«Ключ від чужого замка»

Ключ від чужого замка (fb2) - Ключ від чужого замка 1028K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Виктор Васильевич Тимченко

Віктор Тимченко КЛЮЧ ВІД ЧУЖОГО ЗАМКА Політичний детектив

©   — україномовна пригодницька література

Рецензент канд. істор. наук В. О. Лисенко

Художнє оформлення В. М. Петракова

Кожного, хто бере до рук цей вигаданий твір, автор застерігає од пошуку в ньому опису реальних подій та осіб.

1

— Час прощатися.

Джеймс Мілн загасни у попільничці сигарету й усміхнувся Валерію. Оркестр награвав тихо, зовсім не заважаючи розмові. Молодик, що сидів навпроти, підняв келих і урочисто, здавалося, навіть із надмірним пафосом промовив:

— Ваше здоров'я, містере Джеймс!

— Навіщо стільки емоцій, друже! А здоров'я наше, на жаль, якраз прямо пропорційне заняттям тенісом, а не кількості ужитого спиртного.

Однак теж підняв завбачливо налите йому вино.

Сьогодні в нього справді був чудовий день, усе виходило саме так, як того хотілося. Якихось п'ять днів у Києві, а вражень стане на півроку. Приміром, цей хлопець, що тільки-но пригощав його у цьому не надто вишуканому ресторані угорським вином і котрий просто вражав своїм нахабством: він не пропонував, він вимагав брати у нього червінці. «Такий пройда у нас міг би зробити непоганий бізнес, — подумав Мілн, — діло любить людей настирних і трохи відчайдушних». І справді, замість своїх червінців Валерій таки наполегливо вимагав «товару». Та деякий брак делікатності можна й вибачити. Йому просто поталанило з цим хлопцем.

— До речі, Валерію, я увесь час збираюся запитати: де ви так добре опанували англійською? Невже ваша школа встигає робити з кожного радянського хлопця поліглота?

Містер Джеймс жартував. Валерій вже встиг навчитися розрізняти відтінки його гумору. Належало б і собі відбутися жартом.

— Наші з вами міжнародні торговельні відносини повинні бути на високому рівні.

Джеймс невдоволено скривився і, притишивши голос, промовив:

— Ми ж домовлялися: за вечерею жодного слова про справи, Валерію. І… — він красномовно озирнувся на сусідній столик, — ви певні, що нас ніхто не слухає?

Валерій голосно розсміявся.

— Гортаючи наші газети, я завжди думав, що там добряче перебільшують, коли пишуть про шпигуноманію на Заході. Тепер підстави для таких сумнівів у мене поступово зникають.

— Невже ви почуваєте себе абсолютно безкарним, незважаючи на те, що наші з вами операції, скажемо простіше, справи, теж мають відповідне формулювання у вашому Біллі про права, чи як воно там у вас називається?..

— Кримінальний кодекс, містере Джеймс, але ж ми з вами знайомі вже не перший день, і досі — тьху-тьху — все обходилося якнайкраще.

«Знову ця російська необачність», — подумав Мілн. Ризик заходив надто далеко, і це йому не подобалося. — Добре, коли все добре». Збираючись сьогодні на зустріч із Валерієм, він довго петляв містом, поки не переконався, що не викликає нічиєї цікавості. Власне, і непоказний ресторанчик за містом було обрано з тією ж метою: якомога менше сторонніх очей. А тут якась зайва фраза — і довго налагоджуване діло може полетіти шкереберть. Мілну нетерпеливилося розпрощатися вже з Валерієм. «Вранці літак, треба бути у формі».

— Береженого бог береже, — промовив Мілн уголос, — але оскільки у вас усі атеїсти, чи не так, то я пропоную абсолютно атеїстичний тост.

Мілн зробив багатозначну паузу.

— На коня, га?

— На коня! — Валерій, мабуть, вп'яте підніс свій келих. — А звідки ви знаєте російські тости?

— Маленькі таємниці додають пікантності не лише шлюбним взаєминам, Валерію.

Вони випили. Мілн потягся до сигарети, але денний ліміт вже був вичерпаний, та й не хотілося затягувати зустріч: про все вже було домовлено. Він сховав сигарети в кишеню, збираючись йти. Та щось змушувало Валерія затягувати вечірку.

— Я демократ, Валерію. Вам абсолютно не обов'язково проводжати мене. Лишайтеся, і, може, вам пощастить познайомитися з чарівною дівчиною — ви повинні мати успіх у жінок.

— Та ні, я теж, мабуть, почимчикую додому, але… «Я не помилився, у нього справді до мене щось є».

— Одна невеличка послуга, коли можна…

— Я слухаю пас.

— Бачте, коли вас не обтяжить, то я хотів би передати одного листа…

— Ви думаєте, що у нас в Англії є спільні знайомі?

— Я мав на увазі не особисто передати, а надіслати поштою…

— Валерій, чи не стали ви скнарою? Авіапоштою ваш лист коштуватиме, як я не помиляюся, рівно півкарбованця.

— Так, але я хотів би, щоб ви послали його з Лондона, можете ще з аеропорту — так буде швидше…

— Чи не хочете ви мене переконати, що до безтями закохалися в кінозірку і волієте, аби вона якнайшвидше прочитала ваше послання?

«Цей Джеймс не абсолютний ідіот, але вміє прикидатися таким», — подумав Валерій, та вголос сказав зовсім інше:

— Бачте, мій знайомий просив зробити цю послугу, а я не можу йому відмовити…

— Ви надто необачно розповідаєте своїм знайомим про наші справи, Валеро. Та що вже поробиш. — Мілн не дав Валерію вставити жодного слова. — Давайте вашого листа, юний залицяльнику. Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все, чи не так?

«Так-так, тільки пальця тобі в рот не клади».

Ховаючи конверт, Джеймс помітив, як полегшено зітхнув молодик, як спала напруга з його обличчя і куточки рота розповзлися у напівпосмішці. На те Валерій мав вагомі причини — від цього листа міг статися новий поворот у його майбутньому.

Вони попрощалися, а вже в готельному номері, коли була увімкнута настільна лампа і світло вирвало з темряви лише шмат письмового столу, Джеймс витяг з кишені листа і обережно покрутив його, мов платівку, в руках. На білому півкопійчаному конверті без марки стояла адреса: «ФРН, Мюнхен, радіо «Свобода».

«Без зворотної адреси, звичайно, — подумав Мілн, — але писав не Валерій: у нього вистачило б знань написати адресу у такій послідовності, як це прийнято на Заході. Та й латинські літери, видно, передряпувалися рукою людини, котра мало розуміється на іноземних мовах».

Джеймс так само обережно сховав лист назад до кишені піджака. «При митному огляді можуть подивитися чемодан і зацікавитися листом. У кишеню ж навряд чи хто лізтиме», — ця думка майнула майже підсвідомо, але він точно знав, що на неї можна повністю покластися: великий досвід закордонних мандрівок виливався в певний автоматизм дій.

Він впав у крісло і сидів якусь мить майже нерухомо. Збоку могло здатися, що людина відпочиває після важкого трудового дня. Таке враження правильним було лише наполовину: день справді був нелегкий, але відпочивати не випадало навіть увечері. Не виходив з голови Валерій. Що він за один? Фарцувальник середньої руки чи пішак у якійсь грі? Зв'язковий невідомого автора листа, посередник, через якого можна вийти на Захід, чи тонкий гравець, який іде ва-банк?

На розвідку це не було схоже — надто примітивно: фарцовка, тепер лист. То від чийого ж імені він виступає? І кому потрібна ця стежка на Захід, в «Свободу»?

Звичайно, світло на деякі проблеми міг би пролити сам лист, але ж не розпечатувати його ось тут, у готельному номері! Це було б необачно. Для цих справ у Великобританії є неперевершені фахівці. Заразом дактилоскопи глянуть на відбитки пальців, покопирсаються в картотеці. Досьє — велике діло.

Джеймс не переобтяжував себе міркуваннями про цей лист: лише звичка змусила проаналізувати все, що піддається аналізу.

«А тепер спати. Ще є час, ще є час».

2

«Вашінгтон пост», США, розділ світської хроніки:

«Як стало відомо з джерел, що викликають повну довіру, учора ввечері в заміському маєтку Нортона К. Грейва відбулося екстраординарне засідання членів клубу «25», серед яких, окрім мільярдера-господаря, нафтовий король Річард Ноумен, голова правління транснаціональної компанії по виробництву авіаційної та ракетної техніки «ALF» Крістіан Чейдж, директор «Панамерікен сіті бенк» Бенджамін Хоул, а також обмежене коло інших осіб, тісно пов'язаних з великим бізнесом.

Інформатори наголошують на тому, що вже вкотре за останній час у цих вузькоконфіденціальних нарадах підприємців поруч з відомими діячами Пентагону беруть участь високі чини ЦРУ. Зустріч пройшла за зачиненими дверима, і навряд чи її хід стане широковідомим. Як припускають фахівці, на ній обговорювалися, заходи посилення економічного та політичного впливу США у світі. Деякі оглядачі вбачають тут зв'язок з Афінською конференцією, де позиції США стають, як відомо, дедалі хиткішими».

3

Полуденне сонце за вікном сяяло так яскраво, до болю в очах, що Норманові здалося: саме це позначилося найбільше на його пригніченому настрої. Кондиціонер працював на повну потужність, але ніщо не могло перепинити потік проміння, що вливався в кімнату. Норман поволі встав, підійшов до вікна і закрив жалюзі. Стало темніше, та дихати було нічим.

Сухорлявий, стрункий, він був непоганим спортсменом, але сьогодні задихався, як новачок у першому високогірному поході, або, краще сказати, — мов риба, викинута різкою хвилею на сушу. Можна скільки хочеш роззявляти рота, але так і не одержиш жодного ковтка цілющої вологи.

Згадав про воду, і йому справді захотілося чогось випити. Він дістав з холодильника содову, випив. У роті стояв смердючий присмак, наче після великого перепою. Норман натиснув кнопку. Тієї ж миті з динаміка почувся люб'язний жіночий голосок:

— Слухаю вас, сер.

— Сюзі, чи не могли б ви принести мені склянку холодної води з льодом…

— Вода стоїть у вашому холодильнику, сер, я зранку її туди поставила.

— Я прошу не содової, хай їй грець, а звичайної чистої джерельної води, бо інакше я помру, і ви втратите такого чудового шефа…

— Спробую пошукати, сер.

«Вона, бачте, спробує пошукати», — роздратовано подумав Норман.

Він зрозумів, що сердиться на секретарку даремно, бо й справді не пити ж цю багнюку з водопроводу, а щось ліпше, ніж усі ці обридлі рафіновані содові, знайти в цій норі зовсім не просто. Як у найзадрипанішому фільмі з сентиментальних двадцятих років, йому, Норманові Черчіллю, пригадалася батьківська ферма поблизу Сан-Франціско і тиха річечка неподалік. У ній вони змалку ловили сяку-таку рибу, бовталися безугаву, вчилися плавати, але біля витоку вода була чистісінька, і вони пили її донесхочу — замість сніданку, обіду й вечері.

Тут, у Ленглі, ще нічого, подумалося Норманові, а от у Нью-Йорку він вже точно не зміг би працювати, в тій клоаці, де збіговисько різних мастей клубком перекочується вулицями і авеню з ранку до вечора і з вечора до ранку.

Чого це згадалася йому батьківська домівка… Ага, ручай… Вода… Де ж це клята Сюзі?!

Він випростався в кріслі, заплющив очі, і саме в цей час в кімнаті щось ледь чутно зашерхотіло. Він натиснув кнопку і неголосно, в розрахунку на чутливі мікрофони, промовив:

— Заходьте.

Двері прочинилися, і до кабінету зайшла зграбна дівчина років двадцяти з маленькою тацею в руках. На ній стояла пляшка з водою, склянка і малесеньке відерце з льодом.

— У нас нічого не вдалося знайти, довелося бігти — тут неподалік є один симпатичний ресторанчик. У ньому завжди буває вода з швейцарських джерел…

Норман глянув на дівчину і посміхнувся.

— Сюзі, невже у наших Штатах немає жодного пристойного джерела, щоб нам хоч колись відпала потреба завозити воду аж із Швейцарії? Як на мене, то це надто далеко… Вам доводилося хоч раз бувати в Європі?

— Ні, сер, на жаль, ні.

— А чому, «на жаль»? Невже ви думаєте, що там би ви надибали собі кращого хлопця, ніж у нас? Ви тільки моргніть, і я розшукаю вам щонайкращу партію на всьому сході Штатів…

Він зауважив, що вона не відповіла на його запитання: «А якби й відповіла, то якусь дурницю: тут ні з кого й слова відвертого не вичавиш». Він хотів було продовжити далі свої міркування з приводу Старого і Нового Світів, але на душі і без того наче кішки шкребли, говорити не хотілося, і тільки звичка зустрічати кожну людину посмішкою, ніколи і нікому не виказувати свого справжнього стану змусила його сказати кілька слів цій Сюзанні Вітман, цій наймолодшій доньці клерка з Лінчбурга, штат Вірджінія, незаміжній, протестантці… Голова продовжувала видавати інформацію з анкети підлеглої, котру, як і багато інших, Норман знав назубок.

На мить він замовк, і Сюзі змогла вставити кілька слів:

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Ні, дякую, ви вільні, Сюзі.

Норман розумів, що даремно присікувався до Сюзі. І вода в холодильнику була нормальною, принаймні не гіршою, ніж завжди. Та й день не такий вже спекотний і задушливий… Справа була в сьогоднішньому виклику до шефа. Ларднср давно вже не вів з ним таких бесід, — але те, що подібний обмін думками мав відбутися, не викликало у Нормана жодних сумнівів.

Останнім часом їм не щастило. Усі, здавалося, блискуче задумані операції «психологічної війни», якщо не провалювалися, то принаймні не давали бажаного ефекту. Це обходилося ЦРУ в чималі суми, а віддача була вочевидь мізерною. Будь-який комерсант з таким бізнесом вже давно збанкрутів би, подумав Норман, а вони все жбурляють і жбурляють долари, наче прагнуть наповнити ними прірву. Ставка на дисидентів хоч і наробила багато галасу, все-таки була програна. Він довго розмірковував: чому? Можливо, тому, що перш, ніж ЮСІА передасть в усі усюди повідомлення про безневинно потерпілого в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині чи Радянському Союзі, треба було роками вишукувати це ім'я, влаштовувати не раз зустрічі з західними журналістами і дипломатами, розробляти цілу низку «доказів» того, що як тільки дисидент виїде у «вільний світ», йому там буде забезпечене життя, близьке до райського. Причому, потрібен був не просто молодик без роду і племені, який попхається в Техас тільки за джинсами фірми «Ренглер», — така дрібнота нічого не дасть і дати не зможе, як не кричи на всі заставки про нього як про «борця за свободу». Потрібне було ім'я — науковця, письменника, журналіста, художника, актора. Звичайно, зірок серед них не було… Але навіть ці маленькі імена створювалися великими Нормана та його коле? зусиллями.

І великими грішми. На каву і коньяки, що подавалися при зустрічах, йшли центи. Тисячі потрібні були тоді, коли твір «письменника», переправлений на Захід, треба було при перекладі «дотягнути» до сякого-такого рівня, «вмонтувати» в тканину повісті чи роману те, що треба було їм, Центральному розвідувальному управлінню США.

На таку роботу здатні тільки розумні люди, а розумним треба багато платити. Долари йшли на організацію потрібних рецензій у пресі, на створення того, що американці називають «паблісіті», — реклами. Хоч ще ніхто і ніколи не обмежував їхнього відомства у фінансах, все ж гроші треба рахувати — хоча б для себе.

Наша робота, подумав Норман, це тонка гра, можливо, набагато тонша, ніж дипломатія. Бо там відомі позиції сторін, довготривалі розмови потрібні, аби видурити у противника невеличкі переваги. Розвідці, стратегам і тактикам «психологічної війни» діяти треба швидше, а завдання стоїть значно складніше: людину, котра виросла і виховалася за одних умов, схилити до думки, що все нею досі знане й бачене, чим жила вона і про що мріяла — все це, зрештою, — погано.

Норман підвівся, походив по кабінету і знов зручно вмостився вже на дивані. Затягся сигаретою, гіркий дим перехопив подих, міцною пружиною вгвинтився в легені.

Коли вдихаєш повітря, то все одно не відчуваєш пружності, об'ємності легень, відзначив він, інша річ — добра сигарета.

Він любив палити ось тут, на дивані, потягуючи потихеньку гарний коньяк. Якби хтось на нього раптом глянув у цьому наглухо зачиненому боксі, то неодмінно охрестив би його ледарем, котрий нінащо марнує свій робочий час.

Але Норман думав. Він уже давно дійшов висновку, що найголовніша його робота полягає не в інструктажах і вербовці, а в тому, щоб думати. Саме для цього його забрали п'ятнадцять років тому з Кембріджа. Та й гроші платять чималі. Він повинен думати. Після розмови з Ларднером думати треба було лише про одне — що робити далі?

Як сказав Ларднер, це має бути широкомасштабна акція, спрямована проти Радянського Союзу. Масштаб її повинен бути таким, аби перешкодити прийняттю позитивного документа на зустрічі в Афінах. Тут замало одного дисидента, хоч привези його у зал засідань. Тут потрібен розмах. А такі справи не робляться з наскоку. Це — як велика картина: її задум може зародитися вмить, але потім минуть роки, поки вимальовуватиметься на ній кожна деталь, виправлятимуться помилки. І тоді, коли ти, знесилений, впадеш у майстерні, знавці на виставці скажуть: «Масштабне полотно».

Іноді фортуна підкидає їм Його Величність Випадок, завдяки якому один швидкий і точний хід дає виграш. Але тільки останній дурень може розраховувати на подібне й чекати. «Випадок» треба створювати самому і робити це так, аби увесь світ говорив: це якраз той випадок, котрий доповнив картину і точно ліг у канву тенденцій, які давно вже означились. І тільки в Ленглі знатимуть, як безсонними ночами над створенням «випадку» працювали сотні людей, по крихті зсуваючи докупи непомітні сторонньому оку дрібниці, які, мов шматочки динаміту, вибухнули в певний, заздалегідь обраний критичний момент.

Катастрофа може трапитися, скажімо, з літаком, в якому «випадково» загине небажана Штатам людина. Але такі методи не цікавлять заступника директора Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів Америки. Функції його бюро — не ніж у спину, а наука, котра допомагає «вільному світові» в щоденному двобої з комунізмом. Вони обходяться без вибухівки. Але диверсії, зроблені їхніми руками, часом можуть лунко відгукнутися через десятиліття.

Ларднерові було чого нервувати: він робить бізнес не лише на розвідці, а й на економічній політиці воєнних монополій, і треба бути в цих речах повним профаном, аби не здогадатися, що нині воєнно-промисловому комплексу мало самих його консультацій і порад.

Нині Ларднерові потрібна бомба, щоб підкласти її під конференцію в Афінах, котра хоч і торкається питань ідеологічних, світоглядних, а все ж слугує — залежно від позиції більшості — або розрядці, або нагнітанню воєнного психозу. Громадськість стежить за цією конференцією з невсипущим інтересом, преса не обходить на ній не те що виступу, а й жодної закулісної інтриги. Про Афіни говорять усі: політики і кіноактори, шахтарі Руру і вівчарі Шотландії. Отже, Ларднер точно розрахував точку, куди треба нанести удар.

А от тепер Норманові треба сказати, яким чином все влаштувати, на які важелі натиснути. Завдання з нелегких.

Учора Черчілль провів нараду з керівниками відділів і провідними політологами наукових центрів, які вивчають країни соціалізму. Норман не належав до прихильників марудних засідань, однак вчорашня зустріч тривала понад три години. Йому викладали пропозицію за пропозицією, а він методично відхиляв їх, користуючись повним на те правом. Під кінець наради він і сам зрозумів недоречність своєї надто жорсткої позиції. Очевидною була і необхідність надати службам більше часу для виконання поставлених вимог.

Але саме час немилосердно шмагав Нормана, змушуючи підганяти і без того досить метких співробітників.

Провести нараду запропонував Ларднер, наче не розуміючи, що ідеї не народжуються на нарадах. Можна посадити в кабінеті полк докторіп філософії і влаштувати над ними суцільний яблукопад, але жодному з них не спаде на думку, що не тільки Земля притягує яблуко, а й воно, маленьке І смачне, притягує її до себе.

Данієль Локлір з Колумбійського університету зробив комп'ютерний аналіз усіх найвідоміших психологічних операцій з часів Перікла і Пелопоннеської війни до наших днів, доводячи, зокрема, що втеча двадцяти тисяч рабів з Афін до спартанців, яка похитнула Делоський союз, була спричинена ідеологічними маніпуляціями спартанців за підказкою Періклового племінника зрадника Алківіада. Іншим разом Черчілль з превеликим задоволенням послухав би історичні ремінісценції цього мудрагеля, але вчора просторікування професора видалися йому образливими. Норман зовсім не ґречно перебив його, кинув щось про троянського коня, якого не увіпхнеш у радянський «Салют», і що їм потрібен не аналіз спорохнявілих папірусів, а наукова програма подальшого інтенсивного впливу на противника.

Зараз Норман розкаювався, що повівся так нечемно із старшим: все-таки, як не крути, нове — це добре забуте старе, і нікуди від цього не дінешся. Та й, з іншого боку, Локлір працював на управління ще тоді, коли Норман під стіл пішки ходив, і «кубинський шок», як він називав для себе Карібську кризу, — одна з численних заслуг професора.

Проте каяття ніскільки не заспокоювало Нормана. Плутанина з прізвищ, дат, систем, судових процесів після вчорашньої наради ніяк не шикувалася в струнку структуру ходів, які б привели до мети. Одні ідеї подобалися йому більше, інші — менше, зауважив про себе Норман, однак тієї, що принесла б їм удачу, бракувало.

Він розмірковував цілу ніч і вранці не переставав відшукувати можливий варіант. Де він? У чому?

Норман загасив сигарету, підійшов до столу і натиснув кнопку:

— Сюзі, за будь-яку ціну з'єднайте мене по телефону з містером Стоддардом, Томасом Бейлі Стоддардом з Кембріджа.

4

Старий Том напівлежав у м'якому фотелі, вгорнувши голі ноги у теплий вовняний плед. На вигляд він мав років сімдесят, хоча студенти достеменно знали, що він ще не дотяг і до порога сьомого десятка. Крісло стояло неподалік широкого, в безладді полишеного ліжка, а навколо нього абияк валялися грубі фоліанти, новенькі брошурки у суперобкладинках, газети, встеляючи чи не увесь пухнастий, колись, певно, яскраво-білий килим — єдину річ, що надавала кімнаті сякого-такого затишку.

Сказати, що в цьому помешканні ніколи не прибиралося, було б таки неправдою — сюди щодня приходила служниця з твердим наміром дати цьому лад, однак Том з лайкою виганяв її, аби вона не заважала працювати. Прибирання було можливе, лише коли старий Стоддард вирушав кудись у мандри. Але навіть за відсутності господаря воно обмежувалося певними рамками: стирався порох, пилососився килим, милися вікна, однак по приїзді Том мав знайти всі свої книжки та газети в тому ж порядку, чи, справедливіше було б сказати, — безладді, в якому вони були залишені. На такі речі пам'ять у нього була чіпкою, і служниці не раз перепадало на горіхи.

Покоївка, хоча й працювала у Стоддарда добрих двадцять років, так до пуття й пс втямила, чим займається її господар. Вона точно знала, що заробляв він великі гроші, але це зовсім не позначалося ні на умеблюванні, ні на одязі — містер Стоддард міг піти, як він казав, у коледж у старому, з протертими ліктями піджаку і в черевиках, що вже давно просили каші. Речі він купував наймодніші і найдорожчі, але потім якомога довше не звертав на них ніякої уваги, аж поки місіс Валант нишком не викидала їх на смітник. Тоді Том змушений був телефонувати у найбільший взуттєвий магазин, звідки йому доставляли кільканадцять пар на вибір. Містер Стоддард купував найдорожчі, сподіваючись, що вони найдовше служитимуть йому.

Зрідка в дім приходили чоловіки, завжди питаючи пана професора. Стара місіс Валант мала великі сумніви щодо цього вельми шанованого нею звання. Професори в її розумінні повинні були виглядати трохи охайнішими і мати хоча б якесь причандалля для дослідів. Містер же Стоддард займався тільки тим, що читав безперестанку всі підряд газети, і ще жодного разу вона не бачила, аби він щось писав довше, як чверть години. Він більше скидався на волоцюгу, що, торгуючи десь на розі вулиць сірниками, потихеньку жебрає. Але проти цієї думки були ті гроші, які він їй платив, і сам будинок, що обходився Стоддардові — вона це добре знала — в чималеньку суму.

Одного разу, прочитавши в газетах розповідь про зграю контрабандистів, вона вирішила, що Стоддард неодмінно зв'язаний з ними і що настав час облишити роботу в цій підозрілій господі. Коли місіс Валант вже зібралася сказати містеру Стоддарду, що вона жінка чесна і не хоче мати нічого спільного з контрабандистами, він прийшов більше, ніж завжди, напідпитку і, обнявши її, приказував: «Ну що ти, стара відьмо, розійшлася», — що було виявом найніжніших до неї почуттів. Серце покоївки швидко відтало, та н шукати нове місце в її віці — справа складна і невдячна.

Постійно гостювали в домі жінки. Вони завжди безцеремонно тинялися по всіх кімнатах та називали містера Стоддарда Томмі, і тоді місіс Валант здавалося, що містер — тільки старий ловелас, ~ який протринькує з гарненькими повіями мільйони, що дісталися йому у спадок, а всі його щоденні походеньки — лише пошуки чергової жертви.

Ніби на підтвердження цієї думки старої служниці і зараз у ліжку, ледь прикрита коротеньким халатиком з сигаретою в тонких випещених пальцях, лежала кралечка років двадцяти п'яти. Вона затяглася цигарковим димом і випустила його довгою цівкою Стоддардові в обличчя, але той навіть не поворухнувся, ні на мить не відриваючи погляду од чергової газетної статті, що він їх, здавалося, похапцем і нашвидкуруч перечитував. Тоді жінка простягла руку з цигаркою до газети і манірним порухом кілька разів струсила на неї попіл. Але, певно, старий Том вже встиг прочитати той абзац, тож попіл аніскілечки йому не завадив вивчати газетне повідомлення далі.

Тоді другою рукою жінка, роздратована такою неувагою, шарпонула газету і пожбурила її в протилежний куток кімнати. Це подіяло, і Том, погладивши її по чорнявій голівці, стиха промовив:

— Чого тобі, моя любко?

— Ти нестерпний, Томмі. Я вже півгодини чекаю тебе у нашому кубельці, а ти ніяк не можеш облишити ту писанину, що її кожна порядна людина, не читаючи, могла б викинути на смітник без щонайменшого жалю.

— Як завжди, ти маєш рацію, киценько. Все на світі — тільки бруд. Лише наше з тобою кохання прикрашає цю обитель ідіотів.

— Чи не хочеш ти цим сказати, старе опудало, що до вчорашнього дня твоє лігво було пусткою? — Вона потихеньку сповзла з ліжка до його ніг, розпалюючи в Стоддардові бажання полоскотати нерви любовними забавками, коли поруч на столику дзеленькнув телефон. Дзвінок пролунав голосно і надокучливо.

— А нехай йому! — Стоддард рвучко зняв трубку і миттю кинув її на важіль. — Мене немає, я розчинився в часі й просторі.

Телефон німував лише мить, потрібну, аби вдруге набрати номер, і озвався знову. Стоддард стиха вилаявся і притулив трубку до вуха.

— Містере Стоддард? — Голос швидше не запитував, а стверджував, наче на тому кінці дроту дівчина вимагала від нього відтепер називатися цим ім'ям.

— Чого вам? Якого біса ви мені дзвоните? — Він не зраджував своїй одвічній звичці починати всі розмови в такій манері, нехтуючи усталеними в суспільстві нормами ввічливості.

— З вами хотів би поговорити містер Черчілль. З'єдную.

— А ви дзвоните сюди з райської канцелярії? Там, безперечно, є мій домашній телефон. — Він розлючено жбурнув трубку, йому не хотілося, аби чорнявка поскаржилася своїм подружкам на Томову неуважність і щоб потім поповзли чутки, що він, Томмі, вже надто старий для молодечих утіх. Дбати про репутацію молодого півня було марудно, але необхідно. Світське життя вимагало жертв.

Але телефон задзвонив знову. В трубці щось стиха клацнуло.

— Я, очевидно, подзвонив тобі не зовсім вчасно, любий Стоддарде, — пролунав притишений відстанню голос Черчілля.

— Ти йолоп, дурень, опудало…

— … Але мені конче потрібна твоя допомога. Чи не зміг би ти приділити мені якусь часину? Справа настільки нагальна, що я готовий зустрітися з тобою хоч за хвилину.

— І не думай, шмаркачу, що я взагалі хочу з тобою говорити… За хвилину, за хвилину… Ви, молоді, так поспішаєте, що незчуєтеся, як над вами зачиниться піко домовини. Зараз я не можу…

Стоддард озирнувся на свою кралю.

— Приїзди за дві години…

Він ще раз глянув на жінку і докинув пошепки:

— Або через півтори.

5

Норман кинув погляд на годинник: часу лишалося обмаль, а до старого Тома треба прийти вчасно — той не любив запізнень. Норман натиснув кнопку, і в динаміку пролунав голос:

— Диспетчерська слухає.

— Говорить Черчілль з бюро заступника директора. За годину я конче маю бути в Бостоні.

— Це чотири сотні миль, сер…

— Уявіть собі, я це знаю.

— За кілька хвилин ви можете вилетіти з нашого військово-морського аеродрому, а до аеродрому — дістатися черговим вертольотом. Чи потрібна вам там машина?

— Так, до Кембріджа.

— Все зрозуміло, сер. Бортовий номер літака Сі-4227.

Норман похапцем вкинув у портфель дві пляшки горілки — давнє знайомство з Томасом Бейлі Стоддардом, професором Гарвардського університету, почесним членом Французької та Баварської академій, давало підстави думати, що вони пожвавлять обтяжливу розмову.

… Коли Черчілль переступив поріг Стоддардового помешкання, той сидів у своєму м'якому кріслі, звично перебігаючи очима газетні шпальти. Чорнявої красуні не було: Том Стоддард добре знав Нормана Черчілля, а ще краще контору, у якій той працював, тому зайві вуха тут були непотрібні.

— Як ся маєш, старий! — ще від дверей бадьоро усміхався Норман. Але Стоддард не відповів нічого, повернувся, наскільки це дозволяло крісло, і поволі націдив собі чогось з пляшки, що стояла поруч, одним ковтком випив і лише тоді підвів очі на гостя:

— Гірше не буває. Чи, може, ти назвеш добрими справи, коли стару людину, у котрої залишилося мало радощів у житті, якийсь телепень відриває від теплої дівчинки, аби впродовж двох годин говорити про якусь нудоту, га?

— Знову якась аспірантка чи асистентка? — удавано вирячив очі Норман: уподобання Стоддарда були йому добре відомі.

— Яка тобі в біса різниця!.. З нею я почувався молодшим років на сорок. Секс — ось справжнє заняття для літніх людей. Ніколи не розумів тих, хто наостанку своїх літ мордує себе безконечними клопотами чи стрибками на баскетбольному майданчику. Вони приходять додому і падають в ліжко від утоми замість того, аби кожен день смакувати, мов бокал десятиліттями витриманого чудового вина…

— Наскільки я тебе знаю, ти надаєш перевагу горілці.

— Уїнстоне, у тебе яке звання? Повинні ж у Ленглі бути якісь звання — щоб усі знали, хто має право плюнути в урну першим, — Нормам знав і цю давню звичку Стоддарда — називати його Уїнстоном Черчіллем — і тому змовчав, очікуючи на продовження.

— Можеш не відповідати, — наче здогадавшись про Норманові думки, вів далі Стоддард, — але скажу тобі, мій хлопчику, що якби ти жив у Росії, то тебе неодмінно називали б поручиком Ржевським…

— Ким?

— Поручиком Ржевським. І не дивися на мене очима дебіла — я не гірше од тебе знаю, що поручиків у Радянській Росії не залишилося, зате в них є кілька смачних анекдотів про цього царського гусара, який вміє спаскудити найцнотливішу ситуацію.

Стоддард на якусь мить вгамувався.

Норман тим часом дістав із портфеля пляшку горілки. Старий помітив це, але, здавалося, не звернув на неї уваги і продовжував тим самим тоном:

— Ти був не найдурнішим серед моїх учнів і, сподіваюся, не будеш ображатися, що Том Стоддард, котрий не був у Радянському Союзі вже років з двадцять, краще, ніж ти, знає їхні анекдоти. Адже сьогодні ти прийшов сюди, аби за допомогою моєї макітри, а не вашого комп'ютера дізнатися, як повестися далі у складній ситуації, чи не так?

— Так, Томе.

— Ха! — Широка посмішка розпливлась по Стоддардовому обличчю. Йому було приємно, що один із шефів ЦРУ прилетів до нього з Ленглі, аби порадитися у важливій справі. Хоча природно, що Черчілль прилетів саме до нього, Стоддарда, бо вони давні знайомі, можна сказати, приятелі. Років двадцять тому професор Стоддард читав лекції з радянології студентові Гарварда Норманові Черчіллю. Потім став керівником його дипломної роботи і дисертації. Черчілль був чудовим студентом, не тим «поверхаххапайком», котрих ще досить серед студентської братії, серйозним хлопцем, що заради дисертації вивчив російську мову і говорив, як свідчили самі росіяни, з ледь помітним «прибалтійським» акцентом. Потім, коли Норман Черчілль став доктором Чсрчіллем, саме Стоддард порадив йому поїхати в Сорбонну — «понюхати» Європи… «Психологічна війна розрахована не на силу ракетних м'язів, а на могутність розуму, — сказав тоді Стоддард. — І тут тобі за приклад міг би правити твій однофамілець Уїнстон, вояк, що виграв лише одну битву — при Фултоні[1], але саме вона була головною битвою його життя».

Однак Норман Черчілль науковцем не став. Замість того, аби рухати вперед науку, він пішов робити практику на службу в ЦРУ.

Як і кожен теоретик, Стоддард до практики ставився з відвертою зверхністю, але ніколи не проминав нагоди перевірити свої теоретичні викладки, свій нюх там, де точилася безперервна бійка. Сьогоднішній приїзд Нормана — добрий вісник ще однієї цікавої гри.

— Ха! — промовив Стоддард уголос, розкоркував Норманову пляшку, налив собі, випив, поставив чарку на стіл і тільки тоді запитав:

— Може, й ти вип'єш? Тоді зваж на мій вік — візьми собі склянку сам.

Коли Норман випив і вони посідали навпроти один одного, старий ще раз запитав:

— То в чім же річ?

Норман коротко переповів йому суть. Стоддард аж присвиснув:

— Отже, курс — Афіни?

— Саме так.

— Тоді, як Понтій Пілат, я умиваю руки.

— Томе, не квапся з відповіддю… — Норман знав Стоддардові вибрики, але подібного не чекав. Аби не образити Стоддарда, він не хотів одразу викладати все, що вже було зроблено в Ленглі, не хотів висипати Томові той мотлох, який вчора висипали йому самому. Для Черчілля старий професор був тим пробним каменем, на якому він хотів перевірити свої поки що розпливчасті міркування. Але Стоддардова категоричність на мить обеззброїла. Черчілль знав, що тиснути на старого авторитетом фірми безперспективно, треба було потішити самолюбство Стоддарда, підігріти його інтерес до справи. — Можливо, ще щось надумаємо, коли тобі треба, то порадимося в держдепі, покопирсаємося в наших досьє…

— Слухай, мій хлопчику, коли я кажу, що в такі ігри не граю, то це не означає, що я зовсім без царя в голові і потребую консультацій у пихатих суперменів з державного департаменту чи порпання у ваших авгієвих стайнях, котрі ви пишномовно називаєте досьє. Тут потрібні не особи. Тут потрібна ідея, а людей, я не сумніваюся, ви знайдете. Але ж, подумай, що ти мені пропонуєш: за два тижні влаштувати світопреставлення, аби зацькувати росіян в Афінах. Адже зустріч уже почалася, і в мене немає часу на те, щоб до останнього розрахувати цю гру. Я люблю шахи, а не авантюри. Як сказано у святому писанні: «Якою б дорогою не йшов дурень, у цьому завжди бракуватиме сенсу, і кожному він покаже, що він дурень». Доріг і справді нині для нас багато, але ми з тобою будемо доти дурнями, поки не, буде знайдено ключ, ідею. А цього ключа ні в тебе, ні в мене немає. Відтак, до побачення. Пляшку я залишаю як платню за консультацію.

Стоддард відкинувся на спинку крісла. Здавалося, його вже не цікавив ні Черчілль, ні пляшка. Він видавався зараз вкрай старим і змореним.

Норман дістав сигарету.

— Томмі, — промовив він після першої затяжки, — якби мені не потрібна була твоя порада, твоє вміння неординарно мислити, я б не прийшов до тебе. Усе, що ти щойно сказав, — правильно.

Стоддард голосно пхикнув.

— Але я впевнений, — наче не помітивши сміху, продовжував Норман, — що ми можемо знайти цей ключ. По-моєму, дещо в нас все-таки є…

— Що?

— Гроші і люди, котрі зроблять нам за гроші все, що ми їм накажемо.

— Так, але тільки не там. Ви можете влаштовувати перевороти і путчі, ставити своїх полковників і генералів десь у Латинській Америці чи в Африці, але не в СРСР. Руки короткі, Нормане. Ти ж не станеш нього заперечувати?

— Але і там у нас дещо є.

— Знаю, знаю. Там є дипломати, з-поміж яких кожен другий одержує у вас зарплату, а решта не наважаться відмовити вам у виконанні завдань. Адже нині єдиний вихід не втрачати агентури — давати кожному своєму співробітникові дипломатичний паспорт. І він працюватиме там доти, доки його не впіймають на гарячому. У вас там є журналісти, котрі пишуть спочатку у свої газети те, що ви їм накажете, а потім вам тс, що не пішло в газету. Що ще, Нормане?

— У нас є ще й колишня агентура Гіммлера і Канаріса, Томмі…

Стоддард сміявся так заливчасто, голосно і довго, що Черчілль став нервувати, але знаючи, що старого не варто зайвий раз дратувати, стерпів і це. Нарешті професор вимовив:

— Уїнстоне, од тебе я такого не чекав! Ну, вибач, вибач — не чекав. — Він засміявся знову. Та враз його обличчя набрало абсолютно серйозного виразу: — Вони мерці — в прямому і переносному розумінні. Після того, як гітлерівці накивали п'ятами з СРСР, минуло кілька десятиліть, і про це треба пам'ятати. Це значить, що той, хто був завербований там під час війни і відтоді законсервований, сьогодні розводить гладіолуси в себе на дачі, геть забувши, які папери підписав свого часу…

— А ми нагадаємо…

— І він одразу ж побіжить у КДБ, щоб усе розповісти. Нормане, зрозумій, він краще відсидить років три чи п'ять, які йому дадуть (а може, й не дадуть, зважаючи на давність та чистосердечне зізнання), аніж на схилі віку ходитиме як по лезу. У цих колишніх вже нерви не ті, вони обросли дітьми й онуками, вони вже давно спокійно сплять ночами, якщо не заснули вічним сном, бо в такому віці можна померти не тільки од інфаркту, але й од нежиті. Ті два тижні, ну місяць, який є у нашому розпорядженні, це ніщо. Свіжа ваша агентура теж нічим не допоможе, навіть якщо ви ризикнете нею пожертвувати заради цієї справи. Ну, буде ще один дисидент чи якийсь лахмітник, спійманий на шпигунстві, ще один більш-менш гучний процес.

— Тоді, можливо, є сенс продумати хід десь тут, поблизу, де можливостей у нас справді більше…

— Що ти маєш на увазі? Ви підкинете зброю радянського виробництва терористам в Італії? Чи американський супутник повідомить сенсаційну новину про те, що дві дивізії радянських морських піхотинців висадилися на Кубі? Чи купите статтю в «Парі-матч» про застосування Радами отруйних газів? Все це було, Нормане, і, зауваж, дуже швидко, надто швидко як для такого випадку, луснуло, мов мильна бульбашка. Хочеш, я ошелешу тебе? Якийсь дурень у нас у Гарварді перечитав «Нью-Йорк таймс» за останні тридцять років, знайшовши там все, що писалося про Радянський Союз. — Стоддард став запальний, мов хлопчак, і допитливо подивився на Нормана. — Він встановив, що 87 процентів усього, що ми надрукували про Радянський Союз — чистісінька брехня.

— А ще тринадцять процентів?

— А ці тринадцять процентів, коли хочеш знати, він охарактеризував як брехню «нечисту», тобто факт подавався в препарованому і спотвореному вигляді.

— Як його звуть, того шукача правди?

— Нормане, коли ти приходиш до мене в гості, то хоча б спробуй забути, що ти працюєш у ЦРУ, і тобі не обов'язково кожне почуте тут прізвище заносити у вашу картотеку.

— А навіщо ж ти мені все це розповідаєш?

— Тільки з однією метою, мій хлопчику: щоб довести, що в пропаганду останнім часом приходять все більші дилетанти, здатні лише галасувати про одне й те ж у жалюгідному сподіванні, що хоч якась абищиця у головах слухачів та й залишиться. Ми ж із тобою вчені, Нормане, а вчений тим і відрізняється од чиновника, що він стоїть над політичними пристрастями, він думає, об'єктивно аналізує, його міркування не можна підтасовувати під той чи інший політичний захід, котрий подобається тому чи іншому радникові з національної безпеки. Тобі пощастило вже в тому розумінні, що я не безхребетний слимак і ніколи не буду доводити те, що потрібне вам, які б гроші ви мені не пропонували. Наука для мене — це пристрасть, це єдина з жінок, котрій я не зраджую впродовж усього життя: «І знайшов я те, що гіркіша смерті жінка, тому що вона — сіть, і серце її — сильце, руки її — пута; добрий перед богом врятується від неї, а грішник спійманий буде нею». Я грішник, каюся.

«Мені од того не легше», — подумав Норман, а вголос запитав:

— І що ж ти порадиш, старий гріховоднику?

Стоддард увесь напружився, від ужитого руки вже мочали непевно тримати келих, але він надпив ще трохи і лише по паузі наче знічев'я кинув:

— У мене є варіант.

— То чого ж ти мовчиш?!

— … Він народився в мене ще перед тим, як ти зайшов сюди. Але я продам його тобі, радше, подарую, лише за однієї умови: ти його приймеш. Згода?

Старий вже знав, що іншого виходу в Нормана не було, що він підтятий останнім ударом, але в цьому й була принадність гри, котра вже почалася, — вигравати треба було красиво, інакше це вже не гра, а висотування нервів.

Він ще раз глянув на Черчілля; той звівся, походив по кімнаті, боячись зачепити купи газет. Потім обернувся і запитав:

— Навіщо це тобі?

— Я міг би не відповідати на твоє запитання, хлопчику, як і взагалі міг би не зустрічатися і не правити тут оці теревені. Але оскільки ми з тобою давні друзі, то я скажу тобі навіщо. Я професіонал, і мені шкода, коли гарну грушу, з якої можна зробити добру скрипку чи хоча б російську балалайку, рубають на дрова і спалюють у сльоту. Те, що я тобі запропоную, — груша, причому, по-моєму, в самому цвітінні, ще трохи зусиль садівника, і можна буде збирати неабиякий урожай. То згода?

Том Стоддард спроквола підняв правицю, а Норман, котрий стояв поза його спиною, на знак згоди несильно ляснув по ній своєю п'ятірнею.

6

— Ось що я хочу запропонувати тобі. — Стоддард видобув з купи паперового мотлоху кілька аркушиків ксерокопій. Все це було схоже на жест фокусника, і Норман подумав, що цей старий, певно, й справді фундаментально приготувався до зустрічі, наперед здогадавшись, з чим прилетить до нього Норман Черчілль. Він сіпнувся до простягнутих йому аркушів і швидко перебіг їх очима. Написано було по-російськи, почерком непевним, незграбним — помітне було намагання автора виводити літери каліграфічно, і від того вони ставали ще недолугішими. Поки Черчілль вдруге і втретє перечитував лист, старий Том підійшов до портфеля, з яким прибув гість, дістав звідти другу пляшку, муркнув, мовляв, він завжди знав, що Черчілль не останній йолоп, відкоркував її так, наче Норман Черчілль не прилетів щойно з Вашінгтона, а щодня лише тим і займався, що приносив йому в цьому портфелі горілку.

Коли Стоддард глянув на Нормана ще раз, то не міг не помітити на обличчі в того жорстокого розчарування. Норман покрутив аркуші в руках, обдивився їх зусебіч і непевно промовив:

— Оце й усе?

— Так, усе. — Том начебто уже нічого й не хотів додати до сказаного, мовляв, усе й так зрозуміло, але чуття підказувало Норманові, що старий і далі од нього щось приховує.

— Не вчорашній день, Томе, — фраза пролунала жорстко, та Нормам і хотів того. — Перепрошую, я помилився: це не вчорашній день, а позавчорашній, минуле століття, кам'яний пік розвідки. — Норман говорив, як нагаєм шмагав. — Ця тема вже тисячі разів прокручувалася у нас, і ми не завжди мали сподіваний зиск. Але важливо навіть не це — тільки дурень міг би вимагати в нашій справі стовідсоткових гарантій. Ти пропонуєш ставити на пішака в той час, коли навіть ставки на ферзів летіли під три чорти.

Норман лише на секунду зробив паузу, але Стоддард з чіпкістю страхового агента повернув його до розмови:

— Що ще ти про це думаєш?

Норманові хотілося ще сказати, що це лайно, не варте навіть того пального, яке він витратив на політ, але із Стоддардом поводитися таким чином було небезпечно.

— Лист писав українець років п'ятдесяти-шістдесяти — не менше, який навряд чи дотяг до середньої освіти, — надто поганий стиль, граматичні помилки, почерк людини, котра рідко бере ручку в руки.

— Можливо, він друкує на машинці?..

— Навряд, адже тоді він і листа написав би в такий спосіб.

— Не хотів розкривати машинку, адже, як тобі відомо, шрифти навіть однотипних друкарських машинок відрізняються один від одного, як почерки різних людей.

— Але ж ще гірше розкрити почерк…

— Не завжди: зразків почерку для Ідентифікації може не знайтися у тих, хто цим цікавиться, а друковані тексти, зроблені на цій машинці, можуть бути відомі спеціалістам.

— Знайти іншу?

— Небезпечно, тим більше, коли людина, як ти сказав, професійно з писанням не зв'язана. Хоча, можливо, такий стиль обрано спеціально, щоб поводити за носа потенційного читача. І тоді можна припустити, що листа писав не такий вже й неосвічений дурень, як могло здатися з першого погляду. Тим більше, якщо зважити на те, що зворотна адреса в ньому на Україні, а відправлено воно…

— З Москви?..

— З Лондона, мін хлопчику. А відтак українському слюсарю з сімома класами треба було знайти канал, причому надійний, по якому можна відправити лист на Захід. Він не хотів ризикувати і тому не послав листа поштою з Радянського Союзу, тим більше, що йому конче треба було вказати свою зворотну адресу.

— Як же лист потрапив у Лондон?

— «Як ти не знаєш шляхів вітру і того, як утворюються кістки в череві вагітної, так не можеш знати справи бога, котрий робить усе». — Свого часу Томас Бейлі Стоддард виховувався в єзуїтському коледжі, але через якусь провину був вигнаний. Черчілль знав про це, і тому його ані крихти не дивувала здатність професора сипати цитатами зі святого письма — дитяча пам'ять, видно, не зраджувала йому досі. — Далі цієї фрази ми навряд чи підемо, але дещо про лист я міг би тобі сказати. Приміром, я попросив дати мені відомості про відбитки пальців — хлопці у відділі аналізу «Свободи» додумалися це зробити, поки його не залапали. На листі пальці лише однієї людини, на конверті вже трьох: одна з них — автор, двох інших можна вважати зв'язковими. Але найцікавіше не це: там же з'ясували, що з листа вже знімалися дактилоскопічні відбитки!

— Що?

Все, що досі розповідав Стоддард, було для Нормана зрозумілим, і тільки становище, у якому він опинився, змушувало його зносити повчання старого. Але дві дактилоскопічні експертизи для одного листа — це вже забагато!

— Хто ж це зміг зробити, окрім нас?

— Оскільки лист послано з Лондона, то…

— Значить…

— Значить, тобі варто поцікавитися цим листом у твоїх колег з Інтеллідженс сервіс — англійській розвідці він міг теж впасти в око.

Такий поворот справи змусив Нормана по-іншому подивитися на лист, він знову взяв його і, намагаючись не пропустити жодної коми, перечитав.

Стоддард уважно стежив за тим, як мінилося обличчя Черчілля, але якихось висновків зробити не зміг, аж поки той не пхикнув і з погано прихованим глузуванням процитував останню фразу:

— «Залишаємося вірні господові нашому Ісусу Христу і уповаємо на милість його і вашу. Брат у вірі євангельській…» Брат…

Норман поклав аркушик на стіл і подивився на Стоддарда.

Він все-таки чекав якихось коментарів, але Стоддардові наче заціпило. Тоді прорвало Черчілля. Він не розумів, як професор Томас Бейлі Стоддард, причетний до розробки класичних з точки зору їхньої роботи проектів, міг купитися на це жалюгідне писання, хай би привезли його сюди не з Лондона, а з Місяця чи Альфи Центавра:

— Хіба ми раз заводили балаканину про гоніння на релігію в Радянському Союзі? Хіба не піднімали на щит «мучеників» за віру? Навіть слова, якими послуговується наш любий кореспондент, вигадані, якщо не у вас у Гарварді, то в Оксфорді чи у Кельні інститутом радянології, чи як він там тепер називається…

— Федеральний інститут по дослідженню міжнародних проблем і проблем Сходу, — незворушно відповів Стоддард.

— До біса іронію! Все це вже було, було, було!

Але чим більше гарячкував Норман, тим спокійнішим, навіть неуважнішим робився Стоддард. Здавалося, саме на таку реакцію він і розраховував, і як досвідчений лікар наперед знає реакцію хворого на ту чи іншу ін'єкцію, так старий Том вважав, що Норман переказиться і лише тоді з ним можна буде вести серйозну розмову. Черчілль теж радше не зрозумів, а шкірою відчув, що перебрав, що треба відкручувати колеса назад.

— Професоре, я вмовкаю і слухаю.

— Це найправильніше, що ти можеш зараз зробити, Нормане. Хочеш ти, щоб я прочитав тобі лекцію, а потім розповів, що я з цього волію мати, чи спочатку видати тобі ідею, а потім спробувати обгрунтувати рішення?

— Ідею, хай засмажать мене в пеклі!

— Вам потрібна еміграція.

— Євреї? Ми прокручували цю ідею, але переконалися в її безперспективності…

— Уїнстоне! Ми ж говоримо про лист. Єврейська еміграція вже вичерпала себе. Вона дискредитована в Радянському Союзі перш за все самими євреями і так само дискредитована у нас, на Заході, бо нам так набридла наша війна у В'єтнамі, що ізраїльські походи проти арабів викликають захоплення тільки у сіоністського лобі. Якби не товстий гаман деяких верховод американського сіонізму, то ця хвиля знесиліла б ще років п'ять тому. Зараз ми говоримо про еміграцію релігійну, якщо хочеш, про емігрантів совісті, — непогано звучить, чи не правда?

— Ти завжди був майстром на гучні назви, Томе, і все це справді добре звучить, але звідки в тебе певність, що він захоче виїхати до нас?

Норману перехопило подих, він ледве вичавлював із себе слово за словом. Він був схожий на зголоднілу мисливську суку, котра нарешті напала на слід здобичі, і тільки кілька кроків відділяють її від тієї миті, коли вона вповні зможе вгамувати один з наймогутніших тваринних інстинктів — голод.

Стоддард був уже в тому стані, коли таких подробиць не помічають.

— Нормане, або ми говоримо серйозно, або одразу припиняємо балачки… Йдеться не про нього, не лише про нього. Нам треба, щоб виїхати виявили бажання сто, двісті, триста чоловік — тоді це буде мати якийсь резонанс. Один Солженіцин — це вже справді було. А тут маса, причому не еліти, а простих віруючих, «зацькованих радянським терором», що прагнуть вирватися з пекла. Тим, хто засідає сьогодні в Афінах, повір старому пройді, оці дядьки й тітки значно ближчі. Якась Нюся з трьома класами — це уособлення всього багатомільйонного народу — наро-оду, я наголошую, — а коли народ не на свою прабатьківщину в Ізраїль, а будь-куди на вільний Захід рветься від комуністичних утисків, то це вже не жарти. Врахуй: більшість з тих, хто представляє там нашу з тобою західну демократію, вважаються віруючими і не пошкодують живота свого в боротьбі за долю своїх братів і сестер во Христі, а ще більше, аби насолити Радам. Врешті, — Стоддард посміхнувся, — ми зробимо з тобою по-християнськи добре діло, вирвавши звідти мучеників. Нам би тільки знайти ключ. Ключ від чужого замка.

— Але ж чи захоче та Нюся запаковувати клунки і пхатися на край світу заради самого нашого бажання?

Норман волів почути все більше і більше підтверджень своїм власним міркуванням.

— Я ж не сказав: робити вже нічого — це не різдвяний пиріг, але те, що спробувати треба саме в цьому напрямку, я переконаний. До речі, чи знаєш ти, хто такі християни віри євангельської? Можеш не відповідати: ти, як і більшість твоїх співгромадян, хрестишся тільки тоді, коли блискавки розпанахують небо, а господа згадуєш під час гри у бридж. Видно, без лекції нам все ж не обійтися.

Стоддардове обличчя набуло виразу, відомого Норманові ще зі студентської лави:

— Отже…

— Томмі, — перебив його Черчілль, — хіба ти забув, що я вже слухав твої лекції? Не ображайся, старий. Я не хочу виглядати в твоїх очах відвертим ледащом, тому зізнаюся, що я теж готувався до зустрічі. Давай домовимося так: я сам говоритиму те, що вважатиму за потрібне, а ти підказуватимеш мені там, де я збиватимусь. На правах старого вчителя, згода?

Норман напружив свою пам'ять, аби в подробицях пригадати увесь той матеріал, який підготували спеціально для нього у відділі і який він перечитував рядок за рядком останніми днями. Нюх вченого і досвід давнього співробітника ЦРУ правильно підказали йому тему — і Том це зараз підтвердив — але він ніяк не міг вхопитися за факт. Він плавав у своїх умовиводах, відпрацьовував варіанти, але алгоритм не складався через одну, здавалося б, дрібницю — його аналітичні побудови не мали точки відліку, системи координат, у яких все це могло стати реальністю, а не лише красивою, але ефемерною грою збудженої фантазії. Зараз цей факт з'явився, але Норман забобонно боявся його злякати, боявся, що, повіривши в нього, піде на прив'язі у своєї власної ідеї. Тому єдино правильною тактикою в розмові зі Стоддардом могла бути конфронтація, пікірування з будь-якого, найменшого приводу.

— Отже, — почав Норман, — в Радянському Союзі сотні тисяч віруючих, принаймні ми про це так говоримо. Там є стільки напрямків і течій, що жодна країна, напевно, не витримала б такого засилля богів. Якщо з православ'ям та католиками більшовики мають нині нормальні стосунки, то в протестантстві є кілька конфесій, діяльність яких виходить за рамки їхнього законодавства про культи. Це свідки Єгови, євангельські християни-баптисти — ініціативники, вірні й вільні адвентисти сьомого дня, це, нарешті, християни євангельської віри, або, як їх називають, п’ятидесятники.

Слухаючи все це, Стоддард не забував пригубити келих, і Норманові було страшно, що в одну мить старий без пам'яті впаде на підлогу і до завтрашнього ранку двох слів зв'язати не зможе. Але старий професор, наче перейшовши невидиму межу, з кожною чаркою ставав ніби тверезішим.

Як на доказ цього Стоддард докинув:

— П'ятидесятники і баптисти об'єдналися там одразу ж після другої світової війни. Вони швиденько погодили розбіжності в культі, у тому, як хрестити новобранців і правити службу…

— Навіщо? — не витримав Норман, здивувавшись, як точно старий Том продовжив його думку.

— Тому що, якби вони цього не зробили, то років через двадцять останньому п'ятидесятнику довелося б самому читати молитву на своєму похороні. Якщо ми так багато про це говоримо, Нормане, то це не означає, що таку саму вагу всі ці релігійники мають і там, у Союзі. Для радянської народної освіти поява молодого віруючого — подія. Немає відновлення релігійності, віра батьків не повторюється в дітях. Отже, попереду були занепад і смерть. Тому менші брати-п'яти-десятники об'єдналися з братами старшими — баптистами. Це об'єднання вдарило одразу в двох напрямках. Частина п'ятидесятників не захотіли об'єднуватися, а частина баптистів ще й досі не можуть спокійно молитися разом з п'ятидесятниками. Саме один з тих п'ятидесятників, що не визнав об'єднання і не хоче визнавати законодавства про культи, і написав на «Свободу» листа.

— І поки вони вимруть, ти пропонуєш використати їх у грі проти Рад?

— Тепер вони не вимруть. У тих, хто не визнає радянських законів щодо релігії, разом з фанатизмом з'явився ще один козир, котрий допомагає їм…

— І що ж це за козир? — Норман свідомо віддавав ініціативу — хай Стоддард продасть своє прочитання.

— Це підтримка їх Заходом. Невизнання радянського законодавства про культи розв'язало їм руки. Те, що заборонено положенням: навчання дітей релігії поза межами молитовних будинків, організаціях недільних шкіл для юнацтва по вивченню біблії, рок-груп, що супроводжують моління, — все це змогли підпільно дозволити собі екстремісти. І ми звернули на це увагу. Ми ж піднімали на щит їхніх керівників і натхненників, ми присвячували їм наукові розвідки і цикли радіопередач, випускали безліч літератури і підгодовували грішми, розмножувальною технікою, радіоприймачами і магнітофонами. Не мені тобі нагадувати, що все це везлося у таємних сховках, затримувалося на кордоні, вилучалося, а ми все одно везли й везли. На сьогодні я переконаний, що коли якісь групки й мають свої друкарні, то все обладнання виготовлене, сам розумієш…

— Все це так, Томе, але досі йшлося про те, що ми їм давали. Нині питання стоїть навпаки: що ми зможемо від них взяти?..

— Я не вбачаю тут ніякого протиріччя…

— Можливо, я н» е зовсім точно сформулював умову. Спробуємо так: наскільки серйозні протиріччя між не-реєстрованими сектами, зокрема п'ятидесятників, та державою? Якою мірою ми можемо на них покластися, себто, наскільки підготовлений там грунт, аби вже завтра почати вбивати клин, і чи зможемо, врешті, скористатися результатами?..

— Не збиткуйся над собою, Нормане, я все вже зрозумів, але щось пам'ять почала останнім часом мене зраджувати — вік… («Дай бог, мені в такому віці мати таку пам'ять», — подумав Черчілль). — Стоддард простяг руку до полиці з книгами, витяг грубий фоліант, мало не навмання знайшов потрібну сторінку і прочитав:

— «А я кажу вам: не клянися зовсім; ні небом, тому що воно престол божий; ні землею, тому що вона підніжжя ніг його; ні Єрусалимом, тому що він місто великого царя». — Стоддард закрив біблію і замовк, наче очікуючи нових запитань, але Норман промовчав. — Вони відмовляються, наприклад, служити в армії під приводом того, що вони не можуть нікому присягатися і брати до рук зброю, а за Радянською Конституцією вважається, що коли ти живеш у країні, то повинен, коли треба, захищати її із зброєю в руках.

Норман налив у спорожнілі чарки.

— Сказати б, і мені імпонує рішення, за яким кожен громадянин — незалежно од того, віруючий він чи ні, — повинен у скрутну для своєї країни годину ризикувати своєю головою, а не молитися в тилу…

— Я радий за тебе, це вже відчутний крок вперед, — хихикнув Стоддард.

Але Норман ніяк на це не зреагував, наче й не помітив іронії.

— Але ж для нас це не плюс, а мінус. Адже все, що я можу тут, у Штатах, витлумачити як вимогу здорового глузду, буде так само трактоване і в інших країнах. А згода чи незгода з тим чи іншим положенням виллється потім у те, що прийнято називати громадською думкою.

— Нормане, давай не будемо змішувати божий дар з яєчнею, а розкладемо все по поличках. Твоя думка про здоровий глузд має принаймні два слабких місця: по-перше, ти доктор філософії, а у цих євангельських християн сім класів на брата — ми ж домовилися.

— Не жартуй, — докинув Черчілль.

— А по-друге, той, хто не хоче слухати, — не почує. В тім-то й річ, що радянське законодавство про культи аналізується нереєстрованими громадами не з позицій здорового глузду, а з ними самими вигаданої точки зору. Десь я бачив малюнок-жарт: двоє обурених людей стоять по обидва боки намальованої на асфальті цифри. Один з них доводить, що це шість, а інший — що дев'ять.

Стоддард перевів подих.

— А якщо без жартів, то, можливо, ти пам'ятаєш, що проти культів цих релігійних конфесій виступали спочатку не вчені-атеїсти, а лікарі: після того як «брати» хрестять своїх нових членів «святим духом», тобто доводять багатогодинними моліннями до релігійного екстазу, і люди починають щось горланити на «іномовах», надто багато надходило хворих у психіатричні лікарні. Це щодо здорового глузду. А в організації громадської думки все буде схоже на дитячу гру в слова. Пам'ятаєш, в слові щоразу треба міняти лише одну літеру, і за кілька разів ти одержуєш зовсім інше слово. Наприклад, була «коза», а потім «коса» — «роса» — «рота» — «нота».

— До чого тут гра?

— Не поспішай поперед батька… Громадській думці ми скажемо тільки те, що «коза» і «нота» пов'язані між собою, а всі проміжні стадії викинемо. Ти ж знаєш, у пропаганді логіка не завжди доцільна, тут головне якомога більше галасу, метушні. Нікому й на думку не спаде шукати якийсь логічний зв'язок, його знатимемо тільки ми. А коли подія подаватиметься не повністю, а частково, як нам буде вигідно, тоді можна не сумніватися, що цю штуку залюбки проковтнуть найвибагливіші гурмани.

— Я чудово розумію тебе, професоре. Мені подобаються твої міркування. Більше того, я сам…

— Не вважай мене повним бовдуром, Нормане. Я знаю, що перед тим, як мені зателефонувати, ти принаймні тиждень мордував своїх хлопчиків у Ленглі, котрі наговорили тобі сім мішків гречаної вовни і ще трохи.

— Так, ми радилися з деяких питань, ти маєш рацію. І ідея того, про що ми з тобою говорили сьогодні, зароджувалася в кількох варіантах. Але мене завжди насторожував, сказати б, інтелектуальний рівень контрагента. Чи можемо ми повністю покластися на нього? Чи не матимуть ті, з ким ми почнемо працювати, непрогнозованої поведінки…

Стоддард гомерично розреготався.

— Який блискучий евфемізм — «непрогнозована поведінка»! Ха-ха-ха! Ні, ви не будете працювати з тим, хто прямує в психушку за власним бажанням. Тобі в руки йде лин — я не знаю, хто він, але він з їхніх верховод — такий зможе переконати, а при потребі й змусити своїх «братів та сестер» поїхати на обітуваний Захід, а це, що не кажи, неабиякий плюс.

— А яким чином ти мислиш собі подальші події?

— Вони висловлюють бажання поїхати на Захід і пишуть про це в листі, ти береш на себе обов'язок цей лист доставити.

— Знову на «Свободу»?

— Дурниці! Звичайно, ні. Листів може бути кілька, але найголовніше — на адресу Афінської конференції, а інші — із ООН, нашому президентові чи хоч самому господу богу.

— Ради не захочуть випускати їх без офіційних запрошень, як це прийнято у світовій практиці…

— Знайдете їм «родичів». На Заході живе чимало тих, хто під час війни втік за кордон, і дехто з них не відмовить вам у послузі. А окрім того, хлопці в Ленглі, коли треба, зроблять не лише американське запрошення, а й радянський паспорт. Але… але це буде непотрібним. Тому що виїдуть вони кудись чи ні, не має аніякісінького значення. Листи вже будуть прочитані, машину пущено в хід, і, уяви собі, чим довше валандатимуться там з видачею віз, тим довше можна буде підтримувати цей «душеспасальний» бум в Афінах. Адже, наскільки я розумію, ми затіваємо цю гру заради нас, а не заради них.

Обличчя Стоддарда зробилося хижим, ніс загострився, очі стали чіпкими наче в доброї гончої, що наздоганяє здобич.

— Це великий блеф, і вигравати повинен тільки один — тим більшим буде виграш, як не доведеться ні з ким його ділити.

— І ми залишимо цих мучеників совісті страждати далі у країні атеїзму?

— Ми залишимо не мучеників. Ми залишимо дурнів.

Стоддард вперше за час розмови підвівся і підійшов до стосу книг, що лежали неподалік, взяв їх усі в оберемок, непевними кроками пішов назад і впав у крісло — голова його була значно свіжіша, між ноги.

— Справжньої свободи немає. Наш вільний світ — принада для легковірних; права, декларовані в законах, — мильна бульбашка, пшик.

Чим далі говорив Стоддард, тим уривчастішими ставали речення, тим більше доводилося Норманові домислювати самому.

— Ти хочеш знати, що таке право, Нормане?

Стоддард взяв книгу, швидко по закладці знайшов потрібне місце і прочитав:

— «Юридичний дозвіл для людини має ціну лише тоді, коли у людини є матеріальні засоби, щоб користуватися цим дозволом. Ні мені, ні вам, читачу, не заборонено обідати на золотому сервізі; на жаль, ні у вас, ні в мене немає і, мабуть, ніколи не буде засобу для задоволення цієї вишуканої ідеї; тому я відверто кажу, що ніскільки не дорожу своїм правом мати золотий сервіз і готовий продати це право за один карбованець сріблом і навіть дешевше».

Стоддард закрив книгу і потягся за наступною. Норман спитав:

— Хто це?

— Ти знову за своє, Нормане. — Стоддард розплився у посмішці. — Але тут я відкрию тобі таємницю, хоча б тому, що твої хлопчики вже нічим йому не завадять: це Чернишевський, Микола Гаврилович Чернишевський, котрого за такі його думки прив'язали до ганебного стовпа, а потім заслали до Сибіру. Але облишмо Росію з її морозами. Ось наша Америка, Сполучені Штати, оплот демократії, найвільніші серед вільних, бастіон, опора і надія… Стаття сім конституції штату Нью-Йорк. «Вільне сповідування і виконання обрядів усіх релігійних вірувань і всілякого роду богослужіння дозволяються всім і назавжди». Ура! Свобода! І, зауваж, жодного слова про атеїзм… А що робити тим, хто в бога не вірить? Ну я не вірю, то я й мовчу, і ти не віриш — і мовчиш, а як хто скаже? У 16 наших штатах, я спеціально сьогодні порахував, атеїстична пропаганда карається штрафом від 30 до 1000 доларів або ув'язненням до трьох років. Ну, гарна свобода?

Стоддард брав книги одна по одній, і Норман Черчілль ще раз подумав, яка розумна бестія цей старий Том.

— Ось подивися! — Стоддард тримав у руках ще одну книгу: — «Той, хто заперечує існування бога, не може займати посаду в установах штату і не може допускатися до свідчень на суді». Класика! Римська довершеність! А все це у нас, Уїнстоне, штат Арканзас. Як бачиш, я міг би тобі цитувати ще довго, — старий вказав на купу книг на столі, — але там все те ж саме: жодна розвинута країна не може допустити використання релігійного прикриття, щоб паплюжити державу, щоб завдавати шкоди здоров'ю і моральності громадян. Так в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Італії, Швеції. У Франції заборонене обговорення політичних питань у храмах — а деякі сектанти в СРСР не перестають молитися за тих, хто сидить у в'язниці за відмову служити в армії. Забороняються наклепи усні і з допомогою літератури — а вони цим займаються. Забороняється підбурювання до невиконання законів держави — а в Росії на цьому тримається екстремістське сектантство. Ось, — Стоддард все-таки схопив тоненьку брошурку, що лежала на виду, — ось, Греція, колиска європейської цивілізації: «Ніхто в силу своїх релігійних переконань не може бути звільнений від виконання своїх обов'язків стосовно держави і не повинен ухилятися від виконання законів країни». Аналогічні вимоги в конституціях Данії, Бразілії, Швейцарії. У тому ж штаті Нью-Йорк передбачені обмеження місіонерської діяльності, в Колумбії, Ісландії…

— Досить, Томе… — Норман уважно подивився на Стоддарда і повільно додав, — ти говориш, як червоний, тебе не можна випускати на кафедру…

Стоддард так само уважно і тверезо подивився на Черчілля.

— Я не червоний, мій хлопчику, і ніколи ним не стану. Моя професія — антикомунізм, я присвятив їй своє життя, і мені вже пізно міняти забарвлення. Але я старий — раз. Я учений — два. Наука дає мені знання, а літа дозволяють висловлювати свої міркування вголос. Єдине, чого я хочу, це щоб ви, ті, хто рухає вперед нашу пропаганду в усьому світі, ви самі знали, як все є насправді. І щоб «боротьба» за свободу, справедливість і лантух інших чеснот не затуманила вам голови.

Стоддард посміхнувся.

— Отож іди, їж з веселощами хліб твій і пий в радості серця вино твоє, коли бог милостивий до справ твоїх.

Він підвівся, налив собі чарку, взяв її в праву руку і перехрестив нею Черчілля, після того осушив її до дна і, здавалося, непритомний упав на ліжко.

Норман теж підвівся, йому було вже давно зрозуміло, що ще мить, і Стоддард очманіє од випитого, дивувала тільки здатність старого довести розмову до кінця. Норман взяв портфель і зібрався вже вийти, та раптом повернувся до ліжка, де лежав Стоддард, і неголосно запитав:

— Томе, а чому в такому разі Ради не покладуть край усім цим екстремістам-релігійникам, щоб…

Стоддард покрутив головою, наче струшуючи щось з неї, підвівся на ліктях і глянув на Нормана:

— Це єдине, чого я теж не розумію.

7

… Норман дав відділам лише два дні для розробки концепції, а потім вже пішов до Ларднера. Той ніколи не обтяжував себе вивченням деталей, але Норман вирішив про всяк випадок підстрахуватися. Навіть не підстрахуватися — це було давньою звичкою — підготувати відповіді на всі можливі запитання. У Ларднера в розмові перевагою було його становище шефа, а у Черчілля — знання справи. Тому Норман звик говорити на рівних, без зайвої запопадливості.

Але сьогодні розмова не клеїлася. Після того як Норман виклав усі ходи комбінації, що розроблялася, незважаючи на неабиякий поспіх, з усією ретельністю, Ларднер ще довго мовчав. Потім кинув недопалок сигари кудись у куток, де стояла урна. Черчілль терпіти не міг цієї Ларднерової звички.

— Містер Черчілль. — Ларднер дожовував рештки тютюну. — Мені не надто подобається ваш проект, і перш за все тим, що я не бачу гарантій…

Семюель Ларднер прийшов у ЦРУ не з Агентства національної безпеки, — подумав Черчілль, — котре обплутало своїми щупальцями всю планету і яке підслуховує мало не приватні телефонні розмови за тисячі миль і десятки кордонів од Форт-Міда в штаті Меріленд, де знаходиться його штаб-квартира; він прийшов не з військової розвідки, яка нараховує понад сто тисяч співробітників у різноманітних службах; він прийшов не з державного департаменту, де розвідувальний та дослідницький сектори займаються спорідненою з ЦРУ роботою; він прийшов навіть не з Комісії з атомної енергетики, звідки після відставки Аллепа Даллеса прийшов на пост директора ЦРУ Джон Маккоун; він не працював, як колишній шеф ЦРУ Джеймс Шлессінджер, у «Ренд Корпорейшн», відомій своїми тісними зв'язками з Пентагоном… Черчілль знав, що Ларднер — «розвідник від бізнесу», за спиною в нього стоять сили значно могутніші, ніж усі досі згадані, за спиною у Ларднера стоять ділові люди Сполучених Штатів, які звикли називати себе «слугами народу» і яких самі ж американці назвали верховодами воєнно-промислового комплексу.

Тому Ларднер вимагав гарантій:

— Мені, приміром, не подобається, що значну частину операції ми доручаємо людині, яка, як я зрозумів, нічого не тямить ні в розвідці, ні, тим більше, в політиці. Я не задоволений тим, що вся програма схожа на постріл гармати, а не на запуск керованої ракети. Ми повинні коригувати «траєкторію польоту», а не чекати, доки бомба вибухне там, де ми, можливо, і не розраховували. Ви маєте щось заперечити, містер Черчілль? — Ларднер так подивився на Нормана, що той зрозумів, що заперечувати не варто, але вирішив все-таки не віддавати ініціативи цьому вискочці.

— Ні, я не хотів би вам заперечувати. — Норман подумав, що лізти на рожен не варто, краще поступово, не ображаючи самолюбства шефа, схилити його до свого варіанта, — маю намір лише дещо уточнити. По-перше, останні роки для нашої служби були не найкращими…

— Коротше, — буркнув Ларднер.

«У надмірній чемності його не звинуватиш», — подумав Норман, але й справді спробував викласти свої міркування стисліше.

— Для надзвичайної операції нам потрібен агент, який би випадково чи не випадково, не міг би потрапити в поле зору КДБ. Нова людина — надійна, перевірена — найкраща постать. До того ж їй не треба знати всього. Трішки наївності у роботі з професіоналами тільки зроблять її поведінку логічнішою.

Як і три дні тому, Норманові знову забракло повітря.

— По-друге, ми уважно стежитимемо за ходом операції, і мені вона нагадує, коли скористатися вашими аналогіями, не постріл гармати, а надійний швидкісний літак, який слухається будь-якого поруху руки пілота.

— Після Пауерса я мало довіряю літакам.

— Свою справу вони зробили, адже відсутність інформації — теж інформація.

Ларднер вибухнув:

— Я чекаю од вас не камікадзе, котрі доводитимуть можливості радянської протиповітряної оборони і КДБ, а у в'язниці на дозвіллі аналізуватимуть форми й методи їхньої роботи! Я хочу, аби наші агенти робили справу не під наглядом радянської контррозвідки, а поза її очима. Ради не повинні мати навіть уявлення, що Джон чи Джеймс працюють на нас, вони не повинні вирахувати виконавців операції навіть після того, як її результати вибухнуть в Афінах. Адже це вже занадто — після кожної дрібниці набирати новий штат…

— Те, про що ми говоримо, — не дрібниця, містере Ларднер.

— Так, ми справді ладні пожертвувати ким завгодно, аби довести справу до кінця. Але переможного кінця!

Майже одночасно вони зрозуміли, що нервують більше, ніж потрібно. А нерви — поганий порадник у їхній роботі. Та відступати ніхто не хотів, хоча тільки взаємний відступ міг привести обох до мети.

Ларднер відкрив велику дерев'яну коробку, що стояла в нього на столі, дістав звідти сигару, ножичком обрізав її кінець, довго пихкав, припалюючи, а потім відкинувся на спинку крісла і заплющив очі.

Мовчав і Норман. Він не новачок у ЦРУ і тому, як і кожен професіонал, вмів критично оцінювати зроблене. І міг побитися об заклад, що операція спланована не найгіршим чином. Але затвердити її повинен Ларднер, а потім саме Ларднер повинен доповісти про неї директорові і одержати на те його згоду. Тому зараз, ось тут, треба було переконати шефа не лише погодитися із запропонованим планом, а й повірити в нього. Адже недовір'я, виникнувши одного разу, позначиться згодом на манері говорити, аргументації, і директор одразу відчує цю непевність.

Норман згадав ще зовсім молоденького професора, котрий читав їм лекції з психології комунікації і просив запам'ятати, мов «отче наш», як схиляти людей до своєї думки. І першою заповіддю було: «Єдиний надійний спосіб досягти найкращого результату в суперечці — уникнути суперечки». Заповідь номер два: «Коли ви помилялися, то зізнайтеся в цьому одразу і щиро…»

«Що за дурниці мені верзуться, — подумав Норман. — Чому це я не маю рації? Все вивірено, розписано по днях і годинах, врешті, це не перша операція і, сподіваюся, не остання на моєму віку… Але ж і Ларднер не менше, якщо не більше, ніж я, зацікавлений в успіхові, а тому повинен вимагати отих самих гарантій…»

Норману якось лише тепер спало на думку, що необхідність такої операції висловлена саме Ларднером, що Ларднер стояв коло її витоків — дні роботи над структурою, принципами і деталями зробили цю операцію його, Нормановою, тому іі не хотілося відмовлятися од жодного ходу, як кожному авторові болить, коли в його дітища хтось відшукує дрібний гандж і на тій основі намагається відпанахати від завершеного цілісного твору чималий шмат тільки заради задоволення власних амбіцій.

Мовчанка ставала гнітючою. Норман глянув на Ларднера. Той сидів так само, як і досі, з заплющеними очима і, здавалося, дрімав. Але, наче відчувши Норманів погляд, ледь розтулив рота.

— Я не чекаю од вас жодних змін, містере Черчілль, у вашому не без вигадки зробленому плані. Але…

«Природно, — подумав Норман, — хіба ж може обійтися в розмові з Ларднером без «але».

— … Але ви все-таки могли б продумати якусь страховку для агента, якесь прикриття. — Ларднер пожував губами, скривив їх і вийшло щось віддалік схоже на посмішку, причому один кутик рота таки посміхався, в той час як інший кривився радше од єхидства. — Я розумію, що ви не оперативник, містер Черчілль, і коли на те ваша ласка, то я міг би попросити для вас допомогу в оперативному управлінні…

Ларднер свідомо вирішив завдати удару. Черчілль після цього мав би стати зговірливішим. Адже допомога оперативного управління, чи як воно ще називалося управління таємних операцій, могла означати ще й те, що справу в Нормана заберуть повністю, що над її розробкою працюватимуть інші люди, котрі в разі успіху стригтимуть купони, а в разі невдачі звалять на бюро заступника директора і той поспіх, з яким їм довелося перебудовувати справу. Це було тим більше непристойно з боку Ларднер а, що головна ідея вже була розроблена Черчіллем, залишалися самі дрібниці.

А йшлося про справу не рядову. Якщо вже сам Ларднер ставиться до неї з такою пильністю, отже у ній зацікавлений не лише держдеп, а й «Локхід», «ІТТ», «Дженерал моторс», «Юнайтед фрут» і ще чорт чи диявол. Йшлося про Афіни, а відтак і про тенденції в перспективі. Бо Афіни не лише флюгер. Афіни завдають напрямок вітрам змін у зовнішній політиці. Не розуміти цього Черчілль не міг.

— Однак я вважаю, — продовжив Ларднер, — що у цій справі нам не варто випускати нитку з наших рук.

І потім, наче запанібрата поплескуючи Нормана по плечу, додав:

— Подумайте, подумайте, це ж ваше право — вирішувати, — хоча абсолютно точно знав, що вирішувати Черчілль може лише те, що забагнеться Ларднерові.

Того ж дня була розроблена операція прикриття, для неї хтось навіть вигадав недорікувату назву «Шлейф», бо щоразу, коли Норман згадував про неї, у нього перед очима поставав надзвуковий сріблястий літак, що ширяє десь далеко за легкими пір'їнами хмар. Він непомітний доти, доки за ним не з'являється білий шлейф, що попервах нагадує указку в руках учителя.

8

«Цілком таємно. Раднику Дж. П. Еверетту, Місія США, Афіни, Греція.

Настійливо вимагаємо посилити вплив на членів місії, аби активізувати зусилля при обговоренні питань порушення прав людини в країнах соціалістичного блоку. Підписання найближчим часом декларації вважаємо недоцільним. Зі свого боку докладаємо зусиль, аби забезпечити Вас повною і вичерпною інформацією про порушення в СРСР міжнародних домовленостей у цьому питанні.

Н. Черчілль. Бюро заступника директора. ЦРУ, Ленглі, штат Вірджінія, СІЛА».

«Цілком таємно. Н. Черчіллю. Бюро заступника директора. ЦРУ, Ленглі, штат Вірджінія, США.

Як видно з останнього стенографічного звіту про засідання конференції, надісланого на Вашу адресу, місія стикається з рядом труднощів, пов'язаних із браком відповідної інформації. Для кращого виконання завдань, поставлених Вами, прошу додатково повідомити час надходження матеріалів та їх тематичне спрямування.

Дж. П. Еверетт. Місія США, Афіни, Греція».

«Цілком таємно. Раднику Дж. П. Еверетту. Місія США, Афіни, Греція.

Додатково повідомляємо, що згадані раніше матеріали надійдуть орієнтовно через місяць і стосуватимуться питань свободи совісті в СРСР. Детальнішою інформацією поки що забезпечити не можемо.

Н. Черчілль. Бюро заступника директора. ЦРУ, Ленглі, штат Вірджінія, США».

«Цілком таємно. Бюро заступника директора. Центральне розвідувальне управління.

Ленглі, штат Вірджінія, США.

На ваш запит ХКМ-21–74/0 повідомляємо:

1. Лист одержано через агента М-421 у Києві. Надійність агента сумнівів не викликає.

2. Джерело — кодовий номер В-658 (У) передано по спецканалах на номер картотеки ЦРУ.

3. Дактилоскопічна експертиза, проведена нами, встановила наявність на листі відбитків пальців, номер 33745 (7), котрі в нашій картотеці досі не реєструвалися. На конверті виявлено ті ж відбитки і відбитки пальців М-421 та В-658 (У).

Інтеллідженс сервіс, Лондон,

Великобританія».

«Цілком таємно.

Лондон. Керівник резидентури ЦРУ — від Інтеллідженс сервіс.

Реєстр, номер 81 (7) 18 — В-658 (У) 1С. Центральна картотека ЦРУ. Інформація про об'єкт В-658 (У). Національність: українець. Мешкає: Київ Джерело: М-421

Ключ об'єкта: В-658 (У) — В. Г. Ришко.

Дата народження: 1950, липень, 24, Київ.

Сімейний стан: неодружений.

Професія (ї): по порядку — студент англ. філолог., учитель, інженер сектора технічн. інформації НДІ овочівництва.

Особливості: лейтенант запасу — військовий перекладач (служба тільки в запасі).

Місце проживання: Київ.

Місце перебування: Київ, Москва, Ленінград, міста

України — туристичні центри.

Характер: екстраверт, легко сходиться з людьми, запальний, нецілеспрямований, піддається впливу, гіпертрофований потяг до грошей.

Сексуальна активність: у нормі, в зв'язках нерозбірливий.

Професійна активність: не виявляє, робота полягає в перекладах з англійської та французької наукових робіт з овочівництва, опублікованих у відкритих джерелах.

Пропозиції: може бути завербований і використаний як М-421, так і іншими агентами. Матеріали для психологічного впливу: кіноплівка — 427 метрів, магнітна плівка з записами розмов — 700 метрів, архівний номер 343/589. — Можливе використання — зв'язковий, інформатор в галузі продовольчої політики. В інших галузях як джерело може бути використаний тільки після навчання.

Позаробочі інтереси: продаж радянської та скупка іноземної валюти, скупка західних речей та їх перепродаж.

Інформація про В-658 (У) передана в бюро заступника директора — Черчіллю. Запит № 1».

«Таємно. Бюро заступника директора. Черчіллю. Даємо перелік основних релігійних організацій Заходу, що ведуть пропаганду релігії в СРСР:

Російська православна церква за кордоном.

Російський християнський рух.

Український християнський рух

Об'єднання українських баптистських церков.

Українська євангельсько-баптистська конференція.

Українська автокефальна церква.

Російсько-український союз євангельських християн-баптистів.

Спілка литовських ксьондзів.

Німецька католицька земельна молодіжна академія (ФРН).

Всесвітній хрестовий похід євангелізації (штаб-квартира — Лондон, філіали в 50 країнах).

Центр по вивченню релігії і прав людини в закритих суспільствах (США, Нью-Йорк).

Підпільна євангелізація в країнах комунізму (США, Каліфорнія).

Ісус комуністичному світу (Великобританія, Лондон).

Світло на Сході (ФРН).

Слов'янська місія (Швеція, Стокгольм)

Місія за «залізною завісою» (Норвегія, Осло).

Народна місія (Фінляндія).

Для проведення операції в Радянському Союзі рекомендуємо використати «Слов'янську місію» (Швеція, Стокгольм). Зв'язок через керівника резидентури в Швеції.

Відділ аналізу ЦРУ.

Лснглі».

9

Черчілль з радістю летів у Париж. Що не кажи, а роки навчання в Сорбонні були чи не найкращими в його житті. Та перша поїздка в Європу, спілкування з паризьким світом! Він пам'ятав, як довго не міг звикнути до незмінних роками булочок і вранішнього чаю з конфітюром. Зараз аж смішно згадувати, як він, справжній янкі, купував собі звечора ковбасу і з'їдав її вранці на очах у розгублених французиків. А потім звик і до булочок, і до трохи безладного паризького життя.

Йому страшенно не подобалися Пігаль і бульвар Сен-Дені, цей паризький будинок розпусти під відкритим небом, не подобалися перш за все тим, що цим порнокінотеатрам і порноказино, секс-шопам і дівчаткам у вітринах було надто далеко до всього того, що можна було побачити в Штатах, тут все це було другосортним, не настільки цинічним, аби навідліг бити по нервах відвідувачів. Американці робили цей бізнес відвертіше, а відтак шикарніше.

Але потім він пізнав світ неперевершених нічних закладів «Лідо» на Єлісейських Полях, «Фолі бержер» неподалік од Великих бульварів. Вони підкупили його своєю вишуканістю. Програми були витриманими рівно настільки, щоб на них можна було ходити дамам без побоювань заплямувати свою репутацію, там збирався вищий паризький світ. Але ця стриманість була еротичнішою, ніж дешева відверта розпуста Пігаль.

Там неподалік, буквально за два кроки од «Фолі бержер» у невеличкому і чи не найдешевшому отельчику з гарною назвою «Сентраль Монті» на вуличці Монтійон він і любив зупинятися. Звідти рукою було подати і до Лувра, і саду Тюїльрі, до Вандомської площі і церкви Мадлен, до Сіте з собором Паризької богоматері, і до маленького поруч із Сіте острова Сен-Луї, де він полюбляв прогулюватися вечорами. Взагалі, щоб зрозуміти Париж, у Парижі треба ходити пішки. Може, саме там йому спало на думку, що в Мекку можна дістатися і на автомобілі, але тоді не зрозумієш всієї величі Мекки.

Норман зітхнув: в пору його студентства авто ще не витіснили пішоходів, і мандрівки наодинці із самим собою були чимось неперевершеним у всьому його паризькому житті.

Саме там, у «Сентраль Монті», він призначив зустріч тому, хто поїде в Радянський Союз. Норман не випадково обрав Париж: зустрічатися у Швеції з представниками «Слов'янської місії» видавалося нерозумним, бо одіозність цієї організації була добре відома не лише йому. Відоме було й те, що останніми роками «місіонери» кілька разів провалювалися на радянському кордоні, і це теж не можна було не брати до уваги. Їхні спеціалісти списували все на блискучу роботу радянської митниці. Чудово обладнаним тайниками машинам так і не вдавалося перебратися через кордон. Керівники «місії» копали глибше: хтось підкинув думку про те, що за їхньою діяльністю стежить радянська розвідка, тому останнім часом вони часто змінювали місця свого перебування, замітаючи сліди. Остання резиденція була обладнана на околиці Стокгольма в непоказному будиночку без вивіски.

Отже, Норман про всяк випадок вирішив провести зустріч якомога далі од Стокгольма.

Більше того, всю роботу по організації поїздки він переклав на резидентури у Франції і Швеції. «Шведи» повинні були організувати «слов'янський» конспіративний «дах», погодивши всі дії з «місією», їхні працівники повинні були знайти людину, що згодиться відвезти в Радянський Союз літературу. Найголовнішою, першорядною умовою було те, щоб це був «свіжий» вояжер, без старих «хвостів». Адже чим менше часу мине від дня першої зустрічі представника «Слов'янської місії» з кур'єром, тим більше шансів, що ця зустріч пройде непоміченою. Як і у всій цій операції, тут потрібен був темп — час нині був вирішальним чинником. «Французи» забезпечували технічний бік; легальність поїздки, документи, машину з тайником.

Такий розподіл обов'язків, окрім того, що пришвидшував справу, ще й розривав інформацію, яка стосувалася операції, Відтак, шведська резидентура могла тільки здогадуватися про те, навіщо затівається ця поїздка, а французька не відала, яке завдання ставиться перед агентом, що з таким поспіхом споряджається в СРСР. Координувати цю роботу взявся сам Черчілль.

Все було зроблено швидко і ретельно. «Слов'янська місія», за чиєю спиною і від чийого імені робилася справа, навіть не здогадувалася, хто втрутився в їхній бізнес. Норман потурбувався, аби жодного слова про ЦРУ сказано не було. Ллє люди, котрі субсидували діяльність «місії», дали зрозуміти її босам, що в гру втрутився сам хазяїн, і вибрики тут ні до чого. Норман знав навіть більше: організаціям, що давали гроші на «Слов'янську місію», «Свободу» і «Вільну Сиропу», на діяльність інших організацій, групок і угруповань, партій, комітетів і бюро, які боролися проти комунізму, щороку із секретних фондів виділялися чималі суми. Приміром, «Слов'янська місія» не була формально підтримувана ЦРУ і ніяким чином з ним не пов'язана, а існувала на добровільні пожертвування окремих осіб і благодійних фондів. ЦРУ ж тим часом могло скористатися послугами «місії» тихо і непомітно, не дратуючи громадської думки. Це теж було в системі роботи ЦРУ, що підтверджувала старе римське прислів'я — «Гроші не пахнуть»: за долари з Ленглі люди проповідували не лише слово боже…

… Аеропорт імені Шарля де Голля зустрів його звичними гамором і велелюддям. Але звичні вони були Черчіллю швидше завдяки його американізму, аніж згадкам про той Париж, який він полишив півтора десятка років тому. Ці ескалатори в скляних трубах, довжелезна змія транспортера з валізами — все це так не пасувало Парижеві Монмартра, Парижеві букіністичних крамничок вздовж Сени, Парижеві Квіткового ринку. Тільки здоровенні хлопці з кольтами при боці в кабінах паспортного контролю були, як і колись, хоча й виглядали тепер хіба що не такими веселунами і жартівниками.

Одразу ж по той бік турнікету, як тільки одержав паспорт, Норман озирнувся і пошукав очима того, хто мав його зустрічати. З працівниками в Парижі він не був особисто знайомий — це не входило в коло його обов'язків. Під час навчання він, природно, й гадки не мав, що працюватиме колись у розвідці — його цікавили тоді французький живопис, француженки і Сорбонна. А через півтора десятиліття він приїхав сюди як представник центру такої могутньої організації, що варто одного його слова, аби люди, котрі його ніколи не бачили й не знали, керуючись самим розпорядженням із Ленглі, пішли за нього у вогонь і у воду. Якби була на те потреба, то ці хлопці змогли б організувати йому зустріч не лише з якимось шведським місіонером, а з самим президентом Французької Республіки.

Та президент був йому нині ні до чого. Він з нетерпінням очікував на якогось чолов'ягу, від якого значною мірою залежатиме успіх операції, а отже, і успіх чи провал американської лінії в Афінах, а відтак і те, чи виділить конгрес кошти на доозброєння. Це, в свою чергу, визначить розмір куша, який урве на цій справі Ларднер, а отже, і те, яким чином складуться його, Нормана Черчілля, ділові взаємини з цією могутньою людиною. Так замикалося коло.

Норман не любив дилетантів, але цього разу він сам наполіг на тому, щоб в СРСР поїхала людина, котрій абсолютно невідомі ні правила гри, — яку ведуть розвідки світу, ні правила того, як треба поводитися під час виконання завдання. Бо більше за дилетантів Норман остерігався надмірного професіоналізму, за яким, як за почерком, контррозвідка може вирахувати агента. Він зробив ставку на ту важкопередбачувану практиками алогічність дій новачка, котра неодмінно зіб'є з пантелику противника і принесе успіх. Адже кажуть, що їхня робота схожа на гру в карти: новачкам має таланити. Тим більше, що той, хто поїде кур'єром на Україну, буде «сірою конячкою», котра, наражаючись на найбільшу небезпеку, в разі провалу нічого не знатиме про задум і кінцеву мету всієї операції. І лише після того, як шлях буде розчищено, як посланець переконається, що лист справжній, лише тоді в гру вступлять професіонали — в СРСР спеціальними каналами вже передано детальну інструкцію.

Отже, зайвий поспіх тільки нашкодить — Норман це знав напевне. Знання йшло від того, що він не перший день у ЦРУ і не новачок у бюро заступника директора — цьому інтелектуальному центрові Ленглі, за теоретичними розробками якого потім «солдати удачі» йдуть на смерть десь в Анголі чи Латинській Америці. Їм не були відомі цілі, їм платили гроші і говорили, що борються вони за праве діло. Мету знало бюро заступника директора Ленглі, знав Норман. Звичайно, він був далекий од практики диверсійної роботи, він був теоретик. Його цариною були політика, психологія людей. Він вчився важкій справі змушувати людей іти на все заради нього, Нормана, його уряду, його держави. І тому він твердо був переконаний: йому надані великі права, велика влада над долями, бо справи, якими він займається, значно важливіші для Штатів, ніж переговори сотень дипломатів, ніж човникові поїздки спеціальних емісарів, ніж робота клерків у державному департаменті.

Але старий Стоддард стоїть ще далі од практики, ніж Норман, і він не розуміє: провал операції не повинен пов'язуватися з ЦРУ. Хай на кордоні схоплять якогось туриста, перекопаного, що він викопував богоугодну справу, хай той навіть скаже, що їхав за завданням і на гроші «Слов'янської місії», на автомобілі, нею купленому, нею спорядженому, і гроші й адреси він одержував теж там. Але жодного слова не повинно бути сказано про ЦРУ. Вони поза грою. Вони лише тінь — не більше, але ця тінь мусить спрямовувати реальні сили в досягненні мети. І тут не треба цуратися ніяких засобів.

Норманові думки перервав обережний дотик до ліктя:

— Містер Векслі, я не помилився?

Чоловік говорив англійською. На ньому була легка теніска. Рудувате волосся, ніс і щоки у ластовинні видавали в ньому швидше англійця чи німця, аніж француза, під пахвою — англійська «Гардіан», умовний сигнал для зустрічі.

— Клод Векслі, — сказав Норман французькою і протяг чоловікові руку для привітання, відзначивши подумки: «Якраз тільки й не вистачало, щоб ці хлопці помилялися». Це було доброю традицією Ленглі: кожен, хто йде на зустріч, одержує новий паспорт, а разом з ним і нове ім'я. Нікому не потрібно знати, хто займається справою, який ранг в ієрархії ЦРУ має гість. Він для всіх отут, у паризькому відділенні, лише представник центру і повинен наказувати. Решта нікого не обходить.

Очевидно, чолов'яга у тенісці це правило добре знав, тому зовсім не здивувався ні французькому імені Клод, ні тому, що Норманові заманулося говорити французькою.

Він міцно потис руку новоприбулому і теж відрекомендувався:

— Філіпп. Можна просто Філ. Я до ваших послуг.

Норман узяв одну валізу, Філ — другу. За рогом на них чекав автомобіль, Філ сів за кермо, і вони поїхали туди, де починався Париж. Норман уважно розглядав поля, переперезані металевими загорожами, чудернацької форми споруди, які вишикувалися вздовж траси. Розмовляти не хотілося, однак він спитав-таки Філа про будови.

— Фірма «Сітроен». Коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до горн спитати, в чому справа, — пожартував той. — Життя в Парижі коштує дорого, надто житло, тому всі прагнуть знайти собі помешкання за межами міста. Діставатися з околиць до заводів у самому місті стало важкувато — і пальне подорожчало, і пробки почастішали. Та й назад виїхати — проблема.

Видно, Філові хотілося потеревенити з новоприбулим, але задавати запитання було не прийнято, а відповідати, тим більше на таку абстрактну тему — чого ж, можна.

— Тому «Сітроен» і вирішив перебратися сюди, поближче до тих, кому стояти за верстатами.

Філу подобалася роль гіда, і він без угаву торочив про Париж і паризьке життя. Але нав'язлива балачка швидко обридла, і після чергового пасажу Норман кинув лише одне слівце:

— Знаю.

Після цього Філ немов води у рот набрав, і до готелю їхали мовчки. Швидко проскочили Великими бульварами і звернули до тісної вулички.

— Ваш отель знаходиться коло вар'єте «Фолі бержер», це непогано, бо туди ходять різні люди, і будь-яка зустріч залишиться непоміченою.

Філові був неприємний цей Клод Векслі, чи як там його насправді, але професійний обов'язок змушував попередити гостя про ті чи інші обставини, в яких йому доведеться працювати тут, у Парижі.

Норман подякував, хоча обрав цей готельчик сам ще там, у Ленглі. Він обдивився навколо і з радістю побачив просто перед себе ресторан з давно забутою вивіскою «Гаврош». Знаходячись у самому центрі Парижа, він завжди був переповнений відвідувачами, тут смачно готували, але ціни були помірними, і тому в свої студентські роки Норман любив обідати саме в «Гавроші». Філ зауважив цей погляд і додав:

— Поснідати можна в готелі, а обідати, коли у вас немає чогось іншого на меті, можна ось тут, у «Гавроші».

По тому він передав Норманові конверт, у якому були план Парижа, проспект нічних барів і вар'єте, а також візитну картку готелю із вказаним на ній номером кімнати:

— Очевидно, я пе буду вас проводжати до готелю, — він знаходиться ось тут, за рогом, за тридцять метрів. Наскільки я знаю, містер Векслі, ви надто поспішаєте із зустріччю — нам наказано організувати її вже сьогодні. Але коли ви проти і маєте інші…

— Ні, ні, саме сьогодні. Це дуже добре, що сьогодні.

Йому не хотілося розлучатися з Філом в поганому тоні, і він додав.

— А Париж ви мені покажете потім, згода? — Норман широко посміхнувся і приязно поплескав Філа по плечу — американцям ліпше бути в Парижі запанібрата.

— Де відбудеться зустріч і як?

— Як і наказано — у фойє готелю, коло телевізора. Вдень там справді нікого немає — ми перевірили. У того, з ким ви маєте зустрітися, в руках буде сьогоднішній номер «Гардіан».

«Ці дурні, — подумав Норман, — не можуть вигадати нічого ліпшого за сьогоднішній номер «Гардіан». Я не здивуюся, коли дізнаюся, що «Гардіан» читають лише агенти розвідки Сполучених Штатів та всі ті, з ким вони зустрічаються».

Він кивнув.

— Коли вам треба буде кудись дістатися — в конверті план Парижа, машина стоятиме тут. Ось ключі. — Філ віддав Норманові ключ і попрощався. Перед тим як вийти з машини, він ще раз повернувся до Нормана і додав:

— Зустріч призначено, ви, очевидно, знаєте, на сімнадцяту годину. Якщо я вам буду потрібен, то номер моєї кімнати 12-й. Я живу в тому ж отелі.

— На все добре, Філ. Йдіть. Я — за вами.

Філ вийшов, причинивши за. собою дверцята, а Норман запалив сигарету: треба, аби їх якомога менше бачили удвох, — береженого бог береже.

10

… Космічний корабель випустив ракету, і вона з усього розгону помчала за іншим космічним кораблем, трохи незугарнішим, не таким блискучим і не таким витончено довершеним, як перший. Цей, останній, почав відстрілюватися, але велику й красиву ракету, послану з блискучого космічного корабля, було зовсім нелегко збити, вона ухилялася од зустрічних куль, наче в ній сиділи якісь розумні істоти, що керували її польотом у космічному просторі. Потім показали корабель противника. У членів цього екіпажу були пожадливі обличчя вампірів, а їхні шоломи нагадували формою будьонівки. На кожному такому шоломі виблискувала червона зірка. Щоправда, зірка була чотирикутною. У той час, як на гарному космічному кораблі чарівне дівча кидало округло-красиві фрази, на ворожому — головним топом у розмовах між його мешканцями було якесь гарчання, пересипане лайливими словами — все, що могла собі дозволити французька мова для дітей. Адже це був дитячий мультфільм, у якому просто, як двічі по два, доводилося, що все лихо на землі—від тих хижаків у шоломах-будьонівках з червоними зірками.

«Примітив, — відзначив подумки Норман, — але, певно, є якась потреба створювати й такі фільми. У нас існує ціла індустрія, що продукує ось такі речі. Дві галузі її знаходять чи не найбільший попит: порнографія і фільми під одним всеосяжним девізом: «Бий червоних!» Врешті, в теорії психологічної війни є категорія на означення подібного: теорія кліше. І хоч таке спрощене трактування теорії Норманові і не подобалося, але сидіти у фойє з вимкненим телевізором — чи не безглузда ситуація?

Було п'ять хвилин на шосту. Ніхто не з'являвся, і Норман почав нервувати. Це було непрофесійно, але, можливо, тривалий переліт і втома далися взнаки, десять годин різниці в часі теж позначалися на самопочутті. Якби хто знав, як мало вдавалося Норманові поспати останніми днями, то, мабуть, позаздрив би досить бадьорому виглядові Черчілля, тільки сірі набряки під очима видавали глибоку втому.

Зайшла покоївка у білому фартушку, легенько стерла ганчіркою порох з сусіднього столика і вийшла, Слідом за нею зазирнула якась дівуля і, побачивши Нормана, пропхалася у напіввідчинені двері. Вона недбало всілася у крісло, попорпалася в сумці, дістала сигарету, запальничку і запалила.

«Цього ще не вистачало», — Норман був не в захваті від такого перебігу подій, однак змушений був зустрічатися з кур'єром у присутності цієї молодиці. Тим більше, що, здається, вона з величезною увагою почала слідкувати за мультиплікаційними пригодами двох космічних кораблів. У її очах було стільки дитячого захоплення, що Норманові спало на думку, що є ж люди, здатні сприймати все всерйоз — навіть такі відверто низькопробні стрічки.

Черчілль встав і підійшов до телевізора.

— Ви дозволите увімкнути іншу програму? — спитав по-французьки.

Він розраховував цим вивести з рівноваги дівулю, котра з першої ж миті йому не сподобалася, і вона змушена буде забратися звідси.

Дівиця теж відповіла французькою, як йому здалося, з якимось нормандським, в усякому разі північним акцентом.

— Прошу, як нам завгодно.

«Певно, приїхала з провінції подивитися на Париж, і тепер поїдає без розбору все, що їй пропонує столиця столиць», — Норман остерігся заводити з нею розмову, бо потім чи й удасться відкараскатися, коли на те буде потреба. Він клацнув перемикачем каналів: перша програма передавала новини, ще одна — класичний концерт. Він зупинився на концерті — за його глибоким переконанням, такою музикою можна легко викурити з кімнати будь-яку молоду особу років до тридцяти включно. І справді, дама відвернулася од телевізора, полізла в сумочку і дістала газету.

Норман з внутрішнім острахом помітив, що вона тримала сьогоднішній помер «Гардіан», але миттю опанував себе: «Звичайно ж, адже у шифровці було зазначено — Жаннетт Мельє, з Дьєпа…»

11

Ув'язненому виправно-трудової колонії загального режиму Андрієві Сіренкові не спалося. Сьогодні вдень вдалося трохи посачкувати і відчувалося не велике виснаження од важкого дня, а лише приємна втома, наче довелося проплисти кілометрів з п'ять морем, причому без примусу, лише з власного бажання, відтак втома розливається, і відчуваєш тільки міць своїх м'язів і здоровий молодий апетит. Що не кажи, а на волі навіть у дні великого посту можна було все ж таки урвати чогось скоромного так, щоб не помітили ні батько, ні мати. Грошенята не переводилися майже ніколи, бо працювати після восьмого класу він пішов одразу вантажником. Так що можна було трохи тайкома відкласти і на чорний день. Тим більше, що палити він не палив, пити не пив, бо якби тільки хто дізнався, то… Йому й так частенько перепадало од батечка: погано знав молитву — бив, не вивчив вірш до молитовного зібрання братів та сестер — бив, почув, що кіно показували на уроці, а він не одвернувся — знову бив. Може, саме тому був він до побоїв звичний, і тут, у колонії, коли треба було за себе постояти, здачі давав круто.

Сьогоднішній день був для Андрія особливим, можна навіть сказати святковим: рівно два роки — день у день — як став Андрій Антонович Сіренко мешканцем ВТК. Відтак, лишився йому рівно рік, рівно 365 днів і ночей, а там поля і мирова житуха! Поки що найсильнішими враженнями Андрієвими були враження від «зони». Бо усе, що було з ним до того, поки він сів, видавалося якимось маренням, кошмаром, нагадуючи йому дні, коли він після одного молитовного зібрання лежав, не приходячи до тями, чи тиждень, чи навіть цілий місяць, і йому привидівся сам господь, котрий напучував його йти божою дорогою по життю, потім в уяві поставала мати, що начебто прикладала до губ вологу ганчірку та все примовляла якісь незрозумілі слова, він щось кричав, стогнав од задухи і від галюцинацій, борсався у постелі, вимахував руками і знову поринав у отой напівсон, що не приносив полегшення і «тільки знову паморочив свідомість.

Саме звідтоді і почалися його страждання. Як почав Андрій видужувати, приходив до них у хату страшний йому завжди пресвітер громади брат Петро, Вони про щось довго шепталися з батьком та матір'ю, з усього того зрозумілим було лише те, що справжнє щастя зайшло до них у хату, сонцем осяяло їхню обитель, і причина цієї радості — він, їхній син, бо на нього зійшов дух святий і не полишає душі його, бо хоче забрати за святість з собою на небо, а як і відпустить він Андрієву душу, що стане брат во Христі у богопослушництві своєму в їхній громаді людиною, близькою до бога, і все, що ректиме, — то слова божі. Після тих розмов батько вже не бив свого молодшого, а тільки довго сидів коло нього та прислухався, що син скаже. З тої миті Андрій став наче старшим у домі, наче не було там ні батька, ні неньки. Це його дивувало і бентежило, аж поки не з'явився на молитовне зібрання, де й підійшов до нього брат Петро і провів його, наймолодшого з усіх братів, на ліве крило, де завжди сиділи найшанованіші члени громади…

… Андрій завовтузився на ліжку: не завадило б вкинути до рота щось суттєвіше, аніж риба, бо ж цілий день фізично працює на свіжому повітрі. От, приміром, поруч з ним спить Алимов — йому, вже немолодому, впаяли два роки. То ось цьому Алимову навряд чи потрібне м'ясо і сало: в його віці це шкідливо позначається на обміні речовин.

Слова «обмін речовин» Андрій почув у «зоні» від одного із своїх корешів — фельдшера, котрий по великій пиятиці мало не задушив свою дружину. Точніше, не задушив, а придушив і побив синьо — тому й дали йому по саму зав'язку.

Пожили вони з ним душа в душу два роки, він багато чого розповів Андрієві, але потім його звідси забрали, а на його місце прийшов Алимов, якому й належало харчуватися пісним сиром. Андрій добре знав, що таке пісний сир: коли мати збивала на сепараторі сметану, а з пахти, що лишалася, ще й уміла змайструвати сир, то в тому сирові тільки й назви лишалося що від сиру…

Алимова Андрій незлюбив з першого ж дня. За те, що ночами той хропів, заважаючи спати. За те, що Алимову з точністю кур'єрського поїзда приходили посилки з харчами. Ділитися Алимов ніколи не любив, все з'їдав сам. Навіть з Андрієм, своїм сусідом, нічим не ділився та все скаржився, що робота важка. Як і до війни. Тоді Алимову вже доводилося сидіти, здається, чотири роки, новачком назвати його не можна…

Та про що це він згадував? Ага, про Жукова — фельдшера. То цей фельдшер, якому Андрій розповів, як він відмовлявся іти служити в армію, бо брат Петро так наказав, і як паморочилася в нього голова на медичній комісії, і як брали його в лікарню на обстеження і] ніяких розладів не виявили, і як дали строк…

І коли висповідався Андрій Жукову в одну з отаких же безсонних ночей на твердому ліжку, сказав тоді фельдшер:

— Бачив я дурнів, але таких, як ти, повір — вперше.

Андрій не звик, щоб його ображали. Бити — били за правом старшого і сильнішого, але ображати і обзивати — це вже занадто. Він хотів добряче вперіщити свого сусіда Жукова, але той глипнув на нього так, як, мабуть, дивився на свою дружину з руками в неї на горлі, і Андрій охолов.

— Ти все добре пам'ятаєш, що було з тобою перед хрещенням?

. — Пам'ятаю, — невпевнено промовив Андрій.

— А пити тобі ніхто нічого не давав?

— Чого ж, як хліб поламали… тоді брат Петро налив щось у склянку, сказав: «На святе діло йдеш, очисться…»

— Я й кажу, що дурень ти. Отруїли тебе, по-моєму, беладонною.

Андрій не міг второпати, чого б це треба було братові Петрові його труїти, та Жуков продовжив:

— Я своїй стерві теж такого підливав — ніщо її не брало, мучилася отак, як оце ти розповідав, з тиждень, і оклигувала…

— То ти її душити?

— А що ж мені лишалося робити, як життя з нею не стало…

— А вони мені й перед комісією у військкоматі теж щось пити давали, тільки тоді вже я добре при пам'яті був…

Андрієві справді зараз спало на думку, що кожного разу перед тим, як траплялися з ним речі, яких він пояснити не міг, приходив до нього хтось із братів і приносив зілля. Мати зілля сама готувала: Андрій того не бачив, але увесь день по тому в хаті стояв якийсь чад.

— А потім…

— Потім тобі дали строк, — перебив його Жуков, — цю історію я вже знаю.

… Поруч заворушився Алимов. Андрій напіврозплющив одне око і подивився на Алимова. Той теж не спав. Часу в «зоні» було для Андрія досить, аби він навчився стежити за кимось і при цьому дихати так рівномірно, що ніхто й запідозрити не міг, що ти не спиш. Вміння так дихати було одною з наук «зони», вироблялося воно з роками, але потім часто у найскрутніших ситуаціях допомагало виходити сухим з води.

Посилку Алимов одержав учора, а сьогодні, як на те — у Андрія такий день. Треба б відзначити це, аби по-людськи, а не з таким скупердяєм, як Алимов, — у цього взимку снігу не випросиш. От і зараз — вовтузиться, стерво, знову почне сало жерти, хоч і мусульманин, мабуть. Чи був мусульманином. От він, Андрій, теж був християнином віри євангельської, а тепер став зеком, і одна віра в нього лишилася — в кулак, який тут чи не найголовніший закон серед їхньої братви. Тут лишень попусти — останній на тобі воду возитиме.

Цю науку він опанував швидко — вчителі були досвідчені. Важко було першого року. А так, як нині, можна було б ще посидіти… Але дзуськи! І так з половини не випустили, працював, бачте, не досить активно, на роботу не виходив… Ну та добре, він ще напрацює…

Алимов шарудів щось надто довго. Сіренко приглянувся уважніше: цікаво ж, що ще воно жертиме посеред ночі. Алимов озирнувся — чи не стежить, бува, хто, придивився до Андрія, але нічого не запідозрив. Після цього видобув звідкись поліетиленову фляжку, потихеньку відгвинтив кришку, і тут Андрій блискавкою метнувся до Алимова і чіпко вхопив його за руку. Той пополотнів, з остраху сіпнув руку до себе, але вирватися з Андрієвих залізних лещат було неможливо.

— Чифірчик п'ємо? Красиво жити хочемо? А іншим що — лапу смоктати? — Андрій сичав ці слова так тихо, що ніхто на сусідніх ліжках навіть не поворушився.

Алимов ще й досі не міг відійти од переляку, увесь трусився, — чи од несподіванки, чи, може, від давньої пристрасті до наркотиків. Андрій зіпсував йому ніч саме в той момент, коли, здавалося, дорого куплене зілля вже готове було перенести його у сподіваний світ марень. Тепер він затиснув фляжку в кулаці і хотів було вирватися, та Андрій до болю викрутив йому руку і просичав:

— Віддай!

Жменя Алимова розтулилася, і Андрій вирвав фляжку — підпільну науку споживання міцного чаю він теж встиг пройти.

— І тс-с-с-с. А не то — хана тобі, Алимов. — Андрій великим пальцем лівої руки легко провів Алимову по горлу. Після цього відпустив руку і тихесенько, щоб ніхто не почув, переповз до себе на ліжко.

Алимов тихо стогнав, але тепер він мало цікавив Андрія. Лише одне питання було: як зумів Алимов тут, у ВТК, підгодовуватися таким продуктом? Тішило: тепер Алимов у нього на доброму гачку — варто буде завтра лише натякнути, що, мовляв, про штучки з чаєм ненароком може дізнатися адміністрація, а тоді Алимову пахне ПКТ[2] або навіть ШІЗО[3]. Отак обережненько, обережненько цього Алимова притиснути — хай і на його, Андрія, частку роздобуде трохи чаю — не збідніє.

«А добрий все ж таки вийшов день, — подумав Андрій, — і Алимов ще послужить йому вірою і правдою».

Сіренко ще раз подивився на флягу, глянув на Алимова, підморгнув йому і вихилив усе залпом.

Через кілька хвилин його закрутила весіння квіткова заметіль, понесла кудись широким полем, і він забувся нетривким і неглибоким сном, щоб завтра після підйому встати з розбитим утомою тілом і головним болем.

… Алимов заснути не міг. Втрачена нічна порція чифіру, до якого він призвичаївся ще в першу відсидку, не давала склепити повік.

Він пригадав, як, вийшовши на волю, найперше, чого захотів, — не жінки, не всіх тих радостей і утіх, якими воля багата, а чифіру — тільки щоб вдосталь і не тайкома.

З роками міцний чай вже перестав діяти на нього стійким дурманом, тільки шаленіло од нього серце, та безсоння марудило ночами. І тоді Алимов зробив крок, за який все життя картав себе найостаннішими словами, але саме цей крок дав йому можливість пізнати найбільші в його житті радощі — він почав потроху підкладати в чифір таблетки. Та навіть у цьому він до жорстокості був суворий до себе: ніколи не розслаблявся і поки що не йшов на прив'язі у згубної звички.

Але, можливо, саме від такого повсякчасного стримування, від постійної напруги нервів тоді, коли дозволяв собі порцію «трави», він смакував ці миттєвості із сластолюбністю гурмана.

Можливо, тому Алимов так і не спромігся завести собі сім'ю, адже вона вимагала б клопоту і грошей, а гроші йшли на оті трикляті сновидіння, і лише нова порція дозволяла забути гіркоту пробудження.

У нього в квартирі були самі голі стіни, і коли відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності завів проти нього кримінальну справу і на все його майно було накладено арешт, слідчий дивувався, що в нього було лише зношене за багато років пальто, костюм, який вважався вихідним, пара напівстоптаних черевиків та купа брудної білизни, скиданої абияк у куток. Під час слідства його не раз перепитували, куди він подів гроші, а він з такою ж упертістю відповідав, що ніяких грошей в нього немає — і це скидалося на правду.

У нього, звичайно, лишався якийсь грошовий запас, під який його друзі возитимуть і носитимуть йому все, що дозволяє «зона». Однак він точно знав, що коли закінчаться гроші, закінчиться і потік посилок, і можливість хоча б чифіром тамувати наркотичний голод. Грошей має вистачити на два роки, навіть при тому підвищенні цін на «товар», яке намітилося останнім часом. Але цих грошей вистачить на нього одного, і ділитися із якимось Сіренком Алимов не збирається. Відтак, на нього треба знайти управу. Це не так вже й просто, бо шмаркач має міцні біцепси… Можна, звичайно, спробувати поспілкуватися з начальством, Сіренко потрапить у ШІЗО, але потім… Що буде потім, Алимов навіть не хотів думати… Цей шлях давав надто мало шансів на виграш, щоб можна було всерйоз на нього розраховувати. Треба було шукати інший вихід, адже те, що відтепер сусід вимагатиме од нього, Алимова, свою пайку чаю, жодних сумнівів не викликало. Спробувати шантажувати, але чим? Добитися переходу для себе в іншу колонію навряд чи вдасться, та й чи швидко це робиться?

Порція чифіру, вирвана з самого рота Сіренком, так і не дала старому заснути майже до самого ранку, почувався так, наче поруч з ним лежала гола жінка, він намагався до неї доторкнутися, щоб відчути її в своїх обіймах, але руки натикалися на холодне скло, вона була поруч, близько, але недосяжна, мов з іншої планети. Алимов корчився в судомах, скреготів зубами, рвав подушку, руки аж синіли стискуючи раму ліжка, здається, його переповнювала хтивість звіра, у якого за мить до очікуваної злучки невідома сила одібрала самку і який б'ється головою об дерево, щоб біль фізичний затамував страждання, породжені інстинктом.

Коли Алимов прокинувся, то зрозумів, що все це було поганим сном і що цей сон, цілком можливо, сьогодні повториться — Сіренко ж он, поруч.

Мовчки, не дивлячись одне на одного, поснідали, вишикувалися разом з іншими засудженими у колону, перед виходом з колонії начальник караулу перерахував їх раз, потім ще раз. Відчинили ворота. Працювати, зрозумів Алимов, будуть знову на сховищі — колонія будувала для себе великий льох для зберігання продуктів. Зараз був саме час його будувати, бо почнуться заморозки, а потім заметілі — тоді небагато зробиш… Вони вже викопали під льох чималенький котлован, був він метрів чотири завглибшки, потім майстри з їхніх же зробили опалубку і залили бетоном. З одного боку там був спуск, достатній, аби під'їхати до самих дверей сховища машиною, а з інших трьох — прямовисні стіни, вздовж яких нині монтували опалубку, заганяли шворні арматури і заливали їх бетоном.

Як назло, їм випало працювати разом, в одній парі, але не внизу, як учора, а копати нагорі траншею під якусь трубу. Яку трубу — нікого те не цікавило: було сказано — траншея, ширина вісімдесят, глибина сто п'ятдесят. Алимов вирішив копати не там, де Сіренко, а з протилежного кінця: увечері буде видно, хто скільки зробив — про Андрієве вміння посачкувати він добре знав. Але Сіренко підійшов, схопив Алимова за комір і штурхонув у інший бік:

— Ти мені, старий, кинь жартувати. Працюватимемо разом і копатимемо з одного боку — не перетрудишся.

Сіренко взяв лопату, довго ходив понад майбутнім рівчаком, щось намічав, проводив лінії. Алимов розумів — валандається, аби нічого не робити. Тому сам взяв заступ і почав длубати землю. Суглинок копати було важко. Старий швидко стомився, відклав лопату, сів, аби перепочити. Підійшов Сіренко, копнув старого ногою і голосно, щоб почув вартовий, що стояв неподалік, сказав:

— Працювати не хочеш, а жерти хочеш. Вставай, за тебе гнути горба ніхто не буде, — і ще раз копнув Алимова. Охоронець, почувши розмову, підійшов ближче: хтозна, що вони тут затівають.

Алимов знову взявся за лопату, злість кипіла у ньому і ладна була вийти назовні, але він розумів, що з дебелим Сіренком йому не впоратися і тому проковтнув пілюлю. Але Андрій не вгавав — робити дрібні капості Алимову йому навіть подобалося: це скидалося на своєрідну помсту Алимову за сите його життя, за те, що є в нього хтось на волі, хто передачі ладнає, за те, що строк у нього коротший, за те, що життя доводиться починати Сіренкові не з молодих утіх, а з твердого колонійського ліжка. Андрієві здавалося, саме в Алимові тепер сконцентрувалося все його лихо, саме він повинен розплачуватися за Андрієву гірку долю, і чим гірше сьогодні, завтра, завжди буде Алимову, тим краще почуватиметься Сіренко.

Він ніби ненавмисне наступав Алимову чоботом на ноги, аж той мало не сичав од болю, запорошував старому очі землею, коли той нахилявся. Нерви старого напружилися, мов жили биків, які везуть важку хуру нагору. Щонайменша образа могла викликати напад люті, але Андрій наче й не зважав на це. Та коли черговий раз Андрій сіпнув Алимова за чобіт, як той саме добувався з траншеї, він не витримав і вільною ногою, що застигла на рівні Сіренкового обличчя, штурхонув його з усієї сили. Андрій заточився, але не впав, витер рукавом заюшений ніс, глипнув на Алимова, сплюнув і почав повільно вибиратися з канави.

Алимов тільки тепер зрозумів: розплати не минути, зараз цей злодюга порішить його. Нін швидко схопився на ноги, але не побіг іуди, де працювали інші зеки: знав, що ніхто все одно його не боронитиме, кликати охоронця теж не було рації. Або зараз же покласти край знущанням, або…

Він не міг додумати все до кінця, бо просто на нього сунула величезна Сіренкова постать. Йшов він голіруч, ступаючи широко, міцно, увесь його вигляд передрікав жорстокий мордобій.

І раптом Алимов усвідомив, що в руках у нього лопата з міцним держаком і гострим лезом, що вона може стати надійною зброєю… Удар вийшов плазом, та Сіренко все одно аж заскавчав од болю. Цей зойк скидався на завивання пораненого вовка, який, однак, продовжує гнатися за здобиччю, і хто б тепер не перепиняв його шлях, стане жертвою його люті. Сіренко зім'яв Алимова і кинув його на землю, наміряючись з усієї сили вдарити ногою по голові, але той з чіпкістю кішки вхопив Андрія одразу за обидві ноги, і Сіренко, втративши рівновагу, впав. Коли підхопився, то побачив Алимова, що чимдуж хекав до котлована. Двома стрибками Сіренко наздогнав його, і вони знову зчепилися за якийсь крок од прямовисної стіни.

Тільки тепер їхню бійку зауважив контролер, котрий стояв на дні котлована. Він щосили заволав:

— Стій! Назад! — хоча вже ніхто нікуди не біг, а лише двоє тіл вовтузилися, стусали й били одне одного на порепаній од літнього сонця землі.

Контролер щодуху кинувся нагору. Він біг швидко, але поки дістався до того місця, де щойно були Сіренко і Алимов, два тіла, скручені в клубок, вже скотилися по пологому краю до ями і полетіли вниз. Вони не одразу впали на бетон, а, сунучись по землі, зачепилися за бетонний виступ стіни, і лише потім почувся глухий удар.

Коли контролер збіг униз, навколо двох скорчених закривавлених тіл вже зібралися всі, хто працював того дня на сховищі. Він розштовхував руками і плечима невеличкий натовп і кричав:

— Р-розійдись!

Усі поволі розступалися, та хтось з гурту все ж таки докинув:

— Не шебурши, начальник. Спішити нікуди — приїхали…

12

Волін покрутив картку в руках. Радник посольства Швеції запрошував пана Воліна на коктейль. Павло Степанович вже не перший рік перебував на дипломатичній службі, а тому бездумно ставитися до таких запрошень не міг. У дипломатії, як встиг він зрозуміти, ніхто ніде ніколи не робив жодного кроку просто так. Досвід підказував, що великі справи робляться іноді не за столом переговорів, а між третім і четвертим келихом шампанського чи чаркою віскі, рому або перно — в залежності від того, де і ким влаштовано прийом.

Чесно кажучи, він любив демократичні коктейлі на відміну од церемонних сніданків чи обідів. Бо то — данина господаря гостеві, виголошення тостів, котрі часто нікого ні до чого не зобов'язують. Інша справа — коктейль. Тут для професійного дипломата величезний простір для діяльності.

… Пан радник посольства Швеції запрошує на коктейль від 17-ї до 19-ї години. З якої нагоди? Це тільки жест у відповідь на те, що не так давно саме радник був прийнятий у посольстві СРСР, і Волін приділив йому чимало уваги? Чи, може, до посольства нарешті призначили нового першого секретаря, відсутністю якого бідкався Ландстрем, і цей коктейль влаштовують, аби познайомити новоприбулого з дипломатичним корпусом у Хельсінкі?

Цікаво, хто буде на коктейлі? Очевидно, цей німець з ФРН, Кауль. Буде австрієць Порш: знов через півгодини після початку прийому поскаржиться на головний біль і зникне десь в апартаментах посольства. Буде Ружичка. Адже останній прийом був саме в чехословацькому посольстві, і Ландстрем був на ньому. Тепер він не зможе не запросити Юрека.

Волін зняв трубку і набрав номер свого колеги з Чехословаччини.

— Добридень, Юреку, — привітався Волін і почув у відповідь:

— Добрий день, Павле Степановичу!

Волін якось звик, що по імені та по батькові називали його тільки свої, у радянському посольстві, всі ж інші — паном Воліним або просто Павлом, Паулем чи Полом. І тільки Юрек Ружичка звав Павлом Степановичем, твердячи, що кожну людину треба називати так, як вона до того звикла, і що, власне, тільки у них, росіян, є така чудова форма звертання: не надто офіційна — на прізвище і не дуже інтимна — на ім'я.

Від Юрека Ружички Воліну критися, було нічого: вони вісім років працювали разом в Австралії, там і здружилися, а ось тепер вже півтора року працюють пліч-о-пліч у Хельсінкі — Ружнчку прислали сюди радником посольства. Після короткого обміну новинами Ружичка першим запитав Воліна:

— Ну то зустрічаємося сьогодні увечері у Ландстрема?

— Так, я, очевидно, буду… А ти не знаєш, кого ще запрошено?

— Ну у шведів завжди вдосталь люду. Вони ж влаштовують коктейлі рідко, зате зберуть купу гостей, аби можна було потім цілий рік й собі одержувати запрошення. Але я точно знаю, що не буде жодного з американців!

— Звідки такі відомості?

— Ландстрем не далі як за тиждень побив горшки з Марцані, цим американцем з Сіцілії…

— Та вони ж ще недавно були нерозлийвода…

Дипломати знали, що коли треба було заморочити голову Марцані, варто було лише докинути слівце Ландстрему, а той вже неодмінно переказував все достоту своєму «старшому братові» з Нового Світу…

— Все це так, Павле Степановичу, але на баффет діннер у посланника Португалії між ними зайшла розмова про «західну солідарність». І Марцані з усією притаманною йому прямотою сказав, що аби добитися від нас з вами, себто від комуністів, поступок, треба навалитися на нас, об'єднавши усі зусилля західних держав. І, природно, Сполучені Штати у цій бійці повинні бути генералом у західних військових порядках. На це Ландстрем відповів йому, що аж надто примітивно визначати дипломатичний вплив ракетним потенціалом, і він все ж таки спробує проводити політику своєї держави без підказок Марцані. Ну той запалився і почав доводити, що російські танки давно б увійшли в Стокгольм, якби росіяни не боялися американських ракет, і що в сучасному світі є тільки право сильного, а всі слабаки — мався на увазі, природно, Ландстрем, а з ним і вся Швеція — повинні дякувати богові, котрий послав їм такого захисника, як Штати.

Юрек Ружичка трохи перевів подих і продовжував: — Воно б, може, й обійшлося, але навколо них зібралося чимало людей, і Лаидстрсму довелося йти у наступ. Л в таких випадках, ти ж знаєш, Ландстрем — «віс майор» — незборна сила.

Вони перемовилися ще кількома словами, і Волін попрощався до вечора.

Розлад між двома такими китами, як Марцані і Ландстрем, наштовхував на роздуми. Марцані — один з добре поінформованих в усіх справах дипломат. Подейкують, тут не обходиться без прихильності до нього Центрального розвідувального управління, але попри все він дипломат з великим досвідом. І хоча посідає у посольстві скромну посаду, фігура він впливова. Хитрий Ландстрем, певно, тому і знався з ним, бо мав змогу з перших рук діставати інформацію. Знаючи наміри американців, шведам простіше було коригувати свої дії у Фінляндії. Так було. Але часи, коли дехто на сесіях ООН дивився, чи піднесе руку представник Сполучених Штатів, минули. А Марцані вже надто старий, аби зрозуміти, що європейцям не хочеться ставати акторами театру, у якому розігрується спектакль за американським сценарієм. Із Старим Світом давно не можна розмовляти, як із солдатом на плацу, — тоном наказів.

Але найбільші політичні промахи так, на жаль, нічому і не навчили американців.

Удар, котрий торкався його національних почуттів, років десять тому Ландстрем стерпів би без звуку, а тепер він із засуканими рукавами перечить Марцані! Так, що не кажи — інші часи, інші часи…

13

Коктейль у Ландстрема наближався до кінця. Все було саме так, як Волін і передбачав. Одне насторожувало: господар, з посмішкою вітаючись з усіма присутніми на прийомі, старанно обходив Воліна. Хоча не помітити його Ландстрем не міг — не хлопчисько в дипломатії. Ранг Воліна, стан відносин між Швецією ї Радянським Союзом, та шана, з якою Воліна приймали скрізь у дипломатичних колах, — все це було добре відоме Ландстремові. А отже, цього вечора Воліну мала б приділятися чи не найбільша увага, однак Ландстрем обминав його. І не те, що Волін аж надто прагнув розмови з ним, але в таких справах дипломатичний етикет — перш за все.

Волін глянув на годинник — пів на сьому: хвилин за двадцять більшість порозходяться. Треба й собі збиратися. Але ж незручно йти, не подякувавши Ландстрему за запрошення.

Підійшов Ружичка і одразу безпомилково визначив причину занепокоєння Воліна:

— Ви ще, здається, не віддали належного господареві, Павле Степановичу, чи не так?

— Вже пів на сьому. Господареві теж не завадило б бути трохи чемнішим…

— Він неодмінно попросить у вас вибачення — хочете парі? — Ружичка засміявся і простяг Воліну правицю.

— Парі я не хочу, але дуже» сумніваюся, що він знайде для себе якесь виправдання.

— Він його вже знайшов.

— Яке? — не витримав Волін.

— Він хотів би з вами поговорити наодинці і просив мене переказати його прохання зачекати, поки гостей поменшає.

— Що ж це за справи можуть бути у пана Ландстрема?

— Не кокетуйте, Павле Степановичу, адже ви чудовий співрозмовник, і Ландстрему цікаво буде з вами поспілкуватися. Принаймні так він сказав мені. Але між нами чоловіками, — Юрек притишив голос, — чи не заради розмови з вами зібрав Ландстрем сьогоднішній коктейль. Незлагода з американцями, як вважає мосьє Дюруа, з яким ми просиділи сьогодні мало не годину, справа затяжна і пояснюється не запальним характером пана Ландстрема, а радше навпаки — розрахунком на те, що цей розрив буде помічений і дозволить вести ґрунтовніші розмови з Радянським Союзом. Дюруа навіть гадає, що Швеція зацікавлена в імпорті з Радянського Союзу нафти і нафтопродуктів. Очевидно, сьогоднішня зустріч — зондаж грунту: як поставитеся до цього ви. Але… — Ружичка затнувся, — можливо, француз тільки красиво фантазує з цього приводу.

Юрек подивився на годинник:

— За двадцять сьома, мені вже час. Та ось і сам господар… — і пішов, наче й не помітивши Ландстрема.

Швед, як і до кожного, підійшов до Воліна, привітно усміхаючись.

— Радий вітати вас, пане Волін, у нас і одразу прошу вибачити за прохання трохи затриматися. Ви, сподіваюся, нікуди не поспішаєте?

— Хіба ж я можу відмовитися продовжити у вашому товаристві сьогоднішній чудовий вечір?

Пролунало це двозначно: чи то хочу залишитися, чи то не маю права не залишитися. Ландстрем це зауважив і спробував пожартувати:

— Тим більше, що в моє товариство ви потрапили лише зараз наприкінці нашої зустрічі. Знаєте, над усе в дипломатичній роботі я полюбляю розмови з розумними колегами, і тоді буденна робота не видається такою марудною.

— Пан Ландстрем — чудовий співрозмовник. Тому, я не сумніваюся, задушевних розмов у вас буває не так вже й мало. Хоча, — Волін не міг утриматися од маленької шпильки, — не всякі відверті розмови приємні, чи не так?

Ландстрем зрозумів, що Волін знає про недавню сварку з Марцані, і обличчя його захмарилося невдоволенням, однак щось підказало Воліпу — невдоволення те показне, насправді ж обізнаність радянського дипломата потішила Ландстрема, можливо, тим, що не доведеться переказувати цієї розмови?

— Так, ви маєте рацію, пане Волін, деякі наші sit venia verbo[4] колеги ще й досі не можуть позбутися колоніалістського синдрому. Вони вірять лише в силу вибухівки: чим більше її у них за пазухою, тим владнішими і вельможнішими вони почуваються. Якби на те їхня воля, то вони вже давно висадили б у повітря Хельсінкі. Якщо не тут, то хоча б в Афінах.

То був гачок, і Волін це чудово розумів, як розумів і прозорий, хоч і не досить вправний натяк на Хельсінкський Заключний акт з безпеки і співробітництва в Європі, який був однією з найголовніших тем на конференції в Афінах.

«Ландстрем щось пронюхав, можливо, навіть од того ж таки Марцані, — подумав Волін. — Цей гачок варто проковтнути, а потім уважніше роздивитися, що там за наживкою. Виходить, мали рацію Юрек і цей пройда Дюруа — Ландстрем має щось на меті. Що?»

Усі гості вже давно порозходилися, вони сиділи удвох. Розмова мала бути серйозною. Ландстрем довго оповідав про курс, який проводить його уряд, про відносини між Швецією і країною пана Воліна, які могли б стати ще кращими, аби деякі треті країни не впливали на проведення збалансованої і виваженої самостійної політики, спрямованої на зближення в усіх сферах життя.

— Хоча цього не скажеш про деякі ваші газети, котрі не проти викривити як стан наших відносин, так і політику нашої держави на міжнародній арені, — зауважив Волін.

— Так-так, пане Волін, деякі газети дозволяють собі друкувати інформацію неперевірену і не підтверджену джерелами. Але в нашій країні, ви ж знаєте, засоби масової інформації не контролюються урядом, кожна газетка вільна робити і писати все, що їй заманеться. Свобода слова і друку гарантовані у нас конституцією.

— Я сподіваюся, мається на увазі свобода правдивого слова, а не брехні і дезінформації. А ви, здається, щойно самі підтвердили: деякі публікації об'єктивними не назвеш.

— Згоден з вами, пане Волій, але, певно, у сфері ідеології ми завжди матимемо різні погляди. Нині ми хотіли б відгукнутися на заклик, який невтомно проголошують політичні діячі вашої країни: шукати прийнятні для обох сторін точки зору, а не реєструвати розбіжності у поглядах.

— Цілком згоден з вами, пане Ландстрем, і однією з таких галузей могло б бути розширення торговельних відносин, — вирішив Волін кинути Ландстрему рятівний круг — господар з великими труднощами добувався до суті.

— Саме з цього приводу мені й хотілося б обмінятися з памп деякими міркуваннями.

«Нарешті», — подумав Волій і кивнув головою:

— Я слухаю вас.

— У вас, напевне, «Лада», пане Волін, а в мене, на жаль, «вольво».

— То ви хочете придбати наші машини, пане Ландстрем? Гадаю, уряд моєї країни не заперечуватиме… — навіть без тіні іронії промовив Волін.

— Що ви, пане Волін! Тоді нас зжеруть автомобільні фірми, а без підтримки фінансистів ми навряд чи зможемо обійтися, ви ж це чудово розумієте. Я хотів тільки сказати, що наші гіганти з'їдають стільки бензину, що скоро замість сидінь у кабіні, напевне, стоятимуть, баки з пальним. Не можна говорити про його значний дефіцит у нашій країні, але мій уряд був би зацікавлений у проведенні відповідних переговорів з вашими спеціалістами. Як ви гадаєте, чи згодні були б ви продавати нам нафту-сирець для переробки? Вона була б для нас, очевидно, значно дешевшою, ніж близькосхідна…

— Як ви розумієте, пане Ландстрем, я не спеціаліст, і не можу обговорювати з вами це питання, але, — Волій зробив багатозначну паузу, потримав її рівно стільки, аби підкреслити важливість моменту, — але, завжди до вас особисто добре ставлячись, при слушній нагоді я доповім моєму керівництву про ваше прохання.

— Сподіватимемося, наші й ваші фахівці знайдуть рішення, котре задовольнить обидві сторони.

Власне, розмову можна було вважати завершеною, але урвати її таким чином вважалося нечемним, і тому вони поговорили ще кілька хвилин. Підвівшись, вони повільно попрямували до виходу, і Волін, наче між іншим, спитав:

— Ви думаєте, що наші sit venia verbo колеги можуть завдати серйозної шкоди хельсінкському дитяті, до народження якого і ми з вами, пане Ландстрем, доклали чимало зусиль?

Ландстрем швидко («Ніби сподівався на таке запитання», — подумав Волін) нахилився і, притишивши голос, хоча в цьому не було ніякої потреби, сказав:

— Наскільки я знаю, пане Волін, то це дуже серйозно. На жаль, мені не відомі подробиці, але подейкують, що двоє моїх співвітчизників зовсім не просто так готуються до туристичної мандрівки по СРСР.

Волін здивовано подивився на Ландстрема. Той цей погляд зрозумів одразу:

— Ці дані, боронь боже, аж ніяк не можна вважати достовірними на сто відсотків, але все ж таки я маю своїм обов'язком поділитися ними…

Волін бачив, Волін відчував, як уважно стежить за кожним його порухом Ландстрем. Тому вдавати байдужість було ризиковано: байдужість була б неадекватна сказаному, а всяка неадекватність насторожує професіонала. Ландстрем був професіоналом, тому найпевніший шлях — збалансована поведінка без притиску. Зараз Воліну нічого не треба видавати шведському дипломатові, а відтак є можливість повернутися до аналізу цієї розмови в спокійнішій обстановці.

— Я розумію вас, пане Волін. Тому спробую дещо пояснити. («Аякже, поясніть, будь ласка, бо інакше, без пояснення, надто вже це виглядає шитим»). Нині я виступаю, так би мовити, не як офіційна, а радше як приватна особа. І саме мої приватні інтереси підказали мені подібний вчинок.

«Якщо це справді так, то він серйозно ризикує, використовуючи службову інформацію і дипломатичний статус в особистих цілях», — подумав Волін. Він не хотів нічого відповідати Ландстремові. Мовчання — золото. Усе, що йому хочуть сказати, обов'язково скажуть. Більше того, в розмові зі шведом треба виважувати кожне слово, а відповіді відволікали б від головного — аналізу гри дипломата. «Хай продовжує, я не кину йому жодного рятівного слова, хай докручує до кіпця».

— Вам може здатися, що я граюся з вогнем. («Лис, лис, чортова бестія»). Але це не зовсім так. Інформація одержана мною з тих кіл, які дотичні саме до моїх приватних інтересів. Відтак я можу нею розпоряджатися, не спитавши дозволу посла. Тим більше, вважаю, що саме тут мої приватні інтереси повністю збігаються з інтересами моєї держави, з інтересами усіх європейців. Було б шкода, чи не так, коли б на наших справах позначалося втручання наших заокеанських… колег. Це я вам кажу як щирий прихильник розрядки і хельсінкських домовленостей…

Цілу дорогу Волін не міг позбутися відчуття якогось внутрішнього дискомфорту: наче витяг із ставка здоровенного ляща, а від того за версту тхне дохлятиною.

14

«Шановний Павле Степановичу!

На жаль, надто багато на Ваше прохання знайти не вдалося — але дещо все-таки є. Ландстрем, на щастя, потрапив в англійську «Хто є хто».

Ерік Ландстрем народився 1935 року в місті Фалун (лен Коппарберг, Швеція) в родині вчителя. Закінчив Королівську вищу технічну школу в Стокгольмі, за фахом — інженер-економіст. Працював в авіапромисловому концерні «СААБ — Сканія», брав участь у створенні винищувача-перехоплювача «Дракен». З 1970 року — на дипломатичній роботі. Працював у Данії, Великобританії. Ранг радника присвоєно минулого року. Член Поміркованої коаліційної партії. Зв'язаний з великим капіталом через «СААБ» та концерн «АСЕА».

Говорить англійською, німецькою, датською. Захоплення: теніс, фалеристика.

Одружений. Дружина — уроджена Соня Хермандер, кінокритик, пише до газети «Свенска дагбладет» під псевдонімом «Ф. Карлен». Двоє дітей.

Решта — з книжок, які видані в Союзі.

Автомобільна промисловість Швеції представлена заводами концернів «Вольво» (виробництво вантажних автомобілів у Ґетеборгу і легкових — у його предмісті Туршланді, автоскладання — в Кальмарі) і «СААБ-Сканія» (виробництво вантажних автомобілів у Середтельє і легкових у Трольхеттані). Концернові «СААБ» належить також великий авіаційний завод у Лінчепінгу (військові літаки та керовані реактивні снаряди). «АСЕА» виробляє потужні генератори, трансформатори, двигуни.

Усі ці три фірми — з найбільших не лише у Швеції.

Зовнішньоекономічні зв'язки країни орієнтовані на три чверті до Західної Європи. Нам вони продають переважно машини та обладнання, а купують головним чином рідке і тверде паливо, метали, хімічні продукти, верстати.

Якщо Вам треба, то можу уточнити майже всі цифрові дані на сьогоднішній день, а також дати розгортку по роках і видах продукції.

Запит про детальнішу інформацію з усіх питань можна зробити в Москві. Ми її матимемо через два дні.

З повагою

Л. Сеніна».

«Люба Людмилка, видно, старається, — подумав Волін. — Все їй здається, що зібрала матеріалів мало, а насправді, певно, довелося перегорнути гори документів. І зробила швидко, за якусь годину. А зайти посоромилася, вдається до ділових листів».

Розмова з Ландстремом непокоїла. Де і від кого він дістав інформацію? Наскільки вона перевірена? І головне — чому він вирішив переповісти її йому, Воліну?

Поки що все сходилося: в контексті майбутніх нафтових переговорів і зв'язків Ландстрема з «СААБ» для концерну сприятливою обстановка могла бути лише в умовах тісного співробітництва між Швецією та Радянським Союзом. Ну добре, застеріг сам себе Волін, а звідки про поїздку двох шведів знає «СААБ»?

Волін пройшовся по кабінету. Треба було щось негайно вирішувати: хтозна, коли ця інформація потрапила до Ландстрема і скільки він її обмірковував.

Волін набрав по внутрішньому Рудюка:

— Володимире Івановичу, зайди до мене.

Той прибув мало не тої ж миті — щось підказало Рудюку, що справа у Воліна невідкладна.

Після розповіді Воліна Рудюк стенув плечима:

— Нема нічого простішого, Павле Степановичу…

— Ну-ну, не поспішай, гаряча голово…

— А що тут думати. — Рудюк був досвідчений дипломат, але в розмовах із своїми він іноді любив погратися у відчайдушність. Як не дивно, саме це подобалося в ньому статечному Воліну — з Рудюкових «смішечків» іноді вимальовувався цікавий погляд на складні ситуації. — «Деякі речі нам незрозумілі не тому, що наші поняття слабкі; але тому, що ці речі не входять в коло наших понять», — процитував він Козьму Пруткова.

Волін скривився, як кривився тільки в дитинстві від добрячої порції риб'ячого жиру.

— Та ні, я серйозно, — змінив тон Рудюк. — Ми маємо проаналізувати ситуацію, але зробити нічого не зуміємо.

— Але наш аналіз і наші висновки можуть і повинні бути зорієнтовані. — Волін знав свою натуру, він не може здатися, аби не заперечити Рудюкові.

— Ви подумайте про Москву, Павле Степановичу. Картина — там. Ми можемо додати лише штрих.

— А якщо цей штрих перекреслить картину? — І тут Волін подумав, що Рудюк має рацію…

— Не ображайте їх, Павле Степановичу… — Рудюк сидів у шанобливій позі, але в ній були твердість і розуміння своєї правоти. — Питання виходить за рамки нашої компетенції, а, як відомо, поради навіть досвідченого астронома в танцях…

Вплів наче й не помітив закиду:

— А якщо вчинок Ландстрема продиктований якимись іншими, не економічними міркуваннями? Якщо зараз він працює не на «СЛАВ», тоді що? — Волій поклав руку на плече Рудюкові.

— Тоді, Павле Степановичу, все одно Москві буде розібратися легше, ніж нам.

Рудюк зрозумів головне, про що говорив Волін: Ландстрем міг продати «дохлу кішку», і, може, саме на те й розраховану, що вона піде по дипломатичних каналах туди, в Радянський Союз, і вдарить саме в ту точку, яку запрограмував Ландстрем. І Рудюк, і Волін знали, що всяка інформація в складному механізмі міждержавних відносин може стримати одні процеси і пришвидшити інші. Волін і Рудюк — це первинний фільтр, і повинні вже в зародку передбачити чи виправити можливу похибку.

— Здаюся, Володимир Іванович, мабуть, це, справді, єдиний вихід. — Волін підвівся. — Зайду до посла, разом пошукаємо формулювання.

Того ж вечора про розмову з Ландстремом довідалася Москва.

15

Одразу ж після коктейлю Ландстрем подзвонив Марцані і вимовив лише одне слово — «так». Через чверть години шифром посольства США було передано телеграму.

«Цілком таємно. Черчіллю. Бюро заступника директора.

ЦРУ, Лепглі (штат Вірджінія), США.

Сьогодні інформація потрапила згідно з вашим планом у першу інстанцію.

Марцані.

Хельсінкі, Фінляндія».

Саме цією телеграмою розпочалася операція прикриття «Шлейф».

16

… Порушуючи тим самим правила перебування іноземців на території Радянського Союзу», — дочитав Чуйко фразу, але закривати звіт не поспішав. Серед десятків справ, які неодмінно є в підполковника державної безпеки, саме ця ось уже не перший день тримає його в напрузі. І не те, щоб якийсь надзвичайний випадок, якась екстраординарна ситуація, ні. Поведінка цих двох шведів привертала до себе увагу передусім своєю нестандартністю, алогічністю.

Помітили їх ще на кордоні. Вражала систематичність, з якою вони випробовували терпіння гідів, покоївок в готелях, міліції. Але повсякчас наближаючись до грані, що розмежовувала законне і протиправне, вони жодного разу не переступили її, балансуючи з точністю досвідченого еквілібриста. У «витівках» цих панів була зарозумілість «золотої» молоді, було зухвальство відчаюг і бретерів… Усього цього підполковник надивився, його цим не здивуєш. Вражало інше — вміння точно розраховувати дозу, вміння в критичній ситуації зупинитися, вибачитися, аби згодом вдатися до нових «атракціонів», що межують з карною відповідальністю: фарцували, але некрупно, фотографували аеропорт, але звіддалік і завжди з першим планом, заводили провокаційні розмови з нашими хлопцями і дівчатами — в матеріалах є й такі свідчення, пропонували заборонену літературу, але нікому і нічого не передавали, окрім одного швидше відразливого, аніж непристойного журнальчика.

Чого вони прагнуть? — вже вкотре намагався Чуйко знайти відповідь. Військова інформація, якщо зважити на демонстративне фотографування закритих об'єктів? Можливо, але чому це робиться так нахабно і без жодних натяків на конспірацію?

Валютні операції вони теж вели не з «тузами», котрі вже давно на прикметі в міліції, а з зеленими хлопчаками, для яких найбільше важило закордонне лахміття з «лейбою» і які ще погано зналися на доларах, фунтах і франках.

Хто ці двоє, — Чуйко глянув на списані аркуші, — Івар Ленрот та Ларс Фрісен?

Однак Чуйкові не хотілося одразу розкладати все по поличках. Він знав, що саме намагання зробити це може привести до спрощення ситуації, і потім версія, самим тобою вибудувана, тиснутиме на тебе впродовж усієї роботи. Але спокійно обміркувати не завадило. Адже поведінка шведів — факт, від якого нікуди не дінешся. Найпростіше відкинути факт, а нахабство молодиків списати на вік… Можна було б списати…

У принципі, мабуть, так і довелося б зробити, якби підполковника не бентежив спектр. Надто вже широкий діапазон нездорових інтересів двох молодиків.

Широта виключає глибину, а глибина не може існувати поряд з широтою, пригадався давно учений закон семантики. Глибина в даному випадку означала б, що ці двоє геть погрузли у злочинах. Вони ж глибини не прагнуть. Вона їм не потрібна! А може, хтось обмежує їх у діях?

Щось у поведінці шведів нагадувало підполковникові гру навиворіт, футбол у свої ворота, не шашки, а якісь піддавки. Але коли мислити шашковими категоріями, то, врешті, ті ж піддавки — теж вид спортивного, інтелектуального мистецтва. Просто правила в такій грі інші. Те, що добре в шашках, неодмінно погано в піддавках. Але для дилетанта найдивніше те — підполковник згадав свої юнацькі шашкові баталії — що в піддавки виграє знову ж таки той, хто і в шашки. Ану як оцінити вчинки двох шведів з точки зору антиконспірації? В такому разі варто віддати належне їхньому вмінню комбінувати методи і форми, виплутуватися із найскладніших ситуацій, мало не гіпнотизувати своєю вдаваною простотою і наївністю.

Отже, гра? А сенс? У будь-якій навіть найбезпораднішій грі повинен бути якийсь сенс…

Від цієї хвилини Чуйко пі на мить не забуватиме шведів, працюючи над іншими справами, які потраплятимуть йому до рук.

17

Леонідові радили йти на історичний. Може, так повелося після того, як вони хлопчаками розкопали в полі, у вибалку, кілька пластмасових медальйонів і принесли їх до школи. Власне, знахідка була не лише їхня: баба Ганя, що мешкала неподалік од старої водокачки, розказала йому та Володьці Ігнатенку, як під час війни у вибалку точилися запеклі бої. З року в рік трактор переорював землю, а медальйони вибрав тільки тепер. Було їх вісім штук, а прочитати вдалося тільки два — прізвища, імена та по батькові солдатів, котрі полягли в тих боях.

Один з загиблих був з-під Пензи, а другий з Харківщини, обоє мали по двадцять літ, і в обох ще й досі лишилися живими матері. Та про те дізналися вже потім, коли Леонід від імені школярів написав листи у військкомати, а звідти надійшли відповіді.

Але спершу разом з учителем фізкультури, колишнім фронтовиком Іваном Даниловичем, пішли вони до секретаря парткому колгоспу і показали свої знахідки, А вже другого дня відбувся в селі сход, і вирішили тоді старі й малі спорудити на честь полеглих воїнів та своїх односельчан, котрі не повернулися з війни, величний обеліск — на зароблені на суботниках і недільниках гроші.

Найневгамовнішим виявився Леонід, і сказав йому Іван Данилович: бути тобі істориком, адже тільки той до історії ставитиметься небайдуже, хто може все, що в світі діялося, крізь своє серце пропустити.

Але самому Леонідові Чорношкуру, нині сержантові прикордонних військ, понад усе хотілося стати агрономом. І не те щоб з біології знання у нього були міцнішими, ніж з фізики чи літератури, але якось подобалося йому спостерігати, як з невеличкої зернини виростає високе й струнке стебло, як колоситься воно, дозріває, як потім збирають збіжжя красивими комбайнами, вишикуваними, немов на параді, — от тільки комбайнери, засмаглі й запорошені, без параду, — і як ллється зерно рікою в кузови вантажівок. І так з року в рік — один раз і назавжди заведений людиною порядок.

Слово «порядок» Леонід якось по-особливому збагнув на кордоні. Тут завжди повинно бути все в порядку. Коли ще служив у навчальному підрозділі, його привчали до порядку на контрольно-слідовій смузі, в порядку повинні бути всі деревця й кущики, які вивчав удень і вночі, в порядку сигналізація. В порядку — найголовніше — автомат.

Тільки-но Леонід дізнався, що потрапить на кордон, одразу ж послав листа додому: радійте, батьки, ось де вашому синові служити випало! Мати у відповідь побідкалася для годиться: небезпечно ж, мовляв, але видно було: сином пишаються, що не кажи — справжня служба.

І ось уже другий рік тут, на західному рубежі країни. Може, від того, що скоро звільнятися йому, Леонідові Чорношкуру, в запас, і приходять під час чергування такі думки — про рідну домівку, про навчання. Це поки немає машин — можна помріяти, а прикотить авто — де й подінеться мрійливість Леонідова: підтягнутий сержант-прикордонник добре знає свій обов'язок чергового по контрольно-пропускному пункту. Так вже вийшло, що після учебки потрапив він не на заставу, а на КПП-12– без дозорів і секретів: «Ваші паспорти, будь ласка», штамп «КПП-12» у паспорт — бац, і мандруйте собі далі, товариші радянські громадяни і панове із зарубіжних країн. Однак з часом зрозумів: тут теж є свій необхідний порядок, і нині ті, хто більше не ризикує проходити з безшумним пістолетом через ріки, байраки та яруги, їдуть сьогодні з візами, паспортами, і пред'являють свої паспорти йому, Леонідові, а він тут, у Радянському Союзі, перша інстанція. Були й тут свої труднощі. Приміром, не любив він нічні чергування, бо в поїздах люди вже спали, будити їх не хотілося. Леонід розумів: всі вони не шпигуни, всі добропорядні громадяни своїх країн, їдуть подивитися наші Москву, Київ, Крим чи Кавказ, але служба вимагала — то ж сержант ввічливо, чемно, але твердо просив: «Ваші паспорти, будь ласка».

Щоправда, з поїздів його зараз перекинули на автомобілі — тут більше простору для діяльності. Автомобіль — це ж просто скарб для людини з лихими намірами.

Ще тільки прийшов він на КПП, одразу ж повели їх, молодих, на екскурсію: розповідали, що і де було заховано, як і хто все це на кордоні знайшов і вилучив. А наприкінці показали три величезних сейфи із «знахідками» лише останніх кількох місяців. У першому сейфі були книги — антирадянська література, схована в палітурки, на яких стояли імена Чехова чи Гейне; у м'яких обгортках і коленкорі, у шкірі й суперах. У другому сейфі теж були книги — «але з релігійним ухилом», як сказав їм їхній ротний. І третій сейф був з літературою. «Порнографія», — коротко поінформував командир.

Автомобілі цікавили Леоніда ще з однієї причини: перед призовом встиг він провчитися нівроку на курсах водіїв, то й думав — дадуть йому в армії машину. Машини не дали, зате тепер йому було страшенно цікаво розбиратися в конструкціях десятків і десятків машин, які щодня проходили перед його очима. Щоправда, погляд на машину у нього за два роки служби став дещо специфічним: як будівельника на аеродромі цікавить в основному бетон злітної смуги, так і Леоніда цікавили машини перш за все з точки зору того, що і як він міг би у них заховати. Хитромудрих тайників бачив він уже до біса, інколи ідеї повторювалися, і це ображало самолюбство сержанта прикордонних військ Чорношкура: він тоді швиденько складав акт і передавав справу по інстанції. По-справжньому тішився лише тоді, коли вдавалося виявити місце, в якому досі ще ніхто нічого не знаходив. Зрозуміло, не тільки задля самовдоволення працював він на контрольних оглядах — це перш за все був обов'язок, коли він віч-на-віч з можливим противником, а двобій виграти повинен.

Роздуми перервав Котькін, котрий чергував на вулиці.

— Льоню, вперед, там «пежо» — екстра-клас! Закачаєшся!

Це повинно було означати, що черговому наряду по КПП-12 треба починати огляд автомобіля марки «пежо». Слово «закачаєшся» мало означати: роботи тобі, Льоню, з цим «пежо» буде стільки, що…

Чорношкур підвівся, майже автоматично обсмикнувши кітель і поправивши кашкет, вийшов. Просто перед ним на оглядовому майданчику стояв автомобіль, за кермом якого сиділа миловида жінка років двадцяти п'яти. Коли Леонід підійшов до машини, жінка тільки спустила скло і мовчки подала документи.

«У нас вперше, — подумав Леонід. — Всі, хто приїздить сюди вдруге, добре знають: з автомобіля все одно доведеться вийти». Він глянув у паспорт, потім на жінку, і ще раз у паспорт: громадянка Франції Жаннетт Мельє прямує на відпочинок на Південний берег Криму за маршрутом, який їй запропонувало радянське акціонерне товариство «Інтурист».

18

Після зустрічі в Парижі з мосьє Клодом Жаннетт почувала себе майже безтурботною. Справді, як і говорилося, всі деталі, до иайдрібніших, були продумані, а найголовніше, що їй пропонувалося цікаве, захоплююче турне до Росії абсолютно безкоштовно, за невеличку послугу — завезти якимось людям кілька книжок і поговорити з ними про їхні потреби. Якщо виникне необхідність, то зв'язати їх з Клодовим другом у Москві — телефон вона завчила напам'ять. Усе ж таки велике щастя — ця зустріч з Мартінсоном саме в той час, коли шеф сказав їй про звільнення.

Усі нещастя звалилися на них неждано-негадано, мов сніг посеред спекотного літа. Дирекція виставки повідомила, що клієнт, котрий хотів придбати Роберову картину, відмовився од свого попереднього наміру. Навіть утричі й учетверо менша ціна не спокусила його змінити своє рішення.

Робер вставав щоранку пригніченим і йшов на Монмартр. Там, коло базиліки Секре-Кьор, у кварталі художників він простоював із своїми роботами до глибокої ночі. До картин «підходили, їх роздивлялися, немов у музеї, поціновували вдалі деталі й колорит, але нагоди продати їх так і не трапилося. Щоправда, на замовлення якогось туриста-араба Робер зробив за кілька хвилин портрет, і на зароблені півтори сотні франків вони протягли ще кілька днів. А потім не стало й того.

І це саме в той час, коли вони збиралися побратися і поїхати у весільну подорож, хай не в Швейцарію чи омріяну Робером Іспанію з її коридами і Прадо, а кудись у тихе містечко коло Ла-Маншу, у Фекан чи Дьєп, і там насолоджуватися близькістю коханої людини і спокоєм…

Вона складала гроші на поїздку, поки одного разу в конверті разом з платнею не одержала листа: «Фірма, на превеликий жаль, надалі не може скористатися вашими послугами, однак коли така можливість з'явиться, будемо раді такому висококваліфікованому спеціалістові, яким, без сумніву, є мадемуазель Мельє». Що не кажи, навчилися з красивими реверансами викидати людей на вулицю! Жаннетт десятки разів перечитувала це повідомлення про звільнення, аж поки не вивчила напам'ять кожну кому на невеличкому рожевому аркуші.

Все летіло шкереберть — весілля, подорож, Ла-Манш…

І саме тут трапився Мартінсон! Він говорив про одне делікатне завдання, яке буде приємно виконувати — і не збрехав. Безкоштовна поїздка в Росію — про це їй, випускниці східного відділення Сорбонни, можна було тільки мріяти. Приваблювала і обіцянка, що після цієї поїздки Мартінсон сам займеться її влаштуванням на роботу, а на перший час допоможе грішми. Вона так до пуття й не дізналася, де працює цей Мартінсон, але фігура він впливова і при грошах — це не викликало жодного сумніву, такий справді міг би допомогти. Жаннетт імпонувало у зустрічах з Мартінсоном і те, що він ніколи не заводив розмови про ліжко, якщо й запрошував до ресторану, то це означало тільки вечерю — і нічого більше. Вона навіть подумала якось, чи все там у нього в порядку, а він, ніби прочитавши її думки, засміявся і сказав: «Я служу господу богу, то ж не можу поклонятися ще й еросу». У цих словах, хоч і сказані вони були з посмішкою, відчувалася серйозність і щирість, а потім Жаннетт сама зрозуміла: Мартінсон підтримує зв'язки з багатьма релігійними організаціями світу, і був, певно, в цій координаційній конторі не останньою людиною.

Прохання відвезти кілька книжок і вітання в Радянський Союз, на Україну, вона сприйняла спочатку скоріше як недоречний жарт з приводу її пікантного становища, але Мартінсон не жартував, навпаки, цілий вечір він розповідав їй про те, як складно буває іноді людям віруючим знайти одне одного, яка необхідна часом допомога братів по вірі. Особливо багато розповідав Мартінсон про нестачу літератури для віруючих у Радянському Союзі. Щось про це Жаннетт вже чула, але Мартінсон вразив її своєю обізнаністю. Він сипав цитатами з біблії і Декларації ООН про права людини, він цитував хельсінкські домовленості, ще і ще раз переконуючи: без допомоги із Заходу віруючим у Радянському Союзі доводиться дуже сутужно.

— Вам нічого боятися, Жаннетт, — говорив Мартінсон, — в тайнику ви повезете туди не пластикові бомби, а слово боже.

Але саме слово «тайник» дещо бентежило її; непокоїло — чому «слово боже» треба везти у схованці?

— Як ви не розумієте, люба моя, деяка література релігійного змісту в Росії заборонена. Ми не просили б вас їхати туди, аби не настійливі прохання, які надходять звідти од наших братів і сестер по вірі. Але, — Мартінсон зробив невеличку паузу, — коли ви не хочете цим зайнятися, коли ви відмовляєтеся, то я, звичайно, не наполягатиму. Я просто хотів допомогти вам у скруті, дати перепочинок вашим нервам, а відтак можливість заробити трохи грошей — адже ви одержите ще певну суму — не надто велику, про яку ми з вами поговоримо, — яка дасть вам змогу протриматися якийсь час, доки я зміг би підшукати для вас роботу. А виконання нашого прохання, пов'язаного з поїздкою до Радянського Союзу, могло б правити вам непоганою рекомендацією.

— Та що ви, я гадки не мала відмовлятися, — Жаннетт зашарілася, не знаючи, що й сказати Мартінсонові. — Просто така незвична пропозиція…

— Нічого-нічого, я чудово вас розумію. Але, можливо, вам сподобається Крим, і ви захочете наступного разу поїхати туди ще раз. Принаймні будемо на це сподіватися.

Це було під час останньої з ним зустрічі, надалі вона бачилася лише з якимись невідомими, що приходили від Мартінсона, приносили їй гроші, документи на автомобіль, карту мандрівки, повчали, де краще зустрітися з людьми, до яких вона послана. Всі вони були якісь однакові, безликі. Тільки останній, Клод, справив на неї враження інтелігентної людини, котра й справді більше опікується іменем і справами божими, ніж тонкощами того, як у неї перевірятимуть документи. Він повіз її спочатку повечеряти, а потім заїхали на якийсь маленький дворик, де рудань на ім'я Філ показав «її» автомобіль. Клод висловив сумнів, чи вміє вона взагалі водити машину, а Жаннетт відповіла, що понад два роки працювала в концерні «Сітроен», поки вдалося зібрати гроші на навчання.

— О, то ви, певно, великий знавець автомобілів! — зрадів Філ. — Ну тоді спробуйте розшукати тайник.

Жаннетт оглянула машину і впевнено сказала:

— У дверцятах!

Філ заіржав, посміхнувся Клод.

— Північний полюс. Або Південний. Вибирайте, який вам більше до вподоби. У-у-у дверцятах, — вив од захвату Філ. — Та двері — це перше, що там, — він розтяг слово «та-а-ам», — будуть обнюхувати.

Жаннетт нічого розумнішого в голову не приходило, і вона продовжила:

— То, значить, під сидінням.

— Ви не вгадали, — заперечив Клод, — і коли ми й далі будемо просуватися такими темпами, то ви не знайдете тайник до другого пришестя. Але, — він взяв Жаннетт під руку, — не переймайтеся цим. Адже над влаштуванням тайника думала не одна світла голова, і робилася схованка не похапцем у майстерні, а ще на заводі. Причому, скажу вам навіть більше, тайників таких жодна машина ще не мала — це перша і, можливо, остання модель. Філ, — звернувся він до рудого, — покажіть мадемуазель схованку.

Той посміхнувся з виглядом людини, яка добре зробила свою справу, і Норман Черчілль оцінив це. Йому теж хотілося поглянути на Філову вигадку, і десь в душі його брав острах на те, щоб вона не виявилася такою ж, як з «Гардіан».

Філіпп потер руки од передчуття задоволення і промовив:

— По-перше, аби відкрити тайник, треба увімкнути запалення. Потім, — він вийняв автозапальничку, — ось тут, угорі й збоку, є невеличкі кнопки, — спробуйте, мадемуазель.

— Ви просто чародійник, Філе. Тепер я розумію: треба натиснути на ці кнопки, і тайник відкриється, чи не так?

— Не зовсім, мадемуазель Жаннетт. Коли ви натиснете ці кнопки, і то не так просто, а за певною системою, то відкривається не тайник, а нова кнопка, на яку натискати треба також за певною системою. Причому, хочу зауважити вам, що друга кнопка, як потім і тайник, відкриються беззвучно, принаймні так, що за шумом роботи двигуна ви цього не почуєте. Крім того, тут стоїть пристрій, здатний розрізняти сигнали, і якщо сигнал не завершиться протягом десяти секунд, то спрацює запобіжна система, і дверцята не відчиняться.

— А якщо я не встигну зробити всі операції за десять секунд?

— Маєте встигнути, мадемуазель, це, по-перше. І по-друге, ви ж можете повторити сигнал. Запобіжна система потрібна лише, аби котрийсь з радянських прикордонників, натискаючи протягом години на кнопки, не зміг випадково натрапити на потрібний код.

«Потрійна безпека — це вже щось, — подумав Норман, — цей Філ, здається, в техніці тямить трохи більше, ніж у конспірації».

Тим часом Філ проробив потрібні маніпуляції, і поглядам усіх трьох відкрився тайник, вщерть заповнений літературою.

— Можете переглянути, мадемуазель, — запропонував Норман, та Жаннетт відмахнулася — вино і вся ця феєрія з технікою приголомшили її. Але Норман наполіг:

— Ви повинні подивитися, мадемуазель, вже хоча б для того, аби знати, що там немає жодної сторінки, котра була б спрямована проти Радянського Союзу, проти їхніх законів. Ви повезете братам нашим по вірі слово боже, біблію, святе писання.

Жаннетт узяла першу-ліпшу книгу: голубий коленкоровий томик без жодного напису на ньому і тільки через кілька чистих сторінок зазначено: «Біблія. Книги священного писання Старого і Нового завіту. Канонічні. В російському перекладі. З паралельними місцями. Видання Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів. Москва, 1968».

Жаннетт перевела здивований погляд на Нормана.

— Яка Москва, мосьє Клод?

— Бачте, мадемуазель Мельє, якщо ми вже взялися надати нашим братам і сестрам книги для читання, то ліпше, аби вони мали радянські вихідні дані, аніж паризькі чи мюнхенські. І ще. Коли ви зустрінетесь із нашими друзями, то передасте їм разом з літературою лише вітання. За нашими припущеннями, їм нічого буде передати нам, але як щось і знайдеться, то сховайте знову ж таки в тайник — він, як ви бачили, зроблений надійно. Коли ви думаєте вирушати?

— З мосьє Мартінсоном ми домовлялися на післязавтра.

— А чи не могли б ви виїхати хоча б завтра увечері?

— І спинитися на ночівлю у Брюсселі?

«Теж правильно, — подумав Норман, — одна ніч ролі ніякої не грає, тільки ж поспішати, поспішати треба», — однак погодився:

— Добре, післязавтра зранку.

Вони попрощалися з Філом, домовившись про зустріч наступного дня, щоб Жаннетт могла випробувати машину в ділі. «Тут є ще деякі тонкощі», — докинув на прощання Філ. Другого дня виявилося, що Жаннетт має взяти з собою ще одну книгу.

— Це Веселов, ви, мабуть, чули про нього, мадемуазель? — спитав у неї Філ. — Росіянин, який попросив на Заході політичного притулку і почав тут писати книги. Це річ художня, але автора не друкують у Радянському Союзі, бо він має свій досить категоричний погляд на деякі речі…

— Навіщо ж мені її ховати, наражаючись на небезпеку, — здивовано спитала Жаннетт.

— Якраз навпаки — ховати книгу не треба, нехай вона увесь час лежить відкрито — можете ж ви читати щось на перепочинках. Її неодмінно повинні у вас знайти, і, як свідчить практика, після цього прикордонники не будуть більше порпатися у вашому «пежо». Коли хочете, це маленька хитрість про людське око. Веселова у вас заберуть, а повертаючись додому, можете, як захочете, вимагати його назад. Але це вже ваша справа. — І Філ кинув томик на заднє сидіння…

… Цілу дорогу до готелю мосьє Клод щось говорив про правовий статус іноземця у Радянському Союзі, що краще на жодні запитання не відповідати, а дочекатися представника французького посольства, і тільки тоді… Але до цього справа не дійде, авжеж… Надійні документи, тайник, який коли й знайдуть, то не відкриють, але все одно заїхати до друзів треба… Передати… не повертатися ж з літературою назад… Поїздка і так чимало коштує…

Довга дорога до радянського кордону заколисала її, і вона лише тоді потроху прийшла до тями, коли перед нею став юнак у формі із зеленими погонами та таким самим зеленим кашкетом і ввічливо попросив: «Документи, будь ласка».

19

Цей «пежо» таки добив Леоніда. Огляд зайняв хвилин десять, не більше. Все було в порядку і в документах, і в самій машині — ніде не видно жодного підозрілого сліду. Кількох звичних рухів було досить, аби з'ясувати, що там, де возять контрабанду дилетанти, в цьому «пежо» її немає. Треба було вже відпускати француженку, та й черговий по КПП підганяв: маєш підозру — кажи, а не маєш — нічого тримати машину.

До Леоніда підійшла Любаша — це для Леоніда Любаша, а для всіх інших — інспектор санітарного контролю Ткаченко. З цією гарненькою, привітною дівчиною приємно було поговорити про що завгодно, а особливо любив Леонід — про сади. Про них Любаша, здається, знала все, її слухати — не переслухати. Сказати, що вони обмежувалися тільки цією темою, було б очевидною неправдою, а чом би іі не поговорити серйозно, коли до законного звільнення н запас лишилося сержантові кілька місяців, і Любаша, бачив Леонід, зовсім не проти покинути КПП і перебратися кудись поближче до міста Білої Церкви на Київщині, звідки Чорношкур був родом.

От і сьогодні можна б поговорити з Любашею про се, про те, вона, мабуть, тому зараз і підійшла до Леоніда — чи швидко вже звільниться? — та цей «пежо» чимось був йому підозрілий, ніяк не давав спокійно закінчити огляд.

Сержант виліз із ями, де оглядав днище машини, і відвів Любашу вбік:

— Ти вже закінчила огляд?

— Угу.

— Ну то як?

— Порядок, про м'ясні продукти попередила: вона з собою шинку везе…

— Любочко-рибочко, ти ж про цю кляту шинку все знаєш — то ти їй лекцію, лекцію… Ну хоча б хвилин двадцять, зможеш?

Дівчина закопилила губку і з виглядом: давай, мовляв, експлуатуй далі — кивнула йому головою на знак згоди.

Сержантові хотілося поцілувати цю дівчиноньку, та такі речі вони ще всерйоз не обговорювали, і тому Леонід стримався і шарпнувся швидше знов під машину. Тепер він точно знав: інспектор санітарної служби Ткаченко запросить громадянку Французької Республіки Жаннетт Мельє до кабінету, викличе перекладача і, коли той з'явиться, двадцять хвилин розповідатиме про ту шкоду, якої можуть завдати громадянці Жаннетт Мельє м'ясні (чи інші рослинного та тваринного походження) продукти, які зберігаються не належним чином. За ці двадцять хвилин сержант Чорношкур разом з митниками повинен або знайти докази для подальшого затримання машини, або ж дати дозвіл на в'їзд на територію Радянського Союзу.

Хвилини збігали, як ніколи, стрімко. Підійшов капітан Женченко.

— Ну що?

— Нуль.

Чорношкур востаннє глипнув у багажник.

— Не можу я повірити, що тут нічого немає, — Леонід аж почав гарячкувати, — чи мало я таких «пижиків» передивився — наче і все тут на місці, наче і конструктивно точно, а відчуття таке, що під машиною тобі простору, повітря замало. А що це означає? А те, що хтось спеціально конструкції інакше скомпонував, аби сховати туди щось…

— Філософ, — сказав капітан. — І додати нічого. Закінчуй огляд — Любаша й так ля двох старається, — невеличкий трюк сержанта виявився поміченим.

— А книжка ж як, що її митники знайшли? — Чорношкур запитально подивився на Женченка.

— Веселов? Та ти ж сам бачив, що француженка не гірше нашого російською шпарить. Скаже — читала. Тим більше, що лежала вона відкрито — її у контрабанді не звинуватиш. Вилучимо — полежить у нас до повернення.

— А, може, вони на це іі сподіваються — Всселова, мовляв, заберуть і підчепляться?

— Можливо, але що це нам дає? Ну підозра — але ж не більше. Проте… Митники їй про книгу вже сказали?

— Ні, товаришу капітан, поки що не встигли.

— То й добре. Зробиш це зараз. Тільки не сіпайся, спокійно.

… З дверей КПП у супроводі Любаші вийшла Жаннетт. Обидві вони з цікавістю подивилися на сержанта. Той підійшов до дверей машини, поволі відчинив їх, взяв із сидіння книгу Веселова і обдивився її з усіх боків. Женченко до болю в очах вдивлявся в обличчя Жаннетт. Та стояла мовчки, а погляд невідривно стежив за тим, що витяг сержант з машини.

Леонід показав книгу Жаннетт:

— Це ваша книга, мадемуазель Мельє?

— Так, — Жаннетт відповіла спроквола, навіть з посмішкою.

— Згідно з правилами, ввезення книг цього автора в СРСР заборонене. Нам доведеться скласти акт про її вилучення, — Леонід говорив майже автоматично, не вводячи очей з Жаннетт.

— Що ж, будь ласка, я до ваших послуг.

Після того, як усі формальності було завершено, Жаннетт підійшла до Леоніда і взяла в нього в'їзні документи:

— Більше я нічим не завинила перед вами? — Вона відчинила дверцята, повільно, аж надто повільно сіла, натисла на стартер. Перед тим, як від'їхати, ще раз подивилася на Леоніда і помахала йому рукою.

Коли машина щезла за поворотом, Любаша, що стояла позаду сержанта, зітхнула і зсунула йому картуз на самісінький ніс. Чориошкур повернувся до капітана:

— Ви ж бачили, як вона зраділа, коли я показав їй книжку?

— Так і мені здалося — у неї після цієї нашої знахідки настрій поліпшився, хоч мало б бути навпаки — заборонену книжку везла все ж таки.

— Отже, був тайник?

— Хтозна, — ми ж оглянули псе уважно, а не знайшли нічого… Ну та не журися, Льоню, — капітан поплескав Чорношкура по плечу, — їй же треба і назад вертатися — маєш ще один шанс.

20

«Телефонограма.

Начальникові відділу Західного Червонопрапорного прикордонного округу.

Сьогодні о 8-й годині 47 хвилин через КПП-12 на територію СРСР була пропущена несерійна машина марки «пежо» з номерним знаком КР 8-А-321, що належить громадянці Франції Мельє Жаннетт. Згідно з туром «Інтуриста» вона їхатиме трасою Брест — Ковель — Луцьк — Ровно — Житомир — Київ — Полтава — Карлінка — Красноград — Новомосковськ — Запоріжжя — Джанкой — Сімферополь — Ялта. Поїздка розрахована на 14 діб. Під час митного огляду, окрім одного примірника книги Веселова, нічого недозволеного до ввезення в СРСР не виявлено. Але за сумою зовнішніх ознак спеціалісти КПП припускають, що автомобіль обладнано тайником.

Заступник начальника КПП-12

капітан Женченко».

21

Чуйко посунув до себе календар, щось записав і поглянув на Юркіна, що стояв перед ним виструнчившись:

— Та ви сідайте, Ігоре Костянтиновичу, розмова у нас може бути довгою.

Юркін, подякувавши, сів.

— Які у вас міркування з цього приводу? — продовжив за мить підполковник.

— Надто мало фактів, аби робити якісь далекосяжні висновки, Іване Семеновичу, але хочу сказати, що чуттю наших прикордонників я довіряю — у них на такі справи нюх, а в нинішній обстановці чекати можна чого завгодно…

— Це правильно — обстановочна, я нам скажу… Он учора американці про стосунки між Сходом і Заходом говорили — тільки чорна фарба. Давайте-но підсумуємо, що ми на сьогодні маємо. По-перше, — підполковник на чистому білому аркуші намалював риску, — якась там мадемуазель Мельє їде у Крим, причому в машині, припускаємо, є тайник. Для кого?

— По-моєму, це не розвідка, Іване Семеновичу. Бо навіщо ж їм гнати сюди машину з тайником, скажімо, для агента, коли для цього у них є, безумовно, й надійніші канали.

— А як везуть не сюди, а хочуть вивезти звідси?

— То все одно краще скористатися надійнішим методом — машина, як-не-як, примітна штука.

— Згоден, але не на всі сто. Якщо йдеться про великий пакунок, то абсолютно безконтрольно його можуть вивезти тільки з дипломатичним багажем. Але, як видно, матеріали ці знаходяться не в Москві, за ними треба їхати на Україну, а це вже ризик, а ризикувати кадрами з диппаспортами не будуть. От і перший висновок: у них немає цілковитої гарантії успіху, вони остерігаються провалу. У цих умовах добре обладнана тайником автомашина, свобода пересування — величезний плюс. А примітна… Зараз у Крим усі траси забиті — сезон, неважко й загубитися. Деякі з наших спеціалістів з-за кордону не те що «пежо» — мало не «роллс-ройси» привозять.

— Але все ж таки — несерійний автомобіль…

— Гадаю, його несерійність не випирає назовні, — очевидно, якісь внутрішні переробки з певною метою.

— Метою може бути вмонтований на заводі тайник…

— Так-то воно так, але мене зараз цікавить дещо інше: як ви думаєте, Ігоре Костянтиновичу, хто на Заході може дозволити собі мати несерійну модель? У кого на таку машину вистачить грошей? Адже вибір там великий, чи не простіше купити іншу марку?

— Я теж одразу про це подумав. Можна, звичайно, припустити, що це жіноча забаганка, але справді — занадто дорога. Сьогодні зранку я зв'язався з прикордонниками, вони повідомили дані з в'їзної анкети туристки — Мельє Жаннетт працює референтом-консультантом в Національному центрі наукових досліджень, живе в Парижі…

— У Парижі життя обходиться дорого, а референт-консультант не така вже й грошовита особа.

— Тим більше, Іване Семеновичу, що капіталісти вміють гроші рахувати, тому значно розумніше було взяти тур на двох чи на трьох — на самому бензині б втричі зекономили.

— Так що — вважаємо: не сходяться фінансові кінці з кінцями у француженки? — запитав Чуйко і глянув на Юркіна. Той відповів не одразу, потер двома пальцями чоло, поклав руку на стіл:

— Впевнений — не сходяться.

— Отже, за відправну точку можна прийняти таке. Хтось, маючи чималі гроші, одержані, можливо, від розвідки, хоче привезти в Радянський Союз чи вивезти звідси щось таке, для чого їм потрібна спеціально обладнана автомашина.

Чуйко підвівся, слідом за ним автоматично підхопився Юркін, але підполковник поклав йому руку на плече, посадив. Мовчки пройшовся по кабінету, поправив телефон на столі.

— Власне, ця Жаннетт мене б не так зацікавила, якби не дивний збіг. — Чуйко знову сів до столу і провів на аркуші другу жирну риску. — Сьогодні зранку розпочав поїздку по Україні кореспондент Юнайтед Пресс Інтернейшнл. Послужний список у цього американця на диво: з Сірії свого часу видворили за втручання у внутрішні справи країни, був в Угорщині, теж довго не затримався, тепер у нас. Характеризується не найкращим чином — інформацію передає відверто тенденційну, часто перекручену. Коротше, репутація в нього підмочена, і великим другом нашої країни його вважати не можна… Прикметна тут одна деталь: ще місяць тому він збирався — і офіційно про це заявив — відвідати Ленінград, а тут раптом змінив напрямок, на 180 градусів…

— Який у нього маршрут?

— Мета поїздки, як було сказано в проханні, — знайомство з промисловими гігантами Східної України — Харків, Запоріжжя, Мелітополь, Жданов, Донецьк і знову Харків.

— Чого це йому заманулося в таку спеку по металургійних заводах ходити?

— І я цього не збагну. Здається мені, що поїздки мадемуазель Жаннетт Мельє і цього американського журналіста співпали не випадково.

— Тим більше, що на відтинку Красноград — Мелітополь вони їхатимуть однією й тією ж дорогою.

— Цілком ймовірно, що цей молодик гулятиме по Харкову доти, доки мадемуазель Мельє не добереться до траси Красноград — Мелітополь. Більше того, коли й справді дії американця й Мельє скоординовані й підпорядковані одній ідеї, то рухатимуться вони по трасі паралельно, триматимуться близенько одне до одного. Якщо ж ні, то значить, десь ми з вами помилилися, товаришу майор…

— Тоді, Іване Семеновичу, Харків можна вважати лакмусовим папірцем — по тому, як довго американець там затримається…

— У тому-то й справа, що в Харкові заводи можна оглядати і місяць, і два дні. Можливо, в Харкові він і повинен одержати дозвіл на зустріч, якщо вона не за-планова заздалегідь.

— Навряд чи запланована, Іване Семеновичу: якийсь у всьому цьому поспіх відчувається: Ленінград от, приміром, відкладено…

— Можливо, вони імпровізуватимуть по ходу, а отже, або дуже термінове щось ліплять, або не впевнені в чомусь і не хочуть потрапити, як муха в окріп. Або і те, й інше разом.

Чуйко подивився на аркуш паперу в себе на столі, на бездоганно виконаний кут, узяв ручку і праворуч од кута провів ще одну жирну вертикальну риску. Ця лінія одразу поламала гармонію, стала тим дисонансом, якому противиться добрий смак.

«Що ж, — подумав Чуйко, — найгармонійніша геометрична фігура, мабуть, коло, але навряд чи дії розвідки можна перевіряти законами гармонії. Врешті, коли так вже забаглося геометричної довершеності, то з трьох відтинків можна було б побудувати симпатичний трикутник». Але те, що він хотів запропонувати Юркіну, н трикутник поки що не складалося. Чуйко підвів погляд на Юркіна.

— Ігоре Костянтиновичу, ви пам'ятаєте шведів, про яких ми з вами недавно згадували?

— Так точно, товаришу підполковник, ми аналізували цей феномен…

— І ви пригадуєте, яке найголовніше питання лишилося в нас відкритим?..

— Найголовніше питання в нашій роботі, як на мене, одне: хто в цьому зацікавлений?

— І хто — не можете сказати? — Чуйко подивився на Юркіна, і п очах його спалахнула якась іскра, котра мала означати: невже не розкусиш горішок, адже все необхідне у тебе під рукою?

Однак. Юркін не любив і не вмів вирішувати щось зопалу: знаєш відповідь — кажи, не знаєш — помовч.

— Я не думав над цим, Іване Семеновичу, було вдосталь іншої роботи.

— Та ні, Ігоре Костянтиновичу, ви неправильно мене зрозуміли. Я й сам поки що пі до чого путнього дійти не можу. І оце тільки зараз спало на думку… Ви ж, здається, на флоті служили?

— Гідроакустик підводного човна.

— Ну от, вам, акустикові, чи не найкраще відомо, як підводні човни відриваються од локаторів і гідрофонів противника.

— Шумова тінь?

— Так, коли човен йде під надводним кораблем, і шум його гвинтів невіддільний од шуму машин…

— … Тоді жоден акустик не в змозі запеленгувати човен?

— А хіба не так?

— І ви гадаєте?.. — Юркін уважно подивився на Чуйка. Той так само, як і раніше, зосереджено водив зворотним боком ручки по аркушеві паперу, потім поглянув на майора.

— Так. Це шумовий ефект, покликаний відволікти увагу. Треба зізнатися, їм, — Чуйко не уточнював, кого він має на увазі, поки що «їм» означало «противникові», — це на якийсь час вдалося. Будемо сподіватися, що не пізно виправити становище…

Чуйко натиснув кнопку селектора.

— Сергію Івановичу, зайдіть-но на хвильку до мене.

Коли Якунов переступив поріг кабінету, підполковник спитав:

— Де зараз шведи? Ми ж просили місцевих товаришів повідомити, якщо вони викинуть якийсь небезпечний вибрик.

— У Черкасах, товаришу підполковник.

— І поводять себе?..

— Так само — мов берега пустилися…

— А куди вони далі прямують?

— Кінець маршруту — Ростов-на-Дону, Іване Семеновичу.

Чуйко зиркнув на Юркіна, потім — на Якунова:

— А детальніше маршрут пам'ятаєте?

— Звичайно, товаришу підполковник: Кіровоград, Кривий Ріг, Нікополь, Запоріжжя, Мелітополь…

— Дякую вам, Сергію Івановичу, я зрозумів… Чуєте, — звернувся Чуйко до Юркіна, — знову Запоріжжя — Мелітополь.

Юркін кивнув. Ситуація справді вимальовувалася цікава.

— Дозвольте йти? — спитав Якунов.

— Так-так, я вас більше не затримую, а з цими шведами… — Чуйко лише на мить перевів подих, — думаю, не варто їм багато уваги приділяти. Зрозуміла позиція?

— Зрозуміло, товаришу підполковник… — Якунов стояв дещо ошелешений почутим, — але ж ви самі, Іване Семеновичу, тільки вчора наголошували…

Чуйко посміхнувся:

— Ну, по-перше, Сергію Івановичу, вчора минулося, — Чуйко глянув на годинник, — чотирнадцять годин двадцять п'ять, навіть двадцять шість хвилин тому. Як бачите, час не стоїть на місці, а разом з ним і події. А, по-друге, вчора, зважте, я ще й сам думав, що ці шведи поважні птиці, а сьогодні ми з майором порадились і вирішили: не поважні, принаймні не надто…

Якунов вийшов.

— Бачте, я хотів би вам сказати, Ігоре Костянтиновичу, — продовжив Чуйко, — що в мене немає жодних сумнівів з приводу того, що Запоріжжя — Мелітополь — місце зв'язку, що шведи й француженка, а разом з нею і кореспондент ЮПІ — лапки одного ланцюга. — Чуйко говорив так само розмірено, як і ходив, слово припадало в нього на кожен крок. І коли він замовкав, то й зупинявся. Зараз він постояв мить, замислившись:

— Однак усього цього я вам сказати не можу, бо сумніви в мене є. «De omnibus dubitandum», — в усьому сумнівайся. Більше того, кажуть, сумнів — рушій прогресу. Але щось ми вдарилися в лірику. Отже, вважаю, — в голосі Чуйка з'явилися металеві нотки, — що у зв'язку з надзвичайними обставинами варто почати розробку комплексу «француженка — журналіст».

Раптом Чуйко посміхнувся і перейшов на «ти», траплялося це з ним рідко, панібратства він не любив сам і не дозволяв його іншим.

— Ти знаєш, Ігоре Костянтиновичу, чого я тебе покликав: ти звідки родом?

— Із Запоріжжя.

— Ну хто ж тебе так вчив відповідати? Кажи: з траси Красноград — Мелітополь, — Чуйко посміхнувся. — Ти ж вдома, напевне, давно не був? Поїдь, поїдь у Запоріжжя — це ж найбільше місто на трасі і не виключено, що саме воно їх цікавить. Взагалі, візьмися за цю справу, а допомога буде потрібна — не відмовимо.

Юркін зрозумів: заперечувати тут нічого — це наказ.

Коли Юркін вийшов, Чуйко ще раз подивився на аркуш паперу з накресленими на ньому кутом і рискою — праворуч. І знову подумав, що дівати ту риску нікуди, і тому просто під нею домалював крапку — коло кута з'явився жирний знак оклику.

22

Юркін бував у Запоріжжі по службі частенько, але щоразу, від'їжджаючи з рідного міста, дивувався тому, що в нього знов забракло часу, аби заїхати на Хортицю чи порибалити із старими приятелями, котрих чимало лишилося в нього в Зеленому Яру. Навіть зустрітися й погомоніти з ними не випадало. Йому хотілося побачити когось із знайомих просто на вулиці, підійти, стусонути в плече і сказати: привіт, старий! Можна було зайти мало не на будь-яке підприємство і скрізь знайти однокурсників, колишніх його одногрупників по металургійному інституту. Але руки не доходили: зустрічався з керівниками заподів, секретарями райкомів партії, обговорювали проблеми, що, як говорять дипломати, становлять взаємний інтерес, але потім, після того, як питання вичерпувалися, йому незручно було питати, а чи працює у вас на підприємстві такий Василь Яременко чи така Ніна Оглобліна, котра, при всій її жіночності і привабливості, вже давно, напевно, не Оглобліна, а якась Півненко чи Рябенко.

Про все це він думав і по дорозі додому, і збираючи нехитрі свої пожитки. До термінових відряджень, як от сьогодні — не відкладеш на післязавтра, — він звик давно. Післязавтра… Післязавтра Жаинетт Мельє буде вже в Запоріжжі, а за три дні — на Південному березі Криму ніжитиметься на сонечку. Він би теж не проти до моря навідатися, але ж йому абсолютно заважав отой тип з Юнайтед Пресс Інтернейшил, котрому забаглося оглянути «індустріальні гіганти», а заразом ще й познайомитися з чарівною — француженки повинні бути чарівними — Жаннетт Мельє.

У цьому пункті своїх міркувань Юркін зупинився і сказав собі суворо: можливо, товаришу майор, завжди треба додавати це слово — можливо. Бо так само можливо, що зустрічатися вони якраз і не будуть, а вона тільки щось лишить на трасі десь між 427 і 428 кілометрами, а він оте «щось» забере, а може, й навпаки — залишить він, а забиратиме вона. Можливо. Бо так само можливо, що Жаннетт Мельє просто купила собі тур в «Інтуристі» і хоче відпочити на кримських пляжах в гой самий час, коли цьому писаці з ЮПІ заманулося оглядати Україну індустріальну. Може, йому подзвонив його шеф і сказав, що саме про південь України вони вже сто років не писали, і нині вся читаюча Америка прагне побільше дізнатися про цей чарівний куточок Радянського Союзу. У цих дорослих іграх усе можливо. А від нього, Ігоря Юркіна, залежить те, щоб коли має хтось з них щось на меті, що могло б зашкодити інтересам країни, він, Юркін, повинен про це дізнатися і зробити все від нього залежне, щоб такої шкоди країні завдано не було. І якщо врешті-решт з'ясується, що мета Жаннетт — Крим, а мета журналіста — заводи, то хай їм щастить, хай гріються на сонці і коло домен, а він, Юркін, із спокійним серцем поїде додому і доповість сивому Чуйку: даремно хвилювалися…

Але тут все ж таки щось затівається. Йому не подобалися всі оті дріб'язкові збіги, про які говорив підполковник.

Коло під'їзду на Юркіна чекала службова машина, котра повинна була відвезти його на вокзал. Перед тим, як зачинити за собою двері квартири, він набрав номер Чуйка:

— Це добре, що готовий, — почув він голос підполковника. — Щасти тобі. Містер Мітчел Бурроу з Юнайтед Пресс Інтернейшнл замовив на сьогодні готель у Харкові. Здається, ми на правильному шляху.

23

Чим ближче під'їжджала Жаннетт до міста, де мала відбутися зустріч і передача літератури, тим неспокійніше почувалася. Все було нібито чудово. Контроль на кордоні пройшов щонайкращим чином, дорога була гарною, погода теж. Жаннетт обирала для поїздки вранішні і вечірні години, коли не так палило сонце, а вдень могла трохи відпочити, погуляти містом. На Україні їй подобалося — чистеньке Ровно, маленький і затишний Житомир, зелена Полтава. І, звичайно ж, Київ! Вона вчила російську філологію, вивчала країну, здавалося, їй відома вона од веж Кремля до кав'яру в ресторанах, яким росіяни заїдають горілку. Але виявилося вже в перший день, що атмосфера в ресторанах така ж, як і в них, десь у Ліллі чи Руані, — тут ніхто не падає під стіл од випитого, як у фільмах, знятих на Заході «а-ля рюс» — «під Росію», і його не виносять на руках швейцари. Українці виявилися народом життєрадісним і гостинним. Коли Жаннетт довелося заходити до метро на Хрещатику в час «пік», то у неї склалося враження, що її зараз задушать, розчавлять і на ескалатор занесуть вже бездиханну, але люди рухалися повільно, чемно, встигаючи навіть виявити нехитрі ознаки ввічливості стосовно «пасажирів з дітьми та осіб похилого віку», як тут говорили. З жадібністю іноземки до сенсацій вона кидалася до натовпів, що збиралися на тротуарах, протискувалася вперед і бачила там тільки лотки з книгами — люди тут купували книги, як французи смажені каштани. Їй подобалося морозиво, котре продавалося на кожному перехресті, автомати газованої води і квас. Було це до безміри дешево і смачно, вона згадувала спітнілий літній Париж, у котрому склянки питної води не знайдеш годинами.

У комісійній крамничці вона купила собі страшенно дешево разок коралів — довго вибирала, вистояла мало не годину перед дзеркалом, вагаючись, але грошей все ж не пошкодувала — Роберові з його потягом до прекрасного, до народної старовини, певно, сподобається прикраса, яку носили століття тому українські козачки. Її великий і сильний Робер! Як там йому зараз ведеться самому, без його маленької люблячої Жаннетт. Вона вже відклацала три плівки слайдів і мріяла, як з Робером милуватиметься українськими краєвидами. Гамірний Хрещатик… Володимирська гірка… Київські фонтани… Дніпро… Розцяцькована Андріївська церква… Велична Софія… І люди, люди. Вона спостерігала за їхніми обличчями і не помічала слідів страху чи дратівливості,— викликаних постійним незадоволенням своїм існуванням. Не було на вулицях й озброєних загонів міліції, лише де-не-де на перехрестях стояли регулювальники, але дехто взагалі не звертав на них уваги. Як, на жаль, і на сигнали світлофора: одного разу Жаннетт мало не наскочила на якусь бабусю в самому центрі міста, коли завили гальма «пежо», бабуся зупинилася посеред вулиці, повернулася до Жаннетт, похитала головою, мовляв, ох же ж і небезпечно ти їздиш, доню, і почимчикувала далі на червоний сигнал.

… У Києві Жаннетт одразу купила план міста і вирішила години за три-чотири об'їхати все більш-менш цікаве. Була шоста година вечора, і вона почула передзвін, той самий малиновий передзвін, що скликав віруючих до церкви. Колись, ще під час навчання, їм показали фільм «Андрій Рубльов», і відтоді у Жаннетт жила шана до людей, що несамовитим трудом своїм відливали чудо-дзвони, які звучали і мідно, і срібно, і ось так, як зараз, малиново. Невдовзі вона дісталася до Володимирського собору, куполи якого блищали, купаючись у призахідному сопці. Жаннетт збиралася хвилин за десять швиденько оглянути собор і мчати далі по сімох київських горбах, але несподівано для себе відстояла всю службу, зачарована красою золотих розписів, мозаїки, вогнів, убрання тих, хто служив молебень, не в змозі полишити цю східну розкіш, якою постала перед нею православна церква. Пригадався Віктор Гюго з його «Собором Паризької богоматері» і думкою про те, що архітектура була прадавнім письмом людства, аж поки не з'явилося письмо Гутенбергове. І тоді як класичне громаддя католицьких соборів можна було порівняти із стриманістю північних саг, так святкові куполи православних церков нагадали їй ярмаркову площу, скоморохів, ведмедя, якого водять на мотузку і котрий збирає гроші з присутніх у капелюх хазяїна, сніг навкруги, червоні щоки од морозу… І вона подумала, що той, хто спорудив цей собор, був найвідвертішим безбожником, бо вклав у релігійну форму абсолютно далекий од теїзму зміст — людську радість, свободу, коли над усе стає не бог, а людський геній.

Вона пробула там до кінця служби, поставила наостанок свічку, подала «на храм», купила на виході православний церковний календар — на згадку. Тепер тільки одна думка непокоїла її: чому Мартінсон, Клод, Філ — всі вони були переконані, що в Радянському Союзі так важко живеться їхнім братам і сестрам «во Христі», чому виникла потреба провозити контрабандою літературу, адже вона бачила в соборі людей, котрим ніхто не боронив молитися. Чимало було й молоді, однак ці здебільшого заходили, аби лише подивитися на собор, помилуватися його убранством і знову піти на гамірний бульвар Шевченка. Отже, це їхня справа — вірити чи не вірити, іти увечері в церкву чи в комуністичний клуб. Яке до всього цього діло Мартінсону? Він повторював: ми покликані нести слово боже… Кому і навіщо? Чи спитав він у цього, наприклад, дівчати, що простує широкою хлопчачою ходою їй назустріч, чи потрібне воно їй, те слово? А цій юній парі, яка туркоче на лавочці під каштанами? Врешті, хто дав їм право визначати, що і кому потрібно тут, у Києві, на Україні, взагалі — в Радянському Союзі? Покликані… Хто їх кликав?

Але якщо й проповідувати святе писання — то задля чого? Підняти моральність? Чому ж саме в СРСР? У них, у Франції, вона знає чимало людей, котрі сповідують безсоромний принцип: спільна постіль — не привід для знайомства… Хай Мартінсон виняток, однак чому він так переймається становищем бідуючих у чужій країні, а не долею своїх співвітчизників?

Вона пригадала свій рідний Париж, в самому центрі якого розкинулася, як брудна постіль міста, Сен-Дені, де вдень менше, а вночі — безліч повій, сутенерів, бандерш, де від усього цього відгонить липким потом і продажністю, солодкувато-терпким запахом різних парфумів, виданих жрицям кохання авансом. Чому не вийшов Мартінсон, а з ним і увесь його почет, роздати кожній повії по томику євангелія — це обійшлося б, напевне, дешевше, ніж її поїздка на такому модерному, обладнаному супертайниками, автомобілі? Адже повинен бути в усьому цьому якийсь сенс — віра в бога потрібна не заради віри як такої… Віра співгромадян цементує націю, один бог потрібен людям, щоб народ не розривали ще й релігійні чвари — як, скажімо, в Ольстері. Але ж у Мартінсона прагнення насадити релігійні погляди там, де потреби такої немає, — у цій країні більшість вірить, очевидно, в інші ідеали, і це їхнє законне право. Але якщо релігійність підтримується посилками з-за кордону, то чи не має на меті така діяльність посіяти зерна розбрату між людьми в цій країні з тим, щоб батько не розумів сина, а брат брата. Кому це вигідно? І на чиї гроші все це робиться? Церкви? Тоді чи не краще було б реставрувати старі французькі собори, побудувати притулки для бездомних, допомогти безробітним?

У всіх цих міркуваннях Жаннетт навряд чи була якась певна система, однак вони не давали їй спокою, поки сиділа за кермом свого «пежо», оглядала міста, аж доки не засинала в готельному номері. Вона не знаходила відгадки для багатьох речей, але висновок вималювався досить виразно: Мартінсон — не меценат, великі гроші, вкладені в поїздку, повинні відповідати такому самому за важливістю завданню, яке Жаннетт мусить виконати. Очевидно, книжки в тайнику відіграють якусь іншу роль…

Раптом Жаннетт відчула, що машину увесь час заносить вліво, на смугу зустрічного руху. Тоді вона звернула трохи праворуч і зупинилася на узбіччі. Вийшла: машина сиділа на порожньому скаті…

24

Жигалін проскочив повз Жаннетт на повній швидкості, але встиг помітити спущене колесо. Зняв трубку телефону і зв'язався з управлінням:

— Ігоре Костянтиновичу, обігнав нашу знайому. Зупинилася на трасі на сорок другому кілометрі од Запоріжжя.

— Щось сталося?

— Так, пробитий лівий передній скат, і тепер доведеться чимало поморочитися.

— Думаєш, коли це все влаштовано для зустрічі, то місце вибрано не найкращим чином? — Юркіну хотілося мати щонайвправнішу картину.

— Та ні, якраз навпаки — все як на долоні, та й скат у неї точно з діркою — не могла ж вона сама його на ходу пробити?

— Ти, Жигалін, у нас Цезар… Люди в космос літають, а тут шину на ходу пробити — теж мені проблема. Коротше так, давай назад і доповідатимеш, що там у неї.

— Тут ідея є, Ігоре Костянтиновичу: може, їй невідкладну технічну допомогу викликати, а заодно і машинку глянути…

— 1 як ти собі це мислиш?

— То це ж раз плюнути: тут кілометрів за чотири пост ДАІ, я з ним зв'яжуся, і вони її мені швиденько дістануть.

— Добро, Сашо, давай, але сам там поблизу не з'являйся.

Жигалін розвернувся і за хвилину поставив свою машину так, щоб з неї все було добре видно. Він побачив, як дівчина ходила навколо свого «пежо», але ради дати не могла.

— От і добре, зробимо загниваючому капіталізмові одну соціалістичну послугу, — міркував Жигалін.

Цей випадок з Жаннетт страшенно йому подобався, він був наче спеціально підібраним прикладом до теорії Жигаліна про людину, яка повинна все вміти робити своїми руками. Система технічного обслуговування автомобілів на Заході, коли водій не вміє дати машині раду, — окрім як її завести і «крутити бублик», просто обурювала його своєю неприродністю. Для нього мати машину — значить, вивчити її до останнього гвинтика. До нього часто. зверталися за допомогою знайомі й незнайомі, і він вважав за потрібне спершу прочитати лекцію про необхідність для мужчини все вміти зробити своїми руками і лише по тому брався, скажімо, за наладку двигуна. Тому безпорадне нидіння на трасі тішило його як автора теорії, і лише одна дрібничка заважала відчути справжню насолоду: коло поламаної машини стояла жінка, якій, за теорією Жигаліна, належало вміти робити своїми руками не все.

Він зв'язався по рації з постом ДАІ, там якраз чергував його старий приятель по автоклубу — такий само молоденький лейтенант Юра Подольський. Жигалін, як умів, швидко пояснив ситуацію, опустивши як непотрібні подробиці своєї зацікавленості «пежо».

— Уже їду, — крикнув у мікрофон Юрко, і Жигалін був упевнений, що не мине й п'яти хвилин, як інспектор дорожнього руху з'ясовуватиме у Жаннетт Мельє причини її зупинки.

І в той час, коли Жигалін вмощувався зручніше, щоб подивитися сцену, яка має зараз відбутися, він помітив, що коло «пежо» зупинилися світло-сірі «Жигулі», з них вийшов чоловік у спортивного крою костюмі і, наскільки це можна було зрозуміти на такій відстані, молодий. Він підійшов до жінки, котра морочилася з машиною, і щось сказав їй. Вони постояли так з хвилину, потім чоловік вдарив ногою об скат.

«Теж мені, розумник», — подумав Жигалін, пригадавши абсолютно порожній балон «пежо». Після цього вони удвох пішли за машину, жінка відкрила багажник, а чоловік витяг звідти повністю змонтований запасний скат.

У цей час неподалік загуркотів мотоцикл, і Сашко, озирнувшись, одразу пізнав Подольського. Жигалін махнув йому рукою, і той зупинився.

— Бачиш картину? — вказав Жигалін у бік «пежо».

— Ну? — Подольський запитально подивився на товариша.

— Здається мені, невідкладна допомога вже не потрібна. Але, Юрку, обов'язково запам'ятай номер машини того помічника і, не повертаючись, по рації передай мені.

— Зрозуміло, — кивнув той вже на ходу.

… Юркін сидів, мов на голках: чому зупинився «пежо»? Він вже проглянув крупномасштабну карту траси і переконався — місце для зустрічі вибране не найзручніше, а коли це тільки перевірка, коли така зупинка лише сигнал для котроїсь з машин, які рухаються слідом: все в порядку, мовляв, чи, навпаки, — не все гаразд.

Загув зумер телефону, Юркін зняв трубку. Озвався Жигалін:

— Коло «пежо» зупинилася машина — світло-сірі «Жигулі» з державним номером 74–26.

Жигалін назвав запорізьку серію.

— В машині чоловік років тридцяти — тридцяти п'яти, він допомагає встановити на «пежо» новий скат.

— А твоя «невідкладна» не встигла?

— Не встигла, Ігоре Костянтиновичу.

— Добре, про «Жигулі» не турбуйся — ми самі.

У державтоінспекції відповідь дали майже миттєво: «Жигулі» належать робітникові Ющенкові Володимиру Івановичу, 1947 року народження.

Відтак, треба було з'ясувати, що він за один, цей Ющенко В. І.

Майору не хотілося доручати цю справу комусь з працівників Запорізького управління, бо ще ж невідомо, як поставляться на заводі до розпитувань — тут зайві розмови ні до чого. Юркін пригадав, що саме там у нього повно знайомих, і тепер можна було навмання подзвонити комусь з них, можливо, й знають свого працівника Ющенка Володимира Івановича, 1947 року народження. Він по пам'яті набрав помер телефону, і на протилежному кіпці одразу зняли трубку.

— Женю, старий, вітаю!

— Ігоре, скільки літ, скільки зим! Ти з Запоріжжя?

— Оце приїхав розшукати тебе і дізнатися, як живеш.

— Ти більше так не жартуй, якщо вже ви зібралися мене розшукувати, то кепські мої справи.

— Не дрейф, Женю, ми іноді цікавимося й гарними людьми. От, приміром, твоїм заводчанином Ющенком Володимиром Івановичем, 1947 року народження, судячи з поведінки, нежонатим.

— І за що ж це ви його так?

— Хочемо вручити медаль «За відвагу на пожежі»… Ти ж знаєш: «Ищут пожарные, ищет милиция»… — Юркін подумав, що випадок справді пожежний, і в ці хвилини, поки він теревенив із своїм старим приятелем Женькою Шкуратом, там, на трасі, про щось люб'язно бесідують Жаннетт Мельє і 1947 року народження Володимир Ющенко, і він, Ігор Юркін, багато б зараз віддав, аби дізнатися, про що саме.

— Цього довго шукати не треба, — загув Шкурат, — він працює у мене в зміні.

— Оскільки ти зараз на роботі, Жека, я роблю висновок, що поряд з тобою ударно трудиться і товариш; Ющенко.

— Ти робиш правильний висновок. Коли хочеш, то я покличу його до телефону..

— Та ні, не треба, медаль хай полежить до урочистішої обстановки, — Юркін, ошелешений відповіддю, не знайшовся одразу, що відповісти. — А взагалі, що він за один, Женю?

— Чудовий хлопець. («У нас усі чудові хлопці», — подумав Юркін). Ударник комуністичної праці, руки золоті, план іноді тільки завдяки йому ії вириваємо…

— Раз ти вже в нього такий приятель, то, може, ти знаєш, звідки він родом?

— Наш він, запорізький, його батько донедавна сам у нас працював, а тепер, як мовиться, на заслуженому відпочинку. У них тут на заводі три брати працюють — робітнича династія, а найстарший — Володимир, про якого ти питаєш, людина у нас шанована, депутат. Ну ти ж мене знаєш: як на духу говорю — йому не медаль, йому орден дати треба.

Юркін спробував посміхнутися:

— Умовив, Жека. Я поклопочу — дамо йому орден «За відвагу на пожежі». Спеціально відкарбуємо. Залишуся до неділі — запрошуй на рибалку.

— Ігоре, про що мова, ти ж мене знаєш…

— Дякую тобі, Женю. Вітання дружині й дітям, — і, розуміючи, що чинить трохи нетактовно, додав, — ти вже пробач, якесь іншим разом побалакаємо, гаразд?

— Та хіба ж я не розумію — робота…

«Значить комусь дав машину, — з'явилася перша думка. — Кому? Хоча, звичайно, у такої шанованої людини, якою є депутат Ющенко, машину могли й вкрасти».

Юркін одразу ж зв'язався із Жигаліним — треба зробити словесний портрет чоловіка, коли немає можливості сфотографувати. Наступний дзвінок — у державтоінспекцію: за останню добу угонів автомобілів у Запоріжжі не зареєстровано, скарги не надходили. «Може, ще не встиг помітити за роботою ударник праці Ющенко В. І., — подумав Юркін. — Терпіти не можу таких роззяв — лишать ключі в машині й думають, що жодному бешкетникові не закортить на шикарному авто покататися».

Наче щось відчуваючи, зателефонував Чуйко: «Як там у вас?» Юркін коротко переповів обстановку.

— Ти не нервуй, досі все йде нормально, — підполковника важко було заколисати спокійним тоном, він все ж таки відчув: серце в Юркіна не на місці. — Подзвони просто цьому Ющенкові — кому він свою машину дав. Нам боятися нічого — наші ж люди, ми їм довіряти повинні.

До Шкурата майор додзвонився тільки через півгодини — телефон увесь час був зайнятий. І коли він, не впізнавши одразу Женьку, попросив начальника зміни Євгена Гнатовича, то почув на тому кінці дроту:

— От добре, що ти подзвонив, а я вже всі телефони обірвав, усіх наших обдзвонював — чи ти, бува, не з'являвся на горизонті.

— А що трапилося?

— Та, власне, нічого. Але ж ти про Ющенка питав, так він у мене з голови не виходить. Я у майстра спитав, як у Ющенка справи. А майстер мені відповідає: я його на два дні у відгули відпустив — до тещі йому, бачте, дуже треба було поїхати. Його, виявляється, вже й учора не було. Завтра ж як штик повинен бути. Коротше, я цьому майстрові…

— А де в цього Юркіна теща живе — не спитав?

— Чого ж, це всі знають — у Полтаві, він тещиними галушками не нахвалиться. А що? За два дні на «Жигулях» повинен встигнути. («Все правильно, — подумав Юркін, — дорога та»). А ти чого питаєш?

— Та додому буду їхати — якраз на галушки заїду. Я тобі ось що скажу: ти, Жека, старіти став. Скажи, на біса нам з тобою твій Ющенко здався… Я чого дзвоню: якщо ми з тобою рибалку на неділю призначимо — іде?

— У суботу ж виїхати краще, щоб і на вечірню зорю… З ночівлею, га?

— Ти мертвого умовиш. Гаразд. Як у мене щось не склеїться — обов'язково попереджу.

Юркін відкинувся на спинку крісла — ще один урок тобі, майоре. Правильно Чуйко каже: більше людям довіряти треба. Вони ж державна безпека, а держава у нас — народ, той самий Ющенко В. І., 1947 року народження, котрий по дорозі від тещі вирішив допомогти іноземній громадянці відремонтувати машину марки «пежо», у якій «за сумою зовнішніх ознак» сховано тайник, у якому…

«Ну, при чому тут Ющенко, — подумки обірвав самого себе Юркін, — що на даному відтинку часу цей «пежо» цікавить державу безпеку і особисто його, майора Юркіна, котрий повинен з'ясувати всі питання, поки переконається, що в цій машині справді нічого не сховано і поки прикордонники на КПП-12 не відкриють Жаннетт Мельє шлагбаум на дорозі, яка веде в її рідний Париж. А поки що…»

А поки що подзвонив Жигалін з траси:

— Доповідаю: на зріст — високий, сантиметрів 184–185, статура…

— Дякую, Сашко, вже не треба…

— То вже з'ясували, що за тип?

— З'ясували. А як молодиця?

— Ніяких сторонніх ознак — длубаються з колесом.

— Ну а вона хоч нічого з себе? Я ж бо її ще й досі не бачив?

— Як на мене, Ігоре Костянтиновичу, то, м'яко кажучи, занадто струнка, але так — все на місці… Та хто ж то з нею?

— Сашо, ну як ти не розумієш, що водій водію — друг, товариш і брат. Є ж у вас якась водійська солідарність. Чоловік просто вирішив допомогти дамі, та ще й такій симпатичній, як ти говориш. На його місці так вчинив би кожний…

— Так у неї ж закордонний номер!

— Туз, Сашок, він і в Африці туз. А жінка з Парижа — тим більше. Ну не ламай голову, добирайтеся вже гуртом швидше до Запоріжжя та підемо вечеряти.

Жигалін після розмови точно знав одну річ: головна робота і для Юркіна, і для них усіх тільки починається.

25

Щось останніми ночами Петрові погано спалося.

Воно і не дивина — вік. І пережито багато — одна війна чого варта. Та був час — все почало потроху забуватися: бої, атаки, концтабір… І треба ж саме тепер, коли життя, його нове життя увійшло в нормальну, звичну колію, коли пенсія пристойна і можна на ту пенсію жити — не тужити, длубатися потроху в городі, в саду, богові молитися — треба ж саме тепер — ця зустріч із Сидором… І де він тільки взявся? Наче ж заїхав Петро світ за очі, наче й змінилися вони обидва за сорок років, а, бач, пізнали одне одного одразу, з першого погляду, тільки зустрілися очима — і наче блискавка між ними вдарила… Їм було про що говорити, було що згадати…

Петро повернувся, простяг руку до настільної лампи і увімкнув світло: жовтавий електричний кисіль залив кімнату, вихопивши небагате, але добротне її вбрання. Посеред кімнати стояв стіл, застелений чистою білою скатертиною, чотири стільці оточували його з боків, під стіною тулився старий комод, застелений білим рушником. Обстановка навіть як і для сільської хати була спартанською, але Петрові вистачало — розкошувати він не звик: виріс ось у такій хаті і помирати в такій самій, мабуть, доведеться. А може, дасть господь усіх гараздів — і випаде йому перед смертю щасливий льос, як давно вже не випадало, і з'явиться тоді, як манна небесна, чудова білокамінна хата, така, як їх сьогодні усі навкруг будують — з мансардою і зеленою травичкою. Травичка підстрижена рівнесенько, як вибрита, посеред неї ялинка, зелена уся, аж сиза, глиця під нею акуратненько зібрана, а там і квітничок.

Уся ця ідилія уявлялася йому що далі, то все частіше, і він ловив себе на думці, що не потрібна йому хата з мансардою, травичка і ялинка — аби тільки спокій, і дім цей був його фортецею, він уявлявся тихою гаванню, куди можна буде заплисти і днями не висовуватись, жити тільки для себе, не зважаючи ні на кого, не виходячи вранці на ґанок і не розкланюючись із сусідами: «Здрастуйте вам, Ніно Сергіївно, добридень, Семене Порфировичу», — і чути у відповідь кинуте крізь зуби: «Доброго ранку, Петре Григоровичу», наче не вітаються, а про погоду говорять. Сусіди дивилися на нього, як на вовка, та й жив він вовкулакою — правди ніде діти: на люди з'являвся рідко, в гості ходити не любив, та й до нього нечасто люди навідувалися. Була лише одна відрада — молитовні зібрання, де всі були свої, всіх він знав назубок, всім довіряв — не зовсім, не абсолютно, але більше, ніж тим перехожим на вулицях, н обличчя яких він з жахом вдивлявся впродовж багатьох років по війні. З часом страх цей притлумився, вищербився, як старий ніж, але звичка лишилася: зиркнути на зустрічного — і голову в комір, аби ніхто не впізнав.

Сусіди, вулиця не любили його саме за цю втаємниченість, а особливо після того, як на селищному сході виступав уповноважений у справах релігій і говорив про нього, що це він підбурює віруючих на незаконні зібрання, що не хоче зареєструвати громаду, порушує законодавство про культи.

Ця нелюбов була взаємною, але нелюбов підсвідома, яка у багатьох не спиралася ні на які факти, і про Сіренка уповноважений згадав більше для красного слівця, і Петро міг би обуритися, але обурюватися не хотів, не міг, тим більше тепер, після тої зустрічі з Сидором і відвертої з ним розмови. Йому тепер треба зовсім принишкнути і чекати звісточки… Він же зробив усе залежне од нього, він першим вийшов на зв'язок — там, на Заході, ним повинні зацікавитися, повинні клюнути, і вже він буде господарем становища, а не прохачем, тут він знає, що запропонувати…

… Валерій на нього напоровся здуру: хтось з односельців, певно, сказав йому Петрову адресу. Зайшов до господи сміливо, без остороги і з порога почав плести нісенітниці, мовляв, йому відомо, що Петро Григорович — людина віруюча, то, може, знайдуться в нього які старі дерев'яні ікони, що вийшли з ужитку, а Валерій колекціонує їх як предмети старовини і тому міг би дати за дві-три трухляві дошки карбованців із сто.

Першим порухом Петра було бажання викинути нахабу за двері, виштовхати за ворота, навіть не пояснюючи, що ікони — атрибути православ'я, а у них, християн віри євангельської, ніколи ікон не було і бути не може. Але щось його зупинило, він став потроху підтакувати Валерію, вдаючи із себе дурника, котрий ціни тим іконам не знає і знати не хоче. А сам придивлявся: машина за ворітьми — з татової кишені чи від «іконного» ґешефту? Фірмовий хлопчик. Джинси, сорочка, дублянка — з перших рук чи від спекулянтів з «товкучки»?

Першого дня Петро відправив його ні з чим, однак дав Валерієві проковтнути «дурника», зацікавив, призначив нове побачення.

Думка показати цьому збирачу старовини порцелянову мініатюру спала Петрові на думку раптово. Попорпався в шухлядах, знайшов — це була майстерно виконана італійцями іконка, — святий Микола, давній батьків подарунок перед від'їздом із дому. Для Петра той образок був талісманом, його ангелом-хранителем у житті, і самий намір продати річ видався спочатку блюзнірством… Але ставка могла бути надто високою, аби вагатися, і тому він не хотів відпускати цього франта далеко від себе.

Петро показав Валерію іконку. Той загорівся, просив продати, пропонував «шалені», як на цього сіромаху, гроші. Але Петро відступав поволеньки, як досвідчена кокетка, то даючи Валерію надію, то віднімаючи її. Він вивчав молодика, сповитого у «фірму», він розглядав його з різних боків, як ювелір розглядає старовинну коштовну річ, відтягуючи і відкладаючи остаточне рішення.

А добре придивившись до молодика, зваживши, що ставка може бути виправданою, хоч і не безпрограшною, Петро цю ставку зробив. Іншого слушного випадку можна було не дочекатися. Янюк враз поламав дрібну гру, відкинувши недоречні тепер кривляння, і під ікони, під майбутні ікони, вимагав не подачок, а належних гарантій серйозної справи і прав партнера.

Валерій спочатку злякався такого повороту: його «сільський» вояж був зроблений з розрахунку на обмеженість затурканих дідусів і бабусь, котрі не розуміють і ніколи не зрозуміють, які скарби заховані в їхніх скринях. А тут замість дрібної рибки — щука, хижак з міцною хваткою. Лише згодом, за ті кілька зустрічей з Петром зрозумів: його пісний улов був закономірним, такі справи не робляться з нальоту. Тут треба копати вглиб — методично, розмірено, тихою сапою підгрібатись до потрібних речей. Янюк здався йому придатним для такої роботи. З ним доведеться ділитися баришами, зате їхня фірма матиме серед споживачів солідне реноме, зате це не крапля вряди-годи, а конвеєр, потік. Заради цього варто було піти на деякі видатки.

Виконання маленького прохання новоспеченого компаньйона передати на Захід через когось із зарубіжних контрагентів листа коштувало для Валерія значно дешевше, ніж маленька італійська порцелянова мініатюра, яка перекочувала в його «кейс»…

У вікно хтось постукав — Петро аж сіпнувся. Було ще не пізно, але гостей він не чекав, і тому ще завидна ліг спати — завтра мав бути важкий день. Петро вимкнув лампу і нахилився до вікна: «Хто там?» Під вікном стояла жінка і щось говорила, а що саме — Петро не розчув.

Він швидко накинув на плечі піджак, натяг штани, що лежали тут же поряд на стільці, і вийшов у сіни, довго вовтузився із замком, поки нарешті двері одчинилися, і він вийшов на ґанок.

— Вам кого?

— Я розшукую Петра Григоровича Янюка, — сказала жінка, і, почувши іноземний акцент, Петро самими губами прошепотів: «Нарешті», — трохи ширше прочинив двері і неголосно, але так, щоб почула гостя, сказав:

— Заходьте.

Коли Жаннетт увійшла до кімнати, то якийсь час не могла оговтатися і знайти потрібну фразу для початку розмови. Мовчав і Янюк. Вони роздивлялися одне одного, наче старі знайомі, що зустрілися випадково через десятиліття. Першим порушив мовчанку Петро, шарпнувся до столу, посунув один із стільців:

— Та ви сідайте.

Жаннетт сіла, дістала із невеличкої сумочки маленький томик і подала Янюкові:

— Ось те, що ви просили.

Янюк взяв книгу, покрутив її в руках, відкрив — біблія. Він полегшено зітхнув — не раз і не два думав він про цю зустріч, планував, що скаже він, яка буде відповідь, але найперше він боявся ось цього моменту взаємного впізнавання — без умовних слів і відгуків. Біблія виявилася найкращим паролем, — і йому він повірив.

— Може, чаю?

Жаннетт подякувала і відмовилася. Їй хотілося якнайшвидше розпрощатися з непривітним господарем і заразом відкараскатися від цієї справи, за яку вона так необачно погодилася взятися, а тепер все частіше думала, наскільки краще і простіше було б влаштуватися в якийсь маленьким ресторанчик — хоч посуд мити, хоч прибирати.

Розмова не клеїлася, і Жаннетт вирішила взяти ініціативу в свої руки:

— Вам передають вітання всі ті, до кого ви зверталися — ваші брати і сестри во Христі, — сказала вона фразу, яку просив передати Клод, і почала й надалі переказувати все те з чужого голосу, — вони знають ваші біди і страждання, знають, що ви в скруті і тому посилають вам слово боже…

На цих словах Янюк глянув на біблію. Жаннетт перехопила цей погляд:

— Зараз ми вийдемо, і я віддам вам решту — у мене в машині сумка з книгами.

Янюк сіпнувся до вікна, щоб глянути на машину, якої він не помітив одразу, але Жаннетт заспокоїла його:

— Машину я лишила метрів за двісті, вам не треба боятися, що її помітять коло вашого будинку.

Але страх в очах Янюка не пропадав, навпаки, щомиті він посилювався, йому вже здавалося, мине ще якийсь час, і жінка, що принесла йому таку довгождану звістку із Заходу, сяде в свій автомобіль і зникне, щезне, а відтак рветься єдина ниточка до тих людей, які повинні зацікавитися ним, Янюком… Але спокійно. Не треба нервувати: ця жінка приїхала і привезла все, що він просив. Отже, він комусь таки потрібен — на «Свободі» чи ще деінде, це його не обходило.

Янюк поступово заспокоївся і почав уважніше слухати Жаннетт:

— Власне, я повинна передати вам вітання і книги… — Жаннетт затнулася, бо Мартінсон, а за ним і Клод наказували не лише віддати, а й забрати звідси все, що їй дадуть, і навіть більше того — самій запропонувати відвезти передачу туди, за кордон… Але зараз вона промовчала: навіщо ще раз ризикувати на кордоні? Прохання Мартінсона вона виконала, а назад, можливо, цей Янюк нічого передавати і не хоче. Врешті, є ж Клодів друг, якому треба подзвонити, хай він і продовжить цю справу.

— … Але якщо у вас є якісь прохання чи побажання, то я влаштую зустріч з людиною, що може зробити для вас більше, ніж я.

Янюк опанував собою. «Ну, звичайно ж, як же я одразу не втямив, що це лише розвідка, аби з'ясувати, хто є хто. Тільки так і мало бути, якщо там сидять не дурні, адже і їм є чого остерігатися. Звідки їм знати, хто такий Янюк і як чекає він від них звісточки!»

— Так, фрейлейн… — Янюк не знав, як звернутися до гості. Лист він адресував у ФРН, відтак…

Але Жаннетт поправила його:

— Я — француженка. Можете називати мене просто Жаннетт.

— Так, мадемуазель Жаннетт, у мене є кілька цікавих речей для вас.

— Для кого, для Мартінсона?

— Бачте, я не знайомий з вашим начальством…

— Мартінсон мені не начальник, я тільки виконала його прохання передати вам книги — і все.

— Так-так, звичайно ж, тільки книги… То чи не були б ви ласкаві дати мені адресу чи телефон вашого знайомого, з яким я міг би зустрітися і обговорити деякі справи.

— Гадаю, він сам вас знайде. Коли б ви могли з ним зустрітися? Завтра, післязавтра?

— Післязавтра я не можу — у нас похорон, а от завтра тут о цій же годині.

— Навряд чи це найзручніше місце. Давайте домовимося: завтра о дев'ятій вечора в ресторані готелю «Інтурист».

— Я не ходжу по ресторанах, мадемуазель, — віра не дозволяє…

— Будете пити мінеральну воду. — Їй обридла вся ця історія, і їй хотілося бодай подражнити цього клятого Янюка. — А заради святої справи бог вам простить.

Петро спробував все ж таки відхилити пропозицію:

— Але ж я не знаю вашого друга…

Жаннетт мовчки покопирсалася в сумочці, видобула звідти фотоапарат, позичений їй на мандрівку Мартінсоном, і Янюк не встиг навіть зрозуміти, що діється, як за мить вона вже тримала в руках кольорове фото Янюка.

— Він вас сам упізнає — по цій фотографії.

Потім вони вийшли удвох і за дві чи три хвилини побачили машину, що стояла коло придорожного стовпа. Янюк увесь час озирався — коли йшов до машини, коли, взявши чималу валізу, куди Жаннетт переклала з тайника книги і журнали, коробку слайдів і кілька магнітофонних касет — все, що було в тайнику, поніс це добро до своєї хати.

Жаннетт же заїхала на міжміську телефонну станцію, набрала по коду московський помер. Їй відповів чоловічий голос англійською, але, зачувши французьку, одразу ж перейшов на французьку. Так, мосьє Бурроу немає вдома, але він попереджав про дзвінок, йому щось переказати?

— Скажіть мосьє Бурроу, що завтра впродовж цілого дня я чекатиму на нього в номері «Інтуриста» 536. Місто, сподіваюся, йому відоме.

— Він обов'язково знайде вас, мадемуазель Мельє, обов'язково, — почулося у відповідь, і Жаннетт поклала трубку.

На другий день рано-вранці Мітчел Бурроу виїхав з Харкова в напрямку Запоріжжя.

26

Петро був вдячний цьому Мітчелові за те, що вони не залишалися сидіти в ресторані, а майже одразу після зустрічі вийшли на вулицю: тут ніхто не звертав уваги на його куций витертий піджак, на старанно випрасувані, але все ж таки не нові штани. Краватку, одягнуту для параду, він одразу ж зняв і запхнув у кишеню — заважала. Американець йому сподобався одразу: це вам не французька вертихвістка, подумав він, з повагою дивлячись на Мітчела. Цей одразу взяв бога за бороду і, видно, не відпустить, поки не одержить всього, що хоче. Така манера йому імпонувала, він поважав людей. ділових. Це Захід, думав він, а там не поважають слюнтяїв.

Спочатку говорив Янюк, а Мітчел мовчав — він умів слухати. Потім мовчати довелося Петрові, хоча й кортіло вставити то одне слівце, то інше. Однак, здавалося, якогось взаєморозуміння так і не досягли.

Нарешті Мітчел не витримав:

— Давайте підведемо риску, Петре Григоровичу: чого ви хочете?

— У нас культ… Наші обряди… Нам не дають вповні їх виконувати…

— Ні, так ми ні до чого не домовимося. Давайте говорити предметно: ви написали листа на «Свободу» і просили привезти вам літературу. Тепер ви її одержали. Але ви наполягали на зустрічі зі мною, вас не задовольнила мадемуазель Жаннетт, ви правильно зрозуміли, що вона не має повноважень вирішувати якісь проблеми, вона кур'єр — привезла літературу і поїхала. Що ви хочете, Петре Григоровичу, питаю я вас?

— Нам потрібна підтримка, люди зневіряються…

— «Свобода» — не благодійна організація, Петре Григоровичу, і ви це знаєте. Ви це знали ще тоді, коли писали туди листа і не хотіли переправляти його поштою…

«Цей знає все», — майнуло у Янюка.

— Але у «Свободи» є зв'язки з людьми, у яких знайдуться гроші і для нас…

— Отже, вам потрібні гроші?

— І не тільки.

— Що ще?

Янюк не знав, як підступитися до головного, до того омріяного, що зараз, як повітря, було йому потрібне, до того, заради чого ним, власне, і затівалася вся ця гра. Але сказати це одразу він боявся, а тому вирішив ще потягти час.

— Нам потрібен друкарський верстат.

— І все?

— Все.

— Навіщо?

— У нас не вистачає літератури, ми могли б розмножувати ту, яка потрапляє нам із Заходу, аби давати читати віруючим братам і сестрам…

— А я грішним ділом подумав, Петре Григоровичу, чи не вирішили ви відкрити щоденну газету «Голос трійці», адже п'ятидесятниця, якщо не помиляюся, це трійця, а ви, наскільки мені відомо, п'ятидесятник.

— Не жартуйте так.

— І ви зі мною не жартуйте так, Петре Григоровичу. Ви сказали друкарський верстат, а насправді вам потрібна розмножувальна машинка типу «ксерокс». Ви і ваші «брати» не здатні підняти таку велику брилу, як налагодження видавничої справи. Адже для цього потрібні досвідчені люди, журналісти, приміщення, папір, фарба, спеціалісти. П’ятидесятництво нині розколоте на маленькі гурточки, окрім чвар, між вами немає нічого спільного. Повірте, я читаю наукову літературу з питань релігії й атеїзму, котра виходить у цій країні, і я вірю висновкам науковців.

Твердий клубок підкотився Янюкові до горла, заважаючи говорити. Все, що казав цей американець, було правдою, але такої правди Янюк чути не хотів. Ще вдома, плануючи сьогоднішню розмову, він мав представити нереєстрованих п'ятидесятників могутньою силою, що може своєю діяльністю зацікавити і «Свободу», і всіх, хто за нею стоїть… Мітчел же повернув усе по-іншому. Отже, треба було йти ва-банк.

— Я не можу тут жити, — вичавив Петро із себе, — тут наступили мені на горло, і якщо я сьогодні не випручаюся, то назавтра задихнуся.

— Ну от, це вже інша справа, Петре Григоровичу. Я ж так і думав, що у вас, окрім громадського, так би мовити, — сказавши це, Бурроу скривився, — є до нас і особистий інтерес. Ви хочете звідси виїхати, я правильно вас зрозумів?

Мітчел уважно подивився Янюкові у вічі. Той відвів погляд і лише головою хитнув: так. «Треба бути настирливим, — подумав Бурроу, — і звір сам ускочить у пастку».

— Важко, можливо, не тільки вам, Петре Григоровичу. Забороняють молитися, як ви писали, вашим братам і сестрам. Чому ви не хочете подбати й про них?

Можливо, вони теж не заперечували б, аби виїхати кудись в Америку, в Австралію чи на Лазуровий берег у Францію, до симпатичної мадемуазель Жаннетт?

— Не юродствуйте, містер Бурроу. Зараз йдеться про мене, а не про решту.

— А за які такі заслуги ми повинні організувати вам виїзд? Що ви за один, такий мученик, що ми повинні опікуватися вами?

— Я поїду не з порожніми руками…

— У вас є золото, діаманти, рахунок у швейцарському банку? — Мітчел відверто знущався з Янюка. — Не будьте наївним, Петре Григоровичу, на Заході ви не зможете розраховувати навіть на пенсію, котру тут заробили, сподіваюсь, чесною працею на комуністичне завтра. А починати спочатку вам важко — ші вже не першої молодості. У вас за плечима немає нічого, що мало б попит у вільному світі. Ви нуль, Петре Григоровичу, і цікавите нас лише як об'єкт можливого… — Мітчел мало не сказав «використання», — як об'єкт можливого співробітництва. Ми не закриваємо перед вами перспектив, однак досі ваші заслуги перед нами полягають лише в тому сльозливому листі, перевірка якого коштувала неабияких грошей. Ви живете в кредит, і якщо не доведете своєї здатності активно діяти, то ці кредити будуть закриті, і Ради зможуть зробити з вами все, що вони захочуть.

— З вашими кредитами вони зможуть зробити те ж саме…

— О, не кажіть, Петре Григоровичу! Говорячи «кредит», я мав, на відміну од вас, на увазі не лише гроші. Кредит — це довір'я, а людям, котрим ми довіряємо, ми можемо зробити багато чого корисного. От ви самі сказали, що вам потрібне запрошення на виїзд, чи не так? Людям з відкритим кредитом ми могли б в цьому посприяти…

Янюк здався. Він зрозумів, що це не переговори рівноправних партнерів, а односторонній диктат за правом сильного. Мітчел зламав його. Треба було викладати козирі.

— У мене немає рахунку в швейцарському банку, але я непоганий інженер, — Янюк глянув на Мітчела, ніби просячи його не перебивати, той кивнув, хоча їдка фраза вже готова була скочити з його прудкого язика. — Я був непоганим інженером до війни, але потім… Та це вас, Очевидно, не цікавить… Після війни я пішов працювати на завод робітником і, маючи інженерні знання, дуже швидко почав працювати краще за інших. У мене було дві мети: я хотів поваги, що застрахувала б мене од допитливих поглядів, а, по-друге, я прагнув жити трохи краще, ніж жили всі навколо. Цього не сталося: змагатися з молодшими не вистачало здоров'я, і я облишив шалену гонку. Але бажання бути першим залишилося. Тоді я прийшов на молитовне зібрання і відтоді ні на хвилину не полишаю спілкування з богом…

Мітчел не втерпів і кахикнув. Однак Янюк продовжував далі:

— Але не так давно сталася зустріч, котра до останку переконала мене — тут я жити не зможу, дихати мені тут стає все важче й важче. На той час вже був пенсіонером, вмів багато чого робити з того, що нинішнє покоління робити розучилося: треба було — і я циклював підлогу новоселам, вставляв їм замки і оббивав двері, влітку їздив на заробітки у колгоспи. Гроші мав чималі.

Він перевів подих, наче збираючись сказати найголовніше:

— Але зараз у мене немає за душею жодної копійки, всі свої заощадження я витратив на те, аби зібрати цікаві матеріали…

Попри всю серйозність розмови, Мітчела більше цікавила не розповідь, а сама особа Янюка. Він хотів, ставши на його точку зору, зрозуміти психологію цієї людини, мотиви її вчинків.

Тільки дивуєшся, думав він, як ретельно Янюк збирав, вивчав і аналізував факти про індустріальний потенціал регіону. Працював винахідливо, сміливо, навіть ризиковано і жодного разу не помилився. Ллє ж Янюк — не розвідник, хоч те, чим пін займається, інакше як економічною розвідкою не назвеш. От він, Мітчел Бурроу, співробітничає з Центральним розвідувальним управлінням США. І справа у них з Янюком зараз одна. Але він, Бурроу, працюючи на себе, працює і на Штати, відстоює доступними йому засобами ті ідеали, в правильності яких переконаний змалку. Його так виховали, інший світ для нього неприйнятний, тому він бореться з цим світом. Янюк — то зовсім інше, він збирав матеріали на шкоду країні, де живе, на шкоду своїм співвітчизникам. Він чужий серед людей, які вважають його своїм. А це — зрада. Мабуть, тому він і неприємний Мітчелові, що аномальний, протиприродний у своїй основі. Очевидно, зраду треба розглядати як помилку в складних генетичних кодах, біологічний нонсенс…

— Я читав газети — багатотиражні, районні. — Янюк говорив нарешті зв'язно, виважено, так, наче давно обміркував кожне слово. — Ці газети — золоте дно для розумної людини…

Мітчелові був відомий цей метод, розвідники називають його «методом мозаїки», коли з розрізнених фактів і фактиків складається врешті цілісна картина. Над таким аналізом відкритих радянських джерел у Штатах працюють інститути, на службу їм поставлена складна комп'ютерна техніка, а тут одна людина нидіє, не маючи жодної гарантії, що на її працю колись знайдеться покупець. Скільки ненависті треба в собі мати, аби присвятити цьому все своє життя, зробити це альфою і омегою свого існування.

Янюк на хвилину змовк. Мовчав і Мітчел. Йому важко було налаштуватися на потрібний тон партнера, який стоїть ось з цим Янюком по один бік барикад. Сказати, що цей старий пресвітер п'ятидесятницької громади не такий вже й дурень, яким здався з першого, погляду? Відважити комплімент?

— Тепер у мене немає жодної копійки. — Янюк випалив це на одному подиху. — Але якщо я вирвуся на Захід, то разом зі мною поїде моя тека з матеріалами, і там я зможу продати її так, щоб прожити решток життя… — Він лише на мить зам'явся, підшукуючи потрібне слово. — Без турбот.

Настала черга Бурроу. Він неквапом дістав сигарету, так само повільно сховав пачку в кишеню, дістав запальничку, чиркнув один раз, другий, зробив глибоку затяжку і тільки після того вимовив:

— Ви розповіли мені цікаву історію ділової людини, Петре Григоровичу. Зізнаюся, від вас я такого не чекав. Але… добре помилятися спочатку, аби не було розчарувань потім. У цій історії я бачу тільки дві проблеми. Перша: ви, напевно, не зможете вивезти самотужки такі цінні матеріали — у вас їх заберуть на кордоні й дадуть по саму зав'язку — строк за зраду Батьківщині. І друге. Якщо ви, як вам здається, не помиляєтеся щодо важливості зібраних вами матеріалів, ми оцінити їх зможемо лише після детального аналізу. Відтак, ви пропонуєте поставити нам на «сіру кобилку», яка невідомо ще, чи й прийде першою?

— Це не «сіра кобилка», як ви дозволили собі висловитися, це праця, яка зацікавить ваших спеціалістів…

— Слова, слова…

Янюк тільки тепер зрозумів: у Мітчела була своя гра, і йому, Петру Янюкові давно відведена певна роль. І скільки б він тут не розпинався, відповідь завжди була б однією: це нас не задовольняє. Тільки тепер Янюк зрозумів, що даремно розпустив язика, намагаючись викликати інтерес до себе. Цей інтерес уже був: коли вони викидали гроші на Жаннетт і ось на цього Мітчела, ставки на нього, Янюка, вже були зроблені, йому лише треба було прикинутися простаком і чекати від Мітчела вказівок. Як не крути, сьогодні сила на їхньому боці, і Янюкові доведеться приймати їхні правила.

— Ну що ж, тоді пропоную помінятися ролями: тепер я запитую — чого прагнете ви?

— Як бачите, Петре Григоровичу, ми все ж таки прийшли до цікавої розмови. Власне, я вже виклав наші прохання. Ми, піклуючись не лише про вашу дорогоцінну персону, а й про всіх п'ятидесятників місцевої громади, пропонуємо організувати виїзд ваших віруючих у будь-яку некомуністичну країну. Звичайно, не всі на це пристануть, але умовити треба якомога більше.

— Навіщо це вам?

— Петре Григоровичу, вважайте, ми робимо це з християнського братолюбства. Гаразд?

— Це авантюра!

— А яке вам до цього діло?

— Але ж від того, чи поїдуть усі, залежить і те; чи поїду я сам…

— Таку безпосередню залежність я не став би встановлювати. Спробуємо сформулювати її! точніше: від того, чи усі виявлять бажання поїхати, залежить і те, чи поїдете ви, — вловили різницю?

— Що конкретно я маю зробити?

— Ну, Петре Григоровичу, це ж ваша справа. Ви — пастир, то ж переконайте вашу паству, що співіснувати з Радами ви ніколи не зможете, а на Заході матимете право не лише вільно відправляти всі культові обряди, а й привільно жити серед своїх братів і сестер по вірі. Скажіть, уряд Сполучених Штатів купив у Канаді острів спеціально для таких переселенців духу і вже закінчує обладнувати його котеджами…

— Це блеф.

— Ви сьогодні, мабуть, в поганому гуморі — звідки стільки категоричності: «авантюра», «блеф». Ідея господа бога теж не така вже й бездоганна, але ж у неї вірять мільйони людей. А чим обітуваний острів гірший? Ви, здається, питали, що вам треба зробити конкретно, — я скажу вам: не далі як через тиждень ми повинні одержати від вас сорок, п'ятдесят, сто заяв — чим більше, тим краще, — з проханням дозволити виїзд з Радянського Союзу за релігійними мотивами. Адресою переїзду можете назвати будь-яку некомуністичну країну. Але не намагайтеся нас ошукати: заяви потрібні реальні, від реальних людей, з реальними домашніми адресами, підписані тими, хто збирається виїздити, а не підроблені вами. У нас чесна гра. Рівно через тиждень, у суботу, ми одержуємо такі заяви і, що було б непогано, лист в Афіни на адресу конференції — я сподіваюся, ви регулярно читаєте газети?

Мітчел поліз у кишеню і дістав звідти кілька аркушів паперу.

— Ось текст, отже, вам не доведеться проводити безсонні ночі над його написанням. І так само в суботу ви, особисто ви, одержите запрошення на виїзд у Сполучені Штати Америки, де у вас знайдуться родичі по материнській чи батьківській лініях. Гадаю, на цьому розмову ми закінчимо — вона й так тривала надто довго. Наостанок у мене є до вас лише одна маленька пропозиція: коли ви справді хочете привезти ваші записи на Захід і продати зацікавленим особам — повірте, я високо ціную вашу здатність робити бізнес, — то найкращий для цього шлях — використати тайник мадемуазель Жаннетт. Тут є два позитивних моменти: по-перше, його надійність, у якій ви мали змогу переконатися, і, по-друге, що не менш важливо, якщо матеріали знайдуть, то їх знайдуть у мадемуазель Жаннетт, а не у вашій валізі. І радянській юстиції ще чи й вдасться довести, що вони з-під вашого пера. Обміркуйте це, Петре Григоровичу. Мадемуазель буде тут рівно через тиждень, у суботу.

Мітчел глянув на годинника:

— Хоча, вже неділя. — І, помітивши, як нервово глянув на годинник Янюк, запитав:

— Ви поспішаєте?

— Так, сьогодні похорон брата нашого Андрія Сіренка, що загинув у таборі, і мені треба бути цілий день у формі…

— У якому таборі?

— Не в піонерському…

— Ану розкажіть усе в деталях. — Мітчел нюхом професійного журналіста відчув, що тут пахне смаженим.

Янюк наскільки зміг коротко переказав суть справи.

— Вам щастить, Петре Григоровичу! Моліться вашому богові, що він забрав до себе душу раба свого Андрія саме в цей час. Таємнича смерть в ув'язненні молодої, повної сил людини — це може бути приводом для серйозних роздумів. І для серйозних висновків. Скажімо, Петре Григоровичу, влада могла помститися Сіренкові за віру його.

— Він не вірив уже і навіть батькам написав про це рік тому.

— Лист знищіть, батьків переконайте, що сина змусили відректися від бога, але такої можливості втрачати не варто. Я просто не раджу вам нехтувати такою нагодою. Коли завтра ви доведете своїм одновірцям, що така доля чекає тут кожного, то зібрати заяви про виїзд буде справою значно легшою.

Він простяг Янюкові руку.

— Я буду завтра на похороні. Повторюю, влада повинна була помститися Сіренкові за його переконання…

27

«Нью-Йорк таймс», США:

«Ще одна жертва радянського атеїзму.

Вбивство віруючого Андрія Сіренка.

Сльози матері на похороні сина не розтопили лід сердець радянських чиновників.

У неділю поблизу великого індустріального центру Запоріжжя (СРСР) відбувся похорон віруючого Андрія Сіренка, котрий загинув при загадкових обставинах у таборі для ув'язнених. Туди він був кинутий радянськими властями лише за те, що не відмовився од переконань, які диктує йому віра в бога. Радянська адміністрація табору заявила, що смерть сталася внаслідок нещасного випадку. Тіло покійного було доставлене в закритій цинковій трупі, і пласті заборонили відкривати її. Але батьки Андрія Сіренка наполягли на своєму і відкрили труну. На тілі покійного були чіткі сліди побоїв, садна й синці, голова сильно розтрощена — очевидно, ударом приклада автомата чи якимось іншим тупим предметом.

Про це повідомило учора ЮПІ».

Радіо «Свобода»:

«Релігійна громадськість світу обурена ще одним злочином режиму, який панує в Радянському Союзі. Сьогодні одна з найвпливовіших і найбільш поінформованих газет «Нью-Йорк таймс» опублікувала повідомлення з України про похорон одного з активістів релігійного руху в Радянському Союзі Андрія Сіренка.

Андрій Сіренко, незважаючи на свій молодий вік, був добре відомий в Радянському Союзі. Він неодноразово піддавався переслідуванням з боку властей, але не відступив від своїх переконань. Тому Радам не лишалося нічого, як кинути його за грати за стандартним обвинуваченням у порушенні Кримінального кодексу УРСР.

Як повідомила «Нью-Йорк таймс», незважаючи на сувору заборону представників влади не відкривати труну, його батьки все ж таки наполягли на тому, аби глянути на тіло свого замученого в ув'язненні сина. Вони зробили це, ризикуючи накликати на себе невдоволення властей. Перед тисячами віруючих, що були присутні на похороні, постала картина страшних знущань, яких зазнав Андрій Сіренко. Як пише газета «Нью-Йорк таймс», ми цитуємо, «на тілі покійного були чіткі сліди побоїв, садна й синці, голова сильно розтрощена — очевидно, ударом приклада автомата», — кінець цитати.

Про похорон Андрія Сіренка повідомило також інформаційне агентство Сполучених Штатів Америки Юнайтед Пресс Інтернейшнл».

«Цілком таємно. Н. Черчіллю. Бюро заступника директора. ЦРУ, Ленглі, штат Вірджінія, США.

У зв'язку з похороном Сіренка, про який повідомило ЮПІ, склалася сприятлива ситуація для початку кампанії на захист свободи совісті в країнах соціалістичного блоку. Керівникам місії хотілося б знати, наскільки пов'язані обіцяні матеріали з випадком Сіренка і коли вони надійдуть.

Дж. П. Еверетт. Місія США, Афіни, Греція».

«Цілком таємно. Раднику Дж. Еверетту. Місія США, Афіни, Греція.

Обіцяні матеріали будуть надані вам не пізніше наступного четверга цього місяця. Вони безпосередньо пов'язані з випадком Сіренка і стосуватимуться масової еміграції з релігійних міркувань в некомуністичний світ членів секти, до якої він належав. Члени секти звернуться з листом на адресу конференції в Афінах (текст листа додається) і заявами на адресу Президії Верховної Ради СРСР з проханням дозволити виїзд. Попереджаємо: текст листа на адресу конференції передається вам без дозволу на його публікацію до зняття ембарго державним департаментом США.

Н. Черчілль. Бюро заступника директора. ЦРУ, Ленглі, штат Вірджінія, США».

Газета «Неа», Греція:

«На конференції весь учорашній день було присвячено процедурним питанням. Делегації кількох західних країн наполягали на перегляді ходу зустрічі у зв'язку із повідомленням, що надійшло сюди позавчора, про похорон у Запоріжжі (Радянський Союз) віруючого Андрія Сіренка, котрий, як повідомив московський кореспондент ЮПІ Мітчел Бурроу, був вбитий у радянському таборі для ув'язнених. На зустрічі було запропоновано провести завтра, в четвер, день пам'яті жертв тоталітарних режимів, а всю подальшу роботу, починаючи з наступної п'ятниці, присвятити обговоренню питань дотримання свободи совісті в країнах, що підписали Заключний акт у Хельсінкі.

Делегації соціалістичних країн висловили свій протест у зв'язку з цією, як було сказано, «відвертою провокацією, спрямованою на зрив конструктивних переговорів в Афінах».

У зв'язку з викладеним вище відбулося голосування з процедурних питань. Пропозиція проведення дня пам'яті жертв тоталітарних режимів була відхилена, а зміни в ході зустрічі на користь обговорення питань свободи совісті прийняті більшістю голосів.

Як стало відомо з поінформованих кіл, американська делегація має кілька серйозних звинувачень на адресу Радянського Союзу і готова підтвердити їх фактами у будь-який час, який вони вважатимуть за потрібне вибрати».

28

Все закрутилося з таким шаленством, що Юркіну здавалося, що трохи обертів, і пін випустить з рук нитку розвитку подій. Не встигла Жаннетт приїхати до Запоріжжя, як одразу ж метнулася до Янюка. Поки наводили довідки про особу Янюка, як, ні сіло ні впало, з'явився Мітчел Бурроу, і Янюк пішов з ним на зустріч в «Інтурист». Загадкою лишалося для Юркіна і те, яким чином вони впізнали одне одного у великому залі. Невже були знайомі раніше?

Жаннетт з порожнім тайником поїхала в Крим. Щасливої дороги, але варто взяти до уваги, що в неї можуть бути й інші адреси для зустрічей.

Потроху складався портрет Янюка: фронтовик, у полоні й окупації не був, демобілізувався в 1947-му… З'ясували ще — сектант-п'ятидесятник, пресвітер місцевої громади. Жигалін побував у селищній Раді. Громада не зареєстрована, кілька разів Янюка попереджували про незаконність зібрань, порушення законодавства про культи. Фронтовик? Так, медалей повні груди… До речі, завтра в їхньому селищі похорон. Янюк обов'язково буде. Який похорон? До чого він Янюкові? У бійці в колонії загинув син віруючих з Янюкової громади. Як вдалося батькам одержати в обхід правил дозвіл на похорон вдома?

Зайва інформація, подумав Юркін, адже знаків запитання і так набралося задосить. Що було у тайнику в машині? Що француженка передала Янюкові? Самі книги? Які? Звідки у мадемуазель Мельє Янюкова адреса? Чому Янюк не вигнав за двері гостю, а пішов і забрав сумку? Отже, чекав? Що хоче од Янюка Бурроу? Яким чином останній пов'язаний із Мельє?

Зателефонував Чуйко.

— Ігоре Костянтиновичу, можу привітати вас з першим успіхом! («Та яким успіхом, все валиться, мов снігова лавина в горах, обростаючи все новими і новими зв'язками, незрозумілими йому, Юркіну. Під час зустрічі Янюка і Бурроу — що їм треба було з'ясовувати чотири години поспіль? Звідки таке море тем для розмов?») Успіхом, бо ми з вами не помилилися при аналізі ситуації. Отже, Жаннетт і Бурроу — ланки одного ланцюга. З'явився Янюк — чудово. Значить, цілком можливо, та акція, про яку нас попереджали, розпочалася саме на ваших очах.

— Розпочалася? — спитав Юркін.

— По-моєму, так: сьогодні деякі західні газети надрукували повідомлення про закатованого «мученика за віру» Сіренка, а «Свобода» перебрехала з їхнього голосу. Інформація належить перу нашого з вами, знайомого містера Бурроу. Гадаю, такої нагоди розгорнути галасливу антирадянську кампанію вони не пропустять. Сьогоднішні пасажі — лише перша хвиля.

— Може, він знав про похорон?

— Можливо, але схильний вважати, що це все-таки збіг.

— Якщо збіг, то гірше. Отже, розрахунок робився на щось інше.

— Очевидно, так. Спробуйте проаналізувати усе ще раз. Причини відвідин повинні виплисти дуже скоро, адже видно, як вони поспішають.

Юркіну пригадалася розповідь про похорон. Ще два дні тому він встиг познайомитися з головою селищної Ради народних депутатів Олександром Терентійовичем Пересуньком. Той виявився людиною розумною, тонкою. Янюка добре знає, багато чого розповів про відлюдкуватий характер старого, про сусідів, які вчащали на молитви п'ятидесятників.

— Ми ж з ним напередодні зустрічалися, — розповідав Пересунько, — з Янюком. Я до нього спеціально зайшов попередити, щоб тихо-мирно все обійшлося, адже громада в законному порядку не зареєстрована. Але ж це похорон, тому вирішили, що коли хочуть батьки Андрієві ховати його за сектантським обрядом, то нехай ховають, але щоб далі похорону діло не пішло. Янюк мені все те пообіцяв — він завжди обіцяє, з усім погоджується, — але ж я сам глянути пішов… Та й, знаєте, — Пересунько якось знітився, — мені треба було туди піти, бо Андрій, як ще я в школі працював, у моєму класі вчився — здібний був хлопець, у відмінниках ходив, аж поки за біблією всього не кинув. Так що, Ігоре Костянтиновичу, — Пересунько одним ковтком випив півсклянки води, — якщо став він віруючим, то тут, знаєте, не лише Янюкова, тут і моя, вчительська, вина є…

Вони поговорили з Пересуньком години зо дві, а тепер Юркін намагався систематизувати все почуте.

… Людей зібралося, як для похорону, небагато — чоловік з п'ятдесят-шістдесят. В основному бабусі й дідусі. Наймолодші — видно, Андрієві брати. Не у вірі, а рідні. Посередині закрита труна: голова пояснив — вигляд у покійника непривабливий, загинув у бійці, а потім ще й упав метрів з чотирьох на бетон. Тому відкривати труну не радили — для батьків це зайві переживання. З'явився ще один молодий на вигляд чоловік, одягнений трохи не траурно, але… За описом, який зробив голова, Юркін зрозумів — Бурроу. Ну що ж, цього треба було сподіватися. Для цього «журналіста» і смерть — не смерть, а сенсація. Голосить мати, голосить батько. Підходить Янюк, заспокоює: радійте, що син у кращому вже світі, бо святий був. Ну ясно, мученик за віру, святий… Десь на подвір'ї вже накривали столи.

Юркін уявив, як у ресторані Янюк цідив лимонад: справді не п'є чи тримав марку перед гостем?

Почалося відправляння обряду: говорять про те життя, котре значно краще від цього, про страждання, які випадають кожному на віку, і ними перевіряється віра в господа бога; тим, кому відкрився дух святий, хто здатен говорити іномовами, тим муки і навіть сама смерть не страшні. Андрієві відкрився бог…

Мати, притнута Янюковими наказами, плакати перестала, але сльози душили: рідний син, хоч би виплакатися дали… Починає промову Янюк. Довгі фрази, пересипані цитатами з біблії. Головне — тон: наче на мітингу виступає. Голос різкий, неприємний: Андрій постраждав від властей за віру, Андрій став жертвою насилля… Утиски з боку держави… Без нагляду вже й поховати не можна — промовистий погляд убік Пересунька, який уособлює сьогодні тут, на похороні, владу.

Янюк без упину говорить вже хвилин двадцять. Раптом, справді раптом, бо з присутніх, здається, так ніхто і не зрозумів, звідки з'явилися сокири, і кілька дебелих чоловіків заходилися відривати віко домовини. Не витримала — заголосила мати, кинулася до труни, Янюк притримав її за плечі. Мить — і віко злетіло. Мати відсахнулася, одвернувся батько… З останніх рядів — коли він встиг? — до труни протиснувся Бурроу і клацнув фотоапаратом.

Потім Бурроу зник, а Янюк все говорив і говорив. Що керувало ним? Тільки злість за якусь образу? Усвідомлення своєї безкарності? Відчуття тут, перед «братами», своєї сили?

«Хто він такий, Янюк? — вже вкотре запитував себе Юркін. — Звідки в нього стільки зненависті до Радянської влади, до народу, до країни, де він виріс? Адже воював, кров проливав, раз стільки нагород з фронту приніс…»

Думки перервав стукіт у двері.

— Можна до вас, Ігоре Костянтиновичу, — пролунав голос Жигаліна.

— Та заходь, раз прийшов. З чим ти? — спитав Юркін, і сам здивувався абсурдності запитання.

— Я не хотів учора вам казати, але тепер… Гадаю, що це може стосуватися нашої справи.

— Викладай, чого замовк.

Жигалін сів навпроти Юркіна, склав по-школярськи руки на стіл і почав розповідь:

— Тут один німець з ФРН з'явився, на прізвище Меркс, з туристичною групою приїхав. У них за програмою чотири дні в Запоріжжі. Так морока з ним…

— І яка ж в тебе з ним морока, Сашо?

— Та не в мене — гід хвилюється. Зник він, Ігоре Костянтиновичу. Дві ночі вже не ночував. Поснідали, група в автобус і поїхала на екскурсію, а цей Меркс щез. Гід вже і в лікарні, і в міліцію зверталася. Нарешті подзвонили навіть до нас… Отака справа…

Юркіну надмірна стурбованість Жигаліна здалася дивною, і він усміхаючись запитав:

— То що ж тут має цікавити Комітет державної безпеки? Хай ним «Інтурист» опікується, краще екскурсії проводять…

— Та знайшовся ж він — з Янюком зустрічався.

— Де?

— На квартирі у віруючої однієї — Лариси Сидорівни Герасименко. Це від Янюкової хати хвилин п'ятнадцять пішки.

Юркіну на мить перехопило подих: Жаннетт Мельє, Мітчел Бурроу, а тепер ще й якийсь Меркс з ФРН — за два дні всі встигли з Янюком побачитися. Це було вже занадто.

29

— Дядю Миколо, я така рада, що ти приїхав! — Жінка обнімала старого, а він на всі боки розкланювався, наче все те діялося у театрі.

Вони нарешті трохи заспокоїлися, жінка кинулася на кухню щось зготувати, а той, кого називали дядею Миколою, уважно розглядався довкола. Було видно, він тут уперше. Встав, пройшовся по кімнаті, поглянув на фотокартки на стіні, одна особливо привернула його увагу. Прибігла жінка, Лариса, почала накривати на стіл.

— Зараз обідати будемо, час саме обідній. Я ж не сподівалася на такого гостя, а то б краще приготувалася, — щебетала вона не вгаваючи, а гість усе повторював: «Добре, все добре».

Нарешті, коли на столі вже стояло все, він дістав пляшку коньяку, коробку цукерок і поклав усе те поруч. Жінка зашарілася, почала розливати борщ по тарілках, розкладати котлети.

Чоловік відкоркував пляшку:

— Не дочекалися ми з Сидором зустрічі, не дочекалися…

— Татко теж увесь час, скільки я себе пам'ятаю, тебе згадував… Ой, а чого ж це я на «ти» з вами. Ми ж бо ще й не дуже знайомі.

— Знайомі, знайомі, Ларисо, не турбуйся, з батьком твоїм ми наче рідні, так що можеш називати мене дядьком. Мені це дуже подобається.

Гість говорив з помітним акцентом, хоча мову, видно, знав добре.

— Принеси, Ларисо, два келишки, і вип'ємо, як у вас заведено, і за зустріч, і за Сидора.

Лариса швидко принесла келишок, але один:

— Я не п'ю, то ти вже сам.

Гість не став розпитувати про причини, налив собі в чарку коньяку, пригубив і поставив на стіл.

— Там у тебе на стіні фотографія Сидорова… У мене такої немає, то, може, ти мені її дала б, якщо в тебе є інша.

— Є, чого ж. — Вона притьмом зняла фотокартку і віддала її гостеві.

— А я тобі ось цю привіз — пізнаєш? — гість дістав з бокової кишені фотокартку, на якій стояли, обнявшись, двоє молодих людей у однакових смугастих робах.

Лариса вдивлялася в фотографію, ніби відшукуючи щось у найвіддаленіших закапелках пам'яті:

— Я, здається, десь її вже бачила, колись, давно… Оце зліва — татко, а справа — ти, дядю Миколо…

— Ну авжеж, власною персоною. Квітень 1945 року, нас тоді знімав якийсь американський фотограф — і не обдурив, приніс-таки знімки наступного дня, два, один залишився у мене, а інший має бути у Сидора…

— Я щось давно її вже не бачу, та й не дивно, — адже переїздили не раз. Батько ж будівельник — ніколи не сидів на одному місці.

— То можеш залишити собі на пам'ять.

— А як же ти, дядю Миколо, вона ж і для тебе дорога?

— Це копія, я спеціально перед поїздкою сюди зробив, думаю, може, у вас загубилася.

— Як добре, що ти це зробив! — Жінка притулилася йому до плеча і заплакала. Рясні сльози котилися у неї з очей. — Мами не стало, татка не стало, і наче світ перевернувся, спорожнів — нікого, ні душі — тільки ти, дядю Миколо, лишився.

Чоловік дістав хустинку, витер сльози — спочатку Ларисині, а потім — непомітно — свої. Він ніжно гладив її по голові, як пестив би свою рідну доньку, заспокоюючи: минулого не повернеш, та й не треба минуле повертати, бо не таке вже й красиве воно було. Вони сиділи так довго, притулившись одне до одного, аж поки старий не порушив мовчанку:

— Ти вже давно сюди переїхала?

— Та ось уже скоро рік… Одразу після смерті татка. Він тут в обласній клініці лежав, а я в Олександрівні жила — та ти ж знаєш…

Старий хитнув головою.

— Він, звичайно, вже на пенсії був, але ще працював — його цінували як спеціаліста, тому й не поспішали І випроводжати, а йому робота подобалася. Одне тільки — у відрядження треба було їздити. Він з них завжди повертався втомлений і розбитий. А той останній раз поїхав він сюди, в область, і не був удома всього день, а повернувся і все: «Серце болить», — скаржився. А через день його паралізувало, та так паралізованого до клініки і відвезли. Лежав він там тижнів зо два, наче легше стало, він вже виписуватися збирався, а лікарі казали: полежте, тут догляд спеціальний — коли треба, то чи укольчик, чи крапельницю поставити. І я так думала, що там. Йому краще. Працювала, на суботу та неділю — до нього:? чи сиру з базару, чи малинки — тоді саме ягід повно було. Він усе нахвалитися не міг, яка яв нього донька хороша. А тоді якось посеред тижня одержую телеграму, виявляється, він медсестру попросив дати: «Приїзди терміново, дуже потрібна». Він їй про це вранці сказав, у вівторок, а у неї чергування до вечора. Так вона — це вже потім мені розповіла — послала її зранку в середу. Я під вечір з роботи повертаюся, аж у поштовій скринці записка лежить: зайдіть на пошту за телеграмою. Ну я, зрозуміло, бігом, бо як знала, що з батьком щось недобре, а прочитала — від серця одлягло: сам же він пише, отже, живий. Останній вечірній автобус вже пішов, то я на ранок налаштувалася, збігала до начальниці відпроситися, сказала, що завтра на роботу не вийду. Та першим вранішнім і поїхала, а о восьмій вже під дверима стояла — поки відчинять… А вони як відчинили та спитали: до кого, а я кажу: «До Герасименка», а вона, ця жіночка: «До Герасименка, до Герасименка… Якщо до Герасименка, то просили до завідуючого зайти…» Я до завідуючого, а він каже: батько ваш учора увечері помер…

Жінка знову залилася слізьми.

— Він наче знав, він наче свою смерть відчував —. телеграму послав, попрощатися хотів… Тепер немає в мене нікого, крім тебе. Татко так же ж і казав завжди: важко буде, напиши Миколі, він за будь-яку ціну приїде і допоможе…

— От, приїхав…

— Пізно, дядю Миколо, пізно… А тоді хто мені допоміг: батька ховати, а я не знаю, де себе од горя діти. Хто не ховав, той не знає, що таке похорон. Та знайшлися добрі люди, незнайомі зовсім, я б і не знала нікого, якби вони тоді мені і словом, і порадою, та й грішми на допомогли. І найперший з них — Петро Григорович, підійшов, як оце ти, лагідно обняв і сказав: не плач, голубонько, світ не без добрих людей, а душі людей не без бога — поховаємо твого батька, як належить… Я йому за ті слова повік вдячна буду… А, здавалося б, чужий чоловік, вони разом у палаті лежали, їм тоді окрему палату дали на двох, як фронтовикам… А потім Петро Григорович мене до слова божого прилучив, істинно жити навчив, дав можливість з самим господом богом говорити…

— Ти… що — віруючою стала? Батько твій все життя комуністом був…

— Стала, дядю Миколо. У бога вірити почала, бо тільки він мені в скруті допоміг, послав віру й спасіння. В миру святості в людях не стало, моральності, душі спорожніли, бо забули бога, господа нашого Ісуса Христа. А на зібраннях у нас серцю солодко, співаємо, вірші діти розказують, молитви слухаємо, розумні люди євангеліє тлумачать — що і до чого, і як нам жити далі, все там сказано, все від божого імені про сьогоднішній день тисячі років тому описано… Брати і сестри мої мені тут роботу знайшли, допомогли хату купити.

— Даремно ти так, Ларисо, якби ми людям вірити перестали, якби на бога тільки надія була, то не вибратися б нам із Сидором з Бухенвальду. Знаєш, божим іменем усіх нас у крематорій заганяли, богом освячували розстріли… Хіба могли ми тоді богові молитися? Бог був їхній, а в нас не було бога — тільки правда була на нашому боці, тільки віра в перемогу, тільки міцні руки, котрими ми здобули собі свободу.

— Може, все це й так, дядьку Миколо, але зараз не той час, і немає серед нас фашистів, а лінія по серцях людей пролягла — з богом воно чи без бога. З богом — наш ти брат праведний, а без бога — ворог всього святого…

Лариса не договорила, хтось настирно постукав у двері. Вона миттю скочила, приказуючи:

— Що ж це ми, як безбожники, з горілкою за столом сидимо, а борщ увесь вихолов… — Вона миттю прибрала пляшку в шафу.

У двері постукали ще раз.

— До тебе гості, Ларисо, я піду в іншу кімнату, відпочину…

— Так-так, відпочинь, дядю Миколо. — І вона побігла відчиняти двері.

До кімнати увійшов Янюк. Він виглядав страшенно стомленим і заклопотаним.

— Ось біблію тобі приніс, ти ж бо вже давно хотіла придбати. — Він подав Ларисі зеленавий томик. Та вхопила його обома руками, поцілувала і тільки потім відкрила:

— А вашу я вам віддам, — кинулася вона до столика, та Янюк зупинив її:

— Іншим разом і віддаси, не востаннє бачимося.

— Так і гроші ж за книгу…

— Які там гроші — за святе письмо хіба можна брати? Та й ти ж мені не чужа, вважай — дарую я тобі книгу.

Лариса кинулася до Янюка, впала навколішки і почала його обнімати і цілувати:

— Дорогий ти мій, брате Петро! Що б я без тебе розбила в цьому світі…

— Підведися, Ларисо, сьогодні я до тебе з проханням прийшов.

— Просіть, хіба є що на землі, що я зробити для вас не хотіла б…

— Та ти не поспішай, справа серйозна.

Янюк перевів подих і промовив:

— Ти ж учора на похороні була, то й бачила усе… Жити нам стало важко, Ларисо, з владою ми спільної мови не знаходимо…

— Богом вас молю, брате Петре, чого від мене хочете? — Лариса так і не підвелася, стояла навколішки.

— Нема і не буде нам життя у цій країні, молитися нам не дадуть…

— То що ж робити маємо?

— Їхати звідси мусимо. Туди, де свобода для всіх віруючих, для всіх агнців божих, де утисків немає і визиску, де не атеїсти при владі…

— А як же ж…

— Покинемо гнізда наші заради віри нашої. Господь бог вимагає од нас такої жертви. Я сам денно і нощно ходитиму з поклоном до братів і сестер наших і молитиму їх з радістю полишити країну, де не буде нам добра ні од людей, ні од бога. Багато вже людей підписалося, підпишися і ти. — Янюк простяг їй віддрукований на машинці аркуш.

Лариса перечитала текст, глянула на Янюка. Той уважно подивився їй у вічі.

— Святу, богоугодну справу робимо, Ларисо. Підписуй.

Лариса черкнула раз, потім так само швидко написала адресу.

— І ще оцей лист, щоб справа жвавіше посувалася…

Жінка підписалася, і Янюк почав прощатися.

— Хай допоможе вам господь у вашому подвижництві, — сказала вона йому вслід.

Коли Лариса повернулася з сіней, у кімнаті стояв дядько Микола. Він уважно вдивлявся у вікно, розглядаючи Янюка.

— Хто це? — спитав тихо і якось насторожено.

— Петро Григорович, я ж щойно про нього розповідала, чистої душі чоловік…

— А прізвище його як?

— Янюк. А навіщо він тобі?

— Та так, просто… А Сидір з ним знайомий був?

— Ет, чи ти не слухав мене зовсім, я ж казала, що вони в лікарні познайомилися, разом у палаті лежали…

— А, так-так. Вибач, Ларисо, старий став, чогось не дочуваю, а щось забувається швидко… Та й стомився дорогою…

— Ти не ображайся, дядю Миколо, — і, наче тільки тепер вперше зрозумівши, що означає підписаний нею щойно папір, вона обняла чоловіка і прошепотіла — Може, дасть господь, скоро і я до тебе в гості приїду.

30

«Центральний архів Радянської Армії.

Просимо терміново перевірити дані про службу в лавах Радянської Армії Янюка Петра Григоровича, 1912 року народження. Копія особової справи колишнього військовослужбовця додається.

Управління КДБ УРСР

по Запорізькій області».

31

Мітчел небезпідставно вважав Янюка найбільшою удачею всього свого дотеперішнього життя. За стільки років вперше йому потрапив в сильце не дурний горобець, а птах, заради якого варто було поморочитися.

Мітчелові не давали спокою зібрані Янюком матеріали. Біс із ними, заявами на виїзд, хай пишуть, він зробить усе, що від нього вимагають у центрі. Але найголовніший скарб, який він повинен вивезти звідси, це Янюків аналіз. Адже розвідки витрачають величезні кошти для збирання по крихті того, що ласим шматком йде Мітчелові до рук.

З точки зору здорового глузду, задум Бурроу скидався на аферу, він сам розумів це, але навіть подумки називав це ризиком, який притаманний всякому серйозному бізнесу. Більше того, він був переконаний, що кожна велика справа починалася колись з великої афери. Ті, хто програвав, втрачали все і кидалися в Гудзон, але дехто вигравав, і тоді його ім'я на біржі починали вимовляти з благоговійним трепетом, схиляючись чи то перед новим грошовим мішком, чи то перед силою людини, котра вміє ризикувати.

План Бурроу полягав у тому, щоб самому продати ЦРУ записи Янюка. Без Янюка. Власноручно.

Моральний бік справи переймав його найменше: бізнес ніколи не був схожий на сентиментальну родинну вечірку. Бізнес — це велика бійка, де важить лише одне — хто кого?

У двобої Бурроу проти Янюка виграти повинен був Бурроу. На його боці ініціатива, він диктував умови поєдинку. Складність полягала тільки в одному — Мітчелу доведеться боротися і проти своїх: переправляти записи Янюка не можна було звичним шляхом — через людей з посольства Сполучених Штатів, бо вони працювали не тільки на держдеп, а й на Ленглі. І вся кореспонденція потрапить лише за однією адресою — ЦРУ, а Мітчел хотів покласти записи в сейф у банку. У свій сейф. І лише після того, як буде через надійних людей визначено орієнтовну вартість зібраних матеріалів, можна буде поторгуватися з добродіями з розвідки про ціну за них.

Відтак треба було шукати інший шлях переправки записів з Радянського Союзу в Штати. Самому ризикувати в такій справі не хотілося, та й коли ще він збереться поїхати додому. Тримати їх при собі також небезпечно.

Залишалася Жаннетт. Мітчел Бурроу довго придивлявся до цієї француженки і не міг розібратися до пуття: або вона високопрофесійна розвідниця, а значить, і акторка, або ж справді повний профан у тій службі, завдання якої взялася виконувати. Після роздумів Мітчел зупинився на останньому, і це теж було йому на руку. Інакше, як і всякому партнеру по бізнесу, довелося б віддавати шмат ще й цій Мельє. За умови, якщо вона не ошукає його точнісінько так, як він сам збирається обдурити Янюка. Однак він все-таки сподівався на успіх, а отже вирішив сказати Жаннетт лише про те, що вона має відвезти ці матеріали в тайнику у Францію і покласти там у будь-який банк на ім'я громадянина Сполучених Штатів Америки Мітчела Бурроу. І не більше. Навряд чи вона зрозуміє ризик, на який іде, так само, як, на думку Мітчела, досі не здогадалася, яку справу зробила і за чиїм наказом.

Зараз Мітчел сидів у своєму готельному номері й чекав на Жаннетт. Поруч нього на низенькому столику лежали три товсті теки з паперами, одержані від Янюка. Саме ці три теки мали зробити безтурботним усе подальше життя Мітчела, підвести риску під першою, гіршою його частиною: Наступна, забезпечена тими банкнотами, які ляжуть замість списаних на машинці сторінок Янюкового трактату, повинна бути, як мінімум, кращою.

Від сьогоднішньої розмови з Жаннетт залежало те, коли і як розпочнеться ця друга частина.

Мітчел один раз уже ризикнув, одержавши від Янюка матеріали не разом з листом і заявами, а раніше. Ризик був по-хлоп'ячому нерозумний, але Мітчел боявся головного — Янюк міг взагалі роздумати передавати йому документи. І це відчуття страху було дуже неприємним.

Мітчел гарячкував. На день раніше запланованого строку викликав з Криму Жаннетт — і це було теж необачно, він розумів, але вкрай напружені нерви не витримували навантаження, і він виправдовував себе тим, що коли сьогодні не віддасть матеріалів Жаннетт, то не зможе нормально відпочити перед останньою зустріччю з Янюком. Бурроу заспокоював себе ще й думкою, що виїдуть вони з Жаннетт із Запоріжжя не одного дня, як він планував раніше, а з інтервалом про всяк випадок…

Тут зателефонувала Мельє, і Мітчелові здалося, що Жаннетт не надто охоче виконала його прохання приїхати раніше.

«Певно, не накупалася в Чорному морі, — подумав він, — але з цією пташкою треба буде поводитися лагідно, спробувати не наказувати, а просити, причому перз-конати її в тому, що виконати це прохання — цілковитий дріб'язок».

… Жаннетт сама почала розмову про справи:

— То яка була причина мого нагального повернення із Криму?

— Бачте, мадемуазель Жаннетт, мені б хотілося якнайшвидше скористатися послугами вашої чудової машини. — І Мітчел вказав на стос із трьох тек, що лежали на столі, і, прагнучи закінчити прохання жартом, додав: — Мені нелегко буде тягти у валізі такий солідний вантаж!

Очі Жаннетт на мить зблиснули жорсткими вогниками, губи стиснулися і утворили одну пряму лінію. Вона вчепилася пальцями в підлокітники крісла і вичавила:

— Не надірветеся!

В одній цій фразі, яка сама-зірвалася у неї з язика, сконцентрувалося все, що мучило її ось вже протягом тижня. Чим довше вона жила в цій країні, чим більше бачила людей, розмовляла з ними, тим певніше переконувалася — вона займається брудною справою. Їхала по магістралі, лежала на пляжі, сиділа в затишних кримських кафе, відвідувала музеї, а думки не давали спокою:, яка я дурепа, що погодилася поїхати сюди не за гроші, зароблені чесно, а спокусилася на дешеву приманку. Жаннетт кляла останніми словами і Мартінсона, і Клода, і Філа, але найбільше себе, себе… І від цих думок одразу блякли колоритні барви Криму, ставало холодно і незатишно, хотілося назад, додому, хай в порожню квартиру, хай на допомогу по безробіттю, але швидше звідси, швидше.

Тому з такою радістю сприйняла виклик Бурроу до Запоріжжя. У розмовах у Парижі ніхто і ніколи не наказував їй слухатися якогось Мітчела Бурроу. У разі потреби вона може звернутися до нього, і він повинен їй допомогти. А все завдання полягало тільки в тому, щоб подзвонити йому і сказати, хоче з ним зустрітися Янюк чи ні. Та вже з перших хвилин знайомства Жаннетт відчула над собою владу Мітчела. Вона подумала і про те, що ніколи б не приїхала на дзвінок, якби виклик не відповідав її внутрішньому станові, якби їй самій не хотілося пошвидше розпрощатися з цією країною. І тому зараз, саме зараз, треба відрізати цьому нахабі Бурроу, що вона не має ні найменшого наміру підкорятися його наказам, так само як і слухати його примітивні і плескаті жарти. І тому вона повторила з притиском:

— Самі впораєтеся, мосьє Бурроу. Я не повезу через кордон ваші пакунки.

— Заспокойтесь, моя рибонько. Ви, певне, перегрілися на пекучому кримському сонці і не можете мислити тверезо.

Він говорив це з кривою усмішечкою на вустах, здавалося, рухалася тільки права половина рота:

— Давайте спробуємо разом прояснити ситуацію, згода?

І, не чекаючи відповіді, продовжив:

— У Парижі ви одержали інструкцію, згідно з якою повинні будете відвезти звідси через кордон те, що вам тут запропонують, чи не так? Як бачите, я це знаю, а отже маю право скористатися вашим автомобілем. Хоча автомобіль це не ваш, точніше, так само ваш, як і мій, а тому розпоряджатися ним ми можемо обоє. Це, так би мовити, принциповий бік справи. Щодо моральних збитків, які ви матимете, перетинаючи кордон, то їх вам відшкодують, коли ви повернетеся до Парижа, готівкою у будь-якій валюті. То скажіть тепер мені на милість, чим ви не задоволені?

— Мені не подобається тон, який ви собі дозволяєте в розмові зі мною. — Жаннетт почала закипати. — Мені не подобається те, що ви перебрали на себе право керувати моїми діями і вчинками — такого права вам ніхто не давав. — Вона затнулася, але одразу ж продовжила. — А якщо і давав, то без моєї на те згоди, а відтак я відмовляюся виконувати ваші вказівки. Вам все зрозуміло?

— А вам?

— Що — мені? — Жаннетт не сподівалася такого контрзапитання і тому в першу мить трохи розгубилася.

— Я питаю, чи вам все зрозуміло? Хто ви? Яким чином потрапили сюди? Чим займаєтеся? Почнемо, приміром, з останнього запитання. Ви привезли Янюку біблію, але не один чи два примірники, а, як це називається, в товарній кількості. Їх та іншу релігійну літературу ви ховали в тайнику і жодного слова не сказали про них в митній декларації. Все це за радянськими законами може бути кваліфіковане як контрабанда.

— Але про книги ніхто не знає, — спробувала було захиститися Жаннетт.

— Як ніхто? А Янюк? А я? Я ж про це добре знаю…

— І ви… — несподіваний здогад промайнув блискавкою, — ви…

— І ніхто не гарантований від того, що про це не дізнаються, як тут заведено казати, компетентні органи. І тоді постане питання: хто дав вам гроші на поїздку, обладнав автомобіль. І не сподівайтеся, що їх задовольнить ваша розповідь про «Слов'янську місію». Не турбуйтеся, вони добре знають, хто стоїть у «слов'ян» за спиною.

— Але ж це підло з вашого боку!

— Ви, певне, давно не були в цирку, моя люба, і забули, що коли якийсь з дресированих тигрів виходить з покори, то його б'ють нагаєм доти, доки він не посумирнішає. А при потребі пускають у хід І дійовіші, ніж батіг, засоби впливу. І хоча у нас тут не цирк, однак затямте: ви включилися в чоловічу гру, і нам з вами не до сантиментів. Ваш непослух ламає мої плани, а міняти їх я не звик. Відмовляючись везти пакет, ви чините зі мною підступно і підло. Отже, деяка моя непорядність стосовно вас — це лише зворотна реакція.

Жаннетт сиділа мовчки, здавалося, вона починала щось розуміти: і хто послав її сюди, і свою роль у цій справі, і реальну можливість провалу.

Раптом вона наче струсила з себе дрімоту — нічого вам заввиграшки не вдасться, мосьє.

— Мітчел, ви майже переконали мене в тому, що можете вчинити зі мною все, що завгодно. Це підло. Але я примиряюся з підлістю. Однак застерігаю: як тільки загроза нависне наді мною, тої самої миті КДБ знатиме і про вашу діяльність. Коли вже мені доведеться сідати до в'язниці, то ми це, не сумнівайтеся, зробимо, разом.

Жаннетт подивилася на Мітчела, але той жодним порухом і вигляду не подав, що атака її зачепила його за живе. Навпаки, він недбало простяг ноги, напівлежачи в кріслі, і промовив, наче давав урок нездарній учениці:

— У всіх ваших міркуваннях, моя люба, криється одна принципова помилка: ви намагаєтеся шантажувати мене, не маючи при цьому жодних аргументів. Ну, поміркуйте самі, адже не я віз у своїй машині контрабанду. Я приїхав на Україну, маючи на цю поїздку дозвіл властей. Я журналіст, і використав свій офіційний статус для зустрічей із людьми, які мене цікавлять. Помітьте, на відміну од вас — вам нічим пояснити свою зустріч з нашим шановним Петром Григоровичем. Але…

Мітчел раптом відчув, що подальше нагнітання атмосфери може спричинити некерований вибух, і тоді він втратить можливість робити серйозні прогнози щодо поведінки мадемуазель Мельє. Тим більше, що її мало було просто залякати, треба було за всяку ціну змусити виконати його вказівку. Адже де гарантія, що вона візьме документи і не викине їх у найближчу запорізьку урну. Тут справді треба було змінити тон і залагодити справу полюбовно.

— Але, — продовжив Мітчел, — ми ж не збираємося з вами сваритися, чи не так? І коли ви не хочете братися провозити кілька аркушів через кордон, то й не треба, я не наполягаю.

Жаннетт подивилася на нього здивовано.

— Але, можливо, ви зголосилися б зробити мені невеличку послугу — відвезти їх всього-на-всього до Києва? Згода?

Войовничість Жаннетт потроху розвіялась. Вона зрозуміла, що від цього покидька можна чекати чого завгодно, і не лише у Радянському Союзі, а й там, у Парижі, вони зможуть знайти її, — у них довгі руки. Тому нову пропозицію вона сприйняла внутрішньо готова підписати перемир'я. Тим більше що умови були для неї вигідними — пакет треба провезти лише кілька сот кілометрів — не будуть же шукати тайник у машині просто на трасі. Тут можна бути спокійною на сто відсотків.

— Тільки це буде останнє ваше прохання до мене, — мов відрізала Жаннетт.

— Передостаннє. Я ще попрошу передати нашому другові в Києві кілька слів і ось цю банкноту. — Мітчел витяг з портмоне стодоларовий папірець. — А на словах передайте вітання від містера — спробуйте запам'ятати — Джеймса Мілна і прохання потримати деякий час оці нотатки вдома — я спробую їх забрати в нього найближчим часом. Прізвище друга в Києві — Валерій Ришко.

Мітчел назвав адресу. Її передали в Москву разом з детальними інструкціями щодо операції і дозволом використати, коли в цьому виникне потреба. Така потреба нині виникла — не для справи, для Бурроу. З того, що цей Ришко ще не завербований розвідкою, Мітчел зробив висновок, що в нього немає й прямих виходів на Ленглі. Це цілком влаштовувало Мітчела. Стодоларова купюра мала стати найкращим рекомендаційним листом до незнайомого йому Валерія.

32

Поява Меркса сплутала Юркіну всю картину, що Вже починала потроху вимальовуватися. Саша Жигалін, звичайно ж, молодець, зумів дізнатися, чим так активно займається Янюк, обходячи своїх одновірців од хати до хати: збирає заяви на виїзд із Радянського Союзу і дає підписати лист, адресований в Афіни. І хоча багато чого залишалося нез'ясованим, дещо нарешті стало на свої місця: це диверсія, детально розроблена і спланована. Невідомими, зокрема, залишалися причини такої активності Янюка, але зараз досить було самого факту. Вплив Янюка в громаді був сильним, і під листом набралося чимало підписів, і заяв було близько сорока.

Заяви, очевидно, будуть передані у місцеві офіційні органи, але не виключено, що їх разом з листом візьме з собою Бурроу, аби запустити в обіг одразу на найвищому рівні.

Можливо, лист забере Жаннетт, хоча навряд чи вони ризикуватимуть провозити його таким чином через кордон — краще використати інші канали. Але коли вони так поспішають, то цілком можливо, що сам лист повезе до Москви Бурроу, а його фотокопію з усіма підписаній — Жаннетт. Втрата копії, котру можуть вилучити на. кордоні, нічим їм не загрожує, в будь-який час вони зможуть дістати з кишені оригінал.

Одне питання, щоправда, ніяк не піддавалося якомусь більш-менш логічному аналізові, — що за згорток передав Бурроу Янюк? Це не заяви і не лист: по-перше, надто великий пакунок за обсягом, по-друге, збирати заяви на виїзд і підписи під листом душпастир ще не закінчив, а передавати їх частинами не було рації, по-третє, якби у, «журналіста» вже були на руках усі: ці документи, то якого. біса йому досі ошиватися в Запоріжжі? А от ні — сидить, чекає. Чого? Можливо, у цих двох громадян з'явився ще один спільний інтерес і Янюк виконував ще одне завдання Бурроу? Але яке саме?. Та й навряд, щоб з такою серйозною акцією, як торпедування афінської зустрічі, затівалося ще щось. Хоча, з іншого боку, якщо припустити давнє знайомство Мітчела з Янюком, а «журналіст» працює на розвідку, то передача Янюка може мати аж надто серйозні наслідки.

Юркін ще і ще раз повертався до загадкової для нього постаті Янюка, вже вкотре перечитував біографію пресвітера п'ятидесятників і ніяк не міг віднайти жодної зачіпки — де, коли, за яких обставин міг він потрапити в поле зору західних спецслужб?

Біографія Янюка відповідей на ці запитання не давала. Виходить, треба шукати далі.

Звичайно, те, чим зараз займається Янюк, — все це підпадало під відповідні статті Кримінального кодексу. Але випадок був якраз з того розряду, коли кожен крок треба обдумувати тричі, аби не припуститися бодай найменшої помилки.

І тут, у цій багатоходовій шаховій комбінації, коли розв'язання «етюду», здається, почало визрівати, саме в цей час з'являється якийсь Меркс, ніким досі не помічений, ніким — принаймні з їхнього боку — не врахований у грі.

І знову Юркін вийшов на зв'язок з Чуйком. Підполковник, видно, довго розпалював за звичкою сигарету, а потім промовив:

— Та-ак, ситуація… Можеш не сумніватися, що послання в Афіни вже лежить у Бурроу в кишені, навіть більше того, це ідея, мабуть, кореспондента і його шефів, вони самі той лист і написали. — Чуйко зробив невеличку паузу. — Я радився з товаришами з Міністерства закордонних справ, вони кажуть, що в Афінах вже відчули перші удари, пов'язані зі смертю Сіренка. Преса пише, у американців є серйозні аргументи проти нас. Але, гадаю, вони поспішили, і ці аргументи ще сьогодні пишуться Янюковою рукою. Відтак для вас головною повинна бути зараз пильність і ще раз пильність, аби ці документи не прослизнули повз нашу увагу. До Янюка поставтеся обережно: здається мені, він хитрий лис, в усякому разі, розумніший і хитріший, ніж прикидається. Та… не занепадай духом, Ігоре Костянтиновичу.

Значить, сиди і чекай. А чого чекати? Треба щось робити, діяти!

Задзеленчав телефон. У трубці пролунав голос чергового по бюро перепусток.

— Товаришу майор, тут один іноземець хоче зустрітися з кимось, з ким — йому байдуже. Я говорив з черговим по управлінню, він сказав, щоб я обов'язково порадився з вами. Прізвище? Меркс, Ніколаус Меркс, громадянин ФРН.

— Нехай зачекає у приймальні. Я зараз вийду.

33

«Управління КДБ УРСР

по Запорізькій області.

На ваше прохання перевірено службу в лавах Радянської Армії рядового Янюка Петра Григоровича, 1912 року народження.

Янюка П. Г. на дійсну військову службу було призвано 17 березня 1943 року Читинським міським військовим комісаріатом. Воював у складі 5-ї гвардійської армії. Загинув 6 травня 1945 року під час Берлінської операції. Похований на кладовищі міста Різа (нині НДР).

Дані з особової справи Янюка П. Г. архівними матеріалами не підтверджуються.

Центральний архів Радянської Армії».

34

… Навпроти Юркіна сидів чоловік років сімдесяти, але чисте обличчя, підтягнутість робили його на вигляд молодшим. Зайшовши, він простягнув руку для привітання, і Юркін міцно потиснув її. Видно» починати розмову Мерксові було важко, то ЛІ Юркін посунув до нього попільничку, запропонував сигарету.

— Я слухаю вас.

Меркс затягся димом, закашлявся і тут же облишив сигарету — по всьому, він не палив.

— Мене звуть Ніколаус Меркс, я громадянин Федеративної Німеччини, за фахом столяр, хоча давно вже не працюю. Я давно збирався приїхати сюди, я маю на увазі Радянський Союз, але то робота, то домашні клопоти довго не відпускали. Минулого року в мене померла дружина, отже, тепер сам — можу їздити куди заманеться. І замовив путівку на Україну, в Запоріжжя. Можливо, вас цікавить, чому я так рвався в Запоріжжя? Я скажу. Під час війни я сидів у концентраційному таборі Бухенвальд, це недалеко од Веймара… Я сказав, що я сидів там під час війни, — це не зовсім точно: мене посадили в 1937-му, за два роки до того, як Гітлер напав на Польщу. Я не був комуністом, я не був червоним, але щоб потрапити в Бухенвальд, не обов'язково було бути червоним. Мені не подобався нацизм, і мене схопили в тридцять сьомому, а вирвався я з табору в квітні сорок п'ятого — ми організували там повстання, я був членом інтернаціонального комітету, у нас була зброя, мало зброї, але вона в нас була, ми вирвалися з бараків і почали стріляти по вартових на вишках, а в них кулемети… Вони косили нас чергами, але на зміну тим, хто падав, приходили нові й нові. Знаєте, тоді в нас не було іншого виходу. Зараз кажуть, що це було прагнення свободи, можливо, що й так. Але для мене це було перш за все єдиним шансом вижити. Така була тоді діалектика — треба було йти на смерть, щоб залишитися живим. У квітні сорок п'ятого доля війни вже була вирішена — тільки дурні вірили в якусь диво-зброю. Зі сходу наступала Радянська Армія, з заходу — американці й англійці. Останніми днями в Бухенвальд! чинилися масові розстріли, вдень і вночі працював крематорій. І ми розуміли, що коли сьогодні ми не виступимо, то завтра нас перестріляють поодинці всіх до одного. Отож, треба було сьогодні йти на смерть заради того, щоб завтра хтось з нас — не всі ми — зміг побачити сонце. І ми виступили…

Вам, мабуть, це байдуже. Вас цікавить, чого цей старий приїхав у Запоріжжя і чому зараз прийшов у «штазі»[5], чи не так? Я відповім вам, але перш за все ви повинні зрозуміти мої почуття до людини, з якою я просидів у таборі смерті понад три роки. Це Сидір Матвійович Герасименко, радянський політпрацівник, справжній комісар, котрий дивом вижив у полоні і потрапив до Бухенвальду. Це, скажу я вам; справжнє диво, бо комісарів розстрілювали в першу чергу і до концентраційного табору вони вже не потрапляли. Як я вже сказав, із Сидором ми просиділи в таборі три роки» — від того часу як він туди потрапив у березні 1942 року до квітня 1945-го.

Відтоді я не зустрічав людини, яка справила б на моє життя більший вплив, ніж Сидір. Він був Справжнім комуністом, він навчив мене розуміти таке, до чого я навряд чи дійшов би сам.

Меркс глянув на Юркіна і перебив сам себе:

— Не буду вас затримувати, хочу тільки сказати, що Герасименко жив у Запорізькій області, ми листувалися з ним до останнього часу, доки його донька Лариса не повідомила, що він раптово помер у лікарні. І хоч не стало Сидора, я все одно знав, що приїду сюди, щоб зустрітися з його донькою, щоб розповісти їй, яким був її батько, ким він був для мене, німця, що сидів поруч з ним три роки в Бухенвальді. Я прийшов до Лариси. Вона бідна дівчина, вона тяжко переживає втрату батька. Вона зовсім не схожа на комісара Сидора, яким ми його знали у Бухенвальді. Жінка втратила будь-які орієнтири в житті, і я боюся, що вона пливе зараз не в тому фарватері.

До чого я веду? Так, Лариса розповіла, як помер її батько, — раптово, в лікарні, коли вже говорили про видужання, а він помер. Я, звичайно, припускаю: людина в його віці, на долю якої випало стільки страждань, може померти раптово. Але мене насторожило, що перед самою смертю він послав телеграму: «Приїзди терміново, дуже потрібна». Лариса вважає, що він передчував смерть і тому кликав її, але ж можуть бути і серйозніші мотиви?

Ні, все це я неправильно говорю, що значить, «мене насторожило»? Мене взагалі нічого не насторожувало, я тільки слухав її розповідь, поки до неї не зайшов один чоловік. Саме від тієї першої хвилини, як я почув його голос, і до миті, коли я все це вам зараз розповідаю, я увесь час розмірковував, оцінював… Мені увесь чає здавалося — я знаю цю людину, ми бачилися з нею. Але ж, кажу, я вперше; в Радянському Союзі, і, окрім Сидора, в мене немає, не; було тут ніяких знайомих. Я намагався пригадати, де ми з тим чоловіком бачилися. Мені це важко було зробити, бо я був в іншій кімнаті, коли він заходив до Лариси, я лише чув його голос, а потім вже через вікно бачив — метрів за двадцять. Товаришу, я, стара людина, я можу помилитися, але мені здалося, що я його десь бачив… Я пригадав усе своє життя, як, мабуть, не пригадуватиму його перед страшним судом.

Меркс перевів подих:

— Лариса обожнює цього чоловіка, каже, що він багато в чому допоміг, коли їй після смерті батька було найважче, — влаштував на роботу, допоміг перебратися сюди із села, де вони жили з батьком, дав грошей. Я спитав тоді в Лариси, а чи не був знайомий її батько з цим чоловіком, звідки він з'явився, і Лариса сказала: знайомий — вони разом лежали в лікарні, в, одній палаті… Я нічого не хочу цим сказати, але саме в цей час Сидір послав Ларисі телеграму. І я подумав, чи не був знайомий з ним Сидір раніше, чи не про це хотів він сказати своїй доньці?

Я не спав сьогоднішню ніч, і нехай простить мене бог, якщо я помиляюся, але це Матіас Генкель, котрого усі в'язні в Бухенвальді називали «Генкер», що німецькою мовою означає «кат». Він був справжнім катом Бухенвальду, його боялися гірше, як вогню, бо варто було не сподобатися Генкелю, як він міг замордувати будь-кого з в'язнів. Особливо він ненавидів росіян, я маю на увазі ваших, радянських, — там для нас вони всі були; росіянами…

Але ви заперечуватимете, як, мовляв, міг Генкель опинитися сьогодні в Радянському Союзі, чому не живе у нас, у Федеративній Німеччині. Я не можу нічого пояснити, але я добре пам'ятаю, що Сидір увесь час говорив, що цей Генкель — не німець, що він родом з України. Сидір казав, що були й такі… Оце, власне, й усе. Я лише хочу додати, що мене дуже непокоїть те, Що вони зустрілися в лікарні і що Сидір після цього не встиг навіть зустрітися з донькою…

Товаришу, я не знаю, як вас звати, але я прошу вас: перевірте усе, що я вам зараз розповів, і коли все це не підтвердиться, то ви знімете тягар з моїх плечей, я вже старий і мені важко тримати в собі такі речі…

Меркс змовк. Юркін теж помовчав хвилину, а потім запитав:

— Ви не сказали, яке ім'я носить сьогодні ваш Генкель…

— Так-так, певно, я не назвав, бо не встиг запам'ятати його ім'я, — сказав Ніколаус Меркс і поспіхом додав, — але я спитав у Лариси і записав…

Він поліз у кишеню і дістав звідти клаптик паперу:

— Нині його звуть Янюк, Петро Григорович Янюк.

35

«Таємно. Київ, КДБ УРСР, Чуйку.

Прошу ідентифікувати фотографії і зразки почерку гр. Янюка Петра Григоровича за ряд років з фотографіями і почерком воєнного злочинця Генкеля Матіаса, обершарфюрера СС, колишнього наглядача концентраційного табору Бухенвальд.

Юркін».

За день на ім'я Юркіна з Києва надійшло повідомлення: за даними фотокінетичного та графологічного досліджень була встановлена ідентичність фотографій і почерку Янюка та воєнного злочинця Генкеля Матіаса. Вказувалося справжнє прізвище Янюка — Василь Романович Тодусь. В управлінні. потурбувалися також про матеріали про злочинну діяльність Тодуся під час війни на тимчасово окупованій території СРСР та в концентраційному таборі Бухенвальд. Останні були терміново передані органами державної безпеки НДР. Надсилалася і коротка біографічна довідка Тодуся.

«Біографічна довідка

Тодусь Василь Романович народився на території нинішньої Івано-Франківської області в родині священика. Мати — німкеня. За часів панської Польщі закінчив гімназію, вищу технічну освіту в 1935 році здобув у Гамбурзі. З 1935 по 1939 рік працював на заводах Мюнхена і Львова.

Після визволення західних областей України і возз'єднання їх у складі УРСР, як з'ясувалося згодом, був причетний до діяльності релігійно-націоналістичних організацій. З початком Великої Вітчизняної війни призваний до лав Червоної Армії. Навчався в Саратові, де закінчив короткотермінові курси артилерійських офіцерів. У діючій армії з грудня 1941 року по лютий 1942 року, коли за невідомих обставин потрапив у полон. У таборі для військовополонених був завербований німецькою військовою розвідкою і пройшов спеціальну підготовку в розвідшколі абверу, закидався в тил Радянської Армії. З квітня 1943 року він під іменем Матіаса Генкеля — унтершарфюрер дивізії «СС-Галичина». У липні цього ж року у званні шарфюрера СС одержує призначення у концентраційний табір Бухенвальд, де бере безпосередню участь у масових розстрілах. Під час збройного повстання в концтаборі Бухенвальд Тодусю вдалося зникнути. На цьому сліди Тодуся В. Р. губляться».

36

Бурроу не дав йому жодних гарантій. Але Тодусь — Янюк іншого виходу не мав: зауваження Мітчела про те, що ризикувати з документами на кордоні не варто, видавалося з усіх боків слушним. Їхати на Захід без цих нотаток, без надійно забезпечених тилів було безглуздо. Тепер нікого не зацікавить те, що служив в СС, виконував завдання абверу, боровся проти комуністи. Все це минуле. Потрібна свіжа інформація — і в нього є що показати! Тому й погодився передати кореспондентові документи. Хоча до кінця Мітчелові не довіряв, увесь час остерігався пастки, але…

Впродовж цього тижня пресвітер просидів над переписуванням своїх нотаток: склав великий список назв і найменувань, цілий код цифр і позначок. Це був розумний крок, без нього Янюк почувався б ошуканим. Тепер — інша справа: він передав матеріали, в яких ніхто, жодна жива душа, не розбереться без його коду. Він із вдячністю згадав курс шифрування, що пройшов в абверівській школі, — тільки тепер знадобився.

Надійшла черга обміняти лист і заяви на запрошення на виїзд у США. На першій зустрічі Бурроу пропонував зробити це через таємну схованку — у нього вже було на прикметі одне місце — без зайвої зустрічі, не привертаючи до себе нічиєї уваги.

Але Тодусь на це не зголосився, наполіг, щоб тільки з рук в руки.

— Ви мені не довіряєте, Петре Григоровичу? — з ледве прихованим роздратуванням запитав Бурроу.

— Я вам не вірю, — одрубав Тодусь. — Ви одержите все, що вам необхідно, а я пошиюся в дурні.

Мітчел аж здригнувся від такої проникливості старого, але швидко опанував собою:

— Мабуть, ви маєте рацію, Петре Григоровичу, стосунки між нами склалися поганенькі, але, сподіваюся, у Штатах ми порозуміємося.

— Дай бог, — тільки і вимовив.

… Зараз Тодусь готувався до зустрічі: запакував заяви і лист, обгорнув газетою, потім ще раз — у поліетилен, наче на нього чекала не прогулянка парком на Хортиці, а океанська мандрівка. Все це він акуратно поклав у плетену корзину, з якою завжди ходив на базар, а зверху кинув якусь лахмітину. Була сьома година ранку, зустріч призначено на восьму: вранці у суботу в місті порожньо — люблять люди поспати.

Готувався до зустрічі й Мітчел. Щойно він приїхав у Запоріжжя з Донецька, як на пошті, у відділі кореспонденції до запитання, на нього вже чекав лист. У листі, як і належало, було запрошення для Янюка на виїзд на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки від Джільберт (уродженої Янюк) Яніни, котра доводилася Петрові Григоровичу Двоюрідною сестрою.

Мітчел встав рано, поголився з особливою ретельністю — йому сьогодні випала довга дорога, і тому за кермом він хотів почуватися бадьорим. Зробив кілька вправ, одяг свіжу сорочку, довго вив'язував краватку. До Хортиці він поїде машиною, зупиниться неподалік парку і піде на зустріч. Там обміняються паперами. Мітчел нині був упевнений, що блефувати Янюк не буде, — це не в його інтересах.

Готувався до зустрічі і Юркін. Він розумів, що збирання Янюком — Тодусем заяв і підписів під листом не може тривати вічно, бо скільки ж може чекати на них Бурроу! Майор знав, що той виїхав з Донецька і позавчора ж увечері зайняв номер у готелі, заплативши тільки за дві доби. Отже, сьогодні? Якщо так, то варто зробити це зранку, аби мати час сьогодні ж дістатися до Москви, у посольство.

Тодусь вже був на півдорозі до Хортиці, коли Мітчел зняв трубку і набрав номер:

— Це Бурроу з 412-го. Я від'їжджаю. Чи нічого я вам не заборгував?

Небавом вийшов, причинивши за собою двері, а за хвилину вже натиснув на стартер машини.

Тодусь сунув неспішно, горблячись і ховаючи очі в затінок од широкополого солом'яного бриля. В руці в нього погойдувався плетений середніх розмірів кошик. Він на міг би зараз йти швидше, бо нерви були вкрай напружені, і тільки повільна хода давала змогу більш-менш володіти собою.

… За десять восьма Мітчел був уже в парку. Дихав на повні груди з особливим задоволенням. Ця вічна гонка життя: все пнешся угору, вперед, борешся за місце вище, за крісло м'якше, аби більше було в цьому житті світла і сонця. А ось у такий день помічаєш: сонце світить тобі так само, як он тим горобцям, що длубаються в пилюці. От, дивись, — птаха божа, не сіє, не жне, а харч знаходить. А йому, Мітчелу, аби жити безтурботно, потрібні гроші, а гроші платять за добре виконану роботу, а робота відбирає отой дорогоцінний час, оту свободу, заради яких нам і потрібні гроші. Замкнене коло: той, хто має вільний час, щоб можна було насолоджуватися його надлишком, не має для цього достатньо грошей, а той, хто заробляє гроші, не має достатньо часу, щоб вдми грішми вповні скористатися… Людство знайшло з цієї пастки кілька виходів. Один з них полягає в тому, щоб за найкоротший проміжок часу створити якомога більший капітал, незалежно від того, обчислюється він матеріальними чи духовними одиницями, присвятивши решту часу безтурботному життю в своє задоволення. Звичайно, на це йдуть найкращі роки, але в тому-то й надзавдання для кожної мислячої людини, щоб скоротити цей час до мінімуму, розтягши тим самим до максимуму другу частину. У Бурроу поки що перша половина життя: він набирає капітал — і політичний, і в банку. Папери Янюка, можливо, у ній останній штрих.

Що не кажи, а призначення в Радянський Союз — це серйозна заявка в його віці. Це тобі не Австралія і навіть не Західна Європа: тут зібрані найкращі сили, бо саме тут він на передньому краї світового протистояння систем, і він один з тих, з чиїх повідомлень люди починають читати газету. Тут — пульс найголовніших подій, країна противника, і йому, Мітчелу Бурроу, довірено працювати в цій країні. Бути в стані противника — значить віддавати всі свої сили боротьбі з ним, а боротьба нині ведеться не тільки і навіть не стільки на газетних шпальтах, скільки сильними світу цього. І одна з таких сил — розвідка. Ще в коледжі він жодної хвилини не вагався, коли йому запропонували спочатку раз, а потім вдруге поділитися своїми враженнями про своїх однокурсників, викладачів, а потім і постійно співробітничати з ЦРУ.

То був кінець шістдесятих років, коли хвиля студентських бунтів прокотилася з півночі на південь і зі сходу на захід по всьому «вільному світові». Всі чогось вимагали — нових законів, соціальних реформ, сексуальної свободи, легалізації наркотиків для дітей. У життя вдерлися нові суперзірки естради; комуністи вимагали скорочення робочого дня, підприємці скорочували виробництво; найзаповзятішим вкорочували життя мафіозі з «Коза ностра», а судді скорочували їм за це строки ув'язнення у зв'язку із «загальною демократизацією життя суспільства». Повний безлад загрожував перерости в хаос і вавілонське стовпотворіння…

І навіть ЦРУ, як здалося тоді Мітчелові, зовсім втратило здоровий глузд.

Він, Мітчел, теж був тоді на вістрі подій, його вважали навіть «лівим», за ним йшли його однолітки і горланили: «Геть диктатуру капіталу! Прагнемо свободи від грошей і буржуазної моральності! Хай править нами любов!» Саме тоді до нього підійшов один дивак і спитав: «А що вам треба для того, щоб правила любов?» 1 Мітчел, не вагаючись, відповів: «Свобода». — «А що вам потрібно для свободи?» — не вгавав дивак. Мітчел змушений був вперше замислитися, а подумавши, сказав: «Гроші». Чоловік засміявся: «Значить, для того, щоб мати свободу від грошей, треба мати перш за все гроші, я правильно тебе зрозумів?» — «Це лише попервах, — сказав йому Мітчел, — поки ми організуємо наш клуб необмеженої свободи, а тоді вже обійдемося без них». — «Мені подобається твоя ідея, — сказав дивак, — я її купую. Завтра ти одержиш гроші».

Це було схоже на казку, але це було саме так. Вони організували клуб, котрий зажив собі слави найпопулярнішого в усьому студентському містечку…

Тільки згодом Мітчел зрозумів, навіщо добродіям з Ленглі потрібні були студенти. Через два місяці клуб забув «ліві» гасла, а через півроку головною свободою, до якої вони прагнули, залишилася свобода спати з ким попало. Це сталося так непомітно навіть для Мітчела, що довелося лише розводити руками. І тільки той чоловік, що колись підійшов до Мітчела, посміювався: клуб став тим центром бунтарського студентства, котрий легко було контролювати, спрямовуючи в потрібне русло несподівані «вивихи» юних: замість демократизації освіти — вечір поп-музики, замість дискусії про роль інтелігенції в суспільстві — порнофільм, замість демонстрації — бійка з поліцією… Клуб став клапаном, через який виходила зайва пара з перегрітих студентських голів.

А коли хвиля студентського невдоволення пішла на спад, поменшало грошей, на які влаштовувалися концерти… Але Мітчела не забули, зустрічалися з ним, давали завдання — більші, менші. Спочатку це інтригувало своєю таємничістю, загадковістю, навіть романтичністю, а потім стало звичкою, другою роботою.

Була ще одна причина, і Мітчел не боявся її собі назвати: можливість одержувати додаткові гроші. І коли він, здобувши тут, у Союзі, добру репутацію «яструба», повернеться у Штати і шефи з ЦРУ знайдуть йому гарненьке місце, ці гроші стануть йому у великій пригоді… Так, він має дбати про свій добробут, адже він не птаха божа…

Мітчел ще раз глянув у той бік, де порпалися горобці, але їх там вже не було: якийсь здоровань у фартуху, згрібаючи перше пожовкле листя, сполохав пернатих…

Тодусь уже чекав. Він здалеку побачив, як наближався до нього Мітчел, але не встав і не пішов назустріч, чекав, поки той наблизиться.

Мітчел підійшов. Однак погода була така гарна, що йому не хотілося притьмом тицяти Янюкові його запрошення, брати пакет і бігти до машини. Тому він сів, випростав ноги і сказав:

— Чудовий сьогодні ранок, Петре Григоровичу, чи не правда?

— Здрастуйте, — промимрив той. — Якби ви жили не в столиці, а в селі, то таких ранків у вас могло б бути 365 на рік.

— А що, цікава пропозиція: невеличке ранчо десь на березі Тихого океану, подалі од цивілізації і хмарочосів…

Але Тодусь не був схильний до лірики:

— Принесли?

— А ви?

— Авжеж, за мною не стане…

Повз них проїхала машина-поливалка, що мало не оббризкала їх обох водою. Мітчел подивився на свої черевики: припалі пилом, з краплями води, вони мали непривабливий вигляд. Він дістав носовик і витер ним черевики.

Тодусь мовчки спостерігав за цією процедурою.

— То давайте, — промовив він і простяг руку.

— Ходімте, віддам дорогою…

— А чого дорогою, отут і давайте, нічого тягти. Та й мені все до пуття роздивитися треба, щоб без обману. Бо для вас це лише клапоть паперу, а для мене, може, життя…

Мітчел мовчки дістав запрошення.

— А заяви і лист?

— Усе тут, — Пресвітер посунув ногою корзину, нахилився і дістав звідти папери. — Мені з вами жартувати нічого, все як домовлялися.

Мітчел швиденько сховав згорток у «дипломат» і клацнув замками, а Тодусь обдивився запрошення з обох боків, обережно склав і запхнув у кишеню.

До них знову наближалася машина-поливалка. Не доїжджаючи до лавки, на якій сиділи Мітчел і Тодусь, вона зупинилася, з кабіни висунувся водій і гукнув:

— Машина там чия стоїть — ваша? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — Приберіть її звідти швидше, бо он уже «даїшник» іде дірку колоти.

Мітчел глянув у той бік, де стояла машина, і справді помітив міліціонера із. смугастим жезлом у правій руці.

«Цього ще мені зараз не вистачало», — подумав. Кивнув Янюкові:

— Приємно було познайомитися. — І голосно гукнув міліціонерові: — Йду вже!

Міліціонер зупинився і відкрив свій планшет, певно, збираючись виписувати штраф за порушення правил. Мітчел швидко підскочив до нього і на ходу заговорив:

— Вибачте, будь ласка, там що? Знак? Чесне слово, не помітив.

Але зворушити інспектора ДАІ — справа складна і часто марна. Тому він не дуже здивувався, коли той залізним і холодним голосом сказав:

— Ваші права, громадянине.

Мітчел поліз у кишеню і дістав водійське посвідчення. Сержант глянув спочатку в документ, потім уважно на Мітчела і сказав:

— Мітчел Бурроу?

Посвідчення було виписане французькою, Мітчел посміхнувся сержантові, кивнув головою:

— Саме так, там же написано.

… Старший групи капітан Скорик з хвилюванням стежив за розмовою Бурроу з міліціонером. Це був той непередбачений випадок, який іноді псує найкращі задуми. Він бачив, як Янюк і кореспондент обмінялися пакунками, тепер Янюка вже ніщо тут не тримало, зараз він підведеться і за сто кроків опиниться на людних вулицях. Брата Янюка на очах у Бурроу — вони обидва зчинять і гвалт. І принесло ж цього охоронця порядку!

Янюк неквапом пішов. Скорик кивнув головою…

… Сержант дістав із сумки якийсь бланк.

— Та не треба протоколів, я готовий прямо тут заплатити штраф… — Мітчел почав нервувати.

— Не дозволяється, — заперечив сержант.

Бурроу нетерпляче стежив, як повільно ручка міліціонера виводила на папері літери, коли відчув, як хтось торкнувся до його ліктя.

— Громадянине Мітчел Бурроу, ви заарештовані. Ось ордер на арешт. — Скорик, що виріс, немов з-під землі, простяг документ.

Першим порухом Мітчела було бажання кинутися навтьоки, аби вскочити у свою машину. Але він миттю збагнув безглуздість такого вчинку. Позаду рипнули гальма. Бурроу швидше інстинктивно повернувся, глянув у той бік, де залишився Янюк, і краєм ока помітив, як двоє в цивільному садять старого в машину.

Мітчел повернувся до сержанта. Той розгублено дивився на Скорика, аж поки той не показав посвідчення. Бурроу опанував собою;

— Ну що ж, ходімте, я думаю, непорозуміння швидко з'ясується. Але прошу терміново повідомити про мій арешт посольство Сполучених Штатів Америки.

— Неодмінно, — неголосно промовив Скорик.

Коли Мітчел зробив крок, він так само неголосно, але владно зупинив його:

— Портфельчик ваш — візьміть.

Бурроу повернувся і нахилився за «дипломатом».

37

— Вітаю, Ігоре Костянтиновичу, вітаю. — У голосі Чуйка вчувалося вдоволення. — Все зроблено добре. Тепер збирайтеся, мабуть, додому, досить вже там на порогах рибалити та юшку їсти…

— Як же ж додому, Іване Семеновичу? Я не хотів би лишати тут матеріалів, що стосуються Янюка, — вони мені й у Києві будуть потрібні…

— Забирай, забирай усе з собою.

— Але ж не можна і тут товаришів ні з чим лишати…

— Не лишиш. Учора я подзвонив одному своєму давньому знайомому редакторові газети і сказав, що в мене для них цікавий матеріал є — хай пришлють когось. Учора ж ми з товаришем посиділи над паперами, а сьогодні зранку мені вже дали почитати цей, сказати б, антинарис. Усе там правильно — видно, що то за один — Янюк. Завтра зранку газети з'являться в усіх газетних кіосках і не може такого бути, щоб п'ятидесятники про те не почули, — хай не з газет, то од сусідів, знайомих. А знатимуть люди, на чий гачок потрапили, самі все зрозуміють. Та й зручніше місцевим товаришам роз'яснювальну роботу проводити…

— А якщо не надрукують завтра, Іване Семеновичу?

— Надрукують, не хвилюйся, — засміявся в трубку Чуйко. — У мене прийом один є — залізно діє.

— Який, коли не секрет? Може, й мені знадобиться?

— Секрет простий: я цьому редакторові сказав, що коли він матеріал в завтрашньому номері не поставить, то я все в іншу газету віддам. Та я сміюся: тут зриву не може бути — преса у нас радянська, вони нашу роботу розуміють, і коли ми вже просимо — значить, і справді так треба.

Перед тим, як поїхати в аеропорт, Юркін зайшов до Жигаліна попрощатися. Сашко був на місці, він довго тис Юркіну руку і все повторював:

— Приїжджайте ще, Ігоре Костянтиновичу, — на рибалку гайнемо…

— Спасибі, вже і цього разу юшки наївся отак, — Юркін провів ребром долоні по горлу, — ситий.

— Я хотів спитати, а як же Жаннетт?

— Тобі вона так сподобалася, що забути не можеш?

— Та куди мені з Ющенком тягатися — депутат… — в тон йому відповів Жигалін.

— Жаннетт затримали в Києві. Чуйко дзвонив, сказав, що вона сама все розповіла. Так само, до речі, як і Мітчел — і про Янюка, і про Ришка… Розуміють: критися немає сенсу — чим більше розповіси, тим меншим буде покарання…

— А хто такий Рншко?

— Та є один фарцувальник київський. До нього мадемуазель від Мітчела і поїхала. Це він передав лист Янюка на Захід через якогось Джеймса Мілна, англійського комерсанта.

— Знаєте, чого я ніяк не втямлю, Ігоре Костянтиновичу: як Янюк до нас у Запоріжжя потрапив — з Бухенвальду?

— Ну, ти про все од мене почути хочеш — я не пророк, ще ж слідство йтиме — надто багато за ним ведеться, аби одразу розкопати. Однак гадаю, що після того, як Гітлер війну програв і Німеччина була окупована союзниками, Янюк, тобто Генкель, вирішив од німців одхреститися, мовляв, краще бути росіянином чи українцем, аніж німцем. Тоді, певно, і назвався Янюком, якщо за цією зміною прізвища ще якогось злочину немає…

А потім вже перекинутися до американців чи англійців було важко — та й чи взяли б вони його собі на службу, він же ж не розвідник, він кат. Так і просидів тихо, поки з Герасименком не зіткнувся. Я говорив з лікарями і експертами: Герасименко помер миттєво, при його захворюванні така смерть можлива. Впізнав ката, от серце й не витримало. Ну що, запитань немає. Тоді бувай, Олександре Жигалін, і за допомогу тобі — спасибі. Юркін ще раз міцно потис руку Жигаліну.

— Щоб нам з тобою ніколи не зустрічатися. І, глянувши на здивованого Жигаліна, додав:

— З такого приводу. Тільки на рибалку!

38

«Неа», Греція:

«Поширений на зустрічі з безпеки і співробітництва в Європі прес-реліз радянської делегації про обставини загибелі віруючого Андрія Сіренка викликав бурхливу реакцію. Як заявив учора в інтерв'ю інформаційному агентству ЕФЕ представник Іспанії, матеріали прес-ре-ліза, в яких були відображені справжні обставини смерті Сіренка, повністю спростовують інформацію московського кореспондента ЮПІ».

«Бостон глоб», США:

«Наш кореспондент передає з Афін:

Американська делегація зняла свою пропозицію про включення до порядку денного афінської конференції питання про свободу совісті. Це сталося після того, як радянська сторона на спеціальній прес-конференції пояснила обставини трагічної загибелі віруючого Андрія Сіренка і розповсюдила значний за обсягом прес-реліз, у якому позиція США та деяких інших держав названа «позицією саботажу». Складається враження, що американська делегація зацікавлена в затягуванні переговорів і «потопленні» в ході дискусій конструктивних пропозицій».

Радіо «Свобода»:

«У Запоріжжі арештований пресвітер однієї з п'ятидесятницьких громад Петро Янюк. Причиною арешту, як вважають, був різкий виступ Янюка на похороні віруючого Андрія Сіренка, який загинув у таборі ув'язнених. Янюк — колишній фронтовик. Офіційне звинувачення Я шокові не пред'явлене.

Разом з Янюком заарештовано кореспондента американського інформаційного агентства ЮПІ Мітчела Бурроу, котрий перший повідомив про вбивство Андрія Сіренка». «

«Юманіте», Франція:

«Уряд Радянського Союзу заявив ноту протесту урядам Сполучених Штатів Америки та Франції у зв'язку із ворожою Радянському Союзу діяльністю журналіста ЮПІ Мітчела Бурроу та громадянки Франції Жаннетт Мельє, котрі були заарештовані органами державної безпеки СРСР і яким були пред'явлені звинувачення в шпигунстві та контрабанді. Ноти були вручені вчора послам США і Франції в Міністерстві закордонних справ СРСР. Посли від імені своїх держав висловили стурбованість негідною поведінкою громадян своїх країн і сподівання, що, враховуючи їхні чистосердечні зізнання, державні органи Радянського Союзу не передаватимуть справу до суду.

Учора ж, виявляючи добру волю, радянськими властями було прийняте рішення видворити за межі Радянського Союзу Мітчела Бурроу та Жаннетт Мельє.

Здавалося б, справа закінчилася, але чи не варто замислитися над тим, хто послав Жаннетт Мельє, котра останні кілька місяців ніде не працювала і ще й досі одержує лише допомогу по безробіттю? Хто заплатив за її турне по Радянському Союзу? Хто фінансував виготовлення спеціального автомобіля з тайником? На ці запитання ми маємо право і повинні одержати відповідь найближчим часом».

39

В електричці до Дьєпа Жаннетт зовсім не звернула уваги на чоловіка з вусиками і вухами, що стирчали, як локатори. Великі окуляри затуляли мало не пів-обличчя, і здавалося, що все воно й складається із самих окулярів та великого лоба, який був ще більшим через помітні залисини. Він дрімав у кутку купе і лише зрідка бурчав щось нерозбірливе собі під ніс.

Вона і в інший час навряд чи звернула б на нього увагу, а тепер і поготів. Відтоді як газети поруч з фотографіями президента на перших шпальтах почали друкувати її, вона ходила Парижем, тільки високо звівши комір не по сезону теплої куртки, а переважно просто сиділа вдома — у повній прострації, днями не вмикаючи ні приймач, ні телевізор, не торкаючись їжі.

І тільки Робер, її любий Робер, увечері намагався хоч якось розрадити її, почастувати келихом вина, спробувати нагодувати хоча б сяким-таким бутербродом. Вони обходилися майже без слів… Та й про що було говорити, коли тиждень у Парижі, здавалося, тільки й розмов було про «шпигунку Мельє», Спочатку Жаннетт намагалася щось пояснити хоча б Роберові, якось виправдатися, але нісенітниць ставало все більше, в хід пішли домисли і вигадки — так ніби. журналісти тренувалися в тому. Одразу ж коло літака, що прибув з Москви, до неї кинулися якісь молодики і дівиці з проханням хоча б у кількох словах розповісти про те, що трапилося, пропонували винагороду, але їй менш за все хотілося згадувати і Мартінсона, і Філа, і Бурроу, і Янюка… Іноді їхні обличчя зливалися: до носа одного ладналося підборіддя іншого, а говорив він голосом третього… І тоді Жаннетт розуміла, що це галюцинації; тому намагалася прокинутися, встати, хоча й напевне знала, що до ранку не склепить повік. На, душі було мерзенно.

Робер переконував її, що все це тільки здається, що насправді всі до неї ставляться, як і досі. Але вона знала, що вороття немає. Життя не дасть їй чистого аркуша, аби одну сторінку переписати заново.

Жаннетт визирнула у вікно. Поїзд ішов уздовж Сени, річка то наближалася мало не впритул до колії, то ховалася, забігаючи десь у далечінь звивистим руслом.

Скоро осінь…

Чомусь саме зараз подумалося про те, що людині для щастя не так вже й багато треба.

Їй захотілося вискочити з цього гуркотливого поїзда, з цього наскрізь прокуреного купе і шубовснути у річку — як колись у далекому дитинстві стрибали вони з урвистих схилів у Ла-Манш…

Вона посміхнулась, але, видно, усмішка вийшла аж надто кислою — чоловік з «локаторами» вилупився на неї і запитав з виглядом, з яким можуть говорити лише дебіли і закохані:

— Чи не можу я бути вам чимось корисний?

«Рідкісний ідіот», — подумала Жаннетт, але ця думка проскочила у підсвідомості — навряд чи вона сформулювала її так викінчено. Та нервова посмішка все ж пересмикнула її губи.

— Ви надовго в Дьєп?

— Звідки ви взяли, що я туди їду? — запитанням на запитання відрізала Жаннетт.

— А ви показували квиток провідникові…

— І давно ви підглядаєте? — від ставав їй огидним.

— Ні, — чоловік глянув на годинник, — сьогодні пішов двадцять перший день, отже шпигунської практики в мене мало…

Жаннетт тільки зціпила зуби.

— А ви надовго в Дьєп? — тепер вже вона відповідала йому тим самим.

— Це залежить од вас, — вуха-локатори настовбурчилися, як у мисливської суки, котра чує здобич.

— Не обтяжуйте себе — у мене в Дьєпі сувора матуся, і вона дасть вам прочухана, якщо ви спробуєте за мною волочитися. У нас у провінції сувора мораль.

— Ви мене неправильно зрозуміли… — Чоловік затнувся, а Жаннетт одразу ж згадала Запоріжжя, готельний номер, Бурроу, його пронизливі очиці, усмішечку половиною рота: «А вам усе зрозуміло? Хто ви? Яким чином потрапили сюди?..»

— Ви мене неправильно зрозуміли, — повторив чоловік. — Я не хочу завдати клопоту вашій матусі, хоча… ви кажете неправду.

Жаннетт здивовано звела брови.

— Ваша матінка, Франсуаза Мельє, робітниця фармацевтичної фабрики у Дьєпі, померла сім років тому. А ваш батько за рік до того зірвався з риштувань — він працював на судноремонтній верфі.

— Що ви тут робите? — Жаннетт не могла подолати своє хвилювання.

— Стежу за вами, мадемуазель. Все дуже просто.

Жаннетт скочила на ноги, сіпнула ручку дверей, але чоловік перепинив їй дорогу.

Він не відштовхнув її, але вона впала на сидіння і, затуливши очі руками, заридала.

Чоловік поклав їй руку на плече, але вона сіпнула ним, скидаючи руку і наче очищаючись од доторку, та він знову, тепер вже міцніше стиснув його. Як не дивно, від того стало спокійніше.

— Вам нема чого плакати, мадемуазель Мельє. — Вухань зняв окуляри і почав ретельно протирати їх бездоганно чистим носовиком. — Я не працюю ні на ЦРУ, ні на Сюрте. Я працюю на себе, і я скоріше ваш захисник, аніж ворог. Повірте мені і… не плачте.

— Як… Як ви потрапили сюди?.. Хто ви?

— Мене звуть Поль Ліно, я репортер на вільних хлібах, і мене, як вовка, годують ноги.

— Навіщо ви за мною стежите? Я не скажу вам жодного слова. Забирайтеся геть!

Жаннетт підвелася і зробила крок. Та чоловік зупинив її навіть не порухом — поглядом.

— Скажіть, ви любите Францію? Ви ж француженка, і вам не повинна бути зовсім байдужою ця країна. Ваша історія — ще одне свідчення того, як об Францію витирають ноги. Вам приємно бути громадянкою країни, яку використовують в ролі ганчірки?

— Я нічого не знаю. Ви просто хочете вичавити з мене якісь зізнання, аби продати їх своїй газетці, якою ви… — Жаннетт вилаялася.

Ліно аж впав на сидіння.

— О, мадемуазель Мельє, тепер я бачу, що ви справжня француженка!

— А ви, ви… проклятий шпигун!

— Це ще смішніше, хоч і зовсім неправильно, — сказав Ліно вже серйозно. — Невже у вас вистачає почуття національної гордості тільки на те, аби лаятися у вагоні електрички?

— При чому тут національна гордість? Ви граєтеся високими поняттями, а цілі переслідуєте дрібні й нікчемні.

— Ви надто упереджено ставитеся до моїх цілей, моєї роботи і до мене особисто.

Жаннетт вирішила, що вислухає цього писаку, а потім спокійно, врівноважено і твердо скаже, аби ноги його більше коло неї не було, і розпрощається ще в Руа-ні. Істериці ніхто не вірить. Відкоша треба давати рівним голосом.

— Знаєте, мадемуазель Мельє, кожен заробляє собі на хліб так, як він уміє: один прибирає вуличні пісуари, інший грає на флейті, а третій торгує заводними пташками на Єлісейських полях. В усякому промислі немає нічого забороненого, всі вони на користь людям. Щоранку ми встаємо з думкою про роботу, про те, що кожен повинен зробити, аби нагодувати родину і прогодуватися самому. І так кожен день, і тиждень, і місяць, і рік, і, як не жахливо це усвідомлювати, все життя. Щодня ми робимо щось своє, що призначені робити долею, але життя закінчується, і ми замислюємося над тим, що ми зробили, що змінилося у світі від того, що на світ з'явився саме він чи вона, чим ми вирізняємося з-поміж собі подібних, чи стало б життя іншим — кращим чи гіршим — од того, що на світі існував би не я, Поль Ліно, а якийсь інший невідомий мені Жак чи Франсуа? І часто, коли я замислююся над цим, мені здається, що життя багатьох з нас схоже на існування грибів чи, скажімо, лишайників десь у лісових нетрях. Наша функція як людини зводиться до підтримання якогось балансу в суспільстві. Суспільство, цей велетенський організм, визначило роль кожного з нас у симбіозі., але роль ця не більша од ролі грибів чи лишайників, як я сказав. Адже мохові теж належить певна роль — він затримує вологу, стає поживою для дрібної лісової звіроти, а, відмираючи, утворює шар гумусу для наступних поколінь таких самих мохів, як і він сам. Бачте, мені суспільство нагадує не велику машину, де кожна людина — маленький гвинтик, а природу. Бо в машині, так як ми,її уявляємо, кожен гвинтик важливий, і без нього, машина як слід не працюватиме. В суспільстві, цій живій рухливій, системі, кожна підсистема може самонастроюватися, — регенерувати втрачену частинку, швидко замінювати її іншою, адекватною. Я порівняв би суспільство не з пароплавом, а з велетенським комп'ютером, здатним самонастроюватися і самовдосконалюватися, самоочищатися і самодовершуватися. Суспільство, як мозок людини, — це ЕОМ двадцять п'ятого чи, може, сотого покоління, не знаю, але це той взірець, до якого ми увесь час прагнутимемо; і якого не досягнемо, моделюючи його за допомогою надмініатюрних електронних чіпів…

Жаннетт сиділа мовчки, не перебивала, хоча й не розуміла, якого біса цей журналіст говорить про гриби і ЕОМ і яке все це має відношення до неї, до її поїздки в Дьєп, до її життя… Ліно відчув, що екскурс у біолого-кібернетичну галузь затягнувся, але йому видавалося вкрай необхідним сказати все те, що він мав намір сказати. Такий довгий пасаж не роздратував слухачку, а скоріше навпаки — заспокоїв.

— Бачте, коли я йду лісом і ламаю гілку берези, то ліс від цього не стає неповноцінним, натомість трава навкруги, інші гілки берези чи інших дерев, що стоять поруч, одержують більше сонця, вологи, тепла, а відтак починають розвиватися швидше, інтенсивніше, повертаючи в атмосферу стільки ж кисню, як і досі, — своїм життям вони компенсують збитки, завдані мною, біла пляма, що з'явилася на місці зламаної гілки, поступово затягується шкіркою так само, як затягується садно на руці. Я зрозуміло говорю? Бо це вкрай важливо.

Жаннетт кивнула.

— Так само в суспільстві. Коли раптом помирає прибиральник пісуарів, перепрошую, чи — естетичніше — контрабасист із симфонічного оркестру, то не думайте, що оркестр більше ніколи не втішить слухача концертами Моцарта, ні. Він наступного ж дня виступить у найпрестижнішому концертному залі, бо рана, завдана життям, швидко загоїться. Я: маю на увазі не трагедію родини і плач дітей, а рану — порожнечу в суспільстві…

— Я зрозуміла, що людина — комаха на цій землі. Адже саме це ви мені доводите? Вважайте, що переконали, але що ж далі?

— Бачте, те, що я хотів вам довести, абсолютно протилежне тому, що я казав. Це, коли хочете, доведення від протилежного — у математиці існує такий метод. Викладене мною — це, так би мовити, біологічна заданість, програма, за якою ми з вами діємо незалежно від своїх прагнень і бажань. Від народження людина потрапляє в систему і все життя змушена існувати в ній. Але чи не образливе для господнього творіння порівняння з грибами? Адже на відміну од грибів у нас є інтелект, емоції, розум. Людина — вінець творіння, вона не може опускатися за своїми соціальними функціями із власної волі до рівня найнижчих мікроорганізмів. Хіба не обурює це вас? Хіба вам не хочеться бути якщо не Наполеоном, то хоча б не іграшкою, не манекеном, не маріонеткою в чужих руках?

— І ви вважаєте мене…

— Вам нічого ображатися. Немає ніякісінького значення, ким я вас вважаю. Головне, чи немає у вас самої відчуття, що ви робите не зовсім те, чого хочете, що існує певна сила, яка значною мірою скеровує вашу діяльність, і чи не хочете ви позбутися цього впливу, цієї потойбічної мари, яку ви можете назвати перстом долі, але у якої є, як на мене, значно прозаїчніше найменування.

— То чого ви від мене хочете?

— Нічогісінько. Я мав на меті поставити вас перед усвідомленим вибором подальших вчинків, повернути вам внутрішню свободу, від якої лише один крок до свободи справжньої. Адже ступінь свободи визначається не міцністю дверей і розмірами замка на них, а усвідомленням того, що навіть у карцері вам ніхто не в змозі нав'язати неприйнятий для вас спосіб поведінки.

— Мені давно вже не зустрічалися благодійники. Останнім був Мартінсон, який…

— Мартінсон?..

Жаннетт прикусила язика. А потім промовила:

— Ну от ви й досягли свого — можете тепер дописати в мою брудну історію ще одне ім'я…

— Я не збирався проти вашої волі випитувати у вас подробиці. Але мені здається, для того, щоб назавжди звільнитися від тих кошмарів, які переслідують вас від часу повернення з Росії, у вас є лише один вихід…

— Який?

— Ви повинні про все чесно розповісти людям…

— Тобто вам?

— Тобто мені.

— Ну от ми й прийшли до мети, яку ви поставили! Я довго чекала, коли ж ви нарешті від грибної юшки перейдете до того, щоб вивідати в мене якісь дурниці, що цікавлять публіку. Ваша балаканина не варта й ламаного шеляга, бо мета у вас така ж брудна, як і в отих усіх… У вас просто трохи більше терпіння і, можливо, розуму.

— Я хотів би…

— Заждіть і не перебивайте мене.

— І все-таки послухайте мене: в цьому для нас обох буде більше користі. Так, у мене є свої розрахунки, і ви потрібні мені, аби я міг скористатися вашою розповіддю. Але наша з вами угода взаємовигідна. Щодо мене, то як француза мене обурює те, що американці залишилися осторонь, підставили нас під удар, а самі умили руки…

— Які американці?

— Ті, що влаштували вашу поїздку в Союз.

— Ви нічогісінько не знаєте і тому городите казна-що.

— Гадаю, мені відомо з цього приводу трохи більше, ніж вам. Цей журналіст з ЮПІ — пішак, але тільки божевільний міг не помітити, що саме американці витягли в Афінах Сіренка буквально наступного ж дня, і вся дипломатська суєта з заявами і контрзаявами творилася теж американцями. Коли ви все ж таки наполягаєте, то… — Ліно видобув із внутрішньої кишені кілька фотографій.

— Заприсягаюся, що ви зустрічалися в Парижі з кимось із цих людей.

Не випускаючи знімків з рук, він почав по одному показувати їх Жаннетт. Та довго вдивлялася в обличчя, але нікого не впізнала.

— Дивіться уважніше, можливо, хтось з них був у гримі, з вусами чи бородою, але звертайте увагу на очі, ніс, вуха…

— Хто це? — не витримала Жаннетт.

— Це ті, хто працює у Франції на Центральне розвідувальне управління США. Не дивуйтеся, їхні фото не друкують у газетах, але це моя тема, а я завжди хочу писати із знанням справи. Може, цей?

Ліно тримав у руках картку Філа. Ніякого гриму на ньому не було, руде волосся навіть на чорно-білій фотокартці виглядало рудим. Очевидно, Ліно зрозумів, що вона його впізнала.

— Це Рудий Філ, працює у Франції з 1976 року, американець французького походження. Один із потенційних наступників керівника резидентури…

— Я боюся їх… — Жаннетт вичавлювала кожне слово з таким зусиллям, наче вона тільки вчора взагалі навчилася говорити. — Вони…

— Це помилка. — Ліно наче чекав цієї фрази. — Боятися вам треба доки тільки ви знаєте все. Як тільки про це знатиму я, то боятися нам треба буде удвох. Але коли про це дізнається двадцять чи тридцять тисяч, то боятися треба буде їм. Це аксіома. І чим швидше ви позбудетеся своєї монополії на знання, тим безпечніше, почуватимете себе — монополія справді страшна штука.

— І у вас є контракт із видавництвом на мої мемуари?

— Якби я вчора підписав контракт, то це означало б, що позавчора ви дали згоду, і це зробило б дуже проблематичною нашу сьогоднішню зустріч.

— Навіщо це вам?

— Я люблю ризикувати. Але ризик тим менший, чим швидше ми заладнаємо справу. А коли книжка ляже у видавництві, то нам вже не треба буде нічого боятися. А навіщо?.. Я журналіст, мені потрібні не лише гроші, мені потрібне ще й ім'я. До того ж це ім'я мені хочеться зробити на чесній справі.

— А якщо я не захочу нічим з вами ділитися, а все зроблю сама?

— Спробуйте. Писання не така вже й складна річ, щоб вам її не опанувати. Але тут все ж таки потрібні певні навички. Я вмію робити це швидше. А нам, повірте мені, потрібен темп. Треба добігти до окопу хоча б на мить раніше, ніж полетять кулі. І зрозумійте, як тільки ви вставите перший аркуш в друкарську машинку, вважайте, що годинник пущено. Ви самі можете просто не встигнути…

Ліно глянув на годинник.

— За три хвилини Руан. Там я вийду. Поки що за вами, крім мене, ніхто не стежить — я перевіряв це не раз. Думайте сьогодні до кінця дня і коли надумаєте дати згоду, то ввечері обов'язково подзвоніть ось по цьому телефону. Вам відповість жіночий голос. Привітайтесь і, нічого не розпитуючи, скажіть, що помилилися номером. Тоді завтра ж я вас неодмінно знайду у Дьєпі.

Поїзд стишив хід. Ліно підвівся, захопив із собою якусь незугарну сумку і вже у дверях промовив:

— Тільки боронь боже розповісти комусь про нашу, розмову. Боронь боже…

… Пізно вночі в Роберовій кімнаті дзеленькнув телефон. Він розплющив очі, намацав трубку.

Голос Жаннетт тремтів, але те, що вона подзвонила, принесло йому радість.

— Як доїхала? Де влаштувалася?

— Це все неважливо. Я хочу спитати, як ти ставишся до мохів та лишайників?

— Яких мохів? — Робер лайнувся подумки за те, що спросоння не може второпати суті запитання.

— Тих, що, відмираючи, утворюють гумус, на якому потім ростиме інший лишайник.

— Якщо це тебе хвилює, то я добре ставлюся до лишайників і з такою ж повагою до мохів, але…

— Я так і думала, — Жаннетт говорила твердо, впевнено. Відтоді як вона повернулася, Робер не чув у неї подібних інтонацій.

— А я цілий день про них думаю, і чимдалі — вони викликають у мене все більшу відразу.

— Люба, я не зовсім розумію…

— Так, я дещо плутано говорю, але мені хотілося почути твою думку. — Голос у трубці задрижав, запанувала мовчанка. А по паузі Робер знову почув впевнений, ба, навіть веселий голос: — У мене є для тебе новина. Відгадай яка!

— Жаннетт, зараз на моєму годиннику пів на третю і…

— Гаразд, сама скажу: мені замовили мемуари…

Робера мов пружиною підкинуло на ліжку.

— Які мемуари? Ти збожеволіла! І не думай!

— Я все добре обміркувала і вже дала згоду. Все буде гаразд. Мені сказали, що треба протриматися всього лиш днів десять. На добраніч, мій любий… Все буде чудово.

40

Філове обличчя було настільки серйозним, що воно виглядало маскою, на якій маляр-підмайстер намалював ластовиння і задерикуватий кирпатий ніс. Його співрозмовник, кремезний з міцною статурою чоловік, поруч з Філом міг би виглядати просто красенем, якби не темні фіолетові кола під очима, що світилися божевільним блиском. Здоровань раз по раз схоплювався з місця, кидався з кутка в. куток невеличкого затишного кабінету, але тут же сідав у м'яке крісло, щоб за мить скочити.

Філ неквапом підвівся, дістав з бара відкорковану пляшку і наповнив чарки — гостеві й собі:

— Тобі варто трохи зігрітися, Робер, ти кепсько виглядаєш… — Він посунув чарку здорованю. — Сядь випий, і за хвилину в тебе поліпшиться настрій, а після другої життя здаватиметься не таким вже й поганим, принаймні не гіршим, ніж досі.

Той, кого звали Робером, сіпнувся ще раз, одним ковтком випив коньяк:

— Тобі просто говорити…

Губи у Філа стулилися у вузьку щілину, і він неголосно процідив:

— Тільки прошу без сантиментів. Не треба вичавлювати з мене сльозу. Ми програли, а програші треба сприймати так, як належить чоловікам.

Чи то після цих слів, чи то після коньяку, але зморшки на обличчі Робера розійшлися, і воно виглядало тепер значно молодшим, ніж кілька хвилин тому.

— Добре, Філе, я все розумію. Цього разу нам не поталанило… — Робера немов прорвало, годі було сподіватися од нього такого вибуху енергії. — Але ж ми друзі, Філе… — За мить де й подівся запал, Робер, немов щойно побитий вірний собака, заглянув у вічі Філу: — І як другу, ти можеш мені порадити, як вчинити краще?

Філіпп випростав довгі ноги, затягнуті у вельветові штани, смужечки яких вишикувалися, немов на параді, потім поклав долоню на коліно Роберу:

— Бачиш, Роб, ми завжди багато допомагали їй… Коли на Сорбонну не вистачало грошей…

— У неї ж не залишилося нікого з рідних…

— От-от, — продовжив Філ, — і ми, як могли, допомагали їй. Влаштували спочатку на «Сітроен», а потім і в Національний центр наукових досліджень, де вона непогано заробляла.

— А потім зробили все, щоб її викинули звідти! Філіпп підніс чарку до губ:

— Так, ти маєш рацію, це за нашою рекомендацією від її послуг відмовилися. Інакше в нас не було впевненості, що вона погодитьєя на пропозицію нашого друга Мартінсона. Ти пам'ятаєш, ми поспішали…

Філіпп поставив чарку на стіл так різко, що коньяк розбризкався на манжет Робера:

— І тепер маємо розраховуватися. Шеф наполягає… — Філ відірвав очі од плями, що розходилася по сорочці і глянув на Робера — той сидів, затиснувши голову своїми великими долонями, — шеф наполягає, щоб за це взявся саме ти.

Коли Робер вийшов, Філ сам щільно причинив за ним двері і сів у крісло за робочим столом. Не давала спокою набридлива, мов осіння муха, думка, яку ніяк не вдавалося чітко й зрозуміло сформулювати викінченим реченням. Наче сон, який щойно ще панував над тобою, і раптом, прокинувшись, ти не можеш до пуття пригадати жодного з нічних марень…

Філ взяв олівець, посунув до себе аркуш паперу, намалював на ньому коло, потім приладнав до нього еліпс, ще кілька штрихів — вийшов чудернацький чоловічок, котрий посміхався Філові…

Ага, ось: «Погано…» Він на мить зупинився і далі швидко розгонисто дописав: «… коли людина не вірить у правильність справи, яку вона робить». Філ перечитав написане, вдоволено посміхнувся і дописав попереду речення слово «дуже». Потім дістав сигарету, чиркнув запальничкою і, перш ніж припалити, доторкнувся вогнем до аркуша з чудернацькою людинкою.

… Людинка востаннє посміхнулася з полум'я.

41

«Нью-Йорк таймс», США:

«Анонс! Сьогодні в номері! Червоні в Лондоні!

Британська поліція заарештувала кількох комуністів!

Руйнівники соціальних устоїв чи хулігани?

Про масові вуличні безпорядки, організовані так званими «борцями за мир», повідомляє на 3-й сторінці кореспондент ЮПІ у Великобританії Мітчел Бурроу».

«Парізьєн лібере». Франція. Розділ судової хроніки:

«Учора в автомобільній катастрофі загинула Жаннетт Мельє, двадцяти п'яти років, безробітна. Поліцейський комісар, котрий вів розслідування, вважає це самогубством, пов'язаним з низьким рівнем зайнятості в країні».

Примітки

1

«Битва… при Фултоні» — мається на увазі промова колишнього прем'єр-міністра Великобританії Уїнстона Черчілля в американському місті Фултоні, що поклала початок «холодній війні» з СРСР. — Прим. авт.

(обратно)

2

ПКТ — приміщення камерного типу. — Авт.

(обратно)

3

ШІЗО — штрафний ізолятор. — Авт.

(обратно)

4

sit venia verbo (лат.) — з дозволу сказати. — Авт.

(обратно)

5

«Штазі», Staatssicherheitsdienst (нім.) — служба державної безпеки.

(обратно)

Оглавление

Віктор Тимченко КЛЮЧ ВІД ЧУЖОГО ЗАМКА Політичний детектив Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg