«Темні таємниці»

Темні таємниці (fb2) - Темні таємниці 928K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха Темні таємниці

Ця книга – художній твір. Усі події вигадані автором.

Будь-які збіги з прізвищами реальних осіб та фактами, котрі мали місце в житті, – випадкові.

Він вийшов із хижі й рушив до колодязя. Ворони, мов незмінні вартові, як і раніше стерегли заросле бур’яном поле за колючим дротом. У їхніх рухах було щось механічне, вони нагадували бляшаних птахів, виставлених у вітринах магазину іграшок, синюваті дзьоби блискали металом. Вони, мов за командою, повернули голови в бік Жульєна, утупившись у нього ґудзиками очиць, і в них читалося: «Ну що, приятелю, тут ми – в себе. Побачимо, що буде з тим, хто насмілиться нас потурбувати».

Серж Брюссоло. Зимові жнива

Пролог Утікач

Його звуть Євгеном, йому двадцять шість років, він тікає від неминучої смерті.

Утікач покладав надії на світлу, місячну й зоряну ніч. Удень ще міг дати собі раду. Хоч справді переоцінив свої можливості вродженого містянина, думаючи, що зможе прижитися на природі, далеко від цивілізації. Коли ж подумки, а частіше – пошепки молив Бога, у якого дотепер не вірив, аби Він, добрий та милосердний, вивів із хащ, котрі раптом стали непролазними, ближче до асфальту.

Де дорога – там машини, де машини – там люди.

Євгенові хотілося добігти до них чимшвидше.

Він знав: утечу вже помітили й напевне відрядили погоню.

Кілька разів зупинявся, переводячи подих. Адже задихатися почав одразу, як стартонув, далося взнаки принципове ігнорування фізкультури й спорту. Колись піддався загальній моді на здоровий спосіб життя, навіть спробував бігати зранку. Вистачило на чотири дні, але просто так не здався – вирішив займатися вечорами. Тут набридло вже після другої спроби, і він написав у Фейсбук величезний текст. Висміяв усіх, хто прагне йти за буржуазними трендами й тому втрачає себе справжнього. Насправді є вищий шик іти проти течії. Не кожен може собі дозволити робити це й зізнаватися публічно – настільки, наскільки можна вважати публічним простір соціальних мереж.

Написав і забув.

Завжди викидав із голови зроблене вчора. Жити треба сьогодні, думати про завтра, дивитися вперед. Озиратися, рефлексувати нехай лишиться вибором невпевнених у собі, обтяжених купою комплексів. Євген навчив себе не зважати на чужі думки ще зі школи.

На свій п’ятнадцятий рік народження вперше втік із дому й дві доби тинявся Києвом, ночуючи на вокзалі. Вважав його ідеальним місцем: завжди повно людей, які прийшли сюди випадково, довго не затримуються й не звертають уваги одне на одного. Серед них можна розчинитися, стежити, лишаючись не поміченим, насичувати себе óбразами – те, що треба справжньому художнику.

Батьки шукали з міліцією, але марно. На третій день Євген повернувся, аби довести: нічого з ним не сталося, має котяче право ходити, де хоче, й жити сам по собі. Охоче погодився піти з мамою до якихось дорогих лікарів, чемно відповів на всі запитання, пройшов потрібні тести, дав зробити з собою купу різних процедур. Потім тішився з розгубленості дипломованих мозкоправів: нічого не знайшли, жодних відхилень, визнали психічно здоровим. Виписали якісь таблетки, Євген дисципліновано ковтав їх. А пропивши курс – знову подався з дому, цього разу на тиждень. Аби заспокоїти батьків, акуратно дзвонив двічі на день. Де спить, не казав, бо для чого комусь знати про нових знайомих, які пустили під крило. Нічого не вимагали, поводилися так само вільно, як він, плювати хотіли на зовнішні правила й умовності.

Відтоді Євген шукав себе.

Звідси – ота невдала спроба вписатися в здоровий спосіб життя.

Але саме після допису Євген знайшов Яну. Вона своїм здоровим життям пишалася, і вони доповнили одне одного. Так він вважав, а вона не заперечувала.

Незнайомка тоді написала: вони думають однаково, отже, однієї крови. Захотіла зустрітися. Це сталося ввечері того ж дня. Гуляли до ранку, лягли й прокинулися разом. Ще за дві доби вирішили ніколи не розлучатися.

Тепер Євген її кинув.

Спершу гризло зсередини. Адже мусив би придумати, як витягнути подругу з пастки, лише тоді накивати п’ятами разом. Щось підказувало: справжні мужчини мають чинити саме так. Проте він знайшов причину, чому тікає сам, і довго переконував себе – усе робить правильно. Швидко дістанеться до цивілізації й людей, приведе допомогу. Розкаже, що бачив, і Яну врятують.

Якщо ж схоплять і його, з надіями на треба прощатися.

Євгенові навіть не вступило в голову подумки просити в дівчини пробачення. Переживе тих кілька годин, поки Яна гадатиме, що її зрадили й кинули напризволяще. Щойно він влетить у лігво на поліцейській машині, щойно винесе дівчину на руках, вона все зрозуміє й переконається, хто насправді її герой.

Він укотре зупинився.

Відстані, які пробігав із кожним наступним відчайдушним ривком, ставали дедалі коротшими. Утікач задихався, йому бракувало повітря, він притулявся до найближчого стовбура й жадібно хапав повітря ротом, мовби викинута на берег риба. Одного разу підкосило, не втримався на ногах, упав на коліна, потім – на чотири. Ледве встиг упертися руками в землю, аби не заорати носом. Постояв так. Дочекався, поки в очах перестане рябіти. Далі труснув головою й неабияк здивувався власному вчинкові: раптом ліг на живіт, притулив до землі вухо.

Лежав і слухав, чи не чути гонитви.

Нічого не почув, але вставати не хотілося. Хоч спекотне літо стояло в розпалі, тут, у лісі, розкинутому в болотяній місцевості, ще й поблизу звивистої водойми, було вогко. Не холодно, проте Євген змокрів, футболка неприємно липнула до тіла, а джинси вже натирали в пахвині. Та все одно щасливий фінал кортіло отак влягтися й нікуди не бігти. Дочекатися світанку, адже влітку сонце сходить рано. Коли побіг, годинник на дисплеї мобілки показував початок дванадцятої. Телефони не забирали, бо там, куди занесло Євгена з Яною, стільниковий зв’язок не ловив. Тоді це не злякало й не зупинило. Навпаки, вони хотіли забратися чимдалі й з’єднатися з природою. Жити, як хочеться, і займатися лише тим, що могло прогодувати. Та й то – мінімально, обоє виявилися невибагливими до їжі.

Тепер же він шкодував про їхній вибір.

Усе ж зв’язок із зовнішнім світом треба мати.

Євген перевернувся на спину, витягнув телефон із кишені штанів, натиснув кнопку. Висвітився час: 01 : 30. Він тікав уже третю годину й відчував себе повністю знесиленим. Чим довше лежав, тим більше схилявся до думки: отак дочекатися світанку, насправді недовго лишилося. Потім рухатиметься далі, уже не блукатиме, ліс не здаватиметься лабіринтом із дерев та кущів, густих, колючих. Рано чи пізно дошкутильгає до траси. А вона десь близько, територія прикордонна, дорога міжнародного значення. Машин багато, котрусь та й зупинить. Як пощастить – нарветься на прикордонників. Це військові, діятимуть навіть ліпше за поліцію.

Плани перележати порушили комарі.

Євген намагався не зважати на прикрих комах. Відмахувався, поринувши у власні думки й будуючи план за планом, один кращий від одного. Та настала мить, коли комарині жала перетягнули на себе увагу й почали серйозно дошкуляти. Комахи неприємно дзижчали, лізли у вуха, мовби збиралися звити в кожному гніздо, атакували не захищені короткими рукавами руки. Футболка теж погано захищала – гострі жала штрикали крізь неї, вражаючи живіт, груди, спину. До того ж знизу долучилися розбуркані мурахи. Євген уявив себе героєм фільму жахів, якого обліплюють огидні, подібні до комашні монстри, збираючись обгризти його, ще живого, до кісток.

Він не стримався – вигукнув:

– Та пішли ви, зарази!

Миттю завмер, похололо. Злякався – почують, адже погоня може рискати десь поруч. Євген навіть зіщулився, ліг на бік, підтягнув коліна до живота, скрутився в позі ембріона. Полежав так кілька хвилин, аж поки комарині й мурашині укуси не почали дошкуляти сильніше за переляк. Обережно розпрямився, далі став цапки, нарешті звівся на рівні. Обтрусився, намагаючись скинути невидимих у темряві мурах. Видихнув, рушив далі. Спершу йшов швидко, широко ступаючи, потім перейшов на біг підтюпцем.

Весь час Євген сунув навмання, дуже приблизно уявляючи, де знаходиться кінцева мета – дорога. Для нього зараз важливіше – забігти чимдалі звідти. Куди ноги виведуть, туди й вийде. Але в голові чітко, міцно вбилося: порятунок має бути в протилежному напрямку від пастки. Логіка така собі, кульгала на обидві ноги, та іншої Євген не знаходив. Якщо бігти далі від небезпечного місця, тримаючись при цьому прямо, не звертаючи нікуди, порятунок неодмінно буде на протилежному кінці шляху.

Він до кінця не вірив у власну теорію.

Тим більше здивувався, коли враз місячне сяйво вихопило спереду порожнечу замість обридлої лісової стіни. Дерева мовби розступалися перед утікачем. Кущі, навпаки, густішали й ніби тримали за одяг, намагаючись затримати зухвальця з останніх сил. Не пустити, скувати рухи, обплести руки й ноги – знову згадалися сцени з типового фільму жахів.

– Ану, нафіг! – відчайдушно рявкнув Євген, наче слова могли налякати підступні чагарі.

Дивно – більше заростів на шляху не виникало. Ніби були й раптом щезли. Кілька останніх метрів до шосе він не пройшов – пролетів і, уже ступивши на асфальт, знову поточився. Не встояв на ногах, гепнувся на п’яту точку, забився, незграбно завалився на бік. Полежав так, полегшено дихаючи й навіть нервово посміюючись. Збоку його смішки могли здатися ознакою божевілля. Проте Євген готовий був подивитися на тих, хто пережив те, що й він, і зберіг здоровий глузд.

Він навіть пишався собою зараз.

Доля далі доводила, що симпатизує відчайдухам. Лежачи, Євген ураз почув найкращі звуки в цілому світі – гудіння. До нього наближалася якась машина, і він швиденько підвівся, повернувся в напрямку шуму двигуна. Так виявив: стоїть недалеко від місця, де шосе повертає.

Наступної миті з-за повороту виринули дві яскраві фари. Євген уже не стримував себе – замахав руками, щось закричав, кинувся навперейми.

З вигляду, легкове авто.

Водій скинув швидкість.

Але тільки для того, аби плавно, майстерно скрутити, оминаючи людину посеред дороги.

Євген уклякнув й розгубленим поглядом провів того, хто мав би його врятувати. Не раз бачив щось подібне у фільмах про потерпілих у відкритому морі. Люди гойдалися на хвилях або в човні, або в рятувальному жилеті. Пливли навмання, виглядаючи корабель чи літак. А коли бачили те чи інше, починали горлати до хрипу, махати руками, звертати на себе увагу. Тільки ж марно, бо корабель пропливав поруч, літак зникав за хмарами, а жертву накривала хвиля розчарування. Аж до втрати сил та надії.

Хто завгодно – але не він.

Відчувши в собі незнані раніше сили, Євген міцно вперся ногами у тверде шосе. Розпростав плечі, труснув головою, зціпив зуби. Він уже на дорозі. Тут не ліс. Куди б не йшов, хоч як не заблукаєш. Марно спробував визначити, де північ, де південь, і так само без успіху пошукав Велику Ведмедицю серед розсипу зірок. Укотре обтрусився, обсмикнув краї футболки. Розвернувся в бік повороту, закрокував уперед.

Щойно завернув і пройшов з півсотні метрів, спереду знову долинув звук машини, що наближалася.

За хвилину моргнули фари. Євген рішуче став посеред дороги, маючи надію – тепер водій точно зупиниться, бо не захоче збивати перехожого. Але коли вклякнув, розставивши ноги й стиснувши кулаки, майнуло: усе, за мить скінчиться. Бо авто не думало гальмувати й, схоже, не мало наміру об’їхати несподівану перешкоду. Тут у радіусі десятків кілометрів нема живої душі. Якщо збити людину, ніхто не побачить. Навіщо комусь убивати його на шосе, Євгена зараз не хвилювало. Ну, є така потреба – і по всьому.

Машина йшла на таран.

Гальма скреготнули, коли між машиною й людиною лишилося менш ніж десять метрів.

Євген не надто знався на марках, проте джип від інших автівок відрізняв.

Стояв і дивився на водія, мужика трошки за сорок, у плямистих штанях, армійських берцях та камуфляжній куртці з закасаними до ліктів рукавами. Той неквапом вийшов назовні, розміреним кроком наблизився до порушника його спокою. Євген не встиг розгледіти його рис: водій поклав ліву руку йому на плече, а правою затопив у живіт.

Потемніло.

Забракло повітря.

Євген зашипів, мов пробитий м’яч. Хотів опуститися на коліна. Плямистий не дозволив. Далі тримаючи, ударив знову. Легше, ніж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку після третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому міцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.

– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

– Я не… – разом із повітрям забракло слів.

– Що ти? Чого «не»?

– Не буду.

– Не будеш?

– Більше не буду… Так…

– Як це – так?

– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

– Кого?

– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.

– Звідки ти втік?

Євген махнув у напрямку лісу.

– Піщане. Це називається Піщане.

– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.

– Я… не хотів…

– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.

– Куди?

– Звідси.

– А Яна?

– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?

– Ні. Там…

– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.

Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.

– Куди їдемо? – поцікавився Євген.

– А тобі куди треба?

– Тобто?

– В лікарню чи в поліцію?

– Чому в лікарню?

– Значить, у поліцію.

Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.

– Ми де зараз?

– На трасі, – відрубав той.

– Я не… Тобто… Куди їдемо?

– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.

– По ходу, я не туди йшов…

– Під ранок, може, до кордону б добрів.

– Кордону?

– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.

– Та якось не думав.

– Дарма. Думати хоч іноді треба.

– Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?

– Яка – ота?

– Ну… Та сама. Проклята.

– Не знаю, про що ти.

– Ви ж наче місцевий.

– Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.

– І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?

– Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?

Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.

Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі – витягнути Яну. А вже потім, третім пунктом – проклята дорога. Дуже зацікавив його місцевий забобон.

Тримаючи кермо лівою, правою плямистий помацав біля себе. Дістав звідкись півлітрову почату пластикову пляшку мінералки. Спритно скрутив пальцями кришку, спорожнив двома великими ковтками. Пляшку недбало жбурнув назад. Може, і хотів кинути на сидіння, та вона впала на підлогу.

– Пити хочеш? – поцікавився, мовби згадавши, що в машині не сам.

Євген ураз відчув сухість у роті. Тут же дійшло: футболка волога від поту, хоч викручуй. Неприємно липнула до тіла, хотілося зняти, й він так і зробив – стягнув, скрутив, поклав на коліна. Легше не стало, далі парило, та все ж відчув себе чистішим.

– Давайте.

– Штани ще зніми, – буркнув рятівник.

– Чого ви?

– Нічого. Воду сам бери, біля тебе ще одна пляшка.

Справді, Євген помацав із правого боку і натрапив у заглибині дверцят на таку саму півлітрівку, тільки повну.

– Дякую, – відкрутив, жадібно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.

– На здоров’я.

Не ясно, що плямистий мав на увазі. Відповів на подяку чи дав зрозуміти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятівник узагалі був чоловіком неговірким. Підтримувати розмову, тим більше – із незнайомцем, навіть якщо той говорить про якісь жахіття, наміру не мав. Вів машину, дивився перед собою в темряву.

Євген зробив ще один великий ковток. Потім відкинувся на спинку сидіння. Те, що сталося сьогодні, раптом здалося поганим сном. І взагалі все відбувалося не з ним. Він лише сторонній глядач, зайняв місце в залі й із цікавістю споглядає моторошне шоу. Коли заплющити очі, усе скінчиться.

Повіки склепилися.

А коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.

Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.

Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.

Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.

Пахнуло лісом.

В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.

– Забий йому чимось пащу, – впізнав голос плямистого водія.

– Ти привіз – ти й забивай, – мовили у відповідь.

Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.

– Далеко забіг? – тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною. – Дýрню, справді думав – вийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?

– Н-ні… – насилу вичавив.

– Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї волі – то не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?

– Я нікому нічого не скажу! – вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.

– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.

– Де Яна?

– Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.

– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.

– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.

Заснув, поки допивав.

Тому й не відчув болю.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Відпустіть мене. Будь ласка.

– Тебе ніхто не тримає, Яно. Ти вільна.

– Але я не можу піти звідси!

– Звідси – ні. Поки що. У межах цього місця можеш поводитися так вільно, як захочеш.

– Чому ви мене тут тримаєте?

– Усе зрозумієш колись. А як не зрозумієш – то й нехай собі. Пояснювати нічого не збираюся. Хіба можу тільки повторити: ти тут для власного блага.

– Я нічого не знаю! Я не хочу, чуєте! Не хочу!

– Ти не хочеш прожити довго й щасливо?

– Та почуйте мене нарешті! Я нічого не хочу! Нічого не знаю! Нікому нічого не скажу!

– Здається, про «не скажу» хтось уже говорив.

– Де Женя?

– Твій друг? Він кинув тебе й утік. Ми його шукаємо. Боюся, не знайдемо, надто спритний.

– Коли так, він добереться до людей і приведе допомогу! – Яночко, дівчинко моя, тобі тут уже допомагають. Скоро сама все зрозумієш, ще подякуєш. А щодо твого Жені… Він зіпсований, та не дурний. Тому нікого сюди не приведе.

– Чому ви так думаєте?

– Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити поліцію? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простіше зникнути, залягти на дно, забути тебе й це місце, мов поганий сон. Тому залиш надію, Яно. Їж, спи, гуляй, дихай свіжим повітрям. У нас тут унікальне повітря, мала б відчути. Стільки хворих вилікувало, і ще б лікувало, аби не… Добре, відпочивай. Не пробуй тікати, нічого не вийде. У Жені свого запитай.

– Ви про що? Женя ж утік! Самі щойно…

– Тихо, дівчинко моя. Ти почула лиш те, що тобі сказали. Думай, як усе це розуміти. Поки ось води випий, вона в нас цілюща.

Частина перша Самітник кульгавий

1

Начальник поліції втомився.

Служба ніколи не була легкою, вимотувала вже з перших днів. Та Сергій Кушнірук двадцять п’ять років тому знав, куди йшов та чому присвятить своє подальше життя. Він ніколи не був романтиком. Тоді ще поліція називалася по-старому, звично – міліцією, і за пригодами юнак, котрий недавно демобілізувався з прикордонних військ, туди не йшов.

Причини були прозаїчними: мав змогу отримати службове житло.

Більше ніде гуртожитку не пропонували, а Сергій одружився відразу після армії, тож треба було кудись привести молоду вагітну дружину. Вони обоє сільські, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнірук побачив це на власні очі. Хлопці-односельці, котрі повернулися з війська на рік, два чи три раніше за нього, за той час, поки він тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рідного села, або швидко деградувати. Для себе такої долі не хотів, тож схопився за першу зручну нагоду – міліція.

Відтоді неспішним і впевненим кроком піднімався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрісся з системою, став її частиною, грав за правилами й вимагав того ж від підлеглих. Нажив друзів та недругів, як усякий працівник органів; із гуртожитку давно перебрався у свій будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жінка мала власний бізнес, почала з перукарні на паях із двома подругами, нині сама керувала чотирма салонами краси. Дружині міліціонера, який до того ж сидить на різних керівних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Києві. Син вчився у Польщі, менша донька цього року закінчувала школу й думала, де краще: у Варшаві, як брат, чи все ж у Києві, а звідти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмірного клопоту.

Але втому полковник Кушнірук сповна відчув тільки тепер. Йому з головою вистачало своєї роботи. Над кожним начальником завжди є своє начальство, чиє завдання – довбати, морочити голову, вимагати звітів, рапортів і вставляти ґнотики в зад, коли щось не виконується. Він, своєю чергою, так само лив підлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимі, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогодні.

Бо жінка, яка пробилася на прийом і тепер сиділа навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку від попередньої, заморила, як ніхто інший. Адже Кушнірук поняття не мав, чого вона від нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумів: вона не відчепиться, поки не отримає свого тут і тепер. Якщо ж не отримає, затято піде далі, вище, стукатиме в інші двері. Тоді вигрібатиме вже він, начальник управління внутрішніх справ міста Луцька. І не за те, що жінка пожаліється на нього. А за те, що дозволив їй отак піти й морочити яйця іншим.

– Давайте розберемося, шановна, – зітхнув він.

– Мене звати Ольга Іванівна. Ольга.

У жінки був ледь хрипкий голос. І Кушнірук, дивлячись на неї, намагався зрозуміти: це від природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:

– Вам погано не стане?

– Мені вже погано, якщо не дійшло.

– Маю на увазі оце, – він показав на чотири недопалки. – Я три роки, як кинув. Попільницю тримаю для відвідувачів.

– Я відвідувачка.

– Ми ходимо з вами по колу.

– І тому вас цікавлять мої прокурені легені. Ви ж не лікар. – Можна говорити по суті?

– Я намагаюся, пане полковнику. А ви крутите коло.

Ольга роздушила об дно попільниці п’ятий недопалок.

– Якщо вас дратує, поки не куритиму. Аби користь від того була.

Кушнірук нарешті зрозумів, на кого вона схожа. Дика вулична кицька, яку погані господарі викинули, бо нагуляла десь котенят. Вона кілька разів поверталася додому, і тоді кицю завезли в ліс. Там вона не пропала, повернулася в місто й відтоді не давалася людям у руки. З кішкою Ольгу Барву ріднили великі зелені очі й однотонна світло-сіра сукня з короткими рукавами. Ще – довге волосся, забране ззаду в хвіст звичайною простенькою гумкою.

– Якої користі ви хочете? Даруйте, я зайнята людина, у мене не так багато часу. Давайте вирішимо ваше питання. Тільки, повторюся, перейдімо до суті.

– Тоді почнімо від початку?

– Почнімо. Я почну. Ваші родичі впізнали тіло Євгена Заплави. Його видадуть для поховання завтра. Гаразд, я прискорю процедуру, маю таку можливість. Тіло можете забрати сьогодні, до кінця дня. Зателефоную, і…

– Вони мені не родичі. Якщо я привезла батьків загиблого сюди з Києва, це не означає, що ми рідня. Ми взагалі дуже мало знайомі, і стосунки у нас не найкращі.

– Коли так, я відмовляюся щось розуміти. Чого ви хочете від мене?

– Моя донька, Яна. Барва Яна Леонідівна. Ось її фото, – Ольга постукала нігтем по знімку, який поклала на стіл майже відразу, як зайшла.

– Ваша донька пішла з дому разом зі своїм другом Євгеном Заплавою. Це я вже чув.

– І що не ясно?

– До чого тут ваша донька. Ви хочете заявити, що це вона вбила хлопця?

– Я хочу, аби поліція почала нарешті шукати Яну!

Ольга вже зірвалася на крик, лунко стукнувши долонею по столу. Кушнірук лишився незворушним, уперше за три останніх роки зловив себе на думці: закурити б. Заледве стримався, аби не попросити в жінки цигарку. Натомість мовив:

– Ольго Іванівно, весь час, поки ви тут сидите, я намагаюся пояснити вам українською мовою, як у нас усе працює.

– У вас у поліції нічого не працює. А я вимагаю, аби ви нарешті взялися до роботи!

– Не кричіть. Від того нікому не буде легше.

– Так не доводьте! Ви ж намагаєтесь відкрутитися від справи!

– Прикрутіть трошки звук, я сказав! – гаркнув Кушнірук, на мить утративши над собою контроль, тут же повернув його, порахувавши подумки до десяти, сказав звичним, рівним голосом: – Не доводьте, а краще послухайте.

– Слухаю вас уже сорок хвилин. Але нічого не чую.

– Бо не хочете чути. Чуєте тільки себе. Я двадцять п’ять років служу, і повірте: робота – не мед. Ми тут маємо справу з людською бідою щодня, і кожен вважає свою історію найважливішою в світі. Злочинці себе такими не визнають, особливо ґвалтівники та вбивці дітей. Усі вони теж жертви – обставин чи наклепів. Із кожним хтось зводить рахунки, самі ж вони янголи з крильцями.

– До чого…

– До того, шановна, що ви лише одна з багатьох. До вас приходили з горем, прийдуть після вас. Тільки ви, Ольго, у значно кращому становищі, ніж будь-хто.

– Чому це?

– Мертвою вашу доньку не бачили. Вона лише подалася з дому шукати пригод. Тепер її друг Женя мертвий. На тілі явні ознаки насильницької смерті, я вже бачив висновки експертів. Хоча не мусив. Це не моя справа.

– Хіба вбивство – справа не поліції?

– Поліції, – кивнув Кушнірук. – Тільки, до вашого відома, труп Євгена Заплави знайшли в Шацькому районі. На дорозі. Це майже двісті кілометрів звідси.

– До чого ви ведете?

– Справою займається районне управління поліції. Місцевий карний розшук, розумієте? Там є такий Ярмолюк, до нього звертайтесь. А я керую навіть не обласною, а міською поліцією. Чого ви хочете від мене?

– Справу передали сюди. Це не перший труп, який знаходять недалеко від села Піщане. Бачите, як багато я встигла дізнатися в маленькому Шацьку.

Полковник потер підборіддя. Тепер дивився на Ольгу вже іншими очима.

– Історія справді на контролі. Тільки все одно нею займаються інші люди.

– Не морочте голову, – відрізала вона. – На тій самій дорозі недавно знайшли труп дівчини. Вона зникла, батьки розшукували її. Тому Шацьк радо передав справу сюди, у Луцьк, бо заява зареєстрована тут, – ніготь постукав по столу. – А раніше тіло молодого чоловіка.

– Це все чутки.

– Ні. Євген – третій у серії.

– Та ну вас із вашими серіями!

– Не відмахуйтесь. Бо далі буде ще страшніше. Розкажу вам про прокляту дорогу, на якій гинуть люди. А ще – про упиря.

– Господи, а це що за маячня?

– Може, і маячня. Тільки на шиях усіх трьох жертв знайшли сліди від укусів. Заперечите?

Полковник Кушнірук підвівся, обсмикнув формений кітель. Ольга теж випросталася, машинально розгладила долонями плаття.

– Я обіцяю розібратися, Ольго Іванівно, – промовив він. – Даю слово офіцера з’ясувати, в кого там, у Шацьку, такий довгий язик. Вам повідомили закриту, службову інформацію. На дорогах люди гинуть щодня. Не лише в нашому краї. І переважно – через власну необережність. А оті казки про якихось упирів не відповідають дійсності зовсім. Цілковито, абсолютно. Комусь подобається лякати людей, і я найближчим часом дізнаюся, хто дістане по шапці.

– Це все, що ви можете сказати?

– Так точно. Хоча… Ще кілька слів, аби остаточно все прояснити. Ваша донька Яна не втекла з дому. Не зникла безвісти. Так само, як і Євген Заплава. Вони просто зібралися й поїхали разом у романтичні мандри, наскільки я зрозумів. Навіть якщо ви тут і зараз напишете заяву про зникнення вашої доньки, її все одно не підірвуться шукати негайно. Ні в кого нема доказів, що Яна перебуває на території Волинської області. Більше того, смерть її друга зовсім не означає, що дівчина теж мертва. Раптом вона виявиться причетною до цього? Не дивіться так на мене, Ольго Іванівно. Не треба. Не будіть лихо, поки спить тихо. Чекайте, ваша Яна неодмінно дасть матері про себе знати.

– Це все, чим ви можете допомогти?

– До побачення.

2

Заплави чекали в готелі.

Кумедна парочка взагалі слухала Ольгу Барву. Обоє ловили кожне її слово, і часом здавалося – сприймають її кимось подібним до божества. Ольгу це дратувало, і за інших обставин ніколи б не мала справи з таким розгубленим, не пристосованим до реального життя подружнім дуетом. Вона не любила людей, яких у дорослому віці треба водити за руку. Розкусила внутрішній стан Заплав, щойно побачила й обмінялася кількома репліками. Отримала додаткову причину не бажати своїй Яні такого спілкування, хоч останнім часом донька відбивалася від рук.

Убивство Євгена все поміняло.

Хтозна, думала Ольга, раптом справді погано прочитала Бориса й Галину Заплав. Поговорила з ними тоді вперше й востаннє, не давала обом вставити у свій гнівний монолог хоча б слово, узагалі була в поганому емоційному стані. Що напевне не дозволило оцінити нових знайомих далі й глибше, ніж підказало перше враження. Раптом оця їхня розгубленість, невпевненість у собі, певна дитинність п’ятдесятирічних чоловіка й жінки – від пережитого стресу.

Обоє, як вона вже знала, познайомилися на першому курсі Київського університету. Побралися на третьому, разом пішли в аспірантуру. Залишилися у своїй альма-матер, викладали фізику й жили в зручному, комфортному, затишному мікрокосмосі. З якого час від часу батьків брутально висмикував єдиний син Євген, котрий ще підлітком почав без жодних для того причин тікати з дому. І хоч щоразу блукав недовго чи бодай давав про себе знати, Заплави не могли звикнути до його вибриків. Світ гойдався, земля йшла з-під ніг, вони втрачали точку опори й чим далі, тим більше не могли дати собі ради з усім цим.

На Женю батьки покладали великі надії, поза школою хлопчина майже не мав вільного часу: репетитор за репетитором. Його записували на всі шкільні олімпіади, не зважаючи на предмети. А коли він десь показував поганий, на батьківську думку, результат, з’являлися додаткові заняття з проваленої теми.

Чесно кажучи, від такого життя Ольга так само почала б тікати.

Але мудро мовчала, слухаючи сумну сповідь Заплав по дорозі до Луцька. Про Євгена вона знала від Яни лише те, що її новий друг – талановитий фотограф. Донька навіть назвала його незалежним фотохудожником, який намагається пробитися сам. Тому збирає власне портфоліо, час від часу продає знімки за невеликі гроші і при цьому зміг узяти участь у кількох професійних виставках. Ольга бачила його роботи й чесно сказала Яні: «Дочко, я тебе люблю й поважаю, тільки ж тут нічого особливого. Я теж так можу. І ти». Вирок образив, Яна надула губи й добу не розмовляла з матір’ю. Потім ніби все налагодилося.

До її раптової втечі з Євгеном.

Написала есемес – мовляв, не хвилюйся, мамо, усе добре, ми будемо дзвонити. Ольгу найбільше вразило оте «ми». Навіть уявила, як із нею говорять по черзі Яна й Женя, вириваючи одне в одного слухавку. Саме тоді вона вирішила познайомитися з батьками доччиного друга, лишилася незадоволеною, бо які батьки – такий і син. Мусила набратися терпцю й чекати, поки Яна розчарується, повернеться додому, поплаче в мами на плечі. Потім вони разом сходять у театр, на концерт чи на нову виставку, повечеряють у ресторані, вип’ють по келиху білого вина – і життя триватиме далі.

Замість того Заплави за тиждень озвалися й поцікавились, чи не дзвонила Яна. Бо, виявляється, з Євгеном пропав зв’язок. Стримуючи гнів, Ольга й собі спробувала набрати доньку. Абонент знаходився поза зоною, і коли наступного дня нічого не змінилося, почала серйозно хвилюватися. Так тривало ще три дні, Заплави не давали їй спокою, ніби Ольга Барва могла легким порухом чарівної палички дізнатися про все й бодай повернути потрібних абонентів у зону покриття.

А два дні тому їм подзвонили з Волині, із Шацького управління поліції.

Треба було впізнати тіло.

Якщо родичі впізнають – можуть забрати для поховання. Ольга сама запропонувала наляканим і деморалізованим Заплавам їхати разом. У неї машина, і вона мала намір дізнатися, куди зникла Яна. Найгірше відкидала, маючи для того підстави, але не в змозі пояснити хід своїх думок. У поліції пані Барву вперто не збиралися слухати. На її місці Заплави чи хтось подібний до них склали б крильця, погорювали й покірно повернулися назад, ховати своїх мерців.

Тільки не Ольга.

3

Двері номера відчинив Борис.

За інших обставин назвала б його кумедним. Університетський професор, доктор фізико-математичних наук уже з перших хвилин знайомства нагадав типового божевільного вченого, персонажа численних пригодницьких чи фантастичних романів та фільмів. Такі типи кладуть життя задля чергового безумного винаходу, який мав би змінити світ на краще, але практичне застосування, навпаки, ставить цивілізацію на межу катастрофи. Високий, худий, мов патик, з погано доглянутою борідкою, в окулярах, ще й волосся сторчака. Галина, яка лежала горілиць на ліжку, була, на противагу чоловікові, низенькою, повнявою, але теж розпатланою. Носила окуляри тієї самої моделі, тільки більш елегантні, жіночі.

– Щось вийшло? – цвірінькнув Борис.

Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.

Відповідати не спішила. Пройшла, сіла в крісло, витягнула ноги. Уся поїздка була за її рахунок, це навіть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечували – не мали сил. Міркуючи логічно, Ольга вирішила тримати подружжя в полі зору, тож знайшла в Луцьку двокімнатні апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сиділи в номері й нікуди не ходили, хоч навіть якби хотіли – не особливо мали куди. Обоє виявилися настільки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопіт організувати транспортування Євгенового тіла до Києва. Зараз мрець покоївся в холодильній камері міського моргу.

– А що мало вийти? – спитала, заплющивши очі.

– Ну… Ви ж кудись їздили…

Вона розклепила повіки, глянула на Бориса знизу вгору.

– Ваші справи залагоджено. Про слідство нічого сказати не можу. Зате сина забирайте й везіть, усе готово.

– Як – везіть? – тепер подала голос Галина. – Що значить – везіть?

– Слово честі, ніколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покійників із пункту А в пункт Б, – кинула Ольга. – Але такі практики існують. Катафалк чекає, збирайтеся. Більше вас тут нічого не тримає.

Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розуміла: Заплави на її манеру ніяк не реагуватимуть. Подружжя настільки створене одне для одного, що навіть мали подібний психотип. Змусити їх щось робити, тим більше в критичній, несприятливій, трагічній ситуації, можна було тільки так. Інакше сядуть на голову. Ользі було щиро шкода згорьованих батьків. Та вона мала свої проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирішити, поки не знаючи як. Тож узяті на себе з доброї волі зобов’язання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави їй уже заважали.

Тим часом Галина сіла на ліжку, поправила розкуйовджену зачіску.

– Послухайте… Ми вдячні вам за… Не знаю, як сказати правильно…

– Пусте. За таке не дякують.

– Ольго Іванівно…

– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.

– Так-так, звісно. Ольго Іванівно… Олю… Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.

– Перестаньте.

– Я підтримую дружину, – Борис став поруч із нею. – Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.

– Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.

– Але тіла вашої Яни не знайшли.

– Дуже добре.

– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.

Ольга не відразу второпала, про що йдеться.

– Тобто? – перепитала.

– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.

– Моя донька втекла з ним.

– Поїхала, – втрутилася Галина. – Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.

– Нам, – додав Борис.

– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покійний Женя був не вартий вашої доньки… Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?

– Господи, – зітхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?

– А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.

– Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічно – але скінчилося. Для мене – ні. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.

– Тобто, ви кидаєте нас?

– Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?

Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпорадні зануди.

– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.

– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.

– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.

– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?

– Згода, – вони відповіли хором.

– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.

– Дуже мило з вашого боку, Ольго.

– Тобто, Галю?

– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.

– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?

– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.

Борис поклав їй руку на плече.

– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.

– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.

– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.

Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.

Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.

– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.

– Здрастуйте.

На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.

– Ви – секретарка Кушнірука.

– У мене обідня перерва. Можна зайти?

Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.

– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.

– Розумію. До чого…

– Це якщо цікаво, як вас знайшла.

– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.

– Бо почула: ви шукаєте доньку.

– Пані Таню, ми граємося в слова.

– Я допомогти хочу.

Жінки якийсь час їли одна одну очима.

– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.

– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.

– Співчуваю.

– А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.

– Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.

– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.

– Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші. – Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.

– Про що?

– Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажете – від Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, ім’я не аж таке затягане.

– Згодна. Він хто?

– Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.

– Щось на кшталт приватного сищика?

– Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.

4

За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.

У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.

Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.

Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затим – склепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.

Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.

А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.

Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.

Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його м’ячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчя – дід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.

Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабіну – пофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.

Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:

– Ви до кого? – й одразу. – Вам риби?

Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.

А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній майці з зображенням зовні, на пляшки віскі «Джек Деніелс», ілюстрованим відповідним написом. Мабуть, так виглядав старий фізкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсім не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали м’язистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.

І ще волосся на голові сиве.

Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.

– Так ви по рибу? – запитав кульгавий. – Ще нема, але буде.

– Чому одразу по рибу?

– Бо займаюся рибою, – розвів руками чоловік.

– Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.

– Здрастуйте вам, – кульгавий зробив той самий привітальний жест. – Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.

– Ну вас із вашою рибою!

Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.

– Що?

– Машина. «Опель». Ваша?

– Припустімо.

– А без припущень?

– Моя, – і додала вочевидь безглузду фразу: – Я на ній приїхала.

– Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дороги – яма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав би – домовився б із автобусом.

– Нічого.

– Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до мене – дорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.

Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без уваги – її жіночу гордість трошки зачепили.

– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні…

– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись. – Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес! – він чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.

Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.

– Машину знайшов, Вадько, не інакше? – гукнув.

– Домовляюся, Назаре, домовляюся.

– Давай.

Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.

– Батько ваш?

– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корінь пішов.

– Чого ж так?

– Буває, – схоже, це було улюблене слівце Чотаря. – То їдемо?

– Якщо інакше не вийде поговорити – гайда.

Ольга думала – чоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.

Він загнав Барву в глухий кут.

Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.

Або та пані Тетяна щось наплутала – або сама Ольга ще чогось не знає.

5

Чотар спершу керував, показуючи напрям.

Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.

Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.

Спека шкодила її самопочуттю.

Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.

Звісно, зараз обставини помінялися, доведеться напружитись. А проте.

Чекала недовго. Чотар вийшов з-за хати разом із низеньким лисуватим дядьком, голим до пояса, у старих спортивках і гумових китайських капцях на босу ногу. Про що говорили, Ольга з машини не чула. Та бачила – чоловіки приязні, на прощання штурхнули один одного кулаком у плече. Щойно Чотар сів у машину, салон заповнив запах диму від свіжого копчення. Скосувавши на пакет, який кульгавий збирався покласти у свою сумку, Ольга гидливо скривила губи.

– Чого ви? Воняє? – простецьки запитав Чотар і підморгнув.

– У мене алергія на рибу в будь-якому вигляді. Яні передалося. До речі, це не така вже й рідкість.

– Ага. Я, наприклад, овочі їсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хіба картоплю, ну, пару огірків, але з грядки. Роздуває одразу, – він погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делікатність і такт тут і не чули. – Тільки якщо у вас із дочкою спадкове, у мене чортзна-звідки. Не від Назара точно.

– Чому?

– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.

Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.

– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.

– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.

– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.

– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.

– З якої радості?

– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.

Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:

– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого такого секретарка шефа поліції не казала, та Ольга вирішила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.

– Ту, у якої на рибу алергія?

Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.

– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.

– Забагато зайвої інформації.

Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.

– Чому зайвої?

– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.

А так… Не має значення.

– Що ж має?

– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.

– Місцевих шукаєте?

– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.

Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.

– Ви працювали в карному розшуку.

– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?

– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.

Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.

– Багато, бачу, ви знаєте.

– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.

– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.

– Щоб батько не думав довго.

– Кажете – неушкодженою.

– Могло бути гірше.

– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.

– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.

– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.

– Ви справді не схожі на супермена.

– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.

– Вже була. Відшили.

– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.

– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.

– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.

– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.

Чотар відповів не відразу.

– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.

– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?

– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.

– І?

Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.

– Мені сюди.

– Чекайте, – Ольга торкнулася його правиці. – Ви пішли у відставку капітаном. Що це значить? Хіба це погано?

– Ольго, дуже часто відставникам підвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Мені теж підвищили, тим більше після історії, яку ви мені зараз нагадали. Тобто, до сорока років я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлінні тихо сміялася. Думаю, мій статус на службі тепер зрозумілий.

– І ви все одно лишалися.

– Бо сам по собі.

– Ні. Вам подобалося робити брудну невдячну роботу.

– От же ж Тетяна…

Чотар м’яко вивільнив руку, прочинив дверцята.

– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала відчаю. – Моя донька захопилася таким собі богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задниці, постійно тягне на пригоди. Він підбив Яну податися світ за очі, у мандри.

– Обоє дорослі й повнолітні. Чи дівчину примусили?

– Ні. Вона хоч і зірвалася з місця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до відома…

– Стоп. Далі не треба. Ви в поліції те саме говорили?

– Звичайно.

– Склад злочину відсутній. Мають повне право не брати у вас жодних заяв.

Чотар подався вперед, виставив ліву, кульгаву ногу назовні. Ольга знову вчепилася йому в руку.

– Але вже кілька днів я нічого про Яну не знаю! Євгена вбито! Труп знайшли тут, у вас, у Шацькому районі! Недалеко там якесь село Піщане, і…

Вона проковтнула решту слів, побачивши, як змінився вираз його обличчя.

– Ви, власне, чим займаєтесь, Ольго? – голос теж невловимо помінявся.

– У мене два магазини брендового одягу в Києві. Жіночого.

– Освіта?

– Вища. Я економіст. Навіщо вам?

– Бізнесом своїм займаєтесь. З вищою освітою. Ніби мозок правильно влаштований. Ви завжди так переговори ведете з потенційними партнерами – починаєте не з того, що важливо? – Ольга промовчала. – Вас Тетяна не навчила? Відразу б із Піщаного почали. Менше б часу згайнували.

Чотар затягнув ногу назад, захряснув дверцята.

– Поїхали.

– А риба?

Він зиркнув у вікно.

– Ну, коли ми вже тут… Решта почекає. Нікуди вже не запливе. Не зіпсується, бо копчена ж.

6

У садку Чотаря стояв столик.

Його накривала тінь від розлогих гілок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провінційний художник-пейзажист позаминулого століття. Жодних фантазій, жодних алюзій, без претензії на модерн. Зате максимально точне, буквальне відтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущів малини, порічки й аґрусу. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя тонкими стрижнями, у їхньому світлі між гілками бриніло мереживо павутиння. Самі ткачі – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навіть виглядали виклично: не чіпайте, мовляв, мухами станете. Дрібні мухи теж ширяли скрізь, принципово ігноруючи призначені для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, і тут, у дворі, було незвично тихо для міста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, таці з бубликами й самовара – або закіптюженого чайника, у якому запарювали замість заварки вишневі й смородинові гілочки.

Ользі якоїсь миті здалося: тут уже пахне варом, від запахів приємно паморочиться голова. Корінна містянка, звична до зимових садів та погано доглянутих парків і скверів, не відчувала себе тут у звичному середовищі. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.

Вона вмостилася за столом на розхитаному дерев’яному стільці з вигнутою спинкою. Поки чекала, Чотар перевдягнувся. Зараз до неї вийшов діловитий, підтягнутий чоловік у чистій футболці, чорних джинсах та сандалях, крізь отвори в яких визирали строкаті шкарпетки. У кожній руці тримав по кухлю, вона відчула – кава, залита окропом. Поставивши біля неї синій кухоль із рожевим котиком, собі залишив білий із великими літерами «BOSS».

– Назар кави не п’є. Каже – шкідливо.

– А чай?

– Гілочки заварює. Чи пагінці.

– Я чомусь так і подумала.

Ложечок Вадим не приніс. Ольга відпила зі свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чіпав. Витягнув під столом кульгаву ногу, обперся ліктями об стіл.

– Домовимось одразу: у казочки про різних там упирів не вірю. І про дорогу прокляту теж. Але вони є.

– Упирі й дорога?

– Казочки. Причому гуляють трохи більше року. І саме це мене найбільше насторожує. Тому я з вами зараз і говорю.

– Не зовсім розумію.

– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свій, місцевий ґрунт. Тільки ж я не збирач фольклору. Визнаю: раніше міг нічого не чути, бо то не входило в коло моїх інтересів. Але чому історії ожили?

– Не знаю.

– Я теж. Зараз ви дали мені привід розібратися в цьому.

Завітати в Піщане офіційно. Чи легально, якщо хочете. У поліції таки нема підстав заводити кримінальну справу. А ми з вами шукаємо дівчину Яну, яку останній раз бачили там.

Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.

– До речі, скільки?

– Киньте, – відмахнувся Чотар. – Будуть якісь витрати.

Беріть їх на себе. Єдине, чого хочу я, – розібратися нарешті, чому в околицях Піщаного почали знаходити трупи. Також кортить дізнатися, чому в зв’язку з ними заговорили про вурдалаків. Нарешті, там давно коїться щось нечисте. І навряд до того причетна казкова нечисть.

– Може, по порядку?

– Спершу ви розкажіть, – Вадим пригубив кави. – Яна збиралася саме в Піщане чи просто сюди, на Волинь?

– Казала, Женя тягне на Шацькі озера. Багато чула про них, ніколи не була. Нібито він знає, як відпочивати там дикунами. Поставити намети, готувати щось на вогнищі. Романтика, усе таке.

– Звідки і коли ви почули про село Піщане?

– За день до того, як зник зв’язок, Яна обмовилася: Женя надибав зовсім дике місце, без цивілізації. Не знаю, чи правда, але потім донька пояснила, знаєте, соромлячись: його там, на озерах, побили чи просто нагнали якісь гопники. Припускаю, що це правда. Знаючи трохи характер Заплави… покійного.

– Буває, – легко погодився Чотар. – На тамтешні бази відпочинку останні роки повадилися ті, кого обзивають донецькими. Їх видно за кілометр, згодні?

– Я б не стригла всіх, хто з Донбасу, під один гребінь…

– Я не перукар, – відрубав Вадим, знову ковтнув з кухля, кивнув до нього, мовби погоджуючись із напоєм. – Просто є типажі, яких інакше не ідентифікуєш. У вас вища освіта. Наука логіка, згадайте. Не всі донецькі – агресивні гопники. Але ті агресивні гопники, котрих стали бачити тут, – переважно донецького походження. Різницю вловлюйте.

– Вловила. Тільки ж ми відволіклися.

– Згоден. Отже, Євген з Яною подалися в Піщане. Це справді глухий кут, цивілізації там мало. Хоча років двадцять тому місце вважалося козирним, навіть ласим для багатьох. Там, Ольго, у радянські часи побудували біосферний курорт. Санаторій «Затишок». Мікроклімат унікальний, повітря цілюще, поруч заплава, природа – картинка.

Село розташоване дуже незручно, але і це спрацювало на користь ідеї. Місце – тихіше не буває. Нерви лікувати – саме воно. Тому призначався санаторій для начальства. Партійної еліти, туди з Москви апаратників усіх ланок возили.

Ну, з Києва теж. Путівку по блату давали. Місцеві облизувалися.

– Маленький курорт?

– Елітний, у повному розумінні цього слова. Потім Союз гавкнув. Усю ту музику в Піщаному якось утримувати треба було. І тут розташування спрацювало в мінус. Глухий кут, інфраструктура така собі. Великі села поволі занепадали, відоміші курорти накривалися й банкрутіли. Держава ж не справлялася. Потім багаті дещо почали викуповувати, відновлювати. Але до Піщаного руки ні в кого не доходили. Дорога потрібна, транспорт, а там усе незручно, і край, – Чотар покрутив кухоль по столу довкола вісі, цього разу ковтнув більше. – Пийте, Ольго, пийте. Вистигне.

– Нормально. Я таку якраз люблю.

Вона потягла з сумочки цигарки.

– Можете не курити? Хоча б тут потерпіть. Мені все одно, колись теж смалив. Назар не любить.

Ольга знизала плечима, заховала пачку. Її чим далі, тим більше захоплювала історія, у центрі якої вона мимоволі опинилася.

– З того часу Піщане повільно, але впевнено занепадає. Місцеві втомилися вже щось робити, аби затягнути туди людей. Раніше роботу давав санаторій. Тепер заробітчани своїх утримують. До Майдану в Росії, Польщі та Італії працювали, зараз курс тільки вперед, на Захід.

– Самі старі в селі лишилися?

– Чому? Різні є. Мало народу просто. І потім, Ольго, я ж там давно не був. Лише збирав інформацію, коли почалося.

– Ви про смерті?

– І про зникнення.

– Там ще й люди зникають?

– Доказів нема, що люди розчинялися саме в Піщаному. Лише чутки. Ну, і кілька трупів у радіусі села. Євген ваш – третій, здається.

– Поліція цього не визнає. Тобто, серії не визнає, зв’язку не хоче бачити. Але так, третій. Тільки там не все ясно.

– Що саме?

– Наприклад, причина смерті. Я не дивилася на тіло, його батьки впізнавали. Потім обмовилися: голова вся в крові, а за шию хтось укусив.

– Бачите, звідки чутки про упиря, – зітхнув Вадим. – Проте ми мало знаємо. Насправді, зачепили оті казочки. Людей зараз, на жаль, щодня вбивають. Але не кожну наглу смерть пов’язують із проклятими дорогами та лісовими вурдалаками. Тому й насторожився.

– Хто поширює чутки?

– Дуже правильне питання, Ольго. Відповімо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережі. Від кого конкретно пішло, поняття не маю. Кінців не знайти.

– Результат?

– У Піщане й без того не дуже навідувалися. Нині ж село й околиці взагалі оминають.

– Раптом це мета – аби ніхто сторонній туди не потикався? Є ж такі практики залякування.

– Ніколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективів начиталися. Не люблю їх, брешуть усе. Та змушений погодитись: раціональне зерно в тому, що ви сказали, є. Припускаю: казки про вурдалаків та смертельну дорогу роблять Піщане й околиці небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого місця страшилок забагато. Звідси висновок такий: нагнітати комусь вигідно. І за ним інший, важливіший.

– Який?

– У Піщаному чи біля нього кояться темні справи. Ваша Яна могла стати випадковим свідком. І зникнути.

Ольга різким порухом відсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що її вже вбили?

Чотар миролюбно підняв руки.

– Боже збав, Боже збав! Навпаки, її зникнення безвісти дає привід для оптимізму!

– Де бачите оптимізм?

– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозі, яку охрестили проклятою, ще й сліди укусів на шиї. Яна була з ним. Де її, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а інший – заховали? Чекайте, я вам відповім: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховається, забилася в нірку, і носа не виткне. Очевидно, у Піщаному чи біля нього таки справді коїться щось недобре, навіть страшне. І ваша донька стала свідком. Можливо, Євгена вбили на її очах. Коли так, зрозуміло, чому дременула світ за очі й зачаїлася. Не довіряє нікому, мудро робить.

Ольга підвелася.

– Якщо ви маєте слушність, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Її треба знайти, урятувати, розумієте?

– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумію все. Але сидячи тут, у садку під деревами, нічого не можемо вдіяти.

– Тоді їдьмо в Піщане! – Ольга лишилася стояти.

– Згоден, – легко відповів Вадим. – Тільки обережно, у світлі останніх подій. Чужих, як розумієте, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долоні. Не має значення, скільки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очі лиходія, а то й кількох.

– До чого ви це кажете?

– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Піщане. Більше нічим ми не маємо там цікавитися.

– Поясніть. Розжуйте, ще так скажу.

– Гаразд, – Чотар зітхнув. – Та не стовбичте над головою.

Ольга сіла, усім своїм виглядом демонструючи нетерплячку.

– При Євгені не було документів. Він не мав мобілки. На голові пошкодження, та обличчя, наскільки розумію, не спотворене, як і пучки пальців. З моєї, та й загалом зі слідчої практики, трупи, знайдені в глухій місцевості, зазвичай неможливо ідентифікувати. Тут, бачите, не так. Поки не маю інших відомостей, припустімо, що хлопця збила машина.

– Як і тих двох раніше?

– Можливо. Хай, готовий, поклавши руку на серце, визнати існування проклятої дороги. Точніше, аварійно небезпечної ділянки. Збивши людину й переконавшись, що на смерть, винуватці зазвичай забирають у жертв усе, що допоможе впізнати їх. Так заплутують чи затягують слідство. Далі, припустімо, що у кожній із трьох смертей на дорозі винні різні люди. Приховуючи злочин, мислять і діють однаково.

– Припустімо.

– Але все перекреслюють сліди укусів на шиях. Ви точно знаєте, що вони були на інших жертвах?

– Можу сказати лише про Євгена. Інші – припущення й поголос.

– Так чи інакше, маємо підказку: усі три наглі смерті – не трагічний випадок. Запахло криміналом. З яким мої колишні колеги зі зрозумілих причин неохоче заводяться. Бо забагато неясного, ніхто не хоче собі геморою. Як сталося, що хлопця досить оперативно впізнали?

Ольга взяла кухоль, випила захололу каву трьома ковтками.

– Хай би як це не прозвучало, та дякувати слід його батькам. Люди вони дивні, і це ще м’яко сказано. Проте, щойно син перестав відповідати на дзвінки, подали в розшук. Зниклий безвісти. Я вже розумію, поліції простіше було скреготнути зубами, прийняти заяву й дати справі хід. Тим більше Заплави вказали, де саме зник Євген – Волинська область, Шацький район. Місцеве управління в той самий день отримало орієнтування. Фото зниклого додано. Ось чому труп вдалося впізнати, як ви кажете, досить оперативно.

Чотар замислено вибив на поверхні стола легенький дріб пучками пальців.

– Пояснення таке собі. Та іншого нема. Є у мами доця. Поїхала з другом шукати пригод. Друг… загинув. Від доці ані слуху, ані духу. Криміналу нема, поліція не має підстав займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитує всіх про все.

– Невже в Піщаному справді потрібні аж такі легенди для нашої появи?

Вадим зміряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.

– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нічого такого було б не треба. До того ж мусите зрозуміти специфіку. Колись Піщане було маленьким раєм на землі для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий і кинутий напризволяще. Ще й овіяний дурною славою. Скільки б народу там нині не мешкало, усі разом і кожен окремо дивитимуться на вас спідлоба, підозріло. Враховуючи, що там напевне є свої, небажані для розголосу темні таємниці, ми ризикуємо не повернутися звідти живими.

– Навіть так? Хіба не можна залучити поліцію офіційно?

– Ох, Ольго, Ольго. Навіщо тоді ми тут із вами сидимо? Ви ж пробували.

– Не знала всіх обставин. Зараз ви відкрили очі. Просвітили.

– Думаєте, полковник Кушнірук після цього стане на ваш бік? Та тут же всі шукають, на кого б те село перекинути! Нікому не хочеться ламати зуби в тій глушині. На Піщане простіше закривати очі. Власне, тому він і зіскочив із теми. Хіба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маємо діяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матері зниклої дівчини, мені там буде непросто.

– Хіба я відмовлялася? Від самого початку, здається, вирішили робити все разом.

– Хотів почути зайвий раз, що не здасте назад.

– Ви погано мене знаєте, Вадиме Чотар.

Аби символічно закріпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.

У пасторальній тиші саду звук вийшов надто лунким.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Не бийте! Не бийте!

– Ти ще не знаєш, як б’ють, дівчинко.

– Знаю! Не треба більше!

– Тебе тільки шмагають.

– Досить уже! Ну, будь ласка!

– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.

– Мені страшно!

– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?

– Я більше не буду!

– Не будеш – що?

– Тікати!

– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.

– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!

– Дуже? Чи дуже-дуже?

– Дуже-дуже-дуже!

– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.

– Я не боюся.

– А ось тільки сказала – страшно.

– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!

– Не хами. Не підвищуй голосу.

– Вибачте.

– Отак. Слухаємо тебе.

– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?

– Для твого ж блага. Твоє завдання зараз – дихати свіжим повітрям. Тут унікальне повітря. Мікроклімат лікувальний. Дурні люди, не знають нічого. Їм у нас тут глушина. А можуть же тут, у глушині, до ста років жити. Тому гуляй, Яно. Поводься тихо. Їж, пий, тут усе здорове. І давай надалі без дурних питань.

Частина друга Проклята дорога

1

Ольга хотіла вибратися раніше.

Прямо сказала: не хоче мандрувати у спеку, треба хоч трошки захопити прийнятної для неї температури. Чотар заспокоїв: казки в тих краях, може, і страшні, зате погода – не аж така. Чекав на неї біля своєї хвіртки, зовсім не схожий на себе вчорашнього. Світлі штани, у тон їм – сорочка із закасаними рукавами, м’які мокасини й шкарпетки. На плечі тримав велику дорожню сумку, у руці – елегантну, явно ручної роботи ковіньку.

– Довго ходити втомлююся, – пояснив. – Звикнути вже час, а бачте…

Він поставив сумку в багажник, глянув на Ольгу, і та спершу подумала: оцінює її, отже, не такий уже й ведмідь, яким хоче виглядати. Та наступної миті Вадим пояснив, що цікавить.

– Дарма так легко вдяглися. Узяли щось із собою?

Ольга була в темних штанах, сандалях і коричневій непрозорій блузці-безрукавці.

– Ми ж не збираємося на пару вештатися лісом.

– Комарі, – відповів Чотар коротко. – Там болота довкола. Де не вони – там водойми. Гризтимуть усюди.

– То заїдемо кудись, куплю собі куртку. Хоча могли б раніше сказати, учора ще. Тільки час марнуємо, – вона не приховувала роздратування.

– Кудись поспішаєте?

Заспокоїти Ольгу могла тільки цигарка.

– У мене донька зникла. Ви забули нашу мету, – сказала, закуривши.

– Навіть якщо зараз притопимо на повну й долетимо до місця, а не доїдемо, швидше ваша Яна не знайдеться.

– Ви знущаєтесь.

– Чого б тоді їхав із вами?

– Маєте власний інтерес.

– Який?

– Не знаю.

– Докуріть поки, – Чотар зіперся на ковіньку. – Правду кажете, є у мене власний інтерес. Смерті, причину яких ті, кому слід, ніколи не встановлять. Забагато зайвого довкола типових, на перший погляд, дорожніх трагедій. Одна річ – людина потрапила під машину десь на шосе. Зовсім інша – під супровід казки про якусь прокляту дорогу. Ще й страшилку про упиря приліпили.

– Зрозуміла, – Ольга затягнулася, випустила дим убік. – Набридло морочитися з копченою рибою. Вам нудно, Вадиме Чотар. Моя історія для вас – привід поміняти обстановку, розважитись. Тільки для мене все значно серйозніше.

– Думайте, що завгодно. Для мене теж усе серйозно. Дуже кортить змусити колишніх колег підняти зади й виконувати свою роботу. Знаєте, коли я тільки прийшов у розшук, бардака вистачало. Але він інший був. Отак запросто жодну справу без уваги не лишали. Тим більше – таку дивну.

– Уже зрозуміла професійний рівень поліції.

– Знову помилка, – мовив терпляче. – Різні є люди. Не всі професіонали пішли. Прийшли не тільки бевзі. Але жодного Ван Гельсинґа.

Ольга похлинулася димом, закашлялася.

– Кого-кого?

– Ага. Я дійсно не схожий на того, хто читає, дивиться кіно й слухає музику, – Чотар переможно посміхнувся. – Буває. Доктор Ван Гельсинґ – винищувач вампірів. Полював на графа Дракулу. Приносили таку книжку в лікарню, коли мене латали після… – він похлопав себе по лівому стегну. – Потім удома лежав, фільм по телевізору глянув. Що іще робити.

– Нічого такого поганого про вас я не думала, – Ольга кинула недопалок, утоптала носаком у землю.

– Ось і кажу: у поліції за упирями ганятися нікому. А тому, хто заговорить про різні там прокляті дороги, випишуть направлення в дурку.

– Отже, ви мисливець на вампірів, – криво посміхнулася. – Чи уявляєте себе таким.

– Простіше все, Ольго. Не люблю незрозумілого. На відміну від інших, хочу пояснити бодай собі. Ну, потіштесь також: правду кажете.

– Тобто?

– Остогидла риба. Вважайте, знайшов привід узяти вихідний. Потрібне з корисним.

– Приємне, – виправила.

– Навряд чи матимемо багато приємностей, – сказав серйозно. – І таке ще. Ви на Волині. У нас тут не дуже люблять поспішати. Приказку знаєте? Волиняк повільно запрягає, та швидко їде. Тож пускайте знову за кермо.

Замість відповіді Ольга обійшла «опель» з водійського боку. – Була вже в Шацьку. Дорогу знаю. Так що довезу. Покажіть краще магазин, куртку все одно купити треба.

2

Приїхали під обід.

Ольга ще вчора замовила два номери в місцевому приватному готелі, котрі тут називали садибами. Картинки в інтернеті обіцяли затишні апартаменти у двоповерхових дерев’яних котеджах. Ввічлива дівчинка по телефону поцікавилася, на скільки діб, бо зараз усе розписане, сезон, їм нереально пощастило з кімнатами – якісь клієнти відмовилися буквально напередодні. Питання загнало в глухий кут: Ольга справді не знала, як довго доведеться стирчати в Шацьку. Дівчина делікатно наполягала, бо їм теж треба якось планувати, й Ольга заплатила наперед за чотири доби. Дуже хотіла, аби все розв’язалося раніше, та про всяк випадок домовилася про можливість лишитися ще.

Не думала, що доведеться повертатися. Коли вперше заїхала сюди з Заплавами три дні тому, ні на що не звертала уваги. Кортіло чимшвидше вирішити їхнє питання й нарешті займатися своїм. Навіть крутилося в голові: раптом Яна сама обізветься, дивним чином дізнавшись – мама примчала на допомогу. Цього, на жаль, не сталося, і тепер жінка отримала змогу зануритися в незнайомий раніше світ по маківку.

Так сталося, що Ольга Барва народилася та виросла в старій частині Києва. Її з дитинства оточували кам’яниці та асфальт. Бабусі в селі не мала, а в піонерські табори батьки її не пускали, натомість вивозячи на море, у Крим. Але так бувало лише три тижні на літо, і решту часу Оля проводила вдома, далеко від живої природи. Якось натякнула: чом би не поїхати в табір, як інші. На що мама пояснила доньці на пальцях:

– Там годують хтозна-чим. Змушують гратися з усіма в різні ідіотські ігри. І не це головна біда, доць. Ти не керуєш у тому колективі собою. Власним часом, розумієш? Живеш за складеним чужими людьми розкладом. Твої особисті, індивідуальні потреби ніхто не збирається враховувати. Лише призначають вільні години, коли можеш зайнятися власними справами. Ти ж звикла інакше жити, хіба ні?

– Ага, – тоді Ольга визнала мамину правоту.

Відтоді не лише природа, сільська місцевість, а й узагалі будь-яка провінція наганяли смуток.

Вона не відчувала малих міст, не могла вписатися в їхній ритм. Отримавши можливість бувати за кордоном, тамтешні містечка чомусь полюбила й прийняла. Причина проста: там, у Європі й Америці, міста різнилися розміром, але не можливостями. Нехай навіть франконський Реґенсбурґ жив у іншому ритмі, ніж баварський Мюнхен, сілезький Вроцлав тихіший за мазовецький Вроцлав, ельзаський Страсбурґ не так квапиться, як французька столиця, а Детройт – одне з найдепресивніших американських міст. Усе одно мешканці загалом мають однакові можливості, а простір довкола них облаштований зручно. Натомість з рідної периферії Ользі чимшвидше кортіло вибратися до кам’яних джунглів, тож комфортно почувалася лише в мегаполісах.

Отакою виросла й сформувалася.

Зараз же, коли обставини закинули в тихий одно-, двоповерховий Шацьк, де кількість жителів заледве досягла п’яти тисяч, вона розгубилася. Хай би як парадоксально це не звучало, та Ольга уявила себе нездалим плавцем у відкритому морі. Під ногами не було звичної опори, доводилося борсатись, аби втриматися на воді, та сили можуть залишити будь-якої миті. Тож вона подумки похвалила себе за те, що послухала Тетяну з приймальні та заручилася підтримкою Чотаря. Бо цей, навпаки, був у звичній для себе обстановці.

Результату не міг спрогнозувати ніхто.

Але що і як робити, він знав напевне.

Трохи побурчав, дізнавшись, що номер на другому поверсі. Та все ж закульгав сходами, дав Ользі годину перепочити з дороги. Знайшовся привід згадати давнє мамине попередження – ось вона й зіткнулася зі спробою визначити денний розклад за неї. Такою була одна з причин розлучення: колишній чоловік дратував періодичним бажанням контролю. Куди б вони не вибиралися разом, категорично давав на збори годину, постійно підганяв, загалом жив за власним годинником і коли м’яко, та здебільшого наполегливо вимагав, як сам казав, триматися у його фарватері. Одного разу набридло.

– Не втомилася, – відрізала вона. – Ми не для відпочинку приїхали.

– Я трошки подих переведу.

– Година – не трошки. Це шістдесят хвилин. У вас, Чотарю, взагалі є план дій? Усю дорогу намагалася витягнути, так ви ще й заснули демонстративно.

– Чому – демонстративно? Я просто задрімав. Просив же дати кермо.

– Щоб задрімали на ходу?

– У нас не дуже злагоджена команда, по-моєму.

– У нас узагалі нема команди. Поки що. Ми шукаємо мою доньку, якщо не забули.

– Не забув. Тому годину дав не вам, а собі. Раніше нічого не вийде. Мушу зробити кілька дзвінків.

– Кому?

На лице Чотаря вперше від початку подорожі набігла тінь. – Ольго, чудово розумію ваш стан і настрій. Але давайте домовимося: я не ваш підлеглий. Ви не вимагаєте від мене звіту, гаразд?

Вона трохи здала назад.

– Гаразд, ми визначили статус та межі прийнятного. Скажу інакше: маю право знати про ваші дії. Бо це стосується мене прямо й безпосередньо.

– Маєте, – легко погодився Чотар. – У мене в Шацьку не так багато знайомих. Та все ж є кілька, із ким можу вільно говорити про певні речі. Зараз хочу видзвонити. Потім зустрінемося з кимось і почнемо рухатися. Згода?

– Згода.

Заходячи до себе в номер, Ольга дужче, ніж хотіла, грюкнула дверима.

3

Ресторанне меню вона вивчала без особливого ентузіазму.

Чотар виявився людиною слова. Витратив на свої дзвінки трохи менше години. Весь цей час Ольга нудилася, забиваючи собі мозок переглядами заголовків у новинних стрічках із Інтернету. Спробувала поспати, навіть вийшло вимкнутися хвилин на десять. Її натура вимагала дій. Повільний застиглий час, якому треба постійно відважувати копняки, дратував неймовірно. Коли нарешті Чотар постукав і зайшов, вона неприховано зраділа: може, щось зрушиться.

На них чекали за півгодини в ресторані «Водограй».

Прогулятися краще пішки, тут усе поруч.

Але, чорт забирай, ще півгодини в пісок…

О цій порі в залі було небагато народу. Чотар, котрий вийшов без ковіньки, упевнено пройшов у куток, зайняв вільний столик. Дівчина у вишитій блузці поклала перелік страв, і Ольга мимоволі скривилася.

– Забагато рибного.

– Вугрі дуже смачні. Рекомендую салат з…

– Пані не любить рибу, – відповів за неї Вадим. – Курячий розсіл, медальйони з телятини у вас тут бачу.

Ольга просвердлила його поглядом.

– Ви й далі будете говорити за мене?

Дівчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клієнтів. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офіціантку.

– Курячий розсіл, медальйони з телятини.

– Попільничку, якщо можна, – вставив Вадим.

– Не курять у нас, – дівчина намалювала на обличчі каяття. – Для вас?

– Знаменитий салат із вугра. Каву.

Щойно офіціантка відійшла, Ольга вкотре за день визвірилася:

– Слухайте, опікати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут ніхто не зазіхає. Можу взагалі поїхати.

– Шантаж. Казали, вам цікаво. Уже ні?

– Цікаво. Тільки вам зі мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потім дійте самі, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своєму.

Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.

– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.

– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.

– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.

– Не маю нічого такого на меті.

– Маєте.

Тепер уперед подався Чотар.

– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.

– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.

За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:

– Степан Юрійович?

– Ні, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постійно плутають, звик уже.

То був кругленький коротун, такий собі колобок у простеньких коричневих штанях від старого костюму й блакитній бавовняній сорочці. З-під розстебнутого коміра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надміру волохатих чоловіків, тож спробувала не дивитися ані туди, ані на зарослі руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сів так, аби бачити обох, та розмову повів із Чотарем, ніби більше нікого не було.

– Тільки не морочте голову. Часу в мене мало, обід не гумовий.

– Перекусите?

– Кави.

Вадим жестом гукнув офіціантку, та записала замовлення й неквапом відійшла. Ольга отримала чергову можливість переконатися: у цих краях поспішати справді не люблять. І не одразу зрозуміла, що коротун звертається до неї:

– А я вас бачив.

– Мене? – перепитала. – Де, коли? І чому я не бачила вас?

– Бо лишилися в машині, коли батьки пішли впізнавати сина.

– Чекайте. То було біля тутешнього моргу…

– Працюю там, – кивок видався дуже шляхетним, так у старі часи називали власний титул. – Я патологоанатом. Є така професія.

4

Ольга уявляла їх інакшими.

Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батьків, причому маму – менше року тому. Проте всі контакти, потрібні для похорону, брали на себе працівники спеціальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарілася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неї інтерес, Штефан повернувся до Чотаря.

– Мене тут усі знають. Як треба – перекажуть у поліцію, що ми каву пили.

– Це небезпечно? – поцікавився Вадим.

– Не смертельно. Але поліція питатиме, чого від мене треба чужим. Тим більше, ось вона, – кивок у бік Ольги, – уже встигла нашуміти. Ледь поліцейську управу не рознесла. У нас курортна зона, скандалів не люблять. Без того боротьба за клієнтів. Народ відкрив для себе Балкани. Ціна та сама.

– Ну, Шацьким озерам нема конкуренції.

– Тим не менше. Ви ж, здається, у розшуку працювали. Маєте знати, який у нас тут кримінал. П’яні поб’ються. Злодійчуки когось обкрадуть. Ноутбуки, мобілки, гроші, сюди більше нічого не привозять. Убивство навіть зараз рідкість, коли в людей повно зброї на руках. Потопельників витягають, не без того. Але здебільшого – нещасний випадок. Нап’ються й уявляють себе рибами.

Офіціантка принесла кави для чоловіків. Також поставила миску з бульйоном перед Ольгою, салат подала Чотарю. Розуміючи, що зараз краще слухати й не втручатися, Ольга почала їсти. До своєї страви Вадим поки не торкався.

– Штефане Юрійовичу, ви оглядали труп лише Євгена Заплави чи й інші?

– Шановний, я маю справу з мертвими тілами щодня. Навіть у вихідні, – патологоанатом щедро додав до кави цукру, старанно розмішав. – Про які інші мова?

– Які привезли з проклятої дороги.

Штефан завмер. Кинутий на Вадима погляд був не дуже добрим.

– Знаєте, – він поставив чашку назад на блюдечко, – такі байки в нас не популярні.

– А проте, – твердо промовив Чотар.

– А ви взагалі бачили ту дорогу? Знаєте, де вона, як виглядає?

– Ще побачимо.

– Не боїтеся прокляття?

– Як треба, сам прокляну, кого захочу.

Це прозвучало на диво серйозно. Ольга навіть припинила їсти. Чотар тепер теж не звертав на неї уваги, повністю переключився на співрозмовника, перейшов на «ти», загальний тон помінявся. Ольга вже бачила Вадима таким: у момент, коли згадала Піщане.

– Слухай, Штефку, уважно. Розумію – поширювати подібне неофіційно забороняють. Так, ти правий: я не був на тій дорозі, не знаю, як вона виглядає. Зате дещо інше дізнався. Там не їздить ніхто. Давно. Ну, майже ніхто. Раніше їздили, вона веде в Піщане. Звертає з основного шляху. Тепер усі, кому треба в місто, виходять на трасу. Завертати в Богом забуте село не вигідно. Який висновок?

– Не знаю, – коротун одним ковтком спорожнив свою чашку, зиркнув на Ольгу, мовби лише зараз згадавши про неї: – Чого він хоче від мене?

– Я пояснив по телефону, – вицідив Чотар. – І ти, Штефку, прийшов.

– Бо мені один наш спільний знайомий наполегливо порадив погодитись, – парирував той.

– Стеж за руками, – Вадим розчепірив перед ним долоні. – У місцевий морг протягом кількох тижнів привозять трьох мертвих. Тіла знайшли на дорозі, яка давно має недобру славу. Мовляв, кожен, хто вийде на неї, не дійде до кінця, помре страшною смертю. Є таке?

– Дурня, – буркнув Штефан.

– Цілковита, – легко погодився Чотар, глянувши на Ольгу й ніби закликаючи в свідки. – Та все б нічого, дурня могла б у теорії відповідати дійсності. Звідки ноги ростуть у казочки, я ще дізнаюся. Ти мені розкажи, що бачили твої досвідчені очі. Причина смерті мене цікавить, – він знизив голос. – Або, коли зовсім точно, спосіб убивства.

Поява офіціантки з порцією медальйонів змусила Ольгу здригнутися – занурилася в чоловічу розмову, забувши про все на світі. Дівчина мовби виринула з іншого виміру, й Ольга мимоволі сахнулася. Офіціантка зиркнула на неї з неприхованим подивом, схоже, їй теж стало трохи не по собі. Не поставила тарілку – легенько жбурнула на стіл й швиденько позадкувала.

Щойно вона відійшла, закректав і підвівся Штефан.

– Не бачу сенсу говорити далі.

Чотар встав, спираючись на спинку стільця.

– Ми не закінчили.

– Ви, може, і ні. Мені все це вже набридло й не цікаво.

Ольгу ніби хтось підкинув знизу. Підірвалася рвучко, із гуркотом відсунула стілець.

– Пане Штефку, можете мене послухати?

– Ні.

– А я кажу – можете! – вона міцно вчепилася за його лівий лікоть.

– Пустіть, – просичав патологоанатом, сіпнувши рукою. Боячись не встигнути, утратити важливий момент, Ольга підступила впритул, заговорила голосним шепотом:

– Я шукаю свою доньку. Вона зникла десь тут, у вашій глушині. Я знайду її, живою або мертвою. І якщо станеться найгірше, буде біда. Не лише для мене – для вас теж. Персонально. Ви не знаєте, уявити собі не можете, на що здатна матір, котрій не допомогли. Я шукатиму винних, пане Штефку, і не розбиратиму, хто правий.

Її великі зелені очі блищали. Чотар, стежачи за сценою збоку, уперше помітив, як його нова знайома схожа на дику кішку. Мить – і вона пустить у хід пазурі, найдовші й найгостріші у світі. Схоже, Штефан теж відчув небезпеку. Уже не пручався, навпаки – поклав свою праву долоню на руку жінки.

– Ніколи не бачив її. Розумію вашу проблему. Та чим можу допомогти?

Ольга розтиснула пальці. Видобула з сумочки смартфон, палець спритно рухався по сенсорному екрану. Зі знайденого фото Штефану всміхнулася Яна.

– Ось.

– Можу хіба підтвердити: ніколи не бачив цієї дівчини. – А її… – Ольга на мить завмерла, думаючи, як краще назвати Євгена, – її супутника? Зустрічали десь тут раніше?

– Ви про того хлопця, Заплаву? Уперше побачив його вже в морзі.

– Вони були разом.

– Цього не знаю.

– Я знаю! – Ольга піднесла доньчине фото ближче до його лиця, замалим не тицьнула просто під ніс. – Ми пробуємо йти по їхньому сліду. Пройдемо шлях, який пройшли Женя з Яною, – неодмінно вийдемо туди, де їх обох бачили востаннє. Треба – дістанемося до вашого Піщаного. Якби мертві були обоє, вам би обох і привезли. Маєте дітей?

– Ви б хотіли завагітніти від мужика, який розтинає трупи щодня й від якого пахне моргом? – парирував Штефан.

– Не про мене йдеться, – і ляпнула навіщось: – Усі професії потрібні.

– Ага, дуже цікава робота – порпатися у мертвих тілах, – він легко відсторонив її руку з телефоном. – Чесно кажучи, не маю батьківського інстинкту. Але розумію, що ви зараз відчуваєте. Та все одно, – глянув на мовчазного Чотаря, – навряд чи зможу бути аж так корисним вам у пошуках.

Ольга поклала телефон на стіл.

– Я була тут із батьками Євгена. Та спілкувалися з ними ви. Мусили назвати причину смерті.

– Це важливо?

– Якщо мій товариш хоче знати – мабуть. Він колись розслідував убивства, йому видніше.

– Так, – мовив Штефан глухо після короткої паузи, дивлячись уже повз Ольгу й Чотаря, у вікно навпроти. – Я робив розтин. Та батьки хлопця не питали, від чого той помер.

Тепер Вадим вирішив: настав час втручатися.

– Стоп-стоп, – він трохи присунувся вперед. – Бути не може. Їх що, не цікавили причини?

– Уяви собі! – патологоанатом виклично випнув підборіддя. – Вони просто хотіли забрати синове тіло й ні про що більше не думали. Сам здивувався. Утім, знання не поверне йому життя.

Ольга тихо плеснула в долоні.

– Точно, – повернулася всім корпусом до Чотаря, очі знову блиснули, тепер трохи інакше, та все одно азартно. – Я тісно спілкувалася з парочкою Заплав три доби. Мені щиро шкода, вони втратили єдиного сина. Та подібна поведінка цілком у їхньому стилі. Не дивуюся, чесне слово.

– Гаразд, – мовив Вадим твердо. – Деморалізованих горем батьків не цікавить причина синової смерті. Їх підкосив сам факт. Тільки ж юнак не від серцевого нападу помер. Ти профі, Штефане Юрійовичу. Кажи.

– Я не мушу тобі звітувати.

– А кому?

– Цитьте! – Ольга стала між чоловіками, знову глянула на коротуна. – Якщо приватна інформація чогось коштує…

– О, ще хабарем спокушайте! – пирхнув Штефан. – Звісно, коштує. Коли вже для вас як матері це важливо – хай, скажу. Ціна така: нікому ні пари з вуст. Я вам нічого не говорив. Нехай вас навіть ріжуть, ви мене не здаєте.

– Цікаво, хто нас різатиме…

– Я фігурально, – кинув патологоанатом.

– Він фігурально, – повторила Ольга.

– Нехай, – Чотар покірно розвів руками. – Не знаю, хто може питати нас про це. Та клянуся: швидше язика собі відкушу й проковтну.

– Не блазнюй, не смішно, – буркнув Штефан.

– Я вас прошу, я вас молю! – в очах Ольги сльози.

Коротун зітхнув.

– От що з вами робити… Женю Заплаву спершу накачали сильним снодійним. Щось із барбітуратів, доза і коняку покладе. Точніше не скажу, у мене обладнання не вистачає, та й не роблять у Шацьку подібних аналізів. Треба – в область направляють.

Ольга і Чотар перезирнулися.

– Спершу накачали. Кінська доза. А потім? – спитав Вадим. – Укололи якусь гидоту. На шиї цятка від голки. Поруч зі слідами від зубів. Помер, не приходячи до тями. Як опинився на тій дорозі – чорт його знає. І все, у мене перерва закінчилася.

Ігноруючи простягнуту Чотарем руку, Штефан повернувся й посунув до виходу. Та враз завмер, розвернувся, ступив блиснули назад. Тепер уже сам подав руку, а як потиснув – потягнув Вадима ближче.

– Ще щось скажу. Не хотів, тобі не хотів. Її, – кивок на Ольгу, – справді шкода. Навіть трупорізи мають серце. І страшилок не люблю.

– Ну?

– Бублики гну, – від Штефана враз війнуло спітнілим тілом. – Про сліди на шиї, оті казочки про упирів. Слини там не помітив. Жодних решток. Навмисне час на це витратив, цікаво ж бо… Далі сам мізкуй, грамотний.

Сказав – і тепер уже пішов остаточно.

5

До замовлених страв вони не доторкнулися.

Чотар попросив загорнути з собою. Ольга розплатилася, хоч він спробував заперечувати. Повернулися в готель і, не змовляючись, зайшли до неї в кімнату. Там вона поклала пластикові контейнери в маленький холодильник, ввімкнула кондиціонер, хоч у Шацьку спека чомусь не так відчувалася.

Не зважаючи на правила пристойності, завалилася на ліжко, закинувши взуті ноги на бильце. Чотар присів на краєчок стільця, побарабанив пальцями по столу.

– Дозволите закурити? Вуха пухнуть, – спитала вона.

– Ви у себе в кімнаті, – почула у відповідь.

– Але ж ви не бавитесь.

– Колись смалив, казав же. Не заважає.

– Тоді подайте сумочку, якщо не складно.

Вадим виконав прохання, й Ольга озброїлася рятівними цигарками. Виробила власне правило: курити в будь-якій незрозумілій ситуації. Під попіл пристосувала скручену паперову серветку, хоч кругла попільниця стояла на столі. Чотар хотів дати і її, та передумав – хай буде, як жінці зручно. Після третьої затяжки вона промовила, дивлячись у стелю:

– Чесно, не люблю детективів. Не читала ніколи, не дивилася. Брехня там усе.

– Мабуть. До чого тут…

– Бо більшість має уявлення про вашу роботу лише з таких джерел.

– Моя робота – рибою торгувати. Самі бачили. Я маю пенсію з інвалідності.

– Киньте, – зітхнула вона. – Чудово розумієте, що маю на увазі.

– Поясніть. Я ж так само детективів не читаю.

Ольга з підкресленою старанністю збила попіл із цигарки об м’яку серветку.

– Що означає слина?

– Тобто, її відсутність?

– Хай так.

– Для цього не треба спеціальних знань. Дивіться.

Чотар розкрив рота, поклав туди вказівний палець, легенько стиснув щелепи. Потім витяг, показав Ользі вкушене місце.

– У роті живої істоти завжди збирається слина. Медичний факт. Якщо істота, людина чи тварина, щось або когось кусає, на місці прикусу лишаються виділення. Зберігаються, навіть коли засихають. Якщо хочете, це ще й біологічний матеріал. Патологоанатом Штефан Попеляк пояснив: на місці укусу на шиї мертвого приятеля вашої Яни жодних виділень не виявлено.

– Тобто, його кусала нежива істота?

– Є різні способи лишити на тілі подібні сліди, – відповідь прозвучала розмито. – Мене зараз більше цікавить, навіщо ці відбитки закарбували на плоті.

– А хто – не цікавить?

– Звичайно. Але, Ольго, це наступне питання. Ми тепер напевне знаємо: Євгена вбили, тіло поклали на ту лиховісну дорогу. Хто знайшов? Питання. Мотив для вбивства? Мабуть, ще важливіше питання. Наріжне, основне. І, зверніть увагу, барбітурати вкупі з отрутою – земне, реалістичне пояснення наглої смерті. Яке, однак, не перекреслює тутешніх забобонів про упирів і прокляту дорогу.

– Вам доведеться все розжовувати, – зізналася Ольга. – Каша в голові, уперше за багато років не можу зібрати думки докупи.

– Буває, – кивнув Вадим, витягуючи скалічену ногу. – Вбивці чи вбивцям не досить було зжити Євгена зі світу. Вони подбали, аби прикритися одразу двома місцевими страшними казочками. Тіло залишили на так званій проклятій дорозі. А шию жертви помітили укусом хижих вурдалачих ікол. Забагато?

– Може, ви й праві. Забагато. Та ви помітили це. Хіба нікому більше не впаде в очі?

– Не тут, Олю, – він говорив серйозно. – Євгенові батьки мимоволі підіграли тутешній поліції. До суті не докопувалися, галасу не здіймали. Тихенько забрали тіло й подалися геть, ховати свого мерця. За негласною домовленістю труп не оформили як кримінальний. Убивство, ще й таке хитромудре, нікому тут не потрібне. Самі бачили цього трупоріза, у нього «дайте спокій до пенсії» на писку читається.

– Грубо, – поморщилася Ольга.

– Зате правда. Як те, що заяв таки нема. А працює воно так: без папірця жодна справа не зрушиться. Тільки ж мене інше цікавить.

– Що саме?

– Навряд чи пов’язане прямо з вашою донькою.

– Ну?

– Є ще два трупи, – нагадав Чотар. – Знайшли їх раніше. Там же, на проклятій дорозі чи біля неї. Про них узагалі нічого не відомо, звернули увагу? Хіба то тут, то там чутки ширяться. Знову щось про упирів, така всяка дурня. Але питань одразу кілька, – він відкашлявся. – З Євгеном Заплавою вашим…

– Не моїм, – у її голосі брязнуло.

– Гаразд, не з вашим Євгеном Заплавою все ясно. Батьки забили на сполох, поліція мусила шукати зниклого безвісти та оголошеного в розшук. Тому його ідентифікували. А могли ж так само спустити на гальмах, як двох попередників, згодні?

Від несподіванки Ольга рвучко підвелася, сіла. Саморобна попільничка впала, попіл розсипався по килиму.

– От дідько… Вадиме, я не думала про це.

– Бо не працювали в розшуку, – заспокоїв Чотар. – І не цікавитеся детективними романами. Там іноді можна знайти правильні моделі певних ситуацій. Тепер я завалю вас купою цікавого, – знову прокашлявся. – Ми нічого не знаємо про дві інші жертви. Хто вони? Чоловіки чи жінки? Молоді чи старші? Мають родини чи волоцюги? Чому їх ніхто не шукав? А якщо шукали – чому місцева поліція мовчить, наче риба об лід, не дає рідні знати? Мовчу вже про те, що ці жертви не мають імен.

– Мають.

– Не для нас. Попеляк і словом не обмовився.

– Не питали.

– Швидше не тиснули на нього, Ольго. Які ми з вами маємо підстави так діяти? Шукаємо дівчину Яну, яка мала стосунок до хлопця Євгена. І жодного – до двох інших мерців, – Вадим пояснював рівно та спокійно. – Підозрюю, усі три смерті міцно між собою пов’язані. А ще важливо розуміти: покладатися на місцеву поліцію не варто. Навпаки, підемо офіційним шляхом, почнемо стукати в різні правильні двері – знайдемо неприємності й глухий кут.

– Ми вже приїхали сюди.

– Шукати вашу доньку, – відбив Чотар. – Усе, більше нічого нас хвилювати не має. Пошукаємо, поговоримо з різними людьми, набриднемо всім, наб’ємо купу ґуль, заберемося геть. Поки нас будуть сприймати так, поки ми самі тримаємося цієї стежки, ніхто особливо не перешкоджатиме. Власне, тому патологоанатом і погодився на зустріч. Ми ж нічого не питали такого, що змусило б напружитися.

– Він напружився.

– Бо я тиснув, аби він пояснив, чому порушив правила. Причина смерті мусить фіксуватися в медичних висновках. Пан Штефко її свідомо не вказав, а в поліції про це знають.

– Тобто, розкрив таємницю? Пішов нам назустріч?

Чотар пожував губами.

– Поки не знаю, Олю. Може бути бажання допомогти нам. Заворушилася в трупоріза совість, коли ви почали благати й наполегливо тицяти знімок Яни під носа. А може й таке бути: має власний розрахунок. Грається.

– Вас послухати, так тут вимальовується теорія змови. – Швидше підтверджується приказка про чортів у тихому болоті, – Вадим легенько ляснув себе по зігнутому коліну, закректав, підвівся. – До речі, про болото. Пропоную виїхати на місце пригоди.

– Пригоди? До чого тут болото?

– Глянемо на ту прокляту дорогу. Я ж не гуляв, дещо дізнався. Пробив різні довідки. Тут болото якраз при всьому. Тільки перевдягніться, одяг саме для таких вилазок купили.

І залишив Ольгу Барву саму.

6

Чотар узяв курс на північ.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби він кермував, бо не орієнтувалася на місцевості. Вадим визнав – теж поганенько знає цей край. Та перед поїздкою детально вивчив карту, зараз довірився навігатору й вів машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк із кінця в кінець, виїхали на трасу, яка вела до кордону з Білоруссю, і якийсь час трималися її. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, і вони опинилися хоч на асфальтованій, але значно гіршій дорозі. Маючи велике бажання, дві машини могли б тут роз’їхатися вдень. Та вночі, ще й взимку або після дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розуміла це, як водій зі стажем більш ніж десять років.

Ще одна причина, чому намагалася уникати мандрівок рідною країною – лише у нагальних справах і тільки туди, де прийнятні дороги.

Ліворуч ще був відкритий простір, заквітчане духмяною зеленню поле. Та ген далі височіла лісова стіна, а з правого боку вже став щільний ряд дерев та густих кущів. Шлях вів уперед, і з’їхати з нього не було куди, ліс насувався невблаганно. Якоїсь миті Ольга відчула: Чотар везе їх обох у пастку, з якої не буде вороття. Пояснити таке враження не змогла, озвучувати хтозна-звідки виниклі страхи теж не захотіла, аби не видаватися супутнику істеричкою. Тож щільніше втиснулася спиною в пасажирське крісло й для чогось пристебнулася, чого, чесно кажучи, ніколи не робила в Україні. Дбала про безпеку, подорожуючи Європою, і то швидше убезпечувала гаманець: штраф за непристебнутий пасок загрожував чималий.

– Ага, американські гірки, – кивнув Вадим, котрий навіть не думав пристібатися.

– Оця дорога?

– Та ні, тут ще нормально.

Машину підкидало чим далі, тим більше. Ольга вже збиралася сказати, аби Чотар їхав повільніше, бо її «опель» до таких гойдалок не звичний. Погнуться диски, стануть на прикол серед лісу, тут станцій техобслуговування нема. Хоч би не довелося ночувати в машині. Та, схоже, Чотар сам зрозумів: скинув швидкість, спробував оминати найнебезпечніші ями.

Потім вони пірнули в ліс.

Одразу стало темніше, а шлях попереду мовби звузився. Вадим тихо вицідив крізь зуби лайку, роздратовано постукав пальцем по екрану навігатора. Тепер і Ольга побачила: з приладом щось сталося, сигнал зник, зображення завмерло. Керована інстинктом та раптовими підозрами, вона витягнула телефон, спробувала спіймати сигнал. Марно: Інтернет не ловив, а спроба перевірити зв’язок виявилася невдалою. Набравши номер Чотаря, вона почула: абонент поза зоною досяжності. Тим часом Вадим уже ліз по свій телефон, значно дешевший і простіший, ніж її.

– Мене викликайте, – сказала Ольга.

– Угу, – прогудів він, заклацав по кнопках, показав дисплей. – Вас нема в зоні.

– Ото забралися.

– Буває, – кинув Чотар. – Та ми ще не приїхали. Далі буде.

– Знаєте, куди їхати?

– Тут, бачте, іншої дороги нема.

Вузька й побита дорожня стрічка вела вперед. Тепер під колесами вже не було навіть натяку на асфальт, горбів стало ще більше. Вадим скинув швидкість до мінімальної, «опель» повз черепахою. Лісова стіна сунула з обох боків, мовби стискаючи подорожніх, та враз стало світліше. Дерева обабіч дороги ніби розступилися, порідішали, і машина вирулила на невеличку галявину.

Поперек тягнулася інша, зовсім вузька бита дорога.

– Нам сюди, – сказав Вадим. – Ласкаво просимо.

Завернувши праворуч, він проїхав ще метрів п’ятдесят і загальмував. Ольга покрутила головою, збентеження й невпевненість поволі витісняла цікавість. Місцевість виглядала типовою глушиною, яку вона могла бачити хіба в кіно про паралельні світи, населені відьмами, велетнями, гномами, бородатими чаклунами, драконами та іншими химерними істотами.

Вона відчепила пасок і вийшла.

Одразу зрозуміла, чому Чотар наполягав, аби вдягнула зелену брезентову куртку, такі самі штани й туристичні кросівки. Місце, у якому вони опинилися, могло б стати раєм земним для ненависників спекотного задушливого літа. Звідкілясь узялася приємна прохолода, за її відчуттями – не вище двадцяти градусів. Дихалося краще, та все довкола ніби завмерло. Лише дзижчання мух та комарине пищання порушували тишу пралісу, яку сміливо можна охрестити прадавньою, не інакше.

Хряснули дверцята – Чотар теж вийшов, зробив кілька гімнастичних вправ, витяг ковіньку з салону.

– Оце вона і є.

– Проклята дорога?

– Відрізок. Бачте, – він показав палицею, мов указкою, в обидва боки. – Вона тягнеться туди й сюди. Якщо дивитися ліворуч, – Ольга повернула голову, – то вийде такий собі трикутник між шляхом, котрим ми сюди вибралися, й основною трасою. Тільки з неї, з того боку, ми б хрін заїхали.

– Чому?

– Там ніхто не їздить. Не смійтеся, але час уже розказати місцеву легенду.

– Не збираюся сміятися, – вона повела плечима. – Скажіть краще, ви раніше знали цю казочку?

– Можете не вірити, але справді не знав. І з появою інтернету цінність усної народної творчості впала. Не треба їздити по селах, набридати старим людям, збирати фольклор. Запитайте в пошуковій системі, вам видадуть десяток посилань.

– Хочете сказати, ось ця, – Ольга тупнула, – дорога встигла обрости кількома легендами?

– Однією. Розказаною різними людьми по-різному. Та суть не міняється.

– Ну-ну.

Ольга полізла по цигарки. Чотар розпростав плечі, наче вчитель, який викладає бешкетникам й ледацюгам нову важливу дисципліну. Обсмикнув брезентову куртку, кахикнув.

– Отож у давні-прадавні часи це місце оточували непролазні болота. Хто забреде й утратить обережність, того твань засмокче. А ще на волинських землях мешкали люди, котрим набридло терпіти чужу владу. Мова про вісімнадцяте століття, ще й історії вам трошки.

– Я знаю історію, – Ольга хтозна-чому почала дратуватися. – Можна ближче до теми?

– Усе дуже близько, – поблажливо посміхнувся Чотар. – Не маю сумнівів, що знаєте історію. Та все одно нагадаю. Триста років тому по всій Україні гуділи повстання проти польської шляхти. Не в змозі приборкати повсталих, поляки попросили допомоги в царя Петра. Дуже погану роль у цьому відіграв тоді наш гетьман Мазепа, на той час – царський союзник. Але не про нього мова, – Чотар убив комара на щоці й, зиркнувши на роздушену комаху, витер руку об штани. – Ясна річ, повстання зазнали поразки. Війська поруйнували міста й села, деякі просто стерли з землі. Люди тікали хто куди. Або за Збруч, де все вляглося й умови для життя були кращі. Або шукали спокою на своєму терені. Головне: треба було селитися там, куди карателям буде важко дістатися. Так селяни освоювали нові місця. За цими болотами якось виявили гарну місцину, почали потроху забудовувати. З перших хуторів і виникло село Піщане. Звідси починається наша страшна історія.

– Ви просто Шахерезада, – гмикнула Ольга, струшуючи попіл під ноги. – Тягнете інтригу, зупиняєтеся на найцікавішому.

– Просто заходжу здалеку, розказую по порядку. Без історії появи Піщаного ви нічого не зрозумієте далі.

– Не тягніть уже.

– Довго чи коротко, але раптом почали в околицях села зникати люди, – для підсилення ефекту Чотар спробував зробити страшні очі, та мармиза вийшла кумедною. – Болота ж непролазні, стежки між ними знали лише тутешні. Невже хтось зі своїх зрадив, чужих провів? Аж раптом пішли жінки по гриби-ягоди й побачили широкий слід, ніби величезна змія повзла. Гукнули чоловіків, ті озброїлися хто чим і пішли по ньому. От диво: там було твердо, така собі невідома стежка крізь болота. І вивів слід до нори величезного змія.

– Ви серйозно зараз? – примружилась Ольга.

– Що написали, те прочитав і вам розказую. Виявляється, жило там чудовисько ледве не сто років. Ніхто не турбував, та врешті поселенці порушили спокій. Ну, почав змій виповзати й нападати на людей. Хапав, душив в обіймах, тягнув до себе в нору, – Чотар убив ще одного комара. – За переказом, селяни гуртом убили змія. Але стежка, прокладена ним крізь болота, лишилася. З часом твань усихала, стежка ставала ширшою. Ми зараз на ній стоїмо.

Ольга покрутила головою.

– Хочете сказати, тут довкола трясовина?

– Заболочена місцевість, так правильно буде, – уточнив Вадим. – Ще півстоліття тому іншого способу дістатися Піщаного, крім як цим звивистим зміїним шляхом, не було. То вже потім, коли там збудували знаменитий санаторій, проклали кращу дорогу, пряму й ширшу. Але на цій, – він постукав ковінькою по ґрунту, – приблизно раз на скількись років з людьми щось трапляється. Кажуть, то забитий змій мститься, вимагає жертв.

– І йому приносять? – Ольга стишила голос. – Ритуальні вбивства, ви про це?

– Я лише продаю, за що купив, – укотре пояснив Чотар. – Ви не раз називали батьків Євгена дивними й прикрими. Та якби не вони, не їхній сполох, ми б із вами не мали приводу вибратися сюди й спробувати розібратися.

– Поки я бачу тільки звивисту дорогу, якою, схоже, справді не ходять і не їздять, – визнала Ольга. – Коли ми вже тут, давайте оглянемо місцевість.

– Мудро. Саме це я збирався запропонувати.

– Рада, що ми мислимо в одному напрямку. Тільки погуляємо в різні боки. Ефективніше, хіба ні?

– Отож, – легко погодився Чотар. – Тільки обережно.

Далеко не забрідайте. У разі чого кричіть, не соромтеся.

– А в разі – чого? – вона ретельно роздушила недопалок носаком. – Раптом з-під землі вилізе хтонічна зміюка? Так я крикнути не встигну.

Говорила бадьоро, усіляко намагалася видати свої слова за жарти.

Але таки стало лячно.

Не хотіла Ольга показувати Чотареві свій справжній стан. Тому повернулася, рушила праворуч.

У той бік, який виводив до Піщаного.

7

Через півсотні метрів дорога повернула ліворуч.

Ольга пройшла вперед, зупинилася, озирнулася. Скидалося на те, ніби йшла міською вулицею і повернула за ріг. Чотар зник із очей, їх мовби розділила щільна лісова стіна. Зараз Ольга Барва опинилася в довгому, не надто вузькому, але й не дуже широкому живому коридорі. Чи здалося, чи справді стало темніше, хоч годинник на телефоні показував лише четверту пополудні, до заходу сонця було далеченько. Ольга завмерла, нашорошила вуха. Стояла тиша, навіть вітерець не ворушив листя й верхівки дерев.

Згори вниз по хребту пробіг зрадницький холодок.

– От дурня! – промовила вона вголос, заспокоюючи себе, витримала коротку паузу, повторила вже голосніше: – Дурня, казочки дитячі. Ясно?

До кого зверталася – не могла пояснити. Переступивши з ноги на ногу, витягнула з кишені куртки простеньку квітчасту хустку, пов’язала нею голову. Не знаючи, кого чи що хоче побачити або знайти, рушила далі прямо, маючи намір пройти до наступного звивистого повороту.

Дорога завернула більш як через сто метрів, й Ольга зупинилася, завмерла нерішуче.

Далі шлях тягнувся прямо, поміж густих дерев, і тепер уже точно нагадував довгий коридор. Аби не чисте від хмар, безмежно блакитне небо, Ольга могла уявити себе в тунелі. Піщаний ґрунт під ногами справді не вибитий, цим шляхом таки давно не ходили. Вона тут же відкинула цю думку: що значить давно… Менш ніж тиждень тому десь тут блукали Євген Заплава з Яною, раніше – двоє інших, поки невідомих їм бідолах, жертв проклятої дороги.

– Ану, тихо мені! – знову мовила голосно до себе. – Не буває величезних зміїв та заклятих місць, не буває. Люди себе морочать забобонами, а ти віриш.

Зараз Ольга бачила єдиний спосіб позбавитися власних безглуздих страхів.

Не зволікала, тут же втілила – зробила ще кілька кроків уперед, потім зійшла з дороги, ступила в ліс.

Куди далі – поняття не мала. Але для чогось же зайшла, дієва натура не давала стояти просто так. Тож Ольга обережно рушила, високо піднімаючи ноги. За якийсь десяток кроків раптом стало вогко й майже зникло сонячне світло, лише де-не-де пробивалося крізь листя й гілки.

Умить атакували комарі. Не по одному, як на дорозі – налетіли гуртом, одночасно полізли у вуха та ніс. Ольга навіть чхнула, почала відмахуватися руками й аж тепер остаточно зрозуміла правоту Чотаря, коли той наполягав убратися в щільну куртку з довгими рукавами. Вона швидко застебнулася на всі ґудзики, підняла комір, втягнула голову в плечі. Бридкі комахи не відчепилися, далі шукали й знаходили будь-яку шпаринку для нападу. Поки Ольга відганяла їх від лиця, легенькі голочки почали дзьобати нижче холош. Кровопивці залазили під штани, опановуючи вузьку ділянку між їхнім краєм та верхом черевиків. Жала проштрикували легенькі шкарпетки, й Ольга хвицнула ногою кілька разів, наче так можна струсити комах, надавати їм копняків.

Танцювала так на місці хвилин із десять.

Нарешті трохи призвичаїлася. Знайшла густу замашну гілку на найближчому кущі, відламала її, обмахнулася. Ніби полегшало, принаймні комарина хмара порідішала. Її таки встигли дошкульно вкусити в кількох уразливих місцях, почала чухатися. Від того засвербіло ще більше, й Ольга уявила себе з розчухмареним червоним лицем.

От же ж чорти занесли!

Сама того не помітивши, вона під час нерівної боротьби з комахами заглибилася в хащі. Зі свого місця ще бачила дорогу, що ледь-ледь виднілася між стовбурами. Прикинувши, що все одно відійшла не критично далеко, обережно просунулася вперед. Потім стала так, аби триматися паралельно дорозі, зробила ще кілька кроків.

З-під ніг раптом щось шаснуло.

Не стримавши крику, Ольга відскочила вбік, потім – ще далі, ще. Трохи заспокоївшись, зупинилася, уважно придивилася до трави. У поле зору вистрибнула маленька сіра жабка. Не зважаючи на незвану гостю, котра вторглася на чужу територію, застрибала далі, швидко зникши з очей. Та з іншого боку вигулькнула така сама, мовби її сестра-близнючка. Тепер Ольга вже не злякалася, навіть нахилилася нижче, упершись руками в коліна.

Ураз виявила – ґрунт під підошвами трохи пом’якшав. Зробивши ще крок назад, відчула, як повітря стало вогкішим. Невловимо потягнуло чимось сирим, так відгонило вдома від акваріума. У дитинстві дуже хотіла рибок, і батькам набридло з нею боротися. Він стояв, скляний, величезний, і в обов’язки Ольги входило регулярно чистити його. Процедура дівчині не подобалася, з дитинства була вразливою до бруду. Тож зволікала, як могла, аж поки вода не починала відчутно смердіти.

Запахи, котрі огорнули зараз, нагадали ті, із дитинства.

Гнилувата застояна вода.

Болото, коли вже зовсім точно.

Зрозумівши – далі бажано не йти, Ольга покрутила головою, вишукуючи найкоротший шлях назад.

Внизу знову шелеснуло.

За кілька сантиметрів від лівої ноги проповзла довга сіра змія.

– А-а-а-а! Ма-ма-а!

Високо підстрибнувши козою, Ольга дременула геть, не розбираючи дороги й наштовхуючись на дерева. Зупинилася, коли наступила на м’яке. З-під підошов сочилася волога, небезпека заблукати в болото стала реальною. Позадкувала, знову виходячи на тверде.

І враз дійшло: в полі зору нема дороги.

Хай вона сто разів проклята, але для Ольги Барви зараз була рятівною.

– Егей! – крикнула обережно, а тоді голосніше, дзвінкіше: – Агов! Ау! Я тут! – і нарешті не витримала: – Вадиме! Чотарю! Я тут, поможіть!

Заклик відбився легкою луною.

Знову запала тиша.

Ольга вже не зважала на комарів. Десь глибоко всередині впевнена, що все ж не встигла забратися надто далеко, рушила туди, звідки, як припускала, прибігла. Ступивши кілька кроків, знову завмерла, згадавши про змію – тут могла бути ще одна. Чи та сама раптом вирішить повернутися й напасти.

Проклята дорога.

Дух величезного змія.

Це нереальне, несправжнє. Казки, вигадки, забобони. Вона доросла цивілізована людина, самостійна жінка, у неї бізнес у Києві, є партнери в Європі.

– Ага, хай тут спробують…

Промовила це вголос, тихо вилаялася, до болю прикусила нижню губу. Отак на рівному місці влипнути. Кому розказати – не повірять, а повірять – посміються.

З неї.

Ольга рішуче закрокувала в протилежному напрямку, намагаючись тримати в полі зору місце, де не так давно бачила поміж деревами дорогу. Спіймавши себе на тому, що дедалі частіше забирає вправо, стала контролювати напрям руху, завертаючи ліворуч й так повертаючись на втрачений маршрут. Ураз попереду блимнув просвіт, ще за кілька кроків розгледіла край лісу, уже не стримувала себе – побігла.

Коли вискочила нарешті на дорогу, ноги зрадницьки підкосилися.

Опустилася на землю, перевела подих.

Тільки зараз побачила: вибралася не туди, звідки завернула. Зробила гак, хоч блукала не аж так довго. Якби покружляла ще… Думати про це не хотілося. Ольга незграбно підвелася, обтрусила землю й пісок, упевнено пішла назад, до повороту.

На сьогодні з неї досить гри в юних слідопитів.

Чотаря біля машини не було.

Ольгу знову охопила паніка, вона навіть зібралася кричати. Та вмить Вадим виринув назустріч з-за протилежного вигину. Рухався, спираючись на ковіньку, але, на відміну від неї, тримався впевнено.

– Не чули нічого? – спитала Ольга.

– Ні. А що мусив почути?

– Так. Нічого. Тихо кругом.

– Що є, те є, – кивнув Чотар. – Вас, бачу, комарі трохи погризли.

– Аби лиш цього горя, – Ольга намагалася триматися бадьоро, їй уже було соромно перед собою за недавній переляк. – Корисна прогулянка.

– Чим саме?

– Де б ще почула наживо місцеву легенду.

– І все?

– Якщо серйозно – мені страшно.

– Розумію. Місце не дуже затишне.

– За Яну злякалася ще більше, – пояснила Ольга. – Хоч навряд чи більше можливо, але… Якщо її чорти занесли сюди, загубиться легко. Статися з нею може будь-що. Схоже, зникнути тут без сліду запросто.

– Не схоже, аби ви склали руки.

– Навпаки, – її очі блиснули. – Є стимул діяти швидше. – Гм, – Чотар потер підборіддя. – Не знаю, що ви вкладаєте в це слово. І як, по-вашому, швидше. Тим не менше, мандрівка справді корисна.

– Щось знайшли?

– Аби знайшов – уже б сказав та показав. Та дещо з’ясував, – Вадим показав ковінькою напрямок, звідки прийшов. – Виявляється, звідси до основної траси не так уже й далеко. Пройти вперед, до повороту, – видно її. Наскільки я встиг дізнатися, тіло Євгена Заплави знайшли не тут, тим більше не там, куди прогулялися ви. Он там, скраю від шосе. Якщо зовсім точно – на перетині ось із цією Богом забутою дорогою.

– До чого ведете?

– Олю, – він укотре за день прокашлявся, повторив: – Олю, ви на власні очі бачили – чужі тут не ходять. Випадково не зайдеш, тим більше не заїдеш. Аби тіло лишили десь тут, навіть посеред дороги, не кажу вже про ліс, його б довго шукали. Ми вже знаємо: друг вашої доньки помер насильницькою смертю. Після того тіло вивезли з місця скоєння злочину на край шосе. І не просто викинули там – залишили, аби воно лежало поруч із так званою проклятою дорогою.

Ольга легенько потерла вкушене місце на щоці.

– Вистава. Бутафорія. Навіщо це?

– Заморочити, – пояснив Чотар. – Чим більше незрозумілого, тим комусь краще. Повірте, люди найбільше у світі бояться не монстрів, яких можна побачити, а того, чому неможливо знайти природного пояснення.

– Їдьмо звідси.

Ольга відчинила двері, умостилася на пасажирське місце. На зворотному шляху обоє мовчали. Лиш коли повернулися на трасу, в обох синхронно пікнули телефони – повідомляли, що абоненти знову в мережі.

8

– Я була сьогодні різкою, – сказала Ольга, коли вони піднялися до своїх номерів. – Узагалі в мене характер не дуже. Знаю, стримуюся. Але зараз, коли кожен день, мов секундомір…

– Усе гаразд, – Вадим посміхнувся. – Місця собі не знаходите. Ви ще добре тримаєтесь. Бачив я різних людей у схожих ситуаціях. Є з ким порівнювати.

– Вимотав цей день.

– Відпочивайте.

– Я б таки спустилася в бар. Не поїсти, так, на келих вина чи коньячок, що в них там є. Ви ж ніби казали – вживаєте.

– Але не зловживаю.

– Коли так, не крутіть носом. Я пригощаю, не обговорюється.

– Слухаюся.

Дочекавшись, поки Ольга зайде до себе, Вадим відчинив свої двері. Переступив поріг, глянув під ноги. Завмер, озирнувся через плече. Потім зачинився зсередини. Крекчучи, нахилився, підняв те, що побачив. Заховав у задню кишеню штанів. Скинув куртку, присів на край ліжка, випростав скалічену ногу.

Зсунув брови.

Витяг мобільник, набрав номер.

– Так-так, – почув голос Ольги. – Щось сталося? Я в душ іду.

– Хотів сказати: відпочивайте, не поспішайте нікуди, – мовив, щосили намагаючись звучати безтурботно. – Я прогуляюся трохи. Проведу таку собі рекогносцировку на місцевості. Або мене наберіть, або я вас. Будуть сили й бажання – підемо на коньяк. Ні – хай собі, полягаємо спати й набиратися сил.

– Маєте план на завтра?

– Іншого, крім навідати Піщане, у голову не заходить.

Сліди вашої доньки, наскільки розумію, загубилися там.

– Згода, – Ольга трохи помовчала. – Знаєте, Вадиме, ви діло кажете. Ще не знаю, чи матиму сили виходити в той бар. Подумаю.

– Я теж. Відпочивайте, Олю.

Завершивши розмову, Чотар подумав – і перевів телефон у беззвучний режим.

Покрутив ковіньку в руці, підвівся. Годинник показував початок сьомої вечора.

Спираючись на палицю, вийшов та спустився сходами. Бар у готелі був невеличким, відвідувачів майже не було. Парочка у кутку біля вікна, молодик біля шинквасу. Нудився сам, бармен кудись відлучився. Виглядав богемно чи підозріло, то вже як сприймати. Витерта футболка з портретом Боба Марлі, акуратно розірвані на колінах джинси, сандалі на босу ногу. Волосся не аж таке довге, та все одно вистачало, аби забрати ззаду в невеличкий мишачий хвостик.

Коли Чотар примостився поруч, молодик зміряв його поглядом, потягнув пиво з кухля.

– Нічого розумнішого не придумав? – запитав Вадим, дивлячись повз нього.

– Даруйте, ви про що?

Замість відповіді Чотар витягнув із кишені й показав молодикові складений удвоє паперовий клаптик.

– Якщо в курсі, у якому номері живу, телефон напевне вирахував. Міг подзвонити чи есемеску кинути. А тут, бач, записка. Граєшся в шпигунів.

– До речі, дякую.

Чотар не встиг оговтатися. Молодик спритним жестом вихопив папірець із його пальців, склав ще вдвоє, заховав у кишеню.

– Технічний прогрес, Вадиме Назаровичу. Я вам дзвоню. Ви, людина з досвідом, фіксуєте номер. Мені його зайвий раз світити не в жилу. Записка під двері – старе, мов світ, але працює. Пиво п’ємо? – підморгнув молодик.

– Та-ак, – протягнув Чотар. – Ти мене знаєш. Я тебе вперше бачу.

– Я з поліції. З Києва, – уточнив хлопець. – Управління боротьби з контрабандою. Тут під прикриттям, тож зрозуміло, чому не маю при собі посвідчення. На слово вірте.

– Та-ак, – знову крякнув Вадим. – Звати тебе як?

– Називайте Максимом. Я…

Новий знайомий не встиг і змигнути.

Чотар потиснув простягнуту руку – і смикнув Максима до себе, стягуючи з круглого стільця. Щойно його ноги торкнулися підлоги, Вадим спритно поставив ковіньку на ліву, найближчу до себе.

Натиснув, що було сили.

Сандаля майже не захищала босу ногу.

– Ай! – вихопилося в молодика.

Парочка біля вікна не зважала – захопилися одне одним. Бармен ще не повернувся. Максим сіпнув рукою, намагаючись забрати ковіньку, та Чотар перехопив, затиснув, мов лещатами.

– Ви що…

– Тихо! – просичав Вадим, натискаючи на ковіньку всім тілом. – Пальця роздавлю, козел.

– Та ви…

– Цить! – Чотар свердлив молодика гострим поглядом. – Ким би не був, ти стежив за мною. Я в Шацьку у приватних справах. Але навіть якби був удома, в Луцьку, чи приїхав би сюди відпочивати, мені б усе одно не сподобався такий хвіст.

– Пустіть, я все поясню…

– Це все, що ти хочеш сказати?

– Ні… Боляче…

– Не чую.

– Будь ласка.

На робоче місце саме повернувся бармен, повнявий стрижений хлопчина в білій тенісці з емблемою готелю. Зацікавлено зиркнув на Чотаря. Тим часом Вадим забрав ковіньку. Максим миттю відсунувся далі, видихнув:

– Два пива.

– Рибну тарілку бажаєте? – ввічливо й сухо.

– Потім, – у тон відповів Чотар. – Ми он там сядемо. Максим скривився, закульгав до столика. Вадим посунув за ним із виглядом конвоїра. Сів так, аби будь-якої миті знову дістати нового знайомого ковінькою. Почепив її вигнутою ручкою на спинку стільця, перехопив напружений Максимів погляд, кивнув.

– Правильно. Обережним будь. Тепер від самого початку: хто такий, чого від мене треба.

– Можу тільки повторити. Документів при собі не маю. Називайте Максимом. Я оперативник, працюю під прикриттям. Старший лейтенант, про всяк випадок.

– Слова.

– Можете перевірити. Але в такому разі операції гаплик, – він говорив серйозно.

– Чому? – Чотар розумів, та хотів почути.

– Ваша перевірка підтвердить мої слова, та означатиме – я розкрився. Отож усе доведеться згортати. Я ж не маю права отак балакати з вами. Наша зустріч – моя ініціатива й відповідальність.

– І якщо я розвернуся та піду, ти нічого не робитимеш? – То ваше право, Вадиме Назаровичу, – зітхнув Максим. – Зрозумію. Тільки в мене лишиться ще менше можливостей довести справу до кінця.

Вони замовкли, бо офіціант приніс пиво. Максим спорожнив свій кухоль до половини трьома жадібними ковтками. Чотар своє лиш пригубив.

– Не любите? Чи не смачне?

– Темне більше смакує, – Вадим зробив ще один маленький ковток. – Ми не про сорти пива говоримо. Уже марную на тебе час. Нехай я повірив, що ти опер. Про яку операцію йдеться і до чого тут я?

Максим зібрався з думками.

– Працюємо по контрабанді, – повів обережно, говорячи паузами й старанно добираючи слова. – Тут налагоджено канал через білоруський кордон. Історія така, – він дав своєму кухлеві легенького щигля. – Одна група насобачилася тягати на той бік невеликі партії цигарок. Звичайна справа. Зірок із неба не хапали, та всім задіяним у схемі на булку з маслом вистачало. Потім канал накололи серйозніші люди й включили у свій бізнес-план. Отак вималювався досить складний ланцюжок. Із Середньої Азії через Росію женуть наркотики в країни Європи. Білорусь – зручна транзитна зона, як і Україна, – його вказівний палець почав їздити поверхнею столу, рисуючи невидимі схеми. – З Росії партія заходить у Білорусь. Звідти – до нас, через цю територію. Сліди ведуть до Устилуга, там пункт пропуску, і погранці напевне в темі. Хоча може бути інша дірка на кордоні. Навіть напевне є. Бо на той, білоруський бік, крізь ту саму діру тече контрафактний алкоголь.

– Я так розумію, звідси наркотики йдуть до Польщі.

– І навряд чи там затримуються. Розумієте тепер масштаби операції?

– Не зовсім. Ще не знаю про свою в ній роль.

Максим поклав ногу на ногу, знову постукав по кухлю.

– Санкції на зустріч із вами я не маю.

– Не тягни кота за яйця.

– Думаю, як правильно почати.

– Даю безкоштовну пораду: почни нігтем від самого початку, синку.

– О’кей, – зараз він явно наслідував котрогось із крутих персонажів американського кіно. – Моє завдання: виявити не так канал, як тих, хто його контролює. Потім дізнатися про час та місце чергового транзиту. Маякнути. Захоплення проведуть швидко, люди щодня на низькому старті й на нервах. Головна проблема – містечко маленьке. До туристів звикли, але приїжджі тут живуть недовго. Чим більше чужих тут крутиться, тим більше ризику привернути до себе увагу. Кажу ж: чужі тут не ходять.

– Я теж не місцевий.

– Але до вас питань нема!

– З чого ти взяв?

– Ви шукаєте зниклу київську дівчину. Разом із її мамою. Маєте цілком зрозумілий, легальний привід навідати Піщане.

Чотар потроху почав ловити хід Максимових думок, та все одно вирішив не давати взнаки.

– Піщане тут яким боком?

– Глухий кут. Найвіддаленіша точка району та найближча до кордону. Вадиме Назаровичу, – він заговорив тихіше, для чогось озирнувшись, – я ж тут не даремно кручуся. За моїми відомостями, перевалочна база контрабандистів облаштована десь у Піщаному чи околицях. Місце тим більше безпечне, що туди мало хто забрідає.

– А кожен чужий мов на долоні…

– Ви про що?

– Про своє.

Чотар не збирався звітувати Максимові про раптовий здогад, на який він його наштовхнув. Не дуже хороші новини для Ольги Барви. Але і тут із поганими висновками не слід поспішати.

– Так і я про своє! – заговорив Максим гаряче, з придихом. – Ви сьогодні зустрічалися тут із місцевим патологоанатомом. Учора вийшли на нього через одного давнього знайомого в поліції. Ви не знаєте цього, та у нас цей контакт – спільний. Мене зацікавило, що в глибокій провінції робить пенсіонер-поліцейський. Ще й який поліцейський! Вовкодав!

– Я тебе прошу, – відмахнувся Вадим. – Це вони мають себе за вовків чи навіть левів і тигрів. Насправді щури, бридкі істоти. Шкідники, ще й заразу розносять.

– Отже, ви щуролов, – посміхнувся Максим. – Теж непогано. Дехто вважає вас легендою місцевого масштабу.

– Досить підлизувати. Вважай, відтанув. Ближче до діла. – Слово за слово, дізнався – ви в Піщане збираєтесь. Моя робота такі відомості збирати, я не навмисне…

– Голову мені не мороч. Якраз навмисне, коли твій інтерес мене стосується.

– Нехай, – погодився Максим. – Хочу попросити про допомогу. Як колега колезі. Та й навряд чи вам байдуже до розказаного.

– Тільки не тисни на патріотизм, відчуття справедливості і подібну пафосну дурню. Не пройде, зі мною так точно.

– Вадиме Назаровичу, ваша поява в Піщаному ні в кого жодних підозр не викличе, – говорив так, ніби не чув щойно сказаного. – Раптом надибаєте перевалочну базу контрабандистів? Серед селян напевне хтось пов’язаний із контрабасом. Піщане – маленьке й депресивне. Хто не виїхав, виживає, як може. Не здивуюся, якщо на контрабасі грає як не половина села, то третина. Місце для злочинного кубла ідеальне. Ще й не для одного.

– Ага. Ще трохи, і Піщане постане центром всього земного Зла.

– Я не про це кажу! – зараз у Максимовому голосі чувся відчай.

– Поговорили, – Чотар підвівся, підхопив ковіньку.

– А…

На молодого чоловіка шкода було дивитися. Обличчя його відбивало крах усіх надій. Хотів собі підвестися, та мовби приклеївся до стільця.

– Бе, – криво посміхнувся Вадим. – Поговорили, кажу. Домовилися. Побуду трохи твоїм таємним агентом. Хоч не хоч, а доведеться тобі залишити свій номер. Бо як інакше на зв’язок виходити.

Максима помітно відпустило. Лице навіть трохи порожевіло.

– Усе одно краще телефон не світити. Хтозна, як усе піде. Ви ж повернетесь, не лишитеся там. А я чекатиму на вас тут щовечора. Від завтра, скажімо, після шостої.

Він підвівся. Чоловіки закріпили угоду потисканням рук.

Заплатив Максим.

Своє пиво Чотар не допив.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Що знову не так, Яно?

– Ви обіцяли – я вільна.

– Так. У певних межах.

– Чому я не можу гуляти?

– Хіба ти не гуляєш? Сьогодні скільки стирчала на свіжому повітрі.

– Той чоловік надворі заявив: я не маю права заходити за периметр. Це вже неволя.

– Ще раз тобі кажу: ти вільна у межах, які позначили. До речі, твоєму дорогоцінному здоров’ю нічого не шкодить.

Останні аналізи дуже гарні.

– Ви для чогось обстежуєте мене щодня.

– Нічого зайвого не питати – частина нашої угоди.

– Я не укладала з вами жодної угоди. Правда така: ви мене викрали й тримаєте в полоні. Хочете викуп? Так уже б давно говорили про це з мамою. Я давала її контакти.

– Ти не заручниця, Яно. Мама тебе не викупатиме. У неї все одно нема стільки грошей, скільки ти насправді коштуєш.

– Ага, усе! Проговорився! Отже, я чогось коштую! У мене є ціна! Заради цього замкнули мене тут!

– Не кричи.

– Я просто хочу знати, що на мене чекає! Я маю право! – Не знаю твоєї матері, дівчинко. Та щось підказує: твій прикрий характер від неї.

Частина третя Утрачений рай

1

Вечеря з коньяком накрилася – коли Чотар повернувся з ресторанчика й постукав, Ольга через двері відповіла: ноги не тримають, лягла й не хоче вставати.

Хоч година була ще не пізня, Вадим зрозумів її. Сам не знав, до чого себе прилаштувати. Розмова з тим, хто назвався Максимом, раптом виявилася корисною. Походивши трохи по номеру, Чотар знову спустився в бар, замовив коньяку й посидів на самоті, прикидаючи подумки можливі варіанти розвитку подій.

Випивши за роздумами двісті грамів, подався спати.

Аби на ранок викласти Ользі все, що сталося й до чого підштовхує.

– Нічого собі! – промовила вона. – Підтверджується згадана приказка про чортів у тихому болоті. Не здивуюсь, якщо ваша правда і в тому Піщаному кублиться різна погань.

Тільки не схвалюю вашої згоди, Вадиме.

– Але й заборонити мені не можете.

– Так, проте не рекомендую. Ми тут займаємося іншими справами, якщо не забули.

– Саме тому й погодився допомогти.

– Поясніть.

– Давайте зараз по конях, поговоримо в машині.

На виїзді заскочили на заправку. Каву з булочками пили там, до справ повернулися, щойно Чотар узяв курс на Піщане – навігатор працював справно.

– Чесне слово, Олю, збирався відшити пацана й не влазити в чуже. Поліцейські операції, тим більше такого масштабу, мене давно не цікавлять.

– Звісно, ви ж рибою торгуєте.

– Хоч би й так. Та давайте без зайвої іронії. Я, до вашого відома, наркотиками ніколи не займався. Щоправда, іноді траплялося. Почнеш розкручувати звичайне побутове вбивство, а наркотики десь у процесі вилізуть. Чи навпаки: відділ боротьби з наркотиками веде свою справу, а одного з фігурантів раптом убивають. Причому ледь не в половині випадків нагла смерть не стосується роду занять жертви.

Ольга опустила скло, курила у вікно, слухала й кивала.

– Колись колеги вели одного типчика, приторговував травичкою. Насобачився вирощувати коноплю в селі, бабця переписала хату, так онучок вдало використав спадщину. Уже діло йшло до фіналу, коли знаходять героя з пробитою головою. Наш відділ, звісно, нічого не знав. Коли вже справу завели, колеги проявилися. Відразу головна версія – конкуренти. Місто на вухах, нарколиг тягнуть із усіх шпарок, облави довкола. Накрили кілька притонів, начальство рапортує в Київ про успіхи. В усіх новинах Луцьк гримить як місто, де завдали відчутного удару по наркобізнесу. Потім виявляється: прибила типчика ревнива подружка. Застукала в іншою, простежила від неї й порахувалася. Злякалась, гайнула аж у Крим, це ще до війни було. І найцікавіше: досі там сидить. Узяла, паскуда, російське громадянство.

– Цікаво, навіть повчально, – кивнула Ольга. – Нашої з вами історії все це як стосується?

– Непрямо, – визнав Чотар. – Передусім у плані збігу інтересів.

– Де тут збіг? Зникнення Яни, контрабанда – що спільного?

– Пояснюю, – він говорив рівно, неквапом і терпляче. – Усі шляхи, як бачите, ведуть у Піщане. Туди за якимось дідьком занесло вашу доньку та її друга. Віддалене село – останнє місце, яке згадала Яна в розмові з вами перед тим, як із нею зник зв’язок. Отже, труп Євгена на краю дороги, яку тут називають проклятою, теж якимось чином може бути пов’язаним із Піщаним. Точніше – подіями, темними справами, що відбуваються там.

– Темними?

– Контрабанда – явно не світла справа. Але в цій точці інтереси можуть збігатися. Веду до того, Олю, що Яна з Євгеном випадково могли побачити дещо, чого бачити не повинні були. Логічно?

Вона мимоволі здригнулася, розтиснула пальці. Недокурена цигарка випала, та Ольга не звернула на втрату уваги.

– Стоп. Ви серйозно зараз?

– Навіть не уявляєте як. Мені це стрельнуло в голову, коли вже збирався попрощатися з тим опером назавжди.

– Чекайте, чекайте, – її пальці нервово забарабанили по бардачку. – Я дуже мало обізнана в подібних справах. Та, здається, убивати, вколюючи отруту, – не методи контрабандистів.

– Звісно, вони можуть просто зарізати чи застрелити, – погодився Чотар. – Тільки тут ситуація особлива. Ставки великі, нагле вбивство приверне увагу значно швидше. А так сліди максимально заплутані. Ще й усі тутешні казочки розказали: нате вам прокляту дорогу, нате вам вурдалачі ікла. У звичайну голову не вкладається. Через те й спускали випадки на гальмах.

Ольга завмерла.

– Вважаєте, дві попередні смерті…

– Чому ні? – підхопив Вадим. – Цілком. Контрабанду женуть сюди давно.

– Забагато збігів, – вона хитнула головою. – Припустімо, Яна з Євгеном справді на когось нарвалися. Чому його труп знайшли, а Яна зникла – питання окреме, – Ользі помітно важко давалися ці слова. – Якщо інші смерті мають ту ж природу, тобто якщо контрабандисти прибирали випадкових свідків власної злочинної діяльності, це означає – вони надто часто втрачали пильність. Не в’яжеться.

– Посперечаємося, – відбив Чотар, трохи скидаючи швидкість. – На власні очі встигли переконатися: місця тут глухуваті й лиходії сидять далеко від людських очей. Розслабляє. Звідси втрата пильності з усіма прикрими наслідками. Не забувайте: чутки про зникнення людей гуляють паралельно. І ми з вами досі не розібралися, звідки ноги ростуть. Адже вони не прив’язані до жодної з місцевих казочок.

– Можна подумати, ви вивчили весь тутешній фольклор, – пирхнула Ольга.

– Веду до того, що все в теорії в’яжеться.

– Це лише ваша теорія.

– Контрабас – реальність. Значить, можливі й інші похідні версії.

– Давайте не гадати на кавовій гущі, – тепер чулося роздратування.

– Не будемо, – кивнув Чотар. – Але лишаюся при своєму. Місцеві контрабандисти можуть бути причетні до вбивства Євгена та зникнення Яни. Або, як варіант, щось про це знати. Відкидати варіант не варто.

– Так само, Чотарю, не варто переключатися з пошуку моєї доньки на пошук контрабандистів.

– Ось чого боїтеся! – вигукнув Вадим. – Заспокою, Ольго. Нам навіть вигідніше відкрито шукати Яну. Не ризикуватиму дурно, ставлячи себе під зайвий удар. Тим більше не збираюся ризикувати вами.

Ольга не заспокоїлася, зібралася знову заперечити.

Чотар знову скинув швидкість і загальмував.

– Що сталося? – запитала стривожено.

– Нічого особливого. Ми просто приїхали.

– Куди?

Покрутивши головою, вона не побачила довкола нічого, крім поля й лісових стін.

– На фінішну пряму. Якщо карти не брешуть, ось ця дорога заведе нас прямісінько в Піщане. Туди, де ми маємо розкрити всі темні таємниці.

Чотар кивнув ліворуч.

2

Перше враження – апендикс.

Іншого порівняння для побаченого Ольга не знайшла. Вони їхали широкою трасою, що нікуди не звертала, у бік, протилежний учорашньому напряму. Лише тут, в одному місці, від неї мовби відбрунькувався відросток. Тягнувся точно прямо, лежав перпендикулярно, кінець зникав між деревами.

Дорога виглядала дуже штучно.

– Так і є, – Вадим ніби прочитав її думки. – Я цікавився. Її проклали у середині сімдесятих. До того, як уже знаєте, у Піщане діставалися лише шляхом, який навідали вчора. Не дуже зручно, погодьтеся. У цьому ж місці, казали, розчищали ліс. Частину навіть вирубали, пеньки викорчували.

– Усе для того, аби мати дорогу у віддалене село?

– Не забувайте: там збудували елітний санаторій. Пустили спеціальні автобуси з Шацька й навіть із Луцька. Тепер дорога в жахливому стані, та все одно хоч якісь залишки асфальту. Уперед.

Викрутивши «бублика» вліво, Чотар акуратно повернув, вирівняв машину.

Спершу рухалися не так, як по основній трасі, та все ж рівненько. Проте щойно віддалилися кілометрів на п’ять і наблизилися до лісу, під колесами побільшало ям. Вадимові довелося рухатися повільно, аби не влетіти в котрусь із них. Та все одно кожну об’їхати не виходило. Тож мандрівка в Піщане поступово перетворилася на щось подібне до автородео.

Далі дорога повела між деревами. Ольга відчула те саме, що вчора, – наче їде в пастку, мишоловку. Зараз позад неї зачиняться дверцята – і привіт, не вибратися. Прикрість була ще й у тому, що не лізти в пастку вона не могла, не мала права. Адже приманкою служить єдина, рідна, кохана донька, хай наробила дурниць. Ольга налаштувалася на будь-які неприємності й готова була все подолати, аби в результаті хоч щось дізнатися про Яну. Хтозна, раптом останніми днями вона дійсно накручує себе без міри. Проте загальна атмосфера цілковито відповідала настрою.

– Не бачу вказівників, – мовила.

– Яких?

– Таких, знаєте, при дорогах. Таблички з написами. Піщане, десять кілометрів чи скільки там…

– Думаю, були колись, – кивнув Чотар. – Тільки не лише тут, багато де їх покрали. Здають на брухт, як дроти зі стовпів.

Десь поновлюють вказівники. А тут – для кого…

– Місце справді виглядає всіма забутим.

– То ми ще не приїхали. До речі, не десять.

– Тобто?

– Двадцять два. До Піщаного від основної траси двадцять два кілометри.

– Як на мене, небагато.

– Для водія, ще й із пристойним авто – згоден. Але ж бачите дорогу. Крім того, село за лісом, додатковий чинник.

Глушина, класична глушина. Колись це інакше називали.

– Як?

– Спокій, Олю. Санаторій «Затишок» гарантував повну ізоляцію від зовнішнього світу та проблем. Зміна обстановки. Як зараз кажуть, перезавантаження.

Поки рухалися крізь ліс – вирішили помовчати. Нарешті посвітлішало, машина виповзла на відкритий простір. Далі дорога повела трохи вгору, на пагорб. Щойно піднялися й пірнули вниз, далеко попереду замаячили перші хати.

Хутори.

Ніби казковий велетень узяв невеличкі приземкуваті будиночки й розкидав, граючись, на де-не-де порослій деревами місцині. Густе листя затуляло хати від чужих очей, й Ольга спробувала вгадати, чи є там, за низенькими старими парканами, життя. Проминувши перший хутір, нікого не помітила. Коли наблизилися до другого, навперейми вилетів скуйовджений пес, обгавкав автівку й чкурнув у придорожні чагарі. Хазяїн за собакою не з’явився, але Ольгу не полишало відчуття: за ними з-за дерев стежать недобрі очі.

Чим далі їхали, тим більше будинків опинялося в полі зору. Тільки все одно звичні сільські вулиці тут мало що нагадувало. Хати стояли безладно. Але в розкиданості теж убачався певний порядок, навіть задум тих, хто колись оселився тут, ховаючись від переслідувань і тим самим відгороджуючись від великого світу. І виглядало – люди тут справді ховаються. Не ясно лишень, від кого, адже чужі тут дійсно не ходять.

Село потопало в буйній зелені садів, у прочинені вікна машини не затікали – вривалися п’янкі пахощі груш та яблук, що тільки вистигали, наливалися першим соком. Ольга навіть відчула в роті присмак – любила білий налив, зелений, хрумкий та кислий. О цій порі жіночки вже виносили плоди на стихійні ринки й продавали, як вважала вона, за безцінь. Хоч останніми роками намагалася закупатися в перевірених супермаркетах, уникаючи далекої від санітарії та гігієни вуличної торгівлі, повз перші, із власних садів фрукти ніколи не проходила.

Крутила головою в різні боки. Жодної живої душі не розгледіла за час, поки їхали до центру Піщаного. Утім, її вперто не полишало відчуття: незнайомців проводжають поглядом. Ще й не одним: могла закластися, що за ними пильно стежить не одна пара очей.

На дорогу перед «опелем» вислизнув кіт.

Тварина не перебігала злякано. Навпаки, усім своїм вгодованим виглядом показувала, хто тут хазяїн. Сірий, явно безпородний, із простих, котяра неквапом, перевальцем посунув на протилежний бік неширокої вулиці. Посередині раптом сів, мовби машина їхала не на нього, задер ногу й заходився вилизувати себе. Об’їхати тварину було неможливо, і Чотар спершу скинув швидкість, без того тягнучись черепашачим темпом, а потім узагалі натиснув на гальмо. Кіт же й далі не звертав на прибулих уваги, ніби в його світі чужих не існувало. Ольга полізла по телефон, скоренько налаштувала камеру й вже зібралася зробити фото, та котяра, мов навмисне, на зло, ураз завершив свою процедуру, так само неспішно перетнув вулицю й з місця, одним великим стрибком, перемістився спочатку на найближчий паркан, потім – за нього, по той бік.

– Ти бач! – мугикнув Чотар. – Не дуже здивуюсь, якщо котів тут більше, ніж людей. Ось повилазять разом із собаками, оточать нас, візьмуть у кільце…

– Ви ж не любите казок, – різкувато обірвала Ольга. – Чорт забирай, як же Яну занесло сюди!

– Слушне зауваження, – кинув Вадим.

– Тобто?

– Маєте рацію, кажу. Озвучили мої думки, із язика зняли.

Поясню пізніше, треба ще дещо перевірити.

Він знову запустив двигун.

– Чекайте, – Ольга накрила його руку своєю, легенько стиснула. – Ми заїхали сюди в пошуках моєї доньки. Якщо зараз вам щось зайшло в голову, якщо це допоможе просунутися вперед, якщо є бодай одна зачіпка, ви повинні мені сказати.

– Повинен, – погодився Чотар. – І скажу. Але, з вашого дозволу, лиш тоді, коли думки й припущення оформляться в щось цілісне й прийнятне. Годиться?

Ольга пустила його, промовчала й відвернулася. Аби зайняти себе чимось, витягнула цигарку. Поки вирулили в центральну частину, устигла докурити. І вийшла першою, щойно зупинилися на невеличкому майдані.

Зараз стояли навпроти одноповерхової прямокутної цегляної будівлі з пласким дахом, зведеної не раніше, ніж років сорок тому. Схожі безликі будівлі, не інакше спроектовані одним архітектором за типовим проектом, Ольга бачила по селах і селищах Київщини, через які проїжджала свого часу. Зазвичай вони призначалися для місцевих адміністрацій, і від інших ця відрізнялася тим, що над входом не теліпався державний стяг. Місце для нього було, тим більше дивно, якось самотньо виглядав флагшток без прапора.

– Наче вимерли всі, – буркнув Чотар, виходячи слідом і з хрускотом потягаючись. – Зараз закричу, іншого способу привернути чиюсь увагу не бачу.

Він витягнув із машини ковіньку, та не сперся на неї – підхопив, крутнув цирковим жестом, спритно перехопив посередині. Потім, стиснувши, покульгав до входу. Ступив на першу з трьох бетонних сходинок ґанку, коли двері широко розчинилися зсередини.

– Шукаєте когось?

3

Вони не чекали такої раптової появи.

Вадим ступив на два кроки назад, Ольга наблизилася, стала поруч.

– Добрий день! – вичавила з себе, у роті чомусь стало сухо. – Чого ж, зранку був добрий, – мовила невисока худорлява жінка у великих круглих окулярах із цілком сучасною оправою. – Так кого шукаєте?

– Доньку! – випалила Ольга.

Спіймала несхвальний погляд Чотаря. Та стримуватися не збиралася, адже заїхала сюди задля цього. Ще й повторила, аби відкинути будь-яку можливість для відступу чи маневру:

– У вашому селі зникла моя донька Яна.

Жінка мовчки дивилася на незваних гостей, стиснувши ниткою тонкі губи. Але загалом не можна сказати, що мала непривітний вигляд. Навпаки, у її зовнішності було щось невловимо приємне. Укупі з окулярами коротко стрижене каштанове волосся робило її схожою на поважну інтелігентну професорку, котру Бог знає, яким вітром занесло у волинську глушину, де простіше побачити кота, аніж живу людину. Простенький, у дрібний горошок, сарафан робив із жінки ту саму професорку, яка у відпустку вибралася на дачу. Картину доповнювали білі мокасини, узуті на босу ногу.

– Уперше чую, щоб у Піщаному хтось зникав, – знизала вона плечима. – Може, докладніше розкажете?

– Ні, це ви розкажіть мені…

Ольга раптом відчула, що втрачає над собою контроль. Нарешті дісталася до місця, де Яну могли бачити й навіть говорити з дівчиною. Стіна, якою миттю відгородилася ця професорка, неабияк збентежила – і вмить роздратувала. З’явилися всі підстави вважати – тут від неї щось приховують. Тож рвалася в атаку й заледве не кинулася на незворушну жінку з кулаками. Та Чотар завбачливо взяв Ольгу за лікоть, відсторонив, сам ступив наперед.

– Пробачте мою дружину. Її можна й треба зрозуміти, але пробачте.

Ользі перехопило подих. Кров шугонула до лиця, очі закліпали, долоні вкрилися липким нервовим потом. Уже відкрила рота, збираючись висловити Чотареві все, що думає про його вибрик. Але тут знову вступила жінка.

– Усе гаразд. Сама мати, чудово розумію стан вашої дружини. Не можу лиш уторопати, про що мова. Узагалі час познайомитися, – вона простягнула руку. – Таміла Радзівіл.

– Вадим, – він легенько потиснув правицю. – Вадим Чотар, це – Ольга.

– Чотар? – нова знайома глянула на Ольгу.

– Я залишила дівоче прізвище, – вичавила та, пустивши Чотареві лютого бісика. – Донька теж його має. Яніна Барва, Яна.

– Дивно у вас усе у великому житті, – посміхнулася Таміла. – Ну, то ваші справи. Можу лиш повторити: нікого на ім’я Яніна чи Яна у моєму селі не було.

– Вашому? – стрепенулася Ольга.

– Нашому, – посмішка стала ширшою й м’якшою. – То я фігурально. Хоч як сказати.

– Не загадками – так точно.

– Жодних загадок, просто все. Я тут хтось на зразок начальства. Формально – сільський голова, тобто, – виправилася швидко, – головиха. Якщо можна так сказати, – не перебивали, слухали уважно, зацікавлено, тож повела далі: – Узагалі головихою називають жінку голови. Це як піп і попадя. Але мій чоловік помер років десять тому й селом не керував ніколи. Він узагалі поїхав звідси. Тому й помер, вважаю.

– Кинув вас? – уточнила Ольга, аби не мовчати.

– Залишив, отак правильно буде. Ви ж бачите самі, – Таміла обвела рукою довкола себе. – Тут рай земний, не перебільшую. І разом із цим глушина. Така розплата за можливість мешкати в раю. Не всі витримують. Як зовсім не стало роботи, чоловік зібрав речі й пішов. Син ще раніше виїхав, одразу після школи. Спершу університет, потім влаштувався в Польщі, має посвідку на проживання. Він знайшов себе, я рада. А чоловік… Ми не розлучалися. Хоча б тому, – тепер посмішка стала сумною, – що нема кому провести процедуру. Не буду ж я владою селищного голови сама розлучати його з собою. Але ми тут стоїмо на порозі… Може, зайдете?

– У кабінет? – Ольга кивнула на будівлю.

– Скажіть ще – в офіс, – Таміла коротко реготнула. – Ні, не люблю його. Казенний, вибивається з усього живого, що довкола.

– Ми як їхали – людей не помітили, – зауважив Чотар. – Навіщо їм вештатися селом? Усі вдома сидять. Роботи нема давно, тож кожен живе, з чого може. Ліс годує, сади, городи. І молоді в нас уже нема давно, самі старші люди лишилися. Вимремо рано чи пізно, не згадає ніхто.

– Песимістичний прогноз.

– У вас інший є? – парирувала Таміла. – Не все для нас утрачено, але треба, щоб це хоч хтось зрозумів. Тоді в Піщаному знову все оживе, як раніше, давно, за інших часів. Ходімо прогуляємося, поговоримо. Ви ж усе одно тут.

– Не для прогулянок, – знову встряла Ольга. – Я хочу знати, де моя донька.

– Я теж. Усе одно балакати будемо. Екскурсію заразом проведу.

– Ми тут не на екскурсії!

Ольга знову готова була вибухнути. Завбачливо ступила вбік, аби Чотар знову не схопив, не зупинив. Тим більше, після його фокусів мала намір серйозно поговорити, і розмова йому навряд чи сподобається. Але Таміла, напевне прорахувавши подібну реакцію, сказала спокійно:

– Ви не показали навіть, яка ваша Яна з себе. Раптом зрозумію, про кого мова. І потім, пані Ольго, – вона підкреслила звертання «пані», – готова припустити: чогось справді не знаю на своєму хазяйстві.

– Справедливо, – устряв Вадим. – Мудро. З цього треба було починати.

Аби поглядами вбивали, він уже впав би на землю бездиханний.

Ольга видобула з сумочки телефон.

Знайшла доньчине фото.

– Я бачила її, – мовила Таміла Радзівіл.

4

За час служби Вадимові Чотарю не раз доводилося втручатися в бійки.

Не конче бути у формі й узагалі при виконанні. Траплялося, гуляв рідним містом у вихідний чи святковий день, хотів злитися в радісному безтурботному екстазі зі звичайними цивільними громадянами. Та завжди – гаразд, майже завжди, частенько! – потрапляв у ситуацію, коли стати між п’яними агресивними чоловіками вимагав не службовий обов’язок, а здоровий глузд, помножений на бажання дбати про людську безпеку. Іноді його впізнавали, після чого конфлікт, котрий виникав на рівному місці, у ніщо й відходив. Суперники починали з’ясовувати інше: чому взагалі завелися між собою, мирилися та браталися. Часом доводилося давати волю рукам, аби приборкати непокірних. Жодного разу подібне втручання не завершувалося появою патруля й подальшим затриманням.

Але ставати стіною між тверезими дорослими жінками, одна з яких хотіла вчепитися в лице іншій, не випадало ніколи.

Після того, як Таміла впізнала Яну, події закрутилися швидко і ледь не вийшли з-під контролю. Вадим припустив: вона повелася неправильно. Не змогла вирахувати реакцію матері, усередині якої стиснута пружина. Уперше за ці дні хтось справді бачив її зниклу без сліду доньку на власні очі, тож Таміла мала усвідомити важливість своєї ролі, поставити себе інакше. Піти Ользі назустріч, а не показувати всім виглядом – робить зайдам чималу послугу й хоче бути прошеною.

Проте сама Ольга мусила зробити поправку на те, куди приїхала й із ким говорить. Тут не навмисне відгородилися від усього живого – навпаки, довкілля, справжнє життя поставило стіну між маленьким Піщаним та великим світом. Таміла й решта тутешніх аборигенів до останнього борються за те, аби їх не стерли, без перебільшень, із карти світу. А до них вибираються люди зі своїми проблемами, коли зовсім припекло, ще й вимагають негайного вирішення.

– Де? – вигукнула Ольга. – Де вона?

– Не знаю, – відповідь була спокійною, якщо не сказати – байдужою.

– Та щойно ж зізналися – бачили! Отже, знаєте!

– Чекайте, – голос Таміли посуворішав. – Я в чомусь зізналася? Тобто, по-вашому, скоїла щось протиправне, огидне, приховувала – і раптом маєте, визнала?

– Я не…

– Ви перекручуєте мої слова! – це звучало, наче вирок. – Так, я зустрічала дівчину з фотографії, говорила з нею та її другом. Це зовсім не означає, що я знаю, де вони тепер!

– Євгена вбили!

– Хто це ще такий?

– Ви ж балакали з ним! Друг моєї Яни!

– Та звідки я знаю, кого як звуть! Ім’я вашої доньки ось тільки від вас почула!

– Ні, ви все мені розкажете!

Ольга кинулася на Тамілу, очі сяйнули знайомим уже Чотареві блиском. Справжня дика кішка. Зараз учепиться нігтями в очі.

Таміла встигла сахнутися, відступити.

А Вадим, із небаченою для кульгавого спритністю – стати між ними.

– Брейк! Подуріли! Та розберіться ви спокійно! – гаркнув. – Не можете самі, дайте мені розрулити!

– Їдьте звідси! – вигукнула Таміла в нього за спиною.

Чотар повернувся, уже опанував себе.

– Ніхто нікуди не поїде тепер. Ви маєте це зрозуміти, Таміло… По батькові?

– Григорівна. Що я повинна розуміти?

– Мою… дружину. І мене. Нас, – дивився їй в очі, вів упевнено. – Ми нарешті напали на слід. Зустріли людей, котрі бачили Яну з Женею. Ви знаєте, до речі, що хлопця знайшли мертвим?

– Звідки? Якщо це показували по телевізору, то не в нас. Аби розуміли: у Піщаному люди ловлять на хатні антени лише три, кому пощастить – чотири канали. У нас не всюди є навіть стільникове покриття. Спробуйте зловити мережу. Благо, стаціонарні телефони лишилися в тих, хто поставив у кращі часи. Тобто з Інтернетом теж проблеми. Наше село дійсно відрізане від усього, від чого тільки можна відрізати шістдесят сімох людей у третьому тисячолітті.

– У Піщаному стільки живе?

– Стільки лишилося, – поправила вона, зараз у голосі забринів сум. – Маємо двісті сорок чотири двори. Вважайте, населення скоротилося на дві третини. Тут не живуть. У нас доживають. Ходімо, проведу невеличку екскурсію.

– Ми не туристи, – кинула Ольга.

– Але ви напевне захочете побачити місце, де перебували ваші діти. Звідси я вам його не покажу. І потім, – посмішка виглядала примирливою й сумною водночас, – ніколи не втомлюся розповідати, як добре колись жилося тут. Шістнадцять років справжнього раю. Ходімо. Чекайте, контору замкну.

Таміла повернулася всередину.

Чотар приготувався – й отримав.

– Ви що собі дозволяєте? Я вам не дружина!

– Трошки тихіше, головиха почує.

– Ми так не домовлялися, – Ольга говорила обурено, та все ж збавила тон. – Ви не можете називатися моїм чоловіком.

– А як можу? Поліцейським на пенсії, якого дуже цікавлять загадкові зникнення в Піщаному? Таємним агентом, котрий використав пошук київської дівчини як привід шукати базу контрабандистів? Інші варіанти? Кажіть.

Вона помовчала, облизнула пересохлі губи.

– Попереджати треба, – буркнула.

– Думав, ви підіграєте. Я ж дію за обставинами. Вони бачте, склалися так.

Цієї миті вийшла Таміла. Через плече почепила невеличку старомодну дерматинову сумочку. Голову встигла пов’язати квітчастою хусткою, тому виглядала старшою на вік. Повернувши ключ у замку на два оберти, сховала його в сумочку, поправила окуляри.

– Йдемо?

– Можемо поїхати, – Чотар кивнув на машину.

– Звикла пішки. Тут усе недалеко, а ходити корисно.

Ольга кахикнула.

– Таміло Григорівно… Даруйте, я не стрималася.

– Нічого, – тепер її усміх не виглядав сумним. – Нам тут, у глушині, таки бракує живих людських емоцій.

Рушила вперед.

5

Разом із нею Ольга й Чотар перетнули сільський майдан.

Лиш тепер роздивилися. У центрі, точно навпроти селищної ради чи, як сказала Таміла, контори бовванів порожній прямокутний постамент. Він виявився центром своєрідного трикутника, який візуально поєднував адміністративну будівлю, занедбаний храм, вочевидь відбудований, бо купол з хрестом виглядав мовби приліпленим згори, та невеличкий брудно-білий магазин із облупленим написом «Товари» на фасаді. Звідти саме вийшов немолодий чоловік у сірих штанях від костюму, сорочці з коротким рукавом та картузі. Угледівши Тамілу, привітався жестом – а потім сів на велосипед, який стояв на розі. В руках у чоловіка нічого не було.

– Без хліба, Григорівно! – промовив голосно.

– Розберуся, Сидоровичу! – відповіла вона, провела поглядом, пояснила, не повертаючись: – Не думайте, до нас їздять. Завозять хліб, молоко, сіль, інші товари, без яких не обійтися. Навіть ковбасу, бо в людей сил уже не стає тримати свиней. Із курми якось даємо раду, городина родить. Не часто, але все ж вибираємося в Шацьк на базар. Так що ізоляція не повна. Утім, могло бути значно краще.

Чотар уловив бажання Ольги далі говорити про Яну, торкнувся плеча, перехопив ініціативу.

– Церква, так розумію, не завжди тут стояла.

– За радянських часів – клуб. Ну, Будинок культури. Храм відновили силами громади, коли Союз розпався. Але без культури, – знову посмішка, – ми не планували лишатися. На території санаторію цілком сучасне приміщення. Ну, розумієте, на той момент сучасне. У нас же з концертами різні артисти виступали… тоді. Кіно крутили. Дозвілля аж гуло.

– Там, – Ольга показала на постамент, – був Ленін?

– Зняли, коли поновлювали купол на церкві, – кивнула Таміла. – Хоч сама не маю нічого проти, стояв би собі. Усе одно на нього не молилися. Розумієте, наші люди, тутешні, сприймали ось такі пам’ятники інакше, ніж у великих містах. Тобто, символіка для них нічого не значила. Вони не молилися на бовванів, проте сприймали як необхідний елемент, вибачте за пафос.

– Елемент чого?

– Якщо зараз зайдете в наш магазин, побачите бабу Зіну, продавчиню, яка тут працювала і за царя Гороха, вогнегасник на стіні та календар. Наша баба Зіна пожежі не допустить. Тут ніколи нічого не горіло, стихійне лихо з іншого боку прийшло. Але вогнегасник має бути, такі правила. Календар – куди без нього? Треба знати, яке число, коли свята тощо. Із пам’ятником те саме: повинен стояти, порядок такий.

– Так навіщо зняли?

– Час вимагав, – зітхнула Таміла. – Ейфорія. Усі думали: тепер заживемо, буде краще, ніж колись. Отак шукай добра від добра.

Із сусідньої вулиці в бік магазину пішли дві жіночки.

Загалом Піщане вже не виглядало безлюдним.

– З чого тут живуть? – вирвалося в Чотаря.

– Спитайте краще – як виживають, – Таміла знову зітхнула. – Автобус до нас уже третій місяць не завертає. Ще не так давно зупинявся тут, біля магазину. Не часто, два рази на тиждень. Але вистачало. Більшість уже оформили пенсії, за ними їздять раз на місяць у Шацьк. Тепер доводиться домовлятися телефоном, мені. І пасажири скидаються водієві. Добиваюся відновлення маршруту, та поки тільки так. Сама маю зарплату, теж змушена їздити по свої крихти в місто. За довіреністю отримую гроші для баби Зіни, Демчука Ілька, то охоронець. Ще кілька людей на бюджеті…

– Чекайте. Охоронець?

– Санаторій досі на балансі держави. Плюнула на нього давно, але територія, приміщення… Сам не гам, нікому не дам. Усе має охоронятися. Ось наш Ілько вже більш ніж десять років стереже, яка кажуть, об’єкт.

– Від кого?

– Тю. Яка йому різниця. Чоловік ходить на роботу. При ділі. Щось там платять. Вважаю, добре влаштувався. Хоч комусь держава винна.

– Бачу, ви дуже ображені на державу, Таміло Григорівно. – Ні, – відрізала вона. – Колись, на початках, можливо, і була образа. Зараз нема. Злість лишилася, то правда. Самі все побачите. Просите зрозуміти ваші почуття? Спробуйте зрозуміти мої. Тобто, – швидко виправилася, – наші.

Трійця рушила далі.

Ішли неквапом. Ольга вирішила: або тутешній люд ховався від чужих, або гості просто неуважно придивлялися. По обидва боки вулиці в центральній частині села хат побільшало. У дворах та на городах спокійно, стоїчно, розмірено поралися господарі. Сонце вже сягнуло зеніту, та прикрої липкої спеки в Піщаному чомусь не відчувалося. Навпаки, вони наче справді опинилися в іншому світі, де клімат комфортний для будь-кого, довкола – тиша, спокій, пташиний спів, навіть мухи, мошки й комарі чомусь не такі настирні.

Так Таміла довела гостей до кінця, здається, найдовшої вулиці, яка тягнулася праворуч від центру. На повороті хати з лівого боку скінчилися. З правого ще стояло кілька, але вже далі одна від одної. Закінчилася дорога невеличким пагорбом.

Звідси відкрився вид на комплекс будівель, який переносив в інакший, ніж вони потрапили, світ.

– Ласкаво просимо, – Тамілин голос знову забринів сумом, у ньому чулися неприхований щем і дещиця гіркоти. – Знайомтеся, моє господарство. Колись була тут головним лікарем.

6

Ольга й Чотар здивовано перезирнулися.

Потім дружно глянули на величне як для сільської місцевості й водночас – печальне, дійсно апокаліптичне видовище. Просто перед ними, оточені густим, мовби незайманим пралісом, стояли вкриті іржею колись зелені ворота з п’ятикутними зірками, а далі лежала занедбана територія давно покинутого закладу лікування й відпочинку.

«Затишок».

Назва збереглася, хіба літера «Т» трохи відігнулася, нахилилася вперед, наче кланялася прибулим. По той бік брами стояв триповерховий корпус, фасад якого прикрашав величезний барельєф – чаша, оповита змією, символ медицини. Будівля височіла в центрі прямокутника, який окреслював санаторну зону, і була тут найвищою. Праворуч, не перпендикулярно, швидше під кутом у сорок п’ять градусів, стояв одноповерховий будинок, що на фоні головного корпусу скидався на меншого братика чи взагалі сироту-приймака. Зате з лівої сторони звели такий самий невеликий, в один поверх, але сучасніший, на той час – модніший, навіть модерніший будинок. Він нагадував селянина, обтесаного в місті на навчанні, котрий приїхав додому на канікули й демонструє принишклим від заздрості та образи односельцям, що воно таке – справжня міська культура.

Але весь невеличкий комплекс, навіть у такому занедбаному вигляді, що давно впав у летаргічний сон без можливості колись прокинутись і ожити, усе одно різко контрастував із нинішнім Піщаним.

– Очам не вірю, – Ольга повернулася до Таміли. – Вухам теж. Ви керували ось цим? – зробила рукою велике півколо.

– Лише п’ять останніх років. Зараз мені шістдесят шість…

– Не виглядаєте на свої роки, – Чотар не стримався.

– Не знаю, чи треба дякувати за комплімент, – Таміла вкотре за час знайомства посміхнулася. – Звикла казати в таких випадках: лише шістдесят шість. Якщо звернете увагу, люди в Піщаному всі виглядають молодшими. Народжені тут – узагалі. Такі особливості організму. А вони, своєю чергою, спричинені унікальними особливостями тутешнього мікроклімату.

– Ви сказали – народжені тут, – мовила Ольга. – Значить, ви не тутешня? Мені здавалося, Радзівіл – польське прізвище, шляхетне, династійне. Тут, на Волині, тривалий час володарювали поляки…

– Це чоловіка мого прізвище, – пояснила Таміла. – Я, тільки не смійтеся, Сидорова. Киянка, як оце ви. Закінчила медичний інститут, у двадцять п’ять років за розподілом потрапила сюди. Тут і заміж вийшла. Щоб ви знали, мені багато хто заздрив, а я плакала. Уявіть: наприкінці сімдесятих тебе, столичну жительку, відривають від усього звичного й випихають у глухе село. Тоді ще не до кінця усвідомила куди. Чомусь не хотіла вірити, що в «Затишку» зарплата вища, ніж будь-де, а умови праці – не близькі до ідеалу, дійсно ідеальні. Елітний санаторій, особливі умови, спецпостачання. Сюди возили з Москви й Ленінграда передусім, потім із апаратів республіканського керівництва. Частенько направляли міліцейських генералів, теж переважно московських. Ми тут добре жили. Навіть забули, що десь є великі міста, узагалі якісь центри ухвалення рішень… Ох, були часи, – вона відмахнулася, далі ностальгійні нотки зникли. – У вісімдесят сьомому, десять років по тому, як опинилася тут, призначили на посаду. Не хочу брехати, та, здається, була наймолодшим головним лікарем у всьому Радянському Союзі. Бачте, наочна перевага: ніде не було такого, а тут, у глушині, можливо все.

– Потім усе прикрили? І ви втратили посаду…

– Трохи не так, – виправила вона. – На посаді я лишилася, бо після розвалу Союзу якийсь час «Затишок» намагався працювати. Інша річ, сюди ніхто не хотів їхати. Місце швидко втрачало фінансування, разом із ним – престиж. Нові владці лікувалися або в елітних клініках під Києвом, або за кордоном. Ким замінити на посаді головного лікаря Радзівіл? І головного лікаря – чого? Цих руїн? Хочете, щось скажу – і ви дуже здивуєтесь? – Таміла примружила очі. – Я була головним лікарем, навіть отримувала нещасні копійки як платню аж до того моменту, коли наш «Затишок» ліквідували на папері й познімали з усіх бюджетних балансів. Сталося це десять років тому. Я тоді вже очолила Піщане. Вважайте, суміщала дві посади, існуючу та, як кажуть тепер, віртуальну.

– Дивного нема нічого. Звичний бардак, – сказав Чотар. – Мене інше зацікавило. Тут ніби сторож працює. Йому платять за охорону. Тобто, формально санаторій існує…

– Не формально, а реально існує ось цей комплекс. Ви його бачите на власні очі. Це називається «нерухомість». Вона перебуває на балансі навіть не Шацька, а Луцька. Веду нерівну боротьбу, аби добро та майно не перекинули на наш баланс. Навряд чи треба вам пояснювати: у Піщаному нема жодного балансу й бути вже не може. Своїми силами стерегти залишки раю неможливо. Кажу ж вам, «Затишок» помре разом із селом. Рано чи пізно.

– Хіба ще не помер? – вирвалося в Ольги.

Тут же їй стало соромно за нестриманість. Але Таміла сприйняла нормально, кивнула на комплекс, розвела руками.

– Бачте – ще ні, поки спить. Я до останнього шукаю змогу його розбудити. Ходімо глянемо.

Вона ступила вперед, Чотар посунув за нею. Ольга лишилася на місці.

– Не хочу виглядати нудною, пані Таміло, та я… – зиркнула на Вадима, виправилася, – тобто ми – тут із іншою метою. Як огляд території колишнього санаторію допоможе знайти мою доньку?

– Ніяк, – відповідь була чесною. – Проте ваша Яна зі своїм другом заходили туди. Вважайте, йдете по їхніх слідах. Якщо не хочете…

– Хочемо, – Чотар красномовно глянув на Ольгу. – Якщо недовго.

– Так довго там нема чого робити.

7

Першими до їхнього гурту вибігли собаки.

Їх було троє. Породиста вівчарка мала шкіряний нашийник і з усієї трійці поводилася найспокійніше. Виринула звідкілясь із-за огорожі, пружно побігла навперейми. З протилежного боку кулею вилетіло кудлате агресивне створіння невизначеної породи, дзвінко загавкало на бігу, вишкірило зуби. Ольга собак не боялася, та все ж не дуже любила, тож завбачливо стала Чотареві за спину. Тим часом третій песик, маленький, кривоногий, з гладкою шерстю й зовсім не страшний, проскочив крізь прочинену в брамі хвіртку, кулею оббіг людей, зупинився позад них, радісно дзявкнув. Це могло означати: друзяки, я зайшов їм у тил. Вівчарка гавкнула, дивлячись у бік кудлатого, і той замовк, визнавши старшого.

– Атос, Портос і Араміс, – відрекомендувала Таміла. – Вгадайте, хто з них хто. Це я їх так охрестила. Відгукуються.

Ользі було все одно, які прізвиська тут дають собакам. Прогулянка починала не так утомлювати, як набридати очевидною відсутністю кінцевої мети. Натомість Чотар усім своїм виглядом випромінював зацікавленість. Тримався підкреслено ввічливо, підігрував Тамілі й навіть не надто приховував це. Отож Ольга розуміла: треба щось говорити. Уже шукала потрібних і водночас нейтральних слів, коли з-за брами назустріч прибулим вийшов колоритний чоловік.

Вік його Ольга не взялася визначити на око, бо повірила почутому: тутешні завжди виглядають молодшими. Очевидно, це той самий місцевий охоронець чи сторож Ілько Демчук. Зовні він нагадував партизана, давнього лісового мешканця, який вдягається в те, що вдається зняти з чергового вбитого ворога. Старі зелені плямисті штани заправлені в новенькі черевики, зашнуровані міцно, коли не сказати – намертво. Зі штанами яскраво контрастувала червона сорочка-ковбойка з довгими, але трохи закасаними рукавами. Під розстебнутим коміром виднівся край чорної футболки. Голову прикрашала бейсболка з зовсім несподіваним тут написом «Chicago Bulls». Із-під козирка дивилися колючі очі, погляд робив кирпате лице не таким добрим, яким воно могло здаватися, а чорна борода довершувала образ, подібний до міфічного Харона.

Принаймні саме перевізника з царства живих у царство мертвих чомусь згадала Ольга, побачивши сторожа.

– Маєш гостей, Савовичу, – мовила Таміла.

– Водиш, коб мені не було нутко1, – буркнув той. – Щось мніго всєких ходить останнім часом. Та коли тре – хай собі.

– Прошу знайомитися. Ілько Савович Демчук, найголовніша людина в «Затишку».

Чотар простягнув руку. Потиск вийшов коротким і сильним. Демчук затримав його руку в своїй, чоловіки обмінялися поглядами, мовби довірчими грамотами. Аж потому сторож випустив руку.

– Трохи пройдемося тут, – прозвучало наказом.

– То хіба кому не даси.

Демчук відступив. У його присутності собача трійця поводилася тихо. Чотириногі навіть відбігли далі, ніби даючи гостям дозвіл. Коли вони по черзі увійшли на територію, сторож ступив останнім, причинив хвіртку лиш після того, як проскочив маленький песик. Напевне, це його прозвали Арамісом, адже мав більш породистий вигляд за інших. Ольга вирішила, що вгадала всіх. Вівчарка – Атос, кошлатий безпородний – Портос. Оточили людей і трималися хоч не близько, проте у межах визначеного ними периметру.

Тепер територію «Затишку» можна було роздивитися краще. Перше, миттєве враження – закинута промислова зона, Ольга чимало бачила таких. Але одразу подумки перекреслила його, бо визнала хибним. Усе довкола чим далі, тим більше нагадувало занедбаний маєток великої й шляхетної родини.

Із пам’яті враз спливла прочитана в юності «Осінь патріарха»2. Перші рядки роману про прощання з диктатурою дозволили їй уявити той застиглий час, у якому опинилися герої, коли ступили за браму президентського палацу. Уже встигла зрозуміти: місце, куди їх привели, півтора десятка років було символом раптового злету людей, які поколіннями звикли жити й виживати на волинських маргінесах. Покірно, не чекаючи від життя нічого гарного.

Нині велич, яка, здавалося, претендувала на вічність, повільно й впевнено руйнувалася. Завмирала, застигала, загнивала. Звісно, Ольга не збиралася казати вголос нічого такого. Бо ще зацькують собаками. Мушкетерські прізвиська зовсім не означають благородства тварин. Їх тримають тут не для того, аби дружили з першим-ліпшим. Проте іншого враження від побаченого не змогла для себе скласти.

– Не подобається? – Таміла все одно вгадала настрій гостей.

– Сумно все, – мовила Ольга.

– Я б сказала – трагічно, аби не війна в країні й не гинули щодня люди, – тепер вона говорила тихо, мовби на кладовищі. – Знаєте, ми сюди постійно когось запрошуємо. Люди кидають хати, вважайте, з усім, цілком придатні для життя. Та й територію, – обвела рукою, – можна оживити, якщо постаратися.

– Когось – це кого? – поцікавився Чотар.

– Найперше біженців, переселенців. Чому не жити? Тихо, спокійно, унікальний мікроклімат, для здоров’я корисно. Не те, що в них там… А! – Таміла відмахнулася. – Ті, донецькі, навіть у кращих селах жити не прагнуть. У нас же зовсім глухо. Інтернет не всюди ловить, те саме з телефонним зв’язком. Добре, стаціонарні лишилися. Ну, так, – вона зітхнула. – Ось, бачте, головний корпус… Був колись. Три поверхи, окремі палати, є на двох, є на одного. Чули щось про біотрон?

Глянула по черзі на Ольгу й Чотаря, відповідь прочитала по очах, пояснила:

– Омолодження. Не операції, не різні там підтягування шкіри чи уколи. Організм омолоджується природним шляхом. Тобто, природні умови у нас такі, розумієте?

– Сприятливий клімат, – кивнув Вадим. – Але місце розташоване, скажімо так, не дуже зручно.

– Гаразд, а ви знаєте, що сорок років тому таку методику розробили в Києві? Аналогічний сприятливий клімат, тільки штучний. Усе для омолодження партійних чиновників, орденоносців, інших гарних та корисних людей, – Таміла сумно посміхнулася. – Палати нагадували каюту в підводному човні. Людей зачиняли там, вони мали всі можливі на той час блага: радіо, телевізор, магнітофон. Годували якісними продуктами через віконечко у дверях.

– Тюрма, – гмикнула Ольга.

– Тільки в такій тюрмі сидіти – на благо. Туди закачували повітря, створюючи мікроклімат. Лікували сердечників, нервові хвороби. Словом, усе, що лікується в нормальному природному середовищі, де нема й не може бути стресів. І тут знаходять наше Піщане, де нічого штучного, усе натуральне. Можете уявити: усе чудово, окрім, як ваш чоловік завважив, місця розташування. Тоді проблему вирішували й вирішили, – Таміла знову зітхнула. – Можу згадувати й не замовкати, стільки всього сталося за той час хорошого. Кому заважало…

Знову відповіддю було мовчання. Кивнувши на будівлю з давно облупленою мозаїкою на стінах, додала:

– Не сільський клуб – палац культури, храм. У нас там хто тільки не співав, не танцював… Кіно крутили… Після Чорнобиля сюди ліквідаторів почали направляти, так до них артисти конвеєром їздили. Правда, швидко прикрили лавочку. У «Затишку» вражені радіацією все одно не могли вилікуватися повністю, та й начальство підняло хай. Не хотіла партійна еліта бачити в себе під одним дахом потерпілих від аварії, яку сама ж допустила.

– Совість мучила?

– Та де в них совість, – відмахнулася Таміла. – Страх.

Хотіла ще щось додати, але раптом у тишу ввірвався новий, сторонній звук.

Загуділа машина.

Ольга побачила, як на лице Таміли впала тінь. Кинула погляд на Чотаря, аби переконатися – він теж помітив різку зміну настрою. Але та швидко опанувала себе, пробурчала:

– От кого ще бракувало…

Собаки вже мчали до брами, гавкаючи злагодженим хором. Савович рушив за ними, та його поява нового гостя не здивувала й не напружила. Примружившись, Чотар глянув із-під руки, затуляючись від сонця, й угледів чорний джип. Машина наближалася, водій сигналив на ходу, відтворюючи ритм футбольної кричалки.

– Казали, із транспортом проблеми. Забули про Піщане всі, – Вадим подивився на Тамілу.

– Не говорила нічого подібного! – огризнулася вона в манері людини, яку неправильно зрозуміли. – Тут у людей лишилися старі машини. Коли добре жили, купляли собі «жигулі», «москвичі», «ниви». Навіть зараз де в кого стоять, ще й на ходу. Якось же на базар у Шацьк треба їздити. Ніхто ж не возитиме по черзі одне одного, як ви собі уявляєте. Та й пальне за щось треба купляти. У разі чого вивозять на трасу, там уже автобуси їздять. А це, – показала рукою на джип, що вже зупинився перед ворітьми, – наш мисливець.

– Чому мисливець?

– Бо мисливець! – Таміла знову не змогла приховати дратівливі нотки. – Отам, на пагорбі, за копійки хутір собі купив. Дача в нього тут. Як сам каже, резиденція. Із Луцька він, чим займається там – поняття не маю. Не цікаво. Бізнес якийсь, судячи з машини. Сюди катається в мисливський сезон, ще на рибу.

– Отже, когось Піщане таки цікавить, – зробила висновок Ольга. – Люди можуть повертатися сюди. Ваша мрія здійсниться, усе потроху оживе.

– Не за рахунок ось таких дачників. Приїхали, поїхали…

Таміла рушила назад до воріт, не гукнувши прибульців за собою.

– Що скажете? – спитала Ольга, дочекавшись, поки жінка відійде далі.

– Нічого нового. Крім того, про що хочу запитати вас і себе заразом. Знайдемо відповідь – вважайте, уперед просунулись.

– Тобто?

Тепер відставний поліцейський Вадим Чотар обвів довкілля широким жестом, трохи наслідуючи рухи Таміли Радзівіл.

– Ми з вами вже другий день на власні очі бачимо й на власні вуха чуємо, яка тут глушина. Питання: як і навіщо Яна поперлася сюди? Як дізналася про це Богом забуте місце? Що їм із Євгеном робити тут, що вони забули в Піщаному? – він зручніше зіперся, перенісши на ковіньку свою вагу. – Сюди випадково не забрідають, Ольго. Діти мали тут інтерес. Чи їм щось цікаве запропонували.

– Хто?

– Ті люди, котрі вбили Євгена. Десь тримають Яну. І поширюють страшні чутки про нібито прокляті місця. Гайда знайомитися з мисливцем.

8

Його погляд був колючим.

Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:

– Тримайте. Задуха нині.

– Не аж така.

Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.

– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.

– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.

– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.

– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!

Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.

– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.

– Кажете – у нас?

– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…

– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.

І тих, хто міг її бачити тут.

– Саме тут? Чому?

– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?

– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?

– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…

– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.

– Мене ж нема в себе… ще.

– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.

– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.

– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.

– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.

Ольга подалася вперед.

– Де Яна?

– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.

– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.

– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.

– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?

– Про що? – Макар зробив круглі очі.

Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.

– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…

– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.

– Тим більше. Яким вітром сюди занесло не просто двох молодих людей, а пару з Києва? Їм же тут чогось треба було? Може, щось чи когось шукали.

– Аби не заважав ніхто. Подалі від цивілізації. То вже хлопчина мені видав.

Чотар глянув на Ольгу.

– На мою доньку не схоже, – відрізала вона.

– Ми мало знаємо своїх дітей, – вставила Таміла. – Говорячи зі мною, дівчина сказала саме це. Ну, приблизно в такому дусі.

– Полювали на нові враження, – додав Макар. – Тільки не треба зараз заперечувати: тут, у Піщаному й околицях, ловити нема чого. Усе в нас є. Враження – не завжди екстремальний вид спорту чи навіть полювання з риболовлею. Часом перебування в тихому місці дає їх більше, ніж американські гірки. Але… не у вашому випадку.

Ольга здригнулася.

Хребтом знизу вгору пробіг зрадницький холодок.

– Ви не договорюєте чогось, – вичавила.

– Справді, Макаре. Що відбувається? – суворо запитала Таміла. – Про який випадок мова?

– Та ви ж хіба питали! – вигукнув він. – І потім, вам скажи… Не люблять таких тем. Точніше, такої.

– Говори!

Вівчарка Атос рикнула в унісон, мовби підтримуючи вимогу.

– Прокляту дорогу вони шукали, – вичавив плямистий. – Хлопака той затявся нею прогулятися.

9

Далі пішки не йшли – мисливець наполіг, аби їхали.

Таміла спершу хотіла лишити компанію в спокої. Не казала нічого, та всім своїм виглядом дала зрозуміти: змарнувала на незваних гостей забагато часу. Проте останньої миті, коли джип уже рушав, жестом попросила Гнатюка пригальмувати, діловито всілася на заднє сидіння, поруч із Ольгою. Не пояснила, та її й не питали. Макар поставився спокійно, схоже, тертя з Радзівіл дійсно мали місце.

Природу конфлікту Ольга не намагалася зрозуміти – тут, у Піщаному, їй усе здавалося позбавленим раціональної складової. Хоч колись місцевість була облаштована аж надто раціонально, правильно, із максимальною користю для її мешканців.

Джип оминув територію занедбаного футуристичного «Затишку», і звідти дорога пішла трохи вгору. Знову подолали лісовий коридор, із нього машина виринула на відкритий простір. Зі свого місця Ольга побачила ліворуч блиск води на сонці, далі – чергову лісову стіну. Прямо, на вершині пагорбка, бовваніла ошатна хатка, оточена деревами й невисоким дерев’яним парканом, який би нікому не перешкодив забратися всередину. Але місцевість, де вони опинилися, викликала в Ольги стійку асоціацію з безлюдним островом. Тільки замість безмежної океанської гладіні резиденцію мисливця оточував з трьох боків праліс, із четвертого – неширока річка.

Водій та пасажири залишили автомобіль біля будинку. Макар, не соромлячись нікого, потягнувся до хрускоту в суглобах. Потім не стримався – крикнув:

– А-а-ах! Еге-гей! О-о-о!

– Тю, – знизав плечима Чотар.

– Хіба вам не хочеться заволати від захвату, коли бачите все це? – Гнатюк говорив і поводився так, ніби володів усім довкола. – Хіба треба ще щось для щастя? Чисте повітря, крижана вода, ліс, куди ніхто зі своїм сміттям носа не пхне. А річка! Гляньте, яка річка! Піщанка називається, від неї й село пішло. Головне, не глибока. По шию посередині, – показав ребром долоні біля борлака. – Але тільки тут, нижче за течією вже з головою може бути, за два метри. Отам спустишся човном, закинеш на щуку… Як потрапив сюди вперше, зрозумів – моє.

– А як потрапили? – обережно запитав Чотар.

– Місцевий же, – відповів, мовби саме собою зрозуміле.

– Я теж із Луцька. Звісно, чув про Піщане, та ніколи не був. Не тягнуло, нагоди не випадало.

– А мені випала! – сказав Макар, мовби хвалився великою перемогою. – Маю сантименти до цих місць. Коли ще санаторій діяв, батько тут лікувався. Так-так, партійний працівник, – випередив можливі запитання. – Нічого поганого нікому не робив. Складно було роздобути сюди путівку місцевим партійним керівникам. У третю чергу або в четверту чергу потрапляли, якщо взагалі такі черги існували. Думаєте, у ті часи легко працювалося порядним людям? Чи вважаєте, партквитки лише негідники мали, садисти й людожери?

– До чого тут людожери… – кинула Ольга.

– То він перебільшує, – пояснила Таміла. – Завжди так, коли згадує тата. Я його пам’ятаю.

– Скажете, поганою був людиною? До речі, після курсу лікування в «Затишку» прожив до дев’яноста семи. Три роки тому його поховав.

– Вірю, що ваш батько був гідною людиною, – мовив  Чотар стримано. – Але ж ми тут з іншою метою.

– Поясніть її, до речі. Хочете подивитися, де ночували ваші діти? Так прошу дуже!

Гнатюк широко розчахнув невисоку хистку хвіртку, пропустив гостей усередину. Таміла увійшла останньою, зупинилася біля огорожі й демонстративно схрестила руки на грудях, зайнявши позицію стороннього спостерігача. Тим часом ані Ольга, ані Чотар не визначилися, що саме шукатимуть у цьому райському куточку. Здавати назад теж не могли, адже самі виявили бажання забратися у найвіддаленіший кут Піщаного. Хутір розкинувся або на краю села, або вже за його межами.

– Хто тут раніше жив? – поцікавилась Ольга.

– Якщо це має для вас значення – один дід. Поховав свою бабу, а діти виїхали з села, як багато хто. Визнаю, сторгував хату за смішні гроші.

– Хіба рай коштує дешево?

Макар уловив у словах Чотаря іронію, відповів серйозно: – Має свою ціну. Ніхто не переплачуватиме навіть за таке ідеальне місце в наш час. Можливо, колись Піщане пожвавиться, тут я солідарний із Григорівною. Рекламую його всіляко, навіть ще двох дачників затягнув. Щоправда, довго не протрималися. Хати прикупили, та не навідуються.

– Морока, – озвалася Таміла.

Чотар крутнув ковіньку в руці.

– Рекламуєте, значить. І проклята дорога – рекламний хід? Ваша робота чи, може, пані Радзівіл?

Такого не чекала навіть Ольга. Стрепенулася, очі забігали. Фізично відчула, як Тамілу й Гнатюка накриває хвиля неприязні до прибульців. Уже хотіла нагадати – у їхній ситуації не шукають ворогів. Її випередили.

– Ви зараз навіщо це сказали? – Таміла не вимовила – виплюнула запитання.

– Справді, як розуміти вас? – напружився й різко поміняв тон Макар.

– Буквально, так як я запитав, – Вадим говорив упевнено, кожна наступна фраза нагадувала влучний удар гострої сокири по поліну. – Скільки вже базікаємо, ходимо колами, слухаємо тужливі історії про злети й падіння села Піщаного. Хочете ви чи ні, як би ви не сприймали тут одне одного, висновок зі сказаного й почутого лише один: чужі тут не ходять. Про воістину райський куточок забув увесь світ. А проте сюди раптом забрідають двоє молодих киян. Не просто так, а з метою пройтися такою собі проклятою дорогою. Перевірити місцеву легенду, пошукати гострих відчуттів. Ночують десь тут, у найглухішому місці. Після чого обоє зникають. Далі хлопця знаходять на тій дорозі мертвим. Дівчину ми шукаємо досі. Тепер скажіть, що я не маю права цікавитися дивними збігами або щось не те говорю.

– Ви не пояснили думку до кінця, – з вуст Таміли слова прозвучали звинуваченням.

– Гаразд, тоді ще конкретніше, – Чотар міцніше сперся ковінькою. – Припускаю, Женю та… – швидкий погляд на Ольгу, – нашу Яну заманили сюди. Не хочу нікого образити, але щойно я всіма можливими способами добився від вас єдиного висновку: із доброго дива, випадково, дорогою в Піщане не потрапляють. Сюди або їдуть навмисне, спрямовано, маючи певну мету, наприклад, купити й облаштувати ось цей хутір під дачу. Або не їдуть узагалі. Третього не дано.

– І хто ж, на вашу думку, їх заманив? – включився Макар.

– Дивно, що вас це не хвилювало раніше, – далі Вадим вів спокійно. – Невже вас, пані Таміло, чи тим більше вас, пане Гнатюк, не зацікавило, звідки молоді кияни дізналися хоча б про ту дорогу? Думаєте, ця казочка широко відома, як байка про лох-несське чудовисько, снігову людину або чупакабру?

Таміла ступила ближче.

– Хочете почути мою думку? Ви притягуєте все за вуха й намагаєтесь покласти відповідальність за вчинки інших на нас, тутешніх. Аби потім забратися геть й остаточно демонізувати Піщане та околиці. Воно й без вас та таких, як ви, наче прокляте. Раджу вам їхати звідси, просто зараз.

– Дзузьки! – Ольга вкотре за день не стримала емоцій. – Ви обоє бачили тут Яну! Поки ми не знайдемо доказів, що її в Піщаному чи біля нього нема, не підемо звідси!

– Що для цього треба? – процідила Таміла.

– Хочу оглянути місце, де вони ночували.

– Прошу дуже, – Макар показав на дальній кут садка. – Он там, у затишку. Що це дасть?

Замість відповіді Чотар закульгав туди. Ольга пішла за ним, потім випередила, стала поміж дерев, нагнулася, тицьнула на щось пальцем.

– Вадиме! Ось, сліди! Ямки від кілків!

Наблизившись, Чотар розгледів на землі відносно свіжі круглі отвори.

10

Патики вбивали на однаковій відстані, ямки утворили правильний прямокутник.

– Я ж сам сказав – намет ставили тут, – озвався Гнатюк. Чотар розігнувся, зробив кілька кроків до протилежного краю огорожі. З цього місця відкривався вид на поле. Річка текла з іншого боку.

– Вони не стирчали в наметі, – промовив сам до себе тихо, потому розвернувся, повторив уже голосно: – Женя з Яною не могли залізти в намет і отак сидіти. Усередині чи біля нього, хоч яким би затишним не виглядав для парочки ваш садок, Макаре.

– А з цього що випливає? Я не бачив, чим вони займалися. Дозволив перебути, залишив у спокої.

– Але якщо вони зайшли аж сюди, то не могли лишитися тут! – ковінька постукала спершу об землю, потім об огорожу. – Є де гуляти. Он там, наприклад, що?

Кінець ковіньки, мов шкільна указка, показав на невеличку споруду далеко серед поля.

– Дот, – пояснила Таміла. – Довкола чимало таких. По селу зо два десятки набереться. Хіба не знаєте?

– Не знаємо, – Чотар відповів за обох.

– Їм років сто. Добротні, ще з часів Першої світової. Там зберігалися боєприпаси російської армії, царської. Потім щось вивезли, щось використали. Первісне призначення вони втратили, так у нас же народ хазяйновитий. Під погреби все це переробив. Картоплю тримають, капусту, моркву, реманент усілякий. Чого ж добру пропадати.

– Ваша власність? – Вадим глянув на Гнатюка.

– Мені тут усього вистачає. Нащо мені той дот, – пирхнув Макар.

– Зараз там що?

– Поняття не маю, – відповідь прозвучала щиро.

– Навіть не навідувалися туди?

– Чого ж, ходив, роздивлявся. Для мене, повторюся, цінності немає жодної. Там замок висить.

– Замок? – брови Чотаря скочили вгору. – Отже, там є щось?

– Може, – мисливець знову пирхнув. – Ключів нема. Ламати не звик.

– То в доту є власник?

– Біля чиєї хати стоїть – той і хазяйнує.

– Він же он де, далеченько. Не біля хати.

– Ну, отже, нічий.

– Коли так – чому замок?

– Ой, не морочте голову! – відмахнувся Макар. – Цікаво – прогуляйтеся, розберіться.

– Вам, схоже, зовсім не цікаво?

– Ні, – він демонстративно розвернувся й посунув через двір до машини.

– Мені чужого не треба, – мовила Таміла.

– А ми пройдемося.

Узявши Ольгу за лікоть, Вадим повів її за собою з двору. Щойно вийшли, Ольга сіпнула рукою, звільняючись.

– Пустіть!

– Спокійно, – вицідив Чотар, не обертаючись. – Вони дивляться на нас, сто відсотків.

– То й що?

– Як на подружжя, ми поводимося дещо дивно, вам не здається?

– Ні, – відрізала Ольга, але пручатися перестала, спитала натомість: – Чому ми туди йдемо?

– По слідах. Яну і Євгена напевне зацікавив бункер так само, як нас. Тут же кругом ані душі. Не сидіти ж їм у наметі.

– Що ви думаєте там знайти?

Замість прямої відповіді Вадим мовчки знизав плечима.

Ользі це не сподобалося й роздратувало ще дужче. Хоча її напруження й без того досягло максимальної позначки.

– Я перестала вас розуміти. Ви дієте навмання, бо самі не знаєте, чого хочете.

– Ви маєте рацію, – мовив Чотар замислено. – Слідство так і проводиться – навпомацки. Перевіряються всі варіанти. Раптом вийде намацати щось там, де найменше чекаєш. Ми з вами, Ольго, оглядаємо місце ймовірного злочину.

– Так, – вона зупинилася. – А детальніше?

– Тільки стійте так, не повертайтеся. Закуріть.

– Отут без вас обійдуся, – Ольга вийняла цигарки, затиснула одну губами, витягла з іншої кишені запальничку, пробубоніла: – Слухаю.

– Дозвольте, – Вадим узяв у неї запальничку, викресав вогонь, допоміг підкурити. – Нема чого пояснювати поки. Ви знаєте рівно стільки, скільки я. Наша парочка знайшла зручну місцину в затишному садку на пагорбі. Красти тут нічого, тож дачник запросто пустив обох на свою територію. Ходімо. – Вони рушили далі, Чотар продовжив: – Ми з вами щойно виявили місце, де обох бачили востаннє. Є щонайменше двоє свідків, котрі не заперечують цього. Отже, я схильний вважати це місце, – обвів рукою довкола себе, – таким, звідки вони зникли.

– Де зникли, – уточнила Ольга, випускаючи дим убік.

– Ні, – м’яко виправив Вадим, зручніше перехопивши ковіньку. – «Де зникли» означає: десь тут Євген із Яною розчинилися в повітрі. Буквально. Потім мертвий хлопець опинився на початку так званої проклятої дороги, а дівчина досі розчинена.

– Не меліть дурниць.

– Згоден, глупство. Та й ви згодні. Тож пропоную мій варіант. Ми з вами знаходимося там, де Женю з Яною бачили востаннє. Була якась причина, чому вони зникли саме після того, як переночували на хуторі Макара Гнатюка. Двоє людей бачили, коли наша парочка прийшла сюди. І ніхто не бачив, коли вони згорнули намет. Розгадка може бути десь поруч.

Тим часом перевалило за полудень. Спеки в околицях Піщаного справді не відчувалося. Натомість парило, мовби у великому чавунному баняку заварили оберемок трав. І тепер настій упрівав, то була цілюща міцна суміш м’яти, ромашки, деревію, барвінку, чебрецю – і ще наче кинули в казан дрібку моху й чорничного листу на додачу. У голові запаморочилося, тож Ольга викинула цигарку, не докуривши.

Прогнала набридливого ґедзя.

Дочекалася, поки на щоку сяде комар – вбила влучно, уже навчилася.

Вони наблизилися до доту.

Озирнувшись і переконавшись, що місцевих не видно, Чотар жестом зупинив Ольгу. Сам неквапом почав обходити споруду по периметру. Зблизька столітня будова нагадувала гігантську черепаху, котра залізла в панцир і спить або медитує на сонці посеред галявини. На обох боках стояв номер 57. Вадим не заморочив себе питанням, до чого він. Навряд чи нумерація має значення для їхньої справи.

Постукав ковінькою об бетонні стіни.

Нарешті зупинився біля дверей.

Спершу нахилився, примружившись.

Потім присів, покректавши й зручніше примостивши скалічену ногу.

– Що? – напружилась Ольга.

– Можете трохи помовчати? – тепер Чотар погано приховував роздратування.

– А ви…

– Цитьте! – не стримався Вадим, і тон дав Ользі зрозуміти: справді зараз краще помовчати й не говорити під руку.

Чотар торкнувся рукою трави. Затим підсунувся впритул до важких, оббитих залізом, яке вже вкрив тонкий шар іржі, дверей, поторсав висячий замок. Подався назад, розгледів іще щось на землі. Підняв двома пальцями, затиснув у вільний від ковіньки кулак, випростався. Ользі раптом захотілося допомогти йому підвестися, та стрималася від, як їй здавалося, необачних рухів.

Вадим переклав на ковіньку вагу свого тіла. Зараз мав як ніколи переможний і впевнений вигляд.

– Ви не казали, що Яна курить.

– Це до чого?

– Так вона курить?

– Від мами, на жаль, не завжди можна навчитися хорошого. Але в нас доця може дати приклад мамі.

– Тобто?

– Яна ніколи не курила й навіть не пила. Хіба пиво, нечасто, лише якісне. Узагалі вела здоровий спосіб життя й пишалася тим.

Сказала – і тут же ляснула себе по губах:

– Веде! Не курить! Пишається! Вирвалося в мене, вирвалося! – Спокійно. Буває, – Вадим, як міг, демонстрував розуміння. – А Євген – курив?

– Не знаю. Мабуть. Може, і ні. А…

Ступивши до неї ближче, Чотар розкрив кулак.

На долоні лежав недопалок.

«Marlboro Lights Mentol».

– Це міг залишити не він. Залегкі для чоловіка-курця.

Ольга вже видихнула, укотре за день, нахилилася ближче.

Потягнулася, та Чотар завбачливо відвів руку.

– Краще не чіпати.

– Ясно, – кивнула вона, примружилася, знову кивнула: – Легкі «Мальборо», з ментолом. Почата пачка була серед Жениних речей. Батькам їх видали, я…

– Досить цього. Дайте серветку, тільки не вологу.

Прозвучало наказово. За інших обставин Ольга б огризнулася й обурилася. Але тут сприйняла за належне, трохи здивувавшись собі. Знайшла в куртці й простягнула Вадимові почату пачку сухих паперових серветок. Він акуратно витяг одну, старанно загорнув недопалок, заховав у внутрішню кишеню.

– Отак. Здається, тепер маю відповідь. Гайда назад.

11

Коли повернулися до хутора, там уже нікого не було.

Назад до Піщаного вони змушені були гуляти пішки, і Чотар сприйняв це за демонстрацію ставлення до них. Не вороже – але без особливої приязні. Піщане справді поводилося дивно. З одного боку село вимирало разом із унікальним курортним комплексом і потребувало хоч якихось нових людей та свіжих сил. Але з іншого – за першої ж спроби налагодити бодай якийсь контакт закривалося від чужих, не кажучи прямо, але даючи зрозуміти: стороннім тут не раді.

Хоча – чому не кажучи.

Таміла відверто, без політесу попросила їх забиратися.

– Як дістає ваша манера загадково мовчати! – буркнула Ольга.

– Відповім тим самим: дратує ваше бажання бігти попереду паровоза, – парирував Вадим. – До місця, де лишили нашу машину, десь година пішки. З моїм темпом – півтори. Ми тут, на щастя, самі. Наговоримося.

– Не забувайте…

Чотар легенько стиснув її лікоть.

– Я вже склав усе в голові, поки йшли сюди від доту. Тепер готовий пояснити хід думок. І дуже прошу, сховайте вашу манеру перебивати кудись подалі, бо тільки збиваєте.

– Ага, вас зіб’єш!

– Та годі вже гарикатися! – Вадим стиснув її лікоть дужче. – Послухайте, Олю. Так сталося, що за ці три дні, що ми разом, ваша донька стала мені так само рідною. Якщо дозволите, звісно.

– Бога ради! Аби допомогло в пошуках.

– Кажу, щоб зрозуміли – сам глибоко перейнявся. Але в світлі інформації, котра раптом сама припливла вчора до рук, ситуація розвиднюється. Не скажу, що нема причин для хвилювання. Навпаки, є, і дуже серйозні.

– Ви лякаєте мене.

– Мені самому лячно, зважаючи на лиху долю Жені Заплави. Проте зараз маю для вас аж дві втішні новини. Перша: мертвою Яну не бачили й не знайшли, а отже, десь тримають. Вона потрібна живою.

– Кому? Навіщо? Ну не тягніть, Господи!

– Звідси починається друга новина, – Вадим вів рівно, розважливо. – Не забули, я ж тут ще як таємний агент. Здається, щойно ми з вами знайшли сховок контрабандистів. А ще раніше на нього надибали Женя з Яною.

Ольга зупинилася, ніби різко натиснула на гальма. Вона відчула, як ноги приросли до землі, ураз налившись свинцем.

– Як?

– Отак, – відпустивши її, Чотар поклав долоню на місце, де лежав знайдений недопалок. – Хлопчина курив біля доту. Не просто поруч, а там, де вхід. Певен, дівчина крутилася поряд. І ходили там не лише вони. Довкола прим’ята трава, причому недавно й у багатьох місцях. Столітнє сховище обійшли довкола не раз і не десять. Біля входу взагалі витоптана ділянка. Та найважливіше: новий замок на іржавих дверях.

– Думаєте…

– Більш ніж переконаний. Навряд чи єдиний місцевий дачник, він же мисливець Макар Гнатюк, щось про те знає. Його ж нема постійно, навідується час від часу й до доту точно не ходить. Навіщо? Наша ж парочка прогулялася з цікавості. Бачте, Женя навіть перекурив те діло, буває, сам би так само вчинив. Ну, ясно, звернули увагу на новий замок, бо не дурні.

– Моя донька – точно.

– Гаразд, – Вадим пропустив материнську похвалу повз вуха. – Як міркую далі? Дуже просто. Навряд чи вони зробили якісь висновки. Погуляли ще. Може, скупалися в річці. Щойно впали сутінки, повернулися на базу, – кивок у бік хутора. – Вночі когось щось розбуркало. Вибралися з намету, побачили рух біля бункера. Ночі світлі, з пагорба видно далеко. І найважливіше, Олю. Якщо припущення правильне й контрабандисти облюбували в безлюдному місці зручний сховок – вони мають очі та вуха в Піщаному. Просто аби хтось наглядав, за відносно невеликі гроші. Згодні?

– Без «якщо», Чотарю, – вона починала нарешті розуміти хід його думок. – Припущення правильне. Ті згадані вами очі помітили чужих та цікавих біля бункера. Наглядач якимось чином дав злочинцям маяк, мовляв, небезпека. А вони почали вирішувати проблему.

– Бачте, уже опановуєте дедуктивний метод.

– Можна не пащекувати?

– Ходімо, – мовив Вадим, і коли Ольгу відпустило й вона змогла йти далі, продовжив: – Насправді я не пащекую. Аби ми не знали про контрабандистів, головне – про серйозну групу та не менш серйозні наміри, скласти просте рівняння не вийшло б навіть у генія розшуку. Проте вчорашній готельний типчик, сам того не розуміючи, підкинув чи не єдину можливу відповідь.

– Де тут утішна новина?

– Жодної містики. Усе реально, Олю. Далі, максимум протягом найближчої доби, усе вирішиться за нас, ще й без нашої участі.

– Тобто?

– Вступлять профі, котрі мають величезний ресурс, у тому числі людський. Вважайте, таємний агент Чотар місію здійснив. Перевалочну базу контрабандистів виявив. Вирахувати, хто з мешканців Піщаного з ними заодно – пара дрібниць, справа техніки. Потому поліція виявить уже самих учасників процесу. Спровокує активні дії. Заблокує, візьме за карк, добряче потрусить. Думаю, Яна в них, а смерть Жені на так званій проклятій дорозі – акція залякування й відлякування водночас. Викрадення людини – стаття серйозна. Доньку видадуть, це буде елементом торгів. Ще й почнуть викручуватися.

– Як то?

– Отак. Побачите. Наприклад, від чогось її врятували.

– Але для чого її тримати? Не вкладається в голові.

– У мене так само. Відповіді маємо отримати, як уже сказав, протягом наступної доби. Тому поїхали назад, тут уже робити нічого.

Коли вийшли на сільську вулицю, побачили людей. Як і казала Таміла, переважно зустрічалися немолоді люди, здебільшого старші жінки. Одна, маленька й бадьора, яка здалеку легко сприймалася дівчиськом-переростком, у ситцевому халаті та капцях на босу ногу, жваво гнала перед собою двох кіз. Інша, огрядна, у досить сучасному, навіть подібному до вихідного, квітчастому платті, рвала вишні, сміливо вмостившись на розкладаній драбині. Зірвані ягоди збирала в білий емальований бідон, котрий почепила на шию, приторочивши до ручки замість мотузка шмат бинта. Від процесу жінка отримувала неабияке задоволення, а яскраво-червоний урожай не кидала – сипала крізь несильно стиснутий кулак, і збоку це могло нагадати вишневий струмінь.

Чи Ользі здалося, чи ягоди мінилися й блищали, мов перли.

На лавці біля тину через дорогу вмостився дядько в сірих штанях, капцях на босу ногу й синій футболці з логотипом аптечної фірми. Прикривши лисину кепкою з таким самим малюнком, він курив щось міцне й смердюче, зі свого місця вказуючи сусідці, для наочності показуючи рукою, пальці якої стискали цигарку:

– Ляно, там во бери! Длє кого те пильнуєш! Всім долонем лапай, не пальцєми!

– Взєв би-сь самий, та й поміг! Злости на тебе катма, Мі-сю! Зиску, як від тего довбача!3 – звично, зовсім не злостиво, навіть весело гарикалася жінка.

– То чула – лиш мені на долині, коли вже сама нагору вибраласє. У кінци зайду, знизу жменєв дістану.

– На долині без тебе дістанут. А шо на гори лишу – най горобци дзьобают!

Сусіда відмахнувся, зиркнув на перехожих, гукнув жінці, хоч дивився в цей час на чужих:

– Всипала б вишень ондо людям! – тут же, ніби старим знайомим, сказав їм: – Добрий день!

– І вам, – відповіли в унісон.

З ними вже віталися зустрічні. Так заведено, не дивувалися. Уперше корінна киянка Ольга Барва заїхала в сільську місцевість на весілля однокурсниці. Діставатися мусила сама, бо спізнилася на замовлений автобус, котрий віз усю компанію. Спочатку трохи здивувало, коли всі пасажири поздоровкалися до неї. Але більший шок пережила потім, як ішла вже селом. З нею вітався кожен, чого ніколи не було в Києві навіть між сусідами, котрих не завжди знала поіменно, не кажучи вже про прізвища. А тут склалося враження: усі зустрічні знають не лише її, а й щось таке про неї. Досі не розуміла, чому тоді стало незатишно, люди ж наче ставились приязно. Щоправда, під вечір сільські понапивалися й на спір вирішили помацати київських дівок, їхні пацани – однокурсники, так само підігріті, ударили першими, довелося з вереском розбігатися…

Згадалося раптом.

Труснула головою, проганяючи спогад про часи, коли сама була трохи молодша за Яну.

Ні.

Зараз – усі думки лиш про неї.

Проте названий Місьом зловив Ольжин жест, зрозумів по-своєму.

– Дарма не хочете вишень! У баби Уляни добренні, аж медови.

– Сам ти баба! – крикнула згори жінка, знову злості не чулося. – Слухайте, правда, беріть. Кому тут ще брати.

– Дякую, – чемно, навіть по-світському відповіла Ольга. – Нам нема куди.

– Як вам головиху, то вона до себе пішла, – жінці явно кортіло бути хоч чимось корисною гостям.

– Гарного дня! – бовкнув розхожу фразочку Чотар, хоч не любив її до оскоми й у побуті мало користувався. – Знаємо, де це. Знайдемо.

Помилився.

Селян далі ще зустрічали, не забуваючи вітатися з кожним. Та на центральному майданчику Таміли Радзівіл не побачили. Поруч із магазином товклося більше народу, ніж коли вони приїхали. Мабуть, саме тут і саме тепер місцеві мали звичку сходитися щодня. Чоловіків у невеличкому строкатому натовпі все одно було менше, хоч Вадим мимоволі звернув увагу: кожного з них попри явно поважний вік ніхто б не ризикнув назвати дідом.

Отже, про тутешній клімат таки правда.

– Пошукаємо головиху? – запитав.

– Якщо нам вона ще потрібна, – була відповідь.

Чотар цирковим рухом крутнув ковіньку довкола вісі, потім – у протилежний бік.

– Скоріше, Олю, ми з вами їй уже не потрібні. Приїхали не дарма. Дізналися майже все, що хотіли. Тепер треба примудритися й обережно пригнати в цей рай земний кавалерію.

– Обережно і кавалерія – речі несумісні.

– Мені б не знати, – гмикнув Вадим. – Тому й кажу, примудритися треба. Гаразд, подумаю дорогою. По конях.

Накульгуючи, пішов до машини. Ольга швидко обігнала, стала з водійського боку.

– Давайте назад я свою машину поведу.

– Утратив довіру?

– Дурню городите. Просто я за розумний розподіл праці. Ви – сюди, я – туди.

Сперечатися не хотілося. Чотар сів на пасажирське місце, фіксуючи увагу місцевих, точніше незграбне бажання показати її цілковиту відсутність та байдужість. Хряпнув дверцятами, примостив ковіньку під ноги. Ольга теж сіла, зачинилася, опустила фіксатор, але запускати двигун не поспішала.

– Ще щось?

– Так, – вона побарабанила долонями по керму. – Чому майже?

– Прошу?

– Майже, – Ольга дивилася перед собою. – Чотарю, ми так не домовлялися. Ви все одно граєте якусь свою гру й не все мені кажете.

– Господь із вами!

– Я атеїстка, хай хрещена. Хоч Він справді зі мною. І якщо знайдемо Яну живою, якщо повернемо, якщо ви праві – увірую. Ось вам хрест, – перехрестилася справді невміло. – Тільки, Вадиме, оте ваше «майже все». Чого ми з вами ще не знаємо?

– А-а-а, – протягнув він. – Є таке діло. Говорив, то ви повз вуха пропустили.

– Те, що стосується Яни, повз мої вуха не проходить.

– Як і чому.

– Замучили вже ваші манери! – Ольга вдарила долонею по «бублику».

– Манери погані, – Вадим не сперечався. – Проте навіть почавши виправлятися під вашим керівництвом…

– Не пащекуйте.

– Гаразд. Олю, ми практично встановили причетність контрабандистів до вбивства Євгена і зникнення Яни. Встановити деталі – питання часу, я вже дав нам усім на це добу. Проте не менш важливо знати, як вони тут опинилися, в одному з наймальовничіших та найглухіших кутів, які бачив. І чому їх занесло саме в Піщане.

– Що дадуть ці знання, Чотарю? Хочеться вірити у ваш прогноз. За ним протягом доби знатимемо, де Яна. Ще трохи часу – обіймемо її. І вона сама відповість.

– Річ не в Яні.

– Ви знову?

– Так, – тепер уже Чотар говорив різко. – Невже не розумієте? Просто так у Піщане не потрапляють. Яна з Євгеном могли забрести сюди з іншою метою. Цікавість, бункер, контрабандисти – збіг обставин. Котрий, не приховаю, може скластися на користь вашій доньці. Але я стоятиму на своєму, Ольго: вони не перші, хто зникає в цих краях. Є ще двоє мертвих, обставини нагадати?

– Не треба, – процідила вона, повернула ключ трохи зарізко.

Двигун чхнув.

– Вдих-видих, – порадив Чотар.

– Без вас розберуся.

З другої спроби вдалося краще. Машина повільно розвернулася, рушила на виїзд. Іншого шляху звідси просто не було, сюди теж.

Якщо не рахувати дорогу, прозвану проклятою.

За межі Піщаного вирулили мовчки. Першою здалася Ольга. – Підозрюєте, у цій глушині без контрабандистів не чисто? – Не підозрюю. Знаю. Так завжди було, є і буде. Забуті всіма місця, особливо красиві й корисні, ховають чимало темних таємниць.

– Збираєтесь розгадати?

– З допомогою Яни.

– Дякую, – чи не вперше Вадим відчув у її голосі тепло.

– За що?

– Ви впевнено говорите – ми знайдемо мою дитину, усе буде добре.

Чотар міг відповісти історією, яка б дуже засмутила Ольгу, та мудро вирішив притримати її до кращих часів, коли не буде ризику роздратувати накручену до межі супутницю.

12

Далі Ольга кермувала, ніби каталася цим маршрутом щодня.

Зв’язок писнув і відновився, коли Піщане лишилося далеко позаду, а основна траса замаячила попереду. Вадим перевірив. Чотири спроби додзвонитися до нього, одна – батькова, інші номери не були зафіксовані раніше. Вирішивши розібратися з ними згодом, набрав тата. Але тут покриття раптом знову щезло.

– Звикнути час, – кинула Ольга повчально. – Ну його. Уже в Шацьку займемося дзвінками, стаціонарно.

– Може, важливе…

– Навряд чи є щось терміновіше за мою справу, – відрізала вона, подумала й виправилася: – Пардон, за нашу.

– Буває, – він не знайшов нічого іншого у відповідь.

Нарешті під колесами з’явилася більш-менш пристойна дорога. Ольга відчула себе зовсім впевнено, навіть трохи піддала. Телефони знову ожили. Проте якщо її просто пищав, повідомляючи про з’яву в мережі, Чотарева трубка раптом задзвонила.

Глянув – один із тих трьох незнайомих наборів цифр.

Відповів.

– Слухаю.

– Молодець, – голосу теж не впізнавав, хоч мав на них професійну пам’ять. – Хто з вас за кермом?

Розмова стартонула погано.

– З ким…

– З ким треба. Ти ж Чотар, Вадим Назарович?

– Якого…

– Такого! Біля тебе – Барва Ольга Іванівна. Так хто «опель» веде?

Вадим напружився. Ліва рука сильно, до болю в кісточках пальців, стиснула ковіньку. Тривога передалася Ользі, котра одразу ж кинула на нього швидкий погляд.

– Щось не так, Вадиме?

– Я чую, – говорила слухавка. – Важко сказати, в кого «бублик»?

– У жінки, – вичавив Чотар.

– Якщо все так, скажи, хай розвертається, за двадцять кілометрів скрутить праворуч. Далі поведемо.

Тепер Ольга вчепилася в кермо, аби машина не пішла юзом. – Вадиме…

– Нічого, – процідив він твердо.

– Ти кому це? – поцікавився голос.

– Усім присутнім, – глянув на Ольгу. – Мені треба було вести.

– Та якого дідька коїться! – вигукнула вона.

Чотар скинув дзвінок, передбачаючи погрози й не бажаючи їх слухати. Хто б не був, як би не вирахували номер та особи, вони вже на прямій дорозі. І мають змогу виграти час.

– Газуй! – скомандував. – Побачиш кого спереду чи ззаду – не зважай. Проривайся. Спробуй вирватися, нам аби до міста ближче. Я зараз подумаю, кого набрати.

Ольгу навіть не обурила раптова фамільярність. Нічого не питала, чинила так, як ніколи дотепер – слухала не пораду, а наказ чоловіка. До того ж зовсім чужого.

Ну, майже чужого.

Здивувалася власному спокою. Загроза була явною, проте для неї не раптовою. Ольгу Барву вже третю добу не лишало відчуття тривоги. А від учора, прогулявшись проклятою дорогою й заледве не заблукавши в лісі, підсвідомо готувалася до чогось недоброго. Нинішня мандрівка в глушину та застигле в часі Піщане теж не заспокоювали. Навпаки, очікування небезпеки загострилося. Облуплена плитка на стінах колись сучасних, елітних, тепер – занедбаних, мертвих корпусів чітко асоціювалася з фільмами жахів, які полюбляла дивитися Яна.

Особливо доньці подобалися історії про світ після апокаліпсису, уражений незрозумілими й безжальними епідеміями. Жменька героїв зазвичай блукає покинутими містами, містечками й селищами, де з-за кожного спорожнілого будинку слід чекати нападу. Або цікаві молоді люди забрідають у будинок із привидами на котрійсь із околиць, аби перевірити чутки й переночувати там на заклад. Ольга не мала нервів, аби витримувати подібні видовища, сварила Яну, вважаючи – таке згубно діє на психіку. У відповідь чула категоричні поради читати більше казок, бо там усе те саме. З часом гарикатися й впливати на доньчині смаки Ольга втомилася, бо ще й мала власні проблеми, крім контролювати дорослу дівчину. Справді, забагато дурного брала собі в голову.

І ось тепер, за ці кілька днів у глушині, усі навіяні незрозумілими їй фільмами страхи враз стали матеріальними. Набули чітких рис, отримали конкретні назви й мають певні точки на карті. Ольга сприйняла це за належне, бо перегони по трасі виявилися логічним продовженням їхніх дослідів та відкриттів.

Тому з упевненістю автогонщика перемкнула коробку передач. Притопила педаль швидкості, другу ногу легко тримала напоготові, аби за потреби вчасно загальмувати й провести потрібний по ситуації маневр. Боковим зором зачепила Чотаря й не без гордості побачила вираз поваги в нього на лиці.

А потім, у дзеркальці заднього огляду – густо-червоний седан, який стрімко наздоганяв.

Чотар спершу озирнувся через плече, потім – розвернувся всім корпусом. Процідив крізь зуби щось нерозбірливе, та явно матюкливе. Потім замислено покрутив телефон у руці, наморщив лоба, відкрив список контактів, заклацав у пошуку.

Попереду чекав поворот.

Седан почав відставати, й Ольга не стримала переможної посмішки. Усе ж вона зробила їх. Принаймні хотіла так думати й була в тому більш ніж упевнена. Дивувала відсутність інших машин на дорозі. Та, ніби відповідаючи, назустріч вирулила автівка, спокійно пройшла в протилежному напрямку. Поворот наближався.

Мовби нізвідки виринув білий пікап, порушуючи всі правила й рухаючись по діагоналі, через трасу, просто на «опель».

Чотар здригнувся.

Пікап загудів.

Ольга не мала виходу, крім як різко, не скидаючи швидкості, розвернути машину праворуч, уникаючи зіткнення в останню мить і зіскакуючи з траси на узбіччя. Вадим від такого маневру впустив телефон під ноги, не встигнувши ні з ким зв’язатися. Машина злетіла з рівної дороги, врізалася в ліс, й Ольга дивом змогла вирулити між деревами, не поцілувавши жодного стовбура, хоч мала для того всі шанси.

– Гальмуй! – ревонув Чотар.

Вона знала це й без зайвих порад. Втопила педаль до підлоги, та «опель» усе одно за інерцією розвернуло боком. Пікап зупинився на краю, із протилежного боку підкотив седан. Обидва стали так, аби показати – відступ заблоковано.

Дверцята обох машин прочинилися синхронно, мовби чоловіки, котрі виходили, навмисне репетирували появу кілька днів.

– Сиди тут! – звелів Вадим, підхоплюючи ковіньку й вибираючись із салону.

– Чотар!

– Сиди, кажу!

Він закульгав назустріч чотирьом кремезним, зовні однаковим незнайомцям. Один у русі виступив наперед, виймаючи на ходу пістолет із наплічної кобури, котру нічого не приховувало. Зброю носить відкрито – Ольга навіть думати не хотіла, що це означатиме для них.

Дійсно злякалася.

Не за Чотаря, навіть не за себе – за Яну.

Тепер нарешті чітко та ясно уявила доньку в схожій ситуації.

Слухатися не збиралася – сіпнула дверцята з наміром вийти. Рука чомусь не слухалася, зрадницьки тремтіла. Замість повторити спробу, Ольга мимоволі втиснулася спиною в крісло.

На її очах четвірка блискавично оточила Чотаря.

Він не встиг нічого ані сказати, ані зробити. Хтось із нападників усе одно потрапляв йому за спину.

Збили з ніг одним сильним і точним ударом.

Вадим ще падав, коли мовчазна команда посунула до «опеля», перелаштовуючись на ходу так, аби оточити машину.

Чоловік із пістолетом наблизився першим.

Нахилився, зазирнув у салон.

Постукав дулом у вікно.

Делікатно вийшло.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Ти хотіла бачити мене, Яно.

– Ще зранку переказала церберу.

– Дівчинко, цербер – це триголовий собака, із пащі якого тече отрута замість слини.

– Так називають охоронців. Я чула.

– Милий чоловік, який виконує твої забаганки, зовсім не схожий на собаку.

– Але й на милу людину так само. І потім, полонені не мають права на забаганки.

– Ти не в полоні, скільки разів казати.

– Проте й не на волі.

– Годі вже гарикатися, це щоразу заходить у коло. Ти просила мене прийти.

– Ще зранку. Хіба цербер не повинен відразу переказувати такі прохання?

– Я не мушу кидати всі справи й бігти на перший твій поклик.

– У вас тут справи аж до вечора?

– Ти тут не перший день. Ми, по-твоєму, байдикуємо? Не маємо роботи, окрім бігати довкола тебе?

– Але ж бігаєте.

– Так, досить уже гарикатися, кажу. Чи ти так розважаєшся?

– Чим ще займатися.

– Зрозуміло. Бувай.

– Чекайте!

– Що?

– Мені… мені справді нуднувато. Поговорити нема з ким.

Книжки всі вже перечитала, хоч не люблю таких.

– Вибач, ми не можемо враховувати смаки кожного.

– Отже, я тут не перша і не остання.

– Яно, не мороч голову! Бо справді таке враження, ніби покликала, аби розім’яти свого язичка! Я зайнята людина, що б ти там собі не надумала. Навіщо кликала?

– Хотіла запитати… Не знаю тільки, як правильно сказати…

– Зрозумію.

– Тут добре годують. Усе смачне й корисне.

– Бач, а відмовлялася. Голодувати хотіла. Теж мені бунтівниця.

– Якщо не маєш інших задоволень, окрім як смачно поїсти, міняєш манери й погляди.

– Так і треба. Правильно. Не можеш змінити ситуацію – отримай від неї задоволення.

– Тільки меню одноманітне. Смачне, але я завжди знаю, що принесуть.

– Хочеш поміняти? Взагалі-то в нас тут не ресторан…

– Але край славний рибою! Річковою, озерною, всякою!

– Чекай. Рибки хочеш?

– Вугра. Копченого. Візитка Шацьких озер, хіба ні?

– Саме так. Взагалі-то копченості не корисні, особливо молодим людям. Тільки ти ж не збираєшся їсти їх щодня.

Один раз посмакувати можна. Завтра організуємо. З пивом?

– Ви що! Я не п’ю, не курю, яке пиво! Дивно від вас це чути після всього.

– Жартую. Перевірка. Гаразд, поласуєш. Іди ще прогуляйся. У мене справи.

– Чекайте!

– Щось іще? До вугра?

– Цербер.

– Прошу?

– Не просто триголове чудовисько з отрутою замість слини й зміями замість шерсті. Думаєте, не знаю? Це охоронець пекла. Входу до пекла.

– Тому ти так охрестила…

– Навіяло.

Частина четверта Контрабанда і торгівля

1

Ніколи не був слабаком Вадим Чотар.

Маючи такого тата, хлопцеві неможливо уникнути фізичного гартування. Батько вчив не битися, а захищатися. Уміння, бажання й необхідність нападати прийшли спершу в армії, потім – коли пішов служити в міліцію. Здачі давав завжди, хоча до нього й не чіплялися, тож не часто мав нагоду огризнутися, показуючи чоловічий характер.

Але одного разу, давно, коли йому тільки виповнилося п’ятнадцять, Вадима сильно побили – і він дозволив. Тобто, не опирався, коли товкли, лиш старався прикрити голову, пах та живіт. На ногах тримався до останнього, а коли впав – торбити припинили. За тодішніми законами, бити лежачого вважалося ганьбою й паскудством. Коли четвірка розійшлася, він полежав у березневій грязюці хвилин десять, потім підвівся, узяв відкинутий убік портфель і почалапав додому. Де розказав наляканій мамі й обуреному батькові: напали петеушники, вимагали грошей, було їх восьмеро, усі селюки, нікого не знає.

Татову реакцію Вадим прорахував добре: останнє, що зробив би Назар Чотар, так це пішов би в міліцію писати заяву. Син не встояв проти навали, буває. Хіба міліція шукатиме винних? Років за два-три ті петеушники неодмінно самі попадуться на чомусь, та хоч на хуліганстві. А то й на крадіжці чи грабунку. Усі, хто з ПТУ, – потенційні злочинці, коли вони сядуть – питання часу. Якщо так, для чого напружуватися й випереджати події. Надалі просто зважати треба. Зуби цілі, кістки теж, струсу мозку нема, інше загоїться.

Вадим жив тими спогадами довго. З віком удавалося притлумлювати, та зринало й оживало, коли хтось приносив чергову заяву про зникнення близької людини. Хоч служив у іншому підрозділі карного розшуку, усе одно при нагоді приймав їх, маючи потім проблеми від колег та начальства. Нікому не хотілося брати на відділ або управління заздалегідь безперспективну справу – розшук зниклих безвісти. Поверталися вони самі, живими та здоровими, в одному випадку з десяти. Решту або не знаходили ніколи, або одного разу виявляли труп, і тоді доводилося чіпляти на себе «мокре». Подібні справи майже ніколи не розкривалися, їх передавали новачкам як естафету, аби пройшли своєрідний курс молодого бійця. І всі, хто мав змогу, шукали будь-якої законної нагоди списати «глухаря» в архів, забувши, мов страшний сон.

Усі.

Окрім Чотаря, якого колись за подібне відлупцювали.

Того року, на початку лютого, без сліду зник Валентин Антонюк, Валик, кругловидий русявий пацанчик із шостого «Б» класу.

Він мав у школі свою компанію, зі старшими не водився. Ті, своєю чергою, гуртувалися по-своєму, мали власні інтереси. Та Валик був такою собі шкільною знаменитістю. Він писав вірші для шкільної стіннівки, постійно вітав у римованій формі вчителів і членів різних комісій із усіма урочистими святами на лінійках і в актовому залі. А потім переміг на якомусь конкурсі юних талантів, його возили в Київ, де теж виборов не перше, але почесне третє місце, і вірші переможця надрукувала на цілу сторінку волинська обласна газета. Чотар не розумівся на поезії, як і більшість друзів та знайомих. Спробував читати – не зачепило. Проте сам факт такої публікації викликав повагу. Не кожного шестикласника вся школа знає на ім’я та в лице.

Тому переполошилися, коли на вулицях Луцька з’явилися оголошення «Допоможіть знайти дитину!». Чесно кажучи, на той час Вадим не міг пригадати, коли бачив таке раніше. З білого аркуша дивився не дуже чіткий, чорно-білий, проте впізнаваний Валик. Батьки дали недавнє фото, на якому в хлопчика були великі, широко розкриті очі, що робило його обличчя здивованим і дуже зворушливим. Під знімком зазначалося: 17 лютого ішов зі школи додому та не повернувся. Усі знали й те, про що в оголошенні не писалося, – пішов він разом із Юрою Сенюком, однокласником та другом Валентина, до того додому. Там пообідали, разом зробили математику, бо Юрко пас у ній задніх, точніше Валик робив, Юрко списував. Потому хлопець узяв портфель і пішов. У лютому темніло рано, сутінки накрили місто вже по третій. Переляканий численними допитами й надмірною цікавістю до своєї персони, Сенюк спершу тікав на перервах, потім батьки взагалі вирішили не пускати його до школи, поки не вляжеться.

Малося на увазі, поки не відшукають зниклого.

Але минув місяць, а віз розшуку лишався, де застряг.

За цей час Луцьком уже гуляло безліч страшніших одна від одної чуток. На базарі жіночки, озираючись на сторонніх, пошепки розповідали про таємну секту людожерів. Виявляється, казали вони, то вже не перший випадок, просто міліція все приховує, аби люди не лякалися. Лиходії довго придивляються, вишукуючи наступну жертву. Потім одного разу посеред вулиці дитину зупиняє красива, гарно вдягнена молода жінка, простягає карбованця й просить зробити добру справу: віднести записку за такою-то адресою. Чому б не допомогти? Дитина, хлопчик чи дівчинка, без різниці, з карбованцем у кишені спішить виконати доручення. Двері відчиняє старший чоловік, бере записку, читає. А в ній одне речення: «Прийміть товар». Жертву, яка нічого лихого від милих людей не підозрює, приязно запрошують почекати трошки, випити чаю чи ситра. У напої вже снодійне, дитина швидко засинає. Що далі – не повертається язик говорити.

Не менш популярні були розмови про викрадачів дітей, які виконують замовлення бездітних батьків. Тут усе відбувається набагато простіше. Кличуть із машини, просять показати дорогу. У потрібний момент хапають, роблять укол, вивозять непритомного далі з міста, узагалі в сусідню область, у Київ, а то й навіть у Москву. По дорозі періодично колють різну гидоту, здатну начисто стерти пам’ять.

Дитину переконують: ось батьки, а звати її зовсім не так, як раніше.

І зовсім тихенько та обережно почали згадувати недобрим словом євреїв та циган. Одні крадуть християнських дітей, аби цідити з них кров. Другі – щоб продати в рабство іншому табору, де бранців навмисне тримають у нечистотах, аби вкрилися коростою, потім змушують жебрати по вокзалах і базарах. Ще й підгодовують наркотиками, бо це ж цигани витягують шприцами сік із маковиння, аби робити з нього настоянки дурману.

Від таких та подібних оповідок Вадимові паморочилося в голові. Проте вдома батько присікав страшилки, гримаючи на матір щоразу, як та приносила з базару чи від знайомих чергові порції. Натомість Назар Чотар виявився чи не найбільш раціональною людиною в Луцьку. Принаймні з тих, кого Вадим знав і з ким доводилося спілкуватися.

– Чого б я ото язиком молов, – бурчав постійно. – Усе просто насправді, тільки думати так ніхто не хоче. Вечір уже був, морозець після відлиги, слизько. Там, де Сенюки живуть, прилеглі вулиці погано освітлені. Навіть у газету скаржилися, там друкували лист читачів. Ясно, ніхто не почухався, ось маємо.

За татовою версією, Валентина збила на неосвітленій слизькій вулиці машина. Водій вибіг, побачив, що наробив, перелякався, забрав тіло й вивіз кудись далеко за місто. Інших варіантів Назар Чотар не бачив, хоча й озвучував думку лише в тісному родинному колі. У міліцію з цим іти не збирався, бо цілком резонно припускав: подумають – свідок, почнуть тягати, не відкрутишся потім.

Зате Вадим одного разу не витримав.

Коли в школі хлопці обсмоктували новий варіант Валикового зникнення, він утрутився, врізався в розмову:

– Яка вам різниця. Живим малого вже не знайдуть.

Запала тиша. Уже потім до нього дійшло: мовив уголос те, про що всі довкола здогадувалися, та ніхто не наважувався вимовити першим. Витримав важкі погляди, повторив спокійно:

– Був би живий – давно б знайшовся.

– Піди батькам його скажи.

– Сам піди.

– Чого це? Я думаю, Валик живий. Усі так думають.

– Де ж він тоді?

– Знайдеться.

– Я сам цього хочу, пацани. Але ж треба мудрими бути… – Побачимо, який ти мудрий, коли його знайдуть живим. – Та мертвий він!

– Рота закрий, козел!

Сутичка спалахнула миттю. Вадимові вдалося розкроїти нападнику брову, перш ніж утрутився фізкультурник, що саме проходив поруч. Згріб бійців за карк, потягнув до директорського кабінету. Хлопчачий гурт подався за ними, і за п’ять хвилин директор дізнався: двоє побилися через те, що один вважав Валика Антонюка живим, а другий уперто наполягав – він мертвий. Звичайно, винним виставили Чотаря, вважаючи – він своїми словами спровокував бійку й заледве не вибив однокласникові око. До школи викликали батька, й упертий Вадим повторив при ньому: слів своїх назад не забиратиме, нікого не провокував, треба не тішити себе чарівними казочками, а визнати гірку правду. Тато при директорові відважив синові по шиї, а вже вдома довго й нудно пояснював: люди ніколи не хочуть знати правди, тим паче такої сумної та прикрої. Краще мовчати, тримати думку при собі й чекати, коли все розв’яжеться.

Це сталося в березні.

Сніг почав сходити, й у лісосмузі, за десять кілометрів від Луцька, знайшли тіло.

Шкільний портфель валявся під кущами на протилежному боці.

У ті часи кримінальної хроніки не було, детальні звіти про кожен злочин газети також не практикували, по телевізору тим більше не показували. Але місто невелике, історія моторошна, її обговорювали майже місяць. Тому не знати, звідки вилізло: експертиза виявила, що Валик постраждав від сильного удару, ймовірно завданого автівкою, що рухалася швидко. Помер не відразу, хоч ударом розбило голову. Знепритомнів, і якби вчасно повезли в лікарню, міг би вижити.

За це Вадима Чотаря й побили – за погану звістку.

Його батько виявився правий. Хлопець погодився з ним, та від того нікому легше не стало. Коли Валика ховали й Вадим прийшов прощатися разом із купою інших, старшокласники відтерли його з натовпу, нагнали зі словами: «Накаркав, падлюка!» Перестріли й відходили наступного дня, виміщаючи на ньому власні лють, безсилість і страх, бо кожен міг опинитися на Валиковому місці. Вадим не опирався, бо батькова правота й усвідомлення безкарності за скоєне пригнітило. Чи не вперше, але точно востаннє хлопець сприйняв екзекуцію як належне покарання, щось подібне до покути. Тому й мовчав, зціпивши зуби.

Винного тоді не знайшли.

За рік після похорону Валикова мама завагітніла. Народився хлопчик, назвали Валентином, хоч дехто вважав це безумством. На той час усе забулося, залікувалося, і Вадим Чотар запросто водив компанію з тими, хто молотив його.

Але відтоді кожне безслідне зникнення сприймав болісно, пропускаючи крізь себе.

Та історія спливала в найкритичніші моменти.

Хай недоречно, та саме її згадав, щойно отямився після сильного удару по голові.

2

Їх затягли вглиб лісу.

Коли отямився, світ довкола перестав гойдатися, а веселкові цяточки, що кружляли перед очима, розлетілися, мов комарі, Чотаря посадили під деревом, притиснувши спиною до стовбура. Руки завели назад, скували кайданками, і навіть найменша спроба поворухнутися відбивалася болем у вивернутих суглобах. Тим не менше, він спробував, одразу застогнав, почув над головою:

– Очухався? Молодець. Мені казали – чавун маєш міцний.

Не думав, що аж такий. Добре все, пане Чотар?

Він покрутив головою, намагаючись побачити, хто говорить. Та чоловік сам виступив збоку наперед. Широко розставивши ноги, запхав руки глибоко в кишені мішкуватих джинсів, поверх яких одягнув такий самий просторий легенький сірий светр. Рукави засукав до ліктів, відкривши жилаві, міцні, схожі на гілки старого дуба руки. Праву прикрашало татуювання – величезний як для малюнка на руці синій якір.

– Подобається? – чоловік перехопив погляд.

– У натуральну величину. Уявляю, що в тебе на задниці. – Ага, давай, пащекуй. Смішно, – слова зовсім не зачепили. – Тут у мене четверо свідків, я п’ятий. Усі разом ми підтвердимо, де й кому скажеш, що ти поводився гідно, сміливо. Як належить справжньому мужикові. Вважай, кураж і незламний дух зафіксовані, далі пропоную говорити серйозно.

– Про що? – і тут же: – Ольга де?

– Твоя подружка?

– Моя супутниця.

Чоловік глянув кудись убік, Вадим одразу почув її голос: – Я тут! Я тут!

– Усе гаразд? – крикнув Чотар.

– Нормально, – відгукнулася Ольга. – Жива.

– Хоч пальцем її…

– Тихо будь, – татуйований не дав договорити.

Він присів навпочіпки, аби опинитися на одному рівні з полоненим. Чотар тепер зміг роздивитися чіткі, правильні, хижацькі риси, маленьку горбинку на носі, сірі колючі очі, трохи відстовбурчені, загострені вгору вуха. Формою вони нагадували вовчі або бійцівської собаки на кшталт добермана. Стрижка коротка, але не поголена. Йоржик, типова манера стригтися серед військових чи інших силовиків. Колись Чотар сам таку полюбляв.

– Ми не знайомі, – вицідив. – Тобто, ти мене знаєш. Я тебе – ні.

– Краще б і не знав, – татуйований ковзнув по розмальованій руці. – То я на флоті колись служив. Молодий, зелений. Потім вивести можна було, але нащо. Минуле, його не витравиш. Як ось твоє.

– Не розумію.

Замість відповіді чоловік поліз у задню кишеню джинсів, тицьнув витягнуте Чотареві просто під ніс.

– Усе ясно?

– Підполковник Ярмолюк Сава Дмитрович.

– Ясно, питаю?

– Рідкісне ім’я – Сава. Чому не Савелій?

– Запитаєш у тих, хто записував. Та й яке тобі діло? Чому мене так батьки назвали – останнє, чим маєш перейматися.

– Звання відповідає посаді не менш ніж начальника поліції. – Бач, як швидко все вирахував, – Ярмолюк заховав службове посвідчення назад. – Я від тебе не ховаюся, Вадиме Чотар, бо ти на моїй території. І сам мусив би ховатися від мене. Чи принаймні не пхати носа туди, куди не просять.

– Звідки ти мене знаєш? Ще раз питаю.

– Не в тому ти становищі, аби я тобі звітував. Можеш повірити: твій послужний список, причому повний, я роздобув уже до обіду. Щойно дізнався, що тут вештається кульгавий пенсіонер, якому більше за всіх треба. Не сидиться на пенсії? Чи, може, мала?

– Вистачає.

– Підкинути грошенят не пропоную. Я взагалі не збираюся, Чотарю, витрачати на тебе навіть гривню. Тут, – Ярмолюк зробив рукою півколо, – без мого відома комар не пискне. Не питатиму, що ти тут робиш, прикрившись бабою. Збрешеш усе одно, а я й без того в курсі. Торгуватися так само не збираюся. Не пропонуватиму грошей, аби забрався звідси геть чи хоча б мовчав. Узагалі, ані тобі, ані жінці, яка з тобою, нічого не загрожує, якщо обоє поведетеся розумно й правильно.

– Це, по-твоєму, як?

Начальник поліції знову випростався, розім’яв ноги, зробив кілька гімнастичних рухів руками. Потому легенько ляснув долонею об долоню.

– Зараз ви обоє тут, у лісі, сидите задля розуміння: я все контролюю. І можу в себе на території теж усе, без жодних «майже». Злий на себе, що проморгав. Але ті, хто тебе послав, діяли правильно. Підпрягли пенсіонера, ще й каліку. Такий в око не впадає, а в теорії – безпечний. Словом, аби не вчасний сигнал… А! – відмахнувся. – Усе одно до вечора я б вас злапав, без варіантів. Та краще раніше, згоден?

– Не знаю.

– Поясню. Для вас краще, Чотарю, для вас. Якби зловив вас, коли все почалося – точно живими б не виплуталися. Знайшли б вас на проклятій дорозі, чули про таку? Та чули, чули… Для чого мені на господарстві два трупи, можеш пояснити? Ти ж бувалий, Чотарю.

– Ще два.

– Тобто?

– До трьох на додачу. Якщо їх не більше.

– Не розумію, про що белькочеш. Та думай, як думається. Важливо, аби ви обоє почули інше, – Ярмолюк заговорив голосніше, звертаючись не лише до Вадима, а й до присутніх, яких не було в полі зору. – Будь-яка дорога в Піщане для вас закрита. Нема чого вам там робити. Глухо, нудно, люди тамтешні чужих стережуться. Це перше. Друге – зараз спокійно, в компанії моїх хлопців, вертаєтесь у Шацьк. Сидите у своєму готелі, нікуди не виходите. Ви під наглядом, навіть якщо й не помітите цього. Завтра вранці їдете, звідки приїхали. І ще: можеш, Чотарю, доповідати що завгодно кому завгодно. Маєш же ніби відзвітувати, завдання ж отримав. Нехай сюди хоч усім особовим складом пхаються з Луцька чи навіть Києва. Тут, на моїй землі, Інтерпол зуби зітре. Я не хвалюся, так є й буде. Але все одно попрошу: спробуй, чоловіче мудрий, якось так на пальцях пояснити будь-якому начальству: ловити на чомусь Саву Ярмолюка – марна справа. Репутаційна втрата, знаєш такий вислів? Простіше або домовлятися, та маю великий сумнів, або не звертати уваги. В обмін на таке ставлення я гарантую порядок у курортному регіоні. Жодна падлюка не стирить у відпочивальника навіть порожній гаманець. Тут буде чи не єдина безпечна територія в Україні. Навіть правил дорожнього руху ніхто не порушить. Гарантія. То перекажеш?

– Кому?

– Вимкни дурня, Чотарю. Хоча… – підполковник потер якір на руці. – Ти мене почув. Більше не маю, що тобі сказати. Може, питання є?

– Дівчина – де?

Ярмолюк завмер, ніби пропустив удар під час бійки і тепер оговтується, міркуючи, що то було.

– Тобі дівчину треба?

– Підполковнику, тепер ти вимкни дурня. Дівчина, Яна Барва, – де вона? Повернеш її – і ми поїдемо відразу, без будь-якої торгівлі, умов та іншої дурні. Адже бачу, що ти непробивний, боятися тобі нема кого й чого. Тим більше пенсіонера-каліку і слабку жінку.

– Не така вже й слабка. Знаєш, як влупила моєму Жорику по яйцях?

– Мало! – долинув ззаду Ольжин вигук.

– Згоден, сам іноді хочу йому надавати, – відповів Ярмолюк, потім знову глянув на бранця згори вниз. – Давай так. Їдьте назад, сидіть собі в готелі. Щойно закінчу свої справи, зустрінемося, перекинемо по чарці, про все поговоримо. Чесне слово, зараз ніколи, час іде.

– Вадиме, ні! – крикнула Ольга.

Чотар поворушився, знову відчув біль у вивернутих руках. – Банкуй, підполковнику. Хто б сперечався – я не буду.

Не та ситуація, не те становище.

– Правду, значить, казали – мудрий ти, – кивнув Ярмолюк. – Або щонайменше не дурень.

– Треба сприймати як високу оцінку?

– Та розумій, як хочеш, – поліцейський відступив на два кроки, зробив комусь невидимому жест правицею: – Можна, Жорику. Гості наші все зрозуміли.

Сказав – і пішов геть, швидко зникнувши з поля зору поміж дерев.

Наче вигулькнув із повітря і в ньому ж розчинився.

Замість нього перед Чотарем виріс худий, кирпатий, якщо й схожий на поліцейського, то хіба на персонажа з комедії молодик. Підморгнув Вадимові. Покрутив у руці ключик від кайданків. Підкинув на долоні, хотів зловити – не вийшло.

Нахилився.

Підняв.

3

До Шацька повернулися близько четвертої.

Чотар сів за кермо. Ольга не заперечувала, усю дорогу мовчала й позирала то в дзеркальце на седан, що рухався позаду на невеликій відстані, то перед собою у вікно – на пікап, котрий тримався попереду. У місті конвой одразу роз’їхався в різні боки, та це зовсім не означало, що їх лишили в спокої та без нагляду. Кермуючи до готелю, Чотар відчував на потилиці гострий погляд сірих очей Сави Ярмолюка, хоч розумів – дурня воно все й самонавіювання.

Навпаки – переконався в правильності напряму пошуку й нарешті отримав потрібний результат.

Натомість Ольга ледве стримувалася. Вадим розумів уявність, вимушеність, картинність її спокою. Та все ж не зміг передбачити, як сильно прорве. Вона не пішла у свій номер. Дочекавшись, поки Чотар відімкне свій, налетіла, заштовхнула всередину, носаком причинила двері, силою тайфуну притиснула до стіни. Він дивувався, як удалося втримати ковіньку.

– Зрадник! Зрадник! – закричала, молотячи кулаками по його грудях.

Дозволивши жінці ще трохи побушувати, Вадим випустив палицю, перехопив кисті її рук обома своїми, сильно стиснув.

– Боляче!

– Знаю. Годі вже.

– Зрадник! Покидьок! Пусти!

– Поводься добре – тоді.

– Він ще диктувати буде!

– Буду!

Сам від себе не чекаючи такого, Чотар сильно відштовхнув Ольгу. Вона перелетіла через усю кімнату й, заточившись, дивом упала на ліжко, а не біля нього. Умить підскочила, збираючись напасти знову. Але Вадим виставив руку перед собою, потім підняв обидві на рівень плечей.

– Здаюся. До речі, давно час перейти на «ти», а то ми такі близькі, що…

– Не забивай мені баки, ти! – обурення нікуди не зникло, проте Ольга потроху заспокоювалася. – Зрадник, паскудний зрадник.

– Кого я зрадив?

– Мене. І Яну.

– По порядку, будь ласка.

– Тип, який напав на нас, знає, де Яна. Чітко дав це зрозуміти, я чула. Але замість спроби повернути мою доньку ти дозволив, аби вона лишалася в полоні до завтра!

Чотар зітхнув, сперся спиною об стіну.

– Ольго, на нас напав начальник тутешньої поліції. Він тут цар і Бог, нікого й нічого не боїться. Йому ніхто не може диктувати умови, – вона хотіла щось сказати, та він не дав, заговорив далі швидко, ніби боячись загубити думку: – Сьогодні склалося все, Ольго. Начальник та його посіпаки, явно з числа поліцейських, не лише прикривають контрабанду, а й самі нею займаються. Ми випадково надибали їхню перевалочну базу в глухому селі. Раніше, так само випадково, її виявили Яна з Женею. Навряд знали, що всередині доту. Але ми вже не припускаємо – знаємо напевне: у Піщаному контрабандисти мають очі й вуха. Ярмолюк не даремно бовкнув про ту прокляту дорогу. Думаю, вона, овіяна страшними казками, не раз допомагала йому замести сліди.

– Де Яна? Чому вони її тримають?

– Ти б хотіла, щоб її теж знайшли на проклятій дорозі? – Прикуси язика! Не каркай!

Чотар подумки порахував до десяти, видихнув.

– Послухай ще раз, дуже уважно. Ми знаємо, хто її тримає. Ми знаємо, чому вона потрапила до їхніх рук. Для чого її тримають – навряд чи зараз має значення. Знаючи специфіку поліцейської служби, припускаю, скоріше упевнений: зайві трупи навіть таким, як Ярмолюк, на хазяйстві не потрібні. Тому він не зачистив нас одразу, а просто налякав. Тим більше, він звідкись дуже швидко дізнався, хто я такий. З ним я раніше не стикався, нічого про нього не чув і не знаю. Навряд чи він на посаді недавно. Але ж я пішов зі служби все одно давніше.

Ольга підвелася, підійшла до вікна, витягнула цигарки. – Поясни, до чого хилиш, – сказала, крутячи одну в пальцях.

– Покірно сидимо по норах. Тобто, в номерах. Чому Ярмолюк заворушився й вирішив вивезти свій товар сьогодні, хтозна. Думаю, активізувався, бо відчув – гаряче. Одне діло, коли випадкові свідки, ніхто, по суті. Й зовсім інше – такі люди, як я.

– Тобто?

– Підполковник не просто знає, ким я був, де служив і чим займаюся зараз, – пояснив Вадим. – Він поняття не має, що ми з тобою шукаємо зниклу Яну. Зате в курсі, що мене цікавить контрабанда, його вантаж, його оборудка. Доходить?

– Ні, – чесно зізналася Ольга.

– Так я й кажу: або сидимо тут, чекаючи завтра, потому домовляємося з Ярмолюком, або діємо.

– Як діяти?

Чотар підкульгав до Ольги, легенько взяв за плечі, розвернув.

– Не вірю йому. Не дам гарантій, що він не обдурить, не гратиметься далі.

– Я теж, – зізналася вона, трохи подумавши.

– Значить, треба такі гарантії мати. Тим більше, що я не люблю певних речей. І вже зліший за тебе.

– Так не буває.

– Буває. Доведу.

Він забрав руки з її плечей.

4

Потрібний дзвінок Вадим зробив із телефону Ольги.

Узявся був за свій, та раптом стрельнуло – просунута компанія, керована начальником поліції, могла вирахувати його номер і запросто взяти на контроль. Не варто думати: раз Шацьк – маленьке місто, провінція, то тут життя зупинилося й люди досі дзвонять із пошти, замовляючи міжміські переговори. У теорії слухати могли й Ольжину мобілку. Але, поміркувавши й пригадавши розмову в лісі, Чотар вирішив ризикнути. Жінку вважали його прикриттям, не більше. Тож напевне серйозно не сприйняли. До того ж його ім’я та прізвище Ярмолюк назвав відразу, хизуючись своїми можливостями. Якби знав щось про Ольгу Барву – неодмінно згадав би її паспортні дані.

Тому ризик вважав мінімальним.

Ольга пішла до себе. Спершу наполягала, аби Вадим пояснив свій план. Він затявся хоча б через те, що склав лише приблизний, у який зміни вноситимуться по ходу дії. Крім того, уже достатньо вивчив характер своєї супутниці. Вона цілком могла втрутитися, причому в найменш підходящий момент, зіпсувати все через бажання брати особисту участь. Чотар не озвучив побоювань, але так делікатно, як умів, дав зрозуміти. Ольга спершу образилася, потім розізлилася й демонстративно зачинилася в номері.

Буває.

Відлік часу пішов. Чотар здивувався, як удалося впоратися за півгодини, давши Ользі весь розклад. Зараз – пів на п’яту, тож навіть за сприятливих умов він може почати свою гру щонайменше після сьомої. Але вибору не мав, тож набрав номер, який міг назвати, навіть якщо його розбудити серед ночі. Людині, яка відповіла, довго пояснювати нічого не треба. На тому боці спершу зітхнули, потім коротко виматюкали його, та далі не сперечалися.

Ну, поїхали.

До шостої треба було перечекати, і час потягнувся дуже повільно. Вадим змусив себе лягти на ліжко, спершу просто вивчав стелю, потім заплющив очі й незчувся, як задрімав. Не надовго, хвилин на тридцять, проте вистачило: відчув приплив сил. Дочекався початку сьомої, підхопив ковіньку, покульгав до бару. Учора оперативник Максим обіцяв сидіти там із шостої. Чотар не збирався після сьогоднішнього підходити до нього, але перевірити все ж мусив.

За столиками в різних кутках – дві пари.

Молодика в футболці з Бобом Марлі й потертих джинсах не побачив.

Спершу Вадим думав присісти. Передумав, підійшов до шинквасу, поклав лікті на стійку. Знайомий бармен старанно робив вигляд, що не помічає клієнта. Лиш коли Чотар нетерпляче постукав долонею, той із підкресленою акуратністю поставив помиту кавову чашку на місце, наблизився, тихо промовив, дивлячись через Вадимове плече:

– Вам тут не можна бути.

– Саме мені?

– Вам.

– А де можна випити? В іншому закладі?

– Вас дуже просили не виходити з номера. А мене просили переказати це вам, якщо побачу.

– Синку, ти не помилився? – процідив Чотар, примружившись.

– Мені показали вашу фотку. Не хочу проблем, ідіть назад. Аж тепер Вадим почув, як тремтить барменів голос.

– Проблем із ким?

– Слухайте, ви ж самі все знаєте. Ідіть назад.

Чотар не квапився, лишався на місці. Бармен швидко, ніби крав і не хотів, аби зловили, налив у чарку коньяку на око, майже по вінця, підсунув.

– Заклад пригощає. І все, шановний, ідіть.

Вадим теж так само швидко, не смакуючи, спорожнив чарку. – Ще можна? – Ви знущаєтесь, – бармен зітхнув. – Хоч усю пляшку видуйте тут, все одно доведеться потім сидіти в номері.

– Про всю пляшку ти серйозно? – Чотар уже відчув кураж. – Та майте ж совість нарешті! Бармен вигукнув голосніше, ніж треба. На них озирнулися. Вадим підхопив ковіньку, відсалютував, неквапом покульгав геть.

Максим так і не з’явився.

Довелося стукати до Ольги. Вона відчинила не відразу, за цей час не перевдягнулася, лише зняла куртку. Мовчки дозволила переступити поріг, уловила випари, скривилася.

– Фу. Отакий у вас план.

– Ми ж ніби вже на «ти».

– Не має значення, хто бухає – «ви» чи «ти». Отже, план – випити в незрозумілій ситуації. Ну, мені це знайоме. Схоже, далі мені доведеться шукати Яну самій. Навіть маю задум.

– Цікаво.

– Піду в поліцію.

– З поліцією ти кілька годин тому познайомилася.

– Але це не вся поліція! У мене є номер начальника в Луцьку. Зрештою, сяду на телефон, вийду на Київ.

– Не встигнеш. Повір мені, Ольго, машина, може, ефективна, але неповоротка страшенно. І чи ти впевнена, що подзвониш тому, хто не прикриває нашого нового знайомого Саву Ярмолюка? Він надто впевнено почувається як для людини, котра не має підтримки у системі. До того ж, – він криво посміхнувся, – перевірено на собі: звідси нікому з нас просто так, безкарно, не вийти. Як кажуть, не намагайтеся повторити це.

– Тому ти п’єш.

– Пригостили. Більше не буду. Треба ще раз брякнути з твого телефону.

– Черговий геніальний план?

– Корекція вже готового.

Знизавши плечима, Ольга простягнула трубку.

Чотар пішов дзвонити до себе. Щойно відповіли, дещо уточнив. Коли повертав, Ольга не взяла – вихопила з руки й зиркнула так, що Вадим мовчки залишив її кімнату.

За спиною зсередини люто повернувся ключ.

Буває.

Далі знову довелося чекати. Лиш тепер хтозна-чого. Усяке трапляється. Але Максим рано чи пізно мусив з’явитися в барі. Особливо після сьогоднішніх подій оперативник не мав права ігнорувати зустріч. Якийсь час маячити в барі повинен. Чотар робив на це ставку.

Годинник показав пів на восьму.

За п’ять хвилин у двері постукали.

Зітхнувши полегшено, Вадим відчинив.

Пропустив прибулого, отримав від нього ключ, залишив гостя в себе, сам знайшов потрібний номер. Зачинився в ньому. Чекати лишилося недовго.

Минуло ще десять хвилин – і пошкрябалися вже сюди. Дуже обережно.

Чотар відчинив.

Футболку й джинси Максим так і не перевдягнув.

– Ой! – зовсім по-дитячому вирвалося в нього. – А як…

– Отак. Заходь.

Пропустивши, Вадим Чотар повернув ключ у замку на два оберти.

А потім уже не стримував себе, давши волю люті.

Випустив назовні всіх демонів, яких постійно намагався приборкати.

Не дав Максимові сказати більше ні слова – ударив ковінькою по ногах. У того від несподіванки, помноженої на різкий біль, підломилися коліна. Коли впав навколішки, Вадим відкинув палицю, обома руками з двох боків сильно, безжально влупив молодику по вухах.

– Ай-й-й-й-й! – заволав той, згинаючись навпіл.

Чотар штовхнув ногою, допомігши впасти. Потім копняком у бік змусив розвернутися горілиць. Наступив на живіт, дочекався, поки Максимові перехопить подих, пересунув ногу на груди, натиснув дужче, нахилився, просичав:

– Ще?

– За… За що? – викашляв оперативник.

– Ага, ти в нас тупенький. Чи придурок, га? – він забрав ногу. – Встань. Встати, я сказав!

Максим обережно, допомагаючи собі руками, підвівся. У його очах Чотар прочитав не страх, а цілковите нерозуміння того, що відбувається. Замахнувся різко, втішився, коли молодик мимовіль сахнувся й навіть втягнув голову в плечі. Щось підказало – поволі оговтується, дурних та переляканих на роботу під прикриттям не ставлять, зараз огризнеться. Тож опустив руку.

– Ти здав мене, як склотару. Злив, мов лайно в унітаз, – Максим відкрив рота, збирався щось сказати, мабуть, заперечити, та Чотар не мав часу його слухати. – Контрабасом тут рулить особисто начальник поліції, цілий підполковник Ярмолюк. Він знає, для чого я прогулявся в Піщане, моє ім’я, прізвище, колишнє місце служби. Тут, у Шацьку, до цього більше нікому нема діла. Є місцевий трупоріз, такий собі Штефан Юрійович… Штефко. Ми зустрічалися вчора, у моїх, тобто у наших справах. Він знає, як мене звати. Але, – палець націлився Максимові в груди, – не знає мого прізвища. На нього вивів один мій знайомий, проте таке знайомство для Штефка ні про що не говорить. У житті все перемішане, і він навряд чи зацікавився моїм колишнім місцем роботи. Теоретично, чисто теоретично здати мене Ярмолюку міг він. Проте патологоанатом поняття не мав про наш намір навідатися в Піщане. Ти, – Вадим помахав пальцем, – усе знав. Отже, ти єдиний, хто міг закласти мене. Інакше просто не виходить. Доведи, що я помиляюся, тільки аргументовано. Слухаю тебе.

Поки він говорив, Максим остаточно заспокоївся.

– Вам не треба пояснювати, яка в мене робота. Ми з вами професійні циніки, Вадиме Назаровичу. Працюємо на результат.

– А ще простіше?

– Тепер точно відомо, хто контролює місцеву контрабанду. Маю всі повноваження форсувати події так, як того вимагає оперативна доцільність. Були підозри, та ситуація вимагала визначатися чимшвидше. Зате, – тепер він підніс палець, мавпуючи Чотаря, – ми вже напевне знаємо, де злочинці влаштували перевалочну базу. Ви прогулялися в Піщане, реакція Ярмолюка була миттєвою. Ну, і знаємо тепер ватажка й можемо приблизно уявити склад злочинної групи.

– Тобто, ти спершу запряг мене допомогти, а потім здав Ярмолюку?

– Не так буквально, – молодик криво посміхнувся, потер забите місце. – Знайшов спосіб повідомити певну інформацію тим, кого підозрював. Я ж уже провів певну роботу. Зібрав деяку інформацію. Тягнути далі нема куди, начальство підганяє, ситуацію я вам обмалював. Партія наркотиків серйозна, міжнародний картель, усе таке… На моє повідомлення зреагував особисто начальник поліції. Далі справа техніки.

– А ти не думав, що він запросто міг мене помножити на нуль? Ще й разом зі сторонньою жінкою. Така в тебе тактика?

– Відкрити оборону противника, отака тактика, це підручник.

– Я не почув: тобі наплювати на можливість нашої зачистки?

– Усе продумано, Вадиме Назаровичу. Інформацію про вас подано як про дуже важливу персону. Велике цабе під прикриттям, зникнення якого створить величезні проблеми. Та Ярмолюк, бачу, сам усе зрозумів. Простіше проявити себе і вказати вам, великому й жахливому, на місце. Коли він опинився серед підозрюваних, прокачали його біографію. Має амбіції та самолюбство. Показати владу для нього в рази краще, аніж фізично усунути небажану особу. Ви й ваша супутниця нічим не ризикували.

– Ти справді так вважаєш?

– Майже нічим. Мінімальний ризик є завжди. Життя – штука взагалі ризикована, Вадиме Назаровичу. Ви ж для чогось подалися в Піщане, а там і довкола села, кажуть, не чисті. Я ж і вас вирахував.

– Тобто?

– Так чи інакше мій план спрацював би. І ми б зустрілися сьогодні неодмінно. Ви б висловили претензії. І назвали б того, хто раптом створив проблеми вам, клюнувши на мою приманку. Усе, дякую за допомогу.

Максим розвів руками. Чотар мовчав, подумки добираючи слова. Молодик уже зовсім упевнено, як людина, котра повністю контролює ситуацію, примостився на стільці, поклав ногу на ногу.

– Трошки дивний спосіб ви придумали, аби зустрітися. Але бачу, оперативники колишніми не бувають. Отже, правду кажуть.

Чотар наблизився, зігнув руку в лікті, тицьнув краєм ковіньки Максимові в груди. Не сильно, проте відчутно, з виглядом учителя, який показує лінькуватим школярам потрібне місце указкою на географічній карті. Цього разу молодик не здригнувся, навіть із цікавістю глянув на палицю, торкнувся рукою.

– Нічого так. Замашний інструмент.

– Слухай тепер мене… інструмент, – відчеканив Вадим. – Від цього моменту тебе відсторонено від завдання.

– А ви права не маєте.

– Після того, що ти собі дозволив, маю. Я сам собі даю таке право. Тільки посмій мені рипнутися. Зараз ти при мені набереш свого старшого, з яким можна говорити і який приймає рішення. Даси мені телефон, скажу два слова.

– Розкривати себе отак не збираюся. Можете злитися скільки влізе.

– Тебе, синку, уже ніхто ні про що не питає. Зв’яжи з куратором чи хто там у тебе. Я поясню, чому надалі не можна покладатися на тебе.

– Ви серйозно?

Замість відповіді Чотар натиснув на палицю.

Знав – робить боляче.

Хотів цього, зовсім не мучило сумління.

5

Ольгу далі не турбував.

Зараз навіть на краще, що вона образилася. Помиритися завжди встигнуть, довго дути губи не в її інтересах. Чотар дочекався, поки піде Максим, затим дав трохи часу своєму новому партнерові. Коли нарешті вирішив – пора, уже стало по дев’ятій вечора. Шацьк поволі поглинали сірі липневі сутінки, і єдине, чого боявся Вадим – запізнитися. Але навіть якщо Ярмолюк уже все почав, напевне поставить процес на паузу після його виходу.

Пора.

Він одягнув куртку, застебнув на всі ґудзики. Спираючись на ковіньку, прокульгав до бару, де вже зібралося більше народу. Відразу посунув до стійки, сперся грудьми на край. Зустрів здивований та водночас збентежений погляд бармена.

– Вибачаюсь, але вам хіба не сказали? – неголосно мовив той, протираючи високий пивний кухоль. – Старша людина, сива, а жити набридло.

– Здається, синку, ти хамиш клієнту. Давай книгу скарг. – Поверніться в номер. По-хорошому нагадую.

– А який поганий варіант?

– Краще вам не дражнитися.

– Зважай на мою сивину. Як доживеш до своєї, побачиш – то ознака досвіду.

– Вам поговорити нема з ким? Чи сподобалося за рахунок закладу? Можу повторити.

– Ні, краще поговорю. Але не з тобою. Гукни сюди тих, хто тебе так налякав.

– Тобто?

– Ти вже кілька разів повторюєш, наче папуга, чиїсь слова. Не ти придумав, що мені не можна виходити з номера, правда? Ну, ось. Ти ж усе розумієш, усіх знаєш. Дзвони, кому треба. Хай сюди їдуть, раз уже мені на вулицю зась.

Бармен крутив у руці до блиску витертий кухоль.

– Не розумію.

– Пана Ярмолюка мені треба, так ясніше? – Чотар почав дратуватися. – Може, ти не знаєш прізвища начальника вашої поліції?

– Знаю.

– Коли так, чекатиму он там, – Вадим показав ковінькою на вільний столик недалеко від входу. – І пригощай за рахунок закладу. Мені сподобалось, а ти сам щойно запропонував. Я тебе за язика не тягнув.

Не чекаючи відповіді, Чотар закульгав на вибране місце. Бармен поставив келих на місце, узяв телефон, повернувся спиною. Щойно притулив слухавку до вуха, озирнувся й вийшов з-за шинквасу, зникнувши в задніх дверях. Повернувся хвилин за п’ять, зиркнув на Вадима, поклав телефон під стійку. Ще за десять хвилин підійшов, поставив перед Чотарем чарку, по вінця наповнену коньяком. Не зронив і пари з вуст, залишив прикрого клієнта з напоєм сам на сам.

Чотар смакував коньяк, поглядаючи на годинник.

По нього прийшли за десять десята.

– Смачного, – побажав худий кирпатий Жора, умощуючись навпроти. – Хулі буянимо, командире?

– Я сиджу тихо й спокійно, – Вадим пригубив коньяк.

– Ага. Людей тут залякав.

– Його? – Чотар кивнув через плече в бік бару. – Цей сам кого хоч налякає. Він один такий нахабний, чи в Шацьку кожен, хто наливає людям алкоголь, працює на поліцію?

– Ти чогось хотів. Кажи – або я поїхав.

– Отже, потривожив.

– Слухай, ти, – Жора нахилився через стіл. – Тобі вже показали сьогодні твоє місце. Вимкни героя, тобі його вже зарахували. Визнай поразку, роби, як сказали, завтра спокійно їдь додому. Ми навіть проведемо, аби дорогою з вами обома нічого не сталося.

– Тепер ти мене слухай, – Чотар допив, так само подався вперед. – Або хай твій шеф піднімає сраку і їде сюди, до мене на розмову, або вези мене до нього.

– Забагато береш на себе, не здається?

– Ні. Маю до пана Ярмолюка пропозицію, від якої він не відмовиться.

– Просто як у кіно говориш.

– Ага. Тільки у нас тут не кіно. Не влаштуєш зустріч просто зараз – пошкодуєш. Бо Ярмолюк дізнається, що це саме ти всіх підвів. Рахунок виставить. Тобі воно треба?

Чоловіки їли один одного поглядами.

– Поясни, – вичавив нарешті Жора. – Інакше нічого не буде. Сава зараз дуже зайнятий.

– Навіть знаю чим. Хоче врятувати свою оборудку – хай зустрічається зі мною. Так і перекажи.

Кирпатий відкинувся на спинку стільця, показав на порожню чарку.

– Ти не напився часом?

– Гляди, аби ви всі нині з горя напилися. Годинник не цокає, Жоро.

Той неквапом підвівся. Для чогось обмацав поглядом присутніх, котрі не звертали на нього жодної уваги. Затримався на бармені. Той втягнув голову в плечі.

– Сиди тут, – кинув Вадимові.

– Куди ж мені звідси подітися, – театрально зітхнув Чотар. Кирпатий вийшов у сутінки, котрі вже встигли загуснути до справжньої ночі. Коньяк подіяв, посиливши кураж. Вадим дотепер припустити не міг, що знову доведеться згадати колишню службу, від якої тривалий час намагався відхреститися. Забути не вийде, але повертатися до старого не збирався.

І Ольга зі своєю зниклою донькою тут ні до чого.

Жора повернувся, став у дверях, підкликав жестом. За інших обставин Чотар сприйняв би це за знущання, вияв неповаги чи нахабство і реагував би відповідно. Натомість дозволив собі стриматися, підкоритися й виконати наказ, вийшовши на вулицю. Так само мовчки кирпатий вказав на знайомий седан, припаркований у дворі. За кермом сидів один із бійців, котрі блокували їх удень. Вадим хотів сісти назад, та Жора прочинив передні дверцята, буркнувши:

– За спину тебе не пущу.

– Правильно робиш, – реготнув Чотар. – Ти мене взагалі стережися. Служив в армії?

– До чого тут…

– До всього. Примовка в прапорщиків є: я коли нормальний, а коли без жалю. Чув?

– Сиди мовчки. Розійшовся.

6

Їхали недовго.

Чотар припустив – завезуть у міську поліцейську управу. Навіть побачив будівлю, коли завернули на якусь вулицю. Та седан проїхав повз, покружляв ще трохи, і вони опинилися на околиці. У темряві попереду білів пікап. Вадим вибрався назовні, не чекаючи наказу, міцніше сперся на ковіньку.

– Телефон, – Жора простягнув правицю долонею догори. – Ще чого. – Треба буде – ще щось даси. Поки – телефон, порядок такий.

Чотар віддав мобільник.

Сава Ярмолюк уже вигулькнув із ночі, крокував назустріч. Пружна хода хижака, господаря лісу. Так і не перевдягнувся відтоді, як вони познайомилися сьогодні вдень.

– Привіз, – бовкнув Жора.

– Заткайся, погуляй, – кинув підполковник, цикнув зубом, сплюнув набік, дочекався, поки кирпатий послухається, запитав руба: – Чого тебе судомить, Чотарю? Я тобі не все сказав, чи ти не все почув?

– Саме тому я тут, – Вадим говорив рівно, спокійно, зважено. – Ти мене розшифрував, Саво.

– Взагалі-то так мене називають… А, нехай! – відмахнувся, мов від комара. – До тебе аж тепер дійшло? Радий.

– Маю свій інтерес.

– Який?

– Казав уже. Дівчина. Яна Барва.

– Знов за рибу гроші.

– Ти тримаєш її, я знаю. Давай торгуватися.

– Тобто?

– Дівчина в обмін на інформацію, яка тебе врятує.

– Мене? – підполковник вишкірився. – Тут рятують від мене, Чотарю.

– Послухай мене рівно одну хвилину. Усе зрозумієш.

– Я вже гаю на тебе час.

– Справді маю завдання накрити трафік контрабасу в цих краях. На це працює ціла група, розроблена операція.

– Здогадуюсь. Нічого нового поки не сказав. Але хоч зізнався.

– Ви ж не чекали нікого в Піщаному сьогодні, правда?

– Місце ідеальне, сам же бачив. Туди ніхто не поткнеться, потреби нема. Усе?

– Не все. Головне попереду. Сьогодні ти сполошився, Саво. Чесно визнай – моя поява плюс моє розкриття прискорили процес і поміняли твої плани.

Ярмолюк знову сплюнув.

– Нехай так. І?

– Розумний, та не дуже. Думаєш, поки машина запрацює, поки начальство погодить між собою всі пункти, швиденько забереш вантаж і доправиш, куди треба. Наввипередки побігаєш. Саме тому дав мені час до ранку. Бо завтра вранці твоя оборудка вже прокрутиться, сліди заметеш, колегам доведеться починати з нуля.

– Об мене, Чотарю, зуби ламали всі.

– Та зрозуміло, Саво, зрозуміло. Тільки цього разу є нюанс: справа дуже серйозна. Накрити треба не лише тебе. Важливіше припинити великий міжнародний трафік. Задіяні поляки, навіть білорусів підтягнули. Київ уже готується рапортувати про успіх операції.

– До чого ти це все говориш?

Чотар наблизився впритул, товариськи, навіть із певною ніжністю поплескав Ярмолюка по плечу.

– Самовпевнений дуже ти. Неляканий. Тобі й твоїм людям дозволять узяти вантаж у тому доті. Потім візьмуть на польському кордоні всіх учасників. Знаю, бо тип, через якого пішла інформація про мене, давненько працює в Шацьку під прикриттям.

– Я не знаю, через кого…

– Дізнатися просто, – Чотар не дав договорити. – Ясно, пройшло через треті або навіть четверті руки. Хтось десь проколовся, буває. Тому операція перейшла в активну фазу. На волі тобі і твоїй банді гуляти щонайбільше до ранку. Чи коли там запланована передача крізь вікно на польському кордоні.

– Брешеш.

– Навіщо?

– Поняття не маю. Зливаєш поліцейську операцію. Тебе ж самого вирахують.

– За мене не журися, – Чотар вимучив посмішку. – Кажу ж, маю власний інтерес. Пенсія замала, ти правий.

– Ясно. Торгуєшся.

– Еге. Тільки гроші – то таке. Коли все пройде гладенько, сам вирішуй, яким буде мій гонорар. Важливіше зараз – Яна.

– Далася тобі дівка… Родичка?

– Не має значення. Умова така: я влаштовую так, що ти й твої люди проскакують повз усі засідки. У мене є людина, котра проведе через кордон.

– Я всі дірки в кордоні знаю.

– Тут – так. З того боку, – для наочності Вадим махнув у потрібному напрямку, – твоєї влади менше, Саво. Я проведу тебе й вантаж. Ти повернеш Яну. Сподіваюся, з нею нічого не сталося. Думай уже, часу нема.

Підполковник легенько смикнув себе за вухо, мовби стимулюючи мозкову роботу.

– Перетерти треба, – мовив нарешті.

– З ким? Не ліпи горбатого! Тут же, крім тебе, головних більше нема. Сам із собою побалакаєш? Давай, завжди цікаво побазікати з розумною людиною.

Ярмолюк не квапився з відповіддю.

Але для Чотаря це був якраз той випадок, коли мовчання красномовніше за будь-які слова.

Він уже виграв свій раунд.

Не перший.

7

Нарешті поїхали.

Переговорний процес тривав хвилин сорок. Увесь цей час Чотар сидів у машині під наглядом Жори. Той отримував неприховане, Вадим припустив навіть – близьке до сексуального, задоволення від того, що тримав його під пістолетним дулом. Себе Чотар дурити не збирався: відчуття не надто приємні. Але темрява дозволяла приховувати справжні емоції, відбиті на обличчі. Тому мав надію, що виходить виглядати байдужим і незворушним. Навіть опустив повіки, удаючи розслабленого, хоч насправді напруження вже сягало ватерлінії. Спокій.

Розплющив очі, почувши рух ззовні. Подався вперед, збираючись вийти, сіпнув дверцята. Зрадівши, Жора тицьнув його дулом під ребра. Сильно, мабуть, синець поставив.

– Тихо будь! Не рипайся!

– Нерви в кишеню, – процідив Чотар.

Відстань між ними була така, що закортіло врізати ліктем. Вгатити під бороду, дістати до горла, а ще краще – влупити точно в писок, роз’юшити, вмити кров’ю. Стримавшись, Вадим відсунувся назад, углиб салону. Дверцята вже прочинялися, почувся голос Ярмолюка:

– Вилазь.

Вадим вибрався, намагаючись не дивитися на Жору. Начальник міліції виглядав трохи збентежено, та все ж упевнено, як людина, що нарешті прийняла важливе рішення.

– Ну?

– Тобі б зараз триматися скромніше, – сказав Ярмолюк. – Жируєш на чужій території.

– Я вже чув це. Більше нічого нового?

– Де твоя людина?

– Де треба.

– А якщо знайду, прищучу? Ти будеш не потрібен.

– Шукай. У тебе час на те є?

Ярмолюк засопів.

– Так мислю, ти або блефуєш, Чотарю, або щось задумав.

– Обидва варіанти в яблучко.

– У тебе ще менше часу крутити.

– Блефую, бо не знаю напевне, чи в тебе дівчина, яка мене цікавить. Сам натякнув – знаєш, де вона, але ж блефувати можеш і ти. Про задум теж правда, бо моя людина тут давненько. Тобі злили мене, але ж мого товариша не вирахували. Операцію тут готують уже давно. Просто так збіглося, що зараз дівчина для мене важливіша. Мене і колегу задіяли неофіційно, неформально. У разі провалу все спишуть на нас, так переводять стрілки й перекидають відповідальність. Та кому я розказую, пане підполковнику!

– Мені.

– Ага, тобі. Людині, яка чудово знає, як працює падлюча система. Нікого не шкода. Хіба це перша чи остання невдала операція? Я тебе прошу.

Витягнувши телефон, Ярмолюк висвітив годинник на дисплеї.

– Робимо так, – промовив, розтягуючи слова, ніби думав і вирішував по ходу. – Ти проведеш нас повз засідки. Припустімо. Треба знати координати місця, до якого вийдемо. Там чекатимуть люди.

– З того боку кордону?

– Не твоє діло, – але тут же додав: – З обох. Щойно вантаж пройде, везу тебе туди, де чекає дівка. Робимо обмін.

– Це зовсім не обмін. Процедура інша.

– Може. Але буде така! – Ярмолюк підніс голос, та одразу вирівняв його. – Усе, Чотарю. Не хочеш – не треба.

– А якщо я проти? Скасуєш операцію? Дозволиш себе накрити?

– Не мене. Гаразд, утрачу вантаж. Повисне борг, та я знайду спосіб розплатитися. Повір, об мене поламають зуби навіть у Києві, якщо не вийде взяти на гарячому. Тепер, бач, не візьмуть. Думай про себе і дівулю свою. Відмовишся – знайдуть тебе на проклятій дорозі. Дівчину теж, пізніше трошки. То як, торгуємося?

– Ні, – Вадим мотнув головою. – Погнали.

– Молодець. То де нас чекати?

Чотар сподівався, що в темряві Ярмолюк прочитає його посмішку.

– Отут доведеться показати, на що ви здатні.

– Знову граєшся?

– Та де. З тобою догратися можна.

– Хоч це розумієш.

– Знайди спосіб визначити напрямок руху, як почнемо. Нехай твої підтягуються паралельно з нами, у режимі реального часу. Будемо, так би мовити, в одній системі координат.

– Все ж таки граєшся.

– У тебе свої умови. У мене – свої.

– Не в твоєму становищі ставити умови, Чотарю.

– Ми однакові, підполковнику. Ти готовий утратити вантаж – але то лише теорія. Насправді не хочеш цього, і є шанс усе провернути чисто й акуратно. Мені на ваші справи тьху, навіть радітиму, якщо колишні колеги втруться.

– За що їх так не любиш?

– Сказати?

– Почав же.

Вадим націлив на Ярмолюка вказівний палець.

– За те, що в системі досі крутяться такі, як ти. За те, що всі всім усе дозволяють. За те, що ніхто нічого не хоче міняти і такі, як ти, системі дуже вигідні.

– Красиво, пафосно. Вважай, зараховано.

– Мені все одно, – Чотар знизав плечима. – Твій інтерес – зберегти вантаж, виконати угоду й заробити гроші. Мій – знайти Яну Барву. Один інтерес проти іншого. Хіба не знайдемо спільну мову?

– Я говорю з тобою, – Ярмолюк криво посміхнувся, провів долонею по наїжаченому волоссю. – Отже, знайшли її, вважай. Сідай на штурманське місце.

І, ступивши ближче, легенько підштовхнув до машини.

8

Щось пішло не так.

Чотар запідозрив це, тільки-но пікап не завернув на дорогу до Піщаного. Як головна машина їхнього невеличкого конвою він білів попереду в світлі фар седана. Коли виїхали з міста на трасу, ззаду виринув бусик, тримався за ними темною тінню. Таким чином, седан, яким керував Ярмолюк, опинився між двома машинами, ніби під подвійною охороною.

– Куди…

– Туди, – відрізав Сава. – Сиди тихо, сопи в дві дірки. Дорога тим часом ставала дедалі гіршою. Так автівки можна запросто вбити, і Ярмолюк скинув швидкість. Не допомогло, машину трусило й підкидало. Перехопивши Вадимів погляд, він пояснив:

– Колись тут польська бруківка лежала. І досі є, але на деяких ділянках її закатали під асфальт. Пуття нема, як бачиш.

– Тобто?

– Бо асфальт наш, – реготнув Сава. – Не стільки поклали, скільки грошей украли. Ремонту не було років із двадцять. Облупився місцями, тепер – ями, а під ямами ще й брук.

Краще вже просто по камінню їздити.

– Піщане – туди хіба?

– Для чого нам Піщане…

Попереду пікап моргнув фарами, пірнув кудись праворуч. Ярмолюк рушив за ним, і зі старої брукованої дороги вони з’їхали на вузький битий шлях. Машину одразу перекосило на першому ж горбку, та Сава напевне знав, як приборкати ці місця – спритно вивернув, заводячи седан на більш-менш наїжджену колію. Бусик рухався позаду, незграбно хитаючись у різні боки, наче велика тварина, яка суне вузенькою, але єдино можливою для себе стежкою. Спершу з обох боків майорів ліс, але згодом ліворуч вигулькнула відкрита місцевість. Тут рух трохи прискорився, мовби контрабандисти хотіли проскочити її швидше. А потім пікап знову взяв праворуч і зник із поля зору.

Чотареві маневри подобалися чим далі, тим менше.

Внутрішній голос попереджав про пастку.

Лишалося зрозуміти, де вона, чого чекати й у чому хитрість. Коли Ярмолюк поїхав за головною машиною й занурився в місцевість, де взагалі, здавалося, проїзду не було, Вадим побачив – біла машина зупинилася. Мікроавтобус тим часом заїхав за ними, але й собі пригальмував. Озирнувшись, Чотар побачив, як із нього вистрибують один за одним троє чоловіків у темному.

– На місці, – Сава натиснув на гальма. – Далі ногами.

Вийшли одночасно. Ярмолюк махнув трійці позад себе, потім тим самим жестом чи привітав Жору і ще одного бійця, який їхав із ним, чи подав якийсь лиш їм зрозумілий сигнал. Один темний лишився біля буса, і Вадим порахував: вартовий, а ще ж водій, отже, їх там двоє. Озброєні всі, сто відсотків. Так само мають зброю інші, разом – сім стволів, навряд тільки пістолети.

Нічого не пояснюючи, Ярмолюк рушив за Жорою, пробираючись крізь зарості. Чотарю нічого не лишалося, як іти за ним. Вони вмить опинилися на комариній території. Тут було одне з їхніх численних воєводств, комахи бридко зуділи, атакували купно, нахабно лізли в носи та вуха. Сава розганяв їх, невдоволено пирхаючи. Вадим убив одразу кількох навпомацки, розуміючи – не допоможе, не налякає. До того ж він заліз кудись у кропиву, і коли випадково задер штанину, його вжалило вище кісточки. Не стримавшись, Чотар вилаявся.

– Ага, не курорт, – озвався з темряви Ярмолюк. – Досі думаю, як тут люди раніше жили й для чого взагалі будувалися.

– Люди?

– А то.

Наступної миті Вадим побачив хатинку в хащах.

Зблизька вона цілком відповідала визначенню «будинок-привид». Хтозна, коли тут жили люди, чим займалися, як давно залишили дім і для чого взагалі будували хутір у непролазному місці. Але, знаючи характер свого краю, Вадим тут же відповів на більшість питань. Зокрема про місце: тутешні мешканці раніше проторували сюди шлях, просто уже давно все заросло. Отже, без людей хутір стоїть досить давно, щонайменше років десять.

– Побудь, – зупинив Сава.

Вони пропустили вперед двох охоронців. Ті обійшли будинок із лівого боку, зникли з очей. Запанувала тиша, яку порушував писк комарів, перекриваючи інші звуки лісової ночі. Нарешті з-за рогу вигулькнув Жора з напарником, тягнучи величенький, міцно збитий ящик. Коли проходили повз Чотаря, його звиклі до темряви очі помітили – ящик оббитий залізом. За ними не забарилися двоє з бусика, пара волочила такий самий вантаж.

– Тут навіть найхитріший не придумає шукати, – пояснив Ярмолюк. – Уяви, скільки подібних вбитих хуторів по району. Не кожна нога сюди ступить.

– Ти ж казав – усе в Піщаному.

– Я? – задля переконливості Сава тицьнув себе пальцем в груди. – Слухай, чоловіче, про Піщане зі мною заговорив ти! У мене там жодного інтересу, щоб ти знав. Кого взагалі зараз гребе той колишній санаторій?

– Хіба не там, у доті…

– Який дот! Прокинься! Усе тут, Чотарю. Ти не там шукав, дійшло?

Дійшло.

Помилки треба визнавати.

Яна і Женя могли просто так крутитися біля того доту. А він так хотів розв’язати задачку швидше, що дозволив собі підігнати її під готову відповідь. Зараз Вадим Чотар був лютий на себе. Звісно, Ярмолюк не має цього помітити.

Але в такому разі…

– Якщо у Піщаному в тебе інтересів нема – чому ти взагалі до нас учепився? Ми ж, сам кажеш, поткнулися не туди. Або ти зараз крутиш…

– Забудь про дурне Піщане! – відмахнувся підполковник. – Яка мені різниця, де нишпорить мужик, який працює проти мене на моїй же території! Знати про то раніше, ви б із Шацька не виїхали. Мені по барабану, де вас перехопити.

Отже, те, що відбувається зараз, жодним чином не пов’язане з Піщаним.

Вадим навіть перестав звертати увагу на комарів. Троє, користуючись нагодою, смоктали кров з його обличчя. Одного вбив машинально, інші харчуватися не припинили.

– А дівчина?

– Який зв’язок? Отримаєш, ми домовилися.

– Чому тоді вона в тебе опинилася? Її друг мертвий…

– Хіба обов’язково треба вештатися Піщаним, аби запхати носа не у свої справи? До речі, про мертвого друга чую від тебе вперше.

Вадим мовчки визнав правоту.

Вважав Саву Ярмолюка причетним до вбивства Жені за замовчуванням.

Проте… начальник поліції й тут може крутити.

Чорт, він сам уже заплутався. Буває. Та все одно приємного мало.

Зараз Чотар злився на себе.

– Труп знайшли на отій вашій проклятій дорозі.

– Мені яка печаль. Там знаходять мертвих. Просто не треба вештатися довкола, місця дійсно погані.

– Ти мені ту саму долю ось недавно пророкував. Ользі, супутниці моїй, так само.

– Тю. Знайшов пророка. Якщо ви ризикуєте там опинитися, це зовсім не означає, що я чи мої люди мають стосунок до якогось там іншого трупа.

У теорії Ярмолюк правий.

По всіх пунктах.

Чорт забирай!

Чотар сильно, до легкого болю в кісточках, стиснув ручку ковіньки.

– Сподіваюся, наша домовленість діє, – витиснув він із себе.

– Сказав – усе вирішили. Моє слово міцне, Чотарю. Тому зі мною тут усі справу мають.

– Прямо всі…

– Серйозні люди – всі. Гайда, доста вже комарів годувати. По машинах.

Поки балакали, вантаж уже склали в бусик. Він здавав назад, неквапом розвертався. Запускав двигун і Жора.

9

Поки верталися назад на головну трасу, Чотар остаточно оговтався, опанував себе.

Потрібна людина чекала в місці, визначеному заздалегідь.

Єдине – визначалося воно з урахуванням Піщаного. Припустивши, що вони їхатимуть звідти, Вадим танцював від іншого повороту. Пояснив це Ярмолюку, той лише знизав плечима.

– Твої косяки. Нічого тут не вдію.

– Поїхали в той бік. Усе одно інакше не вийде.

– Та ради Бога! Яка проблема.

Невеличкий конвой розтягнувся трасою. У цей час машин майже не було. Вадим намагався пильнувати час, але його попередні розрахунки все одно полетіли шкереберть. Довелося покластися на супутників та водночас повністю віддатися на їхню волю.

Тому не зрозумів, коли саме конвой опинився на місці.

– Маякнути треба, – мовив Вадим. – Моя мобілка у твого Жори.

Ярмолюк мовчки простягнув свій телефон.

Чотар набрав із пам’яті. Перейнявся трохи, що напарник не відповість, побачивши чужий номер. Але той відгукнувся, довелося лиш довше почекати.

– Це я. Затрималися, та плани не міняються, – сказав Вадим скоромовкою.

– Бачу, – почулося в слухавці. – Забагато вас. Помітний колектив.

Начальник поліції легко забрав у Чотаря мобільник.

– Слухай сюди. Ви обоє вже так заморочили мені яйця, що вони пищать і терплять із останніх сил. Тому не викаблучуйся. Роби, як домовилися. Бо все це мені давно не подобається.

– Щось ти сердитий дуже, дядьку.

– Це я ще не сердитий, – кинув він у слухавку. – Я тебе не бачу. Виходь і веди, куди треба. На зв’язку я постійно. Гляди, без фокусів.

Перервавши розмову, Ярмолюк тут же передзвонив комусь, дав команду:

– Зараз скину номер. Бігом на контроль. Виводьте на карту, дивіться, куди їде і що там. Якщо нічого підозрілого – просто контролюйте. Зафіксуйте, знадобиться ще.

– Ні, – озвався Чотар, коли Сава натиснув відбій.

– Що – ні?

– Марно. Ми не пальцем роблені. Телефон одноразовий. Зробимо справу – позбудемося.

– Та мені без різниці. Усе тобі розкажи… Від мене, Чотарю, ти вже не відчепишся. Телефон ні до чого. Маю всі можливості фіксувати, аби ніхто з твоїх партнерів більше сюди до мене не поліз. Включно з тобою. По повній програмі нарвався.

– Може, харе вже лякати?

– Я ще не лякаю.

Хотів ще щось додати – але напружився, подався вперед, мало не ліг на кермо. Витягнув шию, вдивляючись перед собою. Бо не знати звідки перед пікапом раптом вигулькнули звичайні старенькі «жигулі». Розгледіти модель звідси було неможливо. Поява здивувала Ярмолюка – і так само Чотаря.

Він думав побачити іншу машину.

«Жигулі» впевнено рушили уперед, очоливши невеличку колону. Жора на пікапі спершу захотів підрізати його, навіть почав робити маневри. Водій «жигулів» спритно вислизнув, а Сава кілька разів натиснув на сигнал. Зрозумівши попередження, Жора відчепився, повернувся на своє місце в конвої.

По ходу перебудувалися. Пікап трохи відстав, натомість мікроавтобус наддав, обганяючи седан. Ярмолюк додав швидкості, вирівняв машину. Тепер він опинився попереду, рухаючись за провідником. Бус став на його місце. Жора тепер тримався в хвості колони.

Так вони їхали хвилин двадцять.

А потім провідник скрутив праворуч, просто через поле по діагоналі.

– То й що. Знаю ту дорогу, – процідив Ярмолюк.

Седан слухняно посунув за головною машиною. Навіть у темряві Чотар побачив: вони пірнули в клуб дорожнього пилу. Позаду себе здіймали таку саму хмару, ускладнюючи рух бусика. Пікап далі тримався позаду, і Вадим чомусь уявив, як лютує зараз Жора.

Провідник тримав курс на лісосмугу. Перетнувши її, петляючи між деревами, вискочив на іншу, паралельну основній дорогу. Трохи далі завернув ліворуч. Одна за одною машини знову занурилися в ліс, їхали не дуже рівно, під колесами зміїлося. Чотар утомився рахувати повороти, коли «жигулі» вкотре вивели всіх на відкритий простір. Фари висвітили берег вузенької річки, через яку вів старий бетонний місток без поруччя та стовпчиків обмеження. Зменшивши швидкість, провідник переїхав на той бік.

– А отут я не був, – визнав Ярмолюк. – Сюди років сто ніхто не їздить.

– Бач, – Вадим обмежився такою відповіддю.

Місток трохи вигинався вгору, тож уночі справді слід було вважати. Ярмолюк переїхав обережно, дочекався, поки перешкоду подолає бус. Маневри пікапа його чомусь не цікавили, седан рушив далі. «Жигулі» тим часом вивернули на вузеньку й зовсім уже розбиту, мовби розбомблену в останню війну й досі не відновлену дорогу. Далі тримався прямо, за півгодини знову кудись завернувши. Колона вкотре прорізала наскрізь ліс, потім опинилася на ширшій, досить прийнятній для пересування трасі.

– Уже знаю, – кивнув Сава. – Тільки ми сюди якимись манівцями вилізли. Як кажуть, через задницю.

– Буває, – сказав Чотар.

– До польського кордону трохи менше години. Я б і сам… – Сиди, – тепер настала Вадимова черга говорити різко. – Дурних нема. Кому треба, ті знають, якою дорогою ви могли їхати. Перші засідки були раніше, за відомим маршрутом. Ваш конвой мали передати естафетою. А мій провідник обійшов пости. Вважай, перший рівень проскочили.

– Ну-ну.

Ще хвилин за п’ятнадцять «жигулі» узяли ліворуч, перетнувши трасу навскоси. Вони знову зробили величенький гак, рухаючись манівцями, у яких уже помітно заплутався навіть сам Ярмолюк. Більше нічого не коментував, міцніше тримав кермо, не зводив із провідника очей. Невдовзі знову виринули на трасу.

– Другий рівень, – пояснив Чотар. – Далі вже кордон. Там усі попереджені, заряджені.

– І?

– Поки виграємо. Жодна засідка за маршрутом не отримала повідомлення, що ви проїхали. Отже, погранці й ті, хто біля них, розслаблені. Не аж так, але все одно не повна готовність.

– Нехай, – кивнув Сава. – Й усе ти знаєш. Звідки, хрін його дери, твій друг на «жигулях» в курсах про стежки, які я вперше бачу?

– Це має якесь значення зараз?

– Але ти мене з ним познайом.

Заграла музика – Ярмолюку дзвонили.

– Слухаю, – він притиснув телефон до лівого вуха, правою тримаючи машину рівно. – Що там?

– Ви недалеко від Устилуга, – почув. – Кілометрів п’ятнадцять лишилося. Тільки їдете якось дивно.

– Самому цікаво. А зараз? – він запитав, побачивши, що провідник знову звертає з основної дороги.

– Біс його розбере… Чекай, виведу на карті…

– А без карти?

– Та зараз! – на тому боці дратувалися. – Ніби на Тростянку скрутив, але не прямо туди. Я й дороги такої не знаю.

– Я теж не все знаю, – Сава зиркнув на мовчазного Чотаря. – Отже, робимо так. Дзвони ляхам, задай координати для навігатора. Хай рухаються в потрібний бік. Там уже десь перетнемося. Або справді дірка в кордоні, або є заряджені діячі, з якими нам доведеться працювати.

– Хіба тут твоя територія? – поцікавився Вадим, щойно Ярмолюк завершив розмову.

– Люди тут мої, – відрізав поліцейський. – Бачу, прилаштувався хтось без дозволу. Кооперуватися треба, не матимуть проблем. Одинаки, без прикриття, довго не протягнуть.

– Якось же тягнуть.

– Розберемося. Не простий ти, Чотарю. Чим далі, тим більше розумію.

– Добре це чи погано?

– Ще поговоримо. Є про що.

Провідник нарешті припинив петляти. Вузенька, не помітна вночі доріжка вивела конвой на невеличку затишну галявину. Зупинивши машину, поводир лишився всередині, не кваплячись показуватися на очі. Седан наблизився, теж загальмував. Бусик і пікап стали півколом, причому Жора своєю машиною прикрив мікроавтобус.

– Наче приїхали, – сказав Вадим, не приховуючи полегшення.

– Чекаємо?

– Та вийдемо.

Знову ожив телефон Ярмолюка. Цього разу висвітився інший номер.

– Ми на місці, – сказав Сава в трубку. – Поляки з вами? – Поганяли ви нас, – мовили у відповідь. – Усі є, зараз будемо, – і поклали слухавку.

– Коли там у них оте «зараз», – пробурчав Ярмолюк, але з машини вибрався, потягнувся до хрускоту в суглобах.

Жора теж вийшов. Рушив до шефа, пройшов повз бус, легенько похлопав по боці долонею.

– Проскочили? – запитав, не криючись. – Ото сафарі, скажіть?

Цієї миті попереду, за деревами, почувся рух.

– Швидко вони, – Сава збентежено перевірив час на дисплеї телефона. – Або десь поруч і тільки-но розібралися. Або…

Чотар уже теж вийшов, підкульгав до Сави.

– Нормально?

– Чекай, ще не розібрався.

З-за дерев один за одним вийшли четверо чоловіків у камуфляжі.

Автомати напереваги.

З протилежного боку кільце вже замикали.

– Ах ти…

Ярмолюк не встиг договорити – Чотар усю свою накопичену з обіду злість вклав у замашний удар.

Міцна ковінька змусила Саву зігнутися від болю, лупонувши в сонячне сплетіння.

Другим ударом, уже згори вниз, Вадим поставив поліцейського на коліна.

Ударив постріл – Жора, теж зрозумівши все, чомусь вирішив прориватися. За збройний опір шарахнули прицільно. Він поточився й із криком упав, схопившись за стегно.

Група захоплення оточила машини. Охоронців та водія по черзі витягали з буса. Водій пікапа сам похапцем ліг на землю долілиць. Усі виявилися розумнішими за Жору.

– Назаровичу, ви там живий?

З-за дерев вигулькнув Максим, уже без зухвалої футболки, в сорочці з довгим рукавом, джинсах, у бронежилеті.

– Поставиш потім у церкві свічку за те, що сам живий, – огризнувся Чотар.

– Та ну вас! Знову за старе!

– Ти ще мало отримав!

– А ти від мене більше дістанеш! Авантюрист довбаний! Із «жигулів» уже вибрався старший чоловік, який не виглядав на свій вік. Рухався пружно, на ходу розстебнув спортивну кофту. Поправив пасок на штанях, зняв бейсболку, витер лоба рукавом.

– Не були б родичами, послав би тебе. Попереджати треба, – він сварився на Чотаря.

– Ти, Назаре, наче перший день мене знаєш, – відповів Вадим батькові.

– Та не перший, тому й тут, – відповів Назар Чотар, але говорив не до сина, а до всіх присутніх. – Шкодую іноді, що малого тебе по сраці не бив. Ото як залізеш кудись, а не пацан же. П’ятий десяток, розуму набратися час. Авантюрист.

Поки батько влаштовував сімейну сцену, бійці спецназу підняли й поставили на ноги Ярмолюка.

– Нічого не вийде, – видихнув він.

– Уже вийшло, – сказав Максим. – Говорити з вами, пане підполковнику, буду далі, на жаль, не я.

– А хто? – питання прозвучало виклично.

– Поки я, – Чотар відтер Максима плечем. – Дівчина де?

– Іди на хрін.

– Де Яна Барва? Ти вже нічого за неї не виторгуєш, Саво. – Яка ще Яна!

– Дівчина, яку ти тримаєш у себе.

– Де?

– Зараз ти мені скажеш.

– Нема чого казати.

Чотар відчував – зараз знову втратить контроль над собою. – Слухай, тебе крутитимуть по повній. Спільників по той бік кордону вже накрили. Зараз змагання почнуться, хто краще співатиме. Навіть якщо впрешся, тебе здадуть, це вигідно. Яна не зіграє козирем. За неї нічого не вторгуєш.

– А ти таки дурний, – Ярмолюк реготнув, ніби забувши про своє теперішнє становище. – Не знаю я ніякої Яни Барви. Не було в мене її ніколи. В очі не бачив.

Усередині все похололо.

– Ти сам говорив…

– А ти слухав. Поки думав, що ця дівка в мене, – торгувався. Про Піщане нічого не зрозумів. Мені до лампи, чого ти там вештався. З дівчиною просто підіграв. Казав, що ти хотів від мене почути. Не пнися, Чотарю. Попустися.

Останньої миті Максим став між ними.

З іншого боку підскочив батько.

Вадим мав серйозний намір скалічити Саву Ярмолюка.

Не дали.

10

– Мала таке відчуття. Ворушилося щось недобре.

Був ранок, по восьмій. Ольга стояла біля вікна свого номера, курила в прочинену кватирку. Чотар постукав до неї годину тому, сам повернувся близько п’ятої, змусив себе трошки поспати. Зараз дивився на її пряму спину червоними від безсонної ночі очима й передчував вибух емоцій. Уже готувався за набутої цими днями звички огризатися – знайомі лише четвертий день і весь цей час мов кіт із собакою. Звички, якої хочеться позбутися, – без того нерви на межі.

Щиглем пославши недопалок за вікно, Ольга повернулася. Зі свого місця Чотар побачив не злість, а смуток, вираз глибокого розчарування. Коли заговорила далі, Вадим чи не вперше відчув: жінка глибоко в душі готується визнати поразку. Не його чи їхню спільну – власну.

– Тебе обдурили. Водили за носа. Як так вийшло?

– Не знаю, – він був щирим. – Не мав жодних підстав не вірити начальнику поліції. Чесно кажучи, збила з пантелику зайва інформація.

– Поясни, – Ольга далі трималася спокійно.

– Спробую, – Вадим підвівся з ліжка, покульгав кімнатою, став схожий на вчителя, який доводить до розуміння школярів складну теорему. – Пошуки Яни привели нас у Богом закинуте Піщане, і ми не помилилися. Там справді знайшли сліди їхнього перебування. Також свідків, котрі бачили обох. Тепер дуже важливо, Олю, – він уперше звернувся до неї так, а ще закортіло взяти легенько за плечі, пригорнути до себе, погладити по голові, мов дитину. – Дуже важливо, – повторив. – Слухай уважно. Ніхто не бачив, або ж ми не знайшли очевидців, здатних підтвердити: Яна і Женя такого-то дня в такий-то час пішли з Піщаного. Можливо, свідки є.

– Мають бути.

– Мови нема, – кивнув Вадим. – Але перед тим, як їхати туди, ми дізналися – у тому селі може бути перевалочна база місцевих контрабандистів. Хтозна. Можливо, Максим чи як його там за паспортом не знав цього напевне. Припустив, аби знайти привід і запрягти мене, втягнути у свої справи. Або взагалі бовкнув навмання.

– Для чого?

– Це ми вже зрозуміли вчора. Ярмолюк не сушив собі голову, за яким дідьком мене понесло в Піщане. Важливо інше: на його території завівся ворог. Таємний агент, хай би як кумедно це зараз не прозвучало. Отже, справжньою метою поліцейського під прикриттям було не виявити місце, де захована партія наркоти, а завербувати мене. Вдалося, бо зіграв на збігові інтересів. Це ж саме використав і Сава Ярмолюк, коли не заперечував, що Яна в нього. А я, – Чотар багатозначно підніс пальця й помахав ним, – повірив у це. Бо, своєю чергою, був щиро переконаний – там, у старому доті, на дверях якого новий замок, справді ховають контрабандний вантаж. З огляду на те, що робиться в Піщаному…

– Нічого там не робиться. Життя нема.

– Про те й мова! Місцеві цілком здатні вписатися в будь-яку таємну історію, включно з переховуванням контрабанди. Я повірив, ти повірила. Хтозна, чому Яна із Женею вешталися там, біля доту. Просто гуляли, роздивлялися, цікава споруда. Але ж ми припустили: вони випадково стривожили Ярмолюка. Потому він наказав нейтралізувати обох. Хтозна, чому Заплаву вбили, ще й таким дивним способом, а Яну далі десь тримають. Повторюся – начальник поліції не заперечував. Відчув, що все те для мене важливо. Тобто, намацав моє слабке місце. Та де, я сам йому на ахіллесову п’яту вказав! І повірив у те, в що я… Тобто, ми хотіли вірити. Забув ментівські штучки. А сам же таким колись був.

Ольга потягнулася по нову цигарку. Покрутила в пальцях, передумала, поклала на стіл. Сплела руки на грудях, повела плечима, мовби змерзла.

– З батьком… Назаром… Як вийшло?

– Спонтанно, Олю. Треба було торгуватися з Ярмолюком. Що міг запропонувати в обмін на Яну? Тільки безпечний прохід вантажу через кордон. Назар якийсь час працював у тутешньому лісництві. Він узагалі звідси родом. Та й потім, уже коли перебрався до Луцька, частенько тут бував. Рибалка, полювання, таке все. Друзів водив, приятелів, навіть різне партійне начальство на вихідні, розважитися. Словом, знає в окрузі такі стежки – аборигени дивуються. І потім, я ж тоді, у лісі, одразу вирахував, хто нас підставив. На того опера покладатися нема смислу. Мій телефон Ярмолюк напевне прослуховував. У нього всі можливості є, вночі пересвідчився. Ось чому викликав батька з твого телефона.

– Він отак одразу погодився?

– Колись розкажу багато цікавого про Назара Чотаря, – посміхнувся Вадим. – Єдине, наша машина далі на приколі. Це «жигулі» його кума. Найперше мені треба було зустрітися з Максимом без свідків. Дочекався, поки старий примчить сюди, візьме готельний номер. Потім туди пішов здивований опер, зустрів мене, дістав по морді. А далі зрозумів: не має виходу, як форсувати операцію. Мені лишалося грамотно все розіграти, а Назарові – виконати роль провідника. Такого собі Івана Сусаніна, який завів ворога в пастку, хоч обіцяв провести безпечною дорогою. Усе інше забезпечила поліція. Благо відстані тут невеликі, Максимові дивом удалося переконати керівництво діяти, зараз рапортують усюди про грандіозний успіх. Як же, перекрили міжнародний канал контрабанди наркотиків, злапали всіх, включно з начальником місцевої поліції. Гарна новина для преси й телебачення.

– І погана для мене.

– Згоден.

Ольга все ж таки взяла цигарку, прикурила, нервово затягнулася. Рука ледь помітно тремтіла.

– Ти можеш після всього переконати поліцію, аби Яну почали шукати офіційно?

– Навряд, – Чотарю не хотілося вже давати порожніх надій.

– Чому? Сава Ярмолюк хотів укласти з тобою угоду, видати мою доньку.

– Хіба забула – він блефував. Поняття не має, де вона. Ніколи в очі не бачив. Поліцейське керівництво на таке не поведеться. Це не привід відкривати справу ані в Луцьку, ані в Києві.

– Отже, зникнення Яни – далі моя особиста справа?

– Наша.

– До чого тут ти?

– Тепер знайти твою доньку – справа моєї честі. Дозволив себе обдурити. Більше такого не буде.

– І що, є ідеї?

– Поки нема.

– Як же збираєшся діяти далі? Навмання?

Ольга випустила білий струмінь у його бік.

Чотар зрозумів її ставлення.

– Дуже перепрошую, пані Барво. Може, раптом у вас є певний план?

– Ти знущаєшся зараз?

– Жодним чином, – заперечив Вадим. – Чудово розумію тебе й твої почуття. Проте варто почати з того місця, на якому зупинилися. Контрабандисти – хибний слід. Але залишається село Піщане. Ми досі не знаємо, за яким дідьком Яну і Євгена понесло в ту задницю цивілізації. Навряд проста цікавість.

– Чому?

– Хіба не переконалася вчора? Ольго, про те село просто так не дізнаєшся! Туди треба мандрувати спеціально, із певною метою. Знатимемо її – просунемося вперед. Ну, і те, що вже казав: треба знайти людей, котрі бачили, як твоя донька з другом залишали Піщане.

– Як не знайдемо?

– Отже, вони з села нікуди не пішли, – зараз Чотар говорив упевнено. – Шукати їх треба там. Або в тих краях. Мені здається, довкола ще багато чого приховано.

– А не здається, що все це – чергова задачка, підігнана під готову неправильну відповідь?

– Повернуся – перевіримо.

Рука з цигаркою завмерла біля рота.

– Повернешся? Звідки?

– Треба змотатися в Луцьк. Туди й назад. Під вечір точно буду.

– Для чого?

Чотар зітхнув.

– Та все для того ж. Я, хочемо ми того чи ні, брав участь у вчорашній поліцейській операції. Нехай Максим перетягнув ковдру на себе. Мені навіть краще, коли заслуга його. Не треба зайвий раз світитися. Але все одно треба з’явитися до слідчого, відповісти на питання, написати пояснення. Купа паперів, без того нікуди. З батьком поїду, десь за годину. Хай поспить трохи.

– Я теж повернуся.

– Скажи краще – покатаєшся. Смисл, Ольго? Усе одно під вечір сюди знову.

– Хіба не ясно? Не зможу висидіти тут цілий день без діла. Час іде, Чотарю! – аж тепер піднесла голос. – Час! Не на користь Яни! Тебе не буде, ми втрачаємо день! – цигарка вилетіла в кватирку. – Ну тебе в баню! Сама поїду в Піщане!

Хоч знаю, звідки треба шукати далі!

Вадим ступив уперед, наблизився до неї впритул.

Витримав колючий погляд.

Насилу втримався, аби не взяти за руку.

– Думати забудь, ясно? Жодного кроку тут без мене. Гляди, ще більше дурниць наробиш.

– Куди вже більше!

– Я сказав.

– Після вчорашнього ти маєш якесь право мені вказувати?

Ще трохи – учепиться нігтями йому в обличчя.

– Я попередив, – Чотар відступив на крок. – Як на те пішло, спробую переконати полковника Кушнірука. Раптом удасться на вчорашній переможній хвилі.

– У чому переконати?

– Підключитися до пошуку Яни.

– Офіційно? Порушити справу за фактом зникнення?

– Спробую, – обіцяючи, знав, що нічого не вийде.

– Повірю тобі, – говорячи, знала, що іншого вибору не має.

– От і добре. Будемо на зв’язку. Спробуй хоч трошки розслабитися.

Ольга промовчала, знову повернулася до вікна.

Двері зачинилися за спиною.

Постояла так стовпом, намагаючись скласти докупи думки й розуміючи – нема чого складати. Нічого не думалося, в голові лиш гуло, наче у вулику. Зрештою, Чотар має рацію: треба розслабитися, хай би як складно це не було.

Скинувши мокасини, Ольга лягла на ліжко горілиць.

Навіть задрімала.

11

Із дрімоти вирвав телефонний дзвінок.

Глянула на дисплей – висвітився номер Бориса Заплави. Тихо вилаялася, але відповіла.

– Так, доброго ранку. Слухаю.

– Ольго Іванівно…

– Борисе, ми домовлялися.

– Так-так, вибачте… Ольго. Чуєте мене?

– Слухаю вас, – уже забула, якими занудами вони можуть бути.

– Я… Тобто, ми з Галиною дещо дізналися. Зовсім випадково. Точніше, не зовсім…

– Без різниці. Не плутайте мене. Кажіть, що там сталося. – Нічого особливого. На перший погляд. Але раптом допоможе.

– Кому?

– Вам. Нам. Усім.

Простіше не заперечувати, так розмова швидше скінчиться.

– Кажіть.

– Ми поховали Женю… Тепер з Галею розбираємо його речі. Ноутбук теж. Ми ніколи того не робили, не дозволяли собі влазити в особистий простір сина.

Дуже дивний у нього особистий простір, закортіло вставити Ользі. Та мудро промовчала, обмежилася коротким:

– Так.

– Ну… Галя ввімкнула комп’ютер. Просто подивитися, чим Женя жив перед тим, як податися в мандри з вашою донькою. Знаєте, він насправді не ховався, не приховував нічого. Ноут без пароля.

– І?

– Галина переглянула історію. Там була сторінка з соціальних мереж. З Фейсбуку, якщо точніше. Якась закрита група закликала відвідати інший світ.

– Інший?

– Паралельний. Ніби все просто. Такі речі бувають, треба просто вірити. Ще – відповідати певним вимогам. Потім Женя кидав посилання на дописи вашій Яні. Вони листувалися в месенджері, Женя переконував її зважитися. Ризику жодного, кілька людей уже писали про враження. Справді, казали, інший світ.

Ольга рвучко підвелася, сіла на ліжку.

Рука притиснула слухавку до вуха.

– Я нічого про це не знаю.

– Можу перекинути вам усі ці посилання, копії повідомлень. Раптом допоможе.

– Не можете – повинні, Борисе. Просто зараз зробіть це! – викрикнула вона, ураз стрельнуло – головного не спитала. – Чекайте! Яке місце там згадувалося?

– Ми з вами там були. Шацьк.

– Шацьк?

– Точніше, якесь Піскове чи щось таке…

– Піщане, може?

– О, правильно. Піщане.

Знизу вгору хребтом пробіг легкий морозець.

– Перекидайте мені все. Розберуся, – і після короткої паузи додала щиро: – Дякую, Борисе.

Тепер аби Інтернет ще добре ловив.

12

Машину Чотар збирався вести сам.

Нічні пригоди трохи вибили батька з колії. Хай там як, але вік брав своє. Займався спортом щодня, виглядав живчиком, вів здоровий спосіб життя, ніякої тобі кави, та й на чай табу, лише трав’яний. Правильне харчування, усе таке. Але вчора Вадим, проти власної волі, керуючись лише волею обставин, змусив немолоду людину порушити режим, якого вона старанно дотримувалася. А ситуація, у яку занурився батько, спричинила стрес. Назар Чотар міг досхочу бадьоритися. Мав не найкращий вигляд, тож Вадим без зайвих дискусій забрав у нього ключі від «жигулів».

Старий спробував боротися, та недовго, для годиться. Буркочучи, заліз на заднє сидіння, мостячись там зручніше. За домовленістю вони мали їхати разом із Максимом. Той саме збирав речі, на нього терпляче чекали біля авто кілька колег. Молоді поліцейські розслаблено курили, беззлобно матюкалися в розмові й загалом виглядали щасливими переможцями. Чекали як не на грошові премії, то принаймні на почесні грамоти й стіл з нагоди успішного завершення важливої операції. Слава про волинську поліцію вже гриміла на всю Україну, тутешніх силовиків вихваляли на всі лади, й успіх зовсім не затьмарювала історія викриття Сави Ярмолюка, перевертня в погонах.

Чотар перехопив Максима на півдорозі.

– Два слова, – видихнув.

– Ще буде час.

– Навряд. Для такої розмови – не певен.

– Чого вам ще треба?

– Кажу ж – відійдемо.

Опер мазнув поглядом по колегах. Ті не звертали на нього уваги. Цикнувши роздратовано, Максим дозволив відвести себе за ріг найближчого будинку. Не встиг оговтатися – Вадим рвучко розвернув його до себе, притиснув до стіни.

– Знову починаєте? – зараз оперу вдалося втримати себе в руках.

– Ти мені винен, забув?

– Хіба ми не квити?

– З якого переляку, синку?

– Учора ми круто спрацювали. Я ж підтримав ваш план, усе вдалося на «відмінно».

– Ага. Тільки план же твій.

– Ми домовилися, здається. Ви самі наполягали.

– Не заперечую. Але ж ти після цього всього на коні.

– Я вам винен, бо погодився назвати ваш геніальний план своїм?

– Ти винен, синку, бо через тебе я відклав власні справи. Повір, значно важливіші за всю колотнечу з контрабасом. Ти мене використав по повній.

– Учора чув те саме. Покаявся. Бачте, результат непоганий.

– Чхав я на твій результат.

Максим легенько відсторонив Чотаря.

– Але він є. Не хочете робити операцію спільною заслугою – ваше право. Тільки нічого я вам не винен.

– Довести, що помиляєшся? Я можу.

Опер скосував на ковіньку у Вадимовій правиці.

– Нехай так. То що треба?

– Проклята дорога, чув? – Максим кивнув. – Протягом короткого часу на ній знайшли три трупи. Особа останньої жертви мені відома. Причина смерті теж. Треба встановити особи двох інших. Неофіційним шляхом тут я цього не зроблю. Ти можеш. Тепер ти все можеш.

– Не все.

– Багато чого. І ще. В окрузі останнім часом зникали безвісти люди. Поки це лише чутки, але диму без вогню не буває. До кінця дня, поки я буду в Луцьку, дізнайся мені про це по максимуму. Може, навіть якусь справу заводили.

– Нічого собі завданнячко!

– Вважай наказом. Виконаєш – між нами все вирівняється. Хоча все одно краще, аби потім ми ніде не перетиналися. Не люблю, коли мене зраджують. Навіть в інтересах справи. Ясно?

Замість відповіді Максим ступив убік, обійшов Чотаря, рушив до свого гурту.

Усе тобі ясно, подумав Вадим, проводжаючи оперативника поглядом.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Це що таке! Як це розуміти, потворо!

– Я не потвора.

– Прикуси язика! Ось, ось, ось! Звідки воно?

– Алергія.

– Бачу! Учора вдень її не було!

– Від риби.

– Ти ж сама просила вугра! Погань така! Ти ж сама просила риби!

– Дуже захотілося. Думала, обійдеться цього разу. А вугор був дуже смачний.

– Я тебе приб’ю!

– Через висип на тілі? Тримали мене тут, пилинки здували, годували здоровою їжею, аби зараз просто так прибити?

– Ти знала про свою алергію! Чому мовчала?

– Бо не питали!

– Брешеш! Тебе запитували, чи є негативні реакції на щось. Їжу, ліки…

– Думаєте, я тільки про те й думала, коли ви мене викрали?

– Тебе ніхто не викрадав!

– Та ви що? А як же назвати оце все? Обмеження волі, замкнені на ніч двері?

– Тобі пояснили – експеримент!

– На який я згоди своєї не давала!

– Ану, язика прикуси! Тобі обіцяли винагороду.

– Не сказали, яку саме.

– Скоро сама побачиш. Дідько тебе забирай, що робити з алергією?

– Мамі подзвоніть. Вона все скаже.

– Дуже ти розумна. Ні, Яночко. Ти все скажеш сама. Давно така реакція на рибу?

– Скільки себе пам’ятаю. Бачте, не завжди можу втриматися. Знаю – буде горе. Але ж рибка смачна.

– Чим тебе лікують?

– Назви препаратів заскладні.

– Згадуй, бо далі блюватимеш. Дуже подобається?

– Зараз… Здається… Кларитин, є такий. Або лоратадин. Ще зодак. Запам’ятала, бо звучить, як зодіак.

– Усе відразу ковтаєш?

– Та ні. Що є під рукою. Ага, ще кальцій, хлористий та глюконат.

– Де ти взялася на мою голову…

– Я не сама тут опинилася. Це ви мене взяли. На свою голову.

– Сиди тепер. Чекай. Ще один подібний вибрик – пошкодуєш.

– Шкодуватиму, що маю алергію?

– Гарикаєшся забагато. Погано вихована.

– Подзвоніть моїй мамі з такою претензією.

– Води більше пий поки що.

Частина п’ята Таксі недорого

1

Ольга не знаходила собі місця.

Як на лихо, покриття в Шацьку було не дуже добре. Можливо, зайти в мережу з комп’ютера реальніше й швидше. Телефон не тягнув. Вдавалося заходити на сайти новин, читати дописи в соцмережах, навіть відповідати. Але працювати з купою інформації, яку отримала раптом, у таких умовах було важкувато. Мобільний інтернет працював, як хотів. То раптом пришвидшувався, то ставав повільнішим, а то взагалі завмирав, зависав, і тоді Ользі доводилося роздратовано стукати пальцем по дисплею. Так, наче це оживить і пожвавить процес.

Тим не менше, за кілька годин їй пощастило відкрити й прочитати всі надіслані повідомлення. Також зробила важливішу справу: додалася до групи. Потім переписала в записник ніки із закритої групи. Цікаво, що на аватарках вони майже не розміщали власних фото, ховаючись за котиками, ведмедиками чи квіточками або взагалі якимись інфернальними картинками.

Проте Ольга все одно вирішила не відступати від придуманого на ходу плану. Спершу збиралася відсіяти тих, хто позитивно відгукувався про той самий дивний паралельний світ, куди закликали зазирнути новачків. Потім встановити з ними контакт через Фейсбук. До всього зацікавила інформація від невстановленого поки модератора групи: шанси мають лише ті, хто веде здоровий спосіб життя. Не п’є, не курить, не має хронічних захворювань, не переносив операцій, серйозніших за апендицит. Її Яна цілком відповідала цим вимогам, на відміну від Євгена Заплави. Той курив і, здається, випивав, хоч не так уже й багато, якщо вірити його батькам.

Але за складом свого характеру, за сформованим світоглядом їхній Женя цілком міг повестися на подібну замануху.

Ольга визнала: Чотар таки мав рацію, наполегливо намагаючись дізнатися, за яким милим Яна з другом подалися в класичний глухий кут, на край цивілізації. Точніше – туди, звідки цивілізація повільно й впевнено відступає. При тому, що кілька десятків років тому вона туди прийшла раптово й заразила собою віддалене село.

Злети й падіння.

Класика жанру.

Тепер вимальовувалися як причина, так і наслідок. Засвербіли пучки пальців, так хотілося чимшвидше просунутися вперед. Внутрішній голос уже навіть не підказував – кричав, що вона намацала правильний шлях. Чи треба йти ним самій, чи ліпше дочекатися повернення Вадима – поки не вирішила. Та вчорашній провал підштовхував Ольгу вперед, до активних дій. Згаяно на дурно забагато часу, вона рвалася до бою й не бажала навіть думати про щось, здатне зупинити чи бодай пригальмувати.

Їй удалося надіслати запити дружби трьом авторам захоплених дописів.

До них додала в месенджері кожного лист однакового змісту: вона – мама користувачки UanaBarva, подруги користувача ZaplavaGeka. Хоче знати, куди саме конкретно вони могли податися в пошуках обіцяного переходу в інший світ. Розуміла: пише повну маячню, звучало те дуже дивно. Але іншого способу наблизитися до істини, аніж прийняти правила чужої гри, Ольга зараз не бачила.

Протягом години – жодної відповіді.

Узагалі нульова реакція.

Запит вступити до групи теж проігноровано.

Хоча останній допис, знову казочка про можливість потрапити в іншу реальність, написаний модератором ось-ось.

Дивно, та аж тепер Ольга звернула увагу на нік того, хто створив групу й фактично керував нею.

HaronDrug.

Перечитавши, вона знову здригнулася й відчула морозець. Тепер він бігав не хребтом, а розтікався всім тілом. Стиснуло скроні, в очах на мить потемніло. Опанувавши себе, вона не стрималася – відштовхнула телефон далі від себе, на середину столу.

Харон.

Провідник у інший світ.

Той інший світ – царство мертвих.

Ще й називає себе другом.

Пастка. Ольга нарешті знайшла її, та легше від того не стало. Навпаки, зрозуміла: той, хто називає себе другом, уміє тонко грати на потаємних бажаннях людей, котрі втомилися від реальності й шукають чогось нового.

Дійсно, нинішня реальність – ще та. Лише війна чого варта, усе інше – похідне від неї. Ольга враз пригадала те, на що намагалася не звертати уваги раніше. Яна старанно уникала всього, що хоч трохи стосувалося сумних реалій сьогодення. Навіть кілька разів у доньки вихоплювалося: не всі мають бути героями. Наголошувала на втомі від усього цього. Зрозуміло тепер, чому потягнулася до Євгена Заплави – він не прийшов до подібного, а народився таким втікачем. Усі його прогулянки з дому, вештання містом без жодної на те причини…

Чорт забирай!

Ну чому вона не склала для себе цього раніше!

Подумала – і тут же пояснила. Тягнула їх із Яною сама, мала бізнес, витрачала весь свій час, аби втримати його, придумати щось нове, креативне, стати кращою за інших, обійти конкурентів. Жила переважно цим, моталася, де тільки можна, і щоразу нагадувала Яні: старається для обох, інакше не прожити й не вижити.

А донька не хотіла так.

Мріяла жити інакше.

Хоча б як її Женя, із повною тарганів головою.

Ользі стало тісно в чотирьох стінах готельної кімнати. Захотілося вийти, поділитися відкриттям з першим-ліпшим. Імпульсивно вирішила набрати Чотаря, уже схопила телефон – і поклала назад. Згадала, як Вадим боявся, що його можуть прослуховувати. Коли так, подібні розмови справді поки краще вести віч-на-віч.

Але швидше б він вертався!

Ольга взяла чергову цигарку. Побачила – остання, треба вийти купити ще. Мимоволі подумалося: Харон Друг дуже розчарується, дізнавшись, що вона курить, дозволяє собі пити алкоголь час від часу, тобто веде спосіб життя, далекий від здорового.

Прикурити не встигла.

У двері постукали.

2

Вона нікого не чекала.

Та коли постукали вдруге – підійшла й відчинила. Нікого в Шацьку не знала, її – тим більше ніхто. Отже, подумала, повертаючи ключ, візитер навряд чи випадковий. Прийшли саме до неї, мають якусь справу. Єдиний інтерес для неї тут – Яна. Тому стукіт у двері може бути пов’язаний із донькою.

Несподіваний гість не увійшов – укотився. Від нього, як два дні тому, легенько, та все одно неприємно тхнуло потом.

Схоже, іншого одягу, крім коричневих штанів від старого дешевого костюма й блакитної бавовняної сорочки, місцевий патологоанатом не мав.

– Дозвольте?

– Ви вже увійшли. Степан… Юрійович, здається?

– Штефан.

Коротун причинив за собою двері. Потім пройшов і сів на стілець, не чекаючи запрошення, як позавчора в ресторані. Ольга намагалася не дивитися на чорні кучерики, котрі вибивалися з-під розстебнутого коміра.

– Так, звісно. Вибачайте.

– Нічого. Багато хто плутає, – гість поклав руки на коліна. – Це ви даруйте за вторгнення, Ольго… Як вас…

– Просто Ольга, – вона сіла на ліжко, аби не стовбичити над ним. – Здається, минулого разу я не казала, у якому номері живу.

– Ой, дізнатися просто. Жінка з Києва, та, яка з кульгавим чоловіком. Де ваш супутник, до речі?

– Буде по обіді, сподіваюся, – щось у словах Штефана трохи різонуло вуха, та Ольга мотнула головою, поки не переймаючись. – Ви його шукаєте?

– Навпаки, вас.

– До ваших послуг, – вона зиркнула на годинник. – Пів на дванадцяту. Може, спустимося на каву?

– Краще не треба. Без того ризикую.

– Ризикуєте? – її брови стрибнули догори. – Що таке? – Не хочу, аби бачили нас разом. – Ви прийшли сюди, спитали, у якому я номері. Піднялися. Хіба це вже не привертає увагу? Якщо ви ховалися, то зараз конспірацію порушили.

– Нас не бачать разом, – Штефко впевнено правив своє. – Ми не на людях. А тут, у готелі, усім до лампи, хто до кого ходить, – й одразу, ніби наважився пірнути з містка й не хотів далі зволікати, бо на нього дивляться, випалив: – Ви ж доньку шукаєте.

Ольга напружилася.

– Шукаю.

– Показували мені її фото.

– А ви заявили – ніколи не бачили тієї дівчини.

– Я збрехав.

Вона мовби отримала сильного ляпаса. Реакція на подібне миттєва – бити у відповідь. Ольга подалася вперед, стиснувши кулаки. Штефко мимовіль відкинувся на спинку стільця, узявся руками за сидіння. Відчув небезпеку, бо потом стало тхнути дужче.

– Тихо-тихо-тихо.

– Я тебе приб’ю! – просичала вона.

– Не у ваших інтересах. Я сам прийшов, із миром.

Кулаки розтиснулися.

– Кажіть, – знову перейшла на «ви».

Штефко видихнув, тильним боком правої долоні витер змокрілого лоба, заговорив:

– Зранку в містечку нашому новин забагато. Начальнику міліції капут, купу його посіпак пов’язали. Не знаю, як кому, а мені дихати легше.

– До чого тут моя донька?

– Не лише вона, шановна Ольго. Думаєте, приховувати правдиву інформацію про причини смерті отих, знайдених на проклятій дорозі, чи інших – моя забаганка? Отакий Штефан Попеляк поганець? Та Ярмолюку нашому просто не хотілося привертати до району зайвої уваги! Якщо є така можливість – змушував писати висновки не про насильницьку смерть, а про нещасні випадки. Кажу вам: ножові рани, несумісні з життям, він вимагав видавати за інфаркти!

– Як це?

– Отак! – коротун завівся. – Людині стало зле, вона впала, на щось нахромилася! Розумієте тепер, у чому справа! Менше кримінальних трупів – менше смикає начальство. Перевірок різних так само менше! Чув, контрабас покривав, сам ніби активно ним займався, мав із того відсоток. Зрозуміло, чому вів таку політику.

– Ясно. Донька моя тут яким боком?

– Не лише вона.

Ольга пожувала губами.

– Нічого не розумію. Ви можете ясніше говорити?

– Намагаюся, – Штефан знову витер лоба рукою, руку – об штани. – Добре, що по тіло того хлопця, Євгена, приїхали батьки й забрали. Справжню причину смерті я вам при зустрічі повідомив, і вона не розголошується. Причини вже пояснив…

– Та не товчіть ви вже воду в ступі! – вона знову почала втрачати терпець.

– Двоє інших, чиї трупи знайшли на краю дороги раніше… Хлопець, віком як той Женя, і дівчина. Їм нічого не кололи. Але смерть насильницька. При цьому, шановна Ольго, обох справді кусали.

– Кусали?

– Зубами, – кивнув Штефко. – Не імітація. Шиї прокушені приблизно в однакових місцях, до крові. Це підказує: кожного спершу вкусили, потім – убили. Провалили голови ззаду. Не можна показувати на собі, але ось тут.

Трохи нагнувшись і розвернувшись до Ольги упівоберта, коротун помацав пальцями місце трохи вище потилиці.

– Били не по голові, а головою. Об щось тверде. Край пня, колоду, сучок на дереві. Я все ж фахівець, моїм висновкам вірити можна, – він забрав руку, повернувся в зручнішу позицію. – Не думайте, я досліджував рани. Там були частки дерева. Дрібні, зовсім мікроскопічні – але були. Ярмолюку про кожен такий випадок я доповідав. Він вимагав звіту особисто.

– І?

– Мені заборонили вказувати таку причину смерті. Дівчину родичі знайшли і забрали десь місяць тому. Хлопець третій тиждень лежить у нашому морзі. Тримаю на свій страх і ризик, особа не встановлена. А просто закопати… То вже занадто, чесне слово.

– Дівчина – хто?

– Десь у мене записано. Зараз не це важливо.

– Чому?

– Ви ж не її шукаєте, а свою доньку.

– Логічно, – Ольга змушена була погодитись. – Може, дико й цинічно прозвучить, та до незнайомої мені вбитої дівчини зараз не маю жодного інтересу. Де і коли бачили Яну?

– Приблизно тиждень тому. Запам’ятав, бо вона у вас яскрава.

– Не треба компліментів. Де?

– У нас місто маленьке…

– Де!!! – їй дедалі важче було тримати себе в руках.

– Я зустрічав з маршрутки посилку з Луцька. Товкся на автостанції. Якась дівчина питала, чим доїхати до Піщаного. Люди пояснювали: туди нічого не ходить, і взагалі їй туди не треба. Грішним ділом я теж долучився. Потім підійшов один такий Павло, місцевий таксист, приватний. Тут багато приватних, у кого машина – той таксує…

– Ну?

– Сказав – довезе, якщо треба. Дівчина сіла до нього й поїхала.

– Так, – Ольга зібралася з думками. – Чекайте. То була точно Яна?

– Точно. Для чого мені зараз брехати?

– Вона була сама?

– Сама. Здається, виглядала чи стурбованою, чи навіть наляканою трохи.

Збігається в часі, подумала Ольга. Навіть якщо коротун трохи поплутав дні, усе одно – Яна була на автостанції вже після того, як їх із Євгеном бачили в Піщаному. Знову трохи закусивши губу, Ольга зробила подумки нехитру математичну вправу. Якщо все так, як каже Штефан, отже, між їх появою в Піщаному й моментом, коли Яна шукала можливість туди повернутися, є чимала темна прогалина.

Щось погане трапилося саме в той проміжок часу, який Ольга досі не спромоглася відтворити.

– Чому збрехали?

– Боявся.

– Кого?

– Кажу ж, Ярмолюка. Хтозна, що б почалося, аби сказав вам усе позавчора. Людина з Києва, активна, наполеглива. Напевне має якісь зв’язки. Як знатиме, що сліди доньки загубилися тут, у Шацьку, а її друга десь поруч убили – здійме бучу. Одне потягне за собою інше, принцип доміно спрацює. Начальнику поліції, ще й при його нечистих справах, того не треба. Хто винен? Штефан Попеляк, патологоанатом. Знайшли б і мій труп на проклятій дорозі…

– Схоже, ви вірите в страшні казки.

– Я, шановна Ольго, вірю своїм очам. А вони, – Штефан торкнувся їх розчепіреними пальцями, – бачили ті трупи.

Вона нарешті перевела подих.

– Уже не боїтеся.

– Хай тепер Ярмолюк боїться.

– Гаразд, – вона підвелася. – Гайда, покажете мені того таксиста.

– А отут, з вашого дозволу, вже самі, – коротун теж підвівся. – Бог знає, як там у вас піде. Місто, кажу ж, маленьке. У разі чого я знову буду винен. Не начальнику поліції, так ще комусь.

– Не думала, що люди вашої професії такі страхополохи. З трупами маєте справу.

– І що?

– Не кожен може. Страшно.

– Забобони, – відмахнувся Штефан. – Мрець вам уже нічого не зробить. То все страшилки про зомбі. Боятися, шановна Ольго, треба живих.

Він махнув на прощання, посунув до дверей.

– Чекайте!

– Що? – коротун повернувся.

– Павло – і все? Як я його знайду?

– Автостанція. Тут ногами недалеко.

– У нього табличка на шиї з іменем?

– «Гольф» у нього. Старий, сріблястий, брудний.

3

Ольга вагалася.

З одного боку, новина змушувала негайно діяти, кóпала нижче спини. Усе ж таки дії Чотаря дали її справі зовсім несподіваний поштовх. Лишайся начальник поліції на волі, хтозна, чи наважився б наляканий Штефан прийти сьогодні чи взагалі колись. Вона б далі намагалася пробити лобом стіну, із кожним днем втрачаючи будь-яку надію на успіх. Але був інший бік: допомога Чотаря саме зараз не зайва. Проте його нема, чекати ж до вечора Ольга вже не мала сил.

Вирішивши дати собі на роздуми одну цигарку, вона звично примостилася біля вікна й закурила.

Поки розвиток подій більше схиляв до того, аби діяти самостійно. Дзвінок Бориса Заплави багато на що кинув світло, довівши опосередковано слушність Вадимових припущень. Ольга вже не сумнівалася, що Женя за своєю дивною природою став жертвою шахраїв, і це в кращому випадку. Йому легко вдалося підбити на авантюру Яну. Обоє дісталися до Піщаного, як – поки не має значення. Там або в околицях зіштовхнулися з чимось таким, що розлучило їх. Євген знайшов смерть, а Яна, напевне не знаючи цього, кинулася шукати його. Чому не подзвонила, не поставила до відома хоча б матір – чергова загадка. Але раптом Ользі стрельнуло: донька могла не телефонувати, а відразу піти до поліції. Там потрапила на гачок Ярмолюка чи когось із його посіпак. Так, до зникнення доньки він не має прямого стосунку. Проте в його манері відфутболити нав’язливе дівчисько. Після чого Яні не лишалося іншого виходу, крім як покластися на власні сили й повернутися в Піщане самотужки.

Таким чином, дві новини, почуті сьогодні, додали нових фрагментів до цілісної картини.

Ольга ще раз перевірила свою сторінку в Фейсбук. На жоден запит дружби не відгукнулися. Той, хто ховався під іменем Харон Друг, до закритої групи її не додав. Нехай, із цим ще буде час розібратися.

Вона докурила до фільтра, пульнула бичок за вікно.

Чекати – дурно вбивати час.

Для годиться Ольга набрала Чотаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Це остаточно визначило план наступних дій.

Вона швидко перевдягнулася, як для виходу в ліс, бо в одязі мілітарного стилю почувалася до певної міри сильнішою.

Цупке захисне хакі додавало впевненості. Вирішила не фарбуватися, аби відповідати образу такої собі Диво-Жінки4. Хтозна, раптом такий вигляд допоможе швидше знайти спільну мову з провінційним таксистом.

З собою вона взяла лише телефон і, про всяк випадок, усю готівку. Картки разом із паспортом заховала далеко в сумку та лишила в номері. Замкнувши двері, ключ здала на рецепції, хоч місцеві правила того не вимагали.

Шукаючи автостанцію, укотре переконалася – у цих краях клімат особливий, не такий, як усюди. Уже третій день не відчувала задухи, навіть убрана зовсім не по-літньому. Не жарко, але й не холодно. Погода поки була для неї комфортною, а такі відчуття покращували загальний стан та неабияк піднімали настрій.

Автостанцією тут називали майданчик, на якому зупинялися маршрутки. Довкола Ольга помітила чимало приватних автівок, які таксували, хай не мали відповідних «шашечок» на дашках. Водії майже безпомильно вихоплювали пасажирів, яким їхати далі, у бік відпочинкових баз. Торгувалися недовго, бо ціни заправляли однакові, аби не сваритися. Хіба котрийсь потім, останньої миті, попросить у колег дозволу поїхати за меншу суму – і люб’язно отримає його, бо всі люди, усім якось крутитися треба.

Сріблястий «фольксваген-гольф» вона побачила одразу. Саме через названу Штефаном особливу прикмету – бруд. Схоже, хазяїн не мив авто принципово, мовби кидаючи цим зрозумілий лише йому виклик суспільству. Навіть як проста пасажирка, Ольга в останню чергу підійшла б до транспорту, доведеного до такого стану. Та Павлові, котрий товкся поруч ще з двома таксистами, на думку естетів було явно плювати.

Вона не мала жодного плану. Не виробила його по дорозі. У голові засіло одне: цей чоловік – останній, хто бачив її доньку. Більше того, Яна сіла до нього в машину. Тож Ольга вирішила діяти за обставинами, які сама для себе створить.

– Доброго дня! – кинула чоловічому гурту і запитала: – Хто Павло?

Мужчини перезирнулися.

– Ну, нехай я.

Років за тридцять, ніби скручений із різних частин. Руки, права на вигляд трохи коротша за ліву, не виглядали природним, гармонійним продовженням тулуба, а стирчали з плечей, мов патики. Ноги кривуваті, і їх теж ніби хтось приторочив де треба, жартома. Над поясом джинсів нависало невеличке черевце, шия коротка, сам давно не голився і, схоже, вирішив завести бороду. Картата сорочка з закасаними рукавами, під нею – зелена футболка з вицвілим малюнком, логотип Євро-2012. Проте очі перекреслювали, заперечували перше враження від Павла. На Ольгу дивився розумний, навіть не так – хитрий чоловік, котрий давав зрозуміти: не такий, мовляв, я кумедний, як ви собі про мене думаєте, людоньки.

– Нехай чи точно?

– Ну, я, – говорив, ніби робив їй послугу.

– Давайте відійдемо, – Ольга кивнула вбік.

– Може, жіночко, відразу поїдемо? Таксі недорого. Коли Павла шукаєте – добрі люди, мабуть, порадили.

Інші таксисти стежили за розмовою, але байдуже. Власного інтересу ніхто не бачив, а люди всякі підходять, звикли вже.

– Поїдемо. Тільки все одно поговоримо раніше.

Знизавши плечима, Павло недбало махнув товариству, дозволив відвести себе вбік, за свою машину. Ті, своєю чергою, теж розійшлися – саме підходив черговий автобус, починалися лови пасажирів.

– Ви б машину помили чи що, – не стрималася Ольга.

– А вона й без того швидко бігає. Так куди, жіночко? Як треба, вивезу й через кордон, до білорусів.

– Туди, куди везли мою доньку.

Павло спершу потер заросле підборіддя, потім пошкріб потилицю.

– О. Уже якась донька. Нічого не знаю, багатьох возив. – Ось. Ольга витягнула смартфон, знайшла і показала таксисту Янине фото.

– Тиждень тому вона сіла до вас у машину.

– Давно.

– Ви мусили її запам’ятати. Її звати Яна, – для чогось додала: – З Києва вона.

– Та яка мені різниця! Пасажири не називаються. Кажуть, куди їхати – і все.

Проте чоловік не стримався – відвів очі.

Більше Ользі нічого не треба було.

– Впізнали її, – просичала вона, шарпонула таксиста за лікоть. – Але даю останню підказку. Ви повезли мою доньку в Піщане.

– Туди нікому не треба. Хіба хто своєю машиною, тільки дуже рідко.

– Тим більше мали запам’ятати.

Павло сторожко покрутив головою.

– Знаєте, ви не кричіть, жіночко, – заговорив тихо, навіть скрадливо. – Не всім тут треба про таке знати й чути.

– Або ви зараз кажете, куди везли Яну, і ми їдемо туди, або я справді кричатиму. Поліцію покличу, там інакша розмова буде.

– Нє, – таксист вишкірився, показуючи на диво рівні, білі, ідеально здорові зуби. – Ви, жіночко, не тутешня. Не тому, що я вас тут вперше бачу, а я в Шацьку, вважайте, всіх знаю. А тому, що не в курсах: у нас тут поки нема поліції. Або, краще сказати, поліції зараз не до нас із вами.

– Чому? – вона знала відповідь, просто хотіла почути таксистову версію.

– Ярмолюку, начальнику місцевому, торба. Всі на вухах. У нас тут не така велика управа. Кажуть, чи не половину особового складу загребли, покривали місцевий контрабас, інші там гріхи. Ті, хто лишився, очухуються. Кажу – кричіть, ніхто не почує.

– Звучить як загроза.

– Та де загроза, – він знову вишкірився. – Розкажіть краще, за яким дідьком ваша доця попхалася в Піщане.

– Отже, ви її возили туди.

– Здаюся, – Павло підняв руки. – Каюся.

– Чому одразу не зізналися?

– Зізнаються, коли десь завинили.

– Нехай, – зітхнула Ольга, втомлюючись від гри в слова. – Ще розберуся, що у вас тут робиться. Поки просто сіли й поїхали. Везіть туди, куди просила Яна.

– Десять гривень кілометр.

Замість відповіді Ольга обійшла «гольф» із пасажирського боку, сіла, хряснула дверцятами.

4

Поки не виїхали з міста, таксист мовчав.

Та щойно рушили трасою, Павло заговорив ніби до Ольги, але якщо поглянути збоку – швидше сам до себе. Дивився прямо на дорогу, розслаблено тримав руки на кермі, голос звучав рівно, без жодних емоцій, так натомлені професори викладають нецікаву лекцію байдужим до предмета студентам.

– Їздять сюди кому не ліньки. Ще розумію – озера. Хоча там уже все туристи засрали. Екзотики вони шукають. Морочать голову, і яйця заразом.

– Чого ви? – щиро здивувалася Ольга. – Хіба туристи вас не годують?

– Мене годувати не треба. Сам їм, – буркнув таксист, не повертаючи голови.

– Ви ж чудово розумієте, що маю на увазі. Якби не туристи, не мали б ви роботи.

– Хіба я її маю?

– Таксуєте. Гроші вам платять.

– Я на таксиста п’ять років не вчився в університеті. Вашому, до речі.

– Моєму?

– Чудово розумієте, про що я, – відповів Павло в тон, навіть трохи мавпуючи пасажирку. – У Києві вчився. Механіко-математичний факультет. Інженер-гідравлік, є така спеціальність.

Ольга глянула на таксиста з неприхованою повагою. Він же далі дивився прямо перед собою.

– Мабуть, у Шацьку важко працювати за фахом, – бовкнула вона і, зрозумівши нетактовність, одразу додала: – Вибачте.

– За що? Ну, нема для мене вдома роботи. А там, де її можна знайти, нема даху над головою. А, – Павло відмахнувся. – Як кажуть, не треба про сумне. Купив стару машину, тут, біля кордону, це дешевше. Місця тутешні знаю. Катаю всяких за гроші, якось живу.

Відчуття поваги швидко зникло.

– А ви, бачу, людей не дуже любите.

– Тих, які зажерлися й вже не знають, чого хочуть, – справді, не люблю.

– Хоча б чесно зізналися. Розшифруйте вже, кого маєте на увазі.

– Таких, як ось ваша донька.

Ольга знову насторожилася.

– Чим Яна вам не догодила? Ви ж лише повезли її, куди попросила.

– Та не про неї мова, – Павло вперше за час подорожі кинув на неї короткий погляд. – Кажу ж, про таких, як вона.

– Ну, і які це – такі?

– Хто не знає, чого хоче.

– Знову по колу. Поясніть, раз уже завели.

– Запросто, – таксист плавно вписався в поворот. – Коли їдуть на турбази, ще розумію. А як просять завезти їх до різної нечисті, тут гублюся. Їм, бачте, цікаво, чи правду пишуть про наш край.

– Тепер уже я вас не розумію.

– Одні пишуть дурню, аби привернути до себе увагу й прославитися. Інші ведуться на неї. Оті всі вурдалаки на хуторах, прокляті дороги з привидами, чупакабри, мать їхню за ногу!

Таксист потроху заводився, й Ользі остаточно перестали подобатися його інтонації. За інших обставин попросила б зупинити машину й вийшла б просто тут, посеред поля. Заплатила б, хай їде, куди хоче. Та зараз повністю залежала від Павла, до того ж відчувала – наближалася до розв’язки настільки дивної, наскільки моторошної пригоди.

– До чого тут чупакабри?

– Ось не кажіть, що ніколи про цих чудовиськ не чули! – таксист уже не приховував роздратування, змішаного з гнівом. – Аби знали, скільки народу різного за кілька останніх років катав по району! Ніби з вигляду розумні люди, хтось навіть із телебачення. У нас проблем вистачає по маківку, причому реальніших за всяких там вурдалаків. Хоч безробіття візьміть. Народ розбігається, села порожніють, самі старі доживають. Хочете привидів – маєте села-привиди, те саме Піщане. Їм, бачте, таємниці й загадки різні цікавіші. Дурять народ, морочать, а народ – вірить.

– Не всі вірять, – зауважила Ольга обережно. – Усе це розважальна інформація. Відволікає від реальності. Сумно, але так.

– Отже, ви приймаєте?

– Не про мене мова. Я пояснюю. Тобто, – виправилася вона, – намагаюся пояснити. І далі не розумію, чим вас так роздраконила Яна.

Павло не відповів. Ольга теж вирішила помовчати, аби не дратувати таксиста явно болісними для нього розмовами. Хоч не до кінця розуміла природу такого болю.

Вони якийсь час їхали прямо, й Ольга впізнавала вчорашній маршрут. Аж раптом Павло без попередження, різко скрутив ліворуч, перетнувши трасу навскоси. Ольга від несподіванки зойкнула й завалилася на бік, бо не причепила пасок, коли сідала. Таксист, грубувато відштовхнувши її плечем, уже їхав по полю, здіймаючи довкола себе хмару сірої куряви. Ольга сіла рівно, не образилася, бо відчувала себе винною, мала ж пристебнутися. Проте Павло все одно міг би попередити про несподіваний маневр. Швидко оговтавшись і таки пристебнувши пасок, вона закрутила головою, намагаючись зрозуміти, куди вони рухаються. Єдине, що стало ясно, – так це чому «гольф» такий брудний.

– Чому так поїхали? – запитала нарешті.

– Бо так треба, – почула у відповідь.

Наступної миті машина опинилася на ледь помітному битому шляху. Курява спала, насувалася лісова стіна, і ось вони вже пірнули у неширокий прохід, обабіч якого густо росли дерева й високі кущі. Павло трохи скинув швидкість, сунули впевнено й обережно.

– Піщане хіба там? – спитала Ольга, трохи опанувавши себе.

– До чого тут Піщане, – буркнув таксист.

– Чекайте! – вона розправила плечі. – Ми куди їдемо?

– Туди, куди возив інших. Вашу дочку теж.

– Ви ж казали – Піщане! – Ольгу поволі охоплювала паніка. – Самі ж підтвердили!

– А потім пояснив: вони самі не знали, чого хотіли, – парирував Павло. – У всіх орієнтир такий. Тоді, дорогою, уже детальніше товкли, куди саме треба. І потім, – він заговорив уже спокійніше, – тут же все хутори. Більшість належать до Піщаного, навіть якщо розкидані по окрузі й давно покинуті. Люди жили на хуторах, аби в колгоспи не загрібали. Це так, для вашого загального розвитку.

– Знаю.

– Не все. Потім, коли вже від колгоспу було не сховатися, та й жити за щось треба, хуторяни почали об’єднуватися. Деякі навіть поштові адреси колись мали. Пенсії бабам-дідам поштарі певний час розвозили на роверах, – таксист трохи помовчав, посопів, додав: – Я на одному такому хуторі виріс. Мама хотіла, аби в люди вибився. Ось, бачте, вибився в люди…

Враз Ольга згадала вчорашню розмову з Тамілою Радзівіл. Колишня головна лікарка елітного санаторію за віком годилася Павлові в матері. Так чи інакше, покоління різні. Але інтонації дуже подібні, можна сказати – однакові.

Ображені.

Кожен із них мав свою надію. Будував плани на майбутнє.

Про щось мріяв, бо мріяти не соромно.

І нічого не отримав.

Ользі стало трохи шкода таксиста з дипломом інженера-гідравліка.

Щойно подумала про це, як він натиснув на гальма. «Гольф» сіпнувся, зупинився. Із усіх боків височів ліс, навіть насунулася темрява, хоч тільки-тільки перевалило за полудень. Павло прочинив дверцята.

– Приїхали. Кінцева зупинка.

– Куди?

– Вилазьте, покажу.

Ольга відчепила пасок, вийшла. Тут же атакувала хмара комарів, вона замахала руками, скрикнула гидливо – кілька комах миттю залетіли до рота, Ольга закашлялася, сплюнула.

– Нам точно сюди?

– Усім сюди, – тепер у голосі таксиста чулися загадкові нотки. – Он там, дивіться прямо.

Ольга розігнала комах, пригледілася. Справді, попереду, у гущавині, виднілися обриси будинку. Нічого не розуміючи, озирнулася.

І здригнулася: не почула, як Павло наблизився впритул.

Рухався швидко й тихо, мов лісовий хижак на полюванні.

Зустрілася з ним поглядом.

Хижим.

Від раптового нападу ухилитися не встигла.

Короткий різкий біль – насунулася темрява.

5

Видихнути Чотар зміг лише глибоко по обіді.

Лиш тепер відчув на власній шкурі, як воно – бути важливим свідком у великій кримінальній справі. Причому він не просто когось чи щось там бачив або почув. Брав активну участь у викритті й затриманні групи злочинців, очолюваної високим чином, начальником поліції. До того ж треба було детально в різних кабінетах та різним людям пояснювати, за яких обставин він, звільнений із органів через стан здоров’я пенсіонер, опинився в центрі секретної операції. Ще й залучив до реалізації власних планів рідного батька, теж пенсіонера, тільки значно старшого за віком.

Від ходіння з кабінету в кабінет, переказування тих самих фактів та, що найгірше, власноручного писання пояснень, які потім підшиють до матеріалів справи, Вадимові паморочилося в голові. Та ще більше нудило від розуміння: на цьому не кінець, тягатимуть і далі. Як почнеться суд, викличуть свідком. Не те, щоб Чотар був проти виведення на чисту воду чергового «перевертня в погонах». Просто саме зараз як ніколи гостро зрозумів: уліз не в своє.

Зникла Яна Барва хвилювала його значно більше.

І маєте парадокс: вліз у це, бо думав – знайде й врятує дівчину, допоможе Ользі, яка на межі зриву. Повернулося ж усе так, що змушений був залишити її саму, не рухати справу, за яку взявся, а мандрувати по кабінетах обласної поліцейської управи.

За першої ж нагоди заявив: зайнятий пошуком зниклої безвісти Яни на прохання її матері. Натякнув – поліція все ж могла б долучитися. І почув цілком прогнозовану відповідь: порушувати кримінальну справу нема підстав, бо в тому, що повнолітня особа не дає про себе знати родичам, нема складу злочину. Пораненою чи, не дай Боже, мертвою Яну Барву ніхто не бачив. І, до речі, сам Чотар підтверджує: є свідки, котрі твердять: дівчина була живою й пішла зі своїм другом у невідомому напрямку. Те, що друга знайшли мертвим, ще нічого не означає.

Глухий номер.

Коли нарешті Вадим вийшов на свіже повітря й пошкутильгав до найближчого скверу, на вільну лавку, уперше за багато років закортіло випити не сто грамів, а склянку горілки, закуривши це діло цигаркою без фільтру. Так зробив, коли його, скаліченого, видряпали з бандитського полону. Тоді міцний алкоголь не взяв, зачепило лише після другої порції. На очах у рятівників за п’ятнадцять хвилин видудлив у три підходи півлітровку, викурив шість цигарок, аж потому біль притлумився і він дозволив везти себе в лікарню.

Бажання стало таким гострим, що Чотар уже почав згадувати, куди тут, у центрі, можна швиденько зайти. Згадавши – Ольга чекає й нервує, стримався, витягнув телефон, ввімкнув його. Відразу побачив кілька пропущених від неї дзвінків. Усі – до обіду, і Вадим швидко набрав її номер. Спершу абонент не міг прийняти дзвінок, потім виявився поза зоною досяжності. Це схвилювало, та не дуже. Чотар припустив: Ольга просто вимкнула телефон, не додзвонившись, і тепер спить у своєму номері, бо не має більше чого робити.

Проте повертатися до Шацька все одно ранувато.

Чотар мав у Луцьку ще одну справу. Поки не вирішить її, їхати назад не було сенсу. Замислено покрутив телефон, подумав. Набрав опера Максима, той уже без зайвих застережень дав свій номер. На тому боці відгукнулися після другого сигналу.

– Містика, Вадиме Назаровичу!

– Що ти мелеш, яка дурна містика…

– Оце хотів вас набирати. Щоб знали – я довго не люблю бути в боргу, обіцянки виконую, слово тримаю.

– Молодець. Хоч до рани тебе прикладай. Дізнався щось, так розумію?

– Не те слово. Ви де?

– Нуджуся біля обласної управи.

– Зараз підскочу. Краще на нейтральній території говорити.

Оперативник справді не забарився, Вадим чекав на нього не більш ніж п’ятнадцять хвилин. За цей час той, хто називав себе Максимом, устиг набути зовсім цивільного вигляду. Причесав волосся, убрався в чорні, напрасовані штани, туфлі з гострими носами, блакитну сорочку з коротким рукавом. Не вистачало краватки – і чисто тобі менеджер середньої ланки, із тих, кого прозвали «офісним планктоном».

– Заморили? – спитав, сідаючи поруч на лавку.

– До дупи світські розмови, кажи по ділу.

– О’кей, – Максим потер руки. – То все Сава Ярмолюк, його робота.

– Що саме?

– Дві жертви, яких знайшли раніше на так званій проклятій дорозі. Начальнику поліції найменше хотілося привертати до себе увагу. Тому заборонив навіть згадувати про них. Видав тіло однієї жертви родичам. Про іншу нічого не відомо. Точніше, у зведенні зафіксовано: молодий чоловік, прикмети, особа не встановлена, причина смерті – нещасний випадок.

– Як?

– Отак! – криво посміхнувся Максим. – Пішов собі чувак у ліс, перечепився об корч, упав і стукнувся об щось головою. Тіло, до речі, досі в тамтешньому морзі лежить.

– У мене там знайомий, – Вадим замислено потер підборіддя. – Це все?

– Ні. Друга жертва – дівчина. Самченко Наталя Борисівна, двадцять два роки. Відпочивала з компанією на Шацьких озерах. Коли пішла й не повернулася, друзі підняли хвилю. Коли Наталю знайшли, її впізнали. Приїхали батьки, забрали тіло. Але смерть так само подана як нещасний випадок. Усі папери оформляли підлеглі Ярмолюка, серед них – той Борщовий Георгій, твій знайомий Жора. Це називається злочинною змовою групи осіб.

– Я в курсі, як це називається. Навіть не дивуюся, що все отак зійшло з рук.

– Нічого, тепер їм усе згадають. Але я не про це. Тут, у Луцьку, дехто з компанії Наталі намагався добитися хоч якоїсь справедливості. Писали заяви, лишали свої координати. Звісно, ходу цьому ніхто не давав. Та коли я почав активно цікавитися – прорвало. Схоже, Ярмолюка тут зараз топитимуть усі, кому не ліньки. Боюся, повісять на нього чужі гріхи, не відмиється…

– Ти б ще за Ярмолюка хвилювався!

– То так, до слова. – Далі Максим не говорив, шпарив з пам’яті, мовби перед тим вивчив урок на зубок: – Поки вас там митарили, я встиг видзвонити двох друзів Наталі. Коротко пояснив ситуацію. Кожен заявив: після того, як знайшли Наталине тіло й друзі почали ставити питання, з ними попрацювали поліцейські. Не тутешні, ті самі Ярмолюкові солдати. Не засуджую тих, хто злякався. А злякалися всі.

– Звідки Наталя Самченко?

– З Рівного. Її друзі теж, один дав контакти батьків. Набрав, назвався, усе пояснив. Дізнався – батьки нещасний випадок прийняли.

– А слід від зубів на шиї?

– Є таке діло. Аж посиніло те місце, коли ховали, білим шаликом накривали.

– Чому вони мовчали? Укус – теж нещасний випадок? – Питав і про це. З батьками жертви спілкувався особисто Сава Ярмолюк. Ти знаєш, як він уміє. Не лишив їм жодної надії. Тепер вони прозріли, – кутик Максимового рота скривився. – Збираються сюди, вимагати, аби Саву видали їм на руки.

– Серйозно?

– Навіть не сумнівайтеся. Я поставив себе на їхнє місце.

Люди раптом боятися перестали, уявіть.

– Так, – Чотар на кілька секунд стулив повіки. – Є підозра, що того, невпізнаного хлопчину, теж покусали, а потім убили. Маячня якась.

– Щодо підозр – згоден. Тепер у Шацьку ніхто не заважатиме кидати світло на темні таємниці. Хіба що вам, приватній особі, важкувато буде.

– Чекай-чекай, – Вадим думав про своє. – Женю Заплаву знайшли там само, на дорозі, яку іменують проклятою. Тільки спосіб убивства інакший. Слід зубів на шиї є, але то не укус, якщо вірити патологоанатому. – Він глянув на Максима. – Січеш?

– А то! – оперативник включився одразу. – Друга дівчини, яку ви шукаєте, і тих двох убивали напевне різні люди. Тільки чомусь убивці того хлопця вирішили залишити сліди, котрі вказуватимуть на попередника. Схоже, вони все знають.

– Чорт знає, що робиться в тій глушині, – Чотар сплюнув собі під ноги, далі почав міркувати вголос, говорив не так до Максима, як до себе: – Припустімо, ті, хто має стосунок до зникнення Яни, із якихось причин вбили її друга Женю. Отруїли, щось укололи, підкинули тіло на край тієї злощасної дороги. І для чогось відтворили слід зубів на шиї. Отже, вони знають: десь поруч, у тій же окрузі, діє ще хтось. І цей хтось таки викрадає й убиває, перед тим справді кусаючи жертви. Зараз дурню скажу, але все це гарно додається до місцевої казочки про вурдалаків.

– Наталя Самченко товариству тими вурдалаками мозок винесла.

Максим промовив це спокійно. Чотар не одразу зрозумів почуте. Як дійшло – враз стрепенувся.

– Що?

– Те саме. Начиталася всякого. Я тут пошерстив Інтернет. Підняв казочки про прокляту дорогу, вампірів, які ховаються на хуторах, підводних чудовиськ у тутешніх бездонних озерах. Не край, а бестіарій. Та самі почитайте. Є в Інтернеті аж ціле тутешнє видання – «Волинь таємнича».

– Бачив. Ще більше – передруків звідти. Хоча, як на мене, дурня повна.

– Але людям отаке подобається. Усе краще, ніж про упирів при владі чи перевертнів у поліції. Як ось наш знайомий пан Ярмолюк. Демон, геній зла, не інакше. Залякав народ більше, ніж чупакабра.

Чотар гмикнув.

– Ніколи не думав, чим Сава Ярмолюк відрізняється від чупакабри або вурдалака?

– О!

– Бач, не думав. Я тобі зараз поясню. Отих чудовиськ, синку, люди за будь-яку ціну хочуть зустріти. Точніше, побачити, фото зробити, переконатися, що все воно існує. З такими ж, як Сава, особисто знайомитися мало хто ризикне.

– А, ви в цьому сенсі… До речі, я дізнавався, якщо цікаво. Про «Волинь таємничу».

– Ну?

– Там реально пише під різними псевдонімами десь троє-четверо. Сайт утримує власним коштом, судячи з наповнення – чисто для себе, задля розваги, місцевий бізнесмен. Грошей небагато насправді треба. У вихідних даних зазначено: власник – така собі фірма «Харон».

– Оригінально. Знаєш, що означає?

– Отож, – Максим знову гмикнув. – Перевізник на той світ через річку мертвих. Почуття гумору в пана Гнатюка ще те.

Раптом Максим завмер.

Якщо й збирався говорити далі, слова застрягли в роті, мов глевка грудка.

Його зупинив дивний вираз обличчя Вадима Чотаря.

– Як, ти кажеш, прізвище власника?

– Гнатюк. Поширене досить.

– До чого тут гумор?

– Так у Макара Гнатюка фірма займається вантажними перевезеннями. Що…

– Значить, Макар. Прізвище популярне, ім’я досить рідкісне.

Чотар рвучко підвівся, забувши про ковіньку. Насилу втримав рівновагу, та коли Максим кинувся підтримати – відсторонив жестом.

– З мене орден, синку. Не жартую.

6

Знову довелося просити ті самі «жигулі».

Іншої машини напохваті не мав, тож поклявся не розбити авто. Та щойно виїхав із Луцька, про обіцянку забув – почав витискати зі старенької «дев’ятки» всі соки. Власнику «жигулі» свого часу дістались дорогою ціною, відкладав на чотириколісну мрію, економлячи на всьому, крутився вугром на сковорідці, а як забракло сил – продав материну хату. Тоді пішла мода купувати сільські будинки під дачі, тож не прогадав. Відтоді й дотепер про машину дбали, як про малу дитину. Через те й збереглася, хай із запчастинами проблеми та проти джипа ніщо.

Чотар зараз нахабно використовував увесь набутий запас міцності старої автівки.

Коли влетів до Шацька, годинник показував початок шостої вечора.

Перед тим, як стартонути, напружив Максима ще раз і витратив трохи дорогоцінного часу, аби той знайшов контакт Гнатюка. Поліцейському це завиграшки, але власник «Харона» не відповідав, був поза зоною. Ольга – так само, і Вадим, поки не маючи на те жодних підстав, тим не менше підвів два факти під спільний знаменник. Через те стривожився ще сильніше.

«Опель» побачив на стоянці біля їхнього готелю. Ольга далі лишалася поза зоною, і тепер Вадим стривожився не на жарт. Ключ від її номера був на рецепції, умовити дівчину дати його виявилося не складно, та огляд номера нічого не дав. Крім того, що в сумці приховані документи, банківські картки, ключі від машини.

Вона пробувала додзвонитися до нього ще до полудня.

Отже, щось сталося.

Чорт знає, чому пані Барва вирішила діяти сама.

Буває. Тільки від того не легше.

Бажання діяти негайно, щось робити, не сидіти сиднем штовхало вперед. Проте Чотар справді не уявляв своїх наступних дій. Схоже, Ольга пішла й не повернулася, зникла безвісти, як її донька.

Вадим від безвиході знову набрав Гнатюка.

Поза зоною.

Твою ж…

Стоп!

Чотаря раптом осяяло. Він чітко і ясно пригадав учорашній день, який наче триває й досі, бо Вадим до пуття не поспав. Зв’язок почав барахлити, щойно вони повернули на Піщане. На території села зник зовсім, наглухо. Лиш в одному місці, де Гнатюкова дача, можна було ще якось подзвонити.

Ольга поза зоною.

Гнатюк – теж.

Він якимось боком, прямо чи непрямо, причетний до творення місцевих міфів. Є категорія легковірних, котрим тільки й давай такого. Отже, припущення про існування пастки, у яку навмисне заманюють, з огляду на це отримує доволі міцний ґрунт.

Піщане – пастка.

Мишоловка.

А Макар Гнатюк – той, хто кладе туди смачнючий запашний сир.

Чотар трохи подумав, потім підхопив ключі від «опеля». Затиснувши в лівому кулаку, спустився, не спираючись на ковіньку. Швидко кульгав, стискаючи її в правиці. Ступив до рецепції, запитав без надії почути відповідь:

– Не знаєте, куди пішла та пані?

– Ваша знайома? – для чогось перепитала дівчина. – Гості нам не звітують. Пішла – і все. Спитала, де автостанція.

– І де?

– То не станція як така. Місце зупинки маршруток.

– Яка різниця. Де?

– Не дуже далеко… Чекайте, – дівчина раптом стрепенулася, мовби прокинулася чи ожила. – Про вашу знайому зранку питали.

– Хто? – рука дужче стисла руків’я ковіньки.

– Такий кругленький чоловік. Та в нас його знають добре. У трупарні працює.

– Степан?

– Штефан… наче.

Ось вам новий поворот.

– Вони, може, разом пішли?

– Ні, ваша пані пізніше. Аби вдвох, я б сказала.

Ольга подалася кудись після того, як поговорила зі Штефаном.

– Може, згадаєте ще час?

– Ой, ну не знаю… Той чоловік приходив десь близько десятої. Пішов за годинку, але я ж тут не таймером працюю.

Спробу пожартувати Чотар пропустив повз вуха.

Ольга дзвонила йому вже після тієї розмови. Мабуть, хотіла порадитись чи просто поставити до відома. А він не відповідав, давав купу пояснень у поліції. Не додумався лишити телефон увімкненим.

– Може, знаєте, де той Штефан живе?

– Дуже він мені треба.

Чотар кивнув, вийшов на вулицю, на повні груди вдихнув літнє вечірнє повітря. Уже не мав сумнівів: Ольга вскочила в якусь халепу. І якщо зараз тягнути кота за хвіст…

Рука вже сягнула по телефон.

– Це знову я, – сказав, щойно оперативник Максим відповів. – Запряжу ще раз, не зітхай. Ти в мене після своїх фокусів, вважай, у довічному рабстві, – не дав тому вставити жодного слова, вів далі: – Поки місцева поліція налякана, на ній їздити можна. Сумирна й покірна. Тобі запросто набрати зараз того, хто замість Ярмолюка виконує обов’язки. Нічого не пояснюй, запитай телефон і адресу Штефана Попеляка. Місцевий патологоанатом, він тут один. Усе, відчеплюся сьогодні.

Говорив – і сам не вірив.

7

Хоч Шацьк невеликий, але, де тут яка вулиця, Чотар поняття не мав.

Він залишив «жигулі» на стоянці – поміняв одну чужу машину на іншу, більш витривалу. До потрібного місця довів навігатор, уже по восьмій. Стемніє не скоро, та сутінки неквапом, але підкрадалися. Запала тиша, яка буває лиш о такій порі дня влітку. Коли день затихає, повітря дзвенить, усе довкола огортає ледь відчутна легка втома.

Зупинивши «опель» біля хвіртки, Вадим вийшов, не криючись. Чіткого плану досі не мав, зате набралося кілька важливих питань до пана Штефка. Його нічого не зупиняло. Штовхнув хвіртку так сильно, як міг – накинутий зсередини гачок злетів. Ще перетинав невеличке подвір’я, а господар уже вискочив на ґанок, для чогось стискаючи молоток.

– Е, чого треба! Поліцію позву! – попередив, не відходячи далеко.

– Давай, гукай! – Чотар зупинився. – Я не проти, разом почекаємо. З ними й поговориш. Тутешні копи зараз люті, маєш сам знати.

– Ну?

– Дочекаюся і пораджу, що саме в тебе треба питати. Чи так поговоримо, без поліції?

– Ні, – Штефан не зрушив із місця.

– Молоток навіщо? Голову мені пробити? Чи, може, потилицю, як тим двом, із вашої проклятої дороги?

Попеляк ступив убік, тут же шаснув назад до хати, із гуркотом зачинивши двері.

Чотар забув часи, коли був не менш спритним. Тепер, хоч утратив зграбність, усе одно змушений був згадати. На ґанок не ступив – застрибнув. Двері копнув здоровою ногою, рвонувся в сіни. Там спрацювали інстинкти: останньої миті нахилився, пірнаючи під занесену руку й дивом уникаючи влучного удару. Місця малувато, сіни вузенькі й тісні, розійтися двом дорослим чоловікам непросто. Тим більше, якщо один – кульгавий каліка.

Але, крім набутих за роки служби і, як виявилося, не забутих інстинктів, Вадимом рухала лють.

Ухилившсь, він стукнувся спиною об стіну, трохи осів, бо підломилася хвора нога. Це врятувало від влучнішого удару. Молоток лупонув туди, де щойно була його голова, зробив вм’ятину на стіні. Третьої атаки Чотар не дозволив: зацідив туди, куди ближче й найпевніше, – між ноги.

Штефан завив.

Молоток випав, Вадим випростався й спритно відштовхнув його носаком.

Лишалося копнути нападника ще раз, поваливши на підлогу.

Тепер уже Попеляк побачив власний молоток над своєю головою.

– Віриш, провалю?

– Вірю, – прохрипів той, потому вичавив: – За що?

– Це ти мені поясни, трупорізе. Така твоя гостинність – із молотками на людей кидатися?

– Я тебе в гості не кликав.

– Образився? Обурився нежданому? Лихий у тебе характер, пане Штефку. Отак воно – із мерцями мати справу.

Попеляк важко дихав. Запах поту посилився, Чотар наморщив носа.

– Ольга де?

– Не знаю.

– Ти приходив до неї в готель. Вона зникла після того, як ти пішов. Повторити питання чи па'мять гарна?

Штефан мовчки сопів.

– У мене часу мало, ти! Вона не відповідає на дзвінки з обіду. Якщо з нею щось сталося і ти в цьому винен…

Чотар різко замахнувся молотком. Штефан вереснув підсвинком, спробував затулитися руками. Та молоток завмер.

– Чекай, – Вадим переклав його в ліву руку. – Дзвінки. Телефон твій де?

– Навіщо…

– Тут запитую я! – Вадим лупнув жертву впівсили, та все одно міцно, Штефан заскавчав. – Телефон давай сюди. Поживеш трохи.

Чотар не збирався пояснювати свій намір – перевірити вранішні вихідні виклики. Поки не розібрався, для чого Штефан Попеляк завітав до Ольги. Але виникла підозра – навряд чи з власної ініціативи. Його могли використати, як користалися ним, єдиним фахівцем у певній галузі, не рік і напевне – не десяток років.

– Телефон, – повторив спокійніше, та це вже був наказ.

– У кімнаті. Пусти, встану.

– Тільки не дурій. Хай я кривий на ногу. Ти вже знаєш – жартувати зі мною не вийде.

Вадим дозволив Штефанові підвестися. До великої кімнати той пройшов під конвоєм. Показав на стіл, покірно сів, змирившись із лихою долею. Із власного досвіду Чотар знав: так поводяться люди, котрі раптом утратили захист, заразом точку опори, упевненість у собі. Ще трохи – і вони у всьому зізнаються.

Перевірив, хто набирав Штефана зранку.

Як добре, що той акуратно позначає й зберігає контакти. Гнатюк Макар. – Чого він хотів? – Вадим розвернув до Попеляка дисплей. – Давно його знаєш?

Штефан відвернуся.

Красномовно.

Чотар глянув учорашні вхідні. Жодного знайомого прізвища, більше патологоанатома смикали цієї ночі. Уже після затримання Ярмолюка та його посіпак. Напевне Штефану, як іншим причетним до поліцейської роботи, повідомляли сенсаційну новину.

Ага!

Вхідний виклик, сьогодні зранку. Гнатюк дзвонив Штефану. Поговорили одинадцять хвилин. Довгенько.

А ось вихідний виклик, нині по обіді. Тепер уже Штефан набирав Гнатюка.

Той відповів, розмова тривала майже дві хвилини.

Чи не відтоді абонент поза зоною…

Глянувши спідлоба на принишклого, змокрілого господаря, Чотар прогортав список вхідних дзвінків далі, ще на день раніше.

Позавчора по обіді Штефан теж дзвонив Гнатюку.

Уже після їхньої розмови в ресторанчику за обідом.

– Він знав, – Вадим підніс телефон впритул до Штефанового лиця. – Ми познайомились у «Водограї». Ти почув – шукаємо дівчину, Яну Барву. Незабаром після того набрав Макара Гнатюка. Збіг обставин, випадковість? Ми говорили про ту вашу прокляту дорогу, Ольга про Піщане ляпнула. – Чотар нахилився ближче. – Щось мені підказує: Гнатюк уже знав, хто ми такі й чого хочемо, коли вчора раптом з’явився в Піщаному, нібито на дачу заїхав. Навіщо йому дача в глухому місці?

Тут уже говорив сам до себе. Штефан на мить зник. Але враз, мовби згадавши про нього, Чотар набрав повні груди повітря, гаркнув, як колись колов бандитів на допитах, розкручуючи по гарячих слідах:

– Що там робиться, у Піщаному?! Ти ж знаєш, сучий сину! Кажи!

– Мене вб’ють! – вереснув Попеляк.

– Дýрню, я зроблю це раніше!

– Таксист!

Вадим завмер – бранець таки зумів здивувати.

– Хто таксист?

– Є у нас такий Павло, – дихання Штефана вирівнялося. – Я бачив, як дівчина, та, зникла, сідала до нього в машину. Він повіз на Піщане, тільки не в саме село. Хутір є, там їх багато. Розкидані, та вважаються прилеглими до села. Не живе вже давно ніхто, тільки в таксиста Паші там, на одному з хуторів… Ну… Словом, рідна хата, народився там.

– До чого тут таксист? – Чотар раптом перестав будь-що розуміти. – Голову морочиш, сліди плутаєш?

– Кажу тобі те, що сказав їй, – Штефан огризнувся, трохи осмілівши. – Не знав, справді не знав, куди з цим усім йти. Ярмолюк ось так… – його кулак міцно стиснувся, лице скривилося, ніби від болю. – Ті три трупи. Тобто два перших з дороги. Один досі лежить…

– Та не скигли вже! Витри соплі!

– Їх, хлопця й дівчину, убили десь у лісі. Потім перетягнули на дорогу. Слідів волочіння не помітив. Отже, перевозили. Хата Павла, ну, батьків його – в лісі, там же. Хутір. Машину він має. Нічого більше не скажу, бо не знаю ні чорта. Ярмолюк тоді заборонив щось інше писати в протоколі, коли я трупи оглядав. Нещасні випадки, все.

– Макар Гнатюк?

– Просто знайомий.

– Брешеш, – відповів Чотар, не приховуючи втоми від розмови. – Навіщо, який смисл – не знаю поки. Тільки брешеш усе одно, забагато збігів. Передусім коли йдеться про телефонні дзвінки, – він випростався. – Де хутір?

– Не був там ніколи. На карті покажу приблизно, може, розберешся.

Вадим швидко вивів на дисплей свого телефона карту району. Знайшов Піщане, збільшив картинку, розвернув до Попеляка. Той, трохи подумавши, акуратно, пучкою пальця, посовав по монітору. Зупинив зображення.

– Приблизно там.

Чотар зміряв Штефана поглядом із ніг до голови, потім – у зворотному напрямі.

Нейтралізувати б його.

На час, поки справи не проясняться.

Залишати так не можна, ще більше шкоди наробить.

– Ну, Штефане Юрійовичу, останній штрих. Кажи, де в тебе тут мотузка і скотч.

– Для чого тобі?

Наляканий Попеляк – та не дурний.

Чотар в очах прочитав: усе до нього дійшло…

Упорався за двадцять хвилин. Залишив Штефана лежати вдома, на власному дивані, старанно й міцно зв’язаного. Рот заткнув кляпом, зафіксував затичку скотчем. Бачив не раз, що так чинять у кіно різні поганці. Його теж колись так скрутили. Але сам робив це вперше. Увімкнув телевізор, аби полонений не нудьгував. Пообіцяв повернутися швидко, хоч до пуття не знав, як йому це вдасться.

Ну, якось же треба заспокоїти людину.

З міста на знайому вже трасу вибрався по восьмій. Щойно рушив за навігатором, помітив – сутінки враз прискорилися, насувалися швидше, ніби вимушено затрималися й прагнули надолужити згаяне. Чотар не дуже покладався на дороговказ, тим більше Інтернет почав гальмувати. Проте поки мав можливість – рухався маршрутом, котрий прокладав телефон.

Коли сигнал зник, Вадим побачив – його довели до повороту на ту саму прокляту дорогу, якою вони з Ольгою їхали лише два дні тому.

Щось пішло не так.

Йому ж ніби в бік Піщаного треба.

Пригальмувавши, подумав, барабанячи долонями по керму. Враз осяяло: ця ж сама дорога колись вела до Піщаного, тільки довше, підводила з іншого боку. Значить, поки помилки нема. А потрібний йому хутір – десь у цій місцевості.

От же ж забрався таксист.

Знову запустивши двигун, Чотар повернув, рушив, дуже скоро пірнув між дерев. Стало ще темніше, верхівки заступали небо. Боячись розгубитися в густих сутінках й не помітити потрібне місце, проскочити його, Вадим наддав швидкості, хоч цією дорогою справді їхати важкувато. «Опель» чим далі, тим дужче гойдало, поїздка вже нагадувала плавання в човні на річкових хвилях.

Темрява все одно обганяла.

Вписавшись у черговий поворот, якими зміїлася дорога, Чотар побачив перед собою авто – вискочило раптово, з-поміж дерев, так вистрибує наляканий чимось звір. Сріблястий «гольф» не петляв, сунув упевнено, і Вадим зробив висновок: там є ледь помітна, але більш-менш накатана дорога.

Навіть у загуслих сутінках побачив – машина брудна.

Ніхто інший, крім таксиста Павла, у «гольфі» сидіти не міг. Уже не думаючи ні про що, Вадим Чотар натиснув на газ, кинувши «опель» йому навперейми.

Удар.

8

У дівоцтві Оля мала прізвище Подвойська.

Коли Олі Подвойській було чотирнадцять, вона ледве не втрапила в неприємну пригоду. Нікому про той випадок не розповідала, навіть найближчим. Батьків не хотіла лякати, вони й без того трусилися над донькою. А перед іншими не було чим хвалитися. Хіба власною дурістю, самовпевненістю, чим там ще. Та й сама намагалася не згадувати, заганяла історію далеко-далеко вглиб пам’яті. Траплялися моменти – зринало раптом, змушуючи здригатися. Зовсім позбутися прикрих спогадів не могла.

Хай би ще науку після того мала – де там!

Сталося так, що біля їхньої школи почав вештатися аж надто дивний, як не сказати, підозрілий тип. Звели школу ще наприкінці п’ятдесятих років, коли район тільки забудовувався, усе сприймалося новим та відповідало затвердженому генеральному плану. З того часу минуло майже тридцять років. Молоді деревця, висаджені при забудові, розрослися в затишний парк, як і задумувалося. Щоправда, навряд чи хтось передбачав: до школи й зі школи треба буде йти через той парк, широкою алеєю. Учні раділи парку, бо час від часу, особливо восени та навесні, учителі географії та природознавства переносили уроки на свіже повітря. А на фізкультурі тут часто бігали, влаштовуючи такі собі міні-змагання.

Хто вперше помітив дивного чоловіка між дерев – невідомо. Дівчата почали часто згадувати, що бачили його. Обзивали маніяком, та це видавалося грою, чимось дуже несерйозним. Школярки-восьмикласниці більше хихотіли, придумували про нього різні небилиці, а незабаром дехто навіть почав хвалитися, як і коли маніяка подражнив. Невиразна постать у незмінному синьому плащі, плетеному «півнику» з логотипом футбольного клубу «Динамо Київ» і важкуватих черевиках перетворилася на велику дівчачу таємницю – ніби людину ніхто, крім них, між дерев не помічав. Незнайомець намагався триматися подалі, жодної зацікавленості школярками не виявляв, і маніяком його називали вже за тим самим принципом, що дають імена домашнім тваринам.

Невдовзі керівники класів із шостого по десятий раптом, напевне домовившись, провели в класах короткі збори тільки для дівчат. Хлопців просили вийти, дівчат – лишитися. У часи, коли Оля навчалася, ще працювали в середніх школах мужчини. Тож тих із них, хто мав класне керівництво, для такої бесіди замінили жінки-вчителі. Розмова була короткою, вчительки говорили, старанно ховаючи очі, мовби йшлося про щось дуже безсоромне. Хоч насправді можна було й так сказати, адже вони повідомили про кілька випадків зґвалтування у їхньому мікрорайоні. Дві жертви нападу – молоді жінки, але одна – дівчина з їхньої школи. Ім’я не важливе, подібні речі не афішуються. Просто всіх просили ходити обережно, поки міліція не заспокоїть гарною новиною – насильника спіймали.

Чоловік у плащі ненадовго зник із парку, і дівчата, котрі звикли до «свого» маніяка, почали з утаємниченим виглядом перешіптуватися. Мовляв, це запросто міг бути він, міліція шукає його; як пощастило всім, що не напав – а міг би, будь-якої миті. Та не минуло й тижня після суворих попереджень, як його постать знову помітили між дерев. Спершу дівчата стереглися, навіть збивалися в гурти, аби йти зі школи, дехто просив хлопців провести, і ті, кому виявляли довіру, гордо проходили повз місце, де тинявся Плащ, як його нарекли. Але не можна боятися довго. До того ж спрацювало цілком логічне уявлення: коли вже чоловік вільно прогулюється на звичному для себе місці, отже, нічого лихого не замишляє. Інакше давно б забрався геть, адже чутки про маніяка вже поширювали не пошепки, а вголос. Якби Плащ був тим, ким його вважають, навряд чи дражнив би гусей.

Оля не могла точно сказати, якого саме дня вирішила ризикнути, полоскотати собі нерви, погратися. Сталося ніби саме собою: вона почала навмисне ходити сама, чекаючи, поки компанії пройдуть. Побачивши понуру постать у плащі, Оля стишувала кроки, йшла повільно, шкільною сумкою махала виклично, не приховуючи цікавості до дивного персонажа. Той спершу не реагував, та вже на третій день дівчина помітила – Плащ не просто вештався в глибині парку, а чекав її появи. Щойно бачив, поволі рухався вперед, підступав ближче. Минуло ще трохи часу, й Оля вже наважилася махнути чоловіку рукою. Загравати тільки вчилася, серйозного інтересу до однолітків поки не виявляла, але тут дражнитися вдавалося. Принаймні вона так вважала.

Тим часом місяць жовтень вступив у розпал, частіше дощило, мама постійно тицяла доньці парасолю. Оля напинала губи, не хотілося тягати її з собою до школи, краще мати вільні руки. Проте з мамою гарикатися марно, тож доводилося брати парасольку навіть тоді, коли дощу не було. На мамине переконання, нема зараз – буде потім.

Того дня передбачення справдилося. Ранок видався не пожовтневому теплим, та вдень, коли вже верталася зі школи, раптом сильно полило. Як на лихо, Оля забула парасольку в класі під партою – одна з причин, чому воліла не брати її взагалі. Це могло статися будь-коли, і тепер дівчина змушена була вертатися. Якби не дощ, забрала б завтра. Але мокнути незатишно.

Знайшовши трикляту парасолю там, де лишила, Оля Подвойська подалася додому. Дощ швидко розігнав народ, і коли пішла через парк, звернула увагу: довкола нема нікого, вона йде сама. Хоча ні – попереду між дерев замаячила знайома постать у плащі. Мабуть, йому мокро, майнуло тоді. Та враз Оля перестала перейматися, бо Плащ повівся так, як до того не поводився ніколи.

Виступив з-за дерев, пішов до алейки, став і заступив дівчині шлях.

Вона зупинилася, почуваючись мокрою куркою. Ще не зрозумівши до кінця, що відбувається, звично помахала. У відповідь чоловік у синьому плащі поманив її рукою до себе. При цьому другу руку тримав глибоко в кишені плаща. Оля зі свого місця не могла роздивитися його лиця. Та й не хотіла – наче відрізало виявляти до нього будь-які знаки уваги. Спробувала ступити назад, та ноги чомусь приклеїлися до вкритого опалим жовтим листям асфальту.

А Плащ знову мовчки покликав її.

Потім ступив кілька кроків уперед, до неї.

Ноги миттю відліпилися. Крутнувшись, Оля рвонула геть. Та помчала чомусь не до рятівної шкільної будівлі – кинулася під захист дерев. Розкрита парасоля заважала, затримувала рух, і дівчина без жалю відкинула її геть. Бігла, не озираючись, чула переслідування за спиною. Коли врешті наважилася, побачила: Плащ підхопив парасолю, склав на ходу й тепер біг за нею, стискаючи трофей.

Нарешті Оля спромоглася закричати.

Не гукала на допомогу, просто волала благеньке: «А-а-а-а, ма-а-ма-а!» Чоловік у синьому плащі тупотів позаду, переляк штовхав у спину. Нарешті дівчина зрозуміла – не туди тікає. Зробила великий гак, помчала в протилежний бік, вилетіла назад на алейку, припустила, нагнувши голову. Коли послизнулася в калюжі й упала, забрьохавшись, налякалася ще дужче – усе, зараз спіймає. Та нічого не сталося. Підвелася, сторожко озирнулася.

Позаду нікого не було.

Оля все одно не бажала більше затримуватися. Додому не йшла – бігла. Мамі пояснила: забула парасольку, тому спішила, ось і впала. Під вечір, як лягала спати, чомусь припустила: погоня могла їй ввижатися, бо так не буває. Не можна безкарно ганятися за дівчатами, Плащ мав би сам то розуміти.

Наступного дня, як і надалі, дивного чоловіка в парку вже не бачили.

Чим далі, тим більше Оля Подвойська схилялася до того, що все трапилося в її уяві. Забагато фантазій виникало на фоні розмов про лиховісного маніяка. Гнала прикрі спогади від себе, та вони все одно спливали в найменш підходящий момент.

Як ось зараз, коли Ольга Барва лежала на брудному матраці в льоху, де тхнуло мишами. Руки закручені ззаду міцною липкою стрічкою, вона ж оповила кісточки ніг. Скільки часу таксист тримав її – не уявляла. Оклигала вже тут, спробувала покликати Яну, у відповідь – тиша.

Але тепер розуміла, у яку халепу втрапила її донька.

Й у перерві між моторошними спогадами молилася про себе, аби дівчина була ще живою.

9

Нарешті над головою відчинилася прямокутна ляда.

Світліше від того не стало. Найпевніше, темно було ззовні, промені вже не проникали у вікна. Спершу Ольга побачила на верхніх щаблях драбини ноги, потім з’явився весь тюремник. Павло тримався спокійно, по-хазяйськи, так, ніби щодня викрадав людей і скидав їх до льоху. Хоча… хтозна, може, справді.

– Яна де? – вигукнула вона, щойно таксист спустився. – Якщо ти з нею щось зробив, збоченцю…

– Та яка Яна! – почула у відповідь. – Торочиш мені за якусь Яну, знати про неї не знаю. Нічого я з нею не зробив, бо не бачив в очі. Хіба ось ти фото показала.

Ользі пересохло в роті.

Вона закашлялася, спробувала сісти. Нічого б не вийшло, аби Павло не підхопив за карк і не допоміг. Бранка тут же спробувала його копнути, але марно, і завалилася на бік. Таксист зітхнув, знову терпляче взяв за комір куртки. Вирівняв, наче іграшку, зробив крок назад.

– Отак сиди поки.

– Де Яна? – повторила вона вже тихіше.

– Поняття зеленого не маю.

– Ти ж сам сказав – сіла до тебе в машину! Повіз на Піщане!

– Сказав. Бо ти хотіла це від мене почути. Насправді не знаю ніякої Яни, не приписуй мені чужих гріхів. Своїх, бач, вистачає.

– Доведи, що моєї доньки в тебе нема.

– Не збираюся нічого доводити, – мовив Павло роздратовано. – Як думаєш, треба мені приховувати якусь Яну, коли ти сидиш тут, у мене в льосі?

Ольга мусила визнати – у словах була рація. Від цього не стало легше. Навпаки – зовсім погано. Адже пошуки знову в глухому куті, куди поділася донька – далі не ясно, а сама вона в такому становищі, що навряд чи продовжить пошук.

Людей викрадають, в’яжуть і тримають у льоху не для того, аби відпустити живими.

– Гаразд. Для чого тоді все це?

– Зараз поясню, – таксист пройшов у далекий, найтемніший кут, узяв звідти дерев’яний ослін, поставив навпроти бранки, вмостився. – Ти в моєму домі. Це – моя рідна хата, щоби знала. Народився тут, на хуторі, і був щасливий. Поки не довелося залишати домівку отак, аби сама собою руйнувалася.

– Я тут до чого?

– Ти – ні до чого. Хоча з якого боку глянути.

– З будь-якого. Я тут уперше. Не на хуторі вашому – узагалі в цих краях. Забуте тут усе, покинуте, життя нема.

– О, помітила! – Павло радісно сплеснув долонями. – Може, ще причину назвеш? Не старайся, я сам. Люди тікають звідси. Не від гарного життя. Чим погані хутори? Живи сам, як хочеш і знаєш. Тільки ж усіх до міст тягне. Навіть не таких, як наш Шацьк. Та й Луцьк не дуже котується. Усім Київ давай, цивілізацію. Хіба ні?

– Ти в Києві вчився, до речі.

– І чого навчився? Кому потрібні п’ять років, які я вбив у вашій столиці? – Павло заводився. – Добре, нехай вона не гумова. Та чому я зі своєю вищою освітою не потрібен ані в Луцьку, ані в Шацьку? Нині народ валить за кордон, але ж і там таких, як я, не дуже треба. Ще й чужі мови вчи, хіба маю на те час і гроші? Ви там у себе в містах занудилися. Гострих вражень шукаєте. Сюди, у глушину, вас тягне, бо начиталися казочок про різних там вурдалаків. Хіба ні?

– Я приїхала з іншою метою.

– А донька твоя – для чого?

– Ти ж її в очі не бачив!

– Тому й питаю тебе! – таксист тупнув ногою. – Може, скажеш, який чорт її з вашого Києва сюди затягнув?

Знову це наріжне питання.

Та Ольга, лежачи тут і від безвиході тасуючи в голові отримані факти, тепер могла, здається, на нього відповісти. Не збиралася говорити про таке з Павлом, але вихопилося мимохіть.

– Ти правий, визнаю. Купилася на якусь дурню з Інтернету. Інша реальність, паралельні світи. Реальність тут у вас таки інакша. Тільки навряд чи Яна вибралася сюди по неї.

– Ага! – вигукнув він переможно. – Ось воно! Кажу, занудилися. Робити більше нема чого. Шукають гострих відчуттів. А ми тут, як слушно помітила, так живемо! І я не хочу, аби всякі дурноверхи лізли до нас зі своєю порожньою цікавістю. Монстрів вишукують, паралельні світи? Так у нас не зоопарк і не кіно! – Павло вже кричав, у голосі чулися істеричні нотки. – Тягне в наші краї? Так ось же купа хуторів! Хати по селах, людьми залишені! Плюйте на Київ, інші міста! Переселяйтеся сюди, обживайтеся, не дайте краю загнутися й померти! Так же ж ні, усім, бач, просто цікаво, де в нас тут привиди на лісових дорогах чи упирі на таких ось хуторах! Цього хочете?

Павло поліз у кишеню штанів, витягнув щось, підніс до Ольжиних очей, повторив:

– Цього? Цього?

Вона відсахнулася – таксист показував їй штучну зубну щелепу.

– Отак, гляди!

Павло спритним жестом циркача вставив щелепу собі до рота. Клацнув зубами, наче голодний хижак. Нахилився, ніби збирався зараз укусити бранку за шию. Ольга закричала, відсахнувшись, знову завалилася на матрац. Таксист тепер не поспішав піднімати її. Витяг щелепу, покрутив у руці.

– Не вийшло відвадити – вирішив дати, що хочуть. Шукаєте вампірів-кровопивць? Нате вам, справжніх. Тільки ж той, хто побачить упиря в лісі, не виживає. Думав, раз-два, налякаю роззяв. Та де! Місцева поліція робить усе, аби про покусаних жертв ніхто не почув. Скільки ще треба, аби народ повірив, злякався й перестав потикатися сюди? Двох мало? Ще буде, ще і ще!

Ольга не вірила власним очам та вухам.

– Здається, у тебе капітально дах тече, – вичавила нарешті. – А ті, хто вірить у різні страшні казочки, здорові? Справді так вважаєш? Твоя донька поперлася хтозна-куди, бо, бач, потягнуло до паралельного світу. Скажеш, у неї дах не протік? Як ви нас тут сприймаєте – те й матимете, ось що я тобі скажу.

– Тебе спіймають.

– Хто? Поліція? Так я чув, їх самих переловили. І як не було нікому з влади до нас діла, так і не буде. Не лізьте, дайте спокій, хай люди живуть, як знають. Не дивіться на нас, мов на дурників нещасних. Буде так далі тривати – таке й матимете! – таксист знову показав Ользі щелепу.

– Навіщо ти привіз мене сюди? Я ж не по страшні казочки приїхала, доньку шукаю.

– Але згадала Піщане! – Павло ніби зловив її на гарячому. – Отож, тебе так само до казочок тягне. І потім, ти ж не просто так до мене підійшла, саме до мене.

– Ні. Мені порадили…

Раптом Ольгу пересмикнуло так сильно, ніби крізь тіло пройшов струм. Відчувши – щось помінялося, таксист насторожився.

– Е, ти чого?

– Нічого, – бранка відчула певне полегшення, бо, здається, знайшла розгадку й заразом вихід. – Вірю, що ти не бачив і нікуди не возив мою Яну. Той, хто направив до тебе, збрехав. Навмисне. Для чого? Бо знав: заганяє мене в пастку. Ти швидше за все вивезеш мене кудись, звідки я не повернуся. Отже, хтось знає про твої заморочки, – Ольга перевела подих. – Павле, тебе вирахували. Чому досі не здали поліції – питання окреме. Сьогодні мене вирішили прибрати твоїми руками. Скажу, хто. Якщо дозволиш піти.

Таксист нервово потер пальцем скроню.

– Я без того збирався дозволити тобі піти, – мовив нарешті. – Нікого тут не тримав і раніше. Кожен ішов звідси. Питання, чи доходив.

– Тобто? – всередині в Ольги похололо.

– Розв’яжу тебе. Іди собі. Вийдеш сама – добре. Не вийдеш – наздожену, тоді не ображайся. Дам годину фори.

– Ти точно хворий, – вичавила вона.

– А я повторю: хворий не я, а кожен, хто преться сюди за якимись там гострими відчуттями. Зазвичай вигаданими.

Маєш справжні.

– Я ж не за тим…

– Цить. Тепер – за тим. Побігаємо. Потім сам розберуся, хто там мене вирахував. Непорядок.

Перед тим, як розрізати пута, Павло знову демонстративно заклав до рота штучну щелепу.

Клацнули зуби.

10

Ані годинника, ані телефона Ольга при собі не мала.

Визначати час доби за сонцем ніколи не вміла й не думала, що цього треба вчитися. Але навіть якби мала потрібні навички, усе одно довкілля збивало з пантелику. І, здається, зупиняло плин часу.

Покинутий хутір – ветха споруда, що якимось дивом не обвалилася, хоч здається – дмухни, впаде, – стояв на невеличкій галявині, зарослій по периметру кропивою й лопухами. Напевне колись давно двір був більшим, чистішим, викошеним. Сарай, майже повністю зруйнований, зі стін якого проростали молоденькі деревця, раніше був добротним. Там жили кури, може – навіть гуси, і куток могли відгородити для свині. Десь мав би ще стояти хлів для корови, та споруда, мабуть, розвалилася давніше, не залишивши по собі згадки. Довкола, куди не глянь, височенні дерева, верхівки затуляють небо. У подібних місцях завжди темніше, і це занурює в інакшу часову реальність.

Тому Ользі здалося – уже панували густі сутінки.

Ілюзія.

Така сама, як ілюзія звільнення.

Ставши посеред не зарослої ще частини двору – рідного двору збожеволілого після його втрати Павла, – вона розгублено крутила головою. Ліс оточував щільно. Ольга поняття не мала, куди бігти, аби врятуватися. І внутрішній голос підказував: аби жертва мала хоч крихітний шанс на порятунок, хижак ніколи б отак запросто її не відпустив.

Від усвідомлення того Ольгу залишили останні сили.

– Біжи, – прошепотіла вона, намагаючись хоч трошки їх повернути. – Біжи, не стій, дурепо. Здохнути хочеш?

Чи аргумент подіяв, чи справді не втратила останнього – у спину мовби хтось підштовхнув, надавши прискорення. Ольга помчала вперед, не розбираючи дороги й не озираючись. Гілки шмагали по руках та обличчю, ноги раз по раз шпорталися, потрапляючи в невидимі ямки або чіпляючись об ще менш помітне коріння. За якийсь час забило подих, і втікачка зупинилася на місці, ледве втримавшись на ногах.

Схопилася за стовбур сосни.

Озирнулася.

Думала – відбігла далеченько. Насправді ж під час руху її мимоволі заносило ліворуч, тож зі свого місця бачила обриси хутора, лиш із іншого боку, іншого ракурсу. Здавалося, місце зачароване. Так буває в казках, щось подібне бачила в кількох містичних фільмах: куди не піди, чим далі хочеш утекти від небезпечного місця, усе одно повертаєшся назад, ще ближче, ніж раніше.

Чисто Аліса в Задзеркаллі.

Якщо треба відійти від чогось подалі – наближайся до нього.

– Ближче, – повторила Ольга вголос. – Ти, подруго, справді дурна.

Вона майже ніколи дотепер не розмовляла сама з собою. Хіба в найважчі хвилини могла отак себе заспокоювати. Зараз – саме такий момент.

– З тобою граються – і ти це приймаєш, – процідила крізь зуби, не зводячи очей зі старезної будівлі поміж дерев. – Ти біжиш, подруго, туди, куди тобі сказав якийсь кінчений, хворий на всю голову збоченець. Аби ще збочення були сексуальними, – додала мимовіль. – Він хоче, аби ти тікала. Бігла світ за очі. Отже, саме так ти робити не повинна.

Поки стояла й отак міркувала вголос, довкола збилася чимала комарина хмара. Комахи злетілися, наче хто закерував, й Ольга раптом опинилася всередині великого щільного рухомого кола. Прикре дзижчання рвало вуха, дістаючи до барабанних перетинок. Комарі лізли у вуха, ніздрі, волосся, жалили в шию, щоки, атакували очі, ліпилися своїми хоботками до лоба. Кільком навіть удалося забратися до рота. Ольга сплюнула, убила одразу кількох одним ударом, подивилася на свою кров на долоні. Це остаточно привело до тями.

Тепер не тікала – скрадалася між дерев, тримаючись ближче до заростей і намагаючись по можливості ступати тихо. Рухалася півколом, обходячи хутір та вибираючи зручне місце для спостереження. І завмерла, уклякла одразу, побачивши обриси брудного «гольфа» між дерев. Та Павла, який уже вийшов із будинку на полювання.

Сутінки в лісі дедалі гуснули.

Таксист розсунув ноги на ширину плечей і покрутив головою, наче нюхаючи повітря. Ользі стало моторошно від того, що хижак зараз справді знайде її за запахом. Тож присіла, втягнувши голову в плечі й на короткий час навіть не помічаючи комарів.

– Нікуди ти не дінешся, чула?! – вигукнув Павло, витягнувши шию.

Зараз він дивився в її бік. Ольга здригнулася: таки відчуває щось, не до жартів.

А таксист впевнено посунув уперед.

Не просто до неї, але в тому напрямку.

Невідома сила смикнула її вниз, змусила лягти на траву, втиснутися в ґрунт. Хижак рухався голосно, не крився, навпаки – намагався здіймати більше шуму, попереджати про наближення, лякати собою. Щойно Павло пройшов уперед, Ольга поволі випросталася. Пошукала і знайшла замашну, подібну до дубця первісної людини палицю з сучком на кінці, підняла й підважила.

Першим бажанням було піти за ним, наздогнати і напасти першою.

Уже зробила кілька кроків – та зупинилася. Замислено підкинула свою зброю, похлопала по розкритій долоні. Не так усе просто, подумала, говорити вголос уже не ризикувала. Її ворог тут виріс. Тому й відпускає жертв, що знає в цій місцевості чи не кожен кущик, хай би як перебільшено це не звучало. Коли вже так упевнено переслідує – точно знає: далеко не втекти. Без досвіду в лісі неодмінно заблукаєш, у чому Ольга щойно переконалася на власному прикладі. Крім того, утікача жене страх, не найкращий союзник та порадник. Розгублена налякана людина швидше зіб’ється з будь-якого шляху. Гляди – сама вийде назустріч хижакові.

Ось такий розрахунок має Павло, не інакше.

Це означає: він зараз зрісся з лісом, перетворився на слух, гостро ловить кожен звук довкола себе. Тож навряд чи людина без досвіду пересування лісом ладна підкрастися й переграти хижака на його ж території.

Ще не до кінця вирішивши, що робитиме, Ольга довірилася інтуїції та інстинкту загнаної дичини, котра попри все не хоче стати для когось вечерею. Зробивши крок назад, тихо повернулася й рушила до машини.

Наблизившись, обійшла її з усіх боків, зазираючи всередину. Ключів у замку, як слід було чекати, не побачила. Нічого, розбереться. Побачила під стіною сіру каменюку, підняла її й, не обтяжуючи себе докорами сумління, з другого удару розгатила скло з боку водія. Прибравши гострі залишки, засунула руку, натиснула на гудок.

Раз.

Другий.

Третій.

Скоренько присіла за машиною, почекала трохи. Почула наближення шуму, так біжать навпростець великі незграбні тварини.

– Хто там? Ти що там робиш? – долинуло спереду.

Відповідати означало не поважати себе. Ольга зовсім не мала наміру заходити з таксистом у якісь розмови. Великим стрибком, якого від себе не чекала, перебігла від «гольфа» до будинку, гайнула за ріг, притислася спиною до стіни. Перевівши подих, приставними кроками відсунулася далі.

– Ти що надумала? Гратися зі мною?!

Павло був уже поруч, й Ольга оббігла будинок, зробивши коло, зайшла з протилежного боку. Принишкла, затиснула палицю обома руками.

Приготувалася.

Якби не загострені завдяки небезпеці відчуття, вона, ймовірно, пропустила б його наближення. Чекала, що складе просте рівняння й рушить за нею навздогін тим самим шляхом: ліворуч уздовж хати. Та, схоже, Павло й тут переграв – вирахувавши за слідами на траві, куди вона пішла, подався з іншого боку, назустріч, аби перехопити.

Але Ольга вчасно відчула рух.

Таксист вигулькнув з-за рогу, і вона побачила зблизька, навіть у густих сутінках, – розгубився на мить.

Готувалася до цього, виграла час, скористалася отриманою форою в мить завдовжки.

Кинувшись просто на Павла, замахнулася в русі.

Не вдарила навідліг – штрикнула палицею в груди, немов солдат багнетом. Цілила не туди, та навіть такої атаки виявилося досить, аби переконатися: опору хижак не чекав. Отямившись, ще міг переламати ситуацію на свою користь. Позбавляючи його такої можливості, Ольга знову атакувала, тепер била в лице й влучила.

– А-а-а-а!

Павло затулився руками, бо гострий кінець влучив біля ока.

Не замислюючись, Ольга замахнулася і вдарила навідліг, по відкритій голові. Раз, другий, третій. Молотила, немов колоски ціпком, вигукуючи щось незрозуміле. Під ударами Павло, далі тримаючи руки на обличчі, упав на коліна, й Ольга щосили копнула його носаком.

– Не любиш! Не любиш! Не любиш!

Дивно, та він примудрився відкотитися й скочити на ноги. Не даючи змоги оговтатися, Ольга вдарила Павла знову. Лупила, куди бачила, головне, аби знову змусити його впасти. Вийшло. Перед її очима опинилася його потилиця, зараз він ніби стояв перед плахою та чекав удару катової сокири.

Голову розкроїв гострий сучок.

Павло вже лежав, а Ольга била ще, ще й ще.

Зупинилася, коли таксист перестав стогнати й сіпатися. Чи живий, її не цікавило. Відкинула закривавлену палицю, стала навколішки, без огиди, діловито, ніби завжди робила це, обшукала його. Ключі від машини виявила в лівій кишені штанів.

Підвелася, постояла так, трохи поміркувала.

Знову нахилилася, витягнула пасок із його джинсів. Міцно, настільки, наскільки дозволяла додана люттю сила, стягнула ним Павлові руки за спиною. Що буде з ним далі, її не хвилювало. Треба негайно вибиратися звідси.

Машина.

Відчинивши дверцята, сіла за кермо. Спробувала вставити ключі в замок запалення, та руки тремтіли й не слухалися. Її тіпало всю, опанувати себе вдалося не зразу. Пощастило лише з четвертої спроби. Незграбно розвернула машину і поїхала, усвідомлюючи, що не знає, куди треба прямувати. Кортіло вдарити по газах, та розуміла – тут, серед лісу, ралі швидко може скінчитися тараном об найближче дерево. Тож кермувала, нахилившись уперед й уважно вдивляючись перед собою.

Там, де вони їхали, мав би лишитися слід.

Розгледіла.

Часу далі не відчувала. Тому не могла сказати, через скільки виринула на дорогу, яку тут звикли називати проклятою.

Наступної миті почула гул двигуна.

Побачила авто, яке мчить назустріч.

Трохи запізно й із неабияким подивом упізнала свій «опель».

І не змогла уникнути зіткнення.

11

Чотар допоміг Ользі вийти.

Жінка тремтіла, хапала ротом повітря, не в змозі нічого вимовити – лиш вичавлювала незрозумілі звуки. Ставши на ноги міцніше, аби кульгава зрадницьки не підломилася без ковіньки, Вадим міцно притиснув її до себе, провів шорсткою долонею по волоссю, зупинив порив поцілувати – навряд чи Ольга сприйняла б таке зараз нормально. Натомість легенько відсторонив, узяв за плечі, змусив глянути собі в обличчя:

– Це я, Олю. Чуєш, це я.

– Там, – вона схлипнула, киваючи за спину, вглиб лісу, повторила: – Там…

– Уже все добре. Я тут. Потім розкажеш. Зараз розберуся, що там таке.

– Не треба, – Ольга знову схлипнула. – Я вже… сама… І не все добре. Там… Там нема Яни.

– Знаю. Вона в Піщаному.

Чотар і гадки не мав, що коротка фраза матиме такий миттєвий терапевтичний ефект.

Ольга Барва перестала тремтіти. Вираз переляку зник із лиця. Вона трохи різкувато відсторонилася, тепер перед ним була та жінка, яку знав і до якої вже встиг звикнути.

– Де?

– Десь у Піщаному, – упевнено мовив Вадим. – Без варіантів. Тебе навмисне навели на того таксиста. Що з ним не так – не знаю…

– Я знаю, – сказала Ольга. – Хворий на голову. Поїхав на тому, що сюди, у край його дитинства, люди тягнуться не для його відродження, а від нудьги. За гострими відчуттями, ще й вигаданими. А все довкола занепадає і зникне скоро. Не думала, що на такому ґрунті хтось може збожеволіти.

– Буває, – знизав плечима Чотар. – Так чи інакше, наш знайомий, пан Штефко, знав про вавки в таксистовій голові. Бачу, вони мали всі підстави вважати, що він тебе вб’є. Чи щонайменше надовго ізолює від зовнішнього світу.

– Вони?

– Є ще один наш знайомий – Макар Гнатюк, дачник із Піщаного.

– Він знав, що я з Києва. Згадала – не казала при першій зустрічі. І ти не говорив. А він знав.

– Хто?

– Патологоанатом. Штефан, – вона зітхнула. – Мусила здогадатися ще зранку, коли в нього вихопилося. Той Штефан знав, хто я і для чого тут. Від самого початку знав.

– Гнатюк так само, – продовжив Чотар. – Я теж хороший. Міг би звернути увагу, як швидко і вчасно він учора примчав. Ніби випадково, на дачу свою. Ольго, він морочив нам голову. Яна з Вадимом справді були в Піщаному. Їх упізнала головиха, ота ображена на весь світ жінка.

– Таміла Радзівіл.

– Вона. Тож Гнатюк не міг заперечити це й відморозитися остаточно. Навпаки, він підіграв нам. Правда все, окрім того, що Яна пішла звідти.

– Учора купився ти. Сьогодні – я. Тебе взяв на пушку Ярмолюк, визнавши – моя донька в нього. Тепер мене обкрутив таксист.

– Третього разу не буде. Олю, – він знову взяв її за плечі, – послухай мене зараз уважно. Давай повернемося назад у Шацьк. Я подзвоню Максимові, тому молодому й гарячому оперу. Усе йому розкажу в деталях. Він точно не відмовиться менш ніж за добу стати двічі героєм. Сюди викличуть кавалерію, спецназ обшукає Піщане, кожен квадратний метр…

Її долоня лягла йому на рота.

– Чотарю, ти сам у це віриш? Поліція кидає мене від борту вже не вперше. Якщо зараз вона дізнається, що облажалася, – напевне нічого не робитиме. Інакше доведеться відповідати за службову недбалість.

– У нас навіть за улюблених пані Радзівіл благословенних радянських часів міліція дуже рідко відповідала за службову недбалість. Зараз тим більше.

– Ось ти й відповів, – Ольга вичавила посмішку. – Отже, із якого боку до поліції не підійди, усе нам не на користь. До того ж часу вбито забагато. Навіть якщо ми обоє помиляємося, маючи про поліцію погану думку, прибуття твоєї кавалерії розтягнеться в часі. А ми його не маємо. Яна не має, розумієш? Судячи з усього, вони вбили Євгена. Й спробували перевести стрілки на таксиста, про чиї діяння дуже добре знали. Розуміли: місцева поліція не робитиме нічого, як не ускладнювала собі життя дотепер. Чотарю, їм нічого не завадить убити Яну. І поки її труп, – тут вона поперхнулася словом, та видихнула, повторила: – Поки її труп не знайдено, вона жива.

– Згоден, – кивнув Вадим. – Яна жива ще й тому, що сьогодні ця компашка вирішила прибрати тебе. Цікаво, чому.

– А мене хвилює, навіщо вони взагалі забрали мою дитину й десь тримають її!

– Тут питання окреме. Здається, я розібрався. Тобто, – уточнив він, – знайшов підтвердження своєї версії. Яну з Женею, і не лише їх, у Піщане заманили. Купили страшними казочками від «Харона».

Ольга здригнулася так сильно, що Чотарю здалося – крізь неї пропустили струм. Навіть відступив, аби не вразило його.

– Ти чого?

– Харон. Звідки знаєш?

– Так називається фірма нашого дачника Гнатюка. Вона ж фінансує таке собі виданнячко, і мені здавалося, що він так бавиться. Та й людям так здається.

– Харон Друг, – випалила Ольга.

– Тобто?

– Так називається група в Фейсбуці. Зранку про неї згадали батьки Євгена. Якби тут був Інтернет…

– Кажи.

– Там закликають охочих побачити паралельну реальність. Такі речі бувають, треба просто вірити, – повторила почуте. – Женя любив подібні речі, вівся на них. Ми ж знаємо: ще пацаном тікав із дому, шукав кращих світів чи щось таке. Якось надибав цікаву для себе сторінку, підкинув Яні. Вони ж на одній хвилі… були.

– Яна теж тікала з дому?

– Ні. Але… – Ольга пошукала потрібних слів. – Її постійно кудись тягнуло. Чомусь же побачила в дивному Жені споріднену душу.

– Чекай, – Вадим зосередився, клацнув пальцями. – Заплави раптом згадали про таке захоплення свого покійного сина. Поставили до відома тебе. Ти не знала, що Макар Гнатюк причетний до згаданої сторінки. Щось зробила?

– Послала запит, хотіла долучитися.

– Себе назвала?

– Латиною написала прізвище та ім’я.

– Ольга Барва?

– Ну… Так.

– Тепер дуже уважно згадуй: коли це було, час?

– Сьогодні вранці.

– Олю, ще раз: ко-ли?

– Десь до десятої. Спала погано.

– Я зовсім не спав, на чому тримаюся – Бог тільки знає. Ти посилаєш запит у групу, яку контролює Гнатюк. Він уже знає, хто ти і чого хочеш. Отже, натрапила на правильний слід, – Чотар знову клацнув пальцями. – Гнатюк дзвонив Штефану після десятої. Тобто, невдовзі після того, як ти засвітилася в його групі. Після чого вони виробили на ходу план, як тебе позбутися. Штефан навів тебе на таксиста, про якого їм відомо – убивця з вавкою в голові. Як виконав завдання, подзвонив Харону, відзвітував.

Ольга завмерла.

Сутінки вже переходили у темряву. Блищали білки стривожених очей.

– Там є ще користувачі, які повелися. Послала запити кільком. Відповіді на той момент не було.

– Олю, не хочу лякати. Тільки мені щось підказує: віртуальних людей уже нема серед живих.

– Вони ж писали враження про світи, у яких побували! Підтвердили реальність!

– І ніхто з них не відповів тобі. Олю, писати щось можна й від чужого імені. Інтернет це дозволяє. Доказів не маю. Але після того, що хотіли сьогодні зробити з тобою, після вбивства Жені Заплави, інших думок не спадає.

Ольга міцно стисла його зап’ясток.

– Ми зараз їдемо в Піщане. Чуєш? Ми нікого не чекаємо, ні на кого не покладаємося. Самі перевернемо там усе, догори дриґом. Я не піду звідти, поки не знайду Яну, чуєш?

– Чую, вірю, – відповів Чотар. – Тим більше, Гнатюк уже з обіду поза зоною досяжності. У Піщаному чи поруч, не інакше. Ми сполохали їх, Олю. Спершу – своєю появою в Шацьку. Потім – коли дісталися Піщаного. Нарешті – остаточно, коли ти мимоволі вийшла на їхній майданчик, із якого починається шлях у мишоловку.

Вона стисла другий зап’ясток.

– Чому? Вадиме, ти служив у поліції, ти сищик, хай на пенсії й хочеш усе забути. Ти можеш пояснити, ти повинен пояснити – чому? Для чого вони це роблять? Нехай вигадки тих для тих, хто в таке вірить; ще не в таке вірять, Вадиме. Але для чого? Не всі ж тут психи, як отой нещасний таксист, чорт забирай! Не заманюють мою доньку для того, аби просто взяти в полон, а потім убити! Ще й умови ставлять!

Тепер напружився Чотар.

– Умови?

– Шанси мають лише ті, хто веде здоровий спосіб життя. Не п’є, не курить…

– Здається, Женя Заплава курив. Це ж його бичок знайшли біля доту.

– Так, але Яна ідеально підходить. Як мама тішилася, що донька за здоровий спосіб життя не на словах, а на ділі. Хоч іноді думала, аби перегинів не було. Що занадто, знаєш, те не здорово.

Вадим клацнув пальцями втретє.

– Женя не міг таким похвалитися. Але пропозиція пірнути в паралельний світ зачепила. Тим більше, є відгуки від нібито реальних людей. Усе насправді, тільки, як кажуть, місця треба знати. І тоді він кидає пропозицію твоїй доньці, Олю. Вона – ідеальний кандидат, як я розумію.

– Не можу встежити за думкою, вибач.

– Комусь… Точніше, тому, хто називає себе Хароном, потрібні абсолютно здорові люди. Не вражені алкоголем, нікотином, іншими хронічними хворобами чи патологіями. Що передусім вражається поганими надлишками?

Раптом Чотар відчув, як кров відринула від обличчя.

Йому стало холодно.

Він усе зрозумів – і не хотів, аби здогад став правдою.

– Вадиме, що…

– Олю, – голос його став хрипким. – Олю… Внутрішні органи. Здоров’я людини – передусім серце, легені, нирки, інші внутрішні органи. Харону потрібні ті, хто має на сто відсотків здорові нутрощі.

Тепер зойкнула Ольга.

Ледь не зомліла.

12

Назад вирішили не вертатися.

Дорога, названа проклятою, сама вела у Піщане, хай звивисто, як колись у не таку вже давнину. Тим більше, якусь частину шляху вони вже подолали. Брудний «гольф» Ольга без жалю лишила і не стрималася – буркнула щось на адресу того, хто побив її «опель». Та це швидше була реакція на подвійний шок: від полону, звідки дивом вирвалася, і від раптового вражаючого й моторошного Чотаревого відкриття.

Обом дуже хотілося, аби припущення виявилося хибним, плодом їхньої надто хворобливої фантазії.

Але досвід кількох останніх днів доводив – тут будь-який здогад, навіть найфантастичніший, неодмінно матиме підтвердження.

Поки їхали, мовчали. Тим часом споночіло, і всередині Ольги почав ворушитися лиховісний зрадницький хробачок. Їх двоє, надворі темно, почати пошук й здобути потрібний результат уже складно. Проте альтернативою було їхати в Шацьк, викликати поліцію й гаяти час. Що з огляду на жахливе відкриття було ще менш можливим та бажаним. Лишалося покластися на себе, на удачу й на ефект несподіванки.

Також – на Тамілу Радзівіл. Схоже, їй теж присутність на власній території дачника Макара Гнатюка не дуже до душі. Раптом вона про щось здогадується й зможе допомогти. До того ж Чотар ураз додумався: якщо Яну десь і тримають, то перше можливе місце – хутір, уподобаний Хароном. Дуже просто, проте там, де легко знайти, зазвичай шукають в останню чергу.

І все ж таки Вадим утримався від того, аби відразу рушати на підозрілий хутір.

Місце вибрано так, аби все довкола було видно мов на долоні, пояснив свою думку. Навіть уночі. Краще трохи почекати, усе обмізкувати, зорієнтуватися на місцевості. Без допомоги аборигенів не обійтися, тому кандидатура пані Радзівіл тут підходила найкраще, як не крути. Єдине, чого стереглися обоє, – аби не налякати жінку.

У селах лягають рано.

Особливо у таких, як Піщане.

В’їхавши в занурене в темряву й тихе село, Вадим скинув швидкість, намагаючись згадати, де шукати хату головихи. Зрозумівши – учора не дізнався, бо не мали потреби, вирішив іти шляхом найменшого опору. Усі шляхи тут вели до покинутого санаторію, і хвилин за двадцять вони дісталися до воріт «Затишку». До них тут же з гавкотом кинулася знайома трійця – Атос, Портос і Араміс. Потім з-за брами виткнувся невдоволений сторож, проти ночі ще дужче схожий на лісового мешканця.

На диво, довго гарикатися з ним не довелося. Ілько Демчук навіть не спитав, для чого їм пані Радзівіл. Буркнув – от, мовляв, припхалися, то нікому не треба, тут, бач, вчастили. Але дізнавшись, що прибулі мають до Таміли Григорівни важливу справу, нічого більше не спитав, дуже просто, на пальцях, пояснив, як до неї дістатися. Ще п’ятнадцять хвилин – і «опель» під’їхав до потрібної хвіртки.

Виявляється, сільська головиха мешкала недалеко від своєї, як вона висловилася, контори. На відміну від довколишніх хат, у неї світилося. Назустріч теж вибіг пес, грізно прогавкав. Господиня не забарилася, вийшла на ґанок, запитала в темряву:

– Кого?

– Доброго вечора! – виступив наперед Вадим. – Ми вчора були у вас, Григорівно. Батьки Яни Барви.

– Ну? Проти ночі вирішили сюди вибратися?

– Якщо проти ночі заїхали до вас – причина серйозна. Дозвольте зайти?

Таміла спустилася, ляснула долонею по стегну, підкликаючи пса. Той поміняв гнів на милість, навіть почав лащитися, ніби не він щойно хотів учепитися в якусь частину тіла непроханих гостей.

– Заходьте, не вкусить.

– Собаку годують, аби кусав, – зауважила Ольга. – Інакше для чого.

– Проходьте вже, – Таміла погано приховувала роздратування.

Чотар із Ольгою ступили в хату, аж тоді хазяйка відпустила пса. Увійшла слідом, зачинила двері.

– Я вас слухаю. Тільки, аби знали, багато часу не маю. Ми тут рано вкладаємося.

– Зрозуміло. Проте, Таміло Григорівно, не хочу обіцяти нічого, – мовив Вадим. – Так само не хочу зараз долучати до справи відповідні органи.

– Про що говорите?

– Про поліцію.

– Нам тут лиш поліції бракувало. Хоча… Раптом нашим старим людям від того стане цікавіше. Хоч якась розвага.

– Ви серйозно зараз?

– Ні. А ви?

Проста відповідь чомусь загнала Чотаря в глухий кут. Помітивши це, Таміла кивнула:

– Проходьте в кімнату.

Кімнат виявилося три. Усі – прохідні, зараз вони зайшли в найбільшу. Ольга хоч бачила подібну обстановку не раз, усе одно не могла звикнути, що повсякчас потрапляє в дитинство та юність, років на тридцять назад, коли типові меблеві «стінки» стояли в кожній хаті, вільні стіни прикрашали килими, а підлогу – довгі смугасті доріжки. Тут навіть пахнуло інакше, ніж у сучасних помешканнях, хай збудованих у ті часи, та все одно – оновлених не менш модними «євроремонтами».

Ольга зупинилася біля комода.

Чотар став біля неї, пропускаючи господиню вперед. Тепер вони обоє могли добре розгледіти її. Таміла ніби не збиралася спати. Принаймні халат ні про що не говорив, це лише домашній одяг.

– Слухаю. Якщо можна, не довго.

– Як піде.

– Ви забагато собі дозволяєте. Вриваєтесь…

– Ми приїхали. Чемно попросилися. Ви нас пустили, – мовив Чотар.

– Нехай так. Що далі?

– А далі, Таміло Григорівно, знову поговоримо про Яну. – Вони зі своїм другом пішли звідси.

– Ви особисто бачили це?

– Гнатюк сказав. При вас. Учора.

– А тепер є підозра: Гнатюк збрехав. Він знає, де Яна. Тримає тут, у Піщаному.

Таміла спохмурніла.

– Бути не може.

– Може.

– Я б знала.

– Отже, ви не знаєте, – Вадим облизав сухі губи. – До речі, ваша вода знаменита… Дайте напитися.

– Усе як має бути, – криво посміхнулася господиня. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде.

– Тільки води.

Таміла вийшла на кухню.

Ольга вирішила не втручатися в розмову до останнього. Нехай уже Чотар сам дограє цю партію. Знічев’я глянула на комод.

Хазяйка повернулася з емальованим кухлем, з якого посміхався кумедний ведмедик із ромашкою в правій лапі.

– Дякую.

Чотар аж тепер відчув, наскільки спраглий. Вода виявилася холодною, заледве не крижаною, і таки дуже смачною. Він уже готовий був повірити: тут, у Піщаному, природа працює на довгожителів.

– Давно бачили вашого мисливця чи дачника, як там правильно? Макара Гнатюка, – він поставив кухоль на комод.

– Нині будній день. Ніби його машини тут не було, – Таміла глянула на Ольгу. – Може, вам водички?

Ольга кинула на хазяйку дивний погляд.

– Не думала, що у вас тут таке можливо. Хвалений клімат…

– Ви про що?

– Ага, ти про що? – здивовано спитав Вадим.

Позіхнув.

От що значить другу добу на ногах.

– Алергія в кого? – Ольга взяла з комода пластинку таблеток. – Лоратадин. А ось зодак. Моя Яна такі приймає, у неї алергія на рибу, – вона насторожилася. – Чекайте, тут же аптеки ніде нема. Де ви це взяли? У вас алергія… Таміло Григорівно?

У відповідь нічого не почула. Замість того на її очах Вадим Чотар мішком повалився на підлогу, впустивши при цьому ковіньку.

– Тепер уже знаю, – процідила Таміла Радзівіл. – Ваша Яна ще та зараза.

Кімната гойднулася.

– Ви… Як…

– Не треба вам було сюди сьогодні їхати. Я на вас не чекала.

Чи здалося, чи голос її став грубшим.

Злішим – так точно.

Ще в ньому почулася втома.

А з сусідньої кімнати вийшов Макар Гнатюк.

З пістолетом.

Частина шоста Серце Піщаного

1

Вона не опиралася, бо Макар Гнатюк сказав – зараз поведуть до Яни.

Хоча почни Ольга опиратися, це б нічого не дало. Її охопила цілковита апатія, вона чи не вперше від початку пошуків доньки гостро відчула власну безсилість, що дорівнювало визнанню поразки. До того ж на боці Піщаного була сила: після того, як знепритомнів Чотар, у будинку Таміли Радзівіл де не взялися мовчазні бійці в однаковій чорній формі, з балаклавами на головах, озброєні й небезпечні. Їх було четверо, команда спритно підхопила Вадима й виволокла надвір. Така сама доля могла чекати на неї, тож Ольга пішла сама, покірно.

Гнатюк сів за кермо її «опеля». Таміла вмостилася ззаду, тож Ользі нічого не лишалося, як добровільно сісти поруч із водієм. Вони рушили за чорним бусом. Чомусь зовсім не здивувалася, коли невеличкий кортеж повернув до «Затишку» й заїхав у відчинені навстіж ворота. Покинутий санаторій ще вчора хтозна-чому викликав у Ольги незрозумілий острах та відчуття небезпеки.

Куди поділи Чотаря – поняття не мала. Усередину її повів особисто Гнатюк. Кілька разів Ольга намагалася заговорити до нього, та слова мовби розбивалися об стіну. Спершу опинилася у великому занедбаному холі, де ще дивом лишилися старі порошні дивани й крісла та облуплене мозаїчне панно на стіні. Побачила цю апокаліптичну картину, бо крізь скло, хай укрите шаром бруду, пробивалося місячне сяйво – ніч видалася зоряною і ясною. Думала – поведуть кудись нагору. Та Гнатюк узяв за лікоть, спрямував у кінець холу, звідти – праворуч, до сходів, далі – повз сходи, вниз, до підвалу.

Тут він відчинив важкі залізні двері, легенько підштовхнув Ольгу, і в очі одразу вдарило світло. Не аж таке яскраве, та після темряви видалося спалахом. Швидко звикнувши, вона побачила перед собою довгий освітлений коридор, обабіч якого були двері з замащеним білою фарбою склом. Ольга й без підказки розуміла – їй треба йти аж у кінець. Кожен крок відбивався луною, перехід нагадував бункер із фантастичного фільму. Ефект підсилювала керамічна плитка, якою обклали стіни: нового зразка, до того ж не з дешевих. Такою зараз оздоблюють холи офісних приміщень чи житлових будинків.

Підземелля обладнали не так давно.

Діставшись кінця, Ольга зупинилася перед глухою стіною. Гнатюк відімкнув двері ліворуч, і відкрився ще один коридор, не такий довгий, але не менш похмурий. Тут знову треба було йти до кінця. Двері праворуч, які штовхнув конвоїр, не треба було відмикати.

– Ласкаво просимо! – перше почуте від нього за весь час.

Ольга обережно ступила всередину.

Яни не побачила.

Невеличке квадратне приміщення, яке водночас нагадувало лікарняну палату й відносно комфортну камеру, виявилося порожнім. Застелене білим простирадлом ліжко біля стіни, маленька біла тумбочка, за ширмою – куточок для душу й туалету. Поруч – рукомийник, за розміром подібний до іграшкового. Жодного вікна, лиш вентиляційний отвір.

– Де…

Ольга повернулася, але запитати не мала кого. Двері зачинилися, клацнув замок. Про всяк випадок штовхнула їх, переконалася – міцно. Не маючи, що робити далі, вона лягла на ліжко, не скидаючи взуття. Світло галогенної лампи дратувало, та вимкнути не вдалося, не знайшла вимикача.

Якщо Яна десь тут, тепер Ольга чітко уявляла собі становище доньки.

Нічого не лишалося, крім заплющити очі, затулити рукою. Думки роїлися, ніяк не збиваючись купи. Вона не могла дати їм ладу, заплуталася, бо все розбивалося об її, Яни й Чотаря теперішнє становище. Ольга не знала, що з ними буде далі.

І найбільше дратувала неможливість діяти, як звикла.

Дивно, але вдалося трохи подрімати. Це був неспокійний, уривчастий, але все ж таки сон, здатний дати відпочинок і нові сили. Вона могла б заснути міцніше, та в дверях раптом клацнув замок. Поки вони відчинялися, Ольга сідала на ліжку. Хто б не заходив, вона відчувала непереборне бажання кинутися, учепитися в горло.

– Знову добрий вечір!

Таміла Радзівіл, у білому накрохмаленому халаті, із такою самою хрусткою від крохмалю шапочкою на голові, незмінних круглих окулярах із сучасною оправою.

– Де Яна? – різко запитала Ольга.

– Тут, – спокійно відповіла Таміла, акуратно причиняючи двері. – Ви з вашим другом досить швидко вирахували правильне місце. Треба подумати, де ми помилилися, і внести корективи в питання безпеки. Здається, багато часу минуло, хоча ви вперше заїхали сюди трохи дві доби тому.

– Ви на нас чекали.

– Не брехатиму – чекали.

– І знали від вашого спільника, того товстого трупоріза з Шацька, що ми з Чотарем не подружжя. Ніхто, крім нього, не міг вам цього сказати.

– Знову не брехатиму, – Таміла легенько посміхнулася. – Треба ж у Шацьку знайти саме ту людину, яка нам допомагає.

– Вашого спільника.

– Називайте, як хочете. Цікаво було споглядати, як ви старанно граєте в чоловіка й дружину.

– Де Яна? – повторила Ольга.

– Кажу вам – тут, на цій території. Ваша донька не знає, яку місію виконує.

– Місію?

– Ви теж цього не зрозумієте, – прибравши посмішку, Таміла зітхнула з відчутним сумом.

– Я? – Ольга тицьнула себе вказівним пальцем у груди.

– Не ви персонально, – терпляче пояснила лікарка. – Такі, як ви. Подібні до вас. Нібито успішні, благополучні мешканці великих міст. Та не обов’язково великих. І не конче міст, щоб ви розуміли. Є містечка, котрі збереглися й не занепали. Бо вони були, є або певної миті стали комусь потрібні. Про ваш Київ узагалі не кажу.

– Він і ваш теж.

– Хіба за місцем народження, – парирувала Таміла. – Уже сорок років як моє рідне місце, місце моєї сили – тут, у Піщаному. Сталося так, що це місце вирішили позбавити сили байдужі до всього люди. Не про тих, хто при верховній владі, мова. Місцевим, у Луцьку, навіть у Шацьку досить було мати бажання, аби не прирікати наше село на повільну смерть. Для цього треба небагато: інтерес, трішки грошей. Усе інше зробить матір-природа. Вона тут унікальна, я вже казала вам.

– І далі що?

– А те саме. Усім начхати на нас і таких, як ми. Піщане навіть відрізали від транспортного сполучення. Бач, не вигідно. Кого тут возити, діди з бабами. Не знають, навіть уявити не годні: тутешні діди з бабами здоровіші й молодші за свій реальний вік щонайменше років на десять. Можуть бути корисними, їх, нас усіх, не можна списувати з рахунків. Як би це зараз не прозвучало, нас почали повільно вбивати.

Ольга сповзла з ліжка, стала на рівні, виклично подивилася Тамілі в очі.

– Прозвучало саме так, як треба. Зараз пояснили, чому почали вбивати ви.

2

Чотар отямився на підлозі.

Спершу не зрозумів, де він. Під стелею тьмяніла лампочка на дроті. Під ним – обтягнутий дерматином мат із тих, що були в школі його дитинства на уроках фізкультури. Поворухнувшись, відчув кайданки на заведених за спину зап’ястках. Спробував покрутити головою й переконався: у місці, куди його закинули, крім підстеленого мата, нема нічого, включно з вікнами.

А ще Вадим спіймав себе на недоречній у його ситуацій думці.

Він виспався.

Як і чому відключився, згадати не міг. Щось пов’язане зі смачною холодною водою. Проте на той момент він справді валився з ніг від утоми. Скільки так полежав, на який час його вимкнуло – не має значення. Важливіше, організм отримав нехай невелику, але все ж можливість перезавантажитися.

Розірвати кайданки Чотар не міг, та й не збирався марнувати сили. Кілька років тому вже опинявся в схожій ситуації. Тільки тоді його тримали на голій підлозі в темній кімнаті, час від часу били, він навіть сам почав підставляти голову під удари, аби швидше зомліти. Та між серіями екзекуцій із ним розмовляли.

Якщо розрахунок правильний, незабаром на розмову прийдуть і сюди.

Навіть здогадувався хто.

Не помилився.

Рипнули двері, почулися кроки, потім голос Макара Гнатюка:

– Очухався, бачу.

– Тобі яке діло… Підарас.

Чотар не збирався обзиватися, принаймні не так одразу. Вихопилося мимовіль, бо не знаходив іншого слова. Але Гнатюк образився й розізлився водночас. Підступив упритул, коротко замахнувся, уцілив Вадимові носаком берця між ноги.

Крику бранець не стримав.

З досвіду знав: гратися в героя з катівень не треба, ніхто не оцінить. Коли боляче – треба горлати. Чотар завив, оглушивши себе самого. Знову хряснули двері, хтось забіг, голосно запитав:

– Що тут?

– Вийди і зачини двері! – гаркнув Гнатюк.

Наказ виконали. Чотар застогнав, але вже тихіше – різкий біль згасав.

– Культурно поводься, – порадив Макар. – Ми тут не любимо, коли отак лаються.

– Виховані? Буває, – вицідив Вадим. – Потерплю. Хоч слів своїх не забиратиму. Ти вже почув мою думку про себе.

– Та мені однаково.

Гнатюк переступив через лежачого, хоч міг обійти. Пройшов у куток, узяв звідти табурет, який Вадим не розгледів зі свого місця, примостив поруч із бранцем. Важко присів, глянув згори вниз.

– Я ж можу про тебе ще не так сказати. Чесне слово, ви з подругою створили нам купу проблем. Мені особисто, як на те пішло.

– Та розумію.

– Ні хріна ти не розумієш! – вигукнув Гнатюк, знову копнув лежачого, але тепер легенько. – Я тут відповідаю за безпеку. Загалом за все забезпечення, але й за безпеку також. Тож повинен узяти відповідальність за тебе. А вибору, Чотарю, ти мені не лишаєш.

– Тобто?

– Сам усе розумієш. Накажеш тримати тебе тут на сталевому ланцюгу, поїти-годувати до кінця твого життя?

– Нас шукатимуть.

– Не сміши. Хіба інших не шукали? Чотарю, мені платять у тому числі за вміння прибирати після всього. Ваші речі з готелю заберуть. Машину подружки ти взяв раніше, свідки є. Куди ви подалися й де поділися – питання відкрите. Потім вас обох знайдуть у цій же машині. Де – не придумав ще, але скоро придумаю. Ну хіба чергова автокатастрофа когось в Україні здивує?

– Міг би трупи на прокляту дорогу підкинути.

– А, сподобалося? Тільки ж повторюватися не треба. Я взагалі поки припиню ту легенду розкручувати. Хоча, бач, народу подобається. Тягнуться, ведуться людці, мов медом намащено. Ох, як любить наш народ тікати від реальності.

Особливо тепер, коли війна.

– Ти й на війні спекулюєш?

– Чотарю, народ утомився! Утомився, чуєш?! У страшні казки завжди вірили, а нині й поготів, коли реальне життя страшніше. І потім, хто ведеться… Ті, кому жити не цікаво.

– Але й помирати не готові.

– Знаєш, то вже філософське питання. Якщо хтось начитався про прокляту дорогу й хоче пройтися нею, має готуватися. Мусить зрозуміти й прийняти: прогулянка може погано скінчитися. Це як на війну йти.

– Знову війна?

– Подумай сам. Пішов ти добровольцем, бо хочеш стати героєм. Тільки живим героєм, Чотарю, живим. Коли хтось іде туди, де стріляють, чомусь не думає – одного разу підстрелять його. Загинуть усі, але не я. Усі помруть – я залишуся. Тут така сама психологія.

Вадим закректав, поворушився, розвернувся, аби краще бачити Гнатюка.

– Згоден, на твої казочки хоч про прокляту дорогу, хоч про упирів, хоч про паралельні світи ведуться не найрозумніші. Так, є загальна потреба втекти від життя чимдалі. Особливо у великих містах. Але тобі і всім вам тут ніхто не дав права розпоряджатися життями цих людей. Хай не найрозумніших, проте живих, зі своїми слабкостями, помилками, поглядами, планами.

– Не хочу з тобою про це говорити.

– Та звісно, бо нема доводів на твою користь, – Чотар уже говорив упевнено. – Зате я можу дещо тобі розказати. Помилився, облажався, послухав Ольгу, тому й попхався в Піщане отак, проти ночі. Але не слухати її теж не міг. Мама доньку шукає, її не зупинити. Аби не твій фінт із таксистом, я б діяв інакше.

– Поки нічого не розумію. Белькочеш щось…

– Сьогодні зранку Ольга Барва нерозумно постукалася до твоєї хитрої спільноти в соцмережі. Ще два дні тому ти дізнався: дівчину Яну, яка попалася в тенета і яку ви тут тримаєте, активно шукає матір. Їй допомагає мент – пенсіонер, та не останній свого часу опер. Суміш гримуча, «коктейль Молотова» за ефектом, – Вадим перевів подих. – Спершу ти особисто переконав і навіть довів: Яна з другом були в Піщаному, але пішли звідси. Чесно? Я повірив. Але потім випала нагода отримати від одного молодого колеги боржок у вигляді недоступної мені інформації. Так я виявив, що твій псевдонім – Харон і під цією маркою ти дуриш легковірні голови. Мета – заманити їх до Піщаного. А факт, що люди на твої казочки ведуться, ти використав як виправдання власних дій. Мовляв, не хочуть жити в реальному світі – не житимуть узагалі. Готові померти. Збочена логіка, хіба ні?

– Знаєш, зараз не я це сказав.

– Слухай, Макаре, я ж купу ще міцніших горішків розколював! Ти діяв саме так. Тобою керували такі міркування. А докази – у тому доті, недалеко від твоєї дачі. Чи як ти там називаєш хутір.

– До чого тут дот?

– Яна і Женя гуляли в околицях хутора. Надибали споруду сторічної давнини з новим замком на міцно зроблених дверях. Ти казав – поняття не маєш, що там таке. Брехав. Бо тієї ночі допитливий хлопчина напевне не спав і щось побачив біля об’єкта, який його зацікавив удень. Припускаю, було саме так. Навіть уявляю картину: дівчина спить, хлопець вилазить із намету серед ночі попісяти й перекурити заразом. Раптом помічає рухи, темні невиразні тіні. Ну, думає, ось воно, те, заради чого вони пхалися в Піщане. Дівчину не будив, прокрався вперед – і побачив… Що ж він побачив, Макаре?

– Почав придумувати – валяй далі, – криво посміхнувся той.

– Ви ховали там трупи, – промовив Чотар, далі дивуючись своєму спокою. – Трупи прооперованих, точніше порізаних жертв. Тут, у Піщаному, навіть у цьому приміщенні, де колись був елітний санаторій, ви робите незаконні операції.

У відповідь Вадим не почув нічого.

Судячи з мовчання, Гнатюк чекав продовження.

– Тут продають здорові людські органи, – прозвучало, мов вирок. – Ви вбиваєте здорових людей заради пересадки їхніх органів хворим.

3

Таміла Радзівіл зняла окуляри.

Обережно, наче вони зроблені з крихкої порцеляни. Стискаючи двома пальцями за дужку, вільною рукою видобула з кишені халата стерильну, як усе на ній, хустинку. Почала протирати скельця, мовби важливішого заняття тут і тепер не мала. Ольга терпляче чекала. Завершивши, лікарка критично глянула крізь кожне скельце на світло, акуратно повернула окуляри на місце. Хустку далі жмакала в кулаку.

– Я нікого не вбиваю, – мовила нарешті.

– Сьогодні спливла цікава закономірність. Сюди, у Піщане, кличуть ідеально здорових людей, бажано молодих. Ви – кваліфікований хірург. На вік не зважаю, бо ж самі кажете: тут кожен мешканець має фору по здоров’ю. Я не хотіла вірити Вадимові та його припущенням, що в Піщаному, у колишньому елітному санаторії, придумали робити незаконні операції. Вам потрібні людські органи, так? Органи моєї доньки – теж? – Ольга поволі підносила голос та відчувала – ось-ось перейде на істерику.

– Ви нічого не розумієте. Ніколи не зрозумієте.

– Та де вже мені! Ви робите операції своїми, ось цими руками!

Вона кинулася до Таміли, але лікарка з силою, на яку Ольга не сподівалася від немолодої жінки, відштовхнула нападницю від себе.

– Сядьте!

– Ви кажете – не вбиваєте нікого! Але ж ці операції смертельні!

– Як для кого. Ті, хто не хоче жити, кому в реаліях жити нудно, дають життя тим, кому воно потрібне.

– Я вже сьогодні мала нагоду послухати схожу сповідь. – Не вірю в Бога. Не збираюся сповідатися чи каятися, – Таміла раптом жбурнула хустку вбік. – У чому я маю каятися? І чому – я, а не ті, хто прирік наше Піщане, місце сили, курорт всесоюзного колись значення, на повільне та впевнене вимирання! Та держава, яку розвалили не аж так давно, давала нам усе! Зробила тут рай земний, скориставшись унікальними можливостями тутешньої природи! Ті, хто танцював на руїнах великої країни, плюнули на нас! І не тільки на нас! А ви й такі, як ви, радієте, тішитесь – Союзу нема, комуністів нема, маємо свою державу, ідемо в Європу. Та у Європі ми б зі своїми можливостями купалися в золоті!

– Ось чого ви хочете.

– Хіба я прошу чогось особливого? Билася до останнього, їздила в Київ не раз і не два! Оббила пороги, стукала в двері, які тоді, коли був Союз, відчинялися самі! Результат – нуль. Нас прирекли, не спитавшись. Не треба дивуватися, що я вирішила рятувати Піщане від зникнення так, як сама знаю.

– Викрадаючи і вбиваючи людей.

– От ви вперта! – Таміла сплеснула руками. – Чи знаєте, що відчувають ті, чия рідна, близька людина помирає не через брак грошей на операцію? Не через відсутність інших можливостей. А тому, що нема донора, який погодиться врятувати чуже життя!

– Ціною власного.

– Ольго, ви мене не чуєте! Тепер світ довкола нас живе лише грішми! У Союзі було не так!

– Я народилася в тій країні. Виросла. Знаю, як там було. Більше не хочу.

– Ви за віком могли би бути моєю донькою! Зарано ту країну розвалили, ви не встигли відчути її повноцінно, усіх принад та зручностей. Ми в Піщаному – відчули.

– До чого тут…

– До всього! – Таміла вже випльовувала слова. – Люди думають лиш про прибуток. Не складуть собі ціни. Торгуються, навіть коли є можливість донорства. Зате у нас, у Піщаному, усе справедливо. Черг нема, завжди можна отримати кваліфіковану допомогу.

– Безкоштовно?

– За гроші, звісно. Я відроджую клініку, наші традиції. До всього унікальний мікроклімат дозволяє прооперованим швидше одужати. Повторюся, ми даємо життя.

– Забираючи перед тим.

– Без цього ніяк, Ольго, – Таміла повела спокійніше. – Три роки тому вкотре вибралася в Київ. Без надії сподівалася умовити хоч когось вкласти кошти й відродити «Затишок» разом із Піщаним. Зупинилася в давньої знайомої, яка за вечірнім чаєм розповіла невеселу історію про те, як син якоїсь її родички не дочекався донора нирки. Батьки з можливостями, та все одно справа гальмувалася. Поки процес тягнувся, у юнака відмовила друга нирка. Юнак помер ні за цапову душу. Лише тому, що не знайшлося здорового органа. До того ж, аби знали, у нас ще й закони відповідні не працюють, але то окрема історія, – вона зітхнула. – Тоді подумала, чи могла б щось зробити. Так, чисто теоретично, чи стало б навичок хірурга. А за деякий час сюди, у Піщане, примчав Макар Гнатюк. Не здивувалася, що йому відомо про колишню славу «Затишку» і про те, що тут лишилася частина кваліфікованого персоналу. Його товариш збив людину на трасі. Везти в лікарню – світитися, не кожен готовий відповідати. Винуватці привезли свою жертву до мене і давали великі гроші, аби врятувати травмованого тут і тепер.

– Великі?

– Тисяча доларів для мене – великі гроші. У Піщаному раді тисячі гривень. Отже, – мовила Таміла, – без відповідних умов я нічого не могла зробити. Усе ж занедбане, знищене, нічого нема. Лікувати поглядом і кухонним ножем не навчилася. Людина померла в мене на очах. Але якби мала напохваті все необхідне, могла б не просто спробувати, а справді врятувати життя. Гроші в мене не забрали. Для них сума незначна. Та потім я знайшла час, вибралася до Луцька, відшукала Гнатюка і зробила йому цікаву пропозицію.

– Здогадуюсь яку.

– Ну і добре. Мені менше слів і часу витрачати. Без того з вами заговорилася. Макар виявився непростою людиною. Це тільки здається, що керувати фірмою з вантажних перевезень – такий собі середній бізнес. Насправді в Гнатюка виявилася купа знайомих у Києві, а ще більше – знайомих його знайомих. Починали обережно, але нарешті півтора року тому знайшовся перший клієнт.

– Пацієнт?

– Називайте, як зручно. У комерційних клініках усі пацієнти – клієнти, і навпаки, – зараз Таміла додала голосу щемливо-лагідних ноток. – Моя умова: операції робити тут, на нашій території. «Затишок» не мав тоді належного обладнання, але приміщення пристосовані. Операція незаконна, отже, таємна. Зате при наявності здорового донора та гарного фахівця позитивний результат гарантовано. Наша перевага в швидкості прийняття рішень, розумієте?

Ольга знову похолола. Ясно й чітко уявивши, про що говорить лікарка, вона не стримала дрожу. Таміла помітила, явила зверхню, навіть переможну посмішку.

– Бачу, ви збентежені.

– Швидко вирішуєте проблему… – Ольга проковтнула глевку грудку, що застрягла в горлі. – Знаходите донора. Людину, яку треба вбити заради збагачення. І так легко й просто говорите про це.

– Погано почули? – посмішка зникла, знову з’явилася сувора класна дама. – Мене зовсім не цікавило, де Макар Гнатюк знаходить матеріал.

– Людський матеріал, – протягнула Ольга. – Ну звісно, десь ми вже таке чули. Я навіть знаю де. Інакше, ніж матеріалом, у Радянському Союзі людей не називали. Плекаєте ваші традиції тут, на окремій території.

– Не читайте мені мораль! – зараз Таміла промовляла зневажливо. – У тій ненависній вам країні ніхто б не дозволив вам займатися, чим завгодно. А вашій доньці – забивати голову різною дурнею. Ви б працювали, вона б училася, аби потім отримати роботу і з часом – окрему квартиру. До речі, війни б не було. І все, до цієї теми більше вертатися не хочу. Не маю часу й бажання в чомусь переконувати таких, як ви.

Лікарка ступила до дверей.

– Чекайте! – Ольга подалася вперед. – Добре, гаразд, я все зрозуміла. Скільки потім ще було операцій?

– Шість, – це прозвучало гордо, вона не приховувала бажання похвалитися успіхами. – І ваша донька з другом – перша пара. До того приходили поодинокі шукачі гострих відчуттів.

– Потрапляли в тенета, хочете сказати.

– Та як завгодно. Результат важливіший. Мали б мороку з тим Женею, аби він сам не допоміг, тікати чомусь почав, – вона зітхнула. – Про збагачення ви дарма. Гроші, отримані за першу операцію, повністю пішли на обладнання. Гнатюк навіть погодився нічого не брати собі, лиш заплатив своїм людям за роботу, – це слово знову змусило Ольгу здригнутися. – Від винагороди я відмовилася й після другої. Моя винагорода – відродження нашого маленького раю. Маємо сучасну операційну, якісне обладнання для діагностики. Бачте, почали робити палати.

– Щоб поставити вбивства на конвеєр.

– Мені вже з вами не цікаво, – зітхнула Таміла. – Те, що ви називаєте смертю, я називаю новим життям. До вашого відома: селяни знають, що я роблю.

– Про вбивства?

– Про те, що скоро житимемо, як раніше. Зароблені гроші діляться на всіх. Жителі Піщаного мають додаток до злиденних пенсій, призначених цією державою, – вона скривилася. – Мої односельці працювали все життя, і якби вороги не розвалили велику країну, мали б значно більші, гідні виплати. Ще й отримували б вчасно. Нічого, я поступово повертаю старі стабільні часи.

– Ви божевільна, – упевнено сказала Ольга. – Одного такого я вже бачила сьогодні. Та ви ще більш несповна розуму.

– Кажете, несповна? Тоді як мені, нерозумній, удалося за півтора року те, чого не змогла мені забезпечити держава Україна за чверть століття? Виходить, бракує божевільних, – Таміла мовила так, ніби підводила жирну риску. – Сюди спеціально приїжджають талановиті амбітні лікарі, котрим не дають розвернутися на повну силу. Вони не бачать складу злочину в тому, що хворому пересаджують здоровий орган. Донори їх, як і мене, теж не хвилюють. А мене вже не ображає недовіра. Нехай не роблю операцій сама, тут справді треба мати певну практику. Хоч зробити розтин ще могла б…

– Вам дуже цього хочеться?

– Відчути себе знову потрібною як медик? Звичайно! Це ж ви сьогодні вчитеся на одне, якщо взагалі вчитеся, і заробляєте інакше, не тим, на що вчилися. У країні, яку ви ненавидите, цього б ніхто не дозволив. Тепер, шановна, точно все. Забалакалася тут, але ж просвітити вас треба.

Таміла знову ступила до виходу.

– Та стійте ж! – знову вигукнула Ольга. – Яна! Ви нічого не сказали про Яну!

– Ваша донька абсолютно здорова. І сьогодні, вже за кілька годин, з її допомогою врятують життя одній дівчині, майже її ровесниці.

– Ви щойно повідомили, коли вб’ють мою дитину.

– Сьогодні великий день для Піщаного. Точніше, велика ніч, – слова звучали дуже буденно, лікарка ніби рапортувала. – Сьома операція. Великі гроші, які допоможуть модернізувати клініку. І перша пересадка серця. Не перша взагалі, але перша – тут.

4

Макар Гнатюк вийшов на середину кімнати й почав робити вправи.

Спершу поставив ноги на ширину плечей, нахилився вперед і максимально розтягнувся. Потому вирівнявся, порухав руками й тулубом до хрускоту в кістках, який почув навіть Чотар. Нарешті присів десять разів, уперся руками в брудну підлогу, відтиснувся теж десяток, насамкінець ще й плеснув у долоні в процесі. Підвівся, витер долоні об штани.

– Отак. М’язи атрофуються. Постійно сидиш, а рухатися треба. Рух – це життя.

– Я побачив, що ти в добрій формі.

– Так я не для тебе, – гмикнув Макар. – До речі, скоро Таміла зробить тут центр для реабілітації після різних травм. Моє завдання на найближчий час – придумати, як відродження нашого «Затишку» легалізувати.

– Тобто знайти законний спосіб пояснити, звідки на Піщане впав золотий дощ?

– Десь так. Сьогодні важлива операція. Скоро прибуде пацієнтка, батько якої може запросто подзвонити і президенту, і прем’єру, не кажучи вже про дрібніший народець. Набридло підпілля, чесно кажучи.

– Хвалишся?

– Дурний ти, Чотарю. Усе тут ніби вирахував, однак на багатьох речах не знаєшся. Пояснюю на пальцях, популярно, чому не вийде виставити нас усіх у злочинному світлі. Зуби зітреш до ясен.

– І?

– Хочеш – приймай як пропозицію працювати з нами.

Уже відкритим текстом тобі кажу.

– Вербуєш?

– У тебе варіантів нема, кульгавий. Або з нами, або автомобільна катастрофа й скромні похорони.

– Були б вільні руки – почухав би потилицю замислено. – Ну-ну, – Гнатюк посміхнувся кутиком рота. – До речі, я тебе так і не зрозумів до кінця. Про таксиста. Ніби я там десь облажався. Просвіти на майбутнє.

– Спершу скажи, як про нього дізналися.

– Ой, Чотарю, я тебе прошу! Мені платять за пильність. Штефко Попеляк – мої очі й вуха тут. Щойно перший покусаний труп на проклятій дорозі знайшли, він маякнув. Нам, сам розумієш, додаткова увага не потрібна. Ще й Ярмолюк, сам того не знаючи, підігравав, бо йому так само не в жилу, якщо Шацьк опиниться в кримінальній хроніці. Вирахувати таксиста Пашу виявилося не так уже й складно. Не чіпали поки, хай собі. Тим більше, в історії з отим пацаном, другом Яночки, він дуже навіть придався. Знаєш, як вийшло? – Гнатюк почав заводитися. – Ти вгадав. Хлопчина пхнув носа, куди не треба. Він усе одно заважав, нам же дівчина-донор потрібна, а хлоп ще й пив-курив, не годиться. Але ж він побачив, як мої бійці прибирали за собою. Дременув із переляку, навіть подругу свою не попередив. Він її кинув, Чотарю, справді залишив на моєму хуторі. Бери голими руками. Добре, я вчасно перехопив. Хоча… Далеко б усе одно не забіг. Чужі тут не ходять.

– Потім через свою людину, Попеляка, почав зливати нам таксиста.

– Штефкове завдання – плутати сліди. Так випадково лягло, що ти саме на нього в Шацьку вийшов. Далі вже працювали за моїм планом.

– І щойно ти побачив, як Ольга постукалася в групу Харона, форсував події. Ви ж запанікували, хіба ні? Сам ось потроху щойно похвалився: тут буде дуже важлива персона. А напередодні таке… Тому нацькували небезпечну жінку на таксиста, знаючи – він із головою не дружить, пружинка якась клацне, поведеться. Потім, так собі думаю, планували злити й таксиста, аби всі трупи повісити на нього. Мої колишні колеги зробили б так із радістю. Хто слухатиме психа, коли він каже: це не я. Так?

– Кажу ж – давай до нас. Ніби сам плани розробляв.

– Нічого нового під сонцем. Ви не врахували одного, Хароне. Жінка виявилася не аж такою слабкою. У якому стані зараз таксист, поняття не маю. Тільки Ольга не дала себе вбити. І я дещо про тебе дізнався. За інших обставин, повторюся, діяв би не так. Усе продумав би, обмізкував. Але Ольга почула – її донька тут і помчала її рятувати. Чим порушила мої плани, та хай. Важливіше – порушила ваші.

– Ніхто нічого не порушив. У нас, Чотарю, усе за планом. Її доця – та трошки відтермінувала, змусила перенести операцію на добу. Та нічого, уже скоро почнемо. Навіть уявити собі не можеш, які перспективи матимемо відтепер.

– На які органи продасте Яну?

– Грубо.

– Зате правда.

Макар знову порухав плечима.

– Бачу, ти не маєш настрою домовлятися. Коли так, то сам думай-гадай.

Він цього разу не переступив через Вадима, обійшов лежачого.

– Ну, бувай.

– Стоп.

Гнатюк здивовано повернувся.

– Ти чого?

– Ольга…

– До чого тут твоя подружка? Після всього вона або головою поїде, або сама собі щось зробить. Із нею точно ні про що не добалакатися. Забудь про обох. Про себе дбай.

– Я про себе, – Чотар прокашлявся, у горлі мов пройшлися наждаком. – Ти б хазяйство показав. Раптом сподобається і погоджуся.

– Навіть та-ак, – протягнув Макар.

– Мушу ж знати, із чим матиму справу. Хвалися. Чи боїшся?

– Тебе? Кульгавого? – Гнатюк реготнув. – Дивись, якщо просто вирішив кістки розім’яти, голову мені морочиш…

Наблизившись, він присів. Підштовхнув Вадима, перевертаючи його на бік спиною до себе. Відімкнув кайданки, випростався.

– Вставай. Прогуляємося, час поки терпить. Екскурсію проведу.

Чотар сів, потер зап’ястки.

– Ковіньку мою знайди. Чи за тебе буду триматися.

– Що там її шукати.

Палиця справді валялася тут же, біля стіни. Зі свого місця бранець її не бачив. Підхопивши, Макар простягнув її.

– Тримай своє добро.

Чотар стиснув ковіньку, перехопивши посередині.

Ноги Гнатюка просто перед ним.

Трохи відхилившись назад, аби зручніше, уперся лівою рукою в підлогу.

Вигнуте руків’я міцної ковіньки зачепило ворога під ліве коліно.

Вадим смикнув щосили – іншого шансу просто не буде.

5

Кімната гойднулася, мов від підземного удару.

Ольга не встояла, незграбно повалилася на ліжко, лиш дивом не впавши повз нього на підлогу. Таміла Радзівіл дивилася на неї крізь великі скельця окулярів байдуже. Так не дивляться на живу істоту.

– Ні.

– Так. Донора серця знайти найважче. Дівчина має вроджену патологію, ситуація критична. Батько має гроші, але не може купити за них нове серце своїй дитині легально, як практикують інші країни. За всіма параметрами ваша Яна – ідеальний донор.

– Ні, – повторила Ольга, голос уже тверднув. – Не ідеальний.

– Не морочте голову. Алергію вилікували, висип нашого клієнта не налякає.

– До біса алергію.

– Що?

– Що почули.

Кімната вже не хиталася. Ольга знову стала на рівні.

– Скасовуйте операцію. Як не хочете потім мати проблем – скасовуйте все.

– Невдала спроба, шановна.

– Та ви можете чути когось, крім себе? Мій чоловік, батько Яни, мав патологію! Я розлучилася з ним не через це, але коли жили разом – попотягала його по лікарях! Чи від батька до дитини нічого не передається?! Ви медик, повинні знати такі речі!

Тепер на обличчя Таміли набігла тінь.

– Ви про що зараз?

– Серце в нього… Щось таке з клапанами… Якщо дасте час, згадаю точно. Просто зараз трошки не в тому стані. Та візьму себе в руки, і…

– Ваша Яна здорова. Наша діагностика не помиляється. – Подібні хвороби не проявляються до певного часу! – Ольга тупнула ногою. – Зараз ви пересадите пацієнтці серце. А за рік чи два в неї знову можуть початися проблеми! І винною буде вже не природа! Відразу подумають на донора, заразом – на того, хто цього донора знайшов! Якщо людина, на яку ви так чекаєте, справді має такий вплив, від вашого «Затишку» фундаменту не лишиться! Зупиніть усе, негайно зупиніть!

Таміла знову зняла окуляри.

Замислено покрутила за дужку.

Потім упевнено повернула на ніс.

– Щось мені підказує – ви брешете. Навіть якщо ні, нехай я зупиню процес і все поясню, потрібен буде ще один донор. Я не відступлюся, та й клієнт готовий на все. Забагато на кону, великі ставки. Розумієте, що зараз мій останній шанс? А тому я його не втрачу. І, може, ще й ризикну вам не повірити. Операція відбудеться за будь-яких обставин. І, до речі, навіть якщо все переграється, для вас із донькою нічого не зміниться. Ви свідки. Так чи інакше вами займеться Гнатюк. Не бійтеся, нічого не відчуєте. Просто вип’єте водички, і…

Раптом у коридорі за дверима гримнуло.

Упало щось велике.

Або – постріл, приглушений стінами.

Пішла луна.

Тепер здригнулася Таміла Радзівіл. Забула про Ольгу, рвучко повернулася, ступила до дверей.

Її рука вже прочиняла їх.

А Ольга Барва, перетворившись на розлючену дику кішку, стрибнула, збила білу шапочку з її голови, вчепилася у волосся.

Окуляри полетіли на підлогу.

6

Макар утратив рівновагу не так від сили, із якою смикнув Вадим, як від несподіванки.

Не даючи оговтатися, використовуючи перевагу сповна, Чотар став на здорове коліно, знову замахнувся, лупив по колінній чашечці ворога й жадав перебити її. Щось хруснуло, Макар заволав від болю. На мить Вадим напружився, чекаючи появи вартового на крик. Але нікого не було, і він тут же згадав, як Гнатюк вигнав охоронця, коли той почув шум і зазирнув. Отже, засвоїв урок, сприймає крики як нормальне явище.

Тим часом Макар ворухнувся, намагаючись устати. Випередивши його, сам дивуючись власній спритності, уже давно втраченій через каліцтво, Чотар звівся на ноги, тут же колінами впав на Гнатюкові груди. Той хекнув, і наступним ударом ковіньки Вадим розкроїв йому лоба.

Кров залила праве око. Макар замахав руками, намагаючись скинути противника з себе. Знову дістав по голові, по тому ж враженому місцю, заволав ще голосніше. Тепер вартовий уже може щось запідозрити, і Чотар, третім ударом вивівши Гнатюка з ладу на кілька секунд, пошукав і знайшов пістолет у кишені його плямистої куртки.

Вчасно.

Вартовий у чорній балаклаві вже штовхав двері. Побачивши, що коїться, завмер на порозі. Не даючи йому жодних шансів оговтатися, Чотар давно забутим, але все одно звичним жестом скинув запобіжник, навів дуло на темну постать.

Постріл.

Вартовий зі здушеним криком осів на підлогу. Із такої відстані промазати в грудну мішень Вадим не міг. Перш, ніж підвестися, без жалю зацідив Макару по голові тепер уже міцним пістолетним руків’ям. Той голосно застогнав, смикнувся й затих. Чотар відкинув ковіньку. Із нею зручніше, але не тепер, коли краще мати вільними обидві руки.

Переступивши через підстреленого вартового, він опинився в кінці довгого, яскраво освітленого коридору. Іти можна було тільки вперед, інших варіантів не пропонувалося. Сховатися не було де, тож Чотар міг виявитися, якщо вже не став, для вправного стрільця чудовою мішенню. У таких ситуаціях краще починати першим.

Вадим закульгав уперед, тримаючись ближче до стіни. Як слід чекати, на звук пострілу в коридор вибіг ще один боєць із закритим маскою лицем. Не даючи йому оговтатись, Чотар скинув руку, завмер, аби краще прицілитися, і стрельнув. До противника – метрів тридцять, не менше. Боєць вчасно гойднувся вбік, тут же почав палити навзаєм.

Вадим притиснувся до стіни.

Куля ляснула поруч.

Він присів, кульгава нога зрадницьки підломилася, довелося падати на коліна.

Та саме це врятувало – наступна куля дзизнула там, де щойно була його голова.

На очі раптом недоречно навернулися сльози. Вадим стер їх тильним боком лівої долоні, коли наступна куля дряпнула ліве плече, не сильно, та все ж відчутно. Зціпивши зуби, підстьобуючи себе голосним криком, Чотар обперся здоровим плечем об стіну, стрельнув у відповідь.

Боєць таки переоцінив свої можливості – побачивши, що влучив, сміливо побіг уперед, скоротивши відстань між собою і Вадимовим пістолетом. Його зупинив другий постріл, а Чотар зрозумів – якщо все правильно рахує, у нього лишився останній патрон.

У кінці коридору виник ще один чорний чоловік.

І тут же звідти долинув різкий, відчайдушний, наповнений водночас болем і люттю жіночий крик.

Боєць відволікся.

Не надовго, та Чотареві вистачило, аби підрачкувати до підстреленого противника й потягнути його зброю.

Так не буває.

Хіба в кіно.

Маневр не проскочив повз увагу – боєць розвернувся до Вадима, ступив крок уперед. Хтозна, де Гнатюк знайшов таких, котрим бракувало досвіду: він відкрився, і Чотар збив його, стріляючи знизу. Той ще падав, а він уже зводився на ноги. Хитнувся, повертаючи рівновагу, і закульгав на крик, який не вщухав.

Обійшовши третього враженого противника, Вадим опинився в іншому, трохи меншому коридорі. Завмер, опустивши правицю з пістолетом. Просто перед ним, менш ніж за десять метрів, Ольга Барва, розхристана, не схожа сама на себе, сиділа зверху на літній жінці в білому халаті. Не зважаючи на вік, молотила її кулаками, куди бачила, вигукуючи щось незрозуміле, але люте й затяте.

На Чотаря не звернула уваги.

А Таміла Радзівіл уже не опиралася, лиш час від часу намагалася затримати своєю рукою черговий удар.

– Де?! Де?! Де?! Де?! – нарешті розібрав Вадим.

– Лиши її! Заб’єш! – вигукнув хрипко.

Таміла повернула голову на голос.

– Заберіть… – простогнала. – Прошу… Заберіть…

За спиною почувся рух.

Чотар рвучко повернувся, націлив дуло на ще одного бійця в балаклаві.

– Назад! – гаркнув, від крику пішла луна. – Вб’ю! Назад, кажу!

Зі свого місця боєць міг бачити ноги свого товариша, котрі стирчали з виходу.

Він подумав – й обережно підняв руки.

– Йду! – промовив, аби чули всі. – Йду, не стріляйте! Не треба, не треба!

Задкуючи, він почав наближатися до виходу.

– Стій! – наказав Чотар і, коли той послухався, звелів: – Зброю кидай! Тут!

Боєць підкорився. Витягнув пістолет, зігнув ноги в колінах, поклав на підлогу перед собою. Так, із простягнутими руками, відступав далі, аж поки не чкурнув у темну пройму дверей.

Чотар не знав, скільки противників може зустріти ще. Вирішив не думати. Покульгав до Ольги, яка не припиняла екзекуції, хоч удари ставали чим далі, тим слабшими. Зупинився поруч із жінками, промовив:

– Уже все. Досить. Я тут.

Дивно, але подіяло. Ольга зупинилася, дозволила Вадимові взяти себе за плече. Пустила стару лікарку, сповзла з неї, стала на ноги.

– Яна, – повторила в манері заведеної ключиком механічної іграшки. – Яна. Вона десь тут. Її вб’ють.

– Уже ні, – заспокоїв Чотар, відсторонив Ольгу, простягнув руку Тамілі Радзівіл. – Тримайтеся. Вставайте. Ведіть.

Лікарка не поспішала. Полежала, дивлячись у стелю. Потім закректала, поворушилася, незграбно підвелася сама.

– Ви не вийдете звідси, – простогнала.

– Самі ж не вірите, коли так кажете, – відповів Вадим. – Де ви взялися. Чому… Я ще вчора… Щось підказало… Отут… Як побачила вас, відчула – усе. Ось у що не вірила… – Рука лягла на лівий бік грудей. – Отут… – повторила. – Серце…

Обличчя Таміли Григорівни Радзівіл стало біліше за її халат. Вона повільно осіла на підлогу.

Некрасиво завалилася на бік.

– Вадиме… – видихнула Ольга, затуливши долонею рота. Він, скривившись від болю, який повернувся в пошкоджене коліно, присів. Торкнувся пучками шиї, пошукав пульс там. Потім – на руці. Підняв голову, не приховував подиву:

– Ось тобі місцевий клімат. Унікальний, тут живуть довше. А бачиш…

Розпрямився, упевненіше став на ноги, глянув на Ольгу, додав своє звичне:

– Буває.

7

Яну знайшли, відчиняючи одні за одними всі двері, які бачили в освітлених коридорах підземелля.

Дівчина лежала на медичній кушетці в приміщенні, обладнаному під операційну. Її роздягнули, накрили простирадлом, руки та ноги припнули до спеціальних пристроїв. Навіть уві сні вона не мала смикнутися, тіло надійно зафіксували. Та Яна не спала, хоч її встигли накачати препаратами.

Побачивши над собою заплакане материне лице, прошепотіла самими губами:

– Який гарний сон.

Епілог Угода

Вона справді не постраждала фізично.

Діагностика «Затишку» виявилася точною. Яна Барва була цілком здоровою, якщо не рахувати алергії, але то вже окрема історія. Ніщо не вимагало прописувати їй постільний режим і тримати в лікарні. Та стрес усе ж переважив, Ольга не ризикнула везти Яну додому одразу, поклала в приватну клініку в Луцьку. Спершу нічого не хотіли брати, та потім усе ж переграли. Власник зустрівся з нею, переговорив, сказав прямо: перебування за їхній рахунок, з огляду на обставини, але за ліки доведеться заплатити. Заспокійливі – дорогі, тому й ефективні. Ольга не заперечила б і так, тому слухала співрозмовника упіввуха, думаючи про своє.

…Вадим Чотар вивів їх, як зміг. Спершу переконався, що ніхто з уражених ним ворогів їм не завадить. Потім знайшов ковіньку, без неї раптом стало дуже важко пересуватися. Далі вони з Ольгою перевантажили звільнену Яну на пересувні медичні ноші. Почавши оживляти своє дітище, Таміла Радзівіл подбала про пандус. Чотар чекав, що місцевий сторож почне цькувати втікачів собаками. Та надворі нікого не зустріли, із чого напрошувався лише один висновок: його попередив боєць, який мудро накивав п’ятами.

Село Піщане випустило своїх бранців.

Дозволило забратися геть, нічим більше не перешкоджаючи. Завантаживши Яну в «опель» і виїжджаючи звідти, утікачі не зустріли на своєму шляху жодної живої душі, навіть тіні. Ніде не гавкнув пес, хати похмуро темніли, навіть місяць зник і зорі більше не світили. Складалося враження, що машина їде по справді безлюдній, вимерлій місцевості.

Щойно вибралися на рятівну трасу, Чотар наддав. Він спершу взагалі не хотів лишатися в Шацьку. Проте зупинила банальна річ: у Ольги в машині закінчувався бензин. Уже прикидаючи подумки, де може бути найближча заправка, Вадим спіймав себе на думці – дідько, як же він знесилів. Утома навалилася важким, непідйомним тягарем, і він здався. Повіз Ольгу з Яною назад до готелю, де їхню появу серед ночі, ще й у такому пошарпаному вигляді, зустріли більш ніж здивовано.

І все ж таки Чотар мусив це зробити.

Попри третю ночі, коли нормальні люди сплять, спустився на рецепцію, попросив у чергової мобільник, бо свій залишив десь у Піщаному й не шукав, а Ольжин узагалі зник хтозна-де. Набрав з пам’яті опера Максима. Почувши невдоволений голос на тому кінці, кількома короткими фразами пояснив, що до чого.

І дав нові вказівки.

Яна саме спала, коли Чотар прикульгав їх провідати.

Стояв черговий спекотний липневий день. Ольга збиралася забрати доньку до Києва вже завтра, максимум – післязавтра. Після всього не хотіла лишатися тут узагалі. Весь цей час Вадим намагався хоч чимось допомогти, та все ж більше займався історією Піщаного. Знову ходив по кабінетах, давав свідчення, більше нічого йому робити не дозволяли. Чим далі, тим упевненіше тримали на відстані.

Ольга чекала. Аби не прийшов, сама б дзвонила – новий телефон купила найперше. Її мобілка так і не знайшлася. Таксист Павло лишився живим, його відшукали на хуторі, але куди подів її мобільник, він затято не говорив. Ользі було на те начхати, як і на подальшу долю всіх, причетних до цієї історії. З’явилися значно важливіші справи. І поговорити з Вадимом стало вкрай необхідно.

– Кушнірук був десь годину тому, – сказала замість привітання.

– Наш справжній полковник, – Чотарю не сподобався її голос, він спробував хоч якось пожартувати. – Приходив дякувати за допомогу?

– Не зовсім, – Ольга закурила. – Тут таке… На Штефана Попеляка в поліції геть нічого нема. Факт, що ти допитував його, а потім залишив зв’язаного, подадуть як ваш особистий конфлікт. Він не має претензій, заяви не писатиме.

– А він що, може навіть мати претензії?

– Усе серйозніше, ніж ти думаєш, – вона затягнулася. – Розумієш, розговорили Гнатюка.

– Це я знаю.

– Його та трьох спільників, знайдених у Піщаному, притягнуть за викрадення Яни. Не більше.

– Тобто?

– Я мушу підтвердити, що Гнатюк викрав її з метою викупу. Він уже зізнався в цьому.

Чотар подивився на кінчик її цигарки, потім – знову на обличчя.

– Так. А…

– Дослухай спокійно, зараз усе поясню. Принаймні спробую, – Ольга зробила глибоку затяжку. – Розумієш, Гнатюк назвав усіх шістьох пацієнтів. Це діти або близькі родичі відомих політиків та бізнесменів. Операції робилися сам знаєш як. Таким чином, вони стають співучасниками злочинів.

– Звичайно. Усі чудово знали, на що йдуть.

– Оприлюднювати навіть один такий факт не можна.

– Хто сказав?

– Начальник тутешньої поліції Кушнірук. А йому порадили робити так із Києва. Він не дзвонив – їздив туди. Усе розказав, за зачиненими дверима. Отримав певні вказівки. Зрештою, – зітхнула Ольга, – як їх покарати? Забрати назад у прооперованих незаконно пересаджені органи?

Чотар уже забув, що таким речам не треба дивуватися.

– Зникали люди, Ольго.

– П’ятьох поплічники Гнатюка вивезли подалі від цих місць. Шосте тіло, як ти знаєш, знайшли в доті, недалеко від того хутора. Нема жодних доказів причетності до вбивства Макара Гнатюка чи когось із його людей. Він не зізнається, Вадиме. Натомість бере на себе провину за викрадення Яни. Бо ми ж із тобою, як не крути, шукали мою доньку.

– Чекай… А Женя Заплава?

– Для того є таксист Павло Береговий, – вона докурила до фільтра, акуратно поклала недопалок у смітник поруч із лавкою. – Йому лікарі вже ставлять діагноз. Він, до речі, ні від чого не відмовляється. Де два трупи, там і чотири. Ніхто не питає. Як поліція і слідство вирішать це питання, мене, чесне слово, не хвилює. Я втомилася, Вадиме, дуже втомилася. Хочу, аби все скінчилося.

– І готова прийняти угоду?

– Готова! – сказала виклично. – Уяви собі, готова. Мертвих не повернеш. Тіла знайдуть, повернуть рідним, хай зниклі безвісти будуть поховані як слід. Я сумую разом із іншими, та давай так: нехай кожен ховає своїх мерців. А живі хай живуть. Це я про себе, Яну… Про тебе. Стара лікарка отримала Божу кару. Піщане лишиться там, де стоїть, краще йому вже ніхто в цьому світі не зробить. Гнатюк та його банда сядуть.

– Відповідатимуть не за все.

– Це щось змінить? Вадиме, це справді нічого не змінить!

– Усе через шістьох персон, яких краще не чіпати й узагалі лишити в спокої.

– Не краще. Безпечніше.

– Ти відчуваєш небезпеку, Ольго? Тобі погрожували? Із тебе силою взяли слово не рухати справу далі й прийняти, як є?

– Ні, – вона сумно хитнула головою. – Мені пояснили. А я – не дурна. Ще раз кажу: Яна жива. Подібне більше не повториться в Піщаному, просто нема кому цим займатися. У Шацьку вже оновили поліцію майже на сімдесят відсотків. Якої справедливості ти ще хочеш?

– Не знаю.

Чотар зараз говорив чесно.

Він не знав відповіді.

Її не було – такої, яка б усіх задовольнила.

– Вирішувати тобі, – промовив нарешті.

– Я вже вирішила, – Ольга витягла нову цигарку. – Знаєш, тут якось подумала кинути курити. Навіть потерпіла півдня. Потім прийшло інше: здоровий спосіб життя не завжди корисний. Яна – тому приклад.

– Не все, у що ми віримо, правильно. Це хочеш сказати?

– Саме так, – сказала Ольга. – Особливо коли йдеться про віру в повну справедливість. Вона, справедливість, різною буває.

– Та знаю. Мені б не знати.

Вадим Чотар не думав, що посміхнеться у відповідь на легку посмішку Ольги Барви.

Але посміхнувся.

м. Київберезень-травень 2018 року

1

Водиш, щоб мені не було нудно (діал.).

(обратно)

2

Роман колумбійського письменника Габріеля Гарсія Маркеса, виданий 1975 року. Розповідає про тривале панування Великого Диктатора та самотність абсолютної влади. Прообразом Генерала автор зробив одразу кількох реальних диктаторів

(обратно)

3

Дятел (діал.).

(обратно)

4

Диво-Жінка (Wonder Woman) – персонаж коміксів видавництва «DC Comics». Уперше з’явилася в грудні 1941 року, за сюжетом – принцеса амазонок, яка брала участь у боротьбі з німецькими нацистами. Персонаж діє вже більше 70 років, доєднавшись до когорти супергероїв-чоловіків, створених цим видавництвом.

(обратно)

Оглавление

Пролог Утікач

Частина перша Самітник кульгавий

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Частина друга Проклята дорога

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

Частина третя Утрачений рай

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Частина четверта Контрабанда і торгівля

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Частина п’ята Таксі недорого

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Частина шоста Серце Піщаного

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Епілог Угода Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg