«Дике полювання короля Стаха»

Дике полювання короля Стаха (fb2) - Дике полювання короля Стаха (пер. Карл Скрипченко) 1067K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Семёнович Короткевич

Володимир Короткевич ДИКЕ ПОЛЮВАННЯ КОРОЛЯ СТАХА

©  — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з білоруської Карла Скрипченка

Перекладено за виданням: Уладзімір Караткевіч. З вяков мінулых. Апавяданні, аповесті. Мінск, «Мастацкая літаратура», 1978.

Я старий, я навіть вельми старий чоловік. І ніяка книжка не дасть вам того, що на власні очі бачив я, Андрій Білорецький, чоловік дев'яноста шести років. Кажуть, що довгі роки доля звичайно дає дурням, аби вони надолужили брак розуму багатим досвідом. То що ж, я хотів би бути дурнем удвічі і прожити ще стільки, бо я допитливий суб'єкт. Стільки цікавого відбудеться на землі в наступні дев'яносто шість років!

А коли мені завтра скажуть, що я помру — то що ж: відпочинок також непогана штука. Люди колись житимуть навіть довше за мене, і вони не тужитимуть за життям: усе в ньому було як на довгій ниві, усе я звідав — навіщо ж шкодувати? Ліг і заснув, спокійно, навіть з усмішкою.

Я самотній. Пам'ятаєте, казав Шеллі:

Морок задушив Теплінь скрипкових тонів. Коли двоє навік розлучилися, То не треба ніжних слів.

Вона була доброю людиною, і ми прожили, мов у казці: «Довго, щасливо, поки не померли». Але годі краяти вам серце сумними словами, — я ж казав, старість моя — радість моя, — краще розповім щось вам із далеких молодих моїх років. Тут у мене зажадають, щоб я своєю розповіддю закінчив сказання про рід Яновських і його занепад, про вимирання білоруської шляхти. Видно, треба мені зробити це, бо справді, яка ж то буде історія без кінця.

До того ж вона близько торкається мене, і розповісти про це вже ніхто не може — тільки я. А вам цікаво буде послухати дивовижну історію і опісля сказати, що вона дуже схожа на вигадки.

Так от, насамперед я скажу, що тут правда, щира правда, тільки правда, хоч вам доведеться звіритися у цьому тільки на моє слово.

Розділ перший

Я їхав із губернського міста М. у найглухіший куток губернії найманою підводою. Моя експедиція наближалася до кінця. Зоставалося ще якихось тижнів зо два ночувати в клунях або просто на возі під зорями, пити з криниць воду, від якої зводить щелепи, слухати протяжні, як білоруське горе, пісні молодиць на призьбах. А горя тоді в нас вистачало: наближалися до кінця прокляті вісімдесяті роки.

Не думайте, однак, що ми в той час тільки те й робили, що кричали і запитували селянина: «Чому біжиш, мужичок?» і «Чи прокинешся ти, сповнений сил?».

Це прийшло пізніше — справжні страждання за народ. Людина, як відомо, найсумлінніша до двадцяти п'яти років, у цей час вона органічно не терпить несправедливості, але молодь занадто прислуховується до себе, їй цікаво дивитися, як новими думками і почуттями (вона впевнена, що такого не думав і не відчував ніхто) вруниться душа.

І тільки потім приходять безсонні ночі над клаптиком газети, на якому надруковано такими самими літерами, як і все, що сьогодні взяли на шибеницю трьох, зрозуміло, трьох, живих і веселих. Потім приходить і бажання офірувати собою. Усі ми, і я в тому числі, пройшли через це.

Але в той час я в глибині душі (хоч і вважався «червоним») був переконаний, що не тільки з шибениць ростуть на землі ліси і не тільки стогін відчувається у наших піснях.

Для мене в той час було значно важливішим зрозуміти, хто я, яким богам повинен молитися. Прізвище моє було, як казали в ті часи, «польське» — хоч я й досі не знаю, що в ньому такого мазовецького було, — у гімназії (а це було тоді, коли ще не забувся чорної пам'яті попечитель Корнілов, сподвижник Муравйова) називали нас, зважаючи на мову батьків, «найстародавнішою паростю російського племені, чистокровними, істинно російськими людьми». Он як, навіть більш російськими, ніж самі росіяни. Проповідували б нам таку теорію до початку цього століття — обов'язково б Білорусія переплюнула Німеччину, а білоруси стали б першими ґвалтівниками на землі й пішли б відвойовувати в росіян, які не справжні росіяни, життєвий простір, особливо ще коли б добрий божечко дав нам роги.

Я тоді шукав свій народ і починав розуміти, як багато хто в той час, що він тут, поруч, тільки за два століття з нашої інтелігенції добре вибили це розуміння. Тому й працю я обрав собі незвичайну — пізнання цього народу.

Я закінчив після гімназії університет і став ученим-фольклористом. Справа ця в той час тільки започатковувалася і вважалася серед можновладців небезпечною для існуючого ладу.

Але повсюди — і тільки це полегшувало мою справу — я зустрічав увагу й допомогу. І в особі малописьменного волосного писаря, який опісля надсилав мені записи казок, і в особі сільського вчителя, що тремтів за свій хліб, і (мій народ жив!) навіть в особі одного губернатора, надзвичайно доброї людини, справжньої білої ворони; він дав мені, рекомендаційного листа, в якому наказував під загрозою суворих заходів надавати мені всіляку допомогу.

Дякую вам, прості білоруські люди! Навіть тепер ще я молюся на вас. Що й казати про ті роки…

Поступово я зрозумів, хто я. Що змусило мене це зробити?

Може, теплі вогні сіл, назви яких і досі якимось теплим болем входять у моє серце: Липове, Сорок Татар, Березова Воля, урочище Розбитий Ріг, Діброва, Вивірки?

А може, нічліг у лузі, коли діти оповідають казки і дрімота крадеться до тебе крізь кожух разом із холодом? Чи луговий дух молодого сіна і зорі крізь драну стріху клуні?

Або навіть і не вони, а просто соснова глиця у чайнику, курні, чорні хати, де жінки в запасках прядуть і співають нескінченну пісню, схожу на стогін.

Це було — моє. За два роки я обійшов і проїхав Мінську, Могильовську, Вітебську, частину Віденської губернії. І повсюди я бачив горе народне, бачив замурзаних дітей, бачив сліпих жебраків, бачив горе мого народу, дорожчого за який — я тепер знаю це — у мене не було нічого на світі.

Тоді тут був етнографічний рай, хоч казка, а особливо легенда, як найнетривкіші продукти народної фантазії, почали забиратися далі й далі, у глухі закутки.

Я побував і там, у мене були молоді ноги і молода жадоба. І чого тільки мені не доводилося бачити!

Бачив я церемонію із заломом, кропив'яні святки, гулянку в забутого навіть тоді «ящура». Але найбільше я бачив останню картоплю у мисці, чорний, як земля, хліб, сонне «а-а-а» над колискою, великі виплакані очі жінок.

Це була візантійська Білорусь!

Це був край мисливців і номадів, чорних смолокурень, тихого, такого приємного здалеку, дзвону позабутих церковок над драговиною, край лірників і темряви.

Тоді якраз наближався до кінця довгий і болючий процес вимирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття живцем тяглося довго, майже два століття.

І якщо у вісімнадцятому шляхта помирала буйно, з дуелями, помирала на соломі, промантачивши мільйон, якщо на початку дев'ятнадцятого помирання її ще було оповите тихим смутком позабутих палаців у березових гаях, то за моїх часів це було вже не поетично і зовсім не сумно, а бридко, іноді навіть жахливо в наготі своїй.

Це було помирання байбаків, як позалазили в свої нори, помирання жебраків, предки яких відмічені в Городельських привілеях, а самі вони, хоча й жили в багатих напівзруйнованих палацах, носили мало не кожухи, хоч їхній гонор був безмежний.

Це було здичавіння без просвітку: бридкі, часом криваві вчинки, причину яких можна було шукати тільки на дні їхніх, близько або занадто далеко одне від одного посаджених очей, очей нелюдів, дегенератів.

Топили грубки, викладені голландськими кахлями, уламками потрощених безцінних білоруських меблів сімнадцятого століття, сиділи, як павуки, у своїх холодних покоях, вдивляючись у навколишню темряву крізь вікно, по шибках якого стікали навскіс флотилії крапель

Такою була та доба, коли я їхав в експедицію у глухий Н-ський повіт губернії. Я обрав поганий час для поїздок Влітку, звісно, фольклористові добре: тепло, довкола чудові краєвиди. Але за своїми наслідками наша праця найкраща в глухі осінні або зимові дні.

Тоді відбуваються ігрища з їхніми піснями, досвітки з нескінченними історіями, а пізніше — селянські весілля. Це наш золотий час.

Але мені випало поїхати тільки на початку серпня, коли не до казок і тільки тягуче наше «жнива» лунає над нивами. Я проїздив серпень, вересень, частину жовтня і мав зачепити тільки два тижні, самий початок глухої осені, коли я міг сподіватися на щось варте уваги. Опісля на мене чекали в губернії невідкладні справи.

Набуток мій був зовеш мізерний, і тому я був злий, як той піп, який прийшов на похорон і раптом помітив, що покійник воскрес. Мене мучила давня, застаріла хандра, яка ворушилася тоді на дні кожної білоруської душі: зневіра в цінності своєї справи, безсилля, глухий біль — основні прикмети лихоліття, те, що, як сказав хтось із польських поетів, з'являється від настійної загрози, що хтось у голубому побачить тебе і мило скаже: — Прошу до жандармерії!

Особливо мало було в мене стародавніх легенд, а саме на них я й полював. Ви, мабуть, знаєте, що всі легенди можна поділити на дві великі групи. Перші живуть повсюди, серед більшості народу. У білоруському фольклорі це легенди про вужеву королеву, про бурштиновий палац, переважна частина релігійних легенд.

А інші, мов ланцюгами, прикуті до якоїсь однієї місцевості, повіту, навіть села. їх пов'язують із дивовижною скелею на березі озера, з назвою села або урочища, тільки з однією, ось цією печерою. Відомо, що такі легенди, пов'язані з невеликою кількістю людей, вимирають скоріше, хоча вони часом значно поетичніші, ніж загальновідомі, і, коли їх надрукують, мають велику популярність.

Так, наприклад, вийшла на люди легенда про Машеку. Я полював саме на другу групу легенд. Мені треба було поспішати: легенда і казка вимирають.

Не знаю, як іншим фольклористам, але мені завжди було важко передчасно їхати з якої-небудь місцевості. Мені все здавалося, що за зиму, яку я пробуду в місті, тут помре якась бабуся, яка одна, розумієте, одна знає нині чарівну давню оповідь. І ця оповідь помре з нею, і ніхто, ніхто її не почує, а я і мій народ залишимося обікраденими.

Тому нікого не здивують моя злість і хандра.

Я був у такому настрої, коли один мій знайомий порадив мені поїхати в Н-ський повіт, місцевість, яка навіть у той час вважалася глухою.

Чи думав він, що я там ледве не збожеволію від жаху, відкрию у собі чоловічу мужність і знайду… Але не будемо забігати наперед.

Збирався я недовго, упакував невеликий чемодан, найняв підводу і хутко залишив «столицю» цього порівняно цивілізованого повіту, щоб зректися усякої цивілізації, переїхавши до сусіднього лісового і болотяного повіту, який територією мало чим поступався перед якою-небудь державою на кшталт Люксембургу.

Спершу обабіч дороги тяглися ще ниви з розкиданими тут і там дичками, схожими на дуби. Траплялися села з цілими колоніями чорногузів, але потім родючі поля закінчилися і потяглися нескінченні ліси. Дерева стояли як колони, глиця на дорозі глушила стук коліс. У лісових ярах пахло пріллю і цвіллю, раз у раз зривалися з-під самих кінських копит зграї тетеруків, тут і там визирали з-під глиці й вересу червоні або почорнілі від старості брилі симпатичних гладких боровиків.

Двічі ми ночували в лісових глухих сторожках і раділи, коли бачили крізь нічну темряву кволі вогники їхніх сліпих вікон.

Ніч, плаче дитинча, яке кусають прусаки, коні надворі тривожаться чогось — напевне, близько проходить ведмідь; над верхівками дерев, над лісовим океаном — рясний зоряний дощ.

У хаті не продихнути, дівчинка люляє ногою колиску. Давня, як світ, мелодія: «А-а-а…»

Не ходи, кицю, по лавці – Буду бити по лапці, Не ходи, кицю, по мосту – Буду бити по хвосту! А-а-а!

О, яка жахлива, яка вічна і незмірна твоя туга, Білорусь! Ніч. Зорі. Первісний морок лісів.

І все-таки навіть це було Італією порівняно з тим, що ми побачили через два дні.

Ліс почав зникати, рідшати, і незабаром перед нашими очима постала безмежна рівнина.

Це не була звичайна рівнина, на якій котять руді хвилі наші жита, це була навіть не драговина — драговина все-таки не така одноманітна: там є трава, жалюгідні скарлючені деревця, там може блиснути озерце. Ні, це був найжахливіший, найбезнадійніший із наших краєвидів: торфяні болота.

Треба бути людиноненависником, щоб вигадати таку місцевість, і уявлення про неї може з'явитися тільки в печерному мозку злісного ідіота. Але це не було вигадкою, ось вона лежала перед нами…

Неосяжна рівнина, рівна, як стіл, була коричневого, навіть бурого кольору, безнадійно рівна, нудна, похмура.

Часом траплялися на ній величезні купи нагромадженого каміння, інколи бурий конус — якийсь покривджений богом чоловік вибирав торф невідомо для чого, — часом самотньо дивилася на дорогу одним віконцем хатка з високим комином і довкола неї — ані деревця. І навіть ліс, який тягнувся за цією рівниною, здавався похмурішим, ніж насправді.

Через якусь годину почали й на цій рівнині траплятися острівці лісу, чорного, у моху й павутинні, тільки подекуди рівного, а більш за все скарлюченого, як на малюнках до страшної казки.

Але ці переліски з'являлися й зникали, і знову тяглася рівнина — рівна, бура рівнина.

Я ладен був заридати вголос від кривди.

І погода, як на те, почала псуватися: низькі чорні хмари повзли нам назустріч; то тут, то там з них звисали навскіс до землі свинцеві смуги дощу. Жодної пташки-посмітюхи не траплялося нам на дорозі, а це була погана прикмета: мав піти затяжний нічний дощ.

Я хотів було звернути до першої ж із хаток, але й вони більше не траплялися. Поминаючи лихом мого знайомого, я сказав фурманові, щоб він їхав швидше, і щільніше закутався у плащ.

А хмари накипали, чорні, низькі, дощові; над рівниною тягнувся присмерк, такий незатишний і холодний, що мурашки повзли по тілу. Десь сяйнула несмілива осіння блискавка.

Я тільки встиг відзначити неспокійною думкою, що це занадто пізно для грози, як на мене, на коней, на фурмана звалився океан холодної води.

Хтось кинув рівнину в пазурі ночі й дощу.

І ніч ця була чорна, як сажа, я не бачив навіть своїх пальців і тільки з поштурхування воза здогадувався, що ми ще їдемо. Фурман також, видно, нічого не бачив і цілком поклався на інстинкт коней.

Не знаю, чи справді був у них якийсь інстинкт, але незабаром віз наш почало кидати з вибоїни у вибоїну, з ями на якийсь бугор і знову в яму.

Шматки грязюки і якоїсь твані летіли у віз, на плащ, мені в обличчя, але я швидко освоївся з цим і молився тільки про те, щоб не заїхати в якусь прірву: найжахливіші твані трапляються саме серед таких боліт — проковтне і віз, і коней, і людей, і вранці ніхто навіть і не здогадається, що тут хтось був, що тут дві хвилини кричала людська істота, поки бура каша не налізла в рот, що зараз ця істота лежить, разом з кіньми, на три сажні нижче поверхні клятого місця.

Щось ревнуло зліва: довгий, протяжний нелюдський крик. Коні шарпонули воза — я ледь не випав — і помчали кудись, видно, навпрошки болотом. Потім щось тріснуло, і задні колеса посунулися вниз. Відчуваючи, що під ноги мені тече щось мокре, я смикнув за плече фурмана. Той з якоюсь байдужістю сказав:

— Гинемо, пане. Тут і капець.

Але мені не хотілося помирати. Я схопив руку фурмана, розщепив йому пальці і, вихопивши батіг, почав стьобати по тому місці в темряві, де повинні були бути коні.

Хтось несамовито закричав таким голосом, що коні, видно, схарапудившись, шалено смикнули воза, він затремтів увесь, немовби також намагався вирватися, потім щось голосно цмокнуло під колесами.

Віз нахилився, затрясся ще дужче, заіржала кобила. І щось сталося. Віз знову покотився і скоро загуркотів по чомусь твердому. Тільки тут я зрозумів, що несамовито кричав не хтось інший, а я. Мені стало соромно.

Я вже хотів було попросити фурмана, щоб він зупинив коней на цьому відносно твердому місці, щоб перечекати ніч, але тут дощ неначе стих, і водночас щось мокре і колюче хльоснуло мене по обличчю. «Ялинова лапа, — відзначив я, — отже, це ліс. Коні зупиняться самі».

Але минув час, лапи ще разів зо два торкалися моєї голови, а віз не стрибав по корінню, котився рівно й гладко. І коні жодного разу не зупинилися.

Отже, це була лісова дорога.

Я вирішив, що вона має кудись довести нас, і віддався на волю долі. І справді, минуло, може, хвилин тридцять, і попереду замерехтів теплий живий вогник, такий рожевий І привабливий серед цієї затхлої і мокрої темряви.

Через деякий час можна було побачити, що це не хата лісника і не будка смолокура, як я подумав був спершу, а якась велика споруда, занадто велика навіть для міського будинку. Перед нею — клумба, довкола мокрі шати дерев, чорне жерло ялинової алеї, звідки ми виїхали.

Ґанок був під якимсь високим козирком, на дверях висіло важке бронзове кільце.

Спершу я, потім фурман, опісля знову я грюкали цим кільцем у двері. Грюкали несміливо, грюкали трошки дужче, били кільцем з розмаху, зупинялися, гукали, потім гатили ногами — хоч би хто обізвався.

Нарешті за дверима заходили, невпевнено, несміливо. Опісля почувся звідкілясь згори сиплий жіночий голос:

— Хто такі!?

— Ми подорожні, тіточко, пустіть.

— А чи не з полювання ви часом?

— Яке там полювання, мокрі всі, ледве на ногах стоїмо. Бога ради пустіть нас.

Голос замовк, потім з якимись нотками нерішучості спитав:

— А хто ж ви такі!? Прізвище як?

— Білорецький моє прізвище. Я з фурманом.

Бабуся за дверима раптом пожвавішала:

— Граф Білорецький?

— Сподіваюся бути графом, — відповів я з плебейською неповагою до титулів.

Голос посуворішав:

— То й іди собі, добрий чоловіче, туди, звідки прийшов. Ти ба, він на графство сподівається. Іди, йди. Пошукай собі де-небудь у лісі барліг, якщо ти такий спритний.

— Бабусю, — почав благати я, — з радістю пошукав би, щоб не турбувати людей, але ж я не тутешній, я з повіту, заблукали ми, сухої нитки нема.

— Пріч, пріч, — сказав невблаганний голос.

Інший, можливо, схопив би у відповідь на це каменюку і почав би гатити у двері, сиплючи прокльони, але я навіть тут не міг позбутися думки, що це погано: силоміць вдиратися до чужої хати. Тому я тільки зітхнув і звернувся до фурмана:

— Ну що ж, ходімо звідси.

Ми рушили були до підводи. Видно, наша поступливість справила добре враження, бо голос, пом'якшавши, кинув нам навздогін:

— Стривайте, подорожні. Хто ж ви такі!?

Я побоявся відповісти «фольклорист», бо двічі мене після цього слова вважали за мазурика. Тому я відповів:

— Купець.

— А як же ви потрапили в парк, коли довкола мур і чавунна огорожа?

— А я й не знаю, — відповів я щиро. — Їхали десь, видно, болотом, кудись провалилися, ледве вибралися… Ревло там щось…

Я й не сподівався на такий результат моїх слів, але після них голос тихо ойкнув і перелякано закудкудакав:

— А-а, боже ж мій! А це ж ви, напевне, з Велетової прірви приїхали, це ж тільки там і нема огорожі. От пощастило вам, вирятувала вас цариця небесна. О матко боска! О мученики небесні!

І зараз така доброта і такий відчай вчувалися в її словах, що я дарував їй це очікування на ґанку.

Двері загуркотіли засувами, потім зарипіли, відчиняючись і пропускаючи в нічну темряву смугу рожевого тьмяного світла.

Перед нами стояла невеличка бабуся у широкій, як дзвін, сукні, бузковій шнуровиці, в якій, напевне, ходили наші прапращури за царя Caca, і у великому накрохмаленому чепчику. Обличчя у добрих зморшках, ніс крючкуватий, а рот великий, схожий на кліщі для горіхів, з трішки віддутими вперед губами. Кругленька, схожа на бочечку середнього розміру, з пухленькими ручками — вона так і напрошувалася на те, щоб її називали «мати». А в руках у цієї бабусі був великий пічний рогач: зброя. Я мало не зареготав, але вчасно згадав холодну драговину й дощ за вікнами і промовчав. Скільки людей і зараз стримує сміх з того, що варте сміху, згадавши, що за стіною дощ!

Ми зайшли в передпокій, де пахло мишами, і струмені води одразу побігли з нашого одягу на підлогу. Я глянув на свої ноги і вжахнувся, вони майже по коліна були в бурій каші, як у чоботях.

Бабуся тільки головою похитала.

— Бачите, я одразу сказала, що це та жахлива твань. Ви, пане купець, повинні поставити свічку за те, що так легко обійшлося. — І вона відчинила двері в сусідню кімнату, де палав камін. — Добре обійшлося. У вас є що одягти сухе?

Чемодан мій, на щастя, був сухий, я переодягнувся перед каміном, мій і фурманів одяг бабуся кудись потягла, а потім зайшла до кімнати з сухим — для фурмана. Зайшла, не звертаючи уваги на те, що фурман стояв зовсім голий і соромливо повернувся до неї спиною.

Подивилася на його синю спину і сказала неприхильно:

— Ти, хлопче, від мене не дуже відвертайся, я стара баба. На ось краще переодягнися швидше.

Коли ми переодяглися і трошки зігрілися біля каміна, бабуся подивилася на нас глибоко запалими очима і сказала:

— Ну, от і добре. Ти, хлопче, підеш зараз з Яном ночувати, тут тобі буде незручно. Яне!

Ян з'явився. Це був підсліпуватий чоловік років шістдесяти з довгою сивою чуприною, носом, гострим, як шило, запалими щоками, з вусами, які звисали до середини грудей.

Я дуже здивувався, що сама бабуся з рогачем у руці відчинила нам двері, не побоялася двох дорослих чоловіків, які невідомо звідки з'явилися вночі, але після того, як побачив Яна, зрозумів, що він стояв десь у засідці і жінка сподівалася на його допомогу.

Допомога була неабияка: у руках старого сторожа я побачив рушницю. Це була навіть не рушниця, до неї більш пасувала б назва «мушкет».

Рушниця була вищою голови приблизно дюймів на шість, дуло її було з насічками і широким розтрубом на кінці, ложе й приклад витерті, з брамки звисав гніт. Одне слово, їй давно було місце десь у музеї зброї. Такі рушниці звичайно б'ють, як гармати, і так віддають у плече, що непідготовлена людина падає на землю, як сніп.

І я чомусь із задоволенням подумав, що в моїй кишені зараз чудовий англійський револьвер на шість набоїв.

Ян узяв фурмана й повів його до дверей, човгаючи негнучкими старечими ногами. Я побачив, що навіть руки його тряслися. Варта була ненадійна.

«Добра допомога для господині», — гірко подумав я.

А господиня одразу ж торкнула мене за плече і повела в «апартаменти». Ми пройшли ще одну кімнатку, стара жінка відчинила двері, і я тихо ойкнув від подиву і захоплення.

Перед нами був великий передпокій-вітальня, як це водилося в старосвітських панських будинках. Але який передпокій!

Він був величезний, такий величезний, що моє невиразне відображення десь на протилежній стіні здалося не більше за суглоб мізинця. Підлога з дубових цеглин, тепер досить пошарпаних, неосяжно високі стіни, обшальовані чорними від старості, блискучими дошками, різьбленими по краях, вікна майже під стелею, маленькі, у глибоких стрілчатих нішах.

Видно, ми в темряві потрапили на боковий ґанок, бо просто праворуч від мене був парадний вхід: широкі, також стрілчаті двері, поділені дерев'яними колонками на три частини. На колонках була трохи пощипана часом різьба: квітки, пелюстки і плоди. За дверима, у глибині вестибюля, — вхідні двері, масивні, дубові, окуті потемнілими бронзовими цвяхами з квадратними головками. А над дверима — величезне темне вікно у ніч і темряву. На вікні — художньої роботи вигнуті грати.

Я йшов передпокоєм й дивувався. Яка краса і як усе це занехаяно, занедбано. Ось важкі меблі біля стін — вони риплять навіть у відповідь на кроки. Ось величезна дерев'яна статуя святого Юри, один з чудових, трохи наївних витворів білоруського народного генія — біля його ніг тонкий білий порох, немов хтось насипав борошна: цю неповторну річ зіпсував шашель. Ось на стелі люстра, також дуже гарна, — висульки її оббиті більше ніж наполовину.

Могло б здатися, що тут ніхто не живе, якби не палали у величезному каміні дрова й не заливали тьмяним, миготливим світлом усю цю картину.

Майже з середини передпокою широкі біломармурові сходи вели на другий поверх, розділялися надвоє і гарним заокругленням збігали майже в таку саму за розмірами залу. Тут було все те саме, що й на першому поверсі, навіть палав такий самий камін гарячим полум'ям, тільки що на стінах чорне дерево (напевне, це був дуб) чергувалося з пошарпаними штофними шпалерами кавового кольору. І на цих шпалерах красувалися портрети у великих чорних рамах. Та ще біля каміна стояв столик і два крісла. Бабуся смикнула мене за рукав:

— Я зараз відведу пана до його покою. Це недалеко, по коридору. А опісля… може, пан хоче вечеряти?

Я не відмовився, бо майже цілий день не їв.

— Ну, тоді нехай пан потім вийде сюди.

Через якихось хвилин десять я був у залі і там знову побачив бабусю, яка широко усміхнулася мені і сказала довірливо:

— Знаєте, село рано лягає спати. Але в нас не люблять спати, у нас лягають якомога пізніше… І господиня не любить людей. Не знаю, чому вона сьогодні згодилася прийняти вас у своєму домі і навіть дозволила бути присутнім на вечері. Мабуть, пан найбільш вартий довір'я чоловік з тих, що були тут за три роки.

— Як, — здивувався я, — хіба господиня не ви?

— Я економка, — з гордістю сказала стара. — Я економка у кращому з кращих маєтків, у доброї сім'ї, зрозумійте це, пане купець. У найкращої з найкращих сімей. Так. Це ліпше, ніж бути навіть господинею у ненайкращої з найкращих сімей.

— Що ж це за сім'я? — необережно запитав я. — І де я?

У старої гнівом спалахнули очі.

— Ви в маєтку Болотяні Ялини. А господарів вам соромно не знати. Це Яновські. Розумієте? Невже ви не чули?

Я одказав, що, звичайно, чув, і цим заспокоїв стару.

Жестом, вартим королеви, вона вказала мені на крісло (приблизно так у театрах королеви вказують на плаху нещасному коханцеві: «Ось твоє місце, бідолашний!»), попросила пробачення і залишила мене самого. Я дуже здивувався зміні, яка сталася із старою. На першому поверсі вона ойкала й жебоніла, розмовляла з виразною народною інтонацією, а перейшовши на другий поверх, одразу перетворилася бозна на що. Видно, на першому поверсі вона була вдома, а на другому була тільки економкою, тільки рідким гостем і, відповідно до переходів, змінювалася. Очі в неї були добрі, але пам'ятаю, що така зміна мені тоді дуже не сподобалась.

Я почав розглядати портрети, які тьмяно поблискували на стінах, їх було понад шістдесят, зовсім давніх і майже нових, — і це було сумне видовисько.

Ось якийсь дворянин мало не в кожусі — одна з найстаріших картин, — обличчя широке, селянське, здорове, з густою кров'ю у жилах.

А ось другий, уже в срібнотканому жупані, широкий бобровий комір спадає на плечі (хитрий ти був пройдисвіт, хлопче!). Поруч з ним могутній, з кам'яними плечима і щирим поглядом чоловік у червоному плащі (біля його голови щит з фамільним гербом, і верхня половина його замазана чорною фарбою). А далі інші, такі самі могутні, але очі тупуваті й масні, носи тупі, уста суворі.

А з ними жіночі портрети з похилими плечима, створеними для ніжності. У них такі обличчя, що заплакав би й кат. А напевне, хтось із цих жінок і справді склав голову на пласі за тих жорстоких часів. Неприємно думати, що такі жінки, брали їжу з підносів руками, а в балдахінах їхніх спалень гніздилися блощиці.

Я став біля одного такого портрета, зачарований тією дивною, незрозумілою усмішкою, яку так неповторно відтворювали часом наші давні художники. Жінка дивилася на мене співчутливо і загадково.

«Ти — маленька людина, — немовби казав її погляд, — що ти знав у житті? О, якби ти знав, як палають смолоскипи на стінах зали для бенкетів, якби ти знав, яка насолода цілувати до крові коханців, двох звести у бійці, одного отруїти, одного кинути до рук ката, допомагати чоловікові стріляти з вежі по ворогах, ще одного коханця майже звести в могилу своїм коханням і потім взяти його провину на себе, скласти на ешафоті свою голову з високим білим чолом і мудрованою зачіскою».

Присягаю життям, так вона мені й сказала, і хоч я ненавиджу аристократів — я зрозумів перед цим портретом, яка це страшна штука «рід», яку печать накладає він на нащадків, який тягар давніх гріхів і виродження лягає на їхні плечі.

І ще я зрозумів, які незліченні десятиліття пролетіли над землею з тих часів, коли ця жінка сиділа перед живописцем. Де вони нині, усі ці люди з гарячою кров'ю і палкими питаннями, скільки століть прогуркотіло по їхніх спорохнявілих кістках?

Я відчував, як вітер цих століть пролетів за моєю спиною і здибив волосся на моїй голові.

І ще я відчув, що в цьому домі стоїть холод, жахливий холод, якого не вигнати навіть камінами, що палають день і ніч.

Величезні похмурі зали з тріскучим паркетом, морок по кутках, вічний протяг, запах пороху й мишей і холод такий, що холоне серце, холод, настояний століттями, холод єдиного майорату, величезного, збіднілого, майже вимерлого за останні роки роду.

О, який це був холод! Якби пізніших наших декадентів, які оспівували занедбані панські замки, залишити тут хоча б на ніч, вони хутко попросилися б на траву, на тепле сонечко.

Щур сміливо перебіг по діагоналі залу. Мене пересмикнуло. Я знову повернувся до портретів. Але пізніші портрети були іншими. У чоловіків якийсь голодний, незадоволений вигляд, очі, як у старих джиґунів, на вустах незрозуміла, тонка і неприємна в'їдливість. І жінки інші: вуста занадто жадібні, погляд манірний і жорстокий. І явно слабшали руки: ми білою шкірою як у чоловіків, так і в жінок були помітні блакитні жилки. Плечі ставали вузькими і схиленими наперед, хоча хтивість навіть міцніла у виразі обличчя.

Життя, як жорстоко жартуєш ти з тими, хто століття жив відрубно, а з народом мав стосунки тільки на той випадок, щоб народжувати на світ байстрюків.

Мені було важко, неприємно дивитися на це. І знову оте почуття пронизливого, незрозумілого холоду…

Я не почув кроків за спиною, неначе той, хто підійшов, плив у повітрі. Мені раптом просто здалося, що хтось дивиться мені в спину. Тоді я, притягнутий цим поглядом, обернувся. Жінка стояла за моєю спиною і запитливо дивилася на мене, схиливши голову. Я був приголомшений. Мені здалося, ніби той портрет, який щойно розмовляв зі мною, раптом ожив, і жінка, що стояла тут, за моєю спиною, зійшла з нього.

Не знаю навіть, що було між ними спільного? Та, на портреті (я глянув на нього і побачив, що він на місці), була, видно, висока, добре сформована, з великим запасом життєвих сил, весела й міцна, вродлива самка. А ця — просто замірок.

І все-таки схожість була, та надсхожість, яка змушує нас пізнавати в натовпі двох зовсім несхожих братів: білявого й чорнявого. Ні, навіть більше. У них було зовсім однакове волосся, ніс тієї самої форми, той самий розріз рота і ті самі рівні білі зуби. І, крім того, ще та загальна схожість у виразі обличчя, щось родове, споконвічне.

І все-таки такої неприємної особи мені ще не доводилося бачити. Усе те саме і все — не те. Маленька на зріст, худенька, тоненька, як гілочка, з майже нерозвиненими клубами і вбогими грудьми, з блакитними жилками на шиї й руках, у яких, здавалося, зовсім не було крові — вона була кволою, мов билинка полину на межі.

Дуже тонка шкіра, тонка довга шия, навіть зачіска якась незрозуміла, невиразна. І це було тим більш дивним, що волосся у неї золотисте, надзвичайної пишності і краси. Навіщо цей недоречний затрапезний кублик на потилиці?

Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.

«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.

Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.

Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.

Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.

… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?

— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.

— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…

— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.

Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.

Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.

— І до того ж я взагалі бачила вас… раніше.

— Де? — щиро здивувався я.

— Не знаю. Я багатьох людей бачу. Мені здається, що я вас бачила ві сні… Часто… А може, і не ві сні. Вам не доводилося відчувати таке… немов ви жили колись, давно… І тепер відкриваєте, знаходите багато з того, що бачили… давно-давно.

Я людина здорова. І я ще не знав тоді, що таке буває мисом у знервованих людей з дуже тонкою сприйнятливістю. У них якось порушується зв'язок між першими враженнями І наступними уявленнями пам'яті. Схоже їм здається тотожним, вони відкривають у предметах, які їм зовсім не відомі, щось давно знайоме. А свідомість — вічний реаліст — противиться цьому. Тому й виходить, що предмет водночас і цілком знайомий і таємниче незнайомий.

Повторюю, я не знав цього. І все-таки ні на хвилину не спадало мені на думку, що ця жінка може брехати, такою щирістю і звичайністю віяло від її слів.

— Я вас бачила, — знову повторила вона. — Але хто ви? Я не знаю вас.

— Мене зовуть Андрій Білорецький, пані. Я вчений-фольклорист.

Вона зовсім не здивувалася. Здивувався я, довідавшись, що ці слова їй знайомі.

— Що ж, дуже цікаво. А чим ви захоплюєтесь? Піснями, приказками?

— Легендами, пані. Давніми місцевими легендами.

Я перелякався не на жарт. Вона раптом випрямилася, немовби її катували електричним струмом, лице поблідло, повіки закрилися, але я згоден був забожитися, що за ними очі її закотилися.

Переляканий, я підтримав її голову і підніс до губів склянку з водою, але вона вже опритомніла. І тут очі її заіскрилися таким обуренням, таким невимовним докором, що я відчув себе останнім мерзотником, хоч і не знав, чому повинен мовчати про свою професію. Я відчув тільки, що тут щось пов'язане із старим правилом: «У домі повішеного не говорять про шворку».

Уриваним голосом вона сказала:

— І ви… І ви також… Навіщо ви мене мучите, навіщо мене всі…

— Господине, пані. Ради бога, я не думав, я не знаю. Дивіться, ось посвідчення від академії, ось лист губернатора. Я ніколи не був тут. Даруйте, даруйте мені, якщо я вам чимось завдав болю.

— Байдуже, — сказала вона. — Заспокойтеся, пане Білорецький. Це так… Я просто ненавиджу ці темні витвори дикунського розуму. Може, і ви колись зрозумієте, що це таке, ця темрява. А я зрозуміла давно. Тільки перш, ніж зрозуміти до кінця, — я помру.

Я знав: неделікатно розпитувати далі. Я промовчав. І тільки опісля, коли вона помітно заспокоїлася, сказав:

— Пробачте, якщо я вас вразив, пані Яновська. Я одразу став вам неприємний. Коли ви хочете, щоб я від вас поїхав? Мені здається, краще зараз.

Лице її знову дико скривилося.

— Ах, хіба в тім річ! Не треба. Ви вельми, вельми скривдите мене, якщо поїдете зараз. І до того ж, — голос її затремтів, — що, якби я вас попросила, розумієте, попросила вас лишитися тут, у цьому домі. Хоча б на два-три тижні, до того часу, поки закінчаться темні осінні ночі.

Погляд її почав блукати. На вустах з'явилася жаліслива усмішка.

— Потім буде сніг… І сліди на ньому. Звичайно, ви робіть, як хочете. Але мені було б неприємно, якби про останню а Яновських сказали, що вона забула стародавню гостинність.

Вона так сказала «остання з Яновських», ця вісімнадцятирічна дівчинка, що мені чомусь аж по серці різонуло жалем.

— Що ж, — продовжувала вона, — якщо цікавитесь цим, бридким, хіба я можу перечити. Інші збирають навіть зміїв. Я повинна вам сказати, що ви приїхали у заповітний край. Тут привидів і примар більше, ніж живих людей. Селяни, яких трясе трясця, розповідають дивовижні й жахливі історії. Вони живляться картоплею, голодним з половою хлібом, пісною вівсянкою і фантазією. Ночувати вам у їхніх хатах не можна: там бруд, скупченість і трясця. Ходіть по навколишніх хуторах, вам за мідяки, які підуть на хліб чи горілку, що на мить зігріє вічно холодну від трясці кров, розкажуть усе. А увечері приходьте сюди. Тут вас завжди-завжди чекатиме стіл, ліжко і вогонь у каміні. Запам'ятайте, я господиня тут, селяни слухають мене. Згода?

У цей час я достеменно знав, що ніхто цього дитинчати не слухає, ніхто його не боїться і ніхто від нього не залежить. Можливо, усім іншим я усміхнувся б просто у вічі, але в цьому «наказі» було стільки ще не зрозумілого для мене благання, стільки жалісливого й очікуючого, що я опустив повіки й сказав:

— Добре. Я підкоряюся бажанням панночки.

Вона не помітила іронічної іскри в моїх очах і навіть почервоніла на мить, очевидно, тому, що її послухали.

… Дуже скромну вечерю прибрали з стола. Ми залишилися у кріслах перед каміном. Яновська озирнулася на чорні вікна, за якими шуміли й терлися об шибки величезні дерева, і сказала:

— Пан Білорецький ще не хоче спати?

Цей дивний вечір так настроїв мене, що спати мені розхотілося. І от ми сиділи поруч і дивилися в огонь.

— Скажіть, — раптом запитала вона, — люди повсюди живуть так, як у нас?

Я з подивом глянув на неї: невже вона ніколи не покидала цього будинку? Вона, немов зрозумівши, відповіла:

— Я ніде не була, крім цієї рівнини в лісах. Батько мій, він був найкращою людиною на світі, сам учив мене, він був дуже освіченою людиною. Я, звичайно, знаю, які є на світі країни, знаю, що не всюди ростуть наші ялини, але скажіть, чи всюди людині так незатишно й холодно жити на землі?

— Багатьом холодно жити на землі, пані. Винні в цьому люди, які прагнуть влади, непосильної, нестерпної для людини. Винні також і гроші, заради яких люди хапають одне одного за горло. Але мені здається, що не всюди так сиротливо, як тут. Там, за лісами, є теплі луги, квіти. Там також злидні і темрява, але люди якось шукають порятунку від цього. Вони прикрашають хати, жінки сміються, діти бігають. А тут усього цього мало.

— Я здогадувалася, — сказала вона. — Цей світ вабить, але я непотрібна ніде, крім Болотяних Ялин. Та й що я там робитиму, коли там потрібні гроші? Скажіть, а такі речі, як кохання, як дружба, там бувають хоч часом? Чи це тільки в книжках, які є у батьковій бібліотеці?

Я знову ні на мить не подумав, що це двозначний жарт, хоча моє становище було досить незручне: сидіти в нічному покої і розмовляти з малознайомою панночкою про кохання, та ще й з її ініціативи.

— Там воно часом буває.

— От і я кажу. Не може бути, щоб люди обманювали. Але тут нічого цього нема. Тут багно і морок. Тут вовки. Вовки з палаючими очима. У такі ночі мені здається, що ніде, ніде на землі нема сонця.

Мені стало страшно, коли я побачив сухий чорний блиск її очей, і, щоб перевести розмову на щось інше, сказав:

— Невже ваші батько й мати не кохали одне одного?

Вона загадково всміхнулася:

— У нас не кохають. Цей дім тягне з людей життя. І потім, хто вам сказав, що в мене була мати. Я її не пам'ятаю, її ніхто не пам'ятає в домі. Часом мені здається, що я з'явилася на світ сама.

Незважаючи на глибоку наївність цих слів, я зрозумів, що це не є відома сцена «Декамерона» і тут не можна сміятися, бо це жахливо. Переді мною сиділа вісімнадцятирічна дівчина і розмовляла зі мною про те, що давно повинна була ховати в серці і що, однак, мало для неї не більшу реальність, ніж для мене ангели на небесах.

— Ви помиляєтесь, пані, — буркнув я, — кохання усе-таки дається нам, хоч зрідка, на землі.

— Вовки не можуть кохати. І як можна кохати, коли попереду смерть. Он вона, за вікном.

Худенька, прозора ручка вказала на чорні плями вікон. І знову забулькотів голосок:

— Ваші брехливі книжки пишуть, що це найвеличніша таємниця, щастя і світло, що людина, коли воно приходить без взаємності, убиває себе.

— Так, — відповів я. — Інакше не було б ні жінок, ні чоловіків.

— Брехня. Люди вбивають не себе, а інших, вони випустили на землю тисячу привидів, примар. Я не вірю, я ніколи не відчувала цього, отже, його нема. Я ні до кого не хочу доторкатися — я хочу сховатися від кожного. Я нікого не хочу, як дивно пишуть ваші книжки, «цілувати» — люди кусаються.

Навіть нині така розмова лякає деяких чоловіків — що ж казати про ті часи. Я не належав до нахабних чоловіків, але мені не було соромно: вона розмовляла про кохання так, як інші жінки про погоду. Вона не знала, нічого не знала про це, вона була нерозбуджена, зовсім холодна, як крига. Вона навіть не могла розуміти, соромно це чи ні. І очі її відверто дивилися у мої, не прикриті повіками. Це не могло бути кокетуванням. Це було дитинча, навіть не дитинча, а живий труп.

Вона щільніше закуталася у шалю і сказала:

— На землі панує смерть. Це я знаю. Я не люблю, коли брешуть про те, чого ніколи не було на землі.

Ми ще посиділи. Вітер лементував надворі. Вона знизала плечима і тихо сказала:

— Жахливий край, жахливі дерева, жахливі ночі.

І знову я побачив той самий вираз на її обличчі і не зрозумів його.

— Скажіть, це великі міста — Вільно, Мінськ?

— Досить великі. Але Москва, Петербург більші.

— І що, там теж людям недобре вночі?

— Ні, що ви. Там за вікнами вогні, цілу ніч горять ліхтарі, дзвенять конки, там люди сміються на вулицях.

Вона замислилась.

— От бачите. А тут ніякого вогню. Довкола будинку старий парк на дві верстви у кожний бік, а за ним сплять без вогнів самотні хати. У будинку близько п'ятдесяти кімнат, не рахуючи коридорів і різних переходів із закутками. Він так давно побудований. І він дуже холодний, бо предки заборонили робити в ньому груби, тільки каміни, щоб не було схоже на простих сусідів. Каміни палають день і ніч, але все одно по кутках вологість і повсюди холод. У нас на п'ятдесят кімнат тільки три людини. Економка спить на першому поверсі, там і сторож. Ще в одному з флігелів, за алеєю, живуть сторож парку, куховарка і праля. Тим добре. А в другій прибудові будинку, з окремим входом, живе ще мій управитель Гнат Берман-Гатевич. Навіщо він потрібний, управитель, не знаю, але такий закон. А в будинку на весь другий поверх, на тридцять кімнат, я сама. І так незатишно, що хочеться забитися кудись у куток, закутатися з головою, як дитина, у ковдру й сидіти отак. Ось зараз мені чомусь дуже добре і так спокійно, як не було вже два роки, від того дня, як помер батько. І мені зараз однаково, чи є вогні за цими вікнами, чи нема. Знаєте, це дуже добре, коли поруч є люди.

Вона довела мене через годину до моєї кімнати (її кімната була тільки через одні двері від моєї) і, коли я вже відчинив двері, сказала:

— Якщо ви цікавитеся старими легендами — пошукайте в бібліотеці, у шафі для рукописів. Там має бути рукописний том переказів, наших сімейних переказів. Та й ще деякі документи. — І додала: — Дякую вам, пане Білорецький.

Я не зрозумів, за що вона мені дякувала, і, признаюся, навіть не дуже думав про це, коли увійшов у невелику свою кімнату без защіпки на дверях і поставив свічку на стіл. У кімнаті було ліжко, широке, як поле бою під Койдановим. Над ліжком старий балдахін. На підлозі витертий чудовий килим. Ліжко, видно, застеляли за допомогою особливої палиці (як двісті років тому), таке воно було велике. І палиця стояла поряд. Окрім ліжка, були комод, висока конторка і стіл. Більше нічого.

Я роздягнувся і ліг під ковдру, погасивши свічку. Одразу ж за вікном виступили на синьому тлі чорні силуети дерев і долинув їх рівний шум, що наводив сон.

І чомусь це відчуття запустілості зробило те, що я витягнувся, закинув руки за голову і, мало не засміявшись від щастя, заснув, немов провалився у якусь темну і приємну. прірву.

Крізь сон мені здалося ще, що хтось ішов маленькими й обережними кроками по коридору, але я не звернув на це уваги, я спав і радів уві сні, що сплю.

Це була остання моя спокійна ніч у домі Яновських на Болотяних Ялинах.

Довкола на багатьох десятинах шумів і хвилювався під осіннім дощем занедбаний, глухий, чорний від старості й вологості парк.

Розділ другий

Наступний день був звичайним сірим днем, які часто бувають восени в Білорусії. Вранці я не бачив господині, мені сказали, що вона погано спить уночі і тому встає пізно. Обличчя економки, коли я сидів за сніданком, було якесь оцтово-кисле і таке бундючне, що неприємно було дивитися. Тому я не затримався за столом, узяв у кімнаті свій великий пошарпаний зошит, п'ять олівців, накинув сухий плащ і, розпитавши дорогу до найближчого хутора, вийшов із кімнати.

Мені одразу ж стало якось легше, хоч довкола було невесело. Тільки тут, на мокрій стежці, я міг добре роздивитися цей будинок-палац. Уночі він мені здався меншим, бо обидва його крила надійно ховалися у парковій гущавині і весь перший поверх цілком заріс здичавілим, величезним, як дерева, бузком. А під бузком росли високі, вищі за людину, жоржини, м'ясисті лопухи, глуха кропива та інша погань. Висовував там-сям, як на всіх вологих місцинах, свої лапаті стеблини чистотіл, буяла ведмежа дуда, шипшина, паслін. А на чорній від вологи землі серед цього різнотрав'я лежали білі від цвілі, видно, обламані вітром, товсті гілки дерев.

Сліди людської руки було помітно тільки перед входом, де похмурим пурпуром горіли на великому квітнику пізні айстри.

І будинок мав такий похмурий і холодний вигляд, що серце стиснулося. Був він двоповерховий, з величезним бельведером та невеличкими вежами по краях і відзначався тією відсутністю архітектури, яка була типовою для білоруських палаців за тих часів, коли наші предки перестали будувати замки, але ще вимагали від зодчих, щоб вони робили палаци схожі на цей вкритий мохом старий барліг.

Я вирішив іти на хутір не раніше, як оглянувши все тут, і пішов по алеї. Чорт знає, який дурень вирішив посадити в такому похмурому місці ялини, але це було зроблено, і дерева, яким було не менше за сотню років, зробили місцевість тільки трішки приємнішою, ніж славетний ліс у Данте. Ялини, товсті — двом не обхопити, — підступали до самих мурів палацу, зазирали лапами у вікна, бовваніли синьо-зеленими конусами над дахом. Стовбури їхні затягла сива борода моху й лишайників, нижні гілки звисали до землі, як намети, і алея нагадувала вузьку ущелину. Тільки біля самого будинку видно було подекуди похмурі, чорні від дощу, майже голі велетні липи і один могутній дуб, мабуть, заповітний, бо здіймав свою пишну маківку на кілька сажнів вище за найвищі ялини.

Ноги мої безшумно ступали по глиці, опісля я почув, що зліва потягло димком, і пішов на запах. Незабаром дерева розступилися, тільки щоб показати такий самий зарослий флігель із поваленим ґанком і забитими вікнами.

«З півверстви буде до палацу, — подумав я. — Коли, скажімо, господарів надумають зарізати — тут не почують, хоч із гармати стріляй».

Біля самих вікон на двох цеглинах стояв чавунчик, і якась сива горбата жінка помішувала в ньому ложкою. Мабуть, у флігелі диміли печі, і тому господарі до пізньої осені варили їжу на свіжому повітрі.

І знову зелений морок алеї. Я дуже довго йшов нею, поки не добрався до того місця, через яке ми потрапили в парк. Тут видно було свіжі сліди нашого воза, і огорожа, чавунна, плетена, винятково тонкої роботи, була повалена, розбита на шматки і відтягнута вбік. Крізь її витки проросли досить великі берізки. А за огорожею (тут алея звертала ліворуч і тяглася невідомо куди) лежала бура неосяжна рівнина із скарлюченими поодинокими деревцями, зеленими вікнами (до одного з них ми, видно, учора мало не потрапили, і я похолов від жаху), поодиноким великим камінням.

Самотня ворона кружляла над цим гиблим місцем.

… Коли я з'явився надвечір додому з хутора, я був такий змучений цим похмурим місцем, що ледве узяв себе в руки. Мені починало здаватися, що це назавжди: ці бурі рівнини, драговина, напівживі від трясці люди, вмираючий від старості парк — уся ця безнадійна і все-таки рідна земля, над якою удень хмари, а вночі світить вовче сонце або ллє безконечна злива.

Надія Яновська чекала на мене у тій самій залі, і знову був той самий дивний вираз на її перекривленому обличчі і та сама неуважність до одягу. Тільки на столі, де стояв пізній обід, були зміни.

Обід був дуже скромний і не коштував господині ані шеляга, бо всі страви були із сільських продуктів. Тільки на середині стола стояла пляшка вина, та й те, видно, було своє, із своїх підвалів. Але все інше було просто фейєрверком барв і форм. Посередині стояла срібна ваза для квітів і в ній дві жовті гілки клена, поряд з нею, але, видно, з іншого сервізу, велика, також срібна, супова миска, срібна солянка, тарілки. Але здивувало мене не це, тим паче, що всі ці речі були розрізнені, темні від часу, подекуди трошки прим'яті. Здивувало мене те, що ці речі були давньої місцевої роботи.

Ви, звичайно, знаєте, що століть два-три тому срібний і золотий посуд у Білорусії був переважно німецької роботи, вивезений із Пруссії. Ці предмети, багато оздоблені всілякими викрутасами, рельєфними фігурками святих і ангелів, були солоденькі і гарненькі до того, що аж нудило, але що вдієш, то була мода.

А це було своє: незграбні, трохи присадкуваті фігурки на вазі, характерний орнамент. І навіть у жінок на солянці було просте, широкувате тутешнє обличчя.

І серед цього стояло два келихи з веселкового старожитнього скла, якого нині на вагу золота не знайдеш (один келих, перед нею, був трошки надбитий зверху).

Як на гріх, єдиний за весь день останній промінь сонця пробився у вікно і заграв на склі, запалив у нім десятки різноколірних вогників.

Господиня, напевне, помітила мій погляд і сказала:

— Це все останнє з тих трьох приборів, які залишилися під предка — Романа Жись-Яновського. Але ходить недоречний переказ, немовби це подарунок йому… від короля Стаха.

Правда, сьогодні вона якось пожвавішала, здавалася навіть не такою невродливою, очевидно, їй подобалася нова роль.

Ми випили вина й поїли, майже весь час розмовляючи. Вино було червоне, як гранат, і надзвичайно добре. Я зовсім розвеселився, смішив господиню, і у неї навіть з'явилися на щічках дві не дуже здорові рожеві плями.

— А чому ви додали до прізвища вашого предка цю приставку «жись»?

— Давня історія, — знову похмуро відповіла вона. — Було це нібито на полюванні. До глухуватого короля ззаду біг зубр, і побачив це лише Роман. Він крикнув йому: «Жись!» — це по-нашому, тутешньому, означає «стережись!», і король обернувся, але, відбігаючи вбік, упав. Тоді Роман з ризиком убити короля пострілом влучив зуброві в око, і той повалився майже поряд з королем. Після цього у наш герб дали пищаль, а до прізвища приставку «жись».

— Такі випадки могли бути за тих часів, — ствердив я. — Пробачте, я невіглас у геральдиці. Яновські, мені здається, ведуться на нашій землі з дванадцятого століття?

— З тринадцятого, — сказала вона. — І краще, якби вони не велися. Ці закони роду чиста дурниця, але супроти них не підеш. Ці каміни, ці правила обов'язково жити в цьому будинку комусь із нащадків, заборона продавати його. А між іншим, ми жебраки. І будинок цей — жахливий будинок. І на нас немов прокляття якесь лежить. Двічі позбавляли герба, труїли. Майже ніхто з предків не помер своєю смертю. Ось цього в червоному плащі живцем відспівали в церкві, оця жінка з неприємним обличчям, наша дальня родичка Достоєвська (між іншим, один з предків славетного письменника) вбила чоловіка і ледь не знищила пасинка, її засудили до страти. Що поробиш, нащадкам за все треба платити, і на мені рід Яновських згине. А як мені хочеться часом на тепле сонце, під шати справжніх дерев, які тут не ростуть. Мені іноді сняться вони — молоді, величезні, пишні, мов зелені хмари. І води, такі світлі, такі повні, що дух перехоплює, що зупиняється від щастя серце. А тут ці огидні ялини, драговина, морок…

Від полум'я каміна порожевіло її лице. За вікнами уже запала глибока чорна ніч, і, видно, почалася злива.

— Ах, пане Білорецький, я така щаслива, що ви тут, що є поряд людина. Звичайно я в такі вечори голосно співаю, але я й пісень добрих не знаю, усе давні, з рукописних книжок, зібраних дідом. І там жахи: людина тягне по росичці червоний слід, а дзвін, який давно потонув у болоті, гуде ночами, гуде…

Приходять дні, і відходять дні… –

заспівала вона високим, тремтливим голосом.

Приходять дні, і відходять дні. Темряві — світло навстріч. Б'ється Казко з Кирдзяєм Пацюком, Б'ється і день і ніч. Кров від напруги з-під нігтів біжить, Вогонь викрешують з шабель пани. І впав Казко, і покликав він: «Де ж ви, друзі?» Не чують вони. Любка Юр'ївна вчула голос його І гукнула свій дужий рід. І полетіли на конях вони До далеких рудих боліт.

— А далі погані слова. Не хочу співати. Тільки й добре, що останні рядки:

І, неначе пара тих голубів, Так у згоді вони жили, – Доки сонце світило грішній землі, Доки разом у діл не зійшли.

Я був глибоко, від усього серця розчулений. Таке почуття буває тільки тоді, коли людина глибоко вірить у те, про що співає. І яка чудова давня пісня!

А вона раптом утнулася лицем у долоні і заридала, їй-богу, серце моє облилося кров'ю. Що поробиш, я взагалі непростимо жалісливий.

Не пригадую, якими словами я її втішав.

Шановний читачу, до цього самого місця я був, так би мовити, суворим реалістом у своїй розповіді. Ви знаєте, я не великий охотник до романів в дусі мадам Радкліф і перший не повірив би, якби хтось розповів мені таке. Тон мого оповідання різко змінюється.

Повірте мені, якби все це було вигадкою — я вигадав би це зовсім по-іншому. У мене все-таки добрий смак, а такого жоден з романістів, що поважає себе, не наважився б пропонувати серйозним людям.

Але я розповідаю щиру правду. Мені не можна брехати, а це для мене занадто своє, занадто важливе. Тому розповідатиму, як воно було.

Ми сиділи деякий час мовчки, камін догорав, темрява запанувала по кутках величезної зали, коли я глянув на неї і перелякався: такі широкі були в неї очі, так дивно похилена голова. І зовсім не видно було губів, так вони зблідли.

— Чуєте?

Я прислухався. У мене тонкий слух, але тільки через хвилину я почув те, що чула вона.

Десь у коридорі, зліва від нас, тріщав під чиїмись кроками паркет. Хтось ішов довгими, нескінченними переходами, і кроки то затихали, то з'являлися знову.

— Чуєте? Тук-тук-тук…

— Надіє Романівно, що з вами, що таке?!

— Пустіть мене… Це Малий Чоловік… Це знову він… По мою душу.

З усього цього я зрозумів тільки те, що в цьому домі чиняться якісь недоречні жарти, що тут якийсь шибеник полохає жінку.

Незважаючи на те, що вона схопила мене за рукав, намагаючись затримати, я схопив камінну кочергу і кинувся сходами до коридора. Це було справою хвилини, і я розчинив ногою двері. Величезний коридор був напівтемний, але я добре бачив, що в ньому нікого не було. Так, нікого не було. Були тільки кроки, які лунали, як і раніше, трохи невпевнено, але гучно. Вони були зовсім близько від мене, але потроху віддалялися в другий кінець коридора.

Що лишалося робити? Воювати з тим, кого не бачиш? Я знав, що це марна справа, але я стукнув кочергою просто у те місце, звідки чулися кроки. Кочерга прорізала пусте повітря і з дзвоном упала на підлогу.

Смішно? Мені було в той час, як ви здогадуєтесь, не до сміху. У відповідь на мій гідний похвали лицарський удар щось жалісливо і глухо застогнало, опісля почулися ще два-три кроки — і все стихло.

Тільки тут я згадав, що господиня лишилася сама в тій величезній і темній залі, і поспішив до неї.

Я чекав, що вона знепритомніла, збожеволіла від жаху, померла, але тільки не того, що побачив. Яновська стояла біля каміна, і лице її було суворе, похмуре, майже спокійне, тільки з тим самим незрозумілим виразом в очах.

— Даремно ви кинулися туди, — сказала вона. — Ви, звичайно, нікого не побачили. Я знаю, бо бачу його тільки я і часом ще економка. Берман бачив його.

— Кого «його»?

— Малого Чоловіка Болотяних Ялин.

— А що це таке?

— Не знаю. Але він з'являється, коли в Болотяних Ялинах хтось має померти наглою смертю. Він може ходити ще рік, але дочекається свого.

— Можливо, — невдало пожартував я. — Ходитиме собі ще років сімдесят, поки вас не поховають ваші правнуки.

Вона рвучко підвела голову.

— Я ненавиджу тих, хто одружується. І не смійте жартувати з цим. Це занадто серйозно. Так загинули вісім моїх предків — це тільки ті, про яких записали, — і завжди у записах згадують Малого Чоловіка.

— Надіє Романівно, не хвилюйтеся, але наші предки вірили, між іншим, і у відьмаків також. І завжди знаходилися люди, які заприсягалися, що бачили їх.

— А батько? Мій батько? Це не записи, це чула, це бачила я сама. Батько був атеїст, але в Малого Чоловіка і він вірив до того самого часу, поки його не доконало дике полювання. Я чула, розумієте?! Тут ви мене не переконаєте. Ці кроки лунали в нашому палаці перед його смертю майже щодня.

Що я мав робити? Переконувати її, що це була слухова галюцинація? Але я не галюцинував, я виразно чув кроки і стогін. Говорити, що це якийсь давній акустичний ефект? Не знаю, чи допомогло б це, хоч половина чуток про привиди у старих будинках грунтується саме на таких фокусах. Наприклад, відомий привид палацу Любомирських в Дубровні виявився зрештою посудиною з ртуттю і золотими монетами, яку невідомий жартівник років за сто до відкриття таємниці замурував у комин якраз у тому місці, де він виходив на осоння. Варто було нічному холоду почати змінюватися на денну спеку, як майже в усіх покоях другого поверху починався дикий лемент і шурхіт.

Але хіба переконаєш у цьому дурненьке дівча? Тому я з поважним виглядом запитав:

— А хто він такий, який він, цей Малий Чоловік Болотяних Ялин?

— Я його бачила тричі і все здалеку. Вперше це було перед самою смертю батька. Двічі — недавно. А чула, може, сотню разів. І я не злякалася, тільки в останній раз, може… трішки. Я пішла до нього, але він зник. Це справді малий чоловік, може, по груди мені, він худий і нагадує заморене дитинча. У нього сумні великі очі, занадто довгі руки й ненатурально витягнута голова. Одягнений він, як двісті років тому, але на західний манір. Одяг зелений. Він завжди звертав од мене за ріг коридора, і поки я добігала, зникав, хоч цей коридор зовсім глухий. Там є тільки кімната з давно закинутим лахміттям. Але вона забита дюймовими цвяхами: ми навмисне опісля спробували відчинити — не можна.

Мені стало дуже шкода її. Нещасна, напевне, просто була на шляху до божевілля.

— І це ще не все, — наважилася вона. — Може, триста років не було в цьому палаці Блакитної Жінки — бачите, он тієї, що на портреті. Сімейні перекази свідчили, що вона задовольнила жадобу помсти, але я не вірила. Це була не така особа. Коли її 1501 року тягли на страту, вона крикнула чоловікові: «Кістки мої не заспокояться, доки не здохне останнє гадюченя цієї породи». І потім майже сто років од неї не було порятунку: то чума, то невідомо ким підкинута в кубок отрута, то смерть від невідомого нічного жаху. Вона перестала мститися тільки праправнукам… Але тепер я знаю, що вона тримає слово. Не так давно її побачив Берман на забитому балконі, бачили й інші. Не бачила одна тільки я, але це її звичай, спершу показуватися іншим, а тому, кому треба, тільки в годину смерті… Мій рід зникне на мені. Я це знаю. Недовго лишилося чекати. Вони будуть задоволені.

Я узяв її руку і міцно стиснув, бажаючи привести її до притомності, чимось відвернути від цих слів, які вона промовляла немовби ві сні.

— Ви не повинні непокоїтися. Коли на те пішло, я також зацікавився цим. Привидам не місце у вік пари. Я клянуся вам, що ті два тижні, що мені зосталося тут бути, я присвячу цьому. Ч-чорт, нісенітниця якась! Тільки не бійтеся.

Вона усміхнулася кволою, тихою усмішкою.

— Що ви… я звикла. Таке тут робиться щоночі.

І той самий не зрозумілий для мене вираз на лиці, який так псував її обличчя. Тільки тут я зрозумів його. Це був жах, задавнений, темний жах. Не той жах, який примушує на мить піднятися дибом волосся, а жах, який настоюється роками, який стає нарешті звичним станом для організму, якого не можуть позбутися навіть уві сні. Небога, була б, може, і не поганою з себе, аби не цей стійкий, темний жах.

А вона, незважаючи, що я був близько, аж підсовувалася ближче до мене, аби тільки не бачити спиною очікуваної темряви.

— Ах, пане Білорецький, це жахливо. Чим я винна, що мушу відповідати за гріхи дідів? А на ці кволі плечі ліг увесь тягар без остачі. Він липкий і темний. Аби ви знали, скільки крові, убивств, сирітських сліз, звичайного бруду на кожному шляхетському гербі! Скільки вбитих, зашмаганих до смерті, покривджених! Ми не маємо права на існування, навіть найсумлінніші, найкращі. У наших жилах не блакитна, а брудна кров. Невже ви думаєте, ми, всі ми, до двадцятого коліна, не повинні відповідати за це, відповідати жахом, злиднями, смертю? Ми були такі байдужі до народу, який мучився з нами поруч і від нас, ми вважали його бидлом, ми лили вино, а вони лили кров. Вони не бачили нічого, крім поганого хліба. Пан Дубатовк, мій сусід, одного разу приїхав до батька і розповів анекдот про те, як мати-селянка привела сина до пана, і той почастував їх колдунами[1] з м'ясом. Дитинча спитало, що це таке. Мати, з селянської делікатності, штурхнула його ногою і шепнула: «Мовчи!» Дитинча з'їло те, що було на тарілці, потім зітхнуло і тихо сказало: «А я десять мовчів з'їв». Усі, хто слухав анекдот, сміялися, а я ладна була дати Дубатовку ляпаса. Це не смішно, коли діти ніколи в очі не бачили колдунів, ніколи-ніколи не їли м'яса. У них рідке волосся, криві ноги, у чотирнадцять років це зовсім діти, а в двадцять п'ять — діди із зморщеними, старечими обличчями. Як їх не годуй — вони народять таких самих дітей, якщо взагалі народять. Вони відповідали нам повстаннями, лютували в цих повстаннях, бо до цього терпіли ціле століття нечувану кривду. І ми опісля страчували їх. Он той, на стіні, у бобровому хутрі, закатував навіть свого двоюрідного брата, який став на бік ващиловців[2]. Прізвище брата було Агей Гринкевич-Яновський. Які ми були байдужі… Такі самі двоногі, як ми, траву, хоч край наш, щедрий і багатий, кращий на землі, ніколи не примусить людину померти від нестачі Ми гендлювали батьківщиною, продавали її хтивим сусідам, а селяни любили її, свою мачуху, і… здихали від безхліб'я. І хто звинуватить їх, коли вони візьмуть вила і встромлять їх нам у груди? Мені здається, що навіть через сто років, коли ми всі вимремо, коли нащадки цих нещасних випадково знайдуть шляхтича — вони матимуть повне право вбити його. Земля не для нас.

Я дивився на неї здивовано. Цей запал, це натхнення від власних слів зробили її лице незвичайним. Я тільки тут зрозумів: ніяка вона не невродлива — переді мною незвичайна дівчина, вродлива трохи божевільною вродою. Ух! Яка це була врода!!! Напевне, такими були наші старожитні «пророчиці», які билися у загонах Мурашка і Мужицького Христа. Це була врода неземна, замучена, з гіркими вустами і великими чорними сухими очима.

І раптом… усе це зникло. Переді мною знову сидів той самий замірок. Тільки я вже знав, яка вона насправді.

— І все-таки мені дуже, дуже не хочеться помирати. Я так хочу сонця, інших, не бачених мною лугів, дитячого сміху. Я дуже хочу жити, хоч і не маю на це права. Тільки це і дало мені можливість витримати ці два роки, хоч виходу нема. Тут нічні кроки, Малий Чоловік, Блакитна Жінка. Я знаю, я помру. І все це… дике полювання короля Стиха. Аби не воно — ми, можливо, ще жили б. Воно уб'є нас.

І вона замовкла, замовкла на цілу годину, поки не підійшов час іти спочивати.

І коли до цього вечора я був байдужий до цієї замореної шляхтяночки, то після її палких слів зрозумів, що якимсь дивом з неї вийшла справжня людина. Цій людині треба було обов'язково допомогти.

І, лежачи в темряві з розплющеними очима, я майже до ранку думав, що коли вчора я вирішив їхати через два дні з бридкого місця і далі від родовитої господині, то зараз я залишуся тут на тиждень, два, три, на місяць, щоб розгадати всі ці таємниці і повернути справжній людині заслужений спокій.

Розділ третій

Перше, що я зробив наступного дня, це відірвав дошки від дверей тієї єдиної забитої кімнати, в якій і міг зникнути Малий Чоловік, коли він був істотою з плоті й крові. Цвяхи заржавіли, фільонки на дверях були цілі, у кімнаті лежав шар пилу на три пальці. Там ніхто не міг сховатися, і я знову забив двері. Потім я обстежив усі кімнати в другому крилі і переконався, що сховатися там ніде. Над коридором, де я чув кроки, було горище, на якому також не було слідів. Праворуч були двері в мою кімнату і кімнату господині, глуха стіна і за нею парк.

Від усього цього мені почала паморочитися голова. Невже справді існує на світі щось надприродне? З цим я, загартований атеїст, ніяк не міг згодитися.

Мені спало на думку, що треба піти в бібліотеку й довідатися, нарешті, що це за дике полювання, про яке мені незручно було розпитувати господиню. До речі, я сподівався розшукати там який-небудь старий план будинку, щоб потім розпочати методичні пошуки. Я знав, що в наших старих палацах бували часом так звані «слухавки», тобто таємні пробої у стінах. У них звичайно були замуровані «голосники» — особливої форми глеки, що посилювали звуки, — і господар міг, перебуваючи в іншому кінці палацу, добре чути, що говорять гості або слуги в цьому кінці.

Можливо, і тут було щось подібне. Яка-небудь економка ходила вночі на першому поверсі, а кроки її було чути тут. Це була надія, але чого не трапляється…

І я рушив до бібліотеки, розміщеної на бельетажі між першим і другим поверхами, в окремому крилі.

Рідко мені доводилося бачити такі занедбані кімнат Паркет вищерблений, величезні вікна в пилюці, люстри стелі в запилених чохлах. Видно, це була найдавні частина будинку, «замчище», довкола якого опісля вин сам палац. Це спало мені на думку, коли я побачив перед самою бібліотекою дивну кімнату. І тут був камін, але такий величезний, що зубра можна було засмажити, і навіть гнізда від рожен ще лишилися на його стінах. Вікна маленькі і кольорових скелець, стіни грубо потиньковані; на стелі перехрещуються важкі квадратні балки, покриті закопченою різьбою. А на стінах старовинна груба зброя. Одне слово, ці була кімната тих «добрих давніх часів», коли пани разом її хлопами збиралися до однієї зали і сиділи зимовими вечорами біля вогнища. Пані і челядниці пряли, пан грав з хлопцями у «двадцять пальців» або в кості. Ах, ідилічні давні часи! І куди, нащо ви тільки зникли?

Правда, потім між одним і другим могло статися таке, що — тільки послухаєш — кров холоне і жити не хочеться, але ж це дурниці, на це зважають тільки сентиментальні хлюпики.

Даруйте мені, шановні читачі, що я не можу пройти повз жодну кімнату, щоб не розповісти про неї. Що поробиш, на старості літ людина стає балакучою. І до того ж ви такого ніколи не бачили й не побачите. Можливо, комусь буде цікаво.

Бібліотека була під стиль передпокою. Високі склепіння, вікна на колонках, крісла, оббиті рудою від старості шкірою, величезні шафи мореного дуба і книжки, книжки, книжки.

Ну, як пройти повз них і не сказати вам хоч два слова! Давні пергаментні книжки, книжки на першому пористому папері, книжки на жовтому від часу, гладенькому, лощеному папері. Книжки XVII століття, які пізнаєш одразу за гатунком шкіри на обкладинках. Руда шкіра обкладинок XVIII століття; дерев'яні дошки, обтягнуті тонкою шкірою на обкладинках книжок XVI століття.

І назви! Боже, які назви: «Катэхізіс роускі», «Сапраудная хроніка Яна Збороускаго», «Варлам-індзеянін», «Прытча пра славыя», старі, шестодневи, «Бчала працавітая», рукописні збірники старих легенд. «Gesta Romanorum» з двохсот ішонідань, «Трыштан і Ізота», «Бава» в білоруському варіанті, «Апафегмы», «Прамова Мялешкі». Це був скарб! А більше нові манірні книжки з довгими назвами, на зразок: «Пляценне амурнае, або тисяча спосабау, якімі адарыраваны кавалер свой прадмет да згоды з амурнай пажадлівасцю сваёй прывесці можа». Але годі, а то я ризикую ніколи не закінчити свого опису.

Я так захопився книжками, що не одразу зауважив у кімнаті другого чоловіка. А він між тим підвівся з крісла й очікувально дивився на мене, трохи нахиливши голову. На вустах його була приємна усмішка, великі очі лагідно усміхалися. Однією рукою він соромливо притримував на животі халат. Ми відрекомендувались:

— Андрій Білорецький.

— Ігнась Берман-Гатевич, управитель, — сказав він тихим, привітним голосом.

Ми сіли. Я дивився на цього чоловіка з цікавістю. Що могло тримати його в жахливих Болотяних Ялинах? Гроші? Їх не було. А він, немовби бажаючи відповісти на мої думки, сказав:

— Бачите, які книжки. Задля них і тримаюся тут. Книголюб.

Книголюб був невисокий, поганої статури чоловік. Лице його, м'яке і зніжене, занадто м'яке для чоловіка тридцяти п'яти років, було позначене неживим рум'янцем, як на порцеляновій ляльці. І взагалі він був занадто «ляльковий». Великі сірі очі, довгі повіки, рівний, прямий носик, тонкі, приємно складені вуста. Пастушок з табакерки. І борода в нього росла погано, як у багатьох білорусів з нездорових болотяних місцевостей.

— Ви, напевне, з північної Мінщини? — спитав я.

— О, пан не помиляється, ні, — сказав він. — До цього жив у губернському місті. А тепер тут.

Коли б мене запитали, яка риса цієї людини перш за все впадає в око, я б сказав: «Старомодна галантність». Він був чудово вихований, цей схожий на ляльку чоловічок, вихований у дусі провінційної шляхетської ґречності, яка смішить нас. Коли дивишся на таких людей — так і здається, що в їхніх сім'ях діти, граючись у жмурки, ховалися під широчезну, у шість пілок, шерстяну бабусину сукню, яка — бабуся, а не сукня — в'язала панчохи або штопала нові шкарпетки, щоб не скоро порвалися.

І однак це враження швидко зникало. Щось пуритансько-чепуристе, жорсткувате було в цих очах, у підтягнутих губах.

Але те, що дано, того не відбереш. Це була справді обізнана в книжках людина. Через двадцять хвилин розмови я зрозумів це, мало того, переконався, що цей самоук знає старожитню літературу не гірше, ніж я, людина з університетською освітою.

Тому я повів розмову на «Дике полювання». У Бермана губи склалися, як куряча попка.

— Чому пан цікавиться цим?

— Я етнограф.

— О, тоді зрозуміло, зрозуміло. Але моя скромна особа не може розповісти цього так, як треба для високого гостя. Ми краще надамо слово пожовклим сторінкам книжок. Пан розуміє літературну мову сімнадцятого століття?

Він відчинив одну з шаф артистичним рухом (пальці и нього були тонкі, у два рази довші за нормальні), здійнявши хмарку пилюки.

І ось на моїх колінах лежав величезний том, списаний каліграфічно дрібними, рудими від старості літерами.

«Року тисяча шістьсот першого не було спокою на цій землі. Щойно копний суддя Болванович справу розглянув про звіряче вбивство хлопами пана ласкавого їхнього Янука Бабоїда. І в іншій місцевості також спокою не було. Дубина до міста Вітебського підходив, під Кричавом і Мстиславом і в нас хлопи звірства, і вбивства, і шкоду чинили. Чотирнадцять панів убили. Іж без битності нашої, казали, що трьох били так, що від того биття не знали, яко живі будуть».

Але вам, мабуть, важко читати таке. Тому я просто перекажу вам зміст цієї давньої легенди.

Річ була в тому, що в ті часи бунтували не тільки хлопи. Бунтувала і стародавня білоруська шляхта, скривджена новими порядками. В околицях Болотяних Ялин було особливо неспокійно. Тут, у Ходановській пущі, сидів кульгавий батько Ярош Штамет, який підтримував дуже родовитого білоруського пана Стаха Горського, що був родичем через предків колишньому князеві віденському Олександрові. Цей молодий і славолюбний чоловік поставив перед собою мсту добитися самостійності. Для цього були всі передумови: королівська кров, яка текла в його жилах (тоді на це дуже зважали), підтримка навколишнього панства, велика військова сила, підтримка православних і «лісових братів», талант воїна, а головне — жахливі злидні, цілком безнадійне існування селян. Молодого керівника по всіх околицях називали вже, не соромлячись, королем.

А він поки що збирав сили і дипломатично напускав туману в очі представникам державної влади. Сили його, як говорив рукопис, досягали вже восьми тисяч кіннотників, які частково ховалися в пущі, частково були при його палаці.

Нарешті, глибокої осені 1602 року, все було готове. У навколишніх церквах селяни заприсяглися королю Стахові, і він несподіваним ударом оволодів міцним замком у сучасному повітовому містечку. Чекали тільки Яроша Штамета з хлопцями, і оскільки військо було могутнім, а король рішучим — цілком могло статися, що в історії Білорусії була б записана нова яскрава сторінка.

Не висловлював особливого захоплення королем Стахом тільки Роман Яновський, могутній магнат, володар Болотяних Ялин. Король підозрівав, що Роман вступив у підступи зносини з гетьманом литовським і навіть римською церквою Він попередив Яновського, що це погано для нього за кінчиться. Яновський запевнив його у своїй повазі й відданості, і король Стах повірив, навіть почоломкався з Романом навіть змішав у кубкові свою і його кров, яку потім випили обидві договірні сторони. Стах навіть надіслав Романові срібний посуд.

Невідомо, що змусило Романа зважитися на наступний вчинок. Чи славолюбство, чи віроломство, чи, може, ще щось. А він був другом законному королеві. Він запросив короля Стаха на полювання, і той приїхав до нього зі своїм невеличким мисливським загоном осіб з двадцять. Штамет мав з'явитися до замку назавтра, часу було досить. Король вирішив побавитися, тим більш, що предмет полювання був вельми спокусливий: болотяна рись, істота, яка нагадувала розмірами і забарвленням тигра і вже тоді була рідкісною у наших пущах, а опісля, років через сто, зовсім зникла і про неї навіть забули.

І чорну зраду замислив він, пан Роман. Хоч і був король Стах мужицьким королем, і хоч повстав проти божої влади, але хіба не благословив би бог і його владу, якби він захопив трон дідів своїх.

І приїхав король Стах до Болотяних Ялин, і тут йому палац вогнями прикрасили і бенкет влаштували. І він пив і бавився з паном Романом та іншими панами, а панів тих було, може, сотня і ще три десятки. А вночі поїхали вони на полювання, бо ночі ясні стояли, а в такі ночі болотяна рись покидає очерети, і ходить по нашій рівнині від Болотяних Ялин аж до урочищ Кургани і Пнюхи, і ловить не тільки худобу, а й самотніх людей — а тому і ненавидять її всі, тому й знищують, що вона — людожер: вовк обмине, і лісова рись найчастіше обмине, а болотяна не обмине.

І гості всі роз'їхалися, а Роман з королем Стахом, і старим своїм вірним доїжджачим Аляхном Вороною, і дрібним шляхтичем Дубатовком поїхав на болотяну рись. А ніч зробилася така, що ледь місяць світив, і похмуре все було, і стрибали по болотах, незважаючи на осінь, болотяні сині вогники.

А вогні людські погасли в хатах, і, може, навіть бог, черрез незрозумілу мудрість свою, погасив вогні і в деяких душах людських. І відбилися від загонщиків своїх пан Роман і король Стах.

Не встигли вони й оглянутися, як стрибнув з купини лемпарт болотяний, збив ударом своїх грудей у груди Романового коня і вирвав у коня того шмат живота з кишками разом, бо такий уже звичай болотяної рисі. І упав пан Роман, і відчув жах смертельний, бо звір палаючими очима пінився у його лице, і був він, звір цей, ширший за нього і довший.

Але тут король Стах скочив зі свого коня просто на спину звірові, схопив його за вуха, відірвав морду від лежачого і кордом, коротким мечем, полоснув його по горлянці.

Лемпарт відкинув його ударом лапи, і Стах відлетів, а звір насів на нього, помираючи, але тут і пан Роман скочив на ноги і розбив череп страшидла своїм бойовим келепом. Так і лежали вони утрьох; і пан Роман допоміг королю підвестися, поцілував у губи і сказав:

— Квити ми з тобою, брате. Ти мені життя врятував, а я твою душу врятував щиро.

А потім зустріли їх мисливці, і вирішили вони ніч промести разом у лісі, і ще пити й гуляти, бо ще не досить було для їхньої душі, і серця їхні після бійки з лемпартом просили вина. І розклали вони вогнище в лісі заповідному І почали пити. А темрява стояла така, коли зник місяць, що відійди далі від вогнища і не побачиш пальця на руці. Взяли вони бочки вина, що привіз Роман, і пили, забавлялися. І ніхто не знав, що вино те було отруєне, тільки Роман, Ворона і Дубатовк загодя себе до тієї отрути привчили.

І всі пили, тільки король Стах пив мало.

Стривай, Романе. Що ти робиш, Романе? За землю свою хотів кістки свої скласти цей чоловік. Що ж ти божу колю собою замінити хочеш? Панства свого тобі шкода, и чи подумав ти, що топчуть волю народу твого, мову і віру його, душу його? Не думаєш ти про це, заздрість і славолюбство у серці твоїм.

і так вони пили, поки не стали в людей з полювання короля Стаха заплющуватись очі. Але король усе говорив, якими щасливими він зробить усіх, коли сяде на трон дідів своїх.

І тоді пан Роман узяв свій корд, узяв його за рукоять обіруч, і, підійшовши до короля Стаха ззаду, підняв корд над його головою, а потім опустив цей корд вістрям на потилицю короля Стаха. Той клюнув носом, потім підвів голову, подивився в очі Романові, і лице його, залите кров'ю, було як волання жахливе до бога про помсту.

— Що ж ти зробив? Ти ж побратим мій, брате.

А потім, намагаючись підвестися, крикнув:

— Багатьох людей позбавив ти зараз щастя. Навіщо продав ти свій народ, відступнику?

Роман вдруге вдарив його мечем, і той упав, але дар мови ще не втратили його вуста:

— Тепер тримайся, зраднику. Прокльон мій на тебе і на твій чорний рід! Нехай стане каменем хліб для вуст твоїх, нехай безплідними будуть жінки ваші, а чоловіки захлинуться власною кров'ю!

А потім сказав він жалісливим від слабості голос але твердо:

— Продав ти свій край, колишній побратиме. Але не помремо. Ми ще з'явимося до тебе, і до дітей твоїх, і до нащадків твоїх, я і моє полювання. До двадцятого коліна мститимемо ми безжалісно, і не сховаєтеся ви від нас. Чуєш, до двадцятого коліна! І кожне з колін твоїх тремтітиме болючіше і жахливіше, ніж я зараз біля ніг твоїх.

І опустив голову. А його остовпілі мисливці нарешті схаменулися і схопилися за ножі. І вони билися двадцять проти трьох, і бій був жахливий. Але троє здолали двадцятьох і побили всіх.

А потім вони приторочили трупи і поранених, які жалібно стогнали, до власних коней і настьобали їх, і коні помчали якраз до Велетової прірви, не розбираючи дороги.

І ніхто не помітив, що в тілі короля Стаха ще була іскра життя. Коні летіли в ніч, і блідий місяць освітлював їх довгі гриви, і десь попереду бігали по купинах сині вогні.

І з цього жахливого табуна долинав голос короля Стаха:

— Дияволу віддаю душу свою, бо не допомагає бог. Тримайся, Романе, ми прискачемо до тебе кінні! Тремти, Романе, трясися, одвічний вороже! Ми прийдемо! Ми помстимося!

І ніхто не знав, що правда була в цих словах, що зброєю диявола, правди, помсти і кари став король Стах. Не за те помстився він, що вбив його Роман. Вбивство ніколи так не карається, якщо це не вбивство побратима.

Недовго вони прожили на світі. Доїжджий Ворона перший побачив тіні Стаха і його прибічників через два тижні. Не розбираючи дороги, мчало дике полювання по найжахливішій драговині, лісом, по воді. Не бряжчали вудила, не дзвеніли мечі. На конях сиділи мовчазні вершники, і болотні вогні котилися попереду дикого полювання короля Стаха прямо через драговину.

Аляхно з'їхав з глузду. Загинув після того і Дубатовк. Гетьман литовський розсіяв селянські полки, які залишилися без керівника, у бою загинув Ярош Штамет. А Роман Яновський був живий і сміявся.

І одного разу він був на полюванні і повертався сам через вересові пустки додому. Місяць блідо світив на верес. І раптом забігали десь позаду сині болотні вогні, і долинув з того боку спів рогів і ледь чутний стук копит. А опісля з'явилися тьмяні тіні вершників. Кінські гриви розвівалися по вітру, бігли попереду дикого полювання гепарди, спущені З шворок. І безшумно по вересу і драговині летіли вони. І мовчали вершники, і гуки полювання долітали звідкілясь Із другого боку. І попереду всіх скакав, освітлений місяцем, тьмяний і величезний король Стах. І палали очі і коней, і людей, і гепардів.

І Роман побіг, а вони безшумно і швидко скакали за ним, і коні часом перебирали ногами в повітрі, і співав дикий верес, і місяць байдуже дивився на погоню.

І Роман тричі крикнув: «Дике полювання!» — таким голосом, що почули навіть люди в навколишніх хатах. А потім дике полювання наздогнало його, і серце його не витримало. Так загинув Роман.

Багато хто відтоді бачив на торф'яних рівнинах дике полювання короля Стаха. І хоч карало воно не всіх, але мало в кого не розривалося серце, коли зринали на болотах похмурі тіні вершників.

Так загинув Романів син і син його сина, після смерті якого я і пишу про це на науку і жах його нащадків, які, може, і зможуть добрими справами позбавити сили сивий, давній прокльон.

Стережіться драговини, люди, стережіться болота вночі, коли сині вогні збираються і починають танок на найзгубніших місцинах. Там часто побачите вночі двадцять вершників на вороних дрикгантах.

І головний вершник мчить попереду всіх. Капелюх із заломленим крисом насунутий на його очі, ноги прив'язані до сідла. Не бряжчать мечі, не ржуть мовчазні коні. Тільки часом відкілясь здалеку долинає спів рога. Розвіваються гриви, болотні вогні сяють під кінськими ногами.

По вересу, по згубній драговині скаче дике полювання і скакатиме доти, доки існує світ. Воно — наша земля, нелюбима нами і страшна. Змилуйся над нами, боже!

Я відірвався од паперу і труснув головою, бажаючи позбутися диких образів. Берман очікувально дивився на мене.

— Ну, що пан, прошу пробачення, думає про це?

— Яка жахлива, красива і фантастична легенда, — щиро вигукнув я. — Так і проситься під пензель великого художника. І чого тільки не можна вигадати!

— О, якби це, пробачте, була тільки легенда… Ви знаєте, я вільнодумний чоловік, я атеїст, як кожна людина, яка живе душею у наш високоосвічений вік. Але в дике полювання короля Стаха я вірю. Та й дивно було б не вірити. Від нього загинули нащадки Романа і майже вимер рід Яновських.

— Послухайте, — сказав я. — Я вже говорив це одній людині, але скажу і вам. Я можу захоплюватися давніми легендами, але що мене змусить вірити їм? Нащадки Романа загинули «від полювання» двісті років тому. У ті часи могильовський літопис серйозно стверджував, що перед війною на могильовських мурах (куди й людина не може вилізти) з'являлися криваві відбитки долонь.

— Так, я пам'ятаю про це, — відповів книголюб. — Можна було б навести й інші приклади, але вони… м-м-м… трішки фривольні. Наші предки були такі грубі люди.

— Ну, от бачите, — сказав я з докором. — А ви вірите в полювання…

Ляльковий чоловік, як мені здавалося, вагався.

— Ну, а що б ви сказали, шановний, коли б я заявив, що бачив його?

— Байки, — жорстоко відрубав я. — І не соромно вам лякати такими словами, такими повідомленнями жінок?

— Це не байки, — почервонів Берман. — Це серйозно. Не всім бути героями, і я, щиро кажучи, боюся. Я навіть не їм тепер із господинею за одним столом, бо на таких також упаде гнів короля Стаха. Та пам'ятаєте, у рукописах…

— І як ви бачили дике полювання?

— Так, як і тут, у книжці. Я був у Дубатовка, сусіда Яновських — між іншим, нащадка того Дубатовка, — і повертався від нього. Я йшов вересовою пусткою, якраз біля величезної купи каміння. І ніч була світлувата. Я не почув, як вони з'явилися. Вони мчали повз мене якраз по драговині. О, це було жахливо!

Щось каламутне хлюпнуло в його очах. І мені подумалося, що в цьому домі, та, напевне, і по всій рівнині, щось погане коїться з людським розумом.

«Чи є тут хоч один нормальний? Чи, може, усі божевільні?» — подумав я.

— Головне, вони мчали майже безшумно. Коні, знаєте, такої старожитньої породи, яку нині з вогнем не знайдеш: справжні поліські дрикганти з підрізаними жилами біля хвостів. Гриви розвіваються на вітрі, плащі-велеїси…

— Велеїси одягалися тільки на панцир, — неввічливо перебив я. — А який панцир може бути на полюванні?

— Я знаю, — просто і дуже щиро відповів ляльковий чоловік, наставивши на мене великі, сумирні, як в оленя, очі. — Повірте, якби я брехав, я б міг придумати щось вірогідніше.

— Тоді пробачте, — зніяковів я.

— Велеїси розвіваються за спинами людей. Списи стирчать у повітрі. І мчать, мчать вони, як навала.

— Ще раз пробачте, шановний пане. А скажіть, може, на печері в сусіда частували медом?

— Я не п'ю, — з гордістю стиснув губи Берман-Гатевич. — Я кажу вам, вони не лишали навіть слідів за собою, і туман ховав ноги коней. І лице короля. Воно було зовсім спокійне, мертвотно-похмуре, сухе і зовсім-зовсім сіре, як туман. Найголовніше, вони приїжджали до палацу Яновських тієї ночі. Мені розповіли, коли прийшов, що опівночі загриміло кільце на дверях, і голос крикнув: «Романе у двадцятому коліні, виходь!»

— Чому Роман?

— Тому що Надія — останній нащадок Романа, якраз двадцяте його коліно.

— Не вірю, — знову сказав я, змагаючись до кінця, бо лице у Бермана справді було біле. — Давайте родословець Яновських.

Берман з готовністю витягнув якусь книжку і розгорнув пергаментну вкладку з «деревом гідності». І справді, дев'ятнадцять поколінь ішло від Романа Старого. Нижче дев'ятнадцятого коліна, знову Романа, був напис, зроблений дрібним почерком: «26 жовтня 1870 року народилася дочка моя, Надія. Останнє, двадцяте наше коліно, єдине моє дитя. Жорстока доле, зніми з нас свій прокльон, нехай загинуть тільки дев'ятнадцять поколінь. Змилуйся над цією маленькою крихіткою. Візьми мене, коли це потрібно, але нехай виживе вона. Вона ж остання з роду Яновських. Уповаю на тебе».

— Це батько її писав? — спитав я, розчулений, і подумав, що мені було в рік народження цієї дівчини вісім років.

— Так, він. Бачите, він передчував. Його доля — доказ правдивості легенди про короля Стаха. Він знав її, вони всі знали, бо прокльон висів над нащадками цих нещасливців, як сокира. Той збожеволіє, того вб'ють за гроші брати, той загине під час полювання. Він знав і готувався: забезпечив хоч мізерний, але дохід, знайшов загодя опікунів, склав заповіт (до речі, я боюся цієї осені, багато хто з Яновських не доживали до повноліття, а через два дні буде її день народження, вже двічі з'являлося дике полювання під мурами палацу). Роман ніколи не виходив уночі з палацу. Але два роки тому Надію Романівну взяла в гості її родичка по мамі, дружина шляхтича Кульші. Дівчинка затрималася у неї допізна. Роман був такою людиною, що дуже нервувався, коли її не було вдома. А будинок Кульшів був біля самої Велетової прірви. Він сів на коня і поїхав. Дівчинка повернулася додому з Ригором, сторожем Кульші. А пана нема. Поїхали шукати. А була осінь, час, коли полювання короля Стаха з'являється особливо часто. Ми їхали по слідах панського коня, я і Ригор. Я боявся, а Ригор — аніскілечки. Сліди вели спершу по дорозі, потім збочили і почали кривуляти лугом. І збоку Ригор відшукав інші сліди.

Він був добрий мисливець, цей Ригор. Який жах, пане! Сліди були від двох десятків коней. І підкови старі, з тризубцем, схожі на вила-трійчаки. Таких давно не кують у нас. І часом ці сліди зникали і з'являлися через двадцять, тридцять кроків, наче коні летіли в повітрі. Потім ми знайшли пиж від пайової рушниці, я пізнав би його з сотні. Ригор пригадав, що коли він віз дівча додому, хтось стріляв біля прірви. Ми погнали коней, бо минуло годин п'ять, ніч уже темніла перед світанком. Хутко ми почули — десь іржав кінь. Ми виїхали на велику галявину, яка заросла вересом. Тут Ригор відзначив, що коні дикого полювання розгорнулися у лаву і пішли чвалом. А кінь господаря кілька разів спіткнувся, видно, стомлений. — Голос Бермана раптом здичавів і пересікся: — І в кінці галявини, якраз там, де починалася прірва, ми побачили ще живого коня, який лежав зі зламаною ногою і кричав так жахливо, як людина. Ригор сказав, що пан повинен бути десь тут. Ми знайшли його сліди, які йшли від драговини. Я рушив по них, але вони дійшли до коня, майже до коня, і зникли. Тут на вологому грунті були вм'ятини, немовби впала людина. І далі нічого. Головне те, що слідів поруч не було. Полювання збочило сажнів за десять від того місця. Або Роман піднявся на небо, або коні короля Стаха домчали до нього в повітрі і захопили з собою. Ми почекали з півгодини, і коли почався справжній морок, Ригор ляснув себе по голові і загадав мені надерти бересту. Я, шляхтич, підкорився цьому хлопові: він був такий владний, як магнат. Коли ми запалили берест — він схилився над слідами. «Ну, що скажеш, пане?» — мовив він з виглядом переваги. «Я не знаю, навіщо йому потрібно було йти від драговини, не знаю, як він туди потрапив», — відповів и ніяково. Тоді цей хам розреготався… «Він і не думав іти під драговини. Він, мосьпане, ішов у драговину. І ноги н нього зовсім не були викручені задом наперед, як ти, можливо, думаєш. Він відступав, відступав до драговини од чогось жахливого. Бачиш, ось тут він гепнувся об землю. Кінь зламав ногу, і він перелетів через голову. Він, якщо хочеш знати, підвернув ногу: бачиш, крок правої ноги більший і глибокий, отож, він підвернув ліву ногу. Він підступав до драговини задки. Ходімо туди, там ми побачимо, напевне, і кінець». І справді, ми побачили й кінець. Там, де було круте урвище в драговину, Ригор посвітив берестом і сказав: «Бачиш, тут він посковзнувся». Я тримав його за пасок, а він поліз з цього урвища і гукнув мені: «Дивись». І тут я побачив голову Романа, яка стирчала з рудої, масляної поверхні прірви, і скручену руку, якою той встиг схопитися за кореневище від якогось струхлявілого дерева. Ми витягли його з великими труднощами, витягли мертвого: у цих прірвах часто б'ють підводні джерела, і він просто замерз. Та ще до того ж і серце не витримало, як сказав опісля лікар. Боже, на лиці його був такий жах, який не можна пережити і залишитися живим! Потім дівчина ледве не збожеволіла, коли побачила. На руці якийсь укус, комір подертий. А тоді ми приторочили труп до сідла і поїхали. І от не встигли ми від'їхати і тридцяти кроків, як побачили: через просіку пливли невиразні кінні тіні. Дивно було те, що зовсім не гупали копита. А потім заспівав ріг десь зовсім в іншому боці, і так приглушено, немовби крізь вату. Ми їхали з трупом пригнічені, коні харапудилися, вони чують мертве тіло. І ніч була, ох, яка ніч! І десь співав ріг дикого полювання. А тепер знову… Надходить час помсти…

Він замовк, уткнувши обличчя у долоні, пальці на яких, білі, артистичні, були довші за пальці звичайної людини у два рази. Я мовчав, і раптом мене прорвало:

— Як же вам не соромно! Мужчини, дорослі, великі мужчини! І не можете оборонити. Та нехай би це був сам диявол — бийтеся, чорт вас побери! І чому це полювання з'являється тут тільки іноді? Чому при мені ще не було?

— Навіть коли вони з'являються часто, вони не з'являються у ніч на святі дні, а також у середу й п'ятницю.

— Гм, дивні привиди… А в неділю? — У мене все більше ворушилося на дні душі бажання дати по цій порцеляновій, в'ялій, безвольній пиці, бо такі не здатні ні на добрий вчинок, ні на злочин — не люди, а мокриця-трава на городі. — А в пилипівку, на петрівку вони з'являються, коли вони такі вже святі привиди?

— На неділю бог їм дав дозвіл, бо, як пам'ятаєте, Стах був убитий також у неділю, — цілком серйозно відповів він.

— Так що ж він тоді таке, ваш бог? — гримнув я. — Він що, змовився з дияволом? Він що, мерзотник, за кров одного бере душу невинних дівчат, у яких крові того Романа, може, одна крапля!

Він мовчав.

— П'ятсот двадцять чотири тисячі двісті вісімдесят восьма частка Романової крові в її жилах, — подумавши, вмить підрахував я. — На що він тоді здатний, цей ваш бог?

— Не кощунствуйте, — перелякано вигукнув він. — За кого ви заступаєтеся?

— Занадто багато чортівщини навіть для такого дому, — не заспокоювався я. — Малий Чоловік, Блакитна Жінка, а тут ще це дике полювання короля Стаха. Облога і зсередини, і ззовні, хай би він згорів, цей дім!..

— Мгм, щиро кажу вам, шановний пане, що я не вірю у Чоловіка і Жінку.

— Їх бачили всі. І ви також.

— Я не бачив, я чув. А природа звуків невідома нам. Та й до того, я знервована людина.

— Бачила господиня.

Очі Бермана скромно опустилися. Він повагався і сказав тихо:

— Я не здатний їй в усьому вірити. Вона… ну, одно слово, мені здається, її бідна голівка не витримала цих жахів. Вона… м-м… своєрідна в психічному розумінні людина, щоб не сказати більше.

Я також думав про це, тому замовк.

— Але я також чув це.

— Дикунство. Це просто акустичний обман. Галюцинація, шановний пане.

Ми посиділи мовчки, я відчував, що сам починаю божеволіти від милих пригод, які тут відбувалися.

Тієї ночі мені снилося: безшумно скаче дике полювання короля Стаха. Безшумно ржуть коні, безшумно опускаються копита, хитаються вирізні поводи. Холодний верес під їхніми ногами; мчать сірі нахилені наперед тіні, і болотні вогні горять на кінських лобах. А над ними, у небі, горить самотня, гостра, як голка, зірка.

Коли я прокинувся, я чув у коридорі кроки Малого Чоловіка і часом його тихий жалісний стогін. А потім знову чорна безодня важкого сну, і знову скаче по вересі і драговині стрімке, як стріла, полювання.

Розділ четвертий

Жителі Велетової прірви, видно, не дуже любили їздити на великі бали. Я міркую так, тому що не часто буває у такому глухому закутку повноліття єдиної спадкоємиці маєтку, і все-таки через два дні до Болотяних Ялин з'їхалося ніяк не більше чотирьох десятків людей. Запросили й мене, хоч я згодився дуже неохоче: я не любив провінційної шляхти і до того ж майже нічого не зробив за ці дні. Не зробив майже ніяких нових записів, а головне, ані на крок не рушив уперед, щоб розгадати таємницю цього чортового барлога. На старому плані сімнадцятого століття ніяких слухавок не було, а кроки і стогін лунали щоночі на диво регулярно.

Я ламав голову над усією цією чортівнею, але нічого не міг придумати.

Так от, уперше, може, за останні десять років палац зустрічав гостей. Засвітили плошки над входом, зняли чохли з люстр, сторож цього разу перетворився на швейцара, узяли з навколишніх хуторів ще три служниці. Палац нагадував нарум'янену бабусю, яка останній раз вирішила піти на бал, згадати молодість і опісля лягти в могилу.

Не знаю, чи треба змальовувати цей шляхетський з'їзд? Добру і цілком правильну картину чогось подібного ви знайдете у Хвельки з Рукшениць, незаконно забутого нашого поета. Боже, які це були виїзди! Старі фаетони з покоробленою шкірою, зовсім без ресор, з колесами, сажень заввишки, але обов'язково з лакеєм на зап'ятках (у «лакеїв» були чорні від землі руки). Які це були коні! Росінант здався б поряд з ними Буцефалом. Худорляві, з нижньою губою, відвислою, як чаплія, із з'їденими зубами. Упряж мало не мотузяна, зате то тут, то там на ній блищать золоті бляшки, які перекочували із збруї «золотого віку».

«Що це робиться на світі, люди добрі? Колись один пан їхав на шести конях, а нині шість панів на одному коні». Увесь процес панського розорення в самій лише цій іронічній народній приказці.

Берман-Гатевич стояв за моєю спиною і відпускав іронічно-делікатні зауваження щодо тих, хто прибував.

— Гляньте, яка шкапа. На ній, мабуть, хтось із Сасів їздив: заслужений бойовий кінь… А ця панночка, бачите як вбралася: просто як на храм святого Антонія. А ось, бачите, цигани.

«Циганами» він назвав справді дивну компанію. На звичайному возі під'їхало до під'їзду найдивовижніше товариство, яке мені доводилося бачити. Тут були і пани, і панночки, осіб дев'ять, одягнені строкато й бідно. І сиділи вони на возі купою, як цигани. І халабуда була на чотирьох тичках, як у циганів. Бракувало тільки собаки, який би біг під колесами. Це був занепалий рід Грицькевичів, які кочували з одного балу на інший і так переважно харчувалися. Вони були далекими родичами Яновських. І це були нащадки «багряного володаря»! Боже, за що караєш!!!

Потім приїхала якась літня дама в дуже багатому старовинному оксамитовому вбранні, тепер досить поношеному, в супроводі худого, як тріска, молодика з явно холуйським лицем. «Тріска» ніжно притискав її ліктик.

Від неї пахло такими поганими парфумами, що Берман почав чхати, коли вона ввійшла до зали. А мені здалося, що замість неї хтось заніс до приміщення велику торбу з удодами і покинув її тут на радість присутнім. Розмовляла дама із справжнісіньким французьким прононсом, який, як відомо, зберігся на землі тільки у двох місцях: у паризьких салонах і в селищі Кобиляни під Оршею.

І інші особи були дивні. Пожмакані чи занадто гладенькі обличчя, жадібні очі, очі змучені, очі благальні, очі з «іскоркою» божевілля. В одного франта очі були величезні й булькаті, як у саламандри підземних озер. Я дивився на церемонію знайомства (деякі з цих близьких сусідів ніколи не бачилися і, мабуть, не побачаться більше — старий палац, може, вперше за вісімнадцять років бачив такий наплив гостей). З-за дверей звуки погано долітали до мене, бо в залі вже дудів оркестр з восьми заслужених інвалідів. Полтавської битви. Я бачив масні обличчя, які галантно всміхалися, бачив губи, які тягнулись до руки господині. Коли вони иахилялися, світло падало зверху і носи здавалися напрочуд довгими, а роти проваленими. Вони безшумно дриґали ногами, сміялися, нечутно говорили, і в них виростали носи, потім усміхалися і відпливали далі, а на їхнє місце пливли все нові, нові. Це було як у жахливому сні.

Вони вищирялися, як вихідці з могили, цілували руку (і мені здавалося, що вони смокчуть із неї кров), безшумно підпливали далі. А вона, така чиста у своїй білій відкритій сукні, тільки червоніла часом спиною, коли занадто пилко припадав до її руки який-небудь новоявлений донжуан в обтягнутих панталонах. Ці поцілунки, як мені здавалося, мастили її руку чимось липким і нечистим.

І тільки тут я зрозумів, яка вона, власне кажучи, самотня не тільки в своєму домі, а й серед цієї зграї.

«Що це мені нагадує? — подумав я. — Ага, пушкінська Татьяна серед почвар у наметі. Оточили небораку, як лань під час полювання».

Тут майже зовсім не було чистих поглядів, але які були прізвища! Мені все здавалось, що я сиджу в архівах І читаю стародавні акти якого-небудь Пінського копного суду.

— Пан Сава Матвійович Стаховський із синами, — оголошував лакей.

— Пані Агата Юр'ївна Фалендиш-Хоболева з чоловіком і другом дому.

— Пан Якуб Барбаре-Гарабурда.

— Пан Матей Мустафович Осонович.

— Пані Ганна Оврамович-Босяцька з дочкою.

А Берман стояв за моєю спиною і кидав зауваження. Він вперше за ці дні сподобався мені, стільки злості було и його висловлюваннях, такими палаючими очима зустрічав він кожного нового гостя, і особливо молодих.

Але ось у його очах промайнуло щось таке незрозуміле, що я мимохіть глянув у той бік, і… очі мої полізли на лоба: таке дивне видовище я побачив. У залу сходами котився чоловік, саме котився, інакше це назвати було не можна. Був цей чоловік із сажень на зріст, приблизно, як я, але в його одяг влізло б троє Андріїв Білорецьких. Величезний живіт, ноги в стегнах, як окости, страшенно широкі груди, долоні, як лопати. Рідко доводилось мені бачити такого велетня. Але найдивовижніше було не це. На чоловікові був одяг, який нині можна побачити тільки в музеї: червоні чоботи на високих підборах з підковами, штани в обтяжку з корозеї — тонкого сукна. Жупан з вишневого із золотом сукна ось-ось загрожував луснути на грудях і животі. Зверху нього чоловік натягнув чугу, старовинний білоруський верхній одяг. Чуга висіла вільно, гарними складками, вся переливалася зеленими, золотими і чорними візерунками і була підперезана майже під пахвами турецьким поясом веселкових кольорів.

І над усім цим сиділа дивно маленька для цієї туші голова з щічками такими надутими, немовби цей чоловік ось-ось збирався пирснути зо сміху. Довге сіре волосся ззаду робило голову правильно круглою, маленькі сірі оченята сміялися, сиві вуса звисали до грудей. Зовнішній вигляд у чоловіка був дуже мирний, і тільки на лівій руці висів карбач — плетений короткий нагай із срібним дротом біля кінця. Одно слово, псар, провінційний ведмідь, веселун і пияк — це одразу було видно.

Ще біля дверей він зареготав таким густим і веселим басом, що я мимоволі усміхнувся. Він ішов, і люди розступалися перед ним, відповідали такими веселими усмішками, які тільки могли з'явитися на цих кислих обличчях, обличчях людей із касти, що вироджувалася. Чоловіка, видно, любили.

«Нарешті хоч один представник старого доброго віку, — подумав я. — Не виродок, не божевільний, який може піти і на героїзм, і на злочин. Добрий, простий велетень. І як він соковито, гарно говорить по-білоруськи!»

Не дивуйтеся останній думці. Хоч серед дрібної шляхти тоді розмовляли по-білоруськи, шляхта такого штибу, до якого, видно, належав цей пан, мови не знала: серед гостей не більше як з десяток розмовляло мовою Марцінкевича і Каратинського, решта дивним суржиком польських, російських і білоруських слів.

А цей розмовляв, як яка-небудь сільська бабуся-сваха. Влучні слова, жарти, примовки так і сипалися з його язика, поки він проходив від дверей до верхньої зали. Признаюсь, той пан одразу дуже підкупив мене цим. Він був такий колоритний, що я не одразу помітив його супутника, хоч він також був вартий уваги. Уявіть собі молодця, високого, ставного, одягненого за останньою модою, рідкісною у цій глухомані. Він би був зовсім вродливий, якби не надзвичайна блідість обличчя, худорлявого, з проваленими щоками, і якби не вираз якоїсь незрозумілої злостивості, яка не сходила з його вуст. Найбільш вартими уваги на цьому жовчному обличчі були великі чорні очі з вологим блиском, але такі неживі, що робилося ніяково. Напевне, саме такі були в Лазаря, коли він воскрес, але заховав в очах спогади.

Тим часом велетень дійшов до лакея, який, підсліпуватий і Глухий, не помітив гостей, і несподівано трусонув його за Плече. Той дрімав на ногах, але тут раптом прокинувся І, розгледівши гостей, засміявся на весь рот і гукнув:

— Вельмишановний пан батько Гринь Дубатовк! Пан Олесь Ворона!

— Добривечір, панове, — зарокотав Дубатовк. — Чого це ви сумні, як миші під шапкою? Байдуже, ми зараз вас розвеселимо. Бачиш, Вороно, панночки які! Зарано я, брате, народився. У-ух, кралечки-красунечки!

Він пройшов крізь натовп (Ворона зупинився біля якоїсь панночки) і наблизився до Надії Яновської. Очі його стали маленькими і запромінилися сміхом.

— День-вечір добрий, донечко! — І лунко цмокнув її у чоло, як стрельнув. Потім відступив. — А яка ж ти в мене стала зграбна, вродлива! Лежати всій Білорусі біля твоїх ніжок. І нехай на мені на тому світі Люципер смолу возить, коли я, старий гріховодник, через місяць не питиму на твоєму весіллі горілку з твого черевичка. Тільки щось очі сумненькі. Байдуже, зараз розвеселю.

І він з чарівною ведмежою грацією крутнувся на підборах.

— Антоне, душа чортова! Грицьку, Петрусю! Холера вас Там схопила, чи що?

З'явилися Антон, Грицько і Петрусь, згинаючись під тягарем якихось величезних пакунків.

— Ну, гави-роззяви, кладіть усе до ніг господині. Розгортай! Е-е, нечупаро, у тебе що, руки з… спини ростуть. Тримай, доню.

Перед Яновською лежав на підлозі величезний пухнастий Килим.

— Тримай, доню. Дідівський ще, але зовсім новий. Покладеш у спальні. У тебе там дме, а ноги в усіх Яновських були кволі. Буде тобі тепло. Даремно ти все-таки, Надійко, до мене не переїхала два роки тому. Умовляв її — не згодилася. Ну, добре, тепер пізно вже, велика стала. І мені легше буде, хай йому грець, цьому опікунству.

— Пробачте, дядечку, — тихо сказала Яновська, вражена увагою опікуна. — Ви знаєте, я хотіла бути, де батько… батько.

— Ну-ну-ну, — невміло сказав Дубатовк. — Облиш. І я сам до тебе майже не їздив, знав, що будеш хвилюватися. Друзі ми були з Романом. Нічого, доню, ми, звісно, люди земні, хворіємо на обжерливість, п'яні, але ж бог повинен розбиратися у душах. А якщо він розбирається, то Роман, хоч минав частіше церкву, а не корчму, давно вже на небі ангелів слухає та дивиться в очі своєї небораки дружини, а моєї двоюрідної сестри. Бог — він також не дурень. Головне — сумління, а дірка в роті, куди чарка проситься, остання справа. І дивляться вони з неба на тебе, і не шкодує мати, що смертю своєю дала тобі життя: бач, яка ти королівна стала. Скоро й заміж, з рук опікуна на лагідні та дужі руки чоловіка. Думаєш?

— Раніше не думала, тепер не знаю, — раптом сказала пані Яновська.

— Так-так, — посерйознішав Дубатовк. — Але… аби чоловік добрий. Не поспішай дуже. А зараз тримай ще. Ось тут старовинне наше вбрання, справжнє, не яка-небудь підробка. Опісля підеш, переодягнешся перед танцями. Нема чого це сучасне лахміття носити.

— Їй навряд чи підійде, зіпсує вигляд, — улесливо під'їхала якась дрібна шляхтяночка.

— А ти помовч, кохана. Я знаю, що роблю, — буркнув Дубатовк. — Ну, Надійко, і нарешті ось іще останнє. Довго я думав, чи подарувати це, але користуватися чужим добром не звик. Це твоє, а серед отих твоїх портретів нема одного. Не повинен ряд предків перериватися. Ти сама знаєш, бо ти найстародавнішого майже в усій губернії роду.

На підлозі, звільнений від легкої білої тканини, стояв дуже старий портрет такої незвичайної, видно, італійської роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.

І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.

Хтось зітхнув.

— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.

Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.

— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?

Він обернувся.

— Це ви мені?

— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.

Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.

— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?

— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.

Я через його плече бачив лице Надії Яновської і з радістю зауважив, що наша сварка відвернула її увагу від портрета. Краска виступила на її обличчі, а в очах — щось схоже на тривогу і жах.

— Вибирайте вирази, — процідив Ворона.

— Чому? І, головне, з ким? Делікатна людина знає, що в товаристві ввічливих треба бути ввічливим, в компанії грубіянів вища делікатність — платити їм тією самою монетою.

Видно, Ворона не звик отримувати відсіч у всій окрузі. Я знав таких гонористих індиків. Він здивувався, але потім обернувся, кинув погляд на господиню, знову обернувся до мене, і в його очах хлюпнула каламутна лють.

— А ви знаєте, з ким розмовляєте?

— З ким? З паном богом?

Я побачив, як поруч з господинею з'явилося зацікавлене обличчя пана Дубатовка. Ворона починав кипіти.

— Ви розмовляєте зі мною, з чоловіком, який звик м'яти вуха різним парвеню.

— А ви не спитали, може, якісь там парвеню часом можуть самі нам'яти вуха? І не підходьте, а то, попереджаю вас, жоден шляхтич не дістане такої образи дією, як ви від мене.

— Хамська бійка навкулачки! — вибухнув він.

— Що поробиш? — холодно зауважив я. — Мені доводилося стрічати дворян, на яких інше не впливає. Вони не були хамами, їхні предки були заслуженими псарями, доїжджачими, альфонсами у вдовиних маєтках.

Я перехопив його руку і тримав біля його бока, як обценьками.

— Ну…

— Ах ти! — процідив він.

— Панове, панове, заспокойтеся! — з невимовною тривогою вигукнула Яновська. — Пане Білорецький, не треба, не треба! Пане Ворона, соромтеся!

Лице її було таке благальне.

Видно, і Дубатовк зрозумів, що час втрутитися. Він підійшов, став поміж нами і поклав на плече Ворони важку руку. Лице його налилося кров'ю.

— Щеня! — вигукнув він. — І це білорус, це житель яновської околиці, це шляхтич?! Так образити гостя! Сором моїй сивині. Ти що, не бачиш, з ким завівся? Це тобі не наші блазні з курячими душицями, це не курча, це — мужчина. І він тобі хутко обірве вуса. Ви дворянин, добродію?

— Дворянин.

— Ну, от бачиш, пане шляхтичу. Коли тобі треба буде з ним порозмовляти — ви знайдете спільну мову. Це шляхтич, і добрий шляхтич, хоч би й предкам у друзі — не рівня сучасним шмаркачам. Проси пробачення у господині. Чуєш?

Ворону як підмінили. Він пробурмотів якісь слова і відійшов із Дубатовком убік. Я залишився з господинею.

— Боже мій, пане Андрію, я так перелякалася за вас. Не варто вам, такій добрій людині, заводитися з ним.

Я підвів очі. Дубатовк стояв збоку і з цікавістю переводив погляд з мене на пані Яновську.

— Надіє Романівно, — з несподіваною теплотою сказав я. — Я вельми вам вдячний, ви дуже добра і щира людина, і вашу турботу про мене, вашу приязнь я запам'ятаю надовго. Що вдієш, моя гордість — моє єдине, я не даю нікому наступити собі на ногу.

— От бачите, — опустила вона очі. — Ви зовсім не такий. Багато хто з цих родовитих людей поступилися б. Видно, справжній шляхтич тут — ви, а вони тільки удають з себе… Але запам'ятайте, я дуже боюся за вас. Це небезпечна людина, людина з жахливою репутацією.

— Знаю, — жартівливо відповів я. — Це тутешній «зубр», покруч Ноздрьова…

— Не жартуйте. Це відомий у нас скандаліст і бретер. На його совісті сім убитих на дуелі… І, можливо, це гірше для вас, що я стою тут, поруч з вами. Розумієте?

Мені зовсім не подобався цей маленький гномик жіночої статі з великими сумними очима, я не цікавився, які стосунки існували поміж ним і Вороною, був Ворона залицяльником ми знехтуваним поклонником, але за добро платять увагою. Вона була така мила у своїй турботі за мене, що я (боюся, що очі в мене були, справді, більш м'які, ніж треба) узяв її ручку і підніс до губів.

— Дякую, пані господине.

Вона не вивільнила руки, і її прозорі неживі пальчики ледь стрепенулися під моїми губами. Одне слово, усе це надто нагадувало сентиментальний і трохи бульварний роман з життя великого світу.

Оркестр інвалідів заграв вальс-міньйон, й одразу ілюзія «великого світу» зникла. Оркестрові відповідало вбрання, вбранню — танці. Цимбали, дудка, щось схоже на тамбурин, старий гудок і чотири скрипки. Серед скрипалів були один циган і один єврей, скрипка якого весь час намагалася замість відомих мелодій грати надто сумно, а коли збивалась на веселість, то все вигравала щось схоже на «семеро на скрипці». І танці, які давно вийшли з моди повсюди: «шаконь», на-де-де, навіть «лебедик» — ця манірна білоруська пародія на менует. Добре ще, що я все це вмів танцювати, бо любив народні і стародавні танці.

— Дозвольте запросити вас, пані Надіє, на вальс. Вона повагалася трохи, несміливо підвівши на мене пухнасті повіки.

— Колись мене вчили. Напевне, я забула. Але…

І вона поклала руку, поклала якось невпевнено, незграбно, нижче мого плеча. Я спочатку думав, що ми будемо посміховиськом для всієї зали, та швидко заспокоївся. Я ніколи не бачив більшої легкості в танцях, ніж у цієї дівчини. Вона не танцювала, вона літала в повітрі, і я майже ніс її над підлогою. І легко було, бо в ній, як мені здавалося, не було більше ста двадцяти п'яти фунтів. Приблизно на середині танцю я помітив, як лице її, досі зосереджене і невпевнене, стало раптом простим і дуже милим. Очі заіскрилися, нижня губка трошки випнулася наперед.

Опісля танцювали ще. Вона дивно пожвавішала, порожевіла, і таке сіяння молодості, оп'яніння, радості з'явилося на її обличчі, що мені стало тепло на серці.

«Ось я, — немовби казала її душа крізь очі, великі, чорні й блискучі, — ось яка я. Ви думали, що мене нема, а я тут, а я тут. Хоч в один цей короткий вечір я розкрилася вам, і ви здивувалися. Ви вважали мене неживою, блідою, безкровною, як пагінець жоржини в льоху, але ви винесли мене на світло, я так вам усім вдячна, ви такі добрі. Бачите, і жива зелень з'явилася у моїй стеблині, і хутко, коли припікатиме сонечко, я покажу всьому світу чудову рожеву квітку свою. Тільки не треба, не треба мене відносити знову в льох».

Незвичайний був вираз радості й відчуття повноцінності в її очах. Я також захопився ним, і очі мої, напевне, також заблищали. Тільки краєм ока я бачив навколишнє.

І раптом вивірка знову сховалася в дупло, радість зникла з її очей, і той самий жах оселився за віями: Ворона давав вказівки двом лакеям, які вішали портрет Романа Старого.

Музика змовкла. До нас наближався Дубатовк, червоний і веселий.

— Надійко, красунько ти моя. Дозволь старому хріну лапку.

Він важко впав на коліно і, сміючись, поцілував її руку. А ще через хвилину говорив зовсім іншим тоном:

— Правило Яновської околиці таке, що треба оголосити опікунський звіт, як тільки підопічній сповниться вісімнадцять років, година в годину.

Він витягнув із кишені величезну срібну з синьою емаллю цибулину годинника і, ставши офіційним і підтягнутим, оголосив:

— Сьома година. Ми йдемо оголошувати звіт. Піду я, а за другого опікуна, пана Колотечу-Козловського, який живе в губернії і по хворобі не міг приїхати, підуть за дорученням пан Сава Стаховський і пан Олесь Ворона. Потрібний ще хтось із сторонніх. Ну (очі його допитливо затрималися на моїй особі), ну, хоч ви. Ви ще молодий, житимете довго і зможете потім засвідчити, що все тут робилося щиро, за старими звичаями і сумлінням людським. Пані Яновська — з нами.

Наша нарада відбувалася недовго. Спершу прочитали опис маєтності, рухомої і нерухомої, яка залишилася за заповітом від батька. Виявилося, що це, головним чином, палац з обстановкою і парк, майорат, з якого жодна річ не повинна зникнути і який повинен «у величній славі підтримувати гонор роду».

«Добрий гонор, — подумав я. — Гонор здохнути з голоду в багатому домі».

Дубатовк довів, що нерухома маєтність збереглася непорушною. Потім виявилося, що за субституцією старшою і єдиною спадкоємницею є пані Надія Яновська.

Перейшли до прибутків. Дубатовк повідомив, що невеличкий капітал, вміщений Романом Яновським у двох банківських конторах під вісім процентів без права чіпати основний капітал, дає тепер від ста п'ятдесяти до ста сімдесяти карбованців щомісяця. Цей прибуток навіть збільшився завдяки турботам опікуна, мало того, вийшла надбавка до основного капіталу на двісті вісімдесят п'ять карбованців, які, при бажанні, можуть піти на посаг спадкоємниці.

Всі похитали головами. Прибутки були мізерні, особливо при необхідності підтримувати в порядку дім.

— А як платити слугам? — спитав я.

— Їм виділена в заповіті частка спадщини, бо вони — невіддільна частка майорату.

— Я просив би пана Дубатовка розтлумачити мені, як справа з орендованою землею при маєтку Болотяні Ялини? — запитав Сава Стаховський, маленький худорлявий чоловік з такими гострими колінами, що вони, здавалося, от-от проріжуть його світлі штанці. Він, видно, завжди трохи пікірувався з Дубатовком і поставив йому зараз якесь ущипливе запитання. Але той не зніяковів. Він витягнув великі срібні окуляри, хустку, яку розстелив на колінах, потім ключ і після цього клаптик паперу. Окуляри він, однак, не надів і почав читати:

— «У прадіда пані Яновської було десять тисяч десятин доброї орної землі, не рахуючи лісу». У пані Яновської, це вам, напевне, відомо, шановний пане Стаховський, п'ятдесят десятин орної землі, значно спустошеної. У неї також є парк, який не дає ні шеляга, і пуща, яка практично також майорат, бо це заповідний ліс. Скажемо прямо, ми могли б знехтувати це правило, але, по-перше, доступ у цю пущу дроворубам неможливий з причини навколишньої драговини. А по-друге, чи розумно це? В Яновської можуть бути діти. Що робити їм на п'ятдесяти десятинах бідної землі? Тоді рід зовсім занепаде. Звичайно, пані нині доросла, вона сама може…

— Я згодна з вами, дядечку, — соромлячись до сліз, сказала Надія Романівна. — Нехай пуща стоїть. Я рада, що до неї тільки стежки, і то тільки в сушу. Шкода зводити такий ліс. Пущі — це божі сади.

— Так от, — казав далі опікун, — крім цього, пані належить майже вся Яновська округа, але це драговина, торф'яні болота і пустир, на якому не росте нічого, крім вересу. На цій землі не живуть, скільки сягає у роки пам'ять людська. Отож, візьмемо тільки п'ятдесят десятин, які здаються в оренду за другий сніп. Земля невгноєна, вирощують на ній тільки жито, і це дає тридцять, найбільше сорок пудів з десятини. Ціна жита — п'ятдесят копійок за пуд, отже, десятина дає доходу десять карбованців на рік, і, отже, з усієї землі п'ятсот карбованців. От і все. Ці гроші не затримуються, можете мені повірити, пане Стаховський.

Я похитав головою. Господиня великого маєтку отримувала трохи більше двохсот карбованців прибутку на місяць. А середній чиновник отримував сто двадцять п'ять карбованців. У Яновської було де жити і що їсти, але це були неприховані злидні, злидні без просвітку. Я, голоштан, учений і журналіст, автор чотирьох книжок, мав карбованців Чотириста на місяць. І мені не треба було ремонтувати цю прірву — палац, робити подарунки слугам, тримати у відносному порядку парк. Порівняно з нею я був Крезом.

Мені було шкода її, цієї дитини, на плечі якої упав такий непосильний тягар.

— Ви дуже небагата людина, — сумно сказав Дубатовк. — На руках у вас, власне кажучи, залишаються після усіх видатків копійки.

І він кинув погляд у мій бік, дуже виразний і багатозначний погляд, але моє лице не виразило нічого. Та й справді, як усе це могло мене стосуватися?

«Документи передали новій господині. Дубатовк обіцяв дати розпорядження Берманові, потім поцілував Яновську в чоло і вийшов. Ми всі також вийшли в залу, де публіка вже встигла втомитися від танців.

Дубатовк одразу знову викликав вибух запалу, піднесення і веселощів. Я не вмів танцювати якогось місцевого танцю, і тому Яновську одразу помчав Ворона. Опісля вона кудись зникла. Я дивився на танці, коли раптом відчув чийсь погляд. Неподалік від мене стояв худорлявий, проте, видно, міцний молодик, білявий, з вельми приємним і щирим лицем, одягнений скромно, але з підкресленою акуратністю.

Я не бачив, звідки він з'явився, але він одразу сподобався мені, сподобалася навіть м'яка аскетичність у гарному великому роті й розумних карих очах. Я усміхнувся йому, і він, немовби тільки й чекав цього, підійшов до мене великими і плавними кроками, подав мені руку:

— Даруйте, я без церемоній, Андрій Світилович. Давно хотів познайомитися з вами. Я студент… Колишній студент Київського університету. Тепер мене виключили… За участь у студентських заворушеннях.

Я також відрекомендувався. Він усміхнувся широкою білозубою усмішкою, такою ясною і доброю, що лице одразу стало вродливим.

— Я знаю, я читав ваші збірники. Не вважайте за комплімент, я взагалі не аматор цього, але ви мені стали після них вельми симпатичним. Ви робите таку корисну й потрібну справу і добре розумієте своє завдання. Я маю на увазі ваші передмови.

Ми розговорилися і разом відійшли до вікна в дальньому кутку зали. Я запитав, як він потрапив до Болотяних Ялин. Він засміявся.

— Я далекий родич Надії Романівни. Дуже далекий. Власне кажучи, від усього кореня Яновських нині залишилися на землі тільки вона і я, по жіночій лінії. Здається, якась крапля крові цих колишніх дейновських князьків тече ще в жилах Горобурди, але його свояцтво, як і свояцтво Грицькевичів, не довів би жоден знавець геральдики… Це просто родова легенда. А справжня Яновська тільки вона одна.

Обличчя його пом'якшало, стало замисленим.

— І взагалі, усе це дурниці. Всі ці геральдичні казуси, князьки, магнатські майорати. Якби моя воля, я б випустив із жил магнатську свою кров. Це тільки причина для великих покут сумління. Мені здається, це і в Надії Романівни так.

— А мені сказали, що Надія Романівна єдина з Яновських.

— Звичайно. Я дуже далекий родич, і до того ж мене вважали померлим. Я не навідувався у Болотяні Ялини п'ять років, а нині мені двадцять три. Батько відіслав мене звідси, бо я у вісімнадцять років помирав від кохання до тринадцятирічної дівчини. Власне кажучи, це байдуже, варто було почекати два роки, але батько вірив у стародавню силу прокльону.

— То ж як, допомогло вам заслання? — спитав я.

— Ані на шеляг. Мало того, двох зустрічей було досить, щоб я відчув, що давне обожнювання переросло в кохання.

— І як дивиться на це Надія Романівна?

Він почервонів так, що в нього навіть сльози навернулися на очі:

— О!.. Ви здогадалися. Я вельми прошу вас мовчати про це! Річ у тому, що я ще не знаю. Та це й не так важливо, повірте… повірте мені. Мені це неважливо. Мені просто добре з нею, і навіть якщо вона буде байдужою до мене — мені, повірте, буде так само щасливо й хороше жити на землі: вона ж існуватиме на ній також. Вона надзвичайна людина. Довкола неї таке брудне свинство, неприховане рабство, а вона така чиста і добра.

Я усміхнувся від раптового замилування цим хлопцем з добрим і ясним лицем, а він, видно, сприйняв усмішку як кепкування.

— Ну от, ви усміхаєтесь так само, як небіжчик батько, як дядько Дубатовк. Соромно вам…

— Я і не думав сміятися, пане Андрію. Мені просто приємно чути від вас такі слова. Ви чиста і добра людина. Тільки не треба вам ще комусь говорити про це. Ось ви тут вимовили ім'я Дубатовка.

— Дякую вам на доброму слові. Але невже ви думали, що я комусь казав про це, що я такий негідник? Ви ж здогадалися. І дядько Дубатовк також чомусь здогадався.

— Добре, що здогадався Дубатовк, а не Олесь Ворона, — сказав я. — Інакше справа скінчилася б погано для когось із вас. Дубатовку це байдуже. Він опікун. Йому цікаво, щоб Надія Романівна знайшла доброго чоловіка. І він, мені здається, хороша людина, нікому не скаже, як і я. Але вам треба взагалі мовчати про це.

— Це правда, — винувато сказав він. — Я й не подумав, що навіть маленький натяк шкідливий для господині. І правда ваша: яка добра, щира людина Дубатовк! Справжній старий пан-рубака, простий і патріархальний. І такий щирий, такий веселий! І так він любить людей, і нікому не перешкоджає жити! А його мова?! Я коли почую, так мене немовби по серці теплою рукою хтось гладить. Ах, яка добра, добра людина!

Навіть очі його зволожилися, так він любив Дубатовка. І я також був багато в чому з ним згодний.

— Ви довідалися зараз, пане Білорецький, а більше ніхто не знатиме. Я розумію, я не буду компрометувати її. І взагалі я мовчатиму. Ось ви танцюєте з нею, а мені радісно. Розмовляє вона з іншим — мені радісно. Хай тільки їй буде щастя. Але я вам щиро кажу. — Голос його зміцнів, и лице стало, як в юного Давида, який виходить на бій з Голіафом. — Коли я буду за тридев'ять земель і серцем ночую, що її хтось хоче скривдити, я прилечу звідти і, хоч би це був сам бог, розіб'ю йому голову, кусатиму, битимуся до останку, щоб потім тільки приповзти до її ніг І здохнути там. Повірте мені. Далеко — і завжди з нею.

Дивлячись на його лице, я розумів, чому можновладці бояться отаких струнких, чистих і сумлінних юнаків. У них, звичайно, широкі очі, дитяча усмішка, юнацькі слабі руки, шия горда і струнка, біла, наче мармурова, немовби навмисне створена для сокири ката, але в них ще й непримиренність, сумління до кінця, навіть у дрібницях, невміння рахуватися з перевагою чужої грубої сили і фанатична вірність правді. У житті вони недосвідчені, довірливі діти до сивого волосся, у служінні правді — гіркі, іронічні, віддані до кінця, мудрі і незламні. А погань боїться таких навіть тоді, коли вони ще не починали діяти, і, керуючись інстинктом, притаманним погані, цькує їх завжди. Погань знає, що вони — найбільша небезпека для її існування.

Я зрозумів, що дай такому в руки пістоля, і він, усе з тією самою щирою білозубою усмішкою, підійде до тирана, всадить у нього кулю і потім спокійно скаже смерті: «Ходи сюди». І витримає найбільші муки спокійно, і, коли не помре у в'язниці від жадоби волі, спокійно піде на ешафот.

І таку невимовну довіру викликав у мене цей молодик, що руки наші зустрілися і я всміхнувся йому, як другові.

— За що ж вас виключили, пане Світиловичу?

— Ет, глупство. Почалося із вшанування пам'яті Шевченка. Студенти, звичайно, були одними з перших. Нам пригрозили, що до університету введуть поліцію. — Він аж почервонів. — Ну, ми почали кричати. А я вигукнув, що коли вони так насміляться зробити це зі святими нашими стінами, так ми кров'ю змиємо з них ганьбу. І перша куля буде тому, хто дасть такий наказ. Потім ми висипали з будинку, зчинився галас, і мене схопили. А коли в поліції спитали про національність, так я відповів: «Пиши: українець».

— Добре сказано.

— Я знаю, це дуже необережно для тих, хто почав боротьбу.

— Ні, це добре і для них. Одна така відповідь варта десятка куль. І це означає, що проти спільного ворога — всі. І нема ніякої різниці між білорусом і українцем, коли над спиною висить нагай.

Ми мовчки дивилися на танці аж доти, доки уста Світиловича не пересмикнуло:

— Танцюють. Чортзна-що. Паноптикум якийсь… допотопні ящери. У профіль не обличчя, а звірячі морди. Мозку — з наперсток, а вилиці, як у динозаврів, на сімсот зубів. І сукні з шлейфами. І ці страшні обличчя виродків… Усе ж таки нещасний ми народ, пане Білорецький.

— Чому?

— У нас ніколи не було справжніх володарів думок.

— Може, це й краще, — сказав я.

— І все-таки безпритульний ми народ… І ця ганебна торгівля батьківщиною протягом семи століть. Спочатку Литві, потім, ледь народ встиг асимілювати її, полякам, усім, кому не лінь, кому хочеться, позабувши гордість, позабувши совість.

На нас почали оглядатися.

— Бачите, оглядаються. Коли людина кричить — їм не подобається. Вони тут усі — одне кодло. Топчуть менших, зрікаються сумління, продають багатим дідам дівчат. Он бачите цього Саву Стаховського: я б коня не поставив з ним в одній стайні, побоюючись за кінську мораль. А ця Хобалева, повітова Мессаліна. І цей, Осонович, звів у могилу дівчину-кріпачку. Нині у нього нема на це права, але він все одно живе в розпусті. Нещасна Білорусь! Добрий, поміркований, романтичний народ у руках такої паскуди. І доки цей народ буде дурнем, так буде завжди. Віддає чужинцям кращих своїх синів, кращих поетів, діток своїх, пророків своїх, немовби дуже багатий. Віддає своїх героїв на дибу, а сам сидить у клітці над мискою з бульбою та бруквою і кліпає очима. Дорого б я дав тій людині, яка скине нарешті з шиї народної усіх цих гнилих шляхтичів, тупих homo novus'ів, пихатих вискочок, продажних журналістів і зробить його господарем власної долі. Всю кров віддав би.

Видно, чуття моє загострилося: я весь час відчував на спині чийсь погляд. Коли Світилович закінчив — я обернувся і… став приголомшений. Надія Яновська стояла і слухала нас. Але це була не вона, це була мара, лісовий дух, казковий привид. Вона була в середньовічному жіночому вбранні: сукня, на яку пішло п'ятдесят ліктів золотистого оршанського атласу, поверх неї друга, біла з блакитними, що відливали сріблом, розводами і чималими розрізами на рукавах і подолі. Стан, стиснутий у шнуровицю, був перевитий тонким волотистим шнуром, який спадав майже до землі двома китицями. А на плечах був тонкий рубок з білого табіну. Волосся було взяте в сітку і прикрашене мереживним вінком, старосвітським жіночим убором, який трохи нагадував кораблик, зроблений із срібних ниток. З обох кутів цього кораблика звисала до землі тонка біла вуаль.

Це була королівна-лебідь, володарка бурштинового палацу, одно слово, чортзна-що, тільки не давнє гидке каченя. Я сам побачив, як очі Дубатовка вирячилися і нижня щелепа відвисла: він, видно, і сам не чекав такого. Вискнула скрипка. Стало тихо.

Це досить незручне вбрання, і звичайно воно псує незвиклу до нього жінку: сковує її рухи, робить важкою і мішкуватою, але ця несла його, як королева, немовби все життя тільки його й носила: гордо відкинувши голову, вона пливла поважно, жіночно. І лукаво, і гоноровито усміхалися з-під вуалі її великі очі, збуджені почуттям власної краси.

Дубатовк аж хрюкнув від подиву і пішов до неї, усе прискорюючи ходу. З незрозумілим виразом болю в очах узяв її лице в долоні і поцілував у чоло, буркнувши щось на зразок «таку красу!..».

А потім уста його знову розпливлися в усмішці:

— Королева! Красуня моя! Дочекалися святі мученики! Яновська, Яновська до мізинця!!! Дозволь, донечко, ніжку.

І цей величезний незграбний чоловік, крекчучи, розпростерся на підлозі і доторкнувся губами до носка її маленьких черевичків. Потім підвівся і зареготав:

— Ну, доню, треба тобі з таким капіталом сидіти тихесенько, як миша, а то ще вкрадуть.

І раптом підморгнув:

— А що, якби нам згадати старовину, як ти ще дівчинкою зі мною танцювала? Подаруй старому боброві танок, а там хоч і помирати.

Біла королева подала йому руку.

— Гей, лебедики! — крикнув інвалідам Дубатовк. — Давайте спершу наш «Вітерець» кругів зо два, а потім, з мого місця, — знаєте яке? — переходьте на мазура!

І таємничо звернувся до мене:

— Усі наші танці добрі, але такого вогняного, як польський мазур, нема. «Лявониха» — тільки вона й могла б посперечатися, але для неї треба кілька пар, а ці бабники і слинтяї хіба можуть? Тут треба мати балетні ноги, от як у мене.

І зареготав. А я з жахом дивився на його ноги-шинки і думав: «Що він зробить з доброго танцю?!»

Тим часом усі відійшли вбік, звільнили місце. Я чув голоси:

— Сам… Сам танцюватиме.

Я не пішов од цієї профанації подалі тільки тому, що хотів подивитися на забутий танок, про який я тільки один раз чув і який, як кажуть, був дуже поширений років вісімдесят тому.

Величезна туша Дубатовка випросталася, він хмикнув і взяв Яновську пучкою зверху за прозору кисть лівої руки.

З першими ж тактами «Вітерця» він ударив закаблуками і пішов потрійним кроком, то з правої, то з лівої ноги. І його туша рухалася несподівано легко, спершу пристукуючи закаблуками після кожних трьох кроків, а потім просто так, навшпиньки. А поруч з ним пливла вона, просто пливла в повітрі, золотава, біла, блакитна, як райська пташка, і вуаль її маяла в повітрі.

Опісля вони кружляли, пливли, то зближаючись, то віддаляючись, то перетинаючи один одному шлях. Ні, це не була профанація, як не є профанацією танок старого важкуватого вже танцюриста, який колись був великим майстром. Це був справжній «Вітерець», який поступово переходив у вихор, і ось уже тільки кружляла в повітрі вуаль, миготіли ноги… І раптом музика вдарила мазура. Це був не цілком мазур, це була якась споконвічна місцева варіація на його тему, яка включала в себе елементи того самого «Вітерця».

І тут туша помчала наперед, загрюкала закаблуками, по-котячому м'яко почала злітати в повітря, вдаряючи в нім ногою об ногу. А поруч пливла вона, легка, усміхнена, велична.

Це було справжнє диво, небачене чудо: двоє людей у старосвітському одязі створили перед нами цю казку.

Зробивши коло, Дубатовк підвів Яновську до мене. Він був червоний, мов рак.

— Заморила вона мене… «Ви, дядечку, як молодий». Мо-ло-дий, мо-ло-дий! Ні, нема чого казати — з'їздився кінь. Пошлють мене незабаром до Абрама на пиво. Вам, молоді, жити, вам пісень співати, танці танцювати. Танцюй, хлопче.

Знову почалися танці. Світилович танцювати не любив. Ворона дувся і також не підходив, і мені довелося танцювати з нею до самої вечері. І як вона танцювала! Я мимохіть задивився на це дитяче лице, яке раптом стало таким жвавим і приємно хитруватим. Ми танцювали, і нам усе було мало, ми мчали по залі, пливли в повітрі, стіни кружляли довкола, і на них нічого не можна було помітити. Напевне, і вона почувала те саме, що я, а моє почуття можна порівняти тільки з тими снами, які часом бувають в юнацтві: тобі сниться, що ти танцюєш, і незнане щастя полонить серце.

Бачив я тільки її піднесене рожеве лице, голову, яка злегка похитувалася у такт музиці.

Пішли вечеряти. Коли я вів її до їдальні, мені здалося, що я чую в кутку зали якесь шипіння. Я глянув туди, у морок, побачив чиїсь очі — там сиділи старі панни — і пішов далі. І виразно почув, одійшовши, як сухий голос сказав:

— Веселиться, як перед погибеллю. Нагрішили, прогнівили бога і ще веселяться. Клятий рід… Нічого, скоро прийде дике полювання… Ач, безсоромниця, цілий вечір з цим чужинцем, із безбожником. Друга собі знайшла… Далебі, забожуся, що і на неї король Стах повстане. Починаються темні ночі.

Ці холодні слова наповнили мене тривогою. Справді, я поїду і, може, позбавлю цю. дівчину можливості вийти заміж. Навіщо я з нею цілий вечір? Що я роблю? Я ж зовсім, зовсім не кохаю її і ніколи не кохатиму, бо знаю своє серце. І твердо вирішив — не танцюватиму більше з нею І не сидітиму поруч за столом. І взагалі, треба їхати. Годі цієї пансько-шляхетської ідилії, скоріше до простих людей, до роботи. Я посадив її і став поруч, маючи твердий намір спіймати Світиловича і посадити з нею. Але всі мої наміри розвіялися димом. Світилович як зайшов, так і сів край столу. А Дубатовк щільно сів праворуч від господині і буркнув:

— Чого стоїш? Сідай, брате.

І коли я сів, додав:

— Добрий би з тебе шляхтич вийшов років сто тому. Руки міцні, очі сталеві. І з себе гарний. Тільки цікаво мені знати, чи серйозна ти людина? Чи не шалапут ти часом?

І я змушений був сидіти поруч із господинею, услуговувати їй, торкатися рукою до її руки, часом торкатися коліном до її коліна. І добре мені було, і водночас злість розбирала на Дубатовка. Сидить похмурий, як змій, дивиться на мене допитливо. На чоловіка своєї підопічної приміряє, чи що?

Швидко всі розвеселилися. Було багато з'їдено і ще більше випито. Обличчя почервоніли, дотепи сипалися градом.

А Дубатовк пив і їв більше за всіх, відпускаючи жарти, від яких усі за животи бралися.

І злість моя поступово зникла. Я навіть був вдячний Дубатовку, що він затримав мене тут.

А потім знову були танці, і тільки годині о п'ятій ночі гості почали роз'їжджатися. Дубатовк від'їжджав одним з останніх. Проходячи повз нас, він підійшов ближче і хрипло сказав:

— Ось що, хлопче. Запрошую тебе до мене через день на холостяцьку гулянку. А як ти, донько, може, і ти поїдеш до нас, з пасербицею посидиш?

— Ні, дядечку, дякую. Я зостанусь удома. Велетень зітхнув:

— Занапащаєш ти себе, доню. Ну, гаразд. Я тебе чекаю. Май на увазі. У мене хата без отих заморських жартів, тобі це цікаво буде.

Ми попрощалися з ним, щиро попрощався я з Світиловичем.

Будинок порожнів, затихали кроки, він знову ставав глухим і німим, може, ще на вісімнадцять років. Слуги ходили і гасили свічки. Вона зникла, і коли я зайшов до зали, побачив її у казковому вбранні біля палаючого каміна. Знову темрява окутала кутки зали, в якій ще, здавалося, жили звуки музики і сміх. Будинок почав жити звичайним життям, темним, глухим і похмурим.

Я підійшов ближче і раптом побачив її бліде обличчя, на ньому згасли останні сліди радості. Вітер завив у комині.

— Пане Білорецький, — сказала вона. — Як глухо. Я відвикла від цього. Пройдімо з вами ще один вальс, перш ніж назавжди…

Голос її урвався. Я поклав руку на її стан, і ми, підкоряючись внутрішній музиці, яка ще лунала в наших вуха попливли по залі. Шурхіт наших ніг глухо відлунював під стелею. Мені було чомусь навіть страшно, ніби я був присутній на похороні, а вона знову переживала весь вечір. Стан її, тонкий і гнучкий, трошки хитався під моєю рукою, маяла її вуаль, жаром спалахувала сукня, коли ми потрапляли у відблиск полум'я з каміна, робилася блакитною, коли потрапляли в темряву. Це старовинне вбрання, ця вуаль, яка торкалася часом мого обличчя, цей стан під моєю рукою і задумані опущені очі я, напевне, ніколи не забуду.

І раптом вона на мить притиснулася чолом до мого плеча.

— Усе. Не можу більше. Годі. Це все. Дякую вам… за все.

Я подивився на неї і побачив очі, які блищали від невиплаканих сліз.

Це було справді все. Вона пішла до своєї кімнати, а я все дивився на маленьку фігурку в старовинному вбранні, яка йшла залою, гублячись у темряві під поглядами предків зі стіни.

Я забув цієї ночі погасити свічку на столику біля вікна і лежав у широкому, як луг, ліжку, вже засинаючи, коли мою дрімоту знову перервали кроки в коридорі. Знаючи, що я знову нікого не побачу, коли вигляну, я лежав спокійно. Швидко кроки стихли. Я почав було знову дрімати, коли раптом стрепенувся.

Крізь шибку на мене дивилося людське обличчя. Чоловік був справді дуже малий (я бачив його майже до пояса), у каптані з широким коміром. Це був чоловік І все-таки нелюдська істота. її голівка була стиснута з боків і ненатурально видовжена, рідке волосся звисало з неї. Але найдивовижнішим було обличчя Малого Чоловіка. Воно було майже таке зелене, як одяг, рот великий і без губів, ніс маленький, а нижні повіки були непомірно великі, як у жаби. Я порівняв його з мавпою, але скоріше це було обличчя справжньої жаби. І очі, широкі, темні, дивилися на мене з тупою злістю і ще чимось незрозумілим. Потім з'явилася ненатурально довга зеленувата рука. Істота глухо застогнала, і це вивело мене із заціпеніння. Я кинувся до вікна і помітив, що Малого Чоловіка нема. Він зник.

Я з тріском розчинив вікно — холодне повітря линуло и кімнату. Висунувши голову, я подивився на всі боки — нікого. Він наче випарувався. Стрибнути вниз він не міг, у цьому місці під двома поверхами ще був третій (будинок стояв частково на схилі), вікна праворуч і ліворуч були зачинені, та й карниз був такий вузький, що по ньому не пробігла б і миша. Я зачинив вікно і замислився, уперше взявши під сумнів свої розумові здібності.

Що це було? Я не вірив ні в бога, ні в привиди, але живою людиною ця істота бути не могла. Та й звідки вона могла з'явитися, куди могла зникнути? Де могла існувати? Щось зле і таємниче було в цьому домі. Що це таке? Невже справді привид? Усе моє виховання повстало проти цього. А може, я п'яний? Ні, я майже не пив. Та й звідки з'явилися б знову ті кроки, що зараз лунають у коридорі? Чи лунали вони тоді, коли я бачив обличчя цієї потвори у вікні?

Цікавість моя дійшла до межі неможливого. Ні, я не поїду звідси завтра, як думав, я повинен розгадати все це. Жінка, яка подарувала мені сьогодні ще один добрий спогад, божеволіє тут від жаху, тут діється щось несумісне із законами природи, а я поїду. Але хто допоможе мені? Хто? Хто допоможе мені в пошуках? І згадалися мені слова Світиловича: «Приповзу до її ніг і помру». Так, з ним я і повинен зустрітися. Ми спіймаємо цю погань, а якщо ні — я повірю в існування зелених привидів і ангелів божих.

Розділ п'ятий

Через день я підходив до будинку Дубатовка. Я не хотів іти, але господиня сказала: «Ідіть, я наказую. Мені не буде тут страшно».

І я пішов. Йти мені довелося зовсім в інший бік від дому, на південний схід. Заросла травою алея, обабіч якої стояв похмурий, як ліс, парк, довела мене до огорожі. В одному місці тут не було прута (то була таємниця Надії Яновської, яку вона мені відкрила), і можна було пролізти. Це було добре, бо мені не довелося, таким чином, іти на північ тією алеєю, якою я приїхав, обминати весь парк і тільки тоді йти до будинку Дубатовка. А так я проліз крізь огорожу і вибрався на рівне місце. Ліворуч і прямо переді мною були безмежні вересові пустки з поодинокими купами дерев, праворуч якісь зарості, за ними повна, як око, річка, потім болотяний скарлючений ліс, а далі, видно, справжня і безнадійна драговина. Десь дуже далеко бовваніли за вересовими пустками верхів'я дерев, якими, мабуть, була обсаджена садиба Дубатовка.

Я повільно йшов пусткою, тільки часом потрапляючи на щось схоже на стежку. І хоч осіннє поле було похмуре і непривітне, хоч двічі над моєю головою пролітав величезний крук — мені було тут легко після Болотяних Ялин. Тут було все звичайне: мох на купинах болітець, сухий верес поміж ними, мишка-крихітка, яка тягнула з високого будяка білий пух, видно, у своє гніздо, готуючись до зими.

Я підійшов до будинку Дубатовка тільки присмерком, коли вікна його були яскраво освітлені. Це був звичайнісінький шляхетський будинок. Старовинної будови, приземкуватий, з дуже маленькими віконцями, він був укритий гонтом, чисто побілений, мав ґанок з чотирма колонами.

Провінційний архітектор не знав, мабуть, відомого секрету, І тому колони здавалися трохи випуклими посередині, як бочки. Оточували будинок старі жовті, уже майже облетілі величезні липи. За будинком великий, переважно фруктовий сад, за ним — клапоть зораної землі.

Я, видно, спізнився, бо за вікнами вже лунали голоси. Зустріли мене палко й радісно.

— Голубчики, святі мученики! — кричав Дубатовк. — З'явився-таки, з'явився блудний син. За стіл його, за стіл. Антосю, де ти там, лобуряко? Розгінну гостеві. Проморгали, чорти, навіть не салютували йому, стремінної не піднесли. У, бовдури…

За столом сиділо осіб десять, усі мужчини. Знайомі мені були тільки Світилович, Олесь Ворона, Стаховський. Майже всі вже були досить п'яні і розглядали мене чомусь з підвищеною цікавістю. Стіл угинався від страв: видно, Дубатовк був із заможних місцевих шляхтичів. Заможність, однак, була відносна. Їсти й пити було що, але покої, через які я йшов, не відзначалися багатою обстановкою. Стіни побілені, вікна різьблені і яскраво пофарбовані, меблі старі й не дуже добрі, зате дуже важкі. Старосвітчина визирала з кожного кутка. В їдальні, крім широкого дубового стола, табуретів, обтягнутих зеленим шовковистим полотном, двох данцігських крісел, оббитих позолоченим сап'яном та потрійного дзеркала в коричневій рамі, яка зображала місто я церковними банями, нічого не було. Строкато одягнені гості дивилися на мене.

— Чого ви очі витріщили? — гаркнув Дубатовк. — Столичної людини не бачили, ведмеді, чи що? Ану, допоможіть гостеві, покладіть йому на його тарілку, що вам до смаку.

Волохаті пащі заусміхалися, лапи почали ворушитися. Хутко на моїй тарілці лежав величезний гусак з брусничним варенням, індикова ніжка з яблуками, солені гриби, десяток колдунів, а з усіх боків тільки чути було:

— А ось пампушки з часником… А ось, пане, шматок шиночки дикого вепра, наперчений, огнем горить. Пам'яттю матері заклинаю — візьміть… А ось чудова… А ось надзвичайний…

— От як у нас по-білоруському частують, — реготав господар, побачивши, що я зовсім розгубився.

Переді мною виросла гора. Я спробував протестувати, але викликав такий вибух обурення (у одного з гостей навіть сльози потекли: правда, він був трохи напідпитку), що я здався.

Лобуряка Антось приніс мені на таці «розгінну» чарку Я дуже міцний на хміль чоловік, але тут розгубився. У чарці було не менше пляшки якоїсь жовтої прозорої рідини.

— Не можу.

— Як це «не можу»? Не може тільки цнотлива дівка, та й та швидко згоджується.

— Багато, пане Дубатовк.

— Багато, коли три жінки в хаті, і то не для кожного… Е-е, хлопці, нас не поважають. Просіть шановного гостя.

— Не кривдіть… Випийте, — заревіли гості ведмежими голосами.

Довелося випити. Рідина обпекла всі мої нутрощі, вогняні кола заходили в голові, але я стримався, не скривився.

— Мужчина! — похвалив Дубатовк.

— Що це? — проковтнувши добрий шмат шинки, спитав я.

— Го! Старку польську знаєш, горілку знаєш, українського спотикача також, а нашого «Трис дзивинірис» не знаєш. Це, брате, по-литовському «тричі по дев'ять». Горілка на двадцяти семи травах. Ми її секрет у литовців вивідали століття тому. Нині її й самі литовці забули, а ми ще пам'ятаємо. Пий на здоров'ячко, потім я тебе добрим медом почастую.

— А це що? — спитав я, торкаючи виделкою щось темне на тарілці.

— Голубчику ти мій, це лосині губи в підсолодженому оцті. Їж, брате, підкріпляйся. Ця страва для богатирів. Предки наші, земля їм пухом, не дурні були. Їж, обов'язково їж.

А через хвилину, позабувши, що рекомендував «губи», кричав:

— Ні, брате, ти у мене звідси, не покуштувавши холодних пирогів з гусячою печінкою, не підеш. Антосю, сюди!

Прийшов Антось з пирогами. Я відмовився.

— Падай гостеві в ноги. Бий дурною головою об підлогу, проси, бо гість нас кривдить.

Через хвилину я також був напідпитку. Довкола кричали, співали, але я не забував їсти. Дубатовк висів у мене на плечі і дуднів щось, а що саме, я не дуже й слухав. Кімната почала розгойдуватись.

— А-а, вип'ємо чарку, А за нею й дру-гу-у,–

ревів хтось. І раптом я згадав далекий будинок в ялиновому парку, бороду моху на деревах, камін, сумну постать біля нього. Мені стало сумно. «Я п'яна свиня, — повторював я, — не можна розкошувати, коли іншому погано». І так мені стало шкода її, що я спробував заплакати і… одразу зробився тверезим. Гості вставали з-за стола.

— Панове, — сказав Дубатовк, — прогуляйтеся трошки, треба стіл підновити.

Боже, це був ще тільки початок! А вони ж уже були добре п'яні. Була восьма година вечора. Нічого. Ще рано. Я знав, що, так раптово протверезівши, я більше не буду сьогодні п'яним, але все-таки вирішив пити обережно, бо ще в болоті загрузнеш — буде тоді історія.

Розважалися. Дубатовк показав добру колекцію зброї. Дуже хвалив одну стару шаблю, яку випросив у Романа Яновського. Казав, що російський булат бере мідну пластину, польська «зигмунтівка» — доволі товстий цвях, а це — наша, секрет ще татари за Вітовта завезли. Всередині ртуть, удар такий, що не тільки тонку мідну пластинку візьме, а й товсту. Йому не вірили. Він розкричався, загадав Антосеві принести чурбак. Антось уніс до кімнати коротку колоду завтовшки в три людські шиї, поставив на підлогу.

Всі притихли. Дубатовк примірився, вищирився, і раптом шабля описала в повітрі майже невидиме півколо.

Хакнувши нутром, Дубатовк потягнув шаблю на себе і… перерубав колоду навскоси. Помахав кистю руки в повітрі. Усі мовчали, приголомшені.

— Ось як треба, — коротко сказав він.

Під час цієї перерви мені вдалося відвести Світиловича на ґанок і, нагадавши йому його слова, розповісти про все, що відбувається у Болотяних Ялинах. Він надто схвилювався, сказав, що чув про все це й раніше, але не дуже вірив.

— Тепер вірите?

— Вам вірю, — просто сказав він, — і обіцяю вам, доки я живий, жодна волосина не впаде з її голови. Диявол це, привид або щось інше — я стану на його шляху.

Ми домовилися, що будемо розслідувати цю справу разом, що він через день прийде до мене і розповість, про що він довідався в околиці (різні чутки і плітки могли принести певну користь). Дубатовка вирішили поки що до справи не залучати: старий міг розгніватися і, за своїм звичаєм, рубати з плеча.

Вечеря тривала далі. Знову частували, знову пили. Я зауважив, що Дубатовк підливає собі і мені рівно, п'є і допитливо поглядає на мене. Коли я випивав чарку, на його лиці з'являвся вираз задоволення. Це було своєрідне підбадьорювання на змагання. А в перервах він пропонував то «млинці з мочанкою», то «надзвичайні штанці з м'ясом, так і плавають у маслі, святі таких не їли». Видно, він випробовував мене з усіх боків. Я пив і майже не п'янів.

Решта, крім Світиловича, були вже в тому стані, коли кожний не слухає, що каже інший, коли обличчя червоні, коли один співає, другий розповідає приятелеві про історію з його коханою, третій силкується звернути увагу всіх на якийсь колоритний факт своєї біографії, а четвертий сам собі розповідає, яка добра була в нього мати, і який він п'янюга, і який він ганебний, не вартий такої матері син Співали, цілувалися. Хтось вив:

Моя жінка в хаті, А я п'ю, гуляю. Корчмарю вола, а душу Чорту пропиваю.

Другий тягнув своєї:

Розкажіть, добрі люди, Де мій милий ночує. Якщо в дальній дорозі – Поможи йому, боже. Як у вдови на постелі – Покарай його, боже. Як у вдови на постелі…

Хтось підвів голову від стола і проспівав свій варіант останнього рядка:

По-можи йому… тож-же.

Всі зареготали.

Врешті Дубатовк покрутив головою, немовби відганяв очмаріння, підвівся й оголосив:

— Я знайшов, нарешті, серед молодих справжнього шляхтича. Він пив сьогодні більше за мене, я очманів, а він свіжий, як кущ під дощем. Ви всі тут не витримали б і половини цього. Дев'ять вас лежали б без ніг, а один мукав. Це мужчина! Це людина! Його і тільки його я із задоволенням обрав би собі другом юнацтва.

Усі почали кричати «Славу!». Тільки Ворона дивився на мене похмуро і в'їдливо. Пили за моє здоров'я, за шляхту — сіль землі, за мою майбутню дружину.

Коли захват трохи пригас, Дубатовк подивився мені в очі і довірливо запитав:

— Одружишся?

Я невиразно кивнув головою, хоч добре зрозумів, про що він запитує. Він, видно, був упевнений у цьому, а мені не хотілося його переконувати в протилежному. Старому я сподобався, він був напідпитку зараз і міг дуже образитися, коли б я щиро сказав йому, що я ніколи про це не думав і думати не хочу.

— Вона гарна, — замість відповіді ствердив Дубатовк і зітхнув, відводячи очі вбік.

— Хто? — запитав я.

— Моя підопічна.

Справа зайшла надто далеко, і більше крутити не можна було, вийшло б, що я скомпрометував дівчину.

— Я не думав про це, — сказав я. — А якби навіть і думав, так це справа не моя. Запитали б перш за все у неї.

— Уникаєш серйозної відповіді, — раптом в'їдливо процідив Ворона (я не чекав, що він може чути нашу тиху розмову). — Не хочеш просто і щиро сказати поважним людям, що ганяєш за грішми, за родовитою дружиною.

Я пополотнів. Намагаючись триматися спокійно, відповів:

— Я не маю наміру одружуватися. І взагалі вважаю, що розмова про дівчину в холостяцькій підпилій компанії не пасує справжньому мужчині. Помовчте, пане Ворона, не привертайте уваги п'яних до безвинної дівчини, не псуйте її репутації, і я, хоч це жахлива образа, дарую вам її.

— Хо! — сказав Ворона. — Він мені дарує. Цей кіт, цей хамло.

— Замовчіть! — крикнув я. — Як ви ображаєте її одним з цих слів, подумайте!

— Панове! Панове! — заспокоював нас Дубатовк. — Вороно, ти п'яний.

— Думайте самі. Я простив вам одного разу вашу провину, але цього більше не робитиму, — прошипів Ворона.

— Мерзотник! — вигукнув я, шаліючи.

— Це я?

— Так, ви! — крикнув я так страшно, що навіть той, що спав, підвів голову від стола. — Я змушу вас заткнути пельку.

Столовий ніж просвистів у повітрі і плазом стукнувся мені в груди. Я скочив з місця, схопив Ворону за петельки і трусонув. В ту мить Дубатовк схопив нас за плечі і розтягнув, мовчки штурхонувши Ворону в груди.

— Соромся, Олесю! — загорлав він. — Ти щеня… Зараз же мирися.

— Ні, стривай, Дубатовк. Справа серйозна. Пізно. Зачеплено мій гонор, — ревів Ворона.

— І мій гонор як господаря. Хто тепер приїде до мені в гості? Усі скажуть, що в мене можна наткнутися на таке, — гув Дубатовк.

— Начхати, — вигукнув, вищирившись, Ворона.

Дубатовк мовчки заїхав йому в ухо.

— Тепер ти будеш перш за все битися на шаблях зі мною, бо він тільки взяв тебе за петельки, — прошипів він таким голосом, що багато хто здригнувся. — Я зроблю так, що мій гість піде звідси живий і здоровий.

— Помиляєшся, — майже спокійно сказав Ворона. — Хто перший образив, той перший і в черзі. А опісля вже буде справа і з тобою, хоч і вбий мене.

— Олесю, — майже благав Дубатовк. — Не ганьби моєї хати.

— Він битиметься зі мною, — твердо сказав Ворона.

— Ну й добре, — несподівано погодився господар. — Байдуже, пане Білорецький. Будьте мужнім. Цей підсвинок зараз такий п'яний, що не зможе тримати пістоля. Я, чого доброго, стану поруч з вами, це буде найнебезпечніше від куль місце на всьому місці дуелі.

— Що ви, пане Ригоре… — Я поклав долоню йому на плече. — Не треба. Я не боюся. Будьте мужнім і ви.

Ворона втупив у мене свої чорні мертві очі.

— Я ще не скінчив. Стрілятимемося не в садку, інакше цей джигун утече. І не завтра, інакше він виїде звідси. Стрілятимемося тут, зараз, в пустій кімнаті біля омшаника. І кожному по три кулі. У темряві.

Дубатовк зробив протестуючий жест, але в мою душу вже закралася холодна, скажена лють. Мені було все одно, я ненавидів цю людину, забув Яновську, роботу, себе.

— Я згоджуюся з вашим побажанням, — в'їдливо сказав я. — А ви скористаєтеся темрявою, щоб утекти від мене? Зрештою, як хочете.

— Левеня! — почув я переривчастий голос Дубатовка.

Я глянув на нього і вразився. На старого шкода було дивитися, обличчя його скривилося, в очах були нелюдська туга і сором, такий сором, хоч лусни… Він ледь-ледь не плакав, і на кінчику носа висіла якась підозріла крапля. Він навіть мені в очі не глянув, відвернувся і махнув рукою.

Омшаник прилягав до будинку, велике приміщення з сивим мохом у пазах стін. Павутиння, як розмотані сувої полотна, звисало з солом'яної стріхи і хиталося від кроків. Два шляхтичі несли свічки і привели нас у кімнату біля омшаника, зовсім порожню, з сірою брудною отинковкою і без вікон. Гут тхнуло мишами і брудом пустки.

Правду кажучи, я боявся і дуже боявся. Почуття мої були схожі з почуттями бика на різниці або людини, яка сидить у дантиста. І кепсько, і бридко, але втікати не можна.

«Ну, що буде, як він ось зараз візьме, і стрельне, і влучить мені в живіт? Ах, це жахливо! Утекти б куди».

Мені чомусь особливо жахливою здавалася рана в живіт. А я ще тільки-но під'їв.

Я ледь не застогнав від туги й огиди. Але своєчасно схаменувся і подивився на Ворону. Він стояв із секундантами біля протилежної стіни, заклавши ліву руку в кишеню чорного фрака, а в правій, опущеній вниз, тримав дуельний пістоль. Два інших заклали йому в кишені. Його жовте і якесь зневажливе лице було спокійне. Не знаю, чи міг я сказати те саме про своє лице.

Два мої секунданти (один із них був Дубатовк) дали й мені пістоль, два інших пістолі поклали в кишені — я нічого не помітив, я дивився в лице людини, яку я повинен убити, бо інакше вона уб'є мене. Я дивився на Ворону з якоюсь жадобою, немовби бажаючи зрозуміти, за що він уб'є мене, за що він мене ненавидить.

«За що я його вб'ю? — подумав я, немовби тільки я стояв тут із пістолем у руці. — Ні, його не можна вбивати. І навіть не в тому, не в тому річ, але ось ця тонка, така слабка людська шия, яку так легко перервати». Я також не хотів помирати, я вирішив викручуватися, добитися того, щоб Ворона вистрілив три рази і тим скінчити дуель.

Секунданти вийшли і залишили нас двох у кімнаті. Двері зачинили. Ми опинилися в повній темряві. Незабаром пролунав голос одного з секундантів Ворони. — Починайте.

Я зробив лівою ногою два «кроки» вбік і потім обережно поставив її на попереднє місце. Дивно, але всіляке хвилювання зникло, я діяв, як автомат, але так розумно і швидко, як ніколи не зміг би зробити це під контролем мозку. Не слухом, а скоріше шкірою я відчував присутність Ворони в кімнаті, там, біля другої стіни.

Ми мовчали. Зараз справа залежала багато в чому від того, хто буде стриманіший. Палець мій так і тягнувся скоріше натиснути спуск.

Спалах освітив кімнату. Не витримав Ворона. Куля свиснула десь з лівого боку від мене, цокнула в стіну. Я міг би стріляти в ту мить так точно, як при денному світлі.

Але я не вистрілив, тільки помацав рукою те місце, куди вдарила куля. А потім залишився на тому самому місці.

Ворона, видно, не міг навіть і подумати, що я вдруге вживу той самий засіб. Я чув його хрипке дихання.

Другий постріл Ворони пролунав у кімнаті. І знову я не стріляв. Але стояти далі на місці було несила, тим паче, що я чув: Ворона почав підкрадатися біля стінки, а потім, здається, у мій бік.

Нерви мої не витримали, я обережно почав кудись іти. А темрява дивилася на мене тисячами пістольних дул. Дуло могло бути в будь-якому місці, я міг налізти на нього просто животом, тим паче, що згубив ворога і навіть не міг сказати, де двері в кімнаті і де яка стіна.

Я спинився, щоб прислухатися до таємного інстинкту. І ось в ту мить, коли я спинився, щось примусило мене з гуркотом кинутися боком на підлогу.

Постріл пролунав просто наді мною, навіть волосся на моїй голові ворухнулося.

А в мене ще були три кулі. На хвилину майнула дика радість, але я пригадав кволу людську шию і опустив пістоль.

— Що там таке? — пролунав голос за дверима. — Стріляв хтось один? Що там, вбито кого, чи що? Стріляйте скоріше, годі вам воду товкти в ступі.

І тоді я підвів руку з пістолем, відвів її убік від того місця, де був у момент третього пострілу Ворона, і натиснув спуск. Треба ж було мені випустити хоч одну кулю.

У відповідь, зовсім несподівано для мене, почувся жалісний стогін і звук від падіння людського тіла.

— Гей, сюди! — крикнув я. — Скоріше! Допоможіть! Я, здається, убив його.

Жовта сліпуча смуга світла навкоси впала на підлогу. Коли люди зайшли до кімнати, я побачив Ворону, який лежав горілиць, витягнутий і нерухомий. Я кинувся до нього, підняв голову. Руки мої натрапили на щось тепле і липке. Обличчя Ворони ще більше пожовкло.

Я не витримав більше, я схопив його за щоки, припав лицем:

— Вороно! Вороно! Прокинься! Прокинься ж!

Дубатовк, похмурий і суворий, виплив звідкілясь, немов з туману. Він заметушився біля лежачого, потім зиркнув мені в очі і зареготав. Мені здалося, що я збожеволів. Я підвівся і, ошалілий, майже непритомний, витягнув з кишені другий пістоль. Мені здалося дуже простим узяти його, піднести до скроні і…

— Не хочу, не хочу я більше!

— Ну, чого ти, хлопче, чого, любий, — почув я голос Дубатовка. — Це ж не ти його образив, він нас із тобою хотів зганьбити. Нічого, за тобою ще два постріли. Ти ба, як тебе корчить! Це все з незвички, від чистих рук та сумлінного серця. Ну… ну… ти ж не вбив його, ні. Він тільки оглушений, як бугай на різниці. Ач, як ти його ловко. Відстрелив шматок вуха та ще й на голові шкіру розпоров. Байдуже, полежить тиждень, відлежиться.

— Не треба мені ваших двох пострілів! Не хочу! — кричав я, як дитинча, і мало не тупав ногами. — Дарую йому ці два постріли!

Ворону підхопили мій секундант і ще якийсь шляхтич, в якого все обличчя складалося з величезного кирпатого носа і неголеної бороди. Вони понесли його кудись.

— Хай бере собі ці два постріли!

Тільки тут я зрозумів, який це жах убити людину! Ліпше, мабуть, здохнути самому. І не тому, що я був такий уже святий. Зовсім інша річ, коли це станеться в сутичці, у бою, в запалі. А тут темна кімната і людина, яка ховається від тебе, як пацюк від фокстер'єра. Я вистрілив з обох пістолів у стіну під стелею, кинув їх на підлогу і пішов.

Коли я зайшов до кімнати, де відбулася сварка, Ворону поклали вже в одному з дальніх покоїв під наглядом родичів Дубатовка, а компанія знову сиділа за столом. Я хотів іти одразу ж — не пустили… Дубатовк посадив мене поруч із собою і сказав:

— Нічого, хлопче. Це від нервів у тебе. Він живий, буде здоровий — чого ще? І він тепер знатиме, як натикатися на справжніх людей. На, випий… Я скажу тобі, що ти справжня людина. Так диявольськи хитро і так мужньо чекати всіх трьох пострілів — це мало хто зробить. І це добре, що ти високородний, ти ж міг вбити його останніми двома кулями — і не зробив цього. Моя хата зараз до останньої хрестовини вдячна тобі.

— І все-таки погано, — сказав один із шляхтичів. — Така витримка, вона не від людини.

Дубатовк хитнув головою:

— Сам винен, свиня. Сам поліз, п'яний дурень. Хто б іще подумав кричати про гроші, крім нього. Ти ж знаєш, що він до неї сватався і отримав гарбуза. Я впевнений, що пан Андрій значно забезпеченіший, ніж Яновська. У нього голова, праця, руки, а в останньої жінки їхнього роду — майорат, на якому треба сидіти, як собаці на сіні, здохнути з голоду на скрині з грішми. І звернувся до всіх:

— Панове, я сподіваюся на шляхетність усіх нас. Мені здається, про те, що сталося, треба мовчати. Це не робить честі Вороні — чорт з ним, він заслуговує каторги, але це не робить честі і вам, і дівчині, ім'я якої чорнив п'яним язиком цей блазень… Ну, а мені й поготів. Один, хто поводив себе, як мужчина, це Білорецький, а він, як справжній мужчина, скромна людина.

Всі погодилися. І гості, видно, уміли тримати язика за зубами, бо в окрузі ніхто й словом не обмовився опісля про цю подію.

Коли я йшов звідти, Дубатовк затримав мене на ґанку.

— Коня тобі дати, Андрусю?

Я умів їздити, але хотів пройтися пішки й очуняти після всього.

— Ну, то дивись.

Я пішов додому вересовою пусткою. Була вже глибока ніч, місяця не було видно за хмарами, але якесь непевне, хворобливо-сіре світло заливало пустку. Часом здригався під поривами вітру сухий верес, часом панувала тиша. Величезні стоячі камені траплялися біля дороги. Похмура це була дорога! Тіні розросталися, перетинали її. Мені трохи хотілося спати, і я вжахнувся від самої думки, що треба йти дорогою, обминаючи парк, біля Велетової прірви. Краще було знову піти пусткою і відшукати потаємний лаз в огорожі.

Я звернув з дороги, майже одразу потрапив у якусь твань, забруднив чоботи, потім вибрався на сухий верес, знову потрапив у грязюку, вперся у довге й вузьке болото. Лаючи себе за те, що зробив великий гак, я узяв ліворуч, ближче до кущів на березі річки (я пам'ятав, що там було сухо, і до того ж річка трохи осушує біля себе вологу місцевість), вибрався швидко на ту саму стежку, якою йшов до Дубатовка, і, опинившись за півверстви від його хати, пішов біля кущів у напрямку Болотяних Ялин. Парк уже вимальовувався верховіттям дерев верстви за півтори попереду, коли якесь незрозуміле почуття спинило мене. Чи чуття мої, загострені цього вечора горілкою і небезпекою, чи якесь незрозуміле шосте чуття виразно сказали мені, що я не сам на рівнині. Що це було, друге, я не знав, але був упевнений, що воно ще далеко. Я прискорив ходу, швидко обминув той виступ драглистого місця, в яке вліз недавно і яке перетинало мені шлях. Вийшло так, що я стояв майже біля кущів, просто переді мною за верству був парк Болотяних Ялин, драглиста улоговина метрів з десять завширшки відділяла мене від того місця, де перебував сорок хвилин тому, де вліз у твань (я згубив ці хвилини, щоб зробити гак). За улоговиною лежала пустка, рівно освітлена все тим самим непевним світлом, а за нею — дорога. Коли обернутися назад, то далеко з правого боку блимав останній вогник у хаті Дубатовка, мирний і рожевий, а ліворуч, так само далеко за пусткою, бовваніли крислаті й величезні верховіття Яновської пущі. Але вона була дуже-дуже далеко, на межі пустки і боліт.

Я стояв і слухав, хоч якесь неспокійне чуття і казало мені, що воно зараз ближче. Я ж не міг повірити в передчуття: повинна була бути якась реальна причина цього душевного стану. Я не міг нічого бачити: легкий туман вкривав рівнину. Я нічого не чув. Що ж це могло бути, звідки цей сигнал? Я ліг на землю, притиснув до неї вухо і через півхвилини відчув якесь рівномірне тремтіння землі. Не скажу, що я дуже смілива людина, інстинкт самозбереження у мене, може, навіть міцніший, ніж в інших, але я завжди був вельми допитливий. Я вирішив чекати і швидко мав винагороду. З боку пущі пусткою рухалася якась темна маса, досить велика і рухлива. Я довго не міг здогадатися, що це таке. Потім я почув дрібне і рівне відлуння копит. Шамотів верес. Потім усе зникло, маса, видно, спустилася в якийсь ярок, а коли з'явилася знову — відлуння стихло. Вона мчала безшумно, немовби пливла в повітрі, наближалася усе ближче й ближче. Потім зробилася більшою, видно, звернула і замість голови показала мені бік. Ще хвилина, і я аж подався вперед. У хвилях блідого прозорого туману чітко вимальовувалися силуети вершників, які мчали шаленим чвалом, аж кінські гриви розвівалися од вітру. Я почав рахувати їх і нарахував двадцять. Двадцять перший скакав попереду. Я ще сумнівався, коли вітер приніс звідкілясь здалеку луну мисливського рога. Холодний сухий мороз пройшов по моїй спині.

Тьмяні тіні вершників бігли від дороги навскоси до драглистої улоговини. Розвівалися од вітру плащі-велеїси, вершники рівно, як ляльки, сиділи в сідлі, і жоден звук не долинав звідти. Саме в цьому мовчанні й було найжахливіше. Якісь світлі плями вирізнялися на цьому туманному тлі. А двадцять перший скакав попереду, не метляючись у сідлі, очі його закривав низько насунутий капелюх з пером, лице було похмуре й бліде, губи стиснуті.

Дикий верес співав під їхніми ногами.

Я допитливо дивився на гострі носи, які стирчали з-під капелюхів, на тонкі, знизу волохаті ноги коней якоїсь невідомої мені породи.

Безшумно скакало по вересу дике полювання короля Стаха, мчали сірі, тьмяні, нахилені наперед постаті.

Я не одразу зрозумів, що вони, блукаючи болотом, натрапили на мій слід і зараз ідуть ним по мою душу. Вони спинилися, все так само безшумно, біля того місця, де я заліз у твань. До них було не менше десяти метрів через драговину, я бачив навіть, що їхні коні — тьмяні коні, вороної і строкатої масті, але не почув жодного звуку, тільки десь біля пущі часом співав приглушений ріг. Я тільки бачив, що один з них, повиснувши в сідлі, подивився на сліди, знову випрямився. Отаман махнув рукою у той бік, куди пішов я, огинаючи улоговину, і полювання помчало. Ще хвилин п'ятнадцять, і воно, обминувши улоговину, повинно було бути тут. Холодна лють вирувала в моєму серці: е, ні, привиди ви чи хто, але я вас зустріну як належить!.. Револьвер, шість набоїв — і подивимося. Я швидко засунув руку в кишеню, і… холодний піт виступив на моєму лобі: револьвера не було. Я тільки тут згадав, що залишив його в шухляді стола в моїй кімнаті.

«Це кінець», — подумав я.

Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.

Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді — чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.

Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з правого, то з лівого боку. Мені не було часу оглядатися, але один раз я все-таки оглянувся з кущів. Вони, люди дикого полювання, летіли за мною у молочному низькому тумані.

Коні їхні розпростерлися в повітрі, вершники сиділи нерухомо, верес дзвенів під копитами. І над ними, у клаптику чистого неба, горіла самотня гостра зірка.

Напруживши останні сили, я скотився з гори, перетнув широку стежку, стрибнув у канаву і побіг по дну, по воді. Канава наближалася до огорожі. Я вискочив з неї і одним стрибком підлетів до огорожі. Вони були за якихось двадцять сажнів од мене, але трохи забарилися, і це дало мені можливість проскочити у ледь помітну дірку і заховатися п бузку. На стежці було зовсім темно від дерев, і тому, коли вони майже безшумно промчали повз мене, я не зміг роздивитись їх. Але я добре чув, як головний простогнав: «До прірви».

Дике полювання помчало далі, а я сів на землю. Серце моє билося, як овечий хвіст. Але швидко підвівся. Сидіти після бігу не можна. Я добре розумів, що тільки одержав відстрочку. Вони можуть швидше домчати до будинку кружним шляхом, ніж я дійду до нього напрямки. І знову побіг. Ноги мої були збиті до крові, двічі я упав, спіткнувшись об коріння, ялинові лапи стьобали моє обличчя. Громаддя палацу виросло переді мною зовсім несподівано, і водночас я почув тупіт копит десь попереду. Вони знову лунали, вони гриміли так часто, що я шкірою відчував: вони мчали неймовірно швидким чвалом.

Я пішов ва-банк. Я міг сховатися, але в палаці була дівчина, яка зараз, певно, дуже злякалася. Я повинен бути там, там моя зброя. Кількома стрибками я опинився на ґанку і затарабанив у двері.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Відчиніть!

Кричати не можна було. Вона могла зомліти від жаху. А цокіт копит був уже тут, на цій половині палацу. Я грюкав.

Двері відчинилися раптово. Я вскочив до зали, міцно замкнув двері і хотів було кинутися по зброю, але крізь вічко побачив, що тьмяні коні промчали далі і зникли за поворотом алеї.

Я глянув на Яновську, вона стояла вражена моїм виглядом, глянув у люстро і жахнувся: увесь обдертий, пошарпаний, з кров'ю на руках, із скуйовдженим волоссям стояв і дико дивився на мене мій двійник. Я знову глянув на Яновську: бліда, з мертвим обличчям, вона заплющила очі і спитала:

— Вірите ви тепер у дике полювання короля Стаха?

— Тепер вірю, — похмуро сказав я. — І ви не побоялися відчинити мені двері в таку мить?! Маленьке мужнє серце…

У відповідь вона розридалася.

— Пане Білорецький… пане Андрію… Андрію. Я так боялася, так боялася за вас. Боже… боже… боже! Хоч би взяв ти тільки мене саму!

Руки мої стиснулися в кулаки.

— Пані Надіє! Я не знаю, привиди це чи ні. Привиди не могли бути такими реальними, люди не могли бути такими примарними, палати такою нечистою люттю. Але я клянуся вам, клянуся. За цей ваш жах, за ці ваші сльози вони заплатять мені, заплатять дорогою ціною. Клянуся вам.

Десь далеко завмирало часте відлуння кінських копит.

Розділ шостий

Коли досі темп моєї розповіді був трохи уповільнений, то тепер він буде, навпаки, чи не занадто швидкий. Але що вдієш, події з тієї жахливої ночі так мчали, що в мене паморочилася голова.

Вранці наступного дня ми ходили з Яновською до села, де я записував легенди. Всю дорогу я переконував її, що не треба так боятися дикого полювання, розповів, як я вчора ошукав його, а в голові крутилося: «Що ж це було? Що?»

Господиня трохи повеселішала, але все-таки була пригнічена: такою я її ще не бачив. А коли я повернувся до палацу (Яновська затрималася біля флігеля із сторожем), я помітив брудний аркуш паперу, приколений колючкою до стовбура ялини на видному місці. Я зірвав його:

«Те, що повинно загинути, загине. Ти мандрівний чоловік, чужинець якийсь. Зійди з дороги. Ти чужий тут, яке тобі діло до проклятих родів. Полювання короля Стаха приходить опівночі. Чекай».

Я тільки плечима знизав. Після такого апокаліптичного жаху, який я пережив учора, ця погроза здалася мені поганою мелодрамою, непродуманим ходом і, між іншим, переконала мене в земному походженні цієї чортівні (як ви побачите далі, даремно).

Я сховав листа. А вночі відбулося одразу дві події. Спав я дуже погано, мучили якісь страхіття. Я прокинувся опівночі від кроків, але цього разу якась незрозуміла впевненість, що це не просто звуки, змусила мене встати. Я накинув халат, обережно відчинив двері і вийшов у коридор. Кроки лунали в далекому його кінці. Я пішов за ними і… побачив економку, яка зі свічкою йшла кудись. Я обережно подався за нею, тримаючись темряви. Вона зайшла до якоїсь кімнати. Я кинувся услід, але економка виглянула звідти, і я ледве встиг притиснутись до стіни. Коли Я підійшов до кімнати, то побачив там тільки старий письмовий стіл, різьблену шафу. На підвіконні стояла свічка. Я зайшов туди, дуже обережно заглянув у шафу — порожня. Кімната була зовсім порожня, і, на жаль, мені не можна було вартувати в ній: я міг зіпсувати всю справу. Тому я пішов за ріг коридора і став там. У халаті було холодно, мерзли ноги, але я стояв. Я стояв, напевне, уже з годину, коли раптом друге явище вразило мене. Коридором просувалася блакитна жіноча постать. Звідки вона з'явилася — не знаю: коридор у тому кінці також робив коліно. Вона рухалася плавно, немовби пливла. Я тільки було рушив туди, як зупинився вражений. Лице цієї жінки було лицем Надії Яновської, тільки дивно зміненим. Воно було дуже поважне й спокійне, доросліше і якось навіть більш витягнуте. Де я бачив таке? Я вже здогадався і все-таки не вірив сам собі. Ну, звісно, портрет страченої жінки в залі. Блакитна Жінка!

Я забув про економку, про холод, про все. Цю таємницю я мусив розкрити негайно. І я рушив туди. А вона пливла, пливла від мене, і тут тільки я зауважив, що велике вікно її коридорі напіввідчинене. Вона ступила на низьке підвіконня і зникла. Я добіг до вікна, виглянув і нічого, нічого не побачив, немовби хтось глузував з мене. Ріг будинку, правда, зовсім недалеко, але карниз був той самий вузький карниз. Я вщипнув себе за руку — ні, я не спав.

Мене так вразила ця нова пригода, що я ледь не пропустив повернення економки. Та йшла із свічкою, тримаючи в руці якийсь аркуш паперу. Я закляк у ніші дверей, вона пройшла повз мене, не помітивши, потім виглянув і побачив, що вона спинилася біля вікна, похитала. головою, і, бурмочучи щось, зачинила його.

Потім пройшла сходами на перший поверх.

І що їй треба було тут, на другому поверсі? Я пішов було до себе, але раптом спинився і тихенько постукав у двері кімнати Яновської. Чим не жартує диявол, а раптом це все-таки була вона? Я сказав пошепки:

— Надіє Романівно, ви спите?

У відповідь я почув сонне бурмотіння.

Я повернувся до кімнати й, не засвічуючи свічки, сів на ліжко. Мене трясло від холоду, а голова просто тріщала від різних суперечливих думок.

Розділ сьомий

Коли ми наступного дня гуляли з нею по алеї, я розповів їй про пригоди минулої ночі. Може, мені й не варто було робити цього, не знаю, але я ніяк не міг позбутися думки, що тут щось нечисте з економкою. Вона не здивувалася, подивилася на мене великими лагідними очима й повільно відповіла:

— Бачите, а я цієї ночі так перехвилювалася за вас, що спершу не спала, а потім заснула так міцно, що навіть нічого не чула. Не варто вставати вам уночі, пане Білорецький. Коли що-небудь станеться, я собі цього не подарую… А щодо економки ви помиляєтесь. Власне кажучи, вона може ходити всюди, я не дотримуюсь давніх правил, що економка може приходити на другий поверх тільки тоді, коли її кличуть. Тут найжахливіше не вона, а Блакитна Жінка. Знову вона з'явилася. Неодмінно станеться щось погане. — І з суворою мужністю додала: — Скоріше за все це буде смерть. І я маю всі підстави думати, що помру я.

Ми сиділи в старій альтанці, розміщеній глибоко в чагарнику. Каміння від старості все обросло мохом, який після останніх дощів молодо зазеленів. Посеред альтанки стояла мармурова дівчина з відбитим вухом, і по обличчю її повз слимак. Яновська подивилася на неї і сумно посміхнулася:

— Отак і ми. Мерзенність запустіння — наше життя. Ви казали, що не зовсім вірите, що це привиди. Я з вами не згоджуюся. Але хоч би й так — що міняється? Чи не все одно, від чого мучитися, коли мучитися треба, треба покутувати гріхи.

— Ви їх спокутували двома роками, — почав я.

Але вона не слухала мене.

— Люди гризуться, як павуки в слоїку. Шляхта вимирає. Колись ми були міцні, мов камінь, а тепер ми… знаєте, коли розколоти камінь із старого будинку, в ньому будуть слимаки. Невідомо, чим вони там живляться, але варто стукнути об такий камінь, як він розпадеться. Так і ми. І нехай стукають скоріше.

— І не шкода вам цієї краси? — повів я рукою довкола себе.

— Ні, тільки б скоріше. Я взагалі давно готова зникнути разом з цим гніздом і не шкодувала б ні його, ні себе. Але з якогось часу я зауважила, що мені стає трошки шкода життя. Напевне, воно не така погана річ, як я думала. Напевне, і в ньому є сонце, друзі, кучеряві дерева, сміливість і вірність…

— Це дуже добре, що ви так думаєте.

— Ні, це дуже погано. У сто разів гірше помирати, люблячи життя, ніж так, як я гадала померти раніше. Раніше жах був звичайним станом моєї душі, тепер він перетворюється у щось таке, чому нема наймення, чого я не бажаю. І все тому, що я почала трішки вірити людям. Не треба цієї віри, не треба цієї надії. Краще так, як раніше. Це і спокійніше.

Ми помовчали, вона нахилила собі на коліна жовту напівопалу кленову гілку і гладила її.

— Люди не завжди кажуть неправду. Я дуже вдячна вам, пане Білорецький, за це. Ви повинні мені пробачити, я чула вашу розмову з Світиловичем, чистою, доброю душею, єдиною, окрім вас та, може, ще дядька, людиною у цій окрузі. Дякую за те, що не всюди на землі люди з плоскими головами, товстим черепом і чавунним мозком.

— До речі, про Дубатовка. Як ви вважаєте, чи не повинен я відкритися йому, щоб спільно взятися за викриття цього паскудства.

Вії її здригнулися.

— Не треба. Ця людина триста разів довела відданість і вірність нашому дому, він добра людина, він не дав Горобурді подати на погашення наш вексель ще за життя батька і зробив це не зовсім дозволеним шляхом: викликав його на дуель і сказав, що всі його родичі викликатимуть Горобурду доти, доки справа не закінчиться для нього погано. От саме тому я і не хочу, щоб він втручався. Він занадто запальний, дядечко.

Очі її, променисті й тихі, раптом заблищали.

— Пане Білорецький, я давно хотіла вам сказати щось. Після учорашньої нашої розмови, коли ви клялися, я зрозуміла, що чекати не можна. Ви повинні залишити Болотяні Ялини, залишити сьогодні, найпізніше завтра, і їхати до міста. Годі. Відспівали скрипки. У свої права вступає смерть. Вам нема чого робити тут. їдьте. Залиште цей забруднений століттями дім, гнилих людей, їхні злочинства тому, що їм пасує: ночі, дощу. Ви занадто живий для цього, і ви чужий.

— Надіє Романівно! — закричав я. — Що ви кажете! Мене вже називали тут чужинцем. Чи міг я чекати, що і з ваших вуст долетить до мене те саме жорстоке слово? Чим я заслужив його?

— Нічим, — сухо сказала вона. — Але пізно. Усе на світі пізно приходить. Ви занадто живий. Ідіть до свого народу, до тих, хто живе, голодує і сміється. Ідіть перемагати. А мертвим залиште могили…

Я розізлився до нестями:

— А ви не мій народ? А ці люди, залякані й голодні, це не мій народ? А Світилович, якому я повинен буду зрадити, це не мій народ? А ці прокляті богом болота, де чиниться мерзота, це не моя земля? А діти, які плачуть уночі, почувши відлуння копит дикого полювання, які тремтять від страху все життя, це не діти моїх братів? Як ви сміли навіть пропонувати мені таке?!

Вона ламала руки.

— Пане Білорецький… Невже ви не розумієте, що пізно пробуджувати до життя цю місцевість і мене? Ми стомилися сподіватися, не будіть нашої надії. Пізно! Пізно! Невже ви не розумієте, що ви один, що ви нічого не зробите, що загибель ваша — це буде жахливо, це буде непоправно! Я не подарую собі цього. О, якби ви знали, які це жахливі примари, які ненажерні до чужої крові!

— Надіє Романівно, — сказав я холодно, — ваш будинок — міцна фортеця. Але коли ви проганяєте мене, я піду в менш надійну, але не залишу цієї місцевості. Тепер треба або померти, або перемогти. Померти — коли це примари. Перемогти — коли це люди. Я не поїду звідси, не поїду нізащо на світі. Якщо я заважаю вам — інша річ. Але якщо ваше прохання викликане тільки тим, що ви боїтеся за мене, не хочете ризикувати моєю шкурою, — я залишаюсь, (рештою, це моя шкура, і я маю повне право користуватися нею, як сам захочу. Розумієте?

Вона подивилася на мене розгублено, зі сльозами на пчах.

— Як ви тільки могли подумати, що я не хочу бачити нас у цьому домі?! Як ви могли подумати? Ви мужня людина. Мені спокійно з вами. Мені, нарешті, добре з вами, навіть коли ви такий грубий, як зараз були. Шляхтич так не сказав би. Вони такі ґречні, витончені, так ховають свої думки. Мені так набридло це. Я хочу бачити вас у цьому домі, я тільки не хочу бачити вас таким, як учора, або…

— Або вбитим, — підхопив я. — Не хвилюйтеся. Більше ви мене таким не побачите. Зброя зі мною. І зараз не я від них, а вони од мене тікатимуть, якщо хоч крапля крові в їхніх безтілесних жилах.

Вона встала і пішла з альтанки. Біля самого виходу постояла хвилинку спиною до мене, повернулася і, дивлячись униз, сказала:

— Я не хотіла б, щоб ви ризикували життям. Дуже б не хотіла. Але після вашої відповіді я думаю про вас у сто разів краще. Тільки дуже стережіться, Білорецький. Не забувайте ніде зброї. Я… дуже рада, що ви не послухали мене, не вирішили їхати… Я згодна з вами, що людям треба допомогти. Моя безпека — дурниці, але інші люди — усе. Вони, може, тут більш варті щастя, ніж ті, на сонячних рівнинах, бо вони більше мучилися, чекаючи його. І я згодна з вами: їм треба допомогти.

Вона пішла, а я ще довго сидів і думав про неї. Я був вражений, зустрівши в цьому болоті таке благородство і красу душі.

Ви знаєте, як підносить і зміцнює людину усвідомлення того, що на неї хтось покладається, як на кам'яну гору. Але я, очевидно, погано знав себе, бо наступна ніч належить до найжахливіших і найнеприємніших спогадів мого життя. Років десять опісля я, пригадавши її, ревів і стогнав від ганьби, і дружина запитувала мене, що зі мною сталося. І я ніколи, аж до сьогоднішнього дня, не розповідав про цю ніч і мої думки нікому.

Може, і вам би не розповів, але мені спало на думку, що не так важливі ганебні думки, як те, чи змогла людина їх перемогти, чи не приходили вони до неї опісля. І я вирішив розповісти вам це для науки.

Надвечір до мене прийшов Світилович. У господині боліла голова, і вона ще до його появи зачинилася у своїй кімнаті. Ми розмовляли перед каміном удвох, і я розповів йому про події минулого вечора. Вираз непорозуміння відбився на обличчі Світиловича, і я спитав, що його так дивує.

— Нічого, — відповів він. — Економка — це дурниці. Може, вона просто краде в господині з її мізерних пожитків, може, ще щось. Я давно знаю цю бабу: досить скупувата й дурна як ступа. її мозок заплив жиром, і на злочин вона не здатна, хоч простежити за нею, здається, слід. Блакитна Жінка також нісенітниця. Наступного разу, коли побачите її, стрельніть у той бік. Я не боюся привидів-жінок. А ось ви краще відгадайте, чому я так здивувався, почувши про вчорашнє дике полювання.

— Н-не знаю.

— Ну, а скажіть, чи не було у вас ніяких підозр щодо Ворони? Скажімо так. Ворона сватається до Яновської, отримує гарбуза і потім, щоб віддячити, починає викидати колінця з диким полюванням. Ви не чули про сватання? Так, так ще два роки тому, за життя Романа, він пропонував тоді цьому, тоді ще дитинчаті, руку й серце. Тому і на вас злиться, тому і сварки шукав, а коли не вийшло — вирішив прибрати вас з дороги. Я тільки думав, що це буде трохи пізніше.

Я замислився.

— Признаюсь вам, що в мене такі думки були. Можливо, я навіть дав би їм волю, якби не знав, що Ворона лежить поранений.

— То якраз дурниці. Одразу майже після того, як ви пішли, він з'явився біля столу, зелений і похмурий, але майже тверезий. Кровопускання допомогло. Він був обмотаний бинтом, як головка капусти, лише ніс і очі виглядали. Дубатовк йому: «Що, хлопче, соромно, напився, як свиня, мене на дуель викликав, а наскочив на чоловіка, який дав тобі чосу?» Ворона спробував усміхнутися, але від слабості хитнувся: «Сам бачу, дядьку, що я дурень. І Білорецький так мене провчив, що я більше ніколи не лізтиму до людей». Дубатовк тільки головою похитав: «Ось що горілочка, міць божа, з йолопами робить». А Ворона йому: «Я думаю, треба в нього пробачення попросити. Незручно. Все одно — ніби покликали в гості і спробували вистьобати». Потім подумав. «Ні, — каже, — пробачення не проситиму, серджуся трохи. І, зрештою, він дістав задоволення». І я вам скажу ще, він сидів з нами, а ми пили до самого світанку. Дубатовк так напився, що почав уявляти себе християнським мучеником за часів Нерона, і все намагався покласти руки в миску з паленкою. Цей ваш секундант, бовдур років під сорок, усе плакав і кричав: «Матінко, прийди сюди, погладь мене по голівці. Кривдять твого сина, не дають йому більше горілки». Чоловіка зо три так і заснули під столом. Ніхто з них не виходив ані на хвилинку, так що до дикого полювання ні Ворона, ні Дубатовк відношення не мають.

— А ви що, і Дубатовка запідозрювали?

— А чому ні? — жорстко сказав Світилович. — Я нікому нині не довіряю. Йдеться про Надію Романівну. Чого ж я Дубатовка звідси, з підозрілих, викидатиму? З якої речі? Що добрий він? О-го, як людина прикинутися може! Я і сам… учора навіть не підходив до вас під час дуелі, щоб не підозрівали, якщо вони злочинці. І зараз не підходитиму, не треба. Я і вас підозрював: раптом… та потім схаменувся. Відомий етнограф іде в бандити! Ха! Так і Дубатовк міг ягнятком прикинутися. А головне, не сподобався мені отой його подарунок, портрет Романа Старого. Немовби навмисне, щоб дівчину з колії вибити.

— А що, — схаменувся я, — справді підозріло… Вона тепер навіть біля каміна боїться сидіти.

— Отож-бо, — пригнічено сказав Світилович. — Отже, не він король Стах. Подарунок цей якраз на його користь говорить. І вчорашня подія.

— Слухайте, — сказав я. — А чому б не припустити, що король Стах — це ви. Ви ж пішли вчора пізніше за мене, ви до мене без ніяких підстав ревнуєте. Ви, може, мені просто очі замилюєте, а насправді, тільки-но я вийшов, а ви: «На коні, хлопці!»

Я ні хвилини не думав так, але мені не сподобалося, що довірливий, щирий хлопець сьогодні тримає себе, як недовірливий дід.

Світилович дивився на мене, як очманілий, кліпнув разів зо два очима й раптом зареготав, одразу перетворившись на доброго, чистого юнака.

— Отож-бо, — відповів я його тоном. — Не зводьте даремно наклепу на старих, як Дубатовк. Образити людину недовго.

— Та я і не думав зараз про нього, — усе ще регочучи, відказував він. — Я вам казав, вони були зі мною. Коли почало світати, Вороні стало дуже погано, пішла знову кров, почав марити. Послали одного за дідом-знахарем, потім навіть лікаря привезли, не полінувалися у повіт поїхати. Приїхав він зовсім недавно й наказав Вороні тиждень бути в ліжку. Сказали, що рану отримав випадково.

— Ну, а хто б ще міг бути?

Ми перебрали всіх довкола, але ні на кому не зупинилися. Думали про Бермана навіть і хоч розуміли, що він — теля, вирішили написати листа до знайомих Світиловича в губернське місто й довідатися, як він там жив раніше і що він за людина. Це було потрібно тому, що він був один з людей округи Яновської, про якого ми нічого не знали. Ми думали й так і сяк, але ні до чого не могли додуматися.

— Хто найбагатший в околицях Болотяних Ялин? — спитав я.

Світилович подумав:

— Яновська, здається… Хоч багатство її мертве. Потім іде Горович (він не живе тут), потім пан Горобурда, — до речі, головний спадкоємець Яновської у тому випадку, якби вона померла тепер. Потім іде, мабуть, Дубатовк. Землі в нього мало, господарство й будинок, самі бачите, бідні, але, видно, є приховані гроші, бо в нього завжди їдять і п'ють гості. Решта — дрібнота.

— Ви кажете — Горобурда спадкоємець Яновської. Чому він, а не ви, її родич?

— Я ж вам казав, батько сам відмовився від права на спадщину. Небезпечно, маєток не дає доходу, на ньому висять якісь векселі, як кажуть.

— А ви не думаєте, що Горобурда…

— Гм. А яка йому вигода злочинством заробляти те, що все одно може належати йому. Скажімо, Яновська вийде заміж — вексель у нього, коли це не байка. Та він і боягуз, яких мало.

— Так, — задумався я. — Тоді підемо іншим шляхом. І ось яким: треба довідатися, хто виманив того вечора Романа з дому. Що ми знаємо? Що дитина була в якихось Кульшів? А може, Роман зовсім не по неї поїхав? Я ж це знаю зі слів Бермана. Запитаю у Кульшів. А ви наведіть довідки про життя Бермана в губернському місті.

Я повів його до дороги і повертався вже у присмерку алеєю. Бридко й неприємно було в мене на душі. Алея, власне, давно вже перетворилася на стежку і в одному місці огинала величезний, як дерево, круглий кущ бузку. Мокре, серцеподібне листя, ще зовсім зелене, тьмяно блищало, а з нього падали прозорі краплини, і кущ плакав.

Я обминув його і відійшов кроків на десять, коли раптом щось сухо ляснуло ззаду. Я відчув пекучий біль у плечі.

Соромно сказати, але в мене одразу затрусилися жижки. «Ось воно, — подумав я, — зараз пальнуть ще раз». Треба було стрельнути просто в бузок чи навіть просто кинутися бігти — усе було б розумніше за те, що я зробив. А я, з великого переляку, повернувся і кинувся бігти просто на кущ, грудьми на кулі. І тут я почув, що в чагарнику щось затріщало, хтось кинувся тікати. Я гнався за ним, мов шалений, і тільки здивувався, чому він не стріляє. А він, видно, діяв також інстинктивно: утікав чимдуж і так швидко, що тріск стих, а я так і не побачив його.

Тоді я повернувся і пішов додому. Я ішов і майже ревів од кривди. У кімнаті я оглянув рану: дурниця, подряпина верхнього плечевого м'яза. Але за що? За що? З пісні слова не викинеш, напевне, після потрясінь останніх днів сталося у мене загальне зрушення нервів, бо я години зо дві буквально корчився від жаху на своєму ліжку. Ніколи б я не подумав, що людина може бути таким мізерним слимаком. Я мало не плакав.

Пригадалося попередження, кроки в коридорі, жахливе обличчя у вікні, Блакитна Жінка, біг по вересових пустках, цей постріл у спину…

Уб'ють, неодмінно вб'ють. Мені здавалося, що темрява дивиться на мене невидимими очима якоїсь потвори, що ось хтось підкрадеться зараз і схопить. Соромно сказати, але я накинув ковдру на голову, щоб не схопили з боку подушки, немовби ковдра могла захистити. І мимоволі невідомо звідки з'явилася підленька думка: «Треба втікати. їм легко на мене звірятися. Нехай самі розбираються з цими огидами і цим «полюванням». Збожеволію, коли ще тиждень побуду тут».

Ніякі моральні критерії не допомагали, я тремтів, мов осиковий лист, а коли заснув, то був такий виснажений, немовби цілий вік тягав каміння. Напевне, коли б пролунали кроки Малого Чоловіка, я б заліз того вечора під ліжко, але його, на щастя, не було.

Ранок надав мені мужності, я був напрочуд спокійний.

Я вирішив того дня піти до Бермана, тим паче, що господиня ще хворіла. За будинком стояли величезні, вищі за людину, уже прив'ялі лопухи. Через них я добрався до ганку й постукав у двері. Мені не відповіли, я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. Невеличкий передпокій був порожній, висіло тільки Берманове пальто. Я кашлянув. Щось зашаруділо в кімнаті. Я постукав — Берманів голос сказав переривисто:

— Х-то? Заходь-те.

Я ввійшов. Берман підвівся з-за столу, тим самим жестом запинаючи халат на грудях. Лице його аж пополотніло.

— День добрий, пане Берман.

— С-сідайте, сідайте, будь ласка, — він заметушився так, що мені стало незручно.

«Чого я приплентався до нього? Людина любить самоту. Ти ба, як злякався…» А Берман уже відійшов.

— Сідайте, сідайте, вельмиповажаний, сідайте, шановний пане.

Я подивився на стілець і побачив на ньому миску з якоюсь недоїденою стравою і десертну ложку. Берман хутко вхопив її.

— Пробачте, вирішив вгамувати свій, так би мовити, апетит.

— Будь ласка, їжте, — сказав я.

— Що ви, що ви!.. Їсти в присутності ґречного пана… Я не можу.

Губи порцелянової ляльки улесливо кривилися.

— Ви не зауважили, мосьпане, яке це неприємне видовище, коли людина їсть? О, це жахливо! Вона тупо плямкає, чавкає і нагадує якусь худобу. В усіх людей так виразно проявляється схожість з яким-небудь звіром. Той їсть, наче лев, той чавкає, як, пробачте, та тварина, котру пас блудний син. Ні, пане-добродію, я ніколи не їм на людях.

Я сів. Кімната була дуже скромно умебльована. Залізне ліжко, яке нагадувало гільйотину, стіл, два стільці, ще стіл, увесь завалений книжками й паперами. Тільки скатертина на столі була незвичайна, дуже важка, синя із золотом. Звисала вона до самої підлоги.

— Що, дивуєтеся? О, мосьпане, це єдине, що лишилося з колишніх речей.

— Пане Берман…

— Я слухаю вас, пане.

Він сів, схиливши лялькову голову, широко розплющивши сірі великі очі й підвівши брови.

— Я хочу запитати. У вас інших планів будинку нема?

— М-м… ні… Є ще один, зроблений років тридцять тому, але там просто сказано, що він перемальований з того, який я вам дав, і позначені тільки нові перегородки. Ось він, будь ласка.

Я подивився на план. Берман мав рацію.

— А скажіть, чи нема якогось замаскованого помешкання на другому поверсі, біля порожньої кімнати з шафою?

Берман задумався.

— Не знаю, мосьпане, не знаю, ваша мость… Десь там має бути секретний, особистий архів Яновських, але де він — не знаю. Н-не знаю.

Пальці його так і бігали по скатертині, вистукуючи якийсь незрозумілий марш.

Я підвівся, подякував господареві й вийшов.

«І чого він так перелякався? — подумалося мені. — Пальці бігають, обличчя біле! У, холостяк чортів, людей почав боятися…»

І однак якась думка свердлила мій мозок.

«Чому? Чому? Ні, щось тут не чисте. І чомусь крутиться у голові слово «руки». Руки. Руки. До чого тут руки? Щось має у цьому слові ховатися, коли воно так лізе з підсвідомості».

Я виходив від нього з твердою думкою, що тут треба пильнувати. Не подобався мені цей ляльковий чоловічок, і особливо пальці, у два рази довші за нормальні, які вигиналися на столі, мов гадюки.

Розділ восьмий

День був сірий і похмурий, такий байдужо-сірий, що плакати хотілося, коли я вирушив у фільварок Жабичі, який належав Кульшам. Низькі сірі хмари повзли над торф'яними болотами. Казармений, нудний лежав переді мною краєвид. На рівній коричневій поверхні рівнини там-сям повзли брудні плями: пастух пас овечок. Я йшов краєм Велетової прірви, і окові буквально ні на чому було відпочити. Щось темне лежало в траві. Я підійшов ближче. Це був величезний, метрів зо три завдовшки кам'яний хрест. Повалили його давно, бо навіть яма, в якій він стояв, майже зрівнялася з землею і заросла травою. Літери на хресті були ледь помітні.

«Раб божий Роман помер тут наглою смертю. Подорожні люди, моліться за душу його, щоб і за вашу хтось помолився, щира молитва ваша особливо богові до душі».

Я довго стояв біля нього. От, виходить, місце, де загинув Роман Старий!..

— Пане, пане милосердний, — почув я голос за спиною.

Я обернувся. Жінка у фантастичному лахмітті стояла за мною і простягала руку. Молода, ще досить вродлива, вона мала таке обтягнуте жовтою шкірою страшне обличчя, що я опустив очі. На руках у неї лежало дитя.

Я подав їй.

— Мо’, хліба буде трішки в пана? Я, боюся, не дійду. І Ясик помирає…

— А що з ним?

— Не знаю, — тихо сказала вона.

У моїй кишені знайшовся цукерок, я дав його жінці. Але дитина не їла.

— Що ж мені робити з тобою, голубко?

Селянин на волокуші їхав дорогою. Я покликав його, дав йому карбованця і попросив завезти жінку в Болотяні Ялини, щоб її там нагодували й дали де-небудь відпочити.

— Дай вам боже здоров'ячка, пане, — безвольно сказала жінка. — Нам ніде тут не давали їсти. Покарай боже тих, хто зганяє людей із землі.

— А хто зігнав?

— Пан.

— Який пан?

— Пан Антось. Худий такий…

— А як його прізвище, де ваше село?

— Не знаю. Тут, за лісом. Гарне село. У нас і гроші були, п'ять карбованців. Але зігнали.

І в очах її було здивування перед тими, хто не взяв навіть п'яти карбованців і зігнав їх із землі.

— А чоловік де?

— Вбили.

— Хто вбив?

— Ми кричали, плакали, не хотіли йти. Йосип також кричав. Потім стріляли. Він упав. А вночі прийшло дике полювання і затягло в болото найбільших крикунів. Вони зникли… Більше ніхто не кричав.

Я поспішив відправити їх, а сам пішов далі, не тямлячи себе від розпачу. Боже мій, яка темрява! Яка затурканість! Як звернути цю гору? У Дубатовка ми зжерли стільки, що вистачило б сорок Ясиків вирятувати од смерті. Голодному не дають хліба, його хліб віддають солдатові, який стріляє у нього за те, що він голодний. Державна мудрість! І ці нещасні мовчать. За які гріхи караєшся ти, мій народе, за що ти мечешся по власній землі, мов осіннє листя? Яке заборонене яблуко з'їв перший Адам мого племені?

Одні жерли не в себе, другі помирали під їхніми вікнами. Ось повалений хрест над одним, який казився з жиру, а ось помирає дитина. Віками лежала ця межа поміж одними і другими — і ось кінець, логічне завершення: здичавіння, темрява в усій державі, тупий жах, голод, божевілля. І вся Білорусія — одне поле смерті, над яким виє вітер, гній під ногами гладкої, задоволеної всім худоби.

Не помоляться над тобою подорожні люди, Романе Старий. Плюне кожен на твій повалений хрест. І дай боже мені сили вирятувати останню з твого роду, яка ні в чому не винна перед невблаганною правдою мачухи нашої — білоруської історії. Невже такий затурканий, невже такий мертвий мій народ?

… Мені довелося хвилин сорок продиратися через невисокий, дуже вологий лісок за Велетовою прірвою, поки я не вибрався на стежку, зарослу й вузьку. Обабіч неї стояли майже облетілі осики. Серед їх червоного масиву плямами виділялися жовті берези і майже зелені ще дуби. Стежка спустилася в яр, де біг струмок з коричневою, немов густий чай, водою. Береги струмка були зелені і м'які від моху, і такі самі зелені мости з буреломних дерев з'єднували їх. Переходили струмок люди по повалених деревах, бо на деяких мох був здертий.

Глухо й безлюдно було тут. Зрідка цвірінькала у верховіттях дерев маленька пташка, та ще поодинокі листочки падали звідти й повисали на павутинні поміж деревами. Вода струмка несла сумні жовті й червоні човники листя, а в одному місці, де був вир, листя кружляло у вічному танці, ніби там водяник варив з нього юшку на вечерю. Щоб перейти через струмок, мені довелося зламати на підпорку досить товсту, але зовсім суху осику, зламати одним ударом ноги.

За яром ліс став зовсім густий. Стежка зникала в непролазній гущавині, її оточували джунглі з малинників, сухої кропиви, ожини, дуднику та іншої погані. Хміль біг на дерева, як зелене полум'я, обплітав їх, видирався на волю і цілими снопами звисав звідти, зачіпаючи мене за голову. Незабаром з'явилися перші ознаки життя: кущі здичавілого бузку серед дерев, прямокутники краще угноєної землі (колишні грядки), супутник людини — величезний лопух. Незабаром бузок став такий густий, що не пролізеш. Я ледь видерся з нього на маленьку галявину, де стояв надійно схований будинок. На кам'яному високому підмурку, з кам'яним ґанком і дерев'яними колонами, які за пам'яті дідів були, мабуть, пофарбовані у білий колір, він нахилився на мене, як смертельно поранений, котрий ось-ось упаде. Перекошені лиштви, обідрана обшивка, шибки, веселкові від старості. На парадному ґанку поміж приступками виросли лопухи, вовчки, могутній іван-чай, які майже закривали двері. А до чорного ходу через калюжу були покладені дві цеглини. Дах був зелений, товстий від рясного, пухнастого моху. У сірому віконці хата всередині здавалася похмурою і занедбаною. Одно слово, хата на курячих ніжках. Бракувало хіба що баби-яги, яка б лежала на печі й казала: «Фу-фу, людським духом тхне!»

Але хутко з'явилась і вона. У вікно на мене глянуло обличчя жінки, таке сухе, що здавалося черепом, обтягнутим жовтою шкірою. Сиві патли волосся спадали на плечі. Потім з'явилася рука, яка кивала мені сухим, як куряча кістка, пальцем.

Я стояв надворі, не знаючи, до мене чи до когось іншого звернутий цей зворушливий заклик.

Потім відчинилися двері і надвір висунулася та сама голова.

— Сюди, ласкавий пане Григоре, — сказала голова. — Тут убивають нещасних жертв.

Не скажу, щоб після такого втішного запевнення мені палко захотілося завітати до цього дому, але стара зійшла з приступки і простягла мені над калюжею руку.

— Я давно чекала вас, мужній рятівнику. Річ у тому, що мій раб Ригор виявився душителем на кшталт Синьої Бороди. Ви пам'ятаєте, ми читали з вами про Жиля Синю Бороду. Такий ґречний, галантний кавалер. Я б дарувала Ригору, якби він убивав так галантно, але він хлоп. Що зробиш?

Я пішов за нею. У передпокої лежав на підлозі кожух, поряд з ним сідло, висіла на стіні нагайка і кілька зашкарублих лисячих шкур. Окрім того, стояв триногий ослінчик і лежав боком портрет якогось чоловіка, брудний і роздертий навскіс. А в наступній кімнаті панував такий гармидер, немовби тут містився чотириста років тому філіал Грюнвальдської битви і з тих часів тут більше не змітали пилу і не мили шибок. Стіл з ніжками у вигляді античних гермів був поставлений косо, біля нього крісла, схожі на ветеранів війни, безногих і ледь живих. Шафа біля стіни нахилилася і погрожувала впасти комусь на голову. Біля дверей стояв на підлозі великий бюст Вольтера, дуже схожого на господиню, і кокетливо поглядав на мене з-під онучі, яка замість лаврів вінчала його голову. В одному кутку приткнулося трюмо, забруднене чимось схожим на курячий послід. Крім того, верхня половина трюмо була вкрита шаром пилу, зате з нижньої половини пил був старанно стертий. Черепки посуду, шкуринки хліба, кістки риби вкривали підлогу. Усе це було, як у гнізді пташки-рибалки, дно якого вистелене риб'ячою лускою. І сама господиня нагадувала рибалку, цю похмуру і: дивну птицю, яка любить самотину.

Вона повернулася до мене, я знову побачив її обличчя, на якому ніс звисав майже до підборіддя, і рот з великими чубами. Зуби здавалися особливо великими, бо були відкриті разом з яснами, немовби на обличчі не вистачало шкіри, щоб прикрити рот.

— Лицарю, чому б вам не стерти цей порох на верхній половині трюмо? Я хотіла б бачити себе на весь зріст. В усій красі.

Я тільки хотів виконати це, як вона раптом сказала:

— А ви дуже схожий на мого покійного чоловіка. О, яка це була людина! Він живим вознісся на небо, перший з людей після Іллі-пророка. А Роман живим потрапив у пекло. Це все злий геній Яновської округи — дике полювання короля Стаха. З того дня перестала прибирати в цьому домі на знак своєї жалоби. Правда, гарно? І так романтично!

Вона кокетливо усміхнулася до мене і почала грати очима за неписаними правилами пансіонів благородних дівиць: «оченята на співрозмовника, потім убік з легким нахилом голови, знову на співрозмовника, у верхній кут зали і додолу».

Це була зла пародія на людські почуття. Все одно як мавпа почала б несподівано співати пісню Офелії в англійському оригіналі.

— Тут гарно. Тільки жахливо! Ой як жахливо! Бр-р-р!.. Бр-р-р!..

Вона раптом кинулася від мене на підлогу і залізла головою під купу якогось брудного ганчір'я.

— Геть! Геть звідси! Ви король Стах!

Жінка билася і кричала, її жовта нога виглядала з брудного лахміття. Я з жахом подумав, що, можливо, така буде доля усіх людей округи, якщо незрозумілий жах і далі чорним крилом висітиме над цією землею.

Я уже хотів відступити, як чиясь рука лягла на моє плече і грубий чоловічий голос сказав:

— Чого ви тут? Хіба не бачите, що вона трохи… дивачка?

Хлоп пішов у передпокій, приніс звідти подертий портрет чоловіка у фраку, з «Володимиром» у петлиці і поставив на стіл. Потім витягнув жінку з ганчір'я, посадовив її перед портретом.

— Пані Кульша, це не король Стах, ні. Це з'явився пан фельдмаршал подивитися на славетну тутешню красуню. А король Стах, ось він, на портреті, він зовсім мертвий і нікого не може вбити.

Жінка подивилася на портрет, стихла. Чоловік дістав з-за пазухи шматок хліба, чорного, як земля. Стара подивилася на невідомого, радісно засміялася і почала пальцями щипати хліб і класти в рот, усе поглядаючи на портрет.

— Король Стах. Чоловічок ти мій. Чого відвертаєш своє лице?!

Вона то дряпала портрет, то радісно щось шептала йому і все їла хліб. Ми дістали можливість розмовляти. Я дивився на чоловіка, одягненого в селянську свитку і поршні — шкіряні поліські постоли, а він дивився на мене. Чоловік був років під тридцять, дуже високий і кремезний, з могутнім! випуклими грудьми, трохи сутулий, коли сидів, із засмаглою шиєю. Довгі вуса робили лице суворим і жорсткуватим Це враження підсилювали ще дві зморшки поміж бровами широко поставлені пекучі очі. Біла магерка була насунута низько на лоб. Чимось привільним, лісовим віяло від нього.

— Ви, мабуть, Ригор, сторож Кульші?

— Так, — відповів він іронічно. — А ви, мабуть, новий гість пані Яновської? Чув я про таку пташку. Добре співаєте.

— І ви завжди так з нею? — Я показав на стару, яка зосереджено плювала в портрет.

— Завжди. Ось уже два роки, як вона така.

— А чому ви не повезете її у повіт лікувати?

— Шкода. Як була здорова, так гості їздили, а тепер ніяка собака… Шляхта! Панки наші, туди їх…

— І важко доводиться?

— Та ні, коли я на полюванні, то Зося доглядає її. Але, вона не часто шаліє. І не вимагає багато. Тільки хліба дуже багато їсть, а так нічого не хоче.

Він витягнув з кишені яблуко і простягнув старій.

— На, пані шановна.

— Не хочу, — відповіла та, наминаючи хліб. — Скрізь отрута, тільки хліб чистий, божий.

— Бачите, — сказав Ригор похмуро. — Силоміць раз на день гарячим годуємо. Пальці мені часом кусає, коли даємо, так і хапає. А непогана була пані. Та хоч і погана, не можна кидати божу душу.

І він усміхнувся такою винуватою дитячою усмішкою, що я здивувався.

— І чого це вона?

— Перелякалася після смерті Романа. Усі вони тут у чеканні живуть, і, я скажу, більшості так і треба. Мудрували над нашим братом.

— Ну, а Яновська так само?

— Про Яновську не скажу. Добра жінка. її шкода.

Я нарешті осмілів. Я розумів — це не зрадник.

— Слухай, Ригоре, я прийшов сюди, щоб запитати про те-се.

— Запитуй, — сказав він, також переходячи на «ти», що мені дуже сподобалось.

— Я вирішив розплутати цю справу з полюванням короля Стаха. Розумієш, ніколи не бачив привидів, хочу руками помацати.

— Привиди… — гмикнув він. — Добрі привиди, коли їхні коні справжнісінькими кізяками свої сліди забруднюють. І потім, навіщо вам це, пане ласкавий? Які причини?

Мені не сподобався цей поворот.

— Не називай ти мене паном. Я такий самий пан, як і ти. А причина — що ж… цікаво просто. І шкода господиню і багатьох людей.

— Так. Про господиню і я чув, — скоса глянув Ригор і похмуро посміхнувся. — Ми ці речі розуміємо. Це все одно, як Зося мені. А чому ти мені не кажеш, що ти на них злишся, віддячити хочеш? Я ж знаю, як ти від дикого полювання біля річки втікав.

Я був вражений.

— Звідки знаєш?

— У людини є очі, і кожна людина залишає слід на землі. Тільки сліпі не бачать. Утікав ти, як людина з розумом. А ось гірше те, що я їхні сліди завжди гублю. І починаються вони і кінчаються на гостинці.

Я розповів йому про все з самого початку. Ригор сидів нерухомо, великі вузлуваті руки його лежали на колінах.

— Я чував, — сказав він просто, коли я закінчив. — Ти мені подобаєшся, пане. З мужиків, чи що? І я так думаю, що ти коли не з мужиків, то біля мужиків близько лежав, І сам я давно думав цих «привидів» трусонути, щоб пір'я полетіло, та товариша не було. Якщо не жартуєш, давай разом. Але ж, бачу я, ти це тільки зараз придумав: звернутися до мене. Чому раптом так придумав? І що хотів до цього?

— Чому вирішив, сам не знаю. Про тебе казали, що ти Яновську, коли вона сиротою стала, жалів. Надія Романівна казала, що ти навіть хотів сторожем у Болотяні Ялини перейти, та не вийшло. Ну, й потім мені сподобалося, що ти незалежний, що хвору так доглядаєш. А до цього я просто хотів запитати, чому саме того вечора, коли загинув Роман, дівчинка затрималася в Кульшів.

— Чому затрималась, я і сам не знаю. Того дня у моєї господині дівчата зібралися з довколишніх фільварків.

Весело було. А ось чому її, Яновську, запросили сюди — я не знаю, вона ж тут стільки років до цього не була. Але пані самі бачите яка, вона не скаже.

— Чому ні, — усміхнулася раптом майже розумно стара. — Я скажу. Я зовсім не збожеволіла, мені просто так зручно й безпечно. Порадив запросити бідну Надійку пан Горобурда. І його ж племінниця була тоді в мене. Такому лицареві, як ви, пане фельдмаршал, я все скажу. Так, так, це Горобурда дав тоді таку пораду взяти дитину. У нас усі такі добрі. Наші векселі в пана Дубатовка — він їх не подавав до погашення. Це, мовляв, заклад, що будете часто їздити до мене в гості, пити вино. Я зараз вас навіть силоміць можу запросити пити горілку… Так, усі запрошували Надійку. Горобурда, і фельдмаршал Камінський, і Дубатовк, і Роман, і король Стах. Ось цей. А бідна ж твоя голівонька! А лежать же твої коси поряд з батьковими кістками.

Мене пересмикнуло від цього голосіння по живій людині.

— Бачите, небагато довідалися, — похмуро сказав Ригор. — Вийдемо на хвилинку.

Коли ми вийшли і лемент старої стихнув, Ригор буркнув:

— Так давайте шукати разом. Кортить і моїй душі на це диво подивитися. Я на землі шукатиму і серед простих людей, а ви в паперах та серед шляхти. Може, й знайдемо.

Очі його раптом стали люті, вугільні брови зійшлися до перенісся.

— Жінки чортом вигадані. їх треба всіх передушити, а за небагатьох, що зостануться, хлопцям усім передушитися. Але що вдієш… — І логічно закінчив: — От і я, хоч шкода лісової волі, хоч, може, і доживу вік сам у лісі, а все-таки часом про Зоську думаю, яка тут також живе. Може, й оженюся. Вона кухаркою тут. Так от що я скажу тобі, друже. Тому я і тобі повірив, що сам так часом починав шаленіти через чортові дівочі очі. (Я зовсім не думав про це, але не зважив за потрібне переконувати цього ведмедя). Але скажу тобі щиро. Коли ти прийшов підбити мене на це, а потім зрадити — багато хто тут на мене зуби гострить, — то знай — не жити тобі на землі. Ригор тут нікого не боїться, навпаки, Ригора всі бояться. І друзі в Ригора є, інакше тут не проживеш. І стріляє ця рука добре. Так що знай — уб'ю.

Я дивився на нього з докором, і він, глянувши мені в очі, засміявся, немов у бочку, і зовсім іншим тоном закінчив:

— А взагалі я тебе давно чекав. Здавалося мені чомусь, що ти цієї справи так не залишиш, а коли підеш розмотувати її — мене не обминеш. Що ж, допоможемо один одному.

Ми попрощалися з ним на узліссі, біля Велетової прірви, домовившись про нові зустрічі. Я пішов додому навпростець, через парк.

Коли я з'явився у Болотяних Ялинах, сутінки вже оповили парк, жінка з дитиною спала, нагодована, в одній з кімнат на першому поверсі, а господині не було вдома. Я чекав її з годину, і коли стало вже зовсім поночі, не витримав і пішов зустріти. Я не встиг далеко відійти похмурою алеєю, як побачив білу постать, яка полохливо рухалася мені назустріч.

— Надіє Романівно!

— О-о, це ви? Слава богу. Я так непокоїлася. Ви пішли навпростець?

І засоромилася, опустила очі додолу. Коли ми підходили до палацу, я сказав їй тихо:

— Надіє Романівно, ніколи не виходьте з двору вночі. Обіцяйте мені це.

Мені ледве вдалося вирвати в неї цю обіцянку.

Розділ дев'ятий

Ця ніч принесла мені розгадку одного цікавого питання, яке виявилося зовсім нецікавим, якщо не враховувати того, що я зайвий раз переконався в тому, що підлість живе і в дурних, добрих загалом, душах.

Річ у тому, що я знову вийшов уночі на кроки, побачив економку з свічкою і знову пройшов слідом за нею до кімнати з шафою. Але цього разу я вирішив не відступати. Шафа була порожня, отже, шукати треба було там. Я похитав дошки біля задньої стінки (шафа стояла, засунута в нішу стіни), покрутив усе, що можна було крутити. Потім спробував підняти їх угору і переконався, що мої спроби мають успіх. Бабуся була, напевне, глухувата, а то б вона почула моє порпання. Я насилу проліз в отвір і побачив склепистий хід, який спускався стрімко вниз, немовби у підземелля. Вищерблені цегляні сходинки збігали вниз, і хід був такий вузький, що я чіплявся плечима за стінки. Насилу спустився по сходинках і побачив невеличку, також склеписту кімнату. Біля її стін стояли скрині, окуті штабами заліза, дві шафи. Усе було відчинене, і аркуші пергаменту й папери лежали повсюди. Посеред кімнати стояв стіл і біля нього грубий стілець, а на ньому сиділа економка й розглядала якийсь пожовклий аркуш. Мене вразив вираз неситості на її обличчі.

Коли я ввійшов, вона закричала з переляку і спробувала сховати аркуш. Я встиг схопити її за руку.

— Пані економко, дайте мені це. І чи не скажете ви, чому щоночі ходите сюди, у таємний архів, що робите тут, навіщо полохаєте всіх своїми кроками?

— Ух ти, батечку мій, який спритний!.. — невдоволено сказала вона. — Усе йому треба знати.

І, мабуть, тому, що перебувала на першому поверсі, заговорила з виразною народною інтонацією:

— А дулі з маком ти не хочеш? Бачите, що йому треба! І аркуш сховав. Щоб від тебе твої діти так хліб на старості літ ховали, як ти від мене той аркуш! У мене, може, більше права тут сидіти, ніж у тебе. А він, бачите, сидить та запитує. Щоб на тобі так чиряки сиділи й не питалися!

Мені це набридло, і я сказав їй:

— Ти що, в тюрму захотіла? Ти чого тут? Чи, може, ти звідси дикому полюванню знаки даєш?

Економка образилася. Обличчя її зібралося у великі зморшки.

— Гріх вам, пане, — ледве вимовила вона. — Я жінка чесна, я по своє прийшла. Он воно, у вашій руці, те, що мені належить.

Я глянув на аркуш. Там була виписка з постанови комісії у справах однодвірців. Я пробіг очима по рядках і в кінці прочитав:

«И хотя оный Закревский и до сей поры утверждает, что у него есть документы в подтверждение своих дворянских прав, а также того, что наследником Яновских по субституции является именно он, а не господин Горобурда, дело сие за длительностью двадцатилетнего процесса и бездоказательностью следует предать забвению, а прав дворянства, как недоказанных, г-на Закревского Исидора лишить».

— Ну, й що з цього? — запитав я.

— А те, батечку мій, — уїдливо проспівала економка, — що я Закревська, ось що. А це мій батько так судився з великими і могутніми. Не знала я, та спасибі добрим людям, напоумили, сказали, що повинні тут десь бути документи. Узяв суддя повітовий десять червоненьких, але ж і пораду дав добру. Давайте аркуш.

— Не допоможе, — сказав я. — Це ж не документ. Тут суд відмовляє вашому батькові, навіть його право на шляхетство не визначає. Я про цю перевірку дрібної шляхти добре знаю. Якби ваш батько мав документи на право субституції після Яновських — інша річ. Але він їх не подав — отже, не мав.

На обличчі економки з'явився вираз болісного бажання збагнути такі складні речі. Потім губи її поїхали наперед, і вона запитала недовірливо:

— А може, Яновські їх підкупили? Крутіям цим тільки дай гроші! Я знаю. І відібрали в мого батька документи, і тут сховали.

— І двадцять років судитися ви можете? — спитав я. — Ще двадцять років.

— Я, батечку, до того часу, напевне, піду панові богу штани прати.

— Ну, от бачите. І документів нема. Усе ж перерили.

— Усе, батечку, все. Але ж свого шкода.

— Так це ж тільки непевні звістки.

— Але ж своє, свої грошики, червоненькі, синенькі.

— І це дуже погано: порпатися уночі в чужих паперах.

— Батечку, свої ж грошики, — поквапливо й тупо туркотіла вона.

— Їх вам не відсудять, навіть коли б документи були. Це майорат Яновських протягом трьох століть чи навіть більше.

— Так своє ж, батечку, — ледь не плакала вона, і обличчя її зробилося пожадливим до огиди. — Я б їх, дорогесеньких, зараз у панчоху. Гроші б їла, на грошах спала.

— Документів нема, — втрачав я терпіння. — Законна спадкоємиця є.

І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:

— Так, може… може, вона хутко померла б.

Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.

— Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. їй що, відмучиться — і кінець. А я б…

Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.

— На падло летиш, вороно? — спитав я. — А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.

— Б-батечку… — мекала вона.

— Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що таке життя, що так легко про смерть іншої людини кажеш? Не перед тобою б перли сипати, але ти вислухай, ти ж бажаєш, щоб вона сонце живе, радість, добрих людей, довгі роки, які її чекають, на хробаків підземних зміняла, аби тобі на грошах спати, з-за яких сюди дике полювання приходить. Може, ти й Блакитну Жінку сюди пускаєш? Чому вчора вікно в коридорі відчиняла?

— Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! — майже голосила вона.

На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.

— Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.

Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.

— Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.

Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:

— Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.

Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.

— Добре стояти отак, Надіє Романівно, — задумливо сказав я. — Вогонь горить…

— Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.

Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору — здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.

— Романе у двадцятому коліні — виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!

І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.

А грюкіт тривав, і все єство моє з болем рвалося до того, щоб разом з нею вискочити на сходи, стріляти в цих нетопирів і разом з нею впасти на приступки і померти, відчуваючи її поруч з собою, тут, усю біля себе. Все одно не можна так жити.

А голос ридав здалеку:

— Романе! Романе! Виходь! Коням під ноги душу твою! Це ще не зараз! Потім! Завтра… Опісля! Але ми прийдемо! Прийдемо!

І тиша. Вона лежала в моїх обіймах, і немовби тиха музика почала награвати десь, може, у моїй душі. Тиха-тиха, далека-далека, ніжна: про сонце, малинові від конюшини луги під серпанковою блискучою росою, про дзвінкий спів соловейка в шатах великих лип. її обличчя було таке спокійне, як у сонної дитини. Ось прорвався подих, розплющилися очі, здивовано подивилися довкола, посуворішали.

— Пробачте, я піду.

І вона попрямувала до сходів на другий поверх — маленька біла постать…

Тільки тут я, ще тремтячи від збудження, зрозумів, яка мужня, яка незламна душа була в цієї до смерті наляканої дівчини, коли вона після такого виходила мене зустрічати і двічі відчинила двері: тоді, коли я, невідомий, приїхав сюди, і тоді, коли я біг до її дверей, у тривозі, під виляски копит дикого полювання під самими вікнами. Напевне, воно й темні осінні ночі штовхнули її на це, як почуття довіри змушує зацькованого хортами зайця притулитися до ніг випадкової людини. У дівчини були занадто міцні нерви, коли вона витримала тут два роки.

Я сів біля каміна й почав дивитися у вогонь. Так, небезпека була жахлива. Три людини проти всіх цих темних сил, проти невідомого. Годі лірики. Вони приїжджають у парк біля Велетової прірви — завтра ж я зроблю там засідку. Руки в мене тремтіли: нерви були натягнуті, як струни, і загальний стан нікудишній.

«Може, поїхати звідси?» — ворухнулася у душі запізніла думка, відлуння тієї моєї «ночі жаху», і згинула перед натиском безнадійності, залізної рішучості й бажання битися.

Годі! Перемога або Велетова прірва — однаково.

Кинути? Ні, я не міг кинути цей огидний, холодний дім, бо тут жило те, що я покохав. Так, покохав. Не соромлюся цього. Досі в мене, як майже в кожної здорової, морально нерозбещеної і позбавленої зайвої почуттєвості людини, було до жінок рівне, дружнє ставлення, часом навіть не позбавлене незрозумілої огиди. Так воно й мусить бути, поки не з'явиться Справжнє. Воно прийшло. Іти? Я був тут, поруч, такий для неї могутній і великий (моє внутрішнє хитання її не торкалося), вона сподівалася на мене, вона вперше, напевне, спала спокійно.

Ця хвилина, коли я тримав її в обіймах, вирішила для мене все, що ховалося у моїм серці ще відтоді, коли вона стала на захист бідних там, біля верхнього каміна. З якою насолодою я взяв би її звідси, повіз кудись далеко, цілував ці заплакані очі, маленькі руки, прикривав би її, як теплим, надійним крилом, дарував би світові його безпритульність. Але що я? Як не важко про це подумати, вона ніколи не буде моєю. Я — жебрак. Вона теж бідна, але вона з числа найдавніших родів, блакитна кров, горда слава нескінченних поколінь за плечима. «Горда слава»? Я знав її зараз, цю горду славу, яка закінчилася здичавінням, але мені від цього не було легше. Я плебей. Ні, я про це мовчатиму. Ніхто, ніколи не скаже, що я для користі одружився з представницею давнього роду, за який, можливо, помирав десь на полі війни мій простий пращур. І ніхто не скаже, що взяв її, скориставшись її безпомічністю. Єдине, що мені дозволено, це лягти за неї в землю, віддати свою душу і хоч цим трохи віддячити за те сяйво неймовірного щастя, яке освітило мою душу в цей похмурий вечір біля великого незатишного каміна. Я допоможу їй врятуватися — і це все.

Я буду вірним, назавжди буду вірним цій радості, змішаній з болем, гіркій красі її очей і віддячу їй добром за добрі думки про мене. А потім кінець. Я піду назавжди звідси, і шляхи батьківщини нескінченною стрічкою ляжуть переді мною, і сонце прогляне у веселкових колах від сліз, які просяться на вії.

Розділ десятий

Наступного дня я йшов із Світиловичем до невеличкого лісного острова біля Яновської пущі. Світилович був дуже веселий, багато говорив про кохання взагалі і про своє кохання зокрема. І така чиста щира душа дивилася з очей цього хлопця. Так наївно, по-дитячому він був закоханий, що я у думці дав собі слово ніколи не переходити дороги його почуттю, не перешкоджати йому, звільнити йому місце біля дівчини, яку кохав сам.

Ми, білоруси, рідко вміємо кохати по-справжньому, не жертвуючи чимось, і я не був винятком з правила. Звичайно ми мучимо ту, яку кохаємо, а самі мучимося ще більше від різних суперечливих думок, питань, вчинків, які інші дуже легко приводять до одного знаменника.

Світилович одержав з губернії листа, в якому йому писали, між іншим, і про Бермана.

— О, Берман… Берман, виявляється, добра цяця! Рід його давній, але збіднілий і якийсь дивний. Ось мені тут пишуть, що всі вони мали нестримний потяг до самоти і в'їдливість. Батько його втратив маєтність, була велика розтрата, і вирятувався він тільки тим, що програв величезну суму ревізорові. Мати жила майже весь час із заслоненими вікнами, навіть гуляти виходила тільки вночі. Але найдивовижніша особа — сам Берман. Він виявився винятковим знавцем старовинної дерев'яної скульптури і скла. Кілька років тому сталася неприємна історія. Його послали в Мніховичі від гуртка аматорів старожитності, на чолі якого стояв граф Тишкевич. Там, у Мніховичах, закривали старий костьол, а скульптуру з нього, за чутками дуже мистецьку, хотіли відкупити у приватний музей Тишкевича, який він подарував місту. Берман поїхав, узяв звідти статую святого Христофора й листа, в якому писалося, що скульптура в костьолі не має ніякої художньої цінності. Йому повірили, але через деякий час випадково довідалися, що Берман купив скульптуру за мізерні гроші, купив загалом сто сім фігур, які спродав іншому приватному колекціонерові, визначивши велику суму. Водночас недолічилися значної суми грошей у касі гуртка аматорів. Бермана почали шукати, але він зник разом з матір'ю і молодшим братом, який виховувався десь у приватному пансіонаті і тільки за рік до того приїхав до міста. До речі, цей брат відзначався ще більшою нелюдимістю. Весь час він сидів у дальніх покоях, не виходячи ні до кого, і тільки одного разу бачили його в товаристві Бермана в клубі, де він здався усім погано вихованим для пансіонера.

Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто — невідомо.

— У-гу… — сказав я. — Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман — злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі — це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.

— Байдуже, ще довідаємось.

Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.

— Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, — пробурмотів він замість привітання.

— Чому? — запитав я, познайомивши його з Світиловичем.

— А ось чому, — буркнув він. — Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще — один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це місце — великий дуб неподалік від поваленої огорожі.

— Де може бути місце їхніх зборів? — запитав я.

— Це я тепер добре знаю, — лаконічно відповів Ригор. — Це десь у Яновській пущі. Я вислідив їх. Ось подивіться. — Він почав креслити лозиною на землі. — Ось пуща. Тоді, коли був убитий Роман, сліди зникли отут, майже біля болота, яке оточує пущу. Коли вони гналися за тобою, після вечері в Дубатовка, сліди зникли північніше попереднього місця, а потім, після історії біля Яновського палацу, коли вони наважилися кричати, — ще трохи північніше. Бачите, шляхи майже сходяться.

— Правда, — підхопив я. — І коли їх продовжити, вони зійдуться в одному пункті, десь на болоті.

— Я був там, — скупо, як про найзвичайнісіньке, буркнув Ригор. — Болото вважається у тому місці погибельним, але я побачив, що на ньому то тут то там росте трава комонник. А там, де росте комонник, там завжди може поставити ногу кінь паскудника, коли для цього в паскудника буде велика потреба.

— Де це місце? — зблід раптом Світилович.

— Біля Холодної улоговини, де лежить камінь Відьмакова ступа.

Світилович ще більше зблід. Щось схвилювало його, але він вгамував себе.

— Ще що? — запитав я.

— Ще те, — похмуро бурмотів Ригор, — що ти помиляєшся, Білорецький. Хоч викликав тоді з хати Романа Горобурда, але він до дикого полювання не має відношення. У ті дві ночі, коли воно з'являлося останній раз, Горобурда сидів у своєму барлозі, як хом'як у норі. Я знаю, його будинок добре пильнували.

— Але ж він зацікавлений у смерті або божевіллі Яновської. Йому це корисно. Він змусив Кульшів запросити того вечора Надію Яновську до себе, він послав до Кульшів і свою дочку і затримав усіх до півночі.

Ригор замислився. Потім промимрив:

— Може, й так. Ти розумний, ти знаєш. Але Горобурди там не було, я відповім головою. Він поганий вершник. Він боягуз. І він увесь час сидів у палаці. Але ж він може й намовити на ту гидоту когось іншого. Може, це й так. Такий може.

Тут Світилович ще більше зблід і втупився кудись очима, немовби обдумував щось важливе. Я не перешкоджав йому: захоче — сам скаже. Думав він, однак, недовго.

— Братове, я, здається, знаю цю людину. Розумієте, ви мене наштовхнули на це. Перше: «Відьмакова ступа». Я сьогодні бачив там чоловіка, дуже знайомого мені чоловіка, на якого ніколи б не подумав, і це мене бентежить. Він був дуже стомлений, брудний, він ішов до драговини. Побачив мене, рушив до мене. «Що ви тут робите, пане Світиловичу?» Я відповів жартом: «Шукаю вчорашнього дня». А він зареготав і запитує: «Хіба вчорашній день, нехай йому біс, приходить у сьогоднішній?» А я йому кажу: «У всіх нас учорашній день на шиї висить». Він: «Але ж не приходить?» А я йому: «А дике полювання? З минулого ж у сьогодні прийшло». Той аж на обличчі змінився: «Нехай йому лихо… Не згадуйте ви його!» І поїхав біля драговини на північ. Я пішов до вас, пане Білорецький, а коли озирнувся, то бачу: він поїхав назад і вже в улоговинку спускається. Спустився і зник.

— Хто це? — запитав я.

А Світилович усе вагався. Потім підвів свої світлі очі.

— Пробачте, Білорецький, пробач, Риторе, але я не можу поки що сказати. Це дуже важливо, але я не пліткар, я не можу так просто звалити таке звинувачення на плечі людини, яка, може, ще й невинна. Ви знаєте — за таке можуть убити навіть за одну підозру. Можу тільки сказати, що він був серед гостей в Яновських. Я увечері ще подумаю, пригадаю історію про векселі і завтра скажу вам… А поки що не можу більше нічого сказати…

— О, звісно. Надійне алібі. О, дурні! І які непевні думки! — За аналогією я пригадав і свої непевні думки про «руки», які повинні були мені допомогти розібратися у чомусь важливому, але придумати, згадати не міг і відігнав набридливе слово.

Вирішили, що Ригор цієї ночі сидітиме біля Холодної улоговини, звідти недалеко до хати, в якій жив Світилович, його старий «брат-слуга» і куховарка. У випадку потреби ми зможемо його там знайти.

— І все-таки я не вірю, що підстережу їх там біля виходу. Світилович їх налякав, — сиплувато сказав Ригор. — Вони знайдуть іншу дорогу з пущі на рівнину.

— Але іншої дороги в парк не знайдуть. Я пильнуватиму їх біля поваленої огорожі, — вирішив я.

— Одному небезпечно, — опустив очі Ригор.

— Але ти також будеш один.

— Я? Ну, нема дурних. Я сміливий, але не так, щоб один супроти двадцяти.

— А я кажу вам, — уперто сказав я, — що господиня Болотяних Ялин не витримає, коли й сьогодні з'явиться під мурами будинку дике полювання. Я повинен не пустити їх у парк сьогодні, якщо тільки вони надумають прийти.

— Я не можу допомогти вам сьогодні, — замислено мовив Світилович. — Те, що я повинен сьогодні знайти, важливіше. Можливо, сьогодні дике полювання взагалі не з'явиться. У нього на шляху постане перешкода…

— Гаразд, — спинив я його досить сухо, — вам треба було висловити свої міркування, а не загадувати нам загадки. Я вийду сьогодні сам. Вони не чекають, я сподіваюся на це. І до того ж вони не знають, що в мене є зброя. Я двічі зустрічався з полюванням і ще з тією людиною, яка стріляла мені в спину. І ніколи не застосовував її. Ну що ж, вони побачать… Як повільно ми розмотуємо це! Як ліниво працює наш мозок!

— А це легко й логічно розмотується тільки в поганих романах, — буркнув покривджений Світилович. — До того ж ми не сищики губернської поліції. І дякувати богу.

Ригор похмуро колупав лозиною землю.

— Годі, — сказав він, зітхнувши. — Треба діяти. Потанцюють вони в мене, дурні… І — пробачте — ви все-таки пани, і нам по дорозі тільки нині — але коли ми відшукаємо їх, ми, мужики, не тільки повбиваємо цих негідників, ми спалимо їхнє гніздо, ми зробимо жебраками їхніх нащадків. А може, й з нащадками їхніми покінчимо.

Світилович засміявся:

— Ми з Білорецьким великі пани. Як кажуть, пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб. А коли правду сказати, треба всіх таких різати разом з паненятами, бо з паненят теж пани колись виростуть.

— Якщо це тільки не сонна мара, це дике полювання. Ні, не було, ніколи не було людини, яка сховала б від мене, доброго мисливця, сліди. Примари, примари і є.

Ми попрощалися з ним. Я також був згодний з останніми словами Ригора. Щось нелюдське було в цьому полюванні. Цей нелюдський крик — такий не міг вилітати з людських грудей. Тупіт копит, який лунав тільки часом. Дрикганти, порода, яка зникла, а коли навіть і не зникла, так хто ж у цьому закутку був такий багатий, щоб купити їх. І потім — як пояснити кроки в коридорі? Вони ж якось повинні бути пов'язані з диким полюванням короля Стаха. Хто така ця Блакитна Жінка, яка примарою зникла вночі, коли її двійник (зовсім несхожий двійник) мирно спав у покої? І кому належить те жахливе обличчя, яке дивилося на мене крізь вікно? Голова моя тріщала. Ні, щось нелюдське, злочинне, страшне було тут, якась суміш чортівщини з реальним.

Я глянув на Світиловича, який ішов поруч зі мною, веселий і жвавий, немовби ці питання для нього не існували. Ранок і справді був чудовий: сіренький день, але за хмарами вгадувалося близьке сонце, і кожний жовтий листочок на деревах млів, здається, навіть потягувався від насолоди під не по-осінньому теплою росою. І навіть якісь пташки ніжно й задумливо співали в кущах.

Через галявину далеко під нами видно було рівне займище, далі — безмежний обшир коричневих боліт, вересові пустки. Болотяні Ялини далеко за ними. І все це мало якусь сумну, не кожному зрозумілу красу, яка кожному синові цієї похмурої місцевості болюче й солодко крає серце.

— Бачите, осичка вибігла на поле. Червона, засоромилася, бідна дівчинка, — розчуленим голосом вимовив Світилович.

Він стояв над урвищем, аж нахилившися вперед. Легкий вітерець розвівав його довгий красивий чуб. Аскетичний рот став м'яким, на ньому блукала непевна усмішка. Очі дивилися в далечінь, і увесь він здавався якимсь легким, стрімким, немов летів у цей бідний, дорогий обшир.

«Отак і на хрест ідуть такі, — знову подумав я. — Вродливу голову під мерзенну, брудну сокиру…»

І справді, якийсь потяг до життя і прагнення до самопожертвування було в цьому вродливому обличчі, у тонких, предки-поети сказали б «лілейних» руках, у стрункій гарній шиї, твердих карих очах з довгими віями, але з металевим блиском у глибині.

— Ах, земле моя! — зітхнув він. — Дорога моя, єдина! Як же ти погано ставишся до тих осичок, які поперед усіх вибігають на поле, на світло. Першою засипле їх снігом зима, зламає вітер. Не поспішай, дурненька! Та де там! Вона не може.

Я поклав йому руку на плече, але швидко зняв її. Я відчув, що він зовсім не я, що це зараз людина, яка летить, якої нема тут, яка навіть не соромиться великих слів, котрих чоловіки звичайно уникають.

— Пам'ятаєте, Білорецький, вашу передмову до «Білоруських пісень, балад і легенд». Я пам'ятаю: «Гірко стало білоруському моєму серцю, коли я побачив таку занедбаність наших ліпших, золотих наших слів і справ». Чудові слова, за них тільки дарують вам усі гріхи. А що ж казати, коли не тільки білоруське моє, коли людське моє серце болить від темряви нашої і загальної, від болю, від безсилих сліз нещасних матерів. Не можна, не можна так жити, дорогий Білорецький. Людина добра, а з неї роблять тварину. Ніхто, ніхто не хоче дати їй можливість бути людиною. Видно, не можна просто вигукнути: «Обнімітеся, люди!» І от ідуть люди, на дибу йдуть. Не задля слави, а задля того, щоб убити муки сумління — як часом іде людина, не знаючи дороги, у пущу рятувати товариша, бо соромно, соромно стояти. Ідуть, блукають, гинуть. Знають тільки, що не такою повинна бути людина, що не можна обіцяти їй райську конюшину, що щастя їй потрібне під оцими ось закуреними стелями. І мужність їхня більша, ніж у Христа: вони знають, що не воскреснуть після розп'яття. Тільки круки над ними літатимуть та плакатимуть жінки. І, головне, святі їхні матері.

Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?

Очі його блищали.

— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!

Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:

— Роки попереду! Далечінь! Сонце!

І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.

День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.

Розділ одинадцятий

Того самого вечора, годині о десятій, я лежав, сховавшись у здичавілому бузку й високій траві якраз біля поваленої огорожі. Настрій безстрашності ще безроздільно володів мною (він так і не зник до кінця мого перебування у Болотяних Ялинах). Здавалося, що це не моє худорляве й міцне тіло можуть клювати ворони, а чиєсь інше, до якого мені нема ніякого діла. А проте, обставини були невеселі: і я, і Ригор, і Світилович тикалися у різні боки, як сліпі кошенята в кішку, і не викрили злочинців. І місце було невеселе. І час — також.

Було майже зовсім темно. Над рівною похмурою поверхнею прірви накипали низькі чорні хмари, ближче до ночі обіцяли зливу (осінь взагалі була погана, похмура, але з частими рясними зливами, майже як улітку). Знявся було вітерець, зашуміли чорно-зелені піраміди ялин, але потім знову стихло. Хмари повільно, дуже повільно котилися вперед, нагромаджувалися над безнадійним, рівним краєвидом. Десь далеко-далеко мигнув вогник і, соромливо поморгавши, згас. І почуття самоти владно охопило серце. Я був чужий тут. Світилович справді вартий Надії Романівни, а я так потрібний, як дірка в тину.

Чи довго я так лежав, чи ні — не скажу. Хмари, насуваючись на мене, рідшали, але на обрії збиралися нові.

Дивний звук вразив мій слух: десь далеко і, як мені здалося, з правого боку від мене співав мисливський ріг, і хоч я знав, він лунає збоку від шляху дикого полювання, я мимоволі став частіше поглядати в той бік. Турбувало мене ще й те, що на болотах почали з'являтися білі клапті туманів. Але на цьому все й скінчилося. Раптом інший звук долетів до мене, десь шелестів сухий верес. Я глянув у той бік, почав вдивлятися до болю в очах і нарешті побачив на тлі чорної стрічки далеких лісів рух якихось плям.

Я заплющив на хвилину очі, а коли розплющив їх, побачив, що просто переді мною і зовсім недалеко вимальовуються на рівнині тьмяні силуети вершників. Знову, як і того разу, беззвучно летіли вони переді мною страшенними стрибками просто в повітрі. І повне мовчання, немовби я оглух, висіло над ними. Гострі шлики, волосся і плащі, які лопотіли в повітрі, піки — все це відбилося у моїй пам'яті. Я почав повзти ближче до цегляного підмурка огорожі. Полювання розгорнулося, потім зібралося у натовп, безладний і стрімкий, і почало повертати. Я дістав з кишені револьвер.

Їх було мало, їх було менше, ніж завжди, — вершників вісім. Куди ж ти подів решту, королю Стаху? Куди ще послав?

Я поклав револьвер на зігнутий лікоть лівої руки й вистрелив. Я добрий стрілець і влучав у ціль навіть майже в повній темряві, але тут сталося дивовижне: вершники скакали далі. Я примітив заднього — високого, примарного мужчину, вистрілив — аби хто похитнувся.

Але дике полювання, немовби бажаючи довести мені свою примарність, розвернулося і скакало боком до мене, недосяжне для моїх пострілів. Я почав відповзати задки до кущів і тільки-но встиг наблизитися до них, як хтось стрибнув на мене з-за кущів і страшенним тягарем притиснув до землі. Останнє повітря вирвалося з моїх грудей, я навіть охнув. І одразу зрозумів, що це чоловік, з яким мені не випадає тягатися у вазі й силі.

А він спробував вивертати мені назад руки і свистячим; шепотом сичав:

— С-стій, ч-чорт, с-стривай… Не вт-течеш, бандюго, убивцю… Тр-римайся, нещасний…

Я зрозумів, що коли не вживу всю свою спритність — я загину. Пам'ятаю тільки, що з жалем стежив за примарним полюванням, в яке я стріляв і якому ні на мізинець не завдав шкоди. Наступної миті я, відчуваючи, що його рука підкрадається до мого горла, стародавнім прийомом підбив його руку, і щось тепле полилося на моє обличчя: він власною рукою роз'юшив собі носа. Потім я, схопивши його руку, покотився по землі, заламавши її під себе. Він зойкнув, і я зрозумів, що й наступний мій хід мав успіх. І одразу після того; я дістав такий удар між брів, що болото закрутилося переди мною і стало дибки. Щастя, що я інстинктивно встиг напружити мускули живота і останній удар, під дихало, не завдав мені шкоди. Руки, волохаті, навпомацки тяглися вже до мого горла, коли я згадав пораду мого діда супроти міцнішого противника. Неймовірним викрутасом я повернувся на спи штовхнув рукою важкий живіт невідомого і вдарив його коліном, моїм гострим і жорстким коліном, у сороміцьке місце. Він інстинктивно подався на мене лицем і грудь і тоді я, зібравши останні сили, коліном і руками, витягнути далеко над головою, штурхонув його в повітря. Це, мабуть, було занадто сильно: він перелетів через голову, зробив півколо в повітрі і всім важким — ох, яким важким! — тілом гепнувся об землю. Водночас я знепритомнів.

… Коли я очуняв, одразу почув, що десь за моєю головою хтось стогне. Він не міг ще підвестися, а я з великим зусиллям намагався стати на ноги. Я вирішив копнути його ногою під серце, позбавити дихання, але поки що подивився на болото, де зникло дике полювання. І раптом почув дуже знайомий голос того, хто кректав:

— Ах чорт, який це тут йолоп! Яке падло! Мученички наші святі!

Я зареготав. Той самий голос озвався:

— Це ви, пане Білорецький! Навряд чи від цього дня я зможу бути жаданим гостем у жінок! О-ох! А щоб вас, щоб! Кричали б, що це ви. Чого повзли від огорожі?! Тільки в оману ввели. А ці чорти зараз он де, а нехай вам лихо… даруйте.

— Пане Дубатовк! — зареготав я з полегкістю.

— Щоб вас, пане Білорецький, холера вхопила… о-ох… пробачте. — Величезна тінь сіла, тримаючись за живіт.

А це я пильнував. Занепокоївся. Дійшли до мене чутки, що погане щось коїться з моєю донею. О-ох! І ти також вартував? А щоб тебе грім побив на різдво!.. Я підняв із землі револьвер.

— І чого ви так на мене, пане Дубатовк?

— А чорт його знає! Повзе якийсь глист, то я й схопив. Мученички наші! А щоб тебе батьки на тому світі так зустрічали, як ти мене на цьому, як же ти, падлюко, боляче б'єшся.

Виявилося, що дід і без нашого попередження довідався про навідування дикого полювання і вирішив вистежити його, «якщо молоді такі вже кволі і так обабилися, що не можуть захистити жінки». Кінець цієї прикрої зустрічі ви вже бачили. Ледве стримуючи регіт, який міг здатися неввічливим, я посадив стогнучого Дубатовка на його поганенького коника, який чекав неподалік. Він виліз на нього, стогнучи і кленучи світ, сів боком, буркнув щось на зразок «чорт поніс із привидами змагатися — нарвався на дурня з гострими колінами», і поїхав.

Його пригнічене обличчя, уся його скоцюрблена постать були такі жалюгідні, що я ледь не пирскав. А потім він поїхав у напрямку своєї хати, стогнучи й проклинаючи всіх моїх родичів до двадцятого коліна.

Він зник у темряві, і тут незрозуміла тривога кольнула в моє серце. Це у підсвідомості ворушилася якась жахлива думка, готуючись з'явитися на світ божий. «Руки»? Ні, я так і не міг пригадати, чому хвилює мене це слово. Тут було щось інше… Ага, чому їх так мало? Чому тільки вісім вершників-привидів з'явилося сьогодні біля поваленої огорожі? Куди поділася решта? І раптом дика тривожна думка випливла просто на язик:

«Світилович. Його зустріч з чоловіком в Холодній улоговині. Його дурний жарт про дике полювання, який можна було зрозуміти так, немовби в нього є якісь тверді підозри, що він викрив учасників цієї справи. Боже! Коли цей чоловік справді бандит, він неминуче спробує вбити Світиловича сьогодні ж. Тому їх і мало! Напевне, друга половина вирушила до мого нового друга, а ця — до Болотяних Ялин. Може, вони й зустріч нашу бачили, ми ж, як дурні, стояли сьогодні над урвищем. Ох, яку помилку, коли все це так, зробив ти, Андрію Світилович, не розповівши нам, хто був той чоловік!»

Я зрозумів, треба поспішати, поспішати так, як ніколи в житті. Може, я ще встигну. Успіх нашої справи і життя доброї юнацької душі залежали від швидкості моїх ніг. І я побіг так, як не біг навіть тієї ночі, коли за мною гналося дике полювання короля Стаха.

Я узяв напрямки через парк, переліз в одному місці через огорожу й чимдуж побіг до хати Світиловича. Я не летів, як шалений, я добре знав, що мене не вистачить на всю дорогу, а тому біг розмірено, притискаючи лікті до боків. Триста кроків бігом, якомога швидше, п'ятдесят кроків швидкою ходою — так я вирішив. І я дотримувався цього, хоч серце моє після перших двох верст ладне було вискочити з грудей. Згодом пішло легше, я біг і йшов майже машинально і тільки збільшив норму бігу на чотириста кроків. Шльоп-шльоп-шльоп — і так чотириста разів, туп-туп — п'ятдесят разів. Тьмяні, я їх майже не помічав, пропливали повз мене самотні ялини і верес; у грудях болюче пекло, свідомість майже не працювала. Під кінець я лічив кроки машинально. Я так стомився, що з радістю ліг би на землю або хоч збільшив кількість таких спокійних і приємних кроків на два. Але я сумлінно боровся із спокусою.

Так я прибіг до Світиловичевої домівки, маленького побіленого будиночка в чахлому садочку. Прямо пустими городами, збиваючи то тут то там останні головки капусти, я помчав до ґанку, прикрашеного чотирма дерев'яними колонами, і почав тарабанити в двері. Спокійний вогник у крайньому вікні замерехтів, потім старечий голос спитав з-за дверей:

— Кого це тут носить?

Це був старий дід, колишній «дядько», який жив разом із Світиловичем.

— Відчини, Кіндрате. Це я, Білорецький.

— А боже ж мій! Що сталося? Чого так захекалися?

Двері відчинилися. Кіндрат у довгій сорочці й валянках стояв переді мною, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій — свічку.

— Пан дома? — гарячково спитав я.

— Н-нема, — спокійно відповів він.

— А куди пішов?

— А звідки мені знати? Хіба він дитина, пане, щоб казати, куди йде.

— Веди до хати, — гримнув я, розхвильований цією холодною незворушністю.

— Нащо?

— Може, він лишив якусь записку.

Ми зайшли до кімнати Світиловича. Аскетичне ліжко під широкою ковдрою, вимита до жовтизни й натерта воском підлога, килим на ній. На простому сосновому столі кілька товстих книг, папери, розкидані пера. На стіні, портрети: гравійований — Марата у ванні, пробитого кинджалом, намальований олівцем — Калиновського. На другій стіні карикатура: Муравйов з нагаєм у руці стоїть на купі черепів. Його бульдоже обличчя грізне. Катков, низько схилившись, лиже йому зад.

Я переворушив на столі всі папери, але в запалі нічого не знайшов, крім аркуша, на якому рукою Світиловича було написано: «Невже він?» Я схопив кошик для паперів і висипав усе з нього на підлогу: там нічого цікавого, тільки конверт з цупкого паперу, на якому лакейським почерком було написано «Андрусю Світиловичу».

— Були сьогодні панові якісь листи? — запитав я вкрай здивованого Кіндрата.

— Був один, я знайшов його під дверима, коли повертався з городу. І віддав, звісно.

— Він був у цьому конверті?

— Стривайте… Ну, звісно, так.

— А де сам лист?

— Лист? Чорт його знає. Хіба, може, у грубці.

Я кинувся до грубки, відчинив дверцята — звідти вдарило не дуже гарячим духом. Я побачив біля самих дверцят маленький клаптик білого паперу. Схопив його — почерк був той самий, що на конверті.

— Щастя твоє, чортова душа, — вилаявся я, — що ти рано витопив грубу.

Але це було не зовсім щастя. Папірець був складений удвоє, і той його бік, що був ближче до жаринок, зараз уже вкрився білим попелом, став зовсім коричневий. Літер там не можна було розібрати.

«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням… ка… Надії Романівні небезпека… моя до… (тут був випалений особливо великий клапоть)… кута. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згодний… пішов у повіт… Дрикганти — голо… ко… Коли отримаєш листа — одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на…, що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпеч… Тв… ся… Над ними також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.

Твій доброзичливий Лікол…»

Все було ясно: хтось надіслав листа, щоб виманити Світиловича з хати. Він повірив. Видно, той, хто писав, був добре йому знайомий. Тут замислили щось єзуїтсько-витонче, не. Щоб він не пішов до мене, написали, що розмовляли зі мною, що я побіг у повіт, що я чекатиму його десь «… нини, де три одинокі сосни». Що це за «… нини»? До улоговини? До рівнини? Мудрувати не було коли.

— Кіндрате, де тут неподалік на рівнині три одинокі сосни?

— Біс його знає, — задумався він. — Хіба що тільки біля Велетової прірви. Там стоять три величезні сосни. Це там, де коні короля Стаха — кажуть люди — вскочили у прірву. А що таке?

— А те, що над паном Андрієм жахлива небезпека… Давно він пішов?

— Та ні, напевне, годину тому.

Я витягнув його на ґанок, і він, мало не плачучи, показав мені шлях до тих трьох сосон. Я наказав йому залишатися тут, а сам побіг. Я не йшов цього разу, перемежуючи біг. Я летів, я мчав, я викладав останні сили, немовби хотів там, біля трьох сосон, упасти мертвим. На ходу я скинув куртку, шапку, викинув з кишень золотий порттабак і кишенькове видання Данте, яке завжди носив з собою. Бігти стало трохи легше. Я скинув би навіть чоботи, якби для цього не треба було затриматися. Це був шалений біг. За моїми розрахунками я повинен був добігти до сосен хвилин на двадцять пізніше друга. Жах, відчай, ненависть наддавали мені сили. Вітер, який знявся раптом, підштовхував у спину. Я не помітив, що хмари нарешті заснували все небо, що щось важке, гнітюче нависло над землею: я — мчав…

Три величезні сосни вже вимальовувалися над чахлими кущами, а над ними була така темрява, таке похмуре небо… Я кинувся у кущі, ламаючи їх ногами. І тут… здалеку почувся постріл, постріл старожитнього пістоля.

Я крикнув диким голосом, і, немовби у відповідь на мій крик, тишу ночі роздер шалений тупіт кінських копит.

Я вискочив на галявину й побачив далеко тіні десяти вершників, які на повному наметі звертали в кущі. А під соснами я побачив людську постать, яка повільно, дуже повільно осідала на землю.

Доки я добіг туди, людина впала горілиць, широко розкинувши руки, немовби бажала тілом своїм прикрити землю свою від куль. Я встиг ще вистрілити кілька разів у бік утікачів-вершників, мені здалося навіть, що один з них похитнувся у сідлі, але одразу ж за цим несподіване горе повалило мене на коліна поруч з лежачою людиною.

— Брате! Брате мій! Брате!

Він лежав переді мною зовсім як живий, і тільки маленька ранка, з якої майже не текла кров, вказувала мені на жорстоку, непоправну правду.

Куля пробила скроню і вийшла в потилицю. Я дивився на нього, на це безжалісно загублене молоде життя, я вчепився у нього руками, гукав, термосив і вив, як вовк, немовби це могло допомогти.

Потім сів, поклав його голову на коліна й почав гладити волосся.

— Андрусю! Андрусю! Прокинься! Прокинься, дорогий!

Мертвий, він був гарний якоюсь найвищою, нелюдською красою. Обличчя задерте, голова повисла, і струнка шия, наче вирізьблена з білого мармуру, лежала на моєму коліні. Довге русяве волосся переплелося з сухою жовтою травою, і вона пестила його. Рот усміхався, немовби смерть принесла йому якусь розгадку життя, очі були мирно заплющені, і довгі вії затіняли їх. Руки, такі гарні й міцні, що жінки могли б цілувати їх у хвилини щастя, лежали вздовж тіла, немовби відпочивали.

Мов скорботна мати, сидів я, поклавши на коліна сина, який прийняв муки на хресті. Я вив над ним і кляв бога, безжалісного до свого народу, до кращих своїх синів:

— Боже! Боже! Всемогутній, всевидющий! Щоб ти пропав, відступнику, який продав свій народ!

Щось бабахнуло наді мною, і в наступну мить цілий океан води, жахлива злива звалилася на болота й пустки, на загублений у лісах край. Стогнали над ним ялини, пригиналися до землі. Він бив мене у спину, якою я закрив обличчя мертвого, бив, навскоси, поривами шмагав землю.

Я сидів, як божевільний, не помічаючи нічого. Слова чудової людини, котрі я чув годину тому, лунали в моїх вухах:

«Серце моє болить… ідуть, гинуть, блукають, бо соромно стояти… і не воскреснуть після розп'яття… Але, думаєш, усіх передушили? Роки, роки попереду! Яка золота, яка чарівна далечінь, яке майбуття чекає!.. Сонце!»

Я застогнав. Сонце зайшло за хмари, майбуття, убите й захололе під дощем, лежить тут, на моїх колінах.

Я плакав, дощ заливав мої очі, лився у рот. А руки мої усе гладили цю золоту юнацьку голову.

— Вітчизно моя! Бідолашна мати! Плач!

Розділ дванадцятий

Круки здалеку чують мертвого. Наступного дня з'явився в Яновську округу становий пристав, вусатий і досить вродливий мужчина. Він з'явився без лікаря, оглянув місце вбивства, сказав, що слідів ніяких знайти неможливо через зливу (Ригор, ходячи за ним, тільки всміхнувся гірко у вуса), далі оглянув тіло вбитого, покрутивши білими пухлими пальцями його голову, і потім сказав:

— Н-ну й пальнули!.. Одразу ліг.

Опісля він закушував і пив горілку в дальній кімнаті хати Світиловича, неподалік від зали, де лежав на столі небіжчик і де його дядько захлинався від сліз, а я сидів буквально прибитий горем і докорами сумління. Для мене нічого не існувало в ті хвилини, крім тонкої свічки, яку тримав у тонких гарних руках Андрій: вона клала рожеві відблиски на білу, з мереживом на грудях, сорочку, яку дядько витягнув із скрині. Але ж треба було мені довідатися, що думають власті про це вбивство і що вони робитимуть.

— Нічого, на жаль, нічого, — відповів приємним, переливчастим голосом становий, граючи чорними оксамитовими бровами. — Це дикий закуток — і розслідування тут неможливе. Я розумію вашу благородну тугу… Але що тут можна зробити. Тут кілька років тому була справжня вендета (він вимовляв «вандета», і, видно, це слово йому дуже подобалося). І що ми могли зробити? Такий уже звичай. Наприклад, ми також могли б притягти до відповідальності вас, бо ви, як самі кажете, вживали зброю проти цих… м-м… мисливців. Ми не зробимо цього. І що нам до цього? Можливо, це було вбивство з-за прекрасної статі. Кажуть, що він був закоханий у цю (він сито ворухнув бровами)… господиню Болотяних Ялин. Нічогенька… А може, це й узагалі було самовбивство? Небіжчик був «меланхолік», х-хе, мученик за народ.

— Але ж я сам бачив дике полювання.

Обличчя станового почервоніло.

— Дозвольте мені не повірити. Казки віджили. Мені здається, що взагалі ваше знайомство з ним трошки… м-м… п-підозріле. Я не хочу наводити на вас тінь, але… але дуже підозрілим є те, що ви так уперто намагаєтеся звернути увагу слідства на інших, на якесь дике полювання.

Я витягнув із записника обгорілий аркушик паперу.

— У мене є документ, що його виманили з хати.

Обличчя станового зовсім почервоніло, очі забігали.

— Який документ? — жалісливо запитав він, і рука його простягнулася до мене. — Ви повинні передати його слідству, і, коли побачать, що він чогось вартий, його підшиють до справи.

Я сховав аркушик, такими непевними здалися мені його очі й ця кваплива, простягнута рука.

— Я сам передам його, коли й кому вважатиму за потрібне.

— Ну що ж, — становий проковтнув щось, — ваша справа, шановний. Але я порадив би вам не дратувати гусей. Тут варварське населення (і він багатозначно подивився на мене), можуть і вбити.

— Я цього не дуже боюся. Скажу тільки, що коли поліція займається замість прямих справ розмірковуваннями, самі громадяни повинні захищати себе. А коли виконавчі власті докладають усіх зусиль, аби тільки зам'яти справу, — це пахне дуже неприємно і штовхає людей на найнесподіваніші думки.

— Це що, — брови станового мальовничо поповзли кудись до волосся, — образа властей?

— Крий мене боже! Але це дає мені право дати копію з цього листа кудись у губернію.

— Справа ваша, — становий поколупав у зубах. — Але послухайте, дорогий пане Білорецький. Треба змиритися. Навряд чи навіть у губернії буде приємно начальству, коли воно довідається, що вчений так захищає колишнього крамольника.

Він галантно, грудним баритоном умовляв мене. Батько не міг би бути таким уважним до сина.

— Стривайте, — запитав я, — у нас що, є закон, за яким ліберали оголошуються поза законом, вважаються паріями? Мерзотник може їх убити і не відповідати за це?

— Не перебільшуйте, дорогий Білорецький, — з пихатою самовдоволеністю сказав красень, — ви схильні перебільшувати жахи в житті.

Цей нерозумний хрін (іншого влучного слова я ніяк не можу підібрати) вважав, очевидно, що смерть людини — «перебільшення жахів».

— А я вам кажу, — мовив я із запалом, — що справу треба передати до суду, розпочати судове розслідування. Тут — злісна змова. Людей тут роблять божевільними і, відомо, з певними намірами. На всю округу вони наводять жах, тероризують народ, убивають людей.

На обличчі станового блукала поміркована усмішка, він сьорбав чайок.

— Не вар-то, не варто так, дорогий пане. Народ від цього тихішає. Убитий був, з чуток, не позбавлений бахусової забави. І взагалі, таким небезпечно виявляти явне співчуття. Політично ненадійний, не вартий довіри, неблагонадійний, аморальний, не сприяючий добрим звичаям і… явний сепаратист, мужицький жалібник, так би мовити, уболівальник за молодшого брата.

Я був розлючений, але поки що стримувався. Мені не випадало сваритися ще з поліцією.

— Ви не хочете втручатися у справу про вбивство шляхтича Світиловича…

— Крий боже, крий боже! — перебив він мене. — Ми просто сумніваємось, чи пощастить нам її розплутати, і не можемо примушувати нашого слідчого докласти всіх зусиль для розв'язання справи про чоловіка, який усім сумлінним, справжнім синам нашої великої батьківщини був глибоко антипатичний спрямуванням своїх думок.

І він з чарівною ввічливістю зробив долонею жест у повітрі:

— Добре. Коли імперський російський суд не хоче змушувати слідчого у справі вбивства шляхтича Світиловича, то, може, він захоче змусити слідчого розплутати справу про замах на розум і саме життя Надії Яновської. господині Болотяних Ялин?

Він здогадливо поглянув на мене, порожевів од якоїсь приємної думки, плямкнув кілька разів товстими червоними мокрими губами і спитав:

— А ви чому тут так за неї розпинаєтеся? Напевне, самі скористатися вирішили. Га? Що ж, схвалюю: у ліжку вона, напевне, звучить непогано.

Кров ударила мені в обличчя, ніздрі роздулися. Образа нещасного друга, образа коханої, якої навіть у думках не міг назвати своєю, злилися в одне. Не пам'ятаю, що тут було далі, як опинився у моїй руці нагай. Я просвистів горлом:

— Ти… ти… гнида.

І потім з розмаху оперезав його нагаєм по рожево-смаглявому обличчі.

Я чекав, що він одразу вихопить револьвера і вб'є мене. Але цей здоровань тільки ойкав. Я стьобнув його ще раз по обличчю і потім гидливо кинув нагая.

Він вибіг з кімнати, помчав од мене з несподіваною спритністю і тільки сажнів через двісті подав голос, закричав: «Гвалт!»

Ригор, коли довідався про цю справу, не похвалив мене, сказав, що я зіпсував усе, що через день мене, напевне, викличуть у повіт, і. може, посадять на тиждень, або вишлють за межі повіту, а я потрібний тут, бо починаються найтемніші ночі. Але я не шкодував. Уся ненависть моя вилилася у цей удар. І нехай повітові власті пальцем об палець не вдарять, щоб допомогти мені, але зате тепер я добре знаю, хто мій друг, а хто ворог.

Решта подій цього й наступного дня дуже невиразно відбилася у моїй пам'яті. Гірко, ридма ридав над небіжчиком старий, добрий Дубатовк, який ледве рухався ще від мого гостинця; стояла над труною бліда Надія Романівна, закутана в чорну мантію, така сумна й гарна, така чиста.

Потім, як уві сні, запам'ятав я похоронну процесію. Я вів під руку Яновську і бачив, як на тлі сірого осіннього неба йшли люди без шапок, як скарлючені берізки кидали їм під ноги жовте, мертве листя. Обличчя вбитого, вродливе й сумне, пливло над людськими плечима.

Жінки, чоловіки, мокроносі діти, діди йшли за труною, і тихе ридання лунало в повітрі. Ригор попереду ніс на плечі великий дубовий хрест.

І все голосніше й голосніше пливло над людськими головами, над мокрою глиною голосіння жінок-плакальниць.

— А й на кого ж ти нас покинув?! І чого ж ти заснув, рідний? А чого ж твої очі яснії закрилися, рученьки білії згорнулися? А хто ж нас захистить від суддів неправедних?! А пани ж кругом немилостиві, а хрестика ж на їхній шиї нема! А голубчику ти наш, а куди ж ти від нас полетів, а чому ж покинув бідних діток? А хіба ж довкола дівчат нема, що з земелькою ти обвінчався, соколику? А яку ти хатинку обрав? Ані вікон же в ній, ні дверей! І не небочко ж привільне над вінчиком — сира земля!!! І не жіночка під боком — дошка холодная! Ані подружки там, ані коханочки! А хто ж тебе у вуста поцілує?! А й хто ж тобі голівоньку почеше? А й чого ж це померкли вогники?! А й чого ж це ялини зажурилися?! То не жінка твоя плаче кохана! Не вона ж це плаче перед весіллячком! А то ж плачуть над тобою люди добрії! То не зіронька в небі засвітилася! То зотліла в рученьках свічечка восковая!

Труна пливла над щирими людськими риданнями, яких не купиш навіть у професійних плакальниць.

І ось глибока могила. Коли прощалися, Яновська впала на коліна й поцілувала руку людини, яка загинула за неї. Я ледве відірвав її, коли труну почали опускати в ял. у. Саме в цей час десятків зо три селян підтягнули на полозках величезний сірий камінь і почали витягати його на горб, де була викопана самотня могила. Хрест був вибитий на камені та ще ім'я і прізвище — кострубатими, невмілими літерами.

Загрюкали об віко труни грудки землі, ховаючи від мене дорогу людину. Потім на розрівняне місце поставили величезний сірий камінь. Ригор і ще п'ятеро селян узяли старі рушниці й раз у раз почали стріляти в байдуже, низьке небо. Останній із Світиловичів-Яновських відпливав у незнану дорогу.

— Незабаром і зі мною так, — шепнула мені Яновська. — Хоч би скоріше.

Лунали постріли. Закам'янілість лежала на обличчях людей.

Потім, за стародавнім шляхетським звичаєм, молотом розбили об надгробний камінь родовий герб. Рід залишився без нащадка. Вимер.

Розділ тринадцятий

Я відчував, що збожеволію, якщо не займатимусь розшуками, якщо не знайду якнайскоріше винних і не покараю їх. Коли нема бога, коли нема справедливості в начальства — я буду сам і богом, і суддею.

І, їй-богу, пекло здригнеться, коли вони потраплять мені до рук: жили тягтиму з живих.

Від Ригора я довідався, що його знайомі шукають у пущі, що він сам добре обшукав місце вбивства і вивідав, що Світиловича чекав худорлявий високий чоловік, який викурив, чекаючи під соснами, цигарку.

Крім того, він знайшов паперовий пиж, що вилетів із пістоля вбивці, а також кулю, якою був убитий мій друг. Розгорнувши пиж, я переконався, що це шматок паперу, занадто цупкий для газети: скоріше за все — це клапоть від аркуша якогось часопису.

Я помітив слова:

«За кожним з них є якась провина, коли їх ведуть на страту… Ваше сіятельство, ви забули про страченого на хресті… Даруйте, бог відняв у мене розум…»

Чимось дуже знайомим повіяло на мене від цих слів. Де я міг читати щось схоже? І раптом я згадав: це була напрочуд смілива відповідь лікаря Гааза, здається, Муравйову, після якої навіть цей скажений бульдог відчув себе ніяково. Гааз протестував проти частих покарань на смерть у Вільно. Муравйов різко обірвав його, зауваживши, що коли людину ведуть на страту, то за нею обов'язково повинна бути якась провина. Тут Гааз і сказав свої слова про Христа, і навіть Муравйов трохи засоромився, якщо взагалі таке почуття властиве несусвітним негідникам. Я навіть пригадав, де я читав про це: у часописі «Пауночна-Заходняя старасветчына». Коли я запитав у Яновської, хто його передплачує тут, вона байдуже відповіла, що, крім них, — ніхто. І ось тут на мене чекав удар: у бібліотеці я з'ясував, що в цьому номері часопису бракує кількох сторінок, і, до речі, потрібних мені

Я аж похолов: справа виявилася серйознішою, натхненник дикого полювання був тут, у палаці. І хто це був? Не я і не Яновська, і не дурна економка, яка щодня плакала, побачивши господиню, і, видно було, розкаялася у всьому. Отже, тільки Берман-Готевич.

Це було цілком логічно: він — колишній злочинець, він обізнаний з історією чоловік. Можливо, це він стріляв у мене, убив Світиловича і вирвав аркуш з часопису. Незрозуміло було тільки те, чому він переконував мене в тому, що серйозна небезпека саме в дикому полюванні, а не в Малій Людині? І ще й те, що він, Берман, не міг убити Романа, бо не він запросив Надію до Кульшів, він був удома під час убивства. Але хіба Світилович в останній день не казав, що це близька людина, яка була на балі в Яновських? Хіба він не казав, що на неї не можна навіть подумати? І він же так злякався, коли я зайшов до нього, цей Берман. І хіба він не міг бути просто натхненником цієї мерзоти? Правда, невідомо в цьому випадку, як можна пояснити існування Блакитної Жінки? Але це взагалі найтемніший факт з усієї цієї історії

І, головне, незрозуміло було, яка Берманові в цьому вигода?

Але такий виродок пекла може щось придумати.

Я взяв у Яновської особистий архів Романа і переглянув матеріали останніх днів. Нічого істотного, хіба тільки запис, що Берман починає йому не подобатися: зникає кудись з дому, занадто цікавиться генеалогією Яновських, розглядає старі плани палацу. Це вже був важливий факт! Чому не висловити міркування, що і в появі Малого Чоловіка, правильніше кажучи, його кроків винен також Берман. Міг же він розшукати старі плани, скористатися якоюсь акустичною таємницею палацу і щоночі лякати людей кроками.

Я порозмовляв з Ригором, і той сказав, що це цілком можливо, обіцяв навіть допомогти, бо його дядько і дід були мулярами Яновських ще за кріпацтва.

— Ховається десь тут, злодюга, але хто він, де ходи в стінах, як він потрапляє туди — невідомо, — буркнув Ригор. — Нічого, розшукаємо. Знайдемо. Тільки ви дуже стережіться. Лише й бачив я на своїм віку двох людяних панів, та один уже загинув. Шкода буде, якщо й з тобою щось трапиться. Тоді і вся ваша паскудна порода не має права хліб їсти й повітря псувати.

Бермана вирішили поки що не чіпати, щоб не сполохати передчасно.

Після цього я узявся за докладний аналіз листа невідомого до Світиловича. Я зіпсував дванадцять аркушів паперу, поки не відновив невеличку частину листа.

«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням короля Стаха і тим, що Надії Романівні небезпека загрожує. (Далі нічого не виходило)…. моя до… (знову великий пропуск)… страждає. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згоден зі мною і пішов у повіт… Дрикганти — головні ко… Коли отримаєш листа — одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на… що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпечно… Тв… ся… Над нами також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.

Твій доброзичливий Лікол…»

Чорт знає, що таке. Я майже нічого не отримав від цього розшифровування. Ну, переконався, що тут було щось злочинне. Ну, довідався ще, що невідомий «Лікол…» (яке поганське ім'я!) спритно використав наші стосунки, про які міг тільки здогадуватися. І нічого! Більше нічого! А проте великий сірий камінь ліг на могилі людини, яка була або могла бути (людина — це те, чим вона буде, а не те, чим вона є зараз) для моєї країни чимось у сто разів більшим за мене. І не сьогодні, так завтра такий самий камінь міг притиснути й мене. Куди тоді подінеться Надія Романівна?

Той день приніс ще одну новину: принесли цидулку, в якій велемовними словами й на дуже поганому папері мене викликали в суд до повітового містечка. Треба було їхати. Я домовився з Ригором щодо коня, передав йому своє міркування про лист, і він розповів, що за хатою Горобурди стежать і нічого підозрілого не помічають.

Думки мої знову звернулися до Бермана.

Цього спокійного й не по-осінньому тихого вечора я довго думав над тим, що чекає мене в повіті, і вирішив ні в якому разі не затримуватися там. Я зовсім було зібрався іти відсипатися перед дорогою, коли раптом, звернувши за ріг алеї, побачив на вкритій мохом лаві Яновську. Чорно-зелене од вікових ялин світло клало прозорі відблиски на її блакитну сукню, на руки, що лежали на колінах, на очі, трохи неосмислені, як це завжди буває у людини, котра цілком поринула у свої думки.

Слово, що я давав самому собі, було міцним, пам'ять мертвого друга зробила це слово ще міцнішим, і все-таки я кілька хвилин з якимсь радісним захопленням думав про те, що міг би обняти цю худеньку постать, притиснути до грудей. І боляче билося моє серце, бо я знав, що ніколи цього не буде.

Але вийшов я до неї з-за дерев майже спокійний.

Ось підвела голову, побачила мене, і яким милим, теплим вогнем засяяли променисті очі…

— Це ви, пане Білорецький. Сідайте тут, поруч.

Помовчала і сказала з дивним переконанням:

— Я не запитую вас, чому ви набили того чоловіка. Я знаю, коли ви зробили це, значить, інакше не можна було. Але я дуже непокоюся за вас. Ви повинні знати, що суду тут нема. Це пройдисвіти, це брехуни, це… погані й наскрізь продажні люди. Вони можуть засудити вас. І, хоч невелика провина для шляхтича набити поліцейського, вони можуть вислати вас звідси. Вони всі, разом із злочинцями, утворюють одну велику спілку. Марно благати їх про правосуддя: не скоро, може, навіть ніколи не побачить його цей благородний і нещасний люд. Навіщо ви зробили це?

— Я заступився за жінку, Надіє Романівно. Ви знаєте, у нас такий звичай.

І тут вона так проникливо глянула мені в очі, що я похолов. Звідки це дівчатко могло навчитися читати в серцях, що надало їй таку силу?

— Ця жінка, повірте, могла б і потерпіти. Занадто дорого, коли вас вишлють, заплатить ця жінка за насолоду, яку ви дістали, давши по зубах цьому шахраюватому, вульгарному дурневі.

— Не турбуйтеся, я повернуся. А в цей час ваш спокій захищатиме Ригор.

Вона заплющила очі. Потім сказала:

— Ах, нічого ви не зрозуміли… Хіба річ у цій небезпеці? Не треба, не треба вам їхати в повіт… Проживете тут ще день-два і залишите Ялини назавжди.

Її рука з тремтячими пальцями лягла на мій рукав.

— Чуєте, я вас дуже-дуже прошу… Я був такий неуважний, що сказав:

— Наприкінці цього листа до небіжчика Світиловича стоїть підпис, частина його: «Лікол». Чи нема в окрузі шляхтича, у якого ім'я або прізвище починалося б так?

Обличчя її одразу спохмурніло, як хмарніє день, коли зникає сонце.

— Ні, — враженим і тремтячим як від кривди голосом відповіла вона. — Хіба що Лікалович… Це додаток до прізвища покійного Кульші.

— Ну, це навряд чи, — байдуже сказав я

Я тільки через годину зрозумів, якою я був грубою худобиною. Це сталося, коли я глянув на неї і побачив, як з-під долоні, якою вона прикрила очі, викотилася і поповзла вниз важка, надзвичайно самотня сльоза, скоріше знемагаючого од відчаю мужчини, аніж дівчини-напівдитини.

Я завжди шалено гублюся і стаю Слиньком Кисілевичем від жіночих і дитячих сліз, а це була сльоза така, яку крий боже побачити комусь у житті, та ще в жінки, для якої охоче б із шкури виліз, аби тільки вона була весела

— Надіє Романівно, що ви? — забурмотів я, і губи мої мимоволі склалися в усмішечку приблизно такого гатунку, яка буває на обличчі дурня, коли він присутній на похороні

— Байдуже, — уже майже спокійно відповіла вона — Просто я ніколи не буду… справжньою людиною. Я плачу… По Світиловичу… по вас… по собі. І навіть не за ним плачу, а по загубленій його молодості, — я добре розумію це! — по щастю, яке нам заборонене, по щирості, якої у нас нема Знищують найкращих, найцінніших Пригадуєте, як казали колись: «Не маємо князя, проводиря і пророка, і, як листя, маємося по грішній землі» Не можна сподіватися на краще самотньому серцю й душі, і ніхто не зарадить їм І дотліває життя.

Встала, судомним рухом переламала гілочку, яку тримала в руках.

— Прощайте, дорогий пане Білорецький. Може, ми й не побачимося більше. До кінця життя я буду вдячна вам… От і все. І кінець.

І тут мене на мить прорвало Не відчуваючи, що повторюю слова Світиловича, я випалив:

— Нехай уб'ють — і мертвий приповзу сюди!

Нічого не відповіла, тільки знову поклала мені руку на рукав, мовчки глянула у вічі, пішла. Я залишився сам

Розділ чотирнадцятий

Можна було вважати, що сонце зробило один оберт (я вживаю слово «вважати» тільки тому, що сонце не виглядало з-за хмар), коли я опівдні з'явився до повіту. Це було пласке, наче перепічка, містечко, гірше за будь-яке інше, і відділяли його од Яновської округи тільки верст вісімнадцять-двадцять чахлих лісів. Кінь мій цокав копитами по брудних вулицях, довкола замість будинків були якісь курники, і єдиним, що відрізняло це містечко від села, були смугасті будки, біля яких стояли вусаті цербери в латаних мундирах, та ще дві-три цегляні крамниці на високих арках. Худі єврейські кози іронічними очима дивилися на мене із гнилих стріх.

Зате трохи далі височіли могутні, вкриті мохом мури давньої уніатської церкви з двома величезними стрілчатими вежами над чотирикутником похмурого кам'яного будинку ксьондза.

І над усім цим панувала така сама, як і повсюди, бридота занедбаності: на дахах, поміж ребристими латами, росли досить великі берізки.

На головній площі грязюка була по коліна, перед обшарпаним, сірим будинком повітового суду, майже на ґанку, лежало зо шість свиней, які тремтіли від холоду.

Я прив'язав коня до конов'язі й піднявся рипучими сходинками в коридор, де кисло пахло паперовим пилом, чорнилом і мишами. Двері до канцелярії, оббиті пошарпаною цератою, ледве відірвав, так вони набрякли. Увійшов і спершу нічого не побачив: таке скупе, у тютюновому димі, світло пробивалося крізь вузькі, маленькі вікна. Лисий скоцюрблений чоловічок підвів на мене очі і кліпнув ними. Тут я дуже здивувався: верхня повіка залишилася нерухомою, а нижня закрила все око, як у жаби.

Я назвав себе.

— Ви з'явилися? — здивувався чоловік-жаба. — А ми..

— А ви думали, — продовжив я, — що я не з'явлюся до суду, поїду звідси, утечу. Ведіть мене до вашого судді.

Протоколіст виліз із-за конторки й потупав переді мною у глибину цього димного пекла.

У другій кімнаті за великим столом сиділи три чоловіки в сюртуках, засмальцьованих настільки, що нагадували прілий тютюн. Обличчя повернули до мене, і я помітив у їхніх очах однаковий вираз хтивості, здивування перед тим, що я все-таки з'явився, і нахабства.

Це були суддя, прокурор і адвокат, один з тих «аблакатів», що обдирали клієнтів як липку, а потім зраджували. Голодний, хтивий і продажний судовий крючок з головою, схожою на огірок.

І взагалі це були не батьки й не діти судової реформи, а скоріше піддячі допетрівських часів.

— Пан Білорецький, — м'яким голосом промовив суддя, — ми чекали вас. Дуже приємно… Ми поважаємо людей із столичним блиском. — І він, не запрошуючи мене сісти, втупився в якийсь папірець. — Ви, напевне, знаєте, що вчинили щось схоже на кримінал, коли побили пристава за якийсь невинний жарт? Це — дія, яка кримінально карається, бо суперечить звичаям нашого краю, а також зведенням законів Російської імперії.

І він подивився на мене крізь окуляри з дуже гоноровитим виглядом. Він був цілком задоволений, цей нащадок Шам'яки, задоволений тим, що чинить суд і розправу в повіті.

Я зрозумів, що коли я не наступлю йому на мозоль, — я загину. Тому я присунув до себе стілець й сів на нього верхи.

— Мені здається, що в Яновській окрузі трохи забули про ввічливість. Тому я сяду сам.

Прокурор, люб'язний молодик із синцями під очима, немовби від ганебної хвороби, сухо сказав:

— Про ввічливість панові треба мовчати. Ви з'явилися сюди й одразу порушили спокій мирних обивателів. Скандали, буйство, спроба зав'язати дуель із смертним кінцем на балу в шановної пані Яновської. І до того ж вважали за гідність набити поліцейського чина при виконанні службових обов'язків. Чужак, а лізете в наше життя…

Холодне шаленство заметушилося у мене десь під серцем.

— Брутальні жарти в хаті, у господаря якої похорон, треба карати не нагаєм по обличчю, а чесною кулею. Він ображає гонор людей, які беззахисні перед ним, не можуть дати відсіч. Суд повинен займатися саме такими справами, захищати справедливість. Ви кажете про мирних обивателів. Чому ж ви не звертаєте уваги на те, як цих мирних обивателів убивають невідомі злочинці? Вашу округу тероризують, а ви сидите тут зі своїми входящими та ісходящими. Ганьба!

— Розмова про вбивство державного злочинця, а водночас обивателя і шляхтича Світиловича вестиметься не з вами, — зарипів суддя. — Російський суд не відмовляє нікому в обороні, навіть злочинцям. Однак йдеться не про те. Ви знаєте, що за образу пристава ми можемо… вас засудити до двох тижнів ув'язнення або штрафу і, як казали предки, баніції за межі Яновської округи.

Я розлютився:

— Ви можете це зробити силою. Але я знайду на вас управу в губернії. Ви покриваєте вбивців, ваш пристав ганьбив закони імперії, казав, що вбивством шляхтича Світиловича ви не маєте наміру займатися!

Обличчя судді покрилося апоплексичним малиновим рум'янцем. Він витягнув шию, як гусак, і просичав:

— А свідки цієї розмови, шановний пане Білорецький, у вас є? Свідки? Свідки? Де вони?

Адвокат, як гідний представник начала примирення у російському суді, чарівно посміхнувся:

— Звичайно, панові Білорецькому нема свідки. І взагалі, це є глупство: пристав не міг таке сказати. Пан Білорецький собі це просто уявити, опонента слова він не спіймає.

Він кинув у рот монпансьє, яке дістав з коробочки, поцмокав губами й тихо додав:

— Нам, дворянам, становище од пан Білорецький є особливо зрозумілий. Ми не хочемо вам робити неприємність. Нехай вас тихо і мирно звідси виїхати. Тоді все тут, як казати, уладнається, і ми справу заминати будемо… Нун, гут?

Для мене це було найрозумнішим виходом, але тут я згадав Яновську.

«Що буде з нею? Для неї це може скінчитися смертю або божевіллям. Я поїду, а її, дурненьку, тільки ліниві не покривдять?»

Я знову сів на стілець, стиснув щелепи і сховав пальці рук між колінами, щоб вони не викрили мого хвилювання.

— Я не поїду, — сказав я, — спершу спіймайте злочинців, які прикриваються іменем привидів. А потім я зникну звідси назавжди.

Суддя зітхнув:

— Мені здається, що вам доведеться піти звідси скоріше, ніж спіймають цих мі… міхі…

— Міфічних, — підказав адвокат.

— От-от, міхічних злочинців. І доведеться піти звідси не з власного бажання.

Всю кров кинуло мені в обличчя. Я відчував, що загинув, що вони зроблять зі мною те, що їм захочеться, але бив ва-банк, ставив на останню карту, бо боровся за щастя тієї, що була мені найдорожчою за все.

Неймовірним зусиллям я змусив свої пальці не тремтіти, коли витягнув з портмоне великий аркуш паперу і тицьнув їм під ніс. Але голос мій переривався від люті:

— Ви, здається, забули, що я з Академії наук, що я член імператорського географічного товариства. Ви бачите це? І я обіцяю вам, що, тільки-но я звільнюся, я поскаржуся государеві і не залишу від вашої смердючої нори каменя на камені. Я думаю, що государ не пошкодує трьох негідників, які хочуть вигнати мене звідси, щоб творити свої темні справи.

Вперше і востаннє я назвав другом людину, яку соромився назвати навіть співвітчизником. Я ж завжди намагався забути той факт, що предки Романових походять із Білорусії.

А ці йолопи не знали, що кожний другий член географічного товариства дорого дав би, аби тільки воно не звалося імператорським.

Але я вже майже кричав:

— Він заступиться!

Гадаю, що вони трохи завагалися. Суддя знову витягнув шию… і все-таки шепнув:

— А чи буде приємно государеві, що член такого поважного товариства спілкується з державними злочинцями? Багато поважних дідичів поскаржиться на це тому самому государю.

Вони оточили мене, немов хорти. Я сів, поклав ногу на ногу, склав руки на грудях і сказав спокійно (я був надто, надто спокійний, такий спокійний, хоч топися):

— А ви знаєте тутешніх селян? Вони, так би мовити, поки що щирі монархісти. І я обіцяю вам, якщо ви тільки виженете мене звідси, — я піду до них.

Вони аж позеленіли.

— Зрештою, я гадаю, що до цього справа не дійде. Ось. лист від особи самого губернатора, де він пропонує місцевим властям підтримувати мене. А ви знаєте, що буває за невиконання таких наказів?

Грім над вухом не так би вразив цю публіку, як звичайний аркуш паперу із знайомим підписом. А я, вельми нагадуючи генерала на придушенні бунту, повільно цідив, відчуваючи, що мої справи поліпшуються:

— Ви що, полетіти з посад захотіли?! Я зроблю це! А за потурання диким вчинкам якихось нелюдів ви також відповісте!

Очі в судді забігали.

«Ну що ж, — вирішив я, — чи пан, чи пропав».

Я показав решті на двері. Вони похапцем вийшли з кімнати Я добре бачив в очах судді переляк, як у зацькованого тхора, бачив і ще щось приховане, злісне. Я підсвідомо був переконаний зараз, що він зв'язаний з таємницею дикого полювання, що врятуватися він може тільки в тому випадку, коли я загину, що тепер полювання може полювати не мене, бо це питання їхнього життя, і я, можливо, ще сьогодні отримаю кулю у спину, але шалені злість, лють, ненависть стисли мені горло Я зрозумів, чому наших предків називали шаленими й казали, що вони б'ються навіть мертві

Я ступив крок, схопив чоловічка за петельки, витягнув з-за стола і підняв у повітрі. Потряс.

— Хто?! — ревнув я і сам відчув, як побіліли мої очі.

Він напрочуд правильно зрозумів моє запитання.

— О-йой! Не знаю, не знаю, пане. Ох, що мені робити? Вони вб'ють мене, уб'ють.

Я кинув його на підлогу і схилився над ним:

— Хто?!

— Пане, пане. Ручки-ніжки поцілую, не треба…

— Хто?!

— Я не знаю. Він надіслав мені триста карбованців і при них листа з вимогою вислати вас, бо ви перешкоджаєте. Там був тільки самий наказ, і там говорилося, що його цікавить пані Яновська, що йому корисна її смерть або шлюб з нею. І ще там було сказано, що він молодий, і дужий, і спроможний у випадку чого заткнути мені горло.

Схожість судді з тхором доповнилася раптом ще й смородом. Я подивився на залите слізьми обличчя цієї худобини і, хоч підозрівав, що він знає трохи більше, ніж каже, з гидливістю відштовхнув його. Не міг я бруднити руки об цього… Не міг. Інакше втратив би повагу до себе назавжди.

— Ви ще відповісте за це, — кинув я від дверей. — І такій гидоті потрапляють під суд люди! Бідні селяни!

… Я їхав дорогою через ліс і міркував про все, що сталося. Це було більш-менш легко, все, здається, ставало на свої місця. Ясно, натхненник полювання не Дубатовк: яка йому вигода, він не спадкоємець Яновської. І не економка. І не нещасна божевільна в садибі Кульшів. Я перебрав усіх, навіть тих, на кого не можна було й подумати, бо став дуже недовірливий. Злочинець молодий, йому корисна або смерть Яновської, або шлюб з нею. Виходить, він має якісь права на спадщину. Цей чоловік, як підозрівав Світилович, був на балу в Яновської, він якось впливав на Кульшу.

Тільки двоє відповідали всьому цьому: Ворона і Берман. Але чому Ворона так по-дурному повівся зі мною? Ні, скоріше за все — це Берман. Він знає історію, він міг надихати якихось бандитів на це. Треба тільки довідатися, яка йому користь від смерті Яновської.

Але хто такий Малий Чоловік і Блакитна Жінка Болотяних Ялин? Голова мені паморочилася, і весь час крутилося у ній те саме слово:

«Рука…», «рука…». Чому рука? Ось-ось пригадаю… Ні, знову відлетіло. Ат, темна душа… Ну що ж, треба шукати дрикгантів і весь цей маскарад. І скоріше.

Розділ п'ятнадцятий

Того вечора з'явився Ригор, увесь забруднений грязюкою, спітнілий і стомлений. Похмуро сидів на пеньку перед палацом.

— Схованка в лісі, — буркнув нарешті. — Сьогодні довідався, що, крім тієї стежки, де я тоді вартував, є друга, з півдня. Тільки вона на лікоть під тванню. Я зайшов у саму пущу, але тут натрапив на непрохідну прірву. І не знайшов слідів через неї… Разів зо два мало не втопився. Заліз на верхівку найбільшої сосни і бачив на тому боці величезну галявину, а серед кущів і дерев — стріху якоїсь великої споруди. І димок. І один раз у тому боці заіржав кінь.

— Треба буде піти туди, — зауважив я.

— Ні, тільки без дурниць. Там будуть мої люди. І нехай пан пробачить, але коли ми спіймаємо цих поганців, ми вчинимо з ними, як з конокрадами.

Обличчя його з-під довгого чуба дивилося на мене з недоброю посмішкою.

— Селяни терплять, селяни прощають, селяни в нас святі. А тут я сам вимагатиму, щоб з цими… як з конокрадами: прибити осиковими цвяхами до землі руки й ноги, а потім такий самий кілок, тільки більший, у задній прохід, до самого нутра. І від хат їхніх навіть жаринки не залишу, все пущу попелом, щоб духу навіть… щоб духу їхнього смердючого не зосталося. — Подумав і додав: — І ти стережися. Може, і в твоїй душі колись панський дух заграє. Тоді й з тобою так… пане.

— Дурень ти, Ригоре, — холодно процідив я. — Світилович також паном був, а все своє коротке життя вас, йолопів, від неситої шляхти та пихатих суддів обороняв. Чув, як над ним голосили? І я можу так загинути… за вас. Мовчав би краще, коли бог розуму позбавив.

Ригор знову криво посміхнувся, потім дістав звідкілясь із свитки конверт, такий пожмаканий, немовби його з вовчої пащі витягнули.

— Добре, не сердься… Ось тобі лист. У Світиловича три дні, як лежить, бо так на конверті… І листоноша казав, що сьогодні заніс тобі до Болотяних Ялин ще й другого. Прощавай, завтра прийду.

Я на місці роздер конверта. Лист був од відомого знавця місцевої генеалогії з губернії, якому я писав. У ньому була відповідь на одне з найважливіших запитань.

«Вельмишановний добродію мій, пане Білорецький. Надсилаю вам відомості про людину, якою ви цікавитесь. Ніде в генеалогічних моїх списках, як і в оксамитових книгах, про давність роду Берманів-Готевичів я нічого не знайшов. Але в одному давньому акті я натрапив на звістку, доволі цікаву. Виявилося, що 1750 року у справі відомого вольнодумця Немирича є згадка про якогось Бермана-Готевича, який був за ганебні вчинки засуджений до вигнання за межі колишнього королівства Польського й позбавлений шляхетських прав. Цей Берман був зведеним братом Яроша Яновського, що носив прізвисько Схизмат. Ви повинні знати, що зі зміною влади старі вироки позбавлені чинності, і Берман, коли це нащадок того Бермана, може претендувати на прізвище Яновський, коли головна віть цього сімейства згасне. Прийміть запевнення… і т. ін.».

Я мов остовпів і все перечитував рядки листа, хоч уже дуже стемніло й літери розпливалися перед моїми очима.

— Ч-чорт!.. Усе ясно. Берман — спадкоємець Яновської, огидний мерзотник, особливий негідник.

І раптом мені спало на думку:

— Рука… звідки рука. Ага! У Маленького Чоловіка, коли він дивився на мене крізь шибку, була рука, як у Бермана, такі самі довгі, нелюдські пальці.

І я кинувся у палац. По дорозі зайшов до своєї спальні, але листа там не було. Економка сказала, що лист був тут, повинен бути тут. Вона винувато квоктала переді мною: вона взагалі стала після тієї ночі в архіві дуже улесливою і лагідною.

— Ні, пане, я не знаю, де лист. Ні, на ньому не було поштового клейма. Ні, скоріше за все листа надіслали з Яновської округи, а може, з повітового містечка. Ні, тут не було нікого…

Ось хіба що тільки пан Берман, який заходив сюди, думаючи, що пан дома.

Я не слухав її далі. Очі мої пробігли по бюро, де лежали розкидані папери, в яких, видно, порпалися. Після цього я вибіг з кімнати й побіг до бібліотеки. Там не було нікого, тільки книжки цілими стосами лежали на столі. їх несподівано кинули для якоїсь важливішої справи. Тоді я рушив до Бермана. І тут сліди поспішності, навіть двері не зачинені. Кволий вогник сірника кинув кружок світла на стіл, і я помітив на нім одну рукавичку і розірваний навскіс конверт, такий самий, як у Світиловича тоді, того жахливого вечора

«Пане Білорецький, поважаний брате Я мало і кепсько знаю про дике полювання. Але я все-таки можу сказати тобі щось цікаве. До того ж я можу розкрити тобі один секрет, таємницю деяких темних подій у вашому домі… Можливо, це просто вигадка, але мені здається, що ти шукаєш не там, де треба, голубчику Небезпека у власному палаці пані Яновської. Коли хочеш знати дещо про Малого Чоловіка Болотяних Ялин приходь сьогодні о сьомій годині надвечір на те місце, де загинув Роман і де лежить його хрест Там твій невідомий добродій розповість тобі, в чому корінь смертних подій».

Я на хвилину завагався, згадавши долю Світиловича, але довго вагатися не можна було, годинник показував за п'ятнадцять сьому А тут ще Бермана нема… Куди пішов? Коли він і Малий Чоловік, і керівник дикого полювання — одна особа, він повинен дуже занепокоїтися, прочитавши перлюстрованого ним листа Чи не пішов він замість мене на побачення з незнайомцем, щоб заткнути йому рота? Цілком можливо. А тут ще сторож на моє запитання про Бермана показав рукою на північний захід, якраз у напрямку алеї і дороги, що вела до хреста Романа Старого.

Я побіг туди. Ах, скільки я набігався за ці дні і, як сказали б нині, натренувався! Чорт його побери, такий тренаж разом з Болотяними Ялинами! Ніч була трохи світліша, ніж завжди Промені величезного червоного місяця освітлювали часом, пробиваючи хмари, землю, навскіс падали поміж чорними стовбурами дерев Місяць стояв над вересовими пустками, такий величезний, червоний, такий райський, сяючий, такого вогнистого, щасливого кольору була ця планета, що туга за чимось світлим, ніжним, несхожим на ці болота й пустки залила моє серце. Немовби підпливли до землі і згоріли в повітрі якісь невідомі країни, міста з розтопленого золота і немовби було в них інше, не таке, як наше, життя.

Місяць тим часом, пливучи вище, поменшав, зблід і одразу почав раз у раз засновуватися дрібненькими білими хмарками, схожими на кисле молоко. І все знову стало холодне, похмуре й таємниче: хоч сідай і пиши баладу про бабусю, яка їхала верхи, і про того милого вершника, що сидів попереду.

Продершись якось через парк Болотяних Ялин, я вибився на стежку і вже майже підходив до Романового хреста. Ліс зліва стояв низькою, чахлою стіною, навпроти Романового хреста бовваніла людська постать.

І тут… я просто не повірив своїм очам. Звідкілясь раптом виросли тіні вершників. Вони повільно під'їжджали до людини. Усе це робилося у повному мовчанні, і мертва холодна зірка горіла над їхніми головами.

Наступної миті пролунав пістолетний постріл, коні перейшли в намет і зім'яли людську постать копитами. Я був вражений. Я думав, що побачу зустріч мерзотників, а побачив убивство людини.

В очах моїх потемніло, і коли я очуняв, то побачив, що вершників уже не було.

Жахливий, нелюдський крик пролунав десь над болотами, був у ньому жах, гнів, відчай — чорт знає що таке. Але я не злякався. До речі, я ніколи відтоді не боявся. Усе жахливе, що я зустрічав після тих днів, мені здавалося нікчемними дріб'язками.

Обережно, як змій, я поповз до того місця, де темніло у траві те, довге. Я пам'ятаю, що я побоювався засади, сам хотів убивати, що я повз між осінніми травами, використовуючи кожну ямку, кожну канавку. І ще я пам'ятаю навіть зараз, як смачно пахнув дрібний полинець у траві. О, як пахнув тмин, які суцільні блакитні тіні лежали на землі! Яке добре було життя навіть у цьому огидному місці! А людина була змушена плазувати, як гадина, у траві, замість того щоб вільно дихати цим холодним, бадьорим повітрям, дивитися на місяць, розправляти груди, ходити від радості на руках, цілувати очі коханої.

Місяць світив на мертве обличчя Бермана. Великі лагідні очі були вирячені, обличчя перекривлене гримасою нелюдської муки.

За що його? Невже він не винен? Я ж був переконаний, що це він. Ох, як гірко, як радісно пахнув тмин! Трави, навіть помираючи, пахнуть гірко й радісно.

Тієї ж хвилини я інстинктивно, ще не розуміючи, в чому річ, поповз назад. Я відповз на чималу відстань, коли почув далекі кроки, йшло двоє. Я був під великою плакучою вербою. Став на ноги (люди не могли мене побачити: я злився із стіною лісу!), підскочив, і, підтягнувшись на руках, зліз на дерево, і заховався в його гущавині, як величезна деревна жаба.

Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах — довгі плащі.

Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.

— Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.

І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.

— Що таке?

— Дивись, Пацюк, це не той.

— Як не той, чого ти брешеш?

— А я тобі кажу — не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.

— От чортова душа! Помилилися трішки.

— За цю помилку, хлопче, — похмуро відповів один, — з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих — це жах. Цим може й начальство зацікавитися.

— Але чому він прийшов сюди замість того?

Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія — тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.

— За що він так ненавидить цього Білорецького? — запитав той, якого звали Пацюком.

— Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.

— Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.

— Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього — це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.

Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.

— Я гадаю, — буркнув один після довгої мовчанки, — що тут ще одна причина: хлопи.

— Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав — зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.

— А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.

— Байдуже, ригнеться і йому.

Знову помовчали. Потім один сказав:

— А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити — дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!

— Та й пан шкодує, — додав другий. — Але що зробиш.

І раптом зареготав.

— Чого ти?

— Не того кокнули. Не щастить нам, а йому ще гірше. Ти пам'ятаєш, як Роман кричав, коли його в драговину загнали, казав, що з труни нас викаже. Але, бачиш, мовчить.

І вони пішли від дерева. Я чув ще тільки, як Пацюк сказав басом:

— Нічого, скоро й до того навідаємося.

Я зісковзнув з дерева зовсім нечутно й рушив за ними. Тихо ступали мої ноги по траві, подекуди я навіть повз.

І, звичайно, я знову виявився дурнем, бо забув про те, що в них могли бути коні. Вони зайшли за кущі, я притишив ходу, боячись наскочити на них, а через хвилину почув відлуння підків.

Коли я вийшов на дорогу, то побачив досить далеко дві тіні вершників, які шалено гнали коней від Романового хреста на південний схід.

Думки мої були невеселі: довідався, що вони полюють на Яновську й на мене, що пощади чекати не можна, випустив двох бандюг, та ще так жорстоко помилився у Бермані. І справді, я переконався в тому, що він темна людина, що він відкрив мій лист і чогось пішов до місця, де й дістав смерть. І сам факт цієї смерті закрив від мене всі інші його провини. Але розмова дала багато цікавого, і, перш за все, я знав тепер одного з диких мисливців. Історія із спаленими стогами викрила його. Стоги спалили за останні дні в шляхтича Марка Стахевича, якого я бачив на гулянці в Дубатовка. І цей чоловік був тоді секундантом Ворони. Нехай я помилився у Бермані, але у Вороні я не помиляюся, здається. І він буде мій. Тепер треба тільки більше рішучості…

А пізно вночі дике полювання короля Стаха з'явилося знову. Знову вив, голосив, плакав нелюдський голос:

— Романе у двадцятому коліні, виходь! Ми прийдемо! Ми закінчимо! Ми відпочинемо потім! Романе! Романе!

І знову я, сховавшись за ґанком, стріляв у летючі тіні вершників, які мигали в самому кінці залитої місячним димом алеї. Коли я стрельнув перший раз — коні кинулися у гущавину і зникли, наче їх ніколи не було. Це було схоже на жахливий сон.

Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.

І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.

По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:

— Люди Ворони. — А потім додав: — А ми думали, що «Лікол…» — це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» — це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.

— Я запитував у неї.

— Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.

Так ми дійшли до відомого й двічі описаного мною місця, де загинув у болоті батько Надії Романівни. Ми переворушили всю суху траву, хоч дурницею було б шукати тут щось після двох років.

І нарешті підійшли до того місця, де невеличка круча несподівано підіймала луг над драговиною.

— Тут, — сказав Ригор.

Над самою кручею стирчав із землі невеликий стовбур, уламок від дерева, яке колись росло тут. Коріння його, як могутні змії, обплітали кручу, спускалися у драговину, немов бажаючи напитися, або просто висіли в повітрі.

— Чи Романові руки були над поверхнею драговини? — запитав я.

Важкі повіки Ригора опустилися, він пригадував:

— Так, були. Права була навіть витягнута, він, видно, хотів ухопитися за коріння, але не дотягнувся.

— А може, просто кинув щось туди, під коріння, де, бачиш, ямка?

— Давай подивимось.

І ми, тримаючись за коріння і здираючи нігті землею, злізли майже до самої драговини, ледве тримаючись на маленьких слизьких приступках, що були на стрімкому схилі. Під корінням справді була ямка, але там нічого не було. Розчарований, я хотів було лізти нагору, але Ригор зупинив мене:

— Йолопи ми. Якщо там справді щось є, так це під глеєм. Він міг кинути, але ж два роки минуло, склепіння цієї печерки обсипалося і поховало те, ту річ.

Ми почали колупати пальцями влежаний глей, вигортати його, і — хочете вірте, хочете ні — скоро пальці мої натрапили на щось тверде. На моїй долоні лежала табакерка з «пташиного ока». Більше в печерці нічого не було.

Ми видерлися на луг і обережно зчистили з табакерки рудий глей, перемішаний з глиною. У ній лежав клапоть білої тканини, видертий, видно, зубами. І на цій ганчірочці були невиразні літери: «Ворона вби….»

Я знизав плечима. Чорт знає, що це було! Чи свідчення, що Романа вбив Ворона, чи прохання до Ворони вбити когось? Ригор подивився на мене холодними очима:

— З'ясували, пане Андрію. Загнав його сюди Ворона. Завтра братимемо його.

— Чому завтра? Може, він з'явиться саме сьогодні.

— Сьогодні п'ятниця. Пан забув про це. Бандита, як кажуть, шукай у церкві. Святі надто та божі. Ріжуть з іменем святої тройці на вустах. Вони прийдуть завтра, бо втратили терпіння. їм треба позбутися тебе. — Помовчав, очі спалахнули недобрим полум'ям: — Завтра я приведу селян. З вилами. І тобі дамо. Коли з нами, так до кінця. Вартуватимемо біля поваленої огорожі. І всіх покладемо, усіх. Під самий корінь чортове сім'я…

Ми пішли разом до Болотяних Ялин і там довідалися, що Надія Романівна не сама. У неї сидів пан Горобурда. Яновська останні дні уникала мене, а коли зустрічалися — відвертала потемнілі, сумні, немов осіння вода, очі.

Тому я через економку викликав її у нижню залу, де Ригор похмуро дивився на святого Юрія, такий самий могутній і високий, як статуя.

Яновська вийшла, і Ригор соромливо підтягнув ноги під крісло, бо натоптав на підлозі. Але голос його, як і раніше, був грубий, коли він звернувся до неї, тільки у глибині щось непомітно тремтіло:

— Слухайте, ясна пані. Ми знайшли короля Стаха. Це Ворона. Дайте мені дві рушниці. Завтра ми покінчимо з ними.

— До речі, — перебив я, — я помилився тоді. Я запитував у вас, чи не знаєте ви чоловіка, прізвище якого починається з «Лікол…». Зараз я запитую, чи не знаєте ви чоловіка, прізвисько якого Лікол, просто Лікол? Це найнебезпечніший чоловік у цій банді, можливо, навіть натхненник.

— Ні! — раптом крикнула вона, засунувши кінчики пальців у рот. Очі її розширилися, застигли в тузі. — Ні! Ні!

— Хто він такий? — похмуро запитав Ригор.

— Пожалійте, пожалійте мене! Цього не може бути… Він такий добрий, щирий. Він тримав Світиловича й мене на колінах. Тоді наш дитячий язик не міг вимовити його імені, ми його перекручували, і з цього народилося прізвисько, яким ми називали його тільки між собою. Небагато хто знав його.

— Хто це? — невблаганно спитав Ригор, рухаючи кам'яними жовнами.

І тоді вона заплакала. Плакала, захлинаючись, як дитина. І крізь ридання нарешті вирвалося:

— Пан Лікол… пан Ригор Дубатовк.

Я був вражений у саме серце. Я остовпів, я задихався.

— Не може бути! Що ви! Такий добрий чоловік! І, головне, яка йому користь!

А пам'ять послужливо підсунула слова одного з мерзотників під деревом: «любить старожитнє». І навіть невідоме «ички на…» з листа Світиловичу раптом закономірно перетворилося в улюблене прислів'я Дубатовка: «Мученички наші, що це робиться на землі?!»

Я протер очі, відігнав очманіння.

— Ні, не може бути… Яка йому користь? Він зовсім не спадкоємець пані.

І тут розгадка блискавкою шуганула в моїй голові.

— Почекайте тут, Надіє Романівно. Почекай, Ригоре. Я піду до пана Горобурди. Потім мені треба буде перебрати речі Бермана.

— Добре, — сумно сказала Яновська. — Його поховали вже.

І я побіг по сходах. Думки мої йшли у двох напрямках. Перший: Дубатовк міг домовитися з Берманом (тільки чому він убив його?). Другий: Горобурда також міг якось залежати від Дубатовка.

Рвонув двері. Назустріч мені з крісла підвівся літній чоловік з гомеричними стегнами. Він здивовано дивився на моє рішуче обличчя.

— Пробачте, пане Горобурда, — різко кинув я, як у вир стрибнув. — Я повинен поставити перед вами одне запитання. Про ваші стосунки з паном Дубатовком. Навіщо ви дали цьому чоловікові так заволодіти вами?

Він виглядав, наче спійманий на місці крадіжки. Його низький лоб почервонів, очі заметушилися. Але, видно, з виразу мого обличчя він зрозумів, що жартувати зі мною не можна.

— Що поробиш… Векселі, — забурмотів він.

І знову я влучив у мішень, цілячись у небо:

— Ви дали панові Дубатовку векселі під маєток Яновської, який вам не належить?

— Це була така мізерна кількість грошей. Усього три тисячі карбованців. Псарня потребує так багато…

Усе починало ставати на свої місця. Пекельний план Дубатовка яснів у моїх очах.

— За тестаментом Романа Яновського, — забурмотів він, оббираючи тремтячими пальцями щось з візитки, — встановлена така субституція. Спадщину отримують діти Яновської… — І жалісливо глянув мені в очі. — Їх не буде. Вона ж помре… Вона хутко помре… П-після них — чоловік. А вона божевільна, хто з нею ожениться?.. Потім наступний східець, останні Яновські. А їх нема, нема після смерті Світиловича. А я родич Яновських по прялі, по жіночій, так би мовити, лінії. Коли не буде дітей і чоловіка — палац мій. — І він застогнав: — Але як я міг чекати? Я весь у векселях. Я така нещасна людина. І більшість паперів скупив пан Ригор… І ще три тисячі дав. Тепер він тут буде господарем.

— Послухайте, — холодно кинув я, — тут була, е і буде тільки одна господиня: пані Надія Яновська.

— Я не сподівався на спадщину. Яновська все-таки могла вийти заміж… І я дав Дубатовку боргове зобов'язання під забезпечення палацу.

— Гаразд. Сором з вами навіть не ночував. Але невже ви не знаєте, що це недійсний з фінансового боку вчинок? Що це кримінал?

— Ні, не знаю. Я був радий.

— А ви знаєте, що ви штовхнули Дубатовка на жахливий злочин, якому й назви людською мовою нема. Чим винна бідна дівчина, що ви захотіли позбавити її життя?

— Я підозрівав, що це злочин, — розрюмсався він. — Але моя псарня…

— Гнида ви! Руки тільки бруднити не хочеться. Вами займеться губернський суд. А поки що я своєю владою посаджу вас на тиждень у підвал цього будинку, щоб ви не могли попередити інших мерзотників. Поки закінчиться ця справа.

— Це ґвалт, — заскиглив він.

— Що ви знаєте про насильство? — кинув я йому. — Що ви знаєте, слизняк?

Через півгодини Ригор заштовхнув Горобурду в підвал без вікон під центральною частиною будинку. Залізні двері з грюкотом зачинилися.

Розділ шістнадцятий

Вогник свічки маячив десь далеко за темними шибками. Коли я піднімав очі, я бачив поруч з ним відбиток свого обличчя з різкими тінями в очницях.

Я розбирав папери Бермана. Мені здавалось усе-таки, що я зможу знайти в них щось цікаве. Берман мав занадто складний характер, щоб жити простою овечкою.

І от я, з відома господині, витягнув усі папери із бюро на стіл, переклав на нього ж книжки, листи, документи й сидів, чхаючи від пилюки, яка густо вкрила ці реліквії.

Цікавого було, однак, мало. Трапився лист від матері Бермана, де вона просила про допомогу, і чернетка листа Бермана їй, де він писав, що на його утриманні перебуває брат, що брат тепер не перешкоджає матері жити так, як вона хоче, а в останньому вони — квити. Це було давно. Який брат, де він тепер?

Потім я знайшов щось на кшталт щоденника, де поруч із грошовими видатками й вельми розумними зауваженнями щодо білоруської історії я прочитав і деякі міркування Бермана. Ось окремі з них:

«Північно-Західний край як поняття — фікція. Річ у тому, можливо, що він кров'ю і мозком своїм служить ідеї цілком усього космосу, а не п'ятьох губерній, розплачується за все і готує у глибині своїй нового месію для врятування людської породи. Тому його доля — покутувати. Йдеться, однак, не про його кращих представників, людей сили, аристократів духу».

— Ач ти, лицар духу, людина сили у драних штанях, — буркнув я.

«Єдина любов моя — брат. Часом мені здається, що всі інші люди є карикатури на нього і потрібний чоловік, який переробив би усіх на його копил. Люди повинні бути людьми темряви. Тоді в їхніх організмах краще виступає наперед те чудово-тваринне, що ми повинні зберігати і любити. Хіба геній не відрізняється від ідіота тільки фіговим листком, який вигадали самі люди.

Білорецький мене дратує своєю звичайністю, і, їй-богу, для нього було б краще, якби він скоріше зник».

— І ще один запис:

«Гроші — еманація людської влади над статками інших (на жаль!). Треба було б навчитися робити мозкову кастрацію всім, хто не вартий свідомого життя. А кращим давати безмежне щастя, бо така річ, як справедливість, не передбачена самою природою. Так і зі мною. Мені потрібен спокій, якого тут більше, ніж де-небудь, і гроші, щоб виносити ідею, для якої я з'явився на світ, ідею великопишної і надзвичайної несправедливості. І мені здається, що першою сходинкою могла б бути перемога над тим, до чого прагне моє тіло і що, однак, необхідно знищити: над господинею Болотяних Ялин. Вона все одно засуджена сліпою долею на знищення. На ній прокляття збувається появою дикого полювання під мурами палацу. Вона міцніша, ніж я думав, — досі не збожеволіла. Король Стах не сильний, і виправити його помилки суджено мені. І, однак, я ревную її до всіх молодих людей і особливо до Білорецького. Учора стріляв у нього і був змушений ретируватися. Погано стріляю».

Наступний аркуш:

«Можливо, коли я виконаю роль божої сили, найвищого повеління (було ж таке із звичайними смертними), духи зла покинуть ці місця, і я стану господарем. Переконував колись Білорецького, що головна небезпека — полювання. А яка небезпека від примар? Інша річ — Малий Чоловік.

Золото! Золото! Тисячі панегіриків треба співати владі твоїй над душами людей. Ти все: пелюшка дитині, куплене тобою тіло дівчини, дружба, любов і влада, мозок найбільших геніїв, навіть пристойна яма в землі. І до всього цього я проб'юся».

Я зіжмакав папірці і до болю стиснув пальці.

— Бридота!

І раптом серед інших папірців рука моя натрапила на складений учетверо аркуш пергаменту. Я розклав його на колінах і тільки головою хитнув: це був план будинку в Болотяних Ялинах, план XVI століття. І на цьому плані чітко було позначено, що слухових отворів у мурах палацу аж чотири, і вони так сховані у плафоні, що знайти їх ніяк не можна. Між іншим, один з них вів од підвалів під палацом до кімнати біля бібліотеки (напевне, щоб підслуховувати розмови в'язнів), а другий з'єднував бібліотеку, занедбані кімнати для слуг на першому поверсі і… кімнату, в якій жила Яновська. Два інші були невідомо де: виходи їхні були в коридорі, де жили я і Яновська, але дальший їх хід був старанно затертий пальцем.

Мерзотник розшукав план в архіві і сховав його.

І було ще дещо цікаве. У зовнішньому мурі палацу була порожнеча, чітко був позначений прохід і три якісь комірчини. А вихід з проходу був позначений якраз за поворотом коридора, де я колись відчиняв двері у справді забитій кімнаті.

Я лаявся так, як ніколи в житті. Багато неприємностей можна було б уникнути, якби я обстукав там стіни, обшиті панелями. Але не пізно було й зараз. Я схопив свічку, глянув на годинника (пів на одинадцяту ночі) і хутко побіг переходами до свого коридора.

Стукав я, напевне, з півгодини, поки не натрапив на місце, яке відповіло на стук лунким відгуком, немовби я. стукав у дно бочки. Я шукав на панелі місце, за яке можна взятися і відірвати її від решти, але даремно. Потім побачив у одному місці легкі подряпини, залишені немовби ножем. Тому я дістав складаний ножик і почав торкати ним у ледь помітні щілини між цією частиною панелі й іншими. Досить швидко мені вдалося намацати лезом ножа щось, що піддавалося. Я натиснув дужче — щось зарипіло, і потім панель повільно почала обертатися довкола свого центра, відкриваючи мені вузьку щілину. Я подивився на протилежний бік панелі в тому місці, куди торкав лезом, — там була глуха дошка, зсередини панель відчинити в коридор не можна було. Я навіть спустився було вниз сходинок на п'ятнадцять, але двері за спиною жалібно заспівали. Я побіг до них і якраз своєчасно встиг притримати їх ногою, щоб вони не зачинилися. Ні, залишатися в якійсь пацюковій норі самому, із загрозою просидіти тут до другого пришестя, та ще з недогарком свічки — це було нерозумно.

Тому я залишив двері напіввідчиненими, встромивши біля осі власну хустку, а сам сів неподалік на підлогу, поклавши на коліна револьвер. Свічку довелося погасити, бо світло її могло злякати істоту, коли б вона надумала вилізти з потаємного ходу.

А втім, свічка за поворотом коридора, яка горіла цілу ніч, хоч тьмяно, але освітлювала коридор, та й у вікно лився непевний сірий відблиск.

Не знаю, скільки я так просидів, уткнувши підборіддя в коліна. Було близько дванадцятої, коли дрімота почала раптом знемагати мене, навалюватися тягарем, стуляти повіки. І я вперто клював носом, як не намагався боротися зі сном: далися мені взнаки минулі безсонні ночі. В один з моментів притомність відмовила мені, і я провалився кудись у темну, душну безодню.

Вам доводилося коли-небудь спати сидячи, притиснувши спину до стіни або, ще краще, до дерева? Спробуйте. Ви переконаєтеся, що почуття падіння, яке ви часом відчуваєте, лежачи під теплою ковдрою, є шосте почуття, яке ми успадкували від предка нашого, мавпи, що воно було їй необхідне, щоб не впасти з дерева. І, сидячи біля дерева, ви уві сні будете падати дуже часто, і розплющувати очі, і знову засинати. І, зрештою, дивовижні сни оволодіють вашою душею, зникне мільйон років людського існування, і вам здасться, що під деревом допотопний мамонт іде на водопій і очі печерного ведмедя горять з-під скелі.

Приблизно в такому стані був і я. Сни… Сни… Мені здавалося, що я сиджу з довбнею на колінах десь на дереві і мені страшно злізти, бо піді мною, по землі, іде якийсь пітекантроп. І ніч, і виють вовки за деревами. В ту саму мить я впав і розплющив очі.

Просто в темряві рухалася повз мене дивна істота. Зелене стародавнє вбрання було в пилюці й павутинні, голова довга, витягнута назад, як біб, замислено опущена, повіки, як у жаби, мало не закривали сумні очі, а руки були опущені вниз, і довгі-довгі пальці їх ледь не торкалися землі.

Малий Чоловік Болотяних Ялин проминув мене і проплив далі, а я стежив за ним з револьвером. Будинок був йому, видно, добре знайомий. Він відчинив вікно, потім друге, потім виліз в одне. Я висунув за ним голову і побачив, що ця істота з мавпячою спритністю йде по вузькому, на три пальці, карнизі. Він майже біг, як павук, з нелюдською жвавістю. На ходу він відщепнув з гілки липи, яка підходила до стіни, кілька плодиків. Почамкав їх. Однією рукою він допомагав собі рухатися. Потім він знову поліз у коридор, зачинив вікна і повільно рушив кудись коридором, страшний у своїй нелюдськості. Одного разу мені почулося бурмотіння. Малий Чоловік ляснув себе по чолі і зник у темряві, куди не сягало світло далекої свічки. Я швидко попрямував за істотою, бо боявся, що вона зникне. Коли я опинився в темряві, то побачив двоє сяючих очей, що поглядали з кутка з невимовною погрозою.

Я кинувся до нього, але він важко застогнав і побрів кудись, похитуючись на ногах. Втупив у мене свій погляд, посварився пальцем.

Остовпівши на мить, я опам'ятався, наздогнав Малого Чоловіка і схопив його за плечі. І радісно стрепенулося моє серце, бо це була не мара.

Коли я витягнув цю істоту на світло, вона тицьнула себе пальцем у рот і сказала непевним, скрипучим голосом:

— Гам-гам!..

— Ти хто такий? — трусонув я його за плечі.

І Малий Чоловік, колишня мара, відповів завчено:

— Я Базиль. Я Базиль.

І раптом хитрість, яка буває і в ідіотів, освітила його очі:

— А я вас… бачив. Ги-ги! Я сидів під столом… під столом, брат мене годував. А ви раптом — шась!

І знову загамкав величезним, до вух, ротом.

Я зрозумів усе. Два негідники — керівник дикого полювання і Берман — додумалися, власне кажучи, до одного й того самого. Берман, який знав, що він доводиться родичем Яновської, приїхав у Болотяні Ялини і тут натрапив на план ходів і слухавок. Після цього він таємно поїхав до міста і, кинувши матір напризволяще, привіз сюди брата, який не тому уникав людей, що любив самоту. Брат просто був невиправним ідіотом. Коли він привіз ідіота сюди, то помістив його у своїй кімнаті, користуючись тим, що до нього ніхто не заходив, і загадав сидіти тихо. Під час одного з годувань я і застав їх на місці злочину. Малий Чоловік тоді сидів під столом, і я міг би схопити його, простягнувши руку.

Вночі Берман заводив його в хідники, і той ходив нічними переходами, збуджуючи в слухавках звуки, які чули мешканці будинку.

Зрідка його випускали і в коридор: у цьому випадку він одягав навмисне пошитий старий одяг, а Берман чекав його біля відчинених дверей ходу, бо відчинити їх Малий Чоловік не міг. Іноді йому дозволяли погуляти й на свіжому повітрі. З мавпячою, а скоріше з павучою спритністю він бігав по карнизах будинку, заглядав у освітлені вікна і, у випадку тривоги, блискавично зникав за багатьма рогами будинку.

Йому тим легше було це робити, що в його печерному мозку зовсім був відсутній інстинкт самозбереження. Він ішов по цьому карнизу так байдуже, як ми часом, забавляючись, йдемо по залізничній рейці.

Під час однієї з таких прогулянок і відбулася його зустріч зі мною. Що ж сталося потім? Лікол надіслав мені листа, в якому, аби виманити мене з дому, бовкнув здуру, що знає щось про Малого Чоловіка. Берман, який останнім часом стежив за мною, прочитав листа й пішов на місце зустрічі, щоб якось домовитися з невідомим. Там його прийняли за мене, і сталася трагедія, пізнім свідком якої я був.

А карлик сидів у ці дні в хідниках, не маючи змоги вилізти, і зовсім охляв з голоду. Якби я не відчинив двері — він, напевне, помер би, так і не здогадавшись, чому покинув його той, хто завжди годував його і пестив.

Що я мав робити з ним? Нещасний малий ідіот не був винен в тому, що його створили таким на світ. Тут він і вибуває з нашого оповідання. Я нагодував його, сповістив Яновську про кончину одного з привидів, які населяли палац Болотяних Ялин, і наступного дня відправив його в повітову лікарню для божевільних.

І вперше цього вечора я побачив, що надія зажевріла в очах господині Болотяних Ялин теплим, поки що кволим вогником.

Розділ сімнадцятий

— Ти, Ригоре?

— Я, Андрусю. Точніше, ми.

Я подав Риторові руку. Ця ніч, після тієї, коли я спіймав Малого Чоловіка, була першою за весь час безхмарною, місячною ніччю. Повний місяць заливав блакитним сріблом торф'яні болота, пустки, парк Болотяних Ялин і далеко-далеко блищав у віконці самотньої хати. Вночі похолодніло й зараз болота «потіли», народжуючи в ямах клубки білих, рухливих туманів.

Ригор вийшов з-за кущів біля поваленої огорожі, а за ним з'явилися з темряви люди, чоловік дванадцять.

То були селяни. Всі в кожухах вовною навиворіт, в однакових білих магерках, з однаковими червоними лапами.

І всі вони в місячному світлі були на одне обличчя: немовби сама ця земля водночас спородила їх. У двох я побачив довгі рушниці, як у Ритора, один тримав у руках пістоль, решта була озброєна довгими ратищами й вилами, а один навіть просто довбнею.

— Це хто? — здивовано запитав я.

— Селяни, — нутром прогув Ригор. — Годі терпіти. Два дні тому дике полювання затоптало на вересовій пустці брата ось цього селянина. Михайлом його звати.

Михайло був схожий на нащадка бурого ведмедя. Глибокі маленькі оченята, вилиці широкі, руки й ноги — не гірші, як у Дубатовка. Очі його були червоні й опухлі, руки так стиснули вила, що аж суглоби пальців стали білими. Дивився він сердито й похмуро, але розумно.

— Годі, — сказав Ригор. — Зараз нам тільки помирати й зосталося. А помирати ми не хочемо. І ти, Білорецький, коли що-небудь помітиш, мовчи. Це справа наша. І бог дозволяє на конокрада — усім миром. Сьогодні ми їх відучимо не тільки людей топтати, а й хліб їсти.

— Це всі?

— Ні, — сказав мій новоявлений Чортів Батько, — ці, на чолі з Михайлом, залишаться тут, під твоєю рукою. А мої чекають біля болота, що оточує Яновську пущу, біля Відьмакової ступи. Там ще два десятки. Якщо вони підуть там — ми їх зустрінемо, якщо вони підуть невідомою нам іншою дорогою — зустрінете ви. Ми стежимо за пущею, Холодною улоговиною і пустками, що поряд. Ви — за Болотяними Ялинами. Зустріч, коли щось таке, біля Холодної улоговини. Коли потрібна буде допомога — посилайте чоловіка.

І Ригор зник у темряві.

Ми зробили засідку. Я загадав шістьом дядькам розташуватися обабіч дороги біля самої поваленої огорожі, трьом — трохи далі. Вийшов мішок, або правильніше, верша. Троє. повинні були, у випадку чого, перетнути полюванню шлях відступу. Сам я став за великим деревом біля самої стежки.

Я забув ще сказати, що на кожного в нас було по три смолоскипи. Досить було, щоб освітити, у випадку потреби, усе.

Мої люди в кожухах навиворіт як лягли, так і зрослися з землею, не можна було відрізнити їх від звичайних купин, а сіра овчина зливалася з сірою осінньою травою.

Так ми лежали доволі довго. Місяць плив над болотами, миготіли там якісь блакитні іскри, туман то зливався в суцільну, коневі по коліна, смугу, то знову розповзався.

Вони з'явилися, як завжди, несподівано. Два десятки туманних вершників на туманних конях. Беззвучно і грізно насувалися вони. Не бряжчали вудила, не чути було людських голосів. Безлюдна маса рухалася на нас. Розвівалося довге волосся і плащі. Полювання мчало.

А попереду, як і раніше, скакав король Стах, прикривши капелюхом обличчя. Ми чекали, що вони прилетять як вітер, але кроків за сто вони… спішилися, пововтузились біля кінських ніг і, коли поїхали після цього, поїхали повільним кроком, до нас долинув зовсім несподіваний після мовчання цокіт копит.

Повільно наближалися вони. Ось поминули драговину, ось під'їхали до огорожі, ось поминули її. Король Стах їхав просто на мене, і я побачив, що лице його біле, як крейда.

Ось він майже біля мого дерева. Я ступив з-за нього і взяв коня за вуздечку. Водночас лівою рукою, в якій, крім револьвера, в мене був стек, я посунув його капелюх на потилицю.

Трупно-бліде дивилося на мене великими мертвими очима обличчя пана Ворони. Від несподіванки він, напевне, не знав, що робити, але зате я добре знав це.

— Так це ви король Стах? — спитав я тихо.

І вдарив його стеком по обличчю.

Кінь Ворони став дибки і кинувся від мене в натовп.

Тієї ж миті гримнули рушниці засідки і все завертілося у шаленому морі вогню. Ставали дибки коні, падали вершники, хтось німо кричав. Я запам'ятав тільки Михайлове обличчя, який спокійно цілився з довгої рушниці. Сніп вогню вирвався з неї. Потім пропливло переді мною лице вилицюватого хлопця з довгими пасмами чуба, що спадали на чоло. Хлопець цей працював вилами, як на току, потім підняв їх і з жахливою силою всадив у живіт коня, що став дибки. Вершник, кінь і хлопець упали разом. А я стояв, незважаючи на те, що постріли нарешті залунали і з їхнього боку, що кулі посвистували біля моєї голови, на вибір стріляв у вершників, що метушилися у нашому колі. Ззаду їх також поливали вогнем.

— Браточки, нас зрадили!

— Доскакалися!

— Рятуйте!

— Боже! Божечку!

На обличчях цих бандюг я побачив жах, і радість помсти полонила мене. їм треба було думати раніше про те, що розплата приходить. Я бачив, як чолов'яга з довбнею врізався у середину кінного натовпу і бив нею навідліг. Уся застаріла лють, усе довготерпіння зараз вибухнуло нападом нечуваного запалу, бойової хоробрості. Хтось ривком стягнув з сідла одного з мисливців, і кінь потягнув його головою по корінню.

Через десять хвилин усе було скінчено. Коні без вершників протяжно іржали, лантухами лежали на землі вбиті й поранені. Тільки Ворона, як диявол, крутився серед селян, відбиваючись мечем. Револьвер він затиснув у зубах. Бив він дуже добре. Потім побачив у натовпі мене. Обличчя його перекривилося такою жахливою ненавистю, що навіть тепер я пам'ятаю його і часом бачу вві сні.

Стоптавши конем одного з селян, він схопив револьвер.

— Тримайся, падлюко! Одняв її! Тобі також не милуватися!

Селянин з довгими вусами потягнув його за ногу з коня. І тільки тому я не впав на землю з діркою в черепі. Ворона зрозумів, що його зараз стягнуть з коня, і пострілом впритул поклав довговусого на місці.

І тоді я, встигнувши вставити нові патрони, всадив у нього всі шість куль. Ворона хитнувся у сідлі, хапаючись руками за повітря, але все-таки обернув коня, збив на землю вилицюватого хлопця і помчав у напрямку до боліт. Він усе хапався руками за повітря, але ще сидів у сідлі і разом з сідлом (видно, лопнула попруга) з'їжджав на бік, поки не повис паралельно до землі. Кінь збочив, і голова Ворони з розмаху вдарилася об кам'яний стовп огорожі.

Ворона сповз із сідла, гепнувся об землю і зостався лежати на ній нерухомий, мертвий.

Розгром був повний. Страшне дике полювання лежало на землі, розбите руками звичайних селян першого ж дня, коли вони трошки піднатужилися і повірили, своїм примхливим розумом повірили, що навіть проти примар можна стати з вилами в руках.

Я підійшов до місця бою. Коней селяни зводили вбік. Це були справжні поліські дрикганти, порода, від якої зараз нічого не лишилося. Усі в смугах і плямах, як рисі або леопарди, з білими ніздрями і очима, які відливали в глибині червоним вогнем. Я знав, що ця порода відзначається дивовижною витривалістю, машистою інохіддю і під час галопу мчить величезними стрибками, як олень. Не дивно, що в тумані мені такими величезними здавалися їхні стрибки.

І ще дві розгадки прийшли несподівано. По-перше, біля сідла кожного мисливця висіли чотири глибокі кожушані торби, які, видно, у випадку потреби можна було одягти на ноги коням і зав'язати біля бабок. Крок робився зовсім безшумний. По-друге, серед трупів і поранених я побачив на землі три опудала, одягнені так, як і мисливці, у старі капелюхи з перами, капці, чуги, але прив'язані мотузками до сідла. Людей у Ворони, видно, бракувало.

Але й наші втрати були значні. Ми ніколи б не перемогли цієї банди професіональних вояк, якби не несподіваний наш напад. Але навіть і це відбулося погано: селяни воювати зовсім не вміли. Вилицюватий хлопець, якого збив конем Ворона, лежав на землі з розбитою головою. У довговусого селянина дірка від кулі темніла просто посеред чола. Селянин з довбнею, що вдерся у середину між вершників, лежав на землі і стриг ногами, як ножицями: відходив. Поранених було в два рази більше. Я також дістав рану: куля рикошетом влучила мені в потилицю.

Ми лаялися. Михайло бинтував мені голову, а я кричав, що це дурниця. Тим часом серед мисливців розшукали одного й підвели до вогнища, яке ми розклали. Переді мною стояв з обвислою, як нагайка, рукою Марко Стахевич, той самий шляхтич, розмову якого з Пацюком я підслухав тоді під деревом. Він був вельми колоритний у своїй чузі вишневого кольору, в маленькому капелюсі, з порожніми піхвами від шаблі на боку.

— Ти, здається, погрожував селянам, Стахевич? Ти помреш, як ці, — спокійно сказав я. — Але ми можемо відпустити тебе, бо один ти не шкідливий. Ти поїдеш за межі Яновської округи і будеш жити. Ми відпустимо тебе тоді, коли ти розповіси нам про вашу діяльність.

Він повагався, подивився на люті обличчя селян, залиті червоним сяйвом вогнища, на кожухи, на руки, які стискали вила, і зрозумів, що пощади тут чекати не можна. Вила з усіх боків оточували його, торкаючись тіла.

— Це все Дубатовк, — сказав він понуро. — Палац Яновських мав перейти до Горобурди, але Горобурда дуже напозичався у Дубатовка. Ніхто про це не знав, окрім нас, людей Дубатовка. Ми пили в нього, і він давав нам гроші. А сам він марив про палац. Він не хотів нічого продавати звідти, хоч палац коштував багато. Ворона казав, що коли б продати всі речі звідти в музеї, можна було б отримати багато тисяч. Випадок звів їх з Вороною. Ворона спершу не хотів убивати Яновську, хоч йому і показали на двері. Але після того, як з'явився Світилович, згодився і він. Казка про дике полювання короля Стаха спала на думку Дубатовку ще три роки тому. В Дубатовка звідкілясь е приховані гроші, хоч живе він навмисне бідно. Він взагалі дуже хитрий, дуже скритний, дуже неправдивий чоловік. Найрозумнішого обведе круг пальця, таким ведмедем прикинеться, що далі нікуди. І от він поїхав до найкращої у нашому краї стайні, до збіднілого за останні роки пана і купив усіх дрикгантів, а потім перевів їх до Яновської пущі, де ми побудували сховища і стайню. Усіх дивувало, як це ми можемо мчати по драговині, де й кроку ступити не можна. А ніхто не знає, як ми плазували по Велетовій прірві, шукаючи потаємних стежок. І знайшли. І вивчили. І мчали по місцинах, де стежка була по лікоть під тванню, а з боків — безодня. І до того ж ці коні — чудо. Вони біжать на голос Дубатовка, як собаки. Вони відчувають болото і, коли треба, роблять над місцями, де стежка обривається, величезні стрибки. І ще: ми завжди виїжджали на полювання тільки вночі, коли туман повзе по землі. І тому всі нас вважали привидами. А ми ще й мовчали завжди. Це було ризиковано. Але що ж нам було робити, здихати з голоду на чверті волока[3]? А Дубатовк платив. І до того ж ми не тільки доводили цим до божевілля або смерті Яновську, ми ще й вчили нахабних хлопів, щоб знали страх божий і не думали про себе занадто багато. Дубатовк через Горобурду примусив тоді Кульшу викликати до себе дівчину, бо знав — батько занепокоїться. І ми спіймали Романа, перестріли його. Ух, і гонка це була!.. Утікав, як чорт… Але його кінь зламав ногу.

— Ми знаємо це, — в'їдливо сказав я. — До речі, Роман видав вас з головою саме після смерті, хоч ви його крикам і не вірили. Не вірили ще два дні тому, коли розмовляли з Пацюком після вбивства Бермана.

У Стахевича аж щелепа відвисла. Я владно наказав йому розповідати далі.

— Ми навели жах на всю округу. Наймити згоджувалися на ту ціну, яку давав господар. Ми стали краще жити. А Яновську довели до розпачу. І тут з'явився ти, Білорецький. Дубатовк тоді привіз портрет Романа Старого недарма. Якби не ти, вона б була божевільною через тиждень після цього. І тут пан Ригор побачив, що помилився. Вона була веселою. Ти весь час танцював з нею. Дубатовк навмисне запросив тебе, коли передавали справи опіки, щоб ти переконався, що вона бідна. Він добре вів маєток — це ж був його майбутній маєток. Але бідність Яновської на тебе не вплинула, і тебе вирішили прибрати.

— До речі, — сказав я, — я ніколи не думав одружитися з нею.

Стахевич невимовно здивувався.

— Але байдуже. Ти все одно перешкоджав нам. Вона ожила з тобою. До речі, Дубатовк справді любив Яновську. Йому шкода було її знищувати, і, якби можна було обійтися без цього, охоче згодився б. І тебе він поважав. Казав нам завжди, що ти справжня людина. Шкода тільки, що не згодишся бути з нами. Тоді, на бал, Дубатовк привіз Яновській старовинне вбрання, бо воно тих, хто не звик до нього, робить непривабливими. І сам здивувався, як це несподівано добре вийшло. Одно слово, справи наші ускладнилися: треба було прибрати і вас, і Світиловича, який мав право на спадщину і кохав Яновську. Дубатовк запросив вас до себе, де Ворона повинен був викликати вас на дуель. Він так добре розіграв усе це, що ніхто й не подумав, що не він, а Дубатовк був натхненником дуелі, а ми тим часом розглядали вас, бо треба було добре запам'ятати ваше обличчя.

— Далі, — кинув я.

Стахевич завагався, але Михайло легенько торкнув його вилами в те місце, звідки ростуть ноги. Марко подивився навколо зацькованим поглядом з-під лоба.

— З дуеллю вийшла дурниця. Дубатовк підпоював тебе, але ти не п'янів. Та ще й виявився таким спритним, що поклав Ворону, і він справді мусив п'ять днів пролежати в ліжку.

— А як ви могли водночас бути в хаті і гнатися тоді за мною?

Стахевич процідив:

— За садком Дубатовкової хати чекали інші, новаки. Ми думали спочатку пустити їх по слідах Світиловича, коли тебе вб'ють, але Світилович сидів з нами до наступного дня, а Ворона був поранений. їх пустили за тобою. Дубатовк досі не може дарувати собі, що по твоїх слідах пустили цих шмаркачів. Коли б не це — ти б від нас не втік нізащо. І до того ж ми думали, що ти йшов дорогою, а ти подався пусткою, та ще змусив згаяти час перед болотяною улоговиною. Поки собаки натрапили на слід — було вже пізно. І досі ми не знаємо, як ти вислизнув тоді від нас, спритник! Але знай, спіймали б — не поталанило б тобі.

— А чому ріг співав збоку? І ще, де ці новаки тепер?

Стахевич повагався.

— На мисливському розі грав один з нас, який їхав неподалік. А новаки — ось вони тут, лежать на землі. Нас було раніше менше. І ми вели з собою коней з опудалами в сідлі. А частина молодих пішла до Холодної улоговини. Ми думали, що ти там разом із своїм Ригором вартуєш. Але ми не сподівалися, що вас тут — армія. І от дорого заплатили за це. Ось вони лежать: Пацюк, Ян Стирович, Павло Бабоїд. І навіть Ворона. Ти мізинця його не вартий. Розумний був Ворона, а також не минув божого суду.

— Навіщо ви підкинули мені записку про те, що полювання короля Стаха приходить уночі?

— Що ти, що ти, — захитав Стахевич головою, — примари не підкидають записок. Ми на таку дурість не пішли б.

«Це, мабуть, Берман зробив», — подумав я, а вголос сказав:

— А мене ця записка переконала в тому, що ви не примари, саме в той момент, коли я починав цьому вірити. Подякуйте за це невідомому добродієві, бо з примарами я навряд чи відважився б боротися.

Стахевич побілів і, ледь рухаючи вилицями, кинув:

— Цього чоловіка ми б роздерли на шматки. А вас я ненавиджу, незважаючи на те, що не моя сила. І я мовчатиму.

Михайлова рука схопила полоненого ззаду за шию і натиснула за вухами.

— Кажи. Інакше ми тебе тут…

— Добре. Ваша сила… Радійте, хлопи… А ми вас також провчили. Нехай хто довідається, куди головні крикуни поділися з села Ярки, котре пан Антось Лухвиця з землі зігнав? Спитайте в когось, може, й довідаєтеся. Шкода, що Дубатовк не загадав вас удень підстерегти й застрелити. А це ж легко було зробити, особливо, коли ви до Кульшів ішли, Білорецький. І я вас навіть бачив тоді. Ми ще тоді зрозуміли, що ви шворку на нашу шию заготували. Кульша стара, хоч і божевільна, але могла про нас щось бовкнути. Вона почала здогадуватися, що була нашою зброєю в день убивства Романа. Довелося її тоді тільки один раз появою дикого полювання настрахати. Голова була слабка, одразу божевільною стала.

Я аж кипів від усіх тих огидних вчинків, від усіх паскудств, про які розповідав мені цей чоловік. Тільки тут безодня шляхетського падіння відкрилася мені. І я погодився з Ригором, що цю породу треба знищити, що вона почала смердіти на весь світ.

— Далі, паскуднику!

— Коли ми довідалися, що Ригор згодився шукати разом з вами, ми зрозуміли, що нам буде дуже погано. Тут я вперше побачив, як Дубатовк злякався. Він аж жовтий зробився. Треба, каже, кінчати, і не задля багатства, а задля власної шкури. І ми з'явилися тоді до палацу.

— Хто це кричав тоді? — суворо запитав я.

— Хто кричав, того більше нема. Он він лежить, Пацюк…

Стахевич явно втішався, розповідав про все з гонором, хвацько і зухвало, з таким хвацьким молодецтвом, немовби ось-ось «Баладу» Рубінштейна заспіває, але я добре бачив, що він боїться, хоч добре володіє собою.

— Та і я можу майже так кричати.

І він закинув голову — жили надулися на його шиї — і почав брати то вище, то нижче. Останній раз я почув крик дикого полювання: нелюдський, жахливий, демонський.

— Романе! — ридав і голосив голос. — Романе! Романе! Авой! Помста! Ми відпочинемо! Романе у двадцятому коліні, виходь!

Голос його покотився над Велетовою прірвою кудись далеко, почав перегукуватися з луною, заповнив собою весь простір. У мене мороз пішов по спині.

І Стахевич зареготав.

— Ти не вийшов тоді, Білорецький. Байдуже, на твоєму місці інший здох би від жаху. Ми спершу подумали, що ти злякався, але другого дня сталося майже непоправне. Світилович напоровся на Ворону, який їздив для вербування нових мисливців і запізнився. І це було якраз біля стежки, що веде в пущу, до нашої схованки. А потім ми довідалися, що він зустрівся з тобою, Білорецький, у лісі. І хоч він тобі не розповів цього поки що, ми розуміли — йому не можна дати жодної години життя. Половину людей відправили до трьох сосен. Дубатовк надіслав Світиловичу листа і виманив з хати. А потім з половиною людей, з трьома давніми хлопцями і новаками, поїхали до Болотяних Ялин. Сам Дубатовк спішився тоді і підкрався до тебе ззаду. Але ти встиг уже зробити кілька пострілів, і наші необстріляні компаньйони кинулися утікати. І ще одне диво: ти нам'яв чуба Дубатовку і так дав йому, що він досі не сідає на коня, сидить дома. Дома він і сьогодні, так що ти стережися, хлопе. А тебе, Білорецький, він добре тоді обкрутив. Ти й очуняти не встиг, а вже підсаджував його на коня. Зате із Світиловичем нам пощастило. Ворона дочекався його, спитав коротко: «Викрив диких мисливців?» Той тільки плюнув у бік Ворони. Тоді Ворона вистрілив. І тут з'явився ти, стріляв по нас, одному прострелив руку. А потім ти побив станового, а потім тебе викликали в повіт не без нашої допомоги. Ти, мабуть, не знаєш, що тебе повинні були заарештувати, а потім убити по дорозі «при спробі втекти». А ти був занадто спритний, чорт, тобі поталанило, і лист губернатора примусив суддю відмовитися допомагати нам. Він на колінах молив Дубатовка, щоб тебе скоріше застрелили. До речі, Ворона чекав тоді Світиловича під деревами, стріляв у нього і вдався до такої хитрості, якої ти ніколи не відгадаєш.

— Чому ніколи, — байдуже сказав я. — Дубатовк видер із часопису в Яновської кілька аркушів і з них зробив пиж. Ви думали, що я, коли вирвуся живим з ваших лап, грунтуючись на цьому, підозріватиму Бермана.

Скрюченими, схожими на кігті пальцями Стахевич дряпав собі груди.

— Диявол! — ледь прохрипів він. — Не треба було нам зв'язуватися з тобою. Але хто думав? Ось вони, недумаючі, лежать тут зараз, як лантухи з гайном, ні на що не варті.

Потім знову почав говорити:

— І от ще наша помилка. Стежили за тобою, а за хлопами перестали стежити, за Ригором перестали. А вони добралися до нас, до схованки, до потаємних стежок. І навіть біля Романового хреста тобі пощастило: ми вбили курча, випустивши тебе з лап. Убили на скаку, не спиняючись. Кокнули — і далі. І опісля пішли перевірити. І навіть тут напоролися на тебе, як дурні. А потім зник Горобурда, і ми вирішили не вертатися цієї ночі додому, поки не здобудемо тебе. От і здобули…

— Годі, — сказав я. — Слухати бридко. І хоч ти вартий зашморга — ми не знищимо тебе. Ми дали слово. Потім ми розберемося і, якщо ти будеш дуже винний, передамо тебе в губернський суд, а якщо ні — відпустимо.

Я не встиг сказати цього, як Стахевич раптом відштовхнув двох селян, вирвався і з надзвичайною спритністю побіг до коней. Вартовому він дав ногою у живіт, кинув тіло в сідло і з місця рвонув наметом. На ходу він обернувся і здалеку крикнув:

— Чекай ще губернського суду! Я зараз до Дубатовка, він на вас, бидло, усю шляхту підніме. Вас тут на місці покладуть. І тобі, хамло столичне, не жити, і шалаві твоїй також. А ти, дурний Михаиле, знай, це я твого брата недавно стоптав. Те саме й тобі буде.

Михайло повів у повітрі дулом довгої рушниці і, не цілячись, натиснув на спуск. Стахевич, мовчки, немовби так і треба було, беркицьнув з сідла, калачиком кілька разів крутнувся на землі і затих.

Михайло підійшов до нього, узяв за уздечку коня і вистрілив Стахевичу просто в лоб. Потім він суворо сказав мені:

— Іди вперед, отамане. Невчасно ти з ним добрий став. Доброту геть. Обійдеться без марципанів циганське весілля. Іди, ми тебе наздоженемо. Іди дорогою до Холодної улоговини. І не оглядайся.

Я пішов. І справді, яке я мав право панькатися з ними. Якби цей зрадник добрався до Дубатовка — вони б усю округу залили кров'ю. А Дубатовка треба скоріше взяти. Треба взяти сьогодні ж уночі.

Ззаду почулися стогін і лемент. Там добивали поранених. Я спробував оглянутися — і не міг. Щипало в горлі. Але хіба вони не зробили б з нами ще гірше?

Селяни наздогнали мене на півдорозі до улоговини. Мчали на дрикгантах з вилами в руках.

— Сідай, отамане, — добродушно сказав Михайло. — З тими покінчили. А прірва матінка не розкаже нікому. Отак з ними…

Я зовсім спокійно відповів:

— Ну й добре. А зараз швидко до Ригора. Потім разом з ним підемо на будинок Дубатовка.

Ми домчали до улоговини в одну мить. Там застали вже також кінець трагедії. Ригор і два десятки селян збилися в улоговині. Ригор дотримав слова, хоч із спійманими учасниками полювання не вчинили розправи, як із конокрадами, а просто вбили. Перед Ригором лежав на спині останній із живих — зовсім молоденький шляхтич. Я так і кинувся до них. А той, пізнавши по моєму одягу, що я не селянин, раптом закричав:

— Мамцю! Мамцю! Мене вбивають!

— Ригоре, — почав благати я. — Не треба, він ще зовсім молодий хлопчик.

І я вчепився за його плече, але тут мене схопили ззаду за руки.

— Геть! — гаркнув Ригор. — Заберіть його! Бовдур! А вони дітей з Ярків шкодували? Ті з голоду здихали… з голоду! Людина їсти, по-твоєму, не має права? У нього мамця! А в нас матерів нема? А в Михайлового брата не було матері? А в тебе її нема, що ти такий добрий?! Слинько! А ти знаєш, що оцей «хлопчик молодий» сьогодні Симона, Зосьчиного брата, застрелив?! Нічого, ми їм зараз вчинимо, як у пісні, «Вовкулакову ніч».

І Ригор, обернувшись, із силою всадив вила в те, що лежало на землі.

Я відійшов убік і сів навпочіпки. Мене почало нудити, і я не відразу почув, як Ригор, коли вбитих уже повкидали в болото, підійшов і взяв мене за плечі:

— Дурень ти, дурень… Ти думаєш, мені не шкода? Серце кров'ю обливається. Спати спокійно, здається, ніколи в житті не зможу. Але терпіти — так терпіти, а коли почали вже — то до кінця. Щоб жодного не лишити, щоб тільки ми всі, присутні тут, під круговою порукою, знали. «Молодий»! Ти думаєш, що не виросте з цього молодого старий гад? Виросте. Особливо при спогадах про цю ніч. Так «шкодуватиме» нашого брата хлопа, що тільки подивуєшся… Пусти його — суд сюди з'явиться. Мене з тобою — у зашморг. Михайла та інших — на каторгу. Кров'ю округу заллють, шмагатимуть так, що із сідниць м'ясо шматками полетить.

— Я розумію, — відповів я. — Треба, щоб жоден з них не втік. Я щойно Світиловича згадав. Треба, брате, рушати до останнього з живих, до Дубатовка.

— Добре, — лагідно пробурчав Ригор. — Веди.

І загін рушив за мною у бік будинку Дубатовка. Ми летіли галопом, і коні мчали так, немов за ними гналися вовки. Місяць тьмяно освітлював нашу кавалькаду: кожухи селян, вила, похмурі обличчя, опудала на деяких конях. Нам довелося об'їжджати болото довкола Яновської пущі. Ми довгий час марудилися там, поки переді мною не з'явилися верхів'я лип біля будинку Дубатовка. Місяць заливав їх мертвотним сяйвом, і, незважаючи на пізній час, під липами миготіли три рожеві вогники.

Я наказав людям спішитися сажнів за п'ятдесят від будинку і оточити його щільним кільцем. Смолоскипи тримати в руках і бути готовими за сигналом запалити їх. Наказ виконали мовчки. Сам я переліз через низьку огорожу в садок і пішов між рядами майже вже голих яблунь, залитих мерехтливим світлом місяця.

— Хто з кіньми? — запитав я Ригора, який ішов за мною.

— Хлопець один. Він, у випадку чого, сигнал нам подасть. Свистить надто вже добре. Просто соловей-розбійник: коні на коліна падають.

Ми кралися далі, і чоботи наші м'яко ступали по мокрій, лискучій землі. Я підійшов до вікна: Дубатовк був у кімнаті й нервово ходив з кутка в куток, часто позираючи на стінний годинник.

Я ніколи не бачив такого обличчя. Це був інший Дубатовк, і тут, сам на сам з собою, звичайно, справжній. Куди й поділася доброта, поміркованість, рожеве обличчя різдвяного Діда Мороза. Це обличчя було жовте, з низько опущеними кутами рота, з різкими зморшками біля носа. Очі позападали, дивилися мертво й похмуро. Я вжахнувся, побачивши його, як жахається людина, що проспала ніч у ліжку і тільки вранці знайшла в ньому гадюку, котра залізла туди, щоб зігрітися.

«Як я міг бути таким безтурботним?» — з жахом подумав я.

Ні, з ним треба було кінчати. Він один — небезпечніший, ніж десять диких мисливців. Добре, що я позбавив його тоді на деякий час можливості їздити верхи, а то б ми не викрутилися. Він би не поїхав просто на кулі, він би не дрібнив загін, він би розчавив нас із Ригором, мов кошенят, копитами своїх коней, і зараз ми лежали б десь на дні прірви з виколеними очима.

— Посилай сюди, Ригоре, душ сім. Вони вибиватимуть двері тут, ви — з парадного входу, а я спробую відірвати дошку в омшанику і кинутися на нього. Тільки всі разом.

— А може, спробувати видати себе за полювання, постукати у вікно і, коли відчинить, схопити. Родичів він на цю ніч відіслав, сам удома, — запропонував Ригор.

— Нічого не вийде. Це хитрий лис.

— А все-таки спробуємо. Розумієш, крові шкода…

— Гляди, хлопче, щоб гірше не було, — покрутив я головою.

Коней підвели до будинку. Люди мої загомоніли. Я з радістю побачив у вікно, що обличчя пана Ригора прояснилося, немовби він дочекався нарешті. Він пішов зі свічкою до дверей, але раптом зупинився, непорозуміння відбилося на його обличчі. В ту саму мить він дмухнув на свічку, і кімната потонула в темряві. Захід зривався.

— Хлопці! — крикнув я. — Оточуйте будинок.

Почувся тупіт ніг, вигуки. З двох боків почали ламати двері, бити в них чимсь важким. А з мезоніна водночас пролунав постріл.

І відразу за пострілом почувся згори нелюдський від люті голос:

— Оточили, собаки! Чекайте! Шляхта так не здається!..

З другого вікна мезоніна вилетів сніп вогню. Дубатовк, видно, перебігав од вікна до вікна, стріляючи на всі боки по людях, що підступали.

— Ого, та в нього там цілий арсенал, — тихо сказав Ригор.

Слова його перервав ще один постріл. Молодий хлопець поруч зі мною покотився по землі з пробитою головою. Дубатовк стріляв краще за найліпшого мисливця-поліщука. Ще постріл.

— Притискайтеся до стін! — крикнув я. — Там кулі не дістануть.

Кулі наших хлопців, що стояли за дверима, відколювали тріски від колод мезоніна, пирскали отинковкою. Але зрозуміти, в якому вікні з'явиться Дубатовк, не можна було.

Перемога наша обіцяла бути Пірровою.

— Андрію! — гримів голос Дубатовка. — Ти також дістанеш своє. По мою душу прийшли, дияволи, — віддасте свої душі!

— Смолоскипи паліть, — крикнув я. — Кидайте їх на дах.

І в одну мить спалахнули довкола будинку три десятки вогнів. Деякі з них, описавши в повітрі півколо, падали на дах і, розприскуючи довкола себе смолу, поступово почали протягувати язики полум'я до вікон мезоніна. У відповідь на це почувся рев:

— Сорок на одного! Та й то вогнем користуєтеся! Благородність!

— Мовчи! — крикнув я. — А на одну дівчину двадцять вершників випускати благородно?! Он вони, твої вершники, зараз у болоті лежать, і ти там будеш.

У відповідь біля моєї голови цокнула об отинковку куля.

Будинок Дубатовка палав. Бажаючи бути далі від стіни, я кинувся до дерев і мало не впав: куля «короля Стаха» проспівала біля мого вуха. Навіть волосся заворушилося.

Полум'я охопило мезонін. Я підняв револьвер і вистрілив, Дубатовк дико завив.

Полум'я заглядало в мезонін, і там, у вогні, самі почали стріляти загодя заряджені рушниці. Ми заспокоїлися і зовсім було відійшли від будинку, який перетворився на суцільну свічку, коли раптом голос хлопця біля коней стривожив нас. Ми глянули в той бік і побачили Дубатовка, який виліз із старого льоху сажнів за п'ятнадцять від будинку.

— А-ах, — проскрипів зубами Ригор. — Забули, що в лисиці в норі завжди другий хід є.

А Дубатовк, петляючи, біг у напрямку Велетової прірви. Права рука його висіла. Очевидно, я все-таки почастував його.

Він біг із спритністю, несподіваною для його огрядності. Я вистрілив з револьвера — далеко. Цілий залп гримнув із рушниць моїх людей — хоч би що. Дубатовк перебіг невелику галявину, з маху кинувся у болото і почав стрибати по купинах, як коник, так швидко, що в очах миготіло. Опинившись на безпечній відстані, він посварився нам кулаком.

— Тримайтеся, пацюки!.. — долетів до нас його страшний голос. — Жодному з вас не жити. Шляхетством, іменем, кров'ю своєю клянуся — виріжу вас разом з дітьми.

Ми були вражені. Але в цю мить свист такої сили, що в мене заболіло у вухах, пролунав над болотами. Я глянув у той бік і при світлі пожежі побачив, як хлопець ткнув одному коневі просто під хвіст колючий сухий будяк. Знову свист…

Табун дико заіржав. Коні ставали дибки. Зрозумівши план цього юнака, ми кинулися до дрикгантів і почали стьобати їх. Наступної миті охоплений панікою табун помчав до Велетової прірви. На деяких конях ще сиділи постаті фальшивих вершників.

Дике відлуння копит роздерло ніч. Коні мчали, як скажені. Дубатовк, видно, теж зрозумів, чим це пахне, і, озвавшись божевільним криком, побіг з хуткістю розпачу болотяною стежкою. Він біг, а коні за ним, привчені до цього тим, хто зараз утікав від них…

Ми бачили, як шалено мчало дике полювання короля Стаха, позбавлене вершників. Розвівалися у повітрі гриви. Твань летіла з-під копит, і зірка горіла над головами коней.

Ближче! Ближче! Відстань між Дубатовком і шаленими кіньми зменшувалася. У відчаї він збочив зі стежки, але оскаженілі коні збочили також.

Крик, сповнений смертельного жаху, долинув до нас.

— Рятуйте! О, король Стах!

В ту саму мить ноги його з розмаху вскочили в безодню, а коні наздогнали його і почали провалюватися. Перший дрикгант зім'яв його копитами, втиснув глибше в смердюче багно і заіржав. Забулькала, заговорила драговина.

— Король Стах! — долинуло до нас.

Потім щось величезне заворушилося у глибині, ковтаючи воду.

Коні і людина зникли, і тільки великі бульбашки забулькали на поверхні.

Як свічка, палав палац останнього «лицаря», лицаря нічних розбоїв і вовчого сонця. Селяни у вивернутих кожухах і з вилами в руках стояли довкола будинку, залиті червоним тривожним світлом.

Розділ вісімнадцятий

Я прийшов додому брудний, стомлений і, коли сторож відчинив мені двері, одразу пішов у свою кімнату. Нарешті все було скінчено, нарешті роздавили залізну дику силу. Я був такий виснажений, що, засвітивши свічку, ледь не заснув на ліжку, наполовину стягнувши один чобіт. А коли я ліг, усе попливло перед моїми очима: болота, полум'я над будинком Дубатовка, рівномірне відлуння копит, вершники, жахливі крики, обличчя Ригора, який опускає важкі вила-трійчаки. І тільки потім важкий сон скував мене, вдавив голову в подушку, як кінь копитом голову Дубатовка… Навіть усі сні я жив подіями ночі: біг, стріляв, скакав і відчував сам, що ноги мої рухаються, біжать уві сні.

Дивним було моє пробудження, хоч не можна було назвати пробудженням мій стан. Ще уві сні я відчував, що щось страшне, дуже погане коїться довкола, що в кімнаті густішає тінь якоїсь невимовної, останньої біди. Немовби хтось сидів у мене на ногах, так налилися вони чимсь дуже важким. Я розплющив очі й побачив Смерть під руку з Дубатовком, який сміявся. І я розумів, що вони у сні, що очі я розплющив теж у сні і що біда, як і раніше, живе в цій кімнаті, рухається, що вона все наближається і наближається.

Балдахін нависав, плив на мене, душив, і край його висів просто перед моїми очима. Серце шалено калатало. Я відчував, що невідоме іде на мене, що його важкі кроки лунають на переходах, і я відчував, що я був кволий, безпомічний, що вся моя сила зараз марна, що якесь дурне страховисько схопить мене або навіть не мене, а її, і хруснуть тонкі, слабенькі її кісточки. А я тільки дивитимуся. Я мотав головою і ревів, не в силі відбитися від кошмарного, важкого сну.

І раптом полум'я свічки потяглося до стелі, почало зникати, зникати і згасло, нарешті, знесилене боротьбою з темрявою.

Я глянув на двері — вони були прочинені. Знову важкий кошмар. Місяць розхлюпав світло на стінах кімнати, поклав квадрати на підлогу, блакитним туманом курився у променях димок від згаслої свічки.

Застогнав, не маючи змоги поворухнутися. І раптом побачив два великі несвідомі ока, які дивилися на мене із-за запони. Це було жахливо! Я мотнув головою: обличчя жінки дивилося на мене. І ще якби очі її дивилися, а то вони втупилися кудись за мене, немовби бачили мене наскрізь і водночас не помічали.

Потім невідома істота попливла від мене. Я дивився на неї, на Блакитну Жінку Болотяних Ялин, і волосся моє ставало дибки на моїй голові, хоч я і не знав, ява це чи сон, сон мого знесиленого тіла. Це була ява, жінка з портрета, схожа на Надію Романівну і водночас зовсім несхожа: довше обличчя, спокійне, як смерть, зовсім не той вираз на ньому, постать вища і міцніша. І очі дивилися мертво і проникливо, глибокі, як вир.

Блакитна Жінка пливла. Ось вона у своєму дивовижному блакитному уборі, який сяяв переливчастими хвилями під тьмяним світлом місяця, випливла на середину кімнати, простягла руки, мацаючи ними повітря.

Я відчув, що остаточно прокинувся, що ноги мої скуті, що дивовижна примара рухається до мене, простягає свої руки.

«Що сталося з господинею, може, вона мертва зараз, недарма ж такий невимовний жах охопив мою істоту щойно, вві сні?»

Ця думка надала мені сили. Я збив ногами ковдру, приготувався до нападу і, коли вона підпливла ближче, схопив її просто за витягнуті руки. Одна моя рука потрапила у якийсь флер, друга міцно схопила за щось невимовно тонке, кволе і тепле.

Сильно рвонув її на себе, почув крик і зрозумів суть примари, коли побачив, яка гримаса жаху знову сіла на обличчя, як в очах, немовби пробуджених від сну, з'явився свідомий вогник, вираз болю, тривоги і ще чогось, що буває в очах собаки, яка чекає удару. Блакитна Жінка забилася в моїх руках, не спроможна від несподіванки сказати ані слова, а потім судомне ридання вирвалося з її вуст.

І схожість. нова схожість цієї істоти з Надією Яновською була така велика, що я, не тямлячи себе, крикнув:

— Надіє Романівно, заспокойтесь! Що з вами, де ви?!

Вона й слова не могла сказати. Потім жах наповнив її зіниці.

— А! — крикнула вона коротко й перелякано і затрясла заперечливо головою.

Пробуджена із сомнамбулічного стану, вона ще нічого не розуміла, тільки жах наповнював її маленьке, тремтяче, як горобеня, серденько. І незнаний жах сповнив і мене також, бо я знав, що від такого раптового переляку люди часто божеволіли або залишалися німими.

Я не знав, що я роблю, як мені рятувати її від цього, і почав укривати поцілунками її духмяні довгі коси, перелякано тремтячі повіки, холодні руки.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Люба! Ніжна! Не бійся, я тут, я з тобою, я знищив короля Стаха! Ніхто вже не порушить твій добрий, лагідний спокій!

Повільно, дуже повільно поверталася до неї притомність. Знову розплющилися очі. І я поступово перестав цілувати її, хоч це було важче за смерть.

— Що це? Що за кімната? Чому я тут? — прошепотіли вуста.

Я все ще тримав її в обіймах, тоненьку билинку, без якої я, міцний, одразу зламаюся. Я тримав її, бо знав: пущу — і вона впаде.

А в очах її тим часом хлюпнув такий жах, змішаний з такою іскрою божевілля, що я пошкодував, навіщо я розбудив її.

— Надіє Романівно! Заспокойтеся, будь ласка! Не треба більше, усе-все буде добре, світле для вас на землі.

Вона не розуміла. Чорна тінь повзла відкілясь з кутка до неї (видно, хмара заснувала місяць), і вона дивилася на неї, і зіниці, і очі її все ширшали, ширшали, ширшали.

Вітер раптом загуркотів десь напіввідірваною віконницею, завив, заскиглив у комині. І це було так неймовірно схоже на далекий стукіт копит дикого полювання, на нелюдський крик: «Романе! Романе! Виходь!»

Це було так схоже на все те, що я здригнувся.

А вона раптом закричала, притиснулася до мене так, що я відчував її груди, коліна під тонким флером, вчепилася у мене, і я, підвладний нестримному бажанню, притиснув її усю до себе.

— Кляті гроші! Кляті гроші! Заберіть мене звідси, заберіть!.. Дужа, велика людино моя, володарю, забери мене звідси! Тут так жахливо, так холодно, так похмуро! Я не хочу, не хочу помирати…

Я переніс її на ліжко, легку, як дитя. «Копита» все ще стукотіли за вікном. Вона так вчепилася у мої руки, що я відчув справжній біль.

— Заберіть, забери мене!.. Я не можу, я не можу…

І все притискалася до мене, ловила мій погляд, ховалася на моїх грудях.

Я відвертав обличчя, я задихався. Але я не міг. Це налетіло, як гроза, і слабка людина не витримала. Усе злилося, завертілося у червоній круговерті, і вона дарувала мені навіть біль…

Місяць сховався за будинком, останні відбитки його проміння падали на її лице, на радісні, спокійні очі, які дивилися на морок.

Майже ридаючи від щастя, яке завжди полонить першого і першу, коли ніхто раніше не торкався так лицем до твоєї руки, я з жахом думав, що вона, моя перша, єдина, назавжди своя, могла, якби ті негідники добилися свого, бути схожою чимось на ту, в Кульшиному будинку.

Цього не буде. Ніжністю, вічною вдячністю, добротою я зроблю так, що зникне її сомнамбулізм. Жодного грубого, жодного байдужого слова не скажу я їй… Хіба не вінчав нас нестерпний жах, чекання смерті, спільне бажання звичайного тепла? Хіба не ризикували ми одне для одного? Хіба не взяв я її, як найбільше щастя, на яке не сподівався?

Розділ дев'ятнадцятий

От і все. Через день уперше за всі дні сонце разом з легким світанком впало на болота, пустки, на старі ялини парку, на замшілі мури маєтку. Висока трава була обсипана білою холодною пудрою і рожевіла від перших променів сонця. І мури були рожеві, навіть помолоділи, прокинувшись від важкого сну, який висів над ними три роки. Молодо блищали веселкові шибки, сонце кидало негріюче проміння, і галявини потіли від нього, трава на них ставала мокрою.

Ми від'їжджали. Підвода стояла біля дверей маєтку. Небагаті пожитки прив'язали ззаду. Я вивів із будинку Яновську, закутану в легенький кожушок, сам сів поруч. Ми кинули останній погляд на палац, в якому звідали біль і муку і знайшли, несподівано для себе, кохання, за яке не шкода віддати й життя.

— Що ти думаєш робити з цим? — запитав я.

Яновська знизала плечима, наче від морозу.

— Старі речі віддам музеям, решту нехай беруть ті селяни, що стали на захист своїх хат і порятували мене. Палац також віддам під лікарню, школу і ще що-небудь. — І гірко всміхнулася: — Майорат! Скільки крові, який клубок підлості, підступних злочинів, інтриг… І задля чого? Жменька золота… Ні, бог з ним, з майоратом, гори він ясним полум'ям!..

Я обняв її за тонкі плечі:

— Я так і думав. Так і треба було робити. Непотрібне це нам, коли ми відшукали одне одного.

Ми залишили в палаці нову економку, вдову з дитиною, яких я підібрав тоді на дорозі. Слуги також лишилися на своїх місцях.

І ми дуже легко зітхнули, коли палац зник за поворотом алеї. З кошмаром було покінчено.

Коли ми виїхали з парку на вересову пустку, що йшла біля Велетової прірви, і брама зачинилася за нами в останній раз, і вже побігли довкола горби й пустки, я побачив чоловіка, який стояв біля дороги.

Чоловік цей пішов великими кроками нам назустріч, притримав за вуздечку коня, і ми пізнали Ригора. Він стояв у своєму кожусі, кошлатий чуб спадав з-під магерки на лоб, на добрі дитячі очі.

Я скочив з воза.

— Ригоре, дорогий, чому не прийшов попрощатися?

— Хотів самих вас зустріти. Важко мені після цієї історії. Ви молодці, що їдете, тут усюди вам усе нагадуватиме старе.

Поліз рукою в кишеню і, почервонівши, дістав глиняну ляльку.

— Це вам, Надіє Романівно… Може, поставите десь… згадуватимете…

Надія взяла його за скроні, поцілувала в чоло. Потім вийняла з вух сережки й поклала їх у широку чорну долоню мисливця.

— Майбутній жінці твоїй.

Ригор крекнув, покрутив головою.

— Прощавайте… Прощавайте, краще скоріше… А то один гріх з вами: розрюмсаєшся, як баба… Діти ви. Бажаю вам усього найкращого, тільки доброго на землі.

Я розцілував Ригора від усієї душі.

— Ригорку! Найліпший друже! Їдьмо з нами, пересидиш той час, коли шукатимуть Дубатовка та інших. А то ще якийсь негідник уб'є тебе.

Очі Ригора посуворіли, і жовна зарухалися на вилицях.

— Го, нехай спробує!..

І руки його стиснули довгу рушницю, аж жили на них напнулися.

— Зброя у руках. Ось вона. Нехай візьмуть! Не поїду. Моє царство — ліси. І те царство має бути щасливим.

— Я вірю в це, — просто сказав я.

Коли від'їхали далеко, я з узлісся ще раз побачив на горбі його величезний силует. Ригор стояв на тлі червоного неба, з довгою, вище голови, рушницею в руках, у кожусі овчиною навиворіт, який обтягував його гарну постать. Вітер розвівав його довгого чуба.

Цар лісів!..

Ми проїхали ліси за день. Тут тільки я зрозумів, яка була різниця між Яновською округою і цією землею. Мокра висока трава, сонце, радість…

І над чистими хатками величезні гнізда чорногузів, і блакитна тиша.

Як же повинна була дивитися на це моя Надія Романівна з вісімнадцятого століття, коли я навіть за ці тижні забув усе це!..

Я поглянув на ту, що мала стати моєю дружиною. Очі її були широко і щасливо розплющені, вона пригорталася до мене і часом переривисто зітхала, як дитина після сліз.

Мені дуже хотілося, щоб їй було ще краще. І я часом нахилявся і цілував її тонку руку.

Непокоїла мене тоді, та й пізніше, тільки її хвороба. Тому я найняв на околиці міста маленьку хатку з садом. Лікарі сказали, що це минеться від спокійного життя. І справді, це минуло, коли вона прожила зі мною два місяці і сказала, що в нас буде дитина.

Ми оточили одне одного таким морем ніжності й уваги, такою любов'ю, що я навіть через двадцять років дивувався цьому як сну. Нам було добре всюди, навіть у Сибіру, куди я потрапив 1902 року. Вона була більше, ніж просто дружиною: вона була другом до смерті.

Ми жили довго й щасливо, як у пісні:

Доки сонце сяло над грішною землею…

Але ще й тепер я часом бачу вві сні сиві вересові пустки, чахлу траву на поверхні прірв і дике полювання короля Стаха, яке скаче по драговині. Не бряжчать вудила, мовчки сидять у сідлах прямі постаті вершників. Вітер розвіває їхнє волосся, плащі, кінські гриви, і самотня гостра зірка горить над їхніми головами.

У жахливому мовчанні шалено скаче над землею дике полювання короля Стаха.

Я прокидаюся і думаю, що не минув його час, поки є темрява, голод, нерівноправність і темний жах на землі. Воно — символ усього цього.

Ховаючись наполовину в тумані, мчить над похмурою землею дике полювання.

ПРО АВТОРА

Володимир Семенович Короткевич народився 1930 р. в м. Орші, Вітебської обл., у родині службовця. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету (1954), Вищі літературні (1960) та Вищі сценарні (1962) курси у м. Москві. Живе в Мінську.

Писати і друкуватися почав у 50-х роках. Спочатку виступив із кількома поетичними збірками, потім видав збірку оповідань «Блакить і золото дня» (1961), романи «Не можна забути» (1962), «Колосся під серпом твоїм» (1968), повість «Чозенія» (1970), роман «Христос приземлився в Городні» (1972), збірки повістей та оповідань «Око тайфуна» (1974), «Із віків минулих» (1978), роман «Чорний замок Ольшанський» (1983). У 1980 р. вийшли його вибрані твори в 2-х томах. Автор кількох п'єс («Млин на синіх вітрах», «Дзвони Вітебська», «Кастусь Калиновський», «Колиска чотирьох чарівниць») та кількох сценаріїв фільмів («Дике полювання короля Стаха» та ін.).

Нагороджений орденом Дружби народів.

Примітки

1

Колдуни — національна білоруська страва, щось схоже на вареники.

(обратно)

2

Ващиловці — учасники селянських повстань (1740–1744) у Білорусії, які очолював Василь Ващило.

(обратно)

3

Волок — міра землі, приблизно 8—10 десятин.

(обратно)

Оглавление

Володимир Короткевич ДИКЕ ПОЛЮВАННЯ КОРОЛЯ СТАХА

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев'ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Розділ п'ятнадцятий

Розділ шістнадцятий

Розділ сімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

Розділ дев'ятнадцятий

ПРО АВТОРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg