«Етимологія крові»

Етимологія крові (fb2) - Етимологія крові 1105K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анна Юрьевна Багрянцева

Анна Багряна Етимологія крові Роман Видання друге (змінене й доповнене)

перейдеш битий шлях убрід

і зоставиш тінь

потойбіч

всупереч

забобонам

я зупинене серце до ніг жбурляю

тобі

як собаці жбурляють

шматок від крові солоний

обома руками

схопи і не відпускай

як невічний свій день

як останній свій шанс

як жінку

над прозорістю часу

прозрієш хоч ти

нехай

бодай на одну хвилинку

перейдеш – іще б пак -

найрозбитіший в небі шлях

найжертовнішу зірку пригорнеш

до моїх вікон

я кричатиму

так

як кричить від болю земля

вивергаючи чоловіка

перейдуть і ті інші

але ж вони крадькома

не покажуть облич

їхні очі змішаються з пилом

у розгорненій книзі

стількох сторінок нема

на тутешній землі

такі

глибокі могили

[фрагменти мого життя] Страхолісся

Майже щоночі мені сняться однаково химерні сни – зі знайомими обличчями та іменами. З весільними квітами та кров’ю землі. З обрієм, до якого можна дійти. Від таких сновидінь притлумлюється дійсність, адже вони видаються реальнішими за саме життя…

Я народилася 26 квітня 1978 року в містечку Іванкові, за вісімдесят кілометрів від Києва.

Спершу ми з батьками мешкали у Страхоліссі. Біля моря. Велике, таємниче і страшне – Київське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селі. Влітку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.

Коли мені виповнилося сім років, я отримала в дарунок від мами величезний набір фломастерів. До малювання ніколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися мені в іншій, вельми цікавій, справі. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було сміливо передавати усілякі знайомі і незнайомі слова. Багато слів. Різнобарвних, яскравих. Світлих і темних. Писала їх на папері, шпалерах, тюлі, паркані… Моїй радості не було меж. Це нагадувало чари: літери, які самі по собі не мають жодного значення, складаються в ряд і починають раптом щось означати. І ти можеш передавати літерами все, про що думаєш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моєму житті сталося ще декілька важливих подій.

Влітку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила своє перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морі – завжди солона і важка. А хвилі – великі і шумні. Справжнє море – воно пахне дельфінами і казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дізналася, що моє рідне Київське море – рукотворне, тобто це взагалі ніяке не море, просто так називається. Почала потай ненавидіти його…

Восени я пішла до страхоліської школи.

Після занять бігала до лісу. Ліс, на відміну від моря, був справжнім. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу після школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила відпорювати від форми бруднющі (чорнило з чорноземом) манжети і пришивати нові. При тому торочила, що ніколи більше не пустить мене до лісу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчині суворі вердикти, і наступного дня, після школи, я повторювала свої лісові подвиги. Зі мною завжди були три вірні подружки – Сонька, Віка і Санька. Іноді за нами валасалися хвостиками інші однокласники, а я не любила, коли у лісі було надто гамірно.

Третину назбираного добра завжди відносила бабі Галі, маминій мамі, яка жила через десять хат по нашій вулиці. І доки не зачинало смеркати, я слухала її оповідки про життя, про ліс, про Страхолісся, про те, як робили Київське море і заливали цілі довколишні села – з хатами, церквами, школами і цвинтарями… Я уявляла все це, і мені ставало моторошно. Я ще більше ненавиділа наше море – море штучне, море-вбивцю.

Бабуся Галя народилася у Страхоліссі і, хоч не вешталася ніколи по чужих світах, проте багато всього пережила й набачилася. Глибокі брижики по всьому обличчі. Я ще тоді, видивляючись на ті брижики, думала: «Старість – страшна, не хочу бути старою».

Мій дід, чоловік баби Галі, помер за одинадцять років до мого народження. «Був дуже працьовитим і… ніжним», – розказувала баба. Шкода, що не дочекався мене. Думаю, з ним мені було б веселіше.

Багато чого розповідала стара про себе і про діда. Про мою маму і маминих старших сестер, тітку Ольгу та тітку Катерину. Та ніколи – про своїх батьків, сестру і брата. Я знала, що всі вони вже давно лежать у землі і що баба не хоче про них згадувати. Але так хотілося уявити, якими були оті мої далекі предки: про що думали, що їли-пили, як сварилися, як любили і ненавиділи одне одного. Чи так само – як ми?..

Бабця Галя була майстринею вишивки. Колись до неї приходили на навчання дівчата з інших сіл, приїздили навіть із Фастова і Трипілля. Але вона мріяла передати все своє вміння мені – кровній і прямій спадкоємиці. Тільки нічого з того не вийшло. Надто вже непосидючою я виявилася для такого нудного заняття. Мене цікавили лише літери, з яких народжуються слова, ліс і вечірні гульбища на нашій вулиці.

– Ликерка, – іноді казала на мене бабця і якось скрушно при тому хитала головою.

Я вже знала: Ликеркою звали її молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годі було збагнути. Бабця вперто відмовлялася говорити про це.

«Ну і не треба, – думала собі, ображена, – захочу – сама про все якось довідаюся».

У ліс, якщо вже казати по правді, я ходила не заради грибів. Просто любила слухати ліс. Там, у ньому, було для мене багато таємниць. Іноді навіть навмисне відставала від Соні, Віки і Сані, ніби загубила їх.

– Ярко-о-о-о! – гукали і замовкали, а я собі потай блукала поміж дерев.

Кілька разів, на одному і тому ж місці, чула: кричить якась жінка – так, як можуть кричати лише від пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здіймалося волосся. Але мене знову і знову тягнуло до того місця, до того крику – незбагненним зв’язком інтуїтивно вгадуваної спорідненості. Мені ніхто нічого не говорив. Я знала лише те, що відчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.

Того ж самого року, в січні, по різдвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли відійти від цього тяжкого горя. Поховали стару на сільському цвинтарі поруч з іншими нашими родичами, серед яких, проте, не було ані її батька, ані матері. Ані сестри Ликерки. Ми так і не дізналися про них нічого. Таємницю нашого роду закопали глибоко в землю чужі й п’яні дядьки.

Наступного року, саме на мій день народження, сталася аварія на ЧАЕС і, хоч наше село не потрапило до надміру враженої радіацією території, ми з батьками все одно виїхали звідти. До столиці. Хтось із батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала ані найменшого бажання кудись їхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто єдиним справжнім для мене. Пригадую, навіть плакала, коли прощалася зі страхоліською хатою – але не так від реально усвідомленої втрати, як більше – перед невідомістю. Плакала з таким театральним драматизмом, що у рідних це викликало лише сміх. Вони сміялися з мене, а в очах був сум.

– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навідуватися вряди-годи, це ж не зона.

Хтось чогось не міг второпати. А я тоді розуміла лише одне: ми залишаємо могили своїх предків. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тоді годна була зрозуміти. У тому смішному віці, коли випадають молочні зуби і з’являється нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.

Отже, ми переїхали до столиці.

Того ж року тато знайшов собі іншу жінку і пішов жити до неї. Він і раніше бахурував, тільки мама не зважала на те раніше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кінцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашій невеличкій двокімнатній квартирці. В панельній дев’ятиповерхівці з ліфтом та сміттєпроводом.

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь

Ганя

Коли Гані виповнилося сім років, мама подарувала їй золоті кульчики-півмісяці. Вуха проколювали без голки, підточеними шпичками кульчиків, змоченими в горілці. Ганя навіть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячість впереміж із почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж світилася вся від радості – нарешті стала дорослою.

Ганя не знала, що напередодні її свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидиній думці щодо такого дорогого подарунка.

– Ми ж не багачі якісь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обійдеться. Нема чого змалку привчати до розкошів.

Але Степанида не здавалася і вперто наступала на чоловіка. Їхня донечка мусить бути найкращою дівчинкою в Горностайполі. Яка ж це розкіш? Золоті півмісяці лише оберігатимуть Ганю від злої сили, від зурочень заздрісних односельчан. Та й голівка у неї не болітиме ніколи – бо золото ж.

Ні, у неї в родині не було забобонних, зовсім. Щонеділі з батьками ходила до церкви – але більше ходили про людське око. А чи по-справжньому вірили в Бога – Степанида не знала. Вона хотіла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо він живе на небі, то чому ж ховається від людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І місяць, і зорі – вночі. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вірити.

Василь зрозумів, що у війні з жінкою йому не перемогти ніяк. Та й мусить же хтось бути мудрішим. Погодився таки. Щоправда, коли довелося вести корову на ярмарок, довго стояв біля хвіртки, не торкаючись клямки, все вагався: відчиняти чи ні. Важко було залишатися без такої щедрої годувальниці, якою була Мілька. А та дивилася на нього – ніби людськими очима – ніби ось-ось заплаче і скаже: «Не продавай мене, ще згоджуся». Як у казках, де говорять звірі. Але Мілька мовчала. Навіть не мукнула за всю дорогу, що тягнулася до ярмарку.

Василь

Василь Босенко сам був нетутешній. Із Ржищева.

Батько його, Гаврило Петрович, служив дрібним чиновником. Красивим був чоловіком. Жодна жінка не оминала поглядом. Та й він рідко коли оминав спокусу в спідниці, але й рідко – самим лише поглядом. З дружиною пощастило – була неревнива. Єлизаветою звали, казали всі на неї – Ліжбета. Мала добру вдачу, лагідна і хазяйновита. Але найголовніше – мовчазна і терпляча. До ранку, було, чекає чоловіка, але нічого не скаже, коли той прийде вранці, не запитає, де був, не дорікне, лише мовчки від дверей повернеться, коли кроки його вчує, утре сльози насухо, а тоді зустрічає Гаврила привітно, наче той і не вештався бозна-де цілу ніч. Раділа мовчки, що повертався до неї. І сумувала мовчки, що йшов… від неї. Горда була жінка Ліжбета. А ще чоловіка свого дуже любила, а тому прощала все.

Але одного разу не повернувся Гаврило. Заплескали недобрі сусідські язики: дівку собі молоду знайшов десь під самим Києвом, до неї втік. А разом у Київ на службу влаштувався, у якусь канцелярію взяли його.

Василеві тоді було одинадцять років. У школу ходив, але довелося йому ту школу покинути. Із Ржищева Ліжбета з Василем переїхали до своїх родичів – на Київське Полісся. Не могла більше нещасна жінка витримувати отих насміхань: з молодою дівкою від неї чоловік утік… Краще не згадувати, як пережила все це!

Оселилися в Горностайполі, у маленькій хатинці-мазанці, що вже аж розвалювалася від часу. Ліжбета мала дуже гарний голос. Взяв її отець Іван до церковної півчої. Коли відправи були, свята чи поминальні дні – співала у хорі, на життя заробляла, щоб себе і сина прогодувати. Усі думали у селі, що вдова. Жаліли. Часом та жалість їй допікала.

«Краще б і справді вдовою була», – міркувала потай.

Василь вродою в батька вдався, як підріс до парубка. Красень такий самий. Уже й на цього дівки заглядатися почали. Ще як молодшим був, любив з мамою до церкви ходити. Там із дяком Миколою стоваришувався, на десять років старшим від нього. Микола був дуже розумним чоловіком, але й простим – було про що, окрім Святого Письма, погомоніти. Навіть на рибу ходили разом. Так і дружба зав’язалася міцна між ними. Не на один рік.

– Слухай, Василечку, – якось сказав Микола, – ти вже здоровий дядько, мусиш сам гроші заробляти, ще й думати, як прогодувати матір. Хочу тобі щось запропонувати. У нас у селі трунаря немає. Коли помирає хто, ми з Дитяток кличемо або й з інших сіл. А люди ж не вічні, одні відходять, інші народжуються – така Божа воля. Що вдієш. У Горностайполі був колись один добрий майстер, але сам помер років зо три тому. Відтоді ніхто за таку справу братися не хотів. Чомусь боялися. От якби ти подумав…

– Та тут страшного нема нічого, – відповів Василь, – тільки ж не вчив мене ніхто, от у чому біда. Який з мене майстер, коли не знаю навіть, як дошку витесати?

– Навчишся, ти хлопець здібний, руки на місці. Погоджуйся, я сам тебе відведу в Дитятки. Тиждень-два у Прокопа, дитятського трунаря, поживеш, він навчить тебе і дошки витесувати, і домовини збивати. А парафія за навчання заплатить, ти не переймайся, отець Іван сам зацікавлений, аби в селі свій майстер був. Та й потім матимеш зі своєї праці гарні гроші, – вмовляв Микола.

А що було Василеві думати? Звичайно ж, погодився.

Не помилився дяк – таки добрим майстром став Ліжбетин син. Спочатку не дуже приємна та справа йому була. А потім звик. Навіть подобатися почало. Відчув покликання своє у тому – вічні домівки односельчанам будувати.

Якось дід один у селі помер. Прийшла до Василя онучка покійного – батьки прислали про труну домовитися. Він знав її – Степанидою звали. Тільки не доводилося ніколи ближче зазнайомитися, не було нагоди такої. Аж тут трапилася…

Худенька сама, з довгою русявою косою, з такими добрими-добрими очима, повними сліз. Плаче, каже, діда дуже любила, повірити не може, що більше не побачить його живого. Аж Василеві шкода стало – не діда, звісно, бо що вже діду. Онучки.

Уперше таке зробив – пригорнув дівчину до грудей і по голові гладити почав. А дівчина не пручається, прихилилася до трунаря, ще дужче заплакала.

Аж раптом відчув, як гаряче йому стало. Злякався. Відступив від Степаниди трохи.

– Не плач, – каже їй, – така Божа воля: одні відходять, інші народжуються. Що вдієш.

Поховали діда. Але Василеві з голови заплакана Степанида не виходить. Не може забути отого жару, що по тілу його пройшовся, коли дівчину обіймав. Якби таке повторилося! Тільки щоб уже не плакала, щоб усміхненою була, щоб мала якусь добру вість. Тоді притис би до себе знову, щоб і радість її відчути.

Спливав час. У Горностайполі вистачало смертей і весіль. Уже й Ліжбета весілля свого сина справила – зі Степанидою одружився. Дівчина закохалася ще тоді, коли втішав її у дідовій смерті. Тож ледве не стрибала від радості, коли сватати прийшов.

Зажили собі тихим-мирним життям у Василевій хаті. І Ліжбета жила з ними до смерті. Але померла нестарою, від хвороби серця, онуки побачити не встигла.

Василь мав трохи заробітку зі своєї праці, проте невеликі це були гроші. Не міг втридорога лупити з родичів померлих, хоч і майстер був гарний. Любив свою роботу, так, навіть гордився нею, але задоволений більше був від того, що робив. Чуже горе на зиск його не спокушало. Тож знав справжню вартість отих – зі слізьми чужими змішаних – грошей…

Найбільшою втіхою для Василя була його донечка. Пізно вона у них зі Степкою народилася – обом уже було за тридцять. Ледве дочекалися, думали вже, без дітей старість зустрічатимуть. Але всміхнулася раптом доля – дарувала дитинку.

Підросла та, що вже чорні кучері спліталися у дві тугі коси, уквітчані різнобарвними – до несмаку, але по-дитячому весело – стрічками. Великі зелені оченята жадібно всмоктували у себе всі дива їхнього поліського краю і від того ставали такими глибокими-глибокими, наче криниця посеред двору.

Гарненькою була їхня Ганя, нічого не скажеш. Як не дбати про щасливе прийдешнє такої.

Та й жінку свою любив Василь. А чого від любові не зробиш, чим не пожертвуєш. Отож скоро забули вони про корову, що проміняли її на золоті кульчики-півмісяці. Зажили спокійно, як і раніше. Ніби ніколи і не сварилися між собою Василь та Степанида.

Того ж року Ганя пішла до школи. Вчилася потроху читати і писати. На зиму справили їй кожушка – перешили старого дідового, купили червону вовняну хустку в жовті квітки, схожі на нагідки, які рясно росли влітку на їхньому городі, а чоботи взувала материні, бо вже не мали на що купити нові – небагато покійників на той час у селі було.

Але зима – вона ж недовга насправді. Ось і станула крига на ставках, сонечко стало щедрішим на тепло. Наближався Великдень.

Степанида

Степанида тримала свічку між вказівним і великим пальцем, у лівій руці, правою хрестилася щоразу, коли отець Іван тричі виспівував: «Господи помилуй!»

Полум’я було неспокійним: то виструнчувалося рівною вогненною смужкою на кілька сантиметрів угору, то опускалося скорчене донизу, ніби от-от вистрибне зі свічки на долівку і почне кружляти гарячим бісиком межи ніг прихожан. А чорний димовий німб із гучним тріскотом тягнувся за полум’ям – був його тінню.

У Степаниди тривожно стиснулося серце. Лихе передчуття закралося до свідомості, аж у голові запаморочилося. Схотілося якомога швидше вийти з храму. Але мусила стояти – бо ж іще непосвячені у її святковому кошику паски та крашанки. Поставила свічку до свічника і тричі перехрестилася. Наче трохи відлягло, а проте тривога ще довго продовжувала тріпотіти сполохано – аж на самому денці серця. Якась невідома їй досі сила сповіщала про щось моторошне і неминуче.

– Христос воскрес! – привітала чоловіка.

– Воістину воскрес.

Обійнялися і поцілувалися тричі. Ганя вихопила з мамчиних рук кошик і заходилася виймати посвячене добро – на розговіння. Постелила на стіл чистого рушника – вишиті гладдю курчатка засвітилися святково у їхній вбогій хатині. Поставила посередині велику паску, поруч – дві маленькі, а вже потім обережно виклала коло з червоних, рудих, зелених, синіх та жовтих крашанок.

– Мамо, тату, сідайте до столу! – засміялася рівненькими вустами, тоненькою дитячою рукою грайливо відкинула за плече косу з розв’язаною рожевою стрічкою.

Про свою пригоду в церкві зі свічкою та про тривогу Степанида вирішила не говорити чоловікові. Дасть Бог, минеться.

Після Великодня було весілля у донечки Василевого товариша. У Страхоліссі. Пішли всі разом. Степа почувалася там чужою, спілкуватися з ким не мала, добре хоч, що Ганя біля неї весь час крутилася – то зважала лише на донечку. Ні до молодих, ні до батьків, ні до гостей не мала діла. Тільки відчувала – тривога все глибше і глибше у душу її закрадається. Незрозуміла. Дика якась. Аж панічна – тривога.

Почалися весняні клопоти, городні будні. Потім літо – збір врожаю, зимова тиша і знову – весна… Скільки не ходила до церкви – все те саме. Стрибає полум’я неспокійно, кіптяву чорну випускаючи, наганяючи жах якийсь…

Не миналося.

Але боялася розказати комусь. І аби не помітив ніхто тої чорноти, просто перестала у церкву ходити. Хай дивуються сусіди – нічого не казатиме. Її справа. Та і де ж той Бог? Немає ніякого Бога, просто вигадав хтось, аби гроші з людей на свічки та на відправи усякі збирати.

Тільки тривога все спокою не давала…

Відволікалася важкою працею у господарці, але в кінці дня недобрі думки знову оживали у ній, часом не давали заснути, катували, повільно знищували її. Степанида змарніла на лиці, схудла, чолом почали проступати все глибші зморшки, а у волоссі з’являтися перші сивини. Старіла на очах.

Василь раптом змінився теж. Став мовчазним і дратівливим. Почав зникати десь і повертався пізно – сам не свій, нічого не пояснюючи. То до чарки зазирав без приводу, то без причини накидався на жінку й на доньку, лаючись, на чому світ стоїть… Аж одного разу почав щосили лупцювати Степаниду, не шкодуючи їй стусанів – наче звір страшний у його шкуру вселився. Перелякана Ганя побігла кликати сусідів, і якби ті не нагодилися вчасно, Степа б уже віддала Богові душу.

Від того часу жінка так захворіла, що перестала виходити з хати. Усе стогнала глухо, лежачи на ліжку, бо говорити не мала сил.

Ганя, як лишень могла, доглядала за мамою, носила з криниці свіжу воду, варила трави і каші, поїла, годувала, обмивала її, прала сорочки і допомагала переодягатися у чисте. Василь, коли з’являвся у хаті, лише зиркав на них обох вовчим поглядом – аж блищали від злості зіниці – і мовчки виходив – так, наче його тут уже нічого не стосувалося.

Більшість односельців почали оминати їхню хату. Лише тим, котрі щиро за Ганю переживали, не страшно було навідуватися до Босенків. Одним з таких був Микола – церковний дяк, уже сивий дядько.

Померла Степанида одразу по Зелених святах. Вмирала на очах у доньки. Останні сили зібрала – щоб заговорити нарешті. Глухим, здавленим голосом ледве вимовила:

– Півмісяці… свої… бережи, доню. Це ж тобі – на щасливу долю… не знімай їх…

– Ніколи, мамо. Обіцяю, що ніколи їх не зніму, – Ганя відпустила мамині гарячі долоні, щоб доторкнутися до золотих півмісяців на вухах і переконатися: нікуди не зникли. Стисла міцно кульчики, ніби хтось уже збирався їх у неї відняти. Гіркий відчай підкочувався повільно – через груди – до не по-дитячому глибоких очей. Отак сиділа хвилину, дві, три… коло мами, тримаючись за півмісяці, мов за власну долю, не наважуючись заплакати. А коли знову доторкнулася до неньчиних долонь, ті вже були холодними…

Не схотів Василь домовину для Степаниди робити. Микола думав вплинути якось на свого давнього товариша, але як побачив осатанілі очі Василеві і кулаки стиснуті, тоді й він п’ятами накивав. Не міг зрозуміти, що коїться. Довелося до Прокопа звертатися – дитятського трунаря. Щоправда, на похорон Василь прийшов, мовчав, не хрестився жодного разу, сам – біліший від покійниці.

Ликера

Василь привів її, коли ще тиждень лишався до сороковин по жінці.

– Вона буде тобі за маму, – сказав Гані.

Зелені очі-криниці дівчини проковтнули здивовано спочатку батька, а потім – незнайомку – її Ганя раніше не бачила в Горностайполі. Але, пригадує, десь ніби й бачила вже – знайоме дуже обличчя. Ні, точно, Ганя знає її…

Ликера була красивою – з густим темним волоссям, заплетеним у довгу косу, з виразними карими очима, струнким станом і ніби влитою в неї якоюсь аж занадто живою силою.

Ликера була молодою, в розквіті дівоцтва, може, років вісімнадцяти, якщо не менше.

«Сестра, ще б куди не йшло, але мати…» – подумала Ганя.

Щоправда, перечити батькові не стала, а лише привіталася стримано з нетутешньою красунею і швиденько вибігла надвір, подалася в напрямку лісу.

У лісі мала свою схованку – на одному з пагорбів, де переважно росли молоді сосни, а земля була встелена яскравим світло-зеленим мохом. Гілля на одній із сосен десь на півтора метри від стовбура тягнулося до землі, ніби поли довгого плаща на казковій феї. Ганя хутко пірнала під те гілля, зникаючи в ньому, що ніхто її вже не міг побачити. Проте вона могла бачити все і всіх довкола – через просвіти між маленькими голочками на гіллі. Отак часто сиділа під сосною і розмірковувала про світ, про людей, яких знає, про дерева і звірів, про сонце і дощ, про все, що встигла увібрати в своє серце. Відколи померла мама, і не було з ким порадитися, якщо виникали раптом якісь питання чи сумніви, приходила сюди, щоб отримати відповідь – тут найкраще думалося. От і цього разу Ганя, обійнявши свої худенькі коліна, сиділа на шматку драної мішковини, що ним була встелена вогка земля її «келії», і намагалася зрозуміти: що вона відчуває до Ликери. З одного боку, тепер їм житиметься веселіше і легше – адже буде підмога у господарстві. І батько, можливо, менше зникатиме з дому, менше питиме гіркої води, менше лаятиме і битиме доньку.

Ликера – гарна, Ганя зможе полюбити її – але не як маму, звісно ж, ні, – як старшу сестру чи подругу. Нічого у тому страшного немає, що батько привів цю дівчину до їхньої хати, він не хоче бути самотнім, тим паче Ликера ж – гарна…

Щойно лише зробила такі висновки, переконала себе у тому, що чинити треба саме так, а не інакше, як раптом зелені колючі поли на сосні зашурхотіли й заворушилися. На хвильку спинила дихання, ніби від того залежало, чи помітять її, чи ні. Стало лячно. Шурхіт не спинявся, а, навпаки, наростав упевнено й уперто. Ганя почала пригадувати молитву, почуту колись з мамчиних вуст, тільки від страху заклякла пам’ять, і всі зусилля її розворушити виявилися марними. Можна було б, звичайно, просто перехреститися, але Ганя тоді не встигла про це подумати.

За якусь мить гілля внизу розширилося до невеличкого проміжку світла, яке одразу ж затулило щось чорне і пухнасте. На дівчину подивилися сліпучі вогники котячих очей. І здалося Гані, що бачила вона вже десь щось подібне. Можливо, навіть уві сні.

Це була красива чорна кішка. Але дивно: котів у цьому місці ніколи раніше не зустрічала. Гостя неквапом наблизилася до господарки «келії» і заходилася лащитися, тертися об ніжну шкіру дитячих литок, рук, лизнула теплим вологим язичком пальчики на нозі і, манірно відкинувши голову, нявкнула, показуючи свої гострі маленькі зубки. Ганя обережно погладила кішку, а потім посадила її собі на коліна, опустила голову і притулилася щоками до гладенької чорної шубки. Від кішки струмом ішло приємне тепло, яке легенько лоскотало все тіло дівчини. Сиділа б отак довго-довго – до смерку, та хоч би й до ранку, аби лишень не повертатися додому. Але мусила іти звідси – боялася батькового гніву. А ще, не зізнавалася собі в тому, але підсвідомо відчувала – хотіла бачити Ликеру (де ж могла бачити її раніше?).

Чорна гостя хутко зістрибнула з Ганиних колін і зникла потойбіч зеленої завіси, впустивши на мить до схованки дещицю денного світла.

Коли Ганя вийшла зі сховку, кішки видно вже не було. Дівчина повільно опустилася з пагорба і вузенькою кривою стежечкою почимчикувала до села. В її зіниці непомітно вкарбувалася нова глибина…

[фрагменти мого життя] Кохання

Я виросла біля Київського моря, а тому змалку призвичаєна до обману. Штучне море нагадує штучне кохання: ніби й відчуваєш його, навіть можеш зануритися у нього з головою, але ж, злизане вітром, воно не залишає на твоїй шкірі жодних слідів. Безсільне і прісне – море з тим берегом. Ти його знаєш, відтак поступово холоднішаєш до нього.

Закохуватися я почала ще з дев’яти років. Найперше і найсвітліше моє кохання – учитель музики. Але найсмішніше те, що я зовсім не пам’ятаю, як його звали. Високий, з довгим русявим волоссям, блакитноокий легінь, він приходив на урок, виставляв учительський стілець посеред кімнати, аби всім було однаково добре його видно, діставав із футляра акордеон, сідав і починав грати. Спершу вдавав, що не бачить учнів, налаштовувався, так би мовити, на свою музичну хвилю, а вже потім відривав погляд від акордеонних клавіш, уважно дивився на кожного з нас і нарешті говорив: «Доброго дня». Це був єдиний учитель, з яким ми віталися сидячи. Коли його погляд зупинявся на мені, я відчувала, як гарячішає подих, туманиться у голові і починає пришвидшено баламкати в грудях. Це було приємне відчуття – суміш тривоги, цікавості, радості і мрії… І, можливо, іще чогось, важливішого, ніж усе це вкупі. Я уявляла, що ми разом, під красиву музику, пливемо по морю. Раптом нас накриває велика хвиля. Я тону, але він рятує мене – виносить на руках із води, кладе на пісок, а потім ніжно цілує в губи. На цьому мої морські фантазії уривалися разом із красивою музикою, бо я ще не знала, що слід робити з чоловіком далі, після такого поцілунку.

Дізналася про це, коли вже вчилася на першому курсі університету.

Якось на лекції з філософії у мене сильно розболівся зуб. Саме за кілька тижнів до того у центрі, неподалік від оперного театру, з’явилася вивіска нової приватної стоматологічної клініки – «Д.Думін». Біль був настільки нестерпним, що я навіть забула про злиденність власного гаманця, перш ніж переступити поріг цього закладу. Зовсім юний і не дуже ввічливий лікар, від якого безмірно тхнуло парфумами «Gucci», зробив знеболювальний укол в ясна, видалив нерв, запломбував хворого зуба. І тільки по тому, як завершив свою роботу, повідомив, скільки все це коштує. Мені стало зле. Хоч і не бачила тоді себе у дзеркалі, проте уявляла, як червонію від сорому за те, що не маю і десятої частини тієї космічної суми. Запропонувала залишити якусь свою річ, наприклад, золотий ланцюжок, у заставу. На це лікар скорчив кисло-гірку гримасу. Відчула себе повною дурепою. Мені здалося, що цей шмаркач готовий мене придушити власними ж руками, якими щойно рятував мого нещасного зуба. І я заплакала. Спочатку тихо, а потім так голосно, що до кабінету прибіг, схвильований, сам лікар Думін, власник клініки. На вигляд йому було років сорок. До звабливого легенька посивінь у чорному волоссі, кількаденна неголеність на обличчі, рівний ніс і гострий – аж до пронизливого – погляд темно-карих очей. Я ще ніколи не бачила таких гарних чоловіків. Мені забракло слів і думок, сиділа перед ним, наче вкопана, і вже не плакала, лише схлипувала.

– Що сталося, Віталю? – запитав у мого рятівника і ката.

Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Думіним, бо не знали, як усе пояснити.

– Ще раз запитую, що сталося? – тепер звернувся одночасно до нас обох.

– Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…

І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Думіну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години.

– Можеш не квапитися, заспокойся, – провів долонею по моєму волоссю.

Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Думіна вилітали звабливі бісики, чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове, несподіване.

Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа.

Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Думіна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами… З ним я стала жінкою. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися отим коханням. Воно затягувало мене у якусь страшну безодню і поглинало – повільно, але невідворотно. Це було щось дивне. Неприродне. Ніби вселився в мене якийсь гаспид…

Я почала любити і ненавидіти своє місто (його місто!), яке зробило мене жінкою, яке знищило в мені маленьку дівчинку. Приростала, вростала болючим нервом свого дівочого дорослішання, пускала коріння, напувала власними соками, і воно – місто – наповнювало мене собою – оселялося в мені, обіцяючи нове життя… кольорове і яскраве, ніби всуціль розписане моїми першими фломастерами.

Думін ніколи не відвозив мене до самого будинку, лише до метра. Ми з ним мешкали на різних берегах Дніпра, і він не міг повертатися додому надто пізно. А я продовжувала прив’язувати його невидимими ниточками власних бажань, усе міцніше й міцніше, тягнула до себе, а потім, уже разом із собою, – до глибокої і страшної безодні. Він спав, обіймаючи єдину – перед людьми (але не перед Богом!) – жінку, і навіть не здогадувався про мою силу. Неспокійно – адже кожної ночі я, сама того не усвідомлюючи, приходила у його сни. І там, у снах, продовжувала кохати його.

Клініка «Д.Думін» стала мені оазисом і пеклом, де я відроджувалася і де потім спалювала себе кожною новою втечею – до нього, від нього.

Саме тоді мені вперше наснилася ВОНА. Це була красива жінка років тридцяти семи. У довгому білому вбранні із шовку. Біла хустка на голові. Вуста – бліді, і сама – бліда, а очі неприродні якісь – ніби й не очі, а дві порожнечі замість них. У руці тримала великий ніж, але мене це зовсім не лякало.

– Доню, – казала, – ти можеш робити з ним усе, що хочеш, але визначся спершу, чого саме ти хочеш.

Я знала: вона про Думіна. Про інших я тоді не думала.

– Хочу кожної миті бути поруч із ним.

Відповіла:

– Вір мені, доню, згуба солодкою не буває. Не спалюй себе даремно. Він – не твоє щастя. Відріж оці ниточки, поки не пізно. На, тримай, – протягувала мені ніж – відріж, бо потім матимеш великий клопіт.

А на лезі тремтіли крапельки крові.

– Не бійся, це моя кров, вона є також у тобі.

Хто вона і чому я не запитала у неї про це тоді – коли іще вагалася?.. Одне знала точно (але звідки?!): це вона – так-так, саме ВОНА – кричала тоді в МОЄМУ лісі.

Одного разу я не витримала, взяла ніж у НЕЇ і перерізала… геть… усі… ниточки.

Клініка «Д.Думін» несподівано зникла з карти міста. Як сам лікар – зник із мого життя. Я просто перестала думати про нього. Перегоріла ним.

Потім були різні залицяльники й кавалери. Чи любила когось із них так, як учителя музики? Ні, то ж було романтичне дитяче захоплення, яке не повторюється з дорослішанням. Чи відчувала до когось із них щось подібне, як – до Думіна? Ні. Після нього я більше нікого не бажала прив’язувати до себе отими фатальними нитками власних маніакальних бажань. Це боляче – по-перше. А по-друге – невідворотний шлях до самознищення. Бо – «згуба солодкою не буває» – пам’ятала.

Хай їм грець, тим ниточкам! – вирішила. І почала жити заради себе, у власне задоволення, не переймаючись зайвими думками й почуттям. Як живе більшість дівчат.

І ВОНА – вже не снилася мені.

Але ж є речі, сильніші від нас. Чи не так? Зрозуміла це, коли закохалася. Знову. А може – вперше, тобто – по-справжньому?

З Андрієм ми познайомилися після однієї наукової конференції. Запитав, чи не могла б я переслати свій реферат із соціолінгвістики йому на емейл – для серйозного мовознавчого журналу, у якому він працює заступником головного редактора. Мовляв, його зацікавило моє дослідження.

Ми випили вина і пішли гуляти вечірнім містом. Коли минули Львівську площу і вийшли через двори до язичницької гори Гончарки, Андрій нарешті наважився мене поцілувати. І вже тоді, за тим теплом, яке струменіло з його рук і вуст, я відчула, як продовжую вростати у своє місто, у фундаменти будинків і корені дерев, у землю й воду.

Тримаючись міцно за руки, усе-ще-віддалені і вже-не-чужі, ми підійшли до краю прірви, і я подумала, коли дивилася униз: напевно, знову – воно, кохання.

Андрій, як і Думін, мав сім’ю, а, отже, цей роман від самого початку не обіцяв мені нічого обнадійливого. І все ж таки, важка темна сила вкотре затьмарила мій зір, взяла в полон і розум, і тіло, повела – мов приреченого сліпця – по черговому пекельному колу.

У нього були світло-карі очі й темне волосся. Стрункий, вишуканий чоловік. Любив красиві краватки, каберне з креветками – ввечері, каву з вершками – вранці, котів, сина, мене, футбол, індійські фільми і японські кросворди. Власне, я й не пригадую, щоб він любив іще щось, окрім цього всього. Ми не сварилися жодного разу, але таки кілька разів розходилися – «черговий раз назавжди». Я діставала його своїми отруйними докорами. Просто мені не подобалося, що він зустрічається зі мною, а живе з іншою жінкою. У вихідні ж – заледве відсмикував пісну годинку для мене. Тож як могла не дорікати?.. Але найдивніше: коли нарешті прощалися-розходилися-на-віки-вічні «по-хорошому», домовляючись не траплятися більше одне одному на очі, він – ніби навмисне – щоночі приходив у мої сни. А може, це я приходила сама – до нього?.. Ми розмовляли і кохалися, сварилися, мирилися. По-справжньому я жила лише у снах, а реальність ставала мені нецікавим сном, завершення якого очікувала з нетерпінням. Не сварилися. Просто – прощалися. І розходилися. Ніби назавше. А тоді снилися одне одному… Я кохала. Мені бракувало його. Я божеволіла, коли Андрій залишав мене – напризволяще самій собі. І тоді ми разом не витримували – сни перетворювали знову на реальність. Але реальність надалі залишалася одним великим сном.

Я боялася втратити своє почуття. І водночас – вперто чекала, коли нарешті прийде ВОНА. З ножем. Аби навіки відрізати від мене оте кохання. І з крапельками своєї крові на ножі. Крові – яка є також у мені.

Я називаю його «пророк»

– Ти обожнюєш його. Молишся на нього й за нього. Не уявляєш свого існування поза ним. Цілуєш очима його квартали і цвинтарі. Але подумай про це: колись твоє місто накриється. Піском, димом, радіацією чи, може, прісною хвилею. Накриється невідворотно і цілком. З усіма його супермаркетами, фаст-фудами та клініками. Ти кричатимеш, але ніхто тебе не почує. Окрім тебе самої. Та й ти чутимеш лише власний голос. Подумай про це, Ярославо. Поки не пізно, – сказав мій сусід Ілля, коли я вийшла з ліфта і подумки привітала його з Днем Києва.

Теж мені, пророк знайшовся.

– Окей, Ільку, – відповіла я, – подумаю.

– Обіцяєш? – перепитав і пильно подивився в мої очі своїми – божевільними.

– Обіцяю.

«Несподівано впав Вавилон і зруйнований він! Візьмете бальзаму для долі його, може, буде загоєний він!» – поки шукала у сумці ключ від квартири, бурмотіла собі під ніс рядок із Біблії, здається, з книги пророка Єремії.

Він із-під Прип’яті – мій сусід Ілля, з Лелева. Ми майже земляки, тільки його село – це зона підвищеного рівня радіації. Йому було дванадцять років, коли виїхав звідти. Каже, що не хотів. Але його ж ніхто не питав. Мене теж ніхто не питав, чи хочу я сюди. У цьому ми схожі з Іллею. Але в іншому несхожі. Я можу їздити туди, де я виросла. Ілько – ні, ніколи. Бо його рідна земля тепер – мертва. А сам він – невиліковно хворий, і, можливо, йому вже лишилося зовсім мало… часу.

Одягаюся в домашнє, мию руки з милом і змиваю з обличчя косметику. Мама вже півроку як переїхала жити до одного зі своїх залицяльників. Тепер я належу лише сама собі, у цій порожній квартирі.

Запарюю улюблений суничний ройбуш. Зручно вмощуюся у крісло-гойдалку – перед монітором компа.

Чесно, я не відчула сьогодні ніякого свята. Тільки втомилася. Пора брати відпустку і тікати подалі від Києва. Не маю сил, щоб якось упорядкувати, систематизувати, проаналізувати, зрештою – переосмислити всі матеріали, розкидані в мене по різних зошитах і зшитках ксерокопій. Не проклинаю той день, коли вирішила присвятити себе науці. Але виринає часом риторичне: чи потрібно це іще комусь, окрім мене?..

Згадую про свої перші кольорові фломастери. Стає якось тепло на серці. Не даремно ж я так любила писати літери, слова. Але якби хтось тоді сказав моїм батькам, що з їхньої єдиної донечки вийде колись дослідник мови, вони б розсміялися – так само, як сміялися, коли я прощалася з нашою хатою.

Перевіряю електронну пошту. Одні спами – як хаос. І порожнеча – просто як порожнеча.

За вікном – салют. Різнобарвні вогники вилітають на волю (у них воля – це смерть – геть як у людей), бахкають собі… Не хочу думати ні про що, але ж думаю, що ні про що не хочу думати… І від цього якось некомфортно на душі. Ніби там якийсь тягар. Це так важко, коли маєш тягар і не знаєш, як його позбутися.

«Ти обожнюєш його», – згадую слова свого божевільного сусіда.

Як ти, Ільку, помиляєшся, знав би, як.

Місто моє – у моєму серці, в уяві, у пам’яті, у снах. І не накриється воно – допоки я жива. А як не стане мене – то чи буде сенс в існуванні мого міста для когось іншого?.. Тоді воно існуватиме зі мною там, куди ПІДУ.

А це місто, у якому живу, про яке говорив пророк Ілля – так я називаю іноді свого сусіда, – воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше.

Ройбуш тече з чайничка у горнятко, наче потойбічний час, і пахне лісом, у якому я виросла. І взагалі я, здається, поринаю у якусь давно забуту чи, може, навіть зовсім загублену в безжальному дорослішанні казку, міфологему, наповнену безліччю химер, сновидінь, архетипів.

І вже порожні листи у віртуальному просторі не мають жодного значення. Вже взагалі не чекаєш ні від кого листів. І сама не хочеш нікому їх писати.

А може, це просто депресія? Прихована і глибока. Тоді треба негайно тікати подалі від Києва…

Кохана, вітаю тебе з днем нашого міста! Як відсвяткувала? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:13:43 29/05/2006

Ніяк. Але тебе теж вітаю. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:17:07 29/05/2006

Тільки не сумуй, добре? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:21:03 29/05/2006

Я не сумую. Просто втомилася. Добраніч. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:23:32 29/05/2006

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся

Устина

Тарас Невода був сірожупанником і трагічно загинув, коли воював у 1918 році на боці армії гетьмана Скоропадського. Устина, яка торік лише переступила третій десяток, залишилася вдовою з двома донечками – тринадцятирічною Галинкою і шестирічною Ликеркою.

У неї був іще й син, Дмитрик. Він народився після Галі, але помер трирічним – від запалення легенів. Смерть сина батьки ледве пережили, Тарас аж посивів з горя і все картав себе, вважав, що то його і жінчина вина – взяли малого з собою в поле на посівну, а земля ж навесні ще не встигла прогрітися. Сидів Дмитрик на тонкій драній батьковій сорочці, а потім скрутився калачиком і заснув. Наступного дня схопив його жар, але вони не дуже на те зважали за роботою. Лише під вечір помітили: син ледве живий. Доглядали, вигрівали, поїли усяким зіллям, але не допомогло – втратили, віддали його – ще не прогрітій страхоліській землі.

І лише через три роки опісля смерті Дмитрика, Устина знову поважчала – тільки вже народилася донечка, ще одна, Ликерка. Крикливою була від самого народження – нікому не давала спокою – ні вдень, ні вночі. Покликала Устя шептуху бабу Килину, аби зняти з дитини врок. Килина подивилася на малу, сумно похитала головою, але страшного нічого не сказала. Лише щоб Устина набрала в церкві свяченої води і кожного ранку до схід сонця протягом місяця омивала тією водою донечку. Та послухалася шептухи. Справді, вже за три тижні дитина стала спокійною, майже перестала плакати.

Галина

Галинка красунею великою не була. З ріденьким волоссям, кирпатим носом і глибоко запалими очима якогось болотяного кольору. Сама худенька, сутула. А проте усмішку мала лагідну і характер добрий, трохи сором’язливий. За це хотілося її обнімати і міцно притискати до серця. Вчилася в школі старанно, і наука йшла їй легко. Але ж і господинею вийшла не абиякою – в усьому матері допомагала, поки сестричка ще була маленькою: і борщ вміла зварити, і хату підмести, і брудну воду в помийницю винести, і курям картопляного лушпиння натовкти, і латку пришити до сорочки. Але найбільшу любов мала до вишивання. Ще малою любила ходити з мамою літніми вечорами в сусіднє село Дитятки, до тітки Олі і баби Оксани, і спостерігати за ними, коли ті вишивають. Могла годинами отак не відводити очей від того магічного ритуалу – її заворожували кольорові квіти і химерні птахи, народжені чарівною голкою на білім полотні, та ж головне – у її присутності.

Коли Галинці сповнилося сім років і коли її віддали до школи, мама подарувала їй таку саму голку, багато-багато кольорових ниток і різного розміру обрізків грубого полотна – аби вчилася вишивати. Квітки у неї виходили якимись аж надто нереальними, часом здавалося навіть, що то не квітки, а якісь міфічні істоти. Сусідки ходили до Устини подивитися на Галинчині витвори й охали від заздрощів – ані самі, ані їхні доньки вигадати такого б не спромоглися. Ось, наприклад, червоний мак, у якого декілька пелюсточок більші і яскравіші від решти, аж раптом цей мак стає вже не маком, а червоним драконом зі страшною пащею і вогненними язиками, що ось-ось спопелять усе живе довкола – блакитні квіточки барвінку і зелені листочки любистку із маленькими сонечками на них. Усе таке живе і таке фантастичне, аж захоплює дух, коли дивишся на Галині вишивки. Справжня майстриня! І страшно часом Устині стає – бо ж не впевнена: чи від Бога той дар її старшій донечці, чи, чого доброго… від самого сатани. Як подумає – так одразу і хреститься. Але Галинці – хоч би що. Вона почувається найщасливішою в світі, коли тримає на колінах полотно, а в руках – голку з нитками.

Устина

Коли страшна звістка про Тарасову смерть докотилася до його родини, Устина рвала на собі сорочку і волосся, билася кулаками об мазані стіни хати, кричала і голосила ридма. Вже зривалася була бігти за Страхолісся – до ставу – на смерть – навздогін за чоловіком, якого кохала дуже. Але стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Галинка блискучими від сліз оченятами позирала на неї боязко зі свого куточка, тримаючи на колінах розпочатого три дні тому рушника, але не шила, руки її, здається, приросли до полотна. І ще стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Ликерка підбігала до неї, смикала худенькими рученятами за поли її сорочки і питала дзвінким дитячим голосочком: «Мамо, а що з нашим татком? Коли він повернеться?» Як могла пояснити малій, що вже не повернеться – ніколи! – що вогка земля тепер – вічна домівка для його тіла, а душа, можливо, вже збирається десь до неба, а може, ще блукає тут, коло них, не бажаючи так скоро розлучатися?..

Ні, не могла вона залишити своїх дівчаток сиротами…

Ликеру, коли тій сповнилося сім років, до школи не віддали і не купили їй ані причандалля для вишивання, ані золотих кульчиків. Навіть не питали, чи хоче. У неї вже не було батька. Родина, у якій зосталися самі жінки, ледве зводила кінці з кінцями, думали, аби лише не померти від голоду. І Ликерка мусила це розуміти.

[фрагменти мого життя] Жаб’є

До Верховини ми їхали автобусом із Франківська – майже дві з половиною години. Я дивилася у відчинене вікно – на машини, на дерева, на тутешніх людей, на гори, які час від часу вимальовувалися за обрієм поки що лише нечіткою, напівміфічною далечінню.

Марта спала на сусідньому сидінні, зручно прилаштувавши голову на моєму плечі. Її довгі золоті кучері, ніби сонячні зайчики, весело лоскотали мене за шию, дістаючи до грудей, коли ми підстрибували на дорожніх вибоїнах чи асфальтових латках. Я відчувала лише дитячу безтурботність. І нічого, окрім неї. Червневе сонце припікало в міру, а вітерець, залітаючи через вікно, приємно обвітрював обличчя.

Ми з подружкою вирішили відпочити в Карпатах. Вирішили – зірвалися – купили квитки – і поїхали. Напередодні здійснивши цілеспрямований рейд столичними ринками і крамницями. Навмисне підбирали все однакове – зелені шкіряні наплічники, коротенькі лляні штанці, довгі чорні футболки та коротенькі яскраві маєчки, джинси, кросівки, спортивні костюми, гумові капці, купальники, картузики, льолі, кобури для мобільників, окуляри від сонця, газові балончики, гребінці та решту дорожнього мотлоху, без якого важко уявити дівочий відпочинок у горах. Вбачали в тому, може, якусь ритуальну сестринську спорідненість – хотілося, щоб подорож справляла на обох однакові враження. І якби не моє чорне волосся, підстрижене напередодні поїздки коротко «під каскад», і не довгі золоті кучері Марти, – неодмінно нас би мали сприймати як сестер-близнючок. Байдуже, що вона майже на три роки від мене молодша.

Хотілося якомога швидше прибути до того місця, де починаються гори. Величні, таємничі і майже незаймані. Моє тіло потребувало свіжого гірського повітря і чистої джерельної води. А душа – гармонії зі світом і тотального спокою, але – я була цілком свідома цього – не без елементів і чогось на кшталт екстріму. Як у снах…

Мої легені за рік уже втомилися від задушливого пилу, яким наскрізь пронизане цокольне приміщення аспірантської бібліотеки – відділ рукописів та стародруків. Саме так пахне час – старим, пожовклим та приреченим на вічну присутність пилу папером. Стало важко сидіти у холодних від вогкості стінах архіву, коли за тими стінами світить тепле сонечко, шалено буяє зело, легко вбрані й засмаглі кияни п’ють пиво і їдять морозиво, сидячи на лавочках у парку, в прохолодних тінях каштанів. І я покинула свою дисертацію на півдорозі, вигадавши байку – про необхідність для подальшого розвитку своєї теми дослідити на практиці особливості окремих говірок гуцульського діалекту. Що з цього могло виплисти – до ладу не знала, але моя байка виявилася переконливою для наукового керівника, і він, без особливих вагань, підписав лист про моє відрядження. Залишалося лише дочекатися, коли Марті підпишуть наказ про відпустку – у тій компанії, де вона працювала головним бухгалтером. Усе склалося на нашу користь і досить оперативно, а тому ми зовсім не програли у часі, а може, навіть іще й виграли.

Ми мали повних дванадцять днів попереду.

– Прокидайся, вже починаються гори, – я хотіла легенько штурхнути Марту в бік, але в цей час різко загальмував автобус, пропускаючи, певно, якесь із авт на вузенькій трасі, і струс вийшов значно сильнішим, ніж я сподівалася. Моя подруга, перелякавшись, прийшла до тями від, схоже на те, досить солодкого сну. Я подивилася на неї ніяково, знизавши мовчки плечима – мовляв, бачиш, це ж не моя вина.

Автобус рушив далі. Марта сонними очима дивилася попереду себе – у велике скло біля водія. За ним, справді, бовваніли Карпатські гори. Вони її теж заворожували. Ми прикипіли очима до завіконних краєвидів, що й не помітили, як прибули до Жабйого – столиці Гуцульщини, Верховини.

Вийшли з автобуса й озирнулися довкола. За якихось п’ять-шість метрів від нас нестримна, ніби пристрасна жінка, яка не знає втоми від любощів, вирувала, шалено мчалася вперед, оминала підніжжя, утворюючи химерну змійку, блакитно-зелена течія Черемошу.

– У цій красі менше Божого, а більше бісівського, – вирвалося раптом із мене тихо. Але Марта почула і з острахом чи то й з підозрою пильно подивилася мені в очі, потім – на Черемош, нарешті звела погляд вгору – до найвищих і найдальших вершин, ледь вкритих снігом. Чомусь раптом я відчула той сніг у себе за пазухою – це відчуття протривало декілька митей і зникло. Але шкіра залишалася «гусячою», попри те, що сонце сміливо обпікало наші спини й оголені плечі.

Ми допомогли одна одній натягнути наплічники, взяли в руки торби – з речами, але без провізії (ще в Києві вирішили: харчуватимемося виключно тамтешнім їдлом) і подалися вздовж берега – в той бік, куди спішив Черемош. Ми були одягнені в лляні штанці та яскраві маєчки. Це привертало до нас увагу – і зовсім юних, і просто юних, і вже дещо підтоптаних гуцулів. Щоправда, вони лише усміхалися нам. Підморгували, віталися. Але жоден не запропонував допомоги. Наприклад, поносити наші речі. Або ж дати пораду стосовно пристойного і водночас недорогого житла.

– Чи не здається тобі, Ярко, що вони сприймають нас, як інопланетянок? – запитала Марта, коли двоє чорнявих молодиків перейшли нам дорогу, кинули в наш бік здивовані погляди і подалися через місток. На протилежний берег річки. Про щось тихо перемовляючись між собою. Озираючись обережно назад.

– Мені байдуже, – відповіла я.

І справді, було абсолютно байдуже. Найбільше, чого мені хотілося – скинути нарешті з себе всі «баули» і відпочити. Звісно, в компанії з подружкою. Але тільки з нею. На знайомства з місцевим населенням чоловічої статі, принаймні у день приїзду, мене зовсім не тягнуло.

– Іван Франко, коли приїхав сюди вперше, здається, у 1884 році, був приємно вражений красою тутешньої природи, але і прикро вражений злиденним життям мешканців цього гірського села, адже віками на карпатський край зазіхали усілякі іноземні поневолювачі. Тоді Франко сказав: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема села понад Жаб’є і більшого лиха шукати дарма…» – я вирішила увійти в роль гіда, аби зацікавити Марту дивовижним краєм, до якого ми прибули хвилин п’ятнадцять тому, і трохи полегшити, оживити своєю розповіддю нашу дорогу. За кілька днів до поїздки я повисмикувала з Інтернету чимало корисної інформації про карпатські села. – Прикметна особливість Верховинського краю у тому, що тут, на відміну від Яремчі, Буковеля та інших курортних місць, не буває великих напливів туристів, а отже, ця земля найкраще зберігає вікові культурні багатства Гуцульщини як однієї з найтаємничіших етнографічних груп українців. Та й географічно Жаб’є розташоване в самому центрі регіону.

– Жаб’є – якась негарна назва. Викликає асоціації з бридкими зеленими жабами, чимось страшним і відьомським, – втрутилася Марта в мій монолог.

– Кажуть, тут кожна жінка – відьма, а кожен чоловік – мольфар. Хоча, звісно, це перебільшення. Але край, справді, дуже містичний. А щодо назви Жаб’є… Знаєш, я читала і про це. Якщо цікаво, можу розповісти.

– Тільки давай десь зупинимося і трохи перепочинемо, бо вже болять руці-нозі. І води хочеться.

Ми зайшли вже далеко від людних місць і опинилися у невеличкому міжпагорб’ї, з камінням і тоненькою цівочкою джерельної води. За кроків десять від нас Черемош розгалужувався. Основна його частина продовжувала стрімко бігти змійкою в казкову далечінь. А вужча й мілка, та, що ніби показувала нам подальший маршрут, повертала різко праворуч і ховалася між невисокими зеленими схилами.

Перейшли через дерев’яний підвісний місток і рушили вздовж пологого берега за спокійною річечкою. Нарешті знайшли вдале місце для короткого перепочинку. Це була така собі невелика галявина, яка підіймалася вгору і закінчувалася плетеним тином чийогось обійстя.

Поскидали із себе багаж і полегшено попадали на траву.

Прозора дзвінка вода внизу грайливо манила до себе. Марта озирнулася довкола, подивилася на гору – ні душі – скинула капці, штани, потім маєчку. Обережно спустилася до річки.

До дна, встеленого гладенькими камінцями, було щонайбільше тридцять сантиметрів. Я скинула лише капці і пішла за подругою.

– Ай, холодна, – вигукнула Марта, ступивши у воду. Вода, справді, була дуже холодною. Але – надзвичайно приємною. Течія пестила ноги, геть змиваючи з них втому. Але хотілося більшого – хотілося з головою зануритися у цю течію. Така божевільна думка виникла у нас обох одночасно. Перезирнулися, усміхнувшись одна одній.

Я теж скинула одяг, зоставивши на собі лише стрінгери і срібний ланцюжок на нозі. Зачерпнувши у пригорщу води, плеснула собі на обличчя. Ще раз, іще, іще… На плечі, на груди, на спину Марті… Нам було весело. Ми попадали на камінне дно і заходилися хлюпатися, наче дітлахи. А тоді полягали на спини, за течією. І лежали так, насолоджуючись гармонією світу. Допоки гірська вода не захолодила геть наші тіла. Лише тоді поспішили до берега.

Сонце скоро нас обсушило. Ми одягнулися і знову полягали на траву. Вже сповнені нових сил.

– Ну, а тепер уже розповідай про своє Жаб’є.

– Отже, про назву, – і я почала переказувати вичитаний перед поїздкою текст. – Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов‘язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу. Наприклад, у давньоіндійському священному тексті «Ригведі» є гімн жабам, які починають кумкати, віщуючи настання сезону дощів. У Давньому Єгипті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества. Жабам приписували владу над розливами Нілу, від яких залежав урожай. Єгипетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові. Пізніше ця богиня була запозичена греками і стала називатися Гекатою. Вона буцімто була донькою Деметри і Зевеса, сестрою Діви-Персефони, покровителькою місяця, чаклунства й усіляких примар. Римляни ж ототожнили Гекату-Жабу з увінчаною трояндою богинею пологів Люциною. Ранні християни прийняли цей символ: Жаба, ув’язнена у квітці Лотоса, чи просто жаба була формою, вибраною для храмових світильників, на яких були вирізані слова: «Я єсмь Воскресіння». У Китаї жаба символізує інь, місячне начало, безсмертя, багатство й довголіття. Водночас жаба символізувала не лише водну, а й вогняну стихію. Іще з незапам’ятних часів у багатьох народів світу, наприклад, у китайців чи монголів, вогнище ототожнювали з жабою, що сидить в печері. Найдавніша цивілізація – трипільська, що постала на наших київських землях сім тисяч років тому – залишила по собі згадку про жабу як священну істоту. Жаба пов’язувалася із загробним культом і воскресінням після смерті. А праслов’яни-язичники, що довгий час мешкали в Карпатах, а це були, насамперед, слов’янські та литовські племена, мали спільне божество вогню на ім’я Габіє. До нього зверталися із проханням запалити полум’я і розкидати іскри. Цим же іменем називали і родинне вогнище, якому поклонялися як святій Габії. То було святилище, воістину – святе місце. А «піти за Габією» означало «вмерти»… Красиво, правда ж, «піти за Габією»?..

– Ого, ціла лекція. Звідки ти все це знаєш? – здивувалася Марта.

– Це входить у сферу моєї фахової зацікавленості.

– Тоді не на ту тему пишеш дисертацію, Яросю, – зауважила подруга.

– До речі, про дисертацію. У ній я досліджую історичну фонетику української мови, і тут мені теж є чим поживитися. У давній українській мові, як і в більшості слов’янських мов, задньоязикове «г» під впливом вічно м’якого «й» спочатку було пом’якшилося, а потім змінилося на шипляче «ж». Отже, литовське «габіє» це наше «жаб’є», а по-гуцульськи «жєб’ї», бо ж гуцули вимовляють м’яко, з наближенням до литовської мови. У гуцулів, між іншим, на жаб’ячу тему існує таке повір’я: разом із променями сонця, тобто з першою ранковою росою, досвітком, жаби падають із місяця на землю…

– Слухаю і тихенько заздрю тобі. Ти обрала дуже цікавий фах. Це не макроекономіка з її валовим внутрішнім продуктом і складним нагромадженням цифр, – зітхнула Марта, коли я закінчила свою просвітницьку оповідку.

– Але не всім же збирати давні легенди і досліджувати наслідки занепаду зредукованих звуків. Хтось мусить і рахувати гроші, – заспокоїла подругу.

Як би нам не було добре лежати отак на траві під теплими сонячними променями, а мусили іти далі. Адже до смерку бажано було б остаточно визначитися з помешканням.

Нарешті вийшли на трасу. Машини проїжджали по ній рідко, а пішоходи довгий час взагалі не траплялися на нашому шляху.

Ми з Мартою мали намір задибати у якесь глухе гуцульське село і саме там розпочати пошуки місця для зупинки. Але, попри те, що так довго блукали верховинськими манівцями, врешті знову опинилися в гамірному центрі селища, біля стрімкого Черемошу – де ополудні зупинився наш автобус.

Піша подорож і водні процедури вже добряче нагнали апетиту. Тільки ходити по харчевнях з такими величезними торбами двом тендітним дівчатам якось не припадало. Я залишила Марту біля найближчої продуктової крамниці. Сама швиденько заскочила всередину із наперед заготовленою десяткою – на два півлітрові полуничні йогурти, які ми випили одразу ж на виході. Місцеві страви встигнемо ще скуштувати. Й оскільки до вечора лишалося зовсім недовго, вирішили не випробовувати свою долю в перший день перебування на цій землі. Повернули на одну з найбільших вулиць селища, намагаючись не оминати жодної господи.

Нас прийняла немолода вже, але приємної зовнішності, жіночка у квітчастому фартуху. Так, у неї є кімнатка для двох дівчат. Візьме вона зовсім небагато, всього лише символічну суму. Вхід до тієї кімнатки окремий, отже, ніхто нікого не турбуватиме зайвий раз. Там у сінях є невеличка електрична плита, можна зварити яку картоплину, є чайник, щоб нагріти води на чай або на вмивання. Нужник надворі, душ – теж, але ж тепер літо, вода в бачку швидко нагрівається. Ага, її можна називати просто «тета Нестія», тобто тітка Настя «по-нашому». І коли щось треба – нехай не соромимося, гукаємо. З першого погляду – взаємна симпатія. Як добре. Ми віднесли речі до хати, перевдягнулися в джинси та спортивні куртки, принципово відмовившись у цей вечір від усякої косметики (кому не подобається, нехай не дивиться), і пішли вивчати місцеві бари. Вже починало смеркати.

Обійшли усі центральні вулички і площі. Зупинилися на затишному і в міру пристойному закладі з вивіскою «Колиба». Замовили по келиху пива та одну на двох порцію бануша. Бануш – гуцульська страва з кукурудзяної крупи, зварена у сметані і присмачена щедро овечою бринзою.

Двоє молодиків із сусіднього столика уважно вивчали нас із Мартою прискіпливими поглядами. І коли нарешті переконалися, що ми вже заплатили за своє замовлення, посміливішали.

– Дівчата, ви приїхали на відпочинок? – запитав один із них, на вигляд років двадцяти, добряче засмаглий, з коротко підстриженим чорним волоссям, красивою усмішкою та широкими міцними чоловічими плечима, одягнений у легеньку бавовняну теніску. Намагався говорити з нами літературною мовою. Але його гуцульське походження видавали неправильні наголоси і дифтонги.

Другий був трохи схожий на першого, але на декілька років молодший. Ніби іще школяр. Несимпатичний і неохайний. Волосся стирчало в різні боки, легенький пушок кумедно тримався над верхньою губою, очі не випромінювали особливий інтелект, а на комірі жовтої сорочки світилася велика масна пляма.

Ми з Мартою поглядами дали одна одній знати: не наші герої. Але, як дівчатка чемні й виховані, мусили підтримати розмову.

– Так, – сказала Марта, – ми приїхали сьогодні вдень і дуже втомилися з дороги, хочемо повечеряти і йти спати.

Бануш ми мали чекати хвилин п’ятнадцять – поки приготують. Я підняла келих і жадібно ковтнула холодного пива. Бурштинова рідина приємно потекла до шлунка. Денна напруга спала – у нас уже було місце для ночівлі. Марта теж припала до пива, вдаючи, ніби не чує пропозиції наших сусідів пересісти за їхній столик – «щоби було веселіше». Тоді старший підійшов до нашого столу – наче гора, яка сама мусить іти до Магомета – і сів на вільному стільчику, ближче до Марти.

– Мене звати Славіком, а вас як?

Ми неохоче назвали свої імена: Марта і Ярослава.

– Дуже приємно, а це мій молодший брат Вовік.

Вовік тим часом приєднався до брата, перенісши свій стілець до нашого столу.

– Славік і Вовік, – іронічно вимовила я їхні імена, відчувши, як у мені пробуджується майбутній кандидат філологічних наук, – а можна, ми будемо називати вас Славком та Володею?

Хлопці знітилися. Марта подивилася на мене і ледве стримала себе, щоб не розреготатися – пиво розслабило її теж.

– Можна, звичайно, – приязно відповів старший і покликав офіціанта, щоб замовити собі і братові по келиху пива.

Наше перше враження про хлопців виявилося оманливим. З ними було насправді цікаво спілкуватися. Вони розповіли нам багато легенд про гуцульський край і пообіцяли показати наймістичніші в Жабйому місця. Славко більше лип до Марти, Володя ж липнути до мене не наважувався – певно, його лякала помітна – між нами – різниця у віці (чи щось інше) – і мене це цілком влаштовувало. Живуть у Верхньому Ясеневі. Старший підпрацьовує на будівництві. Молодший – я майже не помилилася – цього року закінчив школу.

Коли вийшли з «Колиби», парубки повели нас на Жаб’євський Потік – присілок, у якому в одній із хат, під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», жив режисер Сергій Параджанов.

Довкруж було темно – хоч виколи око. Ліворуч від нас шумів Черемош, а праворуч стояли величні гірські стіни. Ми дійшли до підвісного містка, дощечки на якому в деяких місцях помітно ріділи, і від того ступати у темряві по містку було вкрай небезпечно. Хлопці, жартуючи, розгойдували місток, під нами шалено вирувала страшна водна стихія, ми хапалися міцно за тоненькі залізні бильця і пищали. Це вже хоч трохи нагадувало той екстрім, якого нам хотілося.

Коли нові знайомі довели нас до хати, Марта продиктувала Славкові номер свого телефону. Ми домовилися зустрітися наступного дня.

– Не знаю, чи варто іще з ними зустрічатися, – сказала Марта, коли ми вже поскидали одяг і, закутавшись у ліжники, вмостилися спати на великій розкладній софі.

– Але ж наше знайомство нас абсолютно ні до чого не зобов’язує. Та й екскурсоводи нам на перший час не завадять.

– Ну так, – уже крізь сон відповіла подруга.

Ярочко, як ти там? Як влаштувалися? Я скучаю за тобою. Цьом. Відправник: Андрійко. Відіслано: 00:02:56 23/06/2004

Нарешті про мене згадав зі столиці мій Котик, приславши на сон прийдешній скупу, мов чоловіча сльоза, есемеску. Певно, тулиться тепер до сонної дружини, гріючи її своїм гарячим диханням, – сумно подумала я.

Все чудово. Добраніч! Цілую – відповіла і відключила телефон. Хочеться виспатися.

Я не дивлюся, куди я іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду…

[хроніки чужих життів]

Галина

Довгими – аж, здавалося, нескінченними – вечорами Галина вишивала рушники, серветки, коміри сорочок – тільки тепер уже не для себе, мами та сестрички, а все – для чужих людей, на замовлення, аби заробити на цьому хоч якусь копійчину – на борошно, на полотно, на нитки, собі на придане. Коли відчула зі своєї праці зиск, її малюнки поблякли, ніби втратили оту свою колишню казковість і магічну силу, стали такими ж звичайними, як у інших вишивальниць – гарно та майстерно виконаними, але тільки й того. Що то значить – за гроші, а не від серця… На вечорниці Галинці ходити не було коли за роботою. Лише у великі свята виходила з дівчатами на гулянки: в Зелені – на русалії, в Різдво – на колядування. Так і минало її вбоге дівоцтво.

Аж коли вже Галинці виповнився двадцять один рік, до Устини у хату нагодився односелець Микола – хоч і бідний, а проте роботящий хлопець, та ще й непоганий на вроду. Галинці одразу сподобався. А що вже й так задівувалася надто, вирішили не баритися. Й одразу після Великодня справили скромне весілля. Покликали найближчих родичів. З боку молодої були лише Устина, її п’ятнадцятирічна Ликерка, Устинина тітка Оксана з Дитяток та сестра Оля з чоловіком і синами – Ромком і Петриком, Тарасова сестра з Мотовилівки, теж зі своєю родиною. А більше кликати й не було кого. З боку молодого прийшло більше гостей. Серед них був і добрий товариш Миколчиного батька, що з ним разом у молодості ходили на музики – Василь із сусіднього села Горностайполя – високий широкоплечий чоловік років сорока, чорнявий, з пронизливими темно-карими очима, рівними білосніжними зубами й охайно підстриженими вусами. І, хоч прийшов Василь на весілля товаришевого сина не сам, а з родиною – жінкою Степанидою, своєю ровесницею, трохи розповнілою, а проте приємною з лиця, і з семирічною донечкою, яка не відходила від мами ні на крок і все уважно зиркала на присутніх, ніби всмоктувала їх, своїми великими зеленими оченятами, – хоч прийшов на весілля товаришевого сина Василь не сам, а з родиною, Устина все не могла відвести від нього зачарованого погляду.

Устина

Переїхала Галя по весіллі до чоловікової хати. Устина залишилася удвох з Ликеркою. Тепер їй стало ще важче, адже хоч була і невелика та копійчина з доньчиного рукоділля, а проте хоч якось тримала їх на цьому світі. Сумно Устині стало ще й тому, що не виходив з її голови образ чорнявого красеня в літах – горностайпольського Василя. І не те що з голови не виходив, а ще й навпаки – здавалося, проникав далі – аж у саме серце, а потім – іще нижче від серця… соромно самій собі було зізнатися… Він іноді снився їй у таємних снах, у таких любощах, які б уявити наяву не посміла, вважаючи їх за безсоромні, гріховні, такі, яких ніколи не знала з покійним Тарасом. По тих снах прокидалася вранці збуджена, з гарячим зволоженим лоном, спрагла чоловічої плоті і божевільної любові. Не знала, як своєму бажанню зарадити. Але найстрашніше – боялася те почуття втратити. Навідувалася ледь не щодня до старшої доньки, з надією: може, прийде, може, знову його побачить.

Але Василь не з’являвся більше у Страхоліссі.

Дізналася скоро від своїх нових родичів: Василь – трунар. У своєму селі, в Горностайполі, кажуть, гарний майстер. Майстер домовини робити – дивно воно якось звучить. Хоча… що тут дивного? Коли людина на інший світ іде, – то, певно, для неї важливіше, аніж коли на цей – приходить…

Снився Устині Василь. Майже щоночі.

Якби мала яку річ чи бодай одну його волосину, їй-богу, приворожила б, взнала б, як, зробила б усе, аби він знову з’явився у них у її селі, аби здійснився – хоча б раз – отой її нескінченний і солодкий, аж до згуби, сон.

Але не приходив більше Василь до Страхолісся.

Ликера

Ликерка, на відміну від старшої сестри, не мала хисту до вишивання і неохоче допомагала матері по господарству. Натомість дуже любила гульки, не пропускала жодних вечорниць. Тільки парубки тутешні її зовсім не цікавили. Їй подобалося лише дражнити їх своєю вродою – довгими густими кучерями, чистою засмаглою шкірою, блискучими жаринками очей, рівненькими, ніби намальованими, дужками брів, акуратненьким носиком, спокусливими рожевими вустами і струнким дівочим станом. Чіпляла на себе разки штучних коралів, і було їй байдуже, що вони несправжні, бо хлопці ж на це зовсім не зважали. Танцювати любила – що аж жах! Могла не їсти нічого зранку, але без танців не могла! Коли танцювала де, на вечорницях чи просто дружніх сходинах, то так зміїно вигинала своїм гнучким тілом, підстрибувала, цокаючи каблучком об долівку, кружляла, мов вихор, що цим заворожувала не лише парубків, а й дівчат також. Любили вони Ликерку, хоч і заздрили її незвичайній вроді…

Устина пишалася своєю молодшою донечкою, любила роздивлятися кожну рисочку її обличчя, ловити кожен її подих, як тільки та, стомлена танцями, засинала. І коли Ликерка, кружляючи перед люстром, скидала з себе сорочку й оголювала тугі дівочі груди, проводячи по них ніжно вказівним і великим пальчиками – аж стискалися від того рожеві пипки – думаючи, що ніхто її таку зараз не бачить, коли розпускала густі, миті любистком коси і навіть коли весело чіпляла на себе штучні коралі, – Устина, підглядаючи тихо в тоненьку шпаринку сінешніх дверей, пишалася нею, раділа потай, що має таку доньку. Але знову міркувала собі часом не без тривоги: а чи від Бога та врода у її Ликерки, а чи, може… від самого сатани. Тоді швидко хрестилася, і важкі думки враз покидали її. Ясна річ, що від Бога. А тоді мимохіть згадувала свої сни про Василя, все до найменших дрібниць, до найтонших відчуттів, ніби поринаючи у якусь дивну млосність, гублячи себе у дійсності. Але, спам’ятавшись по якомусь часі, знову починала хреститися, зітхаючи: «Прости, Господи». І – чекала наступних таких снів, бо жила по-справжньому тепер – лише у снах.

Однієї ночі Устині наснився Дмитрик – її мертвий синочок. Ніби він був уже майже парубком, багато і не по-тутешньому вбраним – у чорному шкіряному кептарику, обшитому золотом, у такій шапці, як носили отамани Запорізького війська, в широких синіх шароварах, на ногах – нові червоні сап’янці, аж блищать. Ніби підійшов до матері і попросив, щоб та благословила його на весілля. «Хто ж твоя наречена, синку?» – запитала Устина здивовано (чи не замолодий її син для одруження?). «Ликера, мамо, моя молодша сестра – моя наречена», – сказав Дмитро. «Не віддам я тобі Ликери – нізащо в світі! – розгнівалася тоді Устина. – Не бути вам з нею чоловіком і жінкою, бо ви – брат і сестра!» І зник по тих словах, засмучений материною відмовою, Дмитрик і більше не з’являвся. А потім знову наснився Василь. Цього разу він цілував уві сні розпечене лоно Устини, – аж, здалося, прокинулася від власного стогону. Скочила з ліжка і побігла до кутка з образами – просити Господа, аби змилувався над нею, грішною, аби не відбирав у неї молодшої донечки-красуні, Ликерки, аби дав їй здоров’я і щасливої долі, і многая-многая літа… аж заспівала перед іконами… А ще… стала просити Господа… щоб здійснив нарешті її сон…

Взимку в Галинки народилася донечка. Олюнею назвали. Микола, чоловік її, влаштувався в лісництво. Тепер мав повноцінну сім’ю – пишався тим.

Устина полюбила онучку від самого народження, натішитися нею не могла. Приходила до Галини і милувалася тихо малою – коли та спала, коли плакала, коли вередувала, коли рученята тягнула, коли так по-дорослому на бабцю дивилася.

Устина відволікалася цим на якийсь час… від нав’язливих думок про чорнявого красеня із Горностайполя… Всю любов малій віддавала.

Але сни Устину таки не залишали. Все дужче і дужче вкорінювався у неї образ Василечка. Так, ніби він ночами її переслідував. Уже більше року минуло… Наче поробка якась їй на того трунаря була. Чим далі – тим гірше.

Ликерка стала помічати: її мати, час від часу, зникає кудись ночами, приходить під ранок і світиться вся загадково, і спати не лягає. Якісь зміни у ній відбуваються, щось не так, як було раніше, а запитати – чомусь не наважувалася, більше того – боятися почала Ликерка своєї матері, а тому намагалася раніше втекти з дому, гуляла допізна, приходила, роздягалася, розплітала густу косу і хутчій стрибала в ліжко, промовляючи подумки «Отченаш» і хрестячись уже під ковдрою.

А Устина бігала тим часом через ліс у сусіднє село Медвин – до старої ворожки, щоб та підказала їй, навчила, що робити треба, коли сни такі сняться і коли бажає вона їхнього сповнення. А по тому, терпляче слухаючи всі настанови, бігла в Горностайполь, робила те і те – все чисто, як говорила стара відьма. Не пропускала нічого. І – ні на кого не зважала. У сильній любові до чоловіка жінка часто губить саму себе. Так сталося і з Устиною.

На Великдень того року вона не ходила до церкви – була нечистою, а вже аж через тиждень, на поминальний день, замовила панахиду за упокій душі Тараса і пішла разом з Ликеркою на чоловікову могилу. На кладовищі було до непристойного сонячно й гамірно. Христосалися між собою далекі родичі та давні знайомі, які несподівано зустрілися тут, серед могил, сміялися, жартували і плакали – та все про своє, земне, ніби зовсім забули, що тут – царство не живих, а мертвих. Ликерка вкотре дивувалася мовчки цим людям. І подумала раптом, дивлячись на хрести й могильні насипи, вкриті крученим мохом, біло-рожевими маргаритками і в’юнким барвінком, ось про таке подумала: коли мертве тіло довго лежить у землі, воно гниє і висихає, певно, гниють і дошки в труні. Тобто дерево і людська шкіра розчиняються, стають землею. Залишаються самі черепи і кістки – вони міцні, не гниють. А от кров – куди дівається кров? Мабуть, теж перетікає разом з покійником у землю… Аж здригнулася від такої моторошної думки. Це ж, виходить, коли вони викопують картоплі і моркву, чи буряки, чи корінь хрону, коли готують це все і їдять, то разом випивають і чиюсь кров, а тоді носять ту кров у собі – наче власну… Адже, хто зна, може, і там, де їхнє поле і де город, і навіть – де їхня хата, колись давно – теж були могили… Все жахливіше ставало від таких думок Ликерці, аж мати помітила, що донька зблідла.

– Що сталося, доню?

– Нічого… просто… болить внизу живота, – сказала й одразу ж відчула, як по ногах повільно потекли тонесенькі цівочки теплої дівочої крові, отак просто – на царство мертвих. Але не злякалася – вже давно була дівчиною.

А от Устина злякалася – ніколи таким блідим не бачила доньчине обличчя…

До їхньої хати почав ходити горностайпольський трунар, дядько Василь. Приходив пізно і тихо – аби менше бачили у Страхоліссі. І швидко йшов назад. Ликерка зіштовхувалася з ним кілька разів на порозі, але не знала, чого йому треба від її мами, бо, як тільки з’являвся, Устина сама просила доньку, щоб та швидше йшла до подруг.

Але одного разу, коли Ликерка вже от-от мала вискочити з хати, побачивши на порозі маминого гостя, той, не приховуючи свого зачарування страхоліською красунею, сам попросив, щоб вона лишилася з ними на вечерю. Видно було, як сильно це не сподобалося Устині, але мусила терпіти – заради власного ж щастя. Зціпивши вуста, накрила на стіл святкову скатертину, покраяла свіжу хлібину, винесла з погреба пляшку горіхової горілки, тарілку з соленим сиром і квашеними огірками.

Коли сіли втрьох до вечері, Василь розлив хмільний напій по чарках. Ллючи Ликерці, подивився запитально на Устину, але, так і не дочекавшись дозволу, налив повну – як усім. Ликерка випила до дна і скривилася. Міцна рідина проникла в кожну клітинку її тіла, та від того стало лише легко і приємно. Гість показав, що треба закусити, і дівчина слухняно проковтнула шматок сиру. Тоді Василь усміхнувся до неї, сяючи білосніжними зубами, блимаючи очима-бісиками. І вона враз голосно розсміялася.

– Чого ти? – не сподобалося це матері. – Вже п’яна, чи що?

А Ликерка, ігноруючи зовсім материне суворе зауваження, не вгавала – її сміх ставав усе дзвінкішим та голоснішим. Василь дивився на неї і продовжував усміхатися. Тоді налив іще по одній, цього разу, зважаючи на недобрий погляд Устини, Ликерці – лише до половини. Вона знову випила все. І знову почала сміятися голосно.

– Ликеро, тобі вже пора на гульки, дівчата на тебе зачекалися, давай, біжи, швиденько, чуєш, – не витримала Устина, аж помахала рукою на доньку – мовляв, вимітайся з хати.

Встала Ликерка з-за столу, продовжуючи сміятися, тільки вже тихіше, і не зводячи очей з дядька Василя, поправила запаску, штучні коралі на шиї і, зиркнувши недобрим оком на матір, махнувши косою, вибігла надвір.

– Мені вже треба бігти, – Василь раптом встав і собі, вже був наблизився до виходу.

– Куди це тобі треба бігти? – перегородила йому шлях Устя. Її очі налилися важким гнівом і… лихим передчуттям.

– Додому треба, жінка чекає, – різко відрубав Василь – так, ніби це вже була зовсім інша й чужа людина у його подобі – відштовхнув рукою Устину від дверей, що та аж зойкнула, і швидко вибіг із хати.

– Ликеріє! – голос дядька Василя наздогнав її, коли добігла вже майже до Катрусиної хати. На небі з’являлися перші зорі. Повітря було теплим.

Зупинилася здивована: чого це йому від неї треба?

– Стривай, не спіши так. Хочу за твою матір перед тобою вибачитися. Негарно воно якось вийшло, я ж хотів, щоб ми ще посиділи… втрьох…

– А вона й Вас вигнала? Оце так на! Щось на неї останнім часом найшло, ніби муха якась вкусила, – жваво підхопила розмову з Василем.

Здогадувалася: насправді не виганяла його мати, це він сам утік від неї. Присоромити хотіла доньку – а не вийшло! Дядько Василь теж утік, він з нею тепер, з нею, з НЕЮ – з Ликеркою, з нею, на зло матері! Так їй і треба, хай знає, як виганяти рідну доньку з дому при чужих людях. Хай знає, хай знає. Хай знає, що Бог карає за це… Від таких думок про матір Ликерці чомусь ставало тепліше, ніж від горіхової горілки, аж пройняло її всю жаром, аж розпашіла вся.

– Ходи, проведеш мене трохи.

І Ликерка пішла. З дядьком Василем. З горностайпольським трунарем. З іще недавнім маминим гостем.

[фрагменти мого життя] Жаб’є

Мені наснилося, ніби я переходжу через підвісний місток, він душе сильно гойдається і на ньому не вистачає багатьох дощечок. Ніби довкола все в тумані, але, зрештою, я й дивлюся лише собі під ноги – аби часом не вскочити в дірку і не шубовснути… Тільки там, внизу, під містком, не Черемош, а ніби якийсь занедбаний став, майже болото, з незчисленною кількістю жаб. Вони просто кишать піді мною. Попереду дірки на містку збільшуються, і я бачу, що далі не пройду – занадто велика відстань до наступної дощечки. Мене починає охоплювати паніка. Перша думка, яка виникає в ту мить: покликати Марту. Я дістаю з кишені куртки телефон, але він вислизає з моїх рук і, вдарившись об залізне бильце на містку, падає вниз із гучним булькотом. Раптом, немов за командою диригента, жаби починають кумкати. Їхнє кумкання голоснішає, перетворюється на такий собі потужний болотяний хор. До того хору приєднуються інші жаби, які досі мовчали, і мені здається, що мої слухові мембрани ось-ось не витримають такого катування і розірвуться на дрібнесенькі шматочки. Тоді до мене доходить, що це сон. І я прокидаюся.

Марта примостилася на краю софи, біля єдиної у нашій кімнаті розетки, й увімкнула епілятор.

– Яросю, вибач, якщо розбудила, але вже пора і честь знати. Мені скучно тинятися самій по цьому тісному «вігваму». У душ я вже сходила. Тобі трохи води в бачку теж лишилося.

Я подивилася на годинник. Було вже по десятій. Невже я так довго і міцно спала?..

– Дякую, Мартуню, ти – справжня подруга.

Наш сніданок складався із зеленого чаю в надщерблених порцелянових чашках і печива «Марія», яке ми купували ще в потязі.

– Сьогодні ввечері підемо в інший бар. І одягтися бажано по-людськи, – дещо роздратовано сказала Марта за сніданком.

– Але ж ми й не брали з собою нічого людського, – я підкреслила останнє слово, бо мені самій не сподобався його новий метафоричний відтінок. Ми, як збиралися в Карпати, взагалі домовлялися не брати жодних спідничок і платтячок-сарафанчиків. Як виявилося, помилилися…

– Хіба проблема? Ми ж серед цивілізації. Тут, здається, є якийсь ринок…

Ринок був біля самого автовокзалу, а це від нашої хати нешвидким кроком – хвилин сім-вісім. Вибирати особливо не було з чого. Щоб уже не відступати від власної забобонності, купили однакові коротенькі джинсові спіднички, сорочки з довгими рукавами, Марта – бузкову, а я – світло-зелену, і босоніжки зі шкірзамінника на каблуках-шпильках. Ціни, за столичними мірками, були смішними, але я вагалася з інших причин:

– Чи не здається тобі, що для тутешніх гавриків це занадто?

– А ми не для них, для себе, тобто ти – для мене, а я – для тебе, – пожартувала Марта, але додала потім: – Ну, не пощастило в перший вечір, так попереду іще десять вечорів, заспокойся.

І хоч я зовсім не ставила собі за мету спокушати гуцулів, а тим паче, розпочинати з котримсь із них курортний роман, вирішила не озвучувати своїх думок. Марта від самого початку нашої дружби категорично не сприймала моїх стосунків з Андрієм, демонструючи це несприйняття постійними намаганнями відшукати для мене гідного кавалера, який би став, як вона казала, моєю долею. Ясна річ, таким чином вона підшукувала «долю» і для себе, а тому завжди зважала на те, щоб «обидва були симпатичними».

Вже на виході з ринку ми купили кілограм свіжих огірків, які помили, спустившись до берега, в стрімкій воді Черемошу. Посідали на траві. Вранці ріка видавалася набагато спокійнішою, ніж ввечері, коли ми гуляли з випадковими залицяльниками. А хрумкіт огірків на наших зубах ніби взагалі приглушував шум течії.

– Ми з тобою на хибному шляху, – раптом вирвалося у мене.

Марта здивовано зиркнула в мій бік. Я це зрозуміла як прохання пояснити детальніше, що таке «хибний шлях». За нашими спинами загудів двигун старого автобуса, і сморід бензину неприємно залоскотав нам ніздрі.

– Тут добре, – продовжила я, – і влаштувалися ми непогано, в самому центрі Верховини, майже за безцінь. І посидіти ввечері є де… Але… Не знаю, як тобі, але мені це не в кайф. Цивілізація – то, звичайно, добре, але ж вона завжди витісняє автентичність…

Значення останнього слова Марта, здається, не дуже зрозуміла.

– Автентичність – ну, тобто первісну культурну та духовну ауру народу. Мені цікаво стежити за вимовою цих людей, але вже тут, у Верховині, гуцульський діалект помітно спотворений, школярів учать правильної мови, отже, за якихось років десять-двадцять усі ці говірки можуть взагалі зникнути, адже вимруть останні їхні носії.

– Тобто ти на повному серйозі вирішила відпрацювати своє відрядження? – не переставала дивуватися мені подруга.

– Ні, я хочу справжнього екстріму, – чесно зізналася я, – а тут, у селищі, навряд чи це можливо.

Пригадався ранковий сон. Враження від нього ще не випарувалося зі свідомості. Взагалі я не звикла ділити своє життя на сни і дійсність. Усе – дійсність. Іноді навіть важко сказати, що більш справжнє – сон чи те, що буває після сну як його продовження, як туманний відголос…

Але моя бабця Галина, мамина мама, говорила колись, що жаба уві сні, і взагалі будь-яка гадина – це насправді не дуже страшно. Найгірше, що може означати – хтось брехатиме тобі чи на тебе, піде дощ, але обов’язково – з блискавкою, або підуть місячні, але то вже ближче до кращих тлумачень… Одразу подумала, яке сьогодні число – ніби ще зарано. Небо теж було ясним, жодної хмаринки, яка б натякала на негоду. А щодо брехні… Можливо, сьогодні Андрій знову напише мені, як сильно скучає за мною. А може бути ще й таке: моя бабця Галя просто не знала інших тлумачень, або знала і не хотіла мені про них казати…

Ми з’їли ще по два огірки і пішли додому – віднести придбані обновки.

Зрештою, подумала я по дорозі, може бути і навпаки: сон – як емоційний відголосок вчорашніх просвітницьких оповідок про Жаб’є та вечірніх прогулянок, не більше того.

Хоча, кажу ж, я не звикла ділити своє життя на сни і дійсність…

Після двогодинного блукання верховинськими присілками, знайшли знайоме «пляжне» місце. Воно було насправді недалеко, за Жаб’євським Потоком. Розстелили невеличке ряденце, яке випросили вранці у тети Нестії, поскидали одяг – під ним були купальники – і лягли засмагати.

Проміння полуденного сонця до червоного розпекло мій живіт, і я перевернулася, підставивши йому спину. Переді мною простягнулося прохолодне і прозоре водне полотно. Хотілося на повні груди вдихати оцю незвичну свіжість – води, трави й уповільненого часу.

З такого приємного трансу мене вивела попсова мелодія Мартиного мобільника.

– Привіт. Нормально. Ні, ще не знаємо. Ну, давай десь ближче до вечора. Угу. Добре. Бувай. Це був Славік, – прокоментувала, вже звертаючись до мене, Марта, вводячи новий номер в телефонну пам’ять. Тоді поклала мобільник на рядно біля себе і знову лягла, натягнувши картуз на обличчя так, щоб він закривав їй ніс і підборіддя.

– Я здогадалася.

Було прикро від того, що цей нахаба потривожив мою гармонію з навколишнім світом.

Я встала і пішла до потічка. Ноги – до литок – увібрали в себе вологу прохолоду. Присіла на камінь, який виступав із води і вже добряче від того нагрівся на сонці, почала розглядати камінчики у воді. Іноді вони видавалися химерними, подібними на тварин та людей або на потворних чудовиськ із дитячих «жахіток». Але коли я занурювала руки в прозору воду і пригорщами виймала камінні скарби, одразу ж розчаровувалася – вони були вже ні на що не схожими.

Раптом я підвела голову і побачила, як трохи далі за маленьким дерев’яним містком, на протилежному березі потічка стоїть зігнута і геть висохла стара жінка, – стоїть, обіпершись на ковіньку, і дивиться уважно на течію. Одягнена у чорну сукню з короткими рукавами, завдовжки трохи нижче колін, на ногах – розтоптані коричневі мешти, на голові – тепла зелена хустка в червоні і жовті квітки. Стара вправно, самими лише ногами, скинула мешти й, уткнувши ковіньку в прибережне каміння, пошкандибала до води. Мене приголомшило не те, що стара була зігнута в дугу, ледь не до самої землі, а те, якою сухою і темною була шкіра на її ногах. Мимохіть пригадалася картина з Лаврської печери: як на одних із святих мощей з-під савана стирчала правиця – так само чорна-чорнюща і суха. Стара увійшла у воду і почала мити ноги – трохи піднімаючи кожну по черзі, не виймаючи при тому з води, ретельно тручи обома руками. Її обличчя не було видно. І вона мене теж, здається, не помітила.

«Баба Яга», – подумала я, спостерігаючи зі свого каменя за цією страшною подобою жінки. Нарешті стара завершила свою дивну процедуру, повернулася до ковіньки, взула мешти на мокрі ноги і повільно рушила до містка. Від переляку мені забракло дихання. Яга перейшла по містку на наш берег і зупинилася за якихось три кроки від того каменя, де я сиділа. Стало чітко видно її обличчя. Чорні очі засвітилися до мене – ніби іскри з потойбіччя, – що я вся аж затремтіла від несподіваного холоду. Мені запахло чимсь… таким неприємним, наче вогкістю старого погреба або цвіллю.

Постояла вона отак хвилини зо дві, а тоді різко відвела погляд, повернулася і пішла на гору, так, що скоро зовсім зникла за плетеним тином.

«Ди-ви-на».

З моєї підсвідомості рвалося божевільне бажання – побігти туди, нагору, за старою, подивитися, куди вона щезла і що робитиме далі – дика цікавість розривала мою душу на шмаття.

Я піднялася з каменя і вийшла на берег.

– Марто, я щойно бачила відьму.

– Треба було записати номер її телефону. Може, який парубок припаде до серця, так одразу ж і звернемося, щоб приворожити, – віджартувалася з-під картуза Марта.

– Даремно ти так. У неї очі – наче ціле царство Аїда, а ноги – чорні-чорні, худющі і сухі, мов хмиз, вона мила їх тут, у річці, а потім перейшла на наш берег і попленталася нагору. Ще можна встигнути її наздогнати… якщо не віриш.

– Ага, залишилося лише за відьмами побігати по Верховині, в купальниках. Це вже, знаєш, Яросю, не екстрім називається, а трохи по-іншому, – Марта, здається, зовсім не відчувала мого внутрішнього переляку від кілька хвилин тому побаченого.

Я не стала більше переконувати подругу. Від свого бажання бігти за старою відмовилася добровільно. Повернулася до води і пішла по ній проти течії, попід містком, в той бік, де відьма мила ноги. Тут вже було значно крупніше каміння. Я опустила руку під воду і витягла один камінчик, завбільшки приблизно з два мої пальці – середній і вказівний, формою дуже подібний до зображення скіфської баби – кругла голова з двома маленькими цяточками посередині, плаский тулуб з ледь випуклими на ньому півкулями грудей і темними штрихами замість складених рук. Абсолютний витвір природи, але як він нагадує витвір людських рук! Вирішила забрати з собою – на спомин про відпочинок.

– Слухай, царице Аїду, в мене є ідея, – раптом озвалася Марта. Вона вже сиділа на рядні і, безтурботно позіхаючи, вивчала свіжу засмагу на своєму животі. – Поїхали в Шешори – туди, де великий водоспад!

Мене трохи зачепив отой відгомін недавніх кпинів над моїми враженнями від старої відьми, що прозвучав у Мартиному зверненні. Але вирішила не зважати на це. Треба бути мудрішою. Я подивилася на годинник. Було вже по третій. До Шешорів звідси, може, кілометрів з п’ятдесят, а то й більше. І хто нас туди повезе?

– Автостопом, – Марта інтуїтивно вловила мій внутрішній хід думок. – Зберемося швиденько, щось купимо зараз по дорозі перекусити і поїдемо. Нам же, думаю, вистачить дві години, щоб там накупатися?

Ідея мені сподобалася, принаймні це вже було б цікавіше, ніж лежати отут крячками і медитувати на скупенький потічок, переконуючи себе у тому, що це – притока Чорного Черемошу. Хутко одяглися, згорнули рядно і поспішили вже відомим маршрутом до траси.

Спочатку зупинився сріблястий форд. У ньому сиділи двоє молодих гуцулів.

– Вам куди? – запитав той, що був за кермом.

– В Шешори, – випалила Марта. Хлопці голосно розреготалися, і нам це відверто не сподобалося.

– Сідайте, до Криворівні довезу, а там, може, ще когось упіймаєте, – з неприхованим співчуттям запропонував водій, але це принижувало нас іще більше, ніж сміх.

Невже ми схожі на двох тупеньких дівчисьок, що вони дозволяють собі таке хамство?..

Але в машину сіли. Не мали часу чекати, поки зупиниться іще хтось.

– А не боїтеся з нами їхати? – раптом озирнувся до нас другий хлопець – той, що сидів біля водія, коли ми вже проїхали добру відстань.

– Ви не страшні, щоб вас боятися, – буркнула я непривітно. Зовсім не хотілося вступати з ними в знайомство, яке б традиційно дійшло до обміну телефонними номерами на прощання. Марті, судячи із зазвичай непритаманної їй мовчазності та насупленості, цього теж не хотілося.

– Але ж ми можемо завезти вас… – не вгавав мій співбесідник, але той, що за кермом, різко перебив його, звільнивши мене тим самим від чергової дурної відповіді:

– Саня, не лякай дівчат, а то більше сюди не приїдуть.

На Саню це подіяло – решту дороги він мовчав і більше не озирався назад. Мені впала в очі золота обручка на пальці водія, і я чомусь полегшено зітхнула.

Як і обіцяли, висадили нас у Криворівні.

Біля старої подряпаної, колись білої «Волги», неподалік від порожньої автобусної зупинки, стояв високий і худий, а проте моцний на вигляд, вуйко з посивілим чубом і довгими вусами, з-під яких стирчала дерев’яна різьблена гуцульська люлька. Наш намір їхати до Шешорів розсмішив його не менше, аніж недавніх підвожчиків. Та що це надумали кепкувати з двох туристок? – ми аж кипіли від обурення, а проте ціль від того ставала все більш бажаною, але водночас – і більш недосяжною.

У крихітному гастрономі на зупинці купили великий житній буханець, шматок твердого сиру і по пляшці холодного пива, розподілили покупки по наплічниках і пішли вперед, по правому краю траси, що вела від Криворівні у невідомому нам напрямку і, ясна річ, до невідомого населеного пункту. Від гумових капців на ногах понабрякали болючі мозолі і йти ставало дедалі важче.

Нарешті позаду загудів мотор, і скоро біля нас зупинилася знайома «Волга».

– Сідайте, панє, бо так не зайдете далєко, – сказав сивочубий вуйко, усміхнувшись до нас чорними очима. Ми мовчки сіли на заднє сидіння.

Він представився: Михайло. І пояснив нам: до Шешорів їхати тепер – то дуже задовгий шлях, а так пізно звідтіля вже автобуси не ходять, і машин можемо не зловити, якщо там нема де заночувати, то їхати ліпше завтра з самого ранку і на цілий день, щоб накупатися у водоспаді і ввечері вже повернутися до Верховини. А взагалі, чому ми зупинилися у Верховині? – там людно дуже і машин багацько, відпочивати краще десь далі від селища, де повітря свіжіше, ось, наприклад, він сам із Криворівні, у Верховину їздить лише по господарських справах, а коби не ті справи, то й не виїжджав зі свого села взагалі…

– Ваші пропозиції? – не витримала Марта і різко перебила балакучого водія.

– Ну, коли з тиждень ще будете тут, то можете пожити в мене, – сміливо відгукнувся той. – Ми з ґаздинею живемо удвох, корову маємо, молоко домашнє, бринзу гарантую, курів тримаємо, то і яйця будуть, поселимо вас у окрему кімнатку, усьо чисто, прибрано – ґаздиня в мене файна… А про плату – поторгуємося, коли надумаєте, багато не візьмемо, це я вам обіцяю. Ось три дні тому лише виїхали від нас туристи з Харкова, усьо файно було, задоволені…

– Залиште телефон, ми подумаємо. Й адресу бажано теж, щоб потім не довелося витрачати з мобільника останні гроші, записуючи під диктовку, – діловито відрубала Марта і дістала з наплічника блокнот і ручку. Вуйко сказав номер телефону, вулицю, номер хати і ім’я дружини – Марія.

– Слухайте, пане Михайле, а куди Ви нас везете? – до мене раптом дійшло, що Шешорів ми вже сьогодні не побачимо, а напрямку водієві так і не задали.

– Я їду до сина в Косів, а вам пропоную, коли хочете щось цікаве побачити, піти на Писаний Камінь, це мені по дорозі, я зупиню вам і там покажу, куди йти, не переживайте, – вуйко Михайло прийняв рішення за нас. Довелося сприйняти це як чергову невідворотність.

– Писаний Камінь – то такий великий камінь на горі, про нєго багато легендів існує, – продовжив далі, – були там такі відомі люди, як Іван Франко та Леся Українка, вони там свої автографи залишили, туристи полюбляють ходити на ту гору…

Ми повірили старому гуцулу. Проте у тому місці, де він нас висадив, не побачили жодної живої душі. Траса круто повертала ліворуч і зникала за стрімкими пагорбами, вкритими смереками, а перед нами – праворуч – відкривався фантастичний краєвид – довга, аж ніби зовсім нескінченна, широка стежка тягнулася вгору, десь у туманній далечіні ніби з’єднуючи безліч гірських вершин і зникаючи таємниче за розмитим сивим обрієм.

«Далечінь тому тільки синя, що вона – далечінь», – пригадалися мені рядки одного поета.

Ми спустилися з траси, яка в тому місці, де ми стояли, раптово обривалася, і скоро опинилися на широчезній стежці.

– Перед такою дорогою не завадило б перекусити, – сказала Марта і, дістаючи з наплічника чорний буханець, тріумфально усміхнулася, – які ми з тобою розумниці!

Сіли на траві, поскидавши із себе капці. Дістали пиво, відломили по шматку хліба, поділили сир на двох.

– А могли б з голоду померти, – завершила свою попередню думку Марта, запиваючи пивом сухий хліб.

– Краще нам не знати такого. Мені довелося наслухатися від бабці про голодомор 33-го… – я ковтнула пива і подивилася на обрій, – Аж страшно уявити, як це люди могли стільки часу нічого не їсти.

Марту, очевидно, не влаштовувала перспектива продовження такої сумної теми, і вона поспішила мене перебити:

– А може, й справді, переїхати до цього чорта?

Я зрозуміла: вона має на увазі вуйка, який залишив нам свої координати.

– Подумаємо ще. Телефон і адресу маємо.

Я заховала порожні пляшки і решту хліба собі в наплічник, і ми впевнено пішли по стежці, босоніж, тримаючи гумові капці в руках.

Ми йшли вже добру годину, а жодної хати, жодної людини на своєму шляху так і не зустріли. Стежка, справді, видалася нескінченною. Ішли горою, під нами – ліворуч – був ліс, над нами – праворуч – ліс. Височезні смереки, розгойдані вітром, крехтіли, мов старі діди.

Закрадалася легенька паніка. Скоро мало смеркати, а Писаним Каменем, про який говорив старий гуцул, і не пахло. Але ж він чітко показав нам рукою сюди. Невже пожартував?..

Вийшли на простору гірську галявинку, уквітчану рясно пахучими жовтими квітами, сіли перепочити, зачаровані дивовижною красою незайманої карпатської природи. Усе, що було довкола, – нагадувало скоріше сон, аніж дійсність. Я дістала з наплічника цифровий фотоапарат, щоб бодай таким чином зафіксувати бачене. Марта зірвала жовту квітку й усміхнулася мені в об’єктив.

Ми не знали, що робити далі – іти вперед, у невідомість, чи повертатися назад, вже знайомим шляхом.

Озвався Мартин телефон. Славко питав, чи ми вже визначилися з планами на вечір. Не визначилися, ясна річ. Хіба ж то було можливо у нашому нинішньому становищі? Але й вечір ніби давно вже почався… Я подивилася на годинник – за десять восьма. Марта відключила телефон. Не було бажання говорити ні про що.

Полягали на траву горілиць, розкинувши широко руки й ноги. Якби ночі в Карпатах не були холодними і якби ми не були одягнені лише у футболки і лляні штанці, можна було б заночувати тут – ото був би екстрім! Але підхопити на відпочинку бронхіт чи запалення легенів – така перспектива нас не влаштовувала. А тому вирішили полежати ще трохи на пахучій галявинці, у чистій гірській траві і йти назад – до того місця, де нас висадив вуйко Михайло. А там – по трасі, в бік Криворівні, поки не вдасться упіймати іще якогось чорта.

Аж раптом розірвалася цнотлива тиша гудінням чийогось авта. З-за дерев, з того боку стежки, до якого ми лише прагли в пошуках Писаного Каменя, з’явився лискучий червоний «спортедж». Обидві заклякли на мить, не знаючи: радіти чи боятися. Крім нас тут – ні душі і… в разі чого – не докричишся… Тут ми, треба визнати – цілком безсилі. Але згадка про той довжелезний відтинок шляху, який вже подолали і який знову доведеться долати нашим натертим – до мозолів – ніженькам, відкрила приховані досі інстинкти: ми зірвалися з галявини, вхопивши торби й капці, вибігли на стежку і перегородили шлях автомобілю.

«Спортедж» зупинився, опустилося затемнене скло, і ми побачили водія – симпатичного чоловіка років тридцяти, брюнета з темними очима і приємною засмагою на обличчі.

Я знала це обличчя. Вже десь бачила його. Не пригадаю, де. Але точно – бачила. Найімовірніше – в одному зі своїх снів…

– Вибачте, Ви не скажете, до Писаного Каменя ще далеко? – почала я й одразу ж зніяковіла, зрозумівши безглуздість власного запитання. Водій усміхнувся і спокійно відповів:

– Кілометрів зо три, але треба перейти ще дві великі гори, якщо пішки йтимете, завтра вранці будете.

Нам ніби забракло слів. Чоловік відчув цей внутрішній розпач:

– Ви звідки йдете?

– З Верховини, – відповіли ми в один голос.

– Сідайте, – він дав команду, – до Криворівні підвезу, а там, може, на останній автобус ще встигнете.

Ми їхали на задньому сидінні в машині місцевого лісника Назара. Він розповідав, як небезпечно ходити самим по цих краях, особливо під смерк – тут трапляються дикі звірі і браконьєри, які крадуть ліс, тобто зрубують і вивозять на продаж за кордон смереки. Смерекова деревина дуже міцна, а тому має велику цінність у будівництві. Новітні багатії, коли купують землю в полонинах, будують переважно смерекові хатини. Це і дешевше, і зручніше, і природніше, і файніше, ніж із цегли.

– Дивно, ми поки йшли, не бачили жодної людини, – сказала Марта.

– Вважайте, вам пощастило, – в передньому дзеркалі салону ми побачили відображення красивої Назарової усмішки. Здалося навіть, що він встиг у цей час підморгнути – але кому саме – мені чи Марті – зрозуміти було важко.

– А Ви самі звідки, тобто де живете? – запитала я в лісника.

Моя свідомість переживала легеньке, майже дитинне, розчарування – досі образ лісника уявлявся абсолютно іншим: такий собі бородатий і засмаглий дідуньо з оголеним торсом, котрий мешкає в маленькій дерев’яній хатинці на галявинці, у глибині лісу, не боїться вовків, бо знає їхню мову, їсть те, що росте у лісі і що вирощує на маленькому городику біля хати, майже не користується благами цивілізації і рідко виходить до людей. А тут – молодий і вродливий чоловік, на новій блискучій іномарці… Я направду ще не вбила дитинність у собі. Хоча, може…

– Сам із Косова, але в Криворівні часто буваю. У мене там бабця залишилася, сама живе, то провідую її. Вже старенька, хоча сили ще має поратися по господарству. Я лише так – води принесу, привезу якісь харчі, щось підремонтую, як де поламається.

– Назаре, – до мене раптом прийшла слушна думка, – як Ви гадаєте, а Ваша бабця погодилася б узяти двох квартиранток десь так на днів десять?

– Вам не подобається у Жабйому?

– Там дуже добре, але хочемо пожити подалі від районного центру.

– Йой, то було б файно! – вигукнула Марта, демонструючи тим вигуком усі свої (набуті за два дні) знання гуцульського говору.

– Не знаю, у бабусі хатинка невелика, але кімната вільна є. Я там ночую іноді – коли справи затримують у Верховині… Зараз їду до неї, то поговорю про вас, скажу, що дівчата порядні і красиві, – після цих слів Назар знову всміхнувся і підморгнув (напевно, таки обом). – Запишіть мій номер мобільного, десь за годинку наберіть, буду вже знати.

Мов за командою, ми з Мартою одночасно дістали свої телефони.

До присілка Грушівки доїхали автостопом – нас підвіз добрий вуйко на старому й тріскучому «Запорожці». А далі пішли пішки до Верховини. Всю дорогу Марта продзижчала мені вуха: який Назар славний хлоп, в Києві таких нема, точно нема, без перебільшень.

– Яросю, мені аж страшно за саму себе, – підсумувала свій монолог, – здається, я починаю закохуватися.

– Здається, він одружений, – додала я.

– Обручки на пальці наче не було, – роздратовано відрубала Мартуся.

– Наївна, – я не хотіла бути жорстокою, але ж вона мене вже дістала.

– Ну то й що, що одружений? Твій Андрій – теж не парубок.

Не хотілося більше продовжувати цю тему. Що могла відповісти?..

Отже, Назара набирали з Мартиного телефону. Все добре. Його бабуся Анничка вже готова нас прийняти у своїй скромній господі. На жаль, завтра він сам не зможе відвезти нас, бо має на день багато справ. Заїде до Криворівні, можливо, аж увечері. Я записала під Мартину диктовку адресу лісникової бабці. Ми, звісно, доїдемо і самі, автостопом, але ж Марті (ні, певно, нам обом) кортіло вже якомога швидше побачити Назара. Чесно: мені він теж дуже сподобався – іще тоді, коли ми зупинили його машину… Відчула: знаю його з якогось іншого життя. Але не казала про це Марті.

Цього вечора вирішили не демонструвати нікому придбані уранці обновки і не шукати пригод по «колибах». Обмежилися пивом з фісташками у невеличкому скромному барі неподалік від нашої хати. Більше мовчали, ніж говорили. І думали майже про те саме.

Другу ніч я знову проспала, мов убита.

Не дивлюся, куди я іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами.

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся

Устина

Не могла простити доньці. Що пішла жити до Василя. До її Василечка. Що отак нахабно перейшла дорогу їй – рідній матері, одібравши щастя… Хіба таке прощається?.. Тож ненавидіти Устина кров свою почала, прокляту – ще задовго до її народження.

Цієї ночі їй знову наснився покійний синочок Дмитрик. Ніби вже – у парубоцькому віці. Тільки не вбраний багато й ошатно, як у минулому сні, а навпаки – весь обідраний, в брудних лахах, засмучений і блідий – аж страшно глянути. Ніби сама благословляє його на шлюб, каже: «Бог з нею, сину, що сестра тобі, бери за наречену. Віддаю тобі її, забирай Ликерку». А син заперечливо головою хитає і опускає додолу очі. Тоді Устина хапає його за плечі і щосили трясти починає, і кричить, до істерики, аж надривається: «Забери її! Забери, прокляту! Благаю тебе, візьми її собі за жону! Забери Лииииикеееерууууу!» Тоді кидає Дмитрика на підлогу, сідає зверху, стискає обома руками його за горло і починає душити… Аж раптом розуміє, що не сина душить, що то під нею – Тарас, її покійний чоловік, який загинув ще у 1918… Але пізно розуміє – бо Тарас під нею вже мертвий… А потім їй снився Василь. Як цілував її в обличчя, в груди, в лоно, як мліла від його любощів, кричала в солодких гріховних стогонах, просила ще і ще, аби ніколи не виходив з неї, аби вічно пестив і кохав… І він кохав її – як ніколи на яву. А потім припав до її чола, і вона відчула, якими холодними стали його вуста – наче вуста покійника. І відсахнулася різко – перед нею знову був Тарас.

Устина прокинулася від того жаху посеред ночі. В хаті було темно, наче в підземному царстві. Встала з ліжка, але до образів не побігла, ні, і хреститися теж не стала. Пішла до кухні, дістала з-під мисника великого ножа, яким взимку шинкувала капусту, подивилася на нього заворожено, аж очима освітила нічну пітьму, провела обережно пальцем по гострому лезі, тоді сильніше і сильніше, аж поки не відчула, як несміливо виходять перші крапельки свіжої крові, лизнула тоді себе за пальця, задоволено усміхнулася – те, що треба! – і у самій льолі, простоволоса – прожогом – вискочила з хати. Місяць був повним, а зір майже не видно. Але теплою Устині здалася ця ніч.

Шлях до Горностайполя зі Страхолісся вона знала погано. А в темряві ним взагалі ніколи не ходила. Боялася – лише б не заблукати… Вся надія була на той повний місяць. Шлях задовгий – з добру годину, а то й більше, їй бігти лісом.

«Вбити, вбити Ликерку!» – ричав усередині неї якийсь страшний дикий звір, не даючи їй від того ричання перепочинку. Вона мусить вбити свою доньку, адже та украла в неї щастя – велику і, можливо, останню любов.

Василь не винен. Його вбивати не стане. І донечки його не зачепить. Свою лишень вб’є. Ликерку вб’є і все. Й усім буде добре, – переконувала себе подумки, женучись страшним чорним лісом, з ножем у руці, ніби причинна – аби хто побачив її тепер ненароком, їй-богу, прийняв би за мару.

Повний місяць водив і водив Устину лісом – аж ноги їй босі збилися до крові, аж паморочитися почало в голові і свистіти у вухах. Відчула, що сили її залишають, що не дійде вона до Горностайполя цієї ночі, що втрапила в зачароване коло, вороття з якого і порятунку від якого – немає вже і не може бути.

І тоді зупинилася. І тоді, зібравши останні свої сили, звела очі до місяця, міцно стиснула у правиці рукоять ножа, здійнявши над собою його блискуче й підточене лезо – і – різко, влучно встромила те лезо собі у серце. Ревучи голосно, впала на землю, здригаючись у передсмертних конвульсіях, знищена аж до попелу – ніби вражена громом деревина.

Василь

Якби Василя хто попросив пояснити всі недавні його вчинки – як до Устини ходити почав у Страхолісся, як напивався і розум втрачав, як бив жінку і доньку, як лаявся голосно на все село, як – нарешті – звів Степаниду зі світу, – не зміг би цього пояснити. Знав одне: недобра то якась сила ним водила. Наче сам сатана в його шкіру вселився. Соромно було за свою тваринну лють, що прокидалася у ньому – і перед сусідами, і перед самим собою соромно. Краяло його навпіл усередині, мучило.

Але знав також, що найкраще тепер – поховати навіки все, що колись із ним було до цього часу, у своїй пам’яті поховати, наче у труні сосновій, що він їх для покійників майструє. Бо ж не зміниш уже минулого. І Степаниди не воскресиш.

Та й любить він тепер іншу жінку – Ликерку – так, ніби ніколи у своєму житті Степаниди не знав. Таки любить. Живе з нею – як чоловік.

Стояв коло призьби і тішився, спостерігаючи, як старанно вплітала Ликера червону стрічку в Ганьчині коси. Ганя сиділа на маленькому ослінчику посеред двору, мружила оченята від щедрих сонячних променів, усміхалася так безтурботно, ніби й не знала ніколи в житті жодної втрати, ніби й не була наполовину сиротою…

Аж сам того не сподівався, що дівки так швидко здружаться-злюбляться. Коли жінку нову до хати вів, боявся: Ганька почне коники викидати, і доведеться укоськувати малу силою, аби та змирилася. А воно взяло й склалося все – без зайвих на його голову клопотів, і тим самим наче від гріха якогось позбавило. І змінило його – на краще. Вбило у ньому звіра страшного, який був оселився тоді… Але й до нової жінки ще більше прив’язався. Як хлопчисько мале, їй-богу.

Ликера завершила свою справу, обійшла довкола Гані, переконалася, що заплела дівчину славно, а тоді нахилилася над нею і поцілувала в щічку – аж прицмокнула, аби лишень Василь увагу звернув і вкотре пересвідчився: Ликера дуже любить його Ганю.

Мала тим часом, зіскочивши з ослінчика, обхопила міцно мачуху худенькими рученятами довкола шиї і повисла на ній.

– Годі, годі, – втрутився Василь, – погралися, покрасувалися, тепер – до роботи!

Ганя миттю гайнула за хату. Ликера подалася неквапом за нею через увесь двір до городу, озираючись усміхнено, виляючи стегнами, ніби дратуючи тим свого чоловіка.

– Дівка є дівка, – промовив, зітхаючи, ніби сам до себе, Василь і збирався вже йти по деревину. Аж почув раптом знадвору голос сусіда Пилипа. Той кликав його жінку.

Ликера теж почула, вже з городу, як її кличуть. Шмигнула через двір до хвіртки, впускаючи Пилипа. Василь стояв біля призьби й лише спостерігав мовчки.

Пилип був настрашений, аж волосся на маківці йому дибки стояло.

– Ликеро, – вже увійшовши до двору, заговорив, – там… у лісі… твою маму сьогодні вранці знайшли… вбиту.

Ликера зблідла, ледь не втратила свідомість, вчасно підхоплена попід руки Пилипом.

Василь різко змінився на лиці.

– Де вона? – нервово запитав у сусіда, підійшовши ближче до жінки.

– Вже привезли її на підводі, у Страхоліссі… Не знаю ще, чи відспівувати будуть і чи ховати її можна на цвинтарі, бо схоже, що Устина, царство їй небесне, – перехрестився і додав майже пошепки, – сама собі смерть заподіяла.

І перше – що спало на думку – тоді – Ликері – коли почула про жахливу Устинину смерть: це ж ВОНА свою неньку зі світу звела – ОТІЄЮ безглуздою помстою. З ненавистю – розпеченою, мов пекельна смола – зиркнула на свого чоловіка: це через НЬОГО втратила маму і через НЬОГО молодість власну згубила, світ собі зав’язавши – навіки. А чи варто було? – подумала.

Відчув Василь на собі той колючий жінчин погляд – аж мурашки по спині виступили, але подумав про інше: це ж ВІН був Степаниду зі світу звів, а тепер ось – знову ВІН – Устину зі Страхолісся у потойбіччя відправив – коли проміняв її на оце жовтороте зухвале дівчисько.

І ніби одночасно полетіли обидві їхні душі – Васильчина та Ликерина – до глибокої чорної прірви.

Ганя відчула лихе і теж прибігла до двору – запитати у батька, що сталося.

– Мати у Ликерки померла, – буркнув і сховався у хаті.

Пилип, відчуваючи свою непотрібність тут, постовбичив задля годиться ще трохи і пішов геть, що ніхто й уваги не звернув на його зникнення.

Гані було шкода Ликери – Ганя знала вже, як це боляче, коли помирає мама. Підійшла до мачухи, обійняла її ніжно за талію, притулилася усім тілом і раптом – заплакала.

– Не плач, Ганю, – сказала Ликера, її голос був холодним і далеким – як відлуння, – усі люди колись помирають.

Мала аж відсахнулася від тих слів – здалося, запахло вже довкола неї цвіллю й сирою цвинтарною землею. Злякалася і побігла за хату, у ліс, у свою схованку. Стискалося щось у міжскронні і калатало глухо. Не розуміла Ликеру – як може спокійною такою бути. Думала, сидячи під колючими гілками: «Мені краще, ніж їй, у мене батько є, а у неї – ні батька, ні матері, у неї – тільки…тільки мій батько і… я». Відчула знову – усім серцем – любить вона Ликеру – наче сестру рідну, якої ніколи не мала.

На похорон Василь не пішов. І доньки своєї не пустив, коли та вже бігти збиралася за Ликеркою. Але й ховали ж Устину не по-християнському, а як утоплеників чи вішальників ховають – без попа і півчої, без голосінь і вінків, без родичів і односельців. Лише дві доньки, кілька старих бабів, які звикли мати з чужих смертей зиск, та ще, може, четверо жебраків. Катафалк, запряжений шкапою, старий килимок, наспіх склепана соснова труна і біла небіжчиця в чорній одежі… Ховали тихо і майже непомітно, без хреста над могилою – на околиці, за цвинтарем. Потім посиділи за скромним столом дівки з бабами, роздали жебракам коржики, прочитали тихо заупокійну, встали і перехрестились – отак і пом’янули грішну Устинину душу. Ликерка з Галиною обнялися, постояли кілька хвилин, а тоді зачинили материну хату і розійшлися у різні боки.

Уночі Ликерці наснилася покійна мати. Ніби стояла в кутку їхньої хати – вся у білому, розплетена, з довгими чорними косами, у правиці тримала великого ножа і на доньку дивилася, а очі блищали страшно. Раптом підступати почала – все ближче і ближче. Ликерка від неї – попід стіною – до сінешніх дверей хотіла, а там щоб – надвір, але коли мацала за спиною стіну, на двері ніяк не втрапляла, ніби їх там зовсім не було ніколи – хата без жодного отвору – від переляку забракло дихання, в жар кидало – а мати все ближче, все більшою ненавистю палають її очі…

І тоді, ніби крізь сон, Ликера думати почала: чому воно так трапилося. Запитувала саму себе: хіба матері своєї не любить? Любить, – відповідала крізь сон. І ось, здається, Устинині очі наче подобрішали на мить, і щось таке тепле-тепле звідти, де серце у людей, виходити потихеньку почало – ніж опустила й зронила зумисне на долівку, зупинилася за якийсь крок від доньки.

Хіба матері своєї не любить? – запитувала себе дівчина. Любить! любить! любить! – відповідала.

«Прости, мамусю», – видавила із себе чужим голосом, ніби це не вона, Ликерка, а хтось інший за неї проговорив.

Але це була вона, Ликерка. Підійшла до Устини, обняла її міцно-міцно – не мара перед нею була – жива жінка. Притисла свої груди до її грудей, заридала. Гарячими, мов окріп, потоками лилися з Ликерки сльози. Відчувала при тому, як усе легшає й легшає, усю свою вагу зі слізьми втрачає, і земне тяжіння не діє вже на неї ніяк. Якби не повисла вчасно обома руками на материній шиї, то вже б відірвалася від землі і злетіла угору, і стріху б у хаті пробила власною невагомістю – аби вище летіти…

А коли прокинулася вранці, почала думати, що той сон міг значити. Василя біля неї вже не було – подався ще вдосвіта на поле – на підробіток, Головачам картоплі підгортати. Ганю із собою взяв. А її, свою жінку, пожалів, не розбудив, знав, що треба якийсь час, щоб заспокоїлася після пережитого. Ні, неправда – боятися Василь своєї жінки почав після Устининого самогубства…

Думала-думала, мучила себе всякими здогадками, а тоді зірвалася з ліжка, вмилася, одяглася і побігла… до свіжої могили за цвинтар. Лягла навзнак на продовгуватий земляний горбочок, під яким її ненька спочивала, і руками охопила землю довкола себе – прагнула так обійняти небіжчицю.

Гарячі сльози – майже як уві сні – полилися з її очей і – підземним потічком – вниз – до мами.

Мурашки лоскотали їй обличчя, а вона лежала, здригалася всім тілом, плакала і не відчувала нічого, крім безмежної любові. Ця любов переповнювала її, наповнювала новим смислом, додавала якоїсь дивної і дикої сили. Здається, вона тепер могла сотворити цілий світ. Здається, знищити тепер могла цілий світ…

Відтоді щоночі Ликерці покійна мати почала снитися, тільки вже в інших снах. І вже інша. Була в білому довгому шовковому вбранні, на голові – теж довга біла хустка, вуста – бліді, мов крейда, а замість очей – дві порожнечі. Але жаху не наганяла, навпаки, приємне тепло від себе випромінювала. І ножа вже не було. Коли зверталася до доньки, руки складала «замком», наче тримала там якусь таємницю… Мова її була спокійна і тиха, говорила дуже мало і то все якимись знаками, натяками, загадками. Стояла завжди осторонь, а до тіла свого Ликерку більше не підпускала.

Одного разу запитала:

«Чи не хочеш, доню, нашого Василечка на місяці-молодикові погойдати?»

Саме так – «нашого» – сказала, аж Ликерчине серце наче хробаки дрібні залоскотали недавнім гріхом.

«Як скажеш, мамо, можу й погойдати».

«Тоді візьми цієї ночі, коли він спатиме, тихенько висмикни йому з чуба волосинку, вийди на вулицю, до місяця простягни долоню з волосинкою і попроси: «Місяченьку, молодий панку, гойдай мого Василька до самого ранку!» – а тоді подмухай на долоню, щоб злетіла волосинка вгору, а сама до хати тікай швидко, скинь із себе сорочку, ляж у ліжко і притулися грудьми до тіла Василевого. А вранці побачиш, як буде».

Зробила донька все, як мати казала. Прокинувся Василь вдосвіта, відчувши тепло по всьому тілу, побачив: Ликерка гола притислася до нього грудьми – аж палає уві сні, така гаряча. Відчув, як тужавіти почала його плоть і витягуватися – ніби у космічну безмір, як млосно стало до запаморочення, до забуття, до втрати контролю над отим чуттям, що тепер у полон взяло не лише його тілесну сутність, як раніше було, а й цілу душу його, що теж рости почала – ушир, удовж, увись – до нескінченності… Не витримав, увійшов у сонну жінку, пробудив її жагу, накинувся жадібним звіром на її гаряче, спрагле неземної любові, лоно – що та аж застогнала від щастя, переповнившись тим щастям вщерть, і закричала голосно від вибуху, який відбувся раптом у ній – уперше за життя з чоловіком.

Відтоді щоночі Ликерка просити у Місяця почала, аби погойдав на собі її Василечка…

А Устина продовжувала тим часом відкривати доньці у снах нові й нові таємниці.

[фрагменти мого життя] Жаб’є

Вранці, перш ніж виїжджати, вирішили іще трохи прогулятися по Жабйому. Звернувши в бік Верховинської районної адміністрації і вийшовши на центральну й найширшу тут вулицю, ми опинилися біля ряду фруктово-овочевих яток. Не втрималися, щоб не купити полуниць і черешень, після чого попрямували вперед – туди, де стирчала з будинку якась вигоріла на сонці вивіска. Вдалося ледве розібрати, що то «Салон краси», без назви.

Марта раптом подумала вголос: можна було б перед від’їздом з Верховини зробити тут манікюр – нігті на руках за ці три дні у нас обох помітно злущилися і мали не зовсім естетичний вигляд. Тим паче, цілком імовірна недалека зустріч з молодим та симпатичним лісником. А тут ще, певно, й ціни такі, що по кишені аж ніяк не вдарять.

Я погодилась, і ми увійшли у вогке похмуре приміщення. Піднялися сходинками на другий поверх і відчинили єдині двері, які там були. Картина, що постала перед нашими очима, справляла, так би мовити, не найкраще враження: велика простора й добре освітлена кімната, без жодного натяку на присутність у ній живого персоналу, була тісно заставлена трунами та похоронними вінками. Тож ми щодуху дременули з того «салону», ніби за нами вже гналися привиди усіх колись померлих в цьому краї. Привести до ладу нігті, зрештою, могли і самі.

– Немає нічого дивного – життя і смерть завжди ходять поруч. У цьому, напевно, і суть їхнього «салону краси», – зробила філософський висновок Марта опісля тієї пригоди, коли ми вже сиділи на лакованій лавочці під приміщенням адміністрації і їли полуниці, обмиваючи кожну мінеральною водою з літрової пластикової пляшки.

– За Габією теж хочуть іти красиво, – додала я, але Марта не звернула уваги на мої слова. Це мені чомусь укарбувалося у свідомість оте «піти за Габією». Красиво звучить.

Проїхали автостопом вже знайомі сім кілометрів до Криворівні, де, щоб поєднати корисне з приємним, одразу ж зайшли до музею Івана Франка.

Великий Каменяр приїхав уперше до Криворівні у кінці 19 століття на запрошення відомого фольклориста Гуцульщини Володимира Гнатюка. Село йому настільки сподобалося, що він обрав його для постійного літнього відпочинку, майже щоліта – аж протягом дванадцяти років – приїжджаючи до Криворівні з сім'єю. Спочатку зупинявся у хаті Проця Мітчука, а з 1906 року – в цьому будиночку, який тепер є музеєм, в господаря Василя Якіб’юка – різьбяра, фотографа, лікаря-самоучки. Самому ж Гнатюкові вдалося перетворити маловідоме тоді гірське село на «літню столицю» української культури, де також відпочивали Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Костянтин Станіславський, Михайло Грушевський та багато інших громадських і культурних діячів. Саме в Криворівні Михайло Коцюбинський написав свою відому містичну повість «Тіні забутих предків», – в моїй голові продовжували бриніти відголоски почутої у музеї інформації, тим самим ще більше розпалюючи бажання оселитися до кінця відпочинку саме у цьому селі, яке, певно, добре надихало таких видатних людей.

Тут, справді, було набагато спокійніше і затишніше, ніж у гамірному центрі селища, за сім кілометрів звідси – власне, чорт з білої «Волги» нам не збрехав. До речі, можна якось до нього навідатися, адресу ж маємо…

Ми піднялися крутою стежкою на гору і почали майже інтуїтивно шукати хатинку, у якій повинні зупинитися на решту свого відпочинкового ліміту.

З хати, назустріч нам, вийшла бабця Назара – зморшкувата й худюща, мов трясця, але виструнчена і проворненька, з кирпатим носом і великими виразними зеленими очима, що, здається, не піддаються віку і всмоктують у себе все, що бачать довкола. Першою вона всмоктала очима мене.

– Йой! Та це ж… Ликерка!..

Стара інстинктивно вхопилася за тин, аби не впасти від якогось незрозумілого мені хвилювання. Майже прошепотіла:

– Прийшла… нарешті.

Марта стояла поруч і нічого не могла зрозуміти. Мене охопив панічний жах від згадки про навіки поховану таємницю роду – моя ж бабця, коли я була ще зовсім дитиною, кілька разів називала мене цим самим іменем.

– Я не Ликерка. Мене звати Ярослава.

Але стара все ще трималася за тин і дивилася на мене перелякано, ніби боялася повірити у те, що я – справді не Ликерка.

– Так, вона Ярослава, – розірвала напружену струну між нами Марта, – мабуть, ви просто з кимсь її сплутали. Ми – знайомі Вашого онука Назара. Приїхали з Києва, щоб відпочити тут. А мене звати Марта.

Стара відпустила тин. Жах відпустив мене.

– Пробачте, дітки, це моя старість. Пробачте, – сказала, опустивши очі.

«Старість – це страшно. Не хочу бути старою», – вигулькнуло в свідомості.

Назар дещо прибіднився, коли казав, що бабця не звикла до розкошів. Хоч і немає санвузла та євровікон, але ж і не хатинка на курячих ніжках. Цілком пристойна гуцульська господа – смерекові стіни, дві просторі кімнатки, кухня, сіни, веранда. У дворі – невеличкий сарайчик, курятник, нужник і щось подібне на літній душ.

Кімната, у якій ми мали жити, виявилася досить охайною і чепурною, з двома ліжками, шафою, книжковою етажеркою, письмовим столом та великою дерев’яною скринею. Але, на відміну від решти гуцульських хат, у які нам доводилося заходити в перший день нашого приїзду, у цій не було жодної ікони. Я навмисне обдивилася всі кутки – не було.

Ціну назвала смішну – так, аби не зовсім задарма жили. Але ми з Мартою вже встигли звикнути до надприродної щедрості місцевих людей. Хоча тут зрозуміли: без втручання Назара не обійшлося.

– Бабою Анничкою мене називайте, – сказала стара, – живіть собі тут, скільки хочете. Я вам заважати не буду, у мене на городі роботи багато, та й чого мені до вас, молодих, тулитися. Он у мене своя кімната є, а коли треба вам що – кажіть, питайте.

Тепер я могла роздивитися її уважніше. Одягнена у рожеве літнє платтячко, зверху прикрите теплою плетеною з вовняних ниток кофтою, на голові – світла хустка, підв’язана – по-баб’ячому – під саму шию, на ногах – старі гумові чуні, на декілька розмірів більші від розміру ноги. Погляд – якийсь дитячий, а проте з помітним відбитком невиліковної печалі.

Ми покидали сумки в своїй (тобто тій, де ночує Назар) кімнаті, а самі вийшли зі старою надвір.

– Я піду до курей, а тоді на город, а ви не соромтеся, влаштовуйтеся, відпочивайте, почувайтеся, як удома. Про одне тільки попрошу, коли не полінуєтеся: принесіть відерце води свіжої, криниця внизу, через три двори, трохи далеченько, мені самій важко, а онук, не знаю, чи приїде сьогодні. За це увечері вас чаєм почастую чарівним, з чарівного зілля, – по-молодечому всміхнулася нам стара.

– З приворотного? – пожартувала я.

– З такого, від якого молодість надовго зберігається. А коли є молодість і врода, як у вас обох, то й без приворотів парубків стане… Ага, сказати забула ще: коли зголоднієте, то на кухні є молоко кисле і сир, і хліба півбуханця, а в слоїку – мед гречаний, там ще онук мені фруктів учора привіз заморських, печені смачної і цукерок шоколадних – у шухляді під столом – їжте, не соромтеся, бо мені, старій, скільки того добра треба. І взагалі почувайтеся вільно, я бачу, ви дівчата хороші, вже наскрізь людей бачу, то рідко помиляюся, – по цих словах баба Анничка хутко зникла за похиленим тином, залишивши нас самих у відчиненій хаті.

Раптом знадвору до сіней ускочила велика чорна кішка і, блиснувши на нас пекучими очима-вогниками, прошмигнула до хати. Але вже за якісь кілька хвилин так само хутко вискочила назад і одразу ж зникла межи кущами півоній. Ми з Мартою перезирнулися здивовано.

Назар приїхав під вечір. Удень він телефонував Марті, запитати, як ми влаштувалися. Сказав, якщо будемо не проти, організує нам вечірню екскурсію до однієї із небагатьох вцілілих криївок Повстанської Армії.

– Яросю, можна тебе про дещо попросити, чисто по-дружньому? – обережно запитала Марта після розмови з Назаром.

Я вже знала (це навіть важко назвати інтуїцією), про що саме проситиме подруга. Вона хоче поїхати до криївки із Назаром сама, тобто без мене. І я не помилилася. Саме таким було «чисто дружнє» прохання Марти.

– Мартусю, ти хочеш, аби я зіграла роль хворої?

– Ну не треба вже так сильно… Просто скажи йому, що погано себе почуваєш, що у тебе болить голова чи живіт… чи ще щось… Ну, Ярочко, ну, будь ласочка. Я колись тобі віддячу, чесно, чесно, чесно, – благання переходили у скиглення (цікаво: хто з нас більше схожий на хвору?).

– Окей, але це вперше і востаннє, – заявила я, враз відчувши владу над Мартою – мушу зізнатися, а це приємне відчуття, коли чиясь доля залежить від твого рішення…

Отже, Назар приїхав під вечір…

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь

Ганя

Гані хотілося їсти. Дуже-дуже. Жменя пшона, кілька картоплин, ложка олії, пів смаженої цибулини, сухий кріп, а то решта вода – ось таким став їхній щоденний суп відтоді, як дочимчикувала одного дня до їхніх країв небачена досі пані «колехтивізація».

У Горностайполі відкрили колгосп. Залунали раптом якісь не зовсім зрозумілі заклики до «єднання», тобто до скидання усього нажитого чесною працею протягом життя добра – у загальне корито. Не на себе пропонувалося (ні, вимагалося) працювати – на всіх одразу, на колектив, на «государство», тобто на якесь марево, туман… чи не на лисого дідька (перемовлялися пошепки). «Колехтивізація» почала уявлятися кожному звичайному селянинові страшною істотою з чортячими рогами і довгим хвостом, що волочиться по землі, змітаючи з неї геть усе чисто – хліб, худобу, людей… А тому вперто не хотіли приставати до тої пані в найми. Бунтували до останнього. Хто мав трохи більше – більше мусив і страждати. За непокору – важке покарання. Цілими сім’ями іноді вивозили із села – куди, ніхто того не міг знати. Знали одне: вороття звідти до рідного села вже немає.

Але ж Ганя – іще дитина. Хіба годен хто второпати у її віці, що то за штукенція – колгосп – і який кому зиск від нього?

Лише два питання хвилювали Ганю: куди подівся хрест із церковної бані і чому люди тепер бояться ходити до храму?

Аж раптом однієї ночі згоріла їхня церква. Красива була, дерев’яна.

«Помер Бог, – вирішила Ганя, – мабуть, він теж невічний, як людина. Немає нічого вічного».

Василь вже кілька разів відмовлявся іти в колгосп. Його й не дуже чіпали. Що у нього можна було взяти?! Збиваючи односельцям труни, таки з часом заробив трохи грошей, то купив стару корову і з півтора десятка курей. Мав город невеличкий, трохи сільськогосподарського реманенту, як у кожного неледачого господаря, сякий-такий запас збіжжя і городини на зиму. Жінку мав молоду і донечку десятирічну. Власне, не було чого віддавати.

Ликерка на той час мала підробіток – щодня ходила додому до вчительки Мокрини Іванівни. Допоки та додавала сільським дітлахам розуму, Ликерка няньчилася з її малим Ониськом. За це їй перепадало від вчительки трохи цукру, борошна і грушевого повидла. Іноді ще чогось смачненького, що можна було віднести додому Гані. Незвикла до важкої праці – ні в матері, ні в чоловіка, – таку роботу Ликерка вподобала одразу ж, тож і виконувала сумлінно. Коли заняття у школі закінчувалися, закінчувався і її робочий день.

Але якось сталося у Василя лихо: обікрали його вночі. Винесли все, що було в погребі, в хліві, в коморі, все, що приготували собі на зиму – курей, картоплю, буряк, жито… Певно, що свої, односельці, але хто вже тепер шукатиме злодія.

Саме вдарили добрячі морози і надій на те, що ліс врятує його сім’ю від голодної смерті, годі плекати.

Цієї ночі Ликерці наснилася мати. Тримала у руці жабу.

«Ти не вмреш від голоду. На, візьми», – простягала жабу доньці.

Жаба витріщила здивовані баньки на Ликерку.

«Візьми, – повторила Устина, – вона тебе врятує від смерті».

Ликерка вагалася. Не могла втямити, як оця зелена болотяна потвора може бути її рятівницею? Невже мати з’їхала з глузду?.. Але ж мати – мертва. І це – сон. А чого уві сні не буває!.. Тож взяла Ликерка жабу з Устининих рук. А та одразу ж сплигнула на землю і великими стрибками вдалася до втечі. Ликерка довго бігла за жабою – допоки не наздогнала і не впіймала нарешті. Але – подумала, стискаючи міцно впійману в долонях – для чого було бігти, коли це – всього лише сон?.. Випустила на землю і прокинулася.

Таки повільно тягнулася зима, ох, і повільно ж! – до сказу. Ніколи ще так довго не тупцювала на одному місці, ступивши до Горностайполя.

– Я хочу їсти, – майже простогнала мала до Ликерки.

Та по-материнськи подивилася на Ганю, відчайдушно головою похитала, бо не мала ради на цей дитячий стогін – обидві схудли за останні кілька місяців так, що кістки на них крізь шкіру світилися. Ще ходила Ликера няньчити Ониська, але вчителька дуже вкоротила плату. Давала тепер лише жменю якоїсь крупи чи борошна. І все. Але ж і цьому тепер радіти мусила.

Де й поділася молодеча пружність Ликерчиного дівочого тіла, вже не було у ньому жодної спокуси для чоловіка. Але й Василеві не до того було. Сам схуд, зблід, згорбився, аж наче постарішав на років двадцять. Домовин тепер не замовляли зовсім. Як хто у селі помирав, то просто в рядно біле загортали і в яму клали. Отак просто. Не було у людей за що вічні домівки для родичів споруджувати. То й роботи для Василя у селі вже не було. До наступних врожаїв якось би протриматися з двома дівками. Їй-богу, не знав, що робити. Спродав уже все, що міг спродати, аби на ті нещасні копійки купити якоїсь крупи чи квасолі.

Дні – рахували – до – весни. Аби вже трава перша почала крізь землю пробиватися. Ще трохи потерпіти… небагато ще… зовсім трохи… а там і сніг розтане.

Знову Ликерці мати наснилася із жабою в руці, знову жабу віддавала їй. Тільки тепер не втікала від Ликерки та жаба, а, навпаки, ще й сама до рук їй стрибнула. І зрозуміла нарешті дівчина, що цей сон значить. Прокинулася вдосвіта і розбудила Ганю.

– Одягайся. Підемо до ставка.

– Для чого? – Ганя подивилася на мачуху з підозрою: чи не надумала та часом щось лихе заподіяти?

– Жаб в ополонці шукати.

– Для чого нам жаби? – дивувалася мала.

– Тільки менше запитань, добре? Давай одягайся і пішли!

– Не піду, – Гані було страшно іти з Ликеркою. Хто її знає. Дивна вона якась.

– Мені самій буде важко ополонку довбати.

– А я боюся.

– А вмирати від голоду не боїшся?..

– А хіба можна їсти жаб? – дивувалася Ганя.

– Не можна, а треба, – відповіла, роздратована допитливістю малої, Ликерка.

– А чому ж ми тоді раніше не їли їх? – продовжувала мала свій допит.

– Чому, чому… Бо неголодні були…

Ганя встала і почала одягатися.

– Тільки тихо, – приклала мачуха вказівного пальця до вуст і показала очима на сплячого Василя, – батька не розбуди. Хай він про це не знає.

Поки Ганя одягала кожуха, Ликерка знайшла у сінях важкий молоток, старий залізний цебер і довгий патичок, яким улітку збивали груші. Прив’язала мотузкою патичок до ручки цебра, закинула його собі за плече, а молоток заховала за пазуху, вийшла з хати, почекала малу.

І вони удвох вирушили у досвітній напівтемряві до ставу. У тому місці, де була невелика глибина, Ликерка пробила молотком кригу – так, щоб можна було вільно опустити в ополонку цебер. Ганя тримала кінець патичка, коли вже виймали з намулу сонних жаб. Їх було небагато, тож мусили пробивати кригу в кількох місцях. Коли трохи наловили, поскидали їх у цебер і пішли до лісу. Ликерка наламала з дерев замерзлих гілок, дістала з кишені кожуха сірники і розпалила багаття.

Пекли здобич прямо у цебрі. Було трохи гидко спочатку – їсти жаб’яче м'ясо, але від голоду так вже паморочилося в голові, що Ганя не зважала ні на вигляд, ні на смак – наминала за милу душу, наче то була найсмачніша за все її життя страва.

Вони нічого не сказали Василеві, коли повернулися, а наступного ранку знову пішли до ставу. Увечері в Гані розболівся живіт і піднялася температура. Нудило і вивертало її тими жабами, хай їм грець.

А Ликерці – нічого. За малу тільки переживала, неспокійна була, картала себе: мати ж уві сні тільки до неї одної зверталася, тільки їй поміч давала. А вона потягнула із собою Василеву донечку. Не буде більше цього робити. Напоїла малу відваром споришу, приклала їй долоні до живота й отак цілу ніч просиділа.

Ганя заснула. Вранці їй стало краще. А Ликерка відтоді вирішила ходити на став сама. Крига вже станула, тож стало легше жаб з намулу тягати. А вже як іноді кілька рибинок попадалося, то відносила їх Гані.

Врода Ликерина оживати потроху почала на тих жабах. Лише дивно пахнула сама собі – болотом наче або й навіть іншим світом – тим, де живуть люди після смерті… Тільки ж – про те. Коли від голоду є порятунок, то хіба має значення, чим пахне твоє тіло і вся твоя людська сутність?.. Не має. Жодного значення.

Ганя сиділа біля грубки на ослінчику, дивилася на вогонь і уявляла, що то – величезний казковий дракон, який може їсти все, що трапляється на його шляху, навіть дерева і людей, а тому ніколи не відчуває отакого сильного голоду…

Рипнули сінешні двері. Василь кинув біля дверей мішок з дровами. З мішка стирчала сокира, якою рубав щойно в сараї деревину. Ганя подивилася на батька. Йому не личить сива голова і довга – як у старого діда – борода. І запалі щоки не личать. І оцей кожух, що висить на ньому… Й очі, сповнені безпорадності, розпачу і страху. Не личить батькові все це!..

Василь стояв напроти Гані, пронизливо впиваючись поглядом у її сухе личко, на якому великі зелені очі тепер виглядали дуже химерно – наче у ящірки… чи – у жаби. Стояв, може, десять хвилин, а може, й більше.

– Скидай, доню, свої цяцьки з вух. Прийшов і їм час іти до «Торгсину», – раптом заговорив. Голос його був утомленим і байдужим.

Ганя відчула, як усередині неї щось боляче тріснуло і розкололося надвоє. Мамин подарунок – золоті кульчики-півмісяці?.. Ні, нізащо в світі, ніколи! Та ж мама застерегла її перед самою смертю – берегти, щоб доля була щаслива… Як оце – проміняти тепер найдорожче, що мала – мамин подарунок, золоті півмісяці, єдиний оберіг у житті, майбутню долю свою – на жменю неперебраної гречки чи житнього борошна?!..

«Ні! Татку, ні! Не можна цього робити!» – кричали перелякані зелені очиська, кричала кожна клітинка її висохлого тільця, кожна часточка не зіпсутої іще, чистої душі. Але крикнути – по-справжньому – вголос – не мала сил і сміливості. Лише головою заперечливо похитала: ні, мовляв, не зніму, ви так, батьку, не жартуйте, щось інше краще придумайте, як нас із Ликеркою від голодної смерті вберегти…

– Давай, давай, – настійливо вимагав Василь, – хочеш до весни дожити, скидай, кажу тобі.

Ганя знову хитнула головою в два боки – тепер іще категоричніше.

– Якщо сама скидати не хочеш – я зніму, противитися будеш – вирву з вухами. Чуєш? Не вередуй. У нас хліба немає. Останнє відро картоплі сьогодні вночі винесли з нашого погреба. Помремо з голоду. Здохнемо, як собаки. Давай скидай свої цяцьки.

Ганя встала з ослінчика і, не зводячи з батька очей, позадкувала вздовж стіни в напрямку дверей. Василь перегородив їй шлях. Прилипла спиною до стіни і завмерла.

– Не вередуй, чуєш, що кажу! – гримнув на доньку.

Зняв кожуха, кинув на долівку. Впритул підійшов до Гані. Його очі нагадували очі божевільного й аніскілечки не були схожими на очі батька. Чекав. У напруженні. Дихання його було важким і прискореним.

Гані стало страшно. Але кульчики вперто знімати не хотіла. Була певна: не має права робити цього. Краще вмре від голоду, але золотих півмісяців не віддасть. Не віддасть, не віддасть, не відда…

– Вередувати надумала, сучий виплідок? – Василь однією рукою стис боляче обидва доньчиних зап’ястя, аж хруснули кісточки, а другою щосили ухопив Ганю за горло і почав душити, б’ючи крихітною голівкою об мазану стіну. – Зі світу хочеш усіх нас звести, так? Кажи!

Ганя плакала і задихалася. Говорити не могла. Рухатися – теж. Мовчки підкорялася батьковому божевіллю. Раптом відчувати почала, як свідомість її залишає, в голові запаморочилося, в легенях забракло повітря. Зрозуміла – помирає. Від рук рідного татка на інший світ іде. Може, там краще? – подумала, аби саму себе перед тою наглою смертю втішити, аби виправдати і простити рідного…

Аж тут тінню перед очима щось метнулося, якась сила упала глухо на Василеву потилицю – заревів звіром диким, здригаючись у конвульсіях – руки враз ослабли, доньку відпустили. В очах у нього відкрилася страшна безодня. Гані здавалося, що летить вона у ту безодню і приречена вічно летіти… Але ні, не вічно. Батько упав, скорчившись, на долівку, постогнав і замовк. Навіки.

На долівці розлилася густа яскраво-червона калюжа. Над батьком переможно стояла Ликерка і тримала в руках важку сокиру. Дрова у грубці догоряли. За вікном сутеніло, і в хату закрадався поволі морок. Калюжа крові ширшала, але вже не здавалася такою страшною, бо поблякла в мороці її червона яскравість. Сокира грюкнула об долівку. І запала по-справжньому мертва тиша.

Ликерка притягнула до грубки мішок з дровами, розсипала їх по долівці, а тоді схопила з печі подушку, роздерла її, висмикнувши звідти чималий жмут пахучої сухої трави, піднесла той жмут до грубки і, підпаливши, кинула на батькове тіло. Додала ще трави. Яскраве полум’я таємниче освітило кімнату.

– Швиденько тікаємо звідси! Бери кожуха і за мною біжи, тільки щоб не відставала, добре?

Ганя покірно кивнула головою – згода. Відтепер вона зобов’язана мачусі – цілим – своїм – життям.

[фрагменти мого життя] Криворівня

Назар

Анничка прийшла, коли вже смеркало. Я саме сиділа на призьбі й медитувала під музику цвіркунів. Марти ще не було. Дві години, як поїхала з Назаром до криївки. Звісно, вона вчинила не зовсім по-дружньому, але я майже не сердилася на неї. Чомусь була впевнена, що Марта дуже скоро повернеться і що лісник…

– Як відпочинок? Не нудьгуєте? – звернулася до мене стара.

– Дякую, все гаразд.

– От і добре, – Анничка вже заходила до хати.

Та я зупинила її своїм різким і нав’язливим – воно ж бо мені не давало спокою – запитанням:

– Бабо Анничко, а хто така Ликера?

Стара похитнулася і завмерла на місці. Зблідла, мов небіжчиця.

– А що тобі до Ликери? – її голос став іншим, приглушеним і сухим.

Моє запитання – недоречне, тепер це було очевидним.

– Та нічого, просто цікаво, з ким Ви мене сплутали, – відповіла я з награною байдужістю.

– Так, мені здалося спершу, що ти – це вона, Ликера. Що вона прийшла нарешті… Просто я чекаю її. А ти дуже схожа на неї, – говорила Анничка і дивилася кудись далеко, туди, де зникали у вечірніх сутінках гірські обриси.

– Але хто, хто вона, ота Ликера?!! – вже не пам’ятаю, яким був мій голос, але, здається, я кричала, коли запитувала про це.

А вона відповіла тихо, майже пошепки, що я ледве вловила за порухом її вуст:

– Моя тінь. Ликерка – це моя тінь…

Запала страшна гнітюча тиша. Замовкли навіть цвіркуни у траві. Усе – довкола нас – замовкло. Затаївши подих, я чекала, коли стара нарешті заговорить. Вона ж переступила поріг і на порозі озирнулася до мене.

– Заварю трав’яного чаю, щоб сон був спокійним. Вип’єш зі мною, Ярославо? – запитала спокійно й лагідно.

Мені стало соромно, бо згадала, що не принесла води.

– Бабо Анничко, дайте порожні відра, я збігаю до криниці.

Коли вже вдруге опускала цебер, відчула, як сковзнув по моїй спині холодний погляд. Вже помітно стемніло. Я різко повернулася і ледь не крикнула від переляку: за два кроки від мене стояла баба Яга, котру бачила тоді, біля потічка.

«Якась вона всюдисуща… ніби переслідує мене…»

Очі її світилися – тими ж самими потойбічними вогниками. Знову мені запахло цвіллю. Тільки тепер – удвічі дужче. Але не було у її очах зла. Лише якийсь глибокий-глибокий сум – за чимось віджитим і навіки втраченим. У цій містичній напівтемряві скарлючена і суха Яга раптом здалася мені молодою і красивою жінкою. Схожою на мене. І вже не було так страшно, як тоді, біля потічка.

– Добрий вечір, – промовила до неї.

Але вона мовчала. Я підняла цебер і наповнила водою друге відро. Коли озирнулася знову, старої вже не було. Я знала, що вона десь поруч, але шукати її – було б божевіллям. З важкими відрами я подалася нагору – пити з Анничкою чай – на спокійний сон.

Цікаво, хто вона, ота стара жінка? – міркувала дорогою. – Чи направду мої зустрічі з нею є випадковими?..

Я вже підходила до нашого двору, як раптом почула позаду себе знайомий чоловічий голос.

– Не можна тендітним дівчатам носити такого важкого.

Назар обігнав мене й обережно перебрав відра з водою до своїх рук, коли.

– А де Марта? – перше, що вирвалося у мене.

– Вже вдома. Тобто в хаті. А ти як себе почуваєш?

– Дякую, вже трохи краще.

Мені раптом стало ніяково, що я вдавала хвору перед таким вродливим і здоровим чоловіком.

– А чесно скажи, ти ж не хворіла? – ніби відгадав мої думки Назар. – Просто жіночі хитрощі, так?

– Ні, це по-іншому називається. Марта у тебе закохалася, тобто ти їй дуже сподобався, – чомусь мені закортіло продемонструвати перед цим чоловіком свою жіночу солідарність.

– А тобі? Тобі я не сподобався? Аніскілечки?..

Було вже зовсім темно, але світив місяць-молодик, і зорі світили, і село – електричними вогниками крізь вікна хат, а тому я чітко бачила Назарові очі. В тих очах змагалися безпорадність і хіть.

Мені стало смішно, тому голосно розсміялася.

– Пішли, – по тому звернулася до нього. – Баба Анничка чекає воду на чай.

– Почекає, – лісник поставив відра і взяв мене обережно за руку.

Стис долоню – ніжно і боляче водночас. По моєму тілу пройшов струм. Цвіркуни ставали сміливішими. Повітря пахло зелом і таємницями.

– Назаре, так не гарно. Ти ж провів цей вечір з моєю подругою.

– Але хотів бути з тобою… Ярославо, ти отруїла мене своїми чарами, ще тоді, коли зупинила мою машину.

– Чарами? – я примружилася лукаво. – А ти – хіба не мольфар?

– Мольфар. Хочеш почаклую?

Лише усміхнулася.

Він поцілував мене. Не відштовхувала. Розтанула від того цілунку. Сама собі була схожою на ягідне морозиво у сорокаградусну спеку. Не розуміла, що зі мною коїться. Ще ніколи не пахла так земля… цвіллю. Я побачила тінь старої Яги, що ходила довкола нас. Раптом тінь зникла.

У мене є Андрій. У Києві. Господи, що я роблю?..

– Назаре!

Я з усієї сили відштовхнула його, що він зачепив ногою одне відро, і трохи води вихлюпнулося на траву. Мене почала брати злість – на нього, на себе, на Андрія.

– Будь чемним. Ти подобаєшся моїй подрузі.

– А мені подобаєшся ти, – Назар не здавався.

А я – занадто сильно – відчувала невидимі ланці між нами – вони були задовгими – аж на декілька прожитих життів – не нами – кимсь іншим – до нас.

– Назаре, або ми йдемо у двір або… ти пошкодуєш потім.

Є такі чари, що забирають у чоловіка його чоловічу силу. Саме це й мала на увазі. Може, він і зрозумів, бо мовчки взяв відра і пішов до хати.

Я підняла очі вгору. На мене подивився золотий молодик. Усміхнулася йому і подякувала. Знала, за що.

Є така сила, яка завжди підказує мені, що робити. Але – просто сила – без знання. Дуже часто ходжу навпомацки.

Я все ще чекала, коли ВОНА знову насниться мені.

Назар не схотів пити з нами чаю, як стара лишень його не вмовляла. Поїхав додому до Косова. Ну так, авжеж, там на нього чекали дружина і донечка.

Марта майже не розмовляла зі мною за столом. Анничка теж говорила мало – певно, стомилася за день. Та й мені не дуже хотілося говорити, але мертва тиша, що панувала у нас на кухні, наганяла на мене якийсь незрозумілий жах. Я мусила розірвати цю тишу – щоб не збожеволіти.

– Бабо Анничко, а тут, у Криворівні, багато відьом?

Просто Яга не виходила мені з голови.

– Вистачає, доню, – коротко відповіла стара, і я зрозуміла: неохота їй на сон прийдешній базікати про усяку нечисть.

Але ж тиша – мене вбивала!

– Бабо Анничко, я помітила, що у Вас мова – не така, як у тутешніх людей, Ви говорите майже так, як говорять у моєму селі.

– Бо я і направду нетутешня, з Київського Полісся, – зізналася Анничка.

– Дуже приємно! – швидко вхопила я тоненьку ниточку й почала намотувати її на клубок – лишень би стара не мовчала!

Я їла мед і лимон. Марта дивилася на мене винувато і з докором – одночасно – мед і лимон. Лимон з медом чи мед з лимоном. Чарівний чай, що зберігає молодість і вроду.

– А моя бабця теж із Київського Полісся! Зі Страхолісся.

– Знаю Страхолісся, – зітхнула Анничка, вихлюпнувши із тим зітханням, певно, весь свій багаторічний відчай.

Мені все кортіло знову запитати про оту Ликерку, з якою мене сплутала стара, але ніяк не могла відважитися на таке запитання. Боялася почути щось дуже важливе для мене.

– Бабо Анничко, а як Ви опинилися у Криворівні?

– Ой, довга то історія, доню. Життя занесло, та й усе. Хіба знаєш наперед, де завтра опинишся?.. Ну що, пора вже спати? Я звикла прокидатися вдосвіта.

Я зрозуміла, Анничці не хочеться згадувати своє минуле.

Тієї ж ночі – таки дочекалася! – мені знову наснилася ВОНА. Знову з ножем. І так само – свіжими краплями крові на ньому.

«Відріж усе зайве», – сказала і знову протягнула мені ніж.

Тепер я, не вагаючись і не подякувавши за допомогу, вихопила холодне лезо з її рук. І кинулася тікати. Через той ліс, у якому виросла. У якому колись так страшно кричала ВОНА.

Хто ВОНА?!.. Чому я знову про це в неї не запитала?.. Чи побачу іще колись, аби запитати нарешті?..

[хроніки чужих життів] Київ

Ганя

Ганя прокинулася на м’якому ліжку під теплою ковдрою. По ніздрях вдарив різкий запах горілки – як тоді, коли проколювали вуха…

Це була невеличка кімната з високою стелею. Ліжко стояло ліворуч від дверей, з іншого боку – різьблена дубова шафа і засклений сервант – з кришталевими келихами та порцеляновими сервізами. Напроти дверей – широка етажерка, під тон шафи і серванта, тісно заставлена книжками в різнобарвних палітурках. Біля ліжка – плетене крісло, підстелене вишитою подушечкою. На долівці – килим із химерними східними візерунками.

Ганя ще ніколи не бачила ані таких розкішних килимів, ані таких дорогих меблів… Вона була в кімнаті сама. У чужій сорочці, загорнена у чужу пухову хустку. Спробувала підвестися, щоб переконатися, що це їй не сниться, але тіло було важким, наче шматок заліза. В голові запаморочилося і заболіло зверху в спині. Не могла зрозуміти, де вона і як сюди могла втрапити.

Пам’ятає, як бігли з Ликеркою через темний ліс, як заблукала у тому лісі і не могла знайти стежку, що веде до залізничного шляху… як кричала, гукаючи Ликеру, але чула – лише власний голос… Провалля під ногами, холод, що пронизує аж до кісточок… важка вологість весняного повітря і крижана вода під ногами, над нею… Ганя тонула у лісовому озерці – не помітила у темряві, як втрапила туди… Почала у паніці хапатися то за крижину, то за сухе гілляччя, якого нападало за зиму в мерзлу воду… Хотілося жити. Нехай голодна буде, нехай самих лише жаб їстиме і вічно блюватиме тими жабами, …але життя, Господи, не відбирай отак… Нарешті допливла якось до мілини, а там ступила на дно і викараскалася на берег… Тремтіла від холоду, але холодно було лише спочатку, а потім, навпаки, стало так гаряче-гаряче, наче хтось зовсім близько розпалив багаття… Прийшла мама і довго стояла над нею, все повторювала монотонно: «Доню, кульчики свої бережи, бережи свої півмісяці на щасливу долю…»

Далі Ганя нічого не пригадує.

Спробувала поворушити бодай пальцями рук, але пальці, як і все тіло, оніміли. Тоді дівчина заплющила очі і почала прокручувати у пам’яті страшну картину: її хоче задушити рідний батько, от-от задушить, але важка сокира падає йому межи плеч… очі Ликерки… і цей божевільний тріумф в очах – Ликерка вбила Ганиного батька… калюжа яскравої крові, вогонь – по соломі, по долівці, по батьковому тілу…

Раптом глибокий біль пронизав Ганю наскрізь – з голови до ніг. Вона закричала.

Десь поруч заплакала дитина. До кімнати ускочила перелякана мачуха.

– Усе гаразд, ми вже врятовані, – заспокоювала Ликерка Ганю, сидячи на її ліжку. В руці скляний гранчак з темно-коричневою рідиною. Піднесла його до Ганьчиних губ:

– Пий, не бійся, воно гірке і неприємне, але мусиш випити. Ти перемерзла дуже, – сказала і перехилила обережно гранчак.

Ганя слухняно проковтнула рідину і скривилася. Раптом усередині у неї стало так гаряче, наче хтось укинув туди запалений смолоскип. Ликерка подивилася на Ганю і вийшла з кімнати.

Дитина вже перестала плакати. Гані ставало все тепліше. Вона вже відчувала свої ноги, але пальці на руках ще не рухалися.

Ганя знову заснула.

Ликерка

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би – аби не сокира, не Ликера…

А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре.

Ликерка сиділа в кріслі, на вишиваній подушечці, уважно стежила за Ганиним диханням.

«Тут їй буде добре», – думала.

Між тим, все ніяк не могла витіснити зі своєї свідомості дві страшні картини, що досі стояли у неї перед очима так яскраво – аж мусила переживати все спочатку:

…Василь притис донечку до стіни, ухопив її своїм лаписьком за тоненьку шию, от-от задушить… мала червоніє, синіє, а в очах – не переляк, зовсім ні… лише наївне дитяче запитання: невже батько вб’є?!.. У мішку із дровами є сокира, ось вона, перед очима у Ликерки… «Рятуй малу!» – хтось підказує зі спини… ніби маминим голосом… І Ликерка, віддаючи себе цілком у владу незрозумілій їй силі, виймає з мішка сокиру, підходить до Василя…

Господи, як страшно все те пригадувати!.. Ликерка вбила свого чоловіка – батька Гані, а потім…

…темний ліс, іще не станув сніг, холодно… Вони з малою мчать щодуху заплутаними лісовими стежками – добігти б до найближчої залізничної станції, а далі щось придумають… ні голоду, ні втоми… Ликерка відпускає Ганину руку… біжить швидше… від сосни до сосни, межи молодих ялин і кущів ожини… довго біжить, ніби пробігла вже все своє життя…

– Ликеро-о-о! – чує раптом.

І, здається їй, що не Ганя то кричить, не мала, ні, – Василь. То мертвий Василь кричить голосом своєї донечки. Ликерка прискорює біг, вже спітніла, а проте втоми не відчуває… Нехай Ганя залишається в лісі. Коли батько так любить свою донечку, що аж кричить її голосом, то нехай батько забирає донечку до себе, нехай Ганя залишається з ним. А вона, Ликерка, буде жити… авжеж, у неї є сила, яка допоможе їй вижити… Іще встигне знайти порятунок…

Попереду – тупа нескінченність – здавалося б, до втрати будь-якої віри… Але дерева розсіюються… широка дорога… людський голос… стукіт кінських копит і дерев’яних коліс…

– Дядьку, зупиніться!

Ликерка залазить на підводу… а там лежить… худеньке дівча років тринадцяти, може, й менше – так схоже на… схоже… на… Ганю… щічки аж сині, оченята заплющені… Спить?..

– Померла, – каже дядько, – від голоду.

Ликерці зле, їй паморочиться в голові, хочеться злізти з підводи і бігти до лісу – по Ганю…

– Дядьку, зупиніться! Там у лісі ще… моя… сестричка.

Ликерка шукає те місце, де вона залишила Ганю, а знайти не може, якась сила штовхає її від одного дерева до іншого… Та, Господи, що це за мана?.. Раптом – голос матері: «Прямо біжи, не звертай нікуди, до озерця біжи!» Прибігла до озерця. А Ганя лежить на березі, на брудному снігу – мокра і нерухома. Нахилилася до неї – дихає, але ледве-ледве, перемерзла… На спину собі непритомну посадила, її руки своїми руками ухопила і так притягнула аж до підводи. Біля дороги на них чекає нещасний дядько… зі своєю мертвою донечкою… Тепер їх троє, дівчат у підводі. Живі – дві, але з них одна – напівмертва… Дядько довозить їх до залізниці, але перед тим зупиняється біля якогось села, іде кудись по лопату… Майже біля лісу, трохи далі від дороги, викопує неглибоку яму, стягує доньку з підводи, притискає її голівку до своїх грудей, цілує у чоло, обережно кладе у яму, перехрестившись тричі, швидко проговорює заупокійну молитву і землею засипає могилу.

– А хреста не ставите? – Ликерка у нього за спиною.

– А навіщо хрест? – дядько повернувся до неї обличчям, очі його блищать від сліз, і сльози зсередини душать його за горло, що ледве виговорює слова. – Бога ж… немає.

– Щоб знати, де могила.

– А навіщо знати? – знову запитує. – Хто її шукатиме?.. Мати вже пішла туди, – показує на свіжу землю, – три дні тому, братик – минулого тижня, сестра старша – ще до весни… А батькові хіба багато лишилося?..

– Небагато, – Ликерка дивиться на дядька безнадійно: так, він теж скоро пропаде – і не так від голоду, як від горя.

– Тож-бо й воно. Для чого ж, щоб знали про цю могилу? Щоб вирили якісь нелюди та й позбиткувалися над моєю Тосею? – скиглить якось не по-людськи. Відвертається, щоб дівчина на нього такого, безпорадного, не дивилася.

– Сестричка моя… там, – нагадує Ликерка, показуючи на підводу, – вона теж може померти. Давайте швидше, дядьку.

Ледве вдалося вмовити начальника станції, щоб дозволив залізти у порожній вагон товарняка. Зглянувся, навіть допоміг непритомну Ганю занести, а потім ще й просунув Ликерці крізь щілину брудне, але ж сухе, вовняне рядно, аби малу ним вкрила.

Так доїхали до Києва. В дорозі зупинялися часто і довго стояли на тих зупинках. Ликерка бачила крізь щілинку, вздовж колії, нескінченну лінію з напівмертвих і мертвих людей, їх згрібали докупи чоловіки у робах, а потім скидали у вантажівки і везли – невідомо куди. Чомусь із голови не виходив той дядько, який свою донечку поховав.

«Навіщо, щоб знали про її могилу?»

І справді, нехай не знають…

Ликерка хукала на Ганю, але мала не прокидалася. Хоч би дожила до Києва…

Прибули аж вдосвіта.

Михайло

Тридцятидворічного залізничного поліцая Михайла Костьовича Філоєнка, зустріли дві глибокі й холодні безодні замість очей. Але, трясця його матері! – ці безодні вабили якимсь незбагненним магнітом, кликали, благали провалитися в них, але – у жодному разі! – не залишати напризволяще.

– Я – Ликера.

– Михайло.

Ганю він сам ніс на руках – до самої своєї квартири. Ликерка йшла за ним.

Усе вже було вирішено.

Михайло сподобався Ликерці одразу ж, як побачила його. Більше того, напередодні їй сон наснився: гойдає вона на місяці-молодикові вродливого незнайомця. Гойдає й усміхається про себе: бачить, як очі його світяться – до неї. Очі – такі, як у Михайла, геть чисто.

Вони сиділи самі – на канапі в кухні. Обійнявшись. Ганя і Наталочка спали.

– Ти мене чуєш чи ні? Я тебе хочу… як жінку.

Шепотів і руки простягав до неї – так безсоромно, що аж Ликерці від того в голові паморочилося. Божеволіла. Звикла щоночі бути з чоловіком, але ж довго вже була без чоловіка.

Його долоні жадібно стискали красиві груди молодої жінки, опускалися нижче, до лона, пестили так грубо, аж якось по-тваринному. І від того у ній ще сильніше пробуджувалося бажання. Не могла стримувати себе, та й не хотіла цього робити… Дурна чи що – позбавляти свого тіла такої ось насолоди?!..

Вуста припали до вуст. Вона теж – вже давно – хотіла – багнула. Усупереч власній волі верталася до тієї миті, коли робилася жінкою. Чоловік у жінки завжди один. Той, який перший. І ніколи вже, це як вирок – НІКОЛИ – не буває других, третіх чи сорок третіх. Інші лише повертають до нього – першого і єдиного. Всього лише. Просто дають можливість знову пережити ТЕ САМЕ. Ликерка кохалася з Василем. Просто Михайло тоді не знав, що він – більше не Михайло, що він тепер – покійний Ликерчин чоловік.

Запалав Всесвіт. Не було нікого, окрім них, Ликерки і… Василя. Коли, вибухаючи, хотіла було закричати від несподіваного і короткого щастя, Михайло міцно стис її вуста долонею:

– Мовчи, бо сестра твоя прокинеться.

І ледве стримала себе – аби не закричати.

Михайло вибухнув також. Прямо всередину неї.

Що це? Подарунок чи покарання за колишні гріхи?.. Михайло хотів знайти відповідь, але – не знаходив. Його дружина померла торік від важкої хвороби крові. Лишився із трирічною донечкою Наталочкою, за якою, поки був на роботі, доглядали його батьки. Час тягнувся, наче розпечена гума, ніби хтось навмисне зупинив усі годинники світу. Не було жодних змін у житті. Залізниця, поліція, мала, легковажні дівахи на вбоге відчуття себе-ще-чоловіком… І – порожнеча всередині. Аж раптом ось – втрапив до якоїсь прірви – хижої, вогненної, нетутешньої. Дивно: впав у цю прірву, але відчув лише наповнення і піднесення.

Ликерка лежала у нього на грудях – оголена, волога, гаряча.

Ганя

– Ликеро, будь ласка, не залишай мене, я боюся, – попросила Ганя. Під вечір їй стало трохи краще.

– Ніхто тебе не залишає, заспокойся. Ми потрапили до хорошої людини. Поживемо тут, поки ти не одужаєш, а там далі – видно буде. У Михайла Костьовича жінка померла рік тому, він хоче, щоб я його малу поняньчила якийсь час, – говорила Ликерка Гані, але ніби – сама до себе.

Наталочка в цей час сиділа чемно у кріслі й кліпала сонними оченятами. У її батька сьогодні – нічна зміна на залізниці.

– Лике-е-еро, – продовжувала скиглити Ганя, – не йди в іншу кімнату, будь ласка, залишися, мені страшно тут спати одній.

Коли вклала нарешті Михайлову малу, стрибнула під Ганьчину ковдру.

– Ще не спиш?

– Ні, – сонно пробубоніла Ганя, лежачи на спині. – Не можу заснути.

Ликера обняла її і враз пригадала її батька. Василь був ніжним коханцем. Ніжним і сильним. Шкода, що Ликерка вбила його… Але тоді б не було Гані… Хтось із них мусив вмерти, хтось – залишитися з нею, для неї…

«Це продовження крові і плоті твоєї, Василечку, це кара і насолода твоя, це твій гріх без спокути і спокута гріхом… Ми не вмираємо, якщо наша кров переходить в інших. П’ємо її з буряків та вишень, земля живиться нами, а ми переходимо в інших, подібних до нас, із нашими очима, голосами, бажаннями»…

Гані стало вже нелячно і тепло-тепло. Згадала про свою рідну маму і ще тісніше притулилася до мачухи. Перед її очі постав інший світ – бачила в тому світі своє минуле і майбутнє, але вже не відчувала жодного страху, лише – безмежну, чисту, неосяжну любов до Ликери. Врятувавши Ганю від смерті, Ликера подарувала їй нове життя.

Було темно. Лише крізь велике вікно спостерігав за ними повний місяць.

– Мамо, я тебе люблю, – раптом прошепотіла до мачухи, а потому, злякавшись власних слів, вткнулася у її груди і тихенько заплакала.

– Я тебе також… люблю, – відказала Ликера, ще дуже притуливши до себе змарнілу від тривалого голоду «сестричку».

Місяць за вікном мовчав. А що йому було говорити?!..

[фрагменти мого життя] Криворівня

Під ранок Марту почало сильно лихоманити. Піднялася температура. Вона вся трусилася, ледве дихала, була у напівпритомному стані.

Я покликала Анничку. Та довго щось шепотіла над моєю подругою, тоді заварила якісь трави. Але це не допомогло.

– Треба викликати лікаря, – була моя пропозиція.

– То – людське око. Вишіптувати треба. Не поможе лікар.

Я не хотіла сперечатися зі старою. Але набрала Назара і розповіла про біду з Мартою.

За дві години лісник був у нас.

Стара, схилившись над Мартою, шепотіла замовляння і молитви всім святим, палила свічки, виливала розтоплений віск у склянку з водою, – ворожила-ворожила, і, здається, жар почав відходити, Марта дихала вже рівніше і спокійніше, а потім заснула.

– Вийшов врок з її тіла, нарешті, – втомлено, але й полегшено, зітхнула стара, наче щойно сама вивантажила цілу фуру з цементом, – нехай тепер поспить, сили набереться.

Анничка пішла на город, а ми з Назаром лишилися в хаті самі. Я зробила один крок до сінешніх дверей.

– Ти що, боїшся мене, Ярославо? – раптом він запитав.

Не могла на те ні сміятися, ні обурюватися – адже це я – сама – викликала Назара. Авжеж, зовсім не для Марти…

– А ти здатен зробити дівчині зле? – відповіла питанням на питання.

– Я схожий на чорта? – він починав мені підігравати.

– На мольфара, але не на чорта.

– Ну, так. Мольфар – не чорт. Але ж… і не янгол.

– Для чого – янгол? – коли я говорила це, наші руки вже були сплетені, а вуста готувалися до поцілунку.

Знову згадала про Андрія. Він не озивається вже третій день. Його не цікавить, чим я тут займаюся, – промайнула думка. Мене взяла злість – тепер вже тільки на Андрія. Це він винен у всьому.

І чомусь саме в оцю-от мить – коли в мені прокидається злість на коханого чоловіка – мене починає переповнювати ніжність до лісника. Вона вихлюпується зсередини спочатку несміливо, маленькими сплесками, а потім більше і більше, біжить, витікає з мене стрімким потоком, схожим на Чорний Черемош, розливається і заповнює все живе. Стає солодко і страшно – я боюся такої ніжності, вона ж може потопити у собі весь світ. Намагаюся знайти її першовитоки і напрям руху, поставити шлюзи, аби призупинити цю шалену стрімкість, але не маю, чесне слово, не маю, за що зачепитися. І тоді, у відчаї, в паніці, хапаюся, мовби за рятівну соломинку, за своє кохання до Андрія. Я таки кохаю його. Я кохаю Андрія, і мені дуже важко без нього, так важко, що я сама починаю захлинатися у невідданій нікому – за весь цей час, поки ми не разом – ніжності. Ну чому він не шле мені навіть скупих (мов чоловіча сльоза) есемесок? Чому?!..

Сміливішаю.

Мені подобалося, як мене цілував лісник. Він підхопив мене на руки, мов якусь легеньку пір’їнку і переніс до моєї (нашої) кімнати. Я швидко втрачала розум і контроль над собою. Було гаряче – аж до самоспалення.

Раптом мені – вже вкотре – запахло цвіллю. До кімнати вскочила чорна кішка. Подивилася на нас гострим поглядом, ніби пропекла обох очима-вогниками, і миттю щезла. Але Назар не бачив її, а я не хотіла казати. Не думала про забобони. І зовсім – взагалі – не думала про свого київського коханого.

Не було ані докорів сумління. Ані суму. Взагалі нічого не було. Про все забула. Про Марту – теж.

Був тільки один світ, а в ньому – я. І лісник. І – порожнеча. Бездонна прірва, у яку кидаються з високої скелі – для того лише, аби вижити.

Назар – мольфар. Назар вилікував мене від Андрія.

– Зізнайся, тільки щиро, – питала його потім, – а це ж твоїх рук справа – Мартина хвороба? Ти їй поробив, правда ж?

– Ярочко, сонечко, – він ніжно гладив мене по волоссю, – це справа її власних рук. Вона змусила тебе грати роль хворої, от і отримала сама. За все – своя платня, – сказав.

– Платня буває високою і мізерною, – підхопила.

– Залежно від ступеня недобрих намірів щодо інших. Я і ти у цій історії – лише інструменти, завдяки яким розрахунок відбувся.

Дивний цей Назар. Підозрілий. Підступний. Погано жінок знає. Чи просто прикидається дурником.

– Не вірю, щоб Марта вже аж так бажала мені зла.

– Знаєш, що каже мій батько? «Бійся жінок понад усе. Бо жінка – найнебезпечніше у світі створіння». Вибач, але у цьому велика частка правди. На жаль, – зітхнув якось нещиро.

– А ще є до нудоти примітивне продовження: кожна жінка – відьма, – зіронізувала.

– Не кожна. Бувають і янголи, – усміхнувся і поцілував мене.

– Я – не янгол, – сказала. – Ти мене майже не знаєш.

А потім подумала: а я – хіба знаю його?..

Марта ще спала. Я вийшла надвір. Хмари насувалися прямо на Криворівню. Стало темно-темно, хоча до смерку лишалося години три. Подивилася на свої руки, вони були вкриті «гусячою шкірою». Мене добряче трусило. Хоч би не сталося такого, як з Мартою, – подумала. На мені були коротенькі шорти і майка.

Відчувала якийсь неспокій – після того, як Назар поїхав. Таке враження, що я щось забула. Забула не взяти, а навпаки – віддати, а точніше – відірвати від себе і викинути геть. Щось зайве. Що заважало мені тепер вдихати на повні груди свіже гірське повітря.

Увійшла до хати, тихенько дістала зі своєї дорожньої сумки джинси. Нові, ще не вдягала їх жодного разу. Трохи задовгі, доведеться підкочувати. Але для чого – підкочувати? Ноги довшими вже ж не виростуть. Дістала з косметички манікюрні ножички. На сантиметрів сім можна спокійно вкоротити. Навіть підшивати – не обов’язково, оригінальніше буде…

– Що ти робиш? – почула раптом сонний голос Марти.

– Зайве відрізаю, – відповіла.

– Цікаво, що у тебе може бути зайвого?

– Сім сантиметрів зайвих. На джинсах.

– На джинсах? – луною підхопила подруга.

– Знаєш, Мартуню, не тільки на джинсах. В моєму житті теж є щось зайве. Тільки вимірюється воно не в сантиметрах, а в чомусь іншому. В сльозах, у днях чи, може, у спалених нервових клітинах… Не знаю.

– До чого все це?

– До того, що я більше не кохаю Андрія.

– У черговий раз розійшлися назавжди? По телефону?

– Розходяться ті, що сходилися. А ми ніколи не сходилися. Тільки випадково перетнулися. Щоправда, ця випадковість затягнулася аж на три роки, – я докладала максимум зусиль, аби примусити манікюрні ножички виконувати незвичну для них справу, а тому навіть не повертала голови у бік Мартиного ліжка.

– Не мучся, – вона підійшла до мене і протягнула старі й величезні ножиці. – На, відрізай свого Андрія, тобто свої сім сантиметрів.

– Де ти їх взяла? – здивовано подивилася на Марту.

У довгій білій льолі, яку Анничка видала їй вчора ввечері (свою Марта забула в тітки Насті) і з ножицями в руках моя подруга була схожа на небезпечну для суспільства особу.

– Де!.. Перед носом у тебе лежать, а ти не бачиш.

Ножиці були страшенно важкими, проте добре нагостреними, а тому моя справа почала рухатися веселіше.

Дивним був мій сон, – думала. Але хто ж ВОНА така?!..

– З оцими шматками джинсів я відрізаю все, що досі заважало мені нормально жити, відрізаю все, що було у моєму житті зайвим, відрізаю, аби викинути все це зі свого життя, зі свого серця – геть і назавжди, – ритуально повторювала я під скрегіт заліза і тертя цупкої тканини, різала джинси, але уявляла, як відрізаю невидимі ниточки – між мною і… Андрієм. Невже вони були такими тонкими?..

Марта стояла біля мене і мовчки спостерігала.

Раптом залунав грім, і по вікнах забило щосили великими, наче цілі цибулини, краплями дощу.

– А цей сильний дощ, – продовжила я, тріумфально сидячи з ножицями в руці над порізаними штанями, ніби провела щойно обряд ініціації, і дивлячись у вікно, – нехай він змиє з мене всі дурні думки, помисли і почування. Я хочу бути вільною від усякого внутрішнього непотребу. Я хочу почати нове життя.

– Гм, важкий випадок, – співчутливо прокоментувала Марта і пішла на кухню ставити чайник.

По-моєму, вона вже здорова, – раптом до мене дійшло.

Коли я в своїх багатостраждальних джинсах увійшла до кухні, Марта насипала цукор у чашку з розчинною кавою.

– Знаєш, Ярко, а він мені вже не подобається. Навпаки, навіть здається якимсь примітивним, затурканим сільським хлопом, – сказала, побачивши мене.

Я здогадалася: вона про Назара.

– Це добре, що не подобається, – відповіла їй, – значить, твої джинси залишаться цілими.

– Може, тут, у своєму селі він і виглядає як справжній мачо, але, уяви, якщо його привезти до Києва… Затюкають у перший день!

– Кожен має бути там, де йому належить бути.

– Може, й так. Я лише хотіла сказати, що ми з тобою заслуговуємо на гарних і розумних чоловіків. Звісно, розважатися можна з будь-ким, але присвячувати своє життя – одному-єдиному, найкращому. Мусимо одразу ставити собі високу планку, в жодному разі не знецінювати самих себе, а відтак не захоплюватися посередніми чоловіками.

– А почуття?

– Їх відрізають. Легко. Ножицями.

Ми разом розсміялися.

– Питимеш каву? – запитала Марта.

– Ні, я хочу пива. Холодного.

Мене вже не трусило. І не було неспокою. Зайве я відрізала. Хотілося обійняти Карпатські гори і станцювати з ними запальний гуцульський танок. Я почала мугикати під ніс коломийкову мелодію.

– У мене класний настрій. Мартуню, може, набереш Славка? Підемо десь погуляємо з ним і з його братиком. Пива сьорбнемо за компанію.

– Дурні вони в таку погоду до нас їхати.

– Поїдемо ми до них!

Марта подивилася на мене підозріло.

– Слухай, Яросю, ти щось дуже весела і… якась ненормальна. Невже закохалася? Давай розказуй!

Я артистично впала перед Мартою навколішки. Вона сиділа на невисокій кухонній табуретці, в довгій льолі баби Аннички, закинувши ногу на ногу, спокійно собі калатала ложечкою розчинну каву.

– Каюся перед вами, пречиста діво Марто, простіть мене грішну, – пафосно промовила я і поклала голову їй на коліна.

– У вас було щось із Назаром? – подруга виглядала навдивовижу спокійною.

Я піднялася. Вирішила, що годі грати у вар’ятку. Але сказати нічого не могла. Забракло слів.

– Так і знала, – зітхнула Марта на моє мовчання. – Йому сподобалася ти, а не я. Це було помітно одразу. Просто думала… Але ну його. Якщо у вас усе добре, то я тільки рада. Все одно він – не моя доля. Занадто примітивний для мене… То що, набрати Славка?

Я кивнула головою: ага. Дощ уже скінчився. Почало прояснюватися.

Хлопці приїхали до Криворівні самі – на батьковому автомобілі. З першої зустрічі ми таки трохи недооцінили їх.

– Куди їдемо? – запитав Славко, який, сидячи за кермом, мав досить серйозний вигляд.

– В гори, – жваво відповіла я. – Ні, на Писаний Камінь. Тільки візьмемо по дорозі кілька пляшок пива, добре?

[хроніки чужих життів] Київ

Ганя

– Мала, слухай мене уважно. Ти поїдеш в гори.

– ?..

– Поїдеш в гори, житимеш там у доброго господаря, Михайлового родича, він вже старенький, а його жінка померла, допомагатимеш дещо дідові по господарству. Так буде краще, бо додому вертатися тепер не можна, – мляво винесла Ганьці вирок.

– А ти? – все, що спромоглася запитати Ганя.

– А я тут лишуся. Жінкою Михайла Костьовича. Йому ж важко без жінки, – відповіла Ликера.

І додала, перед тим ніби вагаючись:

– А ще… він хоче, щоб я народила йому сина.

Ганя, приголомшена такою звісткою, вирячила здивовані очиська на мачуху. Тільки ж та на неї зовсім не зважала. Була навдивовижу спокійною. Якийсь крейдяний, аж мертвий, спокій – на її обличчі.

Крізь вікно усміхалося весняне сонце. Лагідне й обнадійливе – наче сама Доля, яка тепер ось уже, розчепірившись у неминучості, лягла килимом перед Ганьчині ноги: тільки наступай на неї і йди. Головне: не боятися.

– Завтра ввечері підеш з Михайлом до станції. Він проведе тебе до поїзда і домовиться сам про все. Доїдеш до польського кордону, а як далі їхати – все розкажуть.

Ганя мовчала. Шкодувала тепер про одне лише: Ликерка більше не втішатиме її, не замінятиме їй рідну матір – як у ті ночі, коли Михайло мав зміни. Проте із пам’яті водночас не виходила їй одна картина, що породила затаєну глибоко в серці рану – можливо, на все життя…

Тоді, тієї ночі, їй не спалося, схотіла випити холодної води. Коли підійшла до дверей кухні, почула дивний стогін господаря – від болю так не стогнуть… Тихесенько притулилася до щілинки, око поволі звикло до нічного освітлення. На столі повільно дихала товста воскова свіча… Вони удвох – Ликерка та Філоєнко – були зовсім голісінькими… і… робили таке… що аж сором!.. Ганя розгублено дивилася на них обох, стоячи за дверима. Запитала саму себе: що тепер почуває до мачухи?.. Огиду? Ні, це ж, певно, природно – те, що вона робить з Михайлом. Ревнощі? Ні, Ганя не мала права ревнувати. Образа? Не було, за що ображатися. Ликерка дуже любила Ганю, інакше б не рятувала її від смерті ціною… батькового життя. Що ж тоді вона відчувала до мачухи?.. Ось що – це була вдячність. Безмірна, глибока – і водночас пекуча, важка. Вдячність за двічі врятоване життя. За сестринську турботу. За любов. Зрештою, за правду. Гірку і солодку. Величну і потворну. Правду про чоловіка.

– Отже, мала, завтра ти поїдеш в гори. Там гарно, набагато краще, ніж у Києві, ніж у нашому селі, от побачиш, як там гарно.

– Без тебе – не хочу, – вирвалося раптом у Гані.

– А я потім приїду до тебе. Туди, в гори. Також.

– Потім – це коли? – здається, Ганя збиралася заплакати.

– Не знаю. Поки що достеменно сказати не годна, але приїду обов’язково.

– Ти кажеш неправду. Мені буде важко без тебе, – не вгавала Василева мала.

Ликерка обняла її і притисла до своїх пружних грудей (мабуть, Михайло зацілував їх цієї ночі до синців):

– Ганнусю, – нарешті звернулася на ім’я, – я завжди буду з тобою і ніколи тебе не залишу… ну, хоча б тому, що просто не зможу тебе залишити. Розумієш? Ні, ти не розумієш! Але ти мусиш це знати, – голос Ликерки враз став дуже схвильованим. – Моя мати і твій батько… Вони незумисне так, самі того не відаючи – зв’язали наші роди міцними путами, розв’язати які ми просто вже безсилі. Бо це понад наші сили. І так триватиме довго – за нас, по нас, а можливо, вічно… Надто сильними є ці пута. Це як прокляття, це сильніше від прокляття. Я тебе знайду. Обов’язково. Неминуче. Знайду. Ми ще зустрінемося. Знову будемо вкупі. Якщо не в житті, то після життя. Я буду тінню твоєю. А ти – моїм янголом-охоронцем. От побачиш.

– Але як ми впізнаємо одна одну, якщо мине багато часу, якщо час зробить нас із тобою старими і потворними бабами? – Ганя замислилася не без відчаю, але раптом, по кількох митях, впевнено скинула кульчик з лівого вуха і простягнула на долоні – мачусі.

– Вже знаю, як! Ось так! – промовила із якимсь таємничо-радісним трепетом.

– Це подарунок твоєї матері – тобі на щасливу долю. Невже ти готова віддати половину свого щастя мені?

– Колись ці кульчики з’єднаються знову. І щастя буде цілим. Ні, матуся не сердитиметься на мене з того світу. Напевно…

[фрагменти мого життя] Криворівня

Я підійшла близько-близько до Чорного Черемошу і вергнулася подумки на його стрімку воду. Течія несла мене – бозна-куди і навіщо.

Що це за сила – між мною і Назаром? Для чого все це потрібно?.. Як буде далі?.. Скінчиться відпустка. Повернуся до своєї порожньої київської квартири. Знову питиму гарячий суничний ройбуш і ламатиму голову над фонетичними законами мови. Гортатиму час, як гортають лише нікому не потрібну – бо нецікаву – книгу. Слухатиму божевільного сусіда-пророка – «місто накриється піском, димом чи прісною хвилею…» Тільки вже не чекатиму, коли приїде Андрій. І він не приїде. Ніколи. Я відрізала його від себе – великими й страшними ножицями баби Аннички. Я більше не кохаю… Нікого.

Але хто такий Назар? Невже просто випадковий «коханий», якого потім можна легко забути?.. Тілом відчувала: ні! Бо ж, здається, увійшов не лише у моє лоно, але й у кров, зламавши генетичний код мого загадкового роду. А я – прив’язала його до себе невидимими ниточками дикого, аж божевільного, бажання – БУТИ ДО СМЕРТІ І ПІСЛЯ СМЕРТІ – РАЗОМ. Такого не було ще ніколи – ані з Думіним, ані з Андрієм.

Я ухопилася рукою за течію і зупинила її силою власної уяви. Не можна квапити життя. Гнатися поперед батька в пекло. Є речі, сильніші від нас. Чи не так?..

– Яросю, я, поки тебе знайшла, все село майже оббігала! Не могла хоч телефон із собою прихопити? До речі, він там розривається від дзвінків!..

– Назар? – мов обдало ізсередини окропом, але зовні мала цілковитий спокій.

– Розслабся. Вовік. Запало на тебе дитя.

– Я підстав не давала. Хоча, віриш, настільки байдуже…

Думки ширяли довкола Назара. Тільки Марті не можна було про це казати.

– Ну чого ж, симпатичний хлопчик. Хай і молодший на років сім-вісім від тебе, хіба це так уже принципово? – вона таки про своє.

– А тобі Славко подобається? – різко її запитала.

– Подобається! Так, я не жартую. Мені він сподобався після вчорашньої нашої поїздки на Писаний Камінь. Уже встигла навіть скучити за ним…

– Це добре.

– Добре. Звичайно, добре! Не проводити ж мені решту відпустки у строгій аскезі! – роздратовано випалила. – А взагалі хочу тобі нагадати, що курортні романи зазвичай не закінчуються нічим хорошим. Адже ними керує лише гола пристрасть, без почуттів. Пристрасть дуже скоро минає. І що залишається в підсумку? Нічого.

Мене це зачепило.

– Не розумію, Марто, тебе якась муха вкусила сьогодні зранку? Що тобі до мого особистого життя?

– Нічого. Просто через таких, як ти, нормальні хлопці не можуть одружитися!

Запала мовчанка. Між нею і мною. Мов прірва. Глибока-глибока. Вона зрозуміла: бовкнула щойно зайве і смішне. Їй від того стало некомфортно. Я це відчувала. І тому не бажала продовження.

– Марто, залиш мене, будь ласка. Хочу побути сама.

Вона мовчки повернулася і пішла вздовж Чорного Черемошу. Мені було боляче, бо я розуміла її тепер – як ніколи. Тільки що могла вдіяти?..

Назар приїжджав до Криворівні кожного дня. Зазвичай уранці. Але, бувало, і під вечір. Забирав мене, ми сідали у червоний «Спортедж» і їхали десь – у гори, до вцілілих криївок УПА, до водоспаду чи просто вздовж Черемошу… Це були найщасливіші хвилини і години мого перебування на гуцульській землі. Назар розповідав багато усіляких легенд, оповідок, історій. Я слухала із захопленням.

– Назаре, – запитала якось, коли ми лежали самі посеред полонини і стежили, куди пливуть сірі хмари, – а чому твоя бабця не хоче розказувати про своє минуле?

– А для чого відкривати іншим те, що має належати тільки тобі одному? У кожного є таємниці. Іноді саме вони тримають людину на цім світі.

– А тобі баба Анничка розповідала щось про своє життя – оте, яке було в неї до Криворівні?

– Дуже мало. Зовсім-зовсім.

– Наприклад? – мене розпирала цікавість.

– Ну, наприклад. Знаєш, одного разу на Маковея я приніс бабусі букет посвячених квітів. Вона нездужала, лежала в ліжку. І попросила, щоб я взяв у серванті вазу для тих квітів. Коли я ніс цю вазу до кухні, щоб налити туди води, почув, як усередині щось ніби дзвенить. Зазирнув. Там ховався золотий кульчик-півмісяць. Видно було, що кульчику тому вже багато-багато років, справжній антикваріат, тепер таких не роблять. Але він там був один. От що мене здивувало. Я приніс знахідку бабці і запитав, звідки це у неї. І бачив по її обличчі: вона не рада моєму запитанню. Відчув себе злодієм, який проник без дозволу в чужу душу і вкрав там щось дуже сокровенне, якусь таємницю.

– Так вона і не розповіла, звідки у неї той кульчик?

– Сказала: «Це подарунок матері. Мати подарувала, коли мені виповнилося сім років». І попросила строго, щоб я поклав півмісяця назад. Виявляється, я тоді взяв не ту вазу.

– А чому півмісяць був один, ти не поцікавився?

– Я запитав, де другий півмісяць. Відповіла: «Загубився». І все. Я зрозумів, що більше немає сенсу про щось її розпитувати.

– Та твоя бабуся могла б бути партизанкою!

– А вона там і була. У партизанах. Вірніше, мала справу з партизанами. Але і про це багато говорити не хоче. Мій дід був воякою Української Повстанської Армії. Псевдо повстанське – «Цимбал». А бабця моя його Соколом називала, бо справжнє ім’я – Юрій Соколовський, син Івана, 1920 року народження, з села Верхній Ясенів, присілок Борисівка…У 1944 році поступив у сотню «Перебийноса», чоту «Сокола». Був на зріст високим і сміливим скорострільником. Стрільці жартували: «Вже Цимбал грає, у бій закликає». Принаймні так про нього написав у своїх спогадах один з бойових побратимів. Бабця ж майже нічого не розказує. Знаю одне лише: кохала вона діда міцно і вірно. Тільки ж так і не встигли вони повінчатися. Загинув в одному з боїв з військами НКВД у квітні 1945 року в Криворівні, вірніше, у присілку Бережниця. Там його поховали так, що слід загубився, тіло родичі не змогли знайти. Але ж якби бабця була його законною жінкою, то її, певно що, забрали б одразу ж по тому випадку. І навіть якби живою лишили спочатку, то потім би все одно десь у таборі загинула. Сумна історія. Але ж у кожній історії – повно таємниць.

– Так, – погодилася я з Назаром, – і вже ніхто їх не розкриє. Забирають люди із собою в могилу все найдорожче, що мають – свої таємниці.

Лісник обійняв мене і притулив до себе. Я чула, як швидко й гаряче б’ється у нього серце.

Ми ставали з ним усе ближчими, все ріднішими. Тільки ота сила – якась невидима і тривожна, існувала весь час межи нами. Здавалося, що аж заржавілими ланцюгами прикуті одне до одного, що болять нам ті ланцюги, як нерви живі болять, але скинути, розірвати їх не можемо – бо не ми їх вигадали, а хтось іще задовго-задовго до нас…

Та ми йшли наперекір тій силі, відчайдушно віддавалися почуттям, кохали одне одного так, ніби кожного разу це мало бути востаннє.

Мені часто пахло цвіллю, коли ми були разом. Але озиратися я боялася. Знала: десь тут поруч є Яга, ота стара відьма. Я не знала її. Не знала навіть, чи вона справжня, чи мара, чи моя власна вигадка, мій сон… Нічого не знала про неї.

[хроніки чужих життів] Київ

Михайло

Через рік по тому, як нову жінку знайшов, звістка радісна його наздогнала: рішенням останнього з’їзду Центрального Комітету столицю України знову переносять до Києва! Отже, буде він тепер поліцаєм столичної залізниці, а це ж, як не як – підвищення по службі.

Тішився. На роботу ходив, наче на парад – у новій формі, у випрасуваній сорочці, черевики – до лиску вичищені. Йде і дорогою аж присвистує, увагу перехожих на собі спиняючи: хай дивляться, хай знають, що він – не якийсь там звичайний службовець, він тепер щодня урядові поїзди з Харкова зустрічає. Начальство, різне за рангом – від найвищого до найнижчого, зі своїми родинами до нової столиці перебирається. Михайло Костьович, то руку подасть, то усміхнеться, то розпитає чемненько, як їхалося. А тоді наказує своїм помічникам брати валізи (але обережно: аби нічого з багажу не пошкодилося!) і проводити високоповажних пасажирів до новісіньких чиновницьких автівок, виставлених рівною лінією покрай станції. Сам залишається на пероні. В останніх вагонах – речі, книги, архіви, документи; стежить пильно, аби нічого з того не згубилося, не пропало.

«Ні, так не годиться, – між тим сам себе подумки переконує. – Батько й мати правду кажуть: не личить такому чоловікові, як я, жити з жінкою-приблудою, дикункою неписьменною. Мені б засватати донечку міністра чи якогось комісарика – аби не соромно її на люди показати».

Але, міркуючи отак, все-одно бачить перед собою Ликерчині очі – дві прірви, від яких подітися нікуди не годен, хоч як би того хотів. Бо провалився він у ті прірви, ще як вперше її стрів на станції – налякану, безпорадну, худющу, знесилену від голоду; сиділа у порожньому вагоні товарняка і притискала до серця напівмертву сестричку. Ніби сам гаспид, кепкуючи, уколов молодого вдівця за живе – аж той побачив раптом у брудній страхоліській приблуді жінку.

Тепер би, звісно, усе змінив, виправив на краще для себе. Але – не годен. Є у житті речі, сильніші від нас, бо задовго до нас кимось іншим вигадані. Мусить, мов той хисткий човен, без керма і вітрил, плисти за течією, радіючи кожній перешкоді – сподіваючись на порятунок.

Двадцять четвертого червня тридцять четвертого року Київ було проголошено новою столицею. У центрі міста розпочалося будівництво: зводилися величезні похмурі палаци з колонами та високими стелями, з важкими дверима й непроникним цоколем – урядові споруди.

– Аж враження складається, що по-іншому оті хлопці жити непризвичаєні, тільки – в розкошах… Та ще ж учора топтали босими ногами по селах кізяки, а сьогодні, диви, раптом царьками поставали, керувати нами приїхали, – перешіптувалися між собою знатні городяни, залишки розбитих аристократичних родів.

Михайло на ті розмови не зважав, бо чого тільки від заздрості люди не набалакають?.. Та й набачився на своєму віку різних влад і урядів. Вже й сам не знав, кому вірити, кого слухати.

Коли більшовики уперше напали на Київ, йому було неповних двадцять років. Майже всі його ровесники на той час служили у війську, спершу – в російській армії, білогвардійцями, а згодом почали перебігати: хто – в Січове Стрілецтво, до Коновальця, хто – у Вільне Козацтво, хто – в Гайдамацький Кіш до Петлюри. А декотрі, загітовані новою політичною силою, одразу ж – до червоногвардійців. Михайлові теж кортіло взяти зброю до рук, але – вагався. По-перше, надто цінував своє життя, аби отак безглуздо віддати його на поталу кулям та ножам. По-друге, хіба міг передбачити, хто вийде у цій кривавій різні переможцем, а хто зостанеться переможеним, зганьбленим? Кого підтримувати, на чийому боці ставати?.. Була собі Російська імперія – здавалося, ніщо не потривожить її могутності, аж на тобі – проголосили Українську Народну Республіку. По тому прийшла до Києва із півночі інша сила – більшовицька…

«Будь-яка влада – тимчасова й відносна, – міркував Михайло, – а відтак, не варта жодних жертв».

Тож заспокоївся, думки про зброю облишив, попросив у матері, аби та йому виписала з лікарні документ «про бойову непридатність», а коли вже більшовики остаточно прибрали Київ до своїх рук, влаштувався на роботу до поліції і мусив – заради власної ж безпеки – негайно записатися до їхньої партії.

– Партія – не військо, нічого страшного в тім немає, – сам себе заспокоював.

І не прогадав. А радше, навпаки, ще й виграв, адже скоро його перевели з районного відділу на центральну залізничну станцію, та ще й – на керівну посаду. А тепер ось, коли Київ – знову столиця, взагалі великим начальником буде!..

Проте, восхваляючи на різних зборах і демонстраціях нову владу, Михайло все ж таки не міг не здригатися потай від страху перед нею: вже весь рід жінчин зі степової України на той світ відправили, організувавши примусову колективізацію. І Ликера у поліському селі ледь з голоду не вмерла…

Та й теперішнє розкошування нових «царьків» надто дорого Києву обходилося – навіть сліпий не міг того не бачити. Здригалася у передсмертних конвульсіях християнська душа міста. Там, де зводилися урядові споруди, безжально знищувалися старовинні київські святині: злетів у повітря Михайліський Золотоверхий монастир, розбиті Воскресенська та Петропавлівська церкви на Подолі, Трьохсвятительська церква та церква Богородиці Пирогощої, кудись поділася Кирилівська дзвіниця і храм Миколи Доброго, поруйновано Братський та Микільський собори…

А вже зовсім скоро почали звозити до залізничної станції служителів усіх церков та конфесій: єпископів, архієпископів, архімандридів, протоієреїів, звичайних священників та дияконів. Це відбувалося пізно вночі, аби зайве око ненароком не вгледіло й поголос по тому не розійшовся – про нелюдську жорстокість «найгуманнішої на світі» влади. Спершу приводили по декілька – старих і молодих; замучених, блідих, збайдужілих; хрести з грудей їм було позривано, ряси – кров’ю заляпані; ті, котрі найбільше противилися, істини Христові захищаючи – з виколотими очима, з роз’юшеними носами, від побоїв аж сині. Під конвоєм сунуть один за одним, голови низько хилять – у скорботі, в покорі чи в ганьбі. Хто розбере? Не люди, а мерці. Привиди з того світу.

Начальник над жандармами, червонопикий пузань, наказує Михайлові: передати машиністам, аби порожні товарняки до станції підігнали, поки ще не розвиднілося.

– Куди їх? – кинувши непевний погляд у бік гонених, запитує Михайло, а сам чує, як тремтить його голос.

– На курорт! Нехай трохи відпочинуть від тяжкої праці, – відповідає той і одразу ж заходиться диким реготом.

Аж раптом котрийсь зі священників, зовсім молодий – іще парубкувати б йому, підвів голову угору і щосили закричав – до примружених зір, до місячного серпа, що саме вигулькнув із-під густої хмари:

– Прости їм, Господи, прости, бо не відають, що коять!

Приборкавши у собі регіт, головний поліцай хапається за пістоля. Молодий піп тим часом пришвидшено водить тремтячими пальцями довкола власних грудей – вимальовує у повітрі все нові й нові хрести.

– Прости їм, Господи, прос…, – але домолитися не встигає, падає навзнак на пероні – мертвий. Широко розплющені його очі продовжують дивитися в небо.

Михайлові запаморочилося в голові, але вмить зібрав рештки сил, виструнчився – не має права виказувати ані хвилювання, ані співчуття. Якби міг, змінив би своє серце – з людського на кам’яне.

– До ранку прибрати усі сліди! – пролунав звідкись наказ: може, із самого пекла? – І щоб нікому ні слова про те, що тут відбулося! Ясно?..

Ясно. Вже все ясно. Скоро на запасну колію приїде товарний потяг і священники поодинці зникатимуть за важкою залізною стіною; їх будуть підштовхувати у спини, лунатимуть непристойні слова; вагони повільно віддалятимуться від станції, допоки зовсім не розчиняться в нічному мороці. Михайло дивитиметься на вбитого священика, переконуючи себе, що це просто жахливий сон. Що на ранок усе буде по-іншому. Для нього – так, буде… Головне – мовчати.

Ликера

Відтоді, як відправила Ганю, донечку Василеву, з Києва у далекі Карпати, ніяк собі місця не знаходила, найгірше уявляючи. Усе картала себе, що так легко примхам нового любаска піддалася. Ночами від тих думок заснути не могла. Як вона тепер, кровинка її найріднішого, там – серед гір, у чужих людей?

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би… аби не сокира, не Ликера… А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре… Що б робила – без матінки – на цьому світі?..

Дивиться на себе у люстро: ніби й та ще, колишня, та водночас – якась чужа, сама собі незнайома, геть не схожа на красуню страхоліську, на жінку трунаря горностайпольського. І лячно часом стає від споглядання такого. Врода, наче вода в потічку, спливає поволеньки з її лиця, з тіла. А що ж зостанеться?..

Пригадує, як просила Ганю, як вмовляла, ще по дорозі до Києва, аби та їй завжди сестрою називалася, бо хіба ж не сестри вони, коли – путами міцними невидимими, кров’ю чоловіка і смертю його – навіки між собою пов’язані?

– Сестри.

І хоч має у Страхоліссі рідну сестру, старшу від себе на сім років, серце їй за цією дужче болить, ніж за рідною. Та й по смерті материній вони з Галиною чужими стали – обіймаючись у спільному горі, роз’єднувалися навіки. Галина певна була: це через Ликерку їхня мама ножа собі в серце встромила. Бо якби Ликерка не відняла тоді у матері чоловіка, лиха такого не сталося б… Але ж… Хіба Устина перед тим не відняла Василечка в іншої жінки – в мами Ганнусиної, Степаниди? Хіба до старої ворожки ночами через ліс не бігала, чарів отруйних не шукала?.. Чи вбереже тепер Господь їхній рід від наступних важких гріхів і проклять? Аби ж то так сталося…

– Нехай сестра твоя додому повертається, – Михайло словами жорстокими серце Ликерчине розполовинив: єдина згадка про Василечка у неї була – Ганя, а тепер і тієї не матиме.

Але ж куди – додому? Немає дому у них тепер. Вони з Ганею сиротами давно лишилися, хату їхню пожежа проковтнула, в селі люди від голоду мруть. Нема куди повертатися.

І тоді Михайло про родича якогось свого далекого згадав, що у Карпатах, самотіючи, віку доживає.

– Я йому листа напишу, аби взяв малу до себе, на господарювання.

Могла заперечити, спротивитися, збунтуватися, чи, коли вже на те пішло – разом з сестрою названою господу Михайлову в одну мить покинути, але змовчала, покірно голову опустила, а наступного дня приготувала для Гані торбу – в дорогу.

Не любить Ликера Михайла, бо коли – з ним, іншого чоловіка з пам’яті своєї – з того світу – щоразу викликає. І приходить він до неї – Василечко її коханий – каже, що після смерті ще дужче любить, ніж за життя любив. Тоді Ликера до Михайлових вуст своїми вустами припадає жадібно, пристрастю такою палає, ніби всередині неї вже вогонь пекельний розгорівся і ось-ось спопелить її до рештки.

– Дивний чар маєш, – каже їй Михайло, – не можу тебе відпустити, прогнати від себе, хоч би й схотів – не можу.

Знає Ликера: мати й сестра Михайлові з цього світу її звести ладні – так ненавидять. Але хіба комусь зло заподіяла? Чи якусь шкоду? Чи наміри лихі у серці має? Та ж ні. Порається собі мовчки по дому: сорочки чоловікові пере, їсти варить, прибирає в хаті, за малою Наталочкою приглядає. Ото й усе її господарювання. А решта часу з матір’ю покійною – Устиною – перемовляється – чи то в думках, чи у снах, байдуже. Все про Ганю розпитує: як вона там, серед гір Карпатських далеких?.. А тоді – про себе: що чекає її тут, у цьому великому й чужому місті?..

Буває, Михайло, втомлений важким днем, вже спить міцно, і Наталочка – уві сні з янголятами перешіптується. Тоді Ликера обережно виймає зі сховку кульчика – отого, що Ганя їй на прощання залишила.

«Колись вони з’єднаються знову, і щастя буде цілим…»

Розглядає: золотий півмісяць, без пари. І так боляче їй тоді стає, аж краплі солоні самі на очі напливають, на килим скрапують нечутно. Дивиться у вікно, до живого місяця крізь сльози всміхаючись, і – замість Богові помолитися – неньку покійну вкотре до себе кличе. Просить, аби та пробачила їй усе. Аби допомогла – свою дитинку нарешті зачати. Бо – час вже. Ганя – далеко, Наталка – геть чужа. І кульчика золотого до живота прикладає. А тоді роздягається, волосся розплітає, до люстра підходить і, свічку запаливши, дивний свій танок виконує, бо так – мати наказує.

Криворівня

Ганя

Сиділа на призьбі й чистила квасолю. Вряди-годи зводила погляд вдаль – на засніжене верхів’я Чорної гори, не перестаючи дивуватися: чому люди називають біле чорним, а чорне ніколи не називають білим.

Вже шостий день ішов дощ – безперервний, монотонний, холодний, густий, схожий на серпанок, на завісу між двома світами. Важкі краплі дзвінко розбивалися об бетонний поріг, об вікна, об діряву залізну діжку у дворі, об пожовкле листя яблунь і слив. У таку погоду думається лише про смерть. Цікаво, як поживають тепер її батько з матусею – там, на небі? Чи вже помирилися? Чи їм не сумно без Гані? А, може, це вони так плачуть?.. Рябі квасолинки вистрибували з дівчачих рук, щосили билися одна об одну, об стіни мідного полумиска – тішачись примарною волею, нагадуючи людей.

Ганя відчувала всередині себе якусь бездонну, пекучу порожнечу. Чи від того так, що – на іншій землі, в чужій оселі? – дивувалася потай. Та ж ні. Тут їй добре. Дід Омелько щодня розповідає купу цікавих історій – про опришків і січових стрільців, про відьом і мольфарів, про загадкових лісових істот: мавок, русалок, потерчат. Навчив її писати й читати. Ганя допомагає дідові по господарству: варить їсти, пере одяг, порається на городі, доглядає курей. Дякувати Богу, той невередливий, неперебірливий в їжі, і серце – лагідне, на дівчину ніколи не гримне, ні в чому їй не дорікне. Отак живуть собі удвох, у старій хатині на горі – вже цілих шість років.

Про своє минуле Ганя не згадує, аби ран у душі не ятрити. Лише іноді, коли почорніє небо, коли між двома світами опускається важка дощова завіса, виходить надвір, сідає на призьбі і заворожено дивиться вдаль, намагаючись відгадати: що там, за далекими горами. Може, Київ?.. Тоді в серці її зароджується невимовна туга. Дістає з кишені золотий кульчик-півмісяць і просить у Всевишнього, аби чимшвидше повернув до неї мачуху. Коли Ликера прийде сюди (а вона ж обіцяла!), два кульчики, подаровані покійною мамою на щасливу долю, знову з’єднаються докупи, і вже ніяка сила не розполовинить їхні два роди – Ганин і Ликерчин. І вже не буде між ними глибочезної – як тепер – прірви. Бо ж невидимими ланцями, сказала мачуха, поєднані вони – навіки.

– Ґандзю, ходи-но сюди! – почула раптом за своєю спиною приглушений дідів голос. – Ганнусю!

Підвелася, облишивши недочищену квасолю, увійшла до хати. Старий Омелян сидів на ліжку, важко позіхаючи. Був у сорочці, справленій ще покійною жінкою.

– Доброго ранку, діду! Як Вам спалося? – чемно привіталася Ганя.

– Йой-йой, страшно, доню, дуже страшно. Наснилося, ніби на нашу землю падають якісь великі вогняні кулі, ніби розриваються від тих куль корови, вівці, люди, дерева, хати, усе живе і неживе. А я, вже мертвий, лежу під землею, і все відчуваю, і бачу, як тече до мене чиясь густа чорна кров…

– Недобрі сни сняться на непогоду, діду. Он, погляньте: знову ллє, наче хто небесні крани повідкручував, а закрутити забув. Аби стріха не провалилася від такого дощу.

– Не провалиться, – зітхнув старий, – тут, в Карпатах, дощі – звична справа, сама знаєш, не перший рік зі мною жиєш. А сон мені не просто так наснився. Передчуття лихе маю. Мабуть, скоро в нашому краю почнеться нова війна.

– Не кажіть так, діду. Не страшіть себе усякими чорними думками. Кажу ж Вам: погані сни на дощ, тільки на дощ…

– Хотілося б так думати, що лишень на дощ.

Ганя допомогла Омелькові підвестися з ліжка і взути старі, продірявлені капці, подала ковіньку. Підвела його до вікна. По кількох митях старий зітхнув так важко, ніби вже був свідомий власної приреченості. Хоча, що там казати, усі ми – приречені: ані вороття у колишнє, ані певності у майбутньому, ані віри у справжність теперішнього.

– Хотілося б так думати, доню, що лишень на дощ, – повторив глухо. – Ми, люди, ще багато чого в цім світі не відаємо. Хоч і поводимо себе так, ніби вже взяли Бога за бороду. Вважаємо себе наймудрішими з-поміж усіх створінь. А самі ж геть не вміємо жити по-божому, у любові й терпимості. Все чубимося поміж собою, вискубуємо одне одному пір’я, проливаємо кров, заплямовуючи тією кров’ю не лише себе, а й свої прийдешні покоління. Але ж кров людська – не водиця, рано чи пізно затопить землю до самого краю. Що тоді?..

– Страшні речі говорите, діду. Не буде війни. Та й заради чого тепер воювати?

– Ех! Мала ти ще. Ніц не тямиш, – махнув рукою дід Омелько, тривожно задивляючись у вікно – крізь прозору дощову завісу – за засніжені вершини гір, так, ніби вже чекав звідти неминучої біди.

Тоді підійшов до полиці з книжками, довго перебирав очима надписи на корінцях. У нього було багато книг – і українських, і польських, і німецьких. Позаяк Бог не послав Омелянові рідних діточок, то мусив у щось інше свою нерозтрачену батьківську любов виливати. Любив дружину. Любив чужих дітей. Любив книги. Коли ще вчителював у Верховинській школі, із запалом вродженого колекціонера стежив за усім, що виходило в Австро-Угорській імперії, але більше – за старими виданнями, які через п’яті руки потрапляли до гуцульського краю. Поступово розжився на таку розкіш – створив домашню книгозбірню. Запрошував усіх, хто має хист до читання. І перший час ходило до нього багато люду – із Верховини, із Косова, із усіх довколишніх сіл. Однак, потім, коли війна почалася… ет, що там згадувати!.. Дружина захворіла й невдовзі Богові душу віддала, учні по фронтах розійшлися, більшість із них у бою з ворогом полягли – хто вже до нього повернеться?.. Зостався сам-один, ніби висохлий дуб посеред поля. Аби притлумити у серці гнітючий біль утрати, почав і сам писати одну велику Книгу. Не писав – списував із власної пам’яті: усе те, що йому боліло, що викликало жаль, радість, захват, гнів. Часом забував їсти й пити, лишень сидів, згорбившись, біля вікна і все мережив дрібнесенькими крученими літерами цупкі сторінки старого австрійського альбому для малювання – поки світло надворі. Ганя знала: у такі хвилини діда не можна турбувати, тому терпляче чекала, коли той довершить свій щоденний ритуал і, вже як сутінки впадуть на гори, як у хаті стане темно, почне переказувати їй, нерідній онучці, усе, про що написав.

Але цього ранку Омелян не квапився сідати за стіл і діставати зі скрипучої шухляди альбом. Перебравши очима запилюжені корінці книжок, нарешті дістав якийсь старий пошарпаний томик і, відставивши ковіньку вбік, почав його обережно гортати.

– Ось послухай, що писав великий український поет Іван Франко про свій нарід: «Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи найти ніде полегші ані справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках».

– Це було давно, – нагадала йому Ганя.

– Давно, – погодився Омелян. – Іще коли опришки воювали з австріяками.

А по якійсь хвилі додав – напівпошепки, таємниче:

– Але хіба історія не повторюється? Після опришків були січові стрільці. Розповідав тобі про них, знаєш. Воювали ми з австріяками, потім – з поляками, потім – з росіянами: і з білими, і з червоними. Кривавими для нас були ці визвольні змагання. Вся Україна – від Карпат до Чорного моря – кістками молодих смільчаків, боронителів нашої волі усіяна. Дасть Бог, може, дух їхній проросте у нових поколіннях.

– Дух – із кісток? – щиро здивувалася Ганя.

– Атож, доню. Дух! – вигукнув старий, піднявши вказівний палець вгору, наче якийсь пророк або цар. – Змінюються люди, держави, кордони, прапори, навіть – вороги змінюються. Тільки дух народний нікуди не дівається. І доки він жиє – житиме і народ. А як зниденіє дух – тоді вже ніяка сила нам не допоможе: ані Господь, ані гаспид… Чуєш, що кажу?

Ганя покірно кивнула головою. Її серце забилося раптом у незбагненній, дикій тривозі. Дід, мабуть, одразу ж відчув це, а тому й поквапився перевести тему – із сумної на… ще сумнішу:

– Ой, Ґандзю, Ґандзю, серце моє крається, коли дивлюся на тебе. Молода, гарна, неледача. Але ж бачу: важко тобі тут, у цьому глухому краю, у напіврозваленій хатині – йой-йой, не хата, а хлів! – зі старим хворим дідом господарювати. Може, хотіла б часом десь на яку кавалєрку піти? – дід підморгнув Гані весело, ніби сам іще був парубком. – То не соромся, тільки скажи.

– Дякую, дідуню. Нікуди мені не хочеться ходити. Що людині судилося, те рано чи пізно її все-одно спіткає. Не варто гнати свою долю батогом у спину, наче вола або корову. Та й марна це справа – гнати.

– Говориш мудро, гейби якийсь сивий філософ, – усміхнувся старий із приязню. – Нехай буде по-твоєму. Головне, аби потім ні за чим не шкодувала.

– Не шкодуватиму, – впевнено відказала поліська дівка.

Якщо вже кілька разів з того світу живою поверталася – то нема їй чого на долю нарікати. Все буде так, як має бути.

[фрагменти мого життя] Криворівня

Вранці старій стало зле. Прихопило серце. Але сказала:

– Не хвилюйтеся, відійде скоро, таке буває.

Вона не пішла вранці на город. Вирішила відлежатися. Поки не «відійде».

Нам залишалося всього два дні. Сонячні, бо сонце пекло несамовито.

– Розумієш, Назаре, я скоро поїду звідси. І, можливо, більше ніколи не повернуся.

Тоді він сказав, що ніколи – ніколи і нізащо в світі – до кінця життя земного – свого і мого життя – до смерті і після смерті, бо смерть – це лише початок нового життя – не відпустить мене від себе.

Легеньким морозцем обтрусило мою спину по тих словах. Але – на мить лише. Я усміхнулася.

Ми їхали з Назаром до Жабйого. У нього там була якась справа. Знайомі верховинські вулички лоскотали мої очі непомітними крапельками сліз. Спогади про наш з Мартою сюди приїзд – якихось десять днів тому – робили мене схожою на одну знайому пані, котра в очікуванні улюбленого серіалу завжди тримає в руці пігулки валеріанки і склянку води. Така моя меланхолія пояснювалася кількома словами: я скоро поїду звідси.

– У тебе все гаразд, Ярочко? – запитав Назар.

– Усе гаразд. Просто трохи сумно. У Києві на мене чекає незакінчена кандидатська дисертація з історичної фонетики, холодне цокольне приміщення аспірантської бібліотеки, запилені книжки, домашній комп’ютер, спами замість листів, важке київське повітря і божевільний сусід із-під Прип’яті, який увесь час торочить, що моє місто накриється… а ще – друзі, колеги…

Раптом я замовкла. І – все? Хотілося сказати: «і ще коханий чоловік». Але ж він мене не чекає. Андрій зник із мого життя. За весь мій відпочинок жодного разу про мене не згадав – не вважаючи тієї есемески у день приїзду. І я – теж – про нього майже не згадувала…

Я більше не кохаю Андрія. У Києві на мене чекає порожнеча.

Ми заїхали на широку вулицю, що веде до Верховинської районної адміністрації. Назар зупинився біля вже знайомого мені будинку, від якого у нас із Мартою лишилися не дуже приємні спогади. Попросив, щоб я почекала його в машині хвилин двадцять.

«Цікаво, які у лісника там можуть бути справи», – промайнула у мене думка, коли Назар увійшов до «Салону краси». Я таки зовсім не знаю цього чоловіка – попри те, що ми стільки часу провели разом. Скоро поїду додому, до Києва, а для мене він так і залишиться загадкою.

Розуміла, що це безглуздо: залишати машину відчиненою і йти за лісником. Але цікавість узяла гору над здоровим глуздом.

Я піднялася сходинками на другий поверх і увійшла до «салону». Мені вже не було страшно, як уперше. Тоді ж іще не знала, куди іду, тепер знаю… Назар стояв упівоберта до мене і розмовляв з якимось чоловіком. Я відступила від дверей трохи вбік і опинилася серед купи похоронних вінків. Присіла і низько нахилила голову. Вони не могли мене тут побачити. Незнайомець диктував назви матеріалів, які потрібні найближчим часом, а Назар усе це записував собі у блокнот. Вони говорили у справах, і видно було, що Назар тут начальник. Потім чоловік дістав із кишені джинсів пачку грошей і передав лісникові. Той перерахував і, назвавши суму, заховав гроші до барсетки. Потисли один одному руки. Назар поспішив до виходу. Я пригнулася ще нижче, вже ледь не торкаючись носом долівки, затамувала дихання. Дочекалася, коли незнайомець відволічеться справами, і прожогом вишмигнула із приміщення.

Назар вже здивовано озирався на всі боки: куди я втекла із машини.

– Ти щось від мене приховуєш? – запитала я, підійшовши до нього впритул.

– Де ти була? – лісник трохи знітився.

– Там, де і ти. У «Салоні краси». Але ти ж не відповів на моє запитання, – я говорила без претензійного тону, докоряти не мала права, але мене трохи обурювала Назарова загадковість.

– Я ж тобі казав, коли ми їхали: у мене тут справа.

– У лісника справа в трунарні?

– Ну, а з чого, по-твоєму, виготовляють труни? Не з дерев, які ростуть у лісі, ні?

– Гарно викрутився! Але я не вірю!

Ні, зайвих емоцій я не показувала. Просто брала гору цікавість і трохи дратувало те, що лісник тепер корчить із себе дурня – після всього, що між нами відбулося.

– Ну, добре, – нарешті він здався. – Я – не лісник. Така відповідь тебе влаштовує? Чи хочеш деталей?

– Ти – не лісник. Про це я вже й сама здогадалася кілька хвилин тому. Але…

– Що я робив у бюро ритуальних послуг? – раптом до Назара повернулася його колишня впевненість. – Це мій бізнес. Окрім Верховини, маю точки у Косові, в Кутах і ще в кількох менших довколишніх містечках. Я тебе розчарував?

Якщо чесно, я не знала, що відповісти. Якось воно все було несподівано для мене. Назар мене приголомшив. Він – не лісник, а… як і назвати таку дивну професію… трунар, чи що… Не могла нічого сказати.

– Ярочко, – помітив він мою розгубленість і взяв за руку, – давай сядемо у машину, від’їдемо звідси і поговоримо.

Відчинив мені двері, я мовчки сіла.

– Чому ти одразу збрехав, що лісник?

Моя голова лежала у нього на грудях. Він мене гладив по волоссю. Час від часу я дивилася крізь затемнене скло на гірські обрії.

– Сама подумай, як би це неромантично виглядало: двоє красивих дівчат зупиняють у горах одинокого автомобіліста, а цей автомобіліст виявляється…

– Трунарем, – підказала я.

Назар голосно розсміявся. Певно, до мене ніхто ще не здогадався його так назвати.

– Це точно. Так от, ти б сіла в машину до… трунаря?

– Вже сиджу.

– А якби побачила його вперше, але вже знала, що він – трунар?

– Назаре…

Він затулив долонею мої вуста.

– Нічого не кажи. Я каюся перед тобою, що збрехав тоді. А ти не гнівайся і спробуй мене зрозуміти. За фахом я маркетолог, закінчив економічний у Львові. Життя змусило таким от не зовсім приємним бізнесом займатися. Смішно, може, звучить – відчув у тому своє покликання – людей красиво у вічність проводжати.

– Тому і вивіска така – «Салон краси»?

– Вивіска не моя. Колись там, справді, був салон краси. Але коли я винайняв у тому будинку кімнату поруч із салоном і відкрив свій бізнес, до моїх сусідів усе менше й менше клієнток стало ходити. А потім взагалі власник салону знайшов інше приміщення.

– А ми з Мартою хотіли там манікюр зробити, – згадала я.

А сама подивилася на свої красиві нігті і подумала: «Назаровий бізнес значно стабільніший і прибутковіший, аніж бізнес його колишнього сусіда».

– Ну так що, пробачаєш мені, Ярочко?

– Пробачаю.

Ми ніжно поцілувалися.

Це було там, де закінчувалася одна з маленьких верховинських вуличок.

Скоро я поїду звідси. І що повезу додому? Окрім короткої і красивої історії кохання.

Раптом мені стало неспокійно. Якась сила відібрала вмить весь мій внутрішній спокій. Ця сила наказувала мені: тікай! швидше тікай звідси!..

Я щось забула. Точно, щось забула… не взяла того, без чого не маю права залишати завтра гуцульську землю. Це щось дуже важливе для мене. Хто мені скаже, що це?!!

На мить мене осінило: стара Яга! Відьма з потічка! Хто вона? Чому переслідує мене скрізь, де я відчуваю радість? Чому заважає мені насолоджуватися цією радістю? Чому від неї так тхне цвіллю?..

– Назаре, можна тебе про щось попросити? – мій голос був схвильованим, цього я не могла приховати.

– Слухаю, – сказав лагідно.

– Назаре, почекай мене, будь ласка, тут. Я скоро повернуся, мені треба збігати… до тітки Насті. Марта попросила… коли дізналася, що ми з тобою їдемо до Верховини, щоб я забрала її нічну сорочку, – збрехала.

– То я підвезу тебе до тітки Насті.

– Будь ласка, ні! Я сама… збігаю. Так треба. Назаре, будь ласка.

– Щось трапилося, Ярочко? – моє хвилювання перейшло на трунаря.

– Ні, все гаразд. Я потім… поясню все.

(Щось вигадаю… потім… – подумала).

– Добре, – здивовано погодився Назар, – але раптом що, дзвони, буду тут, на місці.

Я щодуху мчалася до потічка. До того місця, де ми з Мартою засмагали у перші дні приїзду. Час від часу озиралася: чи не стежить за мною Назар. Бо ж занадто підозрілою я здалася йому.

Скинула капці і бігла босоніж. Так зручніше.

Нарешті – знайомий дерев’яний місток. Невелика галявина, яка веде вгору, до плетеного тину чийогось обійстя. Прозорий потічок із химерними камінцями на дні. Чи химерними є ці камінці насправді? Холодна течія лоскоче мої литки. Дивлюся лише у воду. Занурюю руку і виймаю каміння, і потім знову кидаю його назад. Немов шукаю щось, що колись згубила, давно-давно. І раптом – на дні – золотий кульчик-півмісяць! Один кульчик! Один півмісяць!

Відчуваю знайомий запах цвілі. Озираюся – стара. Яга. Біля потічка. Біля мене. Суха, скарлючена, чорна, в чорному платті. Біла хустка накинута на голову – тепер уже біла. Босі ноги у воді.

Ковінька пробила землю. Стара пробила мене своїм страшним поглядом. Я заклякла від жаху. Ми дивилися одна одній в очі.

Але жах відходив від мене потроху. І вже не тхнуло так сильно цвіллю. Я вже не боялася цієї жінки.

– Дай Боже здоров’ячка, – привіталася з нею так, як вітаються тутешні люди.

Вона мовчала. Я підійшла ближче. Її очі здалися мені звичайними очима – такими, як у людей. Як у мене. Тільки з глибоко вкарбованим сумом. З бездонним, невичерпним, нескінченним відчаєм…

Просто дуже стара жінка. Це час зробив її Ягою.

Я подивилася на свою долоню, на золотий півмісяць. На очі Яги. Їх більше не було. Не було й обличчя. І самої старої, здається, більше теж не було. Ніколи не було.

Мені стало холодно. Я кинулася тікати – назад, від цього проклятого потічка, зачаклованого відьомського місця.

І раптом ВОНА – та, що з моїх снів – закричала – мені у спину – знайомим із дитинства голосом:

– Доню! Тікай! Тіка-а-а-а-ай! Тіка-а-а-а-ай від нього!

Я не озиралася. Мчала так, ніби за мною гналася зграя вовків. Але ЇЇ голос – луною – озивався – крізь мене. Проникав у мої легені, у мою кров…

Та чи це був ЇЇ голос?!..

Я вже не пам’ятаю, як добігла до машини. Як ми їхали з Назаром до Криворівні. Про що він мене запитував і що я йому відповідала. Нічого не пам’ятаю. Лише оте «Тікай!.. від нього»… І – грім, який несподівано прокотився небом – над нами.

Пішла злива. Лише тепер я згадала про затиснуту міцно долоню. Боялася розтискати. Назар не повинен нічого знати. Це – моя власна знахідка. Навіть якщо вигадка, якщо мара, то лише – МОЯ ВЛАСНА. Я дам усьому цьому раду, сама. Але найсправедливіше буде, – міркувала собі, – віддати кульчик бабі Анничці – до пари, адже, схоже, це і є той другий, якого вона колись загубила. Так я вирішила, поки їхала в машині з Назаром. Я віддам знахідку його бабці. Авжеж!

Але ми не встигли. Коли приїхали до Аннички – та вже була мертвою. Лежала на своєму ліжку із заплющеними очима. Якась блаженна усмішка застигла на її білому – помереженому брижиками – обличчі. Цікаво, що вона бачила, перш ніж піти? На переході між двома світами…

Марти тоді не було вдома. А стару стерегла знайома чорна кішка. І пахло цвіллю.

– Померла, – відпустивши холодну руку бабці, здавленим голосом вимовив Назар.

– Пішла за Габією, – навіщось додала я.

Захотілося якомога швидше поїхати звідси. І ніколи більше не повертатися.

[хроніки чужих життів] Київ

Ликера

Відчувала: чоловік на неї дуже сердитий за те, що досі йому сина не привела. Вже не любить її Михайло так, як спершу любив. Розчарувався, охолов, стомився, розгубив у марних сподіваннях ту дещицю ніжності, яку тримав колись для неї у своєму серці. Холодною, грубою байдужістю щодня прирікав її на ганебну поразку. А якось у відчаї, перехиливши кілька чарок оковитої, заявив прямо:

– Оце ти собі, як хочеш, а мені жінка порожня ні до чого.

Посмутніла Ликера. Хіба ж вона винна у тому, що сім’я чоловікове у ній ніяк не зійде, не проросте новим життям? Хіба винна, що утроба її темна не приваблює до себе жодної живої душі? Багато чарів знає, але тут їй ніякі чари, ні закляття, ні трави не допомагають. Ще й мати Устина – ніби навмисне – замовкла, перестала приходити у доньчині сни. Від безсилля власного Ликера з кожним днем згорала, ніби свічка. Душа її прозоріла, топилася, витікала із тіла і, застигаючи, мертвим каменем ставала. Біль продовжував своє існування вже десь поза нею, і вона намагалася ні на що не зважати.

Несподівано знайшла для себе нове заняття. Згадала якось про рідну сестру Галину, про її дивовижне рукоділля, і подумала, що могла б не згірше своєї сестри голкою по тканині малювати. Вмовила чоловіка придбати їй усе необхідне для вишивання причандалля, і той охоче виконав її забаганку: накупив тканини, різнокольорових ниток, малюнків – усе, що вона просила. І сам при тому аж ніби трохи прояснів, полагіднішав: матиме тепер його Ликера, куди себе подіти від міської нудьги й марноти – у нестерпному, хворобливому очікуванні материнства; бо все ще не втрачав надії на сина, потай вірив у справдження своєї задавленої і нав’язливої мрії.

Спершу взялася Ликера за нову справу без особливого натхнення – більше заради того, аби відволіктися від важкого пригнічення, аби виконувати в житті бодай якесь призначення, бодай чимось заповнити своє пісне сіре життя, додавши до нього, хоч і штучних, а проте строкатих і радісних барв. Але поступово так захопилася вишиванням, що час на неї зовсім тиснути перестав, як то було раніше, коли ще нудьгувала. А згодом і замовлення почала брати від київських жінок: на подушки, ікони, портрети вождів, квіти на рушниках… Щоправда, вишивки ті їй виходили не з уяви, як це було у її сестри Галини, а з наперед накресленого на папері малюнку. Звичайне ремесло, яке, між тим, робило її потрібною у цім житті іще комусь, окрім самої себе.

Червона нитка між пальців – перетікала, ніби кров. Та кров, яка у землю перетікає і через землю потім у нове життя вливається.

«Дивна людська природа, дивний цей світ, – міркувала собі потай. – Хто його сотворив? Хто хоче, аби усе було так, як є? Кому це потрібно? І яка у тім участь кожної людини? Навіщо люди народжуються й помирають? Що залишають по собі… окрім крові?..»

Якби вміла читати, може, спробувала б пошукати відповідей на свої незліченні запитання бодай у книжках, у товстих томах, помережаних рівнесенькими, дрібними літерами. Але – ненавчена. Не віддали її вчасно до школи, а тепер вже, коли четверть віку прожила, важкувато починати з першої літери. Мала жадобу до знань, мала й хист, і страшне бажання вчитися, та можливості такої їй ніхто не дав. Після батькової смерті мати твердо заявила: у родині, що зосталася без чоловіка, діти повинні не вчитися, а працювати. Ох, і важко ж їй та праця давалася! Краще б уже вчилася – то ж, певно, цікавіше. Коли з материним любаском зажила, теж було не до науки – няньчилася з Ганею, господарювала. Потім, як голод почався, думала лишень про одне: як вижити…

Кров між пальцями… Червона нитка на білому полотні. Голка, що пронизує серце.

А, може, втекти в Карпати? До Гані. Поки не пізно…

Криворівня

Ганя

Ще задовго до того, як із Соколом стрілася, сон дивний побачила: сама іде лісом, вузенькою стежиною на гору підіймається. Ніби дід Омелько послав її до лісу по якесь зілля, що для ніг є дуже помічним. Тож іде вона, Ганя, а довкруж неї – куди не глянь – смереки старі, високі до самого неба, зеленим пагіллям сонце затуляють. Від того у лісі темно й прохолодно. Аж раптом чує: хтось угорі вигукує її ім’я, кличе. Підводить голову і бачить: на висоті не більше десятка метрів великий хижий птах летить, прямо перед нею – так, ніби хоче їй шлях показати. Чи то з остраху, чи зі звичайної цікавості, чи з якогось іншого почуття, – вирішила за тим птахом піти, подивитися, куди він її приведе. І поки квапливо рухалася вперед, боячись відстати, так вподобала того крилатого красеня, що геть про все на світі забула: про діда Омелька, про його хворі ноги, про Київ з Ликерою, про мертвих батьків, рідне село і згорілу хату, про страшний голод… Йшла і йшла стежинами гірськими заплутаними, скільки часу – достеменно сказати важко, бо ж уві сні, які відомо, час за геть іншими законами перетікає. І так їй легко стало, так радісно, ніби вже й у самої зі спини два крила виросли, наче якась вища сила підняла її над землею, над лісом, над цілим світом. Тепер могла бачити згори геть усе, навіть – саму себе… Але біда, як відомо, не терпить радості. Дуже скоро, захопившись спогляданням власного руху, Ганя випустила з поля зору птаха-провідника. Від того їй стало так тужно і гірко, що вже хотіла була кинутися вниз, стрімголов полетіти в крижані води розбурханого Черемошу, злитися з рікою навіки… Може, так і вчинила б, якби не… жалібне квиління, що раптом почулося з-під папороті, десь зовсім близько, в кількох кроках від неї. Долаючи страх і відчай, відгорнула розлоге темне листя і побачила… малесеньке пташеня. Випало з гнізда? Може, з неба?.. Треба забрати його з собою – додому…

– Щось мені так ноги крутить, ой, так вже крутить, – бідкався вранці дід Омелько, намагаючись підвестися з ліжка. – Мабуть, знову дощі в Карпатах будуть.

– Ось Ваша ковінька, діду, – поквапилася на допомогу Ганя.

– Дякую тобі, доню. Щоби робив без тебе? Дай Бог здоров’я Михайлові, що відправив тебе сюди, до мене, дай Бог йому довгих літ…

– Дай Бог, – збайдужіло повторила дівчина, бо подумки була далеко від старого, у своєму недодивленому й дивному сні: все ще притискала до грудей кволе пташеня і розмірковувала про шлях назад, додому. Але – до чийого дому?..

Першого вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, і поляки у паніці почали тікати за румунський кордон. А 17 вересня до Галичини увійшли радянські війська.

– От бачиш, доню, а ти мені не вірила, – говорив старий Омелян. – Вороги не можуть спокійно на нашу землю дивитися, надто вже ласий для них шматок, щоб не урвати. На жаль, так було споконвіку. Тому наші хлопці завжди мусять бути напоготові.

Ганя замислилася. З одного боку, вхід радянських військ означав те, що дві України тепер знову з’єднаються в одну, як це вже було колись, двадцять років тому. Упадуть кордони, і Ликері буде легше дібратися у цей глухий гірський край – до Гані. Отже, зможуть нарешті зустрітися знову?..

– Діду, а хіба ж це війна? Вони прийшли для того, аби звільнити нас від поляків, – схвильованим голосом виказувала оту свою таємничу радість очікування, сподівалася чогось нового, що змінить її долю на краще.

– Е-е-е, не кажи так, доню, не треба слухати оті побрехеньки, що нам їх розповідають, бо ще невідомо, які загарбники страшніші, – дід замахав ковінькою у бік вікна. – Хіба не чула, якого лиха ці червоні наробили в Україні?

– В Україні? – здивовано діда перепитала. – А ми з Вами де?

– Я про велику Україну, про ту, що в степу. Знаєш, скільки там люду від голоду вимерло у тридцять третьому? Чи знаєш, що то таке – коли у тебе з рота останню крихту хліба видирають?..

Ганя зойкнула і враз прикрила долонею вуста. Пригадалося їй усе: і очі божевільного батька, і казковий вогняний дракон, який поглинає усе, що бачить на своєму шляху, і бридкі жаби, від яких вивертаються нутрощі, і викрадена з погреба картопля, і мертва дівчинка на возі… і… і… і…

– Знаю, – промовила тихо, долаючи важкий кавалок повітря, що застряв їй у горлі. – Знаю.

– До того ж, – вів далі Омелян, – ці «совєти» – страшні антихристи, у Києві вже майже всі церкви познищували. Бога не бояться, зате сатані вірно служать. Дослужаться, іроди, що в пеклі потім вічно горітимуть!..

Дід знову замахав ковінькою у бік вікна, ніби ворог вже був там, на їхньому подвір’ї.

Але Ганя знову подумала про свою мачуху. Крім Ликери й діда Омелька у неї більше нікого не зосталося на цім світі. Хіба що – на тім. Але ж той світ іще так далеко…

[фрагменти мого життя] Київ

Ці нестерпно подовжені дні нашвидкуруч – до відчаю сірого – перештопані перехожі – дощовими нервами зв’язані – по мені – в одкровеннях і недовірах, чого бракує тобі тепер, янголице моя розцяцькована, пречиста безбожнице, від кого мене бережеш коли крила свої без вагань промінюєш на звичайні ножиці?

Знову мені снилася баба Анничка. Але знову не договорила свою таємницю… Відправник: Назар. Відіслано: 07:49:07 24/09/2006

Звідки ці пута? Хто їх вигадав? Як їх позбутися?!.. Одержувач: Назар. Відіслано: 09:03:01 24/09/2006

Струн твоїх напруга гаряча підповзає під самі груди. у струнах скручуся калачиком – так, що мене не буде. що все, по мені грядуще, ковтатиму незацікавлено. про одне благаю найдужче: не збреши про мене лукавому…

Не розумію, що тебе ТАК лякає?!.. Відправник: Назар. Відіслано: 07:49:07 01/10/2006

Ти не мав права – кидати сім’ю! Я ж тобі нічого не обіцяла! І ніколи – не обіцятиму. Назаре, зрозумій: ми не можемо бути разом. Надто болючими є ті пута, що з’єднують нас. Забудь про мене! Одержувач: Назар. Відіслано: 01:03:33 02/10/2006

Але ж вони є – пута між нами! Я сильно їх відчуваю. Не можу не думати про тебе. А сім’я б усе одно розпалася, рано чи пізно. Не переймайся цим. Твій навіки. Відправник: Назар. Відіслано: 01:22:53 02/10/2006

Не лякайся того, про що я тобі казатиму. навіть коли половина з усього справдиться. біле залишиться білим. чорне (у кращому разі!) перетвориться на смугасте. розумієш, отой мій послушник, якого ще вчора так пестила (наче кохала!), він був настільки неграмотним, що замість слова «господь» на вході до нашого храму видряпав слово «гаспид». а коли я про це казала, дивувався: яка різниця.

Яросю, чому не відповідаєш на мої дзвінки? Невже образив тебе? Я ж сказав: приїду лише за твоєї згоди. Я ж навіть адреси не знаю, де тебе у Києві шукати. І прізвища свого ти мені так і не сказала. Озвися, благаю! Хоч напиши щось, якщо не хочеш розмовляти. Відправник: Назар. Відіслано: 00:06:01 13/10/2006

* * *

Переді мною – бурхлива течія повноводого Черемошу. У прозорій холодній воді плавають маленькі золоті рибки. Я нахиляюся, аби піймати бодай одну з них, але бачу біля себе висохлі чорні ноги старої жінки, бачу чорну кішку, що впилася зубами у величезну жабу. Черемош наповнюється кров’ю, я занурюю руку в стрімку течію і дістаю звідти золотий півмісяць. Кульчик без пари. Треба негайно віднести його Анничці – допоки та ще жива. Жива?..

Все частіше відчуваю тугу за лісником. Саме за лісником, бо слово трунар для мене відгонить жахом смерті. А я не хочу думати про смерть. Розгортаю карту і крадькома від самої себе полюю поглядом на знайомі топоніми – Верховина, Криворівня, Косів… Десь там, між високих пагорбів, заховався один потічок – вода у ньому спливає швидше, ніж час.

Я вже стомилася займатися самообманом, переконувати саму себе у тому, що почала нове життя. Насправді ж моє щастя залишилося ув одному короткому відтинку минулого, і саме завдяки спогадам про цей відтин я можу безболісно переживати існування в «тут і тепер». Часом здається, що в моєму серці не перестає жевріти одна затаєна надія: іще не пізно перетворити те, що було – на те, що може бути. З минулого зробити майбутнє. Хіба такого не буває?..

Але, ні. Якщо вже тікати, то – до кінця. Не озираючись назад. Тільки ж пам'яті не обдуриш…

Від тієї поїздки у мене лишилося кілька десятків електронних світлин, перекинутих на флеш-пам’ять: Марта – корчить мені гримасу, розгойдуючись на підвісному містку; я – схилилася над бурхливою течією Черемоша і мию там щойно куплені на ринку свіжі огірки; ми з Мартою – п’ємо пиво у верховинській колибі, кепкуючи зі своїх надто юних залицяльників; двір баби Аннички і будинок, в якому ми винаймали кімнату лісника; Марта – лежить горілиць серед жовтих квітів, по дорозі до Писаного Каменя; я – сиджу в кріслі-гойдалці, начепивши на себе кептарик і гуцульську шапку самого Михайла Грушевського (директорка музею навіщось дозволила нам цей невинний школярський вибрик). І – гори, гори, гори… Величні, таємничі, сумні… На мене враз повіяло якимсь блаженним чаром первозданності. Я вдихнула в себе це відчуття і, без перебільшення, відчула божественне єднання з усім світом. Так було і тоді, коли стояла під самісіньким обрієм, міркуючи про кров і час, про смерть і воскресіння…

Я привезла ці світлини сюди, до Києва, разом із легендами про жаб і золотим кульчиком-півмісяцем, знайденим майже рік тому у Жаб’ївському потоці. Привезла усе це сюди – разом із таємницею, про яку, не знаю, чи зможу колись розповісти своїм майбутнім дітям.

А, може, я занадто драматизую свої спогади, навмисне надаю їм такої великої ваги, аби лишень виправдати свою теперішню почуттєву інертність? Годинами сиджу перед комп’ютером, ждучи бозна-кого, невідомо-звідки. Але – для чого? Чи не краще було б про все забути, викинути дурні спомини із дурної голови? Дописати нарешті свою кандидатську, взятися за вивчення французької або ж, як слід, вдосконалити англійську, навчитися грати на якомусь музичному інструменті або, в крайньому разі, пригадати бабусині уроки з вишивання. Я – ще молода, переді мною відкрито безліч різних можливостей. У чому ж проблема?.. Мабуть, у серці. А якщо точніше – у пристрасті. А якщо ще точніше – у її відсутності. Адже без цього живого духовно-тілесного вогню життя будь-якої жінки неминуче перетворюється на повільне помирання. На довжелезний, пересохлий шлях – із пустелі в пустелю…

Пригадую свою останню розмову з Мартою.

– Скажи, що ти хочеш від життя? Чого тобі бракує?

– Вогню, – не вагаючись, відповіла я.

– Може, інквізитора?

– Я сама собі інквізитор. Розумієш?

– Не розумію, – чесно відказала моя подруга.

Колишня подруга. Адже після тієї поїздки до Карпат між мною і Мартою пролягла невидима, але відчутна межа… Відчуження.

І взагалі, відтоді, як я повернулася до міста, багато чого змінилося.

«Ти обожнюєш його. Молишся на нього й за нього. Не уявляєш свого існування поза ним. Цілуєш очима його квартали і цвинтарі. Але подумай про це: колись твоє місто накриється. Піском, димом, радіацією чи, може, прісною хвилею. Накриється невідворотно і цілком…»

Шкода його, Ілька, що не дожив до цієї весни. Він був хорошим хлопцем.

Моє місто – великий шмат мого минулого, проілюстрований легко впізнаними і до болю рідними вулицями, кав’ярнями, обличчями. Безупинна, запаморочлива метушня, калейдоскоп подій, суєта суєт на згарищі часу, згвалтована й навіки закута у важкі кайдани – моя пам’ять.

А так хочеться про все забути…

До кісток роздираю гарячий асфальт – шкіру міста, в якому ми можемо вільними бути. місто, в якому дерева по-іншому пахнуть. місто, де я – наче хвостик Плутона, відірваний від пуповини Всесвіту.

Ми маємо достатньо часу для того, аби помилятися і виправляти власні помилки. Але завжди є щось, чого не можна виправити. Це те, що живе у нашій крові і переходить нам у спадок від предків.

Виймаю золотий кульчик-півмісяць із сільнички. Розглядаю вкотре. І кладу назад. Сільничку ховаю в шафу – туди, де білизна і рушники.

Що мені до цієї цяцьки? Чому вона так мене хвилює і вабить? Що це за таємниця?..

[хроніки чужих життів] Київ

Ликера

Ликера була вдома сама. Філоєнко вже кілька ночей впідряд ночував на залізниці. Наталочку забрали до себе Михайлові батьки, ще три роки тому, відтоді мала зажила з дідом і бабою.

Ликера сиділа на кухні, схиливши голову над вишиванням, між тим, продовжувала думати про своє життя. Про те, що вже було і те, що може бути. Про матір, яка знову перестала приходити у її сни, про коханого Василечка, про Ганю, яку відправила в далекі Карпати, про Михайла, якого по-справжньому ніколи не любила – був для неї чужим, далеким…

І раптом чує: підлога під її ногами хитається, зникає рівновага, серце сполохано у грудях б’ється. На зміну відчаєві приходить страх – з розширеними, ніби два безміри, очима.

Дивна блискавка спалахнула в небі, розколовши небо навпіл, а тоді з гуркотом полетіла на землю, вниз, вглиб – до самісінького пекла.

Ликера підскочила зі стільця, настрашена, за груди вхопилася, озирнулася довкола: ні, у їхньому помешкання ніби нічого не змінилося. Привиділося? Перехрестилася, але це не принесло їй полегшення. Знову задвигтіла під нею земля, аж здалося: зараз розверзнеться під їхнім будинком величезна прірва, і вона полетить донизу, зникне навіки у мертвому підземному царстві.

Філоєнко увірвався до помешкання під вечір – спітнілий, розчервонілий, захеканий.

– Збирайся, Київ горить! – гукнув з порогу, не скидаючи черевиків.

Ликера відклала вишивання, вийшла з кімнати, підійшла до нього впритул.

– Німці?

– Цього разу наші, – сказав і здивувався власним словам: навіщо ж вибовкує зараз те, про що дав слово мовчати – під страхом смертної кари?

– Наші? Тобто… твої? – перепитала жінка.

– Не мої, вже не мої. Ликеро, послухай…, – Михайло раптом запнувся, розгубився, насторожився, непомітно для самого себе піддався забутим жінчиним чарам.

А хотів же навіки викинути її з голови, із серця. Не зміг.

Відчув, як у ньому пробуджується дика, майже тваринна, пристрасть. Стояв на порозі, міцно стиснувши Ликеру в обіймах, дихав на неї вогнем. Повільно скидав із плечей увесь тягар пережитих днів, довгих безсонних ночей, пропахлих викраденим із розбитих крамниць вином, кров’ю своїх колишніх побратимів, страхом смерті… Відправляв до дідька усі плани, накази, вироки нової влади, державні таємниці влади старої, звергнутої… Ніби війна з усіма її небезпеками вже залишилася десь далеко позаду, за його спиною, за порогом його дому – там, де не було її, Ликери.

– Іди сюди, швидше, ще маємо трохи часу.

Потягнув жінку до кімнати, кинув на ліжко і, ніби голодний хижак, накинувся на неї: почав шматувати зубами її тонку полотняну сорочку, жадібно припав вустами до її грудей, кусав, стогнав, обціловував кожну клітиночку її тіла… В голові йому паморочилося від недосипання, від перепитого алкоголю, його руки тремтіли від нескоєних злочинів… Не впізнавав сам себе: не чоловік, а звір, кровожер. Пірнув у жінку, прострілив її, ніби голову свого вигаданого ворога. Хотів глибше, наскрізь, але ніяк не міг подолати отой гарячий густий морок, що несподівано оповив його, захопив у солодкий, п’янкий полон, стис до болючого екстазу. Розчинявся у тому мороці, залишав там свою нікчемну сутність… За вікном відлунювали вибухи, кривавили недалекі пожежі, але він нічого того не чув, не хотів чути, не бачив, став глухим і сліпим, байдужим до всього, що не стосувалося його знавіснілої, невгамовної плоті.

А потім заснув, упав у глибоке, липке заціпеніння.

Ликера лежала поруч на ліжку, ледве прикривши власну наготу старим мережаним простирадлом. Дивилася на Михайла вологими від сліз очима. Не відчувала жодної любові, лише – сором, огиду, безсилля, гірку провину перед своїм першим… перед мертвим чоловіком.

– Василечку, пробач, – шепотіла, приклавши руки до лона, так, ніби вже чула там, усередині себе, стукіт іншого, ще невидимого серця.

Криворівня

Ганя

– Ґаздине, гостей впустиш?

На порозі стояло двоє високих і кремезних молодиків. У формах. Із залізними тризубами на кашкетах.

Зрозуміла одразу ж: повстанці. Але острах зачаївся десь глибоко в серці: а що, як раптом не повстанці? А що, як «стрибки»-емгебісти, переодягнені в повстанські строї? Їх, таких, тепер багато селом ходить… Прийшли з нею поквитатися – за те, що допомагає своїм хлопцям із лісу…

– А ти нетутешня. Файна така… Їй-бо, нетутешня? – запитав один із гостей і показав рівнесенькі білосніжні зуби.

– Тутешня, але… не зовсім, – спантеличена несподіваною появою незнайомців, ледве говорила.

– «Варка»?

– «Варка».

– Звати ж тебе як, солодка афинко? – запитував той самий. Гарний такий. Наче дідько-спокусник. Очі-вистріли. Із кріса. Ні, з вогнемета. Справжнісінький мольфар. Хоробрий і зухвалий. Їй навіть подобалася його зухвалість.

– Ганя мене звати, – гордовито вимовила.

– Йой! Анничка?

– Ганя, – підкреслила гостро.

– От і видала себе, що нетутешня! Бо по-тутешньому – Анничка.

Знову показав білі зуби. Здоровий хлоп. Цікаво: на коров’ячому чи на козиному молоці вимужнів-вибілів отак. Вдала із себе набундючену, бо ж зачепили її щойно отим кпином – мовляв, нетутешня, не гірська вона.

– А хіба це так вже погано, що нетутешня?..

– Не гнівайся на мене, Анничко, я ж не зі зла на тебе, зовсім.

І раптом посерйознішав:

– Мене звати Юра. Це мій побратим Петро. Нас до тебе прислав «Сокіл». Ми з його чоти. Скоростріли.

– Уперше про вас таких чую.

– Ми новачки. Лише тиждень, як вступили до війська.

– Невже «Сокіл» вам не сказав мого справжнього імені? – з підозрою запитала Ганя.

– Та ні, сказав. То ми просто перевіряли, чи не помилилися бува, – здалося, Юрко дещо зніяковів раптом перед Ганею, але й швидко розправив плечі. – А ти тут із ким жиєш?

Нишпорив очима по всіх кутках убогої Ганьчиної господи, але порога переступати так і не наважувався – без дозволу ґаздині. Петро увесь цей час мовчки стояв поруч, ледь не за спиною у товариша. І теж терпляче чекав.

– Сама. З дідом жила. Але дідо помер три роки тому. Відтоді сама.

– А тобі скільки?

– Двадцять п’ять.

– Не мало вже. Дівуєш?

– Дівую. А що?

– Та нічого… Може, впустиш нарешті до хати?

– Так, заходьте.

Тепер Ганя остаточно впевнилася: це повстанці. Відчула всім єством і серцем: свої хлопці, партизани, безстрашні та відчайдушні лісові чорти.

Босенко Ганна (псевдо «Варка») вже два роки була зв’язковою у сотні Перебийноса. А свою малесеньку вбогу, що ледве не розвалювалася від вітру, хатинку (дісталася їй по смерті діда Омелька) перетворила на підпільну штаб-квартиру – сюди зносилася інформація про розташування і стан сотні, тут вряди-годи навіть переховувалися повстанці – але рідко, бо всі ж розуміли, яка це серйозна небезпека для дівчини.

Коли нарешті владнали справи і передали «Варці» найновіший список вояків сотні Перебийноса, Юрко осмілився запитати раптом дівчину:

– Анничко, а ти підеш за мене… коли війна скінчиться?

Усміхнулася із якоюсь звабливою, до непристойного, сором’язливістю, бо ж не дівчинка вже – знає свою силу…

– Нехай закінчиться спершу, а тоді поговоримо, – відказала.

– Тоді посаг бережи! – гукнув уже за порогом. І знову блиснув молочно-білими зубами. Й очима вистрілив – аж кольнуло під серцем. От гаспидська врода!

Він прийде іще до неї. У її бідну господу. У повстанську штаб-квартиру. А куди йому діватися?.. Війна – не перешкода коханню, коли серця – вже запалені…

Але тривожна думка раптом прослизнула у Ганьчин мозок, наче протяг – у хату: з одним півмісяцем не може бути щасливою. Лише з двома. Другий кульчик – у мачухи.

Ганя згадала про Ликерку. Іще чекала її… Завжди чекала. Бо ж не могла не вірити у своє щастя…

[фрагменти мого життя] Дорога

Ми їдемо з Орчиком – це мій друг – туди, де я виросла. Захотілося раптом походити по рідній землі. Попросила, щоб відвіз, знала – не зможе відмовити.

Ми познайомилися рік тому. Майже випадково. Я поверталася додому після роботи, а він проїхав повз мене по величезній густій калюжі – тоді станув сніг… Забрьохав – аж до непристойного – моє новісіньке рожеве пальто. Хотілося матюкатися і плакати одночасно. Але він зупинився, вийшов з авта, почекав, коли я опинюся поруч, і почав просити вибачення – красивою літературною мовою. Він і сам був красивим чоловіком. З блискучими – аж по-циганськи пронизливими – темно-карими очима і чорним волоссям.

Майже до ранку ми сиділи в одному затишному київському ресторанчику, пили вино і слухали живий джаз. В акваріумі напроти мене плавали сонні рибки – їх, вочевидь, вже було важко чимсь здивувати.

А потім він відвіз мене додому і побажав найкрасивішого сну. На прощання не поцілував. Поцілував, коли наснився… Був просто гарний сон. Що дуже скоро здійснився. Однозначно: це не було коханням. Бо я ж тепер знала достеменно: що таке кохання. Але було добре з Орестом. І ми почали зустрічатися.

За три місяці романтика випарувалася з наших стосунків. Усе стало таким простим, як щоденна метушня в метрополітені, як вівсянка на сніданок чи як механічні хрестоподібні рухи пучками пальців після кожного «Господи, помилуй». Лишилася приязнь і трохи пристрасті. І відчуття потрібності – своєї – йому. Він – прив’язався до мене – як цуцик. Працює в одній страховій компанії. Старший від мене на дванадцять років. Цілком серйозно має намір одружитися зі мною. Але я досі вагаюся. Невпевнена поки, що мені личитиме така роль – Орчикової дружини… що він – моя доля. Зрештою, куди так квапитися?

Кандидатську з історичної фонетики я вже захистила. Тепер продовжую своє наукове дослідження і викладаю другокурсникам історію української літературної мови. Все не віриться, бо ж сама ніби нещодавно за університетською лавою сиділа. Збігає час…

Мої батьки, несподівано для мене і для усіх наших родичів, вирішили знову зійтися. Цього разу вони навіть обвінчалися у церкві, хоча я ніколи не вважала їх віруючими. Мабуть, час робить людей вразливішими, додаючи їм не лише розсудливості, а й забобонності.

Вряди-годи зустрічаю Андрія. Якось запросив мене на каву. Шкодує, що так усе вийшло. Каже, не хотів мені тоді псувати життя порожніми обіцянками. Але тепер він – самотній, а я вже не кохаю його, тож не хочу до нього повертатися.

Марта – про це я дізналася випадково від наших спільних знайомих – перейшла в іншу компанію, теж на посаду головного бухгалтера, але з утричі більшою платнею. Знайшла собі парубка. Такого, якого шукала. Бо влітку – весілля. Мені не телефонує і не пише. Очевидно, коли жінка нарешті стає щасливою в особистому житті, дуже швидко забуває про усіх своїх «дошлюбних» подруг. І, зрештою, це нормально, адже кожна з таких подруг неминуче нагадуватиме їй – вже самим своїм існуванням! – про допущені у минулому помилки, проявлені слабкості, любовні пригоди, поразки, гріхи, сльози, страждання. А це шкодить щастю. Минуле треба відрізати від себе, наче спалене невмілою перукаркою волосся – без жодного жалю, з тремтливим очікуванням чогось нового, здоровішого. Але я – це щиро – радію за неї.

А Назар…

Відтоді, як я познайомилася з Орчиком, змінила свій номер мобільного. Стару сім-карту викинула геть, аби трунар не зміг мене знайти. Ніколи. А проте його номер вписала собі до каталогу. Навіщо?!.. Не можу ніяк пояснити цього. Нас із Назаром продовжують з’єднувати якісь невидимі пута, важкі ланцюги. Звідки вони і чому ми не можемо їх розірвати?..

Вже минуло майже два роки відтоді, як ми бачилися востаннє. А я увесь час думаю про нього. Навіть тоді – коли поряд зі мною Орчик.

Уявляю, як Назар обіймає мене, доводить до самозгуби, до повного знищення усіх законів і заборон – як Божих, так і людських. …ніколи – ніколи і нізащо в світі – до кінця життя земного – свого і мого життя – до смерті і після смерті, бо смерть – це лише початок нового життя… Тоді хапаюся за телефон, тремтячими руками, скаженими очима шукаю його номер, готова все кинути, зірватися і втекти – до Криворівні. Але силою волі зупиняю саму себе: Назар – не моє щастя.

«Тіка-а-а-ай від нього!» – чую часто.

І тікаю. Але – не від нього. Від самої себе.

Тільки ланці не рвуться. У тих ланцях є бісівська сила.

А мене рятує моя дійсність. Орест. Мені просто добре з ним. І якось тепло-тепло. Хіба ж цього не достатньо?..

– Для чого так гнати?

– Економлю пальне.

Передчувала щось подібне. А я ж хочу небагато – насолодитися краєвидами, які востаннє бачила кілька років тому.

Скоро літо. Одне поле, сосновий ліс, друге поле, третє, а потім яблуневий садочок.

– Чи зриватиме хто яблучка при дорозі, Орчику?

– Не знаю.

Я теж не знаю. Він умикає музику, аби я не задавала дурних питань. «Beatles», «Yesterday», минуле століття. Але хай вже. Терплю мовчки. Його «Опель» не пристосований для довгих мандрівок. Але не хочу казати про це вголос, бо ще розсердиться. Мені здається, якби асфальт був зроблений із гуми, нам би було легше їхати. Тоді б авто підстрибувало весело, наче волейбольний м’ячик. І я би не зачіпала Орчика дурними питаннями. Та й він би не прислуховувався так зосереджено до кишені свого джинсового піджака, якби знав, що я вимкнула його телефон перед самою мандрівкою. Коли ми відпочиваємо, ніхто не має права згадувати про нас. А дорога – то завжди відпочинок. Знову «Beatles».

– Іншої музики в тебе немає?

– Ні.

Питання-відповідь. Мабуть, він щось запідозрив, бо почав мацати кишеню. Хотів переконатися, що не забув телефон вдома.

– Я думаю, Орчику, знаєш, про що?

– Ну.

– Про те, що людина колись мала бути деревом. Бо ж лишилося у нас, хоч і невидиме, оте щось, схоже на коріння, яке живить цілющими соками, тримає міцно на землі, нагадує весь час про себе. Хоча, може, не у кожного є те коріння. Всі ж люди не могли колись бути деревами. Як називається та рослина, що росте без коріння, га, Орчику? Не знаєш? По-народному перекотиполем вона називається. Частина людей була перекотиполем, а частина деревами. Хто з них щасливіший, як ти вважаєш?

– Не знаю.

Є люди, які не люблять розкидатися даремно словами. Орест такий. А тому мені важко. Бо ж хочеться інколи потеревенити про щось або й ні про що. На те Бог і дав людині голос, щоб говорити. Але мій друг того не розуміє.

Колись я попросила його розповісти про себе: звідки, якого роду.

Філоєнко Орест Васильович. Корінний киянин. Дід по батьковій лінії у тридцятих роках працював на київській залізниці, Михайлом Костьовичем звали, помер давно, Орест був тоді ще зовсім малим. А бабу, дружину діда Михайла, взагалі ніколи не бачив і не чув про неї нічого. Мати Орестова – із Галичини родом. Ось звідки у нього таке західняцьке ім’я. Але Орчик не любить говорити про свій рід.

– Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають.

Орест напружено мовчить і вдає, що слухає не мене, а «Beatles». Часом я почуваю себе старшою від нього. Сама не знаю, чому. Може, він був перекотиполем, а я деревом. Перекотиполе завжди бачить більше, ніж дерево, але ж дерева мудріші навіть від людей.

Мені здається часом, що в минулому житті він був моїм сином, якого я не встигла долюбити. Хоча, може, це і смішно.

Їдемо повз чужі оселі. Вишні вже відцвіли.

– Орчику, знаєш, що мені пригадалося?

– Що?

– Бабусині вареники зі свіжими вишнями, малиною, порічками та суницями. Я називала їх вареники з літом. Вони були по-особливому смачними. Це тому, що моя бабуся дуже любила літо. Коли вона померла, йшов сніг. Мабуть, не хотіла помирати влітку, аби ми пам’ятали літо лише світлим і смачним, як її вареники. Хіба то не вищий прояв людського егоїзму – помирати, в усьому лишаючи по собі згадку? До речі, Орчику, а ти любиш вареники зі свіжими ягодами?

– Люблю.

– Це добре, колись почастую тебе, бабуся дечому мене навчила.

Стає нецікаво їхати отак і спілкуватися з собою. Але іноді мене рятує відчуття можливого божевілля. Хто здатен на відчайдушні до безглуздя вчинки, той знає, що таке щастя. В одну мить щось вирішити, зірватися і – вперед! Забути про все, що може стримувати тебе, до чогось чи до когось прив’язувати.

Я серце ріжу рідними молитвами…

Чомусь згадався такий рядок. Але слово ріжу треба було б замінити, бо дуже вже по-хірургічному. Для чого різати, коли потім не буде кому гоїти рану?..

– Орчику, послухай: Я серце ріжу рідними молитвами. Як тобі ці слова? Нічого не нагадують?

Моєму чоловікові неспокійно. Він виймає – нарешті – мобільник з кишені. Телефон вимкнений. А він же заряджав його сьогодні вранці. З підозрою, я не помиляюся, дивиться на мене, а потім – на дорогу. Однією рукою тримає кермо, іншою вмикає телефон, вводить пін-код.

Мовчить. Звик до моїх витівок. Усе прощає.

І я мовчу. Вже дуже скоро буду там, де виросла. Де їла вареники з літом. Де була деревом з глибоким-глибоким корінням. Ми підемо на могилу моєї бабці, а потім у ліс. Можливо, і до моря також. Я не люблю Київське море, але й ненависті до нього вже не відчуваю.

– Орчику, їдь швидше! Життя навмисне тікає від нас, а хочеться ж встигнути стати щасливою!

Встигнемо…

* * *

Могила баби Галі вже заростає бур’яном – мама буває тут рідко, нема коли за щоденною метушнею. Я – теж дуже рідко, ще рідше, ніж мама.

І все, що лишається від наших предків у нас – трохи пам’яті. Зовсім дитячої, а тому – чистої. Я пам’ятаю бабцю усміхненою, доброю, дбайливою. Вона не померла, ні – просто пішла за Габією. Колись і ми з мамою туди підемо. Зустрінемо там мою і її бабусь. Хто вона, мамина бабуся?..

– Орчику, ти навіть не уявляєш, як мало ми знаємо про своїх предків! – кажу і ледь не плачу від власних слів.

Він обіймає мене ніжно за плечі. Я відчуваю приємний лоскіт по всьому тілу. Мені стає добре-добре. Відчуваю: йому так само. Каже, що я його приворожила. А мені смішно. Я ж нічого такого не робила. Просто якось вночі усміхнулася крізь відчинену кватирку місяцю-молодикові. Відтоді Орест наче прилип до мене. Каже, що я – «дівка з перцем», але ж терпить усі мої вибрики. А я тільки думаю собі тихенько: звідки вона в мене, та сила? Може, від когось із предків?..

Який же він хороший – Ор! Мій Орій. Ні, мабуть, я таки вийду за нього заміж. Авжеж. Скільки ж можна – дівувати? Орест буде мені непоганим чоловіком. Впевнена у цьому.

Цікаво, як там Назар – чи згадує тепер про мене?.. Чи бачить те саме, що бачу я?..

Цікаво, а як його бабці Анничці? Чи зустріла вона свою тінь, Ликерку, яку так довго виглядала?..

Трохи пам’яті – все, що лишається від наших предків у нас. Хоча, може, і не все…

Солодкий день – наче велика ложка акацієвого меду. Я – дерево. З глибоким-глибоким корінням.

– Орчику, – питаю вже крізь сон, – можна я покладу голову на твій живіт і трохи посплю?

У відповідь чую його гаряче дихання наді мною і запах молодої трави на теплій землі…

Я не дивлюся, куди іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами. Раптом чую дитячий плач, який перетворюється на дзвінкий сміх. Переводжу погляд на дорогу, якою іду. Чую солодкі стогони кохання, жіночий крик під час пологів, хропіння чоловіка, старече зітхання і дикий крик, який навіть не схожий на людський. Але все це скоро замовкає. І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров.

Дивлюся на фонтан. Не відчуваю до нього ані любові, ані ненависті, ані огиди… ані подивування. Просто дивлюся: у цьому немає нічого надприродного. І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини. А тоді, накупавшись вволю у крові землі, починають голосно кумкати, розриваючи тим кумканням мої слухові мембрани – на тоненькі-тоненькі шматочки… я вже нічого не чую… лише мовчки й покірно іду за ними – довгою і широкою стежкою, вгору, до розмитого туманного обрію…

Десь на півдорозі бачу Назара – у білій вишиваній сорочці – білим по білому. Він простягає мені руку. Я теж у білому вбранні і з білим вельоном – наречена. Ми йдемо разом, тримаючись за руки, дивлячись під ноги – аби часом не втрапити до прірви, аби не пробити землю своїми кроками…

Зупиняємося там, де обрій. Я завжди вважала, що обрій існує лише здалеку. Ні, до нього можна дійти, ми ж дійшли. Перед нами, мов із-під землі, виринає величний храм. Розкішний. У стилі бароко. Входимо. «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», – починає співати раптом невидимий хор. Десь високо над нами. Це якісь неприємні верескливі голоси, що переходять у жаб’яче кумкання. І мені найбільше хочеться, щоб стало тихо. І стає тихо – наче в могилі. Тоді до нас підходить ВОНА, а разом з НЕЮ – високий чорнявий красень, так схожий на Назара. Тримають у руках коровай. На білому рушнику. Вони хочуть нас поблагословити. Але ми всі чекаємо священика, який вінчатиме нас. Священик довго не йде. Ми бачимо інших гостей, які прийшли на наше весілля. Це красиві й усміхнені люди. Серед них є і моя бабця Галина, і Назарова бабця Анничка – але вони молоді, вродливі, зовсім не такі, якими запам’ятали їх ми. Анничку за руку тримає якась дівчина, вона дуже схожа на мене, як сестра-близнючка, а проте й гарніша від мене, здається. Є з ними і Назаровий дід – статечний парубок-гуцул у формі повстанця. І навіть – мій сусід Ілько, здоровий, щасливий. Всі вони підходять до нас і вітають зі святом. І дарують нам білі-білі квіти.

Нарешті з’являється Той, хто вінчатиме нас. У довгій рясі. Високий, стрункий. Я не забула б його навіть у пеклі. Лікар Думін. Він зовсім не змінився. Такий, яким я його любила. Від його погляду стає млосно. Але Думін мовчки протягує нам на долоні – замість наших весільних обручок – пару золотих кульчиків-півмісяців. І навіть не запитує, чи хочемо ми з Назаром бути до смерті разом – «і в радості, і в горі». Просто протягує кульчики на своїй широкій чоловічій долоні. Мовчки.

І тоді до храму заходять інші гості. Стурбовані і сумні. Серед них – наші батьки, мої і Назара, Марта, Андрій, інші друзі, чоловіки, які любили мене і яких ніколи – по-справжньому – не любила я, мій теперішній друг Орест, навіть – мій учитель музики з акордеоном.

Я беру один кульчик з долоні Думіна і гострим шпичаком проколюю Назарові вухо, щоб здійснити нарешті цей дивний обряд вінчання. З проколеного місця починає струменіти кров. І я не знаю, чим її зупинити. У голові паморочиться, свідомість залишає мене… Все, що бачу перед тим, як упасти в забуття, – яскраве і тепле-тепле світло, що заливає все довкола, розмиваючи обрій. Обрій існує лише здалеку, бовваніючи, – я не помилялася… Якась сила поки що не хоче мене відпускати ТУДИ. І тому я повертаюся знову…

Подібний сон мені снився вже декілька разів. Але найцікавіше: я ніколи не прокидаюся з тривогою. Лише зі спокоєм. І бажанням – жити далі. Наперекір усім ниточкам і ланцям. Наперекір долі і часу. Усупереч усім існуючим забобонам. Доти, допоки є у мені – як таємниця – моє маленьке МІСТО. Допоки воно не накрилося – ані кров’ю, ані світлом, ані водою, ані радіацією… Але й тоді – не знаю – чи буде страшно.

За Габією

Коли чую про те, що хтось завершив свій земний шлях, коли бачу, як плачуть люди над свіжими могилами померлих родичів і друзів, завжди думаю про те, що смерть – це так само природно, як і народження. І кажу їм – тим, які плачуть:

– Це означає – всього лишень – «піти за Габією».

– За Габією? – здивовано перепитують вони мене.

– За Габією, – повторюю і показую рукою поперед себе, але ж – і на землю, пояснюю: – За праслов’янським божеством вогню, у кращий світ, туди, де ми всі колись обов’язково зустрінемося знову.

Так я заспокоюю їх, заспокоюючи водночас і саму себе. Ми не зникаємо, якщо наша кров переходить в інших. А померти – це означає – всього лишень – ПІТИ ЗА ГАБІЄЮ.

За Габією.

2007–2012

Оглавление

[фрагменти мого життя] Страхолісся

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь

[фрагменти мого життя] Кохання

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся

[фрагменти мого життя] Жаб’є

[хроніки чужих життів]

[фрагменти мого життя] Жаб’є

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся

[фрагменти мого життя] Жаб’є

[хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь

[фрагменти мого життя] Криворівня

[хроніки чужих життів] Київ

[фрагменти мого життя] Криворівня

[хроніки чужих життів] Київ

[фрагменти мого життя] Криворівня

[хроніки чужих життів] Київ

Криворівня

[фрагменти мого життя] Криворівня

[хроніки чужих життів] Київ

Криворівня

[фрагменти мого життя] Київ

[хроніки чужих життів] Київ

Криворівня

[фрагменти мого життя] Дорога

За Габією Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg