«Код да Вінчі»

Код да Вінчі (fb2) - Код да Вінчі (пер. Евгения Анатольевна Кононенко) (Роберт Ленґдон - 2) 3140K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дэн Браун

Ден Браун Код да Вінчі (підліткова версія)

© Dan Brown, 2016

© Will Staehle, Jacket art, 2016

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

* * *

Любий читачу,

Я завжди любив таємниці й коди.

Відбувається щось неймовірне, коли раптом бачиш, що таємницю заховано… прямо в тебе перед носом.

Коли мені було десять років, я зіткнувся зі своїм першим кодом — рядом символів на смужці паперу, яка висіла на різдвяній ялинці. Коли я нарешті розшифрував ті символи, то, як виявилося, то було послання від моїх батьків про те, що за кілька годин ми всі їдемо в дивовижну подорож усією родиною.

І вже від того ранку мене назавжди полонили коди — таємничі послання, які, щоб зрозуміти, треба розплутати. Усе своє життя я досліджую цей прихований світ, а кілька років тому зустрівся із найзагадковішим кодом з усіх, які мені траплялися.

Цей код був стародавній, він спантеличував. І найцікавіше, що все приховане було просто на видноті.

Як твердить легенда, цей код оберігає дивовижну таємницю. Одні вважають: якщо ви дізнаєтесь розгадку, то відтоді будете бачити світ зовсім по-іншому. А другі кажуть, що розгадка — то лише міф, шурхіт у тумані.

Хоч би там що, але ви тримаєте в руках книгу, яка оповість вам історію чоловіка та жінки, які шукали, як розшифрувати таємницю і розгадати заховану загадку. Чи повірите ви в цю загадку, чи ні, але станете співучасником її розкриття, і сподіваюся, ця подорож надихатиме вас шукати вашу власну правду, якою б вона не була.

Щиро ваш

Ден Браун

Довідка

Пріорат Сіону — європейська таємна організація, заснована в 1099 році — існує насправді. У 1975 році в Національній бібліотеці в Парижі знайшли пергамент, відомий як Les Dossiers Secrets[1], що містив список членів Пріорату Сіону, серед яких були науковець сер Ісаак Ньютон, художник і скульптор Сандро Боттічеллі, письменник Віктор Гюґо, а також художник і винахідник Леонардо да Вінчі.

«Opus Dei» — це фанатична католицька секта, щодо якої багато дискутували, бо про неї стала відома дуже суперечлива інформація. Вона побудувала свій штаб у Нью-Йорку, вклавши в будівництво 47 мільйонів доларів. Усі описи творів мистецтва, архітектури, документів, таємних ритуалів відповідають дійсності.

Код да Вінчі

І знову присвячується Блайз… Більше, ніж будь-коли

Пролог

Музей Лувр, Париж, 22.46

Відомий куратор Жак Соньєр, заточуючись, зайшов під лунке склепіння Великої галереї музею. Він кинувся до найближчої картини — Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сімдесятишестирічний чоловік з силою потягнув на себе шедевр сімнадцятого століття і впав на спину, накритий цим полотном. Як він і очікував, поруч із гуркотом опустились металеві ґрати, перегородивши вхід у цей зал. Паркетна підлога задвигтіла. Вдалині заревла сигналізація. Якусь мить куратор лежав нерухомо, важко дихаючи і намагаючись зібратися з думками. «Я ще живий». Він вибрався з-під картини й роззирнувся, щоб сховатися в одній з безлічі ніш у цьому залі.

— Не рухатися! — голос прозвучав страхітливо близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і повільно повернув голову.

На відстані якихось п’ятнадцяти футів[2] від прегородки височів силует нападника, який дивився на нього крізь металеві ґрати. Він був високий і широкоплечий, із блідим, як у мерця, обличчям, із білим, неначе свіжа деревина, волоссям. Його очі були рожеві, а зіниці темно-червоні. Альбінос тримав пістолет, дуло якого було націлено прямо на куратора.

— Ти не втечеш, — з його акценту складно було визначити, звідки він, — кажи мені, де він.

— Я вже сказав вам, — уривчасто мовив куратор, — не розумію, про що ви.

— Ти брешеш, — чоловік стояв нерухомо, лише виблискували його очі фантома. — Ти і твої брати володієте тим, що не є вашим. Скажи мені, де воно заховане, тоді залишишся живим, — чоловік навів револьвер на голову куратора. — Невже це таємниця, за яку ти ладен померти?

Соньєрові забило дух.

Чоловік нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера.

Соньєр підняв руки, ніби захищаючись.

— Зачекайте, — повільно мовив він. — Я скажу вам те, що ви хочете.

Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

— Так. Саме це говорили мені й інші.

Соньєр жахнувся. «Інші?»

— Я їх усіх познаходив, — їдко всміхнувся велетень, — усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

«Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів[3], теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

Нападник знову навів на нього револьвер.

— Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

Правду. Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

Чоловік тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі; його думки закрутились у вихорі жаху і жалю.

Клацання холостого пострілу луною відбилось у коридорі.

Куратор розплющив очі.

Чоловік за ґратами глянув на свою зброю із якимось подивом. Вирішив дістати другий патрон, а потім, здається, передумав, спокійно глянувши на живіт Соньєра.

Куратор глянув униз і побачив на кілька дюймів[4] нижче грудей на своїй білій лляній сорочці маленьку дірку від кулі. «Мій живіт». Оскільки він мав досвід війни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.

— Я зробив свою справу, — сказав чоловік за ґратами і пішов.

Лишившись сам, Соньєр знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, він помре. Але цієї миті значно більше, ніж власної смерті, він боявся іншого.

«Я маю передати свою таємницю». Він знайшов у собі сили, щоб спробувати підвестися.

Ледь стоячи на ногах, він уявив своїх трьох убитих братів. Він згадав про покоління, які були до них, і про ту місію, яку їм було довірено.

Нерозривний ланцюг знання.

А тепер, попри всю величезну обачність… попри всі застережні заходи… Жак Соньєр був останньою ланкою, єдиним охоронцем наймогутнішої таємниці, яку хтось колись оберігав.

Хитаючись, він усе-таки змусив себе звестися на ноги.

«Я маю знайти спосіб…»

Він був у пастці у Великій галереї, і на всій землі була лише одна людина, якій він міг передати смолоскип. Соньєр оглянув стіни своєї розкішної в’язниці. Люди на картинах найславетніших художників усміхалися йому, як старі друзі.

Долаючи біль, він зібрав усі свої сили й винахідливість. Відчайдушне завдання, яке він має виконати, потребуватиме від нього кожної секунди тих хвилин, які йому лишилися.

Розділ 1

Роберт Ленґдон повільно прокидався.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий деренчливий звук. Він навпомацки знайшов нічник і ввімкнув його. Примружившись у його світлі, побачив розкішну спальню зі старовинними меблями вісімнадцятого століття, розписами на стінах і величезним ліжком червоного дерева під балдахіном.

«Де я?»

На жакардовому купальному халаті, що висів на спинці його ліжка, він побачив монограму Готель «Ріц» Париж.

Поступово туман розсіювався. Сівши на ліжку, він глянув у дзеркало на всю стіну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний і перевтомлений, зазвичай яскраві сині очі зараз були бляклі й каламутні. На його міцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помітно виділялася на тлі його густого чорного волосся.

Він підняв слухавку.

— Алло!

— Мсьє Ленґдон? — озвався чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Ошелешений Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. Було 00:32. Він спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

— Це портьє, мсьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. І наполягає на зустрічі.

Ленґдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це міг прийти до нього? Перед його очима був зім’ятий плакат на столику поряд.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

ласкаво запрошує

на зустріч із Робертом Ленґдоном,

професором релігійної символіки,

Гарвардський університет, США

Ленґдон застогнав. Його книга про релігійне малярство та символіку несподівано зробила його відомим у світі мистецтва, і сьогоднішня лекція — слайд-шоу про поганські символи, приховані у камінні Шартрського собору, — очевидно, розгнівала деяких консервативно налаштованих слухачів. Імовірно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.

— Вибачте, — сказав Ленґдон, — але я дуже втомився…

— Але мсьє, — поспіхом і пошепки заговорив портьє, — це дуже поважний чоловік. Він уже вирушив до вашої кімнати.

Тепер Ленґдон остаточно прокинувся.

— Ви спрямували когось просто до мене?

— Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опір владі й затримувати її.

— Та хто ж це?

Але портьє вже поклав слухавку.

Тієї самої миті у його двері постукав важкий кулак.

Ленґдон виліз із ліжка. Його ноги по кісточки занурилися в пухнастий килим. Він накинув готельний халат і рушив до дверей.

— Хто там?

— Містер Ленґдон? Мені треба поговорити з вами, — чоловік розмовляв англійською з акцентом, голос був різкий, владний. — Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управління Судової поліції.

Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?

Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.

— Я можу увійти?

Ленґдон вагався, почуваючись невпевнено.

— Що все це означає?

— Мій капітан вимагає вашої експертизи в одній приватній справі.

— Зараз? — заперечив Ленґдон. — Але ж уже ніч!

— Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустріч із куратором Лувру цього вечора?

Ленґдон відчув тривогу. Він та легендарний куратор Лувру Жак Соньєр домовлялись про зустріч після лекції, але Соньєр так і не з’явився.

— Так. Звідки вам про це відомо?

— Ми знайшли ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним нічого не сталося?

Агент важко зітхнув і просунув йому через вузьку щілину у дверях поляроїдний знімок. Глянувши на фото, Ленґдон здригнувся.

— Це фото було зроблено менше як годину тому. У приміщенні Лувру.

Коли Ленґдон роздивився як слід дивний знімок, його недавнє обурення швидко змінилося шоком.

— Ми сподіваємося, ви б могли допомогти нам зрозуміти, що сталося, зважаючи на ваше знання символіки та ваші наміри зустрітися із Соньєром.

Жах, який відчув Ленґдон, не минав.

— Цей символ, — заговорив він, — і як дивно це тіло…

— Розміщено? — закінчив фразу агент.

Ленґдон кивнув, знову здригаючись від споглядання світлини.

— Не можу уявити, хто б міг зробити таке.

Обличчя агента було похмурим.

— Ви не зрозуміли, мсьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цьому фото… — він зробив паузу, — мсьє Соньєр вчинив сам.

Розділ 2

За милю звідтіля величезний альбінос на ім’я Сайлас входив у центральну браму розкішної резиденції на вулиці Лабрюєра. Він носив на стегнах ланцюг із шипами, так звану волосяницю. Всі справжні послідовники «Шляху» носили на собі цей пристрій: шкіряний пояс із металевими колючками, які спричиняли біль — як вічне нагадування про страждання Христа на хресті. Його душа раділа, що він служить Господу.

Сайлас увійшов до вестибюля і тихо рушив сходами нагору, щоб нікого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Він зайшов, причинивши за собою двері.

Кімната була спартанська: дерев’яна підлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за ліжко. Цього тижня тут, у Парижі, він у гостях, а його постійний притулок був у Нью-Йорку.

«Господь дав мені притулок і мету життя».

Цієї ночі Сайлас нарешті відчув, що почав повертати свій борг. Заквапившись до шафки, він витяг із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.

— Так, — відповів чоловічий голос.

— Учителю, я повернувся.

— Говори, — наказав голос, який, здається, був радий чути його.

— Всіх чотирьох уже нема. І сенешалів, і Великого магістра.

Далі була пауза, ніби для молитви.

— То ти, я так гадаю, маєш якусь інформацію?

— Всі четверо казали те саме. Не змовляючись, — Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця інформація, яку він витяг зі своїх жертв, шокуватиме. — Учителю, всі четверо підтвердили існування легендарного наріжного каменя.

Він почув у слухавці дихання, яке свідчило про схвильованість Учителя.

— Наріжний камінь…

Згідно з переказами, братство створило мапу з каменя — наріжний камінь — плиту, на якій вирізьблено координати найбільшої таємниці братства: таємниці такої могутньої, що її захист, власне, і є сенсом його існування.

— Коли ми заволодіємо наріжним каменем, — прошепотів Учитель, — ми просто зробимо ще один крок.

— Ми ближче, ніж ви думаєте. Наріжний камінь тут, у Парижі.

— У Парижі? Не може бути. То було б занадто просто.

Сайлас відновив усі події того вечора… як усі чотири жертви за мить до смерті, як розповідав Сайлас, повторювали одне й те саме: наріжний камінь надійно заховано в одній зі старовинних паризьких церков, а саме у церкві Сен-Сюльпіс.

— У Божому храмі! — вигукнув Учитель. — Як вони насміялися з нас!

— Що вони й робили протягом століть!

Учитель замовк, аби відчувалась урочистість моменту. А потім заговорив:

— Ти дуже прислужився Господу. А тепер, Сайласе, ти маєш знайти мені наріжний камінь. Негайно. Цієї ночі.

Й Учитель пояснив, що треба зробити.

Коли Сайлас поклав слухавку, на його тіло чекали нові муки. Одна година, сказав він собі, вдячний Учителеві, що той залишив її йому, перш ніж іти в Дім Господа. «Я маю очистити свою душу від сьогоднішніх гріхів».

— Біль — це добре, — прошепотів він.

Розділ 3

Свіже квітневе повітря вривалося у віконце автомобіля Судової поліції, який мчав Парижем. Роберт Ленґдон сидів ззаду на місці пасажира й намагався навести лад у своїх думках. Він прийняв душ і поголився, тож виглядав непогано, але в голові панували безлад і тривога. Він не міг забути мертвого тіла куратора на фотографії.

Жак Соньєр мертвий.

Він відчував смерть куратора як велику втрату. Хоча Соньєр мав репутацію самотнього дивака, його відданість мистецтву викликала велику повагу, і Ленґдон дуже хотів познайомитися з ним.

Місто поступово затихало: вуличні продавці мигдалю в цукрі ховали свої прилавки-візочки, офіціанти виносили торби зі сміттям, закохані пригорталися одне до одного, щоб не змерзнути на вітрі, що доносив пахощі жасмину. Двотонний «сітроен» упевнено їхав повз вечірній натовп.

— Капітан був дуже радий, що ви ще лишилися в Парижі, — сказав агент, на повній швидкості обганяючи седан біля славетного саду Тюїльрі, місця, яке Ленґдон завжди вважав мало не священним. То був сад, у якому художник Клод Моне експериментував із формами й барвами, чим сприяв народженню імпресіонізму.

Агент вимкнув сирени, і Ленґдон зітхнув із полегшенням, насолоджуючись настанням тиші. «Сітроен» повернув ліворуч, на захід центральним бульваром, обігнув круглий ставок і рушив порожньою вулицею до широкої чотирикутної площі. Тепер можна було побачити кінець саду Тюїльрі, позначений величезною кам’яною аркою.

Арка Каррузель[5].

Шанувальники мистецтва люблять це місце. Звідси можна побачити чотири найкращих музеї, по одному на кожну сторону світу. Праворуч, з південного боку, Ленґдон бачив артистично освітлений фасад колишнього залізничного вокзалу, тепер це музей д’Орсе[6]. Ліворуч виднілася верхівка ультрамодерного центру Помпіду[7], де розміщено Музей сучасного мистецтва. Позаду, на заході, понад деревами височів старовинний обеліск Рамзеса, який є орієнтиром для музею Же де Пом[8].

Ну, а прямо на схід крізь Арку Ленґдон тепер міг бачити палац доби Ренесансу, який є найвідомішим у світі музеєм мистецтв.

Це Лувр.

Споруджений у формі величезної підкови, Лувр є найдовшою будівлею Європи, довшою за Ейфелеву вежу, якщо ту покласти на землю. Ця будівля велично здіймається на тлі паризького неба, її площа між крилами сягає мільйона квадратних футів. Ленґдон пам’ятає, як колись обійшов Лувр по периметру — то була дивовижна прогулянка довжиною в три милі.

За оцінками фахівців, знадобиться п’ять тижнів, щоб належним чином оглянути 65 300 мистецьких об’єктів у цій будівлі, але більшість туристів віддає перевагу скороченому огляду, який Ленґдон назвав «Полегшеним Лувром». Це спринтерська пробіжка музеєм із зупинками біля трьох найславетніших експонатів: Мони Лізи, мармурової Венери Мілоської та крилатої Ніки, богині Перемоги.

Водій витяг рацію і швидко заговорив французькою:

— Monsieur Langdon est arrivé. Deux minutes[9]. — Він обернувся до Ленґдона: — Капітан чекатиме на вас біля головного входу. — І він погнав «Сітроен» швидше по краю дороги.

Піраміда.

Вхід — неомодерна скляна піраміда висотою сімдесят один фут, спроектована Пеєм, американським архітектором китайського походження, — став не менш славетний, ніж сам музей, хоча й було багато різних думок.

— Вам подобається наша піраміда? — спитав агент.

Ленґдон нахмурився. Він знав, що то було провокаційне питання. Якщо подобається, можна показати відсутність смаку, якщо ні — виявиш неповагу до Франції.

— Міттеран був відважною людиною, — відповів він, щоб не виявити себе ні тим, ні тим.

Покійний президент Франції, який збудував цю піраміду, як говорили, страждав від «комплексу Фараона» і тому забудував Париж єгипетськими обелісками та іншими артефактами.

— Як звуть капітана? — спитав Ленґдон, міняючи тему.

— Безу Фаш, — відповів водій. — Ми звемо його le Taureau[10].

Ленґдон обернувся до водія.

— Тобто Бик?

Водій підняв брови.

— Ваша французька краща, ніж можна подумати відразу, мсьє Ленґдон.

«Моя французька жахлива, — подумав Ленґдон, — однак знання назв знаків зодіаку досить непогане. Астрологія має ту саму мову в усьому світі, і Taurus — то завжди Бик».

Агент припаркувався і вказав Ленґдону на вхід до піраміди між двома фонтанами — масивні обертові двері.

— Мені наказано залишити вас тут. У мене тепер інші справи. Хай вам щастить, мсьє.

Ленґдон озирнувся й виліз із машини, яка вмить від’їхала, а він рушив до входу. Простяг руку, щоб штовхнути скляні двері, аж тут із темряви знизу гвинтовими сходами піднявся чоловік. Він був чорнявий, кремезний, мав широкі плечі й могутні короткі ноги. Він запросив Ленґдона увійти.

— Я Безу Фаш, — сказав він Ленґдону, коли той увійшов у двері, — капітан Судової поліції.

Його утробний голос рокотав, як шторм, що наближається.

Ленґдон простяг йому руку.

— Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша стиснула руку Ленґдона з неймовірною силою.

— Мсьє Ленґдон, — блиснули вуглинки очей капітана, — ходімо.

Розділ 4

Капітан Безу Фаш із його широчезними розпростаними плечима та нахиленою головою був справді схожий на розлюченого бика.

Ленґдон пішов за ним вниз славетними мармуровими сходами в підземний атріум під скляною пірамідою. Спускаючись, вони пройшли біля двох озброєних охоронців Судової поліції. Їх присутність ніби говорила: ніхто не увійде і не вийде без дозволу капітана Фаша.

Ленґдон долав почуття дискомфорту, яке все зростало. Присутність Фаша мала б його заспокоювати, але в Луврі о цій годині панував якийсь загробний дух. Сходинки, наче прохід у кінотеатрі, були освітлені тьмяним світлом вмонтованих у них лампочок, і він чув відлуння власних кроків аж під скляним склепінням. Глянувши вгору, Ленґдон побачив тьмяні відблиски від фонтанів на вулиці.

— Вам це подобається? — спитав Фаш, киваючи в бік піраміди своїм широким підборіддям.

Ленґдон зітхнув. Він був занадто втомленим, щоб продовжувати гру.

— Так, ваша піраміда дивовижна.

— Це шрам на обличчі Парижа, — пробурчав Фаш.

Ось так. Ленґдон відчув, що тому, хто його запросив, догодити важко. Він подумав, чи Фаш знає, що для побудови цієї піраміди за особистим наказом президента Міттерана було використано рівно 666 скляних панелей — дивне розпорядження, яке завжди гаряче обговорювалось прихильниками теорії змови: вони вважали, що 666 — це число сатани.

Він вирішив промовчати.

У міру того, як вони все нижче опускались у підземний хол, його прихований простір поступово виходив із тіні. Підземний рівень Лувру загальною площею 70 тисяч квадратних футів на глибині 57 футів було сплановано як нескінченний грот. Обкладений мармуром теплого вохристого кольору, який гармонійно поєднувався з медовим кольором каменю на фасаді, цей хол завжди був заповнений туристами й залитий сонячним світлом. А зараз приміщення було порожнє й темне і здавалося холодним склепом.

— А де охорона музею? — спитав Ленґдон.

— En quarantaine[11], — відповів Фаш, ніби Ленґдон ставив під сумнів його рішення, — безперечно, сьогодні сюди зайшов той, хто не мав права тут бути. Усіх нічних охоронців допитують. На цей вечір мої люди заміняють музейних охоронців.

Ленґдон кивнув і пішов швидше, щоб не відставати від Фаша.

— Наскільки добре ви знаєте Жака Соньєра? — спитав капітан.

— Я, власне, зовсім його не знаю. Ми не знайомі.

Фаш був здивований.

— Минулого вечора ви мали зустрітися вперше?

— Так. Ми планували зустрітися на прийнятті після моєї лекції, яку організовував Американський культурний центр, але він так і не прийшов.

Поки Фаш щось занотовував до свого маленького записника, Ленґдон кинув погляд на менш відому піраміду Лувру — величезний світильник у формі піраміди, який звисав зі стелі, наче сталактит.

— Хто з вас запропонував зустрітися вчора ввечері? — зненацька спитав Фаш, ведучи Ленґдона вгору по сходах. — Він чи ви?

Питання видалося дивним.

— Мсьє Соньєр, — відповів Ленґдон, коли вони увійшли в тунель крила Денон[12], де були найвідоміші зали Лувру. — Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Написала, що кураторові стало відомо, що я цього місяця читатиму лекцію в Парижі, і він, поки я буду тут, хоче дещо обговорити зі мною.

— Обговорити що?

— Не знаю! Мистецтво, я думаю. Адже у нас спільні зацікавлення.

Фаш скептично зиркнув на нього.

— І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?

Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.

— Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.

Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.

— Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.

Фаш щось занотував у своєму блокнотику.

Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.

— Ми поїдемо ліфтом, — сказав Фаш, — Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. — Він пригладив волосся м’ясистою рукою. — Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? — продовжував він, коли двері ліфта відчинились.

— Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.

— Розумію. І що то за тема?

Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.

— Власне, це праця про поклоніння богиням — концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.

— І Соньєр добре знався на цьому?

— Як ніхто інший.

— Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, — висловив припущення Фаш, — і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?

Ленґдон похитав головою.

— Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.

— Ви і мсьє Соньєр, — сказав капітан, коли ліфт рушив, — ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.

— Ні. Ніколи.

Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана — срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata — хрест із коштовностями — графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.

Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.

— Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?

«Гадаю, ні», — подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.

Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.

Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом — лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.

— Сюди, — сказав Фаш, різко повертаючи праворуч і ведучи його рядом з’єднаних між собою галерей.

Ленґдон ішов за ним, поступово звикаючи до темряви. Довкола з пітьми почали виступати великі олійні полотна, неначе у величезній фотолабораторії проявлялися світлини. Камери стеження вгорі на стінах посилали відвідувачам чіткий сигнал: Ми вас бачимо. Нічого тут не чіпайте.

— Хоч одна з них справжня? — спитав Ленґдон, вказуючи на камери.

Фаш похитав головою.

— Звичайно ж ні.

Ленґдон не здивувався. Якщо брати до уваги площі Лувру, потрібно мати сотні працівників, які б лише сиділи й контролювали відеоспостереження. Більшість великих музеїв зараз послуговується системою затримання. Не дай крадію вийти. Тримай його всередині. Система затримання вмикається після закінчення роботи музею, і якщо зловмисник торкається якогось експоната, всі виходи перекриваються і крадій буде заблокований ще до прибуття поліції.

У глибині викладеного мармуром коридору лунали голоси. Здавалося, шум ішов з великого алькова, який знаходився праворуч. Звідти лилося яскраве світло.

— Там кабінет куратора, — сказав капітан.

Коли вони наблизились до алькова, Ленґдон крізь відчинені двері побачив розкішний кабінет Соньєра з дерев’яними панелями та картинами великих майстрів. Там метушилося кілька поліцейських, вони щось занотовували й розмовляли по телефону. Один з них сидів за величезним старовинним письмовим столом Соньєра і щось набирав у ноутбуку. Вийшло так, що приватний кабінет куратора став командним пунктом поліції.

— Messieurs! — гукнув їм Фаш, і всі вони обернулися. — Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu?[13]

Ленґдон неодноразово вішав на двері номера в готелях табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож зрозумів зміст наказу. Фаша і Ленґдона не можна було турбувати ні за яких обставин.

Усі в кабінеті кивнули, висловлюючи цим своє розуміння.

Покинувши невелике зібрання агентів, Фаш повів Ленґдона далі темним коридором. За тридцять ярдів був вхід до найпопулярнішого відділу Лувру, Великої галереї — коридору, який здавався нескінченним: там містилися найцінніші в Луврі шедеври італійських майстрів. Ленґдон знав: саме там лежало тіло Соньєра; він упізнав на фото знаменитий паркет, тож помилки бути не могло.

Коли вони підійшли, він побачив, що вхід перекрито величезними сталевими ґратами, ніби із середньовічних замків, які стримували напад ворожої армії.

— Система затримання, — сказав Фаш, коли вони наблизилися до брами.

Ленґдон зазирнув крізь ґрати у присмерк ледь освітленої Великої галереї.

— Давайте, а я за вами, — сказав Фаш, піднімаючи над підлогою низ ґрат на два фути. — Прошу, пролазьте під низом.

Ленґдон глянув на вузький простір біля його ніг під масивними ґратами, де можна було лише проповзти. «Здається, він жартує». Загорожа виглядала, як гільйотина, яка очікує на свою жертву.

Фаш щось пробурчав французькою й подивився на годинник. Потім опустився на коліна і просунув своє огрядне тіло під ґратами. А тоді підвівся і глянув на Ленґдона крізь ґрати.

Ленґдон зітхнув. Поклавши долоні на полірований паркет, він ліг на живіт і подався вперед. Але проповзаючи, зачепився коміром свого твідового піджака за нижню частину ґрат і боляче вдарився потилицею об залізо.

«Обережніше, Роберте», — подумки сказав він і таки проліз у щілину. А підвівшись, запідозрив, що ця ніч збирається бути дуже довгою.

Розділ 5

Центральна штаб-квартира і конференц-центр організації «Opus Dei» розташовується на Лексинґтон-авеню, 243, у Нью-Йорку. Вежа площею 133 тисячі квадратних футів містить сотні спалень, шість їдалень, бібліотеки, кімнати для зустрічей та офіси. Сімнадцятий поверх повністю житловий. Чоловіки послуговуються центральним входом на Лексинґтон-авеню, а жінки, які завжди мають триматися окремо від чоловіків, входять через бічний вхід.

Цього ж вечора трохи раніше у вівтарі свого пентхаузу єпископ Мануель Арінґароса спакував маленьку валізку й одяг традиційну чорну сутану. На його пальці була єпископська каблучка з чотирнадцятикаратного золота із пурпуровим аметистом і великими діамантами, сконструйована у вигляді посоха.

Як президент «Opus Dei», єпископ Арінґароса присвятив останнє десятиріччя свого життя поширенню ідей «Справи Божої», дослівно «Opus Dei». Ця організація, яку заснував у 1928 році іспанський жрець Хосе Марія Ескріва, виступала за повернення традиційних католицьких цінностей, як про це писалося у книзі Ескріви «Шлях». До сьогодні було поширено більше чотирьох мільйонів примірників цієї книги сорока двома мовами, і «Opus Dei» стала потужною силою із резиденціями, навчальними центрами і навіть університетами мало не в кожному великому місті земної кулі. Голова католицької церкви, папа, разом із кардиналами у Ватикані схвалив і благословив цю організацію.

Одначе заможність і сила впливу «Opus Dei» викликали підозру.

— Багато хто називає «Opus Dei» тоталітарною сектою. А ще про вас кажуть, що ви — ультраконсервативна християнська громада. То хто ви є? — нерідко питали репортери.

— «Opus Dei» — ні те, ні інше, — терпляче відповідав єпископ. — Ми належимо до католицької церкви, ми є спільнотою католиків, яка обрала своїм пріоритетом дотримуватись католицької доктрини так суворо, як тільки це можливо в повсякденному житті. Тисячі членів «Opus Dei» мають сім’ї та чинять Божу справу у своїх громадах. Інші обирають аскетичне життя у наших центрах. Це їхній особистий вибір, але кожен в «Opus Dei» має на меті покращити світ, роблячи Божу справу. Звичайно ж, це чудова мета.

Одначе це нікого не переконувало. Медіа люблять скандали, а «Opus Dei», як і інші великі організації, мала серед своїх членів кілька заблудлих душ, котрі кидали тінь на всіх. Медіа стали називати «Opus Deі» Божою мафією або культом Христа.

«Ми боїмося того, чого не розуміємо», — думав єпископ Арінґароса.

П’ять місяців тому, проте, калейдоскоп влади потрусили невдало. Арінґароса все ще не міг отямитися від удару.

І тепер, сидячи на борту приватного літака, який тримав курс на Рим, він дивився у вікно на темну Атлантику. Сонце вже сіло, але єпископ знав, що його власна зоря знову сходила. «Цього вечора битву буде виграно, — думав він, дивуючись, чого це він лише місяць тому почувався таким безсилим. — Вони самі не знають, яку війну розпочали». На якусь мить його очі зупинилися на власному відображенні у вікні: темне й довгасте обличчя, на якому виділявся плаский ніс, розплющений кулаком в Іспанії, коли єпископ ще був молодим місіонером. Тепер він не зважав на фізичні вади. Арінґароса перебував у світі духу, не плоті.

Коли літак минув узбережжя Португалії, у кишені сутани почав вібрувати мобільний. Єпископ знав, що неодмінно має відповісти. Лише один чоловік у світі знав цей його номер: той, хто писав йому повідомлення на телефон. Схвильований, він спокійно відповів.

— Так?

— Сайлас визначив, де наріжний камінь, — відповів абонент. — Це в Парижі. У церкві Сен-Сюльпіс.

— Тоді ми вже близько.

— Ми скоро матимемо його. Але потрібен ваш вплив.

— Звичайно. Скажіть, що мені робити.

А за п’ятсот миль від нього альбінос на ім’я Сайлас стояв у маленькій мисці з водою, миючи свою спину — це був ще один його особистий ритуал. «Очисти ісопом[14] мене — і буду я чистий, — молився він словами псалма. — Обмий Ти мене — і я стану біліший від снігу[15]!»

Останні десять років Сайлас слідував законам «Шляху», відмиваючи себе від гріхів, перебудовуючи власне життя, відчищаючи насильство минулого. «Послання Ісуса — це світ… любові». Ці слова він вивчив ще на початку і тримав їх у своєму серці.

Послання, яке загрожували знищити вороги Христа.

«Того, хто погрожує Господу силою, — прошепотів він, — силою буде й знищено».

Цього вечора Сайлас викликав їх на двобій.

Розділ 6

Пролізши під охоронними ґратами, Роберт Ленґдон тепер стояв усередині Великої галереї, де в Луврі експонували найвідоміші твори італійського мистецтва. Стіни висотою тридцять футів здіймалися з обох боків, угорі розчиняючись у темряві. Червоне світло нічних лампочок розсіювалося навколо й кидало химерні відблиски на численні натюрморти і релігійні сцени, написані да Вінчі та іншими великими майстрами.

Коли погляд Ленґдона ковзнув по мостинах паркету, який багато хто вважав найдивовижнішим експонатом цього крила, його очі зупинилися на предметі, який чомусь лежав на підлозі за кілька ярдів[16] ліворуч, загороджений поліцейською стрічкою. Він обернувся до Фаша.

— Це Караваджо?

Фаш кивнув, навіть не глянувши.

Це полотно, майнуло в голові Ленґдона, коштує більше двох мільйонів доларів, і ось воно лежить на підлозі, наче непотрібний плакат.

— Що ця картина там робить?!

Фаш сердито глянув на нього:

— Це місце злочину, містере Ленґдон. Ми нічого не чіпаємо. Цю картину зірвав зі стіни куратор. Саме так він активував систему безпеки. Ми припускаємо, що на нього було вчинено замах у його кабінеті, потім він тікав до Великої галереї й там стягнув картину зі стіни. Ґрати вмить упали й заблокували вхід.

Ленґдон був спантеличений.

— Отже, той, хто вчинив замах на куратора, потрапив до Великої галереї?

Фаш похитав головою.

— Ґрати безпеки відгородили Соньєра від нападника. Вбивця залишився в коридорі й стріляв крізь ці ґрати, — Фаш вказав на помаранчеву мітку, прикріплену до ґрат, під якими вони щойно пролізли.

— Соньєр помер тут сам.

Ленґдон глянув на довжелезний коридор попереду.

— То де його тіло?

Фаш поправив шпильку у вигляді хреста на своїй краватці й рушив уперед.

— Як ви, певне, знаєте, Велика галерея досить довга.

Її довжина, як пригадував Ленґдон, сягала півтори тисячі футів. Крокуючи слідом за Фашем, він думав, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не мати змоги зупинитися біля жодного. Але до тіла вони так і не доходили.

— Жак Соньєр пройшов таку відстань?

— Мсьє Соньєр мав кульове поранення в живіт. Він помирав повільно. Десь п’ятнадцять чи двадцять хвилин. То, без сумніву, була надзвичайно сильна людина.

Ленґдон, вражений, обернувся.

— Охороні потрібно було п’ятнадцять хвилин, аби сюди дістатися?

— Звичайно ж ні. Охорона Лувру миттєво відреагувала на тривогу і побачила, що Велику галерею перекрито. Крізь ґрати вони могли почути якийсь рух у кінці коридору, але бачити не могли нічого. Згідно з інструкцією, вони викликали нас. Ми прибули за п’ятнадцять хвилин, підняли ґрати, щоб можна було пролізти знизу, і я послав всередину десяток озброєних людей. Вони прочесали всю галерею вздовж і впоперек у пошуках нападника.

— І що?

— І нікого не знайшли. За винятком… — він зробив жест углиб, — його.

Ленґдон підняв голову й глянув туди, куди вказував палець Фаша. На відстані тридцяти ярдів самотньо горів переносний ліхтар, і його світло відбивалося на паркеті, утворюючи застиглий ясний острівець у темряві галереї. Всередині освітленого кола, як комаха під мікроскопом, лежав куратор.

Коли вони підійшли до тіла, у Ленґдона все похололо всередині. Це було найдивніше видовище із будь-коли бачених ним. На паркеті лежало оголене тіло Жака Соньєра саме так, як він бачив на фотографії. Тіло куратора простяглося точно у відповідності з центральною віссю приміщення, його руки й ноги були розпластані вшир, а одяг охайно складено поряд. Прямо під грудною кісткою кривава пляма позначала те місце, куди увійшла куля. Крові витекло на диво мало, невеличка калюжка темної рідини.

Вказівний палець лівої руки теж був у крові. Схоже, він вмочив його в рану, і власна кров послужила йому чорнилом, а його оголений живіт — папером, де він намалював п’ять прямих ліній, які утворювали п’ятикутну зірку.

Пентаграма.

Ленґдону стало моторошно.

Він малював сам на собі.

— Мсьє Ленґдон?

Темні очі Фаша знову глянули на нього.

— Це пентаграма, — заговорив Ленґдон, і його голос глухо зазвучав під склепінням, — один із найстаріших символів на землі. Його використовували за чотири тисячі років до Різдва Христового.

— І що він означає?

Ленґдон завжди вагався, коли йому ставили таке запитання. Пояснювати, що «означає» символ, було все одно, що говорити, як хтось має відчувати ту чи ту мелодію.

— Символи в різних випадках мають різні значення, — сказав він, — слід почати з того, що пентаграма — це поганський релігійний символ.

Фаш кивнув:

— Поклоніння дияволу.

— Ні, — заперечив Ленґдон, відразу збагнувши, що невдало дібрав слово.

Зараз поняття «поганство» стало ледве не синонімом поклоніння дияволу, що є грубою помилкою. Це слово походить від латинського paganus, що означає «мешканці сільської місцевості». «Погани» — це всього-на-всього сільські мешканці, які дотримуються старих релігійних ритуалів поклоніння природі.

— Пентаграма, — пояснив він, — це дохристиянський символ, з яким пов’язано поклоніння природі. Це прадавнє поєднання двох половин, інь і янь, як це називають на Сході. Коли чоловіче й жіноче збалансовані, у світі настає гармонія. Коли ні — панує хаос. — Він показав на живіт Соньєра: — Ця пентаграма символізує жіночу частину всіх речей, те, що релігійні історики називають «сакральна жіночість» або «священна богиня». Соньєр мав знати це як ніхто інший.

— Отже, Соньєр намалював на своєму животі символ богині?

Ленґдон мав визнати, що це справді здається дивним.

— Пентаграма символізує Венеру, богиню жіночого кохання і краси.

Фаш глянув на голого чоловіка і гмикнув.

— Ранні релігії вважали священною Природу та її закони. Богиня Венера і планета Венера були тісно пов’язані, — додав Ленґдон, — і не має значення, яким іменем називали Венеру.

Тепер Фаш здавався знервованим, ніби йому більше подобалась ідея поклоніння дияволу.

— Мсьє Ленґдон, — раптом сказав він, — але ж пентаграма стосується й диявола також. Ваші американські фільми жахів ґрунтуються саме на цьому.

Ленґдон насупився: «Дякую тобі, Голлівуде». П’ятикутна зірка вже стала віртуальним кліше у фільмах жахів про сатаністів — його завжди судомило, коли бачив цей символ у тому контексті.

— Запевняю вас, — сказав він, — незважаючи на те, що ви все це бачите в кіно, історично хибним є пов’язувати пентаграму з дияволом. Хоча символізм пентаграми було за це тисячоліття спотворено. Шляхом кровопролиття.

— Я щось не второпав.

Ленґдон глянув на прикрасу Фаша, не знаючи, як йому краще пояснити.

— Це все церква, сер. Символи, загалом, дуже живучі, але пентаграму спотворено зусиллями римської католицької церкви. То була частина зусиль Ватикану, спрямованих на те, щоб знищити поганські релігії та нав’язати масам християнство, коли церква розпочала кампанію проти поганських богів і богинь, переконавши більшість, що їхні символи позначають зло.

— Продовжуйте.

— Це є доволі поширеним у часи потрясінь, — продовжував Ленґдон, — коли нова влада бере старі символи та змінює їхнє значення. У боротьбі між поганськими та християнськими символами поганські програли: тризуб Посейдона став вилами диявола, ковпак мудреця — символом відьми, а пентаграма Венери — диявольським знаком.

— Цікаво, — кивнув Фаш у бік розпластаного тіла, — а поза? Що ви думаєте про це?

Ленґдон знизав плечима.

— Повторити символ — це найпростіший спосіб підсилити його. Жак Соньєр поклав себе як п’ятикутну зірку.

Фаш уважно подивився на розкидані в різні боки руки, ноги й голову Соньєра і провів рукою по своєму прилизаному волоссю.

— А те, що він голий? — буркнув він, вимовляючи це слово як щось огидне, і знову глянув на тіло чоловіка. — Навіщо він зняв свій одяг?

«Добре запитання», — подумав Ленґдон. Він замислився про це ще тоді, коли побачив фото.

— Мсьє Фаш, я не можу сказати напевне, чому містер Соньєр намалював цей символ на собі або ліг саме в такий спосіб, — мовив він. — Але я можу сказати вам, що така людина, як Соньєр, безсумнівно розглядала пентаграму як священне жіноче начало.

— А власна кров замість чорнила?

— Скоріш за все, йому просто більше нічим було писати.

Фаш якусь мить помовчав.

— Мені здається, він писав власною кров’ю, щоб поліція виконала деякі криміналістичні процедури. Гляньте на його ліву руку.

Ленґдон обійшов тіло, присів навпочіпки і здивовано побачив, що куратор стискав у руках великий маркер із фетровим стрижнем.

— Соньєр тримав це, коли ми його знайшли, — сказав Фаш, відступивши від Ленґдона на кілька ярдів до розкладаного столика, на якому лежали інструменти, дроти, електронні прилади, і вів далі, перебираючи ті предмети: — Ми нічого не чіпали. Ви обізнані з таким типом ручок?

Ленґдон нахилився ще нижче, щоб розгледіти напис на маркері:

STYLO DE lumiÈre NPIRE

Він здивовано глянув угору. Ручками такого типу зі спеціальним фетровим вістрям користувалися музейники, реставратори та поліцейські для нанесення невидимих позначок на предметах. Ці ручки пишуть стійким чорнилом на спиртовій основі, і побачити написане можна лише в темряві. Працівники музеїв такими маркерами позначають рами картин, які потребують реставрації.

Коли Ленґдон підвівся, Фаш вимкнув ліхтар, і галерея раптом занурилась у пітьму. А потім з’явився знову з якимось дивним світильником.

— Ви, можливо, знаєте, — сказав капітан, і його очі відблискували у фіолетовому сяйві, — у поліції використовують такий вид освітлення, коли шукають на місці злочину кров та інші речові докази. Тож ви можете уявити собі, наскільки ми були здивовані… — І він різко спрямував світло на тіло.

Ленґдон глянув униз і вражено здригнувся.

Поряд з тілом світилися пурпуровим останні слова куратора. Коли Ленґдон почав вдивлятися в мерехтливі літери, то відчув, що туман, який оповив цю ніч, густішає. Він ще раз перечитав послання і глянув на Фаша.

— Що, чорт забирай, усе це може означати?

Очі Фаша відсвічували білим.

— Саме це запитання ми хочемо поставити вам, мсьє.

Розділ 7

У церкві Сен-Сюльпіс на третьому поверсі ліворуч від хорів було скромне житло. Більше десяти років воно слугувало домом сестрі Сандрін Бієль — шістдесятирічна черниця почувалася там комфортно.

Вона була відповідальна за нерелігійні аспекти існування церкви — догляд за будівлею, найм працівників, безпеку храму, коли не було парафіян, замовлення вина та облаток для причастя.

Тієї ночі, коли сестра вже спала у своєму невеличкому ліжку, її розбудив телефонний дзвінок. Вона втомлено підняла слухавку:

— Сестра Сандрін, церква Сен-Сюльпіс.

— Вітаю вас, сестро, — чоловік звернувся до неї французькою.

Сестра Сандрін сіла. Котра ж це година? Хоча вона і впізнала голос свого боса, але за п’ятнадцять років він ніколи не будив її. Абат був дуже побожною людиною, йшов додому і лягав спати відразу після меси.

— Я дуже перепрошую, що розбудив вас, сестро, — сказав абат, і його голос був дещо знервований і непевний, — та маю попросити вас про послугу. Мені щойно зателефонував впливовий американський єпископ. Можливо, ви чули про нього? Мануель Арінґароса.

— Голова «Opus Dei»? — «Звичайно ж, я чула про нього. Хто ж зі світу церкви може його не знати?» — подумала.

Згадка про «Opus Dei» була для неї неприємною. Їхній погляд на жінок був у кращому разі середньовічним. Сестра Сандрін була шокована, коли довідалась, що жінки в них були зобов’язані безкоштовно прибирати чоловічі житлові кімнати, поки чоловіки були на месі; жінки спали просто на твердій дерев’яній підлозі, коли чоловікам видавали солом’яні матраци, — усе це як додаткове покарання за первородний гріх. Вона знала, що «Opus Dei» раптом стала могутнішою в останні роки, після того як одна заможна секта нібито переказала мало не мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійних досліджень, відомого як Банк Ватикану.

— Єпископ Арінґароса просив мене про послугу, — роздратовано сказав абат. — Один із його наближених цієї ночі в Парижі, і він завжди мріяв побачити Сен-Сюльпіс.

— Вночі? Але церква набагато цікавіша вдень.

— Сестро, я згоден з вами, але вважатиму за особисту послугу, якщо ви впустите його цієї ночі. Він буде, скажімо… о першій. Тобто за двадцять хвилин.

Сестра Сандрін нахмурилась.

— Звичайно. Буду рада допомогти.

Абат подякував їй та поклав слухавку.

Звісивши ноги з ліжка, сестра Сандрін повільно підвелася, відчуваючи босими ногами холодний камінь. Холод піднімався по всьому її тілу, і раптом вона відчула неясну тривогу.

Чи була то жіноча інтуїція?

Як віруюча, сестра Сандрін уміла знаходити мир завдяки заспокійливим голосам у власній душі. Одначе тієї ночі ті голоси мовчали, як і вся порожня церква навколо неї.

Розділ 8

Ленґдон не міг відвести очей від мерехтливого пурпурового тексту на паркеті. Останнє послання Жака Соньєра зовсім не було схоже на передсмертний лист, принаймні як його собі уявляв Ленґдон.

Ось це послання:

13—3–2—21—1–1—8—5

O, Draconian devil! Oh, lame saint![17]

Хоча Ленґдон поняття не мав, що це означало, він таки збагнув інстинкт Фаша, що пентаграма якось пов’язана з поклонінням дияволу.

О, Драконів диявол!

Соньєр залишив посилання на диявола. Так само дивним був ряд чисел.

— Це схоже на числовий шифр.

— Так, — сказав Фаш, — наші дешифрувальники вже працюють над цим. Ми гадаємо, ці числа можуть бути ключем до того, хто його вбив. Можливо, телефон чи особистий ідентифікаційний номер? Чи мають ці числа якесь символічне значення для вас?

Ленґдон знову глянув на числа. Вони здавалися зовсім випадковими. Коли числа є частиною системи символів, вони зазвичай мають якийсь сенс, наприклад утворюють послідовність. Тут нічого подібного — пентаграма, текст, числа — вони, здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.

— Раніше ви говорили, — сказав Фаш, — що всі зусилля Соньєра були спрямовані на те, щоб скласти якесь послання… поклоніння богині чи щось на кшталт цього? Який зміст цього послання? Цей текст схожий на звинувачення. Вам так не здається?

Ленґдон намагався уявити собі останні хвилини куратора в пастці у Великій галереї, коли той знав, що помирає. Це виглядало логічно.

— Звинувачення на адресу вбивці цілком імовірне, я так думаю.

— Моя робота полягає в тому, щоб знайти ім’я цієї людини. Дозвольте спитати вас, мсьє Ленґдон. Якщо не брати до уваги цифр, що є дивним у цьому посланні?

— Що є дивним? Людина, яка помирає, замикає себе в галереї, знімає одяг, малює на собі пентаграму і пише загадкове звинувачення на підлозі. Тут усе є дивним!

— Соньєр був француз, — рішуче відповів Фаш, — він жив у Парижі. І, одначе, він пише своє послання…

— Англійською мовою, — сказав Ленґдон, нарешті зрозумівши, що мав на увазі капітан.

Фаш кивнув.

— Précisément[18]. Ви розумієте, чому саме?

Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів англійською, але чому саме цією мовою писав він свої останні слова, збагнути не міг. Він знизав плечима.

Фаш знову вказав на пентаграму на животі Соньєра.

— Нічого спільного із поклонінням дияволу? Ви ще й досі сумніваєтесь?

Ленґдон сумнівався вже в усьому.

— Сукупність символів і текст не узгоджуються одне з одним. Мені шкода, але я більше нічим не можу допомогти.

— Можливо, так буде зрозуміліше, — Фаш відступив від тіла і підняв світильник, від чого освітлений простір став ширшим. — А тепер?

На подив Ленґдона, довпруж тіла куратора висвітилося коло. Очевидно, Соньєр, лежачи на підлозі, намагався накреслити кілька дуг, щоб опинитися всередині кола. Умить став зрозумілим його задум.

«Вітрувіанська людина», — збагнув Ленґдон.

«Вітрувіанська людина» да Вінчі стала по всьому світу своєрідним знаком культури, це зображення можна побачити навіть на килимках для комп’ютерних мишей і на футболках. Славетний рисунок складається з ідеального кола, у яке вписано оголеного чоловіка, і його ноги й руки розпластано так само, як у мертвого Соньєра.

Да Вінчі. Ленґдона пройняв дрож подиву. Немає сумніву, Соньєр мав на увазі лише це.

В останні хвилини життя куратор зняв одяг і ліг, у натуральну величину створивши копію геніального рисунка Леонардо да Вінчі.

Коло стало тим головним елементом, якого бракувало. Жіночий символ захисту — оточене колом тіло оголеного чоловіка — завершував гармонію чоловічого й жіночого за да Вінчі. Тепер постає питання, навіщо Соньєр імітував славетний рисунок.

— Мсьє Ленґдон, — сказав Фаш, — звичайно ж, така людина, як ви, знає, що Леонардо да Вінчі мав схильність до чорної магії.

Ленґдона здивувала обізнаність Фаша стосовно да Вінчі, і це, звичайно ж, нарешті могло пояснити підозрілість капітана до поклоніння дияволу. Да Вінчі завжди був «незручною» фігурою для істориків, особливо тих, хто дотримувався християнської традиції. Геніальний художник був гомосексуалістом; він різав трупи, щоб вивчати анатомію; він лишив дивовижні записи, які можна прочитати лише справа наліво; він вірив, що за допомогою алхімії свинець можна перетворити на золото і, можливо, навіть обдурити Бога й створити еліксир безсмертя.

«Нерозуміння породжує недовіру», — подумав Ленґдон.

— Я розумію, про що ви, — сказав він, — але насправді да Вінчі ніколи не практикував чорну магію. То була надзвичайно духовна людина, хоча так, його віра конфліктувала з офіційною церквою, — він пильно зважував кожне слово. — Погляди Соньєра мають багато спільного з да Вінчі… зокрема, він так само був стурбований тим, що церква демонізувала ідею богині.

Очі Фаша посуворішали.

— То ви гадаєте, Соньєр називає церкву кульгавим святим і безжальним дияволом?

Ленґдон вирішив, що розмова пішла не в той бік.

— Усе, що я можу стверджувати, — це те, що мсьє Соньєр присвятив своє життя вивченню історії богинь і тому, як сильно спотворила цю історію католицька церква. Він міг висловити своє розчарування в останньому прощанні.

— Розчарування? — спитав Фаш, і голос його прозвучав вороже. — У цьому посланні звучить радше лють, а не розчарування, чи не так? — він стиснув щелепи. — Мсьє Ленґдон, за час своєї служби я бачив багато смертей, і ось що хочу вам сказати. Коли людина гине від чиєїсь руки, я не вірю, що в останні хвилини вона писатиме темні духовні послання, яких ніхто не зрозуміє. Я вважаю, що в її думках буде одне, — Фаш понизив голос до шепоту, — la vengeance[19]. Я так гадаю, Соньєр писав це, щоб сказати нам, хто його вбив.

Ленґдон знову глянув на напис.

— Але він ніякою мірою нам цього не сказав.

— Ні?

— Ні, — втомлено відбивався він, нічого не розуміючи. — Ви казали, що на Соньєра було вчинено замах у його кабінеті, дуже ймовірно, тим, кому він запропонував увійти.

— Так.

— Тоді дуже ймовірним є висновок, що куратор знав свого нападника.

Фаш кивнув.

— Продовжуйте.

— Отже, Соньєр знав, хто вбив його, то навіщо робити все це? — він вказав на підлогу. — Цифрові коди? Кульгавий святий? Пентаграма на животі? Це все занадто таємниче. Ні, я думаю, що, якби Соньєр хотів повідомити, хто вбивця, він просто написав би його ім’я.

Поки Ленґдон вимовляв ці слова, на обличчі Фаша вперше за весь вечір з’явилась самовпевнена усмішка.

— Précisément, — сказав він, — cаме так.

А неподалік, у кабінеті Соньєра, за величезним столом куратора сидів лейтенант Колле. Якщо не звертати уваги на моторошну фігуру лялькового середньовічного лицаря, який стежив за ним із кутка столу Соньєра, Колле було комфортно. Він одяг навушники і відрегулював сигнал на вході на екрані системи стеження. Все працювало добре. Розмова у Великій галереї прослуховувалась надзвичайно добре.

Обернувшись до свого ноутбука, лейтенант перевірив навігатор системи стеження. На екрані висвітлився детальний план галереї, де лежало тіло куратора.

У глибині Великої галереї блимала крихітна червона цятка.

La marque[20].

Зараз Фаш тримає свою здобич на дуже короткому повідку. Він це вміє. Доводиться лише дивуватися холоднокровності цього Ленґдона.

Розділ 9

Щоб бути певним, що ніхто не переб’є його розмови з Ленґдоном, Безу Фаш вимкнув свій телефон. На жаль, то була дуже дорога модель із двостороннім радіозв’язком, і, попри його накази, один з агентів скористався цим.

— Капітане? — у слухавці тріщало, наче в рації.

Фаш гнівно стиснув зуби. Він кинув на Ленґдона спокійний погляд, ніби перепрошуючи.

— Хвилиночку, — він витяг телефон з-за пояса й натиснув кнопку радіозв’язку. — Слухаю!

— Капітане, прибув агент із департаменту шифрування.

Гнів Фаша вмить послабився. Прибув дешифрувальник? Певне, то добра новина. Фаш, виявивши шифровку Соньєра на підлозі, надіслав усі знімки картини злочину до департаменту шифрування, сподіваючись, що там хтось пояснить йому, що саме намагався висловити Соньєр. Якщо хтось прибув звідтіля, це, найімовірніше, означає, що послання розшифровано.

— Я зараз зайнятий, — рішуче сказав він. — Попросіть дешифрувальника зачекати на командному пункті. Я поговорю з ним, коли звільнюся.

— З нею, — виправили його, — це агент Неве.

Настрій у Фаша відразу погіршився. Тридцятидворічну Софі Неве нав’язали йому два роки тому в рамках міністерської кампанії залучення жінок у поліцію.

Чоловік у слухавці продовжив:

— Агент Неве наполягає, що має негайно поговорити з вами, капітане. Я намагався зупинити її, але вона вже йде до галереї.

Фаш просто не міг повірити своїм вухам:

— Це нечувано! Я чітко сказав…

— Вибачте, мсьє…

За спиною в Ленґдона пролунав жіночий голос; він обернувся й побачив, що до них підходить молода жінка. Її густе волосся кольору бургунді вільно спадало їй на плечі, одягнена вона була дещо недбало в довгий, до колін ірландський светр кремового кольору та чорні легінси. На подив Ленґдона, жінка йшла просто до нього, простягаючи руку для привітання.

— Мсьє Ленґдон, я агент Софі Неве з департаменту шифрування, — вона говорила англійською з французьким акцентом. — Дуже рада бачити вас.

Ленґдон потиснув простягнуту руку і вмить відчув на собі її рішучий погляд. Її пронизливі ясні очі були оливково-зелені.

— Капітане, — вона швидко обернулась до Безу Фаша, — дуже прошу вибачити, що перервала вас, але…

— Це дуже невчасно! — спалахнув Фаш.

— Я намагалась додзвонитися вам, — Софі продовжувала англійською, ніби з поваги до Ленґдона. — Я дешифрувала цифровий код.

У Ленґдона прискорено забилося серце. Вона зламала код?

— Я поясню, що саме, — сказала Софі. — А поки що у мене інформація для мсьє Ленґдона.

На обличчі Фаша відбилася тривога.

— Для мсьє Ленґдона?

Вона кивнула і знову обернулася до Ленґдона.

— Ви маєте зв’язатися з посольством США, мсьє Ленґдон. Там для вас є повідомлення зі Штатів.

Ленґдон був здивований, його схвильованість через розгаданий код змінилася раптовим занепокоєнням. Повідомлення зі Штатів? І хто б це міг шукати його? Лише кілька його колег знають, що він у Парижі.

Щелепи Фаша напружились від цієї новини.

— Посольство Сполучених Штатів? — спитав він із підозрою в голосі. — Як вони могли знати, що містер Ленґдон тут?

Софі знизала плечима.

— Очевидно, вони зателефонували містеру Ленґдону в готель, а портьє сказав їм, що мсьє Ленґдона забрала поліція. У поліції мені сказали, що в них повідомлення для мсьє Ленґдона, і попросили передати це йому.

Брови Фаша збентежено піднялися. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але Софі вже звернулась до Ленґдона.

— Мсьє Ленґдон, — сказала вона, витягаючи з кишені невеличкий клаптик паперу, — це номер служби повідомлень вашого посольства. Вони просили зв’язатися з ними якомога швидше, — і вона, пильно глянувши на нього, вручила йому папірець. — Поки я поговорю про код із капітаном Фашем, ви маєте зателефонувати туди.

Софі почала витягати мобільний телефон із кишені свого светра.

Фаш жестом зупинив її. Він був схожий на вулкан, який от-от почне вивергатися. Не відводячи очей від Софі, він витяг свій мобільний телефон і простяг його Ленґдону.

— Ця лінія безпечна, мсьє Ленґдон. Ви можете скористатися нею.

Він відвів Софі на кілька кроків і почав щось тихо говорити їй.

Відчуваючи до капітана все більшу й більшу неприязнь, Ленґдон увімкнув мобільний і набрав той номер, який дала йому Софі Неве, — паризький номер з комутатором.

На лінії прозвучали сигнали.

Один, другий, третій.

Нарешті відбулося з’єднання.

Та замість очікуваного оператора з посольства Ленґдон раптом почув французький автовідповідач. Як не дивно, але записаний голос видався йому знайомим: то був голос самої Софі Неве! Спантеличений, він обернувся до неї.

— Я перепрошую, мадемуазель Неве, чи не помилились ви?

— Ні, це саме той номер, — швидко відповіла Софі, ніби передбачала зніяковіння Ленґдона. — У посольстві автоматична система повідомлень. Ви маєте набрати комутатор, щоб прослухати своє повідомлення.

— Але… — почав Ленґдон.

— Це трицифровий код на папірці, який я вам дала, — Софі кинула Ленґдону мовчазний блискавичний погляд. Її очі ніби слали чіткий меседж: Не ставте запитань. Робіть, як вам сказали!

Ошелешений Ленґдон набрав цифри з папірця: 454. Попереднє повідомлення вмить урвалося, і він почув електронний голос, який заговорив французькою:

— У вас одне нове повідомлення.

Очевидно, 454 було кодом до її автовідповідача, щоб вона могла слухати повідомлення, коли її не було вдома.

«Я прослуховую повідомлення цієї жінки?»

Повідомлення стало проговорюватись, і то був голос Софі:

— Містере Ленґдон, — почувся схвильований шепіт, — не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене якомога ближче.

Розділ 10

Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке Учитель приготував для нього, і дивився на величну церкву Сен-Сюльпіс. Підсвічені знизу прожекторами, дві її дзвіниці здіймалися вгору, як дужі вартові. З обох боків ряди рівних контрфорсів виступали, як ребра красивого звіра.

«Ці погани у самому домі Господа ховають свій наріжний камінь». Він збирався знайти його і віддати Учителеві, щоб вірні отримали назад те, що братство багато років тому викрало в них.

Яким могутнім це зробить «Opus Dei»!

Припаркувавши «ауді», Сайлас видихнув, наказуючи собі зосередити розум на тому, що мають зробити його руки. Спогади про своє життя до того часу, як люди з «Opus Dei» врятували його, все ще не давали йому спокою…

При народженні його назвали не Сайласом, а якимось іншим іменем, тепер він навіть не може пригадати, як його звали батьки. Коли йому було сім років, він утік з дому. Його вічно п’яний батько, здоровенний вантажник з марсельського порту, весь час звинувачував матір у тому, що хлопець народився альбіносом.

Однієї ночі він побив її так сильно, що мати Сайласа вже не підвелася. Хлопець стояв біля нерухомої матері з нестерпним почуттям провини.

«То я винен!»

Ніби якийсь демон вселився в нього: він вскочив у кухню, схопив ножа, побіг до спальні, де його батько лежав на ліжку в п’яному дурмані. Не вимовивши ні слова, хлопець змусив батька заплатити за те, що той вчинив.

Він утік від того, що скоїв, але його дивна зовнішність виділяла його із числа інших юних втікачів, які заповнювали вулиці міста, тож він був змушений жити сам у підвалі напівзруйнованої фабрики, харчуючись фруктами та сирою рибою, вкраденою в порту. «Привид, — шепотіли люди одне одному, лякаючись його блідої шкіри, — привид з очима диявола!»

І Сайлас почував себе привидом… прозорим… який мандрує від порту до порту, поки у вісімнадцять років злочини не привели його до в’язниці в Андоррі.

Провівши там дванадцять років, він так висох тілом і душею, що справді став прозорим.

Yo soy un espectro[21].

Однієї ночі могутня рука струснула стіни його кам’яної камери, і привид прокинувся від криків своїх співкамерників. Ледь він скочив на ноги, як велика каменюка впала саме на те місце, де він щойно спав, залишивши отвір у стіні, яка здригалась. І в ту діру він побачив щось таке, чого не бачив десять років. Місяць у небі.

Коли землетрус іще тривав, привид продерся вузьким тунелем і, вибравшись із нього, скотився кам’янистим схилом до лісу. Далі він ішов усю ніч, майже непритомний від голоду, вздовж залізничного полотна і випадково натрапив на порожній вантажний вагон, куди заповз і заснув. А коли прокинувся, вагон їхав.

Прокинувся він від крику. Хтось розбудив його і викинув з вагона. Вкрай виснажений, він упав при дорозі й знепритомнів.

Повільно світало, і привид намагався зрозуміти, як довго він був мертвим. «День? Три дні?» Це не мало значення. Його ліжко було м’яке, а повітря навколо нього пахло карамеллю, і над ним схилився сам Христос.

«Я тут, — шепотів Він йому. — Камінь було відсунуто вбік, і ти народився знову. Ти врятований, мій сину. Благословенні ті, що йдуть моєю дорогою».

І він знову заснув.

Крик болю вирвав його з дрімоти. Він пішов коридором на крик. На кухні він побачив, як великий чоловік б’є меншого. Привид схопив великого й ударив його об стінку, той вирвався і втік, а тіло молодої людини в одязі священика залишилося. Піднявши пораненого священика — тому було зламано ніс, — привид поніс його до канапи.

— Дякую, друже мій, — сказав священик дивною французькою. — Гроші, офіровані на церкву, виявилися завеликою спокусою для крадія. — Він усміхнувся: — Мене звуть Мануель Арінґароса, і я місіонер з Мадрида, якого послали сюди, на північ Іспанії, будувати церкву. А як твоє ім’я, друже мій?

Привид не міг згадати.

— Де я? — глухо запитав він. — Як я потрапив сюди?

— Ти лежав на порозі мого дому. Ти був хворий, тож я годував тебе, піклувався про тебе. Ти пробув тут багато днів, — м’яко сказав молодий священик.

Привид розглядав свого молодого рятівника. Протягом багатьох років ніхто не був добрим із ним.

— Дякую, отче.

Священик торкнувся своєї губи, яка кровила.

— Це я маю бути вдячним тобі, друже мій.

Наступного ранку привид із подивом виявив газетну вирізку на тумбочці біля свого ліжка. Стаття була тижневої давності і написана французькою. Коли він прочитав її, то страх переповнив його, бо там ішлося про землетрус у горах, який зруйнував в’язницю, і про те, що багато небезпечних злочинців опинилося на свободі.

«Священик знає, хто я!» Він скочив з ліжка, готовий тікати.

— Книга Діянь Апостолів, — сказав голос з-за дверей, і молодий священик увійшов, усміхаючись. Його ніс був невміло забинтований, а в руках він тримав стару Біблію. — Розділ позначено.

Привид із острахом узяв Біблію.

Діяння, 16.

У тому розділі Нового Заповіту розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас, який лежав голий і був битий у своїй темниці, співаючи гімни Господу.

Коли привид дійшов до вірша 26, він був приголомшений.

Раптом стався великий землетрус, так, що основа в’язниці захиталась, повідчинялися всі двері в’язничні.

Священик тепло всміхнувся.

— Віднині, друже мій, якщо в тебе немає іншого імені, я називатиму тебе Сайлас.

Привид кивнув. Сайлас. Він здобував тіло.

«Моє ім’я Сайлас».

— Час снідати, — сказав священик, — тобі будуть потрібні сили, якщо ти допомагатимеш мені будувати церкву.

Перебуваючи на висоті тисячі футів на Середземномор’ям, єпископ Арінґароса ледь помітив турбулентність, у яку потрапив літак. Його думки були зайняті майбутнім «Opus Dei». Він би хотів зателефонувати Сайласу в Париж. Але не міг.

— Це для твоєї безпеки, — пояснив Учитель, говорячи англійською з французьким акцентом. — Розмова може бути перехоплена. Наслідки можуть стати катастрофічними для тебе.

Арінґароса знав, що він мав слушність. Учитель, здається, був надзвичайно обережною людиною, він навіть Арінґаросі не відкрився, хто він. Але цю людину варто було слухатися. Зрештою, він звідкись отримав надзвичайно секретну інформацію: імена чотирьох членів братства!

— Єпископе, — сказав йому Учитель, — я все організував. Згідно з моїм планом, ви маєте наказати Сайласу протягом кількох днів спілкуватися по телефону лише зі мною. Ви не повинні в цей час розмовляти. Я роблю це заради захисту доброго імені — вашого і Сайласа… а також моїх інвестицій.

«Двадцять мільйонів євро, — подумав єпископ. — Допомога на щось надзвичайно важливе!» Він дозволив собі всміхнутися, що траплялось нечасто. Лише п’ять місяців тому він так боявся за майбутнє віри. Тепер воля Божа допомогла знайти рішення. Якщо відбуватиметься так, як планувалося, Арінґароса скоро володітиме чимось таким, що зробить його наймогутнішою постаттю в християнському світі.

Учитель і Сайлас не підведуть.

Учитель діяв заради грошей, Сайлас заради віри.

І гроші, і віра є могутньою мотивацією успіху справи.

Розділ 11

— Це жарт?! — Безу Фаш аж зблід, недовірливо й люто дивлячись на Софі Неве. — Числовий жарт? Ваша професійна оцінка коду Соньєра полягає в тому, що ви вважаєте це чимось на кшталт математичного розіграшу?

— Цей код, — пояснювала Софі, — настільки простий, що Жак Соньєр мав бути певним: ми відразу все зрозуміємо, — вона витягла з кишені свого светра клаптик паперу і простягла його Фашу, — ось дешифрування.

Фаш глянув на нього.

1—1–2—3—5–8—13—21

— І це все?! — вигукнув він. — Усе, що ви зробили, — це поставили числа в порядку зростання.

У Софі вистачило нахабства задоволено всміхнутися.

— Саме так.

Голос Фаша став низьким, просто утробним:

— Агенте Неве, я не знаю, що ви тут робили, але пропоную вам доповідати швидше.

Він кинув стурбований погляд на Ленґдона, який стояв поряд із телефоном біля вуха, певне, все ще прослуховуючи повідомлення від посольства США. Обличчя Ленґдона посіріло, вочевидь новини були недобрі.

— Капітане, — сказала Софі небезпечно відважним тоном, — послідовність чисел, які ви тримаєте у своїх руках, є однією з найславетніших математичних прогресій в історії. Це послідовність Фібоначчі, — продовжила вона, кивнувши на папірець у руках Фаша. — Послідовність, у якій кожне число дорівнює сумі двох попередніх.

Фаш роздивився числа. Кожне з них і справді було сумою двох попередніх, і Фаш не міг уявити, який усе це мало стосунок до смерті Соньєра.

— Математик Леонардо Фібоначчі винайшов цю послідовність чисел у тринадцятому столітті. І, звичайно ж, то не випадково, що всі числа, написані Соньєром на підлозі, належать до славетної послідовності Фібоначчі.

Фаш деякий час дивився на молоду жінку.

— Добре, але що видумаєте про те, чому Жак Соньєр вирішив їх написати? Що він цим сказав? Що це означає?

Вона знизала плечима.

— Нічого. В тому-то й річ. Це просто жарт. Це як узяти слова славетної поезії й написати їх у довільному порядку, щоб подивитись, чи хтось упізнає, звідки вони.

Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив своє обличчя майже впритул до обличчя Софі.

— Я сподіваюсь, ви маєте якесь адекватніше пояснення, аніж це.

М’які риси Софі стали на диво жорсткими.

— Капітане, враховуючи те, що у вас поставлено сьогодні на карту, я вважала, що вам варто було б знати, що Жак Соньєр міг просто гратися з вами. Мабуть, це не так. Я поінформую директора відділу дешифрування, що ви не потребуєте наших послуг.

Сказавши це, вона розвернулась на підборах і пішла тією ж дорогою, якою прийшла.

Спантеличений Фаш дивився, як жінка зникає у темряві. «Вона що, збожеволіла?» Він глянув на Ленґдона, який усе ще слухав повідомлення по телефону і, здавалося, був дуже занепокоєний. Коли він урвав зв’язок, то виглядав наче хворий.

— Щсь сталося? — спитав Фаш.

Ленґдон ледь похитав головою. «Погані новини з дому», — подумав Фаш, помітивши, коли брав назад телефон, що його підозрюваний злегка спітнів.

— Нещасний випадок, — відповів Ленґдон затинаючись і дивно поглядаючи на Фаша, — один друг… — він вагався, — я маю летіти додому завтра вранці першим же рейсом.

Фаш не сумнівався в тому, що шок на обличчі Ленґдона був непідробним, але він відчув й іншу емоцію: йому здалося, в очах американця з’явивсяся прихований страх.

— Мені шкода, — сказав він, уважно дивлячись на Ленґдона. — Може б, ви присіли?

Він рушив до однієї з лавок у галереї. Ленґдон неуважно кивнув, зробив кілька кроків до лавки, а потім зупинився.

— Взагалі-то, я хотів би скористатися туалетом.

Фаш був внутрішньо незадоволений, що допит уривався.

— Туалет. Звичайно ж. Давайте зробимо перерву на кілька хвилин, — він рушив назад довгим коридором у тому напрямку, звідки вони прийшли. — Є туалети біля кабінету куратора.

Ленґдон, вагаючись, вказав в іншому напрямку, в бік протилежного кінця Великої галереї.

— Мені здається, цей набагато ближче.

Фаш зрозумів, що Ленґдон мав рацію. Вони вже подолали дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.

— Мені піти з вами?

Ленґдон похитав головою, вже йдучи галереєю.

— Немає потреби. І… я хотів би… я маю кілька хвилин побути сам.

Фаш був не в захваті від ідеї Ленґдона йти до туалету самому цим коридором, але він знав, що з Великої галереї був лише один вихід, а саме ґрати, під якими вони пролізли, і на першому поверсі біля кожного виходу вартувала охорона. Ленґдон не зміг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це.

— Я маю на хвилинку повернутися до офісу мсьє Соньєра, — сказав він. — Прошу вас, підходьте туди, коли звільнитесь. Нам іще багато про що треба поговорити.

Сердитий, він рушив у протилежний бік, а Ленґдон зник у темряві. Підійшовши до ґрат, Фаш проліз під ними й увірвався в кабінет Соньєра.

— Хто дав дозвіл Софі Неве увійти в цю будівлю? — заревів він на агентів.

Першим відповів Колле.

— Вона сказала охороні внизу, що розшифрувала код.

Фаш озирнувся навкруги.

— Вона пішла?

— А хіба вона не з вами?

— Пішла, — Фаш визирнув у темряву коридору. Спочатку він хотів зв’язатися з охоронцями внизу й наказати затримати її та привести сюди, перш ніж вона піде з будівлі, а потім передумав.

Викинувши її з голови, він почав дивитися на мініатюру лицаря на столі Соньєра. А тоді обернувся до Колле:

— Ви стежите за ним?

Колле коротко кивнув, а потім повернув екран ноутбука до Фаша. Червона цятка чітко блимала на плані поверху біля приміщення, позначеного як туалети для відвідувачів.

— Гаразд, — сказав Фаш, виходячи в коридор, — я маю зателефонувати в одне місце. Пильнуйте, щоб підозрюваний не покинув приміщення.

Розділ 12

Роберт Ленґдон відчував легке запаморочення, поплентавшись до кінця Великої галереї. Телефонне повідомлення від Софі весь час програвалося в його голові.

Зайшовши до чоловічого туалету, Ленґдон клацнув вимикачем.

Приміщення було порожнє.

Він підійшов до умивальника й умив обличчя холодною водою. Різке світло залило голі кахляні стіни, які пахли дезінфекцією. Коли він витер обличчя, двері за його спиною рипнули. Він різко обернувся.

Увійшла Софі Неве, і в її зелених очах горів переляк.

— Слава Богу, ви тут. У нас небагато часу.

Ленґдон стояв біля умивальника, спантеличено дивлячись на поліцейську дешифрувальницю. Якусь хвилину тому він прослухав її телефонне повідомлення, і що більше він прокручував його в пам’яті, то більше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене… Ленґдон вирішив робити саме так, як радила Софі.

— Я хотіла попередити вас, мсьє Ленґдон, — почала вона, переводячи подих, — що ви sous surveillance cachée. За вами ведеться приховане стеження, — поки вона говорила, її англійська з акцентом відбивалася луною від кахляних стін, надаючи її голосу особливого звучання.

— Але… чому? — спитав Ленґдон. Софі вже пояснила це йому по телефону, але він хотів ще раз почути з її вуст.

— Тому що, — сказала вона, роблячи крок до нього, — Фаш підозрює у скоєнні вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лівій кишені піджака. Там доказ того, що вони стежать за вами.

Ленґдон відчув, що починає розуміти більше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус.

— Зараз.

Приголомшений Ленґдон засунув руку до лівої кишені свого твідового піджака — до тієї, якою ніколи не користувався. Спочатку він там нічого не знайшов, але ось пальці намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихітний предмет, Ленґдон витяг його і здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Раніше він ніколи не бачив такого.

— Що це?

— Це такий навігатор стеження, — сказала Софі, — який безперервно повідомляє про своє місцезнаходження центральній установці через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точністю до двох футів на всій земній кулі. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, підкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.

Ленґдон згадав, як усе відбувалося в номері готелю… швидкий душ, як він одягався, а лейтенант поліції чемно тримав його твідовий піджак, поки вони не пішли.

Погляд Софі був переконливий.

— Фаш не знає, що ви знайшли його, — вона зробила паузу, — вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.

— Навіщо мені тікати? — спитав Ленґдон. — Я нічого не робив!

І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».

— Ні! — зупинила його Софі, схопивши за руку. — Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…

Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.

— «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.

Ленґдону стало зле.

— З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?

— Був ще один доказ, якого ви не бачили, — обличчя Софі спохмурніло, — ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?

Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.

Софі перейшла на шепіт.

— Був і четвертий, який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.

Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?

— В останньому рядку послання, — сказала Софі, — є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. — Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. — Це повне послання, — і вона простягла аркуш Ленґдону.

Приголомшений, Ленґдон глянув на знімок. Останній рядок був для нього наче удар у живіт.

13—3–2—21—1–1—8—5

O, Draconian devil! Oh, lame saint! P. S. Find Robert Langdon[22].

На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.

Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.

— Отже, вам має бути ясно, — сказала Софі, пильно дивлячись на нього, — Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.

Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.

Знайти Роберта Ленґдона.

— Чому Соньєр написав це? — спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. — Навіщо мені було вбивати його?

— Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.

Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.

— У нього є мініатюрний мікрофон, — пояснила Софі, — його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

— Це неможливо, — скипів Ленґдон, — у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

— Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

— Це божевілля! У Фаша немає доказів!

Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

— Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, — вона зітхнула. — Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

— А навіщо ви мені про все це говорите?

— Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, — Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, — а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.

— Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

— Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.

Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

— Не розумію?

— То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, — Софі зробила паузу. — Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

— Але чому ви вирішили, що послання для вас?

— «Вітрувіанська людина», — категорично відповіла вона. — Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

— Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

Вона кивнула.

— Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… — Софі закашлялась, — ми посварилися десять років тому, — сказала вона й далі говорила пошепки, — ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.

— Завдяки «Вітрувіанській людині?»

— Так. І літерам P. S.

— Постскриптуму?

Вона похитала головою.

— P. S. — то мої ініціали.

— Але ж ваше ім’я — Софі Неве!

Вона опустила очі.

— P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, — вона почервоніла, — це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.

— Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?

— Дуже добре, — відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, — Жак Соньєр був моїм дідом.

Розділ 13

Час настав.

Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.

— Hago la obra de Dios, — прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. — Я роблю Божу справу.

Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.

— Ви американець? — спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.

— Я родом француз, — відповів Сайлас, — прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.

Черниця кивнула.

— І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?

— Я зрозумів, який це страшний гріх.

— Вона краща вдень.

— Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.

— За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.

«Ти навіть не уявляєш, які могутні», — подумав Сайлас.

Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.

«Добре порівняння», — подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.

— Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.

— Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?

Сайлас не відводив очей від вівтаря.

— Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.

— Мені не важко, — відповіла вона.

Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

— Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії. Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, — і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. — Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.

— Як бажаєте, — але їй було не по собі.

Сайлас забрав руку з її плеча.

— Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.

— І вас так само.

Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.

«Господи, тобі моя ця робота…»

Розділ 14

Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.

«Але що ще я могла б зробити?»

Колись дідусь був для неї цілим світом, а зараз вона з подивом помітила, що майже не сумує за цією людиною. Жак Соньєр став для неї чужим. Їхні стосунки миттєво урвалися однієї березневої ночі, коли їй було двадцять два.

Десять років тому.

Софі випадково побачила, що її дід робить речі, що їх вона й уявити собі не могла.

«Якби я не бачила цього на власні очі…»

Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дід, Софі відразу переїхала, забравши гроші, які вона відклала, і винайняла маленьке помешкання разом з іншими дівчатами. Сказала дідові ніколи не дзвонити їй. Протягом цих років він надсилав їй картки й листи, благаючи про зустріч, — у неї накопичились десятки нерозпечатаних листів, — але, до його честі, він ніколи не порушив своєї обіцянки і не зателефонував їй.

До вчорашнього дня.

— Софі? — його голос в автовідповідачі звучав зовсім по-старечому. — Я так довго виконував твоє побажання… Мені важко телефонувати й зараз, але я повинен поговорити з тобою. Сталося жахливе.

Стоячи на кухні у своїй паризькій квартирі, Софі відчула холод, коли через стільки років знову почула голос дідуся. На неї накотилася злива спогадів.

— Софі, дуже прошу, послухай, — він говорив англійською, як тоді, коли вона була маленькою дівчинкою. Французькою в школі. Англійською вдома. — Це божевілля не може бути вічним. Невже ти не розумієш? Ми маємо колись поговорити. Прошу, виконай одне бажання свого дідуся. Зателефонуй мені до Лувру. Просто зараз. Боюся, і тобі, і мені загрожує велика небезпека.

Софі дивилась на автовідповідач. Небезпека? Про що він?

— Принцесо… — Голос дідуся хрипів від почуттів, яких Софі не могла витримати. — Я знаю, що приховував від тебе багато чого і тому втратив твою любов. Але то було для твоєї безпеки. Тепер ти повинна про все дізнатися. Прошу. Я маю розповісти тобі правду про твою родину.

Раптом Софі відчула стук власного серця. «Моя родина?» Її батьки загинули, коли їй було лише чотири роки. Їхнє авто впало з мосту в бурхливу ріку. Загинули не лише вони, а й бабуся і молодший брат, який також був у машині. В єдину мить згинула вся її родина. Вона зберігала про це вирізку з газети.

— Софі, — говорив дідусь в автовідповідач, — я чекав багато років, щоб поговорити з тобою. Зателефонуй мені до Лувру, тільки-но почуєш це. Чекатиму всю ніч. Так багато всього, що ти повинна знати.

Повідомлення закінчилося.

«Моя родина». Софі несподівано відчула, як від його слів усю її охопила невимовна туга.

І тепер, у темряві чоловічого туалету в Луврі, вона відчула відгомін того повідомлення. «Софі, ти і я в серйозній небезпеці… Зателефонуй мені».

Вона не зателефонувала йому. А тепер її діда вбито в його музеї. І він написав код на підлозі.

Код для неї.

Навіть не розуміючи значення цього меседжу, Софі була певна: ці слова звернені до неї. Її пристрасть та схильність до розшифрувань стали наслідком того, що її виховував Жак Соньєр, сам фанат кодів, словесних ігор і загадок. «Скільки вихідних ми провели, розв’язуючи різні головоломки та кросворди з газет?»

У дванадцять років Софі могла розгадати кросворд без будь-чиєї допомоги, дідусь навчив її розгадувати англійські кросворди, математичні загадки та шаради. Софі робила це дуже вправно. Врешті-решт завдяки своїй пристрасті Софі зробила кар’єру, ставши дешифрувальницею в поліції.

Цієї ночі її дід використав простий код, щоб поєднати двох незнайомців: Софі Неве та Роберта Ленґдона.

Виникає запитання: навіщо?

На жаль, приголомшений вигляд американця не давав Софі жодної ідеї, для чого її дідусь звів їх.

Вона знову спитала:

— Ви з дідом збиралися зустрітися цього вечора. Для чого?

Ленґдон виглядав направду спантеличеним.

— Його секретарка зв’язалась, щоб узгодити зустріч, і я не питав для чого, лише подумав, що було б непогано випити з ним після моєї лекції.

Софі глибоко зітхнула й повела далі.

— Дідусь зателефонував мені сьогодні вдень і сказав, що він і я у великій небезпеці. Ви щось тут можете пояснити?

У синіх очах Ленґдона відбилося занепокоєння.

— Ні, але зважаючи на те, що сталося…

Софі кивнула. Після подій цієї ночі вона була б цілковитою дурепою, якби не злякалася. Відчувши задуху, вона підійшла до маленького дзеркального віконця в дальньому кінці вбиральні й мовчки визирнула крізь сітку дротів сигналізації, прикріплену до скла. Було доволі високо, не менше сорока футів. Дорога внизу з боку майдану де Каррузель мало не впритул наближалась до будівлі. Софі могла побачити, що, попри пізній час, рух транспорту був інтенсивний і вантажівки стояли на світлофорі, чекаючи дозволу їхати.

— Не знаю, що й сказати, — мовив Ленґдон, стаючи в неї за спиною. — Мені шкода, але я нічим не можу допомогти.

Софі обернулась від вікна, відчувши в глибокому голосі Ленґдона щирий жаль. Незважаючи на халепу, в яку втрапив сам, він прагнув допомогти їй. Як дешифрувальниця вона заробляла собі на життя тим, що шукала зміст у начебто безглуздих даних, і сьогодні вона таки розгадала, що Роберт Ленґдон — свідомо чи несвідомо — в якийсь спосіб володів украй потрібною їй інформацією. «Принцесо Софі, знайди Роберта Ленґдона». Ось так прямо її дід звернувся до неї. Їй потрібно обговорити з Ленґдоном багато чого. Багато чого обміркувати, щоб розгадати її таємницю.

Не відводячи очей від нього, вона сказала:

— Безу Фаш будь-якої миті може заарештувати вас. Я можу без проблем вийти з музею. Але ми маємо діяти разом.

Очі Ленґдона розширились.

— Ви хочете, щоб я втік?

— Зараз це для вас буде найрозумніше. Можна провести у в’язниці багато тижнів, чекаючи, поки французька поліція та посольство США домовлятимуться, які суди розглядатимуть ваш випадок. А можна піти звідси до вашого посольства, і ваш уряд має захистити вас, а ми з вами тим часом доведемо, що ви не причетні до цього вбивства.

Однак було видно, що Ленґдона це зовсім не переконало.

— Але ж у Фаша на кожному виході озброєні охоронці! І якщо ми втечемо і нас усе-таки не підстрелять, ми цією втечею підтвердимо, ніби я винний. Ви маєте заявити, що послання на підлозі — для вас і що моє ім’я там — ще не звинувачення.

— Я зроблю це, — швидко відповіла Софі, — але вже після того, як ви будете в безпеці у посольстві США. Воно лише за якусь милю звідси, і мою машину припарковано прямо біля музею. Невідомо, як діятиме Фаш. Ви ж бачите? Він зробив зараз усе, щоб довести, що ви винні. Єдина причина, чому він не заарештував вас, — він сподівається, що ви скажете або зробите щось таке, що зміцнить його позиції.

— Цілком правильно! Наприклад, я втечу.

Софі зітхнула. Визирнувши з вікна, вона побачила внизу бруківку. Якщо Ленґдон стрибатиме з такої висоти, то поламає обидві ноги. У кращому разі.

Одначе вона прийняла рішення.

Роберт Ленґдон таки втече з Лувру, хоче він цього чи ні.

Розділ 15

— Де Ленґдон? — спитав Фаш.

— Усе ще в туалеті, мсьє, — відповів лейтенант Колле.

Фаш гмикнув.

— Хай посидить там, — сказав він, глянувши на червону цятку за плечем Колле. Об’єкту стеження, загалом, має надаватися максимальна свобода, щоб приспати його відчуття небезпеки. Ленґдон мав поводитися так, як йому комфортно. Одначе він там майже десять хвилин.

«А це задовго».

— Капітане, — звернувся до нього один з агентів, — гадаю, вам самому варто було б відповісти на цей дзвінок.

— Хто це? — спитав Фаш.

Агент нахмурився.

— Директор департаменту дешифрування.

— То що?

— Це стосується Софі Неве, мсьє. Тут не все гаразд…

За кілька хвилин Фаш закінчив розмову і, підійшовши до Колле, наказав йому додзвонитися до агента Неве. Коли той не зміг зв’язатися з нею, Фаш почав метатися по кабінету.

— Що значить не відповідає? Ви ж телефонуєте на мобільний? Я знаю, він при ній.

— Може, в неї сіла батарейка. Або не чує дзвінка. А що хотіли в дешифрувальному? — насмілився спитати лейтенант.

Фаш обернувся.

— Сказати, що вони не знайшли ніяких посилань щодо драконового диявола і кульгавих святих. А також вони хотіли сказати нам, що ідентифікували прогресію Фібоначчі, але підозрюють, що тут у неї не вкладено ніякого особливого змісту.

— Але ж вони вже послали до нас агента Неве, щоб вона нам це повідомила, — здивувався Колле.

Фаш похитав головою.

— Вони не посилали агента Неве.

— Що?

— Як каже завідувач, він викликав увесь відділ прийти і глянути на зображення, які я йому надіслав, і коли прийшла агент Неве, вона кинула погляд на фотографії Соньєра і на код та пішла з офісу, не сказавши ні слова. Завідувач сказав, що його не здивувала її поведінка, бо, певна річ, вона була засмучена.

— Засмучена? Чого б це?

Фаш помовчав хвилину.

— Я не знав цього і, здається, завідувач відділу так само, поки один співробітник не повідомив йому, що Софі Неве є, очевидно, онукою Жака Соньєра.

Вони не встигли обміркувати цієї новини, бо в темряві порожнього музею заревів сигнал тривоги.

— Велика галерея, — закричав один із агентів, — чоловічий туалет!

Розбито вікно в чоловічому туалеті?

Фаш підбіг до Колле.

— Де Ленґдон?

— Усе ще в туалеті, — Колле вказав на миготіння червоної цятки на екрані його ноутбука, — але ж, Боже мій! — вигукнув він, втупившись очима в екран. — Розбите вікно в чоловічому туалеті? Ленґдон іде до підвіконня!

Фаш зірвався з місця. Вихопивши револьвера з кобури, капітан вилетів з кабінету.

Колле бачив на екрані, що мерехтлива точка дісталася до підвіконня, а потім вчинила щось абсолютно неочікуване. Точка опинилася за межами будівлі.

— Ісусе! — він звівся на ноги. Порухавши мишкою, Колле відкалібрував програму стеження. Збільшивши масштаб, він міг бачити точне розташування сигналу.

Той завмер у центрі майдану Каррузель. І більше не рухався.

Ленґдон вистрибнув!

Радіоповідомлення для Фаша перекрикувало сигнали тривоги.

— Він вистрибнув! — закричав Колле. — Сигнал свідчить, що він на площі Каррузель!

Фаш чув ці слова, але вони не мали для нього сенсу. Він усе біг. Цей коридор, здається, ніколи не закінчиться. Пробігаючи біля тіла Соньєра, він побачив нарешті вогники перегородки в самому кінці крила Денон.

— Зачекайте, — по радіо до нього знову долинув голос Колле, — він рухається! Боже мій, він живий! Ленґдон рухається!.. Він прямує по Каррузель! Зачекайте!.. Він набирає швидкість. Рухається занадто швидко!

Добігши до перегородки, Фаш проповз під нею і вбіг до туалету.

Тепер звук сирен зовсім перекрикував радіотелефон:

— Він має бути в машині! Я гадаю, він у машині! Я не можу…

Слова Колле розчинилися в ревінні сигналізації, коли Фаш увірвався до чоловічого туалету з револьвером напоготові. Здригаючись від пронизливого виття, він оглянув приміщення.

Там було порожньо. Фаш умить спрямував погляд до вибитого вікна. Підбіг до нього і визирнув через край. Ленґдона ніде не було видно.

Знову виник голос Колле, а виття сирен нарешті припинилося.

— Рухається на південь, усе швидше, перетинає Сену по мосту Каррузель!

Фаш глянув праворуч. Єдина машина на мосту Каррузель — величезний трейлер з причепом, який їхав на південь від Лувру. Причеп було накрито вініловим тентом, який здаля був схожий на гігантський гамак. Фаш здригнувся, уявивши собі, як трейлер, певне, лише на якусь мить зупинився на червоне світло прямо під вікном туалету.

«Божевільний ризик», — подумав Фаш. Ленґдон не міг знати, що там, під тентом. Стрибок з висоти сорока футів? То було божевілля.

— Він повернув праворуч, до мосту Сент-П’єр, — повідомив Колле.

Звичайно ж, трейлер, який проїхав по мосту, сповільнить швидкість і поверне праворуч до мосту Сент-П’єр. Здивований, Фаш дивився, як трейлер зникає за рогом.

«Зараз усе скінчиться», — був переконаний Фаш. За кілька хвилин трейлер буде оточений. Він передав по рації Колле:

— Підженіть мою машину з-за рогу. Я хочу бути там, коли його заарештують.

Поквапливо рухаючись Великою галереєю, він думав, чи лишився Ленґдон живим після стрибка.

Але справа не в цьому.

Ленґдон утік! Отже, він справді винний.

За якихось п’ятнадцять ярдів від туалетів Ленґдон і Софі стояли в темному кутку Великої галереї, притискаючись спинами до однієї з великих перегородок, яка ховала туалети від галереї. Вони ледь встигли сховатися, коли Фаш промчав неподалік них із револьвером і влетів до туалету.

Попередні шістдесят секунд пролетіли, наче в імлі.

Ленґдон стояв у туалеті, не бажаючи тікати з місця злочину, якого він не чинив, а Софі розбиралася із сигналізацією на дзеркальному вікні.

— Невелике зусилля, — сказала вона, ігноруючи дзвінок мобільника, — і ви зможете вибратися звідси.

Зусилля? Ленґдон тривожно визирнув з вікна.

Там, на вулиці, зупинилася на червоне світло величезна вісімнадцятиколісна вантажівка.

Ленґдон сподівався, Софі не подумала про те, про що подумав він.

— Софі, то не вихід. Якщо я стрибатиму, то…

— Дайте сюди «жучок».

Приголомшений Ленґдон засунув руку до кишені й копирсався там, поки не намацав маленький металевий диск. Софі взяла його і вмить кинулась до умивальника. Схопила брусок мила і великим пальцем втиснула в нього «жучок». Тільки-но диск увійшов у м’яку поверхню, вона проштовхнула його глибше, щоб він звідти не випав.

Вручивши мило Ленґдону, вона витягла з-під умивальника важку циліндричну урну для сміття. І, перш ніж Ленґдон зміг висловити протест, Софі побігла до вікна, тримаючи урну перед собою, як стінобитну зброю. Спрямувавши днище урни в центр вікна, вона вибила скло.

Сигнали тривоги заверещали на таких децибелах, що аж заболіли вуха.

— Дайте сюди мило! — гукнула Софі, ледь перекрикуючи сирени.

Ленґдон простяг їй мило.

Взявши мило в долоню, вона прицілилась на покривало вісімнадцятиколісної вантажівки, яка спокійно стояла собі внизу. Тільки-но світлофор став зеленим, як Софі глибоко зітхнула і жбурнула мило в ніч за вікном.

Мило полетіло вниз, упало на блакитну вінілову поверхню, яка накривала вантаж у трейлері, і ковзнуло всередину, коли вантажівка рушила з місця.

— Вітаю! — сказала Софі, потягши його до виходу. — Ви щойно втекли з Лувру.

Вибігши з чоловічого туалету, вони сховалися в темряві, коли повз них промчав Фаш.

Розділ 16

— Тут десь метрів за п’ятдесят у задній частині Великої галереї є пожежні сходи, — сказала Софі. — Тепер охорона не ходить по периметру, ми можемо скористатися ними.

Вийшовши з тіні, вони, ховаючись, рушили порожнім коридором Великої галереї. Дорогою Ленґдон мав таке відчуття, ніби він складав у темряві якийсь філігранний пазл.

— Чи не думаєте ви, — прошепотів він, — що це сам Фаш написав послання на підлозі?

Софі навіть не обернулась до нього.

— Це неможливо.

Ленґдон не був настільки певним.

— Він чомусь хоче зробити мене винним. Можливо, моє ім’я на підлозі допомогло б йому?

— А числа Фібоначчі? А P. S.? А весь цей символізм богинь да Вінчі? Це напевне почерк мого діда.

Ленґдон погодився, що Софі має рацію. Всі символи зчіплювалися один з одним дуже вправно — пентаграма, «Вітрувіанська людина», да Вінчі, богині і навіть числа Фібоначчі. Ідеальний символічний ряд.

— А ще він зателефонував мені сьогодні. Мій дідусь сказав, що має щось повідомити мені. Я певна, це послання з Лувру було його останньою спробою передати мені щось дуже важливе, щось таке, що допоможе мені розібратися де в чому.

Ленґдон нахмурився. O, Draconian devil! Oh, lame saint! Він хотів би розшифрувати це послання і заради Софі, і задля себе самого. Ситуація однозначно погіршилася відтоді, як він уперше побачив ці слова. Його удаваний стрибок з вікна туалету ніяк не допоможе йому налагодити стосунки з Фашем. Він сумнівався, що капітан французької поліції сприйме з гумором те, що він переслідував і намагався заарештувати шматок мила.

— Скоро буде вихід, — сказала Софі.

— Ви думаєте, що числа в посланні від вашого діда містять ключ до розуміння інших рядків?

Ленґдон одного разу опрацьовував кілька манускриптів сімнадцятого століття, які містили шифри, в яких певні рядки являли собою ключі для розшифрування інших рядків.

— Я весь вечір думала про ці числа, але нічого не бачу. Математично вони є випадковими. Для дешифрувальника це тарабарщина.

— А втім, вони є частиною послідовності Фібоначчі. Це не може бути простим збігом.

— Не може. Взявши ряд Фібоначчі, мій дід ніби дає мені код для чогось іншого, як і тим, що писав англійською і використав мій улюблений мистецький твір, або тим, що намалював на собі пентаграму. Все це робилося для того, щоб привернути мою увагу.

— А пентаграма особисто для вас щось означає?

— Так. Я ще не розповідала вам про це, але пентаграма була особливим символом для нас із дідусем, коли я підросла. Ми грали в карти Таро, просто так, для розваги, і моя вказівна карта завжди виявлялась із пентаклів[23]. Я певна, він підігрував мені, але ми дуже любили цю розвагу.

Ленґдону стало не по собі. Вони грали в Таро? Середньовічна італійська гра — спочатку це був секретний засіб поширення системи вірувань, заборонених церквою, — сповнена прихованих символів. З двадцяти двох старших карт варто лише згадати ті, що називалися Папеса, Імператриця, Зірка.

«У Таро масть для жіночої божественності — це пентакль», — подумав він.

Вони дійшли до пожежних сходів, і Софі обережно відчинила двері й повела Ленґдона підсвіченими сходинками вниз до підвального поверху, весь час пришвидшуючи крок.

— Ваш дідусь, — говорив Ленґдон, намагаючись не відставати від неї, — коли розповідав вам про пентаграму, часом не згадував про поклоніння богині й обурення католицької церкви з цього приводу?

Софі похитала головою:

— Мене більше цікавив математичний аспект: Золотий перетин — фі, числа Фібоначчі й таке інше.

Ленґдон був здивований:

— Ваш дідусь розповідав вам про число фі?

— Звичайно! Золотий перетин! — раптом на її обличчі відбилося зніяковіння. — Він часто жартував, що я також наполовину богиня… через ті літери, з яких складається моє ім’я.

Ленґдон на якусь мить замислився, а потім протягнув:

— С-о-фі!

Усе ще йдучи вниз, Ленґдон замислився про число фі. Він починав розуміти, що коди Соньєра були ще краще узгоджені між собою, ніж йому здавалося спочатку.

Да Вінчі… Числа Фібоначчі… Пентаграма …

Неймовірно, але всі ці речі були поєднані однією концепцією, такою основоположною для історії мистецтва, що Ленґдон присвячував їй кілька лекцій свого курсу.

Фі. 1.618.

Ленґдон упіймав себе на тому, що знову думає про курс «Символізм мистецтва», який він читав у Гарварді.

— Хто може сказати, яке число написано на дошці? — спитав він в аудиторії.

Підняв руку студент-математик.

— Це число фі.

— Дуже добре, Стетнере, — сказав Ленґдон. — Отже, фі, — зустрічайте.

— Але не плутати його з числом пі, — додав Стетнер.

— Число фі, — продовжував Ленґдон, — одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних, є дуже важливим у мистецтві. Його вважають найкрасивішим числом Всесвіту.

Ленґдон, вивівши зображення на екран, розповідав, що число фі взято з послідовності Фібоначчі та що пропорції рослин, тварин і навіть людей з незбагненною точністю відповідають відношенню фі до одиниці.

— Фі присутнє в природі повсюдно, — сказав Ленґдон, вимикаючи світло, — тож у давнину дійшли висновку, що цьому числу Творець Всесвіту відвів особливу роль, і дали йому назву Золота пропорція, Золотий перетин.

— Зачекайте, — заперечила студентка в першому ряду, — я ніколи не бачила золотого перетину в біології.

— Справді? — усміхнувся Ленґдон. — А чи вивчали ви співвідношення жіночого й чоловічого у бджолиному вулику?

— Звичайно! Самиць завжди більше, ніж самців.

— Правильно! А чи відомо вам, що коли поділити число самиць-бджіл на число самців у будь-якому вулику світу, завжди отримаємо те саме число? Фі.

Далі Ленґдон спроектував зображення спіральної черепашки.

— Впізнаєте?

— Це молюск, — каже студентка праворуч.

— Точно. А чи відомо вам, чому дорівнює відношення діаметра кожного попереднього витка спіралі до діаметра наступнго? Правильно, фі. Золота пропорція. Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних.

Ленґдон став змінювати світлини: голівка соняшника, соснова шишка, розташування листя рослин на стеблі, будова комах — усюди можна знайти дивовижне співвідношення, яке наближається до золотої пропорції.

— Це просто диво! — вигукує хтось.

— Так, — погоджується хтось іще, — але до чого тут мистецтво?

— О, — каже Ленґдон, — чудове запитання!

Він висвітлює славнозвісне зображення оголеного чоловіка — «Вітрувіанську людину» Леонардо да Вінчі, — назване так на честь Марка Вітрувія, блискучого римського архітектора, який писав про золотий перетин у зв’язку з архітектурою.

— У ті дні ніхто краще, ніж да Вінчі, не розумів структури людського тіла. Да Вінчі, власне, викопував мертвих, розрізав їх, щоб виміряти точні пропорції людських кісток. Він був першим, хто показав, що людське тіло складається з будівельних блоків, співвідношення пропорцій яких завжди дорівнює фі, — він усміхнувся, — ми будемо ще багато разів посилатися в цьому курсі на да Вінчі. Так багато символів приховано всюди, що ви й не уявляєте собі!

— Ходімо! — прошепотіла Софі. — Що сталося? Ми вже майже прийшли. Покваптесь!

Ленґдон завмер, приголомшений раптовим осяянням.

O, Draconian devil! Oh, lame saint!

Софі обернулась до нього.

«Не може бути, щоб усе виявилося таким простим».

Але він уже знав, що все саме так.

І тут, у нетрях Лувру, коли óбрази фі та да Вінчі викликали в нього мало не запаморочення, Роберт Ленґдон несподівано розшифрував код Соньєра.

— O, Draconian devil! — вимовив він. — Oh, lame saint! Це ж найпростіший у світі код.

Софі зупинилась на сходинках нижче і глянула на нього, не розуміючи, що сталося.

— Ви сказали, — голос Ленґдона тремтів він хвилювання, — числа Фібоначчі мають сенс, лише якщо вони записані в певній послідовності. Інакше це математична нісенітниця.

Софі не розуміла його слів.

— Порушений ряд Фібоначчі є ключем, — пояснив Ленґдон, узявши в неї роздруківку. — Ці числа — підказка, як розшифровувати слова в посланні. Ваш дід написав їх не в тому порядку, щоб сказати нам, як застосувати той самий підхід до цього тексту. O, Draconian devil? Oh, lame saint? Ці рядки нічого не означають. Це просто безладний набір літер.

— Ви гадаєте, що весь меседж — це анаграма? — вона пильно глянула на нього.

Ленґдон мовчки витяг авторучку з кишені піджака і поміняв літери місцями.

O, Draconian devil! Oh, lame saint!

було ідеально анаграмою:

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Розділ 17

The Mona Lisa.

На якусь мить Софі, стоячи перед виходом на сходах, забула про свій намір тікати з Лувру.

Дивлячись на анаграму, вона була приголомшена тим, що не зуміла розшифрувати її сама.

— Просто не можу збагнути, — сказав Ленґдон, втупившись у роздруківку, — як ваш дід створив таку хитромудру анаграму за кілька хвилин до смерті.

Софі знала пояснення, і від усвідомлення цього їй ставало ще гірше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дідусь розважався тим, що створював анаграми відомих творів мистецтва. А коли Софі ще була маленькою дівчинкою, через одну з анаграм він навіть мав клопіт. Якось американський мистецький часопис брав у нього інтерв’ю, і Соньєр висловив свою нелюбов до кубізму початку двадцятого століття, звернувши увагу на те, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles d’Avignon»[24] був ідеальною анаграмою речення vile meaningless doodles[25]. Прихильники Пікасо були обурені.

— Ймовірно, дідусь уже давно створив цю анаграму, — сказала Софі, глянувши на Ленґдона. А зараз він був змушений використати її як імпровізований код. Вона здригнулася: на мить їй здалося, що вона виразно чує голос діда.

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Софі так і не могла збагнути, чому заключні слова послання до неї були якось пов’язані з цією славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, і це дуже непокоїло.

То не були заключні слова…

Чи мала вона підійти до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив для неї послання ще й там? Це здавалося цілком імовірним. Зрештою, славнозвісна картина висить у залі для приватного перегляду, доступ до якого можливий лише з Великої галереї. Тепер Софі збагнула, що двері до цього приміщення знаходяться лише за якихось двадцять метрів від того місця, де лежить мертвий дідусь.

Софі, глянувши на сходи, губилася в думках. Вона знала, що має негайно вивести Ленґдона з музею, але інтуїція гнала її до «Мони Лізи». Якщо дідусь залишив їй таємницю, мало яке місце на світі було б більш підходящим для цього.

— Вона трохи далі, — прошепотів дідусь, коли Софі вперше, ще дитиною, йшла до крила Денон. Тримаючи за маленьку ручку, він вів її спорожнілим музеєм уже після його закриття.

Софі було шість років. Вона відчувала себе крихітною і загубленою, коли дивилась на височенну стелю вгорі та на підсвічування внизу. Її лякав порожній музей, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Вона міцно стиснула щелепи і відпустила його руку.

Софі не раз бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, але та їй зовсім не подобалась. Дівчинка не могла зрозуміти, чому навколо цієї картини стільки галасу.

Коли вони увійшли до Salle des Etats, де зберігалась «Мона Ліза», Софі уважно оглянула вузьку кімнату і зупинила погляд на головній її мешканці, яка перебувала в центрі стіни праворуч під захисним плексигласом.

Дідусь підвів її до картини:

— Дивись, Софі. Мало хто має нагоду побути з нею наодинці.

Долаючи недобре передчуття, Софі повільно рушила до картини. Дівчинка так багато чула про «Мону Лізу», що їй здавалося, ніби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила її всю.

Вона не знала, що очікувала відчути, але напевне не це. Ніякого шоку. Ніякої дивовижі. Відоме всьому світові обличчя було точнісінько таке саме, як на репродукціях. Софі мовчки стояла перед нею, чекаючи, ніби щось має статися.

— Як вона тобі? — пошепки спитав дідусь, стоячи ззаду. — Гарно, правда?

— Вона зовсім малá.

Соньєр усміхнувся.

— Ти теж малá і гарна.

«Я не гарна», — подумала вона. Софі не любила своє руде волосся і веснянки, і те, що була вищою за всіх хлопців у класі. Вона ще раз глянула на «Мону Лізу» й похитала головою:

— Здається, ніби вона щось знає… як діти в школі, які щось приховують.

Дідусь засміявся.

— Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.

— А ти знаєш, чому вона усміхається?

— Може, й знаю, — підморгнув їй дідусь, — колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

— Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!

— Принцесо, — всміхнувся він, — життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.

— Я повертаюся, — повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.

— До «Мони Лізи»? — здригнувся Ленґдон. — Прямо зараз?

Софі усвідомлювала, що ризикує.

— Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.

— А як же посольство США?

Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.

— Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. — Вона простягла Ленґдону ключі від машини. — Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?

Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.

— Послухайте, — сказала Софі, стишуючи голос, — я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.

— Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?

— Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.

— Я піду з вами.

— Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси, — вона підбадьорливо всміхнулася йому. — Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!

Ленґдон здавався незадоволеним.

— Ми побачимось лише за однієї умови, — твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.

— За якої?

— За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».

Софі побачила, як на обличчі Ленґдона з’являється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.

— Щасти вам, Роберте.

Коли Ленґдон спустився сходами до самого низу, його ніздрі безпомильно вловили запах лляної олії та гіпсового пилу. Перед ним булі освітлені літери SORTIE/EXIT і стрілка, яка вела в довгий коридор.

Майстерна анаграма Соньєра так і стояла перед очима Ленґдона, і він усе думав, що ж Софі знайде в «Мони Лізи» і чи знайде там щось? Здається, вона була переконана, що дід наказував їй ще раз підійти до славетної картини. Це було дуже схоже на правду, але Ленґдона почало мучити одне питання.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Соньєр написав його ім’я на підлозі, наказуючи Софі знайти його. Навіщо? Щоб він всього-на-всього допоміг їй розгадати анаграму? Це мало ймовірно. Зрештою, в Соньєра не було підстав вважати, ніби Ленґдон має особливий хист до анаграм.

Софі мала сама розгадати анаграму. Ленґдон раптом, як ніколи раніше, відчув свою впевненість у цьому, і цей висновок не зовсім узгоджувався з діями Соньєра.

«Чому я? — гадав він, ідучи до виходу. — Що таке важливе для Соньєра я знаю?»

І раптом завмер на місці, вражений. Його очі розширилися, він похапцем витяг роздруківку з кишені. І ще раз глянув на послання Соньєра.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Він зосередився на двох літерах:

P. S.

І цієї миті відчув, як суміш символів, яку утворив Соньєр, набула гранично ясного змісту. У його мозку наче спалахнула блискавка: він миттєво зв’язав між собою все, що знав з історії символів. І те, що зробив сьогодні Жак Соньєр, знайшло цілком логічне пояснення.

Ленґдон гарячково намагався осмислити наслідки свого відкриття. Похитуючись, він дививсвся туди, звідки щойно прийшов.

«Чи є ще час?»

А втім, не має значення.

Не вагаючись, він щодуху побіг назад до сходів.

Розділ 18

Захекана Софі стояла перед дерев’яними дверима кімнати, яка була мешканням «Мони Лізи». Перш ніж увійти, вона кинула погляд туди, де за двадцять ярдів лежало тіло дідуся, освітлене переносною лампою.

Її охопило каяття, глибокий сум прийшов разом із почуттям вини. Скільки разів за останні десять років дідусь озивався до неї, а Софі лишала його листи й бандеролі нерозпечатаними, уривала всі його спроби зустрітися. «Він брехав мені! Він причетний до жахливих таємниць! То що мені робити?»

А тепер дідусь мертвий і розмовляє з нею з того світу.

«Мона Ліза».

Вона штовхнула величезні дерев’яні двері, ті відчинилися навстіж. Якусь мить Софі стояла на порозі, оглядаючи велике квадратне приміщення. Його також заливало тьмяне червоне світло.

Ще до того, як увійти сюди, Софі розуміла, що їй потрібно ще дещо: «чорне світло». Бо якби дідусь щось написав для неї тут, то напевне зробив би це невидимим чорнилом.

Зібравшись із духом, вона повернулася до добре освітленого місця злочину. Вона не могла дивитись на мертве тіло дідуся і зосередилась на предметах поряд. Знайшовши маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені светра і заквапилась назад по коридору. Аж тут перед нею в червонавій імлі виросла примарна постать. Софі відскочила назад.

— Ось ви де, — пролунав хрипкий шепіт Ленґдона, а його постать чітко вималювалась прямо перед нею.

Вона відчула полегшення, яке, одначе, тут же минуло.

— Роберте, я сказала вам іти звідси! Якщо Фаш…

— Де ви були?

— Я маю підсвітити ультрафіолетовим промінням, — прошепотіла вона, показуючи ліхтарик, — якщо дідусь таки залишив мені якесь послання…

— Софі, послухайте, — Ленґдон перевів дух, і його сині очі рішуче глянули на неї. — Ці літери, P. S., вони ні з чим у вас не пов’язані? Ніякою мірою?

Боячись, аби їхні голоси не почули внизу, Софі штовхнула його ближче до «Мони Лізи», мовчки причинила величезні подвійні двері, і вони опинилися всередині, відгороджені від усього.

— Я сказала вам, ініціали означають «Принцеса Софі».

— Я знаю, але чи не бачили ви їх десь іще? Чи не було у вашого дідуся ще на чомусь літер P. S.? Можливо, на канцелярському приладді або на якихось інших предметах?

Запитання приголомшило її. «Звідки Роберт Ленґдон може знати таке?» Софі справді одного разу бачила ініціали P. S. напередодні того дня, як їй виповнювалось дев’ять років. Вона крадькома обшукала дім, сподіваючись знайти, де заховано подарунок на її день народження. Навіть іще тоді вона не терпіла таємниць від себе. «Що Grand-père[26] приготував для мене цього року?» Вона копирсалася в шафках і шухлядках.

І от якось набралася хоробрості та прокралася до спальні дідуся. Їй не дозволялося ходити туди, але дідусь саме спав унизу на канапі.

«Я гляну лише одним оком!»

Вона рушила навшпиньках по рипучій підлозі до його шафи й обшукала кишені його речей. Нічого. Потім стала шукати під ліжком. Знов нічого. Підійшла до письмового столу, повисувала шухляди й обмацала їх одну за одною. «Тут має бути щось для мене!» Не знайшовши нічого, вона витягла останню шухляду і дістала з неї чорні речі, яких ніколи раніше не бачила на ньому. Вона вже збиралася засунути ту шухляду назад, коли раптом з глибини їй в очі щось блиснуло золотом.

«Намисто?»

Софі обережно витягла з шухляди ланцюжок. На її подив, на одному з його кінців висів золотий ключ, важкий і блискучий. Заворожена, вона взяла його в руки. Він не був схожий на жоден ключ, який їй доводилося бачити. Усі ті ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав трикутну ніжку з невеличкими зарубками по всій довжині. Його велика головка мала форму хреста, чи скоріше рукояті меча. Всередині хреста було викарбувано дивний символ: дві літери, переплетені з квітковим орнаментом.

— P. S., — прошепотіла вона, насупившись, коли побачила літери, — і що б воно могло означати?

— Софі? — дідусь стояв у дверях.

Ошелешена, що її застукали, вона впустила ключ, і він упав із гучним дзенькотом.

— Я… я шукала поларунок на день народження, — сказала вона, понуривши голову, знаючи, що порушила обіцянку.

Здається, цілу вічність дідусь мовчки стояв у дверях. І нарешті глибоко і тяжко зітхнув.

— Підніми ключа, Софі.

Софі зробила, як він сказав.

— Софі, треба шанувати приватні справи інших, — він обережно опустився навколішки і взяв у неї ключа. — Це дуже особливий ключ. Якби ти його загубила…

Від тихого голосу діда Софі стало зовсім зле.

— Вибач мені, Grand-père. Я дуже тебе прошу, — вона замовкла. — Я подумала, це ланцюжок мені на день народження.

Він кілька хвилин дивився на неї.

— Повторюю ще раз, Софі, бо це важливо. Ти маєш навчитися шанувати приватні справи інших.

— Так, Grand-père.

— Ми ще поговоримо про це. А зараз я маю іти працювати в саду.

А Софі заквапилась до своїх справ.

На ранок вона нічого не отримала від дідуся на день народження. Вона й не очікувала нічого після свого вчинку. Але він навіть не привітав її. Ввечері вона сумно попленталася до ліжка. Та коли вляглася, то знайшла під подушкою картку із загадкою. «Я знаю, що це! Полювання за скарбами!»

Софі нетерпляче почала розгадувати загадку і таки впоралася з нею. Розгадка спрямувала її в інший кінець будинку, де вона знайшла ще одну картку з іще одною загадкою. Вона розгадала і її та побігла по наступну картку. І так вона відчайдушно бігала з одного кінця будинку в інший, від ключа до ключа, поки не знайшла той, який знову спрямував до її кімнати. Софі побігла сходинками вгору, увірвалась у кімнату й завмерла. Посеред кімнати сяяв новенький червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Софі заверещала від радості.

— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь, усміхаючись, стояв у кутку, — але я подумав, що це тобі може сподобатись навіть більше.

— Grand-père, — сказала Софі, обнімаючи його, — спасибі тобі… І ще раз вибач за той ключ.

— Я більше не серджуся на тебе, сонечко. Я не можу довго гніватись на тебе. Дідусі й онуки завжди вибачають одне одному.

Софі знала, що питати не варто, але просто не могла стриматись.

— А від чого той ключ? Я ще ніколи не бачила такого. Він такий гарний.

Дідусь довго мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як відповісти. Зрештою, Grand-père ніколи не брехав їй.

— Він відмикає скриньку, — нарешті промовив він, — де я зберігаю свої таємниці.

Софі запопилила губи:

— Ненавиджу таємниці!

— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І одного дня ти це зрозумієш так само, як і я.

— Я бачила на ключі літери і квітку.

— Так, це моя улюблена квітка. Це геральдична лілія. У нас такі ростуть у саду. Білі лілеї.

— Я знаю! Це й мої улюблені квіти!

— Тоді ми можемо знайти спільну мову, — дідусь підняв брови, — якщо ти триматимеш у таємниці, що в мене цей ключ, і більше не говоритимеш про нього ні зі мною, ні з будь-ким, тоді одного дня я віддам його тобі.

Софі не могла повірити своїм вухам.

— Віддаси мені?

— Обіцяю. Прийде той час, коли ключ буде твій. Адже на ньому написано твоє ім’я.

Софі нахмурилась.

— Ні. Там написано P. S., а мене не звуть P. S.!

Дідусь стишив голос і озирнувся, ніби переконатися, що ніхто не почує.

— Гаразд, Софі, ти маєш знати, P. S. — це код. Це твої таємні ініціали.

Її очі широко розкрилися.

— У мене є таємні ініціали?

— Звичайно! Онуки завжди мають таємні ініціали, які знають лише дідусі. Ти — Принцеса Софі!

Вона захихотіла:

— Я не принцеса.

Він підморгнув їй:

— Для мене ти принцеса.

Після того дня вони більше ніколи не говорили про ключ. А вона стала його Принцесою Софі.

— Ці ініціали, — повторив Ленґдон, — ви їх бачили раніше?

Софі буквально почула в коридорі музею голос дідуся, його шепіт. «Нікому не розповідай про цей ключ, Софі. І мене більше не питай про нього». То чи може вона зараз не виправдати його довіру? «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Її дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг…

Софі кивнула.

— Так, я одного разу бачила літери P. S. Я тоді була ще зовсім маленька. На предметі, який був для нього дуже важливим.

Ленґдон глянув їй прямо у вічі.

— Софі, це надзвичайно важливо. Скажіть мені, поряд був якийсь символ? Може, геральдична лілія?

Софі була настільки вражена, що хитнувшись відступила.

— Але… звідки ви це можете знати?

Ленґдон зітхнув і понизив голос:

— Я майже впевнений, що ваш дід був членом таємного товариства. Дуже давнього і дуже таємного товариства.

Софі відчула, як усе стиснулося в неї всередині. Вона також була в цьому впевнена. Уже десять років вона намагалася забути подію, яка підтвердила цей здогад. Коли вона стала свідком чогось немислимого. І неприпустимого.

— Геральдична лілія, — сказав Ленґдон, — у поєднанні з ініціалами P. S. — це офіційна емблема братства. Його герб. Так би мовити, логотип.

— Звідки ви знаєте про таке? — Софі буквально молилась, аби Ленґдон не сказав їй зараз, що і він сам був членом тієї організації.

— Я писав про них, — сказав він, і його голос тремтів від хвилювання, — Пріорат Сіону, Prieuré de Sion. Це одне з найстаріших таємних товариств, яке збереглося до наших днів.

Софі нічого про це не чула.

Ленґдон говорив швидко і схвильовано.

— Членами Пріорату Сіону були найосвіченіші люди свого часу, такі як Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо, — у його голосі зазвучали лекторські нотки, — і Леонардо да Вінчі також.

Софі була приголомшена:

— Да Вінчі був членом таємного товариства?

— Да Вінчі очолював Пріорат від 1510 до 1519 року, себто був Великим магістром, що могло пояснити, чому ваш дід захоплювався працями Леонардо. Між ними ніби існував історичний зв’язок. І все це ідеально узгоджується з тим, що вони обоє перебували під впливом символіки богинь, жіночого божественного начала, їхньої зневаги до церкви. Пріорат шанував священну жіночість.

— Ви кажете, ця спільнота практикувала якийсь поганський культ поклоніння богині?

— Скоріш за все, не якийсь, а цілком конкретний поганський культ поклоніння богині. Але ще важливішим є те, що вони виступали охоронцями стародавньої таємниці. Що робило їх неймовірно могутніми.

Попри те, що Ленґдон говорив так впевнено, єство Софі не приймало його слів. Таємний поганський культ? На чолі якого колись стояв Леонардо да Вінчі? Це звучить абсурдно. І хоч як намагалася вона все те забути, але повернулась до подій десятирічної давнини, до тої ночі, коли несподівано стала свідком дій свого діда, яких і досі не могла прийняти. «Можливо, це пояснює…»

— Особистості живих членів Пріорату тримаються в суворій таємниці, — сказав Ленґдон, — але P. S. та геральдична лілія, які ви бачили дитиною, є доказом. Таке могло свідчити лише про зв’язок з Пріоратом.

Тепер Софі усвідомила, що Ленґдон необхідний їй, аби збагнути дії її діда.

— Я не можу припустити, щоб вони схопили вас, Роберте. Нам так багато треба обговорити. Вам треба тікати!

Та Ленґдон чув лише мелодію її голосу. Він нікуди не хотів тікати. Він ніби перенісся в інше місце. Повільно, ніби рухаючись під водою, він повернув голову й крізь червону імлу став вдивлятися в «Мону Лізу».

Геральдична лілія… квітка Лізи… Мона Ліза…

Усе це має наскрізний зв’язок — мовчазна симфонія, в якій відлунювали таємниці Пріорату Сіону і Леонардо да Вінчі.

Розділ 19

Сен-Сюльпіс, як і більшість церков, було побудовано у формі гігантського латинського хреста. Його довга центральна частина — неф — вела просто до головного вівтаря, де її перетинала коротша, яка має назву трансепт.

Ставши навколішки перед першою лавкою, Сайлас удав, ніби молиться, а сам уважно оглядав усе навколо. Повернувши голову праворуч, вивчав вільну поверхню підлоги за лавами в бік південного трансепту.

Ось воно.

Вмурована в сіру гранітну підлогу тонка мідна смужка тьмяно світилась у камені… золота лінія на церковній підлозі.

Лінія троянди.

Сайлас повільно, справа наліво простежив очима за мідною смугою, яка йшла від нього навскоси під дивним кутом, не узгоджуючись із симетричними візерунками підлоги, і досягала основи несподіваної в цьому місці споруди — величезного єгипетського обеліска.

Тут блискуча лінія троянди робила вертикальний поворот під прямим кутом просто по обеліску, підіймаючись на тридцять три фути до самої вершини піраміди.

«Лінія троянди, — подумав Сайлас. — Братство ховає наріжний камінь за лінією троянди».

Ще цього вечора, коли Сайлас сказав Учителю, що наріжний камінь Пріорату заховано в Сен-Сюльпіс, той засумнівався. Але коли Сайлас додав, що всі його жертви говорили про мідну лінію в церкві, Учитель охнув:

— Це ж лінія троянди!

Учитель похапцем поінформував Сайласа про дивну архітектурну особливість Сен-Сюльпіс — мідну стрічку, яка перетинає вівтар строго з півночі на південь. На неї нанесено позначки, як на лінійку. Це щось на кшталт старовинного сонячного годинника, символ, відомий як лінія троянди, або рози. Протягом століть цей символ фігурував мало не на всіх мапах: так звана компасна роза, яка вказувала північ, схід, південь і захід.

І до сьогодні цей головний навігаційний пристрій має назву компасна роза, де напрямок на північ вказує стрілка… відома як fleur-de-lis, геральдична лілія.

На глобусі лінія троянди також називається меридіаном, або довготою, тобто є умовною лінією, проведеною від Північного плюса до Південного. Існує нескінченна кількість ліній троянди, адже через будь-яку точку на глобусі можна провести лінію, яка б з’єднувала Північний та Південний полюси. Для давніх навігаторів стояло питання, яку саме з цих ліній назвати головною лінією троянди, нульовою довготою, першим меридіаном, від якого будуть відраховувати всі меридіани.

На сьогодні ця лінія проходить через Гринвіч в Англії. Так воно від 1888 року.

Але перед тим нульова довгота всього світу проходила прямо через Париж, а саме через церкву Сен-Сюльпіс. Мідна смуга в Сен-Сюльпіс, первісна лінія троянди, була першим нульовим меридіаном.

— Отже, легенда справджується, — сказав Учитель Сайласу. — Було сказано, що наріжний камінь Пріорату лежить під лінією троянди.

Сайлас, який стояв обличчям до вівтаря, тричі схилив коліна. Потім він обернувся ліворуч і простежив хід лінії по обеліску. Він відчув радісне збудження, коли схилив коліна біля основи конструкції не від благоговіння, а з необхідності.

Наріжний камінь заховано під лінією троянди.

Біля основи обеліска Сюльпіс.

Усі брати говорили те саме.

Стоячи навколішках, Сайлас обмацав рукам кам’яну підлогу. Він легенько постукав зігнутими пальцями по підлозі, перевіривши кожну плиту, яка прилягала до мідної лінії. І ось одна з них відгукнулась дивною луною.

«Отже, під підлогою є порожнина!»

Сайлас усміхнувся. Жертви говорили правду.

Причаївшись на балконі хорів над вівтарем, сестра Сандрін потихеньку розглядала ченця в каптурі внизу. Її найгірші припущення підтвердились. Він був не тим, за кого себе видавав. Таємничий чернець із «Opus Dei» прийшов до Сен-Сюльпіс не для того, щоб оглянути її.

Він прийшов сюди з іншою метою.

Але сестра Сандрін була не просто наглядачкою в церкві. Вона була вартовою. І цей прихід незнайомця до обеліска став для неї сигналом тривоги.

Розділ 20

До «Мони Лізи» було ще ярдів двадцять, коли Софі увімкнула чорне світло, і синювате сяйво від ліхтарика віялом лягло на підлозі. Вона водила променем туди-сюди, як міношукачем, сподіваючись побачити напис люмінесцентним чорнилом.

Усе було пов’язано — Пріорат Сіону і Леонардо да Вінчі, геральдична лілія… і «Мона Ліза». Тепер лишалося з’ясувати, наскільки глибокими були ці зв’язки.

Ленґдон знав, що статус цієї картини як найвідомішої у світі мистецтва не був пов’язаний із її загадковою усмішкою. «Мона Ліза» стала знаменитою, тому що Леонардо вважав її своїм найбільшим досягненням. Він возив цю картину з собою всюди у своїх подорожах, а коли його питали, чому він це робить, відповідав, що йому важко розлучатися з найпіднесенішим виявом жіночої краси, який йому вдалося створити.

І навіть якщо це так, мистецтвознавці підозрювали, що благоговіння да Вінчі щодо «Мони Лізи» не мало ніякого стосунку до художньої якості картини, тут справа була глибшою: можливо, приховане під шаром фарби послання.

Про «Мону Лізу» не раз писали як про жарт художника. У багатьох історичних книжках ішлося про подвійні смисли і про грайливі натяки, і все одно люди у своїй більшості вважали її усмішку величезною таємницею.

«Ніякої таємниці, — думав Ленґдон, міняючи позицію і розглядаючи туманні обриси картини, які проступали з темряви. — Ніякої таємниці».

Він згадав, як говорив про таємницю «Мони Лізи» з досить незвичною аудиторією: десятком в’язнів. Його семінар був частиною університетської програми освіти для позбавлених волі.

— Як ви бачите, — говорив Ленґдон, підходячи до спроектованої на бібліотечну стіну «Мони Лізи», — тло в неї за спиною нерівне, — він вказав на добре помітну невідповідність, — да Вінчі намалював лінію обрію ліворуч нижче, ніж праворуч.

— Напартачив? — спитав один із ув’язнених.

— Ні, — усміхнувся Ленґдон, — да Вінчі нечасто це робив. Насправді це його маленька хитрість. Знизивши ліворуч лінію обрію, він тим самим змусив Мону Лізу здаватися набагато більшою з лівого боку, ніж з правого. Невеличкий жарт да Вінчі. З давніх-давен лівий бік пов’язують із жіночим началом, а правий — з чоловічим. Да Вінчі був великим шанувальником жіночого, отже, він зробив так, щоб Мона Ліза зліва виглядала величнішою, ніж справа.

— Послухайте, містере Ленґдон, — спитав чоловік, який здавався горою м’язів, — я чув таке, що Мона Ліза — це сам да Вінчі в жіночому одязі?

— Цілком можливо, — відповів Ленґдон, коли сміх ущух, — да Вінчі був великим жартівником. Але ще більше його цікавила рівновага між чоловічим і жіночим. Він вірив, що людська душа не досягне досконалості, поки не поєднає в собі і чоловіче, і жіноче начало, і його Мона Ліза — не чоловік і не жінка, а сплав обох. — Він зробив паузу. — Чи хтось із вас чув про єгипетського бога на ім’я Амон?

Запанувала тиша.

Ленґдон схопив маркер і підійшов до дошки з чистим аркушем.

— Є такі єгипетські боги плодючості. Бога-чоловіка звуть Амон, — написав він, — а богиню-жінку — Ізіда, чиє ім’я зі старовинної піктограми можна прочитати як Л’Іза.

Він відступив убік, щоб слухачі побачили.

АМОН Л’ІЗА

— Нічого вам не нагадує?

— Мона Ліза, — відповів схвильовано хтось.

Ленґдон кивнув:

— Джентльмени, не лише обличчя Мони Лізи виглядає водночас чоловічим і жіночим, але саме її ім’я є дивовижним поєднанням чоловічого і жіночого. І це, друзі мої, головна причина того, що всі знають усмішку Мони Лізи.

— Дідусь був тут, — сказала Софі, несподівано опустившись навколішки на відстані якихось десяти футів від «Мони Лізи». Вона навела промінь ліхтарика на точку на паркетній підлозі.

Спочатку Ленґдон нічого не побачив. А потім опустився поряд з нею на коліна і помітив крапельку засохлої рідини, яка також світилась. Це чорнило? Аж тут він згадав, для чого ще використовують чорне світло. Щоб виявляти кров. У нього задзвеніло у вухах. Софі мала рацію. Жак Соньєр справді підходив до «Мони Лізи» до того, як умер.

— Значить, у нього були на це поважні причини, — прошепотіла Софі, підводячись. — Я певна, він лишив тут меседж для мене.

Зробивши один великий крок, вона освітила підлогу перед картиною. Стала водити чорним світлом просто по паркету.

— Тут нічого нема!

Та Ленґдон побачив слабкий фіолетовий відблиск на захисному склі перед «Моною Лізою». Він схопив Софі за зап’ястя і повільно спрямував світло на полотно.

Вони обоє похололи.

На склі висвітлилося шість пурпурових слів, прямо на обличчі Мони Лізи.

Розділ 21

А за кілька миль на паризькій набережній ошелешений водій трейлера дивився, як капітан Судової поліції, видавши гортанний рев, жбурнув шматок мила у води Сени.

Фаш нахмурився і витяг свій телефон.

Нічна операторка посольства США читала журнал, коли задзвонив телефон.

— Посольство США, — відповіла вона.

— Добрий вечір, — абонент говорив англійською з французьким акцентом, — мені потрібна допомога, — його тон був різкий і офіційний, — мені сказали, що у вашій автоматизованій системі є повідомлення для мене. Моє ім’я Ленґдон. На жаль, я забув свій тризначний код доступу. Якби ви допомогли мені, я був би дуже вдячний.

Операторка розгублено промовила:

— Я дуже перепрошую, сер. Певне, ваше повідомлення дуже давнє. Цієї системи не існує вже два роки.

— У вас немає автоматизованої телефонної системи?

— Ні, сер. Усі меседжі записуються від руки в нашому відділі послуг. Чи не могли б ви повторити ваше ім’я?

Але відповідь не надійшла. Чоловік поклав слухавку.

Безу Фаш ходив від однієї лавки на березі Сени до другої. Він таки бачив, що Ленґдон набирав тризначний код і прослуховував повідомлення. «Але якщо він телефонував не до посольства, то куди саме?»

І тут він зрозумів, що відповідь на це запитання знаходиться просто в його руці. Адже Ленґдон дзвонив з його телефону.

Він проглянув список недавно набраних номерів, набрав останній і трохи зачекав.

Нарешті відповів жіночий голос:

— Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, — сказав автовідповідач, — Je suis absente pour le moment, mais…[27]

За хвилину лейтенант Колле, який сидів за столом Соньєра, притиснувши телефон до вуха, здивовано слухав капітана.

— Шматок мила? Але як Ленґдон міг дізнатися про навігатор стеження?

— Підказала Софі Неве.

— Але, капітане… якщо вона сказала Ленґдону, то де він зараз?

— Чи були у вас якісь сигнали тривоги?

— Ні.

— І ніхто не виходив з брами Великої галереї?

— Ні. Тут у нас офіцер охорони Лувру. Згідно з вашим наказом. Ніхто не виходив із будівлі.

— Гаразд, значить, Ленґдон має бути у Великій галереї.

Розділ 22

Ленґдон завмер від подиву, побачивши шість слів, які сяяли на плексигласі. Текст, здається, висів у просторі, кидаючи зубчасту тінь на загадкову усмішку Мони Лізи.

— Пріорат, — прошепотів Ленґдон, — це доводить, що ваш дід був його членом.

Софі розгублено глянула на нього.

— Як ви це зрозуміли?

Ленґдон кивнув, його думки плутались.

— Це один з головних філософських постулатів Пріорату.

Софі виглядала спантеличеною, вдивляючись у слова, накреслені прямо на обличчі Мони Лізи.

Яка темна облуда людська!

— Софі, — сказав Ленґдон, — традиція поклоніння богиням ґрунтується у Пріорату на переконанні, що впливóві чоловіки ранньої християнської церкви «обдурили» світ. Вони поширювали брехню, за допомогою якої успішно скерували людей від поганських вірувань з їх шанобливим ставленням до богинь і до жіночого начала до християнства, що підносило чоловічі цінності. Відтак священне жіноче начало було демонізовано і богинь навіки викреслили зі сучасної релігії.

На обличчі Софі відбився сумнів.

— Дідусь спрямував мене сюди, щоб я це знайшла. Він, певне, хотів сказати мені більше, ніж тут є.

Ленґдон зрозумів, що вона має на увазі. «Вона думає, що десь тут є інший код». Він не міг сказати миттєво, чи закладено тут якийсь прихований меседж, чи ні. Його розум намагався схопити ті сміливі світлі думки послання, яке Соньєр спрямував у світ.

«Яка темна облуда людська, — думав він, — справді темна».

Ніхто не може заперечувати, скільки добра робить церква в сучасному неспокійному світі, та все ж історія церкви — це історія насильства й обману. Це жорстокі хрестові походи з метою «навернення» поган, жахливі методи боротьби проти релігій, де поклонялися богиням. Духовенство було зобов’язане виловлювати, тортурувати й знищувати так званих «відьом» — слово, яким називали і жінок-учених, і жриць, і циганок, і ворожок, і знахарок, і збирачок цілющих трав, і взагалі всіх жінок, «підозріло прихильних до світу природи». Повитух убивали за те, що вони полегшували муки пологів, адже ті муки церква вважала справедливим покаранням за так званий первородний гріх, коли Єва з’їла яблуко з древа пізнання в Едемському саду. Кінцевий результат вражає: п’ять мільйонів жінок було спалено живцем. Пропаганда і кровопролиття дали свої наслідки. Доказом того є сьогоднішній світ.

— Роберте! — озвалась Софі, і її шепіт відірвав його від думок. — Хтось іде!

Він почув у коридорі кроки, які наближалися.

— Сюди! — Софі погасила чорне світло і, здалося, розчинилася в темряві.

На якусь мить він ніби зовсім осліп. «Куди це — сюди?» Коли очі звикли до темряви, він побачив силует Софі, яка бігла до центру кімнати, намагаючись сховатися за восьмикутною лавкою. Він зібрався було кинутися за нею, коли враз його зупинив різкий оклик.

— Не рухатись! — наказав чоловік у дверях. — Стояти!

За секунду Ленґдон опинився на підлозі обличчям донизу. Охоронець підбіг і ударом черевика розкинув ноги Ленґдона врізнобіч.

Лежачи долілиць на підлозі, Ленґдон не міг втриматися від іронічного порівняння. «Вітрувіанська людина, — подумав він. — Лише обличчям униз».

Розділ 23

А тим часом у церкві Сен-Сюльпіс Сайлас тяг з вівтаря до обеліска важкий канделябр для молитовних свічок. Його підставка могла слугувати чудовим тараном, хоча він добре розумів, що, напевне, не зможе безшумно пробити плитку підлоги.

Залізом по мармуру. Під склепіннями піде луна.

Чи почує черниця? Вона мала б уже знову спати. Проте це був непевний шанс, і Сайлас вирішив не ризикувати. Шукаючи якусь тканину, щоб обгорнути залізний кінець, він не побачив нічого, окрім лляного вівтарного покривала, яке не хотів оскверняти. «Мій плащ», — подумав він. Розв’язав його і стяг із себе. Знімаючи, відчув пекучий біль, коли вовняні нитки зачепили свіжі рани на його спині.

Голий, у самій лише пов’язці на стегнах, Сайлас обгорнув своїм плащем металевий кінець. А потім спрямував його просто в центр плити. Глухий звук. Камінь не розбився. Він зробив те саме ще раз. Знову глухий звук, але цього разу щось тріснуло. Після третього удару плита нарешті зламалася, і кам’яні уламки попадали в заглиблення на споді.

«Там якась порожнина!»

Швидко витягши уламки плити, Сайлас зазирнув в отвір. Кров прилила йому до голови, коли він став навколішки й почав оглядати те, що всередині.

Спочатку він нічого не виявив. Скрізь був рівний голий камінь. Але потім, просунувши руку глибше, під лінію троянди, він щось намацав! Масивна кам’яна табличка. Він міцно схопив її й обережно витяг. Стоячи й оглядаючи свою знахідку, він збагнув, що тримає грубо обтесану кам’яну плитку, на якій викарбувані слова, і на якусь мить почувся сучасним Мойсеєм.

Коли ж Сайлас прочитав слова на табличці, то відчув лише подив. Він очікував, що наріжний камінь буде мапою чи вказівками, можливо навіть зашифрованими. Одначе на наріжному камені було написано щось дуже звичайне.

«Книга Йова. Розділ тридцять вісім. Вірш одинадцять».

Хоча Сайлас не пам’ятав, що було в тому вірші одинадцять, він знав, що в Книзі Йова розповідається історія людини, чия віра в Бога перевищувала всі випробування. «Ось воно», — подумав він, ледь стримуючи хвилювання.

Тим часом сестра Сандрін, затамувавши подих, покинула балкон і помчала у свою кімнату. Ставши на коліна, черниця залізла під дерев’яне ліжко і витягла запечатаний конверт, який сховала там три роки тому.

Розірвавши його, побачила чотири паризьких телефонних номери.

Тремтячими руками вона почала по черзі набирати їх.

А внизу Сайлас поклав кам’яну табличку на вівтар і нетерпляче схопив Біблію в шкіряній палітурці. Поки він гортав сторінки, його довгі білі пальці спітніли. Ось Старий Заповіт, а ось і Книга Йова, розділ тридцять вісім. Ведучи пальцем по колонці тексту, він розшукував потрібні йому слова.

Вони мають вказати шлях!

Знайшовши вірш номер одинадцять, Сайлас прочитав його. У ньому було лише шість слів. Спантеличений, він прочитав їх знову, відчуваючи, що тут щось не так. У вірші було сказано:

Аж досі ти дійдеш, не далі.

Розділ 24

Охоронець Клод Груяр аж кипів від гніву, стоячи над своїм полоненим, який лежав обличчям вниз перед «Моною Лізою». Він витяг рацію з-за пояса, щоб викликати підмогу, але не чув у ній нічого, крім шумів.

Груяр почав повільно просуватися до входу, аж раптом побачив жіночу постать, яка рухалась до нього в темряві. Перед нею по підлозі стрибав багрянистий промінь світла, ніби вона щось шукала за допомогою ліхтарика.

— Це місце злочину, — спокійно сказала жінка, скануючи підлогу своїм ліхтарем.

— Ваше ім’я! — гукнув Груяр.

— Це я, — жінка спокійно відповіла французькою, — Софі Неве.

Охоронець вагався і чув у рації тільки шум.

— Ви мене знаєте, — казала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого діда. Повірте мені.

Продовжуючи повільно задкувати, Груяр розглядав жінку, яка назвала себе онукою Соньєра і підсвічувала ультрафіолетовим ліхтарем велике полотно, що висіло навпроти «Мони Лізи».

Софі в протилежному кінці кімнати відчувала холодний піт у себе на чолі, вивчаючи простір навколо ще одного шедевра да Вінчі. Вона була певна, що правильно розшифрувала послання свого діда. Що ще він міг передати їй?

Шедевр, який вона оглядала, був полотном у п’ять футів заввишки: «Мадонна в скелях». Сцена, що її намалював да Вінчі, зображує Діву Марію, яка сидить у незвичній позі, з Дитям Ісусом, Іваном Хрестителем та ангелом Урієлем серед голого каміння. Коли Софі була маленькою дівчинкою, дідусь завжди вів її від «Мони Лізи» через кімнату до цієї картини.

«Думай же!» Ця картина не мала захисного скла, на якому б можна було щось написати, і Софі знала, що дідусь ніколи не спотворив би писаниною поверхню картини. Вона зупинилась. «Не на поверхні, але де?» Вона глянула вище. Довгі троси зі стелі підтримували полотно.

«А може?..»

Схопившись за лівий край різьбленої дерев’яної рами, вона потягла її на себе. Картина була велика, і кріплення зігнулося, коли Софі відслонила її від стіни. Вона просунула голову й плечі за полотно і посвітила туди ліхтариком.

Їй вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що цього разу інтуїція підвела її. На зворотному боці картини ніяких написів не було. Там не було пурпурового тексту, лише вкрита плямами коричнева поверхня старого полотна і…

«Хвилинку!»

Перед її очима біля нижнього краю зворотного боку рами зовсім несподівано зблиснув металевий предмет. То був золотий ланцюжок. Софі приголомшено впізнала на ньому знайомий золотий ключик. Той самий. З голівкою у формі хреста, на якому було вигравіювано емблему: геральдичну лілію з ініціалами P. S. Вона не бачила його від своїх дев’яти років.

Цієї миті Софі відчула, як привид її дідуся шепоче їй на вухо: «Коли прийде час, ключ буде твоїм».

Їй стиснуло горло: навіть умираючи, дідусь дотримав своєї обіцянки. «Цей ключик відчиняє скриньку, — ніби говорив його голос, — де я зберігаю багато таємниць».

Тепер Софі зрозуміла, що головною метою вчорашньої гри у слова був цей ключ. Її дід, певне, мав його з собою в ніч своєї смерті і, сховавши за картину, вигадав ці пошуки скарбів, щоб лише вона змогла знайти його.

Вона висмикнула ключ із-за картини і запхала його глибоко в кишеню разом зі своїм ультрафіолетовим ліхтариком. Вибравшись з-за полотна, побачила, що охоронець усе ще безнадійно намагається зв’язатися з кимось по рації.

«Тут немає зв’язку», — подумала Софі, знаючи, що дроти системи безпеки, яких повно в стінах, зовсім не дають можливості прийняти сигнал, доки не вийдеш у коридор. Але ж він уже майже біля виходу, тож треба діяти негайно.

Зараз Леонардо да Вінчі допоможе їй вдруге протягом цієї ночі.

— Arrêtez! Ou je la détruis! — пролунав у кімнаті голос жінки. — Стояти! Або я знищу її!

Груяр озирнувся і спинився на півдорозі.

— Господи, тільки не це! — крізь червонувате світло охоронець усе-таки міг розгледіти, що жінка саме стягла велику картину з канатів і поставила її на підлогу перед собою. Картина почала здуватися по центру, спотворюючи зображення Діви Марії, Немовляти Ісуса та Івана Хрестителя.

— Ні! — закричав Груяр, побачивши, що жінка має намір продавити коліном безцінне полотно да Вінчі. — НІ!

— Покладіть зброю і рацію, — спокійно мовила жінка французькою, — або я протисну коліном цю картину. Я думаю, ти знаєш, як би до цього поставився мій дід.

Охоронець зробив, як вона сказала, і підняв руки до голови.

— Спасибі тобі, — сказала жінка, — продовжуй робити, що я скажу, і все буде добре.

За кілька секунд Ленґдон біг разом із Софі сходами вниз, відчуваючи шалене калатання серця. Вони не промовили жодного слова, відтоді як залишили переляканого охоронця Лувру, чий револьвер Ленґдон зараз стискав у своїй руці. Стрибаючи через сходинки, він сказав:

— Ви обрали дуже цінну заручницю.

— «Мадонну в скелях», — відповіла вона, — але то не я її обрала, а мій дідусь. Він дещо лишив для мене на зворотній частині полотна.

Ленґдон кинув на неї здивований погляд.

— Що? І як ви могли знати, за якою саме картиною? Чому саме «Мадонна в скелях»?

— Яка темна облуда людська, — сяйнула її тріумфальна усмішка, — я не розгадала дві перші анаграми, Роберте. Тож не могла не розгадати третьої.

Розділ 25

— Мертві! Вони мертві! — запинаючись, говорила по телефону сестра Сандрін у своєму житлі в Сен-Сюльпіс. Вона залишала повідомлення на автовідповідач: — Будь ласка, візьміть слухавку! Більше нікого нема серед живих!

Перші три телефонні дзвінки на номери зі списку викликали жах — спочатку ридаючи відповіла вдова, потім детектив, що допізна працював на місці вбивства, та похмурий священик, який заспокоював скорботну родину в тяжкій втраті. А за четвертим і останнім номером, який вона мала б набрати лише в разі, якщо не відповідатимуть перші три, говорив автовідповідач, просячи залишити повідомлення.

— Виламано плиту в підлозі! — пояснює свій дзвінок вона, залишаючи повідомлення. — Інші троє мертві!

Сестра Сандрін не знала, хто вони такі, ті четверо людей, яких вона захищала, та на телефонні номери, які зберігалися в неї під ліжком, вона мала дзвонити лише за однієї обставини. «Якщо ось цю плиту в підлозі буде зламано, — сказав їй безіменний зв’язківець, — це означатиме, що там шукають важливий отвір. Одному з нас погрожували смертю, і він змушений був брехати. Тоді дзвоніть за тими номерами. Щоб застерегти інших. Не підведіть нас».

Це була тривога. І тут ніяких сумнівів. Якщо один із братів потрапляв у біду, він мав брехати, і це запускало у дію процес попередження інших. Цього вечора, здається, було викрито навіть не одного з них.

— Будь ласка, відповідайте, — перелякано прошепотіла вона, — де ви?

— Облиште телефон, — прозвучав низький голос від дверей.

Обернувшись, налякана, сестра Сандрін побачила у дверному отворі величезного альбіноса, ченця з «Opus Dei». Він стояв, тримаючи в руках важкий металевий канделябр. Вона вся затремтіла й поклала слухавку.

— Вони мертві, — сказав чернець. — Усі четверо. І вони пошили мене в дурні. Скажіть, де знаходиться наріжний камінь?

— Я не знаю! — відповідала сестра Сандрін, і вона говорила правду.

Чоловік подався вперед, і його білі кулаки стиснули канделябр.

— Ви черниця із Храму і ви служите їм?

— Ісус дав нам одну істину, — відважно сказала Сестра Сандрін, — але я не бачу її в «Opus Dei».

В очах ченця несподівано вибухнув гнів. Він кинувся вперед, змахнувши свічником, неначе ключкою. Коли сестра Сандрін упала, її останнім земним почуттям був відчай:

«Усі четверо мертві.

Безцінну правду втрачено назавжди».

Розділ 26

Коли Софі та Ленґдон вирвалися в паризьку ніч, від сигналу тривоги, що пролунав у західному кінці крила Денон, у саду Тюїльрі розлетілися голуби. Коли вони бігли через площу до автомобіля Софі, Ленґдон чув, як неподалік завили поліцейські сирени.

— Ось він, — вигукнула Софі, вказуючи на червоне тупоносе двомісне авто, припарковане на стоянці.

«Вона що, жартує?» То було найменше авто, яке Ленґдон бачив у своєму житті.

— «Смарт», — сказала вона, — літр пального на сто кілометрів.

Ленґдон ледь встиг упасти на пасажирське сидіння, як Софі погнала свій «смарт» по кільцю, авто перескочило через пішохідну доріжку й виїхало до торговельного центру Каррузель дю Лувр.

Якусь мить здавалося, що Софі збиралася їхати навпростець, через живопліт посередині газону на площі.

— Ні! — вигукнув Ленґдон, знаючи, що живопліт навколо Каррузель дю Лувр приховував небезпечне заглиблення — «Обернену піраміду» — світильник у формі перевернутої піраміди, який він бачив раніше у музеї. Воно був достатньо велике, щоб цілком поглинути їхній «смарт». На щастя, Софі вирішила обрати більш звичну дорогу, різко повернула праворуч і рухалася по колу, поки не змогла з’їхати ліворуч і, збільшивши швидкість, не помчала прямо.

Поліцейські сирени вили в них за спиною на два голоси, і Ленґдон обернувся на своєму місці, ризикуючи вивернути шию, щоб побачити крізь заднє вікно, що діється біля Лувру. Здається, поліція поки не женеться за ними. Музей було освітлено морем синіх вогнів.

Він повернув голову:

— Це було цікаво.

Здавалося, Софі його не чула. Вона пильно дивилася вперед. Ленґдон всівся зручніше.

Яка темна облуда людська.

На нього справило враження, як швидко здогадалась Софі.

«Мадонна в скелях».

Софі сказала, що її дід залишив для неї щось за картиною. Остаточне послання? Ленґдон не міг не захоплюватись, як продумано Соньєр обрав місце для схованки. Здавалося, він не пропускав нагоди виявити свою любов до Леонардо да Вінчі.

Коли Софі погнала машину Єлисейськими Полями, він сказав:

— Картина… А що ж було за нею?

Вона не відводила очей від дороги.

— Покажу вам, тільки-но ми будемо в безпечному місці в посольстві.

— Покажете мені? — здивувався Ленґдон. — Він залишив вам якийсь предмет?

Софі коротко кивнула:

— На якому вигравіювано геральдичну лілію та ініціали P. S.

Ленґдон не міг повірити тому, що почув.

«Усе буде гаразд», — подумала Софі. Тепер посольство було менше ніж за милю. Нарешті вона змогла видихнути.

Навіть за кермом її думки були зосереджені на ключі в кишені, на спогадах про те, що вона побачила багато років тому: голівка у формі хреста з однаковими раменами, трикутна ніжка із зубчастими заглибинами, викарбувана печатка у формі квітки і літери P. S.

Хоча ключ мало цікавив Софі протягом багатьох років, та коли вона зрідка згадувала про нього, то його оригінальна конструкція вже не видавалась аж настільки оточеною таємницями. «Це лазерний ключ. Неможливо зробити дублікат». І цей ключ мав ряд ніби лазерних зарубок, які міг визначити електронний індикатор. Якщо він визначить, що шестигранні зарубки нанесено правильно, під потрібними кутами, тоді замок відкриється.

Хрест на голівці ключа міг означати, що цей ключ належав якійсь християнській організації, але Софі ніколи не чула, щоб якась із церков послуговувалась таким типом ключів.

«А до того ж мій дідусь християнином не був».

Софі пересвідчилася в цьому десять років тому. За іронією долі зовсім інший ключ, значно звичнішої форми, відкрив їй правду…

Того дня було тепло, коли вона сіла в аеропорту Шарль де Голль і поїхала додому на таксі. «Дідусь буде здивований, коли побачить мене». Повертаючись з університету в Британії на весняні канікули на кілька днів раніше, Софі з нетерпінням чекала, як вона розповість йому все про своє навчання.

Коли вона приїхала до їхнього паризького будинку, то не застала дідуся вдома. Розчарована, вона знала, що він не чекав на неї і, ймовірно, був на роботі в Луврі. «Але ж сьогодні субота», — згадала вона. Він рідко працював у вихідні. На вихідні він здебільшого…

Софі, усміхаючись, побігла в гараж. Так, звичайно, його машини на місці нема. Жак Соньєр терпіти не міг їздити в машині містом, він сідав за кермо лише тоді, коли їхав в одному напрямку — до свого заміського будинку в Нормандії, на захід від Парижа. Софі після місяця в загазованому Лондоні так схотілося вдихнути свіжого повітря. Був ще ранній вечір, тож вона вирішила виїхати негайно і здивувати його. Позичила авто у свого друга і рушила на захід між самотніх, залитих місячним світлом пагорбів. Вона прибула вже після десятої та звернула на приватну під’їзну алею, що вела до дідового будинку, який стояв на значній відстані від інших. Ця алея була більше милі завдовжки, і коли Софі проїхала її половину, будинок з’явився в полі зору — закам’янілий мастодонт на пагорбі серед лісу.

Софі очікувала, що о цій порі дідусь уже спить, тож зраділа, коли побачила, що в домі горить світло. Одначе її радість змінив подив, коли вона побачила, що під’їзна алея заповнена машинами — «мерседеси», «BMW», «ауді», «ролс-ройси».

Софі, побачивши все це, розсміялася. «Мій дідусь — відомий відлюдник!» А виходить, Жак Соньєр значно меншою мірою самітник, ніж удає. От він і влаштував вечірку, коли Софі поїхала на навчання, і, як свідчить вигляд машин, серед його гостей — найвпливовіші люди Парижа.

Вона прискорила крок, щоб увійти якомога швидше. Але вхідні двері були замкнені. Вона постукала. Ніхто не озвався. Збентежена, вона обійшла дім і смикнула двері чорного ходу. Вони також були замкнені. Ніхто не відчиняв.

Спантеличена, Софі стояла й прислухалась. Але могла почути лише посвистування холодного нормандського вітру, який кружляв над долиною.

Ні музики.

Ні голосів.

Нічого.

Серед тиші лісу Софі оббігла будинок, вилізла на стос дров і притулила обличчя до вікна вітальні. Те, що вона там побачила, взагалі не мало ніякого сенсу.

Там нікого не було!

Здається, взагалі нікого ніде не було.

Де ж люди?

Серце Софі прискорено забилося. Вона бігом кинулася до дровітні по запасний ключ, який дідусь тримав під ящиком для розпалювання. Відімкнула вхідні двері й зайшла в дім. Тільки-но вона опинилась у порожньому холі, як система охорони замерехтіла червоними вогниками: попередження тому, хто увійшов, що він має десять секунд, аби набрати вхідний код, перш ніж спрацює система сигналізації.

«Він увімкнув сигналізацію для захисту своєї вечірки?»

Софі швидко набрала код для дезактивації системи.

Увійшовши, побачила, що на першому поверсі нікого не було. Нагорі так само. Коли вона знову спустилася до порожньої вітальні, то на якусь мить завмерла, не розуміючи, що ж сталося.

І тут вона почула голоси.

Приглушені голоси. Які доносилися ніби з-під землі. Вона припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, звук напевне доносився знизу. Співали якусь пісню… чи гімн? Вона перелякалась. Найбільше лякав навіть не сам спів, а те, що в цьому будинку не було підвалу.

«Принаймні, наскільки мені відомо».

Софі роззирнулась навколо й уважно оглянула вітальню. В очі їй впала одна деталь: не на своєму місці був старовинний улюблений обюсонський килим дідуся. Зазвичай він висів на східній стіні біля каміна, але тепер його відсунуто на латунних дротах і за ним видно голу дерев’яну стіну.

Коли Софі туди наблизилась, спів стало чути краще. Вагаючись, вона приклала вухо до дерев’яної стіни. Голоси зазвучали ще гучніше. Люди напевне співали, протяжно вимовляючи незрозумілі для Софі слова.

За стіною була порожнеча!

Оглянувши ту дерев’яну панель, Софі знайшла заглиблення для пальця. Усе було зроблено дуже майстерно. Розсувні двері! Із лунким калатанням серця вона просунула палець у щілину і потягла панель. Важка стіна безшумно посунулась. Із темряви линули голоси.

Софі прослизнула крізь ті двері й опинилась на гвинтових сходах, складених із нетесаного каменю, які вели вниз. Вона бувала в цьому будинку від дитинства, але нічого не знала про існування цих сходів.

Що нижче вона спускалась, то холоднішим ставало повітря. А звуки чіткішими. Уже можна було розрізнити чоловічі й жіночі голоси. Поле її зору обмежували спіральні сходи, але з останніх сходинок можна було роздивитися більше. І ось уже вона бачить клапоть кам’яної підлоги підземелля, освітлений мерехтливим помаранчевим світлом вогню.

Затамувавши подих, Софі повільно зробила ще кілька кроків униз і пригнулася, щоб подивитись.

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що саме відкрилося її очам. Приміщення являло собою печеру — грот, який було видовбано у брилі граніту. Його освітлювали смолоскипи на стінах. У світлі їхнього полум’я в кімнаті стояли колом десь тридцять людей.

«Це сон, — сказала собі Софі. — Сон. А що іще це може бути?»

Усі ті люди були в масках. Вони здавалися гігантськими шаховими фігурами. Жінки були одягнені в білі туніки з легкої тканини, взуті в золоті черевички. Їхні маски були білі, і в руках вони тримали золоті кулі. На чоловіках були чорні туніки, і їхні маски були чорні.

Усі вони співаючи гойдалися вперед і назад. А на підлозі було щось, чого Софі не могла розгледіти. Спів знову став монотонним. А потім гучнішим. А потім дуже гучним. Ритм прискорився. Учасники зробили крок уперед і стали навколішки, і цієї миті Софі змогла нарешті побачити, на що всі вони дивилися.

Вона відступила назад, але побачене закарбувалося в її пам’яті назавжди. Софі відчула нудоту, у голові запаморочилося, вона схопилася за кам’яну стіну і подерлася сходами вгору. Замкнувши двері, вся в сльозах вона покинула порожній будинок і в якомусь заціпенінні поїхала назад у Париж.

Тієї ночі, відчувши себе обманутою, знищеною і зрадженою, вона спакувала свої речі й пішла з дому. Залишила на столі в їдальні записку:

«Я була там. Не намагайся шукати мене».

Біля записки вона поклала старого ключа від заміського будинку.

— Софі, — голос Ленґдона втрутився у її спогади. — Зупиніться! Зупиніться!

Повернувшись до реальності, Софі різко загальмувала і пробуксувала зупиняючись. Коли Ленґдон глянув уперед, у нього похолола кров. За сотню ярдів перед ними перехрестя було заблоковане автомобілями Судової поліції, тож усе стало зрозуміло. Їхній шлях перекрито!

Ленґдон сумно зітхнув.

— Як я розумію, цієї ночі ми до посольства США не потрапимо.

«Гаразд, Софі, зробимо інакше».

Вона увімкнула задній хід, а потім зробила своїм «смартом» розворот у три прийоми і помчала назад. І тут почула, як за спиною в них завищали шини і завили сирени.

Вона вилаялась і з силою натиснула на газ.

Розділ 27

Поки «смарт» Софі летів вулицями, Ленґдон приголомшено сидів на пасажирському сидінні. Він думав, що даремно погодився тікати. Здається, зараз Софі пощастило втекти від поліції, але невідомо, як довго це триватиме.

Софі занурила руку в кишеню светра під кермом. Витягши звідти маленький металевий предмет, простягнула йому.

— Роберте, подивіться. Це те, що дідусь залишив для мене за «Мадонною в скелях». Лазерний ключ.

Здригнувшись від передчуття, Ленґдон узяв предмет і почав розглядати його. Ключ? Він іще ніколи не бачив нічого подібного.

— Гляньте з іншого боку, — сказала Софі, їдучи вузькими вуличками від одного перехрестя до іншого.

Ленґдон повернув ключ і вражено завмер: у центрі хреста було викарбовано хитромудрий малюнок, який зображав геральдичну лілію та ініціали P. S.

— Софі, — вигукнув він, — це печатка, про яку я вам говорив раніше! Офіційний символ Пріорату Сіону!

Вона кивнула:

— Дідусь наказав мені ніколи більше не говорити про цей предмет.

Очі Ленґдона були прикуті до вкритого різьбою ключа. Виконаний за допомогою сучасних технологій, він зберігав прадавній символізм, що створювало якесь приголомшливе поєднання старовинного і сучасного світів.

— Цей ключ відмикає скриньку, де він тримав багато таємниць, — сказала вона.

Ленґдон відчув холод століть. Головна мета існування Пріорату — це зберігати таємницю. Таємницю немислимої сили.

— Ви знаєте, від чого цей ключ?

Софі розгублено глянула на нього.

— Я сподівалася, ви це знаєте.

Ленґдон із ключем у руках зберігав мовчання.

— Він схожий на християнський, — заговорила вона.

Ленґдон не був певен цього. То був квадратний хрест, усі кінці якого мали однакову довжину, і з’явився він за півтора тисячоліття до християнства. Він не мав нічого спільного із латинським хрестом з однією довшою поперечиною, який римляни застосовували для тортур і розп’яття…

— Софі, — мовив він, — усе, що я можу вам сказати, — це те, що рівнораменні хрести, як цей, вважаються мирними хрестами. Рівновага між вертикальним і горизонтальним елементами у них символізує природний союз між чоловічим і жіночим, тож квадратний хрест дуже добре узгоджується із віруваннями Пріорату Сіону.

— Гаразд, а зараз ми маємо з’їхати з цієї дороги, — Софі глянула в дзеркало заднього огляду, — нам треба знайти безпечне місце, де б ми могли з’ясувати, що саме відмикає цей ключ.

Ленґдон дуже захотів до свого комфортабельного номера в готелі «Ріц». Але ж туди зараз не потрапити.

— Може, ви знаєте когось. Ви ж тут живете.

— Фаш контролюватиме мій телефон і електронну пошту, мої розмови з колегами по роботі. Тож я нічого не можу. І готель не підійде, бо там питають документи.

— А може, ми могли б зателефонувати до посольства США, — запропонував Ленґдон, — я б пояснив ситуацію, а вони б прислали когось, хто б десь зустрівся з нами.

— Зустрівся з нами? — Софі глянула на нього, як на божевільного. — Роберте, ви нічого не розумієте! Якщо ви зараз додзвонитесь до свого посольства, вам скажуть здатися Фашу. І обіцятимуть, що по своїх дипломатичних каналах забезпечать вам справедливий суд.

Вона глянула на ряд розкішних вітрин на Єлисейських Полях.

— Скільки у вас готівки?

Ленґдон перевірив свій гаманець.

— Сто доларів. Кілька євро. А що?

— Решта на кредитній картці?

— Звичайно.

Очі Софі знову зосередились на дзеркалі заднього огляду.

— На якийсь час ми втекли від них, — сказала вона, — але не протримаємося на свободі й п’яти хвилин, якщо лишимося в цій машині.

Вона зупинилась, а потім твердо й рішуче погнала свій «смарт» в об’їзд.

— Довіртесь мені.

Ленґдон не відповів. Він весь цей вечір комусь довіряв, і що з того? Відсунувши рукав піджака, він глянув на годинник — то був ексклюзивний ручний годинник з Міккі-Маусом, який батьки подарували йому на десятиріччя. Хоча підлітковий дизайн годинника нерідко провокував здивовані погляди, Ленґдон не купував собі іншого. Персонаж Діснея став його першим провідником у світ магічного, і Міккі ніби весь час спонукав його не старіти душею. Одначе цієї миті стрілки Міккі були розміщені під дивним кутом і показували дивний час: 2:51 ранку.

— Цікавий годинник, — сказала Софі.

— Довга історія, — відповів він, затуляючи його рукавом.

— Можу собі уявити, так воно і є, — вона швидко всміхнулася йому і зробила крутий віраж, стрімко віддаляючись від центру міста. Вони залишили позаду дипломатичні квартали і їхали помітно похмурішими промисловими районами. За мить Ленґдон зрозумів, куди вони потрапили.

Залізничний вокзал Сен-Лазар.

У Європі вокзали ніколи не сплять. І навіть о цій порі з півдесятка таксі нудилося біля центрального входу. Там же продавали сендвічі й мінеральну воду, і неохайні хлопці з рюкзаками за спинами, протираючи очі, озирались навкруги, ніби намагалися згадати, в яке місто вони щойно потрапили. Софі втиснулася між таксі й припаркувалась. Ленґдон не встиг спитати її, що буде далі, а вона вже вилізла з машини й почала спілкуватися з водієм таксі.

Коли Ленґдон вийшов, то побачив, як Софі дає таксистові велику суму готівки. Водій кивнув, потім, на подив Ленґдона, від’їхав без них.

— Що це означає? — спитав Ленґдон, стаючи поряд із Софі на бордюр, коли таксі зникло. А Софі вже прямувала до будівлі вокзалу.

— Ходімо. Ми беремо два квитки на потяг з Парижа.

Розділ 28

Маленький скромний чорний «фіат» віз єпископа Арінґаросу з Римського аеропорту. Підібравши сутану, Арінґароса заліз на заднє сидіння. Попереду була подорож в Кастель-Гандольфо. Таку саму подорож він здійснив п’ять місяців тому.

«Торішня подорож у Рим, — зітхнув він. — Найдовша ніч у моєму житті».

П’ять місяців тому зателефонували з Ватикану й зажадали, щоб Арінґароса негайно прибув до Рима, і при тому не дали жодних пояснень. У нього не було іншого вибору, окрім як прийняти запрошення, хоча й неохоче — Арінґароса, як і багато хто з консервативного духовенства, не дуже добре ставився до безпрецедентного лібералізму нового папи, який у перший же рік, як посів престол, оголосив, що папська місія полягає в тому, щоб «оновити доктрину Ватикану й осучаснити католицизм у третьому тисячолітті».

Арінґароса боявся, що ця людина настільки сповнена гордині, що вважає, ніби може переписати Божі заповіді, аби прихилити до себе тих, для кого вимоги істинного католицтва стали в сучасному світі занадто незручними — те, з чим Арінґароса не погоджувався. «Людям потрібна чітка структура і директиви від церкви», — наполягав він. І використовував увесь свій вплив, точніше всі масштаби «Opus Dei», щоб переконати папу та його радників іти іншим курсом.

У ту ніч, кілька місяців тому, Арінґароса був здивований, коли з’ясувалося, що його везуть не до Ватикану, а звивистою гірською дорогою на схід.

— Куди ми їдемо? — спитав він водія.

— Альбанські гори, — відповів чоловік, — зустріч з вами призначено в Кастель-Гандольфо.

«Літня резиденція папи?» Арінґароса там ніколи не був і не мав бажання побувати. Цитадель шістнадцятого століття слугувала не лише літнім домом: там розміщувалась Specola Vaticana, Ватиканська обсерваторія, одна з найкращих астрономічних обсерваторій у Європі. Арінґаросі ніколи не подобалось бажання Ватикану загравати з наукою. Навіщо змішувати науку й віру?

Збудований на самій вершині скелі, замок вражав: чудовий приклад багаторівневої оборонної спруди, що гармонійно вписувалась у суворий пейзаж гірської місцевості. Арінґароса вважав, що Ватикан зіпсував будівлю, збудувавши два величезних приміщення для телескопів з алюмінієвими банями на дахах, і ця оновлена конструкція мала такий вигляд, наче гордий воїн натяг на себе відразу два святкових капелюхи. Коли єпископ вийшов з машини, йому назустріч поспішав молодий єзуїт:

— Єпископе, вітаю вас! Я отець Маньяно, астроном.

Арінґароса пробурчав привітання і пішов слідом у вестибюль замку — велике приміщення, оздоби якого поєднували і мистецтво епохи Відродження, і зображення на тему астрономії. Ідучи широкими мармуровими сходами, Арінґароса бачив ознаки того, що тут відбуваються наукові конференції, читаються лекції, наявна туристична інформація. Ватикан збожеволів, подумав він. Церква весь час втрачає свою силу.

Коридор на верхньому поверсі вів в одному напрямку, до величезних дубових дверей з латунною табличкою:

BIBLIOTECA ASTRONOMICA

Арінґароса чув про це місце, Астрономічну бібліотеку Ватикану, що, як говорили, налічувала понад двадцять п’ять тисяч томів, серед яких рідкісні праці філософів та науковців від п’ятнадцятого до вісімнадцятого століття, таких як Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон і Секкі. І нібито саме тут найбільш наближені до папи особи влаштовують приватні зустрічі… ті зустрічі, які вони вважають за краще не проводити в стінах Ватикану.

Коли єпископ Арінґароса підходив до дверей, він навіть уявити не міг, які шокуючі новини чекають його за тими дверима і який згубний ланцюг подій буде запущено в дію. Йдучи вже за годину з тієї зустрічі, він усвідомлював, які руйнівні наслідки матиме щойно почуте.

«Це було шість місяців тому! — подумав він. — Боже, допоможи нам!»

А тепер, за місяць до завершення, його раптом знову запрошують до Кастель-Гандольфо, і єпископ Арінґароса стискає кулаки, згадуючи першу зустріч. Йому так хочеться, щоб його мобільний телефон задзвонив і повідомив йому новини, яких він так потребує.

«Чому Учитель не зателефонував мені? Наріжний камінь уже має бути у Сайласа в руках».

Сайлас скулився на підлозі у спартанського вигляду кімнаті в будинку «Opus Dei» в Парижі, охоплений душевним болем.

Усе втрачено.

Брати брехали, помираючи, і не відкрили своєї таємниці. Тож виходить, що Сайлас убив не лише усіх чотирьох людей, які знали, де заховано наріжний камінь, а також і черницю. У нього не було сили звернутися до Вчителя й сповідатися.

Смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Єпископ Арінґароса домовився по телефону, що Сайласа впустять до Сен-Сюльпіс; що ж подумає абат, коли з’ясується, що та черниця мертва? А пошкоджена підлога в церкві?

«Я поставив під удар єпископа».

Тупо розглядаючи підлогу, Сайлас розмірковував про своє життя. Зрештою, саме Арінґароса дав Сайласу нове життя… в тому маленькому будиночку парафіяльного священика в Іспанії. Він навчав його, дав йому мету.

— Друже мій, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Нікому не дозволяй принижувати себе через це. Невже ти не розумієш, що ти народжений особливим? Ти знаєш, що сам Ной був альбіносом?

— Ной з ковчега? — Сайлас ніколи не чув про це.

Арінґароса усміхнувся.

— Так, Ной з ковчега. Був альбіносом. Як і ти, він мав шкіру білу, наче в ангела. Тож не забувай: Ной урятував життя на планеті. Ти народжений для великих речей, Сайласе. Творець звільнив тебе для якоїсь мети. Він потребує твоєї допомоги у здійсненні Його намірів.

Ставши навколішки на дерев’яну підлогу, Сайлас молив прощення. А потім, знявши з себе одяг, потягся за батогом…

Розділ 29

У приміщенні вокзалу все було так, як і в будь-якому вокзалі Європи. Софі глянула вгору на величезне табло відходу поїздів. Прочитала перший рядок:

ЛІЛЛЬ-ЕКСПРЕС — 3:06

— Хотілося б, щоб він від’їздив швидше.

«Ще швидше?» Ленґдон глянув на годинник: 2:59 ночі. Поїзд вирушає за сім хвилин, а в них іще нема квитків.

Софі підштовхнула Ленґдона до касового віконечка і сказала:

— Візьміть нам два квитки, оплатіть своєю кредитною карткою.

— Я думаю, така оплата наведе на слід…

— Саме так.

Ленґдон вирішив не втручатися в задум Софі Неве. Він оплатив два квитки до Лілля своєю карткою Visa і вручив їх Софі.

Але замість того, щоб іти до платформи, Софі взяла Ленґдона під руку і повела його в протилежному напрямку, до бічної зали, проминувши цілодобові кав’ярні, і нарешті вивела через боковий вхід на тиху вулицю на захід від вокзалу.

Де біля входу на них очікувало самотнє таксі.

Водій побачив Софі й посвітив фарами.

Коли таксі рушило від станції із Ленґдоном і Софі на задньому сидінні, Софі витягла щойно придбані квитки на потяг і порвала їх.

Ленґдон зітхнув. «Сімдесят доларів вилетіло в трубу».

Коли таксі виїхало за межі Парижа, Ленґдон відчув, що вони в безпеці.

— Який був сенс, — почав він повільно, — вашому дідові в такий складний спосіб передавати вам ключ і не повідомити, що, власне, він відмикає. Ви впевнені, що на зворотному боці картини нічого не було написано?

— Я обстежила всю поверхню. Це все, що там було. Цей ключ було вклинено ззаду полотна. Я побачила печатку Пріорату і засунула ключа до кишені, а потім ми пішли звідти.

Ленґдон нахмурився, вдивляючись у кінець трикутної ніжки. Там нічого. Повернувши ключа, наблизив його до очей, розглядаючи край голівки. Так само нічого. Підняв до носа.

— Я думаю, ключ недавно чистили… пахне так, ніби його протерто мийним засобом, — Ленґдон повернув ключ, — так, використовували якийсь спиртовий розчин…

Він замовк.

— Що саме?

Він повернув ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню широкого рамена хреста. Вона поблискувала так… ніби була волога.

— Ви уважно роздивились ключ перед тим, як поклали його до кишені?

— Не дуже уважно. Я поспішала.

— У вас є з собою чорне світло? — Ленґдон обернувся до неї.

Софі сягнула до кишені і витягла звідти ультрафіолетовий ліхтарик у формі пера. Ленґдон узяв його й посвітив на зворотну поверхню ключа.

Вона яскраво замерехтіла. На ній було щось написано. Поспіхом, але прочитати можна було.

— Гаразд, — усміхнувся Ленґдон, — Думаю, зрозуміло, що означає запах спирту.

Софі спантеличено глянула на пурпурові слова на зворотній поверхні ключа.

Вулиця Аксо, 24.

«Адреса! Дідусь написав адресу!»

— Де це? — спитав Ленґдон.

Софі поняття не мала. Вона знову нахилилася вперед і схвильовано поставила водієві те саме запитання.

Водій замислився на якусь мить і кивнув. Він сказав Софі, що це неподалік від тенісних кортів у західній околиці Парижа. Вона попросила його негайно відвезти їх туди, а потім відкинулась назад і знову стала розглядати ключ, дивуючись, що воно там, на вулиці Аксо, 24.

«Церква? Якийсь штаб Пріорату?»

У її пам’яті знову спливли сцени таємного ритуалу, свідком якого вона стала десять років тому, і вона тяжко зітхнула.

— Роберте, я вам маю багато чого розповісти, — вона зробила паузу, і вони обмінялися поглядами, коли таксі погнало на захід, — але спочатку я б хотіла, щоб ви розповіли мені все, що знаєте про Пріорат Сіону.

Розділ 30

Поки Ленґдон зібрався з думками, таксі, яке везло їх, в’їхало в густий лісопарк — Булонський Ліс — і рушило бруківкою на захід. Ленґдон думав, з чого йому почати. Історія братства нараховувала більше тисячоліття, і то була дивовижна хроніка таємниць, шантажу, зрад і навіть брутальних тортур з наказу одного папи.

— Пріорат Сіону, — почав він, — було засновано в Єрусалимі в 1099 році французьким королем на ім’я Годфруа де Буйон відразу по тому, як він зайняв місто.

Софі кивала, не відводячи від нього очей.

— Король Годфруа нібито володів могутньою таємницею, яку зберігала його родина ще від часів Христа. Боячись, що ця таємниця може бути втрачена з його смертю, він заснував таємне братство, Пріорат Сіону, і доручив йому оберігати таємницю, поступово передаючи її від покоління до покоління. Пріорат довідався про документи, поховані під руїнами Іродового храму в Єрусалимі, побудованого на руїнах Храму Соломона. Ці поховані документи, як вони вірили, доводили істинність таємниці, яку вони поклялися берегти, і були такими вибуховими, що церква не зупиниться ні перед чим, аби заволодіти ними.

Софі здавалася збентеженою.

— Члени Пріорату поклялися, що ці документи треба видобути з-під руїн храму й зберігати вічно, щоб таємниця ніколи не зникла. Для цього вони створили військове правління — групу з дев’яти лицарів, яку назвали орден Бідних лицарів Христа і Соломонового Храму, — Ленґдон зробив паузу, — вони більше відомі як тамплієри.

Софі спантеличено глянула на нього:

— А я думала, що тамплієри з’явилися, щоб захищати Святу землю.

— Поширена помилка. Захист прочан був лише прикриттям, під яким тамплієри виконували свою справжню місію, мета якої полягала в тому, щоб видобути документи з-під руїн храму.

— І вони їх знайшли?

Ленґдон усміхнувся.

— Ніхто не знає напевне, але єдине, на чому сходяться всі вчені, — це те, що лицарі таки щось знайшли під руїнами… і це зробило їх могутніми і заможними настільки, що не могла б змалювати найбагатша уява.

Він зробив для Софі короткий огляд загальновідомої історії про лицарів Храму, пояснивши, що саме робили ті лицарі на Святій землі під час Другого хрестового походу в середині дванадцятого століття. Вони сказали королю Єрусалима Болдуїну ІІ, який очолював армію хрестоносців, що вони тут для захисту пілігримів-християн і що їм потрібне пристановище. Він дав їм дозвіл розташувати свій табір на руїнах храму — дивне місце для такої місії, але, як виявилося, це було зовсім не випадково. Лицарі були певні, що документи Пріорату поховані глибоко під уламками ковчегу, під Святая Святих, священними палатами, де, як вважали, жив Сам Господь. Прямо в серці юдейської віри. Протягом дев’яти років дев’ять лицарів жили на руїнах, у повній таємниці розкопуючи твердий ґрунт.

Софі перебила його.

— Але ви сказали, вони там щось відкопали?

— Звичайно, — відповів Ленґдон, повторивши, що це забрало в них дев’ять років, але лицарі врешті-решт знайшли те, що шукали. Вони забрали скарб храму й повернулися до Європи, де папа, а тоді ним був Інокентій ІІ, вмить видав безпрецендентну папську буллу, яка надавала тамплієрам необмежену владу і дозволяла їм «жити за їхніми власними законами». Отримавши таку свободу, орден тамплієрів почав з шаленою швидкістю зростати кількісно і значно посилив свій політичний вплив, до того ж тамплієри володіли маєтками в десятках країнах, і от вони вже мали змогу позичати гроші збанкрутілим королям під відсотки, ставши засновниками сучасної банківської системи.

На початку чотирнадцятого століття тамплієри мали таку величезну владу, що тогочасний папа Клемент V вирішив, що треба щось робити. У змові з французьким королем папа розробив план придушення тамплієрів і захоплення їхніх скарбів. Він розіслав по всій Європі таємні накази, які мали бути оприлюднені у п’ятницю, 13 жовтня 1307 року.

На світанку того дня ці його накази було розпечатано і відкрився їхній жахливий зміст. У посланні Клемента говорилося, що Господь являвся йому і попередив, що лицарі Храму — єретики, які практикують поклоніння дияволу, гомосексуалізм, оскверняють хрест, чинять інші види святотатства. Він стверджував, що Господь доручив йому очистити землю, а саме зігнати разом усіх тамплієрів і катувати їх, поки вони не зізнаються у своїх злочинах проти Господа.

І це спрацювало з точністю годинника. Того дня величезну кількість тамплієрів було схоплено, їх безжально катували, а потім спалили живцем як єретиків. Відгомін тієї трагедії й досі присутній у сучасній культурі, і досі п’ятниця тринадцятого числа вважається нещасливим днем.

Софі виглядала спантеличеною.

— То всіх тамплієрів було знищено? Я думала, вони й досі існують.

— Вони існують під багатьма іншими іменами. Попри брехливі звинувачення Клемента і всі спроби повністю знищити їх, тамплієри мали могутніх союзників, і частині лицарів вдалося врятуватися. Справжньою метою Клемента було здобути документи, які, вочевидь, давали тамплієрам владу над церквою, але досягти її не вдалося. Документи з-під руїн храму вже давно були довірені Пріорату Сіону — організації настільки засекреченій, що Ватикан нічого їй не міг заподіяти, коли боровся з тамплієрами, і з часом Пріорат таємно вивіз документи морем.

— І де тепер ті документи?

Ленґдон знизав плечима.

— Відповідь знає лише Пріорат Сіону, але, скоріш за все, їх багато разів перевозили і переховували. Згідно із сучасними гіпотезами, ті документи знаходяться десь у Великій Британії.

Софі не знала, що й думати.

— Протягом тисячоліть, — продовжував Ленґдон, — існувало багато легенд про ці таємниці. Повний набір документів, їхня влада і таємниця, яку вони зберігають, відома під єдиним іменем: Sangreal. Про це було написано тисячі книжок.

— Сангрил? Це слово має щось спільне із французьким sang або іспанським sangre, що означає кров?

Ленґдон кивнув. Кров — це корінь слова Sangreal, але не в тому сенсі, як це уявляла собі Софі.

— Легенда досить заплутана, але найважливіше знати, що Пріорат охороняє важливий доказ таємниці і, скоріш за все, чекає слушного історичного моменту, аби розкрити правду.

— Яку правду? Яка таємниця може бути аж такою могутньою?

Ленґдон глибоко зітхнув і вимовив щось незрозуміле.

— Софі, слово Sangreal — то старовинне слово. Багато років воно приховувало інше, сучасніше, — він трохи помовчав, — коли я назву те, сучасніше, ви зрозумієте, що вже добре знаєте його. Фактично, чи не кожен на землі знає історію Сангрила.

Софі скептично глянула на нього.

— А я не знаю.

— Певен, що і ви знаєте, — усміхнувся Ленґдон, — Просто, либонь, називали його по-іншому: Святий Грааль.

Розділ 31

Софі пильно глянула на Ленґдона, чи не жартує він.

— Святий Грааль?

Ленґдон кивнув, вираз його обличчя був серйозним. Але його слова все ще для Софі нічого не означали.

— Я думала, Святий Грааль — це чаша. А не зібрання документів.

— Так, але документи Сангрила є лише половиною скарбу Святого Грааля. Вони заховані із самим Граалем і бережуть його істинне значення. Документи давали тамплієрам таку силу, бо містили інформацію про справжню сутність Грааля.

Справжню сутність Грааля? Це ще більше спантеличило Софі. Святий Грааль, як вона думала, був чашею, з якої Ісус пив на Таємній вечері перед тим, як його забрали римляни й звинуватили у злочинах, за які потім розіп’яли.

— Святий Грааль — це Чаша Христа, — сказала вона. — Це ж знають усі!

— Софі, — прошепотів Ленґдон, нахиляючись до неї, — згідно з тим, що каже Пріорат Сіону, Святий Грааль — це не чаша взагалі. Вони твердять, що легенда про Грааль як про потир є метафорою чогось іншого, значно могутнішого, — він зробив паузу, — чогось, що ідеально узгоджується з тим, що ваш дідусь намагався нам сказати вчора, включаючи всі його посилання на сакральну жіночість.

— Ні! — вигук Софі увірвався у його думки, і Ленґдон аж підстрибнув, коли вона нахилилась над переднім сидінням і крикнула на водія таксі. Ленґдон побачив, як водій стиснув свій радіомікрофон і почав говорити в нього.

Софі вмить засунула руку до кишені твідового піджака Ленґдона.

Перш ніж Ленґдон второпав, що ж трапилося, вона витягла пістолет, який забрала в охоронця Лувру, махнула ним і притисла його до потилиці водія. Той відразу кинув своє радіо і підняв угору вільну руку.

— Софі! — вирвалося в Ленґдона, — Що це, чорт…

— Arrêtez! — наказала Софі водієві. — Зупиніться!

Переляканий водій підкорився.

І вже тоді Ленґдон почув металевий голос диспетчера компанії таксі, який надходив із панелі керування — голос, який несподівано назвав їхні імена. Його м’язи напружилися. «То що, вони вже нас знайшли?»

Софі жестом наказала водієві таксі вийти з машини, і наляканий водій, тримаючи руки над головою, вийшов і відступив на кілька кроків. Софі опустила своє вікно, тримаючи водія на прицілі.

— Роберте, — спокійно сказала вона, — сідайте за кермо. Будете вести машину.

Ленґдон не став сперечатися. Він виліз із заднього сидіння й пересів за кермо.

— Роберте, — гукнула Софі із заднього сидіння, — їдьмо звідси!

Ленґдон глянув на коробку перемикання швидкостей і відчув великий сумнів. О ні! Він узявся за ручку передач, невпевнено поставив ногу на педаль зчеплення.

— Софі, а може, ви?

— Їдьте!

Ленґдон натиснув на муфту зчеплення і поставив перемикач швидкості, як йому здалося, на першу швидкість. Потім натиснув на педаль газу і відпустив її. Шини зарипіли, коли таксі підстрибнуло й пішло юзом.

— Doucement! — вигукнула Софі, коли машина вихляючи виїхала на дорогу, — Обережно! Що ви робите?

— Я намагався попередити вас, — я можу вести машину лише з автоматичною коробкою передач.

Розділ 32

Змагаючись із коробкою передач, Ленґдон якось примудрявся давати раду таксі, яким вони заволоділи, поки вони не дісталися до виїзду з парку, де він різко загальмував.

— Краще ви сідайте за кермо.

Софі відчула полегшення, коли сіла за кермо, знову вручивши йому револьвера. За кілька секунд машина спокійно їхала трасою на захід.

— А де вулиця Аксо? — спитав Ленґдон.

Софі не відводила очей від дороги.

— Водій таксі сказав, вона біля тенісних кортів. Я знаю той район.

Ленґдон знову витяг із кишені важкий ключ, відчувши його вагу на своїй долоні. Він відчував, що то надзвичайно важливий предмет. Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, він збагнув, що рівнораменний хрест на ключі був також і символом цього ордена, адже їхні білі плащі були прикрашені геральдичними знаками у вигляді червоних рівносторонніх хрестів. «Квадратний хрест. Зовсім як цей, на ключі».

У його уяві почали виникати фантастичні припущення про те, що вони могли відшукати. «Святий Грааль». Він мало не розреготався від абсурдності цієї думки. Більшість істориків вірять, що Грааль знаходиться десь в Англії, у схованці одного з багатьох храмів тамплієрів, куди його було поміщено, ймовірно, в шістнадцятому столітті.

«У ті роки, коли творив Великий магістр да Вінчі».

Хай там як, але відтоді лишилося два важливих факти:

Протягом свого життя да Вінчі знав, де саме знаходився Грааль.

Це місце, ймовірно, і досі те саме.

З цієї причини ентузіасти Грааля пильно вивчають мистецтво да Вінчі і його щоденники, сподіваючись відкопати ключ від тої схованки, де перебуває Грааль зараз.

«Усім цікаві таємні змови».

— Чи може бути, — спитала Софі, вкладаючи у свої слова те, що не наважувався сказати він, — що ключ, який ви зараз тримаєте в руках, відмикає ту схованку, де знаходиться Святий Грааль?

Сміх Ленґдона звучав силувано.

— Не можу собі уявити такого. Крім того, Грааль, скоріш за все, знаходиться десь у Великій Британії, а не у Франції.

Він у загальних рисах розповів їй історію.

— Але Грааль тут може бути єдиним розумним висновком, — наполягала вона. — Ми маємо дуже захищений ключ із символікою Пріорату Сіону, який нам передав член Пріорату Сіону — братства, яке, як ви мені щойно розповіли, зберігає Святий Грааль.

Ленґдон вбачав логіку в її міркуваннях, але інтуїція не дозволяла йому прийняти їх.

— Я справді не бачу, як це може бути пов’язане із реальним Граалем.

— Тому що Грааль, як вважають, знаходиться в Англії?

— Не лише тому. Місцезнаходження Святого Грааля — одна з тих таємниць історії, яку дуже бережуть. Хоча братство Пріорату дуже велике, лише чотири його члени одночасно знають, де заховано Грааль, — Великий магістр і троє сенешалів. Ймовірність того, що ваш дід належав до їх числа, дуже невелика.

— Мій дідусь належав до їхнього числа, — сказала Софі, тиснучи на акселератор. У її пам’яті зринув спогад, який безсумнівно підтверджував статус діда в братстві.

— І навіть якщо ваш дідусь був у вищому ешелоні, він би не мав дозволу відкрити щось комусь за межами братства. Це немислимо, щоб він втягував вас у це вузьке коло. Ось воно! — Ленґдон раптом побачив прямо перед собою величезний тенісний комплекс.

Софі пробиралася до кортів. Після кількох спроб вони знайшли вулицю Аксо і поїхали нею.

«Нам потрібен номер двадцять чотири, — сказав Ленґдон сам собі, зрозумівши, що несвідомо шукає очима баню якоїсь церкви. — Не будь смішним! Забутий храм тамплієрів у цьому закутку?»

— Ось цей будинок! — вигукнула Софі.

Чого тільки не буває в цьому світі!

Ленґдон услід за нею глянув на будівлю прямо перед ними. Вона була сучасна. Величезна багатоповерхова фортеця із гігантським рівностороннім хрестом у ролі емблеми на фасаді. Під хрестом були слова:

ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА

Ленґдон зовсім забув, що мирний рівнобічний хрест став ідеальним символом однієї з країн, потрапивши на прапор нейтральної Швейцарії. Нарешті таємниця розкрилася.

Софі й Ленґдон тримали ключа від скриньки швейцарського банку-депозитарію.

Розділ 33

Вийшовши з «фіата» біля Кастель-Гандольфо, єпископ Арінґароса відчув прохолоду, бо повіяв вітер з вершин крутих скель. «Треба було б одягти ще одну сутану», — подумав він, відчуваючи дискомфорт. Цієї ночі йому зовсім не потрібно бути застудженим або переляканим.

Замок був темний, лише зловісно блимали вікна на найвищому поверсі. «То бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони прокинулись і чекають». Він нахилив голову, рятуючись від вітру, і рушив далі, вже не розглядаючи бані обсерваторії.

Священик, який зустрів його у дверях, виглядав сонним. Це був той самий, який вітав Арінґаросу п’ять місяців тому.

— Ми непокоїлись через вас, єпископе, — сказав священик, зиркнувши на годинник і виглядаючи радше обуреним, нж занепокоєним. — Вони чекають нагорі. Я проведу вас.

Бібліотека являла собою квадратну кімнату, обшиту темним деревом від підлоги до стелі. Усі стіни були заставлені книжковими шафами. Підлога, викладена з жовтого мармуру з чорними базальтовими смугами, нагадувала про те, що колись це був палац.

— Вітаємо вас, єпископе, — сказав чоловічий голос з іншого кінця кімнати.

Арінґароса намагався розгледіти, хто ж то говорив, але освітлення було неймовірно тьмяним, набагато темнішим, ніж у день його минулого візиту, коли все сяяло. «Ніч остаточного пробудження». Сьогодні ці люди сиділи в темряві, ніби соромились того, що зараз має відбутися.

Арінґароса увійшов спокійно і навіть поважно. Він побачив силуети трьох чоловіків за довгим столом у протилежному кінці зали.

Того, хто сидів у центрі, він упізнав одразу: огрядний секретар Ватикану, відповідальний за всі правові питання держави Ватикан, осердя католицької віри. Ще двоє були кардиналами високого рівня.

Арінґароса рушив до них через усю бібліотеку.

— Перепрошую, що я прибув так пізно. Ми в різних часових поясах. Ви, певне, втомилися.

— Не страшно, — відповів секретар, поклавши руки на величезне черево, — ми вдячні, що ви прибули з такої далечини. А нам лишалося тільки не засинати, чекаючи на вас. Чи не бажаєте ви кави чи ще чогось?

— Я не хотів би, щоб це був офіційний візит. Мені треба встигнути ще на один літак. Чи можемо ми перейти одразу до справи?

— Звичайно, — відповів секретар, — ви діяли швидше, ніж ми могли собі уявити.

— Справді?

— У вас ще цілий місяць.

— Ви окреслили проблему п’ять місяців тому, — сказав Арінґароса, — навіщо мені було чекати?

— Ви маєте рацію.

Арінґароса обвів очима довгий стіл і побачив великий чорний портфель.

— Чи це те, про що я просив?

— Так, — голос секретаря звучав важко, — хоча, варто зізнатися, ми мали труднощі з цим проханням. Усе це досить…

— Небезпечно, — завершив фразу один з кардиналів. — Чи не було б краще, якби ми переказали вам цю суму? Вона дуже велика.

«Свобода коштує багато».

— Я не боюся за себе. Зі мною Бог.

Його співрозмовники, одначе, не виглядали так упевнено.

— Там стільки, скільки я просив?

Секретар кивнув.

— Облігації високої цінності на пред’явника від Банку Ватикану. Приймаються в усьому світі як готівка.

Арінґароса рушив у кінець столу й відкрив портфель. У ньому були дві великі пачки облігацій.

Секретар виглядав так, ніби йому не зовсім комфортно.

— Маю зауважити, єпископе, всі ми почувалися б вільніше, якби ця сума була готівкою.

«Двадцять мільйонів євро? Я б не підняв такої суми готівкою», — подумав Арінґароса, закриваючи портфеля.

— Облігації приймають як готівку. Ви ж самі сказали.

«Ми тепер усі пов’язані».

— Це абсолютно законна транзакція, — захищався він, — Його Святість може розподіляти кошти так, як вважає за потрібне. Він не порушує ніякого закону.

— Це все так, але… — секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою, — Ми не знаємо, на що ви збираєтесь витрачати ці кошти, і якщо на незаконні проекти…

— Враховуючи, чого ви хочете від мене, — заперечив Арінґароса, — вас не має обходити, що я робитиму з цими грошима… А тепер, думаю, я зобов’язаний щось підписати?

Вони схопилися з місць і нетерпляче підсунули йому документ, ніби хотіли, щоб він якомога швидше пішов.

Арінґароса пробіг очима аркуш. На ньому була папська печатка. Єпископ був здивований, як спокійно підписав це. Троє присутніх, одначе, здається, зітхнули з полегшенням.

— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Ваші заслуги перед церквою ніколи не будуть забуті.

Арінґароса підхопив портфель і попрямував до дверей.

— Єпископе, — гукнув один з кардиналів, коли Арінґароса був уже на порозі.

— Так?

— Куди ви мандруєте далі?

— До Парижа, — відповів Арінґароса і вийшов за двері.

Розділ 34

Депозитарний банк Цюриха працював цілодобово і пропонував цілком анонімні послуги в традиції швейцарських номерних рахунків.

Коли Софі зупинила таксі перед входом до того місця, яке було їхньою метою, Ленґдон кинув оком на непохитну будівлю, прямокутник без вікон, весь ніби відлитий з міцного металу.

Забетонований схил захищав фундамент споруди, а в’їзд до банку блокувала вражаюча брама з відеокамерою, встановленою прямо над головою, і електронним подіумом. Плазмовий екран із трикутним отвором під ним містив інструкції сімома мовами, починаючи з англійської.

ВВЕДІТЬ КЛЮЧ

— Ось ми й прийшли, — Софі ввела ключ у щілину, і брама відчинилась із тихим дзижчанням. Софі й Ленґдон обмінялися поглядами й увійшли, а двері з глухим звуком зачинилися за ними.

Вестибюль Депозитарного банку Цюриха лякав. Там, де більшість банків послуговується мармуром і гранітом, цей віддав перевагу металу й заклепкам. Усе було оздоблено срібним металом: підлога, стіни, двері, навіть стільці у вестибюлі були обшиті формованим металом.

Високий чоловік біля конторки підвів очі, коли вони увійшли. Він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітав їх люб’язною усмішкою. То був дуже сильний мускулястий і озброєний чоловік, але його голос заспокоював своєю рафінованою чемністю.

— Bonsoir, — сказав він. — Добрий вечір. Чим я можу допомогти вам?

Софі просто поклала золотий ключ перед тим чоловіком.

Чоловік побачив його і вмить виструнчився.

— Так, звичайно. Ваш ліфт у кінці залу. Я попереджу, що ви йдете.

Софі кивнула й забрала ключ.

— А який поверх?

Чоловік зі подивом глянув на неї.

— Ваш ключ підкаже, на який поверх їхати.

— Так, дякую, — усміхнулась вона.

Ленґдон не второпав, скільки поверхів униз проїхали вони, коли двері ліфта нарешті відчинилися. Їх привітав службовець, приємний літній чоловік у добре відпрасованому фланелевому костюмі, в якому він виглядав досить дивно, — старомодний банківський службовець у світі високих технологій.

— Добрий вечір, — сказав чоловік, — прошу вас слідувати за мною, s’il vous plaît!

Не чекаючи на відповідь, він повернувся і пішов вузьким металевим коридором.

Вони йшли за ним через кілька великих кімнат, заставлених комп’ютерами, поки нарешті не дійшли до металевих дверей.

— Voici, — сказав службовець, відмикаючи двері для них. — Ось.

Ленґдон і Софі увійшли в інший світ. Від металу і заклепок вони перейшли до східних килимів, меблів з темного дубу і стільців з подушками. Посеред невеличкої кімнати на широкому столі стояли дві склянки біля відкритої пляшки газованої мінеральної води. А поряд парував металевий кавник.

Чоловік із розумінням усміхнувся.

— Відчуваю, ви тут вперше?

Софі, вагаючись, кивнула.

— Зрозуміло. Ключі нерідко отримують у спадок, і наші нові клієнти здебільшого почуваються невпевнено з нашим протоколом.

Він жестом запропонував їм пригощатися напоями на столику.

— Ця кімната у вашому розпорядженні стільки, скільки це буде потрібно. Чи можу я вам допомогти отримати доступ до вашої скриньки?

Софі кивнула.

— Прошу.

Службовець обвів рукою розкішну вітальню.

— Це ваша приватна оглядова кімната. Я піду, а ви можете розглядати й міняти вміст вашої депозитарної скриньки, яка прибуде… прямо сюди.

Він підвів їх до стіни, крізь отвір у якій до кімнати запливла елегантна конвеєрна стрічка, віддалено схожа на вантажну стрічку в аеропортах.

— Ви маєте вкласти свого ключа до цієї щілини, — чоловік вказав на великий електронний подіум перед конвеєрною стрічкою, де був знайомий трикутний отвір, — а потім ввести номер вашого рахунка, і робот відбере вашу депозитну скриньку із підвального сховища. Коли закінчите, то поставте скриньку назад, і процес піде у зворотному порядку. Вам гарантується повна приватність. Як вам бодай щось буде потрібно, натисніть кнопку виклику на столі посеред кімнати.

Софі збиралася щось запитати, коли задзвонив телефон. Чоловік був розгублений і спантеличений.

— Я перепрошую.

Він підійшов до телефонного апарата біля кави й мінеральної води і підняв слухавку. Його брови підскочили вгору, коли він почув те, що йому говорилося. Він поклав слухавку і звернувся до них:

— Ще раз перепрошую, але маю залишити вас, — і він швидко рушив до дверей.

— Вибачте, — вигукнула Софі, — чи не могли б ви пояснити дещо, поки ви тут? Ви казали, що ми маємо ввести номер рахунка?

Чоловік зблід, зупинившись біля дверей.

— Так, звичайно! Як у більшості швейцарських банків, наші депозитні скриньки пов’язані з номером, а не з іменем. Ви маєте ключ і депозитний номер рахунка, відомий лише вам. Ваш ключ — то лише половина ідентифікації. Особистий номер рахунка — то друга половина. А інакше будь-хто зможе використати ваш ключ, якщо ви загубите його.

Софі вагалась.

— Але якщо мій благодійник не дав мені номера рахунка?

Банкір спокійно усміхнувся їм.

— Я попрошу когось допомогти вам. До вас скоро підійдуть.

Ідучи, банківський службовець зачинив за собою двері й замкнув їх, заблокувавши їм вихід.

А лейтенант Колле тим часом координував пошуки на вокзалі, коли його телефон задзвонив. То був Фаш.

— Інтерпол напав на слід, — сказав він, — забудьте про потяг. Ленґдон і Неве щойно зайшли до паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Вулиця Аксо, двадцять чотири. Нехай ваші люди негайно будуть там.

Колле все зрозумів.

— Негайно, капітане!

Розділ 35

— Добрий вечір, — сказав Андре Верне, президент паризької філії Депозитарного банку Цюриха, тільки-но побачив своїх нових клієнтів. — Я Андре Верне. Чи можу бути корисним для вас…

Кінець речення застряг у нього в горлі.

— Я перепрошую, але ми знайомі? — спитала Софі. Вона не впізнала банкіра, але йому на якусь мить здалося, ніби перед ним привид.

— Ні, — промимрив президент банку, — я так не думаю. Наші служби анонімні, — від видихнув і видушив спокійну усмішку. — Мій асистент сказав, що у вас є ключ, але нема номера рахунка? Чи можу я вас спитати, як ви увійшли за цим ключем?

— Мій дідусь дав його мені, — відповіла Софі, уважно придивляючись до того чоловіка. Йому ще більшою мірою стало незручно.

— Справді? Ваш дідусь дав вам цього ключа, проте не дав номера рахунка?

— Гадаю, в нього не було часу, — сказала Софі. — Його було вбито вчора ввечері.

Від її слів чоловік сахнувся.

— Жак Соньєр помер? — спитав він, і його очі наповнилися переляком. — Але… як саме?

Тепер Софі сахнулася і заніміла з подиву.

— Ви знали мого дідуся?

Банкір Андре Верне був такий приголомшений, що мусив спертися на край столу.

— Ми з Жаком були близькими друзями. Коли це сталося?

— Учора ввечері. У Луврі.

Верне сів у глибоке шкіряне крісло і глянув на Ленґдона, а потім на Софі.

— Чи хтось із вас причетний до його смерті?

— Ні! — вигукнула Софі. — Жодною мірою!

Обличчя Верне було похмуре, він замовк, обмірковуючи ситуацію.

— Ваші фотографії розвісив Інтерпол. Вас розшукують як убивць.

Софі була вражена. «Фаш уже підключив Інтерпол?» Здається, капітан зацікавлений більшою мірою, ніж Софі могла передбачити. Вона швидко поінформувала Верне, хто такий Ленґдон і що сталося вчора пізно ввечері у приміщенні Лувру.

Верне був приголомшений.

— І поки ваш дідусь був близький до смерті, він залишив вам послання, де було сказано розшукати містера Ленґдона?

— Так. І цей ключ, — Софі поклала золотий ключ на столик перед Верне печаткою Пріорату вниз.

Верне глянув на ключ, але не зробив нікого руху, щоб узяти його.

— Він залишив вам лише ключа? І більш нічого? Ніякого клаптика паперу?

Хоча Софі дуже поспішала там, у Луврі, але була певна, що за «Мадонною в скелях» більш нічого не було.

— Ні, лише ключ.

Верне безпорадно зітхнув.

— Ключ має в електронний спосіб доповнюватись десятизначним номером коду, який працює як пароль. Боюся, що без номера ваш ключ нічого не вартий. Клієнти вводять свої номери через секретний термінал, а це означає, що ці номери знає лише клієнт і комп’ютер. Це єдиний спосіб оберігати анонімність. І безпеку наших працівників.

Софі розуміла. В цілодобових крамницях та сама система.

Вона сіла поряд з Ленґдоном, глянула на ключ, а потім на Верне.

— Мсьє Верне, — гаряче заговорила вона, — мій дід зателефонував мені вчора ввечері і сказав, що я в серйозній небезпеці. Він сказав, що має щось мені передати, а це, як виявилось, був ключ від сейфа у вашому банку. Тепер дідуся нема. Скажіть, що нам робити?

Верне весь спітнів.

— Я лише знаю, що ми маємо вивести вас із цієї будівлі. Боюся, поліція скоро буде тут. Мій охоронець знайшов за потрібне зателефонувати в Інтерпол.

І тут його мобільний задзвонив, і він витяг його з-за пояса.

— Так, — він слухав якусь хвилину, і здивування на його обличчі мінялося на стурбованість. — La police? Si rapidement?[28] — Він дав кілька розпоряджень французькою і, закінчивши розмову, обернувся до Софі. — Поліція прореагувала набагато швидше, ніж зазвичай. Вони прибули, поки ми розмовляли.

Софі не хотіла йти з порожніми руками.

— Скажіть їм, що ми вже пішли. Якщо вони захочуть обшукати банк, ви можете вимагати від них ордер на обшук, а щоб отримати його, потрібен час.

— Послухайте, — сказав Верне, — по-перше, Жак був моїм другом, а по-друге, моєму банку не треба такої слави. Отже, з цих двох причин я не маю наміру допускати ніяких арештів. Дайте мені хвилинку, і я спробую допомогти вам вибратися з банку непоміченими. Крім цього, я більш нічого не зможу зробити для вас, — він підвівся і заквапився до дверей. — Лишайтесь тут, я скоро повернуся.

— Але доступ до депозитної скриньки, — не заспокоювалась Софі. — Ми не можемо піти без цього.

— Тут я нічого не можу зробити! — сказав Верне, поспішаючи до дверей. — Мені дуже жаль.

Софі якусь мить дивилась йому вслід, і в її голові майнула думка, що цілком можливо, номер рахунка було заховано в одному з численних нерозкритих листів і пакунків, які дідусь надсилав їй усі ці роки.

Ленґдон раптом підвівся, і Софі побачила в його очах несподіваний схвильований вогник.

— Роберте? Ви усміхаєтесь!

— Ваш дідусь був генієм.

— Що ви кажете?

— Десять цифр?

Софі не могла второпати, про що він.

— Десятизначне число, — сказав він, і знайома усмішка пробігла по його обличчю, — я певен, він лишив його для нас!

— Де саме?

Ленґдон витяг роздруківку знімка з місця злочину і розрівняв його на столику. Софі досить було побачити перший рядок, щоб зрозуміти, що Ленґдон мав рацію.

13—3–2—21—1–1—8— 5

O, Draconian devil! Oh, lame saint!

P. S. Знайти Роберта Ленґдона

Розділ 36

Ленґдон кинувся до електронного пульта біля конвеєрної стрічки. Софі схопила роздруківку і пішла за ним.

Пульт мав таку клавіатуру, як банкомат. Біля неї був трикутний отвір. Софі, не гаючи часу, устромила ніжку ключа до щілини.

Екран умить засвітився.

НОМЕР РАХУНКА

++++++++++

В очікуванні блимав курсор.

Десять цифр. Софі начитала цифри з роздруківки, і Ленґдон увів їх.

НОМЕР РАХУНКА

1332211185

Тільки-но він надрукував останню цифру, як на екрані з’явився меседж кількома мовами, вгорі англійською.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ:

Перш ніж витягти ключ, будь ласка, перевірте правильність номера рахунка. Це для вашої безпеки. Якщо комп’ютер не розпізнає номер рахунка, система автоматично відключиться.

— Схоже на те, що в нас є лише одна спроба, — нахмурилась Софі.

— Це саме ті цифри, — підтвердив Ленґдон, уважно перевіривши те, що вони щойно ввели, звіряючи їх із роздруківкою. Він уже був готовий натиснути фінальну кнопку.

Софі простягла свій вказівний палець, але вагалась: її мучили дивні передчуття.

— Ну ж бо, швидше, — підганяв її Ленґдон. — Верне от-от прийде.

— Ні, — Софі відсмикнула руку, — це не номер рахунка.

— Це він! Десять знаків! А що ж це може бути?

— Це занадто випадковий набір цифр, — Софі знищила все, що вони щойно набирали, і глянула на Ленґдона, впевнена в собі. — І це не просто збіг, що цей випадково позначений номер рахунка може бути перетворений на послідовність Фібоначчі.

І вона почала набирати числа з пам’яті.

— Більше того, я переконана, що мій дідусь мав би обрати номер рахунка, який щось означав для нього, щось таке, що він міг би легко запам’ятати.

Вона закінчила ряд і всміхнулась.

— Щось таке, що виглядає випадковим, а насправді таким не є.

Ленґдон дивився на екран:

НОМЕР РАХУНКА:

1123581321

Йому потрібна була лише мить, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

Послідовність Фібоначчі.

1—1–2—3—5–8—13—21

Коли послідовність Фібоначчі записати як десятизначне число, вона стає фактично непізнаваною. Легко запам’ятати, але виглядає випадковим набором цифр. Чудовий десятизначний код, який Соньєр просто не міг забути.

Софі натиснула кнопку вводу.

Нічого не сталося.

Принаймні вони нічого не виявили.

У ту саму мить під ними, в банківському підземному таємному сховищі, запрацювали автоматичні клешні. Двохосьова транспортна система була прикріплена до стелі, і причеплена до неї клешня почала шукати потрібні координати. Там, на цементній підлозі внизу, на величезних ґратах стояли сотні ідентифікованих пластикових ящичків, які нагадували ряд маленьких гробиків у підземному склепі.

Доїхавши із сюрчанням до потрібного місця над підлогою, механічна клешня поповзла вниз, електронне око підтвердило код на коробці. Потім із комп’ютерною точністю клешня міцно схопила тяжкий держак і потягла коробку вертикально вгору. Запрацювали інші коліщатка, і клешня повезла потрібну коробку до віддаленої частини сховища та встановила її на конвеєрну стрічку.

Механічна рука обережно поставила коробку й відпустила її.

Тільки-но та рука звільнилась, як задзижчав конвеєр.

А нагорі Софі та Ленґдон зітхнули з полегшенням, коли побачили, що конвеєрна стрічка заворушилася. Вона увійшла до кімнати праворуч від них крізь вузьку щілину під розсувними дверцятами. Металеві двері розсунулися, і велика пластикова коробка вийшла з глибини, звідки виїхала конвеєрна стрічка. Коробка була чорна, з важкої пластмаси. Вона зупинилась прямо перед ними.

Ленґдон і Софі завмерли в мовчанні перед загадковим контейнером. Софі подумала, що вона схожа на коробку для інструментів. Не гаючи часу, вона відкрила дві пряжки прямо перед нею. А потім глянула на Ленґдона. Вони разом підняли важку кришку і відкинули її назад, а потім схилилися над ящиком.

На його дні лежав один-єдиний предмет: полірована дерев’яна коробка з накладними петлями розміром приблизно з коробку для взуття. Дерево було блискуче, насиченого пурпурового кольору із помітним візерунком. «Рожеве дерево», — збагнула Софі. Дідусь дуже любив його. На кришці була інкрустація у вигляді троянди. Софі нахилилась, схопила коробку і витягла її.

— Боже, яка важка, — сказала вона, обережно опускаючи її на великий стіл для предметів, що зберігаються в банку.

— П’ятипелюсткова троянда, — прошепотів Ленґдон. — Це символ Пріорату для позначення Святого Грааля. Ідеальний розмір, — додав, — щоб зберігати чашу.

«Але це не може бути чаша», — сказав він собі.

Софі поставила коробку перед собою на столі, збираючись підняти кришку. Проте, коли вона поворушила її, сталося щось неочікуване. З коробки почувся дивний звук, ніби там хлюпала вода. Софі остовпіла.

— Ви чуєте?..

Ленґдон кивнув.

— Якась рідина, правда?

Нахилившись, Софі повільно зняла застібки і підняла кришку.

Всередині був дивний предмет — Ленґдон ніколи не бачив нічого подібного.

Одначе вони обоє відразу збагнули, що то аж ніяк не чаша Христа.

Розділ 37

— Поліція перекрила вулицю, — сказав Андре Верне, заходячи до вітальні. — Переправити вас буде нелегко.

Софі та Ленґдон сиділи за столом, разом схилившись над тим, що було схоже на велику дерев’яну скриньку для коштовностей, коли почули голос Верне. Софі вмить накрила кришку й підняла голову.

— Ми нарешті розібралися з номером рахунка, — сказала вона.

— Мадемуазель Неве, ви берете предмет з собою чи повертаєте його у сховище, перш ніж покинути це приміщення?

Софі глянула на Ленґдона, а потім на Верне.

— Нам треба взяти це з собою.

Верне кивнув.

— Дуже добре. Тоді я пропоную вам загорнути його у ваш піджак, коли ми йтимемо коридорами. Я б не хотів, щоб хтось іще побачив це.

Коли Ленґдон зняв свій піджак, Верне швидко підійшов до конвеєрної стрічки, закрив уже тепер порожню коробку і ввів кілька простих команд. Конвеєрна стрічка знову почала рухатись, несучи пластиковий контейнер назад у сховище. А золотого ключа він знову віддав Софі.

— А тепер сюди. Швидше.

Коли вони вийшли на заднє службове подвір’я, Софі могла побачити світло поліцейських фар, спрямоване в підземний гараж. Певне, вони заблокували виїзд. Верне підійшов до однієї з невеличких банківських вантажівок.

— Сюди, — сказав він, відхиляючи масивні задні двері і пропускаючи їх до блискучого сталевого відсіку.

Верне поспішив з заднього двору до офісу, взяв ключі від вантажівки й одягнув на себе куртку й кепку водія, сховавши ззаду револьвер.

Кинувся назад до вантажівки, перевірив, чи добре зачинилися за Ленґдоном і Софі важкі задні двері, замкнув їх, стрибнув до кабіни і завів мотор.

Коли вантажівка дісталася до виїзду, внутрішня брама відчинилася всередину, давши змогу йому проїхати, а потім вхід зачинився.

За кілька метрів від блокпосту довготелесий офіцер зробив йому знак зупинитися. За ним стояли чотири патрульні машини.

Верне зупинився.

— Je suis Jérôme Collet, — відрекомендувався агент. Він рушив до дверей вантажівки: — Qu’est-ce qu’il y a là dedans?[29]

— А біс його знає! — відповів Верне французькою. — Я лише водій.

Колле був незворушний.

— Ми розшукуємо двох злочинців, — він показав світлину з паспорта Роберта Ленґдона. — Цей чоловік був нещодавно у вашому банку?

Верне знизав плечима.

— Звідки я знаю? Нас до клієнтів не підпускають. Зайдіть і спитайте на рецепції.

— Ваш банк вимагає ордер на обшук, щоб ми могли увійти.

Верне удав огиду.

— Бюрократи. Чути не можу про них.

— Відчиніть ваш фургон, будь ласка! — Коле рушив до задніх дверей.

Верне глянув на агента і залився непристойним смішком.

— Відчинити фургон? Ви думаєте, я маю ключі? Думаєте, нам довіряють? Ви б знали, які копійки мені тут платять!

Агент заговорив по-іншому.

— Ви стверджуєте, ніби у вас немає ключів від машини, яку ви водите?

Верне кивнув.

— Від заднього відсіку — ні. Лише від запалювання. Такі фургони опечатують наглядачі ще на вантажній платформі. Тоді вантажівки просто собі чекають, поки відвезуть ключі в точку призначення. А потім нам дзвонять, що ключі вже там, і кажуть, куди їхати. Ні на секунду раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.

— А коли цю вантажівку було опечатано?

— Скоріш за все, декілька годин тому. Я їду в Сен-Туріал. Ключі вже там, — краплина поту скотилася з носа Верне. — То я поїхав? — спитав він, витираючи носа рукавом і вказуючи на поліцейську машину, яка перегородила йому дорогу. — У мене жорсткий графік.

— А чи всі водії тепер носять «Ролекси»? — спитав агент, вказуючи на зап’ястя Верне.

Верне глянув і побачив, як виблискував браслет його шалено дорогого годинника, який визирав з-під рукава куртки.

— Цей мотлох? Купив за двадцять євро у тайванця на ринку. Хочете, перепродам за сорок?

Агент замовк, а потім відступив убік.

— Ні, дякую. Щасливої дороги.

Розділ 38

«Двадцять мільйонів євро!»

Сума, яка купить йому владу набагато могутнішу за ту, яку він має.

Поки його автомобіль летів назад, до Рима, Арінґароса дивувався, чому Учитель ще не сконтактувався з ним. Витягши свій мобільний телефон з кишені сутани, він перевірив якість сигналу. Зовсім слабкий.

— Тут поганий мобільний зв’язок, — сказав водій, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — За п’ять хвилин гори залишаться позаду, зв’язок стане кращим.

— Дякую, — Арінґароса відчув несподіване занепокоєння. «Нема зв’язку в горах?» Можливо, Учитель періодично виходив на зв’язок із ним. Що ж він подумає, якщо весь час телефонує й не отримує відповіді?

А в Парижі Сайлас поклав телефон на матрац у своїй кімнаті. Після сьогоднішньої події він почувався слабим, йому паморочилося в голові. Він вважав, що так йому й треба.

«Я підвів церкву.

Гірше того, я підвів єпископа».

Сьогодні мало відбутися спасіння єпископа Арінґароси. П’ять місяців тому єпископ повернувся з прийняття в обсерваторії Ватикану, де довідався таке, що зовсім змінило його. І він поділився новиною із Сайласом.

— Але це неможливо, — вигукнув приголомшений Сайлас. — Я не можу прийняти цього!

— Це правда, — сказав Арінґароса. — Це неймовірно, але правда. Лише через шість місяців.

Сайлас молився за звільнення, і навіть у ці чорні дні його віра в Бога й у Шлях не похитнулася. Лише через місяць хмари дивовижним чином розвіються і засяє світло неймовірних можливостей.

Божественне втручання, назвав це Арінґароса.

— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам можливість захистити наш Шлях. Наша битва, які і всі битви, вимагатиме жертв. Чи станеш ти воїном Христовим?

Сайлас упав навколішки перед єпископом Арінґаросою, чоловіком, який дарував йому нове життя, і сказав:

— Я — агнець Божий. Наказуйте мені так, як велить ваше серце.

Арінґароса сконтактував Сайласа з чоловіком, який запропонував план, — чоловіком, який називав себе Учителем. Хоча Учитель і Сайлас ніколи не зустрічалися особисто, проте щоразу, коли вони говорили по телефону, Сайлас весь тремтів і від глибини його віри, і від масштабів його влади.

— Роби, як наказує тобі Учитель, — говорив Сайласу єпископ, — і ми переможемо.

«Переможемо». Сайлас, втупившись у голу підлогу, боявся, що перемога вислизнула з рук. Учителя обдурили. Пошуки наріжного каменя зайшли в глухий кут. І це руйнувало всі надії.

Він хотів зателефонувати єпископу Арінґаросі й попередити його, але сьогодні Учитель перекрив усі лінії їхнього прямого зв’язку. «Для нашої безпеки».

Нарешті, подолавши жахливе тремтіння, Сайлас зрозумів, що має відзвітувати про події минулої ночі. Він підвівся на ноги і взяв свою сутану, яка лежала на підлозі. Витяг з кишені мобільний телефон. І, згоряючи від сорому, зателефонував.

— Учителю, — прошепотів він, — все втрачено.

І він розповів тому чоловікові, як його обдурили.

— Ти занадто легко зневірився, — відповів Учитель. — Я щойно отримав новини. Таємницю не втрачено. Жак Соньєр, вмираючи, передав комусь інформацію. Невдовзі я зателефоную тобі. Нашу роботу ще не завершено.

Розділ 39

Їхати в напівтемному фургоні броньованої вантажівки було ніби пересуватися в камері одиночного ув’язнення. Ноги Ленґдона затерпли від сидіння по-турецьки на металевій підлозі, і він скривився, відчувши, як кров знову почала рухатися в нижній частині його тіла, коли він змінив позу. Він продовжував стискати в руках той дивний скарб, який вони забрали з банку.

Ленґдон поклав безцінний пакунок на підлогу, розгорнув піджак, витяг коробку і підсунув її до себе ближче. Софі присунулась до нього. Вони були наче двоє дітей, які отримали подарунок на Різдво.

Теплий колір скриньки з палісандрового дерева контрастував з трояндою, яка була виготовлена зі світлого дерева попелястого відтінку і сяяла у напівтемряві. Троянда. Цілі війська та релігії побудовані на цьому символі, як і таємні товариства. Розенкрейцери. Лицарі Троянди й Хреста.

— То давайте відкриємо її, — сказала Софі.

Ленґдон глибоко зітхнув. Він кинув ще один захоплений погляд на химерну роботу по дереву і, знявши гачки, підняв кришку.

Там собі спокійненько лежав предмет, природи якого Ленґдон не міг збагнути навіть приблизно. То був кам’яний, здається мармуровий, білий циліндр діаметром десь як тенісний м’яч. Причому не суцільний: його, здавалося, було зібрано із кількох частин. П’ять схожих на бублики мармурових дисків було розміщено один під одним і скріплено латунним каркасом. Усе це виглядало як трубчастий калейдоскоп з кількома рухомими частинами. Кожен край циліндра закривала заглушка, також мармурова, тож неможливо було зазирнути всередину. Оскільки там хлюпала рідина, то Ленґдон здогадався, що всередині циліндр був порожнистий.

Якою б загадковою не була конструкція циліндра, та найбільшу увагу Ленґдона привернули літери, нанесені на ньому. На кожному з п’яти дисків було ретельно вигравіювано однакові ряди літер, увесь алфавіт.

— Чудово, правда? — прошепотіла Софі.

Ленґдон глянув на неї.

— Не розумію. Що це за чортівня?

Тепер уже в очах Софі затанцювали бісики.

— Мій дідусь мав хобі — збирати такі штуки. Їх винайшов Леонардо да Вінчі.

Навіть напівтемрява не могла приховати здивування Ленґдона.

— Да Вінчі? — пробурмотів він, дивлячись на циліндр.

— Так! Вони називаються криптекси. Згідно з версією мого діда, їхні креслення зберігалися в одному з таємних щоденників да Вінчі.

— І для чого вони?

— Це щось на кшталт сейфа. Для зберігання особливо секретної інформації.

Очі Ленґдона розширилися.

Софі пояснила, що створювати моделі винаходів да Вінчі було одним з улюблених занять її діда.

— Він зробив для мене один з них, коли я була дитиною, — сказала вона, — але я ще не ніколи бачила такого химерного і великого.

Ленґдон не відводив очей від циліндра.

— Я ніколи не чув про криптекси.

Софі це не здивувало.

— Більшість із нереалізованих винаходів Леонардо ніколи не вивчалися і навіть не мали назв. Можливо, дідусь сам придумав термін «криптекс». Це дуже підходяща назва для цього пристрою, у якому використано науку криптологію для захисту інформації, що міститься на сувоях.

Броньована вантажівка мчала вниз по шосе, а Софі тим часом розповідала Ленґдону, що саме за допомогою криптекса да Вінчі вирішив проблему безпечної передачі інформації на великі відстані.

— Нам потрібен пароль, — сказала Софі, вказуючи на літери, з яких треба було скласти слово, — криптекс працює, як шифр у камері схову. Якщо виставити п’ять знаків у потрібному порядку, замок відкриється і весь циліндр можна буде розгвинтити. Всередині побачимо порожнину, у якій, скоріш за все, буде сувій паперу. Там записано інформацію, яку ховають від усіх.

Ленґдон дивися з недовірою.

— І ви кажете, дідусь виготовляв для вас такі штуки, коли ви були маленькою?

— Так, хоча й менші, ніж ця. Раз чи двічі він дарував мені криптекс на день народження, щоб я розгадала його. Для цього я мала знайти пароль, щоб відкрити криптекс, де була листівка на день народження.

— Забагато зусиль як для картки.

— Ні, та картка містила нову загадку, новий пошук ключа. Мій дідусь любив влаштовувати в нашому домі пошук скарбів — створював цілу низку ключів, які врешті-решт приводили до справжнього подарунка для мене. Під час усіх цих пошуків скарбів я мала довести, що заслуговую на винагороду. А завдання ніколи не були простими.

Ленґдон продовжував скептично розглядати предмет.

— Але чому не розгвинтити це силою? Чи не зламати? Метал неміцний, старий, та й мармур крихкий.

Софі усміхнулась.

— Тому що да Вінчі передбачив і це. Він спроектував такий криптекс, що, коли намагатися відкрити його силою, інформацію буде знищено, — вона витягла криптекс із коробки й обережно підняла його. — Адже інформацію там, усередині, записано на сувої папірусу.

Вона потрусила криптекс, і всередині забулькала рідина.

— Це ніби пляшка рідини.

— А що за рідина?

Софі усміхнулась:

— Оцет.

Ленґдон деякий час вагався, міркуючи, а потім почав кивати.

— Блискуча ідея! Оцет і папірус! Якщо хтось силою відкриватиме криптекс, скло розіб’ється й оцет швидко роз’їсть папірус. Поки хтось витягне те таємне послання, з нього буде лише безформна маса.

— Отже, — сказала Софі, — єдиний спосіб дістатися до інформації всередині, — це дібрати п’ятизначний пароль. А перебрати всі можливі комбінації з п’яти знаків із двадцяти шести літер — це десь дванадцять мільйонів варіантів, — вона поклала циліндр у коробку і накрила його кришкою. — Ви раніше казали, що троянда — то символ Грааля?

— Саме так. У символіці Пріорату троянда і Грааль означають те саме.

Софі підняла брови.

— Не дивно, бо мій дідусь завжди повторював мені, що троянда означає таємницю. Він чіпляв троянду на двері свого кабінету, коли мав конфіденційну телефонну розмову й не хотів, щоб я його турбувала. І казав, щоб я робила те саме.

— Під трояндою, тобто sub rosa, — сказав Ленґдон. — Римляни чіпляли троянду під час зустрічей, щоб показати, що зустріч є конфіденційною. Все, що було сказано під трояндою, або sub rosa, мало лишатися таємницею. — І раптом на його обличчі щось спалахнуло. — Під трояндою, sub rosa, — аж задихнувся він, — не може бути!

— Що?

Ленґдон повільно підвів очі.

— Під знаком троянди, — прошепотів він. — Цей криптекс… Мені здається, я знаю, що це таке.

Важко було повірити в його припущення, та, зважаючи на те, хто дав їм цей кам’яний циліндр, у який спосіб це сталося і з огляду на інкрустацію на коробці, він зміг дійти лише одного висновку.

«Я тримаю в руках наріжний камінь Пріорату».

Про все це розповідала легенда:

Наріжний камінь — це закодований камінь, який покладено під знаком Троянди.

— Роберте, — Софі глянула на нього, — про що ви замислились?

Ленґдону знадобився деякий час, щоб зібратися з думками.

— Чи ваш дідусь колись говорив із вами про la clef de voûte?

— Ключ від сховища? — здивовано переклала Софі.

— Ні, то дослівний переклад. Clef de voûte — це відомий архітектурний термін, voûte означає склепінчасту стелю, арку.

— Але хіба бувають ключі від склепінчастої стелі?

— У якомусь сенсі так. Кожна кам’яна арка має вгорі клиноподібний камінь, який з’єднує частини докупи і підтримує всю вагу. Цей камінь в архітектурному сенсі є ключем склепіння. Англійською він зветься keystone, що й означає наріжний камінь.

Ленґдон помітив у її очах вогник впізнавання.

Софі знизала плечима, ще раз кинувши погляд на криптекс.

— Але ж це напевне не наріжний камінь.

Ленґдон не знав, із чого почати. Використання наріжного каменя для побудови арок-склепінь було однією з таємниць раннього масонства, яка береглася найсуворіше, — це частина тієї мудрості, яка зробила масонів такими заможними майстрами. А кам’яний циліндр у коробці з палісандрового дерева напевне був чимось іншим. Наріжний камінь Пріорату — якщо вони справді заволоділи ним — був зовсім не таким, яким його уявляв собі Ленґдон.

— Наріжний камінь Пріорату — то не мій фах, — зауважив він, — моє зацікавлення Святим Граалем пов’язане із символікою, тож я намагаюся не втручатися в дискусії про те, як, власне, шукати його.

Брови Софі поповзли вгору.

— Шукати Святий Грааль?

Ленґдон кивнув, ретельно добираючи наступні слова.

— Софі, згідно з таємною традицією Пріорату, наріжний камінь є закодованою мапою… мапою, на якій вказано місце схованки Святого Грааля.

Обличчя Софі зблідло.

— І ви гадаєте, що це він?

Ленґдон не знав, що й казати. Навіть для нього це звучало як щось неймовірне, але наріжний камінь міг бути єдиним логічним висновком, якого він міг дійти. Камінь із шифром, який заховано під знаком Троянди.

Сама ідея, що криптекс спроектував Леонардо да Вінчі, який свого часу був Великим магістром Пріорату Сіону, виступала ще одним могутнім доказом, що то насправді був наріжний камінь Пріорату. Креслення Великого магістра, за яким інший член Пріорату виготовив предмет.

Протягом останнього десятиріччя історики шукали наріжний камінь по французьких церквах. Шукачі Грааля вірили, що наріжний камінь, la clef de voûte, був реальним каменем, архітектурним елементом, каменем, вкритим таємними написами, вмурованим серед інших каменів, з яких побудовано якусь церкву. Під знаком Троянди.

— Цей криптекс не може бути наріжним каменем, — заперечила Софі, — він недостатньо старий. Я певна, що його виготовив мій дід. Про нього не може йтися в жодній старовинній легенді про Грааль.

— Насправді, — відповів Ленґдон, відчуваючи трепет збудження, — вважається, що наріжний камінь має бути зроблений саме членом Пріорату протягом останніх десятиріч.

В очах Софі засяяла недовіра.

— Але якщо цей криптекс зберігає таємницю схованки Святого Грааля, навіщо дідусь передав його мені? Я поняття не маю, як відкрити його. Я навіть не знаю, що таке Святий Грааль!

Здивований, Ленґдон погодився, що вона мала слушність. Зараз не час розповідати Софі про справжню природу Святого Грааля. З цим варто почекати. Зараз вони зосередилися на наріжному камені.

Якщо це справді він…

Під шум куленепробивних коліс Ленґдон похапцем пояснив Софі все, що знав про наріжний камінь. Протягом століть найбільшу таємницю Пріорату, а саме місце, де зберігається Святий Грааль, ніде не записували. З міркувань безпеки її передавали усно новим сенешалям під час таємної церемонії. А потім у минулому столітті, як вважається, правила змінили: вони поклялися навіть не говорити про це сакральне місцезнаходження.

— Але ж як вони передавали цю таємницю? — спитала Софі.

— Ось тут і з’являється наріжний камінь, — пояснив Ленґдон. — Коли один з чотирьох головних членів помирає, ті троє, що лишаються, обирають наступного кандидата, якого підвищують до статусу сенешаля. Замість того, щоб говорити новому сенешалю, де заховано Грааль, йому дають тест, за допомогою якого він може довести, на що здатний.

— Отже, наріжний камінь є доказом заслуг, — сказала Софі.

Ленґдон кивнув.

— Софі, якщо це справді наріжний камінь, це означає, що ваш дід був одним з найвищих чотирьох членів Пріорату Сіону.

Софі зітхнула:

— Він був дуже могутнім у таємному товаристві. Я в цьому переконана. Лише зараз я збагнула, що то Пріорат Сіону.

Ленґдон ледь второпав її слова.

— Ви знали, що він був членом таємного товариства?

— Десять років тому я бачила деякі речі, яких не мала б бачити. Відтоді ми не спілкувалися, — вона помовчала, — мій дід не просто належав до найвищої ланки цієї групи… Я переконана, він стояв на її чолі.

Ленґдон не міг повірити тому, що почув.

— Великим магістром? Але ви не могли про це знати!

— Краще б я не говорила про це, — Софі відвела очі, на її обличчі з’явилася гримаса болю.

Ленґдон сидів, наче в ступорі. Жак Соньєр? Великий магістр? А в нього з ним була призначена зустріч! Великий магістр Пріорату Сіону запропонував йому зустрітись. Навіщо? Просто собі поговорити про мистецтво? Зараз це вже видавалось йому неймовірним. І навіщо Соньєр ризикував настільки, що передав своїй онуці наріжний камінь, коли є три сенешалі, які так само втаємничені і виступають гарантією безпеки Пріорату, особливо якщо він і Софі навіть не спілкувалися? «І навіщо втягати мене… зовсім чужу людину?»

Відповіді на ці запитання, певне, прийдуть потім. Звук мотора, який затихав, змусив їх обох прислухатися. Під колесами зарипів гравій, вантажівка сповільнила рух, зненацька захитавшись на чомусь нерівному. Софі поглядом наказала Ленґдону сховати коробку з криптексом і зачинити її на гачки. Ленґдон накрив її піджаком.

Коли машина зупинилась, мотор усе ще працював, але задні двері почали відчинятися, і Ленґдон з подивом побачив, що вони зупинилися десь посеред лісу, досить далеко від траси. Перед ними виник Верне.

У його руці був револьвер.

Розділ 40

Андре Верне із револьвером у руці виглядав недоладно, але його очі світилась такою рішучістю, що Ленґдон відчув: краще не ризикувати.

— Боюсь, я маю це зробити, — сказав Верне, почергово наводячи на них зброю від дверей нерухомої вантажівки. — Покладіть коробку.

Софі притисла коробку до грудей.

— Ви казали, що були друзями з моїм дідусем.

— Я зобов’язаний захищати цінності вашого діда, — відповів Верне. — Зараз я роблю саме це. Тож покладіть коробку на підлогу, — він обернувся, і Ленґдон побачив дуло, спрямоване на нього. — Містере Ленґдон, — вів далі Верне, — принесіть мені цю коробку. І прошу звернути увагу: я звертаюся саме до вас, бо у вас я вистрелю не вагаючись.

Ленґдон дивився на банкіра й не вірив тому, що чув.

— Навіщо ви це робите?

— А що ж мені робити? — викрикував Верне англійською із сильним акцентом. — Я захищаю цінності свого клієнта!

— Тепер ми ваші клієнти, — сказала Софі.

На обличчі Верне з’явився крижаний вираз.

— Мадемуазель Неве, не знаю, як саме ви отримали цієї ночі ключ і номер рахунка, але якби я знав масштаби ваших злочинів, я б ніколи не допомагав вам втекти з банку.

— Я говорила вам, — сказала Софі, — ми взагалі не причетні до смерті мого діда!

Верне глянув на Ленґдона.

— По радіо передають, що вас розшукують не лише за вбивство Жака Соньєра, але й інших трьох!

— Що? — для Ленґдона це було як грім серед ясного неба. Ще три вбивства? Три сенешалі? Його погляд упав на коробку з палісандрового дерева. Якщо сенешалів убито, у Соньєра не було іншого вибору, він мав комусь передати наріжний камінь…

— Поліція зможе докопатися до всього, коли я здам вас, — сказав Верне, — мій банк і без того вже втягнено в цю історію. Що б не було в цій скрині, я не бажаю, щоб воно фігурувало в протоколах поліцейського розслідування. Містере Ленґдон, дайте це мені.

І раптом у стіну вдарилася куля, яка пролетіла над їхніми головами. На броньовану підлогу впала порожня гільза. Тримаючи коробку в руках, Ленґдон на мить завмер. «Я маю щось робити, — подумав він. — Я не можу просто так віддати комусь наріжний камінь Пріорату!»

Верне відступив на кілька кроків, віддалившись на шість футів.

— Покладіть коробку біля дверей, — наказав він.

Не маючи іншого вибору, Ленґдон став навколішки і поставив коробку з палісандрового дерева на край вантажівки прямо біля відчинених дверей.

— А тепер підводьтеся.

Ленґдон почав підводитись, але зупинився, помітивши біля виходу відстріляну гільзу. В око йому впав металевий поріг; і потім, уже підвівшись, він ніби ненароком штовхнув ногою гільзу до краю фургона, щоб вона впала на стик між стінкою і дверима.

— Ідіть назад до стіни й не обертайтеся.

Ленґдон підкорився.

Верне відчував, як калатало його серце, коли він поклав пістолета на бампер, підняв двома руками дерев’яну коробку й опустив її на землю, тут же знову схопив зброю й спрямував її у двері кузова. Його в’язні стояли нерухомо.

Чудово. Тепер потрібно знову замкнути їх. Він почав стуляти важкі металеві двері. Вони зачинилися з глухим стуком, тоді Верне швидко схопив болт і потягнув його вліво, але болт, не потрапивши в отвір, несподівано заскреготав. Значить, двері зачинені не щільно! У паніці Верне натиснув на двері плечем, але вони раптом розчахнулися, відштовхнувши його назад, і він упав на землю, відчуваючи біль у розбитому носі й гублячи свого револьвера.

А ще за мить банкіра обдало хмарою пилюки і вихлопних газів і він почув скрип шин по гравію. Коли він сів, то побачив, як широкі колеса вантажівки не вписалися в поворот: передній бампер із тріском врізався в дерево і наполовину зламався. Броньована машина тягла його за собою. Виїхавши на дорогу, фургон помчав так швидко, аж з-під коліс у нього сипнув сніп іскор й освітив ніч.

Верне глянув туди, де щойно стояла машина. Навіть у тьмяному місячному світлі можна було побачити, що там порожньо.

І дерев’яна коробка також зникла.

Розділ 41

Навіть при помірній швидкості шістдесят кілометрів на годину бампер броньованої вантажівки, який терся об порожню приміську дорогу, створював оглушливий гуркіт і бризкав іскри на капот.

«Ми маємо з’їхати з дороги», — думав Ленґдон. Він ледве бачив, куди вони, власне, прямували, бо єдина вціліла фара вантажівки змістилась і світила в ліс, а не на дорогу.

Софі сиділа на пасажирському сидінні, не відводячи погляду від палісандрової скриньки в неї на колінах.

— З вами все гаразд? — спитав Ленґдон.

Софі здавалася приголомшеною.

— Ви вірите йому?

— Щодо трьох додаткових убивств? Безумовно. Це багато чого пояснює: чому ваш дід відчайдушно намагався передати наріжний камінь і чому Фаш з такою затятістю полює на мене.

— Ні, я маю на увазі, чи справді Верне рятує свій банк.

Ленґдон глянув на неї.

— А яка його мета насправді?

— Узяти собі наріжний камінь. Він знав мого дідуся. Можливо, він вирішив здобути Грааль.

Ленґдон похитав головою.

— Наскільки мені відомо, люди мають лише дві причини шукати Грааль. Або вони вірять, що шукають загублену дуже давно Чашу Христа…

— Або?

— …або вони знають правду й нажахані нею. Багато хто в історії шукав спосіб знищити Грааль.

Коли вони замовкли, то були змушені знову слухати скрегіт від тертя бампера. Вони вже проїхали кілька кілометрів, і Ленґдон, вкотре побачивши сніп іскор, які вилітали з-під капота, вирішив, що треба щось робити.

— Зараз гляну, чи не можна цей бампер якось припасувати.

Він зупинив машину.

Нарешті стало тихо.

До капота Ленґдон ішов із почуттям сильної тривоги. Ці три вбивства матимуть жахливі наслідки. Пріорат виявили. Потрібні ризиковані рішення. Це пояснює, чому Соньєр міг передати наріжний камінь Софі та Ленґдону — людям, які не є членами братства. Він оглянув вантажівку. Капот виглядав гірше, ніж він міг собі уявити: ліву фару було відбито, а права звисала, наче вибите око. Єдиною доброю новиною було те, що передній бампер відірвався майже повністю. Ленґдон сильно вдарив його, і бампер відлетів із гучним тріском.

«Нам потрібна допомога, — подумав він. — Фахова допомога».

У світі Святого Грааля та Пріорату Сіону він знав лише одну людину…

А всередині броньованої машини Софі відкрила палісандрову коробку й роздивлялась коди криптекса. «Думай, Софі! Мізкуй! Дідусь намагається щось сказати тобі!»

«Довести свою спроможність». Вона відчувала, що це робота дідуся. Вийнявши криптекс, вона пробіглась пальцями по дисках. П’ять літер. Вона обертала його, виставляючи різні позиції дисків. Механізм плавно рухався, поки вона встановлювала навпроти стрілочки ту чи ту літеру. Ось вона набрала слово з п’яти літер, яке, Софі знала, було до абсурду очевидним.

G-R-A-I–L

Вона обережно тримала два краї циліндра і смикала їх. Криптекс не відкривався. Вона чула, як оцет хлюпався всередині, і припинила смикати криптекс. І стала далі добирати код.

V–I-N-C–I

Знову ніякого руху.

V-O-U-T-E

Нічого. Криптекс лишався наглухо закритим.

Тільки-но фургон рушив далі, Ленґдон відчув полегшення, настільки кращою стала їзда.

— Ви знаєте, як проїхати до Версалю?

— На екскурсію? — здивовано глянула на нього Софі.

— Ні. У мене виник план. Там неподалік живе один знайомий історик релігії. Точно не пам’ятаю, де саме, але це не важко з’ясувати. Я бував у його маєтку кілька разів. Його ім’я Лью Тібінґ. Він колишній член британського Королівського історичного товариства.

— І живе в Парижі?

— Тібінґ усе життя був одержимий ідеєю Грааля. Десь п’ятнадцять років тому він перебрався до Франції, щоб обшукати тут усі церкви, сподіваючись знайти його. Він міг би допомогти нам з’ясувати, як відкрити криптекс і що робити з його вмістом.

В очах Софі була недовіра.

— Ви довіряєте йому?

— Довіряю в чому? Чи не вкраде він інформацію?

— Чи він не видасть нас.

— Я не збираюся казати йому, що нас розшукує поліція. Я сподіваюся, він прийме нас, щоб ми розібралися з цим.

— Роберте, а що, як усі телеканали Франції вже показують наші фото? — спитала Софі. — Чи ця людина справді є вашим добрим другом? Фаш напевне пропонуватиме чималі гроші за інформацію про нас.

Ленґдон розсміявся.

— Повірте мені, гроші — це останнє, що потрібно цьому хлопцеві. Багатство Лью Тібінґа дорівнює бюджетові невеличкої країни. Нащадок першого британського герцога Ланкастера, Тібінґ отримав свої гроші у старомодний спосіб — він просто успадкував їх. Його маєток під Парижем — це палац сімнадцятого століття з двома приватними озерами.

Ленґдон познайомився з Тібінґом кілька років тому, коли Бі-бі-сі запросила його разом з іншими двома істориками на дискусію стосовно підходів Тібінґа до документів про Святий Грааль. Тоді Бі-бі-сі на вертольоті доставила його в маєток Тібінґа, де відбувалася зйомка.

— Роберте, — спитала Софі, — ви певні, що цьому чоловікові можна довіряти?

— Так, звичайно! Ми колеги, він не зацікавлений у грошах і, як я випадково довідався, не любить французьку владу: вона дере з нього абсурдні податки, бо він купив пам’ятку історії. Він не поспішатиме допомагати Фашу.

Софі дивилась на темну дорогу.

— Якщо ми потрапимо до нього, що ви збираєтесь розповісти йому?

— Повірте мені, Лью Тібінґ знає про Пріорат Сіону і про Святий Грааль більше, ніж будь-хто на світі.

Софі глянула на нього:

— Більше, ніж мій дід?

— Я мав на увазі, більше, ніж будь-хто за межами братства.

— А вам відомо, що Тібінґ не є членом братства?

— Тібінґ усе своє життя поширював правду про Святий Грааль. А члени Пріорату дають клятву ховати правду.

— Я вбачаю в цьому суперечність.

Ленґдон розумів її занепокоєння.

— Ми не повинні відразу говорити Тібінґу про наріжний камінь. Або й взагалі не скажемо. Але в його домі зможемо переховатись, поміркувати, і, можливо, поговоривши з ним про Грааль, ви почнете розуміти, навіщо дід передав вам цю річ.

— Нам, — нагадала йому Софі.

Ленґдон відчув скромну гордість і знову подумав, а чому це Соньєр так довірився йому.

— Ви маєте уявлення, де живе містер Тібінґ? — спитала Софі.

— Його замок називається Шато Війєт.

Софі здивовано обернулась до нього:

— Шато Війєт?

— Саме так. Ви знаєте це місце?

— Я проїздила його. Це за двадцять хвилин звідси, а отже, у вас досить часу, щоб розповісти мені, що таке насправді Святий Грааль. Тож я прошу вас.

Ленґдон зробив паузу.

— Я розповім вам про це у Тібінґа. Ми з ним обоє фахівці, які досліджують цю легенду з різних боків, отже, прослухавши нас обох, ви матимете повну версію, — усміхнувся він. — До речі, Грааль є сенсом життя Тібінґа, тож прослухати історію Святого Грааля від Лью Тібінґа — це все одно, що прослухати теорію відносності від самого Ейнштейна.

— Будемо сподіватися, Лью не заперечуватиме проти нічних гостей.

— До вашого відома, він сер Лью[30].

Ленґдон лише раз допустив цю помилку. Софі глянула на нього.

— Ви жартуєте?

Ленґдон ледь помітно всміхнувся:

— Ми шукаємо Грааль, Софі. А хто краще допоможе нам у цьому, аніж лицар?

Розділ 42

Маєток Шато Війєт, який займав площу 185 акрів, був чи не найвизначнішою історичною пам’яткою в околицях Парижа. Побудований у 1668 році, то був радше скромний замок, а не особняк: його любовно називали маленьким Версалем.

Ленґдон зупинив броньовану машину перед шлагбаумом, за яким ішла під’їзна алея довжиною в милю. За будкою для охорони пролягали широкі луки резиденції сера Лью Тібінґа. На будці був напис англійською: ПРИВАТНЕ ВОЛОДІННЯ, В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО. Ленґдон нахилився і через голову Софі потягся до кнопки переговорного пристрою. Із маленького гучномовця чулися дзвінки і нарешті роздратований голос промовив французькою:

— Шато де Війєт. Хто там?

— Це Роберт Ленґдон, — відповів Ленґдон, — я друг сера Лью Тібінґа. Мені потрібна його допомога.

— Мій господар спить. Що вам треба?

— Приватна справа. Це буде дуже цікаво для нього. І дуже важливо.

— Але сер Лью справді спить. Якщо ви друг, то маєте знати, що в нього погано зі здоров’ям.

Сер Лью Тібінґ у дитинстві перехворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби й пересувався за допомогою милиць, але під час останньої зустрічі він справив на Ленґдона враження такої жвавої і колоритної людини, що його інвалідності майже не було помітно.

— Як ваша ласка, дуже прошу, передайте йому, що я маю абсолютно нову інформацію про Грааль. Інформацію, яка не може чекати до ранку.

Ленґдон і Софі чекали, мотор броньованої машини гучно працював.

Так тривало хвилину. Нарешті хтось заговорив:

— Дорогенький, ви й тут живете за гарвардським часом!

Голос був свіжий і бадьорий.

Ленґдон усміхнувся, впізнавши сильний англійський акцент.

— Лью, страшенно перепрошую, що ми о такій непристойній порі.

— Мій прислужник сказав, що прибули не лише ви, а й Святий Грааль!

— Я сказав так, бо подумав, що це підніме вас з ліжка!

— Так воно й сталося.

— То відчините ви вашу браму старому другові?

— Ті, хто разом шукає істину, є більше, ніж друзями. Вони є братами. Я відчиню браму, — проголосив Тібінґ, — але спочатку ви мали б підтвердити щирість вашого серця. Це випробування честі. Ви маєте відповісти на три запитання.

Ленґдон застогнав і прошепотів Софі:

— Трошки терпіння. Сер Лью у своєму репертуарі.

— Перше запитання, — оголосив Тібінґ голосом Геракла, — вам подати чай чи каву?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до любові американців до кави.

— Чаю, — відповів він, — «Ерл Грей».

— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?

Ленґдон вагався.

— З молоком, — прошепотіла Софі йому на вухо. — Думаю, англійці додають молока до чаю.

— З молоком, — сказав Ленґдон і почув мовчання у відповідь.

А втім! Ленґдон згадав, який напій подавали йому, коли він тут був востаннє, і зрозумів, що запитання каверзне.

— З цитриною! — вигукнув він. — «Ерл Грей» з цитриною.

— Правильно, — в голосі Тібінґа звучало задоволення. — І останнє, найсерйозніше запитання.

Тібінґ замовк, а потім заговорив особливо урочисто:

— У якому році спортивний човен з Гарварду випередив той, що з Оксфорду, в Хенлі?

Ленґдон не мав ані найменшого поняття, але він збагнув, заради якої відповіді могло бути поставлене таке запитання.

— Звичайно ж, такої дурниці ніколи не могло бути!

Брама клацнула й відчинилась.

— Ваше серце щире, мій друже. Можете увійти!

Розділ 43

Коли Ленґдон і Софі повернули на широку під’їзну алею, Софі нарешті відчула полегшення.

Броньована машина рушила звивистою обсадженою тополями дорогою до будинку, і Шато Війєт виник по праву руку від них. Триповерхова, як мінімум шістдесят метрів завдовжки, будівля з сірого каменю була освітлена з фасаду прожекторами. Будинок стояв в оточенні ландшафтного парку. У вікнах спалахнуло світло.

Ленґдон припаркувався в затінку дерев.

— Не треба, щоб це хтось побачив з дороги, — сказав він, — або щоб Лью поцікавився, чого це ми прибули на побитій броньованій машині.

Софі кивнула.

— А що робимо з криптексом? Якщо Лью побачить його, то, звичайно ж, захоче знати, що це таке.

— Не хвилюйтесь, — сказав Ленґдон, знімаючи піджак при виході з машини. Він загорнув коробку у твідову тканину, тримаючи її на руках, як дитину.

— Викликає підозру, — висловила сумнів Софі.

— Тібінґ ніколи не відчиняє двері сам, я щось придумаю, щоб заховати це, поки він вийде до нас.

Дорогу до центрального входу було вручну забруковано. Вона, звиваючись, вела до дверей із латунним дверним молотком розміром із грейпфрут. Ще до того, як Софі підійшла, щоб стукнути у двері, двері відчинилися, і вишукано елегантний мажордом стояв перед ними, поправляючи на собі білу краватку і фрак, який він, певне, щойно одяг. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, і його суворий вигляд давав зрозуміти, що він не був у захваті від їх прибуття.

— Сер Лью зараз прийде, — заговорив він із сильним французьким акцентом. — Він одягається. Він не любить зустрічати гостей у нічній сорочці. Чи можу я взяти ваше пальто?

І він простяг руку до твідового піджака Ленґдона.

— Дякую, не треба.

— Як скажете. Прямо, прошу, сюди.

Мажордом провів їх через розкішне мармурове фойє до вишукано оздобленої вітальні, освітленої вікторіанськими лампами під абажурами з китицями. Біля дальньої стіни поміж двома кольчугами виднівся камін, обкладений нетесаними каменями, такий великий, що в ньому можна було б засмажити бика. Підійшовши до вогнища, мажордом став на коліна, торкнув сірником підготовлені дрова і тріски, і вони спалахнули. Вогонь розгорявся. Мажордом підвівся, поправляючи піджак.

— Мій господар просив передати, щоб ви почувалися, як удома.

З цими словами він пішов, лишивши Ленґдона і Софі самих.

Ленґдон зняв свій піджак з криптекса, підійшов до оксамитового дивана і запхав дерев’яну коробку під низ, щоб її не було видно. А потім, струсивши, одягнув піджак знову й усміхнувся Софі, сідаючи прямо на захований скарб.

Софі сіла поряд з ним. Коли вона втупила очі в полум’я, насолоджуючись теплом, то подумала, що, певне, її дідові сподобалася б ця кімната.

Вона уявляла собі криптекс, який був під диваном, і думала, чи Лью Тібінґ здогадається, як відкрити його. І чи попросять вони його про це?

— Сер Роберт, — пролунав голос поряд з ними, — я бачу, ви подорожуєте з дамою.

Ленґдон підвівся, і Софі так само звелася на ноги. Голос лунав згори, з гвинтових сходів, які причаїлися в темряві.

— Добрий вечір, — сказав Ленґдон, — сер Лью, чи можу я познайомити вас із Софі Неве?

— Маю честь, — Тібінґ вийшов на світло.

— Дякую, що прийняли нас, — сказала Софі, побачивши, що той чоловік мав металеві кільця на ногах і пересувався за допомогою милиць. Спускаючись, він повільно долав кожну сходинку.

— Я так розумію, зараз досить пізно.

Огрядний, з червоним обличчям, сер Лью мав пишне руде волосся та веселі світло-карі очі, які, здається, весь час підморгували, коли він розмовляв. На ньому були плісировані штани та простора шовкова сорочка під жилетом з візерунком пейслі[31]. Він наблизився до них і простяг руку Ленґдону:

— Роберте, ви схудли.

— А ви — навпаки.

Тібінґ сердечно розсміявся, поплескавши себе по кругленькому черевцю. А потім, обернувшись до Софі, він обережно взяв її за руку, ледь схилив голову, дихнув на її пальці й відвів очі:

— Міледі!

Софі глянула на Ленґдона, відчуваючи, що потрапила в якусь давню епоху.

Мажордом, який відповідав на вході, увійшов, несучи на таці посуд для чаю, і почав виставляти все це на столику біля каміна.

— Це Ремі Легалюдек, — сказав Тібінґ, — мій мажордом.

Стрункий мажордом сухо вклонився і знову зник.

— Ремі з Ліона, — прошепотів Тібінґ, — але він досить добре готує соуси.

Ленґдон був здивований.

— Я думав, ви привезли з собою англійську прислугу.

— Боже мій, ні! Не бажаю англійського кухаря нікому, крім, звичайно, французьких податківців! — Тібінґ глянув на Ленґдона: — З вами щось сталося. Ви обоє виглядаєте, ніби в стресі.

Ленґдон кивнув.

— Ми мали незвичайну ніч, Лью.

— Бачу. Це якось пов’язано з Граалем або ви заговорили про нього, бо знаєте, що це одна з тем, яку я можу обговорювати навіть серед ночі?

«І те, і те», — подумала Софі, згадуючи про криптекс під диваном.

— Лью, — сказав Ленґдон, — ми б хотіли поговорити з вами про Пріорат Сіону.

Волохаті брови Тібінґа піднялися від цікавості.

— Хранителі? Тоді це справді про Грааль. Ви кажете, що ви прийшли з новою інформацією? Щось справді нове, Роберте?

— Можливо. Але ми не певні. Ми це зрозуміємо краще, якщо спочатку отримаємо інформацію від вас.

Тібінґ посварився пальцем.

— От хитрий американець! Гаразд, я до ваших послуг! То що я можу вам розповісти?

Ленґдон зітхнув.

— Я сподівався, ви будете добрі пояснити міс Неве справжню природу Святого Грааля.

Тібінґ був спантеличений.

— А вона не знає? — Він рвучко обернувся до Софі: — А що ж вам відомо, моя люба?

Софі швидко переповіла те, що Ленґдон щойно пояснив їй, — про Пріорат Сіону, про тамплієрів, про документи Сангрил і що Святий Грааль — це не чаша, а… щось значно могутніше.

— І це все? — Тібінґ обурено глянув на Ленґдона, а потім змовницьки підморгнув Софі: — Слухайте мене, і ви ніколи не забудете того, що я зараз вам розповім.

А за сорок кілометрів від Шато де Війєт було прийнято сигнал із ретранслятора, розміщеного під кабіною броньованої машини.

Розділ 44

Сер Лью Тібінґ сяяв, коли всівся біля вогнища і поклав свої милиці на кам’яний край.

— Святий Грааль, — почав він, і його голос зазвучав, ніби він виголошував проповідь. — Більшість людей питають мене лише де він. Боюся, що на це запитання я ніколи не зможу дати відповіді. — Він обернувся до Софі. — Одначе головнішим є питання, що таке Святий Грааль? Щоб повніше зрозуміти це, ми спочатку маємо звернутися до Біблії. Як добре ви знаєте Новий Заповіт?

Софі знизала плечима.

— Взагалі не знаю. Мене виховувала людина, яка поклонялася Леонардо да Вінчі.

Тібінґ виглядав водночас і враженим, і задоволеним.

— Душа, вільна від забобонів! Чудово! Тоді ви повинні знати, що Леонардо був одним із тих, хто зберігав таємницю Святого Грааля. І ховав ключі від неї у своїй творчості.

— Роберт розповідав мені про це.

— І про погляди да Вінчі на Новий Заповіт?

— Цього я не знаю.

Очі Тібінґа повеселішали, і він кивнув у бік книжкової шафи в іншому кінці кімнати:

— Роберте, чи не допоможете? На нижній полиці.

Ленґдон підійшов до книжкової шафи, знайшов велику книгу з мистецтва, приніс її та поклав на столик. Тібінґ розгорнув важкий том і показав на клапані суперобкладинки низку цитат.

— «Із записників да Вінчі», — сказав Тібінґ, вказуючи на одну з них, — я думаю, ви погодитеся, що вона має стосунок до нашої бесіди.

Софі прочитала:

Багато хто заробляє на ілюзіях і фальшивих чудесах,

обманюючи нерозумну більшість.

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

— А ось іще одна, — сказав Тібінґ, вказуючи на іншу цитату:

Сліпе невігластво вводить нас в оману.

О! Нещасні смертні! Розплющте очі!

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

Софі стало не по собі.

— Да Вінчі має на увазі Біблію?

Тібінґ кивнув.

— Те, що Леонардо думав про Біблію, саме і стосується Святого Грааля. Фактично, да Вінчі й намалював справжній Грааль, який я зараз покажу вам. Але спочатку поговоримо про Біблію, — усміхнувся він. — А все, що вам треба знати про Біблію, може бути висловлено одним реченням: мої любі, Біблію написали люди! Не Бог! Біблія не впала магічним чином із хмар. Люди створили її, а далі змінювали шляхом незліченних перекладів, додатків та ревізій. Історія ніколи не знала першої версії.

— Гаразд.

Тібінґ замовк, сьорбнув чаю й поставив чашку на полицю каміна.

— Більше вісімдесяти Євангелій могли претендувати на роль Нового Заповіту, але лише чотири було включено в канон — від Матвія, від Марка, від Луки та від Іоанна.

— А хто ж обирав, що включати, а що ні? — спитала Софі.

— Ага! — в Тібінґа розгорівся ентузіазм. — Справжня іронія християнства! Біблія в тому вигляді, в якому ми її знаємо, — це результат критичного переосмислення поганського імператора Константина Великого.

— Я думала, Константин був християнином, — сказала Софі.

— Навряд чи, — розсміявся Тібінґ. — Усе своє життя він був поганином і хрестився вже на смертному ложі, будучи заслабим, щоб протестувати. У добу Константина поклоніння Сонцю було офіційною релігією Риму, і Константин був верховним жерцем. На його біду, Рим тоді був у стані релігійного безладу, бо протягом трьох століть після розп’яття Ісуса Христа число тих, хто прийняв його вчення, швидко збільшувалось. Конфлікт між християнами і поганами був такий великий, що міг розколоти Рим. Константин вирішив щось робити, тож у 325 році н. е. він хотів об’єднати Рим єдиною християнською релігією.

Софі була здивована.

— То навіщо поганський імператор обрав християнство офіційною релігією?

Тібінґ розсміявся.

— Константин був дуже добрим бізнесменом. Він бачив, що християнство саме переживає піднесення, тож просто поставив на призову конячку. Історики досі в захваті, як Константин блискуче конвертував поганське поклоніння Сонцю в християнство. Додавши поганські символи, дати і ритуали до нової християнської традиції, він створив щось на кшталт комбінованої релігії, яка задовольнила всіх.

— Це називається метаморфоза, — сказав Ленґдон, — залишки поганської релігії в християнських символах викорінити неможливо. Єгипетські сонячні диски стали німбами католицьких святих. Піктограми Ізиди, яка годує свого сина Гора, ожили в сучасних зображеннях Діви Марії, яка годує немовля Ісуса. Практично всі елементи католицького ритуалу: митра, вівтар, святе причастя — хліб і вино як тіло і кров Христа — було взято напряму з ранніх поганських ритуалів.

Тібінґ застогнав:

— Тільки не треба експертизи символів. Нічого в християнстві нема оригінального. Навіть щотижневий святий день християни вкрали у поган.

— Що ви маєте на увазі?

— Спочатку, — сказав Ленґдон, — християни святим днем вважали суботу, єврейський шабат, але Константин зсунув його, щоб він збігся з тим днем, коли погани вшановували Сонце, — він замовк, усміхаючись, — саме цього дня парафіяни відвідують недільну відправу, не відаючи, що тим самим віддають шану поганському богу Сонця.

— І все це має стосунок до Грааля? — спитала Софі.

— Звичайно, — відповів Тібінґ. — Під час змішування двох релігій, християнства і поганства, Константин вирішив, що йому потрібно зміцнити нову християнську традицію, тож він скликав славетне зібрання, відоме як Нікейський собор. Там обговорювалися і ставилися на голосування різноманітні аспекти християнства, включаючи дату Великодня, роль єпископів, такі обряди, як хрещення, і, звичайно ж, божественність Христа.

— Не розумію. Його божественність?

— Моя люба, — оголосив Тібінґ, — доти Ісус розглядався своїми послідовниками як смертний пророк… велика, могутня людина, але все одно людина. Смертна.

— Не Син Божий?

— Зовсім ні! — сказав Тібінґ. — Ісуса було визнано і затверджено Сином Божим на Нікейському соборі.

— Зачекайте! Ви щойно сказали, що божественність Христа стала результатом голосування на Нікейському соборі?

— Із невеликою перевагою голосів, — додав Тібінґ. — Одначе, схваливши Ісуса як Сина Божого, Константин перетворив Ісуса на божество. Це не лише поклало край подальшій боротьбі поган із християнством, але відтоді послідовники Христа могли спасти свою душу лише через єдиний затверджений сакральний канал — Римську католицьку церкву.

Софі глянула на Ленґдона, і він на знак підтвердження кивнув.

— Це все було питання влади, — продовжував Тібінґ, — Христос як Месія означав, що церква і держава працювали разом. Багато дослідників вважають, що раннє християнство буквально вкрало Ісуса в Його перших послідовників, викравши Його послання, щоб ствердити свою владу. Я написав на цю тему кілька книжок.

— І, мабуть, щирі християни шлють вам гнівні листи коштом одержувача?

— Чого б це вони? — заперечив Тібінґ. — Більшість освічених християн знають історію віри. Ісус справді був великою і впливовою людиною, і ніхто не каже, що Він шахраював, коли ходив по землі й надихав мільйони своїм прикладом. Ми лише кажемо, що Константин скористався впливом і значущістю Христа. І, зробивши так, окреслив основи того християнства, яке існує до сьогодні.

Софі дивилась на книгу, яка лежала перед нею, і їй так хотілося підсунути її до себе й побачити картину да Вінчі, де був Святий Грааль.

— Проблема була в тому, — Тібінґ став говорити швидше, — що Константин підняв статус Христа від просто людини до Сина Божого мало не через чотириста років після Його смерті, коли вже існували тисячі документів, Євангелій, які переповідали історію Його життя як людини смертної. Треба мати відвагу, і Константин знав це. Якраз тоді й розпочався дуже важливий момент в історії християнства.

Тібінґ замовк, дивлячись на Софі.

— Константин замовив нову Біблію, до якої не включив ті Євангелія, в яких ішлося про Христа як про людину, і прикрасив ті, де з Нього робилася боголюдина. Відкинені Євангелія були заборонені, зібрані й спалені.

— Цікаве зауваження, — додав Ленґдон, — Слово «єретик» виникло саме в той момент історії. Латинське слово haereticus означає «вибір». Ті, хто обирав правдиву історію Христа, були першими у світі єретиками.

— На щастя для істориків, — сказав Тібінґ, — деякі Євангелія, які Константин намагався знищити, вдалося зберегти. У 50-ті роки двадцятого століття в Юдейській пустелі було знайдено сувої Мертвого моря. І, звичайно ж, Коптські сувої в 1945 році в Наґ-Хаммаді в Єгипті. Ці документи розповідають про пастирство Христа дуже по-людськи — і розповідають правдиву історію Грааля. Ватикан, звичайно ж, з усіх сил намагався запобігти поширенню цих сувоїв. І чого б це? А тому, що ці сувої розповідають нам, що сучасну Біблію компонували люди, які хотіли влади.

— Проте, — додав Ленґдон, — важливо пам’ятати, що спроби церкви заборонити ці документи зумовлені щирою вірою в їхнього Христа. Ватикан складається із глибоко побожних людей, які істинно вірять, що ті, інші документи можуть бути лише неправдивими свідченнями.

Тібінґ розсміявся, вмощуючись у кріслі навпроти Софі.

— Роберт має слушність, коли каже, що сучасне духовенство вірить, ніби інші Євангелія є надуманими. Це можна зрозуміти. Біблія Константина протягом багатьох століть була їхньою правдою.

— Він має на увазі, — сказав Ленґдон, — що ми поклоняємося богам наших батьків.

— Я маю на увазі, — заперечив Тібінґ, — що все те, чого наші батьки вчили нас про Христа, є брехнею. Як і розповіді про Святий Грааль.

Він потягся за книжкою і підсунув її до середини.

— І нарешті, перш ніж показати вам картини да Вінчі, де є Святий Грааль, я б хотів, щоб ви швиденько глянули сюди, — він розгорнув книгу на яскравій ілюстрації, яка займала дві сторінки. — Я гадаю, ви впізнаєте цю фреску?

Чи не жартує він? Софі дивилась на легендарну «Таємну вечерю» да Вінчі, де Ісус та Його учні були зображені в ту мить, коли Ісус оголосив, що один із них зрадить Його.

— Так, впізнаю.

— Тоді, можливо, ви б погодилися пограти зі мною в одну маленьку гру? Заплющте очі, дуже прошу!

Здивована Софі заплющила очі.

— Де сидить Ісус? — спитав Тібінґ.

— У центрі.

— Добре. А що за їжу споживають Він та Його учні?

— Хліб. А що ж іще?

— Чудово.

— А що п’ють?

— Вино. Вони п’ють вино.

— Чудово! І останнє запитання. Скільки келихів на тому столі?

Софі замислилась, розуміючи, що то було підступне запитання.

— Один, — повільно відповіла вона, — це потир. Христова чаша. Святий Грааль. Ісус передавав по колу єдину чашу з вином, як це роблять і сучасні християни в громадах.

Тібінґ зітхнув.

— Розплющте очі.

Вона розплющила. Тібінґ задоволено усміхався, коли Софі, глянувши на картину, здивовано побачила, що кожен за столом мав келих, і Христос також. Тринадцять келихів. Більше того, келихи були скляні, прозорі, без ніжки. На картині не було потира. Не було Святого Грааля.

Тібінґ підморгнув.

— Дивно, що да Вінчі, як виявилося, забув намалювати чашу Христа. — Він помовчав. — Уся ця фреска всуціль є ключем до таємниці Святого Грааля.

Софі нетерпляче знову оглянула картину.

— Але як ви кажете, «Таємна вечеря» говорить нам, що таке Святий Грааль?

— Не що таке, — прошепотів Тібінґ, — а радше, хто такий. Бо Святий Грааль — то не річ. Це, власне… людина.

Розділ 45

Софі досить довго дивилась на Тібінґа, а потім повернулась до Ленґдона.

— Святий Грааль — це людина?

Ленґдон кивнув.

— Це, власне, жінка.

— Роберте, може, ви могли б пояснити?

Тібінґ підійшов до протилежного кінця столу, знайшов аркуш паперу й поклав його перед Ленґдоном.

Ленґдон дістав ручку з кишені.

— Софі, я думаю, ви знайомі з сучасними символами для чоловіків та жінок.

Він намалював звичайний символ чоловіка  та жінки .

— Це, — спокійно сказав він, — не первісні символи для жінок і чоловіків. Цими античними символами позначають планету й бога Марса та планету й богиню Венеру. Первісні символи набагато простіші.

Ленґдон намалював на папері інший символ.

— Ось первісний символ для позначення чоловіків, — сказав він. — А жіночий, як ви вже, мабуть, здогадалися, є прямо протилежним.

Він намалював інший символ на цій же сторінці.

— Це називається чаша.

Софі здивовано підвела очі.

Ленґдон побачив, що вона зрозуміла зв’язок.

— Чаша, — сказав він, — нагадує потир або іншу посудину і, що важливіше, нагадує обриси жіночої утроби. — Ленґдон глянув прямо на неї. — Софі, традиція каже, що Святий Грааль — це чаша, потир. Але опис Грааля як чаші, власне, є алегорією, яка охороняла таємницю Святого Грааля. Тут, так би мовити, легенда послуговується чашею як метафорою чогось іще набагато важливішого.

— Жінки, — сказала Софі.

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. Грааль — це стародавній символ жіночості, жіночого начала, і Святий Грааль являє собою священне жіноче начало й богиню — символ, що на сьогодні є втраченим, викорененим церквою. Сила жінки, її здатність творити нове життя колись була священною, але становила загрозу для зростання влади церкви, очолюваної чоловіками. Чоловіки, а не Бог, створили концепцію первородного гріха, коли Єва вкусила яблуко в Едемському саду і спричинила гріхопадіння людського роду. Так жінка, яка була священною як та, що дає життя, перетворилася на ворога.

— Я б додав, — підхопив Тібінґ, — що концепція жінки як особи, яка дарує життя, була основою стародавніх релігій. Дітонародження було містичним та вагомим. На жаль, християнська філософія вирішила ігнорувати це і робить Творцем чоловіка. Книга Буття Старого Заповіту Біблії розповідає нам, що Єва була створена з Адамового ребра — жінка є відгалуженням чоловіка. До того ж гріховним. Книга Буття стала початком кінця богині.

— Грааль, — казав Ленґдон, — це символ втраченого жіночого божества. Коли було прийнято християнство, старі поганські релігії не зникали так просто. Лицарі, які заявляли, що шукатимуть Святий Грааль, тобто шукатимуть чашу, розмовляли за допомогою системи кодів, щоб захиститися від церкви, яка спалювала невіруючих.

— Саме так, — сказав Ленґдон.

Софі похитала головою.

— Вибачте, але коли ви говорили, що Святий Грааль — це людина, я думала, що йдеться про якусь конкретну людину.

— Саме так, — казав Ленґдон.

— І не просто про якусь людину, — збуджено докинув Тібінґ і натужно звівся на ноги, — а жінку, яка забрала з собою таку могутню таємницю, що, якби її було розкрито, могла б зруйнувати підвалини християнства!

— Ця жінка добре відома в історії? — вражено спитала Софі.

Тібінґ схопив свої милиці і рушив у зал на нижньому поверсі.

— Якщо ми перейдемо до кабінету, друзі мої, я матиму честь показати, якою її намалював да Вінчі.

А через дві кімнати, на кухні, мажордом Ремі Легалудек стояв у тиші перед телевізором. По телебаченню показували фото чоловіка та жінки… тих самих двох осіб, яким він щойно подавав чай.

Розділ 46

— Я маю адресу в передмісті. Десь у районі Версалю.

— Капітан Фаш знає?

— Ще ні. Він відповідає на важливий дзвінок.

— Я їду туди. Нехай він зателефонує мені, тільки-но зможе.

Колле записав адресу і кинувся до своєї машини. Він мав на радіозв’язку п’ять машин, які їхали з ним.

— Тільки ніяких сирен. Ленґдон не повинен знати, що ми їдемо.

А за сорок кілометрів чорний «ауді» з’їхав з путівця і припаркувався в темряві на краю поля. Звідти вийшов Сайлас і став вдивлятися крізь паркан з колючого дроту, яким було огороджено велику територію. Здаля він побачив, що до замку вела похила дорога, залита місячним світлом.

Нижня частина будівлі була яскраво освітлена. «Дивно для цієї пори», — подумав Сайлас, усміхаючись. Та інформація, яку надавав йому Учитель, була завжди точною. «Я не піду з цього дому без наріжного каменя, — поклявся він. — Я не підведу ні єпископа, ні Учителя».

Перевіривши набої у своєму револьвері, Сайлас зробив зусилля і переліз через паркан, упав на землю з протилежного боку й почав довгий шлях порослим травою схилом.

Розділ 47

Такого кабінету, як у Тібінґа, Софі ще ніколи не бачила. Він був величезний, і його безмежна мозаїчна підлога була заставлена островами робочих столів, завалених книжками, мистецькими виробами — картинами та статуетками, а також незліченною кількістю техніки: комп’ютерів, проекторів, мікроскопів, ксероксів і сканерів.

— Я переобладнав танцювальну залу, — сказав Тібінґ, шкандибаючи по кімнаті. — Навряд чи в мене буде нагода танцювати.

У Софі з’явилося відчуття, ніби вся ця ніч стала якоюсь сутінковою зоною, де ніщо не підтверджувало очікування.

— І все це потрібно вам для роботи?

— Любов’ю всього мого життя став пошук істини, — сказав Тібінґ, — а Сангрил — то моя улюблена коханка.

«Святий Грааль — це жінка», — думала Софі, її голова була заповнена думками, які раніше видавалися безглуздими.

— Ви сказали, що маєте портрет жінки, яку вважаєте Святим Граалем.

— Так, але то не я вважаю її Граалем. Так вважав сам Христос.

— То де ж ця картина? — спитала Софі, оглядаючи стіни.

— Де ж вона? Де ж вона? — Тібінґ розігрував спектакль, мовляв, усе забув. — Святий Грааль. Сангрил. Потир.

І раптом він підкотив до віддаленої стіни і вказав на картину. То була восьмифутова репродукція «Таємної вечері», картини, яку Софі щойно бачила.

— Ось вона!

— Але це та сама картина, яку ви тільки що показували мені! — нічого не розуміла Софі.

Він підморгнув їй.

— Я знаю, але в збільшеному форматі вона справляє ще більше враження.

Софі обернулася до Ленґдона по допомогу.

— Не розумію.

Ленґдон усміхнувся.

— Виявляється, Святий Грааль справді був на «Таємній вечері». Леонардо зобразив її в усій красі.

— Зачекайте, — сказала Софі, — ви казали, що Святий Грааль — це жінка. «Таємна вечеря» — це картина, де є тринадцять чоловіків.

— Справді? — Тібінґ підняв брови. — Придивіться уважніше.

Спантеличена Софі стала пильно роздивлятись усі тринадцять облич: Ісус Христос посередині, шість апостолів по праву й по ліву руку.

— Всі вони чоловіки, — підтвердила вона.

— Правда? — сказав Тібінґ. — А як щодо того, хто сидить на почесному місці по праву руку поряд зі Спасителем?

Софі зосередила увагу на тому, хто сидів праворуч поряд з Христом. Розглянувши його обличчя й тіло, вона відчула, як всередині неї здіймаються хвилі здивування. В тієї особи було руде волосся, ніжні руки і натяк на груди. Немає сумніву, то була… жінка.

— Це жінка! — вигукнула Софі.

Тібінґ засміявся.

— Так, це дивує! І повірте мені, це не помилка! Леонардо майстерно малював статеві відмінності.

Софі не могла відвести очей від жінки поряд з Христом. «Таємна вечеря» — це картина, на якій тринадцять чоловіків. Хто ця жінка? Вона була молода, виглядала дуже побожною, скромною, мала гарне руде волосся і тихо складені руки. І це та жінка, яка самотужки могла завалити християнську церкву?

— Ніхто не помічає її, — сказав Тібінґ, — ми бачимо те, що очікуємо побачити.

Софі підійшла ближче до картини.

— Хто це? — спитала вона.

— Це, моя люба, — відповів Тібінг, — Марія Магдалина.

Софі обернулась.

— Та повія?

Тібінґ став гнівно задихатися, ніби те слово образило його особисто.

— Магдалина не була нею. А така думка є наслідком брудної кампанії, яку розпочала рання християнська церква. Церква мала знеславити Марію Магдалину, щоб заховати небезпечну таємницю: її роль як Святого Грааля.

— Її роль?

— Як я вже говорив, — пояснив Тібінґ, — ранній церкві було потрібно переконати світ, що смертний пророк Ісус був божественним створінням. Тому всі Євангелія, у яких відбилося земне життя Ісуса, було викинуто з Біблії. На жаль, з Євангелій забрали одну особливо дражливу тему Його земного життя. Марію Магдалину. — Він замовк. — А точніше, її шлюб з Христом.

— Не розумію! — Софі глянула на Ленґдона, а потім знову на Тібінґа.

— Це записано в історичних хроніках, — сказав Тібінґ, — і да Вінчі, безсумнівно, знав про це. «Таємна вечеря» буквально кричить, що Ісус і Магдалина були подружжям.

Софі знову глянула на фреску.

— Зверніть увагу, Ісус і Магдалина одягнені, ніби дзеркальне відображення одне одного, — Тібінґ вказав на дві постаті в центрі.

Софі була заворожена. Сам колір їхнього одягу вказував на це. На Ісусові був червоний хітон й синій плащ, на Магдалині — синій хітон й червоний плащ. Інь і Янь. Жінка й Чоловік.

— Ризикую вказати на ще більшу дивовижу, — сказав Тібінґ. — Звернуть увагу, Ісус та Його наречена, як виявляється, поєднані стегнами й відхилилися одне від одного, ніби утворюючи між собою простір особливої форми.

Навіть ще до того, як Тібінґ звернув її увагу, Софі побачила це. То був той самий символ, який Ленґдон раніше малював для Грааля, чаші й жіночого лона.

— Нарешті, — сказав Тібінґ, — якщо ви подивитесь на Ісуса й Магдалину не як на людей, а як на елементи композиції твору да Вінчі, ви помітите ще один елемент. Літеру абетки.

Тепер Софі відразу побачила її: величезну бездоганно виписану літеру М[32]. Софі зважувала всю інформацію.

— Згодна, прихована літера М інтригує, однак це сумнівний доказ шлюбу Ісуса й Магдалини.

Тібінґ підійшов до найближчого столу.

— Як я вже говорив раніше, шлюб Ісуса і Марії Магдалини зафіксований в історичних хроніках, — він став шукати якусь книгу в своїй бібліотеці. — Більше того, Ісус як одружена людина набагато переконливіший, ніж біблійний Христос як парубок.

— Чому? — спитала Софі.

— Бо Христос був євреєм, — сказав Ленґдон, — а в той час єврейському чоловікові було заборонено бути неодруженим. Кожен єврейський батько був зобов’язаний знайти відповідну дружину своєму синові. Якби Ісус був неодружений, принаймні одне Євангеліє мало б згадати про це і пояснити Його неприродний стан парубка.

Тібінґ витяг величезну книжку й поклав її на столі. Том у шкіряній палітурці розміром як плакат нагадував географічний атлас. На обкладинці було написано: «Гностичні Євангелія». Тібінґ розгорнув книгу, і Ленґдон із Софі підійшли до столу. Софі побачила фото стародавніх документів, зокрема розірваного папірусу із рукописним текстом. Вона не впізнала давню мову, але поряд було надруковано переклади.

— Це фотокопії тих сувоїв, які я згадував раніше, — сказав Тібінґ, — найперші християнські записи, які не увійшли до Нового Заповіту.

Перегорнувши книгу до середини, він вказав на заголовок:

— Завжди добре почати з Євангелія від Філіпа.

Софі почала читати:

А супутницею Спасителя є Марія Магдалина. Христос любив її більше за інших учнів і часто цілував її в губи. Решта учнів ображалися, і їм не подобалося це. Вони Йому казали: Чому Ти любиш її більше, ніж нас усіх?

Слова здивували Софі, але не переконали її.

— Тут не йдеться про шлюб.

Тібінґ усміхнувся, вказуючи на перший рядок.

— Слово «супутниця» в ті дні буквально означало «дружина». — Він відкрив ще одну сторінку книги: — А це з Євангелія від Марії Магдалини.

Софі й не знала, що існує Євангеліє як оповідь Магдалини. Вона прочитала.

І Петро сказав: Чи справді Спаситель говорив із жінкою без нашого відома? Чи ми маємо всі повернутися і слухати її? Чи для Нього вона краща за нас?

А Левій відповів: Петре, ти завжди був запальний. Тепер я бачу, ти сперечаєшся з жінкою, як ворог. Якщо Спаситель удостоїв її, хто ти є, щоб гнати її? Так, Спаситель пізнав її. Саме тому Він любить її більше за нас усіх.

— Жінка, про яку вони розмовляють, — пояснив Тібінґ, — Марія Магдалина. Петро, учень Ісуса, ревнує.

— Бо Ісус обрав Марію?

— Не лише тому. Ставка була ще вищою. Згідно з Євангеліями, Ісус припускав, що Його скоро можуть схопити і розіп’ясти. Тож він дає Марії Магдалині вказівки, як дбати про Його церкву, коли Його не стане. Петро не хоче бути на других ролях після жінки.

Софі намагалася збагнути суть.

— Це ж святий Петро, правильно? Той камінь, на якому Ісус побудував Свою церкву.

— Все правильно, крім одного. Згідно з тими неканонічними Євангеліями, не Петрові, а Марії Магдалині Ісус доручив розбудувати християнську церкву.

Софі глянула на нього.

— Ви кажете, християнською церквою мала опікуватися жінка?

— Таким був проект. Ісус був втіленим феміністом. А Петро мав із цим проблеми, — сказав Ленґдон, вказуючи на «Таємну вечерю». — Ось тут Петро. Ви можете побачити, що да Вінчі добре усвідомлював, що саме Петро відчував до Марії.

Софі знову відібрало мову. На картині Петро загрозливо схилився до Марії Магдалини і вказував ребром долоні, що готовий перерізати їй горло.

— А тут так само, — сказав Ленґдон, вказуючи на юрму учнів біля Петра. — Трохи моторошно, так?

Софі скосила очі й побачила руку, яка тяглася з юрми учнів.

— У цій руці кинджал?

— Так. А тепер перерахуйте руки, і ви побачите, що ця… нікому не належить. Вона без тіла. Нічия.

Софі все більше почувалася приголомшеною.

— Перепрошую, але я так і не второпала, чому все це робить Марію Магдалину Святим Граалем?

— Ага! — знову вигукнув Тібінґ. — Ось тепер найголовніше! Мало хто знає, що Марія Магдалина була не тільки правою рукою Христа, а ще й знатною жінкою, яка походила з царського роду.

— А я завжди вважала, що вона була з бідних.

Тібінґ похитав головою.

— Про Магдалину розповідали як про повію, щоб ніхто й не подумав, ніби вона має потужні родинні зв’язки.

Софі знову подивилась на Ленґдона, і він знову кивнув. Вона обернулася до Тібінґа.

— Але чому ранню церкву могло цікавити, чи царського роду Магдалина?

Історик усміхнувся.

— Моє дороге дитя, церкву цікавила не так королівська кров Марії Магдалини, як її зв’язок із Христом, який також був царської крові. Як нащадок царя Соломона, царя євреїв. Одружившись із Магдалиною, Ісус поєднав дві царські кровні лінії. То був союз, який міг легітимно претендувати на трон. Ісус і Марія могли б відродити правлячу династію царів, як це було за Соломона.

Софі відчула, що сер Лью нарешті сів на улюбленого коня. Тібінґ був схвильований.

— Легенда про Святий Грааль — це легенда про царську кров. Коли в легенді про Грааль ідеться про «чашу, у якій міститься кров Христа», мовиться насправді про Марію Магдалину, жіночу утробу, яка носила царську кров Ісуса.

Слова відбивалися луною в залі для танців, щоб повернутися назад і запасти в голову Софі. Марія Магдалина носила царську кров Ісуса Христа?

— Але Христос міг передати царську кров тільки, якщо…

Вона замовкла й глянула на Ленґдона. Ленґдон ледь усміхнувся.

— Якщо вони мали дитину.

Софі стояла, не в змозі зрушити з місця.

— Ось бачите, — виголосив Тібінґ, — найбільший обман людської історії. Ісус Христос був не лише одруженим чоловіком, а й батьком. Моя люба, Марія Магдалина була Святою Чашею, яка містила царську кров Ісуса Христа.

Софі відчула, як піднялося дибки волосся на її руках.

— А документи про Сангрил зберігає Пріорат Сіону? — спитала вона. — Чи є там доказ того, що Ісус передав царську кров?

— Звичайно, є.

— Тож сутність легенди про Святий Грааль — це царська кров?

— Саме так, — сказав Тібінґ, — саме слово Сангрил походить від San Greal, або Святий Грааль. Але найдавніша форма слова Сангрил походить від іншого.

Тібінґ щось написав на клаптику паперу і простяг їй. Вона прочитала те, що він написав.

Sang Real.

Софі вмить переклала англійською.

Sang Real дослівно означає «королівська кров».

Розділ 48

Чоловік у приймальні штаб-квартири «Opus Dei» у Нью-Йорку був здивований, почувши голос єпископа Арінґароси.

— Добрий вечір, сер.

— Чи не передавали мені якогось повідомлення? — спитав єпископ, і в його голосі звучало незвичне занепокоєння.

— Так, сер. Радий повідомити, що вам телефонували. Вам передали термінове телефонне повідомлення десь півгодини тому.

— Правда? — в голосі єпископа звучало полегшення від почутої новини. — Той, хто телефонував, назвався?

— Ні, сер, лише назвав номер. — Оператор продиктував його.

— Це французький номер, правда?

— Так, сер. Паризький. Абонент сказав, що дуже важливо, аби ви негайно вийшли на зв’язок.

— Дякую. Я чекав цього дзвінка.

Арінґароса швидко вийшов на зв’язок. «Учитель намагався зв’язатися зі мною», — подумав він, коли «фіат» підвіз його до Римського аеропорту. Справи в Парижі цієї ночі пішли добре. Він був збуджений, що скоро й сам буде там. На нього чекав чартерний рейс для короткого перельоту до Франції.

Він набрав номер і почув сигнали на лінії. Жіночий голос відповів:

— На лінії Судова поліція.

Арінґароса завагався. Французька поліція? Цього він не чекав.

— Так… Мене, здається, просили зателефонувати на цей номер.

— Qui êtes-vous?[33] — спитала жінка.

— Єпископ Мануель Арінґароса.

— Хвилинку.

Відбулося переключення на іншу лінію. Після тривалого чекання заговорив чоловік. Його тон був різкий і рішучий.

— Єпископе, радий, що нарешті розшукав вас. Нам з вами треба багато чого обговорити.

Розділ 49

Сангрил… Санг Рил… Сан Грил… Королівська кров. Святий Грааль.

Усе переплелося.

Святий Грааль — це Марія Магдалина… мати царської кровної лінії Ісуса Христа. Софі стояла в тиші танцювальної зали і дивилась на Роберта Ленґдона. Що більше частинок Ленґдон і Тібінґ тієї ночі викладали перед нею, то більш непередбачуваною ставала головоломка.

— Як ви бачите, моя люба, — казав Тібінґ, шкандибаючи до полиці, — Леонардо був не лише одним з тих, хто намагався розповісти світові правду про Святий Грааль. Королівський родовід Ісуса Христа був зафіксований з великими подробицями десятками істориків у сотнях книжок.

Софі нахилила голову і пробігла очима список заголовків:

ВІДКРИТТЯ ТАМПЛІЄРІВ

Таємні охоронці істинної особистості Христа

ЖІНКА З АЛЕБАСТРОВИМ ГЛЕКОМ

Марія Магдалина і Святий Грааль

ЖІНОЧЕ БОЖЕСТВО В ЄВАНГЕЛІЯХ

Поновлення сакрального жіночого начала

— А ось чи не найвідоміша книжка, — сказав Тібінґ, витягаючи зі стосу том у твердій палітурці та простягаючи їй.

На обкладинці було написано:

СВЯТА КРОВ, СВЯТИЙ ГРААЛЬ

Відомий світовий бестселер

Софі підвела очі.

— Світовий бестселер? Ніколи не чула про це.

— Ви тоді ще були надто юні. Він викликав помітний резонанс наприкінці вісімдесятих. Ці автори досить гучно заговорили про походження Христа.

— А якою була реакція церкви?

— Звичайно ж, бурхливою. Але цього й слід було очікувати. Зрештою, то була таємниця, яку Ватикан намагався поховати ще в четвертому столітті. Частково саме це було причиною хрестових походів. Зібрати інформацію, щоб знищити її.

Софі глянула на Ленґдона, який ствердно кивнув.

— Софі, історична достовірність цього має вагомі докази.

— Зрозумійте, — сказав Тібінґ, — церква мала могутню мотивацію приховувати це. Дитина Ісуса розхитала б усе, чого вони вчили світ про божественість Христа і про те, що християнська церква є єдиним способом прилучитися до божественного й увійти в царство небесне.

— П’ятипелюсткова троянда, — мовила Софі, несподівано вказавши на корінець книги Тібінґа. Точнісінько такий самий малюнок, як на палісандровій скриньці.

Тібінґ глянув на Ленґдона й усміхнувся.

— Вона спостережлива! — Він обернувся до Софі: — Це символ Пріорату для Грааля. Для Марії Магдалини. Оскільки церква заборонила її ім’я, Марія Магдалина здобула багато таємних імен — Чаша, Святий Грааль… і Троянда, Роза.

— Річ у тім, — сказав Ленґдон, — що всі ці книги мають на меті довести одну й ту саму історичну істину.

— Що Христос був батьком? — Софі все ще мала сумніви.

— Так, — сказав Тібінґ, — і що Марія Магдалина була тим лоном, яке носило Його Королівський Рід. Пріорат Сіону і досі поклоняється Марії Магдалині як Богині, Святому Граалю, Троянді, Великій Матері.

У пам’яті Софі знову промайнув той ритуал, який вона бачила у підвалі дідового будинку.

— Згідно з Пріоратом, — продовжував Тібінґ, Марія Магдалина була вагітна на час розп’яття. Щоб зберегти ще не народжене дитя Христа, у неї був єдиний вихід: тікати зі Святої землі. З допомогою перевіреної людини, Йосипа з Арімафеї, Марію Магдалину таємно переправили до Франції, яка тоді називалася Галлією. Там, у юдейській громаді, її прихистили. Саме тут, у Франції, вона народила дочку. Її звали Сара.

Софі підвела очі.

— Вони навіть знають ім’я дитини?

— Більше того. Життя Магдалини і Сари були детально описані. Євреї Франції вважали Марію Магдалину таємною королевою. Незліченні послідовники тих часів описували у своїх хроніках чи не кожен день Марії Магдалини у Франції, включаючи день народження Сари, і склали родове дерево її нащадків.

Софі була спантеличена.

— Невже існує родове дерево Ісуса Христа?

— Авжеж! І воно, здогадно, є одним із наріжних каменів документів про Сангрил. Повна генеалогія перших нащадків Христа.

— Але який сенс у цих документах з родовідним деревом? — спитала Софі. — Це не доказ. Історики, скоріш за все, не зможуть підтвердити, чи воно є справжнім.

— Те саме стосується й Біблії, — усміхнувся Тібінґ.

— Тобто?

— Тобто річ у тому, що історію завжди пишуть переможці. Коли конфліктують дві культури, переможену відсторонюють і переможець пише книги з історії — книги, які прославляють його справи. Документи Сангрил просто оповідають інший бік історії Христа. Зрештою, ви приймете ту чи іншу версію і вона стане предметом вашої віри і особистого вивчення, але принаймні інформація має зберегтися вся. Документи про Сангрил налічують десятки тисяч сторінок і, як свідчать очевидці, які бачили цей скарб, зберігаються в чотирьох величезних скринях. Вважається, що в тих скринях найдостовірніші документи — тисячі сторінок нефальсифікованих текстів, написаних до часів Константина.

Їх писали ранні послідовники Христа, які шанували Його як цілком земного учителя і пророка. Кажуть, серед тих скарбів знаходиться і легендарний документ — манускрипт, існування якого припускає навіть Ватикан. Як твердять, це книга проповідей Ісуса, ймовірно написана Його власною рукою.

— Рукою Ісуса Христа?

— Звичайно! — сказав Тібінґ. — А чому б Ісусові було не писати про власне духовне пастирство? Здебільшого в ті часи писали про це. Ще один вибуховий документ серед тих скарбів — це манускрипт, який називається «Щоденники Марії Магдалини». Це, так би мовити, звіт Марії Магдалини про її стосунки з Христом, про Його розп’яття та її життя у Франції.

Софі довго мовчала.

— І ці чотири скрині документів були тими скарбами, які тамплієри відкопали під Соломоновим Храмом?

— Саме так! Документи, які зробили лицарів такими могутніми. Документи, які протягом усієї історії були предметом незліченних питань щодо Грааля.

— Але ви казали, що Святий Грааль — це Марія Магдалина. Якщо люди шукають документи, навіщо вони це називають пошуком Святого Грааля?

Тібінґ глянув на неї, і вираз його очей пом’якшився.

— Тому що те місце, де заховано Святий Грааль, є й саркофагом, — тепер він говорив не так збуджено. — Пошук Святого Грааля — це пошук того місця, де можна схилити коліна перед прахом Марії Магдалини. Це подорож, мета якої — помолитися відторгненому і втраченому святому жіночому началу.

Несподівано в Софі прокинулась цікавість:

— Місце, де сховано Святий Грааль, — це домовина?

Погляд карих очей Тібінґа затуманився.

— Саме так. Домовина, у якій знаходиться тіло Марії Магдалини, і документи, які оповідають істинну історію її життя. У своїй сутності пошук Святого Грааля завжди був пошуком Магдалини, зневаженої цариці, похованої разом із доказами її законних прав на владу.

— І протягом усіх цих років, — задумливо спитала Софі, — Пріорат оберігав документи Сангрил і поховання Марії Магдалини?

— Так, але братство також мало ще одне, не менш важливе завдання — захищати саму кров.

Слова повисли у величезному просторі, і Софі відчула дивну вібрацію, ніби її кістки затремтіли в унісон із якоюсь новою істиною. Нащадки Христа, які вижили сьогодні. Дідусь ніби знову шепотів їй на вухо: «Принцесо, я маю розповісти тобі правду про твоє походження».

Її почала бити пропасниця.

Царська кров.

Вона й уявити собі такого не могла.

Принцеса Софі.

— Сер Лью, — слова мажордома затріскотіли в переговорному пристрої на стіні, і Софі здригнулась, — чи не могли б ви на хвилинку підійти на кухню?

Тібінґа розсердило це недоречне втручання. Він наблизився до пристрою й натиснув кнопку:

— Ремі, ти ж знаєш, у мене гості. Дякую і на добраніч.

— Одне слово перед тим, як я піду, сер. Це важливо.

Тібінґ глянув скептично.

— І не може почекати до ранку?

— Ні, сер. І це не забере більше хвилини.

Тібінґ підняв очі на Ленґдона й Софі.

— Іноді я просто не знаю, хто в кого на службі. — Він знову натиснув кнопку: — Зараз буду, Ремі.

Розділ 50

Принцеса Софі.

Софі відчула якусь тривогу, коли милиці Тібінґа застукотіли в холі. Вона мовчки повернулась обличчям до Ленґдона в порожній бальній залі. Він похитав головою, ніби прочитавши її думки.

— Ні, Софі, — впевнено прошепотів він, — ті самі думки з’явилися й у мене тоді, коли я зрозумів, що ваш дід був членом Пріорату і що він хотів відкрити вам таємницю про вашу родину. Але це неможливо. Соньєр — це прізвище не з роду Меровінґів.

Софі не знала, відчуває вона полегшення чи розчарування.

— А Шовель? — спитала вона. — Шовель — це було дівоче прізвище моєї матері.

Він знову похитав головою.

— Мені шкода. Я знаю, що ви хочете отримати відповіді на багато своїх питань. Але від Меровінґів лишилося лише дві прямі лінії. Це рід Платар і Сен-Клер. Обидва роди переховуються, ймовірно, під захистом Пріорату.

Софі подумки повторила прізвища, а потім похитала головою. У її родині не було нікого із прізвищем Платар або Сен-Клер. Вона мовчки знову обернулася до «Таємної вечері», до Марії Магдалини, до її довгого рудого волосся та спокійних очей. На обличчі цієї жінки відбився сум від втрати коханого. Софі тепер це відчувала.

Милиці Тібінґа грюкали все ближче, він рухався набагато швидше, ніж зазвичай.

— Краще ви поясніть мені це, Роберте, — суворо заговорив він, — боюся, ви повелися зі мною не зовсім чесно. Ваше фото показують по телевізору, Господи! Ви знаєте, чому вас розшукує поліція? За підозрою в убивстві!

— Я знаю.

— Значить, ви зловживаєте моєю довірою!

— Це помилкове звинувачення, Лью! — сказав Ленґдон. — Я нікого не вбивав.

— Жак Соньєр мертвий, і поліція каже, що вбили його ви, — на обличчі Тібінґа відбився сум, — такий внесок у мистецтвознавство…

— Сер? — у дверях кабінету за спиною в Тібінґа з’явився мажордом зі схрещеними на грудях руками, — Мені викинути їх звідси?

— Я сам, — Тібінґ зашкандибав через кабінет, відімкнув великі скляні двері, які виходили прямо надвір. — Прошу вас, сідайте у свою машину та їдьте звідси.

Софі не поворухнулась.

— Ми маємо інформацію про наріжний камінь. Про наріжний камінь Пріорату.

Тібінґ кілька секунд дивився на неї, а потім саркастично засміявся.

— Це безпорадна хитрість. Роберт знає, як я шукав його.

— Вона говорить правду, — сказав Ленґдон, — саме тому ми й прийшли до вас цієї ночі. Поговорити про вас і про наріжний камінь.

— Ідіть звідси, інакше я викличу поліцію, — втрутився мажордом.

— Лью, — прошепотів Ленґдон, — ми знаємо, де він.

Здається, Тібінґ повернувся до свого врівноваженого стану.

Але Ремі рішуче рушив через залу.

— Забирайтесь геть! Чи я застосую силу…

— Ремі! — Тібінґ обернувся і роздратовано заговорив до свого мажордома: — Облиш нас на хвилинку!

У прислужника відвалилася щелепа.

— Сер! Я протестую! Ці люди…

— Я сам цьому дам раду, — Тібінґ вказав на йому на вихід.

Після хвилини мовчання приголомшений Ремі вийшов, як побитий пес.

Тібінґ, стоячи на порозі відчинених дверей, з яких віяв нічний вітерець, занепокоєно обернувся до Софі й Ленґдона.

— Нема лиха без добра. То що ви знаєте про наріжний камінь?

У кущах біля кабінету Тібінґа Сайлас стискав свій револьвер і вдивлявся крізь скляні двері. Наріжний камінь десь у цьому домі. Він це відчував.

Стоячи в темряві, він повільно підсувався до скляних дверей, намагаючись почути, що за ними говорять. Хай мине ще п’ять хвилин. Якщо вони не витягнуть наріжний камінь, він буде змушений увійти і застосувати до них силу.

А в кабінеті Ленґдон відчував схвильованість їхнього господаря.

— Великий магістр? — аж задихнувся Тібінґ. — Жак Соньєр?

Софі кивнула й побачила, наскільки він шокований.

— Але ви не можете знати цього!

— Жак Соньєр — мій дід.

Тібінґ похитнувся назад на своїх милицях і глянув на Ленґдона; той кивнув. Тібінґ обернувся до Софі.

— Міс Неве, у мене немає слів. Якщо це правда, я дуже співчуваю вам у вашій втраті. — Він трохи помовчав і похитав головою: — Але все це не тримається купи. Навіть якщо ваш дід був Великим магістром Пріорату Сіону і власними руками створив наріжний камінь, він ніколи не сказав би вам, як знайти його. Наріжний камінь відкриває шлях до головних скарбів братства. Онука ви йому чи ні, але вам не відкриють таке.

— Мсьє Соньєр помирав, коли передав цю інформацію, — сказав Ленґдон, — у нього були обмежені можливості.

— Але йому не потрібні ніякі можливості! — заперечив Тібінґ. — Існують сенешалі, які також знають таємницю. У цьому вся привабливість їхньої системи. Один із них стає Великим магістром, і вони призначать на посаду сенешаля й довірять йому таємницю наріжного каменя.

— Я можу припустити, ви слухали не всі програми новин, — сказала Софі. — Крім мого дідуся, ще трьох видатних парижан було вбито. У той самий спосіб.

У Тібінґа відпала щелепа.

— І ви думаєте, вони були…

— Сенешалями, — сказав Ленґдон.

— Але як? Убивця не міг вирахувати особи всіх чотирьох вищих ієрархів Пріорату Сіону! Гляньте на мене — я шукав їх десятиріччями, і я не можу з певністю назвати імені жодного члена Пріорату. Мені здається, це неймовірно, щоб трьох сенешалів і Великого магістра було виявлено і вбито всіх в один день.

— Сумніваюся, що цю інформацію збирали один день, — сказала Софі. — Усе це схоже на добре сплановану операцію: здається, хтось терпляче спостерігав за Пріоратом, а потім напав, сподіваючись, що вищі ієрархи відкриють місце знаходження наріжного каменя.

Здається, і це не переконало Тібінґа.

— Але брати ніколи не розмовляють. Вони дають обітницю оберігати таємницю. Навіть перед лицем смерті.

— Саме так, — сказав Ленґдон. — Це означає, що жоден із них не видав таємниці і всі вони вбиті.

Тібінґ важко дихав.

— Тоді місце знаходження наріжного каменя може бути втрачене навіки!

— І також, — сказав Ленґдон, — Святого Грааля.

Здавалося, тіло Тібінґа похитнулося під вагою слів Ленґдона. І він, наче боячись, що більше не втримається на ногах, впав у крісло і глянув у вікно.

Софі підійшла до нього і м’яко продовжила:

— Я думаю, цілком імовірно, у стані відчаю мій дід спробував передати таємницю комусь не з братства. Комусь, хто, на його думку, був вартий довіри. Комусь із його родини.

Тібінґ зблід.

— Значить, хтось виявився спроможним на такий напад… хтось з’ясував так багато про братство… — він замовк, на його обличчі відбився жах. — Це може бути лише одна сила. Цей напад міг здійснити найстаріший ворог Пріорату.

Ленґдон підвів очі:

— Церква?

— А хто ще? Рим шукає Грааль уже багато століть.

Софі скептично промовила:

— Ви гадаєте, церква могла вбити мого діда?

— То не вперше в історії, коли церква вбивала, щоб захиститися. Документи, які додаються до Святого Грааля, є вибуховими, і церква вже давно хоче знищити їх, — відповів Тібінґ.

— Лью, — спитав Ленґдон, — який у всьому цьому сенс? Навіщо вірні католицької церкви вбивають членів Пріорату, щоб знайти і знищити документи, які, як вони вважають, є фальшивими?

Тібінґ засміявся.

— Римське духовенство справді демонструє непохитну віру, і ця віра може приборкати будь-яку бурю, навіть якщо з’являться документи, які суперечать усьому, що є дорогим для них. Але як щодо решти світу? Як бути з тими, хто бачить зло у світі і питає: а де сьогодні Бог? Тими, хто бачить церковні чвари і питає: хто вони, ті люди, які удають, ніби розповідають правду про Христа, і водночас покривають, наприклад, жахливі злочини своїх же священиків? Що станеться з тими людьми, Роберте, якщо відкриється правда, якщо всі довідаються, що і про Христа розповідають викривлено, і що найвеличніша історія світу є не правдивою, а, власне, комерційною?

Ленґдон не відповів.

— Я скажу вам, що станеться, якщо документи спливуть назовні, — сказав Тібінґ. — Ватикан переживе таку кризу віри, якої ще не було за всі дві тисячі років історії.

Після тривалого мовчання Софі сказала:

— Але якщо саме церква несе відповідальність за всі ці замахи, чому вона стала діяти саме зараз? Пріорат приховує ці документи, і вони не становлять загрози для церкви.

Тібінґ важко зітхнув.

— Міс Неве, — мовив він, — церква і Пріорат Сіону вже багато років як порозумілися: церква не нападає на Пріорат, а Пріорат тримає у схованці документи Сангрил. Але якась частина членів Пріорату завжди мала план розкрити цю таємницю. Має настати особлива дата, і в цей день братство планує зробити правдиву історію Ісуса Христа надбанням найширших кіл.

Софі глянула на Тібінґа.

— І ви гадаєте, ця дата наближається? І церква знає про це?

— Цілком можливо, — сказав Тібінґ, — і це мотивує церкву знайти документи за будь-яку ціну, поки не буде запізно. Навіть якщо святі отці не мають точної дати, їхні релігійні забобони спрацюють замість них.

— Релігійні забобони? — перепитала Софі.

— З позиції пророцтва, — сказав Тібінґ, — ми зараз переживаємо період величезних змін. Щойно настав кінець тисячоліття і разом з ним завершилася двотисячолітня астрологічна ера Риб, яка пройшла під знаком Ісуса. І тепер ми вступаємо в еру Водолія.

Ленґдон відчув дрож.

— Церква називає цей перехідний період Кінцем Світу. Багато істориків, які вивчають Грааль, вірять: якщо Пріорат справді планує оголосити цю правду, то відповідним є саме цей історичний період. Скоріш за все, календар Римського католицтва не корелює однозначно з астрологічним, тому щодо дат є деяка непевність. Я не в курсі, чи володіє церква якоюсь інсайдерською інформацією щодо дати, яка ледь мріє, і чи вона нервує з цього приводу. Але повірте мені, — нахмурився він, — якщо церква знайде Святий Грааль, вона його знищить. А заразом і документи й мощі благословенної Марії Магдалини.

Його очі посмутніли.

— А тоді, моя люба, всі свідчення будуть втрачені. Церква виграє свою віковічну війну за переписування історії, і минуле буде навіки стерто з пам’яті.

— Тоді вони спізнилися, — сказала Софі, — бо ми забрали наріжний камінь.

— Що? Ви забрали наріжний камінь зі схованки?

— Не переймайтесь, — сказав Ленґдон, — наріжний камінь надійно переховано.

— Дуже надійно, я сподіваюся!

— Власне, — сказав Ленґдон, не в змозі сховати усмішку, — все залежить від того, як часто ви замітаєте під своїми диванами.

У саду Шато Війєт здійнявся вітер, і ряса Сайласа лопотіла, поки він сидів, скорчившись біля вікна. Хоча він чув далеко не все з розмови всередині, словосполучення «наріжний камінь» не раз доносилося до нього.

Отже, він у домі.

Розділ 51

Лейтенант Колле стояв сам на початку під’їзної дороги, яка вела до маєтку Лью Тібінґа й уважно вдивлявся в масивну оселю. Темно й нікого поряд. Добра схованка. Він бачив, як його шість агентів розійшлися мовчки вздовж паркану. Обложити цей будинок — то справа хвилин. Ленґдон не міг обрати кращого місця для несподіваного нападу людей Колле.

Він уже збирався зателефонувати Фашу сам, коли нарешті пролунав дзвінок від нього.

У голосі Фаша і близько не звучало того захоплення діями Колле, якого він очікував.

— Чому мені не доповіли, що ми вийшли на Ленґдона?

— У вас був зайнятий телефон, і…

— Де ви точно знаходитесь, лейтенанте Колле?

Колле дав йому координати:

— Маєток належить громадянину Британії на прізвище Тібінґ. Ленґдон здалеку їхав саме сюди, його транспорт проїхав браму із захистом без будь-яких сигналів про нападницький в’їзд, тож, скоріш за все, він знайомий із власником.

— Я виїжджаю, — сказав Фаш. — Не рухайтеся з місця! Я особисто братиму його!

У Колле відпала щелепа.

— Але, капітане, вам їхати двадцять хвилин! Ми маємо діяти негайно! Він у полі зору. У мене вісім людей, і всі озброєні.

— Чекайте на мене.

— Капітане, а що, як Ленґдон тримає у заручниках тих, хто в домі? Що, як він побачить нас і вирішить тікати пішки? Ми маємо починати зараз!

— Лейтенанте Колле, ви маєте дочекатися мене, а вже потім починати операцію. Це наказ.

Фаш від’єднався. Спантеличений лейтенант Колле вимкнув свій телефон. «Якого біса Фаш наказав мені чекати?»

— Лейтенанте, — до нього підбіг один з польових агентів, — ми знайшли авто!

Колле з агентом пройшли близько п’ятдесяти ярдів під’їзною дорогою. Агент вказав йому на щось темне на протилежному боці. Там у кущах було припарковано «ауді», яке майже зливалося з темрявою. На ньому був знак, який вказував, що авто взяли напрокат. Лейтенант торкнувся капота. Ще теплий. Навіть гарячий.

— Певне, на ньому Ленґдон дістався сюди, — сказав він. — Зателефонуйте у фірму прокату і з’ясуйте, чи воно не крадене.

— Гаразд, мсьє.

Інший агент махав Колле від паркану.

— Лейтенанте, гляньте сюди, — він простяг Колле бінокль нічного бачення. — На ті дерева, що біля під’їзду.

Колле навів бінокль на пагорб, підкрутив коліщатка. Поступово неясні зеленуваті обриси опинились у фокусі, і їх можна було роздивитися. Там, замаскована зеленню, стояла броньована вантажівка. Точнісінько така, якій Колле дозволив виїхати з банку кілька годин тому.

— Дуже схоже на те, — сказав агент, — що саме цією вантажівкою Ленґдон і Неве втекли з банку.

Коле згадав цю броньовану вантажівку, яку він зупинив на блокпосту. «Ролекс» на зап’ясті водія…

«Я так і не перевірив, що там у кузові».

Це просто неймовірно, але він збагнув, що хтось у банку хотів допомогти агенту Неве втекти. Але хто? І чому? І якщо втікачі прибули сюди в броньованій вантажівці, тоді хто був за кермом «ауді»?

А за сотню миль південніше маленький чартерний літачок летів через море на північ. Хоча небо було спокійне, єпископ Арінґароса тримав напоготові гігієнічний пакет, певний, що йому може стати зле у будь-яку хвилину. Його розмова з капітаном Фашем у Парижі була зовсім не такою, як він це собі уявляв.

Сидячи сам у маленькій кабіні, він крутив золотий перстень на пальці, намагаючись притлумити всепоглинаюче почуття страху і відчаю.

У Парижі все пішло просто жахливо.

Заплющивши очі, він читав молитву, щоб Безу Фаш зміг усе це владнати.

Розділ 52

Тібінґ сидів на дивані й гойдав на колінах коробку, милуючись трояндою на кришці. «Це найдивовижніша і наймагічніша ніч мого життя».

— Підніміть кришку, — прошепотіла Софі, яка стояла над ним поряд із Ленґдоном.

Тібінґ усміхнувся: мовляв, не підганяйте мене. Шукаючи наріжний камінь більше десяти років, він хотів насолодитися кожною мілісекундою цього моменту. Він водив долонею по дерев’яній кришці, відчуваючи текстуру інкрустації.

— Троянда, — шепотів він. — Троянда — це Магдалина, це Святий Грааль. Троянда, або ж роза, — це компас, який вказує шлях. — Тібінґ відчував божевільну радість. За багато років він об’їздив безліч соборів і церков по всій Франції, платив, щоб йому дозволили побувати всюди, оглянув сотні склепінь під вікнами-розетками, шукаючи шифр для пошуку наріжного каменя. La clef de voûte, камінний ключ під знаком троянди.

Він повільно зняв гачок і підняв кришку, і перед його очима нарешті з’явився її вміст, який, як він умить здогадався, міг бути лише наріжним каменем. Він не відводив очей від кам’яного циліндра, на якому треба було виставити необхідні літери. Цей предмет видався йому дивовижно знайомим.

— Його виготовлено за кресленнями да Вінчі, — сказала Софі. — Мій дід часто робив такі на дозвіллі.

Звичайно ж, згадав Тібінґ. Він бачив ескізи та креслення таких предметів. Ключ, що веде до Святого Грааля, лежить усередині. Він обережно вийняв з коробки важкий криптекс. Хоча він не мав ні найменшого поняття, як відкрити циліндр, але відчував, що і його особисте призначення вказано там, усередині. У хвилини відчаю Тібінґ питав, коли ж пошуки всього його життя будуть нарешті винагороджені? Тепер ці сумніви навіки зникли. Він ніби чув прадавні слова… початок легенди про Грааль:

Vous ne trouvez pas le Saint-Graal; c’est le Saint-Graal qui vous trouve.

Не ви знайдете Святий Грааль — Святий Грааль сам знайде вас.

І от цієї ночі неймовірним чином ключ для знайдення Святого Грааля прямо постукав у його двері.

Поки Софі й Тібінґ сиділи з криптексом і говорили про оцет, добирання літер і кодове слово, Ленґдон поніс палісандрову скриньку через кімнату до добре освітленого столу, щоб краще розглянути її. Дещо з того, що сказав Тібінґ, збудило нові думки в голові Ленґдона.

Ключ до Грааля заховано під знаком Троянди, Рози.

Він підніс дерев’яну коробку до світла і знову глянув на троянду.

Під Розою.

Sub Rosa.

Таємниця.

Шум у холі в нього за спиною змусив його обернутися. Та він не побачив нічого, крім тіні — скоріш за все, то ходив мажордом Тібінґа. Ленґдон знову обернувся до коробки і провів пальцем по рівному внутрішньому краю: може, вийде витягти троянду зсередини, але майстер-столяр усе зробив бездоганно.

Відчинивши коробку, він ще раз ретельно дослідив кришку зсередини. Вона була гладенька. Та коли він повернув її під іншим кутом, світло впало на малесеньку дірочку з внутрішнього боку кришки, прямо в її центрі. Ленґдон опустив кришку й оглянув символ-інкрустацію згори. Там дірочки не було.

Вона не наскрізна.

Поставивши коробку на стіл, він роздивився навколо себе і побачив стосик аркушів, з’єднаних скріпкою. Схопивши цю скріпку, він знову відчинив коробку і знову став розглядати дірку. Акуратно розігнув скріпку і ввів її в дірку. Легенько поворушив… і щось із тихим звуком упало на стіл. Дерев’яна троянда — невеличкий шматочок дерева — як пазл, відпала від кришки.

Ленґдону відібрало мову, коли він побачив на кришці отвір на тому місці, де була троянда. І там було вигравійовано чітким почерком чотири рядки тексту абеткою, якої він ніколи не бачив.

«Я не впізнаю цієї мови, — подумав він, — однак…»

Раптовий рух у нього за спиною змусив його обернутися — і від сильного удару по голові він упав навколішки. Поки падав, йому здалося, ніби він побачив над собою білу примару.

А потім усе почорніло.

Розділ 53

Хоча Софі й працювала в поліції, до цієї ночі в неї ще ніколи не цілилися з вогнепальної зброї. Це було просто незбагненно, але пістолет, на дуло якого вона зараз дивилася, стискала біла рука величезного альбіноса з довгим білим волоссям, одягненого в сутану з грубої вовни, підперезану мотузкою, як у середньовічного ченця.

— Ви знаєте, за чим я прийшов, — сказав він глухим голосом. Його очі вмить упали на наріжний камінь на колінах у Тібінґа.

— Ви все одно не зможете відкрити його, — зухвало відповів Тібінґ.

— Мій Учитель дуже мудрий, — відповів чернець, повільно підходячи ближче і наводячи револьвер то на Тібінґа, то на Софі.

— Хто ваш учитель? — спитав Тібінґ. — Може, ми якось домовимося з ним за певну суму?

— Грааль безцінний, — альбінос підбирався ближче. — А тепер віддайте мені наріжний камінь.

— Ви знаєте про наріжний камінь? — здивовано спитав Тібінґ.

— Не має значення, що я знаю. Повільно встаньте і дайте його мені.

— Мені важко підводитись.

— Чудово. Я також не хочу ніяких різких рухів.

Тібінґ потягся правою рукою до однієї зі своїх милиць, переклавши наріжний камінь у ліву. Важко підводячись, він випростався, не випускаючи з руки важкого циліндра і спираючись на одну милицю.

— У вас нічого не вийде, — сказав він ченцеві, коли той потягся до циліндра, — лише для достойників відкриється цей камінь.

«Лише Господь знає, хто є достойником», — подумав Сайлас.

— Він досить важкий, — сказав чоловік на милицях, і його рука затремтіла, — якщо ви не візьмете його негайно, боюся, він може впасти.

Він небезпечно похитнувся.

Сайлас швидко зробив крок, щоб схопити криптекс, і тут чоловік на милицях втратив рівновагу. Милиця ковзнула, більше не підтримуючи його, і він став заточуватися на правий бік. «Ні!» Сайлас кинувся вперед, щоб врятувати безцінну річ, і при цьому опустив дуло пістолета. Але коли чоловік падав на правий бік, його ліва рука відкинулась назад і циліндр випав з його долоні на диван.

Тієї самої миті металева милиця, яка висковзнула з рук чоловіка, несподівано швидко описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа по нозі.

Нестерпний біль блискавкою пронизав усе тіло Сайласа, коли милиця поцілила в дошкульне місце, а саме по стегнах, де був його пояс із шипами. Він зігнувся і впав на коліна. І перш ніж зміг підняти пістолет і вистрелити, нога жінки вдарила його в щелепу.

Колле біля під’їзної дороги почув глухий звук пострілу, і це ввело його в паніку. Він зрозумів, що, як і далі буде так стояти, його кар’єра завтра вранці закінчиться.

Поглянувши на металеву браму маєтку, він прийняв рішення:

— Вибивайте її!

У далеких закутках затуманеного розуму Роберта Ленґдона також прозвучав постріл. І вигук болю. Його власний? У потилиці ніби свердлили отвір. А кричали десь поряд.

— Де вас носить? — кричав Тібінґ мажордому, який саме прибіг.

— О, Господи! Що сталося? Я викличу поліцію!

— Ні! Ніякої поліції! Краще допоможіть нам. Дайте щось таке, чим би ми могли зв’язати цього монстра.

— І принесіть льоду, — додала Софі.

Ленґдон знову опам’ятався. Зазвучали голоси. Якийсь рух навколо. Ось він сидить на дивані, Софі прикладає до його голови шматочки льоду. Голова болить. Коли до нього нарешті знову повернувся зір, він побачив перед собою на підлозі якесь тіло. «Це мені ввижається?» Величезний чернець-альбінос лежить зв’язаний, із заліпленим пластиковою стрічкою ротом.

Він обернувся до Софі.

— Хто це? Що сталося?

Звідкись пришкандибав Тібінґ.

— Вас врятував лицар, який вимахував Екскалібуром[34], виготовленим «Акме Ортопедик».

— Як це? — Ленґдон зробив спробу сісти.

— Боюся, — сказав Тібінґ, — я щойно продемонстрував вашій дамі переваги мого стану, які завжди недооцінюють.

Ленґдон глянув на ченця, намагаючись второпати, що ж сталося. Його підборіддя було розбито, одяг намок від крові.

— На ньому була волосяниця, — пояснив Тібінґ.

— Що саме?

Тібінґ вказав на просочену кров’ю смужку шкіри з шипами, яка валялася на підлозі.

— Пояс смирення. Він носив його на своїх стегнах. Я вдарив, куди треба.

Ленґдон потер голову. Він знав про пояси смирення.

— А звідки ви… знаєте про таке?

Тібінґ усміхнувся.

— Християнство — це моя сфера зацікавлення, Роберте, і я знаю про існування сект, де носять такі сердечка на рукавах, — він вказав своїм костуром на кров, яка сочилася крізь плащ ченця. — Так, як тут.

— «Opus Dei», — прошепотів Ленґдон, пригадуючи висвітлення в медіа цієї громади, особливо деталі стосовно ритуалів, які виконували найвідданіші члени секти і які в суспільстві вважалися неприйнятними… такі члени, як цей чернець, що зараз лежав перед ними на підлозі.

— Роберте, — сказала Софі, підходячи до дерев’яної коробки, — а це що?

Вона тримала в руці маленьку трояндочку — інкрустацію, яка відлетіла від кришки.

— Вона відкриває напис на коробці. Я думаю, текст міг би розповісти нам, як відкрити наріжний камінь.

До того як Софі й Тібінґ змогли щось вимовити у відповідь, заверещали поліцейські сирени й океан синіх вогнів залив пагорби та почав рухатися під’їзною алеєю. Тібінґ спохмурнів.

— Друзі мої, здається, ми маємо щось вирішувати. І що швидше, то краще.

Розділ 54

Колле та його агенти увірвалися через центральний вхід до володіння Лью Тібінґа. Розділившись на кілька груп, вони почали обшукувати всі приміщення першого поверху. Кімнати були порожніми.

Колле вже збирався віддавати своїм людям наказ шукати в підвалі та навколо будинку, як раптом почувся звук автомобільного мотора.

За секунду Колле знову вибіг з будинку, по дорозі забравши з собою одного зі своїх агентів. Вони перетнули галявину за домом і, задихаючись, добігли до дверей вилинялої від дощів сірої будівлі. Колле увірвався всередину, тримаючи зброю напоготові, і ввімкнув світло.

То була велика стайня. Але коней не було. Очевидно, власник віддавав перевагу потужнішим кінським силам; стайню використовували як сховище для дивовижної колекції машин: чорний «феррарі», перша модель «ролс-ройса», старовинний спортивний «астон-мартін», вантажний «порше 356».

Крайнє відділення було порожнє. На підлозі виднілися плями мастила.

Колле побіг далі. Вони не могли їхати по ґрунту. Брама і під’їзна дорога перекриті двома патрульними машинами, щоб успішно діяти за будь-якої ситуації.

— Гляньте, сер, — агент вказав на двері в кінці стайні.

Задні двері були широко відчинені, і крізь них виднівся темний схил ближніх полів. Поліцейський лейтенант міг розгледіти лише імлисту тінь лісу вдалині. Ніде не мріло світло фар. Цю лісисту долину, напевне, перетинали десятки невеличких доріг і стежок, які не було нанесено на мапу, але Колле усвідомлював, що ті, на кого він полював, у ліс не поїдуть.

— Нехай люди вартують унизу. Скоріш за все, вони десь там зачаїлися. Ці модні спортивні машини не подолають таку місцевість.

— А як вам це, сер? — агент вказав на дошку з кількома комплектами ключів, над якими на табличках було зазначено марку машини.

ДАЙМЛЕР… РОЛС-РОЙС… АСТОН-МАРТІН… ПОРШЕ…

Останній кілочок був порожній.

Прочитавши напис над порожнім кілочком, Колле зрозумів, що в нього великі проблеми.

«Рейндж-ровер» мав чотири тягові колеса, стандартну коробку передач, потужні фари і кермо справа. Ленґдон радів, що не він веде машину.

З наказу свого господаря мажордом Тібінґа Ремі вміло маневрував по залитих місяцем полях за маєтком. Не вмикаючи фар, від подолав пагорби і, схоже, тримав курс на зубчастий силует лісу вдалині.

Ленґдон на пасажирському місці, ніжно гойдаючи наріжний камінь на колінах, обернувся до Тібінґа і Софі на задніх сидіннях.

— Я такий радий, що ви завітали до мене цього вечора, Роберте, — сказав Тібінґ, усміхаючись, наче вперше за багато років пережив радісну подію.

— Вибачте, що втягли вас у це, Лью.

— О, не вибачайтесь! Усе своє життя я чекав, щоб мене кудись втягли. — Тібінґ ззаду постукав по плечу Ремі: — Запам’ятай, ніяких фар! Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб вони побачили нас із дому.

Ремі став їхати зовсім повільно й спрямував «рейндж-ровер» через прогалину в довгій огорожі. Коли машина вихляючи виїхала на зарослу лісову дорогу, дерева майже миттєво зімкнулися в них над головою і затулили місяць. Ремі нахилився, натиснув маленьку кнопку, і приглушене жовте світло вихопило з пітьми шматок дороги перед ними і густий підлісок з обох боків. «Протитуманні фари», — зрозумів Ленґдон. Їм було досить світла, щоб бачити шлях, і вони заглибились у гущавину достатньо, щоб світло не видавало їх.

— Куди ми їдемо? — спитала Софі.

— Ця дорога тягнеться близько трьох кілометрів через ліс, — сказав Тібінґ, — перетинає мої володіння і повертає на північ. Якщо нам не трапляться ні болота, ні повалені дерева, то виберемося цілі й неушкоджені на трасу.

Неушкоджені. Голова Ленґдона все ще боліла. Він опустив очі на коліна, де в дерев’яній коробці спокійно лежав наріжний камінь. Троянду повернули на її місце на кришці, і хоча йому ще паморочилося в голові, не терпілося знову зняти її та добре роздивитись напис. Він зняв защіпку і почав піднімати кришку, проте на плече йому лягла рука Тібінґа.

— Терпіння, Роберте, — сказав Тібінґ, — тут трусить і тут темно. Не доведи Господи, щось зламаємо. Давайте спочатку виберемося з цього місця, гаразд? Скоро ми зможемо повернутися до цього.

Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і знову закрив коробку на гачок.

Чернець у багажнику стогнав, намагаючись звільнитися від пут. Раптом він почав дико випручуватися.

— Ви певні, що ми мали брати його з собою? — спитав Ленґдон.

— Звичайно! — вигукнув Тібінґ. — Не забувайте, вас розшукують як убивцю, Роберте, і поліція, схоже, дуже хоче упіймати вас, аж дісталася до мого дому.

— Це моя вина, — промовила Софі. — Броньована вантажівка, напевне, мала передавач.

— Це вже не має значення, — сказав Тібінґ. — Мене не дивує, що вас вистежила поліція, але дивує, що цей тип з «Opus Dei» знайшов вас! Просто не уявляю, як він міг вистежити вас у моєму домі, хіба що мав контакти в поліції… або в банку.

Ленґдон думав про це. Звичайно ж, Безу Фаш хотів знайти цапа-відбувайла, щоб повісити на нього всі убивства цієї ночі. А Верне не збирався нападати на них, хоча, почувши, що Ленґдона розшукують за чотири вбивства, змінив поведінку, і його можна зрозуміти.

— Цей чернець працює не сам, Роберте, — сказав Тібінґ, — і, поки ви не довідаєтесь, хто стоїть за ним, ви в небезпеці. А добра новина полягає в тому, що зараз ми маємо владу над цим монстром у мене за спиною, а він володіє цією інформацією.

Він вказав на телефон у машині.

— Роберте, чи не могли б ви подати мені цю річ?

Взявши телефон, Тібінґ набрав номер.

— Річарде? Я не розбудив вас? Звичайно ж, розбудив. Дурне запитання. Я перепрошую. У мене невеличкі проблеми. Я погано почуваюся, тож я й Ремі маємо потрапити на Острови, щоб полікуватися. Так, просто зараз. Вибачте, що так несподівано. Чи не могли б ви підготувати «Елізабет» за двадцять хвилин? Я знаю, зробіть усе, що зможете. Бувайте!

Він закінчив розмову.

— Елізабет? — не зрозумів Ленґдон.

— Мій літак. Коштував неймовірних грошей.

Ленґдон обернувся назад і глянув на нього.

— А що? — спитав Тібінґ. — Вам обом не варто лишатися у Франції, коли проти вас уся французька поліція. У Лондоні буде безпечніше.

— Ви справді гадаєте, що нам варто залишити країну? — спитала Тібінґа Софі.

— Друзі мої, Грааль, як мені віриться, зараз у Великій Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, я певен, ми знайдемо карту, яка підтвердить, що ми на правильному шляху.

— Ви дуже ризикуєте, допомагаючи нам, — сказала Софі.

Тібінґ гидливо скривився.

— З Францією покінчено. Я жив там, щоб знайти наріжний камінь. Нічого страшного, якщо я більше не повернуся до Шато Війєт.

— А як ми пройдемо паспортний контроль в аеропорту?

Тібінґ усміхнувся:

— Я літаю з Ле Бурже, там приватне летовище. Раз на два тижні я літаю до свого лікаря в Англії та плачу певну суму за цей привілейований переліт в обидва боки.

— Мсьє, — спитав Ремі, — ви справді збираєтесь назавжди повернутись до Англії?

— Ремі, тобі не варто непокоїтись, — запевнив його Тібінґ. — Те, що я повертаюсь до володінь Королеви, не означає, що я збираюся до кінця своїх днів їсти сосиски та картопляне пюре. Я сподіваюся, ти поїдеш зі мною. Я куплю собі віллу в Девоні, і ми перевеземо туди всі наші речі. Це чудова пригода, Ремі, просто чудова!

Зв’язаний у багажнику «рендж ровера», Сайлас задихався. Його руки було заведено назад і міцно прикручено до кісточок кухонною мотузкою та клейкою стрічкою. Кожна вибоїна на дорозі спричиняла біль його зв’язаним плечам. Добре, що ті, хто захопив його, зняли з нього волосяницю. Через клейку стрічку він не міг дихати ротом, лише носом, але його ніздрі поступово забивалися пилюкою з багажника, у який його запхали. Він почав кашляти.

— Я думаю, він задихається, — впевнено сказав француз за кермом.

А британець, який нещодавно вдарив Сайласа своїм костуром, перегнувся через сидіння і холодно нахмурився, звертаючись до нього.

— На щастя для тебе, ми, британці, оцінюємо людей за їхньою співчутливістю не до друзів, а до ворогів.

Британець перегнувся, схопився за край клейкої стрічки на роті Сайласа і швидким рухом зірвав її.

Сайлас відчув, що його губи ніби обпекло вогнем, але повітря, яке увійшло в його легені, здається, надіслав сам Господь.

— На кого ти працюєш? — спитав британець.

— Я виконую роботу Господа, — Сайлас плюнув, хоча дуже боліло в щелепі в тому місці, де жінка вдарила його ногою.

— Ти працюєш на «Opus Dei», — сказав чоловік ствердно, а не запитально.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Навіщо «Opus Dei» наріжний камінь?

Сайлас не збирався відповідати. Наріжний камінь був виходом на Святий Грааль, а Святий Грааль був ключем для захисту віри.

— Я працюю на Господа. Наш шлях небезпечний.

І в задушливій темряві Сайлас молився.

«Диво, Боже, пошли мені диво!»

Він не міг знати, що за кілька годин матиме його.

— Роберте, — Софі дивилася на нього, — у вас якийсь дивний вираз на обличчі!

Ленґдон знову глянув на неї. До нього навідалась неймовірна думка. Невже все може бути аж так просто?

— Мені треба скористатися вашим мобільним телефоном, Софі.

— Зараз?

— Гадаю, що зможу щось з’ясувати.

Софі недовірливо глянула на нього:

— Не думаю, щоб Фаш прослуховував його зараз, але спробуйте говорити не більше хвилини.

І вона простягла йому телефон.

— Як мені набрати Сполучені Штати?

Розділ 55

Нью-йоркський видавець Джонас Фаукман саме вклався спати, коли задзвонив телефон. «Пізненько», — сердито подумав він, беручи слухавку. Лінія клацнула:

— Джонасе?

— Роберте? Навіщо ти будиш мене серед ночі?

— Джонасе, перепрошую, — сказав Ленґдон. — Я дуже коротко. Мені справді дуже потрібно знати. Рукопис, який я дав тобі. Мені треба знати, чи надсилав ти копії кому-небудь, щоб дібрати цитати на обкладинку, і не сказав мені про це?

Фаукман вагався. Найновіший рукопис Ленґдона, його книга про поклоніння богиням, містила кілька розділів про Марію Магдалину, які мали б викликати велике здивування, і Фаукман не хотів друкувати його, хоча й з обґрунтованими доказами і посиланнями на документи, без бодай кількох відгуків поважних експертів у царині мистецтва. Він вибрав з десяток імен мистецтвознавців і розіслав їм рукопис, додавши чемні листи з проханням написати коротку оцінку на обкладинку книги. Як свідчив його досвід, більшість людей позитивно реагувала на можливість побачити своє ім’я надрукованим.

— Джонасе, — наполягав Ленґдон, — ти надсилав мій рукопис, чи не так?

Фаукман насупився.

— Я хотів зробити тобі сюрприз відгуком однієї людини!

Мовчання.

— Ти надіслав мою книгу кураторові Лувру?

— То що тут такого? Його книги є у твоєму списку літератури, це ж елементарно — звернутися до Соньєра!

Мовчання на протилежному кінці дроту було тривалим.

— Коли ти надсилав?

— Десь місяць тому. Ще й зазначив, що ти скоро будеш у Парижі, і запропонував вам поспілкуватися. То ви зустрічалися? — Фаукман замовк, протираючи очі. — Зачекай, ти ж збирався бути в Парижі на цьому тижні?

— Я в Парижі.

Фаукман сів у ліжку.

— То ти бачив Соньєра? Йому сподобався твій рукопис?

Але Ленґдон урвав зв’язок.

А в «рейндж-ровері» Лью Тібінґ голосно сміявся.

— Роберте, ви кажете, що написали книгу, в якій розбираєте історію таємного товариства, і ваш видавець надіслав її члену цього товариства?

— Очевидно, що так, — визнав Ленґдон.

— Тож запитання на мільйон доларів, — спитав Тібінґ сміючись, — яка була ваша позиція стосовно Пріорату Сіону, позитивна чи негативна?

Ленґдон цілком розумів підтекст запитання Тібінґа. Багатьох істориків цікавило, чому Пріорат Сіону і досі ховає документи Сангрил; багато хто відчував, що цю інформацію треба було б розповісти світові вже багато років тому.

— Я просто подав історію братства й описав їх як релігійне товариство тих, хто поклоняється богині, як охоронців Грааля та хранителів старовинних документів.

Софі глянула на нього.

— Ви згадували наріжний камінь?

Ленґдон здригнувся. Так, він згадував. Багато разів.

— Я писав про ймовірний наріжний камінь як приклад того, наскільки далеко Пріорат піде, захищаючи документи Сангрил.

Софі була вражена.

— Я гадаю, це пояснює «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Отже, ви брехали капітану Фашу.

— В чому? — спитав Ленґдон.

— Ви сказали йому, що ніколи не листувалися з моїм дідусем.

— Я й не листувався. Це мій видавець надіслав йому рукопис.

— Подумайте про це, Роберте. Якщо капітан Фаш не знайде конверта, в якому ваш видавець надіслав рукопис, або супровідного листа, він може подумати, що листа надсилали ви. Або ще гірше, що ви вручили все це особисто і не сказали правди.

Коли «рейндж-ровер» прибув на летовище Ле Бурже, Ремі під’їхав до невеличкого ангару в дальньому кінці льотного поля. Чоловік зі скуйовдженим волоссям у пожмаканому комбінезоні кольору хакі вибіг, махаючи руками й відчиняючи величезні рифлені металеві двері, щоб вивести блискучий срібний літак, який був усередині.

Ленґдон глянув на сяючий фюзеляж.

— Це і є «Елізабет»?

Тібінґ усміхнувся:

— Пересувається швидше, ніж потяг через Ла-Манш.

Чоловік у хакі заквапився їм назустріч, увімкнувши вогні.

— Майже готова, сер, — він говорив із британським акцентом. — Перепрошую за затримку, але ви звернулися так несподівано.

Він завмер, коли вся група вилізла з машини.

— Я і мої супутники маємо термінові справи в Лондоні. У нас нема часу. Прошу, будьте готові до негайного вильоту, — сказав Тібінґ.

— Дуже перепрошую, сер, але я маю дозвіл везти лише вас і вашого мажордома. Я не можу брати іще пасажирів.

— Річарде, — тепло всміхнувся Тібінґ, — дві тисячі фунтів стерлінгів кажуть, що ви можете взяти моїх гостей, — він обернувся до «рейндж-ровера», — і цього нещасного хлопця в багажнику.

Менш ніж за п’ять хвилин два двигуни здіймали літак «Хоукер-731» у небо із силою, яка вивертала нутрощі. Льотне поле за вікном зменшувалось із дивовижною швидкістю.

«Я тікаю з країни, — думала Софі, зіщулившись на шкіряному сидінні. До цієї миті вона могла виправдати свою гру з Фашем в кота й мишки: — Я намагалась захистити невинну людину. Я намагалась виконати волю свого померлого дідуся». А тепер вона тікала з країни без документів, у товаристві людини, яка в розшуку, зі зв’язаним заручником на борту. Якщо існувала якась «лінія розумності», то саме зараз вона перетнула її. На швидкості, близькій до надзвукової.

Вона сиділа поряд із Ленґдоном і Тібінґом біля кабіни пілота. У хвостовій частині літака в окремій зоні біля туалету мажордом Тібінґа Ремі вартував ченця-альбіноса, який лежав зі зв’язаними руками й ногами, наче своєрідний вантаж.

— Перед тим, як зосередити увагу на наріжному камені, — сказав Тібінґ, — чи дозволили б ви мені сказати кілька слів? — його голос звучав поважно. — Друзі мої, як особа, яка провела своє життя в пошуку Грааля, відчуваю зобов’язаним попередити вас, що ви стаєте на стежку, з якої нема вороття, хоч би якою небезпечною вона не була. — Він обернувся до Софі. — Міс Неве, ваш дідусь дав вам цей криптекс, сподіваючись, що ви оберігатимете таємницю Святого Грааля.

— Так.

— Тож зрозуміло, ви відчуваєте, що зобов’язані йти цією дорогою, куди б вона не вела.

Софі кивнула, хоча відчула, що для неї важливою є й інша мотивація. «Правда про мою родину». Хоча Ленґдон і говорив їй, що наріжний камінь не мав нічого спільного з її минулим, вона все ще відчувала, що до цієї таємниці впліталося щось глибоко особисте.

— Ваш дідусь і троє інших загинули цієї ночі, — продовжував Тібінґ, — і вони це зробили, щоб не віддати наріжний камінь церкві. До володіння ним підбирається «Opus Dei». Ви розумієте, що все це накладає на вас виняткову відповідальність. Вам вручили смолоскип, вогонь, запалений дві тисячі років тому, якому не можна дозволити згаснути. Він не повинен потрапити в чужі руки, — він замовк, глянувши на палісандрову скриньку. — Я розумію, у вас не було вибору в цій справі, міс Неве, але ви маєте або взяти цю відповідальність повністю на себе… або передати її комусь іншому.

— Мій дідусь дав мені цей криптекс. Я певна, він вважав, що я зможу прийняти його.

Тібінґ став бадьорішим, але ще не до кінця впевненим.

— Добре. Сильна воля необхідна. Але чи розумієте ви, що в разі, якщо наріжний камінь відкриється, це буде ще більшим випробуванням?

— Це чому?

— Моя люба, уявіть собі, ви раптом тримаєте мапу, за якою знаходите місце схованки Святого Грааля. У цей момент ви володієте істиною, яка може безповоротно змінити історію, істину, яку людина шукала протягом століть. Чи розкриєте ви цю таємницю світові? Людину, яка вчинить таке, шануватимуть одні й зневажатимуть інші. Чи є у вас сила, необхідна виконати таке завдання?

— Я не знаю, чи то я прийматиму рішення, — відповіла Софі, помовчавши.

Брови Тібінґа злетіли вгору.

— Не ви? Як не власник Грааля, то хто?

— Братство, яке так довго зберігало цю таємницю.

— Пріорат? — скептично спитав Тібінґ. — Але як? Цієї ночі братство було розбито. Хтось виявив особи чотирьох головних його членів і вбив їх. Я б не довіряв нікому, хто зараз говоритиме від імені братства.

— То що ви пропонуєте? — спитав Ленґдон.

— Роберте, вам відомо, Пріорат оберігав істину всі ці роки, щоб поховати її навіки. Вони чекали слушного історичного моменту, щоб поділитися зі світом цією таємницею.

— І ви вірите, що зараз настав цей момент? — спитав Ленґдон.

— Так, абсолютно! І, крім того, якщо Пріорат не мав наміру оголосити про цю таємницю, чому на нього напала церква?

— Цей чернець іще не сказав, яка була його мета, — заперечила Софі.

— Мета того ченця — то мета церкви, — відповів Тібінґ, — знищити документи, які викривають велику брехню. Церква підійшла до цього ближче, ніж будь-коли, і Пріорат довірив цю таємницю вам, міс Неве. Я вірю, що завдання збереження Святого Грааля однозначно включає виконання останнього бажання Пріорату розповісти правду світові, тож це важливо, що ви вже почали думати над тим, що трапиться, коли нам пощастить відкрити наріжний камінь.

— Джентльмени, — твердо відповіла Софі, — згідно з вашими ж словами, не ви знаходите Грааль, а Грааль знаходить вас. Я усвідомлюю, що з якоїсь причини Грааль знайшов мене, і коли настане час, я знатиму, що робити.

Обидва чоловіки були вражені.

— Отож, — сказала вона, вказуючи на палісандрову скриньку, — повернімося до неї.

Розділ 56

Тільки-но «Хоукер» набрав висоту і взяв напрямок на Англію, як Ленґдон обережно взяв палісандрову скриньку зі своїх колін, де він тримав її під час зльоту.

Знявши гачки й піднявши кришку, він тепер зайнявся не добором коду, щоб відкрити криптекс, а крихітною дірочкою на верхній частині кришки. За допомогою кінчика своєї ручки він обережно скинув троянду і відкрив доступ до тексту під нею. «Sub Rosa», — занурився він у роздуми, сподіваючись, що свіжий погляд на текст принесе ясність. Він схилився над коробкою і став роздивлятися дивний текст.

— Лью, я не можу зрозуміти, що це за мова. Я думаю, це якась старовинна мова на кшталт давньоєврейської або арабської, але я не певен.

Підсунувшись ближче, Тібінґ узяв коробку з рук Ленґдона і наблизив її до себе. Але його запал швидко згас.

— Я здивований, — сказав він, — але раніше я ніколи не бачив цієї мови.

— А можна мені? — спитала Софі.

Тібінґ удав, ніби не чує.

— Лью, — повторила вона, даючи зрозуміти, що також братиме участь у цій дискусії, — чи можу я глянути на скриньку, яку зробив мій дід?

— Звичайно ж, люба, — сказав Тібінґ, підштовхуючи скриньку до неї, хоча вважав, що Софі Неве не може бути гравцем у тій грі. Якщо британський королівський історик і гарвардський експерт із символіки не могли ідентифікувати, що то за мова…

— О, — вигукнула Софі за секунду, роздивляючись скриньку, — я мала б здогадатися.

Тібінґ і Ленґдон водночас обернулися й витріщилися на неї.

— Здогадатися про що?

Софі знизала плечима.

— Здогадатися, що мій дідусь послуговувався цією мовою.

— Ви кажете, що можете прочитати цей текст? — вигукнув Тібінґ.

— І досить легко, — дзвінко відповіла Софі, очевидно насолоджуючись сама собою. — Дідусь вчив мене цього, коли мені було лише шість років. Тож я на цьому розуміюсь.

Вона нахилилась над столом і переконливо й сліпуче усміхнулася Тібінґу.

— І, чесно кажучи, сер, я трохи здивована, що ви цього не розпізнали.

Через мить після того, як Софі це вигукнула, Ленґдон теж збагнув. Не дивно, чому напис виглядає таким знайомим!

Ленґдон забув, що до численних талантів да Вінчі належало й уміння писати дзеркальні копії текстів, які не міг прочитати ніхто, хіба що він сам.

Софі про себе усміхнулась, коли побачила, що Роберт її зрозумів.

— Я можу прочитати перші слова, — сказала вона, — це англійська мова.

А Тібінґ усе ще нічого не розумів:

— Що тут відбувається?

— Прочитайте текст у дзеркалі, — сказав Ленґдон.

— Нам воно не потрібне, — відповіла Софі. — Певна, що шпон на кришці не щільний.

Вона підняла палісандрову скриньку на рівень світильника на стіні літака і почала роздивлятися написане з внутрішнього боку кришки. Дідусь не міг писати дзеркально, тож коли він хотів розіграти, то писав як звичайно, а потім перевертав папірець зворотним боком, і тоді текст справляв враження незнайомої мови. Софі здогадалась, що він випалив нормальний текст на дерев’яній дощечці, потім шліфував її задню частину, доки вона не стала завтовшки з аркуш паперу і написане можна було бачити крізь дерево. Підсунувши кришку ближче до світла, вона переконалась, що мала рацію. Промінь світла проникав крізь дерево, і напис проявився на протилежному боці у зворотному напрямку.

Цілком розбірливий.

— Англійська, — крекнув Тібінґ, похнюпившись від сорому, — Моя рідна мова. Софі знайшла папірець і записала текст. Коли вона закінчила, усі троє по черзі прочитали текст, загадку, яка обіцяла допомогти відкрити криптекс.

Ленґдон повільно почав читати:

Сувій звільняє мудрість старовинна, Єднаючи роз’єднану родину. Бо камінь тамплієрів — ключ це ваш, Який знайти поможе вам атбаш.

Ще до того, як він збагнув, що паролем є зашифроване у строфі старовинне слово, він відчув ритм вірша, який знайшов відгук у його єстві. Це ямб: у кожному рядку було п’ять двоскладових стоп з наголосом на парних складах.

— П’ятистопний ямб, — вигукнув Тібінґ, — а вірш написано англійською! La lingua pura![35]

Ленґдон кивнув. Пріорат вважав англійську єдиною чистою з усіх європейських мов. На відміну від французької, іспанської та італійської, які утворилися на основі латини, мови Ватикану, англійська була відділена від Рима.

— Цей вірш, — Тібінґа прорвало, — має стосунок не лише до Грааля, але й до тамплієрів та роз’єднаної родини Марії Магдалини! Що нам іще треба?

— Пароль — щоб відкрити криптекс, — сказала Софі, знову проглядаючи рядки вірша. — Схоже, нам потрібна якась старовинна мудрість.

— Абракадабра? — лукаво всміхнувся Тібінґ.

«Це має бути слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон, перебираючи ті старовинні слова, які можна вважати словами мудрості: їх можуть містити уривки з містичних співів, заклинань, магічних замовлянь, поганських мантр… Цей список є нескінченним.

— Цей пароль має бути якось пов’язаним з тамплієрами. — Софі прочитала рядок уголос: — Бо камінь тамплієрів — ключ це наш.

— Лью, — сказав Ленґдон, — ви фахівець щодо тамплієрів. Що скажете?

Тібінґ помовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Ну, камінь тамплієрів у якомусь сенсі завжди є надгробком. Цілком можливо, вірш натякає на могильний камінь над Магдалиною, але це нам не дуже-то й допоможе, бо ми не знаємо, де її поховано.

— А останній рядок, — сказала Софі, — вказує, що правду допоможе знайти атбаш. Я десь раніше чула це слово: атбаш.

— І це не дивно, — відповів Ленґдон, — шифр атбаш є одним із найстаріших кодів, відомих людству. Я не сумніваюся, що ви його чули. Це старовинна давньоєврейська система кодування.

Софі справді чула про шифр атбаш. Вона чула про нього на початку свого університетського навчання.

А Ленґдон продовжував:

— Він з’явився ще за 500 років до Христа; це досить простий код, в основу якого покладено давньоєврейський алфавіт з 22 літер. В атбаші першу літеру замінено на останню, другу — на другу з кінця, і так далі.

— Атбаш можна застосовувати в безліч способів, — сказав Тібінґ, — тексти, зашифровані за допомогою атбаша, є серед кабалістичних, у сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Заповіті. Єврейські дослідники й досі знаходять смисли, приховані за допомогою атбаша. Немає сумніву, Пріорат включив атбаш до своїх знань.

Він зітхнув, а Ленґдон повторив:

— Так, кодове слово має бути в наріжному камені. Ми повинні знайти той камінь тамплієрів, який буде нашим ключем.

А через три хвилини Тібінґ розпачливо зітхнув і похитав головою.

— Друзі, я просто загнаний у кут. Я думатиму над цим, а тим часом піду гляну, що там роблять Ремі й наш гість.

Він підвівся й рушив у хвіст літака.

Дивлячись на нього, Софі відчула втому. «Там щось більше, ніж просто мапа», — подумала вона. Так майстерно заховано, але воно там є. Софі так само боялася, що вони знайдуть всередині криптекса не карту зі шляхом до Святого Грааля. Вона достатньо брала участь у дідусевих полюваннях на скарби, щоб знати, що Жак Соньєр не так просто відкриває свої секрети.

Розділ 57

— Ви щось затихли, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі.

— Просто втомилась, — відповіла вона. — І ці вірші. Нічого не розумію.

Ленґдон відчував те саме. Гул моторів і ніжне погойдування літака присипляли, і його голова ще й досі боліла там, де її вдарив чернець. Тібінґ усе ще був у хвості літака, тож Ленґдон вирішив скористатися його відсутністю й поділитися із Софі тим, що спало йому на думку.

— Я гадаю, у вашого дідуся була ще одна причина звести нас. Думаю, він хотів, щоб я вам щось пояснив.

— Іще щось, окрім історії про Святий Грааль та Марію Магдалину?

Ленґдон не знав, як почати.

— Цей ваш розрив. Ви не спілкувалися десять років. Думаю, він мав надію, що я якось зможу… що я зможу пояснити вам, чому ви перестали спілкуватися. — Він уважно глянув на неї. — Ви стали свідком якогось ритуалу, правда?

— Звідки ви знаєте? — відсахнулася Софі.

— Софі, ви самі розповідали мені, ніби побачили щось таке, що переконало вас у причетності вашого діда до таємного товариства. І вас засмутило побачене.

Софі стала слухати уважніше.

— То була весна, — спитав Ленґдон, — десь у період весняного рівнодення? Кінець березня?

Софі глянула у вікно.

— То були мої університетські весняні канікули. Я приїхала додому на кілька днів раніше.

— Ви б не хотіли розповісти про це детальніше?

— Я б не хотіла, — вона різко обернулася до Ленґдона, її очі горіли. — Я й сама не знаю, що я побачила.

— Там були і чоловіки, і жінки?

Вона помовчала і кивнула.

— Одягнені в чорне й біле?

Вона витерла очі й знову кивнула, бодай трохи готова до діалогу.

— Жінки були в білому напівпрозорому вбранні, в золотих сандаліях. Тримали в руках золоті кулі. Чоловіки були в чорних туніках і чорних сандаліях.

— І в масках? — спитав Ленґдон, намагаючись говорити спокійно. Софі, не бажаючи того, стала свідком священної церемонії двотисячолітньої давнини.

— Так. Усі були в однакових масках. У білих — жінки, у чорних — чоловіки.

Ленґдон знав про цю церемонію і розумів її походження.

— Це називається Хієрос Гамос, — тихо сказав він. — Цьому ритуалу більше двох тисяч років. Єгипетські жерці й жриці регулярно відтворювали його, щоб уславити жіночу репродуктивну силу.

Він замовк і нахилився до неї.

— Якщо ви бачили цей ритуал без підготовки, ви не могли збагнути його сенс. Розумію, який то був шок для вас.

Софі мовчала.

— Хієрос Гамос — це грецькою, — продовжував він. — Це означає священний шлюб. У давнину вірили, що чоловік є духовно неповноцінним, поки не матиме тілесного зв’язку зі священним жіночим началом. Пізнати фізичний зв’язок із жінкою — єдиний спосіб для чоловіка стати завершеним і повністю здобути гнозис, тобто знання про священне.

Софі мовчала, а Ленґдон сподівався, що вона починає краще розуміти свого діда.

Розділ 58

Диспетчер летовища Бурже на нічній зміні тихо собі куняв перед порожнім екраном радара, коли капітан Судової поліції увірвався до нього.

— Літак Тібінґа, — гучно заговорив він, заходячи у невеличку башточку, — де він?

Диспетчер почав з того, що став щось безпорадно лепетати на захист приватності їхнього британського клієнта, одного з тих, кого вони шанували найбільше.

— Я заарештую вас за те, що ви дозволити приватному літаку злетіти, не зареєструвавши політ, — сказав Фаш.

— Зачекайте, — почав скиглити диспетчер, — я скажу вам більше. Сер Лью Тібінґ часто літає до Лондона на лікування. У нього є ангар в аеропорту Біггін-Гіл у Кенті. На околиці Лондона.

— І зараз він полетів у Біггін-Гіл? — вимогливо спитав Фаш.

— Літак полетів, як завжди, і його радар контактує із тим, що у Сполученому Королівстві, — чесно відповів диспетчер.

— Хто сів з ним на борт?

— Можу поклястися, мсьє, я цього не знаю. Наші клієнти йдуть прямо до своїх ангарів. За те, хто в них на борту, несе відповідальність митна служба аеропорту, яка приймає літак.

— Якщо вони по дорозі до Біггін-Гіл, коли вони сядуть?

— Це короткий політ. Його літак може сісти десь… о шостій тридцять. Хвилин за п’ятнадцять, — відповів диспетчер.

Фаш насупився і звернувся до другого чоловіка.

— Я вилітаю в Лондон. Зателефонуйте до місцевої поліції Кента. Не до британської Служби безпеки. Хочу, щоб усе було тихо. Кент, місцева. Скажіть їм, щоб дозволили Тібінґу сісти. А потім щоб його оточили на бетонованому майданчику перед ангаром. Щоб ніхто не вийшов, поки я не прибуду.

Маленький чартерний літак минав мерехтливі вогні Монако, коли Арінґароса закінчив другу телефонну розмову з Фашем. Він знову потягся за гігієнічним пакетом, але відчув, що навіть блювати йому нема чим.

Хай це швидше скінчиться!

Нова інформація, яка надійшла від Фаша, видавалася незбагненною. Абсолютно все вийшло з-під контролю. «У що я втягнув Сайласа? У що я втягнув себе?»

Єпископ, хитаючись, рушив до кабіни пілота.

— Я хочу змінити пункт призначення. Мені негайно треба до Лондона. Я заплачу. Лондон — то лише година льоту на північ і не вимагає великої зміни курсу, тож…

— Це не питання грошей, святий отче. Є й інші питання.

— Десять тисяч євро. Просто зараз.

Пілот обернувся, у його широко розкритих очах стояв переляк. Арінґароса повернувся до свого чорного портфеля, розкрив його та простяг пачку облігацій на пред’явника. І поклав її біля пілота.

— Що це? — спитав той.

— Облігації на десять тисяч євро, випущені Банком Ватикану. Те саме, що й готівка.

— Лише готівка є готівкою, — сказав пілот, повертаючи облігації. Він зиркнув на золотий перстень єпископа: — Справжні діаманти?

Арінґароса глянув на перстень. Схоже, складається так, що він може втратити все. Він стяг персня з пальця і поклав його на панель керування.

За п’ятнадцять секунд пілот узяв курс на кілька градусів на північ.

Розділ 59

Ленґдон бачив, що Софі вся тремтіла, коли переповідала, що пережила тоді. І він був приголомшений тим, що почув. Софі не лише стала свідком повномасштабного ритуалу, але її власний дід, як виявилось, був Великим магістром Пріорату Сіону. Він був у гідному товаристві: да Вінчі, Боттічеллі, Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо, Жан Кокто… Жак Соньєр.

— Він виховував мене як власну дочку, — сказала Софі зі сльозами в голосі.

Софі Неве уникала свого діда, а тепер побачила його в зовсім іншому світлі.

— Чи не час підкріпитися, мої любі? — Тібінґ повернувся до них, розмахуючи бляшанками кóли та коробкою старих крекерів. Він щиро перепрошував за скромну пропозицію. — Наш друг чернець усе мовчить, — пирхнув він, — але всьому свій час.

Він відкусив крекер і глянув на вірш.

— То що нам намагається сказати ваш дід? Де наріжний камінь? Наріжний камінь, обожнюваний тамплієрами.

Софі похитала головою.

Ленґдон сьорбнув кóли й обернувся до вікна, його думки були заповнені óбразами таємних ритуалів та нерозкритих кодів. Під ними мерехтів океан. «Ла-Манш, — подумав він. — Ми вже близько».

Бо камінь тамплієрів — ключ це ваш.

Літак уже летів над сушею.

— Ви не повірите, — сказав він, обертаючись до інших, — я здогадався, що таке наріжний камінь тамплієрів.

Очі Тібінґа стали як блюдця.

— Ви знаєте, де наріжний камінь?

Ленґдон усміхнувся.

— Не де він, а що це таке.

Софі підсунулася ближче, щоб слухати.

— Я гадаю, що наріжний камінь — це головний камінь, так? І може читатися, як кам’яна голова, — заговорив Ленґдон, насолоджуючись знайомим збудженням академічного відкриття. — Це не камінь на могилі.

Він обернувся до Тібінґа.

— Лью, в часи інквізиції, від дванадцятого до чотирнадцятого століття включно, церква засуджувала лицарів Храму за всі єресі, правда?

— Правда. Їх звинувачували буквально в усьому.

— І, зокрема, й у поклонінні неправедним ідолам. Тамплієрів засуджували за проведення ритуалів, коли вони молилися кам’яній голові поганського бога…

— Бафомет! — вигукнув Тібінґ. — О Господи, Роберте, ви маєте рацію! Це і є потрібний нам камінь тамплієрів!

Бафомет був поганським богом родючості, якій асоціювався з творчою репродуктивною силою. То була голова барана або козла, і тамплієри вшановували Бафомета, стаючи колом навколо цього зображення і співаючи молитви.

Тібінґ усміхнувся:

— Папа переконав усіх, що голова Бафомета була зображенням диявола. Очевидно, про це йдеться в цьому вірші.

— Але якщо Бафомет — це правильна відповідь, то знову не все зрозуміло, — сказала Софі, вказуючи на літери криптекса, — у слові Бафомет сім літер. А нам потрібно п’ять.

Тібінґ широко усміхнувся.

— Моя люба, а саме тут і знадобиться атбаш.

Тібінґ написав з пам’яті весь давньоєврейський алфавіт, алеф-бейт, користуючись латинськими відповідниками, а не гебрейськими літерами.

A B G D H V Z Ch T Y K L M N S O P Tz Q R Sh Th

— Алеф, бейт, гімел, далет, хей, вав, зайн, хет, тет, йуд, каф, ламед, мем, нун, самех, айн, пе, цадік, куф, реш, шин, тав, — Тібінґ драматично підняв одну брову і продовжив свої міркування: — Формально в мові іврит п’ять голосних не позначено літерами. Тож коли ми пишемо слово Бафомет за допомогою гебрейського алфавіту, то ці голосні опускаються і лишається…

— П’ять літер! — вигукнула Софі.

Тібінґ кивнув і знов став писати.

— Отже, ось так пишеться слово «Бафомет» давньоєврейською. Аби було зрозуміло, я записую голосні малими:

B a P V o M e Th

— Також врахуйте й те, — додав він, — що гебрейською пишеться справа наліво, але ми все одно можемо без проблем застосувати атбаш. Далі ми маємо створити нашу власну схему заміни, переписавши весь алфавіт ззаду наперед паралельно із оригінальним алфавітом.

— Є ще простіший спосіб, — сказала Софі, взявши ручку в Тібінґа, — це працює для всіх дзеркальних замін, включаючи атбаш. Маленька хитрість, якої я навчилася в університеті.

Вона записала першу частину алфавіту зліва направо, а потім знизу другу — справа наліво.

— Фахівці зі зламу шифрів називають це згином. Це вполовину не так складно і вдвічі зрозуміліше.

A

B

G

D

H

V

Z

Ch

T

Y

K

Th

Sh

R

Q

Tz

P

O

S

N

M

L

Тібінґ глянув на її роботу й задоволено гмикнув.

— Справді дуже зручно.

Ленґдон відчув, як посилюється його нервовий дрож.

— Ми підбираємося все ближче, — прошепотів він.

— Дюйм за дюймом, — сказав Тібінґ, який глянув на Софі й усміхнувся: — Ви готові?

Вона кивнула.

— Гаразд, Бафомет давньоєврейською без голосних пишеться B-P-V-M-Th. Тепер застосовуємо матрицю атбаш для заміни й маємо пароль з п’яти літер.

Він усміхнувся.

— І шифр атбаш дає нам… — він різко завмер. — Господи! — він сполотнів.

— Щось не так? — спитала Софі?

— Як це… досконало… — прошепотів Тібінґ, — винятково досконало…

Він знову став писати на папірці.

— Ваші оплески! Ось пароль! — він показав їм те, що в нього вийшло.

Sh-P-Y-A

— Що це? — нахмурилась Софі.

Голос Тібінґа, здавалося, тремтів від благоговіння.

— А це, мої друзі, і є вона, мудрість старовинна.

Ленґдон перечитав ще раз. Сувій звільняє мудрість старовинна. Ось вона! Мудрість старовинна!

Тібінґ сміявся.

— Усе так і виходить!

Софі глянула на слово, а потім на літери шифру, які треба було виставляти.

— Зачекайте, — заперечила вона, — це не може бути пароль. На криптексі нема літери Sh. Там лише традиційний латинський алфавіт.

— Прочитайте слово, — наполіг Ленґдон, — і зважайте на дві речі. У гебрейській символ для звука «ш» може вимовлятися і як «с», залежно від позиції в слові. А літера «п» може вимовлятися як «ф».

— SVFYA? — спантеличено спитала вона.

— Саме так! — відповів Тібінґ, — літера вав часто позначає голосний звук «о»!

Софі знову глянула на літери, намагаючись збагнути, як звучить слово.

— Со-фі-я…

Вона чула звук власного голосу і не могла повірити тому, що сама й вимовила.

— Софія? Це читається «Софія»?

Ленґдон став енергійно кивати.

— Так! Софія у перекладі з грецької означає «мудрість». Значення вашого імені, Софі, буквально означає «слово мудрості». Це і є ота мудрість старовинна.

Софі враз відчула, як вона сумує за дідусем. «Він зашифрував наріжний камінь Пріорату Сіону моїм іменем». До горла їй підкотив клубок. Усе це було так добре продумано. Але тут вона зрозуміла, що проблема все ще існує.

— Зачекайте! Адже у слові Sophia шість літер!

Тібінґ не переставав усміхатися.

— Ще раз прочитайте вірш. Ваш дід пише: мудрість старовинна.

— То й що?

— Давньогрецькою, тобто старовинною мовою, мудрість відтворюється саме як S-O-F-I-A.

Розділ 60

Сувій звільняє мудрість старовинна.

Софі відчувала неймовірне схвилювання, коли обережно, як немовля, взяла криптекс і почала виставляти літери S…O…F…

— Обережно, — застерігав її Тібінґ, — будьте дуже обережні.

…I…A.

Софі виставила потрібне слово.

— А тепер, — прошепотіла вона, — я збираюся роз’єднати стулки.

— Пам’ятайте про оцет, — збуджено й перелякано шепотів Ленґдон, — будьте обережні.

«Обережно тягни стулки», — казала вона сама собі.

Тібінґ і Ленґдон не відводили очей, коли вона взялася долонями за кінці циліндра, ще раз перевірила, що літери виставлені правильно, а потім легенько потягла. Нічого не сталося. Софі доклала більше сили. Раптом циліндр розсунувся, як телескоп. Ленґдон і Тібінґ мало не підскочили. Серце Софі несамовито калатало, коли вона зазирнула в отвір, який утворився в циліндрі.

Усередині було щось, загорнуте в папір. Це щось було циліндричної форми, певне, ємність з оцтом, зміркувала вона. Дивно, подумала вона, згорток навколо оцту був не очікуваним тонким папірусом, а радше тонким пергаментом. Дивно, подумала вона. Оцет не роз’їдає пергамент. Вона знову зазирнула в отвір і зрозуміла, що предмет усередині не був ємністю з оцтом. То було щось інше.

— Що там? — спитав Тібінґ. — Витягніть той сувій.

Софі нахмурилась і витягла згорнутий пергамент і предмет, який у нього було загорнуто.

— Це не папірус, — сказав Тібінґ, — це щось відчутно важче.

— Так, це обгортка. Для ось цього, — Софі розгорнула сувій і витягла предмет, який поклала на стіл.

Ленґдон дивився, вражений. «Соньєр нелегко передає нам свої таємниці».

Перед ними лежав другий криптекс. Менший. З чорного оніксу. Він був усередині першого. Цей пóтяг Соньєра до дуалізму. Два криптекси. Усе в парі. Double entendres. Чоловік — жінка. Чорне всередині білого. Біле народжує чорне.

Кожен чоловік походить від жінки.

Біле — жінка.

Чорне — чоловік.

Ленґдон простяг руку і взяв менший криптекс. Він був точнісінько такий самий, як і перший, хіба що двічі менший і чорний. Почув знайоме булькання. Очевидно, ємність з оцтом, наявність якого вони чули раніше, знаходиться в меншому криптексі.

— Ну, Роберте, — сказав Тібінґ, простягаючи йому сторінку пергаменту, — радий повідомити вам, що принаймні ми на правильному шляху.

Ленґдон розглянув товстий аркуш пергаменту. Там був ще один чотиривірш, написаний химерним почерком. Досить було прочитати перший рядок, щоб збагнути, що намір Тібінґа прибути до Британії таки був вартий того.

Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив.

Цей вірш ясно давав зрозуміти, що пароль, щоб відкрити другий криптекс, треба шукати на могилі лицаря десь у цьому місті.

Схвильований Ленґдон обернувся до Тібінґа.

— Як ви гадаєте, про якого лицаря йдеться в цьому вірші?

Тібінґ усміхнувся.

— Не знаю. Але я знаю, де шукати його склеп.

Саме в цей момент за п’ятнадцять миль від них шість машин поліції Кента стрімко мчали мокрими вулицями до аеропорту Біггін-Гіл.

Розділ 61

— Пристебніть паски, — оголосив пілот Тібінґа, коли «Хоукер-731» став спускатися в похмуру ранкову мряку, — сідаємо за п’ять хвилин.

Тібінґ зрадів, коли побачив туманні пагорби Кента, які пролягали під літаком, який ішов на посадку. «Мені більше не потрібна Франція. Я повертаюся до Англії з перемогою. Наріжний камінь знайдено».

— Сер, — раптом звернувся до нього пілот, — прийшов радіосигнал з вишки. У них якась проблема, тож нас не можуть посадити поряд із вашим ангаром, мене натомість просять зробити посадку поряд із терміналом.

Уже більше десяти років Тібінґ літав до Біггін-Гіл, а таке сталося вперше.

— Вони пояснили, в чому проблема?

— Диспетчера було погано чути. Здається, пролився бензин. Мене просили сісти перед терміналом і всім лишатися на борту до подальших вказівок. З міркувань безпеки. Ми не маємо виходити з літака, поки не надійдуть роз’яснення від керівництва аеропорту.

Тібінґ обернувся до Софі й Ленґдона:

— Друзі, в мене таке передчуття, що нас там уже чекають.

— Я думаю, Фаш і досі вважає, що я винний, — похмуро сказав Ленґдон.

— І так уперто дотримується своєї версії, що не може визнати помилки, — сказала Софі.

Тібінґ не слухав. «Не втрачайте з поля зору нашу головну мету! Грааль! Ми до нього так близько!» Він покульгав до кабіни, щоб з’ясувати, чим він ризикує, якщо змусить свого пілота здійснити гранично незаконний маневр.

«Хоукер» от-от мав сідати.

Саймон Едвардс, офіцер служби безпеки аеропорту Біггін-Гіл, міряв кроками приміщення в диспетчерській вишці. Йому ніколи не подобалось, коли його будили зарано, але це було особливо неприємно ще й тому, що він має стати свідком затримання одного з їхніх найвигідніших клієнтів, а саме сера Лью Тібінґа. Звинувачення мало бути особливо серйозним. На вимогу французької влади поліція Кента наказала диспетчеру повітряних сполучень спрямувати пілота «Хоукера» сідати прямо перед терміналом, а не біля ангара клієнта. І хоча британська поліція зазвичай не носить зброї, зараз команда збройного реагування була напоготові в будинку терміналу, очікуючи моменту, коли мотори літака будуть вимкнені.

«Хоукер» уже зайшов на посадку, уже шасі ледь не торкалися дерев, що росли праворуч. Але… замість того, щоб повернути в бік терміналу, як було проінструктовано, літак спокійно сів і повернув до ангара Тібінґа.

Усі присутні поліцейські обернулися до Едвардса.

— Ви сказали, що пілот погодився сісти біля терміналу.

Едвардс був ошелешений.

— Так, погодився!

За секунду він уже був у поліцейській машині, яка мчала бетонованою смугою до ангара. До нього залишалося ще з добрих п’ятсот ярдів, як «Хоукер» Тібінґа спокійно заїхав усередину. Коли машина загальмувала біля відчинених дверей ангара, поліціянти повистрибували з неї.

Й Едвардс разом з ними.

Стояв оглушливий гуркіт. Мотори «Хоукера» ревіли, поки літак уже в ангарі розвертався, аби бути готовим до наступного польоту. Пілот ставив його на потрібне місце, поступово вимикаючи мотори. За кілька секунд двері на фюзеляжі відчинилися.

Тільки-но під’їхав трап, Лью Тібінґ з’явився у дверях. Він сперся на милиці й почухав голову.

— Поки мене не було, я виграв поліцейську лотерею? — його голос звучав радше здивовано, а не стурбовано.

Саймон Едвардс зробив крок уперед, ковтаючи клубок у горлі.

— Доброго ранку, сер. Прошу вибачити за цей безлад. У нас тут витік пального, і ваш пілот сказав, що сідатиме біля терміналу.

— Так, так, але то я наказав йому сідати тут. Я запізнююсь на прийом. Я плачу за цей ангар, а ці балачки про розлитий бензин звучать як марна пересторога.

— Сер, — сказав старший інспектор Кента, зробивши крок уперед, — я маю попросити вас почекати на борту ще з півгодини.

Але Тібінґ спокійно собі кульгав униз по сходах.

— Боюся, що це неможливо. Мені треба на прийом до лікаря, і я не можу його пропустити.

Старший інспектор заступив йому дорогу.

— Це серйозно, сер. Французька поліція підозрює, що ви перевезли на своєму літаку втікачів, які порушили закон. Також у вас на борту може бути заручник. Боюся, ми не можемо дозволити вам піти.

— Інспекторе, у мене немає часу потурати вашим іграм. Я запізнююсь, тож я їду. Якщо ви так хочете завадити мені, відкривайте по мені вогонь, — сказавши це, Тібінґ у супроводі Ремі обійшов старшого інспектора і рушив через ангар до припаркованого лімузина. Не сповільнюючи ходи й не озираючись назад, Тібінґ додав: — І спробуйте тільки піднятися на борт мого літака без ордера на обшук.

Старший інспектор знав, що Тібінґ діяв за законом і що поліції потрібен ордер для проведення обшуку, але літак злетів у Франції і вимога виходила від могутнього Безу Фаша. Він витягнув револьвер і рушив до входу в літак, зазирнув у салон, потім у кабіну. Куди треба ще?

Крім переляканого пілота в кабіні, більше ніде нікого не було. Старший інспектор Кента тяжко зітхнув.

— Пропустіть їх, — наказав він, — ми даремно їхали сюди.

Очі Тібінґа загрозливо блиснули:

— Вам обов’язково телефонуватиме мій адвокат.

Тим часом його мажордом відчинив задні двері та допоміг своєму господарю-інваліду всістися на заднє сидіння. Потім сів за кермо, і «ягуар» хутко покинув ангар.

Тільки-но лімузин, набираючи швидкість, виїхав з аеропорту, як Тібінґ нахилився до тьмяно освітленої ніші під сидіннями.

— Усім зручно?

Ленґдон ледь кивнув. Вони з Софі зіщулились на підлозі поряд зі зв’язаним альбіносом із кляпом у роті.

Трохи раніше, коли «Хоукер» заїхав до порожнього ангара, Ремі відчинив люк і скинув драбину, а літак, здригаючись, зупинився, щоб розвернутися. Поліція наближалася, і Ленґдон із Софі витягли ченця через отвір униз і сховали за лімузином. Потім мотори знову загули, розвертаючи літак, а поліцейські машини саме під’їхали до ангара.

І от лімузин мчить вулицями Кента, а Ленґдон і Софі перебрались на довге заднє сидіння, залишивши ченця на підлозі. Вони всілися обличчям до Тібінґа. Англієць обдарував їх змовницькою усмішкою і відчинив дверцята бару.

— Чи можу я запропонувати вам щось випити? Чипси? Горішки?

Софі й Ленґдон похитали головами. Тібінґ усміхнувся й зачинив бар.

— Тоді повернімося до могили лицаря.

Розділ 62

— Фліт-стрит? — Ленґдон обернувся до Тібінґа на задньому сидінні. — На Фліт-стрит знаходиться якась схованка?

— Міс Неве, чи не дозволили б ви цьому хлопцю з Гарварду ще раз глянути на вірш? — спитав Тібінґ.

Софі сягнула в кишеню й витягла звідти чорний криптекс, усе ще загорнутий у пергамент. Вони домовились залишити палісандрову скриньку і більший криптекс у сейфі літака. Софі розгорнула пергамент і простягла його Ленґдону.

Хоча Ленґдон уже читав ці рядки кілька разів у літаку, він не міг здогадатися ні про яке конкретне місце. Тепер він повільно вимовляв слова, уважно прислухаючись до ритму в надії, що той відкриє йому смисли.

Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив,

Що плід тяжких його трудів святий накликав гнів.

Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі,

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Усе досить просто. У Лондоні було поховано якогось лицаря. Лицаря, який вчинив щось таке, чим розгнівав церкву. Лицар, з чийого надгробка було забрано якусь кулю, що мала б бути саме там.

Останній рядок вірша — рожева плоть і запліднена утроба — прозоро натякав на Марію Магдалину, Троянду, Рожу, яка носила сім’я Ісуса.

Одначе Ленґдон усе одно не міг збагнути, хто цей лицар і де він похований.

— Ніяких ідей? — гмикнув Тібінґ. — Гаразд, я поясню вам. Насправді все дуже просто. Перший рядок — це ключ. Зачитайте його.

— Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив, — прочитав Ленґдон уголос.

— Саме так. Лицар, похований папою, — він глянув на Ленґдона, — про що це вам говорить?

Ленґдон знизав плечима:

— Лицар, похований папою? Лицар, на чиєму похороні був присутній папа?

Тібінґ голосно розсміявся.

— О, це геніально. Ви завеликий оптиміст, Роберте. Гляньте на другий рядок. Той лицар зробив щось таке, що викликало священний гнів з боку церкви.

— Лицар, якого папа вбив? — спитала Софі.

Тібінґ усміхнувся і поплескав її по коліну.

— Десь так, моя люба. Лицар, якого папа поховав. Або вбив.

Ленґдон подумав про сумнозвісні облави на тамплієрів у 1307 році — нещасливу п’ятницю тринадцятого, — коли папа Клемент убив і поховав сотні лицарів Храму.

— Але тоді має бути надзвичайно багато могил лицарів, убитих папою.

— Це не так, — сказав Тібінґ, — багато з них було спалено живцем а потім просто викинуто в ріку Тибр у Римі. Могила в Лондоні. У Лондоні поховано кілька лицарів. Роберте, заради Бога! Церква, побудована в Лондоні в 1185 році воїнами Пріорату, церква Лицарів Храму!

— Церква Темл? — здивовано спитав Ленґдон. — І там є поховання?

— Там є десять найсумніших поховань, які ви тільки колись бачили.

Ленґдон неодноразово натрапляв на згадки про церкву Темпл, працюючи над своїм дослідженням про Пріорат. Колись вона була епіцентром діяльності всіх церков Храму і Пріорату в Сполученому Королівстві і була названа на честь Храму Соломона; ходили незліченні легенди про таємні ритуали, які лицарі проводили саме там.

— А церква Темпл знаходиться на Фліт-стрит?

— Вона, власне, поруч із Фліт-стрит, на Іннер Темпл-лейн. — Тібінґ хитрувато усміхався. — Зараз її заховано за вищими будівлями, тож мало хто взагалі знає про неї. Це досить дивна місцина. Архітектура вся наскрізь поганська.

— Поганська? — здивовано спитала Софі.

— Повністю! — вигукнув Тібінґ. — Ця церква кругла. Тамплієри не дотримувались традиційних християнських правил спорудження церкви у формі хреста і побудували ідеально круглу на честь Сонця.

У його очах танцювали бісики.

Софі дивилася на Тібінґа.

— А як щодо інших рядків вірша?

— Поки нічого не скажу. Нам треба буде уважно роздивитися всі ті десять поховань. Якщо пощастить, на одному з них впаде у вічі відсутність кулі.

Ленґдон знову глянув на вірш. Слово з п’яти літер на позначення Грааля? Він раптом усвідомив, як близько вони до мети. Якщо відсутня куля підкаже їм пароль, то вони зможуть відкрити другий криптекс.

— Сер Лью, — озвався Ремі через плече. Він міг бачити їх у дзеркало заднього огляду, бо було спущено розділювач. — Ви казали, Фліт-стрит поряд із мостом Блекфрайєрз?

— Так, їдь набережною Вікторії.

— Перепрошую. Але я не певен, що знаю, де це. Ми раніше їздили лише до лікарні.

Тібінґ театрально закотив очі й пробурчав:

— Одну хвилиночку, прошу. Пригощайтесь напоями та снеками, — він залишив їх і став незграбно пробиратися до спущеного розділювача, щоб поговорити з Ремі.

Годинник на зап’ясті Ленґдона з Міккі-Маусом показував сьому тридцять ранку, коли Софі й Тібінґ вийшли з «ягуара».

Усі троє рухалися звивистою доріжкою до маленького дворика біля церкви Темпл.

«Простота кола», — подумав Ленґдон, милуючись будівлею, яку бачив уперше.

— Сьогодні субота, зараз дуже рано, — сказав Тібінґ, шкандибаючи до входу, — вони не відчинятимуться для туристів ще зо дві години.

Він став вдивлятися в табличку з годинами роботи, а потім смикнув двері. Вони були замкнені.

Усередині церкви вівтарний прислужник майже закінчив пилососити килимок на лавці, куди парафіяни ставали на коліна, аж тут почув стукіт у двері. Він не звернув на нього уваги — церква не мала відчинятися ще дві години, — але той стукіт перетворився на гуркіт, ніби хтось бив по дверях металевою палицею. Хлопець вимкнув пилосос і люто рушив до дверей. Зняв засув і відчинив їх. На порозі стояло троє людей. Певне, туристи.

— Ми відчиняємося о дев’ятій тридцять, — пробурчав він.

— Я сер Лью Тібінґ, — сказав один із них із вишуканою англійською вимовою, — Як преподобний отець Ноулз, безсумнівно, попередив вас, я супроводжую містера Кристофера Рена Четвертого з дружиною.

Він відступив убік, вказавши шляхетним жестом на симпатичну пару в нього за спиною. Прислужник не знав, як йому бути.

Чоловік на милицях нахмурився. Він подався вперед і прошепотів, ніби для того, щоб сказане ні в кого не викликало зніяковіння.

— Ви, молодий чоловіче, певне, тут новенький. Щороку нащадки сера Кристофера Рена приносять жменю пороху небіжчика, щоб покласти її у вівтар Темпла. Це його заповіт, його остання воля.

Вівтарний прислужник ніколи не чув про таку традицію.

— Було б краще, аби ви зачекали до дев’ятої тридцять…

Чоловік на милицях розгнівався.

— Місіс Рен, — сказав він, — чи не могли б ви люб’язно показати цьому нахабному молодому чоловікові урну з прахом?

Жінка спочатку вагалась, а потім, ніби вийшовши з трансу, витягла з кишені свого светра маленький циліндрик, загорнений у захисну тканину.

— Ви бачите, — неприязно заговорив чоловік на милицях, — тепер ви можете або виконати посмертну волю й дозволите нам висипати порох Рена до вівтаря, або я розповім преподобному отцю Ноулзу, як до нас поставилися.

«Яка з цього може бути шкода?» — подумав хлопець і відступив убік, даючи цим трьом дорогу.

Ідучи прямокутним коридорчиком до проходу під аркою, який вів до основного приміщення церкви, Ленґдон був вражений її аскетичною строгістю. Обстановка була сувора й холодна, ніяких традиційних оздоб.

— Як похмуро, — прошепотів він.

— Більше схоже на фортецю, — погодилась Софі.

— Лицарі були воїнами, — нагадав їм Тібінґ, і грюкіт його алюмінієвих милиць озивався луною в порожньому просторі. — Їхні церкви були надійні, як і їхні банки.

— Банки? — перепитала Софі, глянувши на Лью.

— Боже мій, ну звичайно! Тамплієри винайшли концепцію сучасних банків. Для європейської шляхти подорожувати із золотом було ризиковано, тож тамплієри дозволяли шляхті залишати золото в найближчих своїх церквах, а потім отримувати його в інших по всій Європі. Звичайно ж, за невеличку комісію, — він підморгнув, — ось такі оригінальні банкомати.

Він глянув через плече на прислужника, який пилососив підлогу трохи на відстані.

— Знаєте, — зашепотів він до Софі, — Святий Грааль однієї ночі зберігався у цій церкві, коли тамплієри перевозили його із однієї схованки до іншої. Ви можете собі уявити: чотири скрині з документами стояли саме тут, поряд із саркофагом Марії Магдалини? Мені від цього стає просто не по собі.

Ленґдон увійшов до круглої зали, де зі стін зі світлого каменю дивились на нього барельєфи із зображенням гаргулій, демонів, монстрів і спотворених мукою людських облич. Уздовж стіни тяглася довга кам’яна лава.

— Наче стародавній театр, — прошепотів він.

Тібінґ підняв костур і вказав ним на дальній лівий кут кімнати, а потім у правий.

Але Ленґдон уже все побачив сам.

Десять кам’яних лицарів.

П’ять ліворуч.

П’ять праворуч.

Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив.

Це має бути те саме місце.

Розділ 63

Неподалік від церкви Темпл у вузькому проході, засміченому промисловими відходами, Ремі Легалудек припаркував лімузин «ягуар». Заглушивши мотор, він перевірив місцевість. Нікого нема. Він вибрався з машини, пішов до задньої частини і зазирнув туди, де був чернець.

Він послабив вузол краватки, підійшов до бару лімузина, налив собі міцного напою. Потім узяв ніж зі штопором і витяг гостре лезо, яким зрізали фольгу на корках пляшок з вином.

Обернувся і глянув на Сайласа, тримаючи це блискуче лезо.

— Спокійно, — прошепотів Ремі, піднімаючи лезо.

Сайлас не міг повірити, що Бог залишив його. Він міцно заплющив очі та закричав, не в змозі повірити, що може померти тут, у задній частині лімузина, і на це немає ради. «Я здійснював Божий задум…»

— Випий, — прошепотів йому чоловік у фраку, коли Сайлас відчув пекучий біль у спині й плечах. — Тобі зараз боляче, бо до твоїх м’язів прилила кров.

Сайлас здивовано розплющив очі. Над ним, наче з туману, схилилася постать і простягла склянку якоїсь рідини. Поряд, на підлозі, лежала купа обрізків клейкої стрічки і ніж, крові на якому не було.

«Бог не залишив мене».

— Хотів звільнити тебе раніше, — наче перепрошував мажордом, — але то було неможливо. Слушний момент видався тільки зараз. Ти ж розумієш, Сайласе?

Вражений Сайлас відсахнувся.

— Ви знаєте моє ім’я? — він сів, потираючи задубілі м’язи. — Ти і є… Учитель?

Ремі похитав головою й засміявся, що про нього так подумали.

— Ні, я не Учитель. Я так само, як і ти, служу йому. А Учитель дуже хвалив тебе. Мене звуть Ремі.

Сайлас був вражений.

— Не розумію. Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь у твій дім?

— То не мій дім. То дім найвідомішого у світі історика, знавця Грааля, сера Лью Тібінґа, до кого Роберт Ленґдон і мав кинутися по допомогу, тільки-но заволодів наріжним каменем, — усміхнувся Ремі. — Як ти думаєш, Учитель у курсі, як просуваються справи пошуку Грааля?

Сайлас був вражений. Учитель найняв слугу, який мав доступ до всього, що знає сер Тібінґ. Це було неймовірно!

— Я ще багато маю сказати тобі, — сказав Ремі, простягаючи Сайласу заряджений револьвер. Потім перехилився через спущену перегородку і взяв із бардачка маленький револьверчик. — Але перед тим ми маємо зробити одну справу.

Розділ 64

Шукайте кулю: місце їй у нього могилі.

Кам’яні скульптури, кожна в людський зріст, спочивали на підлозі в умиротворених позах, тримаючи голови на прямокутних кам’яних подушках. У повному обладунку, зі щитами й мечами.

Софі стало не по собі, коли вони з Ленґдоном і Тібінґом наблизились до першої групи лицарів. Слово «куля» з вірша нагадало їй óбрази тієї ночі у підвалі її діда.

Хієрос Гамос.

Кулі. Пильно оглянувши перші поховання — п’ять лицарів ліворуч, — вона помітила подібності й відмінності між ними. Усі вони лежали на спині, але у трьох лицарів ноги були простягнуті рівно, а у двох — схрещені. На двох із них на лати були одягнені туніки, а на трьох інших — плащі до кісточок. Двоє лицарів стискали мечі, двоє молилися, а ще один тримав руки вздовж тіла. Ніде не було й натяку на помітну відсутність кулі.

Вона глянула на Ленґдона, тоді на Тібінґа, а потім рушила до інших п’яти лицарів.

Ця група була схожа на першу. На всіх гробницях лицарі лежали в різних позах, у латах і з мечами.

На всіх, крім десятої, останньої.

Софі заквапилась туди, щоб як слід роздивитися.

Ні подушки. Ні лат. Ні туніки. Ні меча.

— Роберте! Лью! — покликала вона, і її голос залунав під склепінням. — Тут чогось справді бракує.

Чоловіки поспішили до неї через усе приміщення.

— Кулі? — спитав схвильований Тібінґ, його милиці відбивали нервове стакато. — Десь таки бракує кулі?

— Не зовсім так, — стурбовано вказуючи на десяте поховання, сказала Софі. — Здається, тут бракує цілого лицаря.

Наблизившись до неї, обидва чоловіки спантеличено дивились на поховання. Замість фігури лицаря тут стояла запечатана кам’яна труна. Вона мала форму вузької трапеції — звужена до ніг, із розширенням угору — і була закрита гостроконечним віком.

— А чому цього лицаря не показано? — спитав Ленґдон.

— Дивовижно, — сказав Тібінґ, чухаючи підборіддя. — Я й забув про цю чудернацьку річ. Я не бував тут багато років.

— Ця труна, — сказала Софі, — виглядає так, ніби її стесав той самий скульптор, що й інші дев’ять. То чому ж цей у домовині, а всі інші лежать просто так?

Тібінґ похитав головою:

— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, ніхто не запропонував ніякого пояснення.

— Ось де ви! — озвався вівтарний прислужник, наближаючись до них із обуренням на обличчі. — Прошу вибачити мою нечемність, але ви сказали, що збираєтесь розвіювати попіл, а самі оглядаєте архітектуру.

Тібінґ кинув лютий погляд на хлопця й обернувся до Ленґдона:

— Містере Рен, можливо, ви візьмете попіл і закінчимо з цим. А тепер, — він обернувся до прислужника, — залиште нас на хвилинку!

— Я розумію, у вас інструкції, — чемно звернувся до нього Ленґдон, — але я проїхав величезну відстань, щоб розвіяти попіл на цих могилах.

Він говорив із такою ж упевненістю, як і Тібінґ. У прислужника на обличчі з’явився скептичний вираз.

— Це не могили.

— Перепрошую? — спитав Ленґдон.

— Звичайно, це могили, — прорік Тібінґ, — а що ж іще?

Хлопець похитав головою.

— У могилах лежать тіла. А це лише пам’ятники. Кам’яні вшанування реальних людей. Під ними немає тіл.

— Це крипти! — сказав Тібінґ.

— Так пишуть тільки застарілі підручники з історії. Вважалося, що це крипти, але в 1950 році було виявлено, що в них нічого немає, — хлопець обернувся до Ленґдона, — я гадаю, містере Рен, ви це знаєте. Беручи до уваги те, що саме ваша родина з’ясувала цей факт.

Повисла незручна тиша. Її порушив стук вхідних дверей, які відчинялися.

— Це має бути отець Ноулз, — сказав Тібінґ, — можливо, ви підете й подивитесь?

Вівтарний прислужник глянув із сумнівом, проте потихеньку рушив у бік входу, а Ленґдону, Софі й Тібінґу лишилося тільки обмінюватися сумними поглядими.

— Лью, — прошепотів Ленґдон, — немає тіл? Про що він говорить?

Тібінґ був зовсім приголомшений.

— Навіть і не знаю, що сказати. Я завжди думав… Це напевне має бути саме те місце. Не можу собі уявити, щоб він говорив неправду. Тоді це позбавлено будь-якого змісту! — Він нахмурився: — Чи не може бути якихось помилок у цій… поезії? Чи не міг Жак Соньєр помилитись, як і я?

Ленґдон похитав головою.

— Лью, ви самі сказали. Цю церкву побудували тамплієри, військо Пріорату. Щось підказує мені, що Великий магістр Пріорату мав напевне знати, де саме поховані лицарі.

Тібінґ виглядав зовсім розбитим.

— Але це місце просто ідеально підходить! — він знову пошкандибав до лицарів. — Ми чогось недодивилися!

Увійшовши в передпокій, прислужник був здивований, коли нікого там не побачив.

— Містере Ноулз!

«Я ж чув, як грюкнули двері», — подумав він і рушив далі коридорчиком.

У дверях стояв худорлявий чоловік у фраку, чухаючи голову, розгублений. Прислужник лише тепер з досадою згадав, що забув замкнути двері, коли впустив отих трьох.

— Я перепрошую, — вигукнув він, огинаючи велику колону, — ми зачинені.

І тут у нього за спиною зашарудів одяг, і поки він встиг обернутися, голову йому відкинуло назад, і сильна рука затулила йому рота і приглушила крик. Та рука була сніжно-біла.

Чоловік у фраку спокійно витяг маленький револьвер.

— Слухай уважно, — прошепотів він, — ти зараз підеш із цієї церкви, тихо и швидко. Не зупиняючись. Зрозуміло?

Прислужник кивнув, наскільки це було можливо з рукою на роті.

— А якщо ти зателефонуєш у поліцію, — чоловік у фраку притис револьвера до його голови, — я знайду тебе!

Тож хлопцеві тільки лишалося бігти якнайшвидше через церковне подвір’я, не знаючи, куди принесуть його ноги.

Розділ 65

Як той привид, Сайлас безшумно зайшов за спину своєї жертви. Софі запізно відчула його. Перш ніж вона змогла обернутися, він притис дуло пістолета їй до спини, обхопив її ззаду могутньою рукою і притягнув до своєї величезної постаті. Вона заверещала від несподіванки. Тібінґ і Ленґдон обернулися зі здивуванням і переляком на обличчі.

— Що, — вигукнув Тібінґ, — що ти зробив з Ремі?

— Єдина ваша турбота, — спокійно відповів Сайлас, — щоб наріжний камінь лишився в мене.

Ця місія повернення, як назвав її Ремі, мала бути простою і чистою: «Увійти до церкви, взяти наріжний камінь і вийти. Нікого не вбивати, ні з ким не змагатися».

Міцно тримаючи Софі, Сайлас пересунув свою руку від її грудей до талії й почав шукати в кишенях її светра.

— Де він? — шепотів він. «Раніше наріжний камінь був у неї в кишені. Де він зараз?»

— Ось він, — пролунав під склепінням голос Ленґдона.

Сайлас обернувся й побачив Ленґдона, який вимахував перед ним чорним криптексом.

— Поклади на підлогу, — наказав Сайлас.

— Спочатку дай вийти Софі і Лью, — відповів Ленґдон.

Сайлас відштовхнув Софі від себе і, навівши пістолет на Ленґдона, рушив до нього.

— Більше ні кроку, — сказав Ленґдон, — поки вони не вийдуть із будівлі.

Він підняв криптекс високо над головою.

— Я без вагань розіб’ю його об підлогу і проллю рідину всередині.

Сайлас похолов від страху. Такого він не чекав. Він навів пістолет на голову Ленґдона, намагаючись, щоб його голос не тремтів, як і його рука.

— Ти ніколи не розіб’єш наріжний камінь. Ти хочеш знайти Грааль так само, як і я.

— Помиляєшся. Ти хочеш цього значно більше. Ти вже показав, що готовий заради цього вбивати.

За сорок футів звідти Ремі Легалудек спостерігав з коридорчика біля склепіння, і в душі його наростала тривога. Усе йшло не так, як було задумано, і він бачив, що Сайлас не знає, що робити далі.

Як і наказував Учитель, Ремі заборонив Сайласу відкривати вогонь.

«Криптекс не повинен упасти», — перелякано подумав він. Якщо Ленґдон розіб’є його, все буде втрачено. Криптекс був для Ремі перепусткою до свободи й заможності. Трохи більше року тому він був просто собі п’ятдесятип’ятирічним мажордомом, який догоджав забаганкам сера Лью Тібінґа, найповажнішого історика Грааля у світі. Потім він пристав на неймовірну пропозицію, яка зможе принести йому все, про що він мріяв усе своє життя. У Ремі просто паморочилося в голові, коли він думав про гроші, які скоро матиме. Третина від суми в двадцять мільйонів євро. Він збирався провести залишок своїх днів, гріючись на пляжах Кот-д’Азюр та насолоджуючись прислужуванням йому.

«Чи варто мені виявляти себе?» Це було те, що Учитель суворо заборонив йому, бо Ремі був єдиним, хто знав Учителя особисто.

— Ви певні, що хочете, аби це виконав Сайлас? — спитав Учителя Ремі менше ніж півгодини тому, коли отримував завдання викрасти наріжний камінь. — Я й сам можу це зробити.

Учитель був непохитний:

— Сайлас добре прислужив нам із чотирма членами Пріорату. Він поверне й наріжний камінь. А ти маєш лишатися анонімним. Не виявляй себе.

— Зрозуміло, — відповів Ремі.

— Щоб ти знав, Ремі, — сказав йому Учитель, — ця могила знаходиться не в церкві Темпл. Тож не бійся. Вони шукають не там.

Ремі був приголомшений.

— А ви знаєте, де те поховання?

— Звичайно ж. Згодом я тобі про це скажу. А зараз ти маєш діяти швидко. Якщо інші з’ясують справжнє розташування могили і вийдуть із церкви до того, як ти матимеш криптекс, ми втратимо Грааль назавжди.

Ремі не цікавив Грааль, але Учитель обіцяв заплатити, лише коли його знайдуть. Тепер, коли Ленґдон погрожував розбити наріжний камінь, майбутнє Ремі теж було під загрозою. Не в змозі припустити самої думки про втрату того, що було так близько, він вирішив діяти. Покинувши свій сховок, Ремі вийшов у кругле приміщення й навів револьвер прямо на голову Тібінґа.

— Послухай, старий! Я вже чекаю дуже довго!

— Ремі! — сер Лью Тібінґ закам’янів. — Що відбувається? Я не…

— Усе буде дуже просто, — огризнувся Ремі, глянувши на Ленґдона через плече Тібінґа. — Покладіть наріжний камінь або я підстрелю сера Лью.

— Наріжний камінь не має для вас ніякої цінності, — сказав Ленґдон. — Ви не зможете відкрити його.

— Пихаті дурні, — зневажливо гмикнув Ремі, — я нещодавно чув, як ви обговорювали ті вірші. Усе, що чув, я переказав іншим. Тим, хто знає більше за вас. Ви шукаєте не в тому місці. Потрібна вам могила зовсім не тут!

— Що він каже? — запанікував Тібінґ.

Ремі повернувся до ченця.

— Сайласе, візьми наріжний камінь у містера Ленґдона.

Коли чернець зробив крок уперед, Ленґдон відступив назад, високо піднявши наріжний камінь; виглядало так, що він от-от брязне ним об підлогу.

— Я краще розіб’ю його, — сказав Ленґдон, — ніж побачу в нечесних руках.

На Тібінґа накотилася хвиля жаху. Він бачив, як справа його життя рушиться просто в нього на очах. Усі його мрії розбивалися вщент.

— Роберте, ні, — вигукнув він, — не робіть цього! У вас у руках Грааль! Ремі ніколи не застрелить мене! Ми знаємо один одного десять…

Ремі розрядив револьвер у стелю. Вибухова хвиля була потужна як для зброї такого невеличкого розміру, і постріл пролунав у кам’яному приміщенні, мов грім.

Усі завмерли.

— Наступний буде йому в спину, — сказав Ремі. — Віддайте наріжний камінь Сайласу.

Ленґдон неохоче простягнув криптекс, Сайлас підійшов і забрав його, і в його червоних очах блиснуло самовдоволення. Поклавши наріжний камінь до кишені своєї сутани, альбінос повільно позадкував, тримаючи пістолет у руці.

Тібінґ відчув, як рука Ремі міцно обхопила його шию, коли мажордом задом наперед рушив до виходу й потяг свого господаря за собою, тиснучи дулом йому в спину.

— Відпустіть його, — попросив Ленґдон.

— Ми беремо містера Тібінґа в заручники, — сказав Ремі, задкуючи. — Якщо ви зателефонуєте до поліції, він помре. Якщо ви в інший спосіб будете втручатися, він помре. Зрозуміло?

— Візьміть мене! — пристрасно вигукнув Ленґдон. — Відпустіть Лью!

Ремі розсміявся:

— Не думаю, що то буде краще. У нас із ним так багато спільного. Між іншим, він може знадобитися.

— На кого ви працюєте? — спитала Софі незворушним голосом.

На обличчі в Ремі з’явилася самовдоволена посмішка.

— Вас би це дуже здивувало, мадемуазель Неве.

Розділ 66

Не знаючи, що робити, лейтенант Колле взяв пляшку води з холодильника Тібінґа і попрямував назад, до вітальні. Замість того, щоб поїхати з Фашем до Лондона, де відбувалися події, він керував загоном поліцейських, які обшукували палац.

Поки що знайдені ними докази мало про що говорили: слід від кулі на підлозі, аркуш паперу із незрозумілими знаками та словами «лезо» і «чаша», а також шкіряний пояс із шипами, який, як пояснили Колле експерти, що досліджували місце злочину, носили члени консервативної католицької секти «Opus Dei». У величезному кабінеті-залі експерт знімав відбитки пальців.

— Є щось нове? — спитав Колле.

Експерт похитав головою.

— Нічого. Ті самі, що й по всьому будинку.

Колле взяв першу-ліпшу пластикову теку. Всередині проглядалися блискучі знімки старих документів. Угорі було підписано: «Les Dossiers Secrets — Number 4° lm1 249».

— Що це? — спитав він.

— Не маю поняття, але в цьому домі багато такого, тож я відклав це.

Колле роздивився документ.

ПРІОРАТ СІОНУ — НАСТОЯТЕЛІ/ВЕЛИКІ МАГІСТРИ

Жан де Жізор 1188–1220

Марі де Сен-Клер 1220–1266

Гійом де Жізор 1266–1307

Едуар де Бар 1307–1336

Жанна де Бар 1336–1351

Жан Сен-Клер 1351–1366

Бланк д’Евре 1366–1398

Ніколя Фламель 1398–1418

Рене Анжу 1418–1480

Іоланда да Бар 1480–1483

Сандро Боттічеллі 1483–1510

Леонардо да Вінчі 1510–1519

Конетабль де Бурбон 1519–1527

Фердінанд де Гонзаго 1527–1575

Луї Невер 1575–1595

Роберт Флад 1595–1637

Ж. Валентин Андреа 1637–1654

Роберт Бойль 1654–1691

Ісаак Ньютон 1691–1727

Шарль Редкліф 1727–1746

Шарль де Лорен 1746–1780

Максімільє де Лорен 1780–1801

Шарль Нодьє 1801–1844

Віктор Гюґо 1844–1885

Клод Дебюссі 1885–1918

Жан Кокто 1918–1963

Колле роздивився документ.

— Пріорат Сіону? — поцікавився Колле.

— Лейтенанте! — інший агент зазирнув до зали. — На комутаторі терміновий дзвінок до капітана Фаша, але з ним не можуть зв’язатися. Ви не поговорите?

Колле взяв слухавку.

Дзвонив Андре Верне. Вишукана мова банкіра дещо приховувала напругу в його голосі.

— Капітан Фаш пообіцяв зателефонувати, але так і не зробив цього.

— Капітан дуже зайнятий, — відповів Колле. — Може, я зможу вам допомогти? Моє ім’я лейтенант Колле.

На лінії виникла тривала пауза.

— Лейтенанте, мені дзвонять на інший телефон. Вибачте, я перетелефоную.

Колле на кілька секунд затримав слухавку. «Я чув цей голос раніше!» Потім його осяяло: він згадав де, і йому перехопило подих.

Водій броньованої вантажівки. Із фальшивим «Ролексом».

Верне також втягнений. Добре, що поки виникла пауза. Колле умить запросив Інтерпол, і йому видали всю наявну інформацію про Депозитарний банк Цюриха та його президента Андре Верне.

А на другому березі Ла-Маншу Капітан Фаш зійшов з літака в Біггін-Гіл і з недовірою вислуховував звіт старшого інспектора Кента про те, що мало місце в ангарі Тібінґа.

— Я власноруч обшукав літак, — повторював інспектор, — у ньому нікого не було.

— Ви допитали пілота?

— Звичайно ж, ні. Він громадянин Франції, отже…

— Відведіть мене до цього літака.

Прибувши до ангара, Фаш підійшов до літака і почав гучно грюкати по фюзеляжу.

— Це капітан Фаш, Судова поліція. Відчиніть!

Наляканий пілот відчинив люк і спустив сходи.

Фаш піднявся в літак. За три хвилини за допомогою зброї він отримав повну сповідь, включаючи зв’язаного ченця-альбіноса. Також дізнався, що Ленґдон і Софі щось залишили в сейфі Тібінґа, якусь дерев’яну коробку.

— Відкрийте цей сейф, — наказав Фаш. — У вас півгодини.

Пілот почав працювати. Фаш відійшов у хвостову частину літака й узяв собі щось із напоїв. Він заплющив очі, намагаючись підсумувати, що саме відбувається. «Груба помилка поліції Кента може дорого коштувати мені», — подумав він. Раптом задзвонив його телефон.

— Слухаю!

— Я лечу до Лондона, — то був єпископ Арінґароса, — прибуду за годину.

Фаш аж підскочив.

— А я думав, ви по дорозі в Париж.

— Я дуже занепокоєний! Тож змінив свої плани. Ви взяли Сайласа?

— Ні. Вони втекли від місцевої поліції ще до того, як я сів. І забрали Сайласа з собою.

У голосі Арінґароси забринів гнів.

— Ви запевнили мене, що зупините літак!

Фаш заговорив тихіше:

— Єпископе, я відшукаю Сайласа і решту якомога швидше. Скажіть вашому пілоту, щоб він сів в аеропорту Біггін-Гіл міста Кент. На вас чекатиме авто.

— Дякую.

— Але зрозумійте, єпископе, ви не єдиний, хто зараз може втратити все.

Вогнище у Шато Війєт було холодним, Колле ходив перед ним, читаючи інформацію, яка вмить надійшла від Інтерполу.

Андре Верне, згідно з офіційними даними, був зразковим громадянином. Ніяких стосунків з поліцією, навіть через некоректне паркування.

«Нічого», — зітхнув Колле.

Єдине тривожне повідомлення надійшло з Інтерполу через відбитки пальців слуги Тібінґа.

— Відбитки належать Ремі Легалудеку, — прозвітував судовий слідчий. — Притягався за незначні крадіжки. Іноді й зі зломом. Ухилявся від сплати за медичні послуги: операція на трахеї. Алергія на арахісову олію, — гмикнув доповідач.

Колле зітхнув.

— Гаразд, передайте цю інформацію капітану Фашу.

На слідчого у дверях вітальні налетів ще один агент.

— Лейтенанте! Ми дещо знайшли в коморі!

Погляд агента був вельми схвильований, тож Колле спитав:

— Невже тіло?

— Ні, мсьє. Щось ще більш… — він не знав, як сказати, — несподіване.

Протерши очі, Коле рушив за агентом до комори. Вони увійшли в плісняве похмуре приміщення, й агент показав на довгу дерев’яну драбину, яка вела на горище.

Колле підняв очі до високого горища. Хтось туди ходить регулярно.

Нагорі, біля краю драбини, з’явився старший агент і глянув униз.

— Ви, напевне, захочете це побачити, лейтенанте, — сказав він, махаючи рукою в латексній рукавичці.

Втомлено кивнувши, лейтенант підійшов до драбини й схопився за нижні щаблі. Драбина була старої конструкції і звужувалась догори. Чим вище він піднімався, тим менше ставало місця для його ноги. Драбина захиталася. Він обережно ліз нагору, поки не дістався верхівки. Агент нагорі нахилився і подав йому руку. Колле схопився за неї й виліз на чотирьох на підлогу горища.

— Це тут, — сказав агент, вказуючи на приміщення в ідеальному порядку, — тут відбитки лише однієї людини. Ми скоро знатимемо, чиї саме.

Крізь напівтемряву Колле побачив біля віддаленої стіни налаштований для роботи комп’ютер із пласким екраном і ще щось, що виглядало як гучномовці, та пристрій для багатоканального запису. Він підійшов ближче.

— Ви розібралися із цією системою?

— Це станція прослуховування.

— Прослушка? — обернувся до нього Колле.

— Дуже досконала, — кивнув агент.

— І у вас є ідеї, кого саме…

— Лейтенанте, — сказав агент, — це найдивніша річ…

Розділ 67

Ленґдон почувався зовсім розбитим, коли вони з Софі подолали турнікет на станції метро «Темпл» і кинулися в брудний лабіринт тунелів і платформ. Його переслідувало почуття вини.

«Я втяг Лью в цю справу, а тепер він у величезній небезпеці».

Зрада Ремі була шоком, але це можна було зрозуміти. Той, хто полює на Грааль, мав би когось завербувати зсередини. Ленґдон ішов за Софі до платформи на перетині західного напрямку Дістрікт та Кільцевої, де вона заквапилась до будки таксофона, щоб, незважаючи на попередження Ремі, зателефонувати до поліції.

— Найкращий спосіб допомогти Лью, — повторювала Софі, набираючи номер, — це звернутися негайно до поліції Лондона. Повірте мені.

Ленґдон спочатку не погоджувався з нею, але, зваживши ситуацію, зрозумів, що логіка Софі справді мала сенс. Зараз Тібінґ у безпеці. Навіть якщо Ремі та інші вважають, ніби вони знають, де саме могила лицаря, вони все одно потребуватимуть допомоги Тібінґа, щоб розшифрувати посилання на кулю. Що непокоїло Ленґдона, так це те, що може статися по тому, як буде знайдено мапу Грааля. Тоді вже Лью не буде їм потрібен.

Якщо Ленґдон і мав шанс допомогти Лью або принаймні знову заволодіти наріжним каменем, то спочатку мав знайти поховання лицаря.

Приборкати Ремі було завданням Софі.

А Ленґдону треба шукати могилу.

Софі нарешті додзвонилася до поліції Лондона.

— Я хочу повідомити про викрадення, — вона знала, що треба говорити коротко.

— Ваше ім’я, прошу.

— Агент Софі Неве Судової поліції Франції, — сказала Софі після паузи.

Це справило враження.

— Зараз, мем. Зараз з вами поговорить слідчий.

Минуло п’ятнадцять секунд. Нарешті на лінії з’явився чоловік.

— Агент Неве?

Ошелешена Софі вмить упізнала цей грубий голос.

— Агенте Неве, — спитав Безу Фаш, — де ви є?

Софі відібрало мову.

— Послухайте, — сказав Фаш, заговоривши уривчастою французькою, — вчора ввечері я зробив жахливу помилку. Роберт Ленґдон невинний. Усі звинувачення проти нього зняті.

Софі остовпіла від подиву. Вона не знала, що й казати. Фаш ніколи ні перед ким не вибачався.

— Ви не сказали мені, — продовжував Фаш, — що Жак Соньєр — ваш дід. Але зараз і ви, і Ленґдон у небезпеці. Ви маєте піти в найближче відділення лондонської поліції, щоб захистити себе.

«Він знає, що я в Лондоні?» А що іще відомо Фашу? Софі почула на лінії механічне клацання і ще якісь дивні звуки.

— Ви записуєте цю розмову, капітане?

Голос Фаша став рішучим.

— Ми з вами маємо об’єднати наші зусилля, агенте Неве. Ми обоє можемо багато втратити…

— Ви маєте шукати людину на ім’я Ремі Легалудек, — сказала вона Фашу. — Це слуга Тібінґа. Він щойно викрав сера Лью Тібінґа в церкві Темпл.

— Агенте Неве, — заревів Фаш, перекрикуючи гуркіт потяга метро, — такі речі не обговорюють по телефону! Ви з Ленґдоном маєте прибути. Це наказ!

Софі урвала зв’язок і стрибнула у вагон разом із Ленґдоном.

Розділ 68

Ще недавно чиста кабіна Тібінґового «Хоукера» була вкрита металевою стружкою. Безу Фаш відіслав усіх і сидів сам із пляшкою спиртного та дерев’яною коробкою, яку він знайшов у сейфі Тібінґа. Торкаючись пальцем інкрустації у вигляді троянди, від підняв різьблену кришку. Всередині був циліндр із виставленими літерами. Було набрано слово SOFIA. Власне, треба було набрати слово з п’яти літер. Фаш дивився на це слово, а потім підняв циліндр з його місця у скриньці й дослідив кожен міліметр. А потім роз’єднав половинки. Циліндр був порожній.

Він поклав його назад в коробку і став тупо дивитися крізь вікно літака на ангар. Зі стану дрімоти його вивів телефонний дзвінок. Дзвонили з поліцейського комутатора від президента Депозитарного банку Цюриха.

— Мсьє Верне, — сказав Фаш іще до того, як заговорив співрозмовник, — вибачте, що я не зателефонував вам. Я був дуже зайнятий. Як я й обіцяв, у медіа не з’явиться назва вашого банку. То що ж вас іще непокоїть?

Верне схвильовано переповів Фашу, як Ленґдон і Софі забрали маленьку дерев’яну скриньку з банку, а потім переконали Верне, щоб він допоміг їм утекти.

— Тільки-но я почув по радіо, що вони злочинці, — сказав Верне, — я зупинив машину й став вимагати повернути коробку, але вони вчинили насильство проти мене і забрали вантажівку.

— Вас непокоїть дерев’яна коробка, — сказав Фаш, дивлячись на троянду і знову обережно піднімаючи кришку, щоб глянути на білий циліндр, — а чи можете ви мені сказати, що ж у ній було?

— Вміст коробки не має значення, — роздратувався Верне, — мене непокоїть репутація мого банку. Нас ніколи не грабували. Ніколи. Ми розоримося, якщо не зможемо зберігати цінності наших клієнтів.

— Але якщо в них був ключ і пароль, чому ви вважаєте, ніби вони викрали коробку?

— Вони вбили людей! Зокрема й діда Софі Неве, — з відчаєм говорив банкір. — А отже, вони здобули ключ і пароль у результаті обману.

— Мсьє Верне, — повільно вимовив Фаш, — я переконаний, що ви чесна людина. Як і я. Моє вам слово, що коробка, як і репутація вашого банку, в чесних руках.

А на горищі в Шато Війєт Колле вражено дивився на монітор комп’ютера.

— Ця система може прослуховувати всі ці пункти?

— Так, — відповів агент, — і так воно вже приблизно рік.

Колле знову мовчки перечитав список:

КОЛЬБЕР СОСТАК — голова Конституційної Ради

ЖАН ШАФРЕ — куратор, музей Же де Пом

ЕДУАР ДЕЗРОШ — старший архівіст, бібліотека Міттерана

ЖАК СОНЬЄР — куратор музею Лувр

МІШЕЛЬ БРЕТОН — голова французької таємної поліції.

Агент вказав на екран.

— Найбільше цікавив номер чотири.

Колле кивнув. Він це відразу помітив. У Жака Соньєра був жучок. Він знову глянув на список. Як же вдалося підкинути жучки таким видатним людям?

— Ви прослухали щось із тих файлів?

— Ось останній, — агент увімкнув мікрофон.

Гучномовець заговорив:

— Капітане, прибула агент відділу криптографії.

Колле не міг повірити власним вухам.

— Так це ж я! Це мій голос! — він згадав, як сидів за столом Соньєра і говорив по радіо із Фашем, який тоді був у Великій галереї, щоб попередити його про прибуття Софі Неве.

Агент кивнув:

— Наші розслідування цієї ночі в галереї могли бути почуті тими, хто зацікавлений у цьому.

— Ви послали когось виявити, де маячок?

— Нема потреби. Я вже знаю, де він, — агент підійшов до стосу старих записів та фотокопій на робочому столі. Він вибрав сторінку і простяг її Колле: — Це вам нічого не нагадує?

Колле був вражений. У його руках була фотокопія старовинного креслення примітивного робота. Він не міг прочитати інструкцію італійською, проте він знав, на що зараз дивиться: на шарнірну модель середньовічного французького лицаря.

Лицар на столі Соньєра!

Колле побачив на берегах фотокопії напис червоним фломастером. Написано було французькою, як найкраще вставити в лицаря пристрій для підслуховування.

Розділ 69

Сайлас сидів на пасажирському місці в лімузині «ягуар», припаркованому неподалік від церкви Темпл. Його руки, які стискали наріжний камінь, аж спітніли, поки він чекав на Ремі, який на задньому сидінні затикав Тібінґу рота і зв’язував його мотузкою, яку вони знайшли в багажнику.

Нарешті Ремі сів за кермо поряд із Сайласом. Він, покректуючи, струсив із себе краплини дощу і глянув через плече за спущений розділювач на скрючену постать Лью Тібінґа, яку ледь можна було розгледіти в темряві задньої частини машини.

— Нікуди не дінеться.

Сайлас міг чути приглушені крики Тібінґа і второпав, що Ремі, певне, скористався вже зужитими плівками, щоб заклеїти йому рота.

— Ferme ta gueule! — вигукнув Ремі, прикрикнувши на Тібінґа через плече. — Заткнися!

Він різко натиснув кнопку на панелі керування. Непрозорий розділювач виріс у них за спиною, наглухо перекривши задню частину машини. Тібінґ зник, і його голос не пробивався.

За хвилину, коли лімузин їхав вулицями, задзвонив телефон Сайласа. Це Учитель! Він схвильовано відповів:

— Алло!

— Сайласе, — сказав учитель зі знайомим французьким акцентом, — радий чути твій голос. Це означає, що ти в безпеці.

Сайлас так само відчув полегшення, коли почув голос Учителя. Все це тривало багато годин, обставини не раз міняли хід операції. Нарешті він знову був на правильному шляху.

— Наріжний камінь у мене.

— Це чудова новина, — сказав Учитель, — а Ремі з тобою?

Сайлас був здивований, коли почув, що Учитель назвав ім’я Ремі.

— Так. Ремі звільнив мене.

— Як я й наказав йому. І мені дуже жаль, що тобі так довго довелося терпіти ув’язнення.

— Фізичний дискомфорт — то не страшно. Головне, що наріжний камінь у нас.

— Так. І треба, щоб його якомога швидше принесли мені. Це дуже важливо.

Сайласу не терпілося нарешті побачити Учителя.

— Так, пане! То була б честь для мене.

— Сайласе, я хотів би, щоб його мені приніс Ремі.

Після всього, що зробив для Учителя Сайлас, йому вірилося, що його буде винагороджено тим, що саме він принесе наріжний камінь.

— Відчуваю твоє розчарування, із чого випливає, що ти не розумієш, що саме я маю на думці. — Учитель стишив голос до шепоту: — Ти маєш вірити, що я й сам дуже хотів би отримати наріжний камінь від тебе, людини Господа, а не від злочинця, але доводиться мати справу з Ремі. Він не послухався моїх наказів і допустився серйозної помилки, яка поставила під загрозу всю місію.

Сайлас відчув дрож і глянув на Ремі. Викрадення Тібінґа не було частиною плану, він знав це.

— Ми з тобою є людьми Господа, — прошепотів Учитель, — ми не повинні відступати від нашої мети. — На лінії виникла грізна пауза. — Лише з цієї причини я попрошу Ремі принести мені наріжний камінь. Ти розумієш?

Сайлас відчув гнів у голосі Учителя і перестав розуміти цю людину. «Ремі зробив те, що був змушений зробити. Він не міг уникнути того, щоб не розкрити себе, — подумав він. — Він рятував наріжний камінь».

— Я розумію, — ледь видушив він.

— Добре. А тепер ти маєш негайно зникнути. Поліція шукатиме лімузин, а я не хочу, щоб тебе схопили. Чи має «Opus Dei» резиденцію в Лондоні?

— Звичайно ж!

— І тебе там приймуть?

— Як брата.

— Тож іди туди і щоб тебе ніхто не бачив — я скажу Ремі відвезти тебе туди. Зателефоную тобі, тільки-но матиму наріжний камінь, — Учитель зітхнув, — а тепер мені треба поговорити з Ремі.

Сайлас передав Ремі телефон, відчуваючи, що то, можливо, остання телефонна розмова в його житті.

Коли Ремі взяв телефон, він знав, що цей нещасний забитий чернець і не підозрює, яка доля чекає на нього зараз, коли він виконав своє завдання.

«Учитель використав тебе, Сайласе».

Ремі, зрештою, не дуже-то й подобався Учитель, але він пишався, що завоював довіру цієї людини й так допоміг йому. «Я відробив свої гроші».

— Слухай уважно, — сказав Учитель, — відвези Сайласа до резиденції «Opus Dei», висади його за кілька вулиць. А потім їдь до Сен-Джемс Парк, з того боку, що біля торговельного центру, і припаркуй лімузин на Хорз Гард Парад. Там поговоримо.

На цьому зв’язок урвався.

Розділ 70

Ленґдон усе ще весь тремтів, коли вони з Софі з дощової вулиці увійшли до бібліотеки Королівського коледжу. Відділ теології та релігієзнавства мав одну з найповніших у світі базу даних.

У глибині кімнати наливала собі чашку чаю чергова бібліотекарка, збираючись розпочати свій робочий день.

— Доброго ранку, — бадьоро привіталась вона, облишивши свій чай та пішовши їм назустріч, — Памела Гетем.

Вона простягла їм руку. У неї був приємний текучий голос. На шиї в неї висіли окуляри в масивній роговій оправі.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Так, дякую, — відповів Ленґдон, — мене звуть…

— Роберт Ленґдон, — вона мило всміхнулася, — я впізнала вас, у нас є дещо з ваших книжок і дослідницьких праць.

Ленґдон усміхнувся їй у відповідь.

— Цей моя товаришка Софі Неве. Якщо не важко, ми б дуже хотіли знайти з вашою допомогою деяку інформацію. Розумію, ми прибули без попередження. Мій друг дуже добре говорив про вас. Сер Лью Тібінґ, — він відчув гострий сум, вимовивши це ім’я, — британський королівський історик. Ви, певне, знаєте його.

Гетем засяяла й усміхнулась у відповідь.

— Так, звичайно. Це така особистість! Просто фантастика. І все та сама дослідницька мета. Грааль, Грааль, Грааль. Можу поклястися, ця людина скоріше помре, ніж відступиться від своїх пошуків.

— То чи не могли б ви допомогти нам? — спитала Софі. — Це важливо.

— Не буду казати, ніби я дуже зайнята зараз. То чим я можу вам допомогти?

— Ми шукаємо одну могилу в Лондоні.

Гетем здивовано глянула на них.

— У нас їх двадцять тисяч. Чи можете ви бути точнішими?

— Це могила лицаря. Ми не знаємо імені.

— Лицаря. Все одно дуже мало даних.

— Ми небагато знаємо про лицаря, якого шукаємо, — сказала Софі, — але ось що у нас є.

Вона витягла клаптик паперу.

Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив,

Що плід тяжких його трудів святий накликав гнів.

Бібліотекарка заінтриговано глянула на своїх гостей.

— Як свідчить ця поезія, лицар зробив щось таке, що викликало незадоволення Господа, але папа був настільки милосердний, що поховав його в Лондоні.

Ленґдон кивнув.

— А це узгоджується з логікою? — Гетем наблизилась до одного з бібліотечних комп’ютерів. — Подивимося, про що можна довідатись, якщо отак імпровізовано задати пошук, — вона ще раз зазирнула в папірець, а потім стала набирати слова. — Для початку задамо логічний пошук з кількома обов’язковими ключовими словами і глянемо, що в нас вийде.

— Дякуємо.

Гетем набрала кілька слів:

Лондон лицар папа

Клацнувши на кнопку пошуку, вона сказала:

— Я прошу систему показати нам усі документи, повний текст яких містить усі ці три ключових слова. Ми отримаємо багато зайвого, але розпочнемо з цього.

Екран показав перші позиції, і Гетем глянула на числове поле внизу екрана — приблизна кількість знайденої інформації. Очевидно, все це було зовсім не те, що їм потрібно.

Приблизна кількість результатів: 2692

Вона нахмурилась і перестала шукати.

— А більше ніяких орієнтирів?

Вона знала головну причину, яка гнала людей до Лондона в пошуках лицарів. То був Грааль.

— Ви друзі Лью Тібінґа, ви в Англії і ви шукаєте лицаря, — вона склала руки, — тож я можу припустити, що і ви шукаєте Грааль.

Ленґдон і Софі спантеличено обмінялися поглядами. Гетем розсміялась.

— Мої друзі, якби я мала бодай шилінг за кожен пошук Рози, Марії Магдалини, Сангрила, Меровінґів, Пріорату Сіону і так далі, і так далі! Усі так люблять таємниці!

А потім зняла окуляри й глянула на своїх гостей:

— Мені треба більше інформації.

Бібліотекарка збагнула без слів, що їхнє бажання щось приховати було подолано іншим бажанням: отримати швидкий результат.

— Ось, — буркнула Софі Неве, — це все, що ми знаємо.

Взявши в Ленґдона ручку, вона написала на клаптику паперу ще два рядки і простягла Гетем.

Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі,

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Гетем ледь усміхнулась. «Так, знову Грааль», — подумала вона. А потім підвела очі від папірця.

— Чи можу я спитати вас, звідки у вас цей віршик? І навіщо ви шукаєте кулю?

— Спитати ви можете, — сказав Ленґдон, дружньо усміхаючись, — але це дуже довга історія, а в нас мало часу.

— Звучить так, ніби ви чемно хочете сказати: не ваша справа.

— Ми навіки будемо вашими боржниками, Памело, — сказав Ленґдон, — якщо ви допоможете нам знайти, хто цей лицар і де його поховано.

— Добре, — відповіла Гетем, задаючи пошук наново.

Шукати:

Лицар Лондон Папа Могила

У межах ста слів від:

Грааль Роза Сангрил Чаша

— Як довго це триватиме? — спитала Софі.

Очі бібліотекарки блиснули, коли вона натиснула клавішу пошуку.

— Приблизно п’ятнадцять хвилин.

Розділ 71

Центр «Opus Dei» в Лондоні являв собою скромну цегляну будівлю під номером п’ять на Орм Курт у Кенсінгтоні, у західній частині Лондона. Сайлас ніколи не бував там раніше, але відчув, як у ньому здіймається почуття знайденого пристановища й безпеки, коли він підходив до нього пішки — Ремі висадив його неподалік, щоб тримати лімузин якомога далі від головних вулиць.

Дощ посилився, сутана Сайласа намокала. Струмені води були як очищення. Сайласу стало легше і в іншому сенсі — він протер свій пістолет і викинув його до каналізації. Тепер він був готовий позбутися гріхів останньої доби, очистити душу. Він зробив свою справу.

Рухаючись через невеличкий дворик до вхідних дверей, він не здивувався, коли двері виявилися не замкнутими. Він відчинив їх і увійшов до скромного передпокою. Тільки-но він ступив на килимок, як угорі почувся приглушений дзвоник.

До нього спустився чоловік у рясі.

— Я можу вам допомогти?

У нього були добрі очі, і він, здається, навіть не помічав дивної зовнішності Сайласа.

— Дякую вам. Мене звуть Сайлас. Я один з братів «Opus Dei». Я в місті тільки на один день. Чи не міг би я зупинитися тут?

— Можете навіть не запитувати. На четвертому поверсі дві вільні кімнати. Принести вам чай і хліб?

— Дякую, — Сайлас вмирав з голоду.

Він пішов нагору до скромної кімнати з вікном, де він зняв свою мокру сутану і став навколішки, щоб помолитися. Він почув, як його господар наблизився й поставив тацю під дверима. Потім Сайлас закінчив молитву, поїв і ліг спати.

А трьома поверхами нижче задзвонив телефон. Чоловік з «Opus Dei», який зустрічав Сайласа, підняв слухавку.

— Це поліція Лондона, — сказав голос на лінії. — Ми шукаємо ченця-альбіноса. До нас надійшов сигнал, що він може бути у вас. Чи ви не бачили його?

Нумерарій[36] був ошелешений.

— Так, він тут. Щось сталося?

— І зараз він у вас?

— Так, він молиться нагорі. А що ж сталося?

— Нікому ні слова, — наказав поліцейський. — Я висилаю до вас команду.

Розділ 72

Сент-Джеймс Парк — це просто море зелені посеред Лондона, публічний парк навколо Вестмінстеру, Букінгему й Сент-Джеймс. У сонячні дні лондонці влаштовують тут пікніки під вербами й годують пеліканів.

Того дня пеліканів не було. Через штормову погоду туди натомість налетіли чайки. Вони заповнили галявини — сотні білих птахів, які всі дивилися в один бік, терпляче перечікуючи мокрий вітер. Незважаючи на ранковий туман, звідси відкривався чудовий краєвид на Парламент і на Біг-Бен. Оглядаючи похилі галявини, Учитель міг бачити шпилі будівлі, у якій знаходилась могила лицаря, — ось чому він наказав Ремі приїхати саме сюди.

Учитель підійшов до пасажирських дверей припаркованого лімузина, Ремі нахилився й відчинив їх. Учитель ненадовго затримався, витягаючи пляшку коньяку, яку мав із собою. Трохи пригубив з неї, сів поряд із Ремі й зачинив двері.

Ремі підняв наріжний камінь, як трофей.

— Його мало не було втрачено.

— Ти все зробив добре, — сказав Учитель.

— Ми все зробили добре, — відповів Ремі, вкладаючи наріжний камінь у спраглі руки Учителя.

Учитель у захваті усміхався.

— А пістолет? Ти протер його?

— Я поклав його в бардачок, звідки взяв.

— Чудово. — Учитель ще хильнув коньяку і простяг пляшку Ремі: — Давай вип’ємо за наш успіх. Кінець уже скоро.

Ремі вдячно взяв пляшку. Коньяк був солонуватий, але він не зважав, відчуваючи насолоду від тепла у крові. Однак тепло в горлі Ремі швидко перейшло в жар. Послабивши краватку, він повернув пляшку Учителю.

Поклавши пляшку в кишеню, Учитель простяг руку й витяг з бардачка маленький револьвер, який поклав у кишеню своїх штанів.

— Ремі, — сказав він із жалем у голосі, — ти в курсі, що ти єдиний, хто знає мене в обличчя. Я дуже довіряв тобі.

— Так, — сказав Ремі, почуваючись дуже зле й далі послабляючи краватку. — І це знання я заберу з собою в могилу.

Учитель мовчав.

— Вірю, що так воно і буде.

Набряк перекрив дихання Ремі, викликавши страшні судоми, і він упав на кермо, схопившись за горло. Тепер йому стало зрозуміло, чому коньяк видався солоним.

Ремі підняв голову й побачив, що Учитель спокійно сидить поряд з ним, дивлячись прямо перед собою через лобове скло. Йому захотілося кинутися на Учителя, але його всього паралізувало, він ледь міг поворухнутися. Ремі спробував зціпити кулаки й натиснути на клаксон, але сповз із сидіння і впав поряд із Учителем, схопившись за горло, не в змозі вимовити ні слова.

Учитель вибрався з лімузина, задоволено відзначив, що поряд нікого нема. «У мене не було вибору, — сказав він собі, — Ремі сам вибрав свою долю».

Несподіваний візит Роберта Ленґдона в Шато Війєт став для Учителя удачею, та водночас створив проблеми. Ленґдон приніс наріжний камінь, що було приємним сюрпризом, але й привів на хвості поліцію. У замку всюди були відбитки пальців Ремі, як і в коморі в центрі прослуховування, де працював саме Ремі, але який був зв’язок між діяльністю Ремі та діями Учителя? Ніхто не міг його запідозрити, якщо тільки Ремі не видасть, але тепер цього можна не боятися.

За хвилину Учитель уже йшов через Сент-Джеймс Парк. Тріумфально перетинаючи парк, він міг бачити свою мету. Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив. Тільки-но учитель почув цей вірш, він уже знав відповідь, бо, місяцями прослуховуючи розмови Соньєра, чув, як Великий магістр згадував славетного лицаря, і натяк на цього лицаря у вірші був надзвичайно прозорий, якщо тільки знати це. І саме ця могила мала б підказати останній пароль, який і досі був таємницею.

Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі.

Він запхав криптекс подалі в праву кишеню, а маленький револьвер — у ліву, щоб його ніхто не побачив, і зайшов у храм — у найвеличнішу в Лондоні будівлю, споруджену майже дев’ять століть тому.

Тільки-но Учитель сховався від дощу, як єпископ потрапив під дощ. На гладенькому асфальті аеропорту Біггін-Гіл Арінґароса вийшов зі свого маленького літака, підбираючи сутану, щоб не намочити її. Він сподівався, що його зустріне капітан Фаш. Натомість до нього підійшов з парасолькою молодий британський поліцейський.

— Єпископ Арінґароса? Капітан Фаш попросив мене подбати про вас. Він запропонував мені відвезти вас до Скотленд-Ярду. Він вважає, що там буде для вас найбезпечніше.

Найбезпечніше? Арінґароса глянув на свій важкий портфель з облігаціями Ватикану. Він майже забув про нього.

— Так, дякую.

Він сів у поліцейську машину з думкою, де може бути Сайлас. За хвилину він отримав відповідь, почувши потріскування поліцейського сканера.

Орм-Курт, 5.

Арінґароса вмить упізнав цю адресу.

Це резиденція «Opus Dei» в Лондоні.

Він обернувся до водія.

— Який Скотленд-Ярд? Негайно відвезіть мене на Орм-Курт!

Розділ 73

Відтоді, як було запущено пошук, Ленґдон не відводив очей від екрана.

П’ять хвилин. Лише дві позиції. Обидві не стосуються суті справи.

Він почав непокоїтися.

Нарешті комп’ютер ще раз пискнув.

— Такий звук, ніби ще щось знайшлося, — озвалася Гетем із сусідньої кімнати, — яка назва?

Ленґдон глянув на екран.

АЛЕГОРІЇ ГРААЛЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ:

ТРАКТАТ ПРО СЕРА ГАВЕЙНА ТА ЗЕЛЕНОГО КОРОЛЯ.

— Дослідження про Зеленого Короля! — крикнув він.

— Це не те, — Гетем знову з’явилась у дверях із чашкою розчинної кави. — Не так і багато міфічних зелених гігантів поховано в Лондоні. Але будьте терплячі. Це гра в цифри. Нехай машина працює.

За наступні кілька хвилин комп’ютер видав ще кілька посилань на Грааль.

Через чотири хвилини, коли Ленґдон почав боятися, що вони не знайдуть те, заради чого прийшли, комп’ютер видав ще одну позицію:

ГЕНІЙ ГРАВІТАЦІЇ: БІОГРАФІЯ СУЧАСНОГО ЛИЦАРЯ.

— «Геній гравітації»? — Ленґдон покликав Гетем. — Історія життя сучасного лицаря? Давайте глянемо.

І він натиснув на лінк.

…почесний лицар сер Ісаак Ньютон…

…у Лондоні 1727 року і…

…його могила у Вестмінстерському абатстві…

…Александр Поуп, друг і колега…

— Я гадаю, він є «сучасним», якщо порівнювати його із середньовічними королями, — гукнула Софі бібліотекарці. — Це стара книга. Про сера Ісаака Ньютона.

Гетем у дверях похитала головою.

— Це не те. Ньютона було поховано у Вестмінстерському абатстві — а це для англійських протестантів. Там ніяк не міг бути Папа Римський. Молоко й цукор?

— Софі кивнула.

— А вам, Роберте? — чекала Гетем.

Ленґдон відвів очі від комп’ютера й випростався.

— Наш лицар — то сер Ісаак Ньютон.

Софі залишилася сидіти.

— Про що ви говорите?

— Ньютон похований у Лондоні, — пошепки заговорив до неї Ленґдон, — його праці сприяли появі нової науки, яка викликала гнів церкви. Він був Великим магістром Пріорату Сіону. Чого ще треба?

— Чого ще? — Софі вказала на рядки вірша: — А як щодо лицаря, якого ховав папа? Ви чули, що сказала міс Гетем. Ньютон не міг бути похований папою католиків.

Ленґдон потягся за комп’ютерною мишею.

— А хто сказав, що там має бути Папа Римський?

Він задав гіперлінк «Pope»[37], і з’явилося ціле речення:

Церемонією поховання сера Ісаака Ньютона, на якій були присутні королі й шляхта, керував Александр Поуп[38], його друг і колега, який виголосив зворушливе прощальне слово перед тим, як кинути грудку землі на його труну.

Ленґдон глянув на Софі.

— Той лицар в Лондоні лежить, що А. Поуп хоронив.

Софі завмерла, вражена.

Жак Соньєр, майстер подвійних загадок, укотре довів, що був надзвичайно розумною людиною.

Розділ 74

І раптом Сайлас прокинувся.

Він не знав, як довго спав. «Чи це мені наснилося?» Сівши на солом’яний матрац, він прислухався до тихих звуків, які ледь долинали з холу резиденції «Opus Dei», і до голосу чиєїсь молитви в кімнаті нижче поверхом. То були знайомі звуки, і вони викликали приємні почуття.

Але раптом він відчув якусь неясну тривогу. Підвівшись, у самій лише білизні, Сайлас підійшов до вікна. «Чи мене хтось шукає?» Подвір’я внизу було порожнє, так само як і тоді, коли він прийшов сюди. Він прислухався. Усе тихо. Уже давно Сайлас навчився довіряти своїй інтуїції. Завдяки інтуїції він дитиною вижив на вулиці… Задовго до того, як народився наново в руках єпископа Арінґароси. Визирнувши з вікна, він невиразно побачив крізь живопліт ряди машин. На їхніх дахах були поліцейські сирени. У коридорі рипнула підлога. Поворухнулась клямка на дверях.

Сайлас умить інстинктивно відреагував, кинувшись до дверей і заховавшись за ними, щоб його відразу не побачили, коли відчинять двері. Перший поліцейський увірвався, розмахуючи наганом, озирнувся ліворуч, потім праворуч, але побачив порожню кімнату. Ще до того, як він збагнув, де Сайлас, той штовхнув його плечем, збив з ніг другого поліцейського, який вбігав до кімнати. Коли перший поліцейський розвернувся, щоб вистрілити, Сайлас пірнув йому під ноги. Пролунав постріл, куля пролетіла над головою Сайласа, а він ударив поліцейського по литці, збивши його з ніг, і той упав, ударившись головою об підлогу.

Сайлас, як біла примара, летів сходами вниз. Він зрозумів, що його видали, але хто то був? Коли він добіг до холу, через вхідні двері вривалися ще поліцейські. Сайлас метнувся коридором убік. «Тут жіноче відділення. В кожній резиденції „Opus Dei“ є таке». Петляючи вузькими коридорами, Сайлас забіг до кухні, смертельно налякавши там усіх, потім кинувся до темного передпокою біля котельні. Нарешті в глибині він побачив двері, над якими блимав вогник, що це вихід.

Він на повній швидкості вибіг крізь ті двері на дощ, зістрибнув з високого ґанку, відразу не помітивши поліцейського в нього на дорозі. Двоє чоловіків зіткнулися, широке плече Сайласа зі страшною силою вдарило поліцейського в груди. Він повалив представника закону на землю і з усієї сили впав на нього згори. У поліцейського вилетів наган. Сайласові вдалося схопити наган саме тоді, коли з’явилися інші. Пролунав постріл зі сходів, і Сайлас відчув пекучий біль між ребер. Розлютившись, він відкрив вогонь по всіх поліцейських.

Але тут ззаду нього, здається нізвідки, з’явилася темна тінь, і дужі руки схопили його за голі плечі. Той чоловік прокричав йому у вухо:

— Сайласе, ні!

Сайлас обернувся і вистрелив. Їхні очі зустрілися. Сайлас закричав від жаху, коли впав єпископ Арінґароса.

Розділ 75

У Вестмінстерському абатстві поховано або вміщено в раку у величезному камені в центрі більше трьох тисяч осіб — королів, державних діячів, науковців, поетів та музикантів, вони займають усі ніші й алькови. Ці поховання не такі величні, як більшість королівських мавзолеїв, наприклад Єлизавети І, чий саркофаг під балдахіном знаходиться в окремій каплиці; деякі з них — це просто скромно гравійовані плити під ногами на підлозі.

Той лицар в Лондоні лежить, що Поуп хоронив.

Переступивши поріг абатства — пройшовши металошукач, який з’явився тут нещодавно, — Ленґдон відчув, що весь зовнішній світ раптово замовк. Не гуркотить транспорт. Не шумить дощ. Лише оглушлива тиша, яка відлунює навсібіч: здається, будівля шепочеться сама з собою.

Погляди Ленґдона й Софі, як мало не кожного відвідувача, вмить сягнули вгору. Сірі кам’яні колони, немов каліфорнійські сосни в тумані, здіймалися у височінь і ледь мріли у присмерку, а внизу спиралися на кам’яну підлогу. Перед ними тяглася широка алея північного нефа, наче великий каньйон в оточенні стрімких скель із кольорового скла.

— Тут майже нікого нема, — прошепотіла Софі.

Зараз дощовий квітневий ранок. Немає натовпу туристів і сяйва вітражів, лише порожня підлога і тіні в темних альковах.

— Ми пройшли через металошукач, — нагадала Софі, відчувши його тривогу, — якщо тут хтось і є, він не може бути озброєним.

Ленґдон кивнув, але все ще відчував неспокій. Він, можливо, і звернувся б до поліції Лондона, але побоювання Софі щодо того, хто може бути замішаний у цій історії, означало, що їм краще уникати контактів з владою. «Ми маємо повернути криптекс, — наполягала Софі. — Там ключ від усього».

Звичайно ж, вона мала рацію.

Ключ, щоб звільнити Лью живим.

Ключ, щоб знайти Святий Грааль.

Ключ, щоб довідатися, хто за всім цим стоїть.

І, на жаль, єдиний шанс повернути наріжний камінь, здавалося, був десь тут… на могилі Ісаака Ньютона. Хто б не заволодів криптексом, він має прийти на цю могилу, щоб розшифрувати останній ключ, хіба що він уже сюди приходив і пішов, але Софі з Ленґдоном усе ж сподівалися перехопити його.

— Куди нам? — спитала Софі озираючись. — Де вона, могила Ньютона?

— Ми маємо знайти якогось гіда і спитати.

Вестмінстерське абатство було заплутаним лабіринтом мавзолеїв, каплиць і поховальних ніш. Згідно з традицією, абатство побудовано у формі велетенського хреста. Одначе, на відміну від більшості церков, вхід тут збоку, а не від підніжжя хреста. Більше того, до абатства примикає ряд галерей, які ведуть у різні боки. Якщо піти не тим коридором, можна загубитися в плетиві зовнішніх переходів, оточених високими стінами. Легко увійти, як і до Великої галереї Лувру, де один вхід, але неможливо знайти вихід.

— Тут гіди носять червоне вбрання, — сказав Ленґдон, наближаючись до середини церкви.

— Не бачу жодного, — сказала Софі, — можливо, нам спробувати знайти ту могилу самотужки?

Не кажучи ні слова, Ленґдон підвів її ще на кілька кроків до середини абатства і показав праворуч. Софі перехопило подих.

— Так, треба пошукати гіда.

А тим часом за сто ярдів від нефа, невидимий за перегородкою, що відокремлювала хори, біля величної могили сера Ісаака Ньютона стояв єдиний відвідувач. То був Учитель, який уже десять хвилин уважно розглядав пам’ятник.

Могила Ньютона являла собою масивний саркофаг із чорного мармуру, на якому напівлежить скульптура Ісаака Ньютона у класичній тозі, гордо спираючись ліктем на стос власних книжок: «Богослов’я», «Хронологія», «Оптика» та «Математичні начала натуральної філософії». Біля ніг Ньютона стоять двоє крилатих хлопчиків, які тримають сувій. Позаду височить строга піраміда. Хоча сама по по собі вона виглядала тут досить дивно, Учителя більше зацікавило величезне геометричне тіло, що знаходилося приблизно на середині її висоти.

Куля.

Учитель подумав про дивовижну загадку Соньєра. Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі. На масивній кулі, яка виступала спереду на грані піраміди, було зображено всі види небесних тіл — сузір’я, знаки зодіаку, комети, зорі і планети.

Незліченні кулі.

Учитель був упевнений, що, знайшовши могилу, він зможе легко розгадати загадку. Але тепер він засумнівався. Він дивився на складну мапу небесної сфери. Може, тут бракує якоїсь планети? Він не знав. А навіть якби знав, Учитель підозрював, що рішення буде геніально простим — той, хто шукатиме Святий Грааль, навряд чи повинен мати поглиблені знання з астрономії.

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Він підійшов ближче до могили, оглянув її від низу до верху. «Якої ж кулі тут не вистачає?» Він намацав у кишені криптекс, ніби той міг підказати відповідь до загадки Соньєра із його мармурового виробу. «Лише п’ять літер відділяють мене від Грааля».

Дійшовши до кінця перегородки, він глибоко зітхнув і оглянув весь простір уздовж нефа до головного вівтаря. Його погляд упав на золочений вівтар, а потім далі, на гіда в пурпуровому одязі та на дві дуже знайомі постаті.

Ленґдон і Неве.

Учитель спокійно відступив на два кроки назад, за перегородку хорів. «Швидко ж вони». Швидше, ніж він міг собі уявити. Глибоко зітхнувши, він зважив свої можливості.

«Криптекс у мене».

Поклавши руку в кишеню, він намацав ще один предмет, який надав йому впевненості: маленький револьвер. Як він і очікував, металошукач абатства заревів, коли Учитель проходив його із захованим револьвером. Також, як він і очікував, охорона відступила, тільки-но Учитель обурено показав їм своє посвідчення особи. Його офіційний статус завжди викликав належну повагу.

Хоча Учитель сподівався розв’язати загадку самостійно й уникнути подальших ускладнень, прихід Ленґдона й Неве став бажаним варіантом розвитку подій. Він міг скористатися тим, до чого додумались вони. Зрештою, якщо Ленґдон розшифрував вірш і знайшов могилу, цілком імовірно припустити, що він додумався й про кулю. Треба лише як слід натиснути на нього.

Звичайно ж, не тут.

Десь подалі звідси.

Учитель згадав про маленьке оголошення, яке він побачив, коли заходив до абатства. Він умить зрозумів, куди варто заманити їх.

Єдине питання… як саме.

Розділ 76

Ленґдон і Софі повільно рухалися в бік північного крила. Вони й досі не знали, куди йти до могили Ньютона. Саркофаг був у ніші і не проглядався з їхньої позиції.

— Принаймні, тут нікого нема, — прошепотіла Софі.

Ленґдон кивнув, відчувши полегшення. Уся частина нефа біля могили Ньютона справді була порожньою.

— Я гляну, що там, — прошепотів він, — а ви побудьте тут у схованці, якщо раптом хтось…

Але Софі вийшла із затінку й рушила по проходу.

— …побачить нас… — Ленґдон зітхнув і заквапився до неї.

Перетнувши масивний неф по діагоналі, Ленґдон і Софі мовчки зупинилися біля майстерно спроектованої могили, яка враз виникла перед ними: чорний мармуровий саркофаг… лежача постать Ньютона… два крилатих хлопці… величезна піраміда… і величезна куля.

— Вам це ні про що не говорить? — спантеличено спитала Софі.

Ленґдон похитав головою, так само вражений.

— Здається, на ній вирізьблено якісь сузір’я, — сказала Софі.

Коли вони наблизились до ніші, Ленґдон відчув, як усе перед ним повільно попливло: вся могила Ньютона була вкрита кулями — зорями, кометами, планетами. «Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі»? Це приблизно те саме, що шукати голку в копиці сіна. Він нахмурився. Єдиним зв’язком між планетами й Граалем, який Ленґдон міг собі уявити, була пентаграма Венери, і він уже приміряв пароль «Венера», «Venus», дорогою до церкви Темпл.

Софі рушила прямо до саркофага.

— «Богослов’я», — вимовила вона, прочитавши назву однієї з книг зі стосу, на які спирався Ньютон: «Хронологія», «Оптика», «Математичні начала натуральної філософії». — Вона обернулась до нього: — Тут ніяких аналогій?

Ленґдон підійшов ближче, замислившись над її запитанням.

— «Математичні начала» якось пов’язані з гравітаційним притяганням планет… які мають орбіти, але це, здається, далеко від нашої теми.

— А знаки зодіаку? — спитала Софі вказуючи на сузір’я й орбіти. — Ви з Тібінґом говорили про Риб та Водолія, пригадуєте?

«Кінець днів», — подумав Лонгдон.

— Кінець ери Риб і початок ери Водолія може бути тим часом, коли Пріорат планував явити світові документи Сангрил.

— Можливо, — сказала Софі, — плани Пріорату оголосити правду зашифровані в останньому рядку вірша?

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

— Гляньте! — вона завмерла, вражена, і схопила Ленґдона за руку, показуючи йому на верхню частину чорного мармурового саркофага, а потім зашепотіла, вказуючи на літери біля правої ноги Ньютона: — Хтось тут був.

Ленґдон не зрозумів її занепокоєння. Якийсь безтурботний турист міг будь-що написати вугільним олівцем біля Ньютонової ноги. Це нічого не означає. Ленґдон ступив ближче, щоб усе-таки прочитати той напис, але тільки-но він схилився над саркофагом і придивився до відполірованої мармурової поверхні, як тут же завмер. Вмить він зрозумів, чому так злякалася Софі.

На кришці саркофага біля ноги Ньютона поблискував ледь помітний напис вугільним олівцем:

Тібінґ у мене.

Ідіть через Чептер-Хауз,

південний вихід у міський сад.

Ленґдон двічі прочитав цей меседж, і його серце забилося сильніше: він подумав, що це, власне, добра новина. Значить, Лью живий. Але була ще одна причина.

— Вони, можливо, не знають пароля, — прошепотів він.

Софі кивнула. А то б навіщо їм себе виявляти?

— Вони можуть спробувати обміняти Лью на пароль.

— Або це пастка.

— Не думаю. Сад за стінами абатства. Там завжди багато людей, — похитав головою Ленґдон.

Одного разу Ленґдон був у знаменитому парку Коледж-Гарден — невеличкому саду, де росли фруктові дерева і трави, насадженому ще тоді, коли ченці самі виготовляли ліки. Розрекламований як сад із найстарішими фруктовими деревами у Великій Британії, Коледж-Гарден був популярним туристичним місцем, який відвідували, не заходячи до абатства.

— Я думаю, нам тим самим виказують довіру. Ми маємо почуватися в безпеці.

Проте Софі сумнівалася.

— Надворі? Де нема металошукачів?

Озирнувшись назад, на могилу, вкриту кулями, Ленґдон пошкодував, що досі не має хоч якоїсь ідеї стосовно пароля криптекса, чогось такого, що б давало їм можливість торгуватися. «Я втяг Лью в цю справу, тож я маю зробити все, щоб допомогти йому».

— Меседж каже іти через Чептер-Хауз до південного виходу, — сказала Софі. — Можливо, з того виходу ми зможемо оглянути сад? Тоді б ми оцінили ситуацію перед тим, як вийти і наразитися на небезпеку.

То була добра ідея. Ленґдон ледь пригадував Чептер-Хауз як величезний восьмикутний зал, де засідав британський парламент до того, як постала сучасна будівля парламенту. Ленґдон був там дуже давно, але пам’ятав, що туди можна пройти прямо звідси. Відійшовши від саркофага на кілька кроків, він глянув праворуч від хорів.

І побачив, як неподалік зяяв склепінчастий прохід із великою вивіскою.

СЮДИ:

МОНАСТИР

ДІМ ПАРОХА

КОЛЕДЖ-ХОЛ

МУЗЕЙ

ДАРОХРАНИЛЬНИЦЯ

КАПЛИЦЯ СЕН-ФЕЙТ

ЧЕПТЕР-ХАУЗ

Вони швидко побігли тим коридором, не помітивши під вивіскою маленького оголошення з перепрошенням за те, що деякі приміщення зачинено на ремонт.

Вони поспішали туди, куди їх вели вказівні знаки на Чептер-Хауз.

За сорок ярдів перед ними виникла арка, під якою починався ще один коридор.

Хоча то був саме той вхід, який вони шукали, дорогу було перегороджено мотузком з табличкою:

ЗАЧИНЕНО НА РЕМОНТ:

ДАРОХРАНИЛЬНИЦЯ

КАПЛИЦЯ СЕНТ-ФЕЙТ

ЧЕПТЕР-ХАУЗ

Попереду, за мотузком, тягнувся довгий коридор, заставлений риштуваннями і закиданий ганчірками. На протилежному кінці був вхід до Чептер-Хауза. Навіть звідси Ленґдон міг бачити, що важкі дерев’яні двері широко розчинені, а велике восьмикутне приміщення залите сірим світлом із величезних вікон, які виходили в Коледж-Гарден.

Ідіть через Чептер-Хауз, південний вихід у міський сад.

Софі вже перелізла через мотузок і рушила вперед.

Поки вони бігли через темний коридор, звуки вітру і дощу з відкритого проходу поступово стихли.

— Який величезний, — прошепотіла Софі, коли вони наблизилися до Чептер-Хауза.

Аж дух перехоплювало від того, на якій великій відстані від входу були вікна протилежної стіни восьмикутника, які здіймались на висоту п’яти поверхів до склепінчастої стелі. Звичайно ж, звідти їм буде видно сад.

Вони заглибились у приміщення приблизно на десять футів і почали шукати південну стіну, аж тут зрозуміли, що потрібного їм виходу немає. Вони потрапили у величезний глухий кут.

Скрип важких дверей позаду змусив їх обернутися. Двері, грюкнувши, зачинилися, клацнув замок, а спиною до дверей стояв чоловік і спокійно цілився в них з маленького револьвера.

Він був огрядний і спирався на алюмінієві милиці.

На якусь мить Ленґдону здалося, ніби він марить.

То був Лью Тібінґ.

Розділ 77

Сер Лью Тібінґ міг бачити, наскільки Роберт Ленґдон і Софі Неве шоковані його зрадою, коли він навів на них дуло револьвера.

— Друзі мої, — сказав він, — відтоді, як ви завітали до мого дому минулої ночі, я робив усе, що було в моїх силах, аби вберегти вас від неприємностей. Я ніколи не збирався втягати вас у ці справи. Ви самі прийшли в мій дім. Це ви шукали мене.

— Лью, — нарешті зміг вимовити Ленґдон, — що ви робите? Ми думали, у вас проблеми. Ми поспішали сюди вам на допомогу!

— Я й розраховував, що ви так учините, — сказав він. — Я так багато хотів сказати вам обом… ви ще багато чого не розумієте.

Приголомшені Ленґдон і Софі, здається, не могли відвести очей від наведеного на них револьвера.

— Це просто для того, щоб зараз ви були уважнішими, — сказав Тібінґ. — Якби я справді хотів прибрати вас, ви вже були б мертві. Але я людина честі, і я поклявся всім, чим можна, жертвувати лише тими, хто зрадив Грааль.

— Про що ви? — спитав Ленґдон. — Зрадили Грааль?

— Я з’ясував жахливу річ, — сказав Тібінґ, зітхнувши. — Я розібрався, чому документи Сангрил так і не були явлені світові. Я довідався, що Пріорат вирішив не розкривати правди… тому й нічого не сталося, коли ми підійшли до Кінця днів.

Ленґдон хотів заперечити.

— На Пріорат, — продовжував Тібінґ, — було покладено священний обов’язок розповісти правду. Відкрити документи Сангрил, коли настане Кінець днів. Протягом століть такі люди, як да Вінчі, Боттічеллі й Ньютон, ризикували всім, щоб захистити документи й виконати свій обов’язок. А тепер, коли настав остаточний момент істини, Жак Соньєр змінив свою думку. Чоловік, на якого було покладено найвищу відповідальність за всю історію християнства, відмовився від свого обов’язку. Він вирішив, ніби ще не настав час, — Тібінґ обернувся до Софі. — Він став не гідним Грааля. Він став не гідним Пріорату. Він зрадив пам’ять усіх, хто працював, щоб цей момент став можливим.

— Ви, — вигукнула Софі, кидаючи на нього гнівний погляд своїх зелених очей, бо зараз багато чого збагнула, — ви один з тих, хто відповідальний за вбивство мого діда?

Тібінґ знущально засміявся.

— Ваш дід зі своїми сенешалями зрадили Грааль, — його голос був безжальний, — ваш дід продався церкві. Вони тиснули на нього, щоб він не розкрив правди.

Софі похитала головою.

— Церква не мала ніякого впливу на мого діда!

Тібінґ голосно засміявся.

— Моя люба, у церкви є двотисячолітній досвід тиску на тих, хто погрожує викрити її брехню. Ще від часів імператора Константина, від самого народження християнства, церква успішно приховувала правду про Марію Магдалину та Ісуса. Нікого не здивує, що вони знайшли спосіб і далі тримати світ у невігластві, — він зробив паузу, щоб чіткіше прозвучали його наступні слова. — Міс Неве, ваш дід таки хотів розповісти вам правду про вашу родину.

— Звідки ви знаєте?

— Це не має значення. Дуже важливо, щоб ви зараз зрозуміли, — він тяжко зітхнув, — смерть вашої матері, батька, бабусі та брата не була випадковою.

Ці слова приголомшили Софі. Вона була не в змозі сказати щось у відповідь.

— Про що ви? — спитав Ленґдон.

— Роберте, це пояснює все. Всі частинки сходяться. Історія повторюється. Церква стає вбивцею, коли йдеться про порушення мовчання про Сангрил. Перед неминучим наближенням Кінця днів Великому магістру було дано дуже чіткий меседж, коли було вбито тих, кого він любив. Сидіть тихо, бо наступними будете ви або Софі.

— То була автомобільна аварія, — затинаючись, вимовила Софі, відчувши всередині давній біль її дитинства. — Нещасний випадок!

— Цю історію вам розповідали, щоб захистити вас, — сказав Тібінґ. — Дивіться, лише двоє членів родини лишилися живими: Великий магістр Пріорату Сіону та його єдина онука — ідеальна пара, щоб церква могла контролювати всю організацію. Можете тільки уявити собі, у якому страхові тримала церква вашого діда всі ці роки, погрожуючи вбити вас, якщо він насмілиться відкрити таємницю Сангрил, погрожуючи довести до кінця почату справу, якщо Соньєр не переконає Пріорат переглянути давню обітницю.

— Лью, — заперечив Ленґдон, — у вас немає доказів, що церква має стосунок до цих смертей або що вона вплинула на рішення Пріорату мовчати.

— Доказів? — рішуче відповів Тібінґ. — Яких вам іще треба доказів? Нове тисячоліття настало, а світ так і перебуває в незнанні! Цього вам не досить?

А Софі чула інший голос, який звучав відлунням слів Тібінґа: «Софі, я маю розповісти тобі правду про твою родину». Вона збагнула, що вся тремтить. Чи не це хотів розповісти їй дідусь? Те, що їхню родину винищують? Справді, що їй відомо про загибель рідних? Лише якісь уривчасті деталі. Навіть повідомлення в газетах були якісь незрозумілі. Вона зараз згадала, як сильно піклувався про неї дідусь, як не любив ніколи залишати її саму, коли вона була маленькою. Навіть коли Софі стала старшою, вже навчалась в університеті, вона відчувала, що дідусь стежить за нею.

— У вас є підозра, що на Соньєра тиснули, — сказав Ленґдон, недовірливо поглядаючи на Тібінґа, — і тому ви вирішили вбити його?

— Не я спускав курок, — сказав Тібінґ. — Соньєр тепер вільний від ганьби, що не виконав свій священний обов’язок. А ми маємо за нього виконати те, що було покладено на нього, виправити його жахливу помилку. Всі ми троє. Маємо діяти разом.

— І як ви могли навіть подумати, що ми допомагатимемо вам? — мовила Софі.

— Тому що, моя люба, саме ви є причиною, чому Пріорат не явив світові документи. Любов вашого дідуся до вас не дала йому відповісти на виклик церкви. Це паралізувало його. Він не міг пояснити правди, бо ви пішли від нього, ще більше зв’язавши йому руки, змусивши його вичікувати. Тепер ви зобов’язані розповісти світові правду. Ви маєте зробити це в пам’ять про свого діда.

Хоча в голові Ленґдона шумів цілий потік різноманітних запитань, він знав, що зараз має значення лише одне: врятувати Софі. Здавалося, вона вся тремтить. Церква знищила її родину, щоб Пріорат мовчав? Ленґдон був упевнений, що сучасна церква не вбиває людей. Цьому має бути якесь інше пояснення.

— Нехай Софі піде, — твердо сказав він, не відводячи очей від Лью, — а ми з вами поговоримо віч-на-віч.

Тібінґ неприродно засміявся.

— Боюся, я не можу настільки повірити вам. Однак я можу запропонувати це.

Він повністю сперся на милиці, не відводячи револьвера від Софі, витяг наріжний камінь з кишені й, хитаючись, простягнув його Ленґдону.

— Знак довіри, Роберте.

Роберт не поворухнувся. «Лью віддає нам наріжний камінь?»

— Візьміть його, — сказав Тібінґ, якось дивно простягаючи його Ленґдону.

Ленґдон міг уявити лише одну причину, з якої Тібінґ міг повернути його.

— Ви вже відкрили його. І витягли мапу.

Тібінґ похитав головою.

— Роберте, якби я розкрив загадку наріжного каменя, я б зник і шукав Грааль сам, а вас би від усього цього усунув. Ні, я не знаю відповіді. У цьому чесно зізнаюся. Справжній лицар уміє бути смиренним перед Граалем. Він навчився слухатися тих знаків, які перед ним. Коли я побачив, що ви входите до абатства, я зрозумів: вас привела сюди одна причина. Допомогти. Я не шукаю особистої слави. Я служу значно вищому господарю, ніж власна гординя: Істині. Людство заслуговує знати правду. Грааль поєднав нас, і тепер він закликає, щоб його знайшли. Ми маємо поєднати зусилля.

Попри всі слова про співпрацю й довіру, револьвер Тібінґа був наведений на Софі й Ленґдона, коли ті наблизились до нього і взяли холодний мармуровий циліндр. Коли Ленґдон схопив його і відступив назад, у циліндрі забулькав оцет. Код так і не було набрано, тож криптекс лишався заблокованим.

Ленґдон глянув на Тібінґа.

— А може, я прямо зараз розіб’ю його?

Цього разу сміх Тібінґа був моторошний.

— Я мав би зрозуміти, що ваша погроза розбити його в церкві Темпл була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи не розіб’є наріжний камінь. Ви історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ від двотисячолітньої історії, втрачений ключ Сангрил. Ви можете відчути душі всіх лицарів, спалених живцем, які охороняли таємниці. То невже вони загинули намарно? Ні, ви доведете, що їхня жертва не була даремною. Ви поповните ряди тих, ким ви захоплюєтесь, — да Вінчі, Боттічеллі, Ньютон — кожен з яких був би щасливий зараз бути на вашому місці. Вміст наріжного каменя волає до нас. Благає вивільнити його. Час настав. Сама доля привела нас до цього моменту.

— Нічим не можу допомогти вам, Лью. Я поняття не маю, як це відкривається. Я дивився на могилу Ньютона якусь хвилину. І навіть якби я знав пароль… — Ленґдон замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ви б не сказали його мені? — зітхнув Тібінґ. — Я розчарований і здивований, Роберте, що ви не розумієте, до якої міри ви є моїм боржником. Мені було б значно легше, якби ми з Ремі просто прибрали вас, коли ви завітали до Шато Війєт. Натомість я ризикнув усім, повівся, як людина шляхетна.

— У цьому теж ваша шляхетність? — спитав Ленґдон, киваючи на револьвер.

— Це помилка Соньєра, — сказав Тібінґ, — він та його сенешалі брехали Сайласу — так, чернець-альбінос був саме тим, хто спускав курок. Але чи міг я уявити собі, що Великий магістр обдурить мене і заповість наріжний камінь своїй онуці, з якою не спілкувався, — Тібінґ презирливо глянув на Софі, а потім знову перевів погляд на Ленґдона. — На щастя, Роберте, те, що вас підключили, врятувало мене. Наріжний камінь міг навіки лишитися замкненим у тому банку, але все вийшло значно краще: ви пішли туди, взяли його і принесли прямо мені додому.

Тепер Тібінґ виглядав вельми задоволеним:

— Коли я довідався, що Соньєр, умираючи, залишив вам послання, я мав підозру, що ви можете прийти прямо до мене. Той факт, що все сталося саме так, що ви принесли наріжний камінь у мої спраглі руки, може служити доказом: моя справа справедлива.

— Що? — вжахнувся Ленґдон.

— Передбачалося, що втрутиться Сайлас і викраде наріжний камінь із Шато Війєт — не зашкодивши вам і не видавши моєї причетності. Одначе, побачивши химерну природу кодів Соньєра, я вирішив підключити вас обох до пошуку на довший період. Я міг змусити Сайласа вкрасти наріжний камінь дещо згодом, коли знатиму достатньо, щоб давати раду самому.

— У церкві Темпл, — вимовила Софі, і її тон видав презирство до зрадника.

«Усе потроху прояснюється», — подумав Тібінґ. Церква Темпл була ідеальним місцем, і Ремі чітко наказали: стій подалі, щоб тебе не бачили, поки Сайлас відбиратиме наріжний камінь. На жаль, Ленґдон погрожував розбити камінь об підлогу церкви, і це спонукало Ремі запанікувати. «Якби Ремі не видав себе, — сумно подумав Тібінґ. — Ремі був єдиним, хто знав мене в обличчя, і він розкрив себе!»

На щастя, чернець Сайлас не знав, ким насправді є Тібінґ, тож його можна було легко дурити, коли він допомагав Ремі взяти його в церкві «заручником», а вже потім посадити на передньому сидінні «ягуара», поки Ремі удавав, ніби зв’язував Тібінґа на задньому сидінні лімузина. Тільки-но було опущено розділювач, як Тібінґ зміг подзвонити Сайласу на перше сидіння, імітуючи французький акцент Учителя, і спрямувати його до «Opus Dei». А потім анонімний дзвінок до поліції, і цього досить, щоб усунути альбіноса з театру подій.

Один непотрібний кінець обрубано.

З іншим непотрібним кінцем було важче. Це Ремі.

Ремі був дуже відповідальним. Але пошук Грааля вимагає жертв. Тож з’явилась пляшка, трохи коньяку і бляшанка арахісу: знаючи про алергію Ремі, все можна було владнати просто.

Вестмінстерське абатство було неподалік, і хоча на кільця на ногах Тібінґа, його милиці та револьвер зреагував металошукач, охоронець на варті не знав, як йому повестися. Просити інваліда зняти кільця з ніг і повзти під рамою? До того ж Тібінґ показав їм посвідчення, що він є Knight of the Realm, лицарем. Бідні службовці просто з ніг падали, щоб догодити йому.

— Друзі мої, mes amis, — сказав Тібінґ бездоганною французькою, усміхаючись, — vous ne trouvez pas le Saint-Graal; c’est le Saint-Graal qui vous trouve. Не ви знайдете Святий Грааль — Святий Грааль сам знайде вас. Ясніше не скажеш про спільність наших шляхів. Нас поєднав Грааль.

Мовчання у відповідь.

Він перейшов на шепіт.

— Послухайте! Невже ви не чуєте? Грааль промовляє до нас через століття. Він благає нас врятувати його від примх Пріорату. Благаю вас обох не проґавити цю можливість. Можливо, наразі більш ніде нема таких людей, крім нас трьох, здатних дібрати останній пароль і відкрити криптекс. — Тібінґ на мить замовк, його очі горіли. — Ми маємо поклястися одне одному. Дати лицарську клятву розкрити правду і розповісти її світові.

— Я ніколи не дам клятви убивці свого діда. Хіба що клятву зробити все можливе, щоб побачити вас у в’язниці, — сказала Софі металевим тоном.

— Шкода, що ви так налаштовані, мадемуазель. — Тібінґ обернувся і спрямував револьвера на Ленґдона: — А ви, Роберте? Ви зі мною… чи проти мене?

Розділ 78

Тіло єпископа Мануеля Арінґароси витерпіло багато різного болю, але пекучий біль від кулі, яка поранила його груди, був особливо глибоким і нестерпним. Було поранено не його плоть… а можна сказати, душу.

Він розплющив очі, намагаючись щось побачити, але дощ, який лився на обличчя, заважав. «Де я?» Він міг відчути, що його тримали сильні руки, які несли його безвільне тіло, як ганчір’яну ляльку, а його чорна сутана звисала вниз.

Піднявши втомлену руку, він протер очі й побачив, що ніс його Сайлас. Величезний альбінос із усіх сил тяг його темною вулицею, кликав лікаря, і в його голосі відлунювала агонія. По його білому вимазаному кров’ю обличчю текли сльози.

— Мій сину, — шепотів Арінґароса, — тобі боляче.

Сайлас глянув на нього, його обличчя було спотворено мукою.

— Я такий винний, отче, — він, здавалося, не міг говорити від болю.

— Ні, Сайласе, — відповів Арінґароса, — це я маю просити в тебе вибачення. Це моя вина. Ти і я були обдурені…

Єпископ згадав недавні події. Іспанію. Його скромні починання, будівництво невеличкої католицької церкви в Ов’єдо разом із Сайласом. А потім Нью-Йорк, де він проголосив славу Господа, будуючи резиденцію «Opus Dei» вже там.

П’ять місяців тому Арінґароса отримав розпачливі новини. Він пригадує із усіма подробицями зустріч у Кастель-Гандольфо, яка змінила його життя.

Він увійшов до Астрономічної бібліотеки із високо піднятою головою, готовий до похвали за свою роботу, яка полягала в підтримці й промоції католицтва в Америці.

Але присутні були лише троє.

Ватиканський секретар — людина, відповідальна за правничі питання папи. Огрядний. Суворий.

Два високопоставлених італійських кардинали. Самовдоволені. Набундючені.

— Що відбувається? — спантеличено спитав Арінґароса.

Секретар потис руку Арінґаросі та вказав на стілець навпроти.

— Будь ласка, сідайте.

Арінґароса сів, відчуваючи недобре.

— Не знаю, як сказати це делікатно, — сказав секретар, — тож говоритиму прямо про причини, чому вас запросили.

— Гаразд. Говоріть прямо.

— Як ви добре знаєте, — сказав секретар, — Його святість та інші в Римі останнім часом занепокоєні тим, що з церквою пов’язують висвітлення в медіа сумнівної діяльності «Opus Dei».

Арінґароса вмить відчув, як його охопив гнів.

— Хочу запевнити вас, — швидко додав секретар, — що Його святість не збирається нічого міняти у вашому єпископстві.

«Сподіваюся, що ні!»

— Тоді навіщо я тут?

Огрядний чоловік зітхнув.

— Єпископе, не певен, що зможу висловитись делікатно, тож кажу прямо. Два дні тому рада секретарів Ватикану одноголосно проголосувала за те, щоб позбавити «Opus Dei» благословення Ватикану.

Арінґароса був певен, що він чогось недочув.

— Перепрошую? Рада секретарів, група Ватикану, відповідальна за справи Святого Престолу, проголосувала за те, щоб позбавити «Opus Dei» підтримки?

— Коротко кажучи, відтепер «Opus Dei» більше не буде вважатися частиною офіційної католицької церкви. Ви будете незалежною церквою. Святий Престол відмежовується від вас. Його святість погодився, тож ми готуємо офіційні папери.

— Але це… неможливо.

— Навпаки, це цілком можливо. І необхідно. Його святість не схвалює деяких практик «Opus Dei», — він зробив паузу. — І вашої політики стосовно жінок. Якщо чесно, «Opus Dei» починає непокоїти.

Єпископ Арінґароса стояв, приголомшений.

— Непокоїти? Та «Opus Dei» — то єдина католицька організація, лави якої зростають! У нас одинадцять тисяч священиків!

— Це правда. І це також непокоїть.

Арінґароса схопився на ноги.

— Спитайте Його святість, чи непокоїла «Opus Dei» тоді, коли у 1982 році ми допомогли банку Ватикану!

— Ватикан завжди буде вдячний вам за це, — миролюбно сказав секретар, — і зараз серед нас є думка, що саме ця ваша… шляхетність… була єдиною причиною, чому вам була дарована офіційна підтримка.

— Це неправда! — Арінґароса був глибоко ображений.

— Хай там як, ми плануємо діяти сумлінно і законно. Відділяючи вас, ми плануємо відшкодувати вам гроші у п’ять траншів.

— Ви хочете відкупитися від мене? — спитав Арінґароса. — Заплатити мені, щоб я спокійно собі пішов? — Він обперся на стіл, глянув в обличчя кардиналів і підвищив голос: — Чи вас цікавить, чому католики залишають церкву? Гляньте навколо себе. Люди втратили повагу. Строгість віри втрачена. Це стало більше схоже на шведський стіл! Пости, сповіді, причастя, хрещення, свята меса — можна взяти на вибір. Яке духовне пастирство пропонує церква?

— Закони третього століття, — сказав кардинал, — не можна застосовувати до сучасних послідовників Христа.

— Але в «Opus Dei» вони працюють!

— Єпископе Арінґароса, — рішуче сказав секретар, — пам’ятаючи про ваші добрі стосунки із попереднім папою, Його святість дає «Opus Dei» шість місяців, щоб добровільно розірвати стосунки з Ватиканом. Я пропоную вам публічно оголосити про своє бажання заснувати власну християнську організацію.

— Відмовляюсь! — вигукнув Арінґароса. — І я скажу про це папі безпосередньо!

— Боюся, Його святість більше не зустрічатиметься з вами, — секретар продовжував, не ховаючи очей, — Бог дає, Бог і відбирає.

Арінґароса ішов із цієї зустрічі, хитаючись, ошелешений і наляканий, боячись за майбутнє християнської віри. Але все змінилося, коли через кілька тижнів відбулася телефонна розмова.

Співрозмовник говорив французькою і представився як Учитель. Він сказав, що знає про плани Ватикану позбавити «Opus Dei» своєї підтримки.

— У мене всюди є вуха, єпископе, — шепотів Учитель, — і за допомогою цих вух я здобув деяке знання. З вашою допомогою я зможу розкрити, де ховають священну реліквію, яка принесе вам величезну владу… достатню, щоб Ватикан схилився перед вами. Владу, достатню, щоб врятувати віру. Не лише для «Opus Dei». А для всіх нас.

Бог відбирає, Бог і дає. Для єпископа Арінґароси засяяв переможний промінь надії.

— Розкажіть мені про свій план.

Єпископ був непритомний, коли його доставили до лікарні Святої Марії. Лікар, який допомагав альбіносу покласти на ноші єпископа, що марив, помацав його пульс і дуже засмутився.

— Він втратив стільки крові. Я маю великі сумніви.

В очах єпископа блиснув вогник, і він на мить зібрався з силами і глянув на Сайласа.

— Сину мій…

У Сайласа в душі кипів гнів.

— Отче, я знайду того, хто обдурив нас, і я вб’ю його.

Арінґароса похитав головою й сумно глянув на нього.

— Сайласе… якщо ти нічого не навчився від мене, прошу… запам’ятай це, — він узяв альбіноса за руку й міцно стиснув її: — Прощення — то найбільший Божий дар.

— Але, отче…

Арінґароса заплющив очі.

— Сайласе, ти повинен молитися.

Розділ 79

«Роберте, то ви зі мною чи проти мене?» Слова королівського історика озивалися луною в голові Ленґдона.

Тут не могло бути однозначної відповіді, Лнгдон знав це. Сказати «так» означало зрадити Софі. А скажеш «ні» — то в Тібінґа не буде іншого вибору, як підстрелити їх обох.

Ленґдон вирішив балансувати десь посередині між «так» і «ні».

Тиша.

Дивлячись на криптекс, який він тримав у своїх руках, Ленґдон вирішив потроху віддалитися. Не піднімаючи очей, він відступив назад, углибину величезної порожньої зали. На нейтральну територію. Він сподівався, що його зосередження на криптексі означатиме для Тібінґа, ніби співпраця можлива, а його мовчання буде знаком для Софі, що він не покинув її.

Замислитись, подумати — саме цього Тібінґ хотів від нього. «Саме тому він і дав мені криптекс. Щоб я відчув важливість свого рішення. Якщо я дістануся до мапи, Тібінґ буде торгуватися», — сказав він собі, повільно рушивши залою і згадуючи численні астрономічні образи з могили Ньютона.

Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі.

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Він повільно рушив до високих вікон, шукаючи якусь підказку в малюнках вітражів. Але нічого не знаходив.

«Постав себе на місце Соньєра». Він думав і дивився у вікно, яке виходило у Коледж-Гарден. Яка куля, на думку Соньєра, мала б бути на могилі Ньютона? Соньєр не був людиною науки. Його захоплення — гуманітарна сфера: мистецтво, історія. «Священне жіноче… чаша… Троянда, Роза… зневажена Марія Магдалина… занепад богинь… Святий Грааль… У лоні сім’я в ній лежить…»

Легенда нерідко зображала Грааль як жорстоку коханку, яка танцює десь у тіні, невидима, і шепоче тобі на вухо, спокушаючи зробити ще один крок, а потім сама зникає в імлі. Дивлячись на те, як ворушаться дерева Коледж-Гарден, Ленґдон відчув грайливу присутність Грааля. Усюди були його знаки. Ніби насміхаючись, визирало з туману гілля найстарішої в Британії яблуні, пишно вкритої квітками з п’яти пелюсток, які випромінювали тепло планети Венери. Зараз богиня була садом. Вона танцювала під дощем, співала старовинних пісень, визираючи з-за гілля, вкритого пуп’янками, ніби щоб нагадати Ленґдону, що плід знання для нього недосяжний.

А в протилежному кінці зали сер Лью Тібінґ упевнено дивився, як Ленґдон, наче зачаклований, визирав з вікна.

«Усе саме так, як я сподівався, — думав Тібінґ. — Він погодиться». Він тепер підозрював, що Ленґдон уже міг знайти ключ до таємниці Грааля: не випадково Тібінґ ввів у дію свій план саме тої ночі, коли Ленґдон був у Парижі і в нього була домовленість про зустріч із Жаком Соньєром. Тібінґ, підслуховуючи куратора, був певен, що його велике бажання зустрітися з Ленґдоном віч-на-віч було продиктовано одним: Ленґдон наштовхнувся на щось таке, оприлюднення чого Соньєр міг боятися.

Тібінґ згадав, як легко йому все вдалося. «Я володію достовірною інформацією про найглибші страхи Соньєра». Вчора в обід Сайлас зателефонував куратору, прикинувшись переляканим священиком, якій щойно почув моторошне зізнання від члена своєї парафії. Звичайно ж, він має зберігати таємницю сповіді, то святий обов’язок. Але в цьому випадку…

— Мсьє Соньєр, перепрошую, але я маю поговорити з вами. Я щойно висповідав людину, яка зізналась, що вбила членів вашої родини.

Соньєр був вражений, проте обережний.

— Моя родина загинула в результаті нещасного випадку, — сказав він. — Висновок поліції однозначний.

— Так, автомобільна аварія, — закинув гачок Сайлас. — Чоловік, з яким я розмовляв, зізнався, що він влаштував так, щоб їхня машина впала в ріку.

Соньєр мовчав.

— Мсьє Соньєр, я б ніколи не зателефонував вам і не порушив таємниці сповіді, якби той чоловік не сказав таке, що змусило мене боятися за вас. Також той чоловік згадав вашу онуку Софі.

Згадка про Софі дала потрібний результат. Куратор піддався на провокацію. Він негайно призначив Сайласу зустріч у найбезпечнішому з відомих йому місць, а саме у своєму кабінеті в Луврі. Потім зателефонував Софі, щоб попередити, що їй загрожує небезпека. І вмить забув про домовленість із Ленґдоном.

— Він не відкриє його для вас, — сказала Софі, холодно дивлячись на сера Лью, — навіть якщо зможе.

Цієї самої миті Ленґдон обернувся від вікна.

— Могила, — сказав він, раптом обернувшись до них. — Я знаю, де шукати на могилі Ньютона. Так, гадаю, я можу знайти пароль.

У Тібінґа підскочило серце.

— Де, Роберте, скажіть мені!

— Роберте, ні! Ви ж не збираєтесь допомагати йому, правда? — нажахано крикнула Софі.

Ленґдон пішов до нього рішучими кроками, тримаючи криптекс перед собою.

— Ні, — твердо сказав він, дивлячись на Лью, — не скажу, доки не дасте можливість їй піти.

Тібінґ спохмурнів.

— Ми так близько до мети, Роберте. Не бавтеся зі мною в ці ігри!

— Ніяких ігор, — відповів Ленґдон, — відпустіть її. А тоді я відведу вас до могили Ньютона і ми разом відкриємо криптекс.

— Я нікуди не піду, — сказала Софі, і її очі звузились від гніву. — Цей криптекс передав мені дідусь. Не вам його відкривати.

Ленґдон крутився на місці, здаючись наляканим.

— Софі, прошу вас! Ви в небезпеці. Я намагаюся допомогти вам.

— Як саме? Відкривши таємницю, захищаючи яку мій дідусь помер? Він довіряв вам, Роберте. Я довіряла вам!

— Софі, — благав Ленґдон, — прошу… ви маєте піти!

Софі похитала головою.

— Тільки якщо ви віддасте мені криптекс або розіб’єте його об підлогу.

— Що? — Ленґдон важко дихав.

— Роберте, мій дід скоріше б погодився, щоб цю таємницю було втрачено навіки, ніж побачити її в руках свого вбивці. — Софі глянула Тібінґу у вічі: — Стріляйте в мене, якщо вам треба. Я не віддам спадок мого діда.

— Дуже добре, — Тібінґ підняв револьвер.

— Ні! — вигукнув Ленґдон, піднімаючи руку й тримаючи криптекс над кам’яною підлогою. — Якщо ви так вчините, я розіб’ю це.

Тібінґ розсміявся.

— Такий блеф працює для Ремі. А не для мене. Я знаю, що ви цього не зробите.

— Ви певні?

— А ви, Роберте, — вів далі Тібінґ, — знаєте, де саме шукати на могилі?

— Знаю.

Нерішучість в очах Ленґдона блиснула лише на мить, але Лью вловив її. «Я бачу, що ви брешете. Ви поняття не маєте, де на могилі Ньютона шукати відповідь. Я тут єдиний лицар, в оточенні жалюгідних душ. Я сам розшифрую наріжний камінь».

— На знак довіри, — сказав він, відводячи дуло від Софі, — покладіть сюди наріжний камінь, і ми поговоримо.

Ленґдон зрозумів, що Тібінґ здогадався про його брехню, і знав, що буде далі. «Тільки-но я покладу криптекс, він уб’є нас обох». Він відчував, що зараз думає Софі.

«Роберте, цей чоловік не гідний Грааля. Прошу, не віддавайте криптекс йому в руки. Не має значення, якою ціною».

Кілька хвилин тому Ленґдон прийняв рішення, коли ще стояв біля вікна.

Захистити Софі.

Захистити Грааль.

Спочатку він був готовий просто кричати від безнадії. А потім критичний момент приніс йому ясність бачення. Правда перед твоїми очима, Роберте. Грааль не сміється з тебе. Свята кров кличе до себе гідних.

Він став опускати криптекс, зупинившись за кілька дюймів від кам’яної підлоги.

— Ось так, Роберте, — шепотів Тібінґ, наводячи на нього револьвер, — кладіть його сюди.

Ленґдон звів погляд до неба, до порожнечі склепіння Чептер-Хауза. А потім опустив до револьвера Тібінґа, наведеного прямо на нього.

— Мені дуже шкода, Лью.

Одним блискавичним рухом він випростався, викинув руку вперед і жбурнув криптекс прямо вгору, до височезної стелі.

Лью Тібінґ і сам не помітив, як його палець натиснув на курок, і револьвер вистрелив із неймовірним гуркотом. Ленґдон у цю мить підстрибнув угору, наче злетів, і куля черкнула по підлозі прямо біля його ніг. Одна половина єства Тібінґа лютувала і прагнула ще вистрелити, але друга, могутніша, змусила його підвести очі вгору.

Наріжний камінь!

Здається, час для Тібінґа зупинився, весь світ звузився до наріжного каменя в польоті. Він спостерігав, як той піднявся до найвищої точки… повис на мить у порожнечі, а потім ринувся вниз, усе нижче, до кам’яної підлоги.

Усі мрії й надії Тібінґа стрімко падали на землю. «Він не може розбитися об підлогу! Я маю схопити його!» Тіло Тібінґа підкорилось інстинкту. Він кинув револьвер, рвонувся вперед, і його милиці впали, коли він, простягнувши перед собою пухкі руки з наманікюреними пальцями, схопив наріжний камінь на льоту.

Та не втримавши рівноваги, Тібінґ упав разом із наріжним каменем, який він переможно стискав у руці. Ніщо не пом’якшило його падіння, і витягнуті руки, тримаючи криптекс, з усієї сили вдарилися об підлогу.

Почувся жахливий хрускіт розбитого скла.

Якусь секунду Тібінґ не міг дихати. Лежачи на холодній підлозі, він дивився на мармуровий циліндр у своїх незахищених руках і благав, щоб кислота не витікала з розбитого флакона всередині.

І лише коли в повітрі став поширюватися специфічний запах оцту, від відчув холодну рідину, яка витікала крізь диски на його долоню.

Його охопила дика паніка. Ні! Він уявляв собі папірус, який всередині роз’їдає кислота. «Роберте, ти дурень! Таємницю втрачено! Грааль не знайдуть! Усе знищено». Весь здригаючись, не знаючи, що в нього вийде, Тібінґ намагався роз’єднати половинки циліндра, маючи божевільну надію, що зможе затримати швидкоплинний проблиск історії, поки її не буде знищено назавжди. На його подив, коли він потяг за кінці криптекса, вони легко відокремилися.

Тібінґ умить зазирнув усередину. Там не було нічого, крім мокрих скалок. Ніяких роз’їдених уривків папірусу. Тібінґ закрутив криптекс і глянув на Ленґдона, потім знову на наріжний камінь. Літери більше не стояли випадково. Вони утворювали слово з п’яти літер: APPLE.

— Та куля — яблуко, яке скуштувала Єва, — холоднокровно промовив Ленґдон, — викликавши священний гнів Бога. Первородний гріх. Символ падіння священного жіночого начала. У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Тібінґ відчув, що істина буквально вбиває його своєю болючою гостротою. Та «куля», яка мала бути на могилі Ньютона, — усього лише рожеве яблуко, яке впало згори, вдарило Ньютона по голові й надихнуло на його найбільше відкриття, теорію гравітації. Плід його праці. Рожева плоть із сіменем в утробі!

— Роберте! — Тібінґ захлинався і затинався. — Ви відкрили це! А де ж мапа?

Не моргнувши, Ленґдон засунув руку в нагрудну кишеню свого плаща і обережно вийняв тонкий згорнутий папірус. Він розгорнув сувій буквально за кілька ярдів від того місця, де лежав Тібінґ, і глянув на нього. І на його обличчі з’явилася загадкова усмішка.

«Він знає!» Усім серцем Тібінґ прагнув цього знання. Мрія всього його життя була поряд.

— Скажіть мені, — благав він, — будь ласка! О, Боже! Ще не пізно!

Коли в коридорі, який вів до Чептер-Хауза, пролунав тупіт важких кроків, Ленґдон спокійно скрутив папірус і поклав його назад до кишені.

— Ні! — кричав Тібінґ, марно намагаючись підвестися.

І тут двері відчинилися і влетів Безу Фаш, неначе бик на арену, зі сповненими люттю очима, шукаючи свою мету: Лью Тібінґа, який зараз, безпорадний, лежав на підлозі. Фаш витяг наган з кобури й обернувся до Софі.

— Агенте Неве, я радий, що ви й містер Ленґдон у безпеці.

За Фашем увірвалися британські поліцейські, схопили безпомічного в’язня й одягли на нього наручники.

Софі була приголомшена.

— Як ви знайшли нас?

Фаш вказав на Тібінґа:

— Він показав своє посвідчення особи, коли заходив до абатства. Тільки-но охоронці почули повідомлення поліції, що ми шукаємо його, вони дали нам знати.

— Там, у кишені в Ленґдона, — кричав Тібінґ, як божевільний, — мапа Святого Грааля.

Коли його підняли, щоб винести, він став опиратися і заволав:

— Роберте! Скажіть мені, де його заховано!

Проходячи повз нього, Ленґдон глянув йому прямо у вічі.

— Лише достойні знаходять Грааль. Ви ж самі мене цього вчили.

Розділ 80

Туман упав на парк Кенсінгтон-Гарденс, коли Сайлас пошкандибав у тихий закуток, щоб його ніхто не бачив. Ставши навколішки на мокрій траві, він відчував теплі струмені крові, яка витікала з рани між його ребер.

У густому тумані йому здалося, ніби він на небі. Піднявши в молитві свої закривавлені руки, він дивився, як краплі дощу пестять його пальці, відмиваючи їх знову добіла. Дощ став битися дужче об його спину і плечі, і йому здалося, ніби все тіло потроху зникає в імлі.

«Я привид».

Біля нього прошумів вітерець, принісши вологий земляний дух новго життя. Кожною клітиною свого пораненого тіла Сайлас молився. Він молив прощення. Молив милосердя. І перш за все він молився за свого наставника, єпископа Арінґаросу, щоб Господь не забирав його раніше, ніж прийде час: «Йому ще треба стільки всього зробити на землі».

Туман клубочився навколо нього, і Сайлас відчув себе таким легким, що йому здалося, ніби ці пасма зможуть його підняти. Заплющуючи очі, він прочитав відхідну молитву.

А з туману голос Мануеля Арінґароси шепотів йому:

«Наш Творець — то добрий і милосердний Бог».

Біль Сайласа нарешті почав притлумлюватись, і він знав, що єпископ мав рацію.

Розділ 81

Уже вечоріло, коли в Лондоні сонце пробилося крізь хмари і місто почало просихати. Безу Фаш почувався виснаженим, вийшовши з кімнати для допитів, тому викликав таксі. Сер Лью Тібінґ наполегливо твердив про свою невинність, але з його бундючних тирад про Святий Грааль, таємні документи та загадкове братство Фаш зробив висновок, що хитрий історик просто готує ґрунт для своїх адвокатів, які, відповідаючи на звинувачення, побудують захист на його психічному розладі.

«Аякже, — подумав Фаш, — божевільний він». Тібінґ зі своїм психічним розладом виявив неабияку винахідливість, продумуючи кожен крок плану свого захисту.

Він зумів підключити і Ватикан, і «Opus Dei» — дві організації, які виявилися абсолютно невинними.

А всю брудну роботу Тібінґа виконали, самі того не усвідомлюючи, чернець-фанатик і відчайдушний єпископ.

Виявивши нечувані здібності, Тібінґ встановив електронні системи прослуховування в такому місці свого маєтку, куди людина з поліомієлітом дістатися не могла, — на другому поверсі комори, куди вела лише приставна драбина. Тож спостереження міг вести лише його мажордом Ремі, єдина людина, яка знала, чим займався Тібінґ, і яка дуже вчасно померла в результаті алергічної реакції.

Інформація, яка надійшла від Колле з Шато Війєт, давала змогу виснувати, що винахідливість Тібінґа була такою вправною, що й сам Фаш міг повчитися в нього. Щоб підкинути «жучки» до найповажніших паризьких офісів, британський історик скористався досвідом давніх греків, відомим під назвою «троянський кінь».

Тим, хто становив для нього інтерес, Тібінґ робив щедрі подарунки у вигляді творів мистецтва, інші, нічого не підозрюючи, купували їх разом із вмонтованими жучками на аукціонах, де їх виставляв сер Лью Тібінґ.

Зі Соньєром було інакше: куратор отримав запрошення на вечерю до Шато Війєт, щоб обговорити можливості відкриття нового «крила да Вінчі» в Луврі за сприяння Тібінґа. Запрошення містило невеличкий постскриптум, у якому було висловлено захоплення лицарем-роботом, якого Соньєр, як кажуть, зібрав за кресленнями да Вінчі. «Привезіть його на вечерю», — попросив Тібінґ. Соньєр так і зробив, і Ремі Легалудек встиг, поки господар відволікав гостя, ввести в нього «жучка».

І тепер, сидячи на задньому сидінні таксі, Фаш заплющив очі. «Перед поверненням до Парижа я маю зробити ще одну річ».

Післяопераційна палата лікарні Святої Марії була залита сонцем.

— Ви вразили нас усіх, — медсестра усміхалась йому, — це було просто чудо.

Єпископ Арінґароса ледь усміхнувся.

— Господь оберігав мене завжди.

Коли медсестра лишила єпископа самого, він із сумом подумав про Сайласа, чиє тіло знайшли в парку.

«Сину мій, пробач мені».

Арінґароса дуже хотів, щоб Сайлас став частиною його славного плану. Однак учора ввечері капітан поліції Безу Фаш зателефонував йому і сказав, що черницю, сестру Сандрін, було вбито. Знаючи, що то він організував візит Сайласа до Сен-Сюльпіс, Арінґароса усвідомив, що справа того вечора повернула на лихе, а коли довідався ще про чотири вбивства, його жах став мукою. «Сайласе, що ти накоїв?» Не змігши зв’язатися з Учителем, Арінґароса зрозумів, що його обдурили. Використали. Єдиним способом зупинити жахливий ланцюг подій, які він сам допоміг запустити в дію, було відверто розповісти про все Фашу, людині, котра, як він з’ясував, була відданим католиком, яка пообіцяла робити все, що в її силах, аби захищати свою церкву.

Від тої миті єпископ і капітан поліції намагалися перехопити Сайласа до того, як Учитель спрямує альбіноса на нове вбивство.

Почуваючись смертельно втомленим, Арінґароса заплющив очі, слухаючи телевізійний репортаж про затримання видатного британського лицаря, сера Лью Тібінґа. Довідавшись про плани Ватикану відділити від себе «Opus Dei», Тібінґ обрав Арінґаросу ідеальним пішаком для здійснення свого плану. «Хто сліпо кинеться за Святим Граалем, як не така людина, як я, котрій нема чого втрачати? Грааль може принести безмежну владу тому, хто матиме його».

Арінґароса занадто прагнув цього, аби щось запідозрити, а ціна в двадцять мільйонів євро, яку назвав Учитель, була дрібницею, коли йшлося про те, щоб заволодіти Граалем. Знайти кошти не було проблемою: він просто забрав ті гроші, які Ватикан учора повернув «Opus Dei» у Кастель-Гандольфо. Але найбільш цинічним було те, що Тібінґ зажадав, аби йому виплатили чеками Ватикану, тож, коли раптом щось піде не за планом, усі шляхи неминуче приведуть у Рим.

— Радий, що вам краще, ваше преосвященство.

Ще від порога Арінґароса упізнав грубий голос, але зовні він уявляв чоловіка не таким — суворе, владне обличчя, зачесане назад волосся, широка шия, яка випинала з темного костюма.

— Капітан Фаш? — спитав він. Він уявляв собі цю людину дещо м’якішою.

Капітан підійшов до ліжка й поставив знайомий чорний портфель на стілець.

— Я гадаю, це ваше.

Арінґароса глянув на портфель, забитий чеками Ватикану, і вмить присоромлено відвів очі.

— Так… дякую. — Він замовк, машинально смикаючи край простирадла, а потім заговорив знову. — Капітане, я багато думав, чи можу я вас попросити про цю послугу. Ті родини в Парижі, кого Сайлас… — він зупинився, намагаючись побороти емоції. — Я розумію, що ніякі гроші не компенсують втрату, але, якщо ви будете ласкаві розділити між ними вміст цього портфеля… між родинами загиблих.

— Я подбаю, щоб ваше бажання було виконано, ваше преосвященство.

Між ними запанувала тяжка тиша.

Тим часом по телебаченню худорлявий французький поліцейський давав прес-конференцію на тлі величезного маєтку. Фаш упізнав його і став уважно слухати.

— Лейтенанте Колле, — із докором питала репортерка Бі-бі-сі, — вчора пізно ввечері ваш капітан публічно звинуватив невинних людей в убивстві. Чи вимагатимуть Роберт Ленґдон і Софі Неве моральної компенсації від поліції? Чи коштуватиме це капітану Фашу його посади?

Колле всміхнувся втомлено, але спокійно.

— Капітан Безу Фаш помиляється дуже рідко. Я ще не розмовляв з ним, але, знаючи його стиль роботи, маю підозру, що публічний розшук агента Неве та містера Ленґдона був частиною його наміру приспати пильність справжнього убивці.

Репортери обмінялися здивованими поглядами. Колле продовжував.

— Також я можу підтвердити, що вже зараз капітан успішно заарештував людину, відповідальну за жахливі убивства, і що містер Ленґдон та агент Неве обоє невинні та перебувають у безпеці.

На губах Фаша з’явилася слабка усмішка, він звернувся до Арінґароси.

— Добрий хлопець цей Колле. — Він провів рукою по чолу, пригладив волосся і обернувся до єпископа: — Ваше преосвященство, перш ніж я повернуся до Парижа, ще одна справа, вже остання. Хотів спитати вас — ваш непередбачений політ до Лондона. Ви підкупили пілота, щоб він змінив курс.

Арінґароса зовсім знітився:

— Я був у відчаї.

— Як і той пілот, коли його допитували мої люди.

Фаш сягнув до кишені й витяг звідти персня з пурпуровим аметистом у формі митри. В Арінґароси буквально потекли сльози, коли він прийняв перстень і одяг його собі на палець.

— Ви так добре поставилися до мене, — він стиснув руку Фаша, — мерсі. Дякую.

Розділ 82

Каплиця Рослін знаходиться за сім миль на південь від Единбурга, на місці старовинного храму, зведеного на честь бога Мітри. Побудована лицарями-тамплієрами в 1446 році, ця каплиця прикрашена запаморочливим поєднанням символів — юдейських, християнських, єгипетських, масонських та поганських.

Вона розташована просто на меридіані, який пролягає з півночі на південь через Гластонбері. Це лінія Рози, яка традиційно позначала острів Авалон короля Артура і вважається центральною віссю британської сакральної геометрії. Саме від цієї сакральної лінії Рози й виникла назва Рослін, що раніше вимовлялася як Розлін.

Строгі шпилі каплиці кидали довгі вечірні тіні, коли Роберт Ленґдон і Софі Неве паркували свій найнятий автомобіль на трав’янистій галявині біля підніжжя крутої гори, на якій вона стояла. Пильно вдивляючись в обриси суворої будівлі на тлі захмареного неба, Ленґдон відчув себе Алісою, яка падає головою вниз у кролячу нору, з класичної книги Льюїса Керролла «Пригоди Аліси в Країні Див». Це, певне, сон. І все одно він знав, що текст останнього послання Соньєра не міг бути іншим.

Святий Грааль під Росліном чекає.

Останню таємницю Пріорату було розкрито в тій самій формі, у якій Соньєр звертався до них на початку. У поетичній. Чотири продуманих до дрібниць рядки, які вказували, безсумнівно, саме на це місце. Вірш не лише містив саму назву: Рослін, але й посилався на характерні ознаки саме цієї каплиці.

Для Ленґдона каплиця Рослін видавалася занадто очевидним місцем. Протягом століть розповідали, що саме в цій кам’яній каплиці зберігається Святий Грааль. В останні десятиріччя про це вже не пошепки говорили, а гучно кричали, коли підземний радар виявив наявність під каплицею масивної підземної камери. І це підземне приміщення не лише тримало на собі каплицю, але й не мало ні входу, ні виходу. Археологи просили дозвіл на те, щоб порушити породу, аби дістатися до загадкової камери, але «Рослін Траст»[39] категорично заборонив будь-які розкопки в священному місці.

Рослін став місцем паломництва для мисливців за таємницями. Що ж приховував «Рослін Траст»? Науковці, які досліджували Грааль, зійшлися на думці, що Рослін — це фальшива наживка, однин із глухих кутів Пріорату, покликаних збивати з пантелику шукачів пригод.

Однак цього вечора, коли наріжний камінь Пріорату розкрив вірш, який однозначно вказував саме на це місце, Ленґдон уже не був настільки впевненим у собі. Він весь час думав і нічого не міг придумати.

«Чому ж Соньєр доклав стільки зусиль, щоб напевне привести нас саме сюди?»

Тут могла бути лише одна логічна відповідь:

«У Росліні є щось таке, чого ми ще не з’ясували».

— Роберте! — Софі стояла поряд з машиною і дивилась на нього. — Ви виходите?

Вона тримала в руках палісандрову скриньку, яку капітан Фаш повернув їм. У ній лежали обидва криптекси, складені так, як тоді, коли їх було знайдено. Папіруси з віршами були всередині.

Вхід до каплиці був скромніший, ніж очікував Ленґдон. Маленькі дерев’яні двері з двома металевими кільцями і проста дубова дощечка з написом:

РОСЛІН

Каплиця вже скоро зачинялась, і коли Ленґдон потягнув двері на себе, звідти вийшло тепле повітря, ніби старовинна будівля зітхнула в кінці довгого дня. Її склепінчастий вхід прикрашали п’ятипелюсткові квіти.

Троянди. Лоно богині.

Входячи туди разом із Софі, Ленґдон відразу знайшов очима славетний вівтар і захотів назавжди зберегти в пам’яті його образ. Хоча він дуже багато читав про химерні кам’яні оздоби Рослін, бачити їх наживо було просто неймовірно.

Один з колег Ленґдона назвав це символікою небес. Усе в каплиці було вкрито якимись символами — християнськими хрестами, юдейськими зорями, масонськими печатками, хрестами тамплієрів, рогами достатку, знаками зодіаку, рослинами, овочами, пентаграмами й розами. Лицарі-тамплієри були вправними будівничими, які спорудили свої церкви по всій Європі, але Рослін вважалася вершиною їхньої любові й віри. Майстри-каменярі не залишили жодного каменя без різьби. Каплиця Рослін була святинею всіх вірувань… усіх традицій, і передусім природи і богині.

Вівтар був порожній, хіба що трохи відвідувачів слухали екскурсію, певне останню на той день, яку проводив молодий чоловік. Він саме вів їх сходженим маршрутом, який пролягав по підлозі церкви: незримою траєкторією, яка пов’язувала шість ключових архітектурних точок всередині святилища. Багато поколінь відвідувачів пройшли прямими лініями, які поєднували ці точки, і їхні незліченні сліди накреслили на підлозі грандіозний символ:

«Зірка Давида, — подумав Ленґдон. — Ні, це не просто збіг». Також відома, як печатка Соломона, ця гексаграма була й таємним символом жерців-звіздарів.

Екскурсовод побачив новоприбулих, привітно всміхнувся їм, зробив жест, запрошуючи оглянути каплицю. Ленґдон кивнув на знак подяки і почав ходити по святилищу, а Софі завмерла біля входу, спантеличено озираючись навколо.

— Мені здається… я була тут, — сказала вона тихо.

Ленґдон був здивований.

— Але ви казали, що навіть не чули про Рослін.

— Не чула… — Вона уважно оглядала святилище, ніби щось пригадувала. — Напевне, дідусь привозив мене сюди, коли я була маленька. Не знаю. Але все це мені знайоме.

Оглядаючи приміщення, вона закивала впевненіше.

— Так, — вона вказала на передню частину святилища, — ці дві колони… Я вже бачила їх.

Ленґдон глянув на химерно витесані колони вглибині святилища. Їхнє біле різьблене мереживо, здавалося, затримало в собі червонуваті відблиски останніх сонячних променів із західного вікна. Колони, які стояли там, де зазвичай знаходиться вівтар, утворювали дивну пару. Колону ліворуч було вкрито простими вертикальними смугами, тоді як колону праворуч прикрашали химерні орнаменти з квітів.

Софі вже йшла до них.

— Так, я напевне бачила їх.

— Немає сумніву, ви бачили їх, — сказав Ленґдон, — але не обов’язково саме тут.

— Що ви маєте на увазі? — обернулась вона.

— Копії цих колон трапляються в культових спорудах по всьому світу.

— Копіювали Рослін? — скептично спитала вона.

— Ні. Копіювали саме ці колони. Пам’ятаєте, я раніше згадував, що сама по собі Рослін є копією Храму Соломона? Ці дві колони є точними копіями колон, які стояли в Соломоновому Храмі. — Ленґдон вказав на колону ліворуч: — Ця називається Боаз, або Масонська колона. А друга називається Яхін, або Колона Учня. Власне, кожен масонський храм світу має дві такі колони.

Ленґдон уже розповідав Софі про потужні історичні зв’язки між тамплієрами і сучасними масонськими таємними товариствами, а останній вірш дідуся Софі містив пряме посилання на майстрів-масонів, які прикрасили Рослін.

— Я ніколи не була в жодному масонському храмі, — сказала Софі, не відводячи очей від колон, — і все одно я майже впевнена, що бачила їх тут!

І вона озирнулась, ніби шукаючи щось іще, що допоможе їй згадати.

Інші відвідувачі вже пішли, і молодий церковник із привітною посмішкою перетнув каплицю прямо до них. То був гарний чоловік років тридцяти, який говорив із шотландським акцентом і мав волосся солом’яного кольору.

— Я вже буду зачинятися. Чи можу я вам чимось допомогти?

«А де тут Святий Грааль?» — мало не спитав Ленґдон.

— Код! — несподівано викрикнула Софі. — Тут має бути код!

Молодому церковнику сподобався її ентузіазм.

— Так, він тут, мем.

— Він на стелі, — сказала вона, обертаючись до стіни праворуч, — десь там.

— Бачу, ви у капиці Росліні не вперше, — усміхнувся він.

«Код», — подумав Ленґдон. Він і забув про цю деталь. Серед усіх таємниць Рослін існувала ще й склепінчаста арка, на кожному із сотні каменів якої було вирізьблено якийсь символ, на перший погляд випадковий. Разом усе це утворювало велике шифроване послання. Дехто вірив, що воно відкриє вхід до склепу під каплицею, інші вважали, що там зашифровано правдиву легенду про Грааль. Хай там як, а люди протягом століть намагалися збагнути ці значення. І досі «Рослін Траст» пропонує щедру винагороду тому, хто зможе розгадати цю загадку, але код так і лишається таємницею.

— Радий буду показати вам.

Голос церковника завмер, тільки-но Софі дала Ленґдону потримати палісандрову скриньку, а сама, наче в якомусь трансі, рушила до склепіння з кодом. «Мій перший код». Вона вмить забула про Святий Грааль, Пріорат Сіону і всі інші таємниці минулої доби. Спогади віднесли її в давні часи. Вона згадала, що була тут, і відчула несподівану тугу.

Вона була маленькою дівчинкою… минув майже рік після загибелі її родини. Дідусь привіз її до Шотландії у відпустку. Перед поверненням до Парижа вони прийшли в каплицю Рослін. Вечоріло, і каплицю було зачинено. Але вони потрапили всередину.

— Дідусю, ми вже йдемо додому? — просилася Софі, бо втомилась.

— Скоро, люба, дуже скоро, — у його голосі звучав сум, — я маю тут зробити ще одну річ. Ти почекаєш на мене в машині?

— У тебе доросла справа?

Він кивнув.

— Я скоро. Обіцяю.

— А можна мені піти до коду на арці? Мені він сподобався.

— А не боятимешся там сама?

— Звичайно ж ні, — образилась вона, — там навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Тоді все гаразд.

І він відвів її, щоб вона й далі розглядала код на арці, який він показував їй раніше.

Софі вмить упала прямо на кам’яну підлогу, лягла на спину і стала розглядати це скупчення загадкових камінців у себе над головою.

— Я розгадаю цей код, поки ти повернешся!

— Тоді поквапся! — дідусь схилився над нею, поцілував її в чоло і вийшов у найближчі бічні двері. — Я буду тут, поряд. Лишаю двері відчиненими. Покличеш мене, як буде треба.

Він вийшов у ніжний вечірній присмерк. Софі лежала на підлозі й дивилась на код. Її повіки поважчали. За кілька хвилин символи стали нерозбірливими. А потім взагалі зникли. Коли вона прокинулась, підлога була холодною.

— Дідусю?

Відповіді не було. Підвівшись, вона обтрусилася. Бічні двері так і були відчинені, тож вона вийшла надвір. Вона побачила діда на ґанку кам’яного будинку, що стояв зовсім поряд із церквою. Він розмовляв із кимось, кого не було видно з-за причинених дверей.

— Дідусю! — покликала вона ще раз.

Дідусь обернувся, помахав їй рукою і зробив їй знак почекати хвилинку. А потім неспішно попрощався з людиною в домі й послав поцілунок причиненим дверям. Коли він підійшов до неї, в його очах стояли сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки й притис до грудей.

— О, Софі, цього року ми з тобою попрощалися навіки з багатьма людьми. Це так тяжко.

Софі згадала аварію і прощання з матір’ю, батьком, бабусею та маленьким братиком.

— А з ким іще ти попрощався навіки?

— Зі своїм дорогим другом, якого я дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І, боюся, побачу її ще дуже не скоро.

Ленґдон розглядав стіни каплиці, і йому здалося, що зараз вони знову можуть зайти в глухий кут. Хоча вірш Соньєра чітко вказував на Рослін, він не мав поняття, що їм робити, коли вони вже сюди прибули. У вірші йшлося про «лезо й чашу», яких Ленґдон не бачив ніде.

Святий Грааль під Рослін вас чекає. Де лезо й чаша вхід оберігають.

— Не хочу пхати носа, куди не слід, — сказав церковник, дивлячись на палісандрову скриньку в руках у Ленґдона, — але ця скринька… чи не міг би я спитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено розсміявся.

— Це дуже довга історія.

Молодий чоловік вагався, не в змозі відвести очей від коробки.

— Це так дивно, але в моєї бабусі є точнісінько така сама скринька для коштовностей. Так само відполірована, палісандрова, та сама троянда на кришці, навіть такі самі шарніри.

Ленґдон подумав, що молодий чоловік, скоріш за все, помиляється.

— Дві коробки можуть бути схожі, але…

Бічні двері гучно відчинилися, відкривши їхнім очам краєвиди. Софі вийшла, не сказавши ні слова, і рушила по схилу до кам’яного будинку, який стояв поблизу. Ленґдон дивився на неї. Куди вона йде? Відтоді, як вони зайшли до цієї будівлі, вона якось дивно поводиться. Він обернувся до церковника:

— Ви знаєте, що це за будинок?

Він кивнув.

— Це дім парафіяльного священика. Там живе й куратор каплиці. А також вона є й головою «Рослін Траст». Це моя бабуся.

— Ваша бабуся є головою «Рослін Траст»?

Молодий чоловік кивнув.

— Я живу з нею в цьому ж будинку, допомагаю підтримувати порядок у каплиці й воджу екскурсії, — він знизав плечима. — Я живу тут усе своє життя. Бабуся виростила мене в цьому будинку.

«Бабуся виростила мене». Ленґдон глянув на Софі, яка йшла схилом, а потім на палісандрову скриньку, яку тримав в руках. Це неможливо! Ленґдон повільно обернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, у вашої бабусі така сама скринька, як ця?

— Точнісінько така сама!

— А звідки вона в неї?

— Мій дідусь зробив її для неї. Він помер, коли я був немовлям, але бабуся часто згадує його. Вона каже, що він був майстер на всі руки. Він багато чого робив своїми руками.

Ленґдон умить побачив хитросплетіння зв’язків.

— Я наважусь спитати: а що сталося з вашими батьками?

— Вони загинули, коли я був маленьким. І дідусь у той самий день, — здивовано відповів молодий чоловік.

Серце Ленґдона почало калатати.

— То була автокатастрофа?

Церковник ошелешено відсахнувся, у його оливково-зелених очах з’явився безмежний подив.

— Так. Уся моя родина загинула в той день. Я втратив дідуся, батьків та… — він вагався, дивлячись на підлогу.

— Сестру, — сказав Ленґдон.

Кам’яний будинок на горі був саме такий, яким його запам’ятала Софі. Ставало зовсім темно, а будинок випромінював тепло і затишок. Світилися золотом вікна, з-за дверей доносився запах хліба. Коли вона підійшла зовсім близько, то почула в домі тихий плач.

Крізь скляні двері Софі побачила в передпокої літню жінку. Та стояла спиною до дверей, але Софі помітила, що вона плаче. У жінки було довге розкішне сиве волосся, яке враз викликало несподівані спогади. Наблизившись, Софі ступила на поріг і піднялась на ґанок. Жінка тримала в руках вставлений у рамку портрет чоловіка і любовно й сумно водила пальцями по його обличчю.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père.

Звичайно ж, ця жінка чула сумну новину про смерть Жака Соньєра.

Дошки рипнули під ногами Софі, жінка повільно обернулась і зустрілась очима з Софі. Софі хотіла втікати, але стояла, наче прикута. Жінка відвела очі від фотографії і рішуче наблизилась до дверей. Здавалося, цілу вічність дві жінки дивились одна на одну крізь тонку перегородку. А потім ніби здійнялась океанська хвиля, і обличчя жінки, нерішуче і недовірливе, засяяло сподіванням і, нарешті, радістю.

Вона кинулась до дверей, вибігла з дому, простягаючи руки, схопила м’якими долонями обличчя приголомшеної Софі.

— О, дороге дитя… дай мені глянути на тебе!

Хоча Софі не впізнала її, вона збагнула, хто ця жінка. Вона намагалась говорити, але не могла вимовити ні слова.

— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.

— Але… Grand-père казав, що ти… — прошепотіла задихаючись Софі.

— Я знаю, — жінка ніжно поклала руки Софі на плечі, дивлячись їй у вічі. — Ми з твоїм дідусем були змушені говорити багато різних речей. Ми робили те, що вважали правильним. Мені так сумно. Це все було лише для твоєї безпеки, принцесо.

Почувши це слово, Софі вмить згадала дідуся, який стільки років називав її принцесою. Звук його голосу, здавалося, відлунював між старовинного каміння Росліну і в таємничій порожнині під каплицею.

Жінка обняла Софі обома руками, її сльози потекли дужче.

— Твій дідусь так хотів тобі все пояснити. Але не все складалося між вами. Він весь час робив спроби. Так багато всього треба пояснити тобі, так багато, — вона знову поцілувала Софі в чоло, а потім прошепотіла їй на вухо: — Більше ніяких таємниць. Прийшов час тобі знати правду про нашу родину.

Софі з бабусею сиділи на сходинках ґанку, обнімаючись у сльозах, коли побачили, що до них через галявину крокує молодий церковник, а в його очах світяться надія і недовіра.

— Софі?

Софі кивнула крізь сльози й підвелася. Вона не знала в обличчя цього молодого чоловіка, але, тільки-но вони обнялися, відчула владу крові, яка текла в його жилах… крові, яка, як вона щойно збагнула, була в них спільною.

Коли Ленґдон підійшов до них, Софі не могла навіть уявити собі, що лише вчора ввечері вона була така самотня в цьому світі. А тепер, у незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких ледь знає, вона нарешті відчула себе вдома.

Розділ 83

На Рослін упала темрява.

Почуваючи себе геть виснаженим, Роберт Ленґдон стояв на ґанку кам’яного будинку, насолоджуючись сміхом і дружніми розмовами, які лунали з-за зашторених дверей. Втома проникала в кожну клітину його тіла.

— Ви так тихенько втекли, — озвався голос у нього за спиною.

Він обернувся. У дверях стояла бабуся Софі, і її срібне волосся сяяло в темряві ночі. Її ім’я, принаймні останні двадцять вісім років, було Марі Шовель.

Ленґдон втомлено всміхнувся:

— Подумав, що родині треба дати час поспілкуватися, — з-за вікна він міг бачити, як Софі розмовляє зі своїм братом.

Марі вийшла і стала поряд з ним.

— Містере Ленґдон, почувши про вбивство Жака, я дуже злякалась за безпеку Софі. І коли побачила її у дверях свого будинку, то відчула чи не найбільше полегшення за все своє життя. Навіть не знаю, як віддячити вам.

Ленґдон не уявляв, що він міг би сказати у відповідь. Хоча він хотів, щоб Софі й бабуся говорили наодинці, Марі запросила його приєднатися до них і вислухати те, що вона зараз розповість. «Мій чоловік завжди довіряв вам, містере Ленґдон, тож і я так само довіряю». І от Ленґдон із німим подивом тепер слухав історію покійних батьків Софі. У це неможливо повірити, але вони обоє належали до роду Меровінґів — прямих спадкоємців Марії Магдалини та Ісуса Христа. Батьки Софі, як і їхні предки, з метою безпеки змінили свої прізвища Платар і Сен-Клер. А їхні діти, як прямі спадкоємці королівської крові, перебували під пильною охороною Пріорату. Потім батьків Софі було вбито в загадковій автокатастрофі, і Пріорат був наляканий, що королівську лінію крові викрито.

— Ми з вашим дідом, — сказала Марі голосом, здавленим від болю, — повинні були прийняти серйозне рішення, тільки-но нам зателефонували. Машину ваших батьків знайшли в ріці.

Вона витерла сльози і глянула на Софі та її брата.

— Того вечора ми збиралися їхати тією машиною всі шестеро, з обома дітьми. На щастя, в останню мить наші плани помінялись, тож ваші батьки їхали самі. Ми з Жаком так і не довідалися, що сталося насправді… чи то був таки нещасний випадок.

Марі глянула на Софі.

— Ми знали, що маємо оберігати наших онуків, тож робили те, що вважали найкращим. Жак повідомив у поліцію, що твій брат і я також були в машині… мовляв, наші тіла віднесло течією. Потім нам з твоїм братом треба було заховатися з допомогою Пріорату. Жак був помітною людиною, він не міг просто так зникнути, тож він узяв собі Софі, як старшу, і вона мала лишитися в Парижі, щоб її виховував Жак, ближче до Пріорату і під його захистом.

Вона знизила голос до шепоту.

— Розділити родину — це було найважче, що ми зазнали в нашому житті. Ми з Жаком бачилися дуже рідко, завжди потай. У нас є деякі обряди, яких братство ніколи не порушує.

У цей момент Ленґдон вийшов. І, дивлячись на шпилі каплиці Рослін, не міг не думати про її нерозгадану загадку. Чи Грааль справді в Рослін? І якщо це так, що означають меч і чаша, які Соньєр згадав у своєму вірші?

Папірус Соньєра. Він знову вийняв його з криптекса, сподіваючись знайти там щось таке, чого недобачив раніше.

— Дозвольте, — сказала Марі, торкнувшись руки Ленґдона.

Марі здивовано дивилась на вірш.

— Я знаю одного чоловіка з банку в Парижі, який дуже хотів би повернути назад цю палісандрову скриньку. Андре Верне був близьким другом Жака, і Жак повністю довіряв йому. Андре все зробив би, щоб виконати прохання Жака зберегти цю скриньку.

«Навіть підстрелив би мене», — подумав Ленґдон, але вирішив промовчати, що він, напевне, зламав носа нещасному чоловікові. Думаючи про Париж, він згадав трьох сенешалів, яких також було вбито минулої ночі.

— А Пріорат? Що буде з ним?

— Коліщатка вже приведено в рух, містере Ленґдон. Братство багато чого витерпіло протягом століть, витерпить і це. Завжди є ті, хто готовий заступити загиблих.

Цього вечора Ленґдон цілком припустив, що бабуся Софі була тісно пов’язана з діяльністю Пріорату. Зрештою, серед членів Пріорату завжди були жінки. Четверо з них були навіть Великими магістрами, хоча сенешалями завжди були чоловіки-охоронці.

Ленґдон згадав про Лью Тібінґа і його слова у Вестмінстерському абатстві. Здавалося, це було цілу вічність тому.

— А чи тиснула церква на вашого чоловіка, щоб він не публікував документи Сангрил у Кінці епохи? — спитав він.

— Звичайно ж ні. Кінець днів, Кінець епох — це просто легенда, у доктрині Пріорату нема ніякої дати, коли Грааль має бути розкритим. Насправді Пріорат завжди вважав, що Грааль не буде розкрито ніколи.

— Ніколи? — спитав приголомшений Ленґдон.

— Це таємниця й очікування дива, що живить наші душі, а не сам Грааль. Краса Грааля полягає в його неземній природі, — Марі Шовель глянула на Рослін. — Для когось Грааль — це чаша, яка принесе вічне життя. Для інших це пошук документів і таємних історій. А для більшості, я підозрюю, Святий Грааль — це недосяжний скарб, який надихає, навіть у сучасному безладному світі.

— Але ж документи Сангрил лишаються захованими й історія Марії Магдалини може лишитися загубленою навіки, — сказав Ленґдон.

— Чи це насправді так? Подивіться навколо себе. Її історію розказано в мистецтві, музиці, книжках. З кожним днем усе більше. Маятник гойдається. Ми починаємо розуміти небезпеку минулого… починаємо повертати священне жіноче начало, — Марі замовкла. — Ви говорили, що пишете книгу про символи священного жіночого начала, правда?

— Так, правда.

Вона усміхнулась:

— То дописуйте її, містере Ленґдон. Проспівайте свою пісню. Світ потребує нових трубадурів.

Ленґдон замовк. «Не питай, — сказав він сам собі. — Зараз не час». Він глянув на папірус у руках Марі і знов на Рослін.

— Питайте про все, що вас цікавить, містере Ленґдон, — сказала Марі усміхаючись, — ви заслужили це право.

Ленґдон відчув збудження.

— Ви хочете знати, чи є Грааль у каплиці Рослін?

— А ви можете мені сказати про це?

Марі зітхнула з удаваним обуренням.

— І чому це чоловіки не можуть дати спокій Граалю? — Вона лукаво всміхнулась. — А чому ви думаєте, що він тут?

Ленґдон вказав на папірус у її ж руці.

— Вірш вашого чоловіка згадує саме Рослін, щоправда, ще й меч і чашу, які мають вказати на Грааль. Я не бачив там символів меча і чаші.

— Меч і чаша? — перепитала Марі. — А як саме вони виглядають?

Ленґдон відчув, що вона грається з ним, але він також включився в гру, пояснюючи символи.

Вона ніби щось пригадувала.

— Так, звичайно. Меч уособлює все чоловіче. Мені думається, його малюють десь так, правда? — Вона намалювала вказівним пальцем на своїй долоні знак:

— Так, — відповів Ленґдон.

А Марі намалювала не таке звичне, «закрите» символічне зображення меча, яке так само було відоме Ленґдону.

— А ось обернений знак, — сказала вона, малюючи знову на своїй долоні, — і це чаша, яка уособлює жіноче.

— Правильно, — сказав Ленґдон.

— А ви кажете, що з усіх багатьох сотень символів, які є в нас у каплиці Рослін, ці два ніде не з’являються?

— Я їх не бачив.

— А якщо я покажу вам їх, ви підете спати?

Ще до того, як Ленґдон щось відповів, Марі Шовель зійшла з ґанку і пішла до каплиці. Ленґдон поквапився за нею. Увійшовши в прадавню будівлю, Марі ввімкнула світло і вказала на середину підлоги святилища.

— Ось вони, містере Ленґдон. Меч і чаша.

Ленґдон дивився на затоптану підлогу й нічого не бачив.

— Але ж тут нічого…

Марі зітхнула й почала ходити вздовж славетної доріжки, протоптаної на підлозі каплиці, тій, по якій у Ленґдона на очах ходили відвідувачі цього вечора. Коли його очі побачили величезний символ, він усе ще нічого не розумів.

— Але ж це зірка Давида…

Ленґдон завмер, онімілий і спантеличений, коли нарешті второпав.

Меч і чаша. Злилися в одне.

Зірка Давида… ідеальний союз чоловічого і жіночого… Печатка Соломона… символ Святая Святих, де, як вважалося, мешкають чоловіче й жіноче начала.

Йому знадобилась хвилина, щоб знайти потрібні слова.

— У цьому вірші справді йдеться про Рослін. Усе ідеально сходиться.

Марі усміхнулась.

— Можливо.

Непевність її відповіді похитнула його впевненість.

— То Святий Грааль у камері під нами?

Вона засміялась.

— Лише в духовному сенсі. Однією з найдавніших і найповажніших місій Пріорату було повернення Грааля на його батьківщину, до Франції, де він мав би лишатися навічно. Протягом століть його возили з місця на місце, щоб убезпечити. Дуже недостойно. Коли Жак став Великим магістром, він узяв на себе обов’язок поновити історичну справедливість, повернути його до Франції та побудувати для нього спочивальню, гідну цариці.

— І він зробив це?

Тепер її обличчя стало серйозним.

— Містере Ленґдон, як куратор Фонду, я можу напевне сказати вам, що Грааль більше не в Рослін.

Ленґдон вирішив не відступати.

— Але ж вважається, що наріжний камінь вказує те місце, де Святий Грааль заховано саме зараз. Чому ж він вказує на Рослін?

— Можливо, ви хибно витлумачили значення.

— Але як можна сказати ясніше, ніж сказано тут? — спитав він. — Ми стоїмо над підземним приміщенням, позначеним мечем і чашею, під стелею із зірок, в оточенні мистецьких виробів масонів. Усе вказує на Рослін.

— Гаразд, то покажіть мені той загадковий вірш, — вона розгорнула папірус і голосно й виразно прочитала:

Святий Грааль під Рослін вас чекає, Де меч і чаша вхід охороняють. Прикрашена мистецькими дарами, Лежить під зоряними небесами.

Дочитавши, вона замовкла на кілька секунд, поки на її вустах не з’явилась усмішка здогаду:

— Ах, Жак!

Ленґдон з надією глянув на неї.

— Вам це зрозуміло?

Марі втомлено позіхнула.

— Містере Ленґдон, маю зізнатися вам. Я ніколи не була втаємничена в те, де є Грааль саме зараз. Але, звичайно ж, я була одружена із дуже впливовою людиною… і моя жіноча інтуїція дуже потужна. Щось говорить мені, що ви врешті-решт знайдете те, що шукаєте. Одного дня воно зійде до вас, — усміхнулась вона.

За дверима почулися кроки.

— Ви обоє зникли, — сказала Софі, виходячи до них.

— Я залишаю вас, — сказала бабуся, підійшовши до Софі, — на добраніч, принцесо! — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй містера Ленґдона занадто довго.

Ленґдон і Софі провели поглядом бабусю, яка повернулася до будинку з нетесаного каменю. Коли Софі глянула на нього, в її очах він побачив бурю емоцій.

— Я сподіваюся, це не кінець.

«Для нас так само», — подумав він. Ленґдон бачив, що Софі приголомшена — усе в її житті змінилося за одну ніч.

— З вами все гаразд? Чи не забагато всього відбулося?

Софі тихо всміхнулася.

— У мене є родина. Це поки головне. Як складеться далі — покаже час.

Ленґдон мовчав.

— Ви трохи побудете в нас? — спитала Софі. — Принаймні кілька днів?

Ленґдон зітхнув, бо дуже хотів би цього.

— Вам треба деякий час побути з вашою родиною, Софі. А я завтра вранці повертаюсь у Париж.

Вони обоє мовчали. А потім Софі взяла його за руку й вивела з каплиці. Вони рушили вузькою стежкою нагору. Звідти відкривалась чудова панорама шотландського краєвиду, залитого блідим місячним сяйвом, який просіювався крізь хмари, що пливли геть.

Почали з’являтися зорі, а на заході одна цятка світилась яскравіше за інші. Венера. Прадавня богиня лила на землю своє тихе рівне світло.

Епілог

Роберт Ленґдон несподівано прокинувся. Щось йому наснилося. На купальному халаті біля його ліжка була монограма: отель «Ріц» Париж. Він побачив тьмяне світло, яке пробивалося крізь жалюзі. «Зараз вечір чи ранок?» — подумав він.

Йому було тепло, він добре відпочив. Він проспав мало не дві доби поспіль. Повільно сідаючи в ліжку, він зрозумів, що розбудило його… дивовижна думка.

Чи може таке бути?

Він завмер.

Не може такого бути.

Через двадцять хвилин після швидкого освіжаючого душу він вийшов з готелю, відчуваючи збудження, яке все зростало. Він пішов на схід, потім повернув на південь і так ішов, поки не побачив те, що шукав… знамениту королівську аркаду — всю з блискучого чорного мармуру. Ідучи вздовж неї, Ленґдон уважно дивився собі під ноги. І ось він за кілька секунд знайшов те, що шукав: кілька бронзових медальйонів, втиснених у землю у вигляді ідеальної прямої лінії. Кожен з тих дисків мав п’ять дюймів у діаметрі, і на них були викарбувані літери N та S.

Північ. Південь. Nord. Sud.

Він обернувся на південь і побачив продовження лінії, утвореної медальйонами, вздовж якої він і пішов.

Вулиці Парижа, які були йому добре знайомі вже багато років, прикрашали 135 таких бронзових знаків, вмонтованих у тротуари, внутрішні дворики й проспекти, утворюючи вісь із півночі на південь, яка йде крізь місто. Він одного разу пройшов цією лінією від Сакре-Кер на північ через Сену і, нарешті, до старовинної Паризької обсерваторії. Це тоді він збагнув значущість позначеного сакрального шляху.

Перший земний меридіан.

Перша нульова довгота світу.

Древня лінія Рози-Троянди в Парижі.

А тепер Ленґдон поспішав людною вулицею, відчуваючи, що він близький до мети. Менше ніж за квартал.

Святий Грааль під Рослін вас чекає.

Осяяння приходили до нього одне з одним. Соньєр написав Рослін (Roslin) на старовинний манер… меч і чаша… могила, прикрашена мистецькими дарами.

«Чи не про це хотів поговорити зі мною Соньєр? Чи я, сам того не знаючи, розгадав правду?»

І він почав бігти, відчуваючи під своїми ногами лінію Рози, яка вела його прямо до мети. Тільки-но він увійшов до тунелю Пасажу Рішельє, його всього охопив дрож передчуття. Він знав, що в кінці тунелю знаходиться найзагадковіший паризький монумент.

Піраміда Лувру.

Мерехтить у темряві.

Він милувався нею лише якусь мить. Озирнувшись, відчув, що його ноги знову побігли незримою дорогою, накресленою старовинною лінією Рози, несучи його через двір до Каррузель дю Лувр, до величезної клумби, засадженої травою, оточеної охайно підстриженим живоплотом, — саме на цьому місці відбувалися прадавні святкування поклоніння природі, відбувалися сповнені радощів ритуали, які славили плодючість богинь.

Ленґдон відчув, ніби він потрапив в інший світ, коли зупинився серед оточеної кущами великої площі, порослої травою. Цей майданчик тепер був вшанований одним з найдивніших пам’ятників. Прямо в центрі в землю врізалась гігантська скляна піраміда, яку він побачив кілька днів тому, входячи в Лувр.

Обернена піраміда.

Схвильований Ленґдон підійшов до краю і зазирнув у підземелля Лувру, залите бурштиновим світлом. Його очі розгледіли не лише масивну перевернуту піраміду, а й те, що було прямо під нею. Там, на підлозі в кімнаті внизу, стояла невеличка конструкція… та, про яку він писав у своїй книзі.

І тут Ленґдон відчув, як у ньому пробуджується дрож відкриття. Він знову підвів очі на Лувр, і йому здалося, що величезні крила музею огортають його… зали, наповнені найкращими мистецькими творами світу.

Да Вінчі, Боттічеллі.

Прикрашена мистецькими дарами.

Усвідомлюючи диво, він усе дивися вниз крізь скло на маленьку конструкцію.

«Я маю підійти туди!»

Він повернувся з подвір’я до входу в Лувр у вигляді піраміди. Останні відвідувачі виходили з музею. Увійшовши через обертові двері, він поспішив униз спіральними сходами. Дійшовши до низу, пішов довгим тунелем, який простягався під внутрішнім двором Лувру, назад, до перевернутої піраміди.

Проминувши тунель, він опинився у великій кімнаті. Прямо перед ним висіла вістрям униз і вся мінилась сяйвом ще одна скляна піраміда — аж дух перехоплювало.

Чаша.

Ленґдон роздивився її всю від основи до вістря, яке не досягало підлоги лише на шість футів. І там, прямо під ним, стояла та невеличка конструкція.

Мініатюрна піраміда. Усього три фути заввишки. Лише одна така невеличка в колосальному комплексі.

Ленґдон у своїй майбутній книзі, пишучи про добре організовану колекцію мистецтва, присвяченого богиням, приділив деяку увагу цій скромній піраміді:

«Мініатюрна конструкція ніби виступає з підлоги, наче верхівка айсберга — пік величезного пірамідоподібного склепу, таємного підземелля, яке рветься нагору».

Дві піраміди ніби вказували одна на одну, їхні грані й осі ідеально узгоджені, їхні верхівки майже торкалися.

Чаша вгорі. Меч знизу.

Де меч і чаша вхід охороняють.

Ленґдон ніби чув слова Марі Шовель. Одного дня до вас прийде осяяння.

Він стояв під старовинною лінією Рози, Троянди, оточений творами майстрів. Чи було для Соньєра краще місце для споглядання? Лише тепер він збагнув останній рядок вірша Великого магістра. Піднявши очі до неба, він побачив угорі крізь скло величну зоряну ніч.

Лежить під зоряними небесами.

Як шепіт духів, у темряві лунали забуті слова. Пошук святого Грааля — це заклик схилити коліна перед прахом Марії Магдалини. Це довгий шлях до молитви, зверненої до зневаженої раніше.

І в ньому здійнялося благоговіння, і він опустився на коліна.

На якусь мить Роберту Ленґдону здалося, ніби він чує жіночий голос… мудрість віків… яка долинає із глибин самої землі.

Подяки

Особлива подяка за це видання для підлітків Білу Скот-Керу, Барбарі Маркус, Беверлі Горовіц, Шенону Калену, Сью Кук та всім талановитим людям із дитячої групи «Пінгвін Рендом Хауз» як у Сполучених Штатах, так і в Сполученому Королівстві.

Моєму другові та видавцеві Джесону Кауфману за його тяжку працю над цим проектом і за справжнє розуміння того, про що, власне, ця книга. І незрівнянній Гейде Ланге, невтомній шанувальниці «Коду да Вінчі», неймовірному агенту та вірному другу.

Я не в силі висловити свою вдячність винятковій команді «Даблдей» за їхню шляхетність, віру і чудове керівництво. Особлива подяка Білу Томасу та Стіву Рабіну, які від самого початку вірили в цю книгу. Слова вдячності також initial core of early in-house supporters на чолі з Майклом Пелгоном, Сюзанною Герц, Джанел Мобарг, Джекі Еверлі та Адрієною Спаркс, а також усім талановитим людям із відділу продажу «Даблдей».

За шляхетну допомогу в дослідженнях для цєї книги я б хотів подякувати Музею Лувр, Французькому міністерству культури, Проекту Гутенберг, Бібліотеці Гностичного товариства, відділу вивчення живопису та службі документації в Луврі, «Новинам католицького світу», Королівській обсерваторії Гринвіч, Товариству спадщини Лондона, Архіву Вестмінстерського абатства, Джону Пайку і Федерації американських науковців, а також п’ятьом членам «Опус Деї» (трьом чинним, двом колишнім, які розповідали як про свій позитивний, так і про негативний досвід усередині організації).

Моя подяка книгарні «Вотер-стрит» за відстеження багатьох дослідницьких книг для мене, моєму батькові, Річарду Брауну, вчителю математики й автору книжок — за його допомогу в питанні золотого перетину та послідовності Фібоначчі; Стену Пленктону, Сільві Боделок, Пітеру Макгігану, Френсіс Макайнерні, Марджі Вочтел, Андре Верне, Кену Келехеру з «Анчорбал Веб Медіа», Карі Сотек, Карін Попхем, Естер Санг, Міріам Абрамович, Вільяму Тунстол-Педое та Гріфіну Вуден-Брауну.

І, нарешті, у романі, де така увага сконцентрована на священному жіночому началі, було б великою помилкою не згадати двох неймовірних жінок мого життя. По-перше, мою матір, Конні Браун, виховательку, музикантку і рольову модель. І мою дружину, Бліс, історика мистецтва, художницю, першу читачку і, немає сумніву, дивовижну жінку, найталановитішу з усіх, кого я зустрічав.

Про автора

Ден Браун — письменник № 1 за версією «Нью-Йорк Таймс», автор романів «Код да Вінчі», «Інферно», «Втрачений символ», «Ангели й Демони», «Точка обману» та «Цифрова фортеця». Живе в Новій Англії зі своєю дружиною. Закінчив Амхерст Коледж та Філіп Ексетер Академію, де викладав англійську, а вже потім зосередився на кар’єрі письменника. Дізнайтесь про нього більше на danbrown.com. Стежте за його діяльністю на @AuthorDanBrown on Twitter.

Примітки

1

Секретні досьє (франц.). (Тут і далі прим. ред.)

(обратно)

2

Фут — британська та американська міра довжини. Дорівнює 30,48 см. (Прим. ред.)

(обратно)

3

Тут — утаємничені.

(обратно)

4

Дюйм — 2,54 см.

(обратно)

5

Пам’ятка архітектури в стилі ампір, споруджена перед палацом Тюїльрі за наказом Наполеона для увічнення його перемог у 1806–1808 роках.

(обратно)

6

Національний музей мистецтв у Парижі, де представлено переважно французький живопис, скульптуру та прикладне мистецтво 1848–1914 років. Основу експозиції становлять роботи імпресіоністів та постімпресіоністів. Відомий у першу чергу шедеврами Моне, Деґа, Ренуара, Ван Ґоґа.

(обратно)

7

Культурний центр, створений з ініціативи французького президента Жоржа Помпіду. Відкритий 1977 року. Центр включає Музей сучасного мистецтва, велику бібліотеку, концертні та виставкові зали, Інститут дослідження та координації акустики й музики.

(обратно)

8

Національна галерея Же де Пом — галерея сучасного мистецтва, художньої фотографії, відеомистецтва, експериментального й документального кіно, заснована в 1909 році. Будівлю споруджено в 1861 році за Наполеона III для курсів із французької гри в м’яч (Jeu de Paume), звідки одержала свою назву.

(обратно)

9

Мсьє Ленґдон зараз прийде. Буде у вас за кілька хвилин (франц.).

(обратно)

10

Тілець (франц.).

(обратно)

11

На карантині (франц.).

(обратно)

12

Частина музею, названа так на честь першого директора Лувру — барона Домініка Віван-Денона.

(обратно)

13

Мсьє! У жодному разі не турбуйте нас ні з якого приводу. Зрозуміло? (франц.)

(обратно)

14

Ісоп — рослина родини губоцвітих, лікувальні властивості якої відомі з давніх часів.

(обратно)

15

Тут і далі уривки зі Святого Письма у перекладі І. Огієнка.

(обратно)

16

Ярд — 91,44 см.

(обратно)

17

О, Драконів диявол! О кульгавий святий! (англ.)

(обратно)

18

Точно (франц.).

(обратно)

19

Помста (франц.).

(обратно)

20

Позначка (франц.).

(обратно)

21

«Я привид» (ісп.).

(обратно)

22

P. S. Знайти Роберта Ленґдона (англ.).

(обратно)

23

Пентакль — пентаграма, вписана в коло.

(обратно)

24

«Авіньйонські дівчата» (франц.).

(обратно)

25

Бридкі безглузді бовдури (франц.).

(обратно)

26

Дідусь (франц.).

(обратно)

27

Доброго дня, ви зателефонували Софі Неве. Наразі вона відсутня, але… (франц.)

(обратно)

28

Поліція? Так швидко? (франц.)

(обратно)

29

Я Жером Колле. Що там? (франц.)

(обратно)

30

У Британії звертання до баронета чи особи лицарського стану, а загалом в англомовних країнах — шанобливе звертання до осіб чоловічої статі. У разі вживання як титулу сер додається до імені й прізвища лицаря або тільки до імені.

(обратно)

31

Інші назви — індійський огірок, східна груша, турецький біб тощо — орнаментальна композиція, що складається з повторюваних елементів краплеподібної форми.

(обратно)

32

Перша літера слова «мatrimonio», що в перекладі з італійської означає «шлюб».

(обратно)

33

Хто ви? (франц.)

(обратно)

34

Легендарний меч короля Артура.

(обратно)

35

Чиста мова! (італ.)

(обратно)

36

Нумерарії — члени «Opus Dei», які зазвичай живуть у центрах організації та можуть навчати інших її членів.

(обратно)

37

Pope (англ.) — папа.

(обратно)

38

У запису англійською мовою Alexander Pope.

(обратно)

39

Цільовий фонд церкви Рослін.

(обратно)

Оглавление

Довідка

Код да Вінчі

  Пролог

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14

  Розділ 15

  Розділ 16

  Розділ 17

  Розділ 18

  Розділ 19

  Розділ 20

  Розділ 21

  Розділ 22

  Розділ 23

  Розділ 24

  Розділ 25

  Розділ 26

  Розділ 27

  Розділ 28

  Розділ 29

  Розділ 30

  Розділ 31

  Розділ 32

  Розділ 33

  Розділ 34

  Розділ 35

  Розділ 36

  Розділ 37

  Розділ 38

  Розділ 39

  Розділ 40

  Розділ 41

  Розділ 42

  Розділ 43

  Розділ 44

  Розділ 45

  Розділ 46

  Розділ 47

  Розділ 48

  Розділ 49

  Розділ 50

  Розділ 51

  Розділ 52

  Розділ 53

  Розділ 54

  Розділ 55

  Розділ 56

  Розділ 57

  Розділ 58

  Розділ 59

  Розділ 60

  Розділ 61

  Розділ 62

  Розділ 63

  Розділ 64

  Розділ 65

  Розділ 66

  Розділ 67

  Розділ 68

  Розділ 69

  Розділ 70

  Розділ 71

  Розділ 72

  Розділ 73

  Розділ 74

  Розділ 75

  Розділ 76

  Розділ 77

  Розділ 78

  Розділ 79

  Розділ 80

  Розділ 81

  Розділ 82

  Розділ 83

  Епілог

Подяки

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg