«Аукціон»

Аукціон (fb2) - Аукціон (пер. Надежда Орлова) (Степанов) 1184K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юлиан Семенов

Юліан Семенов АУКЦІОН Повість

©    — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії Орлової

Семенов Юлиан. Аукцион. — Л.: Лениздат, 1988.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Відповідні служби страхової корпорації «ДТ» зафіксували падіння інтересу досить престижних клієнтів до аукціонів, на яких торгували творами європейської культури, здебільшого східноєвропейської, і насамперед російської.

Електронно-обчислювальні машини підрахували очевидні збитки; вони становили два мільйони сімсот сорок сім тисяч доларів, не такі вже й великі гроші, але справа не в них, а в тенденції.

Сектор аналізу кон’юнктури доручив Бруклінському центру вивчити цю проблему; серед можливих причин, що пояснюють тривожний симптом, була названа й така: в Європі з’явилася група осіб, яка цькує тих, хто скуповує, а також торгує творами культури, напевно, викраденими під час минулої війни.

Звичайно, жодна серйозна страхова фірма, яка входить у групу «ДТ», ніколи не платитиме поліс за крадене. Риск дуже великий, бо не виключена можливість удару по престижу, а це річ непоправна.

Проблему запустили в роботу, як завжди, в різних містах, в різних установах, на різних людей…

Одним з тих, кого залучили дослідити цю заплутану й дивну справу, був Джос Фол.

На сорок четвертому році життя він став віце-директором компанії «АСВ» (зв’язки з «ДТ» досить опосередковані, приховані); оцінювання, закупка й страхування антикварних книжок, картин та скульптур, вигідний бізнес. До цього протягом тринадцяти років Фол працював у «російському відділі» Центрального розвідувального управління США, відав питаннями культурного обміну; закінчив університет у Прінстоні; під час масового руху хіппі наприкінці шістдесятих пішов з дому (батько був провідним інженером консервного заводу, мати тримала салон краси), оселився в «хіпарському» районі Грінвіч Виледж, наймав кімнату вдвох з Робертом О’Девісом (той виїхав із Штатів, добрався до Рима, став пиячити, зовсім опустився, не зміг знайти себе; знімався в масовках, лаяв президента Джонсона, малював лозунги: «Люби, а не воюй!»; потім закохався в одну дівчину; довелося повернутись додому, одружившись, почав підшукувати роботу; людиною, яка запросила його в систему, був Александер, сусід по гуртожитку в Грінвіч Віледж (у минулому — найкрикливіший противник Білого дому); перевірили — після кількох бесід в управлінні кадрів — досить швидко, за сім місяців; пройшов курси, потім працював як дипломат у Варшаві, Москві, і в Софії.

Саме він і зажадав — через приватну детективну фірму «ІТСА» — дані телефонного прослухування, які дістали оперативним шляхом у віллі князя Євгенія Ростопчина в Цюріху і в домі Фріца Золле[1], Бремен, ФРН.

Обидва вони часто дзвонили до Москви письменникові й журналістові Дмитру Степанову, вели розмови про картини, що зникли з музеїв Ровно, Харкова, Києва, Риги, Курська й Смоленська.

Техніки із спеціального підрозділу, що відав розшифровкою кодів, з усією певністю повідомили: ніяких особливих слів ні Москва (Степанов), ні Цюріх (князь Євгеній Ростопчин), ні Бремен (пан Золле) не вживали; інтонація розмови, вичислена на спеціальних комп’ютерах, свідчила тільки про зацікавленість; якоїсь надмірної нервозності, властивої агентам під час напівлегальних зустрічей, зафіксовано не було.

Саме ці обставини страшенно збентежили Фола, і він звернувся до голови Ради директорів фірми з проханням санкціонувати його роботу по дивному вузлу: з одного боку — червоний, з другого — російський аристократ, один з тих небагатьох, хто зміг пристосуватися до умов Заходу, розбагатіти, відкрити своє діло, і з третього — німець, консерватор, власник унікальної документації про есесівців.

Дані детективної фірми «ІТСА» Фол підстрахував через друзів з ЦРУ; зв’язків з Ленглі не припиняв; робив послуги; брав консультації і, в свою чергу, наводки.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

— Ви зрозуміли? — вже укотре наполегливо повторила Галина Іванівна, все ще повільно і владно йдучи своїм важким поглядом по спині Степанова; її м’які долоні лежали в нього на плечах; руки були сухі й дуже гарячі. — У вас були кольки, ліва нирка нікуди не годиться; тиск часто міняється, особливо на погану погоду, коли має відбутися різкий злам на холод чи спеку… Ясно вам? Це так?

— Так, — погодився Степанов, почуваючи себе ніяково, бо жінка возилася з ним десять хвилин, а він мовчав, ніяк не допомагав їй, а де суперечило його життєвому принципу — якнайбільше сприяти тому, хто працює.

— У вас був струс мозку, причому не один, — вела далі жінка, — ясно вам?

Було три, подумав він; перший у сорок третьому, коли Земляк, маленька дванадцятирічна тварюка з обличчям старого алкоголіка, штовхнув його в підвал, на каміння; другий стався в п’ятдесятому, коли він підробляв на рингу, вигідне було діло: виходиш проти першорозрядника, а в тебе — третій, але ти на кілька кілограмів важчий за нього; тебе добряче б’ють, тільки встигай ухилятися від ударів, зате тренер першорозрядника платить тобі тридцятку, а в ті студентські роки тридцятка — це ж були гроші; десять таких боїв — і маєш черевики, чеські, з виворотної шкіри, з дірочками на носках, шик; категорія риску бралася до уваги й цілком піддавалась оцінці: ти знав, на що йшов, і, коли бугай з Філів звалив тебе на початку другого раунду в нокаут, ти був готовий до цього; тобі лише дев’ятнадцять років, до старості заживе, та — не заживає! Ач, як Галина Іванівна вміє читати людські хвороби, оце так чаклунка! А коли ж стався третій струс? Стривай, сказав сам собі Степанов, це було весною п’ятдесят третього, ти вскочив у тролейбус, рідна «комашка»; останній тролейбус мчав по Москві, завершував своє кружляння по бульварах, а ти їхав від Ляльки з Божедомки й обернувся до кондукторки, тоді в кожному тролейбусі біля входу сиділа кондукторка, обвішана різнобарвними рулонами з квитками — п’ять копійок, десять, п’ятнадцять, двадцять, залежно від маршруту, от макулатури було, як тиждень поїздиш в інститут трамваєм і тролейбусом, то запросто назбираєш на Дюма чи Дрюона; до речі, в ті роки про книжковий бум ніхто й не чув, де б він узявся, коли окремих квартир майже не було, самі «комуналки», п’ять чоловік в одній кімнаті…

Степанов тоді простяг карбованець і, чекаючи здачі, відкинувся до дверей, блаженно відкинувся, немов споглядав себе збоку. Молодий, кремезний, у пальті з піднятим — за тодішньою модою — коміром, дуже стильно: або Зигмунд Колосовський, був такий фільм Київської кіностудії, котрий їхнє покоління ще в сорок п’ятому дивилося разів по десять; герой антифашистської боротьби, обманював нацистів як хотів, дурні, що вони розуміли разом із своїм біснуватим; або Джеймс Кегні з картини «Доля_солдата в Америці»; безробіття, гангстери, організована злочинність; одним словом, Нью-Йорк… Відкинутись він відкинувся, але старенька кондукторка не встигла ще дати команди водієві, щоб той зачинив двері, й Степанова охопило якесь дивне почуття стрімкої неминучості, коли збагнув, що летить на асфальт і мерехтять зорі в прекрасному весняному московському небі, а потім усе зникло, настала лунка темрява. Згодом, опритомнівши, він у якомусь тяжкому подиві побачив над собою міліціонера, що скрушно хитав головою. Добрий був міліціонер, старенький, з медаллю «За оборону Москви», він схилився над Степановим і здивовано мовив:

— Та й справді, не тхне горілкою…

Десять днів тоді пролежав Степанов у лікарні — в коридорі, біля вікна; страшне відчуття райдужності, невиразності світу, якоїсь хисткості минуло, предмети знову стали конкретними; і на цей раз пронесло…

— У вас один струс був надзвичайно сильний, — тим часом вела далі Галина Іванівна, не знімаючи своїх гарячих долонь з плечей Степанова, — мені здається, ви впали з немалої висоти, й тріщинка на черепі не заросла як слід, отож бережіться падінь, ожеледиці, весняної грязюки, крутих спусків; четвертий струс може бути фатальним, ви зрозуміли мене?

— Зрозумів, — відповів Степанов. — А тепер поясніть, як ви все це прочитуєте?

Жінка ще якусь хвилину оглядала його мовчки, важко, зосереджено, він відчував спиною погляд її голубих прозорих очей, потім злегка ляснула Степанова по плечах, прийняла руки й сказала:

— Одягайтеся… Раніше я нічого цього не вміла, — посміхнулася вона насторожено. — До того як мене вдарило струмом у кабіні мого крана, я була нормальною людиною. Відвезли в морг, це було в п’ятницю, а в понеділок прийшли студенти, почалося навчання, і один з хлопців побачив, що я жива, в шоку… Півроку пролежала в госпіталі, щось зробилося з очима, стала бачити предмет наскрізь, у кольорі… Звичайно, мені не вірили: чаклунка, самозванка… У нас важко сприймають те, що не вкладається у звичні рамки… Ну, а зараз я в онкологічному відділенні консультую, працюю з лікарями, розумієте?

— Заважають?

— Тепер ні. Коли поставила десять правильних діагнозів, начальство порадило придивитися до мене, відтоді не чіпають.

— А в якому кольорі ви мене бачите? — запитав Степанов.

— Дивлячись що… Незагойну тріщинку на черепі я бачу блідо-рожевою… Ті два удари, які я відчула, навпаки, темно-червоні, мабуть, щось лишилося після гематом. Судини взагалі здаються мені перламутрово-блакитними, хоч я точно відчуваю колірну різницю між артеріями, судинами, венами, капілярами… у вас, наприклад, судини ламкі й дуже зношені… Не по роках…

— Курити, звичайно, не можна? — запитав Степанов.

— Якщо закортить — покуріть. Організм сам себе регулює… Тільки стресів уникайте… Сплющить судинку, й усе…

— А як їх уникати, стресів отих?

— Та я не чаклунка, мало що знаю, лише вмію відчувати чужий біль і кольори сприймати, розумієте?

Яка ж хитра, подумав Степанов; а втім, хитрість — не зрада; як правило, хитруни не зраджують, вони знають, що це ризиковано.

… Квітнева Ялта була прекрасна й сонячна; біла смужка останнього снігу робила Кримський хребет задником гігантської декорації; рибальські кораблики, втиснуті в свинцеву гладінь моря, здавалися нереальними, крихітними; там зараз, подумав Степанов, склянки б’ють, юшку варять, музику слухають і в кубрику сперечаються про те, хто виграє в наступному матчі — Каспаров чи Карпов; а хіба це так важливо, все одно свої, ми тільки чужим віддавати не хочемо, а тут, у Союзі, ми добрі…

2

— Мужчина, — гукнув Степанова на аеровокзалі молоденький міліціонер, — ви що, не бачите, тут ходу немає!

Степанов навіть примружився від люті, пригадав Галину Іванівну: «Тільки стресів уникайте», а це що ж таке, коли замість «товаришу» чи, принаймні, «громадянине», людина у формі звертається до тебе, як до безликого предмета, деталь міліцейського протоколу, «мужчина»?! «Ясно вам», — почув Степанов інтонацію Галини Іванівни, вимогливу, атакуючу, і водночас поблажливу й проникливу; хороший лікар повинен мати щось спільне з хорошим торговим працівником, який не цупить по-чорному, а намагається, — при всіх нерозумних і, часом, неконституційних обмеженнях, — зробити свою роботу красиво і з вигодою для обох сторін…

— Я вам не мужчина, — відповів Степанов, розуміючи, що спинити себе вже не зможе, стільки товаришів загинуло, не за себе стало страшно — за пам’ять.

— А хто ж ви? — здивувався хлопець. — Не жінка ж…

— Я — «товариш»… Або «громадянин»…

Степанов міркував: цей дурень не тямить-таки, що вдарило його і вразило; хіба це образливо, мужчина він і є мужчина.

Ох, яке ж солодке було слово «товариш» у Берліні сорок п’ятого; або у В’єтнамі — «тунжі», або в Чілі — «компаньєро», поки не прийшов Піночет і слово «товариш» почало каратися трирічним ув’язненням у концтаборі, бо воно — класове й історичне.

— Чого вас на політзаняттях учать, соромно, — вів далі Степанов, усвідомлюючи, що говорить не те, треба подзвонити начальству, розповісти про все, розмовляти з цим типом — надаремно.

— Це ми знаємо, чого на політзаняттях учать, а ви свої документи покажіть, мужчина…

— Ну й мерзотник, — сказав Степанов, — Ну, сучий сину, ходім у відділення, ходімо зараз же!

І, звичайно ж, судинку притисло, серце закалатало в горлі; все правильно, людина людині друг, товариш і вовк, як же таких бовдурів беруть, як їм дають форму, вони ж — надівши її — уособлюють не щось там, а владу?!

— Покараємо, Дмитре, — сказав (уже в Москві, в Міністерстві) генерал Гаврилов; раніше він був Серьожа (а втім, ним і залишився, слава богу, носа не задер), разом училися, разом виходили на ринг.

Але покарати так і не вдалося — з місця на Степанова надійшла скарга, спрацювали миттю, мовляв, ображав сержанта, той був коректний, а що «мужчиною» назвав, то хіба це неправильно? Міг би — ненароком — і дідом, усі, кому за п’ятдесят, цілком можуть бути дідами. А от столичному гостеві негоже так поводитись, нізащо гримати на людину, а потім валідол приймати, мабуть, хотів перебити запах горілки. Цього колектив не простить, напише листа, повідомить на роботу, зажадає покарання.

Але Гаврилов усе зумів уладнати, попросив провести бесіди з особовим складом про те, як слід звертатися до трудящих. Ніяких «мужчин» і «жінок», та й, до речі, щоб честь не забували віддавати…

Після розмови з Гавриловим, відчуваючи тяжкий біль у потилиці (погода міняється, Галина Іванівна правду казала, судини, як ганчірки; тільки чому вони перламутрового кольору, якось не в’яжеться, перламутр асоціюється з еластичністю), Степанов подзвонив на кіностудію. Він поспішав з Ялти до Москви ще й тому, що знімальна група показувала матеріал, треба було переглянути й не зірватися, бо режисери дивовижно чіпляються за кожен кадр і будь-яке зауваження сценариста сприймають, як вилазку «п’ятої колони», змову проти фільму. Вони, мабуть, забувають, що першим у титрах стоїть прізвище сценариста; він придумав твір, режисерові він сподобався, запали в око герої, фабула, діалоги, попросив дозволу на постановку… Дивно, подумав Степанов, чомусь завжди після того, коли починаються зйомки, режисер вважає за необхідне переписати діалог, замінити діда на бабу (слава Карелу Чапеку за його оповідання про те, як робиться фільм, геніально!), ввести новий персонаж і скаржитися усім в коридорах студії, начебто він заново створив сценарій, той, що написав автор, — нікудишній. Для чого ж тоді брався знімати?

— Дмитре Юрійовичу, дуже чекаємо на вас, — сказав заступник директора знімальної групи (їх три, заступники, а якби платили директорові дві зарплати, то жодного заступника було б не потрібно, пряма вигода, та де там — не хочемо поворухнутись, велична непорушність, аби не похитнути усталене). — Перегляд матеріалу призначено на восьму.

Режисер перед початком нудно й безладно розповідав про те, яким буде фільм, яке його головне завдання, аналізував героїв (начебто не я їх написав, подумав Степанов), мотивував, чому конче потрібні зміни в сюжеті; після перегляду запросив у свою кімнату. Степанов відчував, що говорить у порожнечу, — коли в людини очі схожі на ті, які бувають у варених судаків, переконувати її немає смислу; є люди, які вірять тільки собі; в мистецтві вони приречені на загибель; раз пощастить, а вдруге провалиться; почуття виключності цілі країни приводило до краху, не те що молодих режисерів.

… Повернувся додому о пів на одинадцяту, поставив на плиту каструлю з водою, — ріденький «геркулес» з оливковою олією і протертим сиром — найулюбленіша їжа, — переглянув газети, поки їздив до Ялти їх набралося чимало; телефонний дзвінок злякав чомусь — пізно вже; дзвонив Лопух.

— Здорово, старий, вітаю тебе.

— Добрий вечір, Юро… Як ти?

— Дзвоню, щоб попрощатися.

— Куди їдеш?

— Та нікуди не їду. Просто рак у мене.

Степанов притиснув вухом трубку, прикурив сигарету (із Штатів перестали поставляти якусь гидоту для радянських «Мальборо», крутися тепер, спробуй дістати, а звичка — друга натура, нічого не вдієш), важко затягся:

— Та облиш, Юро, який там у біса рак?! Невже ти віриш ескулапам?!

— Рак легенів, старий. І нібито шлунка.

— Виходить, треба оперуватися.

— Що я й збираюсь робити найближчими днями.

— Все буде гаразд.

— Можливо. Я ж не просто так в онкологію лягаю, іду в атаку на стару з косою, за свого Дениска йду боротися, він же ще маленький, я повинен хоч кілька років опікати його, як він без мене буде?! Я ставлюсь до лікарів, як до союзників, тож допомагатиму їм у всьому… Думаєш, не розумію, як багато залежить від мене?! Я не боюся, Дмитре, ні, і не тому, що дурень, в якого уява не працює, просто буде дуже несправедливо, коли щось станеться, саме зараз… Усе ж таки Денискові лише одинадцять, Катя вийде заміж, а діти нелегко звикають до вітчима, або вже в ранньому дитинстві, або ж у років сімнадцять, там армія, друзі, нема трагедії, нормальний хід…

— Стривай, Юро, стривай, ти щось надто раціонально мислиш для ракового хворого… Потапова пригадуєш?

— Якого? Ігоря?

— Так. У нього теж рак знайшли, а потім виявилося, що то звичайна виразка…

— Дмитре… Старик… Друже мій, — Лопухов зітхнув нарешті, потім закашлявся, тяжко, сухо. — Але ж у нього стресів було менше, ніж у мене…

Справді, подумав Степанов, стресів у Потапова було мало, рослина, а не людина, головне — вчасно «кинути в топку», їв хвилина в хвилину, а бідолашного Лопуха зняли з роботи за те, що його заступник виявився пройдисвітом, дружина після цього покинула його, він перебивався сяк-так по койках, поки Степанов не влаштував його на «Мосфільм», адміністратором; Лопухов знову піднявся, показав своє вміння працювати, завзято вів картини, але душа ятрилася безперестану, нема нічого гіршого за несправедливе покарання, от його й шарахнуло; одним словом, стрес, коли й хто його тільки вигадав?! Адже сам по собі факт існував за всіх часів: когось коханий обдурив — стрес; у когось коня вкрали — також; не першу тисячу років таке на світі твориться, і на тобі, слово зовсім недавно вигадали, коротке слово, яке визначає те, що загрожує кожному; «стрес», і все, будь-кому ясно…

— Хто тебе дивився, Юро?

— Найкращі лікарі… Я вірю їм абсолютно… І не збираюсь так швидко здаватися, боротимусь не на життя, а на смерть, як під Мінськом, у сорок четвертому.

Він ветеран, подумав Степанов, йому тоді сповнилось сімнадцять; у шістдесятих ще не було й сорока, в сімдесятих — п’ятидесяти, а у вісімдесятих — сьомий десяток пішов, рубіж, немов Рубікон, яке ж коротке життя, яке швидкоплинне!

— Юрчику, я можу чимось допомогти тобі, брате?

— А ти мені вже допоміг. Тому й дзвоню, щоб про всяк випадок попрощатися, Дмитре. Я мало до кого дзвоню, лише до тих, хто витримав випробування на дружбу…

… Каша підгоріла, та не говорити ж Лопуху, почекай, я газ вимкну, «геркулес» курить, не можна такого казати, коли з тобою прощається друг, сиди й дивись, як димить каструля, і згадуй той час, коли ви були молоді, ти — зовсім молодий, а він — сорокарічний, ось тільки посивів якось одразу, різко здав, біль у собі носив, як колючку… Любив тоді примовляти: «будемо жити». Спробуй придумай таке, не придумаєш, це мусить відлитися; невже тільки біль дає відчуття істини в слові? Якось несправедливо це; біль, наче пес, хапає за литки людство, яке прагне щастя й радості, любові й дружби, а не страждання!

Однак Іванова баба щосуботи ходила до церкви просити милостині, щоб люди бачили її страждання, а Іван вже тоді був інженер-майором, кожного місяця посилав у село гроші, хату їй відремонтував, курей і козу купив, однак баба перед усіма вдавала з себе страдницю, а радість, — що онук людиною став, — приховувала; від пристріту, чи що, спитав її Іван; ні, відповіла баба. Він — терпів і нам велів, страждання — угодне, а радість — гріховна, так нас батюшка в церковно-приходській учив, а батюшка лихого не скаже.

… Об одинадцятій подзвонили з редакції; Ігор став членом колегії, вів закордонний відділ, попросив написати про Нікарагуа.

— Треба було б у номер, — сказав він. — У Сан-Хосе вибухнула бомба, угробило чоловік сорок, і зрадника Пастору, кажуть, поранило. Ну а «Свобода», ясна річ, покотила бочку на Манагуа… Так от, Пастору не поранило, це був спектакль, добре поставлений спектакль із трупами, Пастора віддав своїх, тих, мабуть, які вирішили від нього піти, Сценарій старий, обкатаний, ти був і в Коста-Ріці, і в Нікарагуа, напиши, старик, матеріал у номер, га?!

— У номер не встигну, — відповів Степанов, — а завтра зроблю, треба ж підняти матеріали, як-не-як Пастора був «команданте зеро». Робити нарис просто так, аби відписатися — нема смислу, народ у Манагуа дуже хороший, діло чисте, тут треба копнути проблему зрадництва, Пастора не зразу ж відійшов, він спочатку був разом з усіма, а потім вирішив, що його обійшли почестями, тім’ячко слави не витримало; шлях до термідора починається в той день і годину, коли один з учасників руху вважає, що його обійшли оваціями, і замість займенника «ми» весь час чує в собі гучне «я»…

Ігор усміхнувся:

— Ти що, проти принципу вияву індивідуальності?

— Навпаки, за. Чим індивідуальніше кожне «я», тим міцніше суспільство.

— Тобто «ми», — зробив висновок Ігор. — Спасибі, старик, завтра чекаю коментаря.

— Добре… А ти поговори із хлопцями з відділу нарису, нехай подумають над тим страшним звертанням, яке народилося, — «мужчина» й «жінка».

— То напиши сам! Вони з радістю надрукують, он Солоухін пропонував відновити «добродія» з «добродійкою».

— Між іншим, я за… Ти, до речі, Астаф’єва читав?

— Що саме?

— Його публіцистику. «Сміття під сходами».

— Читав.

— Здорово! В моєму прагматичному черепі також визріла стаття — йому в фавору — про численні ідіотські «не можна», страшні тим, що крадуть у нас головне багатство суспільства — час. Чому оформляти купівлю машини повинен я сам і витрачати на це день, який належить державі, замість того, щоб доручити це юристові чи нотаріусу, оплативши послугу за встановленим прейскурантом? Чому не поставити ще тисячу бензоколонок, щоб люди не гаяли в черзі годин, які знову ж таки належать державі? Чому не передати перші поверхи під кафе, закусочні, бари, чайні, трактири, щоб люди не вистоювали в чергах по кілька годин, аби потрапити до ресторану чи кафе, а нещасливці, яким так і не дісталося місця, не йшли у підворіття — гуляти? Хто заважає, — порушуючи державну постанову, — давати трудящим землю в оренду? Адже й від торгу менше вимагатимуть, та й у суботу і в неділю люди при ділі, а не на дивані чи в дворі — при «козлі»! Чому немає посередницьких контор, які допомогли б мені придбати потрібну книжку, зробити ремонт квартири, побудувати будиночок на садовій ділянці, здати на комісію автомобіль? Це ж економія мільйонів годин, а кожна година має свою товарну вартість, втрата її — непоправна річ.

— Купую тему, — зітхнув Ігор. — На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.

О пів на дванадцяту подзвонила мама.

— Мене дуже непокоїть Лис, — вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. — Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.

— Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.

— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…

— Ну й що ж ти пропонуєш?

— У мене стенокардія. В лікарню треба…

Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!

3

… Близько третьої ночі його розбудив дзвінок; одразу зрозумів: з-за кордону, дзвонять, мов на пожежу.

— Вітаю тебе, — голос князя Євгенія Ростопчина був хрипкий, мабуть, гуляв, щойно повернувся до себе в замок: один, як палець, никає серед шаф з книжками, статуй, гобеленів. — Хочу порадувати тебе сенсацією…

— Валяй…

Ростопчин засміявся:

— Боже, як по-російськи!

— У тебе зараз котра година?

— А бог його знає… Ніч.

— Значить, у мене ранок.

— Ти сердишся? Не радий сенсації? Я пробивався до тебе цілу годину…

— Не терзай душу, Женю…

— Мені сьогодні дзвонив Фріц Золле. Він збирав документи про те, що картину Врубеля, яку виставляють на торг у «Сотбі», на Нью-Бонд стріт, було, очевидно, викрадено з музею в Ровно. Він підтвердив правоту милого Георга Штайна. Отже, сідай у літак і прилітай у Лондон. Торг відбудеться дев’ятого травня, я зупинюся в готелі «Кларідж», його хазяїн мій давній друг, економія насамперед, він мене тримає безкоштовно, як релікт — російський князь у готелі англійської аристократії. Восьмого травня о десятій чекаю тебе в лобі[2], там кафе, ти мене побачиш… Послухай уривок з листа Врубеля… «Сотбі» наводить у каталозі чорновик: «Живу в Петергофі…

Цікавий один дідусь; темне, як старий мідний п’ятак, обличчя з вицвілим жовтуватим волоссям і в повсть збитою бородою. Човен його всередині й зверху нагадує відтінки вивітреної кістки; з кіля — мокра й бархатисто-зелена, неначе спина якогось морського чудовиська, з латками із свіжого дерева… Приклади до неї бузково-сизувато-голубуваті переливи вечірніх хвиль, перерізаних якимись химерними згинами блакитно-рудо-зеленого силуету віддзеркалення…» Яка краса, Дмитре! Я бачу цю картину, вона в мене вся перед очима! В каталозі сказано, що на продаж приготували цілу паку листів! Про нього, Врубеля, і про Верещагіна! Це ж сенсація! Так що до скорого! Чекаю!

… Він чекає мене восьмого травня в лобі, готель «Кларідж», Лондон, Англія, подумав Степанов, закурюючи. А я повинен знайти редакцію, яка дасть гроші на цей політ. Повинен. Або витрясти бабки з ВААПу, там щось лишилося на рахунку, туди переказують вільно конвертуючу, хай їм грець! Чорт, та про що ж це я, справді?! Знайшли нашого Врубеля, а я про неконвертуючу… Знайшли Врубеля… І листи…

І

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

Безмежно був радий, одержавши Вашого люб’язного листа. Дуже порадували Ваші слова про те, що мій огляд переставлено на номер раніше. Я, як завжди, сиджу на мілині, а хазяїн мебльованих кімнат — пан суворої вдачі, скупердяга й акуратист.

Буду Вам дуже вдячний, коли Ви посприяєте, щоб мені негайно переслали гонорар.

Тепер про новини. Їх багато!

Як завжди, Врубель удає з себе оригінала. Він посмів доторкнутися своїм пензлем до стін Володимирського собору, зробив тьму-тьмущу ескізів, нісенітниця якась! На щастя, засідала Синодальна комісія, та й ми, ревнителі православ’я, старовини й традиції, заздалегідь написали свою думку з приводу безсоромних витівок цього декадентського маляра, і йому нині розпис заборонили. Слава богу! На рішення Синодальної комісії вплинуло й те, що сам по собі Врубель — людина мерзотна, він охочий до спиртного, кривляка, розмальовує своє обличчя то в синій, то в бузковий колір, не має ні крихти серйозності.

Судіть самі: Васнецов, прийшовши до Врубеля в майстерню (стільців немає, самі лише табуретки і перехняблений стіл, усе пропиває і прогулює), побачив у нього картину, яка йому дуже сподобалась. Не знаю вже, що там йому здалося, — сам Васнецов ве-еликий оригінал і зовсім безхребетний, воістину доброта гірша за злодійство, але зразу ж поїхав до мецената Терещенка. Той подивився «витвір» і придбав його.

Як же повівся Врубель? Що зробив би справжній художник на його місці? Купив би фарби, полотно, меблі, може, найняв би іншу майстерню, одягся б по-людськи, а не в балахон, яким він дивує киян… Так ні! Невизнаний геній подався в цирк, побачив там мадемуазель Гаппе, вона покорила його тим, як дригала ніжками, запросив її до ресторації, напував найдорожчим шампанським, потім привів до себе в номер і там умовив позувати. А полотна в голубчика не було. То він усю Терещенкову картину, за яку гроші одержав і пропив, замалював тією циркачкою!

Нічого не скажеш, звичаї! Навіть його батько, полковник Врубель, з полячків, а може, й гірше, говорив своїм знайомим, що нова картина, над якою мудрує його синочок у ті короткі години, коли не вклоняється Бахусові, сіра й позбавлена смаку, хоч називається вельми претензійно — «Демон». Тягне їх усіх на велике, пнуться зруйнувати лермонтовський образ, дорогий серцю кожного росіянина! «Баба якась, а не демон», — сказав Врубель-тато. Правду сказав, хоч сам я ще не бачив цього «шедевра».

Цей «виученик» Чистякова (теж мені, академік!) взагалі не малює з натури. Якщо попросить кого руку витягти, то п’ять хвилин поводить вуглиною по полотну — і все, спасибі, більше не треба! А ми, поборники прекрасного, мріємо побачити на вернісажах труд, правду, натуру, а не плоди уяви естета. Так вони бозна-що навигадують, а нам дивитися! Я ніяк не можу збагнути, чому Академія терпить усе це! Видно, як завжди на Русі, скрізь панує обман! Не міг же Його Високість Великий Князь Володимир дозволити таке! Не міг! Користуючись тим, що Є. В. зайнятий справами государевими, часу для перегляду всього, що малюють тепер, у нього немає, користуючись добротою його, брехню підносить в абсолют нашого культурного життя. Коли я написав листа в Академію графу Толстому, відповідь надійшла дуже для мене прикра, мовляв, зважимо на це, вдячні, а висновків ніяких!

Я готую невеличку замітку (але, признаюсь, досить дошкульну) про те чуже, що несе в наше мистецтво Врубель та іже з ним. Коли вчасно не поставити на їхньому шляху загату, не заборонити гнилизні торкатися до святого храму творчості, Бог знає, яка біда жде нас, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу…

А втім, благовидий Верещагін, далекий від застілля й Бахуса, цілком, здавалося б, росіянин (якщо тільки немає в ньому татарви), примудрився звести такий наклеп на Русь та її доблесне воїнство своїм «шипкінським» паскудством, що зовсім не дивує знущання Врубеля з православних святих Києва.

Просто якийсь бомбардирський залп проти традицій мистецтва та устоїв нашої Православної моралі.

Дай, боже, довгого життя Рятівникові й Заступникові Побєдоносцеву, без нього тьма нависне над Росією, розпуста й гріх.

Він люб’язно відповів на мого листа. Ідею коротких заміток проти декадентів, таких як Врубель, гаряче підтримав, зазначивши, що всепрощення лише тоді можливе, коли нема пощади духовній немочі.

Думаю, Врубель поморщиться після моїх коротких заміток. Дуже пихатий, має гонор ляха, вони сатаніють, коли проти шерсті гладиш… Безгрішшя він легко пере-і носить, про дім не дбає, пурхає по життю, веселий, компанійський, улюбленець «товариства», але мій удар, гадаю, запам’ятає надовго. Він це заслужив! Такі удари ламали людей міцніших, ніж він. Підкоситься… Я ж незлобливий. Ви це знаєте, мені, признаюсь, навіть жаль його, по-людськи жаль, але ж істина дорожча!

Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою

Гаврило Іванов-Дагрель

P. S. Низький уклін Вам від моєї Тетяни, вона в захваті від Ваших останніх статей у Московській періодичній пресі, а також рецензій у Суворіна в «Новом времени». Кланяються Арсюша, Мишко, Федя та Ларіоша.

P. P. S. Я маю намір послати листи старцям в Академію, тим, кому ненависне все, що ненависне Вам і мені. Нехай вийдуть із своїх ательє, подивляться власними очима, що й хто піднімає в живописі голос і голову. Гадаю, це спонукає їх діяти. До їхньої думки Є. В. прислухається, я абсолютно в цьому впевнений».

4

Прочитавши копію чергового перехоплення телефонної розмови Степанова з князем, Джос Фол відправився в службову бібліотеку, підійшов до улюбленої полиці, де стояли довідники «хто є хто», взяв енциклопедичний словник, виданий у Москві, відкрив двісті двадцять п’яту сторінку й уважно прочитав замітку про Врубеля, Михайла Олександровича, 1856 року народження, російського живописця, твори якого позначені декоративністю й драматичною напруженістю колориту, «кристалічною» чіткістю, конструктивністю малюнка; тяжів до символіко-філософського узагальнення образів, які часто набували трагічного забарвлення… Ілюстрував «Демона», зробив розписи Кирилівської церкви в Києві; твори прикладного мистецтва близькі до стилю «модерн»…

Фол не полінився відкрити вісімсот двадцять восьму сторінку того ж енциклопедичного словника й подивився пояснення слова «модерн»: цей стильовий напрям був типовий для європейського й американського мистецтва кінця минулого — початку нинішнього століття… Намагаючись подолати еклектизм буржуазної художньої культури, «модерн» використав нові технічно-конструктивні засоби й вільне планування незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, усі елементи яких підпорядковувались єдиному орнаментальному ритму й образно-символічному задумові (X. ван де Велде в Бельгії, Й. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макінтош у Шотландії, Ф. О. Шехтель у Росії). Образотворчому й декоративному мистецтву «модерністів» притаманна поетика символізму, декоративний ритм гнучких плавних ліній, стилізований, рослинний узор…

На цій же сторінці, тільки трохи нижче, «модернізм» визначавсь як загальний напрям мистецтва й літератури (кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, абстрактне мистецтво і таке інше), що виражають кризу буржуазної культури й характеризуються розривом з традиціями реалізму…

Повернувшись до себе, Фол довго гортав старі записні книжки, потім витяг із нижньої шухляди столу спеціальні альбоми для візитних карток (на кожній стояла дата, коротка характеристика людини, що вручила її, і, звичайно, місто, вулиця, номер будинку), відібрав той, котрий був укомплектований іменами й прізвищами критиків, експертів живопису, репортерів, які висвітлювали найцікавіші аукціони творів мистецтва, проведені лондонською фірмою «Сотбі», повільно переглянув кожну сторінку, примушуючи себе згадувати обличчя людей, закладених у це його особисте досьє, й нарешті відклав три візитки: Мішель До, оглядач «Івнінг пост» з питань театру, кіно, телебачення й живопису, працював у Празі, Лондоні, Берні, Москві; брюнет років сорока, ні, зараз йому вже більше, ми познайомилися позаминулого року; хороший вік, час виходу на фінішну пряму, ніяких шарахань, стійка позиція; Юджин О’Нар, власник картинної галереї «Старз», і Олександр Двінн, посередницькі послуги при страхуванні бібліотек, картинних галерей і вернісажів, що влаштовувалися найбільшими музеями світу.

Але Мішеля До ні у Вашінгтоні, ні в Нью-Йорку не було; телефонний автомат-відповідач пророкотав голосом журналіста, що той прилетить наприкінці тижня, зараз відпочиває на Багамах, просить залишити свій телефон, подзвонить негайно, як тільки повернеться.

Юджин О’Нар був на місці, пропозицію поланчувати[3] прийняв зразу; домовилися зустрітись у рибальському ресторані на березі Потомака; чудова кухня, тихо. Олександр Двінн попросив призначити вечерю на дев’яту; в мене люди з Прадо, пояснив він, можливий вернісаж Ель Греко, іде складна розмова про те, як транспортувати картини цього іспанського афінянина, літаком чи на кораблі; всі докази про те, що кораблі тонуть частіше, ніж б’ються літаки, на людей Мадріда не впливають, що ж ви хочете, потомки Колумба, мореплавці, відстала нація, відригують інквізицію і Франко, живуть уявленнями початку століття…

Потім Фол піднявся в сектор інформації, запитав усі дані про російського художника Врубеля, 1856 р. н. (крім, звичайно, інформації з довідників), на членів його сім’ї; чи живуть у Росії, чи на Заході, якщо живуть, то де саме; особливо наголосив на тому, чи не був Врубель зв’язаний з більшовиками, як футурист Маяковський (він розумів, що це запитання напевне викличе іронічну посмішку в заступника шефа підрозділу інформації, але нічого, хай собі посміхається, аби не вкусив, а посмішку можна пережити, росіяни — люди незбагненні, їхню суть визначають таємні пересікання, недоступні прагматичній логіці західної людини; тільки там бізнесмен Морозов міг давати гроші на революцію, до того ж не комусь, а людям Леніна; смішно навіть уявити собі, щоб наш Рокфеллер чи Морган давали гроші бунтарям), і, нарешті, останнє запитання сформулював так, щоб дістати вичерпну однозначну відповідь: чи справді Врубель становить для росіян історичну, художню чи якусь іншу цінність, і коли так, то чому.

Через десять хвилин зеленкуватий екран телевізора-відповідача засвітився і молоточки ЕОМ відстукали два слова: «Немає інформації».

І все. Ніяких ілюзій, будь проклята об’єктивність техніки; немає нічого кращого й надійнішого за людські чутки ідумки, їх би запускати в комп’ютери, і не тільки на дипломатів та розвідників, але й на модерністів; нехай з мене сміються, перетерпимо, все велике починається з дрібниці, як, зрештою, і все велике закінчується малим.

Юджин О’Нар носив у петличці темного піджака (шив тільки в Парижі) розетку якогось дивного ордена (мабуть, ліванського); причісувався кожного ранку в перукаря, хоч давно вже почав лисіти, як-не-як сімдесят два; судження його були безапеляційні й повчальні:

— Слухайте, Джос, хитрувати зі мною вам не під силу, я навчався хитрощів, коли мене скинули з парашутом у Францію, в сорок третьому. До того ж я ірландець, не «мак», тобто «син», я «о», тобто «онук», це ще престижніше. За мною предки — п’ять століть боротьби проти британських окупантів. Ми, з Ольстера, вміємо не тільки гранати кидати, а й вступати в потрібні для батьківщини коаліції, чи то з королем Іспанії, чи то з двором Людовіка, читайте історію… Ерго[4]: кажіть правду. Що вас цікавить конкретно? У вас хороші зв’язки, а це. в наш час цінніше за гроші, я допоможу вам, але при умові: грати відкрито…

— Я люблю темну гру. тільки в покері, Юджин. Я справді цікавлюся російським художником Врубелем, його листами, покровителями, колекціонерами, тим, як ставляться до нього в світі живописців…

— Дивний інтерес… До дивного художника… Це російський Ван Гог. Природжена маніакальність; родова травма або ж погана спадковість… На аукціонах іде досить добре… Хоч, на мій погляд, барви в нього трохи дивовижні, як у людини, яка може кричати, але від страху втратила голос… Розміри його живопису вражають, але в полотнах є якась нервовість… Дуже подобалося сімейству Клайфердів, він наш, а дружина його чи то з Києва, чи то з Москви. Вони скуповували його полотна в Парижі та Женеві. Здається, це було в сімдесят третьому чи п’ятому році, можу помилитись, ціна була немала, але й не така велика, як на Пікассо. Приблизно вісім тисяч доларів для продажу. Торги дійшли до п’ятнадцяти, не більше. Так, п’ятнадцять, Клайферди заплатили п’ятнадцять, я одержав цю інформацію від Саймонза, він тоді ставив на російський живопис, хотів зібрати колекцію для Штатів.

— Колекцію лише російського живопису?

— Так.

— Резон?

— Якийсь фонд, з тих, що працюють на Центральне розвідувальне управління, обіцяв йому підтримку. Мабуть, політична акція, ставка на скривджених і гнаних у Росії…

— Чому ж він не купив Врубеля?

— Саймонз не зміг купити не тільки Врубеля, а й Реріха, Пастернака-батька, Малявіна… Все-таки фонд — це фонд, а банк Клайферда має великі можливості, коли йдеться про те, щоб придбати картини, в яких зацікавлена мадам…

— А як цінять Врубеля в Росії?

— Джос, я нічого не знаю про цю країну, крім того, що там правлять комуністи… Намагався почати бізнес з їхніми художниками, які виїхали на Захід, але нічого з цього не вийшло.

— Чому?

— Дивні люди… А взагалі ви знаєте, як ми створюємо художника?

— Ні.

— Поясню. Ви, як дипломат, що займався питаннями культури, повинні зрозуміти систему творення імен у мистецтві… Отже, мені повідомляють: у якомусь там місті з’явився талановитий, молодий — неодмінно молодий — чи, в найгіршому разі, зовсім не пристосований до життя художник. Звичайно, в нього ніхто нічого не купує, немає грошей на квартиру, на фарби, на полотно і на аборт супутниці життя.

— Якщо талановитий, чому ж не купують?

— Про те, наскільки він талановитий, мені скажуть експерти, які займаються ситуацією на ринку. Коли мене переконають, що кон’юнктура на нашу користь, я розмовлятиму з людьми преси. Потім почну зондувати моїх клієнтів із світу великого бізнесу, що споруджують нові будинки й хочуть мати свій живопис. І лише після цього я викличу художника й запропоную йому договір: я наймаю тобі, молодий Рубенс, ательє, плачу за страховку, фарби, полотно, електрику, воду, телефон, їжу, а ти за це віддаєш мені свій живопис… Весь, цілком. Якщо він погодиться, — а він погодиться, бо безвихідність життєвої ситуації штовхає на все, — ми оформимо наші стосунки в юриста, строком на три роки, не менше, мені це обійдеться в тисячу двісті доларів на місяць, талант вартий того, сорок три тисячі двісті доларів за три роки і плюс ще тисяч десять пресі й не менше двадцяти — телебаченню…

— Для реклами?

— Звичайно… І кілька тисяч на організацію чуток про нового генія. До речі, найефективніше в рекламі, — саме це, хоч коштує дешевше за все інше.

— А як ви організовуєте ці чутки?

— Дуже просто… Влаштовую коктейль з нагоди приїзду до Вашінгтона великого іспанського вченого, зведеного брата Сальвадора Далі…

— Але в Далі немає зведеного брата…

— Спасибі, що уточнили, я знаю це краще за вас… Наймається іспанець, хтось із старих акторів, його показують запрошеним меценатам, він каже, що Сальвадор у захваті від мого підопічного, геній, потім його швиденько напувають віскі й ведуть відпочивати в готель, а мої співробітники починають видавати таємницю цього молодого генія, який от-от завоює Європу; якісно новий стиль; треба купувати, поки не роздули цін до рівня шагаловських; «старий чорт — тобто я — нікому його не показує, береже, хоче зробити бізнес»… Кульку пущено. Мені починають дзвонити. Я відхрещуюсь, кажу, що мова йде про людину, яку ще треба випробувати на вернісажі, немає сенсу продавати товар, не оцінений пресою й експертами, одним словом, темню… Але інтерес уже виявлено… Чутка обростає м’ясом, настає час влаштувати вернісаж і організувати три статті: одну розгромну — «хуліганство від мистецтва», другу захоплену — «старий ірландець знову відкрив талант, ціни неймовірні, за дуже приблизними підрахунками картина розміром сімдесят сантиметрів на сорок п’ять іде за десять тисяч», і третю, найголовнішу, де буде сказано, що шарахання з однієї крайності в другу чуже вільному суспільству, воно притаманне тоталітарним режимам, ми не повинні ні захвалювати, ні ганьбити надмірно, однак, — заради об’єктивності, варто зазначити, що новий художник, звичайно, через два-три роки стане оздобою найкращих музеїв світу, тому, мабуть, слід чекати торгів на його полотна для найпрестижніших колекцій, потім буде пізно, все розійдеться по приватних зібраннях. Це — мій пасаж, як розумієте; б’є без програшу. Десять банкірів, які куплять картини нового генія, повернуть мені з лишком усе, що я витратив на нього за три роки… Кілька років він буде моїм, потім випурхне з рук, хай йому бог помагає… Генія створено, хай живе геній! Мене він більше не цікавить, бізнес закінчено, на вкладену одиницю капіталу я одержав значно більше, ніж п’ять процентів, а за Марксом навіть це надприбуток…

— Дивна річ, — посміхнувся Фол. — Індустрія, справжня індустрія. А чому у вас не вийшло з росіянами?

— Один просто втік зі своїми картинами… Зараз його розшукує поліція… Кочівники, безстрашність, незнання законів… А три інших спилися… Я поселив їх в одному будинку, думав, як краще, а вони почали писати доноси консьєржці, хто до кого водить дівок з Пігаль. Вони в Парижі влаштувались, я туди до них літав. Чвари, скарги один на одного, нерви не витримали, довелося списати десяток тисяч; ціна риску, нічого не вдієш, таке життя.

5

На відміну від старого ірландця Олександр Двінн, мабуть, здогадувався, що Фол ніякий не дипломат; це його втішало, бо більшість своїх ділових операцій він проводив у Європі, а люди типу Фола мають у своєму розпорядженні чудовий інформаційний матеріал; що ж, послуга за послугу, як це заведено в бізнесі; цілком достойна операція, спина прикрита.

Вислухавши запитання Фола, він умить вичислив найвигіднішу для себе лінію поведінки — на це пішло ті шістнадцять секунд, поки він витягав з кишені запальничку («П’єр Карден»), сигарети («Честерфілд» без фільтру), прикурював і робив першу затяжку.

— Врубель, звичайно, цікавий, але про це на Заході знаю я та ще кілька спеціалістів. З якого погляду він цікавий? По-перше, те, що його зараз шанують у Росії, вельми симптоматично, — раніше замовчували. Він же церкви розписував; на певному етапі режим цього аж ніяк не підтримував. Тепер вони порозумнішали й навчилися відділяти злаки від плевел, містику від мистецтва, а можливо, навіть синтезувати ці два поняття. По-друге, Врубель ще й досі є зброєю в боротьбі традиціоналістів і новаторів. Як ви зауважили, обидві ці позиції носять політичний відтінок. Адже вас цікавить саме такий аспект проблеми?

— Та ні, — сказав Фол, відразу збагнувши, що співрозмовник уловив фальш у його відповіді; безглуздо; з ним треба в лоб, усе відчуває, мов жінка, нічого не приховаєш. — Мене цікавлять усі позиції, пов’язані з цим художником.

— Тоді, мабуть, нашу бесіду треба вести так: ви запитуйте, а я відповідатиму. Згодні?

— Коли б я знав, що запитувати, — зітхнув Фол. — Друзі, зайняті проблемами математики, пояснили мені суть революції, що відбулася в їхній науці; коли раніше вищим досягненням було дістати однозначну відповідь, то тепер смисл математики полягає в тому, щоб розчленити відповідь на тисячу запитань, потім засадити їх у комп’ютери й обчислити оптимальні ймовірності… Проблема вибору, дуже актуально…

— Врубель зараз популярний у Росії, на Заході про нього майже нічого не знають, — кивнув, провадячи далі, Двінн. — Взагалі ми тепер переживаємо певний спад цін на ринку живопису: абстракціоністи, по суті, скінчились, їх беруть лише для дизайну в тих віллах, які будують на березі океану, з широкими вікнами без рам; хтось, звичайно, готує нових геніїв, але на це піде років три-чотири, треба зрозуміти тенденції серед тих, хто згоден платити гроші… Точніше, треба спочатку сформулювати й донести ці тенденції до них; процес, звісна річ, непростий, дорого коштує… Далі й Пікассо, вважайте, вмерли; епроба поставити на російських вигнанців не виправдала себе; Відродження розійшлося повністю, в продажу циркулює лише з десяток робіт Тінторетто, Ботічеллі й Мурільйо…

— «Відродження розійшлося повністю…» — повторив Фол. — Трагічна фраза… Який час ви берете за точку відліку? Яке століття?

— Століття нинішнє, точка відліку — кінець сорокових років, коли на аукціони почали вивалювати скарби Відродження та російського іконопису; циркуляція трофеїв, хаос у світі, відсутність точного обліку викраденого нацистами в колекціях Парижа, Польщі, Чехословаччини, Росії. Власті придержащі думали тоді про те, як нагодувати людей, підняти Європу з руїн, план Маршалла і таке інше… А коли вже напилися й наїлися, знову стали мріяти про мистецтво; буття визначає свідомість, мій однокровник сформулював, розумний…

— Скажіть, а активність росіян на аукціонах ви коли-небудь спостерігали?

— Їх цікавлять листи Маркса й Леніна. Але, напевно, вони мають обмежені кошти, часто програвали торги…

— А хто перекупив листи Маркса й Леніна?

— Ми.

— Хто саме?

— Стенфордський центр війни і революції, їх дуже підтримують…

— Хто їх підтримує? — спитав Фол і миттю збагнув, що зробив помилку, бо Двінн усміхнувся, похитав головою і почав запалювати другу сигарету.

Він відповів після довгої паузи, уважно оглянувши руки Фола, особливо його нігті; підстрижені надто коротко, хоча, зразу видно, в салоні косметики й гігієни, в дорогому салоні, форму витримано абсолютно.

— Підтримуєте ви чи подібні до вас, містер Фол, хто ж іще.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Фол, розуміючи, що ця його відповідь сподобається Двінну, — хоч я не маю доказів.

— Кому вони потрібні? Правильно робите, що підтримуєте. Стенфорд цього вартий, розумним треба допомагати, на них тепер надія.

— І я так вважаю. Цілковитий збіг поглядів.

— Коли відсутній збіг поглядів, нема сенсу розмовляти.

— На жаль, мені частіше доводиться мати справу з тими, хто дотримується протилежних поглядів.

— Співчуваю. Запитуйте, мені приємно бути вам хоч у чомусь корисним… Запишіть прізвище, Грешев Іван, живе в Лондоні; Челсі, Голлівуд роуд, біля найкращого китайського ресторанчика «Голден дак»; без поштового індексу в Лондоні заплутаєшся, тому запишіть: ес-даблью-десять-дев’ять-ейч-ай. З Грешевим треба заздалегідь домовитись про зустріч, він надзвичайний знавець російського мистецтва кінця минулого століття, його інформація абсолютна.

6

Повернувшись в офіс після вечері, Фол попросив дати йому нову інформацію, — якщо вона, звичайно, надійшла, — на Фріца Золле; написав телеграму в гамбурзьке представництво (працює «під дахом» Німецько-американського інституту по «дослідженню проблем океанського судноплавства», охоплює регіон від Бремена до кордону з НДР), в якій сформулював аспекти свого інтересу до Золле, потім накидав план завтрашньої розмови з шефом і лише після цього поїхав додому.

… Голова Ради директорів вислухав Фола уважно, всміхаючись, і запитав:

— Ви справді не дуже вірите в можливість російської шпигунської мережі? Я маю на увазі групу Степанова, Золле, Ростопчина… Признайтеся, Джос, не вірите?

— Не дуже вірю. Але не відкидаю такої імовірності.

— Зрештою, нашу фірму не так уже й непокоїть шпигунство, навіть коли б воно й було. Нехай собі, аби тільки нам не заважали.

— Нехай, — посміхнувся Джос Фол, — згоден.

— Хочеться проїхатися в Європу?

— Ні. Я там був улітку. Стомлююсь від Європи. Найкраще я почуваю себе в цій країні… Річ у тім, що альянс червоного письменника з глибоко віруючим російським аристократом, який має швейцарський паспорт, і німецьким істориком здається мені небезпечнішим, ніж шпигунська мережа…

— «Третій кошик» у Хельсінкі і таке інше? — зітхнув голова Ради. — Що ж, добре думаєте. Такий контакт, звичайно, безпрецедентний, а тому небажаний для нашого бізнесу. Коли ви маєте намір вилетіти?

— Я доповім. Головне, що ви підтримали мене, спасибі…

7

Редактор Андрєєв, давній знайомий Степанова, вислухавши його, зітхнув:

— Дмитре, побійся бога, про що ти?! Ми з’їли всі наші валютні запаси в першому кварталі. Я послав Ігоря на Близький Схід, а Івана в Латинську Америку… Можу фінансувати твою поїздку в Лондон тільки восени.

— Але ж ти розумієш, що Лондон мені не потрібен восени?! Він мені потрібен у травні, на початку травня, я ж пояснював тобі! Клянусь, матеріал буде сенсаційний.

— Можеш не клястися, я вірю тобі. Ти вільний художник, ти не знаєш, що таке план і кошторис, не маєш уяви про режим валютної економії, щаслива людина…

— Сам попросився в це крісло, — відповів Степанов. — Міг би сидіти дома й писати книжки.

— Не дошкуляй мені, Дмитре, не треба. Коли в мене щось вийде з фунтами, я тобі подзвоню. Ти де зараз живеш?

— У майстерні, де ж іще…

— З Надією розлучився?

— На Заході це називається «живемо сепаратно»…

— Ти великий мастак формулювати свої думки, Дмитре…

«Він страшенно змінився, — думав Степанов, спостерігаючи за тим, як Андрєєв метався від одного телефонного апарата до другого; голос мінявся залежно від того, хто дзвонив; п’ятдесят чотири роки, а з начальством розмовляє, як школяр; але ж це не всякому начальству подобається, — рано чи пізно дурних начальників усе-таки виженуть; і з підлеглих не слід би так кепкувати; прискіпуватись можна до рівних, хто відповість тим самим; ти до начальства прискіпувався б, та де там, стелешся. Доктор наук, письменник, публіцист… Невже піддався вірусові чиношанування? Шкода. Спочатку виправдовувався тим, що «не треба пускати на ключові пости погань». (Справді, ніхто не суперечить, їх тільки пусти — з нашою демократією потім не знімеш, треба працевлаштувати, і щоб усе так само гаразд було з зарплатою, і щоб блага, й машина…) Але судячи з того, як і з ким він розмовляє, колишні добрі наміри змінилися суворими буднями, життя є життя, воно підминає людину під себе, ламає, як хліб, варто лише зробити поступку перед сумлінням у найменшій дрібниці.

… Степанов пригадав, як вони познайомилися з Андрєєвим чверть століття тому; в мазохізм потягло, сказав він собі, обов’язково «чверть століття», хіба не міг вжити спокійне слово «давно»? Андрєєв був тоді душею нашого товариства; ніхто не вмів так вести застілля, танцювати, жартувати, як він, ніхто не вмів так підсмажити баранячу поребрину, куплену за безцінь в кулінарії, або зварити пельмені; ніхто не був такий щедрий на поради й допомогу…

Потім він надовго поїхав за кордон; повернувся; зустрілися в Будинку журналістів, Андрєєв витяг якусь хитромудру книжечку (Степанов досі таких не бачив), перегорнув кілька сторінок, пояснивши, що це «денник» — розпис зустрічей, дзвінків, пам’ятних дат (не забути, кого й коли поздоровити), сказав замислено, що післязавтра о сімнадцятій тридцять у нього є «вікно», і він охоче випив би з Степановим чашку кави.

Степанов відчув якусь холодну порожнечу: перед ним був Андрєєв — колишній, вродливий, жвавий, лисіючий, різкий у рухах, — але водночас це була вже зовсім інша людина, яка записувала дату зустрічі з другом у «денник», у «вікно», вільне від ділових побачень і потрібних дзвінків.

Тоді Степанов подумав: «а може, він і раніше був такий, просто мусив грати роль хлопця-друзяки?» Він осадив себе: ти не смієш так думати про того, кого називав другом; а образа — поганий порадник у людських стосунках, але ж, з другого боку, людина, яка не вміє ображатися, — явище дуже шкідливе; пристосуванець і конформіст.

— Завтра подзвоню, — сказав Андрєєв.

— Коли?

— Ввечері.

— Конкретно?

— Близько десятої, згоден?

— Чекатиму.

На телебаченні посміялися:

— Товаришу Степанов, у нас же в Лондоні сидять кореспондент і оператор! Ми могли б послати вас туди, де немає наших людей… Та й то, треба було все це обговорити на початку року, коли уточнюється план поїздок…

— Але на початку року ніхто не знав, що аукціон відбудеться в Лондоні… І що на ньому торгуватимуть Врубелем. Тим, якого, — цілком можливо, — викрали з одного нашого музею.

— А скільки він коштує? Тисячі. Звідки гроші? Хто дасть?

— Це мій клопіт.

— Тобто?

— Мій клопіт, — повторив Степанов, — не одним хлібом живе людина. Є на землі добрі душі, які піклуються про російське мистецтво не словом, а ділом…

У Держкіно запропонували відрядження в Лондон на друге півріччя, — питання відпало само собою; в Міністерстві культури назвали Едінбурзький фестиваль, вересень, дуже цікаво, з’їжджаються кращі музиканти світу, спробуємо включити в делегацію.

Степанов слухав співрозмовників, а в його вухах звучав голос Ростопчина: «приїжджай восьмого ввечері, жду в холі готелю «Кларідж», це зовсім недалеко від Нью-Бонд стріт, саме там у «Сотбі» торгуватимуть Врубеля та інших російських художників, будемо боротися».

… В Зовнішньоторговельному банку дівчата-оператори видали довідку: на його рахунку, куди ВААП переказував гроші західних видавництв, залишилося сто двадцять доларів; при тому, що готель у Лондоні коштує не менше сорока доларів; а вечеря в найдешевшому ресторані, китайському, потягне десять, пускатися в справу досить ризиковано.

(Стривай, — сказав сам собі Степанов, повернувшись додому, — не гарячкуй, без паніки. В тебе ще є час. Їдь на Тишинський ринок, купи сиру, зелені, сметани, дістань де-небудь четвертинку; правда, навряд чи купиш, їх тепер не випускають, улаштуй царський бенкет, витягни записні книжки, подумай до пуття, хто може тебе підтримати. Не треба дивитися записні книжки, сказав він сам собі: там є ще телефони Левона Кочаряна, Романа Кармена, Володі Висоцького, Сані Писарєва, Слави Муразова, Олега Даля, Віля Ліпатова, господи, скількох друзів уже немає, а телефони лишилися; найстрашніше — дзвінок у порожнечу.

Він раптом виразно пригадав, як ховали режисера Івана Пир’єва; після громадянської панахиди Марк Донськой поцілував його в лоб і тихо сказав: «До побачення, Ваню».)

8

… Степанов відчув утому в тілі й зрозумів, що не натягатиме кедів і не побіжить свої обов’язкові кілометри, і знову холонутимуть руки й ноги, і туман у голові з’явиться…

Але він усе-таки примусив себе поїхати на Тишинку: куплю мацоні, яєць і помідорів, попрошу в закусочній дробкової солі, розкладу все це на газеті, постою за трапезою, яку так любив раніше, й споглядатиму ринок.

Він пройшов поміж рядами; в кооперативній палатці продавали стару картоплю, але ніхто її не брав, платили дорожче, аби лише купити в колгоспника молоду; страшна штука-девальвація довір’я. Інфляцію можна спинити, якщо не боятися ініціативи й контролювати самих себе ринком, а от як затримати девальвацію довір’я?

Торгівля йшла мляво; не було сварки, ажіотажу в битві за копійку; запитання — відповідь; велика нудьга, лінькувата діловитість. І ніколи не зможу зрозуміти, чому на Кавказі міліція розганяє бабусь з гарячою кукурудзою?! Ну, чому?! В Таганрозі притискають дідів з воблою, в Індюку — стареньких жінок з аличею; в Понирях, які завжди славилися картоплею, відтирають молодиць з кошиками, і водночас не забороняють продавати солоних огірків або слив. Чому?! Закони країни «недозволянії»? Щедрінське — «не дам, не пущу, не дозволю»?! Чи не настав час перевидати класика й примусити читати його вголос не тільки на уроках у школі, а й у виконкомах, і в сільрадах — тоді менше котитимуть бочку на нас, червоних; усе це вже було, до нас було, в минулому столітті, страшенно схоже, кого ж у цьому звинувачувати?

… І хоч сяяло сонце, і день мав бути погожий, Степанова не радував Тишинський базар, не було відчуття прийдешнього свята, а кожний день міг би стати святковим, таким уже святковим, таким ніжним, таким завтрашнім, як ніде в світі, (найсвятковішими дні були, мабуть, на Миколиній горі, у вересні того далекого року, коли я вперше побачив Надю, і ми ще не належали одне одному за жорстокими людськими законами, отже, не мали права одне на одного і не сміли ставити запитань, схожих на ті, які ставлять слідчі, покликані впіймати й викрити, а могли тільки розмовляти про минуле або мріяти про майбутнє).

Коли ж у коханні з’являється власник? Коли починається боротьба за обов’язковість свого?

9

… Федоров прийшов у нову газету з першою «командою»; пересидів усіх редакторів, став нарешті шефом, швидко набув «начальницької форми» й тому слухав Степанова з погано прихованим роздратуванням; пересував на великому полірованому столі прибори, час від часу поправляв стосик паперу, рівняючи його так, ніби готувався продати прискіпливому клієнтові, а потім усе-таки не витримав, перепинив:

— Слухай, Дмитре Юрійовичу, давай я внесу тобі зустрічну пропозицію?

— Давай, — погодився Степанов, уже зрозумівши, що марно сюди прийшов.

— Хочеш, я дам тобі відрядження на Кубань? До Сибіру? На Ставрополля? Напиши про посівну. Або про те, як вирішується справа з культурним охопленням трудівників полів. Про нове в сільському будівництві. Про бригадний підряд, нарешті, про невирішені проблеми економіки.

— Добре, — зразу погодився Степанов — Напишу. А ти поїдь у Лондон і постарайся повернути Врубеля. Домовились?

— Нехай це зробить Міністерство культури, воно зобов’язане. Воно. А не ти. І не я.

— «Зобов’язане», — повторив Степанов. — Кожна людина зобов’язана робити те, що вона, як громадянин, вважає за свій обов’язок. Інакше бути не може. Якщо інакше, то дров багато наламаємо; досить уже наламали, поки чекали коли нас зобов’яжуть згори, директивно. Що ж до проблем села, то я, — на жаль, не спеціаліст, — бачу, що те саме питання ще не вирішене ні в промисловості, ні в науці, ні на селі: недовіра до керівника, дріб’язковість опіки, страх перед заробітком, опозиція ініціативи. Якщо керівник зможе платити хорошому робітникові премію не сім карбованців десять копійок, а три чи п’ять зарплат, якщо він матиме право тримати стільки робітників, скільки потрібно для діла, а не за штатним розкладом, для зручності статистичної звітності, якщо ініціативу гарантуватиме закон про трудові доходи, тільки тоді ми підемо вперед — воістину семимильно.

— Ти даремно гніваєшся, товаришу Степанов. Не ображайся, але я справді вважаю літературу про робітничий клас, про село провідною. Решта — гарнір. Потрібний, не, заперечую, але — гарнір.

— А я думаю, що найважливіша література для робітничого класу і селянства. Не вважай робітничий клас початківцем від культури. Ти вір йому, а не присягайся ним. Він сам розбирається, яка література йому потрібна, а яка — ні. Послав би свого кореспондента на книжковий базар, там можна переконатись, яку літературу втридорога купує робітник, а яку тягне на макулатуру.

Федоров відкинувся на спинку стільця, примружився, вперше подивився прямо в очі Степанову.

— Ну, і яку ж він тягне на макулатуру?

— Спекулятивну.

— Це як зрозуміти?

— Та дуже просто. Зокрема, коли літератор описує в романі технологію виробництва сталі, лампочок чи шин якихось… Треба поважати читача, пора, він заслужив це. Або ж погодитися з тим, що ніякої культурної революції у нас нема, як були тьму-тараканню, так і залишились.

— Демагогія.

— Чому? Оголення проблеми, всього-на-всього. Ти сам, товаришу Федоров, обливаєшся слізьми над романом, де головний інженер бореться з директором-консерватором? Чи до Пушкіна припадаєш, який більше приділяв уваги проблемам політики, кохання, історії, етики? — Степанов підвівся. — Жаль, що прийшов до тебе. Перед бійкою не слід наражатись на непотрібні стреси. Їй-богу, жаль.

— Та й мене твій візит не втішив, — озвався Федоров. І — От ми й поговорили відверто, — погодився Степанов. — Але найприкріше те, що тебе ніхто не зобов’язував мати причетність до тієї справи, яку намагаюся робити я. Це твоя думка, твоє кредо. На цьому ти й завалишся, згадаєш моє слово. Дрімучість і так само ізоляціонізм у наш час непатріотичні, а тому — карані. Рано чи пізно.

10

… Звичайно ж, урятував справу Андрій Петрович, — сивоголовий, моложавий, зібраний, елегантний (тільки на пляжі Степанов побачив, яке зранене й обпалене його тіло), розпочав війну на світанку двадцять другого червня, горів у танку, партизанив, визволяв Польщу, закінчив Парадом Перемоги; Надзвичайний і Повноважний посол у минулому, член ЦК.

— Усе розумію, — сказав він, вислухавши Степанова. — Яку реальну вигоду з вашого вояжу можна чекати? Яку користь, — крім спроби врятування Врубеля, — матиме моє відомство? Коли б ви провели прес-конференцію про культурні програми в нашій країні, про нові фестивалі в Ленінграді та Криму, про підготовку до ювілею Новгорода, як-не-як друга тисяча років іде місту, про Пушкінські дні в Михайловському, тоді мені з руки ввійти з пропозицією про ваше відрядження в травні… Згодні на таку умову?

— Звичайно.

— Встигнете підготуватися?

— Постараюсь.

— Я попрошу наших товаришів з управління культури підібрати деякі матеріали. Знадобляться.

— Ще й як.

— Думаєте писати про це?

— Навряд, Андрію Петровичу… Просто серце крається, коли бачиш наші картини там… Убили вдову Василя Кандинського, років з три, мабуть, тому кращі його картини вона тримала в сейфі, в банку, здається, в Цюріху; те, що вкрали в домі старенької, як у воду кануло: жоден музей не купить, тільки приватна колекція, а це згубно для пам’яті живописця.

— Не кожен зважиться купувати такі картини, скуповування краденого у них теж засуджують.

— Не скрізь. Якщо довести, що річ була у вашому домі понад тридцять років, то забрати її через суд неможливо… Мій друг з Гамбурга, дослідник Георг Штайн, витоптав ікону чотирнадцятого століття, Іверську; нацисти вивезли із Пскова. Вона опинилася в молитовні кардинала Сполучених Штатів Спелмана… Писав, вимагав повернути викрадене в російський храм — марно. Звернувся до папи. Після цього сім’я покійного кардинала подарувала ікону церкві в Сан-Франціско, начебто закону дотримано, ікона потрапила до православних, а там по-російськи ніхто й розмовляти не вміє, старше покоління вимерло, молоді не знають мови, вони прибічники тієї культури, а не нашої, про війну теж знають лише з чуток…

— Трагедія сучасної війни ще й у тому, що зразу ж не стане ні світла, ні води, ні тепла, — замислено, ніби ведучи розмову з кимось, сказав Андрій Петрович. — Нинішня війна — це знищення дітей і старих людей насамперед. До початку Вітчизняної в містах ще були колодязі; газ вважався новиною; в селах хліб пекли, а тепер? Як жити без звичного водопроводу, електрики й газу? Це ж кінець, загибель… Рейган не може уявити собі, що це таке, але ж європейці повинні пам’ятати війну?

— Поляки пам’ятають… Югослави… Норвежці… Французи… Лондон не знав окупаційного режиму, але пам’ятає ФАУ Гітлера.

— Бонн знав і окупаційний режим, і бомбардування, і голод… Про що ж вони думають?

— Дуже міцно зв’язав їх Білий дім, план Маршалла ще в сорок сьомому почався. Але, мені здається, західні німці рано чи пізно зрозуміють своє значення в розкладі сил світу. Дядя Сем страшенно нервує, коли Бонн тягне на себе ковдру в Аргентіні, Венесуелі, Болівії, навіть з Нікарагуа підтримує особливі стосунки. Якщо соціал-демократи виграють вибори, може статися серйозний поворот у Європі. А тенденція, як не крути, — соціал-демократична — Лісабон, Мадрід, Париж, Стокгольм…

— Тенденція, — всміхнувся Андрій Петрович. — Політика бере до уваги очевидність, Дмитре Юрійовичу, особливо нинішня політика надшвидкостей… Поки ще визріє тенденція, набере сили, поки ще стане реальністю. Економіку Франції хто розстрілює? Або Іспанії? Отож-то й воно, що не французи з іспанцями. З реальністю важко боротися, з тенденцією — куди легше. А візьміть реальність американського консерватизму? Він випливає з інерції. страху й суперництва, а такі риси характеру найчастіше властиві неблагополучним людям, знедоленим групам населення, що живуть під сокирою постійної невпевненості в завтрашньому дні, вважають, що «раніше було краще»; звідси — один крок до реакційності, яка мріє реставрувати те, що було в часи дідів та прадідів. Консерваторам легше правити, опора на мовчазну більшість. Коли наші онуки мріють жити в умовах рицарства Айвенго або ж відважного гусарства Дениса Давидова, — це одне діло, а от коли президент не може визнати припустимим те, що не вкладається в його свідомості, якщо він хоче вернути свою країну до того моменту, коли, на його думку, нація одійшла від істини, тоді визріває конфліктна ситуація. Трагізм правого консерватизму найповніше визрів у Генрі Форда — махровий реакціонер, схильний до крайніх заходів заради того, аби втримати традиції, хоча те, що він зробив для Штатів, насправді революціонізувало країну, привело її до вирішення зовсім нових проблем. І поставив крапки над «і» мудрий Рузвельт, якого Форд активно не любив. Розумієте, що цікаво: американські ліберали ставлять на примат державної трагедії, на сильний уряд, який зможе вивести країну з безвихідного становища, а консерватори покладають надії на щелепи й мускули кожного, хто здатен діяти круто й різко, — повернення до часів Клондайка…

Степанов похитав головою:

— Це ви підвели мене до того, що тепер важливіша боротьба реакційного й ліберального спрямування, в Штатах, ніж помилка соціалістичних тенденцій Західної Європи з консервативною демохристиянською дійсністю? Поклали літератора на лопатки?

— Та ні. Висловив свою точку зору, хто його знає, може знадобиться для роздумів, якщо доведеться сперечатись у Лондоні. Я, розумієте, ставлюсь до суперечки не як до гладіаторства, коли один обов’язково гине; суперечка допомагає збагнути суть, у цьому її цінність… Я намагався накреслити певну схему американського консерватизму, — в зовнішній політиці насамперед. Лякає борсання: то проголошення абсолютного ізоляціонізму, то, навпаки, перенесення політичної активності в Старий Світ, — безумовне й негайне звільнення Східної Європи від комуністів, то тактика стримування Радянського Союзу, потім — війна у В’єтнамі, що стала національною катастрофою; як вихід з неї — розрядка; а тепер закликають до «хрестового походу» проти нас з вами, «виплодків пекла». Чого ж чекати далі? Куди їх поведе? Все розумію, — національна втома, розчарування в ідеалах, зростання антиамериканізму в світі, хочеться якось допомогти справі, але ж найстрашніша загроза кульці полягає не в словах, а в тому, що Білий дім не має реальної зовнішньополітичної концепції, суцільні емоції, прямо-таки царство жінок, загримованих під ковбоїв. І ще: коли правий ультра Уоллес нападає на державний апарат, як на найстрашніших ворогів, захисників лібералізму й демократії, я згадую Німеччину початку тридцятих років, Дмитре Юрійовичу… Боюся, що там, за океаном, з’являться люди, міцні люди, які гратимуть на нинішній кон’юнктурі, гратимуть круто, і це може призвести до некерованих наслідків…

II

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Немає сил дивитися на трагедію, яка зараз розігрується в Нижньому Новгороді, на «Всеросійській промисловій і сільськогосподарській виставці».

Сава Іванович Мамонтов, котрий, видно, у добрих стосунках з міністром фінансів Сергієм Юлійовичем Вітте, почував себе тут хазяїном, але таким, якому властиві такт і доброзичливість, словом, котрі притаманні істинно російському інтелігентові, який по-справжньому піклується про культуру. Він і залучив до розпису павільйону, присвяченого Крайній Півночі, свого улюбленця Костянтина Коровіна, а величезні панно в центральному павільйоні доручив Врубелю. Звичайно, тільки Мамонтов міг дозволити собі таке, але навіть він переоцінив свої сили. Коли старі академіки розвішали в центральному павільйоні свої картини у досить чималих рамах, вони були розчавлені Врубелем. Працює він з неймовірною швидкістю і не вважає за потрібне приховувати цього. Уявляєте, як це розлючує його численних ворогів?! На одній стіні наш сюжет, російський, а на протилежній — панно «Принцеса Мрія» за Едмоном Ростаном. Він, до речі, сам і переклад зробив. Той, що опублікували, не сподобався йому; французьку, латинь Врубель знає, як російську, досконало; по-моєму, і німецьку відчуває прекрасно, тому й твір Ростана переклав майстерно, краще за наших літераторів. Взагалі ж, якщо говорити про ієрархію в світі мистецтв, то, безперечно, на першому місці стоїть музика, на другому живопис, а вже на третьому література. Адже ні Бах, ні Мусоргський перекладу не вимагають, вони входять у серця й душі зразу й назавжди. Живопис має певні межі, бо фламандців одрізниш від іспанців миттю, як і Врубеля від Мане. А література суб’єктивна в сприйнятті, та й переклад потрібен чудовий, який відповідав би написаній прозі. До речі, й тут Врубель епатує громадськість, лаючи повсюди Толстого: мовляв, несправедливий він, Анну Кареніну не любить, тому й кинув її під поїзд, князя Андрія терпіти не може, тому й примушує його, нещасного, мучитися в лазареті. Визнає тільки «Севастопольські оповідання». Вважає, що Толстой привласнив собі функції вищого судді, а це, на його думку, від папства. Достоєвського також нещадно картає, не росіянин, мовляв, конструює характер, підробка під Захід, комерція, через те в Лондоні дуже подобається. Зате Гоголя знає напам’ять; читаючи, плаче й сміється, як дитина.

Трохи відхилився. Це я збираюся в силі, хочу розповісти про те, що відбулося на моїх очах.

Гроза нависла, коли приїхали старигани з Академії особисто поглянути, як розвішуватимуть їхні картини. Коли Коровін прийшов у павільйон (Врубель саме працював під стелею, на риштуваннях, як він не злетів з них, зроблені хистко, все рипить, хитається!), подивився на привезені картини, — самі мундири з хрестами або ж безхмарні далі, і те й друге зализано пречудово, — обличчя його спохмурніло.

«Заріжуть Врубеля, Васю, — сказав він мені, — не простять, бо його панно давить цих прочан».

Я, признатися, подумав, що живописець, як і будь-який митець, схильний до перебільшень, і не повірив йому. Справді, що можна зробити з готовою вже роботою, яка вражає кожного, хто входить до павільйону?!

Але через кілька днів я ще раз упевнився в тому, що художник завжди відчуває точніше, ніж ми, грішні.

Старигани з Імператорської Академії оголосили, що не бажають виставляти своїх картин поряд з «декадентським неподобством» Врубеля. Хтось підказав їм, що рішення Сергія Юлійовича Вітте про оформлення павільйонів не погоджено з Імператорською Академією. Створили спеціальну комісію, яка прибула в Нижній Новгород і одразу ж забракувала панно Врубеля як «чужі духові Православ’я, Самодержавства й Народності».

Бідолашний Врубель впав у прострацію, став заглядати в чарку, і, що з ним сталося б, не знаю — спочатку цькували в Києві, заборонивши розпис Собору, цькують без упину в періодичній пресі за «декадентство», якби не протегував йому Мамонтов і не боготворив його наш добрий Полєнов. Обидва кинулися в бій, кожен по-своєму. Мамонтов подався до Вітте, Полєнов — до Врубеля, опікав його, як добрий дядечко, не відходив ні вдень, ні вночі. Вітте, вислухавши Мамонтова, обіцяв подумати. Становище його складне, як-не-як живописом розпоряджається не хтось там, а Великий Князь, його слово є істина в останній інстанції. А Мамонтов, закусивши вудила, не став чекати поки вирішиться питання в Сферах, повернувся в Нижній і, не поскупившись на «борзих» для місцевого начальства, орендував пустир біля Всеросійської виставки. Незважаючи на всю нашу азіатську неповоротку зашкарублість, Мамонтов прямо-таки пробив дозвіл у властей і за кілька днів побудував павільйон спеціально для панно Врубеля. І звелів біля входу повісити величезне оголошення: «Виставка декоративних панно художника Врубеля, забракованих жюрі Імператорської Академії Художеств».

Полєнов допоміг закінчити друге панно, бо Врубель все ще був у прострації, приголомшений і роздавлений, не мав сили рухатись.

А коли ринули юрби народу, і Врубель дізнався про свій неймовірний успіх, він сів у поїзд і виїхав з Нижнього. Слава прийшла до нього під час його відсутності.

Я спитав Полєнова, що чути про нещасного, побоюючись за його життя.

Той відповів, щоб я не переживав, Врубель поїхав до своєї нареченої, оперної співачки Надії Забелі; закоханий до безтями; це, мабуть, і врятувало його від загибелі в ті страшні дні, коли всі тюкали на його геніальні твори…

Дай Боже, щоб любов завжди допомагала художникові пережити трагедію.

Та хіба лише в нього така доля?! А може, це доля всього нашого суспільства, де Істину визначає мракобіс Побєдоносцев, інквізитор наших днів, та ще ті, хто крутиться біля трону?!

Я пробуду тут до кінця місяця, Іване Андрійовичу. Адреса моя та сама, готель «Волга». Мене порадував би Ваш лист.

Низький уклін усьому Вашому сімейству.

Щиро Ваш

Василь Скорятін».

ЧАСТИНА ДРУГА

1

— Фріц Золле поховав кохану жінку півроку тому, — сказав Річардсон, пропускаючи Фола у невеличкий бар біля Репеєрбана, безлюдного, ще не освітленого різнобарвними рекламами; жодної проститутки, тиша і втома; а втім, у літні місяці дівиці працюють і вдень і вночі, напоказ; у квітні сезон ще не почався. — Посидимо тут, ніхто не заважатиме. Що питимете? Пиво? Чи віскі?

— Молоко. І хороший гамбургер.

— Молока тут нема. Я піду в «Едеку», це за рогом. Яке ви любите, жирне чи пісне?

— Жирне. Дякую, містер Річардсон, але ходити в «Едеку» не треба, не хочу завдавати вам клопоту. Вип’ю води, я погано переношу перельоти, живіт болить, з насолодою хильну з вами хорошого віскі завтра ввечері.

— Моє ім’я Стів…

— Дуже приємно, я — Джос. Ви, гадаю, знаєте предмет мого інтересу?

— Знаю. Дивно, людина з таким м’яким ім’ям займає таку тверду позицію.

— Розумну. Так точніше. Набридло відступати. Мій батько загинув у Нормандії, в сорок четвертому… Я шаную його пам’ять.

Річардсон очолював підрозділ, який займався аналізом інформації на інтелектуалів Західної Німеччини; саме йому доручили узагальнити всі матеріали, зібрані, на Фріца Золле; вказівку з Вашінгтона він дістав тиждень тому; в минулому — науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету, його залучили до роботи, коли команда Джорджтауна ввійшла в адміністрацію Рейгана, щоб відстоювати концепцію воєнно-морської присутності Сполучених Штатів у всьому світі для забезпечення контролю над ключовими енергетичними ресурсами.

— Якщо захочете смачно попоїсти, я одведу вас у хороше кафе, ситна їжа, і дешево. А я думав, що в літаку вас нагодували, тому запросив сюди — тут можна спокійно поговорити про справи, — немає відвідувачів, почнуть збиратися близько сьомої, так тут заведено.

— Ви все правильно вирішили. Давайте про Золле. Він мене дуже цікавить, Стів, дуже. Більше, ніж усі інші, — на даному етапі комбінації.

— Але я не знаю інших.

Фол відрізав:

— Я знаю.

Річардсон обернувся до бармена, щоб Фол не помітив гострого почуття неприязні, яке спалахнуло в ньому; інтелігент, він створював свої стосунки із співробітниками підрозділу на принципі довір’я, рівності й дружби, тільки тому він зумів зібрати унікальну картотеку й налагодити добрі зв’язки з провідною професурою університетів північної Німеччини (на півдні діяв інший центр, що базувався в Мюнхені, під дахом філіалу фірми «Кемікл індастрі лімітед», у Бонні працювала резидентура посольства, в Базелі та Аахені дислокувались філіали швейцарського і голландського центрів у рамках «Товариства по дослідженню проблем миру і розвитку»).

— Будь ласка, Франц, — сказав Річардсон бармену, — принесіть каву моєму другові й мені. Якби ви змогли організувати пакет молока, то було б чудово. І великий гамбургер. — Річардсон нарешті обернувся до Фола; в очах була прихильність; він давно вже підрахував, — щоб погамувати в собі гнів, йому досить семи-восьми секунд; правда, спершу на це витрачав секунд двадцять; співрозмовник, якщо він не був йолопом, не міг не звернути уваги на те, як довго Річардсон длубався в кишені, виймав сигарету, розминав її, прикурював; будь-яка затримка темпоритму неприродна; хіба що тільки заїкання. На жаль, далеко не кожен має цю дуже вигідну ваду: природна можливість продумати відповідь, погамувати непотрібні емоції, викликати усмішку чи співчуття; хто може запідозрити людину в хитрості, коли в неї природжений дефект мови?!

— Ви даремно на мене образилися, Стів, — сказав Фол. — Я ніколи не насмілився б просити імена ваших інформаторів. Кожен робить своє діло так, як вважає за потрібне, і з тим, хто йому припав до душі. Але я нікому не відкриваю того, що вважаю своїм. Зрозумійте мене правильно.

— Чому ви подумали, що я образився?

Фол знизав плечима.

— Я міг би вдати, що не помітив цього, але наші стосунки зламалися б, Стів. Я людина відверта, тому відповім вам: я знаю, як ви працювали над собою, щоб навчитися приховувати емоції. Я знаю, з ким ви ділилися своїми міркуваннями з цього питання. Навіть більше, — він посміхнувся, — знаю ім’я тієї актриси з Бохума, яка давала вам уроки, певний сплав систем Станіславського, Брехта і «Комеді Франсез»…

— Виходить, червоні не дуже й далекі від істини, коли кажуть, що ми стали країною тотального стеження, привіт Орвеллу, дуже весело…

— Червоні аж надто далекі від істини, а от ображатися один на одного нам не личить… Отже, я весь увага, Стів.

Річардсон відкинувся на спинку стільця, щоб не заважати барменові накривати на стіл, глянув на нього неуважним поглядом, закурив, заплющив очі й, відкашлявшись, почав монотонно, без усякого інтересу, немовби в обхід, розкручувати:

— Після того, як у Золле померла подруга, він лишився зовсім самотній, не пристосований до життя, з парниками, де раніше хазяйнувала фрау Анна, з кредиторами, котрих стримувала вона ж, з її родичами, яких тепер уже ніхто не може умовити, щоб вони почекали з виплатою процентів під гроші, взяті на ріст…

— Пробачте, що перебиваю, Стів. Гроші він узяв, щоб ксероксувати документи, необхідні для його пошуку російських, польських та французьких культурних цінностей?

— Звичайно. Я хочу спинитися на цьому питанні трохи пізніше.

— Ви ще раз пробачте. Не образитесь, якщо я, слухаючи вас, розправлюся з гамбургером?

— Ні, будь ласка. А я тим часом вип’ю каву.

— То чого ж ви такий колючий?!

— Я колючий у такій же мірі, в якій ви безтактний.

Фол швидко з’їв гамбургер, випив молоко з високої склянки, ретельно витер рот серветкою, на якій був зображений товстий бармен Франц, номер телефону й адреса його установи, взяв зубочистку, прикрив рот долонею і старанно перевірив, чи не лишилося м’ясо в роті (його стоматолог Збігнєв Крупчинський, хоч і взяв двісті сімдесят доларів за те, що полагодив тріснутий зуб, кровопивець, по праву вважався кращим лікарем в окрузі і найбільше застерігав, щоб у роті не лишалося бодай щось після їжі, пряма дорога до пародонтозу, профілактика і ще раз профілактика), сказав:

— Стів, якщо вам важко зі мною працювати, я згоден запропонувати ось такий паліатив співробітництва: ви знайомите мене з усіма матеріалами, а я — після їх вивчення — ставлю вам ті запитання, які можуть виникнути. Влаштовує? Я не люблю шарпати нерви колегам. У мене, мабуть, справді поганий характер. Ляпаю те, що думаю. Весь як на долоні, не привчений до протоколу…

— Привчені, — на цей раз відрізав Річардсон. — Мій контакт з тутешнього відомства охорони конституції ознайомив мене з записом вашої розмови з Мезаром із Аахенського університету. Ваш такт і чемність здалися мені взірцем джентльмена.

— Але ж Мезар німець, тобто іноземець. Ви ж знаєте про наш комплекс схиляння перед іноземцями — Європа, Відродження, мати світової цивілізації…

— Матір’ю світової цивілізації серйозні вчені вважають Єгипет, Грецію і Рим.

— Серйозні вчені, — жорстко засміявся Фол. — А я нувориш. Хлопець з провінції. Знаєте, якось одного англійця запитали, в чому секрет його інтелігентності?

— Знаю. Він відповів, що треба закінчити Оксфорд. Співрозмовник сказав, що він теж закінчив Оксфорд, тоді англієць хмикнув: «Я маю на увазі дідуся. Ваш дідусь повинен був закінчити Оксфорд». Ви цю притчу хотіли розповісти?

— Саме так.

— Ну й даремно, бо ваш дід закінчив університет, Джос. А мій батько був водієм таксі. Не підробляйтесь під мене, не треба. Тим паче — ви мій начальник… В якійсь мірі… Доти, поки я не відправлю рапорт у Центр з повідомленням про те, що прийняв запрошення Інституту аналізу зовнішньої політики в Кембріджі й залишаю свою роботу в конторі.

— Тільки не пишіть у рапорті, що з роботи ви звільнились через мою безтактність. Вам не повірять.

— Повірять, — відповів Річардсон, торкнувшись вказівним пальцем кишені «іджака, — я записав нашу розмову.

«Псих, — подумав Фол. — Чи клімакс? Господи, який же страшний вік між п’ятдесятьма й шістдесятьма роками. Невже я стану таким же?»

— Стів, послухайте. Я знаю імена всіх кредиторів Золле. З родичів покійної фрау Анни мене цікавлять тільки Зігфрід Рів і Карл Уве Райхенбау. Що стосується парників Золле, то він учора вранці здав їх в оренду племінниці покійної фрау Анни на два роки. Цікавить мене також пан Орс. Не знаю, чи він є у ваших паперах. Він дав можливість пану Золле ксерокопіювати матеріали в Боннському університеті. А там, мені сказали, сторінка коштує десять пфенігів, а не сорок, як на пошті.

— У вас є ще один центр, який працює на півночі? — запитав Річардсон трохи розгублено.

— Я мушу відповісти, що в нас немає ні другого, ні третього центру, які контролювали б ваші матеріали, та й самого вас, Стів. «Тотальне стеження», «маккартизм» і таке інше залиште для крикунів від лібералів. Ми з вами консерватори, люди традицій. Не треба задиратися за якусь там дрібницю. Я ладен повчитися у вас того, що ціню: сміливості думки, а вам не гріх перейняти мій досвід ритися в матеріалі. Я кріт, Стів, архівний пацюк. Люди мого плану знадобляться вам, теоретикам моделей майбутнього на європейському континенті…

— Хоч ви й сучий син, — посміхнувся Річардсон, — а голова у вас варить, нічого не скажеш. Про парники я нічого не знав.

— Я вигадав про парники, — зітхнув Фол. — Щоб збити з вас професорську пиху. І збив. Ось так. Поїхали далі.

2

Зігфрід Рів працював у бургомістраті, відав пропискою; тому мав контакти з таємною службою; хоч у Гамбурзі не так уже й багато було турецьких «гастарбайтерів»[5], як у Західному Берліні (понад сімдесят тисяч, район Кройцберга став просто турецьким — своя поліція, свої мечеті, магазини, школи, тільки доми розпусти, як і раніше, належали німцям), зате тут виявилося чимало іспанців і югославів; служби особливо цікавились югославами, хоч за іспанцями також стежили дуже ретельно, особливо після того, як у Мадріді до влади прийшли ліві.

Фол подзвонив до бургомістр ату за п’ять хвилин до обідньої перерви, передав Ріву привіт від пана Неумана (під таким прізвищем йому був відомий співробітник міністерства внутрішніх справ Альберте) і запропонував повечеряти, сказавши, що він прилетів з-за океану саме для того, щоб поговорити з ним про речі, що стосуються безпосередньо пана Ріва.

Той записав прізвище Фола («містер Вакс»), спитав, де зупинився заокеанський гість, чи зручний готель, чи немає якихось претензій до хазяїна («Вони всі зв’язані зі мною, тому звертайтесь без церемоній»), спитав телефон бару, звідки дзвонив «містер Вакс», сказав, що подзвонить йому, як тільки уточнить свій план на вечір; зразу ж після цього зателефонував «панові Неуману», розповів про напористого гостя з Нью-Йорка, вислухав рекомендацію прийняти запрошення; набрав телефон бару «Цур зеє», попросив покликати до апарата того пана, котрий щойно розмовляв з ним, домовився про зустріч і пішов у профспілкову їдальню, обідати; подумавши, від супу відмовився, бо ж запрошений на вечерю, а з’їв лише салат з сосискою.

… Карл Уве Райхенбау закінчив викладати в школі три роки тому; пенсія невеличка, доводилося підробляти консультаціями; готував службовців контор і фірм, які мали ділові зв’язки з Францією, мову знав чудово, три роки прослужив у Парижі, перекладачем при Штюльпнагелі, генерал захоплювався його вимовою.

Дзвінок Фола його не здивував, зразу ж погодився випити чашку кави, запропонував зустрітися біля Музею мистецтв, на Альтанштрасе, в барі, що на розі, там неподалік паркінг, ви легко знайдете, пане Вакс; а як же я вас упізнаю? Ага, зрозуміло, ну, а я сивовусий, у шміттівському, а точніше, ганзейському кашкеті чорного кольору, костюм чорний, сорочка біла.

Фол відзначив, що Карл Уве Райхенбау нічого не сказав про свою родимку на щоці, яка заросла чорними волосинками; людину з такою міткою впізнаєш серед тисяч; що значить дока, сімдесят років, а все ще вважає себе мужчиною; молодець, оце так Карл Уве, з ним можна розмовляти, люблю персонажів із стрижнем, це не квашена капуста, як Зігфрід Рів, стукав гестапо, стукає й досі, тому й боїться всього, в кожному іноземцеві бачить шпигуна, Геббельс усе-таки встиг виліпити цілком надійну модель, з таким справжня мука, а часу, щоб підвести до нього німецьку агентуру, нема, до торгів у Лондоні лишилося два тижні.

— Ні, пане Вакс, я не розмовлятиму з вами англійською, я звик робити тільки те, що вмію робити. Французькою — будь ласка, до ваших послуг…

— Пане Райхенбау, ваша англійська не гірша від моєї американської, — зауважив Фол. — Ми розмовляємо символами, поспішаємо, хай йому грець. Така вже нація: понаїжджали за океан самі бандити та революціонери, а тепер світ за них і розплачується.

Райхенбау всміхнувся:

— До людей, котрі наважуються лаяти свою націю, я ставлюся з інтересом і заздрістю… Чим можу вам прислужитися?

Він ще раз подивився на візитну картку американця: «Честер Вакс, віце-президент «Асоціації сприяння розвитку культурних програм», 23-я вулиця, Нью-Йорк, США», сховав у кишеню, вийняв люльку, тицьнув її в куток вузького, немов з натугою прорубаного рота, але не запалив.

— Ви п’єте каву з молоком? — спитав Фол.

— Якщо хочете почастувати мене, то краще віскі, люблю віскі, без соди, з льодом.

— Мені дуже приємно, що ви любите шотландське пійло, я його терпіти не можу, димом смердить… Гадаю, не відмовитесь від подвійної порції?

— Не відмовлюсь. Я сьогодні зовсім вільний, віскі звеселяє людину, чи не так?

— Біс його знає. Взагалі я не п’ю. Батько залякав. Суворий батько — тільки кава, скільки душа бажає, вдень: і вночі. А запросив я вас ось чого, пане Райхенбау… Мою Асоціацію цікавить робота друга вашої покійної сестри, фрау Анни.

— Я так і зрозумів, пане Вакс. Ваше прізвище зазнало скорочення? Ви були Ваксман або ж Ваксберг?

— Дідусь був якимось «маном», це точно, а в чому справа?

— Ні, ні, я далекий від расових забобонів, німці за це добре поплатилися після другої світової війни, просто, якщо ви мали в роду євреїв, мені буде простіше розмовляти з вами, діло явно торгове.

— Слава богу, ні. Часом мені здається, що мій дідусь був справжнісінький німець.

Райхенбау не стримав усмішки, похитав головою і запитав:

— Що вас цікавить у роботі Золле?

— Усе.

— Що ви знаєте про нього?

— Тільки те, що він зібрав унікальну картотеку культурних цінностей, викрадених у музеях Європи.

— Ким?

Фол погамував гостре бажання, що спалахнуло в ньому, відповісти: «нацистами, твоїми соратниками по партії, наволоч недобита», сказав лагідніше:

— Колишнім урядом Німеччини, режимом Гітлера…

— Я не дуже вірю цим чуткам, пане Вакс… Ну, та не в цьому суть. Є якісь пропозиції до Золле?

— Пане Райхенбау, ви добре знаєте, що Золле не захоче мати зі мною справи, він усі, свої дослідження передає росіянам…

— Це його право.

— Нехай так. А як же буде з тими грошима, що він їх обіцяє віддати вам ось уже три роки? Я маю на увазі п’ять тисяч марок, позичених у вас…

— Звідки вам це відомо?

— Це моя справа, пане Райхенбау. Я прийшов до вас з комерційною пропозицією, цілком реальною: ви передаєте нам копії його архіву, ми платимо вам п'ять тисяч марок.

— Пане Вакс, ваш дідусь не був німцем, — зітхнув Райхенбау. — Не треба вважати мене ганзейським йолопом з уповільненим мисленням. Архів Золле коштує кілька сотень тисяч марок, — щонайменше.

— Ви помиляєтесь. Більша частина його документів — це матеріали, які він ксероксував у нашому архіві, у форті Александрія. Нам відомі всі ті одиниці схованок, які він витребував для копіювання. Ми знаємо також, що він копіював у архівах Фрайбурга і Базеля. Це нас не бентежить. Йдеться про російські матеріали, про документи із Східного Берліна і, головне, про класифікацію архівів. Він витратив приблизно тридцять тисяч марок на все своє діло…

— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.

— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?

— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.

— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?

— Про продаж його архіву?

— Так.

— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.

— Ну, скажімо, за п’ятдесят.

— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.

— Чому?

— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?

— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…

— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…

— Я просив зустрітися зі мною, бо саме вас вважав обізнаною людиною, пане Райхенбау.

— Та годі вам… Ви думали, що я ладен на все за ті п’ять тисяч? Іти на все рисковано, пане Вакс, цей урок я дістав у минулому. Золле відчуває свою провину перед росіянами, поляками, французами, хоч він не воював — на відміну від мене.

— Ви теж не воювали, пане Райхенбау. Ви допитували французів перед тим, як їх гільйотинували…

— Ви молодші за мене, тому я позбавлений привілею вдарити вас.

— Б’ють, коли тебе справді образили. Я оперую архівами, пане Райхенбау.

Фол вийняв з кишені конверт, поклав його на стіл, підсунув мізинцем до Райхенбау, попросив у бармена рахунок і, підвівшись, сказав:

— Тут документи про те, як ви воювали в Парижі. Хочете скандалу — майте; погортайте на дозвіллі, я подзвоню завтра вранці. І не здумайте заперечувати факти: якщо ви були Райхенбоу, а стали Райхенбау, то істину легко встановлять свідки, їхні адреси в моїй записній книжці, вельми шановані пани з Парижа й Бордо.

З Рівом «містер Вакс» зустрівся на Еппендорфер-штрасе, поїхали в аргентінський ресторан, чудове «парижжя»[6], думаю, вам сподобається…

— Я жодного разу не був у аргентінському ресторані, — відповів Рів, розглядаючи огрядного, рвучкого в рухах чоловіка, який сидів поряд з ним у таксі. — Розповідають, що один наш ганзеєць купив землю на Фолклендських островах за три дні до початку війни, вклав у це всі свої гроші, попав під бомбардування і збожеволів від жаху…

— Вилікують, — відповів Фол. — Англійці вміють лікувати від божевілля. А парижжя вам сподобається, я певен. І вино там чудове. В аргентінців добре вино, краще за французьке…

— Де ви вивчали німецьку? — спитав Рів. — Ви прекрасно розмовляєте нашою мовою.

— В Берліні. Я там працював у центрі, де зберігаються документи на всіх нацистських злочинців. Починаючи з дрібних інформаторів гестапо й кінчаючи родичами Бормана.

— Як цікаво, — сказав Рів і довго відкашлювався, прикривши рот вузькою, сухою долонькою.

В ресторані вони сіли в кутку, щоб ніхто не заважав, причому, як здалося Фолу, не метрдотель повів їх, а Рів перший попрямував саме до цього далекого столика, на якому стояла свічка в товстому мельхіоровому свічнику на красиво вишитій салфетці: на білому полотні яскрава чорно-червона кайма, цілком у національному стилі.

Вино було теж з Аргентіни, рожеве, з бодег Мендоси[7].

Офіціант, як і належить в дорогому ресторані, налив вино Фолу, він покуштував, сказав, що чудове, потім налив келих Зігфріду Ріву, той трошки відпив, блаженно примружився; рука його ледь тремтіла, мабуть тому, що пальці міцно стискали тоненьку кришталеву ніжку.

— Добре вино?

— Дуже. Просто чудо! — відповів Рів.

— Парижжя вам сподобається ще більше, запевняю. Спасибі, що знайшли час для зустрічі. Для мене було дуже важливо побачити вас.

— Даруйте, але я не маю честі знати, хто ви.

— Хіба я не відрекомендувався? Пробачте, ради бога! Я працюю в сфері культури. Мене цікавить усе, що пов’язано з діяльністю пана Золле… А він же ваш родич… І — Ну, я не сказав би, що він мій родич. Ми підтримували якийсь там зв’язок, поки жива була моя сестра… Тепер він мені ніхто.

— Він ваш боржник?

— Так. Звідки вам це відомо? і — Відомо. У нас з вами спільні знайомі, вони сказали…

— Хто саме?

— Людина, яку ви давно й дуже щиро поважаєте. Ось моя візитна картка, можете дзвонити мені у Вашінгтон і Нью-Йорк, розмову я оплачу.

— Пробачте, але я все-таки не дуже розумію причину вашого інтересу до мене, пане Вакс, — сказав Рів, ще раз глянувши на візитну картку американця.

— Мої колеги і я зацікавлені в тому, щоб дістати архів пана Золле. Він, безумовно, чесна людина, отже, його борг — три тисячі марок, правильно? — тяжить над ним, і, мабуть, тривожить вас. Чому б вам не поговорити з ним по-дружньому? Запропонуйте йому компроміс: або він продає нам свою картотеку і ми виплачуємо вам його борг — незалежно від того, про яку суму ми з ним домовимось, або нехай запропонує свій архів Франції, де також зацікавлені в його роботі…

— А причому тут Франція?! Найбільше в його роботі зацікавлені червоні! Він же повернув росіянам якісь цінності! Знайшов сліди в архіві, влаштував скандал… Йому могли заплатити гроші тут, називали суму п’ятнадцять тисяч марок! Але він відмовився! Він же колекціонер, дослідник, псих…

— Фанатик, одним словом…

— Він не фанатик. Неправильно. Фанатик — це інше, це коли політика чи релігія. А він псих, як кожен дослідник, філателіст, колекціонер фарфору. Я зустрічав таких, вони несамовиті…

— А з чого все це почалося?

— Не знаю. Анна була дуже скритна, а він взагалі, як баба, — зовсім не вихований. Істерик, настрій міняється, як у вагітної жінки, вірить будь-яким чуткам, плаче, коли йому щось не вдається…

— Ви думаєте, це марна річ — влаштувати нам зустріч? Я запропонував би йому добрі гроші…

— Тільки згаєте час. Він, бачте, хоче спокутувати провину німців перед росіянами. А я не певен, що ми так уже й завинили перед більшовиками…

— Завинили, пане Рів, завинили. На конюшню їхню національну святиню, Ясну Поляну, перетворили не зулуси, а ви, німці… Золле сам прийшов до цієї ідеї? Чи йому хтось підказав таку думку?

— Не знаю. Що ви маєте на увазі? Контакт з комуністами?

— Ви припускаєте можливість подібного контакту?

— Ні… А втім, чому б і не припустити?

— Тому що це — безглуздя, пане Рів, — відрізав Фол. — І вам добре відомо, що наштовхнула його на цю думку церква. Конкретно — пастор Іверс. Чудова людина і найдостойніший слуга божий, який провину німців перед росіянами ніколи не відкидав… Скажіть, будь ласка, ви радилися з кимось із колег перед тим, як прийняти мою пропозицію?

— Я не розумію вас.

— Годі! Ви все розумієте. Вам рекомендували зі мною повечеряти. Тому давайте розмовляти довірчо, так, щоб ніхто третій про нашу розмову не дізнався. А цікавить мене виключно торгова справа: на що реагуватиме пан Золле, на що він відгукнеться, чим йому можна дошкулити і примусити вступити в переговори зі мною, які стосуватимуться продажу унікального архіву? Мене цікавлять риси його характеру, звички, больові точки, вразливі місця. Ви, людина з багатим досвідом, прекрасно розумієте мій інтерес. Ви найбільше спілкувалися з покійною фрау Анною, вона все-таки радилася з вами, ділилася думками. До речі, вона говорила вам про візити до них якогось пана Степанова? З Росії?

Рів допив вино, з полегкістю всміхнувся й сказав:

— Ну, нарешті, я починаю розуміти, в чому справа… Спочатку ви підійшли аж надто здалеку.

— Оберніться, — вимогливо сказав Фол, а його обличчя немов закам’яніло.

Рів злякано обернувся.

— Бачите, — додав Фол, — це несуть нашу парижжю. Не лякайтеся її розмірів, усе зметемо, тільки не треба поспішати…

Наступного дня Райхенбау попросив «пана Вакса» приїхати до нього додому; болить серце, не той вік, щоб хвилюватися.

Віддав усе, що знав, фантазував, як можна натиснути; багато говорив пустого, поки не згадав, що Золле трепетно ставиться до кожної замітки, яка з’являється в пресі про його працю, — робив з неї ксерокси, вклеював у альбом, посилав дітям фрау Анни. Якось він написав обурливого листа в історичний журнал, коли в інформації про його діяльність було допущено неточність, суща дрібниця, орфографія, а не злий умисел редакції. Перед ним вибачились, але він цим не вдовольнився, зажадав надрукувати офіційне спростування; журнал відмовив; Золле подав був позов, але адвокат, пан Тромке, не рекомендував йому починати процес; програєте; помилка дріб’язкова; виглядатимете хворобливим честолюбцем в очах усіх, хто вас знає; не солідно…

«Мабуть, це те, що треба, — подумав Фол. — Шкурка варта вичинки. Тепер мені й потрібен Річардсон, він сам надто вразливий, треба за ним гарненько пильнувати і він виведе мене на те рішення й на тих людей, які зроблять діло з Золле».

… Того ж дня майже одночасно і Райхенбау і Рів послали панові Золле офіційні листи, що звернуться до суду, коли протягом семи днів він не поверне грошей, які взяв у них в борг під відповідні розписки, завірені в бременській конторі в нотаріуса Герберта Казанські.

3

Річардсон жив сам один у невеличкій квартирі на Бебельалеї; на уік енд[8] їхав по чотириста тридцять третій дорозі до Бад-Зегенберга, зупинявся в пансіоні пана фон Укперна, нашвидкуруч переодягався і йшов на прогулянку, кілометрів сорок у день, не менше. Повертався щасливий, стомлений; пив з хазяїном справжнє пльзеньське пиво (найдорожче, п’ять марок пляшка, нічого не вдієш, імпорт), зачаровано, мов дитина, слухав історії про моряків (пан фон Укперн — у минулому капітан першого рангу, перебував на службі при адміралі Редері); старому подобався цей худий, довгов’язий професор історії; поступово Річардсон склав картотеку (всі розмови він писав, страшенно любив свої маленькі диктофончики, мов дитина) на всіх військових моряків рейху, що лишилися в живих; після цього протягнув нитки до тих видавництв, газет, журналів та літературних агентств, які працювали із старими (мемуари з кожним роком набирають сили, бестселери); таким чином він класифікував чимало журналістів-записувачів за їхньою ідейною спрямованістю, це легко обчислювалось на ЕОМ.

Дома він з Фолом не розмовляв, кивнув на віддушину, «друзі» з Баварії[9], звичайно ж, пишуть кожне слово, не ликом шиті; почастував гостя смачним чаєм з трав, зібраних під час прогулянок, спитав, чи не дошкуляє колезі остеохондроз, лихо тих, у кого сидяча робота, показав, як він змонтував собі шведську стінку особливої конструкції, а потім запропонував повечеряти в ресторані Шу Чжедіна; поїхали, певна річ, не туди, а до італійців, чудова кухня, хоч багато страв з борошна, зате вино лямбруска — унікальний напій.

— У мене є п’ять кандидатур, — сказав Річардсон, коли вони замовили їжу. — Журналісти різного плану, які співробітничають зі мною уже два-три роки, цілком надійні люди…

— Кого б ви порекомендували? Часу обмаль, промахнутися небезпечно.

— Якщо ми поставимо на вразливість пана Золле, на його загострене сприйняття друкованого слова, тоді треба пускати в хід слона. У мене є такий слон, з лівих, авторитетний, різкий, виступає з цікавими шлягерами і, — що найважливіше, — вхожий на телебачення. Світ зараз знає тільки тих, хто мелькає на екранах телевізорів, решта журналістів метелики, легковажність. Вальтер Шасс, не чули?

— Чув. Я переглядав перед вильотом ваші матеріали. Він піддається режисурі?

— Важко сказати… Честолюбний понад міру, суне, наче танк; а взагалі жодного разу не підводив.

— Він знає, на кого працює, чи ви використовуєте його втемну?

— Тільки втемну… Він же талановитий, його не візьмеш на тисячі марок.

— А на чому ви його взяли?

— Турне по Штатах, лекції в університетах. Зібрали десять молодих бовдурів, які вивчають проблеми Західної Німеччини, примусили гучно аплодувати, до того ж неодмінне інтерв’ю в місцевих телекомпаніях і кілька фотографій у газетах, ще й як сприяє зміцненню дружби.

— Його ставлення до релігії?

— Слушне запитання. Мене це також дуже насторожує. Він атеїст, страшенно лає клерикалів, усі мої розмови про революцію у Ватікані після Другого вселенського конгресу ні до чого не привели, завжди оперує архівними матеріалами радника посольства рейху при Ватікані Менсгаузена, який передавав у Берлін текст проповіді епіскопа Константіні: «Вчора на землі Іспанії, сьогодні на власній землі більшовизму, де Сатана знайшов своїх представників, хоробрі воїни, серед яких є солдати й нашої країни, ведуть велику битву. Ми всім серцем молимося за те, щоб ця битва привела їх до остаточної перемоги…»

— А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?

— Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.

— Вміє працювати з документами?

— Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…

— Як ставиться до росіян?

— Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.

— Чому йому відмовили у візі?

— По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.

Фол посміхнувся.

— Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому — в цьому суть мого плану — Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле — меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?

Річардсон запитав:

— Скільки Степанов платить Кнорру?

— Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…

— Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.

— Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!

— Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?

— Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…

— Кого ж?

— Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.

— Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, — сказав Річардсон і витяг сигарети.

— Невже? Погано. А чому?

— Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.

— Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.

III

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Тільки що бачив Врубеля. Вигляд у нього жахливий, очі запали, завжди акуратно, навіть трохи екстравагантно вбраний, зараз він був одягнений недбало, руки тремтіли. «Що з вами?» — спитав я. Він подивився на мене здивовано: «Хіба ви не знаєте, що Олександр Антонович покінчив життя самогубством?!»

Я зразу ж уявив непоказного, лагідного, доброго Олександра Антоновича Ріццоні, його чудове ательє в Римі й наше з ним чаювання. Його повсякчасна опіка над Врубелем, коли той працював там на початку дев’яностих, та й пізніше, як приїхав до старого зі своєю чарівною дружиною, була істинно батьківською. О, як же він умів опікати, вимогливо і водночас по-доброму, який тактовний був у своїх порадах і настановах, який сором’язливий, коли його просили показати нові картини, адже мудрий Третьяков у свою колекцію одним з перших полотен придбав саме його «Євреїв-контрабандистів». Хіба це не оцінка праці художника?!

«А що ж трапилося? — спитав я. — Борги? Чи сімейна трагедія?»

Врубель так само здивовано подивився на мене. «Та хіба ви не читали «Мир искусств?» Його там назвали найгіршим серед усіх сучасних художників! Хіба ви не читали, як чорним по білому було надруковано, що суспільству треба якнайшвидше позбутися всіх картин Ріццоні, які ганьблять наш живопис?!» — «І він через це покінчив життя самогубством?! Вам перепадає не менше, любий Михайле Олександровичу!» — «То я ж молодший, — відповів Врубель, — хто знає, що станеться зі мною, коли я доживу до шістдесяти шести, як Ріццоні…»

Ми стояли на вулиці, повівав вологий вітер. Врубель запропонував піти до «Давидка», на Володимирський проспект, я погодився з радістю, бо час, проведений з генієм, збагачує куди більше, ніж біржова операція.

Врубель попросив шампанського, від їжі відмовився, але я, все-таки, умовив його взяти ікорки, яку тільки от-от привезли з Астрахані. Ми довго сиділи мовчки, потім він підняв келих, сказав: «Мир праху його і добра йому пам’ять у наших серцях. Який же був твердий хазяїн свого життя, який чесний трудівник. А як упереджено витлумачив цю його чесність «Мир искусств»! Безжально, безшабашно, не вболіваючи за долю нашого мистецтва! Господи, в чиїх же руках суд над нами, художниками?! Хто тільки не нападав на нас! Чиї тільки брудні руки не зачіпали найтонші струни чистої творчості?! А хіба ця вакханалія недоброзичливості не плутає реальні уявлення в нашому середовищі? Треба завжди пам’ятати, що праця скромного майстра набагато почесніша, ніж претензії добровільних невропатів, які лизоблюдничають на бенкеті мистецтва. Тоді, коли «невмиті» називали мене «Юпітером декадентів», вважаючи через свою темну наївність, що це страшне зло, Олександр Антонович був такий добрий до мене, такий уважний… Розрадник і друг з променистими дитячими очима. Коли ж ми переконаємося, що тільки праця і вміння дають людині ціну? Коли ми ополчимося проти цієї істини?!»

Він випив, відсунув келих, подивився на мене своїми чарівними очима й заплакав.

Дуже гордий, самолюбивий Врубель сидів і плакав, беззвучно, недвижно, тільки сльози котилися по неголених щоках та дивно смикалися губи, немов він наказував собі вгамуватися, але серце, непідвладне слову, не підкорялося наказу…

Господи, Боже мій, яке тяжке життя артиста, який він вразливий, і як уміють скористатися з цього численні Сальєрі!

Два роки двадцятого століття позначено на світовому календарі, а звичаї наші ще й досі схожі на дикунські, печерні.

Низкий уклін Вашому сімейству.

Щиро Ваш

Василь Скорятін»

4

Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище — невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…

Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі — для бабусі, червоні — мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…

Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо — по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро — П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю — Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.

Євгеній Іванович дав Петі грошей, той пішов до крамниці, купив сиру, хліба, зелені, пляшку червоного вина з Сен-Поль де Ванса; взагалі князь не пив, а коли й пригублював, то тільки «вансовку», її так і Бунін називав, Іван Олексійович, і Шаляпін, коли приїздив на південь, і навіть Мережковський, хоч був суворої вдачі чоловік, і страшенно полюбляв розмовляти по-французьки; він і російську історію коментував чужою мовою, так, мовляв, точніше її відчуваєш, науці потрібна віддаленість.

Хтось із тутешніх старих людей якось сказав, що Північну Америку найцікавіше зрозумів француз Бомарше; китайську культуру відкрив італієць Марко Поло, він же й описав її, зробивши фактом світової історії; найкраще відчував Росію Бісмарк, а росіяни змогли синтезувати дух Європи, виражений англійською економікою, німецькою філософією і французькою революцією; хочеш не хочеш, а той факт, що Ленін був глибою, не перекреслиш.

… Ростопчин повернувся до рідних могил. Місце між могилою матері й князя Горчакова було вільне — він купив цю землю для себе, дев’ять років тому, коли син Женя одружився на співачці з Мадріда, поїхав з нею до Аргентіни, змінив прізвище, став Еухеніо Ростоу-Масаль (скоротив наполовину батьківське прізвище й прийняв дівоче прізвище дружини), купив пасовиська на кордоні Патагонії; батькові писав рідко, частіше матері. Американка, вона покинула Ростопчина, втекла з французьким режисером; була щаслива, поки той не помер від розриву серця, повернулася в Цюріх, подзвонила колишньому чоловікові, запропонувала помиритись; Женя (тоді ще не «Еухеніо») дуже радіз, хоч мати залишила хлопчика батькові двадцять років тому, крихіткою, тільки часом надсилала листівки на Різдво Христове, дуже красиві; Ростопчин відмовив: «я не прощаю зради». Женя тоді замкнувся, він усі ці роки, — хоч уже й закінчив університет — жив мрією про сім’ю; це ж шокінг, коли за столом немає тата чи мами; доводиться ухильно відповідати на запитання друзів; а в тому колі, де він бував, дуже педантично ставилися до того, щоб дім був кріпостю, всіх необхідних правил пристойностей дотримано; батько може мати двох коханок, а маму хай обслуговує атлет (п’ятдесят доларів за годину; звичайно дорого, але конче потрібно для підтримки життєвого тонусу, гарантує спокій і дружбу в сім’ї), зате зовнішнє, тобто форма, повинно бути абсолютним, на цьому тримається суспільство, не можна замахуватися на святе. Мабуть, саме тоді й почався розлад між батьком і сином; Женя перейшов на французьку, перестав читати російські книжки; через рік Ростопчин з жахом почув акцент у вимові сина; «хлопчику, ти не маєш права забувати рідне слово». Женя відповів, що його мова — французька чи англійська, в гіршому разі, німецька чи іспанська. «В Росії я ніколи не був, не знаю цієї країни і не люблю її». — «Хіба можна не любити батьківщини? — спитав тоді Ростопчин. — Ту землю, де народилися твої предки?!» — «Моя батьківщина тут, відповів Женя, а більшовики викинули твоїх предків і тебе разом з ними, хороша батьківщина»… Ростопчин сказав: у тому, що сталося, більше нашої провини, тих, хто правив, ніж більшовиків; ті відчували народ, а ми не знали його, жили окремо, в цьому трагедія; не тільки більшовики, а навіть Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини — тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, — те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, — хотіли ми того чи ні, — вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, — душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки — тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».

— Тату, — сказав тоді Женя, — я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…

— Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, — мовив Ростопчин. — Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…

— Ти дорікаєш мені? — син знизав плечима. — По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…

— Не мама виховувала тебе, а я, Женю.

— Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона — моя мати.

— Справжня мати не кидає своєї дитини.

— Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.

«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»

Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність — шлях до втрат.

Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую — прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…

Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.

Ростопчин запросив його поїхати до Росії.

— Я пам’ятаю Москву, — сказав він синові, — мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.

— Для чого?

— Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.

— Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?

— Я про це тебе прошу, — повторив князь. — По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…

Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.

Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!

Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.

Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів — «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, — як расиста й агресора, — заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, — тут він погодився з батьком, — все було чудово.

Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети — це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень про те, що добре й що погано; кількість ресторанів і дансингів для нього важливіше за рівень культури; ні, я, звичайно! не захищаю російський сервіс, він ще поганий, це так, але не можна за деревами не бачити лісу! «Дерево — це і є ліс», — відповів Женя, не зрозумівши батька. Ростопчин пішов у бар і випив горілки; він у той вечір пив багато, сп’яніти не міг, молив бога, щоб той послав йому сльози, виплакався б, та очі були сухі; покликав Женю на прогулянку, зупинилися навпроти «Метрополя», показав мозаїку: «Це — великий Врубель». Женя знизав плечима: «якщо тобі хочеться називати великим того, хто робить щось дивне, називай, але я не можу з тобою погодитись, сподіваюся, ти не образишся на мене за це, чи тобі більше до вподоби нещирість? Будь ласка, я можу сказати, що це геніально».

Вони повернулися до Цюріха. Женя зразу полетів до матері, подзвонив звідти, попросив виділити йому частину грошей, починаю своє діло, соромно висіти в тебе на шиї, виріс уже, дякую тобі за все, батьку.

Відтоді Ростопчин жив сам один; півроку в нього в замку провела австрійська гірськолижниця, чудо, а не жінка; прекрасна в ліжку, незамінна в подорожах, турботлива подруга; якось вона сказала: «Мені тебе мало, ти зовсім не любиш своєї дівчинки». Він пішов до лікаря, той приписав йому мультивітаміни, він почав старатись, і збагнув, що ніякої любові в нього до цієї австрійської кішки нема; лише природне прекрасне; вона запропонувала запросити в дім когось із його молодих друзів, зрештою, любов утрьох цілком сучасна; він купив їй квартиру у Вадуце і влаштував на роботу; невдовзі вона зійшлася з одним із тамошніх банкірів, той бував у неї раз на тиждень, всі інші вечори вона проводила в Австрії, кілометрів двадцять до кордону, а там Фельдкірх, затишне містечко в Альпах, багато іспанців, югославів, мулатів, ніяких умовностей, ніхто не питає паспорта в готелях, спи, з ким хочеш, треба жити, доки можна, так мало відпущено жінці, так несправедливо мало, все треба встигнути, щоб не було страшно, коли залишиться тільки пам’ять, хай живе втома, панацея від мрії, надії, болю, розпачу, відчуття втрати самої себе…

… Із Степановим він познайомився випадково; ніч проговорили, перебиваючи один одного, потім Ростопчин приїхав до Москви і привіз перше російське видання Біблії; купив за дві тисячі доларів, випадково, на аукціоні.

— Мене не посадять, якщо я подарую це вашій бібліотеці? — спитав він Степанова.

Той не зразу збагнув його; чому?

— Ну, пропаганда релігійного дурману, чужа ідеологія, так у вас кажуть?

— Євгенію Івановичу, кудись вас не туди понесло. Про наше глупство я краще за вас знаю, бо живу тут, і серце моє крається дужче, ніж ваше, коли бачу рідну азіатчину, але ж ви не чужий і біль наш і радість приймаєте всерйоз…

Наступного разу він привіз дві ікони; Московська патріархія влаштувала на його честь прийом; «ну, добре, сказав він Степанову на прощання, а коли я вирішу зібрати колекцію картин і влаштувати свою особисту експозицію — подарунок Третьяковці, — таке можливе?»

З цього й почалося.

Але найбільше він охотився за Врубелем; підстави для того були особливі — мамочка дружила з його вдовою, співачкою Надією Забела.

… Коли Ростопчин спустився в невеличкий будинок Петі, стіл уже був накритий; він сів на покуті, під іконами, випив «вансовки»; Петя дозволив собі пригубити, самогонку гнав із пророслої пшениці з медом, старий російський рецепт.

— З днем народження, ваше сіятельство, сердечно бажаю щастя, а ось і подарунок вам, — сказав Петя і вийняв із старенької шафи вишитий рушник.

— Мій дорогий, — Ростопчин обняв його, відчувши, як у грудях розлилося тепло, — ну, спасибі тобі, догодив, розумнику…

Петя також розчулився; це його звичка — розчулюватись від радості ближнього, — допив свою самогонку, понюхав солоний сир і почав ставити запитання, так у них було заведено, ніби неписаний ритуал — після першої чарки розмовляти з півгодини про життя; як-не-як, прощаються на рік, хто знає, чи доживемо, наші літа до схилу йдуть, та й світ божевільний, натиснуть кнопку, й полетимо в пекло, там не дуже поговориш, відповідати за земні гріхи доведеться, а безгрішних немає, усі тепер сатаною мічені, бо влада золотого тільця окрутила людей.

— От поясніть мені, ваше сіятельство, чого це католики так між собою розлаялись? Чому в них стільки релігій стало замість однієї?

— Бачиш, Петю, — задумливо відповів Ростопчин, — гріх Ватікану в середньовіччя був такий жахливий, папство умертвило стільки великих мислителів, що далі терпіти цього люди не могли. Бунт визріває всередині того, що існує, а не зовні. Коли зовні — не так страшно, тут армія вирішить справу, а коли в кожному живе думка про несправедливість, дивізією діла не поправиш, тут гряде розвал… Першим од Ватікану, який був столицею святої інквізиції, відділилося англіканське віросповідання, вони відкинули папу, проголосили своїм главою короля; острів’яни, їм легше. Було це в середині шістнадцятого століття, й вони перемогли, а от Мартін Лютер ще до них почав, але того, чого досягли англіканці, за свого життя не досяг, лише після його смерті з’явилися і протестанти, і євангелічна церква. А кальвіністи? Відокремилися від папства в середині того ж століття, але ті вірили в людську долю. Що проповідував Кальвін? Він учив у своїй Женеві сподвижників: «Якщо ти морально активний, коли ця моральна активність приносить добрі плоди, тоді тобі судилося спасіння; лише біблія — єдине джерело віри, Священне писання не володіє таїнством святості». Він відкинув розп’яття та епіскопів, зберіг лише пасторів, настраждались люди від одноособової влади, от і кинулися в демократію, посміхнувся чомусь Ростопчин. — Від них, я думаю, і баптисти пішли, ті навіть ікон не визнають, дітей не хрестять, тільки дорослих, їхнє вчення також базується на Одкровенні Божому, тобто на Славі Його… Далі вже пішли викрутаси, Петю, всі оті адвентисти, квакери, свідки Єгови, тут, друже, страшенна мішанина, глупство, але все це не випадково — відлилося Ватікану й спалення Бруно, і заборона на думку, і знищення полотен, на яких було зображено оголене тіло Матері.

— А от я про свідків Єгови щось ніяк не втямлю, ваше сіятельство, вони до мене сюди приходили, розмови заводили…

— Жени їх у шию, психи! У минулому столітті їх створив божевільний американець Рассел. Лякав людей, що кінець світу настане вісімсот сімдесят четвертого року. А світ не зник, навпаки, почався розквіт науки, ремесел і мистецтва. Тоді вони швиденько перелопатили на те, ніби світ розколеться в дві тисячі чотирнадцятому році; отож нам з тобою ще дають тридцять років на життя… Не дотягнемо, як, Петю?

— Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.

— То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.

— Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.

У двері постукали, Петро спитав:

— Хто?!

Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…

Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…

Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:

— Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…

— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?

— Це про якого? Про стародавнього?

— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?

— Від англійця, — відповів Петя впевнено.

— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…

— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.

— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.

Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.

Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.

«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»

— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…

Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…

— Ох, Женю, — пророкотів Федір Федорович, відкинувшись спиною до великого каміна, складеного з сірого граніту, стиль Кастілії чи північної Шотландії кінця минулого століття, — яке щастя бути безпам’ятним, не знати, скільки нам років, не відати, де наші рідні. Якби пам’ятати лише радісне, якби забути, де тепер наші батьки, друзі, подруги…

— У тебе яка пора найщасливіша?

— Дитинство, звичайно ж… та й у кожного так. Згадай, як Лев Миколайович писав про чарівну зелену паличку, про брата Миколеньку, про доброго Карла Івановича… «Гутен морген[10], Карл Іванович», за однією фразою весь дух минулої епохи постає, з її спокоєм, неквапливістю, топленими вершками, самоварами на затишних верандах під гасовою лампою… До речі, ти знаєш, чому солов’ї вночі співають?

— Ні.

— О, це дивовижно… Вони, бач, заливаються, бо непокояться, аби самочка не заснула, розважають її, поки вона пташенят висиджує, а то ненароком випаде сонна з гнізда, тоді кінець, загибель роду, катастрофа…

— Та невже?!

— Уяви собі, абсолютна правда. Мені один ботанік казав у Римі, чимось на Дон Кіхота схожий, а втім, усі хороші ботаніки на нього схожі. А в тебе, до речі, яка пора найщасливіша?

— Старість, — Ростопчин зітхнув, але одразу примусив себе всміхнутися; не міг терпіти, коли його настрій передавався іншому, тим паче Федір Федорович приїхав без нагадувань, дуже зворушливо, все пам’ятає, голубчик; з найрідніших один він лишився на всьому білому світі; хазяїн «Максима» преставився, правда, на десятому десятку; Юсупова немає, обличчя Рахманінова й Буніна почав забувати, страшно…

— Ах, облиш, Євгенію, годі.. Не вірю… Дитинство в кожного — щастя…

— Федоре, але ж ти в дитинстві не голодував! А я вволю наївся лише років у сорок п’ять, коли розкрутив діло. Смішно: розбагатівши, я, звичайно, взяв собі особистого лікаря, і перше, що той зробив, — приписав мені найжорсткішу дієту: молоко, сир, шматочок хліба з висівок і фрукти. А я ж у молодості мріяв про великі шматки м’яса, що шкварчало на сковорідці, юшку, про яку мамочка розповідала, коли спершу курку варять, потім у цей бульйон кидають йоржа з щукою, а вже після цього, відцідивши, закладають стерлядь; царська юшка; і неодмінно п’ятдесят грамів горілки в неї, саме так варили на Волзі…

— Щось батько мені про таку обжерливість не казав, Женю… Хоч бурлак, може, не знав, перхебс[11]…

— Спочатку бурлак, — усміхнувся Ростопчин, — а потім— Шаляпін. Я хочу за його світлу пам’ять випити, Федоре.

Випили; точніше кажучи, сьорбнули по маленькому ковточку з високих, важких кришталевих бокалів.

— Я пам’ятаю, наче це щойно було: батько мені з Борисом подарував на день народження, як оце в тебе сьогодні, — всміхнувся Федір Федорович, — іграшковий театр… З цього все й почалося… Ще хлопчаком я зрозумів: театр — це надія, втеча від страху смерті. Так, так, саме так! Адже актор проживає на сцені не одне життя, а десятки. Зовсім різних, неповторних! Під кінець шляху з’являється втома; «і це було під сонцем»; не так страшно помирати. Але це тільки в Росії. У нас ставлення до театру святе. Мені Михайло Чехов розповідав, як кондукторка в трамваї до нього звернулася: «Михайле Олександровичу, я вас бачила в «Гамлеті» чотири рази». А тут усе інакше.

Шаляпін зітхнув; скептична усмішка торкнула його безкровні губи; закурив, глибоко затягся.

— Я до тебе прямо із зйомки, від Фелліні. Знаєш, його хист напрочуд феноменальний. Брак театрального професіоналізму йому заміняє незвичайний, просто-таки дивовижний талант. Я в складному становищі, ми, російські артисти, найвище цінимо професіоналізм, це в нас традиція, а вони нічого в цьому не тямлять. Я в нього якось знявся — майже без слів — у ролі актора Руїджері, забув уже про це, витратив давно ті гроші, й раптом він мене знову кличе: «Гратимеш Юлія Цезаря!» — «Та що це ти, Фелліні, я зовсім не схожий на нього! Згадай портрети імператора!» — «Дурниці! Я зняв тебе в ролі Руїджері, а той грав Цезаря, виходить геніальний монтаж, повір мені, я відчуваю стрічку ще задовго до того, як її зніму!» І я повірив. Взагалі, талановитій людині не можна не вірити, ти помічав це?

— Помічав, — погодився князь. — Твоя правда.

— Велл… Прийшов я в гримерну, роздягаюсь, нашвидку їм, — я ніколи цього не роблю після того, як накладуть грим, можна порушити малюнок, а поправити неможливо, — і тут мені приносять парик Цезаря. Кучері, уяви собі! Лляні кучері! Я людина начебто спокійна, але тут не витримав, кинув на землю парик: «Та як же вам, італійцям, не соромно?! Невже ви не знаєте, що ваш імператор був лисий?» Мене постригли… Обчикрижили. І все через нього, через Фелліні… Добре… Приносять вінок. Грубий, робота незграбна, на голові не тримається, якась дитяча іграшка, батько таке викидав у вікно… Йому Головін не тільки малював костюм, він на примірці біля кравця стояв, кожну складочку перевіряв… Ну, якось цей обруч я переробив, а тут Фелліні: «Як справи, Федоре?»— «Та хіба можна надівати такий вінок?» — «Та чорт з ним! Не витрачай марно сили свої, він однаково впаде у тебе з голови, коли вбиватимуть!» — «Ні, любий Фелліні, я хочу, щоб Цезар помер, як і личить імператорові… Вбраний у тогу… З вінком на голові… Хоч за римським правом його й не могли вважати справжнім імператором, але я, все-таки, сповнений до нього респекту.» Ти думаєш, він зі мною сперечався? Переконував у чомусь, як це заведено в нашому театрі? Зовсім ні! «Коли тобі так хочеться, вмирай у короні!» І — все! Нарешті я вийшов на знімальний майданчик і заявив Фелліні, що відому фразу «І ти, сину мій» скажу по-грецьки, ти ж пам’ятаєш, що в Стародавньому Римі найвищим шиком вважалося розмовляти мовою переможеної Еллади…

— Та невже?! — здивувався Ростопчин. — Я не знав!

— Ти просто забув, Євгенію, ти знав… Лише імператор Клавдій офіційно заборонив вживати в сенаті грецьку, бо ревно пильнував за тим, аби дотримувались римських традицій. Правда, і йому одного разу довелося вибачитись перед тими, хто зібрався, за те, що він сам змушений був вжити грецьке слово, якого не було в мові римлян, а слово це виражало найвищий смисл політики — «монополія»… Отже, сидимо, я жду команди режисера, готуюся до роботи, мізансцену розведено, а Брута все нема та й нема… І раптом приводять старезного діда. Уяви собі мій жах! Я кажу Фелліні: «Але ж Брут був незаконним сином Цезаря! А цей — старший за мене!» Виникла пауза, все завмерло на знімальному майданчику. А Фелліні здвигнув плечима й спокійно сказав: «Але ж це не доведено, лише гіпотеза». Каже, а сам десь далеко, його зовсім не цікавить історична правда, він переглядає свою кінострічку… Мою грецьку фразу, певна річ, під час монтажу він вирізав, залишив тільки два плани з тих десятків метрів, що знімав, а фільм вийшов геніальний… Ото ж я й кажу, його неймовірний талант покриває професію; вихлюпування дару — штука містична, Женю, незбагненна.

— Дуже цікаво, — стиха мовив Ростопчин. — Та й розповідаєш ти чудово. Немовби малюєш. Я все бачу, справді!

— Я — ніщо порівняно з Жоржем Сендерсом. Послухав би ти, як він тримав зал, коли розповідав зі сцени!

— А я навіть не знаю цього імені, Федоре, не чув про нього…

— Не дивно. Вони ж безпам’ятні, в Штатах. Є паблі-сіті — пам’ятають, немає — на смітник! Якби народився в них Шекспір, і не мав добрячого банківського рахунку, його ніхто не помітив би. А Сендерс з Петербурга, нашу гімназію закінчив, потім Америку потрясав, прекрасний драматичний актор. Але все молодим себе вважав… Шістдесят п’ять уже, а він п’є, як сорокарічний. І дівок міняє. Скільки я розмовляв з ним, переконував поберегти себе! Він обіцяв… О, як він клявся мені… Покінчив з собою, і — немає пам’яті. А Сашко Гітрі? Пригадуєш, син великого Люсьєна Гітрі, який пішов з «Комеді Франсез»?! Духу рутини не витримав, їм режисер давав у руки паперові квіти, вони на весь зал шелестіли, спробуй грати в такому страхітті. До чого це я? — Федір Федорович спохмурнів, глибокі зморшки зробили його обличчя схожим на маску.

— Ти заговорив про Сашка Гітрі…

— Ага, дякую! Він теж народився в нас, у Петербурзі. Його батько досяг вищого злету, коли наш антрепренер Теляковський підписав з ним контракт на рік роботи в Михайлівському театрі… Був такий у північній столиці, там усі вистави грали по-французьки, сама аристократія збиралася… Так ось, Люсьєн подружився з моїм батьком, на всі його репетиції ходив; заб’ється в куток залу й сидить… А він уже тоді комедії писав, його вся Франція ставила, улюбленець Парижа. Він — в одному кутку, я — в другому. І помітив я цікаву річ: то він дивився на батька з боготворінням, а то раптом обличчя завмирало — в найдраматичніших місцях… Мабуть, відчував, що у Федорові Івановичу втілилося те, чого він не досяг і ніколи не досягне. Я думаю, це його розуміння своєї — порівняно з Шаляпіним — малості свідчило про неповноцінність духу. Був у ньому «художник», але то був «художник-лімітед»! От Сашко Гітрі й скотився до зради… Став з німцями в Парижі співробітничати! Його не судили після війни, французи простили за легкість таланту, зате він сам себе звів: без реклами, без статей про нього, без шуму він жити не міг. Помер від раку… В невідомості… Хіба істинний художник може зрадити? Тільки Сальєрі, тільки невдахи…

— Як тобі фазан, Федоре?

— Це фазан? Яка розкіш? Чудо! Просто чудо.

— Ти іноді, — особливо коли падає тінь, — стаєш схожий на батька.

— На батька ніхто не схожий, Женю. Знаєш, хто написав його найкращий портрет?

— Не знаю.

— Коровін. Батько стоїть у жилеті. Я його подарував Батьківщині. Коровін цей портрет за двадцять хвилин зробив, він дуже швидко малював… Знаєш, як це було? Батько поспішав у Пітер, у нього було двадцять спектаклів у Великому і двадцять в Маріїнці, складав чемодан, ходив по кімнаті в жилетці, а Коровін: «Ану, постій, Федоре, я зараз, миттю!» І — таки закінчив! Ми потім батька на вокзал проводжали, й шофер так лідирував мотор, що батько буркнув: «господи, хоча б роздивитись, об що зараз на смерть розіб’ємося». Як міг Коровін схопити таку схожість без малюнка, пензлем — і досі не збагну! Між іншим, я ще один портрет у Росію привіз. Мабуть, найзабавніший. Було так: почав — у якийсь, там раз — Коровін малювати батька, і все йому не подобається, все не так, вважав, що несхожий. Вирішив замазати, а батько й каже: «почекай, дай-но мені пензля», — адже він сам малював чудово. Коровін віддав, але в батька теж нічого не вийшло. А тут саме прийшов барон Клодт, узяв пензель, але й він схожості не домігся. Коровін нервував, «усе, каже, замажу»; випадково забіг до нас Сєров, мовчки взяв пензель, зробив три мазки й одразу впіймав схожість. Коровін не хотів підписувати цього портрета, казав Сєрову, мовляв, це ти зробив, тоді Сєров поставив два підписи: «Коровін і Сєров». Цей портрет завжди був з батьком: спочатку на Новинському, потім у його паризькій квартирі, пізніше у мене в Римі, а тепер знову до Москви повернувся.

— Невже?! Яке диво! Ти записуєш усі ці історії, Федоре?

— Збираюся зробити книжку.

— Не можна зволікати, під богом ходимо.

— Так. Головне, є про що писати. Пригадую, як директор театру Теляковський дозволив батькові поставити «Дон Карлоса». Такого ще не було, щоб співак став постановником… Але Теляковський дозволяв батькові в опері все, як Петіпа — в балеті! І, знаєш, батько так працював зі співаками, що вони піднялися до рівня справжніх драматичних акторів. А це майже неможливо. Тенор Лабінський, який до того й ходити як слід не міг на сцені, так заграв, що люди плакали в залі… Еге ж… А після прем’єри батько запросив усіх на Новинський, мама накрила три великі столи, народу набилося — тьма-тьмуща. Батько, пригадую, підняв перший келих і, глянувши на всіх, суворо сказав: «Ви ж усе можете! Абсолютно все! Але ви — ледарі!»

Ростопчин зітхнув:

— Обломов у Цюріху помер би зразу.

Шаляпін кивнув:

— А як батько режисерував у паризькій опері! Приведе з собою Коровіна й Білібіна, лається так, що люстри двигтять: «вікно намалював — не там! Ці двері будуть незручні для співака! Як у цій мізансцені зі світлом працювати?!» Він був надзвичайно вимогливий до всіх, Женю, але насамперед — вимогливий до себе. Я тоді жив у нього в Парижі, він на моїх очах ліпив образ Кончака, боже, це було просто диво! Він у всьому метод Станіславського наслідував, боготворив його, а той учив: «коли не знаєш, як грати роль, піди до товариша й поскаржся… Почнеться розмова, потім неодмінно виникне суперечка, а в суперечці й народиться істина». От батько й вибрав мене як «товариша-сперечальника». Почали ми нашу звичну прогулянку від Трокадеро, там поблизу була його квартира, спускалися вниз, і як же він говорив, Женю, як прекрасно малював словом! Він чудово розчленяв образ на три складові: який Кончак був насправді, яким його уявляють глядачі і яким його треба зробити йому, Шаляпіну. Знаєш, він грим Кончака поклав у день вистави, без репетиції! Це ж такий риск! Чому? А тому, що вірив у свого героя, бачив його наяву… Сам собі брови підбрив, сам підібрав вузенькі татарські штанці й довгу сіру сорочку, нічого показного, все зсередини. Він і на сцені з’явився несподівано, наче щойно зіскочив з сідла, кинув повіддя слугам, стомившись після полювання… Пройшов через усю сцену мовчки, а потім почав умиватись, і робив це з такою насолодою, фиркав, обливаючи себе водою, що всі в залі відчували сині, в спалахах сонця, студені бризки… І звернувся він до Ігоря не по-оперному, врочисто, а як драматичний актор, все ще вмиваючись: «чого ти, князю, задумався?» Ой, який же тоді був успіх, Женю, який успіх… А я все-таки зважився сказати йому після прем’єри: «З театральної точки зору, ти бідно вдягнений». Батько не розсердився, промовчав, а згодом купив на Всесвітній виставці, в Радянському павільйоні, красивий бухарський халат. Його він і надівав після вмивання… Театр — це чудо, Женю… Треба, щоб люди на власні очі бачили, як Кончак з мисливця перетворюється на вождя племені, могутнього хана… Він ні в бібліотеках не сидів, ні до учених на консультації не ходив, він мені тоді лишив заповіт на все життя: «Мистецтво — це уява».

— Він тебе у співрозмовники взяв тому, що ти був молодим голлівудським актором?

— Ні! Я був підставною особою, таким собі Гораціо! Просто росіянин, та й цікавиться історією, зі мною можна було розмовляти, як з самим собою… Та й смаки однакові… Лише одного разу я відчув певний дискомфорт, коли сказав батькові, що цирк — розвага, він мені не до смаку. Батько навіть зупинився від подиву… Довго мовчав, а тоді, сумно зітхнувши, мовив: «У твоєму віці я був у захваті від цирку… Ось що значить виховання». Батько ріс серед покидьків суспільства, а я — завдяки його талантові — в квітнику… А втім, Дягілєв якось мене поправив: «Не в квітнику, а в напрочуд витонченому розарії». Др речі, ти ж знаєш, що Серж Ліфар хоче пустити в продаж пушкінські листи з дягілєвської колекції?

— Та невже?!

— Про це говорять у Римі. Я не думаю, що він може піти на це, але ти все-таки перевірив би.

У двері стиха постукали; Ростопчин глянув на годинник — північ; дивно, подумав він, що могло статися?

— Увійдіть, — сказав він і повторив голосніше (камін був величезний; поліна, охоплені полум’ям, сухо тріщали, могли не почути), — будь ласка!

Увійшов дворецький, безшумно наблизився до столу, схилився, наче зламавшись, і прошепотів:

— Уже вдесяте телефонує пан Золле з Бремена. Благає з’єднати з вами. «Чому князь ховається від мене, невже я чимось завинив перед ним?!» Я вирішив доповісти вам про це.

Ростопчин вибачився перед Федором Федоровичем, вийшов до кабінету; телефону Золле не пригадував, бачилися лише двічі, познайомив їх Степанов, розмови були чисто світські; довго шукав його візитну картку, на щастя, знайшов; набрав номер, почув густий, приємний голос історика; назвав себе; спочатку на другому кінці проводу, десь на березі Північного моря, за тисячу з гаком кілометрів звідси, мовчали, а потім Ростопчин почув важке, хворобливе дихання.

— Що з вами, пане Золле? Це ви?!

— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?

— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…

Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:

— Мені нема за що…

— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…

Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.

5

Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).

— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…

— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.

— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…

— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.

— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.

— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!

— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!

Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.

— А на якого біса він мені потрібен?

— Потрібен. Але це не телефонна розмова.

— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?

— Що?!

— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.

— Ти божевільний, — засміявся Михайло. — Ну, добре, цей самий Йосиф дав мені зрозуміти, що він згоден ввійти в твоє діло.

— Тобто?

— Мені здалося, він збирається запропонувати свої послуги в пошуку, а також у поверненні того, що хочуть знайти твої друзі на Заході.

— Звідки така трепетна любов до Росії?

— Він хлопчаком утік від Гітлера з Польщі… Батька занесло в Штати, а його — до нас. Працював у Караганді, на шахті… На фронт не взяли, зір поганий. Ну, а потім повернувся до Франції, звідти перекочував до батька в Панаму і прийняв американське підданство. Каже, що росіяни врятували йому життя… Хоче віддячити. Тільки не знав, як це зробити… А коли прочитав тебе, миттю зрозумів, що треба зробити. Головне — ніякої політики, — він так і сказав: «Я дуже боязкий, боюся політики, як вогню».

— Бреше, — повторив Степанов і підвівся з низького дивана. — Хімічить.

— Невже? — голос Ні Ар Ю Сі став дзвінким. — Може, в тебе є підстави так говорити?

— Підстав нема, — відповів Степанов. — Які підстави, коли я його не бачив?

— Дати йому твій телефон? Чи послати к чорту?

Степанов знизав плечима.

— Нехай подзвонить…

— Тепер останнє. Як ти вважаєш, варто перекладати Апдайка? Чи краще написати в Рим, Гору Відалу, щоб він прислав мені свій новий роман? Підожди, я зачиню двері, страшенно кричить Тимко, в нього животик болить, учора з'їв помідор, животик здуло…

Степанов явно побачив, як Михайло — по-юнацькому поривчастий у свої п’ятдесят чотири роки — схопився з табуретки (він розмовляв по телефону завжди з кухні, обладнаної напрочуд затишно й красиво, чисто американський стиль, тамтешні архітектори навчилися робити чудовий дизайн для кухонь, як-не-як серце дому), зачинив двері в кімнату, де його молода дружина воювала з однорічним Артемом, повернувся на місце, закурив і рвучко підніс трубку до вуха.

(До речі, так усе й було).

— І ще: в тебе немає знайомих, які продають морозилку? Тільки не фінську, а нашу, за двісті вісімдесят?

— Ні, Михайле.

— Жаль.

— А може, в тебе є хороший дерматолог?

— Записуй, — Михайлова реакція була, як завжди, стрімка. — Скажи, що від мене, відрекомендуйся. Більше нічого?

— Ти в Лондоні був?

— Чи був я в Лондоні? Я жив у цьому чудовому місті півроку, коли возив туди виставку наших фотографій! Незабутні враження! Записуй телефони, я даю тобі прекрасних людей…

— Хто вони?

— Мої друзі, цього досить.

«Як Роман Кармен, — подумав Степанов, — той завжди писав мені рекомендаційні листи… І в Мадрід писав, своєму учневі Антоші Гонсалесу, земля йому пером, і Кепштайну в Париж, і в Голлівуд, Дмитру Тьомкіну; також помер; і у В'єтнам писав, у Гаагу, і в Токіо, і в Чілі, коли там був Корвалан; з його друзями відразу ж зав'язувалась дружба, і не так страшно було жити в цьому тривожному світі.

Воістину, «бюрократія дружби» — наймогутніша в цьому світі! Як прикро, що термін «рекомендаційний лист» вийшов з нашого вжитку; адже рекомендують лише того, в кого вірять; на візитній картці може бути безліч титулів, та хіба вони визначають справжню цінність людини? Яке все-таки щастя, що дружба неперервна, зникає ланка, але ланцюг зв’язку лишається, в цьому головна людська надія…»

Михайло продиктував телефони, пояснив, у кого можна зупинитись, якщо скінчаться гроші на готель, хто зможе фінансувати витрати на транспорт при умові, що відповіси тим же в Москві, хто допоможе подивитись найцікавіші вистави і хто — в разі потреби — проконсультує (до того ж безкоштовно) серце й нирки; спитав, чи немає у Степанова знайомих в Архангельську, туди летить його приятелька; записав адресу мисливця і краєзнавця Антипкіна; поцікавився, чи не болить у Миті потилиця у зв’язку з дикими атмосферними перепадами, і сказав, що має негайно вести на прогулянку свого пса Чао-Чао, але перед тим, як покласти трубку, пожартував:

— Не можеш без Пі Ар Ю Сея, бо я спритніший за тебе.

— Взагалі я Джозеф. Батько був Левом, на старості років став Левісом, отже, називайте мене Йосифом Львовичем. Дуже просто і майже по-російськи. Йосиф Львович Розен, — відрекомендувався непоказний, з попелястим обличчям чоловік у димчастих окулярах з дуже тонкими руками, майже як у балерини, і зовсім крихітними ніжками, взутими в гостроносі туфлі з крокодилячої шкіри. — Може, разом пообідаємо? Я з радістю запросив би вас у «Сакуру»…

— Ви мене в Панамі запросите, — відповів Степанов. — Тут я хазяїн. Так що годуватиму я, і не в «Сакурі», а в «Націоналі», там чудова російська кухня, поїхали…

— Але в мене призначена зустріч у «Верстатоекспорті» з моїм російським директором! Точніше, співдиректором, бо наша компанія змішана…

— То чого ж, запрошуйте співдиректора, — Степанов кивнув на телефон, що стояв на прилавку біля адміністратора готелю, де жив Розен.

— Це ж службовий, — так само вкрадливо мовив Розен, — незручно…

— Чому ви такий обережний? — усміхнувся Степанов; звернувся до адміністратора, назвав себе (взагалі він не любив, нескромно це, але ще гірше, коли нагрубить при американцеві, за своїх же соромно, такий душевний народ, а зовнішньої культури ні на копійку. На те, щоб пуд солі з’їсти, час потрібен, а іноземець на тиждень приїздить, з того, що за цей час побачить, складеться враження, вони швидкі на висновки), попросив дозволу подзвонити; адміністратор, — очевидно, з відставників, службист, вихований — дозволив, і спитав, над чим тепер працює Степанов, що нового треба чекати в журналах, читати нічого, а такі багаті традиції, та й питань невирішених безліч (говорив рубано, командно, мабуть, був певен, що Розен — теж росіянин, — розмовляє без акценту, тільки голову раз по раз втягує, немов черепаха, й обличчя то кам’яніє, то розпливається в усмішці).

Уже в машині Розен сказав, що співдиректора звуть Паша, чудовий інженер, дуже скромна людина, в Панамі у нього всі закохані, добре володіє іспанською та англійською, зовсім молодий, а дружина цілковита чарівність, нічого не скажеш.

«Цілковита чарівність», — зауважив Степанов, — погане наслідування Бабеля, а в того мова була відточена, чудова.

Паша сподобався Степанову одразу ж, бо й відрекомендувався він легко — називайте мене Паша, я молодий, ще набридне бути Павлом Івановичем, — і посмішка в нього була сором’язлива, і слухав він, наче всмоктуючи: деякі молоді тепер вважають, що все позаду, і сповнені поблажливого гумору та скептичного суму; смішно це, бо вікові грані змістились, і якщо колись про двадцятишестирічну красуню Пушкін писав, що вона, мовляв, уже старуха, то тепер п’ятдесятирічні жінки — ті, які тримаються добре, — відчайдушно крутять романи, а шістдесят років для чоловіка — справді так буває — час розквіту (а втім, подумав Степанов, ті його п’ятдесятирічні друзі, котрі одружилися з молодими, тобто взяли на себе офіційний обов’язок, досить швидко повмирали, або ж відправилися до Блохіна, в онкологію. Очевидно, узаконеність перевантажень небажана, кращий стимулятор — захоплення, хай живе Гете, в старого була губа не з лопуцька!).

— Що їстимемо? — запитав Степанов, коли вони сіли за стіл на другому поверсі «Націоналю»; вид на Манеж казковий, день весняний, відлига, краса яка, у такі дні музика в душі бринить і не страшно відчувати свої літа, і, хоч немає радісного передчуття, що все ще попереду, варто лиш звернути в провулок, як одразу зустрінеш найпрекраснішу жінку, про котру мріяв усе життя, чи махнеш з Юрою й Беллою на Мещеру, до безногого єгеря Анатолія Івановича, як же Юра гарно писав про нього в своєму мисливському циклі, який друкували в «Огоньку» і «Знамени», як же давно це було, а взагалі зовсім недавно, якихось десять років тому, три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять днів, а скільки всього змінилося відтоді, боже мій!

— Я з’їв би супу, — тихо сказав Розен; (він взагалі говорив дуже тихо, й Степанову доводилося весь час напружуватись, щоб розуміти його, інколи читав, як глухий, по його губах; контузило ж мене, раптом подумав Степанов, від бомби, яку гахнули в Лаосі його нинішні співгромадяни, жорстоко бомбили мирних жителів). — І добре було б котлету.

— Тут вибір досить різноманітний. Рекомендую рибну солянку, це чудово. А завершимо рибою по-монастирськи…

— По-московськи, — виправив офіціант. — Ви назвали по-старорежимному, Дмитре Юрійовичу…

— П’ятнадцять років тому режим був той самий; тоді й перейменували, — в тон йому відповів Степанов і подивився на Розена й Пашу. — Хочете внести корективи?

— Якщо можна, я випив би пляшку пива, — сказав Розен.

— Чеського немає, — відповів офіціант, — тільки «жигулівське».

— Так воно мені й подобається! — Розен навіть підняв над черепашачою головою маленькі руки. — Особливо коли піниться…

— Зразково-показовий американець, — озвався Степанов, — провести б вас у державні секретарі! їй-богу, одразу всі спірні питання розв’язали б…

— Не втягуйте мене в політику, — попросив Розен, — я торговець, цим і пишаюсь, а продаю я не щось там, а радянський спосіб життя, — тобто ваші чудові верстати, і дуже непогано це роблю, правда, Пашо?

— Так, бізнес іде нормально, — відповів Паша, і стало зрозуміло, що молодий співдиректор до красномовців не належить.

— Взагалі вислів «продаю радянський спосіб життя» має двозначний смисл, — усміхнувся Степанов. — Ви так не думаєте?

— Та ви не сприймайте це всерйоз, я пожартував!

— Тоді попередьте заздалегідь. У нас є таке слово «жарт»… Перед тим, як готуєтесь смішити, застережіть слухачів: «жарт». І катай усе, що заманеться.

Розен подивився на Пашу злякано і здивовано; той засміявся:

— У Йосифа Львовича особливі стосунки з почуттям гумору. Ви краще розкажіть Дмитру Юрійовичу, — звернувся він до американця, — про свою ідею, тоді легше стане.

— У мене немає ніякої ідеї! Просто я сказав, що було б непогано, якби хтось у Радянському Союзі написав, як працює наша фірма, про наші успіхи й труднощі…

— Це не моя тема, — відповів Степанов. — Я разів два потрапляв у халепу з вашим братом: хвалив одного, а він, як з’ясувалося, був шахраєм і банкротом; другого лаяв, а той виявився фінансовим генієм, розкрутив чудовий бізнес, от редактор і сварив мене за це. Краще поговоріть з кимось із наших журналістів, які спеціалізуються на зовнішній торгівлі.

— Потрібне ім’я, — ще тихше сказав Розен. — Розумієте, для бізнесу потрібне ім’я. Це не жарт. Це практика життя. Тоді мені допоможуть і в Зовнішньоторговельному банку, і в усіх об’єднаннях, правда, Пашо?

— Ви не можете скаржитись на те, що вас кривдять, — зауважив співдиректор.

— Ні, звичайно, але ми маємо намір розширити діло! Без підтримки Москви я не потягну! Якщо нам дадуть розстрочку, ви прекрасно це знаєте, Пашо, — він обернувся до співдиректора, — ми йдемо семимильними кроками! Та коли вимагатимуть негайних платежів, я пущу сім’ю з торбами…

Офіціант приніс їжу.

Розен попросив у Степанова сигарету, вкрадливо пояснив:

— Це я так борюся з курінням. Навіть кишені піджака позашивав, щоб не носити сигарет. Але перебороти себе не можу, тож і ставлю себе в ганебне становище, випрошуючи сигарети. В пору моєї молодості це називалося «стріляю». Цей вираз лишився?

— Лишився. Стріляйте на здоров’я, — сказав Степанов. — Лікарі брешуть: не сигарета страшна, а стрес…

— Але в мене була операція на серці.

— У всіх були операції на серці. У кого з ножем, у кого без ножа…

— Без ножа все-таки краще.

— Хто знає, — зітхнув Степанов.

Розен з’їв дві ложки супу, відставив тарілку; відпив пива, одсунув фужер; склавши руки, наче ксьондз на проповіді, він хруснув пальцями й благально глянув на Пашу. Той зосереджено їв солянку; лобастий, подумав Степанов, гарно дивиться хлопець, усе добряче тямить, і в куточках рота усмішка з’являється саме тоді, коли треба; є люди-локатори, а є люди-стіни, зовсім непробивні; цей локатор.

Степанов зиркнув на мовчазного Розена — далеко йому до Ціцерона — і спитав:

— Ви чомусь зв’язуєте своє бажання взяти участь у тому ділі, яке роблять мої друзі на Заході, з проханням допомогти вам тут у вашому бізнесі?

Обличчя Розена лишилося незворушним, тільки маленькі долоньки стрімко злетіли над головою.

— Ах, при чому тут моє почуття вдячності й бізнес?! Я сказав Паші, що хочу взяти участь у поверненні до Росії викраденого гітлерівцями зразу ж, як тільки прочитав про це! Ніякого зв’язку з бізнесом, просто треба вміти віддавати борги!

Паша всміхнувся.

— Є зв’язок, Йосифе Львовичу, не гнівіть бога, є.

— Дякую, — сказав Степанов. — Оце вже серйозна розмова. Якщо не заперечуєте, поїдемо до мене після обіду, подзвонимо в Цюріх, Ростопчину, він фінансова пружина цього діла, без нього навряд чи вийшло б щось, домовитесь про зустріч… Можете полетіти звідси додому через Цюріх?

— Звичайно, — відповів Розен. — Післязавтра — п’ятниця. Банки ще відкриті. Мені буде дуже цікаво познайомитися з містером Ростопчиним. Не скажу, що в мене є зайві гроші, але я готовий витратитись — не з прибутків компанії, а віддати свої кревні, — бо відчуваю душевну потребу бути разом з вами і вашими друзями, містер Степанов.

Цюріх дали досить швидко, тому що Степанов подзвонив старшій на міжнародну станцію і пояснив, у чому справа; Ростопчин був у офісі; голос сумний, якийсь надломлений; що сталося, запитав Степанов, у тебе неприємності?

— У нас неприємності, — уточнив Ростопчин. — У тебе, у мене, у нас. Ти повинен прилетіти до мене в Цюріх завтра ж!

— Що сталося?

— Мені дуже шкода пана Золле. Він у жахливому стані, але не каже толком, що скоїлося. Здається, скрутно з грошима. Я просив його сюди приїхати, він не хоче, запропонував йому прилетіти в Лондон, восьмого, до нас з тобою, він погодився… Але найжахливіше те, що Ліфар післязавтра вирішує долю листів Пушкіна і віршів Лермонтова. Я не впевнений, що він зробить це правильно. Потрібна твоя допомога, тому, будь ласка, сідай у перший же літак…

— Стривай, Євгенію. В мене немає паспорта, візи… Я не одержу її зразу… Треба почекати, це нереально… Тим паче, що я добився дозволу летіти в Лондон, перелопачувати пізно…

— Перелопачувати? — Ростопчин зітхнув. — У роки мого дитинства цього слова я не чув.

— Подобається?

— Дуже.

— Я радий. Доведеться тобі поїхати до Ліфаря самому, Євгенію. Чи з паном Розеном…

— Хто це?

— Такий буржуй, як і ти. Тільки з шахтарів, не аристократ. Я передаю йому трубку, потім ми з тобою закінчимо розмову, гаразд?

— Ох, як це все жахливо! — зітхнув князь. — Візи, паспорти, кордони… Як звуть цього пана?

— Йосиф Львович.

Степанов дав Розену трубку, той відкашлявся, наче учень біля дошки, й сказав:

— Здрастуйте, ваша ясновельможність, це Йосиф Львович… Мені дуже приємно поговорити з вами! Я заочно ознайомився з вашою діяльністю, і вона мені здається благородною… От…

«Довго, видно, готував фразу, — подумав Степанов, — весь той час, поки ми їхали, не інакше. Такий торговець нам не завадить, у нього очі крижані, якщо вже вирішив, не відступить».

— Я не скажу, що в мене баків кури не клюють, — тим часом вів далі Розен, — але я згоден внести тисяч дві для початку. Містер Степанов розповів мені про аукціон у Лондоні… Я не можу там бути, але полечу в Нью-Йорк через Цюріх, одразу ж подзвоню вам…

Паша подивився на Степанова; обличчя його було, як у хлопчика, — неприховано радісним; він підвів великий палець, накрив його долонею, а потім «посипав сіллю», саме так у дитинстві ми виражали найвищу радість, згадав Степанов; Паші, мабуть, років тридцять, він ближчий до моєї дочки Бембі, ніж до мене, дивна проблема — потяг поколінь, вододіл пам’яті, кажуть, під старість чітко пригадуєш усе, що було в дитинстві, все повертається на круги своя; жаль тільки, що круг — останній…»

Запис телефонної розмови Степанова й Розена з Ростопчиним було переслано представництвом у Цюріху («Юридична контора Менсона і Доу») до Гамбурга, Фолу, тієї ж ночі; але його там уже не було, вилетів у Лондон; вранці послали наздогін шифрограмою з поміткою «терміново».

О десятій годині Фол прочитав телеграму, попросив надіслати запит на Розена, «який перебував у даний момент у Москві, але базувався на Панамі, якийсь бізнес, деталі невідомі», й подався на Нью-Бонд стріт, 34, у фірму «Сотбі», куди вже привезли картини Врубеля.

IV

«Вельмишановний Миколо Сергійовичу!

Недобре, звичайно, зловтішатися, та чи можна вважати зловтіхою справедливість, яка не завжди милостива, зате вражає грішника?

Ви, мабуть, уже чули, що Надія Забела-Врубель, завагітнівши, перестала співати, одійшла від театру, і заробіток у сім’ї декадентського Юпітера дуже зменшився, довелося жити тільки на гроші, виручені за продаж картин. На жаль, ще не перевелися аристократи (не можу збагнути їхніх вчинків, гра в оригінальність, чи що? Або дитяча безвідповідальність?), які купують для своїх колекцій відхилені імператорськими музеями картини Врубеля. Ну, нехай це робили б торговці, в них не наша гнилизна, пронозуватість у них, запозичена на Заході, в чужих нам палестинах, а то ж чистокровні дворяни дають йому гроші, й він усе малює, малює, малює…

Кажуть, працював він день і ніч, щоб ублажити свою черевату, майже по вісімнадцять годин, навіть при електриці, без природного світла (тому й така мазанина), сяк-так зводив кінці з кінцями, багато скандалів було з його «Демоном», — не почув Господь наших благань, щоб не доторкався до Лермонтова, а тут народилася дитина, яку назвали, звичайно, Савою, гм-гм, Сава Врубель, істинно по-російськи, аби ні в кого не було сумнівів, що, мовляв, лях чи якийсь там литовець. До речі, його улюблена гра називається «Оргія», авжеж, саме так, вірні люди розповідали, ще на хуторі в старого Ге вони влаштовували Оргію Троянд, але ж від Троянд до чогось іншого лише один крок, а слово «Оргія» містить у собі певний смисл…

Так от, Сава Врубель немовлям помер, застудившись у дорозі.

Звичайно, не можна по-людськи не співчувати батьківському й материнському горю. Може, ця жертва, як відплата, очистить його й одверне від усього, що викликає у нашої православної публіки обурення, так справедливо, так відверто, без натяків, висловлене.

Мій удар по його «Демону» завдав декадентові чимало прикрих хвилин, адже він уже не один, у нього сім’я, він звідав турботи житейські, годі витати в емпіреях та жити за рахунок Мамонтових і Морозових, пора й своїм трудом, своєю головонькою думати.

Поглянемо, куди його тепер понесе. Удар був сильний, як очисна гроза з блискавицями. Хто знає, може, повернеться в Лоно? Я перший тоді простягну йому руку, перший надрукую статтю, бо не злість чи заздрість спонукали мене до того, а лише скорбота через знехтувані традиції, через насильство над світлими ідеалами Православ’я…

Поживемо — побачимо.

Любий Миколо Сергійовичу, був би безмірно Вам вдячний, якби Ви посприяли, щоб мені надіслали гонорар за четвертий і п’ятий номери, та й аванс непогано б одержати, ми з Танечкою думаємо поїхати на води у Віші, а там курс вельми дорогий.

Сердечно Вас обнімаю, зостаюсь Вашим покірним слугою

Гаврило Іванов-Дагрель».

6

— Взагалі, за любов карають, — сказав Фол містеру Джавісу, провідному експертові фірми «Сотбі» з питань європейського живопису. — А найбільше за батьківську. Як тільки діти зрозуміють усю глибину батьківської чи материнської любові, ми їх втрачаємо; з’являється відчуття власної непогрішимості та вседозволеності — особливо коли батьки живуть окремо. Про це моєму старшому братові сказав Хемінгуей, вони разом рибалили на Кубі, я згоден з такою концепцією.

Фол відійшов у куток темного залу «Сотбі», що, як і всяка престижна фірма, розмістилася в старому будинку вісімнадцятого століття; другий поверх, де призначено торги, було заставлено російським живописом; Фолу здалося, що в цьому синьо-червоно-дерев’яному залі росіянам холодно. Він ще раз глянув на Врубелівський ескіз обличчя хлопчика: сидить у колясці, сорочечка фіолетова, щоки повненькі, мов налиті, верхня губка роздвоєна, оченята розумні.

— У вас є діти? — спитав раптом Джавіс.

— Нема, — відповів Фол. — Або є такі, про існування яких мені нічого невідомо.

У нього було троє дітей від Дороті; хлопчики й дівчинка; Деніз, Ел і Кетрін; дев’ятнадцять, десять і сім років; усе скінчилося — і з їхньої матір’ю і з ними, — коли він зрозумів, як гидливо сторонилася вона його любові; протестант; сухар; ой боже мій, чи варто згадувати про це, один; зовсім один, хай живе свобода, страшна самітність, постійний погляд у дзеркало.

Коли вони розлучилися, Фол став пиячити. Схопило серце; і він подумав: чого це я? В них — і в Дороті з її торговцем, і в старшого сина Деніза з його тайландкою — своє життя; виросте Ел, заведе собі француженку чи росіянку; що ж, це його право; потім Кетрін — не інакше як порадує євреєм чи негром; я потрібен їм як гарант їхнього благопристойного життя: спромога робити суботні витрати; подорожі, заміський будинок, таксі, покоївка; нехай це щастя триває якнайдовше; тому я мушу вижити, а не зламатися на сімейних сценах, будь вони прокляті, не стати алкоголіком чи наркоманом; масаж кожного ранку; теніс, пробіжки; відколи розлучилися, жінкам не вірив, усіх їх вважав повіями.

— Це немовля — син Врубеля? — спитав Фол.

— У нас немає літератури про художників. Мені важко відповісти вам.

— У вас немає літератури тільки про росіян?

— Ні, практично про всіх. Крім, звичайно, Мікеланджело чи Ван-Гога.

— А як же можна працювати? — Фол здивувався. — Ви ж головний експерт з живопису!

— Абсолютно правильно, — підтвердив Джавіс. — Але ви не зовсім правильно трактуєте поняття «експерт». У. нашій фірмі завдання експерта полягає в тому, щоб з’ясувати справжню вартість картини, підготувати буклет для наступного аукціону, скласти каталог, повідомити людей, зайнятих нашим бізнесом, залучити мистецтвознавців і простежити за тим, щоб усі чекали події й готувалися до неї… Мабуть, вам це не цікаво?

— Дуже цікаво. Я ніколи не писав про торги.

— Ви штатний співробітник журналу чи вільний журналіст?

— Так, я працюю за угодою… На Америку, Австралію… Мене добре купують у Новій Зеландії, — сказав Фол. Він не брехав: статті журналіста, чию візитну картку він використовував для розмови в «Сотбі», справді на задвірках світу йшли добре — щось у них подобалось місцевим пастухам. — А хто вестиме торги?

— Я і мій колега, містер Адамсон.

— Он як? Отже, ви вестимете торги?! Дуже цікаво… Ви вже маєте інформацію про те, хто приїде сюди, на Нью-Бонд стріт?

— Ми маємо вичерпну інформацію, не можна покладатися на приблизні відомості.

— Кого ж ви чекаєте на аукціоні? Я маю на увазі імена, котрі самі по собі викличуть сенсацію…

— Очевидно, змагатимуться американці з французами. Дві шановані родини з Лондона доручили вести торг своїм брокерам. Я жду баталій… Імен ми не називаємо… Як правило, в залі знімає телебачення, отже, з випуску останніх вістей країна дізнається, хто був у нас на торгах.

— Буде багато американців?

— Фонд Селлівен, Інститут театру, що його фінансують Меллоні, й темна конячка із західного узбережжя, містер Кеббот, він розбагатів на нових видах упаковок для прохолодних напоїв у спеку, цікава ідея, мінімальна затрата робочої сили; їх було в ділі лише дев’ять чоловік, а взяли за три роки понад сім мільйонів…

— Понад дев’ять, — виправив Фол. — Я знайомий з Кебботом. Наш журнал брав у нього інтерв’ю…

— Он воно що, — Джавіс гостро глянув на співрозмовника. — Як ви гадаєте, він битиметься за російський живопис?

— Дивлячись хто його консультує. Коли Кеббота переконають, що це серйозний вклад капіталу, що, купивши тепер за двадцять тисяч, через три роки він одержить за цю ж картину сорок, — тоді битиметься.

— Це надзвичайно цікаво, дякую. А ще ми чекаємо містера Софокулоса. Він працює на емірів, там, на Сході, осідають найцікавіші роботи, новий Лувр.

— Скажіть, а чим може скінчитися, коли з’ясується, що на аукціоні на продаж виставлено крадену картину?

— Цього не буває в «Сотбі». Я готую аукціон майже півроку саме для того, щоб таких неприємностей не сталося. Як ви розумієте, ми працюємо в тісному контакті з поліцією і страховими компаніями, ні, ні, це абсолютно виключено.

— Останнє запитання, містер Джавіс. Чому фотоальбоми балетів Дягілєва і Ліфаря неймовірно дорогі, ціна вища, ніж на малюнки Пікассо і Далі?

— Цілком зрозуміло! За ці альбоми заплатять не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів, хоч початкову ціну для торгів ми визначали всього лише тридцять тисяч. Річ у тім, що на фотографіях костюми й декорації кращих балетних постановок Дягілєва. Не менше двадцяти одиниць. Якщо балети вирішили б відновити, довелося б замовляти нові декорації і костюми видатним художникам. Це коштуватиме, принаймні, п’ятсот тисяч, а то й більше, хоч тепер у театральному живопису немає особливо великих імен. Після Коровіна, Бенуа, Кокто, Головіна й Пікассо світ збіднів.

— До якої суми дійде торг?

— Як ви розумієте, запитання передчасне. А втім, не для публікації: гадаю, ми доведемо пристрасті залу до семисот тисяч фунтів…

Фол знову подивився на врубелівський портрет хлопчика:

— Цікаво, що з нього вийшло? Всі ми були чарівними немовлятами, втіхою для батьків, а потім…

— Як правильно ви сказали! Пробачте, я мушу йти, приїхала пані Прокоф’єва, подруга великого російського піаніста; очевидно, має намір битися за ряд його партитур. Буду вдячний, якщо надішлете мені вирізку з вашого журналу. До побачення, спасибі вам, — і Джавіс підійшов до невисокої жінки, оточеної молодими людьми, що розмовляли по-російськи; Фол відзначив, що їхня російська була чудова, не консервована, а справжня.

… Готель «Кларідж» був поряд, п’ять хвилин ходу; Фол найняв номер по сусідству з тим, який забронювали для князя Ростопчина; досить ризиковано покладатися на «братські» служби; апаратура прослухування в лондонському представництві концерну АСВ прекрасна, але розумніше користуватися своєю. План опрацьовано; Ростопчину не дадуть змоги спуститися в хол, до Степанова; його затримають у номері; подзвонить Зенон, вони знайомі з того часу, як разом боролися в макі, під Ліоном; про те, що Ростопчин приїхав у Лондон, Зенону скаже Харві, вони дружать; привід для дзвінка вмотивований — Ростопчин дуже добре знає все, що пов’язано з бізнесом текстилю в регіоні Середнього Сходу, як же не відповісти на запитання старого знайомого! Як тільки він закінчить розмовляти з Зеноном, подзвонить сам Харві й почне розповідати про колекцію російського живопису, на яку натрапив у Канаді; Ростопчин не може цим не зацікавитися; Степанов, — судячи з його психологічного портрета, — не чекатиме в холі, а підніметься у номер до друга, — що й треба! Він неодмінно підніметься в номер. Фол ретельно вивчив документи, зібрані на росіянина, накреслив штриховий характер, перевірив на ЕОМ — в основному збігалося; отже, напередодні торгів він, Фол, прослухавши розмову друзів, буде в курсі всього, що задумали приятелі, операція із Золле — наступний етап того ж вечора; розв’язка настане дев’ятого травня в «Сотбі»; молодець, Фол, усе-таки голова в тебе працює чудово.

… Полковник Брінінгз, котрий очолював секретний відділ спеціальних досліджень британської страхової корпорації «Долл», зв’язаної з американським концерном ДТ— АСВ, прийняв Фола лише на другий день після того, як той попросив про зустріч; був стриманий; дивився повз; говорив ліниво, крізь зуби:

— Мені досить важко зрозуміти ваш задум, містер Фол… У меморандумі, який надіслали ваші колеги, є певна недоговореність, це загальний абрис, нічого конкретного…

— Я готовий відповісти на ваші запитання, полковнику.

— Дякую, це дуже люб’язно. Отже, перше: як, по-вашому, містер Степанов — таємний агент свого уряду чи він просто має хворобливу схильність до колекціонування?

— Я не можу відповісти однозначно.

— Якщо людина хоче приїхати в Англію, щоб разом зі своїми друзями, — полковник подивився на папір, притиснутий яйцевидним мінералом з Парагваю, і, трохи калічачи, вимовив імена, — містером Золле і князем Ростопчиним бути присутньою на аукціоні «Сотбі», я не бачу в цьому нічого недозволеного. Кабінет її величності завжди дотримувався і дотримуватиметься духу й букви білля про права людини. Я не відокремлюю себе від кабінету її величності, містер Фол.

— Я також сповнений поваги до кабінету її величності, полковнику, але мені буває прикро, коли довірливістю і благородством джентльменів користуються негідники.

— Своєю найбільшою вадою, містер Фол, я вважаю надмірну недовірливість. Що робити, сорок три роки в секретній службі. Отже, я дозволю собі повторити запитання. Тільки вичерпна відповідь змусить мене зайняти певну позицію.

— Ви ставите мене в складне становище, полковнику. У нас немає абсолютної впевненості, що Степанов зв’язаний з площею Дзержинського, хоч я глибоко переконаний, що всі, кому Кремль дозволяє виїзд за «залізну завісу», так чи інакше відслужують своїм хазяям…

— Мені було б дуже цікаво дізнатися, як саме відслужує місіс Плісецька? Чи містер Мравінський? — полковник Брінінгз холодно всміхнувся і вперше за всю розмову подивився своїми недвижними крижаними очима в зіниці співрозмовника. — Якщо людина нашої професії відчуває в собі страх перед кожним, хто живе в іншому суспільстві, треба подавати у відставку, містер Фол. Країна свободи, обнесена колючим дротом упереджень, рано чи пізно перетвориться на концентраційний табір.

— Щиро вдячний вам за пораду з приводу відставки, полковнику. Я неодмінно обговорю це питання з президентом моєї корпорації. І все ж мені потрібна допомога, і я маю намір дістати її — в такій мірі, звісна річ, яку ви вважатимете розумною.

— Ви дістанете допомогу, коли переконаєте мене в тому, що вона необхідна, — з погляду моєї професії.

— З погляду моєї професії, — Фол посміхнувся, — вона конче необхідна. Я постараюсь сформулювати смисл нашого інтересу точніше: мені й моїм колегам не дуже подобається зворушливе єднання червоного літератора з аристократом, який живе у Швейцарії, та з ученим із Федеративної республіки; демонстрація такого «єднання людей доброї волі», — так, здається, пишуть московські газети, — відбудеться не десь, а в Лондоні, і не просто в Лондоні, за столом другорозрядного ресторану, а на Нью-Бонд стріт, де шельмуватимуть престиж «Сотбі», а потім у театрі на Пікаділлі, що його орендував на одинадцяте травня якийсь сер Годфрі, котрий веде представницькі шоу з політиками, журналістами й бізнесменами. Сер Годфрі вже розіслав триста запрошень у газети, журнали, на телебачення, в музеї, туристські фірми та компанії, які вклали гроші в культурний бізнес.

— Де ви роздобули ці дані? — спроквола спитав Брінінгз. — У моїх співробітників? Хто саме посмів передати вам цю інформацію?

Фол збагнув, що попав у пастку; брехати старій мумії марно; ас; усе зрозуміє відразу; сказати, що в нього в Лондоні є свої джерела інформації, теж не можна — британські амбіції, «непотопляючий авіаносець», «бастіон свободи» і таке інше.

— Я не думав, що ви так твердо тримаєте руку на пульсі, — Фол примусив себе всміхнутися. — Ви мене спершу так налякали, що я подумав, немов ви зовсім випустили з-під нагляду долю колекції, застрахованої у вашому женевському філіалі.

— Ви не відповіли на моє запитання, містер Фол.

— Взагалі, я не повинен відповідати на всі ваші запитання, полковнику. Ви можете звернутися в Нью-Йорк, коли мій шеф погодиться з вашими доказами, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я також шаную білль про права, сер…

— Містер Фол, ви знову не відповіли на моє запитання, занадто багато емоцій… Ви перебуваєте в Лондоні, і я маю всі резони дізнатися, хто інформує вас про ті події, які відбуваються в столиці британської співдружності націй…

— Все повертається на круги своя, воістину, — зітхнув Фол. — Ви ж розумієте, що я ні в якому разі не відкрию вам імен тих, хто допомагає мені в моїй справі, полковнику. Ставлячи таке запитання, ви просто робите неможливим наше співробітництво… В цьому, конкретно в цьому, заході…

— Чий це захід?

— Нашої фірми.

— Але він розпочатий за вашою ініціативою, чи не так? Ви не дуже схожі на тих, хто бездумно виконує наказ. Як мені здається, ви належите до племені фантазерів. Я чомусь переконаний, містер Фол, що саме ви запропонували своєму шефові й моєму давньому другові особисто провести цю справу в Лондоні.

— Це правда, полковнику. На щастя, у нас не дуже люблять ієрархію, як принцип організації розвідувальної системи страхової фірми. Чим більше щаблів, тим більше можливості спотворити правду. А ті, — Фол подивився на величезний стіл полковника, — хто займає ключові позиції на вершині ієрархії, нечасто зважають на рекомендації рядових працівників. От і виходить, що інформацію підганяють під вимоги босів заради видимого збереження єдності поглядів…

— Я вдячний вам за те, що ви ознайомили мене з вашою концепцією, зовсім нова; в такому разі, гадаю, ви наберетесь терпіння й вислухаєте мене. Я дуже погано ставлюсь до тих у нашій службі, хто єдиною метою розвідки — чи в таборі конкурентів, ворогів, чи друзів — вважає збирання інформації. Я за прогнозування в розвідці, містер Фол. Той, хто проти цього, — антиінтелектуал. Ставка тільки на операції недалекоглядна. До того ж культ секретності несе в собі загрозу для якості інформації, будучи страшною перепоною при переміщенні інформації від одного експерта до другого, бо автор секрету дорожить ним, як мати дитиною. Надмірна секретність служби його величності посміялася з нас, коли ми недооцінили Гітлера; відсутність прогнозів і некерований страх перед більшовизмом не дали нам змоги зробити правильну ставку, містер Фол, і почалася друга світова війна.

— А мені чомусь здавалося, що друга світова війна почалася через те, що Москва уклала договір з Берліном.

— Мабуть, у вас не було часу прочитати спогади сера Уїнстона Черчілля, містер Фол. Він дуже не любив більшовизм як ідейну течію, однак сер Уїнстон вельми шанобливо ставився до такого серйозного явища, яким була, є і буде Радянська Росія. Якби на Даунінг-стріт у тридцять дев’ятому році жив сер Уїнстон, а не сер Невілл, запевняю вас, пакту Москви з Берліном не було б, був би пакт Лондон — Москва…

— Щось подібне я читав у комуністичній пресі, полковнику…

— В комуністичній пресі працювали Маркс, Ленін, Плеханов, Люксембург, Тольятті, Торез, Пік; між іншим, свого часу Бернарда Шоу, Ромена Роллана, Теодора Драйзера і Уолтера Ліппмана також звинувачували в тому, що вони піддавалися впливу червоних. Я не рекомендував би вам скидати з рахунку комунізм, містер Фол, це досить серйозна доктрина.

… Увечері в клубі, де полковник Брінінгз завжди вечеряв, він зустрівся з сером Мозесом; своїм правом запрошувати сюди знайомих він не користувався — якщо вже клуб, то тільки для своїх; кожен знає кожного, абсолютна взаємна довіра — після дев’яти годин в кабінеті, де робота полягає в тому, аби не довіряти, тут можна нарешті розслабитись і по-справжньому відпочити.

Мозес Грінборо був кадровим співробітником розвідки; вийшов у відставку двадцять років тому, але в свої сімдесят два виглядав щонайбільше на п’ятдесят; все ще грав у теніс (тільки з тренером, уже побоювався перевантажувати себе надмірним пересуванням по корту; міра, в усьому має бути міра), раз на тиждень навідувався до однієї з своїх приятельок, влітку виїжджав у Норвегію, рибалити; він там воював у сороковому; залишилися ще друзі, однак спогадів уникав, вважаючи їх гіркою долею старості; не можна старіти, це — Дюнкерк, поразка, здача.

Як правило, полковник ніколи не розмовляв з Грінборо дро справи; якщо ти вийшов з діла, якщо вирішив відійти від нього, ти сам себе прирік на певного роду відчуження; закон буває писаний, але неписаний часом сильніший.

Так само, як і полковник, сер Мозес був пристрасним шанувальником Черчілля, — обидва мали щастя працювати в той час, коли він очолював кабінет його величності; промову в Фултоні вони розцінили як грандіозний маневр політика, котрий уступив Сполученим Штатам право на конфронтацію з Кремлем, вигравши, таким чином, для Британії право арбітра, найвище право в політиці; не його вина, що послідовники не змогли скористатися тим, що він так геніально придумав; біда послідовників саме в тому й полягає, що вони — послідовники, а він був людиною світового масштабу, такі народжуються нечасто.

Так само як і полковник, сер Мозес був прихильником європейської тенденції, повне розчинення в Америці відкрито називав «недоцільним»; твердість у ставленні до Москви вони ніколи не ототожнювали з нерозумною впертістю; гнучкість вважали серйозним інструментом політики; прогнозувати мир, виходячи з точної дати краху режиму в Кремлі, вважали хлоп’яцтвом; історія навчила їх реалізму; виступи в парламентах чи статті в журналах — одна справа, а практична щоденна робота в ім’я Британської співдружності націй — зовсім інша.

Саме цього вечора, всупереч правилам, полковник легко поділився з сером Мозесом деякими міркуваннями про те, що молодший брат починає розвивати надмірну активність на Острові; очевидна тенденція; так, цілком можливо, що якийсь росіянин зв’язаний із спецслужбами, але це треба довести; спробуємо, в цьому напрямі наші друзі працюють, причому дуже ретельно; однак мене не влаштовує головне посилання; зараз, коли в світі все тріщить, нерозумно, більше того, ризиковано перешкоджати контактам на рівні університетів, живопису, літератури, музики, журналістики; зрештою, це ті мости, якими згодом знову підуть політики; князь Ростопчин абсолютно нейтральний, справжній російський аристократ, який цілком ужився в наш світ, дуже дивно, правда? Німець з Гамбурга — це зразок найдосконалішого архівного черв’яка, він, до речі, допоміг нашим друзям знайти дивовижні матеріали про активність гітлерівської розвідки в Шотландії, так, так, він охотився за гітлерівцем, котрий, працюючи в штабі рейхсляйтера Розенберга, був ще й офіцером Шелленберга; до містера Золле звернулися наші люди, і він зразу передав свою документацію, відверта людина, довірлива й благородна… По-моєму, коли хтось і має бути зацікавлений у порушенні таких контактів, то саме Красна площа, хіба не так?

— Питання не однозначне, — відповів сер Мозес. — У певному розумінні Площі такі контакти теж вигідні.

— Ви абсолютно правильно сказали: в певному розумінні. Але в якому? Тут випадок безпрецедентний: аристократ, лютеранин і червоний. По-моєму, Степанов спирається на моральну підтримку містера Шагала, отже, коло розширюється. Якби містер Шагал був комуністом, я бив би на сполох. Але в даному випадку, — якщо тільки містер Степанов не виявить себе відповідним чином під час візиту, — я схильний не заважати йому. Більше того, було б добре, щоб ми знайшли сили захистити його від надмірної активності наших молодших братів. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

— Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, — сказав сер Мозес після довгої паузи. — Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?

— Старість — це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?

— О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?

V

«Дорога моя!

Мені здається, що натхнення — це пристрасний порив хистких бажань, душевний стан, доступний усім, особливо в молоді літа; в артиста воно, правда, трохи спеціалізується, бо скероване на бажання створити щось.

Пара рухає локомотив, та якби не було точно розрахованого, складного механізму, якби не вистачало в ньому якогось малесенького гвинтика, — пара розтанула б у повітрі, щезла. Від сили, яку вона таїть у собі, лишився б тільки пшик!

Мене зворушує те, що Рєпін хвалить мій акварельний прийом. А малюю я задумливу Асю. На столі — срібний двосічник рококо, гіпсова статуетка Геркулеса, букет квітів і щойно скинутий осінній капелюх, облямований синім оксамитом; позаду — біла стіна в напівтоні й спинка дивана з білим пофарбованим деревом та блідо-голубуватою атласною оббивкою з квітами а-ля Луї П’ятнадцятий. Це етюд для тонких нюансів: срібло, гіпс, вапно, фарбування й оббивка меблів, голубе плаття — ніжна й тонка гама; потім тіло теплим і глибоким акордом переводить до розмаїтості кольорів і все вкривається різкою могутністю синього оксамиту капелюха…

Твій Врубель».

7

Назавтра, о дев’ятій п’ятнадцять сер Бромслі — особисто, а не через секретаря, — подзвонив полковникові Брінінгзу і попросив його приїхати в резиденцію на одинадцяту п’ятнадцять; «якщо вам доведеться почекати п’ять хвилин, ви, сподіваюсь, пробачите мені, приймаю колегу з Бонна; як правило, найголовніше німці кажуть наприкінці бесіди, перші сорок п’ять хвилин вони вивчають співрозмовника, готуючи до головного; містична нація».

І все-таки сер Бромслі прийняв полковника в точно призначений час; обмінявшись у дверях прощальним потиском рук з боннським заступником міністра, він одразу ж, не сходячи з місця, дружньо привітав свого давнього знайомого, запросив його до маленького столика, який секретарка міс Прізм, уже встигла прибрати після першого візитера і накрити до приходу Брінінгза (ветеранів служби сер Бромслі виділяв, ставився до них з помітною для всіх шанобою), сам налив йому чаю; зовсім недавно прислали з Пекіна, дивовижний аромат; сказав, що німця він почастував кавою; «цей жасминовий екстракт здоров’я я бережу для своїх»; і тільки після цього у звичній своїй манері — абсолютна прямолінійність у розмові з асами — сказав:

— Нью-Йорк ображений, полковнику. Я одержав телеграму від наших молодших братів, вони збентежені вашою позицією…

— Я чекав цього, сер. Ви в курсі того, про що вони просять?

— Лише в загальних рисах.

— Я вдячний долі за те, що великий англієць сер Сомерсет Моем подарував мені свою дружбу… Ні, ні, він тоді вже не співробітничав з вами… Він був членом мого клубу, ми зустрічалися лише там, і ось одного разу він запросив мене провести два благословенні дні в його замку на Рів’єрі. Ви пригадуєте його роман про письменника — «Скелет у шафі»? Про письменника та його чарівну легковажну дружину, про те, як він відчував правду, не знаючи її, і тільки тому писав ту правду, яка приголомшує.

— Це коли дружина літератора — після смерті їхньої дівчинки — не може сидіти вдома й пускається в гульню, віддається якомусь акторові, потім повертається додому, а він тієї ж ночі вже написав про все те, що з нею сталося?

— Саме це я мав на увазі, сер… Перш ніж відповісти містеру Фолу — так, як йому я відповів, — мені довелося зробити досить копітке дослідження… Я проаналізував наші досьє, знайшов дещо про князя Ростопчина, він був у макі, в тих групах, які співробітничали з нашими людьми, відгуки про нього найкращі, мужній, високо порядний, непідкупний; ніякого потягу до комунізму, та й звідки йому взятися…

— Пробачте, полковнику, але російський граф Ігнатьєв, військовий аташе імператора в Парижі, закінчив своє життя генерал-лейтенантом Червоної Армії…

— Полковник розвідки генерального штабу царської армії Борис Шапошников закінчив своє життя в ранзі маршала Червоної Армії, сер, найближчий співробітник Сталіна. Змикання російської ідеї з комунізмом — ще не вивчена тема; ми не маємо права керуватися в нашій державній діяльності емоціями невизнаних російських геніїв, які вони так уїдливо висловлюють у своїх безвідповідальних радіокоментарях, що передають на Росію з Мюнхена.

— Це доказ. Пробачте, що перебив вас…

— Я ворог монологів, — посміхнувся Брінінгз; очі з пронизливо-холодних стали блакитними, зморшки на лобі розгладились, і жовтувата, хвороблива блідість змінилася ледь помітним рум’янцем на вилицях. — Діалог передбачає два голоси, він демократичний, і я, як старий консерватор, найбільше шаную демократію, сер. Дозвольте продовжувати?

— Будь ласка, будь ласка! Ще чаю?

— Так, дякую. Він чудовий. Отже, князь… Я уважно переглянув усе те, що ми могли зібрати про нього. Він добився свого без будь-якої допомоги зовні. Причому, цікаво, не спекулював, не мав багатих покровителів, не дістав спадщини. Це мене насторожило. Я допитав наших ветеранів — тих, хто ще живий… Кого ми скинули на парашутах для зв’язку з макі. Князь, — його кличка в партизанів була «Ейнштейн», — виділявся дивною рисою… Багато жартував, розпатякував, тож на тупоголових справляв враження легковажного молодика, а проте князь був природженим скрупульозним аналітиком… Перед початком операції командування макі зачиняло його в бліндажі, й він вичисляв усі можливі варіанти успіху й провалу, помічаючи, здавалося б, найменші дрібниці… До речі, спершу кличка йому не сподобалась, бо до війни він, як і вся еміграція першої хвилі, євреїв не любив. Лише після того, як на власні очі побачив, що гітлерівці роблять з євреями, як вони поводяться з російськими полоненими, як по-звірячому катують французьких партизанів, став сам називати себе «Ейнштейном». Якби всі німці при Гітлері мали змогу побачити концтабори, думаю, вони самі скинули б біснуватого…

— Якщо ми стоїмо на позиції діалогу, то я дозволю собі не погодитись.

— Незгода співрозмовника тільки спонукає до того, щоб бути ще доказовішим у своїх посиланнях, — усміхнувся Брінінгз. — Словом, Ростопчин розбагатів лише тому, що має напрочуд аналітичний розум. Ніякої підтримки зовні, тим паче з площі Дзержинського. Після війни він поставив на поштові марки… Так, так, у нього було багато друзів-художників, усі вони допомагали макі; він створив концерн голодних живописців і запропонував видавцям серію марок, присвячену історії другої світової війни. В діло ввійшли люди лорда Бівербрука, тому марки й розійшлися ураганним тиражем, — до речі, і в Сполучених Штатах. Після цього князь купив землю в Австрії; тоді, невдовзі після війни, це було неважко, долар відчиняв усі двері; до того ж, точно вичисливши тенденцію, він купив ті землі, де стояли зруйновані під час війни готелі для гірськолижників; усі комунікації були цілими; потім він задешево придбав значний пай у фірмі канатних доріг у французьких Альпах, яка раніше належала колабораціоністу. І все покотилося: він продав половину земель в Австрії американцям, на виручені гроші відремонтував два готелі, прибуток уклав у туристський бізнес Кенії; на цьому зараз і стоїть.

— Коли й чому він зайнявся поверненням росіянам їхніх скарбів культури?

— Перші симптоми інтересу почалися після того, як Москва запустила «супутник». Авжеж, саме так, через дванадцять років після закінчення страшної війни, країна, де він народився, перша вийшла в космос. Я можу зрозуміти його гордість, сер. П’ятдесят сьомий рік, сорок років після більшовицького перевороту, до якого ми, Німеччина і Франція, по праву вважалися суперсилами Європи, а Росія була на задвірках, царство тьми й лінощів… А в п’ятдесят сьомому вийшла на перше місце на нашому євроазіатському континенті. На жаль, це істина, яку багато хто не хоче брати до уваги… Шкода… Тепер про містера Степанова. Я попросив підібрати на нього все, що можна. І з’ясувалося: його читають у Росії, досить широко читають, і, хоч він, на жаль, пише за кремлівськими рецептами, слово цієї людини багато важить у їхній країні… Коли наші молодші брати за океаном називають містера Степанова агентом КДБ, я запитую себе: невже розвідка така легка робота, що в ній можна працювати не на повну силу, залишаючи головний заряд енергії на літературу? Я з великою повагою ставлюся до професії, сер. Наш з вами друг воєнної пори Ієн Флемінг почав писати веселого Джеймса Бонда після того, як пішов у відставку з «Інтеллідженс сервіс»; те ж саме — Грем Грін. А Ле Карре? Великий Моем говорив: література — самопожираюча, вона забирає на свій вівтар усю людину, до останку… І от, уявіть собі, ми починаємо допомагати нашим молодшим братам у комбінації проти цього росіянина, до якого двісті п’ятдесят мільйонів його співгромадян ставляться з істинним респектом… Кому це принесе користь? Нам? Не певен. Навпаки. Ми дамо привід, шуканий привід росіянам, розпочати ту пропагандистську кампанію, в якій вони тепер дуже зацікавлені… На початку нашої розмови я недаремно згадав сера Сомерсета Моема і його роман «Скелет у шафі», де напрочуд яскраво відтворено дар передбачення літератора. Коли росіяни, — на відміну від наших молодших братів, — вважають Степанова письменником, а в них усе-таки були якісь письменники, у смаку їм не відмовиш, то містер Степанов може написати таке, що буде зовсім невигідно тій справі свободи, якій ми служимо, хіба не так? Звичайно, ми поставимо спостереження за містером Степановим, більше того, я цілком допускаю, що візит його може бути двозначним. Коли ми матимемо факти, тоді вдаримо! Вдаримо міцно… Якщо він справді має намір займатися тут своїми картинами — нехай собі; ми не повинні йому заважати, навпаки, він має переконатися в нашій неупередженості; Острів свободи, терпимість до всіх ідеологій, право кожного робити те, що він хоче…

— Не переступаючи при цьому межі закону, — всміхнувся сер Бромслі. — Ну, добре, я змушений погодитися з вами і, повірте, мене це радує. Що ви можете сказати про німця з Бремена?

— З ним досить спритно попрацювала гамбурзька резидентура молодших братів. Мабуть, вони готують його до скандалу. Та й не тільки його, мені здається. Вони замислюють свою операцію як певну мелодраму, суцільні сцени, заламування рук, зведення грошових рахунків… Побачимо. Я взагалі не дуже певен, що в них вийде так, як вони задумали. Отже, пан доктор Золле… Забавно, німці умудряються вміщати в одне значення два титули — «пан професор доктор Золле». Ця людина зрозуміла мені абсолютно. Коли відповідь на питання шукає математик чи фізик і знаходить її, він на деякий час заспокоюється, настає розслаблення: Ейнштейн любив музичити, Жоліо— Кюрі грав у шахи, а російський академік Тамм, який цікавив нас, займався альпінізмом. Тільки після доброго відпочинку вчений починає нову роботу. Тоді як колекціонер натрапляє на таку кількість загадок, що мозок його постійно перебуває в лункій напрузі, самому йому аж ніяк не впоратись: або він повинен мати апарат помічників, розгорнути починання в справжнє діло, або все це скінчиться для нього трагедією, потоне в документах, збожеволіє. Це нагадує алхімію — ще один крок, і золото нарешті в твоїх руках. У професора доктора Золле бездоганна репутація… Але він дуже нещасна людина… З такого конгломерату розмаїтостей — аристократ, червоний літератор і одержимий дослідник — не створиш мережі, це фантазії молодих з-за океану, сер.

— Я цілком задоволений вашим поясненням, полковнику, щиро дякую. Що ж ми відповімо нашим братам?

— Ми відповімо, що вони зробили нам неабияку приємність, ознайомивши зі своїми матеріалами. Але ми не вважаємо їх досить аргументованими. Якби вони внесли пропозицію з приводу того, як нашим людям увійти в діло князя, яким чином підвести агентуру до Золле, щоб його інформація, — перш ніж потрапити до червоних, — пройшла нашу обробку, якби вони сформулювали можливість нейтралізації містера Степанова, тобто старанно продумали, як домогтися, аби його активність у Москві стала менш впливовою, як посварити його з владою — чим менше популярних письменників разом з Радами, тим для нас вигідніше, — тоді ми згодні взяти участь у цій комбінації.

— Буду вам дуже вдячний, полковнику, коли ви знайдете час і напишете телеграму саме в тому плані, який ви щойно так блискуче сформулювали… А я попрошу службу дати візу містеру Степанову, бо, як я зрозумів, ви ладні взяти на себе відповідальність за цю справу. Ще чаю?

8

Ростопчин попросив шофера вигнати з підземного гаража спортивний «мерседес»; двигун — вісімка; хоч поліція обмежує швидкість до ста тридцяти кілометрів, — навіть на трасах, — доведеться тиснути й двісті; можуть оштрафувати, прикро, звичайно; збитки, зате зекономлено час: до Лозанни необхідно добратися за чотири години; там Ліфар; розмова буде нелегка; треба встигнути повернутися назад цієї ж ночі, завтра зустріч, яку не можна відмінити, а там і Лондон…

Він сів за кермо звіроподібного красеня, виїхав на порожню трасу, натиснув; увімкнув радіо, знайшов італійців, саме передавали серенади, нехай собі, аби не останні вісті, немає сили слухати, лякають один одного, як діти. Тільки ті грали в «козаків-розбійників», а тепер доведеться грати в «ракети-сховища», переможців тут немає, кулька на шматки, розлетимось, як пилюка; шкода.

На щастя, поліції не було; махонув чотириста кілометрів за три години, після Лозанни, правда, швидкість довелося скинути — вузенька дорога вкручувалася в гори; підйом у Гійон; найпрестижніший готель, Ліфар є Ліфар, усе життя в готелях, ніколи не мав свого дому; та хіба даси йому вісімдесят два? Худорлявий, меткий, скептичний:

— Ну, годі, князю, ви все дуже добре знаєте; так, мабуть, продаватиму пушкінські листи, така доля… Як дісталися вони мені шалено, так і підуть…

— А як вони вам дісталися? Газети писали, що їх придбав Дягілєв.

Ліфар засміявся добре поставленим акторським сміхом і заговорив (чимось невловно схожий на Федора Федоровича, ті самі акценти, розкотисте «р», мхатівська школа), захоплюючись своєю ж розповіддю:

— Мене тоді Дягілєв узяв з собою, в Лондон… До великого князя… Його дочка породичалася з британським двором, жила в замку, а батька поселила на мансарді, раніше там слуги жили… Поселила там неспроста — пив старий, тож людей соромилась… От він нас до себе й покликав, палець до губів приклав, шепнувши: «На червоненьке не вистачає… Віддам реліквію, листи Пушкіна, а ви мені гроші нишком від дочки передайте, не дай боже, дізнається — відніме!» Жартівник був. Замолоду, коли танцювала Кшесинська, — дріб на сцену кидав, — ревнував до царя, що правда, то правда… На другий день ми вже мали пушкінські листи, поклали реліквію в банк, подалися в Монте-Карло — там була наша балетна трупа. А вранці від радості Дягілєв помер. Міністр освіти Франції запропонував мені викупити листи, уклав рабський контракт, щоб гроші заробити; я танцював, мов приречений. А там — війна. В день, коли Париж було оголошено відкритим містом, мене викликав американський посол Булліт і його іспанський колега, попросили негайно поїхати у Віль-де Парі, в префектуру; там засідало чоловік з дванадцять, усі в повній прострації, а по місту вже кінні німці їздять, молоко роздають дітям — у Парижі все було не так, як у Росії… Приймають мене: «Ми вас дуже поважаємо, тому й звертаємося до вас». — «До ваших послуг». — «Якщо сьогодні Оперу не очолить хтось із наших, німці конфіскують її. Дирекція втекла, в місті нікого немає. Ми хочемо, щоб ви її зайняли… Даємо вам карт-бланш на всі ваші дії. Гроші, фонди — все у ваших руках». Що ж, я прийняв цю місію, гранд онер[12]… Ніхто тоді не знав, на скільки днів чи тижнів узяли Париж; я мусив був відважитись. Іду в дев’ятий арондісман, де містилася Опера, мені вручають банківські рахунки й ключі, повертаюсь до себе, в директорський кабінет, і відразу стаю вахтером, танцівником, пожежником, машиністом сцени… Я керував Опера чотири роки… І якщо де Голль повернув французам Батьківщину, то я створив їм балет! Шварц, Аньє, Гебюссі — це все мої учениці, чиї ж іще?!

Наступного дня прийшли машиністи сцени, пожежники, оркестранти. «Можна аванс?» — «Звичайно. Скільки?» — «Та добре було б тисячі зо три». — «Десять хочеш?» — «Хочу!» — «Бери!» — «А що робити?» — «Нічого! Приходити на службу і вдавати, ніби працюєш!» А вже й на Ейфелевій башті свастика, і на Ке д’Орсе; усе, що погано лежало, німці зразу привласнювали… І раптом в Опера пролунав телефонний дзвінок… Це було так дивно — телефонний дзвінок в Опера, в моєму кабінеті. Дзвонив перший комендант Парижа фон Гроте з готелю «Рітц», де був штаб окупантів. Викликають туди… «Викликають» — це коли поліцейські приїжджають на відкритій машині, якщо в закритій — значить, заарештовують. Смішно, в «Рітці» раніше найбагатші люди Америки зупинялись… Входжу в апартамен, підводиться генерал з моноклем і говорить чистою російською: «Сергію Михайловичу, ми дуже раді вас тут бачити!» Який негідник, га?!

… Ростопчин знав, що цих старих не можна квапити, нехай скаже те, що має на серці; свідчення очевидців допоможуть потім відділити правду від брехні; до головного треба підходити поступово, вже під кінець, як розм’якне…

«Коли я стану таким? — подумав він. — Років через п’ять. Мені теж є що згадати про перші дні німецької окупації Парижа, тільки я був у підпіллі, а він — в Опера».

— Я сторопів, — тим часом вів далі Ліфар. — Така чудова мова, така ленінградська, тобто петербурзька… «Ви — росіянин?!» — «Я німець, але служив у лейб-гвардії його імператорської величності! Я знаю всі ваші балети, страшенно люблю французьку культуру, купив віллу під Парижем!» Вухам своїм не вірю! «Ми пришлемо до вас у театр з рейху молодого ляйтера, він візьме на себе тягар господарських турбот, щоб ви цілком віддалися мистецтву!»— «Виходить, усе-таки берете театр? Хто ж керуватиме, — ви чи я?» — «Ні, ні, ви! Не хочете ляйтера — не дамо. Звертайтеся до мене в усіх питаннях, до ваших послуг!» Я вклонився і до дверей, а він мене зупиняє: «Сергію Михайловичу, у вас буде секретна місія, і ви мусите її прийняти!» — «В чому ж вона полягає?» — «Ви сьогодні повинні залишитися ночувати в Опера». — «Чому?» — «Тому що сьогодні в Комп’єні підписують мир. А після цього Хітлер хотів би в Опера». І, — при слові «Хітлер», — викидає руку. «Відповідаєте за все ви, це справа життя і смерті». Я бігом до міністра едюкасьйон насьональ[13]; той вислухав; «все на вашій відповідальності, ви прийняли повноваження, тільки, благаю, нікому ні слова!» Але я вирішив дезертирувати — вперше в житті… Зайшов в Опера, дав пожежникові на червоненьке, «залишаю тебе на ніч», і з переляку подався в єврейський дім — знайшов пристанище, як?! Хочу про все це написати в своїх «Мемуар д’Ікар»[14]. З першим метро лечу в театр, а мій пожежник розповідає робітникам сцени, як уночі до залу вдерлися німці, багато німців, серед них був один з вусиками, дуже добре знав про Опера, розповідав іншим, де й що. «Я вирішив, що це німецький співак, — вів далі мій пожежник. — Коли він спитав, де президентська ложа, я відповів, а чорт її знає, їх стільки в нас, отих президентів». Співак з вусиками засміявся і поплескав мене по плечу, а я — його. Коли всі виходили, співак звелів дати мені грошей за екскурсію, але я відмовився, — «від бошів не беремо». Робітники почали його лаяти, мовляв, гроші не пахнуть, а я спитав, як звати того співака. «А біс його знає. Рулер чи Фулер». — «А він був у військовій формі?» — «Так». — «З вусиками?» — «З вусиками. Як у Шарля Чапліна». — «То це ти Хітлера по плечу плескав!» Пожежник — бах, і знепритомнів! Відвезли бідолашного до лікарні, і він там помер від шоку… Уявляєте?! Не від кулі, а від самого імені Хітлера! Так… Я біжу до телефону, дзвоню в префектуру: алло, знаєте новину, в Опера був Хітлер! Дзвоню всім друзям і знайомим: «Хітлер у Парижі!» Я таким чином хотів повідомити в Лондон, що він тут, нехай діють! А через три дні французьке радіо передає з Англії: «Серж Ліфар прийняв в Опера Хітлера! За це його засуджено до смерті!» В мене волосся дибом! Але й німці радіо слухали, і вони були впевнені, що я приймав Хітлера, і тому не я їм уклонявся, а вони мені. А скільки я врятував грузинських полонених, коли ставив балет «Шота Руставелі»?! О, сотні! Так… Якось на репетицію прийшов страшний, небритий кавказець і каже: «Ну, здрастуй, товаришу!» Поруч сидить Кокто, настрій у всіх піднесений, союзники йдуть на Париж… Але ж є й колаборанти, інформатори! Я підморгнув музикантам, ті як бабахнуть на барабані! А той грузин закричав: «Вогонь! Плі!» Запала мертва тиша… Й тоді цей грузин, — його звали князь Ніжерадзе, — спитав так, щоб усі почули: «Ти кому робиш балет? Хітлеру?» А я — не думаючи ні секунди: «Чому Хітлеру, а не Сталіну?» Тоді він падає на коліна, виймає зі свого брудного пальта револьвер, простягує його мені й каже: «Убий мене, ти — мій брат!» Так… А коли прийшли союзники — в усіх газетах статті: «Ліфар з німецькими мільярдами втік до Аргентіни!» Я до генерала Леклерка; той: «Тримайся, ми тебе не дамо скривдити!» А в театрі суд: «Ліфар — друг Хітлера, приятель Абеца; розстріляти його! Він танцював для німців!» А суддя: «Ви переконані, що він танцював для німців?» — «Звичайно». — «Мабуть, ви користуєтеся чутками… А самі що робили в той час?»— «Як що? Ставив Ліфарю декорації! Розстріляти його!» — «Стривайте, виходить, що ви теж працювали на Хітлера, якщо ставили Ліфарю декорації?» Я повернувся до театру лише через два роки… А через тридцять дев’ять років Міттеран нагородив мене «Почесним легіоном»…

— Ви розповіли новелу, — мовив Ростопчин. — Сценарій фільму.

— Моє вміння розповідати сюжетно перший помітив Шаляпін, — усміхнувся Ліфар. — На моїй Пушкінській виставці він запропонував: «Серьожо, давай відкриємо драматичну студію, га?!» Але ж він був великим артистом, і, як усі великі, хотів, щоб його без упину славили… А це дуже важко… Чому він захворів? Знаєте?

— Ні.

— Ну, як же… Поїхав до Китаю, у Харбін… А там його російська еміграція в штики зустріла, «продає білу ідею, з червоними зустрічається, в радянському павільйоні на Всесвітній виставці був». Свист у залі, вигуки. Він дуже переживав, і захворів на рак крові… Я його на вокзалі зустрічав: поїхав — могутній, здоровенний, сильний, а повернувся, наче жердина. Насилу довіз його додому, — він же цілий будинок купив, — у нього там і студія була, вікна на подвір’я виходили, він мені тоді напам’ять «Моцарта і Сальєрі» читав… Саме там я й попросив його безплатно виступити для моєї Пушкінської виставки. «Ач, чого захотів! Тільки пташки безплатно співають! Ха-ха-ха!» — «Та в мене грошей немає, щоб вам заплатити!» — «Зароби!»— «Як?» — «Грай зі мною Моцарта. А я — Сальєрі!»— «Але ж я не драматичний актор!» — «Навчу! Ей!» — Тут до нього хлопчина-слуга скільки духу. «Ану, графинчик нам!» От ми горілочку клюк-клюк, пішло добре, і він став читати «Моцарта і Сальєрі» на два голоси. А як скінчив, я весь закляк, і волосся дибом стирчить… Еге ж… Це було за два роки до його смерті. А того дня приходжу провідати… Як завжди, сім’я п’є чай, доньки ситі такі, веселі, а біля його ліжка два лікарі, Залевський і Васильєв… Федір Іванович рве на собі сорочку й хрипить: «Ех, не звучить, не звучить, не зву-у-учить». Потягся на подушках і завмер. Залевський помацав пульс і каже, помер… Я перший про це в «Фігаро» надрукував, більше ніхто. А ховати? За які гроші? Ще тіло не захолонуло, як почали ділити майно… А Борис з Федором, головні Шаляпіни, в Америці… От і пішли мої грошики на похорон… Пішов я до директора Опера, до міністра — треба влаштувати проїзд катафалка по місту, організувати державний похорон. «Ні, він не наш, він росіянин, ми тільки Сарі Бернар робили таке». Пригнічений і принижений, звертаюсь до префекта поліції мосьє Маршана… Чого мене до нього принесло? Мабуть, тому, що Шаляпіна вшанували командорським ступенем Почесного легіону… «Як, командорові не дають права проїхати останній раз по Парижу?! Містом керую я! До мене всіх!» Ну, й поїхали ми по бульвару Осман, а я вже хор нашого Афонського замовив… Процесія зупинилася, і грянув російський спів… Більше такого ніколи не було… І пам’ятник Феді я поставив… Через двадцять років… Нічого я за це не хочу, щасливий, що міг зробити…

— Було б добре, якби ви зберегли листи Пушкіна для Росії… Це був би ще один ваш подвиг, Сергію Михайловичу…

Ліфар зітхнув і заплющив очі.

— Я знав, що ви цим закінчите… Я не продаватиму їх на нинішньому аукціоні, обіцяю… Але й безплатно Москві не поверну… Федір Федорович учив: «Тільки пташка безплатно співає». А я додам: «І комарик — танцює».

… На березі темного женевського озера, — після дуже нелегкої тригодинної розмови з Ліфарем — Ростопчин зупинив машину, спустився до берега й довго сидів, знесилений, не міг їхати далі, стиснуло серце…

9

Степанов поглянув на годинник; боже мій, запізнююсь до Савіна, Олександра Івановича; Розен чекає на вулиці; ось він, симптом підкрадання старості — невміння контролювати час, раніше він цокав у мені, я міг не дивитися на стрілки, вгадував з точністю до п’яти хвилин, навіть коли просинався вночі; кинувся до телефону; погортав книжку; номера «Космосу», де зупинився Розен, не було; заціпенів від того, що треба крутити «09»; дівчата з норовом, кидають трубку, не вислухавши, хай живе демократія і права робочої людини, можна подумати, що я рантьє, та й усі ті, хто до них звертається по довідку, стрижуть купони із своїх банківських рахунків, а не займаються, — такою ж, як і вони, — загальнодержавною справою… Дозвонившись, нарешті, до адміністратора готелю, він назвав себе; за щасливою випадковістю адміністратор читав його книжки; пішов на вулицю, до входу, шукати маленького чоловічка в димчастих окулярах, туфлі з крокодилової шкіри, стоїть десь біля колони, він завжди намагається сховатися, цей малюк, така вже в нього дивна натура, ви йому скажіть, що я запізнююсь, нехай чекає.

… Так, звичайно, бездоганний сервіс на заході! І красива архітектура сіл, і естетичний смак законодавців мод текстильної промисловості, яка щороку, — без спонукань центральної преси, сама, голубонька, — повністю замінює асортимент тканин, кофточок, колготок, і вдосталь бензоколонок, де не треба простоювати годину в черзі, щоб одержати свої десять літрів, — усе це чудово, але де, окрім нас (якщо, звичайно, людина досягла чогось у музиці, літературі, хірургії, театрі, космонавтиці, кіно, живопису) — можна відчути таке турботливе ставлення суспільства, зовсім різних людей, коли тобі потрібна допомога?! Степанов був далекий від національної месіанської ідеї, вона здавалася йому малоінтелігентною, а тому огидною, та й потім месіанство, як правило, породжується соціальною несправедливістю суспільства й тоталітарною несвободою кожного його члена, втіха мишей, не кажучи вже про те, що ця ідея неминуче закінчується державним крахом, бо логіка історичного розвитку абсолютна, її не скоригуєш словами. Але водночас, вважав він, того, хто зробив внесок у суспільство, в нас куди більше шанують, ніж деінде.

Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…

Розен зблід ще дужче — рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.

— Спасибі.

— Спасибі потім скажете, — озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти — у цей кабінет.

— Так, але візит до вас — ініціатива містера Степанова, — обачно мовив Розен. — Я вдячний Об’єднанню, в мене чудові стосунки з усіма працівниками ваших фірм; компетентні, доброзичливі спеціалісти…

— Отже, до мене й моїх колег у вас прохань чи побажань нема? — уточнив Савін. — Чого ж тоді Дмитро Юрійович паніку зчинив? Добре, чаю вип’ємо, так чи інакше я вибрав час для вашого візиту, бюрократи, все намагаємося розписати по хвилинах…

— Звичайно, якісь проблеми є, — злякано подивившись на Степанова, мовив Розен, терзаючи свої маленькі руки, — але вони такі незначні, що я навіть не знаю, чи можна вас ними тривожити…

— Якщо прийшли — тривожте, — сказав Савін і, ледь усміхаючись, глянув на Степанова.

— Але це не повинно кинути тінь на працівників вашого Об’єднання, пане міністр, йдеться лише про строки платежів.

— Ви хочете мати резерв у часі, щоб одержувати в банку певні процентні відрахування з усієї суми?

— Ні, ні! Процентні відрахування мене не обходять! Тільки резерв у часі!

— Дивно, — сказав Савін, обернувшись до Степанова. — Перший бізнесмен, якого не цікавить прибуток! Навіть нас питання прибутку нарешті почали непокоїти…

Степанов подивився на Розена.

— Йосифе Львовичу, я вважаю — та й Олександр Іванович зі своїми колегами також, — що карти мають бути відкриті. Звичайно, вас цікавить прибуток, хоч і резерв часу вам потрібен, просто необхідний. Отже, називайте кота котом…

— Так, але пан міністр може подумати, що я скаржусь! А ті пани, з якими я маю справу, можуть на мене образитись, — Розен справді злякався; рівень не той, зрозумів Степанов; як завжди, я сприймаю бажане за дійсне, цей малий звик працювати поповзом, такий собі вкрадливий коробейник; він, мабуть, ніяк не збагне, чому літератор дружить з міністром, це не за правилами, у них такого немає, всі живуть у своїх сотах, як бджоли.

— Олександр Іванович не подумає, що ви скаржитесь, — сказав Степанов роздратовано. — Сформулюйте, що ви хотіли б. Усі питання можна обговорити прямо зараз, деталі вирішите в Об’єднанні…

— Але я просто хотів сказати, що мені дуже приємно… — Розен зовсім зніяковів. — Така увага… Якби ще можна було якось допомогти зі строками платежів… Верстати йдуть дуже добре, їх поставляють за графіком, та коли я матиму резерв у часі і, — в результаті цього, — зайвий процент, тоді можна побудувати хороші складські приміщення, з’явиться маневреність у торгових операціях.

Савін одразу спитав:

— Ви купите землю під склади? Чи маєте намір орендувати?

— Звичайно, купимо, — відповів Розен, — на оренді я пущу по миру своїх дітей, ніяких гарантій.

— Розумно. — Савін обернувся до одного із заступників, попросив: — Євгенію Васильовичу, зв’яжіться з нашими банкірами, треба, щоб вони обговорили це питання з паном Розеном… Як ваш радянський співдиректор? Знає толк у роботі? Чи вміє тільки балакати?

— Чудовий працівник, — відповів Розен. — Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…

— Це все? — запитав Савін. — У вас тільки одне питання? Більше нічого?

— Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…

Савін засміявся.

— З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…

— Так, але цей рік для нас дуже важливий, пане міністр! Якщо це питання можна вважати вирішеним, я дуже вам вдячний, радянські верстати ще скажуть своє слово на континенті, це ж така пропаганда…

— Бізнес це, а не пропаганда, — відповів Савін. — Пропаганда — якби ми безплатно давали, ні за що ні про що, а ми тепер дорослі, перебуваємо в стадії набутку самоповаги, отак воно…

Подали чай з печивом і шоколадом; поговорили про ту справу, якою займався Ростопчин; добре було б, сказав Степанов, організувати експозицію картин і книжок, що їх князь повернув на Батьківщину; можна зробити буклет для всього світу; Савін усміхнувся: «Спочатку вибий у Держплані фонд. паперу й домовся про хорошу друкарню»; «це справа цікава, — погодився Розен, — куплять у всьому світі, по-перше, красиво, по-друге, сенсація»; прощаючись, Розен плутано дякував, спотикався об стільці й не знав, куди подіти свої руки; міністр подарував йому й Степанову по маленькому, дуже гарному макетику верстата, зробленому у вигляді мініатюрної настільної лампи. Розен сказав, що таку чудову річ можна запустити в конвейєр як сувенір, зразу дасть прибуток; валяйте, засміявся Савін, можемо продати ліцензію.

Коли Розен пішов до заступника міністра, який відав зв’язками з банками, а потім у протокол, — Савін, попросивши Степанова затриматись, розпитав про дочок, поскаржився, що після інфаркту лікарі й досі забороняють йому грати в теніс, поцікавився, коли виходить книжка, не забудь прислати, Дмитре Юрійовичу, ти мій боржник, я твою нову книжку виписав через експедицію, як-небудь зайди, залишиш автограф, бо незручно, ти ж мені всі подарував, і, вже проводжаючи Степанова, спитав:

— Ти в цій людині впевнений?

— У якому розумінні? — озвався Степанов. — Шпигунами чека займається, та й не годиться він, гадаю, для цього амплуа…

— Я не про те. Якийсь він недолугий… Не підведе тебе?

— У чому?

— Як у чому? Ти ж не тільки мені розповідав, як цей панамський американець хоче подякувати нам за врятоване йому життя і як захоплюється діяльністю Ростопчина… А ти не думаєш, що князя можуть ударити?

— Не думаю. Він незалежний. Та й за що його ударяти?

— Чорт його знає… Я багато разів спостерігав переговори… Напередодні підписання великих контрактів… Ти не уявляєш, як наші партнери б’ються за кожен цент, за півцента… На цьому, до речі, й стоять… А він такі цінності нам надсилає… І не хтось там — аристократ, у класовій солідарності не попрікнеш…

— Не дай боже, кокнуть. Ти не знаєш, яка це славна людина.

— Чому? — Савін знизав плечима. — Знаю… А цей твій протеже — кволенький, безмускульний.

— Не я його залучав до цієї справи, сам мене знайшов.

— Розумію… Це я так, про всяк випадок… У Лондоні допомога потрібна? Ми там також торгуємо верстатами, розходяться непогано, хоч дехто намагається їх барикадувати; справді, для кого — бізнес, для кого — політика…

VI

«Дорога моя!

… Нарешті закінчив Морозовські панно і взявся за «Богатиря». Використовую світло, і тому всі свята й дні нікуди не виходжу. Адміністрація нашої виставки в особі Дягілєва опирається і, вважай, відмовляє мені виставити цю роботу, хоч вона набагато викінченіша й сильніша за минулорічну, яку вони; в мене мало не з рук вихопили… Хочу рискнути з нею на академічну виставку, якщо приймуть. Мене ж атестували декадентом. Але це непорозуміння, і теперішня моя картина в достатній мірі це спростовує. Намагаюсь себе втішати… Слава богу, ніхто мені не заважає в моїй майстерні. Наді сумніше: її право на артистичну працю в руках Мамонтова, а в нього в трупі повний розгул фаворитизму. Їй мало доводиться співати; руки зайняті домашньою роботою; підкрадаються нудьга й сумніви у власних силах. Правда, ми трохи відпочили, маючи змогу приймати і вшановувати доброго Римського-Корсакова… Він закінчив нову оперу на сюжет «Царева наречена» з драми Мея. Роль Марфи він написав спеціально для Наді. Вона піде в майбутньому сезоні в Мамонтова, а поки що такий знак поваги до таланту й заслуг Наді від автора змушує заздрісну дирекцію ставитися до неї ще суворіше й недбаліше…

Врубель».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Фол ніколи не чув імені Герхарда Шульца; вони ніколи не зустрічалися; жили на американському континенті, але в різних його частинах — один на півдні, в Парагваї, другий на півночі, у Вашінгтоні; Шульц був уже дідом; родина його налічувала двадцять сім осіб, щасливий чоловік, батько і брат; Фол поселився окремо від сім’ї, сумно й самотньо, віддавався повністю роботі, яка — після розлучення з Дороті — стала його непогамовною пристрастю; Шульц жив у розкішній гасієнді на березі вічно теплої, хоча й буро-червоної, брудної на вигляд Парани; Фол наймав номер у готелі; дві кімнати, вікна виходили на подвір’я, могила, колодязь; а ще кажуть: у Вашінгтон приїжджають дивитись, як цвітуть вишні; хіба що екзальтовані туристи, їх возять з Нью-Йорка, дуже престижно — за один день побувати в обох столицях.

Фол не знав, що «Шульц» — не справжнє прізвище дона Ерхардо; змінив сьомого травня сорок п’ятого року; раніше був Зульцем, штурмбанфюрером СС; його запросила до співробітництва американська секретна служба восени сорок дев’ятого в Ріо-де-Жанейро; вербування пройшло гладко, за п’ять хвилин; «Визнаєте, що на цьому фото ви зображені у формі СС?» — «Визнаю». — «Готові до розмови з нами?» — «Давно готовий». — «Це несерйозно, містер Зульц. Справжня розмова почнеться лише тоді, коли ви напишете нам імена мерзотників з вашої нинішньої мережі на півдні континенту». — «Я не називав би тих, хто опинився у вигнанні після перемоги більшовиків». — «Після нашої загальної перемоги, містер Зульц, — американців, англійців і росіян. Ми спільно розгромили тиранію Гітлера, і вам не треба втручатися в наші справи з росіянами, домовились? Щодо вигнанців, то це вже дозвольте нам судити, чи ваші друзі вигнанці, чи вони організовані в добре законспіровану бандитську мережу, о’кей?»

Фол не міг завбачити, що шифрограма, надіслана з філіалу його страхової фірми в Лондоні, викличе такий дивний, складний і невичислений процес: засідання Ради директорів фірми — зустрічі з потрібними людьми — вихід на ЦРУ — і, потім уже, коли діло пішло в роботу, — на відповідні підрозділи, яким доручено знайти підходи до «Еухеніо Ростоу-Масалю; справжнє ім’я Євгеній Ростопчин, громадянин Швейцарії, проживає в Аргентіні, район Кордови; 1952 року народження, одружений, має двоє дітей; зайнятий у сільськогосподарському бізнесі; необхідно вплинути на нього в тому плані, щоб він звернувся до батька по фінансову підтримку; зробити це треба через його матір, з якою князь Ростопчин розлучився 1959 року; леді Вінпресс Софі-Клер, проживає в Парижі, має будинок в Едінбурзі й квартиру в Глазго».

Результатом чималої роботи (аналіз архівів і розрахунок на ЕОМ) була цифра «УСГ-54179»; агент проживав у Парагваї, але мав апартамент у Кордові; Герхард Зульц, землевласник і компаньйон директора фірми по будівництву шосейних доріг; зараз ведуть трасу зовсім близько від земель Ростоу-Масаля; є можливість натиснути на сина князя, перетнувши його водні комунікації, а це рівнозначно економічному краху останнього.

… Людина — маленький гвинтик у величезному всесвітньому механізмі; ні про що не здогадуючись, сеньйор Еухеніо Ростоу-Масаль, він же Євгеній Ростопчин, він же «Женечка» (для батька) і «Шеня» (для матері), того ранку, як завжди, снідав на великій терасі, збудованій із старого, добре мореного дерева; в окрузі жили швейцарці; еміграція минулого століття; будинок поставили так, як це вміли робити в горах над Цюріхом, — на віки, але водночас легко й затишно.

Дружина привчила його до іспанського сніданку: кава з вершками і «чулос» — довгі хлібці, підсмажені на оливковій олії; в Памплоні, за часів Сан Ферміна, після ранкової естафети, коли розлючені бики промчать з кораля на Пласі де Торрос, усе місто вийде на площу пити каву з чулос; Марі-Ісабель страшенно пишалася тим, що народилася саме в Памплоні, дочка басків, золоте руно, спорідненість душ і мов з далекими грузинами, ось чому вийшла заміж за росіянина!

— Ти не голодний, любий?

— Не те слово! Справжнісіньке обжерство.

— Боже, який це страшний фільм — «Велике обжерство».

— Чому? В деяких частинах він забавний, та й сексу в ньому багато.

Діти, хлопчик і дівчинка, — три й шість років — хлюпалися в басейні; Марі-Ісабель попросила зробити два басейни: великий — для дорослих, маленький — для дітей; Еухеніо поманив пальцем дружину, та схилилася до нього; він шепнув:

— Я дуже тебе хочу…

— Я теж дуже хочу тебе…

— Ходімо?

І саме в цей час подзвонив сеньйор «Ерхардо Шульц»; говорив різко; в картах плутанина, вам продали землі, які два роки перед тим перейшли до нашої фірми, дуже шкодую; так, рішення місцевої влади на мою користь; ні, я не товариство благодійності; ні, я не відмовляюся від зустрічі, навпаки, я наполягаю на ній; компроміс можливий, чому ж ні, близько п’ятдесяти тисяч доларів; ні, про аванс не може бути мови; ні, місцевою валютою плату ми не приймаємо, всі розрахунки йдуть через банк у Манхаттені; гроші треба внести протягом тижня, діло є діло, в мене стоятимуть робітники, платити неустойку через плутанину у ваших документах я не збираюсь; добре, сьогодні о шостій в Кордові, юридична контора «Мазічі й Ечаверіа», в центрі.

Матір він знайшов у її едінбурзькому домі; синовому дзвінку зраділа:

— В Парижі страшенно погана погода, хлопчику! Я втекла звідти в тутешню весну. Чудово! Що в тебе з голосом? Чому ти мовчиш?

— Мамо… Розумієш… Мені… Нам негайно потрібні гроші…

— Що сталося?!

— Якась страшна плутанина із землею… Одним словом, це важко пояснити… Мені продали чужу землю…

— Як?!

— Ні, ні, не всю… Але саме ту ділянку, де в мене вода… Я лишився без води, це — кінець… Спека, все згорить…

— Я зараз же подзвоню батькові… А чому ти сам не хочеш? Добре, добре, Шеня, розумію, я це зроблю сама, в мене є двадцять тисяч, можу вислати тобі половину…

— Це не вихід, мамо. Мені поставили умову, за якою я зобов’язаний протягом тижня внести всі гроші, до останнього цента.

— Я передзвоню через десять хвилин.

Поклавши трубку, Софі-Клер раптом збагнула, що не пригадує телефону чоловіка. «Колишнього чоловіка», виправила вона себе; боже мій, яка я була дурна; він же єдиний, хто кохав мене; так, усе правильно, він просто нестерпний, бо, крім отих російських картин та ікон, для нього нічого не існує; так, звичайно, було прикро, коли він відмовляв мені в тому, що я заслужувала, але ж він відмовляв мені в платтях від П’єра Кардена, можна обійтися й без них; нічого не вдієш, коли я не хворіла його хворобою, нічого не вдієш, коли я була, та й не перестаю бути звичайною жінкою?!

Вона підвелася з тахти; голова розвалюється; судини, спадкове; батько помер від інсульту; слава богу, не мучився, не страждав від нерухомості чи німоти, тільки б не цей жах; Шеня (про чоловіка вона думала так само, як про сина, слово «Женя» не виходило в неї ні в розмові, ні в думках) читав мені якогось російського письменника: «Легкого життя я просив у бога, легкої смерті треба просити»; як правильно і як гірко; підійшла до столу, висунула шухляду, знайшла стару телефонну книжку, відкрила сторінку на «Р»; Ростопчин; невже й тут немає, все в Парижі? На щастя, телефон Ростопчина був; вона подзвонила в довідкову, їй сказали код Швейцарії, Цюріха; князь був ще в офісі; як завжди, сидів там допізна.

— Що сталося? — запитав він, вислухавши Софі. — І чому він сам не подзвонив мені?

— Ти ж знаєш, рідний мій, у нього твій характер. Він образився на тебе й не хоче принижуватись.

— А хіба перед батьком можна принижуватись? Та й чим я образив його?

— Не будемо сваритися, добре? Зрештою, мова йде про життя і смерть хлопчика…

— Що?!

— Так, саме так. Він купив не ту землю, в нього відрізають водопостачання, це згубно для його господарства з коровами… Словом, я не знаю подробиць, але, якщо ти не пошлеш йому п’ятдесят тисяч доларів, він загине…

— По-перше, не треба панікувати. Будь ласка, заспокойся, не плач, ради бога… Я зараз йому подзвоню. В мене немає вільних грошей, я відклав тридцять тисяч на аукціон…

— Невже тобі ці чортові картини дорожчі за долю сина?!

— Ти ж знаєш, що я зробив для нього все, Софі. Не будь несправедливою…

— Ти хочеш сказати, що в тебе немає грошей, щоб допомогти хлопчикові?

— Я не можу взяти гроші з діла, Софі. Це банкротство. Лише тому, що я веду діло, ти й живеш так, як тобі хочеться.

— Звідки ти знаєш, як мені хочеться жити?! Не говори за мене, будь ласка! Тільки я сама знаю, як мені хотілося жити!

— Дозволь, я передзвоню Жені, а потім зразу ж з’єднаюся з тобою.

Софі не відповіла, поклала трубку; ну й характер, подумав Ростопчин, це вона на старість подобрішала, як же я терпів її раніше? Терпів, бо любив. Ні, не так. Тому що любиш. Степанов правильно читав: «До жінки першої потяг, немов на вальдшнепа потяг, було всяко й буде всяко, тільки до неї залишиться потяг». Як добре, що я кинув курити, бо тепер палив би одну сигару за одною. Хоча Черчілль смалив до дев’яноста трьох років. Фу ти, чорт, якась плутанина в голові. Ану, сказав він собі, зосередься, і не дригай ногами. В житті бувало гірше; зрештою, мова йде про гроші; на старість вистачить, скільки мені лишилось, хто знає? Згадай, що було з тобою, коли ти зрозумів, що Софі пішла від тебе, пішла тому, що не любила, ніколи не любила, просто терпіла, а що може бути страшніше для чоловіка, коли він зрозумів це на шостому десятку? Згадай сімнадцятирічну дівчину з Ніцци, яку розстріляли в тебе на очах у сорок третьому. Згадай ту сковорідку, на якій ви смажили картоплю з мамою після війни. Згадай, як смажили картоплю на прогірклому маргарині, що його вишкрібали з тарілок у ресторані, й нічого, сміялися, ох, який був щасливий час, коли жила мамочка, голодний, злиденний, прекрасний час…

— Алло, Женю, здрастуй, це я.

Син відповів по-іспанськи, потім перейшов на англійську:

— Добрий день. Ти вже в курсі?

— Мама розповіла мені досить сумбурно…

— Справа в тому, що в мене було замало грошей, коли я купував цю землю, щоб найняти хороших адвокатів… Ти ж дав мені в обріз…

— Я дав тобі стільки, скільки ти просив.

— Мені не хотілося б слухати дорікання, тату.

— А в чому я тобі дорікнув? Алло… Ти чуєш мене?

— Чую, — відповів Ростопчин-молодший. — Але ти збився на російську, і я не зрозумів, що ти сказав.

Князь почухав потилицю, кілька разів глибоко зітхнув і заговорив французькою.

— Ти можеш негайно надіслати мені всі документи, Женю? Я найму для тебе хорошого адвоката.

— Марно. Мама, очевидно, сказала тобі, що в ситуації, яка склалася, мене можуть урятувати тільки гроші — п’ятдесят тисяч доларів.

— Добре, я щось придумаю. Але завтра — це нереальний строк. Ті гроші, які в мене є, це для аукціону.

— А те, що ти викупиш на аукціоні, піде в Росію?

— Безперечно!

— Чи не здається тобі це жорстоким, тату?..

— Не будемо судити про жорстокість. Це досить складне питання: хто до кого жорстокий і таке інше…

— Я не часто тебе просив…

— Тобі не доводилося мене ні про що просити. Я вгадував твої бажання…

— Ти не виконав мого головного бажання.

Ростопчин не стримався:

— Почекаємо, коли твоя дружина піде з іншим, кинувши тобі дітей… А я, коли діти виростуть, попрошу тебе вернути її в твоє ліжко, гаразд?

— Це нетактовно, тату.

— Правда завжди тактовна.

— Отже, ти відмовляєш мені?

— Ні, не відмовляю. Я кажу про нереальність строку. Порадься зі своїм юристом…

— У мене немає юриста.

— Найми. Я оплачу витрати. Гроші буде переведено сьогодні ж, назви номер рахунку. Попроси його обговорити умови плати з тими людьми, які наступають тобі на горло…

— Ніхто мені не наступає на горло!

— Це російський вираз. Нехай він домовиться про строк платежів, я надішлю гарантію.

— Вони не погоджуються на відстрочку платежів.

— Попроси свого юриста — ти найми його, негайно, найкращого в місті — зв’язатися зі мною. Я чекатиму дзвінка в офісі.

Син не попрощався, поклав трубку; знову подзвонить Софі, подумав Ростопчин, почнеться мука; на неї іноді находить затьмарення; може приїхати в Лондон і влаштувати скандал в Сотбі.

Він похолов від цієї думки, бо зрозумів, яка вона реальна; боже мій, хто це вигадав, що під старість у людини життя стає простішим?! Неправда, ой, яка ж це неправда! Навпаки, нема нічого складнішого за старість, час підведення рахунків, реєстр на те, що не здійснилося в житті, не вийшло, минуло, пройшло поряд…

Софі подзвонила через десять хвилин; голос дзвенів; він чомусь подумав, що вона виставить йому свій рахунок за телефонні розмови з Аргентіною, — франків п’ятсот, не менше; при чому тут рахунки, якось стомлено запитав він себе, бог з ними, з цими рахунками; просто дуже прикро відчувати себе старим, коли ти самотній і нікому не потрібний, порожнеча довкола, книжки й картини, хай йому грець. Ні, найстрашніше, коли тобі стає нудно, немов усе, що відбувається, вже було з тобою, багато разів було, і все завжди кінчалося нудьгою… Справді… Починалося любов’ю, а кінчилось… Любов? Що це таке, до речі? Мабуть, повсякчасне бажання зробити добре тому, кого любиш… Але ж моє «добре» відрізняється від того поняття «добре», якого прагне від народження (а втім, чи від народження?) той, кого ти любиш… А точніше сказати, очевидно, любов — це постійне небажання завдавати прикрощів, незручностей, неприємностей тому, кого любиш, образити бодай у чомусь. Любов — це коли ти для другого, і вже звідси — для себе, але лише — потім. Усе інше, — а ти думаєш про своє, сказав собі Ростопчин, не маючи сил підвестися з-за столу — стоїть на одвічній помилці. Чи користолюбстві.

(Після розмови з сином він усе-таки примусив себе встати, підійшов до стелажів, відкрив бар, налив чарку, пополоскав рота, відчув, як запекло в піднебінні, біль у потилиці вгамувався…

«Однак, коли помилка чи користолюбство сусідять з дисципліною, виникає нова ситуація; дисципліна — великий організатор: як почуття, так і закамуфльованої нечутливості. Часом той, хто любить, — не стримавши характеру, буває ж, господи, — образив ненароком, і любові завдано непоправного удару, а може, її й зовсім розбито. Інший користолюбець, відданий дисципліні, так веде свою партію, що любов — очевидна й постійна. А як же дисципліновано бреше обманщик, аби тільки зберегти маску любові! Це дуже зручно: вечірній чай, завжди люб’язна усмішка, розмови про дітей, все гарно й пристойно, все як у людей.

Невже дисципліна брехні — єдиний гарант добрих взаємин?! А щирість у виявленні людського самозвеличення — головний руйнівник любові? Де Бог, де Сатана? Невже сатана з хорошими манерами угодніший людям, ніж Пророк правди, який плете таке, чого не хочуть слухати?!)

Розмова з Софі була важка, зі сльозами; «не можна бути черствим егоїстом; адже йдеться про хлопчика…»

— Повторюю, я не відмовляю Жені ні в чому, як і ніколи не відмовляв. Ні тобі, ні йому. Просто зараз я не можу взяти з мого діла стільки грошей… Я вишлю вексель, гарантійного листа, цього цілком досить… Зрештою — пробач, будь ласка, що я змушений сказати тобі це, — але і його родина, і ти живете на ті гроші, які я заробляю; ні, я ні в чому не дорікаю вам, невже сказати правду — означає дорікати?

— Ти безсердечний нелюд, — Софі знову заплакала. — Ти зовсім не думаєш про хлопчика! Це страшно! Ти комп’ютер, а не людина, який жах, що я тебе зустріла!

— Софі, дорога, будь ласка, настройся на те, що я тобі котрий уже раз пояснюю… Я улагоджу справу Жені… Він, певно, так і не навчився робити серйозний бізнес. А втім, це було не дуже й потрібно, бо поруч завжди стояв я. Тепер він уперше зіткнувся з труднощами. Я не зовсім розумію, що там сталося, тому й попросив його спішно викликати юриста, двох, трьох кращих юристів… Якби аргентінські корови були єдиним джерелом доходу, тоді інша справа… Але ж мій тутешній дім належить йому. Все моє діло я заповів йому. Я не знаю, кому ти відписала будинок в Едінбурзі, я подарував його тобі, і ти маєш право розпоряджатися ним, як хочеш, але й він може бути Жениним… І твій паризький апартамент, і поверх у Глазго… Не треба ображати мене марно, кажучи, що я не піклуюся про Євгена. Я не можу ніяк збагнути, що сталося з його землею, я хочу в цьому розібратися. З допомогою спеціалістів… Ти заспокоїлася?

Софі понесло; Ростопчин примружився, одвів трубку, вирішив відповісти, коли змовкне її нерозбірливе белькотіння, тільки б не чути того, що вона говорить, нема сил; потім почулися короткі гудки; кинула трубку; її манера. І зразу пролунав новий дзвінок. Мабуть, Женя, подумав він; вона пішла від мене, коли він був крихіткою, а тепер стала захисницею. А я черствий комп’ютер. Не втішай себе, ти чудовисько, так тобі було сказано…

— Алло, добрий вечір, пан Ростопчин? Не думав застати вас у офісі.

— З ким маю честь?

— Це Фрідріх Хойзер з «Куріра». Щойно була передача по гамбурзькому радіо про вашу діяльність у сфері культури. Чи не могли б ви приділити мені п’ятнадцять хвилин, лише кілька запитань.

(Радіопередачі не було; про «гамбурзьке радіо» Хойзерові сказали люди Фола; продовження комбінації).

— Знаєте, я дуже стомився… Може, перенесемо розмову на завтра?

— Завтра матеріал має з’явитися в нашій газеті, пане Ростопчин. Буду вам дуже вдячний. Я працюю тільки п’ять місяців. Ваше ім’я досить добре відоме тут… Інтерв’ю відразу поставлять у номер… Це буде моя перша велика робота… Ви не уявляєте, як це для мене важливо…

«Цей вивчає життя не за книжками, — подумав Ростопчин, — такі вміють бути вдячними й пам’ятати».

— Приходьте, — сказав він. — Адресу знаєте?

(Фрідріх Хойзер з «Куріра» не був агентом секретної служби; після телеграми Фола в Нью-Йорк про необхідність прискорення роботи по Ростопчину були вичислені можливості корпорації АСВ в газетах і журналах Цюріха; серед залучених дослідники звернули увагу на Луїджі Роселлі; власник рекламного бюро; надзвичайно широкі зв’язки в світі преси; певна річ, суть комбінації відкривати йому не можна, але людина він кмітлива, зрозуміє, що треба, коли пояснити загальний абрис; головне, щоб у місцевій пресі з’явився матеріал; на другий день експресом його відправлять до Едінбурга, Софі-Клер; сімейні сцени дуже сприяють провалу всякого починання, особливо того, до якого причетний Ростопчин.

Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).

— Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.

Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.

— Голодні? — спитав Ростопчин.

— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?

— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.

— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.

— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.

— Що? — знову не зрозумів Хойзер.

— Це російське прислів’я.

— Так, але ж вовка годують зуби.

— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…

Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:

— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?

— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.

— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.

Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.

— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.

— Ще пива?

— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?

— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?

— Юрист.

— Російської історії не вивчали?

— У загальних рисах.

— Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…

— Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.

— Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.

— В минулому?

— Зараз — також. Ви не були в Радянському Союзі?

— Ні.

— Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…

— Вважаєте її країною обітованою?

— Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер — особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це — погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.

— А м’ясо вони купують на Заході.

— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…

— Ви сердитесь?

— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…

— Так, але права людини…

— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.

— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?

— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…

— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?

— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.

— Гутенберг?

— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…

— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…

— Давайте я запишу вам.

— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…

— Ви нічого не чули про Рєпіна?

— Ні.

— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?

— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…

— А що вам найбільше подобається в Пастернака?

— «Доктор Живаго».

— А вірші?

— Ні, віршів не знаю…

— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.

— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?

— Я не підраховував.

— Яка доля тих картин, які ви повернули?

— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.

— Ми про них нічого не знаємо.

— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

— А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

— Правда.

— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

— Врубель.

— Хто?

— Давайте блокнот, я напишу.

— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?

— Справжній росіянин.

— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?

— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?

— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?

— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини — Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків — чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

— А все-таки я ідіот!

— Це буде років через п’ятнадцять, — весело пообіцяв Нарро. — Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм — хронічна форма склерозу…

— А може, відмінимо масаж? — спитав Ростопчин. — Мені треба негайно подзвонити.

— Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен — і загальний, і сегментальний.

— Але я маю замовити розмову з Москвою..

— Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

— Ви — геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, — сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

— Одягайтеся, — сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. — В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче, ціни на житло зростають щорічно, а тут у нього контракт ще на десять років і — за угодою, — хазяїн протягом цих літ не має права підвищувати плату за оренду; по-друге, медицина повинна бути в усьому звичною; Нарро завжди приймав у костюмі з легкої зеленої шерсті; навіть черевики купував у тому самому магазині, — нестаріючий американський фасон, з дірочками на носках і важкими підборами; адреса лікаря, вважав він, так само мусить бути постійна; з віком пацієнти стають малорухливі, зайвий кілометр по місту може відбити клієнтуру, ризиковано.

В невеличкій вітальні сиділа чарівна дівчина, секретар-реєстратор (в разі потреби медична сестра); вона зустрічала клієнтів і вела їх до кабінету Нарро; коли це був перший візит, вона лишалася біля лікаря, щоб застенографувати розповідь хворого; потім пацієнт переходив у крихітний закапелок, де містилася лабораторія — кров, сеча, апарат ЕКГ (на цих трьох дослідженнях він тримав одного лаборанта, зате платив, як лікарю в державних клініках, тому той працював прекрасно), звідти пацієнта направляли до рентгенівського кабінету; Нарро завжди дивився сам, знімків не робив, лише загальний контроль, рак виявляв одразу, так він, принаймні, вважав; після цього походу хворий повертався до кабінету і через півгодини (чекав вироку в приймальні, інтригував з секретаркою-сестрою-реєстраторкою; Нарро підбирав помічниць з гарними ніжками, спідничка мала бути коротка; коли мужчина токує, це також терапія; відчує себе краще, повірить у геніальність лікаря — одне миттєве підвищення тарифу, за здоров’я треба платити) одержить — на підставі обстеження, аналізів, кардіограм, — рекомендації та ліки; в цей візит магнітотерапія не входила; зовсім інша такса.

Але згодом Нарро звернув увагу, що переважну більшість його пацієнтів становлять чоловіки; це ризиковано: головні носії чуток про лікарів, косметичок та кравців — жінки. За консультацію заплатив у відділі аналізу рекламного бюро тисячу франків; після обстеження його кабінету видали рекомендацію: залучити до роботи чоловіка-масажиста; довелося переробити рентгенівський кабінет, розділивши його; нічого, хоч не пишно, та затишно; через два місяці кількість пацієнток-жінок подвоїлася.

… Ростопчин задрімав на високому столі; масажист, пан Любіх, дипломований лікар (це надто важливо для візитної картки: «дипломований» лікар, інженер, пілот; усе відразу стає на свої місця в переговорах з роботодавцем: простяг картку — не треба називати ставки, оплата сама собою зрозуміла), працював артистично; хрустів його накрохмалений халат, хрустіли солі на шийних хребцях клієнта; насолода, повернення молодості, еластичність, тепло — що може бути прекраснішим?!

… Нарро зайшов без стуку.

— Князю, на проводі пан Степанов, Москва…

Ростопчин кинувся до апарата, як був, напіводягнений, схопив трубку.

— Та невже?! Слухай, який я щасливий, що застав тебе! Я, правду кажучи, поставився з гумором до твого повідомлення про польського пана Розена, але тепер він мені знадобиться, потрібні гроші! Чим жінки старіші, тим вони більші стерви… Коли Розен прилітає в Цюріх?

І Степанов відповів:

— Він буде в тебе завтра, Женю. Рейс Аерофлоту. Він зразу подзвонить, я дав йому всі твої телефони.

VII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

Надсилаю Вам вирізочку з «Нового времени»: «Декадент, художник Врубель, так само як батько декадентів Бодлер, недавно збожеволів».

Ось у чому річ! Нещасний, нещасний Врубель! Я кусаю пальці від горя й сорому. Проти кого я ополчився? Проти кого воював останні роки?! Нещасна душевнохвора людина… Я у відчаї… Не знаю, що робити в такому становищі. Хочу пустити позиковий лист для збирання грошей на його лікування в будинку для божевільних, допомогти Забелі, як-то їй — після загибелі єдиного сина — втратити чоловіка?!

Оглядаючись на минуле, я весь час питаю себе: чи мав я право виступати проти того, що він робив у мистецтві? Адже, виявляється, він з дитинства був напівбожевільний, звідси всі його викрутаси у формі й барвах, уся його чужерідність, яка мене відштовхувала. Та хіба тільки мене?!

Так, серце крається, так, мучить безсоння, але ж не можна долю одного божевільного, пойнятого манією творчості, ставити вище долі мистецтва, вище наших святих традицій!

Чи я помиляюся? Може, треба було не помічати хворобливої потворності його полотен, проходити мимо? Слава богу, Імператорська Академія (на відміну від вседозволеності «старого академіка» Чистякова, який наплодив руйнівників-традицій, таких як Коровін і Бакст) дає Русі висотній взірець живопису, чужий декадентству і розгнузданому європейському мракобіссю.

Ні, відповідаю собі, ти був правий! Він, Господь наш, узяв на себе тяжкий хрест боротьби за чистоту дітей своїх, а я кожен свій вчинок перевіряю Його Словом і Ділом…

Твоя правда, відповідаю сам собі, адже бентежила тебе не приватна справа, а доля нації. Від врубелівського бунту проти традицій до бунту черні — один крок! Від мерзенного ескізу, який Рєпін посмів зробити з Побєдоносцева для задуманого нам полотна, до заклику до непокори Владі — один крок. Від «Розп’яття» Ге, Слава Богу, забороненого Синодом та Імператорською Академією, до непослуху Слову Церкви — один крок! Від мерзенного наклепу, який зводить на російське воїнство в своїх полотнах Верещагін, до пугачовської смути ще ближче…

Ні, ніколи буття не визначало духу, як це намагаються твердити пани, причетні до іудейського вчення! Тільки дух визначає життя і його моральне здоров’я, тільки Здоровий Дух!

Ось я і поплакався Вам. На серці полегшало, і я відчув у собі силу продовжувати ту справу, що був їй вірний чверть століття.

Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою, сердечно Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка просить передати величезний привіт мудрому Суворіну, коли Ви його побачите найближчими днями, перед тим, як я виберуся до нього. Вона, душечка, вважає, що в замітці, яку він надрукував, про божевілля Врубеля немає нічого образливого. Всі ми, — зауважує вона, — намагаємося не договорювати, боїмося сказати правду відверто, тому й страждаємо. «Коли труять мишей, — сказала вона, — їх так жалко, маленькі, сіренькі, оченята, як намистинки, але ж якщо їх не труїти, всю крупу перегризуть!» Ось вона, жіноча логіка! Яка ж точна, правда?! До зустрічі!»

2

— Ох, пане Вакс, — зітхнув Іван Юхимович Грешев, експерт з російської історії та слов’янської мови, — мені стає жаль вас, європейців, коли починаєте судити про російське мистецтво…

— Я — американець.

— Тим паче. Вас іще, як єдиної американської спільності, немає.

— Ми — кожен сам по собі, дуже індивідуальні, знаємо, чого хочемо, — заперечив Фол, — і саме в цьому й полягає наша спільність.

— Де вивчали російську?

— В Штатах, Празі й Москві.

— Чи служите в розвідці?

— Я ж вам дав свою візитну картку. Там чітко визначена моя посада в нашій фірмі.

Грешев, кумедно похитуючи пташиною, гострою головою, підвівся з низенького крісла (сімнадцяте століття, карельська береза; жовтий, під золото, атлас зносився й залиснів, але все ще зберігав таємницю якогось дивного, певно, геральдичного малюнка), почовгав до столу «Людовик», запросив Фола сісти поруч (стільці теж були обтягнуті золотистим атласом, спинки дуже високі, людина середнього зросту просто тонула в них, ставала карликом), сьорбнув чорного холодного чаю з високого кухля (фарфор, сімнадцяте століття) і лише після цього засміявся своїм деренчливим, старечим сміхом:

— Вельмишановний пане, я співробітничав і з британською розвідкою, і з приватним бюро пана Ніколаї після краху кайзера, з французами, з бельгійцями — мабуть, найталановитіші шпигуни, дуже жіночні, відчувають друга й ворога, як кажуть, флюїдами..; Не треба від мене таїтися, це створює фальшиві стосунки між співрозмовниками… Пологу не вийде, і потім не я вас шукав, а ви мене…

— Якщо вам хочеться вважати мене шпигуном — вважайте, — відповів Фол, — часом це подобається дорослим людям; яка не є, а гра.

— Я дуже стара людина, я забув, коли був дорослим.

Усе простіше: мій друг і ваш добрий знайомий подзвонив із Вашінгтона й сказав, що, Можливо, до мене навідається містер Фол, описав вас, у мене чіпка пам’ять, а ви дали картку з прізвищем Вакса, от і все… Що вас цікавить?

— Знаєте, дуже багато, але найбільше зацікавили мене ви, Іване Юхимовичу.

— Я всіх цікавлю. Всі хочуть мати рецепт на виживання. Знаєте, скільки мені років?

— Сімдесят?

— Не треба так грубо брехати… Ви прекрасно бачите, що мені за вісімдесят… І не говоріть, що, мовляв, не може бути! Мені дев’яносто два! Тому кожен день для мене такий неповторний, що й казати.

— Над чим ви зараз працюєте, Іване Юхимовичу?

Грешев зітхнув, розв’язав шворочки на старій папці (по-моєму, подумав Фол, вона ще російська, дореволюційна, з слідами тління) і вийняв звідти малюнок:

— Російський герб, двоглавий орел. Бачили коли-небудь?

— Звичайно. В історичному музеї.

— Там експонований один з тридцяти трьох. Запам’ятайте цю цифру! Тридцять три орли, дуже важливо для розуміння суті справи. Кожне царювання на Русі відзначалося своїм орлом. Авжеж, саме так! Я присвятив цьому дослідженню три роки. Ідіть сюди, ближче… Наш перший герб прийшов з Візантії з Софією Палеолог до Івана Третього, збирача земель моєї країни. Двоглавий орел, тобто герб Візантії, ніс у собі вищий смисл Держави; в лапах Західно-Римської імперії був меч, а Східно-Візантійської — хрест; підтекст очевидний — християнство йде на схід, оберігаючи мечем свої західні кордони. Дві корони, як і годиться; проте Максимиліан Другий, імператор Візантійський, посилаючи Софію, щоб обернути Русь у католицтво — в цьому сенс шлюбу, в чому ж іще?! — дав їй стяг, на якому був не імператорський орел, а цесарський, з однією короною, і в лапах його не було ні меча, ні хреста. Але захиталась Візантія, і наш Іван швиденько міняє візантійського орла своєї вінценосної дружини; з’являються дві корони, царські, а не княжі, і Георгій Побєдоносець на грудях. Через сім років, зразу після того, як Іванові не довелося більше принижено їздити в Орду, іго скинуто, орел знову змінився: крила вгору, в лапах — хрест і меч, дзьоби розкриті, люті… Син Івана, цар Василь, змінює орла по-своєму: замість двох корон — шапка Мономаха, бо з Москвою тепер Псков і Смоленськ, зростає царство, хоч і татарська Казань поряд, і Астрахань має кінну силу. Але помер Василь, і прийшов його син Ванечка, якого потім назвуть Грозним, і правитиме Руссю боярство, і прийде горе, вельмишановний пане, справжнє горе, смисл його в лінощах, бундючності й дурості російського боярства: чим жирніший — тим шановніший, чим млявіший — тим розумніший… От і з’явився орел боярський: опасистий, неповороткий, крила опущені, меча нема., дзьоби закриті, все подібне до політики того часу, — відступ на всіх фронтах, інертність, лінощі, животіння, інтриги, відгороджування од народу в кремлівських палатах, обжерство й пиття… Та як тільки Іванові виповнилося шістнадцять, сталося чудо — в стародавніх актах про це ні слова, жодного запису, — з’являється новий орел: крила догори, відчувається могутність, передпольотне поривання; у кігтях меч, дзьоби відкриті грізно — предтеча дійства, початок pyxy! І композиція завершується трьома хрестами — вперше, затямте собі, вельмишановний пане, вперше! Чому? Ще ж не висунута теорія Москви як спадкоємиці Риму! Адже Філофей, автор концепції третього Риму, ще не старий, не схожий на мене, він ще дорослий, — Грешев дрібно засміявся, тіло його затряслося, а очі дивилися на гостя холодно, з якоюсь погордливою зневагою. — Але ж бояри дістали Івана, він же ще не був Грозним, він був ще молодий, хлопчисько, ще молоко на губах не обсохло. І відрікся від царства, недостойні бояри його правління, тварюки, дрібнота, один одному горло перегризають, нашіптують, у заставу віддають, як з такими держати Росію? Тільки-но Іван пішов у Троїцько-Сергіївську лавру, тільки-но бояри заспокоїлись у Кремлі, то знову створили свого орла! Крила — вниз, у лапах — ні меча, ні хреста; немає й Мономахової шапки. Містика! А що ж? Хто велів міняти орлів? Хто давав такий наказ? Невідомо. Набирав Іван сили в своєму добровільному засланні, слухав мовчки Пересвєтова, котрий пропонував повчитися в турків владарювати: на всіх непокірних напустити яничар, гвардію імператора, все дозволено заради сили держави; от і виникла концепція опричнини. І замість Святого Георгія на грудях орла з’являється одноріг! Батечку святий! Розумієте, що таке «батечку святий», — спитав Грешев, але, захопившись, навіть не слухав, що відповів Фол, вів далі з запалом: — Справді, вперше, єдиний раз, у Троїцько-Сергіївській лаврі Георгій Побєдоноеець на грудях орла поступився місцем дивовижному неросійському однорогу. В чому справа? Не здогадуєтесь?

— Я про все це чую вперше.

— Цікаво?

— Авжеж, цікавіше за сучасну літературу…

— Так ось, цар Давид, біблійний герой, на ім’я «Лагідний», карав ворогів своїх куди більше, ніж Іван, прозваний «Грозним». І в казанні до псалму дев’яносто першого е рядки: «Вороги твої гинуть, а мій ріг ти піднесеш, як ріг Однорога». З Однорогом на грудях орел Івана благословив опричнину, страту, кров, — мор… А вже після розгулу опричпини Іван скасував Однорога — це напевне відомо, не містика, а указ царя, — повернув Побєдогюеця, все повертається на круги своя… Та прийшов Федір Іоанович, і знову крила орла стали жалісливими, тільки образ, злету не відчувається, корони нема, меч із лап випав, а замість нього — з’явилось яблука. Так, так, ось, дивіться, не вигадка, правда! Й дзьобики закриті, й очиці на орлиних головах сонні. Став на престол Борис: Годунов. І знову інший орел! Голови його волають, замість меча — Євангеліє. Про що благає Борис? Може, про полегкість? За Димитрія всенародно плаче і б’є чолом, благаючи прощення?! Прийшов Лжедмитрій, і з ним з’явився католицький орел, з імператорською короною, якою папа спокушав Івана Грозного в період його затворництва… І того не спокусив, і цей не встиг… І потім? При Шуйському що? Ні меча, ні хреста, ні Євангелія, ні імператорської корони, двоглавий птах, чудовисько хвостате… Тільки між головами гулька росте. Хто ж таке посмів, га? Кажуть, боязливий був російський мужик при царському дворі. Еге! Подивився б я на таке при Людовиках чи Стюартах! Хіба що іспанські вільнодумці, на кшталт Валаскеса і Гойї дозволяли собі щось подібне… Гуля на гербі! Шуйському — дуля! Ти бач?! І ви ще намагаєтесь Росію зрозуміти, хлопці-молодці? Я її збагнути не можу, а вам — куди! Не набрид? — різко зламав Грешев. — Може, у вас часу обмаль?

— Та годі вам, Іване Юхимовичу, — поморщився Фол. — Ви прекрасно відчуваєте, яке цікаве все те, про що ви розповідаєте. Збираєтесь друкувати?

— А кому воно тут потрібне? Вам треба, щоб я розгромив сільське господарство Рад. Або довів, що в них зі школою катастрофа. А герби — так, дрібниця, пусте… Ваша пропаганда вельми прагматична, на тому й обпечетесь, а от хлопці з «Свободи» таку отруту вивергають, так їх лихоманить від ненависті, що Кремлю кожен день подарунок роблять; злість же роз’їдає, вона як іржа, а росіянина можна добром, повагою, співрозмовою брати, інакше не вийде.

— Гм… Цікаво. Хоч і не Згоден. Але ви продовжуйте, будь ласка. Мене якраз російський орел цікавить більше, ніж усі нинішні катастрофи Рад.

— Росія пам’ятає орла, приготованого для Лжедмитрія в папстві: «Діметрус — імператор рекс»; ні меча, ні хреста, крильця — вниз, — Грешев знову захопився, говорив, жестикулюючи. — А з Романовими — крильця догори, Мономахова шапка, в лапах Держава, але Меча ще немає, — Русь виснажена боярським жахом. А потім з’явився Богдан Хмельницький — ось і триглавий орел, та ненадовго. Прийшла Софія, зник Георгій Побєдоносець… А після стрілецького бунту хтось намалював біля орла трояндочки! Квіточки, бачте! Яка чарівність, га?! Ну хто, Хто міг таке художникам наказувати?! Ніхто не міг, це саме… А потім Петровський орел, могутній і міцний… Помер Великий, і знову по-онесло! Чехарда! При Єлизаветі замість Побєдоносцева з’явився дивної форми хрест, скоріш євангелічний, у лапах — колос і меч, обвитий лозою миру… Але крильця — догори! Жити можна, бо літається… Прийшла Катерина Друга — і знову напасть, крильця — вниз, тільки дзьобики розкриті, зляться птахи, та коли при Анні Іоанівні Побєдоносець скакав на схід, то матінка повернула страстотерпця на захід, недаремно Петро вікно прорубав у Європу, не можна жити нашою татарською тьму-тараканню, понавигадували голобель, досить! А потім прийшов Павло, божий чоловік… Його тільки пани не любили, народ шанував, він сірих не кривдив, і знову Побєдоносець на схід повернув. О, господи, бідолашна моя Росія… Тільки при Олександрі Другому Визволитель Побєдоносець утвердився остаточно: все-таки дорога йому на захід. Ну, а потім почалася тарабумбія з Тимчасовим урядом, там жах як партачили, страшні символи з’явилися в гербі, говорити боюсь… Словом, за чотириста з гаком років більше як тридцять орлів, кожен цар затверджував свій герб. Ясно? І тільки ваші закляті вороги за шістдесят сім років серпа й молота не поміняли. Ось воно як! Вам би — сильним — з силою справу й мати, бо те, чого ви добиваєтесь — розвалу Русі, — т обернеться людям такою кров’ю, про яку навіть в Апокаліпсисі не написано. Прошу вас, вельмишановний пане, що ви хотіли від мене? Тільки спершу я сходжу в туалет…

«Треба було запитати на нього довідку, — подумав Фол. — Я припустився помилки, яка може бути непростимою. Це не людина, а міф, і водночас затаєна реальність його мислення значно більша, ніж у молодих одноплемінників. Ті ладні один одному горло перегризти, не життя, а гра в «хто найголовніший». Правду говорили — російська еміграція дуже склочна; де збирається троє росіян, там жди створення п’яти партій, точніше не скажеш. Але як же спритно цей дід вичислив мене, га?»

Грешев повернувся, сів за стіл, шморгнув носом (грає, зрозумів Фол), витерши його жовтою, пергаментною, з синіми прожилками рукою, повторив запитання:

— То який же ваш інтерес до мене, вельмишановний пане?

— Ви сказали про ваше співробітництво з розвідками…

— А з ким же мені ще було співробітничати? Хто гроші платить? Банк? На якого біса я йому? Інститут? Я ж не поет, не професор, та й приїхав сюди, коли росіян здебільшого шоферами таксомоторів брали. Це ж престижно, коли полковник генерального штабу нувориша вашого до дівок на авто возить… Якби Москва відчинила двері для всіх, хто бажає зазнати вашого раю, ви через рік приїхали б у Кремль з чолобитною: будемо всіляко сприяти, заборонимо «Свободу», припинимо «Посіву» гроші давати, тільки, ради бога, закрийте ви кордони, утримайте своїх скіфів дома, не можемо з ними справитися, ледарі вони обломовські, працювати не навчені, тільки горлати вміють і один з одним лобами битися…

— Чому ви, росіянин, так говорите про одноплемінників?

— Як? — Грешев знизав плечима.

— Різко, чи що… Пробачте, а ви — справжній росіянин?

— Звичайно, не єврей! Природжений…

— Тобто, — не зрозумів Фол.

— Нарешті, я дошкулив вам! Усе ходив коло та навколо, не піддавались, а тепер, на природженому, взяв! Це означає — дворянин я, природжений дворянин. Росіянин! З татарщинкою, звісно, та й без Німеччини не обійшовся, — скільки їх до нас наїхало, а, може, який французик з бабусею моєю поспав, вони мастаки нашим дурепам голови крутити: мон амі, поїдемо в Париж, там у мене апартаман, а в нього кімната на п’ятому поверсі, без ліфта й сортир у коридорі. Лише росіяни, схожі на мене, самі себе й лають. Інокровці дифірамби співають! Хто у вас з російського питання головний спец? Хто завгодно, тільки не росіянин! Пошкреби — інша кров закапає.

Фол посміхнувся.

— Мене цікавить Врубель, пане Грешев.

— У зв’яжу з майбутнім аукціоном? Чи заразилися ідеєю-визволеного православ’я?

— А було закріпачене?

— У нас було все, вельмишановний пане… Ось, пригадую, розмовляв я з німцями, вони мене залучали до аналізу тенденцій Росії на початку тридцятих років… Ні, ні, я від Хітлера втік, бог знає які книжки залишив у Берліні, я ж тільки з рапалівцями контактував, які хотіли дружби з Росією… Для них радянську літературу читав, — розумію, що приховане між рядками, вам цього не дано, і фотографії роздивлявся, альбоми нового живопису аналізував — на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали — ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу — не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, — неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода — свободою, а спробуй зі своїм поткнутися — замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії — знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…

— Чому ним так цікавиться Москва?

— Тому, що вона — мати його.

— Ясно. А прізвище містера Степанова вам ні про що не говорить? Чи князя Ростопчина?

— Не більше, ніж вам, — Грешев усміхнувся.

— Добре, а чим пояснити поворот росіян до пошуку старовинних картин, викрадених скульптур, бібліотек, котрі зникли?

— Як чим?! Жити стали краще! Читати Росію навчили! Студентів наплодили безліч, спробуй, упорайся з таким змахом культури…

VIII

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Серце моє крається від болю, коли дивлюся на Мих. Ол. Врубеля! Я був у нього в майстерні після того, як він видужав, дивився «Демона». Це диво! Полєнов у захваті. Уявляю, що буде на виставці! «Не простять йому цього, ох, не простять», — згадав знову слова Кості Коровіна в Нижньому Новгороді. — І — не простили. Сєров та Остроухов, друзі його, лагідно висловили свої зауваження; Врубель обурився, «мене й так усі лають, думав, свої будуть поблажливіші»; нагримав на Сєрова; Остроухов урятував становище, запросив випити вина; Михайло Олександрович змінив гнів на милість, усіх пригостив славно, знову став люб’язний, тактовний, смирний… Дається взнаки, напевне, безсоння, він простоює біля мольберта по двадцять годин, бром з фенацетином ложками п’є, спалює себе живцем…

На виставці успіх був приголомшливий. Але Третьяковська галерея відмовилася купити «Демона»! Так, так, відмовилася! Кажуть, були проти члени московської міської думи, на них натиснули із Сфер, Великий князь Володимир Олександрович зволив зауважити, що це «нездорове мистецтво, далеке від традицій».

Це був жахливий удар для Врубеля. Він зовсім схуд, шия стирчить з коміра сорочки, тонка, як у курчати, піджак обвис, очі позападали… Після пологів чарівна Надія Забела-Врубель залишила сцену, весь час віддавала маленькому Савочці, отже, тягар життя тепер на плечах одного Врубеля, вона ж не заробляє більше.

Виручив фон Мекк, купив «Демона», — це врятувало нещасну сім’ю від голоду.

Друзі оберігають художника від того, щоб йому не потрапляли на очі дуже злі рецензії на його роботу, воістину геніальну. Та хіба вбережеш? Хтось немов організовує цькування всього нового й талановитого, чим така щедра земля російська. Хто?! Та це ж справжні вороги нашого мистецтва, люди, які глибоко й хворобливо ненавидять народ, його розмаїту культуру, яка безупинно розвивається й шукає. Банда нездар стоїть за цим, лихих і невтомно зажерливих… Я чув, як Врубель розхвалював молодого, невідомого художника Малявіна, рекомендував його картини Мамонтову, Мекку, Остроухову. А як він просуває скрізь молодого Ге?! Як не скупиться на епітети, називаючи його геніальним ілюстратором, майбутньою гордістю російського книгодрукування! А як він боготворить Бруні! Дар таланту — доброта й абсолютна відсутність заздрості до колег по мистецтву. «Дар» нездари — заздрість, потайна злоба, шаленство біснуватих, шантаж «традицією». Та не мине й десяти років, як Врубель стане традицією російської культури, по ньому вчитимуться, але чи зможуть?! Такі, як він, народжуються раз у століття…

Я згадав чомусь, як Врубель у гостях побачив двох дам, котрі говорили щось на вухо одна одній. «Пограймося в «таємницю», — запропонував художник. — Усе — пошепки!» І — він мав веселу вдачу — його жарт звеселив усіх; дами й чоловіки заходилися нашіптувати одне одному на вухо, він теж спочатку взяв участь у грі, а потім приніс аркуш паперу і за якісь дві години намалював дивовижну річ — «Таємниця». Адже він і «Пана» за два дні намалював. Якомусь там дрімучому академікові для цього й життя не вистачить, як же заздрісники можуть йому простити таке?!

«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…

Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!

До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!

Ваш В. Скорятін».

3

У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.

— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?

— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.

Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.

— З якого часу ти мене на «ви»?

— Я завжди вас так називала.

— Чорт побери, не може бути…

— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…

— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.

— Коли ж це?

— Та з місяць тому.

— А ви з ким були?

— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.

— Так я й повірила.

— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.

— Хочете, щоб я до вас приїхала?

— Хочу.

— Треба помити кухню?

— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.

— А ви куди?

— Недалеко.

— Знову на півроку зникнете?

— На тиждень.

— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?

— Ні. З дітьми і з мамою.

Зіта засміялася.

— Добре. Їду.

— У тебе гроші є?

— Немає.

— Позичити можеш?

— Спробую. А що треба?

— Купи чогось у кулінарії.

— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.

— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.

«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»

Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.

— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.

— Сорок четвертий рік.

— А навіщо хроніка?

— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…

— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?

— Пригадую.

— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?

— Років сім тому.

— А коли ти купив перший телевізор?

— Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?

— А ти?

— Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму — означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі — наші. Згоден?

— Згоден, — усміхнувся Режисер.

Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.

— А олія в тебе є? — спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)

— У тебе є олія? — знову спитала Зіта.

— Здається.

— Якщо нема — все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.

— У мене тефлонова. Можна без олії.

— Я не вірю в ці нововведення.

— Ти дикунка?

— Страшенна.

— Картопляний бунт влаштуєш?

— Відбунтувалася, слава богу.

— Давай спочатку складемо мої речі.

— Дві хвилини, та й годі.

— Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.

— А джемпер навіщо? Весна.

— В Лондоні весни холодні.

— Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?

— Ні.

— Але ж там безперестану йдуть дощі.

— Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?

Зіта засміялася.

— «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.

Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:

— Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?

— Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?

— Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі — Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?

— Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.

— Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…

— Це правда. Ходімо чемодан складати.

— Гайда.

Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…

Зіта склала чемодан швидко і вправно; так тільки Бембі вміє складати, подумав Степанов; у Бембі почалося своє життя; і слава богу; я не маю права їй ні за що дорікати, я повинен тільки радіти; інакше все буде протиприродним; роки — це втрати, і нічого з цим не вдієш; Роланд відчував щастя лише тоді, коли проти нього виходила на поле битви сотня; коли ж йому протистояли п’ять рицарів, це викликало в нього роздратування; з кожним прожитим днем ворогів у тебе все більше: хвороби, відчуття самотності, страх перед втомою, котра не дає змоги писати так, як ти міг раніше, безсилля перед думкою — не встигнеш сказати всього, що зобов’язаний; літератор подібний до акумулятора, життя — безупинне підзарядження, тільки-но піднявся до розуміння чогось загального, тільки-но відчув слово, як раптом нападає хвороба, і все йде разом з тобою в небуття… Правду казав Уайльд, що слово могутніше, ніж музика й барви, бо в ньому і пристрасть, і натхнення, і музикальність, і розмаїтість, і — головне — думка…

Хоч таємниця набуття слова вічна, і щастя, коли ти станеш бодай часточкою цього процесу… Середні віки подібні до таємного скарбу людського духу, — аскетизм, відторгнення самого себе від краси й плоті, від зухвалої мудрості зберегло людству такий виблиск думок і почуттів, що люди заряджалися ним п’ять століть, — після того, як прийшло Відродження… Ціле тисячоліття Європа таїлась, ховаючись сама від себе… В цьому її мовчанні накопичувалось те, що дало Галілея і Леонардо, Рембрандта і Греко, а потім Матісса, Сурикова й Рєпіна, а згодом Врубеля…

— Знаєш, я інколи думаю, — сказав Степанов, коли вони повернулися на кухню, і Зіта ввімкнула маленьку електричну плитку, — що всі ці мої побивання за нашими картинами не дуже й потрібні…

— Ти ще слухай ідіотів… І, крім того, тобі заздрять… Живеш, як хочеш, дівчата до тебе липнуть, здоровий…

— Здоровий, — повторив Степанов. — Мрію якнайшвидше лягти в ліжко й заснути.

— А мені подобається дивитись, як ти спиш. Тобі страшні сни сняться?

— Я їх забуваю. А от Бембі всі свої сни пам’ятає.

— Бідолашна… Я так нею на виставці любувалась, так захоплювалася нею. Яка ж вона вродлива… Схожа на Надю.

— На мене також.

— А мій Миколка на батька схожий. Мене це лякає.

— Не здумай при ньому лаяти батька. Це відштовхне його від тебе.

— Я знаю. Хвалю батька, без упину хвалю… Знаєш, як важко раз у раз брехати?

— Але ж щось хороше в тебе з ним було?

Зіта знизала плечима.

— Рибу засмажувати?

— Ні в якому разі. Я сироїд.

— Знаєш, усе-таки найпрекрасніша поетеса — це Цвєтаєва.

— Ти любиш тільки її та Ахматову?

— Напевне… Нещастя створюють велику поезію.

— У вас з ним було хороше, — впевнено сказав Степанов. — Хіба Миколка — це не найпрекрасніше в твоєму житті?

— Так, — сказала Зіта. — Справді.

О восьмій ранку подзвонила Бембі.

— Тату, я не запізнилася?

— Ні.

— Я зараз приїду й одвезу тебе в Шереметьєво.

— Добре.

Зіта зітхнула:

— Не кажи Бембі, що ти марно клопочешся про картини. Це дуже боляче чути, так боляче, аж серце крається… Хто тебе образив?

— Ніхто. Просто мені здалося. Я ходив по відрядження в одну газету, і так мені стало сумно…

— Заздрять вони тобі! Не звертай уваги… Скільки в мене ще є часу?

— Хвилин десять. Випий кави.

— Не хочу. Я хочу поцілувати тебе. І, будь ласка, подзвони, коли приїдеш; бо ти тільки перед від’їздом дзвониш… А потім атлетами докоряєш…

— Збираєшся заміж за нього?

— Так.

— Правильно.

— Ні. Неправильно. Просто він спортсмен, майстер, Миколці це подобається, хлопчисько ж…

— Ти також майстер.

Вона всміхнулася.

— Я — колишній… А він ще їздить… Він гонщик, розумієш… Але якщо ти скажеш — не треба, я не вийду.

Степанов закурив.

— На жаль, я скажу «треба».

— Я все одно приїжджатиму до тебе.

— Це буде нечесно.

— Чесно. Кохання в нас немає з ним, так, мирне співіснування, дуже зручно.

— Ти дуже самотня людина, Зіто…

— Ні, — вона похитала головою. — Дуже самотня людина ти, Юрійовичу. І я тебе страшенно люблю…

«Ні, — подумав Степанов, — не те слово; ти просто звикла до мене, тобі спокійно зі мною, хоча, мабуть, з тим краще, та й молодий він, отже, сповнений фантазій, а що таке фантазія, як не мрія про спільне майбутнє, неодмінно щасливе? «Кохаю» — незвичайне слово. Хто любить попа, хто попадю, а хто попову дочку. Немає ще такого слова, не народилось, яке визначило б наші стосунки; вони стали типові; багато молодих жінок тягнуться до чоловіків мого віку — навіть не заради грошей чи інших благ, чому так?

От якби «Литературка» соціологічне опитуванню провела».

— Ти про що, Юрійовичу? — спитала Зіта.

— Про тебе, — відповів він і погладив її по щоці. — Спасибі, що прийшла, я дуже радий, Буратінко.

IX

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Слава богу, Врубель знову в чудовій формі, хвороба відступила! Як він пише, боже мій, як він натхненно працює!

Портрет Забели-Врубель на фоні беріз казковий! А «Раковина»? Князь Щербатов зразу ж виклав за неї три тисячі карбованців! А ще два роки тому «Царівна-Лебідь» коштувала бідолашному триста! Невже міг визнаємо генія лише після трагедії, яку він пережив?! Чи — ще гірше — після смерті?!

А який його «Автопортрет»?! Яка сила духу, яке моральне здоров’я, яка доброта!

Вороги примовкли, ім’я гримить не тільки в Росії, а й у Парижі. Вороги його, власне, дрібнота, але ж як вони організували цькування! Як послідовно і вперто рвали його тіло своїми брудними кігтями, як уміло зводили наклепи, як витончено топтали кожну його картину!

Він повернувся з клініки з ворохом малюнків та заготовок, малює щодня і знову не відходить од мольберта по вісімнадцять годин, а то й більше.

Часом мені здається, наче він щось відчуває, тому поспішає віддати нам усе те, що йому наперед долею судилось…

Славу свою він створював сам, тільки своїм трудом, ніхто з критиків не написав про нього бодай кілька серйозних статей. Виття шавок забуто, про дослідження творчості генія ніхто й не згадає, бо ми не готові до цього; він усіх нас обігнав, він живе на двадцять років уперед, але ім’я його, все-таки, відоме скрізь. Отаке диво! Воістину, Івани безрідні. Людина, яка приносить таку величезну користь престижу Росії, її національна гордість, зовсім самотня. А може, критики просто не наважуються писати про нього, розуміючи свою малість порівняно з Глибою?

Але хто ж, хто дбатиме про пам’ять народу?!

Салонне базікання ім’я не робить. Труд, тільки труд в ім’я Батьківщини, тільки спопеляюча чесність, тільки талант, Богом даний…

Сумно й порожньо, Іване Андрійовичу, і просвітку не видно.

Ваш Василь Скорятін».

4

Розен вийшов з літака, кутаючись у товстий шарф (купив у «Березке»; десь протягло; всі ці дні було чимало нарад; накурять, відчинять кватирку, протяги; москвичі загартовані, а його морозило, він злякався, що зляже, весь час хотілося кутатися, найстрашніше відчуття — холод).

У Цюріху було сонячно, хоч із гір задимав пронизливий вітер; пасажирів прилетіло небагато, після Великодня всі відсиджуються вдома; сезон ділової активності зараз трохи спадає; прикордонник ліниво глянув на його зелений паспорт; пропустив; пішов за багажем — віз, як завжди, чорний хліб, баночну воблу, дерев’яні сувеніри, які купив у магазині на вулиці Димитрова; прощаючись, сказав Степанову: якби йому дали право виробляти й торгувати російськими сувенірами по всьому світі, він кинув би верстати, став би мультимільйонером; ходите по золоту, а нагнутися не хочете; чемодан підвезли через п’ять хвилин; узяв каталку, пішов до виходу; спочатку в готель, звідти подзвонити російському князю; цікаво дізнатися, який його бізнес; чи можлива кооперація; завтра в банк, внести в діло десять тисяч баків; шкода, що про це не можна писати — в Нью-Йорку з’їдять і оком не змигнеш, та й Панама в цьому розумінні не краща; звичайно, місто пахне золотом, чудовий край, звідти можна крутити діла, але про підтримку росіян і думати не можна; довкола американські військові бази, справжні психи, в кожному бачать шпигуна; звісно, для реклами це непогано, меценатів поважають, тільки трохи пізніше, років через два, коли в мене в банках Женеви й Цюріха лежатиме стільки грошей, що не страшні будуть словесні напади; росіяни кажуть, до чужого рота не приставиш ворота, правильно, але в кожний розкритий дзьобик можна покласти п’ять тисяч доларів, і дзьобик закриється, гам — і нема!

— Містер Розен, — почув він чийсь тихий незнайомий голос за спиною, й одразу відчув холод у грудях; Жаклін правильно каже, що в нього абсолютне чуття, як у тварини.

Він обернувся; чоловік, який гукнув його, був у синьому пальті з тонкої шерсті; обличчя сильне, вольове; сила відчувалася в тому, як були посаджені його очі, круглі, пташині, дуже глибоко; брови розльотисті, густі, наче підведені в, салоні краси; різкі подовжні зморшки на щоках; ледь відстовбурчені боксерські вуха (по цяточках на мочках видно, що йому час від часу висмикують волосинки, кваліфікована робота, спеціалісти на вагу золота, прейскурант неймовірно високий), гладенький лоб, красива сивина; останнє, що помітив Розен, були лайкові, з дуже м’якої шкіри туфлі; як правило, такі можна купити тільки в магазині в Ка Де Be у Західному Берліні чи в лондонському «Селфріджес»; років сім тому подібне взуття вироблялося здебільшого в Іспанії, — куди їм дівати коров’ячі шкури, кориди щодня, бики чудові, випасені на соковитих травах; тепер такого взуття нема, женуть росхоже, демократизація суспільства, ринок точно реагує на зміни в політичному житті країни.

— Слухаю вас…

— Мене звати Луїджі, містер Розен. У мене до вас доручення.

— Так, але я не знаю вас, містер Луїджі. — Розен розмовляв по-англійськи пристойно, але з неймовірним акцентом, за освітою технік, пристрасть до точності, в російській же вимовляється, як читається, а в нинішньому рідному пишуть «брідге», а вимовляється «брідж», «вар», а читати треба «вор», «хоурз», а вимовляєтся «ауарз», нічого не вдієш, фонетика; тому, видно, росіяни, такі недовірливі до англосаксів, у всьому шукають другий смисл, а спробуй не шукати, якщо кожне слово — загадка і в ньому два смисла — один пишуть, другий вимовляють…

— Я — Луїджі Роселлі, власник фірми, що займається торгівлею прав на журнальні й газетні статті. З мафією не зв’язаний, — чоловік посміхнувся; зуби, як у Бельмондо (хоч далеко за п’ятдесят), а може, літав у Штати, там вживляють нові, вирвані у юнаків, які загинули в автокатастрофах, шалені гроші, але гарантія абсолютна, правда, якщо дупло, якось страшно лікувати зуб покійника. — Я відвезу вас, — він кивнув на свій «мерседес», — в дорозі договоримо…

— Але я не їжджу з незнайомими, — відповів Розен, шукаючи очима поліцію, побачив двох, заспокоївся. — Ви можете сказати мені те, що хочете, прямо тут…

— Добре, я під’їду у ваш готель, — сказав Луїджі Роселлі. — Справді, я не збираюся ні викрадати вас, ні шантажувати. Мене просили поговорити з вами про ту справу, яка стосується не вас, а вашої родини.

— Ну, то говоріть! — вигукнув Розен, склавши на грудях свої короткі маленькі руки.

— Ви не хочете, щоб я знав, де ви зупинитеся на цю ніч? Добре, ходімо в кафе.

— Так, але в мене чемодан…

— Це, звичайно, дуже серйозна перепона, — Роселлі якось смішливо шморгнув кінчиком тонкого, хоч і перебитого в хрящі носа. — Я займався спортом, я допоможу докотити ваш чемодан до кафе; за воду й сендвіч плачу я.

Коли вони сіли за столик, Роселлі попросив нахабного офіціанта, який дивився поверх голів відвідувачів, принести дві кави, спитав, чи не хоче Розен подвійної, той відповів, що він просто ошелешений тим, що відбувається, кави взагалі не п’є, тільки чай; серце; сказав, що вип’є склянку води; «Ні, ні, звичайнісінької, від мінеральної в мене печія»; й приготувався слухати, якось дивно при цьому поплескуючи себе по кишенях.

— Хочете курити? — запитав Роселлі. — Прошу. В мене без фільтра, я довго жив у Парижі. Звичка — друга натура…

— Дякую. Я кинув курити, тому не ношу з собою тютюну, хоч досі не можу собі відмовити у двох, трьох сигаретах…

— Фокуси, — раптом жорстко й сухо сказав Роселлі. — Так ви курити ніколи не кинете. Це небезпечна справа — сидіти між двома стільцями, містер Розен.

— Що? — спитав Розен, знову відчувши, як похолонуло в грудях.

— Те саме. Мені доручили сказати, що містер Степанов працює на Кремль; так званий червоний князь веде тут — за його завданням — пропаганду, «мир і дружба», словом, розумієте… Коли ви справді вирішили платити їм гроші, вашому ділу в Панамі може бути завдано неабияких збитків, містер Розен.

— Але я маю право витрачати свої гроші так, як хочу! Я це роблю в інтересах мого бізнесу, зрештою! Мені ніхто не допоможе, коли я собі не допоможу! І потім, що тут поганого — купити кілька картин і повернути їх Росії?

— Нічого. Абсолютно нічого. Мова йде лише про той аукціон, на який підуть ваші пожертвування. Ті люди, які хочуть придбати полотна Врубеля, не дозволять вивезти їх на Схід. Ці люди мають велику вагу в банківському світі. Вони зімнуть вас.

— А звідки ви знаєте, що я маю намір…

Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.

— Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…

— Ви з розвідки?!

— Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?

— А навіщо мені це?!

— Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не доведеться вам удаватися до них по допомогу.

— У вас є окуляри? — спитав Розен.

— Я читаю без окулярів.

Розен відкрив свій плаский портфель, — несподівано для себе простяг Роселлі ложку з Хохломи, яку на літаках Аерофлоту дарують пасажирам першого класу; взяв окуляри; прочитав сторіночки, не доторкаючись до них пальцями, й сказав:

— Та ви ж за ними стежили. У вас є підстави стежити за цими людьми? Вони роблять щось протизаконне?

— Повторюю, мене уповноважили передати вам, що у ваших інтересах узяти негайно квиток на літак до Нью-Йорка чи до Панами. І полетіти. Люди, які доручили мені цю місію, ставляться до вас з симпатією. Ви — довірлива людина. Москва втягує у свої тенета на чому завгодно — культура, спорт, медицина, — а потім бізнесмен опиняється в центрі павутиння, а виплутатися з нього по-доброму — неможливо.

— Так, але я заангажований, містер Роселлі! Я сказав у Москві; що хочу допомогти їм.

— Розумію, розумію… І під це пішли вам назустріч? Обіцяли пільги? Обіцяли всіляке сприяння? Скажіть їм, що у вас стався серцевий приступ. Якщо хочете, ми підготуємо відповідні довідки. Надішлете потім листа, ніби ви все ще сповнені бажання проявити себе на ниві меценатства, нехай тільки повідомлять, де буде новий аукціон російського живопису. Чудовий вихід…

— І все-таки ваш ультиматум ставить мене в скрутне становище. Можливо, пани, які доручили вам цю місію, якимось чином компенсують ті складності, які можуть виникнути у мене в Москві?

— Не думаю… Вас ніхто не примушував у Москві до меценатства, чи не так? Це була ваша ініціатива? Чи хтось натякнув на доцільність такої комбінації?

Розен знову сплеснув руками.

— Яка комбінація?! Я був цілком щирий! Зрештою, я зобов’язаний їм порятунком…

— Облиште, містер Розен. Своїм порятунком ви зобов’язані самому собі. І нікому більше. — Він обернувся до офіціанта, клацнув пальцями (чомусь саме це сухе, владне клацання справило жахливе враження на Розена, в животі знову похололо), не глянувши на рахунок, кинув гроші, поклав у кишеню здачу і різко підвівся.

Розен знову склав на грудях руки.

— Стривайте! Ми ні про що не домовились…

— Маю честь, містер Розен. Я своє доручення виконав, — відповів Роселлі й, обернувшись, м’яко, як рись, пішов до виходу.

— Почекайте! — благав Розен. — Ви сказали про висновок лікарів, почекайте!

Роселлі, не обертаючись, зупинився; якусь мить стояв, немов роздумуючи, потім повернувся, схилився над Розеном, який так і не підвівся із стільця, сказав — карбуючи, владно:

— Я знайду вас сьогодні о десятій вечора в «Савойї». Здається, ви зупиняєтесь саме там?

— Так, але звідки ви знаєте?!

— Містер Розен, ви не хлопчик, і я вийшов з дитячого віку. Ви комбінуєте, ви ще не вирішили… Даремне… Зважте все; що я вам сказав… Ви шукаєте вихід; ви — розумний, але я теж не дурень… Дивіться, не заграйтесь. Отже, «Савойя», лобі, о десятій вечора. Маю честь…

… Найперше, що зробив Розен, це подзвонив у Нью-Йорк, Жаклін; продиктував свій телефон, сказав, що недобре себе почуває, спитав, як діти, чи не дзвонив хтось із фірми, чи все спокійно, поскаржився на кольки в боці; на запитання, як справи — Жаклін була головним порадником, розумниця, — відповів, що все нормально.

Потім роздягся, налив у величезну ванну гарячої води І блаженно опустився в зелено-пінливе озеро; чомусь злякався, що може захлинутися, бо ноги не діставали до країв; найвищий шик, — утоплені в мармуровій підлозі величезні ванни, — розраховано на голіафів чи на те, щоб з тобою поряд ніжилася дівка; розслабився, заплющив очі й тільки тоді подумав, що становище в нього жахливе, з’явитися в Москві неможливо; якщо не допомогти князю, Степанов його просто не зрозуміє. Ні, сказав він собі, я мушу знайти вихід; мабуть, треба подзвонити князю, це просто необхідно; не можна, заперечив він собі, ці італійські бандити слухають усі телефони; їдо ж робити? Подзвонити тоді, коли князя не буде вдома? А що? Правильно. Сказати прислузі, що Розен тут, часу обмаль, треба дещо передати, літак відлітає через три години. А якщо прислуга його знайде? Чи сам князь приїде в аеропорт? Можна дати неправильний телефон. А потім сказати, що переплутала прислуга, ні, це наївно й жалюгідно. Треба було заздалегідь спитати номер його рахунку й переказати гроші, про це ніхто не дізнається, ніякі детективи, приватні чи державні; детектив — детективом, а банк є банк…

… Телефон у номері задзвонив різко, вимогливо; Розен знову відчув нудотну порожнечу всередині; накинув халат, прочовгав маленькими, як у десятирічного хлопчика, мокрими ступнями по синьому персидському килиму, зняв трубку; хтось уривчасто дихав, на його злякане запитання «Хто, хто там?!» не відповіли; його морозило, він дуже тихо витерся, немов у номері був хтось іще, невидимий, і, вийнявши з портфеля карти, швидко розкидав «наполеонівську косиночку», дуже вірив…

Потім подзвонила Жаклін; до неї щойно приходили; плакала; благала повернутись; плутано говорила про передчуття; «повір, рідний, якщо ти будеш упиратися, нас горе жде…»

5

Лондон приголомшив Степанова. Він бував у всіх столицях Європи, тривалий час жив у Парижі, Берліні, Мадріді; одного разу, років вісім тому, провів п’ять годин у столиці Англії; він тоді плив на теплоході в Гавр; влаштували екскурсію; «подивіться ліворуч, подивіться праворуч»; завели в діккенсівську крамницю старовинних речей; в одному з парків на хірургічно підстриженому газоні стояв голий хлопець з гривою скуйовдженого волосся, тримав на плечі орла й робив дивні гімнастичні вправи; птах у такт махав величезними крилами; Степанов відчув запах гнізда, терпкий, якийсь гнійний, він ловив для бази зооцентру орлів у Таджикистані, в середині п’ятдесятих, відтоді цей запах живе в ньому; мабуть, найчіпкіше в людині лишаються саме запахи; слово забувається, навіть обличчя коханої людини з роками стає розмитим, часом лише виблисне, — в хвилини горя чи радості, наче зламане вночі дерево, під час довгої, що розверзає небо, блискавиці.

Мабуть, найдужче його тоді вразили старі, стерті сходи — в порту; саме в них він відчув велич — вона майже не звертає уваги на зовнішні аксесуари; важливіше кількість суден, що стоять на рейді, ніж зовнішнє вбрання порту.

Він відчував Голландію, коли проїжджав по районах; де жив колись Джек Лондон; сам замолоду мріяв пожити тут, написати репортажі; намагався зробити це в Іспанії про Михайла Кольцова — не встиг, як багато проходить мимо, не встигаємо… Після того як вилетів з Аргентіни й гасав у невеличкому двомісному літаку над пустелею Наска в Перу, де хтось, колись виклав таємничі знаки для стародавніх астронавтів, розговорився з молодим пілотом; той учився в Буенос-Айресі; «у нас механіком був старий чоловік, він готував до польоту машини французького письменника із складним ім’ям». — «Сент-Екзюпері? — запитав Степанов. — Ви його маєте на увазі?» — «Здається так, — відповів хлопець, — щось схоже, старий дуже цікаво розповідав, як тоді літали через океан на маленьких двомоторних літачках і той француз, говорив він, не боявся піднімати машину ні в грозу, ні в ураган». Степанову тоді стало страшенно соромно; прожив два місяці в країні, а про Сент-Екзюпері забув; «суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Він подумав тоді, звідки ці слова, і згадав Москву шістдесят четвертого, прем’єру «Трьох апельсинів» у Театрі юного глядача, банкет, який улаштував потім в «Арагві» Михайло Аркадійович Свєтлов; тоді ще був живий Мірінгоф, він привів Степанова в театр і примусив написати п’єсу, і Варпаховський ще був живий, і Гриценко, і Алейников, тільки не треба зараз про них, подумав Степанов, бо порожнім життя стане, а жити треба живими; Бембі треба жити, Лисом; але ж ці слова написав Свєтлов, а його вже немає; Степанов прочитав йому свої вірші, кожен прозаїк балується віршами, а Свєтлов — з його гострим місячним профілем, — узяв серветку й написав на ній: «Скільки разів у труні я лежав, скільки разів я друзям заборгував, суєта, суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Простягнувши серветку Степанову, він сказав тоді: «хлопчику мій, не робіть чужого діла, краще поїдемо до мене, відкриємо холодильник, там у мене в каструлі, в жирному замерзлому бульйоні, лежить курка, і ми з’їмо її, бо їй самотньо й холодно, і, якщо хочете, поговоримо про поезію, хоч говорити про неї — блюзнірство». Михайле Аркадійовичу, Михайле Аркадійовичу, треба ж було перед смертю, знаючи, на що хворий, усмішливо жартувати: «до мого раку добре б чеського пива»…

Ні, нічого Степанов тоді не зрозумів у Лондоні; колишня, велич — маленька деталь; треба поїздити по цьому величезному й такому розмаїтому місту, треба подивитися на його парки та озера, зрозуміти всю значимість відмінності між районами Челсі і Кенінгстона, Вестмінстера і Дептфорда, Балхама і Блекхіса; треба проїхати по Тауер-брідж через Темзу й відчути таємницю Сіті, його уявну заплутаність, а — насправді, — жорстку, острівну логіку…

— Послухайте, — звернувся Степанов до Суржикова з торгпредства, який приїхав в аеропорт, — а все-таки, чому тут правосторонній рух? Чи ліво? Плутаюсь у цьому ліво-право, але чому навпаки? Не так, як скрізь у Європі?

— Від лицарства, — відповів Суржиков. — З часів середньовіччя лицар завжди був ліворуч, так уже повелося, бойові ряди, традиція.

Степанов згадав Сінгапур, дивну й сумну Джой, яка булл з ним весь час, поки він працював там на початку сімдесятих; він тоді легко звик до англійського руху; Сінгапур ще жив по законах колишньої імперії, для державних змін потрібні десятиліття, азбука політики, нічого не вдієш. А де тепер Джой? Ми були однолітками, це буде страшно, якщо я її зустріну; коли жінці п’ятдесят три, а ти був з нею п’ятнадцять років тому, це як поминки по назавжди втраченій порі, боронь боже, не можна, моторошно.

— Як з програмою, Дмитре Юрійовичу? Ви знаєте, що завтра о десятій ранку зустріч із сером Годфрі, він проводить шоу в театрі на Пікаділлі.

— Ні, Колю… Як казав Бабель, «про завтра не може бути й мови». Завтра весь день я буду в Сотбі, на Нью-Бонд стріт. Зустрітися з сером Годфрі можна пізно ввечері, або вранці — післязавтра.

— Добре, я внесу корективу… Зараз у готель?

— Так. Де мені забронювали номер?

— У «Савойї».

— Але ж це дуже дорого. Навіщо?!.

— Оскільки зустріч проводить фірма сера Годфрі, він і бронював для вас номер. Тут питання престижу, не можна. жити в другорозрядному, він має справу тільки з серйозними людьми.

— Від «Кларіджа» далеко?

— Не дуже.

Степанов подивився на годинник; сьома; можна ще прийняти душ, дуже стомився; візу одержав тільки напередодні вильоту, добряче пошарпали нерви; квиток у кишені, всі справи відклав, настроївся на поїздку, а візи немає; зі своїми можна воювати, піти нагору, а тут абсолютна безнадія: «Лондон ще не дав указівок, ждемо». Та й годі. От і жди, відчуваючи своє повне безсилля й малість; таке відчуття, немов тебе оглядають з усіх боків, вивчають, аналізують; наче мурашка якась, їй-богу.

… В номері працював кондиціонер, хоч на вулиці було не жарко; на столику, біля телевізора, стояли фрукти, горішки, візитна картка: «бажаємо всього найкращого в нашому готелі, управляючий адміністратор Хемфрі П’юдж». Спасибі, містер П’юдж, винограду в цьому році я ще не куштував, треба загадати бажання, завжди, коли куштуєш щось нове, чого ще не їв у цьому році — чи то свіжа картопля, редиска чи помідор, — загадуй бажання, збудеться, тільки загадуй не після того, як з’їси солодку жовто-зелену виноградину, а перед тим, добре її обдивившись, усе таки травень, чорт візьми; звідки виноград?! Хоча двадцяте століття; везуть літаком, тільки гроші плати…

… О восьмій годині він підійшов до «Кларіджа»; лакеї в коричневих фраках і високих циліндрах по-дружньому розчахнули двері; ні тіні догідливості чи рабської покори; виконують свою роботу, та й годі; в лобі князя не було; Степанов запитав портьє, чи приїхав «принс Ростопчин»; так слово «князь» звучить по-англійськи — «принс» і все.

— Звичайно, сер… Князь у себе, номер п’ятсот три. Вас провести?

— Ні, дякую.

— З ліфта — праворуч, п’яті двері, сер…

Степанов постукав; почув «заходь»; Ростопчин сидів біля телефону; прикривши трубку долонею, прошепотів: «Замучили дзвінками, вибач, що не спустився, сідай, пригощайся фруктами».

На столику була така сама ваза, як і в «Савойї»; виноград, груші, яблука й банани; горішків Степанов не побачив.

Після численних «так», «не може бути», «що ви кажете» Ростопчин, нарешті, повісив трубку:

— Дивовижна історія! Мене розшукав Зенон, мій друг по макі… А потім дзвонили якісь божевільні ідіоти… Як це добре, що ти приїхав, я дуже радий. Невже ти не міг узяти паспорт і прилетіти до мене в Цюріх? Ти мені був дуже потрібен у Ліфаря.

— Не міг.

— Та невже?! Чому?

— Тому що спочатку я маю домовитися з тим, хто пошле мене у відрядження… Це по-перше… Потім я мушу попросити візу й чекати відповіді… По-друге. Після цього одержу паспорт — по-третє.

Ростопчин зітхнув.

— Знаєш, я поставив таке ж запитання одному журналістові з Москви. Він відповів, що паспорт у нього завжди в кишені, їздить коли й куди хоче. Навіщо він брехав?

— Бо дурень, — відповів Степанов.

— Та невже?! — князь по-дитячому здивувався, дуже відверто й довірливо. — Але ж він доктор філології, професор.

— Хіба ти не бачив дурних професорів? Порушена пропорція голови й нижчеспиння, усидливості й розуму — ось тобі й дурний професор.

Ростопчин засміявся.

— Ой, яка ж правда, Митю! Питання пропорцій — головне питання людського буття… Дурнів, на жаль, багато.

(Фол, який слухав розмову князя й Степанова в сусідньому номері, всміхнувся, підморгнув своєму колезі Джільберту, — в свій час Джільберта направили в Оксфорд; вивчав на семінарі китайську історію; зацікавився економікою Радянського Союзу; останні два роки присвятив дослідженню російської літератури.)

— Вигляд у тебе стомлений, — сказав Степанов.

— А я справді стомлений, — озвався Ростопчин. — У Лондон приїхало стерво…

— Хто?

— Моя колишня дружина… Отож затям: цього разу я нічого не плачу. Ти привіз мені п’ятнадцять тисяч доларів з Міністерства культури й попросив бути твоїм консультантом, ясно?

— Ні, не ясно… Скільки тобі передав Розен?

— Я його й у вічі не бачив.

— Не може бути!

— Я сам здивувався… Він мені навіть не подзвонив…

— Не може цього бути, Женю! Я провів його в Шеремеетьєво! Він сів на літак! У Цюріх…

— Він не дзвонив, — повторив князь.

— Може, тебе не було вдома?

— Там завжди дворецький і кухар. Дружина дворецького біжить на кожен дзвінок, страшенно цікава, ти ж знаєш її…

— Нічого не розумію. Він, сам запропонував передати тобі десять-двадцять тисяч…

— Не думай про це, Митю. Навчися спокійно ставитися до втрат, бо розірветься серце. Золле привіз документи, — князь глянув на годинник, — він буде внизу через півгодини. Бідолашний, у нього немає грошей на літак, я оплатив проїзд, але він такий гордий… Ех, чому бідні люди такі делікатні? Вони ставлять у жахливе становище не себе, а тих, хто хоче їм допомогти… Ми пред’явимо документи Золле про те, що Врубеля викрали нацисти з Ровенського музею, і ми виграємо цю битву!.. А ті п’ятнадцять тисяч, що в мене лишилися… Так, так, на жаль, тільки п’ятнадцять. Я не хочу скандалу зі стервою, ти ж знаєш жінок… Підстаркуватих жінок… Боже, які чудові молоді дівчата, вірні подруги, як вони радіють кожному дню, як вони відчувають усю. примарність нашого світу, щасливі навіть годинок* доброти, певності й веселощів… Словом, п’ятнадцять тисяч ми пустимо на те, що цікавить твої музеї, — листи, книги, документи, а Врубель буде нашим так чи інакше. До речі, сюди летить чартерний літак з Нью-Йорка. Закупили колекціонери, отже, доведеться боротися.

— Я повинен подзвонити Розену…

— Що це тобі дасть? І взагалі — звідки він узявся? Ти ж мені не пояснив до пуття. Такий милий голос… Він сподобався мені по телефону, прекрасно розмовляє по-російськи…

— Розенберг теж прекрасно розмовляв по-російськи.

Ростопчин здивувався.

— Який? Майкл Розенберг? З «Нешнл корпорейшн»?

— Ні, Альфред Розенберг.

— Той, що крав картини в музеях?

— І розстрілював наших людей… «Брат фюрера»… Коли його вели на шибеницю в Нюрнберзі, він обкалявся від страху… А як грізно виступав на партайтагах…

(Фол шепнув Джільберту:

— Розенберг і Штрайхер-два найчорніші мерзотники з гітлерівської камарильї, Степанов правду каже.)

— Їж виноград, — сказав князь.

— Спасибі, я вже їв.

— Де?

— В своєму готелі. В «Савойї». У мене тут виступ… Тільки це й дало, мені можливість приїхати до тебе, Женю. Спасибі Андрію Петровичу…

— Це він організував?! Чудова людина! Він не скучає в Москві? Все-таки бути послом цікавіше, ніж керувати компанією…

— Його компанія має такий обіг, немов якась держава, не до нудьги. Думаю, тепер турбот у нього не менше, ніж було. Але все-таки я мушу подзвонити Розену. З ним щось сталося, запевняю тебе, Женю.

— Не треба мене ні в чому запевняти. Забудь про нього… Ходімо вниз, а раптом Золле вже прийшов… На нашу з тобою радість маю сказати: Ліфар на цей раз не пустив у продаж листи Пушкіна. Я умовив його.

— Як це тобі вдалося?

— Знаєш, краще потім… Усе це аж надто боляче, серце крається…

(Фол почекав, поки зачинилися двері в номері князя, вимкнув диктофон, на який записували розмову, зняв зі стіни пристрій для прослухування, заховав його в «дипломат», замкнув особливим ключем, підстрахував спеціальним кодом на заскочках — п’ять літер алфавіту, коли хтось спробує повернути бодай одну — з ручки бабахне паралізуючий газ, подивився на годинник і сказав:

— Ну, а про все, що буде далі, Джільберт, ми дізнаємося пізніше від наших хлопців, вони сидять унизу… Чи хочете піти послухати самі?

— Так, мені дуже хотілося б.

— Ідіть, а чому б і не послухати. Я не люблю дивитися на тих, кому готую зло; мені їх жалко.)

Золле був блідий, аж синій; він підвівся назустріч Ростопчину й Степанову, але руки не подав, лише рвучко схилив голову на запалі груди.

— Добрий вечір, панове.

Степанова приголомшив вигляд професора; він ще більше схуд, щоки позападали, довгі, пронизливо-чорні очі здавалося погасли.

— Поїдемо кудись повечеряти? — спитав князь. — Я запрошую. Тут страшенно церемонно й дорого. В районі Сохо чудові італійські кабачки, смачно і майже без грошей…

— Ні. Дякую, — озвався Золле.

Степанов сказав:

— Чому? Я з радістю заправився б. Після польоту в мене завжди вовчий апетит…

— Мені здається, — сказав Золле, — перша частина нашої розмови має відбутися тут, панове. Залежно від результатів буде ясно, як діяти далі.

— Що з тобою, Зигфрід? — здивувався Степанов і спантеличено глянув на професора. — Поясни, ради бога, я нічого не розумію.

— Я поясню, пане Степанов, — відповів Золле. — Для цього я й приїхав сюди…

Вони сіли за столик, підійшов офіціант, спитав, що питимуть гості, Ростопчин замовив каву, назвав свій номер, попросив передати рахунок портьє, зблід ще дужче і непомітно кинув під язик пілюлю.

— Пане Степанов, — почав Золле.

— Ми були на «ти», Зигфрід, — нагадав йому Степанов. — Я чимось тебе образив?

Золле немов спіткнувся; завмер; вимовив по складах:

— Ви були весь час зі мною нечесним!

— Тільки не треба сваритися, — мовив Ростопчин. — Прошу вас, панове! Нам гріх сваритися.

Золле тим часом, навіть не глянувши на Ростопчина, провадив своє:

— Я маю неспростовні дані про те, що ви постійно платили гроші панам Шверку, Цоппе та Ранненброку за ті жалюгідні матеріали, котрі вони діставали в процесі їхніх пошуків…

— Я?! — Степанов навіть руками сплеснув; згадав Розена, той так само махав долоньками, ну й тварюка, ну й пройдисвіт; але зразу ж забув курдупля; що це говорить Золле, нісенітниця якась. — Я ніколи нікому не платив, Зиг… пане Золле! Все те, що робили Штайн, Тойрі, князь та інші, як я вважав, робили вони це заради справедливості, керуючись бажанням допомогти повернути в музеї пограбоване.

Золле — по складах, дзвінко — продовжував, наче й не почув Степанова:

— Ви дуже добре знаєте, що я витратив усі мої заощадження на пошуки! Всі! До останнього пфеніга! Пошук — не хобі для мене, а життя! Ось, — він вийняв з товстого, пошарпаного портфеля велику папку. — Тут записано всі мої витрати. Судячи з тих сум, які ви переказували моїм малокваліфікованим колегам, витрати — справжня дрібниця, всього лише вісім тисяч марок. Якщо ви платили їм, то ви тим паче мусите заплатити мені!

— Тільки не сваріться, панове, — знову попросив князь. — Не можна й не треба. Ти повинен заплатити професорові Золле, якщо платив іншим, Митю…

— Але ж я не платив! — якось жалібно, обурюючись на себе за цю жалісливість, вигукнув Степанов. — Звідки в мене гроші?!

— Росіяни іноді викупали деякі речі на аукціонах. Це було в Парижі та в Монте-Карло, — правив своє Золле. — В мене є факти! Ви не смієте заперечувати факти, пане Степанов.

— Ну, добре, добре, — сказав князь. — Я оплачу ваші витрати, професоре, нам потрібні ваші документи про картину Врубеля, заради цього ми й зібралися тут…

— Я міг надіслати вам ці документи поштою, — таким самим дзвінким голосом відповів Золле, пополотнівши ще більше. — Мене спонукало приїхати сюди почуття обурення! За якісь нікчемні папірці пан Степанов платив іншим людям, поганим людям, з темним минулим, а я пустив на вітер усе, що було, як найдурніший осел! А я не осел! — голос його зірвався, і він заплакав. Він плакав мовчки, тільки сльози котилися по щоках, важкі, старечі сльози.

— Зигфрід, Зигфрід, ну що ти?! — сказав Степанов, поклавши руку йому на коліно. — Нас з тобою хтось хоче посварити! Це все неправда! Я був певен, що ми працюємо від серця, а не заради грошей…

— У пана Ранненброка є розписка, яку дали ви, — відповів Золле, все ще плачучи. — І ця ваша гидка брехня не дає нам змоги працювати далі разом.

— Дайте телефон пана Ранненброка, — сказав Степанов, — ми подзвонимо йому зараз же.

— Я не маю підстав не вірити розписці. Там був ваш підпис!

— Це фальшивка!

— Отже, троє людей, моїх співвітчизників, брешуть, і тільки ви кажете правду?!

— Повторюю, — відчеканив Степанов, — я нікому, ніколи і ніде не платив грошей! Я неофіційна особа, я… Словом, я наполягаю, щоб ми зараз же подзвонили цьому самому Ранненсбургу!

— Ранненброку! — так само відчеканив Золле. — І мені соромно за вашу брехню!

— Я не продовжуватиму розмову в такому тоні!

— Панове, але ж не можна так! — обличчя Ростопчина стало зморшкуватим, було помітно, що він старіє, швидко, день за днем. — Треба про все розмовляти спокійно…

Золле скинув руку Степанова зі свого коліна й обернувся до Ростопчина.

— Це ви можете розмовляти спокійно! І він, — кивнув на Степанова. — А я не можу! Не можу, розумієте ви?

І, схопившись, вибіг з «Кларіджа».

(Через дві хвилини після того, як подзвонили з холу й сказали, що чекають унизу на пляшку білого вина «лібефраумільх» сімдесятого року — пароль, який означав, що операція з Золле пройшла успішно, — Фол набрав цифри 752-9712; коли в готелі відповів телефон, попросив сімнадцятий номер, містера Грібла, відрекомендувався Ваксом з Нью-Йорка, фірма по реставрації старовини і скуповуванню творів образотворчого мистецтва, сказав йому, що все улагоджено, серйозного конкурента під час завтрашнього заходу не буде; річ, у якій зацікавлені, можна взяти за цілком пристойну ціну, діло зроблене.

Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля — є земля, найнадійніший вклад капіталу.

— Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов — тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

— Їсти хочеш?

— Дуже.

— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

— Їдьмо.

— До італійців чи китайців?

— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

— Я також. Вони музикальні…

— Чому?

— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.

— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…

— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

— Мені це дуже не подобається.

— Мені також.

— Я не про те… За нами стежать, Митю.

— Навіщо? Хто?

— Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

— Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

— Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

— Я не воював, Женю.

— Ну от, а я воював. Точніше — боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, — звернувся він до водія. — Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

— Так, сер, — відповів водій, — але штраф досить великий.

— Не маю сумніву, — відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, — мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

— Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)

Ростопчин і Степанов сіли в «Голден дак» у глибині залу; офіціант приніс свічку, засвітив її; подав меню, вислухав замовлення й задріботів на кухню. Лоб Ростопчина був усе ще вкритий зморшками; Степанов ніколи раніше не бачив його таким — маска, а не обличчя.

— Зараз подзвонимо до юристів, — сказав Ростопчин. — Добре було б знайти зубатих журналістів. У тебе тут нікого немає?

— Нікого.

— Погано.

— Ти певен, що за нами стежили?

— Так.

— А навіщо нам потрібні юристи чи зубаті журналісти?

— Загинай пальці, — сказав Ростопчин. — Істерика Золле… Ти справді нікому не платив грошей за документи?

— Можу забожитися.

— Не повірю. Ви всі атеїсти… Отже, істерика Золле… Раз. Дуже дивна істерика… Мабуть, його хтось чимось страшенно образив, розумієш? Сказали про тебе таке, чого він просто не міг перенести… Він дуже чиста, незахищена, довірлива людина…

— Що б мені не говорили про нього, я ніколи не повірив би…

— Навіть коли подадуть докази?

— Які?

— Ну, такі, наприклад, що він навмисно вводить наш пошук в оману.

— Цього не може бути!

— Емоції, — сухо обірвав князь; він і говорив зараз інакше: рубано, коротко, сухо. — Якби тобі показали документи й виклали на стіл факти, ти повірив би. Так, так, не сперечайся. Значить, йому також виклали факти.

— Чому він не погодився подзвонити до того Равенбрюка?! Я ж пропонував…

— Тому що там був не один лише Ранненброк. Там були ще двоє. І вони розмовляли з ним його рідною мовою, Митю. Це дуже важливо, коли з людиною розмовляють її рідною мовою. Він пережив у «Кларіджі» трагедію…

— Чому?

— Тому що ти поводився неправильно.

— А як я мав поводитись?

— Як лікар. Як добрий лікар, який розмовляє з тяжкохворою людиною.

— То він псих, чи що?!

Ростопчин зітхнув.

— Очевидно до певної міри… Як і ти, до речі… Як і я… Люди, охоплені ідеєю, — психи. Це відбувається непомітно, поволі, але, якщо ти засинаєш з думкою про щось одне, дуже важливе для тебе, і з цією ж думкою прокидаєшся, все твоє єство поступово підкоряється одному, єдиному, В мене є бізнес, син, нарешті, в тебе діти, журналістика, книги, кіно, а він — один. Зовсім самотній. Зі своєю мрією. З нею він засинає і прокидається. Знаєш, чого мусульмани трьох жінок мають? Бо розумні… В однієї сьогодні її дні, вона шалена — набік, друга народила дитину — тож і доглядай її, а з третьою саме час облегшити плоть… У них психів нема… Тільки старі діди впадають у фанатизм, та й то на ісламі… В нас психів більше, бо одна спрямованість.

Так, так, я кажу серйозно… Коли б ти розпластався перед Золле, розмовляв, як з дружиною, що страждає істерією, можна було б домовитись. А ти росіянин, танкова атака, господи, коли ми навчимося вкрадливості?!

— Простори не ті, Женю. Вкрадливість — від малих відстаней, від необхідності притиратися… Добре, припустимо, із Золле все так. А далі?

— Далі… Я поки що не розповів тобі… Раптом, зовсім несподівано, мій син опинився «у безвихідному становищі»: хтось хоче довести, що він купив землю, частина якої належала фірмі, котра будує дороги. Юристи з Буенос-Айреса кажуть мені: справа дивна, але процес, якщо його розпочати, може обійтися страшенно дорого, противники мого сина — могутні люди… Включилося стерво… Шарпає нерви… Скандалить… Це вже удар проти мене. Я змушений був викласти гроші, щоб урятувати сина. Так, так, ті гроші, які відклав на живопис. П’ятнадцять тисяч я зберіг, але не певен, що нам вистачить… Тобто, певен, що не вистачить… Сотбі вміє розпалювати пристрасті. Це два. Тепер Розен. Якщо він сам до тебе прийшов, якщо має бізнес з Росією, заангажував себе пропозицією допомогти вам, установлені зв’язки, — а він, я переконаний, з твоєю допомогою це зробив, — і навіть не подзвонив мені… Чому? Не знаю. Але це три, Митю, це три. І — останнє. Два молодики, які сиділи поряд з нами в «Кларіджі», а потім кинулися до машини й поїхали слідом. Це чотири. Можеш заперечувати…

— Можу. По пунктах…

— Не треба, вельмишановний пане, — вони почули за спиною скрипучий старечий голос; сказав він це по-російськи, без акценту; обернулися різко, наче хтось штовхнув їх; за сусіднім столиком сидів пергаментний старий з водянистими, трохи витрішкуватими очима; тонка шия стирчала з широкого коміра старомодної сорочки, чорний у білий горошок метелик теліпався десь на грудях. — Ви не спростуєте доказів вашого знайомого. Це кажу вам я, Іван Грешев. Я живу по сусідству, милості прошу до мене, там і поговоримо.

6

До Нью-Йорка Розен відправився тієї самої ночі, коли прилетів у Цюріх; додому приїхав зовсім розбитий, зразу сів до телефону, зв’язався з Ендрю, адвокатом, який працював з ним останні п’ятнадцять років; відтоді, як почався хороший бізнес; той розсердився:

— Подивись на годинник. Це у вас у Москві день, а в нас ще й ранок не почався!

— Мені треба негайно зустрітися з тобою, Ендрю, — сказав Розен. — Негайно, розумієш?

— Поснідати даси?

— Звичайно.

… Вислухавши Жаклін (вона розповіла про все, що сталося, краще за чоловіка, тим паче-англійська була її рідною мовою), Ендрю знизав плечима:

— Якого біса ти взагалі поліз у це діло, Джозеф?

— Не вчи мене робити бізнес з росіянами, — відрубав Розен. — Скажи, як повестися. Щоб і кози були ситі, і сіно ціле.

— Це складна справа. І вона мені дуже не подобається.

— Можна подумати, що нам вона подобається, — озвалася Жаклін.

— Треба було б негайно, — замислено мовив Ендрю, — порадитися з кимось із польської общини.

— Це безумство! — вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. — Ти добре розумієш, що вони порадять.

— Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.

— Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.

— Бачу, в тебе є якась пропозиція, — мовив Ендрю. — То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.

— Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому князеві гроші?

— У мене післязавтра починається дуже важливий процес.

— Скільки коштуватиме, якщо перенести його?

— Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.

— Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.

Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:

— Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?

— Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, — знову відрубав Розен. — Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.

— Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.

— Бувалий чоловік, такий, як я, — перебив її Розен, — відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.

— Тоді я пошлю свою секретарку, — запропонував Ендрю. — Вона подзвонить князю.

Розен запротестував:

— Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.

— Ти також не панікуй, — зауважив Ендрю. — Одне — дзвінок з Москви, і зовсім інше — з Нью-Йорка.

Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:

— Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. — Розен подивився на годинник. — Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…

— Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч — дрібниці. Та коли цей князь — серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.

— Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? — спитала Жаклін. — Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.

— Вилікують, — посміхнувся Ендрю. — Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…

— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…

— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.

Розен досадливо поморщився:

— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?

— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.

— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.

— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…

Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.

— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?

— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.

— Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.

— Лечу, — відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.

— Їдьмо в банк, — сказав Розен. — Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.

… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.

7

— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?

— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?

— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…

Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.

— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?

Грешев подивився на чек.

— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.

— Ми довго розмовлятимемо.

— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.

Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

— Ти не розмовляєш по-французьки?

— Ні.

— Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

— Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, — він простяг трубку Степанову. — На, Митю, цей Франсуа — геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

— Добрий вечір, — привітався Степанов, — я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника — Вруб…

— Пробачте, ви не відрекомендувалися, — перепитав його Франсуа.

— Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

— Давно живете на Заході?

— Я живу в Москві.

— Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

— По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою — «не мели дурниць».

— Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? — він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. — До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

— Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

— Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

— Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову:

— Це адвокат провідних банків; диявол; знає все.

— Добрий вечір, містер «Кинджал», — Степанов чомусь усміхнувся трубці. — Я розповім про все по пунктах. Можна? Спасибі. Отже, в сорок другому році нацисти вивезли з Ровно три тисячі дев’ятсот сорок три картини європейських і російських художників. Картини зникли. Так. Жодної не знайшли. Так. Але завтра на аукціоні на продаж виставляють полотно нашого художника Врубеля, яки… Що? Я проспеленгую: «В», як «Відень», «Р», як «Рейк’явік», «У», як «Умберто», «Б», як «Брюссель», «Е», як «Едінбург», «А», як «Лондон», — швидко говорив Степанов. — Так, росіянин, від слова «врубать»… А по-польськи його прізвище означає «Горобець». Полотно вивезли з музею дванадцятого липня сорок другого року, про що є відповідний документ… Так, радянський… На титульному боці полотна, можливо, збереглися цифри «12-764». Це клеймо ейнзацштабу рейхсляйтера Розенберга… Так, саме той… Ні, він був рейхсміністром східних територій на той час… Так, на жаль, це все, що в нас є… Ми маємо намір заявити в «Сотбі», що картина викрадена, й зажадати її повернення… Ні. Більше нічого… Сьогодні мали надійти документи про тих людей, які пакували картину, вивозили її до рейху, передавали на збереження в соляну штольню, з описом і розпискою, але, на жаль, цих паперів ми не одержали… Від німця… Його прізвище Золле. Ні, із Заходу… Чому? — Степанов закрив мембрану долонею, шепнув — Він каже, що документів у нас замало…

— Спитай його, що буде, коли ми все-таки заявимо про факт викрадення, — сказав Ростопчин.

— Не треба про це, — Грешев похитав головою. — Краще я вам поясню, що може статися, коли ви виступите з такою заявою…

— Будь ласка, спитай, що може бути, — Ростопчин повторив роздратовано, а тому дуже чемно.

— Добре, а коли я все-таки заявлю завтра в «Сотбі», що вони торгують краденим? — спитав Степанов.

— «Сотбі» — могутня фірма, — відповів «Кинджал». — Вони працюють напевне. Тут щось не так… У кращому разі картину знімуть з торгів і призначать експертизу, в гіршому — вас притягнуть до суду за зловмисний наклеп; штраф може бути колосальний.

— Зараз, хвилинку, я передам князю, хвилинку.

— Економ час, — сказав Ростопчин, — дай трубку, я йому подякую; я тобі надзвичайно вдячний, «Кинджал», цілуй своїх, жду в гості, до побачення, ти був дуже люб’язний.

Поклавши трубку, поцікавився:

— Ну? Що він сказав?

— Або експертиза, або суд з колосальним штрафом, — відповів Степанов.

— Не вірю, — кинув Ростопчин. — Ти нікого не ображаєш, ти просиш провести розслідування…

— Вельмишановні панове, — проскрипів Грешев, — вам ні про що не говорить прізвище Дерінг?

— З філіалу «Дрезднер банку» в Швейцарії? — спитав Ростопчин. — Хайнц Дерінг?

Грешев підвівся зі свого царського стільця, підійшов до стелажа і взяв одну з численних папок:

— Я боюся смерті лише тому, що жалію оці свої цінності. До кого вони потраплять? Онуки продадуть їх з молотка, вони не розмовляють російською, а заплатять їм добре… Якби все пішло хоча б в один інститут… Ні, не Хайнц. Його звуть Олександр, він лікар з Освенціма…

— При чому тут Освенцім? — Ростопчин знизав плечима. — Вже близько півночі, у нас немає часу, треба знайти якогось британського юриста, зацікавити пресу, треба щось придумати, завтра буде пізно…

— Наберіться терпіння, князю, — сказав Грешев. — Я заберу у вас десять хвилин — навіть з читанням виписок з судового процесу…

— Давай послухаємо, Женю, — попросив Степанов, — десять хвилин нічого не вирішують…

— Отже, — почав Грешев, — в середині шістдесятих років якийсь американський письменник випустив книжку про лікарів-бузувірів, які працювали в Освенцімі. Серед інших було назване ім’я доктора Дерінга, котрий брав участь у двадцяти тисячах операцій на нещасних — без наркозу, з експериментальною метою; частину людей піддали кастрації, жінок — знову ж таки з експериментальною метою — прирікали на безплідність. Доктор Дерінг — він поселився в Лондоні після війни — звернувся в суд, вимагаючи притягнути до відповідальності автора та його видавців за наклеп…

— При чому тут це? — поморщився Ростопчин, гортаючи телефонну книжку.

— Англія — країна, що визнає в суді закон аналогів, — зауважив Степанов. — Я дуже хотів би послухати про Дерінга, пане Грешев…

— Мене звуть Іван Юхимович, — кинув старий. — Вам треба знати цю справу, щоб не попасти завтра в халепу.

— Будь ласка, розкажіть, Іване Юхимовичу, — повторив Степанов, — для мене це дуже важливо.

— Я не зупинятимусь на всіх перипетіях справи, але спочатку хочу запитати: хто заявить у «Сотбі» про те, що продають викрадену нацистами російську картину, яка є власністю українського музею?

— Я, — відповів Степанов.

— Якщо й ризикувати, то краще це зробити князю, — сказав Грешев.

Ростопчин хруснув пальцями, поцікавився:

— Чому? Я не відмовляюсь, я нічого не боюсь, однак хочу знати, чому краще це зробити мені?

— Тому, що ви — не червоний, — відповів Грешев і, вийнявши аркуш з папки, пояснив: — Я прочитаю вам, як тут, у Лондоні, де був єдиний процес над нацистськими бузувірами, допитували свідка, доктора Лорську, яка приїхала з Польщі. Я не читатиму про те, як допитували інших свідків, з Польщі, Ізраїля, Греції, Англії, лише доктора Лорську. На це потрібно десять хвилин, а може, й менше. Ви все зрозумієте, вельмишановні панове… Отже, високий суд викликав доктора Лорську з Польщі; попередні свідки, — що лишилися в живих, — нещасні жінки, приречені нацистами на безплідність, яким робили страшні операції без анестезії або ж давали експериментальний, до нестями болючий укол у спинний мозок — говорили про неї, як про «матір», яка робила все, щоб бодай трохи полегшити їхні страждання. Частину з них приписали полковникові СС Шуману, він різав їх, як… жаб; частину — генералові Глаубергу… Ув’язнених лікарів, котрі працювали в «блоці десять», час від часу розстрілювали, щоб вони не розголосили інформації про найстрашніше бузувірство двадцятого століття, про експерименти на здорових людях. Спочатку, як і належить, доктора Лорську запитали, де вона народилася, коли, її сімейний стан, потім запитали, якого вона віросповідання, жінка відповіла, що вступила в партію комуністів, працюючи медичною сестрою в Інтернаціональних бригадах в Іспанії, потім була в макі, її нагородив за це де Голль Хрестом Війни із Зіркою…

— Стривайте, стривайте, — Ростопчин якось дивно подався вперед, — скільки їй років?

— У шістдесят четвертому було сорок дев’ять.

— У ваших матеріалах описані її прикмети?

Грешев глянув на аркуш із справи, який він витяг з папки, швидко перебіг рядки (Степанов помітив, що старий читає без окулярів; дивовижно), похитав головою:

— Досить поверхово… Чорноволоса, з сивиною, риси обличчя правильні…

— Ні, — сказав Ростопчин, — моя польська подруга в макі, яку видали гестапо, була білявенька, голубоока, горбоносенька… Не та…

(Люди Фола об’їхали всі китайські ресторани, які назвав Ростопчину офіціант у «Кларіджі»; вони потрапили в «Голден дак» близько дванадцятої; так, були іноземці; один сивий, а другий коротко стрижений; так, вони пішли з містером Грешевим, це наш постійний клієнт; він живе поряд; що їстимете? Ах, тільки чай, добре, зараз; так, телефон унизу, прошу.)

— Я продовжу, — сказав Грешев. — Отже, спочатку пані Лорську допитував адвокат письменника, якого притягли до суду «за наклеп»… Він спитав: «Ви брали участь в експериментальних операціях?» — «Ніколи», — відповіла вона. «Ви пригадуєте грецьких дівчаток, у яких нацисти та їхні підручні вирізали фаллопієві труби, прирікаючи їх на безплідність?» — «Так». — «А єврейок?» — «Теж». — «Іспанок?» — «Теж. Я була присутня, коли померла одна з них після операції». Виступав адвокат «потерпілого», польського лікаря Олександра Дерінга, який ставив експерименти на нещасних разом з нацистами, хоч також був ув’язнений, — звільнили його в кінці сорок четвертого, він утік з повними чемоданами, супроводжуючи гітлерівців. «Ви були присутні при операціях, які проводив доктор Дерінг?» — «Ні». — «Звідки ж ви знаєте, що він проводив експерименти на здорових людях?» — «Від тих, хто вмирав у мене на руках». — «Вас запитали про те, чи ви комуністка… Ви підтвердили це. Ваше ставлення до людей, — я зовсім не маю на увазі доктора Дерінга, — підпорядковане вимогам доктрини, якій ви служите?» — «Не думаю». — «Хто розповів вам про те, що доктор Вірс також експериментував на здорових людях?» — «Доктор Самуель». — «Як він дізнався про це? Адже він був ув’язнений. Він що, допомагав есесівському професорові Вірсу робити операції на здорових людях?» — «Вірс наказував йому асистувати». — «Якої національності був доктор Самуель?» — «Німецький єврей, як мені відомо». — «Ви знаєте, що його стратили нацисти?» — «Так, я чула, що його загнали в камеру й отруїли газом». — «Чому?» — «Тому що він розповів людям, які були зв’язані з керівником підпілля в Освенцімі Юзефом Циранкевичем, про експерименти на здорових людях». — «Циранкевич потім став прем’єр-міністром комуністичної Польщі, чи не так?» — «Це так». — «Лікарі СС віддавали вам наказ доглядати дівчат, яких оперували?» — «Ні, це обов’язок лікаря…» Включився суддя: «У блоці десять було відібрано для експерименту чотириста молодих, здорових жінок і дівчат?» — «Так». — «Ці жінки знали, що їх можуть покласти на операційний стіл в будь-яку хвилину?» — «Ті, хто був старший, розуміли. Але ж там були й дівчатка, діти…» Суддя звертається до присяжних і просить їх прочитати вісім сторінок з книжки, проти якої порушив процес доктор Дерінг, лише вісім сторінок — до й після епізоду, пов’язаного з його роботою на СС… Потім адвокат доктора Дерінга запитав Лорську: «Скільки часу ви провели в «блоці десять» перед тим, як вам доручили вести лабораторні роботи?» — «Шість тижнів я сама була «заготовкою для експериментів». Потім вони дізналися, що' я «дипломований лікар», і послали в лабораторію. Але найбільше часу я проводила в післяопераційній палаті. Я намагалася допомагати прооперованим дівчаткам». — «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» — «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». — «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» — «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». — «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» — «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били — до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» — «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, — Грешев кивнув на аркуш паперу, — я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» — «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». — «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»— «Я думала, що в них немає нічого людського». — «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». — «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» — «Ви маєте на увазі карцер?» — спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…

— Як його звати? — спитав Степанов.

— Лорд Гарднер.

— Він живий?

Ростопчин знизав плечима.

— Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…

Грешев посміхнувся.

— Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» — «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, — робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». — «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», — ви відмовилися б?» — «Я покінчила б життя самогубством». — «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» — «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». — «І більше нічого?» — здивувався суддя. — «Гадаю, ні», — відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…

— Ну й чим скінчився процес? — запитав Ростопчин. — На скільки років засудили цього самого Дерінга?

— Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, — Грешев подивився на Степанова, — питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині — то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, — приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні — за ваш рахунок. Слухання справи — не менше тижня… Кількість свідків— не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…

— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…

— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…

— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?

— Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, — сказав Степанов.

— Великі скандали бувають тільки в Росії, — Грешев зайшовся сміхом. — Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…

— Пізно дзвонити Харрісону, — мовив Ростопчин.

Степанов подивився на годинник.

— Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.

… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».

Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.

— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.

Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:

— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?

— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.

X

«Вельмишановний пане, Миколо Сергійовичу!

Врубель знову почав психувати, дітей на вулицях величає на «ви», маніяк!

Від нього можна сподіватися чого завгодно, тому й треба постійно тримати під наглядом лікарів, бо, не дай боже, ніж схопить, не те було! Хто ж, як не Мик. Павл. Рябушинський вирішив створити галерею російських письменників. Не заперечую, ідея хороша, але запропонувати Врубелю, який перебуває в божевільні, малювати портрет Валерія Брюсова?! Ви щось розумієте? Я ніяк не збагну отаке рішення московського товстосума. Ви, часом, не знаєте, — Рябушинський — росіянин? Чи теж полячок? Якщо лях, тоді зрозуміло, кулик кулика бачить здалека!

Кажуть, Брюсов приходить до божевільного озброєний, боїться за своє життя. Хоч теж хитрун… Суцільний модерн, ліберальні натяки, такі бажані п’яній матросні, студентикам та робочій черні…

У нас, Слава Богу, становище нормалізувалось, особливо після того, як почали нещадно стріляти революціонерів. Часи ліберала Вітте скінчилися, боронь нас боже від таких балакунів. Тільки нагайка і батіг, а на неслухів — петля! Інакше з нашим народцем розмовляти не можна, дуже довірливий, легко прислухається до чужих слів та не наших ідей.

Своїм виступом проти портрета Брюсова я завдав удару не бідолашному Врубелю, він уже навіть не розуміє до пуття, що про нього пишуть, а Рябушинському і всім нашим доморощеним меценатам, щоб надалі не кортіло їм тягти у виставочні зали «творіння» душевнохворих, шизофренія, кажуть, заразлива.

Прошу вас, вельмишановний Миколо Сергійовичу, поклопочіться, щоб «Новое время» якнайшвидше переказало мені гонорари. Там набралося чимало, а ми хочемо з Танечкою поїхати в Берлін. Звідти легше бачити все, що відбувається в нещасній Росії. Спокійніше писати. З прикрістю згадую слова одного літератора: зберегти любов до Русі можна лише тоді, коли постійно живеш у Парижі, зате часто міняєш п’яниць-управителів, щоб гроші вчасно надсилали. А що?! На жаль, близько до правди. Мій управитель — прямо-таки нахаба! Я йому віддав маєток споловини, дуже багаті землі, тільки крутись і матимеш гроші, де тамі Краде! Рубати праву руку до ліктя! На плаху його! Привселюдно! Єдиний спосіб покінчити з крадіжками, іншого не бачу!

Низько кланяюся Вам, дорогий Миколо Сергійовичу!

Замітку про врубелівське марення, що іменується «Брюсов», надсилаю завтра, Ви вже постарайтеся поставити в номер негайно.

Ваш Іванов-Дагрель».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Ростопчин і Степанов попрощались о п’ятій ранку; від Грешева поїхали в Сохо; пили; князь став сірий, обличчя обрезкло, повіки набрякли, здавалися водянистими; завжди стримано-веселий, тут він був неприродно веселий, але часом завмирав; очі ставали неживими; раз у раз повторював: «Чим же ми їм заважаємо?! Я хочу збагнути, чим ми можемо їм заважати?!»; коли Степанов сказав, що вони можуть заважати тим, кому небажаний діалог, князь досадливо махнув рукою: «Не вплутуй у наші добрі стосунки пропаганду»; запросив акуратненьку німкеню до танцю; музика була оглушлива, якісь зловісні рок-н-роли, і хоч Ростопчин вправно рухався в такт мелодії, вся його подоба протестувала проти неї; Степанов згадав лікаря Кирсанова, той розповідав йому про свою стратегію інтриги з дівчатами, вироблену ще наприкінці тридцятих років: «Без патефона нічого не вийде; потрібно мати три гарні пластинки, «Бризки шампанського», «Не залишай мене» або щось у цьому дусі; танго — дорога до блаженства, легальні обійми, поцілунок під кінець танцю правомочний, продовження ніжності; почуття також мав свою логіку».

Ростопчин рухався в такт рваній мелодії, махаючи руками, обличчя його стало зовсім бліде, він щось говорив німкені; та відповідала діловито, без усмішки; домовляються, зрозумів Степанов; знову пригадав Берлін, літо шістдесят восьмого, спекотливе літо; Степанов тоді запросив Анджелу з подругою, звали її Ані; висока, у великих окулярах, сумна-пресумна; Режисер був ще живий; також танцювали, і Степанов не міг стримати усмішки, коли шістдесятирічний Режисер витанцьовував з Ані; шістдесят років, звичайно, не вік для мужчини; кохані жінки кажуть, що це пора розквіту, прибріхують, звісна річ; мені тоді було тридцять шість, як же промайнув час, ай-ай-ай!

«Зараз тобі за п’ятдесят, — подумав він, — і ти впевнений, що все ще попереду; чудова властивість людської натури — надія на краще, забуття прожитого; Режисерові було шістдесят, лише на сім років старший за мене». Степанов колись написав вірші, він і досі писав їх для шухляди; після конфузу зі Свєтловим соромився показувати будь-кому: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, іде мій останній молоденький рік…»

Він дивився на Ростопчина, який, кумедно смикаючись, рухався в такт музики, згадував Будапешт, художницю Єву Карпаті, тихий Будинок творчості кінематографістів на березі Дунаю, її маленьке ательє на вулиці Толбухіна, згадував, як вона показувала йому свої дивні картини, все у синьому кольорі: дівчата і птахи. «Я не хочу виставлятися. Навіщо? Живопис — це завжди для себе». Він тоді написав їй вірші, там були рядки: «Ведь если приходим не мы, то другие; чужие другие, плохие; все смертно, все тленно, все глупо, пассивность таланта преступна!» Перед вильотом Єва спитала: «Хочеш, щоб я приїхала до тебе?» А він бачив перед собою обличчя маленької Бембі; Лиса тоді ще не було, бачив обличчя Наді з її круглими очима, немов у доброго теляти, і ямочки на щоках, і не знав він ще тоді нічого про те, що в неї було, картав себе без упину за самого себе, за те, що такий жадібний до людей. «Ти — колекціонер, — сказала йому Надя під час однієї із сварок, — ти збираєш людський гербарій». Він тоді поцілував Єву в її задертий смішний носик, узяв за вуха, наблизив її обличчя до себе й відповів: «Я дуже цього хочу, Євочко, тільки, будь ласка, не приїжджай, ні в якому разі не приїжджай; дорослі вміють терпіти біль, а маленькі від цього гинуть».

— До вас можна? — спитала Степанова чорненька, чимось схожа на Єву дівчина. — Вам скучно, я вас розважу.

Степанов погладив її по щоці, посміхнувся.

— У мене немає грошей, Васильок.

— Що? — дівчина здивувалася. — Що ви сказали?

— Я сказав, що в мене немає грошей.

— Це я зрозуміла… Васильок… Що це?

— Квітка. Або ім’я. У мене був друг, він помер, він усіх хороших людей — чоловіків і жінок — називав одним ім’ям — «Васильок».

— Як цікаво! Звідки ви знаєте російську?

— Я — росіянин.

Уперше в житті бачу росіянина. Ні, це не так, я бачила Хачатуряна.

— Він вірменин.

— Ну то й що? Він же з Росії.

Підійшов Ростопчин:

— Беру свою дівку… Хочеш узяти цю?

— Ні, спасибі.

— Вони тут здорові. Чи ти боїшся?

— Сили немає, Женю.

Ростопчин зітхнув:

— Думаєш, вона в мене є? Я заплачу. Скільки вона коштує? Ти спитав?

— Ні, я поїду до себе.

— Добре, завтра о дев’ятій тридцять в «Сотбі». Не запізнюйся, треба заздалегідь узяти місця, буде багато народу. До скорого!

… Ростопчин повернувся в «Кларідж» о восьмій ранку; в холі сиділа Софі-Клер; вона підвелася йому назустріч з крісла; усмішка в неї була холодна, наче маска.

— Здрастуй, любий, я дуже рада тебе бачити.

— Здрастуй, — відповів Ростопчин. — Щось з Женею сталося?

— Абсолютно нічого. Просто я приїхала побачитися з тобою.

— Давно?

— Тільки що.

— Поснідаємо разом?

— З радістю.

— Слава богу, що з хлопчиком усе гаразд. Піднімешся до мене? Я хочу прийняти душ і переодягтися.

— О ні, я замовлю нам сніданок тут.

— Мені, будь ласка, континентальний, я не можу їсти ваш острівний поредж[15].

— Добре, любий. Яєчню з шинкою? Ти ж так любив яєчню з шинкою…

— Рідна моя, ти мене сплутала зі своїм другим чоловіком. Я завжди їв омлет. Ти снідала пізніше за мене й тому просто не знаєш, що я ненавиджу жовтків. Тільки омлет. Замов мені дві склянки холодного лимонного соку, будь ласка.

— Неодмінно, любий. А ще?

— Ще дві сосиски, — сказав Ростопчин. — Є такий російський вислів «гуляти — то гуляти». Пригадуєш, я так хотів навчити тебе моєї рідної мови?

— Ти й досі певен, що твоя рідна мова — російська? — всміхнулася Софі. — Як де дивно. Я жду тебе в кафе, любий. Я можу зробити замовлення на твій номер?

Ростопчин стомлено подивився на неї і відповів:

— Ні, кожен платитиме за себе. Ти ж розориш мене своєю сосискою, я не переживу цього.

— Я хочу з’їсти саме поредж, це набагато дешевше, любий. Жду тебе.

Ростопчин пустив холодну воду, став під душ і заходився розтирати себе жорсткою щіткою (возив з собою завжди); коли відчув, що вода стала крижаною, пустив гарячу; потім знову холодну; найкращий масаж судин; голова поступово світлішала; уривки думок, слів, спогадів відступили; у скронях застукотіло: «Чому вона прийшла сюди? Як дізналася, що я тут? Хоч я завжди живу в «Кларіджі», коли прилітаю в Лондон, але вона прийшла сюди недарма, щось буде».

Ростопчин розтерся цупким рушником, аж шкіра стала червона, потім поголився, протер щоки сухим одеколоном, надів синій костюм, який учора ще, зразу після приїзду, попросив випрасувати, зав’язав галстук; він завжди довго й дуже старанно зав’язував галстук, стежив за тим, щоб вузол був великий, навіть ледь-ледь недбалий, але абсолютно точний за малюнком — рівний трикутник, без жодної складки.

— Ну що? — спитав він своє зображення в дзеркалі. — Час платити по рахунку, старик?

Кинув під язик дві таблетки реактивану; не наркотик, звичайно, але все-таки дає заряд бадьорості, спати не хочеться, тільки ледь паморочиться в голові й кінчики пальців крижаніють; одразу закалатало серце; взяв з плоскої аптечки серцеві краплі, чудові краплі, серце вмить заспокоюється, наче й не билося щойно в горлі, не давило в сонячному сплетенні гіркою, нестерпною печією.

… Софі сиділа за столиком, посміхаючись раз і назавжди виробленою усмішкою; «Як мертвяк, — подумав Ростопчин, — саме так гримують мертвяків. До того ж за великі гроші. Який жах, суспільство заповзято обдирає своїх громадян у дні народження і смерті; ну й планета, страх божий, троглодити».

— Пробач, що примусив тебе чекати.

— Нічого, любий. Як слід підкріпись, нам з тобою доведеться витратити дуже багато емоцій під час торгів; емоції — це калорії.

— Ти хочеш піти в «Сотбі»?

— Так, любий, це дуже цікаво. Я хочу подивитись, як люди кидають гроші на вітер.

— Саме в «Сотбі» люди вкладають гроші в діло. На вітер там не кидають ні пенса.

Обличчя Софі ледь здригнулося; він зрозумів — хотіла посміхнутися; позаминулого року зробила підтягування шкіри; рахунок виставила шалений; відтоді взагалі пере? стала сміятися, бо лікарі сказали, що це сприяє появі ще глибших зморщок, нова операція навряд чи допоможе.

— Але ти кинув на вітер не один десяток тисяч, любий. Гроші, які кожен батько береже для сина, йдуть на комуністів.

— Гроші, вкладені в картини, повертаються на мою батьківщину.

— Я розумію. Ти дуже апетитно їси. Я заздрю тобі..; Ти маєш намір і сьогодні повернути своїй батьківщині якісь картини?

— Пробач, але це моя справа.

— Ні, любий, з сьогоднішнього дня це не тільки твоя справа, але й наша. Хлопчикова, моїх онуків і, коли хочеш, моя. Я проконсультувалася у Едмонда, ти, звичайно, пригадуєш його, в нього юридична фірма, ми з ним розмовляли два дні й ретельно обговорили ситуацію. Я пішла від тебе, не вимагаючи розподілу майна, любий. Я збираюся зробити це тепер, щоб ти не міг безупинно перекачувати наші гроші в Росію. З сьогоднішнього дня я наклала арешт на твої рахунки.

Ростопчин обернувся; офіціант миттю підійшов до нього; і цей схиляє голову по-пташиному, трохи набік, наче зацікавлена чимось синиця, та й очі малюсінькі, як намистинки.

— Я випив би «бладі мері»[16], — сказав Ростопчин. — І з’їв би ще дві сосиски. Ні, мабуть, усе-таки три сосиски.

— Дві сосиски — це одна порція, сер.

Софі кивнула.

— З’їж іще дві порції, любий. Ти завжди багато їв уранці після того, як пив уночі…

— Коли ти була зі мною, я не пив, рідна моя, — відповів Ростопчин і попросив офіціанта: — Ще масла, будь ласка. І не одну, а дві порції.

— Так, сер, — сказав офіціант, відпливаючи, що аж ніяк не гармонувало з його пташиною голівкою; він усе ще тримав її трохи набік.

Провівши його поглядом, Ростопчин нарешті примусив себе подивитися на Софі; вони всі дурепи, подумав він; усі без винятку; ми вигадуємо собі розумних жінок, а їх просто нема; вона зробила підлоту, але мені жаль її; нехай ділить майно; зрештою, втратять вона й Женя, вони жили на мої гроші, а тепер я можу продати діло; ділити то ділити; мені вистачить до кінця днів, навіть коли я виплачу їм половину за замок і колекції; ні, заперечив він собі, не вистачить; ти тоді нічого й ніколи не зможеш повернути Росії, бо треба ж буде так само платити дворецькому, кухареві, служниці, шоферові; двадцять тисяч на рік тільки страховка; а скільки тобі лишилося жити, ніхто не знає; сидить людина, будує собі плани — поїхати на полювання до Кенії чи полікуватися у Віші, а саме в цей час маленький тромб набряк в артерії, і його щосекунди підштовхує потік крові, повільно й неухильно жене до серця, щоб закрити клапан; темний, гарячий удар у голову і — вічність. Ні, подумав він, стежачи за офіціантом, який ніс на срібній таці горілку й томатний сік, зрештою в мене є сейф у банку, він анонімний; не так уже й багато, але все одно я продовжуватиму своє діло; вона ніколи мене не зрозуміє, навіть Женя не зрозумів, куди вже їй; боже, як це бридко — грати з людьми, а інакше я не можу зараз, просто не маю на це права. Як там, у Тургенєва? Росія може обійтись без нас, але жоден з нас не обійдеться без Росії. Боже, яка ж це правда, трагічна правда… Ти не помилився, «Ейнштейн», коли вчора, ні, сьогодні, — ніч завжди сьогодні, як весна є початком осені, справжню весну відчуваєш у грудневу, похмуру негоду, — ні, не помилився, коли говорив сьогодні вночі Степанову, що проти нас грають, і нею, Софі, адже по-російськи вона Сонька, також грають, старою, нещасною дурепою, тільки хто грає? Хто?!

— За твоє здоров’я, — сказав він Софі, змішавши горілку з томатним соком, присоливши й приперчивши. — Як завжди, ти робиш дурниці.

— Чому? — спитала вона; боже, все-таки як страшно, коли на тебе дивиться не обличчя, а маска, монстр якийсь, а не жінка.

— Я поясню, — сказав він, накидаючись на гарячу сосиску. — Хочеш шматочок? Ой, як смачно…

— Ти дуже люб’язний, спасибі тобі, я й так з’їла багато пореджу. Будь ласка, поясни, яку дурницю я зробила.

— Зараз, — відповів він. — Страшенно смачна гірчиця. Раніше я вважав, що немає смачнішої за німецьку, а тепер нарешті зрозумів, що саме ви готуєте найсмачнішу. Дурниці робиш ти, рідна моя, тому, що я вкладаю в картини не так багато грошей, як про це говорять…

— Любий, не будемо брехати одне одному, гаразд?

— Не будемо. Згоден. Ти змусила мене говорити тобі всю правду. Продовжувати?

— Буду вдячна тобі.

Ростопчин поморщився.

— Господи, та розмовляй зрештою без цих острівних кривлянь!

— Я острів’янка, любий, нічого не вдієш.

— Отже, я роздував чутки про гроші, які витрачав на російські картини, Софі. Так, так, саме так! Роздував! Бо в мене є бізнес з Москвою, а росіяни, тобто ми, я, коли хочеш, натури емоційні, визнаємо слово, — на відміну од вас, людей діла… Вони допомагали мені в моєму бізнесі, давали відстрочки платежів, я клав гроші в банк, великі гроші, стриг з них проценти. З оцих процентів ти й Женя живете в достатку, не думаючи про те, що може статися з вами завтра. І сьогодні в «Сотбі» я витрачаю не свої гроші; якщо ти накладеш арешт на ту картину, яку хоче викупити містер Степанов, буде скандал, твоя правда, але це буде скандал проти тебе, ти виглядатимеш смішною, психічно неврівноваженою людиною.

Вона вже не всміхалася, а трохи розгублено спитала:

— Ти хочеш сказати, що містер Степанов витрачатиме свої гроші?

— Так, рідна моя, свої. Я лише консультую його, він ще жодного разу не торгувався на таких аукціонах, як «Сотбі».

— Чудово, любий, я хочу подивитися, як він передаватиме тобі гроші. Чи він уже передав їх тобі? Якщо ти покажеш мені його чек, я попрошу пробачення, я вмію визнавати свою провину.

— Авжеж, ти вмієш визнавати провину!

— Ти даремно іронізуєш. Як тільки ти покажеш мені докази, я зразу ж попрошу в тебе пробачення. Я ніколи не думала, що ти робиш бізнес. Я щаслива, коли це так. Шкода, що ти ніколи не говорив мені про це раніше. Я могла бути поганою дружиною…

— Невірною, — виправив її Ростопчин. — Погана дружина — півбіди, рідна моя, а от коли дружина, кинувши сина, тікає з твоєї постелі в постіль до іншого чоловіка, де зовсім інша справа.

— Ти говориш безтактно.

— Хіба я сказав неправду?

Софі посміхнулася своєю мертвою усмішкою; він помітив, як її пальці шарпали серветку; вона вважає, що бореться за сина, подумав він; коли вона втекла від мене, кинувши Женю, їй і на думку не спадало, що хлопчика скалічено; дитинству потрібна мати, зрілості — батько.

— Не треба сваритися, любий. Коли я побачу, як містер Степанов передаватиме тобі гроші, я перегляну своє рішення. Інакше мій адвокат, ти повинен його пам’ятати, заарештує твою покупку. Будь ласка, не сердься, можливо, я жорстока з тобою, але я — мати.

— Мати. Так, це правильно, — сказав Ростопчин і повторив — Мати… Я залишу тебе на хвилинку, рідна моя, я забув у номері апарат, хочу зробити фотографії в «Сотбі»…

— Я піднімуся з тобою. Мені захотілося поглянути на твій номер, любий, ти, сподіваюсь, не проти?

Ростопчин похолов від гніву, ще якась мить — і він вибухнув би, але згадав, що у ванній стоїть великий, позолочений телефонний апарат; я подзвоню Степанову з ванної; ввімкну душ, — заболіла голова, вночі пив, — подзвоню йому й скажу, щоб він зайшов у банк, у будь-який банк, і відкрив рахунок на сто фунтів, на двадцять, це не так важливо, на скільки, але щоб він написав при ній на чеку цифру п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів; ця дурепа повірить, вона ж ніколи нічого не знала про наше трикляте життя, ніколи не знала, як заробляють, вона вміла витрачати, нічого іншого вона не вміла…

… Він пропустив Софі, відчинивши перед нею двері, ввімкнув телевізор; по першій програмі передавали останні вісті, по другій ішла передача про тварин Індії, слони добре ревуть, прекрасно, багато шуму, підходить, та ще у ванній вода, вона не почує. Ростопчин обчистив Софі банан, відкрив міні-бар, узяв сік, вибачився, «страшенно заболіла голова, я зараз, одну хвилинку, пив цілу ніч, старий дурень», увійшов до ванної, пустив душ, зняв телефонну трубку, прикрив долонею, попросив портьє з’єднати з «Савойєм»; назвав тамошній телефоністці прізвище Степанова; гудки були довгі, тягучі, ніхто не відповідав; але ж він не міг піти в «Сотбі», ще рано! 'В нього є ще півгодини, він не міг, не міг піти, повторював Ростопчин, сидячи на краєчку ванни, відчуваючи до себе гостру гидливу й безнадійну жалість.

XI

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Все, загинув наш Врубель, хоч і живий ще. Він утратив зір, настала повна сліпота.

Боже, боже, яка лиха доля спіткала Росію!

Йому привезли глину, сподіваючись, що ліплення розважить його; він довго місив своїми тонкими пальцями голубуватий розчин, потім спитав: «Навіщо ліпити, коли я сам не зможу оцінити результат своєї праці? Адже тільки художник собі суддя, хто ж іще?»

Але інколи титан підводиться, бере навпомацки олівець і однією лінією, безвідривно, малює коня на скаку. Один і той же сюжет сліпого художника: стрімко скаче кінь уперед, м’язи відпрацьовані так, немов намальовано з натури, на лузі, червневого вечора, коли ледь-ледь стелеться туман і починають займатися хисткі вогнища табунників…

Хтось необережно сказав йому, коли він нічого не їстиме, то зір повернеться. Він морить себе голодом; вода, вода, тільки вода… Навіть давніх знайомих не приймає: «Я ж їх не бачу, який смисл?» Раніше всіх своїх героїв він малював з близьких знайомих, у кожному він бачив доброту, мужність, просто-таки витягував їх на полотно… Друзі були об’єктом дослідження титанів Відродження… Рубльовські ікони здаються мені автопортретами… Кращі картини Врубель написав з тих, кого він найбільше любив: покійний Савочка, Надія Забела, Мамонтов, Прахова, з якої він малював Богоматір, Арцибашев, Брюсов…

Розповідають, що і сліпий, у лікарні, він так само старанно стежить за костюмом, попросив пошити йому чорну камлотову блузу з білим коміром, поверх накидає шотландський плед, і часом здається, начебто він усе бачить, але не хоче в цьому нікому признатися… Стомився від зору… Стомився…

Ніхто з Імператорської Академії не приходив до нього з візитом… А втім, одного разу, хтось питав, чи не прийме… Він подякував…

Тільки дружина й сестра приїжджають до нього, водять його по саду, потім читають йому; він дуже любить слухати розділи з історії західноєвропейського живопису, Пушкіна і Лермонтова, багато разів просив перечитати йому «Степ» і «Вірші в прозі». Найбільше свято для нього, коли Надія Забела приїжджає зі своїм акомпаніатором і вони співають в два голоси; в нього чудовий баритон і прекрасний слух…

А якось, сидячи в саду, він завмер, витягся, мов струна, і сказав сестрі: «Чуєш?» Вона здивувалась: «Ні, я нічого не чую». А він усміхнувся: «Ну, як же ти не чуєш! Горобці мені кажуть кожного дня: «Ледве живий, ледве живий, ледве живий!»

Немає сил писати більше.

Прощавайте. Ваш Василь Скорятін».

… Степанов прокинувся рано, вийняв з чемодана спортивний костюм, кеди, почистив зуби й спустився в хол.

— Де тут можна побігати? — спитав він швейцара в синьому циліндрі, синьому фраку і в сліпучо білій сорочці з синім метеликом.

— О, це зовсім недалеко, — відповів той. — Вам треба пройти по Сеймур стріт, або краще по Орчард ролд на Оксфорд, а там рукою подати до Хайд-парку, чудове місце для пробіжок. Але бігайте по рингу; в «кутку розмов»[17] навіть о сьомій ранку можуть стояти психи, які базікають про майбутню загибель цивілізації, а таке відвертає увагу, — я сам бігаю, сер, це спорт, який дає змогу усамітнитись, у цьому його смисл, хіба не правда?

— Правда, — погодився Степанов. — Суща правда.

І — подався безлюдними вулицями центру до Хайд-парку.

«Як дивно, — подумав Степанов, — люди звикають до вічного; цей веселий, дружелюбний швейцар сказав про Хайд-парк, як про щось зовсім природне й звичне, для мене ж за цим словом постає історія, а історія лише тоді захоплююча, — як найталановитіший детектив Жапрюзо чи Грехема Гріна, — коли вона проходить крізь твою долю, коли ти порівнюєш своє становище із знанням, яке вторгається в тебе, піднімаючи ще на одну щаблину; а втім, математики зробили так, що слово «знання» чомусь відійшло на другий план; «інформація» — сухіше й точніше; хай живе об’єктивність; навіть про касети з музикою моя Лис каже: «Тату, в мене є нова інформація, хочеш послухати?» Ще в середині минулого століття, коли в Штатах продавали негрів, а в нас пани шмагали селян, тут, у Хайд-парку, говорили все, що душі заманеться; говорили тому, що людей об’єднувала індустрія, а не проповідь, так і склалася нація, так і створилися традиції.

Степанов різко повернув і зразу ж побачив, як чоловік, що швидко йшов за ним безлюдною стежкою, здригнувся; Степанов розгубився, але на одну мить, і згадав учорашню машину, яка їхала слідом за їхнім таксі, потім розповідь Грешева про американця, котрий цікавився Врубелем, знизав плечима; грошей людям дівати нікуди; побіг назустріч типу; той одвів очі, милуючись порожнім Хайд-парком; тільки біля озера бігли підтюпцем дві дівчини у смугастих джемперах: бідолашні, думають, що з потом спаде жир; не спаде, на жаль, це від бога, точніше від тата й мами. Якщо люди навчаться регулювати обмін речовин, середня тривалість життя підвищиться до ста років; спробуй настачити хліба з маслом на мільярди столітніх, коли вже тепер діти вмирають кожні п’ять хвилин у Африці та Азії від голоду. Світ намагається розфасувати проблеми по крихітних сотах; навіть на станції техобслуговування машин майстер по ремонту карбюратора нічого не тямить в електриці, спеціаліст по замках тікає як чорт від ладану од мастильних робіт, а бляхар нічого не розуміє у двигуні; відсутність колективної відповідальності за справу; ще п’ятдесят років тому кожен водій (а їх було мало) міг розібрати машину по гвинтику, а тепер, комусь щось не так, жене до слюсарів; відчужилися від техніки, моє діло крутити баранку. Те саме і в політиці: питаннями голоду займається одна комісія, загрозою біологічної війни — Друга, ядерними випробуваннями в повітрі — третя; як би звести їх воєдино? Чи можливо це? Особливо беручи до уваги той величезний рівень інформації, закладеної щоденністю науково-технічної революції в голови людей. Нарікання на те, що раніше, до супутників, життя було краще, наївні; справжня інтелігентність прагматична і повинна йти в світ з позитивними пропозиціями: як створити національні парки, я к зберегти порожні села, щоб людина не на. словах, а на ділі була зв’язана із землею-прародителькою, як перебороти страх у тих, хто боїться високого заробітку людини, котра так важко працює на землі; знову ж таки, російський куркуль — категорія національна, але ж куркуль одне, а справжній хазяїн — зовсім інше; страх перед глитаєм традиційний, історичний, пояснимий; як довести, що потяг городянина до землі — запорука державної могутності, так би мовити дріжджі патріотизму; я к сприяти цій тенденції, а не чинити їй опір?! Але ще й який чинять опір — «збагачення». Яке збагачення?! Якщо кожен матиме свою зелень, свої огірки та помідори, свої фрукти — це ж така підмога державі! Та де там, знову притискують «власника-садівника», відучують людей від копання в землі, від щастя спілкуватися з нею; зростає утриманство, — «нехай директор думає, як нас забезпечити усім на осінь, йому за це гроші платять і на машині возять»; а директор цей трохи більше за робітника одержує і до пенсії далеко не завжди доживає — часто розривається серце від перевантажень, від стресів, хай їм грець!

(Фол важко затягувався; хрускотів пальцями; його апарат прослухування — чорненький присосок на стіні, — фіксував шум води у ванній Ростопчина, передачу про тварин у Африці, будь вони неладні, ці слони, — і жодного слова.)

Ростопчин, не кладучи трубки, підставив голову під душ; стерво все зрозуміє, якщо я вийду з ванної з сухим волоссям; закусила вудила; не хоче лишати мене одного; стежить; треба було сказати, щоб ішла геть, що не хочу бачити її, зовсім чужу мені жінку, з іншим прізвищем, але я не вмію так, я ганчірка! Ні, ти не ганчірка, «Ейнштейн», ти не сидів у кущах, коли йшла боротьба, ти знав, що таке смерть, і не боявся її, а в молоді роки її бояться гостріше, ніж на старості, яка ж ти ганчірка, самоприниження; не треба, це від психічного нездоров’я, а ти ніколи не страждав істерією; виразка була, інфаркт був, печінка нікудишня, але голова працює; просто ти боїшся завдати будь-кому болю, і це обертається проти тебе; справді, доброта гірша за крадіжку; де ж Степанов; він не міг уже піти, мабуть, у кафе, снідає; він завжди викурює дві сигарети після кави, збирається перед днем; він зараз повернеться в номер, треба ждати; я вчора неправильно поводився із Золле, я повинен був відкрито підтримати Митю; ой, як це важливо — відкрито визначити позицію, не можна примирювати, арбітр — це одне, а примирник — зовсім інше; коли б я сказав Золле: «не будьте бабою, хіба можна не довіряти друзям, краще давайте подзвонимо вашим німцям», — усе склалося б інакше; Степанов правильно робив, коли пропонував йому це, а я метався між ними, дід-миротворець, і це обернулося істерикою «німця, розривом; ніяких документів Золле не прислав, а я чомусь був певен, що, повернувшись, матиму їх у номері, тому й пив, зволікаючи з поверненням у «Кларідж», мучився з цією німкою в її поганому готелі, куди доводиться проходити під наглядом двох здоровил; звичайно, у тебе з нею нічого не могло вийти, любов під пістолетом не для мого віку, потрібне розслаблення, ніжність, довіра; а що коли Степанов пішки подався на Нью-Бонд стріт? Цілком логічно, нове місто, дуже цікаво подивитися, ходить собі по вулицях, розглядає перехожих; він у Цюріху годинами просиджував за столиком кафе на вулиці, пив воду, курив, а потім повертався до мене й години дві бурмотів на свій маленький диктофон, але зовсім не про те, що бачив, а про чоловіків і жінок, про те, що любов і справедливість — різні речі; якщо хлопчик захищає батька, коли на того нападає мама, то це ще не любов, це обов’язкове право людини на чесність, не можна біле називати чорним; про те, що Достоєвський творив характер, який світ визнав російським, а Толстой і Лєсков із Салтиковим-Щедріним ішли за цим характером, були його рупором, крізь них лилося, дзвеніло, затоплювало; та якщо Толстого все-таки прийняв Захід, то дехто з Лондона, Парижа і Берліна не вважали за можливе побачити прозорливий геній Щедріна, і непередбачене розуміння проблем Росії, приховане в прозі Лєскова; Степанов наговорював на свій диктофончик про те, як чудово напрацьовує західнонімецьке телебачення вдячну пам’ять покоління: в день, коли помер композитор Кентнер, — автор «Паломників у ночі», «Овер енд овер», «Іспанських очей», чудовий музикант, — заплановану програму поламали, аби показати двогодинну передачу, присвячену улюбленцю молоді; страшно, звичайно, дивитися на веселого стриманого чоловіка, який диригує оркестром, його немає більше, помер п’ятдесятишестирічним у зеніті слави, емігрував з Німеччини, там його не визнавали, знайшов себе в Штатах; підспівує співакам, підморгує телекамері… Підморгував телекамері, більше не буде, але пам’ять про нього, після такої передачі, залишиться надовго; про те, що наші — я думаю, про росіян «наші», як і Степанов, — не вміють робити зірок, прогавили Висоцького, Алейникова, Бориса Андрєєва, Бернеса; французи зробили стереотип національного героя, знімаючи Габена з картини в картину, те саме з Бельмондо й Делоном, а наші все нових відкривають, російська пристрасть до винахідництва велосипедів, не вміють канонізувати героя, глупство яке, га?!

Так, подумав Ростопчин, він пішов, і я не зможу йому сказати про те, що мусив сказати, а коли розмовлятиму з ним по-російськи при стерві, вона все зрозуміє, вони все відчувають, ці кляті старі жінки, Клаузевіци якісь, а не люди, хай живе весела довірливість молодості, різниця у віці — гарантія добрих стосунків, їхньої стабільності, саме так, одруження одноліток — замок на піску, союз плюса з плюсом, з кожним роком дедалі більше відштовхуються…

Звичайно, вона влаштує в «Сотбі» скандал; у неї все підготовлено, і цей Едуард, чи Едмонд, якого я ніколи в житті не бачив і не знав, напевне, вже там; зачаївся, мов яструб, крильця склав, налетить каменем; ой, який це буде подарунок пресі, коли я почну торгуватися, а він зробить заяву, що будь-яку покупку не видадуть мені, поки суд не прийме рішення про розділ майна, невже це робота тих, кого я не знаю, але хто стежив за нами втора, влаштував скандал із Золле, не дозволив прийти до мене Розену? Ти повинен стати змієм, сказав він собі. Якщо Степанов не зніме трубки, ти мусиш перетворитися в вужа, брехати Софі, стелитися перед нею, пообіцяти їй усе, чого вона забажає, і прийти до компромісу зараз же, перед торгами. Авжеж, я зроблю саме так, але виконаю те, що обіцяв, а там видно буде, бог дасть день, бог дасть і їжу…

2

… Степанов відчинив двері, почув телефонний гудок, подумав, хто б це міг дзвонити так рано, зняв трубку, сказав своє звичне «Степанов», він завжди так відповідав на дзвінки, ке «алло», «так», «слухаю», а саме «Степанов», до тебе ж дзвонять; телефон конкретний, бо несе інформацію, підданий слова, ти повинен відповідати йому, таїнству цієї чорної трубки, що з’єднує тебе із світом; чорт, як же люди стільки років жили без цього дивовижного чуда; хоча тоді, раніше, була прекрасна література — листи; а хто зараз пише листи? Дзвонять, у кращому разі, листівку надішлють, — на день народження чи на Перше травня.

— Слава богу, — почув Степанов шепіт Ростопчина. — Я був у відчаї, як це добре, що ти повернувся… Слухай, перед тим як прийдеш у «Сотбі»…

— Чому ти шепчеш? — здивувався Степанов.

— Тут стерво. Може бути страшенний скандал. Не питай ні про що, роби, як скажу. Перед тим, як ти прийдеш у «Сотбі», можеш навіть спізнитися, чорт з ним, — але неодмінно, чуєш, неодмінно, зайди у будь-який банк і відкрий рахунок… Почекай, а в тебе немає російського банківського рахунку?

— Є, але він дома, — посміхнувся Степанов, — та й карбованці тут не йдуть…

— Я так і думав. Отже, ти зайдеш у банк, відкриєш рахунок, поклади хоч десять фунтів, це не так важливо скільки, головне, щоб у тебе була чекова книжка, вони її видадуть тобі, — сядеш біля мене, я представлю тебе стерву, ти виймеш з кишені банківську книжку й випишеш, але так, щоб вона це бачила, чек на п’ятнадцять тисяч фунтів… Ні, про всяк випадок на сімнадцять тисяч… Передай мені цей чек, подякуй за те, що я згодився бути твоїм представником, скажи їй, що ти в захваті від її краси, будь світським, розумієш? Учора ти правильно поводився з Золле, а я був, як ганчірка, все, до скорої…

— Стривай… Це ж якийсь спектакль…

— Так, але я не бачу іншого виходу. Коли зможу щось зробити за цю годину, то скажу тобі в «Сотбі», скажу по-англійськи, при ній не можна розмовляти російською, вона вчинить скандал, вони тут усі такі підозріливі.

(Фол ударив кулаком по коліну, сказав Робертові: «Ніякого біса не чути, цей князь пустив воду, їдьмо!» Він швидко сховав апаратуру й кинувся до ліфтів; треба встигнути перехопити містера Грібла в кафе; він повинен купити Врубеля, повинен! У крайньому разі, якщо він скупердяй, запропоную йому свої гроші, шеф, думаю, виб’є компенсацію; в таксі посміхнувся: дзуськи, коли наш посол у Гані повернувся додому у відпустку, державний департамент відмовив йому в оплаті грошей за таксі — з аеропорту Кеннеді до Сентрал-парку; таксі оплачують тільки сімейним, у кого є діти й дружина, а взагалі, найбільш надійний той посол, у якого є онуки; в ганського діяча була тільки мати; бухгалтерія державного департаменту зажадала від посла докладного пояснення, що мати була разом з ним; він написав чудову відповідь: «Я їхав у таксі, а моя мама бігла слідом з чемоданами в руках». Насміялися досхочу, але п’ятнадцять доларів так і не віддали. Чорт з ними, хай не оплатять, зрештою шкурка варта вичинки; успіх цього діла відгукнеться в майбутньому, гроші рано чи пізно повернуться сторицею, треба вміти втрачати, лише тоді можна одержати у сто разів більше.)

В банку було ще порожньо, тихо й урочисто, як у крамі.

Степанов згадав, як вони з Бембі приїхали в Гренаду і рано-вранці зайшли в старовинний, чудовий храм; зимове сонце пробивалося крізь вітражі, підлога здавалася кольоровою, жовто-синьо-червоною; ходити по такій підлозі — кощунство, але молоденькі дівчата із засмоктаними губами, з синіми тінями під очима від безсонної ночі швидко, з серйозним виглядом, прочовгали своїми «коледжами» — гостроносенькими туфельками з мідною пряжкою, без каблука, вищий шик, підкреслює форму ноги, — квапливо й діловито стали на коліна перед іконою, благаючи простити їм гріхи, завчено перехрестилися і знову заспішили по казкових тінях вітражів, кинутих на підлогу, до виходу. Бембі тоді сказала: «Нагрішили, помолилися та й знову за роботу».

Степанов подивився на клерків, які сиділи за овальними, красивої форми столами; порядок абсолютний; на висувній дощечці друкарська машинка, це тільки ми багаті, тримаємо секретарок, тут усі службовці знають машинопис і стенографію, час — гроші, молодці, дияволи; «вчіться у капіталістів хазяйнувати, за ними двісті років досвіду»; господи, яка ж була правда у всьому, в кожному його рядку, в кожній замітці на полях книжок; Ленін і Петро, два піки російської історії. А втім, Ленін — пік світової історії; до речі, і тим, що жінки дістали тут право не тільки голосувати, а й бути прем’єрами, вони йому зобов’язані, Леніну; тутешні власті предержащі були змушені відступити після нашої революції, інакше їх змели б, якби вони не здали своїх залізобетонних старорежимних позицій.

Степанов пішов не до клерка, а до дівчини; дуже красива, одягнена надзвичайно старанно, але водночас вільно, з паризьким шиком; на обличчі усмішка: «Доброго ранку, будь ласка, сідайте, чим можу вам допомогти?»

— Я хочу відкрити рахунок.

— Особистий?

— Так.

— Тоді, будь ласка, зверніться до містера Джонса. — Вона обернулася до цибатого хлопця з типово англійською зачіскою — волосся закриває половину лоба; комірець високий, із шпилькою; галстук тоненький; сіро-чорний картатий піджак. — Боб, це до тебе.

Той підвівся, привітно помахав Степанову рукою.

— Прошу вас, сер…

— Доброго ранку, мені потрібно відкрити рахунок…

— О, ми це зробимо дуже швидко. Будь ласка, заповніть бланк. Не сердьтеся, що такий довгий. Бюрократія наш бич, — він посміхнувся. — Хочете вкласти гроші в діло, на терміновий вклад чи відкрити поточний рахунок?

— Поточний рахунок.

— Я рекомендував би вам подумати над вкладом грошей у акції «Нестле», вони різко пішли вгору… Хороша тенденція у аграріїв Айови…

— Ні, дякую, я хочу мати чеки, щоб не носити з собою грошей…

Клерк перебіг бланк-анкету, підвів на Степанова очі, в яких було доброзичливе здивування.

— Ви — росіянин?

— Так.

— Як цікаво… Яку суму ви хочете покласти на рахунок?

— Чотириста фунтів…

— Ви не написали вашої адреси в Англії, сер.

«Зараз він неодмінно зажадає якусь довідку, — з тугою подумав Степанов. — І все полетить шкереберть».

— Я живу в готелі…

— Але ви маєте намір найняти квартиру, чи не так?

— Ні. Я приїхав сюди ненадовго, не хочу носити з собою грошей.

— Взагалі ми, як правило, відкриваємо рахунок лише тим, хто має тут квартиру…

«Якщо я скажу «радянське посольство», він попросить письмове підтвердження, — подумав Степанов. — Час буде втрачено; вже пів на десяту».

— Знаєте, — сказав Степанов, — у мене є тут два видавці…

— О, ви письменник?! Уперше бачу живого письменника… Ви емігрували?

— Ні. Я — червоний.

— Як цікаво, — повторив клерк. — А ви не могли б назвати ваші видавництва?

— Так, звичайно.

Клерк вийняв з шухляди стола телефонні довідники, швидко погортав їх і похитав головою.

— Але «Макгірі енд Лі» у списках немає. Мабуть, збанкрутували, книговидавнича справа ненадійний бізнес, усі дивляться телевізор. Як прізвище вашого другого видавця? Ага, дякую. Будь ласка, дайте мені ваш паспорт, велике спасибі, о, який червоний, на фото ви значно старші за свої роки, я не дав би вам і сорока семи…

Він розмовляв, виписував дані з паспорта, набирав номер телефону, щось рахував на маленькому кишеньковому комп’ютері, приязно посміхався і навіть устигав курити нікарагуанські безфільтрові «Ройал».

— Добрий день, — набравши номер, клерк посміхнувся невидимому співрозмовникові, — це з «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, я хотів би з’єднатися з комерційним департаментом; ні, група розрахунку з авторами; спасибі. Добрий день, це «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, група особистих розрахунків. Будьте ласкаві, допоможіть мені одержати довідку: ви видавали книжку містера Дмитра Степанова, Росія, ні, пробачте, Радянський Союз… Який рік? — він запитливо подивився на Степанова, але з тією ж доброзичливою, якоюсь підбадьорюючою усмішкою, — банк, святая святих, початок усіх початків, сховище бабок, хай їм грець, — має стати улюбленим місцем вкладника.

Степанов назвав рік, титул, прізвище перекладача.

Клерк передав усе так, немов він знав це давним-давно, просто забув, ради бога, пробачте, буває…

— Ага, чудово. Все розпродано? Чудово! Пейпербук[18]? А коли ви збираєтесь випустити друге масове видання? Чудово. Ми будемо дуже вдячні, якщо ви надішлете нам коротеньку довідку про гонорари містера Степанова. Можливо, він захоче взяти гроші в кредит, ми з радістю підемо. Йому назустріч після того як одержимо ваше підтвердження. Пробачте, з ким я говорив? Ах, міс Тейсі, дуже приємно, всього вам найкращого…

Він поклав трубку, всміхнувся до Степанова ще приязніше й сказав:

— Усе гаразд, я оформлю документи, ви познайомитеся з директором нашого філіалу, містер Томпсон буде радий потиснути руку радянському літераторові, ваші книжки швидко розкуповують, вітаю, по-моєму, тільки містер Солженіцин так само добре продається, ви, звичайно, схиляєтесь перед його талантом, чи не так?

— Та не дуже, — хмикнув Степанов, — у нас досить складні стосунки з ним…

— Я бачив його по телевізору, в нього така гарна борода, він схожий на апостола Павла…

Степанов подивився на годинник; дев’ять сорок.

— Скажіть, — запитав він, — через скільки ми закінчимо процедуру?

— О, на це потрібно не більше п’ятнадцяти хвилин…

— А до Нью-Бонд стріт далеко?

— Рукою подати. Який номер будинку вам потрібний?

— Тридцять чотири.

— Ах, це «Сотбі»? П’ять хвилин ходу, я намалюю вам, у чужому місті завжди краще йти за намальованим планом…

Степанов побачив, як у банк зайшов чоловік; роздивлявся всіх, — крім Степанова; ах ти, Васильок, подумав Степанов, виходить, це ти мене пасеш? Що я тобі зробив, любий, що?

— Містер Степанов, вам треба розписатися в п’яти пунктах, ради бога, пробачте, але такий порядок, будь ласка, тут, тут, тут, тут і тут…

Чоловік сів за сусідній столик і спитав:

— Де я можу поміняти швейцарські франки на австрійські шилінги?

Степанов посміхнувся:

— В касі. Тут відкривають рахунки.

— Спасибі, — відповів чоловік, кинувши погляд на Степанова; встав, підійшов до каси, закрив віконце спиною, витяг з кишені портмоне й подав купюри в маленьке віконечко.

(Степанов даремно його підозрював, це був Генріх Брюкнер, турист із Відня; випадкова людина, а за Степановим давно стежила підстаркувата жінка, на яку він не звернув уваги, сіра, сивоволоса, худорлява дама, хіба така може бути із служби?)

Клерк зняв трубку, спитав боса, чи можна зайти до нього з російським письменником; автор бестселерів; «Тираж його книжки величезний, двадцять тисяч примірників, зараз готується «пейпербук»; добре, ми йдемо, сер».

Кабінет директора філіалу банку (в таких у нас платять за квартиру й телефон) був оздоблений мореним дубом; меблі старовинної роботи, різьблені; високий сивий чоловік підвівся назустріч Степанову, рвучко тряснув його руку вниз, наче чемпіон з боксу, мовчки показав на крісло, потім зауважив:

— Взагалі ми не любимо відкривати рахунки на таку суму, як ваша, містер Степанов, чотириста фунтів — не гроші, самі розумієте, але мені вже подзвонили з вашого видавництва, цілком серйозні гаранти; ми не відкриваємо рахунку такого, як ваш, людям, які не мають постійної квартири, та я думаю, якщо ви назвете свою тутешню адресу — посольство Радянського Союзу, це буде для нас ще більшою гарантією…

— Я не збираюся купувати «роллс-ройс», — спробував пожартувати Степанов.

— А чому?! Ми дамо вам позику на купівлю лінкора, якщо посольство підтвердить вашу кредитоспроможність. Ваш гонорар за пейпербук приблизно двадцять тисяч фунтів, це все-таки гроші. Перш ніж випишуть вам чекову книжку, я попросив би вас написати заяву у ваше видавництво, текст я продиктую: «Прошу перерахувати гонорар за друге видання моєї книжки масовим тиражем на мій рахунок у «Бенк інтернешнл…» Який номер рахунку у містера Степанова? — запитав бос у клерка.

— Тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три.

— «На рахунок тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три…» Ви згодні написати такого листа на моє ім’я?

— Звичайно.

Бос простяг Степанову важку срібну ручку «паркер», підсунув стосик паперу (жовтий, дуже важкий, обрізаний узорчасто); Степанов швидко написав заяву з помилками, підсунув директорові, той швидко перебіг текст очима й кивнув:

— Чудово, містер Степанов. Я радий, що ви вирішили стати вкладником нашого банку. Ми інформуватимемо вас про найцікавіші можливості вкладу грошей, Розумний вклад навіть невеликого капіталу може дати прибуток не менше як десять процентів, активність ряду фірм викликає захоплення, ми даємо цілком гарантовані рекомендації, на кого слід ставити, всього вам найкращого…

XII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

І знову сталося святотатство: самовбивцю ховають на кладовищі! Так, так, саме так! Я був у князя Мещерського, намагався вплинути через нього, домогтися від Синоду заборони, але — марно, на жаль!

Так, Миколо Сергійовичу, Врубель не помер, як про це дзвонять в усі дзвони продажні писаки, а покінчив життя самогубством, тому не має права лежати при церкві, а тільки за огорожею.

Останні тижні він безперестанно стовбичив роздягнений біля відчиненого вікна, добився того, що в нього почалося запалення легенів, а потім ночами став навпомацки відчиняти кватирку, скориставшись сонливістю прислуги в божевільні. Скоротечні сухоти прийшли до нього не як божий порятунок від гріхів його, а як подачка від диявола, якого він так старанно малював усе життя…

І в останні свої хвилини думав про те, щоб злобно продовжувати свою демонічну справу; в маренні звернувся до брата милосердя зі словами: «Досить уже мені лежати тут, годі, їдьмо в Академію, друже!»

Не поїхав…

О, як сполошилася вся Наша естетська погань! І Блок у сльозах промови виголошував, і Беклемішев від «Спілки російських художників» щось зачитував; на щастя, Імператорську Академію ніяк офіційно представлено не було. Але мене вразило — до кольок у серці — те, що дозволив собі сказати священик Новодівичої церкви. Знаючи, я к кінчив Врубель, він усе-таки сказав над труною: «Бог простить тобі всі гріхи, бо ти був трудівником». Бачили? Самовбивцеві — і отаке?

Авжеж, Миколо Сергійовичу, часом стає страшно від думки, що вся наша боротьба з мерзотою є марною. Хтось невидимий, але всюдисущий, ретельно маскує своє обличчя, тихий і непомітний, робить своє страшне діло, нашіптуючи одному — лагідне, другому — погрозливе, третьому — улесливе, і тому наші голоси — це стогін волаючих у пустелі…

Недавно я був у лікаря Дубровіна, він вислухав мене, приписав заспокійливе, але зауважив, що від нього мало користі: «Сам п’ю, не допомагає! Який може бути спокій, коли ми оточені сонмом революціонерів, руйнівників, мерзотників, що притаїлися в кожному журналі, в кожному салоні, в будь-якій газеті!»

Але я не опускаю рук. Я бачу натовп, який прийшов проводжати самовбивцю, бачу їхні очі, в мене серце крається від болю за них… Не мені, а їм треба заспокійливе, бром, щодня, зранку.

Нещасна наша країна, коли вона вибирає собі за ідолів таких божевільних, яким був самовбивця…

Боротьба. Нас врятує боротьба не на життя, а на смерть з усім тим, що чуже нашому духові. Боротьба нещадна, до кінця. Або ми переможемо демонічного чужо— кровного диявола, або ж він проковтне нас.

Низько кланяюся Вам, любий друже!

Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка шле Вам свої поклони. Книжку фотографій, як обіцяв, висилаю. Там є гарні зразки влаштування кухонь, точнісінько, як у фіннів, це забута російська манера, не гріх нам її повернути в свої заміські садиби».

3

У залі було повно народу; стрекотали камери телевізійних компаній; на трибуні, схожій на наші в сільських клубах (тільки з великими позолоченими буквами «Сотбі»), стояв високий чоловік у строгому чорному костюмі й, дивно округлюючи кожну фразу, немов любуючись нею, співуче говорив:

— Картина пензля Бенуа, розмір шістдесят два сантиметри на сорок чотири. Олія. Називається «Танок». Приблизна дата створення картини — десятий, дванадцятий рік цього століття. Ми пропонуємо початкову ціну тисячу фунтів…

Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:

— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.

— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.

— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.

Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:

— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…

Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.

— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…

Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували картини, листи, фотографії за завданням своїх клієнтів; вони так само уважно стежили за залом, але Степанову здалося, що бійка йде між двома чи трьома людьми з п’ятисот тих, що тут зібралися; він не міг зрозуміти, хто бився; а брокери й ведучий бачили їх добре; їхні погляди прудко ковзали по обличчях, затримуючись лише в середині залу і в лівому кутку, там, мабуть, і сиділи ті, хто воював за Бенуа.

— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…

Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:

— Чотирнадцять сотень…

Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:

— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…

Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:

— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…

На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.

— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини на продаж; може бути справжня мазанина, але і її можна подати так — коли, звісно, маєш хист, — що гроші потечуть рікою; звичайно, потрібні затрати на рекламу в пресі, на телебаченні; що ж, вкладені гроші, та ще коли їх укладено кваліфіковано, не пропадають, а навпаки, приносять дивіденди, важливо тільки все скалькувати, воістину політики багато чого беруть з торгівлі, термін «скалькульований риск» запозичено у біржових маклерів.

Степанов витяг чекову книжку; вона була новенька, в чудовому портмоне з емблемою банку, написав суму: «сімнадцять тисяч фунтів стерлінгів»; писав повільно, весь час відчуваючи на собі погляд Софі; спритна жінка, подумав він, усе тямить; він умів відчувати погляд, навіть не обертаючись; відчував шкірою, коли на нього дивилися зі спини; якось він записав у блокнотику фразу «міра обезшкірення художника визначає рівень його таланту»; потім подумав, що це він про себе жахнув так; стало соромно; старанно закреслив написане і навіть замазав білим німецьким «тип-ексом», щоб і сліду не лишилось, а раптом комусь упаде в око, ославишся.

— Тут сімнадцять тисяч, — прошепотів він Ростопчину ледь чутно; говорити під час торгів заборонено; це — спектакль; навіть кашляють тільки в паузах, коли виносять нову картину, наче на фортепіанному концерті, тут стоїть така тиша, що чути, як працюють телекамери, а працюють вони («ролефлекси», звичайно) майже так, як осіння муха літає, беззвучно.

— Дев’ятнадцять сотень фунтів! — ведучий стукнув дерев’яним наперстком. — Продано!

— Більше в тебе немає нічого? — так само пошепки спитав Ростопчин.

— Триста фунтів, щоб розплатитися за готель, — Степанов посміхнувся Софі-Клер.

— Готелі страшенно дорогі, — прошепотіла вона. — Краще зупинятися в сімейному пансіоні, набагато економніше.

— Спасибі, наступного разу я неодмінно так і зроблю.

Ведучий обернувся до картини, яку винесли на просценіум.

— Ескіз російського художника Верещагіна. Розмір шістдесят два на сорок один сантиметр. Роботи цього майстра також мало відомі на Заході; його вважають співцем воєнної тематики. Ми називаємо ціну на торг: вісімсот фунтів стерлінгів… Вісімсот фунтів стерлінгів, вісімсо-о-от фунтів… Дев’ятсот фунтів, дев’ятсо-о-о-от фун… Тисяча фунтів, одинадцять сотень фунтів, — голова ведучого нерухома, очі бистрі, — дванадцять сотень, тринадцять сотень фунтів, чотирнадцять сотень, п’ятнадцять сотень; в торг включився хтось третій; Степанов зрозумів це, помітивши, як швидко переміщувались очі, ні, не очі навіть, а зіниці ведучого; обернувся, вичислив новенького; судячи з картатого піджака й метелика — американець; ці або в чорному, підкреслено скромні, або такі яскраво-картаті, що хоч зажмурюйся.

«Коли ж це було?» — подумав Степанов. Давно, дуже давно, восени шістдесят восьмого, коли Мері Хемінгуей прилетіла до Москви, і він пішов з нею в Третьяковку, найдужче її вразив саме Верещагін; «як багато роботи», захоплювалась вона тоді, «як страшно! Як він відчував горе, цей Верещагін! Тато був би у захваті, але чому ж у нас його не знають?!» А потім вони поїхали в Ясну Поляну, і добрий внук Фета, який працював у музеї, показав їм зимові речі Толстого, вивішені на балконі будинку. «Сушимо, боронь боже, міль»; того дня музей був зачинений, їх пустили тільки з поваги до вдови Хемінгуея; дивне й особливе відчуття охопило тоді Степанова в порожньому, тихому домі Толстого; Мері жартома запропонували приміряти зимову шубу Толстого, вона сказала, що це недостойно її, але все-таки поміряла і втонула в ній, а Степанов здивувався, який, виявляється, великий на зріст був граф; Віктор Конецький розповідав, що й Антон Павлович Чехов був дуже високий і говорив густим басом, і бенкетував у молодості так, що аж гуло, а коли плив із Сахаліну на пароплаві навколо Азії, стрибав з носа, і матроси кидали йому кінець, він за нього чіплявся, і його піднімали на корму, причому не «солдатиком» стрибав, а по-справжньому, «рибкою», ризикована забава, та він і в творчості був ризикований, тільки наші літературні дурні вважають його співцем «маленької людини». Коли ввечері вже поверталися до Москви, Мері тихо, з жіночим болем розповідала, як вони з Хемінгуеєм прилетіли в Париж, — вони завжди літали на фієсту в Памплону через Париж, місто молодості Тата — і до них подзвонила журналістка й попросила інтерв’ю; «А я прала собі комірець, мереживний, бельгійський, такий гарний, ми ввечері збиралися до театру; Тато сказав: «Мері, до нас прийде журналістка, у неї дуже славний голос»; і вона прийшла. Тато запросив нас у кафе, на вулицю, замовив каву з молоком, а вона просто не зводила з нього очей — висока, вродлива, молода — і ставила вимогливі запитання, мене це образило, а він слухняно відповідав їй, і очі в нього пожвавішали; у нього часом, в останні роки, був важкий погляд, неначе в себе дивився, немов нікого навколо не було. — Мері закурила; глибоко затяглась; розповідала далі якось інакше, ніби наперекір самій собі. — А потім я впустила сірники, різко нагнулась, щоб підняти їх і побачила, як вона, ота корова, обхопила ногу Тата своїми ногами. Я допила каву, вибачилась, — треба допрати комірець і як слід його випрасувати, бельгійське мереживо нелегко прасувати, ручна робота, як-не-як. Тато посміхнувся і сказав, що скоро повернеться, а журналістка все ще не зводила з нього очей, до кави своєї не доторкнулася, тільки без упину крутила в довгих пальцях маленьку вазочку з синіми квітами… Коли я приїхала в Лондон, перед нашою висадкою в Нормандії — адже я там познайомилася з Татом, — Вільям Сароян приніс мені в такій самій вазочці пучок зелені, там навіть цибуля була, і сказав: «Замість квітів, не осуди…» Я прасувала цей клятий комірець в нашому номері й плакала… Тато повернувся не скоро, був якийсь стомлений, порожній, хворий… Він сів на ліжко покликав мене, погладив по щоці й сказав: «та перестань думати про цю товсту дівку… Вона важка, як рояль… Погано настроєний рояль, на якому ніколи не зіграєш нашої з тобою памплонської пісеньки…» Та й з життя він пішов з цією пісенькою… В ту останню ніч він дуже довго мився, чистив зуби; зайшов до мене з ванної і запитав: «Мері, ти не забула нашої памплонської пісеньки? Я ніяк не можу згадати її». Взагалі він пам’ятав багато пісень, іспанських і наших, навіть французькі пам’ятав, особливо двадцятих років… Та коли тебе питають несподівано, ти не зразу пригадуєш те, що знаєш, а він спитав мене зненацька й знову пішов у ванну, і раптом там, коли підправляв бороду, — він підправляв бороду того вечора, — заспівав… «Чуєш, Мері» я згадав, сказав він мені' повернувшись до кімнати, я згадав…» І знову, — як тоді в Парижі, погладив мене по щоці, в нього ж були такі ру…» — Вона знову закурила, довго мовчала, а потім тоненьким голоском заспівала памплонську пісеньку, і Степанов відчув, як у нього перехопило подих, і він теж вийняв сигарети, хай живуть рятівні сигарети, такі шкідливі для здоров’я, що б ми без них робили, особливо, коли серце стискається і дихати важко…

— П’ятнадцять сотень фунтів… — тим часом продовжував ведучий, — шістнадцять сотень фунтів, сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів…

Ростопчин подивився на Степанова; в очах у нього був переляк:

— Жах, — прошепотів він, — це жах…

Софі-Клер зразу ж закам’яніла.

— Я не зрозуміла, любий, що ти сказав?

— Пробач, рідна, я сказав по-російськи… Жах, просто жах, які ціни, я боюсь, що містер Степанов не зможе нічого купити на свої гроші…

— Вісімнадцять сотень фунтів… Вісімнадцять… сотень фунтів… ві-сім-над-цять со-отень фунтів… Продано!

Верещагіна купив «картатий» американець, містер Грібл; наводку мав від Фола.

Потім винесли Врубеля.

— Полотно російського художника Врубеля, — оголосив ведучий. — Олія. Сто на сімдесят три. Живописець мало відомий на Заході, доля його чимось схожа з трагічною долею великого Ван Гога. Ціну для торгу ми визначили дві тисячі фунтів… Дві тисячі…

Степанов подивився на князя; той сидів нерухомо.

— Дві тисячі фунтів… Дві тисячі фун… — погляд метнувся в куток залу, — двадцять одна сотня, двадцять дві сотні, двадцять три сотні, двадцять чотири сотні, — Степанов знову подивився на князя, обернувся; в торгівлю включився хтось іще, але хто саме, зрозуміти не міг, людину було видно тільки ведучому, — двадцять п’ять сотень… двадцять вісім сотень… — палець з дерев’яним наперстком піднятий; зараз усе буде закінчено, чого він зволікає?!

Степанов різко обернувся до Ростопчина, той поворухнув вказівним пальцем, ведучий, хоч і дивився, здавалося, в інший бік, одразу ж помітив його жест, зиркнув оком на князя, до нього тут же підійшов один із службовців «Сотбі», подав картку; потрібно заповнити: ім’я, прізвище, адреса; Ростопчин сидів так само спокійно, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, маска, як у Софі-Клер, тільки ледь смикалася верхня губа.

— Двадцять дев’ять сотень, три тисячі, тридцять одна сотня, тридцять дві сотні, тридцять чотири сотні, тридцять п’ять сотень, тридцять шість сотень, тридцять вісім сотень, тридцять дев’ять сотень, чотири тисячі, — ведучий, вдавалося, сам включився в гру, очі його металися від одного учасника битви до іншого, — сорок одна сотня, сорок дві сотні, сорок три сотні, сорок п’ять сотень, сорок шість сотень… сорок шість сотень…

«Усе, — подумав Степанов, — дарма він панікував, ми виграли, господи, щастя яке, ми зможемо повернути ще й листи, і Білібіна, і Головіна…»

Брокер, який стояв за трибуною неголосно сказав:

— П’ять тисяч.

Ведучий, не обертаючись, вів далі гру, монотонно повторюючи, ніби завчено:

— П’ятдесят одна сотня, п’ятдесят дві сотні, п’ятдесят три сотні, п’ятдесят чотири сотні… п’ятдесят… чотири… сотні, п’ятдесят…

Брокер, той, що назвав суму п’ять тисяч фунтів, підійшов до міжнародного телефону; їх було кілька; прикріплені на стіні, кабінки зроблено так, що туди можна просунути голову, — гарантія того, що сусід, котрий зняв трубку поряд, нічого не почує; набрав номер; спина в нього була тоненька, як у молодого Миколи Черкасова, коли той танцював Пата наприкінці двадцятих років, поки не став депутатом Балтики.

— П’ятдесят… чотири… сот…

Мізинець Ростопчина здригнувся; торг продовжувався ще з більшою несамовитістю; Степанов знову обернувся, але, крім картатого американця і сухорлявого непоказного дідка, що сидів неподалік від них, — один кивав, другий піднімав ліву руку, — нікого не помітив.

Коли суму догнали до тринадцяти тисяч, ведучий знову почав тягти жили, повторюючи, як заклинання:

— Тринадцять тисяч фунтів, три-над-ця-ать тис-сяч фу…

Ростопчин показав губами, навіть шепоту його не було чути:

— Чотирнадцять…

Брокери облишили торгівлю, дивилися в зал, запала гнітюча тиша, навіть телекамери не було чути, а може, вона перестала працювати.

— Все, — прошепотів князь, полегшено зітхаючи, — ти повезеш Врубеля.

— Чотирнадцять тисяч фунтів, чотир-над-цять тися-а-ач фунтів… П’ятнадцять тисяч фунтів, п’ятнадцять тисяч фунтів.

— Шістнадцять, — князь підняв мізинець.

— Шістнадцять тисяч фунтів, — ведучий змусив себе бути байдужим; він досяг свого, здавалося йому, підняв ціну, не знаючи, що битва за Врубеля була розроблена задовго до того, як почався цей аукціон і сюди прийшли глядачі, яких бентежила не доля мистецтва, не історія шедеврів, що йшли з молотка (чи, — точніше, — дерев’яного наперстка), а лише торг, битва сильних світу цього чи їхніх довірених — Шістнадцять ти-и-и-исяч…

Ростопчин ледь обернувся до Степанова.

— Оскільки в мене виникли непередбачені фінансові труднощі, я можу допомогти тобі — дати в борг, звичайно, — не більше, як три тисячі. Ти не заперечуєш, рідна? — він перевів погляд на Софі.

— Я думаю, ти виграв для містера Степанова цю картину, — сказала вона. — Це безумство платити за нікому не відомого художника такі гроші…

— А якщо? — спитав Ростопчин. — Гадаю, ти не заперечуватимеш?

— Не більше як тисячу, — мертво всміхаючись, сказала Софі-Клер. — Я думаю, ти поясниш ситуацію містеру Степанову… Якщо ж підеш на більше, я запрошу Едмонда, він у сьомому ряду, на сьомому кріслі, невже ти його не помітив, любий?

— Шіст-над-цять тис-с-сяч, — палець з дерев’яним наперстком піднятий, зараз ударить, ну, удар же, чорт паршивий, удар швидше…

Той самий брокер, з вузенькою, дитячою спиною, котрий дзвонив по телефону, кашлянувши, сказав:

— Сімнадцять тисяч.

Князь підняв мізинець.

— Вісімнадцять тисяч фунтів, — почав дражнитися ведучий, — вісімнадцять тисяч фунтів, вісім-м-м-на— дцять тисяч…

— Двадцять, — сказав брокер.

Ростопчин обернувся до Софі; та зробила ледь помітний рух, подавшись уперед; Степанов зрозумів, що вона зараз встане.

— Двадцять тисяч, двадцять тисяч, два-д-д-дцять тисяч, двадцять тисяч… Продано! Перерва, леді, джентльмени!

В залі загомоніли, засовали стільцями, почали голосно розмовляти; Степанов почув сміх, і зіщулився, усе це було протиприродним, чужим тому, що в ньому відбувалося зараз; він подивився на Ростопчина; той усе ще сидів нерухомо. Софі-Клер поклала свою суху долоню на його руки — пальці зчеплені, нігті білі, аж сині.

— Який жаль, любий. Я так переживала за містера Степанова, — сказала вона. — Я зворушена твоєю мужністю, спасибі за те, що ти виконав обіцянку. Ми будемо обідати разом?

— Ні, — відповів князь, насилу розтуливши губи. — Нам доцільніше побачитися завтра в твого адвоката. В будь-який зручний для тебе час…

— Це можна зробити й післязавтра. Така гостра необхідність відпала, любий, я спокійна за долю нашого сина.

— Післязавтра я вилечу з острова, — він підвівся, повернув Степанову чек, сказав по-російськи: — Жди мого дзвінка у себе в номері… — І, кивнувши Софі, пішов із залу.

«Так, — сказав собі Ростопчин, — я вмів бути змієм, коли воював. Зараз теж почалася битва. Софі, звичайно, не наці, але вона мій противник, отже, я мушу стати перевертнем, і я перейду цю чортову Бонд стріт, зайду в крамницю і почекаю, поки підуть Софі і Едуард, чи Едмонд, яка різниця, вона права, я його пригадую, рудий, на лівій щоці велика родимка, розмовляє, трохи затинаючись, немов з розгону, навряд чи він змінився за тридцять років, добре грав у теніс, такі за собою стежать».

Він увійшов до крамниці і, відмовившись від послуг продавця, котрий зразу кинувся до нього, неквапливо роздивлявся товари, весь час поглядаючи на масивні чорні ворота «Сотбі».

Ну, швидше, благав він, швидше виходь, стерво! Ти зробила все, що хотіла, не заважай тепер мені зробити те, що я мріяв зробити! Він згадав, як сидів у кущах, за півкілометра від дороги, в сорок четвертому, чатуючи на німецькі штабні машини; боші тікали від союзників, вивозили архіви; надійшов наказ перехопити нацистів, а як перехопиш, коли всі макі повернули на Париж, з усього загону їх залишилося четверо, а німці напевне охороняють штабних, чоловік з двадцять есесівців, не менше… Він довго тоді обмірковував, як виконати наказ; «Ейнштейн», одним словом; запропонував уночі перекопати дорогу; на щастя, тут вона була грунтова, а зверху покласти фанеру і задекорувати камінням; перша машина провалиться, друга вдарить її ззаду; постріляємо з лісу; почнеться паніка; німці порозбігаються, знають, що війна кінчилась, вони тепер можуть битися, тільки коли їх багато, чи є наказ, а під час відступу накази не такі точні, як у дні наступів…

Він нарешті побачив, як Софі й рудий юрист вийшли із залу; ач, як ніжно він веде її під руку! Ось у чому справа! Голуб’ята в’ють гніздечко! Потрібні грошики! Будиночок на півдні Франції! Ай-яй-яй, старий дурню, коли ж ти навчишся не вірити людям?! Не треба, сказав він сам собі, завжди вір людям, від недовіри страждаєш ти, а не вона, це, як заздрість, губить людину, їсть її черв’яком, перетворює в Сальєрі; ну, добре, голуб’ята, вийте гніздечко; мабуть, і Жені в Аргентіні все підстроїв цей рудий, вони мастаки на такі трюки, а чого б і ні?!

Ростопчин діждався, поки вони сіли в машину; вийшов з крамниці, швидко перетнув Нью-Бонд стріт, мигцем піднявся на другий поверх; ведучого обступив натовп, розмовляли жваво, його вітали, діло було зроблено чудово, справжнє шоу, причому безкоштовне, краще за футбол, і там тепер стали шахраювати, заздалегідь домовляються про рахунок, реванш коштує дорожче, а на аукціоні нічого не можна передбачити; це як корида, бій півнів, переможця ніхто не наважується назвати; брокер з дитячою спиною стояв біля телефону, говорив дуже тихо, повільно, якось дивно шморгаючи гострим носом, на якому — Ростопчин тільки тепер це помітив, — росли жорсткі, рідкі чорні волосинки; брокер глянув на туфлі Ростопчина, оцінив їх, куплені в найкращому магазині, дуже м’яка шкіра, добре поношені, отже, не показуха, людина цілком серйозна.

Ростопчин почекав, поки брокер скінчив свої безупинні «так» і «ні», повісив трубку, витер спітніле чоло; дав йому свою візитну картку, той уважно прочитав.

— Дуже приємно, князю, чим можу служити?

— Служити — нічим. Мова йтиме про діло. Кому ви купили Врубеля?

— Я не можу відповісти на ваше запитання.

— А ви подзвоніть тому, хто доручив вам представляти свої інтереси і передайте, що я маю цілком серйозну й дуже цікаву пропозицію.

— Добре, залиште свій телефон, я зв’яжуся з вами ввечері, десь близько сьомої.

— Це тільки ми, росіяни, говоримо «десь близько», — всміхнувся Ростопчин. — Ви англієць, вам треба точно відповідати. Мене не влаштовує сьома година. Я хочу, щоб ви подзвонили вашому шефові зараз же…

Брокер ще раз оцінююче оглянув вилощеного холодного чоловіка; прочитав візитну картку: «Принс Ростопчин дженерал дейректор ов «Констракшц корпорейшн», Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі»[19]; повернувся до нього спиною, вліз головою в скляну будочку і заходився набирати номер. Код Едінбурга, помітив Ростопчин; а тепер запам’ятовуй номер, писати не можна, але ти мусиш запам’ятати; якщо його шеф відмовиться розмовляти, ти подзвониш йому сам, доб’єшся зустрічі, полетиш в Едінбург, ти зобов’язаний повернути цього Врубеля, ні, це не азарт колекціонера, це питання принципу; коли мені оголошують війну, і це неспровокована війна, я мушу прийняти бій і виграти його. Дуже добре, я запам’ятав номер, як тільки він мені відмовить, я зразу ж запишу його в блокнот, треба без упину повторювати, щоб укарбувався в пам’ять…

Брокер говорив пошепки, перейшов на свої «так», «ні», «так», потім обережно повісив трубку, виліз із скляної будочки, знову витер спітніле чоло й сказав:

— Сер Мозес Грінборо, за чиїм дорученням я купив цю картину, згоден переговорити з вами в будь-який зручний для вас час, сер.

— Ви продиктуєте мені номер?

Брокер посміхнувся.

— Гадаю, ви й так його запам’ятали.

4

Оглядач телебачення, ведучий шоу Роберт Годфрі чекав Степанова в холі готелю; підвівся з крісла, в якому сидів так, наче привіз його з дому, сліпуче всміхаючись, пішов назустріч.

— Я відразу вас упізнав! Дуже приємно, містер Степанов! Можете не вибачатись! Я не сумнівався, що торги в «Сотбі» затягнуться. Я не маю ніяких претензій, ні. Їдьмо обідати. Я замовив стіл у французькому ресторані «Бельведер», це в «Холланд-парку», напрочуд гарно і готують справжній буябес, там ми обговоримо всі наші проблеми, а їх дуже багато…

Буябес — юшка з різних сортів риби, з лангустами та креветками, пряно-гострий, обпікаючий, — був чудовий.

— Тепер слухайте, — сказав Годфрі, опорожнивши першу тарілку (буябес подають у великій фарфоровій супниці, принаймні на п’ятьох чоловік), що я вам говоритиму.

Можете перепиняти, коли не згодні, я боксер, навчений відбивати атаку…

— Я також бавився боксом.

— У якій вазі?

— В середній.

— Років з двадцять тому?

— Тридцять, — зітхнув Степанов. — На жаль, тридцять.

— Знаєте, — мовив Годфрі, — я певен, що заняття спортом, коли воно було пристрастю, закладає в генетичний код людини зовсім нові якості… Якості борця… Нас не так легко взяти, як інших. Витримка, окомір і безстрашність. Розбитий ніс загоїться, брову можна зшити, до того ж, дуже подобається дівчатам, вони люблять зовнішній прояв мужності. Так от, я маю підстави припускати, що наше з вами шоу намагатимуться загнати в кут; ми повинні нав’язати бій, ні в якому разі не можна займати оборонну тактику…

— Я взагалі не дуже уявляю, як усе це відбуватиметься, містер Годфрі…

— Нам з вами завтра тримати площадку, давайте називатимемо один одного на ім’я; я — Боб, ви — Дмитро… У вас є скорочене ім’я? Дмитро — важкувате для нашої аудиторії, британці — шовіністи, хочуть, щоб був Джон чи Ед; так звичніше, нічого не вдієш, — уламки імперії. А що, коли я називатиму вас Дім?

— Давайте.

— Прекрасно. Спасибі, Дім. Отже, в мене є всі підстави вважати, що нас намагатимуться розп’ясти. Так, так, я одержав гроші за те, що вестиму ваше шоу про культурні програми в Росії, і тому я не розділяю себе і вас на завтрашній вечір. Я шанувальник місіс Тетчер, я маю нагороди від канцлера Коля і Жіскара д’Естена, але мене запросили працювати, я одержав гроші від ваших туристських фірм і відпрацюю гонорар якнайкраще… Тому слухайте уважно… Чого ми не маємо права допустити? По-перше, анархії. Я завжди тримаю аудиторію в кулаці, під контролем. По-друге, не треба боятися загострення нашого діалогу, коли я представлятиму вас аудиторії. Я приготував список підступних запитань, ми зараз опрацюємо відповіді…

— Не треба, — сказав Степанов.

— Чому? — здивувався Годфрі. — Це дуже зручно! Ми заздалегідь усе відрепетируємо, у мене в фірмі є співробітник, який закінчив театральну школу, він поставить вам репліки, зарежисує ті місця, де треба посміятися, а де бути роздратованим! Так заведено, Дім! Вас знають у Росії, але тут ви нікому не відомі! Зірці простять усе! Вам — ні! Марлон Брандо тепер не вчить ролі, він вставляє у вухо мікроприймач, і асистент режисера диктує йому текст! Але він вимагає мільйон за роль! Він зірка! І йому підкоряються! А вам треба завоювати аудиторію. І вона — а це головне — буде далеко не дружелюбна! Отже, не відмовляйтесь від моєї пропозиції. Вона продиктована виключно дружніми міркуваннями, завтра ввечері ми робитимемо з вами одне діло, і ми зобов’язані зробити його добре: ви — тому, що росіянин, приїхали із завданням — пропагувати радянські фестивалі, я — тому, що заангажований хорошою сумою.

— Не треба, — повторив Степанов. — Я дуже зворушений, Боб, тільки не треба заздалегідь учити текстів…

— Дім, зрозумійте, становище досить складне… Якби ви сказали, що Росія вам остогидла, тоді не було б запитань. Але ви, гадаю, не маєте наміру виступати з такими заявами?

— Звичайно, ні…

— От бачите…

— Боб, не треба нічого готувати заздалегідь… Їй-богу…

Годфрі знизав плечима.

— Дивіться… Я не можу не бути агресивним, Дім. Я живу тут, ви — там. Я мушу бути агресивним, щоб мені повірила наша аудиторія. Інакше люди подумають, що мене перекупили, і шоу не вдасться. Всі підуть із залу, тим паче завтра п’ятниця, уїк-енд, люди виїжджають за місто й на море. Я мушу спочатку наскакувати, допитувати, а ви повинні відповідати мені так, щоб це було цікаво тим, хто в залі.

— Я постараюсь.

— Дивіться, я все-таки не відмовлявся б від режисури… Тепер повернімося до проблеми контролю над аудиторією… Я розіслав чотириста запрошень. У театрі триста сорок місць; надійшло триста відповідей, в яких підтверджується прийом запрошень. Ось список, перегляньте…

Степанов глянув на сторінки: директори фірм, Бі-бі-сі, «Свобода», редакції газет, інститути по дослідженню контролю кон’юнктури, політики, «радянологи», інститути громадської думки, група «Північ — Південь», асоціація художників «Магнум»…

— Серйозні люди? — опитав Степанов, переглядаючи імена.

— Надзвичайно… Тому випустити діло з рук, дозволити йому котитися навмання нерозумно. До речі, я гадаю, ви не збираєтесь читати вступне слово, написане на папері? Це справить шокове враження; що прощається політикам — недопустимо вам.

— Ні, ні, я нічого не читатиму по-писаному.

— Дуже добре, — Годфрі, задоволений, відкинувся на спинку стільця, насипав собі й Степанову ще по ополонику буябеса, швидко з’їв юшку, витер рота накрохмаленою серветкою й вів далі: — Моя фірма — десять чоловік, але кожен вартий десятьох, можемо виступати в чотирнадцяти країнах, навіть у Шрі-Ланці, кожен співробітник володіє щонайменше трьома мовами, — підготувала бланки, їх роздадуть присутнім; запитання приймаємо тільки в письмовому вигляді, де має бути названо прізвище, адреса й місце роботи;. це дуже дисциплінує. Отже, ті, хто захоче вчинити скандал, повинні дуже ретельно продумати можливі наслідки; у цій країні прощають усе, але терпіти не можуть безтактності. Як вам моя конструкція?

— Нехай би запитували із залу…

Годфрі, сьорбнувши мінеральної води, пильно подивився на Степанова:

— Ви брали участь в такому шоу?

— Ні.

Він повторив здивовано:

— Ні… Ви не брали участі в таких шоу на Заході… А до них старанно готуються кандидати в президенти, майбутні прем’єри, власники корпорацій. Вони розумні люди, Дім, і не з лякливих. Дивіться, я попередив вас. Коли я зрозумію реакцію залу, коли відчую, що ви програєте, коли я буду певен, що аудиторії хочеться, аби вас розтоптали, я перший почну топтати. Це правила гри, а я дотримуюся правил…

— Що ж, правила є правила, — погодився Степанов. — Я радий, що ви ставите всі крапки над «і». Це по-джентльменськи.

— Не треба жити уявленнями, породженими прозою Голсуорсі, — поморщився Годфрі. — Пора джентльменів скінчилася, бо ми дуже відстали; треба ламати нашу острівну претензійність; схопили облизня, нас затиснуто між могутністю Штатів і Західної Німеччини; всі колишні позиції втрачено. «Традиції, традиції», — немов перекривляючи когось, посміхнувся Годфрі, — яка нісенітниця! В Ольстері бомби, в Шотландії страйки шахтарів, у Лондоні безробіття, наркоманія і тероризм… Прекрасна традиція, чи не так? Отже, — зробив висновок Годфрі, — я одержую тексти запитань із залу. Ті, що влаштовують мене, задані по суті справи, я оголошую. Ті, що мають скандальний, спекулятивно-політичний характер, я пропоную обговорити в кулуарах, на коктейлі, після закінчення нашого шоу, цілком демократично, ніхто не образиться, ви ж не відмовляєтеся відповідати?

— Ні в якому разі.

Годфрі нарешті закурив, розслабився, кивнув:

— Демократія лише тоді демократія, коли нею можна управляти й коли піддається чіткій організації. Інакше почнеться хаос, а це смішно, бо некоректно. В мене зібрано деякі матеріали на тих, хто візьме участь у нашому вечорі. Хочете ознайомитись?

— А який сенс?

— Вважаєте, що немає сенсу?

— Якщо шоу — гра, то я віддаю перевагу грі без шпаргалок.

— Вас добряче били на рингу?

— Перепадало.

— В теніс граєте?

— Граю.

— Лютуєте, коли програєте?

— Абсолютно байдужий.

— Але ж це неприродно! Чи ви говорите мені неправду!

— Істинна правда, Боб. Теніс для мене — засіб стимулювання працездатності… Після цього добре працюєш за столом… Я люблю грати без рахунку; покидав, розім’явся як слід, — і бігом до друкарської машинки.

— Добре, а жінки?

— Дуже люблю, — відповів Степанов, — особливо коли вони розумні.

— Ви певні, що на світі є розумні жінки? — посміхнувся Годфрі.

Степанов постукав себе пальцем по лобі:

— Тут живуть. Коли чоловік, помираючи, мріє про зустріч з розумною жінкою, він помер щасливим, і прожив веселе життя.

— Хороша відповідь, — кивнув Годфрі, — я неодмінно вріжу її вам під час шоу.

— Я відповім по-іншому, — сказав Степанов. — Я не дуже пам’ятаю сказані слова, в пам’яті лишається тільки те, що написано…

Ні, заперечив він сам собі, у тебе в пам’яті залишиться кожне слово, яке сьогодні було сказано в «Сотбі», коли тебе й князя відлупцювали, як у дитинстві, це тоді називалося «в темну»: накидають ковдру і б’ють, а хто б’є — не знаєш. Як же ти повернешся до Москви? — запитав він себе., — Як подивишся у вічі Андрію Петровичу? Всім тим друзям, котрим обіцяв привезти Врубеля. Треба заборонити собі думати про це до завтра. Ти зараз маєш право лише на те, щоб хоч шоу пройшло добре. А це вже твоє право, — до кінця днів своїх пам’ятати жах сьогоднішнього «Сотбі».

… Коли Степанов повернувся, в холі готелю його покликали. Він обернувся: в кріслах сиділо двоє чоловіків, років п’ятдесяти, один — зовсім лисий, другий із сивиною, у вузеньких окулярах, дуже товстий.

— Ви Степанов? — уточнив лисий.

— Я.

— Ми за вами…

5

Фол покрутив у руках анкетку, надруковану сером Годфрі, подивився на Джільберта, який працював у Лондонському філіалі «Калчер енелісіз», «група дослідження культури», смішливо почухав кінчик. носа й сказав:

— Якщо ми на сьогоднішній вечір матимемо людину, котра добре знала Степанова в Росії, і якщо ця людина до того ж не буде дурна, як пень, то в нас з’явиться реальна можливість виграти партію до кінця. Якщо ж ми такої людини до завтрашнього дня, точніше кажучи, до вечора, не знайдемо, я не берусь передбачати наслідків, шоу можна перетворити в пропаганду, Степанов розповість подробиці битви за Врубеля, пожива для журналістів…

Джільберт належав до тих працівників, які насамперед думають про те, що відбувається у них вдома; яка програма ТБ; чи можна буде поїхати з друзями до моря чи в маленький пабп[20], де подають смачне пиво; ще в університеті він зрозумів, що зірки з нього не вийде; не був честолюбивий; сприймав життя таким, яким воно є; тому, вислухавши Фола, він зразу прикинув, як би взагалі одвести від себе все це діло, яке здавалося йому, — після істерики Золле, — надто емоційним.

— Через дві години у нас будуть імена, Джос, — сказав він, підводячись. — Я запитаю мій центр, там зроблять моментально на комп’ютерах.

— Голова все-таки краще, — відповів Фол. — Ви тут сидите вже десять років, мабуть, не гірше за будь-який комп’ютер знаєте свою клієнтуру.

Джільберт похитав головою.

— Клієнтури не передбачиш. Я покладаюсь тільки на систему ЕОМ, це надійніше.

… Він повернувся раніше; розбудив Фола — той просто звалився після торгів, страшенне перенапруження, — простяг листок з прізвищами, тицьнув пальцем у верхнє:

— Вважають, що він найбільше підходить для цього. Анатолій Гадилін, кореспондент «Свободи». Я його викликав з Парижа, буде за три години.

… Гадилін прийшов не сам, а з молоденькою, веснянкуватою дівчиною, Пат; прилетіла з ним з Парижа, перекладачка; Гадилін розмовляв тільки російською, жартував, що справжній патріот не має права розмовляти ніякою іншою мовою, крім своєї: «При всьому моєму космополітизмі я первісно плоскінний»; про те, що Фол розмовляє по-російськи, йому не сказали.

Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.

— Зголодніли з дороги? — спитав Фол. — Ходімо попоїмо?

— А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! — Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу — якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер — особливо під час першої зустрічі — найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя досить часто ставило його в такі ситуації, коли треба було приймати круте рішення, часу на комп’ютерні дослідження не лишалося, або ти — їх, або вони — тебе; дрібниця часом давала відмичку до розуміння контрагента, а це — запорука успіху.

В невеличкому кафе Фол розпочав свій тест; переглянувши меню, сказав:

— Ви не вважаєте, Пат, що тільки в Англії можуть писати так витончено: «скремлд егг віз гріллд бекон, саутід машрумз, томатто енд скотіш потато скоун»?[21]

Дівчина похитала головою:

— Так пишуть у Шотландії. Англійці значно стриманіші, їх більше.

Фол, немов забувши про Гадиліна, посміхнувся:

— Бачите, як ловко я з’ясував, що ви — шотландка!

— На жаль, я американка, містер Фол. Мій дідусь був шотландцем.

— Я поважаю ваш народ.

— Ні, — Пат знову похитала головою. — Я не можу вважати себе шотландкою. Потрапивши в Едінбург, я зрозуміла, що перебуваю за кордоном.

— І все-таки ми — одне ціле.

— Знаєте, як Оскар Уайльд відповів, коли його спитали, в чому різниця між американцями й англійцями?

— Не знаю, — Фол відчував якусь дивну радість, що з росіянином прилетіла саме ця веснянкувата, кирпатенька, голубоока дівчина.

— Він відповів чудово: «в мові».

Фол засміявся; Гадилін, відчуваючи дедалі більшу незручність через те, що розмовляли не з ним, по-англійськи, наче його тут і не було, поцікавився:

— Чого він заливається?

Фол не дав відповісти Пат; він точно вичислив, що дівчині буде легше відповісти йому, якщо він швидко й вимогливо спитає її: рідна мова — головне, що зближає людей, роблячи їх спільністю.

— Коли це сказав Уайльд? — мовив він. — Напередодні трагедії?

— Не знаю. Мабуть, так, — відповіла дівчина, і лише потім пояснила Гадиліну, що мова йде про те, наскільки близькі англійська, американська і шотландська мови.

— А при чому тут Оскар Уайльд? — не зрозумів Гадилін.

Фол знову не дав їй відповісти:

— Вас прислали з ним? Чи ви працюєте по найму?

— Я проходжу практику.

— Де?

— В Сорбонні, там чудова російська…

— Давно працюєте з цим джентльменом?

— Три години, — Пат нарешті всміхнулась, і Фолу дуже сподобалася її усмішка, така вона була відкрита й приязна.

«Якби не мої сорок чотири роки, — подумав він, — якби в мене не було трьох дітей, така дівчина могла б ощасливити. А втім, заперечив він собі, чому я вирішив, що вона думає так само, як я? Ні, я вирішив правильно, у неї ранні зморшки під очима, хоч дуже молода, і в ній є та скутість, яка проявляється у тих дівчат, котрих хтось образив. Зростає покоління хлопців, позбавлених чуйності; це тривожно; справжні солдати — добрі; як правило, жорстокі лише білоручки, розбещені батьками, котрі багато заробляють, такими, як я. Бідолашна Америка, хто зможе за неї воювати? Нестрижені панки? Трясучі наркомани? Тупі хлопці з провінції, які нічого не вміють, якщо немає над ними дядька?»

— Три години, — всміхнувся Гадилін. — Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?

Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест — форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:

— З вами підписали контракт на роботу?

— Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.

— Хто вам дзвонив?

— З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.

— Скільки він вам пообіцяв?

— Готель, їжа, транспорт — за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.

— І ви, — я певен, — вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?

Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.

Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.

Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.

«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, — подумав Гадилін. — Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».

Гадилін боявся самотності — саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….

Але самотність була безпросвітна; хіба зараз він не приречений на самотність, коли Пат так відкрито кадриться з оцим типом лише тому, що він — свій, а йому, інтелектуалові, доводиться вдавати, ніби розуміє їхню розмову, однак вважає за краще мовчати, нехай собі воркують. Гра; треба завжди грати, коли маєш справу з ними; а як зі своїми, то відразу починають собачитися, «хто талановитіший»; будь прокляте це чортове життя… Хоча б одна повія розуміла по-російськи, можна було б у неї лягти на грунт, виговоритися, та де там, не розуміють. Коли йому дорікнули в Мюнхені, знову ж таки вони, янкі, мовляв, коментарі аж надто злобні, відчувається уразливість самолюбства, він відповів: «Ідіть, цілуйтеся з ними, я не збираюся це робити!» Йому заперечили, — ох, уже цей саксонський такт, будь він неладен, — що цілуватися з Радами ніхто не буде, але озлобленість до всього, що б у Росії не написали чи поставили в театрі, — не може не шокувати; невихованість.

Тоді він уперше по-справжньому позаздрив тим, хто вмів пити, гудів цілий тиждень, скидав тягар і — знову за роботу; а я все ношу в собі; вантаж невисловленої образи — найтяжчий, тому й серце почало стискати, а чого б то ще…

Закуривши, Фол, нарешті, обернувся до Гадиліна:

— Давно працюєте на «Свободу»?

Пат переклала.

— Давно, — Гадилін відповів сухо, все. ще намагаючись дивитися на відображення спини співрозмовника в дзеркалі.

«Я влучив у десятку, — зрозумів Фол. — Ось тепер він готовий до розмови. З такими характерами інакше не можна, спочатку потрібно розім’яти».

— А чим ви займалися в Росії? — спитав Фол, добре знаючи (Джільберт навів довідку), що Гадилін був одним з наймолодших членів Спілки письменників; спочатку опрацьовував комсомольську тему, спробував себе в жанрі детективу, присвятивши одну з повістей роботі радянської контррозвідки, потім переключився на історичні романи про революціонерів; у сорок років він знову спробував писати про комсомольців — явно шукав ринок, хотів ухопити бога за бороду, але марно, критика була байдужа до нього, читачі не помічали; поїхав на Захід, запропонував свої послуги «Свободі»; тримали за інформацію, бо він був напханий абсолютно фантастичними історіями про колег, які лишилися в Москві; іноді тим, хто вивчав його в Ленглі, здавалося, що він задовго до від’їзду почав вести досьє на всіх, з ким дружив.

Гадилін відхилився на спинку стільця, давши змогу офіціантові накривати на стіл, і, ситно засміявшись, відповів:

— У Росії я займався письменництвом. Тільки там мої книжки видавали більшими тиражами, ніж тут.

Фол умисне не вхопив той «кінчик», який кинув йому Гадилін, згадавши про тиражі своїх книжок; мабуть, думав борзописець, американець (люди практичні) зацікавиться кількістю виданих книжок, назвами, видавцем, перекладачами; такий діалог мав зрівняти їх, але саме цього Фол хотів уникнути.

Ще працюючи в Центральному розвідувальному управлінні, він стикався з людьми гадилінського кшталту; майже всі вони передвіщали близький крах Кремля і заявляли, що готують викриття століття — нову книжку, яка потрясе росіян, спонукає їх до активних дій проти чекістського терору.

Спочатку це впливало, особливо на молодих співробітників; проте згодом ентузіазм заступало гірке розчарування, що таїло в собі здебільшого два виходи: одні взагалі пропонували припинити ідеологічну роботу на Росію як безперспективну, другі наполягали вдатися до ще жорстокіших методів боротьби; час білих рукавичок скінчився; настала пора закручувати гайки.

Як завжди, керівництво стояло над сутичкою, підтримуючи обидві точки зору; тому, вважав Фол, справа й не зрушилася з мертвої точки. «Хочу позиції, — сказав він своєму шефові, переходячи до страхової фірми, — будь-якої, але позиції, сформульованої надовго й безкомпромісно. В «російську таємницю» я не вірю, просто ми погано працюємо, не можемо намацати больової точки, не уявної, а справжньої».

— Скажіть, містер Гадилін, вам щось говорить ім’я російського письменника Степанова? — спитав Фол.

Гадилін скептично посміхнувся:

— Письменник?

— Так, — Фол знову закурив. — За нашими відомостями, його дуже широко читають.

— Там усіх фироко читають.

— Така дурна нація? — здивувався Фол.

— Ні, чому ж? Просто людей позбавили літератури. У них голод на книжку.

Фол поцікавився:

— Толстой і Достоєвський теж заборонені для читання?

Пат усміхнулась, очі зразу стали лагідніші; Гадилін насупився.

— Фо він таке? — спитав він своїм ситним голосом (замість «ч», «ш», «щ» і «ж» говорив «ф»).

— Перекласти? — запитала Пат.

— Я до вас звертаюсь.

— Але я знаю його так само, як і ви, містер Гадилін.

— Спитайте його, чим викликаний мій політ до Лондона, — такий спішний.

Фол, вислухавши Пат, відповів:

— Я поясню вам. Але спочатку мені хочеться зрозуміти ваші пропозиції. І тому я ще раз запитую вас, що ви знаєте про Степанова.

Гадилін засміявся.

— Графоман і мільйонер.

— По-російськи ці два поняття неоднозначні, містер Гадилін, та і в нашій країні до мільйонерів поки що ставляться добре — дурень мільйон не заробить. У чому полягає графоманство Степанова?

Гадилін знизав плечима.

— По-моєму, це твердження не потребує розфифровки.

— Тут — потребує, — суворо заперечив Фол. — Графоман, мені здається, звучить як образа. Хіба не так?

— Щодо Степанова це звучить як звичайна констатація факту. Кадровий офіцер КДБ, пифе фпигунські романи, лиже руки хазяям…

Пат переклала «цілує», смисл міняється, як би їй підказати, що завтра треба бути дуже точною при перекладі.

— Скажіть, а з погляду права, — вів далі Фол, — фраза «лизати руки хазяям» може вважатися як образа особи?

Нехай ображається, — обізвався Гадилін. — Це мене не обходить.

— І все-таки, чому в нього є читач?

— У липогонів, які пишуть розложисту клюкву, завжди є фитафі.

Пат вийняла маленький словничок, попросила Гадиліна ще раз повторити фразу; бідолашненька, подумав Фол, вона не знайде там ні «розложистої клюкви», ні «липи», яку мав на увазі борзописець.

Вона й справді переклала «клюкву» як «ягоду», а «липу» як «дерево».

«Цей недолугий геній завтра може виглядати психом, коли під час шоу Пат перекладе його слова про Степанова, як про автора «ягід» і «лип»; російський Дарвін, ото сміху буде. Дуже важливо, — подумав Фол, — точне розуміння мови! Скільки трагедій може статися через неправильно перекладені слова».

— Містер Гадилін, дозвольте мені пояснити вам ситуацію…

— Дафно пора, — сказав той.

— Перекладати? — спитала Пат.

— Мофете.

Пат сказала:

— Містер Гадилін давно жде цього.

Фол кивнув, подумав, що в принципі йому самому треба було б перекладати завтра Гадиліна, дівчина не справиться; бідолашна, вона зовсім не відчуває мови, їм утовкмачують у голову граматику, а кому вона потрібна, краще б неграмотно, зате зрозуміло.

— Отож, — так само монотонно сказав Фол, — завтра в театрі Степанов братиме участь у шоу…

Гадилін вислухав переклад, хмикнув:

— Хіба, він уфе почав співати?

«Все-таки жахливо, що ці росіяни не вміють у нас адаптуватися, — подумав Фол. — Прожити сім років на Заході й досі не знати, що в шоу у нас беруть участь конгресмени, публіцисти й директори банків. А може, це при-’ родне відштовхування: він виховувався в Радянській Росії, він хоче, сам того не розуміючи, щоб тут усе було подібним до того, до чого він звик. Ні, воістину, вони дивні люди: немає жодної такої склочної еміграції, як російська! Кожен сам собі Толстой, всі інші — нікчеми й графомани, нещасна нація».

— Під час цього політичного шоу, — хоч воно й присвячене питанням культурного обміну, — моїм друзям здається доцільним, навіть обов’язковим, невеличкий скандал, аби всі, хто прийде сюди, переконалися, що містер Степанов маріонетка, яка виконує тут завдання Кремля…

— Без завдань Кремля від них ніхто не їздить на Захід.

— А на Схід?

— Теф.

Пат не зрозуміла; Гадилін повторив роздратовано:

— Теф! Так само!

Фол потамував усмішку.

— Містер Гадилін, я з вами згоден, але в цій країні публіка вимагає доказів. Ви можете писати для «Свободи» все, що вам заманеться; вас слухають тільки росіяни, а тут ви маєте справу з людьми, стомленими демократичними інститутами. Будь-яка образа Степанова, як особи, чи країни, котру він представляє, це — ваша поразка. Ваші запитання мають бути коректними, а тому — вбивати наповал.

— Вашу наївну, довірливу публіку навряд фим проймеф…

— Не треба вважати публіку цієї країни такою вже непідготовленою, містер Гадилін. Тут живуть цілком достойні люди, які думають по-своєму, і, будь ласка, дайте їм змогу думати так, як вони хочуть. Вони ж, наскільки мені відомо, не нав’язують вам своєї точки зору на ті чи інші події, чому ж ви вважаєте за можливе повчати їх, як їм треба думати?

— Пробачте, містер Фол, але мої друзі сказали, що ви якийсь фінансовий ділок… Чому вас цікавить Степанов? Навіщо вам, саме вам і вафим друзям, потрібен скандал?

— Поясню. Мій бізнес пов’язаний із страхуванням творів культури. Це мільйонний бізнес, ми страхуємо колекції на сотні мільйонів доларів. Активність містера Степанова та іже з ним завдає певної шкоди нашій справі, тому ми знайшли шляхи до ваших мюнхенських друзів, а ті люб’язно допомогли зустрітися з вами.

— Чому вибрали саме мене?

Фол хотів відповісти, що всі інші відмовились, але стримався, побоюючись непередбаченої реакції співрозмовника: як кожного, хто впадає в істерику, Гадиліна могло понести; не час; з ним ще треба добре попрацювати.

— Які запитання могли б показати Степанова в поганому світлі?

— Що значить «які»? — Гадилін знизав плечима. — Звичайно, громадянські права…

Фол поморщився:

— Я назвав сферу мого інтересу. Питання культури, розумієте? Куль-ту-ри…

— Трагедія худофників абстрактного фивопису в Росії…

— Абстрактний живопис захирів і на Заході, погодьтеся. Після Пікассо ця епоха скінчилася. А ще?

— Терор цензури.

— Уже тепліше. Іще?

— Неможливість самовираження.

— Дуже добре. Іще?

Пат невміло закурила і, подивившись на Гадиліна, сказала:

— Але ж виставка російських художників у Парижі зібрала безпрецедентну кількість золотих і срібних медалей… Про це багато писали…

— Хіба не зрозуміло, фо це був крок Міттерана перед його візитом до Москви?! — розсердився Гадилін.

Фол діждався, поки Пат переклала; нехай вірить, що я не розумію по-російськи:

— Виходить, художники на Заході теж позбавлені свободи, містер Гадилін, якщо вони мусять підкорятися диктату свого президента?

— Думаю, це останній соціалістичний президент у Франції. Вони з ним лиха ковтнули.

Пат попросила повторити останнє слово; Гадилін сказав «наїлися»; вона не зрозуміла, спитала «чого»?

Щоб не розсміятися, Фол закурив, глибоко затягся й мовив:

— А розкажіть-но мені про те, як зустрічалися з ним у Росії? Ви часто зустрічалися?

— Колись ми друфили. Але він купив «ЗІМ» і зразу відділився від нас.

— Що таке «ЗІМ»? — спитала Пат.

— Це дуже великий автомобіль, — відповів Гадилін нетерпляче.

— Вам було прикро, що він купив «ЗІМ»? — спитав Фол.

— Ми не любимо вискочок, містер Фол. Як усі нормальні люди.

— На якому автомобілі ви їздите тут?

В очах у Гадиліна з’явилося неприховане роздратування:

— На старенькому, містер Фол, на старенькому.

— Гаразд. Про автомобіль «ЗІМ» тутешня аудиторія не зрозуміє. А мені розповідайте, мені все цікаво, я хочу зрозуміти, що треба зробити завтра, часу обмаль, ось у чому фокус…

— Це все якась дивина, містер Фол… Хіба не прецедент для хорошого політичного скандалу сам факт, що чекіст у центрі Лондона пудрить мозок шановній публіці побрехеньками про російську культуру?!

Пат знову заглянула в словничок; Фол зрозумів, що вона шукає слова «пудрити» і «побрехеньки», так і було; але переклала пристойно; «пудрити парики» і «байки»; вона, мабуть, думає, що «пудрити парики» застосовне до тутешньої палати лордів або ж до високого суду; а все— таки зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють.

— Якби ви довели, що містер Степанов прибув сюди як офіцер КДБ, це було б прекрасно, містер Гадилін.

— Я назву публіці будь-яку з його книжок: фекісти, фурналісти, дипломати…

— Гм… Як ви ставитеся до ідеї свободи підприємництва?

— Так само, як і ви.

— Тоді ваш доказ обернеться проти вас, містер Гадилін! У залі зберуться серйозні люди великого бізнесу. Це особиста справа містера Степанова писати те, про що він пише, ніхто не має права дорікати йому за таке. Це все одно, що дорікати Гремові Гріну і Ле Карре. Можете зачитати уривок з його книг, де він закликав би завоювати Острів силами ЧК? Або щось подібне? Ні. Отже, озлобите публіку, містер Гадилін, бо шановні джентльмени, котрі зберуться в театрі, мають вигідний бізнес з Росією. Вони будуть шоковані, якщо ви, на підставі факту написання Степановим шпигунського бестселера, звинуватите їх у співробітництві з КДБ, що є одним з інститутів державної машини, яка входить — на рівні з зовнішньоторговельними об’єднаннями, — до складу Ради Міністрів Росії…

— Нещасні довірливі бізнесмени… Чим більфе вони торгують з Росією, тим глибфу яму копають собі.

— Це їхня особиста справа. Не треба давати безплатних порад, тут цього не люблять. Я визначив предмет мого інтересу. Подумаймо про нього серйозно, добре? І — останнє: вам не здається, що в своїх передачах по радіо «Свобода» ви робите все, щоб радянські письменники бачили в Кремлі свою єдину надію і захист. Ви ж їх нещадно топчете… А може, доцільніше, навпаки, відвернути їх від режиму, наблизити до нас? Ви згодні? Чим більше ви похвалите Степанова тут, тим менше йому віритимуть там. Це діалектика, містер Гадилін, а з нею сперечатися марно.

6

Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга — найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе подивитися колекцію Баррела, все-таки до Глазго дев’яносто кілометрів, а колекція унікальна: Рембрандт, Лукас Кранах, Дега, Мане, Сезанн, чудовий китайський фарфор, персидські вироби з металу; першу картину в свою колекцію сер Уїльям Баррел придбав шістдесят п’ять років тому, коли йому було п’ятнадцять; десять шилінгів, котрі дав йому батько, щоб він купив м’ячики для крокету, хлопець витратив на акварельну картинку, яку продавала сива, напівбожевільна бабуся…

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.

Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:

— Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, — у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше — лондонське.

Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада — символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.

… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна — от і все.

— Мій батько наполовину шотландець, — мовив сер Мозес, — тільки тому мене тут терплять.

— Як дивно, — озвався Ростопчин. — Здавалося б, одна мова, одна культура…

— Ви помиляєтесь, князю. — Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. — Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?

— Не розумію.

— Повторити ще раз? — не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.

— Ні, спасибі, не треба, — відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.

— По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі»[22]. Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. — Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. — Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.

— Як ви здогадалися? — спитав Ростопчин.

Сер Мозес знизав плечима:

— З тридцять шостого до шістдесят восьмого року я служив у військово-морській розвідці, а ця служба вчить спостережливості. Правда, участь у героїчній епопеї французьких макі, мабуть, учить цього ж.

Дворецький приніс ліки й графин з холодною водою.

— У нас свій колодязь, — пояснив сер Мозес. — Вода просто чудова. Часом мені здається, що вона лікує радикальніше за фармацевтію. А втім, цей румунський препарат справді унікальний; мультивітаміни; повертає молодість, нормалізує ритміку серця. Через п’ять хвилин ви абсолютно заслужено викурите свою сигарету, а коли нігті знову стануть рожевими, ми з вами вип’ємо віскі.

— Якщо вріжу дуба, витрати на перевезення тіла — за ваш рахунок, — сумно пожартував Ростопчин.

— У селі живуть, князю. Вмирають у столицях. Я купив цей будиночок, коли зрозумів, що помилився у виборі кар’єри. Це сталося через три місяці після того як я почав працювати у розвідці, перед Різдвом тридцять шостого року… Ми одержали звіт нашого військово-морського аташе в Берліні, капітана першого рангу Траубріджа. Ви напевне чули це ім’я. Ні? Дивно, він вніс вклад у справу боротьби з нацистами, до того ж не малий. У своєму звіті він написав, — цитую по пам’яті, можливі якість неточності, — що англо-німецький військово-морський договір був у післявоєнний час одним з головних принципів політики, яка характеризувала ставлення Німеччини до своїх колишніх противників. Історія показує, що, коли настане час, Німеччина зробить з цим договором те саме, що вона зробила з іншими. Цей час ще не настав. Так от, ці дві пророчі фрази капітана не включили в щорічний звіт нашому міністрові закордонних справ. Так, саме так, бо начальник управління оперативного планування містер Філліпс написав на полях його повідомлення, — причому це було написано першого січня тридцять сьомого року, — що йому дуже «бажано дізнатися, які саме факти стали підставою для такого категоричного твердження». І все. Цього було досить, щоб відкинути прозріння… Правда, будь-яке прозріння тенденційне. Ми, молоді, не вірили Гітлеру; наша невіра трактувалася апаратом прем’єра Чемберлена як спроба повернути Даунінг-стріт до діалогу з Москвою; це вважалося зрадою присяги. Лише в сороковому році, коли сер Уїнстон очолив кабінет, я відчув себе потрібним Великобританії, бо зрозумів, що ми боротимемося проти коричневого тирана до останнього солдата… Це не фраза, ні… Це моя життєва позиція… Ви приїхали для того щоб говорити зі мною про долю картини Врубеля?

— Так.

— Ви знаєте, з ким мій брокер бився на аукціоні?

— Серце відпустило?

— Так.

— Я бачу — нігті порожевіли. Отже, віскі?

— З задоволенням.

— Я думаю, ми не кликатимемо доброго Джозефа, а обслужимо себе самі?

— Звичайно. У мене зовсім відпустило серце й одразу захотілося випити.

— Чудово. Я радий за вас.

Сер Мозес Грінборо встав, приніс пляшку з віскі, поставив на столик, вісімнадцять років витримки, колір осіннього поля; спитав, чи питиме гість з льодом; погодився, що таке віскі треба пити чистим, без води й льоду, справжнє здоров’я; коли налив у кришталеві склянки, Ростопчину здалося, що тепле віскі пити неймовірно важко; відчуття, що межує з нереальністю, — безперервна тяжкість вологи…

— Ну? — спитав сер Мозес, зробивши легкий, блаженний ковток.

— Чудово.

— Кажуть, росіяни все-таки віддають перевагу горілці.

— Правильно. Але ж основа одна: хліб. У вас ячмінь, у росіян — пшениця.

— Я думав, що ви скажете «у нас», а ви сказали — «у росіян»…

— Я невідмивно росіянин, сер Мозес, і цим високо горджусь. Але п’ю віскі, а не горілку. Люблю французькі костюми. На «Ладі» не їжджу, тільки на «мерседесі»; щів не люблю — це звичайний суп у росіян, я люблю цибульний. Та хіба це визначає національну приналежність?

— А що ж?

— Язик і зір.

Сер Мозес здивувався.

— Дивне поєднання. Чому саме язик і зір? А серце? Кров? Характер?

— Серце — шматок м’яса, добре тренований м’яз, воно в усіх однакове. Як і кров. Характер міняється — після беззастережної капітуляції німці стали інші; хоч би що там говорили. А зір… У нас, у росіян, його визначають як розуміння, запам’ятайте це. Осягання походить від слова зріти… Цікаво, ці сполучення виникли задовго до того як медики встановили, що зоровий нерв — найкоротший і найтовщий, проходить від мозку до обличчя людини. А зіницю в Росії називають «круглою дірочкою в райдужній оболонці»…

— Якась феєрія символів, — озвався сер Мозес, доливаючи віскі; пилося добре; Ростопчин шкірою відчував удачу; примушував себе чекати; навмисне не питав про те, з ким бився вузькоспинний брокер Мозеса; нехай сам скаже.

— Таємниця національного зору, — вів далі Ростопчин, — незбагненна мені, але в тому, що вона існує, я не маю сумніву. Причому національне привнесене в цю таємницю ззовні: інакше збіглий афінянин не став би великим іспанським художником Ель Греко, а єврей із смуги осідлості — співцем російської природи Левітаном.

— Ми — виняток, — мовив сер Мозес Грінборо. — Англію прославили англійці.

— Німець, болгарин чи японець переконані в тому, що Роберт Берне і Вальтер Скотт-англійці. Їм невідомі складності англо-шотландських відносин, — Ростопчин усміхнувся. — Щодо вашого живопису, то він виник з експерименту фламандців та іспанців; вплив очевидний, сперечатися про це немає сенсу… Якщо ж ми повернемося до мови, тобто до проблеми Бернса і Скотта в англійській літературі, то я знову змушений удатися до дослідження цього предмета, звернувшись до словника, який визначає язик як м’ясистий снаряд у роті, що служить для того, щоб підкладати зубам їжу і розпізнавати її смак, а також для словесної мови. Але при цьому існує й інше тлумачення: сукупність усіх слів народу і правильне їх сполучення для висловлювання своїх думок. Є й третє: мова суть народ, земля з одноплемінним населенням і однаковою мовою. І, нарешті, четверте, це, правда, трактування російської православної церкви: мова — це іновірці, іноплеменники, чим не Берне? Але як же тоді пояснити феномен німця фон Візіна, який став великим російським драматургом Фонвізіним? Чи Пушкін, потомок ефіопа, творець російської літературної мови? Або шотландець, — по батьку, — Лер Монт, відомий світові як Лермонтов? Чи Пастернак?. Ось чому я виділяю субстанцію язика-мови і зору, як основної національної приналежності людини.

— Вас завжди тягне в Росію? — запитав сер Мозес.

Ростопчин задумався; запитання було цікаве, він сам ніколи не ставив його собі, і не тому, що боявся відповіді, а через той ритм, в якому жив; саме цей спопеляючий, стрімкий ритм і давав йому змогу робити для Росії те, що він намагався робити; яка вигода від безпорадного, слабкого, стражденного плакальника? Батьківщині допомагають сильні.

— І тягне й не тягне, — відповів Ростопчин задумливо. — А взагалі, нелегко бути однозначним. Ви мене спантеличили, загнали в глухий кут своїм запитанням. Я — в ділі, яке крутить мною… Не я — ним… Але я виріс під впливом російського мистецтва. Мати виховала мене росіянином… Я можу плакати, коли читаю Пушкіна… Проте я вже не можу відмовитися від того ритму, в якому живу шістдесят років… В цьому розумінні я — європеєць, щоденна гонитва за самим собою…

— Ви в усьому згодні з Кремлем?

— Ні.

— А в чому згодні?

— В тому, що росіяни не хочуть бійки.

— А хто її хоче? По-моєму, ніхто. Якийсь фатальний обвал в катастрофу. Всесвітній амок. То ви не знаєте, з ким я воював за Врубеля?

— Ні.

— З американцем. Він не стільки колекціонер, скільки… Словом, він скуповує картини, як акції. У нього, очевидно, погані радники, зовсім не думають про престиж клієнта. Якби я не вдарив вас своєю ціною, картину забрали б у Штати.

— Яка різниця? Англія — теж не Росія…

— Шотландія, — лагідно виправив сер Мозес. — Картину привезли сюди, в Шотландію, тим рейсом, який вилетів до Едінборо (він вимовив назву Едінбурга умисно по-шотландськи) за півгодини до вашого приходу… Мабуть, ви хочете, щоб я уступив її вам?

— Не мені. Містеру Степанову.

— Хто це?

— Мій друг з Москви.

— А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?

— Хочу.

— Чому ж не питаєте?

— Чекаю, поки розповісте самі.

— Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, — він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там — при журналістах — сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» — з тиражем погано, потрібна сенсація — вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…

Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:

— На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, — і вручив Ростопчину папку.

Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.

XIII

«Любий друже, Якиме Васильовичу!

Ви чули новини про Верещагіна? Б’юсь об заклад, що не чули! А їх треба знати, бо вельми цікаві.

Коли Верещагін повернувся з Шипки і написав багато картин, придворний живописець Боголюбов запевнив його, що Великий Князь очевидно захоче купити для Государя весь Болгарський цикл. І справді, у готель до Верещагіна з’явився ад’ютант Цесаревича, запросив художника до Палацу, представитись. Той поїхав, чекав годину в приймальні, потім вийшов інший ад’ютант і сказав, що його Високість сьогодні не має часу, призначив інший день, а Верещагін зухвало посмів не з’явитися, сказавши привселюдно, що, видно, великої потреби в побаченні немає і що знайдуться охочі придбати його роботи крім таких важних осіб, та й чкурнув з Пітера! Он як?! Але й це не кінець! Боголюбов змусив-таки його послати Цесаревичу на суд картину, а той узяв та й сказав Верещагіну: мовляв, негоже, погано, не для Росії. Залишився рятівник Третьяков, але і той, оглянувши цикл, зауважив Верещагіну, що в полотнах мало жертв російського народу, мало подвигів військ і деяких окремих осіб… Йому теж нелегко, він знає, що, як та про кого говорять при Дворі, хочеш не хочеш, а підстроюйся! То Верещагін дав йому такого відкоша, що Третьяков аж зблід від образи.

«Чому він думає, — сказав Верещагін публічно, — що може давати мені такі поради?! Після останньої кумпанії переді мною стоїть жахлива примара війни, з якою, при всьому моєму бажанні боротися, боюсь, що не справлюсь».

І поїхав у Париж та Лондон, де його виставка прогриміла так, що про це зразу ж дізналися в Санкт-Петербурзі, пани з нашого посольства негайно ж дали знати Верещагіну, що йому дозволено вернісаж у північній столиці. Той, не гаючись, згорнув у Парижі свою виставку і миттю повернувся до Росії. Та, коли картини вже розвішали, конференц-секретар Імператорської Академії Ісєєв повідомив Верещагіна, що за вказівкою Його Імператорської Високості треба зняти пояснювальні написи, бо вони, мовляв, і без того жахливу картину війни роблять зовсім нестерпною, а це заважає патріотичному духу нації. Водночас йому сповістили, що Його Імператорська Величність зволив висловити бажання оглянути картини, для цього їх треба перенести в Зимовий палац. Здавалося б, прохання цілком делікатні, не мають чогось особливого… Що ж, Ви думаєте, відповів Верещагін? Не вгадаєте! Нізащо не вгадаєте! «Я, каже, не вважаю за можливе виконати побажання Його Високості зняти написи і чекатиму його наказу. Щодо показу картин Його Імператорській Величності, то дозвольте подякувати вам за добре бажання; не бачу можливості переносити свої картини в палац і тому змушений зовсім відмовитися від такої честі». Оце так живописець! А далі — ще гірше! Великий Князь наказав зняти пояснювальні написи, а вони ж злющі! Тоді Верещагін з приводу цього заявив: «Знімаю написи, але нехай на душі його Високості буде гріх: невже люди, які протестують проти лихоліть війни, прирівнюються до тих, хто відкидає державу?» Бах! Ну?! Великий Князь Володимир Олександрович усе зразу поставив на свої місця, сказавши в Академії: «Творець — божевільний!» Тепер при Дворі про Верещагіна — з гострого слівця Великого Князя — інакше й не говорять: «божевільний»! А й справді, хто з нормальних отак наважиться поводитись з особами Царствуючого Дому?! Газети видали проти нього залп, особливо роздраконило «Новое время», Суворіну силоньки і язика не позичати, завдав йому чосу… Верещагін писав спростування, белькотав щось, але ім’я його віднині стало опальним, а талант визнано шкідливим і нездоровим…

До скорої, голубчику Якиме Васильовичу!»

XIV

«Хранителю й Спасителю Духу Православного Побєдоносцеву

То що ж це таке?! Хто дозволяє Верещагіну так глумитися над нашим бойовим духом?! Виступаючи з лекцією на користь жіночих курсів, він посмів таке про наше доблесне офіцерство сказати, так облив брудом дворянство й генералітет, без яких немає перемог наших, що Його Високопревосходительство військовий міністр Ванновський був змушений звернутися до розшукних органів для розслідування його шкідливої безсоромності! Але генерал Скугаревський узяв Верещагіна під захист — як завжди, на Русі знаходяться довірливі добрячки, які наївно вважають, що Диявола знищено в людських душах. Так і цього разу: справу припинено! Чи, в усякому разі, прикрито!

(Государ зволив заявити: Верещагін робить своїм живописом зло Росії, виставляючи темних солдатів страстотерпцями і героями, а генералів — боягузами й безголовими дурнями з волохатими серцями). Тільки неросіянинові невідомо, що наш темний мужик без поводиря ні на що не здатен! Такий уже народ наш! Поводир — командний чин, його б і уславляти. Та де там! Зводить наклеп Верещагін, чорно й низько зводить наклеп!

На Вас одна надія! Обережіть Русь-матінку!

Не підписуюсь тому, що не один так думаю, а легіон подібних до мене».

XV

«Вельмишановний пане, Якиме Васильовичу!

Як обіцяв, надсилаю з цим листом спосіб заварювання лікувального чаю для нирок для люб’язної Лідії Арсенівни. Повірте слову, завар цей чудовий, знімав будь-який біль після п’яти-семи сеансів.

Тепер про новини.

Триває епопея з Верещагіним. Як Ви, звичайно, знаєте, його нову серію (менше, як дюжинами, не пише) про Наполеона запропонували на продаж Двору. Цар Микола Олександрович висловив бажання придбати лише одну картину. Верещагін відмовився: «або все, або нічого!» Тут проворні американці запропонували йому виставку в Новому Світі, він, звичайно, поїхав туди; успіх, овації, преса, «дикий росіянин потряс західний світ талантом свого нещадного реалізму». Але талант талантом, а тамтешні антрепренери його добряче обдурили, і він вирішив пустити собі кулю в лоб. Кажуть, що дружина його, Лідія Василівна, закладає будинок, аби вислати своєму божевільному чоловікові гроші, — не вистачає на квиток додому. Грошей, на жаль, не дістала, і тоді Верещагін погодився на аукціон у Нью-Йорку всієї його серії; оцінили неймовірно високо (хіба їх зрозумієш, американів отих), майже в півмільйона доларів. Прийшла телеграма міністрові двору генералу Фредеріксу про розпродаж. Тоді в нас усі заворушилися, бо не так уже й далеко річниця великої битви супроти Наполеона. Чим її відзначити, як не його серіалом? Виплатили безумцеві сто тисяч, він заспокоївся, розплатився з боргами, повернувся з картинами в Росію й знову, мов одержимий, кинувся до мольберта, і знову за своє, справді «божевільний». Не пішов йому на користь прочухан «Русского слова». А там грамотно писали про його серіал: «Вівтар, перетворений у кабінет, Успенський собор, у якому зробили конюшню, — та навіщо зображувати де все на полотні, в барвах, виставляти й показувати?! Кому? Нам, росіянам? Якщо в 1812 році в Росії кощунствували вороги, то тепер кощунське враження справляють твори російського художника, якому навіщось заманулося зобразити на картинах наругу над російською святинею».

Влучніше й не скажеш.

Ну, та лібералізм нашого уряду ще й не до того призведе.

Повірте слову й чуттю моєму: Верещагін таке намалює — усіх нас умиє ганьбою, покаже країною варварів і бездушних дикунів.

Нічого, і це переживе Росія!

До скорого побачення, голубчику!»

Ростопчин підвів очі; в них блищали сльози.

— Мені переклали це, — сказав сер Мозес, — я був шокований тоном і змістом. Але найжахливіше те, що після трагічної загибелі живописця Двір Його Імператорської Величності не захотів купити його серіал, і американці запропонували вдові мільйон доларів за роботи покійного Верещагіна. Вона вблагала вашого государя взяти картини за десяту долю американської ціни. І невдовзі покінчила життя самогубством. Брат художника також. Якась лиха доля тяжить над вашими геніями, страшна, незбагненна доля…

Ростопчин повільно допив віскі, взяв солоний горішок, подихав на нього, але не з’їв, поклав на срібну підставочку, запитав:

— Отже, ви боролися в «Сотбі» з американцем для того, щоб утвердити європейську тенденцію на нашому континенті…

Сер Мозес усміхнувся.

— Я думав, ви все ще давитимете на мене своєю скалькульованою незацікавленістю… Мій друг Ян Флемінг, який згодом став таким знаменитим через свого Джеймса Бонда, і я працювали з сером Годфрі, начальником військово-морської розвідки Імперії… До речі, вам не здається, що «імперія» звучить надійніше, ніж «співдружність націй»? — сер Мозес знову всміхнувся. — Після того як росіяни проголосили «союз нерушимий», а потім почалася війна з Гітлером, і Рузвельт став дошкуляти нам «імперіалізмом», Черчіллю нічого не лишалось, як мовчки погодитися на британський паліатив, от і вийшла «співдружність»… Розвиток світу воістину циклічний, події в Петрограді, які так негативно сприйняв Лондон у жовтні сімнадцятого, все-таки основоположенням нової якості Англії через якихось тридцять років. Світ парадоксальний… Але ж ви хотіли знати, чому я боровся в «Сотбі» проти американця… Після того як Гітлер увійшов до Парижа переможцем, і Серж Ліфар танцював на його честь в Опера…

— Він не танцював на його честь, — відповів Ростопчин, стримавши несподіване бажання заново роздивитися обличчя співрозмовника. — Це помилкова інформація.

— Невже? Дивно, ми одержали її від людей де Голля. А втім, це деталь; вона не істотна. Істотне зовсім інше — крах британського експедиційного корпусу в Дюнкерку, коли Гітлер викинув нас з континенту. Саме тоді американський військово-морський аташе Алан Керк сказав серу Годфрі, що Британію буде розгромлено до кінця серпня сорокового року, якщо тільки Сполучені Штати не прийдуть на допомогу. Американець, він звик називати речі своїми іменами, що думаю те й кажу, Америка велика, Англія маленька, Америка зберігає нейтралітет, Англія протистоїть Європі, окупованій Гітлером… Але сер Годфрі запропонував Керку побитися об заклад на півкрони; той відмовився, вважаючи, що своєю відмовою він щадить нашого шефа; для американця все одно — мільйон чи півкрони; головне — грошова одиниця, з півкрони може початися мільярд. Ви не можете собі уявити, князю, яка складна ситуація була в той час… Тепер в Америці не люблять згадувати про ту задушливу атмосферу ізоляціонізму, що панувала тоді за океаном. Лише після смерті Рузвельт став символом Америки, а в сороковому році ми, в розвідці, аж ніяк не були впевнені, що його переоберуть на новий строк. А якби його не переобрали, переконаний, Америка не вступила б у війну, або вступила б значно пізніше. Отже, наше завдання, розвідки Імперії, полягало в тому, щоб зробити все для переобрання Рузвельта, а це була нелегка справа, повірте. Ми почали з дезинформації, з гігантської, не відомої ще світові дезинформації, коли сер Уїнстон особисто складав звернення до англійців, а через їхню голову до всього світу, змальовуючи ситуацію на фронті не такою, якою вона була насправді, а такою, яка потрібна була, щоб американці зрозуміли: їх чекає трагедія, коли Рузвельт знову не прийде в Білий дім… Сер Годфрі спостерігав, як Черчілль робив ці свої промови: в одній руці довжелезна сигара, в другій — віскі з содовою; одягнений у зім’яту куртку з багатьма кишенями; ходить по величезному кабінету, диктує, не дивлячись на стенографістку, поряд, для страховки, друкарка, яка бере з голосу; зрідка поглядає на сера Годфрі, немов запитуючи, чи не дуже його заносить, Черчілль вважав себе першокласним журналістом, і неспроста, саме тому він і став прем’єром — з великої популярності у ще більшу популярність… Він, наприклад, дозволяв собі виголошувати по радіо, що половину німецьких підводних човнів уже потоплено… Та ми знали — це не відповідає істині… Годфрі виступив проти Черчілля, — звичайно, дуже стримано, коректно, як і подобає джентльменові, — але виступив. Він вважав, що люди, наділені владою, не дуже люблять інформацію, яка здатна викликати політичні складності… Я схиляюсь перед сером Уїнстоном, але й перед сером Годфрі я теж схиляюся, тому й закінчу цю нудну, сумну й довгу новелу про те, як ми втретє привели Рузвельта до влади, як створили американську розвідку, і що ми дістали в подяку за це… А втім, можливо, я вже набрид вам?

— Ви розповідаєте дуже цікаво… Стає трохи страшно за світ, у якому живеш… На поверхні — суща нісенітниця; головне, що визначає епоху, стає відомим, коли наш поїзд уже пішов, ми старі, і на подальший розвиток подій вплинути не можемо…

— Можемо… — несподівано сухо сказав сер Мозес. — Тому я вам усе й розповідаю… Словом, прем’єр-міністр саме серові Годфрі доручив зробити так, щоб британська розвідка сприяла створенню американської секретної служби… І Годфрі вилетів у Вашінгтон з Яном Флемінгом, а я залишився на зв’язку в Лондоні. Ви не уявляєте, яка нелегка була місія сера Годфрі… Адже джентльмени з міністерства закордонних справ мріяли, щоб його місія провалилася. У Вашінгтоні він стикався з тими, хто не хотів війни з Гітлером і вимагав продовження нейтралітету… Розвідувальне управління Штатів, котре очолював бригадний генерал Шерман Майлс, що представляв інтереси армії, капітан першого рангу Керк, який керував морською розвідкою, і шеф ФБР Едгар Гувер жили за принципом щуки, рака й лебедя. Єдиною надією сера Годфрі був Білл Донован. Він зустрівся з ним у Лондоні ще за рік до свого польоту у Вашінгтон… Польоту, який привів його до падіння… Ні, я не звинувачую Черчілля; політика — це битва гігантів, хай виграє сильніший, спортивний термін цілком застосовний до протистояння державних лідерів, нічого не вдієш… Мені здається, він провів грандіозну операцію з Донованом, наш сер Годфрі… Він підставився під нього, він зіграв роль довірчого інформатора американця, який рвався до влади в американській розвідці… І таке буває, чого тільки не зробиш на користь справі… Якби просочилася хоч крапля інформації про те, що ми працювали з Донованом, а не він з нами, грі сера Годфрі настав би кінець. Америка все ще стояла б на роздоріжжі, а це загрожувало крахом для Британії… Саме Донован, вислухавши у Вашінгтоні розповідь сера Годфрі про те, що Гувер та іже з ним всіляко опираються самій ідеї спільної роботи проти нацистів, висунув ідею про необхідність зустрічі Годфрі з Рузвельтом. Інакше справа приречена на провал. Ян Флемінг, який працював до війни в агентстві «Рейтер» — цілком надійний дах, — зв’язався з одним з редакторів «Нью-Йорк тайме» Сульцбергером, той подзвонив дружині президента Елеонорі, вона влаштувала вечерю, на яку запросили сера Годфрі; після прісної їжі й нудного фільму мого шефа покликали до кабінету Рузвельта; розмова тривала півтори години, і це була нелегка розмова, яка, проте, закінчилася тим, що в Сполучених Штатах створили відділ стратегічних служб, ВСС, на чолі з Біллом Донованом. Наше завдання було виконано, сер Годфрі переміг, і за це, звичайно, його перевели з Лондона в Індію, командувати тамтешніми підрозділами нашого флоту, що ж, боротьба є боротьба, але діло було зроблено, Америка обрала шлях війни проти Гітлера… Однак наприкінці сорок четвертого року люди Донована закусили вудила, забувши, кому вони зобов’язані своїм народженням… Ми, острів’яни, князю, ми не прощаємо образ. Чим ближча нам людина по духу, тим болючіше ми сприймаємо образу… Ми не прощаємо образ, саме тому Черчілль і виступив з промовою у Фултоні: нехай Америка — з його подачі, — стане першою в проголошенні доктрини сили проти Росії, нехай; все одно останнє слово залишиться за нами, і рано чи пізно ми це своє слово ще скажемо. Я, принаймні, сказав його сьогодні вранці в «Сотбі» і повторюю зараз, уступивши вам Врубеля… Культура — шлях до політичного діалогу з Москвою, хіба не так?

Ростопчин похитав головою, всміхнувся, підвів очі на сера Мозеса, довго розглядав, його красиве, не торкнуте віком обличчя, а потім мовив:

— Це для вас діалог… Для мене це життя. Тобто пам’ять… Вдячна пам’ять… Політика не для мене, дуже шкодую.

— Я розумію. Але й ви постарайтеся зрозуміти мене, князю. Я, — через факт моєї минулої діяльності — не можу відкрито допомагати вам і містеру Степанову, це проти статуту мого клубу, хоч і колишнього. І все-таки, якщо вам чи містеру Степанову потрібна буде допомога, ось моя картка, я до ваших послуг. Але при одній умові: моє ім’я не має права стати надбанням преси.

7

Лисим, який окликнув Степанова в холі «Савойя», виявився Валера Распопов з іранського відділення, він був на курс старший; «А я — Ігор Савватєєв з арабського, пригадуєш?» — «Ні, пробач»; з Валерою, Суриком Широяном і Зією Буніятовим виступали в одній концертній бригаді, їздили з шефськими концертами в колгоспи Підмосков’я; найпопулярнішим був їхній номер, коли вони співали, — на мелодію відомої в ті роки пісні — свою, студентську: «Іди вперед, наш караван, Степанов, я і Широян».

Обидва тепер працювали в Лондоні, один у морському представництві, другий у банку; інститут сходознавства давав чудову філологічну підготовку, англійська й французька йшли на рівних, разом з основною мовою; а втім, Генрієта Минівна, викладач англійської в групі Степанова, без упину шпетила його за «варварську американізовану вимову»; «вас не зрозуміють у Лондоні»; нічого, розуміють.

— Поїхали вечеряти, — сказав Валера, — там і Олена буде, пригадуєш, з китайського, і Олег…

Степанов ледве тримався на ногах, але відмовитися — це все одно, що зрадити самого себе, свою молодість, коли студентські бали дозволялися до третьої ночі, а потім ще гули до п’ятої, о восьмій поверталися на Ростокінський, в приміщення колишнього ІФЛІ[23], розходилися по невеличких кімнатках, п’ять столів, щонайбільше сім, де навчалися до п’ятої години, і ніхто не знав, що таке втома, хто ж про неї знає в двадцять років, ніхто, звичайно.

… В домі зібралося багато народу; всі хотіли, щоб спочатку Степанов розповів про московські новини в літературі, кіно, живопису й театрі. Раніше, ще до того, як йому довелося довго жити за кордоном, він не дуже розумів такий інтерес, у чомусь навіть ажіотажний, екзальтований, чи що. Тільки через багато років, коли повертався в Москву із закордонних відряджень, він по-справжньому зрозумів це тужливе відчуття одірваності від свого; болісна втрата пульсу життя дому; випадання із складного ритму; він просиджував біля телефону годинами: «А як зйомки у Ароновича? Що з виставкою молодих художників? Чи закінчив зйомки Рязанов? А де Волчек? Чому не запросили на головну роль Гафта? Чи перекладають нову книжку Думбадзе? Чи опублікований Аннінський? Чи затверджено план видавництва? Коли засідання редколегії?» Але ж кожне запитання, крім відповіді, також породжує багато нових запитань. Іноді Степанову здавалося, ніби він повернувся до Москви з провінції, хоч жив у європейських столицях; дивно там життя буяє, багато цікавого, та тільки дим вітчизни нам втішний і приємний, точніше не скажеш.

Запитували про тиражі, чому малі; Степанов намагався відбутися жартами, тут, мовляв, ще менші, потім порадив звернутися до Держкомвидаву, це там вирішують, і точно скажуть, їм і карти в руки; відповідь нікого не задовольнила, навіть, йому здалося, образила присутніх, довелось говорити про болюче: так, вольове планування, зовсім не зважають на реальний читацький інтерес, не працюють з бібліотеками й книжковими магазинами, шкода, звичайно, простір для соціологічного аналізу; так, хочемо бути добренькими, одинадцять тисяч членів Спілки письменників, кожен має право — як член організації, — на книжку; демократія, як же інакше?! Ви кажете, того не читають, цього не купують! На жаль, неправильно! Живе такий письменник в невеличкому обласному місті, і його хочуть читати свої, спробуй відмов — нечесно! От і доводиться видавати. Тут, на Заході, перший тираж три тисячі, у нас — тридцять; треба ламати структуру, а це дуже важко, процес болючий, потрібна оперативність, точне розуміння ринку, а він особливий, ідеологічний; тому, звичайно, набагато легше роздати всім удовам по парі сережок — і кози цілі, і вовки ситі…

Розповів про експеримент, який поставив покійний академік із Західної Німеччини доктор Клаус Менарт; приїхав до Москви писати книжку про те, що читають росіяни; народився він у Замоскворіччі, дід його був хазяїном шоколадної фабрики, яка потім стала «Красньїм Октябрем», обгортку «Золотого — ярльїка» малював його батько; до семи років, поки не розпочалася імперіалістична війна, Клаус розмовляв російською мовою, грався з нашими хлопчиками й дівчатками, слухав церковні співи на православну Паску; на масницю їли млинці; батькові друзі, сибірські заводчики з татарською кров’ю, навчили матінку ліпити пельмені; часто ходив у Третьяковську галерею (батько заборонив хлопчикові говорити «третьяковка», вчив, що цей великий музей треба називати повним титулом, він того заслуговує); «Синього птаха» дивився тричі, плакав від жаху й щастя, відтоді став справжнім поклонником МХАТу; коли в середині двадцятих років повернувся до Союзу журналістом, дотримувався антирадянських поглядів; другу світову війну зустрів у Китаї, був інтернований, повернувся до Німеччини після капітуляції, створив інститут радянології — практично перший у світі, був головним редактором журналу «Остойропа»; центр антирадянської пропаганди; радником канцлера Аденауера з російського питання, займав крайню позицію.

До Радянського Союзу його пустили без особливого бажання, сподівалися, що він напише ще один тенденційний твір, а їх у Менарта було немало. Він почав свою роботу в Москві з того, що заздалегідь склав список двадцяти чотирьох популярних письменників, потім подався в міські бібліотеки, полетів до Братська й Волгограда, сидів у маленькому читальному залі в селі під Калініном, довго розмовляв зі своїми фаворитами, яких справді найбільше читають у країні, й опублікував у Сполучених Штатах і ФРН книжку «Про Росію сьогодні. Що читають росіяни, які вони є». Вона справила ефект бомби, що вибухнула; дехто зловтішався, дехто замовчував, бо висновки, до яких прийшов Менарт, аж ніяк не вкладалися в рамки, яких він сам дотримувався раніше. Він запевняв, що росіяни дійсно не хочуть війни, насамперед їх цікавлять проблеми, які стоять перед нами, і вони пишуть про них відкрито; цензура, очевидно, зовсім не обмежує права на критику, якщо вона має «позитивний характер», тобто не закликає шалено до знищення (це в Росії неможливо, багато хто намагався, тільки ніхто не зміг нічого знищити), а досліджує можливі шляхи подолання того, що заважає суспільству в його поступовому рухові до прогресу.

— Так от він, Менарт, — сказав Степанов, — провів ту роботу, яку треба було б виконувати нашим соціологам разом з видавцями: опитував у десятках бібліотек читачів, — яку книжку вони б хотіли мати? Яка не цікавить їх? Чиї імена найбільше любить народ? Хто залишає читача байдужим? Чому? Причина?

— То чому не зайнятися цим серйозно? Колективу? А не одній людині? — втрутився Ігор Савватєєв. — Тим паче іноземцеві?

Степанов усміхнувся.

— Тому, що в нас з’явилася нова література, «секретарська», так би мовити, тобто недоторканна. На жаль. Але найдосадніше те, що молодих письменників у нас дуже мало, тривожно мало… Середній вік членів Спілки приблизно шістдесят сім років, багатенько…

— Чому? — трохи роздратовано, не дивлячись на Степанова, спитав Ігор Савватєєв.

— Однозначно не відповіси. Ми, старше покоління, винні. Мало шукаємо. Занадто опікаємо. Не дуже готові до тієї проблематики, з якою йдуть у життя молоді. Але й молодь винна, бо цурається гострих тем, виплескує на папір самих себе, суцільні сповіді. Фадєєв був партизаном, тому в двадцять сім років написав «Розгром», Федін після армії жив у комуні «Серапіонових братів», їх Горький плекав, Бабель був комісаром у Конармії. А Паустовський? Леонов? Симонов опалений Халхин-Голом і Сталінградом, Бондарєв знає про останні залпи війни не з чуток, Василь Биков пройшов фронт, і Нагибін; Юрій Казаков вторг— ся в літературу з світу музики; Шукшин учителював; Георгій Семенов ліпив стелі; за кожним — біографія. А молоді вступають до Літературного інституту, їх учать писати, ось у чому річ. А чи можна навчити?

— Тоді навіщо інститут кінематографії? — спитав Распопов. — Хіба можна навчити знімати фільми? Фелліні цього не вчили, як і Ейзенштейна з братами Васильєвими.

— Тут трохи інше, — заперечив Степанов. — Навчити хлопця писати сценарій чи режисирувати фільм неможливо, це так, якщо до того в нього не було біографії. А от актора треба вчити ремеслу з дитинства. Вся історія лицедійства свідчить про це; спадкоємність театральних прізвищ, наприклад, тих же Садовських, Ліванових, Абдулових. Але і в акторському ділі ми партачимо. Французькі продюсери знають, що картину з Бельмондо дивитимуться всі, от вони його й катають. А ми розкрадачі в ставленні до наших акторів. Чому щороку не пишуть сценарії на Крючкова, Гурченко, Баніоніса, Тихонова, Гафта, Куравльова, Броневого, Волчек, Петренка, Басілашвілі, Нейолову?! Я розумію, жадоба до режисерського відкриття, але ж Фелліні не боявся тягти з картини в картину Мастроянні! Ніколи не забуду фільм Лео Арнштама «Глінка». Там наш великий, зовсім ще не оцінений артист Петро Алейніков чудово зіграв Пушкіна; до того ж без слів; якась дивовижна пантоміма! А глядачі сміялись, бо хотіли бачити Алейнікова у «Вані Курському», і ні в кому більше! Акторський вік короткий, а зйомки фільмів страшенно довгі… Треба думати про час, а тут ми марнотрати. Та хіба тільки тут? Багато в чому я звинувачую критику, до речі. Чому Кеосаян, зробивши своїх «Невловимих месників», перейшов у так зване серйозне кіно, де пре серйозність, а успіху у глядачів нема? Чому не няньчили Леоніда Гайдая з його «Кавказькою полонянкою»? Чому не зробили ці жанри національною гордістю?! Як могли не підштовхнути Саву Куліша до продовження тенденції «Мертвого сезону»?! У одних поблажливість критики напрацьовує якості бійця, іншим ламає хребет.

— А от чому, — спитав хтось із молодих, звичайно, не сходознавець, — американське телебачення щотижня показує фільми про прокурора, суддю, приватного детектива, сищика, працівника дорожньої поліції, агента з відомства по боротьбі з наркотиками, про фебеерівця, цеерушника, залучаючи до екрана мільйонну аудиторію, а в нас такі фільми показують раз на місяць — у кращому випадку?

— Ви поставили мені запитання, яке я завжди ставлю перед своїми колегами з телебачення, — відповів Степанов. — По-перше, дається взнаки старе, зашкарубле ставлення до теми: якщо поліція, значить, несерйозно, другосортне, дешевеньке. По-друге, ревниве стримування за фалди тих, хто може вирватися вперед на темі; питання популярності, тобто лідерства, теж не скинеш з рахунку; честолюбство в світі мистецтва — зовсім особливе, і це властиве не тільки нашому суспільству, прочитайте щоденники братів Гонкур про те, як критика катала Флобера і Золя; «не серйозно», «нудно», «сенсаційно», «жадоба дешевої популярності»… А як цькували «Братів Земганно»? А що писали про Гюго, поки він не став живим пам’ятником?!

— Чи не занадто суворе узагальнення? — спитав Савватєєв. — Наші молоді товариші можуть подумати, що чвари — неодмінний атрибут світу мистецтва.

Степанов хотів було заперечити; тхне якоюсь старезною демагогією, але Распопов почав весело розповідати про те, як він зустрічався в Москві з Женею Примаковим, Ігорем Бєляєвим і Михайлом Перельмутером (його називали «шухер-мутер», дуже часто вживав це поширене тоді слово, «шухер»; в ході було і «атас», і «атанда», але він завжди кричав «шухер», коли нападаючі близькосхідного факультету штурмували ворота «далекосхідників»; Мишуню тримали півзахисником; пильний; відчував народження атаки, попереджав заздалегідь).

Потім сіли вечеряти, але й тут, за столом, раз у раз виникала суперечка; можна подумати, що потрапив на засідання секції критиків; усі все читають; усе знають про всіх у світі кіно; що я їм скажу нового, цікавіше їх слухати.

А потім Распопов згадував тих, кого вже немає. Навасардова, Котова з Міністерства закордонних справ, Кочаряна, боже мій, та чи не рік тому був випускний вечір, чи не вчора ще тільки починали працювати, як же невтримно лине час, яке безповоротне минуле!

— Ти звернув увагу, Митю, — зітхнув Распопов, — що ми в чомусь схожі на «генерасьон пердю», про яке говорила Гертруда Стайн молодому Хемінгуею? Тих розчухрала війна, а нас — новий ритм часу; люди не готові до нових швидкостей, треба б думати про те, як продовжувати години, а ми женемо їх, женемо, женемо…

(Саме в цей час Фол, прийнявши третю таблетку аспірину — голова розвалювалась, морозило — зустрівся з літературним агентом Робертом Маклеєм у нього в бюро, в невеличкому будинку, котрий тягся вгору, наче димар каміна; кімнатки були крихітні, сиділи одна на одній; сімнадцяте сторіччя, важкі дерев’яні сволоки, стрільчасті, маленькі вікна, багато старовинних книжок на стелажах; двадцяте сторіччя було представлено телетайпом, який працював безупинно, і ця його суха робота здавалася тут протиприродною, жахливою.

Фол розклав перед Маклеєм фотографії: Степанов з Че Геварою на Кубі; з Альєнде; з принцем Суфанувонгом в партизанських печерах Лаосу; з палестинцями в Лівані; з Хо Ші Міном; з Омаром Торріхосом в Панамі; на з’їзді неонацистської партії в німецькому кертче — все це було фотокопійовано з його дорожніх нарисів, але на особливий манір, аби створити враження, немов кадри зроблено прихованою камерою. Заздалегідь усе виготовили в ательє Брауна в Нью-Йорку; нічого недозволеного, своєрідна форма подання, ніякого викривлення першоджерела. А останнє фото, кольорове, зробили сьогодні на аукціоні «Сотбі»: в перших, найпрестижніших рядах, князь Ростопчин, окам’яніло усміхнена Софі-Клер, дочка особистого секретаря покійного короля, і Степанов.

— Текст дуже короткий, — вів далі Фол. — Підписи під кожним фото ось тут, — він тицьнув негнучким пальцем в аркушик паперу. — Загадковий письменник Степанов разом з Че під час планування партизанської акції. У партизанів В’єтнаму напередодні штурму Сайгона — в їхній формі, запам’ятайте це. З палестинцями, коли точилися бої в Лівані. Ну і все, в цьому ж роді. Матеріал цілком надійний. А останнє фото, де він у «Сотбі», — має бути найбільшим. Підпис запитальний: «КДБ укорінює Степанова у вище суспільство Англії?» І все. Тільки запитання. Як?

— Беру. Скільки хочете за матеріал? Дейвід (репортер «Кронікл», з ним підтримували постійний контакт люди місцевої резидентури, він же й рекомендував Фола, його рекомендації цінили, одержував процент з угоди) сказав, що ви не дертимете три шкури.

— Назвіть свою ціну, — стомлено відповів Фол.

— Це ваша робота. Ви її оціните краще.

(Дейвід, переглянувши матеріали, назвав ціну, приблизно п’ятсот фунтів; Фол виходив саме з цієї суми у своїй грі. Коли просиш дешево, до матеріалу ставляться з недовірою.)

— Сімсот фунтів, — сказав Фол. — По-моєму, цілком нормальна ціна.

— Це несерйозно.

— Називайте свою ціну, я ж просив вас.

— Двісті.

Фол згріб фотографії, позіхнув:

— Триста мені пропонував О’Лірі.

(Літературний агент О’Лірі був згоден заплатити двісті п’ятдесят, з ним годину тому розмовляв Джільберт; психологічна атака; називай ціну, шотландець, швидше називай ціну, я готовий тобі заплатити, аби тільки завтра це з’явилося у вечірніх випусках, напередодні шоу Степанова в театрі, давай, шотландець, все одно я тобі всучу матеріали, ти в облозі, бери.)

Уступив за двісті п’ятдесят — при умові, що матеріал буде надруковано завтра ввечері; підписали угоду, випили, потиснули один одному руки; «тільки спускайтеся обережніше, містер Вакс, сходи підступні, можна поламати ноги. До завтра. Близько дванадцятої я скажу вам, у якій газеті це буде надруковано. До речі, ви не запропонували свій заголовок?» — «Ага! Забув. Морозить. Почуваю себе дуже кепсько. Заголовок простий: «Хто ви, доктор Степанов?» — «Натяк на Зорге? Годиться, непогано»).

— Послухай, Дмитре, — сказав Распопов, — а ти знаєш, що Зія став повним академіком?

— Знаю. Я гостював у нього в Баку.

Зія був найстарший в інституті; в сорок дев’ятому, коли вони поступили, йому виповнилося двадцять шість; здавався старим; на скронях рання сивина; на лацкані пошарпаного піджака Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Його батько в тридцять сьомому потрапив у велику біду; коли почалася війна, Зія пішов добровольцем; першу медаль одержав ще зовсім хлопчиком; став лейтенантом; попросився командиром штрафбату; перед тим, як вести штрафників на прорив глибокої оборони німців, написав листа в Москву, просив за батька; був поранений; батька помилували, став працювати в шахті вільним; у сорок четвертому році відбили у німців хутір на Західній Україні; прийшла бабуся в сльозах: твої солдати вкрали порося, так його берегла, так ховала, як жити тепер?!

Зія вишикував штрафбат, вивів на плац стареньку, та показала на двох рецидивістів, до війни скубли в автобусах.

— За мародерство у нас одна кара, — сказав Зія, — розстріл.

Бабуся заголосила: «Пощади їх, молоді ж вони, бог з ним, з тим поросям!» — «З поросям нехай, — відповів Зія, — але вони носять форму Червоної Армії, ганьблять ідею, немає їм прощення». Бабуся повисла в нього на шиї, і він зразу згадав свою худеньку азербайджанську маму; такі ж гострі лопатки були у цієї старенької, і так само волосся її пахло димом від печі; «добре, гади, — сказав Зія, — зараз побіжите по дорозі навколо хутора й кричатимете кожному стрічному, що червоноармійці, навіть штрафники, ніколи не були й не будуть мародерами!»

Ті побігли; Зія запряг свого коня в маленьку фасонисту одноколочку, поїхав слідом, не простежиш — ляжуть у кущах дохнути, знаю я цю публіку.

А тим часом назустріч двом скубачам, які бігли по курній дорозі, вигукуючи, що мародерів у батальйоні славного капітана Зії немає й не буде, їхав генерал в «опель-адміралі»; покликав захеканих штрафників, вислухав їх, почекав Зію, поки той під’їхав на своєму фасонистому возику, й сказав, що існує трибунал, зобов’язаний розглянути факт крадіжки поросяти й покарати винних якнайжорстокіше, але ображати гідність людини нікому не дозволено; теж мені, Сіндбад-Морехід, пускає поперед себе герольдів; та тебе самого треба віддати під трибунал за порушення статуту; правда, трибуналу можна уникнути, якщо негайно піднімеш своїх людей і передислокуєшся до Дуброви, туди пре німецька танкова бригада; утримаєш міст, не пустиш німця — закрию питання, ні — нарікай на себе. Протриматися треба добу, потім підійде артилерія.

Триматися довелося три доби. З батальйону зосталося лише дев’ять чоловік; генерал приїхав, обійшов шеренгу — всі поранені, ледве на ногах стоять; спитав кожного: «За що потрапив у штрафбат?» — «Сказали, що «ворог народу». — «Орден Червоної Зірки, вільний». — «Спізнився на роботу». — «Чому?» — «Поїзди не ходили, дали три роки». — «Медаль «За відвагу», вільний». — «Злодієм був». — «Більше не кради, вільний». Комісару Зії, двадцятирічному Віті Файну, такому зраненому, що стояти не міг, лежав, попелястий, під деревом, дав Червоного Прапора й пішов до машини; Зія мовчки супроводжував його; і вже коли генерал зачинив дверцята, сказав ображено: «А я що, хрін собачий?» Генерал посміхнувся: «Про тебе буде особлива розмова». Через місяць Михайло Іванович Калінін вручив йому Зірку Героя; батько повернувся в Баку; отаке життя.

Распопов відійшов до телефону, Лєночка (все ще гарненька, тільки розтовстіла, а була як тростинка) запропонувала тост за альма-матір; жаль, що закрили наш інститут сходознавства, саме того року, коли американці відкрили сотий сходознавчий центр; таємничо думало Міністерство вищої освіти, нічого не вдієш; пригадала, заливаючись сміхом, як мучилися дівчата з вимовою китайського дієслова «могти»; згадала добрим словом викладачів, директора Болдирєва, генерала Попова, Симочку Городникову, Пекарського, Арабаджана, Поляка, Максюту, Соловйова, Разуваєва, Вітю Солнцева, Кабиркштіс, Кіма, які ж хороші люди, як чудово оберігали дух дружби в ставленні до студентів, ніякого протегування, відвертість; дуже тепло говорила про професора Яковлева, роботи якого надто критикували після виходу в світ книжки «Марксизм і питання мовознавства», звинувачували в наслідуванні вчення Мappa; він читав свої лекції блискуче, посміювався у прокурені вуса, нікому не ставив оцінки нижче «четвірки», стипендія для студента, особливо в ті роки, була неабияка справа.

Степанов пригадав, як Зія, — він жив у гуртожитку з Гаруш’яном, «маленьким професором», який усі вечори просиджував у бібліотеці, — зразу ж після одержання стипендії (йому платили підвищену, але не «сталінську»), відправлявся в магазин, купував макарони, цукор, сіль і чай на місяць уперед, відкладав сотню (нинішню десятку) на молоко та яйця, цілком вистачить; одну сотню ховав на обіди в студентській їдальні (останнього року, правда, коли дозволили продавати пиво, відкладав сто п’ятдесят) і йшов з хлопцями в «Аврору», найулюбленіший ресторан сходознавців; чудова музика; танцювали до третьої ночі;) потім йшли пішки в гуртожиток, співали пісні; коли поряд Зія — нічого не страшно, у міліцію не заберуть…

— Послухай, — сказав Савватєєв, — а тебе наші домашні проблеми не цікавлять?

— Це — як? — не зрозумів Степанов.

— Ну, ти все більше вдаєшся в історію чи політику…

— По-твоєму, ці іпостасі буття до домашніх проблем не причетні?

— Ти образився?

— Ні, чому ж? На запитання не варто ображатися, це не демократично.

— Трохи віддає Еренбургом…

Степанов навіть головою затряс:

— Стривай, щось я тебе зовсім не розумію… Ти про що?

— У тебе немає книжок ні про втрачені традиції, ні про труднощі, які переживає село, ні про тривожні симптоми серед сучасної молоді… Велика література завжди народжувалася на ниві внутрішніх проблем.

— Можливо, — пригадавши московського редактора Федорова, відповів Степанов, зрозумівши, що сперечатися марно.

— Слухай, — Савватєєв ще ближче присунувся до Степанова, — а ти справді не пригадуєш мене?

— Не сердься. Адже ти був старший на курс?

Той знизав плечима.

— Не в цьому справа. Я ж виключив тебе з комсомолу, Я вів те засідання комітету. Невже не пригадуєш?

Степанов пильно подивився на цього сивого чоловіка, але все одно не побачив у ньому того, хто тридцять два роки тому, після того, як посадили батька, котив на нього, бочку; нечесно, з чужого голосу; невже він? Слава богу, що не пригадую його, подумав Степанов, у голові і в серці треба тримати добре, так чесніше й легше жити. Зате я пам’ятаю, як на ті комсомольські збори прийшов Зія, як терпляче слухав довгих, а потім устав і роздовбав їх у пух і прах; пригадую, як Зія потім казав: довести себе можна лише одним — ділом; людина, яка скаржиться, — це не людина; тільки робота може перетворити тебе в особистість; запам’ятай, той, хто хоч у чомусь виділився, бере на себе відповідальність; якщо складеться — все гаразд, якщо ні — зімнуть; нічого не вдієш, закон лідерства; мені подобається те, що ти пишеш, сказав тоді Зія, значить, пиши до упору; проявити себе — це зробити діло, все інше — слова, скороминуще, суєта суєт і всяка суєта…

Все правильно, Зія розумник, у пам’яті назавжди зосталися обличчя Євгена Примакова, Віктора Борисенка, Льоні Харюкова, словом, тих, хто був другом; обличчя недоброзичливців стерлися; як це славно, справді; маяки дружби, немов нічні вогники на злітно-посадочній доріжці туманної ночі при поверненні додому з тривалого відрядження.

(Саме в цей час Фол набрав домашній номер Річардсона в Гамбурзі й сказав, що «штуку» слід запускати в редакції негайно, треба впоратися до завтрашнього вечора; той зрозумів, усе обговорено заздалегідь: буде надруковано інтерв’ю із Золле, в якому професор скаже, скільки доларів Степанов платив дослідникам із Шварцвальда і Франкфурта-на-Майні за матеріали про долю російських картин та ікон, які зникли; Степанова цікавлять імена й адреси людей, так чи інакше зв’язаних з вивезенням російських скарбів у рейх; найбільше його цікавлять, наголошувалось у врізці, підготовленій Річардсоном, не так особи, які прямо працювали на рейхсляйтера Розенберга, як експерти, історики мистецтва, вчені, журналісти, підприємці, зв’язані нині з організацією аукціонів та виставок; за цим інтересом відчувається рука; такі відомості дають змогу шантажувати тих, кого у свій час присилували нацисти до співробітництва; їх можна шантажувати, примушуючи виконувати завдання, угодні Москві.

Випуск західнонімецьких газет, які надрукують інтерв’ю професора Золле, відправлять з першим рейсом у Лондон; о восьмій вечора газети мають бути в театрі, не менше трьохсот примірників, щоб роздати всім учасникам шоу, удар має бути масованим.

А після цього, випивши реактивану, щоб бодай трохи збадьоритися, Фол спустився в хол готелю, де його чекав контакт, який узявся опублікувати в тутешній пресі повідомлення про те, що Степанова зобов’язали цькувати бізнесменів, зайнятих у сфері культури; він намагається викликати невіру в чесність і компетентність власників аукціонів, що виставляють на продаж живопис, книжки та скульптури.)

— Знаєш, — сказав Савватєєв, — я завтра приїду в театр, хочу послухати, як відбиватимешся. Ти не проти?

— Ну чому ж? — відповів Степанов. — Дуже важливо знати, що поряд свої.

— І я так думаю. Наших буде чоловік з десять.

— Чудово.

— А знаєш, чому я тобі нагадав про те засідання комітету комсомолу?

— Ніяк не збагну.

— Захотілося перевірити тебе. Мені здалося, що ти зразу мене впізнав, тільки навчився тримати себе в руках… Раніше ти був дуже гарячий.

— Таким і залишився.

Савватєєв похитав головою.

— Ні, ти просто не пам’ятаєш себе. А я тебе пам’ятаю дуже добре. Чесно кажучи, я спочатку не вірив, що ти сам пишеш книжки…

— Як це? — здивувався Степанов.

— Ну, допомагає хтось. Людина має бути однакова — в житті і в роботі, а ти різний.

— То це ж добре. Людська обструганість зручна на певному етапі, потім починає заважати.

— Правильно, безперечно так… Але мені здається, що письменник народжується з талантом. А ти в ресторанах процеси вчиняв, з Іриною недобре розстався… До того ж оця твоя розхристана манера поведінки… Письменник повинен завжди вбирати, в ньому мусить бути константа зосередженості, а ти був зовсім іншим, у тобі було багато від вуличного хулігана.

Степанов усміхнувся, подивився в короткозорі, витрішкуваті очі Савватєєва:

— А зараз ти мені простив?

Савватєєв зітхнув, відповів задумливо:

— От бачиш… Я не про це… Ти все-таки лишився, який був.

— Пробач, — сказав Степанов. — По-моєму, це добре — залишатися таким, як був. Ти мене просто обрадував.

Валера Распопов сів до рояля, заграв:

— Іди вперед наш караван, Степанов, я і Широян…

Лєночка витерла сльози й шепнула:

— Знаєш, як Широян умирав? Він дуже плакав, боявся, що буде з його дружиною, він її так любив, бідолашний…

«Ми вступили в пору втрат, — подумав Степанов. — З кожним днем їх буде дедалі більше й більше. Та, — хоч це й жорстоко, — кожна втрата — підведення підсумку, що залишається в пам’яті? Так, життя — це пам’ять».

Він заплющив очі, зразу ж побачив зал «Сотбі»; землисте обличчя Ростопчина; почув тягучий голос ведучого «п’ятнадцять сотень, шістнадцять сотень, сімнадцять сотень»; знову подумав про те, з чим повернеться до Москви; який сором; обіцяв привезти Врубеля; базіка…

Коли Степанов повернувся в номер, було вже за північ; тривожно спалахувала біла лампочка, вмонтована в телефон, — прохання подзвонити в службу інформації, повідомлять, хто шукає й коли; набрав цифру «6»; дівчина, немов чекала його, сказала, що вже шість разів дзвонив «принс Ростоучи», просив зв’язатися з ним, хоч би коли містер Степанов повернувся.

Набрав номер «Кларіджа», попросив Ростопчина.

— Та невже?! — вигукнув той. Голос князя був радісний, хоч у ньому відчувалась якась надтріснутість. — Зараз же бери таксі й приїжджай до мене, якщо немає сили прогулятися.

— Женю, вранці, — почав благати Степанов. — Стомився, ноги трясуться.

— А в мене руки. Жду, — й поклав трубку.

Степанов хотів передзвонити, але зрозумів: сталося щось дуже важливе, інакше Ростопчин не розмовляв би так; підставив голову під кран, довго розтирав залишки свого волосся, зняв костюм, надів похідні джинси й куртку, спустився вниз, сів у таксі, назвав «Кларідж»; водій здивовано подивився, але нічого не сказав; віз усього п’ять хвилин, зовсім поряд; англійці рідко ставлять запитання, кожному вільно чинити так, як він вважає за потрібне.

Портьє привітався із Степановим з таким же стриманим достоїнством, як і вчора, коли він був у костюмі; їхнє діло вітати кожного, хто входить у дім, всередині є своя, особлива служба, яка швидко в усьому зорієнтується; найстрашніше — налякати клієнта; тепер і Рокфеллер ходить у стоптаних кросовках, от буде шокінг, коли його турнуть од дверей!

… Ростопчин лежав на ліжку в трусах; ноги набрякли; руки знову стали холодні, як лід; але очі його сяяли: картина Врубеля стояла на стільці; він кивнув Степанову:

— Бачиш?

Той сів на ліжко, мов підкошений.

— Женю! Любий! Як?!

(Фол ще раз намастив лоб і скроні китайським «тигрячим бальзамом»; зробив рівень запису розмови в сусідньому номері максимально голосним; кожен звук віддавався в маленьких навушниках, немов удар у дзвін.)

8

… А потім Золле ліг на широке ліжко, підсунув під голову подушку Анни, вона завжди спала на цій, довгій, жартома називала її «батоном», заплющив очі й знову відчув нудоту. Вона мучила його весь час, коли він повертався до Бремена на теплоході; грошей вистачило тільки на палубний квиток; дуже штормило; один з моряків порадив добряче попоїсти, це допомагає; «І не бійтеся випити як слід, виблюєте, стане легше».

Золле пішов у туалет, порахував гроші; аби вистачило на автобус, щоб добратися від порту додому; де там уже їсти; сидів усю дорогу біля поручнів; двічі блював жовчю, тремтіла щелепа; думати ні про що не міг; якась каша в голові; мелькали дивні обличчя, — то Рів з Райхенбау, прокляті родичі, шкіряться, ховаючись один за одного; то поблажливо усміхнений Ростопчин у своєму розкішному шовковому костюмі, то розгублений Степанов, — жовна перекочуються грецькими горіхами, набрякли мішки під очима; то чувся голос пана з «історичного товариства», який дзвонив напередодні від’їзду в Лондон: «п’ятнадцять тисяч марок ми готові заплатити зразу ж, даремно відмовляєтесь, пане Золле, всі права на пошуки зберігаються за вами»; іноді він близько бачив обличчя Анни, її добрі великі очі; вони стали якимись зовсім іншими перед смертю; вона знала, що кінець близько, рак печінки, в клініку відмовилася лягти — навіщо зайві витрати, і так у боргах; пила наркотики, тому гострого болю не знала, тільки відчувала, як день за днем знесилюється; обличчя стало жовте, а вуха, раніше такі маленькі, красиві, тепер були схожі на старе капустяне листя.

Я не маю права розпускатися, повторив Золле; треба примусити себе почути музику Вагнера, вона живе в кожному, треба примусити себе до того, щоб не стримувати її в собі, не боятися її грізної, очищувальної значущості, а, навпаки, йти за нею, відчуваючи, як напружуються м’язи й тіло перестає бути кволим і безвольним; однак Вагнер не звучав у ньому, інколи він чув веселі переливи Моцарта, сонячні, дитячі; кожна людина — це дитинство, нічого в ній не лишається, крім дитинства, все інше від життя, а яке ж воно жахливе, боже мій.

На берег у Бремені Золле вийшов знесилений; сів на лаву, відчуваючи, як підступає голодна млість; от буде соромно, якщо я блюватиму прямо тут; до туалету я просто не зможу добігти; впаду.

Біля нього сів, віддихуючись, дуже товстий, погано поголений чоловік у досить брудній сорочці й курточці, закапаній на животі вином і соусами; витяг сигарету, дуже грубо розім’яв її, прикурив і, витерши з лоба піт, запитав:

— Ви пан професор доктор Золле? Дослідник і історик?

— З ким маю честь? — мовив Золле крізь зуби: боявся, що почне блювати.

— Я — Бройгам, з «Нахріхтен». Редакція доручила зробити інтерв’ю з вами. У сьогоднішній вечірній номер.

— Не можу, — відповів Золле. — Я себе погано почуваю. Подзвоніть мені додому… Пізніше…

— Чого це ви такий землистий? Погано переносите морські мандри? Не треба було сидіти в каюті. Вийшли б на палубу…

— Я весь час сидів на палубі.

— Треба було напитися. І з’їсти супу. Дві порції. Ви все виблювали б, та й по всьому.

Золле підніс зім’ятий носовичок до губів, заплющив очі, на скронях виступив холодний піт.

Бройгам витяг із задньої кишені брюк пласку пляшечку, простяг Золле.

— Віскі. Ковтніть.

— Я голодний, — сказав Золле, відчуваючи, як сльози самі по собі заслали очі й солоно потекли по щоках.

Бройгам узяв його під руку, допоміг підвестися, одвів до буфетної стойки, замовив гамбургер і пиво.

— Не подумайте відмовлятися. Вам умить полегшає…

— Я блюватиму.

— Ну й що? Дам дві марки буфетнику, він після цього запропонує вам поблювати ще раз. Були б гроші…

Золле з’їв гамбургер і справді відчув себе краще.

Цей товстий чоловік заспокійливо впливав на нього; взагалі до зустрічі з будь-яким журналістом він готувався заздалегідь, перечитував альманах латинських виразів, перегортав древніх, особливо Таціта; коли говориш з людьми преси, дуже важливо бути лапідарним у слові, вони ж так старанно підганяють тебе під конструкцію, наперед ними продуману; увага й ще раз увага; але цей товстун був якось по-доброму флегматичний; теж достатку, мабуть, невеликого, весь пом’ятий, як і я…

Золле полегшено підвівся:

— Ну, що ж… Ходімо на автобус, не тут же розмовляти…

— У мене машина, — відповів Бройгам. — Далеко живете?

— Не дуже. Я покажу на карті, важко пояснити, маленький тупичок за озером.

Та коли Бройгам привів його на стоянку, Золле знову відчув себе самотнім і нещасним, і знову запаморочилася голова; журналіст відчинив дверцята величезного сріблястого «БМВ», у таких роз’їжджають тузи, а я думав, у нього якась французька «онуча» чи пошарпаний «фольксваген»; знову кордон; як же трагічно розкреслено наш світ кордонами — не тільки між державами, а й поміж людьми; це страшніше; кожний, хто йде по вулиці, а тим паче їде по автобану, — суверенна держава; повна роз’єднаність…

Дома він знайшов пачку бразільського «Пеле», єдине, що в нього лишилося; холодильник порожній; запропонував Бройгаму чашку кави; той сказав, що крім віскі нічого не п’є, перейшов до діла; спочатку цікавився роботою, просив показати документацію, потім спитав про мету подорожі в Лондон; швидко робив помітки в потріпаному блокноті, з якого раз по раз випадали списані аркушики; ні диктофона, ні фотоапарата; а втім, серйозні журналісти самі не знімають, возять з собою фотографа; Золле пам’ятав, як йому пояснив про це той хлопець, який брав у нього інтерв’ю незадовго до смерті Анни; написав багато нісенітниці, його спростування жодна газета не надрукувала, яке їм діло до фактів, подавай смажене!

— Скільки коштує ваш архів? — спитав Бройгам.

— Усе моє життя, — відповів Золле. — Я віддав цій справі всього себе. Ми відмовляли собі в усьому, моя покійна подруга і я…

Бройгам витяг з пожмаканої пачки (страшно дратував ло Золле, звичка до акуратності в роботі з документами стала його другою натурою; будь-яку розхристаність, неохайність, необов’язковість сприймав як образу) розкришену сигарету, розправив її, закурив, пихнув в обличчя Золле якимось солодким димом, важко закашлявся, довго сидів, заплющивши очі, пояснив — астма; не перестаючи курити, запитав:

— Як про вашу роботу дізналися росіяни?

Золле здивувався:

— Ви маєте на увазі Степанова?

— Так.

— Ми багато років обмінювались інформацією.

— А звідки вона в нього?

— Він часто їздить. Та й потім йому допомагають учені з музеїв Росії. Йому легше…

— Ви багато передали йому документів?

— Дуже.

— А він вам?

Золле не чекав цього запитання; якось не спадало на думку підраховувати, скільки матеріалів привозив йому Степанов із Швейцарії та Голландії; останній раз передав документацію з Варшави; обіцяв надіслати нові дані з Праги. Він згадав, як Степанов віддав йому листа з Баден-Бадена; відтоді почався новий етап пошуків; але ж лист було адресовано не йому, Золле, а саме Степанову; а він зразу відправив його мені; і документи з Берліна передавав цілими папками, і влаштовував мені запрошення, і писав про мене так, як ніхто інший не писав; усі шукали сенсацію, а він розповідав про мене й Анну, про те, як я почав, що знайшов; господи, він був такий добрий до мене, подумав Золле, сидів за цим столом, слухав годинами, допомагав готувати вечерю; ми так славно бенкетували втрьох — я, Анна й він… Боже мій, подумав Золле, зі мною коїться щось недобре. Я думаю спочатку про себе, потім про Анну, а вже потім про нього. Що зі мною?

— Почекайте, — сказав він Бройгаму. — Мені необхідно подзвонити у Франкфурт.

— У мене ще два-три запитання.

— Ні, ні, я повинен подзвонити у Франкфурт, це дуже важливо.

— Заждіть, пане професор доктор Золле, зараз подзвоните. Мене ж покарають, якщо я запізнюся з матеріалом у номер. Хто фінансує вашу роботу, ось що мене цікавить. У вас величезні витрати, як я розумію. Хто оплачує ваш труд?

— Я.

— Джерела? У вас є якісь прибутки? Рента?

— У мене є борги, пане Бройгам. Це все, що я можу вам сказати.

Провівши журналіста, він подзвонив у Франкфурт, в «історичне товариство»; саме ті люди й сказали йому, які гроші Степанов платить іншим дослідникам; його це так приголомшило, що він навіть не поцікавився їхніми адресами й телефонами (розрахунок Фола базувався на його природженій авторитарності; як-не-як німець старшого покоління, у них це в крові; коли говорять люди з «історичного товариства», дипломовані дослідники — значить, правда, інакше й бути не може; спрацювало). Золле був тоді оскаженілий; два дні не знаходив собі місця; яка підлість — використовувати дружні стосунки, а платити зовсім стороннім особам, вклад яких у справу зовсім незначний!

— Алло, здрастуйте, це професор Золле, з Бремена.

— Добрий день.

— Ваші люди дзвонили мені дев’ять днів тому. Я хотів би зв’язатися з ними. Негайно.

— Пробачте, але хто саме дзвонив і з якого питання?

— Я забув прізвище. З питання пошуку російських картин, що пропали під час війни.

— У нас немає російського відділу, пане професор Золле. Ви певні, що дзвонили від нас?

— Абсолютно.

— Будь ласка, почекайте біля апарата, я спробую вам допомогти.

— Дякую.

«Я зараз же подзвоню в Лондон, — подумав Золле. — Старий чванливий учений черв’як! Мене занесло! Так, так, мене занесло! Я повинен був поговорити з Степановим і князем як з друзями. А я образився. На кого?! Не можна ображатися на друзів. Їх треба намагатися зрозуміти. Ах, як правильно ти став думати, коли минув час і все втрачено. Так, втрачено! Без сумніву аукціон у розпалі. Я подзвоню в «Сотбі» й зроблю заяву, що Врубеля було викрадено. Я назву номер, під яким його вивіз рейхсляйтер Розенберг. Сліди цього номера мали лишитися на картині, якщо зробити хімічний аналіз. У лівому нижньому закрайку. Вивести це зовсім неможливо. Експертиза підтвердить мою правоту. А коли не підтвердить? Хто плататиме штраф? Ти? Чим?»

— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?

— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.

— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…

Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:

— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!

— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.

— Як довго мені чекати?

— Я передзвоню надвечір.

— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!

— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.

Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…

Потім подзвонив у Цюріх, у бюро князя; як це я зразу не здогадався, старий віслюк?! Попросив секретаря негайно подзвонити в Лондон, в «Сотбі», це на «Нью-Бонд стріт, тридцять два; будь ласка, запросіть до апарата князя; еге ж, він там; він безумовно в залі; скажіть, що Золле має намір зробити екстрену заяву; я жду біля апарата; будь ласка, поспішіть, справа надзвичайної ваги».

Секретар передзвонила через півгодини, саме тоді, коли Золле знову вирішив дзвонити їй; раніше за таку роботу гнали в шию.

— Пане професор доктор Золле, я повинна засмутити вас, торги давно скінчилися.

«Що ж робити? — Золле вже вкотре повторював це тупе безсловесне в своїй безнадії запитання. — Що ж мені робити?! Боже, поможи і навчи! Як діяти?!»

З цим він і заснув.

Розбудив його телефонний дзвінок; за вікном уже смерклось; скільки ж я спав; вічність; треба зв’язатися з камердинером князя; мабуть, він знає його телефон у «Кларіджі»; хай попросить його подзвонити мені; а може, це він дзвонить?

Золле встав, підійшов до телефону, думаючи про те, яка буде його перша фраза; я мушу вибачитися; саме так; інакше мене неправильно зрозуміють; я так і скажу: був якийсь амок, пробачте мені, князю; передайте Степанову, що я жду його дзвінків, ми й далі працюватимемо разом; з ким не буває зриву; роки; нерви не витримують; ні про які гроші не може бути й мови; продам квартиру, на борги вистачить, а собі орендую кімнату на першому поверсі, це набагато дешевше…

Він рвучко зняв трубку.

— Алло.

— Це Райхенбау.

«Будь ти проклятий, — стомлено подумав Золле. — Ростопчин мені не подзвонить. Я поводився, як істерик, а вони, ці вилощені князі, не люблять, коли поводяться щиро, вони звикли хизуватися, для них головне — зовнішня манера поведінки, що їм до того, в якому становищі я опинився?! Стривай, — він знову осадив себе. — Що з тобою? Так, усе жахливо, так, ти не зміг знайти те, що хотів знайти, але навіщо ти звинувачуєш тих, хто до тебе найближчий? Завжди в усьому звинувачують найближчих, кого ж іще? Тих, хто далі, остерігаються, бо вони чужі… Бідолашна Анна, це я винен, що її не стало! Я, тільки, я!»

Золле відкашлявся, відчуваючи, що зараз зірветься; це буде непростимо; шакали люблять падло, не можна робити їм приємність; змусив себе говорити трохи ліниво, дуже спокійно:

— Слухаю тебе, дорогий Райхенбау.

— Ні, це я тебе слухаю.

— Завтра я йду в контору, щоб якнайшвидше продати квартиру. Отже, грошей у мене вистачить з лишком, аби розплатитися з тобою й Рівом.

— Ми не дозволимо продавати квартиру Анни. Це її власність… Ти їй ніхто. Квартира належить нам.

— Звертайтеся до суду.

— Невже ти не розумієш, що суд буде на нашому боці?

— Чого ти хочеш? — закричав Золле. — Ну чого ви всі від мене хочете?!

— Продай свої матеріали. Нехай вони стануть загальним надбанням. Тут, у Німеччині. Ти чуєш мене?

— Чую, — після довгої паузи відповів Золле. — Хто тебе просив про це?

— Совість. Моя німецька совість, — і Райхенбау поклав трубку.

9

— Я дві години тому повернувся з Шотландії, — сказав Ростопчин. — От… І привіз Врубеля. Можеш летіти додому… А ще я привіз листи про Верещагіна, — він кивнув на столик; біля срібної вази з фруктами лежала папка. — Це теж тобі. Бачиш, як ми впоралися…

— Нічого не розумію, — Степанов навіть головою затряс. — Як ти зміг?

— Я тобі розповідав, яка в мене була кличка в макі?

— Ейнштейн.

— Отож! Я вичислив, що проти нас працюють, і провів свою операцію. Ні, але ти подивись, яка чудова ця картина! Поглянь в очі хлопчика! Я боюся в них довго дивитися, Митю, починається якась містика…

— Ти вручиш мені цю картину завтра в театрі, — сказав Степанов. — Це буде напрочуд дивовижно, Женю.

— Завтра вранці я відлітаю.

— Це неможливо. Ти повинен вручити цю картину привселюдно. Інакше я не зможу її вивезти, затримає таможня.

— Не затримає. Там усі документи, — Ростопчин знову кивнув на столик. — Я написав, що віднині це твоя власність, документи в повному порядку.

— Ні, буде жахливо, якщо ти не вручиш мені цю картину сам! Це твоя заслуга, це ти переміг тих, хто заважав… Ні, ні, не можна, аж ніяк не можна, щоб ти полетів. Чи ти боїшся Софі?

— Тепер я нікого не боюсь, — усміхнувся Ростопчин. — Я мов жінка: завжди боюся до; те, що сталося після, мене вже не тривожить.

— Ти мусиш лишитися. Зрозумій, це буде сенсація. Про це дізнається багато людей. І серед них знайдеться ще один чоловік чи два, які допомагатимуть нам далі.

Ростопчин сів на ліжку; Степанов, дивлячись, як важко він підводився, був страшенно вражений тією переміною, що відбулася з ним за один день.

— Подивися в очі хлопчика, — тихо сказав Ростопчин, — Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…

(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.

— Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, — сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. — Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)

10

У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.

— В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель — це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.

Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.

— Боб, у мене є для вас сюрприз…

— На шоу прийде рота російських солдатів? — розсміявся Годфрі.

— Ну, це вже не сюрприз, а захід, — у тон йому відповів Степанов. — Ні, до нас прийде князь Ростопчин.

— Той самий?

— Так.

— Чудово. Він погодився сказати кілька слів?

— Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!

— Це справді сюрприз.

— Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…

— В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.

— Так, місто казкове, — погодився Степанов. — Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.

— Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?

— Саме так. Він росіянин.

Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, — шепнув Годфрі, — наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі — француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.

— Дім, — сказав Годфрі, — народу дуже багато. Сьогодні п’ятниця, початок уїк-енда, травень. Це — безпрецедентно. Йдуть не на вас. Повторюю, в цій країні вас, як письменника, не знають. Ідуть на вашу країну. Тому — пропоную востаннє — давайте прорепетируємо початок, це ж у ваших інтересах.

— Ні, спасибі. Знаєте, в мене є приятелі, які по багато разів протягом багатьох років розповідають сюжет своєї нової книжки. Вони ніколи її не напишуть. Вони проговорили її, їм уже нецікаво, вони її знають напам’ять. Завжди треба, щоб було цікаво. Вам, мені, залу.

— Дивіться, — повторив Годфрі. — Я відроблю свої гроші чесно, але я не маю наміру втрачати обличчя, Дім. Я готовий до діалога з вами, але не до такого, щоб пропагувати ваші ідеї. Я живу тут, і мені дуже подобається жити тут, розумієте?

— Прекрасно розумію, — Степанов усміхнувся: — Хто зустріне князя?

— Не знаю. Мої дівчата ніколи його не бачили…

— Треба посадити його на сцену…

— Цього робити не можна. Ви і я. Третій — завжди зайвий. Це нераціональне відвертання уваги. Ми зарезервуємо йому місце в першому ряду, дуже престижно. А коли він даруватиме картину, запросимо його на сцену. Мері, — Годфрі звернувся до худенької американочки, — будь ласка, подивіться, скільки прийшло людей?

— Я вже дивилася, — втрутилася француженка. — Буде повний зал. Публіка дуже престижна.

— Спробуй, розворуши її, — сказав Годфрі. — В цьому розумінні студенти набагато кращі… До речі, Дім, зніміть галстук, будь ласка. Ви його зовсім не вмієте пов’язувати, та й взагалі це не ваш стиль.

— Якби знав, захопив би з собою форму в’єтнамських партизанів, зберігаю як реліквію.

— До речі, жаль, що не прихопили. Одяг — найважливіший елемент шоу; вивірений прийом, дозований епатаж — все це на користь справі. А тепер розслабимося й посидимо кілька хвилин абсолютно мовчки.

(Фол старанно загасив недокурок у попільниці, подивився на годинник: до початку шоу чотири хвилини…

«А що, коли Ростопчин не прийде в театр? — з жахом подумав Фол. — Через кілька хвилин з’являться вечірні газети із залпом проти нього й Степанова. Газети доставлять у театр; дуже добре; а якщо старий дурень купить газету в якомусь кіоску? По дорозі до таксі? Чому ні? І вирішить не йти на Пікаділлі. Зрештою, є ж у нього хоч якась захисна реакція?! Чи ті, кому за шістдесят, уже не звертають уваги на все, що не вкладається в схему їхнього мислення? Він не прийде, і тоді репортаж про те, що він дарував росіянам у театрі отого Врубеля, виявиться липою! Вся комбінація зійде нанівець! Аби тільки зараз не зірватися, — сказав собі Фол. — Заспокойся, так буває завжди, найостанніші хвилини дивовижно напружені. Нічого страшного, аби тільки не зірватися і не напитися, це буде жахливо. Зараз потрібна холодна голова, кожне слово мусить бути вивірене, кожен вчинок — вичислений до останньої дрібниці. Ти повинен перемогти, ти доведеш, що твоя правда, що саме твоя концепція потрібна Штатам, ти зробиш усе, як задумав, аби тільки не зірватись, інакше буде дуже прикро, Джос, будь ласка, вгамуйся, перебори себе, це хвилинна справа, гаразд?»

Він витяг з свого «дипломата» аркуш паперу з листом редакторові «Нью-Йорк таймс» від Саймона Бренкса, Лондон, Челсі, Клінктон-стріт, двадцять три, цілком пристойна кандидатура; все-таки Джільберт — молодець, хоч і ледар, зате має хороші контакти в місті, не марно просидів тут стільки років.

Лист він обдумав заздалегідь, ще в Штатах, перед вильотом у Європу, кожну фразу відлив, виношував не рік, і не два, а цілих п’ять років, відразу після того, як пішов з Ленглі; бог послав Гадиліна; зрештою, кого він іще міг йому послати, крім цього прищавого неврастеніка; серйозні люди осідають в університетах; лише невдахи харчуються «Свободою».

Він витяг ручку, пробіг текст іще раз; ні, правити нічого, якщо тільки Гадилін не видасть те, що виходить за рамки; Фол вичислив його точно, збою не повинно бути.

«Сер! Я вивчав російську мову протягом трьох років, читаю радянську літературу і тому цікавлюсь передачами радіостанції «Свобода», яка відгукується не тільки на політичні й економічні проблеми Росії, але й рецензує. хоч якоюсь мірою помітні твори письменників, що живуть за залізною завісою. Демократизм західного суспільства передбачає критику всього, що здається нам неправильним, загрозливим, порочним. Однак наші традиції такі, що найсерйозніша критика мусить бути доказовою й коректною. А хіба можна назвати коректними й доказовими виступи експерта з російської літератури містера Гадиліна, котрий емігрував на Захід і відтоді подвизається на «Свободі»? Наведу лише деякі епітети, якими він називає своїх колишніх колег: «пес», «лизоблюд», «графоман», «раб», «зломщик», «продажний наймит», «кримінальник».

Відчуття непорядності викликає й показна поінформованість літературних експертів про подробиці особистого життя тих, з ким їм доводилося зустрічатися в Москві; все це відгонить негідною нашого суспільства малістю.

Я не хочу образити містера Гадиліна, але, справді, такий стиль не можна не порівняти з гавканням маленьких собачок на великого пса, який цього гавкання навіть не чує.

Якщо радіостанція «Свобода» є трибуною для зведення особистих рахунків м-ра Гадиліна з тими, хто чогось досяг у Росії, то це одна справа. Тоді треба б повідомити слухачів, що в Мюнхені працює перша в світі радіостанція, що займається аналізом творів літератури та мистецтва за залізною завісою. Тоді виникає запитання, яку причетність до цих чвар мають високошановні люди з адміністрації Білого дому, котрі входять у керівну раду «Свободи»? Хто ким керує: м-р Гадилін нами чи все-таки ми бодай трохи можемо впливати на честолюбні амбіції літературних експертів, які позбавлені демократичного досвіду критики, а тому й нав’язують нам манеру і стиль, прищеплені їм за залізною завісою з дитинства? Взагалі іноді в мене складається думка, що м-р Гадилін працює за завданням Москви, аби пропагандистам Кремля було легше говорити своєму народові про дух недоброзичливості, притаманний світові імперіалізму по відношенню до всього, що відбувається в Росії.

З повагою».

Підпис. Адреса. Ніякої фальшивки, все чисто. Нехай Лейнз, який відповідає за «Свободу», покрутиться, крити йому нічим, дурнів теж треба вчити. Зрештою, кожен дурень має хоч одного розумного боса; почухаються; згадають мої слова; помилку виправити ніколи не пізно.

«Стоп, — сказав собі Фол. — Дуже погано, якщо вони пригадають мої слова. Тоді штука не зіграє. Не дай боже, якщо вони згадають мої слова. Вони не повинні навіть думати про мене, лист має бути шоком, ударом під груди, тільки тоді вони прийдуть до мене. Вони прийдуть. Але я буду в новій якості, коли повернуся додому. Я вирвуся вперед. Не я повернуся до них, а вони не зможуть без мене й без того діла, якому я служу тепер».

Однак коронний матеріал ще не було підготовлено. Це треба зробити дома: дві-три публікації про те, як фірма «АСВ», страхування культурних цінностей, бібліотек та архівів, дістала інформацію про те, що в світі ходять твори російської, польської, угорської, чеської, французької та італійської культури, викрадені нацистами з державних музеїв. «АСВ» не може страхувати крадене; нацизм зламали мужністю чесних американських, російських та англійських хлопців, які звільнили Європу від коричневого жаху; але компетентні працівники «АСВ», залучені до розслідування інформації, з’ясували, що факти не відповідають дійсності; все награбоване нацистами давно повернено законним власникам; йшлося про черговий шантаж Москви, що має як ідеологічні, суто пропагандистські цілі (повсякчасне мусування чуток про те, нібито багато нацистів співробітничало з відповідними службами США), так і тривожніші, пов’язані із спробою підірвати довір’я громадськості до самого інституту страхування.

Це Америка прочитає; це передрукують у Європі; це буде перемога, аби тільки цей бісів князь не купив газети, а доїхав до театру, аби тільки він сів у перший ряд, на відведене йому місце і вручив цього психопата Врубеля своєму одноплеміннику!)

Світло в залі повільно погасло; лише два прожектори висвічували Годфрі й Степанова; і все-таки Степанов бачив Распопова і Савватєєва в другому ряді, бачив порожнє, — наче вибитий зуб, — місце Ростопчина в першому; побачив Ігоря з торгпредства, теж сходознавець, учора не зміг приїхати: політики сваряться, а торговці продовжують своє діло; не буде обороту капіталу — світ зупиниться.

— Леді і джентльмени, — почав Годфрі, — насамперед я хочу привітати вас у цьому залі. Дозвольте представити нашого російського гостя, містера Степанова. Ми з ним по різні сторони барикади, але нині барикада розділяє не вулицю, а світ, тому будь-яка спроба поговорити один з одним, відклавши набік зброю, угодна богові, який створив людей для життя, а не для смерті. Діалог через барикади бажаний прогресові, — на цьому я стою і з цього починаю нашу зустріч.

В трьох місцях залу заплескали; «підсаджені», подумав Степанов, даремно він це затіяв, щось у цьому є жалюгідне; панувало напруження, воно було гнітюче.

— Дім, — Годфрі обернувся до Степанова. — Я хочу, щоб ви самі розповіли про себе присутнім.

— Краще б з вашою допомогою.

— Чудово. Де ви вчили англійську?

— В інституті сходознавства.

— А якою була ваша основна мова?

— Афганська. Пушту.

В залі пробіг шепіт.

— Скільки вам років?

— Я старий. П’ятдесят три.

— Ви одружені?

— Я живу сепаратно.

— Це дозволено в Росії?

— А в Англії дозволено вранці вмиватися?

Годфрі засміявся:

— О’кей, о’кей, я не хотів образити вашу країну своїм запитанням, у. нас досить туманні уявлення про те, що у вас дозволено, а що — ні. У вас є діти?

— Двоє.

— Ви дружите?

— Я думаю, що дружимо, але точніше відповіли б вони самі; батьки частіше помиляються.

Годфрі різко обернувся до залу».

— Леді і джентльмени, зараз мої любі помічниці роздадуть вам папірці для запитань. Будь ласка, напишіть своє ім’я, адресу, фах. Потім помічниці зберуть ваші запитання, я їх зачитуватиму. — Він знову звернувся до Степанова. — Дім, ви — письменник. Яка тематика ваших книжок?

— Різна.

— Ви пишете документальну прозу чи віддаєте перевагу вимислу, белетристиці?

— І так і так.

— Ви пишете про політику?

— Про неї також. Світ надзвичайно політизований; люди, слава богу, почали цікавитися політикою, мені це подобається, хоч якась гарантія від можливого безумства.

— «Слава богу»? — перепитав Годфрі. — Будь ласка, не ображайтеся, але хіба в Росії можливе публічне використання оцих двох слів? Я маю на увазі «слава богу».

— Коли б ваші видавці публікували більше нашої літератури, ви не запитували мене про таке. Це аналогічно тому, якби я спитав вас, чи дозволено в англійській мові вживати слова «революція» і «товариш».

— Про те, хто кого більше публікує, мабуть, ми говоритимемо пізніше, коли надійдуть запитання із залу. Поки що я — узурпатор вечора, отже, вам доведеться відповідати стисло й однозначно. Я прочитав у американській літературній енциклопедії, що ви писали книжки про політиків, шпигунів та сищиків. Це правда?

— Абсолютна.

— Ви це робили за завданням?

— Письменник схожий на собаку: і той і другий не люблять ошийників.

— Вас направили сюди розповісти у нашому сьогоднішньому шоу про культурні програми в Радянському Союзі. Як поєднати ці теми в творчості! політика, шпіонаж, культура?

— У вас опубліковані документи про те, що американський розвідник Даллес поставив перед нацистським шпигуном Вольфом головну умову для початку сепаратних переговорів у Швейцаріїї повернення картин s музеїв Італії. Теми, як бачите, пов’язані: політика, шпіонаж, культура.

— Чи не здається вам, що захоплення воєнною темою в літературі веде до мілітаризації суспільства?

— Літературу, яка прославляє війну, не можна вважати за літературу. Така продукція справді спонукає суспільство до мілітаризації. А наша література про війну виховує ненависть до неї, бо показує її страхіття, яких, на щастя, ви не зазнали.

— Не кажіть. Ми пережили жах нацистських бомбардувань.

— Але не пережили окупації, масових розстрілів І душогубок.

— Пробачте? — Годфрі подався до Степанова. — Не зрозумів.

— Душогубки — це машини, в яких людей убивали відпрацьованим газом. Випробування провадив есесівець Рауф, який став помічником Піночета через дві години після фашистського путчу в Сантьяго.

— Ви добре пам’ятаєте війну?

— Не так, як солдати, але пам’ятаю.

— Коли ви вперше зацікавились проблемою війни й культури?

— У сорок другому.

— Чому саме тоді?

— Тому що в сорок другому ми викинули гітлерівців з Ясної Поляни… Це музей Льва Толстого. Під Тулою. В кабінеті Толстого нацисти тримали коней.

— Ви не думаєте, що тут більше пропаганди, ніж факту?

— Не думаю.

— Тому, що ви, безумовно, вірите радянським засобам масової інформації?

— Тому, що я був у Ясній Поляні в сорок п’ятому, Восени. Та ще тому, що хлопчиськом, улітку сорок п’ятого, бачив Дрезден, руїни зруйнованої галереї.

— Як ви потрапили до Німеччини в сорок п’ятому?

— З солдатами.

— Воювали?

— Ні. Я втік на фронт, шукав батька.

— Ваш батько живий?

— Ні.

— Загинув на фронті?

— Ні. Він помер після війни.

— Яке в нього було звання?

— Полковник Червоної Армії.

— А мати?

— Вона вчителька історії. Жива, здорова, старенька.

— Дім, пробачте, моє наступне запитання може здатися вам дивним, але я все-таки хочу його вам поставити. Кого ви більше любите: батька чи матір?

Чортове шоу, подумав Степанов, хоча б закурити дозволили, теж мені, демократія. У нас заборон багато, але й у них вистачає; дорого я зараз віддав би за одну затяжку; ну, як мені відповісти йому?! Даремно я відмовився, коли він пропонував порепетирувати; не можна відповісти, що, мовляв, люблю обох однаково, так діти відповідають: «І тата, і маму». Як пояснити їм мою провину перед батьком, перед його останньою любов’ю? Не його гріх, а їхня з мамою біда, що вони такі різні. Спочатку закохуються, про свої різні характери починають думати вже потім, коли свято скінчилось і почалися будні; завжди і в усьому перемагав примат почуття; логіка схожа на стерв’ятника, вона приходить як відплата, реакція на вчинене. А я не зміг простити йому його останньої любові, не зміг зрозуміти, яка вона була висока й чесна; двоє старих людей знайшли одне одного. «Старі? — спитав він себе. — Йому тоді було п’ятдесят три, стільки, скільки тобі зараз. Батько подумав про себе вже після того, як я закінчив інститут, одружився й відійшов від нього; до цього він, — навіть коли жив у холодній кімнатці з дров’яним опаленням у баби Маші, — завжди спочатку думав про мене, а вже потім про себе… Синівська ревність? Ні. Мабуть, егоїзм. Хоч ревність і егоїзм — дві сторони однієї медалі». Але ж ти не можеш забути образи, яку пережив на батьківському шістдесятиріччі, коли не ти був біля нього, а його кохана, а вас же з ним зв’язувало, — у важкі роки, — таке горе, яке зараз навіть неможливо уявити собі; ти був чесний у ставленні до старого, бився за нього з останніх сил, не задумуючись над тим, що на тебе чекає за це, а він сидів з коханою жінкою на своєму ювілеї і не покликав тебе, щоб ти був поруч… Ну то й що? Ти ж сам кажеш, що це велике щастя — вміти забувати горе, жити сьогоднішньою радістю і завтрашньою надією. Все повертається на круги своя, воістину так. Хіба Бембі і Лис не повторили тебе, двадцятип’ятирічного? Повторили, ще й як повторили. Але ж вони, як і ти, проектували свою маму на іншу жінку, яка була поруч з тобою. Хоч би якою була інша жінка, як би тебе не любила, рідна мама завжди здається найкращою, найчеснішою і найрозумнішою, навіть якщо вона й винувата в тому, що життя в сім’ї не склалося, така вже людська природа. Ні, заперечив він собі, справа тут не в стосунках, які склалися між батьком і дітьми. Я дружив з батьком, я так пишався дружбою з ним! Він сам стер грань у наших стосунках, грань, яку взагалі не можна переступати; небезпечно. І я був таким самим з Бембі й Лисом, я був їхньою власністю, я належав тільки їм і нікому більше, так мусить бути завжди, до самого кінця. А чи мусить?

— Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.

— Чому?

— А кого ви більше любите?

Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.

— Тут запитання ставлю я.

— Наполягати на відповіді недемократично?

— Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки — батьків, так мені здається…

Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.

— О, — сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, — уже чимало.

Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але — щирими; зачитав перше:

— Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.

Степанов спитав:

— Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?

По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.

11

Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.

Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість — це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?

Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.

— Послухайте, — сказав Ростопчин, — там у мене скло, — він кивнув на картину, — головне, щоб не впало.

Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня — зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.

Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.

Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.

— Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?

Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:

— Шоу йде на Пікаділлі.

Ростопчин повільно обернувся:

— Що ви сказали?

Стара подала йому газету.

— Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.

Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ — укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».

Ростопчин простяг старій монету.

— Я візьму цю газету?

Стара, глянувши на монету, сказала:

— Мало дали, номер коштує втричі більше.

12

… Гадилін сидів з Пат у таксі навпроти входу в театр; коли підкотила жовта малолітражка, на дверцятах якої була написана назва газети, телефони й адреса, водій, не вимикаючи мотора (стоянка заборонена), кинувся до театру, затиснувши під пахвою пачку газет, він сказав:

— Ну, фо, пора й нам, як?

— Нервуєте?

— Я?! — Гадилін засміявся. — Чого ви так думаєте? Я зроду віку забіяка. Знаєте есерівський лозунг? В боротьбі знайдеф ти право своє…

13

Ростопчин сів за столиком біля вікна так, щоб було видно таксі; повільно, відчуваючи, як калатав серце, прочитав замітку «Хто ви, доктор Степанов?»

Так писали про Зорге, згадав він. Був навіть фільм про цього росіянина. Хоч який він росіянин? Німець. Ні, росіянин, він же був з ними, а не з Гітлером. Генерала Власова я не можу назвати росіянином. А от Антон Іванович Денікін — росіянин; коли йому запропонували очолити підрозділи «визвольної» армії, він відмовився: Батьківщиною не торгую.

Про що я? Чому раптом Денікін? — здивувався Ростопчин. — Просто, мабуть, я ошелешений, ось у чому річ. Зажди, Ейнштейн. Давай розберемося без гніву й пристрасті. Що, власне, сталося? Хіба я не знав, що Степанов був і в партизанів, і в Чілі? Він завжди з захватом говорив про це. В цьому для мене нічого нового. Для тебе — так, відповів він собі, але для тутешньої публіки — все нове, і тому повірять. Стривай, а в що, власне, вони повинні повірити? Як — у що? В те, що Степанова вкорінюють у тутешній вищий світ. В те, що він виконує завдання свого КДБ. Стоп. Хвилинку. З чого почалося наше знайомство? Адже не він мене знайшов. Його знайшов я, коли прочитав про те, що він робить для повернення наших картин і книжок. І запросив його до себе, хіба не так? Звичайно, це було так. Чорт, як же називалися ці румунські ліки в сера Мозеса? «Геро» чи «анте», щось у цьому дусі. Лягти б у хороший санаторій на місяців два, підлікувати серце. Не підлікуєш, заперечив він собі, вже шістдесят п’ять, життя прожито; це добре, що ти козиришся, отже, лишилися ще якісь резерви, але собі самому треба казати правду; все скінчилося, відпущено дуже мало, хоч як це прикро; решту днів тут, на землі, треба провести з гідністю, не впасти в маразм, не кидатися до віщунів, намагатися поводитись так, як поводився досі. Ні, так не можна. Федір Федорович розповідав про актора Снайдерсе: він помер через те, що вважав себе молодим навіть після того, як відсвяткував шестидесятип’ятиріччя… Ну й що? Правильно робив! Немає нічого страшнішого, як забитися в конуру й чекати. Чекання любові возвеличує, чекання успіху в справі вчить мужності, чекання смерті — протиприродне… Чому? Бо не смерті чекають старі, а дива. Раптом у якійсь лабораторії винайдуть штучний білок? Чи якийсь надзвичайний серцевий стимулятор? Чи ерзац-нирки? Живи ще шістдесят п’ять… Не хочу… Ні, неправда, обірвав себе Ростопчин, ти хочеш цього. Ти закриєш очі на те, що станеш висохлою мумією, не зможеш любити, мандрувати й випивати. Ти зможеш лише існувати… Ну то й що? Це ж прекрасно, існувати… Я іс-ну-ю! Стривай, але ж Степанов справді жодного разу не просив мене ні про що, не закликав стати червоним, не боїться критикувати те, що відбувається вдома, тільки він не злостився, коли говорив про непорядки, про лінощі, малу компетентність, він завжди шукав певних рішень, пропонував альтернативи… Так, він базується на міцності їхнього ладу. А хіба я вважаю, що Ради розвалюються? Ні, не вважаю. Це тут. так вважають, але ж вони не знають і не розуміють Росії. Надто складна для них наша державна ідея, дуже важко її зрозуміти без глибокого знання предмета, надто особлива й трагічна наша історія; єдина в світі євразійська держава, чому про це ніхто не думає тут?

Він неквапливо закурив; ти зараз встанеш, поїдеш до театру, вручиш картину Степанову і скажеш те, що треба сказати; комусь дуже не хочеться щоб ми робили з ним ту справу, яку розпочали п’ять років тому; і це стеження, коли ми їхали з «Кларіджа», і Софі, і цей торг, та й отой Мозес… Що — Мозес? Він урятував Врубеля для Росії, не можна бути невдячним. І не можна піддаватись підозрінням. Але кому ми заважаємо? Кому заважає він, Степанов?

14

— Насамперед, — вів тим часом далі Степанов, — я порекомендував би іноземцеві, який приїхав до Радянського Союзу, точно визначити, чого він хоче. Якщо він хоче мати витончений сервіс, йому треба тікати стрімголов додому; наш сервіс не нав’язливий; навіть дуже стриманий.

В залі засміялись.

— А коли ви хочете дізнатися щось про нашу культуру, та й не тільки про нашу, то я рекомендував би вам почати не з Третьяковської галереї і не з Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна, які загальновідомі, а з Театрального музею Бахрушина і з Бібліотеки іноземної літератури. Там ви зрозумієте багато з того, про що у вас зовсім не знають. І те й те — унікальне. Радив би також подивитися експозиції Історичного музею і Музею Сходу, це допоможе зрозуміти концепцію Росії. А ось запитання — про театри… Великий знають усі, але й крім Великого у Москві є що подивитися. Правда, мовний бар’єр утруднюватиме розуміння спектаклів, але це вже не наша провина, а ваша біда… У нас у Москві стільки середніх спеціальних шкіл, де діти вивчають вашу мову з другого класу, скільки в Англії і Америці — інститутів… Отже, хто кого хоче краще знати — очевидно. Ви — стримані в цьому бажанні, ми — відверто жадібні.

Годфрі трохи підвівся в кріслі, почувши якийсь шум нагорі, там, де був вхід, освітлений темно-червоними ліхтариками; одна з помічниць, зрозумівши його погляд, швидко піднялася нагору; туди ж, помітив Степанов, усе ще відповідаючи на запитання, підійшли інші дівчата, вся рать Годфрі; потім одна з них хутко збігла, Годфрі наблизився до краю сцени, схилився до неї, дівчина щось шепнула йому, він ледь нахилив голову, повернувся на місце і, обернувшись до Степанова, сперся підборіддям на кулак, усім своїм виглядом показуючи, з якою цікавістю він слухає виступ росіянина.

Коли Степанов почав зачитувати наступне запитання, Годфрі подався до нього ще ближче.

— Дім, прошу пробачення… Справа в тому, що привезли вечірній випуск газети… Я не знаю, хто це привіз і навіщо, але там хроніка, присвячена вашому перебуванню в Лондоні, просять роздати по рядах. Думаю, ми все-таки не перериватимемо розмови. Ті, хто хоче, поговорять з вами в холі, після виступу.

— Я вперше беру участь у шоу, — відповів Степанов, — отже, робіть, як у вас прийнято.

— Нехай роздадуть газети! — вигукнув по-російськи Гадилін.

Годфрі здивовано подивився на Степанова; той переклав; голос цього чоловіка здався йому знайомим.

— Будь ласка, якщо хочете висловитися, — сказав Годфрі в темряву, карбуючи кожну літеру, — напишіть своє побажання чи запитання на аркушах, які вам запропонують мої помічниці; певно, джентльмен запізнився, — звернувся він до Степанова, — і не чув мого пояснення про те, як проходитиме шоу.

— Нехай роздадуть, — неголосно мовив Степанов. — Це, мабуть, неспроста, що ж, нехай.

— Мені здається, це ви даремно.

— Тоді не треба.

Дівчата Годфрі працювали віртуозно — посмішка наліво, посмішка направо; деяке замішання, обертання, шепіт було погашено; довгонога американка в коротенькій спідничці принесла на сцену скриньку, наповнену папірцями з запитаннями.

— Вас добре експлуатують, Дім, — сказав Годфрі, швидко перебігаючи кореспонденцію. — Ми, капіталісти, марно часу не гаємо, якщо прийшли на свою роботу — працюйте! — І, відклавши три запитання, він подав решту Степанову.

— Що знають у Росії про західний живопис? — прочитав Степанов. — У нас є колекції, які не дуже поступаються тутешнім. У Ермітажі, наприклад, зали Матісса мені здаються найцікавішими в світі. У нас чудовий Пікассо; до речі, «Любителька абсенту» теж у Ермітажі. На жаль, з харківського музею нацисти викрали Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Гольбейна, Сіслея. Всього з України було вивезено триста тридцять тисяч творів культури.

В залі загомоніли.

— Так, так, я не обмовився, триста тридцять тисяч, — повторив Степанов. — Приблизно стільки ж викрадено в Білорусії та музеях Російської Федерації. Одним словом, наші люди знають про західний живопис значно більше, ніж у вас знають про наш.

Саме тоді ввійшов Ростопчин; ох, подумав Степанов, слава богу; я навіть боявся думати про те, що він не прийде; яке біле обличчя, майже крейдяне; видно, годився у перукарні, від них завжди виходиш білий, вони роблять масаж і компрес; а потім пудрять.

Він шепнув Годфрі:

— Прийшов Ростопчин.

Той ледь повернув голову, Ростопчина провели на залишене для нього місце в першому ряду. В правій руці він держав картину, в лівій — газету, яку передав француженці, шепнув їй щось на вухо, та кивнула, піднялася на сцену, дала Степанову вечірній випуск; він зразу ж побачив заголовок, фотографії, повернувся до Годфрі.

— Мабуть, хтось привіз сюди саме цей випуск. Не заважайте людям робити своє діло, нехай роздадуть, я — відповім.

— Пропаганда не пройде. Я вдарю вас перший.

Степанов посміхнувся.

— Але ж буває іноді правдива пропаганда, чи ні?

(Фол зняв телефонну трубку, тільки-но почув дзвінок.

— Ну? Почалося?

Але відповів не Джільберт, а жіночий голос:

— Пробачте, сер, вам надійшов пакет із Гамбурга. Прислати зараз, чи ви заберете, коли будете вечеряти?

— Пришліть, будь ласка.

Фол подивився на годинник; минуло сорок три хвилини; пора б. Закурив, жадібно затягся, подумавши, що сигарета краща за віскі; завтра піду в сауну, випарю всю нікотинову гидоту й замовлю масаж, на годину, не менше. Сегментальний, радикулітний, хребетний — все це дурниці, потрібен загальний, від голови до п’ят, добре, якби робила жінка: в Японії вони масажують надзвичайно.

Фол посміхнувся, згадавши, як він прилетів у Токіо; хлопець, чимось схожий на Джільберта, котрий представляв контору, запросив його в лазню; ви повинні знати, Джос, тут чудовий масаж, ніхто в світі вам такого не зробить; Джос купив талон на «масаж першого класу; «японський Джільберт» — він одержував удвічі більше, ніж Фол, Ленглі завжди економило на командировочних, зате людям із резидентур платило чималі гроші — замовив «екстра-клас»; до Фола вийшла чарівна японочка в бікіні, а до того цибатого Джільберта привели товстючого чоловіка з біцепсами; Фол упав на підлогу від сміху; воістину, бог карає скупість.

… Фол угадав дзвінок за мить до того, як він пролунав.

— Він прийшов, — сказав Джільберт.

— Починайте.

Фол поклав трубку, потягся з хрускотом; все, почалося; Джільберт запише те, що там відбувається; може бути істерика в Гадиліна — на мою користь; він не мій кадр, а Лейнза; нехай той і відмивається; я завжди казав, що ними треба керувати жорсткіше, перевіряти кожне слово; пускати боротьбу на самоплив — значить, зраджувати її. Бабські наскоки на Ради, зведення старих рахунків — це не метод; Москву треба без упину плутати; хвалити те, що хвалять вони, лаяти те, що там критикують; внесення сум’яття — запорука успіху. Концепція насильного повалення ладу — утопія; точно розроблений заклик до критики існуючого викличе там куди більший шок, ніж нападки з підворотні на все, що ними створено. А моє діло я все-таки доведу до кінця; альянс Ростопчина із Степановим буде зруйновано, неможливість дружнього діалогу буде доведено; ось як треба працювати. Повернення викраденого нацистами — фікція, ще одна операція, задумана площею Дзержинського; нехай відмиваються, якщо зможуть; ставлю дев’яносто дев’ять проти одного, що акції нашої «АСВ» попруть угору.)

Степанов дивився в темний зал, намагаючись побачити обличчя й зрозуміти, хто прийшов сюди для того, щоб зробити своє діло; але сутінки були особливі, розчиняли в собі людей; сиди на сцені в промені сліпучого прожектора й відповідай на запитання.

— Всі переглянули публікацію? — спитав Степанов.

По реакції зрозумів, що всі.

— Те, що тут надруковано, — правда. Дійсно, я схиляюся перед пам’яттю Че і пишаюся тим, що був з ним знайомий; дійсно, я захоплювався тим, що зробив для Панами генерал Омар Торріхос, і оплакував його загибель, дивну загибель, угодну його ворогам. Дійсно, я був з партизанами Лаосу і солдатами В’єтнаму під час війни. На жаль, я не захистив дисертації, тому в мене немає титула «доктора», але, як ви розумієте, тут мають на увазі Зорге, його називали «доктором». Може, ви пригадуєте фільм Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?» про Зорге. Так от, все-таки називайте мене просто Степановим, а титул «доктор» залиште тим, хто готував цей випуск.

У залі засміялись, і сміх був доброзичливий.

Дівчина (здається, англієчка, вони раптом стали всі на одне лице, дуже гарненькі, милі, схожі одна на одну, ось що робить форма, навіть така продумана, як. у них) принесла Годфрі ще скриньку з запитаннями. Туди ж заткнули гамбурзьку газету; Годфрі переглянув газету, подав Степанову; впадала в око шапка: «Хто постачає гроші російському письменникові Степанову?» У врізці йшлося про те, що активність Степанова у Федеративній республіці носить політичний характер — спроба дезавуювати тих, хто під час війни виконував свій солдатський обов’язок; далі було інтерв’ю Золле; прізвищ людей, кому платив Степанов, не назвали.

— Тут прийшла ще одна газета, — Степанов підняв сторінку над головою. — Щойно вийшла в Гамбурзі, вечірній випуск… У кіосках, б’юсь об заклад, її взагалі немає, а коли з’явиться, то тільки завтра вранці. Але мені все це навіть дуже подобається. Пробачте за мою варварську німецьку, я спробую перекласти вам зміст… Мова йде про те, що я, Степанов, плачу гроші ряду німецьких дослідників за матеріали про пограбування наших культурних цінностей, які вони знаходять в архівах… На жаль, не плачу… Було б добре, коли б я мав гроші, щоб платити німецьким дослідникам, то, можливо, справа з поверненням награбованого пішла б швидше. Одна деталь: інтерв’ю дав мій давній друг професор Золле, який учора привіз сюди документи про те, що «Сотбі» торгує краденим, але з ним хтось так попрацював, що він поїхав звідси… Тут, у газеті, не названі імена тих людей, яким начебто я плачу гроші. Чому? Це недогляд. Я хочу назвати вам ці імена, їх хтось заздалегідь підготував для містера Золле. Будь ласка, запам’ятайте ці імена: пан Ранненброк… Нібито в нього є моя розписка… Нехай він її подасть. Я тоді звернуся до суду, це — фальшивка. Та ще — пани Шверк і Цопе. Я не знаю цих людей, ніколи їх не бачив, не мав з ними ніякої справи. Якщо тут присутні ті, хто цікавиться, як доводиться працювати, щоб повернути вкрадене, я даю їм привід для роздумів. Зв’язатися з Гамбургом неважко, номер телефону газети надрукований на останній полосі, що вони скажуть, цікаво?

Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:

— Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.

Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»

— Тут надійшло кілька запитань, — говорив тим часом Годфрі, — які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?

— Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…

В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:

— Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…

— Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання — капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, — це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»

Гадилін не витримав, вигукнув з місця:

— Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!

Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.

— Джентльмен, — голос Годфрі став холодним, — будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…

В залі засміялись.

Пат встала і вийшла.

Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.

— Містер Годфрі, — долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, — мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі — лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.

— Це дуже цікава людина, — шепнув Степанов Годфрі, — нехай скаже.

— Анархія губить шоу, Дім.

— Або робить його справжнім. Нехай.

— Ви вийдете на сцену, містер Грешев? — спитав Годфрі.

— На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, — з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і — не менше того — активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.

У залі зчинився гамір.

… Савватєєв підвівся зі свого місця й пішов до того крісла, де сидів Гадилін; Распопов обернувся, спитав по-російськи:

— Ти куди?

Гадилін, почувши російську мову, злякано схопився з місця й вискочив із залу; Степанов тільки зараз впізнав його; бідолашний Толя, який же гіркий хліб еміграції, а в нас колись був перший хлопець на селі, салон дома тримав, збирав нас на вогник, вів бесіди, сам не пив, шанувався, дуже уважно слухав, «боржомчиком» удовольнявся, голубчик…

— Я все-таки закінчу про наше Відродження, — посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. — Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…

Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:

— На жаль, ні.

Годфрі підняв руку.

— Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…

Ростопчин обернувся до залу.

— Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг — незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, — повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, — він обернувся до дівчат, — вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, — він вимучено всміхнувся Степанову, — як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…

15

Через півгодини Софі-Клер — як тільки Фол подзвонив її адвокату Едмонду і повідомив, який подарунок зробив князь Росії — набрала номер телефону сина.

— Маленький, будь ласка, візьми ручку й запиши текст… Ти повинен зараз же відправити телеграму Едмонду… І, будь ласка, пиши без помилок, тут важливе кожне слово: «Як мені стало відомо, психічний стан мого батька князя Ростопчина вступив у критичну фазу. Якщо раніше він посилав у Росію якісь картини й книжки на суми, що не перевищували десяти тисяч доларів на рік, то тепер, піддавшись гіпнотичному впливу нечесних людей, батько ставить себе й мене на грань фінансового краху, вкладаючи всі наші гроші в сумнівні твори мистецтва, які нібито належать Росії. Усе це більше схоже на маніакальну маячню, ніж на філантропію». Записав? Далі: «Керуючись щирими синівськими почуттями, розуміючи, що батько може розоритися, якщо він і надалі буде так безглуздо розтринькувати гроші, усвідомлюючи, що в його похилому віці можливі будь-які відхилення від психічної норми, прошу розглянути мою позовну заяву, пов’язану з актом встановлення над ним опіки». Коли почнеться процес, я перекажу тобі гроші для польоту сюди, в Європу. Завтра всі його рахунки буде заарештовано, хлопчику. Не хвилюйся, твоє діло владнає Едмонд. Текст телеграми про твою претензію на замок батька в Цюріху я продиктую завтра… Чому ти мовчиш?

— Це дуже жорстоко, мамо.

— Що саме, хлопчику?

— Все це.

— Ти хочеш, щоб він віддав наше майно червоним?

— Зрештою, він його заробив.

— Хлопчику, я розумію тебе. Це приємно, що ти такий добрий. Але ти не маєш права забувати своїх дітей. Про себе я мовчу; я стара; мені багато не треба..

— Ти не хочеш поговорити з ним ще раз?

— Це безнадійно. Я ж тобі все розповіла. Він обдурив мене. І обдурюватиме далі. Ти чуєш?

— Так, мамо, я чую.

— Ти відправиш цю телеграму?

— Не знаю.

— Хлопчику, завтра може бути пізно… Мені все пояснив Едмонд…

— При чому тут Едмонд? Я живу… поки що живу з сім’єю в будинку, який купив мені батько… Біля тебе Едмонд… А батько один. Він завжди був самотній…

Софі-Клер заплакала.

— Він міг би повернути мене, якби захотів… Він усім здається добрим і милим… А він фанатик. Одержимий, який не бачить нічого, крім своїх химер… Я ніколи не розповідала тобі всього, я щадила тебе…

— Не плач, мамо…

— Ти вб’єш мене, якщо зараз же не продиктуєш телеграми. Ти знаєш, яка я хвора… Якщо я помру, не впевнена, що ти влаштований, а батько досі палець об палець не вдарив, аби допомогти тобі, — це буде жахлива смерть…

— Не плач, мамочко. Будь ласка, не плач. Я подзвоню тобі. Дай мені подумати. Все-таки він мій батько…

16

… Ростопчин заїхав по Степанова в готель; його літак відлітав за годину до московського рейсу; Степанов зразу ж помітив на сидінні «Стандарт» і «Пост»; саме в цих газетах було надруковано невеличкі замітки про червоного письменника, який брав участь в шоу, присвяченому культурним програмам за залізною завісою; ніяких шпильок; сухий виклад двох-трьох відповідей; про головну подію вечора на Пікаділлі, про те, що Ростопчин подарував Радянському Союзу роботу Врубеля, не було жодного рядка.

«А я умовив його лишитися саме для того, щоб цей подарунок став подією, — подумав Степанов, не знаючи, що сказати Ростопчину і як поводитися; він почував себе винним за те, що надрукували лондонські газети. — Його правда: все, що відбувалося, відбувалося неспроста. Вчорашній вечір це підтвердив, а сьогоднішні газети — вирок».

Ростопчин немов відчув настрій Степанова, поклав крижані пальці на його руку, всміхнувся.

— Митю, Митю, таке життя. Яким би крутим воно не було, все одно йому треба радіти. І ще: кожен з нас визначний лише в тій мірі, в якій він зміг наблизитися до мистецтва. Знаєш, чому люди зберігають пам’ять про деспотів? Бо ті, на відміну від юрби, могли нагнутися, щоб підняти ноти, що впали з рояля, коли грав Моцарт. Знаєш, чому мене так вабить російське мистецтво? Та хіба тільки російське? Бо воно по-справжньому аристократичне, бо неповторне. Якби світ відмовився від множинності однакових характерів, а став сонмом неповторностей, яке щасливе було б людство! Ось про що я подумав, коли прочитав це, — він кивнув на газети. — Мені тепер буде важко, Митю. Доведеться лягти в клініку. А потім розпочнеться суд. Так, так, суд. Про це теж є повідомлення в пресі… Женя почав проти мене процес. Це син, ти розумієш? За ним стоїть стерво, мені шкода хлопчика, вона ним крутить, але від цього справа не міняється. Вона вміє боротись. Якщо я не зможу бути з тобою, — всяк може статися, не заспокоюй мене, не треба, Митю, — візьму цю візитну картку. І не загуби. Бачиш? Сер Мозес Грінборо. Це він урятував нам Врубеля. Він складна людина, але тим цікавіше тобі буде. «Прості люди» — злочин, у цьому є щось від лісоповалу. Немає в світі простих людей. Є розумні й дурні. Він — розумний. Він просив не вживати його ім’я всує. Але він готовий бути з нами… З тобою… Не думай, я не злякався. Просто дуже болить серце. Цей самий сер Мозес напував мене якимись румунськими пілюлями, забув, як вони називаються, от досада, дуже мені допомогли.

— Геровітал?

— Та невже?! — зрадів Ростопчин. — Звідки ти знаєш?

— Я пив їх. Хороший вітамін.

— От здорово! — Ростопчин через силу всміхнувся. — Давай-но я запишу. На цей раз у книжечку, щоб не загубилося.

— Женю, а може, тобі приїхати в Москву? Я поклав би тебе в хорошу клініку, у нас уміють налагоджувати серце.

Ростопчин подивився йому в очі, ледь кивнув головою, усміхнутися не зміг, зітхнув.

— А вік? Теж уміють налагоджувати? Чи ще не навчилися? Добре, Митю. Йди крізь таможню першим. Я повинен упевнитися, що ти пройшов. До скорої, друже.

Сер Мозес Грінборо подзвонив генералові Бромслею, як тільки з аеропорту Хитроу йому повідомили, що Степанов цілком благополучно пройшов таможений догляд і подався, притиснувши до себе Врубеля, в невеличкий тісний бокс, де пасажири чекали посадки на літак, що летів до Москви.

— Усе гаразд, — сказав сер Мозес. — Тепер він прийде до мене й тільки до мене. Куди йому ще йти після всього, що сталося? Отже, є всі підстави вважати, що саме ми, англійці, а не містер Фол, зможемо зробити висновок: за чиїм завданням, як і де Степанов шукає культурні цінності. У версію його «власної ініціативи» я, признатися, теж не дуже вірю. Ну, що скажете? Здатні ми, старі, на що-небудь?! Чи пора остаточно списувати в архів?

… Ростопчин прийняв дві капсули від серцевого болю; купив перед посадкою на літак; чудова упаковка, дуже красиво намальована людина, пронизана товстими, пульсуючими яскраво-червоними кровоносними судинами, але біль не минав. Він попросив у стюарда маленьку пляшечку віскі, розширює судини, мабуть таки допоможе.

Випив залпом, не діждавшись, поки принесуть склянку з льодом; відчув пахощі ячменю, заплющив очі й зразу побачив велике руде поле з острівцями синіх волошок; це було в Криму, в останній його приїзд туди; він жартував тоді, що таке можливе тільки там; будь-який хазяїн на Заході кожну волошку власноручно висмикував би; збитки для бізнесу; боже, подумав Ростопчин, як це добре, що в нас не висмикують волошки з рудого поля; якась таємнича жіночність прихована в суцвітті рудого й голубого. Та ще він запам’ятав, як по вузенькій, курній дорозі, через поле, неквапливо їхав білявий хлопчина на возі, запряженому буланим конем, а поряд, весело задираючи зад, бігло лоша, схоже на дівчинку-підлітка, таке ж довгоноге й полохливе; тільки б довше бачити мені це, подумав Ростопчин, тільки б не тікало від мене це видіння, боже мій, яке чудове воно і скільки в ньому спокою, воно викликає в мені таку ж загадкову радість, як терпкі пахощі мандаринового варення, що стояли в одежній маминій шафі, коли ми ще жили на Поварській, у нашому домі; яке ж це було заборонене, трепетне щастя, — влізти в маленьку шафу, відчути пахощі мандаринового варення, якихось дивних гіркуватих парфумів; немає й не буде на світі інших таких пахощів; мамочка, Поварська, першопрестольна, сніг за вікном, передзвін дзвонів у церкві Петра й Павла, тихий, протяжний, стрімкий скрип саней і фиркання коней; все в голчастому інеї; гривасті, з глибинно-голубими очима й моховитими, теплими, тріпотливими ніздрями, що пахли свіжим хлібом.

… Дворецький зустрів його на своєму старенькому «рено»; все заарештовано, князю, вас ждуть адвокати; яка підлість; ми залишаємося з вами, що б не сталося.

Ростопчин вдячно поплескав його по плечу, говорити не міг, тиснуло; він помер по дорозі в замок; обличчя його було спокійне; у куточках рота застигла здивована усмішка, в якій видніло щось невиразно дитяче; але так було лише якусь мить; потім лоб і щоки швидко пожовтіли, стало помітно сивину і болісні зморшки на запалих старечих скронях.

Ялта — Лондон

1984 р.

Примітки

1

Прізвища головних героїв, звання і титули трохи змінено. Так, зокрема, графа Ростопчина тут усі називають князем.

(обратно)

2

Хол, вестибюль (англ.).

(обратно)

3

Похідне від «ланч», тобто «сніданок» (англ.).

(обратно)

4

Висновок, отже (латин.).

(обратно)

5

Іноземні робітники (нім.).

(обратно)

6

Аргентінська національна їжа (ісп.).

(обратно)

7

Бодеги Мендоси — найвідоміші в Аргентіні винні погреби.

(обратно)

8

Дні відпочинку наприкінці тижня (англ.).

(обратно)

9

В Баварії міститься штаб-квартира секретної служби ФРН.

(обратно)

10

Доброго ранку (нім.).

(обратно)

11

Можливо (англ.).

(обратно)

12

Велика честь (фр.).

(обратно)

13

Народної освіти.

(обратно)

14

Мемуари Ікара.

(обратно)

15

Вівсяна каша (англ.).

(обратно)

16

Віскі з томатним соком (англ.).

(обратно)

17

Місце в Хайд-парку, де кожен може виголосити промову з будь-якого приводу.

(обратно)

18

Книжка в м’якій обкладинці (англ.).

(обратно)

19

Князь Ростопчин, генеральний директор будівельної корпорації. Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі (англ.).

(обратно)

20

Пабп — пивниця.

(обратно)

21

Яєчня зі смаженим беконом, грибами, томатом і житнім коржиком.

(обратно)

22

Національна шотландська страва (англ.).

(обратно)

23

Інститут філософії, літератури та історії.

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов АУКЦІОН Повість

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

ЧАСТИНА ПЕРША

  1

  2

  3

  І

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  II

ЧАСТИНА ДРУГА

  1

  2

  3

  III

  4

  5

  IV

  6

  V

  7

  8

  9

  VI

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  1

  VII

  2

  VIII

  3

  IX

  4

  5

  6

  7

  X

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

  1

  XI

  2

  XII

  3

  4

  5

  6

  XIII

  XIV

  XV

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg