«Крах чорних гномів»

Перед ранком упав густий туман. Одразу зробилось вогко й холодно. Фрідріх Ульман підняв комір старенької форменої тужурки, зіщулився.

Кепська погода — і так промерз до кісток, а тут ще й починає накрапати. Тепер би чарку шнапсу, яєчню з шинкою і під теплу ковдру. Від згадки про яєчню засмоктало під грудьми. Коли він востаннє їв яєчню з Шинкою? Певно, ще до війни. Е-е, для чого ж брехати самому собі? Минулого року на різдвяні свята Марта таки почастувала їх яєчнею. Справжньою, з підрум’яненою запашною свининою.

Ульман потупцював на місці, помахав електричним ліхтариком. Чорт, у такому тумані все одно за десять метрів нічого не побачиш. Витяг свисток, засюрчав пронизливо.

Здалеку долинув довгий гудок паровоза. Туман пом’якшував звуки, і Ульманові здавалось, що це гуде не старенький маневровий паровоз, а якийсь хлопчина бавиться з іграшковою свистілкою. Такою ж, яку Ульман подарував колись синові.

Згадавши про це, старий посміхнувся у вуса. Горстові тоді не було й двох років. Він сидів на нічному горщикові, рожевий, опецькуватий, у сорочці, котра ледь сягала пупа, і переможно дудів у щойно подаровану трубу. Дудів, майже не стихаючи, кілька годин, поки мати не відібрала іграшку. Але цим Марта наробила ще гірше: Горст заревів голосніше за трубу. Потім учепився в материну спідницю, загорлав:

— Моя музика!.. Віддай музика!..

Марта для годиться ляснула Горста по пухкому заду. Та малюк не випускав спідницю і голосно верещав — вона, зрештою, вимушена була капітулювати. Горст заліз під ліжко і, певно, на знак протесту засурмив так, що Марта затулила вуха і втекла на кухню.

З туману повільно насувались вагони. Ульман скочив у тамбур переднього і щосили засвистів. Паровоз уповільнив хід, брязкнули буфери. Зчепивши вагони, Фрідріх швидко попрямував поміж колій до паровоза.

— Вже п’ята, Клаусе, — мовив стиха сивому машиністові, який висунувся у віконечко. — Він має бути за півгодини…

Машиніст кивнув і зник у будці. Паровоз натужно запахкав і, набираючи швидкість, щез у тумані.

Ульман трохи постояв, наче збирався з думками, і подався до диспетчерської.

У невеличкій кімнаті перед диспетчерською, де робітники переодягались та обідали, старий Фрідріх затримався на кілька хвилин. У кутку сидів чоловік з хворобливим поморщеним обличчям. Він кинув на Ульмана невидющий погляд і не відповів на вітання.