«Репортер»

Репортер (fb2) - Репортер (Костенко - 4) 989K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юлиан Семенов

Юліан Семенов РЕПОРТЕР Політичний роман

©    — україномовна пригодницька література

Москва,

Суворовський бульвар, 9/6

пану Юліану Семенову

ДОРОГИЙ СПІВБРАТЕ ПО ПЕРУ!

Після нашої зустрічі, від якої в мене лишилися найприємніші враження, я зразу ж «перебіг» Вашу книжку. Але поки що я відмовив собі в задоволенні почитати Ваш твір з тією увагою, на яку він заслуговує, — неодмінно це зроблю, як тільки дозволить час. І ось через чотири дні я в ній буквально розчинився, як у знаменитій толстовській фресці.

Ця кількість і переплетення дійових осіб, їхня людська правдивість справили на мене незабуте враження.

Відчуття достовірності описаного було настільки сильне, що мені знову довелося подивитися на обкладинку Вашої книжки, щоб побачити слово «роман». Тепер я розумію, чому Ваша книжка стала в цьому році бестселером і по ній було знято телесеріал у Штатах.

Сам я зараз не в змозі написати щось, крім коротких романів з невеликою кількістю дійових осіб, і тому був просто зачарований цією гігантською історією, яка захоплює читача так, що він не може відкласти її ні на один вечір, поки не прочитає до кінця.

Вітаю Вас, мій дорогий співбрате по перу і майже однофамілець!

Хочу ще сказати, що, коли я читав Вашу книжку, я зримо уявляв, як Ви сидите в кріслі Терези, тихо й спокійно, з уважним поглядом, який нічого не лишає непоміченим, словом, таким, як і Ваші герої.

Міцно обнімаю Вас.

ЖОРЖ СІМЕНОН

12 Avenue des Figuier, 1007 Lausanne

Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ

Переклад роману «Репортер» здійснено за виданням: СЕМЕНОВ Юлиан. РЕПОРТЕР. — М.: Изд-во совмест. сов. — фр. предприятия «ДЗМ», 1988.

І Я, Іван Варравін

Газета легко дала мені це відрядження, бо лист був незвичайний: «Молоді друзі! Я звертаюся до вас, у комсомольську пресу, після того як надіслав до Москви заяву: «Прошу звільнити мене з посади Голови Ради Міністрів нашої автономної республіки і — водночас — відкликати з Верховної Ради».

Я вчинив так не тому, що відчуваю за собою якусь провину. Все простіше: талановита людина, яку я підтримував, сидить у тюрмі. Обвинувачують цю людину в аж надто великих крадіжках. Оскільки я ще не одержав відповіді на мов прохання, то хотів би зустрітися з молодим журналістом і поміркувати разом з ним про життя-буття, поки в моїх руках ці конче потрібні архіви. Після цього журналістові слід звернутися до прокуратури, а вже потім — у колонію, де відбуває строк Василь Пантелійович Горенков. У його справі, як у краплі води, відбиваються проблеми нашого сьогодення.

З повагою Карімов Рустем Ісламович».

… Насилу протовпившись крізь аерофлотівський тунель, що веде на посадочну площадку (як же ми вміємо організовувати чергу!), я примостився біля ілюмінатора: немає більшого щастя, як спостерігати зліт, відчувати ту таємничу мить, коли величезний птах одривається від бетону і людська спільність переходить у новий, небесний стан, який ще кілька десятиліть тому здавався утопією, хоч уже в минулому столітті Жюль Берн намагався казку таку показати своїм читачам як цілком можливу реальність…

Якось моя подруга по газеті Ліза Наришкіна знайшла у Лєскова дивовижний пасаж про те, що Писемський літературне оскудіння пов’язував насамперед з розмноженням залізниць, які корисні для торгівлі, зате шкідливі для художньої літератури.

Тепер людина проїжджає багато, але швидко й безпечно, зазначав Писемський, і тому в неї ніяких сильних вражень не відкладається і спостерігати їй нічого і ніколи — все мимохідь. А бувало, їдеш до Москви на «довгих» у загальному тарантасі, до того ж ямщик тобі попадеться негідник, сусіда нахаби, постоялий двірник шельма, і «куфарка» в нього нечупарна, — то стільки всякої усячини надивишся! А ще як серце не витримає — виловиш якусь гидоту в щах — та цю «куфарку» вилаєш, а вона тебе так вишпетить, що від цих вражень просто й не відмахнешся… І стоять вони в тобі густо, наче цілу добу каша пріє, ну, звичайно, густо і в творі виходило; а нині все це по-залізничному — бери тарілку, не питай, їж — пожувати ніколи; дзінь-дзінь-дзінь — і готово, знову їдеш, а враження одне, що лакей здачі не додав, коли розраховувався…

Лєсков з приводу цього згадував Діккенса, який писав у країні, де дуже швидко їздять, однак бачив і спостерігав багато, і фабули його оповідань не відзначаються скудністю змісту…

Сто років відтоді минуло, подумав я, а суперечки й досі не скінчились: оренбурзьке літературне об’єднання лає столичне — мовляв, не стелються перед споконвічним, але ж тільки через нього й можна стати письменником! Москвичі вивчають тепер лише Пастернака з Гумільовим та Мандельштама, перед класикою не ціпеніють — сором і ганьба! Справді, ми дивне суспільство! Без упину боремося за одноманітність, неодмінно хочемо, щоб наша думка стала загальною; я — правий, решта — дурні або ще гірше. Триста років ярма змінилися трьомастами роками власного кріпосництва: чимало людей у нас тепер гніваються, коли кріпосництво називають рабством, мовляв, «наклеп на народ», але, на жаль, це не наклеп, а факт історії; замовчувати історію — те ж саме, що брехати хворому чи туберкульозного лікувати від простуди; неусвідомлена зрада так само небезпечна, як і заздалегідь спланована. Та й чверть століття — з двадцять восьмого до п’ятдесят третього — теж марно не минуло, з’явився стереотип нового страху, надія лише на того, хто все знає, все розуміє і все вміє, відчуття власної малості й незахищеності, хіба таке можна лишати недослідженим? Масони — масонами, а історія — історією: власника друкарні Новикова, якого матінка Катерина кинула до каземату, звинуватили в масонстві, а проти чого він виступав? Проти самодержавства, за волю селянинові.

… Між іншим, чому, коли летиш до Варшави — всього дві години, — курити в салоні дозволяється, а коли пиляєш до Сибіру шість годин, — не смій?.. Салтиков-Щедрін? «Добре іноземцеві, він і в себе дома іноземець»?

Я діждався, коли погасло табло, літак пробив дощові хмари, розпластався над білим туманом і немов спинився, набравши дев’ятисоткілометрову швидкість. Розстебнувши свою сумку — диво, а не сумка, можна слона ввіпхнути, — я витяг конспекти й заходився — вкотре вже — систематизувати виписки.

Чесно кажучи, я не знаю, що в мене вийде з того, що вже зроблено: в усякому разі, я методологічно зв’язав епізоди нашої економічної безтолковщини (а можливо, усвідомленого саботажу) з тим, що писав у свій останній рік Ленін: «Всіляко і що б то не стало розвинути оборот, не боячись капіталізму, бо рамки для нього поставлені у нас (експропріацією поміщиків і буржуазії в економіці, робітничо-селянською владою в політиці) досить вузькі, досить «помірні».

Немов чекаючи заперечень від догматиків, Ленін іде далі: «Нам треба не боятися визнати, що… ще багато чого можна і треба повчитися у капіталіста».

Або: «Система мішаних товариств — єдина система, яка спроможна справді поліпшити поганий апарат НКЗТ (наркомзовнішторгу. — Ю. С.), бо при цій системі працюють поряд і закордонний і російський купець. Якщо ми не зуміємо навіть при таких умовах підучитися і цілком вивчитися, тоді наш народ зовсім безнадійно народ дурнів».

З плану брошури про продподаток: «Свобода торгівлі: а) для розвитку продуктивних сил селянського господарства б) для розвитку дрібної промисловості в) для боротьби з бюрократизмом».

Виходить, що особисту ініціативу Ленін протиставляв бюрократії? Отже, він шукав економічні форми боротьби проти неї, розуміючи, яка це страшна загроза для революції?

«Радянські закони дуже добрі, — продовжує він, — тому що надають всім можливість боротися з бюрократизмом і тяганиною, можливість, якої ні в одній капіталістичній державі не надають робітникові й селянинові. А що — користуються цією можливістю? Майже ніхто! І не тільки селянин, величезний процент комуністів не вміє користуватися радянськими законами у боротьбі з тяганиною, бюрократизмом або з таким істинно руським явищем, як хабарництво.

Що заважає боротьбі з цим явищем? Наші закони? Наша пропаганда? Навпаки! Законів написано скільки завгодно! Чому ж немає успіхів у цій боротьбі? Тому, що не можна її зробити самою пропагандою, а можна завершити, тільки якщо сама народна маса допомагає. У нас комуністи, не менше половини, не вміють боротись, не кажучи вже про таких, що заважають боротися».

І різко: «Ми живемо в морі беззаконня… Загальний підсумок: місцева бюрократія — найгірше середостіння між трудящим народом і владою».

Як посилання на роздуми — запитання і висновок: «Які економічні корені бюрократизму?.. Роздробленість, розпорошеність дрібного виробника, його злидні, некультурність, відсутність обороту між землеробством і промисловістю…»

А далі — про культуру: «… від загальної письменності ми відстали ще дуже сильно, і навіть прогрес наш у порівнянні з царськими часами (1897 роком) виявився надто повільним. Це є грізною пересторогою і закидом на адресу тих, хто витав і витає в емпіреях «пролетарської культури». Це показує, скільки ще наполегливої чорнової роботи маємо ми зробити, щоб досягти рівня звичайної цивілізованої держави Західної Європи… Ми не піклуємося або далеко не досить піклуємось про те, щоб поставити народного вчителя на ту висоту, без якої й мови бути не може ні про яку культуру: ні про пролетарську, ні навіть про буржуазну».

А коли ми підвищили зарплату вчителям? Тоді, коли зрозуміли, що ця професія стала непрестижною. Тільки невдахи йшли в педінститути, ті, хто не міг вступити до іншого вузу, але ж саме в руках учителів — моральне здоров’я народу, особливо якщо матері працюють нарівні з батьками. Понад шістдесят років народний учитель одержував місячний оклад, за який не можна купити навіть пари гарних зимових чобіт, а вже про особисту бібліотеку й думати нічого, — ціна на хорошу книжку на чорному ринку відома. Що ж відбувалося? Головотяпи забули про ленінський наказ? Чи усвідомлена ставка на гальмування знань? Значно легше приказно управляти людиною, яка знає лише азбуку і вміє рахувати; лише учень, вихований ерудованим педагогом, вільний, більше того, зобов’язаний запитувати! А хто був спроможний — ще в недавньому минулому — відповісти на запитання культурної, підготовленої особистості?

Та не тільки це забули в Леніна. Ніхто серйозно не проаналізував його роботу про Робітничо-селянську інспекцію, де він, зокрема, пропонував різко скоротити штати наркома Сталіна; численні контролери-інспектори підривають — за Леніним — «будь-яку роботу по встановленню законності і мінімальної культурності».

Ленін мав намір винести питання про Народний комісаріат Робітничо-селянської інспекції (штати розбухли, права необмежені) на з’їзд партії… Не встиг. Інші — не захотіли або ж не змогли…

… Не дуже ми аналізували й національну проблему; скоріш начебто на зло робили Леніну. Але ж він писав в останніх роботах: «… ми, націонали великої нації, виявляємось винними в безлічі насильств, і навіть більше того — непомітно для себе чинимо безліч насильств і образ, — досить тільки згадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців… Той грузин[1], який зневажливо ставиться до цієї сторони справи, зневажливо кидається обвинуваченням в «соціал-націоналізмі» (тоді як він сам є справжнім і істинним не тільки «соціал-націоналом», але й грубим великоруським держимордою), той грузин, по суті, порушує інтереси пролетарської класової солідарності, бо ніщо так не затримує розвитку і зміцнення пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого так не чутливі «скривджені» націонали, як до почуття рівності і до порушення цієї рівності, хоча б навіть з необачності, хоча б у формі жарту…»

… Я знову й знову перечитував останні ленінські томи, після того як натрапив на стенографічні записи його секретарів; ці документи вразили мене; сам по собі напрошувався висновок, що ті місяці, коли хворий Ілліч лежав у Горках, були часом його найнапруженішої політичної боротьби; сили, на жаль, були нерівні: він — хворий, противники — повні сил.

Згадаймо запис секретаря Леніна, зроблений тридцятого січня двадцять другого року: «24 січня Володимир Ілліч викликав Фотієву і доручив запитати у Дзержинського або Сталіна матеріали комісії в грузинському питанні і детально їх вивчити. Доручення це дано Фотієвій, Гляссер і Горбунову[2]. Мета — доповідь Володимиру Іллічу, якому це потрібно для партійного з’їзду. Про те, що питання стоїть на По— літбюро, він, очевидно, не знав. Він сказав: «Напередодні моєї хвороби Дзержинський говорив мені про роботу комісії і про «інцидент», і це на мене дуже тяжко вплинуло…» В суботу запитала Дзержинського, він сказав, що матеріали у Сталіна. Послала листа до Сталіна, його, як виявилось, не було в Москві. Вчора, 29 січня, Сталін дзвонив, що матеріали без Політбюро дати не може. Запитував, чи не говорю я Володимиру Іллічу чогось зайвого, звідки він у курсі поточних справ? Наприклад, з його статті про PCI видно, що йому відомі деякі обставини…»

1 лютого (запис Фотієвої): «Повідомила, що Політбюро дозволило матеріали одержати… Володимир Ілліч сказав: «Якби я був на волі (спочатку обмовився, а потім повторив, сміючись: якби я був на волі), то я легко зробив би все це сам»…»

9 лютого (запис JI. О. Фотієвої): «Ранком викликав Володимир Ілліч. Підтвердив, що питання про Робітничо-Селянську інспекцію він внесе на з’їзд…»

12 лютого (запис JI. Фотієвої): «Володимиру Іллічу гірше. Сильний головний біль. Викликав мене на кілька хвилин. За словами Марії Іллінічни, його засмутили лікарі так, що в нього тремтіли губи. Ферстер[3] напередодні сказав, що йому категорично заборонені газети, побачення і політична інформація. На запитання, що він розуміє під останнім, Ферстер відповів: «Ну, ось, наприклад, Вас цікавить питання про перепис радянських службовців». Мабуть, ця обізнаність лікарів засмутила Володимира Ілліча. Як видно, крім того, у Володимира Ілліча склалося враження, що не лікарі дають вказівки Центральному Комітетові, а Центральний Комітет дав інструкції лікарям».

5 березня (запис М. Я. Володичевої): «Володимир Ілліч викликав близько 12-ої. Просив записати два листи: один Троцькому, другий Сталіну…»

Перший лист починався так: «Шановний тов. Троцький! Я просив би Вас взяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії…»

Троцький відмовив: «хворий».

Другий лист був різкий, гнівний навіть: «Шановний т. Сталін! Ви були таким грубим, що покликали мою дружину до телефону і вилаяли її. Хоч вона вам і сказала, що згодна забути сказане, проте цей факт став відомий через неї ж Зінов’єву і Каменєву. Я не маю наміру забувати так легко те, що проти мене зроблено, а нічого й казати, що зроблене проти дружини я вважаю зробленим і проти мене. Тому прошу Вас зважити, чи згодні Ви взяти сказане назад і вибачитися чи волієте розірвати між нами стосунки».

(Ще в грудні двадцять другого, коли Ленін продиктував листа Троцькому з проханням підтримати його в боротьбі проти Сталіна за збереження монополії зовнішньої торгівлі, Сталін, на якого як на генерального секретаря ЦК було покладено особисту відповідальність за дотримання режиму лікування Леніна, подзвонив Крупській і, вилаявши її, погрожував розглянути справу на Контрольній комісії. Крупська написала листа Каменєву: «Лев Борисович… Я в партії не один день. За всі тридцять років я не чула від жодного товариша жодного грубого слова… Інтереси партії і Ілліча мені не менш дорогі, ніж Сталіну… Про що можна і про що не можна говорити з Іллічем, я знаю краще за будь-якого лікаря, бо знаю, що його бентежить, а що ні, принаймні краще за Сталіна… В одноголосному рішенні Контрольної комісії, якою дозволяє собі погрожувати Сталін, я не сумніваюсь, але в мене немає ні сил, ні часу, які я могла б витрачати на цю нікому не потрібну склоку».)

… При аналізі апарату ленінського Зібрання творів стає зрозумілим ось що: перший серйозний приступ хвороби стався після тривалої боротьби Леніна проти деяких членів Політбюро ЦК, котрі наполягали на скасуванні монополії зовнішньої торгівлі, і конфлікту в Тбілісі між Закавказьким крайкомом та групою грузинських більшовиків на чолі з Мдівані й Махарадзе: дванадцятого грудня 1922 року Ленін довго розмовляв зі своїми заступниками Риковим, Каменєвим та Цюрупою про розподіл між ними обов’язків у Раді Народних Комісарів; з Дзержинським обговорював становище в Тбілісі, з торговельним представником у Німеччині Б. Стомоняковим говорив про монополію зовнішньої торгівлі. А наступного дня, тринадцятого грудня, настала криза; і все-таки, незважаючи на заборону лікарів, Ленін писав листи Троцькому (його союзникові по боротьбі за монополію зовнішньої торгівлі) і Сталіну (противнику); шістнадцятого грудня стан його здоров’я серйозно погіршився, параліч правої руки і ноги; розуміючи, що ситуація тривожна, Ленін диктує «Лист з’їздові», вимагаючи, зокрема, усунути Сталіна з посади генерального секретаря; грудень, січень, лютий і березень двадцять третього він працює практично кожного дня; дізнавшись про подробиці інциденту в Тбілісі, коли Троцький зневажливо відмовив йому в підтримці проти Сталіна, вислухавши про кричущу безтактність Сталіна в ставленні до Крупської, Ленін втрачає мову; з останніх сил тренується, щоб навчитися писати лівою рукою; двадцятого січня двадцять четвертого Надія Костянтинівна читає Іллічу резолюції тринадцятої партконференції; у своїх спогадах Крупська пише, що, слухаючи її, він почав хвилюватися, на другий день його не стало. Який рядок резолюції насторожив Леніна? В чому він помітив те — особливо тривожне, — що проектував на майбутнє? Якщо пощастить знайти істориків, закоханих у математику, і математиків, які живуть історією, такий союз, закріплений логікою комп’ютера, зможе дати відповідь — бодай приблизну — на це запитання…

Заново вивчивши проблеми, якими займався Ленін перед тим, як хвороба звалила його, я ще раз і ще раз думаю: чи все мусив обговорювати Ленін, що виносилося на порядок денний? Наприклад, сімнадцятого листопада двадцять другого року — засідання Ради Праці й Оборони; порядок денний: урегулювання цін, передача десяти тракторів управлінню меліорації на Мугані, конкретні заходи в зв’язку з реалізацією урожаю… Вісімнадцятого листопада: бесіда з делегатами конгресу Профспілкового Інтернаціоналу; доручення Горбунову: прислати доповідь про роботу Мічуріна, передати розпорядження Кржижановському ввійти в РПО про іригаційну систему в Туркестані, надіслати запит Серебровському про нафтову концесію; наступного дня — розмова із заступником голови Вищої ради народного господарства Смілгою про введення господарського розрахунку в промисловості; двадцять перше: головує на засіданні Раднаркому; кілька разів виступає з приводу перегляду Положення про Головний концесійний комітет; обговорюється проект про Центральний комітет по перевозках, питання про пропаганду східними мовами, про фінансування Гідроторфу, про встановлення кошторису Наркомсоцзабезу; за тиждень перед хворобою бере участь у засіданні Політбюро, вносить доповнення до проекту постанови по доповіді комісії Державного постачання й поправки в проект постанови про взаємовідносини між наркомом освіти і його заступниками; дебатуються питання про конференцію по роззброєнню, про експорт хліба, про сільгоспкредит, про фонд заробітної плати на грудень двадцять другого року, про злиття апаратів Наркомпроду і Наркомфіну, про відрядження інженерів за кордон…

… Межа людських навантажень визначається тими, хто знав жах засмоктуючої текучки; чому не повстали? Чому іге впросили добром поберегти себе для справ найголовніших — на багато років уперед, — які без нього не можна вирішити? Чому він проводив рішення Раднаркому про обов’язковість відпусток для Рикова, Цюрупи, Горького? Чому ніхто з його оточення не вимагав того ж для нього, Ілліча? Проханню він не підкорився б, рішенню ЦК — неодмінно…

… Після його смерті утворилась трагічна перерва, що тривала шістдесят років: господарський розрахунок, ініціативу, свободу підприємництва повернуто до життя лише у вісімдесят шостому; тільки в генія думка розкута й стрімка, а скільки їх, геніїв, народжує людство?!

II Я, Карімов Рустем Ісламович

Мабуть, це погано, що я вірю у фізіогноміку і суджу про людину з першої ж зустрічі. Це — прерогатива чудового лікаря, та й то якщо він вивчив усі аналізи хворого. На жаль, час сільських лікарів минув (сподіваюсь, поки що), медицина роздріблена на «напрямки», пульмонолог не дуже обізнаний у захворюваннях верхніх дихальних шляхів, терапевт не дуже компетентний в остеохондрозі, а це тепер так само страшно, як рак чи інфаркт, — сидячий спосіб життя, перепад тиску, стреси — зажме судинку, яка відає подачею крові, і доводиться оперувати око, а треба було підкрастися до першопричини — до таємниці відкладення солей у потилиці. Людський організм — складніший за найсучасніший супутник, сконструйований якнайкраще, всі системи взаємодіють без команд з пункту спостереження, немов якісь таємничі комп’ютери закладено в нас від народження.

Словом, обличчя цього кремезного, незграбного Варравіна мені сподобалось. Як і його руки — великі, надійні, непоспішливі в рухах. Очі надзвичайно жваві, позбавлені тієї закритої непорушності, яка властива багатьом людям апарату; бажання збагнути точку зору керівника змупїує їх забути чисто акторських здібностей — стриманості, неквапливості у словах, уміння висловлювати думку з підтекстом, а це дає змогу в будь-який момент щойно вимовлену фразу повернути зовсім в іншому напрямку, коли з’явиться бодай тінь незгоди в зауваженнях чи навіть міміці начальника. В останні місяці найбільш тямущі бюрократи почали застосовувати нову тактику: порив, трохи пом’якшений повтор найгостріших абзаців з газет, але без конкретностей, погляд і дещо: час такий, що той, кого сьогодні рознесли в пух і прах, завтра — невідомо якими шляхами — міняє стілець на крісло й дістає два телефонні апарати замість одного.

Сподобалося й те, що Варравін без зайвої балаканини спитав, чи скоро я маю залишити прем’єрський кабінет, ніяких танців на паркеті, воістину, бика треба брати за роги.

Я відповів, що це від мене не залежить. Те, що я вважав своїм громадянським обов’язком зробити, — зробив, а тепер— воля виборців і тих інстанцій, котрі і рекомендували мене прем’єром, і затверджували…

— А скажіть, Рустеме Ісламовичу, — неквапно добираючи слова, почав Варравін, — чому ви так настійливо підтримували засудженого Горенкова?

— «Підтримував»? Я й досі його підтримую. Наша з ним методологія збігається, а метод — основа думки і вчинку.

— Я боюсь абстрактних формул, — зазначив Варравін, подивившись на мене пильно, з несподіваною внутрішньою відчуженістю. — Коли почитати газети минулих років, то, судячи з подібних абстрактних формул, в державі панували мир і спокій, і божа благодать…

— Та я ж саме тоді виховувався, товаришу Варравін. Моя незгідність з колишнім часом з’являлася поступово, не зразу, в боріннях з самим собою: «На що замахуєшся, пігмей? Нагорі розумніші за тебе люди сидять…» Живемо не в безповітряному просторі, вашому поколінню доведеться ще не один раз мати справу з тими, хто сформувався в минулому… Розповідають, ніби десь у п’ятдесятому році хтось з оточення Сталіна поскаржився йому на письменників… Той відрубав: «Інших у мене немає, доводиться мати справу з тими, що є…»

— Любите Сталіна?

Взагалі я ждав цього запитання. Після двадцятого з’їзду і після того як усунули Микиту Сергійовича, я немало розмірковував про це. Коли закінчився двадцять другий з’їзд, моя позиція була однозначна; потім, прочитавши мемуари воєначальників, конструктора Яковлєва, вхопився за їхні свідчення на користь Сталіна, як за соломинку, — немає нічого трагічнішого, ніж втрачати віру в кумира. Повернення до Сталіна було в мене далеко не однозначним; лихоліття брежнєвської пори відзначене і позитивним фактором: у суспільстві зріли питання. Так, відповідей на них не давали, більше того, судили за те, що запитання аж надто різкі: «не треба розгойдувати човна, дамо людям пожити спокійно, всі стомилися від шарахань», і все ж запитання невтримно зріли і кожен був зобов’язаний дати на них відповідь — самому собі принаймні, — бо економіка котилася в прірву, становище складалося критичне…

— Я по очах бачу ваше ставлення до генералісимуса… Ви читали листування Сталіна з Рузвельтом та Черчіллем?

— Читав, — кивнув Варравін.

— Ну й як? Сталін там виглядає серйозним політиком?

— Він виглядає серйозним політиком.

— А коли так, то ми мусимо берегти респект до нього як до лідера, що стояв біля керма антифашистської боротьби?

— Він міг стати біля керма цієї боротьби у тридцять дев’ятому році, якби не уклав договір з Гітлером.

— Справді? Ну гаразд. Припустімо, це тема для розмови, але ви дайте відповідь на моє цілком конкретне запитання так само конкретно. Зобов’язані ми берегти респект до лідера, який стояв біля керма всенародної боротьби проти Гітлера?

— Народ переміг нацизм, а не Сталін.

— І це правильно, — згодився я. — Але ви все ще ухиляєтесь від прямого запитання. У нас, на жаль, традиційно сильна звичка судити, не знаючи, лаяти, не читаючи, хвалити, не маючи на те достатніх підстав.

Варравін спитав дозволу закурити, витяг пачку «Яви» (ненависні мені сигарети, тютюнова індустрія навмисне труїть співгромадян, як можна продавати людям цей шкідливий сморід?!), затягся, пустив сизий дим до стелі:

— Що ж, ви мене змусили відповісти вам у позитивному плані: ми зобов’язані берегти респект до того лідера, який очолював антифашистську боротьбу.

— У вас є якісь особисті підстави дуже не любити Сталіна? Не відповідайте, якщо неприємно. Скажу про себе: в мене всі підстави його обожнювати: мій батько — з неписьменної родини, закінчивши Інститут червоної професури, став секретарем райкому в тридцять восьмому, в сорок першому пішов на фронт, одержав Героя, після війни працював заступником міністра сільського господарства… До речі, я з ним, навчаючись на економічному, добряче сперечався: він доводив, що тільки максимум вкладень у сільське господарство дасть нам достаток, а я наполягав, що колгоспникові необхідно гарантувати вільну працю на землі, щедро за неї платити, а не обплутувати величезними податками… Ми розійшлися з батьком — а він був чудовою, дуже чистою людиною — по всіх економічних позиціях ще до п’ятдесят третього року… Але це так, до слова… Друге запитання-відповідь: навіщо Сталіну потрібно було знищувати в тридцятих роках та й після пролетарський склад партії, інтелігенцію, яка прийшла в революцію з Леніним? Навіщо замість цієї когорти він привів до керівництва молодих керівників, дев’яносто п’ять процентів з них походило з бідних селянських родин? Не із справних хазяїв, а саме з бідняцьких горлопанів… Вони, до речі, й стали на чолі країни після усунення Хрущова: «мир і спокій» — ось воно, лихоліття… І в мене виникло таке запитання: чи приводив Сталін вихідців із безхазяйних селян до керівництва робітничою державою свідомо? Чи це сталося стихійно? Якщо це був усвідомлений політичний маневр, тоді мова має йти про термідор, підзміну одного методу мислення іншим, у чомусь протилежним… Тридцять сьомий рік… Можливо, Сталін не зміг стримати стихію доносів, наклепів і зведення рахунків? Але чи допустимий сам привід для масових репресій, тобто зведення особистих рахунків з тими членами Політбюро, котрі працювали разом з ним починаючи з сімнадцятого року до двадцять шостого, — це Троцький, Каменєв і Зінов’єв? Чи до тридцятого — я маю на увазі Бухаріна, Рикова й Томського. Адже процеси тридцятих років силкувалися довести, що Ленін у Політбюро був оточений німецькими та японськими шпигунами, — з самого початку революції! Лише він один, Сталін, був чистий і вірний ідеї… І я з жахом кажу собі: адже це вже було в нашій історії! За Івана Грозного було! Він прибрав усіх політичних противників, хто пам’ятав йото юнацьку немічну хирлявість… А вслід за цим почалися масові страти — опричнина з насолодою шукала, кого б потягти на плаху, показання вибивали, людей мордували, мучили, принижували… Чи не тому Сталін попросив Ейзенштейна зробити фільм про Івана? Далі я питав себе: який був резон для Сталіна знищувати весь цвіт Червоної Армії? Не тільки командування на чолі з Тухачевським, Якіром, Уборевичем, а навіть командирів дивізій — Рокоссовський чудом урятувався, фразочку «знайшли час у тюрмі сидіти, воювати треба» Сталін сказав йому в трагічні дні… Невже він серйозно вірив у змову полковників та капітанів? Уважав, що всі вони зберігають пам’ять про Троцького, першого голову Реввійськради? І тому оголив усі кордони країни? Отже, він вірив у «доброту» противників? А справжнім ленінцям не вірив?.. У чому ж річ? От вам, товаришу Варравін, мої запитання… Їх множинність надійніша, ніж односторонність… Щодо економічних методів Сталіна, то тут я — досить крутий його противник… Не знаю, чи пам’ятаєте ви, що до п’ятдесят четвертого року наше селянство не мало паспортів і не могло вільно поїхати з села, яке обкладали податками? Реанімація кріпосного права? А як інакше накажете називати?

Варравін закурив нову сигарету, не питаючи більше дозволу; видно було, що заспокоївся, навіть розслабився; нинішні борці за демократію не дуже й слухають протилежну точку зору, відразу намагаються приліпити ярлик; воістину, демократії треба вчитися, не один рік на це потрібен, покоління як мінімум…

— Практично, я не згоден з жодним вашим подоланням, — озвався він, — але мені подобається те, що ви роздумуєте вголос і не хочете ні до кого підлагоджуватись… Тому дозвольте перейти до наступного запитання: в чому ви згодні із засудженим Горенковим?

— Відповідатиму трохи врізнобій, бо в душі аж надто багато накопилося… Ви сюди прилетіли? Чи теліпалися поїздом?

Варравін відверто здивувався; в цьому виявилася його молода довірливість:

— Звичайно, прилетів! Хто ж тепер їздить? Часу не вистачить на головне.

— Згоден. Але і в аеропорту і на вокзалі ви зіткнулися з однією й тією ж проблемою: нема носильників. Вас це не дуже хвилює, сумку на бік, і — вперед. А жінка з дитиною і двома чемоданами? Я запропонував начальникові вокзалу — звичайно, після введення закону про індивідуальну трудову діяльність — виступити по місцевому телебаченню із зверненням до молоді: «Хто хоче заробити, може прийти на перон і без усякої формалістики, заплативши два карбованці податку за бляху — добрячий навар для соціальних потреб колективу станції чи аеропорту, — почати обслуговувати пасажирів». Мені у відповідь: «У нас люди не користуються послугами носильників, ми опитували». — «А чому користуються в Москві? Може, людей треба привчати до сервісу? У нас же його немає». — «Прийде якийсь шахрай з чужим паспортом і почне чемодани красти!» — «У вас міліція є, буде їй що робити». — «Вона робитиме, але ж відповідальність нести нам, платити з своєї кишені». — «Добре, давайте замовимо візки, пасажир платить карбованець, бере його напрокат, сам себе обслуговує». — «Зцибрять усі візки в один день». — «Візьміть в заклад паспорт». — «Металу немає, фондований товар…» Що це таке, по-вашому? Жах обломовського мислення? Гаразд, ходімо далі… На вокзальній площі ви зараз легко візьмете таксі — конкурент тисне, «особисте таксі». Але ось ви приїхали в центр. Де збираєтеся заночувати? Місць у готелях, звичайно, немає. А домашні пансіонати досі не відкривають, люди все ще бояться, одна центральна газета одержимо страхає читачів «нетрудовими доходами». Я запропонував нашій пресі надрукувати про це проблемну статтю. Мені відповіли, що запитають Москву. «А навіщо? Хіба у вас немає особистої думки з цього приводу?» — «У законі про пансіонати сказано не досить ясно». Далі… Ви закінчили роботу о десятій вечора — де попоїсти? Ніде, все зачинено, тільки шалопути в під’їздах давлять на трьох. Де домашні їдальні? Немає їх, як і не було. І не буде, поки ми не перестанемо рахувати, скільки заробив власник такої їдальні. Трагедія в тому, що ми без упину лічимо чужі гроші, замість того щоб заробляти свої… Гаразд… Назавтра ви приходите в ту організацію, куди вас відрядили… А там кажуть, що угорська чи австрійська фірма запропонувала переобладнати лінію, через два роки одержуватимемо чисте золото. «Ну й коли починаєте?» — цікавитесь ви. Вам у відповідь: це нікому невідомо, бо погодити й затвердити повинні Держплан, Мінфін, Держстандарт, Зовнішторг, Держпостач і так далі і таке інше… Ви вивчаєте пропозиції, надіслані партнерами, дуже цікаво, просите передрукувати, виявляється, що друкарка по-німецьки ні бе ні ме, а дозвіл на розмножувальну техніку, котра стирчить на розі кожної вулиці в будь-якому європейському місті, дістати вельми трудно… Ви просите зв’язати вас по телефону з Віднем, хочете обговорити конкретні деталі пропозиції, і знову чуєте у відповідь: автоматом користуватися заборонено, треба робити замовлення на завтра… Нічого собі прискорення, га?! Скільки ми втрачаємо мільйонів людино-годин, товаришу Варравін, ви над цим коли-небудь задумувались?

— Задумувався. Але мені це вирішувати важче, ніж вам.

— От ми з вами й підібралися до головної проблеми, яка зветься «особистість». Знаєте, хто зараз сидить в колоніях нашої автономної республіки? Нарівні з шахраями — найсміливіші торговельні працівники, будівельники і директори радгоспів. Вони не до вподоби бюрократичній броні, мислять по-своєму, приймають свої особисті рішення, а цього апарат не любить, йому зручні покірні виконавці, і не більше. Але ж особистість неможлива без гарантій… Свого часу я написав доповідну записку. Мені відповіли, що це загальні міркування. Де реальні пропозиції? Я вніс реальні пропозиції створити у нашій республіці індустрію туризму — як радянського, так і іноземного. А мені — немає фондів на будматеріали для готелів. Я заперечив: «Дозвольте нам укласти угоду з іноземними фірмами». — «Надішліть документацію». Надіслав. Через три місяці одержав відповідь: «Необхідно обчислити позиції». Обчислив, хоч завжди керуюсь ленінською фразою: «Головне вв’язатися в бійку, а там видно буде». Поки що мовчать. Якби іспанські й французькі бізнесмени стільки років витрачали на вивчення й обрахунок документації, не бачили б вони туристського буму, який дає сорок процентів державного бюджету… Запропонував ліквідувати в нашій республіці овочеві бази — непотрібний, громіздкий посередник; чи передати їх радгоспу, що уклав прямий договір з торгівлею, або ж торгівлі. — «Пришліть документацію і міркування про працевлаштування персоналу оптових баз». Послав, жду.

— Але ж це саботаж перебудови, — сказав Варравін.

— Фраза Йосифа Віссаріоновича, — заперечив я. — Найлегше винести безапеляційний вирок, але чи піде це на користь справі? Я знаю наші міністерства, главки, трести; у людей багато розумних пропозицій, але — мовчать! Чому? Бояться? Чи соромно проситися на прийом до прем’єра — нескромно? Раніше чекали виклику; настав час реальної справи — не готові, завмерли… То ми вас триста років у ярмі тримали, то російсько-німецькі государі — вас разом з нами, то Сталін навчав гвинтиковій механіці беззаперечного виконання наказу, спущеного згори, — не до ініціативи… Я читав у газеті пропозицію: звільнити перші поверхи від численних дрібних організацій, щоб здавати їх в оренду під кафе, танцзали, клуби за інтересами, — живі гроші пішли б Радам депутатів… Відповідь одна і та ж: «А куди подінемо людей, які працюють в непотрібних організаціях?» Ініціатива, право на індивідуальний труд — усе чудово… Але чому досі немає дозволу на реєстрацію кооперативних будівельних фірм? — «Шабашники за довгим карбованцем поженуться, держава залишиться без робочих рук». — «То не забирайте фонд заробітної плати у будівельних трестів. Якщо робітник державного підприємства одержить не лише свою заробітну плату, а й ту, що призначалася для його колеги, який пішов у кооператив, він же гори зверне… На чому завгодно можна зекономити, тільки не на оплаті хорошої праці…» Ну й що? А нічого… Вніс пропозицію дозволити будівництво кооперативних лікарень і клінік. — «Не замахуйтесь на безплатну медицину, це досягнення соціалізму!» Виходить, кооперативну квартиру можна будувати, а лікарню — ні? Безкоштовне житло — теж завоювання соціалізму, але ж доведеться скоригувати питання про оплату, — звичайно, піднявши заробітну плату або ж допомагаючи людям одержувати додатковий заробіток…

— Ви чесно говорите, — мовив Варравін. — Спасибі вам за це.

Не скажу, щоб мені були байдужі ці його слова, ні. Вони були мені приємні. Тому я й продовжив:

— А тепер про Горенкова… Коли опублікували проект закону про соціалістичне підприємство, він скликав нараду, попросив відділ праці й зарплати, плановиків і постачальників принести всі постанови й накази, якими ті керувалися. Принесли сотні папок. І він, подивившись на них, кинув: «На макулатуру! Це злочин — у наш час жити заборонами сорок шостого року!» Скільки ж посипалося на нього скарг! Головний плановик подав у відставку, перевівся в інший трест і почав строчити в усі інстанції: «Самоуправство». Писав і мені. Я особисто очолив комісію, наклеп відмів. Але ж крім мене існує ще немало інстанцій… А взяти справу з розписом Палацу культури, що його він здав на сім днів раніше строку… Москва виділила йому на це сто тисяч; Горенков звернувся в місцеве відділення Спілки молодих художників, підписав з ними договір на двадцять тисяч — і хлопці щасливі, і його колектив, тому що на зекономлені гроші він побудував тридцять садових будиночків і преміював ними передовиків. Негайно з’явилися контролери: «Де економія, чому не думаєте про державні інтереси?» — «Держава — це ми». Хіба таке прощають? «Перевищення преміальних фондів, самоуправство, економічне свавілля, в місті зарплату нічим платити, а він будинки роздає!» — «Працюйте, як наш колектив, — буде чим платити зарплату!» Оце вам відповідь. Словом, коли я був у відпустці, його заарештували, за місяць встигли зламати слабаків, ті дали показання, а Горенков на суді не промовив жодного слова: «Розбирайтеся без мене». Образився. А в бійці ображатися не можна. І його зім’яли. А втім, не його — тенденцію. І це дуже тривожно…

— Ви готові й далі боротися за Горенкова?

— Безперечно. На будь-яких рівнях. Однак, гадаю, ви розумієте, що це непросто: на багатьох ключових посадах сидять ті ж самі люди, які ревно служили концепції Леоніда Ілліча і вірного йому Михайла Андрійовича. І все-таки я готовий, тому й подав у відставку, щоб не робили закидів: мовляв, тисну авторитетом.

III Я, Іван Варравін

У кімнаті для побачень я сидів уже десять хвилин; загратоване вікно, пригвинчена до підлоги табуретка і обшарпаний канцелярський стіл, більше нічого. Я звик до того, що такі меблі, як правило, скрипучі й хисткі, писати незручно, а писати, мабуть, доведеться багато, тому приладився коліньми, заздалегідь спробувавши, як можна буде працювати, але, на мій подив, маленький столик був немов убитий у підлогу, анітрохи не хитався. Хоча нічого дивного, подумав я; у кожній колонії є слюсарні майстерні; недоробки місцевої промисловості надійно виправляють за гратами; саме час внести пропозицію: «Створимо кооперацію між промисловістю й тюремним відомством»: колонії, як проміжний етап між фабричними нехлюями і вимогливим покупцем, — стопроцентна гарантія якості.

Сержант увів до кімнати невисокого чоловіка в бушлаті; тупорилі черевики, нога, порівняно із зростом, велика, сорок четвертий розмір; радянські джинси з випнутими колінами, поштопаний светр домашнього в’язання (дружина з ним розлучилася: «Будь він проклятий, ніколи не прощу того, що він зробив, дітям ненависть заповідаю і онукам»); обличчя легко запам’ятовується; срібна сивина — так деякі жінки фарбуються, — підборіддя з ямочкою, запалі щоки й пильні очі прозористо-зеленого кольору.

— Ви Горенков Василь Пантелійович? — спитав я, зніяковівши від самого запитання, надто вже воно було нерівним, начальницьким.

— Я, — відповів Горенков, ледь посміхнувшись.

— Мене прислали з газети… Ми розбираємося з вашою справою…. Я тиждень працював у міській прокуратурі.

— У вас сигарети є? — перепинив він мене. — Угостіть, будь ласка.

Я простяг йому пачку «Яви», він закурив:

— Те, що там працював чужий, я зрозумів позавчора: викликав помічник прокурора, запропонував пройти медичне обстеження, «ми вас зактуємо»… В мене підозріння на туберкульоз, є підстави випустити… Але, самі розумієте, я звідси по-доброму не вийду, лише тоді, як позбавлять громадянства й вишлють…

— Вас тут на яку роботу поставили?

— Лісоповал.

— За професією ви інженер-економіст?

— За професією я дурень. Знаєте, що таке дурень? Думаєте, дурний недоучка? Ні. Дурень — це той, хто вірить у правду, в слова, що виголошуються з трибун, — ось що таке дурень. Коли ця професія вимре, ми загинемо. Остаточно. А поки в країні є дурні, можна сподіватися, що вітчизна не розвалиться…

… Мама часто розповідає мені про батька; його заарештували в сорок дев’ятому пораненого, восени сорок першого, взяли в полон, в концтаборі він вступив у Опір, йому доручили ввійти у власовську Російську визвольну армію, працював у їхніх газетах, відступав разом зі штабом Власова до Праги, там брав участь у його полоненні, одержав за це орден Червоного Прапора, а в сорок дев’ятому заарештували як зрадника батьківщини… Його реабілітували в п’ятдесят четвертому, через рік народився я, а коли мені виповнилося два, він помер від розриву серця; ховали його з військовими почестями, були промови й величезна кількість вінків. Коли я став комсоргом у класі, а потім секретарем, мені доводилося часто виступати на зустрічах і конференціях. Спочатку все це для мене було новиною, я хвилювався, довго писав конспекти промов, а потім звик, підготував кілька розхожих стереотипів і навчився не заглядати в папірець — це страшенно подобалося, тому на журфак мене рекомендував міськком комсомолу. Весною сімдесят восьмого я писав курсову; мама запропонувала влаштувати зустріч з Надією Петрівною, директором їхньої бібліотеки, — вона і ветеран війни, і кандидат філософії, батько її був учасником штурму Зимового — словом, кладезь інформації, прекрасний типаж для великого інтерв’ю. Надія Петрівна прийшла до нас — у неї мати паралізована і дуже вередлива, а жили вони в одній кімнатці. Ми почали працювати, просиділи довго, а коли я, провівши її додому, повернувся, мама сказала: «Ваню, а чи не поміняти тобі професію? Ти зовсім не вмієш слухати)). — «Чому? — здивувався я. — Я запитував, вона відповідала, я взяв у неї чудовий матеріал». — «У твоїх очах не було інтересу… Надії Петрівні було з тобою скучно. Ти просто запитував, а вона просто відповідала. Ти не болів нею. А твій батько до кожної людини ставився як до дива, він милувався співрозмовником, придумував його, відкривав у ньому таке, що тому й на думку не спадало… Твій батько був справжнім журналістом, бо він вірив у таємницю, приховану в кожному, з ким зустрічався. Просто слухати — нічого не значить, Ваню… Просто слухати і просто говорити — це пусте. Коли ти живеш словом, що його промовляє інший, тоді ти журналіст, а так… Репортер повинен бути влюбливою людиною, розумієш?»

… Я потім довго тренувався перед дзеркалом, говорив з уявним співрозмовником, награвав доброту в погляді, репетирував усмішки, гримаси жалю, співчуття, жадібного інтересу. Спочатку це мені допомагало, та все перевернулось, коли я надрукував у молодіжній газеті нарис про дворових хуліганів і про їхнього вожака Сеню Шарикова; мене вітали — «стрижневий матеріал»; увечері до редакції прийшла його мати: «Що ж мені тепер робити, коли Сеню посадили?

В мене двоє малюків, я ночами працюю на станції — на двадцять карбованців більше платять за нічні чергування… З ким же мені діток лишити? Адже вони, коли прокидаються, плачуть, води просять, на горщик треба посадити, а Женя взагалі в ліжку мочиться, підмивати треба, це все Сенін клопіт був… Пришліть хоч якихось тимурівців…»

… Я провів з дітьми Шарикової дві ночі, добився, щоб Сеню звільнили (начальник відділення міліції на мене не дивився, вигравав вилицями, чоловік совісний, пенсійного віку, втрачати нічого).

— Взагалі, — говорив він скрипучим, безнадійно-канцелярським голосом, — посадити треба не його, а ваших комсомольських балакунів. Що хлопцям у дворі робити? Ну скажи?! Спортмайданчика — немає? Нема. Підвали порожні? Порожні. А танцзал — ні-ні, заборонено інструкцією… В бібліотеці цікавих книжок додому не дають, та й черга на них… Прийде якийсь ваш фертик у жилеті і почне хлопцям тлумачити про продовольчу програму чи про те, як у світі капіталу експлуатують дитячу працю… А у Сені з його братією від вашого комсомольського занудства аж вуха в’януть… Їм — за фізіологією — ворушитися треба, енергію свою вивільняти… А ви — блем-блем, уперед до дальших успіхів, а його мати дев’яносто три карбованці на місяць одержує… На чотирьох…

Наступного дня я подався в ЖЕК; начальниця тільки зітхнула: «На які кошти ми спортмайданчик побудуємо? Живемо в країні «недозволеності», все розписано по кошторисах: тисяча — на прибирання, три тисячі на ремонт — та й годі. Хоч мені ремонт і не потрібен, жильці за під’їздами наглядають, не дозволяють шкрябати стіни цвяхами, але ж все одно ці гроші мені ніхто не дасть перекинути в іншу статтю, а сама я пальцем не поворухну — кому хочеться на світ дивитися крізь грати?! У нас, юначе, здавна заведено: що згори спущено — те й роби, а сам не смій… Холопи і є холопи! А відверта з вами тому, що я інвалід праці, на хліб з молоком вистачить…

Ось тоді я згадав мамині слова про те, як батько придумував собі людей; мабуть, це було для нього як засіб захисту: коли придумаєш у кожному стрічному добру таємницю, не таким безнадійним здається життя. Справді, людина — творець власного щастя, але одні крадуть і купують дорогі меблі, а другі вигадують світ хороших людей, щоб пристойно поводитись на землі — між минулим і майбутнім. І те й те у всіх однакове, тільки життя різне…

— Василю Пантелійовичу, — сказав я Горенкову, — вашу справу вивчає експертна комісія… З того, що я зміг зрозуміти, мені ясно, що ви ні в чому не винні.

— Правильно. Але мене не задовольнить амністія, списання через хворобу, зміна статті… Я вимагаю сатисфакції…

— Ви у своїх скаргах не згадували імен… Хочете назвати тих, хто судив вас?

— Цих звинувачувати не можна — безправні люди… Їхнє становище жахливе. Адже вони програму «Час» дивляться, «Правду» читають… Усіх тепер закликають до перебудови, сміливості, ініціативи, а ті, хто мене судив, досі живуть законами, які покликані карати за ініціативу і сміливість. Бідолашні судді! Мені їх жаль… А звинувачую я нашого заступника міністра Чуріна, — він схвалив мої пропозиції, дозволив почати експеримент до того, як це було введено в галузі, я повірив йому на слово, без наказу. А коли нагрянули ревізори — дуже великі прибутки пішли, дуже швидко я почав здавати об’єкти, — і побачили, що я перекидаю гроші із статті «Телефонні переговори» на преміальні, з графи «Розпис стін» на соцпобутсектор, борець за втілення в життя рішень двадцять сьомого з’їзду Чурін відмовився від своїх слів, заявивши, що я на нього зводжу наклеп, ніякого дозволу він не давав, брехня…

— Можна кілька запитань?

— Давайте. Але як я почну занадто розпалятись — зупиняйте. Злість від сатани, від неї сліпнеш і втрачаєш логіку…

— Поясніть, як вам удалося за рік вивести трест з прориву?

— У справі все є.

— Ваші показання написані дуже нервово, Василю Пантелійовичу, — зазначив я. — Ви ж їх у тюрмі писали…

— Можна ще сигаретку?

— Залиште собі пачку…

— Спасибі… Так от, я зібрав робітників найвідсталішого БУ, начальника в них не було, але головний інженер — золотий хлопець… До речі, сто сорок на місяць одержував… А п’янюга менш ніж за триста і пальцем не кивне: сяде на цеглу, газетку розгорне і читає передовиці… Так от… Зібрав я їх і оголосив: «На будівництво сімнадцятого будинку нам виділили сімсот тисяч… За планом ми повинні здати об’єкт у кінці третього кварталу. Я прикинув, що кожний день коштує дві тисячі. Якщо здасте будинок на день раніше строку із Знаком якості — дві тисячі ваші, премію розподіляйте самі. На десять днів раніше строку вправитесь — діліть двадцять тисяч». Мене підняли на сміх: «Виходить, ми по тисячі можемо премію одержати?» — «Якщо на місяць раніше обернетесь — по півтори»… До самої ночі говорили, не вірили мені люди: віру вбити недовго, скільки разів її в нас убивали, а от як повернути цю віру? Але все-таки підписали ми договір: від імені тресту — я, від будівельного управління — трикутник… Будинок приймала громадськість, а не тільки комісія… Телебачення приїхало… В газетах писали… Другий будинок здало дванадцяте будівельне управління — теж за моїм принципом: усе, що зекономили — в часі, — ваше. Після цього підписали договір з усіма будівельними управліннями, а тут — стук у двері, година ночі, все як ведеться: розкрадав соціалістичну власність у величезних масштабах, добровільне визнання врятує од «вишки», признайтесь, що керівництво будуправління від своїх премій золотило вам лапу… Я й Леніним спочатку захищався, про тантьєму говорив, тобто процент від прибутку, і не простий, а валютний, і про те, що треба вчитись у капіталістів господарювати, і наводив цитати з двадцять сьомого з’їзду, а мені клали на стіл закон, прийнятий у тридцять дев’ятому році: «Де, хто і коли його скасував?» Я спершу попер: «Читайте газети, слухайте телебачення, там про це кожен день повідомляють!» — «Ми живемо для того, щоб стежити за виконанням законності, а ви її порушили… Газети і телебачення — лірика, сьогодні одне, завтра — друге, надивилися за тридцять років усякого… Відповідати вам не перед редакцією чи телебаченням, а перед буквою діючого закону».

— Перепочиньте, — запропонував я, помітивши, як крейдяно зблід Горенков. — Пауза не завадить.

Він усміхнувся.

— Мені пауза не завадила… Тринадцять місяців у тюрмі — хороша школа, врятовує від ілюзій… Якби всі справді хотіли перебудови, ініціативи, ривка вперед, давно опублікували б закон, що скасовує всі заборони, якими так славилася Русь-матінка. Людина — гвинтик, їй дозволено виконувати тільки те, що продиктовано начальником, ініціатива — штука небезпечна, можна не впоратись, та й почуття власної гідності з’являється в людях, як з ними управитись?! А особливо коли ти неосвічений осел, і ріс так, як прийнято: зі стільця — в крісло, а звідтіля — в кабінет, і не тому, що голова світла, а через те, що тебе — до власної вигоди — вичислили ті, хто розставляє кадри… Карнавал петрушок, їй— богу… Не сама себе людина робить, а її сановно призначають ті, хто створює для себе слухняну виконавчу більшість, — безмовну й тупу.

— А чому заступника міністра Чуріна не викликали на судове засідання? — спитав я.

— А чому його не викликали до слідчого? — Горенков знизав плечима, — Та тому, що відмовився від самого факту зустрічі зі мною. Не був я в нього на прийомі — та й годі…

— Ви до нього як потрапили?

— Мене викликали до Москви телеграмою.

— А хто її підписав?

— Звідки я знаю, — Горенков, не зводячи з мене очей, витяг знову сигарету. — Голова Ради Міністрів Карімов запросив, мовляв, з Москви телеграма: в зв’язку з призначенням начальником тресту прибути на розмову.

— До кого?

— До заступника міністра.

— Якого?

— Про це я його не спитав.

— Чому?

— Та хіба я думав, що через рік в острог сяду? Якби я знав про це, то жив би в Сочі… От ви ставите запитання, а я знову себе картаю: як же не навчені ми закону?! Чому англієць без юриста кроку не ступить, а ми про кодекс згадуємо, лише коли на нари сядемо?! Чому?!

Я хотів відповісти йому, що цю тему вичерпав у своїй творчості такий знавець нашої історії та права, як Василь Бєлов, але, зваживши, вирішив не вдаватися в літературні хитромудрощі.

— Отже, телеграма з викликом прийшла не в трест?

— Посада ця — номенклатура Ради Міністрів, туди й повідомили…

— Хто підписував ваше призначення?

— Чурін.

— А хіба можна підписувати, не поговоривши з тим, кого призначаєш на таку роботу?

— Виходить, можна, коли йому слідчі повірили… Він сказав, що про мене «доповів апарат». Та й годі. «Я вірю своїм товаришам по роботі, цілком компетентний колектив однодумців».

— А хто з вами з його «однодумців» розмовляв?

— Помічник Чуріна, потім головний технолог і начальник управління кадрів Хрипов.

— А чому ви їх не викликали в суд?

— Навіщо? Вони ж не давали мені дозволу на експеримент. Я й не просив їх викликати… Кадровик — це кадровик, що скажуть, те й проштемпелює.

— Ви добре знайомі з Рустемом Ісламовичем Карімовим?

Горенков спохмурнів:

— Теж цікавитесь, скільки я йому давав у лапу? Слідчий обіцяв зняти з мене три роки, якщо я дам йому такі свідчення…

— Я сказав би вам правду, Василю Пантелійовичу… Я намагаюся не брехати, мозок стомлює… Мені дуже симпатичний Карімов…

— Залишитесь при цій думці, навіть якщо його посадять? А посадять його, мабуть, скоро… І — по заслузі…

— Чому?

— Тому що ідеалістів треба карати, вони вбивають віру, без них спокійніше жити…

IV

ВЧграма

«Полковникові Костенку, карний розшук МВС СРСР.

На очній ставці з колишнім першим заступником МВС Чурбановим колишній секретар Бухарського обкому Рахматов показав, що якийсь пенсіонер на прізвище Завер продав йому унікальний перстень з димчатим топазом роботи невідомого уральського ювеліра початку минулого століття. Перстень цей становить музейну цінність.

Ім’я людини, що звела Рахматова із Завером, невідоме; зовнішні дані: міцної статури, приблизно п’ятдесяти років, обличчям схожий на диякона — вуса й борідка, волосся сиве, розчесане на проділ, зріст приблизно сто сімдесят п’ять сантиметрів, особливих прикмет на обличчі немає, розмовляв з придихом, швидко, трохи афектовано.

Перша зустріч відбулася на виставці робіт художників-дизайнерів.

Просимо якнайшвидше встановити названого Завера, а також ту людину, що організувала його контакт з Рахматовим.

Додаємо фоторобот Завера, зроблений нами на підставі показань Рахматова.

Повідомляємо, що купівля-продаж відбулася біля кас Київського вокзалу.

Підполковник Вакидов».

V Я, Валерій Васильович Штик

Найдужче мене цікавлять непізнані літаючі об’єкти. Ті, хто не допускає можливості їхнього існування, рідня шовіністам: «у всесвіті є лише одна Земля — наша, а на цій землі ми — найталановитіші люди».

Коли я вперше приніс на комісію по відбору свої картини, присвячені інопланетянам, Савелій Еммануїлович досадливо махнув рукою:

— Ви так добре починали, Штик… Справжній реалізм, чудова композиція, навіщо вам ці фантазії?

Помалу я звик до того, що мій новий живопис повертали, не пускали на виставки, та хіба багато мені треба? Майстерню я вже одержав — хоч і на цокольному поверсі, але досить світлу; два видавництва підкинули книжки — на ілюстрацію, все-таки якісь гроші; правда, з фарбами важкувато, ціну підвищили вдвічі, на велику картину доводилося відкладати гроші кілька місяців. Улітку це не страшно, вже огірки продаються в магазині, поріж, залий кефіром — ось тобі й чудова їжа на день. А взимку я стаю ненажерливим, мороз впливає на мене дивним чином: хочеться лягти в ліжко, вкритися кожухом і тричі на день вминати сковорідку картоплі, підсмаженої на соняшниковій олії з цибулею.

… Спочатку мене дуже хвалили, а найбільше — коли я малював передовиків з мого села Кряжівка. Навіть «Советская культура» надрукувала п’ять років тому статтю, не кажучи вже про наш «Художник». Кілька моїх картин щороку купувала закупочна комісія, жив, немов крез, але поступово — це сталося, коли Люда подарувала мені розкішне видання Сальвадора Далі, — я став дивитися на себе, на свою майстерню і на тих, хто до мене приходив, якось збоку, а точніше — зверху. Дуже зручна точка огляду. Якщо настроїти себе, відкривається цікавий ракурс, найчастіше досить несподіваний. Окремість — не таке вже й погане поняття, якщо його правильно трактувати. Реріх — відокремлений, тому й значний. І ось тоді я заново переосмислив фразу Толстого про те, що людина складається з знаменника й чисельника — як дріб. Справді. Це особливо помітно зверху, трохи ліворуч, але неодмінно при хорошому освітленні.

Поступово я сам собі здався якимсь дрібним — з цими моїми стіжками на полі, з тіткою Надею, яку я дуже любив малювати, посадивши її на призьбу разом з онукою Миколи Савича, — дівчина малювала кольоровими олівцями і тому покірно мені позувала. Не пригадую, хто з наших письменників минулого сторіччя сказав, що, мовляв, життя може такий завиток під ребро дати, що з людини — хоч і старого мушкетного пороху — все рояльне виховання в одну мить вилетить. Так зі мною й сталося.

… Люда тоді приходила до мене нечасто, не знаю чому, мабуть, захоплювалася кимось, вона любить знаменитих, я не ревнивий, бог дав — бог узяв; це ж не до смерті треба прикладати, а до кохання, все не так прикро. І от однієї дощової, сірої ночі я раптом відчув, як легко злітаю вгору. Літати я боюсь, ні разу в житті не літав, немає нічого прекраснішого за поїзд (можна було б, я екіпажем користувався б, але за екіпаж, мабуть, посадять, у нас за все, що не як у всіх, карають. Ніхто так не запопадливий до однаковості, як ми). В якомусь кіно, де показували палаючий літак, я мало не вмер від страху, спостерігаючи, як аероплан натужно відривавсь од землі — от-от упаде, страх божий… Я багато разів дивився цей фільм, бо там було чітко показано момент відриву машини від землі, я цим любувався, як класичною композицією, отакі в Академії ставити б, приємно малювати, теперішній неодмінний оксамит з яблуками й глечиками майже нікому не потрібен. Коли й це заборонялося — було цікаво, а якщо зараз примушують, чого ж продиктованим любуватися, ніякого бажання… Ну я й подумав у ту ніч: а от як оці нещасні інопланетні комахи сприймають нас, вилізаючи зі своєї тарілки? Вони ж стрибучі, ці прозорі інопланетяни, стрибають, мабуть, високо, огляд хороший, вітер можна побачити, а це найважче — вітер намалювати, його тільки в серпні можна збагнути, в горах, біля могили Волошина, в Коктебелі… Ось тоді я й побачив майбутню картину всю цілком: сидить на землі інопришелець, обхопив тоненькі свої ніжки довгими рученьками і з такою тугою дивиться на ландшафт перед собою, словом не опишеш… Взагалі словом не дуже й багато скажеш, воно — блудливе, його легко на себе обернути; картину — важче; а музику зовсім не можна. Для мене Бах — більша загадка, ніж транзистор, хоча й цей ящик — чортзна-що: закльопочки, дротики, а ввімкнув — Америку слухаєш у Кряжівці, хоч сусід, Єгор Романович, кожного дня сигналізує, куди слід: «Росіянинові належить своє слухати, чуже — гріх». Та ще я побачив задник своєї картини, загадкова карта Всесвіту, паша крихітна планетка загубилася серед махин, а внизу — біблейська рівнина, затиснута між коктебельськими горами. І вітер шумить, і пахне довкола свіжим сіном… Не тільки інопланетянин — пришелець; людина — також, тому — сумно нам жити, туга знемагає, душа хоче чогось незвіданого, а де його взяти? Сама про себе людина все знає…

Я зробив ескізи (хоч не люблю їх, школярство, річ треба відчувати в собі, як мати — дитя), пішов у комбінат, попросився в Крим; мені запропонували поїздку в Середню Азію, малювати галерею бавовнярів, гроші неабиякі, та й осінь саме наближалась, фрукти дешевші.

Сунувся до видавництв. Теж відмовили, правда, вислухали доброзичливо.

Подумав я тоді, може, на потребу західним дипломатам побавитися кольоровими кулями, абстракцією, та не лежить у мене до цього душа, я — предметник, вірю лише тому, що бачу в собі й відчуваю.

Зробив я для сусіднього клубу кілька портретів вугіллям, заплатили три сотні, купив квиток до Феодосії і подався в Коктебель.

А коли повернувся, тут до мене Віктор Микитович Русанов і навідався:

— Ох ви, правдолюбець мій дорогий! Огляньтеся навколо себе! Подивіться, як влаштувалися ваші однокурсники, Гриша і Веніамін! Удар — забрали гроші, і малюють, що хочуть, собі на втіху… А ви? Немає у вас їхньої спритності, а жаль…

Узагалі я балакати не люблю. Слухати — слухаю, але беру тільки те, що цікаво, решту пропускаю крізь вуха, мені слова не заважають, це ж не музика, вона одна мене полонить… Дехто малює під музику, а я не можу, це ніби в церкві стругати дошку, особливо на великодній заутрені.

Я поцікавився, чим саме займається Віктор Микитович, він легко відрекомендувався, мовляв, реставратор, «невже забули, ми ж з вами познайомились у Целкова, років десять тому». Я пам’ятав усіх, з ким зустрічався у Целкова, — пам’ять художника чіпка, все у голові зберігаємо, — та коли людині хочеться, щоб ми були знайомі, то нехай, яка від цього шкода?

От він, Микитович, і запропонував:

— Є в мене деякі ходи, можна брати замовлення — оформляти новобудови, договір — не менш як на п’ятдесят тисяч, але, певна річ, ви одержите п’яту частину, решту треба роздати, зате десять косих на землі не лежать, а вам вони дадуть змогу малювати те, що ви вважаєте за потрібне…

Я дещо чув про такі операції; спокусливо, звичайно, та все ж поцікавився:

— А чому ви саме до мене з цим прийшли?

Русанов погладив вуса і зворушливо, навіть з якоюсь урочистістю відповів:

— Валерію Васильовичу, ви родом з Кряжівки, а я з Видного — не пригадуєте?

Звичайно, пригадую, я там багато малював, залишався ночувати, тільки начебто Русанових у селі не було, а може, він по матері звідтіля, це не так важливо.

— І договір можете по формі укласти? — спитав я.

Він витяг з кишені три бланки, підписані десятьма закарлючками, вже з печаткою:

— Якщо згодні — дасте мені доручення на ведення ваших справ, оформимо у нотаріуса, головне — право розпоряджатися кредитом. І ніяких турбот, напишете номер ощадної каси, через місяць одержите гроші, коли подасте, звичайно, ескізи.

А в мене і ощадної книжки не було. Ну та нічого, у рас і на карбованець книжку відкривають, рупь в хорошому господарстві не завада…

— Заждіть, але ж я мушу хоч глянути на той будинок, який мені доведеться оформляти…

— Це — будь ласка, — він папочку відкрив, розгорнув склеєні скотчем аркуші паперу й розіслав їх на підлозі, презирливо відсунувши ногою каструлю, в якій я варив собі чай.

— Ну а що я маю для вас малювати? Я зараз захоплений інопришельцями, Вікторе Микитовичу… Це, мабуть, не підійде…

— Ясна річ, не підійде, — засміявся Русанов. — А от ваша дипломна картина цілком знадобиться… Тільки треба б далеко за полем, у променях червневого призахідного сонця дати проводи електропередач і далекий абрис заводу…

— І мені це підписувати? — спитав я.

— Тут уже ваше право… Ми до вас приєднаємо ще двох художників, треба своїм допомагати, тим паче старим, немічним, нехай і підпишуться, яка, зрештою, вам різниця? Гроші е, от і готуйте свої картини на виставку, — інопришельцями нині цікавляться, все дозволено, але чи варто вам, російському майстрові, розтрачувати себе на такі сюжети?

… І між іншим, він мене не обдурив… Ну, там якась неув’язка сталася з двома тисячами, чи то я податки недоплатив, чи то ще щось, але ж це не головне: сім з половиною мені відслинили, а працював я лише три місяці, фарбували інші люди, зовсім мені невідомі, розраховувався з ними Віктор Микитович, а я, щасливий, поринув у нову картину.

Хоча що таке щастя? Навіть Даль з Ожеговим дають різні тлумачення цьому поняттю, а філософський словник, який про все знає, це питання зовсім обходить своєю пильною увагою.

Інколи Русанов приходив з пачкою індійського чаю — непитущий, алкоголь викликає в нього почуття гидливості — і, наваривши чифірю, давав волю своїм думкам; особливо часто це з ним бувало після укладення чергового договору — він приткнувся до будівельників і бензинників, золота жила, обсяги розпису великі, хороший бізнес.

Найбільше його бентежило те, як можна наладити людей жити в добрі, у згоді зі Словом.

— Рідко кому вдається бути справжньою людиною, — говорив він, сьорбаючи чорний навар хапливими пташиними ковтками. — А що таке людина? По ідеї, це — наближення до Творця, до Отця… Але ж те, що наслідуємо його в окремих речах, не значить, що ми по-справжньому повторюємо Творця. Скількох ви знаєте людей, які шанують свій духовний досвід? Бодай одного назвіть — порадуюсь! Він у людців прудкий, цей досвід духовний, від будь-якої дрібниці може перевернутися: прочитав сьогодні одну книжку — вабить поводитись так, як герой цієї книжки, завтра подивився якесь кіно — хочеться зовсім іншого… Множинність — гріховна, бо ми малі й безвольні, Валерію Васильовичу… Ми живемо в безупинному духовному хитанні, як очерет восени, ми спокійно ставимося до того, що приятель якийсь чи книжка можуть перевернути все у нас усередині, — хіба з такими людьми діло зробиш? Тільки непохитність постулатів! Якщо ми проймемо кожного цими єдиними для всіх іпостасями, дивись, і зрушимо з мертвої точки.

Я слухав його, перебивав мало, бо думав про своє, говорунів побоююсь, літуни, землі не відчувають, від землі йде добровільна дисципліна, а від таких — казарма й концтабір; і все-таки кожна людина — це людина, нехай собі говорить, може, душу облегшити треба. Він же мені нічого, крім добра, не зробив, він мені руки розв’язав для головної роботи, як не вислухати?

А втім, коли він страшенно багровів і вимагав однодумності всіх людей, я нагадував йому про Сталіна, його зарозумілі слова про наше російське довготерпіння, щось бісівське було в цьому — посадив у табори працьовитих та розумних, найчесніших постріляв, і — ось вам — хороший народ, бо все переносить… Взагалі про Сталіна я думаю з жалістю: воістину, дорвався чоловік — силою випадку — до вищої влади, був спочатку оточений блиском талантів, тому й жив у страху, постійно чекаючи кінця своєму царюванню… Через те, мабуть, і зробив ставку на бюрократів, які йому — за пакети — служили вірою й правдою… А він їх з грязі в князі вивів, у нас у Кряжівці був дядя Стьопа, працювати не любив, здебільшого горло на зборах дер, то його, голубчика, в тридцять сьомому спочатку головою колгоспу поставили, а згодом у виконком перевели, а в тридцять дев’ятому він уже в обласній партії секретарствував, а в війну став заступником наркома, хоч і дурний, як пень, а — спритний, нутром розумів, що треба кричати, де й коли… Отакі й тримали країну… Висуванці… Але — безсребреник був… Дітей — Ваню і Колю — виховував строго, ніякого тобі баловства, проте наша дорога в пекло вимощена їхніми благими намірами, чим же іще?!

— Ах, люба душа, Валерію Васильовичу, — швидко, немовби в нього були заготовлені відповіді на всі випадки життя, озвався Русанов, — моральні іпостасі нашого життя ніхто не може виправити, крім творця. Закони моралі не можна ні змінити, ні поліпшити… Вони існують? Так, існують. Отже, обов’язкові для кожного… Адже Сталін не всіх розстріляв; тих, хто вірував, наслідуючи волю його, — возвеличував…

— Невже?! Он нарком зовнішньої торгівлі Розенгольц навіть після того як його до розстрілу присудили, кричав: «Хай живе товариш Сталін!»

— На те він і Розенгольц, — усміхнувся Віктор Микитович. — Мене це не дивує… Однак я не позбавляю його права на каяття, яке завжди щире… Але ми тепер позбавлені цього привілею, надто багато людців розплодилося, особливо чужих, далеких нам порід, ось що тривожно… Курортник, який заплив у море на маленькому човнику, теж самотній, але в його душі живуть усі ті, кого він любить… А от коли настає душевна самотність, коли тебе — злими чарами — відторгнуто від того, хто створив нас, тоді починається трагедія… Це особливо властиве нам, художникам: талант розвивається в пустельній самотності, тільки характер — у сутичці з подібними до тебе…

Слухаючи його, я ще більше проймався вірою в те, що роблю. Я мріяв намалювати самотність і вітер, але часом висновки Русанова бентежили мене своєю обмеженою жорстокістю.

Не можу сказати, що я був зовсім спокійний, поки працював у команді Русанова, всередині щось давило, але я одержав право на ту роботу, про яку мріяв, проте все закінчилося, коли до мене прийшов Іван Варравін…

VI

«Головне управління карного розшуку полковникові Костенку В. М.

Рапорт

Вийшовши з квартири, Завер подався до бібліотеки Леніна, де замовив книжку про ювелірів Європи. Зробив кілька виписок і спустився в буфет. Подзвонив по телефону, розмовляв з якоюсь Глафірою Анатоліївною протягом п’яти хвилин, розповідаючи, зокрема, про ювелірні аукціони в Швейцарії, де «Фаберже» ціниться дуже високо. Пообіцяв скласти список найунікальшших діамантів і провести порівняльну експертизу з нашими ювелірними виробами і запевнив: «Ах, про що ви, Глафіро Анатоліївно, я це роблю без будь-якої користі, і не принижуйте мене, будь ласка! Дозвольте старому ветеранові відчути свою потрібність перебудові, я живу нею, як і вся країна!»

Після цього купив вінегрет і чашку кави з молоком, поснідав і поїхав на Київський вокзал. Біля приміських кас, коли купував квиток, до нього підійшов невідомий чоловік, огрядний, у сірому костюмі, блондин з голубими очима, ніс прямий, підборіддя вольове, трохи випнуте, особливих прикмет на обличчі немає. Оскільки біля кас було багато людей, нам не вдалося сфотографувати предмети, якими обмінялися Завер і невідомий. Але безперечно те, що Завер передав предмет у формі конверта. Невідомий віддав йому предмет значно більший за розміром, що нагадував книжку, його Завер швидко поклав у свій портфель.

Невідомий із Завером ні про що не розмовляв і, вийшовши з натовпу, поспішив на стоянку таксі, сів у автомобіль ММТ 42–19 і поїхав на Фрунзенську набережну, будинок 42. Попросивши таксиста почекати його, ввійшов до під’їзду. Наші співробітники зразу ж зайшли у двір, встановивши, що чорний вхід з цього під’їзду забитий. Годину ми чекали невідомого, але він так і не з’явився. Тоді я вирішив перевірити під’їзд. Виявилося, що двері на горище легко відчиняються і по горищу можна пройти до інших під’їздів, де є чорний хід у двір.

Після дванадцяти годин спостереження за під’їздом ми дійшли висновку, що невідомого упустили.

Капітан Коров’яков».

VII Я, Іван Варравін

— Здрастуйте, це з редакції… Можете мене з’єднати з товаришем Чуріним?

— У товариша Чуріна нарада.

— Коли подзвонити?

— Приблизно через годину.

— Це як зрозуміти — «приблизно»? Без десяти? О першій десять?

— Близько першої.

Голос у секретаря був трохи роздратований, хоч я відчував, як жінка бореться з характером; мені здавалося, вона ось-ось зірветься на звичний крик у комунальній кухні, Смішно, у нас комуналок стає менше, а в Нью-Йорку навпаки: на летючці наш власкор розповідав, що зараз багато мешканців Манхеттена, де невеличка двокімнатна квартирка коштує не менш як шістсот доларів на місяць, пускають квартирантів — все ж не так багато платити.

Близько першої секретар відповіла («секретарка» — негарно, продовження одностороннього «ти», панська неповага до професії), що товариш Чурін поїхав у Держплан, та коли в мене невідкладна справа, можна подзвонити його помічникові, товаришу Кузінцову, він не відмовиться допомогти, любить пресу.

Дуже добре, що він любить пресу, подумав я, але перед тим як просити Кузінцова допомогти мені організувати зустріч з його босом, треба поїхати в «Економічку» і поговорити зі старим Маркаряном.

Коли я був зовсім молодим (по-моєму, молодість закінчується в двадцять шість років, вік загибелі Лермонтова), у мене була дурна звичка йти напролом; я був упевнений, що система запитань, підготовлена напередодні розмови з людиною, яка мене цікавила, дає мені змогу прийняти абсолютно точне рішення. Разів зо два я добряче провалився, — розписав пройдисвіта, як борця за справедливість, а чесну жінку, але, мабуть, закомплексовану (коли пила чай, лікті держала майже коло пупка, це свідчило про її замкнутість, не руки, а якісь роботи) висміяв, як ретроградку; відтоді я на все життя зробив висновок: тільки надмірна інформація, зібрана по крихтах, а не породжена власними емоціями, може стати основою для хоч якоюсь мірою серйозного аналізу.

На жаль, у нас немає довідників типу американських «Ху із ху»[4], тому доводиться шукати знайомих тієї людини, яка тебе цікавить. Підкрадатися, мацати з усіх боків, задовольнятися натяками; а проте ми вміємо читати поміж рядками і розуміти мовчання співрозмовника — прикрий привілей, традиція, будь вона неладна! Коли я готував матеріал про те, як місцева влада душить приватника (звідки у нас це дике слово? Без приватного немає загального; приватне — це особисте), хтось порадив піти в «Економічку» до Маркаряна: людина, яка має феноменальну пам’ять, аналітик, невдаха пера, але як ніхто інший знає хитросплетіння зв’язків у нашому чиновницькому світі.

І цього разу він зустрів мене похмуро, повторив, що без хабара не розмовлятиме, набридло донкіхотствувати; я запросив його в кафе — він бере тільки «арабіку» з вершками — і розповів дещо про Горенкова, заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова.

— Підожди, синку, — зупинив мене Маркарян, коли я почав заглиблюватися в суть справи. — Підожди… Як цього Чуріна звуть?

— Арсеній Кирилович… А що?

— Спочатку тобі треба зрозуміти: як Чурін переїхав до Москви? Ми ж діти Візантії, Ваню… Нас не можна вичислити, виходячи із західноєвропейського прагматизму… Переміщення у нас таємничі… В основі їх може бути ворожнеча або ж, навпаки, симпатія… Уяви собі, що Чурін стояв поперек дороги своєму колишньому начальству… Молодий, сорок сім, у розквіті сил, інженер, грамотний будівельник, має власну думку… Нові часи — не приведи господи ще трахне на партконференції по босу, не відмиєшся, звалить. Що робити? Підвищувати, просувати до Москви, натискувати на всі кнопки, вводити в дію зв’язки, хвалити ворога на кожному розі, боротися за просування обдарованого кадра в центр… Це — один шлях. Другий: міністр справді був зацікавлений у тямущому заступникові, перетяг його в першопрестольну, дав найвідповідальнішу ділянку… А скільки років міністрові? Яке його становище в Раді Міністрів? Що пише про нього преса? Це, так би мовити, основоположення… Без розуміння цього фундаменту ти не збагнеш того, чому Чурін віддав на заклання людину, яка витягла галузь з прориву, того, кому треба присвоювати Героя, а не в карцер закупорювати… А може, цей самий Горенков йому не віддав…

— Ні, — я навіть відсунувся од Маркаряна. — Ні, такого бути не може!

— Все може бути. Ваню. Все. Запам’ятай, поки держава платить працівникові не процент від того прибутку, який він приносить суспільству, а за стілець, на якому він сидить, може бути все. Заступник міністра — бідна людина, Ваню, він одержує не більш як п’ятсот карбованців, стільки ж, скільки хороший сталевар чи шахтар… А за кожушок для дружини він має віддати, як і всі, — тисячу… Може, цей самий Горенков не запросив товариша Чуріна стати співавтором винаходу, всяк може бути, не гарячкуй, не треба, слухай старого… Іще ось що… Горенков був єдиним у цій га— лузі? Чи ще хтось проводив такий експеримент?

— Єдиний, — відповів я. — І на ньому експеримент закінчився.

Маркарян задоволено кивнув і замовив собі знову каву:

— Дуже важлива інформація, Ваню. Скажи мені в такому разі: кому міг загрожувати успіх його експерименту?

— Рустем Ісламович Карімов прямо говорить: «Бюрократії»…

— Карімов? Це Голова Ради Міністрів?

— Так.

Маркарян досадливо поморщився, відсьорбнув сірими, нездоровими губами курця піну з кави.

— Не треба дозувати інформацію, Ваню. Мені нецікаво фантазувати. Треба видавати повний залп, усе, що в тебе є. Тоді будемо на рівних.

— Карімов вважає, що зараз вибудувався корумпований блок бюрократів; міністерства не збираються без бою здавати позиції, будь-яка ініціатива мусить бути ними розглянута і затверджена…

— Ось що, Ваню… Ти не йди до Кузінцова… Або коли вже йти, то по-хитрому: «Пишу статтю про вашого шефа, людина відповідає за величезну ділянку народного господарства, будівництво — наш прорив, що думає про майбутнє той, від кого залежить реформа і перебудова…»

— Не хочу жити брехнею, Геворк Аршакович…

— А я, виходить, тільки й мрію животіти, як Змій Горинич?! Чого це ви, молоді, так швидко ображаєтесь?

— Я ж правду сказав…

— Гадаєш, твоя правда не може образити співрозмовника? Не ображає лише абстрактна правда. А вона відстоюється роками, єдино істинний критерій правди — роки, Ваню… Хто сказав, що журналістика безкровна? Я зламався через те, що починав у ту епоху, коли цінилась еластичність совісті. Я був сповнений ідей, як і ти, лютував на бардак, тупість, страх, а зробити нічого не міг… І нема чого валити на цензуру — в душі кожного сидів цензор, це найстрашніше… А зараз, коли настав той час, про який усі мріяли, я виявився порожнім, в мене перегоріло всередині… Ваше покоління ще не до кінця зламане, ти в газеті шість років, з них два роки випало на гласність, вам нащадки пам’ятник поставлять у центрі столиці: «Правді — від удячних співгромадян»… А ми… Добриво, кизяк… Я не зміг би себе переступити, я не пішов би на комбінацію заради правди… Ти — можеш. Поки що — принаймні… Спробуй перти на Чуріна, хоча навряд тебе до нього пустять… Тоді хитруй з Кузінцовим… І — набирай інформацію, Іване, намагайся доїти його добре… А я постараюсь тобі допомогти через друзів… Нас почнуть гнати мітлою років через три, коли виповниться шістдесят, і, до речі, правильно робитимуть, але поки що ми готові служити вам, немовби замолювати власні гріхи.

Наступного дня секретар сказала, що товариш Чурін ці два дні буде зайнятий на науковій конференції, потім він їде на Україну, отже, краще мені подзвонити наприкінці наступного тижня.

— А товариш Кузінцов лишається в столиці? Чи супроводжуватиме шефа?

— На Україну він, звичайно, полетить з Арсенієм Ки— риловичем, а ці два дні Федір Хомич на господарстві, подзвоніть, дам прямий телефон.

… Кабінет у Кузінцова був невеличкий, але обжитий: дерев’яні панелі, дубові підвіконня, елегантний столик з кофейником, цікаві книжки на стелажах (не ті, що стирчать в інших начальницьких шафах, — неодмінні томи вибраних творів, довідники, кілька альбомів і безліч нечитаних брошур) — Достоєвський, Гоголь, Шолохов, Сергєєв-Ценський, томики всесвітньої літератури, поезія Смєлякова, Рубцова, Ахматової, фотоальбоми про пам’ятники архітектури Смоленська, Пскова і Новгорода.

І сам Кузінцов теж був обжитий, кряжистий, доброзичливий. Тільки мені здалося дивним, що помічник заступника міністра носив волосся, ніби хіппі, по самі плечі, й раз по раз огладжував борідку та вуса, — я звик до того, що люди з апарату ретельно підстрижені, підкреслено скромні в одязі, нічим не відрізняються, сталий стереотип однаковості.

— Ану, давайте, давайте, допоможу, чим зможу, схиляюся перед пишучою братією, сам грішив у молодості, було діло! Постараюся відповісти на ваші запитання, товаришу Варравін… — окаючи, приязно сипав словами Кузінцов.

— Який я пишучий, — почав я неквапливо приладжуватися до співрозмовника. — Я репортуючий… І питання в мене круте: що заважає перебудові у вашій галузі?

— Ех, милий чоловіче, та вам блокнота не вистачить записати всі наші біди! Бюрократія, страх мислити по-новому, невміння бути ініціативними… Це — головне. Але є й об’єктивні причини… Погана оснащеність промисловості, перебої у поставках, недостача цементу, прольотів, шиферу — а як без цього будувати?

— Про те, що погано, зараз знають усі… Яка програма? Де вихід з прориву?

— Пробачте за стереотип, але вихід я, як і всі, бачу в підвищенні свідомості, щоденній виховній роботі, роз’ясненні смислу перебудови, ну й, звичайно, у підвищенні матеріального стимулювання…

— А що важливіше? Підвищення свідомості чи матеріальне стимулювання?

Кузінцов якось дивно покрутив головою, кашлянув.

— Ці поняття нерозривні. Перекіс в один з двох напрямів може викликати некеровані наслідки…

— А як же буття, що визначає свідомість?

— Треба бути точним у формулюваннях… Не просто буття, а саме суспільне визначає рівень свідомості… Отже, суспільне буття включає в себе і свідомість.

— Ну а коли гостріше: «людина є те, що вона їсть»? Як бути з цим постулатом?

— Зразу видно, що зі мною розмовляє прихильник «ділових людей».

Промовив він це з трохи співчутливим жалем, який таїв у собі приховану поблажливість.

— З вами розмовляє марксист, — відповів я. — Якщо все ставити на свідомість, покладати надії на ідеальне в людині — тоді настав час укласти конкордат з Ватіканом і Загорськом, там споконвіку матеріальне вважалося суєтним, тільки ідея, духовність… Але ж ситі вільні люди на барикади не виходять, лише голодні.

— І Сусанін і Каратаєв були кріпаками, тобто, за вашою логікою, голодними й безправними, проте йшли на барикаду, але не проти вітчизни, а за неї.

— Екстремальність ситуації, боротьба з іноземними загарбниками — не доказ у суперечці… До речі, Разін і Пугачов дотримувались іншої точки зору… Та й теорію пораженства у війні імперіалістів не хтось висунув, а Ленін…

— Ах, молодь, ах, сперечальники, — Кузінцов лагідно всміхнувся, — куди вже нам з нашим склерозом вас наздогнати, враз накинетесь! Не подумайте, що я противник матеріального стимулювання… Обома руками — «за». Можу познайомити з наказами, щойно підписаними товаришем Чуріним: сміливіше преміювати передовиків, не боятися збільшувати заробітки робітникам. Але ж ви знаєте, яка рутина протистоїть нам, особливо на місцях… Люди живуть колишніми стереотипами, бояться, аби хтось не розбагатів… Такий склад мислення за один день не поламаєш.

— А скільки днів кладете на те, щоб його поламати?

— Я боюся слова «ламати», товаришу Варравін, — відповів Кузінцов після довгої паузи. — Ви вже не застали ломок. А я їх пережив. Борони боже від крутих ломок, ліс не рубають, а тріски летять…

— Ваша заробітна плата залежить від успіху галузі?

— Аж ніяк! Щоквартальну премію для службовців сяк-так натягуємо, але прямого зв’язку немає, це питання у процесі дослідження… Може, вас цікавлять конкретні епізоди? Я готовий допомогти по змозі, якісь імена — передовики чи ті, що відстають, злодюги, аналіз їхньої діяльності, — ми уважно стежимо за тим, що відбувається в галузі.

— Мене цікавить справа інженера Горенкова…

— Кого, кого? — лоб Кузінцова вкрили зморшки. — Горенкова? Допоможіть мені, щось крутиться в голові, а згадати не можу.

— Був у вас такий начальник тресту в Загряжську…

— А, це той, що сидить?! Проворний хазяїн, але, знаєте, хапуга найвищої марки, прямо-таки бізнесмен з Нью-Йорка, акула…

— А чому його підтримував ваш шеф?

— Та ніколи він його не підтримував, — відрубав Кузінцов. — Його інша людина підтримувала.

— Можете назвати цю людину?

— Шкода, звичайно, але — назву. Кузінцов, Федір Хомич, його підтримував, ваш покірний слуга… Я його й назвав кандидатом у начальники тресту, я й наказ на нього писав…

— А товариш Чурін?

— Та, бачте, я ж тут працюю двадцять три роки, тут захистився, як-не-як доктор, чим високо пишаюсь, тут пройшла половина мого свідомого життя, так що мені в колективі вірять.

— Значить, ваш бос підписав наказ про призначення, нз зустрівшись з Горенковим?

— А навіщо? Я ж зустрічався… Мені, — пробачте за те, що повторююсь, — колегія міністерства вірить… У технічному відділі його приймали, в кадрах також… Я з ним два дні просидів над плановими завданнями, визначили загальну стратегію, обговорили вузлові питання, та хто міг знати, що він почне диктаторське свавілля?

— Ви дали йому санкцію на початок експерименту по самофінансуванню і самооплаті?

— Злочинець завжди шукає, на кого б скласти гріх… Та й потім, я не маю таких уповноважень…

— А хто ж міг дати йому такий дозвіл?

Кузінцов знизав плечима:

— Міністр, колегія, Чурін, нарешті… Але ж Горенкова було затверджено в опитувальному порядку, наказ пустили по колу…

— Тобто товариш Чурін таких санкцій йому не давав?

Кузінцов заперечливо похитав головою:

— Ні. До Чуріна йдуть через мене, я був би в курсі…

— Отже, хтось з двох бреше, — підсумував я.

— Горенков або я? — Кузінцов поправив на переніссі дужку окулярів. — Вас так треба розуміти?

— Горенкову віри нема, він засуджений, — сказав я. — Або брешете ви, або Карімов з Ради Міністрів республіки… Він запевняє, що Чурін приймав Горенкова, високо хвалив і розмовляв з ним про експеримент…

VIII Кузінцов Федір Хомич

«Невже почалося, га? — подумав він. — Так, мабуть. Ну то й що? Ніхто не гарантований від судових помилок. Я не наслідив анітрохи — Горенкова посадили в результаті ревізії місцевих контролерів».

… Жахливість перемін, які насувалися, Кузінцов зрозумів перший, коли ще в' міністерстві ніхто не відчув того зловісного, неприйнятного для служивих людей, що було приховано в поняттях «перебудова», «госпрозрахунок», «демократія», «гласність».

Він шкірою відчув, що ці — здавалося б, пропагандистські, — терміни насправді означають для нього кінець прекрасної пори життя, спокійного і надійного, коли все було вивірено і наперед визначено.

Будь-який візит міністра союзної республіки, котрий приїздив двічі на рік пробивати фонди й коректування до плану, супроводжувався подарунками — хто кришталеву вазу вручить, хто ящик з вином, хто набір копченостей. Ні про який хабар і мови не було, просто в нас з давніх-давен ведеться приїздити до першопрестольної з гостинцем, хто ж інакше посміє нагрянути в гості, хіба що нехристи та пронози. Заступники міністрів з республік приїздили частіше, разів по три, а то й по чотири, — теж не з порожніми руками, не кажучи вже про начальників главків і трестів. Питання про санаторії у Прибалтиці чи на Кавказі для вірних друзів і потрібних контактів вирішувалися по телефонному дзвінку в республіканські міністерства; в свою чергу потрібні люди в боргу не лишалися: чи медицина, чи ширвжиток, свіже м’ясо, солона риба, крабики всілякі, сприяння дітям приятелів при вступі до інститутів, влаштування своїх людей в закордонні відрядження. Причому все робилося по-дружньому, без ніяких тобі такс, люди самі знають, що у нас в ціні, почуттям вдячності народ, слава богу, не обділений, з молоком матері всмоктав: не віддячити благодійникові — гріх! Зимові чобітки чи там якийсь завалящий японський двокасетиик у будь-якому закордонному кооперативі для спеціалістів коштують сущу дрібницю — відстали, ох, відстали, ніде правди діти, — а тут потрібні великі сотні, та звідки їх узяти, коли відслинюють двісті карбованців на місяць, хоч яка б у тебе премудра голова не була.

… Кузінцов устиг захистити докторську за місяць до того як у науці почалася реформа: спасибі Чуріну, той організував у БАК листи будівельників, спробуй не прислухайся до думки робітничого класу, тим паче, що дисертація була присвячена управлінській реформі; а втім, написав він її двадцять років тому, після проголошення Косигіним Щокінського експерименту, та коли експеримент задавили — не та людина проголосила, — довелося покласти роботу в стіл. Публікував статті й огляди, накопичував науковий капітал, здебільшого виступав в обласній пресі, у тих регіонах, де розгорталися найграндіозніші проекти. Потім, стежачи за тим, як у країні поширювався патріотичний рух за збереження старовини й шанобливого ставлення до народної пам’яті, особливо під час підготовки майданчиків для нових комплексів, відчув: ось воно! Треба негайно переорієнтувати дисертацію, дописати розділ про необхідність координації будівельних робіт з істориками, археологами, творчими спілками.

Будучи природженим холодним логіком, Кузінцов насамперед думав про майбутнє, питання, пов’язані з тим, що минуло, його не бентежили, однак він точно вичислив, що блок з носіями ідеї шанобливого ставлення до вітчизняної історії вигідний йому; ідею підтримують відомі вчені, художники, письменники, громадські діячі, такі люди потрібні, в бізнесі нічого не тямлять, довірливі — за ними, як за кам’яною стіною.

Почав придивлятися до тих, хто став на чолі неформального товариства охорони пам’яті «Старовина»; зупинився на доценті Тихомирові — людина досить дивна; істеричний, але чіпкий і спритний; до того ж — трибун, уміє запалювати молодь; його підтримка — в сприятливий момент — може виявитися безцінною. Правда, Кузійцова трохи непокоїла національна зашореність доцента: він категорично відкидав досвід нової архітектури, запропонований литовцями та вірменами, вважав за недоцільне запозичувати його: «Досить, натерпілися з Корбюзьє»; хворобливо сприймав роботи Зураба Церетелі в Москві: «Є Грузія, нехай там і експериментує!» Кузінцов розумів, що російська інтелігенція безперечно осадить його. Якщо він і надалі не зможе контролювати себе, дотримуючись рамок пристойності, то, мабуть, рано чи пізно його переоберуть, але Кузінцов твердо знав: треба рибку ловити, поки ловиться, поки в руках у людини сила. Вирішив покотити пробну кулю, щоб усе стало на свої місця: чого-чого, а цього чиновницьке життя навчило його добряче.

Унікальний петровський штоф з важкого кольорового скла і набір склянок, зроблених за спецзамовленням в експериментальній майстерні міністерства, Тихомиров прийняв легко, з дитячим захопленням: «Хоч і не люблю цього монарха, але відношу себе до числа тих, хто не викреслює персонали з вітчизняної історії… Вважаю конче потрібним пропагувати не тільки радищевську подорож, але й зустрічну, пушкінську, з Москви у Петербург… Та й про Пуришкевича слід судити не лише по його промовах у Думі, а й по тому, що він зробив в ім’я Росії разом з Юсу новим і великим князем Дмитрієм, прибравши Распутіна… А коли вже Герцен у нас у такій пошані, то чому замовчуємо Хом’якова з Аксаковим? Однобока інформація — штука небезпечна, негоже схилятися тільки перед домашніми гегельянцями! Своїх мислителів, слава богу, немало, є чим пишатися, і треба ще подивитись, хто на кого більше впливав — ми на Європу чи вона на нас».

Прочитавши дописаний Кузінцовим розділ, Тихомиров запропонував уключити кілька рядків про діяльність секретаря ММК Лазаря Моїсейовича Кагановича («він не «Мойсейович», наші теж зустрічаються «Моїсейовичі», неодмінно поставте «ї», це необхідне уточнення — людина, позбавлена відчуття грунту, хасид»). Кузінцов зазначив, що в такому разі треба писати й про Сталіна з Молотовим, які очолювали ЦК і уряд. Тихомиров відмахнувся: «Вони були іграшками в його руках, до того ж Молотов одружився з Поліною Соломонівною, самі розумієте, куди тягнеться парость». Кузінцов уписав кілька натякаючих цитат з виступів кількох істориків архітектури; на відкриту конфронтацію не наважився — невідомо ще, куди воно далі повернеться.

Коли Тихомиров ненароком зронив, що ніде закінчити замовлену статтю, дома шумно, приїхали родичі, Кузінцов улаштував його в Прибалтиці, в тихий будинок відпочинку; система зв’язків з потрібними людьми все ще функціонувала, хоч довелося попросити в доцента офіційне клопотання на бланку — раніше такі дрібниці вирішувалися телефонним дзвінком, нічого не вдієш, дань часові; все встановиться, кілька років мине, пилюка вляжеться, повернемося на круги своя, аби зараз удержатись, аби не дати порватися ланцюгу, один за всіх, всі за одного, інакше не можна…

Через місяць Тихомиров повідомив, що його помічник, чудовий спеціаліст з російської кераміки і фарфору Савенков, не має ніякої серйозної виробничої бази: «А на ньому ж лежить величезна відповідальність — відновити втрачені орнаменти, секрети малюнка, все те, що становило гордість наших майстрів». Кузінцов ураз запропонував замкнути Савенкова на експериментальну майстерню Гуревича в Москві, творять чудеса, прекрасна техніка, щойно закупили у ФРИ.

Тихомиров похитав головою: «Довірлива ви душа, Федоре Хомичу! Та хіба можна віддавати відновлення нашого фарфору Гуревичу? Ні, краще вже ми в Сибір подамося, є люди, котрі підтримають нас і словом і ділом; національним мистецтвом мусить займатися своя людина… Ні, ні, я не схильний до забобонів, хай собі Гуревич працює, але не варто йому входити в наше підприємство, хай займається сучасністю, коли ви впевнені, що він робить це чесно й на благо суспільства».

Кузінцов відповів тоді, що є база в Поволжі; правда, коштуватиме значно дорожче: і транспортні витрати, і розміщення спеціалістів, та й погодження пройде важче — місцева влада дуже ревнива до столичних вторгнень, — доведеться походити по коридорах адміністрації.

Тихомиров на це засміявся: «Ніякого ходіння не буде, скажіть, хто має підписати папір і на чиє ім’я… До речі, як прізвище поволзького директора? Потапов? Добре. А як звати його дружину? Її дівоче прізвище? Викова? Годиться. Я не шовініст і шаную мистецтво всіх народів — у кого воно історично існувало, — але, погодьтеся, смішно було б, якби англійців учив театрального мистецтва російський режисер!»

Кузінцов хотів був заперечити — англійці й досі вчаться у Станіславського, Мейєрхольда, Вахтангова і Таїрова, та збагнув, що робити цього не слід: часом, коли мова заходила про національне, обличчя доцента ціпеніло, вкривалося дрібними старечими зморшками, очі завмирали, ставали якимись водянистими, прозорими, немовби наповнювалися невиплаканими слізьми; співрозмовника в такі хвилини Тихомиров не чув, говорив з маніакальним устремлінням, ніби продовжуючи з кимось давню суперечку, яку ніяк не може закінчити.

Папір, продиктований Кузінцовим, той підписав у всіх інстанціях за три дні — просто неймовірно; помітивши неприховане здивування на обличчі Кузінцова, засміявся:

— Любий Федоре Хомичу, все це не штука… Дайте час, развернемось так, що всі бар’єри зламаємо! Ми ще своєї хвацькості не показали світові, зачекайте — покажемо, гучно покажемо…

Підписи на папері свідчили: Тихомиров має такі виходи, про які Кузінцов і мріяти не може, хоча він за довгі двадцять три роки служби в своєму невеличкому кабінетику, оббитому теплими дерев’яними панелями, обріс зв’язками з усіма міністерствами.

І зараз, аналізуючи розмову з Варравіним, він раптом ясно зрозумів, що погасити справу з Горенковим у зародку може лише одна людина — доцент Тихомиров.

Вислухавши прохання Кузінцова про зустріч, Тихомиров відповів, що вдень буде зайнятий, зустріч з архітекторами, складання плану заходів «Старовини» на літні місяці, отож звільниться не раніше сьомої; згоден прийти.

Кузінцов попередив, що о сьомій стоятиме біля входу.

— Ні, ні, ні в якому разі, Федоре Хомичу! Я можу затриматись, а ви чекатимете у вестибюлі, мені буде дуже незручно, замовте перепустку — боюся відчувати себе невільним у часі.

… Кузінцов вийшов на вулицю, не поспішаючи пройшовся по місту, роздумуючи про те, як би не злякати Тихомирова. Якщо збрехати в малому — доцент відчує це своїм внутрішнім локатором; а втрата такого контакту непоправна; не дай боже стати його ворогом — з його зв’язками зімне в момент, а він піддається настрою, інтригабельний, жіноча натура, від палкої приязні може миттю перейти до лютої ворожнечі. Та й про все з ним розмовляти не можна, є певні речі, про які і самому собі краще не признаватися, інакше іржа роз’їсть душу, загинеш від повсякчасного неспокою. Недаремно хворі на рак інтуїтивно відкидають саму можливість хвороби; на Заході люди безжалісні, лікарі там відкрито говорять пацієнтові, що в нього рак, але ж не кожному дано пережити такий стрес, не всяка правда бажана людині, у цьому з Горьким можна погодитись, дійсно, є правда, що вбиває на смерть… Он Хрущов відкрив правду на двадцятому з’їзді, ну й що з того? Скільки душ покалічив… Зробили Сталіна богом, нехай би й лишався ним, все одно вбитих не воскресиш, та чи й треба? Наша людина без святої віри в авторитет верховного вождя жити не може, така вже історія — як не крути! Нам потрібні пряник, страх і батіг; усякі демократії не для нашої душі — шкода, що про це відкрито не можна сказати, зразу книжку відберуть, а куди без неї?! Учителем в ПТУ? Та й там не приймуть, якщо згори дзвінка не буде; випав з номенклатури — поминай, як звали, була людина — нема! А нинішні вибори керівників? Хіба ми готові до цього? Треба поступово, десятиліттями підводити наш народець до такого, а тут: раз, два, і — валяй! Страху немає, руки тягнуть хто куди, свавілля… Івана Грозного пам’ятаємо, тому що боялися, а хто віддасть належне Олександрові Другому — визволителю, який підписав рескрипт про волю селян? Та ніхто не пам’ятає його! Підняли, бідолашного, бомбою, розірвали на шматки — демократії дихнули! При Миколі Першому не наважилися б, декабристів так скрутив, що десятиліттями ніхто й пікнути не смів, еліта жила в радості, а мужикові що треба? Хліб мав, молочка перепадало, навіщо нав’язувати всім те, чого ти вже досяг і до чого тебе допущено.

… Навіть не усвідомлюючи, що його потягло в ЦУМ, Кузінцов усе-таки зайшов в універмаг і, немов підштовхуваний кимось, піднявсь у відділ електротоварів, купив невеличкий самовар, повернувся до міністерства, зняв кофейник-експрес з маленького столика, а замість нього поставив самовар, замінивши при цьому чашечки на кришталеві склянки; чай, на щастя, був у чергового по колегії індійський, від тих часів, коли були прикріплені до Єлисеєвського.

… Тихомиров жодного разу не перепинив Кузінцова, слухав, усе всмоктуючи, питань, що їх так боявся Федір Хомич, не поставив, від чаю відмовився — «грішним ділом випив би чашку міцної кави, намотався за день, сил немає» — потім скрушно похитав головою:

— Добре, не сумуйте, питання вирішимо, ви навіть на обличчі змарніли… До речі, завтра допоможіть Віктору Микитовичу Русанову ще раз покопатись у вашому архіві: слід би ретельно переглянути проекти, розроблені для заповідних місць Росії, і зняти ксерокси з підписами тих, хто візував і затверджував. Що стосується Карімова, то залиште на нього обновлену довідочку… Хочеш миру — готуйся до війни… Наші арійські праотці вміли формулювати думку глибше, ніж ми: витрати революційних зрушень, плебс балакучий, аристократія — медальна.

Заплющивши очі — стомився, обличчя зблідло, — Тихомиров тихо, з прикрістю договорив:

— Хороше прізвище Варравін… Щось молодецьке в ньому є, широке… Шкода хлопця, та коли заважає, доведеться ламати, іншого виходу в даній ситуації немає, ваша правда.

IX Я, Іван Варравін

Редактор мого відділу Євген Кашляєв прийшов у редакцію рік тому, до цього керував відділом культури в міськкомі комсомолу. Свого часу він прославився тим, що пригнав бульдозер, який зніс виставку абстрактних геніїв. Після цього Кашляєв швидко пішов угору, з інструкторів одразу перемістився в заступника завідуючого; почав кампанію проти вокально-інструментальних ансамблів — у страха очі великі, в країні сутужно з м’ясом, дітям на півночі молоко по карточках видавали, а він соловейком заливався: «Знищимо чужоземні впливи, наша культура не сприймає банальщини Пугачової і кривляння Леонтьєва з його джинсовими самоцвітами!» Комусь його кампанія подобалась: «Хлопець мислить як патріот, шанує традиції, молодець». Кашляєв розігнав самодіяльних джазистів; у палацах культури виступали самі лише танцюристки у сарафанах та співаки в картузах — жалюгідне наслідування високого мистецтва хору П’ятницького, ні злагоди чудового колективу, ні справжньої фольклорної пам’яті, підробка; звісно, на концерти ганяли пенсіонерів, молодь ховалася по підвалах, поступово з’явилися рокери і панки — копіювання американських рок-груп, та коли ті утвердилися на тому, що виступали проти в’єтнамської війни, то наші, нічогісінько про це не відаючи, вили й кричали, гнусавили так, що й слів зрозуміти не можна; і все-таки молодь танцювала разом з ними, улюлюкала, стогнала від захвату. Тоді Кашляєв поїхав у передмістя — туди, де раніше були села, що постачали московським базарам зелень. Столиця ці села поглинула, але дух перелопатити не змогла — ні пролетарський, ні селянський; бізнес там робили старенькі, пораючись на городах, молодь від землі втекла, не виженеш на грядки; поговоривши з «юними пролетарями» з клубу культуристів, Кашляєв привів їх, одягнених у білі сорочки, чорні костюми й акуратні краватки, на підвальні вечори рокерів: «Якщо міліція відмовляється розігнати цю нечисть, самі наведемо порядок». Почалася бійка, сімох одвезли до лікарні; Кашляєв зі своєї посади загримів, але, оскільки він номенклатурний, йому не запропонували самому влаштовуватися на роботу, а перевели до нас у газету — на перевиховання, у вас, мовляв, колектив хороший, хлопець зрозуміє свої помилки.

Дізнавшись про це, ми подалися до головного. Та той пояснив, що питання не він вирішував, і обговоренню воно не підлягає. «Зрештою, від вас тепер залежить усе; клімат такий, що мастодонтів ми не потерпимо». Наш головний у переломному віці — сорок два роки, в цей час комсомольські працівники ждуть переміщення, дуже відповідальний момент, не можна допустити найменшої помилки, десятки очей уважно тебе вивчають, різкі порухи, а тим паче необдумані рішення можуть вплинути на все подальше життя; терпіння — це геній.

І все-таки ми зажадали загальних зборів; у нас сильна колегія, всі пишуть, пробиваються самі — ніяких батечків чи волосатих дядькових рук, робітнича кісточка, лише редактор іноземного відділу з професорської сім’ї, потомствений інтелігент.

… Кашляєв сидів біля вікна, спиною до світла, але все одно були помітні синці під очима і брезкла, хвороблива блідість. Ми виказали йому все, що про нього думаємо: не— вмотивована заборона породжує протест; ніхто з нас не схиляється перед абстрактним живописом, але робити з нього головну загрозу соціалізму — значить ніякого біса не тямити в реаліях сьогоднішнього життя; небезпека — в іншому: як тільки дозволили виставки авангардистів, вони перестали бути борцями за свободу мистецтва; немає нічого легшого, як заборона, та ніколи ще в історії заборона на те, що комусь не подобається, до добра не доводила. Нам також не дуже до вподоби вищання рокерів, та чи не краще було б запропонувати молоді такі пісні, танці й розваги — телебачення, до речі, дещо робить у цьому напрямі, — які залишать рокерів у меншості. А поки молоді нема де провести дозвілля, поки їй не підказали, як випустити енергію (якби дорослий повторив рухи дітей, котрі ганяють у дворі, то помер би од виснаження, вчені обчислили це на ЕОМ), поки комсомол проводить свої помпезні зльоти і мітинги, але реально не допомагає молодим знайти себе, ми не маємо права сподіватися на конформістські заборони. Був час, коли міліція хапала тих, хто ходив у вузеньких штанцях, потім саджали за кльоші, а чого добились? Того, що молодь набралася тюремного уму-розуму? Немов самі підштовхуємо їх до того, щоб з поняттям «влада» завжди пов’язувалося зловісне слово «не можна». Як новий редактор відділу Кашляєв може керувати нашою роботою, коли в нас зовсім протилежні погляди на те, що відбувається в молодіжному середовищі?

Головний на цих зборах не був, бо брав участь у колоквіумі, який проводила Академія наук. Прихопив з собою туди одного з фоторепортерів і пообіцяв сам написати звіт — «буде цікаво»; раніше на ці зустрічі їздив оглядач із відділу науки; що ж, нехай, але так зважувати кожен крок — з глузду можна з’їхати або інфаркт заробити.

Збори вів наш перший заступник, Павло Гунько, його до нас перевели зі Львова, хлопець мого віку, тридцять один рік, володіє пером; різкий, коли йдеться про правду; не терпить, коли хтось виляє чи збивається на манівці.

— Давай, товаришу Кашляєв, — сказав він, після того як усі висловилися. — Від твоєї відповіді залежить, чим усе це кінчиться. Колектив тепер має право поставити на голосування: чи здатен ти очолювати відділ. І я не перечитиму в цьому колегам, хоч тебе й затвердило бюро, — коли вже гласність, то для всіх…

— Я скажу кілька слів, — Кашляєв підвівся, судорожно, якось навіть по-дитячому зітхнув і стиснув кулаки так, що я почув хрускіт кісточок. — Я ось що хочу запитати у товаришів: чи є плітка, поговір, донос неминучими, більше того, необхідними супутниками демократії і гласності? Гадаю, відповідь однозначна: ні, таке паскудство компрометує той процес, який ми з вами так вітаємо, — перебудову, народження нового громадянського мислення… Я хочу спитати ще й ось про що: чи скасовує подальше розширення демократії…

Гунько посміхнувся:

— Демократія — не штани, її не можна розширити чи звузити… Якщо є — то є, а нема — то й нема.

— Правильно, — погодився Кашляєв, — ви тут сиділи на живому слові, ви бритвою ріжете, я так не вмію, апаратчик… Але все-таки я сформулюю своє запитання до кінця, погодившись з твоєю корективою, товаришу Гунько: чи відміняв гласність необхідність комсомольської дисципліни і норм демократичного централізму? Думаю, ні. Принаймні я такої постанови не читав. Насправді не я був ініціатором заборони ВІА, я тільки виконував постанову бюро. Чи мав я право відмовитися? Ви скажете: «Так, мав». Але тоді і вас запитаю: «А ви, кожен з вас, відмовилися б, опинившись на моєму місці?» Чому ви друкували на сторінках вашої газети розгромні статті — і проти абстрактників, і проти Леонтьєва, і проти рок-ансамблів?! Чому ви не відмовилися публікувати те, з чим не згодні? Хто може довести, що я, саме я, пригнав бульдозер на виставку лівого живопису? Ви там були? Читали документи, підписані мною? Чи чули? Я не розумію абстрактного живопису і не люблю його — так, це так, я цього не приховував, не приховую й надалі не збираюся приховувати, і коли ви захочете друкувати статті на підтримку цього, з дозволу сказати, напряму, я вимагатиму опублікування протилежної точки зору. Так, я люблю Бетховена і Моцарта; так, я плачу, коли слухаю Чайковського, так, я виховувавсь у Воронежі і для мене «Летят утки» — найніжніша пісня. Виступаючи проти рок-ансамблів, я хотів прищепити молоді любов до неминущого, вічного! Так, мені бридкі «металісти», доморощені панки, обвішані ланцюгами, але хто доведе, що я був поклонником «люберів»? Мабуть, я винен у тому, що бездумно погоджувався з усіма рішеннями, проштемпельованими круглою печаткою… Очевидно, я аж надто завзято виконував те, що треба було мікширувати… Але зараз усі розумні, всі демократичні, всі прогресисти… Це легка позиція — відкинути ногою того, хто тобі чомусь невгодний, про кого щось, десь, хтось не так говорить… Але як це вписується в норми демократії? От і все, що я хотів відповісти. А просити я хочу таке: створіть комісію, яка розслідує, розбереться в моїй роботі у відділі культури, нехай зустрінуться з молодими художниками-реалістами, з товариством молодих поетів, зі студією бального танцю, з дизайнерами та модельєрами… І ще… Мабуть, процес, який відбувається нині, тому й називається перебудовою, що він дає можливість усім і кожному — включаючи й тих, хто раніше в чомусь добровільно помилявся, — саме перебудувати себе… Не репресії, не трійки і особливі наради, не заслання й цькування на відкритих зборах, а саме атмосфера доброзичливості, товариської допомоги, взаємовиручка — ось що означає для мене пере… пере…

Кашляєв зблід ще більше, повільно сів на підвіконня і різко рвонув комірець накрохмаленої сорочки; дівчата кинулися до нього з водою, приїхала швидка допомога, вгатили кілька уколів, не до голосування… Проте я не певен, чи голосував би проти після його виступу, — при всьому тому, що там було багато чужого мені, деякі пункти спростувати було неможливо, особливо про те, що ми всі теж були хороші, ніде правди діти…

Після тих зборів Кашляєв бюлетеня не взяв, хоч лікарі наполягали полежати бодай з тиждень, приходив до редакції перший, ішов останній, якось жадібно вникав у всі справи, рукописів наших не правив, лише висловлював міркування, які в нього виникали, — часто досить ділові, він добре відчуває слово, ставиться до нього бережно, хоч виступає проти надмірної телеграфності стилю: «Ми всі стомилися без повітря».

— Відбий у головного ще сто рядків для нашого відділу, — сказав я йому, — тоді з’явиться місце для повітря. Думаєш, ми його не цінимо?

— Спробуємо, — погодився Кашляєв. — Але це треба вирішувати не бюрократичною битвою в секретаріаті, а кількома такими матеріалами, які виправдають наше прохання.

Один з таких матеріалів зробив я — пощастило знайти ветерана, нагородженого орденом Червоного Прапора на п’ятий день війни; старий жив у сараї, виконком відмовляв йому в житловій площі, бо він начебто продав свою квартиру в місті, а він її нікому не продавав, прописав туди дочку» а та через три роки вигнала старого на вулицю. Шекспір тому й геніальний, що писав сюжети, які не піддаються часу, круто мислив англієць, нашим літераторам отак би, а то все плачуть та стогнуть, хоч би один дав програмний твір, запропонував можливий вихід з тупика, а то тільки охання та зітхання.

Другий матеріал написав Кашляєв. Чесно кажучи, написав непогано — зачепив міністра фінансів за те, що той досі не видав єдиного роз’яснення для тих, хто переходить на самофінансування і самооплату; повне безладдя, а при нашому споконвічному старанні «тягти й не пускати» справі перебудови завдають величезної шкоди, промисловість топчеться на місці, особливо будівельники; його статтю вивісили на Червону дошку, а Павло Гунько похвалив Кашляева на летючці.

І відрядження в колонію, до Горенкова, пробив мені той самий Кашляєв. Спочатку хотіли послати нашого сибірського власкора, щоб зекономити на транспортних витратах, але Кашляєв стіною став на засіданні редколегії:

— Це тема Варравіна, він і мусить туди летіти, зрештою, існує журналістська етика, будемо її дотримуватись не на словах, а на ділі.

Виряджаючи мене, Кашляєв порадив:

— Якщо Горенков справді одержував такі божевільні преміальні, як повідомили з місцевої прокуратури, — бий наповал, гад і сутяжник. Якщо ж це не підтвердиться, захищай до останнього…

Коли я повернувсь із Загряжська, він домовився з головним про триденну відпустку, щоб я міг як слід написати; як завжди, в три дні я не вклався, я взагалі страшенно розкидаюсь, це моя біда: до цього я три місяці збирав матеріали про Новосибірськ — там псевдовчені морочать студентам голови, прикриваючись святими для кожного з нас поняттями про народну пам’ять; поліз у довідники і зразу ж наткнувся на бар’єри, бо мені знадобилися матеріали про власовдів, про міністерство пропаганди Геббельса, промови чорносотенців у Державній думі; поки головний написав клопотання в інститут воєнної історії, архів, поки все це обкатувалося в наших бюрократичних засіках, я захопився чудовою темою — музиканти створили хор церковних співів на старослов’янській, молитви шістнадцятого сторіччя, мороз поза шкірою пробігає, тільки в негрів є подібні «спірічвелс», скорбота й надія, правда, коли в негрів соло виконує співак — особливо великим був Армстронг, — то в нас багатоголосся, відчуття космічної надмирності, прощання з суєтним устремлінням землян.

Мене всі лають за те, що я розкидаюсь, усі, крім матусі моєї; зразково-показова мама, чесне слово: «Ніколи не роби того, що тебе обтяжує. Твій батько говорив: журналістика — це мистецтво, воно вимагає величезної віддачі і великого знання, що породжує великі печалі… Батько теж метався, завжди писав одночасно три, чотири статті, одне підштовхує друге, все в світі взаємозв’язане, осібність закінчилася, коли винайшли паровоз, це утопія — повернути чудове патріархальне минуле, завжди треба звикати до нових умов, думати, як їх пристосувати до себе, а не розчинятися в них… Письменник, який точно фіксує те, що відбувається довкола нього, ніколи не стане великим, треба нав’язувати тим, хто поряд з тобою, свою мрію, а мрія завжди несе в собі добро». — «Гітлер також був ве-ли-ким мрійником…» — «Ні, Гітлер не був мрійником, Ваню. Він був маніяком, навіженим. На певних етапах це подобається натовпу, котрий втратив віру у можливість вирватися з безвиході добром, розумом, аналізом… Тоді головне — знайти ворога, чужинця, від якого всі напасті… Як не дивно, це страшенно об’єднує середину, яка не має власної думки… Батько правильно говорив: «Від фашизму — чиїм би він не був за національною визначеністю — є лише одна панацея: культура, причому не казенна, шкільна, а широка, демократична».

Кашляєв прочитав мої начерки до матеріалу про Горенкова одним духом:

— Так це ж тільки частина, — замислено мовив він, — якесь відчуття айсберга, багато недомовленостей, лінії сягають у запитальні знаки.

— Збираю інформацію, — відповів я. — Чурін, заступник міністра, від мене ховається, довелося балакати з Кузінцовим…

— А хто це такий?

— Помічник.

Кашляєв здивувався:

— Не твій рівень. А що, цікавий помічник?

— Цікавий… Доктор наук, до речі…

— Як його звати?

— Федір Хомич… А що?

— Та нічого, прізвище поширене… Між іншим, я не зрозумів, яку причетність до цієї справи має Карімов? Будь з ним обережніший, усе-таки поки що він прем’єр-міністр автономної республіки, можливі національні амбіції…

— По-твоєму, критикувати треба тільки росіян? Башкири, євреї й литовці — недоторкані? Який же ми тоді Інтернаціонал?

— Я теж так вважав… Поки не нагрівся…

— На чому?

— Керівником ансамблю «Ритм» був Юозас Якубайтіс, почалося вищання, мовляв, шовінізм і все таке інше… Отже, раджу тобі, будь обережніший з Карімовим. Є Горенков, ним і займайся…

— Він — ланка в ланцюгу.

— Якому ланцюгу? — Кашляєв знизав плечима. — Не вдавайся в химери загальної підозріливості.

— У мене факти. А як казав наш великий кормчий, факти — вперта річ.

— Я не бачу фактів. Я бачу фрагменти.

— Правильно. Ти бачиш цеглу, готову до мурування, але ще багато чого не вистачає й немає цементу… Я в пошуках, закинув сіті, цими днями надійдуть відповіді — з іменами, телефонами, посиланнями на документи… Відіб’єш мені ще два дні свободи?

— Спробую. Але не обіцяю: запарка в зв’язку з конференцією, буде багато поточних справ… Моя тобі порада, — повторив він, — визначи тему, повісимо справу на прокуратуру, нехай вони пишуть розгорнуте пояснення, зрештою, ти не приватний детектив…

Кашляєв все ж таки добився для мене ще один день; ранок я провів у старого Маркаряна — він передав мені ціле досьє: «подарунок від старого вовка молодому; борись, Ваню, поки молодий». Коли мені виповнилося тридцять, я сидів біля ілюмінатора АН-24, вибивши відрядження на ВАМ; у небі склав вірші: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, минув мій останній юнацький годок…» Хіба це не правда, що після тридцяти всі ми їдемо з ярмарку, Пушкін почував себе старим, а скільки вже написав?! Писарєв? Загинув у двадцять три… Добролюбов? До тридцяти не дожив… А Лермонтов? Будь прокляте моє нехлюйство, ми не вміємо працювати, обломови, манілови, аби тільки облегшити душу в застіллі, справжнісінькі солов’ї… Ось вони, витрати демократії: працюй не працюй, все одно зарплата капає, та й народ у нас добрий — сьогодні я тебе погодую, завтра ти мене, так усе життя можна просвистати, ніякого страху за завтрашній день.

Після другої зустрічі з Маркаряном, бесід в Академії архітектури (з’ясувалося, що саме Чурін підписує замовлення художникам на оформлення нових об’єктів), розмов по телефону з Карімовим (він мені дав свій домашній номер, «дружина не така страшна, як секретар, у тих природжений інстинкт оберігати шефа, дзвоніть у будь-який час») я прийшов до Кашляєва і, розклавши блокнот (збираю гроші на кишеньковий диктофон, але купувати треба з міні-касетами, а вони дорогі, фарцовщики за них деруть три шкури, сорок карбованців за штуку), розповів йому всю версію майбутнього матеріалу.

Слухав він мене уважно, навіть трохи затаєно, спитав, у якій мірі надійні статистичні викладки про той прибуток, що дав експеримент Горенкова, спитав також, чи не було в справі анонімок, на підставі яких доказових матеріалів його посадили, а загалом концепцію мою схвалив.

— Але вільних днів я тобі більше не дам, — твердо заявив він. — Працюй тут, запарка, треба читати полоси.

Полоси то полоси; я працював у своєму закутку після восьмої, коли в редакції лишався тільки черговий заступник головного редактора, відділ інформації, секретаріат і «свіжа голова»; солодка пора для творчості, чашка кави, тиша, чекання завтрашнього шквалу новин, раніше такого ніколи не було, газету спроквола переглядали, тепер почали читати по-справжньому, відчуття безупинної нарзанності, немов укритий пухирцями, бігун перед стартом, одним словом — життя…

… Маркарян подзвонив уранці, коли я, прочитавши нашу полосу, хотів був повернутися до справи Горенкова, саме тоді заскочив Кашляєв — треба звести докупи наші з ним правки, — а старий Маркарян бубонів у трубку:

— Запиши прізвище: Русанов, Віктор Микитович… Прямо на нього не виходь, придивись через архітекторів і реставраторів…

— Як, як?! — перепитав я — в трубці щось тріщало. — Віктор Микитович?

— Так. Але ти при ньому дуже не просторікуй, хлопці з «Времени» вважають, що він причетний до будівельної мафії — кому дати замовлення на розпис будинку, кого — з різних причин — відкинути.

… Кашляєв діждався, поки я закінчив розмову зі старим, — мою правку прийняв неуважно, хоч і було що спитати, та не спитав, пішов до себе, а мене невдовзі викликали на п’ятий поверх. Повернувшись, я був страшенно здивований: блокнот з усіма записами про справу Горенкова, Карімова, Кузінцова зі столу зник, хоч я вийшов лише на двадцять хвилин.

Я пошукав у столі, в портфелі — блокнот як у воду канув.

Що за чортівня, розсердився я, куди він міг подітися? Спустився в секретаріат, поглянув там, спитав дівчат, чи не залишав ненароком блокнота; потім пішов по коридорах; у відділі інформації Микола Сидоров сказав, що до мене заходив Кашляєв: «Більше в тебе нікого не було, двері в мене завжди відчинені, я помітив би, якби хтось зайшов чужий».

Не знаю, що мене підштовхнуло, але я помчав до Лізи Наришкіної. Після того як ми розсталися, наші стосунки склалися по-новому, в них з’явилася та міцність, якої раніше, дивна річ, не було; вона на моє прохання подзвонила Кашляєву, щоб той зайшов з матеріалом: «Десять хвилин я тобі обіцяю, — всміхнулася вона мені, — він не вирветься, я його затримаю».

… У кабінеті Кашляєва на столі лежав плаский «дипломат» з номерним кодом-заскочкою. Я спробував відкрити її, — не піддалася, замкнув. В редакції замикати «дипломат»? Та ще й на код? Навіщо? Я витяг з кишені складаний ніж, трохи натиснув на гвинт, прокатав цифри, почув легеньке клацання, відкрив кришку і побачив свій блокнот. Якусь мить я роздумував, а тоді подзвонив Єлизаветі й попросив потримати «пацієнта» ще десять хвилин.

— Добре, — відповіла вона, — зроблю.

Я збігав до себе, взяв камеру, заряджену плівкою «400», — хоч у темряві знімай, — переклацав свій блокнот, проглянув ще раз, аби назавжди вкарбувалося в пам’ять, закрив кришку «дипломата» мого боса і поставив ті ж цифри.

Повернувшись у свій закуток, набрав телефон Гіві Квіцінія; він працював у сьомій юридичній консультації, вів справи, пов’язані з захистом бандитів і скубачів.

— Старик, ти мені потрібен, — схвильовано мовив. — Зараз. Негайно. В редакції.

— Сталося щось?

— Так.

— А ти був тверезий?

— Старик, я продав мотоцикл, все страшніше, ніж ти думаєш.

… Перед початком летючки Кашляєв зазирнув до мене:

— Послухай, може, виправиш листи будівельників, я в запарці, а на летючку не можна не піти…

— У мене блокнот пропав, — сказав я, не дивлячись на нього: в такі моменти на людину можна й не дивитись, ти її шкірою відчуваєш…

Кашляєв спокійно відказав:

— Візьми в мене.

— Що?!

— У мене їх у столі повно…

— Ти не зрозумів: пропав блокнот з усіма матеріалами про Горенкова.

— Не вигадуй, — він махнув рукою. — Розбери купу гранок, що валяється на столі, кому він потрібен…

— Я перебрав усе, — відповів я. — Все, розумієш? А без цього блокнота мій матеріал горить синім полум’ям. Там імена, цифри, факти.

Кашляєв присів на підвіконня (чомусь він дуже полюбляє це місце, часто примощується коло відчиненого вікна, страшно дивитися, — відхилиться назад, і кінець), потер скроні тонкими пальцями з коротко обгризеними нігтями, напружено про щось думав, а тоді сказав:

— Головне — бути спокійним. У крайньому випадку, я виб’ю тобі повторне відрядження в Загряжськ…

— Крайній випадок має бути негайно, — твердо мовив я. — Або матеріал буде, або на ньому треба ставити крапку. З моєї вини. Через паршиве нехлюйство. Виправдання для себе я не бачу…

Кашляєв схопився з підвіконня, кинув на ходу, щоб я почекав його, «йду до головного»; повернувся через двадцять хвилин скуйовджений, блідий:

— Ми, відділ, скинемося! Ти зможеш полетіти в Загряжськ! Я перший дам тобі четвертак.

Він сказав це з непідробленою щирістю, дивлячись мені в очі, — сама товариськість і чесність, — і саме в цю мить мені стало дуже страшно, як ніколи в житті.

X

«Головне управління кримінального розшуку, полковникові Костенку В. М.

Рапорт

О 19 годині 52 хвилини ювелір Завер вийшов від Глафіри Анатоліївни Руміної, тещі журналіста Івана Варравіна, і подався до касира універмагу Тамари Глібовни Аристархової, де був сорок три хвилини.

Після цього він, так само не входячи ні з ким у контакт, сів у тролейбус і повернувся додому, а Аристархова в цей час поїхала до реставратора Русанова Віктора Микитовича. Зустріч тривала тридцять одну хвилину, після чого Аристархова повернулася додому, а Русанов, узявши таксі, помчав до Кузінцова Ф. X., у квартирі якого пробув десять хвилин, не відпустивши при цьому водія дванадцятого таксопарку Нікулькова П. М.

Старший лейтенант Ступаков М. А.»

XI Гіві Квіцінія

З Варравіним він подружився за досить трагічних обставин: прийшла анонімка, а час був такий, що цей фольклор високо цінився і був дуже принадний: анонімник писав, що слідчий районного управління внутрішніх справ Квіцінія допомагає своїм однокровцям в «кепі-аеродромах» налагоджувати підпільні зв’язки з риночними перекупниками фруктів.

Ще до початку розгляду (анонімку було розіслано на п’ять адрес — управління кадрів міліції, міськком партії, редакції, все як слід) Гіві Квіцінія від роботи у відділі усунули. Він не міг збагнути: «За що?! Адже всі знають: я ніколи нікого не патронував, торговців стерігся як вогню, займався бандитами, як же можна вірити явному наклепові?» Його не звільнили з органів міліції, ні: просто не допускали до роботи, плату видавали справно, віталися стримано, коли заходив до кімнати, колеги вмить припиняли ділові розмови по телефону й закривали папки з документами.

Так минув тиждень; з’явилася перша сивина — в тридцять три роки ранувато, батько почав сивіти в сорок п’ять; прийшов до начальника районного управління:

— Товаришу полковник, чи довго ще триватиме перевірка? Чому мене жодного разу не викликали на розмову? То був на Дошці пошани, а тепер — позбавили довір’я, де ви таке бачили? Невже віра в донос вища, ніж дух товариськості?

— Ви не дуже розкидайтеся словами, — сухо відповів полковник. — Трудящі мають право сигналізувати куди завгодно, підписуючись чи не підписуючись, — це їхнє право. А наш обов’язок у всьому розібратись.

— Може, мені подати рапорт про звільнення?

— Ви що, залякувати мене надумали?! Приневолювати не будемо! Сигнал трудящого дорожчий за амбіцію співробітника!

… Коли Варравін — за вказівкою редколегії — приїхав в управління, ніхто йому до пуття нічого не розповів, од відповіді ухилялись, мовляв, розбираємося, не підганяйте подій, та й потім ми не зобов’язані звітувати перед пресою, органи на те й існують, щоб знаходити правду і стояти на сторожі закону, розберемося — повідомимо.

Квіцінія занепав духом; купив коньяк, напився і написав рапорт про звільнення; на роботу більше не ходив; його сусід по кімнаті Сашко Ярмилов, молоденький лейтенант, тихо порадив Варравіну:

— Подивіться справу Уфімцева, її вів Квіцінія позаминулого року, гад найвищої марки, стиль анонімки схожий на його, нехай звірять почерки. Він, пригадую, говорив Гіві, що «кепі-аеродроми» і в Москву пробралися, нація шахраїв, у них гроші на деревах ростуть, попрацювали б, мовляв, як ми… А Гіві йому відповів, що грузинський марганець, чай, виноград, Чорноморське узбережжя і автомобілебудування вносять значний вклад у бюджет Батьківщини, і нахлібником він себе аж ніяк не вважає… «Кепі-аеродром» мені тоді врізався в пам’ять, ось у чому річ…

Поки справу Уфімцева вдалося розшукати в архівах — Варравін витратив на це сім днів, якби не вимагали дев’яти підписів, можна (потрібно, чорт візьми!) було б обмежитися однією, — Квіцінія затримали в нетверезому стані і звільнили за повною службовою невідповідністю.

Порівняння почерків автора анонімки й пояснень, які давав Уфімцев на слідстві, довело їхню ідентичність; і все-таки, оскільки Квіцінія затримали в нетверезому стані — кого цікавить, що це сталося через незаслужену, принизливу образу, — йому лише змінили статтю: «За власним бажанням, у зв’язку з переходом на роботу в адвокатуру».

Улітку вісімдесят п’ятого йому запропонували повернутися в управління; він відмовився: «Зрештою, адвокат — той же слідчий, шукає правду, захищає невинного, піддає сумніву докази противної сторони».

Але якось заїхавши до Варравіна (вони потоваришували; Гіві завжди пам’ятав, що начальник управління дзвонив до редакції, скаржився «на аж надто заповзятого репортера, дозволяє собі необдумані зауваження, і досить двозначні»), Квіцінія признався:

— Вано, я задоволений роботою в адвокатурі, клянусь. Особливо якщо пощастить відстояти хлопчиська, котрий скубнув здуру в тролейбусі десятку, — такого від тюрмп необхідно рятувати, звідти повернеться вуркаганом, пропаща людина для суспільства, та й не кожен бандит — бандит. Якщо вдуматися, ми ще мало відрізняємо, хто стояв поруч, а хто грабував… Але, чесно тобі скажу, без оперативної роботи, без відчуття боротьби, коли треба взяти мерзотника з фінкою та обрізом, — мені тоскно.

— Знаєш, я дивився один геніальний фільм, — замислено озвався Варравін, — про молодого американського адвоката… Він бився проти прокурора й судді за бідну стару жінку, йому погрожували, вимагали відмовитися від неї, натякали, що захист бабусі завадить його подальшій кар’єрі, — сюжет американці вміють крутити, жодного порожнього кадру, — а той стояв на своєму і доводив присяжним невинність старої. Її виправдали, адвокат сів — зовсім знеможений — у високе крісло, знесилено опустив руки на випнуті коліна; камера стала від’їжджати, і ми нарешті зрозуміли, що ім’я цього адвоката — Авраам Лінкольн, великий президент Америки… Отож дивися вперед, Гіві… Я, наприклад, переконаний, що ми напередодні судової реформи, — немає нічого надійнішого за рішення присяжних, це демократично, гарантія від упередженості судді і двох засідателів. «Дванадцять розгніваних чоловіків»? Пригадуєш цей фільм?

— Пригадую, — кивнув Квіцінія. — Я не скаржусь. Просто я тобі відкрив серце.

Варравін закурив незмінну «Яву» і тихо прочитав:

— Жасмин іще не відцвіте, Як ми поїдемо на дачу, І грози перші весняні Іще дощами не заплачуть. Поки що ми щось означаєм, Запас надії не усох, І сміх незлісний не втрачаєм, В розмовах наших до зорі Ми нашу дружбу величаєм…[5]

— Хто це? — поцікавився Квіцінія.

— Ліза Наришкіна, — відповів Варравін.

Помовчавши, Квіцінія спитав:

— Ти до Ольги дзвониш?

— Ні.

— Ти ж любиш її.

— Тому й не дзвоню.

… Квіцінія був єдиний, хто знав про трагедію Івана; він дізнався про це мимоволі, бо крім нього ніхто не міг встановити істини — допоміг навик детектива.

… Варравін закохався в Ольгу з першого погляду; дівчина незвичайної краси, різка в судженнях, мислить глибоко, по-своєму, вона ввійшла в його життя одразу і, як він вважав, назавжди. Вони одружилися через три місяці; півроку були найщасливішими людьми. Правда, іноді Оля хмурніла, погляд її чорних, широко поставлених очей ставав важким. «Що з тобою, Олечко?» — «Нічого, просто стомилася». Якось він застав її в сльозах: вона сиділа біля його письмового стола; нижня шухляда, в якій зберігалася кореспонденція, висунута, в руках у неї була пачка листів від Лисавети. «Справжні мужчини, — сказала Оля, — перед весіллям знищують листи й фотографії своїх коханок». — «Лисавета — мій друг, я не приховував цього і розстався з нею задовго до того, як побачив тебе. А от копатися в чужих листах — поганий тон». — «Я вважаю, що коли чоловік і жінка живуть разом, немає нічого чужого, все спільне».

Ольга підвелася, накинула на плечі плащ і вийшла; Іван вибіг на сходи, крикнув у проліт: «Не роби дурниць, не треба!..» Вона нічого не відповіла; грюкнули двері парадного; настала гулка порожнеча, важка безнадія, відчуття безпорадності.

Вона подзвонила пізно ввечері:

— Я стомилася, розколюється голова, залишуся ночувати в мами.

Не прийшла Оля і наступного дня: «Температура, краще я полежу тут». — «Я приїду». — «Не треба, мабуть, грип, заразишся».

Він подзвонив о дванадцятій.

Трубку підняла Глафіра Анатоліївна.

— Олечка спить, не хочу її будити.

І надав йому чорт поїхати до неї! Він ніколи не міг простити собі цього — хлопчисько, витримки ні на копійку. Ольги в матері не було. Ось тоді він уперше відчув, що таке біль у серці, — проткнуло зверху вниз і садонуло в плече.

— Ваню, ти не маєш права підозрювати Олечку, — сказала Глафіра Анатоліївна. — Вона пережила шок, знайшовши у тебе листи тієї дівки.

— Це не дівка, — не стримався Варравін, — а мій друг по роботі. Оля все знала про неї, я ніколи нічого не приховую від тих, кому вірю. Тобто люблю.

— Тільки не подумай чого поганого, — заспокоїла Глафіра Анатоліївна. — Ольга зараз у ворожки, їй наверзлося на ум, що ти її не любиш і не вірний їй… Це буває у жінок, особливо в її становищі…

— Якому становищі?

— Вона жде дитину, Ваню…

— Де ця чортова ворожка?! — Варравін підвівся, — Назвіть її адресу!

— Якщо ти хочеш її втратити — можеш поїхати туди… Краще я подзвоню… Хочеш?

Вона набрала номер і якимсь іншим, не своїм, завжди владним, голосом, а благальним, запобігливим, попросила:

— Томочко, приїхав Ваня… Він хвилюється, може бог знає що подумати, дайте трубку Олі.

— Ти хочеш перевірити, де я? — спитала Ольга глухо, наче вві сні, наче сомнамбула. — В мене немає дружків, у мене нікого до тебе не було, а якщо ти думаєш, що тут в хтось, крім жінки, котрій я зобов’язана, тоді їдь додому і забудь мене.

І — поклала трубку.

… Гіві Квіцінія з’ясував, хто була ця Томочка: касирка з магазину, ворожить, мабуть, має навики гіпнозу, клімакс, чоловік покинув, на руках годованка лишилася, взяла з дитбудинку, у дівчинки почався рахіт, навесні хворіла на астму, треба було возити в Крим, Тома підробляла, жінки до неї йшли вервечкою; істеричність, зрозумів тоді Іван, найдужче розвивається у тих, у кого немає в житті надії, інтересу й віри; колода карт стає головним порадником; хай на серці зовсім інше, та коли карти випали наперекір тому, що думаєш, — зроби так, як лягли пікові королі й бубнові десятки.

… Примирення було нелегким; щось зламалося в їхніх стосунках, і все-таки Іван повернув Ольгу, виконував усі її примхи, вгадував будь-яке бажання, сподівався, що після народження дитини все налагодиться.

Якось він зробив два ролики портретів Ольги, вийшло гарно; чудове обличчя дружини, яке стало особливо прекрасним в пору вагітності, здавалося хорошого графікою. Одне фото він збільшив, забрав до себе в редакцію: «Повішу над столом, нехай усі заздрять, яка ти в мене красуня». Наступного дня ввечері застав Ольгу затаєною, чужою: «Та що з тобою?!» Оля мовчала, дивилася на нього важко, байдуже.

Глафіра Анатоліївна подзвонила вночі:

— Ваню, послухай мене… Я сьогодні була у вас в редакції, — Олиного портрета на стіні немає… І в столі також… Так, я відкрила ваш стіл, пробачте… Ви віддали його Лізі? Невже вам не страшно за майбутнє вашої дитини? Ви ж не знаєте, на що здатні суперниці, — пристріт вагітної жінки може призвести до трагедії…

— Я негайно за вами заїду, — сказав Варравін. — Я буду у вас через двадцять хвилин, я таксі візьму, і ми поїдемо до редакції разом!

— Не треба туди їздити… Портрета немає.

— Є! — Іван зірвався на крик. — Ви що, з’їхали з глузду обидві?!

— Нема, — почув він за спиною тихий голос Ольги. — Ти зробив страшний гріх, Іване.

Він кинув трубку:

— Одягайся! Одягайся, я кажу! І їдьмо зі мною! Зараз же, негайно!

Він привіз її до редакції; біля під’їзду вже чекала Глафіра Анатоліївна; він умовив вахтера пропустити їх — уночі вимагали перепустку на кожного, хто заходив у приміщення, вдень ще можна проскочити, не такі пильні; поспішив до себе в закуток, відчинив дверцята шафи, скинув на підлогу три томи Даля, схопив четвертий, розгорнув — портрет Ольги був під пресом, — рівняв його перед тим, як віддати, щоб окантували.

— Візьміть, — простяг він портрет. — Поки Ліза не понесла ворожити!

Він спустився разом з жінками, відчинив дверцята таксі, дав шоферу троячку:

— Відвези дам, приятелю.

І, повернувшись, майже бігом кинувся в редакцію, аби не бачити обличчя тієї, кого він так безмежно пишаючись кохав: коли вірять кому завгодно, першій-ліпшій навіженій істеричці, але тільки не тому, хто кохає тебе і вірний тобі, немає і не може бути життя — фальш, моральна хворобливість, психопатія.

Ось тоді він знову подзвонив Гіві Квіцінія й розказав йому не криючись про все; той не з’являвся тиждень, потім прийшов з коньяком і плавленими сирками:

— Іване, з Ольгою щось сталося, вона повністю вірить цій божевільній жінці, а та, мені здається, мститься тим, хто щасливий, красивий і розумний. Що б ти не говорив., як би не благав — нічого не допоможе. Хіба що дай хабара цій самій Томці. Або — якщо зможеш — настраши її…

… Так от він, Гіві, й приїхав у редакцію до Варравіна; вислухавши, пообіцяв допомогти.

Уночі подзвонив Іванові:

— Слухай, а хто такий Русанов?

Зо сну Іван не одразу зрозумів:

— Який Русанов? Я такого не знаю…

— Твій шеф Кашляєв був у нього до півночі, а після цього вони подалися… Куди б ти думав? До Томочки, ворожки, оце так закрутилося, правда?

XII

«Головне управління карного розшуку, полковникові Костенку В. М.

Рапорт

Під час спостереження за квартирою В. М. Русанова, куди навідується Завер, ми помітили людину, яка, судячи з усього, також стежила за об’єктом, що зацікавив нас у зв’язку з його частими контактами з ювеліром.

«Спостерігач» з’явився через півгодини після того, як Завер вийшов від Русанова, і через сім хвилин після того, як до Русанова прибув невідомий молодий чоловік, що поїхав разом з ним на вулицю Чайковського, будинок 16, корпус 3, до особи, яку не пощастило встановити, оскільки «спостерігач» зайшов у під’їзд перед нами.

З’ясувалося, що невідомим спостерігачем є член колегії адвокатів Г. А. Квіцінія, в минулому співробітник карного розшуку, звільнений за власним бажанням; у його особистій справі є дані, що він був зв’язаний з перекупниками овочів та фруктів на Центральному ринку.

Старший лейтенант Никифорський».

«Наказ № 24–06 по Управлінню карного розшуку.

Оголосити догану старшому лейтенантові Никифорському А. М. за наклеп на колишнього співробітника карного розшуку Квіцінія Г. А., котрий, як це видно з матеріалів перевірки, ніколи не був зв’язаний з перекупниками.

Полковник Костенко».

XIII Я, Русанов Віктор Микитович

Доцент правду каже: як і всі ті, хто виховувався в гіркому сирітстві, я й досі при спілкуванні з жінками страждаю від паралізуючої сором’язливості. Коли я прочитав вірші Євтушенка, де він писав, як ліжко було розстелене, а в іншому віршику — про те, як жінка скаржиться, що чоловік любить її мовчки, мені стало так гидко, наче хто підгледів за тобою в замкову щілину. Ці рядки здалися мені до того аморальними, що я вирішив був написати в журнал, але потім зрозумів: лист ніхто не надрукує; з ними треба боротися інакше — згуртованою масою однодумців.

Моє єство протестує проти того, що в кіно показують, як роздягається жінка; те, що має бути таємничим, інтимним, не можна виносити на загальний огляд! Пам’ятаю, як я прикро червонів, коли до нас на урок малюнка вперше прийшла натурщиця. Найдужче я тоді боявся, що вона буде зовсім гола: все повстало в мені проти цього, вся моя безмовна кричуща істота…

Мабуть, через це перший шлюб так скоро кінчився; винен, звичайно, я; не встежив, коли Лідія почала читати цього самого Ремарка — натяки, безсоромні розмови, безконечна пиятика, ненадійна хисткість стосунків; згодом захопилася судорожною, чужою нашому строю почуттів поезією тих, хто наприкінці п’ятдесятих увірвався в «Юность», тому, напевне, і ночами поступово стала зухвалою, не по-жіночому сміливою. Якось вона сказала: «Між двома все можливе і все чисте». А я відразу згадав ті порнографічні фільми, які ми дивилися на дачі в Кузінцова, і з жахом подумав: «Невже й вона здатна на таке?»

… Після неї я жив схимником майже півроку, а тоді запросив у майстерню молоденьку дівчину з Казанського вокзалу: приїхала з Омська, простояла в черзі за квитком до Сімферополя цілу ніч, не спавши, в готель, не попала, ну я її й одвіз до себе.

Вона здивувалася, що я художник; вирішила, що всі картини, зібрані тут, — мої; угостив її вечерею, дав випити, а потім запропонував позувати: «Двадцять п’ять карбованців за сеанс згодяться». Ну й напозувався! Після того п’ять днів шукав, до кого звернутися; у венерологічний диспансер іти не можна, залишиться клеймо, треба знайти свого лікаря, а де ти його знайдеш?! Зв’язки потрібні, всюди потрібні зв’язки, без них — ані кроку!

Відтоді мене немов одрубало від жінок, але поступово ціпеніюча сором’язливість зникла — я досі солодко згадую, як було з тією дівицею, але страх не покидав, непереступний страх.

… Коли я зустрів на вулиці Ольгу, мені враз здалося, що світ спинився, така вона була прекрасна своєю завершеною, суворою красою.

… Я часто замислювався, чому я так активно не сприймаю Сар’яна, імпресіоністів, усіх цих «бубно-валетів». І прийшов до висновку: в їхніх роботах немає завершеності. Вони не дають цілісної концепції, яка нікому не дозволить додумувати своє, таке, що може змінити існуючу даність, тобто натуру. Мистецтво — це визначеність, абсолютне втілення задуму. Тільки тоді це твоє стає обов’язковим загальним.

Коли такий живописець, як Ренуар, пнеться показати сонце через полиски на траві, я запитую: «А чи вмів він намалювати реальне світило?!» Штукарство ніколи не виявить правди, лише сурогат.

… Ольга йшла по Нікітському бульвару; була рання осінь; листя видавалося золотим, тріпотливим; загальна гармонія навколишньої краси ще більше підкреслювалася її обличчям, яке немовби вбирало в себе і дитячий гомін, і воркування голубів на піщаних доріжках, і тихий говір бабусь, що сиділи на лавочках.

Я відчував дивну, немов магнітну силу, котру випромінювала вона. Мені здавалося, що це не я йду, а щось таємниче, сховане в самій моїй сокровенній суті, йде за дівчиною, підкоряючись її владному поклику.

Я ввійшов до під’їзду слідом за нею, встиг ускочити в ліфт, кров прилила до обличчя (і це в мої роки!), натиснув кнопку «сім», на два поверхи вище від її, п’ятого; вискочивши з ліфта, завмер біля прольоту: вона відчиняла двері сімнадцятої квартири… Найбільше я боявся, що вона прийшла в гості до подруги; про мужчину й думати не міг, бо в мені з’явилося покірне відчуття приналежності цій красі; якби вона покликала мене — пішов би за нею на край світу, все їй до ніг поклав би; Андрій Бульба кинув батьківщину, і тільки черства людина, в якій не жеврів іскра творчості, не зрозуміє його пориву…

Я простовбичив на сходах сьомого поверху до самої ночі. Коли зупинявся ліфт і виходили жильці, доводилося, наче якомусь дурню-детективу, вдавати, ніби шукаю потрібну мені квартиру. Діждався, поки в двері моєї красуні постукала сива, зі слідами колишнього шарму, жінка; моя відчинила їй; я почув її голос: «Здрастуй, мамочко». Встиг помітити, що моя була у відкритому, коротенькому халатику; серце закалатало, обличчя побагровіло; я навшпиньки спустився вниз, став біля її дверей і завмер, намагаючись почути, про що там розмовляють, але двері були оббиті товстою ватяною клейонкою з бридким запахом презерватива.

… Доцент зустрів мене у шлафроку і з чубуком, хоч ніколи в житті не курив, тільки смоктав для годиться.

Спитав, чи хочу їсти; «не відмовляйся, не дівчина ж»; одвів на кухню, там тітонька накрила на стіл — соління чудові у них, а такого квасу з хріном, яким тут частують, немає ніде в Росії.

— Почекай, — перепинив я, — зараз і шматок у горло не полізе… Мені треба з тобою поговорити.

— Вітю, любий, один момент, — проспівала тітонька. — Підігрію калачі, масло з шинкою поставлю і піду, секретничайте собі на здоров’я.

… Доцент вислухав мене й тихенько засміявся. Він сміявся дивно: його сухувате обличчя із запалими щоками й довгим хрящуватим носом було нерухоме, в очах, як завжди, бринів докір, лише тіло м’яко розгойдувалось і часом він мені здавався киплячим чайником — ось-ось вода засичить і поллється на конфорку.

— Що, коханню кожен вік підвладний? — доколихав він своє запитання і співчутливо зітхнув. — Невже пройняло?

— Інакше б не прийшов.

— Ех, Вітю, Вітю, святий чоловіче, скільки разів я тобі говорив: заведи якусь кралю, грошей вистачить, щоб утримувати, ходи до неї, утішайся, і ти будеш гарантований від спокуси, подібної до цієї… Така захопленість убиває дух, Вітю… Вона розм’якшує, забирає ті сили, які потрібні для святої справи.

— Неправда, кохання зміцнює сили для нашої справи, — відповів я. — Світ урятує не тільки краса, а й кохання…

— Ти його не чіпай, — відрубав доцент. — Не поминай всує, не іреба, особливо якщо приміряєш такі слова на себе… Поясни, чого від мене хочеш? Може, сватом посилаєш?

— Ох, як жорстоко ти говориш! Скільки відчуженості в твоєму голосі, холоду, навіть якоїсь байдужості…

Обличчя доцента стало лагіднішим:

— Скільки їй років?

— Молода… Я не знаю… Дуже молода…

— Це як — «дуже молода»? П’ятнадцять?

— Ти ж знаєш мої моральні устої… Як можна?! Років двадцять два… Вона сама досконалість, розумієш? У серці кожного мужчини до старості живе образ тієї, у кого він завжди закоханий! І помираємо ми з цим образом прекрасної дами в серці, так і не зустрівши її… А я — зустрів!

— Ну добре, Вітю, добре, я розумію… Я готовий допомогти чим можу, завжди і в усьому… Що я маю зробити?

— Не знаю… Я прийшов тобі душу вилити…

Доцент несподівано розсердився:

— «Душу вилити», «душу вилити»! Ми душі один одному виливаємо, скаржимося на життя, а сволота — діє! Чого ж тоді інших винуватити?! Виходить, самі в своїй біді й винні! Ану, наберись духу! Справді, як гімназист… Зроби її фотографії, багато фотографій, на вулиці знімай, народ тепер від об’єктиву не шарахається, всі сміливі, збільшиш їх і поїдемо до Томки — можеш сміятися, скільки хочеш, а я перевіряв її на ділі!

Через два дні я з’явивсь у доцента з фотографіями; подивившись, він ахнув:

— Повели красуню під вінець?! Викрали царівну-лебедя?! Бідолашненький ти мій!

Так, фотографував я мою Ольгу в ЗАГСі, де вона одружувалась із здоровенним вахлаком на прізвище Варравін.

Доцент знову глянув на фотографії і, тицьнувши своїм кістлявим пальцем у профіль жінки, що стояла біля мов ї, спитав:

— А це хто?

— Її мати.

Доцент знову заколихався від сміху; я глипнув на нього з докором. Він поклав руку мені на плече:

— Я знаю матінку твоєї…

— Звідки?! — здивувався я.

— Потрібний контакт, — відповів доцент непевно.

— Давно знаєш?

— Давно.

— А мою?

Доцент заперечливо похитав головою:

— До потрібних додому не ходять, Вітю, не мені тобі це пояснювати… Так, цікаво…

— Що цікаво?! Що?! Від такого громила жінка добром не йде! Йому тридцять, а мені?! Що тут цікавого?

— Цікаво те, Вітю, що на цьому ділі я можу матінку твоєї прив’язати до нас якнайміцніше… Пробач, звичайно, що я про діло, але якби не було нашого діла, в тебе часу на закоханість не лишилося б, довелося б думати про хліб насущний, що не дуже поєднується з піднесеними почуттями… Їдьмо, — він піднявся. — Не кисни, їдьмо…

І ми поїхали до Тамари…

… Спочатку я не міг зрозуміти, чому доцент тримається за неї мертвою хваткою. Будучи людиною напрочуд діловою й тямущою, він чудово знав, що будь-хто — не те що прийнятий в наше товариство, але навіть близько до нього допущений — може виявитися дуже небезпечним.

Людина за своєю природою надзвичайно діяльна і, через свою доброту, незважаючи на зовнішню недовірливу замкнутість, усе-таки надто легко сходиться з різними людьми, а особливо коли вип’є чарку. Кожен, хто не пройшов перевірки, — це темна ніч, увага і ще раз увага. Раніше община досконало знала кожного, кого вона зібрала і про кого піклувалась, але відтоді, як Столипін підписав собі смертний вирок, дозволивши мужикові вийти з традиційного братства в самостійність, — все пішло шкереберть, віри нікому нема… Ось зараз усі згадують Микиту Сергійовича, мовляв, як-не-як, а став хрущ о би будувати з окремими квартирами… А що тут хорошого?! Осібність роз’єднує людей, починають критися від інших, а в комуналці нічого не приховаєш — усе на виду! А як добре жили! Як допомагали один одному! Подумаєш, черга біля нужника! Ну то й що, підождеш! Поспішиш — людей насмішиш…

Не всі ті, хто поділяє наші переконання, входять у коло друзів так легко, як здається… Тренер Антипкін має свої зв’язки, знає, як налагодити перевірку, не ображаючи при цьому людину; постежать хлопці з його спортклубу, послухають розмови серед знайомих ті, кому ми віримо, от і вимальовується картина, як негатив на пласкій баночці при червоному світлі; не підходить — ми й розмови не почнемо, навіщо марно серце тривожити? Ми визнаємо доброту, і так дуже довго народ терпів, досить…

Доцент якось сказав: «Ви тільки вдумайтесь у те, що несе з собою така, здавалося б, невинна категорія, як «сімейний підряд»? Нам корівок у телевізорі показують, щасливі сім’ї, дітки граблями бавляться біля двоповерхових котеджів — рай, та й годі! Але ж про головне мовчать! А суть цього головного в тому, що націю відводять од того, чим їй належить займатися, — поверненням до свого історичного початку. Її калачем манять, віддирають од нашої сивизни, вчать не нашої, а чужої вольності, коли будь-який черв’як, напхавши кишеню, вважає, що він — особистість. Спробуй упорайся потім з такою особистістю! Спробуй, кинь їй клич! Пошле тебе ця особистість куди-небудь подалі, от і вся розмова! Наш народ треба тримати в суворості і повній рівності: всі живуть однаково, всі, як один, крім елітарного прошарку, що несе відповідальність за історичний розвиток. Нехай французи чи якісь там англійці живуть, як хочуть… Ми житимемо так, як жили наші предки… І з цієї дороги нас не звернеш… Нині до нас прислухаються, але як тільки всі ці «кооператори» й «сімейники» ввійдуть у силу, почнуть роз’їжджати на «Жигулях» і дивитися кольорові телевізори, як тільки директори почнуть самі розподіляти заробітки на заводі й підписувати договори без санкцій згори — все, кінець! Чуріни тоді не потрібні, вони стануть безвладними, а через кого ж ми фінансуватимемо наше Суспільство? Обріз, чи що, в руки брати?!»

Я заперечував йому, говорив, що народ сам задушить «кооператорів», ми не любимо тих, хто «якає» н вискакує наперед, наша сила — в артілі, керованій Патріархом, іншого шляху ми не приймемо.

— Е, — доцент махнув рукою, — Вітю, добра ти душа! Все те, що суперечить традиції, треба було нищити в зародку! Не випадково ж кращі родини дворянської Русі голосували проти столипінського закону про вихід з общини. Люди великої культури, вони розуміли: не можна давати силу черні, дозволяти простолюддю жити без наказу, вони до демократії ще не готові, просвіщати їх і просвіщати!

Антипкін, який був присутній при розмові, — вже кому вірити як не йому, — стукнув долонею по столу:

— Тих, хто піднімає руку на святі принципи, пора гнати на лісоповал!

… Пригадую, саме після цієї розмови ми з доцентом і подалися до Тамари.

У таксі він сказав:

— Повір, Вітю, в наші руки прийшла нова Олена Блаватська. Зараз про цю жінку не згадують, а вона ж — провидиця, маг, — вона могла все робити… Почитай газети минулого сторіччя — ахнеш… Пошукай у дядечка, справді варто… В журналах друкували «Сторінки старого щоденника» полковника Олкотта, він цю жінку-мага спостерігав зблизька. Феномен! А знаєш, скільки разів Тамара говорила мені правду про те, що буде?! Завжди збувалося, завжди! Я певен, що духовна воля володіє творчого силою… Смисл магії — а ворожіння — перший крок на шляху до неї — в умінні спрямувати свою волю для досягнення того, що здається божественим приреченням… Я не про чорну магію кажу, це все-таки гріховно, я маю на увазі світлу…

Я посміявся тоді з доцента; він не образився, дуже спокійно мовив:

— Вітю, а ти згадай історію людства… Адже спочатку з’явилися маги, а вже потім — учені. І тих і тих чернь вважала — та й досі вважає — пришелепкуватими… Але науці пощастило: вона випередила магію на практичних результатах, і на її базі виникли ремесла… Ось тоді наукою й стало вигідно займатися… Раніше вченого цікавило лише одне: чому відбувається оте чи оте… А тепер? Ні, він з технікою зрісся, відійшов од теорії, од думки відійшов, його тепер цікавить, як би швидше зробити те, що від нього вимагають… Наука стала ремеслом, а той вакуум, який лишився після неї, знову заповнять маги, нові маги, повір…

… Тамара розкинула карти і заговорила — спочатку спокійно, а тоді, розпалюючись дедалі дужче й дужче, немов сперечалася з кимось; іноді завмирала, вибалушивши на нас очі; говорила розмито, але, якщо настроїтись, можна було обернути її слова саме на те, що ми обговорювали з доцентом. Спочатку я був досить скептичний, та поступово чим більше вона говорила, тим виразніше я відчував блаженне розчинення в її волі. Я настроїв себе на неї, я це вмію, інакше не можна мати діло з людьми, і став помалу вгадувати в її плутаних фразах те, що стосувалося саме мене…

І я справді повірив, що вона віщунка, коли зникли всі звуки вулиці: ні автобус не пахкав своїми пневматичними дверима, ні машини не гальмували, навіть дитячі крики проходили повз свідомість, наче окремо від цієї темної кімнати, завішаної важкими картинами в старовинних рамах.

… Тамара ковзнула важким поглядом по обличчю Ольги, поклала cloio руку, ніби зроблену з тіста, на фотографію, завмерла, а потім тихенько розсміялася:

— Тут без сірої магії ке обійтись… А в цій справі потрібна допомога…

— Яка? — спитав я.

— Треба дізнатися, коли красунечка народилася, годину народження, день, місяць, місце, ясно?… Який колір любить найбільше? Яка її найулюбленіша пісня треба знати, бо в музиці людина не бреше, відбувається збіг коливань повітря з хвилями твого єства, розчинення в гармонії…

Доцент, затаєно слухаючи Тамару, мовчки кивнув.

— Яку дитячу іграшку пам’ятає, — вела тим часом Тамара, — ту, що в ліжечко біля себе клала на ніч, як її називала пестливо…

І тут раптом я збагнув, як вона працює! А ще більше подивувався з того, що доцент так допитливо її слухає! Дай мені таку інформацію, я будь-кого зламаю! Люди вразливі, назви якомусь стрічному на вулиці ім’я його улюбленої собачки, яку з дитинства в серці тримає, скажи, що завтра його улюблену пісню «Рябинушка» о першій ночі передаватимуть, то людина ця або збожеволіє від жаху, або за мною на край світу піде…

… Подзвонивши від Тамари на роботу Глафірі Анатоліївні, матінці моє ї Ольги, умовившись про зустріч, доцент сказав:

— Усе-таки загадковий цей світ, Вітю… Дивись: дід Завер почав потроху від Кузінцова відходити, хоче мати справу безпосередньо з Чуріним, тобто — нас набік… Але ж він без Глафіри — нуль без палички, вона його наводить на ювелірний товар, більше — нікого… Тепер не одвалить дід, наша Томочка підкаже Глафірі, що, мовляв, треф штовхає її на гріх, від друзів відриває… Отак-то! Не одірве! Я довго думав, як повернути все в колишнє русло, а тут твоя неждана-негадана зустріч з красунею, а красуня ця — дочка потрібної нашій справі дами, а дама за дочку буде нам камінці з вогню тягати, — як же все хитро сплетено в світі, га?! І все — на нашу користь! Тобі — Ольга, нам — Глафіра з її цяцьками, оце доля, Вітюшо, оце знамення!

… Я ніколи не був таким щасливим, як того дня, ввечері, сидячи в себе у Чертанові: подзвонив доцент і проворкотів: «Ну, поздоровляю, Вітюшо! Твоя вахлака покинула! Подруга даремно не обіцяє, зараз матінка у ворожки, та їй про тебе увіллє! Жди і надійся, Вітюшо, ніжна моя душа, стидоба ти моя горопашна».

Я жду. Тепер я певен, що буде так, як хочу я. Ні, я не егоїст, я не зруйную її щастя — яке в неї може бути щастя з чоловіком, котрий дома навіть у цій маленькій своїй конурі не буває?! Щастя дам їй я — неземне, райське, чисте. Краса має жити серед краси, інакше розвіє її по вітру, зламає, як вітер берізку, а це непростимо, — не можна калічити саму довершеність, вона належить усім, як пейзаж, намальований рукою високого майстра…

XIV Я, Єлизавета Наришкіна, вона ж Яніна

— А хто ж тобі мене назвав, Яночко, сиротиночко, краса моя ненаглядна? Хто дав адресу? — Тамара говорила ласкаво, м’яко округлюючи слова, але в очах її стояла тривога, хоч вона, видно, намагалася робити все, аби вони світилися лагідністю. — До мене ж з вулиці не ходять, а коли й зазирають, то лише з відділення міліції… Чаклунку шукають… А яка я чаклунка? Просто стараюсь допомогти нещасним жінкам, чим можу, — чи наваром трав, чи тихим словом…

— Мені вашу адресу дала Галя Чепурнова, ви її від лихих снів лікували.

— Галя Чепурнова? Це така біленька? З родимкою на лівій повіці?

— Ні, навпаки, чорненька. На циганочку схожа. Вона в ансамблі танцює, її чоловік покинув, от і сталася в неї біда зі сном… Та ви подзвоніть їй, дев’ятсот вісімдесят сім, нуль три, дев’яносто дев’ять.

Тамара швидко набрала номер, хоч я бачила, як вона намагалася бути неквапливою, начебто ця жінка її зовсім не цікавила.

Галя справді приходила сюди, повіривши в Томині чари; я їй радила: «До Володимира Івановича Сафонова звернись, про нього в газетах учені з респектом пишуть, екстрасенс, причому не береться за те, що йому непідвладне; а от страшні сни, ішіас, мігрені знімає чудово, і фантастично діагностує долонями». — «Так я й піду до мужчини зі своїми жіночими бідами!» — «Пригадуєш Ліду з нашого класу? Вона ходила. І нічого, не провалилась крізь землю. Кращі СОСи, між іншим, чоловіки, треба віддати їм належне, в них є та кряжистість, якої так не вистачає нам. Та й, крім того, ми більше інтригабельні, перепади настроїв, нісенітниця всяка в голову лізе…»

Я забула про цю розмову, бо над ворожінням на картах потішаюся, хоча дуже люблю розкладати пасьянс на щастя, але ж пасьянс — це жіночі шахи, і потім цікаво розглядати обличчя дам, у мене це з дитинства, відтоді, як жила в бабусі і не давала їй спокою, щоб вечорами грати в «п’яницю» й «акулину», я й досі люблю ці ігри, тайкома граю з Наталею; журналістка і хірург ріжуться в «п’яницю», сміх.

Я зовсім забула про зустріч з Галею на вулиці Горького (вона виходила з «кафе-морозиво» з якимось фірмовим сивоголовим стариком), забула про те, як вона шепнула: «Ти сміялась, а Томка мені наворожила іноземця, от і збулося, піди до неї, вона тобі поверне Івана!» Мура яка! Повертати мужчину аморально; якщо кохання минулося, його нічим не повернеш, ворожи не ворожи! Принцип збігу магнітного поля сильніший від заговорень, а фізичної сумісності взагалі не зрозуміли вчені, принаймні біологи не договорилися ні з невропатологами, ні з тими, хто вивчає етику людських взаємин.

І раптом сьогодні вночі, та де там уночі, вранці, о п’ятій, подзвонив Іван; я чомусь страшенно злякалась; я дуже боюсь таких дзвінків, це на біду. В житті кожної людини починається пора втрат; у Ігора, ветерана нашого фотовідділу, спочатку помер дядя, потім мама, невдовзі брат; біда сама не ходить, а з собою ще й горе водить… Батько плакав як маленький, коли дивився фільм Олексія Габриловича «Футбол нашого дитинства». Батько не воював; коли закінчилася Вітчизняна, йому було шістнадцять, але пам’ять про той час — єдине, мабуть, що може примусити його заплакати; а сам онколог, ніяких сентиментів, прагматик, такий уже він у мене, кращого не буває. Те ж саме сталося і в нього: спочатку від раку легенів помер друг, разом училися в школі, не пив, не курив, а от пішов на той світ; через місяць, мов косою викосило ще сімох — інфаркт, інсульт, інфаркт, інсульт. Батько подзвонив мені: «Хочу поспати в тебе кілька ночей, можна? Нерви, як вірьовки, жду ще одного дзвінка». Це були чудові сім днів, я і його навчила грати в «п’яницю», а пасьянсом він просто захворів: «Ой, як потрібно на нічних чергуваннях… Пригадуєш, поет Яшин написав: «Ті, що хворіли, знають, як страшно вночі заснуть, уранці не помирають, уранці знову живуть…» А зі смертю кожного хворого, нехай навіть не ти його вів, умираєш і ти, якась твоя частина, затаєна часточка віри у справедливість… Помирають, як правило, талановиті, дурні живучі, як сколопендри…»

Відкашлявшись, я зняла трубку; чомусь мені здавалося, що розмовляти сонним голосом безтактно; батько завжди жартував: «У тебе мій поганий характер, Лисафет, ти все береш на себе, в наш час тяжко жити таким совісним, затопчуть, оглядайся, довгоноса, приклад предків повчальний».

Голос у Івана був безбарвний, чужий, немовби він хворів на тяжку ангіну.

— Що сталося, старик?

— Це продовження мого прохання затримати Кашляєва… Тут такі діла розкручуються — ні в казці сказати, ні пером описати… Можна, я до тебе приїду? І не сам, а з Гіві…

… І от я називаю Томочці телефон Галки; я застала її на репетиції; слава богу, не на гастролях, сивий фірмач її покинув, змарніла, вилиці випнулись, як у голодного татарчати, очі порожні, зовсім згасли, правда, якщо її не знаєш, то цього й не скажеш — дві гарячі жаринки, але ж я пам’ятаю її іншою, у людини очі міняються раз по раз, у них треба вдивлятися, лише тоді збагнеш людину, вдивлятися неквапливо, помалу, не лякаючи пильністю, ми всі так стомилися від вишукуючої пильності…

На прощання, до речі, Галка кинула: «Вона веліла мені принести їй щетину Ганса: «Всі чоловіки лишають на лезі, зніми непомітно й принеси, він буде твоїм назавжди»… А Ганс — німець, вони ж акуратні, він свою бритвочку милом миє… Мив… Потім попросила завезти найулюбленіший його подарунок… Віднесла замшеву куртку… А він все одно поїхав… Ось так». Сучна вона, ця Томка… Взагалі світ повен сучок і псів, мрію повернутися в сімнадцяте сторіччя, хоч інквізиція, зате ж рицарі були, та й людей не так багато, б де сховатися… Нехай Томка дзвонить, я підтверджу, що ти від мене…»

— Галченя, — Тома майже співала, голос воркітливий, — чого це ти й носа не показуєш? Як твої справи? Ну! От бачиш… А тут до мене Яночка прийшла… Невже? Подружка? Все зробимо! Ти ж знаєш, у мене слово вірне… До речі, це твій новий телефон, чи що? Ах, так… Ну приходь, чайку поп’ємо, а за Яночку не тривожся, все буде гаразд.

Вона ворожила мені досить таки довго, дещо навіть вгадала, пряме попадання: «Не перестаючи думаєш про бубнового короля», а Іван світлий, і я про нього думаю завжди, але ж, мабуть, кожна жінка завжди думає про того, кого любить…

— У твого бубнового хтось є, Яночко, будь насторожі, хрестова дама ось лягає поряд з ним, і дев’ятка пік не відходить, я не поважаю цієї карти… Хоча, якщо треба, ми віднадимо її, це я швидко зроблю, але — не люблю, та й сили витрачаєш стільки, що потім хоч у санаторій їдь…

— Я вам віддячу, — сказала я. — Я на все згодна…

— Думаєш, я через гроші? — Тома зітхнула. — В мене покликання є: робити людям добро. У владі я зневірилася, в церкві священики служать, наче у главку якомусь, хто ж може втішити? Ми, мічені.

— Як це?

— А так. У кого від бога мітка є… А тепер дивись мені у вічі, Яночко… Розслабся й дивись мені у вічі… В зіниці, я по дужці хворобу бачу і недугу виганяю…

— Я не переношу гіпнозу, — відвернулась я. — Блюватиму.

— А хто тобі сказав, що я гіпнотизую?

— У мене батько онколог, я про це знаю…

— Де він лікує?

Вона пильно дивилася в мої зіниці, і мені захотілося сказати їй, що тато лікує в онкологічному центрі, але він не якесь там світило, а звичайний лікар, його завжди всі відсували на задній план, хоч для мене немає кращого лікаря на землі, але ж я необ’єктивна, він мій батько, нещасна людина, фантазер і безсребреник, підкаблучник, мама витворяє з ним бозна-що…

— Де він лікує? — повторила Тома ще тихше. — В якій клініці?

— У Тобольську, — пересилюючи себе, відповіла я. — Там при медінституті є клініка, може, чули?

— Та ти розслабся, голубонько, розслабся, ач, яка носата, волосся-пір’ячко, розслабся, Яночко…

Так я тобі й розслаблюсь, подумала я; батько вчив мене напружувати м’язи спини, коли став важко і настрій могильний; стойка, каже він, це кістяк людини, у житті найважливіше ритм і стойка.

Тамара поклала свою пухлу долоню на мою руку, присунулася ще ближче.

А я подумала: «Вона чогось боїться. Вона дуже перелякана». І подумала я про це певно й зовсім спокійно, і після цього остаточно переконалася в тому, що Іван правий, що зараз мені треба їй підгравати, я мушу стати піддатливою і не кваплячись, навіть мляво, але водночас чітко відповідати на всі її запитання.

А в тому, що вона почне мене запитувати, я не сумнівалася.

І — не помилилась.

— Ти заснула, дівчинко, — шепотіла Тома, — тобі спокійно й тихо, скажи мені, голубонько, який камінь у тебе на серці лежить?

— Коханий…

— А як його звати?

— Іван, — відказала я повільно.

— А за фахом він хто?

— Репортер…

— Іван, кажеш? А прізвище як його?

— Варравін.

Ураз я відчула, як здригнулися товсті пальці Тамари; вона присунулася ще ближче:

— Яночко, пташко моя, та він же не любить тебе. Він тільки себе любить, бездушний він, злий, викинь його з голови, не край свого серця… Ти, мабуть, і додому до нього ходиш, еге ж?

— Ходжу.

— Принеси мені, що він пише, я на його почерк подивлюся та одведу від тебе, бідолашної…

— Принесу.

— А як батька твого звати?

— Володимир Федорович.

— Хто, ти кажеш, він за фахом?

— Лікар.

— То як тебе на ім’я та по-батькові величати?

— Яніна Володимирівна…

— А матінка твоя де?

— З ним, де ж іще…

— У Томську?

— У Тобольську…

— А її як звати?

— Ксенія Євгенівна…

— Ти на кого більше схожа?

— На матір, — мовила я після деякої паузи, бо мені хотілося відповісти їй правду, але чомусь здавалося, що саме цю правду я відкривати їй не маю права.

— У тебе хто до Івана був?

— Нікого…

— Ах ти, біднесенька моя рибонько, — Тома втішала мене діловито й завчено, не відводячи важкого погляду від моїх зіниць; вона немовби занурювалася в мене своїми очима, недаремно я не люблю людей з мерехтливим поглядом, у них є щось владне, демонічне. — Нічого, ми твоєму горю поможемо, ми покараємо того, хто позбиткувався над твоїм чистим і довірливим коханням… Твій біль зразу стихне, вільною себе відчуєш… Хочеш стати вільною?

— Хочу, щоб він зі мною був…

Тома присунулася ще ближче, так близько, що я відчула тепло її обличчя:

— А навіщо ти себе Яною називаєш, голубонько, коли ти — Ліза Наришкіна? Тебе хтось цьому підучив?

І я відповіла:

— Іван Варравін…

XV Я, Тихомиров Микола Михайлович

Найсильніше враження в моєму дитинстві лишив той день, коли нам дали велику світлу кімнату в квартирі лікаря Вайнберга. Це сталося на сьомий день після того, як німці ввійшли в наш Свяжськ і розстріляли всіх євреїв. Квартири, де раніше жили райкомівці й енкеведисти, вони зайняли під офіцерський готель, у виконкомі розмістилася комендатура, в міліції — СД, а квартири євреїв бургомістр Івлієв розподілив між тими, хто зостався без хати після бомбувань.

Ми жили в бараці коло станції, але він згорів; викопали землянку; там помер мій молодший брат, Арсеній, — запалення легенів, згорів за три дні, ліків не було, аптеки зачинені, лікарню перетворили на солдатський госпіталь, до кого звернешся?!

Після землянки двадцятиметрова кімната, обставлена меблями з червоного дерева, здавалася мені казковим замком, я навіть ходити по паркету боявся, скидав не тільки черевики, а й шкарпетки, ступав навшпиньки.

Удруге я пережив потрясіння, коли бургомістр Івлієв відкрив заняття в школі. Нас вишикували на галявинці, де раніше стояв гіпсовий бюст піонера; Івлієв прийшов з офіцером, який розумів по-російськи, він з нами розмовляв як з друзями, не кричав і не робив зауважень.

— От ми з вами й починаємо вчитися в школі, яку відкрили наші дорогі німецькі визволителі, врятувавши нас від більшовицького ярма. Ви ще маленькі, ви не розумієте, який жах довелося пережити вашим батькам, бабусям та дідусям у ту пору, коли нашою багатостраждальною батьківщиною правили більшовики, масони та євреї. Досі вас учили, що кожна нація, мовляв, хороша, всі люди — брати і таке інше… А коли ж російській людині жид пархатий був братом?! На уроках у новій школі ви дізнаєтесь, що після жовтневого перевороту на шию російській людині сів більшовик, латиш, китаєць та єврейський комісар! Хіба не так, діти?!

Світлана Каланічева пискнула:

— А в Марини тато комісар, але ж вона росіянка…

— У якої Мариночки тато комісар? — зразу ж учепився німець.

— У Марини Цвєткової, її разом з євреями розстріляли в яру…

— Значить, не Цвєткові вони, — зітхнув Івлієв, — а звичайнісінькі Блюміни… А по німе… По-єврейськи «блюмен» значить «квіти»… Вони маскувалися, щоб таємно правити народом… Скільки було отаких «Рибкіних», а насправді вони «Фіші», всяких «Горних», а вони ж таки «Берги»…

— «Берг» — німецьке прізвище, — озвався німець. — Це не типово для євреїв. Ейслери, Фейхтвангери, Левітани, Чапліни, Піскатори, Еренбурги, Блоки — ясно кожному — євреї, позбавлені права на життя… Ми, солдати великого фюрера Адольфа Гітлера, не боїмося правди, тому що боремося за свободу людства, за новий порядок на землі… Так, ми не боїмося правди, і тому я скажу вам, діти, що ми знаємо про ті розмови, які ще точаться поміж вашими батьками. Ми терпляча нація, ми вміємо ждати, але не дуже довго. Зрозуміли?

Івлієв зааплодував:

— Зрозуміли, зрозуміли! Як не зрозуміти, пане майор!

У нас дітки тямущі! Нумо, діти, поаплодуємо нашому гостю…

Ніхто не аплодував, холодний жах скував нас усіх: плескати в долоні фашистові, німцю проклятому…

Івлієв підскочив до старшокласників, вони стояли праворуч від нас, і уперіщив по щоці Васю Кобрякова:

— Починай! — заволав Івлієв. — Найстарший, а розуму ні на копійку!

Майор зупинив бургомістра:

— Не треба бити дітей, пане бургомістр… Їх отруїли заразою інтернаціонального більшовизму… Їх треба перевиховувати ласкою. До побачення, діти. Я не образився на вас. Мине зовсім небагато часу, і ви зрозумієте нашу правоту…

… Згодом у нашому місті почала виходити газета російською мовою. Редактором німці призначили Григорія Павловича Довгальова, раніше він був нашим сусідом, працював на м’ясокомбінаті; за місяць до початку війни його посадили; моїх батьків викликали на допит, слідчий здорово їх шарпав — чи не перевантажували біля барака ночами м’ясо з однієї полуторки на другу; мама сказала, що чула, як скрипіли гальма, а бачити нічого не бачила; з міліцією краще не мати діла, тримайся від влади подалі.

Потім з’ясувалося, що Довгальов зберігав п’ятдесят тисяч у сараї тітки Глаші Чубукіної, під, старими дровами, собака знайшов, міліцейський пес з чорною смугою на загривку.

Через десять днів після того, як прийшли німці, Довгальов повернувся додому як «політичний», розказав, що боровся проти більшовиків у підпіллі, невдовзі кудись зник (говорили, у рейх, на курси), а приїхав через чотири місяці, щоб видавати «Нове слово Росії».

У першому випуску газети він оповів про героїчний шлях, який пройшов великий фюрер Адольф Гітлер, про його безприкладну боротьбу проти світового більшовизму, що є демонічним злом, посланим на землю злими силами. Він писав про той прекрасний порядок, котрий панує в рейху, як там дружно трудяться робітники, підприємці й селяни — повна свобода і рівність, ніяких тобі колгоспів, і в лісі урночки для сміття стоять, не те що наша багнюка.

На другій сторінці газети Довгальов надрукував два розділи з «Протоколу сіонських мудреців» — таємна змова євреїв, що хотіли завоювати весь світ.

У післямові — мама цю газету читала вголос, дуже тихо, ввечері, коли ми забиралися під ковдру з Пашею Крупенковим (його бабуся працювала в депо ночами, залишала онука нам, дім не отоплювали, «буржуйки» ставити не дозволяла комендатура, одна надія була — зігрітися під ковдрою, а зверху ще дідовою дохою накривали) — Довгальов учив: «Наші предки, яких згубили ленінські більшовики, патріоти Союзу руського народу, вже у дев’ятсот десятому році писали: «Треба позбавити жидів технічних знань, ремісничих, медичних, фельдшерських, зуболікарських, юридичних і не дати їм жодної можливості діставати освіту…» Ми цього зробити не змогли, і нас спостиг руйнівний жах революції… Це зробив Адольф Гітлер, який урятував Європу від жидомасонів, котрі мріяли про світове панування… Подивіться, як було побудоване фойє у нашому Палаці культури? У формі шестикутної зірки. Чий це знак? Жидів. Хто будував Палац культури? Архітектор Федоров, а насправді Федер, масои. А хто перетворив на склад церкву на Успеньї? Жидівські комісари, хто ж іще?!

Я пригадую, як мама охнула:

— Господи, та це племінник Довгальова Юрко з неї склад зробив! Чого ж він таке верзе, господи?!

Усі ці статті, політінформації на уроках проходили немовби мимо нас, були чужі; я гірко плакав ночами за Вовою Какузіиим і Леною Сорц, яких розстріляли разом з батьками в лісі, а я з ними дружив, тьотя Ліля, Вовика мама, частувала нас леденцями, жили ми в одному бараці, двері навпроти, нічого в них особливого не було, люди як люди, тільки ми солодкі сирники любили, а вони — солоні, от і вся різниця.

Пізніше було ще одно потрясіння, коли німці й поліцаї нашого батюшку, отця Никодима, розстріляли, — він у своєму підвалі трьох євреїв ховав і пораненого комісара Дем’янченка.

Після цього ми з Герою Куманьковим і написали на аркушиках старого паперу — зошитів не було, нам три штуки на місяць видавали: «Смерть фашистським бузувірам» — і розклеїли на парканах, коли йшли із школи; темніло рано, але комендантська година ще не настала.

А через два дні нас з Куманьковим забрали в поліцію.

Там нас дуже били, та фізичний біль був не такий страшний, дикою нам здавалася можливість завтра йти по вулицях босими, через снігові замети, як батюшка Никодим, і стати перед шеренгою чорних.

Потім прийшов німець, начебто обер, наших поліцаїв розігнав, залишив одного, в німецькій формі зі значком «РВА» на рукаві, і на своїй жерстяній російській — краще вже по-своєму говорив би, через перекладача — неголосно сказав мені:

— Ти приречений, але спочатку на твоїх очах ми розстріляємо твою матір.

У голові задзвеніло, тіло різко потягло набік, в очах потемніло, і я знепритомнів.

Привели мене до пам’яті нашатирем. Фашист сидів у тій же позі, роздивляючись свої квадратні нігті, а росіянин у німецькій формі був біля мене, злегка гладив голову…

— У тебе є порятунок, — мовив він. — У тебе і в твоєї нещасної матері. Ти згоден зробити те, що ми тобі скажемо?

І я відповів:

— Так.

— Молодець, — зрадів німець. — Розумний хлопчик.

Мені тоді виповнилося чотирнадцять, сорок четвертий рік, лютий.

Зразу після того як німці втекли, мати схопила мене, і ми подалися на схід, аби бути подалі від того нашого містечка, де німці зганьбили мене перед людьми; Куманька розстріляли, бо він відмовився говорити на майдані і підписати для газети, що це його комісари в лісі примусили зробити таке, а я…

Під Енгельсом у нас була рідня, там ми й осіли, добре, що стояло багато вільних будинків, ще відтоді, як ліквідували республіку і всіх німців виселили до Казахстану.

Коли настав час одержувати паспорт, мати-покійниця, хай їй буде земля пером, пішла зі мною у відділення: «Батько нас покинув, коли я ще вагітною ходила, прошу дати хлопцеві моє прізвище». Так і став я Тихомировим, а то був би Криловським, а батько ж мій з рибальською шаландою до Турції подався, і з того часу ні чутки ні вістки…

Він не був, мати розповідала, ні антирадянщиком якимсь, ні білим, ні куркулем; просто хотів працювати так, як умів, а йому не давали: сюди поткнешся — «дай довідку», туди — «а хто дозволив?» Запив мій батько, якого я й у вічі не бачив, а потім кинув шапку об землю та й пішов шукати щастя, обіцяв, коли влаштується, подати про себе звістку, але так і не подав, а може, не передавали нам його звісток, час був суворий, початок тридцятих, масова колективізація, карткова система, голод, нестача житла, — по три сім’ї в одній кімнаті тулилися, таке з пам’яті кілком не виб’єш. Узагалі, дитяче — найв’їдливіше в людині, незнищенне… З того часу, наприклад, як «тарілка» — ми так репродуктор називали — повідомила про переліт Валерія Чкалова через Північний полюс, я перейнявся мрією стати льотчиком.

Байдуже яким — військовим, полярним, цивільним, аби тільки піднімати в небо аероплани.

Закінчивши школу — а закінчив я її із срібного медаллю, — одразу ж послав документи в льотне училище.

Мене викликали на співбесіду. Сивий майор Левантович Михайло Григорович запитав, чому я так хочу в небо, чи літав коли на літаку, чи бачив бодай один авіапарад, кого з двічі Героїв Великої Вітчизняної — сталінських соколів — можу назвати по пам’яті (я назвав усіх), дав заповнювати анкети. Я вийшов з класної кімнати щасливий, сів у залі, де товпилися абітурієнти й, підсунувши до себе чорнильницю, зібрався писати відповіді на запитання… І зразу ж спіткнувся: «Чи міняли прізвище, якщо «так», то де, коли і з якою метою». Відчув, як у мене кров прилила до щік, а пальці, навпаки, стали крижаними. Перегорнувши п’ятисторінкову анкету, зрозумів, що пропав, побачивши такі запитання: «Чи маєте родичів за кордоном, якщо «так», то де, з якого часу вони там проживають, точна адреса і фах» і «Чи перебували ви на території, тимчасово окупованій німецькими загарбниками, якщо «так», то з якого часу, і точна адреса проживання».

Я згорнув анкету трубочкою і вислизнув з гомінливого залу; пішов у парк культури, що на березі річки, купив за тридцятку «ескімо», сів на лаву, пофарбовану зеленого олійною фарбою (хтось поклав газети, їх змило дощем, але лишилися цілі рядки і заголовки на дереві; один я прочитав: «Все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц!») і міцно задумався.

Цікаво, тепер уже, аналізуючи себе з боку (цей пришелепуватий Штик, як каже Микитович, ширяє в небі, розглядаючи предмети з висоти, ми з ним схожі в цьому), я прийшов до дивного висновку: наша особливість виявляється в тому, що ми відрізняємося навіть від предків, арійців сивої старовини. Праотці жили поза розумінням важливості минулого: при тому, що вони славилися математиками, філософами, архітекторами, їх зовсім не цікавило те, що було до них. Тому ні Греція, ні Рим не знали, наприклад, такої науки, як археологія. Там не існувало й устремління в майбутнє: літочислення вели тільки по Олімпіадах, та й це було даниною плебсу, який жадав видовищ. Практично час для стародавніх не існував, і коли Цезар вирішив створити свій календар, його противники побачили в цьому прихований хід до встановлення в Римі династичної імперії, а будь-яка імперія насамперед шанує час, бо в ньому виражена ідея тривалості правління династії. До речі, саме через це вбили Цезаря — не можна замахуватися на традиції. Навіть коли вони не канонізовані, все одно в душі кожного живе вища таємниця нації…

Мабуть, досвід, закладений в генетичний код певними періодами нашої історії, угодний майбутньому, бо він вчить удумливій обережності, спонукає до того, щоб сім разів відміряти, перш ніж різати; правильно Бісмарк сказав: «Росіяни повільно запрягають, зате швидко їдуть».

Я переконався в історичній справедливості нашої непоспішливої поступовості порівняно недавно, коли вперше в житті повірив у те, що нарешті досяг становища довготривалої надійності. Оскільки світом править один процент мислячих особистостей, решта — інструментарій, ними користуються, отже, тільки ми, ті, що вже визначились, і становимо рушійну силу суспільства… Але свою ідею треба відкривати не зразу і, звичайно, не всім, а лише інтелектуалам, зв’язаним єдністю крові й належністю до одного грунту.

На жаль, правда така, що навіть серед цього процента обраних далеко не всі генії. А що таке геній? Провидець. Тлумач невідомого дотепер. Немає геніїв серед істориків — вони звернені в минуле, обертають його на свою честолюбну вигоду, і лише ті, хто виривається в сферу політики, можуть використати факти минулого для утвердження свого, очевидного для них, майбутнього; така ж доля філологів та мистецтвознавців. Можливість наблизитися до геніальності дана математикам, літераторам, живописцям, хімікам, архітекторам, фізикам, політикам. Усе. Решту — набік. Отже, з нашого процента до вищих піків буття можуть прорватися тисячі, не більше. Але ж ці тисячі починають сходження, заперечуючи те, до чого звикли, — така жорстока логіка розвитку, і хоч якою нещадною була доктрина Гітлера, в ній було своє здорове зерно. Якби він зміг пересилити себе і, як хотів спочатку, вислав усіх євреїв на Мадагаскар — нехай би грілися собі на райському острові, — якби не набудував Освенцімів, якби не грішив проти слов’ян, котрі не в меншій мірі арійці, ніж німці («руси» — «пруси», очевидне братство крові), невідомо ще, як закінчилася б друга світова…

… Так от, саме там, у парку культури на березі Волги, в маленькому Вольську, я зрозумів, що мені дороги в майбутнє немає; поки що, принаймні. Владу не обдуриш, особливо нашу, яка найбільше дбає про перевірку; діло для неї вторинне, головне, щоб усе у графах сходилося. Риск, з яким пов’язані неправильні дані в анкеті, безнадійний і скінчиться засланням — у кращому разі.

… Я повернувся додому в Енгельс і влаштувався на завод. Зачаївся, жив тихо, ніде не виникав, комсомольські внески платив справно; знання здобував самотужки: читав, що на очі попадало, особливо історію. Я відчув наближення перемін, коли почали бити зрадників-космополітів, літературних критиків єврейської національності, а потім, після розстрілу членів Єврейського антифашистського комітету, оголосили, що лікарі-євреї труїли росіян. Нам німці розповідали, як до революції Бейліс у Києві зарізав російського хлопчика, щоб пустити християнську кров у свою пасхальну мацу; це не так важливо, що його виправдали, виправдати все можна, а лікарі, агенти «Джойнта», діяли науково, потаємно — отже, правильно говорив Івлієв: «Таємна змова проти нації?» Отоді я й виступив на заводських зборах, вимагаючи відкрити молоді історичну правду про єврейську змову проти нашого народу.

Було це в січні п’ятдесят третього, а в квітні, після смерті Сталіна, лікарів реабілітували, повідомивши в газетах, що все це був наклеп і замах на дружбу народів: лікаря Лідію Тимощук, яку прославляли за пильність — їй орден дали за те, що євреїв викрила, — змішали з багном, та ще й заступника міністра безпеки Рюміна заарештували…

Того ж дня я виїхав з Енгельса, подався спочатку до Сибіру, звідти на цілину, заробив медаль, а вже після вступив на мистецтвознавче відділення.

Ніколи не забуду, як у кінці шістдесятих, коли з Польщі почали виселяти євреїв, оголосивши їх сіоністами, один старий, мабуть з партійних ветеранів, з прикрістю говорив у поїзді: «Ну гаразд, євреї у всьому винні — так і в царській Росії було, так Генрі Форд вважав, так Гітлер проповідував, — через них робітники мало одержують, і продукти дорогі, але де гарантія, що, виселивши їх, ми одержимо вдосталь м’яса й автомобілів, не провівши революційні реформи в економіці?! Якщо життя трудящих і після виселення не поліпшиться, тоді народ звинуватить комуністів і робітничу владу в тому, що вони не компетентні! Хто за це відповідатиме? Кого тоді звинувачувати за наші невдачі? Нас, росіян? Комуністів?!»

Отоді я остаточно зрозумів свою лінію. Мені від цієї влади нічого, крім страху, не дісталося, все своє узяв горбом, їй наперекір. Нехай собі ця влада теліпається, як хоче. Впораємося без неї, рецепти є.

… Викладач з історії мистецтва Марія Францівна Гірш — в аспірантурі вона опікала мене, як хрещена мати, — говорила: «Затямте собі, Мишко, що людство здебільшого трагічно безпам’ятне. Кажуть: «Івани безрідні». Це русофобія. Джонп безрідні, П’єри також, не кажучи вже про італійців… Хіба що тільки іудаїсти та мусульмани шанують пам’ять… Так, так, не сперечайтеся! Коли італійці згадали про промови Цезаря, Каталіни і Ціцерона? Тисячоліття минули! Схаменулися після краху інквізиції! А Ель Греко? Він став надбанням людства в кінці минулого століття! Коли цивілізація стомлюється від прогресу, коли настає безсилля після чергового вибуху новацій, тоді лише люди звертаються до минулого, шукаючи в ньому вічність і спокій… Та ще ми силкуємося знайти в тому, що минуло, заспокоєння неперервності роду… Але, повторюю, це наступає в пору, коли стомлюється людство, після катаклізмів та відкриттів, коли вже утвердилася нова форма мислення… Саме в такі роки забуте ~ древність, давнина — стає найдорожчими акціями, вкладенням капіталу, щоб одержати небувалі проценти, безпрограшно! Якби я була користолюбива, ще й мала гроші — все вклала б у старовинний живопис, ікони, книжки! Виставте на аукціон записку Плутарха! Вам заплатять десять мільйонів, не менше! І ваше ім’я ввійде в історію, вас назвуть хранителем пам’яті людства, простять корисливий інтерес, шануватимуть як нового Мецената… Але, на жаль, все це поєднується з політикою, з честолюбними устремліннями невдах-художників чи пророків… Так, так, не сперечайтеся… Гітлер заборонив зручний і зрозумілий сучасний алфавіт, примусивши німців повернутися до готичного… Він відкинув прекрасну літературу двадцятого століття й примусив націю повернутися до рун і билин, вважаючи, що тільки велике минуле — навіть коли його й не існувало — приведе до ще більш великого майбутнього… Це, до речі, властиво всім малоосвіченим людям, що не мають серйозного знання й інтелігентності… Особисте честолюбство призводить до краху людини, а національне, набувши форми месіанства, загрожує існуванню нації… Так, не суперечте! Саме імперські амбіції Стародавнього Риму привели його до краху. А Карфаген? Візантія? Національно-містичні претензії Іспанії? А Польща — «від моря і до моря»?! А наша війна проти Японії в дев’ятсот четвертому році? «Шапками закидаємо»?! От і закидали… А як помстився Гітлерові його національний містицизм?! Не Гітлерові — німцям?! Минуле — інструмент майбутнього, Михайле… Не кожен уміє працювати з таким вибуховим матеріалом… Якщо ви суворо дотримуватиметесь правди, факту, істини, вам оголосять анафему і лише потім, через кілька століть, згадають словами вдячної пам’яті. Якщо ж ви захочете зразу мати віддачу, то треба забути про хірургічність предмета історії ї обернути факти на свою користь… Вас піднімуть… Високо піднімуть… Але потім звергнуть, і вашим потомкам важко житиметься на землі, їх цуратимуться, як Ірода…»

Слухаючи її, я боявся самого себе: «Після нас — хоч потоп… Та й дітей у мене не буде — голод і страх так просто не минають… А чи не справедливіше взяти те, що можна, за життя? Не сподіваючись на вдячну пам’ять тих, хто прийде через сторіччя? Та чи й прийдуть?»

Пригадую, розмова ця була в грудні шістдесят четвертого, невдовзі після того як скинули Микиту. Люди насторожено придивлялися до всього, що відбувається; включивши на повну потужність приймачі, обговорювали можливі зміни в країні, тішили себе здогадками; нещасні ми, їй-богу, наче ковдрою придавлені: головне, щоб усе було тихо, пристойно й велично.

… Зрозумівши, що дерзновенним починанням Хрущова настав кінець, я й спитав себе: «Що ж мені, Михайлу Тихомирову, робити?» Раніше жили страхом упереміш із захопленням перед генієм Сталіна, потім повірили у зміни Микити, а тепер як?»

І я вирішив: «Сам думай, бо ніхто тобі не підкаже».

Відповідь я знайшов не скоро, але — знайшов.

… Коли розгромили авангардистів, все і всіх заборонили, несподівано з’явилася талановита поросль суздальських художників: живопис яскравий, соковитий, глибокий, дуже російський. Але й цих хлопців стукнули: «Аж надто багато церков і сивої старовини, де радість звершень сьогоднішнього дня?!» Хлопці були круті, добрячого гарту — не здригнулись, муку прийняли гордо, гнули своє, перебиваючись з хліба на воду.

Ось тоді, згадавши розмову з Марією Францівною, я й пішов на риск: організував їхню виставку в Інституті, влаштував продаж картин, поділився з ними по-братськи — оце і є шлях: ставити на тих, хто вміє витримувати удари, чистий в позиції і розуміє, що зв’язок часів нерозривний: без минулого немає майбутнього.

Кожному — своє. Господь не дав мені хисту писати чи малювати, але розумом не обділив.

І без упину думаючи про своє майбутнє, я звернувся до минулого, присвятивши кандидатську дисертацію темі «Традиція і мистецтво».

Після того як анулювали графу про те, чи був ти в окупації (не моя вина; не я, а влада допустила німця до Москви і Сталінграда), наважився поїхати в першу туристську поїздку. І така мене охопила туга та біль за нещасну Росію, коли я потрапив до переможених німців і побачив, як вони гарно живуть, який у них достаток і як вони шанують один одного, що подумав: «Ніколи нам з лайна не вибратись і нема чого ніздрі роздувати, мовляв, богоносці, обранці! Ми прокляті богом, істинно так! За те, що легко своїх Перунів спалили, за те, що в сімнадцятому церкви розвалювали і пам’ятники валили, що легко прощали зло! Не відмитися нам повік!»

Ось тоді, спираючись на досвід з суздальськими художниками, я вирішив: тільки гроші можуть дати людині справжню духовну свободу, все інше — ілюзія… Тоді ж з’явилися Вітя Русанов і Кузінцов, тоді й почав крутитися бізнес з художниками, тоді й відчув я нарешті надійність; матінці своїй дачку купив, собі кооператив побудував, жив, як хотів… Знайди художника, допоможи йому — він віддячить тобі, в душі вони чисті, хоч і шельми…

А тут — на тобі, новий час! Права людини! Певні послаблення в лінії. Свобода слова, газети розперезалися, гласність, будь вона неладна! І — як наслідок — руйнуються надійно налагоджені зв’язки, з’являється страх, що знову станеш злиднем.

Народ що? Народ дурний. Йому треба безупинно втовкмачувати: кого — любити, а в кому бачити затаєного ворога, проте не завжди просто вести таку роботу: і серед темноти є голови; розумні одразу утнуть, що зрештою йдеться про ринок, про заробітки — в першооснові всіх людських починань прихований золотий телець, нікуди не дінешся, грішні… А от візьми та й скажи відверто, що коли в свого береш — він стерпить, наша людина все стерпить, а спробуй у чужого щось вирвати?!

… Брехати можна іншим, собі — це просто злочин. Якщо зараз програємо — всьому кінець: як-не-як шостий десяток, починати спочатку пізно. Вдержати досягнуте — це як на війні; або — вони, або — я, третього не дано. Індивідуальний труд, кооперативи, підтримка особистої ініціативи, право на заробіток — це те об’єктивне зло, яке зламає наш ланцюг, де кожен, хто дозволяє, мусить одержати своє. А коли дозволяти не варто? Коли в Конституцію запишуть параграфи про те, що дозволено всім? Сидіти дозволяючим на свої двісті карбованців і дома сокиру гострити?! З сокирою на танк не вийдеш… Право для всіх — загибель нам, еліті, обранцям, тим, хто досяг найвищого блага владарювання: не дозволити, заборонити, замучити довідками, папірцями, дорученнями… Ми краще знаємо, що треба нашому народу-нетямі… Століття пройдуть, поки він навчиться демократії, не для нас де, ми силі покірні, а не праву, батогу, а не закону.

… Кузінцову наказав затаїтися; Русанову якнайсуворіше заборонив їздити до Куріна на дачу, дуже вже зачастив; про Завера забути всім — напевне згорить; старий не розуміє, що часи змінилися, зв’язки не допоможуть, скоріш навпаки.

Терпіння і ще раз терпіння! Саме тепер необхідно перенести центр боротьби за себе в клуби, на дискусії організованої нами «Старовини»: владу пристрашити — велике діло. Якщо станеться якась біда, можна відговоритися і звернутися до громадськості: «Мстять за слова правди!» Нехай тільки займуть нас, тепер скандалів не хочуть — демократія! Головне — точно визначити ворога, від якого я можу уберегти художника, я один і більше ніхто. Сюзерен неможливий без феодала; поняття «вдячність» пов’язане зі словом «підтримка», «захист», «протекція», нічого в цьому ганебного немає.

От нехай Русанов і підірве Варравіна на своїй міні; Томка вже Глафіру Анатоліївну підготувала — напише заяву, слава богу, персоналочку в нас до віку вічного шануватимуть і плекатимуть, без неї не можна: у тих, на Заході, світська хроніка, а в нас відкриті збори, все зблизька, пристрасті назовні, лобне місце, де ще таке є?!

Кашляєв — хлопець кмітливий, підготує грунт у своїй редакції, витурять в шию цього Варравіна, поповнить ряди невдатників — от він до нас і прийде, більше нікуди…

… Про те, що з кожної операції, укладеної Русановим, він одержував п’яту частину, Тихомиров забороняв собі й думати; і все-таки підстрахувався: ощадкнижки «на пред’явника» заповідав після смерті активістам своєї «Старовини»; мовляв, не для себе стараюсь, а для нашої загальної справи; минуть смутні часи — книжечки переписати не пізно, діла того на п’ять хвилин. Завжди повторював: «Ми працюємо в рамках радянського законодавства, ніяких відступів не потерплю, як і від норм пролетарського інтернаціоналізму; наші вороги — сіоністи й масони, і не наша вина, що всі вони — люди відомої національності».

… Ні, говорив він собі, до мене так просто не підступишся! Лінія захисту абсолютна, витримка і ще раз витримка; головне — переждати смуту, а тоді ми своє візьмемо, головне — зберегти ланцюг: ідея (я), пошук художників (Русанов), підготовка грунту (Кузінцов), підписання замовлення на розпис будинків (Чурін), брильянтики для додаткових послуг (Іуда-Завер і Руміна), «Старовина» (страховка підприємства загальнодоступною ідеєю). Все чітко, точно і налагоджено. Так тримати!

XVI Ми, Єлизавета, Іван і Гіві

Найзручніший час зайти в кафе — до того ж хоч трохи пристойне, а таких у Москві одне, друге та й усе — де ранок.

Ліниво прикриваючи рознятий в позіханні рот, офіціант (їх тут п’ять, от яка дурість, триклятий штатний розпис, держали б двох, платили зарплату за чотирьох, ото було б обслуговування) спитав, чого бажають гості. Іван відповів: бажаю щастя. Офіціант глянув на нього з подивом, а потім, образившись, кинув:

— Ви зі своїми приятелями жартуйте, а не зі мною, я на роботі.

Коли він приніс каву (хвилин через десять), Іван заговорив:

— Я не певен, що Гіві скоро впорається, Лісафет. Чарівниця по телефону не дзвонитиме, вони полохливі, бояться, що їх підслухують, кінокартин надивилися, отже, сама поїде до когось, щоб розповісти про тебе, тому розкажи ще раз — якнайдетальніше — про все, що там сталося…

Ліза сумно подивилася на табличку, яка забороняла курити.

— Ти ніколи не задумувався, чому ми такі спритні створювати одне одному незручності? Ну чому не відкрити кафе, де дозволялося б курити? Ні! «Не можна» — та й край! Дисципліна — розумна, а безтактність, потяг до казарми меж не знають… Гаразд… Словом, спочатку мені не було страшно, я навіть відчула до неї якусь жіночу симпатію… Вам це не зрозуміти, бо ми нещасніші за вас, тому в чомусь єдині, — Ліза посміхнулася, — знаєш, такі собі бабомасони… Але в неї різко змінилося обличчя, коли вона стала мене шпигати… Вона має навики гіпнозу, це точно… Гадаю, я їй сказала тільки те, що ми обговорювали… Пам’ятаю, як вона злякалася під кінець… Я не певна, що на якусь мить не втратила над собою контролю — батько пояснював про гіпноз досить детально… Гітлеризм почався з масового гіпнозу, із звернення до національного інстинкту, з пошуку загального ворога, від якого всі «біди»… Я здригнулася, коли вона, переконавшись, що заволоділа моєю волею, спитала, чому я називаю себе Яніною, а не Лізою Наришкіною… Мені страшно стало… Але я весь час трималася — як за рятівний круг — за нашу з тобою давню розмову: чому царська сім’я, останні Романові! не робили жодного кроку без підказування ясновидців? То їм мосьє Філіп давав указівки, то Распутін. Пригадуєш?

— Я нічого не забув, Лісафет, — Іван погладив її по щоці.

— А чому ж тоді мене кинув?

— Вважаєш, що кохання — це те ж саме, що військова присяга? Раз і назавжди? На все життя? Як же тоді бути з свободою? З правом людини? Інша річ, якби в нас були діти… Та й то… Анна Кареніна… Захоплення Пушкіна… Життя Анатоля Франса… Той же Хемінгуей… Не тільки чоловіки можуть розлюбити… Жінки також захоплюються іншими…

— Дуже рідко, Ваню… Як правило, захоплення іншим настає після того, як у жінки виникли підозри, в чомусь зневірилась, їй здалося, що її мужчина вже не такий, яким був раніше, менш уважний, неласкавий, замкнутий… Ось тоді ми й вирушаємо в рейд, — вона зітхнула, — по далеких тилах ворога… Але ж ми слабші за вас…

— Отже, рівноправність — фікція? Не може мати рівні права явно слабкий і засвідчено сильний? Це ідеалізм, це значить видавати бажане за дійсне… Я розмовляв з цікавим ученим, біологом, то він запевняв мене, що жіноча фізіологія не поєднується з тими навантаженнями, що ми на вас звалюємо. Він, наприклад, разом з математиками вичислив, що оптимальний варіант робочого дня жінки — п’ять годин. Після п’яти годин бідолашна вже не здатна приносити користь громадській справі, бо думає, чим нагодувати чоловіка, як вчасно забрати дитину з дитячого садка, де зайняти чергу й купити м’яса дешевше й без кісток, тому громадська справа проходить поза її увагою…

— На журналісток це не поширюється, — озвалася Ліза, зітхнувши.

— Поширюється, — відрубав Іван. — Коли є чоловік і діти…

Ліза знову сумно подивилася на пачку сигарет; але Іван не помітив її погляду, втомлено продовжував:

— Жінка не може переломити себе: перемагає інстинкт материнства і дому… Нинішні піклувальники про національний дух з «Пам’яті» звинувачують усіх, кого попало, в тому, що в нас зменшується народжуваність дітей, але не хочуть проаналізувати статистку: шістдесят процентів американських та бельгійських жінок не ходять на службу, а хазяйнують дома, виховують дітей і ублажають годувальника! Може, нам краще поміркувати, як підвищити заробітну плату батькам трьох дітей? Так, щоб наші жінки могли присвятити себе дому? А лементування про те, що в нас навмисне «споюють» народ?! Безсоромно це й злочинно саме стосовно народу… Адже той, хто добре заробляє, — не п’є! На машину збирає гроші, на дачу, на подорож! П’ють від безнадії, Jlicaфет, це й дурневі ясно… «У вині істина» — цей вираз не ма— сони вигадали, з давніх-давен він існує, треба серйозно вивчати першоджерела, досліджувати історію — об’єктивно, компетентно… Істерика з історією несполучні, хоча й перехрещуються… Це я, між іншим, так відповідаю на запитання, чому царською сім’єю управляли біснуваті… Та тому, що навіть Романови були позбавлені конституційного права на нові думки й доцільні вчинки… Цар був безправний, Лісафет!

— Невже?! Чому?

— Тому, що слово «конституція» сповнювало його жахом! «Верховний охоронець традицій», який листувався з дружиною англійською чи німецькою, а не рідною, був неуком, університету не кінчав, методиці мислячого аналізу навчений не був: що йому вбивали наставники, такі, як сірий кардинал Побєдоносцев, те він і повторював: «православ’я, самодержавство, народність». А що це за «народність», коли народ було позбавлено права на думку, слово і діло? Романови ке хотіли прийняти навіть ту допомогу, яка йшла від поміркованих монархістів, — адже Гучков з Мілюковим держали більшість у Думі і мріяли про збереження трону, зробивши його конституційним… Але государ не міг прийняти допомоги знизу — він же був не коронований на царство, а помазаний, от він і хотів діставати поради зверху, тому й вірив у чудо, прозріння, а в себе і у свій народ вірити не міг — за традицією… Некрасова наші нинішні поки що не дуже підозрюють у чужорідності, а це ж він написав: «Мужик, мов бик, втелющиться йому в довбешку якийсь там дур, кілком його не виб’єш звідти…» Пристрасть до порядку — а він у нашій величезній державі конче потрібний — перетворилася на жорстокість, Лісафет… Ділом державу об’єднати боялися — з’явиться дуже багато сильних. От і тримали тотальним страхом і забороною… А який порядок можна навести, забороняючи геть усе. Я почитав дискусії тих, хто за індивідуальний труд і сімейний підряд, з тими, хто боїться «збагачення»… Навіщо цяцькатися з дрімучими уявленнями? Чи не простіше розпублікувати, скільки мільярдів доларів ми заплатили одній лише Америці за зерно, а в Штатах, — Іван посміхнувся, — крім сімейного підряду ніякого не існує… Ну й хто розбагатів у результаті того, що фермерська родина обробляє землю? Держава, Сполучені Штати, хто ж іще… Реформі про індивідуальний труд чинять опір базіки-нероби, неуки, для яких соціалізм — це молочні ріки і кисільні береги… Старі контролери і догматики, що впали в маразм, репетують: «Якщо людина живе в доброму достатку — значить, вона ворог соціалізму!» А що, соціалізм — це суспільство жебраків?! Кому такий соціалізм потрібен? Соціалізм — це братерська співдружність мислячих, вільних і забезпечених людей, у цьому я вбачаю істинний смисл рівності… З дурнем і ледарем рівнятися не хочу. Є право на заробіток — для всіх без винятку, — нехай і заробляють! А не базікають!

— Ти відчуваєш, — сказала Ліза, — як країна поляризується на тих, хто за реформу, і на її противників? А ми не навчені діяти, розчиняємо себе в кухонних дискусіях… Треба діяти, Ваню! Треба робити щось! Дрімуче, консервативне кодло єдине, а ми? При нашій поступовості мислення, пристрасті до старих догм. Усе може статися…

— Що ти маєш на увазі?

Ліза знову з тугою подивилася на вивіску, яка нагадувала, що курити заборонено, а тоді повільно, з якоюсь шкільною безнадійністю, підняла руку; за кілька хвилин офіціант дозволив собі помітити її; підійшов, так само позіхаючи.

— Товаришу, в мене до вас прохання, — Ліза вийняла з кишені курточки троячку, — принесіть попільничку, га? Поки в кафе нікого немає…

Хлопець троячку згріб у кишеню, обличчя стало лагіднішим:

— Не я цю дурну заборону вивісив, дівчино… Сипте попіл у блюдце… Та коли хтось нагодиться, я трохи полаюсь, пробачте…

Як тільки хлопець відійшов, Ліза подивилася на Івана:

— А якби ми з тобою були з відділу громадського харчування? Якби ми провокували цього хлопця? Таке законом не заборонено, навпаки, підтримують… Що тоді з ним було б?

— Ти дуже змарніла.

Ліза всміхнулася:

— Від страху.

— За півгодини так схуднути?

— Дехто згорає за десять хвилин… Стрес на кожного впливає по-різному… Як Оля?

— Там погано. Їй лишається одне: поміняти прізвище Варравіна на царицине — Романова… Вона навіть думати перестала: що Тома скаже, те й зробить…

— Хочеш, я з нею поговорю?

— Ти з глузду з’їхала… Вона твого імені чути не може, полотніє…

— Не вірить, що в нас усе кінчилось?

— Не вірить.

— Ти її усе ще любиш?

Іван витяг «Яву», старанно розім’яв сигарету, відповідати не поспішав, зібравшись, мовчки кивнув і, немов пересилюючи себе, мовив:

— Люблю.

— Ти це сказав мені? Чи собі?

— Не знаю. Мене пройняв жах, коли Оля і її мати дізналися від тієї самої Томи, що ти ворожиш над її фотографіями… Не можна любити людину, коли не віриш їй… І її друзям…

— Я не друг… Я — жінка.

— Хіба жінка не може бути другом?

Ліза закурила нову сигарету і, підвівши на нього свої сірі очі, спитала:

— Думаєш, мені легко бути твоїм другом?

— Гарно постриглась.

— Ти ж любив, щоб я стриглася коротко…

— Часи міняються, Лісафет… Почитай вірші…

— Нові?

— Угу.

Ліза читала дуже тихо, немовби розповідаючи:

— Ти пішов дуже рано, На зорі непомічений. Негатив недогоди Сонцем травня засвічений. А костюм Коломбіни На постелі лежав, Ніч невидимо щезла, Сон мене ще й не брав. Якщо в кожній утраті Ми втрачаєм по сну, Я віднині ніколи, Мабуть, вже не засну.

Іван зітхнув:

— Їдьмо на вокзал, га? Там півлітра можна у таксистів купити… Так захотілося випити, що просто сил немає…

— Коли Оля має родити?

— Я по-вашому рахувати не вмію…

— Мабуть, у вересні, — сказала Ліза. — В мене таке передчуття.

Іван знову погладив Лізу по щоці; вона кругловида, щока немов відлита для його долоні. Ліза болісно відірвалась од його руки, попросила у офіціанта ще чашку кави, глянула на годинник; зрозуміла, що Іван помітив це, всміхнулася:

— Знаєш анекдот про безалкогольне весілля?

— Ні.

— Підводиться тамада і звертається до молодих: «Дороге подружжя, любі гості, знайдіть вени… Знайшли? Приготуймо шприци! Готові? Гірко!

— Могильний гумор.

— Авжеж, не Джером К. Джером… Де ж Гіві?

— Я також починаю хвилюватися…

— Не знаю чому, але мені здається, що ця сама Тамара й ті, хто з нею зв’язаний, готові на все. Ти натрапив на якесь середостіння і непомітно для самого себе, найімовірніше неусвідомлено, наступив ногою на гадючник… Коли Тамара сказала: «Донечко, ти порадь своєму дружкові — не варто мене займати, це йому горем обернеться», — мені стало млосно…

Іван досадливо махнув рукою:

— Що вона може зробити?

— Тобі — нічого. А Ользі?

Іван поклав на край стола сірникову коробку і, різко підчепивши її великим пальцем, подивився, яким боком упала.

— Сходиться, — зрадів він. — Порядок… Якщо я не зможу повернути Ольгу, попрошу тебе знову стати моєю подругою… Слово «дружина» у мене тепер міцно асоціюється з поняттям «несвобода».

— У мене тривожно на душі, Іване… Слово честі… При всіх моїх вадах — флегма, ніякої схильності до істерії — я відчуваю в повітрі щось тривожне…

І саме в цю хвилину з’явився Гіві.

— Люди, тут дають щось попоїсти? — спитав він. — Я намотався за ці дві години, як олень…

— Яєчню, сподіваюсь, приготують, — сказала Ліза. — Розповідай швидше, що було…

… Тамара поїхала в Митищі; не відпустивши таксі, зайшла до клубу культуристів, поговорила з тренером Антиповим і повернулася додому. Перервавши заняття, Антипов подався на Червоноармійську, в будинок сорок, у квартиру, де живе Бласенков Віталій Вікентійович. Пробув у нього хвилин десять і повернувся до себе; коли Гіві попросив записати його в члени клубу культуристів, Антипов відповів, що приймають лише місцевих, «та й потім, у вашому народі наш спорт не популярний, не витримаєте навантажень».

Після цього Гіві поїхав до міліції; заступником начальника кримінального розшуку, на щастя, був однокашник, капітан Хмельов, він і допоміг дістати інформацію: Бласенков Віталій Вікентійович, пенсіонер, притягувався в сорок п’ятому по недобрій пам’яті п’ятдесят восьмій статті, пункт перший, зрада батьківщини; але судила не трійка, а трибунал; з сорок третього до сорок п’ятого Бласенков служив у Власова, був інструктором у пропагандистському таборі Дабендорф Російської визвольної армії, звільнений по амністії в п’ятдесят третьому…

… Гіві розповідав голосно, жестикулюючи, умішав яєчню з трьох яєць, і ні він, ні Іван з Лізою не звернули уваги на двох молодиків, що сиділи за столиком біля дверей, замовивши каву й тістечка; «наполеони» їли мовчки, а вийшли — розплатившись заздалегідь — лише після того, як упевнилися, що розмова трьох друзів закінчилась.

(Молодики були культуристами Антипова; старшому — двадцять чотири роки, Антипов Ігор, брат тренера; молодшому щойно виповнилося двадцять, Льоня Шевцов, обидва працювали вантажниками в гастрономі.)

XVII

«ВЧграма

Підполковникові Вакидову, карний розшук MBС Узбекистану

Прошу показати для впізнання підслідному Рахматову фотографію Кузінцова. На нашу думку, його зовнішність близька до того зовнішнього портрета, який Рахматов дав на очній ставці з підслідним Чурбановим.

Полковник Костенко».

«ВЧграма

Полковникові Костенку, карний розшук MBС СРСР

На фотографіях, показаних Рахматову, він упізнав гр. Кузінцова, заявивши, що ця людина звела його із Завером на відкритті виставки художників-дизайнерів.

При цьому Рахматов додав, що Завер — перед тим, як підійти до Кузінцова — розмовляв з невідомим чоловіком міцної статури, дуже високим на зріст, русявим, з вольовим обличчям і ямкою на підборідді.

Фоторобот створити не вдалося, бо Рахматов твердить, що бачив цю людину мигцем, один раз, як і Кузінцова.

Підполковник Вакидов».

XVIII Я, Іван Варравін

Папку з донесеннями батька, які він надсилав до Москви з училища пропагандистів Російської визвольної армії Власова у Дабендорфі (що за сорок кілометрів від Берліна, між Рансдорфом і Клініке), приніс мені працівник архіву; він був у чорному сатиновому халаті, в таких у нас ходять прибиральниці, але спирався на елегантну палицю з дорогим набалдашником зі слонової кості.

Я лишився сам у кімнаті, де стояло кілька письмових столів; чорнильниці були шкільні, нерозливайки, зроблені з металу; в нас такі були в перших класах, потім замінили на сучасні.

Я розгорнув папку, зразу ж упізнав округлий почерк — хоч і стрімкий, летючий, але водночас чіткий, літера стоїть окремо від літери; серце здавило не тільки від туги за батьком, а й від нескінченного відчуття непоправності, що виникає, коли назавжди пішла з цього світу людина, не доробивши того, що могла зробити лише вона.

Спочатку я перегорнув усі сторіночки, а їх було дванадцять; уявив собі, як же тяжко йому було писати, живучи серед тих, хто оточував його ті довгі роки, подумав про людей, які несли ці сторіночки вулицями гітлерівського Берліна, передавали іншим, а ті відсилали їх далі; в уяві вставали видіння холодної затаєності, лезо бритви, один невірний крок — і тортури в підвалах…

«Власов не зразу запропонував свої послуги німцям, — писав батько. — Протягом кількох тижнів з ним працював капітан армійської розвідки Вільфрід Карлович ІІІтрік— Штрікфельд, прибалтійський німець, народився в Ризі, розмовляв російською без акценту. Він входив до тієї секретної групи, яка намагалася залучити на сторону фюрера таких генералів, як Лукін, Карбишев, Музиченко. Суть досить сміливої комбінації Штріка, яку він розіграв з Власовим, полягала ось у чому: «Рейхсміністр східних територій Розенберг — плутаник… Він впливає на фюрера, переконуючи його, що всі росіяни є «уитерменшами», «недолюдами». До речі, журнал Геббельса під такою ж назвою продають тільки німцям. Мені, як німецькому офіцерові й другу Росії, соромно за їхні аморальні антиросійські публікації… Ви один, Андрію Андрійовичу, можете вплинути на Гіммлера, щоб Геббельс припинив випуск свого журналу, а СС заборонили бити російських полонених у таборах». Штрік працював з Власовим понад два місяці, робив ставку на те, що генерал закінчив саратовське духовне училище, а потім пройшов дипломатичну школу, будучи протягом кількох років військовим радником РСЧА у генерала Чан Кайші. Спочатку Штрік не порушував питання про створення Російської визвольної армії, а тільки безперестану говорив про тяжке становище полонених, спонукаючи у такий спосіб Власова на вчинок суто гуманітарного характеру: «Пожалійте російських солдатів, Андрію Андрійовичу, згадайте слова Господа про милосердя й любов до ближнього, лише ви можете врятувати їх від голоду й хвороб». Власов на це відповів: «Товариш Сталін, посилаючи мене командувати армією під Москвою в сорок першому, навпаки, радив: «Солдатів жаліти не треба, а берегти — треба»… Та й як я допоможу солдатам?» Ось тоді Штрік-Штрікфельд відкрив карти: «Якщо ви звернетесь до полонених з пропозицією створити істинно національну Росію, оголосите всьому світові про організацію Російської визвольної армії, Гіммлер безумовно випустить з таборів ваших полонених».

Невдовзі таке звернення, підготовлене у відділі «Армії Сходу» генерала Гелена, принесли Власову, і він його підписав… Серйозний вплив на Власова робить генерал Благовєщенський, який виховує в таборі Вульдхайде приблизно триста російських підлітків, щоб використати їх для розвідувальної й пропагандистської роботи в тилу Червоної Армії… Незважаючи на звернення Власова, полонених з таборів не випустили, але організували школи пропагандистів неіснуючої РВА в Дабендорфі, Ризі й Хаммельбурзі. Саме в Хаммельбурзі було створено осередок націонал-соціалістичної робітничої партії, котру очолили Філіппов і Мальцев; генерал Трухін, начальник штабу Власова, в розмові з полковником Володимиром Боярським сказав, що Мальцев співробітничає з абвером і є функціонером Народно-трудового союзу, НТС, з яким, за словами Трухіна, «нам не по дорозі; вони хочуть реставрувати колишній лад, а ми будуватимемо нову Росію в братерському союзі з німецьким народом, додержуючись національного принципу, і аж ніяк не станового». До речі, саме тому Власов відмовився включити генералів Краснова й Шкуро (козачі війська) в свої ряди, пояснивши: «Молоді червоноармійці, скалічені більшовицькою пропагандою, вирішать, що ми ввійшли в блок з білогвардійцями, а наш рух чисто національний»…

… Читаючи донесення, я згадав, як мама розповідала про довгу бесіду батька — після того як він повернувся з тюрми — з режисером Романом Карменом. «З Власовим я зустрівся під Волховим, — розказував Кармен, — за кілька днів до того, як він попав у кільце, і за місяць перед тим, як здався. Ми провели цілу ніч у його землянці, напередодні мого від’їзду; знайомі були давно, ще з Китаю. Він був на моєму з Ніною весіллі тамадою й посадженим батьком, отже розмовляли на «ти»… Стіл був скромний; варена картопля, банка м’ясної тушонки і сулія самогонки… Як рефрен у мене й досі у вухах звучать його слова: «Римка, все одно ми переможемо, що б там не було! Як страшно не складалася б обстановка, ми зламаємо фріцам шию, якщо тільки з нами буде товариш Сталін… Якщо доля й дарувала Росії геніїв, то в його особі ми маємо найвидатиішого…»

Коли люди кажуть правду? Коли брешуть? Що їх спонукає до брехні?

«… Передаю фрагменти програми пропагандистів PBA, затвердженої у генеральному штабі Кейтеля після попередньої коректури в СС… Суть її в тому, щоб розірвати СРСР, посіявши національну ворожнечу; «Теоретичний курс» складається з двох розділів. Перший, основоположний, присвячений історії НСДАП, Гітлеру, расовій проблемі і єврейському питанню. Потім іде навчання на тему: «Росія і більшовизм». Головне — ознайомити слухачів з історією російського народу і чітко визначити його місію в розвитку сходу Європи; роль і значення патріотів Союзу руського народу, створеного в 1905 році лікарем Дубровіним і депутатом Думи В. Пуришкевичем; доблесна боротьба російського народу проти «більшовицького владарювання» з 1917 року до наших днів. Потім слухачі вивчають такі теми: «Ідеологічне гноблення в СРСР» — чужі для нації ідеї світової революції та більшовизму прищеплювалися всім, починаючи зі школи, тому необхідно зруйнувати стереотипи й повернутися до історії, написаної до 1917 року; «Боротьба влади проти населення» — безупинний опір російської нації більшовизмові. В цій героїчній боротьбі беруть участь усі верстви російського населення; «Зовнішня політика СРСР» — її спрямованість на завоювання світу більшовиками; як результат — непотрібна російському народові кровопролитна війна, яку розв’язали англо-американські імперіалісти за торжество світового єврейства; «Єврейство в Росії» — таємна змова євреїв і масонів проти російської нації, ритуальні вбивства російських дітей, учинені євреями, більшовики як зброя в руках масонів; необхідність «остаточного вирішення єврейського питання» в Росії на зразок німецької програми, розробленої фюрером; «Англія — історичний ворог Росії» — участь Англії в Кримській війні, в російсько-турецьких війнах, у війні 1905 року з Японією; Англія хоче ослабити російський і німецький народи, щоб поневолити їх, її головна зброя — масони, якими управляють євреї; «Російський народ і німецький народ» — спільні риси нашого розвитку; вікодавні зв’язки між народами-богоносцями; «СРСР і Німеччина» — гостра ворожнеча більшовиків до переможної ідеології націонал-соціалізму; розмови Молотова про дружбу в 1939 році, а на ділі — прагнення захопити території, поки Німеччина воює з світовим єврейством; підступний напад більшовиків на Німеччину 22 червня 1941 року». Далі йдуть тези до кожного пункту. Наприклад: «Поняття нація, народ, вітчизна, сім’я ворожі більшовизму, але російська сім’я і російський народ не піддалися сатанинській волі до руйнування»; «російська сім’я врятувалася від загибелі завдяки здоровому інстинкту нації; російська молодь зберегла традиції свого народу… А та молодь, що заражена комунізмом, мусить очиститись від цього антинаціонального зловчення».

… Пригадалось, як тиждень тому Ліза принесла мені програму диспуту, організованого товариством «Старовина», основні теми: «Чому втрачені наші традиції», «Вплив сіоністсько-масонських змовників на вітчизняну культуру», «Зловісна роль Англії як матері світового масонства».

Мама розповідала, що в недобрих сорокових, коли почалася вакханалія Лисенка проти вейсманістів-морганістів, а потім заходилися шукати «безрідних космополітів» з неросійськими прізвищами і боротися проти «мракобісся кібернетики», батько написав листа Суслову: «Критика набирає власовського присмаку, дуже знайомі формулювання»; через тиждень його заарештували… Вакханалія закінчилася гйсля смерті випускника духовної семінарії, у березні п’ятдесят третього, але почалася знову — спроквола — в кінці шістдесятих… У вісімдесят п’ятому зачаїлись… А зараз? Кому на користь?

… Ще одне повідомлення батька в Центр: «Наводжу виписки із збірника «Воїн РВА», випущеного відомством Геббельса: «РВА — явище незвичайне тому, що це армія російська, тобто національна за формою і суттю, так само як і доблесна німецька армія. Наше завдання: відновлення Російської національної держави. Принципи її будівництва випливають з традицій російського воїнства, осяяного Георгієм Побєдоносцем і овіяного багатовіковою славою нашої сивої давнини. Коріння цих традицій заглиблюється в історію. Армія генерала Власова — це єдина сила, котра може відновити славне минуле нашої нації»…

… Передають, що генерал Малишкін сказав групі офіцерів штабу РВА, ніби Власов намагається протистояти натискові німців, що здійснюється через Штрік-Штрікфельда, котрий, наприклад, раз по раз наголошує: «завдання визволення України від більшовиків буде передано Повстанській армії батька Мельника» і взагалі «Україна ніколи не буде частиною Росії, а лише німецькою територією»; це також стосується Закавказьких визвольних з’єднань — регіони Азербайджану, Грузії та Вірменії стануть німецьким протекторатом, нарівні з Туркестаном. «Нічого, головне — перемогти більшовиків, укласти почесний мир з німцями, — мовив генерал Малишкін, — а через деякий час наша доблесна РВА знову поверне Росії її споконвічні землі… Головне — стати на ноги, там видно буде… Розенберг хоче бачити Росію зауральською провінцією, без ресурсів туземних околиць, позбавленою виходу до Чорного моря, та це ж неможливо, ми одні знаємо, як тримати в руках інородців… «Очевидно, інформатори СД повідомили про цю «програму» гестапо, тому тепер у нових пропагандистських публікаціях максимум уваги приділяється питанням «моральності» й «духовності», щоб відвернути думки членів РВА від технічного прогресу, індустріалізації й будівництва, бо саме це визначає реальну межу національної незалежності держави. Розповідають, що експерти Розенберга, Геббельса і Гіммлера провели нараду в генеральному штабі на Вікторіанштрасе, присвячену коректуванню лекцій та газетних публікацій для РВА в зв’язку з створенням КВНРу — Комітету визволення народів Росії. Полковник військової розвідки ОКВ Мартін інформував присутніх про те, що конче потрібно переглянути деякі позиції НСДАП щодо «слов’янських недолюдів». Більше того, не забуваючи про перспективу, треба дозовано підтримувати «великоросійський дух» серед пропагандистів РВА, широко інформуючи про це співробітників «українського відділення», яке працює з УПА, а також пропагандистів Туркестанського легіону (мусульмани) та Закавказьких об’єднань. Це, на думку полковника Мартіна, не може не викликати зустрічного націоналістичного руху серед народів з окраїн. Ось, наприклад, виписки з «пам’ятки» РВА: «Нові напрями світової думки висунули завдання відродження моральних ідеалів. Розчарувавшись у рятівних рецептах соціальних прожекторів, передові люди зрозуміли, що оновлення суспільного життя має починатися з удосконалення духовності… Людина, сім’я, нація — такі щаблі нашого природного об’єднання… Ніякий прогрес техніки і матеріального виробництва не може забезпечити людям щастя… Підкорення повітряного простору привело до масової загибелі жінок та дітей… Успіхи хімії дамокловим мечем газової війни висять над сучасним людством… (Передають, що цей абзац вписав особисто Штрік-Штрікфельд, сказавши полковникові генштабу Мартіну: «Люди Власова емоційні, їх треба всіляко спрямовувати в русло дискусій із загальних проблем, одвертати від реальних справ і планів».) «Духовний занепад призводить до здрібнення культури… Масові випуски сучасної культури означають падіння наших духовних цінностей… Чи будемо ми й далі котитися по похилій площині духовного регресу? Чи повернемо людство до вершин Духу? Особливої гостроти це питання досягає в нашій нації. Основний пошук нашої душі — пошуки справедливості й правди. Наша філософія непричетна до прагматизму і суєти технічного прогресу, ми примикаємо до етичної філософії. Етика вивчає не так те, що існує, як те, що має бути, не світ реальний, а світ ідеальний… У цьому наша особливість… 1641 року в Парижі було видано книжку «Життя вищого світу», у якій повідомлялося, що, мовляв, «з’явився набридливий звичай мити руки й обличчя; трапляються ще диваки, котрі іноді миють ноги»… Проте в нас уже в старовину з’явилася традиція тримати своє тіло в чистоті…»

… А як же Радищев, подумав я. Невже він зводив наклеп на мій народ, коли описував жахливі умови, в яких жили кріпаки? А Салтиков, Успенський, Лєсков? Горький? Помяловський?

… В одному з останніх донесень батько писав: «Гіммлер нарешті прийняв Власова… Розмова відбувалася віч-на-віч протягом двох годин… Власова остаточно затверджено головою Комітету визволення народів Росії… Зроблено це не без активного, хоч і незримого, натиску генерального штабу, особливо генералів Гелена і Хойзінгера, які вважають, що саме зараз потрібно друкувати якомога більше фотографій Власова разом з Гіммлером, Ріббентропом та Кейтелем на сторінках італійських, норвезьких і датських газет, щоб створити для західних союзників ілюзію єдності «вільних» росіян з націонал-соціалізмом… Незважаючи на те що антисемітська пропаганда Геббельса останнім часом набула неймовірно хворобливих форм, а надто після того як Червона Армія вийшла до кордонів рейху, Власов тепер не дуже часто повторює лозунг про необхідність «тотального вирішення єврейського питання», інколи навіть пропускає слово «тотальне». Це ж стосується і наших політпрацівників: «Ми зовсім не маємо наміру судити всіх комісарів, лише злісних прибічників єврейсько-масонського більшовизму…» З приводу «більшовицько-жидомасонської змови» найдужче надривався поручик Бласенков Віталій Вікентійович; він перейшов на бік німців у сорок третьому, як тільки потрапив на фронт, до цього служив у Ташкенті, народився в Митищах, там і закінчив школу. В пропагандистську роту РВА вступив, зрадивши старшого політрука Ізвєкова, якого стратило гестапо, — був керівником більшовицьких пропагандистів у концтаборі. Кажуть, що він був учнем колишнього батальйонного комісара Зикова, головного ідеолога Власова, котрий запевняв, що в Москві він служив в «Известиях», до того як розстріляли його зятя, народного комісара освіти Бубнова. Але після того як Зикова розстріляло СД, бо його запідозрили в тому, що він напівкровок, Бласенков першим почав виступати проти цього «жида», вимагаючи перевірки всього складу пропагандистів РВА на предмет обрізання, а також промірювання циркулями черепів та вух, що, на думку Розенберга, дає змогу розпізнати ступінь прихованого єврейства… Проте професори РВА — Аскольдов із Ленінграда, Львов, який веде курс історії, Андрєєв, який читає основи теології, а також Осипов, який викладає курс критики основ марксизму-ленінізму, — називають такі прилади сміховинними: «Мова має йти про генеральну деєвреїзацію світу». До речі, професор Андрєєв вважає основною заслугою власовського руху те, що на захоплених більшовиками в німців російських територіях євреї не повертаються на секретарські посади в райкоми: «Чому б нам узагалі не побрататися на цій підставі з наступаючою Червоною Армією?» Нй що Бласенков відповів: «Вона вас кулеметами побратає, не видавайте бажане за дійсне…»

Цікаво, що поручик Бласенков останнім часом нападає не тільки на більшовиків, а й на німців: «Воші готові здатися американцям, нас кинуть напризволяще, порятунок у наших руках!»; він немовби провокує гестапо; а втім, не він один намагається нині потрапити до концтабору, аби вийти звідти страждальцем, — алібі на майбутнє.

(Я довго розбирав кілька слів, написаних олівцем навпроти абзаців, присвячених Бласенкову. Точно визначив підпис: «В. А.» Потім розібрав також інші слова — все зімкнулося; батько не міг зрозуміти, хто писав на нього доноси, я — зрозумів… Через тридцять років після його смерті.)

«Штрік-ПІтрікфельд натякнув Власову, — писав далі батько, — що після його «Празького звернення» про необхідність боротьби російського народу проти більшовизму доцільніше піти у відставку: можливо, це загрожуватиме вам концтабором, але ж західні політики вже вивчають вашу антибільшовицьку, глибоко національну програму… Хто знав, що може статись у найближчому майбутньому, коли фюрер віддасть владу реальній силі?»

… Я довго тримав долоні на цих аркушиках паперу, немов відчуваючи руки батька. Потім акуратно зав’язав папку з грифом «Зберігати вічно», здав її архіваріусу і подався в читальний зал архіву Жовтневої революції. Тут я замовив матеріали в справі Союзу руського народу лікаря Дубровіна і промови депутатів Державної Думи…

Працював я з ними допізна.

Повернувшись до редакції, вийняв зі столу афішку, яка запрошувала бажаючих прийти на диспут «Старовини» з проблем сучасності. Було зазначено, що вестиме диспут доцент Тихомиров…

XIX Я, Валерій Васильович Штик

Цей Варравін не сподобався мені з першого погляду: я сам закомплексований і тому терпіти не можу до себе подібних. Хоч він і вміє гарно говорити, хорошою російською мовою, без набридлого жаргону, і не квапить відповідати, але запитання його дуже жорсткі, мене такий прагматизм обурює, та й дуже гостро він формулює предмет свого інтересу, ставлячи себе в якесь начальницьке становище, начебто я до нього прошусь на роботу.

Не сподобалося мені й те, як Варравін спитав:

— Чому й досі, незважаючи на гласність, ваші роботи про інопланетян не виставляють у серйозних залах?

У цьому його запитанні була і поблажливість, і жорсткість, і затаєне бажання з першої хвилини верховодити у розмові.

Я розсердився:

— А вам, власне, яке діло до моєї творчості? Я вас не запрошував, прийшли без попередньої домовленості, а коли ви справді репортер, то повинні знати, що в нас поки що художники своїх виставочних залів не мають, тільки організації. От ви до них і звертайтеся з цим.

— Звертався, — відповів Варравін і витяг пачку «Яви».

— Е ні, тютюн, будь ласка, сховайте, я не курю та й іншим не дозволяю, це — гріх.

Варравін кивнув:

— Один з гріхів.

Сигарету він пхнув у рот, але закурити таки не наважився.

— Що у вас ще? — спитав я. — Я зайнятий, ваш візит несподіваний, а в мене час розписано по хвилинах.

— Я постараюсь коротко, — пообіцяв він. — Як ви вважаєте, посадити людину в тюрму — гріх? Більший гріх, ніж сигарета? Чи — так, суєта, від тюрми та від суми не втечеш…

— Чому ви питаєте мене про це? — тепер я відчував до нього вже неприховану ворожість.

— Ви у Загряжськ літали?

— Їздив. А що сталося?

— Ви там зустрічалися з директором будівельного тресту Горенковим?

— Я не пригадую, з ким зустрічався. Я туди не зустрічатися їздив, а подивитися обсяг роботи й затвердити ескіз.

— Затвердили?

— Ні.

— Чому?

Мені стало соромно за те, що я покірно, як віл, відповідав на запитання цього чоловіка. Здалося, ніби я втратив почуття перспективи, а це було властиве лише античним живописцям, вони не хотіли нікому диктувати свого бачення, тільки сучасні пейзажі з їхньою глибиною нав’язують глядачеві єдиний порядок; не хочу нікому нічого нав’язувати, але й не хочу, щоб і мені нав’язували чужу волю, годі.

— А взагалі, яке ви маєте право мене допитувати? — я уважно розглядав відвідувача.

Він теж розглядав мене, але почав не з обличчя, а з форми вух, а в мене погані вуха, приплюснеш й маленькі, Люда говорила, що такі вуха не можуть бути в талановитої людини, вуха — суть людини, міні-людина, первісне…

Я підвівся:

— Пробачте, але часу в мене більше немає. До побачення.

Варравін не поворухнувся, зосередившись на моєму лівому вусі; якась гоголівська ситуація, сміх і лють.

— До побачення, — повторив я. — Гадаю, ви досить виховані, щоб зрозуміти мене.

— Сядьте, — насупився Варравін. — Ви, видно, дуже добра людина і не дуже розумієте той світ, у якому живете. Я поясню ситуацію, і ви не будете мене проганяти… В Загряжську заарештували і засудили директора тресту Горенкова — до речі, дуже на вас схожий, такий же незахищений… Трагічно: незахищений керівник, правда?

Я не хотів продовжувати розмову, але щось підштовхнуло мене заперечити йому:

— Ви не розумієте смислу трагедії. Ми наївно вважаємо її згустком дій, хоч античні автори бачили в ній пасивне начало, будь-яка активність суперечила самому смислу трагедії, я вже не кажу про форму… Ритуальний плач на похороні…

— Таке трактування можна оспорювати… Кожен період історії має свою трагедію. Навіщо заганяти себе в рамки? Та я про інше: ваш співавтор, а точніше, той, хто мав стати співавтором, повідомив у партконтроль, що Горенков зажадав від нього десять тисяч за підписання з вашою бригадою договору на розпис будинків…

— Хто ж це?

— Кризін. Він же з вами працював?

— Якщо Кризін написав таке, ви до нього й звертайтесь. У мене хабарів ніхто не просив, — відповів я і раптом зіщуливсь, укотре вже згадавши, як Віктор Микитович оформив нотаріально угоду, за якою я уповноважував його вести від мого імені всі фінансові переговори, хоч заздалегідь знав — від нього ж, що одержуватиму лише частину належної мені за договором суми: чим не хабар?

— Ви щось хотіли додати? — спитав Варравін, повільно підводячись. — Чи мені здалося? Між іншим, до Кризіна я їздив. Він відмовився зі мною розмовляти, — мовляв, старий, нездужає, в грудях кольки і таке інше… Він інвалід?

— А яке це має. значення?

— Велике. Він не поїхав на суд у Загряжеьк — саме за станом здоров’я. Але підтвердив тут під присягою, що Горенков — брудний вимагач… І хоч слідчий чомусь цей епізод суду не передав, невинну людину запроторили на дванадцять років суворого режиму… Хочете, я розкажу вам, що він робив у своєму тресті? Ви ж малюєте інопришельців тому, що в землянах зневірились? Хіба не це підвело вас до тієї теми, яку ви змогли розробити лише після того, як стали розписувати нові комплекси — особливо в Сибіру? Раніше у вас, кажуть, навіть не було за що фарби й пензлі купити…

Я знову обурився.

— Ви що, досьє на мене збираєте?! Може, ви й не з газети зовсім?!

— Ви говорите не те, що думаєте, Валерію Васильовичу. Соромно… Ви ж від бога художник, у вас талант…

Ну чому ми всі вабкі до таких слів?! Навіщо віримо їм?! Будь-яке слово — брехня, його треба пропускати крізь, залишаючи в собі тільки те, що може допомогти живопису!

— Розкажіть про ту людину, яку заарештували, — попросив я, хоч і не дуже хотів про це слухати.

І він почав розповідати, перекидаючи обсмоктану сигарету з одного кутка рота в другий…

Дивно, коли він сказав, що цей директор преміював кращих робітників та інженерів садовими будиночками, зекономивши гроші на договорі зі мною, я подумав, що якби я мав право сам укладати договір, то більш як десять тисяч з нього не взяв би, робота того не варта, не я ж малюю, найманці. Водночас з цією думкою виникла — поза моєю свідомістю н волею — інша. «А взагалі, яке він мав право дарувати будинки?» Оскільки це питання з’явилося мимо моєї волі, смутно й недобре, я, все ще слухаючи Варравіна, став обдумувати можливі варіанти відповідей самому ж собі, і раптом жахнувся: звідки в мені цей рабський страх? Чому ми позбавляємо людину права зробити добро іншим?! Чому я зразу вирішив, що таке неможливе? Більше того — за це карають?! Звідки цей солодкий потяг до заборони?! А звідти, що виховувався я не в повітрі, а на землі, і бачив усе не згори, як зараз, а знизу! Але ж пам’ять у людей не зникає, вона спадкоємна! Хіба я забуду, як наш бригадир, тьотя Зіна, нічого не могла зробити без команди нашого голови Громова?! А той теж неабияк залежав: безоглядно виковував усі вказівки, що йому видзвонювали з райцентру, — скільки чого посіяти, в які строки і скільки має бути техніки. Не послухаєш бодай у малому — враз комісія, партквиток на стіл, іди в поле! А як же колись у мужиків — без будь-яких вказівок — добрий хліб родив?! А втім, графік Федотов говорив, що й раніше вказівки були, але не з району, а від поміщика чи від його управляючого. От і відбили охоту думати! Роби, що велять, і край. Лише при Столипіні дозволили виходити з общини, щоб бути самому собі хазяїном, та при Леніні, коли ввели НЕП… Відразу виріс справжній селянин, трудяга, землю шанує, сам собі голова, в сім’ї достаток і надія, і тому — достоїнство, як з такими впоратися дурню-бюрократу? Пошлють його, чиновника, на хутір метеликів ловити, та й усе. Тому й називали розумних і роботящих куркулями, тому й заслали їх до Сибіру, а решту впрягли у звичну общину: що згори наказано, те й виконуй, без усякого мудрування. Все правильно, але чому в мені досі живе темна пристрасть не дозволяти? Чому я, саме я, Валерій Штик, а не якийсь там бюрократ, зразу подумав про цього директора: «Не можна, порушення»? Здатні ми все валити на владу та на Захід, а самі ж, самі? А в тому, мабуть, уся справа, подумалося з чіткою, незвичайною ясністю, що я, Валерій Штик, сам по собі — ніхто, черв’як гнойовий! От коли мене Спілка підтримає, та Худфонд затвердить, та комісія пропустить, отоді я, зібравши двадцять папірців, щось, гляди, й зможу, та й то зі скрипом: у будь-яку мить кожен бюрократ може послати по новий папірець, щоб було по всій формі засвідчено: блондин, і аж ніяк не брюнет. І не важливо, що й так видно, а може, ти пофарбувався! А коли б держава видала закон, що особистість є основою будь-якого колективу, що особистість правомочна на вчинки, — як би вмить усе змінилося! Та — не в мить, заперечив я собі; тільки до рабства швидко звикають, бо в підгрунті його страх, а до свободи звикнути важко, в неї ворогів предосить, всі ті, хто папірці переписує — головний її ворог, бо розуміє: якщо він не матиме права свою закарлючку поставити — тоді кінець йому, пшик, нуль без палички! А скільки мільйонів таких у державі?! Адже у нас тільки за Петра колегії були, а так — чи приказні дяки, чи думні, але ніколи не було ділових. Завсігди верховна влада визначала не одну головну ідею, а й дрібниці — що можна людцям робити, а що — зась.

Коли Варравін розповідав, як цей самий Горенков оголосив конкурс між будівельними управліннями — хто хоче взяти підряд, хто обіцяє швидше впоратися з ділом, більше зекономити — не лише для казни, а й для своїх же роботяг, — я знову подумав, що таке неможливе. Хто дозволить? Іде проти всього, до чого звикли! Так тільки на Заході можна: оголошує муніципалітет конкурс на певну суму, щоб зробити, скажімо, аеродром у такий-то строк і чудової якості, — от фірми й б’ються, і ніхто їх не планує, в самих голова на плечах! І ніхто не віддає наказів: «Стільки-то людей будуватиме будівлю, а стільки техніки відправити на бетонне поле». І ніхто не спускає вказівок, скільки цементу витрачати і якими гвіздками дошки прибивати, — люди самі думають, на те вони й особистості. Якби я міг спокійно брати участь у таких конкурсах, як горенковські, я, може, й на землю повернувся б! Мене ж у небо потягло, коли на нашій планеті, на одній шостій її частині, настало таке безвітря, що баговинням запахло, болотом… От мені й захотілося побачити вітер у горах, і щоб був він напоєний пахощами свіжого сіна…

Не запрошуючи Варравіна сісти, я спитав:

— Цей директор без дозволу такі сміливі нововведення запроваджував? Чи мав санкцію на сміливість?

— А — потрібна?

— Тільки на спокій і звичність санкцій не вимагають… Живи, як жив, пропади все пропадом, ми ж розписані, по ящичках розсовані — щоб для обліку було зручніше! Та за одне те, що цей ваш Горенков…

— Наш Горенков, — тихо, але досить різко перебив мене Варравін. — Не мій, а наш. Коли б перемогла його лінія, вам жилося б краще… Мені… Усім нам.

— Повторюю, — роздратовуючись дедалі дужче, не вгамовувався я, — за одне те, що він підписав договір з молодими художниками, сам з ними домовлявся, сам затверджував ескізи…

— Неправда. Сам він нічого не затверджував. Він з ескізами цих молодих художників вийшов на загальні збори будівельників, потім улаштував виставку для громадськості району, а вже після цього затвердив…

Я глянув на нього співчутливо:

— А художня рада де? Закупочна комісія? Це тільки Суриков та Врубель без художніх рад жили, та й то тому, що філантропи існували! А у нас філантропом може стати лише начальник овочевої бази… Але за цю філантропію йому ще п’ять років додадуть до вироку… Я ніяк не збагну: навіщо телебачення показує то садибу Некрасова, то Ясну Поляну, то пушкінський будиночок? Це ж розкладаючий вплив на наших діячів мистецтв! Нам же можна мати всього одинадцять метрів житлової площі на рило та двадцять як членові творчої спілки — ні метра більше, хоч лопни! Велике мистецтво в тісноті не створюється! Сама відрижка та жах! Он Кафку почитайте! Для животворного мистецтва потрібен простір і право на самотність.

— Згоден, — відповів Варравін. — Правильно говорите, цінимо масу, а не одиницю — тому й усі біди…

Гіпнотизер, чи що? Повторив мої думки, я ж про це щойно думав. Чи, може, сам з собою вголос почав говорити?

— Власне, оце й уся історія нашого Горенкова, — мовив Варравін. — Історія держави — це сумарність людських біографій, щоденників, кримінальних справ, сповідей, Валерію Васильовичу… Ніхто не має права говорити про історію своєї країни, світу, більше того, інших цивілізацій, якщо людина не пережила в собі самій свій же власний час і власну в ньому роль. Якщо цього не сталося — художник уподібниться павукові, що плаває по болотяній воді…

— Це ви про мене? — неприязнь до цього хлопця змінилася інтересом; добре посаджена голова, хоч дуже коротка шия, напевно, хтось із предків був м’ясником; дивиться без зла, з суворою доброзичливістю, коли слухає, то слухає, а не думає про своє, такі очі цікаво малювати, хоч і не іконні вони, а маленькі; і все-таки, є що роздивитись, добрі очі, чесно кажучи; оточити б їх на полотні друкарськими машинками, така холоднеча, така безнадія, забавний контрапункт — тепло проти холоду.

Варравін на моє запитання відповів не одразу, знову прилип до моїх вух, не можна так розглядати натуру, я ж його не ображав своєю пильністю, мимохідь вивчав, а він витріщився, даремно він так.

— Еге ж. Про вас. Я до вас прийшов після того, як навів довідки про вашу творчість, чому ви замкнулися, що спонукало вас відмовитися від попередньої манери живопису… Інакше я не наважився б на розмову, бо формально ви належите до числа ворогів Горенкова, тобто наших ворогів…

А чого ж тоді не запитуєш про Русанова, подумав я. Якщо так глибоко копаєш, то неодмінно мусиш знати: Кризіна мені Віктор Микитович підставив, аби не лякати фінінспекторів заробітками… Якщо колектив багато бере — це ще нічого, а от коли одна людина — ні, такого наша душа не переживе, первісні комуністи, щоб загальна рівність і ніхто, крім вождя, не висовувався, вмить голову зітнемо…

Я не став квапити його запитанням про Русанова; хоче — нехай сам запитує, а я пометикую, що відповісти.

— Ви нічого не хочете мені сказати? — пильно подивився Варравін, запихаючи блокнот у кишеню. — Точніше: не маєте наміру вступити в боротьбу з гріховним?

— Телефон залиште…

— А ви Русанова спитайте, — кинув Варравін. — Я думаю, він знає всі мої координати…

«Спостерігачі», яких тренував культурист Антипов, повідомили майстрові, що «репортер» пробув у «маляра» сорок хвилин; після закінчення візиту «маляр» пішов до сусіда, станковіста Веніаміна Раздольського; тренер Антипов, який масажував Тихомирова тричі на тиждень, повідомив про це благодійника (витяг його з брудної справи з малолітками саме він, Тихомиров); той припинив масаж, бо Раздольський був з табору ворогів.

… Тихомиров не знав і не міг знати, що Штик просив у Раздольського олії, своя закінчилась, а дуже захотілося смаженої картопельки — розхвилювався під час розмови, зачепило, а немає кращого закусону до скляночки, ніж смажена картопля.

… Через півгодини Тихомиров зайшов до Русанова:

— Пахне смаленим, Вітю.

Троє невідомих напали на Штика в під’їзді; били по голові, по-звірячому; оглушивши, зняли годинник, вивернули кишені, взяли ключі від майстерні, вкрали там ескізи, зроблені для Загряжська, фотографії, листування з Русановим, а також усі ділові папери, відімкнули гараж, вигнали «москвичок», тільки їх і бачили!

… Завдяки дивному, але щасливому випадкові, хірургом у клініці, куди привезли обезкровленого Штика, був Роман Шейбеко; він не раз відвідував вернісажі, живопис художника шанував; він і мав зробити все, щоб урятувати йому життя — про більше не мріяв, дуже спотворений череп, били нелюди, які тямили в анатомії…

XX Я, Арсеній Кирилович Чурін

Так, те, що мало статися, не могло не статися; те, чим вагітніла Росія вже багато літ, здійснилося.

Ще років з десять тому і я мріяв про перебудову, ох, як я мріяв про те, що нині відбувається, як шалено лютував на тупість бюрократів, на легіони контролерів, на силу-силенну заборон — безглуздих, традиційно безглуздих, а тому таких страшних, які руйнували економіку на корені…

Пригадую, як я був вражений «Сказанням іноземців про Росію»; писав цю книжку не хтось, а справжнісінький російський патріот, найвищого рівня інтелектуал, знав іноземні мови, довго жив у Європі, а тому вважав, що правда, навіть дуже гірка, може допомогти батьківщині більше, ніж сльози розчуленості з приводу дрімучої старовини, коли все було тихо, спокійно й прекрасно… Та ніколи у нас не було тихо й спокійно!

Пам’ятаю, як доктор історії, покійний Пересипкін, виступаючи перед активом, виголосив фразу, що примусила мене знітитись: «Усі ми по праву захоплюємося подвигом росіян, які прийшли на Куликове поле, але чому не хочемо запитати себе: як сталося, що нечисленна Орда змогла здолати Русь! Лише через те, що нас роз’їдали амбіційні міжусобиці. Це — корінь трагедії, і ми мусимо говорити про це чесно, хоч російському серцю й боляче чути таке — значно легше й заспокійливіше звалити вину на когось іншого, нехай усі кругом винні, тільки ми праві… Але ж міжусобиці на Русі є прямим наслідком візантійського впливу, ось про що нам варто подумати. Ми прийняли релігію тієї імперії, яка стояла на межі краху, вже не в змозі запропонувати нові ідеї конгломерату націй і релігій, що визначали суть і смисл Константинополя…»

Я пізніше проаналізував ситуацію в нашій галузі — я тоді був начальником будівельного главку — і раптом з жахом побачив, що наші коаліції, групи, фракції — навіть у районі, не кажучи вже про місто, — роз’їдають, мов іржа, суспільне здоров’я народу. Згадав «іскрівця» Курочкіна, того самого, з прутковської команди: «Ох, яка благодать кістки ближнього ковтать!» Хіба це не прозріння?!

Потім, уже переїхавши до Москви, я побачив у приятеля книжку «Поети «Искры» і відразу накинувся на Курочкіна. І знову зіщулився, прочитавши в нього — одного з ідейних авторів першої «перебудови», яка от-от, здавалося, почнеться в Росії після скасування рабства, — вірші: «Повсюди торжествує гласність, і думка здатна на права, нам не загрожує неясність чи небезпека за слова. Нам тиша й морок — несумісні, свободи вимагає дух, сміливо ряд великих істин я перший всім кладу на слух. Старі порядки — хрест онові, діди й баби — не малюки, всі хворі люди нездорові і зовсім глупі дураки. Ми смертні всі під дахом неба, діянь немає без причин, і ліків мертвому не треба, хоч як не множ, один — один. Щі не зварити без капусти, статті потрібні для газет, той гаманець, в якому пусто, той без копійки, не секрет. Доба — це ніч і день у парі, карбованець — з двох половин, на їжу ласі люди й тварі, хоч як не множ, один — один… Епоха гласності настала, прогрес усюди — віщий знак, блаженний, хто міркує мало і хто не думає ніяк…» А потім мені відкрився Дмитро Мінаєв, випускник Дворянського полку: «Петро Великий вже давно в Європу прорубав вікно, щоб Русь вперед могла помчати, та є утруднення одно — що у вікні залізні грати»… І ще один, від чого в мене серце похололо, його ж, про «Останніх слов’янофілів»: «… почувся крик: «О, мужній вождь, пробий стежину в людські душі, додай наказ: камінний дощ Європу трухлу вмить задушить! їди, покинь той дім, де зріс, кричать слов’янських душ месії, все, що Петро в Росію вніс, жени назад усе з Росії! Вір ясновидності людей, назад іди, вперед — то зрада! Для всіх цих західних ідей безумні милість і пощада».

Пригадую, я навіть оглянувся тоді — так стало страшно! І було від чого: через сто двадцять років та ж сама групівщина, інтелігенти розділені на тих, у кого «аеробіка» викликає істеричні судороги («від неї вся біда Росії і Продовольчу програму не вирішено»), і на тих, хто розуміє, що природжений консерватизм — у кінці двадцятого століття — загрожує державі не навмисно, а трагічно. Адже люди поділилися надвоє: одні вбачають у Петрові генія, другі — антихриста, що пустив в імперію західних ворогів, усіляких Растреллі та Лефортів… А про те, що Ломоносов вийшов з Петрових долоней, пам’ятати не хочуть, а він же не в Тулі вчився, а в Саксонії…

Напевне, саме тоді я й вирішив: виходу немає; якщо сто двадцять років тому не змогли вдержати країну на шляху реформи, після того, як скасували рабство, урезонили цензуру, оголосили право на слово, то чому зараз встигнемо? Охоронці «святої старовини», яких цілком влаштовував застій, нині розгорнули свої когорти проти всього нового; міцні люди, хоч грамотою й не відзначаються, зате об’єднані спільною програмою заперечення, а не утвердженням нового…

… Мабуть, до того трагічного, що сталося зі мною, я був досить підготовлений усім своїм попереднім досвідом; я не знав, що таке хабарництво — в тому значенні, як про це говорять зараз. Я раніше ніколи не брав ні копійки, хоч міг би одержувати сотні тисяч — аби тільки погодився. Доти, поки фонди розподіляються згори, поки кадрові призначення затверджуються вузьким колом, поки висунення на ключовий пост своєї людини вважається взагалі нормальним явищем, — «подарунок», «подяка», «особлива увага» не можуть просто так зникнути. Доти, поки робота людини оцінюється не ринком, а паперовими показниками, хабар знищити не вдасться.

Раніше я міг ненароком зронити в компанії, що не маю змоги купити дружині кожушок, — «ганьба легкої промисловості, а ще пишаємося, що були прародителями романовських кожухів»; сумніву не виникало: через день-два Льолі привезуть шубку. Похвалиш на зональній виставці якийсь сервіз, постоїш біля нього, не приховуючи подиву, — після закриття виставки неодмінно доставлять додому, мовляв, одна чашка розбилася, тому пустили в продаж як некондиційний товар, коштує сімнадцять карбованців сорок копійок, а йому ціна триста з гаком. А перебравшись до Москви — це збіглося з новими віяннями, котрі приніс з собою Андропов, — зрозумів, що становище круто змінилось…

Отоді я й прийняв Віктора Микитовича Русанова, тоді й поклав у кишеню конверт з п’ятьма тисячами — всього за шість літер, за підпис «А. Чурін», що затвердив договір з бригадою художників — оформлювачів житлового кварталу, який поклав на мій стіл Кузінцов. А втім, помічник досить елегантно закамуфлював усе це необхідністю підтримати патріотично мислячих реалістів, хоч мені було ясно, що йдеться про шкурні інтереси: підтримка довірливих живописців, людей не від миру сього, гарантувала солодке життя пустомелям, що лементували про страждання вітчизни від чужих, непричетних до традицій сил; людина шукає камуфляж, намагаючись виправдатися перед самим собою, — в душі кожен прагне лишитися чесним…

… Зрозумівши, що Русанов поступово починає кидатися в падучу — часом національний пунктик позбавляв його здорового глузду, — я й натякнув Кузінцову, що слід пошукати нових художників, особливо чимось ображених; отоді вони запропонували Штика; я подивився репродукції його робіт; талановитий; схвалив; і все-таки Русанов попросив і цього живописця малювати лубочні штампи; я знову згадав поетів «Искры» — немає надії на дрімучих; той, хто сподівається на повернення до минулого як на панацею від лихоліття теперішнього, — приречений.

А коли забрали Юру Чурбанова, я зрозумів — треба тікати, порятунку немає. Льоля вже багато років пиячила страшенно, це не провина моя, а біда, я любив її, люблю й зараз, але жіночий алкоголізм невиліковний, я консультувався з Кубиковим, чудовий лікар і справжній друг, сказав, що це безнадійно. Дочка вийшла заміж за геолога, поїхала з ним до Сибіру — наперекір моїй волі; матері пише, що щаслива, народила двох дівчаток, до Москви повертатися не збирається. З кожним місяцем, не те що роком, я відчував наближення старості, хоч мій батько називав п’ятдесятилітніх хлопчиськами: «Пора чоловічого розквіту, тільки тепер і жити».

Коли я працював у провінції і в обком посипалися скарги з тюрем, я — за дорученням бюро — поїхав у міський острог і жахнувся того, що побачив: сморід, темрява, середньовіччя… Однак підполковник, який водив мене по казематах, побудованих у кінці минулого століття, впевнено говорив, що інакше не можна: «Я тут подивився кіно про американську тюрму, з телевізором і телефоном… Не треба такі фільми у нас показувати, псують людей. Тюрма — інструмент страху, неминучість кари, лише цим можна утримати від рецидиву… Жах спогадів про те, що несе з собою покарання, — краща гарантія від злочину».

… Останніми тижнями я раз по раз згадував ці темні коридори з нестерпним, нудотним запахом карболки. Я розумів, що так чи інакше кінець наступить, а цей кінець означає камеру, де сидять оброслі люди з жахливими обличчями порожньоокі, агресивні, брутальні… Я не знав, скільки грошей порозпихав по тайниках на дачі, в усякому разі там були сотні тисяч, а кому вони будуть потрібні, коли все скінчиться?

… З ювеліром Завером мене познайомив Кузінцов; випадково — старий консультував будівельників, які розробляли проект нової афінажної фабрики; він мені й уступив діамант старовинної роботи на чотири карати за сімдесят косих, показавши швейцарський прейскурант: подібний камінь, але гіршого огранювання, за бугром коштує п’ятдесят дві тисячі франків.

Загряжський проект, який поламав Горенков, мав дати мені ще п’ятнадцять тисяч; п’ять таких камінців забезпечать там заможне життя. Звичайно, тікати, як зрадник, я не міг, це вдарить по Льолі, вона того не заслужила… Я виносив у безсонній нічній тиші інший план: відрядження за кордон, приїзд, інтерв’ю, ділові переговори, прохання про кілька годин відпочинку на морі; залишив на піску одяг з паспортом — тільки й бачили. Якось я потрапив на пляж в Італії; приїхали ввечері, після закінчення нелегких переговорів: по місту, навіть у центрі, всі ходять у купальних костюмах, ніхто за це у відділення міліції не тягне, живуть люди самі по собі, не наближаючись один до одного, окремість; магазинчики, в яких продають сорочки, костюми, баретки всіх розмірів, розташовані за тридцять метрів від берега; ввійшов у трусах, а через двадцять хвилин сів у поїзд одягнений — шукай вітра в полі…

Рік тому, коли укладали контракт, я допоміг главі фірми Артегасу; після цього вів кликав до себе, обіцяв показати країну так, як її ніхто з іноземців не бачив; адресу його визубрив, телефон також, такому консультант потрібен, а хто, як не я, зможе розповісти йому, як треба вести з нами справи?! Нехай дома піднімають кампанію: «Куди зник заступник міністра Чурін?!» Нехай шукають. А я утонув, немає мене, прощавайте…

Я розумів, що це жахливо: втратити батьківщину на шостому десятку, але усвідомлював, що кінець невблаганно насувається, а дивитися на російське небо через намордники тюремних віконечок ні в кого немає великого бажання. Тому пора кінчати; час; треба готувати собі відрядження за кордон, а це не просто…

… Павло Михайлович, наш куратор, слухав мене уважно, дещо записував на маленьких аркушиках паперу, старанно їх номеруючи. Особливо — я помітив — його цікавило питання про відновлення Вологди, єдиний пам’ятник дерев’яної архітектури в Європі, який гине на очах, а липуча бюрократія досі не може звернутися до народу, запросити так званих шабашників — за років два зробили б місто столицею світового туризму.

— А при чому тут Іспанія? — здивувався Павло Михайлович. — Я згоден, питання про Вологду треба вирішувати негайно, але Іспанія до чого тут?

— У країні басків пречудові деревообробні заводи, жодна тріска даром не пропадає… А вологодські власті стогнуть, що в них немає ні фондів, ні коштів… Необхідно запросити іспанців чи італійських спеціалістів по обробці лісу, домовитися про спільне підприємство і почати роботу, нам же дали права, треба їх реалізувати… Культура дерев’яного будівництва — і це з нашими запасами лісу — злочинно забувається… хто не захоче мати вздовж ліній залізниць — особливо в Сибіру і на Далекому Сході — дерев’яні кафе, бари, ні, ні, не пивні! — нехай молочні, нехай соками торгують, аби було де з комфортом посидіти, погомоніти з друзями… А хіба погані дерев’яні клуби? Вулиці затишних будинків-зрубів? Говоримо про необхідність будівництва малих міст, а все одно тягне до гігантоманії: дай цемент, шифер, кахель… А їх же немає поки що! То як — сидіти й ждати біля моря погоди?! Найфешенебельніші будинки в Скандінавії — дерев’яні… Те ж саме — в Західній Німеччині, Швейцарії… А ми все уповаємо на рятівну цеглу, хоч вибіркова порубка лісу конче потрібна для збереження нашого зеленого багатства… Без підвищення загальної культури ми не зрушимо з мертвої точки… І без права керівника на варіантність рішень…

— Ми ж дали таке право керівникам, спустили директиви!

— ¦ У тому й біда, що знову спустили директиви, Павле Михайловичу! Але ж не спущена директива, а право гарантує не статистичний, а реальний рух… Я щодня сотні паперів відфутболюю на погодження… Але ж пишуть люди ініціативи! А я погоджую, погоджую, приміряюся, страхуюсь…

— То не треба марно страхуватись…

Павло Михайлович зняв трубку «вертушки», з’єднався з Іваном Федоровичем: «Хотів би порадитися з приводу реалізації положення про змішані підприємства в нашій галузі… Так… Саме так… А коли він повернеться? То, може, до Андрія Філатовича? Гадаєте, незручно? Хм… Гаразд, я доповім наші міркування»…

Чого я метушусь, подумав я тоді. Розмовляю з таким живим трупом, як і сам. Він теж ходить під інструкціями й директивами, теж чекає вказівок згори… Бідолашні ми, та й годі! Але який же парадокс: я, піклуючись про себе, будуючи свою особисту комбінацію, забуваю про все, коли мова заходить про загальну справу! В чому моя вина?! В тому, що я рвався в бій, а мене не пускали?! Та хіба це вина?! Я жертва! Звичайна жертва, як і тисячі керівників мого копилу і сили! Жертва я, а не злочинець! На нас усіх тисне стеля, на всіх — від муляра до міністра! Ми й досі соромимося відкрито говорити про заробіток, усе шепочемося, мовляв, овес дорожчає, на одну зарплату не проживеш… Звідки в нас це жахливе бажання обмежити заробіток тих, хто нас оточує? Економія? Та яка ж це в біса економія? Адже на цій гнітючій зрівнялівці втрачається ентузіазм і віра в можливість змін! Математика проста, як мукання: робітник на конвейєрі недокрутить гайку, справжнісінька, здавалося б, дрібниця, а це ж рекламація, гігантські збитки! А якби йому платили процент від виручки, якби він знав, що немає стелі, — він би гайку цю обсмоктував, на зуб пробував! Та про що я, чорт мене побери! Мені треба вибити собі відрядження, треба підвести Павла Михайловича до того, щоб він подзвонив міністрові, а той повинен назвати моє прізвище, і він його назве — ніхто, крім мене, не має таких зв’язків з фірмами по обробці дерева, ніхто!

… Я ніколи не почував себе так жахливо, як у жовтні минулого року, в той день, коли посадили Горенкова. Чесно кажучи, посадили мене самого, мою ідею сховали за грати!

Але хто штовхнув його під руку відмовити бригаді Русанова?! Хто?! А ніхто, відповів я собі самому. Час штовхнув. Але, на щастя, час новий, а закони старі, можна придержати тих, хто рветься вперед: «Іди, як ми всі, по камінню і не викаблучуйся»…

… Я знав умови гри: коли хочеш поїхати у відрядження за рубіж — бери в облогу начальство вигідною темою переговорів, а сам стій збоку та всіляко показуй свою незацікавленість у вояжі. Дуже важливо бути вивіреним і точним у реакції на пропозицію: «Зосталися хвости — не всі житлові комплекси здали в експлуатацію в Тюмені, немає часу, нехай поїде хтось із заступників»… Хоча варто лише згадати про Тюмень, як зі мною зразу ж погодяться, бойовий регіон, ні, про Тюмень згадувати не можна; ми всі плачемо за Нечорнозем’ям, але скажи, що відстає, наприклад, Пенза, — діло піде, а з Тюменню не можна поводитися вільно, справді, пошлють іншого. Кожне слово має бути заздалегідь виважене, оглянуте з усіх боків, кожен нюанс має вирішальне значення… Спочатку нагору йде записка, в якій ставиться запитання й висловлюється не тільки компетентність, а й сміливість, така бажана духу нашого часу, з елементами найжорстокішої, навіть у чомусь сенсаційної критики; такий папір запам’ятають. Потім необхідно організувати сумний документ апарату про те ж саме, але з перерахуванням робіт, які неможливо виконати з об’єктивних причин; а вже після цього виступ на загальних зборах з розгромом сумного паперу і повторення власних пропозицій — діло, вважай, почне крутитися. Звичайно, й тут без паперів не зрушиш з місця — спочатку записка про оформлення, характеристики, об’єктивки, чекання рішення — словом, усе, як і належить (у двадцяті роки легко подорожували: більшовики в еміграції настраждалися, їх Захід не вабив, та й тоді міг поїхати кожен, хто хотів). Далі, певна річ, почнуться бесіди, складання плану, погодження оптимальних цін, аналіз усіх статей можливої попередньої угоди — місяці минуть, безсонні місяці, коли кожна ніч пойнята жахом… Ніколи не забуду, як одного разу в Мадріді іспанський колега вибачився переді мною: «Дорогий дон Чурін, не сердьтесь, я мушу покинути вас на сьогоднішній вечір і завтрашній ранок, щойно подзвонили з Лондона, дуже цікава пропозиція, я замовив квиток на вечірній рейс — інакше пропустимо вигідну угоду…» Та якби мені запропонували в Лондоні безплатний проект нового будівельного комбінату — все одно раніше ніж через місяць не виїхав би, якщо взагалі вважали б за доцільне послати мене: «А чому запропонували саме йому? Чи немає там чогось такого-сякого?!» І пошлють замість мене несусвітнього дурня, а в будь-якій справі найважливіше — особистий контакт, без нього — кінець, скільки часу витрачається, щоб «притертися», навіть у сім’ї до кінця днів відносини будуються, а вже в бізнесі — тим паче… ©

… Я впав, бо мене — після багатьох років перебування в кріслах — охопив страх… Саме страх… Я тяжко, безупинно думав про те, що буде зі мною, якщо допущу якусь помилку, чітко уявляв собі той жах, коли мене зніматимуть з роботи, той фатальний ранок, коли за мною не прийде машина і треба буде штовхатися в метро, поспішаючи на роботу в якусь будівельну контору, йти через чавкотливу грязюку, спотикатися на погано поструганій підлозі барачного коридора, освітленого тьмяною лампою, мерзнути біля плитки, ввімкнутої потай від пожежної інспекції, — їм байдуже, що холодно й сиро, є інструкція, і все, — от і не дозволю… Коли б я наважився зібрати бригаду шабашників — золоті люди, трудяги, — жив би собі на втіху, заробляв би від душі, але вже пізно, ставки зроблено.

Страх в’ївся в мене поступово, спроквола. Він входив разом із звичкою до пільг: хороший санаторій, двозмінна машина, лікувальне харчування, чудова поліклініка. Взагалі пільги ці нормальні, тому що держава звільняє мене від суєти, даючи змогу цілком поринути в роботу. Не може керівник стояти в черзі за м’ясом — він тоді не про справу думатиме, не про загальне благо, а про те, як би впоратися по господарству… Ех, матінко моя рідна, налагодили б сервіс, дали б людям можливість безстрашно, по-чесному калимити — не було б цього роз’їдаючого страху за майбутнє… Алогічні ми люди, справді! Кому охота перевиконувати план? У наступному році тобі цей перевиконаний, здобутий кров’ю план зроблять нормою… Ніякого резону отак гріти чуприну, краще притримати, працювати в міру… Звідки на нас така напасть?! Затиснути, не пустити, не дозволити заробити? Заздрість властива всім народам, але ті рахувати вміють: «Я йому дозволю, зате й з нього одержу від душі». А ми — непорушні: «Не дам», от і все…

… Незабаром після нашої розмови Павло Михайлович сказав, що питання я порушив цікаві, «будемо вирішувати, давайте конкретні пропозиції». Отоді я й зрозумів: наближається поїздка, треба готуватись, і я знову зустрівсь із Завером — тайкома від Кузінцова, — й попросив у нього найунікальніший камінь.

Старий віддав смарагд старовинної роботи, в діамантах; я передав йому сто тисяч, більшу частину того, що мені заробив Русанов. Правда, заробив їх я, особисто я, він тільки приніс, у моїй владі накласти резолюцію — «так» чи «ні», резолюція до законів здорового глузду застосовна далеко не завжди, і доти, поки я маю право черкати червоним олівцем угорі зліва на сторінці службових документів, у моїх руках майбутнє. Але життя е життя, воно внесло свої корективи. Те, про що я мріяв, збулося, але я — велінням долі — опинився серед ворогів того, що могло б дати мені другу молодість. Та — ні, не вийде, ставки зроблено.

XXI Я, Роман Шейбеко

Початок операції був нелегкий; Штик жовтів на очах, вуха стали пласкими, довгими, немовби він носив важкі сережки, хоч увесь той час, поки його роздягали, мили й піднімали в операційну, вони були маленькими, по-заячому приплюснутими до черепа, що стікав кров’ю.

Він почав жовтіти, коли мій колега, анестезіолог Валі-заде, вигукнув:

— Кисень закінчився!

Я вже приступив до трепанації, Грінберг працював з рваними ранами на грудях та брюшині; якщо кисню не дати через кілька хвилин, Штик помре.

Я зрозумів, що просити операційну сестру Клавочку марно, вона нічого не зможе зробити; такий випадок у нас уже не вперше: слюсар клініки одержує сто десять, за такі гроші смішно вимагати ретельності в роботі, напевне працює за сумісництвом — наша «економія» схожа на нерозумну плюшкінську скнарість. Безглуздо економити на сірниках, а в нас навіть на нитках економлять — хворих, буває, нічим зашивати; скажи комусь, не повірять, але ж це правда!

Зірвавши рукавички й маску, я побіг на п’ятий поверх — там стояв запасний балон, закинув його на плече і вваливсь у ліфт для хворих; дядя Федя, відставник, котрий прийшов до нас, щоб не померти від незвичного сидіння вдома, підсобив, підключили кисень, і я, облившись йодом, повернувся до операційного столу, з жахом чекаючи гіршого.

— Серце працює, — сказав Валі-заде, — дихає краще.

… Коли людина перестає дивуватися — їй кінець як особистості. Професіоналізм, здавалося б, мусить убивати це велике почуття, — стимулятор творчості. Ніколи не забуду, яке враження справило на мене оповідання Твардовського про пічників, надруковане в «Огоньку», оце справжня проза, гімн професіоналу, що не стомлюється дивуватися з власної праці, яка холодну хату робить рідною домівкою…

… Лікар нині подібний до священика; нікому так не сповідаються, як нам: ми ладні відпустити хворим усі гріхи, аби тільки видужали… Скільки історій розповідають вони, вдивляючись у твої очі, намагаючись вивідати вирок собі! Один пацієнт — коли я заспокоював його брехнею — згадав, як Олександр Трифонович з подивом прочитав Указ про нагородження його орденом Трудового Червоного Прапора в день шістдесятиріччя, а скільки тоді геройських зірок роздавали літературним пігмеям, скількох голих королів представляли країні «тонкими психологами, стилістами й творцями нового жанру прози й поезії»?! Що маємо — не бережемо, втративши — плачемо. Твардовський не втратив рідкісного дару дивуватися, він гірко переживав образу, а це ж стрес, який важко перенести художникові, що живе правдою, а не рятівним компромісом… Ніколи не забуду сивого поета, котрий привіз до нас на операцію свою матінку; його величезні голубі очі дивно завмерли, немов зачудовані:

— У тяжкі сорокові, — карбовано, немов рубаючи прозаїчну фразу на поетичний рядок, говорив він, — коли почався шабаш і чорні сили доморощених расистів ловили космополітичних відьом, маленький, зсохлий від затаєного страху Михайло Свєтлов сидів у ресторані Будинку літераторів — його профіль відбивався на стіні як молодий місяць — і сумно дивився на босів, що проходили мимо. Один з них помітив в очах поета щось таке, що змусило його зупинитись: «Михайле, не дивись так, зміни гнів на милість»; Свєтлов відповів: «Тільки це й роблю з ранку до вечора, мабуть, тому ще живий»…

… Я розітнув череп художника Штика, і мене вразила дивна форма його мозку і надзвичайно великий обсяг… Боже мій, червоно-біло-темна маса клітин, яка містила в собі мільярди функціонально розписаних за посадами крихіток, народжувала бачення чужих планет, пришельців, тривожну затаєність Всесвіту… Чому рівні можливості, які дала людині природа, так загадково розподіляються між мільярдами простих смертних і тими, хто бачить більше, відчуває виразніше, мислить прозорливіше?!

Яке щастя бути акушером чи спортивним лікарем — кожен твій жест несе вивчене полегшення хворому… А тут?! Як бути тут?! Я дістав право на вторгнення в святая святих цивілізації, в думку людську… Чи справлюся? Так, відповів я собі, ти мусиш справитись, інакше Штик помре. Ну то й що? — спитав я себе. І жахнувся цього запитання. Ми часто лякаємося правди, простіше обійти її, відсунути, зробити зручнішою для себе, щоб не відповідати безкомпромісно й гостро. Але може бути, що Штик втратить той хист, яким його наділила природа? Тоді й життя для нього буде тягарем, більше того, стане неможливим, бо пам’ять про безповоротне минуле перетворює життя на пекло.

Боже, поможи мені, подумав я, почавши операцію. Вона буде довга, годин шість. Я завжди благаю допомогти, не мені, а тому, хто непорушно лежить на столі; не можна не допомогти тому, за кого благаєш. Ні, відповів я собі, на жаль; навіть бог допомагає тільки сильним.

… Штика били дуже сильні люди, які досить добре знають анатомію, били для того, щоб зробити художника калікою, безпам’ятним виродком; так можуть бити люди, що мають медичну освіту… Або ж масажисти… Патологоанатоми… Хоча хто може завадити інженерові чи водієві придбати підручники й самому вивчити найбільш уразливі, больові точки людського тіла? Як це страшно — придбати підручник, кладезь знань, щоб перетворювати талант в безпам’ятну убогість… Очевидно, предмет заздрості й ненависті найбільше змальований у літературі саме тому, що світ населений багатьма сальєрі, котрі щільно обступають маленьких Моцартів. Пушкін зміг так написати свою поему, бо він сам — Моцарт… Як же цей маленький африканець відчував заздрість нездар, що, як зашморг, повільно душила його! І ми ще говоримо про справедливість! Хоч один доморощений гад переконував мене, ніби все, що відбувається, справедливе: якби Пушкін не помер вчасно, гляди, написав би таке, що перекреслило б усю його літературу, Лінкольн міг піти на компроміс з работорговцями, а Джордано Бруно став би викладати богослов’я.

Я тоді спитав: чи була справедливою поява Гітлера? Можливо, історії угодно, щоб він помер трохи раніше? Скількох маленьких Ейнштейнів, Толстих і Сліченків він би не встиг спалити в газових печах…

Цей же гад твердив: «Ромо, кожна нація повинна співати, говорити, писати й знімати фільми своєю мовою і про свої проблеми». Тоді я поцікавився: а що робити з книжкою «Наша людина в Гавані»? Адже Грін англієць, а не кубинець… І чому б не викинути з «Війни й миру» розділи, присвячені Наполеону? Нехай би про це писали французи… А яке мав право Лев Миколайович — за вашою логікою — писати «Хаджі Мурата»?

— Дихання хворого нормальне, пульс рівний, — Валі-заде не відводив очей від своїх апаратів.

… Я пригадую, яке враження на мене справив Руан, місто Флобера. Там є музей, один зал присвячений хірургії минулих століть; дивовижний графічний триптих: хворий перед операцією випиває склянку спирту; сама операція — предметно й немилосердно показано, як нещасному (не дуже люблю слова «пацієнт» або «хворий», усі ми «пацієнти» і «хворі» — в тій чи іншій мірі) пилкою відрізали ногу, і він дивився на це очима, сповненими жаху, рот роздертий несамовитим криком; третя частина гравюри — відпилена нога в кошику, бідолашний стікає кров’ю, хірург зашиває культю. Жорстоко? А яка правда буває добренькою?

— Тиск? — спитав я Клаву.

— У межах норми.

— Візьміть кров, нехай підрахують на комп’ютері…

Цей японський комп’ютер ми вибивали півроку: поки одержали валюту в Держплані та Міністерстві фінансів, потім включився Зовнішторг, почав запитувати пропозиції в своїх представництвах, а люди вмирали, вмирали, вмирали… Дивовижно: суспільство колективістів, а роз’єднані по тисячах сот! Між нами стоять височенні паркани, а наглядачі, які стежать за тим, аби хтось не перестрибнув, обкладені на своїх вишках мільйонами інструкцій — що можна, де не можна… Дихати — можна, все інше треба затвердити.

Коли я запропонував свій метод операції, усі документи й обгрунтування послали на консультацію трьом професорам; один з них підтримував мене, два мене просто не помічали… Звичайно, вони виступили проти… Але ж ішлося лише про те, щоб надрукувати матеріали в нашому віснику! Хай би хоч дискусія почалася! Ні! Все нове заведено душити в зародку… Свобода думки й слова! Слід би скоректувати: «Свобода проконсультованих слів і затверджених думок…»

Цікаво: я весь відданий операції, поринув у таїнство матерії, що відкрилася мені і яка є субстанцією Валерія Васильовича Штика; роки виробили автоматизм рухів, хоч кожна операція — це новий штурм таємниці, але думка мені непідвладна й багатомірна; я фіксую лише окремі її фрагменти, вони пролітають крізь мою свідомість, і я не певен, чи прийдуть вони до мене ще раз… Гаразд, я — рядовий хірург, а от скільки думок проходило крізь Скліфосовського, Пирогова, Спасокукоцького, Юдіна, Боткіна?! А скільки думок Пушкіна, Толстого, Блока, Маяковського пройшло крізь них і кануло у вічність? Американці держать при кожній бодай трохи серйозній особі «скрипт-герлз», секретарів-стенографісток: жодне слово, навіть жодна випадкова думка не втрачається, та й кишенькові диктофончики мають, які важать двісті грамів і продаються на кожній вулиці, а не з-під поли у фарцовщиків… Смішно… Професія, приречена на зникнення в той самий день, коли держава поверне золотий червінець, що його можна міняти на проклятущу вільно конвертовану валюту… Не треба шукати винуватих там, де винні самі…

— Кров у межах норми, — шепнула Клавочка, — поки що все йде добре.

— Постукайте по дереву, — порадив я їй, відчуваючи, що мій давній і вірний дружочок і цього разу правильно відчуває хід роботи…

Після того як Штика забрали в реанімацію — я впорався за п’ять годин, швидше, ніж сподівався, — ми піднялися в ординаторську і поставили чайник. За те, що сім’я врятованого принесла тобі букет, тепер уже не саджають у тюрму, як за хабар, але якби контролери пронюхали, що Потапов, якого ми витягли з клінічної смерті, подарував нам дві банки «ліптона», не уникнути всім нам лави підсудних. Між іншим, за таку операцію, що ми йому зробили, він на Заході заплатив би не менш як п’ятдесят тисяч доларів, а тут — дві банки і п’ять років строку в тюрмі, от логіка, га?! Я розумію, продавали б цей самий «ліптон» у магазині, можна було б і відмовитись од подарунка, але ж його немає, з свічкою вдень не знайдеш!

Валі-заде сидів згорбившись, опустивши довгі руки між гострими колінами, — чомусь у більшості східних людей дуже тонкі ноги; Клавочка притулилася до стіни і, вийнявши маленьке дзеркальце, роздивлялася своє обличчя з якимось замилуванням; я чаклував над чаєм; Грінберг ліг на шкіряний диванчик, а Саня Протасов, який приходив до нас, щоб допомогти, коли міняли капельниці, завмер біля вікна, спостерігаючи, як блідий світанок змінювався реальним ранком, сірі тони неба ставали голубуватими і в них уже бриніли біло-рожеві барви. Вранішнє сонце зовсім несхоже на вечірнє: здавалося б, яка різниця, ранок чи ніч, і там і тут центром є світило, але чому схід сонця позначений печаттю молодості та надії, а захід завжди асоціюється з утомою? «Утомленное солнце нежно с морем прощалось…» Здавалося б, вульгарщина, а може, саме в цьому рядку нікому не відомого автора текстів для танго і було те відкриття, до якого ще не підкралися вчені? Може, справді, сонце стомлюється за день? Віддає занадто багато енергії сум’ятній землі, що поринула в свої малюсінькі — не його масштабу — турботи? Лікар Холодов правильно каже: чому не припустити гіпотези, що земля — це гігантський супутник, магма — паливо, а всі ми —¦ мешканці міжпланетного корабля. Якщо існує світ трьох вимірів, то чому не припустити можливість існування царства п’яти чи шести невідомих вимірів, мешканцям якого і саме сонце здається комашкою? Розглядають Всесвіт під мікроскопом, як таємничу малу величину…

— Кожна така операція, — порушила мовчанку Клава, — залишає на моєму обличчі три нових зморшки. Я підраховую.

— У тебе характер веселий, — озвався Валі-заде. — Смієшся багато, тому й зморшки… Якби була молодша на десять років — женився б.

— З таким жуїром, як ви, я дуже швидко сплакалася б, — сказала Клава. — По-моєму, Люда з сьомого поверху втратила через вас сон.

— Вона втратила сон через його «Волгу», — всміхнувся Грінберг. — Валі, поясни, чому у вас, мусульман, така пристрасть саме до «Волги»?! Нас, євреїв, ваблять маленькі машини, предмет мрії — «Жигулі»…

— Ви налякані, — відповів Валі-заде. — А ми на піднесенні, у нас аятолла Хомейні, зелений прапор Корану перемокле червоний прапор дерзновенного більшовизму…

Чай у мене, як завжди, чудовий. Звичайно, я, як і кожен мужчина, люблю похвастатись, але зараз я не грішу, істинна правда, коли вийду на пенсію і якщо до того часу не задушать індивідуальний труд, відкрию домашнє кафе. Ірина ліпитиме вареники, полтавська хохлушка, диво, а не вареники, я, мабуть, і вірний їй тому що вона готує так, як ніхто інший у світі… Мені раптом стало соромно від цієї думки — нехай навіть гордовито-жартівливої, — але ж думку так само не можна викреслити з буття, як і слово; прислів’я про те, що написаного пером не витягнеш і волом, цілком поширюється її на думку, можливо, ще й у більшій мірі…

— Між іншим, — заперечив я Грінбергу (хороший лікар і хлопець пристойний, але страшенна зануда), — ти забув ту притчу, що я розповідав якось…

— Яку? — спитав він, — Я заношу всі ваші притчі на скрижалі.

— Про лазню та рабина…

— Ви такої не розповідали. Про рабина я запам’ятав би неодмінно. Я весь увага, бос…

— Так от, євреї вирішили в своєму селі побудувати лазню…

— Коли це євреї жили в селі? — Клавочка розсміялася.

Валі-заде зітхнув:

— Останні десятиліття наша історія замовчує, що до революції євреї в Росії не мали права жити в містах і поселялися в смузі осідлості.

— Ой, правда?! — Клава щиро здивувалась. — От бідолашненькі! Ну то що про лазню?

— А про лазню ось що, — вів далі я. — Одні євреї чомусь вважали, що підлогу не треба стругати, а інші вимагали класти старанно обстругані дошки. Рабин вислухав і тих і других: «Євреї, не треба сваритись, кожен з вас правий по-своєму. Давайте дошки обстружемо, але покладемо їх необструганим боком наверх»… Ви спитаєте, до чого це я? А до того, що правий я: їжджу на «Москвичі»…

— Оце так! — розсміявся Грінберг. — Він їздить на «Москвичі»! Він їздить на «сімці»! Ваш новий «Москвич» цілком і повністю змальований з французької моделі, стид і сором!

Через дві години Штик розтулив безкровні губи й подивився на мене з тверезою, страхаючою задумливістю — наче не був щойно під наркозом.

— Де ви? — спитав я його стиха, щоб збагнути — розуміє він те, що відбувається, чи ні…

Штик відповів:

— У… пеклі…

Що ж, правильно. А може, все-таки в чистилищі? Пекло в мене асоціюється з іншими установами.

— А як вас звати?

— Ш… Ш… Штик, — проплямкав він укритими смагою губами. — Нехай сюди негайно п… прийде Варравін… По… по… поки я не в… в… вмер…

— Коли вночі не вмерли, то тепер житимете…

Заплющивши очі, він прошепотів:

— Ні… В м… мене думки с… стри… стрибають… Не три… тримаються… Дуже ш… швидкі…

— Хто такий Варравін?

— Р… репор… тер… Він нам потрібен…

— Нам? — перепитав я.

— Вам також, — відповів Штик і заплющив очі. — Тільки не об… манюйте мене, б… буде пізно…

Оперативник з МУРу, який чекав кінця операції, пішов попоїсти; я спустився вниз, розповів Валі-заде, ГІотапову, Клавочці і Грінбергу про цю дивну розмову:

— Роботу ми зробили чудову, я боявся, що Штик стане недоумком… Пригадуєте, я показував на крововилив? Я його найбільше боявся… А все-таки вийшло, еге ж?

Клава сіла до телефону, набрала «09» і попросила номери московських редакцій. Їй відповіли, що більше трьох довідок за один раз дати не можуть. Чому? Чому ми такі страшенно неповороткі? Хто дав право примушувати Клаву, змучену після операції, крутити диск п’ять разів і чути лиш з короткі гудки?

Я взяв трубку з рук Клави:

— Люба дівчино, вас тривожать з інституту Скліфосовського… Ми лікарі, дзвонимо у невідкладній справі після тяжкої операції. Хіба можна так? А от коли б ви до нас потрапили, а ми запропонували б вам розповісти, що з вами скоїлося, трьом різним лікарям з перервою в півгодини?

— А я на червоне світло вулиці не переходжу і потрапляти до вас не збираюсь, — відрубала дівка і поклала трубку.

— Ну, гадина, чи не так?

Ось тоді я й подзвонив давньому приятелю, полковникові Славі Костенку з карного розшуку.

XXII Я, Іван Варравін

Головний редактор викликав мене ввечері, коли я повернувся з архіву, і мовчки простяг листа з прикріпленим до нього форменим папірцем — явно з відділу листів, але не з нашого, а згори.

Лист було надіслано на три вищі адреси; писала Глафіра Анатоліївна, мати Олі.

Прочитавши перший абзац, я одразу зрозумів, у чому справа. І не помилився: «Знущання з вагітної дружини», «чи має право людина з таким моральним обличчям працювати в комсомольській пресі», «як співвіднести святе слово «перебудова», а воно ж і моралі стосується, з тим, що коханці — Є. Наришкіна і мій зять, батько дитини, яку носить під серцем дочка, — на сторінках газети закликають до справедливості й чесності, до духовності й моральної чистоти, а насправді глумляться над цими святими для кожної радянської людини поняттями». Ну і все в такому ж дусі: як я принижував Ольгу розповідями про моїх колишніх коханок, не криючись, продовжував з ними зустрічатися, не ночував дома, а потім і зовсім вигнав з квартири нещасну жінку — все це впливає вбивчо.

— То й що? — спитав я, повернувши головному листа з резолюцією на бланку: «Розібратися й повідомити».

— Тобі видніше, — відказав він. — Якби навіть цього тексту не підписали, я ніколи не наважився б кинути його в кошик для сміття: йдеться про вагітну жінку.

Раніше я називав головного, як і було заведено в молодіжній газеті, на ім’я та по-батькові, звичайно, на «ви». Він старший від мене на дев’ять років, шеф, член бюро і таке інше; я не дуже замислювався, що в таких стосунках закладена холопська покірність, по-перше, і панська вседозволеність, по-друге. Я збагнув цю ситуацію саме зараз, якимсь несподіваним, гарячим осяянням.

— А ти подзвони моїй дружині, О лі, — спокійно, без найменшої демонстрації я перейшов на «ти». — Запроси її до себе, поговори. Спитай, чому у нас стався розлом? А потім вислухай мене.

— Добре. Цілком розумна пропозиція, приймаю… Давайте телефон вашої дружини, записую… — Він перейшов на «ви» так само лагідно, не виявляючи ніякої переміни в ставленні до мене.

Я назвав номер.

— Оля зараз живе там.

— Давно?

— Чотири місяці.

— Ви робили щось, аби її повернути?

— Звичайно.

— Що саме?

— Це моя справа.

— Так чи інакше, але вам доведеться розповісти про це на зборах…

— Я не розповідатиму про це на зборах.

— Чому? Питання ж поставлено… Не думайте, що я зразу прийму сторону вашої тещі, я поважаю вас і шаную як обдарованого журналіста… Але я не можу пройти мимо цього, — він кивнув на лист, — людського документа… Та й колектив мене не зрозуміє…

Ну й формулюваннячко! Ми мастаки на змійство, спробуй заперечити — «на колектив замахуешся?!» Я на ханжество замахуюсь, не на колектив.

— Отже, дзвонити не хочете?

— Чому? Я доручу це Василю Георгійовичу…

Вася Турбін, він же Василь Георгійович, — секретар нашого парткому, йому двадцять сім років, хороший хлопець, обрали його одноголосно, рідкісний випадок.

— Хочете, я запрошу його? — спитав головний.

— Хочу. Він ще не читав?

— Ні. Я чекав розмови з вами…

— Дуже хочу, — повторив я. — Сподіваюсь, етика дозволить мені бути присутнім при його розмові з Глафірою Анатоліївною?

— Не знаю… Порадимося…

Наш секретар потиснув мені руку: «Привіт, старик, я тебе сьогодні шукав, де ти запропастився?»; обернувся до головного: «Що сталося?»

Той мовчки простяг йому листа.

Вася прочитав швидко, обличчя його пожухло, наче квітка на осонні, він підвів на мене голубі очі, в яких була неприхована розгубленість.

— Це правда, Іване?

— Те, що ми не живемо з Ольгою, — правда. Все інше — брехня. Мені здається, це ланка в провокації з боку тих, кого я зараз витоптую.

— Кого ви зараз витоптуєте? — спитав головний. — Загряжська справа, про яку мені говорив Кашляєв?

Я поцікавився:

— Він говорив, що справа ця плутана? І що краще б нам узагалі в неї не лізти, поки не розбереться прокуратура? Правда?

Вася випередив шефа:

— Точно, він мені так говорив.

— Яв цьому не сумнівався, Васю. Я запитую Анатолія Івановича…

Головний відкинувся на спинку крісла:

— А вам не здається, що наша розмова йде не по тому руслу, товариші?

Мені так кортіло розповісти, як Кашляєв украв мою записну книжку, як він з нею подався до реставратора Русанова, а той — до доцента Тихомирова, а вже разом, усім кодлом, вони навістили Томочку, ворожку, котра якимсь чином точно вичислила, що мати Ольги, Глафіра Анатоліївна, очолює сектор експорту дорогоцінного каміння, он як плетуть павутину! А де факти? Дуже страшне обвинувачення, воно не може бути бездоказовим…

Саме тому я вирішив, що говорити про все це головному га варто — може злякатися, став полохливим перед прощанням з комсомольською роботою. Якби він був інженером чи лікарем — усе-таки професія, а яка в нього, бідолахи? Вміння відчувати тенденцію? На цьому тепер далеко не заїдеш, а до пенсії ще сімнадцять років, чорт знає що може статися.

Я не скажу, що не довіряв нашому головному, ні. Він людина незлобива і взагалі досить чесна; зараз він попав у халепу, тому передав листа Глафіри Анатоліївни нашому секретареві, щоб той вів справу, — справді, пахне скандалом. А будь-який скандал у колективі кидає пляму на шефа, традиція кругової поруки.

Ні, подумав я, зараз нічого не можна відкривати; витримка і ще раз витримка; сьогодні ввечері піду до Штика; я не ясновидець, але очі людей мене рідко обманювали: я розчиняюся в них, даю їм змогу заволодіти мною — тільки так виникає єднання; надмірна довіра власному «я» роз’єднує людей; не можна вірити в свою правоту доти, поки ти не віддав себе правді опонента. Я відчував: у кінці нашої розмови Штик щось хотів відкрити мені, але чи то я повівся неправильно, чи то він не прийняв остаточного рішення, — замовк наглухо. Сьогодні я скажу йому всю правду. Так, це ризиковано, але іншого виходу немає. Я вірю талановитим людям: це особливі моральні структури. Правда, ми надто щедрі на титул «талант», скільки у нас було «видатних», а минули роки, навіть не десятиліття, — і пам’яті ніякої не лишилось, одна прикра образа: для чого ніщо одягати в позолочене вбрання? А втім, насамперед треба ображатися на самих себе. Самі покірно приймали брехню, заздалегідь знаючи, що це підлий обман. Або ж якийсь спритний репортер збере свої записки в книжку, націдить повістинку — картонна конструкція, ні слова, ні характеру, та ще блисне кілька разів по телебаченню з угодним коментарем, — і вже «великий майстер», оскільки нагорі висловлена така «думка», а спробуй посперечайся з думкою — не вийде, вона ж не написана і не розпублікована, вона — думка… Ех, матінко наша Візантія, коли ж ми з себе випалимо рабство, коли навчимося бути самими собою?! Ніколи, відповів я собі спочатку. Мені стало страшно цієї відповіді, і я спитав себе, чому це так? І відповів: бо рабство викорінюється лише через закон і відкритість, через гарантований конституцією обов’язок висловлювати небажану точку зору. Параграф, який гарантує право, було затверджено тридцять шостого року сталінською конституцією, тільки чомусь дедалі більше саджали в тюрму 8а неугодну думку, не прислухаючись, та вже коли й прислухалися, то для того, щоб поставити до стінки… А тепер? Скільки разів газета пропонувала дати читачам право визначати бажаних їм авторів і тиражі їхніх книжок… Але ж навіть прізвища письменників, яких висунули на обговорення, досі конструюються в міністерствах, комітетах і спілках… Проте їх можна зрозуміти: коли змирилися з явною брехнею — «у нас одинадцять тисяч письменників», — то, будьте ласкаві, кожного забезпечте книжкою, хоч заздалегідь відомо: її ніхто не читатиме. А як же інакше? Інакше не можна, безробіття буде, а це супроти наших правил, та й що скажуть недруги з країн капіталу?!

А Штик — талант… Картина, що стоїть у нього в кутку, таки чудова, стільки в ній скорботи і таке величезне запитання, що просто диву даєшся, як можна сотні сторінок умістити на одному полотні! Справді, краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Штик ще й тому талант, що соромиться своєї роботи, шукає в твоїх очах реакції на неї, сповнений сумнівів, побудованих, однак, на внутрішній переконаності в своїй одвічній правоті…

Ні, я не можу зараз нічого говорити, навіть Васі. Хоч те, з чим зіткнувся Квіцінія і про що дізнався я, дуже страшно, просто жахливо, я не маю права ні на кого перекладати навіть частку своїх тяжких сумнівів. Переслідувач завжди неправий. Якщо я бодай у чомусь помилюсь, я буду справжнім негідником. Фашизм — це коли звинувачують невинного, наперед знаючи, що він не винен.

— Подзвони, Васю, — сказав я. — Сподіваюсь, я не заважатиму твоїй розмові з автором листа… З моєю тещею… Навпаки, одразу ж відповім на будь-яке запитання, що може виникнути…

— Як, Василю Георгійовичу? — трохи розгублено спитав головний.

— Та взагалі, — затинаючись, немовби переборюючи себе і не спускаючи при цьому очей з головного, сказав Вася, — таку розмову я проведу не по телефону, а особисто, віч-на-віч…

Анатолій Іванович розвів руками, ніби силоміць приставленими до його важкого тіла, показуючи всім своїм виглядом, що він ладен прийняти будь-яке рішення секретаря парткому, трохи присунувся до столу і дав цим, здавалося б, нічого незначущим жестом зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

У коридорі Вася шепнув:

— Не думай, що я спасував, старик… Лист паскудний, згоден… Тому краще, якщо я зараз поїду до цієї Глафіри Анатоліївни, а потім зустрінуся з Ольгою… Тільки, будь ласка, скажи мені, щоб я був упевнений у своїй позиції, — у тебе з Лізою справді нічого немає?

— Як це немає? — здивувався я. — Звичайно, є…

— Виходить, твоя теща правильно пише?

— Я дуже дружу з Лізою… Дружу. Розумієш? А коли мене примусять розвестися, я, мабуть, подумаю про те, щоб зійтися з нею по-справжньому… Одружитися? Ні… Це не для мене, досить… Жінки напрочуд швидко освоюються з імперським почуттям власності…

У своїй конурці, складаючи матеріали в папку, я помітив записку, написану рукою Лісафет: «Тебе негайно жде в Скліфосовського художник Штик». І вірші, написані в рядок, як проза: «Ідуть дощі, тумани зранку й холод. Ти грубку розпали, ще поки дух твій молод, мить зачекай… В дощах дороги й луки… Та мушу йти, годинника завів — мені він гірше муки, і боляче стократ, ніж стебла осоки, різці хвилин нестерпно ранять руки»…

Я побіг до Лізи, але її не було, сказали, що її спішно викликав якийсь грузин; Гіві, зрозумів я; мабуть, дуже важливо, якщо вона мені не написала, імовірніше — не захотіла нічого писати — через Кашляєва.

… В інституті Скліфосовського чергував молодий лікар; на щастя, він читав мою статтю про те, як тепер помалу притискують людей, які пішли в сервіс, — усіх, хто взяв ліцензії на автообслуговування, таксі, пансіонат (було багато відгуків; найвища радість для репортера, коли його робота викликав потік листів), і, хоч цей хірург був зовсім не згоден зі мною — «реставруємо капіталізм», — він дозволив пройти в палату до Штика, повідомивши, що в того вже був якийсь полковник Костенко з карного розшуку, але лікарі розмову припинили, бо підозрюють у пораненого набряк легенів.

… Штик важко дихав, широко відкриваючи рота, мене впізнав начебто не зразу, потім кивнув і, спотикаючись на літерах, прошамкав:

— Мабуть, помру… Русанов… Нехай тобі дадуть мій ключ з костюма… Якщо ні — у Колі Ситникова… На другому… поверсі… сім… Передай, я звелів принести нотаріальні… папери… Русаноза… У столі… Там і ощад… ощадкнижка… Зро зумієш… Його л… лист уп… пав… під шу… хляду… Русан… брав четверту… частину… В Загряжську від… відмо вили… Горенков… А Чурін… не знаю… Тільки пам’ятаю… Русанов про нього… гов… о… р… Іди…

Ситников залишив у себе мій паспорт, незважаючи на те що я двічі досить докладно виклав йому суть справи: Штик просить негайно привезти нотаріальні папери й ощадкнижку зі столу.

— А чого записку не написав? — спитав Ситников.

— Він ледве живий! У нього капельниця, всі руки поколоті…

— От жах, га?! — бородатий Ситников зітхнув. — А били ж його за три метри від моїх сходів! Якого такту людина?! Нікого не хотів тривожити криком, хоч ми всі до ранку працюємо, вибігли б…

Я не заперечував Ситникову, хоч знав, що Штика майже зразу оглушили… Але він так добре сказав про свого товариша; не часто ми говоримо про людей гарно, здебільшого ущипливо чи поблажливо…

Я ввійшов у майстерню Штика, світла не вмикав, хоч уже смеркалося. Було тут попелясто-сіро, затаєний смуток постійної самотності, приналежності не собі, а ідеї, незримий дух творчості. Попільничками тут були консервні банки, чайником — кружка брудно-коричневого кольору; сковорідка нечищена, плита на одну конфорку, обшарпані двері, що вели до другої кімнати, де я побачив край ліжка, застеленого солдатською ковдрою…

Я відразу згадав маму, яка вміла сарайчик, що аренду— вала для нас на літо в Удельному, всього за три години перетворити в затишну кімнату, освітлену низьким абажуром} вона привозила з собою невеличкі копії Сєрова і Коровіна, зелено-червоний плед, шкуру якогось козла, турочки для кави — хіба людині багато треба, — але житло ставало якимсь особливим, артистичним. А тут… Отже, зрозумів я, особистого життя у Штика не було. Мабуть, справжній талант не може розривати себе між полотном (книжкою, партитурою) і жінкою, яка дарує ніжність, створює затишок, але водночас займає те місце, котре їй здається необхідним зайняти в житті любимого… Невже самотність — супутник істинного артиста? Може, істинна правда нікого до себе не підпускає? Екзаменує художника на міцність: «Чи готовий ти пожертвувати собою в ім’я того, щоб наблизитися до мене? Чи готовий приректи себе на схиму?»

Я підійшов до старого розсохлого столу, потягнув на себе ручку шухляди, висунув її, і був приголомшений його абсолютною, штучною порожнечею, немовби звідси навмисне забрали все до останнього папірця…

Я висунув — один за одним — маленькі шухляди в тумбочці; тут також було зовсім порожньо; став на коліна, щоб подивитися, чи не впав якийсь документ на підлогу — Штик говорив про лист Русанова, — і в ту мить, коли я схилився, немов у земному поклоні, моя шия відчула доторк руки — поблажливо шарпотливий, налитий силою…

XXIII Я, Карімов Рустем Ісламович

Мене й досі дивують слова: «Такий молодий, лише п’ятдесят, і вже інфаркт»… Усе-таки на Сході зовсім інша градація віку; для нас п’ятдесят років — початок старості; в сорок сім батько був сивий як лунь, а мені було двадцять п’ять, і в мене вже був син, Мелор, що російською мовою означає: «Маркс — Энгельс — Ленин — Октябрьская — Революция», — «М», «з», «л», «о», «р»… Я зістарився в сорок шість років, коли мій хлопчик загинув в Афганістані, його розкраяли автоматною чергою, і він не встиг зоставити мені онука… Я тоді переходив на ногах інфаркт, я відчував його по тому, як безперестану німіла ліва рука, ставала непіддатливо-електричною, як терзав тупий біль за грудниною і доводилося бігати в туалет, бо раз по раз виснажлива нудота підступала до горла. Я не пішов у нашу спецполіклініку. Взагалі я туди ніколи не ходив і Мелора не прикріпив до неї: якщо вже справедливість — то в усьому, вибіркової справедливості не існує, фарс. Аби не дражнити колег, пояснив: хочу зробити всі міські клініки сучасними, тому й розписав себе по районах: зуби лікував у Ленінському, щорічне обстеження проходив у Жовтневому, а давню травму ноги лікував у хірурга Кубіньша в Кіровському… Цікаво, коли в нас почалася епідемія роздавання імен міським районам? Раніше — я це добре пам’ятаю — Ленінський район був Сталінським, Жовтневий — Молотовським, а нинішній Кіровський — там у нас заводи, зв’язані з транспортним машинобудуванням, — Кагановичським. Але й до цього, в двадцятих, були інші назви, хоча тоді існувало лише два райони: Зінов’євський і Бухарінський. Якось я запропонував перейменувати все кардинально — раз і назавжди: район Набережних, район Пролетарських заводів і Центральний район. На мене подивилися з певним нерозумінням, і я був змушений обернути свої слова на жарт, що викликало загальне полегшення. Але ж майбутні історики легко вичислять, що райони, радгоспи і заводи імені XXII з’їзду раніше називалися іменами Сталіна, Молотова, Маленкова або ж Кагановича… Якби перейменували радгосп в «Діброва», «Сосновий бір», «Тихе озеро» — питання не виникали б, а так — залишаємо після себе величезне поле для переосмислення, з молоддю працювати боїмося, підручники історії по своїй суті антиісторичні, росте безпам’ятне покоління…

До речі, після того як я відкріпився від обкомівської лікарні, нам за п’ять років сяк-так переобладнали клініки в усіх районах, хоча для цього довелося вдатися до дипломатичної гри: попросив нашого першого секретаря провести рішення, яке зобов’язувало мене курирувати охорону здоров’я на місцях (без папірця — комашина, усної згоди не досить), і з розв’язаними руками я почав атакувати той же обком і Раду Міністрів республіки (я тоді був міністром соціального забезпечення), вибиваючи гроші, фонди, дефіцит. Саме тоді я й зустрівся з Горенковим. Мені зразу сподобалась (хоча, чесно кажучи, спочатку я трохи злякався) його гостра манера:

— Скільки у вас грошей на будівництво сьомої поліклініки?

Я назвав цифру.

— Роздобудьте дозвіл, щоб зекономлені гроші я міг розподілити між своїми робітниками й інженерами, — тоді візьму об’єкт у план і здам раніше строку.

Я відповів, що така постановка питання не узгоджується з загальноприйнятими нормами нашої економіки.

Горенков тільки посміявся: «В листі до свого заступника Льва Борисовича Каменєва — це той, що з троцькістсько-зінов’євської банди диверсантів та шпигунів — Ленін рекомендував перевести на тантьєму нашу бюрократичну сволоту, а тантьєма, як відомо, процент від угоди. Запам’ятайте, я у вас цього не прошу, а ставлю цілком пробивні умови… Я, знаєте, з робітничої сім’ї, батько був віртуозом-токарем, Лівша був, справжній Лівша, так от мені за російського робітника прикро, коли ми на будівництво готелів іноземців запрошуємо і, розчулені, не можемо нарадуватися, як вони гарно та швидко будують. А ви поцікавилися, скільки їм за день платять? Ні? То я відповім: сто п’ятдесят карбованців. Якби ми платили своєму будівельнику сімсот карбованців, він би краще будь-якого француза побудував! Техніки немає? Придумав би, на те голова є… Словом, якщо проб’єте — дзвоніть і приїжджайте раненько, поснідаємо разом. Якщо не виконаєте моєї умови, допомогти вам нічим не зможу».

— Зобов’яжемо постановою, — сказав я йому. — Проведемо через Раду Міністрів.

— Ну то й що? Буде ще один довгобуд… Діло робить його величність людина, а не паперова постанова.

Мене тоді вразила розкованість цього начальника БМУ: в голосі його не було й тіні нерішучості, хоч розмовляв він з міністром, а в нас навчені дотримуватися табеля про ранги, ім’я Каменєва вимовив неприховано шанобливо, без угодного тому часові надриву; зацікавила мене і його дивна пропозиція приїхати «поснідати». Цей мій інтерес був спочатку забарвлений підозрінням: у нас немало мафій, але будівельна — одна з найсильпіших, тому, домовившись — з величезними труднощами, — що Держплан залишить БМУ Горенкова десять процентів від зекономлених ним грошей — у тому разі, коли здасть поліклініку в строк, по найвищій якості, я подзвонив йому через два тижні й повідомив, що предмет розмови набуває реальних рис; «коли можна приїхати на сніданок?»…

— Як це коли? — щиро здивувався Горенков. — Завтра! Чого ж час розбазарювати?!

Оскільки я передбачав, що розмова може набути несподіваного (скоріше навпаки — жданого) характеру, то запросив з собою завідуючу відділом охорони здоров’я міськвиконкому Бубенцову, і ми поїхали в БМУ.

Насамперед мене вразив кабінет начальника: розкішний, хоч і строгий, вищою мірою функціональний; я не міг навіть подумати, що в довжелезному бараці, облагородженому, немов шведський будинок, вагонкою, можна влаштуватися так красиво й достойно.

Після перших вітальних слів я спитав, чи розумно витрачати дефіцитну вагонку на те, щоб так прикрашати тимчасовий барак.

— Я досить поважаю мій народ, щоб не дозволити йому жити в багні, — відповів Горенков різко. — Хочете, щоб люди навчилися цінити власне достоїнство в хліві? Якщо у Стані— славського театр починався з вішалки, то й у нас робота починається зі штабу. Тим більше, що вагонка ця на повітрі тільки висохне як слід. А кабінет мій зроблено з неякісного дерева, люблю столярничати, кожної суботи я стругав панелі, сам прооліфив, сам підібрав за тонами — преміальних собі за це не виписував…

Галина Марківна Бубенцова в унісон моєму настроєві, немов пропустивши мимо вух слова Горенкова, підібгала губи:

— У нашого міністра кабінет удвічі менший за ваш…

— Значить, поганий міністр, — Горенков розсміявся. — Не вміє працювати, коли сидить у нікудишньому приміщенні…

— Ну, знаєте, — Бубенцова подивилася на мене з розгубленістю, чекаючи підтримки.

Я спитав:

— Мабуть, у молодості захоплювалися Чернишевським? А найбільше «Що робити?»

— Чому в молодості? — Горенков перевів смішливий погляд з Бубенцової на мене. — В молодості нам прищеплюють ненависть до класики, до неї повертаєшся вже в зрілості.

— Хто ж це вам прищеплював ненависть до класики? — ще жорсткіше наступала Бубенцова.

— Радянська школа, — Горенков не приховував усмішки. — За п’ять годин треба осягнути всього Чернишевського… Це ж справжнісінький цитатник з «великого керманича»! Настругали абзаців і примушують зубрити… Замість того щоб кілька днів почитати вголос «Що робити?» і пояснити, чому ця книжка сучасна й понині… Краще розповісти один епізод з життя Миколи Гавриловича, ніж бубоніти хронологію його біографії.

— Ну ви вже мені пробачте, — Бубенцова знову подивилася на мене, все ще шукаючи підтримки, — ви просто все заперечуєте…

— Але ж не Черчілль написав: «Я прийшов у світ, щоб не погоджуватися». Горький… А його ще не заборонили… Ну що, поснідаємо?

Не чекаючи нашої згоди, він підвівся з-за прямокутного стола і штовхнув рукою стіну позад себе; вона легко піддалася, і ми побачили маленьку кімнату відпочинку, стіл, накритий накрохмаленою скатеркою, вишитою червоним узором, самовар, калачі, масло в красивій вазочці і варення.

— Будь ласка, — запросив він. — Чесно кажучи, я ждав міністра без свідка, тому ми швиденько знайдемо третій прибор для нашої чарівної дами…

Ось тоді, за чаєм, він і виклав мені свою доктрину, яку Бубенцова — уже в машині — розцінила як «куркульську».

— «Гроші»! «Гроші»! «Заробітки»! — сумно говорила вона. — Начебто це найголовніше в житті радянської людини! Не треба переносити на нас західний спосіб мислення…

— А хіба вам завадила б прибавка до зарплати карбованців на сто? — спитав я.

— Я працюю не заради зарплати.

— То відмовтеся від тої, яку одержуєте, на користь прибиральниць вашого відділу.

Бубенцова тужливо подивилася на мене:

— Вони одержують удвічі більше, ніж я, їм дозволено сумісництво…

— Зате у вас броня в аеропорту, безплатна путівка в хороші санаторії, зручна квартира в центрі міста з вікнами у тихий зелений двір…

— Та я ж це відслужую ненормованим робочим днем, Рустем Ісламович…

— Думаєте, Горенков іде з роботи о п’ятій? Я цікавився: його робочий день починається о пів на восьму, а закінчує він його о дев’ятій.

— Значить, має користь…

— Але ж у цьому можуть звинуватити і вас. Ви теж працюєте ненормовано… Чи варто розкидатися звинуваченнями? Тим паче що гроші Горенков вимагає не для себе, а для колективу.

— Треба ще подивитися, яку він премію одержить.

— Згоден. Тільки навіщо заздалегідь вважати людину шахраєм? Чи вас дратує його незалежність? А ви пригадуєте, як він говорив: «Я за крісло не держусь, виженуть — піду столяром на пилораму! Немає нічого приємнішого, ніж спілкування з деревом, стружки — кучері, а пахощі які?!» Образно говорить, чи не так?

— Він грає, Рустем Ісламович, — заперечила Бубенцова. — Він не живе сам по собі, відкрито… Він вигадав роль…

— Коли це навіть так, то мені його роль подобається. Вона принаймні прогресивна… І те, що він перевів свого шофера на вантажну машину, сам сів за руль службової, а гроші за вивільнену штатну одиницю віддав машиністкам, — розумно, бо дає БМУ економію в часі: спробуйте примусити самовіддано працювати дівчину, яка одержує дев’яносто карбованців на місяць?! Ви замислювались, як можна прожити на дев’яносто карбованців? Це ж знущання над Достоїнством людини… Дев’яносто карбованців…

Бубенцова тоді мало не заблагала:

— Але ж не можна все міряти грішми, Рустем Ісламович! Нас засмокчуть речі, ми розгубимо ідеали…

— А хіба злидні — кращий гарант для збереження ідеалів? Невже вам не хочеться купити собі красиве плаття? Машину? Меблі?

— Звичайно, хочеться, — Бубенцова вперше за всю розмову відповіла щиро, а не підстроювалась під прийняту думку. — Та коли не можна, то краще про це не думати!

— А чому, власне, «не можна»? Горенков запевняв, що «можна». І я з ним згоден. Ми вперлися лобом у догму і нічогісінько навколо себе не бачимо. А час іде… ІЦо стерпимо ми, те наші діти терпіти не будуть — от вам і девальвація ідеї… Ми вже втратили покоління, Галино Марківно. Чи не час організувати Міністерство у справах молоді?

— Це так, — погодилася Бубенцова. — Молоде покоління надзвичайно розбещене…

— Не розбещені вони… Бажання зробити життя дитини щасливішим, ніж те, яке прожили ми, — природне. Інша справа, вони війни не знали… То що нам, на кнопку натиснути, чи як?

— Ви не праві, Рустем Ісламович, — задумливо мовила Бубенцова. — В них з’явилася моральна черствість… Чому ми, батьки, радіємо, коли вони щасливі — чи то в навчанні, чи в роботі, в коханні… А для них наше життя… особисте життя… пусте… Начебто ми не маємо права на щастя…

Я подивився на її обличчя; сорок п’ять, не менше, але ще збереглися сліди колишнього шарму. Мабуть, захопилася кимось, а діти — проти… Дитячий егоїзм (чи ревність, це — те саме) відвертий і нещадний… Нічого не вдієш, сама винна, мабуть, страшенно любила своїх дітей, розчиняла в них себе… А Мелорчик, подумав я. Якби сталося так, що я покохав іншу жінку? Розрив із Зіною? Та хіба він простив би?! А я? Я простив би батькові все. Але я все простив би йому лише тому, що боявся його. Дуже любив, а ще більше боявся…

… Повернувшись до міністерства, я подзвонив у районний комітет ДТСААФ і попросив записати мене на курси професіональних шоферів; через п’ять місяців одержав права, за цей час — з боєм — передав ставку свого шофера в парк вантажних машин Міністерства охорони здоров’я, у них повний завал, і став обслуговувати себе сам, але ж у міністра має бути двозмінна машина, триста карбованців на місяць віддай шоферам і, як кажуть, не гріши…

Саме тоді в мене й почалися труднощі з нашим першим секретарем; мене призначили прем’єром нашої автономної республіки наперекір його волі, запропонувала Москва…

… І ось на другий день було скликано позачерговий пленум обкому. Серед питань, які стоять на порядку денному, названо: «Різне». Це значить, що моє прохання про відставку задоволене, вибиратимуть нового главу уряду.

Я зібрав свої особисті речі, в кабінеті їх набралося чимало; після того як ми з Зіною переїхали з старої квартири в маленьку, щоб не було так страшно без Мелорчика — там кожен куточок нагадував про нього, — частину речей я сюди переніс, особливо щоденники, архіви, «сталінку» батька й старий халат — єдршє, що після нього лишилося: «грошові пакети», що таємно виплачувалися при Сталіні відповідальним працівникам, батько, не розпечатуючи, переказував у будинок інвалідів Великої Вітчизняної.

Який же складний наш час, як важко буде історикам розібратися в тій, створеній нами самими, структурі, котра визначала не тільки зовнішні, а й глибинні, затаєні функції суспільства! Можна в усьому звинувачувати Сталіна, але чи буде це відповіддю на трагічне запитання: «Як могло таке статися?!» Адже й Брежнєв, якого саме Сталін на дев’ятнадцятому з’їзді рекомендував членом Президії ЦК КПРС, одержував тисячі привітань, коли йому вручали чергову Зір-4 ку, і робітничі колективи, університети й радгоспи всюди вивчали його книжки. Сліпа одностайність?

… Як і чому в двадцять другому році оформився перший організований блок у Політбюро: Сталін — Каменєв — Зінов’єв? Чому вони так міцно об’єдналися після смерті Леніна? Для однієї лише мети: звалити Троцького, який раз по раз картав Зінов’єва і Каменева (до речі, свояка) за жовтневе відступництво. Але ж він, Троцький, був головою Петроградської Ради робітничих депутатів, його штаб містився в Смольному; тривожно було й те, що Володимир Ілліч у своєму заповіті назвав його «найвидатнішим вождем сучасного ЦК», а Сталіна вимагав зовсім зняти з ключової позиції Генерального секретаря.

Зінов’єв і Каменєв не змогли втішитися з плодів своєї — спільної із Сталіним — перемоги: як тільки Троцького скинули з посади народного комісара оборони і голови легендарної РВР — Революційної військової ради, яку він очолював з весни вісімнадцятого, — Сталін негайно вдарив по своїх колишніх союзниках. А потім — розгром Каменєва і Зінов’єва, що ввійшли в блок зі своїм колишнім противником — Троцьким… Сталін начебто стояв збоку, всю роботу по боротьбі з «новою опозицією» провів істинний улюбленець партії Микола Іванович Бухарін разом з Риковим, Кіровим, Серго і Томським… Як пояснити цей феномен? Ідеолог Бухарін виявився маріонеткою у руках досить слабкого в теорії Сталіна. _ Чи можливо таке? Мабуть, копати треба глибше, щоб добратися до причин, які згодом дали змогу Сталіну пролити кров мільйонів ленінців.

Троцький, Зінов’єв і Каменєв виступали за негайну індустріалізацію, стримання НЕПу, пропонували зробити жорстокішою експлуатацію «куркульства», щоб виручені кошти вкласти в будівництво електростанцій та нових заводів — насамперед металургійних.

Бухарін і Риков твердо виступали за ленінський кооперативний план, за НЕП, вимагали зважати на інтереси селянства, постачати селянинові техніку і, таким чином, перевести його на рейки соціалістичного господарювання; саме це дасть ті кошти, які й треба буде вкласти в індустріалізацію; за наказом, примусовими методами соціалізм не побудуємо…

Коли Троцького вислали з СРСР, а Каменєв і Зінов’єв втратили свої позиції, саме Сталін, Молотов, Ворошилов і Каганович заявили про початок колективізації, тобто взяли на озброєння ідейну програму Троцького і Зінов’єва, оголосивши цим війну Бухаріну і Рикову.

Я проаналізував текст процесу над Бухаріним, який публікувався в газетах; у стенографічному звіті, що вийшов після страти, багато було викинуто й переписано. Я запитував себе, чому ж Бухарін не звернувся до залу і не сказав всієї правди про той кошмарний фарс, у якому він сам писав свою роль? Розповідають (спробуй перевір!), що один з процесів почався за день до того, справжнього, який відбувся в присутності публіки. І на цьому «передпроцесі» прокурор Вишинський допитував підсудних, чи визнають вони себе винними, а більшовики, всі, як один, заперечували свою вину й говорили, що показання вибито — триває розправа над партією. Вишинський слухав відповіді обвинувачених спокійно, і це здивувало підсудних: «Невже на волі щось сталося? Невже партія піднялася на захист своєї честі?!» Але після допиту Вишинський неквапливо зібрав зі столу папери, махнув рукою «іноземним» кінооператорам і дипломатам, що сиділи в залі, ті слухняно підвелися, потяглись до виходу, і звернувся до Єжова, котрий сидів в урядовій ложі, за портьєрою, так, щоб його ніхто не бачив:

— Миколо Івановичу, процес не готовий, я так не зможу працювати.

Ці слова були смертним вироком для Єжова, і хоч через п’ять днів заарештовані більшовики, народні комісари, редактори, ветерани партії «призналися» в тому, що вони готували замах на життя «великого сталінця товариша Єжова», дні «залізного наркома» були лічені…

Я вивчав показання Бухаріна в’їдливо, читаючи текст якщо й не вголос (боявся; часом самого себе боявся), то принаймні пошепки, аби краще вслухатись у смисл кожного його слова.

Я зрозумів, що з погляду стратегії термідора Сталін показав себе неперевершеним майстром, віддавши обвинувачення більшовиків старому меншовикові Вишинському, брат якого жив в Іспанії генералісимуса Франко, тому Вишинському, з яким життя одного разу звело Кобу в камері бакинської тюрми, — відтоді він його запам’ятав і повірив у нього: цей умів служити.

Однак після десятого, щонайменше, прочитання останнього слова Бухаріна в голові раптом сяйнула думка, я зрозумів, як Микола Іванович зміг прокричати про свою невинність, більше того, як він алегорично обвинуватив своїх катів-обвинувачів…

Спочатку признавшись у всьому, він далі сказав: «Я визнаю себе відповідальним за пораженську орієнтацію, хоч я на цій позиції не стояв. Я категорично заперечую свою причетність до вбивства Кірова, Менжинського, Куйбишева, Горького і Максима Пєшкова». Далі він виголошує фразу: «Я вже свідчив, коли давав на судовому слідстві основні показання…» Отже, були «не основні»? Які давав у камері? Де вони? І далі — закамуфльовано — він прямо звинуватив Сталіна: «… гола логіка боротьби (чиєї? за що? за владу?) супроводжувалася переродженням ідей, переродженням психології, переродженням нас самих (ці слова мають явно компромісний характер; щоб зберегти основну думку, він, мабуть, погодився вписати й це), переродженням людей. (Яких?) Історичні приклади таких перероджень відомі. Варто назвати імена Бріана, Муссоліні тощо… (Муссоліні починав як соціаліст, що стояв на лівих позиціях.) І в нас було переродження, яке привело нас («нас»! Зрозуміло, він не міг назвати Сталіна) в табір, дуже близький за своїми настановами, за своєрідністю до куркульського преторіанського фашизму».

Я страшенно здивувався, вдумавшись у цю фразу… Інтелігент, яким був Бухарін, не міг поставити поряд два поняття: «куркуль» і «преторіанська гвардія». Вживання слова «куркульський» — у чому його, починаючи з двадцять дев’ятого року, звинувачували — дало йому змогу зберегти термін «преторіанський фашизм», тобто «особиста охорона диктатора», «вседозволеність»… І — в кінці: «Жахливість моїх злочинів безмірна, особливо на новому етапі боротьби СРСР». Якої боротьби? За що? Чи він уже тоді відчував поворот Сталіна до можливості союзу з Гітлером? Чи був упевнений, що після смерті Сталіна неминуче випливе все те, що Коба хотів знищити? Чи, розуміючи, що народ чекає боротьби, він винив себе, що допоміг Сталіну в його тріумфальному сходженні на вершину влади?

Навіть у тих огризках допитів, котрі просочилися в пресу (як? не збагну досі), він бився з Вишинським за кожне слово. Не можна не дивуватися з того, як багато Бухарін зміг прокричати нащадкам: «Тут пройшли два показання відносно шпигунства — ІПаранговича і Іванова, тобто двох провокаторів»… Або: «На думку Томського, складовою частиною державного перевороту був жахливий злочин: арештувати Сімнадцятий партійний з’їзд, П’ятаков проти цієї думки заперечував: це викликало б надзвичайне обурення серед мас…»

Перебуваючи в тюрмі тринадцять місяців, Бухарін знав, що на той час майже сімдесят процентів учасників сімнадцятого з’їзду Сталін не тільки заарештував, а й розстріляв, — гріх було не зрозуміти його благаючого натяку! Але ж ми не захотіли обуритися, навіть зрозуміти не захотіли, злякалися.

В іншому місці він говорить: «Улітку тридцять четвертого року Радек сказав, що від Троцького одержано директиви, він веде з німцями переговори. Троцький обіцяв німцям уступити цілий ряд територій, після відновлення прав радянських республік на вихід з СРСР, — в тому числі й Україну». Але ж хто, як не Бухарін, знав, що право республік на вихід з СРСР формально не скасовувалося — це ж наріжний камінь ленінської національної політики! Навіщо він говорив цю нісенітницю? Кому? Нам! Щоб ми зрозуміли, з ким йому доводилося мати справу в катівнях, з якими малограмотними монстрами, котрі не знали історії… Хто, як не Бухарін, розумів і те, що доктрина Гітлера забороняла німцям вести будь-які переговори з євреєм Троцьким, та ще й з тим, хто очолював Четвертий Інтернаціонал! Контакт з будь-яким євреєм карався в гітлерівському рейху ув’язненням у концтабір, доктрина національного соціалізму будувалася на базі лютого антисемітизму…

… Останніми днями я чомусь часто думав: як мені слід було розмовляти з цим молодим хлопцем Варравіним? Я не мав права штовхати його в один бік, ми досить шарахаємося то вліво, то вправо, але ж треба вчити мислити це чудове покоління, а не бити тих, хто висловлює супротивну точку зору; тільки в цьому наш порятунок і гарантія на майбутнє від рецидивів жаху… А це так важко — привчити людину вислухувати обидві сторони! Рубати куди простіше…

А як же бути, коли зараз протиставляють Чернишевському роботи правих слов’янофілів? Готовність до демократії має підтвердитись когортою пророків демократії, а чи досить у нас таких когорт? Он Горенков у тюрмі…

Телефонний дзвінок примусив мене здригнутися — останнім часом мені практично перестали дзвонити; в коридорах немов обтікали, намагаючись обмежитися стриманим кивком чи пробелькотавши «гм», рятівний «соціальний» звук, що піддається подвійному тлумаченню.

Я зняв трубку; вертушка; хто б це, дивно…

Дзвонив завідуючий сектором ЦК Ігнатов, який приїхав на пленум обкому: «Треба побачитися — перед завтрашнім заходом».

Я відповів, що до першого секретаря не піду, згоден зустрітися в будь-якому іншому місці, якщо мій кабінет здається непридатним для такої зустрічі.

І знову відчув, якою безвольно-електричною стала ліва рука і як страшенно занило в сонячному сплетенні…

XXIV Я, Іван Варравін

Якщо обурення створює поезію, подумав я, то відчай — журналістику.

Коли той здоровань, що поплескав мене по шиї, знаком попросив підвестися, приклавши при цьому палець до губів: «Тихо, будь ласка», а другий, у розкішному костюмі — плечики вверх, дві шліци, суцільний блиск та пахощі — так само тихо відрекомендувався: «Полковник Костенко, карний розшук Союзу», я одразу зрозумів, що все моє особисте розслідування завершено: затримали в квартирі пораненого художника, сюжет цілком кримінальний, це тобі не донос Глафіри Анатоліївни…

— Пройдемо в другу кімнату, — шепнув Костенко і злегенька доторкнувся до моєї руки. — У нас засада… Ідіть навшпиньки, не здумайте кричати, це тільки погіршить ваше становище…

Я насилу стримав сміх — «нервовий», як пишуть у деяких книжках, — і ступив до другої кімнати. Коли вифранчений полковник м’яко, як кішка, причинив двері, я витяг з кишені своє посвідчення.

Костенко трохи здивовано глянув на мою могутню червоношкіру книжечку:

— Це вас викликав Штик?

— Саме так.

— Що ви тут шукали?

— Те, що він просив мене знайти… Доказові, як у вас кажуть, матеріали…

— Ключі він вам дав?

— Ви ж знаєте, що ключів при ньому не було, їх украли… Він сказав мені, до кого звернутися тут, у будинку…

— І до кого ж?

— До Ситникова, із сьомої квартири, в цьому будинку живе чимало художників…

— Дивно, чому він доручив дістати, — Костенко всміхнувся, — доказові матеріали вам, а не мені?

— Ви не схожі на міліціонера.

— Це чому ж?

— Занадто шикарні…

— Що ж мені, в постолах ходити? А втім, ходив би, це зараз модно, та от купити їх можна лише на Заході… Давно знаєте Штика?

— Я про нього тепер знаю стільки, що здається — був знайомий вічність.

— Хто міг на нього напасти?

— Є багато варіантів. Один безперечний: наші противники, ті, хто дуже не хоче нового… Та чого це я вам нав’язую свою думку? Пробачте…

— Правильно підмітили, — кивнув Костенко. — Я дрімучий консерватор, перебудову терпіти не можу, вся ця гласність тільки заважає розшукові, а при слові «демократія» я зразу ж хапаюся за револьвер… Як може інакше відповісти жандармський чин прогресивному журналістові?

— Даремно піклуєтесь про мундир… Право кожного — визначати свою позицію, незалежно від професії…

— Невже? Виходить, вибрати «позицію» бандита — право кожного? Тут ми з вами не порозуміємося… Саджати ж доводиться мені, а це не дуже солодка штука — відвозити людину до тюрми… Гаразд, усе це лірика, приступаймо до діла: що вам сказав Штик?

— Сказав, що скоро помре…

— Шейбеко дивиться на справу оптимістичніше.

— Хто це такий?

— Людина, яка виймала в нього з черепа шматки кісток, — відповів Костенко з погано прихованою люттю.

— Лікар по-своєму відчуває, художник — по-своєму.

Костенко вийняв з кишені плаский апаратик «вокі-токі», витяг антену і, підійшовши до вікна, уважно окинув вулицю чіпким поглядом; потім наблизив мікрофончик до рота й неголосно сказав:

— Вісім — нуль два, як зв’язок?

Хтось невидимий відгукнувся зразу ж, немов бачив Костенка:

— Вісім — нуль два слухає вас.

— З’єднайтеся з лікарем, дізнайтесь про стан хлопчика.

— Єсть…

— На зв’язок виходжу через п’ять хвилин.

— Зрозумів…

Костенко глянув на годинник, поклав апаратик у кишеню й обернувся до мене:

— Чому вас так цікавить Штик?

— Взагалі йдеться про іншу людину, про будівельника, безневинно запротореного в тюрму…

Я не міг переступити себе; щось утримувало мене, благало в душі: не відкривай усього, почекай, недаремно кудись так негайно подалися Ліза і Квіцінія; якщо мене затримали, то, за нашими законами, міліція запросить на мене характеристику в газеті. Вони без цього не можуть (дикість, та й годі, в п’яти абзацах хочуть умістити життя людини, його долю, вдачу, любов, неприязнь, суть!), сущий подарунок Глафірі Анатоліївні, всім, хто готує персоналочку; товаришеві Кашляєву, паршивому мафіозі в акуратному галстуку й накрохмаленій сорочці… Хоч для мафіозі він надто малоінтелігентний, такі розпушують грунт для справжніх босів, а ті тримають удома відеокасети з роками та порнографією, закушують імпортним мигдалем у солі, носять шовкові сліпи, шкарпетки від Кардена і сорочки з японського шовку… Цим вони немовби мстяться за те, що костюми доводиться носити вітчизняні, на людях треба бути скромними. Невидима могутність, лайно собаче, наплодили мерзоту… А якби їм дали працювати легально, подумав я. Обклали б податками і дозволяли б робити гроші так, як вони вміють? Що тоді?

— Яку причетність до безневинно запротореного будівельника має художник Штик? — спитав Костенко.

— Яв процесі пошуку, товаришу полковник… Чи я маю ввертатися до вас як до «громадянина»?

— Дивно ви розмовляєте… Були неприємності з нашими церберами?

— А в кого їх не було? У всіх були…

— Це правильно, — погодився Костенко. — У мене теж був привід до «полтинника»… Знаєте, що таке «полтинник»?

— Ні.

— Вам повезло… Було найстрашніше відділення на Пушкінській. Його знесли, на щастя… Всі ми здебільшого полюбляємо символами орудувати, а не словами: щоб написати, мовляв, відділення, яке тероризувало людей, а найдужче знущалося з студентства та інтелігенції, тепер закрили, — щоб навчити всіх інших, хто дозволяє принижувати людську гідність… Ні, не напишемо… А зламати — зламаємо, але без пояснювальних слів… Сиділи? Чи, як у мене, привід?

— Цілих три.

— І, звичайно, рідна міліція листи надсилала до інституту?

— А чого ж?

— З інституту виключали?

— Дали строгача…

Костенко всміхнувся:

— На мене цілу купу настрочили… Написали, що я ображав гідність славних орлів Лаврентія Павловича, — міліція тоді під ним ходила.

— Це ви мене так розминаєте?

— Навіщо? Ви ж не рецидивіст. Якщо в чомусь винні — завтра самі розколетесь. Усі інтелігенти течуть після першої ночі, проведеної в камері. До кінця тримається тільки той, кому втрачати нічого… Я не розминаю вас, просто можна повернути все, крім часу; розум — добре, два краще.

Костенко знову витяг з кишені свій апаратик; я не витримав:

— Дуже подобається ця штука?

Жлоб напевне розсердився б: «Звідки ви це взяли?» Обличчя ж полковника змінилося, стало напрочуд сором’язливим, якимось юним:

— Страшенно.

Настроївши «вокі-токі» на потрібну хвилю, він спитав невидимого оперативника, що нового, і я почув:

— Хлопчик втратив свідомість…

Костенко сховав апаратик у кишеню, блиснув на мене трохи здивовано:

— Їдьмо до лікарні… Я зараз подзвоню Шейбеко, він геніальний лікар, треба щось робити…

Поманивши свого здорованя, Костенко тихо наказав:

— Хто прийде — затримуйте. Я попереджу тих, хто на вулиці, щоб вони проводжали всіх підозрілих до під’їзду.

Обернувшись до мене, шепнув:

— Ну, з богом. На сходах не розмовляти, ідіть позад мене за десять кроків.

— Заждіть, — зупинив я. — Давайте подивимося під нижньою шухлядою стола, там може лежати лист… Штик не знав, що в ньому, кинув куди попало… Нехай ваш професіонал безшумно витягне шухляду…

Лист справді лежав на підлозі; замість зворотної адреси стояв підпис, я легко його впізнав: «Русанов».

Костенко якимсь факірським жестом вихопив з кишені носовичок, узяв ним лист, його помічник відчинив чемоданчик, повен таємничих предметів, необхідних для слідчої роботи, поклав його туди й клацнув замочком.

— Даремно ви так, — мовив я. — Вам прізвище Русанов нічого не говорить, а в моєму розслідуванні це одна з ключових фігур.

— Головне в будь-якому розслідуванні — відбитки пальців, — повчально сказав Костенко. — Після лікарні заїдемо у відділ, зробимо експертизу, і я ознайомлю вас з листом.

— Ви не просто ознайомите мене з листом, — я знову почав злитися, — а зробите для мене ксерокопію… Бо, незважаючи на ваше вторгнення у цю справу, я писатиму свій репортаж, хоч би там що.

… Біля квартири Ситникова полковник спинився, заглянув у проліт, упевнився, що там нікого немає, і шепнув:

— Чешіть на вулицю, поверніть праворуч, біля гастроному зупиніться, я вас там підхоплю.

Біля гастроному товпилася черга, продавали «Сибірську», всі мої спроби пробитися за «Явою» виявилися марними, п’яниці відштовхували стрімко-гострими ліктями, гноївся нудотний запах поту й перегару.

Відійшовши вбік, я полічив свої сигарети, — лишилося чотири, причому одна розкришилась; поплескав по кишенях — коробку з сірниками забув в ательє Штика; по-моєму, поклав на край його ліжка, застеленого сірою солдатською ковдрою; я навіть почув запах карболки; дивно, чомусь мені здавалося неприродним, що на цій ковдрі немає чорної поперечної смуги, у нас були саме такі на табірних зборах.

Я спитав одного з п’янюг:

— Вогника не знайдеться?

Той відповів пропитим голосом:

— Соколику, я здоров’я бережу і тобі раджу…

І в цю мить я почув шепіт Костенка:

— Не обертайтесь! За вами стежать. Ідіть до зупинки й пропускайте тролейбуси, поки не побачите таксі. Сідайте й називайте будь-яку адресу, я вас наздожену. Тільки таксі беріть не зразу, хвилин п’ять постійте на зупинці, ясно?

Через десять хвилин таксі, в яке я сів, обігнала сіра «Волга», легко притисла до узбіччя, Костенко зробив мені знак, мовляв, швидко, я дав таксисту карбованець, хоч на лічильнику набило тридцять дві копійки, і перескочив у машину полковника.

Костенко мовчки простяг мені паспорт, який я залишив Ситникову «в заклад», і звернувся до чоловіка, що сидів поруч з водієм:

— Ану, покажіть.

Той показав моє фото: на тролейбусній зупинці з-за моєї спини — прямо в камеру «полароїда» — дивилися два міцно збиті хлопці.

— Раніше не зустрічалися? — поцікавився Костенко.

Спочатку я відповів:

— Ні.

Потім придивився ще раз і ахнув: це були ті самі хлопці, що замовляли собі «наполеони» в кафе, де ми з Лісафет чекали Гіві Квіцінія.

— Знаю обох, — відповів я. — Точніше, не знаю, але бачив їх за вельми цікавих обставин.

— У Чертаново, — коротко кивнув Костенко водієві.

— Чому туди?! — здивувався я. — Нам же в клініку Скліфосовського!

— Шейбеко заберемо.

Витягши з дерев’яного ящичка телефонну трубку, Костенко набрав номер, попросив Романа Натановича, спитав, де матінка, Ганна Іванівна, чи давно поїхала, коли трубку взяв Шейбеко, обличчя стало лагіднішим:

— Ромо, я їду по тебе… Ні, поки без наручників… Так… Штик… Ах, знаєш? По тебе послали машину? Довше прождеш… Я під світлофори за п’ять хвилин приїду, спускайся…

… Коли Шейбеко сів у машину, я подумав, що ці сиві франтовиті, напахчені незнайомими мені одеколонами люди повинні розмовляти про те, що личить для їхнього віку, але полковник, чомусь усміхнувшись, схилився до лікаря:

— Позавчора Мишаня Коршун виступив у «Будапешті»… Відзначав народження онука… Звичайно, не обійшлося без процесу, був розбір, він же мастак поговорити… Батон запивав кожен рок-н-ролл валокордином, але був невблаганний… Мені, знаєш, було навіть страшнувато: минуло тридцять п’ять років, а я не відчуваю, щоб вони змінилися бодай трішки… За Левона, звичайно, пили… Ігоря пригадуєш?

— Блондина?

— Так.

— Дали генерала.

— Невже? Він же був автодорожником…

— То він і є автодорожник, доктор наук і генерал…

— Може, тепер з нашими дорогами щось зроблять… Ганьба, а не дороги, даремно наших туристів у Європу пускають, надивляться порядку, почнуть лаяти владу…

Костенко зітхнув:

— Задавимо… Надінемо наручники — і на Соловки…

— Лариса була?

— Досі серце тужить за нею?

— Но коммент, полковнику…

— Вона розлучилася з Кирилловим.

— Знаю.

— Нещасна дівка… Смішно… «Дівці» сорок дев’ять років… Ні, справді, ми нестаріюче покоління.

— Як можна старіти нашому поколінню, якщо нас позбавили дитинства і юності? Зразу стали дорослими…

Костенко похитав головою:

— Мишаня вже на пенсії, за шкідливість їм починають відстібувати в п’ятдесят п’ять, то він, знаєш, узяв за півтисячі патент, калимить на «жигульонку», обіцяє через рік покликати за місто — «куплю дачу», щасливий — рот аж по вуха… А Батону все ще не дають патенту на домашній пансіон — у нього ж трикімнатний кооператив, одну кімнату хотів здавати — з сімейними обідами; та куди там, не дають: «тягти і не пущати», демократія імені «ні»…

— Хіба ти не можеш подзвонити у виконком?

— Звичайно, не можу… Чого це полковник кримінального розшуку просить за «проклятого приватника»? Не інакше як одержав хабаря… В таких питаннях поняття «дружба» виключається нашими контролюючими пильнувальниками. Ніяк не збагну, звідки у наших людей така трясуча ненависть до того, хто полегшує їм життя сервісом? Та й слово яке паскудне вигадали — «приватник»? Усі жителі Радянського Союзу — з погляду формальної логіки — приватники.

Я не витримав:

— Як це розуміти?

— Дуже просто, — відповів Костенко, нарешті спромігшись відрекомендувати мене лікареві, — це репортер Варравін.

— Той самий?

— Мабуть, — кинув Костенко.

— Це ви про що розмовляєте? — знову розсердився я. — Про комод чи про чайний сервіз?

— Ми говоримо про вас, — усміхнувся Шейбеко. — Я розшукав вас на прохання Штика…

— То я закінчу? — Костенко мимохідь глянув на годинник.

Він дає Шейбеко час на розслаблення, збагнув я; надзвичайно важливо зуміти розслабитись перед роботою; ні, справді, цей Костенко знає своє діло, крутий чоловік… Хоч його хочеться назвати, судячи з того, як він розмовляв з лікарем, хлопцем.

— Мене цікавить ваша точка зору, — заговорив я. — Вона має безпосередню причетність до справи Горенков а… До речі, згадав! Той, квадратний, ну, які стежили за мною, безперестану човгає ногами, сидячи за столом… Наче в нього недержання…

— А може, він темпераментний дуже? — заперечив Костенко. — А за деталь — спасибі, це для мене важливо… Щодо приватника… От ви, наприклад, приватник? Можете не відповідати, я про себе скажу: приватник — у мене є «Жигулі» і півдачі у Внуково. «Борці з нетрудовими доходами» випили з мене кілька літрів крові, вимагаючи квитанції за кожен гвіздок і рулон рубероїду. А я передбачливий, заздалегідь чекав доносу — всі папери зберігав підшитими… Замість того щоб цій комісії ліквідувати грязюку в під’їздах, зайнятися незавершеними роботами, чергами, — е, ні, не хочуть! Там працювати треба, а тут з’їв ближнього — і кайф. До речі, я навіть знаю, хто на мене сигналізував. Підполковник Сивкін, — пояснив Костенко лікареві. — Пригадуєш, він зі мною приїздив у морг, коли зарізали Маркова?

Шейбеко кивнув; Костенко знову мимохідь глянув на годинник:

— І знаєте, чому саме він доносив? Тому що пив страшно. Під ковдрою. Він все пропивав, а я відкладав гроші протягом десяти років. З кожної зарплати. І у відпустку не їздив… І взагалі я дуже хороша людина, — закінчив він. — Завдяки цьому вищий розум утримує мене від нерозумних вчинків…

— Мене також, — відповів я. — Саме тому я ще не зібрав ні на машину, ні на половину дачі. Отже, я — не приватник.

— А шафа у вас є? — Костенко пильно подивився на мене. — Ліжко? Чия це власність? Ваша? Давайте замінимо слово «приватник» на «осібник»! Ні Маркс, ні община не заперечували проти приватної власності.

Водій різко загальмував біля Скліфосовського; обличчя Костенка миттю змінилося, стало жорстким, суворим:

— Ромцю, рятуй художника!

Через три тодини блідий Штик повільно підвів очі з фотографії двох молодців, що її показав йому Костенко, і ледь помітно кивнув.

Через двадцять хвилин ми приїхали з Костенком у науково-технічний відділ, там щось зробили з конвертом, потім з листом Русанова, а вже після цього Костенко простиг мені ксерокопію.

Лист був короткий:

«Дорогий Валеро! Після нашої недавньої розмови про те, яким має бути розпис будинків у Загряжську, я прийшов до певного висновку: тільки традиційний малюнок, ніяких відходів у «новації». Досить, їй-богу! Ваші слова про тс, що такий живопис має пробуджувати думку, бути яскравим, помітним, мене трохи засмутили. Звідки у вас, селянського сина, така пристрасть до зовнішніх ефектів?! Як ви, селянський син, миритесь з чужим?!

Бережіть у собі одвічно національне, лише в цьому порятунок нашого духу, який не приймав і ніколи не прийме чужоземних впливів…»

… Костенко знизав плечима:

— Може, Бєлінський не слов’янин, може, Регель білорус — одне з двох… Чому захід запозичує у нас Чайковського і Блока, а нам заказано брати те, що цікаве у Флобера, Хемінгуея чи Крамера?

«Я дуже прошу вас зробити ескіз для Загряжська в істинно традиційному дусі, не бійтесь куполів і тривожного передзахідного неба, в якому затаєна пересторога чужим силам, які про одне думають, як би сточити зсередини і різнокровити нас. Повірте, мною керує обов’язок патріота, годі вже, і так нас досить принижують»…

Хто може принизити велику націю? — здивувався Костенко. — Мазохізм якийсь! Повна відсутність почуття гордості за свій народ, плакальник…

«Національний мотив для Загряжська мені важливий ще й тому, що там, серед будівельників, появився наш противник, а до розмови з ним треба бути підготовленим.

Око за око, зуб за зуб».

— Он воно що, — замислився я. — Ось чому вони охотилися за Штяком, ось чому їм дуже потрібен цей лист…

— Їдьте додому, а я заверну до нашого хлопця, котрий чатує біля майстерні. — Костенко зняв телефонну трубку, попросив зміцнити «нуль-двадцять другого», але зробити цього не встигли, бо через двадцять хвилин надійшло повідомлення, що в майстерні Штика затримали двох невідомих.

Ними виявилися ті, що пасли мене, Лізу та Гіві.

Після того як я формально пізнав їх, Костенко потер руки:

— Усе, тепер починається робота, здзвонимося завтра під вечір. Мене цікавлять їхні пальці; в дворі, де живе Штик, ми знайшли шматок водопровідної труби зі слідами крові, є відбитки…

Але здзвонитися нам довелося цієї ж ночі: відімкнувши шухляду свого письмового стола, щоб класифікувати всі зібрані матеріали для Костенка — цьому хлопцеві можна довіряти, — я побачив незнайому мені записну книжку; спочатку я не звернув на неї уваги; відкривши першу сторіночку, завмер. Я подзвонив Костенкові, проклинаючи себе за те, що не спитав його домашнього номера.

Але трубку зразу ж зняв усе-таки він.

— Чуєте, полковнику, — хвилювався я, — приїжджайте до мене. Річ у тім, що в моєму столі лежить записна книжка Штика з кількома вирваними сторінками…

— Ви її як слід обдивилися? — неуважно спитав Костенко.

Я відсунув від себе книжку, зрозумівши, що пальців моїх на ній предосить.

— Було, — признався я. — Ідіот.

— Самокритика властива нинішньому етапу розвитку суспільства, — хмикнув Костенко. — Зараз буду.

— А чого ж ви адреси не питаєте?

— Знаєте що, не грайтесь, ради бога, у приватного детектива, гаразд? Ви прекрасно розумієте, що ваша адреса мені стала відома в ту ж хвилину, як я дізнався, що ваше ім’я вимовив Штик.

XXV Іван Варравін і Всеволод Костенко

— Коли ви встигли поголитися? — спитав я, впускаючи Костенка в квартиру. — Судячи з усього, додому не їздили?

— Бритву тримаю на службі, дзижчить, профілактика нервової системи.

Слідом за ним, — я мало не вдарив людину дверима, — ввійшов отой здоровань, що взяв у засаді в Штика зломщиків.

— Товариша звуть Мишко, — пояснив Костенко. — Він подивиться ваші дівері, пошукає чужі недокурки, не святий же дух заніс сюди цю записну книжку… Мусять бути пальці…

Недокурків не було; двері не ламали, і я раптом з жахом зрозумів, що лише одна людина могла ввійти сюди, крім мене, відімкнути ящик столу і покласти туди книжку Штика. Цією людиною була моя дружина, Оля.

… Коли здоровань поїхав до управління, щоб продовжити роботу з двома затриманими, а Костенко викликав бригаду «науки» — шукати відбитки пальців, я пішов на кухню приготувати чай і яєчню: полковник признався, що він страшенно голодний.

— Не заважатиму? — Костенко протиснувся вслід за мною в п’ятиметрову кухоньку. — Я терпіти не можу, коли мені дивляться в спину.

— Дивіться собі, я на це не реагую.

— Стомилися?

— Мабуть… Але — не відчуваю, напруження тримає… Зараз нажарю яєчні і розповім вам усю історію… Покажу свої записи, копії документів, бесіди, начерки репортажу — справа ще тільки розгортається…

Я зняв сковорідку з конфорки, переклав яєчню на велику тарілку і запросив полковника до кімнати.

— Давайте тут, — запропонував він. — Дуже люблю кухні.

— Вміститеся на табуретці?

— Думаєте, в мене дома на кухні крісла стоять? Ну, говоріть далі…

— У мене до вас є одне прохання…

— Про що ви збираєтесь просити?..

— Ваші наукові експерти, гадаю, знайдуть тут відбитки пальців моєї дружини.

— І в мене дома також знайшли б, нічого дивного…

— Заждіть…

— Я слухаю, слухаю…

— Справа в тому, що дружина жде дитину, живе в матері… У мене її не було вже чотири місяці… Але сьогодні, можливо…

Костенко перепинив мене:

— Ну то що я маю зробити, коли ми знайдемо тут її пальці?

— Нічого. Забути про це. Не вносити до протоколу.

— Як це? — здивувався Костенко. — Я щось не дуже розумію конструкцію вашого мислення…

— Правильно, — погодився я. — Не зрозумієте доти, поки я не розповім вам усієї історії…

І я розповів про те, як одержав лист Карімова, — не я, звичайно, а редакція; розповів про Горенкова, Кузінцова, Чуріна, Русанова, Штика — словом, про все, що сталося в ці останні дні…

Реакція Костенка виявилася дивною; напружившись, він подався до мене:

— Опишіть-но мені Чуріна, га? Як ми кажемо, дайте словесний портрет.

— Я його не бачив… Тільки фотографії…

— Це не так важливо. Він блондин?

— Скоріш русявий… Дуже огрядний…

— Дуже огрядний, — Костенко відпив ковток чаю. — Цікаво… На підборідді ямка є?

— Так. А в чому справа?

— На жаль, не можу вам відповісти, Іване Ігоревичу… Йдеться про службову таємницю… На даному етапі, принаймні. Але я не зовсім зрозумів про вашу благовірну… Доказуйте… Коли немає однієї ланки, весь ланцюг руйнується.

… Півгодини тому, щойно я ввійшов до квартири, подзвонила Ліза; говорила швидко, з автомата:

— Я з Гіві! Куди ти пропав? На зборах усе буде гаразд! Не хвилюйся! Всі виступлять за тебе. Я — перша, щоб викрити гниль… Зараз ми біля Тамари… Спочатку до неї приїхав Русанов, а потім Оля з її мамою… Мабуть, з мамою, я так подумала… Висока дама, сива, красива, з дуже великими очима…

Це — Глафіра Анатоліївна, сумнівів бути не могло.

— Ліза, — якомога спокійніше сказав я, — негайно йди до Гіві… Одна не лишайся ні на секунду, за вами можуть стежити!

Вона засміялася:

— Дорогий товаришу Шерлок Холмс, про що ти?!

— Прошу тебе, зроби те, що я тобі кажу. І передай Гіві: тих двох хлопців, які сиділи в кафе, — пригадуєш, вони ввійшли слідом за ним, такі квадратні, — заарештовано…

— Які хлопці?!

— Вони сиділи біля дверей, один ще раз по раз човгав ногами…

Ліза зітхнула:

— Я не дивилася ні на яких хлопців! Я завжди на тебе дивлюсь… Ой, підожди, тут аж троє чекають черги, пізніше передзвоню…

— Ліза! — закричав я, але вона поклала трубку…

… Вислухавши мене, Костенко скрушно похитав головою, подзвонив в управління; наказав негайно дістати фото заступника міністра Чуріна. Потім, назвавши адресу Тамари, попросив не гаючись послати туди групу…

— Взагалі ви даремно не розповіли про все це з самого початку…

— Тоді я не мав би права виступити з моєю публікацією. В дію вступить бюрократична машина…

— Може бути, — погодився Костенко. — Це по-перше… А по-друге — я непокоюсь за ваших друзів… Мужність — добре, безрозсудність — злочинно… До речі, ви — чіпко-спостережлива людина: один із заарештованих, Антипкін, справді раз по раз човгає ногами, немов боїться обмочитися… Витримки вам також не позичати — я одразу сказав би про дзвінок вашої приятельки, може, й вона ходить по лезу бритви… Отже, вважаєте, що благовірна принесла сюди записну книжку Штика і сунула її у ваш письмовий стіл?

— Ніхто інший цього зробити не міг. Або я, або вона…

— А який же їй навар? Чи, може, — чари підступниці Тамари?

— Ви вірите в гіпноз, магію та інше?

— Вірю. Але з певними допусками. Можна вас запитати? Тільки не ображайтесь, як мужчина мужчину?

— Якщо це запитання тактовне…

— Будь-яке запитання тактовне, коли передбачає можливість відповіді. Запитання і право на відповідь — візитна картка демократії…

Усе-таки у нас безглузде виховання; всіх і кожного ми намагаємося по одежі стрічати… З юних літ — і не тому що ми жили туго — я не вірю напахченим сивоголовим красеням у шовково-лиснючих костюмах… У сорокових, кажуть, таких людей називали «цвіллю», «стилягами» (дико, бо «людина — це стиль»?!), потім, у п’ятдесяті, Микита Сергійович, добра людина, проповідував «косоворотку», а вже після цього почалася пора, галстуків, жилеток, крохмальних сорочок, лиснючих костюмів, пора базікання і тяжких часів… А цей полковник забиває гвіздок по саму головку, точний у формулюваннях, атакуючий і чесний…

— Запитуйте, — погодився я.

— Мене цікавить ось що… Ви з Олею підходили одне одному? Вона по-справжньому відчувала вас? Ви — її?

— Я її… Я любив… Навіть не знаю, як сказати, — в минулому чи в теперішньому… Мені було з нею добре…

— А їй? Я не марно запитую… І справа не в тому, сильний ви мужчина чи слабкий: просто існує такий термін, як «сексуальна сумісність»… І вона мусить бути взаємною. Я питаю вас не заради звичайної цікавості — ви праві, це було б безтактно… За нашими даними, до чаклунок ідуть жінки, обділені… ніжністю… Я кажу не про біду з п’яницями-чоловіками, не про скандали через те, що молоді живуть в одній кімнаті із старими, — це не ваш випадок… Я маю на увазі саме чуттєвість… Те, що належить тільки вам двом… Якби знали проблему —¦ могли б дати наукову рекомендацію: «Ви одне одному не підходите, краще розлучіться, поки немає дітей, далі буде складніше, та ще й покалічите життя дитини…» Звикне, то й полюбить!.. Мура собача, досить терпіти марно! Тим паче в коханні… А питання тотожності біополів? Раніше ми це поняття відганяли: «Цього не може бути, бо не може бути ніколи»… А тепер уперлися лобом у проблему і знову зрозуміли: спізнилися в теорії, відстали років на тридцять — і гайда поганяти… Наука — не кінь, під нагайкою працювати не може.

— Я припускаю інше… Хоч не відкидаю того, про що ви говорили… Оля… Моя дружина… Вона дуже скритна людина… Можливо, я чогось не розумів, а спитати прямо не вміємо, росіяни не американці — ті все називають відкрито, без зайвої балаканини… Але мені здається, що Тамара підбиралася через Олю до її матінки…

— Чому?

— Це — також не для протоколу, лише для роздумів, гаразд? Тоді — розповім.

— Я боюсь обіцяти…

— Чому?

— Тому що в справі, яка починає вимальовуватись, не можна нічого відводити вбік… Я буду змушений зустрітися з вашою тещею… І з дружиною також — якщо тут знайдуть її пальці… Я розумію, жінка жде дитину, життя на зламі, розумію — це жорстоко; а коли з цим пов’язана трагедія Штика? Тому, думаю, і про тещу треба докладніше сказати…

— Я завжди з огидою ставився до стукачів, полковнику… Я не маю наміру зраджувати свою позицію…

— Ви мені симпатичні, Іване Ігоровичу, але не треба їздити по траві на коньках… Ви добре знаєте, що я, побачивши вас у майстерні Штика, мушу зрозуміти до кінця, чому ви там опинилися… За вас говорить показання Шейбеко: художник, мовляв, вас покликав, як тільки розплющив очі… Це на вашу користь… Ви вели своє розслідування, і здорово це робили, я в захваті, це чесно… Але ви не хочете відкривати всієї правди не лише тому, що мова йде про ваших близьких… Ви ще й досі побоюєтесь, що це може завадити публікації вашого сенсаційного дослідження… Чи я помиляюсь?

Спочатку я хотів відповісти однозначним: «ні, не боюсь», але потім відчув у словах Костенка певну долю істини. Так, професія, особливо наша, справді робить людину своїм підданим… Мабуть, інакше ие можна… «Мета творчості — самовіддача, а не шумиха, не успіх»… Але ж ти думаєш про власний успіх, сказав я собі, це живе в тобі, може, навіть не з твоєї волі. Воля тут ні до чого, заперечив я собі; це природний стан людини: бачити результат своєї праці не безіменним, а позиційним, надрукованим для загального відома…

— В дечому ви праві, — відповів я. — Я не задумувався над цим раніше.

— Спасибі за правду, — вкрадливо, понизивши голос, наблизився до мене Костенко. — Але ви не змогли б написати всієї правди, вилучивши ті епізоди, які, можливо, носять вихідний характер? Я маю на увазі членів вашої сім’ї… Звинуватити всіх, крім тих, хто близький? Нас за таке судять: самовільне виведення із справи обвинуваченого… Навіть свідка…

— А я їх не вилучатиму… В тому, звичайно, разі, якщо мої, як ви кажете, близькі, були втягнені в цю справу…

— З погляду етики таке допустиме? — спитав Костенко. — Точніше: доцільне?

— Сповідальна література — одна з найчесніших.

— Згоден. Але ж ви журналіст, а не письменник. Вам треба співвідносити себе з фактором часу. Журналістика реалізується у часі, література — в широті охоплених нею просторів. Правильно?

— Правильно.

Костенко попросив у мене дозволу подзвонити. Набрав номер, спитав, як справи з тією адресою, що він продиктував (квартира Тамари, зрозумів я); похитав головою, вимовляючи нетерпеливо-запитальне: «ну», «ну», «ну» (мабуть, сибіряк), потім поцікавився, де «вони», задоволено хмикнув, з хрустом простяг ноги, якось по-акторському скрутив їх у джут, сказав, щоб «не заважали», і злегенька поклав трубку.

— Зараз приїдуть ваші друзі… Вони зробили мою роботу. Їм можна давати звання лейтенантів. Я дав би майорів, але наші бюрократи в управлінні кадрів не дозволять. Завдяки вашим друзям завтра я заарештую одного з тих, кого ви пасли.

Я остовпів:

— Як це?!

— Пізніше поясню… Зараз не маю права, чесне слово… Сталінські часи добряче навчили мене мовчати… Це ми тепер на словах сміливі, а тоді… Бовкнеш щось у компанії — от тобі й п’ятдесят восьма стаття, пункт десять, заклик до повалення, підриву чи послаблення Радянської влади, строк — до десяти років.

… Коли подзвонили в двері, Костенко рвучко підвівся, в ньому знову з’явилося щось кошаче, змінився в одну мить і, м’яко ступаючи, пішов — зовсім беззвучно — до дверей; припавши до вічка, кілька секунд розглядав нічних гостей (явно не його бригада «науки»), а відчинивши двері, розсміявся:

— Квіцінія, ти також у ділі?!

Оце так, подумав я; хто ж кого вистежував ці дні: ми — Русанова і Кузінцова чи нас — Костенко?!

— У ділі, товаришу полковник, — Гіві потиснув руку Костенкові. — І ви, як бачу, також?

— Я дотягую до пенсії… Все жду: а раптом генерала дадуть?!

— Не дадуть, — зітхнув Гіві. — Ви аж надто розумний, за це ми вас дуже любили на курсі…

— Ви не могли не любити свого доцента, — засміявся Костенко. — Інакше я позбавив би вас стипендії. Перед начальством треба благоговіти… Ну, то як же ви втекли від спостерігачів?

— Чиїх? — Гіві вимучено всміхнувся. Обличчя змарніле, синці під очима, щетина, щоки позападали, ніс стирчить, мов клюв пташиний, замучився мій адвокат. — Ваші забрали тих голубчиків, що за нами топали, ми скористалися послугою індивідуального візництва…

Костенко самовдоволено хихикнув:

— «Індивідуальне візництво», до речі, виконував мій капітан Кобилін.

… Одвівши мене вбік, Костенко повернувся до вікна й неголосно сказав, щоб я завтра взяв бюлетень і ні в якому разі не з’являвся на роботі протягом найближчих трьох днів: «Ваша персональна справа, — закінчив він, — мені невигідна… Хоч якщо дотримуватися вашої фразеології, то я маю внести корективу: «нам». Ясно? Вона невигідна «нам». — «Я ніколи не грав у боягуза». — «Тоді заодно навчіться не бути дурнем».

… Бригада експертів з науково-технічного відділу не знайшла пальців моєї дружини; зате наслідив Антипкін-молодший. Замок не ламали — отже, ключ йому віддала Оля, більше нікому.

… Світання я зустрів біля вікна — так і не заснув, бо не давала спокою думка: навіщо треба було приносити в мою квартиру записну книжку художника? Лише одна людина могла сказати, що я не мовчатиму про доказ у моєму письмовому столі, — лише одна: моя дружина. Я це усвідомлював, але не міг погодитись з очевидним, і все моє єство повставало, і тому я вперше в житті зрозумів вираз, який досі здавався мені літературним, занадто вже метафоричним: «смертельна втома».

XXVI Я, Кашляєв Євген Миколайович

З Тихомировим я зустрівся три роки тому в письменника Івана Шебцова, коли той запросив на чашку чаю композитора Гризлова; йшлося про організовану атаку вокально-інструментальних ансамблів на серйозне, істинно народне мистецтво.

— Ось, поцікавтеся, — роздратовано говорив Гриз лов, виймаючи з портфеля папку, — дуже потішний документик: заробітки рок-джазистів за квартал… Волосся дибом стає!

Погортавши зведення, Тихомиров зауважив, що музикант, який одержує такі гроші, може стати некерованим, процес тривожний — хтось відчиняє ворота для вторгнення західної масової культури.

Шебцов підвівся з лави, швидко почав ходити по великій кімнаті; його схудле, натхненне обличчя часом здавалося мені обличчям Аввакума.

— А ми все ще базікаємо! — різко вигукнув він. — Амеби! Страхопудні хамелеони! Скоро по радіо не почуємо жодної нашої пісні! Одна лише Пугачова з цим безумним Челентано! Наявний факт національної зради! А ми?! Мовчимо та й годі! Полохливі миші!

— Емоції угамуй, — порадив Тихомиров сухо. — Пропозиції давай! Базікати всі мастаки… Сьогодні — хоч би як ми сигналізували — запропонують провести опитування громадськості, що, мовляв, хоче слухати молодь? А її розбестили! Позбавили смаку! І це саме опитування ми програємо, навіть коли організуємо тисячу листів від своїх людей… Працювати треба спроквола, не поспішаючи, цілеспрямовано… Питання заробітків цікаве… Це примусить насторожилися власті предержащі… Теж люди, до речі…

— Одну хвилиночку, — різко перепинив його Гриз лов. — Власті предержащі вміють дивитися в корінь… Вони вимагатимуть дані й про мої заробітки… Не тільки мої, звичайно, а й усіх наших… І напевне хтось збагне: «Галасують, тому що їхні заробітки різко знизилися через конкуренцію тих, кого співає молодь…» Не треба чіпати гонорари, — мовив він, — бо в палиці два кінці… Головне, на що треба тиснути: ми втрачаємо самий дух нашої пісні, її лад і традицію!

Шебцов махнув рукою:

— Дурниці! Ми не зачіпаємо суті: доти, поки дозволяють декламувати пісні про російське поле поганою російською мовою, ми з мертвої точки не зрушимо…

Тихомиров заколихався — це він так сміється:

— Цікаво, хто надрукує твій пасаж? Якби мені вдалося відкрити свій журнал — це інша річ, але ти ж розумієш, що в найближчому майбутньому на це сподіватися не доводиться… Одна надія на нашого юного друга, — він обернувся до мене. — Можете якось допомогти у цій справі, Женю?

Я знав, що саме завдяки Тихомирову мене не виштовхнули з громадського життя, а перевели до редакції — переждати важкі часи. Я розумів, що це було нелегко зробити при тій колотнечі, яка почалась; і все-таки обіцяти щось певне я не міг, бо кілька днів тому у відділі обговорювалося це питання і Наришкіна виклала на стіл статистичні таблиці:

— Про те, що почалася змова проти нашої пісні, кричать поганенькі музиканти, яких відтіснили саме російські ансамблі, не тільки Пугачова й Бітли — ті ж Надя Бабкіна і Дмитро Покровський… Ці художники не лише рятують традиції, котрі ми дружно розбазарюємо, а й засобами мистецтва створюють психологію нової людини — розкованої, без комплексів, яка легко виходить на сцену, щоб увійти в танок… У нас люди ще й досі соромляться підтримувати співака: той просить-просить, прямо благає, мовляв, заспівайте разом зі мною, поплескайте руками в такт, а зал сидить собі, мов забинтований… Комплекси! А подивіться, як американці своїм «сільським музикантам» підспівують?! Ось, ознайомтесь, як нові колективи російської класики, — вона тицьнула пальцем у таблиці, — вдарили по заробітках бездарних творців а-ля рюс, — все стане ясно!

Я не передав слів Наришкіної, бо Шебцов може не витримати, в нього, буває, серце зупиняється, треба щадити людину; я знайшов слова, які влаштували всіх: «Коли б редакція одержала листи ветеранів, спрямовані проти музичних програм телебачення і радіо, добірку, думаю, можна надрукувати».

Тихомиров зразу ж мене підтримав, пообіцяв організувати листи не тільки з Росії, а й з Таджикистану, Грузії та Литви: «Треба дотримати декоруму, головне перекрити кисень паршивим західникам, з республіками питання вирішимо, зрештою, у них є національне радіомовлення, нехай собі грають на бандурах».

Публікацію добірки листів читачів я пробив, хоч довелося дати три листи і в підтримку рок-музики, причому виступили не якісь молодики, а делегат з’їзду комсомолу, космонавт і професор-біолог… Зате хоровий спів підтримали ветеран, студент і вчитель.

Після цього двічі ми зустрічалися з Тихомировим віч-на-віч, плануючи кампанію газети проти нетрудових доходів. Ми розуміли одне одного з півслова, а іноді просто обмінювалися поглядами…

Сьогодні він несподівано подзвонив на роботу: «Приїжджайте на десять хвилин у кафе-морозиво на вулицю Горького».

Побачивши його, я зрозумів, що він дуже поспішає; говорив карбовано, правда, як завжди, коректно:

— Мене вже поінформували, що ви починаєте персональну справу Варравіна. Хвала вам. Але конче потрібно негайно організувати виступ газети у справі Горенкова. В статті має бути виважене кожне слово: «Жоден господарник не гарантований від помилок та зловживань. Горенков не був злісним розкрадачем, просто він не підготовлений до такого рівня, на який його поставив Карімов чи ті, хто підтримує Карімова. Винен саме Карімов, бо він не виявив максимуму уваги до здібного працівника. Треба висунути пропозицію про негайний перегляд справи Горенкова»… Так, так, саме так… Але все — в пастельних тонах… Горенков винен у гусарстві, халатності, але не в злочинному замірі — це дасть йому змогу вийти на волю… Гуманізм, насамперед гуманізм, Женю… І неодмінно розкажіть про недобросовісність молодого репортера, який намагався на трагедії людини зробити собі ім’я: така поведінка в нашій пресі неприпустима.

Я запропонував переговорити з Едмондом Осиніним; пише він зло, гостро, коли вже візьметься — рознесе на дрізки.

— А чи вмовите? — спитав Тихомиров. — Він не герой мого роману, признаюсь; аж надто милистий, вислизає з рук.

— У мене е можливості вплинути, — відповів я. — Він прислухається до думок, постараюсь організувати…

Я сказав так не даремно: ще коли я працював у міськкомі, мені довелося двічі зустрічатися з Осиніним у кабінеті першого секретаря на нарадах для вузького кола; його запросили, бо замовив слово один з літературних патріархів, над сином якого він у свій час шефствував; виступив він там хвацько, вдарив по бюрократії і перестраховці, спираючись на брежнєвську «Цілину»; книжку трактував як полум’яний заклик до ініціативи, розглядав деякі розділи і фрази несподівано, досить сміливо; саме тоді перший сказав: «Отак треба виступати, товариші! Я пораджу Лапіну активніше використовувати Едмонда Лук’яновича на телебаченні, там не вистачає письменницького слова».

Помічники повідомили про цю репліку першого кому треба, і Осиніна після цього легко прийняли до Спілки письменників. Точно знаючи, на кого слід ставити — ласкаве телятко дві матки ссе, — він запропонував свої послуги патріархам як літературний функціонер; у газеті став оглядачем з питань культури; підготував том вибраних нарисів, але представили їх як нову форму прози; як і ведеться, налагодив зв’язки, після чого з’явилися десятки рецензій: «Свіже слово в літературі». Хоч мені здається, в глибині душі Осинін розумів, що письменник з нього ніякий, і тому охотився за гострими темами, щоб завоювати читача не майстерністю, а сенсацією, — до цього всі запопадливі.

… Я прийшов до нього в кабінет лише після того, як було організовано два дзвінки від потрібних людей, сказав, що мене просто полонила його остання телевізійна програма, «ви тепер виступаєте не тільки як великий письменник, а як політичний діяч з власного лінією»; він страх як любив, коли його хвалили, про це мені шепнули в редакції; Осинін поплескав мене по плечу: «Старикашка, це все суєта, головне — попереду… Ну, розповідай, що в тебе? Часу — обмаль».

— Едмонде Лук’яновичу, гадаю, ви зрозумієте мене правильно: я хотів би, щоб ця розмова залишилася між нами… Мова піде про долю невинно засудженої людини — по-перше, а по-друге — про майбутнє нашого товариша, Вані Варравіна.

Оскільки на кожну бодай трохи помітну людину я почав вести досьє — родовід, зв’язки, компрометуючі матеріали моральне обличчя, — я знав, що Осинін не просто явище: всі життя він шукав і налагоджував зв’язки з впливовими, глибоко патріотичними силами на літературному фронті, хоч виступав часом з матеріалами, які явно грішили новації ними перекосами. Було навіть зафіксовано фразу, вимовлену в колі його близьких: «Цікаво, хто з письменників, крі; мене, наважиться підняти питання про таємничий фатун, що нависає над Росією?! Справді, починаючи з Петра Великого, проти всіх прогресивних реформ вставала непорушна, але могутня опозиція: «Нехай усе буде по-старому, будь-яке нововведення небажане і завдає шкоди нашим традиціям…)

Тому я сказав про Варравіна так, щоб це сподобалося Осиніну, бо позиційно, глибоко приховуючись, він усе-такі чимось близький до Івана. Звичайно, людям його орієнтації не властиве те, що об’єднує нас; у них немає справжньої спільності — один за всіх і всі за одного, — нехай навіть цей один у чомусь і неправий. Інтелігенти-ліваки роз’єднані, кожен тягне ковдру на себе, боротьба амбіцій, оцим і треб скористатися, поки не пізно. Якби справу Горенкова описам хтось із наших — зовсім інше діло. А коли виступить їх ній же, тобто чужий нам, — справа набере іншого забарвлення, та й у майбутньому можливі варіанти… Воістину ідея «поділяй і владарюй» не така вже й погана, хоч і при йшла від католицтва, що давно зрадило ідеї церкви.

Недаремно я уважно вивчив досьє на Осиніна. В його ранніх публікаціях часів «потепління» знайшов цитати Леніна, які він навів у своєму матеріалі про самоуправство одного з начальників ліспромгоспів у Башкирії: «Башкири мають недовір’я до великоросів, тому що великороси культурніші і використали свою культурність, щоб башкирів грабувати. Тому в цих глухих місцях ім’я великороса для башкирів значить «гнобитель», «шахрай». Треба з цим рахуватися, треба з цим боротися. Але ж це — тривала річ. Адже цього ніяким декретом не усунеш. У цій справі ми повинні бути дуже обережні. Обережність особливо потрібна з боку такої нації, як великоруська, що викликала до себе в усіх інших націях шалену ненависть, і тільки тепер ми навчилися це виправляти, та й то погано. У нас є, наприклад в Комісаріаті освіти чи коло нього комуністи, які кажуть єдина школа, тому не смійте вчити іншою мовою, крім російської. По-моєму, такий комуніст, це — великоруський шовініст».

Я, чесно кажучи, не повірив своїм очам, пішов у довідковий відділ, там підтвердили: справді, Ленін говорив це в доповіді про партійну програму… Березень дев’ятнадцятого, восьмий з’їзд РКП(б).

Я знав, що зараз Осииін активно налагоджує блок з тими, від кого залежить присудження йому премії; ладен на все, аби тільки забули про його ухили. Тому я й допоміг йому, коли сказав, що люди, подібні до Карімова, компрометують братерську дружбу народів, підставляють під удар російських спеціалістів у затаєній спробі торпедувати перебудову: «Я розумію, — додав я, — що тема ця вельми делікатна, але хто, крім вас, зможе підняти її? Адже всі пам’ятають, як ви, саме ви, мужньо виступили на захист чудових башкирських трудівників, що попали в біду через нашого самодура… Ми сміливо критикуємо своїх, але ж це не означає, що всі інші відгороджені від критики! Якщо рівність, то вже в усьому, інакше з’являється дисбаланс! Коли що й об’єднує людей, то лише наша велика і могутня мова…»

Осинін в задумі підійшов до книжкової шафи, взяв ленінський збірник «Про культурну революцію» і, завчено відкривши сторінку, закладену червоною картонкою, почав читати:

— «… Ми думаємо, що велика й могутня російська мова не потребує того, щоб будь-хто мусив вивчати її з-під палиці… Ті, хто за умовами свого життя й роботи мають потребу в знанні російської мови, навчаться її й без палиці. А примусовість (палиця) приведе тільки до одного: вона утруднить великій і могутній російській мові доступ в інші національні групи, а головне — загострить ворожнечу, виникне мільйон нових незгод, збільшить роздратованість, взаємонепорозуміння і т. д… Кому це потрібно? Російському народові, російській демократії — це не потрібно…» Отак воно, Женю… Що ж стосується Карімова, то, судячи з вашої розповіді, він не так керується націоналістичними мотивами, як намагається дестабілізувати ситуацію в автономній республіці, саботувати нове… Чи ви мені не все сказали? Вишкрібайтесь, мій друже! Якщо вже чесність, — то надмірна.

Я відповів, що додаткової інформації не маю, я саме так зрозумів Варравіна, а в мене немає ніяких підстав йому не довіряти, але в найближчому майбутньому йому не можна публікуватися в газеті, а ми не вправі пасивно ждати поки Горенков помре в колонії.

Я уважно вивчав обличчя Осині на, коли він переглядав матеріали, які я приготував йому: Тихомиров організував листи до редакції не лише із Загряжська; роботу було зроблено швидко й професійно; примат кількості очевидний, а поки там розберуться з якістю… Проти маси — не попреш, а в наш час організувати масу дуже просто: десять телефонних дзвінків — оце тобі й двісті листів, реагуйте!

Я розумів, що Осинін не може не схопити за гачок: будь-який виступ на захист марно скривдженої людини працює на репутацію, закладається в читацьку пам’ять, підвищує авторитет, свідчить про сміливість письменника: «Ти диви, в ім’я правди й справедливості не побоявся вдарити по Голові Ради Міністрів!» Від такого матеріалу відмовитися важко, хоч питання журналістської корпоративності, як я встиг переконатись, у середовищі газетярів дуже делікатне…

— Ну добре, — замислено мовив Осинін, — а може, ви поговорите з Ванею Варравіним? У вас же хороші стосунки?

— Надзвичайно…

— Я думаю, він зрозуміє: в нинішній ситуації затримка справді смерті подібна. Питання однозначне: або він дбає про свою журналістську кар’єру, або про принцип… Коли розгляд його персональної справи?

— Це залежить від багатьох причин, — відповів я, не зводячи очей з обличчя Осиніна. — Можна відтягти збори, створити комісію, доручити їй розібратися в цьому багні… А можна обговорити хоч завтра — тяп-ляп, «не дамо свого скривдити», прихильників у нього вистачає…

— Це правильно, — погодився Осинін, розгублено додавши: — Ви і я теж його прихильники, хіба не так?

— Безумовно, — зрозумів я, куди хилить Осинін.

Він ждав, що я допоможу йому й далі; ні, вирішив я, досить, розбирайся сам. Осинін знову поплескав мене по плечу, зітхнув:

— Ах, Женчику, Женчику… Хитрий ви, мій любий… Передайте головному, що я відмовився писати цей матеріал… Якщо дасть вказівку — що ж, я солдат, звик виконувати накази.

Ось тоді я й витяг з кишені нашу козирну карту — колективний лист, адресований йому, Едмонду Осиніну: «Хто, як не Ви, скаже слово правди про те, що відбулося в будівельних організаціях Загряжська?! Хто, як не Ви, стане на захист справедливості?! Репортер Варравін навіть не знайшов часу поговорити з простими людьми, він збирав інформацію в начальницьких кабінетах»…

— Ось, — сказав я. — Подивіться це, Едмонде Лук’яновичу.

Осинін прочитав лист швидко; я бачив, як він хотів підрахувати кількість підписів, але збагнув, що я помічу це, очі видадуть.

— Чому не показали одразу? — спитав він.

— Тому що не вважав за потрібне тиснути…

Через три години я поклав на стіл головного гранки матеріалу, написаного Осиніним; називався він, як всі його матеріали, хльостко: «Листи біди».

— Де Варравін? — спитав головний, неуважно переглянувши текст.

— Погано себе почуває… Взяв бюлетень…

— Серце?

— Я не можу до нього додзвонитись, ніхто не знімає трубки.

— А він не в лікарні?

— Ні, наші бачили його сьогодні в місті…

— Покажіть матеріал заступникам, — сказав головний.

— Потрібна ваша віза.

Головний щиро здивувався:

— Навіщо? Небезпечно мислити категоріями застійного періоду, Євгене… Ви, як редактор відділу, маєте право приймати рішення, я ніколи не заважаю ініціативі.

Уранці Варравін подзвонив мені; я зрозумів, що він уже прочитав газету з «Листами», тому намагався бути лагідним:

— Де ти пропадаєш, Ваню? Ми ж хвилюємося за тебе…

Він покашляв у трубку, потім зітхнув і, закурюючи (я це не тільки почув, а навіть чітко побачив), видавив:

— Ти не просто сука, Кашляєв… Ти дурна сука… Не думай, що ваша взяла… А на дозвіллі поміркуй ось про що: через таких, як ти, нами можуть понехтувати… Розумієш? Гидливо понехтувати… А від цього доводиться відмиватися десятиріччями… Я зрозумів тебе, Кашляєв, я знаю, з ким ти… Чи ви всі психи, чи у змові проти народу…

… А через годину він прислав головному копію телеграми, яку відправив у ЦК в справі Горенкова і Карімова.

Я не з полохливих, та коли побачив прізвища Тихомирова, Русанова, Кузінцова, своє, тіло стало неприродно легким, непідвладним мені настільки, що я не міг простягти руку до телефону — набрати єдино потрібний мені зараз номер…

XXVII Я, Іван Варравін

Мабуть, кожен з нас переживав відчуття нереальності того, що відбувається, певної відокремленості думок від плоті, невтишимої розлюченості протесту… Так, принаймні, в мене було на похороні Висоцького; так само я сприйняв смерть Андрія Миронова: «Це ж неможливо»; все моє єство відкидало те, що я бачив на власні очі…

… Так було і зараз, у клубі, куди я прийшов на диспут неформального об’єднання «Старовина», — після статті Осиніна втрачати нічого, треба приймати відкритий бій, зволікати не можна.

Спочатку, прислухаючись до слів промовця, я не дуже вірив собі, мені здавалося, що все це сон, безглуздість; «сіоністські масони висадили в повітря храм Христа Спасителя», «на Заході сплановано масове проникнення чужорідних елементів у нашу культуру», «масони керують мистецтвом»; «російську націю — найтверезішу в світі — споюють темні сили за вказівкою ЦРУ!» На жаль, це була реальність…

Другий оратор люто розмахував кулаками:

— Спад у нашій економіці — наслідок роботи сіоністів-масонів, що проникли у вищі органи влади!

Зал загув:

— Докази! Факти!

— Якщо ви хочете зробити підлість, — не вгамовувався промовець, — ви насамперед доб’єтеся авторитету! Гітлер почав з того, що зміцнив свій авторитет! Хто з вас бачив хроніку, як Гітлера зустрічав народ? Він багато зробив для німців!

У залі заулюлюкали; а промовець тим часом усе ще вигукував, низько схилившись до мікрофона:

— У Радянському Союзі існує законспірована, добре оформлена сіоністська організація! Сіоністи захопили масонство, і воно служить їхній меті світового панування! Один з керівників масонської організації — новосибірський академік з російським прізвищем, а насправді він Гофман. Приходить додому, надіває ярмулку, таку єврейську шапочку, єврейський халат, розстелює килимок і молиться єврейському богу! А займає високу посаду в державних і партійних органах! Що відбувається в Новосибірському Академмістечку?! Там царствують масони! У одного з них також російське прізвище, але ж він єврей і масон. Це доведуть слідчі органи! У нього в котеджі дві колони червоного дерева — неодмінний атрибут масонів! Те саме в однієї відомої дами, члена-кореспондента академії.

Хтось з темряви — голос молодий, ламкий, смішливий — вигукнув:

— Вона теж єврейка?

— Так. Але заради правди скажу: масоном є її чоловік, вона нібито до цього не причетна!

Я взагалі перестав вірити тому, що тут відбувається, коли третій промовець прокричав у зал:

— У росіян відривали шматок од рота і віддавали його іншим! І якщо тепер у Грузії всюди чудові дороги, електрика, а у жителів дім як повна чаша, то в північних корінних російських областях немає хороших доріг, у селах живуть лише напівголодні старі…

Сивоголовий чоловік у військовій формі без погонів, що сидів у перших рядах — мабуть, відставник, — пробасив:

— Виходить, грузини теж сіоністи й масони?

Але оратор не слухав нікого, крім себе:

— Ім’я Гітлера пов’язують з убивством чотирьох — шести мільйонів євреїв. Коли вважати, що на совісті євреїв сто п’ятдесят мільйонів убитих і ненароджених росіян, то це небагато… Було пущено в хід випробувану зброю — медицину; стали дивно помирати люди. І якщо смерть «дрібноти» і нині розслідується недбало єврейськими лікарями, то, звичайно, смерть Жданова і Щербакова призвела до «справи лікарів»… Невідомо, чи розкриється колись причина смерті самого Сталіна. В усякому разі, він помер за тиждень до офіційного оголошення дати його смерті, і саме протягом цього тижня «справу лікарів» було припинено, а самих лікарів виправдано… Пильність і ще раз пильність! Тисячу років тому іудей-напівкровка князь Володимир, якого заслав на Русь єврейський кагал, зруйнував нашу язичеську віру, позбиткувався над нашим великим арійським народом і силою нав’язав нам християнство. А в сімнадцятому році зруйнували християнські церкви! То скільки ж можна глумитися над культурою нації?!

Якийсь захисний механізм відторгнення дав мені змогу переключити свідомість, примусити її не сприймати цього крикливства; мене бентежило зараз одне, як мені слід виступити. Я розумів, що полемізувати з абсурдом — марно; не можна висувати контрдокази проти кожної виголошеної тут фрази: тих, хто їх виголошує, не переконаєш; з Гітлером не дискутували, а боролися. Чорт з ними, з цими безумними мракобісами, але ж у залі сидять молоді люди і слухають усе це, а вони не готові до того, щоб відділяти злаки від плевел, а у вступному слові доцент Тихомиров проголосив, що «лише в умовах демократичної відкритості можна говорити про найболючіше, тільки це допоможе нації вилікуватися від хвороби, нав’язаної сіоністсько-масонським проникненням…» Про них зараз треба думати, про однолітків, до них апелювати, до кого ж іще?!

Але я знову заглибився в те, що відбувається, коли почув Тихомирова:

— Слово просить ветеран війни та праці Бласенков Віталій Вікентійович…

Я одразу згадав донесення батька, прізвище «пропагандиста РВА Бласенкова Віталія Вікентійовича, підкреслений кимось цей абзац у батьківському донесенні, ледь помітний знак запитання, слова, що майже стерлися: «викликати для показань про Варравіна»; дві літери «В. А.» — мабуть, Віктор Абакумов, наступник Берія, — він мого батька допитував двічі…

Я зіщулився в клубок; таким я ставав, коли тренер нашої студентської футбольної команди, старий динамовець Панкратов випускав мене на поле в критичних ситуаціях, щоб стримати атаки суперника; оскільки в боксі я працював у напівважкій вазі, швидкості, звичайно, на полі не розвивав, трудно, але стіною стояв, форварди мене пройти не могли, хоч Панкратов категорично забороняв зносити атакуючих: «Ми не м’ясники, робимо видовище, артисти фізичної культури…»

Я обернувся, намагаючись роздивитися в напівтемряві клубного залу тих, хто обступив старого, та, на превеликий мій подив, побачив, як з крісла підвівся моложавий, кремезний ще чоловік, оточений стрункими хлопцями в білих сорочках і чорних галстуках.

Може, це однофамілець, подумав я. Аж надто міцний, не може бути, адже минуло сорок років! Ну то й що, відповів я собі. Тоді йому було двадцять, зараз шістдесят з хвостиком.

Бласенков легко збіг на сцену, сперся на трибуну, витяг із спідньої кишені піджака кілька аркушиків паперу і, не надіваючи окулярів, заходився читати:

— Дорогі товариші! Кілька років тому проект «Статуту всесвітнього антисіоністського і антимасонського фронту», підготовлений патріотами, котрі боролися проти страшної загрози, що нависла над людством, над братерством народів усієї землі, було піддано критиці. Це сталося в часи застою…

Нині ми оголошуємо «Статут»! Отже, переважна більшість населення кожної країни світу, сповнена рішучості врятувати себе і майбутні покоління від страхіття сіоністсько-масонського панування, яке наближається, від масової загибелі «гоїв», тобто всіх «неєвреїв», беручи до уваги, що всесвітня організація масонських лож з резиденцією у місті Чарльстон (США), якою таємно керують хазяї світового сіону в особі єврейської масонської ложі «Бнайбріт» з міжнародною резиденцією у Вашінгтоні, зважаючи на те, що поки в світі є розгалужена система сіоністських, чисто іудейських і масонських організацій, куди зовсім закрито доступ будь-якому «гою» чи немасону, і в той же час у світі немає жодної міжнародної організації, куди був би заборонений доступ євреям і масонам, вважаючи, що «гої» і немасони мають право на створення закритої для іудеїв та масонів міжнародної контрорганізації, вирішили створити «Всесвітній антисіоністський і антимасонський фронт» і прийняти його статут… Основні обов’язки фронту: а) виявляти й викривати всі прояви сіонізму і масонства, включаючи будь-які спроби таємного проникнення в наш фронт відкритих носіїв іудаїзму та масонства, використовуючи для цього всі наявні засоби, якими користуються в аналогічних випадках сіоністи і масони; б) виконувати будь-які накази фронту, проявляти найширшу ініціативу, винахідливість, спритність і активність у боротьбі проти сіонізму і масонства під свою особисту відповідальність і в межах основних завдань фронту… Члени нашого фронту вважають, що остаточна мета — встановлення суверенної влади «гоїв» у формі антисіоністської і антимасоиської диктатури, з проведенням відповідних змін в існуючих формах державної влади… Кожен член фронту повинен усіляко сприяти позбавленню всіх сіоністів та масонів захисту закону… Мета фронту — встановити міжнародний трибунал для проведення міжнародних судових процесів… Слово «гой» означає «селянин»… Стародавні іудейські загарбники почали називати корінних селян Палестини їхнім же словом «гой», надавши йому зневажливого расистського смислу — «неєврей». Ми відновлюємо первісне слово «гой» — «селянин», і нехай воно залишиться тільки для неєвреїв. Ми врочисто проголошуємо: «Гої світу, єднайтеся!»

Дзвінка тиша, що панувала в залі, все ще була така ж гнітюча, страшна своєю розгубленістю, поки Бласенков неквапливо складав папірці й легко спускався зі сцени…

І ось тоді я підняв руку, просячи слова…

Зійшовши на трибуну, я глянув у зал: яблуку ніде впасти; очі всіх, що зібралися тут, горять, голоси зливаються в один і тому здаються прибоєм на морському березі, всипаному дрібного галькою.

— Товариші, те, про що говорили попередні промовці, я читав у різних виданнях… Тому почну з того, що наведу ряд цитат. Отже: «Людство стоїть перед дилемою: або віддати себе на заклання банді єврейських більшовиків-масонів, або знищити цих змовників, які намагаються оволодіти світом, перетворивши його в свою колонію!» Давайте замінимо «єврейських більшовиків-масонів» на «сіоністсько-масонських змовників» — збіг дуже близький… У першому випадку говорив Гітлер, у другому — Бласенков…

Хтось вигукнув:

— Назвіть себе! Хто вас сюди підіслав? Провокатор! Стукач! Црушник! Сіоніст! Він з КДБ! Агітпропівець! Ім’я? Хто ви?!

— Мене звуть Іван Варравін, народився в Москві, освіта вища, росіянин, комуніст… Між іншим, вважаю за краще говорити «радянський», а не «російський», дуже гарно звучить «громадянин Радянського Союзу…»

— Гребуєте російською національністю?

— Ні, дуже пишаюся радянським братерством!

— По-батькові?! Як вас по-батькові?!.

— Ігорович, — я посміхнувся. — Батько — Ігор Іванович…

— А матір як звуть?! — голос був той самий, мабуть, ті, хто влаштовував диспут, ролі розподілили чітко, механізм організації налагоджено надійно.

— Моя мати Анна Іванівна, уроджена Васильєва, батько прізвища не міняв… Тепер, коли ми розібралися з питаннями «чистоти крові», дозвольте відповісти на запитання, поставлене у вступному слові: «Хто підписав наказ про зруйнування храму Христа Спасителя»…

— Каганович! — долинуло з темряви задніх рядів. — Хто ж іще!

— Правильно, — погодився я. — Сталін, Молотов, Ворошилов і Каганович. Називаю прізвища членів Політбюро, які підписали, не за алфавітом, а по значущості в політичній ієрархії того часу… Що стало приводом до такого рішення? Чому з усіх «сорока сороків», з усіх московських храмів було знищено саме цей, гордість російської архітектури? Справа в тому, що храм Христа Спасителя вважався найвищою будовою району, з куполів якого проглядалися вікна Кремля, а не тільки «будинку на набережній», що був тоді «будинком уряду», або, як його називали в тридцять сьомому, «допром»[6]. Це скорочення, гадаю, вам відоме? «Дім попереднього ув’язнення»… Бо дев’яносто процентів жильців заарештували й розстріляли — більшовиків-ленінців з дореволюційним стажем… Так от, з куполів храму було видно і двір Кремля, по якому іноді гуляв Йосиф Віссаріонович… Заборонити в храмі службу було немислимо, бо не можна вбити пам’ять про чудові народні обряди — той же Великдень чи Різдво… Отже, треба було знищити саму пам’ять — храм, таким чином «захистивши від небезпеки» вождя, на якого неминуче організують замах старенькі служки… Кілька працівників ЦК, зокрема Єжов, той самий, «єжові рукавиці», внесли пропозицію зруйнувати храм, аби виключити можливість «терористичного акту з куполів»… І Політбюро затвердило цю пропозицію, доручивши МК провести такий захід. Була спущена директива в райком, і храм, унікальний пам’ятник архітектури, знищили… Така історична правда, товариші. Так що «змови сіоністських масонів» у цьому немає. Тут очевидна трагедія зовсім іншого роду… А тепер я процитую російського письменника, Іллю Еренбурга…

— «Російського»?! Та він же сіоніст чистої води! — заверещали в темряві.

— За голову цього «сіоніста», — відповів я, — гітлерівці обіцяли мільйони… До речі, тут ветерани війни є?

— Є! Ви не слухайте цих істериків! Говоріть далі, у нас в окопах газети зі статтями Еренбурга на цигарки не пускали!

— Спасибі, — відповів я. — Так ось що писав Еренбург у книжці «Люди, роки, життя» про емігрантських чорносотенців у Берліні: «Більшовики були далеко, тому доводилося зводити рахунки з товаришами по еміграції… Напали на Керенського, запевнюючи, що він син відомої революціонерки Гесі Гельман… Пригадую, як ми розважалися, читаючи книжку якогось Бостуніча «Масонство і російська революція», де писали, що есер Чернов насправді Ліберман, а октябрист Гучков — масон і єврей на ім’я Вак’є; Росію погубили вічні ручки Ватермана і шампанське Купферберга, помічені диявольськими пентаграмами. «Зміновіхівці» говорили, що більшовики — наступники Івана Грозного і Петра. Всі вони клялися Росією, і всі твердили про «коріння», «традиції» і «національний дух»… Чи не здається вам, що те, про що написав Еренбург у Берліні, схоже на те, що відбувається тут?! «Зміна віх» — це перша спроба розмити соціалізм зсередини, підмінити поняття, звернути революцію вбік… У двадцятих роках не вийшло… Що, настав час для нової спроби?! Щоб бути об’єктивним, скажу: «зміновіхівці» були культурними людьми з певним політичним досвідом… Тому вони уникали расистських вивертів — на відміну від керівників місцевих борців за «національну ідею»… У професорів, які входили до «Зміни віх», лишився свіжий спогад про гучний антисемітський процес, розпочатий царизмом у Києві проти Бейліса, який начебто вбивав дітей росіян, аби висмоктати з них християнську кров і підмішати у свою ритуальну страву. Хочу нагадати залу, до чого це призвело: Анатоль Франс у Парижі почав кампанію проти бузувірства царської влади; Гауптман очолив такий самий рух у Німеччині; проти Царського Села виступили Лондон, Вашінгтон, Брюссель… Реакція петербурзьких дипломатів на протести світової громадськості була однозначною; посол Росії в Америці Бахметєв телеграфував у Петербург: «Американські жиди не пропустили зручної нагоди і скористалися справою Бейліса, щоб спробувати підняти нову агітацію проти Росії…» Правда, через кілька днів він не зміг приховати здивування: «Депутація від американського духовенства з’явилася з проханням доставити государеві підписане єпископом Нью-йоркським, одним кардиналом, 21 єпископом і 12 особами інших християнських віросповідань клопотання про припинення справи Бейліса і звинуваченні жидів у ритуальних вбивствах…»

Тиша в залі була напружена, пильна.

— А от позиція Леніна, висловлена ним у більшовицькій періодичній пресі: «Робітничий клас повинен протиставити своє переконання в необхідності повної рівноправності, повної й остаточної відмови від будь-яких привілеїв для будь-якої нації. Особливо ненависницька агітація ведеться чорносотенцями проти євреїв…»

— Сіоністи самі провокують єврейське питання! — пролунало з темряви.

— На початку століття про це вже писала наша чорна сотня: «Саме жиди провокують погроми, щоб шкодити престижу імперії!» Гітлер підтверджував у своєму заповіті, що не він і його кліка розв’язали війну, а «світове єврейство»… А от що писали в журналі Володимира Галактіоновича Короленка «Русское богатство»: «Російські громадяни зрозуміли, що неправда й зло, викриті на процесі Бейліса, — це загальноросійська неправда й зло, зрозуміли, що російський націоналізм є загрозою всій російській громадськості, зрозуміли, яку безборонну, дику, темну Росію готує націоналізм для росіян… Можна думати, що нинішній російський націоналізм — і коли буде мертвий — не очиститься від ганьби, якою вкрив себе…»

— Так паплюжать наш народ агенти ЦРУ! — голос був лютий, пирскаючий, істеричний.

— Ви звинувачуєте російського дворянина Єлпатьєвського в тому, що він агент ЦРУ? — спитав я. — Вийдіть на сцену, відрекомендуйтесь, і я подам на вас у суд за публічну образу вітчизняного письменника.

Мовчання. Напружена тиша.

— Виходьте, виходьте! Боїтесь?! Ідіть на сцену…

На сцену ніхто не вийшов, хтось вислизнув із залу.

— Запитання до присутніх, — вів далі я. — Чи варто було нам узагалі воювати проти Гітлера, товариші? Давайте проголосуємо!

— Не провокуйте! — не стримавшись, вигукнув Тихомиров. — Ніхто не забутий і ніщо не забуто!

— Якщо ніхто не забутий і ніщо не забуто, тоді чому в планах вашої «Старовини» немає жодного заходу, присвяченого революції? Чому ви не скликали екстреної наради, коли країна дізналася про недавню наругу над солдатськими кладовищами?! Чому з дванадцяти запланованих зустрічей лише одна присвячена героям Вітчизняної війни?! Найлегше заробити дешевий авторитет — Гітлер учив цього, — обвинувачуючи в усіх вадах масонів та євреїв. Але ж чесніше й патріотичніше розібратися в причинах нашого відставання, вивчаючи власні помилки, дурість, боягузтво, некомпетентність! Іспанія — в ім’я боротьби за чистоту крові і віри — спалила сто тисяч євреїв за наказом святої інквізиції, а решту, разом з арабами, вислала з королівства. Ну й що? Допомогло це країні? Аж ніяк! Навпаки, відкинуло на століття назад, бо талановиті арабські математики і єврейські ремісники були змушені покинути свою батьківщину — пряме відкачування мозку й рук, зрада інтересів іспанського, саме іспанського народу. А скільки талановитих людей залишило російську імперію після кишинівського погрому?! А як багато втратили німці, коли Гітлер вигнав з рейху Альберта Ейнштейна і Еріха Ремарка, Томаса Манна і Брехта?! А думаєте, провокаційний розстріл «радянського антифашистського єврейського комітету» в сорок дев’ятому році минув безслідно?! А справа «лікарів-убивць» у п’ятдесят третьому?! Треба називати речі своїми іменами і не змішувати причину з наслідком! Ленін недаремно вважав національне питання одним з найважливіших у нашій багатонаціональній республіці! Почати можна з євреїв — уже звикли до цього, — але ж це, як полум’я, перекинеться і на естонців, і на киргизів! Шовінізм, як і націоналізм, — це динаміт, підведений під наш основний державний фундамент.

І тоді в залі зааплодували; але хтось усе-таки викрикнув:

— Не відходьте від теми: масонство, сіонізм, їхні злочини проти російського народу!

Ну й голос, ну й зла в ньому; може, ці люди хворі? Ні, зовсім ні; вони одержимі ідеями Пуришкевича і генерала Власова; навіщо брешемо самі собі, мовляв — параноїки; політика страуса?

— Ваші оратори говорять по чотири години. Я виступаю дванадцять хвилин. Ви ж піклуєтесь про демократію, дайте мені довести до кінця те, що я хочу сказати… Отже, про масонів і сіоністів… Про їхні злочини проти нашого народу… Питання на кмітливість: хто в цьому залі згоден з тим, що суспільству потрібна конституція, тобто гарантії? Давайте проголосуємо!

Кілька чоловік рук не підняли — з цими ясно.

— Більшість — за. Правильно? То хто ж, починаючи з розстрілу на Сенатській площі, виступав проти гарантій для народу? Масони? Чи абсолютистська російська монархія?! Хто саджав у тюрми тих, що вимагали скасування рабства в Росії? Таємничі масони? Чи реальний цар? Хто боровся за судову реформу, за суд присяжних? Цар? Ні, за це він також саджав! Хто говорив, що Росія — катівня совісті, думки і вчинку? Масони? Ні, Лев Толстой у своєму зверненні до царя! Цілий рік тероризували людей чутками про чергову масонсько-сіоністську змову проти країни, розповідаючи про «диверсію» в Чорнобилі. Диверсія? А чи не обломівське нехлюйство, бюрократизм і безвідповідальна некомпетентність тих, хто стояв на чолі атомної станції?! Адже був суд, відкритий суд, — чому мовчимо про це?! Хочемо вигородити дурнів і негідників, що не вміли працювати, зваливши вину на містичних ворогів?! Але ж це й є справжній злочин проти нашого народу, який щедрий на таланти! Тільки таланти чомусь скніють, а спритні бюрократи захоплюють командні посади! Ми коли-небудь — відверто й вимогливо — піднімали питання про необхідність проведення фестивалю мистецтва Росії у Москві?! Пропонували створити Академію російської мови й культури? І з другого боку, аналізували, які прибутки відраховує в наш загальнодержавний бюджет Україна: сталь, хліб, верстати, Чорноморське узбережжя?! А скільки приладів, машин, риби, радіоприймачів дає Латвія?!

— Ви відходите від теми дискусії! — викрикнув той самий істеричний голос. — «Масонсько-сіоністська змова проти російського народу»! Про це й говоріть!

— Якщо нас серйозно тривожить доля нашого народу, почнемо з того, щоб у дитячих будинках перестали бити дітей! І не крали в них ту, що їм дають — хоч і копійчану, — їжу! Якщо ми серйозно занепокоєні долею народу, будемо боротись проти тих адміністративних виродків з виконкомів, прокуратур, міліції, які забороняють людям працювати на рідній землі, вирощувати помідори, яблука, картоплю, штрафують їх за це, саджають у тюрму, паплюжать у пресі! Якщо ми занепокоєні долею народу, то давайте поцікавимося становищем у клініках: чому сестра не подасть хворому ліків без того, щоб їй не віддячили? Масонка вона? Сіоністка?! Ні, вона копійки одержує, а на ній п’ять палат, ось у чому річ! Духовність духовністю, а від заробітної плати нікуди не дінешся: щоб купити дітям том «Російських казок», потрібні гроші, та ще й немалі!

— Ви говорите, як західний прагматик: «гроші», «гроші»! Це чуже нашому духу! — знову долинуло з темряви останніх рядів.

— А, пробачте, за хліб ви чим платите?! За черевики?! Духом? Чи карбованцем? Запитання до залу: товариші, ви готові звернутися з проханням до уряду, щоб усім скоротили оклади? Нехай нам платять копійки: на хліб та на воду. І то по карточках. Згодні?

У залі засміялись.

Але той же істеричний голос тягнув своє:

— Заради блага Батьківщини ми готові сісти на хліб і воду! А ви?!

— Ні! Заради блага Батьківщини потрібно зробити життя її громадян заможним! А для цього треба працювати і вчитися! А ви намагаєтесь дати молоді апробовані орієнтири: масони, жи… пробачте, сіоністи — від них усе лихо! Нам нікого звинувачувати у власній біді — ми самі в ній винні, нам її виправляти!.. Треба боротися з п’янством? Треба! А хто з вас організував сімейну чайну, відкрив молочне кафе? Млинцеву? Пельменну? Трактир? Домашній музей?! Кімнату ігор?! Домашній шаховий клуб?! Чому ж ми не протистоїмо реальними ділами так званим масонам і сіоністам, котрі, на вашу думку, навмисне споюють наш народ?! Горілка — не касторка, насильно її не п’ють! Чому не боремося з бюрократією, котра забороняє особистості стати особистістю?! Ми плакальники, а не патріоти! Якби ми були справжніми патріотами, робили б усе, щоб пробуджувати в кожній молодій людині почуття власної гідності і конституційного права на вчинок! А ми?! Якби ми були патріотами, розповідали б молоді, скільки коштувала наша людина на невільницькому ринку всього лише сто двадцять шість років тому! Якби ми були патріотами, довели б молодій людині, що тільки громадянські вчинки визначають особистість патріота, а не базікання і сльозливі причитання! А вчинок — це вільна праця! Це своя думка! Своя, саме своя! Рабство — це пасивне безправ’я, лише свобода визначається правом! Хто винен у тому, що ми в автобусах і метро сваримось і штовхаємося? Хто винен у тому, що в парадних мочаться і блюють?! Масони? Сіоністи?! Хто винен у тому, що сусід на сусіда строчить анонімки?! Хто винен у тому, що в шкільних програмах тільки дві години виділили для Салтикова-Щедріна? Хто відповість за те, що на залізницях наші нещасні жінки тягають шпали? Масони?! А чоловіки поруч сигарети смалять! Вони хто, може, сіоністи?! У мене складається враження, що дехто з присутніх намагається своїми велеречивими дискусіями довести, який малий, затурканий і скривджений наш народ,! Так, у нас зовсім невеликий демократичний досвід, так, ми найостаннішими в Європі одержали конституцію, так, ми тільки зараз уперше почали говорити відкрито те, що думаємо, але це не применшує величі народу, а лише висвітлює трагічність його історії! Трагічність, а не другосортну малість! І ще: російська культура дуже висока, її вплив на людство аж надто очевидний, тому ми не можемо дозволити собі фанаберитися і принижувати національну гідність інших! Не треба раз по раз доводити велич Пушкіна, Толстого, Чайковського, Менделєєва, Сурикова, Рєпіна — це повторення очевидних істин, тільки безграмотний осел або ж гітлерівець може заперечувати це! Ваша «Старовина» не може не породити такої ж «Старовини» в братніх республіках! І українці неодмінно спитають у вас: «Хто відправив у солдатчину Тараса Шевченка?» Масони? Сіоністи? Чи уряд російського царя?! Хто цькував Лесю Українку та Івана Франка?! І башкири спитають про Салавата Юлаєва! І латиші — про Яніса Райніса! Або Росія була «тюрмою народів», де нарівні з російським народом — Пушкін, Лермонтов, Бєлінський, Толстой, Горький цьому є прикладом — страждали наші українські, грузинські, калмицькі, єврейські брати, і тоді революція була необхідна, або наша революція — зло, підступи євреїв та масонів, змова проти народу! Або — або! Вам вирішувати, не мені! Я — комуніст, відповідь для мене однозначна! І дозвольте мені — через деякий час — повернутися до вас і розповісти, яким способом діють деякі керівники вашого об’єднання, як вони — заради своїх користолюбних інтересів, чисто меркантильних — цькують саме російських людей!

— Чому ви не кажете про це зараз?! — вигукнув з місця Тихомиров. — Це демагогія!

Я не стримався:

— Ви добре знаєте, чому я поки що не можу говорити про це…

Я зрозумів, що допустив помилку, коли в залі зчинився гамір; тепер мовчати не можна, негідно.

— Добре. Я відповім, але ви, доценте Тихомиров, скажете на повний голос усьому залу, навіщо вам і вашим наймитам потрібно було саджати в тюрму інженера Василя Пантелійовича Горенкова?!

Він не наважиться заперечувати все, подумав я; він викручуватиметься, але промовчати не зможе.

Підвівшись, Тихомиров спроквола мовив:

— Як безпартійний комуніст-ленінець, я хочу, щоб Варравін сказав, на коли призначено слухання його персональної справи про знущання з вагітної дружини?!

Зал загув голосніше.

Я підняв руку:

— Моя персональна справа обговорюватиметься через три дні… Збори відкриті… Кожен може прийти і взяти в них участь… А тепер, прошу, доценте Тихомиров, ваша черга…

Ну, йди, подумав я, спускаючись зі сцени, іди і бреши про Горенкова, мені є чим спростувати твою брехню, стаття Осиніна тобі не допоможе…

XXVIII Я, Чурін Арсеній Кирилович

Оскільки відрядження виписало союзне міністерство, митний огляд ми проходили біля тієї стойки, де прикріплена табличка: «Для членів дипломатичного корпусу та офіційних делегацій», — менше людей і тяганини, хоч митна декларація для всіх одна. Я не вважав за доцільне піднімати питання про зелений паспорт, власник якого взагалі не підлягає контролю, на останніх метрах дистанції треба уникати зайвих рухів.

Кузінцов провів мене до паспортного контролю, побажав успіху в переговорах, пообіцяв приділяти максимум уваги Льолі (він був у курсі нашої сімейної трагедії, останнім часом Льолечка пила менше, але щодня, тому обличчя в неї обрезкло, стало водянистим, неживим, тільки очі світилися важким, мерехтливим світлом, немов вона невідривно милувалася картиною, яку бачила лише вона одна), запевняв, що триматиме на неослабному контролі завершення здачі комплексу в Пензі і просив не бентежитись з приводу проходження моєї записки у Державному комітеті постачання про додаткові фонди для Далекого Сходу.

Разом зі мною летів Монахов з управління зовнішніх відносин — перекладач і економіст. Три дні перед виїздом він провів у Кузінцова, той пояснював йому, яка допомога мені може знадобитися, разом написали мій виступ — у разі успішного завершення переговорів, і стриманіший — якщо не прийдемо до підписання попередньої угоди; підготували тексти для тостів на офіційних прийомах; Кузінцов підказав, як краще встановити контакт з представниками місцевої преси: «їде заступник союзного міністра для розмови про створення спільних підприємств — такого ще в цій галузі економіки не було».

Кілька разів Кузінцов заходив до мене, грунтовно доповідав про матеріали, взяті з архіву; часом я ловив у його погляді тривожний інтерес, він немовби хотів мене спитати про щось, але не наважувався, щось заважало йому, стримувало.

Невже він відчув, подумав я. Чи вичислив мій задум? А може, Завер щось сказав йому? Зрештою, звів нас він, мабуть, у нього свої стосунки з ювеліром, хто його знає?

Ця імовірність здавалася мені страшною; люди, подібні до Кузінцова, сильні доти, поки сильний ти, його шеф; він розумів, що його жде, коли я не повернусь. Він, як і я, відчував грядущі зміни, ще крутіші, ніж ті, що ламали нас останнього року. Якось мимохідь, дуже акуратно він зауважив, що можемо не потягти перебудову, аж надто сильна інерція колишнього мислення. Я відповів, що така загроза існує, безумовно, поки не наберуть чинності нові закони. Останні тижні я вивіряв кожен свій крок, обдумував кожне слово, тому завчено мовив, сумно посміхнувшись Кузінцову: «Особисто я, коли побачу, що не вмію працювати по-новому, душать старі уявлення й усталені бар’єри, організую з вами кооперативний будівельний трест і подам у відставку. Якби прийняли закон про збереження повного окладу при виході у відставку, багато тисяч керівників звільнили б свої посади, повірте, і я, на місці Мінфіну, пішов би на це… При розумному підрахунку з’ясується, що ми зекономимо мільярди, вклавши мільйони… По-перше, більшість керівників, які вийшли на пенсію, невдовзі підуть з цього світу, ламається ритм життя, дуже багато часу на марні роздуми, та й крім того, не було б стільки обережних чиновників, які нейтралізують новаторство; ні вашим ні нашим, аби тільки все йшло, як іде…»

Я постарався закласти у мою відповідь максимум здорового глузду, неквапливу роздумливість і гірку сміливість… Людина, яка вирішила тікати, так не поводиться, вона буде завжди випинати груди, стрясати повітря реляціями про нові успіхи, боячись висловити хоч слово критики… Кузінцов не дасть мені змоги втекти, коли відчує дещо. Такі, як він, вважають за краще тонути разом, не так страшно… Хоч, по-моєму, разом тонути страшніше; тільки плисти вдвох весело, а гинути в обіймах один одного, в страшній, пузирчастій боротьбі, коли один тягне другого на багнисте, слизьке дно, жахливо й гидко. Такі, як він, не можуть повірити в ту незаперечну істину, що жити треба самому і гинути так само, — лише тоді є бодай крихітний шанс вижита…

Чи відчував я страх, проходячи таможню? І так і ні. Я розумів, що коли холодноокий чоловік підійде до мене і стримано попросить «пройти» (яке жахливе слово!), всім моїм заздалегідь продуманим і відрепетируваним фразам — «каміння, що було в мене в кишені жилетки, насправді звичайнісіньке скло, дружина завжди кладе в кишеню якісь цяцьки, живе прикметами, нічого не вдієш, жінки» — віри не буде. Якщо станеться таке, слід би мати ціанистий калій, гру програно. Але й залишатися в Росії означає для мене також загибель, але поступову, що стягує горло канатною петлею, яка таїть у собі дитячий запах білого пароплава…

У ніч перед від’їздом я не міг заснути; почастувавши Льолю коньяком — вона від нього вмить упала в безпам’ять, — я болісно роздумував: а чи варто мені взагалі брати з собою камінці? Ну добре, добре, припустимо, вони потягнуть на півсотні тисяч доларів, але ж за тамтешніми цінами на житло, медицину й страховку — це копійки, ледве вистачить на два роки, а то й менше. Але, з другого боку, розмовляти з Хосе Агірре, будучи жебраком, одне діло — перебіжчик, голодранець, а от коли ти можеш закинути ногу за ногу, а взутий ти в найдорожче взуття (на Заході дуже уважні до того, хто в що одягнений), коли глянути на «роллекс» — він тисячі коштує, — тоді до тебе зразу буде інше ставлення. «Ні, ні, я — за перебудову, підтримую новий курс, але в мене склалися надзвичайні сімейні обставини, тому я й вирішив зникнути, в грошах не обмежений, у моїй особі ви матимете радника, про якого й Рокфеллер мріяти не може; прошу всього один процент від угоди, а вони будуть багатомільйонні; вкладати ці угоди повинна інша фірма, про нашу дружбу в Москві відомо, мене там можуть вичислити… Одне діло — втонула людина, нещасний випадок, і зовсім інше — якщо ви дали мені притулок, цього вам не простять… Обмовитесь — нарікайте на себе, будуть неприємності, приховувати від вас цього не маю наміру, дружба є дружба».

Спочатку я ламав голову, як мені порозумітися з Хосе — по-російськи він розмовляє ледь-ледь, у межах готельно-ресторанного вжитку: «Яка красива дівчина!», «Ходімо в «Сакуру»! «Потанцюємо?», «Де шведський стіл?», «Скільки це коштує?», «Роздягайтесь, кохана…» Багато з ним, звичайно, не поговориш… Але хлопець він кмітливий, а я взяв з собою словник, підготую фрази, зрозуміє.

… Дівчина з таможні байдуже стукнула по моїй декларації маленькою печаткою і спитала, чи не везу я карбованці; «дехто забуває в кишенях, краще віддати шоферові, менше мороки; коли повернетесь, камера зберігання може бути зачинена». Я не зразу повірив, що однією ногою вже опинився за кордоном. Мене охопила якась апатія, хоч я був певен, що все так і буде, поки ще жодна з ланок того ланцюга, складовою частиною якого я був, не випала… Але ж от-от випаде, занадто довгий ланцюг…

Я дуже боявся, що на аеродром приїде Русанов, бо я ненавиджу цю людину… Хоч, мабуть, ненавидиш кожного, кого боїшся, немає більшого приниження, ніж затаєний трепет перед подібним до тебе… Не знаю, чому я став відчувати до нього страх… Найімовірніше тому, що він один зрозумів мене, розкрив дужки, виявив те, за що мене можна вхопити…

Він жахлива людина — цей тихий, смішливий Микитович… Він ні разу не дозволив собі чогось такого, що дало б моні змогу наочно побачити його жорстокість, крикливство, зраду… Ні, такого не було… Але в ньому жив Свидригайлов — завжди, щохвилини, в кожну мить… Спочатку я злякався, коли він на нараді у міністра — а запросив його Кузінцов — став зеленувато-білим під час виступу керівників художніх майстерень ІПнейдермана і Урузбаєва: ті вийшли зі своїм проектом оформлення комбінату під Брянськом.

Члени колегії симпатизували Шнейдерману і Урузбаєву, сміливі майстри, до того ж справяші організатори, ніколи не підводили нас, працювали надзвичайно талановито.

Та я знав, як Русанов хворобливо ставився до того, що наші міста довіряли оформляти «інородцям» — нині він це слово вживає дуже часто…

Я дізнався про його життя, воно показове, воно пояснює джерела такої нестерпності… В інституті — після художнього училища, де він ходив у лідерах, — Русанов раптом опинився на останньому місці; його прийоми здавалися застарілими, техніки не було, штампи, які подобалися шкільним педагогам, тут викликали зневажливі усмішки студентів та професури…

А його професорами, як на гріх, були Усімян і Рухимович.

Усімян помер від розриву серця зовсім молодим, у сорок два роки; деякий час, поки не прийшов новий професор, Русанов учився в Рухимовича; той — хоч і ставив йому четвірки, аби хлопцеві платили стипендію, — лаяв нещадно, правив його композиції при всіх, не звертаючи уваги на те, як переглядалися студенти, гамуючи усмішки; ще й, на лихо, Русанов учився у тій групі, де були переважно кавказці — народ емоційний, щирий, відкритий. Це, видно, також травмувало юнака, і от одного разу, коли Рухимович не прийняв його роботи, вимагаючи кардинальної переробки — «що ви без упину посилаєтесь на «ази»?! Вчепилися за класику, як дитя за мамину цицьку! Своє пропонуйте! Нова епоха, зрештою!» — Русанов кинув інститут і поїхав в Орськ. Там, за сто кілометрів від міста, у степовому селі, жив його дядько, найближча йому людина, в якого була єдина пристрасть: колекціонування старих газет та книжок. Ветеринар, він добре заробляв, після війни часи були тяжкі, особливо коли Сталін провів грошову реформу, наказавши десять старих карбованців міняти на один новий; я, до речі, пам’ятаю його тодішнє звернення до народу: «Це буде останнім ударом по інтересах трудящих».

… Півроку тому Русанов приїхав до мене на службову дачу (свою купувати не можна, негайно створять комісію) і, розглядаючи репродукції якихось молодих живописців, які Льоля повісила на голих стінах, обклеєних страшними шпалерами з кленовим листям, пробурмотів:

— А все-таки Гітлер був непоганим художником…

Я тоді посміявся:

— Скажіть ще, що він був непоганим політиком, якби не напав на нас…

Русанов затаївся, і лише згодом, коли ми вийшли на фанерну тераску, тихо відповів:

— А між іншим, так воно і є… Його спровокували… Його пронозуваті дістали, вони боялися його, тому й повернули від емоційного антисемітизму до організованого… Він якось обмовився, що євреї витіснили німців з Росії, зайнявши їхнє традиційне місце, і що кінець єврейського володарювання в Москві буде означати кінець Росії… Тут він, ясна річ, перегнув… Палити нікого не треба було в печах, виселити всіх, і ділу кінець, — і, засміявшись дрібним, деренчливим сміхом, закінчив: — Бачу, вам це неприємно, але — нічого не вдієш, живемо в одній упряжці, треба вислухувати один одного без злості… Я, знаєте, у дядька свого багато чого прочитав, і немало подивувався… Тепер кажуть, мовляв, «протокол сіонських мудреців» — фальшивка… А хто це довів? Той чоловік, котрий привіз цей документик до Німеччини — Сергій Олександрович Нілус, петербуржець, дуже все аргументовано пояснював… Цікаво, в його квартирі був «Музей Антихриста» — зібрав усі різновидності «Зірки Давида», вивчав суть пересіченостей трикутника, вважав кожен трикутник страшним знаком біди для неєвреїв… Він навіть наші православні святині, складені з трикутників, називав «підозрілими», а вже якісь там оголошення в газетах, облямовані зірочками, заставочки усякі в журналах, то й зовсім вважав знаменням антихриста… До речі, ви подивіться уважно на деякі наші газетки та журнальчики! Є над чим замислитись… Нілус, до речі, тримав колекцію калош, що випускали в Лондоні… Називалася фірма, запам’ятайте, «Трикутник»… Начебто ми змінили назву в себе, хоч нам фабрику цю будували англійці, назвали «Червоний трикутник», а придивіться, який знак британської компанії на підошві — досі трикутничок; ходи, богообранець, і топчи собі нашу грішну землю!

Я ніколи не забуду його обличчя; неяскраве проміння сонця дало мені змогу роздивитися очі Русанова — застиглі зіниці-цятки, якась гіпсова, мертва маска…

— Сергій Олександрович не був фанатиком, не думайте, — провадив далі він. — Коли в двадцятому році до Німеччини емігрував, «Протоколи» видав шістнадцятьма мовами! Це вже після нього Генрі Форд — до речі, не дурний був — три мільйони примірників випустив і розповсюджував безплатно… А янкі за гроші повісяться! Отже, Форд бачив у документі саме правду, а не фантазії охранки… Навіть «Таймс» — а за цю газету тоді антихристи боролися, вся Англія читає — в двадцятому році написала, що, мовляв, якщо це правда, то євреї залишили далеко позад себе кайзера Вільгельма Другого; той був звичайним змовником, а ці — дияволи, Росію в жовтні захопили, намагалися й Німеччину з Угорщиною привласнити, віддати масонам, та, слава тобі, господи, не вийшло…

Русанов затрясся дрібним сміхом, якось задерикувато подивився на мене своїми потаємними очицями, і я тоді з безнадійною тугою подумав, що ніколи не зможу вигнати його в шию з дому — по-перше, псих, а по-друге, гроші він же мені приносить, а не хтось інший, поштою не пошлеш; «мовляв, подяка за допомогу витязям національного живопису»… І він зрозумів оцей мій непогамований, затаєний страх, відчув його шкірою — я себе контролювати вмію, по очах мене не прочитаєш, тільки його загострена внутрішня інтуїція могла сприйняти моє самовідчуття…

Досі він завжди проводжав мене разом з Кузінцовим, а сьогодні вперше не приїхав. Чому? Я не зміг відповісти собі і, передавши свій синій паспорт прикордонникові, раптом відчув, як серце почало повільно опускатися в шлунок: тіпалось, як коза в бабусі Горпини, коли та заганяла її на ніч у хлівець… Мабуть, перша перемога заспокоює людину, дає впевненість у тому, що страшне — позаду, але це не так! Найстрашніше завжди попереду, в житті треба себе готувати до страшного, а не до радісного…

Коли прикордонник, ретельно звіривши моє обличчя з фотографією, віддав нарешті паспорт, я обернувся до Кузінцова, ще раз помахав йому рукою і повторив:

— Пенза! Ви за неї відповідаєте, Федоре Хомичу! Дзвоніть, коли потрібно — телекс з номерами наших телефонів Монахов відіб’є зразу, як прилетимо…

Перейшовши кордон, я сказав Монахову, що піду в салон першого класу, зустрінемося під час посадки, і повільно, хоч серце вже не так калатало, подався на другий поверх.

Дівчата в акуратних фартушках спитали, що я хочу випити — каву, чай, а може, сік.

Я замовив сік і мінеральну воду, сам пішов до туалету й хотів був витягти з портфеля пласку пляшку віскі, щоб хильнути з горлечка, — ніщо так не знімає стрес, як алкоголь, але подумав, що тут це робити ризиковано, напевне всюди напхали схованих об’єктивів; зняти не знімуть, але булькання запишуть. Ну то й що, спитав я себе. Нехай пишуть. Поки вони розшолопають, я вилечу; поки цей запис пошлють куди треба — приземлюся… Ну а далі? Приземлитися — приземлюсь, а Москва радіограму на борт: «Негайно повертайтеся назад»… Перехрестись, заспокоював я себе, не втрачай розуму, не можна жити, нікому не вірячи. Можна, відповів я собі. Тільки так і треба… Я досі тому й живий, що нікому не вірю, лише собі, а точніше, тій своїй частині, яка зберегла моє єство, не розчинилася в тому, що для всіх стало субстанцією звичного Чуріна. Ми пожираємо самих себе, підстроюємося під кожен новий поворот життя, коректуємо себе в розмові то з одним, то з другим, намагаючись бути зручним для кожного, — так, помалу, змінюється людське самозвеличення, на денці лишається, його й берегти…

Я витяг з портфеля пляшку, відкоркував її і, спустивши воду в унітазі, припав до горлечка, зробив три великих солодких ковтки. Бідолашна Льолька, я тільки зараз її зрозумів: утеча від жаху; у вині правда, навіщо з древніми сперечатися, не ми придумали…

Повернувшись у хол, я випив виноградного соку, розвівши його мінеральною водою, і відкинувся на м’яку спинку диванчика.

Але чому, подумав я, Русанов на тій першій зустрічі так сміливо дав мені конверт з грошима? Хто міг сказати йому, що я прийму? Хто, крім мене? Ніхто. Отже, в ньому криється якась диявольська сила? Може, він медіум? Володіє даром гіпнозу? Ні, просто в ньому живе торгова людина, ніякий він не художник, а барига, правильно його в інституті мордою об стіл товкли… За покликанням він бізнесмен, а не художник, він зручне любить, красивеньке, а хіба справжня краса зручна? Немає нічого страшнішого за невизнаних геніїв, вони всіх обвинувачують у своїй невдачі, всіх, крім себе, от їм і потрібні ті, на кого можна перекласти вину, щоб не було так безнадійно й порожньо жити…

… У маленькому репродукторі, невидимому оку, — мабуть, встановлений десь на підлозі, — я почув голос диктора: «Пасажира Монахова, що вилітає двісті сорок третім рейсом, просимо негайно зайти до диспетчера багажного відділення».

Що ж це таке, подумав я. Серце знову впало в живіт; страх з’явився підсвідомо, по-тваринному; та не психуй, наказав я собі. Мабуть, Кузінцов забув щось передати. Нічого він не забув, відповів я, він точний, скрупульозний, господи, що ж сталося?!

Я знову пішов у туалет, допив віскі, запхнув порожню пляшку в портфель і, ставши перед умивальником, заходився мити руки гарячою водою. Навіщо? Я відчував, яка солодка ця гаряча вода, який чудовий голубий кахель, мильниця з рожевим, пахучим милом (чому перестали виробляти суничне мило, воно було ніжніше за яблучне?) і сухий, хоч і старого фасону, вафельний рушник. Я не одразу збагнув, чому я так довго любуюсь умивальником, а потім здогадався: за всім цим комфортом мені ввижається тюрма, її страхіття, брудні змилки, вонючі параші і оббиті чавунні раковини в сортирах, біля яких стоять наглядачі, безвідривно спостерігаючи, я к справляє природну потребу ув’язнений…

Коли я повернувся в хол, дівчина сказала, що оголошено посадку на мій рейс, ворота номер дев’ять, щасливого польоту…

Нехай собі Монахов розбирається з диспетчером по багажу, подумав я. Чекати його немає сенсу, треба йти в літак. Чому я повинен цікавитися, де він? Я йому не нянька; сам розбереться; головне — поводитись вільно, впевнено і природно…

Але в дверях я зіткнувся з Монаховим.

— Арсенію Кириловичу, наш багаж завантажили на інший рейс… Запитують: чи можемо ми обійтися без наших чемоданів кілька діб? Підішлють через два дні…

— Ви зможете?

— Не дуже… Я здуру надів білу сорочку, після польоту треба міняти, незручно з’являтися там у пом’ятій…

— Нічого, виперете, — сказав я. — На порошок скинемось, потрібна маленька пачка… Якщо зараз повернутися додому, то доведеться знову запитувати виїзну візу… А втім, як хочете, так і робіть.

— А ви?

— Я полечу. В мене часу обмаль, через п’ять днів я мушу бути в Пензі, ви ж знаєте…

І я пішов до воріт номер дев’ять…

… Отам і задзвеніло, коли я йшов через хитрі міліцейські арки. Саме тоді я й зрозумів: усе, кінець, зі мною грались, як коти з мишкою.

XXIX Я, Карімов Рустем Ісламович

Завідуючий сектором ЦК Ігнатов мав вигляд доглянутий і дуже свіжий, хоч ми закінчили розмову близько третьої ночі, а пленум обкому почався о дев’ятій.

Коли перший секретар надав йому слово, Ігнатов узяв папку (даремно, подумав я; зараз саме москвичі вчать провінцію говорити без шпаргалок), вийшов на трибуну і, вийнявши товсту пачку листів, поклав на неї тонку, трохи навіть юнацьку долоню:

— Товариші, ми попросили бюро скликати позачерговий пленум у зв’язку з листами, надісланими в ЦК, — почав він неголосно, як це в нас заведено. — Всі ці листи написали громадяни вашої автономної республіки… Я взяв з собою найтиповіші… Привертає увагу те, що приблизно двадцять процентів листів присвячено справі колишнього начальника «Далбудтресту» Горенкова, засудженого за розкрадання соціалістичної власності в надто великих розмірах… Пишуть робітники, навіть цілі колективи, інженери, учасники комсомольських будівельних загонів, журналісти, наукові співробітники… Автори інших листів — також близько двадцяти процентів — запевняють, що перебудова взагалі не торкнулася автономної республіки. «Про те, як живодайно позначається гласність на прискоренні й ініціативі, ми дізнаємося, — пишуть люди, — з повідомлень програми «Час». У нас в республіці все ще панує велична непорушність, страх перед новим, жах багатомісячних погоджень. Районне та обласне начальство проти сімейних підрядів, не дають землі під городи, звільняють тих, хто наважується критикувати…» Тому й скликали такий пленум: конче потрібно обговорити те, що відбувається… До того ж, нас усіх не може не насторожувати той факт, що у відділ листів обкому практично не надходить ніякої серйозної кореспонденції… Пишуть зразу до Москви… Давайте послухаємо думку членів пленуму…

Такий порядок денний здався багатьом бомбою, що несподівано вибухнула: критика на адресу обкому вже з’являлася в центральній пресі, але мало хто з присутніх був готовий до того, що питання «буде поставлено так різко і без зайвої балаканини; правда, прискіпуватися нема до чого, все в дусі демократичного централізму й гласності; є проблема; от і говоритимемо про неї…

Першим попросив слово Архипушкін, бригадир зварників; виступав він дуже рідко, а тут рішуче підняв руку й стрімко, трохи навіть насупившись, попрямував до трибуни.

— Я, товариші, ось що скажу, — почав він. — У мене дочка, Світланка… В медичному вчиться… Так вона мою дружину й мене вчить, що найголовніше в житті — це профілактика — не запускати хворобу, вчасно її припинити… Ми всі винні в тому, що хворобу в нашій республіці запустили, вона стала дуже тяжка. Найпростіше критикувати нашого першого секретаря, шановного Миколу Васильовича… Особливо тепер, коли рака кровоточить… Ні, товариші, давайте почнемо кожен з себе… Я в справжньому робітничому колективі живу, продукти, коли їх, звичайно, викидають на прилавок, купую в нашому магазині, і мені відомий настрій людей: «Це в Москві ще щось можна, там влада близько, а в нас як було все, так і буде! А без вказівки секретаря райкому взагалі ніхто й пальцем не поворухне…»… Кожного дня я чую розмови, та й на власні очі бачу неподобства, перестраховку, саботаж перебудови. І я запитую себе: чому ж я раніше не прийшов до Миколи Васильовича для відвертої розмови? Може, боявся, що мене зразу не прийме? Можна записатися, діждатися черги, чого-чого, а до черг ми звикли… Ні, просто, мабуть, я боявся сказати першому всю правду. Здавалося б, чого мені боятися? Ну, не рекомендуватимуть мене на наступній конференції в члени пленуму… То й що? З роботи мене зняти не можна, посада робітника в нас не така вже й дефіцитна, це ж не начальник туристичної ради, який путівки розподіляє! Тих, що дуже хотіли б висіти на канаті по вісім годин та конструкції зварювати, чогось я не бачу… Думаю, справа в тому, що ми всі ще погано виконуємо заповіт доктора Чехова і не витравлюємо з себе рабства: «Як же це я головного начальника уму-розуму вчитиму?! Його поставили нагору, значить, заслужив! Що тобі, більше всіх треба?» Я завжди чув у собі ці слова! А тому хочу просити вас вивести мене з членів пленуму, а замість себе рекомендую мого змінника Єпланова, Гениадія Георгійовича, бо він говорить правду всім нашим заводським і районним керівникам, він не для тихого затишку створений, а для громадської роботи… Прошу в моєму проханні не відмовити, бо в тих неподобствах, які кояться в нашій республіці — правильно народ у Москву пише, — я винен не меншою мірою, ніж перший секретар… Усі знали, що він у спецлікарні собі якийсь незвичайний під’їзд побудував, дочку його на службовій «Волзі» до школи возять, а ми що?! Мовчали! А якби ми сказали вчасно? Невже не прислухався б до нас Микола Васильович? Тепер для своєї совісті вигідно говорити: «Ні». А для користі загальної справи краще спитати самих себе: «Чого мовчали?!»

Потім виступив директор радгоспу Борисенко:

— Погоджуючись на дев’яносто дев’ять процентів з Архипушкіним, я все ж хочу розповісти один епізод… Коли агропром почав тиснути на мене, щоб я для плану здав усе зерно і м’ясо державі — «Не підводь республіку, Борисенко», — я відповів: «Республіку підведу в тому разі, якщо молодь втратить віру в перебудову, в право радгоспу реалізувати продукти на місці, коли вже розрахувалися з державою». А мені: «Не треба демагогії». Я — нізащо не погоджувався. Тоді мене викликає Микола Васильович: «Товаришу Борисенко, давайте все-таки спочатку думати про загальну справу, а вже потім про свій вузьковідомчий інтерес». Я заперечив — є чим це заперечити. Він і так і сяк, лагідно, без натиску начебто, але ж не дядя з тобою говорить, а перший секретар… А в кінці розмови він радить: «Упорядкуй справи комісія до тебе їде, вони, знаєш, окаті, не осоромся. Захищати — коли винен — не будемо, тепер демократія…» Ну, і почалися тортури… Я в Раду Міністрів, до Карімова. Той душогубів-контролерів — вони до перевірок запопадливі, аби щось знайти — урезонив, підтримав мене, але ж ви знаєте, чим це кінчилося для Карімова…

Виступив головний режисер театру, той узагалі на першому каменя на камені не лишив: «Управлінню культури спектакль здай, райкому здай, міськкому — також, кожен кидає зауваження, немов би він Станіславський: «Це вилучити, це переробити, а це пом’якшити…» Як тільки гостра проблема, то враз напоготові рятівна думка: «Не треба, навіщо будити пристрасті?» А ми, художники, живемо, щоб будити пристрасті, це наше покликання! А над всією цією пірамідою розгублених, але ще при владі перестрахувальників, височіє Микола Васильович: «Поки я обраний першим секретарем і народ вірить мені — фокусів на сцені не потерплю!»

Один за одним на трибуні побували дванадцять чоловік; потім Ігнатов зачитав пропозицію групи членів пленуму: звільнити Миколу Васильовича Карпуліна, рекомендувати на місце першого мене, Карімова.

За своїм службовим становищем я ще мав сидіти за столом президії, хоч на початку роботи пленуму відчував себе зовсім самотнім; сусід, секретар по пропаганді, навіть лікоть зі столу прибрав, аби ненароком не торкнутися моєї руки. Я обернувся до сусіда справа, ректора університету Шаріпова; той розгублено посміхнувся і став напружено покашлювати, закриваючи обличчя, як мусульманська дівчина.

Ще більше я здивувався, коли в залі, після того як зачитали моє прізвище, пролунали оплески.

… Я завжди, спостерігаючи овації з-за столів усяких президій, аналізував їх. Це корисна школа, бо вчить — коли, звичайно, хочеш учитися — збагнути настрій людей, до того ж не той, якого тобі хотілося б, а справжній. По тому, як зал реагує, де слухачі починають сонно, по-пташиному примружувати очі — ось-ось впадуть у дрімоту, де машинально щось записують у фірмові блокнотики, де перемовляються під час доповіді, у яких місцях аплодують (підсадних плескачів, особливо «орлят-комсомолят», упізнати легко), можна зрозуміти ситуацію в районі чи в місті. Отут би й ламати підготовлену заздалегідь промову, написану на підставі зведень, отут би й виступити без папірця, правдиво, та хіба легко змінити звички?!

Я бачив зараз, хто аплодував, хто ледь торкався долонею до долоні, і мене це радувало, бо в моєму мозку підсвідомо включився комп’ютер, і я ще раз вичислив, хто мої вороги, а з ким можна варити кашу.

Я вийшов на трибуну і раптом відчув, як у мене ослабли ноги.

— Товариші, дякую за таке високе довір’я, але, боюсь, я не маю права погодитися на висунення моєї кандидатури… Членам пленуму відомо, що я попросивсь у відставку, бо хотів вести далі боротьбу за товариша Горенкова, який перебуває в колонії…

Із залу запитали:

— А чому не можна було боротися, лишаючись на своєму посту?

— Тому, — пояснив я, — що більшість членів бюро вважали мою позицію догматичною, компрометуючою престиж автономної республіки… Крім того, мені було вказано на безвідповідальну поведінку…

— І ви з цим погодилися?! Чому не опротестували? Не звернулися в ЦК?

Тому що раз у раз звертатися в ЦК — це форма дезертирства. В ЦК не залишиться часу на роботу, яку належить вести штабу партії. Я все-таки звернувся у центральну пресу, після того як місцева відмовилася надрукувати мого відкритого листа…

Підвівся Ігнатов:

— Товариші, мене вповноважили повідомити, що Верховна Рада Росії, прокуратура та республіканський суд розглядали лист товариша Карімова. Розслідування, проведене в Москві, потім надіслали нам ще й тому, що в ряді листів трудящих із Загряжська говорилося про Карімова як про зразкового керівника. Ми погодилися з думкою Верховної Ради й уряду Росії відмовити товаришеві Карімову в його проханні про відставку. Це, так би мовити, в порядку довідки, отже, формальних підстав для самовідводу немає.

Спазм перехопив горло, бо мої товариші по роботі аплодували так, немовби я Аркадій Райкін, слово честі…

Щоб виграти час, заспокоїтись і набратися духу, довелося сьорбнути чаю (раніше доповідачам подавали мінеральну воду, але перший затвердив чай, так було в Москві, на засіданнях сесій, йому це дуже подобалось); до того ж я найдужче боявся, що в залі помітять, як у мене тремтять руки, — оце ще незнищенне мусульманство! Старий дурень, хіба мої друзі не розуміють, що це звичайне й виправдане хвилювання?!

— Товариші, в такому разі мені доведеться поділитися з вами своїми сумнівами… Суть їх зводиться до того, чи зможу я виконувати ту роботу, на яку ви мене висуваєте?

— Зможеш, — вигукнули в залі. — Зможете! Віримо!

— Спасибі… І все-таки краще поміркуємо разом, щоб трудящі потім не цитували Крилова: «… как ни садитесь, все в музыканты не годитесь…» Припустимо, ви обираєте мене… А як бути з нашим другим секретарем? З товаришем Ніязмухамедовим? Я тричі доводив йому на фактах цілковиту невинність Горенкова, доводив, що талановитому керівникові мстяться саме за те, що він кожним своїм кроком дотримувався букви й духу перебудови… Але ж товариш Ніязмухамедов одмахувався від абсолютно беззаперечних свідчень. Чому? Більше того, він дзвонив у відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією і до прокуратури з проханням ще раз проаналізувати мої стосунки з Горенковим, чи я не втягнений в корупцію… Прямо так і підказував, куди копати… І мені доведеться працювати з ним в одній упряжці? Отже, моє обрання має означати одночасне звільнення Ніязмухамедова з партійної роботи, інакше діло з мертвої точки не зрушиться… А заступник республіканського прокурора товариш Рабинович… І він одвертався від правди, і він не дозволяв повторного розслідування по дутому обвинуваченню чесного комуніста… Більше того, він уже почав організовувати справу, підбирати проти мене свідчення… Ви скажете — він не член пленуму. Правильно. Але ж його шеф, прокурор республіки, — кандидат в члени бюро… І ви хочете, щоб я налагодив дружну роботу — разом з ними?

А контролюючі організації? Вони виродилися в певні «всезабороняючі дружини»! Вони керуються не здоровим глуздом, а бажанням добре попрацювати — тобто неодмінно з’їсти когось із керівників! У них, мені здається, є план на інфаркти! План на те, щоб знищити найталановитіших і найсміливіших! Я щасливий, що працював разом з нашим міністром юстиції Никифоровим… Він, Іван Хомич, був першим, хто подав записку про необхідність негайного коректування законів, скасування сотень ідіотських заборон тридцятих та сорокових років, які заважають творчості мас… Ніколи не забуду його слів про наші численні постанови: «Не треба ліпити сарайчиків до красивого будинку, зіпсуємо враження»… І ще: «Коли Петро Великий зневірився в тому, що білокамінна підтримає його реформи, він почав з чистого листа — побудував Санкт-Петербург». На жаль, всіма нами шанованого Івана Хомича Никифорова перемістили в арбітраж… І ще оголосили догану за націоналізм, який полягав у тому, що він не був згоден — як інтернаціоналіст і російський патріот — з помпезними святкуваннями «добровільних» возз’єднань татар і дагестанців з Росією… Всі знають, що Іван Грозний штурмом узяв Казань, хіба ж це добровільність? Кожен читав «Хаджі-Мурата», історію боротьби горців проти російського імперського владарювання… Не треба порівнювати Росію, що була «тюрмою народів», з братерством нашого соціалістичного Союзу республік, яким великий російський народ дав свободу і майбутнє!

А згадаймо наше телебачення?! Московські передачі дивишся, наче якісь іноземні, чесне слово! Ми із зубовним скреготом наважилися покритикувати на своєму голубому екрані завал у торгівлі, але врівноважили печально знайомим: «А заповзятливий приватник з кооператором не дрімають!» Товариші мої, дорогі, не можна ж так! При чому тут приватник?! Питання треба інакше ставити: «Чому ми спимо?!» Чому пустують усі ярмаркові хатки?! Чому туди викидають огірки та кабачки лише в дні — соромно сказати — революційних свят?! Наша біда — наша, а не кооператора — в тому, що він міняє ціну сам, оперативно, на день двічі, а державна й колгоспна торгівля одержує розцінки згори — на сезон! Ми зовсім не вміємо господарювати! Це ми, саме ми, винні в усіх наших провалах! Спасибі кооператору і приватнику, без них ми давно опинилися б на грані соціальної кризи! Не ми, а саме приватник сьогодні краще від нас бореться за соціалізм, поставляючи людям продукти! А ми поставляємо слова! Обіцянки! Кооператор і приватник вільні у вчинку. Поки що вільні… А наш господарський керівник живе в кайданах! Ось у чому суть питання. Будемо ми зобов’язувати будівельні й торговельні організації чи не будемо, віз не поїде, поки керівник і робітничий колектив не матимуть свободи! Як можна — в умовах економічного беззаконня — готувати бойову зміну?! Фікція це! Самообман! Отже, працювати можна тільки з союзниками! Не бійтеся ворогів, у найгіршому разі вони можуть убити вас, не бійтеся друзів, у найгіршому разі вони можуть зрадити вас, бійтеся байдужих: з їхньої мовчазної згоди чиняться і вбивство і зрада!

І, перекриваючи оплески, я вигукнув:

— Це не мої слова, а Бруно Ясенського, їх він написав у тридцять сьомому році, майже перед самим розстрілом!

Закінчив я захриплим від хвилювання голосом:

— Зараз процес перебудови кваплять ЦК, преса, телебачення, але ми досі не маємо надійного юридичного й економічного обгрунтування, яке посувало б оновлення самостійно, без повсякчасного підганяння, до загальної вигоди! За безперебійний продаж овочів у Москві бореться програма «Сільська година», а як набридне їм?! Стомляться? Зневіряться?! Що тоді? Господарчий організм, як і людський, сильний лише в тому випадку, якщо він вільний! Французька буржуазна революція відбулася тому, що шевцям і ткачам абсолютизм не давав працювати так, як вони вважали за потрібне! Ми не викоренили в собі — в кожному з нас — абсолютистсько-рабську психологію! Благими намірами цього не виправиш. Тільки законом! Що в нас навіть сьогодні можуть зробити такі самородки, як Тупо лев, Едісон, Кюрі? Та нічого! Ні-чо-го! Потрібна наша санкція! А дати таку санкцію ми маємо право лише після численних погоджень з бюрократичним, малокомпетентним апаратом! Чому ми повинні санкціонувати кожну нову пропозицію, будь-яку нову думку?! Коли навчимося вірити талантам?! Уявіть собі, що було б, якби кожну свою книжку і оперу Мусоргський, Чайковський, Толстой і Горький погоджували й затверджували?! Хіба ми можемо сподіватися на повний достаток і вирішення Продовольчої програми, коли директор радгоспу не мав права кроку ступити без наших санкцій?! Чому ми надіємось на ривок у техніці, якщо завод чи інститут не мав права почати нове діло без рішення бюро?! А в нас у республіці їх сорок дев’ять! А погоджувати кожне питання треба півроку! І це — шлях прогресу?!

— Який вихід? — крикнули із залу.

— Дуже простий: замовник — банк — споживач — ось вам трикутник, що грунтується на принципі кооперування, яке обіцяє трудящим вигоду — реальну, відчутну. Я підрахував: алкоголіками у нас стають ті, хто заробляє не більше як сто п’ятдесят на місяць; немає сенсу зберігати такі гроші — що на них купиш?! А трудящі, котрі одержують понад триста карбованців, — не п’ють! І ті, що взяли сімейний підряд і заробляють по п’ятсот карбованців, — не п’ють! Алкоголізм — хвороба соціальна, виникає вона з невіри і відчаю! І винні у цій хворобі ми, керівники! З нас і вимагати треба! Зможемо розкріпачити людей — по закону, поправкою до Конституції, підвищенням ролі юристів, адвокатів, нотаріусів, що захищають таланти від недремної бюрократії, — переможемо. Ні — перебудову провалимо, ворогів у неї предосить… Тому я пропоную скликати позачергову сесію Верховної Ради нашої автономної республіки і скасувати на ній всі правові норми минулих років, які насильно стримують прогрес… Якщо ви мене підтримаєте у цих позиціях, зніму самовідвід. Якщо ні — моє обрання буде черговим перетасуванням колоди, становище не зміниться!

… Виступ першого був досить мужнім: «Що ж, спробуйте по-вашому, можливо, я застарів, але не хотілося б, щоб гаряча, хоч і зацікавлена азартність, крушила всі усталені норми, ризиковано».

Ніязмухамедов жалюгідно виправдовувався, посилаючись на думку Москви, клявся навчитися нового мислення; перший презирливо кинув: «Сміливості не вчаться»; завагітпром Мизиков заперечив: «А хіба космонавти народжуються героями? Позначені тавром елітарності?»

Пленум закінчився об одинадцятій вечора; ми з Ігнатовим зайшли в мій кабінет і перед тим як сісти за стіл, я написав записку секретарю Ніні Григорівні: «Будь ласка, завтра з’єднайте мене о дев’ятій по Москві з тов. Варравіним».

XXX Я, Василь Горенков

У Загряжськ із колонії мене привезли на «Волзі».

За всю дорогу водій не зронив жодного слова. Коли я спитав, де він працює, сухо відрізав:

— На базі.

Тільки коли ми приїхали у мій мікрорайон (два будинки, що я починав півтора року тому, так і стоять недобудовані, робітників на майданчику нема), він сказав:

— Мені дали адресу: Весняна, три; правильно?

— Так.

Я вийшов з цієї доглянутої тридцять першої «Волги» біля магазину; мені здавалося, що совісно в’їжджати у двір; була якась в усьому цьому протиприродність: уранці — «зек», а вдень катається на обкомівській машині; зразу по всіх під’їздах зашамотять, а навіщо? І так здається, ніби ти все ще закаляний лайном, не помився, зате надів новий костюм.

Галя Прохорова — здається, з восьмої бригади обробників, — зустрівши мене, притулила руки до щік, завмерла, потім ступила крок назад, бо спочатку хотіла кинутися до мене (я відчув її поривання), але не кинулася, прошмигнула мимо.

А на що ти сподівався, спитав я себе. Думав, з прапорами вийдуть зустрічати?

Завжди винен той, хто впав.

Біля своєї квартири я зупинився, аби вгамувалося серце й не тремтіли руки — діти все помічають. Треба ввійти додому так, щоб заздалегідь погасити емоції. Навіщо зайвий раз краяти їм серця? Маленькі все розуміють, часом набагато гостріше за нас…

Я натиснув на кнопку дзвінка: він не працював: фільонка у нас відповідна, все чути, що відбувається в квартирі, привілля для донощиків: пиши — не хочу! Я почекав трохи; тихо у мене в квартирі… Точніше, в квартирі колишньої дружини, мене виписали, ми ж розлучені, а ще точніше, мене розвели… Я постукав тричі підряд — як раніше. Ніхто не відповів. Постукав дужче — злість у мені піднялася, темна злість і страх; почув старечі, човгаючі кроки: у таборі дуже загострюються слух і нюх, тому я одразу зрозумів, що йде стара ланка. Може, Зіна викликала матір, подумав я. Сама на роботі, а бабуся з дітьми допомагає… Право листуватися я одержав тільки в колонії, у тюрмі я не мав ніяких відомостей з дому, саме там слідчий дав мені Зінину заяву про розлучення. До речі, з двома помилками; дивно, грамотна людина, чого це? Послав два листи, відповіді від неї не надійшло; одержав тільки листівку від оббивальника Дерев’янкіиа, писав, що їхня бригада суду не вірить, вони на моєму боці. Не пригадую його… За довгі тюремні дні в пам’яті лишаються обличчя найближчих, усі інші відходять на другий план, а потім і зовсім стираються.

— Хто? — прошамкав жіночий голос.

Ні, це була не мама Тая.

— Зінаїда Євгенівна де? Шурик і Паша?

— Що?!

— Та ви відчиніть двері, — попросив я. — Будь ласка… Я лише спитаю…

— А ти через двері й запитуй. Хіба я глуха?

Я почув, як відчинилися двері за спиною. Там жив виконроб Свєтьолкін, тихий, непомітний чоловік з унікальним окоміром: обсяг земельних робіт, який мали виконати, визначав за хвилину: дивно, чому «глаз-ватерпас» у нас кажуть про алкашів?

Обернувшись, я побачив у дверях жінку; дружина виконроба, подумав я; шкода, що раніше не познайомився, недобре.

— Василь Пантелійович, — намагаючись приховати здивування, мовила вона, витираючи руки об фартух, — а ви…

— Так, відпустили…

— За станом здоров’я?

Я заспокоїв її, хоч мені здавалося, що незручно говорити про це.

— Ні, вирок скасували… Мене реабілітували…

— Як це? — не зрозуміла жінка.

— Виправдали. Довели, що я ні в чому не винний… Ви не підкажете, де мої дітки? І що там, — я кивнув на свою квартиру, — за бабуся шамкає?

— То це ж мати нових жильців! Вони Єремєєви, з Орла сюди переїхали…

— А де ж Пашенька й Шурик?

— Ви нічого не знаєте?

— Та звідки ж мені знати?!

— У мене не прибрано… А то б зайшли? — непевно запропонувала жінка.

— Ні, ні, не хочу турбувати, спасибі… Мені аби дізнатися, де діти?..

— Та ж Зінаїда Євгенівна вже місяць як поїхала звідси…

— Її переселили?

— Ні. По обміну… В Курськ… Вона нікому адреси не сказала… Поїхала якось зразу… Збирати було нічого — один чемодан, усе інше описали й вивезли… Може, все-таки зайдете? Я борщ варю…

— Що? Ні, ні, спасибі… Мабуть, адресу я зможу дістати в обмінному бюро? Там же не може не бути, правда?

— Та не дізнавайтесь ви адреси, — зітхнула жінка. — Вона не сама поїхала… З новим чоловіком…

— А діти? — спитав я, відчуваючи безглуздість свого запитання.

Та жінка зрозуміла мене:

— Вони ж маленькі! До будь-якого чоловіка тягнуться: «тато» й «тато». Ну чого ж ми тут стоїмо, — вона нарешті пересилила себе. — Заходьте, будь ласка…

— Спасибі, мені ще треба встигнути на роботу, — відповів я; це була правда, бо начальник колонії, намагаючись не дивитися мені в очі, попросив насамперед поїхати в трест: «Там приготовлено компенсацію, паспорт та путівка кудись, здається, до моря».

… У тресті я зайшов до бухгалтерії. З моїх працівників лишилося тільки троє — решта нові, дивилися на мене насторожено; Любочка, Арнольд Іванович і Коля кинулися до мене, Любочка, обнімаючи мене, шепотіла крізь сльози: «Господи, яке щастя, яке ж це щастя, господи!»

… Касир — теж нова жінка (навіщо було касира звільняти?!) — вручила мені пакет з грошима, запропонувала перелічити: тринадцять зарплат, цілий пакет грошей, я стільки і в руках ніколи не тримав.

— Вас просили зайти до парткому, — повідомила вона Сухо. — У восьму кімнату.

Молодий чоловік у бежевому костюмі підвівся мені назустріч, потиснув руку і почав говорити, який він радий, що правда нарешті перемогла…

— Ви тут давно? — спитав я.

— Та вже рік, Василю Пантелійовичу.

— Багато народу, бачу, замінили.

— Як сказати… Кістяк, здається, збережено… Але, звичайно, нова мітла по-новому мете… Зараз я подзвоню, щоб принесли ваші путівки… Дуже гарний санаторій, у Криму…

— Мені путівки не потрібні, спасибі… Путівка… Одна путівка…

— Читали газету про пленум обкому?

— Читав.

Я ждав, що він запросить мене до нового директора або хоча б запитає, що збираюся робити. Але він мовчав, не знав, як поводитись, нарешті вимучено поцікавився:

— Звідои поїдете до Карімова?

— Він мене не запрошував… Чого ж нав’язуватись…

— А я чув, що саме він послав за вами машину.

— Невже? Дивно. Водій мені не відрекомендувався, уточнив адресу — і все.

Я розписався за одержану путівку, заплатив членські внески за весь той час, поки вважався поза рядами, сказав, що зайду ще раз, коли одержу партквиток, — проставити штампики, аби все було погашено, як слід, і поїхав у міське бюро обміну.

Раніше, до арешту, я попросив би секретаря допомогти навести дріб’язкову довідку; зараз це треба було робити самому. Я став у чергу; прийому до інспектора чекало чоловік тринадцять; дуже багато молодих, очевидно, пішли з виробництва.

А як же закон про індивідуальний труд, подумав я. Де посередники, які підготують і проведуть обмін, не завдаючи збитків тим заводам і трестам, де працюють ці люди?

— На що міняєтесь? — спитав я чоловіка, котрий стояв переді мною.

— Хочу податися в Норильськ… Там швидше на пенсію виходять.

— Скільки вам до пенсії?

— Якщо тут, то дев’ятнадцять, а там лише одинадцять… А вже потім, — чоловік усміхнувся обачною, затаєною усмішкою, — життя почнеться… На південь поїду, город заведу…

— А що, тут життя немає?

Чоловік оглянув мене з голови до ніг, подумав, мабуть, що костюм на мені теліпається, гудзики перетяті, замість шнурків — вірьовочки в туфлях, і похитав головою:

— Стелі дуже низькі.

Я не одразу зрозумів його. Ми взагалі відчуваємо потяг до двозначних відповідей, тому уточнив:

— Ви маєте на увазі житлове будівництво? Чи рівень заробітної плати?

— Я маю на увазі життя, — відповів він.

— Як це?

— А — так… Самі, чи що, не знаєте? На все ліміт і стеля. Хочеш стрибнути — а не можна… Або — смислу нема… Спортсмен планку перемахнув — йому золота медаль. А в нашому житті? Ми ж не пришелепкуваті — ставити світові рекорди в порожньому приміщенні без глядачів… Медалей хочемо… Золотих… А не сатинових вимпелів…

— Ви хто за професією?

— Конструктор.

— Де працюєте?

— Де треба, там і працюю, — на цей раз чоловік обірвав розмову, демонстративно відвернувшись.

Звідки в нас така невихованість, подумав я. Згадав, як військовий лікар, що повертався зі мною в поїзді з Берліна — у відпустку, на Брянщину, — замислено говорив: «Знаєте, у німецьких друзів і порядок, і банани з мигдалем в миршавеньких сільських магазинчиках вільно продають, не кажучи вже про те, що там же сім сортів ковбас і сардельок на кахляній стінці висять, і всі одне до одного дуже ввічливі, і я все-таки розчулююсь — навіть сліз стримати не можу, — коли мене починають шпетити в Бресті… Кожен, кому забажається: і носильник, і митник, і гардеробник у ресторані, і офіціант… Вони лаються, а в мене на серці спокій і щастя — «свої».

Слова цього військового лікаря з променистими очима, молодого ще, сорока не було, запали мені в серце. Коли ми пройшли огляд і зустрілися в ресторані Брестського вокзалу, я сів до нього за столик: «Чим ви поясните цю вашу розчуленість від того, що наші так відчайдушно лаються?» Він поглянув на мене з подивом і повторив: «Так це ж свої! Від іноземної мови стомлюєшся! Та й потім, знаєте, гірко усвідомлювати власну малість… У нас сестри в госпіталі копійки одержують, а купити є що, товари хороші — і килими, і відрізи, і взуття, особливо «Саламандра»… Ну й взялися наші щонеділі обробляти німецькі городи за п’ятдесят марок в день. Суботу і неділю попрацюють — ось тобі й босоніжки…

В мене серце защеміло, коли сестра милосердя розповіла, що, мовляв, старий хазяїн з нею по-російськи розмовляє, добрий дід, з нами воював, у полоні мову вивчив… Переможці на переможених гнуть спину, хіба не прикро?! Відтоді в мене прямо-таки нав’язлива ідея — додому, швидше додому, там хоч такого бути не може!»

… Хто ж це писав, що планета наша для веселощів мало обладнана, подумав я, спостерігаючи, як мляво-повільно рухається черга на прийом до інспектора по обміну з іногородніми. Здається, Маяковський. Невже він весь світ мав на увазі? Чи писав про нас, бідолашних? Під час першої зарубіжної поїздки до Чехословаччини я навіть знічувався, коли в магазинах, автобусах, у готелі чув довкола себе, як завжди весело звертались: «Просимо вас», «Будь ласка». Люди вимовляють це напористо, немов агресивно нав’язують тобі ввічливість і взаємну повагу. Чому ж ми — а народ наш добрий і чуйний — такі грубі й неотесані?

… Інспектором виявилася похилого віку жінка з нездоровим, землистим кольором шкіри; голубі, мигдалевидні очі її були зовсім чужорідні на змученому обличчі.

Вислухавши мене, вона сказала, що я маю написати заяву, вказавши точну дату обміну, коли й хто підписав ордер, на підставі яких документів, і назвати причину, що спонукала мене звернутися з цим запитанням.

Відчуваючи терпку тугу, я відповів, що в бюро довідок мені пояснили: саме тут, у цьому кабінеті, я одержу вичерпну інформацію; обмін відбувся місяць тому. Невже так багато людей із Загряжська виїжджають до Курська? Будь ласка, дозвольте мені самому пошукати в картотеці.

— Якщо ми кожному стрічному дозволятимемо копатися в картотеці, — відповіла жінка, — то потім самі нічого не знайдемо…

— Скільки часу я повинен чекати відповіді?

— Два тижні.

— У мене путівка в санаторій починається через п’ять днів…

— Відпочинете, тоді й прийдете за відповіддю.

— Річ у тім, що за час моєї відсутності (я не зміг сказати «арешту», згадавши, як сусідка на сходах боролася з собою, не знаючи, чи пустити мене в квартиру) моя дружина обмінялась… І виїхала в Курськ… З новим чоловіком… А з нею мої хлопчики… Вони маленькі ще, розумієте? І я їх не бачив більше року…

— А де ви були?

Я був змушений признатися:

— У тюрмі.

Жінка похитала головою, зневажливо спитала:

— Прописку хоч дали? Покажіть довідку про звільнення.

Я простяг паспорт, який мені повернули вранці; жінка прочитала прізвище, обличчя її раптом змінилося, очі стали ще яскравішими, на брезклих щоках з’явився рум’янець — немов два червоних п’ятачки (мабуть, з судинами у бідолашної швах):

— Стривайте, стривайте! Та ви що ж, той самий Горенков?

Я відчув пекучу незручність, але спромігся відбутися жартом:

— Ви про мене, наче про артиста якогось…

— Що ви! Про якого там артиста! Про вас так багато говорять у місті!

Вона несподівано швидко підвелася й відчинила двері до сусідньої кімнати:

— Лідочко, вийми ящик по обміну з Курськом, знайди там формуляр на Горенкову…

Та, мабуть, чула нашу розмову, бо зразу спитала:

— Може, вона взяла прізвище нового чоловіка?

Інспектор обернулася до мене, згідливо кивнувши:

— А ми за тутешньою адресою встановимо.

Через три хвилини Лідочка поклала на стіл формуляр, і я записав на аркушику паперу вулицю і номер будинку в Курську, де тепер жили мої діти.

Подякувавши інспекторові, я насилу стримався, щоб не спитати її, навіщо ж мені було писати заяву і два тижні чекати відповіді? Вона, мабуть, зрозуміла мене; рум’янець у неї став ще більш нездоровий:

— Пробачте… Але моя Лідочка одержує копійки, коли я завантажуватиму її понад міру, вона просто покине роботу… А спробуй замани сюди кого? Сидіти в задушливій кімнатці без кондиціонера за копійки…

— А якби клієнти платили вам якийсь процент за послуги? І ви збільшили б оклад вашим співробітникам?

Інспектор сумно зітхнула:

— Ви збільшили своїм робітникам? Збільшили. Ну і чим це закінчилося? А ми ж відділ виконкому… Які проценти?! Це ж капіталізм чистої води! З цими процентами ми всі наші досягнення розгубимо…

— Які саме?

— Ну як, — вона здивувалася з такого запитання. — Безкорисливість, служіння загальній справі, духовність…

Вона різко обірвала фразу, потерла скроні чоловічими пальцями, що звикли, мабуть, до домашньої роботи; пере білизну сама, нігті трохи відстають та й подушечки немов пемзою натерті.

— Чому в нас така сильна прихильність до догми? — знизала вона плечима. — Диву даюсь… Досі говоримо не те, що думаємо, а те, що зазубрили в молодості… Зробили нас дурними, обманули, наче нетям якихось…

Інспектор зазирнула в мій папірець, де я нашкрябав адресу, і зауважила:

— Ви прізвище не записали, її нове прізвище… Кир’якова… Може, знадобиться… І батьківські права вам доведеться повертати…

Я не одразу збагнув:

— Що значить «батьківські права»?

— Ви не в курсі? У формулярі довідка… Вас позбавили батьківських прав, справа це скандальна, паскудство, звичайно, але самі розумієте…

— Заждіть, заждіть, але ж без моєї згоди це неможливо!

Інспектор махнула рукою:

— Коли захочуть доконати — все можливо… Але ви не хвилюйтесь… Анулюють… Дати валідол? Та ви вже так не вболівайте, не треба, якщо найстрашніше пережили, то це вирішиться само собою…

… Я вийшов на подвір’ячко й сів на низеньку чавунну огорожу скверика — самотність відчувається особливо гостро, коли тебе оточують люди; довкола мене снували пари, розмовляли тихо, немов боялись, що їх хтось підслухає: «однокімнатна квартира з вікнами у двір, сміттєпровід на площадці сходів, хол шість метрів, кухня велика, сім з половиною, ми її обладнали під їдальню». — «Боюсь, не пропустить відділ… Адже в мене дві кімнати, вони не дозволяють однокімнатну на двокімнатну». — «Господи, що ж робити?! Туди поткнешся — не можна, сюди — заборонено». — «Треба буде декому віддячити…»

Я дуже близько побачив обличчя моїх хлопчиків; вони тепер Кир’якави… Припустимо, я приїхав у Курськ і прийшов до них… Коли мене забрали, Шурику було чотири, він Ще пам’ятає мене, а Паші лише два… Невже вони називають цього самого Кир’якова «татом»?! Ну й що станеться, коли я прийду? Якби Зіна написала, що вона розлучається і від’їжджає, щоб хлопчики не несли на собі печать моєї ганьби, я зрозумів би її і благословив… Але ж вона нічого не пояснила… А може, її примусили? Загрожували звільнити, а чим же годувати дітей? Того, хто впав, затоптують, так уже повелось…

У касах Аерофлоту була перерва: змієподібна черга простяглася вздовж кварталу, задушлива й зовсім непорушна; здавалося, що люди втиснуті одне в одного; на обличчях — стомливе роздратування й страх: як би хто не вліз; раніше ми говорили «втерся». Біля дверей агентства чергували старі чоловіки в солом’яних капелюхах, руки в них були міцні, вузлуваті; є громадянське право, є телефонне, а є кулачне, згадав я слова мого співкамерника, вуркагана в законі, Ігоря Синцова; щодня йому робили масаж протягом години, малолітки з вертлявими задницями старалися від душі…

Я знав, що варто мені подзвонити в транспортний відділ обкому, і квиток до Курська я одержу зразу; в нас і безпощадні і добрі безмежно. Я спитав у стариків, на який день дають квитки. Один з них відповів, що спочатку треба записатися; списки складають у дворі; в черзі стоять ті, хто заздалегідь зареєстрований, чекати треба тиждень.

— А я в газетах пропозицію читав, щоб посередницькі бюро організували… — знову не втримався я. — Немає ще таких? Посередники по організації подорожей…

Старі багатозначно перезирнулися, не приховуючи зневажливих посмішок.

Один, найкремезніший, підморгнув сусідові:

— Посередника захотів! Приватника-кровососа! Всі нормальні люди в черзі стоять… Усі стоять — і ти стій! Особливий, чи що?!

У секретаріаті Карімова сказали, що він поїхав у район, повернеться завтра; здивувалися, чому я не прийшов ранком; «Вас чекали». У транспортному відділі квиток видали через півгодини, побажали гарно відпочити; коли я виходив, черговий міліціонер попросив подзвонити в секретаріат; я відповів, що вже дзвонив; «знаю, просили зв’язатися ще раз».

Помічник Карімова — мабуть, новий, колишнього я кілька разів бачив — спитав, де мене можна знайти після дев’ятої? «Рустем Ісламович щойно дзвонив із Стахановського району, просив розшукати вас, хоче зустрітися після дев’ятої, коли не заперечуєте».

Я відповів, що знайти мене можна в залі чекання аеропорту, літак о десятій ранку, там і переночую.

Помічник запропонував улаштувати в готель; я відмовився: місцевих не пускають, заборонено; «Ну, це ми якось уладнаємо». — Навіщо зайвий клопіт? Хочу побути серед людей, одному в чотирьох стінах не з руки».

Я досить довго чекав в аеропорту місця: всі дивани й крісла були зайняті; безнадійна втома чекання відчувалася в незатишному, холодному будинку; відчуття це підкреслювалося ще й тим, як байдуже, скоромовкою оголошувалися посадки на рейси; в мікрофонах щось тріщало, люди витягували шиї, щоб зрозуміти нерозбірливі слова диктора і, боронь боже, не пропустити свого літака.

Але ж кожна подорож — це свято, подумав я. До нього заздалегідь готуються, мріють увесь рік, навіть отой тиждень, коли стовбичиш у черзі біля каси, не здається таким жахливим напередодні польоту — до Москви, на південь, у Київ… Чому ж усе-таки планета наша така бідна на розваги? Хіба ці дівчата-диктори самі не літають на відпочинок? Адже вони, напевне, теж шиї витягують. Ні, відповів я собі, вони чекають посадки у тих кімнатах, де все чути; планета складається з осередків, ми всі розгороджені…

Я згадав празький аеропорт, кіоски з сувенірами, кафе, закусочні, ці безугавні «просимо вас», і мені стало так безнадійно-порожньо, що захотілося піти на площу, сторгувати у таксиста пляшку за четвертак і висмоктати її з горлечка — може, хоч це приглушить тугу, що ж іще?

Тільки після того як вилетів рейс на Ленінград, звільнилося крісло біля вікна; я влаштувався по-царськи, скинув туфлі, які, поки лежали на складі колонії, дуже зсохлись і тому терли пальці; простяг ноги, знову подумав про те, що завжди гнав від себе: як же я приїду до дітей? Що їм скажу? А коли вони забули мене? Коли цей Кир’яков став їм справжнім батьком?

У сусідньому кріслі всілася весела чистенька бабуся в білій хусточці, усмішливо проводжаючи поглядом усіх, хто проходив мимо неї. Розіславши на колінах пластиковий пакетик, вона витягла з сумки (в неї їх було п’ять, усі маленькі, як торбиночки, різних кольорів, але зав’язані однаковим вузлом) їжу, розклала її акуратно й, легко перехрестившись, почала їсти. І стільки в цьому її трапезуванні було надійності й спокою, що мені болісно, до сліз захотілося повернутись у дитинство, щоб усе можна було розпочати заново.

— Котлетку хочете? — спитала старенька, помітивши, як я, не одводячи очей, дивлюся на неї. — Тільки вранці смажила, з цибулькою. І хлібець м’якенький, пригощайтеся, не соромтесь…

— Спасибі, бабусю, — сказав я. — Ситий.

— Та яка ж я «бабуся»?! Я вам хіба що в матінки годжуся, мені тільки сімдесят… А вам?

— Тридцять сім…

— Господи, а я вам усі п’ятдесят дала б…

— Хворів…

— Із серцем щось?

Я всміхнувся:

— З душею.

Бабуся зайшлася беззубим сміхом, а я згадав слова нашого пахана Ігорка: «У мене рак душі, нелюди! Мене не можна нервувати шумом, хто хропе — задушу».

Бабуся кінчила трапезу, поправила складочки на спідниці — вона в неї була старовинна, з оборочкою, такі і моя бабуня доношувала після своєї матінки; скільки її пам’ятаю, дві спідниці міняла, зносу їм не було — і почала докладно розповідати, що летить «в Оренбурх, до онука, він військовий, бере законний шлюб, прислав гроші на квиток, у мене з рук не злазив, батько з матір’ю дороги будували, на місці не сиділи, а він, малесенький, усе в мене та в мене. А тепер великий начальник, лейтенант, на кольорову фотографію знімається, прямо як картина, я в рамочку вставила, під іконою на покуті повісила, сусіди приходять любуватися, вони ж його змалечку пам’ятають, господи…»

І так вона ніжно, розважливо все розповідала, так округло й неквапливо вимовляла свої, лише їй притаманні слова, що я відчув такий спокій, якого не знав останні два роки, і заснув, немовби поринув у блаженну тишу.

… Прокинувся я від того, що хтось поклав важку руку на коліно: біля мене навшпиньки сидів Карімов:

— Поїхали до мене, переночуєте, — сказав він, немов попрощалися ми годину тому. — Тут не відпочинок, замучитесь…

У машині я спитав:

— Послухайте, в мене до вас тільки одне запитання… По-моєму, воно зараз стає основним, що називається, «бути чи не бути». Ви маєте намір якось вирішувати питання про заробітну плату апарату — включаючи обкомівський? Адже коли країна справді перейде на самофінансування й госпрозрахунок, директор з робітниками одержуватимуть удвічі-втричі більше, ніж інструктор! Чи хочете посадити апарат на параграфи закону про безшлюбність? Я не розумію — матеріальний інтерес поширюється в країні на всіх? Чи тільки на тих людей, які безпосередньо працюють на виробництві? Зараз апарату немає ніякого резону допомагати перебудові, Рустеме Ісламовичу… Думаю, навпаки… Давайте навчимося поширювати на всіх, «буття визначає свідомість»… Чи маємо ми право й далі обманювати самих себе?

— Що, ввести для обкомівських пакети? — всміхнувся Карімов. — Як у старі добрі часи?

— Чому? Не треба. Пакет є пакет, це — секретність… Кожен інструктор має бути зав’язаний на галузь і регіон, одержувати нарівні з усіма процент від прибутку…

— А як бути з тим інструктором, котрий курирує освіту? — спитав Карімов. — Чи соціальне забезпечення?

І тоді я відповів:

— А чи скрізь потрібен інструктор? Що, всі директори шкіл зовсім нічого не тямлять? Директорів радгоспів тепер зобов’язали платити десятки тисяч райагропромам — щорічна премія. На жаль — аби тільки не заважали, не смикали на щоденні наради, не давали б вказівок, коли і що сіяти… Преміюють за допомогу, правда? А яка ж від бюрократії допомога? Хто американському фермерові дає вказівки, як орати і коли? А хліб же ми в них досі купуємо…

XXXI Я, Костенко

Після того як я здав Чуріна, Завера, Тихомирова й Кузінцова в Бутирську тюрму, мені страшенно захотілося поїхати додому й упасти на диван: сил не було, вимотався до краю, навіть пальці тремтіли. Взагалі кожного разу, коли доводиться затримувати людину — хай вона буде тричі бандит, — я відчуваю гнітючу ніяковість; Варравін правильно зауважив: «Переслідувач завжди помиляється».

Але додому я не поїхав, бо спершу треба було потрапити до Олі Варравіної. Обшук там має початися через півгодини, Глафіру Анатоліївну забрали на роботі, а нещасна молода жінка з випнутим животом сидить у квартирі матері і нічого не знає. Якщо ми не протиставимо бюрократії чужих нашу «бюрократію» — Варравіних, Костенків, Горенкових, нас роздавлять… А я іноді думаю, що у нас взагалі немає бюрократії, бо істинне значення цього слова, його одвічна першооснова, криється в слові «бюро», тобто «стіл», «робоче місце», якому людина має віддавати всю себе. А чи багато у нас справжніх бюрократів? Раз-два та й годі… Дивно, справжніх бюрократів немає, а технократів предосить, серйозні люди, ставлення до них шанобливе, крім дрімучих консерваторів… А втім, у тих негативне ставлення до всього, що названо неросійським словом і чого не існувало в літописах: «Іноземне вторгнення в нашу унікальну духовність»… Якби була духовність, то не дозволяли б жінкам тягати шпали і класти цеглу… Мастаки ми на самоприкрашення, спасу нема… Ми перестрибнули через епоху високопрофесіональної бюрократії, яка не тільки не заважає справі, а й силкується випередити прогрес, допомогти пошуку нового, запропонувати альтернативні рішення… Але ж у нас ніколи такого не було… Імперію об’єднував страх — перед словом, ділом, ідеєю. Традиції волелюбності завжди протиставляли традицію рабства, заборони, що нею суспільство страхала саме бюрократія. От і вийшло, що бюрократичні бар’єри ввійшли в трагічне протиріччя з тікаючою спрямованістю технократії. Ситуація кризисна… А вихід з неї один: реформа всього законодавства.

Саме традиція «підозрюваного беззаконня» може зламати життя цьому самому Варравіну. А кожен розум, утрачений суспільством, непоправний. Більше того: його місце займе дурень або мерзотник, а це вже подвійна втрата для народу!

… Ольга відчинила двері, не питаючи, хто прийшов, подивилася на мене без усякого інтересу, якось наскрізно, загальмовано. Переляку на її обличчі не було, величезні красиві очі були недвижні, якісь напружені, порожні.

— Ви — хто? — спитала вона з напрочуд різкою вимогливістю, хоч, може, таке враження в мене склалося через її голос — дуже низький, глибокий, сильний.

— Моє прізвище Костенко… Полковник Костенко з карного розшуку…

— Заходьте, — голос у неї став стомлений, погаслий.

— Я не знаю, як вас по-батькові…

— Ольга Леонардівна…

Я ввійшов до вітальні; обстановка досить скромна, багато книжок, причому прочитаних — видно по корінцях. Правда, скільки разів я брав людей, що жили в спартанській обстановці, а потім у них на садових ділянках викопували запаяні банки з золотими монетами…

— Сідайте, — запропонувала О ля, загорнувши шаль на животі, що був схожий на огірок; хлопчика народить, точна прикмета.

— Спасибі… В мене до вас кілька запитань…

— Я щось не второпаю, чому сюди завітав полковник карного розшуку?

— Ви здогадуєтесь, Ольго Леонардівно… Мене цікавлять ключі… Від вашої квартири… Кому ви їх віддавали?

— Що?! — подив її був щирий. — Які ключі?!

— Де ключі від вашої з Іваном квартири?

— Он у тій скриньці, — вона кивнула на палех, що стояв на підвіконні…

— Будь ласка, покажіть мені їх.

Вона підвелася, відчинила скриньку, перебрала усе, що там було — якісь скельця, наперстки, зламані ножиці, — і різко обернулась; обличчя її було перелякане, як у дівчинки, але водночас з’явилася дивна печать упертості, яка завжди є предтечею абсолютної, непробивної закритості; особливо чітко це простежується саме в жінок — попрацювати б психологам у цьому напрямі… А ти пропонував їм це, спитав я себе. Ніколи ти їм цього не пропонував, психологи допитів не роблять і наручників у кишені не тягають, а тим паче пістолет під пахвою…

— Тамара часом у вас ключі не просила? — спитав я.

— Яка Тамара?! — Ольга зіщулилась.

— Ви знаєте, про яку Тамару я кажу.

— А чого це вона вас цікавить? Займайтеся бандитами, це ваша справа, вулицями ввечері страшно ходити… Раніше такого не було…

— Раніше можна було саджати за підозрою, Ольго Леонардівно. Раніше можна було і вас посадити на десять років — без суду, за рішенням Особливої наради — за певні слова представникові влади… Мені дуже багато говорив про вас Іван, тому…

— Ах, ось у чому справа, — перебивши мене, вона зіщулилась ще більше, плечі опустились, але очі стали щілинами; навіщо спотворювати себе, в неї ж чудові очі. — Тоді мені зрозумілий ваш візит…

— Вам незрозумілий мій візит… Незрозумілий, Ольго Леонардівно… Хтось підкинув у шухляду письмового стола вашого чоловіка доказ, на підставі якого ми повинні його арештувати, — замах на життя художника Штика…

Очі її знову стали величезними, і в них щось зламалося: не різко — так часто буває в екстремальній ситуації, — але глибоко всередині, на підступах до свідомості…

— Який замах? — спитала вона майже по складах. — Який художник? У нього немає ніяких художників… Він не здатний на це…

— Як ви думаєте, Іван признався б у тому, що в його столі невідомо як опинився доказ? Що називається, вбивчий? Скажіть, як мати його майбутньої дитини…

— Моєї дитини, — вона поправила мене автоматично, і очі в неї знову стали мінятись, набуваючи колишнього виразу байдужості і покори. — Дитина завжди належить матері.

— До речі, у вас буде син, а син справді більше належить матері, я кажу це як батько дівчини…

— У мене народиться дочка, — щось схоже на дивну усмішку, стражденну й жалісливу, несподівано промайнуло на її обличчі.

Я чомусь згадав свою бабусю. Потім я зрозумів, що згадав її не «чомусь», а саме через те, що вона завжди зберігала на обличчі печать страждання; я пам’ятаю її такою з раннього дитинства. Вона зрідка сміялась, але навіть коли раділа, намагалася якнайшвидше погасити цю радість і скорботно опустити куточки губів. Якось я приїхав до неї в гості, лишив машину біля під’їзду, але діди, що сиділи на лавочці, сказали, що Пелагеї Гаврилівни немає, стоїть у черзі за нутріями, приохотилась до пацюків, дешево й наваристо… Я зморщився: оце так, хіба ж можна?! Я й грошима допомагаю їй, і курей привожу, і сир, а вона почала привселюдно економити: на їжі… Одна бабуся спитала, як бігає «тестьова машина»; я здивувався: «Якого тестя? Він помер десять років тому». — «Так Пелагея Гаврилівна каже, що це не ваша машина, грошей немає, тесть допоміг»… Звідки це? Страх сполохати хистке благополуччя? Чи справді у нас це в крові — приховувати достаток, боятися пристріту, показувати сусідам свою бідність і нещастя? До таких, мовляв, не пристануть, убогих жаліють, тільки удачливих душать, не прощають щастя і сили…

— Оля… Пробачте, Ольго Леонардівно… Мені прикро говорити вам це, але я мушу, і краще, коли це зроблю я… Справа в тому… Ваша ма… (Я хотів сказати «мати», але мені чомусь здалося це неможливим, дуже жорстким, тому й урвав себе). Справа в тому, що Глафіру Анатоліївну заарештували…

Оля відкинулась, як від удару, стиснувши маленькі кулачки на грудях:

— Що?! Та як ви можете?!

— На жаль, можемо… Через півгодини тут почнеться обшук… І вам треба звідси піти… Зараз… Вам треба поїхати до Івана… Краще буде, коли ви не матимете ніякої причетності до цієї справи… Тому, будь ласка, дуже вас прошу, скажіть правду: Тамара просила у вас ключі?

Не одводячи від мене сухих, гарячих очей, Оля повільно осіла в кріслі, губи її посиніли, тіло обм’якло.

Хай їй грець, моїй професії, — я навіть нашатирний спирт ношу в кишеньці жилета, точнісінько там, де Чурін зберігав свої діаманти. Я дав Ользі подихати з тоненької трубочки, вона здригнулась, вигнулася, мов акробатка, знову стиснула кулачки біля грудей і беззвучно, затремтівши вся, заплакала, повторюючи одне й те ж слово: «Мамочка, мамочка, мамочка»…

Я знав, що треба дати їй виплакатись, але відчував, як проти неї невблаганно працює час. Правда, скоріше проти мене — я роблю службовий злочин: скільки ж я таких злочинів учинив на своєму віку?! Мабуть, тільки тому ще живий. Рискнувши — реакцію передбачити не можна, — я поклав руку на густе чорне волосся і став повільно гладити, відчуваючи долонею, як дрібно тряслося її тіло. Руку мою вона не скинула, якось навіть їй піддалася, обличчя втратило гіпсову недвижність, очі стали живі, сльози лилися невтримно, немов вимиваючи її; чоловіки мруть від інфаркту частіше, ніж жінки, бо не вміють плакати, а це ж таке полегшення; ні мати її, мабуть, не розуміла, ні Іван; вона ж до ласки тягнеться, хоч і скритна… Велика таємниця — людина… Он, учені вважають, що й рослини мають нервову систему: зіщулюються, коли до них наближається людина з ножицями, і, навпаки, тягнуться, якщо руки тримаєш на грудях…

Я глянув на годинник, побоюючись, що вона помітить цей мій погляд і неправильно його зрозуміє; мені треба забрати її звідси через десять хвилин, щонайбільше через п’ятнадцять. Потім приїдуть наші і я нічого не зможу вдіяти — це сама нечесність щодо бідолашного Івана. На жаль, істерика й зло торжествують частіше, ніж добро і здоровий глузд.

— Олечко, будь ласка, зберіть ваші речі, — в мене не повернувся язик попросити її не брати материних речей, — і якнайшвидше поїдемо звідси.

Усе ще безутішно плачучи, вона похитала головою:

— Кожний має випити своє…

— Не можна так, Олю… Подумайте про вашу дитину… Не можна вам тут залишатись, розумієте?

— А вам яке діло до цього?! Яке?! — в ній знову щось зламалось, і вона сказала це злобно, хоч плакала безпорадно й жалісливо.

— Мені шкода вашого чоловіка… Він чесна людина… І вас мені шкода… Якщо ви зараз не підете, вам не уникнути… формальностей… Допитів, свідчень… Очних ставок…. Не треба цього, зрозумійте… Я не маю права цього говорити…

Я ризикую, бо вірю у вашу порядність… По закону я повинен зробити все, аби ви залишилися тут… Ви ж свідок…

— Так, — витерши сльози, сказала вона і, випрямившись, скинула мою руку з голови. — Я свідок… Спасибі за несподівану гуманність і доброту, але я вип’ю свою чашу…

— Олю, цю квартиру опечатають… Ви ж тут не прописані… Вам буде тяжко жити… Я не знаю, чи велика вина Глафіри Анатоліївни, але я певен у тому, що Тамара…

Вона рвучко встала:

— У вас е ще до мене якісь запитання?

Я сидів і мовчав; звідки в ній це? Невже справді характер заздалегідь визначено, і він є такою данністю, яка зовсім не коригується?

— Послухайте, — вів далі я, — ви закрилися в собі, так дуже важко жити… Не можна нікому не вірити… Не можна всіх підозрювати… Нас пускають у цей світ ненадовго, навіщо тікати від радості?

— Ми не тікаємо, — Оля витерла щоки. — Вона тікав від нас… І сором говорити про радість людині, у якої забрали матір… Найчеснішу людину, маму…

— Її затримали, — виправив я жінку. — Забирали в тридцяті… І в сорокові, і в п’ятдесяті також… Я не слідчий, Ольго Леонардівно, я сищик. Я тільки шукаю людей, яких підозрюють у злочинах… Я не маю права говорити вам усього, що знаю, але скажіть мені: які дорогоцінні речі є в домі Глафіри Анатоліївни?

— Буси є, — відповіла вона. — 3 чеського гранату… І сережки… Такі в Карлових Варах коштують тридцять карбованців на наші гроші.

— Підіть на кухню, — підвівся я, — відчиніть полиці, де зберігається крупа, висипте все на стіл, і коли там нічого не знайдете, можете лишатися тут…

Якби вона відмовилася виконати моє прохання, мені довелося б укотре вже пережити почуття найглибшого розчарування в гомо сапієнсах… Якби вона відмовилася, намагалась приховати свій переляк, безпомічно розгубилась, я зрозумів би, що вона в д і л і. Але Оля глянула на мене зневажливим поглядом і вийшла на кухню. Я почув, як вона відкрила дверці — чомусь у всіх наших кухонних гарнітурах перш за все відвалюються дверцята, — взяла банки, дзенькнуло скло; я почув, як посипалося зерно, мабуть, гречане, а потім важко впали металеві предмети, точніше — метал з камінцем, я відрізню цей звук від усіх інших…

… Оля повернулась до кімнати нечутно. У лівій витягнутій руці лежали два масивних перстні, судячи з усього, платина чи біле золото, смарагд і два великих діаманти…

— Ось, — сказала вона глухо і вперше подивилася на мене очима, в яких відчувалася усвідомлена, спрямована на щось думка. — Візьміть.

— Це як розуміти? Даруєте, чи що?

— Я віддала б усе, що є в цій квартирі, якби ви врятували маму…

— Не примушуйте мене бути різким… Ви брали участь у складанні листа?

— Якого? — в її очах промайнув напружений подив; справді, очі в неї як у тяжкохворої людини, що повернулася після сеансу гіпнозу. — Про що ви ще?

— Ви не знаєте, що Глафіра Анатоліївна надіслала в редакцію скаргу на Івана? «Зруйнував сім’ю, знущається з вагітної дружини», необхідний громадський розгляд, кара і таке інше…

— Мама ніколи не напише такого листа…

— Я його читав… Своїми очима… Тягається з Лізою Нариш…

— Припиніть! — голос Ольги став різкий, навіть пронизливий. — Не смійте! Не смійте виправдувати цю гадину! Вона диявол у плоті! Ідіть звідси! Йдіть!

— Про Лізу Наришкіну вам Тамара говорила?

— Припиніть! — ще пронизливіше, але тепер уже із затаєним благанням прошепотіла О ля. — Що ви знаєте про нашу сім’ю?! Що ви знаєте про маму? Я з дитинства пам’ятаю злидні! Я в перелицьованому маминому пальті ходила! Я пам’ятаю, яким щастям було для мене ескімо в неділю! Хто мене поставив на ноги? Хто замінив мені батька? Хто?! Вчителі?! Хто вибивався з останніх сил, щоб дати мені освіту?! Хто пережив ленінградську блокаду?! Ви? Чи мама?! Хто залишився сиротою в тринадцять років?! Хто віз санки з труною брата на кладовище?! Ви знаєте, що таке пам’ять?! Ви розумієте, що не можна забути злидні і голод! Розумієте?! Чи ні?! Спочатку дайте людям гарантії на майбутнє, а потім вимагайте від усіх чесності! Або хоч не заважайте вірити в бога! Церква також учить, що красти гріх!

Я підвівся, навіщось обсмикнув піджак, немовби на мені був кітель, і, відкрито глянувши на годинник, сказав:

— Ви колись пожалкуєте, що не послухали мене… У мене теж, знаєте, є дочка, і теж скритна, схожа на вас, і теж хворобливо ревнива — нереалізована уява… Так от, і на неї вийшла ворожка, — стерво, мала навики гіпнозу, але вселяла їй, щоб я посприяв звільнити з тюрми бандита, її бахура.

Моя дочка не мені в цьому призналася, а психіатру… В мене дружина нормальна, маячні не піддається, бо виросла в засланні, дочка ворогів народу, — вона й одвела її в клініку… Не треба хвалитись один перед одним горем, Олю. Давайте втішатися хвилинами щастя. Упиратися — безглуздо… Коли закінчиться обшук, після допиту, зайдіть у будь-яку клініку, порадьтеся з хорошим психіатром, він з вас Тамарину дур і наговір легко зніме… Але Івана ви втратите… А це нерозумно — відштовхувати тих, хто вас любить… Нерозумно… А може, й злочинно…

XXXII Я, Іван Варравін

Біля дверей Віталія Вікентійовича Бласенкова я стояв хвилину, не менше, бо вперше в житті відчув, що в мене є серце: воно билося гучно, наче не могло проштовхнути кров, що прилила до обличчя; руки чомусь стали крижаними, особливо мізинці й безіменні пальці.

Я зробив кілька глибоких вдихів і видихів, як у перерві між роботою на рингу; дихав носом зі свистом; повільний вдих і різкий видих — «з опусканням плечей», як учив наш тренер Островерхов.

Лише після того як серце трохи вгамувалось, я натиснув на кнопку дзвінка.

За дверима мене ждали; розчинилися зразу; хлопець у білій накрохмаленій сорочці й чорному галстуку показав рукою на кімнату:

— Ви до Віталія Вікентійовича? Товариш Варравін? Вас чекають…

Кімната була дивна: круглий стіл карельської берези, крісла, оббиті білим атласом, дві книжкові шафи, шведська стінка, штанга й розкладушка, заправлена солдатською шинеллю.

— Заходьте, Іване Ігоровичу, — запросив Бласенков, — гостем будете… Чайку вип’єте? Чи кави?

— Спасибі, — відповів я. — Не завдавайте собі клопоту.

— Та хіба це клопіт?! От коли ми в таборі чифірили — то був клопіт: де хорошого чаю дістати, де сахарцю роздобути, як на кухню пролізти?! А тепер — лафа, всі життєві блага вміщаються на сорока метрах…

— Ви чифір у якому таборі варили? В нашому? Чи гітлерівському?

— У німця хіба щось дістанеш? Німець — він і є німець! У всьому порядок… Ні, це тільки наші хлопці з табірної охорони нам чай тайкома на волі купували — добрі люди, серце в них відхідливе, злоби таїти не вміє…

— У мене до вас кілька запитань… Відповісте?

— А чому б і не відповісти? З превеликим задоволенням… Від чаю навідріз відмовляєтесь?

— Навідріз.

— Гребуєте?

— Гребую, — зітхнув я з полегшенням, бо він мені цим своїм словом допоміг відчути спокійну поблажливість: зблизька його обличчя не здавалося таким випещеним і моложавим, залягли дрібні зморшки на запалих скронях, він насилу приховував агресивну бентежність очей, але вдавалося це йому нелегко — щось у них раз по раз стріпувалось, вони жили своїм, особливим життям, очі взагалі важко підкоряються волі; магічна фраза «подивись мені в очі» не нами вигадана — древніми; дзеркало душі як-не-як…

— До ваших послуг, товаришу Варравін, готовий відповідати…

— Мені хотілося б дізнатися, за яких обставин ви потрапили до німців?

— Коли бомбили нас, то шарахнуло хвилею об стінку сарая, знепритомнів — от і кінець червоноармійцеві. До речі, цілком типова ситуація, здебільшого наші попадали в полон пораненими… Або коли гвинтівок не було, не кожному ж давали, «сам, мовляв, у ганса відвоюй»…

— А де це сталося?

— На Смоленщині… Я село забув, ми в нього тільки-но ввійшли, а тут — німець! Не обвикли навіть, із вогню та в полум’я…

— Це було під час нашого відступу?

Бласенков повільно підвів на мене сірі очі, дивився довго, пильно, а потім якось дивно підморгнув:

— Але ж, Іване Ігоровичу, війна є війна, то вони нас тиснуть, то ми їх…

— Я для того запитую, щоб зрозуміти: чи вас одразу погнали в табір, чи довелося побути якийсь час у цьому селі?

— На другий день погнали, як тільки опритомнів… Але Ця тема дуже болюча, Іване Ігоровичу… З мене за це три дні душу виймали у СМЕРШі, коли Червона Армія визволила з гітлерівського концтабору… Спочатку у гітлерівців страждав, потім у своїх… Не хочеться про це говорити, їй-богу… Що у вас іще? Я до ваших послуг…

— Коли ви служили пропагандистом в армії Власова, хто…

Бласенков перепинив мене:

— Одну хвилиночку! Я просив би вас інакше сформулювати запитання: «Коли вас патріотичне радянське підпілля закинуло в ряди власовців, чи довго працювали так званим пропагандистом?» На таке запитання я вам відповім.

Ах ти, пташечко моя, подумав я, ось ти й попався!

— Приймаю поправку… Вважайте, що я поставив вам саме таке запитання.

— Після того як мені, приспавши пильність нацистів, вдалося пробратися в пропагандистську роту Російської визвольної армії і налагодити зв’язок з волею, я працював п’ять місяців…

— 3 ким здійснювали зв’язок на волі?

— Думаєте, що назву імена патріотів?! Та вони, можливо, й досі живуть у Західному Берліні! Хочете, щоб людей підняли на дибу?!

— Чому ж? Таких людей треба нагороджувати… Ми нагороджуємо героїв Опору і в Бельгії, і в Норвегії, як-не-як, країни НАТО, а Західний Берлін — особливе місто…

— А неофашисти?! Ні, ні, якщо викличуть в компетентні органи, я відкрию імена, а так — пробачте, я бережу друзів по спільній антифашистській боротьбі…

— А хто направив вас до Власова?

— Ізвєков Анатолій Кирилович, старший політрук, царство йому небесне…

— Коли загинув товариш Ізвєков?

— У сталінських таборах він загинув, Іване Ігоровичу… Замість Золотої Зірки одержав четвертак…

— Де саме, не знаєте?

— Десь у Сибіру…

— Звідки вам це відомо?

— Послухайте, Іване Ігоровичу, ви мене начебто допитуєте, чи що?! Мене багато допитували, набридло, рани ятрить, породжує прикрі спогади, за прожите життя стає гірко…

І я вирішив ударити:

— Анатолій Кирилович Ізвєков живий.

Я ніколи не думав, що можна так повільно, важко і ненависно підводити повіки; не очі, ні, саме повіки, які, мабуть, стали в нього свинцевими.

— Де він?

— А я гадав, що ви радість не зможете стримати… гадав, одразу попросите мене з’єднати його з вами…

Бласенков немовби зібгав себе, присунувся до мене, скрушно опустивши куточки рота:

— Я вам не артист, Іване Ігоровичу, а солдат… Кожен по-своєму радість виявляє… Хочете всіх під один гребінець стригти? Не вийде… Я прийняв вас, відповідаю вам, тактовно відповідаю, але й ви, будь ласка, дотримуйтесь норм пристойності… Ходімо, подзвонимо Ізвєкову, телефон на кухні.

— Подзвонити йому ми не зможемо… Він живий у моїй пам’яті… В нашій пам’яті… Його могилу нещодавно знайшли комсомольці НДР… І його передсмертні записки… Про те, як і чому він попав в гестапо… Поховали його коло Берліна, неподалік Цоссена, за сім кілометрів від штаб-квартири Власова…

Бласенков скрушно похитав головою:

— Що, в нинішній журналістиці допустимі й такі прийоми?

— Які саме?

— Та отакі… Гра на нервах… Навіть провокація…

Він так само дивився на мене з-під повік, що стали свинцевими; дивився з неприхованою вже ненавистю; однак я розумів, що тепер йому ця розмова також конче потрібна, може, й більше, ніж мені; поговоримо.

— Ще щось у вас є? Я також хочу спитати вас про дещо.

— Будь ласка.

— Що це за справа інженера Горенкова, про яку ви згадали на диспуті в клубі? Я читав недавно статтю Едмонда Осиніна про будівельника Горенкова… Це одна й та ж особа? Чи різні?

— Ви ж чули, як доцент Тихомиров запропонував усім прочитати виступ Едмонда Осиніна про справу Горенкова… Так, це одна й та ж людина…

— Але в статті не було жодного слова про те, що цей самий… Ну, як його? Той, який вів збори… Прізвище забув… Доцент…

— Тихомиров, — посміхнувся я. — Справді, прізвище важко запам’ятовується…

— Правильно, Тихомиров, спасибі… Так от, у статті ніяких обвинувачень проти доцента не було висунуто… Йшлося про те, що нещасного інженера підставили під удар керівники автономної республіки… Навіщо вішати собак на чесних людей? Пахне тридцять сьомим роком…

— Не любите цей рік?

— Ненавиджу… Як і всі ро… радянські люди…

— Не пригадуєте, з чого почався у тому році найстрашніший терор?

— З усього, — відповів Бласенков. — З усіх і з усього.

— Ні… Не з усього… А з доповіді… На лютнево-березневому пленумі ЦК, яку зробив Сталін… Пригадуєте, з чого він почав? Ні? Нагадаю. Я напам’ять знаю, треную свою пам’ять… Так от, він сказав так, цитую: «По-перше, шкідницька і диверсійно-шпигунська робота агентів іноземних держав, серед яких досить активну роль відігравали троцькісти… — вони ж усі масони, як ви запевняєте, правда? — зачепила в тій чи іншій мірі всі або майже всі наші організації, як господарчі, так і адміністративні й партійні. По-друге, агенти іноземних держав, в тому числі троцькісти, проникли не тільки в низові організації, а й на деякі відповідальні пости. По-третє, деякі наші керівні товариші, як у центрі, так і на місцях, не тільки не зуміли роздивитися справжнє обличчя цих шкідників, диверсантів, шпигунів та вбивць, а й виявилися такими безпечними, благодушними і наївними, що нерідко самі сприяли просуванню агентів іноземних держав на ті чи інші відповідальні пости… Невід’ємною властивістю кожного більшовика в нинішніх умовах мусить бути вміння розпізнавати ворога партії, хоч би як добре він був замаскований…» Дуже схоже на те, чим ви нас лякаєте тепер, вимагаючи повсюди розпізнавати масонів, що мають свою організацію й пролізли аж у самі верхи… А що, як розхитаєте суспільство? А що, як почнеться заваруха? Уявляєте, скільки десятків мільйонів масонів та сіоністів ми розпізнаємо?! Я, наприклад, вас розпізнаю, обіцяю вам наперед, ух, як розпізнаю! І доведу, що ви, — я засміявся, — масон.

Бласенков відкинувся на спинку крісла:

— Цікаво, яким же чином?

— А дуже просто. Масони — це фашисти наших днів?

— Звичайно.

— Вони продовжують справу Гітлера?

— Безперечно. Тільки тому ми з ними й боремося.

— Чудово… «Ми боремося»… В такому разі, чому ви зачитували в клубі — під магнітофонний запис — трохи змінений статут всесвітнього антиєврейського фронту, створеного Юліусом Штрайхером, гітлерівським воєнним злочинцем, якого повісили за вироком суду народів у Нюрнберзі?

— Не було в німця такого «фронту»!

— Та невже?! Ви ж у Власова проходили основоположення цього «фронту» на заняттях з «єврейського питання», невже забули?

— Я цих занять не відвідував.

— А як же ви здали залік?

— Хто вам сказав, що я здав залік?

— Архів. Я працював у архіві, Віталію Вікентійовичу… В тому, де зібрано всю документацію, пов’язану з вашою службою у Власова.

— Наша розмова записується на плівку, — Бласенков ураз пополотнів. — Чи відомо вам, що загрожує наклепникові — відповідно до радянського законодавства?

— Відомо. Вам дали строк за зраду, а за наклеп ви ще свого не одержали.

— Як накажете розуміти?

— Не розумієте?

— Зовсім не розумію.

— Історія — штука вельми складна… Чимало, здавалося б, зникає назажди, все начебто повито таємницею, та й роки відстукали своє, але — це не так, несподівано правда піднімається нагору, висвітлюючи всіх тих, хто служив добру, як, в однаковій мірі, і злу…

Я вийняв з кишені фотографію батька, єдину, що збереглась у небіжчиці-бабусі: в формі РВА, поруч генерал Малишкін, полковник Боярський і поручик Бласенков.

Я не поспішав передавати її моєму співрозмовнику, неквапливо розглядав, немовби заново вивчав обличчя людей, зафіксовані фотокореспондентом фашистської газети «Новая Русь».

Лише помітивши, як знову налилися повіки поручика, я простяг йому фотографію:

— Ну як? Усіх пізнаєте?

Він важко підняв голову — повіки вже не міг, перенапружився, — якусь мить вивчав мене поглядом, сповненим стомленої ненависті, потім знову заглибився, розглядаючи фотографію.

— Так, я знаю всіх, хто тут сфотографований, — сказав нарешті він і вперше за всю розмову я вгадав у манері його відповіді тюремність.

— Можу я просити вас назвати людей на ім’я?

— Звичайно… Зрадник Батьківщини Малишкіп… Поруч — зрадник Батьківщини полковник Боярський… Біля нього зрадник Батьківщини капітан Снєгірьов… І я… Зроблено це фото незадовго перед тим, як мене викрило гестапо й кинуло до катівні на Принцальбрехтштрасе…

— Не пригадуєте, як звали капітана Снєгірьова?

— Дуже добре пам’ятаю… Ігор Іванович… Наймит гестапо, мерзотник і тварюка…

— Старієте, пане Бласенков, — сказав я, — пам’ять здав… Ану, згадайте ім’я і по батькові мого батька, я ж його називав у клубі…

І тут я побачив, як повільно потекло обличчя Бласенкова. Воно мінялося на очах, щоки обвисли, миттю пересохли губи, стали безбарвними, якимись попелястими, мочки вух подовшали, вони наливалися жовтуватою синявою, і вперше за всю розмову я помітив, як у старого затрусилися руки…

— Ви ж писали доноси на мого батька в нашій тюрмі, Віталію Вікентійовичу? Ви працювали на прохання міністра Абакумова, хіба не так? Ви дуже добре знали, ким був мій батько, — «капітан Снєгірьов»… Адже він вас перший допитував у сорок п’ятому, в кінці травня, правда? Ось чому я сказав про наклеп. Вас судили за зраду Батьківщини, а ви в нашій тюрмі робили наклепи на комуністів, на чистих людей, щоб підвести їх під розстріл… Але мого батька не розстріляли… Він уцілів… А ви й досі не відповіли за наклепи на нього… Ось чому я говорив, що історія — штука вельми складна… Оригінал цієї фотографії там, де їй належить бути… Там, де лежать документи, як ви віддали гестапо Ізвєкова… Там, де є показання свідків, як ви добровільно перейшли до німців… Є точна дата й назва села, де ви лютували, а також свідчення селян… І е показання, як ви разом з німцями ламали нещасного чотирнадцятилітнього хлопчика, роблячи з нього зрадника, — Мишка Тихомирова… Важке прізвище, правда? З трудом запам’ятовується… Ніяк воно вам не дається, еге ж?

І тут я почув, як по коридору хтось пробіг; я знову зіщулився в клубок, я був готовий умить обернутись, відкинувши крісло, скочити на ноги й зайняти позицію.

Але до кімнати ніхто не ввійшов, грюкнули двері, і я почув, як цокотливо й дрібно збігав хтось по сходах.

— Колька, — жалібно, майже благально простогнав Бласенков. — Колька, сука!

Ніхто не відповів йому: Колька чув усе, про що я говорив. Колька втік, що ж, мабуть, заради цього я й прийшов сюди, ось вона, перемога; ніколи не думав, що після неї тебе покидають сили і тіло здається резиновим, некерованим…

— Послухай, — прошепотів Бласенков, — послухай мене… Не губи, Христа ради… Хочеш, на коліна стану? Скільки чого хочеш — візьми, в тебе ж дитина народиться… Я відійду, поїду звідси, пропади все пропадом. Дай дожити, пощади сивину, пощади… Все тобі скажу, про всіх, тільки дай піти добром…

І, впавши на підлогу, він заплакав, задираючи голову так, немов хотів зламати шию, вивернувши її назад, в останньому задушливому хряскотінні…

XXXIII Довідка

«… У справі про злочинну групу Тихомирова М. М. у складі Чуріна А. К., Кузінцова Ф. X., Русанова В. М., Завера Е. І., Руміної Г. А. І Антипкіна С. В.

Після показань колишнього секретаря обкому Рахматова про те, що він, нарівні з іншими керівними працівниками, одержував хабарі не тільки грошима, а й діамантами та смарагдами, в результаті оперативних заходів нам вдалося вийти на ювеліра Завера. Спостереження за ним вивело на ряд офіційних осіб, і насамперед на старшого експерта по ювелірних виробах Руміну.

Після нападу невідомих на художника Штика в сферу спостереження ввійшли мистецтвознавець Русанов, доцент Тихомиров, помічник заступника міністра Чуріна А. К. доктор технічних наук Кузінцов і тренер Антипкін. (їхній зв’язок з пенсіонером Бласенковим поки що не дає підстав на затримання останнього, бо факт його участі в злочинних операціях — на цій стадії — установити не вдалося.) Така ж ситуація склалася і з «ворожкою».

У результаті спостереження, а також вивчення матеріалів удалося вибудувати приблизну схему, за якою діяла злочинна група.

Договори на реставрацію, а також — розписи нових будівель не можуть бути укладені безпосередньо між художником і керівником установи. Такі прямі угоди заборонено ще на початку тридцятих років. У зв’язку з цим кожен бюрократ має право відсунути неугодного художника і передати дорогий підряд тій особі чи особам, які відповідно віддячать тим, хто має право санкціонувати, затверджувати й підписувати цей договір.

Діяльність злочинної групи Тихомирова звелася до мінімуму влітку вісімдесят шостого року, коли на порядок денний стало питання про реальну ініціативність, діловитість і гласність.

Громадськість підготувала законопроект про право художників на прямі контакти з керівниками підприємств та установ.

Але на початку вісімдесят сьомого року Чурін, з одного боку, і Тихомиров — з другого, змогли добитися перегляду розробленого законопроекту. Як і досі, без санкції численних художніх рад, фінансових, планових і контролюючих інстанцій жодна ініціатива художника, завідуючого дитячим садком, директора клубу чи школи, будинку відпочинку чи начальника будівельного управління не може вважатися законною.

Була штучно збережена ситуація, яка спонукала сміливих та ініціативних людей ставати «злочинцями», хоч ця «злочинна діяльність» не тільки приносить економію державі, а й гарантує кращу художню якість.

Чурін «опрацював» питання про збереження заборони на пошук нових талантів і творчу ініціативу художників по своїх каналах, педалюючи на те, що скасування колишніх інструкцій зробить «безконтрольними» не лише художників, а й керівників будівництв. Це начебто загрожує як розкраданням, так і «анархією», «некерованістю», «відродженням приватновласницьких інстинктів».

З свого боку Тихомиров, використовуючи Русанова, який підбирав «надійних» художників, ладних задовольнятися малою частиною гонорару, підготував доповідну записку в директорат товариства «Старовина». Він запропонував створити об’єднану художню раду, без рекомендації якої жодного договору на розпис чи реставрацію не може бути укладено. Більше того, Тихомиров запропонував зобов’язати об’єднану художню раду розробляти тематику розписів, звівши, таким чином, труд художників до рівня бездумних виконавців. Доповідну записку Тихомирова провели «опитуванням», без широкого обговорення директоратом, не кажучи вже про широку громадськість, яка висловила глибоке занепокоєння не тільки руйнуванням пам’ятників архітектури, яке ще й досі продовжується, а й тим, як розписуються новозбудовані об’єкти. Так само «в робочому порядку» головою об’єднаної художньої ради було затверджено доцента Тихомирова.

Моральний клімат директорату товариства «Старовина», створений Тихомировим, значною мірою сприяв такій атмосфері, в якій обман колег, експлуатація праці художників, побори стали явищем узаконеним.

Жодної творчої людини — чи то відомий художник, чи реставратор, дослідник — до роботи «вузького директорату» не підпускали. «Директорат» паразитував на патріотичних настроях членів товариства, намагаючись надати їм шовіністичного відтінку.

З громадського фонду товариства Тихомиров заплатив тисячу сто карбованців перекладачеві Гінзбургу за те, що той підготував йому сто сторінок — виписки з робіт, присвячених «віденському періоду» Гітлера, коли той хотів попасти в Академію живопису, але «з вини єврейських професорів його не зачислили на курс».

Рекрутуючи художників, Тихомиров широко використовував цей матеріал. Він підкреслював, що «грошові відрахування з договорів на розпис та реставрацію необхідні лише на першому етапі діяльності «Старовини», щоб допомогти «національним кадрам», яким умисно не дають зростати представники іншої культури, бо дбають про свої корисливі інтереси, пов’язані з прагненням викоренити традиції нашого реалістичного живопису».

Коли художник Єжов сказав Тихомирову, що «саме малоталановиті люди в мистецтві найбільше напирають на «національний момент», намагаючись звинуватити у власній бездарності всіх, кого завгодно, але тільки не себе», Русанов негайно відібрав у нього раніше обіцяне замовлення на розпис станції техобслуговування автомобілів у Середньоуральську, сфабрикувавши обвинувачення, нібито художник приховував родинні зв’язки з Єжовим, якого розстріляли в тридцять восьмому році як ворога народу.

Художник спробував був звернутися до Чуріна, але безрезультатно, Єжова зганьбили як сутяжника й наклепника, зараз перебуває на лікуванні в Інституті неврології.

Коли художник Штик зайняв певну позицію в справі Горенкова, питання з ним було вирішено чисто кримінальним шляхом.

Узагалі можна зробити висновок, що злочинна група багато в чому копіювала структуру італійської мафії. Починаючи з того, що Русанов обіцяв «покровительство» художникам, якщо ті віддаватимуть йому сімдесят процентів гонорару, і кінчаючи корумпованими зв’язками Тихомирова, що виходили за межі міністерських кабінетів, група використовувала — в разі екстремальних ситуацій — кримінальний елемент. Усе це говорить за те, що ми маємо справу з якісно новою злочинною структурою, що подвизалася в «навколокультурному» світі.

Цікавим є те, що Тихомиров організовував у газетах хвалебні рецензії на тих, хто був з ним у найближчих стосунках. Очевидні посередності коронувалися в цих рецензіях «істинними талантами». Таким чином, було зроблено спробу створити нову «плеяду», що давало змогу Русанову вимагати підвищення гонорарних ставок за виконання живописних та реставраційних робіт.

Принципи, які проповідував Тихомирю, про необхідність реставрації пам’ятників вітчизняної архітектури, приваблюють до нього чимало чесних людей; проте саме Тихомиров робив усе, аби перешкодити реставраційним роботам, а найбільше тоді, коли підряд одержували люди «з боку».

Корумповані зв’язки Тихомирова, ще далеко не всі виявлені, мали старанно продуманий конспіративний характер.

Найчастіше він намагався діяти опосередковано, не прямо, використовуючи вельми шановних діячів з галузі мистецтва та науки.

Тихомиров жодного разу не бачився з Чуріним; необхідні контакти здійснював Кузінцов.

… Згодом, коли кількість «послушних» художників, що працювали у погодженні з Русановим, перевищила сорок дев’ять чоловік, на «зв’язок» з Чуріним вийшов безпосередньо Русанов. Це дало можливість Тихомирову значно скоротити суми із затверджених міністерствами договорів, що виплачувалися раніше Кузінцову.

Оскільки за підтримку замовлень у Бухарській, Вишеградській та ряді інших областей місцеве керівництво відмовлялося одержувати грошову «винагороду», Тихомиров залучив до діяльності злочинної групи ювеліра Завера і старшого експерта Руміну.

Зв’язок із Завером він підтримував через Руміну, зустрічаючись з нею не дома, а на конференціях, присвячених уральським малахітам чи калінінградському янтарю.

(Після того як Русанов зменшив виплату винагороди Кузінцову за посередницькі послуги, той налагодив «особистий» зв’язок із Завером, звів його безпосередньо з Чуріним і вирішив працювати «автономно» від Тихомирова — Русанова, хоч «дружніх стосунків» з ними не припиняв.)

Судимий раніше за шахрайство Завер (спеціалізувався на продажу гірського кришталю, який видавав за «брильянти»), працюючи в парі з Руміною, скуповував дорогоцінності у «колишніх», виплачуючи їм двадцяту частину справжньої вартості.

Руміна, що виїжджала за родом своєї роботи за кордон, реалізовувала найбільш унікальні дорогоцінності і нелегально провозила в СРСР іноземну валюту.

Оскільки на «колишніх», тобто нащадків багатих купців і аристократів, які лишилися в країні, наводив Тихомиров, ювелір Завер і Руміна відраховували йому за ці «послуги» валюту.

Нам не вдалося з’ясувати, на які «потреби» Тихомиров використовував валюту; при обшуку її в нього не знайшли; на першому допиті він категорично відкидав наявність в його домі іноземної валюти. Мабуть, це питання треба надзвичайно ретельно вивчити під час слідства, бо зв’язки Тихомирова з працівниками державного апарату відзначалися дуже великим діапазоном.

У тайнику, обладнаному на дачі Тихомирова, було знайдено сімдесят три тисячі карбованців, ощадні книжки на пред’явника, а також ювелірні вироби на суму п’ятсот тисяч карбованців.

У Завера знайдено ювелірних виробів на суму сто сорок тисяч карбованців.

У Русанова знайдено дев’яносто дві тисячі.

У Чуріна вісімдесят тисяч і ювелірних виробів на сімдесят тисяч.

У Антипкіна знайдено ощадкнижку на триста двадцять карбованців.

У Руміної вилучено дорогоцінностей на суму сорок дев’ять тисяч карбованців.

У Кузінцова знайдено вісім тисяч карбованців.

Затримана в квартирі Руміної її дочка О. Варравіна до злочинної групи не причетна.

За попередніми підрахунками, злочинна група завдала державі збитків на суму дев’ять мільйонів карбованців.

Матеріали передано в слідче управління.

Полковник Костенко (Карний розшук).

Майор Сюркін (Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією)»

XXXIV «Непоправна втрата»

Спочатку я хотів назвати цей нарис «Сповідь». Тому що я розповідав у ньому не тільки про долю інженера Василя Горенкова, а й про свою. Пошук репортера часом стає сюжетом трагедії, здебільшого особистої: кращих журналістів Італії убила мафія, коли торкалися до її святая святих.

Журналісти реалізують себе в часі (злободенність) і просторі (кількість колонок на шпальті). Тому чимало лишається за розмежувальною рискою, що рескрипційно відділяє репортаж, якому ти віддав одне з своїх життів, від повідомлень з хокейних полів.

Я переписав репортаж заново після того, як мені подзвонили з Курська й попросили приїхати для пізнання загиблого, якого збила на дорозі невідома автомашина. Прізвище— Горенков, тридцяти семи років, росіянин, комуніст…

З допомогою працівників Курського карного розшуку вдалося відновити останній день життя Василя Пантелійовича майже повністю. Горенков був дуже красивою людиною — не тільки внутрішньо; в нього відкрите обличчя, яке запам’ятовується (чимсь схоже на актора Філатова), він ставний і товариський; дев’ять чоловік дали детальні показання про те, що сталося в Курську; офіціантка вокзального ресторану, наприклад, згадувала, що він просив продати йому на винос «пепсі» і питав, чи немає шоколадних конфет з малюнками для дітей; «У нас «пепсі» на винос не дозволяють». — «Чому?» Я йому пояснила про пляшки, а він: «Я ж заплачу… Хіба вам не прикро буде, коли через якісь там пляшки ваших діток позбавлять радості?» — «А що я можу зробити?»

Запросила адміністратора Аллу Максимівну, а та сказала, що він багато собі дозволяє.

Ми знайшли водія таксі, котрий віз Горенкова з вокзалу в центр міста: «Він спочатку мовчав, усе груди тер: так хворі на серце розтираються, у мене брат сердечник, — свідчив шофер. — Спитав, де можна купити «пепсі», мовляв, у нього тут діти живуть, «пепсі» дуже люблять. Я відповів, що без блату не дістанете. Він попросив одвезти його в центральний універмаг, хотів купити хороші іграшки. Я сказав, що вчора там був, шукав сину подарунок на день народження, іграшки — барахло: надувні підводні човни, на змій схожі, думав який костюмчик купити, то за угорськими давка, а наші й даром не потрібні, наче на сиріт шиють. Він мене ще спитав: «А чому, як ви думаєте?» Ну я й відповів, що в людей інтересу нема, ший не ший, все одно зарплата яка була, така й залишиться. А він: «Якби з кожного проданого костюмчика кравчині одержували процент?» Ну а я: «Що ж ми, капіталізм хочемо відновити? Народ не дозволить». Ждати я його відмовився, навіщо час марнувати, поїзд саме з півдня підходив, може, робота підвернеться. Але він нічого, не сперечався, розплатився й пішов».

Згадала його й продавець у дитячому відділі. Вона розповіла, що він попросив дозволу в якоїсь покупниці поговорити з її дитиною. Та дозволила, він навшпиньки присів і почав розпитувати, що малому подобається. А той сказав — бабуся. Він його притулив до себе й довго кашляв, відвернувшись, може, заразити боявся, обличчя в нього землисте, хворе, мабуть, грип. Потім хлопчик йому сказав, що мильні бульбашки любить пускати. У нас такої іграшки не було. І він купив «залізницю» й «футбол», зайняв чергу в секцію взуття — викинули чеські спортивні туфельки, але йому не дісталося.

Згадав Горенкова і другий таксист, що віз його туди, де жили сини. І його Горенков запитував, де можна купити «пенсі» і хороших шоколадних цукерок; таксист одвіз його в центральний ресторан, але там красивих коробок не було, тільки молочний шоколад у плитках і фруктові вафлі.

Сусідка гр-на К. — назвемо так того, хто тепер вважається батьком його синів, — сказала Горенкову, що хлопчики в дитсадку, назвала адресу, поцікавившись, хто він такий. Горенков відповів не зразу; людина надзвичайно порядна, він розумів, що коли діти справді називають «татом» іншого, йому не можна відкривати себе: в дворі таємниць немає; почуття такту поступається місцем плітці, брудним чуткам. Він сказав сусідці, що привіз дітям гостинці від їхньої бабусі, і спитав, де працює «товаришка К.» — та жінка, що раніше була його дружиною. Сусідка назвала установу. Горенков залишив у сусідки подарунки і пішов у той дитячий садок, куди новий «тато» водив його дітей…

Одна з виховательок упізнала його на фотографії, яку ми показали їй, і розповіла, що цей чоловік з нездоровим кольором обличчя довго спостерігав, як діти граються на подвір’ї садка. Це здалося їй підозрілим, і вона подзвонила в міліцію; приїхала чергова машина; Горенкова попросили пред’явити документи; він пред’явив паспорт. На запитання, що він тут робить і чому взагалі приїхав до Курська, Горенков сказав, що таке запитання неконституційне. Тоді його затримали й відвезли у відділення міліції. Наводжу витяг з протоколу допиту: «Чому ви вештались поблизу дитячого садка, розглядаючи дітей, і провели там більш як півгодини?» — «Ви не маєте права ставити таке запитання». — «Ми маємо право ставити будь-які запитання». — «Тоді дайте відповідь, чому ви брюнет?» Це сприйняли як неповагу до службової особи, і Горенкова відправили до медвитверезника на аналіз з приводу алкогольного сп’яніння. Після того як його привезли з витверезника з висновком, що слідів алкоголю в організмі немає, Горенкова посадили в камеру, де він провів ніч разом з двома шахраями, Сидоровим і Ратманом. Уночі зчинилася бійка. Сидоров свідчив, що Горенков начебто зігнав Ратмана з нар, бо їх у камері було тільки двоє. Тому він був змушений заступитися за друга. Такої ж версії дотримувався й Ратман. Але згодом, на очній ставці, Сидоров і Ратман плуталися в показаннях, давали такі пояснення, що купи не держалися, словом, брехали. Начальник міського управління міліції, який особисто провадив розслідування після того, як розігралася трагедія, повідомив, що Сидоров і Ратман вирішили «провчити інтелігента», та коли той дав їм відсіч, почали кричати, що їх «убивають». Після цього Горенкова посадили в підвал, де він і пробув до ранку. Коли його викликали вранці на допит, він зажадав дозволу подзвонити першому секретареві обкому в Загряжськ. Але йому відмовили. Вислухавши його показання про те, що він дивився на своїх дітей, начальник відділення пообіцяв розібратися в цьому ділі протягом сімдесяти двох годин. Горенков вимагав викликати представника прокуратури, але йому і в цьому відмовили, а черговий, кивнувши на його туфлі, з яких знову витягли тюремні вірьовочки, що заміняли шнурки, зауважив: «Права качати вмієш, видно птаха по польоту». Лише після того як Горенков знепритомнів — пульс не прослухувався, — викликали «швидку допомогу», що й повезла його до лікарні, у відділення реанімації. Після першої медичної допомоги Горенков звернувся до лікаря Умнової й продиктував їй телеграму Карімову, попросивши копію надіслати мені, в Москву. А рано-вранці, коли мінялася зміна, з лікарні пішов: ми дивилися його кардіограму; серце вимотане, передінфарктний стан.

Мені дуже страшно розповідати про ту сцену, яка розігралася на роботі гр-ки К., колишньої дружини Василя Пантелійовича. Він викликав її на прохідну: вахтер Добичев свідчив, що він простяг їй квіти, але вона вибила їх у нього з рук і майже силоміць виштовхала його на вулицю, повторюючи без упину: «Ти не смієш, іди, іди, чого ти сюди приїхав, гадино?!» Двірник НДІ, в якому працює гр-ка К., чув, як Горенков умовляв колишню дружину, говорив, що він ні в чому не винен, вона не має права віднімати в нього хлопчиків, він ні за що їй не дорікає, але просить дозволу побачитися з ними. Мимовільний свідок цієї трагічної розмови запам’ятав його благальні слова: «Скажеш хлопчикам, що я їхній дядя, я згоден, не треба їх травмувати, якщо вони твого чоловіка називають «татом», але ти не маєш права позбавляти дітей батька». — «Який ти батько? Батьки віддають себе сім’ї! А ти?! Дон Кіхот пришелепкуватий! Скільки я тебе благала?! Як я просила тебе бути тихішим і непомітнішим?! Слави захотів?! От і маєш славу! Мало ще тобі дісталося! Мало!» Горенков просив К. не кричати так — це її ганьбить, а вона сказала, якщо він посмів піти у дитячий садок, вона зразу ж звернеться до міліції…

… Невідома машина збила його неподалік від дитячого садка — безлюдний провулок, дуже тихий, обсаджений двома рядами лип, вікна будинків закрило листя; звуку гальм — проразливого в таких випадках — ніхто не чув.

… А тепер я мушу розповісти, чим жила ця людина напередодні загибелі. Наведу записи його думок, що я їх зробив у блокноті після того, як провів Горенкова на Курський вокзал і посадив у сьомий вагон швидкого поїзда «Москва — Сімферополь». Причому це були думки не пустого фантазера; перший секретар обкому партії Карімов офіційно запросив його зайняти пост міністра будівництва автономної республіки з правом на широкий експеримент! «Як правило, — зауважив він Карімову, — наші експерименти йдуть зверху вниз. Це почалося в двадцять дев’ятому році, з колективізації, коли Сталін запропонував провести «революцію зверху». А давайте-но поекспериментуємо в зворотному напрямі. Час цього вимагає. У відомий вираз, що верхи не можуть по-новому, а низи не хочуть по-старому, доводиться вносити корективу: верхи дуже хочуть по-новому, низи не збираються жити по-старому, але середина не вміє працювати так, як цього вимагає нове мислення».

Горенков — ми проговорили майже всю ніч — мислив викінченими, вистражданими формулюваннями, він жартував: «У тюрмі в мене було багато вільного часу».

— Скільки років ми говоримо про «відчуття хазяїна»?! — з болем запитував він. — А що зроблено для того, щоб ці слова перетворити в реальність? Нічого. Скажіть мені: що таке «акція»? Гаразд, ви людина відносно підготовлена, але я проводив опит серед багатьох робітників, інженерів, і кожен відповідав: «Капіталізм, що ж іще!» Але ж «акція» — це значить «дія». Розумна дія обіцяє вигоду. Що таке — за Володимиром Далем — «вигода»? Це «користь», «прибуток», «бариш». Мене, як і кожного росіянина, перші два поняття влаштували, а «бариш», звичайно, насторожив. Подивився в Даля і це слово. Ось воно: «прибуток», «користь», «пожиток», «нажива»… Правда, — Горенков тоді всміхнувся своєю несподіваною усмішкою, — прислів’я про «бариш» у Даля сумні: «Продав на карбованець, пропив полтиник, пробешкетував другий — тільки й баришу, що голова болить»… То що ж буде антисоціалістичного в тому, що ми введемо на підприємствах «акції»? Придбав акцію свого заводу чи радгоспу, працюєш до сьомого поту — от тобі й бариш!

Тоді й винуватити не буде кого, якщо мало одержуєш — значить, сам погано трудишся… Не рахуйте гроші в чужих кишенях! Досить! Скільки можна плекати спостерігачів! Трудись добре — одержиш багато! У нас у республіці е кілька невеликих цегельних заводів, працюють на власній сировині, ось там я й почну випускати «акції»… Цегли катастрофічно не вистачає — вкладу угоду з будівельним кооперативом, візьму позику в банку і випущу акції під угоди з сільським господарством: усім радгоспам потрібна цегла, плати мені аванс і плануй на добро своє будівництво! Коли намагатися косметично підправляти те, що маємо, загубимо перебудову, починати треба заново, думати не про звіт, а про вигоду, живу справу: прямі зв’язки — промисловість, будівництво, сільське господарство, ринок… І ніяких проміжних держиморд, повна самостійність, ініціатива і госпрозрахунок…

Я спитав його про мільйон відомчих бар’єрів, Держкомпрацю, Держкомцін, Держплан, Мінфін, Держстандарт, Держконтроль… Вони ж усі вимагають схвалення, підгонки під нормативи, узгодженості не з здоровим глуздом, а з папірцями — нині діючими законоположеннями, постановами, рішеннями, інструкціями…

Горенков досадливо махнув рукою:

— Якщо йти цим шляхом, не зрушимо з місця. Ми застряємо, завжди застряємо в традиційно-звичному! Завод укладає договір з радгоспами — що ж тут протизаконного? Що важливіше: дотриматись звичної паперової проформи чи побудувати в усіх радгоспах красиві котеджі, затишні кафе, асфальтовані дороги й теплі корівники?!

(Я тоді зауважив, що слово «красиві» він виніс на перше місце; він умів бачити майбутнє; чому часом у слово «мрійник» ми вкладаємо трохи зневажливий і, в усякому разі, поблажливий смисл?)

А ще він сказав:

— У Мао Цзедуна, коли він почав свій «культурно-революційний» термідор, був лозунг: «Вогонь по штабах!» У нас ті, хто тепер вимагає термідора, ненавидять перебудову і саботують її, намагаються провести в життя свою стратегію: «Вогонь по світлих головах!» Я, коли повернуся на роботу, — він завмер на мить, потім засміявся, — правильно сказав, хоч боюся наперед загадувати, — почну боротьбу за те, щоб негайно переглянути справи восьми директорів фабрик та радгоспів, з якими я сидів… Золоті голови, а вони ліс рубають. Заздрісники написали доноси, а в будь-якому ділі — при нашій страшенній кількості заборонних параграфів — не можна не відступити від букви в ім’я блага держави… Ось тобі й тюрма… Тільки на. шкоду державі бюрократія тримається зубами за всі нормативи й затверджені параграфи: самому спокійно, а країна хай летить собі в прірву, Росія велика, летітиме довго, на мій вік вистачить, а після нас хоч потоп…

… Про індивідуальний труд:

— Іде саботаж. Повсюдно. Виконкоми спускають жорстку рознарядку: скільки, де й чого можна відкрити «проклятому приватнику». Та яка ж це в біса ініціатива? Дурневі ясно: замість десятків різних міністерств треба створити центри координації, де кооператори зможуть дістати реальну допомогу в фондах, замовленнях та протекцію від затискування бюрократії… Адже тоді бюрократія втратить права на побори, які раніше одержувала від усіх директорів будинків побуту, кафе, ресторанів, готелів — як же їй дозволити труд індивідуалів?! Це ж підписати самому собі вирок… Сервіс державним бути не може — це для мене азбука…. Сервіс може бути лише кооперативним чи індивідуальним… Будинки побуту вже давно стали приватними підприємствами, але замість того, щоб вони платили податок, держава їм нараховує зарплату… Віддати всі будинки побуту в індивідуальну діяльність, рекламувати це, заохочувати, а всіх тамтешніх директорів, заступників, бухгалтерів перевести на, договір: «Бюро послуг по організації праці». Нехай їм не оклад платять, а процент від прибутку кооператорів і широкого індивідуального сервісу… Чому телебачення досі не провело серйозної консультації для індивідуалів? Хоч раз газета оспівала труд індивідуала? Кооператора? Де там! От люди й бояться! Йде скреготлива боротьба між тими, хто в кожній людині, яка заробляє гроші, бачить «здирника», «куркуля», і прихильниками свободи кооперативної та індивідуальної праці… Історія цього протистояння тенденцій у нас стара, вікова… Це трагедія нашої історії. А хіба про це говорять? Досліджують? Ведуть дискусії на телебаченні? Співають, як соловейки про традиції, а вони ж у нас різні… Ми в республіці домовились: повернуся — зробимо таку передачу… «Відкрита трибуна, запитання й відповіді».

— А чи не попросить телебачення записати запитання й відповіді на монітор, щоб потім підредагувати?

— Тоді нехай роблять таку передачу з кимсь іншим.

Уже на вокзалі, біля вагона, він сказав:

— За якісь три роки в країні — при всіх перекосах — проблема громадянських прав близька до вирішення… Так, так, незважаючи на те що я в тюрмі відстраждав… Але ж зараз можна говориш про все, що болить! На порядку денному тепер найголовніше питання… Якщо ми його не вирішимо, нас жде страшна біда: конче потрібно по-справжньому змінити ставлення до особистості… Авжеж, саме так. Саме особистість була й буде першоосновою держави… Від того, наскільки високий престиж особистості, від того, як закон гарантує їй право на вчинок, тобто ініціативу, залежить майбутнє… Або наших дітей ждуть роки страшніші за тридцять сьомий, або ж вони будуть такі щасливі, що ми навіть і мріяти не сміємо…

Я зауважив йому, що це — аж надто загальне міркування, попросив розкрити дужки.

— Усе просто! Тепер будь-який вчинок мусить бути затверджений вертикаллю інстанцій. Поки чекатимеш дозволу, зникне бажання. З’являється пасивність і невіра у власні сили. Де закон, який гарантує моє право — Іванова, Петренка, Гогоберідзе — на те, щоб висунути свою кандидатуру на пост директора? Майстра? Депутата? Міністра? Професора? Формально десь щось є, але я кажу про гарантовану реальність становища. Люди все ще сподіваються на вказівки згори, як у нас повелося здавна. Вісімнадцять мільйонів керуючих і контролюючих, як вогню, бояться особистості, ненавидять право, закон, демократію — це позбавляє їх влади… Треба все поставити з голови на ноги. Тільки нова якість особистості не допустить рецидиву минулого. Не сходка, підготовлена для телевізійного репортажу, не чергова кампанія повинні визначати пошук, а думка особистостей, сповнених почуття власної гідності… Знаєш, про що я думаю? Потрібний Народний Фронт Перебудови… Саме Народний Фронт… Без зарплат і персональних «Волг». Ось тоді — «ворог не пройде!» Якщо ми не доб’ємося реальних Прав, переможуть ті, хто почне «Великий терор», вони не вміють інакше.

Він легко скочив у тамбур і підняв руку в привітанні іспанських республіканців. Обличчя його було одухотворене, хоч і дуже стомлене, без кровинки. Але очі світилися такою вірою, що я подумав: «Яка ж щаслива країна, у якої е такі сини».

Я дуже хотів би назвати тих, хто посадив у тюрму цього чудового організатора, безсребреника, патріота. Я зроблю це, як тільки суд винесе вирок банді злочинців, які зараз перебувають під слідством.

Але я не можу не сказати вже тепер, що його свідомо й методично вели до лави підсудних ті люди, які були запопадливими паразитами ідеї. Потрясаючи святими для кожного з нас поняттями «батьківщини», «історії», «пам’яті», вони самі не мають ніяких принципів. Лише одне керувало ними — ненажерливість, страх і заздрість. Лише одне об’єднувало їх — дрімуча безкультурність, «облагороджена» вченими ступенями. Лише одного вони боялися: справжнього знання, істинної демократії й гласності, інтернаціонального братерства. Їм було зручно жити в стоячому болоті, пересуваючись по лагах, кинутих корумпованими мафіозі. Від них тхнуло пріллю. Вони були одержимі ідеєю втопити у цій багнюці всю країну; люди, підвладні доктрині малограмотних фанатиків, які жили міфами, а не фактами, мріяли про те, щоб кожен з нас став справжнім бовдуром, якого вони затягли в трясовину середньовічного кошмару…

Для таких Горенкови — непримиренні вороги. Для таких будь-яка думка і вчинок — небезпечні і таять у собі запитання, на які вони не в силі відповісти.

Втрата такої людини, як Горенков, — непоправна втрата. Це — державна втрата. Я хочу, щоб ім’я «Горенков» стало загальним — безстрашний мрійник і добрий солдат за щастя людини, бо людство складається з людей, і воно стомилося від самих слів, воно прагне шанобливості і уваги до кожного…

Я мрію дожити до того дня, коли Олександр і Павло Горенкови виростуть. І я приїду до них і розкажу їм, як обідніла наша країна, коли їхній батько нас покинув.

Дуже потрібна нам усім доброта і увага одне до одного!

Іван Варравін (наш спеціальний кореспондент).

«Головне управління карного розшуку, полковникові Костенку В. М.

Рапорт

Спостереження за невідомими, що «гуляли» навколо будинку, де живе І. І. Варравін, тепер, після опублікування його статті «Непоправна втрата», ми ведемо вдень і вночі.

Капітан Коняєв».

(Ялта, листопад 1987-го)

Примітки

1

Мається на увазі Й. В. Сталін.

(обратно)

2

Горбунов, помічник Леніна, його розстріляли в 1937 році, Фотієва і Гляссер приречені на мовчання до 1956 p. — Ю. С.

(обратно)

3

Німецький лікар, запрошений з Берліна.

(обратно)

4

«Хто є хто».

(обратно)

5

Тут і далі вірші О. Семенової.

(обратно)

6

Від російського скорочення: «дом предварительного заключения».

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов РЕПОРТЕР Політичний роман

І Я, Іван Варравін

II Я, Карімов Рустем Ісламович

III Я, Іван Варравін

IV

V Я, Валерій Васильович Штик

VI

VII Я, Іван Варравін

VIII Кузінцов Федір Хомич

IX Я, Іван Варравін

X

XI Гіві Квіцінія

XII

XIII Я, Русанов Віктор Микитович

XIV Я, Єлизавета Наришкіна, вона ж Яніна

XV Я, Тихомиров Микола Михайлович

XVI Ми, Єлизавета, Іван і Гіві

XVII

XVIII Я, Іван Варравін

XIX Я, Валерій Васильович Штик

XX Я, Арсеній Кирилович Чурін

XXI Я, Роман Шейбеко

XXII Я, Іван Варравін

XXIII Я, Карімов Рустем Ісламович

XXIV Я, Іван Варравін

XXV Іван Варравін і Всеволод Костенко

XXVI Я, Кашляєв Євген Миколайович

XXVII Я, Іван Варравін

XXVIII Я, Чурін Арсеній Кирилович

XXIX Я, Карімов Рустем Ісламович

XXX Я, Василь Горенков

XXXI Я, Костенко

XXXII Я, Іван Варравін

XXXIII Довідка

XXXIV «Непоправна втрата» Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg