«Автограф для слідчого»

Ростислав Самбук  Автограф для слідчого

.

Комірник кинув ящик з хутром норки в машину недбало, наче непотріб, і приймальник ледь пригамував у собі бажання за­уважити йому. Байдуже позі­хнув­ши, мовив:

— Що за літо… Сім раз на день погода міняє­ться. Зранку сонце, а те­пер он яка хмара!..

— Два… — Кинув ще одного ящика в машину комірник. Випростався і по­­дивився на небо. — Злива буде, — сказав упевне­но. — Вже тиждень о цій по­рі починається.

— Точно. У мене завж­ди перед дощем ногу крутить, — поплескав широ­кою долонею стегно.

— Рана? — співчутли­во поцікавився комірник.

— Е-е… — махнув ру­кою. — Нам довелося тро­хи… — Він не скінчив, але й так стало зрозуміло, що мав на увазі.

Комірник погодився:

— Та-а-ак!.. Батько мій без ноги повернувся! — Кинувши останній ящик, із злістю витягнув кулькову авторучку, тицьнув пальцем у накладну: —Ось тут…

— Не вперше… — Приймальник і оком не повід на простягнуту ручку, ви­­тягнув свою — чотириколір­ну, немов хотів похизуватися, проставив пас­порт­ні да­ні й розписався швидко, натискаючи на ручку так, що ледь не розірвав па­пір.

Приймальник помахав комірникові рукою й сів у “рафик”.

— Ну, бувай…

Машина рушила, комірник байдуже глянув їй услід і пішов до свого, від­го­родженого від комори стінкою, закута. Робочий день закінчувався — навряд чи хто ще приїде по товар… Підшив документи в теку, увімкнув електро­чай­ник — почався дощ, і перечекати його хотілося за склянкою крутого чаю.

Кабінет директора швейного об’єднання невелич­кий, скромно вмебльований, хоч підприємство — одне з найбільших у республіці, фірма, вироби якої мають неабиякий попит у покупців. Козюренкові це сподо­балось — бачив величезні, з пальмами і шкіряними фотелями кабінети директорів фабрик, котрі проти цього об’єд­нання все одно, що борсук проти ведмедя. Що ж, директорова амбіція не завжди рівнозначна вазі очолюваного ним підприємства.

Полковник умостився на дубовому важкому стіль­ці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.

— Полковник Козюренко, — відрекомендувався, подавши посвідчення. — А це мій колега — старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.

— Я до ваших послуг, — відповів директор при­язно. — Для кас це як грім серед ясної ночі, — додав, дивлячись очікувально й спокійно.

— Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павло­вичу, — сказав Козюренко.

— Звичайно, — погодився директор. — Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…

— Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, — пояснив Козюренко. — Крім того…

— Так-так… — перебив його директор. — Я розу­мію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…

Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:

— Галату знайдено непритомного на схилах Дніп­ра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафік­сувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.

Директор застережливо підніс руку.

— Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський до­повів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзво­нив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.

Полковник знову поворухнувся на стільці.

— Цікаво!..

— Машину послали в інший рейс, — продовжив директор, але наразі затнувся, знизав плечима. — Пробачте, може, це не моя справа, але ж ви мали час з’ясувати у комірника на станції, хто саме одержував у нього хутро.

— Маєте рацію. Майор, — Козюренко кивнув на Шульгу, — вже був на станції, та в комірника, на жаль, сьогодні вихідний день. Ловить десь рибу на Дніпрі, й ми позбавлені можливості розмовляти з ним принаймні до вечора.

— Шкода, — зітхнув директор.

— Звичайно. Однак навіть без комірникових свідчень ми знаємо, що норкові шкурки одержав не Галата.

— Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?

— Краще не сформулюєш.

— Але ж тоді — хто?..

— Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, — відповів Козюренко. — Хоча — все мо­же бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Пав­ле Павловичу.

— Радий буду допомогти, — погодився директор.

— Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з уста­новлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.

— Вважаєте — хтось із нашого колективу? — аж перегнувся через стіл директор. — Цього не може бути!

— Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.

Директор почервонів.

— Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..

— Я хотів би, — якомога м’якше перебив його Козюренко, — щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбі­ція чи не­правильне тлумачення честі колективу тіль­ки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписувати­мете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.

Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по поста­чанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його пря­мий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матері­али. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

— Давайте, — погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увір­вався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши две­рима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з ці­кавістю.

Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:

— Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знає­те, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опа­нувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки виби­вали оті злощасні норки — нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!

Директор поморщився.

— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…

— А про що ж я кажу?— щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?

— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?

Глуховський не задумався ні на мить.

— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще кара­куль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього мі­сяця двічі.

— Галата одержував хутро?

— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.

— І все ж прошу пригадати: раніше Галату поси­лали по хутро?

Глуховський замислився лише на мить.

— Ні, — відповів упевнено, — по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.

Козюренко перезирнувся з Шульгою — очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.

— Коли ви дізналися, що на вашу адресу надій­шли норкові шкурки? — запитав Козюренко.

— Позавчора.

— Чому одразу не послали по них? Самі ж каже­те — довго вибивали їх…

— Позавчора усі машини були в роз’їздах.

— Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки наді­йшли на станцію?

— А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.

— Звичайно, який же секрет! — засміявся Козю­ренко. — Та все ж ми хотіли б знати…

— Я вже зрозумів вас, — притиснув руку до серця Глуховський. — Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…

— Вам?

— Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.

— І він повідомив вас?

— Звичайно.

— Ще кого?

— Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.

— І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?

— Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.

— Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?

Глуховський одразу вловив підтекст цього запи­тання. Похитав головою.

— З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!

— Яка ж?

— Вахнічев на фронті служив у розвідці, — впев­нено рубонув долонею повітря Глуховський. — У Вахнічева груди в орденах, два — Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!

— Так, — погодився Козюренко, — і все ж чому саме на Галату впав вибір?

— А я знаю — чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.

— Добре, — полковник зробив помітку в блокно­ті, — це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізви­ща працівників, які знали або могли знати, що Га­лата одержав доручення.

— Товаришу слідчий, а тепер послухайте ме­не… — В очах Глуховського загорілися іскорки. — Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, — одразу поклали трубку.

— Павло Павлович, — кивнув Козюренко на ди­ректора, — вже розповідав нам про це.

— Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!

Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:

— Що ви маєте на увазі?

— Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбив­ство. А Засенко не знав — з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні під столом розливали.

— Ого! — не витримав Шульга. — І цей Засенко знає, з ким пив Галата?

— Незнайомець, — заперечив Глуховський. — Ка­же, раніше ніколи не бачив. Я ще хотів нагримати на Засенка — чому вчора не повідомив про пиятику. В робочий час! Та ще й цілу пляшку!

— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що поста­чальники…

Козюренко не дав йому закінчити:

— Чи не могли б ми скористатися вашим кабіне­том? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.

— Звичайно, — підхопився той.

— Секретарка покаже нам, — зупинив його пол­ковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.

Задзвонив телефон, директор узяв трубку.

— Вас, — зупинив Козюренка.

— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Не­хай почекає. Зараз виїде майор Шульга.

— Комірник? — запитав майор.

— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річ­ки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.

Шульга розклав на столі кілька фотографій, під­кликав комірника.

— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?

Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кож­ний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.

— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.

Фото Галати лежало третє від краю, комірник на­віть не торкнувся його.

Шульга задоволено гмикнув.

— Так і запишемо в протоколі, — взявся за руч­ку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.

— Так, тверджу.

Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запи­тань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хо­тів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характери­зувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.

Майор трохи подумав і вирішив не гратися з ко­мірником у піжмурки, адже той мало не чверть годи­ни спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання зло­чинців.

— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потре­буємо вашої допомоги.

Комірник ніяково здвигнув плечима.

— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…

Шульга не утримався від усмішки.

— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме нав­паки. Вчора партію норкових шкурок замість товаро­знавця швейного об’єднання Івана Васильовича Гала­ти у вас одержала зовсім інша людина.

Крих здригнувся.

— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж до­кументи, доручення… І паспорт у нього…

— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швид­ко б довели, що фотографію там переклеєно.

Крих заперечливо похитав головою.

— Паспорт був у порядку, — заперечив. — Оті пе­чатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно див­люсь на документи, і мене не проведеш!

— Є речі, які може встановити тільки експер­тиза.

— Але ж підпис! — вигукнув комірник. — Він роз­писався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…

— Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, то­варознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівжи­вого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники під­приємства впізнали його.

— Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… — Комірник поворушив губами й попо­лотнів: — Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..

— На сто п’ятдесят тисяч карбованців, — спокійно уточнив Шульга.

— Кажуть, спекулянти продають їх вдвоє до­рожче…

— Можливо.

— Так… Я останній дурень… — Нараз Крих ви­простався на стільці, немов нарешті усвідомив свій промах, стиснув пальцями підборіддя й запитав: — То чим можу допомогти?

— Опишіть все, як було. Як вони виглядали? Той, хто пред’явив документи, і шофер. На якій машині приїхали? Усе, що бачили й пам’ятаєте.

— Якщо б я знав… — якось жалісно мовив комір­ник. — До мене ж кожного дня…

— Звичайно, клієнтів маєте багато. І все ж?..

Крих поклав руки на коліна, навіть стиснув їх пальцями, і, дивлячись кудись убік від майора, почав повільно, справді намагаючись пригадати усі подро­биці:

— Чи ба, як забили мені баки тамтим паспортом… Приїхали ці гицелі, значить, десь на початку шостої “рафиком” темно-зеленого кольору, точніше, захисно­го… Із швейного об’єднання, кажуть; давай, мовляв, скоріше, бо до шостої мусять ще до фабрики оберну­тися. Що ж, усе правильно, документи в ажурі і люди, прошу я вас, поважні. Вірніше, той, що одержував, бо шофера я майже не бачив…

— У чому був одягнутий шофер, зовнішність? — уточнив майор.

— У чому одягнутий? — Крих замислився й на­раз похитав головою. — Що ж на ньому було? Під­жак… Ні, здається, куртка…

— Спокійно, Семене Охрімовичу, не поспішайте, подумайте ще трохи.

— Берет на ньому був, — раптом зрадів Крих, — точно, чорний берет, а от куртка чи піджак — не па­м’ятаю. Штани — розкльошені. Джинси, знаєте, такі модні, в коліні вузькі, а додолу кльошем.

— Такі, як правило, носять молодики? — поставив навідне запитання Шульга.

— А хіба я кажу, що він старий? Такий собі хло­пець років за двадцять. У картатій сорочці і, дай бо­же, аби живий був, згадав, товаришу майор, таки в нього куртка була — на блискавці, сіра з чорним коміром.

— От бачите, а казали, що нічого не пам’ятаєте, — підохотив Криха Шульга. — А росту високого?

— Сантиметрів на п’ять нижчий од мене.

— У вас сто сімдесят два?

— Сто сімдесят один.

— Отже, зріст шофера — сто шістдесят п’ять сантиметрів, можливо, трохи й вищий?

— Так буде.

— Портрет? — попросив Шульга. — Опишіть зов­нішність.

Чоло в Криха пішло зморшками.

— У нас таких називають пуголовками, шляк би їх трафив… — почав нерішуче.

— Ви з заходу? — поцікавився Шульга.

— Кути — це містечко таке на Івано-Франківщині, — ствердив Крих. — Познайомився з киянкою, до­велося стати столичним… — мовив так, ніби проба­чався.

— Пуголовок?.. — роздумливо протягнув Шуль­га. — З неприродно розвинутою головою?

— Так є.

— Ну, я риси обличчя? Портрет?

— Здається, кирпатий… — невпевнено почав Крих. — Але твердити не можу.

— Блондин чи брюнет? Колір очей?

— Не пам’ятаю, — похитав головою Крих. — Ага, курив сигарети “Столичні”, прикурював запальнич­кою.

Шульга старанно занотував і це, хоча людей, які курять “Столичні” й користуються запальничками, в місті сотні тисяч. Зрозумівши, що нічого істотного про шофера більше не дізнається, запитав:

— Ну, а другий?

Комірник пожвавішав.

— Росту точно такого, як я, — ми стояли поруч, і я помітив. Років п’ятдесяти, а мо’, й на рік–два менше.

— Як визначили?

— А, прошу вас, це було неважко. Дощ збирався, і він поскаржився, що ногу крутить — поранений. Якщо не грав вар’ята — був на війні. Отже, менше п’ятдесяти не даси, а старшим не виглядає.

— Можливо, — погодився Шульга без ентузіазму. Подумав: можливо, досвідчений рецидивіст, дістав рану в п’яній бійці чи десь-інде.

— Він ще поплескав себе по стегну, — вів далі Крих, — а тильна сторона долоні в нього в рудому волоссі. І ще ніготь неправильної форми, здається, на середньому, ні, на вказівному пальці.

— На правиці? — пожвавішав Шульга. — І як зро­зуміти — неправильної форми?

— Ну, такий, наче хтось прибив, і чорний весь.

— У чому цей тип був зодягнутий?

— Сірий костюм, сорочка в смужку. Сорочка біла, а смужки рожеві. І, прошу вас, брусуваті риси облич­чя… Брови широкі, а ніс і щоки буцімто сокирою ру­бані.

— Блондин чи брюнет?

— У кепці він був, — відповів Крих, наче виба­чався за недостатню спостережливість. Але Шульга вже збагнув недоречність свого запитання: якщо тильна сторона долоні вкрита рудим волоссям, зна­чить, блондин або рудий.

Шульга поставив ще кілька запитань, проте фак­тично нічого істотного більше не витягнув з комір­ника.

— А номер? — запитав наостанку. — Номер ма­шини? У вас у документах записано — КИИ сімдесят шість вісімдесят вісім. Чи не видався вам номер під­робленим?

— Якщо б таке трапилося, — цілком резонно за­уважив Крих, — я б не випустив машину з території стан­ції без належної перевірки.

Не погодитись з цим Шульга не міг. Майор відпу­стив комірника й подзвонив до автоінспекції.

— Прошу з’ясувати, — попросив, — кому належить автомобіль РАФ, номерний знак КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім, і вжити заходів до його затримання. Звичайно, якщо вкрадений… І взагалі, чи не було вчора випадків крадіжок “рафиків” темно-зеленого чи захисного кольорів?

Шофер Засенко виявився довгим, худорлявим чоловіком із зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, яким він увесь час шморгав, і, мабуть, сором­лячись цього, часто виймав білу хусточку, але не ся­кався в неї, лише прикладав до носа й одразу знову ховав до кишені.

— Хочете дізнатися про Галату? — сам запитав у Козюренка, й полковник одразу збагнув, що Засенкові пальця в рот не клади.

— Звичайно. І з усіма подробицями.

Засенко знову шморгнув носом, обтерся хусточкою й почав розповідати:

— Їду я вчора на станцію. По контейнери. Після двох рейсів. Порожняком. Якраз обідня перерва, й пе­рекусити треба. У фабричній їдальні в цей час не про­б’єшся, надумав зупинитися на Каштановій. Шашлич­на там, і народу менше. Поставив машину, руки помив, заходжу. Взяв два шашлики й лимонаду, сів біля виходу, не можу довго розсиджуватися, коли контейнери стоять. На ходу, значить, перекушую. Тільки почав, тут їх і побачив. Галату тобто й того… Не бачив я його ніколи, коли б знав, що таке тра­питься, обов’язково б роздивився, а так, як остан­ній лопух… — Засенко вийняв хусточку, приклав її до носа, шморгнув, а полковник, скориставшись пау­зою, запитав:

— Ви не можете пригадати точний час, коли зайшли до шашличної?

— Можу. Було, значить, вісім на другу, я ще роз­рахував — двадцять хвилин на обід і півгодини до станції, о другій мусив бути там.

Козюренко кивнув, запрошуючи Засенка продов­жувати розповідь.

— Сиділи вони в кутку, у дальньому, через два столи. Дивлюсь, а той, що спиною до мене, під столом розливає. І не що-небудь, а коньяк. У дві склянки, значить, одразу по повній, щоб непомітно — там роз­пивати заборонено… Ну, а пляшку — під стіл, зі скля­нок — за одним духом…

— Галата побачив вас?

— Ще два столики між нами, і обидва зайняті. Та й не хотів я псувати їм настрій. Люди, значить, вирішили випити, втекли від цікавих очей, а я буду…

Козюренко насупився, і шофер одразу зрозумів його:

— Звичайно, в робочий час — негарно, та буває все в житті… Правда, мене здивувало, що той, ну, значить, який з Галатою обідав, сачконув. Галата всю склянку за одним духом, він же — сьорбнув і за бата­рею вилив. Я ще подумав: коньяк — і раптом за ба­тарею…

— Тобто ви зрозуміли, що той чоловік споює Галату. І не втрутились, не попередили свого товариша?

Засенко шморгнув носом і надовго уткнувся ним у хусточку.

— Так, — нарешті визнав. — Я сам картаю себе. Якби знаття!

— Якби знаття! — не витримав Козюренко. — А якби нічого не трапилось? Чи не ваш обов’язок — зупинити товариша, коли робить негарно?

— Значить, мій, — погодився Засенко, — але вже вибачайте, так сталося, тепер би…

Полковник безнадійно махнув рукою. Запитав:

— І скільки ж випив той другий?

— Менше, ніж півсклянки. Я точно бачив. Ще по­жалкував тоді: коньяк — і за батарею…

— А Галата нічого не помітив?

— Пив він у цей час, а той спритно так: мовляв, також за одним духом, і тільки краплини залиши­лись…

— А потім?

— Почали закушувати. У них там шашлики сто­яли і ще якісь страви. А я свої шашлики доїв і пішов.

— Обличчя чоловіка, який пив з Галатою, ба­чили?

— Та він спиною до мене… Кремезний, сильний— відчувається.

— Чому так гадаєте?

— Склянка вся в руці сховалася. Кулак — дай боже кожному! Та й у плечах широкий.

— У чому був зодягнутий?

— Сірий костюм. Шия червона, підстрижена ко­ротко. Волосся, значить, рудувате, чи так здалося мені? Світлий, одне слово, блондин, значить.

— Молодий чи старий?

— Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не па­рубок.

— Чому так гадаєте?

Засенко знизав плечима.

— У парубків, знаєте, статура не та, — мовив роз­важливо. — А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’я­зів та й взагалі…

Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:

— Від вашого об’єднання до тої шашличної скіль­ки йти пішки?

— Хвилин двадцять п’ять.

— Якісь машини стояли під шашличною?

— Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не по­ставити?

— Спасибі вам, — полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:

— Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.

Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козю­ренко покривив би душею, зробивши це. Мовив суху­вато:

— Кожен із нас мусить завжди бути людиною!

У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.

— Павла Павловича терміново викликали до глав­ку, — повідомив Глуховський. — А ми ось склали спи­сок, — подав папірець, — тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…

— До речі, — запитав Козюренко, — коли вчора Галата пішов обідати?

— Перерва починається о тринадцятій.

— А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:

— Учора в нас була невеличка нарада, яка закін­чилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.

— Так… — промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.

— Я прошу вас, — мовив офіційно, — нікому не ка­зати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався дарем­но. — Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. — Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування — з ра­дістю послухаю вас.

Шофер, побачивши полковника, увімкнув мотор.

— На Каштанову, — наказав Козюренко, — там десь є шашлична, знаєте?

Шофер нахилив голову.

— Бував. Звичайна собі забігайлівка.

— Давайте, дорогенький, зміряємо відстань звідси до тої шашличної, — попросив Козюренко. — А потім — до міської прокуратури.

Шульга сидів на дивані, а Козюренко міряв кабі­нет легкими кроками.

— Що ж маємо, дорогенький? По-перше, — загнув вказівний палець на лівій руці, — точно знаємо, що Галата вийшов учора о тринадцятій годині з примі­щення об’єднання і через вісім хвилин сидів у шашлич­ній на Каштановій. Від фабрики до шашличної близь­ко двох кілометрів, пішки за вісім хвилин він не зміг би здолати таку відстань. Отже, на нього чекала ма­шина чи Галата скористався попутним транспортом. Мабуть, отой чоловік у сірому костюмі, з яким Галата розпив пляшку коньяку в шашличній, чекав на нього в машині.

Шульга кивнув.

— Цей чоловік після десятої ранку, — вставив, — дізнався, що Галата одержав доручення на партію норкових шкурок, якось зв’язався з ним і під час обідньої перерви повіз до шашличної, де пригостив коньяком.

— Мабуть, так, — схвалив Козюренко, — і нам завтра слід встановити, чи не дзвонили Галаті на ро­боту перед обідньою перервою. Далі, — загнув другого пальця, — приблизно о другій годині дня чи на почат­ку третьої, як твердить експертиза, Галату вже було знайдено на дніпрових схилах. Засенко ще о пів на дру­гу бачив Галату з чоловіком у сірому костюмі в шаш­личній. Отже, щоб дістатися за цей час від Кашта­нової до схилів, знов-таки потрібна машина. Припус­тимо, машина чекала на них біля шашличної. Мож­ливо, той самий “рафик” захисного кольору, на якому потім злочинці приїхали на базу за шкурками. — Зупинився біля письмового столу, щось позначив у блокноті. — Завтра слід розпитати в буфетниці шаш­личної або в її постійних відвідувачів, якщо такі знайдуться, чи не бачили позавчора після тринадця­тої години на Каштановій темно-зеленого “ра­фика”, можливо, навіть запам’ятали номер…

— Слушно, — погодився Шульга. — Мусили мати машину в своєму розпорядженні. На таксі чи на по­путний транспорт розраховувати не могли — ненадій­но та й свідки зайві.

— Звичайно. І скористалися фальшивими номе­рами. Маємо довідку від автоінспекції, що номерні знаки КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім має “Волга”, яка обслуговує завод торговельного облад­нання. Вчора на ній їздив директор заводу, а від шіст­надцятої до вісімнадцятої години вона стояла біля заводоуправління. Отже, скориставшись фальшивими номерами, злочинці, а їх могло бути двоє — чоловік у сірому костюмі та шофер, — вивезли сп’янілого Га­лату на дніпрові схили і там убили двома ударами ломика чи автомобільної монтировки по голові. Має­мо відносно цього висновок експертів.

— Чоловік у сірому костюмі міг бути й шофе­ром, — зауважив Шульга.

— Міг, звичайно, міг. Та не думаю. Він, хоч і вилив коньяк із своєї склянки, все ж мусив щось і випити. Навряд чи ризикнув би після цього сісти за кермо.

— Сто грамів коньяку для таких типів нічого не значать.

— Операцію продумано детально і здійснено ква­ліфіковано, — заперечив Козюренко. — Маємо справу з розумним бандитом, він урахував навіть і те, що машину просто випадково може зупинити автоінспек­тор — тоді через сто грамів усе провалюється. Отже, поки вважатимемо, що їх було двоє. “Рафик” зупи­нився біля ресторану “Зозуля”, п’яний Галата із свої­ми супутниками вийшов із машини, вони спустилися до туалету, поруч же такі хащі, що й сам чорт нікого не знайде. Два сильних удари по голові — Галата впав, а злочинці, витягнувши документи, кинули його в кущі, а самі накивали п’ятами.

— Розрахунок простий, — згодився Шульга, — як­що труп знайдуть навіть одразу, мине досить часу, поки без документів встановлять особу вбитого, а вони встигнуть переклеїти фото і одержати норкові шкурки.

— Свідчення комірника Криха й шофера Засенка ідентичні, — вів далі Козюренко. — Той же чоловік у сірому костюмі приблизно через дві години після вбивства Галати приїхав на товарну станцію по шкур­ки. Він і шофер — чоловік років за двадцять у джин­сах, картатій сорочці і, найголовніше, як охаракте­ризував його Крих?

— Пуголовок.

— Отже, з великою головою…

— Не так уже й багато, — сказав Шульга. — Я вже дізнався: таких курток, яка була на шофері, сірих з чорним коміром, завезено в місто тисячі… А дру­гий — блондин у сірому костюмі… Сьогодні — в сіро­му, завтра — в брунатному. А блондинів у місті…

— Хоч греблю гати, — згодився Козюренко. — Але ж, можливо, має поранення в ногу та й ніготь указівного пальця правиці чорний і неправильної форми.

— Я дам завдання подивитися в картотеці. Мож­ливо, надибаємо когось із такими прикметами.

— І “рафик”, — мовив полковник. — Треба пере­брати всі “рафики” захисного кольору. Доручіть це автоінспекції. Врахуйте, злочинці не мали багато часу для організації транспорту. Мабуть, лише три години, від десятої до тринадцятої, коли автомобіль уже стояв біля швейного об’єднання. Можливо, заздалегідь до­мовились з кимось, та мусили ж знати, що ми все одно докопаємось до того “рафика”. Гадаю, крадіжка автомобіля.

— Ризиковано, — заперечив Шульга. — Без тран­спорту вони як без рук, мали ж у своєму розпоряд­женні лише дві–три години, а якщо б нічого не під­вернулося?..

Козюренко махнув рукою.

— Розробляючи заздалегідь подібні операції, зло­чинці передбачають кілька варіантів викрадення тран­спорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують ма­шину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.

Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко роз­гладив на столі клаптик списаного паперу — прізви­ща працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?

Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:

— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — По­стукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єд­нання. А потім слід розпитати дружину Галати. З не­знайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.

Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в ра­зі чого відповідатимеш по закону.

Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.

— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитан­ня, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.

— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?

— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностя­ми, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.

— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?

— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.

— Зауважень до його роботи не було?

— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.

— Що ви хотіли сказати?

— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…

— Спиртним?

— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…

— Якщо тільки пиво… — невпевнено погодився Козюренко.

— Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…

“Базікало цей Засенко, — з неприязню подумав Козюренко. — Встиг уже всім розплескати…”

— Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.

— Якщо вже зайшла про це мова, — почав Вахні­чев, — то мушу повідомити, що колись бачив Галату на­підпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…

— Для нас нема дрібниць, — заперечив Козюрен­ко, — і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.

— Звичайно, — погодився Вахнічев, — я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.

— Де й коли? Напідпитку чи добряче?..

— Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запро­понував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу — з ним уже не можна. Дійшли разом до тро­лейбуса, посадив його — їдь, мовляв, чоловіче, додому.

— Середній ступінь сп’яніння, — визначив Козюренко. — Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.

— Мабуть, так, — потвердив Вахнічев.

— Він був сам чи з кимось?

— Сам.

— І пив сам?

Вахнічев знизав плечима.

— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…

— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шу­каємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…

— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…

— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?

— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вах­нічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.

— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з лю­диною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.

Вахнічев відповів не дуже впевнено:

— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…

— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.

— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.

— З ким же познайомився Галата?

— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.

— Шкода.

— Сам бачу, та що зробиш.

— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?

— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.

— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?

— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімна­тах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.

— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?

— Здається, ні.

— А він сам?

— З нашої кімнати — ні.

— Звідки ще міг?

— Хіба один телефон в об’єднанні?

— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з то­варознавців?

Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.

— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.

— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.

— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по теле­фону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…

— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг ви­їхати на базу?

— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.

— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?

— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.

— А ви самі не їздите по товари?

Вахнічев злегка зашарівся.

— Якщо б виникла така потреба, чому б не по­їхати?

— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.

— Галата ж був вільний.

— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.

— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?

У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.

— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.

Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко по­мітив її і зрозумів по-своєму.

— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.

— Без вашої допомоги навряд чи…

— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…

— Віра Гулько?

— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.

— Хотів би порозмовляти з нею.

— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що за­хворіла дитина й має бюлетень по догляду.

Шульга кивнув головою.

— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.

Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.

— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, зви­чайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.

— Ви щось хотіли сказати?

— Та нічого.

— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.

— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого прихо­вати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.

У Шульги тенькнуло серце.

— А вона розлучена чи вдова? — запитав.

— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!

— Хто він?

— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслугову­вання.

— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.

…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, за­можність мешканців квартири.

За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зро­зумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхви­лини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:

— Хто?

— Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?

— Хто ви такий?

— Міліція.

Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:

— Що вам потрібно?

Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.

Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легко­му нейлоновому халатику, чорнява, з великими, ши­роко поставленими очима.

Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низь­кий виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.

Майор зупинився у вузькому передпокої, встеле­ному килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичай­ного рахівника фабричної бухгалтерії — Миркаленко, либонь, мав рацію.

Гулько вказала на двері ліворуч.

— Прошу до кімнати. — Прослизнула повз майо­ра, обдавши його запахом парфумів.

Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкува­тий килим. Кольоровий телевізор і сервант, застав­лений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.

Майор утонув у запропонованому м’якому фо­телі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.

Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для го­диться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь трем­тіли, перебираючи борт халата.

Віра й справді була вродлива — чоловіки озира­ються на таких на вулиці: довге матової шкіри облич­чя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі — циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а ста­ном трохи розповніла — під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.

Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбо­ваних вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.

— Я з карного розшуку, — представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.

Жінка прочитала його уважно. Повернула й зруч­ніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.

— Карний розшук! — закопилила губу. — Але яке я маю відношення?..

— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, — почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її об­личчі. — Пробачте, що потурбував вас удома, бо спра­ва нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лі­карняний листок…

— Дочка захворіла, — махнула Віра рукою на две­рі сусідньої кімнати, — сама доглядати її мушу.

— Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. — Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. — Мі­ліція сподівається на вашу допомогу.

— Звичайно. — Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. — Я, майоре, до ваших послуг… — На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.

— От і добре! — не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. — Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?

Віра зупинила на ньому затяжний погляд, зниза­ла плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?

Але Шульга дивився очікувально, й Гулько від­повіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:

— Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.

“Секретарка директора”, — здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.

— І ви нікому не говорили про це?

— А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…

— Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, — суворо зупинив її майор. Йому зда­лося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчи­ками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не ду­же впевнено:

— Нікому.

— А якщо пригадати, — не здався Шульга. — В бухгалтерії не було розмов про норки?

— Ото диво! Нам уже вони набридли — стільки пальт випускаємо.

— І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? — зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано:

— Звідки ви знаєте?

“А ти не з розумних…” — подумав Шульга й ви­рішив йти напролом:

— Хіба не обіцяли вам її? — Підкреслено-уважним поглядом обвів кімнату. — Ви, звичайно, поки що можете не відповідати на мої запитання, однак я не радив би. Це ж не секрет, що все у цій кімнаті…

Віра випросталася на дивані. Опустила руки, бор­ти халата розійшлися, напівоголивши груди, але жін­ка не звернула на це ніякої уваги. Злі вогники замиг­тіли в її темних очах.

— Ну й що! — вигукнула. — Це моя справа, і кожен живе, як може! Ну, є в мене коханець, а всіх заздрощі беруть! Ну, любить мене й дарунки робить! Хіба заборонено?

— З точки зору закону, — мовив Шульга, — я не маю права ні в чому звинувачувати вас, але ж розмо­ва у нас неофіційна, і тому…

— А якщо неофіційна, то йдіть ви під три чор­ти! — нараз вигукнула Віра. — Не хочу… — Вона не закін­чила, бо рипнули двері й до кімнати зазир­нула дівчина. Була вона така ж чорнява, як мати, одягнута у вельветове червоне у білу горошину плат­тячко, великий білий бант прикрашав її гарну голів­ку. — Не заважай нам, Сашуню, — махнула рукою Віра, і дівчина слухняно сховалася за дверима. Та її поява одразу якось пригасила материн запал, либонь, тому, що дівчина аж ніяк не виглядала хворою і гру Гулько було викрито.

Шульга розуміюче всміхнувся, та нічого не сказав. Віра одразу якось знітилася, злодійкувато шаснула очима по кімнаті, і рожеві плями запашіли в неї на щоках.

— Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прі­звище Еашого, ну… — пом’якшив удар, — покровителя.

— Ми скоро поберемося, — швидко мовила Гуль­ко, — він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! — Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її по­зицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.

— Хто ж він?

— Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фаб­риці побутового обслуговування. Завідує цехом.

— Яким?

— Вони шиють шапки.

“Ого! — ледь не вирвалося в Шульги. — Невже все так просто?” Але прямо розпитувати не став.

— І все це він подарував вам? — обвів кімнату недбалим жестом.

— Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.

— Скільки?

— Сорок карбованців на місяць.

— І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, — почав підраховувати Шульга.

— Ми живемо дуже економно.

— Звичайно. Але все це куплено за останні пів­тора чи два роки. — Шульга підвівся, пройшовся кім­натою. Зупинився напроти серванта, постукав нігтями по кришталевій вазі, яка обізвалася мелодійним дзвоном. — Одна ця ваза коштує приблизно стільки, як уся ваша зарплата разом з аліментами.

— Іван Гаврилович подарував її на день народ­ження.

Шульга кивнув.

— Вірю. Але ж начальник цеху одержує, врахо­вуючи навіть прогресивку, не більше трьохсот карбо­ванців. А в нього ж сім’я…

— Я не рахую чужих грошей.

— Бо це вам вигідно, — не втримався Шульга. — На якій же фабриці працює Іван Григорович?

— Його зараз нема у місті. Вчора поїхав у від­пустку.

Шульга відвернувся до вікна, щоб не виказати хвилювання.

— І куди ж він поїхав?

— У Ялту. Хотів раніше зі мною, та жінка не пус­тила, — зло кинула Віра, не помітивши, що ці слова спростовують її попередню заяву про розлучення Байдачного з дружиною.

— Ви бачилися вчора? — запитав Шульга рівним тоном.

— Ні, вони вилетіли літаком вранці.

— А позавчора?

Віра завагалася на якусь мить, та відповіла твердо:

— Ні.

— І він не дзвонив вам позавчора?

— Вдома у мене телефону нема, а на роботу не має звички дзвонити. Дуже рідко.

— І ви йому не дзвонили?

У вирячкуватих Віриних очах блиснула якась іскорка. А може, це тільки видалося Шульзі, бо зни­зала плечима й відповіла спокійно:

— Ми не умовлялися.

Майор згадав кілька кабін телефонів-автоматів перед входом до об’єднання й запитав навмання:

— А кому ви дзвонили з автомата?

— Коли?

— Позавчора.

— Подрузі.

— Якій?

Віра опустила очі.

— Дзвонила подрузі, але телефон був зайнятий. Олені Кравчишин, вона офіціанткою в кафе на Руса-нівці.

— Так от не додзвонилися?

— На жаль.

— У вас нема фотографії Байдачного?

— Будь ласка. — Віра дістала з тумбочки альбом, витягнула знімок. — Минулого місяця сфотографу­вався.

Зі знімка дивився чоловік з кошлатими бровами над вузькими пронизливими очами. Дивився він іро­нічно, і Шульзі чомусь здалося, що зараз підморгне йому. Заховав фото до папки — сьогодні ж треба по­казати комірникові станції, хоча навряд чи Іван Гав­рилович Байдачний, якщо він причетний до операції з норковими шкурками, припустився б такої помил­ки: йому самому їхати на станцію — все одно, що підставити голову під сокиру.

— Ми повернемо вам фото, — сказав Вірі. — Ял­тинської адреси Байдачного не знаєте?

— Умовились, що писатиму на Головпоштамт.

— Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?

— Не розумію вас! — Вірині щоки знов взялися плямами.

— Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.

— Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.

— Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.

— Для чого?

— Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?

— Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?

Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.

— Тоді от що, громадянко Гулько, — мовив Сухо, — даватимете свідчення за формою.

Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж — людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна — Сергій Борисович по­любляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.

Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сороч­кою в товсту смужку, але саме цей контраст подобав­ся Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.

Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не на­гадував хрестоматійних постачальників — вічно за­клопотаних людей з червоними від недосипання очи­ма, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного ва­гона, надолужувати недосипання, поки колеса ритміч­но постукують на рейках.

Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізню­валися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.

Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув — кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і ди­вився очікувально.

Козюренко запросив його сісти, проте Корж про­довжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фо­тографові.

— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимуче­но, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.

— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірли­віше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.

Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивст­вом Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змуше­ний попередити вас…

— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.

— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого черв­ня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотир­надцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.

Корж кивнув.

— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.

— Хто ще знав про це?

— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.

— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?

Корж потер чоло.

— Наскільки пам’ятаю — ні.

— Я прошу пригадати точно.

— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.

— Отже, чотирнадцятого червня про партію нор­кових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.

— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще ко­мусь. Я можу відповідати лише за себе.

— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмо­вилися про шкурки комусь із своїх знайомих?

— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже по­дія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я од­разу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кі­но. Непогана пародія на детективи — “Високий блон­дин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу поди­витися.

— І ніхто на фабриці чи за її межами не розпиту­вав вас про шкурки?

— Звичайно, ні.

— А наступного дня?

— Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.

— Яку роботу доручили ви Золотницькому?

— Золотницькому? — Якась тінь промайнула об­личчям Коржа. — Коли?

— Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю…

— Він дзвонив кудись по телефону.

— А-а… Мусив домовитися про ватин.

— Це входить в обов’язки товарознавця?

— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?

— Якщо б Золотницький не виконував ваше зав­дання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?

— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.

Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по теле­фону. Може, збіг обставин, а може?..

Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріа­ли, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із зло­чинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.

— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.

— Звичайно, мав,— ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.

— Могли зайти до нього.

— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.

— Важко піднятися?

— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.

Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьо­му є. Почав розмірковувати вголос:

— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого від­ділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повер­нувся з відрядження. Більше нікого?

— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кім­нати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шо­фер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.

Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:

— Глуховський бачив Пуда?

— Цього не можу сказати.

— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?

— Гадаю, так.

— І давно Пуд у вас працює?

Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:

— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.

— Чого ж неправильно? Він же шофер і влашту­вався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що су­дили Пуда?

— За хуліганство. Дали три роки.

— А як у вас поводиться?

Корж скоса зиркнув на Козюренка.

— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.

— В чому це проявляється?

— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчо­ра: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесли­вий якийсь, а мені це не подобається.

— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочин­цями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…

— До речі, — перебив його розмірковування Корж, — у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого черв­ня. Якщо я вам непотрібний?..

Козюренко розвів руками.

— Якщо є путівка, треба їхати. Шкода, звичайно, та, коли виникне нагальна потреба, ми з вами зв’яже­мося. Куди путівка?

— Закарпаття. Санаторій під Свалявою.

— Чудові місця. — Козюренко згадав свою подо­рож у Карпати. — Бажаю добре відпочити.

Коли Корж пішов, Козюренко подзвонив Шульзі й, дізнавшись про результати допиту Віри Гулько, за­хвилювався.

— Негайно домовтесь з ялтинськими товариша­ми, — наказав. — Нехай знайдуть Байдачного й по­сте­жать за ним. До мене зараз мусить зайти Булгаков, а ви займіться Пудом. Є в них такий шофер, і чоловік, виявляється, непростий. Заходив до кімна­ти, коли Вахнічев давав завдання Галаті. Бачите, не потрапив навіть до нашого списку. До речі, лише пів­року, як вийшов з колонії.

Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збаг­нув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктив­ним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натис­кав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з ко­лонії.

Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних ки­шень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.

Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було нія­ких сумнівів.

Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого но­вого: на всі запитання той відповідав здебільше одно­складовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.

Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.

— Викликали, громадянине начальник? — запи­тав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Ма­йорові видалося, що за солодкою посмішкою хова­ється якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.

— Ви можете називати мене товаришем майо­ром, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіває­мось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обста­вини.

Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од за­побігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:

— Якось вже звик, громадянине… вибачте, това­ришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.

— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.

— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.

Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його ціка­вили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для почат­ку розмови.

— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапи­лась неприємність у житті, а я щось не зустрічав та­ких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.

— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зов­сім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.

Шульга благодушно посміхнувся.

— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інфор­ма­цію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засуджено­го за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.

— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.

Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…

— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.

Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й бо­явся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:

— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Ви­пили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.

— Чому не можна? А що Ребрикову було потріб­но від вас?

— Та нічого. Погомоніли, випили…

— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й го­рілку просто так не питиме.

— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайо­мі, є що згадати.

— Ох, Пуде, не ходіть околясом!

— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округ­лилися, він притиснув сплетені пальці до серця й ди­вився на Шульгу віддано.

— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.

Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.

— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.

— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.

— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?

— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков про­сив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.

— На державній машині?

— В обідню перерву.

— Що возили? Коли?

— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.

— Що возили?

— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкину­ти. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні до­машні речі везли.

— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.

— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.

— І важкі були валізи?

— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.

— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?

— Аякже. В центрі селища, за магазином.

— І після того не бачилися з Ребриковим?

— Ні, не бачився.

— Але ж розмовляли по телефону.

— У мене ж телефону дома нема.

— А на роботу він не дзвонив?

Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майоро­ві буде важко щось довести.

— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?

— А ви йому?

— Не мав справи.

— І ви ні про що не домовлялися?

Очі в Пуда забігали.

— Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!

— З ким же мали?

— Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!

— Комусь казали про Галату? — несподівано пе­ревів розмову в інше русло майор.

— У нас про Галату тільки й мови…

— Кого ви повідомили, що Галата одержав дору­чення на норкові шкурки?

— Ось воно що! — нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: — Звідки ж я міг знати про це?

— Не знали?

— Не знав.

— І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю.

— Прошу вас пригадати все точно. Свідки твер­дять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?

Очі в Пуда заскляніли.

— Та не чув я нічого! — вигукнув. — Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності началь­ства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім — чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович при­йшов!

Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натра­пило на їхні сліди.

— Я вимушений тимчасово затримати вас, гро­мадянине Пуд, — мовив. — До з’ясування деяких обставин.

Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясу­вати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяни­цю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.

Козюренко, почувши це, констатував:

— Такі начебто очевидні версії здебільшого ви­являються фальшивими. І чого це так?

— За законом паскудства, — сумно-сумно відповів Шульга.

— Точно, є такий закон! — зареготав Козюрен­ко. — Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний — раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Ві­щує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?

— А вона не мовчить, — підсунув йому папери Шульга. — Ось рапорт, я просто ще не встиг допо­вісти.

Полковник швидко проглянув донесення. Автоін­спекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслугову­вав одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера — він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після тре­тьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Авто­мобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.

— Після того, як вивантажили шкурки, — втру­тився Шульга.

— Їдемо, — наказав Козюренко. — Подзвоніть капі­тану Запорожцевій, нам потрібен експерт.

“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспек­ції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:

— Коли нарешті можна забрати машину?

Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Шофер? — запитав.

— Так.

— Ви нам будете потрібні. Почекайте там, — вка­зав на лавку біля входу на майданчик.

— Але ж я тут уже півдня.

— Ну й що? — мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і ві­дійшов до лавки.

Козюренко попросив відчинити “рафик”.

— Прошу вас, капітане, — підсадив Запорожцеву, — поки ви тут, нам робити нічого. — Обійшов нав­коло “рафика”, вказав Шульзі на колеса. — Я не ек­сперт, — сказав, — але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ во­станнє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калю­жах.

— Точно, — погодився Шульга. — І зараз ми все з’ясуємо. — Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:

— Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?

Той витягнув з кишені путівку.

— Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двад­цять дев’ять.

— А зараз, — Шульга зазирнув у кабіну, — вісім­сот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.

— Коли востаннє мили машину? — запитав Козю­ренко шофера.

— Того ж ранку, коли вкрали.

— П’ятнадцятого?

— Виходить…

— Сорок два кілометри… — роздумливо мовив Ко­зюренко. — За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? — обернувся до шофера.

— Запаска на місці, а більше нічого не було.

— Машину замикали?

Шофер винувато опустив голову.

— Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.

— Завжди? — зацікавився Козюренко. — Як це розуміти?

— З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.

— Щодня? І давно так?

— Уже третій тиждень.

— В’їзд до двору студії вільний?

— Авжеж…

— А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?

Шофер похитав головою.

— Хоча, — пожвавішав нараз, — сидів там один.

— Де?

— Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.

— Пригадайте.

Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упев­нено:

— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’я­таю.

— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?

— Аякже.

— О котрій годині приїхали тоді на студію?

— Пів на дванадцяту.

— Коли виявили зникнення машини?

— Близько першої.

— І це не стурбувало вас?

— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.

— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.

З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкли­кав її.

— Щось є, Людмило Костянтинівно?

— Машину акуратно виметено й вичищено. Та ку­ди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в про­ході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.

— Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?

Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.

— Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? — запитав.

— Не можу твердити.

— І все ж він не раз бував біля студії,— впевнено мовив полковник.

— Можливо, але я не помічав.

Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла від­битки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які зна­йшла в кабіні.

Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.

Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влашту­вав сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.

— Ростов — місто велике, — сумно посміхнувся Козюренко. — І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.

Переговоривши з працівниками Ростовського кар­ного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жін­ка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповів­ши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.

Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі — мішанина різних стилів: ліжко з нікельова­ними кульками й нове зручне крісло. В кутку старень­кий телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.

Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його сло­ва не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.

— Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.

Жінка кивнула, і якийсь вогник майнув у її очах.

— Вони розтрощили Іванові голову… — сказала ледь чутно. — Падлюки! — вигукнула раптом. — І ку­ди ви дивитесь, міліція називається!

Козюренко знав, що в таких випадках марні ви­правдання і логічні доводи — просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.

— Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, — мо­вив якомога переконливіше, — і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?

Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та від­повіла досить спокійно:

— Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.

— А поза фабрикою?

Жінка безнадійно махнула рукою.

— П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибали­ся. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?

— Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони по­знайомилися?

— Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й ка­же: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.

— Де познайомилися?

— У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.

— А прізвище, по батькові?

— Семен, і все… Казав — директор магазину.

— Якого?

— Я так зрозуміла, що промтоварного. Але пору­читися не можу.

— Потім ще зустрічалися?

— Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен — це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.

— Шапку обіцяв? — заворушився у кріслі Козюренко. — А не казав, звідки у нього шапки? Може, працює там, де їх роблять?

— То в магазині ж він! — сердито знизала плечи­ма жінка. — Я ж казала — директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо — тьху!

— Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?

— Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..

— Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чо­ловік про Семена?

Жінка замислилась.

— Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.

— А зовнішність Семена чоловік не описував?

— Та з нього, коли тверезий, слово важко витяг­нути.

— А коли приходив напідпитку?

— Ні, не казав, я б запам’ятала.

— А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?

— Ні. А ви вважаєте, що це він?

— Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.

Козюренко залишив номер телефону й підвівся.

Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга осе­лився поруч Байдачного, через один номер.

Байдачного в номері не було. Майор пообідав у ка­фе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у го­тельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.

Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто ви­голений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.

Шульга скосував на свої ношені, із збитими під­борами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і за­лишився задоволений. Порівняно з Байдачним він ви­глядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впев­неності. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.

З черговою по поверху вони умовилися. Цю моло­ду й грайливу жіночку порекомендували йому у шта­бі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з пів­слова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.

Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.

На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже пів­години, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і за­раз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.

Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і ма­йор одразу схопив трубку.

— Адміністратор, — почув голос чергової. — Ви­бачте, я помилилася…

Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з но­мера.

Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гаври­ловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.

Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввіч­ливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсу­нулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупи­нився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх,— стояв перед дзеркалом і по­правляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав ру­шити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин бу­ли відведені майорові для знайомства з Байдачним — ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.

Байдачний нарешті почав виявляти ознаки зане­покоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено:

— Невже застряли?

Шульга відповів невизначено:

— Техніка…

Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом “дзвінок”, натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.

— Що ж вони? — безпомічно запитав Байдач­ний. — Не сидіти ж нам тут до вечора!

— Дозвольте… — Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемін­но натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор ви­лаявся:

— Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гро­ші беруть, і ніякої культури!

Байдачний подивився на нього задумливо.

— Пити хочеться, — сказав не до ладу, — зараз би пивка холодного…

— За рахунок адміністрації, — додав Шульга. — Але ж так і справді можна простояти чортзна-скіль­ки! Що ж робити?

— Мабуть, сигнал зіпсувався, — констатував Бай­дачний. — А в мене побачення… — Нараз вибухнув люттю: — І що за порядки вошиві, не готель, а свин­ство якесь, три чорти їм у горлянку. — Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:

— Тихше!

Той застиг з роззявленим ротом, дивився не­розуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:

— Ви чуєте нас?

— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?

— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро по­лагодимо.

Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нер­вово.

— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.

— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.

Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:

— Нічого.

Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, по­бачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не ді­нуться.

— Жінки завжди запізнюються на побачення, — сказав підбадьорююче. — Може, встигнете. Давно в Ростові? — запитав, запрошуючи Байдачного до зви­чайної для пасажирів одного купе чи випадково зве­дених у спільному номері готелю людей розмови. — Спека тут…

— Недавно приїхав.

— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?

— П’ятдесят третьому.

— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Лео­нідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.

Байдачний сковзнув по ньому холодним, насторо­женим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. По­гляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить лю­дині, котра займає в суспільстві вищий щабель.

— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.

— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Бай­дачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністра­тора.

— Киянин, — відповів.

— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…

— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдач­ний.

— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди ко­лись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розро­бив досить вірогідну версію. — З Півночі.

Якесь зацікавлення промайнуло в очах Байдачного.

— Північ у нас велика, — мовив.

— Точно, — погодився Шульга, — у нас там кіло­метрів ніхто не рахує. А ви, дозвольте запитати, що в Києві робите?

Байдачний примружився й подивився на Шульгу мов на останнього нахабу. І все ж назвався, хоча й не-визначено:

— Начальник цеху.

— О-о! — підніс вказівного пальця Шульга. — Ме­не дуже тішить, що познайомився. Хоча й за таких обставин!.. — зареготав голосно.

Байдачний ковзнув по ньому колючим поглядом.

— То звідки ж ви? — запитав знову.

— Я ж кажу, з Нар’ян-Мара. У радгоспі — вете­ринаром.

Шульга відчув, як Байдачний внутрішньо весь підібрався. Іван Гаврилович машинально поправив вузол краватки, ще раз огледів майора чіпко, немов намагався зазирнути в душу.

— Корів лікуєте? — запитав нарочито байдуже.

Шульга поплескав його по плечу, як малу ди­тину.

— Оленів, — пояснив, як пояснюють школярам ві­домі істини. — Які ж корови на Півночі?

— Вибачте! — удав збентеження Байдачний. — І справді який я нестелепа.

Тепер він дивився на Шульгу з цікавістю: видно, якась думка пробудилася в ньому, — майор знав яка, саме на це й сподівався, називаючись ветеринаром з Нар’ян-Мара. Він знав, що Байдачний уже не відче­питься від нього. І, щоб розвіяти можливі підозри, підкинув Іванові Гавриловичу деякий фактичний ма­теріал, котрий би зміцнив його позиції.

— Багато хто про нас так думає! — зареготав го­лосно. — Потрапили б до нас та побачили!.. Північ, то, скажу вам, — велике діло. Колись ми там такі міста побудуємо, як твій Київ. А може, й кращі!

По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленя­рами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з робо­тою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до меш­канців спекотних південних міст — відповідно й пово­дився.

— І великий у вас радгосп? — запитав Байдачний.

Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зон­даж. Махнув рукою.

— Середній.

— Оленярський?

— Так, у нас там без оленя як без рук.

— А в нас оленятина — делікатес, — зауважив Байдачний з жалем.

— Приїжджай до мене, я тебе почастую такою оленятиною, якої в житті не їв і не їстимеш.

Байдачний потер кінчик носа.

— І багато оленів у вас?

— Тисяч двадцять, але все залежить від року. У нас, розумієш, тундра… Буває взимку ожеледиця, тоді нам труба!

— Гинуть? — запитав Байдачний, і якась іскорка загорілася і одразу згасла в його очах.

— А ми для чого там? — спробував ухилитися від прямої відповіді Шульга.

— Це з хутра молодих оленів роблять пижикові шапки? — раптом запитав Байдачний.

“Ну й падлюка! — захоплено подумав Шульга. — Як щиро придурюється”.

— Кажуть, тут у вас за ними ганяються, — відпо­вів. — І то правда, хутро цінне, не боїться води.

Байдачний зиркнув на годинник. Зітхнув.

— Пропало моє побачення, — мовив не дуже за­смучено.

— Скільки ми вже тут загоряємо? — запитав Шульга.

— Чверть години.

Шульга подумав, що час уже пускати ліфт, і, на­че у відповідь на його думки, ліфт м’яко рушив.

Внизу на них чекали швейцар і ліфтер. Почали вибачатися. Шульга лише махнув рукою, а Байдачний напрочуд не лаявся, пробуркотів щось крізь зуби і приязно взяв під руку майора.

— Маєте якісь плани? — запитав. — Коли нема, є пропозиція відсвяткувати наше звільнення. Підемо до ресторану, ставлю пляшку коньяку.

“Починається друга дія вистави”, —подумав Шуль­га і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.

Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у ве­лику гумову грушу, — знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.

Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козю­ренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали постав­лені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазон­чики — понад триста кактусів налічувалося в колек­ції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.

Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів, роздивляючись уважно.

Так і є, на м’ясистому тілі рослини з’явилася ледь помітна опуклість.

— Іринцю,— покликав дружину, — йди-но сюди, глянь — Ребуція Марсонері скоро розцвіте.

Дружина сперлася на його плече.

— І справді, — здивувалася, — а я й не помічала. І як вона цвіте?

— Я бачив у Фонова. Оранжева квітка, чимось схожа на лілію, з білими тичинками.

Козюренко обережно попестив кінчиками пальців жорсткий стовбур кактуса. Полюбляв сидіти просто вікна, спостерігаючи за своїми улюбленцями. Справж­ню радість приносило йому цвітіння кактусів. Дивля­чись на химерні квіти, забував про все, відпочивав і тілом, і душею, певно, така розрядка була йому кон­че необхідна після напруження й тривог на роботі.

Коли Роман Панасович сидів біля кактусів, дру­жина намагалася ходити по квартирі нечутно: добре розуміла, що робота в чоловіка не з приємних, що доводиться бачити йому і кров, і смерті, зустрічатися з покидьками роду людського, і ніщо так не очищає душу, як споглядання краси. А що може бути в світі прекрасніше за квіти?

Роман Панасович ще раз попестив кактус, що мав розцвісти, хотів переставити його ближче до світла, та в передпокої задзвонив телефон.

Козюренко взяв трубку. Дзвонив один із його під­леглих — повідомив, що вчора під час автомобільної аварії в Карпатах загинув свідок у справі про вбив­ство Галати Сергій Борисович Корж.

— Звідки дізналися? — запитав Козюренко.

— На фабрику подзвонили із Свалявського рай­відділу міліції.

— Причина аварії?

— Управління автомобілем у нетверезому стані.

— Матір Коржа повідомили?

— Зараз поїхали до неї.

— Якої марки був автомобіль у Коржа?

— “Москвич” чотириста восьмий.

Щось у цій історії видалося Козюренкові підозрі­лим. Роздумував лише кілька секунд. Наказав:

— Машину до мене і замовте квиток на найближ­чий літак до Ужгорода.

…Начальник Свалявського райвідділу міліції допо­відав Козюренкові:

— На жаль, автомобільні аварії на наших дорогах не така вже й дивина. Дороги в’юнисті, і той, хто по­рушує правила руху, ризикує життям. А якщо вже хто сів за кермо у нетверезому стані!.. Як цей Корж… Експертиза встановила середній ступінь оп’яніння. На повороті пішов під укіс, машина перевернулася кілька разів, водій загинув, а його попутниця з трав­мами.

— Попутниця? — зацікавився Козюренко. — Хто?

— Учителька із Тамбова Лариса Володимирівна Синякова. Їхали разом після відвідин ресторану “Пе­ревал”.

— Де вона?

— У районній лікарні.

— Стан?

— Нічого страшного. Зламала ногу, два чи три ребра, ну, синці…

— З нею розмовляли?

— Ще не встигли. Та й не поспішали, й так усе як на долоні.

— А я хотів би побалакати з Синяковою.

Лариса Володимирівна, жінка молода й вродлива, дивилася на Козюренка круглими зеленими очима, з яких ще й досі не зник переляк. Розповідала, ледь ворушачи тонкими жовтуватими пальцями, вимаза­ними зеленкою:

— Я запізнилася на автобус, а тут саме й наго­дився оцей “Москвич”. Зупинився — попросилася до Мукачева.

— Коли це сталося?

— На початку третьої, пополудні. Я пообідала в ресторані, тому й запізнилася на автобус.

— І не помітили, що водій машини у нетверезому стані?

Синякова стиснула пальці в кулак.

— Чесно кажучи, я цього не помітила.

— Як розуміти ваші слова?

— Ну, п’яного одразу видно. А цей вів машину впевнено.

— Впевнено, кажете, — зацікавився Козюренко. — Як же ви розбилися?

Синякова розчепірила пальці, вони ледь тремтіли й чомусь нагадували жабу, що приготувалися до стрибка.

— Він їхав нешвидко, потім почався ухил, там, розумієте, серпантин, машина пішла швидше, і я по­бачила: щось негаразд. Він вчепився в кермо, почав перемикати швидкості, а машина все швидше… — Жінка зім’яла простирадло нервовим рухом, залишивши на ньому бганки, й Козюренко зрозумів, що вона за­раз переживає все, що сталося.

— Не хвилюйтеся, Ларисо Володимирівно, — спро­бував заспокоїти.

— Але ж машина одразу набрала швидкість, на повороті нас занесло, зарипіла гума, й він крикнув мені, щоб трималася…

— Отже, водій машини попередив вас про можли­вість аварії? — запитав Козюренко навмисно сухим протокольним тоном, знаючи, що саме такий тон іноді вгамовує емоції. — Так?

— Авжеж… Далі пішов довгий прямий спуск, метрів триста до крутого повороту, він щось робив з машиною, не знаю що, потім хотів врізатися ліворуч у схил, та з-за повороту назустріч вискочив грузовик, він встиг обминути його, і тут нас понесло під укіс. А далі я нічого не знаю. Лікарі казали, що він заги­нув, а мене викинуло з машини одразу, це й вряту­вало.

— Раніше ви ніколи не зустрічалися з водієм цьо­го “Москвича”?

— Я ж казала, це сталося випадково.

— Ви не помітили, “Москвич” стояв біля рестора­ну “Перевал” чи їхав повз нього? Перед тим, як ви зупинили його?

— Там стоянка для машин, і він виїхав звідти.

— Багато було машин на стоянці?

— Не дуже. Автобус, два чи три грузовики й лег­кових кілька.

— А де “Москвич” стояв, бачили?

— Біля самого краю. Праворуч, углибині.

— Поруч нього стояли машини?

— Автобус і, здається, “Волга”.

— Хтось проводжав вашого водія?

— Я побачила машину, коли вона вже зрушила з місця. І нікого там поблизу не було. — Повагалася й додала більш упевнено: — Я стояла на шосе біля самої стоянки й не могла не побачити.

З лікарні Козюренко подзвонив до обласного управління міліції. Попросив надіслати до Сваляви експерта по автомобілях, а сам поїхав до районної автоінспекції, що займала невеличкий флігель поруч райвідділу. Начальник автоінспекції, повновидий ка­пітан, витягнувся перед столичним слідчим, намагаю­чись сховати живіт, але той по-зрадницькому випинав з-під мундира.

— Я хотів би подивитися на машину Коржа, — наказав Козюренко.

Капітан потягнувся за кашкетом.

— Вона тут, на штрафмайданчику.

“Москвич” справляв гнітюче враження.

— Тричі перевернувся, — доповів начальник авто­інспекції. — Щастя, що не загорівся.

Козюренко зиркнув на нього спідлоба.

— Причина аварії? — запитав коротко.

— П’яний водій.

— Автомобіль оглядали?

Капітан пом’явся.

— Лікарі визначили середній ступінь сп’яніння, — відповів ухильно. — Отже…

— Отже, не оглядали, — констатував Козюренко. Він наказав покласти “Москвича” на бік, уважно оглянув гальмову систему. Поманив пальцем капітана.

— Як ви вважаєте, що це таке? — постукав пуч­ками по мідній трубці.

Капітан визначив одразу:

— Пошкодження гальмового шланга.

— А ви кажете — п’яний… — тихо промимрив Ко­зюренко.

— Але ж ми вважали…

— Я ставитиму питання про вашу службову від­повідність, — мовив Козюренко суворо.

Червоні щоки капітана взялися білими плямами, і черево одразу обвисло. А Козюренко вів далі так само суворо:

— Ви грубо порушили порядок розслідування ава­рії, капітане, і заслуговуєте покарання. — Полковник ще раз обдивився пошкодження на трубці. — То біль­ше, що аварію, наскільки я розумію, влаштовано зумисно: хтось перекусив гострозубцями гальмовий шланг.

Лише тепер капітан остаточно збагнув усю серйоз­ність своєї провини. Постукав себе кулаком по чолу.

— Винуватий, товаришу полковник, — мовив зов­сім щиро, — і згоден з вашою думкою.

Козюренко не звик пробачати недогляди й недба­лість у службі. Мовив, похмуро дивлячись на капі­тана:

— З вашої вини могло піти хибним шляхом роз­слідування небезпечного злочину. Хтось навмисно зі­псував машину, а ви тут!..

Обласний експерт підтвердив передбачене полков­ником: гальмову трубку перекушено гострозубцями приблизно добу тому. Він відправив її на аналіз до лабораторії, а сам сів у “Волгу”, виділену в розпо­рядження Козюренка. Поруч нього примостився й на­чальник районної автоінспекції.

— На перевал, — наказав шоферу Козюренко.

Вони приїхали на перевал під вечір. Дні у червні довгі, і сонце схилилося до обрію. Козюренко з роз­чуленням згадав той справді чарівний день, коли вони зі старшим лейтенантом Владовим обідали тут у рес­торані. Та часу на сентиментальні спогади не було зовсім, мусили швидко обдивитися місце, де стояв Коржів “Москвич”. Синякова твердила, що машина рушила з кутка майданчика, це місце тепер зайняла чиясь “Волга” — начальник автоінспекції швидко знайшов її власника, й “Волгу” відігнали на інше місце.

— Злочинець підліз під машину звідси, — тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: — Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? — А сам попря­мував до ресторану.

Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козю­ренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впі­знала. Він пройшов до невеличкого кабінету дирек­тора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслу­говували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.

— Пам’ятаю! — одразу вигукнув один з офіціан­тів — хлопець в оранжевій сорочці. — Він сидів за моїм столиком. У кутку.

— Один?

— Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.

— Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? — запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.

— Дуже прошу вас, — попросив хлопця в оранже­вій сорочці, — пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.

Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.

— Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, — під­бадьорив його полковник. — Не звертайте на мене уваги.

Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:

— Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього — буцім картопля, а що­ки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то су­ворі, і він командував оцим, — вказав на фото.

— У чому це проявлялося?

— То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво — пляшка шампанського…

— Про що вони розмовляли?

— А ні про що. Мовчали, коли я підходив.

— Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?

— По-моєму, до туалету.

Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже ви­значив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.

— Хто розплачувався? — запитав. — І, крім пляш­ки шампанського, спиртного не пили?

— Тільки шампанське. А платив той, у сірому.

— Зможете впізнати його, якщо знадобиться?

Офіціант кивнув.

— Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? — зненацька поцікавився Козюренко.

Офіціант одразу зрозумів його.

— Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? — відповів запитанням на запитання.

— Так.

Хлопець трохи почервонів.

— Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина за­ливна, будь ласка, а ікру лише на свята…

— Пообідавши, пішли разом? — перервав його Козюренко.

— Так.

— І разом сіли в машину?

— Звідки ж я знаю?

— Може, випадково бачили?

— У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?

— І то правда, — погодився Козюренко. — Пока­жіть, за яким столом вони сиділи.

Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?

Отже, злочинці, які вбили Галату, дізналися про доручення на норкові шкурки від Коржа, злякалися, що він може якось виказати їх, і вирішили прибрати єдиного свідка. Зробили це досить спритно.

Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.

— Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одя­гу, — мовив, — та вночі був вітер, і все змело…

Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнав­ся багато. Слава богу, офіціант виявився спостереж­ливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.

Але чи причетний до всього цього Байдачний?

Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут ма­ло не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.

Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще де­сять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти зали­шалось небагато, й раніше приходити не хотілося.

Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?

Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.

Шульга для годиться трохи покомизився, але, ді­знавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скіль­ки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.

Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поціка­вився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок — усе залежить від транспор­тування їх з Нар’ян-Ма­ра, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.

Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі по­бачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хо­тів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволо­дович чекатиме на Байдачного ополудні.

Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадя­нину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшов­ши з машини, та нічого не помітив — працівники кар­ного розшуку знали свою справу.

Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу лас­каво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близь­ким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й не­гайно виконати всі його забаганки, якими б примхли­вими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нот­ки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.

Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й бла­годушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті ви­значили.

Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда про­мацує його — що ж, і ми не ликом шиті, — розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей з останньої поїздки по віддалених відділках радгоспу, вимовив навіть кілька ненецьких слів — це справило враження, й Спиридон Всеволодович, певно, нарешті пересвідчився, що в їхні тенета потрапила справжня риба. Він поплямкав своїми пухкими губами, присунувся просто із стільцем до крісла Шульги й мовив, солодко по­сміхнувшись:

— До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.

Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:

— Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго при­їхали до благословенного граду нашого?

— Я хотів би ще у Сочі… — удав, що завагався Шульга, — бо після наших морозів відпочити на морі…

Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав за­перечливо головою.

— Але ж ви зможете значно краще відпочити, одер­жавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… — Примружився й запитав зненаць­ка: — До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?

— Прямого рейсу нема, — Шульга був готовий до відповіді. — Можна через Ленінград або через Москву.

— Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, — встряв у розмову Байдачний. — І без мене…

— Забув, зовсім забув, — замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося вражен­ня, що нічого він не забув, просто ще раз хотів пере­вірити нового компаньйона.

Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора — невже норкові шкурки? Певно вони, і зав­тра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.

І все ж про всяк випадок спробував обережно за­перечити, удавши наївність:

— У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь ба­рахло!

Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволо­довичем, і той м’яко зауважив:

— У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, по­гомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?

Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.

— Нас, полярників, адміністратори готелів за пів­кілометра чують, — зареготав весело. Зітхнув нараз: — Завтра субота, і я обіцявся дядькові… — Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і поба­читися з ним.

— Уранці до дядька, — дозволив Спиридон Всеволодович, — а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.

Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїз­дом… Зрештою, яке це має значення. Київського гос­тя зустрічатиме Байдачний, а того працівники кар­ного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, зали­шивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.

— Згоден, — мовив, — гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.

Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеро­порту — “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.

Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра — ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.

— Зараз приїде Іван Гаврилович з нашим дру­гом, — потер руки Спиридон Всеволодович. — Потер­піть кілька хвилин.

Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всево­лодовичу, ковтнув слину й одповів:

— Нічого, почекаємо!

Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.

— Туди їх, туди… — вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.

Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.

Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал праців­никам карного розшуку, що можна розпочинати опе­рацію.

Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного — налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.

— За нашого нового компаньйона! — мовив уро­чисто. — Радий, що доля звела нас.

“Не дуже-то й радій…” — подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різ­кий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантели­чено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.

— Я сам… — підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спири­дон Всеволодович зник за дверима.

Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись роз­сіяти напруження:

— Вип’ємо ж, друзі!

— Облиш… — зло просичав Байдачний. Сколош­кано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.

За дверима почулися голоси.

Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, від­кинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.

— Стійте, Іване Гавриловичу! — витягнув пістолет Шульга. — Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!

Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.

— Ви?.. — запитав, наче збирався заплакати. — Який же я дурень!

А до кімнати вже входили троє працівників кар­ного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.

— Дуже прошу вас, — казав, наче завітали до ньо­го дорогі гості. — Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.

Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого — зброї не знайшли.

— Де валізи? — запитав у Спиридона Всеволодо­вича Шульга.

— Які валізи? Що ви маєте на увазі? — удав, ніби не зрозумів той.

— Які привезли вам з Києва.

— Отож пригрів змію на серці… — вимучено по­сміхнувся Спиридон Всеволодович. — Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, — тицьнув пальцем у чорнявого, — щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них — не знаю й не хочу знати!

— Може, вперше бачите його? — Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.

Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.

— Вперше, — ствердив. — І, гадаю, востаннє.

А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.

— Скільки шкурок вмістилося в них? — запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спи­ною на бильця сходів у стані повної прострації.

— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.

— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.

— Але ж там нема ніяких шкурок.

— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода ста­рої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напів­правдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували кварти­ру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не прихо­див хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому спра­ва, почала розповідати:

— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчу­ваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…

— Місяць, кажете? — перепитав Козюренко.

— Може, й менше, я ж дні не рахую.

— Скаржився на щось?

— Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.

— І ніхто не приходив до нього?

Стара похитала головою.

— Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, — пояснила. — Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.

— І що ж то був за лист? — запитав Козюренко.

— Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось — пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.

Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..

Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витяг­нула сірого конверта. “Коржу С.Б.” — було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: “Приходь­те вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково”. І все. Ні підпису, ні дати.

— Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? — попросив.

— У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. — Ста­ра замислилася. — Але точно коли, не пригадаю.

— Подумайте, — наполягав Козюренко. — Може, то­го дня у вас щось трапилося? Чи наступного?

— Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…

— Може, когось зустріли того дня?

— Та не виходила я на вулицю. Злива була, ку­ди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастро­ному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.

Козюренко полегшено зітхнув: кращого не приду­маєш — сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла на­прочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.

Попросив стару:

— А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?

Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.

— На базар возив мене. У нас так було заведено — раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, — пояснила, — базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я — що, я — мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля но­вих будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. “Падлюка, — каже. — Не чоловік, а змія…” Я, звичайно, питаю — хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?

Козюренко випростався на стільці — в цьому пові­домленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:

— Будинок упізнаєте?

— Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’я­типоверхові.

— Бачили, в який будинок зайшов ваш син?

— Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…

Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:

— Що у вас? — підкликав. — Показуйте.

Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.

— На пред’явника, — пояснив оперативник. — На дві з половиною тисячі карбованців.

Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.

— Це в нас? — запитала жалісно. — Дві з полови­ною тисячі?

Полковник взяв ощадкнижку.

— Хочете сказати, що не знали про ці гроші? — потримав її перед старою.

— Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.

Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко пе­регорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено два­дцять першого травня.

— Коли на машину збирали, — витерла сльози Ніна Дем’янівна, — тоді були в нас гроші на ощадкнижці…

— Хвилинку, — перервав її полковник, — пригадай­те, прошу вас, ви їздили на базар після одержання за­писки?

— Так, на другий чи третій день.

— І було це в середу?

Марія Дем’янівна кивнула. Козюренко швидко під­рахував: гроші покладено двадцять першого, у п’ят­ницю. На базарі були в середу, дев’ятнадцятого. Отже, записку Корж одержав сімнадцятого чи шістнадцятого травня, приблизно тоді ж, коли Галата влаштувався на роботу до швейного об’єднання. Треба якомога швидше знайти людину, з якою Сергій Борисович зу­стрівся дев’ятнадцятого травня. Прикинув: три чи чо­тири де­в’я­ти­по­верхових будинки. Близько тисячі квар­тир. Тисяча варіантів — зрештою, триста чи чотириста відпаде одразу, залишиться не менше шестисот.

З цих шестисот — тільки один…

— Ого! — мовив Шульга, коли Козюренко познайо­мив його з ходом розслідування. — Поки я швендяв по Ростову, тут он яка каша заварилася!

— Ну, дорогенький, для чого ж так? Не швен­дяв, а знешкодив цілу зграю шахраїв!

— Які не мають ніякого відношення до вбивства Галати…

— Коли ви вимітаєте сміття з хати, не думаєте, що саме кидаєте до відра… Купа сміття — і все. Аби не залишити нічого. Ми з вами, дорогенький Якове Павловичу, до деякої міри асенізатори, і нічого тут не поробиш. Не все одно, причетний Байдачний до крадіжки норкових шкурок чи ні. Крав у іншому місці, злодій паршивий, а ми повинні таких за вухо та туди, де сухо. А провели ви операцію в Ростові тонко й красиво, щиро здоровлю вас і сподіваюсь, що вище начальство не забуде відзначити.

Шульга ніяково посміхнувся, хоча в душі торже­ствував: Козюренкова похвала варта кількох відзна­чень у наказах.

Полковник підсунув Шульзі кілька аркушів папе­ру, списаних прізвищами.

— Тих, де галочки, — пояснив, — перевіряти не бу­демо. Люди поза підозрою. Бачите, Іван Гребенчишин, відомий муляр, депутат райради, Петро Щирба — спі­вак з філармонії, Георгій Колянчук — генерал-майор у відставці, Євген Бурков — доктор наук, відомий пе­діатр…

— Доведеться перевіряти санітарний стан будин­ків, — зітхнув Шульга.

— Не забувайте про записку. Щось мені здається, що писав її той же чоловік, до якого Корж ходив на побачення.

— Може, жінка?

— Усе може бути, дорогенький, ніхто не застра­хований від несподіванок. — Козюренко зиркнув на годинник. — Щось наша шановна Людочка затри­мується. Обіцяла через годину, а вже година з чет­вертю.

— Записка? — запитав Шульга.

— Вона, клята. Раптом відбитки пальців на кон­верті чи на самій записці…

Шульга похитав головою.

— Вони не залишили жодного відбитка навіть у машині, і я можу закластися, що цього разу навіть наша Людочка нічого не знайде.

— Я б на вашому місці не була такою кате­горичною, — почув Шульга за спиною. Озирнувся — у дверях стояла Запорожцева. Замилувався Людочкою: у чорному гарно пошитому костюмі з білим комірцем, який відтіняв ніжну рожевість її щічок, Людочка виглядала навіть вродливішою, ніж була насправді. Майор подумав про велике жіноче мисте­цтво одягатися так, щоб підкреслити те, що слід, — зрештою, в Людочки все було гарне, а може, це лише здавалося Шульзі, який був тихо й безнадійно зако­ханий в капітана-криміналіста.

Людочка підійшла до столу, тримаючи конверт двома тонкими пальцями з перламутровими нігтями. Поклала перед Козюренком. Повторила:

— Так, шановний майоре, я б на вашому місці не була такою категоричною.

Шульга підвівся. Був мало не на дві голови вищий за Людочку, дивився на неї згори вниз, та відчував себе учнем, що прошпетився.

— Я мав на увазі, — почав благально, — що навіть ви, а ви знаєте, якої думки я про вас, Людмило Костя­н­тинівно, не змогли б…

— Якої думки — то знаю! — відповіла так, що Шульга мимовільно почервонів. Отак завжди — не зрозумієш, що хоче сказати: чи натякає на те, що їй відомі майорові почуття, чи просто показує гарненькі пазурі?

— Єдине, що я знаю, — втрутився Козюренко, по­бачивши збентеження майора, — що Людочка зараз нас ошелешить.

— Нічого особливого нема, — заперечила, — але все ж гадаю, що оця цидулочка вам згодиться. — Ви­тягла з конверта, розгладила на столі. — Ось бачите, сильно витягнуті навскіс літери, а також здвоєні штрихи?

— Ну й що? — запитав Шульга.

— А те, що цю записку писала людина, хвора на астигматизм.

— З чим це їдять? — знов не витримав майор.

Запорожцева підвела на нього очі, витримала паузу і відповіла тоном професора, який невдоволений успіхами своїх учнів:

— Хвороба очей, викликана різною кривизною роговиці в неоднакових меридіанах.

Але Шульга вже збагнув що до чого.

— Як часто зустрічається ця хвороба в людей? — запитав.

— Не дуже поширена…

— Ви справді золото, Людочка! — мовив Козюрен­ко з пафосом.

— Бо якщо цю записку писав хтось із мешканців тих дев’ятиповерхових будинків, ми завтра ж, можли­во, знатимемо його прізвище! — Обличчя майора за­світилося радісною усмішкою. — Це ж справжній автограф для слідчого.

Наступного дня, продивившись картотеку дільнич­ного окуліста, Шульга встановив, що в дев’ятиповер­хових будинках, які вказала мати Коржа, мешкав лише один хворий на астигматизм: Олександр Степа­нович Левинський. А ще через годину він доповідав Козюренкові, що Олександр Степанович Левинський працює оцінювачем в одному з київських комісійних магазинів.

— То що ж робитимемо? — запитав Козюренко в майора. Зручно влаштувався на дивані, підклавши під бік вишиту дружиною подушку, дивився на Шуль­гу, примружившись, і майор збагнув, що Роман Пана­сович уже давно обміркував якщо не всі, то найбільш перспективні з наступних ходів. Шульга також мав деякі пропозиції і почав повільно, наче розмірковую­чи вголос:

— Нам відомо, що Левинський написав записку Коржеві. Точніше, ми припускаємо це. Сьогодні візь­мемо в комісійному магазині зразки його почерку, і експерти проведуть порівняльний аналіз.

— Абсолютно точно, — схвально нахилив голову Козюренко.

— Якщо експертиза доведе ідентичність почерків, а я в цьому майже не сумніваюсь, ми знатимемо, що Левинський викликав на побачення Коржа приблизно в той же час, коли Галата поступив на швейне об’єд­нання. І що вони з Коржем досить близькі знайомі, бо той бував у Левинського на квартирі. Власне, все.

— Небагато, — погодився Козюренко, — але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.

— Сьогодні я покажу фотографії Левинського ко­мірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припусти­лися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану “Пе­ревал”. За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані “Перевал”.

Козюренко кивнув.

— Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинсь­кого. А з Олександром Степановичем я познайом­люся ж сьогодні особисто.

— Хочете здати ношені речі на комісію? — хитро посміхнувся Шульга.

— Поєднати приємне з корисним, — охоче підхо­пив жарт Козюренко.

— А цей Левинський людина не бідна, —зауважив майор. — Дві з половиною тисячі за одну лише інфор­­мацію про доручення на норкові шкурки.

— Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.

— Не розумію, чому він не подзвонив Коржу, а написав записку?

Козюренко засміявся.

— У Коржа домашнього телефону немає, на робо­ті ж телефон паралельний, до того ж завантажений службовими розмовами. Спробуйте додзвонитися до відділу постачання швейного об’єднання — півдня диск крутитимете. А мешкає Корж неподалік від ко­місійного магазину, всього два квартали. Пройтися під час обідньої перерви — одне задоволення.

…Козюренко витягнув своє, ще воєнних часів, жов­те шкіряне пальто на цигейковій підкладці з високо піднятими — для погонів — плечима, упакував у валі­зу. Зітхнув, згадавши себе ще з капітанськими польо­вими погонами, — тридцять років минуло після війни, а як зараз пам’ятає той день, коли нарешті здійсни­лася його мрія і придбав оце пальто, найдорожче і наймодніше за тих часів.

До оцінювача в комісійному магазині стояла неве­личка черга, і Козюренко прилаштувався за огрядною жінкою з пофарбованим хною рудим волоссям. На­решті жінка зникла за дверима, Роман Панасович витяг з валізи й струснув своє пальто, поклав на зі­гнуту руку так, щоб насамперед було видно широкий і м’який цигейковий комір. У сорок п’ятому, відразу після демобілізації з армії, йому запропонували робо­ту в прокуратурі, у нього були інші плани, мріяв про аспірантуру в університеті, та викликали до райкому партії, і секретар мовив прямо:

“У нас із слідчими ой як погано, людей не виста­чає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.

Не встиг тоді Козюренко приступити до робо­ти, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символі­зувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жов­тою начальницькою шкірою…

Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!

Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з боб­ровим коміром, і скільки іронічних посмішок поба­чив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на ву­лицю у цьому шкіряному ветерані!

Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.

Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а пол­ковник відступив, розглядаючи Левинського.

Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шіст­десяти років, із сильними, м’язистими руками. Паль­ці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дря­піжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Ле­винський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою за­гадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигей­ці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:

— Три сотні. — Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. — Але не раджу… — В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: — За таке пальто можна взяти більше.

Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запро­понує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким при­мітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для ньо­го — півсотні, не більше, але клієнт може одразу по­скаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…

Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміх­нувся якось гірко, опустивши куточки блідих, зне­кровлених губів, і запропонував:

— Пальто треба перешити. — Підняв обома рука­ми за комір, струсонув. — Матеріал — люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. — Зітхнув. — Але не модне, кожен гляне й не візь­ме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купу­вати?

Усе було правильно, і Козюренко не міг не пого­дитися з оцінювачем.

— Але ж, — почав нерішуче, — де знайти майстра і скільки візьме?

— Я вам пораджу, — довірливо мовив Левинсь­кий. — Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді п’ять кусків. І вам зайва сотня, і майстру навар.

“І тобі, — подумав Козюренко. — Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: со­бі — жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради — півсотні!”

Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його облич­чя стало співчутливо-розгубленим.

— Я не примушую вас, — мовив украдливо, — і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процен­тів комісійних.

Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.

— Пораджусь з дружиною, — відповів. — Зайду завтра.

Левинський допоміг йому заховати пальто до ва­лізи.

— Більше вам ніхто не дасть, — мовив на про­щання.

Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як триво­жить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обро­бив він клієнта, і був би на місці Козюренка справж­ній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.

Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адре­си майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолют­но пристойний привід для відступу — такі підстарку­ваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.

Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озир­нувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…

Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-пер­ше, експертиза встановила, що записка Коржеві на­писана рукою Левинського. По-друге, комірник товар­ної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.

— Як ми й передбачали, — сказав Козюренко спо­кійно. — Тепер — нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.

Під час обідньої перерви Левинський випив пляш­ку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв тро­хи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жов­туватих зубах і подався до телефону-автомата. Обій­шов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.

Покрутив диск і, почувши знайомий голос, за­питав:

— Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.

— Вас слухають.

— Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор “Електрон”. О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?

У відповідь лише мугикнули, й Левинський пові­сив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, — це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава бо­гу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не виста­чає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…

Левинський зітхнув. Згадка про гроші завжди ті­шила й одночасно пригнічувала. Він любив гроші, знав, яку вони мають силу, зітхав, чуючи про примхи американських чи ще якихось мільйонерів, бо сам, маючи гроші, змушений був таїтися, зважувати, чи можна витратити зайвий карбованець. Навіть у колі близьких знайомих Олександр Степанович не хвалив­ся прибутками, навпаки, прибіднювався, скаржився на нестатки й любив позичати гроші. Невеликі суми, для чого йому великі — машину й дачу купувати не збирався, квартира, слава богу, обставлена, — десятку чи п’ять карбованців, це свідчило, що він ледь зводить кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Віддавав гроші акуратно, і йому позичали залюбки, вважаючи людиною бідною й добропорядною.

Справді, хто бачив Олександра Степановича Левинського п’яним? Ніхто. Хто бачив, щоб він купував речі не по кишені? Не було такого. І майже нема скарг від відвідувачів. У інших комісійних магазинах на оцінювачів усіх собак чіпляють, вічні непорозумін­ня з клієнтами, буває, що беруть хабарі чи іншими махінаціями займаються, а в Олександра Степановича на першому місці інтереси діла — під нього не під­копаєшся.

Обідня перерва закінчувалася, й Левинський під­вівся з лавки. Захотілося пити, та змусив себе байду­же пройти повз автомат з газованою водою. Зайва склянка в його віці не бажана, до того ж сьогодні ввечері все одно доведеться пити…

Гупач чекав на Левинського вже чверть години. Знав, що той ітиме з Хрещатика, взяв чашечку кави й став до стойки біля скляної стінки у кафе “Півник”, звідки проглядалися всі підходи до Петровської алеї. Побачивши Олександра Степановича, швидко допив каву й вичекав, поки Левинський не завернув за ріг. Уважно дивився, чи не тягне когось за собою — не тому, що справді вважав можливим стеження за ни­ми, просто звик до граничної обережності й твердо знав, що саме завдяки їй тримається в цьому житті скоро вже тридцять років.

Левинський проминув уже, либонь, ресторан “Ди­намо”, Гупач уважно вдивлявся в обличчя перехожих, що йшли слідом, — здається, все гаразд, і їжака, як він називав у думках Левинського, ніхто не “веде”.

Гупач непоспішливо закурив і вийшов з “Півни­ка”. Йшов, тримаючись краю тротуару, далі від по­одиноких перехожих. їжака побачив ще здалеку: той сидів за порожнім столиком на відкритій веранді літ­нього ресторану “Зозуля”, і офіціант приймав у нього замовлення.

Гупач вичекав, поки офіціант відійде, і тільки тоді підсів до компаньйона. Привітався легким кив­ком голови й відкинувся на. спинку стільця, наперед відчуваючи смак марочного коньяку, наїдків, замов­лених Левинським. Бо під час цих зустрічей їжак не скупився — зрештою, вряди-годи можна й пошику­вати.

— Знайшли покупця, шеф? — запитав пошепки Гупач, перегнувшись через столик.

Левинський інстинктивно озирнувся. Нікого — два найближчих столики вільні, за третім якісь молодята за пляшкою сухого вина. Хлопець і дівчина, певно студенти, сидять, сміються, дивляться одне на одного закохано, і їм до шмиги все на світі, крім них самих.

— Товар слід переправити до Одеси, — наказав. — Знайди надійний транспорт.

Гупач замислився. Викрадення автомобіля виклю­чається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з “Волгою”, приватник — не проблема, та що влізе у “Волгу” — кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.

— Хто фінансує операцію, шеф? — запитав.

Левинський поморщився.

— Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовле­но — все навпіл. І витрати також.

— Не зовсім справедливо, — закрутив головою Гу­пач. — На передовій тільки я. Головою ризикую.

Левинський пирхнув.

— Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому про­даси шкурки?

— На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.

— Давай, — знущально мовив Левинський, — да­вай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної мілі­ції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!

Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар — все одно, що самому добровіль­но за­тягнути на шиї зашморг. Та набридло підкоря­тися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш — за півмісяця дві “мокрих” справи, це ж тобі не жарт!

Самі собою “мокрі” справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке — відправити на той світ двох яки­хось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьо­му Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг — тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід — щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне — як підвести людину до шибениці!

Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід — вміє переконати людину, що все одне — не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне — мовляв, і померти гідно не можеш.

— Ой-йой-йой, які часи були — в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.

Пожував лимон і запевнив Левинського:

— Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на орга­нізацію.

— Так тому й бути. За успіх! — Левинський на­лив по другій.

— Оптом? — коротко запитав Гупач.

— Ти що, дурний? Як можна вроздріб?

— Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.

— Тобі що, й цього мало?

— Не мало, та все одно шкода.

— Не будь зажерливим. Ще одне діло — і на все життя!

— В тебе й так на все життя вистачить.

— А ти на чужий коровай очей не поривай!

Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетри­ни. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой ве­ликий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.

— Я на тебе в Одесі чекатиму, — уточнив Левин­ський. — Якраз відпустка починається.

— Не довіряєте? — сердито відсунув фужер Гупач.

Левинський зиркнув на нього одним оком зневаж­ливо, — а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.

— Тебе там уперше бачитимуть, — пояснив, як по­яснюють учневі елементарні речі, — отже, не довіря­тимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!

— Вам видніше… — неохоче погодився Гупач, і Ле­винський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі — ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків — і все.

— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.

— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.

— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.

— Обмізкуємо,— пообіцяв Гупач.

Левинський відломив шматочок добре підсмаже­ного курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офі­ціанта.

“Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?”

Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.

Олександр Степанович підняв келих і з задоволен­ням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й під­небінні.

— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провер­немо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.

— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.

— Я тобі точно кажу: зав’язую!

Левинський допив шампанське й попросив раху­нок. Розрахувавшись, наказав:

— Коли домовишся про машину, подзвониш. Ска­жеш, що хотів би здати на комісію болгарську дуб­лянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одесь­кі координати. Усе, я пішов.

Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.

Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєч­ком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.

Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.

Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.

Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взя­ти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…

“Спокійно, — подумав, — може, це коньяк тобі вда­рив у голову, йолопе!”

Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточ­ка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєч­ком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. По­ки оговтаються, він відірветься на якусь сотню мет­рів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлоп­цям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоже­нуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.

Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх — лише в цьому порятунок.

Попід містком Гупач перейшов на інший бік ву­лиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, наче­саним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.

Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер — швидше! Перебіг до па­радного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…

Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зро­бити лише кілька кроків…

Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він до­свідчений, і м’язи в нього ще тверді…

Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчув­ши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого ка­меню. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздо­гнати.

Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав рука­ми, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджа­ючи до тротуару.

Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.

— Метро “Арсенальна”, — мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.

Гупач намацав у кишені срібного карбованця, си­дів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно — чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.

Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинив­ся біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер пере­конався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Зали­шився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мов­ляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на дру­гий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.

Козюренко ходив по кабінету, заклавши руки за спину, й зрідка кидав гнівливі погляди на двох хлоп­ців, що переминалися з ноги на ногу біля порога.

— І це називається — інспектори карного розшу­ку! — відчитував. — Таку справу провалили!

— Ми могли взяти їх одразу в ресторані, — почав виправдовуватися один. — Та був наказ: стежити!

— Правильний наказ був, а ви Рудого злякали, де тепер його шукати? Він у таке підпілля піде, удень із свічкою не знайдеш.

— Але ж маємо фото, — подав голос Шульга, — і знаємо, що живе десь у Святошині.

— Ідіть, — махнув Козюренко хлопцям і, дочекав­шись, поки вийдуть, мовив Шульзі: — Ваші підлеглі, майоре, виявили сьогодні елементарну неграмотність, і я, на вашому місці, не вигороджував би їх.

Шульга почервонів.

— Я уважно проаналізував їхні дії і не можу знайти похибки…

— Одне слово, цей рудий Федя — материй вовк. — Козюренко підійшов до магнітофона, натиснув на кнопку. — Давайте ще раз прослухаємо їхню розмову.

Полковник слухав, трохи нахиливши голову, як слухають діти цікаву казку. Вимкнувши магнітофон, зняв телефонну трубку й наказав:

— Усіх дільничних інспекторів Києво-Святошинського району — до мене! Так, негайно. — Обернувся до Шульги і запитав: — Як вважаєте, що робити з Левинським?

— Обшук, — відповів майор, не задумуючись ні на мить. — Обшук і арешт.

— Так-то воно так. А як нічого не знайдемо? До­казів проти нього нема. І розмова з рудим Федором та­ка — абстрактна… Якщо б не ці йолопи царя небес­ного, взяли б їх в Одесі на гарячому та ще й одеський клубочок розмотали.

— Завтра Федір попередить Левинського. Сьогодні навряд чи. Телефону в Олександра Степановича не­ма, а посилати когось до нього ризиковано. Мусить розуміти, що через посильного ми на нього можемо вийти.

— Дасть першому зустрічному хлопчикові трояк — віднесе листа за адресою…

— Так, — погодився Шульга, — не може наша лю­дина весь час у ліфті їздити чи на площадці перед квартирою стовбичити. Перехопити кур’єра важко.

— Звичайно. Отже, беріть постанову на обшук і швидко підготуйте оперативників, а я зустрінусь з дільничними.

Три фотографії рудого Федора мав у своєму роз­порядженні Козюренко. Три цілком пристойних знім­ки, зроблені під час дружньої вечері компаньйонів у ресторані “Зозуля”. Два фото анфас і одне в про­філь. Ці фотографії були показані дільничним інс­пекторам Києво-Святошинського району, де здогадно мешкав рудий Федір. Десь у районі другої просіки. І ніхто з дільничних не впізнав його.

Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.

— Майор Шульга детально пояснить вам завдан­ня, — мовив. — Не маємо права втрачати жодної хви­лини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працю­вати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.

Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала опе­ративна група.

Олександр Степанович Левинський мешкав на п’я­тому поверсі.

Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб — самого Олександра Степановича, дружини та сина — начебто й забагато: для її одержання Ле­винський прописав у старій квартирі ще матір, випи­савши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович — дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершив­ши справи в Одесі.

Олександр Степанович вийшов на дзвінок у сму­гастій піжамі, вже встиг заснути — після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: “Відчиніть. Міліція!” Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобра­зивши на обличчі здивовану посмішку.

— Чим можу бути корисним? — знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.

— Ось постанова на обшук, — простягнув йому па­пірець Козюренко.

Левинський позадкував до вітальні, намацав ви­микач, засвітив люстру.

— Прошу проходити, — ввічливо нахилив голову. Нараз він упізнав Козюренка, блимнув одним оком і мовив іронічно: — А я подумав, що ви вирішили принести мені пальто на квартиру… Але ж у такий час і з такою компанією!..

Полковник не звернув увагу на його іронію. Від­повів коротко й сухо:

— Вимушені обшукати вашу квартиру, громадя­нине Левинський. У присутності понятих, — вказав на двірничку та сусідку Левинського з першого по­верху.

— Але ж які підстави? У чому звинувачують мене?

— Маємо сигнали про незаконні операції в комі­сійному магазині. — Козюренко вирішив не відкривати карт. Помітив, як Левинський полегшено зітхнув, на­віть посмішка торкнулася його вуст.

— Наклеп! — мовив твердо і впевнено. — Чистий наклеп, і ви переконаєтесь в цьому.

— Мені завжди приємно, коли людина доводить свою непричетність до злочину, — в тон йому відпо­вів Козюренко і зробив знак оперативникам, щоб починали. Запропонував Олександру Степановичу сісти в крісло посеред вітальні, сам пройшовся по квартирі.

Левинський жив скромно, і все у квартирі підкрес­лювало це. Звичайні стандартні меблі, правда, імпорт­ні, та не дуже дорогі — чехословацький гарнітур у вітальні, угорська спальня ціною в п’ятсот-шістсот карбованців і дешевенький кабінет румунського ви­робництва, де, певно, хазяйнував син Олександра Сте­пановича: стіл був забризканий чорнилом і півстелажа займали підручники, навчальні посібники. Єдина розкіш, яку дозволив собі Левинський, дві вази коштовного старовинного кришталю, оздоблені сріб­лом, і сервіз саксонського фарфору — цей сервіз, який займав цілий сервант, дивно контрастував з ко­пійчаними літографіями, розвішаними по стінах, що свідчило про не дуже вибагливі естетичні смаки хазяїв квартири.

Порпання в чужих речах не дуже подобалося Козюренкові, і він намагався не втручатися в дії оперативників, то більше, що працювали в карному розшу­ку люди досвідчені, справжні знавці своєї справи. Полковник сів у вітальні так, щоб мати можливість у разі чого бачити обличчя Олександра Степановича. Витягнув з кишені свіжу газету — протягом дня не мав можливості навіть зазирнути в неї. Тільки почав учитуватися в якусь статтю, як один із оперативників приніс і поставив на стіл велику, оздоблену перламут­ром і бронзою китайську шкатулку.

— Стояла у шафі під білизною, — пояснив байду­жим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, не­даремно.

— Де ключ від шкатулки? — запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?

Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.

— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кише­ні піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.

Оперативник виразно зиркнув на полковника й пі­шов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шка­тулку в руки.

— Що тут? — запитав.

— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і впер­ше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олек­сандр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене мо­жуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Прав­да, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…

Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичай­но, в межах розумного.

— І скільки ж залишила вам теща? — поціка­вився.

— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…

— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.

— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливо­го нема…

Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дріб­них перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.

Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотирис­та п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на ку­рорт.

Оперативник перерахував гроші.

— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.

Козюренко обдивився золоті речі: не дуже кош­товні, і справді два персні та брош старовинної робо­ти. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув ту­ди ж і ключі.

— Від чого? — запитав.

Левинський опустив очі долу.

— Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.

Козюренко згадав: справді, в комірчині Олексан­дра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шка­тулку? Запитав у оперативника:

— Ще є такі?

Той похитав головою.

— І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? — обернувся до Левинського.

— Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого примі­щення я залишаю в магазині.

Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж пол­ковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережли­вість — і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав:

— Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?

Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох се­кунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.

— Замок поміняли, — пояснив, — а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…

Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роз­дивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.

Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?

Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжу­вав трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це — ключі!

Але ж від чого вони?

Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?

Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:

— Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?

Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.

— У якому аспекті? — поцікавився.

— У самому прямому. Хто вони?

— І це має відношення до цього безглуздя? — зне­важливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.

— Може, й має… — Козюренко відчув, що нареш­ті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. — Розкажіть мені про своїх сусідів.

— Але ж я з ними майже незнайомий.

— Не має значення. Хто мешкає поруч?

— У сто восьмій? Там слюсар заводу електропри­ладів Турчак Сергій Володимирович.

— У сто дев’ятій?

— Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.

— А напроти?

— У сто десятій? Заслужений артист, чули, ма­буть, Дрогайцев Леонід Володимирович.

— І чув, і бачив, — ствердив Козюренко. — Теле­фон у нього є?

— Йому б не поставили!

— І ви іноді користуєтесь ним?

— Дуже рідко.

Козюренко дістав ключі із шкатулки.

— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Мо­же, ви щось хочете повідомити, шановний?

Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.

— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигук­нув раптом високим голосом.

— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпа­ти отаких, як ви! — на секунду не втримався Козю­ренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.

Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в ат­ласній тужурці, невдоволено мружачись.

— Що вам потрібно? — запитав добре поставле­ним голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?

— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зу­силля. Другим ключем відімкнув і нижній за­мок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксу­вати це.

— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.

— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув по­свідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.

— У мене щойно закінчилась вистава, я втомле­ний. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.

— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.

— Але що потрібно міліції від мене? Я — ар­тист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.

— Маєте справу з шанувальником вашого талан­ту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…

— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.

Підлога в передпокої квартири Дрогайцева пар­кетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козю­ренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.

— Що ви робите? — непідробно здивувався той.

Полковник випростався: певно, здивування Дро­гайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:

— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жерт­вою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясува­ти це.

Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, нато­мість побачив у її очах цікавість.

— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витяг­нувши шию й розглядаючи через його плечі поня­тих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.

— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?

— У Олександра Степановича? Звичайно… — від­повів Дрогайцев.

— Коли?

— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко ска­зати…

— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволе­ний. — Ви працюєте? — запитав у жінки.

Замість неї відповів Дрогайцев:

— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.

Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишно­мовно, та Козюренкові було не до психологічних спо­стережень.

— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запи­тав.

— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояс­нив Дрогайцев замість відповіді.

— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?

— Удень також.

— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколу­пався нігтем у щілині й швидко підвівся.

Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.

— Приведіть сюди Левинського, — наказав.

Олександр Степанович зупинився на порозі, та пол­ковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих про­йти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі:

— Громадянине Левинський, укажіть, де ви облад­нали тайник у квартирі Дрогайцевих?

Олександр Степанович постояв трохи мовчки, ніби не чув запитання, відповів нарешті із справжнім обу­ренням у голосі:

— Припиніть цю недостойну гру! Якісь тайники… Я давно вже виріс з дитячого віку, щоб займатися схованками.

— Отже, ви твердите, що не обладнували тайника в підлозі передпокою вашого сусіда Дрогайцева?

— Ну, що ви! Я без їхнього дозволу ніколи не переступав і порога квартири.

— Для чого ж вам знадобився дублікат ключів?

Але й на це запитання Левинський встиг уже при­готувати більш-менш пристойну відповідь:

— Після смерті матері, а це трапилось два роки тому, у квітні, якщо не помиляюсь, — кинув запиту-вальний погляд на Дрогайцева, — так-от, уже два роки підряд Дрогайцеви, виїжджаючи на гастролі, зали­шають нам ключі, щоб поливали квіти. Не можу ж я відмовити гарним сусідам у такій дрібниці, то більше, що доводиться іноді користуватися їхнім телефоном. А я — людина не зовсім уважлива, можу й загубити ключі. От і замовив дубль.

— Чудова версія, — не міг не визнати Козюренко.

— Не версія, а чиста правда, — приклав руку до серця Левинський.

Козюренко підкликав оперативника, і разом вони підняли з підлоги кілька паркетин, скріплених між собою. Полковник попросив понятих підійти ближче.

— Отак воно кріпиться, — показав на два метале­вих затискачі, — не дуже хитромудро, зате надійно. Не помітиш до кінця днів своїх. — Опустився на колі­на й витягнув з тайника досить великий згорток. Під­вівся і зазирнув Левинському в очі зблизька. На се­кунду йому здалося, що той втратив свідомість: кров відлила від щік, обличчя витягнулося і зробилося жовтим, зовсім як у мерця. — Ваші цінності, Олександ­ре Степановичу?

І все ж Левинський виявився сильнішим, ніж гадав Козюренко. Знайшов у собі сили, щоб посміхнутися і відповісти твердо:

— Вперше бачу. Про які цінності ви говорите?

— Ходімо до кімнати… — підштовхнув його Козю­ренко. У вітальні він поклав згорток на стіл, розгорнув обережно целофан, потім вовняну шматину, висипав на стіл пачки грошей, кілька ощадкнижок на пред’яв­ни­ка, золоті монети й звичайну сірникову коробочку. Дро­гайцеви й поняті присунулися до столу, розглядали цікавими очима.

— Що ж це ви! — озирнувся нараз Дрогайцев на Левинського. — А ми до вас із чистою душею…

— Не валіть з хворої голови на здорову! — губи Лєеинського скривилися у злій посмішці. — І де ви стільки нахапали?

— Дозвольте, — здивувався артист, — що ви маєте на увазі?

— По-моєму, усім ясно, — холодно й цинічно мо­вив Левинський. — Не викручуйтесь, вас упіймали на гарячому! І для чого людині стільки грошей! — ви­гукнув нараз патетично.

Дрогайцеву не вистачило повітря. Із стиснутими кулаками кинувся на Левинського, та Козюренко стри­мав його.

— Прошу без ексцесів, — мовив. — Ми не сумні­ваємося у вашій непричетності до цього, — кивнув на стіл із грішми, — та все ж вам разом з дружиною до­ведеться поїхати разом з нами до міліції для з’ясу­вання деяких обставин.

— Ви затримуєте нас?! — розпачливо вигукнув Дрогайцев.

— Я ж кажу, для з’ясування деяких обставин, — повторив Козюренко. Не міг же сказати артистові, що, поки не доведе їхню непричетність до цієї справи, не має права відпустити. Попросив понятих: — Прошу перерахувати гроші. — Сам узяв сірникову коробочку, висипав її вміст на стіл.

— Ого! — вигукнув Дрогайцев.

— Так, у вас, Олександре Степановичу, губа не з лопуцька! — Козюренко почав повільно рахувати діаманти.

Дружина Дрогайцева мовила із захопленням:

— І де це люди беруть їх?

— Вам краще знати! — огризнувся Левинський. Він сів на стілець у кутку кімнати, і Козюренко зро­бив знак оперативнику, щоб наглядав за ним. Сам розклав на краю столу папери: приготувався писати протокол про результати обшуку.

Усю ніч Шульга разом з дільничними інспектора­ми виявляли усіх Федорів, які мешкали в районі дру­гої просіки. Зрештою зупинилися на трьох, які хоч трохи нагадували рудого.

Перед світанком до райвідділу міліції приїхав Ко­зюренко. Чисто виголений, без найменших ознак уто­ми. Шульга догадувався, що Роман Панасович щойно поголився в своєму кабінеті, — мав там кип’ятильник і все, що потрібно для гоління, аж до одеколону і пуд­ри включно. Не визнавав електробритв і полюбляв імпортні леза “Суперсільвер”, журився, коли не міг дістати їх. Товариші знали про цю маленьку слабкість слідчого з особливо важливих справ і, перебуваючи за кордоном, вважали за обов’язок привезти Козюренкові хоча б пачечку таких лез.

Шульзі було відомо: Роман Панасович голиться незалежно від потреби, коли відчуває втому. Голиться повільно і, як казали товариші, з любов’ю, а після го­ління наче оновлюється — бадьорішає, молодішає. Ось і зараз — перейшов кімнату, де сиділи Шульга з пра­цівниками райвідділу, твердими кроками, міцно потис усім руки, кивнув Шульзі на його запитувальний по­гляд, і майор зрозумів — обшук у Левинського прове­дено успішно. Вислухав доповідь майора, посидів хви­лину мовчки, коротко запитав:

— Ваші пропозиції?

— Почнемо з першої просіки. — Майор назвав но­мер будинку. — Тут мешкає Федір Архипович Солонько. Майстер по ремонту годинників. Приблизно такого ж віку, що й Рудий. Схожий на нього — лисуватий блондин.

— Будинок власний? — поцікавився Козюренко.

— Так. Збудований одразу по війні. Далі: Федір Юрійович Гупач. Технік телевізійного ательє. Зовнішні дані такі ж, як у Рудого. Мешкає в Києві мало не десять років. Одружився з власницею будинку на тре­тій просіці Анастасією Власівною Кучеренко. Не п’є, не скандалить, одне слово — тихий чоловік.

Полковник нахилив голову на знак згоди, й Шульга вів далі: ,

— Третій: Федір Федорович Гусаков. Зовнішні дані також ніби сходяться. Шофер автотранспортного під­приємства зв’язку. Два роки тому позбавлений прав за управління транспортом у нетверезому стані. Але, кажуть, виправився. Мешкає на третій просіці в батьковому будинку разом із жінкою й двома дітьми.

Роман Панасович підійшов до вікна. Вже розвид­нілося, і перші сонячні промені пронизали ще тем­нувате нічне небо. Постояв, жадібно вдихаючи раніш­нє повітря. Наказав не обертаючись:

— Викликайте оперативну групу, майоре. — Обер­нувся, подивився на дільничних, котрі не зводили з нього насторожених поглядів. — А ви, лейтенанти, поїдете з нами. Перевірте зброю, цей рудий Федір, либонь, стріляний горобець, і його голіруч не візьмеш. — Махнув рукою, відпускаючи, і дільничні одразу підвелися і рушили до дверей.

Шульга розмовляв по селектору з черговим по управлінню. Козюренко підійшов до нього, поклав руку на плече.

— Викликайте оперативників із собакою,— уточнив. — Посилену групу.

Шульга передав наказ і запитав у Романа Панасовича:

— Як з Левинським?

Козюренко розповів про результати обшуку.

— Поки що лише побічні докази, — резюмував. — Уся надія на Запорожцеву. Ми викликали її о другій кочі. Вивчає ощадкнижки, гроші — шукає відбитки пальців Левинського чи ще якісь докази. Бо інакше не доведеш, що тайник обладнав саме він. — Засму­чено покрутив головою. — Такі-от справи, дорогенький.

— Запорожцева доведе, — спокійно, але переконано мовив Шульга.

Вони посиділи мовчки, заглибившись кожен у свої думки. Козюренко, помітивши, як пом’якшали риси майорового обличчя, зрозумів, про кого думає Шульга, і непомітно зітхнув: знав характер Запорожцевої, пря­мо протилежний мало не янгольським рисам її облич­чя, і вирішив, що навряд чи Шульга дочекається колись взаємності. Потім подумав про незбагненність жіночого характеру і явну непослідовність вчинків у найрозумніших жінок, навіть у міліцейських капі­танів.

Що ж, не можна бути пророком, коли йдеться про таємниці жіночої душі.

Приїхали ще дві машини, і старший групи доповів Козюренкові про готовність до операції.

Рушили. Попереду Козюренкова чорна “Волга”, де розмістилися також Шульга і дільничні інспектори, позаду ще одна “Волга” і “газик” із службовою соба­кою.

Зупинилися за квартал від садиби Солонька. Ко­зюренко зняв пістолет з запобіжника, поклав до ки­шені штанів, постояв трохи, поки оперативники з допомогою дільничних обкладали садибу, і рушив до неї в супроводі старшого групи. Йшли повільно, роз­мовляючи про нові марки автомобілів, нічим не схожі на працівників розшуку, що виконували небезпечне завдання.

Садиба Солонька була відгороджена від вулиці легкою дротяною сіткою, за якою росли густо посаджені кущі шипшини. Між будинком і вулицею велика клумба з трояндами, виткі троянди облямовували вхід до веранди. На ганку перед верандою робив ранішню зарядку чоловік — рудий і лисуватий, схожий на Федора, що вечеряв учора з Левинським у “Зозулі”.

Зайшовши до садиби, Козюренко запитав у чоловіка:

— Ви не чули, де тут поруч здається кімната?

Той присів ще раз, повільно повернувся до хвіртки, мовив невдоволено:

— Ні, не чув.

— Можна вас на хвилинку? — покликав Козю­ренко. Вмить оцінив ситуацію: чоловік лише в майці й спортивних синіх штанях без кишень, отже, неозбро­єний, і це дає їм відчутну перевагу. Чоловік зиркнув на них підозріло.

— Що потрібно?

— На хвилинку, — повторив Козюренко.

Той переступив з ноги на ногу.

— Ми не здаємо кімнат, — відповів невдоволено.

— Вас звуть Федором Архиповичем?

— Ну й що?

— Нас послав до вас головний інженер фабрики.

— Анатолій Васильович? — подобрішав Солонько. Швидко збіг з ганку. — Чого ж ви одразу не сказали?

— Він запевнив нас, що ви зможете підшукати кімнату.

— Ох, цей Анатолій Васильович, — розвів руками Солонько, — одного разу зробив йому послугу…

Козюренко ступив до Солонька. Капітан швидко обминув його, став за спиною хазяїна. Той відсахнувся злякано, та капітан поклав йому руку на плече, міцно стиснув зупиняючи.

— Ми з міліції, — пояснив Козюренко.

— Так би й казали, — похмуро відповів Солонь­ко, — для чого ж уся ця комедія з квартирою?

— Де ви перебували вчора між сьомою і дев’ятою годиною вечора?

— Як де? На фабриці.

— Робочий день на фабриці закінчується раніше.

— А я на другій зміні.

— Добре, — полагіднішав Козюренко, — одягай­теся і пройдете з нами. Капітане, — наказав, — супро­водьте!

— Що сталося? — не зрушив з місця Солонько.

— Уточнюємо деякі обставини, — невизначено відповів Козюренко. Не міг же пояснити Солонькові, що не має права відпустити його, поки точно не з’ясує, що той не вечеряв учора з Левинським.

…Садибу Гупача відгороджував від вулиці глухий дерев’яний паркан з умонтованою в нього дубовою хвірткою, оббитою залізом. Козюренко смикнув за дротину дзвінка, і у дворі зло загавкав пес. Ніхто не відгукнувся. Полковник знову посмикав за дріт. Со­бака люто кидався на хвіртку, нарешті хтось гукнув його, і Козюренко побачив у щілину, що від будинку йде жінка. Зупинилася біля хвіртки, постояла мовчки, запитала:

— Хто?

— З газової інспекції. Відчиніть, — відповів Ко­зюренко.

— У нас усе в порядку.

— Перевірка всієї мережі…

— Зараз принесу ключі. — Жінка попрямувала на­зад. Козюренко перезирнувся з капітаном. Той показав, що може перестрибнути через паркан, та Козюренко похитав головою: для чого пришвидшувати події, все одно садибу оточено.

Жінка відчинила хвіртку, загнавши попередньо пса до будки.

— Раніше не можна було? — запитала, не прихо­вуючи неприязні.

— З аварійної ми, тітонько, — розсудливо пояснив Козюренко, — десь пошкодило труби, й мусимо термі­ново знайти де. — Він попрямував вузькою забетонова­ною доріжкою до будинку, та капітан обігнав його і перший піднявся на ганок. Він штовхнув двері, не дочекавшись жінки, як господар, хазяйка попряму­вала за ним, а Козюренко затримався на ганку, роз­дивляючись довкола.

Біля будинку густо посаджені кущі чорної смо­родини, попід парканом, що відділяв садибу від сусідньої, високий густий малинник, ліворуч — кілька старих вишень, крислатий горіх, за ним — сарайчик, до якого веде забрукована доріжка.

Надворі нікого, тільки пес знову вискочив з будки й рветься на ланцюгу, хрипко гавкаючи.

Козюренко вже взявся за ручку дверей, але раптом помітив, як неприродно згинаються кущі малини по­під парканом. Метнувся туди, на бігу витягаючи з кишені пістолет, спіткнувся, ледь не впав, у кров обдряпавши обличчя, продерся через кущі й побачив, як хитається віддерта від паркану дошка.

І відразу на сусідньому подвір’ї ляснув постріл. Через секунду — другий…

Козюренко відхилив дошку, ледь протиснувся в дірку. Побачив: дільничний інспектор хитається, із розчепірених пальців правиці вивалився ТТ. А попід будинком, озираючись, біжить чоловік, у руці в ньо­го — пістолет.

Козюренко помітив, як підвів чоловік руку, спря­мувавши ствол на нього. Встиг подумати: стріляти­муть з парабелума — надійна й точна зброя в умілих руках. Вмить ухилився вліво, наче падав, і відчув, як куля обпалила вухо.

Чоловік стріляв чудово, враховуючи, що не мав ані секунди на підготовку й бив на бігу. Перед тим, як югнути за ріг будинку, озирнувся ще раз, і тепер Козюренко впізнав рудого Федора. Точно такий, як на фотографії: крута щелепа й глибоко посаджені очі під високим чолом.

Полковник устиг вистрілити, цілячись Рудому в ногу, та, певно, не влучив, бо той, не спіткнувшись, зник за будинком.

Козюренко метнувся праворуч, до якихось висо­ких жовтих квітів — Рудий міг причаїтись просто за рогом і покласти його впритул.

Метляючи поміж квітами, полковник вискочив за ріг будинку. Рудий, намагаючись триматися за моло­дими фруктовими деревами, біг до рідкого дерев’яного паркану з потемнілих залишавілих дощок.

Тепер Козюренко мав можливість прицілитись. Підвів пістолет, як на учбових стрільбах, і натиснув гашетку. Пострілу не почув, але побачив, як кинуло Рудого вбік на низькорослу яблуню. Влучив, мабуть, в стегно. Подумав, що нарешті вдалося “стриножити” Рудого і що нікуди він уже не дінеться. Та, видно, все ж не дооцінив Гупача — падаючи, той вистрілив, і Козюренко відчув раптом удар у ліве плече. Не збагнув одразу, що це таке, проте інстинктивно впав за якийсь кущ і двічі вистрілив у малинник, де ховав­ся Рудий.

— Здавайся! — крикнув.

Куля просвистіла в нього над головою, зрізавши гілочку з куща — Гупач таки вмів стріляти, аж тепер Козюренко по-справжньому оцінив його майстерність.

Але чого баряться інші?

Козюренко зиркнув на годинник — з того часу, як вони зайшли на подвір’я Гупачів, минуло лише дві з половиною хвилини, а йому здалося значно більше.

Полковник обережно похилитав гілками куща по­руч себе, і відразу куля розідрала там кілька гілочок.

“Ох, падлюко!” — подумав Козюренко не без по­ваги до майстерності Рудого.

Нараз полковник почув пістолетні постріли десь попереду, трохи. праворуч, з-за паркану. З садиби ліворуч ударили автоматною чергою. То оперативники вже розібралися в ситуації і повели наступ на Гупача.

Козюренко, підім’явши під себе кущ, кинувся впе­ред — був певен, що увага Рудого прикута до авто­матника, й не помилився: притиснувшись до землі, Гупач стріляв у відповідь на автоматну чергу. До нього лишалося три чи чотири кроки, Рудий устиг повернутися до Козюренка, простягнув руку з пісто­летом, але йому не вистачило якоїсь долі секунди — полковник упередив його, вистріливши Гупачу в ру­ку, — вдруге за останні хвилини побачив, як розтис­кається кулак, випустивши зброю.

Рудий почав гарячково шукати в траві парабелум лівою рукою, однак Козюренко вже падав на нього. Хотів викрутити руки, та відчув різкий біль у плечі. Усе ж він устиг перший дотягнутися до парабелума— відкинув його геть.

Мало не одразу налетів хтось, відштовхнув Козю­ренка, заломив Рудому руки за спину. Полковник зблизька побачив перелякані очі Шульги, почув, як той питає, перевівши дух:

— Що з вами?

— Зі мною нічого, — підвівся і обтрусив брюки на колінах. — А цей Рудий непогано стріляє, я й не че­кав…

— Ви поранені?

— Невже? — Козюренко скосував на своє ліве пле­че й побачив темно-червону пляму на сірому піджаку. Підвів руку, відчув різкий укол. — Якщо й поранений, то легко.

Зваливши трухлявий паркан, до саду увірвалися двоє оперативників. На зап’ястях у Рудого клацнули наручники. Шульга обережно стягнув з Козюренка піджак, розірвав на плечі сорочку.

— Я ж казав, подряпина… — посміхнувся пол­ковник.

— Не така вже й подряпина, — пробуркотів Шуль­га, хоч і зітхнув полегшено. Справді, куля пронизала лише м’які тканини.

Майор дістав індивідуальний пакет, перев’язав Ко­зюренка. Лише тоді обернувся до Гупача. Той лежав у незручній позі, заплющивши очі. Дільничний пере­в’язував його.

Козюренко нахилився над Гупачем. Мовив:

— Щось я не зустрічався з тобою, Гупач… Чи є в тебе прізвисько? — Справді, Рудий наче не значився в списках рецидивістів, але мав усі ознаки такого.

Гупач повільно розплющив очі, в яких Роман Пана­сович прочитав справжній жах.

— Нема в мене ніякого прізвиська, — відповів глу­хо, — Гупач, і все.

— Де норкові шкурки?

Рудий заплющив очі. Збагнув, що відмагатися нема рації.

— Скриня на горищі… — ледь витиснув крізь зу­би. Він зітхнув і втратив свідомість, певно, не від болю, а від переляку та розпачу, і Козюренко наказав пере­нести його до машини. Сам із Шульгою попростував до Гупачевого будинку. На горище не поліз, зрештою, він уже закінчив свою справу, решту могли зробити підлеглі.

Шульга доповів, що норкові шкурки справді знай­дено на горищі у великій скрині — Гупач пересипав їх навіть нафталіном.

— Наче кінець, — мовив майор. — Залишився тіль­ки шофер.

— Так, шофер, — погодився Козюренко. — Який ви­крав “рафик” і допоміг Гупачеві вивезти зі станції шкурки.

— Можливо, той, про якого Гупач казав Левинському. Що живе на другій просіці й мав везти шкурки до Одеси.

— Той чи не той — все одно, тепер йому вже довго не гуляти… — махнув рукою полковник.

Козюренко повернувся до себе. В приймальній на нього вже чекала Запорожцева. Побачивши піджак, заплямований кров’ю, розірвану сорочку, зовсім по-жіночому зойкнула й ступила до Романа Панасовича, та Козюренко зупинив її рішучим жестом.

— Ви хотіли щось повідомити? — запитав. Запорожцева не утрималась від тріумфуючої по­смішки.

— Я наказала почистити Левинському нігті, і ось результат! — дістала з папки папери.

Козюренко сів на диван, підмостивши під бік по­душку. Рана все ж боліла, й не хотілося самому чи­тати акти.

— Продовжуйте, капітане, — попросив.

— Одну з ощадних книжок, знайдених у тайни­ку, — почала доповідати Запорожцева, — видано лише два дні тому. Отже, Левинський зовсім недавно ко­ристувався схованкою. Гроші й ощадкнижки були загорнуті у вовняну ганчірку, ви ж пам’ятаєте?

Козюренко ствердно кивнув, і Людочка вела далі:

— Ось я й наказала почистити Левинському нігті. Під нігтями в нього знайдено мікроскопічні частинки вовни, за кольором і структурою абсолютно тотожні вовні, з якої зіткано ганчірку. А це — прямий і неза­перечний доказ того, що Левинський користувався тайником.

— Ви молодець, Людочко! — Козюренко втомлено відкинувся на спинку дивана.

Есесівські мільйони

Бентежні думки переслі­дували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одно­го з гітлерівських таборів смерті, військового злочин­ця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши пор­трети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати під­твердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова сму­га в житті Карла Хагена.

Раніше все було прос­то, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Ха­ген давно вже розлучився з ма­тір’ю. Займався якоюсь ко­мерцією чи то в Аф­ри­­ці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів над­ходили листи, — і ли­ше раз на два–три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призна­чить їм побачення: на Канарських ос­тро­­вах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи бать­ко не зустрі­чав­ся з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого ми­ну­ло­го, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.

Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл диву­вався батьковій пе­ред­бач­ливості, вмінню зазирати да­леко вперед і розраховувати біс його зна скіль­ки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обе­режності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сі­м’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іно­ді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плю­нути на все і привселюдно при­знатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажан­ня­ми, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без при­мусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправ­данням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаю­чись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного перекон­ливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пля­жі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була му­латкою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правиль­ність інших рис обличчя й білизну рівних, наче вито­чених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.

Хіба могла така людина байдуже дивитися, як уми­рають діти?

Оця картина — батько підкидає мулатку — зримо стояла перед очима. Та ж — неймовірна й жахлива, — коли він підштовхував дітей до газових камер, роз­пливалася й здавалася вигаданою, як і взагалі вигада­ним увесь той процес. Але батько не заперечував фак­тів. Він намагався лише обернути їх на свою користь. Та хіба можна хоча б чимось пом’якшити вину за смерть дітей?

Карл розумів: в одній людині не може поєднува­тись гуманне і байдуже, вороже, навіть звіряче став­лення до собі подібних. Отже, батько прикидався, лице­мірив, так би мовити, грав на публіку, хотів завоювати синову симпатію. Але ж яка непідробна приязнь світи­лася в його очах, коли вовтузився з мулаткою!

А перед цим продавав дівчат до гаремів аравійсь­ких володарів…

Цю половину життя Франца Ангеля, коли він після війни продавав дівчат у гареми, відсунули на процесі на другий план — не тому, що виглядала блідо на тлі диму крематоріїв, а тому, що Ангель уміло заховав кінці у воду, і конкретно звинувачувати його можна було лише в продажу партії француженок. Правда, слідство зібрало деякі докази, але їх не вистачило б і для звичайного кримінального процесу.

Але не для Карла. Тепер він знав, яким бізнесом займався батько на Близькому Сході, чому вони так рідко бачилися і чому батько так ніжно поводився з матір’ю, хоча і розлучився з нею. Мати лише тепер підтвердила Карлові здогадки: фіктивне розлучення. В цьому також виявилася батькова передбачливість — не хотів, аби тінь упала на сім’ю.

Справді, цей химерний клубок можна розплуту­вати до кінця днів своїх.

Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.

Беата внутрішньо підготувалася до того, що від­булося, певно, весь час готувалася, вважаючи ко­жен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і стави­лася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кін­ця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час про­цесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запит­ливий погляд, спробувала заспокоїти.

— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і вико­нував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.

У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, вза­галі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!

Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:

— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…

Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля та­бірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало,— боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи мо­лодшою.

Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:

— Так, страхітливий сон…

Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.

Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.

Карл запитав:

— Скільки ти маєш у банку?

Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.

— Для чого тобі, мій любий?

— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удія­ти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої паль­ці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивив­ся на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою ка­вою впала на підлогу й розбилася.

— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обе­режно поводитись з тарілками й блюдечками. Та за­раз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:

— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!

Він думав, що мати збентежиться, принаймні по­чне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й ла­гідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовля­тися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І бать­ко натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтриму­ватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шко­дуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризво­ляще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…

Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, пове­дінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з ча­сом забувається…

А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.

Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кож­на порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним раху­валися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів ма­рок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одер­жав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.

Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байду­же глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка олівцем навскіс через весь аркуш.

“Певно, діловий папір”, — подумав. Трохи здиву­вався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.

Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали ві­домі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в “Альпійській фортеці” фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретни­ми документами головного управління імперської без­пеки, серед яких зберігалися списки так званих “трійок”.

Карл і раніше чув про ці “трійки”. Наприкінці со­рок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши знач­ні суми на шифровані рахунки. Кожен з “трійки” знав дві цифри. І більше нічого! Списки “трійок” у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.

Одну з цих “трійок” знав тепер бернський журна­ліст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг ви­лучити з контейнера папірець і переслати його синові.

Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи чер­говий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майну­ла думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з “трійки”, позначеної в списку, притягне Карла до відповідаль­ності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!

Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпе­ливо витяг з конверта папірця. Читав:

Рудольф Зікс;

Людвіг Пфердменгес;

Йоахім Шліхтінг.

І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбрун­нера: “20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°”.

Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здава­лося — простягни руку й одержиш…

Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, за­колисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові по­чування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.

Нараз одна думка вразила Карла. Була така еле­ментарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простяг­нув руку за мільйонами, а раптом першого ж із спис­ку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?

Карл повагався трохи і спалив папірець: ті пріз­вища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.

Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайо­мих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вда­чу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.

А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця дум­ка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?

Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусід­німи столиками, пив коктейлі, танцював, лише посмія­лися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрай­стві, відкритому привласненні чужого майна чи прос­то крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?

Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші про­падуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.

Чи правильно буде, коли він дозволить зажиріло­му Юліусу Бару з компанією привласнити ще двад­цять мільйонів?

З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком роз­бив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прі­звища, а папірець з “трійкою” міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з “трійки” живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони на­звати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею третього рейху.

Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.

Перше завдання, яке постало перед Карлом, поля­гало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після роз­грому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз на­цистської партії і есесівської еліти вже почали стира­тися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацист­ський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?

Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.

Хто знає Рудольфа Зікса?

А хто не знає групенфюрера СС Рудольфа Зікса, колишнього командира корпусу СС, потім одного з ке­рівних діячів головного управління імперської безпе­ки? За часів третього рейху кожна більш-менш сві­дома людина, називаючи перші два десятки з есесів­ської верхівки, неодмінно згадала б і Зікса.

Та Карл Хаген не відвідував есесівських з’їздів і пішов значно важчим шляхом — перекидав паки старих газет і журналів, досконало вивчив історію СС, ознайомився з багатьма судовими процесами над на­цистами у повоєнній Німеччині.

Зікса було затримано в англійській зоні окупації, його мали судити разом з іншими есесівськими гене­ралами, та він захворів — у пресі промайнуло пові­домлення, що лікарі визнали його психічнохворим. На цьому слід обривався, Карлові вдалося лише вста­новити, що молодший брат Рудольфа — Ганс-Юрген Зікс проживає в місті Загені, землі Верхній Рейн, і є власником досить великої і перспективної фірми готового одягу.

На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.

І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…

Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розрахо­вував на більше, але ж могло трапитися, Що він одра­зу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з “трійки”.

Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим біль­ше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного ми­стецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівни­ком нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з уста­леними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гри­мувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копир­салися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в облич­чя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою до­мішкою цинізму.

Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був помірковані­шим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надов­го. Через день–другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задово­лення…

…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — пра­воруч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.

Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.

— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильо­ваний, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.

Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але на­віть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошеле­шить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.

Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти дру­га, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.

— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можли­во, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкри­вати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…

Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відста­вивши чашку з кавою, нахилився до Карла.

— Ну? — запитав коротко.

Карл, не поспішаючи, запалив сигарету.

— Хотів би ти мати мільйон?

Гюнтер зареготав.

— Кельнер, кави! — помахав рукою. — Мільйон чого: доларів чи фунтів стерлінгів? Чи ти хочеш по­дарувати мені мільйон швейцарських франків? Я не гордий і візьму будь-якою валютою, навіть у динарах або рупіях!

— Мільйон західнонімецьких марок, — обірвав йо­го Карл.

— Можу і в марках, — продовжував іронізувати Велленберг. — Чудова валюта, яку можна поміняти в будь-якому банку. Мрія мого життя — мільйон, і я вклоняюсь вам, о Ротшільде, за щедрий подарунок!

— Подарунка не буде, — швидко одказав Карл. — Гроші доведеться заробляти.

— Ха! — вигукнув Гюнтер зло. — Я можу працю­вати все життя й не зароблю мільйона. Якщо фортуні не забагнеться трохи поколисати мене…

— Можливо, ти вже в колисці, — засміявся Карл. — Не можу нічого гарантувати, але послу­хай… — І розповів про існування “трійки”, обминув­ши, звідки він дізнався про неї.

Від іронії Гюнтера не лишилося й сліду.

— Ого! — округлив очі. — І скільки лежить на то­му шифрованому рахунку?

Карл знав, що Гюнтер запитає про це. Він зазда­легідь продумав усі можливі повороти розмови й ви­рішив не відкриватися до кінця.

— Тебе влаштовує мільйон? — мовив так, щоб по­класти край небажаним запитанням.

— Звичайно… — Гюнтер зрозумів, що його відсу­вають на другий план, але не образився. Подумав: на місці Карла він поводився б так само, можливо, не дав би й мільйона, гра була варта свічок і за сто, і за п’ятдесят тисяч, навіть менше. Велленберг жадіб­но ковтнув гарячої кави, яку приніс кельнер. — А звід­ки?.. — Та нараз осікся, бо догадався звідки. І це вра­зило його: невже? І чи можливе таке? Так, Хаген, а Франц Ангель, котрого недавно повісили і який, він читав про це, полював на есесівські скарби, довгий час переховувався під прізвищем Хаген, отже, перед ним сидить зараз…

Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.

Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не но­сити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.

І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, бу­ли б зараз нестерпні.

По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:

— Ти розумієш, я не можу пишатися таким пред­ком, та що вдієш…

— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай кра­ще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє став­лення до тебе!

Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку дру­гові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища “трійки” — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.

— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я на­зву двох із “трійки”. Не тому, що не довіряю тобі, просто коли ти знатимеш усіх трьох, таємниця пере­стане бути таємницею. — Це прозвучало трохи непе­реконливо, та Карл не міг видумати пристойнішого аргументу. Він і справді довіряв Гюнтерові, та якесь підсвідоме почуття підказувало: не слід відкриватися до кінця! Щоб перевести розмову на інше, додав діло­вим тоном: —Звичайно, ти повинен розуміти, що не­ма жодних гарантій і вся наша… е-е… місія може ви­явитися даремною…

— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…

Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.

— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.

— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.

Карл перехилився до нього через столик, заше­потів:

— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колиш­ній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра мо­жна вирушити.

Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахую­чи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими крока­ми й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важ­ливе рішення.

Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з га­зетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадця­того століття важко продати й склянку газованої води.

Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслю­ючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власни­ка фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рів­но, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й поти­снути журналістові руку.

Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподіва­ні наслідки.

Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її про­дукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Ру­дольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомов­ками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Спра­ва в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.

Зараз господар кабінету поновлював у пам’яті най-дрібніші деталі розмови.

Той пройдисвіт із кореспондентським посвідченням знав, що Рудольф Зікс живе поблизу міста в маєтку і, як людина психічнохвора, не має жодних контактів із зовнішнім світом. Власне, такі відомості він міг одержати навіть у портьє готелю, де зупинився, — ні для кого це не секрет, колись у цьому невеличкому місті долю групенфюрера СС обговорювали на всіх перехрестях, та з часом почали забувати: навіть ліві журналісти, які свого часу намагалися спростувати висновок лікарів, давно вже вгамувалися (минуло ж стільки років!), — і раптом цей візитер із Швейцарії напередодні прибуття людей Лібана…

Непроханий гість намагався переконати його, Зікса, що почав писати книгу чи то про історію націонал-соціалізму в Німеччині, чи то про колишніх діячів СС і що в зв’язку з цим йому конче необхідно побачити пана Рудольфа Зікса, одного з небагатьох високопо­ставлених есесівських генералів, що живуть і понині.

Інший на місці Ганса-Юргена Зікса повірив би кореспондентові, однак він мав багатий життєвий дос­від і знав: справжній нишпорка завжди забезпечує свої тили й має таку версію, що й комар носа не підточить.

“Але ж, — цілком резонно зауважив Ганс-Юрген, — чи знає пан журналіст, що Рудольф Зікс — людина хвора, і контакти з ним дозволені тільки лікареві та обслуговуючому персоналу?”

Журналіст відповів, що він у курсі справ, більше того, знає, що групенфюрер іноді згадує багато цікавого, і, зрештою, можна вдатися до лікарської допо­моги.

“Ні, — рішуче підвівся Ганс-Юрген Зікс. — Я не мо­жу дати дозвіл на розмову з братом, бо всілякі спога­ди негативно впливають на його й без того розладнану психіку”.

Гість відкланявся. Він поводився чемно, але це ще дужче насторожувало пана Зікса.

Ганс-Юрген почав розмірковувати: що він утра­тить, коли преса пронюхає про контакти їхньої фірми з людьми Лібана?

По-перше, вони рознесуть це по всенькому світу, що може зашкодити діловій репутації фірми “Ганс-Юр­ген Зікс і К°”. По-друге, Рудольф і ці південноамериканці обговорюватимуть проблеми повернення до Федеративної Республіки Німеччини деяких емігран­тів та їхніх дітей, що, зрештою, сприяло б активізації діяльності існуючих і створенню нових реваншист­ських організацій. По-третє, — цей пункт, певно, слід було пересунути на перший план, — згідно з попередньою домовленістю саме через фірму “Ганс-Юрген Зікс і К°” у Західну Німеччину переправлятимуться капітали для фінансування цих організацій — есесівці встигли покласти значні суми на рахунки південно­американських банків.

Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.

Отже, будь-яка гласність могла призвести до непо­правних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріаль­них втрат. Адже ж і реваншистські організації, й но­ва партія фон Таддена, яку вони підтримували, — ос­нова четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жод­ного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамерикан­ських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!

Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покли­кати Роршейдта.

Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.

— До нашого міста приїхав швейцарський журна­ліст Карл Хаген… — почав Зікс.

— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші до­ручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільяр­ність.

— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хо­ча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної люди­ни, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити на­ступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.

На щастя, Генріх допоміг йому.

— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.

— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!

— Спробуємо сьогодні ввечері.

— Він зупинився в готелі “Кінг”.

Генріх переступив з ноги на ногу.

— Все?

Зікс махнув рукою.

Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачу­вати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…

Але ж як часто обставини бувають вищі за лю­дину!

Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним ав­томатом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зе­лень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.

Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло сві­жістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.

Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце захо­дило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торк­неться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміх­нувся:

“Тут кожен другий працює на пана Зікса”.

Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.

Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, за­ливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й за­питав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом (“Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею”). Звичайно, для одного боже­вільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморг­нув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й боже­вільний.

Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевни­лись, що потрапити туди неможливо (справжня тю­ремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.

Потім — відвідини швейцарським журналістом па­на Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.

Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.

Один запитав Карла:

— Це не ви поставили машину біля паркової бра­ми? Ми не можемо заїхати…

— Ні, я без автомобіля…

— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.

— Але ви помиляєтесь…

Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в під­боріддя.

— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс ру­ки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпя­чими руками.

— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!

— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.

Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.

— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…

Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. “Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!”

Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Кар­ла під пахви.

— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозу­мів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони по­бігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.

— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Рор­шейдт, — усе одно йому кінець…

…Каммхубель поставив свій “опель” неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером -перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гар­не — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?

Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним лю­дям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, роз­чинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш лег­кий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріж­ка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.

Хтось продирався поміж кущів, і Каммхубель невдоволено поморщився: буває, якийсь невідомий зу­пиниться за плечима, мало не дихає в спину, виба­лушиться на поплавці, ще й намагається зав’язати розмову, і не знає, що ти заліз в очерет саме для того, аби відпочити й від людей, і від розмов. Єдина надія, що ніхто не побачить його з берега, — Каммхубель дав­но вже облюбував це містечко за густим верболозом, віти якого перепліталися з очеретом.

Кроки затихли.

Каммхубель обережно визирнув із своєї схован­ки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милує­ться природою.

Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у по­плавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого “опеля”, коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Кам­мхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в “опеля” відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.

Посигналивши, Камкхубель витягнув із багаж­ника заводну ручку й закричав:

— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!

Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як гро­мили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.

Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, пома­цав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.

Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикін­чити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз голо­вою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…

Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від бать­ка, доживав свій вік один — дружина померла в конц­таборі, та й він сам чудом залишився живий, про­йшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.

Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось від­вару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим под­звонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.

Розбудили його горобці, які чогось розцвірінька­лись під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. По­чувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.

Але хто ж напав на нього і з якої речі?

Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.

Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напро­шувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів—не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфю­рером.

А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?

Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліж­ком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.

Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ван­ної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчу­ваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.

— Ти дивишся на мене, як на диво…

— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?

— Не дуже приємно…

— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влашту­вали до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.

— Як-як?

— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.

— Він видався мені симпатичним.

— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!

Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробача­тися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щи­ро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.

— Аннет, — голосно покликав господар, — неси ка­ву, поки не охолола!

І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, ура­жений. Чекав появи дружини вчителя, а каву при­несла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рі­шучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гор­дячками й недоторками.

Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше вра­ження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показав­ши рівні дрібнуваті зуби.

Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була ша­тенка, мало не смаглявка.

— Моя племінниця, — представив Каммхубель дів­чину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.

Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер по­чувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.

Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:

— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.

— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.

— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Ка­жуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.

Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помі­тив це, бо мовив розважливо:

— Я не знаю, що привело вас до нашого невелич­кого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу по­передити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, як­що ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…

Це прозвучало дещо пишномовно, якось старомод­но, та Карл подумав, що Каммхубель має право ска­зати таке, зрештою, чому людині заборонені ті або інші погляди? Вони з Гюнтером теж не співчувають нацистам, хоча дізнався б цей, трохи допотопний, учи­тель, хто був Карлів батько, напевне, не витягнув би його з води.

Карлу захотілось вийти з кімнати. Боявся глянути на Каммхубеля.

Відповів Гюнтер.

— Ми, пане вчителю, — у його голосі прозвучали навіть якісь інтимні нотки, — поділяємо ваші погляди, та й взагалі, хто в наш розумний час може співчувати фашизмові? Хіба що покидьки!

— Кожен нацист — покидьок… — пробуркотів Каммхубель.

— Цілком справедливо! І вчора ми мали змогу переконатися в цьому ще раз.

— Так, цей Роршейдт дуже небезпечний. Вам не слід залишатися в Загені.

Карл уже оговтався і втрутився в розмову:

— Але ж маємо тут справу. Не варто було їхати із Швейцарії, аби втекти одразу.

— Звичайно, — згодився Гюнтер, — ми, що б не ста­лося, доведемо діло до кінця!

Карл подумав, як були б вражені господарі дому, коли б він зараз відверто розповів про мету їхньої подорожі. Певно, учитель не схвалив би, а Аннет?

Скосив очі на дівчину — вона всміхалась Гюнтерові, і на щоці в неї з’явилася така приваблива й гарна ямочка, що Карлові схотілось торкнутися до неї. Зрештою, він бачив і не таких красунь, в одної — ямочка, в другої — чорні брови, в третьої…

Мовив швидко:

— Вчора я мав честь відвідати пана Ганса-Юргена Зікса й просив у нього дозвіл на зустріч із його братом Рудольфом. Боюсь, що замах на мене — резуль­тат цих відвідин.

Він замовк так само несподівано, як і почав, — за столом запанувала тиша. Карл дивився на вчителя й бачив, що той втупився в нього очікувально, та мовчав; знав, чого чекає від нього Каммхубель, — аби розповів про причини відвідин Зікса, та не хотів більше брехати й не міг сказати правду.

І знову на допомогу прийшов Гюнтер:

— Ми збираємо матеріали про військових злочин­ців, а пан Рудольф Зікс входив до есесівської еліти. Я до нас дійшли чутки, що він зовсім не божевіль­ний.

— Колись про це писали в газетах, — ствердив Каммхубель, — але ж преса так нічого й не довела. Та й справа ця давня.

— Це не виправдовує злочину.

— Боже мій, — скрушно зауважив учитель, — зви­чайно, але ж останнім часом у нас тут, у Західній Німеччині, не можна згадувати старе. Мовляв, було, та загуло, й нема підстав ворушити брудну білизну.

— Ви загенський старожил, — вкрадливо почав Гюнтер, — і чи не могли б підказати спосіб побачитися з Рудольфом Зіксом?

Вчитель замислився. Потім мовив поморщившись:

— Треба спробувати. Але справа ця непевна і, ви вже мали змогу переконатися в цьому, небезпечна.

— Ми згодні на все! — вигукнув Гюнтер.

“Звичайно, коли йдеться про мільйон, — подумав Карл, — можна ризикнути. Тим більше, що до групенфюрера піду я…”

Але ж не було іншого виходу, він пішов би все одно — тепер не лише заради грошей, а й через амбі­цію. Сказав упевнено:

— Чи не варто пострахати Зікса? Я б міг упізнати Роршейдта, та й ви — свідок.

Учитель подумав і заперечив:

— Пробачте, це б мало сенс, якщо б вас убили. Прокуратура не змогла б відкараскатись від справи, й Роршейдт навряд чи викрутився б. А тепер у поліції з вас лише посміються. У Загені все зв’язане з фірмою Зікса й підвладне йому.

— От бачите, що ви наробили, рятуючи мене! — за­сміявся Карл.

— Доведеться спокутувати свою провину, — в тон йому відповів Каммхубель. — Сьогодні я переговорю з однією людиною… Але вам, гер Хаген, поки що не варто з’являтися в місті. По-перше, це одразу насто­рожить Зікса й вам навряд чи вдасться, навіть з моєю допомогою, побачитися з групенфюрером. Крім того, Роршейдт може повторити спробу прибрати вас — тоді вам не допоможе сам господь бог. Залишайтеся в нас. Ми з Аннет запрошуємо, якщо вас влаштовує наша не вельми комфортабельна оселя.

Карл подивився на дівчину. Йому хотілося зали­шитись — почувався в Каммхубеля зручно й затишно, але як поставиться Аннет до дядькової пропозиції? Не побачив на її обличчі незадоволення чи фальши­вої привітності, дивилась відкрито і, Карлові здалось, очікувально, та, може, справді тільки здалося, бо йому хотілося сподобатись дівчині, й перспектива провести в товаристві Аннет хоча б день видавалася заманливою.

— Але ж чи не обтяжу вас? — почав з тради­ційного в таких випадках сумніву, який одночасно є і замаскованою формою згоди.

— Будете розважати мене, — напівжартома-напівсерйозно зауважила Аннет, і вперше в її голосі Карл вловив грайливі нотки, а він уже знав, що це є озна­кою зацікавлення, приязні, принаймні не байдужості.

— О, ми не дамо фрейлейн нудьгувати! — втрутив­ся Гюнтер.

Це було мовлене так, наче він уже мав деякі права на Аннет і милостиво згоджувався на Карлову присут­ність. Карлові це не сподобалось, та не міг не віддати належного винахідливості товариша, який так спритно обумовив і своє перебування в домі Каммхубеля.

— Але ж я експлуатуватиму вас, — дівчина підве­лася з-за столу, — вам доведеться дещо зробити в садку, ми з дядьком трохи занехаяли його, й ваші руки тут згодяться.

— Буду щасливий працювати під вашою коман­дою! — Карл хотів, щоб ці слова прозвучали як напівжарт, та мовив серйозно, й дівчині, певно, сподо­балася саме ця серйозність, бо зиркнула схвально. І все ж перевела Карлові слова на жарт, мабуть, не хотіла давати ніяких авансів, звикла до чоловічої уваги і вважала її явищем нормальним.

— Щасливий чи нещасливий, а попрацювати до­ведеться. І по-справжньому! — мовила весело.

Карл перестрибував через приступки, рахуючи їх. Задумав: якщо вийде парне число — все обійдеться. Ось і остання приступка — дев’ятнадцять, а-а, чорт, невже й сьогодні його чекає лихо?

Зупинився орієнтуючись. Перші двері праворуч від сходів — до кабінету Рудольфа Зікса…

А якщо групенфюрер не сам?..

Карл навшпиньки перебіг до дверей, прислухався. Тихо. Постояв трохи, вагаючись, — останньої секунди стало чи то жахно, чи то нерішучість оволоділа ним: стояв, тримався за ручку дверей і не міг відчинити.

Три дні він чекав на це. Садівник, старий знайо­мий Каммхубеля, спочатку й слухати не хотів про те, щоб провести стороннього до садиби Зіксів, та не зміг встояти перед спокусою одержати півтори тисячі ма­рок. Він відкрив Карлові хвіртку біля теплиць, той під стіною за кущами проліз до будинку й чорним ходом зійшов на другий поверх до дверей кабінету. Звичайно, його могли помітити й затримати, та все минулось, і варто натиснути зараз на ручку дверей…

Карл уявив, як Гюнтер палить сигарету за сига­ретою, сидячи у “фольксвагені” неподалік од хвіртки. Гюнтер не стовбичив би під дверима, та й чого йому боятись? Ну, зчинить групенфюрер скандал, ну, ви­кинуть його звідси, але навряд чи підуть на вбивство, побояться. Можливо, звинуватять у намаганні вкрасти щось, але він завжди виправдається в поліції.

І Карл потягнув двері на себе.

Кабінет — великий і світлий, у дальньому кутку за столом сиділа людина, вона відірвалась від паперів і втупилася в Карла чи то здивовано, чи то очікуючи, важко було втямити здаля.

Карл з Гюнтером обміркували кілька варіантів атаки на групенфюрера. Вони тепер знали, що Ру­дольф Зікс зовсім не хворий, що його врятував од тюрми брат, що Ганс-Юрген навряд чи зробив би це, коли б не дружина Рудольфа, яка мала контрольний пакет акцій фірми. Вони довідались також, що гру­пенфюрер більшу частину дня проводить у кабінеті, лише зрідка виходячи до саду, що він живе так, на­чебто нічого не відбулося в світі за два десятиліття, наче й тепер існує і фюрер, і третій рейх, і управління імперської безпеки. Але Карл не чекав такого: за сто­лом сиділа людина в есесівському мундирі.

Всі варіанти зустрічі вилетіли в хлопця з го­лови, але пауза затягувалась, і групенфюрер зробив рух, буцімто хотів подзвонити; це підштовхнуло Кар­ла, він ступив уперед, підніс руку, як бачив у філь­мах, і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

Рудольфа Зікса наче підкинуло в кріслі. Виструн­чився з піднятою рукою, застиг лише на секунду–дві, хоч Карлові здалося, значно більше.

— Групенфюрер, я насмілився потурбувати вас, бо маю доручення державної ваги… — Тепер Карл мав сказати те, що вони надумали з Гюнтером: він при­їхав з Іспанії від Штайнбауера — це прізвище нази­валося під час процесу над батьком.

Групенфюрер не дав йому закінчити. Обійшов на­вколо столу й поклав Карлові руки на плечі, буцімто зустрічав якщо не близького родича, то доброго зна­йомого.

— Я радий, дуже радий. Розкажіть мені, як там у вас?..

Він повів Карла до дивана під великим портре­том Гітлера. Карл не міг відірвати очей від портрета — розмова набирала небажаного характеру, Зікс прийняв його за іншого, але за кого? А фюрер дивився зі стіни зловтішно, наче знущався. Здавалось, от-от зійде зі стіни, тицьне пальцем і накаже:

“Взяти його!”

Сіли на диван. Карл примостився на краєчку, на­силу витискаючи з себе слова:

— Я щасливий, що нарешті маю змогу побачити одного із стовпів… Про вас так багато говорили, й для нас, молоді…

Певно, слухати це Зіксу було приємно, бо дивився на Карла приязно й потирав тильною стороною долоні підборіддя.

Але не стримався і обірвав:

— Ви давно бачили обергрупенфюрера Лібана? За весь час я мав од нього лише одну звістку й думав… Та раптом дізнаюсь, що від Мартіна повинна приїхати довірена особа. Правда, я чекав когось із старої гвар­дії… — На мить у його очах майнули чи то підозра, чи то переляк, а може, це тільки здалося Карлові, бо Зікс вів далі: — Але ж Мартінові видніше…

Тепер Карл знав, за кого прийняв його групенфю­рер, і вирішив не перечити йому. Про Лібана він чи­тав — газети сповіщали, що той переховується десь у Парагваї. Карл навіть зрадів: те, що він прийшов, одержало досить міцне підгрунтя, щоправда, Зікс міг кожної хвилини розкусити його, тоді залишається єдине — запропонувати йому частину грошей.

Та чи клюне групенфюрер?

Гроші мають тепер для Зікса лише символічне значення, він увесь у минулому — один мундир чого вартий! — за останні роки, певно, взагалі не бачив грошей цей заживо похований мрець. Отже, треба зіграти роль посланця Мартіна Лібана — свого часу довіреної особи самого фюрера…

— Доктор Лібан, — почав, дивлячись у вічі групенфюреру, — почувається непогано, хоча вік іноді дається взнаки. Та й клімат… Парагвайські ліси з їх­німи тропічними надмірностями втомлюють не тільки людей літніх, навіть нам буває важко. Однак що вдієш, усі ми живемо надією на повернення до фатерлянду й сподіваємось, що ці часи — не за гора­ми… — Кажучи всю цю загальщину, згадував, як на­зивається містечко поблизу парагвайсько-бразільського кордону, біля якого, за повідомленням преси, живе Лібан. Ще зовсім недавно пам’ятав (назва чомусь нагадувала йому доісторичну тварину), а це — забув. Раптом згадав і полегшено зітхнув, наче всі складнос­ті лишилися позаду й тепер групенфюрер викладе йому свої дві цифри. — Я не маю права називати на­віть вам точні координати місця, де перебуває пан Мартін Лібан. Але якщо вам знадобиться терміново зв’язатися з ним, ви завжди знайдете наших людей у місті Фосду-Ігуас.

Він влучив у ціль, бо групенфюрер ствердив:

— Так, я знаю це. Але ж чим ви, юначе, можете довести, що справді є посланцем звідти?

У Карла не було іншого виходу, як іти напролом. Мовив упевнено, втупившись у групенфюрера:

— Умови найсуворішої конспірації, в яких пере­буває шеф, не дозволяли мені привезти з собою ніяких листів та документів. Але, інструктуючи мене, пан Лібан наказав передати таке: ви знаєте дві цифри, які свого часу назвав вам покійний обергрупенфюрер СС і начальник головного управління імперсь­кої безпеки Ернст Кальтенбруннер. Це складає дер­жавну таємницю третього рейху, котра відома тепер трьом особам — пану Лібану, вам і мені. Оце і є мій пароль.

Зікс уважно стежив за Карлом. Трохи подумав і згодився:

— Так, це — вагомі докази, вагоміші за будь-який документ. Отже, юначе, що доручив вам Лібан? Якщо ваш приїзд зв’язаний з переселенням наших співвіт­чизників до фатерлянду, то мушу сповістити…

У Карла відлягло від серця. Він дивився в очі Зікса зі склеротичними прожилками й думав — цей старий йолоп в есесівській формі сидить цілими дня­ми в кабінеті, цілими тижнями чи місяцями мовчить, зараз він захоче виговоритись — і тоді його вже важко буде зупинити.

Мовив ввічливо, але твердо:

— Пробачте, групенфюрер, ви повинні назвати мені оті дві цифри. Так наказав пан Лібан.

Зікс подивився на нього, як Карлові здалося, зне­важливо.

— Я з задоволенням зроблю це, якщо ви назвете пароль.

У Карла сіпнулась губа. Кальтенбруннер виявився передбачливим і поставив ще одну перепону на їхньо­му шляху.

Сказав різко, як і належить людині, котра мав певні повноваження:

— Пароль знав лише обергрупенфюрер Кальтен­бруннер, він мертвий і, на жаль, забрав таємницю в могилу. Але гроші не мають пропасти, їх треба використати для відновлення великої Німеччини, — Карл навіть і сам не помітив, як голос його раптом набрав патетичного звучання, — для створення четвер­того рейху!

Очі Зікса вирячилися, стали світлі й порожні, Кар­лові здалось, що групенфюрер зараз чи то заплаче від розчулення, чи, навпаки, скочить в екстазі й за­кричить “хайль”. Але Зікс заморгав, отямлюючись, і відповів:

— Маєте рацію, юначе, гроші не повинні пропас­ти, все до останньої марки треба використати. Пере­дасте Ліванові — тридцять сім, це — мої цифри. Запам’ятали? Тридцять сім! І пароль наступному з “трійки”, я не знаю, перший я чи другий, але не останній, бо маю пароль: “Чи бачили ви чорний тюльпан?” Зрозуміло?

Карл кивнув. У нього перехопило дихання. Тепер, коли все одразу так щасливо вирішилося, захотілося підвестися й піти. І мало не одразу ним оволоділа апатія, буквально примусив себе відповісти:

— Пан Лібан буде вдячний вам, групенфюрер, за те, що ви зберегли одну з найбільших таємниць рейху.

— Це мій обов’язок! — у тон йому мовив Зікс. І вів далі по-діловому: — Передасте Мартіну: ми під­готували грунт для переселення першої партії спів­вітчизників. Найближчим часом можемо прийняти тисячу чоловік. Підготовлено житло, є можливість влаштувати їх на роботу. Гроші, як і домовлялися, через канали нашої фірми. До речі, ви бачили мого брата? — Раптом очі в нього стали пронизливі, по­темнішали, і Карл зрозумів, що групенфюрер запідоз­рив його. “А що, — подумав, — коли зараз вискочити з кабінету? Чи встигну втекти, поки старий пень зчинить тривогу?”

Та рішуче відкинув цю думку. Пояснив:

— Він привіз мене сюди. Без його дозволу, ви ж знаєте, жодна стороння особа не може побачити вас. Пан Ганс-Юрген Зікс затримався, — непевно махнув на двері, — та це гарно, бо в нас розмова не для третіх вух. — Карл розумів хисткість своїх аргументів, але чим ще він міг переконати групенфюрера? Мовив упевнено: — Ганьба Німеччині, кращі сини якої пере­бувають в еміграції! Але ж це триватиме недовго, ми наведемо тут порядок! — Раптом йому стало соромно, почервонів і замовк.

Групенфюрер зрозумів його по-своєму. Підхопився, стояв над Карлом високий, урочистий.

— Ми увіллємо свіжу кров у вени нації! — вигук­нув пихато. — Дехто вже встиг зажиріти й не думає про майбутнє. Ми візьмемо владу в свої руки, спочат­ку через фон Таддена, ми дозволимо йому трохи по­гратись у владу, але нам потрібна людина загартована і з досвідом — (“Ого, — подумав Карл, — чи не себе маєш на увазі?”), — ми відновимо загони СС та вер­махт і тоді побачимо, чого варта Німеччина! — Гру­пенфюрер підійшов до столу, висунув шухляду. — Ось тут, юначе, — урочисто вказав пальцем, — детальний план створення четвертого рейху!

Карл підвівся.

— Не смію вас більше затримувати, групенфюрер. Я повинен проконсультуватися з вашим братом сто­совно деяких фінансових питань, і, сподіваюся, вве­чері чи завтра, як вам зручніше, ми продовжимо роз­мову.

— Так… так… невпевнено згодився Зікс. — Мені хотілося б почути від вас… Але, справді, краще вве­чері… Я подзвоню, вас проведуть.

— Не турбуйтесь, я знаю дорогу. — Карл уже йшов до дверей. Зупинився, нахилив голову. — Маю честь!

Вискочивши до саду, зустрівся з якимось чолові­ком. Той підвів на нього здивовані очі, та Карл гля­нув зверхньо і з нудьгуючим виглядом подався повз клумбу. Чоловік метнувся до будинку. Карл проско­чив під деревами до кущів і побіг. Відмикаючи хвірт­ку, почув ззаду збуджені голоси.

Гюнтер побачив його ще здалеку й завів мотор. Нічого не спитав, рвонув машину так, що Карла від­кинуло на спинку сидіння. “Фольксваген” вискочив на асфальтовану дорогу й помчав, зрізаючи повороти, до котеджу Каммхубеля.

— Все в порядку! — нарешті порушив мовчанку Карл. — Я витягнув із нього цифри.

Гюнтерові хотілося запитати які, та стримувався.

Карл машинально дивився на дорогу. Збудження поступово згасало.

— Машину одразу поставимо в гараж, — сказав нарешті. Буває ж таке: слова наче існують окремішньо від тебе, наче ти думаєш, а хтось каже. — Там зчинили тривогу й слід перечекати день–два. Доведеть­ся просити вчителя…

Гюнтер задоволено гмикнув.

“Фольксваген” загнали в бокс, залишивши Каммхубелів “опель” на асфальтованому майданчику пе­ред гаражем — улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбу­лося.

Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, за­зирала йому в душу.

Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не диви­тися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконли­віше, зупинявся на найменших деталях, від обстанов­ки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера — головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана — в результаті має сенсаційний матеріал, за який уче­питься будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.

Раптом йому спала рятівна думка — вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.

Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:

— Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналіс­там. І розправитись з вами.

Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це — та­ка школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.

Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй — дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку — отак, три­маючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові зда­лось, грайливо й заохочувально, — а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і ра­ніше, дивився на вчителя, але слухав не його, нама­гався почути, що діється на другому поверсі.

Там же грюкнули двері — і тиша…

Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав — ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це від­чуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше при­низити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвили­ни найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті поду­мав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, про­бачте, зараз поїдемо, бо не -можемо більше залиша­тися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато гро­шей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми ви­користали вас, а ви врятували мене. Я не можу спо­кійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи сло­ва. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…

— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

— І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цьо­го казати, та спинитись уже не міг:

— Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але ди­вився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на сло­вах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуд­жував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачен­ня, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової від­повіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправ­датись.

— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…

— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підка­зувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…

— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не прини­зить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…

— Інша форма крадіжки, — безжально відрізав учитель.

Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, — злодій.

Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що обра­зив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується — нічого не поробиш, такою є сучасна мо­лодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.

Та в хлопцеві щось є — людина егоїстична, під­ступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благо­дійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…

Пауза затягувалася, і Каммхубель нарешті обір­вав її. Почав дещо повчально — вчитель переміг у ньому; але, побачивши, що Карл слухає з ціка­вістю, заспокоївся — зрештою, він має право на по­вчальність.

— Заведено вважати, що багатим живеться краще, ніж бідним, і, не будемо святенниками, певно, в більшості випадків так воно і є. Принаймні багатії не часто відмовляються від грошей. Та насмілюсь твердити, що це психологія пересічної людини, яка над усе ставить комфорт. Живе вона згадками про те, що якогось року придбала будинок, а минулого купа­лася на Гаваях чи мала приємність зустрітися на рауті з відомим мільйонером або потомственим ари­стократом. Приємне, розмірене життя, хоча й зі свої­ми заздрощами — завтра ви матимете двадцять мільйонів, а вас познайомлять з нафтовим королем, у якого сто чи навіть п’ятсот… Але я веду не до того. Хто з німців, і не лише з німців, а взагалі освічених людей, не знає Томаса Мюнцера? А хто пам’ятає його сучасників — усіх отих герцогів, багатіїв, різних дворян? Томас не був багатієм, а прославився на віки, і я з приязню думаю про тих голодних і знедолених, що йшли разом з ним, умирали, та не каялись! Ви розумієте, оті селяни були ніщо в порівнянні з влас­ником двадцяти мільйонів, не ображайтеся, бо це — факт, а на факти не можна ображатися, так-от, кожен, навіть найменший, феодал тоді підносився на недосяжну височінь над бидлом, чорною кісткою, але тепер ми зневажаємо цих роззолочених пихатих тупаків і зі щирою симпатією згадуємо тих сірих, неосвічених, брудних, але сильних духом, які на­решті підвели голови і взялися за зброю.

— Не всім бути Мюнцерами, — заперечив Карл.

— Звичайно, Томас Мюнцер — один, але ж і тоді, і згодом було багато й розумніших, і енергійніших за нього. Збіг обставин — Мюнцер стає на чолі, але ж Томас не міг існувати без собі подібних. І ми зга­дуємо його безіменних товаришів з пошаною і з оги­дою — тих, хто придушив повстання й залив країну кров’ю.

Карл уже давно зрозумів, куди веде Каммхубель.

— Ви хочете сказати, що людина повинна бути чесною і прагнути служити прогресивним ідеалам су­спільства?

— Дещо примітивно, та в основному правильно…

— Але ж гроші не завадили Хемінгуею бути од­ним з найчесніших у світі!

— Не путайте праведне з грішним. Він сам заро­бив їх.

— Ну добре, а як би вчинили ви, одержавши, на­приклад, ці есесівські мільйони?

Каммхубель не завагався й на секунду.

— Віддав би якійсь країні, що постраждала у вій­ні. Польщі, приміром. Побудуйте, панове поляки, лікарню, це — ваші гроші, й ми повертаємо лише частку…

— Комуністам? — не повірив Карл.— Для зміц­нення тоталітарного режиму?

— Ви були там?

— Ні, але…

— Не треба “але”… Я сам читаю наші газети й па­м’ятаю, що там пишуть. Я не комуніст, та придбав туристську путівку і з’їздив у Польщу. Раджу й вам.

— Ніколи!

— Все ж хочете одержати гроші?

— Я живу в Швейцарії і добре знаю тамтешніх банкірів. Для них двадцять мільйонів — один ковток. Та я не віддам їм і марки. А потім? Потім виріши­мо… — закінчив непевно.

Не хотілося перечити вчителеві — той підказав єдиний чесний вихід із становища, — та Карл усе ж не міг уявити собі, як, одержавши мільйони, зможе зректися їх; зрештою, його не дуже хвилювала проб­лема, кому віддавати: комуністам чи благодійникам; усе його єство повставало проти самої постановки питання — віддавати, адже він, може придбати собі чортзна-що; чомусь уявив Аннет у довгому, приземленому, неймовірно розкішному чотиристасильному “крайслері”, а себе за кермом, і ніхто не в змозі наздогнати їх — зиркнув на стелю, нагорі тихо, й ця тиша вразила його, сплутала всі думки.

— Пробачте… — зробив спробу підвестися.

Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні — кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:

— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам тре­ба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таєм­ницю.

— Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, — відповів Карл. — Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.

Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.

— Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стри­вайте, є в нас один енциклопедист… — потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покру­тив диск. — Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш — Людвіг Пфердмен­гес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую — про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували “християнських атеїс­тів”. Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще поле­мізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. — Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: — Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?

Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за на­магання здобути есесівське золото…

А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.

— Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… — мовив.

— Старий Клаус ще має пам’ять… — ухилився від прямої відповіді Каммхубель. — Отже, в Італію?

— Якщо дозволите, сьогодні ж.

— До ночі й думати нема чого, — заперечив учи­тель. — Повечеряєте — й гайда.

— Не знаю, як вам і дякувати!

— Світ тісний, може, ще й зустрінемось.

— Ви завжди можете розраховувати на мене.

— Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцян­ками.

Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.

І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник — невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? — і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.

Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет від­чинені. Отже, вона в Гюнтера!

Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого,— адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…

Зазирнув до Аннетиної кімнати й зупинився. Стояв і боявся ворухнутись — дівчина сиділа на підвіконні боком до нього й читала. Вперлася ногами у віконну раму, коліна стирчали мало не врівень з підборіддям, Аннет наморщила чоло й такою видалась вродливою та принадною, що хлопцеві перехопило дихання. Від­ступив від сходів, кашлянув голосно й рушив не крию­чись. Тепер Аннет стояла, заховавши книгу за спину.

— Де Гюнтер?

Вказала очима, не відповідаючи.

— Що трапилось? — Він уже догадувався, але хотів почути підтвердження. Карлу стало навіть шко­да Гюнтера. — Посварилися?

Аннет знизала плечима.

— Він такий настирний… — осіклася, згадавши, як Гюнтер намагався поцілувати її. До цього він не був неприємний їй, пробуджував цікавість, та відчула, що відповісти на поцілунок не зможе.

Гюнтер спалахнув і одразу пішов до своєї мансар­ди. Ображений, він простягнувся на ліжку, палив і придумував ущипливі слова на адресу цього дів­чиська. Трохи заспокоївшись, подумав, що справа ця не варта виїденого яйця. Ця думка заспокоїла Гюнтера, він знову відчув душевну рівновагу і взявся читати п’єсу, котру збирався поставити, повернувшись до Берна.

А Карл стояв перед Аннет, та дивився не на неї — у вікно. Останні слова засмутили його: “Він такий настирливий…” А коли б не був настирний?

Дівчина заметушилась і підсунула йому стілець.

— Дядько забалакав тебе?

Вона вперше сказала “тебе”. Чому — Карл не знав, можливо, це був вияв довіри чи приязні, а може, просто обмовилася за звичкою; в такому віці швидко сходяться й рідко коли панькаються одне з одним, принаймні Карл переходив на “ти” зі своїми одно­літками вже через п’ять хвилин після знайомства, але-це було там, раніше, а тут не той випадок, і звер­тання дівчини на “ти” раптом примусило його почер­воніти.

Щоб оговтатися, Карл витяг сигарету, обмацав кишені, шукаючи запальничку.

Сів на стілець, а дівчина знову примостилася на підвіконні.

— Сьогодні вночі маємо їхати, — сказав. Аннет глянула на нього спідлоба.

— Якось негарно вийшло, пробач… Але ви так голосно розмовляли, що я все чула.

— Що, все? — не зрозумів Карл.

— Ну, й про шифр, і про Італію.

Карл удав, що все це йому байдуже. Знизав пле­чима. .

— То що ж?

— Заздрю вам. Цікаво. Й побачите Італію…

— Я там бував не раз, — мовив Карл, і, певно, почалася б у них розмова про італійські пам’ятки, коли б хлопцеві нараз не заманулося запропонува­ти: — Хочеш із нами?

Він запитав просто із ввічливості, ні на що не сподіваючись, та Аннет відповіла цілком певно:

— Дуже хочу!

Карл не повірив:

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки.

— Мені теж дуже хочеться, аби ти поїхала. — Це прозвучало як свідчення симпатії й прихильності, навіть більшого, мабуть, Аннет зрозуміла це, і їй не було неприємним Карлове зізнання, бо нахилилась до нього, зробила жест, буцімто хотіла скуйовдити чуприну чи доторкнутись до щоки, та утрималась — усміхнулась і запитала:

— То візьмеш?

— З радістю!

Вона запитувала про цілком конкретну річ, та Карл бачив у її очах інше. Відповідаючи “з радістю”, теж уклав у ці два слова інший зміст — Аннет зро­зуміла, відкинулась назад, підставила обличчя сонцю й засміялась радісно. І все навколо стало також ра­дісне: й сонячні зайчики, що виблискували в неї в очах і на підборідді, і її сміх — світлий і дзвінкий, і шматок безхмарного неба, яке, здавалось, увірвалося до кімнати й забарвило все навколо в блакить, навіть звичайні домашні речі зробило прозорими й неваго­мими.

Та Аннет замовкла, й небо відступило з кімнати. Наче намагаючись догнати його, Карл ступив до вік­на, тепер він відчував тепло, яке йшло від дівчини, воно дурманило його, та пам’ятав слова про настир­ливість, і все ж не зміг утриматись: торкнувся рукою Аннетиного плеча, ледь-ледь, готовий тієї ж миті від­смикнути долоню, та Аннет притиснулася до його пальців щокою, може, на одну лише секунду й відра­зу зіскочила з підвіконня.

Карл усе ще стояв розгублений, а вона вже захо­дилася збирати речі.

— Але ж, — зупинилась раптом, — доведеться за­їхати до Франкфурта. — І, побачивши, що Карл не розуміє, пояснила: — Документи… Кілька днів на оформлення документів.

— Не страшно.

Карл згодився б і на тиждень, і на місяць, щоб не розлучатися з Аннет — чорт забирай, невже він таки закохався?

— А як подивиться на це Гюнтер?

— Ми його зараз запитаємо. — Тепер Карл хотів бути великодушним до Гюнтера, все одно здобув пе­ремогу, і було б підлістю добивати переможеного. Тому не сказав, що його слово — вирішальне й Гюн­тер просто допомагає йому, фактично найнятий за велику винагороду. — Гадаю, Гюнтер теж буде радий.

Аннет подивилась уважно: що це — вияв благо­родства чи дитяча простодушність? Та не заперечу­вала.

Карл визирнув у коридор, загукав:

— Гюнтер, ти ще живий?

Той відчинив двері.

— Можна не заважати?.. — процідив крізь зуби. Йому неприємно було бачити сяюче Карлове обличчя й поруч таку саму банально-радісну усмішку на вус­тах Аннет. Відчув свою зверхність, якою втішався під час вистав, коли входив у роль, а він і справді уві­йшов у роль — думав над п’єсою, й вона все ще стояла перед очима. Й мовив те, що думав, — йому було бай­дуже, як сприймуть те Карл і Аннет, говорив не їм, а ніби переповненому залу, навіть людству: — Я щой­но подумав… Так, ця думка засіла в мене в мозку й здається при явній парадоксальності єдино пра­вильною. Всі кажуть, пишуть, доводять: справжній талант невіддільний від гуманізму. Дурниці! Талант повинен бути злим! Так, усім нам не вистачає добря­чої порції злості, злості цілком певної — спільно з та­лантом вона битиме в ціль, знищуватиме підлоту й ницість власть імущих і, головне, надихатиме тих, хто йде за талантом, хто співчуває йому. Талановитий гуманіст — шкідливий, він розм’якшує людей, зако­лисує, а злий і гнівний — кличе на барикади!

— Але ж, — заперечила Аннет, — гуманність зов­сім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

— Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

— Ми пропалюватимемо людські серця, і дай бо­же, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

— Я завжди знав, що ти — талант, — мовив Карл, — але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула в нього на обличчі, він перепитав:

— Фрейлейн Аннет? З нами?

— Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

— Але чому в Італію? — не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення — цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель — людина поваж­на, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не запере­чиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша — від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

— Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммху­бель.

— Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

— Ніколи! — заперечив Гюнтер.

— Але чому?

— Можу не прокинутись.

— Ви так боїтеся смерті?

— Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

— А між тим смерть — найбільше благо для люд­ства, — спробував покласти край їхній пікіровці Карл. — Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть — передумова еволюції…

— Це відомо з елементарних курсів, — обірвав його Гюнтер, — але смерть, яка була благом, нині ста­ла трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

— Помилка! — категорично заперечив Карл. — Га­даю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалю­ючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з су­часними розщеплювачами атома?

— А я що казав! — докинув Гюнтер.

— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш про­грес, від якого ми в захопленні і яке є для нас ета­лоном, років через триста–чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атом­ними електростанціями і космічними кораблями як­що не пітекантропами, то такими, що недалеко віді­йшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні на­уки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інфор­мації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і не­нависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди бу­де законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існува­тиме і тоді.

— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.

— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх бо­ків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схи­ли, вкриті низькорослим чагарником і травою, здава­лось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточу­вали зелені альпійські луки, а від холодної води гір­ських джерел зводило рот.

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.

— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зро­зумів — усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла міс­це поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сер­дився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, про­їхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольо­ровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюн­тер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичай­на собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаме­нитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хо­чеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малю­нок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”

— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.

— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюн­тер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чоти­ри колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських су­мочках.

Аннет засміялась.

— Але ж я не бачила і Колізею…

Гюнтер пригальмував.

— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…

У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в де­шевому готелі на околиці й вирішили не затримува­тись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватікан­ський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокій­ною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?

Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шля­ху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.

За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.

Ассізі побачили здалеку — праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як ляль­кові, будиночки, собори — все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереаль­ним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різ­ні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті приве­ла їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видава­тися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять пока­зувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через ву­лицю потиснути один одному руки; численні пово­роти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Фран­ческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одра­зу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного свя­того, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше брудну­ваті й некомфортабельно умебльовані кімнати,— один із них примостився поруч з собором, і Карл запропо­нував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в най­ближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кис­лого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного свя­щеннослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто немож­ливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголо­шену тираду, розчинив скляні двері й замахав рука­ми просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

— Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. — почав голосно, мало не на всю площу, й Карл ви­мушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послуш­ник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони під­водяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

— І де бути о шостій?

— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.

Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.

Умовились, що Карл чекатиме біля входу до мо­настиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим — запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.

Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно — він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовля­лись не лише від розкошів — елементарних людських благ.

Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..

Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…

Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й за­були думати про обід.

Встали з-за столу на початку шостої, сонце схи­лилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.

У Карла лишалося кілька хвилин — вони посиді­ли втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказу­вати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.

— Не затримуйся, — попросила Аннет.

— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!

Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послуш­ника — той сидів на лавці в затінку й читав моли­товник.

Карл міг закластись, що спритний ченчик поба­чив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:

— На вас чекають у саду. Я проведу.

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачив­ши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника рані­ше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічо­го не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти — за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мун­дири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: рані­ше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлоп­чаків.

Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприй­няти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.

Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.

Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і на­магався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.

Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмо­ву, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.

Отець Людвіг перший порушив мовчанку:

— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…

Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.

— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив гу­бами.

— Невже ви не пригадуєте?..

Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз по­гладить його по голівці.

— Я вже вийшов з віку, коли граються в таєм­ниці. Мене цікавлять лише книжки.

— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назва­ти мені дві цифри шифру.

Отець Людвіг і далі дивився лагідно.

— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,

— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повин­ні назвати мені дві цифри.

Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморш­ками.

— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на ува­зі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вима­гають. — Від банківського шифру?

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу вика­зав себе.

— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.

— І хто ж послав вас до мене?

— Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.

Монах докірливо похитав головою.

— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

— Цифри! — жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погла­див себе долонею по черепу й мовив примирливо:

— Добре. Але нам доведеться проїхати тут неда­леко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, погово­римо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римсь­кий!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делі­катну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знає­те, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б не­чемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастир­ських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів ма­шину вузькими безлюдними завулками. Вони обігну­ли місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягну­лись виноградники !й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапи­лось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, від­мовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет посту­кала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручан­ня поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відпо­вісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хо­че від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, за­перечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому ро­ків? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспі­шають додому. Ні, він не наполягає на своїй вер­сії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона за­чекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пи­ти, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

— Авжеж, — схвалила Аннет.

— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного мона­ха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулив­шись.

— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечис­то, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витри­мав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жі­ночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачи­ти отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, вза­галі, сама побачиш…

— Певно, ти маєш рацію. — Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила — стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.

— Я піду сама.

— Ні, — заперечив Гюнтер, — я триматимусь не­подалік, і в разі потреби — гукай.

— Ага…

Вони спустились до собору, Аннет обійшла уси­пальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині ні­чого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй зда­лось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та рап­том помітила — послушник ішов, втупившись у бру­ківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кли­чуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним фран­цузькою, й підвищила голос: — Mon frére!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зир­кав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали чер­воними.

— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’яз­ливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опа­нувала себе й сказала:

— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.

— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

— Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

— Він повернувся ще вночі.

— То я можу сподіватись?..

— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — по­слушник затнувся.

Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:

— Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку–другу й покажете мені Ассізі? З гі­дами так нецікаво.

Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:

— У цей час ніяк не можу.

— Чому?

— Повинен відвезти отця Людвіга.

— А ввечері? — Аннет грайливо опустила вії. — Отець Людвіг повернеться ввечері?

— Він — ні, але я буду тут.

— А якщо ваш наставник передумає?

— Його не буде кілька днів, — запевнив послуш­ник. — Я тільки відвезу його, а сам — назад. Ви на­довго до Ассізі?

— Ще не знаю… — зітхнула Аннет.

— Я вам покажу всі ассізькі святині. — Послуш­ник заховав до кишені чотки. — До того ж, — запро­понував нерішуче, — у мене є моторолер, і ми змо­жемо…

— О-о, як чудово! — заплескала в долоні Ан­нет. — То коли ми зустрінемось?

— О п’ятій біля входу в собор.

— Добре.

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.

— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропонова­ну Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба посте­жити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаме­нитий детектив витягнув би щось із цього юного мо­наха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зирк­нув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…

— Не блазнюй! Зараз скільки? Близько одинад­цятої? В монастирі обідають о другій, ти йди, а я трохи відпочину…

О другій годині вони поставили “фольксваген” в ряду інших .машин під жовтим рекламним щитом заправочної станції, на якому чорний змій дихав яскраво-червоним полум’ям.

Проминути цю станцію отець Людвіг не міг, тіль­ки після неї дороги розходилися в трьох напрямках: ліворуч — на Терні й потім Рим, просто — на Флорен­цію й праворуч — у гори.

Аннет заставила заднє скло якимись коробками, кинула туди плащі й примостилась на сидінні так, що її зовсім не було видно — сама ж бачила все, що діялось на шосе позаду “фольксвагена”.

Машини йшли нечасто, був саме час денного за­тишшя, коли основна маса туристів уже приїхала, а виїжджати ще рано. По шосе сновигали переваж­но мікролітражні “фіати” з місцевими номерами — Аннет і Гюнтер жадібно вдивлялися в них, адже не знали, на якій машині їздить Пфердменгес — “понтіак” чи “ягуар” йому, мабуть, не по кишені, в мікро­літражці — не солідно.

— Вони… — раптом прошепотіла Аннет, наче її хтось міг почути. — Так, вони… — відвернулась бід шосе. — Бачиш сірий “форд”?

Гюнтер схилився над щитком приладів, зиркаючи скоса. Так, за кермом — послушник, а поруч — літня людина в сутані.

“Форд” прокотився мало не впритул, проминув заправочну й повільно повернув праворуч на дорогу, що вела круто вгору. Гюнтер спритно вивів на шосе свою машину. Не поспішав: сірий “форд” тепер ніку­ди не дінеться, на такій дорозі все одно більше шіст­десяти кілометрів не зробиш, та й, слава богу, пилю­га, майже не видно, що діється позаду.

“Форд” їхав швидко — послушник таки поспішав на побачення! — “фольксваген” кидало на вибоях, та Гюнтер не відставав, тримаючи дистанцію в півкіло­метра. Зустрічні машини траплялися рідко, дорога йшла переважно між виноградниками, Аннет пошу­кала дорогу в атласі, та не знайшла її, отже, була третьорядна. Проминули село, яке залишилося збоку, за оливковим гаєм, перевалили через гребінь високого горба, внизу відкрилася зелена долина з синьою глад­дю озера, до берега якого приліпилось невеличке мі­стечко. Туди вела така ж укрита жорствою дорога, й “форд” уже звернув на неї.

Гюнтер пригальмував, глянув на спідометр.

— Тридцять один кілометр… — пробуркотів. — Мабуть, їдуть сюди, той жирний слимак казав, що не­далеко…

Почекав, поки “форд” зник поміж дерев, і теж по­вернув до озера.

На центральній вулиці містечка розмістились дві чи три крамнички й тратторія з відкритою верандою під тентом. Проминули останній дім, та ніде не поба­чили сірого “форда”: біля будинків стояли кілька “фіатів” та червоний “рено”. Дорога за містечком круто йшла до виноградників, Гюнтер, буркочучи щось крізь зуби, розвернувся і поїхав назад. Тепер “фольксваген” котився по інерції, Гюнтер весь час гальмував, зупиняючись на перехрестях: умовились, що роздивлятимуться: він — ліворуч, Аннет — праворуч. Проминули крамничку з кульковими ручками, за­пальничками й ще якимось мотлохом на вітрині.

Аннет раптом вигукнула:

— Бачиш, он там, унизу!

Гюнтер зупинився за рогом, вийшов і роздивився.

Гарна двоповерхова вілла стояла над озером по­серед саду. “Форд” не заїхав у двір, його кинули під деревом коло брами.

Гюнтер швидко розвернувся. Мабуть, їм слід при­брати свій автомобіль — швейцарські номери, такі не часто трапляються в цьому містечку, й не слід мозо­лити всім очі. Під’їхав до тратторії — хазяїн виско­чив на веранду, — й Гюнтер, з трудом згадуючи іта­лійські слова, пояснив, що їм сподобалось озеро й вони хочуть затриматись тут, ось тільки куди поста­вити машину й чи знайдеться вечеря?

Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам ха­зяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…

Вони пройшли з двору до вузького й темнуватого залу тратторії. Тут стояли довгі столи з грубих дощок, посуд на стойці був з дешевого товстого зеленкува­того скла, та вино, котре хазяїн націдив із бочки, сподобалось Гюнтерові, хоча й коштувало на третину дешевше мінеральної води, яку пила Аннет.

Поки вони вгамовували спрагу, повз тратторію проскочив сірий “форд”: послушник не збрехав — повертався сам.

Гюнтер попередив хазяїна: вони підуть на озеро й можуть затриматись, але той запевнив, що спагетті чекатимуть на них о будь-якій годині, крім того, він має вільну кімнату, і, якщо синьйорині сподобається тут, можна переночувати.

Наче між іншим Гюнтер запитав, кому належить чудова вілла над озером. Хазяїн склав руки, буцімто молився, й поштиво пояснив, що в ній мешкає вельми поважна людина, ім’я якої відомо в самому Ватікані: святий отець ощасливив їхнє містечко, придбавши цей будиночок ще під час війни. На жаль, тепер він рідко приїздить сюди, у віллі живе лише його слуга, якого місцеві жителі недолюблюють за похмурість, та що вдієш — німець, старий холостяк, а мабуть, нема на світі більших відлюдків, ніж старі холостяки.

Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзич­ливість і говорив би безперервно — не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Ан­нет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…

До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тіль­ки-но формувалися зелені кульки.

Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, — за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дро­тяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.

Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повіль­но, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і від­повідав щось односкладово, а отець Людвіг енергій­но жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.

Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не ска­завши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся — забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкува­то, й Аннет чула тепер кожне його слово:

— Не забудь на зворотному шляху голову. І завт­ра вранці заїдь…

Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.

Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.

— Принаймні до завтрашнього дня монах сам, — констатував Гюнтер. — А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.

— Почекаємо до вечора?

Гюнтер задумався.

— А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.

Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.

Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Три­маючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг — Гюнтер міг дотягнутись рукою до йо­го голови.

Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?

Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є — старий спав.

Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли — двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.

Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюн­тер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут меш­кав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ков­дрою, кілька рушниць на стенді й мисливські тро­феї — голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці — все.

Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цу­рався мирських спокус, бо стіл під торшером був за­ставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.

Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню — простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.

Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помі­тив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.

Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике при­міщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб — замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу по­кривав грубий вовняний килим.

Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смик­нув за ручку ближні — не піддалися, другі теж були замкнуті.

Хлопець хотів уже повертатися, та почув за две­рима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, при­клавши вухо до дубових дощок,— справді, за дверима хтось був.

Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.

І раптом — стогін.

Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:

— Гей, хто там?

Тиша — й раптом:

— Пити… води…

Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. При­тулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:

— Карл! Карл! Це я, Гюнтер!

Знову тиша, потім радісний вигук:

— Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?

Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.

— Потрібен лом… Хоча б сокира…

— Як ти проник сюди?

Гюнтер кількома словами переповів.

— Стривай, — мовив Карл по паузі, — кажеш, мо­нах спить? Ключі в нього в кишені сутани. В’язка ключів. Та зваж, він озброєний, носить пістолет у зад­ній кишені штанів.

— Так… — Гюнтер уже знав, як діятиме. — Я пі­шов, і не хвилюйся…

— Будь обережний.

…Аннет хотілося спати, повіки самі злипалися, сон змагав її, а Гюнтер усе не йшов. Аннет подумала, що саме таке катування — найнестерпніше. Та й сон­це припікало, якісь комахи нудно тріскотіли, теж навіваючи сон…

Боже мій, де ж Гюнтер?

Той з’явився, коли противитися сну не було ні­якої сили, — принаймні так думала Аннет, — визир­нув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.

Дівчина провела долонями по обличчю, відганяю­чи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, про­дерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.

— Давай… — прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.

— Що?.. — запитала.

Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.

— Карл там, — кивнув на віллу.

Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікуваль­но дивилась великими вирластими очима.

— Монах замкнув його в підвалі, — пояснив Гюн­тер. — Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.

Аннет весь час кивала.

— Я пролізу в альтанку! — запропонувала рішуче.

— Так, — ствердив Гюнтер. — Зараз ми обдивимо­ся і все вирішимо.

Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, без­шумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:

— Спить у піжамі. Брюки там… — кивнув непев­но. — Я сам…

Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.

Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стіль­цем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмик­нув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.

Тепер — ключі. Сутана монаха висіла мало не по­руч — обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!

Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.

— Спокійно, святий отче! — наказав. — І не зду­майте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?

— Я-які ключі?.. — почав монах, загикуючись. — Чого ви х-хочете від мене?

Гюнтер махнув рукою Аннет.

— Обшукай його!

Ченець сповз із тахти.

— Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…

Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.

— Встати! — скомандував Гюнтер. — І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…

Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.

— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.

— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я ніку­ди не піду, і ви не маєте права!..

— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фо­кусів!

Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спу­скатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — облич­чям до стіни, руки над головою.

— Відчини! — вказав Аннет на двері.

Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто на­тиснути на курок, поворушити пальцем, і нема мо­наха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.

Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закрича­ла. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.

Гюнтер зло пнув його ногою.

— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…

Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зир­кав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.

У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими на­ручниками до високо забитої скоби.

— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.

Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на під­логу.

— Дайте мені води…

Отець Людвіг заметушився.

— Зараз… зараз…

— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й спра­ведливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…

Монах заволав:

— Я стара й хвора людина і не витримаю!

— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахи­лився над Карлом. — Як тобі?

Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього трем­тіли, і Гюнтер підвів його.

Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:

— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив дру­зям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи — дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів кату­вань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?

— Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, — швидко заговорив отець Людвіг, — а ви все прийняли за чисту монету.

— І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. — гнівно блиснув на нього очима Карл. — Во­ни обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…

— Що ж, тепер він сам відпочине, — злостиво засміявся Гюнтер, — матиме час для роздумів…

— Ви не залишите мене тут, синьйори, — почав канючити отець Людвіг. — Мені не простояти до ран­ку, й гріх ляже на вас!

— А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, — єхидно пояснив Гюнтер, — і він відпустить нам цей гріх!

— Я заявлю в поліцію! — заверещав монах. — Вас затримають і судитимуть!

— Аррівідерчі, отче, — насмішливо вклонився Гюнтер. — Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде по­вчальний діалог! Рушимо, друзі. — Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.

В останній момент Аннет стало шкода монаха.

— А коли його просто замкнути?

— Ні, — рішуче заперечив Гюнтер, — таким не можна прощати!

Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.

— Наскільки я зрозумів, — зауважив, коли ви­йшли з підвалу, — святий отець не сказав свою части­ну шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.

— Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, — пояснив Карл. — Учо­ра ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ні­який то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кім­ната в підвалі — місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..

— Де? — перепитав Гюнтер. — Ти не жартуєш?

— Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.

— Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й поче­кати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?

— Звичайно. Яка зараз година?

— П’ята.

— Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.

— Краще переночувати в Терні, — заперечила Анкет. — Подивись на себе — змучений! Навіщо поспішати?

— Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, — пояснив Карл. — Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…

— У Конго? — розпачливо вигукнула Аннет. — Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?

— Десь в Африці, — стенув плечима Гюнтер. — Але яке це має значення? Ми — журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без пере­шкод.

— Тоді й я полечу з вами! — рішуче заявила Аннет.

Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чо­ловіків.

Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та дум­ка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.

Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.

— Ти ж хотіла побігати по музеях, — подивився їй у вічі. — Крім того, можуть бути ускладнення з ві­зою. Нам легше — Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш “фольксваген”…

Аннет сердито висмикнула руку.

— Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.

Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не при­йнято жінкам одкриватися.

Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.

— Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його — і все…

Карл заглянув у холодильник. Витяг пляшку мо­лока. Відпив і мовив, наче між іншим:

— Знаєте, що він робив? З того вальтера стріляв у мене. Вчора ввечері. Чудова забава. Розчиняються двері, він сідає у великій кімнаті й каже, що зараз розстрілюватиме мене. У святого отця тверда рука, садив кулі за кілька сантиметрів від голови. Бачили, там дерев’яна стіна, вся зрешечена. Пострілювали на дозвіллі колишні есесівці…

— І ти хочеш, щоб я йому простив? — криво осміхнувся Гюнтер.

Аннет непевно знизала плечима.

— Як знаєте…

— Ну, от і добре, — полагіднішав Гюнтер. — А те­пер рушили.,.

Після італійської спеки африканське сонце не ду­же здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирі­шили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чи­новника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.

Ще по дорозі вони виробили план дій. Кожен, хто був хоч трохи обізнаний з тогочасними справами в Конго, не міг не догадуватись, яким вітром і для чого занесло туди колишнього штандартенфюрера СС. Уряди в країні після вбивства Патріса Лумумби ва­лилися один за одним, то в одній, то в іншій провін­ціях спалахували повстання, лише недавно війська ООН увійшли до столиці Катанги Елізабетвіля. Проти партизанів діяли різні загони карателів і найманців, і штандартенфюрер СС з його досвідом був, безумовно, знахідкою для різних авантюристів, що прагнули влади й намагалися придушити народний рух.

Як і де шукати Пфердменгеса, з чого починати? Можливо, він взагалі на нелегальному становищі, й пошуки його — марні. Враховуючи це, Карл і Гюнтер вирішили діяти через журналістські кола Лео­польдвіля. Нема людей, обізнаніших за газетярів, а Карл належав до цієї корпорації, Гюнтер також мав документи кореспондента одної з бернських га­зет — перед швейцарськими журналістами повинні були відчинитись двері всіх редакцій.

У редакції газети “Етуаль дю Конго” їх зустріли привітно. Шеф витяг пляшку віскі й пообіцяв звіль­нитися через годину, а поки що підсунув гостям дов­гов’язого чорнявого чоловіка років тридцяти, носатого й худорлявого. Здавалось, він був сплющений з боків і соромився цього, бо якась болісна посмішка весь час кривила його губи.

— Жорж Леребур з “Парі суар”, — відрекоменду­вався й додав, що радий бачити людей, які ще вчора ходили по бернських вулицях: поскаржився на нудь­гу, спеку й відсутність порядного товариства.

— Нічого собі нудьга, — не повірив Карл. Він три­мав свіжий номер “Етуаль дю Конго”, де повідомля­лось про партизанський рух у провінції Квілу. — То­читься ж війна!

— Тут завжди стріляють, — байдуже махнув рукою Леребур, але дивився допитливо, й Карл, перехопивши цей погляд, подумав, що француз не такий уже й апатичний, яким хоче видатись.

— Дуже цікаво, — Карл тицьнув пальцем у газе­ту, — на чолі повстання став колишній міністр освіти й мистецтв в уряді Лумумби П’єр Мулеле. Якщо вже такі люди беруться до зброї…

— А якщо я вам скажу, що повстанці контро­люють площу, яка перевищує половину Бельгії?.. — мовив Леребур. — Ви ще не звикли ні до місцевої ситуації, ні до конголезьких просторів. Тут поет завтра може стати генералом, і, скажу вам відверто, у них є підстави братися до зброї. Втім, побачите самі. Я тут уже три роки й, можливо, дивлюсь на тутешні події упереджено.

— Три роки! — зрадів Гюнтер. — Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?

— Це не так просто, — поблажливо всміхнувся Леребур. — На території Конго можна розмістити чо­тири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.

— Невже? — не повірив Гюнтер. — А я вважав…

— Звична помилка європейця, — не дав докінчити Жорж. — Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?

— Кілометрів п’ятсот–шістсот? — висловив припу­щення Гюнтер.

— Втроє більше.

— Є де воювати! — засміявся Карл. — І за що…

— Звичайно, — ствердив Леребур. — Не марно кля­ті янкі внадилися сюди. Не люблю їх. Де тільки пахне смаленим, неодмінно сунуть свого поганого носа.

— Уран? — догадався Карл.

— Якщо б тільки уран! А кольбат — перше місце в світі, промислові алмази — теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.

— Ясно, — зауважив Гюнтер, — тому тут і неспо­кійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаме­нитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?

— Полковник Людвіг Пфердменгес? — перепитав Леребур. — Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?

— Пфердменгес — колишній штандартенфюрер СС, — пояснив Карл, — а наша газета досліджує біо­графію деяких есесівців…

— А-а… — непевно промимрив Леребур. — Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на во­гонь. — Раптом спалахнув, аж закрутився на стіль­ці. — А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колиш­нім штандартенфюрером, нині полковником найман­ців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…

— Як нам побачити цього Пфердменгеса? — запи­тав Карл.

Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.

— Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…

— Ви не одержите, — мовив Гюнтер упевнено.

— Ну, від цього ніхто не застрахований, — запе­речив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: — От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише за­плутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найман­ців — усі роти одразу закриваються. Та я ще не впев­нений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? — запитав раптом.

Гюнтер кивнув.

— Пройда, сучий син, старий лис! — Леребур за­крутив головою. — Це ж він у шістдесятому році підняв повстання в Катанзі, намагаючись приєднатися до Родезії чи Південно-Африканського Союзу. Знав, чортяка, що робить, навіть доводив, що за еко­номічними та мовними ознаками Катанга тяжіє до Родезії й не має нічого спільного з іншою частиною Конго. Об’єднання Катанги й Родезії дозволило б створити багату державу, яка б зайняла провідне становище в світі на ринку міді, кобальту, а за спілки з провінцією Касаї — навіть промислових алмазів. Я так детально пояснюю це вам, щоб хоч трохи зро­зуміли тутешню ситуацію. Так-от, війська ООН по­клали край намірам Чомбе. Але зараз він знову виринув на політичному обрії. Уряд Сіріла Адули, який тут при владі, досить серйозно скомпрометував себе — економіка розвалена, ціни зросли втроє, в краї­ні інфляція. Чомбе, ось побачите, намагатиметься скинути нинішній уряд. Недавно його прийняв сам бельгійський прем’єр Спаак, а це багато важить. Кіль­ка днів тому Чомбе прилетів до Леопольдвіля, і я спробую влаштувати зустріч із ним.

— Для чого? — не зрозумів Карл.

Леребур подивився на нього здивовано. Нараз ляснув себе долонею по чолу.

— Пробачте, я ж забув сказати, що Пфердменгес — фактично права рука Чомбе.

Організація зустрічі журналістів з кандидатом у конголезькі прем’єри виявилась не дуже важкою справою: Чомбе завойовував популярність і не гребу­вав ніякими засобами — інтерв’ю ж французьким і швейцарським журналістам було для нього просто знахідкою.

В точно призначений час машина Леребура зупи­нилась біля розкішного особняка за густо посадже­ними пальмами.

— Багато живе, — зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті “Гардіан” з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з од­ним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна — загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, при­липло й безпосередньо до рук Чомбе…

Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами під сте­лею. Кандидат у прем’єри примусив їх трохи поче­кати, але не стільки, щоб викликати роздратування, усього кілька хвилин,— той самий слуга відчинив двері й пропустив до кімнати гарно одягненого, усміхненого чоловіка.

Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запро­сив до столика з пляшками.

— Прошу, панове, без церемоній, — мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. — Я з задоволенням відповім на ваші запитання, пано­ве, — провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, — та давайте раніше вип’ємо за мою багато­страждальну батьківщину й моїх нещасних співвіт­чизників.

Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовніш­ній ефект.

— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілі­зації становища в країні?— запитав Леребур.

Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насу­пив чоло й відповів категорично:

— Ми повинні покласти край діям розкольни­ків — я маю на увазі різних “патріотів”, які каламу­тять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допо­могою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…

Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміх­нене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, — він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, про­дасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтер­в’юерам й фотографам: у його країні — спокій і ти­ша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.

Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.

— Ви казали, — зауважив, — що підтримуєте про­граму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані війсь­кові з’єднання.

— Звичайно, — згодився Чомбе, — влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.

— Ви вже маєте досвід, — докинув Леребур. — Катанзька армія була досить сильна…

Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз ди­вився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.

— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, кла­сичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…

— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.

— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.

— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер на француза. — Він наслухався про його хоробрість і рішучість.

— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.

— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…

— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допо­могти вам, хоча…

Гюнтер зрозумів його.

— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді де­яких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й неба­жанні роздмухувати негативні аспекти…

Чомбе закивав головою.

— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.

Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйо­ном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рід­ний Бернський кантон, мав багато знайомих у най­різноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бен­зин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегант­ний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.

Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньо­му оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрего­чучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працюва­ли аж дві заправочні станції.

Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисни­ми смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу від­кривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гая­ми — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.

Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, нава­лювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.

Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насо­лоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як лю­дина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:

— Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жа­люгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!

— Ану, взяли!..

Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.

— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!

— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.

— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.

— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!

— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно від­криту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…

— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюн­тер, — і прошу милосердя!

…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши авто­мобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в зем­лю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й куриль­ними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — пре­рогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід забороне­но. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це сто­сується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана…[1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жите­лем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зник­ли, забачивши машину? Бвана помиляється, запере­чив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не по­грожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запи­тав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що во­ни — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міні­стерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки ра­цію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А гра­бує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи біль­ше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…

Леребур сів за руль, — була його черга вести ма­шину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їха­ли: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігають­ся з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — заува­жив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.

Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.

Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової тра­ви. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо тра­ва зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, лю­дина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.

Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.

Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скін­чились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гре­беня невеличкого горба Жорж уже побачив будиноч­ки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупини­лась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:

— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бен­зину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не біль­ше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.

Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаю­чись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго зали­шалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.

Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чоло­в’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:

— Хто такі?

— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.

— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоло­вік і простягнув руку. — Документи!

Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в то­му числі й документи, залишилось у “пежо”.

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?

— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.

— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…

— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, ле­бедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?

— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…

Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.

— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюн­тер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!

— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вима­гаю, щоб ви…

— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!

Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвів­ся на коліна, мовив якомога переконливіше:

— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.

Капітан схопив його за барки, підвів.

— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.

— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.

— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!

Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’яза­ли. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до уз­біччя.

— Давай… Нема часу…

Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішен­ня, і їхню долю вирішено.

Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покір­но пішов до кущів.

Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовх­нули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.

— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!

Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.

Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Моло­дик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:

— Хто хоче?

— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.

Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:

— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвіт­чизників?

Молодик опустив автомат.

— Німці? — запитав здивовано.

Гюнтер відчув надію на порятунок.

— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…

— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.

Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеть­ся зараз, та він уже не побачить вогню, кулі доле­тять швидше…

Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:

— Не вбивайте нас!

Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жер­ло гармати, Карл міг просунути туди голову, проліз­ти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швид­ше б”, — подумалось.

І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустив­ши автомат, повертається до них боком…

Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?

Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…

— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл пога­но розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.

— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.

До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегша­ло — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й ба­чити.

Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.

— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бун­тівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це пре­зидент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються ре­пресій.

Гюнтер зло плюнув.

— Я пояснював йому, що маємо листа!

— Ну… ну… — примирливо пробуркотів Жорж. — На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.

— А коли б не було грузовичка? — не здавався Гюнтер.

— Пили б ви зараз шнапс на тому світі! — заре­готав сержант. — Але тут інакше не можна.

— Якщо б ви знали місцеві умови… — підтвердив каштан. — Хочете ще? — простягнув Карлові свою ба­клагу.

Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:

— Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.

— Поїхали… — запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.

— Так, поїхали, — згодився Леребур. — Тим біль­ше, що залишилось нам… Полковник тут, у Касонго.

— От і чудово! — зрадів Гюнтер. — Кінець нашим блуканням.

Він ляснув Карла по плечі, але той не поділяв його ентузіазму. Якось було все одно: полковник — то й полковник, є — нехай буде, нема — то й нема…

У голові шуміло, неприємне обличчя капітана роз­пливалося. Знав, оця чорна цятка, що розросталася в жерло, тепер снитиметься йому, й сни ті будуть жахливі.

— Моя професія — вбивати, і я не соромлюсь її!

Так почав прес-конференцію полковник Людвіг Пфердменгес. Вони сиділи на веранді великого одно­поверхового будинку, де розташувався штаб баталь­йону “Гепард”. Щойно полковникові доповіли, що ка­ральна експедиція проти бунтівників-партизанів, які засіли на західному березі озера Танганьїка, закінчи­лася успішно, й він перебував у тому благодушно-піднесеному настрої, коли все здасться кращим, ніж є насправді, й тому тебе тягне на відвертість, язик розв’язується, й починаєш розповідати те, що за інших обставин навіть сам згадуєш неохоче.

— Так, панове, я не соромлюсь. Бо який же ще інший обов’язок солдата, тим більше тут, де дикість і первісні звичаї? Не вб’єш ти — вб’ють тебе, тому ми й намагаємося вбивати якнайбільше. Ліва преса, — іноді я читаю ці червоні листки, панове, — галасує про нашу жорстокість, про те, що партизани ведуть справедливу боротьбу за права тубільців. Час, пано­ве, покінчити з пустопорожнім базіканням про спра­ведливі й несправедливі війни. Все це вигадки ко­муністів, я переконаний у цьому. З нашої точки зору, з точки зору солдатів мого батальйону “Гепард”, вій­на, яку ми ведемо проти чорномазих, — справедлива, ми захищаємо свої інтереси й інтереси заможних, а значить, найкультурніших і найпрогресивніших сил країни. А хто не поділяє ці погляди, нехай іде під три чорти! І ми з задоволенням допоможемо йому швидше дістатися туди!

Полковник розстебнув гудзик на сорочці й. випив півсклянки газованої води. Вів далі стриманіше:

— Свого часу мене зарахували до есесівських злочинців, і я мусив податися у ці паршиві джунглі. За що, питаю вас? Мене — до злочинців? Я коман­дував полком, потім дивізією СС, ми воювали як мог­ли, ну, знищували партизанів у Росії, то й вони зни­щували нас. Війна була без правил! Ми воювали з цивільним населенням, але ж і цивільні вбивали нас. Необхідні були жорстокі заходи, і я не вагався, коли треба було спалити село чи повісити два-три десятки комуністів. Як не вагаюсь і тепер — досвід російської кампанії навчив мене, тепер ми викори­стовуємо його: краще вбити десятьох чорномазих, ніж залишити одного пораненого. Бо й поранені кусаю­ться.

— А що ви їм дасте, коли переможете? Ваша позитивна програма? — запитав Леребур.

Карл здивовано глянув на нього: невже не розу­міє? І яка може бути позитивна програма в профе­сійного вбивці?

— Нехай з програмами виступають інші, — від­махнувся Пфердменгес. — Чомбе чи ще хтось. Вони — мастаки задурманювати голови, їхня професія — базікати, а наша — встановлювати тверду владу. Моя програма дуже проста: негри мусять працювати. Вони створені для праці, панове, я глибоко переконаний у цьому. Сама природа, панове журналісти, виступає проти нас у спілці з тубільцями. Адже негрів тут, в умовах тропічного клімату, не тривожить, що ста­неться з ними взимку, їм не потрібні продовольчі за­паси, і це вплинуло на формування їхнього характе­ру й звичок. Негр не хоче систематично працювати, точніше, він не вважає працю обов’язковою умовою свого існування. Природа дозволяє йому прожити так, граючись. їжа чорномазих — банани, кукурудза, цу­крова тростина, риба й дичина. Банани ростуть самі, для вирощування кукурудзи та коренеплодів досить недбалого обробітку грунту, крім того, тут можна збирати по два врожаї на рік.

Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:

— Примушуючи негрів працювати, ми робимо ве­лику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здій­снюємо в Конго величну цивілізаторську місію, про­буджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.

— Автоматними чергами? — запитав Карл.

— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не на­смілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтів­ників.

— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полков­ника Гюнтер.

— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й ди­кими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.

— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.

— У мене є управителі й наглядачі.

Леребур відірвався від магнітофона.

— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?

— Моїс Чомбе — один з наймудріших державних діячів, — відповів Пфердменгес. — Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогіч­них гасел про ліквідацію монополій, вигнання план­таторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вва­жаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія — тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, неза­лежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікав­лені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.

Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.

Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від го­рил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше — горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.

— Я відверну увагу француза, — прошепотів Кар­лові на вухо, — а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.

Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі — життя в джунглях і військові небезпеки загартували полков­ника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього — каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.

Гюнтер потяг Леребура до пляшок у сусідню кім­нату. Карл затримав Пфердменгеса.

— Хвилиночку, полковнику, два конфіденціальних слова…

Пфердменгес зупинився, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, й дивився невдоволено, Карл підійшов до нього впритул.

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

У полковника забігали очі.

— Вас послали до мене?

— Так.

— Хто?

— Я не маю права розголошувати таємниці. Вам належить назвати дві цифри й не розпитувати мене ні про що.

— Е-е… — зітхнув Пфердменгес чи то з жалем, чи то полегшено. — Минулись ті часи, коли я не розпи­тував…

Карл мовив твердо:

— Тепер є всі передумови для створення четвер­того рейху, і ваш обов’язок…

— Я сам знаю, в чому полягає мій обов’язок, — огризнувся Пфердменгес. — Особисто я не маю наміру вертатися до фатерлянду. Мені й тут непогано, і плю­вати я хотів на ваш рейх. Мій рейх — моя бавовняна плантація, я завоював її сам, а рейх обіцяв мені має­ток на Україні, та де він? Рейх, юначе, ще не розпла­тився зі мною, і я вважаю за справедливе розраху­ватися тепер. З тієї суми, яку ви одержите… Скільки лежить на шифрованому рахунку? І де?

“Усіх насамперед цікавить саме це”, — подумав Карл і непевно стенув плечима.

— Ну, добре, — не наполягав полковник, — мене це не обходить, але… — задумався, не зводячи уваж­ного погляду з Карла. — Але мільйон, це, мабуть, не так уже й багато? Я чув, що на шифровані рахунки менше десяти мільйонів не клали. Десять відсотків — справедливе відшкодування. Ви мені мільйон, я вам — дві цифри.

— Ого, а у вас апетит! На жаль, я не маю права…

— А я пошлю вас до бісової матері з усіма ваши­ми паролями! — Полковник помахав пальцем перед його носом. — Забув цифри, вас це влаштовує?

Карл знав: справді пошле, а що він може вчини­ти? Єдине — поторгуватися.

— Добре… — промимрив. — Але мільйон ви не одержите. Чотириста тисяч марок.

Очі полковника потемнішали. Жартівливо штовх­нув Карла в бік.

— Ну, хлопче, ми ж не на базарі.

— Так, — ствердив Карл, — тому п’ятсот тисяч — моє останнє слово. І вони зваляться на вас, як манна небесна.

— Умовились, — згодився Пфердменгес. — Підемо скріпимо нашу угоду.

— Цифри? — не зрушив з місця Карл.

Полковник посміхнувся й підморгнув.

— Не вийде! — помахав пальцем перед самісінь­ким Кардовим носом. — Я поїду з вами й назву циф­ри лише на порозі банку, щоб мої півмільйона не по­пливли… Пароль — будь ласка: “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Тоді ми ще не наступали в Арден­нах і не тікали звідти… Боже мій, наче вчора моя дивізія була в Арденнах. Нам би відкрити фронт, а ми поперлися, як останні йолопи…

Карл зморщився: перспектива подорожі з цим типом не приваблювала. Ще раз спробував одкараскатись:

— Ми не маємо права гаяти час, і завтра виру­шаємо назад. Я можу дати вам будь-які гарантії…

— Гарантії? — зареготав Пфердменгес. — Я знаю, що таке найсолідніші гарантії й різні там джентль­менські угоди. Завтра, кажете? Це мене влаштовує, післязавтра ми будемо в Європі. Вам у Європу? — він безцеремонно покрутив гудзик на Кардовій со­рочці.

— Але ж ми мусимо повернутися до Елізабетвіля. Леребур позичив автомобіль у директора “Юніон міньєр”.

— Нехай ця стара лайба не турбує вас. Мої “ге­парди” відженуть її назад. А ми виїдемо на світанку. До Костерманвіля триста кілометрів, звідти долетимо до Найробі, а там уже лінії обслуговують європейські компанії. Сучасні реактивні літаки, швидкість і ком­форт…

Карл подумав: через два дні він побачить Аннет. Це було неймовірно — через два дні. З серця Африки, з савани, де полюють не на диких звірів, а на людей, до європейського міста, де жінкам поступаються міс­цем в автобусі…

Чорт з ним, із Пфердменгесом, не треба звертати на нього увагу, можна дивитись на нього, як на шкід­ливу мураху,— не більше.

— Добре, — погодився, — організуйте тільки від­правку француза до Леопольдвіля.

— З Костерманвіля туди є регулярний рейс. — Полковник пропустив Карла вперед: тепер він був уособленням ввічливості. — Прошу вас, коктейль пе­ред вечерею…

Карл згадав слова полковника: “Моя професія — вбивати”, й подумав, що коктейлі і ввічливість не узгоджуються з цими словами, що останнє є ширмою, й Пфердменгес, повернувшись з Європи, стане ще жор­стокішим і вбиватиме ще більше, бо за півмільйона марок можна придбати не одну плантацію, а маєтки необхідно захищати. Тобто він, Карл Хаген, стане хоч і не прямим, та все ж винуватцем убивств, і, може, отой симпатичний негр — командир партизанського загону, який просив їх писати правду, загине, фак­тично, від його, Карлової, руки…

Здригнувся й відступив — під три чорти полков­ника! — та Гюнтер уже простягав йому келих з кок­тейлем, дивлячись запитливо, й Карл мимовільно кивнув, даючи знати, що справу з Пфердменгесом полагоджено.

Йоахім Шліхтінг стояв за довгим столом, по обид­ва боки якого сиділи його колеги по партії.

Карл примостився в куточку, звідки добре бачив Шліхтінга й інших керівників нового фашистського руху в Західній Німеччині. Він твердо знав — фашист­ського, хоча йшло засідання керівного центру партії, котра називалася націонал-демократичною.

Щойно в залі за стіною закінчилося збіговисько членів цієї партії.

У вухах Карла ще стояли слова їхнього фюрера фон Таддена, якого теж звали Адольфом. Він прого­лошував ці слова з трибуни, в залі вибухали оплески, лунали схвальні вигуки, а Карл думав: невже це відбувається після війни, в результаті якої розгром­лено фашизм, після Нюрнберзького процесу, який засудив до страти багатьох бонз третього рейху і вро­чисто заявив, що з фашизмом покінчено.

Спробував би фон Тадден тоді виголосити сьогод­нішню промову, під гарячу руку могли навіть заареш­тувати й дати строк, а нині йому публічно аплодують, поліцейські охороняють зал, завтра ж газети надру­кують промову нового фюрера.

Про що ж він говорив?

Новий фюрер не закочував очей і не робив пате­тичних жестів — це сприйнялося б як карикатура. Фон Тадден виступав статечно і навіть стримано, хоч іноді й допускав патетичні вигуки, красномовні жести.

“Звернімося до минулого! — так, здається, говорив він. — Ще задовго до свого приходу до влади Адольф Гітлер роз’яснив своїм соратникам: коли вирішується доля народу, тоді не годяться ані народні представ­ники, ані парламенти, ані ландтаги. Німецький пар­ламентаризм — це кінець німецької нації… У важли­вих питаннях повинен вирішувати або референдум. — Фон Тадден відірвався від папірця, кинув у зал під бурхливі оплески: — Референдум — це ви, решту ми примусимо мовчати! Так-от: або референдум, або одна людина! Наше завдання полягає в тому, щоб, коли диктатор прийде, дати йому народ, який дозрів до нього!”

І знову зал вибухнув оплесками.

“Ми поставимо цей народ на коліна!” — вигукнув хтось.

Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з на­родом. Заперечив:

“З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати про­блеми, що стоять перед нацією!”

Отже, фон Тадден уже мріє про війну…

Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час поклас­ти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громад­ськості…

Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:

“Наша партія починає передвиборну боротьбу силь­нішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвіт­чизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати — злочинно!”

“Для чого використовуються бездарно? — хотіло­ся б запитати Карлові. — Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?”

Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:

“Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!”

Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!

Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.

У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: ви­сока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче ко­лін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл — лискуча поверхня відбивала його постать і ще по­довжувала, робила нереальною, наче не людина нави­сала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмарко­вого балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.

— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очисти­ти громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!

“Концтабори?” — хотів запитати Карл, та прику­сив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?

Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в до­віднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.

Це побачення відбулося перед самісінькими збо­рами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і тре­ба ж таке… Отже, життя починається заново…

Запросив Карла побути на зборах і потім рекомен­дував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду роз­лучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.

Шліхтінг зауважив:

— Друге. Ми вимагаємо поновити німецький ге­неральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.

— Геть кордони по Одеру–Нейсе! — прогудів, на­че в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. — Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!

— Слушно! — підвів довгу руку Шліхтінг, і зда­лося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигук­нув: — Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцін­кою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхен­ська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!

“Все йде до одного. Війна…” — збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга — ні, не божевіль­ний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комуніз­му? Але ж уже зараз кількох водневих бомб виста­чить, щоб знищити всю Німеччину…

Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: “На що ви розраховуєте?” — та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.

Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді — ні, не сві­домість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…

А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.

Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга — так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тися­чі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплю­вати, що загинуть мільйони,— аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер — зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не на­будував “вовчих лігв”, по руїнах яких тепер блукають туристи?

Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислу­хався.

— Одне з наших невідкладних завдань, — Шліх­тінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, — так, одне з невід­кладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військово­службовець схильний підтримувати НДП. Два гене­рали й п’ять полковників вступили до партії, це — перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справж­ньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офі­цери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!

— Стоятимуть! — стукнув кулаком по столу опе­цьок. — Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!

— Браво, Радке! — Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. — Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бунде­стагу. Маємо реальну можливість провести до феде­рального парламенту спочатку п’ятдесят–шістдесят де­путатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!

Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагав­ся вивідати в нього, яка сума лежить на шифровано­му рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона — законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого по­чатку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:

— На яку суму розраховуєте ви особисто?

Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдо­вувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим но­сом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:

— Не менше трьох мільйонів марок!

“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього за­сідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони виле­тять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…

Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріско­тіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Во­ни б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.

Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…

У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг за­питав:

— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годить­ся, насправді йому наплювати на Карлові враження.

Ще дві–три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позба­вила волі.

Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потре­бував його відповіді.

— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я за­мовив квитки.

— П’ять?

— Так. До речі, для чого вам п’ятий?

— З нами полетить ще дівчина.

Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого по­яснювати.

Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися тро­хи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче по­вертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповіда­ла, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Ко­рона” — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.

Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швей­царію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.

Шліхтінг зрозумів його погляд.

— Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.

Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на пе­реднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у пере­говорну трубку:

— Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.

Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.

Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:

— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.

Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бун­кери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчує­ться маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.

Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з одна­ковими апетитами.

Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.

Хоча такі не схаменуться.

Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи твере­зий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки так­сі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врі­зався в транспортний потік одразу за ним — їх роз­діляли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаю­чи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюн­тер не випустив таксі з поля зору.

Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десят­ка чоловіків.

Гюнтер втиснув “фольксваген” поміж мишачого кольору “мерседесом” і якоюсь довгою модерною ма­шиною. Побачивши, що Карл зник за скляними две­рима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік — молодики розступилися, один навіть відчинив двері.

— Штандартенфюрер Готшальк, — мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени яко­гось земляцтва.

Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята “опеля”, допома­гаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і про­йшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.

Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

“Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захоп­ленням, — сам Йоахім Шліхтінг!”

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що при­сутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-де­мократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал “зіг”, і сотні присутніх, як у часи третьо­го рейху, проревуть “хайль!” Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.

Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла — побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.

Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дра­тували виступи політиканів, вважав їх усіх демаго­гами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, ди­витися йому у вічі й не слухати — відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.

Гюнтер уже давно збагнув, що останній з “трій­ки” — один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й на­вряд чи його допустили б без запрошення у примі­щення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з люди­ною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпіз­ніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, — це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не ва­ляються, а шанс розбагатіти трапляється раз у жит­ті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…

Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.

Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на ву­лиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна за­крита машина, з-за скляних дверей вискочили охо­ронці — Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до “фольксвагена”, щоб не прогавити Карла.

Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чо­ловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.

Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліх­тінг — останній з кальтенбрунерівської “трійки”.

Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши істо­рію із “святим отцем”, рушив за розкішним чорним лімузином.

Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі феше­небельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто — вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого “фольксвагена”.

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною ого­рожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель “Корона”.

Гюнтер поставив “фольксваген” на місце й під­нявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний перед­покій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в пе­редпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчи­нити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

“Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…”

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вече­ряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубіль­ців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розум­ніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву воро­гові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звер­таємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми бо­ремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мун­дирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схви­лювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три міль­йони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслу­га якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від по­їздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичай­но, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчи­ниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?

Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.

Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?

А Карл усе говорив:

— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Зав­тра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчарують­ся… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.

Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кім­нати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Міль­йон, з яким він уже звикся, який ніби став його влас­ністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?

У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйо­нів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?

Але ж перед ким принижуватись?

Ця думка протверезила його, привела до свідомос­ті, і він почув слова Аннет:

— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де жи­ве наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.

О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!

— Тож не барімося, — сказав Карл.

Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг кори­дором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через при­ступки вниз.

…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчи­ною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:

— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.

— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.

— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.

Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:

— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?

Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.

— Я не люблю таких жартів!

— А я не жартую.

Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.

— Ходімо!..

— А як ми? — запитав Курт.

— Пийте. Я заплачу.

Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.

— Я придушу його, як цуценя! — підніс ку­лаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердмен­геса!

— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.

— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.

— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.

— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.

— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!

— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру зда­лось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…

“Фольксвагена” на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що ве­ла до будинку Йоахіма Шліхтінга.

Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:

— Хто?

— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Ду­же важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.

Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до при­міщення.

— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.

Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще ви­щим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:

— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вима­гала від вас дві цифри шифру…

Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:

— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.

Гюнтер показав на полковника.

— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.

— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.

Шліхтінг подумав трохи й запитав:

— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.

Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що зби­рався з думками, — наперед продумав розмову, прос­то дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спо­кійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникли­вості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.

— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?

Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.

— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвав­ся Карлом Хагеном…

— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?

Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.

— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий дру­же!— мовив з присвистом.

Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:

— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!

Шліхтінг запитав:

— Ви знаєте першу частину шифру?

Гюнтер уже опанував себе.

— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…

— У кого?

— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнає­тесь, у кого, то виключите мене з гри.

— Скільки лежить на рахунку?

— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.

— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.

— І ви зійшлися?..

— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це ви­ходить…

Гюнтер застережливо підніс руку.

— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Ха­ген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних га­рантій.

Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:

— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріс­лі, — гадаю, ми й справді деяку суму…

— Кожному по п’ять мільйонів, — визначив Гюн­тер рішуче. — Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.

— Це видається справедливим, — нарешті подав голос полковник. — Я за такий варіант!

Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку гро­шей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен зале­жав від іншого.

— Добре, панове, умовились, — сказав рішуче. — Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідоз­рить, що ми умовилися поза його спиною?

— Ну й що? — недбало махнув рукою Пфердменгес. — Послати його під три чорти, і все.

— Не так усе це просто, — поморщився Шліхтінг. — Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.

Полковник підвівся.

— Доведеться прибрати… — мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пач­ки сигарет.

— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.

— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..

Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав по­шепки:

— Ну, прибрати… Але ж як?

Пфердменгес зареготав:

— Я знаю сто способів!

Шліхтінг відсахнувся.

— Але ж на нас одразу впаде підозра…

Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.

— Маєте ключі від “фольксвагена”?

Гюнтер дістав їх з кишені.

— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в ма­шину.

— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла на нас поліція.

— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…

…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра годи­на. Той відповів.

— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми при­їхали в “Корону”.

— “Фольксвагена” ще нема на стоянці, — заува­жив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.

— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко за­сміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і мати­мемо свідків.

— Але ж як?

Полковник приклав пальця до вуст.

— Ходімо, — підштовхнув Гюнтера, — все буде га­разд.

Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.

— Снотворне, — пояснив. — Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базі­кали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.

…Вікна номера Пфердменгеса виходили в прову­лок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, три­маючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обе­режно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.

У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його — про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…

А якщо зараз вискочити у вікно й затримати пол­ковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?

Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не за­хочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!

Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.

Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.

— Мусимо передбачити все, — пояснив, — і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у “фольксваген” дві міни — від нього залишиться лише спо­мин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…

Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.

Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.

Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по міс­ту — Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічли­вості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою — не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, — але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й від­верто симпатизує тобі?

Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хви­лину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у “фольксваген”. Але Карл поспі­шав — він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому — й побачив Аннет.

Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.

Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового “фольксвагена”, начиненого вибухівкою.

Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…

Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе ві­конну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щой­но зачиняв вікно,— смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.

Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усві­домив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухав­ся ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.

Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звер­нуть на стоянку — але ж, може, полковник помилив­ся й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?

Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роз­зявленим ротом і виряченими очима й раптом закри­чав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота доло­нею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.

Аннет обійшла “фольксваген”, тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше — раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув двер­цята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет — сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, — вони там зараз усміхаються одне одному, — боже, навіщо він учора послухався полков­ника?

Карл причинив дверцята, й тої ж миті “фольксваген” підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, бу­цімто його болісно штовхнуло в груди — випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підло­гу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.

У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, че­каючи, що зараз виламають двері й прийде покара.

— Гюнтер! — почув голос полковника. — Відчи­ніть, Гюнтер!

Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.

За спиною полковника стовбичила покоївка — обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:

— Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…

— Нещастя! — вигукнув Пфердменгес. Гюнтер по­дивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. — Вибухнув “фольксваген” Карла!

— Як вибухнув? — Гюнтер удав здивування. — Коли вибухнув? І де Карл?

— Ви нічого не чули? — здивувалась покоївка. — Я думала, що у вікнах повилітають шибки.

— Я був у ванній… Карл щойно заходив до ме­не… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не на­плутали?

— Я снідав, коли почув вибух, — пояснив Пферд­менгес. — Вискочив на вулицю — біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я — туди й побачив поні­вечений Карлів “фольксваген”. Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…

Гюнтер затулив обличчя руками.

— Карл… Карл…

…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер про­тиснувся до інспектора. Мовив стривожено:

— На цьому “фольксвагені” ми прибули з Швей­царії. Що трапилось? І що з Карлом?

— Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?

Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.

— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.

Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким бу­ло вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя до­лонями.

— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?

— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.

Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього під­гиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцей­ський.

— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швей­царський журналіст Карл Хаген із Берна.

— А жінка?

— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртсь­кий університет…

— Жили в “Короні”?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потра­пили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запи­тань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збаг­не, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Ан­нет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції не­ма підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати се­бе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюн­тера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…

Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз по­клястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?

Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розши­реними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.

— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!

Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвер­тий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репор­тери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.

Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована ва­ліза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці — плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.

Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:

— Коли збирались від’їжджати?

— Сьогодні.

— Так я й думав, — вказав на валізу. — Ваш су­путник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?

Гюнтер подивився на годинник.

— Хвилин двадцять п’ять–тридцять тому. Він за­ходив до мене.

Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:

— Про що ви розмовляли?

— Ну… про справи… про від’їзд… Потім він за­пропонував проїхатись по місту…

— І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?

Гюнтер відповів спокійно:

— Бувають різні ситуації. Сьогодні я відчув, що третій — зайвий…

Інспектор кивнув.

— Фрейлейн Каммхубель? Давно вони познайо­мились? Де?

Гюнтер знав, що брехати не слід — все одно ді­знаються.

— Днів десять тому. У Загені. Ми мали справу в місті, а вона приїжджала туди до родичів.

Інспектор почав передивлятися речі у валізі. Здається, він зовсім втратив інтерес до Гюнтера. Аж це запитав не обертаючись:

— А вчора? Коли ви повернулись вчора ввечері? Були разом з Хагеном?

Гюнтер зрозумів, що поліція вже поцікавилась у службовця на стоянці, коли Карл поставив машину.

— Ні, — відповів. — Карл їздив кудись разом з Аннет. А ми з полковником Пфердменгесом гуляли по місту. Полковник розважався в ресторані, та в нього заболіла голова, й він вирішив провітритися. Потім ми взяли таксі, повернулися й знову сиділи в ресторані, у “Короні”. Чекайте, коли ж ми приїха­ли? По-моєму, близько десятої. Але точніше вам, мо­же, скажуть приятелі полковника. Ми разом вечеря­ли, вони, правда, м’яко кажучи, випили зайвого й ночували у нас. Один у мене на дивані, другий у полковника.

— Як їх прізвища?

— Не знаю, запитайте у полковника. У мене но­чував Курт.

— І коли він пішов?

— З годину тому. Скаржився, що запізнився на роботу.

Видно, інспектор залишився задоволений пояснен­нями, бо запитав:

— Як ви гадаєте, хто міг це вчинити?

— Що? — вдав з себе нерозумійка Гюнтер.

— Диверсію проти вашого друга? Можливо, й проти вас. Адже ж ви могли сісти в машину разом…

— Щасливий випадок, що я залишився живий! — Гюнтер опустився в фотель біля журнального столи­ка. Для чогось переклав з місця на місце газети. Зараз саме час підкинути поліції версію, яку вони розробили вчора ввечері, чекаючи на таксі. Щоправ­да, інспектор може поставитися до неї скептично, та якщо дізнаються журналісти… Предмет для розмов принаймні на тиждень!

Мовив, буцімто роздумуючи й зважуючи:

— Бачте, справа така… Ми з Карлом Хагеном і полковником Пфердменгесом щойно повернулися з Конго. Навколо тамтих подій ходить стільки чуток… Ми хотіли змалювати об’єктивну картину й побували в найглухіших кутках тієї країни, зустрічалися з так званими партизанами й були у військах, що підтримують порядок. І дійшли висновку, що чутки про звірства так званих карателів — звичайнісінька вигадка. Савану заливають кров’ю бунтівники, якщо б ви побачили, інспекторе, пошматовані трупи… — Задихнувся, наче й справді важко було продовжува­ти, ковтнув води. — Гадаю, червоні, дізнавшись, про наміри — ми приїхали в Європу з полковником Пфердменгесом, щоб викрити звірства колоніальних бунтівників, — влаштували цю диверсію…

— Ого! — інспектор оцінив версію. — Справа обі­цяє стати дуже цікавою. — Зупинився посеред кімна­ти. — Тут усе… Тепер оглянемо ванну, а потім дове­деться зазирнути у ваш номер.

— Прошу.

Інспектор вийшов. Гюнтер самовдоволено посміх­нувся: здається, обвів навколо пальця цього поліцей­ського бовдура. Потягнувся до графина. Наливаючи воду, звернув увагу на газету, що лежала поруч. Щось зацікавило його в ній, але ще не знав, що саме, та стривожився й мало не пролив воду зі склянки. Зро­бив ковток, шукаючи ті слова в газеті, й знайшов одразу — прочитав лише перші рядки і заплющив очі; так, із заплющеними очима, .допив воду, не міг повірити, хоча знав, що це не галюцинація…

Прочитав ще раз — як гарно, що інспектор вийшов з кімнати: Гюнтер напевно виказав би себе. Розгорнув газету, так і є — загенський листок, його привіз Каммхубель і вчора віддав Карлові. Чому ж Карл не сказав йому? Це б урятувало життя Карлові й Аннет…

Прочитав ще раз:

“Вчора раптово помер відомий житель нашого міста, з ім’ям якого багато в чому пов’язано процві­тання Загена, доктор Рудольф Зікс…”

Гюнтер злодійкувато глянув, чи не повернувся інспектор, похапливо склав газету й заховав до кише­ні, наче вона могла виказати його. Не було сил під­вестися з фотеля, та це тривало лише кілька секунд. Побачивши інспектора у дверях, підхопився й витяг ключі.

— Прошу вас… це від мого номера.

Йшов за поліцейським, дивився на його акуратно підстрижену потилицю — не було жодних думок і бажань, механічно відповідав на запитання інспектора, коли той оглядав номер.

Стояв на тому ж місці, що й уранці, дивився дивно — натовп уже розійшовся, поліцейські прибрали рештки “фольксвагена”. Там почистять і помиють асфальт, і завтра ніщо не нагадуватиме про сьогод­нішню трагедію: стоятиме якийсь “сітроен” чи “опель”, пам’ятатиме лише він усе життя, бо совість мучитиме його.

Цікаво, майнула раптом думка, а мучила б, коли б він все ж здобув п’ять мільйонів? Певно, не так, бо знав би, заради чого пожертвував двома життями, а так — пусте, все даремно: і їхні поїздки, й хвилю­вання, й, нарешті, його зрада.

Завтра він повернеться у Швейцарію, і почнеться усталене життя — кава вечорами в клубі, репетиції й вистави, суперечки про мистецтво… Середнє існу­вання напівжебрака від мистецтва. Але, подумав раптом із жахом, він уже не зможе примиритися з таким життям, він уже відчув’ у руках гроші, багато грошей, він зріднився з ними, й відповідно змінилися його погляди та смаки. Певно, він нагадує зараз збанкру­тілого мільйонера. Так, збанкрутілого, бо грошей в нього ледь вистачить на квиток до Берна.

Гюнтер витяг хусточку, обтер спітніле чоло. Обма­цав газету, витяг з кишені. Він один довідався про смерть Рудольфа Зікса, зрештою, яке це має значен­ня, лише він знає, що групенфюрер поніс у могилу таємницю шифру — Шліхтінг і Пфердменгес не дога­дуються ні про що, й буде справедливо, коли вони фінансують його — скажімо, по десять тисяч марок. Більше навряд чи дадуть, але ж і не дати не можуть: він пояснить, що ці гроші йому потрібні для підкупу однієї людини, без допомоги якої важко буде увійти в довір’я особи, котра знає шифр.

Посмішка пом’якшила загострені риси обличчя Гюнтера: двадцять тисяч не так вже й погано, звичайно, не мільйон і не п’ять, та все ж якийсь трамплін для людини з розумом. А чого-чого, розуму в нього вистачить. Розуму, настирливості й ділового сприту.

Посміхнувся ще раз. Можна навіть написати Шліхтінгу й полковнику розписки, та нехай лише спробують повернути свої жалюгідні двадцять тисяч! Він натякне Гюнтеру Велленбергу — люмпен-інтелігенту втрачати, власне, нема чого, а от шановним панам… Якщо ліві газети почнуть розплутувати цей клубок…

Гюнтер засміявся. Інспектор здивовано зиркнув на нього, й хлопець одразу зробив пісне обличчя.

Потім інспектор пішов. Гюнтер ліг на диван — захотілося спати, сон змагав його, Гюнтер крутився, та все ж заснув.

Він лежав з підкладеною під щоку долонею і раптом побачив темне зоряне небо — таке темне небо й такі яскраві зорі можна бачити лише уві сні. Зорі мерехтіли, і Гюнтерові було тривожно, передчував — зараз щось трапиться, і не знав — що саме…

Та нараз промінь, білий і тонкий, як лезо, прорі­зав зоряне небо й загубився десь у нескінченному просторі.

Мало не одразу на промені з’явилися дві поста­ті — вони йшли, взявшись за руки, наче їх міг роз­лучити хтось, спочатку нерішуче, буцімто вчились ходити по канату, та з кожним метром їхні кроки ставали впевненіші, вони йшли і не звертали уваги ні на зорі, ні на промінь, дивились одне на одного, і в цьому безмежному світі для них не існувало нічо­го, крім них самих і їхнього кохання.

Аннет посміхалась Карлові — біла троянда на зе­леній стеблині… — і ямочка на її щоці рухалась, а очі випромінювали синє світло…

Вони йшли, розмовляли про щось, мовчали, смія­лися, знову розмовляли й знову мовчали. І їм було гарно, бо найголовніше — знайти одне одного, знаю­чи, що завжди буде радісним і потиск руки, й посміш­ка, й поцілунок, і просто ненароком сказане слово, а вони знали, що так буде вічно, бо промінь вів їх у вічність і дорога їхня не мала кінця.

1

Добрий день, пане… (Суахілі)

(обратно)

Оглавление

Ростислав Самбук  Автограф для слідчого

Есесівські мільйони X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?