«Голова Мінотавра»

Моєму світлої пам’яті дядькові, Міхалові Обложу, який перший розповів мені про Львів часів своєї молодості

Я знаю такий собі лабіринт (…), що складається із прямої лінії. На цій прямій заблукало вже стільки філософів, що легко може заблукати й звичайний детектив

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, які не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Містках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, які квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.