша інформація слушна, той вишколений агент працює не на франкістів, а на гестапо.

Бородань насторожився і враз скорчив кислу міну.

— Ви один з тих учасників Опору, котрі хотіли знищити біснуватого Гітлера? Либонь, комуніст?

Німець кивнув. Бороданеві, видно, це не сподобалося. Він відразу про щось перемовився з темношкірим.

— Ви б воліли бачити перед собою убивцю, ніж мене? — з іронією спитав Лауренц.

Бородань удав, що не почув.

— Ви були в одній з отих... інтербригад?

— Ні, на іншому боці. В легіоні «Кондор».

— У німецьких фашистів? Комуніст?..

— «Хто хоче побачити черницю в купелі, той іде в монастир»,— якось сказав мені один баск. Звали його Педро, якщо це вас цікавить.

— Гадаю, що дотепи мало допоможуть вам уникнути тих, хто чекає вас на півночі. Чин?

— Фельдфебель авіації.

— Гм...— Бороданеве обличчя проясніло. Він перезирнувся з крамарем, що із задоволеним виглядом сидів поруч.— Німецький фельдфебель трохи знається на зброї. Ви готували новобранців?

— Цього неможливо було уникнути.

— Чудово! Прекрасно!

Ельзасець дістав люльку й заходився набивати її потовченою сигаретою, він так захопився цим ділом, що, здавалося, забув про присутніх.

— А зараз вислухайте мене уважно, мосьє Лауренц.

Бородань кілька разів затягся люлькою і повів далі.

Він почав із застереження, що політика цікавить його тільки як комерція, хоча він по-своєму теж революціонер. Оце й усе, що сказав про себе. Натомість став розповідати про великі труднощі, які чекають Лауренца на півночі. В густо населених районах узбережжя втікачеві просто неможливо відкараскатися від Диявола, до послуг якого вся широкорозгалужена мережа зв'язку. Наостанку він порадив Лауренцу:

— Диявол облишить розшуки, якщо ви на кілька місяців щезнете. З нами вам буде безпечно. Для вас ми маємо цікаве доручення. Це дасть вам усе найнеобхідніше: безпеку, час, гроші і справжній паспорт. Що, добра пропозиція?

— А яке доручення?

— Для вас це дрібниці. На півдні навчите одне плем'я чорношкірих поціляти з кулемета на стометровій відстані у ворота повітки. Там є кілька вождів, які хотіли б мати власну армію. Якщо ви хоч трохи напружите свої сили, то через тиждень будете у них генералом, виберете собі за бажанням орден. Завтра вранці з півночі прибуває партія зброї. З нею ви можете рушати на південь.

Думки роїлися у Фредовій голові. Він запалив сигарету. Тепер знав: цей оазис — перевалочна станція контрабандистів. З півночі на південь вони таємно перевозять зброю. Але що несуть верблюди з півдня? Він відганяв від себе це питання, бо не міг поки що цього ясно усвідомити. А бородань чекав його рішення. Та ні на мить не задумувався Лауренц над тим, приставати йому на пропозицію чи ні. Кожен згаяний день може обернутися страшним лихом. Уже й так промайнуло чимало часу відтоді, як кмітливий Педро зробив йому на п'яті татуювання. Нацисти теж не дрімають. Ось-ось розпочнуть війну. Ще до прибуття учених в легіон «Кондор» Лауренц здогадався, що ця війна готується проти Радянського Союзу. Могутні чотиримоторні машини, які випробовували в Іспанії, недвозначно свідчили про це. Бомбардувальники з великим радіусом дії призначалися, звичайно ж, не для нальотів на Париж чи Варшаву.

Бородань колупався у люльці. Крамар сонно дивився поперед себе, підперши долонями підборіддя.

Напевне, йому не слід категорично відхиляти пропозицію, міркував Лауренц, крадькома кидаючи проникливі погляди то на одного, то на другого. Вони ніби не схожі на людей, що пускають від себе живим того, хто заглянув у їхні карти. Багато існує способів непомітно прибрати небажаного гостя.

— Ну? — квапив ельзасець.

— Очевидно, вибору мені немає. Яка ж платня буде пруссакові?

Враз крамар струснув з себе дрімоту, якусь мить зосереджено дослухався, тоді поспішив до вікна. Із табору долинули збуджені чоловічі голоси. Пронизливо скрикнув верблюд, десь біля хижок хрипло загавкав сполоханий пес.

Лауренц з бороданем одночасно посхоплювалися із стільців і кинулися до дверей. У цей момент на порозі з'явився захеканий туарег. Його обличчя було відкрите. Коричнева зморшкувата шкіра рясніла потом. У темних очах палахкотів страх. Туарег, задихаючись, промовив кілька слів. Бородань з крамарем ураз зблідли.

Даремно силкувався Лауренц збагнути щось із мови туарега, одного з тих чотирьох, що відразу по вечері вирушили в дорогу.

Бородань раптом звелів власникові крамниці сідати до рації. Той спритно одягнув навушники і нервово заклацав кнопкою передавача. Безладне скрекотіння морзянки сповнило кімнату, випурхувало в темряву.

— Ходімо! — звернувся бородань до інших.— Ті сучі сини не ждуть. Треба негайно рушати.

Вони швидко перетяли сад. У таборі панувала безладна метушня. Верблюди були майже нав'ючені. Від криниці два туареги несли наповнені бурдюки. Гамід, осідлавши свого верблюда, тепер затягував підпругу на Лауренцовому мегарі.

— Е-о-а! Е-о-а!

Важко гупаючи копитами, в сіро-голубу темряву вирушили верблюди з вантажем. Лауренц саме сідав на свого мегарі, як здаля долинули три глухі постріли. Мов заворожений, повів він очима по небу, що враз освітилося. Наче комети, злетіли над чорними кронами високих пальм вогняні кулі ракет, розсипалися зеленими осколками і, гаснучи, попадали на землю.

В цю мить тишу розірвала кулеметна черга.

Розділ VIII

Крап підвівся, недбало засунув до кишені руку і вийшов з-за стола. Зупинився він перед чоловіком, що зсутулено сидів на стільці. Якусь хвилину пильно розглядав його і, не виявляючи ніяких емоцій, замахнувся й ударив кулаком по змореному старечому обличчю, потім ще раз, ще й ще...

Ганс Кляйнерт більше не кричав. За вісімнадцять годин безперервного допиту він зробився майже нечутливим до болю. Тільки трохи підняв голову і з-під важких повік дивився у вікно. Коли його везли із камери, над покрученими вулицями й провулками Веймара густішали сутінки. А звідси він бачив, як ліхтарне світло прорізало нічну темряву. Згодом над річкою здійнявся й поволі розсіявся ранковий туман. А тепер уже світило передобіднє сонце, осявало міст, сріблило блиском зелене листя, блискітками грало в спокійних хвилях річки. Запитання не мінялися, мінялися тільки гестапівці, що допитували. З годину тому з'явився Крап.

— Ти тварюка, Кляйнерте! — співчутливо промовив молодий гестапівець із застиглою в куточках губів посмішкою.— Скільки витерпів, а врешті-таки заговориш. Б'юсь об заклад — заговориш!

Втома кам'яною брилою давила на Кляйнерта. По запеченій кров'ю бороді з носа потекла свіжа червона цівка. В очах захиталися й попливли сірі обриси вікна, стола, гестапівця. Язик лежав у роті, мов зів'ялий листок.

— Не хочеш утямити своїм комуністичним черепком, що у тебе зараз останній шанс.— Крап помішав ложечкою каву в чашці, пильнуючи примруженими очима кожен порух на обличчі в'язня.— Припустимо, що ти через свою впертість усе витерпиш. Тоді нам доведеться повернути тебе назад у табір. А клімат у каменоломні смертельно шкідливий. Не мине й двох тижнів, і ти, як і твій товариш Юрген, помандруєш у димар. Тож не прикидайся червоним героєм. Як прізвище людини, що передавала тобі інформацію про наслідки ваших диверсій? Де ви зустрічалися? Коли ти востаннє бачив Фреда Лауренца?

Кляйнерт ледве ворухнув губами.

— Пити,— прошепотів він, уже не маючи сили навіть розплющити очі.

Біля чашки стояв великий термос. Крап відкрутив ковпачок, витяг корок. У ковпачок повільно налив кави, чорної, гарячої.

— Ну, то як звати зв'язківця? — Він обережно поставив на стіл каву, але руки не забирав.— Одне прізвище — і повернення на Еттарсберг відпаде, Кляйнерте. Твою справу передадуть у звичайний суд. Присудять якихось п'ять років позбавлення волі, але не буде катувань, каменоломні, крематорію. Одне прізвище, і все це залишиться позаду... Невже тобі набридло життя?

В'язень насилу підняв важкі повіки, подивився на каву й проковтнув слину.

— Ніякого Лауренца я не знаю! У всякому разі, я не можу пригадати. Дайте ж!

— А зв'язківець?

— Не знаю, про кого...— Кляйнерт затнувся. Скрипнули двері, і з суміжної кімнати увійшов якийсь чоловік. В'язень утомленими очима подивився на нього. Ні, цього ще тут не було.

Крап сполохано зірвався зі стільця.

— Гауптштурмфюрер!

Жалібний погляд Кракмеєра блукав між підлеглим і в'язнем. Вигляд у нього був ще хворобливіший, ніж звичайно.

— Скільки триває допит? — спитав він плаксивим голосом і закивав похмуро головою, почувши відповідь. Потім підійшов до стола, взяв ковпачок з кавою і подав в'язневі.

— Прошу, якщо ви можете пити цю отруту. Напевне, ви смертельно стомлені.

Кляйнерт нерішуче взяв каву. Лише тоді, коли ковпачок опинився в його руках, він повірив люб'язному жестові. Випив її маленькими швидкими ковтками.

Похитуючи головою, Кракмеєр спостерігав за в'язнем, потім докірливо глянув на Крапа і наморщив носа. Знову повернувся до Кляйнерта й кисло спитав:

— Краще? Дуже добре. А тепер послухайте, що я вам приніс. Ви, здається, любите музику, чи не так?

Крап нічого не міг збагнути. Він стояв непорушно й дурнувато дивився на начальника, який зник на мить у сусідній кімнаті і відразу повернувся. Двері за собою він залишив напіввідчинені.

— Отак,— сказав він і схопився рукою за бік, де діймала його печінка.

В цю мить поруч залунала мелодія. Хтось несміливо заграв на флейті дитячу пісеньку про карлика, що стояв на одній нозі. В мелодії кілька разів закрадалася фальшива нота, але відразу її виправляли.

Кракмеєр погойдував у такт мелодії своєю вузькою головою. Він удавав, що захоплений піснею, але в'язня не спускав з ока.

— Ні, ні,— зашепотів Кляйнерт. Дитяча пісенька ніби зняла з нього втому. Руки, що тримали порожнього ковпачка, тремтіли.

— Як легко можна зробити людині приємність! Ви раді, так?— простогнав Кракмеєр. І скривився, ніби у нього почалася різь у животі.

— Ще раз? — спитав дитячий голосок із суміжної кімнати.

— Авжеж, моє ангелятко, моя крихітко, якщо ти знову зможеш так гарно! — гукнув Кракмеєр.

Кляйнерт, зачувши голос дитини, відразу підхопився. Безгучно поворушив губами, нарешті скрикнув.

— Анні!

Почата мелодія враз стихла.

— Так, дідусю! Це я для тебе... дідусю?

У дверях з'явилася кругловида дівчинка років шести в легенькому платтячку. Біляві її кіски були заплетені червоними стьожками. Круглими очима дивилася дитина на в'язня.

— Ти хворий, дідусю?

За спиною в дівчинки виринула якась жінка й потягла її у глиб кімнати. Кракмеєр зачинив двері. Однаково було чути, як жінка вмовляє дитину.

Кляйнерт опустився на стілець.

— Навіщо це? — спитав він тихо, не глянувши на обох гестапівців.— Чому вона тут?

Кракмеєр впритул підступив до нього й поклав руку йому на плече.

— Щоб ви допомогли милому маляті, Кляйнерте. Психічно хворий дід, а це, як відомо, погано позначається на онучці. У нас є лікарі, які негайно відішлють Анні до відповідного закладу. Спадкові вади, розумієте... Проте цього може не бути, якщо ви доведете, що ваш мозок функціонує нормально.

Дівчинка заграла знову. Звуки, ніби пташки, боязко пурхали довкола. Кляйнерт зсутулився.

— Запитуйте!

Кримінальний радник похмуро кивнув своєму підлеглому.

— Скінчите — зайдете до мене. Я буду поряд.

Минула рівно година, і Крап заніс кримінальному радникові протокол допиту. Як і сподівався гауптштурмфюрер, у ньому не було ніяких важливих новин. Зв'язківцями Кляйнерт назвав Вальтера Брухмана і ще двох монтерів з диверсійної групи, що діяла на заводі Юнкерса. Одне слово, його свідчення тільки підтвердили те, що було вже відомо. Шляху до Чорної Свічки вони не вказували.

Швидкий поїзд, що мчав до Берліна, не був переповнений. Кракмеєр з Крапом легко знайшли вільне купе у вагоні першого класу. Хоч свідків і не було, розмова між ними не клеїлася. Асистентові делікатні спроби зав'язати діалог не мали успіху. Його начальник поринув у вивчення газети.

«Іспанія — наука для ворогів Німеччини», «Промова фюрера перед легіонами», «Ви зміцнили довір'я до німецького вермахту» — сповіщали жирні заголовки. В Берлін повернувся легіон «Кондор». На південно-західній магістралі відбувся великий парад. Промова Гітлера в парку розваг заповнили усю першу сторінку газети.

Кракмеєр читав без поспіху, з усіма подробицями. Він не звертав уваги на унтерштурмфюрера, ритмічний перестук коліс, залиті сонцем краєвиди, що пропливали за вікном вагона.

У кожному слові Гітлера звучала погроза. Звідусюд пахне війною, думав Кракмеєр. Часу обмаль. А десь у тій клятій Північній Африці блукає червоний, тримаючи в кишені наш секретний козир. Розстріляти годилося б цього Фаріана з його експертами-ідіотами, що ловили гав.

Провівши безсонну ніч у будинку на Принц-Альбрехтштрассе, кримінальний радник дійшов висновку, що не сміє сидіти склавши руки й чекати вістей з Мадріда. Він прагнув сам включитися в переслідування Чорної Свічки, хоч це навряд чи могло допомогти. Відразу замовив два квитки до Мадріда. Літак відлітав через три дні. Потім склав для Крапа завдання. Того вечора він ні разу не підвівся зі стільця. Досить було тривалої телефонної розмови з відділенням гестапо району, в якому жив Кляйнерт, щоб затіяти справу з онучкою. Потім він поїхав у Веймар.

Купейні двері скрипнули і відчинилися.

— Гарячі сосиски! — На порозі купе з'явився чоловік, несучи перед собою паруючий казан. З його обличчя градом котив піт.

Крап ствердно кивнув і запитливо глянув на кримінального радника.

— Вам також?

— Булочки свіжі? — спитав Кракмеєр.

— Як шістнадцятирічні дівчатка, — захихотів продавець і дерев'яними щипцями вивудив для Крапа дві віденські сосиски.

— Будь ласка, булочку! — Кракмеєр видобув з гаманця монету.— Булочку і трохи гірчиці!

Продавець сосисок спантеличено глипнув на Кракмеєра і, почухавши дерев'яними щипцями собі біля скроні, спитав:

— У вас що, не всі дома, фольксгеносе?[4]

Крап крекнув, наче вдавився шматком.

— Булочку з гірчицею... Ну?

Він простяг продавцеві монету і подивився на нього своїми блідо-голубими очима з таким душевним спокоєм, що той, наче під гіпнозом, ураз виконав прохання.

Кракмеєр їв спроквола, відламував шматочки булочки і вмочав їх у гірчицю, що лежала на картонній тарілочці. Коли поїзд поволі в'їжджав на лейпцігський перон, Крап уже давно впорався із їжею й дивився у вікно, а кримінальний радник і досі замріяно жував.

Поїзд став. За вікнами зчинився галас. Кричали продавці газет, лаялися носії, надсадно сигналив електрокар. На пероні вирувало, наче у кратері вулкана.

Крап опустив шибу, визирнув. Саме наближався продавець напоїв, штовхаючи перед собою візок із товаром. Асистент вирішив спитати начальника, чи не бажає той чого випити, та враз усі інші звуки перекрило повідомлення:

«Пана Йозефа Кракмеєра і його супутника просять зайти на пункт німецького Червоного Хреста. Увага, повторюю: пана Йозефа Кракмеєра...» — тріщало, шипіло в гучномовці. Вже на пероні обидва гестапівці дослухали вдруге повторене оголошення.

За двадцять кроків від санпункту їх стрів парубійко в капелюсі, насуненому низько на лоба. Руки — в кишенях цупкого плаща. «Коли вже ці телепні відучаться од таких звичок»,— подумав Кракмеєр роздратовано. Кримінального радника брало зло при зустрічі з цими типами, яких, на його думку, забагато розвелося в гестапо. По одязі, шкіряних пальтах чи сірих плащах їхнє ремесло можна розпізнати здалеку.

Чолов'яга зміряв прибулих пронизливим поглядом. Кракмеєрів вигляд викликав у нього зневажливу гримасу. «Незабаром головне управління стане притулком для пенсіонерів»,— подумав він.

— Що сталося? — спитав Кракмеєр, перш ніж гестапівець відрекомендувався.

— Мені доручено негайно доставити вас в управління, гауптштурмфюрере. Машина чекає на вулиці.

— А хто чекає там?

— Сам шеф, гауптштурмфюрере!

Парубійко не виймав рук з кишень.

— Старий тут, у Лейпцігу? Візьміть нарешті мою папку, Крапе. Бачите, що в чоловіка руки зайняті.

Усі троє пішли до виходу.

Завтра пополудні на Принц-Альбрехтштрассе мала відбутися щотижнева службова нарада. Скасовували її тільки в день народження фюрера і під час відпустки штандартенфюрера Мюллера. «Якщо ж діло не терпить до завтра, значить, є щось незвичайне,— міркував Кракмеєр.— Можливо, прибула звістка з Мадріда?»

Чорний «майбах» їхав майже нечутно.

Тихенько гув вентилятор, висмоктуючи пороховий дим з довгого, схожого на шахту підвалу. Від потужних ламп було видно як удень. В кінці шахти на стояку, який за бажанням можна було то відсувати, то присувати, висіли дві мішені. Біля вогневого бар'єру, заввишки по пояс, стояли Кракмеєр і штандартенфюрер Мюллер. Обидва без піджаків. Поряд з постаттю Мюллера, не дуже огрядною, але міцно збитою, Кракмеєр виглядав жалюгідно. Штани, що висіли на підтяжках, підійшли б чоловікові на десять кілограмів важчому, а худа зморщена шия патиком стирчала у завеликому комірі.

Штандартенфюрер цілився, заклавши руку за спину. Пролунали глухо постріли. Одну мішень зняли. «Сім, дев'ять, десять»,— прохрипіло з гучномовця над головами обох гестапівців. Крапів голос був невпізнанний.

Штандартенфюрер невдоволено зморщив носа.

— Ваша черга, Кракмеєре! До речі, чи знає Крап, чому ми так ревно займаємося Чорною Свічкою?

Кримінальний радник здивовано глянув на начальника гестапо.

— Пан Фаріан недвозначно застеріг мене. Крапові відомо лише факти диверсій. Може, трохи розповісти йому?

Мюллер рішуче похитав головою.

— Ні в якому разі, гауптштурмфюрере, ні в якому разі!

Штандартенфюрер був задоволений відповіддю підлеглого. По його випещеному обличчю ковзнула посмішка, коли він помітив, що Кракмеєр боязко заряджає револьвера.

— Здається, ви відвикли від цієї штуки?

Кракмеєр кивнув, скривившись. Він подивився на круглий диск мішені, біля якої у схованці причаївся Крап. «Власне, чого старий хоче від нас,— сушив голову кримінальний радник.— Не для того він зняв нас з поїзда, щоб разом повправлятися в стрільбі».

Витягти вперед руку, Кракмеєр повільно піднімав зброю. Як і штандартенфюрер, він зробив три постріли, тільки без пауз, раз за разом. Мюллер нетерпляче випнув уперед підборіддя.

— Одинадцять, одинадцять, дванадцять! — сповістив гучномовець.

— Стонадцять чортів! — лайнувся Мюллер і подивився на кримінального радника, як на фокусника з вар'єте, якому пощастило утнути приголомшливу штуку, — Вітаю! — Він клацнув запобіжником і ступив на лінію вогню,— Ви, здається, вже замовили квитки на літак до Мадріда? Дуже добре.

Цього разу він відстріляв також без пауз, а потім, ніби між іншим, мовив:

— Нарешті прийшла сьогодні вранці звістка від Саласона. Той певен, що Чорна Свічка живий. Ну? — він зосереджено глянув на гучномовець.

— Сім, сім, вісім! — повідомив Крап.

Мюллер сердито подивився на свого револьвера.

— На металобрухт! — буркнув він і повернувся до Кракмеєра.— Дайте-но свого, гауптштурмфюрере. Гм, цілком інша річ. Так ось, на Крапа більше не розраховуйте. Ми хочемо доручити йому завдання в Остпарку[5].

Він довго цілився, після кожного пострілу робив глибокий віддих.

— А кого дасте мені замість нього? — спитав Кракмеєр, хоч відповідь знав наперед.

— Наскільки я вас знаю, поки що ви легко впораєтеся самі. В Мадріді розвідайте, хто ще знав Лауренца. Можливо, він бував занадто говіркий. Розумієте?

— Вісім, десять, десять! — долинуло з гучномовця.

Мюллер удав, що не почув, і повернув пістолета Кракмеєрові.

— Без допомоги вас не зоставимо. Уже дано вказівку Кнуспелю. Віллі Кнуспель. Ви ж його знаєте, шофер з нашого посольства. І щоб не забути. Фаріанове застереження й далі стосується всіх без винятку. Ще будуть запитання?

Кракмеєр мовчки хитнув головою. Якусь мить він стояв, опустивши руки, потім вийняв магазин з пістолета і заходився замислено набивати його патронами з розпочатої коробки, що лежала на бар'єрі. Ступив на вогневу лінію, одначе штандартенфюрер махнув рукою.

— Ви вільні, гауптштурмфюрере! На Крапа не чекайте. Перед відльотом зв'яжіться із штурмбанфюрером доктором Шлегелем. Він дещо приготував для вас. Хайль Гітлер!— Мюллер таємниче посміхнувся услід кримінальному радникові.

А через кілька хвилин Кракмеєр стояв на вулиці. Вартовий у будці навіть не удостоїв його привітанням. Не ждала на нього й машина, щоб відвезти на вокзал. Спроквола йшов він повз темні смердючі підворіття, стоси ящиків з-під городини, повз не дуже принадні вітрини магазину, на дверях якого стояло: «Німецька торгівля». Він дибав наче сонний. Не чув, як повз нього проїжджали, скрегочучи, трамваї, як плакала дитина на краю тротуару. Жоден з небагатьох перехожих не звернув на нього уваги. Замислений старий чоловік, та й тільки. Кого нині ще не обсіли клопоти!

А власне, Кракмеєр мав усі підстави бути задоволеним сьогоднішнім днем. Нарешті прибула звістка з Мадріда! Добра звістка! Але вигляд у кримінального радника був такий приречений, наче йому щойно повідомили, що він безнадійно хворий і ось-ось помре.

«До Остпарку». Можна подумати, що лише Крап туди годиться. Мабуть, шеф має його за недоумка, гадаючи, що він ту гірчицю вилизує як мармелад.

Кракмеєр зважив усі «за» і «проти» і знову дійшов того самого висновку: Крапа усунули, щоб він не дізнався про таємницю табуну. Таємниця тим надійніша, чим менше людей знають її. Логічно. Але в цій логіці кримінальний радник убачав приховану небезпечну пастку й для самого себе. Сам він уже володіє цією таємницею. І не позбудеться її, навіть здавши секретну справу під замок. Таємниця табуну лежатиме в його голові ще й після знешкодження Чорної Свічки. Для гестапівця, знав він із досвіду, є відомості, які, наче ракова пухлина, приносять смерть.

На стіні будинку висів великий яскравий кіноплакат. Під фотографіями бомбардувальників стояв текст:

«У боротьбі проти всесвітнього ворога. Захоплюючі документальні кадри про боротьбу й перемогу нашого легіону «Кондор» в Іспанії. Документальний повнометражний фільм УФА. Режисер — професор Карл Ріттер.

Три сеанси на день!»

Кракмеєрів погляд ковзнув по страхітливій панорамі бою, та обличчя його лишилося незворушне. Неподалік колючими словами доймала чоловіка жінка:

— Як Маріка хитне стегнами, то ти витріщуєш очі. Ну, Карле, купуй же квитки! Глянь на цих молодців. Один в одного: дужі, сміливі. Наші солдати! Карле, бери в партер!

«Нерви мої не ті, що були раніше,— думав Кракмеєр. Попереду показався будинок вокзалу.— Чи я підвів хоч раз? Ніколи. Взяти, приміром, операцію по ліквідації Ремового кодла. Мюллер повинен знати, що на мене можна покластися. Знову ця проклята згага. Треба купити нашатирні таблетки. Я йому піднесу Чорну Свічку на блюдечку. І сам гав не ловитиму».

Приїхавши в Берлін на Ангальтський вокзал, він вирішив, що на Принц-Альбрехтштрассе їхати вже пізно. Керівник кримінально-технічної лабораторії штурмбанфюрер доктор Шлегель здебільшого залишає службу ще до закінчення робочого дня.

«Шкода»,— подумав Кракмеєр і сів у трамвай. Таємнича посмішка, якою проводжав його штандартенфюрер, збудила в ньому зацікавлення. Доктор Шлегель дрібницями не буде займатися. Він повезе до Мадріда щось незвичайне. Згадка про Вальдемара потішила його. Обставини змусили його довірити догляд за папугою сусідці. Але та сусідка могла спокійно слухати собі радіо, коли його пташка так чарівно щебече вранці. Як неввічливо! Тепер він принаймні раніше, ніж гадав, визволить свого єдиного друга з такого неприємного становища.

Розділ IX

Вже розтанули в сіро-голубому мороці силуети велетенських пальм. Раз у раз тишу розтинало цьвохкання батогів, покрики погоничів. Та верблюди дедалі дужче огинались, і примарний караван ледве просувався у піщаних дюнах. Всього кілька чоловіків лишилося коло нав'ючених верблюдів, усіх, без кого можна було обійтися, бородань послав проти легіонерів. Серед посланих були і Гамід з Талебом.

Лауренц їхав з ельзасцем у хвості каравану. Позаду лунали одинокі рушничні постріли, їм відповідали короткі кулеметні черги.

— Багато їх? — поцікавився Лауренц. Він не бачив логічного зв'язку в наказах бороданя. Навіть не жителеві пустелі було цілком очевидно, що верблюди без відпочинку довго не витримають. Або навіщо було обирати шлях утечі на південь, звідки вони прибули? — В оазисі є вода. Чому ми не зайняли оборону там?

— А тому, що вони якраз цього чекали від нас, фельдфебелю. — Бородань скерував мегарі ближче до Лауренца.— Вони б оточили нас і викликали б собі на підмогу цілий батальйон.

— Солдатів?

— Іноземний легіон. Бозна, як вони дісталися до Ель Хубси. Від дороги, що пролягає північніше оазису, півдня їзди на верблюді. Я не пригадую, щоб вони колись з їхнім запасом пального заїжджали сюди. Якимось побитом...

Він не докінчив. Його обличчя розтануло в темряві. Проте в останніх словах ельзасця відчувалося, що напад змусив його замислитися. Можливо, він запідозрив зраду.

Лауренцові помалу прояснювалося в голові. Якщо в легіонерів немає верблюдів, то вони не наважаться вирушити в дюни. Бо найкращий автомобіль не проб'ється навіть на півкілометра по цих схожих на гори застиглих хвилях нанесеного вітром дрібного піску.

— В усякому разі вони відріжуть нас від оазису.

Ельзасець тихо засміявся.

— В нас на три дні води. Але ми більше не повеземо свого краму в Ель Хубсу. Нехай чатують там, поки їм бороди до пояса повиростають. Зупинимося на кілька годин, і тварини відпочинуть. Удосвіта рушимо на схід.

Оце була й уся його мова.

Вони стали в улоговині, оточеній гострими хребтами дюн. Люди й тварини валилися з ніг. Верблюди, ставши на коліна, відразу відкидали голови на пісок. Лауренц, ніби оглушений, зсунувся із сідла й відразу ж заснув, його не обходило, чи знято з верблюдів важкий вантаж, чи виставить бородань варту. Він більше не думав про дорогу, про яку обмовився ельзасець, ні про можливий новий напад. Лише тоді, коли чиясь рука затермосила його плече, він прокинувся з глибокого, без сновидінь, сну. Мить розгублено кліпав повіками, впізнав Талеба. Вершники, що прикривали втечу, повернулися. Проте поміж них він не бачив Гаміда.

Бородань квапив. Сонце ще тільки викотилося з-за обрію, а вже останній нав'ючений верблюд промережив сліди від нічної стоянки на схід. Довгі хисткі тіні падали на пісок. Позаду лишали вони голу, мертву пустелю.

Незабаром після від'їзду Лауренц додивився, що нема аж трьох вершників. Обережно спитав бороданя, і той підтвердив його припущення: бій з іноземними легіонерами не обійшовся без утрат. Поліг і Гамід. Талеба, здається, це ніскільки не засмутило. «Іншалах»,— промовив він, коли німець показав на мегарі, яким їздив Гамід. Така воля аллаха!

Ще одне дуже важливе відкриття зробив Лауренц цього ранку. Його більше не стерегли. Він зумисне сповільнював ходу свого мегарі й відставав від каравану метрів на сто, потім під'їхав до нав'ючених тварин так близько, що міг лапнути рукою тюки. Ніхто не спинив його, ніхто не глянув підозріливо. Бородань і його люди довіряли йому.

Перед обідом ельзасець зупинив караван на перший спочинок. Над дюнами повітря тремтіло, наче розплавлене скло. Пісок пашів жаром. Легкий вітерець з півдня не міг пом'якшити немилосердної спеки. Лауренц навмисне тримався коло нав'ючених тварин. Тут застала його команда бороданя. Невимушено підійшов він до чоловіків із закритими обличчями і став допомагати їм знімати тюки. За кілька кроків Абу Шай почав видавати людям порціями воду. Там стояв бородань. Лауренц відчував його погляд на своїй потилиці й чекав, що ельзасець ось-ось різко окликне його. Цупко вп'ялися його пальці в грубе полотно, яким обшили таємний крам, намацали пачки завбільшки з голову, а в пачках якусь зернисту начинку. Тюки ледь пахтіли свіжоскошеною травою і смолистим деревом. Може, сухі фрукти? Безглуздя, за сухі фрукти жоден туарег не дозволив би послати себе до аллаха.

Лауренц не знав, як близько він до розгадки. Пішов до Абу Шая і собі напитися. Там ще стояв бородань і стежив, як старий араб раз по раз наповнює півлітровий кухоль. Коли дійшла німцева черга, Абу Шай поміняв кухля. Гостинність їхня була не настільки велика, щоб гяур з правовірним могли напитися з одної посудини.

Одним духом Лауренц випив до дна теплувату рідину.

— Ну, задоволений? — Бородань засміявся.— Чи у пана фельдфебеля будуть ще запитання?

«Він зумисне підпустив мене до тюків»,— подумав Лауренц.

— Троє вбитих, чи не забагато,— спокійно промовив Фред і витер рукою мокрі губи.

— Товар, грубо прикидаючи, дасть півтораста тисяч доларів прибутку. Багато людей важать головою навіть за значно меншу суму,— відповів бородань і цинічно посміхнувся.— Солодкі мрії замість маузерів. Це вигідна справа. Жоден не залишиться обділений, навіть ви, фельдфебелю!

Мов сонячний удар вразив Лауренца. Гашиш! Індійські коноплі! Загадки більше не існувало. Бородань контрабандою перевозить на північ наркотики. Десь у Сенегалі чи Нігерії вирощують на великих плантаціях цю кількаметрової висоти рослину, з якої все, за винятком коріння, має вжиток: насіння, квітки, листя, стебло. Майже в усьому світі є споживачі цього зілля, жертви підлих гендлярів. Сухі коноплі бородань вимагав як плату за доставлені контрабандою товари. Сотні, може, тисячі людей курили цю отруту, споживали її домішану в лікер, солодощі і оплачували за чорний гешефт розладнаними нервами, прогресуючим отупінням.

Тінь майнула по обличчю німця. Це помітив бородань.

— Така торгівля вам не зовсім до душі, правда? Я певен, що ваша думка зміниться, коли ви познайомитеся з людьми, яких навчатимете стріляти.

Лауренцові коштувало чималого зусилля не виказати свого обурення. Зірветься якесь необдумане слово — і все пропало.

— А хто платить? — спитав він, удавши, що остання фраза ельзасця заінтригувала його.— Ви сказали — сто п'ятдесят тисяч доларів, мосьє.

Бородань засміявся.

— Не турбуйтеся, про це ми ще поговоримо. Ну, а зараз полежте трохи в холодку, через годину рушим далі.

Від туарегів Лауренц навчився, як із карабіна й попони напинати над головою плоский дашок, схожий на намет. На це він витратив менше двох хвилин. Потім простягся горілиць, підклав під голову руки і став давати лад своїм думкам. Води на три дні, це означає, що караван завтра чи післязавтра наткнеться на партію зброї. Очевидно, в Ель Хубса контрабандисти по радіо домовилися про нове місце зустрічі. А потім? Якщо він знову поверне на південь, буде йому змога втекти? Поки що він склав реальніший план. До оазису день їзди. Від нього північніше пролягає дорога, розмічена орієнтирними знаками.

Коли бородань звелів людям зніматися, у Лауренца визріло тверде рішення. Він задумав цієї ж ночі непомітно зникнути з табору на одному з тих мегарі, що лишилися без вершників і, ясна річ, були менше стомлені. Якщо йому пощастить і бородань запізно похопиться, то навряд чи зважиться висилати погоню, яка ризикувала б знову стрітися з іноземними легіонерами. Лауренц припускав і те, що може сам потрапити в їхні руки і тоді вони без вагання перепровадять його іспанцям. Проте щоб одкараскатися від цієї банди, треба йти на ризик. Отже, сьогодні вночі!

Та не передчував він, що вже через півгодини все обернеться по-іншому.

Проїхали вони ще зовсім небагато, як почалася буря. Лихо відчули спершу тварини. Даремно Лауренц смикав щосили за поводи, мегарі не слухався. Решті вершників теж не вдалося впоратися зі своїми верблюдами.

Враз вітер зовсім ущух. Мов по команді спинилися верблюди й полягали головами на північ. Туареги й не бралися зганяти тварин. Фред помітив, як бородань миттю зіскочив із сідла й збуджено вказав рукою на південь.

— Ураган! Негайно ховайтеся, фельдфебелю! — вигукнув він.

Туареги попритулювалися до тварин, понакривалися попонами. Лауренц подивився в той бік, куди показав бородань. З півдня наближався могутній чорний смерч, піднімаючись усе вище й вище до посірілого неба. Набігла хвиля гарячого повітря, і Лауренц весь укрився потом. Сонце за багряною запоною дедалі темнішало. Він ледве встиг затулити накидкою обличчя, як перший сильний шквал піщаної бурі налетів на караван. Величезна хвиля розпеченого піску упала на людей, тварин. Повітря було таке гаряче, що дихати стало майже неможливо. Ніби ніч розпростерлася над караваном. Очі, вуха, все тіло Лауренца боляче колов дрібненький пісок.

На віддалі щонайбільше десяти кроків від нього лежав Гамідів мегарі. Лауренц повів рукою, біля сідла намацав гладенький приклад. Схопивши рушницю, він рушив уперед грудьми проти бурі, та вже на третьому кроці його звалив новий порив смерчу. Він спробував повзти далі. Як тільки на мить затихало, він устигав зробити лише один стрибок. Це коштувало йому неймовірних зусиль. Був уже подумав, що збився з наміченого шляху, як раптом його простягнена рука натрапила на щось. Це був мегарі, нічий мегарі. З сідла звисали два наповнені водою бурдюки. Фред ледве вибрався на тварину і став очікувати, коли хоч трохи розпогодиться.

Через півгодини ураган утихомирився. Лауренц обережно зняв із себе накидку й легенько стріпнув її. Над пустелею, наче клубки туману, завис пісок. Величезна маса наелектризованих піщинок рухалася в повітрі, при дотику до шерсті мегарі піщинки потріскували голубими іскорками.

Лауренц прикладом рушниці ударив по боках тварини. Гаряча піщана заметіль ще не зовсім уляглася, і якщо мегарі не послухається, його спроба втекти провалиться, ще по-справжньому не почавшись. Лауренц намацав поводи, схопив їх і сильно потягнув до себе. Ще раз ударив тварину прикладом. Но, Агато!

Ніколи він не зможе розгадати того, чому в ту мить йому спливло на язик це старовинне жіноче ім'я, одначе сталося диво.

Мегарі хвицьнув задом, мало не викинув вершника із сідла і побіг чвалом проти вітру, що віяв із півночі. Лауренцові не було потреби підганяти його, проте він відразу помітив, що тварина не реагує, коли він смикає за поводи. Вона бігла проти вітру, що помалу повертав на захід.

Піщана пелена розсіювалася. Небо яснішало.

Швидше, Агато, швидше!

Лауренц чхав, плювався, його очі сльозилися, а серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Караван вже залишився за жовтим хребтом.

А мегарі неухильно біг своєю дорогою, начебто знаючи, куди жадає вершник. Його широкі копита місили пісок, як жовту кашу, але це не стримувало тварини. Вона теж квапилася до Ель Хубси, уперто долаючи кожен піщаний підйом.

Повертаючись в оазис, Лауренц пам'ятав, що наражає себе на зустріч з легіонерами. Але ж попереду у нього тривала подорож. Окрім води, зброї і тварини, йому потрібні ще харчі. Добути їх він міг лише в оазисі.

Позаду втікача в жовтій далині показалися три темні крапки. Фред запримітив їх відразу. Значить, у каравані вдарили на сполох. Вони шукали його, і ось тепер, безумовно, він був у них на виду. Невже організували погоню? Він зарядив карабіна. Три постаті враз зникли з його очей, але радість була короткою. Не промайнуло й хвилини — і перед його зором постало двоє вершників. Вони переслідували втікача.

«Якщо й вони скористалися мегарі, що були без їздців, то шанси в усіх тепер рівні»,— міркував Лауренц.

Віддаль між утікачем і переслідувачами, що спочатку була чимала, почала помітно зменшуватись. Через дві години Лауренц вже добре бачив, як вершники змахують батогами, кваплячи тварин. Його ж мегарі, відчув він, уповільнив біг.

За кілька хвилин Лауренц почув, як позаду щось твердо клацнуло. Постріл! Та свисту кулі він не почув. Переслідувачі стріляли й далі, не збавляючи швидкості, і, зрозуміло, не могли влучити. Одначе віддаль все зменшувалась.

З'їхавши з найближчої дюни, Лауренц зупинив мегарі. Тварина слухняно лягла, він міцно зав'язав поводи за луку сідла, сам миттю кинувся вгору піщаним схилом. Останні метри він подолав поповзком, заліг за гострою вершиною дюни і сторожко визирнув. Обидва переслідувачі враз з'явилися на горбі. «Мішень, наче у тирі»,— подумав Лауренц, міцно притис рушничний приклад собі до плеча, навів мушку на ціль і повільно спустив курок.

Гримнув постріл.

Поцілив!

Лауренц бачив, як спіткнувся перший мегарі й упав сторчма разом із вершником, зникнувши з очей. Другий переслідувач круто завернув назад.

«Двом на одному мегарі не наздогнати мене»,— подумав Лауренц, сідаючи у сідло. Їдучи далі, він час од часу оглядався.

Збігла ще година. Позаду ніхто не з'являвся. Піщане море наче проковтнуло переслідувачів. Лауренц був певен, що нарешті відв'язався від бороданевих людей. Та якби він зіскочив з мегарі зразу ж за схилом дюни і вернувся на кілька кроків, то розгадав би хитрість туарега, що, залишивши товариша, потай переслідував його назирці.

Араб з каравану бороданя тримався південніше на один кілометр. Хребет дюни він квапливо перетинав лише тоді, коли втікач спускався в улоговину.

Сполохані пелехаті кози щодуху дременули у пальмові кущі, віддалік зупинилися і сторожко водили очима за вершником.

Лауренц тепер їхав за своєю тінню. Подолавши великий гак, він дістався до оазису з північного сходу. Так було безпечніше. Він припускав, що легіонери передовсім спрямують свою увагу на південь, куди втік караван. Утікач вирішив зачекати біля пальмового гаю, коли посутеніє, а тоді непомітно пробратися в будинок крамаря, зокрема в його крамницю. Але невдовзі він змінив свій план, помітивши на піску свіжі сліди автомобіля. Добре роздивившись їх, він дійшов висновку, що легіонери покинули оазис.

Мегарі нюхом відчув, що поблизу є вода. Лауренц стримував його. Поклавши руку на колодочку пістолета, він неквапно попрямував до першої хижки. Крамаря утікач не боявся. З ним він упорається вмить.

За хижкою закудкудакали кури. Коли поміж стрункими пальмами завиднів мурований дім, Лауренц помітив кількох жителів оазису. Це були чотири жінки. Вони наближалися до нього, несучи на головах здоровенні в'язки пальмового пагіння. Їхні обличчя були відкриті. Почувши запах зелені, мегарі рвучко гребонув копитом і хрипко закричав.

Жінки, що побачили чужинця ще здалеку, тільки тепер зупинилися. Вони позирали на нього темними очима й перешіптувалися. Враз одна з жінок несміливо підійшла ближче, боязко поклала свою в'язку перед мегарі й заквапилась назад.

Верблюд відразу заходився перетирати міцними зубами соковите пагіння. Лауренц подивився услід жінкам, що відходили не оглядаючись, і враз відчув себе безпорадним; мегарі неможливо було зрушити з місця. Довелося йому злізти й забрати пашу на сідло. Рушив далі. Неподалік мурованого будинку він прив'язав верблюда до стовпа і кинув йому почату в'язку пагіння.

Двері до крамаревого будинку були напіввідчинені. Лауренц увійшов до першої кімнати і враз затамував подих. Ніби десь поблизу застогнала людина. Тримаючи напоготові пістолета, він крадькома підступив до дверей суміжної кімнати. Ні, він не помилявся. Цілком виразно почувся людський стогін, потім хтось вигукнув прокльон, знайомий йому ще з Ель Параїсо: «Келб ібн ел келб! — Ти, собако, собачий сину!»

Швидкі кроки, щось загуркотіло, ніби упав стілець, брязнуло розбите скло. Скидалося на те, що в приміщенні, де стояла рація, зчепилося двоє. По хвилі долинули глухий удар, протяжний видих.

Напад на крамаря? Лауренц звів пістолета. Наступної миті двері відчинилися, і перед ним з'явився чоловік. Талеб? Туарег з каравану бороданя! Лауренц з усієї сили вдарив колодочкою пістолета прямо в сонну артерію араба. Той гепнувся додолу.

Лауренц глянув на спотворене обличчя непритомного. Тепер йому стало ясно: туарег переслідував його до оазису. Але чому він посварився з крамарем?

Він обережно зазирнув до кімнати. Кругом такий розгардіяш, наче тут граната розірвалась. Тільки рація стояла збоку біля стіни неушкоджена. Навпроти рації в калюжі крові лежав, згорбившись, крамар. З його спини стирчала колодочка ножа, чорна дерев'яна колодочка з мідними колечками. Такого ножа Лауренц бачив у Талеба.

Ще раз уважно глянувши на непритомного туарега, Лауренц увійшов до кімнати. Під його підошвами потріскували шматочки скла. Підступив до крамаря. Він був ще живий. На його губах зблискувала кривава піна, а випуклі палаючі очі дивились повз Лауренца, немов благаючи від когось рятунку. Лауренц не встиг оглянутися. Його вдарили в спину чимсь твердим.

— Кинь пістолета! Руки вгору!

Це сталося так зненацька, що про опір годі було й думати.

— Не рухатись! Стрілятиму!

Тим самим твердим предметом його підштовхнули до стіни. Він скорився. Той, хто був позаду, відступив до дверей.

Прогримів постріл.

Лауренц, забувши про засторогу, обернувся.

Біля Талеба, що лежав долі, стояв стрункий голубоокий легіонер у тропічній формі. Його руда лискуча чуприна була розпатлана, на одязі сліди від бійки — напевне з туарегом. Чоловік з банди бороданя уже лежав горілиць. З маленької дірочки над лівою бровою сочилася кров. Легіонер, порішивши непритомного, спрямував свою зброю на Лауренца.

— Сядь на підлогу! — наказав він.— Ноги зв'яжи своїм поясом. Тільки без коників! Зрозумів?

Лауренц покірно виконав його волю. Солдат ще зв'язав йому руки за спиною ремінцем, на якому туарег носив свою нагрудну торбу.

Коли втікач робив гак, щоб досягти оазису з північного сходу, його переслідувач подався прямо на високі пальми Ель Хубси. Туарег вирішив приготувати в будинку крамаря пастку на німця і вірив, що той таки потрапить до неї. Зовсім випадково підслухав він розмову між крамарем і легіонером. З тієї розмови з'ясовувалося, що зв'язковий бороданя в оазисі грає подвійну роль. Ніхто інший як крамар повідомив французів про маршрут каравану контрабандистів. На його прохання в оазисі залишили одного легіонера. Крамар боявся, що бородань може запідозрити його, коли на умовленому місці поруч з партією зброї, вже захопленою французами, зустріне легіонерів. Лють охопила запального туарега, у нього запаморочилося в голові. Він ускочив до кімнати й, не тямлячи, що робить, устромив ножа у крамареву спину. Недовго морочився він із легіонером. Сильним ударом звалив його на підлогу. Аж тут нагодився Лауренц і повернув хід подій.

Легіонер вийшов до комори й невдовзі повернувся з пляшкою коньяку. Дуже обережно витяг він ножа з крамаревого плеча, по пояс роздягнув важкопораненого і промив рану коньяком. Потім від полотняного сувою відрізав шмат тканини, порвав його на смужки і, мовби справжній санітар, перев'язав рану. Пораненого переніс до суміжної крихітної спальні і поклав на ліжко. А сам заходився прибирати в кімнаті з кумедною в такій ситуації старанністю. Він навіть змів докупи скалочки скла. А що зв'язаний Лауренц заважав йому, то він звів його і посадовив на стілець. Потім кудись знову щез і по хвилині з'явився з двома смуглявошкірими чоловіками. Їхні обличчя були відкриті. Обидва жителі оазису байдужісінько поглянули на трупа, вхопили його й поволокли з будинку. Легіонер замкнув за ними двері, якусь хвилю постояв у задумі, мовби відпочивав після важкої роботи, потім задоволено оглянув усе довкола і повагом рушив до стола.

— Кругом сама погань,— буркнув він. Гепнувся на стілець, простяг ноги, дістав з кишені пом'яту сигаретну коробку.— Теж закуриш?

Лауренц кивнув головою.

Легіонер і собі закивав і запалив дві сигарети. Одну тицьнув у губи полоненому. Крамар розповів йому, що це за втікач з Ель Параїсо.

— Гидотна земля. Гидотне життя. А ти, ідіоте, вештаєшся тут, де найбільше цієї гидоти. Давно з нашої холодної батьківщини?

— В серпні буде три роки.

— Там найкраще у світі пиво.

— Не тільки пиво.

— Я знаю. Тридцять три золоті медалі з олімпіади, автострада, лікарняна каса і фюрер... Зараз завию від туги.

Легіонер силувано засміявся. Щоб попіл не обтрушувався на підлогу, він замість попільнички підсунув полоненому бляшану накривку.

— Ти завжди так бурчиш, коли згадуєш домівку? — спитав Лауренц і подивився на нього майже із співчуттям.— У такий спосіб не позбудешся туги за батьківщиною, легіонере.

На мить солдат іноземного легіону сторопів. Він став схожий на школярика, що побачив живого журавля, добутого фокусником з порожнього циліндра.

— Патякаєш казна-що, земляче! — врешті відрубав він і засміявся. Та посмішка враз охолола на його губах.

— Ти кажеш: гидотна країна, і ти плюєш на неї, а вночі туга за нею розриває твої груди і ти починаєш скімлити. Все це набагато гірше, аніж голод, спрага, побої, взяті разом. Ти виїхав через нацистів?

— А ти хіба ні? — Легіонер раз по раз затягувався димом.

— Ні. В усякому разі, я не накивав від них п'ятами, хоч зовні це, може, й так виглядало.

— Гадаєш, я злякався коричневосорочечників?

— А форма? — Лауренц крутнув головою і кивком указав на срібні трикутнички, нашиті на рукави куртки. Якщо ти їх не злякався, то навіщо це? В солдата ти міг гратися й удома.

— Неправда. Гітлер з його кодлом — це не найгірше. Народ, що допустив таке,— бидло. От того я дременув. Тепер зрозумів?

— Ні. В тому народі, що ти називаєш бидлом, я знаю багатьох людей, які щось робили і роблять проти Гітлера і його кодла.

— Антифашисти? — Легіонер скорчив гримасу, яка мала виразити зневагу.— Тебе одного з тієї породи зустрів я. Інші конають у концтаборах. Ідеалісти!

— Вони хоч знають, за що вмирають. А ти знатимеш?

— Високі слова. Тисяча франків — це тисяча франків, а народ був і є бидлом. Коли б тут було дзеркало, ти б міг подивитись у нього й запитати самого себе: «Чи далеко я зайшов із своїми благородними цілями?» Побачив би не дуже привабливу картину.

— Якщо ми обидва у дзеркалі... тоді звичайно... Одначе кількома рухами ти можеш усе змінити.

— Що я, пришелепкуватий? Ота історія з твоєю втечею з іспанської тюрми, що розповів мені отой,— він головою кивнув на двері крамаревої спальні,— щось занадто скидається на «Тисячу і одну ніч». Ну, нехай це й не брехня, але все інше — не конче правда.

— А що ж?

— Мені здається інколи, що тільки останній пройдисвіт може вирватися з концентраційного табору. Виплюнь недокурок сюди!

— Я б перехилив одну,— промовив Лауренц і подивився на коньяк, яким легіонер промивав крамареві рану. Коньяку ще лишилось півпляшки.

— Часом ти й путнє можеш сказати,— буркнув легіонер. Тоді розшукав дві чарки й наповнив їх. Потім почухав собі підборіддя і, замислено оглянувши полоненого, промовив: — Не люблю я за один день аж двох посилати в лоно аллаха. Тож не роби дурниць, хлопчику!— Легіонер звільнив йому з-за спини руки і зв'язав їх спереду. Тепер полонений міг сам піднести чарку до рота.

Вони випили коньяк, і легіонер, смакуючи, поплямкав губами.

— Що ж далі? — спитав Лауренц.

— Чекати і пити коньяк,— відповів легіонер.

— Алкоголь збуджує у мене апетит. А у тебе?

— О, так, на дівчаток,— сказав легіонер, але встав і подався до комори. Невдовзі він повернувся з пачкою сухарів і бляшанкою консервів. Складаним ножиком відкрив бляшанку.

Коли їли, Лауренц помітив, що його охоронець час від часу поглядає на годинника. Очевидно, він на щось чекав. Коли почало сутеніти, легіонер запалив товсту лойову свічку. Гасову лампу було розбито. Трохи пізніше постукали у двері. Легіонер впустив якогось старигана, назвавши його Абу Гасаном. Узявши зі столу свічку, він пішов у спальню, де лежав крамар. Легіонер, ідучи слідом за старим арабом, знову глянув на годинника.

Лауренц замислився. На кого чекав легіонер? Ясна річ, що не на старого. Він прислухався.

Поранений крамар марив. Абу Гасан, що був, очевидно, знахарем, наклав нову пов'язку. Крізь вузьку дверну щілину в кімнату цідилося тьмяне миготливе світло. До Лауренца долинули приглушені голоси легіонера й старого. Розмовляли вони по-французькому.

Лауренц нахилився додолу й намацав твердий вузол, що стягував йому ноги. Зв'язаними руками доведеться довгенько поморочитися, подумав він, а тоді йому в очі впали консервні бляшанки, що стояли на столі. Обережно, щоб не перекинути чарки, повів він зв'язаними руками до однієї з бляшанок, схопив її і заходився відламувати гостре кружальце. Не марнував ні секунди. Від напруження чоло зросилося потом. Він відчув, що шкіряний пасок слабіше тисне його руки.

Враз миготливе світло свічки освітило кімнату, на підлогу впала тінь легіонера.

— Ну, земляче, посвисти що-небудь!

— Посвистати?

— Еге Що хоч: «Маленького Гансхена» або «Інтернаціонал»... Ну-бо!

«Паскуда»,— вилаявся в душі Лауренц. Але склав дудочкою губи і засвистів народну німецьку пісеньку. У нього виходило не дуже майстерно, зате гучно, навіть гучніше, ніж треба. Зі злості. Добре, що він хоч встиг розігнутися й накрити підошвою бляшане кружальце. Тепер він чекав кращої нагоди, бо не можна свистати і одночасно робити тяжку фізичну роботу: звільнитися від пут — це не іграшки.

Легіонер знову зник з порога, залишивши двері цього разу ще більше відчиненими. Фред якраз потрапив у світляне пасмо, одначе спритно нахилився, підняв бляшане кружальце й заховав у кишеню.

Трохи пізніше легіонер вивів з будинку старого араба й повернувся. Лауренц аж захекався, висвистуючи повільну мелодію, потім почав простішу пісеньку про білого голуба. Він намагався не дивитись на стіл, щоб не привернути уваги легіонера до консервної бляшанки без покришки, проте ці побоювання виявилися зайвими.

— До солов'я тобі ще далеко, щиро кажучи. Ну, а тепер заткни пельку,— мовив легіонер, ставлячи біля рації свічку. Він ще раз глянув на годинника, потім одягнув навушники й увімкнув апарат. За кілька хвилин він вийшов на зв'язок. Легіонер усе слухав і записував. Ураз плюнув крізь зуби. Повідомлення спантеличило його. Потім він сам радирував і знову слухав, потім знову радирував і нарешті натиснув кнопку вимикача. Зелене крихітне вічко на апараті погасло. Він устав, підніс списаний аркуш до світла і ще раз прочитав. Закусивши губу, він затряс головою і з хижим поглядом підступив до свого бранця.

— Слід би тобі пику почистити, брехло! — буркнув легіонер і помахав аркушем йому перед носом.— Відгадай, що тут написано?

— Може, прогноз погоди.

— Собако, ти ніколи не був у Ель Параїсо.

Лауренц щиро здивувався.

— То звідки ж я взявся?

— Саме це я й хочу знати. Ну?

Лауренц мовчав. Певне, крамар розповів їм про нього. Та й з Ель Параїсо зв'язатися по радіо теж дрібниця. Навіщо ж тоді брешуть іспанці? Невже вони такі упевнені в своїх силах, що не потребують допомоги від французів?

— Не мороч собі голови. Просто кажи правду,— порадив легіонер і єхидно всміхнувся.— Нас не обкрутиш круг пальця. Не сьогодні, так завтра тобі однаково розв'яжуть язика.

— Чому завтра?

— Бо завтра ти разом зі мною трохи прогуляєшся. До форту Тімімун, якщо ця назва тобі щось каже. Там є кілька фахівців для таких справ.

— То полиш цю роботу для них,— сказав Лауренц і, піднявши угору зв'язані руки, додав: — До ранку вони мені відгниють.

Легіонер помацав пасок. Наморщивши лоба, він мить стояв замислений, потім узяв свічку і пішов у суміжну кімнату, що правила за магазин. По хвилі щось там загуркотіло, тріснуло. Невдовзі легіонер повернувся, схопив полоненого обома руками за куртку й поволік його, мов лантух, за поріг.

Свічка стояла на дерев'яному ящику. Язичок полум'я видовжився, звивався змійкою, курів. Темні тіні рухалися по вибілених вапном стінах. Посеред кімнати зяяла яма. «Льох»,— відразу здогадався Лауренц. Легіонер поклав зв'язаного на краю отвору, спустив йому ноги у чорну яму, а сам, засапавшись, випростався і втер рукавом мокре обличчя.

— Той, хто тягнутиме тебе до останньої ями, теж упріє незгірш,— резюмував він і зазирнув до підвалу, немов хотів переконатися, чи глибокий він, але там була густа темрява. Ставши навколішки, він дістав з кишені ножа, але враз ніби завагався робити задумане. Ще раз зміряв полоненого поглядом і заговорив протяжливо:

— Знаєш що? Якби ти не наплів мені стільки брехень, я б міг і відпустити тебе. Дурний я, правда? Але таке могло б статися. На моє нещастя, я не зустрічав ще жодного, хто б не тільки брехати вмів, а й діло робити. Ух, бидло!

У тій лайці звучала гіркота. Він спритно перерізав ремінця, що правив за пута, й штовхнув Лауренца у чорний отвір. Фред гепнув на дно і якусь мить лежав нерухомо, гадаючи, що в нього кісточки цілої не лишилось. Скрипнула над головою ляда, погас останній промінець світла. Він добре чув, як легіонер гримотів скринею, потягуючи її й ставлячи на ляду, як даленіли його кроки. Стало тихо. Не рухаючись, напружено вдивлявся Фред у чорний морок, його аж морозило. «Як у могилі»,— Подумав він. Поволі ним оволодівав страх, ідо прилетів з холодної пітьми. Цей страх стрибнув на нього, як хижий звір на свою беззахисну жертву. Страх паралізував його, наліг важким каменем на груди, скував його думки. Лауренц уявив собі допити і тортури, які знову чекають на нього в тому форту. Невже все повториться спочатку? Чому я не показав йому спини? Будь-що-будь треба було розговоритися з ним.

Думка про допити й тортури збудила в нього спогад про Ель Параїсо. Він перебував ніби в шоковому стані, і його мозок працював зараз в іншому напрямі. Він знову думав про гієн, стовп тортур, товариша, що, зціпивши зуби, мусив бити його. Невже усе це було марне? Невже він витерпів усе це тільки заради того, щоб знову лежати у цьому темному льоху із зв'язаними ногами, заціпенівши від переляку? Хіба для того він колінкував у Ель Параїсо, щоб тут остаточно зневіритися у втечі?

Лауренц обережно перевернувся на спину, сів і завертів плечима так, як це робив на ринзі, розминаючись перед боєм, потім поворушив, як міг, зв'язаними ногами. Гострого болю він не відчув. Коли падав, подряпав собі руки, набив ліве плече, але серйозно не ушкодив нічого. Він зітхнув полегшено, поволі визволяючись від страху, що був охопив його.

Фред дістав з кишені бляшане кружальце й продовжив перервану роботу. Тепер, коли руки у нього були вільні, це не становило великих зусиль. Всього кілька хвилин минуло, і ремінь спав з його ніг.

Розтираючи напухлі кісточки, Лауренц аж тепер відчув, що у його новій в'язниці нестерпно смердить. Пильніше придивившись, він помітив, що підвал займає меншу площу, ніж дім, і служить крамареві складом. У кутку купою лежали шкури, що смерділи гнилизною. Поблизу стояли два мішки селі, трохи далі два картонні ящики з консервними банками. Він надибав також одну порожню і дві повних бочки, від яких несло сивухою, каністри з гасом, понад десяток дерев'яних держаків, біля них граблі, лопати, кайла.

«Це ж не в'язниця, а арсенал для мене»,— майнуло у нього в голові. Тут є все потрібне. Ця думка надала йому впевненості, вона стала заслоном від почуття безсилля. Він висипав сіль із мішка й наклав у нього повно консервних бляшанок, які по черзі брав з обох ящиків — щоб не вийшло так, що він набере самої томатної пасти.

Озброївшись залізним кайлом, він виліз на мішок солі і легко дістав руками до стелі. Намацав поперечну балку й заходився виважувати дошки. Цвяхи піддавалися майже безгучно. Зверху на підлозі лежали кокосові мати, вони поглинали всякий звук. І все ж він час від часу, затамувавши подих, прислухався. Кругом було тихо.

Минула майже година, доки він виставив дві дошки. Нарешті утворився отвір, крізь який могла пролізти людина. Лауренц давно забув про сморід гнилих шкур, його одяг весь прилип до спітнілого тіла, хоч у підвалі було прохолодно, як осіннього ранку на півночі. Знову тихо зарипіло, Лауренц доклав ще трохи зусиль і опинився в темній крамниці. Прислухався. Всюди тихо.

Нога за ногу скрадався він до дверей. Намацав засув, обережно, не дихаючи, відсунув його і вислизнув надвір. За пальмовим тином відсапався, на мить заплющив очі. «Чи довго ще я витримаю?» — спитав себе, але не відповів.

* * *

Легіонер Лотар Голланд прокинувся. Йому раптом здалося, наче розбудив його якийсь підозрілий звук. Глипнув на годинника, циферблат якого світився зеленим світлом, і прикинув, до що сходу сонця лишилося понад дві години. З темряви чулося дихання пораненого крамаря.

— Щось було? — спитав він тихо, але відповіді не дістав. Тоді він відкинув із себе ковдру, встав, узяв пістолета, звів курок і сторожко рушив до дверей. Товстий килим, що встеляв підлогу, поглинав його кроки. Ніч була зоряна, ясна. Крізь жалюзі проникало достатньо світла, і Голланд міг легко розрізняти довколишні предмети. Легенько пхнув рукою двері і завмер. У суміжній кімнаті все було без змін, і він, обережно тримаючи перед себе пістолета, наче вщерть наповнений келих, переступив поріг і попрямував до приміщення, де містилася крамниця. Побачивши, що скриня стоїть там же, на ляді, Голланд хотів було уже піти назад, але сильний запах гнилизни враз насторожив його. З підозрою ступив до скрині, та раптом спіткнувся об виставлену з підлоги дошку. Він упав і помітив зяючий темний отвір. Йому стало все ясно. Притьмом кинувся у спальню й повернувся із запаленою свічкою.

— От хитрюща тварюка!— лайнувся Голланд і плюнув у чорну пащу підвалу. Він знав, що влаштовувати погоню зараз немає рації. В нічній пустелі утікачеві найлегше сховатися. Навіть гостре око бедуїна не прочитає в темряві сліду.

Розлютований легіонер сів перед апаратом й спробував зв'язатися з фортом Тімімун. Час від часу він терпляче вистукував в ефір свої позивні й щоразу натискав кнопку прийому. Але спливло півгодини, а в навушниках тільки чулися атмосферні шуми. Радіостанція форту мовчала.

До умовленого сеансу зв'язку зоставалося понад три години, але легіонер нізащо не хотів чекати стільки часу. Він думав, що втікач неодмінно піде на північ, а там він хоч-не-хоч наткнеться на дорогу, що з'єднує Марракеш з Тімімуном. Район той можна було б обстежити трьома-чотирма моторизованими патрулями, якщо їх, звичайно, вчасно вислати та розумно розставити.

— Сифілісу на вас нема,— вилаяв легіонер радистів з форту, зазнавши знову невдачі після нових спроб досягти Тімімуна. Змінивши частоту, він незагайно зв'язався з радіостанцією гарнізону в Сіді-бель-Аббесі, яка функціонувала цілодобово. Звідти до фронту пролягла телефонна лінія. Легіонер попросив передати в Тімімун, що він жадає терміново порозмовляти у невідкладній справі. Настроївши рацію на потрібну хвилю, він закурив сигарету, простяг ноги і став чекати.

Ліниво спливали хвилини.

«А чого, власне, я так стараюся, щоб його спіймали?— спитав себе Голланд і припалив від недопалка нову сигарету.— Адже цей утікач нічого мені не заподіяв». До певної міри Голланд навіть симпатизував йому, і його втеча навіть посилила це почуття. Минуло чотири роки відтоді, як він одягнув уніформу іноземного легіону. Знав, що це означає — самому вирушити в пустелю. Йому зустрічалось у житті чимало таких людців, які навіть за повну жменю діамантів не від'їдуть від джерела довше, ніж на день. Але не самою мужністю імпонував йому втікач. Найбільше вразив його Лауренц своїми судженнями про смерть. Голландові пригадались білі хрести на кладовищі легіону поблизу Сіді-бель-Аббеса, а на хрестах десятки німецьких прізвищ та всі ті троє слів: «Поліг за Францію». Він знав: це брехня. Коли б вирізьблювали на тих хрестах правду, там стояло б: «Загинув заради грошей», «Загинув через юнацьку легковажність» або «Впав жертвою хмелю». Що ж напишуть на його хресті, коли куля кабіла розтрощить йому череп чи ніж араба переріже горло? Найм'якшими словами, на його думку, були б такі: «Загинув нізащо».

У рідному гессенському містечку він працював писарем у ремісничій палаті. До свого мізерного заробітку додавав декілька марок за надписи на ювілейних грамотах та дипломах. Політику він вважав справою користолюбних балакунів. Вихідними днями шпортався біля мотоцикла, їздив із товаришем куди-небудь, де були добре пиво, милі дівчатка і танцювальна музика. Нацистів почав ненавидіти відтоді, як вони стали порушувати його власний спокій. Вступай до Німецького трудового фронту, плати пожертви на націонал-соціалістичний добробут. А тут ще староста кварталу допікає своїми докорами: «Справжній німець має у квартирі портрет фюрера, а в національні свята вивішує з вікна прапор із свастикою, фольксгеносе Голланд!» Це був лише початок. Невдовзі він уже сам неділями гасав мотоциклом, бо в його товариша, бачте, забракло часу. Товариш тепер носив кашкета, схожого на шпаківню, і їздив мотоциклом, що не коштував йому жодного пфенінга: він записався до націонал-соціалістичного мотокорпусу. А коли трохи згодом брудними махінаціями трьох євреїв-ремісників було позбавлено будь-яких засобів на життя, Лотар ніби прокинувся. Оглянувся довкола, і лють узяла його. Усе — і ратуша, і поліція, і суд, і школа, газета — було заражене духом нацизму. «Хайль Гітлер!» — чулося на кожному розі вулиці, в кожній забігайлівці, навіть у громадських убиральнях. А людей із заціпленими зубами була меншість. Він не бачив жодного сміливця, котрий повстав би. Одного разу нишком заговорили у місті, що вивезено більше десятка чоловіків і жінок. Слово «гестапо» боялися вимовити. А потім одного ранку він застукав батька, старшого поштового секретаря, коли той, ідучи на службу, нишком чіпляв на лацкан свого піджака нацистський значок. Через дві години на мотоциклі Голланд дістався до французького кордону...

«А що, як цей Лауренц один з тих, котрим не зуміли зігнути спину?» — спитав себе Голланд і втупив утомлений погляд у полум'я свічки. У всякому разі, цей чолов'яга роздмухав у ньому те, що він вважав холодним попелом. Треба було довше погомоніти з ним. Та, може, ще не пізно. Його шанси...

Враз запрацювала рація, сповнивши приміщення морзянкою. З Тімімуна передавали: «Ель Хубса! Ель Хубса, прийом!»

Легіонер миттю роздушив сигарету й застукотів ключем передавача. Радіограма була коротка, але по суті: «Лауренц утік. Можливий напрям утечі — дорога Марракеш — Тімімун. З настанням дня готовий розпочати погоню. Прийом».

Радист із форту передав, що зрозумів його, але розмови не закінчував. Голланд чекав, не сміючи вимкнути апарат. Аж ось надійшла вказівка: «Зв'язок тримайте через 15 хвилин».

«Корчить із себе казна-що,— подумав, легіонер.— Захотів пограти мені на нервах за те, що виволік його з тої задушливої комірки. Хай тільки не думає, що я вночі поженуся за втікачем».

Рівно через чверть години Голланд знову зв'язався з фортом. Відповідь одержав відразу. То був наказ. Він розшифрував його, одначе втямити не міг. Рука механічно потяглася до вимикача. Вдруге, втретє перечитував він декілька слів на аркушику з блокнота, але їхній зміст залишався однозначним. Адже ж своєю, рукою він чітко вивів: «Переслідування припинити. Справу закрито. Зберігати в глибокій таємниці. Радіозв'язок за встановленим розкладом. Крапка».

Враз йому сильно забаглося випити. Коньяк! Можливо, на п'яну голову він зрозуміє цей цирк. Або ж той Лауренц шпигун, яких мало, або ж він має святого охоронця, проти якого дванадцять апостолів — жалюгідні партачі.

Важко ступаючи, Голланд подався в суміжну кімнату. Він згадав, що бачив там на полиці дві пляшки коньяку.

Розділ X

Громовий регіт, пронизливий свист, глузи проводжали людину, що в останню мить відчайдушним стрибком урятувала собі життя. Бугай люто таранив рогами бар'єр, ще, ще, потім крутнувся й важко подибав через арену. Кров нуртувала в ньому, роздратованому червоними хустинами і сталевими гаками бандерильєро.

Настала черга пікадорів. Бугай, упершись передніми ногами в пісок, утупив налиті кров'ю очі в нового супротивника й чекав нападу. Перша піка поцілила його горбату шию. Струменем ударила кров. Заревла захоплена юрба на високих ярусах. Бугай струснув опасистим рудим тілом і кинувся вперед. Пікадор миттю смикнув коня вбік, але не встиг ухилитися. Широкі вила рогів простромили коневі черево. Вершник вилетів із сідла, та враз схопився і дременув за бар'єр. У громі оплесків потонув крик конаючої тварини. Оце торо! Спасибі тобі, матір божа, за такого бугая!

А бугай вивалив нутрощі з розпоротого конячого живота й пороздирав їх.

Йозеф Кракмеєр ступив із затінку воріт і пішов навпростець через спорожнілі вулиці. Він ледве переставляв ноги, стримуючи себе, щоб не заточитись, чим скидався на підпилого вчителя, який боїться за свій авторитет. Кримінальний радник неохоче прийняв Саласонове запрошення подивитися кориду, бо уявляв це бридке видовище. Тепер він знав, що занадто поклався на себе. Перед його очима стояла невідчепна картина: намотані на роги криваві кінські кишки.

По той бік вулиці починався сквер. Порослі бур'яном доріжки, занедбані кущі, дві акації. У висохлому водограї каміння вкрилося мохом. Неподалік стояла лава. На її потрісканій спинці хтось вирізав п'ятикутну зірку, серп і молот. Малюнок був дуже свіжий.

Кракмеєр продирався крізь кущі, й під ногами тріщало сухе галуззя. Підійшов до акації, нахилившись, зіперся ліктем об стовбур, а лобом об руку і виблював. Картина бридкого видовища, що не полишала його, поволі зблідла. Він вибрався на доріжку, потім звернув до лави і сів, украй вимучений. У роті було кисло і гидко, і він почав смоктати м'ятні цукерки. На хвилину його порожній, бездумний погляд втупився у мертвий водограй. І сюди з арени долітали вибухи реву глядачів і затихали високо в погідному небі.

«Нижча раса,— подумав Кракмеєр.— Безперечно, то була не найкраща фюрерова ідея — проливати арійську кров за це бидло. Таке свинство, як по той бік муру, типове тільки для більшовизму. А цей Саласон? Аж губи облизував од задоволення. Несимпатичний тип, можливо, й червоний. Не слід би Фаріанові так церемонитися зі своїм табуном у цій звироднілій країні».

Кракмеєр ще змалку не міг спокійно дивитися, коли хтось знущався над тваринами. Якось він знепритомнів, коли шкільні товариші влаштували мушині перегони, повідривавши мухам крила й підганяючи їх голками. Іншим разом, напередодні Нового року, він довго плакав, коли мати патрала гуску. Батько набив його, але й тим не примусив покласти до рота хоч один шматочок м'яса. Через таку майже хворобливу любов до тварин він незабаром став сторонитися своїх ровесників. Ця любов ще й тепер була причиною його неухильного вегетаріанства.

Однокласники частенько брали його на глум, а він по-своєму мстився їм. Доносив учителеві на того, хто зумисне ховав ключа од шафи. Або потай розливав чорнило на зошиті першого учня в класі чи легенько намазував ваксою спинки парт. І зло втішався, коли карали невинного. Він збагнув, що хитрістю можна сильніше дошкулити, ніж кулаками, і це глибоко закарбувалося в його свідомості. Сам він ніколи не бився. Міг, наприклад, узяти обценьками монету, розпекти її на полум'ї свічки і покласти на тротуар, а потім нишком радіти собі, коли хтось обпече пальці.

Його мозок вигадував усе нові садистські витівки. Навіть матері він не пожалів. Якось їй мало серце не розірвалося, коли вона, дружина судового виконавця Кракмеєра, зайшовши вночі до туалету і ввімкнувши світло, побачила на кришці унітазу виліплений з гіпсу череп, точнісінько як людський. Фрау Кракмеєр закричала так, що на вулиці почули. «Ти не моя дитина, ти — потвора»,— кричав батько, шмагаючи сина. А через тиждень судовий виконавець мусив навідатися до лікаря. На його обличчі раптом з'явився висип. Нікому і на думку не спало, що то Йозеф линув соляної кислоти у воду для гоління...

— Не гаразд щось із шлунком, еге? — спитав Кнуспель і глузливо посміхнувся.

Кракмеєр тіпнувся з несподіванки. Він не помітив, як берлінець підійшов до нього. Напевне, Кнуспель уже довгенько був неподалік, бо його погляд мандрував між кримінальним радником і чагарником. Він невимушено сів біля гауптштурмфюрера, затуливши спиною вирізану зірку.

— Щойно бугай підім'яв одного з тих йолопів. Якщо хочете знати, це було не захоплююче видовище.

— Але я не бажаю знати, Кнуспель. Як ви сюди потрапили? Як ваше завдання?

— Виконано. В готелі довідався, що ви із Саласоном поїхали на кориду. Розшукав я вас швидко. Але ж ви сиділи біля того вичепуреного сеньйора. Це по-перше. По-друге, саме випустили бугая. Хіба міг я позбавити вас такої втіхи? Отож. Потім пішов слідом за вами.— Він знову глянув на кущі й дурнувато всміхнувся.— Я, звісно, навіть трохи зачекав, поки ви... Може, мені зайти пізніше до вас у готель? — Він трохи подався вперед, ніби збираючись устати.

— Прошу доповідати! — різко наказав Кракмеєр і затягнув розслаблену краватку. До нього поверталось самовладання. Він так глянув на Кнуспеля, що той відразу згадав, яке його місце.

— Слухаюсь, гауптштурмфюрере,— гаркнув він і, випроставши спину, поклав руки на коліна. Чим довше він говорив, тим страждєнніший ставав вигляд у кримінального радника. Кнуспель міг припустити, що це від раптового зубного болю, адже він його ще дуже мало знав.

До Мадріда Кракмеєр прибув цього разу з надто конкретною метою. Перше і найголовніше — забрати Чорну Свічку. Одначе телеграма начальника відділу іспанської таємної поліції і сама розмова з ним не давали підстав для надмірного оптимізму. Саласонів Диявол розкинув тенета на потрібному місці, але Лауренц поки що лишався на волі, а за таких умов усяке могло трапитися. Тому-то Кракмеєр мав зараз досить часу, щоб узятись за другу, не менш важливу справу. У папці Гуннара Йоренсена він вичитав прізвища сімох чоловіків і однієї жінки, яких разом з Лауренцом судив трибунал. Все про них довідатись було доручено Кнуспелю, який мав широкі зв'язки. Берлінець витратив лише півдня, щоб дізнатися про дальшу долю цих восьми засуджених. Жінку після трьох місяців табору перевели в католицьку психіатричну лікарню, де вона померла. З семи чоловіків живими ще залишалися четверо. Усі відбували свій чималий строк у таборі для політичних в'язнів, що знаходився поблизу столиці. Політв'язні чотирнадцять годин працювали на будівництві помпезного пам'ятника, над яким шефствував сам каудильйо. Один день праці їм зараховувалось за два дні строку, проте ніхто не мав надії вийти на волю. Щодня табірний священик справляв похоронний обряд. В'язні вмирали як не від виснаження, то від каміння, що падало на голови.

— Я пробрався туди, батечку! Дав п'ятдесят песет шоферові, що віз цемент,— сповістив Кнуспель.— Я бачив усіх чотирьох. Троє вже на ладан дишуть. Ще місяців зо два протримаються, не більше. От тільки отой Мануель — волячої сили чолов'яга. Напевне, шахтар.

— Це не важливо. Не відхиляйтесь від суті.— Голос Кракмеєра звучав холодно і байдуже. Тепер Кнуспель подобався йому, але він намагався не виявляти цього. Не годилося б таких посилати у цю розбещену країну. Шкода, що берлінець ніяк не відвикне від своєї вульгарної поведінки.— Гадаю, не для того ж ви пробули там двадцять чотири години, щоб обстежити стан здоров'я тих в'язнів,— промимрив він. Кракмеєр ніколи не забував свого принципу: підлеглий не повинен помічати, що начальник задоволений його успіхами. Це, вважав він, призводить до самовпевненості, що в свою чергу неминуче підриває безвідмовну покору.

Кнуспель на якусь мить утратив самовладання й відповів зухвало:

— Хіба я дурень? — Він навскіс крутнув підборіддям, начебто комір раптом здавив йому шию.— Дві години як клятий просидів навкарачки з тим лобурем у смердючій вбиральні. Старшому наглядачеві мусив дати кругленьку банкноту та ще й торбу харчів. Якщо не підкинуть мені грошенят, то в кінці місяця на воді сидітиму.

— Далі,— сухо наказав Кракмеєр. Його голос звучав уже примирливо.

— Спочатку він був недовірливий, як приймальник у ломбарді. Цей компаньєро не бажав нічого згадувати. Бони тут, як і червоні в Німеччині, уміють тримати язик за зубами. Коли ж я під великим секретом повідомив йому, що Гуннар йоренсен не хто інший, як товариш Лауренц, він потроху розбалакався. Навіть прийняв від мене партійне доручення. Я, певне, впорався незле, інакше він нізащо не передав би записки.

Кнуспель порився в нагрудній кишені й дістав клаптик грубого паперу, очевидно, одірваного від цементного мішка. На ньому невправною рукою було надряпано кілька слів. Він подав записку кримінальному радникові.

— Це для його дружини.

Кракмеєр узяв той клаптик і, мовби між іншим, пробіг очима.

— Що розповідав він про Лауренца?

— Небагато. А я ж так витратився. Видно з усього, що ваша Чорна Свічка ледве жевріла. Лауренц усе говорив про якусь подорож, ходив усе із одним старим баском. Той, до речі, щось йому витатуював. На п'яті, каже Мануель.

— Витатуював? Невже? — Кракмеєр ухопився за бік.

— Ніхто не бачив що. Мануель прийшов, коли старий вже закінчив роботу, а Лауренц узував чобота.

Кракмеєр безнадійно змахнув рукою. Кусаючи губу, він утупився в клаптик паперу.

— Жахливий почерк. Що він пише?

Кнуспель, витягши шию, прочитав з його рук і переклав по-німецькому: «Голубко моя, кохаю тебе. Чекай і не бійся. Цілую тебе і Паоло. Твій Мануель».

Кракмеєр скорчив презирливу міну. Кілька секунд у його уяві знов постав бій биків. Спроквола, майже з насолодою він порвав записку на крихітні шматочки і кинув під лаву.

— Негоже так, гауптштурмфюрере,— сказав Кнуспель.— Паоло його син. Йому чотири роки.

Кракмеєр удав, що не почув докору.

— А що з тим баском?

— Той протримався в таборі всього одинадцять днів.

Кракмеєр подумав про тих чотирьох в'язнів, які ще лишилися живі, і вийняв з кишені вузеньку чорну скриньку, одержану від штурмбанфюрера доктора Шлегеля. В оксамитових ямках лежали дванадцять дрібнокаліберних патронів. Половина їх мала біля денця червоні пояски, половина — зелені. Навіть спостережливій людині не впало б в око те, що кулі в патронах не вставлені, як звичайно, а з допомогою тоненької різьби герметично вгвинчені. Незвичність такого способу виготовлення набоїв пояснював викарбуваний напис на скриньці: «Гостре око, спокійна рука — за фюрера, народ і батьківщину! На згадку переможцеві стрілецького свята спілки стрільців міста Гоентана».

Кракмеєр не приховував свого захоплення, коли Шлегель розповідав йому про начинку цих патронів. Замість пороху в гільзі з червоним пояском містилося стільки отрути, що можна було з абсолютною певністю убити десяток людей. Сірий порошок миттю розчинявся у будь-якій рідині, не змінюючи її смаку, і через три години після попадання в організм призводив до смерті. Та не тільки це справило таке враження на Кракмеєра. Патрони з зеленими поясками були начинені надійною протиотрутою. Вона діяла протягом перших двох годин після отруєння. Вживши її пізніше, отруєний помирав від паралічу серця. В його тілі не лишалося слідів отрути. Отже, Шлегель і його люди винайшли досконалий спосіб убивства. Вбивця, наприклад, міг випити разом із своєю жертвою пляшку затруєного вина, не наражаючи себе на небезпеку, йому досить було лиш вчасно вжити протиотруту. І в той час, коли жертва боролася зі смертю, убивця міг бути далеко від місця злочину...

— Одначе, здається, що цей Мануель вам на заваді,— мовив Кнуспель обережно.— Але, якщо хочете знати, спосіб цей не є найвірніший. Шматочок свинцю в живіт — це викликає підозру. А от нещасливий випадок...

Якусь мить кримінальний радник задумано дивився на скриньку, потім зачинив її й сховав.

— Улаштуйте це, Кнуспелю,— сказав він і підвівся. Змахнув кілька невидимих пилинок з костюма.— Мануеля і трьох інших.

— Усіх чотирьох? — Кнуспель наморщив лоба.— Конче треба?

— Ні,— відповів Кракмеєр сухо.— Але старанність ніколи не зашкодить.— Він покинув спантеличеного берлінця й вернувся на стадіон.

На трибунах глядачі пили лимонад, курили й баляндрасили. Все про бугая, що виправдав їхні сподівання, про наступного бугая, сильного, як слон. Тим часом на заскородженому піску арени викаблучувалися два коміки — били один одного носками під зад. Оплески були ріденькі.

— Ви трохи спізнилися,— з посмішкою зустрів Саласон свого гостя.— Тореадор хоч молодий, але вартий уваги. Ви задоволені своїм помічником?

— Що ви маєте на увазі? — Кракмеєр подивився вниз на коміків. Їхні брутальні жарти, видно, сподобалися йому. Саме в цей час один ляснув другого під бороду, і той зробив сальто. Кракмеєр задоволено хихикнув. Саласон глипнув на нього спантеличено: «Дивний тип»,— подумав іспанець і більше не посміхався.

— Гадаю, що він недаремно відвідав табір? — спокійно запитав Саласон.— Очевидно, він розповів вам про татуювання. Хитро зробив цей Лауренц, правда?

Кракмеєр не повертав голови, але його погляд вже витав над коміками. «Не слід нам пускати на навчання в Німеччину жодного іноземця. Цей Саласон забагато навчився у нас».

— Поздоровляю,— сказав він кисло.

— Ет, облиште, навіщо це? — Полковник знову всміхнувся.— Власне, я трохи ображений. Адже досить було одного вашого слова, і протокол останнього допиту баска до ваших послуг, пане колего.

— Ет, старі люди часто базікають казна-що.

— На жаль, у них ще й дуже погана пам'ять.— Полковник і собі подивився на коміків, які йшли вихилясом, перекидалися через голову, залишаючи арену.— Якийсь таємний шифр. Сам він не міг його прочитати, тільки скопіював. Не пізніше як післязавтра ми разом розколемо горіх.

— Післязавтра?

— Еге ж. Звістка від Диявола.— Саласон широко посміхнувся.— Я не вірю, щоб ваш Лауренц у такому чарівному товаристві та не роззувся.

Кракмеєру згадалися фотокартки, які показав йому штандартенфюрер Мюллер, і усе зрозумів. Він скорчив таку гримасу, ніби йому закрутило у носі від сірчаного смороду.

Треба завернута Кнуспеля, вирішив він і поліз у кишеню по м'ятні цукерки, бо в цей час на арену виїхали пікадори, а сурма сповістила про вихід іншого торо.

Розділ XI

Жителі оазису Ель Хубса ледве животіли. Не були вони ні скотарями, ні землеробами. Щоб держати багато худоби або обробляти лани, бракувало води. Під дахами пальмових хижок правили аллах та бідність. А тому-то люди тут між собою не сварилися, були невибагливі, терплячі, кожен брав те, що посилав йому день. На добро і зло у них були свої власні погляди. То й не дивно, що інколи мандрівник покидав Ель Хубсу з легшим багажем. На гаманця чи пару черевиків, одежину чи баночку чаю хутко знаходилися спритні руки. Виняток складали три речі. Це свідчило про те, що жителі оазису не мають нічого спільного з ватагами розбійників, які вершили неподобства повсюди між Чорним морем і атлантичним побережжям. Як чужовірцю заборонялося дивитися на чорний камінь святої Кааби в Мецці, так мешканцю Ель Хубси заборонялося красти зброю, воду й верблюда. Відняти в мандрівника ці три речі означало послати його на вірну смерть. Мешканці Ель Хубси не були вбивцями.

Лауренц спершу очам своїм не повірив, побачивши свого мегарі там, де й залишив. Тільки на пальмовому пагінні вже не зосталось і листочка. Втікач напоїв тварину, наповнив бурдюк. Ніхто не стрівся йому. Навіть пси не загавкали услід нічному вершникові, вони міцно спали.

Коли почало світати, оазис уже був далеко позаду. Все рідше оглядався Лауренц. Його не переслідували. Він поспав кілька годин, схилившись на широке сідло. Рівномірна хода мегарі вколисувала його. Спека й спрага розбудили його, аж коли сонце стояло майже в зеніті. Він ковтнув трохи несмачної води й озирнувся довкола.

За пасмами дюн тяглася на північ широка долина. Деінде тут росли купинки трави, тамарискові кущі. Піщаний грунт був твердий і не лишав слідів верблюдячих копит.

Раптом йому на думку спала рація. Чом же не розбив хоч батарей? Ет, дурень! Але ж легіонер міг би прокинутися, коли б він шпортався біля неї. Ні, ризикувати було дуже небезпечно. Лотар Голланд, звичайно, вже помітив втечу свого полоненого. Немає сумніву, що французи організують пошук, і розміри цієї операції залежатимуть від того, що вони йому інкримінуватимуть. Ради якогось там співучасника зграї контрабандистів не слатимуть у погоню війська. А іспанці обдурили їх, і для французів він тепер не є небезпечним злочинцем, що втікає з табору. Отже, одна загадка постала перед ним, якої ваги нададуть вони людині, яку шукає гестапо. Лауренц ні секунди не сумнівався в тому, що загадковий Диявол, згаданий бороданем, не хто інший, як вишколений агент з берлінської Принц-Альбрехтштрассе. Безперечно, у французькій поліції немає підстав надто ревно допомагати гестапо.

Коли верблюд несподівано став і тицьнув мордою в купинку трави, Лауренц вирішив, що час обом відпочити. Відкрив консервну бляшанку: вихлюпнулася якась жовта каша. Понюхав, покуштував і скривився розчаровано — абрикосове варення. Пощастило з другою бляшанкою. У ній була яловичина, і дуже смачна. Він виїв її і ощадливо запив водою. Перевів сонний погляд на мегарі, який не переставав скубти сухі стебла. Тільки час від часу тварина підводила голову і великими оксамитово-чорними очима позирала на вершника, немовби питалася у нього дозволу ступити кілька кроків до дальшої купинки.

Сонце хилилося до заходу, коли Лауренц помітив присипані піском автомобільні сліди. Вони тяглися прямо, як струна, із заходу на схід. Проїхав ще метрів сто на північ і побачив безліч таких слідів. Він збагнув, що дістався до дороги.

Трохи подумавши, він повернув на схід. Орієнтуватися йому тепер було не важко. Дорогу густо мережили автомобільні сліди, що місцями розходилися, обгинаючи м'які піщані насипи. Десь через півгодини йому зустрівся перший дорожній знак — бочка з-під бензину. Наповнена піском, вона непохитно, мов скеля, стояла на обочині. Біля неї лежало дрібніше каміння; так розмістити їх могли тільки людські руки.

Кам'яний напис!

Лауренц стримав верблюда і зіскочив із сідла. Заходився обережно розгрібати пісок і невдовзі вже міг розпізнати викладений із каменю прямокутник, а в ньому число, тризначне, здається, та прочитати можна було тільки цифри «5» і «4». Очевидно, це старий дороговказ. Розглядаючи його, він відчув, як весь сповнюється задоволенням і полегкістю. Таке відчуття могло прийти тільки до людини, що звідала гнітючу самотність пустелі.

До заходу сонця Лауренц проминув ще три таких самих дорожні знаки — бочки з викладеними на піску кам'яними написами. Мегарі вже ледве дибав, а втікач не переставав підганяти його. Десь над дорогою мала бути криниця, і він не полишав надії дістатися туди завидна.

Вже коли на північному сході денна блакить неба все більше бралася чорнотою, далеко попереду на вигорілій піщаній рівнині з'явилися дві темні крапки. Вони не рухались, і Лауренц подумав, що там навіщось залишено дві бочки, можливо, для позначення криниці, щоб подорожній міг здалеку помітити її. Та коли став наближатися, то зрозумів, що помилився. Це було щось значно більше, ніж бочки. Два автомобілі? Він недовірливо примружив очі. Пустеля, бувало, не раз знущалася з нього своїми міражами.

Крапки не рухалися, а все збільшувалися, набирали виразніших обрисів.

Ні, він не помилився. Це були два автомобілі! А біля них стояли розіпнуті три світлі намети! Він міг уже добре розрізнити людей у білому одязі. Вони заклопотано сновигали від наметів до автомобілів та назад і, здається, не помічали його. Друзі це? Вороги? Адже на нього полюють, і один необачний крок може коштувати йому життя. Але він не хотів так просто позбавити себе несподіваної нагоди зустрітися з людьми. Може, вони зовсім не страшні й дозволять йому пристати до гурту. Одинокому мандрівникові куди легше наразитися на небезпеку, ніж групі, де один може покластися на одного.

Мегарі, певне, вже зачув воду, бо звертав з дороги неохоче. «Неодмінно треба напоїти його»,— подумав Лауренц. Він, трохи зачекавши, об'їхав чужий табір, а коли зовсім посутеніло, став наближатися до наметів. У таборі засвітили вогні. Це було йому на руку. Він міг непомітніше підкрастися до людей.

Ніч розпростерлася над пустелею якось раптово. Лауренц зупинив мегарі на віддалі двохсот метрів від наметів. Він виразно розрізняв п'ять постатей. Троє у довгому, аж до п'ят, білому одязі жителів пустелі, двоє інших у костюмах кольору хакі й без головних уборів. Усі сиділи біля багаття, яке потріскувало під чорним казаном. У незапнутих отворах двох наметів горіли гасові ліхтарі. Наскільки він міг роздивитися, люди були беззбройні, трималися спокійно, впевнено. Будь-кому неважко було б зараз, під покровом ночі, підкрастися до наметів й підслухати розмову біля багаття.

Лауренц зняв з плеча карабіна, потяг до себе поводи, змушуючи мегарі лягти, але тварина опиралася. Вершник у думці лайнувся і сильніше потяг за ремінні віжки. Дугою вигнувши шию, тварина неохоче зігнула ноги. І враз це сталося. Лауренц добре почув, як верблюд глибоко і хрипко всапнув повітря. Він здогадався, що це означає, але зарадити нічим не міг.

Нічну тишу сколихнув пронизливий крик його мегарі.

«Безглуздіше не могло й бути»,— розлючено подумав Лауренц. Він бачив, як посхоплювалися люди біля багаття, як один з них, що був у костюмі, метнувся до освітленого намету.

«Геть! Геть звідси!» — одне було зараз у нього на думці. Але верблюд не рухався. Лишався німцеві один вихід. Він скочив із сідла і заліг за твариною.

«Нічого поганого я тобі не бажаю, Агато, але те, що зараз трапиться, усе через тебе»,— похмуро думав він.

Чоловік у хакі хутко вийшов з намету, несучи в руці довгий блискучий предмет. Ураз пучок світла прорізав темряву. Електричний ліхтарик! Лауренц ледве встиг опустити карабіна. Він зрозумів, що ті чужинці не загрожуватимуть йому. Мисливці на людей поводилися б інакше. В такій ситуації вони скоріше хапаються за зброю.

Біля багаття почали гукати його. Спочатку по-арабському, потім по-французькому і, нарешті, по-англійському.

Лауренц не розумів.

Невдовзі двоє у білому одязі відокремилися від багаття й попрямували до нього.

— Здається, нам з тобою ще раз пощастило, Агато,— муркнув Лауренц і вийшов з-за верблюда на світло. Він не кинув карабіна, але ніс його так, що ніхто не міг би запідозрити якогось ворожого замислу. Спроквола ступав назустріч двом з табору. По хвилі підвівся мегарі і задоволено подибав за своїм вершником.

Чоловіки зупинилися очікуюче, потім, поклавши праву руку на серце, нахилилися і привітали його по-арабському:

— Мир з тобою!

— Салам алейкум!— відповів Фред і повторив їхній дружній жест. Ліхтарик погас. У темряві він не міг розгледіти їхніх облич, що були без покривал. Вони заговорили до нього по-своєму, але він не розумів. По жестах, спокійному тону їхньої мови здогадався, що його запрошують до табору.

Один араб узяв за поводи мегарі, що теж зупинився біля них, другий увімкнув ліхтарик. Усі пішли до наметів.

Його люб'язно зустріли біля багаття, ні про що не запитували. Він не змушував себе довго вмовляти, щоб з ними повечеряти. Сильно приперчений плов був йому дуже до смаку. Молоді люди, одягнені в костюми кольору хакі, виявилися французькими вченими і в Сахарі шукали поклади вугілля. Французи говорили калічено по-німецькому, але Лауренц зміг зрозуміти, що цю експедицію вони організували в основному на власні кошти, які нелегко було добути.

Троє арабів прислуговували їм.

Лауренц крадькома озирнувся і побачив в освітленому наметі багато різних наукових приладів, серед них майже метрової висоти телескопа. «Це ж маленьке багатство»,— подумав він.

Араби, як і годилося, шанобливо тримались на певній віддалі. Один з них розсідлав мегарі і повів його за намети, очевидно, до водопою. Француз в окулярах приніс з намету пляшку коньяку й налив по вінця три чарки.

— Тре б'єн, «Наполеон»![6] — промовив він до Лауренца. Одначе і тепер його ні про що не питали, а він сам не міг довше чекати і став розповідати про себе, дивуючись, як жваво запрацювала в нього думка.

Він розповів про свій намір написати книгу про подорож по Сахарі. У Ріо-де-Оро приєднався до каравану, але невдало, тільки значно пізніше довідався він, що потрапив до товариства контрабандистів, які торгували наркотиками. В оазисі Ель Хубса вони обікрали його й покинули. Тепер він пробивається на північне побережжя, щоб звідти відпливти кораблем у Німеччину.

Геологи, слухаючи, перекладали один одному розповідь гостя. По виразу облич було видно, що їх вразила ця пригодницька історія.

«Старий «Наполеон»,— подумав Лауренц і лукаво посміхнувся.— Так з'являються романи».

— Отже, тепер ви без паспорта і без грошей, мосьє?— схвильовано спитав француз в окулярах і знову поналивав чарки.

— Ні паспорта, ні грошей і обмаль, дуже обмаль харчів, розумієте? — Лауренц доповнив свою мову жестом жалю.— Але, можливо, у нас одна дорога? — Він описав рукою широке коло, а потім запитливо показав на північ.

Здається, французи відразу зрозуміли його. Вони загомоніли між собою, та згодом їхня розмова ставала все запальнішою. Очевидно, вони сперечалися, і в цій суперечці, як легко помітив Лауренц, важливу роль відіграв третій неосвітлений намет. Зацікавлено стежив він за ними, поки ті нарешті дійшли до одної думки.

— Автомобіль умієте водити? — поцікавився француз в окулярах.

Лауренц відповів ствердно.

— Дуже добре! — Геологи зраділи.— Ми допоможемо вам, а ви нам, компрі[7]?

— Ні, не розумію,— відповів Лауренц. Він чекав пояснення, але французи цокнулися з ним чарками, випили і поставили.

— На світанку,— сказав той, що був в окулярах.— А зараз спати.

Жодного вибору вони йому не лишили. Слідом за обома геологами він зайшов до одного з наметів, де під брезентовим куполом стояли двоє розкладних ліжок. Тут він залишився ще з одним французом, а другий подався до намету, в якому містилися прилади. Араби, напевне, ночують просто неба.

Лауренц узяв піжаму, яку господар дістав йому із валізи, і невдовзі вже лежав під легкою вовняною ковдрою. Ще раз спробував зав'язати розмову, але француз удавав, що не розуміє ні слова по-німецькому. У відповідь на його мову, супроводжувану жестами, він тільки посміхався, щиро, трохи розгублено.

«Нічого не вийде»,— подумав Лауренц, перевернувся на другий бік і вже через кілька хвилин негучно хропів. Француз ще якийсь час гортав паризький журнал, потім скинув окуляри й поглянув з докором на німця.

— О боже! — Він зітхнув і погасив лампу. Через чверть години захропів і він.

У наметі з приладами ще світилося. Може, через годину з нього вийшов другий учений, якусь хвилину постояв, прислухаючись, задоволено кивнув головою і попрямував до третього намету. Перед входом він стиха кахикнув, пошепки сказав кілька слів. Всередині щось зашелестіло, потому відкрився темний отвір, і француз увійшов. Відразу у марлевому віконечку спалахнуло світло. Через кілька хвилин з темряви виринула друга постать, щось буркнула перед входом, і її впустили досередини. У світлі лампи на мить показалася біла довга одіж араба.

Грубий брезент глушив звуки розмови. Кілька разів крізь нього проривався дзвінкий короткий сміх. Невдовзі француз повернувся до намету з приладами. Через півгодини з брезентового шатра вийшов араб, і світло у віконечку погасло.

Лауренц зненацька прокинувся й схопився. Прислухався. Ніби щойно надворі пролунав постріл. Позирнув на друге ліжко. Француз міцно спав. Його обличчя зблискувало краплями поту. Від ранкового сонця брезент склепистого дашка став жовтим. Лауренц устав, одягнувся, взув черевики і взяв карабіна. На гаку наметного стояка висів бінокль, очевидно, французів. Лауренц якусь мить поміркував і взяв його.

Вийшовши з намету, він оглянувся довкола. Арабів не було ніде. Інші намети не подавали ознак життя. В таборі ще спали. Він приклав до очей бінокля і обдивився пустелю.

Світанок надав сірому однобарвному краєвиду своєрідної краси. Ніжно-золотава мла повисла над далекими пасмами дюн. Жовтувато-зелені трав'янисті купинки миготливо сяяли, наче їх посипали скляним пилком. На пустелю впала роса. Кругом була тиша.

«Мабуть, це мені приснилося,— подумав Лауренц і перевів погляд на автомобілі, що стояли трохи осторонь. Це були великі вантажні трьохосьові машини, що здавалися дуже міцними. Він зацікавлено поплентав до них, але враз інше привернуло його увагу. Третій намет виявився відкритим.

Підійшов до нього, зазирнув усередину. Побачив ліжко, кілька ящиків. Зібгана ковдра наводила на думку, що тут хтось ночував. Може, другий француз? Він поглянув у бік намету з приладами. Чи, може, в таборі є ще третій європеєць? йому пригадалися вечірня розмова біля багаття, суперечка між геологами. Тепер він знову засумнівався, чи був це сон, чи реальність. Можливо, цей загадковий третій десь поблизу вчиться стріляти. І він вирішив добре роздивитися довкола й водночас поглянути на свого мегарі. Якесь тривожне почуття, що раптово закралося в душу, підказувало йому, що не слід Затримуватися в цьому таборі.

Відразу за машинами починався крутий схил. Купинки трави були там густіші, а на самому дні западини завширшки метрів сто росли тамарискові і пальмові кущі, заввишки з людину. Лауренц побачив там свого спутаного мегарі, що спокійно пасся й навіть не оглянувся на господаря. А за кущами плюскотіла вода, і раптом він почув, як хтось стиха насвистує. Обережно спустився схилом до зеленої гущавини. Розвів руками гілки і побачив зарослий очеретом берег озерця. Та враз йому перехопило дух.

Жінка!

За десять кроків від нього і... зовсім гола. Вона стояла по коліна у жовтуватій воді і милася.

«Треба йти звідси»,— думав Лауренц, але ноги ніби приросли до землі. Він стояв, заворожений цим незвичним видінням.

Жінці було, мабуть, не більше тридцяти. В стрункій постаті поєднувалися дівоча грація й жіноча зрілість. Засмагле тіло відсвічувало, наче тонкий фарфор.

Широко розмахуючи руками, жінка бризкала на себе водою. Сріблом виблискували краплини на її плечах, обличчі, на короткому чорному волоссі. Ураз вона пирснула зо сміху і побігла, піднімаючи коліна аж до грудей, на берег.

Лауренц не встиг заховатись. Вона помітила його.

Якусь мить жінка стояла оторопіло, тоді посміхнулася.

— Алло! — гукнула вона бадьоро і, незважаючи на свою голизну, спокійно вийшла на берег і накинула халат.

— Ви німець, чи не так?

Лауренц відчув, як йому запашіли вуха. Нерішуче вийшов з-за куща й поглянув на жінку. Під поглядом її мигдалевих сіро-голубих очей йому одібрало мову. Вона дивилася на нього, як на давнього приятеля, трохи задерикувато і без докору! Жінка наближалася, розтираючи шкіру на руках.

— Не завжди щастить з купанням,— мовила вона весело.— Коли тут зупиняється мусульманський караван, то вода в озері після нього ще з тиждень буває як у помийній ямі. Вона говорила німецькою вільно, але з явно французьким акцентом.

— Лауренц,— відрекомендувався німець якось незграбно, силкуючись не показувати своєї ніяковості.— Фред Лауренц. Я... я шукав свого мегарі і...— Він замовк, бо не міг дібрати потрібних слів. Думки, наче сполохані голуби, трепетали в голові.

— Та що там вибачатися! Вода зараз чудова, прохолодна. Брати там, на горі, здається, ще сплять, правда?

— Так, сплять,— відповів Лауренц. Він помітив, що у неї гарні білі зуби і дуже довгі шовковисті вії.— І арабів я теж не бачив.

— Ще б пак. Двоє пішли на полювання. Здається, навіть щось уже підстрелили. В цій місцевості водиться трохи газелей і нібито кролики. А третій весь час стояв на тому боці й підглядав, коли я купалася. Чоловіки, вони такі, розумієте? — Вона засміялася, а йому на якусь мить знову запашіли вуха.

Вони разом пішли до табору.

Коли досягли середини схилу, жінка стала й рукою показала на мегарі. Біля тварини навпочіпки сидів араб, тримаючи велику консервну банку.

— Так ми економимо бензин,— сказала вона.

— Бензин? — перепитав він, нічого не розуміючи.

— І ви хочете написати репортаж про таємниці Сахари? То слухайте. Араб чекає, коли мегарі зробить пісь-пісь. Сеча їм потрібна як засіб проти вошей. Вона або бензин. Збагнули? — Вона засміялася сама до себе, повільно йдучи далі. Враз жінка знову стала, похилила голову, захиталася, вхопилася за серце. Лауренц миттю підбіг до неї.

— Що з вами? Чим допомогти? — спитав спантеличено.

— Зараз минеться. Кілька хвилин...— промовила вона тихо і сіла. Дихала швидко, важко. Він отетерів, коли вона підвела очі. На її обличчі не лишилося ні сліду бадьорості. Він подивився у бік араба і зібрався махнути йому, щоб підійшов, але вона заперечила:

— Не треба. Вже легше. Це клімат, і більше нічого.

Мимоволі пригадався йому Ель Параїсо. Він пережив таке саме. Двічі були у нього приступи. По два могильні горбики, насипали вони щотижня через ці приступи.

— Послухайте, з цим не слід жартувати. Вам не можна тут залишатися, панно...

— Перо,— доказала вона.— Марга Перо. З моїм братом ви вже познайомилися.

Він не запам'ятав прізвищ учених і запитав:

— Той, що в окулярах?

— Ні, другий,— відповіла вона. В окулярах П'єр Габлінський.

«Нічого собі брат»,— сердито подумав він.— Наче зумисне волочить її за собою по цьому пеклу».

Вона стежила за ним і, здається, відгадала його думки.

— Він не хотів. Вони обидва не хотіли мене брати. Та ще не народився той, хто б загнуздав мене. Я, власне, теж пишу, мосьє Лауренц.

Його брови ледь помітно здригнулись.

— Письменниця?

— Газетяр.

Тільки цього ще йому бракувало! Він побоювався, що вона згодом заведе фахову розмову. І якщо він цьому не перешкодить, то його вигадана історія лусне, як мильна булька. В газетній справі він розумівся не більше, як араби в приготуванні тюрінгзьких галушок.

— І все-таки вас треба якнайшвидше...— промовив він поспіхом.— Я переговорю з вашим братом.

— А хіба він не розмовляв з вами? Габлінський хоче віддати вам одного автомобіля.

Вона стала дихати знову спокійно і рівномірно. Він допоміг їй підвестися. Якусь мить вони стояли впритул одне біля одного.

— Ми ще сьогодні змогли б виїхати, якби ваша згода,— сказала вона і, як перше, знову засміялася. Враз повернулася й пішла далі. Лауренц ще хвилю стояв непорушно, потім підняв карабіна і заквапився за нею.

«Яка гарна,— майнуло в голові.— І автомобіль куди кращий за верблюда».

Коли б Лауренц не витріщав очей на дивовижну й спокусливу жінку, то, безперечно, помітив би араба, який весь час уважно стежив за ним. Той, сидячи навпочіпки біля мегарі, скорчив скептичну гримасу, завваживши, що німець уклепався по самі вуха.

Розділ XII

Голланд розплющив очі й втупився в морок. У кімнаті було тихо і душно. Отямився він не відразу. Глянув на світний циферблат годинника — незабаром двадцять третя.

До Ель Хубси вони прибули двома важкими автофургонами і забрали його із собою. До форту добиралися ніч і майже два дні. Прийнявши душ, він, смертельно втомлений, завалився спати.

«Сьогодні, здається, середа,— подумав він і ввімкнув світло.— Значить, усі в казино дудлять марсельське пиво». Перевів погляд на сусіднє ліжко. На туго натягненому простирадлі жодної зборочки. Капрала, що ділив з ним кімнату, не було. Голланд муркнув задоволено: «Справді середа!»

Він устав, одягнув чисту білизну, вихідну форму, бо тільки в ній дозволялося ходити в казино, і через кілька хвилин вийшов з казарми.

В обох залах був неймовірний гамір. Цього дня жоден офіцер чи сержант не покидав казино доти, поки не випивалася остання пляшка пива. За більшістю столів грали в покер, скат і мар'яж. Це залежало від того, виходці з якої національності переважали. Хмари тютюнового диму оповили гравців. Їхні голоси глушило скреготливе завивання грамофона. В кутку другого залу сп'янілий лейтенант гамселив по клавішах рояля. Три зовсім упрілі ординарці безперервно розносили марсельське пиво.

— Лишилося ще два ящики,— гукнув один з них до запізнілого прибульця. Тижнева норма пива суворо лімітувалася.

Голланд узяв з прилавка чотири пляшки і поглянув крізь димову завісу. Біля вікна за окремим столом він помітив тірольця Луї. Цей сержант служив у загоні зв'язку, мало з ким у бригаді водив дружбу. В карти не грав, у день платні обминав публічний дім, але ні разу не запізнювався на богослужіння. Подейкували, що Луї потай має справу з підлітками-арабами, але доказів не було. Власне, цим особливо ніхто не цікавився. Не ангелів вербували в легіон. Тут кожен мав минуле, про яке міг розпатякати хіба що після півлітра коньяку.

— Без тебе в цій норі не настав би четвер,— промовив тіролець.— Напевне, геть розбили машини, аби поспіти на цю пиятику. Дехто, наче верблюд, понад годину цмулить.

Голланд, іронічно посміхаючись, подав сержантові одну пляшку.

— Овва! Вони хутенько з ним упораються.— І сів за стіл. Випили за здоров'я.— Що тут у вас нового?

— Кухар підчепив сифіліс. Це найновіше. Чудовий спосіб одержати позачергову відпустку, правда? Якщо хочеш, то по секрету можу дати тобі адресу дами.

— Не мели дурниць! Ти добре знаєш, що я маю на увазі. В тому смердючому оазисі один вислизнув мені із рук. Я вже подумував про двадцять один день гауптвахти суворого режиму, коли ж, це з'ясовується з вашої радіограми, ніби той хлопчина драпонув із дозволу штабу.

— Воно до певної міри так і є.— Луї витер мокрі губи.— У погоню включилася баба. Тільки ж, гляди, нікому!

— Баба? Не дратуй, викладай начистоту, Луї. Ти ж мене знаєш.

— Тобі не здається, що повітря занадто пересохло?

Голланд дав йому ще пляшку. За сусіднім столом спалахнула суперечка. Ніхто не звертав уваги на двох легіонерів біля вікна. Тіролець зробив чималий ковток, трохи нахилився вперед і почав тихо розказувати про те, що він довідався в радіорубці. Лотар так заслухався його, що забув про свої півпляшки пива.

— Ти ж бо знаєш, либонь, що крамар з Ель Хубси видав контрабандистів. Але це, лишень, півділа, мій хлопчику. Нещодавно з Алжіру прибула радіограма. Для офіцера секретної служби. Того ж дня, як ви від'їхали, може, через три-чотири години пустельним страхопудлом прибула та шльондра.

Пустельним страхопудлом у Тімімуні називали одномоторний літак французького торговця вовною. Ним він вивозив свій товар, маючи добрий зиск. Іншого цивільного повітряного зв'язку з містами узбережжя не було.

— Наш офіцер не забарився і став підбивати клинці до неї. Удвох вони придумали ту пастку.

Для Голланда неважко було з викладених новин тірольця мало-помалу уявити собі цілісну картину. Агентка, очевидно, з Іспанії, вдалася до капітана Сервена. Обоє майже цілу ніч чаклували над картою в пошуках місця, де б закинути на того німця сіть. Мабуть, вони вигадали якусь байку для французьких учених, що саме нагодилися, і таким чином втягнули їх у змову. Бригадний літак доставив жінку в табір геологів. Одягнувшись під араба, туди вилетів також капітан Сервен.

— Припускаю, що задачу розв'язано,— сказав тіролець.— Позавчора жінка з німцем прибула сюди.

Біля прилавка збилися солдати, вимагаючи пива.

— Досить! — замахав руками хазяїн казино.— Тільки червоне або біле.

Сп'янілий лейтенант біля рояля захихотів, мов ідіот, силкуючись заграти траурний марш.

— Червоне або біле! Яке нахабство! — Луї сумно подивився на повну пляшку, що стояла на долівці біля ніг Голланда.— Він хоче, щоб ми водянкою захворіли, нахлептавшись тої бурди.

— Про мене, можеш і цю випити,— мовив Голланд і ногою підсунув пляшку до нього.— Але поясни мені, де в усій цій безглуздій історії криється жарт. Ми б і самі, не здіймаючи такого галасу, впоралися б з тим паруб'ягою. Два, три мотопатрулі на дорогу — і справу вирішено. І що то за жінка?

— Багато питань за таку пляшечку.— Луї вишкірився,— Одначе мене це також зацікавило. Може, навіть дужче, ніж дозволено цікавитися легіонерові. Ну, помізкуй своєю німецькою головешкою. Для цієї жінки ми двічі передавали шифровки на мадрідську радіостанцію. Крамар нам торочив про якогось німця, що драпонув від іспанців. Тепер вони полюють на нього. Наш капітан одержить від тої шльондри цінну пораду, і тоді ми накриємо контрабандистів разом з їх ватажками десь в Алжірі чи Орані. А поки що він заманює німецького птаха у ліжко до цієї жіночки. Второпав?

— Як це у ліжко?

— А так, що в «Атлантиці» у них спільний номер. Спробуймо ще білого?

Голланд крутнув головою. Поринувши в думки, він дивився, як два сержанти тягнуть лейтенанта, що заснув біля рояля. Лише за кількома столами ще сиділи відвідувачі. Всюди валялися порожні пляшки.

— Що ж, гаразд,— промовив Луї.— Ходім! — йому вже заплітався язик. Устаючи, він трохи заточився. Пішов слідом за Голландом до виходу, одначе напівдорозі зупинився і, поклавши німцеві на плече руку, сказав: — Я ще удостою себе червоним. Життя таке коротке, що не встигаєш насититись.— і звернув до прилавка.

Засунувши руки до кишень, спроквола ішов задуманий Голланд по тьмяно освітленому учбовому плацу до казарми, з якої глухо відлунювали кроки вартового.

«Виходить, що цей Лауренц не брехав мені,— думав він.— Нарешті стрів порядну людину, а таку свиню йому підклав».

У довгих напівтемних коридорах пахло потом, тютюном, шкірою і простим милом. Казармене повітря. Повз нього прочовгав до туалету сонний легіонер.

Голланд увійшов до своєї кімнати. Друге ліжко було не зачеплене. Він опустився на стілець, дістав сигарету, але не припалював. У нього раптом зіпсувався настрій, і чим довше він роздумував, тим гірше ставало на серці. Він починав дещо розуміти Іспанці збрехали, заявивши, що з Ель Параїсо ніхто не втікав. У Франції сотні німецьких антифашистів знайшли собі політичний притулок. Франкісти змушені були враховувати те, що їм можуть не видати цього Лауренца. Вони невипадково вдалися до капітана Сервена. Той усім своїм єством ненавидів червоних, євреїв і усіх темношкірих, безмежно захоплювався Муссоліні. Його методи не відрізнялися від гестапівських. Одне слово, кращого помічника в Сахарі годі було й шукати фраккістським чи гітлерівським агентам.

«До цього мені треба було додуматися ще в Ель Хубсі»,— міркував Голланд.

Пальці нервово розчавили сигарету, тютюн посипався на цементову підлогу, легіонер крутив з паперу кульку. Його все більше охоплював неспокій. Він терзався. Дотепер йому все йшло гаразд, все було зрозуміло. На Німеччині він поставив хрест. Форма, скат, казино. Легіонери не потребують батьківщини. Та ось приблукався цей Лауренц і кількома словами змусив його у всьому цьому засумніватися.

Маленька паперова кулька, описавши дугу, упала на дбайливо застелене простирадло Голланд дістав нову сигарету, припалив і якусь мить не гасив миготливого вогника запальнички. Йому неважко було уявити, що станеться з Лауренцом потім. Автомобіль на алжірському аеродромі, два, може, три дебелих чолов'яги везуть його до порту, корабель під іспанським або німецьким прапором — і все.

«Що ж, я можу спокійно впасти на матрац і заснути,— думав він.— Без старости кварталу, без геббельсівського базікання я чиню так само, як і мій старий Завжди чесно, заплющивши очі, по стойці струнко. Фюрер звелів — ми виконуємо. Фольксгеносе Голланд повертає знову на шлях істини. І якщо я тут заховаюся як боягуз, то що різнитиме мене від старшого поштового секретаря Голланда, який за гардинами своєї затишної нори ненавидить нацистів, а виходячи на вулицю, чіпляє свастику. Якщо ж я зараз не допоможу йому, то, буду такою ж свинею».

Він роздушив підбором недокурок, устав, вийняв з-під подушки пістолета й поклав у кишеню. Залишаючи кімнату, забув погасити світло.

Усі молодші офіцери штабної роти мали постійний дозвіл на вихід, а тому Голланду не треба показувати посвідчення вартовому. Легіонер знав його.

— Передай від мене привіт красуні,— сказав він і захихотів.

Тиша стояла над вузькими вуличками. Кроки легіонера сполохали кудлатого пса, що рився на купі сміття. Голланд, триваючи руку на колодочці пістолета, йшов оддалік від глиняних стін будинків. Розпорядження коменданта про те, щоб із настанням сутінків виходити у місто тільки групами, мало певну підставу. Якщо в Тімімуні хтось з легіонерів безслідно зникав, то це ще не означало, що він дезертирував, хоч би навіть трупа й не знайдено.

Окрім форту, невеличка електростанція забезпечувала енергією ще кілька закладів, а зокрема бордель, бензостанцію, місіонерську лікарню і готель «Атлантик». Ціни у цьому обладнаному за європейським зразком закладі були настільки високі, що його власник мав змогу почепити на виході дві потужні лампи. За жалюзі вікон першого поверху також ще світилося.

Портьє, темношкірий араб, сидів перед дощечкою з ключами й читав. Він настільки захопився книжкою, що підвів голову лише тоді, коли Голланд кахикнув. Знехотя перервав він своє читання і підійшов до перегородки.

— Та жінка, що капітан Сервен привів сюди, в якому номері? — поспитав Голланд.

Портьє наморщив лоба.

— Ви помилилися, мосьє. Те, що ви шукаєте, на іншій поперечній вулиці, з цього ж боку, якщо йти в напрямку мечеті.

Голланд дістав із горішньої кишені десятифранкового папірця й подав арабові.

— У мене для дами повідомлення від капітана Сервена.

Папірець зник у руках портьє. Він нерішуче поглянув нагору, куди вели сходи.

— Але мадам Перо не сама.

— Я знаю. З нею мій земляк. Тож який номер?

— Я вас не бачив, мосьє,— сказав араб і майже пошепки додав: — Вісімнадцятий.

Він піднявся сходами, пішов коридором. Кокосові доріжки приглушували кроки. Біля дверей під номером «18» зупинився. В кімнаті жодного звуку. Обережно повернув клямку. Двері зачинені. Оглянувся, відчувши себе безпорадним у довгому порожньому коридорі. Досі він ще був певен, що знайде можливість попередити земляка, та тільки тепер збагнув усю складність цього діла. Звичайно, Лауренц добре пам'ятав той вечір в Ель Хубсі. Не слід також недооцінювати цієї шльондри. Очевидно, вона ні на хвилину не відпускає його від себе. «Треба її усунути, — міркував Голланд.— Хоча б на чверть години».

Він постукав.

— Мадмуазель Перо?

Тихо.

Постукав сильніше.

В кімнаті клацнув вимикач.

— Що трапилось? — долинув заспаний жіночий голос.

— Даруйте, мадмуазель Перо, мосьє Сервен хоче негайно порозмовляти з вами. Він сказав, що це дуже важливо для вас.

— Хто?

— Мосьє Сервен!

— Хвилиночку, прошу!

Голланд приклав до дверей вухо. Він почув шепіт, але розібрати не міг ні слова. Заскрипів матрац. Кроки наближалися до дверей.

— Хто ви? — Жіночий голос пролунав зовсім близько.

— Мосьє Сервен послав мене. Я чекаю на вас унизу, мадмуазель.

— Момент!

Усе сталося блискавично. Двері враз розчинилися, і перед Голландом постала жінка. Сміючись, вона вхопила його за плечі й втягла в кімнату. Потім повернула ключ і зіперлась на двері. Сміх її затих. Повільно виймала вона руку з кишені халата. Голланд глипнув на дуло пістолета й збагнув, що допустився помилки. Обвів поглядом кімнату. Лауренца ніде не було.

— Ніякого мосьє Сервена я не знаю,— сказала Марта Перо спокійно.— Але, можливо, ви мені поясните, що все це означає? А руки покладіть на потилицю. Прошу!

Голланд подивився у вузький отвір дула і заклав за голову руки.

— Де Лауренц? — спитав він.

— Навіщо він вам? — Марга Перо подивилася повз нього, а він, стежачи за її поглядом, несвідомо опустив руки. Він відчув, що позаду стоїть Лауренц. Напевне, він заховався між шафою і віконним виступом.

— В нас удома існує така гра: «Деревце, деревце, обернися». Ти невчасно покинув цю гру, здається мені.— Лауренц упритул підійшов до легіонера.— Тобі забажалось ще одної лички на рукаві.

— Приберіть зброю! — зажадав Голланд.

Фред Лауренц тільки посміхнувся.

— Чоловіче, зрозумій, ти у пастці. Ця баба...

Далі Голланд не доказав. Потилицю різонув гострий біль. Чорна, як ніч, хмара, оповила його. Він упав долілиць. Лауренц підхопив його й поволік до крісла, посадив і засунув під мундир руку.

— Я вже злякався, що ти його порішила,— сказав він з полегкістю й подивився на Маргу.

Вона важко дихала.

— Легіонер з Ель Хубси! Він знайшов тебе. Ми повинні негайно змиватися.

— Ти впізнала його? — спитав він. Потім підійшов до вікна й випробував на міцність шнур біля штори.

— Це було не важко після того, що ти розповів мені. Я так злякалася, коли побачила його на дверях. Могла б убити його.

Лауренц поглянув на неї, ніби вперше її бачив. Подорожуючи разом по пустелі, він розказав їй усю правду. Німецький антифашист, утікач з Ель Параїсо, прагне потрапити на корабель і дістатися до Радянського Союзу. Загадок для неї більше не існувало. Лише про табун він не обмовився ні словом. І ось щойно ця жінка ради нього мило не стала вбивцею. Він поривався щось сказати їй, проте не міг висловити того, що відчував цієї миті. Одне було ясно для нього: любить він цю жінку і робитиме все, щоб не втратити її.

— У нього має бути ніж,— сказала вона і вклякнула біля непритомного. З його кишень вона видобула зброю, яку залишила при собі, потім портсигар, запальничку, хустину і складаного ножа. Ножа кинула Лауренцу. Той відрізав од штори шнур, і вони разом зв'язали легіонера. З хустини Лауренц намірився зробити кляпа, але Марга заперечила.

— У мене є дещо краще.

Пішла до саквояжа, що стояв біля ліжка, дістала з нього бляшану скриньку. Зверху на скриньці у білому колі намальований червоний хрест. Зацікавлено стежив німець, як Марга готувала укол. Вона взяла маленьку ампулу, в якій містилася світла рідина, надбила її.

— Морфій,— сказала Марга. Зтягуючи поршнем ліки з ампули, вона одночасно пильно дивилася на поділки ампули.— Коли він прокинеться, ми вже будемо в Орані. Заголи йому руку, будь ласка.

Лауренц засукав рукава легіонерового мундира до плеча. Марга вихлюпнула трохи морфію на підлогу, потім рвучко штрикнула шприцом непроханому гостеві вище ліктя.

— Ефіру немає. Буде маленьке запалення.

— А якщо готель оточено? Марго, він говорив про якусь пастку.

— Він зайшов сюди сам, а це не говорить про якусь велику операцію.— Вона зупинила задуманий погляд на непритомному.— Одначе вони його шукатимуть.

Марзі Перо не було потреби симулювати збентеження. Появи легіонера не передбачала укладена нею з капітаном Сервеном угода. Його обіцянка не створювати жодних перешкод їхньому з Лауренцом відльоту коштувала їй недешево, і зараз вона не мала підстав запідозрювати офіцера секретної служби в недотриманні свого слова. І все-таки цей легіонер, здається, докопався до її планів, що досі так вдало реалізувались. На відміну від Лауренца Марга дуже добре зрозуміла суть слова «пастка». Як вчасно вона завдала удару, хоч на думці було убити його. Тільки присутність Лауренца завадила послати йому кулю в лоб чи ввести смертельну дозу морфію. Утікач довіряв їй. Він подобався їй більше, ніж чоловіки, яких вона досі знала. Цей не був дипломатом, ні контрабандистом, ні офіцером чи агентом. З ним вона вперше відчула повагу до свого супротивника. Цей чоловік діяв не заради якоїсь особистої вигоди. Не жадав він ні багатства, ні кар'єри. Їй було дуже цікаво грати роль закоханої, стежити за його внутрішньою-боротьбою між бажанням і обов'язком, і в цій грі вона використовувала весь свій досвід, усі свої принади, "щоб побороти його вагання. Перебуваючи в його обіймах, вона тішилася своєю перемогою. Як і для нього, так само і для неї були хвилини, коли вона забувала про свою мету. Лише коли він засинав поруч, а навкруги над пустелею западала глибока нічна тиша, вона бралася за своє ремесло. Вперше тоді до неї прийшло відчуття, що вона робить це проти своєї волі. Після тої спільної ночі вона мала ретельно захований клаптик цигаркового паперу, на якому було списане татуювання з його п'яти. Тепер їй залишалася найважча частина завдання. І все залежало від того, щоб у німця не збудилася підозра.

— За годину світатиме,— сказала Марга.— Нам не можна гаяти часу.

— А з ним що?

— Покладемо його в ліжко. Скажемо портьє, щоб розбудив нашого гостя перед обідом.

Лауренц посміхнувся. Підійшов до тумбочки й узяв бритву, яку йому купила Марга, прибувши в Тімімун. У стінному дзеркалі він побачив скоцюрбленого в кріслі легіонера й на мить замислився. Звідки, власне, він дізнався, як звати Маргу? Номер їхньої кімнати? Звичайно, портьє всі базіки. Але чому він прийшов сам?

— Швидше, Фреде,— квапила нетерпляче Марга.— Ще хвилина —і може бути запізно.— Вона підійшла зовсім близько до нього й поглянула в очі, її погляд відбивав щире занепокоєння, стурбованість.

Літак, біплан італійського виробництва, летів дуже низько. Незграбний алюмінієвий фюзеляж блищав на сонці, як розплавлене олово. Стрілка виміру висоти коливалася між цифрами 170—180.

У невеличкій кабіні всього два місця, Марга сіла біля пілота, а Лауренц абияк примостився у багажному відсіку поміж валізок і різних тюків. Він бачив лише їхні голови, що стирчали поверх спинок крісел, і смужку блакиті. Марно було заводити розмову, мотор глушив голос.

На третій годині льоту пілот ураз занепокоївся. З північного заходу темно-сіра завіса затулила небо. Сильні пориви вітру захитали машину. Внизу над пасмами дюн знялася піщана круговерть. Пілот нервово заклацав кнопками рації. Довкола вже клубочилися хмари, вітряні шквали сильнішали. Пілот нарешті зв'язався із наземною станцією. По хвилі він повернув голову до Марги і закричав, пермагаючи виття мотора:

— Грозовий фронт! Аеропорт в Орані не приймає. Полетимо в Мансуру.

Він підсунув їй карту. Вона відшукала це місто поблизу марокканського кордону, Від Орана приблизно сто п'ятдесят кілометрів. Звідти до портового міста вела залізниця і добра дорога.

Рівно через годину літак пішов на приземлення. Бігову доріжку ніби щойно зорали, бо Лауренца так підкидало між валізками і тюками, начебто він потрапив у м'ясорубку. Пілот скинув багаж і пішов, байдужий до дальшої долі пасажирів. Плату з них він узяв ще до відльоту.

Стоячи посеред нерівного посадочного поля, вони на мить відчули себе самотніми, розгубленими. Вітер ущух. Темно-сірі хмари заволокли усе небо. Подалік вони помітили кілька бараків. Звідти враз долинув якийсь лемент. То араби-підлітки гнали по полю три віслюки. Невдовзі пасажири самі опинилися серед цього галайкання.

Босоногі хлопчаки поділили між собою валізки, найважчими нав'ючили віслюків. Обоє пасажирів у цьому галасливому оточенні хоч-не-хоч рушили до єдиного в цій місцевості готелю. Коли до нього зоставалося вже зовсім близько, їх настигла злива. Молоді араби, яким було байдужісінько, зарепетували враз на радощах, спостерігаючи, як європейці, рятуючись, щодуху кинулись до будинку.

Однаково Марга і Лауренц промокли до нитки. Портьє за перегородкою, вусатий француз, зустрів їх з посмішкою.

— Гаряча купіль і годинка кохання! — промовив він люб'язно, подаючи ключа.

Лауренц уже піднявся сходами, а Марга затрималася біля портьє. Вона запитала його про найближчий поїзд до Орана і телеграф. Видно, відповідь задовольнила її. На клаптику паперу вона поспіхом черкнула кілька слів і разом з асигнацією подала портьє. Той прочитав записку й кивнув згідливо?

— Негайно буде зроблено, мадам!

В охайно, але убого обставленому номері пахло пилюкою, було душно. Дощ періщив по шибах. Тихе гудіння вентилятора наганяло сон. Лауренц стояв над умивальником, викручуючи одяг. Потім розвішував його на стільцях, ліжку, задоволено собі насвистуючи. Марга приймала душ у ванній.

— У коричневому саквояжі повинен бути рушник,— гукнула вона.— Знайшов?

Він подав їй рушника. Вона витирала своє засмагле тіло, а він не міг одірвати очей від нього, зачарований жіночою вродою. Відчувши на собі його погляд, Марга оглянулася і так звабно посміхнулася, що він опустив очі й не помітив, як вона схопила ручний душ.

— Це не по-джентльменському,— сказала вона весело і рвучко відкрила кран.

Холодні струмені ударили йому в лице. Захищаючись руками, він відсахнувся убік і ненароком зачепив ліктем скляну поличку під туалетним дзеркалом. Вона упала додолу й розбилася. В калюжі між шматочками скла опинилися зубна щітка, годинник, обручка й браслет.

Марта так жахнулась, що забула закрити кран. Лауренц реготався.

— По рятувальний човен дзвоніть тричі, мадмуазель! — Він нахилився, щоб підняти прикраси, годинник.

Марта поспіхом повернула кран і собі простягла руку за речами. Вона була помітно схвильована.

Він приклав до її вуха годинника.

— Швейцарський? Відмінної якості,— промовив поважно.— Правда, обручка трохи надщербилась. Поглянь!

— Прошу, Фреде, дай її сюди,— заволала вона. Та він уже діставав зі щілини між чорним каменем і оправою обручки багато разів складену цидулку.

Хоч на підлозі лежало розбите скло, але Марга вискочила з ванни босоніж і притьма кинулася відбирати той папірець. Лауренц, регочучи, побіг у кімнату, вона слідом, вік стрибав по стільцях, ліжку, сприймаючи це як жартівливу гру. Втікаючи від неї, він вистрибнув аж на стіл. Ураз вона полишила його й метнулася до саквояжа. Лауренц встиг кинути погляд на цидулку й отетерів.

Формула табуну!

Списана з його п'яти.

Якусь мить він ще не вірив своїм очам.

— Марго! — вигукнув він з болем і поглянув на неї. Руки безсило опустилися, цидулка затріпотіла, падаючи додолу. «Пастка,— подумав він.— Підла пастка! «Диявол полює на тебе»,— казав бородань в Ель Хубсі. Диявол — це вона!»

Марга повернулася до нього, тримаючи в руці пістолета. Чорний отвір дивився йому прямо в груди.

— Злазь! Та не роби дурниць! — наказала вона.

Він не ворухнувся, не зводячи очей з жінки і зброї. «Якщо вона натисне курок, тоді все пропало»,— майнуло в голові. Від усвідомлення близького кінця йому зробилося гірко в роті.

— Не треба,— сказав він.— Така цяцька інколи стріляє швидше, ніж сам того хочеш.— Вирішив перевести все на жарт, та в кожному його слові чулася непевність. Вона ж посміхалася задумливо і зверхньо, ніби щойно дала йому ляпаса.

— Дуже дотепно,— мовила вона сухо.— Але якщо не бажаєш, щоб я продірявила тебе, то хутчіше злазь!

Він до болю зціпив зуби, думки вирували в голові. Очевидно, не тільки формула важлива для неї, вона хоче живцем доставити його на узбережжя. Мертвий Лауренц їй не потрібний.

Він повільно зліз зі стола. Дуло пістолета поверталося за ним.

— До стіни! — наказала вона.

Але він ще вагався; перевів погляд на її ноги й насупився.

— На тобі кров,— мовив він.— Скло...

Лише на мить Лауренц відвернув її увагу, але цього вистачило. Він кинувся до неї і ребром долоні вибив з руки пістолета. Зброя, описавши дугу, впала збоку. Марга болісно зойкнула, але боронитись уже не могла, бо він міцно схопив її за плечі. Тоді вона сильно вдарила його коліном під живіт. Перемагаючи гострий біль, він заволік її у ванну, миттю защіпнув двері і, вхопившись за живіт, гепнувся на стілець. «Диявол! Ця кличка пасує їй»,— люто подумав він.

Минула довга хвилина, поки він зміг устати. Спершу спалив на вогні запальнички той папірець із формулою, потім натягнув на себе ще мокрий одяг. Задумався. Що ж далі робити? З ванної не чулося ані звуку.

«Негайно треба тікати звідси»,— подумав він. Грошей у саквояжі вистачить, щоб дістатися до Орана і там перебути якийсь час. У кожному порту світу, вірив він, є товариші, готові допомогти йому. Їх треба лише знайти. Але що робити з Маргою?

Над цим довелося помізкувати. Чим довше думав, тим чіткіше вимальовувалось йому два варіанти вирішення цього питання. Жінка ця знає, що він комуніст, що єдиним місцем втечі вибрав Радянський Союз. Залишати її тут замкненою немає рації. Хоч рота їй заткни і зв'яжи, однаково щонайпізніше через кілька годин її звільнить хтось з прислуги готелю. Скориставшись місцевим телефоном, вона викличе цілу зграю гестапівців і франкістів, і ті кинуться по його свіжому сліду.

«Може, вбити її»,— подумав Лауренц. Але, глянувши на двері ванної, він жахнувся. Хоч у такій ситуації було не до сентиментальних почуттів, проте не міг він так просто позбутися вражень, що запали йому в душу. Її посмішка, блиск сірих очей, години ніжності, ніколи ще не звіданої,— усе це жило в ньому, хвилювало.

Ні, цього він не вчинить, признався собі. Отже, залишається другий варіант. Треба тягнути її з собою доти, доки сам не опиниться в безпеці. Головне, не дати їй змоги поінформувати свого хазяїна. Віднині півцентнера нітрогліцерину ляже в його речовий мішок.

Він дістав із саквояжа бляшану скриньку з червоним хрестом, взяв у руку пістолета і обережно відчинив ванну. Марга сиділа навпочіпки і змивала зі стегна кров. Очевидно, вона порізалась склом, коли упала у ванній на підлогу. В її очах не було ненависті.

— Послухай, Фреде, я так собі гадаю,— почала вона цілком щиро,— що ми підходимо одне одному. У мене є пропозиція...

Він перебив.

— У мене також.— І простяг їй скриньку.— Таку саму дозу, як легіонерові. Зробиш укол сама собі чи, може, мені доручиш? Правда, я на цьому не дуже розуміюся, можу зробити боляче.

— Допустимо, що ми вилучимо з гри іспанську поліцію і гестапо. За напис на твоїй п'яті ми одержимо від англійців силу грошей,— сказала вона.— Десь в іншому місці цієї смердючої землі ми влаштуємо своє життя і забудемо про все.

В іншому місці землі? Чи про своє особисте щастя в якомусь закутку думає він? Ні. Однаково, в Англії чи Франції, в будь-якій капіталістичній країні табун буде смертельною загрозою для людства. Існувала лише одна країна, де цю зброю не будуть використовувати для підкорення інших народів. Якщо вдасться доставити формулу в Радянський Союз, то нацисти програють битву. Вони не зважаться застосувати її.

— Бери! — він подав їй скриньку. Якусь мить Марга наче завагалась, проте взяла. І раптом відчула всю свою вину і нікчемність перед цим чоловіком. Відчула, що він важить для неї набагато більше, ніж гроші, ніж навіть її собаче життя. Її пропозиція була для неї містком у новий світ, світ, де не буде ненависті й смерті. Вона не розуміла, що душа цієї людини для неї закрита. Та лють і гнів уже знову спалахнули в ній.

Фред стежив за кожним її рухом. Дощ за вікном вже перестав. У кватирку впав жовтий сонячний промінь, її тіло знову заблищало шовком, але тепер він не помічав цього.

Розділ XIII

Північний вітер напнув білі вітрила яхти «Ангіла де мар», яка, взявши курс на південний схід, пливла у відкрите море. Граційний, нахилений уперед форштевень краяв невисоку хвилю, збиваючи пінисті бурунці. На даху каюти в затінку найбільшого вітрила куняли в шезлонгах два чоловіки. Третій шезлонг, що стояв поруч, був порожній. Полковника Саласона матрос покликав у радіорубку. «Ангіла де мар» належала його братові Родрігесу, який тримав одинадцять будинків для винайму у Мадріді, і, будучи членом американо-іспанського акційного товариства, щорічно загрібав дванадцять тисяч доларів за андалузьке олово і ртуть, а наймитам у своїх двох маєтках видавав денну платню, що дорівнювала приблизно тридцятьом німецьким пфенінгам.

Кракмеєр не встиг утримати Кнуспеля від запланованої операції у виправному таборі. Але наступного дня берлінець не з'явився в готель на домовлену годину, натомість до кримінального радника прибув полковник, який наполіг, щоб негайно їхати у Валенсію. Там на них чекала яхта Саласонового брата, якою..вони мали відпливти до Африки. А тут, як навмисне, десь запропав Кнуспель. На квартирі його не було. В німецькому посольстві про нього теж нічого не знали. Марно силкувався Кракмеєр зв'язатися хоч би з прес-аташе. Пожовтівши від злості, кримінальний радник зібрав у портфель сякі-такі дорожні речі й пішов униз до Саласонової машини, що стояла біля готелю. На сходах йому, нарешті, стрівся Кнуспель. Він був якийсь розгублений, незвично покірний. Ні в дорозі до Валенсії, ні на борту розкішної яхти у нього ні разу не проривалась його природна нахабність. Кракмеєр удавав, ніби не помічає раптової переміни в настрої берлінця. Він чекав на Кнуспеля, чекав терпляче, як мисливець, певний, що дичина врешті-решт прийде до водопою. Зараз, здається, настала та хвилина. Кнуспель прокашлявся і вперше, хоч його й не просили, заговорив.

— Дозвольте дещо спитати у вас, гауптштурмфюрере? — Голос його звучав нібито й невимушено, але уважний слухач почув би в ньому якусь непевність.

«Нарешті пташка заспівала», — зрадів Кракмеєр. Не підводячи очей, він буркнув на знак згоди. Кнуспель нервово м'яв пальці.

— Першого разу ви прибули до Мадріда з молодим хлопцем. На прізвище Крап, здається. Чого ви не взяли його тепер?

Обличчя Кракмеєра залишилося спокійним. Він лежав непорушно, начебто на нього найшла дрімота. Інстинктивно відчув на собі запитливий погляд берлінця, а мозок його працював з точністю лічильної машини. Йому ще не вистачало фактів, щоб цілком зрозуміти підтекст цього питання.

— Не беріть усього собі в голову, Кнуспелю, а то воно відіб'ється на вашому шлунку,— муркнув він ніби спросоння.— Крапові доручено інше важливе завдання.

— А він, бува... Я хочу спитати, чи не знав він більше про нашу справу, ніж я?

«Злякався»,— подумав Кракмеєр. І раптом мимоволі уявив себе в підземному тирі лейпцігського відділення гестапо.

— Кожен знає те, що йому належить знати,— відповів він.— І чим менше знає, тим краще для нього.

— Розумію, гауптштурмфюрере, — мовив Кнуспель якось знічено. Я справді патякаю забагато. — Він знову поринув у тупу задуму.

Кракмеєр кутиками очей не переставав стежити за берлінцем. Тепер, склавши усе докупи, він знав, що терзало Кнуспеля. Справа Чорної Свічки вступила в завершальну стадію. Розпочався процес усунення свідків. Першим на цьому шляху виявився Крап. Уся ця програма, її принципи, варіанти були добре знайомі кримінальному радникові. Десятки разів він сам був коліщатком того прихованого механізму. Мюллерова комбінація лежала перед ним, як розкрита картярська гра. Яхтою «Ангола де мар» Лауренца доставлять в Іспанію, звідти його відвезуть до Німеччини. Кінцева станція: Берлін, Принц-Альбрехтштрассе. Фахівці підвалів одіб'ють йому м'ясо від кісток, аби дізнатися прізвище інформатора з штабу повітряних сил. І чи заговорить він, чи мовчатиме, все одно Чорна Свічка згасне під ударами кийків.

«І все-таки розрахунок не бездоганний»,— подумав Кракмеєр. На сцені лишається чоловік, якому багато чого відомо. Кнуспель повинен його порішити, як тільки буде взято Чорну Свічку. Той чоловік — це він, Кракмеєр. Але ж ось цей нікчема вже в штани наклав від самої думки, що рано чи пізно і його спіткає така ж доля.

Зневажлива посмішка ковзнула по обличчю Кракмеєра. Він одвів погляд від Кнуспеля, на мчіть заплющив очі, а потім задумливо втупився у сліпучо-біле напнуте вітрило. Кримінальний радник перебував у якомусь химерному роздвоєнні почуттів. Він усвідомлював, що під загрозою його власне життя, і в той же час гордився місцем, яке відводили йому в суспільстві. Думка про різницю між ним і такими незначними підсобниками, як Крап і Кнуспель, давала йому задоволення. Люди такого гатунку, як берлінець, завжди були на задньому плані,— не більше, ніж ширма. Себе він зараховував до кола вибраних, вождівських натур. Його визнали гідним того, щоб залучити до однієї з найважливіших справ рейху, йому ж доручено запобігти нечуваній зраді. І ось ця справа в завершальній стадії. Чи варто перейматися тим, що число поінформованих осіб в інтересах безпеки рейху буде скорочене до мінімуму? Може, це наказ самого фюрера?

Суперечливі думки заволоділи Кракмеєром. Якби він був тут людиною сторонньою, то в нього знайшлося б досить підстав для усунення гестапівця, що перебував у його становищі. Він пояснив би, що смерть — це єдина гарантія цілковитого мовчання людини, і таку смерть слід розцінювати як почесну самопожертву ради великої Німеччини. Мета виправдовує засоби — цей принцип створював йому впродовж усієї служби твердий грунт під ногами. Але ж тепер, коли він сам опинився в ролі жертви, його власні аргументи видалися нараз хиткими, нерозумними, прямо-таки варварськими. Чи він хоч раз коли-небудь сплохував? Чи дав хоч один привід сумніватися в його вірності й надійності? Коли має жити цей Фаріан, чи опецькуватий полковник з міністерства авіації, чи доктор Шрабер і його асистенти, чому ж тоді він повинен померти?

«Недоумкуватому Кнуспелю не під силу це завдання,— міркував він.— Я буду моторніший. Бо іншого виходу мені не лишається. Я сам доставлю Чорну Свічку в Берлін і порозмовляю з Мюллером. Він мусить таки зрозуміти, що живий Кракмеєр корисніший за мертвого. І тільки я вирву з Лауренца прізвище інформатора. Я доведу...»

— Сеньйоре, дон Саласон запрошує вас до каюти,— несподівано гукнув матрос, який ніби щойно виріс з-під дощаної палуби. Він застиг біля шезлонга, приклавши руку до козирка. Ні Кракмеєр, ні Кнуспель не почули, коли матрос піднімався невисокими сходами. Він був у м'яких капцях.

Кримінальний радник здригнувся.

— Слухайте, хлопче, я ж не глухий,— сердито буркнув він і важко проковтнув слину, немовби йому здушило горло.

Матрос тільки посміхнувся на ту незрозумілу йому мову.

— Сі, сі, сеньйоре, прошу до каюти! — Він покірно схилив голову і показав рукою на сходи.

Кракмеєр застогнав, устаючи. Кнуспель спитав, чи йти йому, але кримінальний радник сердито відмахнувся. Він на диво впевнено пішов по хисткій палубі слідом за матросом.

Стіни розкішної каюти, обтягнені темно-червоним шовком, тьмяно виблискували в сонячному світлі, що падало з чотирьох ілюмінаторів. Підлога була встелена східним килимом. Темні, з високими спинками крісла, на бильцях яких були вирізьблені лев'ячі голови, великий круглий стіл, дві розкішно оздоблені шафи — усе це змушувало забути про те, що перебуваєш на судні.

Полковник ступив кілька кроків назустріч Кракмеєру.

— Я не обіцяв вам багато,— сказав він і провів німецького колегу до стола, на якому лежали різні папери, срібний автоматичний олівець і лінійка. Вони сіли. Саласон покопався в паперах, знайшов те, що шукав, і подав кримінальному радникові.— Остання телеграма від Диявола. Через двадцять чотири години ми зможемо прийняти вашу пташку на борт.

— Коли прибудемо в Оран? — спитав Кракмеєр, не відриваючи очей від телеграфного бланка, йому вистачало запасу іспанських слів, щоб розібрати короткий текст: «Приземлилася в Мансурі. Завтра вирушаю в Оран. Прибуду на яхту із Свічкою. Негайно повідомте управління порту місце стоянки».

— На світанку,— відповів полковник і самовпевнено всміхнувся.

Кракмеєр старанно, як бухгалтер, склав телеграму. Його обличчя прибрало непривітного, похмурого вигляду. Тепер він знову скидався на примхливого дивака.

Кримінальний радник піднявся і хотів уже йти, але ще глянув на Саласона скорботними, наче в пораненого звіра, очима і сказав:

— Якщо вам не важко, звеліть кокові, хай принесе мені бульйону. Але пісного й без приправ, гаразд? — Він легенько кивнув полковникові й вийшов.

Удалині показалася мальовнича оранська затока. Світало, коли біла «Ангіла де мар» увійшла в порт. У місті, ще оповитому сном, гасли ліхтарі.

На яхті опустили вітрила. Затахкав двигун. Штурвальний скерував яхту повз французький Міноносець, що стояв на якорі, і зупинив її біля самої пристані.

Паспортні та митні формальності улагодили за півгодини. Кракмеєр, Саласон і Кнуспель знову порозсідалися в шезлонгах на даху каюти і стали ждати. Полковник палив сигарету за сигаретою, кримінальний радник уже випив дві пляшки мінеральної води і смоктав м'ятні карамельки. Берлінець колупався сірником в зубах. Розмова не клеїлася. Усі троє не зводили очей з набережної. Збігала година за годиною, а Марга Перо не з'являлася.

— У цій грі не слід би було покладатися на самого Диявола,— буркнув спохмурнілий Кракмеєр.

Саласон мовчав. Він ще раз співставив усе і дійшов того ж висновку: Диявол повинен бути давно в Орані.

Пополудні Саласон послав капітана яхти на пошту, щоб той зв'язався по телефону з Мансурою й довідався, чи виїхала Марга із своїм супутником до Орана.

Вони так само сиділи в шезлонгах. Саласон з Кнуспелем попивали вино, а Кракмеєр — апельсиновий напій. Брукованою набережною гримкотіли вантажні автомобілі, торговці один з-перед одного вихваляли фрукти та іншу всячину, два матроси волокли п'яного. Враз цю вируючу юрбу розділило, не перестаючи сигналити, таксі зупинилось біля пристані.

— Нарешті,— зітхнув Саласон і заквапився до містка назустріч капітанові. Проте за кілька хвилин він повернувся.

— Напевне, щось зле трапилося,— сказав Саласон гауптштурмфюрерові.— Портьє твердить, що обоє ще вчора ввечері залишили Мансуру. Мабуть, Диявол захворів. До Орана вони виїхали вантажним автомобілем. Що скажете на це?

— Погано! — вимовив Кракмеєр різко.— Ваш Диявол розчарував мене, Саласоне. Адже справу маємо з німцем, і одної смуглошкірої принади замало для нього.

Обличчя кримінального радника розтяглося в єхидній посмішці. Внутрішньо він тріумфував. Адже він скептично поставився до цього задуму навіть тоді, коли штандартенфюрер Мюллер показав фото тієї жінки. Лице її видалося йому відразливим, легковажним. Такі, як правило, працюють не головою, а проти цього протестувала його професійна честь. Один з його непохитних життєвих принципів промовляв: місце жінок біля плити і в ліжку породіллі, на бойовиську їм нічого вештатися. Таким бойовиськом для Йозефа Кракмеєра була сфера діяльності державної таємної поліції. Тому-то він якусь мить навіть симпатизував утікачеві, що, очевидно, обламав крильця іспанській диво-агентці.

Кнуспель прибрав такого вигляду, ніби мав повідомити щось важливе.

— Ми повинні негайно знайти водія вантажного автомобіля,— сказав він.— Я б разочок порозмовляв з ним, і через десять хвилин ми б уже знали, куди запроторив утікач нашу голубку.

— Пізно,— сказав гауптштурмфюрер холодно.— Очевидно, вони з самого ранку в місті. Ми не можемо більше ризикувати.

— Ви хочете вдатися до французької поліції? — Саласон здивовано звів брови.

— В нашому становищі це єдиний вихід. Лауренц намагатиметься потрапити на судно. Німецьке, італійське та іспанське — виключається. Найвигіднішою для нього була б якась російська посудина. Проте, гадаю, не слід випускати з уваги грецькі, турецькі і румунські судна,— Він обернувся до Кнуспеля.— Підіть в управління порту й з'ясуйте, які судна знялися з якоря удосвіта і які збираються відпливти протягом цієї доби.

— Слухаю, гауптштурмфюрере! — гаркнув, випнувши груди, Кнуспель і пішов. Саласон захоплено подивився йому вслід.

— Мої люди ніколи так не навчаться,— заздрісно зізнався полковник.— Яка виправка! А ми підемо до начальника поліції?

— Так,— відповів Кракмеєр. Він також провів поглядом берлінця, хоча Саласонова відвертість уперше не справила на нього ніякого враження. Молодецький вигляд помічника кримінальний радник зрозумів по-своєму. «Не вдасться вам, Віллі Кнуспелю, обвести мене навколо пальця»,— подумав він, перш ніж обернувся до іспанця:

— Не забудьте свої документи. І пам'ятайте: ми переслідуємо вбивцю, що втік з тюрми в Ріо-де-Оро.

Кримінальний радник засунув у кишеню піджака руку і дістав останню карамельку. Поклав її в рот і розгриз. Примруживши очі, він пильно подивився на набережну, ніби визорював у юрбі причаєного противника.

* * *

Товстун за прилавком покрутив ручку приймача. З гучномовця полинув тріскучий голос співачки. Пісня була про кота, що закохався в намальовану сіамську кішку з довгою шерстю, і відтоді його більше не бентежили місцеві шанувальниці.

Огрядний чоловік знічев'я стиха підтягував. Такої пори завжди було мало відвідувачів. За столом у кутку четверо чоловіків грали в доміно. Портові робітники, що не одержали сьогодні роботи. П'ятим гостем був іноземець. З вигляду, видно, не грошовитий.

Майже годину сидів тут Лауренц, дивлячись у брудне вікно на скелети портових кранів.

Переїзд із Мансури до Орана обійшовся йому без пригод. Водія вантажного автомобіля дуже здивувало те, що європейці, в яких, очевидно, водилися грошики, зупинилися не в шикарному готелі, а забралися в якусь дешевеньку нору. «ні, тут щось нечисте,— подумав він.— і з тією хворою жінкою не все гаразд, якщо вона не прокинулася навіть тоді, коли машина підплигувала на вибоїнах». Водій швиденько заховав обидві банкноти, ще допоміг перенести сонну жінку, багаж до брудної кімнати та й гайнув, бо не хотів устрявати в такі історії більше, ніж потрібно.

Будинок, де Лауренц найняв кімнату, містився у вузькому провулку. Гладка, неохайна господиня взяла з них наперед плату і ні про що не питала. Хіба що багаж нових гостей вона оглянула з недовірою. Адже траплялося дуже рідко, щоб якась пара залишалася тут довше, ніж на ніч. Декотрі тут зупинялися лише на кілька годин. Обстановка кімнати складалася з одного широкого залізного ліжка і трьох табуреток. Постелі не було. Вгорі хиталася лампочка, вікна засклені потьмянілим склом. Жалюзі спущені, до того ж зіпсовані, підняти їх було вже неможливо. Тут Лауренц і залишив Маргу.

В чужому місті він важко орієнтувався. Брів вузькими провулками, які відгонили гнилизною. Над водостічними канавами здіймалися рої мух. Потім Лауренца захопило вируюче людське море базару, де арабські шевці, ковалі, лимарі, кравці вихваляли свої вироби. Два, наповнені рибою, візки вказували йому напрямок до порту.

За вікном бістро в повітрі велично розмахували стрілами крани. Крізь відчинені двері чулося завивання сирени на пароплаві, надтужне поскрипування каната, лайка десятника.

«Треба спробувати»,— думав Лауренц. Відпив чорної кави, потім устав і пішов до гравців у доміно. Чоловіки глянули на нього між іншим, але жоден не сказав ні слова, їх цікавила тільки гра. З кухля, в якому зійшла світла пивна піна, впало кілька краплин на витерту поверхню стола. Лауренц змочив у пивних краплинах пальця і біля вивершеної недопалками попільнички намалював, ніби в задумі, серп і молот.

Вантажники припинили гру. Спершу вони подивилися на малюнок, потім на іноземця. Поволі з їхніх облич зійшла байдужість. Вони заговорили між собою і запитали його про щось, але він не розумів.

— Я німець,— сказав він.— Емігрант без паспорта. Комуніст, розумієте?

Чотири руки потяглися до нього. Чотири розуміючих посмішки.

— Ернст Тельман? — Один з портових робітників закачав рукав сорочки аж до плеча. Вище ліктя на мускулистій руці відкрилося татуювання — радянська зірка.

Товстун за прилавком притишив радіо і зацікавлено спостерігав за ними. Один з портових робітників перекинувся кількома словами зі своїми друзями. Татуйований кивнув головою. Він підвівся і, по-дружньому поплескавши Лауренца по плечу, повів його до виходу.

Йдучи провулками й задвірками порту, татуйований говорив без угаву. Він так розмахував руками, ніби відганяв рій кусливих ос, його не турбувало те, що німець не розумів ні слова. Він базікав, жестикулював, вітався з перехожими, знайомими чи друзями, доки не прийшли до довгого пакгаузу. Перед відчиненими ворітьми він склав долоні рупором і гукнув:

— Гюставе! Агов, Гюставе!

З пакгаузу виринув чоловік. Очевидно, це завідувач складу або писар. Одягнений був у дешевий фланелевий костюм, а його плечі — не ширші ніж у дванадцятирічного хлопчика. Блідість обличчя ще більше підкреслювала чорна оправа окулярів. З нагрудної кишені стирчали два кольорові олівці. Він перекинувся кількома словами з татуйованим і махнув рукою обом, щоб ішли за ним. У своїй убого обставленій комірчині він запропонував їм сісти на перекинутому ящику. «Віа Тангер» було намазюкано на дошках.

— Мене звуть Гюстав Дево,— мовив він. Було помітно, що йому дуже важко дається говорити по-німецькому.— Ми повинні тобі допомогти? Тоді повиймай усе з кишень і поклади ось сюди.— Він показав на другий ящик.

Лауренц вивернув усі кишені. Дево прискіпливо оглянув речі: складаний ніж, пістолет, гребінець, ключі від валіз, сигарети, запальничку і пачку грошей.

— Партійний квиток є? — спитав він спокійно.

— Нема.

— Це добре,— мовив Гюстав.— А то до нас у Марселі прийшов один, що, крім квитка, мав навіть концтабірний номер на руці, а згодом виявився шпиком. Нумо, розказуй, що нам треба знати.

Лауренц розповідав без зайвих слів. Він почав із того, як його судив іспанський військовий трибунал, потім говорив про помилування і катівню в Ель Параїсо. Скупо згадав про муки, яких довелося зазнати під час утечі через пустелю. Натомість він докладно змалював свою зустріч з Маргою Перо, те, як виявив у ній іспанського агента.

— На мене полюють нацисти. Вони знають, що я замишляю. Якщо мені вдасться потрапити до Радянського Союзу, то для нацистів це означатиме мало не програну битву. Але сам я безсилий щось удіяти, розумієш?

Гюстав кивнув головою.

— Тобі не здається, що ти завдав Гіммлеру забагато мороки? Адже є ще десятки тисяч німецьких товаришів, з яких він не зводить ока. Напевне, має особливі причини на те, коли посилає в пустелю ту бабу.

— У них є така причина,— повагавшись, сказав Лауренц.

Гюстав уважно подивився на нього.

— І ти хочеш про неї говорити?

— Ні.— Лауренц затнувся. Хоч він ще не був у безпеці, але мета його втечі здалася зараз такою близькою. Він знайшов друзів і тепер уже був не самотній. Один з принципів нелегальної роботи звучав: інформувати товаришів тільки про те, що їм необхідно знати. З цієї точки зору не було потреби розкривати їм таємницю табуну. З іншого боку, Лауренц мусив рахуватися з тим, що в ці години хазяї Диявола, безсумнівно, вже знають про крах свого підступно вимізкованого плану. Вони вживатимуть усіх заходів, щоб таки зберегти свою страхітливу таємницю. Один-єдиний влучний постріл — і уста людини, обізнаної з цією таємницею, замкнуться навічно. І це враховував у цю мить Лауренц. До свого «ні» він додав:

— Якщо ж зі мною щось станеться, то на моїй п'яті ви знайдете татуювання. Доставте той напис на радянський корабель. Хай вони вдома покажуть його своїм хімікам і скажуть їм, що це придумали нацисти.

— Ліпше ти сам це зробиш,— мовив Гюстав.— Ховай свої речі. Тільки цю штучку залиш.— Він поклав руку на пістолет.— В Алжірі за це дають п'ять років. Про Диявола ми самі подбаємо.

Він перекинувся кількома словами з татуйованим, а потім знову звернувся до Лауренца:

— Покажи Віктору кімнату, що ти найняв... Завтра вранці о шостій з'явишся сюди. Тобі пощастило. Біля другої пристані вже понад тиждень стоїть «Радіщев». Щось поламалося в машині. Старенька посудина, але тобі однаково. У всякому разі, він завтра з вантажем вирушає в Одесу. Салют! Отже, до завтра! — Він подав німцеві руку.

— Дякую, товаришу,— сказав Лауренц. Він потиснув простягнену правицю обома руками.— Дуже дякую за все.

Гюстав засоромився.

— Навіщо Так?— спитав він навіть трохи роздратовано.— Ми ж одна сім'я! Дуже велика сім'я!

— Сім'я? — Віктор також зрозумів це слово.— Ми усі — одна велика сім'я,— сказав він по-французькому, тицьнувши пальцем на Лауренца, Гюстава і на себе, засміявся і потяг німця до дверей.

У вузькому неосвітленому провулку вирувало життя. Біля темного входу в будинок сиділи кілька жінок і розчісували вовну. З вікон линув стук верстатної ляди. У вуличному бруді гралися дітлахи. Стара, вгорнена в лахміття жінка простягла руку до двох чоловіків, які проходили мимо, і попросила милостиню.

Перед будинком, у якому Лауренц залишив свою полонянку, Віктор Вальє зупинився. Він оглянув ветху стіну, потім окинув поглядом німця і похитав головою. Темними сіньми вони дійшли до сходів. Позаду них обережно відчинилися двері. Огрядна хазяйка подивилася їм услід і скорчила гримасу.

Лауренц уставив ключа в замок і спробував повернути його. Він точно пам'ятав, що двері замкнув. Зараз вони були відчинені. Вранці він двома ковдрами закутав Маргу й обв'язав так міцно, що навряд чи могла вона сама звільнитися. Одначе кімната була порожня. На ліжку лежали зім'яті ковдри, шматки порізаного мотузка.

Для Лауренца це було наче грім з ясного неба. Не інакше, як хтось допоміг Дияволу. Може, вертався той шофер? А ця нечепурна баба, що вишпиговувала їх, чи міг він на неї покластися? Що ж діяти? Задумано ступив кілька кроків до вікна, але Віктор ураз схопив його за руку, щось похапцем сказав і потягнув у коридор.

Лауренц утямив лише єдине слово — поліція,— і йому відразу стало ясно, чого хоче Віктор. Марта могла повернутися сюди або принаймні направити своїх помічників. Тож геть звідси, поки не пізно!

Вони збігли сходами вниз. У коридорі шлях їм заступила товстотіла хазяйка. Голосно лаючись, вона нізащо не хотіла випускати обох з будинку, Віктор, сердячись, поліз рукою у кишеню. Лауренц збагнув, про що йшлося. Хазяйка вимагала грошей. Віктор подав їй жменю монет і банкноту. Вона заховала їх, але дверей не відчиняла.

— Ця падлюка намагається нас затримати,— сказав Лауренц і відштовхнув її вбік. Жінка зарепетувала, мовби її різали. З коридора долинули голоси.

Віктор смикнув за клямку. Двері виявилися замкненими.

— Альон, мон камарад![8] — Віктор показав рукою в протилежний бік, і вони побігли. Сіни круто завертали правобіч і виходили на подвір'я. За два кроки до порога перед Лауренцом виринув поліцейський, загородивши дорогу. Він лапнувся рукою за кобуру і одночасно засюрчав у свисток, мов навіжений. Лауренц зіткнувся з поліцейським і одскочив од нього. Та Віктор не панькався з переслідувачем. Він повалив його додолу.

— Ен аван![9]— гукнув Віктор осмілілому німцеві і показав на мур метрів два заввишки.

В будинку загупали кроки. Портовий робітник зчепився з поліцейським, вирвав у нього зброю і викинув.

«Він хоче затримати мого переслідувача»,— здогадався Лауренц, видряпався, мов кіт, на мур і стрибнув у смердючу, воду каналу, оточеного високими стінами будинків. З широких глиняних труб сочилася гидка каламуть.

Лауренц поплив за течією. Приблизно через триста метрів помітив проріз у стіні. Кілька вузьких виступів вели на невеличкий майданчик. Він обережно піднявся ними нагору. Між бетонними стовпцями були натягнені! шворки, на яких сушилася білизна. Десь плакало немовля. Лауренц витер мокре волосся і поволі пішов.

«Пристань дванадцята,— подумав він.— «Радіщев». Здається, так називається судно».

* * *

Сімнадцятирічний Володя Матвійчук із Скадовська, наймолодший матрос команди «Радіщева», стояв, зіпершись на поручні. Він курив і напівтужливо, напівсердито дивився на набережну. Там, думав він, за тими повітками, штабелями й довгими складами, де покручені провулки портового кварталу, наче поліпові щупальця, вросталися у набережну вулицю, там чекає на нього світ великих пригод. То було його перше плавання по той бік Босфору. Досі він тільки у снах бачив прокурені матроські шинки, в яких екзотичні красуні перед вайлуватими гостями виконують танець живота. У мріях він часто з піратами пив віскі, не раз вигравав у них їхніми ж значеними картами й бився за палких дівчат. Внизу, на набережній, для нього починався той небезпечний, різнобарвний світ, про який після третьої чарки заводять розмови матроси у клубах Одеси, Севастополя, Ростова. А насправді?

Правда, двічі він разом із групою сходив на берег, їх водив замполіт. Побували в африканському музеї, оглянули мечеть, виїжджали до лісу, де ростуть коркові дуби, на виноградники. Оце й усе. Вечорами тільки старшим матросам дозволялося гуляти по Місту. «Вночі тут никають великі хижі коти, а для такого курчати, як ти, це дуже небезпечно»,— сказав боцман і призначив його вартувати на палубі.

«Хай він западеться, цей Оран»,— подумав Володя і виплюнув недокурок у чорну воду.

Набережною дуже швидко мчали два автомобілі. Матвійчук побачив, що вони зупинились навпроти пристані. З десяток поліцейських вискочило з машин і заквапилися у його бік. Не інакше як на «Радіщев» прямували вони. Біля цієї пристані не стояло більше суден.

Володя злякався, подумки спитав себе, чи не влаштовано цей незвичайний візит ради того чоловіка, що вже понад півгодини в каюті капітана провадить переговори з командиром корабля і замполітом. Та що б це не означало, але він притьма кинувся, щоб повідомити про наближення непроханих гостей.

Заскрипів місток. На борт ступили два чоловіки у світлих полотняних костюмах, за ними — поліцейські. Двоє з них зайняли охорону на набережній при вході на корабель. Капітан, на вигляд вайлуватий, років під п'ятдесят, зустрів гостей на палубі.

— На жаль, ми змушені вчинити обшук на вашому кораблі, мосьє капітан,— заявив старший.— У нас є підстави гадати, що на вашому кораблі сховався арештант, що втік з тюрми. Звичайно, ви самі цього не знаєте, як ми гадаємо.

Капітан легенько прижмурив очі.

— А коли я вам скажу, що ви помиляєтеся? На кораблі, крім членів команди, перебуває тільки представник нашого тутешнього маклера.

— Отже, ви відхиляєте вимогу про обшук? — запитання француза прозвучало так, ніби він нічого іншого й не чекав від радянського капітана. Комісар почувався не дуже добре, коли довідався, що в цьому ділі замішана іспанська і німецька таємна поліція, йому анітрохи не хотілося допомагати фашистам запроторити ще одного з учасників опору в концтабір.

— Так, я відхиляю вашу вимогу,— сказав капітан,— але якщо ви конче хочете осоромитись...

Обидва цивільні перезирнулися. Видно, вони зрозуміли один одного.

— Ми б хотіли поговорити з представником вашого маклера.

Володя, що стояв поблизу, зрозумів капітанів жест. Він зник і невдовзі повернувся з худющим чоловіком. Це був Гюстав Дево.

Чиновники звеліли йому показати посвідчення і поставили кілька питань, на які він відповів спокійно, без вагання. Тоді одійшли трохи вбік і зашепотілися. По хвилі вони, видно, дійшли згоди.

— Ми покладаємося на ваше слово, капітане,— сказав комісар.— Самі розумієте, що до відходу вашого корабля на пристані біля містка ми змушені поставити варту. Ви зробите велику послугу своєму судну й авторитетові своєї країни, якщо відразу повідомите наших людей про того, хто намагатиметься потрапити на борт без вашого дозволу.

— Злочинців я на кораблі не потерплю,— з особливим наголосом промовив капітан.— А зараз дозвольте розпрощатися з вами.

Незабаром після того, як поліцейські, за винятком двох вартових на пристані, сіли в машини й поїхали, Гюстав Дево зійшов на берег. Вартові недовірливими поглядами проводжали його доти, поки він не зник поміж складськими будівлями.

Довгі тіні від кранів упали на набережну. На кораблях засвітили ліхтарі. Білий катер курсував у бухті на видимій віддалі від «Радіщева». На його щоглі тріпотів французький прапор, на палубі стояли рухомий прожектор і зачохлений кулемет. Портова поліція!

Володя Матвійчук знову зіперся на поручні, але цього разу ненадовго. Прийшов боцман і повів його в замполітову каюту.

— Ти щасливе курчатко,— сказав він йому на сходах і підморгнув таємниче.— Здається, ти ще звідаєш пригод.

У портовому бістро було дуже гамірно, не те що до обіду. Тютюновий дим, безліч голосів заповнили приміщення між дверима й прилавком, наче суцільна клекотлива хмара. Стрункий, з темними кучерями алжірець невтомно розносив на столи повні келихи, тарілки з бутербродами, сиром. Він був босий, весь мокрий від поту, наче марафонський бігун. Опецькуватий хазяїн не давав ні хвилини відпочинку, а базіки за столами були також не з терплячих.

Лауренц зупинився на дверях і почав видивлятися крізь густу димову завісу. Усе незнайомі обличчя. Стояв нерішуче, покусуючи нижню губу.

Як зацькований звір, скрадався він провулками портового кварталу, щомиті готовий до зустрічі з озброєними поліцейськими.

Нарешті йому вдалося знайти той склад, у якому він знав комірку Гюстава. Але ворота виявилися замкнені. Понад годину він прочекав, та Гюстав не з'являвся. Тоді вирішив зайти в бістро, надіючись зустріти там Віктора.

«Якщо його не заарештували, то він прийде сюди»,— міркував Лауренц. Треба запитати товстуна, чи можна йому тут перебути до ранку. На вулиці небезпечно.

Він зібрався підійти до прилавка, як раптом його побачив хазяїн. Товстун витріщив очі, ураз крадькома, майже заклинаючи, затряс головою і застережливо вказав очима на чоловіка в кутку. А щоб не видати себе цими таємничими жестами, став поправляти комір сорочки. Лауренц миттю повернувся й поспішив до дверей. Ніхто не рушив за ним. Він полегшено зітхнув.

На жаль, Фред не знав, чи агент поліції випадково зайшов у бістро, чи це один з його переслідувачів. Перед очима Лауренца незмінно стояв Диявол. Він уже не вірив у випадковості. Його оточили. Коло усе звужується. Чи варто йому ще раз навідатися до Гюставового складу? Можливо, і там вони розкинули сіть і чекають на нього. Що ж діяти?

Майже у самому кінці набережної, біля молу, що далеко врізався у бухту, сиділо кілька рибалок, звісивши ноги з муру. Наче ворогуючі брати, трималися вони на віддалі один від одного. Заворожено, забувши про все на світі, кожен стежив за поплавками, що погойдувалися на воді. І кожен з рибалок не мав діла до іноземця, що стояв за кілька кроків від них.

«Десь у сто років і я те саме робитиму»,— подумав Лауренц. Він поглянув униз на кораблі. Два маленькі буксири, сильно тахкаючи, тягли величезне вантажне судно, тримаючи курс у відкрите море. З димарів валував чорний дим. Раптом Лауренцу стало ясно, що йому не можна більше вагатися. Там, на дванадцятій пристані, мета його нелегкого шляху. Кількасот метрів, і небезпека позаду. Навіщо ще чекати?

«Я йду, товариші! Готуйте мені ліжко!»

Було близько півночі. Катер портової поліції кинув якір приблизно за сто метрів від «Радіщева». Світло прожектора раз по раз пробігало по воді. Обидва вартові були зняті, а натомість шестеро поліцейських сновигали по набережній уздовж радянського корабля від носової частини до корми. Біля пристані стояв лімузин марки «рено». Всередині машини час від часу жевріла червона цяточка. Чоловік за кермом курив. Щоразу, коли він припалював сигару, в світлі сірникового полум'я було видно його обличчя, а також обриси ще однієї людини, що сиділа позаду.

Кнуспель нервувався. У голові гуло, наче з похмілля. Він не годився для складних завдань, він потребував ясних вказівок. У Мадріді йому було абсолютно все ясно. Розпорядження прес-аташе не таїли в собі двозначності. Кракмеєра необхідно усунути, коли буде взято Чорну Свічку. Кнуспель не ставив запитань. Наказ є наказ, це засвоїв він, будучи штурмовиком, і завжди дотримувався цього. Усі були ним задоволені. Визнання, прихильність начальства з роками зміцнили його переконання, що власне мислення тільки на шкоду. Крім того, це вимагало надмірних зусиль. Очевидно, цей гауптштурмфюрер з тих дурнів, які всюди стромляють свого носа.

Одначе тепер Кнуспель почувався непевно. Це почалося ще дорогою на яхту. Він бажав діяти так, як наказано, але знову і знову в його думки мимоволі закрадалися ці обтяжливі сумніви. Чи не встряв він, бува, в історію, з якої сам більше не виплутається? І куди зник отой Крап? Невже усі учасники операції «Чорна Свічка» повинні померти? Якщо так, то і ця жінка, що сидить позаду, також не зістариться. Їй відомо значно більше, ніж йому.

З протилежного боку до них наближався автомобіль. Сліпуче світло фар на якусь мить вихопило двох чоловіків, що сиділи на сходах перед будинком. На них були широкі матроські штани і чорні светри... Здається, вони добряче хильнули.

Автомобіль зупинився за кілька метрів від «рено». Фари погасли, мотор затих. Чоловік, що сидів поруч водія, виліз і незграбною ходою попрямував до другої машини. Кнуспель упізнав його. Це був Кракмеєр. Під пахвою він ніс портфеля.

— Поки що нічого,— доповів Кнуспель, коли гауптштурмфюрер сів біля нього.— Тут, як бачите, і миша не прошмигне.

Кракмеєр відкрив портфель. Маргу Перо він не удостоїв ні словом, ні поглядом.

— Я лишуся з Саласоном у другій машині. Треба мати терпіння. Це корито відпливає лише на світанку,— сказав він.— Я тут дещо приніс, щоб ви не зголодніли, поки візьмемо хлопчину.— Він дістав булочку й торбину.— Яблука, дуже корисно! — Тоді поставив ще й термоса.

— Кава? — спитав Кнуспель і відкрутив ковпачка.

— Чай,— відповів Кракмеєр. Це прозвучало ніби наказ.— Набагато смачніший за ту чорну отруту. Чай із зілля береже серце.

Кнуспель обережно наповнив ковпачок. Гарячий напій приємно пахтів. Берлінець потяг носом.

— Чорт забирай, навіть з ромом! — вимовив він задоволено. Намірився подати напій Марзі, та раптом передумав.— Будь ласка, спершу ви, гауптштурмфюрере!

— Але ж я...— Кракмеєр завагався, нерішуче поглянув на Кнуспеля і жінку. Йому здалося, ніби вони зараз насторожено дивляться на нього. «Не довіряють»,— подумав і вимучено засміявся.

— Власне, я не вживаю алкоголю,— сказав він кисло.— Але це пахне справді приємно.— Він зробив чималий ковток. Потім випили Кнуспель і Марга.

— А що буде, якщо від нас утече хлопчина? — спитав Кнуспель і вкинув у рот шматочок булочки.

— Ви розумієтесь на конях?

— На конях? — шматочок застряв йому у горлі.— Звідки б то? Був кілька разів на іподромі, якщо вам цього досить, але я не розумію...

— На іподромі? О, там дуже гарно,— Кракмеєр дістав маленького ножика і заходився чистити яблуко.— Бачте, з кіньми воно так трапляється: буває, що тварина зламає ногу. І хоч вона не раз вигравала призи і господар її любив, одначе з поламаною ногою вона більше не годиться для бігу. Її пристрілюють, Кнуспелю!

— Це має означати...

— Це має означати, що не слід ламати ноги. Якщо Чорна Свічка від нас утече, ми пропали.

— Гм,— муркнув берлінець. Він глибоко задумався, їсти йому перехотілося.— Виходить, нам треба ще вчити російську мову, Те, що я чув про їхню горілку...

— Увімкніть фари! — миттю вигукнула Марга і вхопилася за дверну ручку. Напружено вдивлялася вона у бічне скло. Перед будинком, де щойно сиділо двоє підхмелілих матросів, щось завовтузилося. Світло вуличного ліхтаря не сягало ні дверей, ні сходів, одначе можна було розпізнати, як там борюкалися тіні.

Сліпучий пучок світла враз вихопив двох матросів і третього чоловіка, який марно силкувався вирватися з їхніх рук.

— Це Лауренц! — скрикнула Марга і рвучко відчинила дверцята. Кнуспель з Кракмеєром також повискакували з машини. Вони побачили, як один з матросів садонув кулаком Лауренцові в підборіддя. Німець упав на коліна. Матроси поволокли нерухоме тіло в будинок.

— Стій! — гаркнув Кнуспель. Біжачи, він, як і Кракмеєр, вихопив пістолета з кобури, що висіла в нього під пахвою. Гауптштурмфюрер вистрілив перший. Куля продірявила зачинені двері. На набережній раптом заметушилися. Засюрчав свисток. З пристані на постріли кинулися поліцейські. Саласон також виліз з машини. Півдесятка плечей налягло на двері. Після четвертого поштовху вони зірвалися з завіс. Спалахнули кишенькові ліхтарі.

Будинок виявився незаселеним і служив тютюновим складом. В замку зсередини стирчав ключ, який, очевидно, належав матросам. Переслідувачі натрапили на чорний хід з будинку, потім побачили широко відчинені ворота подвір'я. До них долинув з темряви шум автомобільного мотора, що швидко віддалявся.

Кракмеєр разом із Саласоном угамували збуджених поліцейських. Кнуспелю й Марзі наказали включитися в переслідування втікачів на машині. Кримінальний радник і Саласон вирішили попросити в начальника поліції підмоги, бо вартових у порту, на їх думку, ні в якому разі не слід було знімати.

Берлінець, ідучи разом з Кракмеєром по вузькому темному коридору назад до машини, враз спіткнувся. Якби він в останню мить не вхопився за гауптштурмфюрера, то напевне добряче б гепнувся. Він збентежено вибачився. Через дві хвилини автомобіль рушив.

Марга сиділа біля Кнуспеля. Вона здивовано глянула на нього, коли той невдовзі на одній з бічних вулиць зупинив машину. Хотіла щось сказати, але поведінка німця видалася їй такою дивною, що вона змовчала. Заворожено стежила, як берлінець дістав з кишені вузеньку чорну скриньку, відчинив її. На темному оксамиті лежало одинадцять дрібнокаліберних патронів.

Кнуспель свиснув крізь зуби, поглянув на замислену супутницю й запитав:

— Як би ви діяли, знаючи, що позаду вас таємна поліція, а часу для втечі лишилася якась година?

— В Лауренца небагато можливостей, наскільки мені...

— Я говорю не про Лауренца. Що б ви робили, я вас питаю?

— В кожної монети два боки. Мені дуже хотілося б узнати про її другий бік.

— Гестапо! Нам відомо майже стільки, як і Чорній Свічці.

У Марги прокинулася страшна підозра. Її голос пролунав різко:

— Не тягніть, Кнуспелю! Що це таке?

Він простягнув їй відчинену скриньку. Кількох слів вистачило, щоб вона все зрозуміла. Прес-аташе в Мадріді розповів йому детально про ці патрони. Одного з червоним пояском зараз не вистачало. Кракмеєр використав отруту. Очевидно, він укинув її в чай. І сам також випив, щоб не викликати недовір'я в Марги і Кнуспеля. Протиотрута” в патронах із зеленим пояском могла врятувати його від смерті, але він припустився помилки. У чаї був ром! Хоча Кнуспель був тільки обмеженим підсобником, одначе служба в гестапо виробила у ньому гострий нюх і тонкий слух. У його пам'яті закарбувалося кожне слово прес-аташе про патрони. На третій годині смерть неможливо відвернути!

— У нас уже небагато часу,— мовив Кнуспель, обережно вигвинчуючи кулю з гільзи із зеленим пояском. Марга теж схопила одну гільзу. Вона все дочиста зрозуміла, але пам'ятала й те, що, незважаючи на протиотруту, її життя ще довго перебуватиме під загрозою. Замисленим поглядом вона пильно подивилася на Кнуспеля. «Не все можна мати,— думала вона.— У Лондоні, напевне, сидять не скнари».

— Краще покінчимо з усім цим тут,— сказала вона майже весело.— Їдь на Паризький майдан. Там англійське консульство.

Кнуспелю вистачило на роздуми якихось семи секунд, потім він натиснув педаль, і машина помчала сонними вулицями.

Чорний лімузин зупинився перед входом поліцейського комісаріату. З балкона застигло повис триколірний прапор. Саласон вимкнув мотор і намірився відчинити дверцята, але Кракмеєр ураз поклав долоню на його руку.

— Секундочку, полковнику! — сказав він і поглянув на вартового, що ходив під балконом туди й сюди. Шість кроків уліво, шість кроків управо.— Я зачекаю тут. Може, зустрінете чергового офіцера. Доможіться, щоб організували погоню.

— Гадаю, що вони не підуть на це. Для них досить того, що вони оточили порт. Чому ви не бажаєте піти разом?

— Я почуваю себе недобре. Шлунок. Лишіть свій коньяк, Саласоне.

Іспанець глянув на нього спантеличено. Він знав, що кримінальний радник — фанатичний противник алкоголю. Нерішуче засунув він руку у спідню кишеню піджака й дістав маленьку бокасту пляшку.

Кракмеєр узяв її. Саласонові була незрозуміла така нетерплячка, як і вся поведінка кримінального радника.

— Поспішайте ж, не гайте нашого часу!

— Як вам завгодно,— сказав Саласон і вийшов з машини. Коли вартовий перевіряв посвідчення, полковник зацікавлено стежив за Кракмеєром. Той скручував з пляшки ковпачок завдовжки з палець.

Вартовий буркнув щось і вступився з дороги, одначе полковник завагався. Німець наповнив ковпачок, але не перехилив його, а відставив пляшку й засунув руку в праву горішню кишеню. Саласон побачив, як кримінальний радник ураз здригнувся, наче його вхопили корчі. Кількома великими кроками іспанець добіг до машини.

— О мадонна! Що трапилося, гауптштурмфюрере?

Кракмеєр не відповів. У блідому світлі вуличного ліхтаря його обличчя скидалося на шматок забрудненого білого мармуру. Рука з ковпачком безсило повисла. Коньяк вилився на штани.

— Кажіть же!

Кракмеєр поволі повернув голову.

— Свиня,— муркнув він беззвучно. Тонкі, безкровні губи тремтіли.— Залишилось п'ятдесят хвилин... Ми мусимо їх знайти, інакше...

Полковник сів за кермо. Він настільки розгубився, що на якусь мить заціпенів.

— Ну, рушайте! Їдьте ж нарешті! — Кракмеєрові очі горіли, як у навіженого.— Я поясню вам, але їдьте!

Саласон натис на стартер, мотор запрацював одразу.

— А як же бути з Чорною Свічкою?

— Потім!

Він не промовив, а викрикнув це. З тих кількох речень, що видавив з себе Кракмеєр, іспанець зрозумів, що йдеться про життя або смерть. Гауптштурмфюрер ні словом не обмовився про затруєний чай, ні півсловом про свій задум проти берлінця і Марги. Він тільки сказав, що його отруїв Кнуспель, який володіє також єдиним засобом, що може врятувати його.

Саласон ганяв машину містом. Він намагався організувати пошук планомірно, але де йому вдавалося важко, бо не знав місцевості. Кракмеєр тримав у руках пляшку і час від часу підносив її до рота. Хворобливо блискучими очима дивився він у лобове скло.

«Марна річ,— міркував іспанець.— А може, й не в моїх інтересах шукати їх. Такий чоловік, як Кнуспель, не буде ради забавки прибирати з дороги гауптштурмфюрера».

Стрілка на циферблаті «бензин» повільно сповзала до нульової позначки. Час збігав. З аеропорту, що лежав за околицею міста, Саласон подзвонив у поліцейське управління, але черговий офіцер відмовився їх прийняти. Кракмеєр сидів у машині скоцюрблений, апатичний. Коли вони знову виїхали на широкі вулиці центру, пішла третя година.

— Стій! — наказав раптом Кракмеєр. Пляшка в його руках була порожня.— Завертайте. Я зійду на тому боці.— Язик йому ледве повертався. Вже несила було тримати рівно голову.

— Перед собором? — здивовано спитав Саласон.— Чого б це вони спинились там!

— Заткніть пельку, полковнику. Ви везете покійника, що вмер за фюрера, народ і батьківщину. Дякую! Ви вільні! — Він виліз із машини, яку іспанець зупинив перед високим готичним порталом. Спершись на дверцята, кримінальний радник витріщив очі на Саласона, ригнув і пробелькотів:— Усі ви паскудні свині — усі!

Хитаючись, згорблений, як старий дід, він пішов до сходів, та враз спіткнувся об сходинку й упав. Кілька секунд Кракмеєр лежав непорушно, потім звівся на повний зріст і, заточуючись, подибав до кованих залізом дверей. Двома руками шарпнув до себе за велику дверну клямку. Двері були замкнені.

— Відчиніть! Впустіть мене! — захекав він і затарабанив у двері своїми худими кулаками. Відсапуючись, прислухався. За дверима — ні звуку. Ступив крок назад і звів угору очі. Йому раптом здалося, ніби велетенська будівля падає на нього. Кракмеєр ніколи не був релігійною людиною, але в цю передсмертну хвилину його затуманений мозок заполонили спотворені картини бога, ангелів, священиків.

Він знову кинувся до дверей, плечима щосили вдарив у ковані штаби, та враз опустився на коліна і почав гучно блювати.

— Усе смердить,— шепотів він. Гарячковий блиск у його очах погас.— Прощавай, Вальдемаре! Показіться усі із вашим табуном! Усі! Але Кракмеєр не так помре, як ви задумали.

Він пошукав свого пістолета, знайшов його і звів курок. Узявши в ліву руку зброю, підніс до скроні, але постріл не пролунав. Гострий біль здавив йому груди. Кракмеєр застогнав. Пістолет випав з руки. Він ухопився руками за груди й повалився додолу. Йозеф Кракмеєр, кримінальний радник гестапо, гауптштурмфюрер СС, помер.

* * *

Чайки кружляли над чорними човнами. Їх пронизливе квиління змішалося з добродушним потахкуванням дизельних двигунів. Плескаті білі хатини, розвішені між палями темні сіті, схожі на фату нареченої, злилися з берегом і стали суцільною сірою смужкою, яка невдовзі зовсім зникла позаду трьох рибальських човнів.

— Ніби веселка, правда? Спершу фіолетове, потім червоне і золотисте, а потім таке різнобарвне, що аж очі сліпить. Ти, напевне, ще такого ніколи це бачив, га? —! спитав Гюстав і витер губи. Він передав Лауренцові пляшку з кавою. Вони сиділи, притулившись один до одного перед стерновою рубкою.— Мені здається, що такої краси у вас там немає. Знаєш, мій батько був рибалкою. Я часто плавав з ним у море. І все-таки на схід сонця я завжди дивлюся заворожено, ніби вперше.

— Я почуваюся так, коли приходжу восени до лісу,— сказав Лауренц. Проміння ранкового сонця ще не гріло, але він трохи зігрівся кавою.— Що ви тут ловите?

— Сардини,— відповів Гюстав і подивився на годинник.— Але вони ще не закинули сіті. Найбільше риби буває біля берега, але нам дозволено ловити тільки за трьохмильовою зоною. Ну, як твоє підборіддя?

Лауренц обережно поторсав нижню щелепу.

— Нічого,— сказав він і поглянув на двох хлопців, що сиділи навпочіпки на носі катера,— У всякому разі, у нього щонайменше напівважка вагова категорія.

Після удару він очуняв уже в машині. Біля нього сиділи обидва матроси, що схопили його на набережній. Ні вони, ні шофер, що відчайдушно петляв вулицями, були йому не знайомі. Ніхто не промовив ні слова. Через дві години вони приїхали в рибальське селище. Там Лауренца чекав той, кого він знав,— Гюстав Дево!

— Коли б ми цього не зробили, то зараз тобі, напевне, куди болючіше було б, ніж від побитого підборіддя.

А може, й зовсім я не почував би болю, але це було б ще гірше,— сказав Лауренц.— Як гадаєш, скільки вони триматимуть Віктора?

— Два, три місяці. Але вони нічого не доведуть.

Лауренц кивнув головою і замовк. Не вистачало слів, щоб висловити усе те, що він хотів би зараз сказати.

— Поглянь туди, там вони,— вигукнув Гюстав і встав. Радянський боцман і Володя Матвійчук, напевне, також помітили на заході темний стовп диму, бо підійшли до них, посміхаючись, і поплескали Лауренца по плечах.

Силует корабля все зростав і зростав на очах рибалок. Це був «Радіщев».

Лауренц протер рукою очі. «Сонце,— подумав він.—? На морі воно особливо яскраве».

Епілог

Поштовх до написання цього роману авторові дала зустріч з німецьким антифашистом, учасником боїв за народну Іспанію, якому пощастило втекти з франкістської катівні в іспанській колонії Ріо-де-Оро. Після розгрому фашизму він повернувся на батьківщину і до останніх днів своїх самовіддано, з великим ентузіазмом брав участь у будівництві першої німецької держави робітників і селян.

Винайдений німецькими хімічними концернами, як таємна зброя для Гітлера і його генерального штабу, табун і пізніше вдосконалені на його основі нервові гази зарін і зомарін виготовлялися в Німеччині до 1944 року, їх не застосували, оскільки нацистським ватажкам стало відомо, що Радянський Союз, США і Великобританія також володіють цією нищівною зброєю.

Панічний страх перед небезпекою самим стати жертвами ними ж розв'язаної хижацької війни, а також їх безумна віра в «кінцеву перемогу» втримали коричневих верховодів від використання бомб і гранат, начинених нервовим газом. У 1945 році переможні війська держав-союзниць захопили величезні запаси цього найстрахітливішого з усіх бойових засобів і знищили їх.

Примітки

1

Рифи — народність, що населяє гірську область Риф на півночі Марокко.

(обратно)

2

Жителі Північної Африки.

(обратно)

3

Одяг араба — каптан з цупкого білого сукна з капюшоном.

(обратно)

4

Член гітлерівської націонал-соціалістичної фашистської партії.

(обратно)

5

Так гітлерівці називали Австрію.

(обратно)

6

Дуже добре, Наполеон (Франц.).

(обратно)

7

Зрозуміли? (Франц.).

(обратно)

8

Біжімо, товаришу! (Франц.).

(обратно)

9

Вперед! (Франц.).

(обратно)

Оглавление

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg