«Третя карта»

©    — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Дмитра Олександренка

Переклад здійснено за публікацією: ж. «Огонёк», №№ 37–52, 1975 р.

Жінка поволі йшла містом, яке зараз було іншим, дарма що, як і раніш, голубий серпанок стояв над Монмартром і сяяли на жаркому червневому сонці бані храму та й мова городян, по-давньому («боже мій, адже все тут було іншим рік тому, всього лише триста шістдесят днів тому»), здавалася безтурботною через те, що французи уміють сміятися крізь сльози.

Жінка повернула до маленького парку Монс Елізе. Важкі смуги сонячного проміння чорнили укрите пилюгою листя платанів. Колись тут завжди лунав дзвінкий гомін дитячих голосів, і Ганна любила приходити сюди й сиділа, заплющивши очі, і їй здавалося, що зараз, ось-ось зараз на коліна стрибне Янек, обів'є її шию своїми теплими рученятами, а далі підбіжить меншенький, Микита, стане відштовхувати Янека, сопіти своїм кирпатим носиком і потім заплаче: коли йому щось не удавалося одразу, він завжди плакав так гірко і невтішно, що аж серце краялось.

Але зараз у парку дітей не було, і ніхто не прогулювався з пуделями на зелених газонах, і сивоволосі бабусі не сиділи із в'язанням на гострих колінах, і юнаки не грали у свої дивовижні металеві кулі — таких ігор ніколи не було в Польщі. Безлюдно в парку, одне слово — окупація…

«Тільки б знову не думати про це кляте «навіщо», — злякалася Ганна. — Бо можна збожеволіти. Так, я ідіотка й остання дурепа, так, повелася безглуздо, злочинно, але ж не можна весь час думати про це, не можна повсякчас каратися — тоді я зовсім знесилію і вже нічого не зможу вдіяти».

Ганна заплакала — потекли рясні сльози, і вона ніби побачила себе збоку, відкрила сумочку, дістала хусточку, висякалась («Микитка так само сякається — жалісливо»), глянула в дзеркальце на почервонілі повіки, припудрилась, підвела вії і підставила обличчя жаркому сонцю.