«Тут баба ворожила (2006)»

Тут баба ворожила (2006) (fb2) - Тут баба ворожила (2006) 845K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Паняева

Наталя Паняєва Тут баба ворожила

Сутичка в кав’ярні

Авенір Дейкало, репортер однієї з провідних київських газет, сидів у кав’ярні на Пушкінській, куди після закриття «Кулінарки» на Хрещатику перебралася вся київська богема. Він пив каву, мріючи про доповнення до неї — сто грамів коньяку, але не наважувався: на тротуарі перед кав’ярнею стояв його вірний «кінь» — скутер «Веспа» сріблястого кольору. Дейкало не хотів ризикувати з алкоголем та наражатися на інспектора ДАІ.

Стояла пізня київська осінь. Було сухо й тепло, але зранку і ввечері все частіше місто огортав туман. Авенір, користуючись сприятливою погодою, волів їздити на скутері, а не в метро. Він тяжко зітхав, думаючи про зиму, коли доведеться поставити «Веспу» до гаража. Хоча Авенірові було дещо за тридцять, він надавав перевагу молодіжному стилю життя й ревно стежив за всіма новинками техніки й моди.

Тепер він був одягнений у шкіряну куртку болотяного кольору, чорні вельветові джинси і грубезні черевики зі шнурівками. Шолом репортер сховав у шухлядку під сидінням. Довге темне волосся Авеніра було зібране у хвостик на потилиці, на щоках — триденна борідка, верхню губу прикривали темні вуса, а шия була обмотана шаликом.

У кав’ярні стояв напівморок, роздивитися щось було складно. Проте Авенір зауважив, що контингент відвідувачів становила здебільшого молодь, одягнута по-сучасному, але, як на його погляд, дещо неохайно. Деяким дівчатам не завадила б ванна. Що добре в таких місцях, то це те, що можна, не підводячись зі стільця, довідатися про останні новини у всіх сферах особистого життя представників цього класу. Встигай лише вуха нашорошуватити. Ось і зараз у кутку сиділи Ігор Римарук із Віктором Морозовим. Судячи з усього, вони мали якусь серйозну розмову й не збиралися найближчим часом залишати нагріте місце. До Авеніра долетів уривок вірша:

Цей банальний блукалець — клієнт для Цирцей І невдячний глушмак для сиріток-сирен…[1]

Дейкало здаля спостерігав за поетами, дослуховуючись до рядків, коли раптом за столик, який стояв між репортером та об’єктами його споглядання, всілася весела компанія — хлопець і дві дівчини.

Молодь була напідпитку, всі троє голосно балакали і сміялися. Вони закрили кругозір, і знічев’я Авенір переключився на них. Одна з дівчат мала довге біляве волосся, була вдягнута в розхристану норкову шубку, яка ледь сягала її стегон, і спідничку, не значно довшу від шубки. А друга, чорнява, з різкими рисами обличчя, куталася в пухнастий чорний шарф, пов’язаний поверх яскраво-червоної шкіряної куртки. Кавалера Дейкало не роздивився, бо чоловіки не входили до кола його зацікавлень. Спостерігати за підпилою компанією було не надто цікаво, але каву Авенір ще не допив, поспішати йому не було куди, тож він залишився за своїм столиком.

Дейкало не зауважив, коли дівоче хихотіння перетворилося на сварку. Розважливий кавалер намагався їх стримати, та дарма. Дівчата почали верещати, одна дала іншій ляпаса, а та стягла її зі стільця. Вони заходилися битися, як дві базарні торговки, вигукуючи непристойності та брудно лаючись. Відвідувачі, хто схвально, хто — ні, спостерігали за бійкою. Чулися вигуки:

— Так її! Наддай ще!

— Припиніть негайно!

Літня буфетниця з високою «халою» із знебарвленого волосся вибігла з-за шинквасу, щоб розборонити дівчат, які розійшлися не на жарт.

— Ану-но припиніть! Міліції мені тільки не вистачало!

Почувши це, Дейкало посміхнувся у вуса: міліція в нашому місті не поспішає навіть на виклики, не те що на галас у кав’ярні. Вочевидь, публіка у залі сприйняла ці слова так само іронічно, бо звідусіль почулися смішки.

Дівчат, зрештою, розняли. У чорнявки з кулака звисали косми білявого волосся. Вона переможно потрясла ними у повітрі та жбурнула їх на підлогу.

А відвідувачі, мабуть, зрозумівши занепокоєння буфетниці, почали виправдовувати бешкетниць:

— Та не зважайте!

— Дівчата просто розважаються!

— Це ж дружні стусани!

Кавалер ногою відкинув видерте волосся під столик і потяг дівчат до виходу. Коли вони проходили повз шинквас, буфетниця спитала в білявки:

— Як ви? Нічого? Вона вас добряче дістала, он скільки волосся видерла.

— А мені зовсім не боляче! — не зреагувала та на співчуття. І посміхнулася: — Даруйте за цей безлад.

Махнувши рукою, вона слідом за своїми супутниками вийшла з кав’ярні. За ними вийшло ще кілька людей. Непомітно зала спорожніла. А над столиками все ще линув голос Римарука:

Виходиш неначе вдосвіта, Хоч маєш підозру: вода якраз поночіє…[2]

— Ти ба, яка молодець — тримається, — схвально покивала головою буфетниця.

Вона покликала прибиральницю і поглядом показала їй на жмут волосся. Та узяла щітку і взялася підмітати підлогу.

— Мабуть, їй усе ж було дуже боляче, — зауважив Авенір.

— Ще б пак! Я б, мабуть, на її місці горлала на всю вулицю, — погодилася з ним буфетниця. — Але вона молодець. Молодець Тома!

— Ви її знаєте? — здивувався Дейкало.

— А хто ж її тут не знає, — у свою чергу здивувалася буфетниця. — Це ж Тома Оліяр. Вона майже щовечора тут тусується. Ви що, не чули цього прізвища? Не знаєте, ким був її батько? Та він же один із найбагатших людей — мав половину бензоколонок у цій країні! Нещодавно помер, бідолаха. Залишив Томці казна-скільки грошей! Тепер вона покинула вчитися, винаймає величезну стару квартиру на Подолі, живе там з купою таких самих нероб і розважається по кав’ярнях із ранку до вечора. Комуна у них там. А я вам так скажу — вони там займаються чортзна-чим. От якби мені таку спадщину…

— Що б ви з нею робили?

— Та вже знайшла б, що! До речі, шановний, вас удома не чекають?

Дейкало зрозумів натяк і підвівся, але перед тим, як вийти, спитав, через що виникла бійка.

— Та, друга дівка, відбиває у Томки дружка. Того самого, який був з ними. Але ж ви самі його бачили — він не вартий того, щоб через нього битися.

— Друга дівчина, схоже, думає, що вартий.

— Ну, таке зараз кохання.

Авенір кивнув, погоджуючись, і вийшов надвір, уже нетерпляче кидаючи оком на свого срібного «коня».

* * *

Наступного разу Дейкало потрапив до цієї кав’ярні не раніше, ніж за тиждень, а може, і за два. Знову була зміна буфетниці з «халою». Жіночка закивала йому, наче давньому знайомому. Дейкало був єдиним клієнтом у кав’ярні, тому вона вирішила трохи побалакати з ним, поки готувала еспресо.

— А ви знову самі? — буфетниця кокетливо стрельнула на нього густо нафарбованими очима.

— Що ж вдієш, коли такі дівчата, як Тома, не звертають на мене уваги, — пожартував Авенір.

Хоча насправді Дейкало б не знав, куди подітися, якби довелося потрапити з Томою до кафе або ресторану. Ще важче було уявити її в театрі.

— А Томка померла! — зраділа буфетниця нагоді повідомити сенсацію цього закладу людині, яка ще не чула такої новини.

— Та невже?

— Так-так, від запалення легень. Добігалася з голою дупою! Але шкода її, душевна дівка була, хоча й непутьова.

Авенірові теж було шкода непутьової Томки, а також численних інших непутьових Томок наших днів, але, можливо, подумав Дейкало, я неправий, можливо, їх не треба жаліти. На цій думці він викинув Томку з голови. Такою була коротка панахида у кав’ярні.

Дейкало поспішав. Він збирався відвідати Наталю Паняєву, відому авторку детективних романів. Її спокій охороняв шляхетний ердельтер’єр Тимур, проте покоївки вона не мала, тому сама відчинила двері своєї невеличкої квартири. Наталин затуманений погляд пояснив Дейкалу, що вона вирішує якесь важливе творче питання.

Відчинивши двері гостю, вона попрямувала на кухню, ввімкнула модернову кавоварку, яка, як запевняла Наталя, могла підключатися до Інтернету і скачувати звідти новітні рецепти приготування кави. У це Авенір не дуже вірив, хоча еспресо і капучино зарозуміла кавоварка готувала добре. Наталя подала йому пачку цигарок «Честерфілд», не вимовивши при цьому жодного слова, і подалася до кімнати. Ердель так само мовчки і зосереджено крокував за нею. Письменниця стукала дерев’яними підборами своїх сабо, які полюбляла носити, незважаючи на моду і сезон, — так само, як джинси і светри. Попелясте волосся, зібране на потилиці, куйовдилося їй на шию.

Дейкало, зрозумівши, що Наталя надто занурена у власні думки, щоб говорити, теж мовчки скинув свою незмінну шкірянку, повісив її у величезну стінну шафу в передпокої і прилаштувався третім у цій вервечці, яка снувала туди-сюди кімнатами.

Нарешті господиня помітила, що мовчанка затяглася.

— Добре, що прийшов ти, Веню, — не зовсім щиро сказала вона. — Могли ж припхатися мої сусіди-п’янички, наприклад, за гривнею або за сигаретами. А я ніяк не знайду правдоподібного пояснення, чому дівчина опинилася у фітнес-клубі вночі. Що вона там могла робити? Хто її впустив? Навіщо вона поперлася туди серед ночі?

— Може, я тобі заважаю? — спитав Авенір, але більше з чемності, бо Наталя не зважала на відвідувачів і продовжувала обмірковувати свої сюжети у будь-чиїй присутності. Крім того, він хотів все-таки випити гарячої кави.

— Ні, просто я думаю про те, що вбивці насправді завжди залишають сліди.

Мимохідь вона клацнула пультом і ввімкнула телевізор. Той завив так, що пес аж підскочив із переляку. Наталя так само мимохідь вимкнула його.

Продовжуючи мовчати, вона розлила каву у тонкі порцелянові чашки, поставила на стіл цукорницю і попільничку, поклала срібні ложечки і лляні серветки, запхнула Тимуру до пащі печиво, запалила сигарету, відповіла по телефону (але коротко!), витягла чарочки і пляшку найкращого литовського бренді, яке їй привезла у подарунок письменниця Ірена Алексайте з Вільнюса. При цьому вона разів вісім пройшлася кімнатами, а Авенір із псом — за нею.

— Я зайшла у глухий кут, — повідомила вона зовсім незасмучено. — Хоч плач, не розумію, як мій вбивця сховає сліди свого перебування у тому клятому клубі.

— Але ти вже придумала з десяток вбивств, — подобрішав Дейкало після чарки розкішного бренді. — Одним більше, одним менше…

— Ти не розумієш! Убивство вигадати легко, важко придумати, як приховати його. Мотиви вбивства придумати теж легко. У людини часто бувають причини вбити. Слава Богу, не всі їх втілюють, але багато хто подумки приміряється до цього. Зрештою, мотиви можуть бути абсолютно неймовірними для одних людей і зовсім елементарними для інших. Убивство — це найпростіша форма розв’язання конфліктів.

— Наталю, — удавано вжахнувся Авенір, — а як же Божі заповіді?

— Хіба якогось вбивцю зупинила віра в Бога? Я думаю, якби можна було вбивати на відстані, щоб не залишалося слідів, злочинів було б набагато більше. А так — багатьох зупиняє загроза суворого покарання. Саме покарання, а не сумління і віра у вічні муки в потойбічні.

Вона замислено накручувала на палець пасмо волосся.

— Припини, бо висмикнеш, — засміявся Дейкало, бажаючи вивести її із замріяності.

— Це не так легко, як здається. От коли я хворіла на кір у дитинстві, у мене від високої температури повилазило волосся, а потім довго не відростало. Я ходила така клочкаста, ти собі уявити не можеш… Знаєш, я оце недавно відвідувала у лікарні свою подругу Марину Балгіру. У неї зараз лізе волосся, як тоді в мене. Мабуть, їй доведеться носити перуку, коли одужає. Коли жінці за сорок, волосся так швидко не відростає.

— А я недавно бачив у кав’ярні, як побилися дві дівчини, і одна в іншої повисмикувала волосся. І чому це жінки завжди чіпляються одна одній в коси?

— Бо зручно, — засміялася Наталя. — Хапаєш за патли — і суперниця безпорадна.

— Наче ти знаєш з власного досвіду!

— Певно, що ні. Але все ж таки, чи можна вбити на відстані?

Дейкало мав невеликий досвід у галузі вбивств, але останніми роками все ж набув такого-сякого, бо регулярно дивився новини по телебаченню. Дня не проходило, щоб когось не вбили на відстані: натиснув кнопку — і машина в повітрі, або ще щось подібне. Він так і сказав Наталі.

— Ні, я маю на увазі дещо інше. Вибух — це все одно фізична дія. А якщо… Наприклад, вбивство за допомогою чорної магії.

— Ну, я не знаюся на чорній магії. Більше на білій. Подивись газети, у кожній рекламують якогось білого мага, екстрасенса, добру відьму чи дідуся-травника. Ось, наприклад, — Авенір витяг із купи газет на столику першу-ліпшу і погортав. — Ось. «Контактер із космосом Пьотр і його вірний друг легендарний кіт Дан в Києві. Пьотр і Дан рятують людей, продовжують життя і оновлюють внутрішні органи, провіщають і відвертають трагічні події, а також називають точні дати можливих трагедій». Або ще: «Відома ворожка, віщунка і провидиця, делегат Всесвітнього Конгресу психоаналітиків та медіумів у Відні». «Дідусь Віктор. Зняття пороблень і вроків. Не ходи ні до кого зі знахарів, окрім дідуся Віктора». Так що ми тепер точно знаємо, до кого треба ходити. А ти що маєш на увазі: воскові фігурки, голки в серце, чорного півня?

— Та ні, я маю на увазі зовсім інше. Ти чув колись такі слова, як «концентрація негативної субстанції біополя» або «нейтралізація геопатогенних структур, створених негативними емоціями у житловому приміщенні»? У мене самої під диваном розсипані каштани. Кажуть, саме вони нейтралізують таку зону. А про створення торсіонних генераторів ти чув?

— Чув, але вважаю це суцільними вигадками. Я не можу повірити, що ти не жартуєш.

— Звичайно, я й сама не вірю у це. Але, якщо чесно, коріння таких вірувань — у психології людини. Однією з причин потягу людини до магічного є те, що багато людей, слабких духом або тілом, мають нездорові ілюзії, начебто за допомогою магії можна добряче полегшити собі життя. Не зумів сам по собі привабити якусь жінку — прочитай приворотне замовляння чи дай їй випити приворотне зілля. Не треба стежити за собою, залицятися, робити дорогі подарунки. Не зумів добитися поваги від колег по роботі — проведи сеанс камлання і добийся бажаного через магічні сили. Таких прикладів можна навести багато.

— Ну, на мій погляд, такі суб’єкти — перші кандидати на посилений оздоровчий курс Павловської психлікарні, — посміхнувся Авенір.

— Я-то згодна з тобою, — кивнула головою Наталя. — Але ж дехто цілком серйозно вірить у це. Трапляються ж дивні речі. Якщо бабки знімають вроки, то хтось їх наводить, правда ж? Кажуть же: пороблено на хворобу, пороблено на смерть. Землю з цвинтаря підкидають, волосся з мертвої людини…

— Бр-р-р… Треба тікати від тебе, бо вночі почнеш шукати під ліжком не капці, а мертве тіло!

— Не перебільшуй, — посварилася Наталя пальцем на Авеніра. — Не роби з мене забобонну тітку. Але, справді, моя перерва закінчилася. Кажи, навіщо ти прийшов, і тікай.

— Я прийшов, щоб передати тобі запрошення пані Надії Мурченко взяти участь у доброчинному вечорі на користь юних музикантів.

— Та ти що! Нізащо! — відсахнулася Наталя. — Що я робитиму з юними музикантами? Співатиму хором?

— Та ні. Тобі не доведеться нічого робити. Єдине — сидіти і підписувати свої книжки по десять гривень за автограф.

— І ніяких промов виголошувати не доведеться?

— Ні, жодних промов, жодного хорового співу. І це все лише на годину або дві, — вмовляв її Авенір. — А потім, мабуть, почнуться змагання для дітей. Або маскарад, або конкурс на кращий виступ.

Тут Наталя підхопилася і замахала на Дейкала руками:

— Звичайно, вона готувалася до змагань, тому і залишалася у клубі пізніше за всіх! А зі сторожем домовилася…

Господиня негайно повернулася до Дейкала спиною і рушила до комп’ютера. Він чемно сказав «до побачення» її спині і Тимуру та сам причинив за собою двері.

Смерть священика

У середу по обіді Дейкало мав зустріч на Подолі у піцерії «Челентано» зі своїм приятелем, майором міліції Миколою Дементієм. Авенір сподівався вивідати у нього інформацію щодо справи про подвійне вбивство у під’їзді елітного будинку, проте відразу помітив, що майор чимось засмучений. А засмутити слідчого карного розшуку, як знав репортер, було не так вже й легко.

Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нагадував убрання Авеніра: зручна шкіряна куртка, темні джинси і черевики на грубезній підошві. Зазвичай його обличчя з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, що, правда, ніяк не позначилося на його фігурі. А попоївши і випивши, майор залюбки співав народних пісень — особливо йому вдавалися сороміцькі.

Але сьогодні Микола навіть не поцікавився, яку саме піцу замовив Авенір, що було зовсім на нього не схоже. Дементій любив швидкі перекуски і завжди уважно роздивлявся, яку начинку натовкли у нутро його порції. Каву він теж ледь пригубив, буркнувши при цьому:

— Може бути, — хоча кава була зовсім непоганою.

— У тебе якісь неприємності? — спитав Авенір, не наважуючись потикатися з розпитуваннями про справу, яка його у цей момент цікавила найбільше. Просто він цінував Дементія як джерело своїх статтей і не бажав, щоб у того були неприємності.

— У мене немає, — лаконічно відповів Дементій, — а от у одного священика вони є. І великі. Його вбито, — він сердито засопів. — Це вже ні в які ворота. Щоб вбивати священиків… Геть оборзіли.

— Розкажи, — попрохав Дейкало, прикидаючись уважним слухачем, хоча насправді це його не дуже цікавило.

І ось що розповів Дементій…

* * *

Жінку у старому великому будинку на Нивках надвечір сполохав грюкіт у двері. Вона прочинила їх і сердито спитала:

— Чого тобі треба, шибенику?

Хлопчина років п’ятнадцяти, який стояв на порозі, спитав:

— Священик тут живе?

— Тобі потрібен отець Юрій?

— Мене за ним послали. Тут поруч, на вулиці Муромській, помирає якась жінка, а мене послали по священика.

Жінка, яка допомагала отцю Юрію по господарству, наказала хлопцю почекати і попрямувала до кімнати. За кілька хвилин священик, — літній, але досі кремезний чоловік, — вийшов із валізкою у руці.

— Я отець Юрій, — сказав він. — На Муромській? Це недалеко. Ти мене проведеш?

Хлопець кивнув.

— Хазяйка будинку тітка Варвара послала мене за вами. У неї помирає її мешканка.

— Не знаєш, як її звуть? — спитав отець Юрій.

— Ольга Іванівна. Прізвище, здається, Степаненко.

— Степаненко? Не пам’ятаю. Поширене прізвище. Та я всіх своїх парафіян за прізвищами і не знаю.

Вони швидко дісталися Муромської вулиці. Перед дверима одного з двоповерхових будинків хлопець зупинився:

— Ось тут.

Двері відчинилися: очевидно, хтось спостерігав за ними і, побачивши на подвір’ї, не став чекати, поки вони постукають.

— Прошу, проходьте. Їй зовсім зле. Треба завезти до лікарні, я вже викликала «швидку», але їх і досі немає. Хіба ж вони колись приїжджали вчасно?

Літня жінка провела священика до кімнати, де знаходилася її тяжко хвора мешканка. Перевальцем крокуючи попереду отця Юрія, тітка Варвара, як її назвав хлопець, теревенила про свою квартирантку.

— Що з нею? — спитав священик.

— Хворіє на грип. Уже кілька днів. Вчора їй наче стало краще, вона вийшла на роботу, а потім увечері повертається — страшно дивитися! Їсти не змогла, лягла, каже, лікаря не треба викликати. А сьогодні вранці бачу — їй геть погано. Мабуть, почалося запалення легенів. Попрохала, щоб священика покликали.

Тітка Варвара прочинила двері до кімнати своєї мешканки. На ліжку біля вікна лежала жінка. З-під ковдри виднілося лише скуйовджене волосся. Отець Юрій підійшов до хворої. Жінка на ліжку ледве спромоглася розплющити очі — священик відразу побачив, що вона помирає.

Хазяйка теж підійшла ближче і заспокійливо сказала:

— Бачите, прийшов отець Юрій. Тепер все буде гаразд.

І тут хвора жінка почала ледь чутно бурмотіти:

— Ви прийшли… У мене не залишилося часу… Злочинці… Я не можу так померти… Я хочу покаятися у своєму гріху… Злочин… Зупиніть їх… Обіцяйте…

Отець Юрій підійшов зовсім близько до вмираючої, а хазяйка, перехрестившись, залишила їх наодинці.

Коли за кілька хвилин отець Юрій, причастивши помираючу і відпустивши гріхи, заплющив їй очі та вийшов із кімнати, з’ясувалося, що тітка Варвара, очікуючи його, стояла у коридорі. Вона подякувала священику і провела його до хвіртки. Згодом під’їхала «швидка». Тітка Варвара зловтішно сказала:

— Як завжди, запізно! Хвора померла.

* * *

Отець Юрій повертався додому. Сутеніло. Священик похмуро крокував темною вулицею. Він думав про те, що йому розповіла померла жінка. Раптом піднявся різкий вітер і почалася злива. Священик зайшов до найближчої забігайлівки, щоб не промокнути. Він замовив собі чай, чим викликав подив у буфетниці: тут рідко хто замовляв чай. Проте вона помітила рясу під пальто і втрималася від зауважень.

Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що — лише хворобливими мареннями помираючої.

Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.

Людей все прибувало. У цій забігайлівці кожен знав один одного, тому всі з цікавістю позирали на священика, потім замовляли біля шинквасу випивку і сідали за бруднуваті мокрі столики. Один із відвідувачів пильно спостерігав за священиком, однак отець Юрій цього не помічав.

Допивши чай, він підвівся і вийшов надвір, вдячно відзначивши, що дощ закінчився. Він не зауважив, що відвідувач, який спостерігав за ним, теж підвівся і вийшов слідом.

Надворі було вже зовсім темно. Отець Юрій прискорив ходу, бо він таки промок, а вечір випав прохолодний. Якщо він і почув чиїсь кроки позаду, то не надав цьому значення.

Його оглушив важкий удар по голові ззаду. Отець Юрій захитався і впав…

* * *

Авенір уважно вислухав цю історію, міркуючи, чи зможе він її використати коли-небудь. І вирішив, що навряд чи, бо головному редактору більше до вподоби гучні вбивства, хоча їх ніколи не розкривали. Але вирішив тримати цю історію про запас.

— А що було далі?

Майор Дементій розповів про факти, які з’ясувалися у процесі розслідування. Дейкало лише зрідка перебивав його запитаннями.

Уранці до кабінета Дементія зайшов судмедексперт Михайло Гімпель. Авенір теж його знав. Вони частенько зустрічалися, коли Авенірові була потрібна інформація для статей. Цей невисокий, огрядний, трохи лисуватий чоловік із козацькими вусами був, на думку Дейкала, втіленням незворушності та спокою. Сам він казав, що його клієнти — найспокійніші у світі, тому він їх і обрав.

— Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, — повідомив він.

— Є результати? — запитав Дементій.

— Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.

Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.

— Убивство з пограбуванням… — проказав він.

— Хіба його пограбували? — здивувався Гімпель.

— Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…

— Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?

Дементій заперечливо похитав головою.

— Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…

Гімпель перепитав:

— Хоча що?

— При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.

— Якісь шпигунські пристрасті, — хмикнув Гімпель.

— Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.

— А вбивця про це не знав.

— Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки — то тим більше.

Гімпель поцікавився:

— А що у записці?

— Кілька прізвищ без жодного коментаря, — Дементій простягнув записку колезі.

Судмедексперт зачитав:

— Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?

Майор замість відповіді спитав:

— Тобі знайомі ці прізвища?

— Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, — судмедексперт із сумнівом похитав головою.

— Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, — Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.

— Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, — сумнівався Гімпель.

— Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.

— Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, — заперечив судмедексперт.

— Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, — зітхнув Дементій.

Гімпель зітнув плечима:

— Але ця «пічка» суто гіпотетична.

— Згоден. Проте іншої немає.

Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:

— Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…

— Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.

— Єдине, що я можу тобі порадити, — зітхнув Гімпель, — перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.

— Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, — погодився Дементій.

* * *

Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.

Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:

— Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:

— Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.

— Ви встановили її особу? — перебив Авенір.

— Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.

— Зрозуміло, — кивнув головою Авенір.

— Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, — отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.

— Хто ще був тоді у забігайлівці?

— Троє хлопців з дівчиною і ще якийсь чоловік середніх років. Він з’явився після отця Юрія, сидів у кутку. Замовив собі склянку вина. Невдовзі після того, як священик пішов, теж вийшов, — так докладно майор перебирав факти швидше для себе, ніж для Дейкала.

— Тобто він пішов за священиком?

— Не виключено. Але не виключено також, що він не має жодного стосунку до вбивства. Буфетниця не бачила, коли саме він пішов, але каже, що незабаром після священика. Вона описала його. Мав досить пристойний вигляд. Високий на зріст, у хорошому темному плащі. Ми його поки що не знайшли, і сам він не з’явився розповісти, що бачив священика у пивниці, хоча дільничий цілий день крутився у тому районі, просив усім, хто бачив отця у той день, переказувати, щоб зайшли до нас.

— А що ти думаєш про записку? — спитав Дейкало.

— Думаю, що це важливий доказ.

— Хвора жінка розповіла йому щось, після чого він записав кілька прізвищ, наче боявся забути. Ти вважаєш, він би записував, як би це була таємниця сповіді? — поцікавився журналіст.

— Не виключено, що жінка розповіла йому без умови зберегти таємницю, — відповів Дементій. — Можливо, це стосується якогось злочину, наприклад, шантажу чи крадіжки.

— Чому ти так думаєш?

— Поки що це просто здогади. Якщо старого вбили за цю записку, то можна припустити, що ці прізвища якимось чином пов’язані зі злочином. Найімовірніше, це шантаж, бо це у більшості випадків «жіночий» злочин. Припустімо, померла жінка когось шантажувала або знала про шантаж. Її мучило сумління, вона зізналася у всьому, щоб владнати справу за допомогою священика. Припустімо також, що отець Юрій узяв на себе цей тягар. Але хтось, хто мав від цього зиск, не схотів його втрачати. Цей хтось довідався, що Ольга Іванівна помирає, що до неї запросили священика. А далі все зрозуміло. Він вистежив священика, вбив його, щоб певні факти не було розголошено. Швидше за все, він стежив за помешканням помираючої жінки.

Дейкало уважно роздивлявся список.

— Тут деякі прізвища досить поширені, а деякі — рідкісні. Терещенків і Кравців дуже багато. А ось, наприклад, Арнаут. Я не знаю такого прізвища. Може, варто перевірити за довідником? Дозволиш, я перепишу собі цей список?

Дементій посміхнувся.

— Давай, перевіряй, приватний ти наш детективе. Та ми його добре знали.

Авенір не звернув уваги на останні слова майора. Він був надто занурений у думки про вбивство священика, швидко переписуючи прізвища у записник.

На цьому приятелі розійшлися, бо слідчому треба було повертатися до відділку. Дементій похапцем допив третю чашку кави і вискочив з піцерії.

Дейкало неквапом вийшов, осідлав свою «Весну» і помчав до редакції.

Там він провів цілий день, правлячи матеріал, який йшов до номера. Як завжди, не вистачало місця, статтю довелося скорочувати — Авенір цього не любив. Він вважав, що кожний його рядок — геніальний, тому настрій у репортера зіпсувався, він посварився з відповідальним секретарем і ввечері відмовився піти з колегами на пиво. Тільки повертаючись додому, він згадав про список.

Отож удома Авенір зручно вмостився у глибокому кріслі, набрав «09» і попрохав дати йому номер телефона Арнаута. За логікою речей ввечері легше застати вдома когось з цього списку. Отримавши номер, Авенір сміливо набрав його, навіть не вигадавши, що буде казати власникові.

— Слухаю вас, — відповів жіночий голос.

— Можна попросити пана Арнаута? — спитав Дейкало.

— На жаль, він помер, — байдуже відповів голос.

Авенір розгублено поклав трубку і замислився. Тоді підняв її знову і потелефонував на службу Дементію. Той досі був на робочому місці.

— Ти знав, що цей Арнаут уже помер? — не привітавшись, запитав Авенір.

Голос слідчого у трубці виразно промовляв: Дементій посміхається.

— Так, півроку тому.

— Тобто ти його знав?

— Відповідь знову позитивна. Це був один із великих цабе нашого міністерства.

— А від чого він помер? Самогубство?

— Ти що! Такі люди не накладають на себе руки. Він мав пухлину мозку.

Авенір тяжко зітхнув. Виходить, це прізвище нічого не прояснило. Арнаут помер природньою смертю. Отже: або є інший Арнаут, або список нічого не означає. Але варто спробувати розшукати інших людей зі списку. Декайло деякий час сидів, вивчаючи перелік у записнику. Перша невдала спроба засмутила його. Проте опускати руки було ще рано — втішав сам себе Дейкало, адже зовсім невідомо, чи мав якийсь стосунок папірець до вбивства священика. То міг бути просто нічний напад — тоді надії знайти вбивцю практично немає. Хіба що випадково пощастить. Проте Авеніру не хотілося полишати думку про таємницю. Він вирішив поміркувати над списком пізніше. «Я займуся іншими особами, — вирішив він. — Ось, наприклад, Балгіра або Лагутенко».

Авенір тяжко зітхнув і підвівся з крісла. Ввімкнув свою гордість — новенький телевізор із пласким екраном, мимохідь кинув погляд на годинник Swatch Access, яким він пишався не менше. Цей годинник йому подарувала одна відома російська акторка, в якої він брав інтерв’ю. Подарувала, як здогадувалися друзі, не за інтерв’ю. Годинник показував, що час вечірніх новин вже давно минув, а нічних — ще не настав. Авенір позіхнув, поплентався на кухню, нарізав собі бутербродів, витяг із холодильника пляшку «Оксамитового» оболонського пива і всівся перед телевізором.

Розслідування не просувається

Наступного дня Дементій вирішив розпитати хазяйку будинку, в якому померла Ольга Степаненко. Хазяйка, Варвара Семенівна Потапенко, була щаслива з того, що опинилася у вирі подій. Звичайно, це не дуже добре, коли твоїми мешканцями цікавиться міліція, але тепер жінка почувалася поважною особою, хоч і намагалася приховати це від Дементія. Їй лестила увага майора.

— Та ні, Миколо Авксентійовичу, — з удаваною сором’язливістю казала вона. — Я вже все, що тільки знала, розповіла вашому співробітнику. Степаненко винаймала у мене кімнату десь півроку, жінка була тиха, вихована, платила вчасно. Віруюча. Часто ходила до церкви. Я у неї навіть розпитувала про церковні свята, про різні обряди. Про себе розповідати не любила. Я не знаю, звідки вона приїхала, — точно тільки, що не київська. Але і не сільська. Мабуть, із якогось великого міста. Ви ж знаєте, всіх тягне до Києва…

Варвара Семенівна зупинилася перевести дух. Вона розуміла, що незначні подробиці, наприклад, що приносила мешканка з найближчого магазину собі на вечерю, не цікавлять майора. Але що саме йому розповісти — не могла вгадати. Дементій подарував їй чарівну посмішку, яка, — що було багаторазово перевірено, — безвідмовно діяла на жінок будь-якого віку.

— Я б із задоволенням допомогла вам, якби знала, що треба, — зізналася Варвара Семенівна, мимохідь відповідаючи на посмішку майора.

— Це саме те, що треба, — підхопив Дементій, — ваша допомога. Жінки, як правило, помічають більше важливих деталей, ніж чоловіки, бо володіють якимось особливим чуттям.

Це був безпомилковий хід.

— Ой, — сплеснула руками Варвара Семенівна. — Шкода, що вас не чує мій покійний чоловік. Скільки він зі мною сперечався! Нічого чути не хотів, завжди казав: ти думаєш, що ти найрозумніша, а ти найдурніша; ти думаєш, ти все знаєш, а ти нічого не знаєш. А з десяти випадків я не помилялася у дев’яти.

— Це мене не дивує, — ще ширше посміхнувся майор. — Ось чому я і хочу почути саме вашу думку про Ольгу Степаненко. Як ви вважаєте, вона була нещаслива?

— Що вам сказати, — знизала плечима Варвара Семенівна. — Мабуть, не від хорошого життя подалася вона до Києва, — маленькі невиразні очки жінки раптом засяяли від самої думки про чиюсь любовну драму, але швидко згасли — адже драма пройшла повз неї, мешканка свого часу не розкрила секретів. — Проте по ній так і не скажеш, що вона від чогось потерпає. Ділова, завжди підібрана, з гарною зачіскою. На роботу ходила, як лялечка. Але ж учащала до церкви. Мабуть, таки не була щасливою…

— А ви знаєте, де вона працювала?

— У фірмі, яка… Не знаю точно, як це називається, — вони з’ясовують, які товари купляють більше, які менше, і чого так. Їхні працівники розпитують людей на вулицях, ходять по квартирах, питають, яким милом вони користуються, якою зубною пастою, де купляють пральні порошки, де борошно, скільки витрачають за тиждень, на що більше йде грошей. Тепер дуже модно проводити такі опитування. Хоча все давно відомо. Тільки людей турбують своїми питаннями. А Ольга, якщо чесно, дуже підходила для такої роботи. Вона мила була, не нахабна, куди не треба носа не пхала, по-діловому людей розпитає — і все. Мені сусіди казали, вона до них заходила.

— Вона мала родичів?

— Ні, вона була самотня, чоловік її давно помер, здається, він довго хворів — вона не дуже про це розводилася. Дітей не мала, а щодо інших родичів, так колись сама мені казала: «Ви, тітко Варваро, тепер моя єдина і найближча родичка», — Варвара Семенівна тихо схлипнула, але швидко оговталася.

— А ви не помічали за нею чогось такого… незвичного?

Дементій мав деякі сумніви у доцільності цього питання, адже якщо в жінки запрацює уява, то йому довго доведеться розбиратися у її фантазіях. Але Варвара Семенівна не скористалася нагодою. Вона навіть трохи образилася.

— Ні, не помічала. І від сусідів нічого такого про неї не чула. І сама вона ніколи не казала нічого дивного. Оце лише дивна у неї була валіза. Дуже дорога, але не нова. Хоча зараз у «секонд хенді» можна купити що хочеш. У неї ж речей було — одна валіза.

Дементій кивнув. Він знав це. Небіжчиця мала дуже мало речей. Серед них не було ні листів, ні фотографій, вона не мала кредитної картки та медичної страховки. Одяг її був добротний, скромного крою, майже новий.

— Вона здавалася вам задоволеною своїм життям? — спитав він.

— Та начебто.

Майор почув деяку непевність у словах хазяйки.

— Начебто?

— Відверто кажучи, — неохоче відповіла Варвара Семенівна, — я про це не замислювалася. Заробляла вона непогано, робота не важка, ніхто на шиї не висить. Чого ще людині треба? Вона не дуже любила ділитися своїми проблемами, але коли захворіла…

Варвара Семенівна надовго замовкла, а Дементій її не квапив. Коли пауза аж надто затяглася, він ризикнув підштовхнути думку жінки, обережно спитавши:

— То що трапилося, коли вона захворіла?

— Ну, спочатку вона дуже засмутилася, коли злягла від грипу, бо, казала, це їй всю роботу поламає. Але грип — це грип, не можна плювати на своє здоров’я. Довелося їй відлежуватися, пити гарячий чай, аспірин. Я пропонувала викликати лікаря, вона не погодилася, казала: — «Відлежуся у теплі». Полежала так кілька днів, а коли температура впала, то стала якась слабка, засмучена. Таке часто під час грипу буває. Лежить, було, на дивані і каже: «Погано, коли стільки вільного часу. Різні думки у голову лізуть. Я не люблю думати про життя, засмучуватися, перейматися проблемами. День минув — і добре».

Дементій нашорошив вуха. Він, як мисливський пес, відчув, що балаканина Варвари Семенівни веде врешті-решт до якоїсь конкретної інформації. Тому Дементій схвально кивав головою і заохочувально всміхався. А стара, добравши смаку, розтеревенилася ще дужче.

— Я дала їй старих журналів почитати — тут у мене залишилися від попередньої квартирантки, яка полюбляла читати жіночі журнали. Про моди, про любовні історії, плітки різні про знаменитостей. Тільки Ользі це не цікаво було. І от якось вона каже, це я точно запам’ятала: «Про багато речей краще не знати, правда?» А я їй відповідаю: «Мабуть, що так, дорогенька». А вона: «Не знаю, що треба робити у таких випадках. Та і певності я не маю». Я її заспокоїла, як могла, мовляв, нічого, нічого, якось воно буде. А вона: «Я нічого поганого не робила. Я просто виконувала свою роботу». Я її знову заспокоюю, а сама думаю, можливо: у неї на службі якісь махінації роблять, а вона знає, але якщо її це не стосується, не втручається.

— Можливо, і так, — погодився Дементій.

— Ну от, коли вона стала почуватися краще, вийшла на роботу, хоча я і попереджала, що треба вилежатися після грипу, посидіти вдома ще день-два. Вона мене не послухала, і дарма. Повертається додому на другий день, дивлюся — а вона аж палає, така температура. Ледь до ліжка добрела. Я кажу, треба лікаря покликати, але вона не схотіла. І їй стає все гірше і гірше, обличчя палає, важко дихати. А наступного дня ввечері шепоче ледь чутно: «Священика покличте до мене. І швидше, інакше буде пізно». Я і послала хлопця по батюшку, адже вона була така релігійна. Тільки я не знала, до якої церкви вона ходить, от і послала хлопця до отця Юрія. Я знала, що він неподалік живе. От послала хлопця за ним, а сама вирішила ще й «швидку» викликати, та тільки пізно вони приїхали.

— Ви самі провели до неї священика?

— Так, провела, а потім вийшла, залишила їх самих.

— Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, — Варвара Семенівна трохи зніяковіла, а майор подумки подякував долі за незнищенність жіночої цікавості та віковічної традиції підслуховувати під дверима. — Але коли я причиняла двері, чула, як вона казала про злочин. І ще щось про Володарку, можливо, вона сама була звідти. Знаєте, таке містечко?

— Злочин, — повторив Дементій.

— Адже віруючі повинні зізнатися у гріхах перед смертю, правда ж? Ось вона і зізналася.

Майор не сумнівався, що це була передсмертна сповідь, але його свідомість зачепилася за слово «злочин». Мабуть, це страшний злочин, якщо священика, який довідався про нього не з власної волі, вистежили і вбили.

* * *

Дементій зайшов ще до кількох сусідів розпитати про Ольгу Степаненко, але нічого суттєвого не довідався. Мешканці сусідніх будинків ледве знали її в обличчя.

Жінка, яка того вечора бачила отця Юрія, теж нічого важливого не змогла розповісти. Вона добре знала священика, була його парафіянкою. Але тоді вона побачила лише, як він завернув до пивниці. Більше додати було нічого.

Цікавішими виявилися відомості, які надав Сергій Миколайович Козлов, власник копіювального центру на розі Краснодарської і Баумана.

Це був високий, трохи загладкий чоловік під сорок років із великим м’ясистим носом, що виказував його семітське походження, густими вусами за київською модою та вайлуватими рухами. Говорячи, він навмисно розтягував слова, наче трохи спотикався на них. А під час розмови щось крутив у пальцях, не зводячи погляду на майора.

Козлов запросив Дементія пройти до комірчини, ввічливо відкинувши перед ним прилавок. Майор пройшов до кімнати, де, крім двох крісел і столика, стояв ризограф, два ксерокси, стіл з великим комп’ютером, кілька лазерних принтерів, один з яких, як пояснив йому господар, був кольоровим. На столику і кріслах було навалено папери, листівки, буклети, невеличкі брошури і різнобарвні календарі.

— Ти ба! — кивнув Дементій на комп’ютер. — Така техніка. Мабуть, грубі гроші коштує?

— Звичайно. Особливо дорогий ризограф, — відповів Козлов. — Щоб заробляти добрі гроші, треба спочатку неабияк потратитися. Це закон бізнесу. Вам не треба зробити візитівки? Жартую, жартую… Сідайте, будь ласка.

Козлов переклав стоси паперу з крісла просто на підлогу і підсунув його майору, а сам вмостився за столом біля комп’ютера.

— Сідайте, — повторив він, — я думаю, що зможу вам допомогти.

Дементій вдячно розвалився у кріслі, простягнув ноги і приготувався слухати.

Розповідаючи, Козлов порпався у папірчиках на столі. Голос його уривався від збудження.

— Розумієте, того вечора я майже не мав відвідувачів, бо погода була кепською. Ми зачиняємося о восьмій. Перед зачиненням я стояв біля дверей і дивився на вулицю. Я, розумієте, справи закінчив, а зачинитися раніше не наважився, бо, таке діло, хтось може забігти в останній момент. Бачу — отець Юрій іде по вулиці. Я його, звичайно, одразу впізнав. Його тут усі знають. Він йшов від Муромської вулиці у напрямі до вулиці Баумана. А слідом за ним ще хтось. Мені і на думку не спало придивлятися до цього другого, але раптом він зупинився просто навпроти моїх дверей. Я ще подумав: чого це він зупинився? А тоді помітив, що отець Юрій теж зупинився трохи попереду — стояв такий замислений, наче його щось турбувало. Потім він схаменувся і швидко пішов уперед. Тоді той, інший чоловік, теж рушив за ним. Я подумав: може, він хоче наздогнати священика і щось йому сказати.

— А насправді цей чоловік, мабуть, просто стежив за ним?

— Так. Тепер я таки впевнений у цьому, але тоді мені і на думку це не спало!

— Ви можете описати цього чоловіка?

Дементій не розраховував, що Козлов зможе хоч скількись докладно описати невідому людину, але помилився. Козлов, вочевидь, був більш спостережливим, ніж буфетниця у пивниці.

— Думаю, що так, — впевнено відповів послужливий копіювальник. — Це був високого зросту чоловік…

— Приблизно якого?

— Мабуть, метр вісімдесят, не менше. Хоча він був дуже худий, тому міг просто здаватися вищим. Плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс, — заздрісно зітхнув Козлов, очевидно, думаючи про власний, гачкуватий. — Зовнішність дуже примітна. Шкода, я не розгледів його обличчя, кольору очей. Бачив його у профіль. Вік — приблизно п’ятдесят з гаком. Це я відчув по його ході — молоді люди рухаються інакше.

Майор уявив собі відстань від копіювального центру до протилежного тротуару і замислився. У нього виникли деякі сумніви.

Розповідь Козлова могла бути витвором уяви, таке траплялося часто, особливо коли свідками були жінки. У таких випадках виникали неймовірні деталі — вирячені очі, густі брови, страхітливий вираз обличчя. Але Козлов розповів про людину із звичайною зовнішністю. Та все ж, на думку майора, відстань між господарем копіювального центру і невідомим чоловіком була надто великою, щоб так детально його роздивитися.

Дементій замислено поглянув на Козлова.

— Ви змогли б упізнати цього чоловіка, якби зустріли його на вулиці?

— Звичайно, — впевнено відповів Козлов. — Я маю прекрасну пам’ять на обличчя. Це моє хобі. Якби хтось прийшов до мене і замовив листівки з компроматом, щоб комусь насолити, я б міг на суді стверджувати, що впізнав цього чоловіка.

— А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? — поцікавився Дементій.

Господар трохи зам’явся.

— Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.

— А виступати свідком на суді доводилося?

Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.

— Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, — зауважив майор.

— Ну, — ущіпливо відповів Козлов, — для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.

Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.

— А якщо знайдемо? — спитав він.

— Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, — так само ущіпливо відповів Козлов. — Але я збираюся переїжджати.

— Їдете з Києва?

— Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.

Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.

— Що ж, бажаю вам успіхів, — сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. — Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…

— Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.

Авенір купує парфуми

Авенір Дейкало вийшов із театру імені Франка разом зі своєю приятелькою Іринкою Кириченко. Вони вкотре дивилися «Енеїду».

— Ходімо десь повечеряємо, — запропонувала Іринка. — Після «Енеїди» завжди хочеться їсти.

Дорогою вони говорили про Котляревського, хоча за останні сто років про нього не вдалося вигадати чогось нового. Іринка Кириченко — гарна молода жінка трохи за тридцять. Вона висока, повногруда, має пишне каштанове волосся і класичний профіль. Іринка трохи зависока для Авеніра і трохи загладка, як на його смак. Вона любить вишукані речі й одягається не лише зі смаком, але й щоб фірма була відома.

Усі вважають її дівчиною Авеніра, а найгірше те, що вона, мабуть, і сама так вважає. Це трохи бісить Дейкала, але насолода спілкування з інтелектуалкою настільки велика, що він відмахується від неприємних думок, переконуючи себе: «Ну не примусять же мене силоміць одружуватися!»

Іринка запропонувала піти у кав’ярню в Пасажі. Їй здавалося, що це дуже вишукана кав’ярня. Та Авенір лише посміхнувся про себе, згадавши один випадок, свідком якого він був. Одного дня він крокував у своїх справах через Пасаж, було ще рано, кав’яр-ні тільки-но відчинялися. У кафе просто за вітринами, де розташований салат-бар, метушилася офіціантка. Вона розкладала салати по металевих контейнерах. Авенір спостерігав за нею, поки йшов повз вікна. І раптом побачив, як вона, витрушуючи салат із відра, запхнула туди руку і заходилася жменею перекладати масу до контейнера. Аристократизм цього закладу сильно впав у очах Дейкала. Але казати про це Іринці він не вважав за потрібне.

У кав’ярні вони вибрали столик у кутку біля вікна. Коли парочка влаштовувалася, хтось радісно гукнув до них. За сусіднім столиком сидів їхній спільний приятель Ігор Кочет, київський поет і журналіст, великий знавець ресторанів і вин.

Він представив їм свою супутницю, гарненьку пухкеньку дівчину з вибагливо розкуйовдженим білявим волоссям, що її зовсім не псувало. Вона мала сяючі сині очі і розкритий від вічного подиву ротик. Авенір відразу запідозрив, що вона тупенька, як і решта дівчат Кочета. Ігор, людина освічена і талановита, отримував задоволення лише від спілкування з такими, незайманими цивілізацією створіннями. Обидві пари сіли за один столик.

— Це моя нова любов, — підморгнув Ігор Авеніру, — знайомтеся — Віруня. А ти, сонечко, познайомся з Іринкою і Авеніром. Вони великі поціновувачі театру. Гадаю, зараз теж ідуть із якої-небудь інтелектуальної вистави.

— Не вгадав, — посміхнувся до Віру ні Авенір, — ми дивилися «Енеїду». Не така це вже інтелектуальна вистава. Проте весела.

— Як на мене, — грайливо заявила Іринка, — після суто української вистави необхідно попоїсти чогось екзотичного.

— Тоді треба було йти до китайського ресторанчика, — злегка незадоволено зауважив Авенір.

— Припини! — весело заперечив Ігор. — Усе тобі не подобається. І тут поїмо непогано.

Він повернувся до Віруні:

— Що ти їстимеш, дитинко?

— А торт тут є? — запитала дівчина.

— Аякже! Але я раджу тобі з’їсти щось більш суттєве. От, наприклад, спагетті з печерицями і яєчнею. Хочеш?

— Ні, — образилася Віруня. — Я таке щодня їм.

— А що хочеш?

Віруня мовчки зітнула плечима.

Іринка пожаліла дівчину і порадила:

— Візьміть рагу з індички.

— А ви теж будете? — підозріло спитала Віруня.

— Ні, я візьму рулетики з камбали. І торт «Пунш».

— Оце так екзотика, — засміявся Авенір. — Краще вже гостру квасолю з м’ясом.

— От і бери, — відрізала Іринка.

— І візьму.

— Правильно, — втрутився Кочет. — А ми з сонечком візьмемо курячі грудки зі шпинатом. Це дуже додає сил, — він полоскотав Вірунину шию вусами. — І торт.

Вони зробили замовлення і рушили до салат-бару.

— Який склад був сьогодні? — розпитував Ігор. — Як виглядала Юнона?

— Прекрасно, як зазвичай, — відповіла Іринка.

— Як завжди, намагалася замордувати моторного парубка? І, як завжди, їй це не вдалося? — не вгавав Ігор. Мабуть, «нова любов» поліпшувала йому настрій. — А знаєте, якою б я зробив Юнону?

— Якою?

— Такою хитрою сільською тіткою, собі на умі. Якій одна половина села винна за бімбер, а інша — за приворотне зілля. Чоловік у неї ходить по ниточці, бо боїться, що вона і його одного чудового дня отруїть своїм зіллям, а сама вона не відмовляє собі у малоцнотливих задоволеннях.

Авенір розреготався:

— Ти спізнився. Саме такою її і зробив Котляревський. Звичайною сільською відьмою.

Віруня теж вставила репліку:

— Зараз таких жінок немає. І взагалі, відьом не буває. Це казки.

— Як це немає? — витріщив на неї очі Кочет. — А всі ці екстрасенси, народні цілительки, контактери? Що це, по-твоєму?

— Я думаю, що це вчені.

Іринка стримано посміхнулася такий дитячій переконаності, а чоловіки відверто зареготали.

— Ти що? У кожному селі є принаймні одна відьма, а то і кілька. Тільки не всі пхаються у місто гроші заробляти. Багатьом вистачає того, що вони луплять зі своїх односельчан.

— Неправда, — закопилила губку Віруня. — Це забобони.

— Дитинко, — ніжно промуркотів Кочет, — ти не хочеш подивитися правді у вічі. Мабуть, тому, що й сама відчуваєш у собі щось відьмацьке.

Сльози готові були бризнути з очей Віруні.

— Візьми краще тістечко, — пожалів її Кочет. — На вигляд дуже смачне. А ти, Іринко, теж не віриш у відьом?

— Ні у відьом, ні у екстрасенсів, ні у контактерів. А шкода. Інколи дуже не вистачає такої бабці, щоб помститися декому… Уявіть: прикупиш якогось трунку і…

— А як би ти підсипала такого зілля? До того ж воно, мабуть, несмачне.

— Так, це проблема, — погодилася Іринка.

— Простіше найняти вбивць, — виголосив Кочет.

— Простіше, але дорожче, — заперечив Авенір. — Це не для людини із середнім гаманцем.

— Чому ж, з людиною розправитися можна, коли треба, хіба ви не знаєте? — розтулила свої гарненькі губки Віруня.

Усі здивовано повернулися до неї.

— Серденько, ти маєш справу з найманими вбивцями? — награно здивувався Кочет.

— Ні, я не про найманих вбивць. Це інше… за допомогою магії… Туди можуть звертатися звичайні люди, як ми… Це, правда, теж за гроші…

— Не благодійність, значить, — посміхнувся Авенір.

Решта мовчки дивилися на Віруню. Вони поступово усвідомлювали, що вона каже серйозно.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Кочет уже не так легковажно.

Віруня збентежилася.

— Мабуть, я все переплутала. Я згадала про Володарку… — не до ладу вимовила вона.

— Яку Володарку? Містечко під Києвом?

Віруня побуряковіла так, що навіть Авеніру стало її шкода.

— Та я, мабуть, усе переплутала. Хтось щось казав, мабуть, я переплутала, не зрозуміла.

Компанія відчепилася від бідної Віруні, але у всіх залишилося якесь гнітюче враження, тому вони поквапилися доїсти і вийшли з кав’ярні.

* * *

Того дня Дейкало здав статтю і, поки її читав заступник головного, тинявся редакційними кабінетами, активно заважаючи колегам.

Колеги, наче змовившись, визирали з-за комп’ютерів і кричали:

— Веню, Веню, йди, не заважай!

Нарешті він добрів до курилки. Там сидів лише кореспондент відділу кримінальної хроніки, невисокий худорлявий хлопчина з русявим волоссям і світлими очима. Він тримав у руці паперову склянку з кавою і мрійливо спостерігав за кільцями диму від своєї сигарети.

— Здоров, Іване, — привітався Авенір. — Нудьгуєш, коли твої друзі упрівають за комп’ютерами?

Іван мовчки знизав плечима.

— Ти знаєш що-небудь про Арнаута? — не вгавав Авенір.

— Що тебе цікавить? — спитав Іван. — Про його кар’єру? Про особисте життя? Він же помер.

— Оце мене і цікавить, — відповів Дейкало. — Що з ним трапилося?

— Після довгої і тяжкої хвороби, як то кажуть.

— І нічого підозрілого?

— Що ти маєш на увазі?

— Вбивство або самогубство, — повільно мовив Авенір, спостерігаючи за колегою.

— Дурниці.

— І жодних чуток навколо його смерті?

— Чутки переважно були про те, хто стане його наступником. Ти ж розумієш, посада у нього була дуже приваблива…

Тут двері прочинилися, всунулася кудлата голова і повідомила:

— Іване! Тебе шеф викликає! Сказав: негайно!

Іван розвів руками, похапцем загасив сигарету і вибіг.

Дейкало, залишившись на самоті, продовжував розмірковувати про загадковий список.

Абсолютно очевидно, що всіх цих людей у списку щось об’єднує. Що саме? Не робота, не дружба, вони не могли бути однокласниками чи пацієнтами однієї лікарні. Вони всі різного віку і належали до різних прошарків. Принаймні, ті, про кого Авенір знав. Вони не могли бути членами однієї банди. Але могли бути жертвами злочину… Проте ж відомо, що Тома Оліяр померла від запалення легень, Арнаут — від пухлини мозку. Ніхто з них не був злочинцем, ніхто не вкоротив собі віку. І все ж між ними існував зв’язок, бо священика вбили, найімовірніше, за цей список. Значить, треба лише розгадати таємницю списку…

Авенір вирішив чкурнути до Дементія, поки є вільна хвилинка. Чи є вона в майора, Дейкало навіть не замислювався.

Він бігцем скотився зі сходів, розшукав свій скутер серед авто колег і помчав до відділку.

* * *

— Послухай, Миколо, ти казав про шантаж, — увалившись до кабінету слідчого, Авенір одразу почав із того, що його найбільше цікавило.

— Який шантаж? — не відразу зрозумів його майор.

— Я маю на увазі той список, що знайшли у священика.

Дементій знизав плечима:

— Ну, це перше, що спадає на думку. А взагалі це може бути що завгодно. Може, це список клієнтів наркоторговця або самих наркоторговців, або список чиїхось боржників, або…

— А я перелічував навпаки — це не може бути тим, не може бути цим… — зауважив Дейкало.

— Тобто, ти розумієш, що цей перелік можна продовжувати. Єдине, що не викликає сумнівів, — ця записка дуже важлива для когось, якщо заради неї він наважився на вбивство. До речі, чому ти зацікавився списком?

— Мені здається, це список жертв, а не злочинців. Можливо, мені вдасться захистити когось із них, — скромно відповів Авенір.

— Ти певен? Адже може бути і навпаки.

— Маєш рацію, — тепер настала черга Дейкала знизувати плечима. — Я не такий уже і певний. Хтозна, чого я так загорівся. Може, через те, що вбито священика. Я чув, що він прекрасна людина, як священик користувався повагою, на його служби сходилося багато людей. Я думаю, якщо цей список був для нього важливий, то, вочевидь, йдеться про чиєсь життя і смерть. А ви просунулися у розслідуванні?

— Ти ж знаєш, це довга пісня, — зітхнув майор. — Те перевір, се перевір. Зараз ми перевіряємо жінку, яку отець Юрій сповідував.

— І що ви накопали?

— Звичайнісінька жінка. Вдова. Ми подумали, що вона через чоловіка могла бути пов’язаною з чимось протизаконним. Але ж ні, все чисто. Останнім часом працювала у невеликому товаристві «Друг споживача», яке збирає дані про попит на різні продукти, товари… Це досить відоме товариство з доброю репутацією. На службі про Ольгу Степаненко говорять тільки хороше, але про її особисте життя майже нічого не знають. Кажуть, вона нібито приїхала з Житомира. Єдине, що дивно, — після неї залишилося дуже мало речей.

Дейкало заперечливо похитав головою:

— Це не так уже дивно. Якщо вона була у Києві лише тимчасово, то могла не набирати з собою одягу. Крім того, Житомир не так далеко — завжди можна з’їздити на вихідні і привезти щось по сезону.

— Можливо, і так, — здавалося, майор думав про щось своє. — А ти, я бачу, вирішив провести власне розслідування.

У його голосі чулося запитання.

— А хіба я заважатиму? Просто спробую щось довідатися, — заспокоїв Авенір майора. — Може, чимось і тобі допоможу.

— Тобто скоро ми прочитаємо про чергове журналістське розслідування знаменитого Авеніра Дейкала, — зіронізував майор. Відчувалося, що він не надавав великої ваги бажанню Авеніра допомогти у розслідуванні. — Оце ти лише за тим заїхав, щоб запропонувати свою допомогу?

— А що, цього мало?

— Тремтіть, злочинці! — посміхнувся майор. — Ну що ж, бажаю успіху. А тепер вибачай, маю купу роботи.

* * *

Авенір, продовжуючи розмірковувати над словами майора, без поспіху повернувся додому, сів був за статтю, але робота не посувалася. Раптом він, наче підкоряючись якомусь імпульсу, набрав номер Ігоря Кочета.

— Ігоре? Це Авенір. Пам’ятаєш, ми тебе зустріли з дівчиною Вірунею? Як її прізвище?

— Так я тобі і сказав. Хочеш відбити у мене подружку? — це припущення дуже розсмішило Кочета, бо він, так само як і решта, вважав інтелектуалку Іринку нареченою Дейкала.

— Міг би одну мені подарувати, бо маєш подружок забагато, — і собі пожартував Авенір, намагаючись потрапити в тон приятелю.

— А я думав, у вас справи йдуть до весілля, — веселився Кочет, мабуть, уявляючи себе на місці Авеніра.

Слово «весілля» геть зіпсувало настрій Дейкалу. Бути одруженим із серйозною, позитивною і занудною Іринкою… Ходити з нею на вистави, на виставки, торочити про мистецтво, про музику… Іринка — прекрасна подруга життя, це об’єктивно. А суб’єк-тивно — мабуть, здуріти з нудьги можна, якщо провести з нею кілька діб в одній квартирі. Але одразу ж Авенір засоромився власних думок.

— Ти що, заснув? — спитав Кочет.

— Та ні. Просто думав, що твоя Віруня дуже кумедна.

— Маєш рацію, — зареготав Кочет, — тільки дозовано! Її звуть Віруня Петрівка, дуже оригінальне прізвище, чи не так? Вона працює продавцем у парфумному магазині «Гранд Парфум» на Кловському узвозі. Мабуть, знаєш. А якщо не знаєш, то корисно буде дізнатися, бо тобі знадобляться адреси парфумних магазинів, коли одружишся. По-моєму, Іринка любить дуже дорогі парфуми.

— Іди до біса, — від усього серця послав його Авенір.

— Добре, проведи холостяцьку вечірку з Вірунею. Повеселишся. У цієї дівулі в голові абсолютний вакуум. Що б ти їй не розповів — усьому повірить.

Тут вони обидва згадали слова Віруні того вечора у кафе про те, що можна кого завгодно прибрати за допомогою чорної магії.

Дейкало збирався подякувати, але Кочет уже повісив трубку.

* * *

Авенір дещо невпевнено заходив до парфумного магазину. Зграйка продавщиць у фірмових сукенках крутилася по залу. Авенір не відразу зміг розрізнити серед них Віруню. Вона обслуговувала покупця, зосереджено рахуючи решту. Це тривало досить довго, але зрештою дівчина звільнилася.

Авенір підійшов до неї.

— Нас із вами познайомив Ігор, — нагадав він. — Пам’ятаєте, ми були разом у кав’ярні?

— Звичайно, я вас пам’ятаю, — привітно озвалася Віруня.

Авенір вирішив щось купити, аби Віруня прихильніше поставилася до нього.

— Але спочатку допоможіть мені вибрати подарунок, добре? Я хочу купити хороші парфуми.

Віруня пожвавішала. Вона заходилася завчено перераховувати назви дорогих парфумів:

— «Міраж» — квітковий аромат, гімн коханню і щастю, радості і благополуччю. «Акваблю» — амбровий аромат. «Парадиз» — квітково-фруктовий аромат із домішками духмяної ванілі. «Блакитна жінка» — квітково-фруктовий букет п’янить солодкою туберозою… — викладаючи один за одним ошатні пакунки на прилавок.

Авенір тицьнув навмання в одну з них:

— Скільки коштує?

Вірочка промуркотіла солодким голоском:

— Зовсім недорого для парфумів такого класу. Лише 820 гривень.

Авенір аж задихнувся, але відважно вирішив купити — для чогось та й згодиться. Поки Віруня повільно загортала коробочку у фірмовий папір, він улесливо сказав:

— А я хотів вас дещо спитати. Ви того вечора згадували якусь Володарку…

Віруня здригнулася і скинула пакунок на підлогу. Потім нахилилася і досить довго шаруділа під прилавком.

Вона, вочевидь, була налякана. Авенір озирнувся довкола. Покупців у магазині було небагато, переважно чоловіки, але неподалік від них бовваніла постать високої стрункої жінки з хусткою на голові і в затемнених окулярах. Авенір вирішив скористатися тим, що Вірунька не може заперечити, і продовжив:

— Чи не могли б ви мені розповісти про це докладніше?

Віруня підняла нарешті Пакунок і вилізла з-під прилавка.

— Ви щось спитали? — вдала вона, що не почула його слів.

— Я спитав про Володарку.

— Володарку? Про що це ви?

— Ви у той вечір згадували про це. Це що, містечко? Я знаю містечко Володарка у Київській області. Це воно? Що там відбувається цікавого?

— Я нічого не знаю! Я ні про що таке в житті не чула!

— Хтось вам про це розповідав? Хто? Коли?

Авенір ставив питання швидко, не даючи Віруні часу оговтатися, але дівчина затялася. Вона квапливо мовила:

— Я не розумію, про що це ви, і взагалі, ми не маємо права розмовляти з покупцями на сторонні теми. З вас 820 гривень.

Авенір подав їй гроші. Дівчина швидко вибила чек, тицьнула йому решту і квапливо попрямувала до іншого покупця. Руки в неї тремтіли.

Дейкало повільно рушив до виходу, наче сподіваючись, що вона його зупинить і таки відповість на запитання. Уже вийшовши з магазину, він помітив, що Віруня дала йому зайві 20 гривень.

Він все ще бачив перед собою чарівливе порожнє личко з великими синіми очима. Щось в цих очах промайнуло тривожне…

— Вона налякана, — мовив він сам до себе, — смертельно налякана. Але чим?

Авенір крутнувся на каблуках і рішуче зайшов до магазину, щоб повернути бідоласі решту.

Дейкало зустрічає Володарку

Дитяче доброчинне свято у скверику на Совських ставках закінчилося. Гості розійшлися, а господарі і найближчі друзі, які допомагали Надії Борисівні Мурченко влаштовувати його, завернули до неї додому, щоб трохи підживитися і відпочити. Усі лишилися задоволені: і діти, і дорослі.

Звичайно, Наталя Паняєва трохи прикидалася, коли казала, ніби вона втомилася на благодійній вечірці і дуже рада, що все вже позаду. Насправді, свято вдалося, як ніколи.

Надія Борисівна, літня пані, яка постійно переймалася долею дітей-музикантів, дуже раділа:

— Ми зібрали достатню суму, щоб відправити дітей на конкурс у Відень, — радісно повідомила вона. — Особливо багато грошей дала лотерея.

Наталя була трохи збентежена останньою заявою. Вона вважала, що найбільшу суму дали її книжки.

— Ви, мабуть, хочете мене обманути, — пожартувала вона. — Я ж і червону свічку палила, і кола малювала — намагалася наворожити хороший прибуток від моїх книжок.

Усі засміялися.

— До речі, — мовила Надія Борисівна. — Якщо ви хочете поворожити насправді, то тут недалеко живе Володарка. Вона — справжня ворожка, медіум чи екстрасенс — хто її там розбере, але люди до неї ходять. Точніше, приїздять на дорогих авто.

Авенір нашорошив вуха, а Наталя поблажливо посміхнулася:

— Ви ж знаєте, Надіє Борисівно, я роблю лише те, що можна використати для моїх романів.

— А може, вам колись знадобиться і ворожка як персонаж, — не здавалася Надія Борисівна.

— Коли мені буде потрібний такий персонаж, тоді я і почну цікавитися екстрасенсами та іншими шахраями.

Одна з гостей, русява дівчина, яку так і звали — Руся, заперечила:

— А я думаю, що вони дещо можуть.

Авенір одразу звернув на неї увагу. Це була висока струнка дівчина з правильними рисами обличчя, з важкою хвилею русявого волосся і сірими очима. Авенір помітив, що вона часто і охоче посміхається. Руся влаштовувала ігри для дітей, проводила лотерею і взагалі була правою рукою пані Мурченко. Репортер одразу взяв за мету познайомитися з нею ближче.

— Вони — це хто? — запитав Авенір.

— Господарка будинку Тетяна Володарська, клієнти називають її Володаркою, — замість Русі відповіла Надія Борисівна. — Хіба ви не запримітили її сьогодні? Висока, чорна, як галка, худа. На кожному пальці каблучка. Дуже колоритна.

— Вона екстрасенс, лікує, ворожить, займається хіромантією, окультними науками, — додала Руся. — Коротше, на всі руки майстер. Спіритизм, транси, духи. Подейкують, що навіть чорні меси.

Авенір засміявся:

— Чорного півня ріже? — Руся йому подобалася, тому він намагався бути дотепним.

— І чорного півня ріжуть, і магічні кола малюють, — кивнула головою Руся, і Авеніру здалося, що він їй також симпатичний.

— Але чому ви кажете весь час «вони»?

Йому відповіла Надія Борисівна:

— У неї живе її приятелька і асистентка Оксана Куліда. Вона у них медіум. Ви її, мабуть, теж помітили — повна, білява, вся у блискітках і прикрасах. Страшенно любить перевдягатися — інколи ходить у сарі або у кімоно. Хоча цей одяг їй не личить, адже вона етнічна українка і ніде далі Боярки не була.

— І не забудьте про Віту, — додала Руся. — Це їхня куховарка і, на додачу, відьма. Родом з якогось села на Закарпатті, відьмацтво у них — сімейна справа. Її мати теж була відьмою.

Дейкало уважно вдивлявся у співрозмовниць. Невже вони говорять серйозно? Вони ж сучасні, освічені, інтелігентні жінки! Щоправда, йому доводилося знати освічених, інтелігентних жінок, які з піною на губах відстоювали існування «справжніх» екстрасенсів, знахарів, народних цілителів і «добрих» відьом. Та все ж йому здалося, що в очах Надії Борисівни і Русі миготіли лелітки сміху.

— Я бачу, вас вони зацікавили, — сказала Надія Борисівна. — Я потелефоную до Тетяни, і ми сходимо до них. Тим більше, що у їхньому будинку є на що подивитися. Тетяна має дуже гарну бібліотеку з магії та окультизму. І взагалі, це доволі екзотична компанія.

Дейкало повернувся додому розчарований.

Володарка виявилася зовсім не страшною тіткою з чорним півнем. Знайомі Авеніра сприймали її не надто серйозно. Можливо, його слід був хибним? Можливо, є ще якась Володарка? Дейкалу хотілося страшнішої таємниці.

* * *

За кілька днів Авеніру потелефонувала Надія Борисівна і повідомила, що хоче познайомити його зі своїм старим приятелем, паном Картамишем.

— Вам буде цікаво з ним познайомитися, до того ж, він має величезну бібліотеку, мабуть, там знайдеться багато цікавого для вас. Але я це роблю не безкорисливо. Річ у тім, що він після автокатастрофи прикутий до візка. Це неймовірно тяжко для такої енергійної людини, як пан Картамиш. Він дуже забезпечений, багато подорожував свого часу, мабуть, немає куточка на Землі, де б він не був. Тепер він купив будинок поруч зі мною. Ви його розрадите, а він вам колись стане у пригоді.

Будинок пана Картамиша знаходився неподалік від будинку пані Мурченко. Це була простора і затишна оселя зі спеціальними подіумами замість східців. Господар зустрів гостей у холі. На столі вже стояли пляшки з напоями, горішки, печиво і велика ваза з фруктами.

Пан Картамиш сердечно привітався, і Авенір зрозумів, як нудьгує ця людина без товариства.

Господар виявився чоловіком років п’ятдесяти з гаком, трохи сутулий, обличчя з великим римським носом облямовувало довге чорне волосся. І вдягнутий він був, незважаючи на свій інвалідний візок, досить екстравагантно: яскравий піджак із блискучої тканини, білосніжна сорочка і краватка-метелик у тон піджаку. З-під пледа, яким пан Картамиш загортав ноги, визирали лаковані черевики.

Надія Борисівна представила йому Авеніра, а заодно подякувала за вагомий внесок у справу підтримки дітей-музикантів. Так Авенір дізнався, що пан Картамиш теж відвідав доброчинну вечірку, і позаздрив енергії Надії Борисівни, з якою та збирала кошти для своїх улюбленців. «Якщо справа так піде і далі, — подумав Авенір, — вона скоро їм накупить Страдіварі».

Пан Картамиш запросив їх до столу, щиро пригощав напоями і фруктами. Хазяїн поводився так невимушено, що Авенір забув, що перед ним — каліка, просто насолоджувався напоями і роздивлявся на всі боки. Стіни хола прикрашали картини, мальовані олією. Дейкало — не великий фахівець з живопису, але він відзначив темні полотна у коштовних рамах і вирішив, що це, вочевидь, старовинні і дорогі картини. Попід кожною стіною стояла скляна гірка, де у ідеальному порядку були розставлені нефритові фігурки. Поміж гірками на підлозі, яку від стіни до стіни закривав синій пухнастий килим, стояли величезні порцелянові вази з квітами. У кутках біля стелі Авенір помітив камери стеження.

— Я не сподівалася, що ви прийдете, — тим часом продовжувала торохтіти Надія Борисівна до пана Картамиша.

— Чого ж, я люблю такі збіговиська. До того ж розжився на ще один автограф славнозвісної Наталі Паняєвої, — посміхнувся пан Картамиш. — Цікаво було спостерігати за товариством. Особливо за тими трьома панями, які вважають себе хіромантками, чи як їх там. Ота пухкенька білявка навішала на себе не менше пуда різного намиста.

— То Оксана, — сказала Надія Борисівна. — На днях ми збираємося завітати і до них. Хочу, щоб Авенір побачив їхній будинок.

— Так, — погодився пан Картамиш, — мабуть, це буде цікаво для журналіста. Хоча це просто кубельце трьох старих дівок.

— Ви не маєте рації, — заперечила Надія Борисівна. — Вони зовсім не старі дівки. Щоправда, Оксана з її пристрастю до леліток схожа на таку, але сама Тетяна має щось загадкове, таємниче, навіть трохи моторошне. Мені інколи здається, що вона читає мої думки. Щодо Віти, то вона поховала трьох чоловіків, перш ніж прибилася до Володарки. Подейкують, їй варто подивитися на людину особливим чином, і та починає хворіти і незабаром вмирає.

— То я, мабуть, остережуся спілкуватися з нею, — засміявся пан Картамиш. — Я зовсім забув, що вона — місцева відьма.

Авенір зітхнув із полегшенням: от що значить — розумна людина. Не вірить у чаклунство.

Візит до трьох відьом

Минуло ще кілька днів, перш ніж Надія Борисівна повела Авеніра до Тетяни Володарської. Попередній візит, до пана Картамиша, справив на нього приємне враження.

— Він, мабуть, має купу грошей, — сказав Дейкало, коли того вечора вони вийшли надвір. — Нефритові фігурки, африканські маски, коштовний посуд. Я вперше в житті пив із золотих чарочок! Вам, вельмишановна Надіє Борисівно, пощастило з сусідом.

— Так, — з ентузіазмом погодилася пані Мурченко. — Біля нас живуть люди небідні, але якісь нуднуваті. А пан Картамиш порівняно з рештою дуже колоритний. Хоча Тетяна ще колоритніша, — сміючись додала Надія Борисівна.

До Тетяни вони прихопили з собою Наталю Паняєву і — до особливої радості Авеніра — симпатичну Русю, яку насправді звали Русланою Микитась. По дорозі пані Мурченко трохи брала на кпини письменницю.

— От вам, Наталю, сюжет для роману — життєпис пана Картамиша.

Але Наталя образилася від натяку, що їй може забракнути сюжетів:

— Чомусь завжди люди пропонують мені зовсім непотрібні сюжети. Ну, який детектив можна зробити із життєпису пана Картамиша?

Коли вони підійшли до воріт великого будинку, суперечка вщухла сама собою.

Авенір був дещо розчарований виглядом будинку. То був гарний, але цілком звичайний двоповерховий котедж, нічого зловісного або таємничого в ньому журналіст не помітив. Він так і сказав на вушко Русі.

— Почекайте, подивитеся, як у них цікаво всередині, — теж пошепки відповіла вона.

Ворота розчинилися, коли компанія наблизилася до них.

Гостей зустріла Оксана Куліда. Цього дня вона вже не була обвішана намистом, але натомість на її великих безформних грудях сяяла величезна нікельована брошка, а на голові копицю рудуватого волосся вінчав такий самий нікельований обруч. Вдягнута вона була у синю сукню, схожу за кроєм на мішок. І взагалі, вся її фігура нагадувала лантух, хоча Оксана була ще досить молодою жінкою — десь між тридцятьма і сорока роками.

Вона провела гостей до холу, радісно всміхаючись, і там їх зустрічала Тетяна, з-за плеча якої визирало ще одне обличчя.

«Віта, — здогадався Авенір, — куховарка». Тетяна, — висока, худа і чорнява, — була вдягнута у чорний стриманий костюм, коротке чорне волосся гладенько зачісане, а очі з-під брів, які зрослися на переніссі, дивилися проникливо і суворо. На шиї в неї висів дивний блискучий кулон. Авенір намагався його роздивитися, але наштрикнувся на гострий погляд господині.

«Ось воно, — подумав Дейкало, — нас починають лякати».

Гості роззиралися довкола себе. Вони стояли посеред високого і світлого холу з крученими сходами, що вели на другий поверх. У кутку палав камін, над ним висіла велика картина, мальована олією. Посеред холу на товстому килимі перед диванами стояв низенький скляний столик, на ньому — шахова дошка з розставленими фігурами. Фігурки здалеку видалися Авеніру вирізьбленими із слонової кістки, але він не був певен, що це насправді так. На стіні темнів величезний плазменний екран на рухомих кріпленнях.

Усе це Авенір встиг помітити, поки йшов обмін вітаннями. Він також помітив замасковану шафку біля дверей і зрозумів, що там знаходиться універсальний пульт, який керує всією технікою у цьому домі.

«Ти ба, — подумав він, — старовинні традиції, поєднані з новітніми технологіями».

Товариству запропонували присісти. Всівшись на диванчики, гості із задоволенням ловили тепло живого вогню. Особливо насолоджувався Авенір, бо Руся сиділа поруч. Вона непомітно притислася до його плеча. З іншого боку сіла Тетяна.

Навпроти репортера сиділа Наталя Паняєва, вона робила якісь дивні знаки бровами, але Дейкало вирішив розпитати її згодом, що вони означають, — йому не хотілося зараз розгадувати ребуси.

Куховарка Віта принесла напої і каву. Розставляючи частування на столі, вона кинула швидкий погляд на Авеніра. У цьому миттєвому погляді відчулася якась злоба і прихована погроза. Він навіть на мить зіщулився.

— Щось не так? — помітила його реакцію Тетяна.

— Та ні, все гаразд.

— Я помітила, як вона на вас подивилася. Віта може налякати, чи не так?

Надія Борисівна підбадьорливо посміхнулася йому, теж зробивши дивний знак бровами. А письменниця очі пустила під лоба.

— Мене не так просто налякати, — Авенірові надавала відваги присутність Русі.

Тут до розмови приєдналася Оксана.

— Зізнайтеся, любий Авеніре, ви вже чули, що ми займаємося всілякими чаклунськими штучками. Про нас ходять такі чутки, — солодким голоском проспівала вона.

— І люди мають для цього підстави, — зауважила Тетяна. Здавалося, її це тішить.

— Так, так, я чула, що Оксана має надзвичайний талант, — мовила Надія Борисівна.

А Руся лише лагідно посміхнулася Авеніру.

Оксана, заохочена загальною увагою, продовжувала:

— Мене завжди притягала містика. Ще малою я усвідомила, що маю надприродній талант. Я завжди була дуже чутливою. На відстані відчувала біду і попереджала своїх подруг. Одного разу моя шкільна подружка показала мені фотографію свого брата, який поїхав за кордон на заробітки. Глянувши на фото, я знепритомніла. А потім ми дізналися, що у цей день її брат загинув під час шторму на морі, — вона переможно подивилася на присутніх.

— Надзвичайно, — байдуже мовила Надія Борисівна.

— Які у вас дивовижні прикраси, — лагідно сказала Наталя Паняєва, чим вельми потішила Оксану.

— Так, — Оксана засяяла ще дужче. — Це ось — амулет із хребта змії. Бачите? Це була отруйна, дуже рідкісна змія ефа. Подивіться, — вона простягнула свій амулет до рук Авеніру.

Той, приховуючи відразу, взяв огидну річ.

— Ви не вірите в те, про що вона говорить? — нахилившись до нього, спитала Тетяна. — Але ви повинні знати, що не все можна пояснити забобонами, традиціями або релігійним фанатизмом. Існують сили та істини, які не підлягають поясненню. Вони завжди були і завжди будуть. Таємне знання буде завжди — яких би успіхів не досягла наука, вона не знайде всьому раціонального пояснення…

— А я і не сперечаюся, — відповів Авенір.

— Магія — це застосування на практиці таких методів, принцип дії яких до кінця невідомий. Розумієте? — Тетяна зверталася лише до Авеніра. — Мабуть, усім відомо, що практичні знання людства завжди йшли попереду теорії. Люди проводили складні хімічні реакції задовго до виникнення хімії як науки, вони інтуїтивно відчували і використовували властивості матерії у ті часи, коли навіть слова «фізика» не було…

Вона помітила, що решта товариства не дослухається до її слів, і запропонувала Дейкалу:

— Хочете, я покажу вам будинок?

Кивнувши на знак згоди, Авенір підвівся і рушив за нею.

Вони йшли вздовж великих вікон, хитромудра система освітлення м’яко вмикала світло перед ними і вимикала позаду. Дейкало по дорозі зазирав у прочинені двері кімнат, повз які вони проходили. Він встиг зауважити потужну модерну техніку, якою були обладнані приміщення. Це його дещо здивувало; він думав, що відьми, навпаки, дотримуються духу старовини, щоб справити належне враження на клієнтів. Що вони носять давнє вбрання і сидять у кімнатах, освітлених свічками. Хоча, якщо врахувати, що клієнтами саме цих відьом є сучасні багатії (адже Надія Борисівна казала про дорогі авто), то і прибутки, і антураж мають бути відповідними — надсучасними і коштовними. Це десь із тих правил, що успішний бізнесмен зобов’язаний їздити на дорогому автомобілі останньої моделі.

Дорогою Тетяна продовжувала свою лекцію:

— Ви, мабуть, знаєте, що представники будь-якої професії: гончарі, ковалі, мисливці — у давні часи мали свої магічні прикмети й обряди. Ці обряди були начебто частиною ремесла. Люди думали, що без допомоги духів не можна зробити жодного якісного предмета, вполювати звіра, не можна навіть народити здорову дитину. Вам нудно? — перебила вона саму себе.

— Чому ж, — ввічливо відповів Авенір. — Це дуже пізнавально.

Мабуть, Тетяна вловила у його голосі іронію, бо квапливо додала:

— Я просто хочу пояснити вам, що у первісному суспільстві всі знання і вміння людей були магією. Спілкування з духами було обов’язковим елементом професії.

Нарешті вони дійшли до бібліотеки. Це була простора кімната, заставлена стелажами з книжками. Посередині стояв круглий великий стіл, на ньому — потужний комп’ютер. Крім того, стіл був завалений стосами журналів і газет.

Авенір засміявся:

— Навіщо мати стільки книжок, якщо все можна знайти в Інтернеті?

Тетяна теж посміхнулася:

— Звичка все мати під рукою.

Вона підвела Дейкала до великої шафи у кутку і маленьким ключиком відчинила замок.

Авенір побачив там не дуже старі і не дуже рідкісні книжки з чорної магії, видання Карлоса Кастанеди багатьма мовами і Алістера Кроулі, творця ордена східних тамплієрів. Поруч стояли книжки М. Крега «Сучасна магія», Р. Каведиша «Чорна магія», «Енциклопедія окультизму», «Старша Едда», потім — «Молодша Едда», «Підручник з ворожби» С. Каннінгема, книга Р. Гримассі «Вікка. Традиції чаклунських вчень». Дейкало зрозумів, що у шафі господиня зберігає найцінніші свої книги, але вид цього багатства не справив на Авеніра належного враження. Він бачив і кращі бібліотеки.

— А де ж у вас сатанинські книги? — спитав він.

Тетяна вдала, що образилася:

— Ми ж не сатаністи. Звідки у нас можуть бути такі книжки? — вона злегла ляснула Авеніра по руці. — Розглядайте це зібрання як колекцію історичних книжок.

Авенір придивився уважніше до медальйона у неї на шиї. На перший погляд, зовсім проста річ — нікельований обруч із маленьким екранчиком посередині. Але Авенір помітив, що зображення на цьому екранчику постійно змінюється.

Тетяна перехопила його погляд.

— Ніякої магії. Це просто фотографії з мобільника.

— Ви мене розчаровуєте. Я думав, це потойбічні видіння, — посміхнувся Авенір.

— Ви знову жартуєте, — докірливо похитала головою Тетяна.

— Але чому книги саме цієї тематики? — поцікавився Авенір, повертаючись до розмови про бібліотеку. — Чим вони вас приваблюють?

— Мені цікаво вивчати, як змінюються вірування людей. Знаєте, яке визначення я б дала самому поняттю «магія»? Магія — це фізичні процеси, які відбуваються в об’єктивній реальності, але їхнього механізму ми не розуміємо або розуміємо частково, проте можемо вплинути на перебіг цих процесів. Усі люди використовують магію у повсякденному житті. Тільки дехто навіть не замислюється про це. Такі люди використовують магію природно, як дихають або ходять. А дехто — замислюється і намагається її вивчити, щоб використовувати більш ефективно.

— Це можна, наприклад, порівняти з тим, як людина натискає кнопку і викликає ліфт, який повезе її на верхній поверх, не уявляючи собі, як працює механізм, як влаштований мотор і так далі. Чи не так? — підсипав дрівець у вогнище Авенір. А про себе подумав, що ефективність використання магії Володаркою аж в очі б’є з кожного кутка цього будинку дорогою сучасною технікою.

— Абсолютно точно. Кожна людина у щось вірить. Я давно почала цим цікавитися. Але я помітила, що вам це видається кумедним. Ви з такою іронією поглядали на бідаку Оксану. Звичайно, вона темна і досить обмежена жінка, але вона має особливу силу. Хоча і плутає чорну магію, окультні науки, містику і все на світі… — Тетяна хрипко засміялася.

— Яку ж особливу силу вона має? — перепитав Авенір.

— Вона медіум. Ви можете називати це як завгодно, але справді існують такі люди, які поєднують цей світ з іншим, таємничим і небезпечним. Вона має такий дар. Адже магія — це не лише наука, не лише якийсь набір ритуалів, а й мистецтво. І, як кожне мистецтво, вона вимагає таланту. Такий талант має далеко не кожний. Можна довго вивчати шедеври мистецтва, але сотворити їх за відсутності таланту неможливо. От і наша Віта…

Авенір посміхнувся:

— Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?

— Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!

Дейкало зітхнув:

— Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?

Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.

Авенір взяв з полиці книгу і погортав:

— Невже ви у все це вірите?

Вона тихо відповіла:

— Не лише вірю. Знаю.

— Що ви знаєте? Звідки?

Тетяна кивнула на полиці:

— Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, — це впевнити її, що загибель неминуча.

— Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.

— Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.

— Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? — Авенір не вірив своїм вухам.

Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.

— Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?

Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.

Тим не менше він спокійно відповів:

— Звичайно, я читав про таке.

Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:

— Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.

— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.

— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.

— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.

Тетяна переможно глянула на нього:

— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.

Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.

* * *

І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.

Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.

Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.

— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.

— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.

Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.

Тетяна тим часом звернулася до письменниці:

— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…

— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.

— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.

— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».

— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.

Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.

У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.

Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:

— Надіє Борисівно, — доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, — здається, вже час дякувати господарям…

— Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, — погодилася Надія Борисівна.

Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.

— Не сподобалися мені ці жінки, — рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. — Хоч що робіть, не сподобалися.

— Ну, не слід сприймати їх так серйозно, — розважливо заперечила Надія Борисівна.

— А мені б хотілося якось потрапити на їхній сеанс, — зауважила Руся, труснувши русявою гривкою.

— Та ви що! — вдавано вжахнувшись, Авенір схопився за голову. — Вони з вас зроблять відьму! В жодному разі!

Руся засміялася. А Наталя Паняєва тяжко зітхнула:

— Усе це добре, але я завтра мушу йти на похорон. Померла Марина Балгіра, моя давня подруга.

Авенір застиг, як мисливський собака у стійці:

— Балгіра! О Боже!

Усі подивилися на нього з подивом.

— Вибачте, — отямився він, — просто я згадав, де чув це прізвище. Наталю, ти ж мені розповідала про неї. Казала, що мусиш відвідати її у лікарні, — він запитально подивився на письменницю.

— Цілком можливо, — невпевнено відповіла та.

— Від чого вона померла?

— Токсичний поліневрит.

Авенір, вдаючи, ніби не помічає запитального погляду Русі, почав прощатися:

— Я хочу пройтися пішки. Надто вже нас напоїли кавою, — швидко сказав він і, щоб його не затримали, різко повернувся і рушив в інший бік від будинку Надії Борисівни. Йому хотілося побути на самоті, щоб дати лад власним думкам.

Він ішов, не помічаючи калюж, — зрештою, він ніколи не помічав їх, хоча й мав добрий зір.

Розмахуючи руками, Авенір розмовляв сам із собою:

— У чому тут річ? — міркував він. — Усе почалося зі слів Віруні, що коли треба когось позбутися, то для цього є Володарка. Потім була розмова з Дементієм, який показав мені список, знайдений в отця Юрія. У списку були прізвища Арнаут і Оліяр, тоді я згадав про бійку у барі і Тому Оліяр. Арнаута знав Дементій. Прізвище Балгіра теж видалося мені знайомим. Його, як я тепер пригадую, називала Наталя Паняєва, коли розповідала про свою хвору подругу. А тепер ця подруга теж померла.

Після цього я пішов побалакати з Вірунею до парфумного магазину. І Віруня відмовилася від своїх слів, була налякана і сказала, що ніколи не чула про Володарку.

А сьогодні — знайомство з Тетяною Володарською, яку її клієнти (мабуть, вона сама це і вигадала) називають Володаркою. А якщо Віруня мала на увазі не містечко Володарку, як я тоді подумав, а саме Тетяну Володарку-Володарську? Раптом ці три дивні особи мають якийсь стосунок до вбивства отця Юрія і до списка, який у нього знайшли? Може, я роблю помилку, зв’язуючи всі ці події між собою? Чому мені здається, що між ними є зв’язок…

Дейкало йшов, не розбираючи дороги. Йому хотілося з кимось побалакати. З Дементієм. Або з Іринкою. Йому хотілося, щоб хтось розвіяв його неясні підозри.

Він ще з годину блукав вулицями, подумки прикидаючи, чи варто зайти до найближчої кав’ярні, коли помітив, що знаходиться неподалік від будинка пана Картамиша. Авенір майже бігцем рушив у той бік.

Дейкало нетерпляче подзенькав у дзвінок біля хвіртки, і та зненацька відчинилася. Авенір, невідомо кому гукнувши: «Спасибі!» — покрокував подвір’ям і зайшов до будинку.

Пан Картамиш зустрів його біля дверей. Очевидно, будинок було обладнано системою стеження, і хазяїн побачив Авеніра за допомогою камери. Він знову був одягнений ошатно — картатий пуловер і вишукана сорочка, на шиї — шовкова шалька вишневого кольору, з-під пледу визирали темні черевики.

— Дорогий друже, — урочисто промовив пан Картамиш, — я щиро радий бачити вас! Сподіваюся, ви повечеряєте зі мною?

Авенірові хотілося комусь вилити душу, тому він погодився. І, як виявилося пізніше, правильно зробив. Бо пан Картамиш був вишуканий та екстравагантний не лише стосовно одягу, але щодо їжі також.

Їдучи поперед Авеніра, він показував йому дорогу до їдальні. Це була невелика кімната, де, крім старовинної шафи для посуду (а посуд у ній був навдивовиж чудовий), стояв масивний стіл із закороткими ніжками. Авенір здогадався, що це зроблено для того, щоб панові Картамишу було зручно обідати, сидячи на візку. На столі вже стояли тарелі з кількома видами копченої риби і м’яса та велика ваза із салатом, який Дейкало ідентифікував як «грецький». Авенір дивувався, що досі не побачив жодної людини, яка б могла бути помічником пана Картамиша, коли раптом з’явився великий і дужий чолов’яга у білому фартусі, що ніс паруючий супник.

— Це мій помічник, Борис, — представив пан Картамиш. — Він займається господарством і водить мою машину. На додачу мені надзвичайно пощастило, що він — прекрасний кухар.

Чолов’яга посміхнувся, поставив супник на стіл і вийшов.

Авенір у цей момент жував маслину, тому лише кивнув головою вслід чоловікові.

— Спробуйте, це Магелланова юшка, — запропонував пан Картамиш, знімаючи покришку із супника. — Камбала, вустриці, краби і трохи білого портвейну… Знаєте, я зустрів Бориса, мандруючи Африкою. Він там опинився не з власної волі і був чимось на зразок білого раба. Я його викупив і привіз додому. Поки Борис тинявся світами, він навчився вправно куховарити. Ви ж знаєте, ми, українці, небайдужі до їжі.

Магелланова юшка виявилася такою смачною, що Авенір був просто не здатен підтримувати розмову, до того ж він відчув, що страшенно зголоднів, поки блукав вулицями. На всі слова пана Картамиша він лише кивав, тому господар дав йому спочатку насититися. Згодом Борис з’явився знову і приніс рулетики з індички із шинкою, омлет з сирним соусом і до нього різнобарвий салат, а також тушковану щуку. Назви страв та їхні складові пояснював Дейкалу господар. Сам Авенір нізащо не здогадався б, що їсть, хоча все було надзвичайно смачним. Коли Борис поставив на стіл каву і торт під назвою «Медове поліно з фруктами», а Дейкало сито відкинувся на стільці, пан Картамиш звернувся до гостя:

— Дорогий друже, вас щось бентежить?

— Я щойно від Тетяни Володарської, тобто від Володарки, — пояснив Авенір.

Пан Картамиш здогадався:

— Тепер розумію, що вас засмутило. Трійця не вельми приємних жінок. У мене після них теж був важкий осад.

— Ви, пане Картамиш, маєте багатий життєвий досвід. Ви повірили б у те, що людину можна знищити на відстані, без видимого втручання?

— Знищити? Ви маєте на увазі — вбити? — перепитав пан Картамиш.

— Так.

— Дурниці!

Дейкало з полегшенням зітхнув. Це була єдино можлива розумна відповідь.

— Тоді, — сказав він, — ця жінка, мабуть, мене загіпнотизувала.

— Не думаю, — зауважив пан Картамиш. — Ви не з тих людей, що легко піддаються гіпнозу. Мабуть, щось іще трапилося перед тим. Чи не так?

— Правильно, — зізнався Авенір.

І раптом він, як на одному подиху, розповів пану Картамишу про все: про вбивство отця Юрія, про те, як випадково у кав’ярні почув про Володарку. А потім показав список прізвищ, який йому майор Дементій дозволив переписати.

Пан Картамиш довго роздивлявся список, тоді трохи помовчав і спитав:

— А хто ці люди? Чи мають вони щось спільне?

— Звідки мені знати? Міліція думає, що це може бути шантаж… або наркотики…

— Дурниці, — різко заперечив пан Картамиш. — Вас зовсім не це бентежить. Ви просто боїтеся того, що всі ці люди — мертві.

Дейкало похнюпився.

— Так, — зізнався він. — Але напевно я не знаю. Троє з них вже точно вмерли. Це Арнаут, Тома Оліяр і Марина Балгіра. Але всі троє померли природною смертю. Правда… Тетяна Володарка розповідала, як цього можна досягти…

— Ви хочете сказати, вона стверджує, що може наслати таку смерть?

— Ні. Тетяна ні про що конкретно не казала. Так собі — просторікувала про якісь наукові можливості..

— На перший погляд це видається просто дурницями, — вставив пан Картамиш.

— Отож бо й воно, — погодився Дейкало. — Я б і сам перший посміявся, якби не було цієї дивної розмови про Володарку в кафе.

— Так, — погодився пан Картамиш, — «зайти до Володарки», «з’їздити до Володарки», «сама Володарка». Тут багато чого треба обміркувати.

Вони трохи помовчали. Потім пан Картамиш додав:

— Ця справа смердить. Що б там не було, це треба припинити. Ви, я думаю, самі це прекрасно розумієте.

— Я розумію, але навіть не знаю, з чого почати, — відверто зізнався Авенір.

— А це якраз і найважче — придумати, з чого почати, — закивав головою пан Картамиш. — Та не можна гаяти часу. Треба зайнятися цим серйозно і негайно. Ви маєте друга, який зможе вам допомагати?

Авенір замислився. Майор Дементій? Та він лише посміється з нього! Наталя Паняєва?

Вона заклопотана своїми романами й інших сюжетів не визнає. А Іринка Кириченко? Ось хто має гострий розум і прекрасне логічне мислення! Мабуть, вона і є таким другом.

Пан Картамиш спостерігав, як змінюється вираз обличчя Авеніра.

— Придумали? От і добре! Я буду стежити за подіями у будинку, який ми назвемо «будинком трьох відьом». Але відчуваю, що справа далеко не в цих трьох відьмах. Нам треба знайти ланку, якої зараз не вистачає. Зв’язок між одним із цих прізвищ і Володаркою. Це повинно бути щось реальне.

На цьому вони закінчили розмову і мовчки допили прохололу каву. Авенір невдовзі розпрощався і рушив, трохи заспокоєний, додому.

Майор отримує нові відомості

Майор Дементій працював у своєму кабінеті над паперами. Крізь прочинені двері зазирнув судмедексперт Гімпель.

— Тебе цікавлять результати розтину? — запитав він.

— Мене вони завжди цікавлять, особливо після обіду, — похмуро відповів майор.

— Тоді слухай, — Гімпель зручно вмостився в кріслі, але розпочати свою малоапетитну розповідь не встиг — задзвонив телефон.

Майор зняв трубку:

— Майор Дементій слухає. Перепрошую? А, це ви, пане Козлов, — він ввімкнув спікерфон і кивнув Гімпелю, щоб той залишився.

На всю кімнату залунав голос:

— Я радий, пане майоре, що ви мене пам’ятаєте. Я дзвоню, як ви просили. Пам’ятаєте, ви казали зв’язатися з вами, якщо я знову зустріну того чоловіка, який стежив за отцем Юрієм? Я уважно спостерігав за людьми, які проходили повз мій офіс, але ніколи більше його не бачив…

— Ви тільки для цього мені телефонуєте? — нетерпляче спитав майор, бо він таки хотів почути результати розтину.

— Розумію вашу іронію, шановний. Але хвилинку терпіння. Я маю вам розповісти, що кілька днів тому, коли я був на доброчинному дитячому святі… Воно відбувалося у парку на Совках; я особисто туди пішов через участь Наталі Панаєвої, яка підписувала там свої книжки…

Гімпель і Дементій перезирнулися. Гімпель стенув плечима, мовляв, нічого не вдієш, май терпіння.

— Я дуже люблю детективи, — продовжував Козлов, — тому я хотів отримати книжку з автографом відомої письменниці. Ви читали її роман про викрадену дівчину?

— Чесно кажучи, — ледь стримуючись, промовив майор, — я не маю часу на романи, бо…

— Бо мусите вислуховувати таких зануд, як я, правда ж?

— Ну-у-у, — не став заперечувати майор.

— Так от, на превеликий свій подив, я побачив там цього чоловіка. Того самого, який проходив повз мій офіс у вечір вбивства отця Юрія. Мабуть, після того він потрапив у якусь аварію, чи що, бо пересувався на візку. А може, це лише маскування. Я навів про нього довідки і з’ясував, що це пан Картамиш, проживає неподалік того парку. Кажуть, що він — дуже багата людина…

— Дякую вам, пане Козлов, — перебив його майор, — ви нам дуже допомогли, тепер ми самі будемо наводити про нього довідки. Ще раз дякую і до побачення, — він відключився. — Ну, що скажеш? — майор поцікавився думкую Гімпеля.

— Ці балачки не тримаються купи, — спокійно відповів лікар.

— Можливо, ти маєш рацію. Але це на перший погляд, а якщо копнути глибше…

— Цей тип, Козлов, елементарно не міг роздивитися настільки добре чиєсь обличчя тоді ввечері, а до того ж, був густий туман. Мабуть, це просто збіг. Сам знаєш, як це буває. Він побачив чоловіка, якого намалював собі в уяві. Це ж майже правило: у дев’яти випадках із десяти підозрювані не схожі на свій опис чи фоторобот.

Дементій заперечливо похитав головою:

— Мені цей Козлов видався досить солідним чоловіком, розумним і спостережливим.

— Тобто ти схильний йому вірити? — Гімпель з цікавістю дивився на майора. — Ну, в такому разі, що ти збираєшся робити?

— Про всяк випадок наведу довідки про згаданого пана Картамиша, — відповів Дементій, — але спочатку доповідай про результати розтину.

* * *

Авенір та Іринка Кириченко пили каву в «Кавовому домі» у Пасажі. Дейкало, як умів, намагався передати свої сумніви приятельці, на чию логіку і ясний розум покладався. Та йому здалося, що Іринка слухає неуважно.

— Дивовижні речі ти розповідаєш, — легковажно заявила Іринка, розглядаючи паруючий кавник перед ними на столі. — Я чула такі історії, але там йшлося про забобонних сільських мешканців.

— Ти не хочеш мене розуміти, — дратувався Авенір.

— Чому ж? Я прекрасно тебе розумію. Це все дуже цікаво. Якась дохристиянська історія. По-моєму, це просто відгомін поганських традицій, — Іринка потяглася за черговим шматком лимонного торта.

— При чому тут поганство! Є факти. Прізвища на аркуші паперу. Я знаю, що трапилося з деякими з них. Мене цікавить, що трапилося чи що трапиться з рештою.

— Це все твоя творча уява. Ти все перебільшуєш, Веню. Але твої відьми, схоже, і самі вірять у всю цю чортівню. Я думаю, що вони гидкі та злісні жінки, як ти і розповідаєш.

— Але ти не віриш, що вони небезпечні?

— Звичайно, ні.

— Мені здається, — Дейкало вже говорив сам до себе, — що треба все перевірити. Я волію добратися до суті.

— Правильно, — Іринка знову потяглася за тортом. — Матимеш матеріал для прекрасної статті. Це буде дуже цікава, навіть захоплююча стаття.

— Я сподівався, ти мені допоможеш, — зауважив Авенір.

— Чим же я можу допомогти?

Авенір замислився. А справді, чим? Коли журналіст призначав цю зустріч з Іринкою, він сподівався на її розсудливість та енциклопедичні знання. Але, зіткнувшись з байдужістю дівчини, він відчув, що його сподівання розсипалися на друзки.

— Допоможи мені все перевірити і з’ясувати, будь ласка.

— На жаль, я страшенно зайнята зараз. Пишу статтю із соціологічних досліджень купівельної спроможності мешканців Совських Ставків.

Авенір похнюпився.

— Зрозуміло. Ти справді страшенно зайнята.

Іринка зраділа:

— Абсолютно маєш рацію!

Авенір подивився на неї через стіл. Гарна, розумна, освічена, проте без вогника у душі. Ні, вона йому нічим не допоможе.

Наступного дня Авенір намагався додзвонитися до майора Дементія, але того не було на місці. Тоді невтомний журналіст спробував зловити його наприкінці дня у його ж кабінеті, і йому це вдалося.

Друзі рушили до «Челентано» випити по чарці та поїсти піци. Майор був дуже голодний, він цілий день мотався у справі перестрілки між наркоторговцями на Куренівці і не встиг пообідати. Але він швидко наситився і відігрівся (переважно завдяки бренді), настрій його поліпшився, а очі задоволено блищали.

— Ти не дивуйся, — перейшов Авенір до мети свого візиту. — Просто випливли деякі факти, тому я вирішив тебе потурбувати.

— Матеріал для статті? — сонно пробурмотів ситий Дементій.

— Не знаю поки що. Я про ту справу… Вбивство отця Юрія. Хочу тебе спитати: назва «Володарка» тобі нічого не каже?

— Містечко у Київський області. А що?

— Я думаю, може, це не містечко, а прізвисько однієї ворожки. І вона якось пов’язана з вбивством…

— Чому ти так вважаєш?

— Не можу тобі сказати нічого певного, лише здогади на рівні інтуїції. Я нещодавно був на доброчинному вечорі у парку на Совках. І там мене познайомили з ворожкою, чи медіумом, чи хіроманткою, біс розбере. Її звати Тетяна Володарська, а псевдонім — Володарка. Я балакав про неї з її сусідом, паном Картамишем…

Дементій миттю прокинувся.

— Картамиш? Справді? Ти маєш просто талант опинитися у потрібному місці у потрібний час. Ну і як він тобі?

— Дуже оригінальна особа.

— Розкажи докладніше.

Авенір замислився: як у кількох словах передати всі враження від цієї людини?

— Найбільше враження справляє його характер. Хоча у нього паралізовані ноги після аварії…

Дементій різко перебив:

— Після аварії? Коли це сталося?

— Ти ж розумієш, мені незручно було питати, але знайомі казали, що аварія сталася вже понад шість років тому. Після неї ноги залишилися нерухомими.

Майор відкинувся у кріслі.

— Усе зрозуміло. Я припускав, що це може бути збіг обставин, але тепер бачу, що такого не буває. Але нащо ж нам збрехав цей пан Козлов?

— Ти про що?

Майор відповів:

— На початку розслідування вбивства отця Юрія ми шукали кого-небудь, хто б бачив його у той вечір. Більшість свідчень нічого нового не дали, як це звичайно і трапляється. Але один чоловік, який має поблизу того місця, де вбили отця Юрія, невеличку контору з поліграфічних послуг, — його прізвище Козлов, — розповів, що бачив отця Юрія саме того вечора. Отець Юрій йшов повз його контору, а за ним слідом — якийсь чоловік. Козлов його описав досить точно і запевнив, що може впізнати, якщо знову побачить. А днів два тому він потелефонував і розповів ось що. Тепер він живе на Совках. Купив там будинок… Нещодавно він побував на святі у сквері на Совських ставках. І побачив пана Картамиша. Каже, що той пересувається у візку, — Дементій питально глянув на Авеніра.

— Правильно, — кивнув Дейкало.

— І ще Козлов каже, що почав розпитувати про цього чоловіка і довідався, що його прізвище Картамиш.

Дейкало знову кивнув:

— Це все так, крім однієї деталі. Пан Картамиш не міг йти за отцем Юрієм у той вечір. Це фізично неможливо. Козлов помиляється.

— Припустимо, він помиляється. Але він надав нам опис Картамиша. Метр вісімдесят, дуже худий, плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс.

— Так, дуже схоже. Лише щодо зросту нічого не можу тобі сказати, він завжди сидить у візку. Тому він і не міг йти за отцем Юрієм. А загалом портрет збігається з реальним паном Картамишем.

Дементій замислився.

— Розумію. Мабуть, Козлов таки перебільшив свій талант розпізнавати обличчя. Можливо, насправді він бачив когось схожого, і ця схожість збила його з пантелику… Добре вже, тепер розповідай про Володарку.

— Якщо не віритимеш, — попередив приятеля Авенір, — попереджай відразу, щоб я часу не гаяв. Бо історія вельми незвична.

Дейкало переказав йому свою розмову з Тетяною Володарською. І майор, звичайно ж, не повірив йому:

— Таких дурниць я ще не чув!

— Так? Насправді дурниці?

— Звичайно! Що з тобою, Веню? Медіум, сільська відьма і стара дівка, які можуть наслати смертоносний потяг до смерті. Чи це просто матеріал для сенсаційної статті?

— Мабуть, я з глузду з’їхав, — мляво промовив Авенір, бо він раптом відчув, що йому остобісило розповідати цю історію і вислуховувати раціональні коментарі до неї.

— Е ні, друже, так не піде. Зараз ти намагаєшся сам себе переконати у тому, що це все лише твоя уява. Але насправді ти сприймаєш ці дурниці всерйоз, — уважно подивившись на Дейкала, сказав майор.

Авенір махнув рукою.

— А ти скажи мені, будь ласка, чи правда те, що у кожному з нас живе підсвідоме бажання померти?

Дементій трохи помовчав, а потім відповів:

— Я не психіатр, тому не можу тобі сказати про науковий погляд на таку тезу. Як на мене, це просто маячня. Тому раджу: купи посібник із психіатрії.

— А якщо подивитися на це з іншого боку. За досить короткий проміжок часу (може, рік чи два) ці прізвища стали прізвищами у свідоцтвах про смерть. Чи не так?

Дементій знову замислився.

— Тут ти правий, — сказав він, якось дивно глянувши на Авеніра.

— Так ось що у них є спільного — вони померли.

— Це точно. Але ти уявляєш, скільки людей помирає щодня? Більшість прізвищ із цього списку досить поширені.

— Балгіра, — заперечив Авенір, — Марина Балгіра. Це прізвище не є поширеним. А вона також померла.

Дементій зітхнув: якби цей впертюх не був його приятелем, він би вже давно подався додому.

— Звідки ти знаєш, що вона померла?

— Чув від знайомих.

— Її смерть зовсім не була підозрілою. Повір мені. Міліція теж не сидить, склавши руки. Ми перевірили всі смерті людей із прізвищами з цього списку. Жодна смерть не була підозрілою. Якби це були нещасні випадки або отруєння… Але смерть завжди наступала від природніх причин. Запалення легень, крововилив у мозок, пухлина мозку, жовчнокам’яна хвороба. Коротше кажучи, нічого підозрілого.

Авенір кивнув:

— Але ж ви все-таки перевіряли? Значить, і міліцію щось бентежить? Ти ж кажеш, нічого підозрілого. От і Володарка запевняла, що йдеться про звичайні хвороби.

— Авеніре, — заволав Дементій, — ти що, насправді думаєш, що ця жінка може примусити когось, кого вона ніколи в житті не бачила, захворіти на запалення легень і померти?

— Я так не думаю. А ось вона думає. Я вважаю, що це неможливо. Мені б хотілося, щоб це було неможливим. Але певні деталі переконують мене у протилежному. Випадкова згадка про «Володарку» під час розмови про те, як прибрати непотрібну людину. І виявляється, що є така собі Володарка, і вона хвалиться, що може будь-яку людину прибрати. Вона має сусіду, якого бачили, коли він скрадався за отцем Юрієм якраз перед тим, як сталося вбивство. Отця Юрія у той вечір покликали до жінки, яка вмирала, і та розповіла про якийсь злочин. Чи не забагато збігів, як ти вважаєш?

— Але Картамиш не може бути тією людиною, яка стежила за отцем Юрієм. Ти ж сам кажеш, що він уже багато років спаралізований.

— Слухай, довідайся в лікарів, чи не можна симулювати параліч?

— Одразу тобі скажу — не можна. Органи атрофуються.

— Шкода, — тяжко зітхнув Авенір. — Адже пан Картамиш ідеально підходить на роль голови товариства «Усуваємо непотрібних». Якщо, звичайно, таке товариство існує. Пан Картамиш — надзвичайно багата людина. Звідки у нього такі гроші?

Дементій вважав за краще нічого не відповідати.

Авенір трохи помовчав і додав:

— Добре, нехай всі ці люди померли у власних ліжках від природних хвороб. Але, можливо, хто-небудь усе ж нажився на їхніх смертях?

Дементій розсміявся з полегшенням, бо йому здалося, що приятель нарешті облишив свою маячню:

— Кожна смерть комусь вигідна. Ми ще раз усе перевіримо. Потелефонуй мені за кілька днів, — і він вискочив на вулицю, побоюючись, що Дейкало знову причепиться до нього з питаннями.

* * *

Звісно ж, майор Дементій дарма сподівався, що на цьому їхня з Авеніром гра у питання-відповіді закінчиться. Дейкало потелефонував рівно за два дні.

— Привіт! — весело гукнув він у слухавку. — Ти щось довідався?

— О Боже! — простогнав майор. — Це знову ти!

Але він лише вдавав незадоволеного.

Насправді у нього було чим похвалитися перед приятелем.

— Записувати будеш? — не втримався він, щоб не вколоти журналіста.

— Ти кажи, я так запам’ятаю. Отже, перше прізвище Арнаут. Ти казав, що це велике цабе з вашого міністерства. Він був багатий?

— На політичні питання не відповідаю, — ухилився від відповіді Дементій. — Досить заможний, як і кожен чиновник високого рангу.

— Кому залишилася спадщина? І хто успадкував його посаду?

— Спадкоємець, вочевидь, його син. Він живе у Канаді, має там власний бізнес. А посаду успадкував заступник. На момент смерті він перебував із дружнім візитом у Туркменістані. Обмінювався досвідом, так би мовити.

Обидва засміялися, уявивши, яким досвідом обмінюються туркменські і українські міліціонери.

— Тамара Оліяр залишила дуже велику спадщину, яку отримала після того, як її батько вибухнув разом зі своєю машиною та бензозаправною. У заповіті було вказано, що у випадку, коли вона помре, не досягнувши двадцяти одного року, її гроші переходять до мачухи. Мачуха — ще досить молода, працювала у батька секретаркою, але начебто все виглядає безневинно. Тепер знайома тобі Марина Балгіра. Її квартира і дача залишаються її сестрі у перших. До речі, квартира велика, у центрі, прекрасно відремонтована і вмебльована.

— Чудово. А де її сестра?

— Уже багато років живе в Німеччині.

— Виходить, усі спадкоємці на момент смерті не були у Києві. Просто прекрасно, — зауважив Авенір.

Дементій кахикнув і продовжував:

— З кількох Терещенків, які померли за цей період, один залишив молоду вдову, яка, очевидно, мала коханця, бо дуже швидко знову вийшла заміж. Мамчиць помер від крововиливу, ми його підозрювали у стосунках із злочинними угрупованнями, але довести не могли. Якщо це дійсно було так, то деякі власники крамниць зітхнули з полегшенням, почувши про його смерть.

— Послухай, Миколо, ти хочеш сказати, що всі ці смерті комусь принесли вигоду або полегшення. А як щодо Павлиша?

— У наших списках такого немає. Хоча це поширене прізвище.

— Мабуть, можна сказати, що це — наступна жертва.

— Слухай, по-моєму, ти занадто серйозно до цього ставишся. Ти просто впертюх. Послухай фахівця, не сприймай витвір своєї розбурханої уяви серйозно.

— Схоже, мене ніхто не сприймає серйозно, — сумно повідомив Авенір і поклав слухавку.

Дементій береться за справу

Наступного дня майор Дементій дзвонив у двері нового котеджа на Совках. Ще з вулиці він розгледів, що котедж недобудований, але ніяких будівельних робіт не зауважив.

«Можливо, колись тут і буде гарний садочок з пишними клумбами, — міркував Дементій, крокуючи доріжкою, — але поки що все пусто і голо. Та і не сезон зараз для клумб».

Козлов вийшов до хвіртки зустріти гостя. І знову він справив приємне враження на майора. Тепер свідок був одягнутий по-домашньому: у теплу куртку, картаті брюки і домашні капці.

Побачивши, хто прийшов до нього, він почервонів від задоволення.

— Майоре! Добридень! — вигукнув він. — А я думав, що ви не надали значення моєму повідомленню. Не чекав побачити вас знову. Проходьте, будь ласка.

Козлов провів Дементія до будинку. На всьому тут лежав відбиток професії господаря: висіли кольорові плакати, валялися зразки візитівок, стоси версток, книги, календарі. Проте новий будинок здавався ще напівпорожнім і необжитим. Умебльований він був теж сяк-так, старими, нестильними меблями. Господар справляв враження швидше квартиранта, аніж власника.

Козлов запропонував гостеві чаю:

— Справжній китайський, зелений із жасмином, — вмовляв він, проте Дементій рішуче відмовився.

Тоді Козлов спитав:

— Вам придалася моя інформація?

Дементій відповів досить різко:

— На жаль, не дуже, Сергію Миколайовичу.

— Дивно, — повільно мовив Козлов. — Я сподівався, що допоміг вам. Хоча, справді, той чоловік, що стежив за священиком, не обов’язково був вбивцею. Інакше справа виявилася б занадто легкою. Крім того, пан Картамиш — людина забезпечена і шанована, як я зрозумів.

— Не в тому справа. Річ у тім, — пояснив йому майор, — що пан Картамиш не може бути людиною, яку ви бачили у вечір убивства.

Козлов аж підстрибнув у кріслі:

— Ні, це був саме він! Я абсолютно певен. Я маю прекрасну пам’ять на обличчя і ніколи не помиляюся.

Майору вже набридло слухати про прекрасну пам’ять, тому він перебив Козлова:

— Значить, цього разу ви вперше помилилися. Пан Картамиш після автокатастрофи вже понад шість років спаралізований. Він не може ходити.

— Автокатастрофа! — вигукнув Козлов. — Нещасний випадок! Тоді, звичайно… Але я все ж певен… Даруйте, майоре, що я втручаюся не у свою справу, та скажіть, будь ласка, де це трапилося?

— Десь у Африці, під час сафарі.

— А наші лікарі його оглядали?

— Так, Сергію Миколайовичу, лікарі підтверджують цей діагноз.

— Шкода, шкода… Але ж ви не повинні ображатися на мене, правда? Я був переконаний, що це він. Тому і потурбував вас.

Дементій всміхнувся:

— Яка ж тут турбота. Ми вам щиро вдячні, що не залишилися байдужим. У всякому разі, ваша інформація все ж має певну цінність. Зрозуміло, що той чоловік дуже схожий на пана Картамиша — інакше б ви їх просто не переплутали. А позаяк зовнішність пана Картамиша досить примітна, то ваші спостереження стануть нам у пригоді.

Козлов трохи повеселішав від останніх слів майора.

— Так! — вигукнув він. — Я про це не подумав. Ви будете шукати злочинця, який схожий на Картамиша.

— Ну, можливо, то був зовсім не злочинець, — заперечив Дементій. — Ви ж самі кажете, що та людина може і не мати стосунку до вбивства отця Юрія.

Козлов знову засмутився:

— Тоді, виходить, це все просто мої вигадки… А зрештою, на суді я б під присягою засвідчив, що то був пан Картамиш. Мене б ніякі адвокати не збили з пантелику!

Дементій уважно розглядав співрозмовника:

— Сергію Миколайовичу, а чому ви такий переконаний? Чому ви вважаєте, що жоден адвокат не зіб’є вас із пантелику?

Козлов зітнув плечима:

— Бо я певен. Вас, мабуть, це дивує. Я і сам розумію, що пан Картамиш — не та людина. Але я таки певен і наполягаю на своєму.

Майор почухав кінчик носа і спитав:

— Сергію Миколайовичу, як ви вважаєте, чому я прийшов до вас? Я ж маю медичне свідоцтво про каліцтво пана Картамиша і все-таки прийшов до вас. Навіщо?

Тепер замислився Козлов. Деякий час він спантеличено дивився на майора.

— Не збагну. Але, певно, ви маєте якісь міркування щодо цього.

— Я тут, — поважно мовив майор, — тому, що ваша переконаність подіяла на мене. Я вирішив довідатися: можливо, ви маєте якісь факти, на котрих ґрунтується ваше переконання. Адже у вечір вбивства був туман. Я заходив до вашого офісу, постояв на порозі, подивився на другий бік вулиці. Мені здається, ввечері, тим більше в тумані, важко взагалі щось роздивитися на такій відстані, а вже риси обличчя і поготів.

— Маєте рацію, — погодився Козлов. — Але не забувайте, що у той вечір був ще й вітер, тому туман подеколи розвіювався. І час від часу з’являлися просвіти. Отець Юрій потрапив у такий просвіт, як і той чоловік, що йшов за ним. До того ж, він саме навпроти дверей запалив сигарету. Тому я так чітко розгледів його профіль. Я ще подумав: яка незвичайна зовнішність. Розумієте?

— Розумію, — кивнув головою Дементій.

— Може, це його брат? — з надією спитав Козлов. — Буває ж схожість між родичами?

— Буває, але пан Картамиш не має братів.

— Ви це точно знаєте? А може, якийсь побічний брат, позашлюбний?

Тут майор зареготав щиро і весело. Козлов помітно образився:

— Чим я вас так розвеселив? — сердито спитав він.

— Даруйте, Сергію Миколайовичу! Але ваша теорія про позашлюбного брата дуже нагадує сучасні кіношні пристрасті з їхніми двійниками, близнюками, привидами і всілякими іншими перевертнями.

— А ви розпитайте його самого. Може, він поділиться з вами якоюсь сімейною таємницею, — все ще обурено пробурмотів Козлов.

— А от цього ми не робитимемо, — твердо відказав майор. — Не маємо права, оскільки він не є підозрюваним. І ще одне запитання до вас. Якби не медичне свідоцтво пана Картамиша, ви б впевнено підтвердили свої свідчення?

— Так, — посміхнувся Козлов. — Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя. Я завжди запам’ятовую своїх клієнтів. Ну, знаєте, ім’я, по батькові, вид замовлення — візитівки чи календар, чи щось інше, коли приходив востаннє. Клієнтам подобається, коли їх пам’ятають.

Майор вирішив підсолодити пілюлю.

— Такий свідок, як ви, — просто скарб неоціненний. Особливо на суді. Звичайні свідки, як правило, плутаються. Бурмотять щось невизначене. «Так, це була молода жінка, тобто не дуже молода, але не стара. На ній був світлий плащ, тобто темний, волосся довге чи не дуже, а ніс кирпатий, тобто з горбиком».

Потішений Козлов засміявся:

— Справді, від таких свідчень небагато користі.

— Повторюю, такий свідок, як ви, — справжній скарб.

Козлов аж засяяв від задоволення:

— Я ж кажу, що маю виняткову пам’ять на обличчя. Це у мене від природи. А ще я розвивав цю здатність. Може, мені слід було стати приватним детективом?

— Ніколи не був приватним детективом, — знову засміявся Дементій, — але хочу вам сказати, що, очевидно, їхня робота не така романтична, як комусь здається на перший погляд. Вони не завжди ефектно ганяються за злочинцями. Здебільшого це рутинна щоденна праця.

Але Козлов наполягав на своєму.

— Звісно, вам краще знати, — сказав він, — проте багато людей у цьому таки знаходять своєрідну романтику. Просто ви вже звикли до своєї романтичної професії.

— А ви, — не залишився у боргу Дементій, — надивилися детективів.

За тим він розпрощався і пішов. Враження від розмови з Козловим у нього залишилося подвійне і непевне.

* * *

А тим часом Авенір Дейкало тинявся по квартирі, нишпорив у старих газетах і журналах, перекладав книжки, ввімкнув і вимкнув комп’ютер, спробував приготувати вечерю, — та все валилося у нього з рук. Новини його не цікавили, їсти не хотілося. Словом, журналіст не знаходив собі місця. Його мучили сумніви. Не знаючи про те, що майор Дементій все-таки вирішив розібратися з його, як він казав, «витворами бурхливої уяви», Авенір сумував і злився на майора і на Іринку, які не повірили йому і не захотіли допомогти.

Авеніру почало здаватися, що й насправді він — дурний і впертий віслюк, який діє усупереч здоровому глузду. Він вирішив більше не думати про цю справу. Але все одно подумки повертався до розмови з паном Картамишем і згадував його слова: «Треба зайнятися цим серйозно і негайно».

Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.

Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.

Він набрав номер Наталі Паняєвої.

— Привіт, це Авенір.

— Впізнаю, — не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.

— Ти вже даруй мені, — лагідно промовив Авенір, — але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?

— З якою Русею? — мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.

— З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.

— Знаю, — неохоче відповіла Наталя, — але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.

— А телефона її ти не маєш? — з надією спитав Дейкало.

— Не маю, на жаль, — Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. — Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.

— Мені незручно, — сором’язливо зізнався Авенір.

— Чого б то раптом? — щиро здивувалася Наталя. — Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?

— Гаразд, — погодився Авенір, — щось вигадаю.

За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.

— Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім — двадцять вісім — дев’яносто один.

— А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?

— Руслана Микитась. А що?

— Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.

Авенір поклав слухавку.

Авенір знаходить помічницю

Авенір запросив Русю до «Світлиці» на Андріївському узвозі. Під млинці з ромом, думав він, легше буде розповісти про свої неймовірні здогади.

Руся охоче погодилася зустрітися з Дейкалом. Вона сказала, що живе неподалік, тому швидко прийде, ось тільки перевдягнеться.

І справді, вона прийшла дуже швидко, поривчасто ступила до маленького залу і зупинилася, стискаючи у руках парасольку. Потім відшукала очима Авеніра і підійшла до його столика.

Дейкало допоміг Русі зняти плащик. До них негайно підскочив невисокий хлопчина-офіціант, перехопив плащик із рук Авеніра і відніс його кудись у закуток.

У маленькому залі всі чоловіки, як здавалося Авеніру, витріщалися на Русю, на її довге русяве волосся, яке м’якою хвилею спадало на спину, на обличчя з витонченими рисами, на ніжні руки з тонкими зап’ястками.

Йому хотілося, щоб вони були у залі лише удвох. Але, скоса глипнувши на вишикуваних офіціантів і уявивши, як вони лютуватимуть без клієнтів, Дейкало примирився з присутністю інших чоловіків.

Не даючи собі часу на роздуми і дивлячись у її сині сяючі очі, Авенір заходився з місця в кар’єр сумбурно розповідати про те, що його хвилювало.

Через те, що Руся уже давно була знайома з Володаркою та її компаньйонками, розповідати їй було легко. Закінчивши розповідь, Авенір деякий час сидів, втупившись у свою порожню чашку. Він боявся глянути на Русю. Вона ж його остання надія! Якщо і вона посміється з нього… Він таки визнає себе божевільним.

Але Руся лише спитала:

— Це все?

— Все, — полегшенно видихнув Авенір.

— І що ж ти збираєщся робити?

— А ти вважаєш, що треба щось робити?

— Безперечно! — гаряче вигукнула Руся. — Хіба можна сидіти склавши руки і дивитися, як злочинна організація знищує людей?

Авенір був у захваті. Якби він міг, миттю зістрибнув би зі стільця і дав би гопака просто у кав’ярні. Але, на щастя, журналіст стримався і про всяк випадок спитав:

— Що я можу зробити сам?

Руся наморщила чоло.

— Тепер ти не сам. Я буду тобі допомагати. Насамперед треба з’ясувати, що це все означає. Я думаю, ми зможемо це зробити. Для початку треба все обміркувати…

— Я уже міркував, аж поки вирішив, що збожеволів, — пожалівся Авенір.

Руся задумливо розмішувала цукор у чашці.

— Мені здається, найперше, що треба зробити, — нарешті вимовила вона, — це розшукати ту дівчину, з якою ви вечеряли після «Енеїди». Як її звуть?

— Віруня Петрівка.

— По-моєму, вона щось знає.

— Знати знає, але вона страшенно налякана, зі мною навіть не схотіла розмовляти, коли я почав її розпитувати у магазині. Вона боїться. Я навіть не сподіваюся, що вона щось розповість.

— Бачиш, — переможно глянула на Авеніра Руся, — ось тут і знадобиться моя допомога. Мені вона розкаже набагато більше. Треба влаштувати з нею зустріч. Начебто зненацька, не у цій справі. Треба діяти через твого приятеля, з яким ти її бачив минулого разу. Давайте зустрінемося — вона з ним і ми з тобою. Десь повечеряємо, потанцюємо.

Авенір захихотів:

— Приспимо її пильність салатом із креветок.

— Саме так. Вона любить креветок? Мабуть, це дорого.

Дейкало пообіцяв заплатити за усі лагоминки, яких Руся забажає.

— А наступний крок… — Руся замислилася. — Наступний крок… Думаю, тобі треба зайнятися Томою Оліяр. Ти ж можеш це зробити через свою газету чи друзів-газетярів.

— Але ж вона померла! — здивувався Авенір.

— Я про це не забула. Але, якщо наші припущення правильні, хтось дуже бажав її смерті. І влаштував виконання своїх бажань через Володарку. Я думаю, що тут діяла або мачуха, або дівчина, з якою Тома побилася тоді у кав’ярні. Ти казав, що вони побилися через хлопця. Може, друга дівчина збиралася вийти за нього заміж, тому і позбулася суперниці. Як ти думаєш, можна знайти ту дівчину або когось, хто її добре знає?

— Не виключено, що про той випадок пам’ятає буфетниця. Може, вона і другу дівчину знає.

— Також треба довідатися, чи та, друга, дівчина забезпечена. Тобто чи має вона чим розплатитися з Володаркою. Мабуть, ворожка працює не за «будь ласка».

— Мабуть.

— А ще треба зайнятися мачухою. Якщо вона вдова багатої людини, можливо, в вашій газеті, в архіві, є якісь відомості про неї. Може, вона займається доброчинністю або ще щось. Тобі це не важко буде зробити — просто розкопай трохи інформації і поїдь до неї по інтерв’ю.

— Просто поїхати?

— А чому б ні. Людям лестить, коли до них звертаються, щоб узяти інтерв’ю. Часто вони навіть забувають спитати про документи. Тільки не знаю, як з’ясувати, де вона живе, — Руся знову наморщила лоба.

— Це просто. Друзі Томи зможуть нам допомогти.

— Я думаю, наша вдова живе у прекрасному будинку чи квартирі. Ти можеш сказати, що твоя газета цікавиться квартирами з сучасними інтер’єрами, наприклад. Це якщо вона не займається доброчинністю.

— Моя газета не друкує статей про сучасні інтер’єри.

— А про це вона не подумає. Вона буде у захваті, що до неї прийшов газетяр. Я щось про неї нічого не чула. Мабуть, за життя чоловіка вона була в тіні, тому якщо ти прийдеш до неї як до поважної особи, вона буде щаслива. А ти спробуй її привернути до себе, будь розумним і привітним, а потім зненацька заговори про дочку, тобто про пасербицю, мовляв, яке горе і таке інше. Тоді згадай про Володарку і трохи її полякай.

Авенір милувався, як просто і логічно Руся складає план дій.

— А потім? — спитав він, щоб і далі чути її голос і милуватися нею.

— А потім спостерігай за реакцією. Якщо вона до цього причетна, вона чимось викаже себе.

— А якщо викаже, що робити далі?

— Тоді ми знатимемо, що знаходимося на правильному шляху. А що робити далі, буде видно за обставинами.

Вони помовчали. Раптом Руся спитала:

— Як ти вважаєш, чому ця Тетяна Володарка була така відверта з тобою? Навіщо вона завела цю розмову? Саме з тобою, не зі мною чи ще кимось. Вона відвела до бібліотеки тільки тебе. Чому?

— Звідки мені знати. Може, вона всіх відводить до бібліотеки і там чіпляється з такими розмовами.

— Не думаю, що вона веде такі розмови з усіма. Треба подумати, чому вона саме з тобою про це говорила. Саме з тобою. Чи можливий тут якийсь зв’язок?

— Зв’язок із чим?

— Почекай, мені треба подумати.

Авенір замовк, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя Русі. Нарешті вона сказала:

— Я думаю, відбулося ось що. Віруня знає дещо про Володарку, але це не точні відомості. Вона щось десь чула, або хтось при ній пробалакався. Судячи з твоїх слів, вона з тих дівчат, на яких під час серйозних розмов не звертають уваги. Ти ж казав, що вона геть дурненька. Але такі дівчатка звичайно запам’ятовують чужі слова. Можливо, хтось почув тоді у кав’ярні, що вона пробалакалася, і почав стежити за нею. Тоді її налякали, і вона відмовилася розмовляти з тобою, коли ти прийшов до неї у магазин. А, може, вона і раніше про це балакала з незнайомими людьми, тоді її і налякали. Або про те, що ти з’явився до неї у магазин, теж довідалися. Ті, хто стежив за нею, спитали себе: чому тебе це так цікавить? Для них причина лише одна — ти потребуєш такої «допомоги». Тобто ти — ймовірний клієнт.

— Цього не може бути!

— А ти подумай сам. По-моєму, це цілком логічно. Ти щось почув, тепер хочеш довідатися докладніше, бо маєш певну мету. А потім ти з’являєшся в парку на доброчинному святі. Тоді тебе ведуть на гостину до Володарки. Мабуть, ти сам схотів туди піти. І що там відбувається? Тетяна, не гаючи часу, починає вербувати тебе у клієнти.

Авенір замислився. Все це було дуже логічно.

— Я тепер пригадую, що біля нас тоді у магазині крутилася якась жінка у затемнених окулярах. Та я не сприйняв це за щось надзвичайне… А як ти думаєш, — спитав він, — Володарка і справді щось уміє?

— Певна, що ні. Весь їхній бізнес замішаний на шахрайстві. Просто страшно припустити навіть, що вона щось таке вміє. Ті, хто справді можуть спілкуватися з Космосом…

Авенір вирячив очі.

— …тобто справжні екстрасенси, кажуть, що вони мають відкритий канал для спілкування лише в тому випадку, коли не використовують свій дар із лихою метою. Вони не мають права користуватися ним також для наживи. Тобто вони повинні безкорисливо допомагати людям. Інакше канал закривається, і починається шахрайство, бо колишні екстрасенси, як правило, не хочуть визнавати свого безсилля. Принаймні, я так чула. Та в житті бувають дивні речі.

Вона помовчала, а тоді сказала:

— Просто не хочу вірити, що Тетяна щось може. Але страшенно боюся: раптом це правда?

— Я тебе розумію, — почуття Авеніра можна було висловити приблизно такими ж непевними словами.

— Так ти запам’ятав? Зараз головне зустрітися з Вірунею. А мачуха і та друга дівчина — на черзі.

* * *

Зустріч із Вірунею вдалося влаштувати без жодних труднощів. Довідалися, коли Кочет був вільним, і домовилися піти до ресторану. Віруня була не така дівчина, якій би вгодила сама тільки кава. Вибрали «За двома зайцями» на Андріївському узвозі, бо це був, з погляду Віруні, шикарний заклад.

Щойно компанія всілася за стіл, Віруня, яка без упину кидала на Дейкала підозрілі погляди, почимчикувала до туалету. Руся пішла з нею. Дівчат не було досить довго. Коли вони повернулися, було помітно, що взаєморозуміння знайдено. Вони трималися ледь як не найкращі подруги.

Авенір був дуже люб’язний і уважний до Віруні. Небезпечних тем він не зачіпав, тому Віруня швидко заспокоїлася та із задоволенням їла, пила і торохтіла за чотирьох. Вона тішилася вишуканою обстановкою і доброю їжею, наминаючи коропа з начинкою з гречаної каші і грибів, запечену з цибулею яловичину, полядвицю і домашні ковбаски. На десерт було вирішено взяти каву та збиті вершки з ананасами, але Віруня попрохала ще й добрячий шматок струделя. Приємно було дивитися, як дівчина отримує насолоду, натоптуючи собі черевце. Позираючи на неї, Ігор Кочет теж розохотився і, як знавець ресторанної справи, запропонував після солодкого взяти по келишку горілки з гострим сиром і маслинами.

Нарешті вечір скінчився. Пари розпрощалися. Кочет двозначно підморгнув Авенірові, мовляв, не тушуйся, але той зробив вигляд, що натяка не помітив.

Руся і Авенір рушили додому нічним Києвом. Надворі було тепло, Щекавиця стояла оповита легким туманцем. Вони пішки спустилися на Контрактову площу, там Авенір хотів зловити таксі, але з’ясувалося, що Руся живе неподалік — на Межигірській, тому вони із задоволенням помандрували далі нічним Подолом.

Ще по дорозі Руся почала ділитися враженнями.

— Нічого особливого я від неї не довідалася, — повідомила вона. — Я намагалася не злякати її, більше приглядалася. Думаю, щодо неї ми не помилялася. Вона щось чула, знаєш, за принципом «чув дзвін, та не знає, звідки він». Але бути учасницею оборудок Володарки Віруня не може. Я певна: з неї можна дещо витягти, але для цього треба дуже постаратися. Сьогодні був не час і не місце.

— Значить, невдача? — але Авенір чомусь зовсім не засмутився.

— Ну-у-у! — простягла Руся. — Це ж тільки перший крок. Просто одну особу ми виключаємо з кола підозрюваних. Тепер твоя черга. Шукай другу учасницю бійки.

Перші успіхи шукачів

Наступного дня Авенір вирішив завітати до кав’ярні на Пушкінській, де кількома тижнями раніше він спостерігав бійку між Томою Оліяр та іншою дівчиною. У глибині душі він сподівався знову застати там знайому буфетницю. І справді, йому пощастило. Та ж буфетниця стояла за стійкою, похитуючи пишною «бабеттою». Але людей було багато, тому Дейкало, узявши каву, примостився за столиком. З кутка знову долинав голос Ігоря Римарука:

В опівнічній порі, коли сильна рука Вивантажує мотлох душі із візка…[3]

Дейкало ще не допив свою каву, коли зал трохи спорожнів. Авенір підійшов до буфетниці.

— Як настрій? — спитав він.

Буфетниця широко посміхнулася:

— Мені аби виторг. Тоді і настрій з’явиться.

— Але ж ви працюєте з людьми. Тут всяке може трапитися.

— Та тут нічого ніколи не трапляється, — ще ширше посміхнулася буфетниця.

— А пам’ятаєте, тут колись сталася бійка?

Буфетниця напружила пам’ять: очевидно, бійки тут траплялися не так уже й рідко.

— Ну, Тома Оліяр побилася з іншою дівчиною. Пригадуєте?

— А-а-а, — з полегшенням зітхнула буфетниця. — Та то ж несерйозно. Подумаєш, дві дівки побилися через хлопця. Я б через такого і не билася б. Він — просто тварюка.

— Чогось саме такі подобаються жінкам… — сумно промовив Авенір.

Буфетниця щиро його пожаліла:

— Не перейматеся. І за вас ще битимуться.

— Краще не треба, — посміхнувся Авенір. — Цікаво, чому вони за нього билися?

— А він спочатку зустрічався з Лідкою, а тоді переметнувся до Томки. Лідка каже, він полював за Томкиними грошима. Словом, тут він кидає Лідку і зв’язується з Томкою. А Лідка, звичайно, образилася. Та вона потім казала, що сварка була несерйозна. Вони просто трохи поцапалися.

— Трохи поцапалися! Та ж Томкине волосся так і летіло на всі боки.

Буфетниця захихотіла, мабуть, згадавши ту картину.

— Мені Лідка сама розповідала потім, через що вони побилися.

— То вона ще й вихвалялася своїми подвигами?

— Та вони всі люблять побалакати про свої справи, — буфетниця воліла не зізнаватися, що вона ловить уривки розмов у черзі або за столиками. — Аби лише хтось слухав. Зараз ця історія вже забулася. Тепер Лідка має нового дружка, в неї просто дах їде через нього.

«Значить, — подумав Авенір, — їй не було потреби звертатися до Володарки. Залишається мачуха».

— Цей її дружок — теж той ще фрукт, — продовжувала буфетниця. — Але то вже така справа. А Томка мала серйозні наміри щодо того, першого. І він до неї хилився.

Далі Дейкалу було вже нецікаво.

Ввечері він потелефонував Русі й переповів новини про Лідку.

— А як щодо мачухи? — спитала Руся.

— Домовився зустрітися з нею завтра, — відзвітував Авенір.

— Чудово. Сподіватимемося, що далі справи підуть так само успішно.

— Сподіватимемося, — кисло відповів Авенір. У глибині душі він сподівався на зовсім інше — витягти кудись Русю ще сьогодні, але з її тону зрозумів, що нічого не вийде.

— До речі, — бадьоро продовжувала Руся, не помічаючи кислого тону співрозмовника, — повернімося до отця Юрія. Твій друг майор вважає, що та жінка перед смертю сказала священнику щось важливе, через що його вбили. А хто була та жінка? Може, її особа допоможе щось прояснити у нашій справі?

— Я про неї мало знаю. Здається, її прізвище було Степаненко.

— Але ти ж можеш довідатися про неї більше?

— Спробую. Це треба прохати Дементія, а він не вірить у мою інтуїцію.

— Але якщо ми довідаємося більше про цю Степаненко, можливо, ми довідаємося також, що вона знала і що вона розповіла священику.

— Зрозуміло. Я старатимусь.

Наступний ранок Дейкало розпочав із телефонних розмов. Він приїхав до редакції, знайшов у себе в комп’ютері перелік завдань від редактора, тоді прочитав перелік і випив кави у курилці. А потім заходився телефонувати. Спочатку він потелефонував Дементію і спитав, що відомо про Ольгу Степаненко.

— Нічого особливого. Вона жила у Житомирській області, тоді розлучилася з чоловіком і переїхала до Києва. Чоловік її був дрібним злодієм, крав потроху у крамницях. Двічі судимий.

— А де він зараз?

— Уже помер.

— Небагато ти про неї накопав.

— Справді, небагато. Мабуть, життя у неї не було наповнене подіями. У товаристві «Друг споживача», де вона працювала, теж про неї практично нічого не знають.

Авенір подякував і поклав слухавку, відчувши розчарування. Але треба було працювати, і він поринув у роботу, забувши про Володарку.

День видався метушливий. І тільки по обіді Авенір зміг зайнятися тим, що його найбільше цікавило.

* * *

Він уже подумки готувався до візиту до мачухи Томи Оліяр, намагаючись уявити, яка вона. Йому не дуже хотілося йти до цієї жінки, але він обіцяв Русі… Авенір, наприклад, вважав, що без цього візиту можна обійтися. Він не сумнівався, що зуміє зіграти роль інтерв’юера, та дуже сумнівався, чи вдасться щось вивідати від удови багатія Оліяра. Він ще раз потелефонував Русі.

Вона діловито, що дуже подобалося Авеніру в певні моменти, дала йому останні інструкції:

— Поговори з нею про її квартиру, про енергетику її квартири і будь-якого приміщення взагалі. Обов’язково вживай зарозумілі слова, припасуй кілька прізвищ відомих дизайнерів інтер’єру.

— Легко сказати — важко зробити. Я ж у цьому нічого не розумію.

— Тоді записуй, — наказала Руся. — По-перше, поговори з нею про дніпропетровського архітектора Олександра Дольника. Він має знамениту квартиру, фотки її інтер’єру друкувалися у кількох журналах із дизайну. Він зробив квартиру у чорно-білих тонах. Це дуже виразне лаконічне поєднання, такий собі декоративний аскетизм. Меблі підібрані таким чином, що вони прекрасно виглядають на білому тлі та надають інтер’єру смислової глибини. Записав?

— Так.

— Тепер ще. Якщо у неї в квартирі багато всіляких прикрас, то згадай французького дизайнера П’єра Фричетто. Він любить прикрашати інтер’єр пледами, вазами і квітами… Коротше кажучи, хвали все, що побачиш. А якщо вона почне розповідати про яких-небудь дизайнерів — притакуй. Зрозумів?

— Вона відчує, що все це брехня, — заперечив Авенір.

— Не страшно, — впевнено заявила Руся. — Зараз ніхто не знає, де брехня, а де — ні. Не може ж пані Оліяр стежити за всіма новими віяннями в дизайні. А навіть якщо стежить. Раптом з’явилося щось нове, про що вона не знає?

— Ти так добре знаєш, про що треба говорити. Може, тобі краще самій поїхати?

— Ні, — заперечила Руся, — вона може знати твоє прізвище, ймовірно, бачила його в газеті, а мене вона не знає, значить, може просто не впустити.

Авеніра цей доказ не переконав, але заперечити не було чим. Він і сам не розумів, чому намагається відкараскатися від цих відвідин. Мабуть, журналіст відчував, що вони вже підійшли дуже близько до критичної точки.

І ось Авенір стоїть перед дверима квартири пані Оліяр у фешенебельному будинку в «кукурудзі» на Лесі Українки. Він подзвонив у двері. Відчинила якась літня жінка, зовсім не схожа на вдову нафтового короля Оліяра.

— Пан Дейкало? — спитала вона. — Пані Оліяр чекає на вас.

Вона провела Авеніра до вітальні. Кімната справляла незатишне враження. У ній було мало меблів, але забагато коштовних ваз, вазочок, глечиків і статуеток у нішах по трьох стінах. Усі вони були підсвічені галогеновими світильниками. Ці пістряві стіни і пістрявий диван з фотелями, оббиті жовто-гарячою парчею, складали майже все умеблювання кімнати. В одному кутку ще стояв дорогий рояль, а в іншому — домашній кінотеатр. На стіні без ніш висіло багато картин, але одна-дві гарні губилися серед безлічі поганих. Авенір не сідав, очікуючи господиню.

Нарешті двері відчинилися, й увійшла жінка. Авенір здивувався, коли побачив її. Він очікував, що вдова багатія виявиться молодою, ефектною жінкою-вамп. Це ж була пані під сорок, дуже дорого вдягнута і доглянута, але на вигляд звичайна, навіть не дуже приваблива. Її псував злий вираз обличчя і тонкі вигнуті губи.

— Пане Дейкало? — вона улесливо посміхалася. — Я просто у захваті від вашого візиту! Я читаю всі ваші статті. А зараз, виходить, ви зацікавилися інтер’єрами?

Авенір вклонився.

— Розумієте, — почав він, — я цікавлюся не стільки інтер’єрами, скільки людьми в цих інтер’єрах. Хто що вибирає — ось тема моєї статті.

Та пані Оліяр його не дослухала.

— Я зовсім не розуміюся на дизайні. Я сподіваюся, ви пробачите мені мою неосвіченість.

Авенір охоче вибачив, позаяк і сам намагався не лізти в нетрі архітектурного інтер’єру (чи інтер’єрної архітектури?).

Проте вголос він сказав:

— Не йму віри! У вас так чудово! Будь-яка квартира наповнюється енергетикою тих, хто в ній живе і хто її відвідує. Це як церква, синагога чи мечеть. Адже їхні дивовижні сили також залежать від людей, які в них моляться. Цілюща сила ікон проявляється теж не просто так, а тільки коли вони вже намолені. Квартира також повинна наповнитися духовністю господарів і їхніх друзів.

Авенір зупинив тираду і принюхався до повітря.

— Так! Я відчуваю, що квартира сповнена духовності. І все це завдяки вам! Ви маєте чудовий смак!

Пані Оліяр зашарілася:

— Ну що ви. Це все мій чоловік. Він завжди купляв все наймодніше і найдорожче.

— Ніколи не повірю, — галантно заперечив Авенір, — що він не користувався вашими порадами.

— Звичайно, — попалася на гачок жінка, — я теж брала участь, але все це, — обвела вона рукою довкола себе, — цілком його заслуга.

Авенір теж роззирнувся накруги, наче віддаючи належне кімнаті.

— Може, ми спочатку вип’ємо кави, а потім ви оглянете квартиру? Чи краще навпаки — спочатку ви оглянете квартиру? — спитала господиня.

Авенір попрохав дозволу спочатку подивитися квартиру і дещо сфотографувати. Він дістав свою цифрову камеру і помахав нею у хазяйки перед носом, таким чином запитуючи дозволу.

— Звичайно, ви ж для того і прийшли, — люб’язно погодилася господиня.

Поки вони блукали величезною квартирою з кімнати до кімнати, проходячи під високими арками, господиня розважала гостя бесідою. Дейкало намагався відповідати своїй ролі, вставляючи зауваження типу:

— О, я бачу, ваші меблі — класика світового дизайну. Цей набір — стіл, стільці і комод, — він торкнувся рукою круглого обіднього столу, — очевидно, від Cassina, виготовлені за дизайном Чарльза Макінтоша.

Пані Оліяр кивала головою, погоджуючись. У іншій кімнаті Авенір вказав на журнальний столик:

— А це, вочевидь, дизайн Френка Ллойда Райта.

Хазяйка знову кивнула. Їй, певно, лестило, що знаменитий журналіст визначав її меблі як стильні та дизайнерські.

— Мені подобаються меблеві римейки, — глибокодумно заявив Авенір. — Вони надають інтер’єру смислової глибини. Ви дозволите це сфотографувати?

Пані Оліяр розцвіла у посмішці. Дейкало старанно клацав фотоапаратом на всі боки. А господиня тим часом без угаву балакала.

— Ця квартира стала завеликою для мене, — повідомила вона. — Я хочу її продати і купити щось менше і затишніше. Ви не глузуватимете з мене? Я мрію купити будиночок у Криму.

Авенір запевнив, що жити в Криму завжди було його мрією.

— А ще хочеться помандрувати світом. Подивитися різні країни.

Авенір сподівався, що його візит виглядає не надто підозріло.

Повернувшись до вітальні, господиня покликала жінку, яка відчиняла Дейкалу двері, і попросила подати каву.

За кавою пані Оліяр продовжувала говорити. Відчувалося, що вона любить побалакати, особливо про себе. Вочевидь, жінка не мала подруг, жила самотньо, тому Авенір був для неї просто знахідкою.

І Авенір залюбки слухав, чекаючи, коли вона пробалакається про головне.

Так він довідався, що пані Оліяр колись служила секретаркою у пана Оліяра. Овдовівши, він був таким самотнім! Вона співчувала йому, і якось так сталося, що вони одружилися. Його донька на той час вчилася в Англії у приватній школі. Він був зовсім самотній, а здоров’я вже не те, що у молодості. У обов’язки пані Оліяр входило нагадувати йому про ліки, про чисту сорочку, підбирати краватки, міняти носові хустинки… Вона була настільки віддана йому!

Авенір притакував, заохочуючи жінку до відвертості.

— Він загинув так нагло. Для мене це був страшенний удар. Я весь час присвячувала йому. Не мала навіть змоги бачитися з друзями.

«Або ж старий тобі не дозволяв, — подумки відмітив Авенір. — Мабуть, він тобі не дуже довіряв, ластівко, інакше не залишив би всі гроші дочці».

Дейкалу вдалося довідатися про умови заповіту. Про них йому розповів колега, якій вів рубрику світської хроніки у їхній газеті. Свого часу цей заповіт наробив галасу і зробив Тому Оліяр однією з найпривабливіших наречених країни. Але вона померла слідом за батьком, і тепер всі гроші перейшли у спадок мачусі. Інших родичів в Оліярів не було.

Точної кількості грошей колега Дейкала не знав, але шмат був ласий. А пані Оліяр, судячи з усього, полюбляла розкіш. Та й за старого вона інакше навряд би чи вийшла. Але між неї і грошима спочатку стояв старий чоловік, а потім пасербиця. Можливо, після смерті старого вона вже поклала око на багатство, коли з’ясувалося, що чоловік все залишив дочці.

Чи не така ситуація може примусити звернутися до Володарки?

Авенір вирішив зробити пробний постріл.

— А ви знаєте, — дочекавшись паузи у потоці слів, сказав він, — я був знайомий із вашою пасербицею.

— З Томою? — здивувалася господиня. — Що ви кажете!

— Бачився з нею у кав’ярні на Пушкінській.

— У кав’ярні? Звичайно, де ж іще…

Вона зітхнула.

— Тома була занадто самостійною. Винаймала на Подолі квартиру, там завжди ошивався всілякий набрід. До моїх порад вона не дослухалася. Батько дуже переживав за неї. Добре, що він не дожив… Ви знаєте, що вона померла?

— Так. Вам нелегко доводилося. Мабуть, прикривали її грішки перед батьком?

Пані Оліяр засміялася:

— Доводилося, щоб дуже не засмучувати його. Я багато на що заплющувала очі. Але вона зв’язалася з поганою компанією.

— Я це зрозумів, щойно зустрівши її.

Авенір підвівся.

— Дякую вам, пані Оліяр. Покваплюся доповісти редакторові, що завдання виконане. До побачення.

Господиня також підвелася', щоб провести Дейкала до дверей.

Вже стоячи на порозі, Авенір раптом спитав:

— Вам нелегко жилося, я бачу. Ви не пробували звернутися до Володарки?

Обличчя господині миттю спотворив жах. Воно побіліло під товстим шаром косметики. Проте жінка спромоглася вимовити:

— Якої Володарки? Я такої не знаю!

Авенір навіть пожалів її.

— Даруйте. Мені чогось здалося, що вам було б легше, якби хтось на кшталт Володарки допоміг вам. Адже вона прекрасний психоаналітик. Про її нетрадиційні методи розповідають багато цікавого…

Із цими словами він вийшов.

Візит до букмекера

Далі кілька днів проминули у напруженій праці. Дейкало відзвітував Русі про візит до пані Оліяр і про свої враження — переконаність у тому, що вона прибрала чоловіка та пасербицю. Але зустрітися не було коли. Та за кілька днів Руся сама потелефонувала Авенірові.

— Я для тебе дещо маю, — сказала вона. — Записуй.

Дейкало схопив ручку і папірець.

— Уже пишу.

— Артеменко Юрій Миколайович. Букмекерська контора на вулиці Рейтерській.

Дейкало здивувався:

— А це що таке?

— Це букмекерська контора, кажу ж тобі. Це пов’язано з Володаркою. Усіх деталей не знаю. Вони, певно, й самій Віруні не відомі.

— Віруні Петрівці? То ця інформація…

— Так, від неї. Я над нею попрацювала. Я ж казала тобі, що при бажанні з неї можна багато чого витягти. Я їй довірила свою таємницю, а далі її вже не можна було зупинити, — Авенір відчув по голосу, що Руся посміхається.

— Тобто?

— Ну, жінки повинні допомагати одна одній і все таке інше. Вам, чоловікам, не зрозуміти.

— Таємна жіноча спілка?

— От-от. Одним словом, ми зустрілися випити кави, і я почала скиглити про нещасливу любов і різні перешкоди. Ну, одружений чоловік, жінка жахлива, але розлучатися не хоче, мучить його, крім того, вона тяжко хвора. І сама мучиться, і його терзає. Але з такою хворобою вона може прожити ще багато років. Для неї краще — померти. Я кажу, мовляв, хочу звернутися до Володарки по допомогу, але не знаю, як до неї підступитися. Та й не знаю, скільки вони заправлять. А Віруня і каже: авжеж, вона чула, що вони правлять високі ціни, але нашкребти таку суму абсолютно реально. А я кажу: скоро матиму гроші, мені мають заплатити комісійні за одну серйозну оборудку з нерухомістю. Це справило на неї належне враження. Вона почала міркувати, як мені допомогти. А я питаю: як же з ними зв’язатися? Тут Віруня і виклала мені це прізвище й адресу. Каже, що спочатку треба побачитися з цим Артеменком, владнати діловий бік, тобто гроші заплатити.

Авенір слухав, затамувавши подих. Коли Руся закінчила, він вигукнув:

— Неймовірно! Ти просто дивовижна!

Дівчина скромно відповіла:

— Згодна з тобою.

Вони помовчали.

Потім Дейкало спитав недовірливо:

— Віруня просто так тобі взяла і все розповіла?

Руся розсердилася:

— Не просто так. Ти нічого не зрозумів. Жінки одна одній співчувають і намагаються допомагати. А крім того, Веню, якщо ця їхня справа поставлена по-справжньому, їм же потрібна якась реклама. Тобто якось же їх повинні розшукувати потенційні клієнти.

— Це божевілля — вірити в таке, — пробурмотів Авенір.

— Звичайно, божевілля. От поїдь до цього Артеменка і перевір.

— Так. Я поїду. Якщо тільки він існує.

* * *

А він таки існував. Великий будинок на Рейтерській повністю займали контори. Букмекерська знаходилася на першому поверсі. На дверях висіла табличка «Артеменко Ю.М.», а нижче напис від руки «Заходьте».

Дейкало зайшов.

У маленькій приймальні не було секретарки, а двері до кабінету були прочинені. Звідти почувся голос:

— Проходьте, будь ласка.

Кабінет теж був невеличким. Там стояв старий письмовий стіл, зручне крісло і кілька стільців, а також шафка для течок з паперами. За столом сидів пан Артеменко.

Це був невисокий русявий чоловік років сорока у темно-сірому діловому костюмі. Його кругле обличчя обрамляла ніжна русява борідка. Щось у ньому відразу здалося Авенірові неприродним. Але, придивившись краще, він вирішив, що це — просто своєрідна манера поведінки: Артеменко поводився так, наче весь час поглядав убік на уявне дзеркало, схвально киваючи своєму відображенню. «Граничний ступінь самозакоханості,» — поставив діагноз Дейкало. Тут він збагнув, що вже деякий час мовчки стоїть посеред кімнати, і випалив:

— Скільки?

Цей вигук дещо спантеличив Артеменка, — Дейкало відзначив це подумки, — але спантеличив не дуже сильно. В усякому разі, він не дивився на Дейкала, як на божевільного. Кивнувши своєму невидимому відображенню, він посміхнувся і сказав:

— Ви, мабуть, звикли часу не гаяти.

Авенір не здавався:

— Це і є ваша відповідь?

Артеменко з докором подивився на нього:

— Так справи не роблять. Необхідно дотримуватися певних правил, або, якщо завгодно, певної форми.

Дейкало стенув плечима:

— Як хочете. І які ж тут у вас правила?

— По-перше, треба познайомитися.

Авенір подумав і відповів:

— Поки що я не хочу називатися.

— Ви такий обережний? — засміявся Артеменко, знову зиркнувши вбік.

— Вважайте, що так.

— Обережність — прекрасна риса характеру, хоч і не завжди себе виправдовує. Хто вам порадив до мене зайти?

— Не можу поки що вам сказати. Хай буде так: у мого друга є друг, який знає вашого друга.

Артеменко кивнув:

— Хай буде так. До мене приходить багато людей. Ви знаєте, хто я?

Позаяк Авенір не поспішав із відповіддю, він сам відповів:

— Я букмекер. Приймаю ставки на перегони, на футбольні матчі і на багато чого іншого. Вас цікавлять перегони?

— Анітрохи, — зізнався Дейкало. Раптом він щось зрозумів і додав: — Але я хотів би зробити ставку.

— Вас цікавить якийсь певний кінь?

Авенір, намацуючи ґрунт, відповів:

— Володарка…

— А-а-а… Чудово, просто чудово. Прекрасний вибір. Зараз ми все оформимо, тільки не хвилюйтеся.

— А я спокійний, — заявив Авенір, який і справді зовсім не хвилювався.

Пан Артеменко лагідно мовив до нього:

— Я вас прекрасно розумію. Проте запевняю вас, ви не маєте підстав для хвилювання. Я сам колись працював юристом у великому видавництві, щоправда, мене дискваліфікували, інакше ми б з вами не зустрілися. Але хочу, щоб ви зрозуміли, — я закони знаю. Все, що я рекомендую, абсолютно законно. Просто ми з вами укладаємо парі. Адже кожен має право укладати яке завгодно парі. Наприклад, чи піде завтра сніг, чи виграє ваша команда, скільки цуциків народить ваша собака. Можна закладатися про те, чи доживе ваш родич до Нового року, чи помре ваша тітка у віці вісімдесяти восьми років. Це дуже просто.

На цих словах Артеменко знову зирнув убік.

Дейкало відчув, що вони підступають до найголовнішого.

Він сказав:

— Але… Я не розумію, що відбувається у Володарки.

— Вас це бентежить? Що ж, це бентежить багатьох. Але згадайте, скільки на світі ще незрозумілого і таємничого. Відверто кажучи, я і сам до ладу не знаю, як вона це робить. Та результати говорять самі за себе. Дивовижні результати.

— А ви можете розповісти про це докладніше?

Дейкало відчув, що він намацав свою роль — нахабного і не дуже розумного журналюги, який побоюється того, що відбувається, але сам не може дочекатися, коли ж нарешті отримає оті самі «дивовижні» результати. Мабуть, грав він вдало, а Артеменко, вочевидь, звик мати справу саме з таким типом людей.

— Ви знайомі з Володаркою? — раптом спитав він.

Дейкало зрозумів, що брехати немає сенсу.

— Так, я був у неї з друзями.

— Чарівлива жінка, — замріяно мовив Артеменко. — Отже, ви знайомі з пані Тетяною?

— Кажу знову: так. Надзвичайна жінка!

— Це ви точно підмітили. Надзвичайна жінка. І талант має надзвичайний.

— Вона стверджує, що може чинити надприродні речі. Але ж це неможливо?..

Артеменко всміхнувся:

— Звичайно, пересічній людині неможливо повірити. Всі так кажуть. Наприклад, у суді…

Він зробив паузу, щоб до Дейкала дійшли його слова. Втупився в Авеніра чорними ґудзиками очей, вочевидь, підкреслюючи важливість сказаного. Але вигляд у нього при цьому був не вельми розумний. Авенір ледь стримувався, щоб не зареготати.

— Наприклад, у суді висміяли б свідка, який би переконував у надприродній силі Володарки або в її здатності заподіяти щось комусь на відстані. Якби навіть вона сама встала перед суддею і зізналася б у вбивстві, у вбивстві на відстані за допомогою сили волі або ще якої-небудь сили, яку вона використовує, таке зізнання не могло б стати підставою для судового процесу. Навіть якщо це правда. Але її слова не можуть спричинити покарання. Бо вони не є порушенням закону. Вбивство за допомогою магії для закону є не порушенням закону, а маячнею. У цьому-то і полягає задум. І я сподіваюся, ви зуміли його оцінити.

Дейкало зрозумів, що Артеменко його заспокоює. Вбивство, здійснене за допомогою магічних чар, не розглядається як вбивство. Якщо ви замовите вбивство якомусь бандюкові, вас притягнуть до відповідальності (якщо знайдуть, звичайно) за співучасть і організацію злочинного угруповання. Але якщо звернутися до Володарки, до її чорної магії, то ніхто і ніколи не доведе вашу співучасть. Приблизно у цьому переконував Юрій Миколайович Артеменко.

Та Авенір не міг повірити, що все так елементарно.

— Та чорт забирай! — вигукнув він. — Цього просто не може бути! Я не вірю!

Артеменко посміхнувся, погладжуючи рукою русяву борідку.

— Я з вами абсолютно згоден. Володарка — надзвичайна жінка, вона має дивовижну таємну силу, але повірити у це неможливо. Ви правильно кажете — це фантастично! Ніхто не повірить, що можна наслати такі думки, які призведуть до смерті. Причому до природної смерті.

— Володарка приписує собі такі можливості?

— Вона має такі можливості, — з натиском вимовив Арметенко. — Чому ви вірите, що Пьотр чи Стефанія допоможуть відвернути нещастя, але не вірите, що Володарка може наслати їх? Хоча, можливо, тут справа простіша. Володарка — ясновидиця, у неї в роду було багато знахарок і ясновидиць. Може, вона просто наперед знає, кому коли судилося померти?

Артеменко нахилився над столом, дивлячись в очі Авеніру, наче хотів пересвідчитися, що його слова справили належне враження. Дейкало мовчав. Тоді Артеменко заговорив знову:

— Уявімо собі таку ситуацію. Хтось хоче знати, коли помре його бабуся Олена. Інколи це необхідно знати, особливо якщо старенька має непоганий статок чи діаманти, зашиті в подушку. Це ж просто діловий підхід. Хтось хоче знати, чи зможе він, наприклад, продавши бабусину квартиру на Липках, розраховувати на певну суму саме у жовтні. Якщо так, то йому вдасться укласти вигідну оборудку. Але смерть — річ непевна. Бабуся Олена за допомогою лікарів може протягти ще десяток років. Цей хтось лише радітиме, бо він любить стареньку. Але знати точно не завадить.

Він знову помовчав, пильно вдивляючись в Авеніра, а тоді додав:

— І тут на допомогу приходжу я. Я укладаю парі. Яке завгодно. Звичайно, на моїх умовах. Цей хтось звертається до мене. Природньо, він не буде ставити на те, що старенька помре. Це жорстоко, а він не жорстока людина. І ми з ним вирішуємо: він закладається на певну суму, що бабуся Олена буде жива і здорова на Різдво, а я закладаюся, що ні. Все дуже просто. Ми укладаємо угоду і підписуємо її. Я призначаю число. Я стверджую, що приблизно цього числа, можливо, на тиждень раніше або на тиждень пізніше, бабусю Олену поховають. Він не погоджується зі мною. Проходить час. Якщо він правий — я плачу йому, якщо я правий — він платить мені.

Авенір відчув, як волосся заворушилося у нього на голові. Та все ж він спитав:

— Які ваші умови?

Артеменко миттю перемінив тон.

— Ви з цього і почали. Заходите — і з порога: «скільки?» Налякали мене. Жодного разу не бачив, щоб людина так брала бика за роги.

— І все ж. Які ваші умови?

— Це залежить від багатьох причин. Переважно від суми парі. Іноді від можливостей клієнта. Якщо йдеться про чоловіка, який набрид, або про шантажиста, то сума встановлюється залежно від коштів клієнта. Ви повинні розуміти, що я не веду справи з бідними людьми. Винятком є випадки, коли йдеться про велику спадщину. Тоді ми виходимо з розмірів спадщини бабусі Олени. Сума парі складає приблизно десять відсотків від очікуваної суми. А умови парі — тисяча до одного. Звичайно, у твердій валюті, або, як ще кажуть, в у.о., — він захихотів.

— Тисяча до одного? Круто! — присвиснув Авенір.

— Але якщо ви точно знаєте, що ваша бабуся Олена ось-ось помре, ви ж до мене не прийдете.

— А якщо ви програєте?

Артеменко стенув плечима.

— Бува й таке. Доведеться платити.

— А якщо я програю і не схочу платити?

Артеменко відкинувся в кріслі і примружив очі.

— Не раджу вам цього робити, — тихо, але з прихованою погрозою в голосі сказав він.

В Авеніра по спині побігли мурашки.

Він підвівся і кинув:

— Мені треба все ретельно обміркувати.

І тут Артеменко вкотре перемінився ще раз. Він знову став лагідним і люб’язним.

— Звичайно, звичайно. Такі справи нашвидкоруч не вирішуються. Не треба поспішати. Якщо ви вирішите укласти зі мною парі, приходьте, ми його обговоримо. Адже вам не горить? Квапитися не варто. Ще є час.

Дейкало вийшов з контори, приголомшений почутим. Адже до сьогодні він сподівався, що історія з Володаркою і вбивствами на відстані — просто маячня, але тепер справи набрали реалістичних обрисів.

Він брів убік Львівської площі, а у вухах його лунали слова: «Ще є час…»

Час робити рішучий крок

Повернувшись додому, Дейкало почувався таким розбитим, що вирішив не дзвонити Русі, а спочатку добряче відпочити. Скинувши теплу куртку, він вмостився у фотелі й непомітно для себе задрімав.

Прокинувся він пізно вночі від телефонного дзвінка.

— Ти вдома? — кричала у слухавку Руся. — Чого ж ти мені не подзвонив, коли повернувся? Я тут хвилююся, а ти… Я вже казна-що собі уявляла!

Авенір зрадів, почувши, що хтось за нього хвилюється. Він потішено мовив:

— Не треба було хвилюватися. Все гаразд.

— Але ти не подзвонив, коли повернувся, — заперечила Руся.

— Даруй, так вийшло.

Дейкало докладно розповів Русі про зустріч із Артеменком. Русі система укладання парі на чиюсь смерть не видалася такою неймовірною, як Авенірові. Йому навіть здалося, що такий результат її задовольнив.

— Тепер ми точно знаємо, що нам це не примарилося, — сказала вона. — Тепер ми знаємо напевне, що насправді існує організація, яка усуває людей.

— Надприродними засобами? — скептично озвався Авенір.

— Розумієш, — спробувала пояснити йому Руся, — якби цей Артеменко був знахарем, хіромантом чи астрологом, я б не повірила. Але позаяк він виявився мерзенним і підлим дрібним шахраєм, не повірити у реальність цієї підлої афери важко. Це здається нісенітницею, але, виходить, Володарці та її подругам якось вдається виконувати замовлення… Проте це — не телефонна розмова.

— Не телефонна, — погодився з дівчиною Авенір.

* * *

Наступного дня Авенір поїхав до Наталі Паняєвої. Він хотів із нею побалакати про всілякі потойбічні дива. Журналіст знав, що голова письменниці набита різноманітними відомостями, котрі, як вона вважала, можуть колись знадобитися.

Але Наталя була не в гуморі. Вона щойно випровадила ветеринара, який приїжджав оглянути Тимура.

— Ти уявляєш, — обурено мовила вона, ледь відчинивши двері, — він сказав, що Тимкові треба дати ліки від глистів.

— Здуріти можна, — притакнув Авенір. — А «він» — це хто?

— Ветеринар. Вважає, що в мого пса можуть бути глисти!

Авенір озирнувся на Тимура, який йшов слідом за ними. Пес збентежено похнюпився. Йому було соромно через те, що його запідозрили у такому неподобстві.

— До того ж ці ліки можуть містити талій. Тимко ж облізе!

— Не вигадуй! Талій — страшенно небезпечна штука. Я думаю, його тепер не використовують у ліках.

— Досить того, що пес жере часник, — коли собака жере часник, у нього глистів не може бути, — продовжувала обурюватися Наталя. — А де тепер використовують талій?

— В інфрачервоній техніці, як амальгаму в спеціальних термометрах, і як отруту!

— От бачиш! Кави хочеш?

— Не відмовлюся. Якщо ти маєш час, я хотів розпитати тебе про білу і чорну магію. Маєш якісь книжки на цю тему?

— Дещо є. Зараз пошукаємо. Але спочатку кава.

Наталя подалася на кухню, за нею звично посунув Тимур. Авенір влаштувався у кріслі, дослуховуючись до булькотіння ввімкненої кавоварки.

Письменниця щойно закінчила розділ чергового роману і була налаштована побалакати. Тимур, здавалося, теж зрадів гостеві. Він знав, що Авенір обов’язково почастує його печивом. Незабаром на столі з’явилася кава і бренді. Авенір подумав, що тільки він і п’є цей бренді, бо рівень напою у пляшці від його останнього візиту не знизився.

— Над чим ти зараз працюєш? — спитала Наталя. — Випадково, не маєш якоїсь сенсації?

— Наче ти не дивишся телевізор і не лазиш по Інтернету, — пробурмотів Авенір. — Якщо буде якась сенсація, ти її не пропустиш! Хто-хто, тільки не ти!

— Ти розумієш, — сказала Наталя, зручніше вмощуючись у кріслі, — далеко не з кожної карної справи можна взяти цікавий сюжет.

— Розумію, — погодився Дейкало. — От Дементій нещодавно розповідав мені про вбивство священика. Як на мене, з цієї історії важко зробити карколомний роман.

— А якщо священик був старим гріховодником? Або брав участь у якихось темних справах?

— Не сміши мене. Які можуть бути темні справи у літнього священика?

— Наприклад, він насправді був сатаністом, і фанатики, дізнавшись, наказали його за це, — засміялася Наталя.

— Ні, — заперечив Авенір, — він був звичайним бідним священиком.

— Тоді не знаю.

— А що ти взагалі знаєш про сатаністів? — спитав Дейкало.

— Нічого. Переважно плітки, які з’являються у твоїй газеті, — Наталя підвелася і рушила на кухню готувати нову порцію кави.

— А про білу чи чорну магію? — гукнув їй вслід Дейкало.

— Про білу магію я маю деякі книжки, — Наталя стояла в дверях із кавником у руках. — Але ніколи цим докладно не займалася.

— Розкажи щось.

— На мій погляд, уся ця магія складається із суміші християнства, буддизму та ісламу. Вони вважають, що світобудова має сім шарів. У кожному шарі сім стихій. Людина складається з фізічного, вітального, ефірного, астрального і ще якихось тіл. Вони думають, що можуть викликати духів, янголів, лікувати і таке інше. А ще вони можуть запалювати вогонь собі на тім’ячку. Ця вправа називається «Вогняна квітка», — Наталя посміхнулася. — Так і сидять з вогняною квіткою на голові.

— Натуральною? — зареготав Дейкало.

— Ні, звичайно, уявною. Там багато всілякого — ритуали, замовляння, благословіння. Вони багато чого взяли у Данила Андрєєва з його «Рози Світу». Хочеш, розповім одну з їхніх історій? Тільки розповідати треба «с вираженієм».

— Давай, — охоче погодився Авенір. — Розкажи мені страшну історію про магів.

Наталя підхопилася з крісла. Стала посеред кімнати, закотила очі, а руками заходилася робити паси на всі боки, притупуючи ногою.

Авенір розреготався, а Тимур сердито загавкав, вимагаючи припинити це, з його погляду, неподобство.

Давлячись від сміху, Наталя почала:

— Одному магу набридло знімати вроки, боротися з відьмами. Він сказав собі: адже це Місяць винен в існуванні всіх темних сил. А якщо Місяця не стане?… І він влаштував Місяцю чорну месу.

— А що це таке? — спитав, сміючись, Авенір.

— Не перебивай. Я все одно не знаю. Слухай далі. Він вклав у емоційний сплеск усю ненависть до Місяця, обурення і біль. Потім він зупинив внутрішній діалог…

— Господи! — зареготав Дейкало. — А це що таке? Де ти набралася такого?

Тимур загавкав ще дужче, стрибаючи навколо хазяйки. У квартирі стояв галас, якого сусіди не чули вже давно.

— Не заважай! — сміялася Наталя з Тимурового гавкоту.

— І що, Місяць зник? — запитав Авенір.

— Так. Раптом Місяця на небі не стало. У-у-у! Зробилося дуже темно і моторошно. У-у-у!

Тимур теж завив, підспівуючи хазяйці.

— Спочатку маг зрадів, а потім почав медитувати. Він думав кілька годин. І за цей час його гнів на Місяця минув. Маг зрозумів, що без протидії злих сутностей він не зможе розвиватися і вдосконалюватися далі на шляху добра. І тоді він вирішив повернути Місяць на небо. І Місяць знову з’явився над горизонтом. Маг зрозумів, що вищі сили допомагають йому пізнати таємниці Всесвіту… От така історія. Ти щось зрозумів?

— Зрозумів: кожне магічне опудало може знищити наш Місяць! Гарненька справа! — махнув рукою Авенір.

— Правильно! Начувайся! Вони вже близько! Чорні маги всіх країн, об’єднуйтесь!

— О Боже! — раптом Дейкало помітив годинник. — Я вже зараз маю бути на Майдані.

Він помчав до передпокою, схопив свою куртку з вішалки і вибіг за двері.

— А історія твоя зовсім не цікава! — гукнув він, стрімко збігаючи сходами.

— Невдячний ти слухач, — засміялася Наталя і причинила за ним двері.

* * *

Надвечір Авенір зустрівся з Русею у «Світлиці». Він вподобав цю кав’ярню, бо звідти, якщо вдасться набитися проводжати Русю, був якийсь шанс потрапити до неї додому.

Дочекавшись, поки їм принесуть каву, Авенір сказав:

— Тепер ми точно знаємо, що не помилилися. Ти задоволена?

Руся стенула плечима.

— Ми і раніше не сумнівалися.

— Але тепер ми маємо докази, чи не так?

Їх пригнічувала обстановка в кав’ярні.

Але не тому, що там було незатишно, а тому, що вони прагнули побути вдвох. По-перше, справа, яку вони обговорювали, була надто серйозною, а по-друге, їм просто хотілося побути на самоті.

Посидівши трохи у кав’ярні, вони зрозуміли, що розмова не клеїться, і рушили до Русі. Бона жила сама у затишній квартирі на Межигірській, в одному з тих сучасних будинків, які виросли на Подолі серед старовинних будівель в останні роки. То була не дуже нова і не дуже модернова, але дуже зручна квартира, з великим холом, стіни якого прикрашали полиці з книгами.

Авенір з Русею знову зварили каву і заходилися розмовляти.

Вони довго сиділи на кухні, не вмикаючи світла, і шепотілися, уявляючи собі хід подій. От пані Оліяр відвідує букмекерську контору на Рейтерській. Пан Артеменко бесідує з нею. Вона хвилюється, він заспокоює. Це він добре вміє, Авенір пересвідчився. Артеменко пояснює їй, що немає ніякого ризику. Вона сумнівається, бо боїться. Потім жінка іде додому, пообіцявши подумати. Вона обмірковує пропозицію. Можливо, зустрічається з пасербицею. Знову жахається — всі гроші дісталися цій нікчемі! Багато грошей. Томка навіть не розуміє, скільки грошей вона отримала. А коли зрозуміє, покличе всю ту наволоч, з якою тусується, і розтринькає гроші на них. Тринькати гроші вона вміє, їй тільки дай. І, подумавши, яке багатство пуститься по вітру, пані Оліяр знову вирушає до букмекерскої контори пана Артеменка. Тепер вони обговорюють умови. Пані Оліяр торгується щосили. Схоже, це вона добре вміє робити. Але ось, нарешті, вони домовилися про умови, підписали якийсь контракт. А що далі?

Авенір з Русею прикидали і так, і сяк, але не могли уявити, що відбувається далі. Адже вони виходили з того, що ніякої магії не існує, і Володарка насправді нічого не здатна зробити. Схема подальшого розвитку подій була їм невідома.

Вони замислилися. Обом спала на гадку та сама думка, але обоє гнали її від себе. Ще трохи помовчали.

— Рано чи пізно ми мусимо зробити це, — розважливо сказала Руся.

— Що — це? — вдав, ніби не здогадався, Авенір.

— Веню, ти зрозумів. Ми не зможемо простежити всю схему, якщо реально не замовимо когось. Інакше ми нічого не довідаємося.

— Авжеж, — кивнув Авенір, — навряд чи їхні клієнти розкажуть нам про це. А крім них, ніхто нічого не знає. Може, треба розповісти все Дементію?

— Звичайно, ми мусимо все йому розповісти. Адже тепер ти маєш не лише інтуїтивні здогади, але й певну інформацію. Я не дуже розбираюся у законах, та думаю: того, що ми знаємо, достатньо для порушення кримінальної справи. А ти як вважаєш?

Дейкало похитав головою.

— Боюся, що ми маємо замало фактів. Маячня про підсвідому тягу до смерті? Про таке в суді не розповіси. Адже ми не знаємо, що насправді відбувається у Володарки…

Руся перехопила ініціативу:

— Значить, треба все з’ясувати достеменно. Але як?

— Якби там десь можна було б заховатися, я б так і зробив. Вистежив би, коли до них прийде клієнт, і підслухав би все. Можливо, навіть записав на диктофон. На цифровий, — зітхнув Дейкало. — Але там нема де сховатися.

— Бачиш, — сказала Руся, — значить, є лише один шлях. Треба стати справжнім клієнтом.

— Русю, ти жартуєш? — не повірив власним вухам Авенір.

— Ні, Веню. Ми перебрали всі можливі варіанти. Нічого іншого не випадає. Треба зробити вигляд, що ти або я хочемо прибрати когось із дороги. Ти або я повинні піти до Артеменка і домовитися з ним про вбивство.

Авенір зіскочив зі стільця і забігав по квартирі, ковзаючи на добре відполірованому паркеті. Десь із іншої кімнати він вигукнув:

— Ні, я — проти, я — рішуче проти!

Руся пішла шукати його по квартирі.

— Веню, я не розумію, — розважливо казала вона, — чому ти проти.

— Бо вважаю, може трапитися що завгодно.

— З ким? З нами?

— Може, й з нами. Але краще подумай про жертву. Ми ж повинні назвати Артеменку певну людину. Звичайно, можна щось вигадати. Але, думаю, вони ретельно перевіряють відомості про клієнта і про жертву. Що скажеш?

Руся замислилася на хвильку, а потім кивнула головою:

— Маєш рацію. Жертва повинна бути реальною людиною з реальною адресою.

— Ось це мені і не подобається, — докинув Авенір.

— Треба все детально обміркувати, — заявила Руся і подалася на кухню.

Коли Дейкало теж прийшов туди, вона діловито краяла бутерброди з шинкою і сиром. На столі парував кавник. У мисці під струменем води милися помідори. Чорні маслини поблискували у кришталевій вазочці на столі.

— Розкішна закуска, — пожартував Авенір.

Руся кивнула і витягла з холодильника пляшку «Медової з перцем».

— Ти ба! — здивувався Авенір. — Виходить, нам справді треба дещо серйозно обміркувати.

* * *

Поставивши все, що було на столі, на столик-візочок, Руся покотила його до кімнати, яка слугувала їй вітальнею, хоча за кількістю книжок більше нагадувала бібліотеку.

Змовники всілися навпроти одне одного і заходилися їсти.

— Таємні змови потребують багато енергії, тому я страшенно голодний, — виголосив Авенір, вимахуючи виделкою.

— Харчуйся, харчуйся, поповнюй свої запаси енергії, — піддражнила його Руся.

— Повернімося до наших баранів. Де ми знайдемо людину, яка погодиться грати роль жертви? Як ми її умовимо? До того ж, треба мати вагому причину, щоб усунути цю людину. Хоча, що зараз можна вважати вагомою причиною? Ваш цуцик надзюрив мені під дверима. Ось і вагома причина. Я вб’ю вас і вашого цуцика.

— Я думаю, що не треба залучати когось третього. Зробімо так: ти чи я хочемо когось усунути. Але кого? Я не маю багатих родичів чи суперниць у коханні. Є у мене тітка, вона має непогану квартиру у центрі Херсона, але скільки та зараз коштує! Щоправда, зараз вбивають і за менші суми. Але тітка вже старенька. Тому шкіра не варта вичинки. Тобто я хочу сказати, що за тітку доведеться заплатити стільки, скільки я отримаю у спадщину. Мабуть, вони вирішать, що для мене легше буде просто почекати. Хіба що я потрапила у халепу і мені терміново потрібні гроші. Але таку ситуацію легко відстежити. Думаю, вони не повірять. А як у тебе? Ти маєш багатих родичів?

— Ні, — без жалю відповів Дейкало. — Я не маю багатих родичів.

— А як щодо любовних історій?

— Слухай, я мотаюся як солоний заєць у пошуках матеріалу для статтей. Хіба я маю час для любовних історій? Та і як любовні історії можуть стати приводом для вбивства?

— Ну, наприклад, ти вирішив одружитися, але маєш зобов’язання перед іншою жінкою.

Авенір обурився:

— Та не маю я жодних зобов’язань!

— Добре. Але все одно треба щось придумати.

Дейкало замислився. Він подумав: що зараз найстрашніше для людини? Залишитися без даху над головою і без роботи. Без даху Авеніру залишитися складно, тобто складно переконати Артеменка, що існує така загроза, адже Дейкало — єдиний господар власної квартири. А от робота…

— Послухай, Русю, — обережно сказав він, — а якщо піти таким шляхом. По-перше, я тебе до Артеменка не пущу. Про це не може бути й мови. Значить, знову треба йти мені. По-друге, нам треба придумати вагому причину. Припустімо, що я маю роман із секретаркою свого шефа. Або мав, але кинув її заради тебе.

— Ні, Веню, — заперечила Руся, — мене секретаркою не залякаєш. Заради мене не варто так старатися. А от краще нехай це буде заради твоєї приятельки. Як її, забула…

— Ти маєш на увазі Іринку Кириченко?

— А чому б і ні? По-моєму, її батько — голова якогось поважного комітету.

— І що з того?

— Ну, може, ти не хочеш, щоб батько довідався про твої грішки. Може, він старомодний.

— Малоймовірно.

— Може, ти боїшся скандалу? Боїшся за свою репутацію?

— Скандал не зашкодить репутації журналіста. Хоча, зачекай — зачекай… А якщо, наприклад, ця секретарка — водночас і коханка боса?

— Твого?

— Ну, звичайно. Вона коханка головного редактора. Якщо я її кину, вона поскаржиться шефові, що я до неї брутально чіпляюся. Він же мене вижене з роботи!

— Справді?

— Русю, — застогнав Авенір, — ти хочеш, щоб я вигадав причину? Я її вигадую. І шеф мій не такий, і з секретаркою він роману не має. Хоча вона гарна дівчина… Тобто це цілком правдоподібно, розумієш?

— А повірить Артеменко, що ти хочеш прибрати якусь хвойду лише через те, що боїшся скандалу?

— Повірить, коли довідається, скільки я отримую в газеті. От лише чи вдасться її вмовити?

— Веню, ми ж домовилися: нікого третього не залучати.

— Що ж робити?

— Дуже просто. Я зіграю роль секретарки.

Змовники розробляють план

Авенір застиг на місці. Хоча вони вже подужали майже півпляшки, він ще мав досить тверезу голову й одразу збагнув, чим це загрожує Русі. Поки він мовчав, перетравлюючи почуте, Руся продовжувала:

— Схема така: ти мав роман із секретаркою шефа. Аж тут з’явилася Іринка, і ти вирішив одружитися з нею. Розповів про це секретарці, а вона наполягає на продовженні стосунків. Тебе такий варіант не влаштовує, адже Іринка може у будь-який час про це довідатися. Секретарка погрожує розповісти про твою «брутальну поведінку» шефові. Ти знаєш: вона доповість таким чином, що на роботі тобі не втриматися. Тобто її треба нейтралізувати. А тут ти саме почув про Володарку. Я певна, ще тоді, коли ти до них приходив, вона вирішила, що ти з’явився до них саме тому, що маєш проблеми. Вона сприйняла це як розвідку, тому і кинулася рекламувати свої можливості.

— Схоже на те, — погодився Авенір.

Він подумки повернувся до подій того дня і дійшов до висновку, що Руся має рацію.

— А невдовзі ти наніс візит Артеменку, що також підтверджує твій намір. Ти на гачку. Ти потенційний клієнт.

— Мені здається, вони ретельно все перевірять.

— Звичайно, — погодилася Руся.

— Вигадати роман з секретаркою нескладно. Але вони вимагатимуть деталей. Наприклад, де вона живе, з ким, які має звички. Що я казатиму?

— Це ми обміркуємо.

Авенір запротестував:

— Русю, ти сама не розумієш, що кажеш.

— Прекрасно розумію. Ми зможемо вивести цих шахраїв на чисту воду, нікого не втягуючи у цю справу, — рішуче відповіла Руся.

— Але ми втягуємо тебе у небезпечну історію.

Дівчина засміялася.

— Я вже доросла, можу за себе постояти. Крім того, я нізащо не пропущу можливості взяти участь у небезпечній грі.

Дейкало був у захваті від хоробрості дівчини, але на душі у нього коти шкреблися. З одного боку, він волів довести справу до кінця, а з іншого — ця історія могла мати неприємні наслідки.

— Послухай, все у нас вийде. Я вже обміркувала, — жваво розповідала Руся. — Звичайно, не можна вказувати їм мою справжню адресу. Треба винайняти квартирку. Малесеньку, щоб було не дуже дорого. Я в’їду туди під прізвищем секретарки твого шефа. Квартирку треба знайти у такому районі, де мене не побачать знайомі. Наприклад, у Святошині. До речі, там буде і недорого. Підфарбуюся, вдягнуся у стилі тієї дівчини. Але ти мусиш мені про неї розповісти, про її смаки, звички. Гаразд?

— Гаразд. Я, між іншим, чув, що вона збирається у відпустку.

— Це нам лише на руку. Значить, на службі вони її не знайдуть. Будуть шукати за адресою, яку ми їм дамо. Чому вони повинні сумніватися? Вони можуть розвідати про твою дружбу з Іринкою, про існування секретарки, але деталей їм вивідати не вдасться, та й не потрібні вони їм.

— Але для тебе це завеликий ризик.

— Я певна, що ризик якщо і є, то мінімальний. Я хочу подивитися, як ти виграєш парі у цього прохіндея Артеменка Юрія Миколайовича.

Авенір мовчки дивився на Русю. Він не міг не визнати її правоти. В її словах була залізна логіка. До того ж йому страшенно кортіло продовжити захоплюючу гру. Але… Але він піддасть дівчину такому ризику! Тому Дейкало твердо сказав:

— Я не можу цього дозволити, Русю. Я не переживу, якщо щось трапиться. Я втягнув тебе в цю історію.

— Можливо, на початку це було й так. Але тепер це неважливо. Ми обоє замішані. Ми обоє хочемо довести справу до кінця. Нам обом подобається грати в цю гру. Я не така дурна, щоб вважати, що це — просто весела забава. Якщо ми не помиляємося, то це справді небезпечна гра. І ця небезпечна гра закінчиться смертельно для багатьох жертв, яких замовлять потенційні клієнти. Тому треба покласти край цим парі. Подумай сам: якщо йдеться про вбивство з ревнощів, чи на побутовому ґрунті, чи через гроші, в такому разі і сам убивця у небезпеці. У більшості випадків убивць ловлять і довічно ув’язнюють. Навіть замовні політичні вбивства час від часу розкривають. А тут убивства скоюються абсолютно безкарно. І вони зробилися прибуткової справою. Звичайно, якщо ми не помиляємося.

— Ми не помиляємося. Тому я і не хочу, щоб ти ризикувала.

Руся підвелася і заходилася збирати посуд. Авенір мовчки спостерігав за нею. Пізніше, на кухні, вони знову засперечалися, обговорюючи свій план з усіх боків. Але Руся не давала збити себе з пантелику.

— Дивись, я знаю, що мені загрожує небезпека. А це означає, що я попереджена і озброєна. Я знаю, що мене збираються усунути. Але я не вірю, що вони зможуть це зробити. Якщо кожна людина має підсвідомий потяг до смерті, то я, вочевидь, його не маю. Здоров’я у мене прекрасне. Я не вірю, що я можу захворіти на менінгіт або на пневмонію тільки через те, що Володарка намалює на підлозі кілька п’ятикутників, а Оксана впаде у транс.

— По-моєму, вони ще ріжуть білого півня, — тупувато додав Авенір.

Руся з докором глянула на нього.

— Ти і сам вважаєш, що це нісенітниці.

— Півня шкода, це так. Але ми не знаємо, що відбувається насправді.

— Не знаємо. Але дізнаємося. Та невже ти віриш, що якісь обряди можуть призвести до моєї смерті?

— Не вірю, — сказав Дейкало, але швидко додав, — хоча ні, вірю. Адже наш народ вірить у це багато століть. Тільки і читаєш, кому під поріг землі з могили накидали, кому під плінтус волосся з мертвої голови сховали. Почитай відгуки вдячних клієнтів ворожок і знахарок, або, як їх ще називають, народних цілителів. Там такі історії розповідають!..

Руся засміялася.

— Я теж завжди читаю ці історії. І думаю про того, хто сидить і вигадує їх на замовлення народних цілителей. Фантазію цей хтось має колосальну. А традиція боятися відьом освячена століттями.

Руся домила посуд і склала його у сушилку.

— Послухай, — сказав Авенір, — давай зробимо інакше. Ти будеш клієнтом. А я буду жертвою. Давай вигадаємо щось на цей варіант.

Руся заперечливо похитала головою.

— Ні, Веню, нічого не вийде. На це є багато причин. Головне — вони бачили мене у пані Мурченко. Можуть її розпитати. А ти — саме те, що треба. Потенційний клієнт — нервується, щось винюхує, боїться. Думаю, краще залишити все, як є.

— І все-таки мені це не подобається, — повторив Авенір. — Ти будеш сама, не буде кому за тобою приглянути. По-моєму, необхідно повідомити майорові Дементію про наші плани.

— А це розумна пропозиція, — тихо мовила Руся, і Авенір зрозумів, що вона зовсім не така безстрашна, як йому здавалося.

Дементій дізнається про план Авеніра

Цього разу Авенір відправився просто до Дементія на службу.

Майор уже трохи знав про сумніви і припущення Дейкала. Але сьогодні вони спробували систематизувати інформацію. Крім того, Авенір розповів про останні події.

Дейкало розпочав із першої згадки про Володарку у кав’ярні, про доброчинне дитяче свято у парку на Совських ставках і свій візит до Тетяни Володарської. Передав свою розмову з нею.

Дементій уважно слухав, хоча це все вони вже обговорювали. Але тоді Дементій лише посміявся з легковірного приятеля.

Авенір перейшов до Віруні, до розмови з нею, розповів, яка вона була перелякана. Поговорили вони і про список.

— Тоді я вирішив довідатися про це докладніше, — сказав Дейкало.

І він розповів про свій візит до Артеменка в його букмекерську контору на Рейтерській.

Майор слухав з усе зростаючим інтересом.

— Артеменко, — повторив він. — Значить, у цьому замішаний Артеменко?

— Ти його знаєш? — здивувався Дейкало.

— Ще б пак! Я дуже добре знаю пана Артеменка. Шахрай, але вміє замітати сліди. Він був багато до чого причетний, але завжди виходив сухим із води. Проте вбивства? Афери — це його пристрасть. А вбивства — начебто не його парафія.

— А ти можеш вжити заходів?

— Не можу. По-перше, немає свідків вашої розмови. Він буде все заперечувати. Крім того, він мав рацію, коли казав, що кожен має право укладати яке завгодно парі. Він закладається, що хтось помре, — і виграє. Це не кримінал. Нам потрібні докази проти Артеменка. А от де їх узяти?

Він стенув плечима і спитав:

— Пам’ятаєш, ти розповідав про пана Картамиша?

— Звичайно.

— Шкода, що пан Картамиш каліка. Він ідеально підходить на роль ватажка цієї шайки. І Козлов його бачив того вечора, коли вбили священика.

Майор підвівся, пройшовся кабінетом.

— Давай підсумуємо те, що маємо. Можна вважати доведеним існування агентства, яке спеціалізується на вбивствах небажаних для когось людей. Вони не використовують найманих вбивць чи бандитів. Довести, що жертви загинули не з природніх причин, неможливо. Зауважу в дужках, що ми теж знаємо про подібні випадки, коли хтось добре нажився на чиїйсь вчасній смерті. Але жодних доказів. Мушу тобі сказати, друже Авеніре, що це вигадано дуже хитро. Вигадала це людина з розумною головою. А ми маємо всього-навсього кілька прізвищ — список, отриманий випадково, коли жінка сповідалася перед смертю.

Він сердито глипнув на Дейкала, наче той був винен у цьому. Але кави запропонував йому звичайним тоном.

Наливши собі і Авенірові кави у паперові скляночки, він продовжив:

— Значить, Володарка похвалилася тобі своєю могутністю? Так, її дії залишаються безкарними. Перед законом вона чиста.

Вона ніколи не бачила тих, хто помер, вона не надсилала їм отруєних цукерок, — це елементарно перевірити. За її власними словами, вона просто сидить удома і телепатично діє на людину. На суді такий номер не пройде. До того ж, врахуй, вони не пошкодують грошей на адвокатів…

Тут Авенір наважився викласти свій головний козир:

— Ми з подругою розробили план, щоб зловити на гарячому всю цю банду. Хоча, можливо, тобі він видасться дурним…

Майор зацікавився:

— Давай, розповідай мені про свій план. А потім вирішимо, який він.

Для початку журналіст вирішив перестрахуватися:

— Ти віриш у існування організації із вбивств на замовлення і в те, що вони насправді усувають людей?

— Така організація, на мій погляд, існує.

— Але ти не знаєш, як вони це роблять. Перші кроки зрозумілі. Людина, тобто потенційний клієнт, потрапляє до букмекерської контори пана Артеменка. Клієнт, очевидно, підписує якусь угоду. Тоді його відправляють до Володарки. А що відбувається далі?

— Ну-у… — невпевнено протягнув Дементій.

— Поки ми не довідаємося, що саме відбувається на сеансах у Володарки, ми не просунемося у цій справі, — обережно додав Дейкало.

— Ти розумієш, сьогодні відбувається багато такого, що десять років тому видалося б фантастикою…

— Тобто ти хочеш сказати, що все можливо?

— Саме так. Раптом Володарка щось винайшла. Якісь смертельні промені, абощо, — почухав потилицю майор.

— Тому я і пропоную піти туди та пересвідчитися на власні очі.

Дементій зачудовано дивився на Авеніра.

— Ми вже дещо зробили, — гордовито доповів Дейкало.

Коли майор почув про план Русі й Авеніра, він здивувався ще більше.

Проте, подумавши як слід, Деметій не став заперечувати, лише попрохав постійно тримати його в курсі справ.

Новий «клієнт» букмекера

І ось Дейкало знову відправився на Рейтерську, до букмекерської контори Артеменка. Цього разу він зовсім не хвилювався, бо відчував за спиною підтримку майора Дементія.

Артеменко видався йому ще більш самозакоханим і зарозумілим. Побачивши Дейкала, він широко всміхнувся.

— Радий вас бачити, — сказав він і простягнув Авенірові пещену руку. — Ви все обміркували? Час терпить. Я ж вам казав.

— Та ні, — заперечив Авенір, — час якраз підтискає.

Артеменко уважно дивився на Авеніра. Дейкало вдав, що дуже хвилюється — він недоладу копирсався у кишенях, відводив очі.

— Що ж, — мовив Артеменко, — ви прийшли укласти парі? Я правильно вас зрозумів? Та не хвилюйтеся ви так! Знаєте, парі може заспокоїти азартну людину.

— Я просто не знаю, з чого розпочати.

— Ви мені дуже симпатичні, — солодко примружився Артеменко, скосивши очі. — Поділіться зі мною своїми неприємностями. Ви ж бачите, я вам щиро співчуваю. Я людина досвідчена і можу дати вам добру пораду. Прошу мені довіритися.

Авенір погодився на таку пропозицію і розповів Артеменку історію, яку вони вигадали з Русею. Секретарка, яка погрожує скандалом, бо він збирається одружитися. Та й втрата роботи зараз для нього — катастрофа.

Артеменко вислухав його, не перебиваючи, лише зрідка вставляв короткі зауваження, схвально кивав або супив брови у потрібному місці. Авенір виклав йому все про свого шефа, його секретарку і про свої плани на майбутнє.

— Зараз вона вам заважає?

— Вона не хоче, щоб я одружувався, і погрожує розповісти все шефові. А для мене це навіть страшніше, ніж якщо вона розкаже все моєму майбутньому тестеві. Шеф може не тільки викинути мене з роботи, а така робота, самі розумієте, на дорозі не валяється, — він може перекрити мені кисень, і я ніколи не знайду пристойної посади в Києві.

— А ви намагалися залагодити цю справу, так би мовити, по-хорошому?

— Звичайно, намагався. І вмовляв її, і подарунки робив. Вона ні на що не погоджується.

— А ваш майбутній тесть не зможе допомогти вам з іншою роботою? Можливо, ще вигіднішою?

— Боюся, він не схоче мати зятя з таким хвостом. Якби ми були вже одружені…

— Розумію. Людина старої закваски. А полякати цю жіночку трошки? Не пробували?

— Я думав про це, — розважливо сказав Авенір, — але вона непередбачувана. Боюся, що вийде на гірше. Може і до ментовки побігти. Та і де гарантія, що за кілька років вона не надумає знову здійснити свою погрозу?

— Маєте рацію, — погодився Артеменко. — Значить, ви хочете, щоб вона вас більше не турбувала? Хочете забути про неї назавжди?

— Абсолютно справедливо. Я хочу одружитися, а кому я потрібен без роботи, зате зі скандалом? І взагалі, я волію закрити цю історію раз і назавжди. І забути про неї.

Авенір не розповідав про свою теперішню пасію, але відчував, що Артеменко знає, про кого йдеться.

— Звичайно, — сказав він, — ви людина молода, перспективна. Вас цінують у газеті. А тепер ви знайшли достойну подругу. Вона освічена, начитана, з інтелігентної, заможної родини. Вона стане вам справжньою супутницею життя.

Дейкало зрозумів, що Артеменко має на увазі Іринку Кириченко. А це означало, що він збирав про Дейкала відомості. Крім того, вочевидь, він знав про Авеніра не лише це.

— Можливо, вам варто ще раз спробувати з нею домовитися? — лагідно спитав Артеменко.

— Ні. Нічого не вийде. Вона пронюхала, що в мене хтось є, і вчепилася, як п’явка, просто щоб попити крові, — скрушно похитав головою Дейкало.

— Ви кажете, вона любить відпочивати за кордоном? Може, вам варто почекати. З-за кордону можна привезти будь-яку хворобу…

— Вона ще молода і здорова. Сподіватися на це…

— А на Сході вона не була? Ви ж знаєте, там гуляє атипова пневмонія. А це така підла хвороба. Може чаїтися в організмі кілька років, а потім раптом — бац! Я знаю кілька таких випадків. Людина повертається з відпочинку в Гонконзі, живе спокійно кілька місяців, а потім захворює, і ніхто не розуміє, де вона підчепила цю заразу, — Артеменко говорив це, скосивши очі до невидимого дзеркала, через що вигляд у нього був геть шахрайський. — Давайте закладемося на невеличку суму.

Авенір заперечливо похитав головою.

— Я певен: вона ще довго проживе і крові з мене поп’є багато.

— А все ж давайте поб’ємося об заклад. Ми приблизно знаємо ваші прибутки, тому сума парі буде такою. Дві тисячі проти двох, що вона помре до Великодня. Доларів, звичайно.

— Це надто довго! — заперечив Авенір.

Він заходився розповідати, скільки грошей йому коштує зараз примусити мовчати цю жінку, як його це нервує, адже невідомо, що вона викине наступного дня. Артеменко начебто повірив, що справа невідкладна.

— Добре, — сказав він, — але в такому разі сума змінюється. Зробімо так: три з половиною проти трьох з половиною тисяч доларів, що за місяць цієї жінки не стане. Адже я маю таке передчуття.

Дейкало вирішив трохи поторгуватися для вигляду, але Артеменко наполягав на своєму: три з половиною тисячі доларів — і баста.

Нарешті Авенір погодився. Вбивче парі було укладено.

Дейкало підписав якісь папірці, навіть не прочитавши їх. Це було проти його правил, однак він почувався надто виснаженим, щоб до чогось прискіпуватися. Та й що б дало, якби він прочитав угоду? Далі йому залишалося лише платити.

— Я маю якісь юридичні зобов’язання перед вами? — для годиться спитав Дейкало.

— Жодних юридичних зобов’язань, — відповів Артеменко. — Парі є парі. Але якщо той, хто програв, не платить…

Дейкало правильно зрозумів його погрозу.

— Я не збираюсь уникати відповідальності, — з гідністю сказав він.

— Дуже мудре рішення, — все ще грізно мовив Артеменко. — Борги варто віддавати. Але поговорімо про справу. Де живе ця жінка? І як її прізвище, до речі?

— Я обов’язково мушу відповідати? — Авенір волів не надавати точних відомостей про Русю.

— Обов’язково, — підтвердив Артеменко.

— Її прізвище Вертянкіна Олена. Вона наймає квартиру у Святошині. Ось точна адреса.

— А далі я мушу влаштувати вам побачення з Володаркою. Ви ж знайомі з пані Володарською, чи не так? — перепитав шахрай.

— Так.

— Крім того, Володарці потрібна якась річ, що належить цій жінці. Щось із одягу: носовичок, шалик, рукавичка.

— Навіщо? — стрепенувся Дейкало.

— Шановний, не задавайте так багато питань. Я і сам не знаю. Я лише виконую вимоги Володарки. А вона не виказує своїх секретів.

— Але я хочу знати, що там відбувається. Що вона робить?

— Затямте: я нічого не знаю. Більше того, я не хочу нічого знати, — Артеменко помовчав, а потім додав зовсім іншим тоном: — І хочу дати вам пораду. Зустріньтеся з пані Вертянкіною. Заспокойте її, натякніть, що примирення можливе. Скажіть, що маєте дещо владнати, нехай почекає кілька тижнів, а тоді ви навік будете разом. Коротше кажучи, чого я вас вчу? Ви і самі знаєте, що у таких випадках плетуть дівчатам.

— А потім?

— Прихопіть якусь дрібничку з її одягу і вирушайте до Володарки. Здається, неподалік від неї живе ваша знайома, пані Мурченко?

— Так, Надія Борисівна.

— Зайдіть до неї, наче у справах. Скажіть, що хочете потрапити на сеанс до Володарки. Мовляв, це, звичайно, дурниці, але вам цікаво. Нехай все буде відкрито.

— А далі що?

— А далі ми будемо чекати результатів. Але краще буде, якщо ви опинитеся подалі від Києва. Можете взяти відрядження?

— Можу, але не розумію, навіщо.

— Довіртеся мені, так буде краще, — Артеменко простяг Авенірові свою білу руку на знак того, що візит закінчено.

Сеанс чорної магії

За три дні, попередньо зателефонувавши і отримавши дозвіл заїхати, Дейкало завітав до Надії Борисівни Мурченко. Вона пригостила його кавою з бутербродами і тістечками, не припиняючи недовірливі розпити про майбутній візит до Володарки.

— Ви і справді хочете побувати на сеансі? — у її ввічливому питанні чулася легка зневага. — Ах, не звертайте на мене уваги, ви ж знаєте, я не вірю ні в Бога, ні в чорта. Я вірю лише в те, що є якась сила і вона керує нами.

— Але ж це і є Бог, — засміявся Авенір.

— Називайте це, як забагнеться. А я все одно не ходитиму до церкви, — і собі засміялася Надія Борисівна. — І на сеанси чорної магії теж. Ви зараз ідете до них?

— Ні, — похитав головою Авенір. — Мене запрошено на вечір. А зараз я хочу зайти до пана Картамиша. Він запрошував мене, а я все не міг вибрати час.

— Дуже добре! — зраділа Надія Борисівна. — Він — людина з тверезим розумом. Вам не завадить набратися у нього здорового глузду перед сеансом мракобісся. Ви маєте дещо дивний вигляд.

Вона запитально подивилася на Дейкала, очікуючи пояснень, але той волів вдати, що не зрозумів її мовчазного запитання.

На цьому Дейкало попрощався і рушив до пана Картамиша, який жив неподалік.

Той зустрів Авеніра у холі, сидячи у своєму незмінному візку. Вони пройшли до вітальні, Авенір всівся на диван навпроти шафи з дорогоцінною порцеляною.

Пан Картамиш нетерпляче спитав:

— Ну, розповідайте, що вам вдалося зробити?

Авенір розповів йому все.

— Значить, сьогодні? — перепитав пан Картамиш.

— Так, сьогодні. Але у мене дуже неспокійно на душі. Дуже неспокійно. Я хвилююся за Русю.

Пан Картамиш заспокійливо сказав:

— Думаю, вони нічого не можуть їй зробити.

— Але ж іншим зробили! — вигукнув Дейкало.

Раптом пан Картамиш запропонував:

— Послухайте, після сеансу приходьте до мене. Розкажете, що і як. Переночуєте в мене. Зрештою, подзвоните Русі. У тій квартирі є телефон?

— Так, ми навмисно винайняли квартиру з телефоном, щоб був зв’язок. А ще в неї є мобілка. Я ж не можу навідуватися до неї.

— Звичайно. Треба бути обережним — раптом за вами стежать? Але не хвилюйтеся. У мене в домі ви у безпеці. Володарка сюди не поткнеться.

Авенір подякував і попрощався.

Його чекала Володарка.

* * *

У домі чаклунок журналіст потрапив на вечерю.

Перша, кого він побачив, була сама Володарка, яку Авенір все ж волів називати пані Тетяною. На стіл подавала Віта, вбрана у плахту і вишиванку, з барвистою хусткою на голові. Володарка була вдягнута у скромну темну сукню вишуканого крою. А от Оксана, як і раніше, вразила його своїм вбранням. На ній був довгий балахон із білої тканини, гаптованої золотою ниткою. На шиї і руках — безліч золотих прикрас.

На вечерю було подано лише гарячі помідори, фаршировані м’ясом із грибами, та сливовий пудинг. Алкоголю не було зовсім. А замість чаю всім запропонували мінеральну воду.

Тетяна підтримувала бесіду, бо Віта за стіл не сідала, а Оксана вдавала, що вже знаходиться бозна-де, відповідала дивним голосом і майже нічого не їла. «Мабуть, — подумав Авенір, — вона наверне тих помідорів, коли я піду.»

Він зовсім перестав хвилюватися, із задоволенням слухав розповідь Тетяни.

— Магія ввібрала в себе вірування і забобони різних народів, — глибокодумно торочила чаклунка. — Всі ці вірування можна підвести під одне формулювання: магія — це психічний вплив на оточуюче середовище. Ви згодні?

— Якщо ви маєте на увазі зомбі, живих трупів і таке інше…

— Саме так. Європейська наука зіткнулася із шаманськими уявленнями індійців та африканців. Виникла релігія Вуду, а також інші індійські синтетичні культи. Зрештою, всі вони — лише шаманство, прибране у християнську оболонку.

— А як ви уявляєте майбутнє магії? — спитав Авенір.

— Я думаю, — цілком серйозно відповіла Тетяна, — що розпочате магами вивчення досвіду інших культур продовжить наука, але, вочевидь, не все з цього досвіду зможе пояснити. Щось поповнить арсенал магії, щось — арсенал науки. Я вважаю, що магія і наука з часом зближуватимуться. Адже у деяких випадках вони застосовують ті ж самі методи. Наприклад, гіпноз. Чи не так?

— А як щодо зловживання власними можливостями?

Авенір думав, що поставив провокаційне питання, проте Тетяна зовсім не збентежилася.

— Звичайно, так само, як і в інших галузях пізнання, тут існує складне переплетіння різноманітних інтересів, амбіцій, недобросовісних намірів. Коректні фізичні експерименти маскуються відвертими підтасовками. Адекватність об’єктивного аналізу компенсується псевдонауковими спекуляціями. А спроби створити наукову теорію на базі реальних феноменів і детермінованих подій замутнюються дешевими популяризаторськими статтями на рівні побутових пліток, — вона ледь усміхнулася, пом’якшуючи свої останні слова.

— Не любите ви журналістів, — усміхнувся у відповідь Дейкало.

— Ви вже вибачте мені, не люблю, — відповіла Тетяна.

— А скажіть, будь ласка, — спитав Авенір. — Ви використовуєте якісь прилади, знаряддя?

— У принципі, для магічного впливу не треба ніяких цяцьок чи інструментів. Усе своє у мага з собою. Тобто — його особиста сила. Досить твердого наміру, а його треба вміти сформувати без цяцьок.

Тут Оксана, яка досі мляво жувала, не втручаючись у розмову, раптом додала:

— Головне все ж — налаштуватися на потрібну частоту енергії, на потрібну вібрацію…

Тетяна скоса глипнула на неї, і Оксана зав’яла, як неполита квітка.

— Гаразд, гаразд, не буду сперечатися з ученими людьми.

Тетяна уважно подивилася на Авеніра.

— Мабуть, час перейти до вашої справи безпосередньо. Ви помітили, що ми вже почали з вами працювати?

— Так, я відчуваю якийсь холодок на спині, — трохи збентежено відповів Дейкало.

— Правильно, так і повинно бути. Ходімо.

Усі підвелися з-за столу. Знову рушили довгою галереєю до вже знайомої Авенірові зали.

Там знову були опущені важкі оксамитові гардини, і тьмяне світло лилося з-під стелі. У рамці для фотографій на стіні змінювалися зображення. Посередині кімнати на столі, покритому темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками, так само виблискувала кришталева куля на кам’яній підставці. Єдина відмінність — цього разу у бронзовій жарівні миготіло полум’я.

Авенір помітив, що поки вони йшли, Оксана кілька разів зашпортувалася, а, увійшовши до зали, відразу попрямувала до канапи і лягла, наче була геть знесиленою.

Тетяна вказала журналісту на фотель під стіною, а сама влаштувалася у масивному кріслі біля столу. Віта залишилася десь у темряві за спиною Авеніра.

— Ви принесли якусь річ тієї жінки? — спитала Володарка.

— Так, — Дейкало подав їй хустку Русі, а потім тихо клацнув кнопкою цифрового диктофона, ввімкнувши запис.

Тетяна подала знак, і всі завмерли. Спочатку Авенір нічого не зауважив, але згодом він почув бурмотіння Оксани з канапи. Вона почала ледь чутно, але продовжувала все голосніше і голосніше:

Мати-богине, батьку-боже, Відкрийте всі таємниці, Але щось залиште таємницею до часу. У цьому місці сили Я відкриваю себе вашій владі. У цьому місці і в цей час Я змінююсь І далі буду йти шляхом чаклунства. Я присвячую себе вам, Мати-богине і батьку-боже.

На хвилину запанувала тиша, а потім знову почулося бурмотіння:

Я вдихаю вашу енергію в себе Вона змішується зі мною, Вона заспокоює мене І проникає у мій мозок. Тепер я можу бачити божество у природі, Природу в божестві, Божественність у собі і навколо. О велика богине, О великий боже, Зробіть мене одним цілим із вами! Зробіть мене одним цілим із вами! Зробіть мене одним цілим із вами!

Авенір бачив, як здригалося її тіло.

Раптом Тетяна підвелася з крісла і вийшла на середину кімнати, зупинившись перед жаровнею.

Швидким рухом руки вона намалювала коло. Авенір не встиг помітити, чим вона окреслила контур, лише побачив, як з’явилася біла лінія на підлозі.

Вставши перед колом, Володарка голосно вигукнула:

— Я закликаю наглядачів Сторожових веж!

І після паузи додала:

— Наглядаче Півночі — дух повітря! Прийди!

— Прийди! — завила Оксана на своєму ложі.

— Наглядаче Сходу — дух вогню! Прийди!

— Прийди! — підхопили Оксана і Віта.

— Наглядаче Півдня — дух води! Прийди!

— Прийди!

— Наглядаче Заходу — дух землі! Прийди!

— Прийди!

— З’явіться поміж нас!

— З’явіться! — старанно підхопили помічниці.

Далі Тетяна почала заклинати:

— Я, ваша Володарка, у цей день духовно пов’язую себе з магічним життям. Я відмовляюся від егоїстичного життя і присвячую себе відданому служінню божественному джерелу, яке творить у мовчанні, але виражає єдність роздвоєності, єдність за межами розуміння.

Я триматиму у таємниці практичне і теоретичне знання від нездатних зрозуміти його.

Я не оголошу себе чимось більшим, ніж я є, — учениця магічного життя, світла, любові і волі.

Я буду творити магічне дійство у місці, віддаленому від зовнішнього світу. Я не викажу своєї магічної сили тим, хто не може її сприймати. Я не допоможу тим, хто справді не потребує цього.

Я накладаю магічні печаті на своє замовляння!

Затим Тетяна заходилася вимовляти незрозумілі слова. Дослухавшись, Дейкало зрозумів, що вона просто переставляє літери у словах, щоб вони звучали незрозуміло. Він вже хотів було вимкнути диктофон, коли Тетяна вигукнула:

— Оксано! Ти вільна від своєї тлінної оболонки. Ти вільна і можеш злитися з господаркою хустинки. Вона, як і кожна людська істота, прагне вмерти. Смерть несе спокій і непам’ять!

Авенір нашорошив вуха.

Тетяна бурмотіла:

— Знайди слабке місце! Знайди! Стремління до смерті — природне бажання кожного! Тіло підкоряється розуму! Керуй тілом, мозку!

Раптом Оксана зістрибнула з канапи і з диким криком підбігла до Тетяни. Отетерілий Авенір побачив, що хустка Русі почервоніла. Кришталева куля на столі теж тепер сяяла червоним світлом. У журналіста запаморочилася голова. Щоб отямитися, він глянув на рамку для фотографій — там з’явилося рухливе зображення діючого вулкана.

Схоже, що цієї миті Дейкало на кілька хвилин відключився. Бо коли він розплющив очі, то почув, як Тетяна у цілковитій тиші проказала:

— Дякую вам, наглядачі Сторожової вежі — духи води, повітря, землі і вогню. Дякую вам! Прощавайте!

На цьому сеанс закінчився.

Хвороба Русі

Пізно ввечері Авенір повернувся до будинку пана Картамиша. Його зустрів Борис, помічник господаря, і провів до гостьової спальні. Геть знесилений, Авенір впав у ліжко та міцно заснув.

З господарем він зустрівся лише за сніданком. Розмазуючи нелюбиму вівсянку по-шотландськи з молоком і медом по тарілці, Авенір пригадував події вчорашнього вечора, коли до їдальні вкотився візок з паном Картамишем.

Після коротких привітань пан Картамиш спитав:

— Як учора все пройшло?

— Якась чортівня, — відповів Авенір. — Не сказати б, що вони на мене справили особливе враження, але все-таки видовище було захоплююче.

— Духів викликали?

— Якщо бути точним — духів сторожової вежі.

— А коло малювали?

— Обов’язково.

— І в транс впадали?

— Оксана була в трансі, ще коли я прийшов. Спочатку вони нагодували мене смачною вечерею. Потім Тетяна читала замовляння. Віта їй підвивала. Оксана в трансі валялася на канапі. З цього приводу можу вам сказати, що я цікавився цією тематикою і знайшов в Інтернеті сайт чорних магів. Ритуал у Володарки був дуже схожий на описаний там. Тобто я вважаю, що з деякими наворотами вони знайомі. Намалювали коло, запалили свічки, викликали темні сили, читали спел, потім відпустили сили і прибрали коло. Але Русина хустка почервоніла, і кришталева куля теж. Та що я розповідаю? От, прошу, послухайте самі, — він ввімкнув диктофон.

— Ви всього цього чекали, тому вам було не дуже цікаво, — відзначив пан Картамиш. — Отже, як ми і вважали, це лише антураж. Головна дія відбувається десь в іншому місці.

Дейкало наче прокинувся.

— Мені ж треба потелефонувати Русі! — вигукнув Він. — Ми вже кілька днів не бачилися. Вчора було надто пізно. Та, відверто кажучи, я зовсім забув про це. Захопився виставою.

Похапцем допивши першу на сьогодні чашку кави, Авенір витяг мобілку і набрав номер Русі.

Вона відповіла після першого ж гудка. Авенір із полегшенням зітхнув.

— Це ти?

— Я, звичайно. А ти сподівався почути когось іншого? Тоді ти помилився номером.

— Я радий тебе чути. Ну, розповідай, як ти? Як почуваєшся? Як спалося? Білі півні і магічні кола не снилися?

— Усе чудово, — голос у трубці був бадьорий, і Авенір заспокоївся. — А чому ти питаєш?

— Я вчора був на сеансі чорної магії, — відповів Авенір. — От тепер думаю — а раптом ти щось відчула. Може, поганий сон?

— Ні, — серйозно відповіла Руся. — Я завжди сплю добре. І взагалі, по-моєму, твої ворожки просто аферистки. Зі мною нічого не відбувається.

Авенір засміявся.

— Я радий, що з тобою все гаразд.

— Ти краще розкажи, що там було, — наказала Руся, — хвалити мене поки нема за що.

Авенір удруге за сьогоднішній день переповів про вчорашні події. Він розповідав із усіма деталями, намагаючись нічого не пропустити, щоб заспокоїти Русю і пересвідчитися, що і сам нічого не пропустив.

— Зрештою, — закінчив він свою розповідь, — ми з тобою про все це читали в Інтернеті. Але, безперечно, знаходяться люди, на яких подібні вистави справляють належне враження.

— А на тебе вчорашня вистава враження не справила?

— Ні, але щось там таке є. Після сеансу я спав дуже довго і дуже міцно. Мабуть, перевтомився.

Руся спитала:

— Що ж ми далі робитимемо?

— Думаю, треба зачекати. Ти ж мусиш залишитися там ще днів вісім-десять.

— А ти?

— Я б залюбки побув ці дні з тобою, але за умовами гри мушу поїхати у відрядження.

— Звичайно, доведімо цю справу до кінця. Раптом вони за тобою стежать.

— Я хочу на тебе подивитися, — сказав Авенір. — Задій камеру на мобільнику, надішли мені своє фото.

Він довго вдивлявся в обличчя Русі, оточене ореолом пишного русявого волосся. Тоді полегшенно зітхнув.

— Ти начебто не змінилася. Шкода, що фото таке мале. Добре було б, якби знімок був такого розміру, як у Тетяни у рамці. До речі, цю штуку вони також використовують для залякування. Тобі не нудно самій? До тебе ніхто не заходив?

— Хто міг заходити? Я ж ховаюся. Знайомі не знають, де я.

— А на роботі?

— Я взяла відпустку на десять днів. Сказала, що їду відпочивати.

— А незнайомі не заходили?

— За всі ці дні?

— Так.

— Першого дня приходила жінка. Вона проводить опитування, хто якою пастою чи кремом користується. Вмовляла мене надалі користуватися якоюсь новою пастою. Ледь її позбулася. Потім заходили Свідки Єгови, дві літні жінки. А вчора приходив газівник, перевірив, чи правильно опломбований лічильник, і зняв показники.

Авенір гмикнув.

— Щось до тебе багато людей приходило. Спробуй поменше пускати до квартири.

— Добре. А тепер обійми мене платонічно, і будем прощатися.

Авенір заспокоєно відключився.

* * *

Наступного дня Дейкало знову потелефонував Русі, щоб повідомити, що за кілька годин вирушає до Житомира. Це місто він обрав через те, що воно недалеко від Києва, тому, у разі необхідності, він зможе швидко приїхати до Русі.

— Тобі варто буде потелефонувати — і за дві години я примчуся до Києва, — сказав Авенір.

— Це добре, — без ентузіазму погодилася Руся. — Без тебе тут буде тоскно.

Авенір відчув, як мурашки поповзли у нього по спині.

— Ану, перешли мені фото, — наказав він.

Руся послухалася. Він довго роздивлявся її зображення. Начебто вона не змінилася, лише очі сльозяться і ніс трохи почервонів.

— Ну що? Подобаюся? — мляво пожартувала Руся.

— Як ти почуваєшся?

— Нормально, але, схоже, я застудилася. Мабуть, грип. Або хтось чхнув на мене у метро. За кілька днів усе пройде.

Але Авенір хвилювався.

— Може, ти викличеш лікаря?

— Ага, а він мене насварить, що викликаю через дрібниці. Я краще вийду, куплю якихось ліків від застуди.

— Температуру міряла?

— Ні, — відповіла Руся, — але відчуваю, що вона якщо і підскочила, то не сильно.

І тут Дейкало по-справжньому злякався.

— Обіцяй мені, що негайно викличеш лікаря, — благально попрохав він.

— Добре, — відповіла Руся, — але запевняю тебе, нема через що хвилюватися.

— І потелефонуй мені, щоб розказати, що говоритиме лікар.

Попрощавшись із Русею, Авенір відразу набрав інший номер. Він дзвонив пану Картамишу.

Навіть не привітавшись, журналіст повідомив:

— Руся захворіла.

Після паузи пан Картамиш сказав:

— Справи кепські…

— О Господи! Тільки не це! — простогнав Авенір. — Може, це просто збіг?

Пан Картамиш так не думав:

— Ви самі казали, що вони свого добиваються.

— Але ж це неможливо! — Авенір не хотів вірити. — Хіба їхні дурнуваті замовляння здатні когось вбити? Неможливо!

— Звичайно, замовляння і магічні кола — це шахрайство. Очевидно, це використовується для створення певної атмосфери. Але за цим шахрайством ховається щось реальне.

— Ви хочете, щоб я повірив у торсіонний генератор і якісь там промені? Дурня!

— Дурня-то воно дурня. Але ваша дівчина захворіла. І на це не можна не зважати. Ви подумайте самі: зараз постійно з’являються якісь речі, про які кажуть, що вони існували давно, що це розробки КДБ. Двадцять п’ятий кадр, наприклад. Ви чули про вивчення мови за допомогою двадцять п’ятого кадру? Або про харчові добавки для немічних членів політбюро?

— Чув, — погодився Авенір. — Але я ніколи не вірив, що все це насправді існує давно. Найімовірніше, це сучасні вигадки, а участь КДБ — просто рекламний трюк.

— Та все ж не виключено, що такі розробки насправді існували. І що який-небудь торсіонний генератор теж існує.

— Ні, — рішуче заперечив Авенір. — Не вірю. Тут, певно, щось реалістичне. Наприклад, отрута… Отже, боротися з цим треба матеріально. Як ви вважаєте: може, мені сходити туди ще раз?

— Навіщо?

— Вимагатиму припинити експеримент.

— Вони з вас лише посміються.

— Хай так. Але я все ж чоловік. Переб’ю там їм усю їхню техніку.

— Думаю, на цей випадок у них передбачена якась охорона.

— Що ж робити?

— Для початку почекати, що скаже лікар… Я оце подумав… Вони примусили нас повірити у своє шахрайство. Що не кажи, а ми сприймаємо ситуацію так, як їм треба. Подумайте над цим. Бажаю успіху і, будь ласка, тримайте мене в курсі справи, — пан Картамиш відключився.

Авенір відчув, що він дуже збентежений.

Позаяк нічого іншого не залишалося, Дейкало сидів і чекав на дзвінок від Русі. Коли вона нарешті потелефонувала, він був вкрай змучений чеканням, хоча минуло всього кілька годин.

— Що сказав лікар? — закричав у трубку Авенір.

— Нічого особливого. Я ж казала, що в мене грип. Лікар не здивувався моїй хворобі, сказав, що зараз всі навколо хворіють.

— Звичайно, — намагався заспокоїти Русю Авенір, — ти скоро одужаєш.

Але в глибині душі він уже сто разів пошкодував, що вплутався сам і вплутав Русю у цю історію.

Раптом Дейкало наважився.

— Послухай, — сказав він, — я зараз приїду до тебе. Чорт із ними, хай стежать.

— Приїжджай, — мляво погодилася Руся. — Справді, може, так буде краще. Щось мені справді недобре.

Дейкало негайно кинувся у Святошин.

* * *

Авенір побачив Русю і трохи заспокоївся. Вона виглядала, як звичайна хвора на грип. Він знову почав думати, що її хвороба — лише збіг обставин.

Але все ж репортер вирішив поговорити з майором Дементієм — потелефонував йому надвечір і коротко повідомив, що Руся захворіла.

Дементій був затурканий наприкінці робочого дня, тому не відразу второпав, про що йдеться.

— Захворіла Руся Микитась? Це, звичайно, недобре. Але чому ти повідомляєш мені про це? Я її знаю?

— Це моя дівчина, з якою ми намагалися розслідувати справу про Володарку, — нагримав на нього Дейкало.

Майор гмикнув.

— Мабуть, приїзди зараз до мене, — вирішив він. — Розкажеш про все докладно.

І ось Дейкало знову у знайомому кабінеті з великим фікусом у кутку.

— Тобто твій план таки спрацював… — задумливо мовив Дементій. — Але за дівчиною ти не догледів. Рвеш на собі волосся?

— Ще б пак! Це я у всьому винен. Я тепер думаю: може, її показати фахівцю. Як ти вважаєш?

— Якому фахівцю?

— Можливо, психіатру? Психоаналітику? Повинен же ж хтось зняти з неї цей гіпноз чи врок, чи що воно там таке…

Майор раптом грюкнув кулаком по столу.

— Знаєш, за що я не люблю вас, журналістів? За те, що ви вигадуєте дурниці і самі ж у них вірите. Розумієш?

— Не дуже.

— Багато ви собі дозволяєте. Хто популяризував такі нісенітниці, як «барабашка», «полтергейст», «геопатогенна зона»? Ці поняття стали відомими насамперед через безугавну активність журналюг, охочих до «смажених» фактів. Нема вам більше про що писати? Все решта у нас гаразд? З вашого доброго почину різні чутки, домисли і забобони з категорії народних байок і пліток поступово перетворилися на добре налагоджену індустрію ілюзій. Тепер завдяки вам туманні легенди отримали плоть газетних і книжкових публікацій, наукових і популярних статей, фільмів, телепередач. Ви самі не пробували розібратися, у чому причина такого бурхливого зростання цікавості людей до цих проблем?

— Якщо це не риторичне питання, — сказав Авенір, — то можу тобі відповісти. Головна причина — цікавість обивателя. Він перевантажений стресами, тому постійно потребує все більшої дози розваг і бездумності. Ми лише задовольняємо попит. У сучасному суспільстві тенденція безпосереднього споживання домінує над тенденцією вивчення і пізнання. Ось чому такі поняття, як магія чи аномальні явища, підтримуються і схвалюються.

— Правильно, для вас це лише попит. Ви і для вбивства рідної мами знайдете виправдання.

— Хочу зауважити, — Авенір уже почав злитися на, як він вважав, недоумкуватого мента, — що ми пропонуємо товар щоразу якісніший. Я згоден, спочатку мої колеги друкували відверті вигадки. Але сьогодні все змінилося. Парадокс, але зараз навіть деякі письменники-фантасти лише літературно оброблюють містичні події, які відбувалися насправді.

— Ач, які ви розумні, — саркастично посміхнувся Дементій.

— У реальному житті, — продовжував, незважаючи на коментарі співрозмовника, Авенір, — досить часто відбуваються події, які, з погляду пересічної людини, не вміщуються у рамки звичних уявлень про закони природи. Тому люди, які зіштовхуються з подібними подіями, починають шукати хоч якесь пояснення, здатне роз’яснити такий феномен. Звідси і підвищена цікавість до всього містичного.

— Звичайно, я не я, і хата не моя.

— Не забувай, що існує й аспект соціального керування, коли певним колам необхідно вкоренити якусь ідею чи ілюзію у народні маси. Адже за допомогою такої ідеї можна оптимально керувати власним народом.

— Ну давай, приплети сюди торсіонні генератори.

— Та нічого я не приплітаю, — вибухнув Авенір. — Я лише хочу сказати, що є певні речі, які не мають раціонального пояснення.

— Скажу тобі як мент, — посміхнувся Дементій, — що всі події мають і повинні мати раціональне пояснення. Просто треба не лінуватися шукати таке пояснення. Зрозумів? Тому давай не будемо сперечатися, а краще сядьмо і обміркуймо ситуацію.

Авенір зрозумів, що із вольовим, досвідченим слідчим сперечатися марно. Тому він заспокоївся, передаючи карти в руки компетентній людині, зручніше всівся на стільці і витяг свої записи.

Дементій поклав перед собою чистий аркуш паперу і заходився малювати на ньому схему.

Авенір був у захваті. Хоча він і хвилювався за Русю, проте, як професійний газетяр, не міг не радіти з того, що побачить весь процес розробки оперативної схеми на власні очі.

На одному великому колі вгорі аркуша Дементій написав «Володарка», на другому — «Артеменко», з’єднав написи стрілочками. На решті кіл написав «отець Юрій», «Руся», «Ольга Іванівна». І замислився, розмірковуючи, як все це поєднати стрілочками.

— Зрозуміло, що Володарка вплинула на Русю. Але яким чином у цю схему вписується покійна Ольга Іванівна? Не схоже, що вона могла безпосередньо належати до команди шахраїв. Тиха побожна жінка. Працювала у безневинному товаристві «Друг споживача», займалася опитуванням громадян…

Авенір здригнувся.

— До Русі також приходила жінка з аналогічного товариства.

— Ти точно знаєш? — зацікавився майор. — Як товариство називається?

— Назви не знаю. Але Руся казала, що до неї на нову квартиру навідувалися дві жінки зі Свідків Єгови і ще жінка, яка проводить опитування щодо різних товарів широкого вжитку. А також якийсь чоловік — газівник, перевіряв показники лічильника.

— Не так вже і мало, якщо враховувати короткий проміжок часу. Хтось ще?

— Начебто більше ніхто.

— Знаєш, Веню, тобі варто, мабуть, зараз поїхати до Русі. Розпитай її, може, вона забула про когось розповісти? Може, до неї приходив ще хтось? А я спробую потрусити товариство, де працювала Степаненко. І ще: не забудь спитати у Русі, з якого саме товариства приходили до неї. Добре?

Становище ускладнюється

Як не тішив себе Дейкало тим, що передав справу до рук фахівця, його збентежила серйозність, з якою до його інформації поставився майор.

Вискочивши з відділку, Авенір стрибнув на свою сріблясту «Веспу» і помчав до Святошина. Його скутер розрізав потік машин, наче кулька, випущена з рогатки. І Авенір вкотре порадів, що осінь цього року тепла і суха — немає ні калюж, ні ожеледі.

На його дзвінок ніхто не відповів, і тоді він відчинив двері власним ключем.

Щоправда, вони з Русею домовлялися, що з метою конспірації Авенір не користуватиметься ним, — цей ключ буде на крайній випадок. Але, схоже, зараз наступив той самий крайній випадок.

Вбігши до кімнати, Авенір побачив, що Руся спокійно спить, сховавши голову в подушку. Між краєм ковдри і подушкою виднілося лише пасмо русявого волосся. Авенір із полегшенням зітхнув, хоча й трохи здивувався — адже зазвичай Руся спить сторожко, її може розбудити не те що дзвінок у двері, але навіть шурхіт газетної сторінки.

Він тихо пройшов на кухню і ввімкнув газ під чайником. Хотілося кави, та й Русі гаряче питво не завадить. Авенір просидів у кухні біля столу з газетою на колінах вже понад годину, а Руся все не прокидалася..

Уже був пізній вечір. Дейкало вирішив нарешті розбудити дівчину, дати їй ліки і перестелити ліжко.

Він зайшов до кімнати, ввімкнув нічник біля ліжка і відкинув ковдру. Руся спала. Авенір торкнувся її руки. І раптом рука безвладно, наче у мертвої, впала з ліжка.

Авенір скрикнув, схопив Русю за плечі і заходився її трусити, щоб привести до тями. Дівчина не озивалася, не розплющувала очей, лише тяжко дихала.

Проклинаючи себе за бездіяльність, Авенір кинувся телефонувати до «швидкої». Безладно метушився по квартирі, поки дочекався лікарів. Намагався потелефонувати Дементію, але привітний дівочий голос повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Оглянувши Русю, лікар заклопотано повідомив, що мусить покласти її до лікарні.

— Та скажіть, що з нею? — Авенір мало за барки не хапав втомленого лікаря.

— Думаю, важка форма пневмонії, але точніше вам зможуть сказати після аналізів, — мабуть, лікар звик до родичів-панікерів. — Та не хвилюйтеся так. Ми її підлікуємо, а ви потім відгодуєте її вітамінами, — лікар поглянув на Авеніра, і оцінивши, вочевидь, його стильний одяг і дорогий годинник, додав: — Може, звозите відпочити кудись у теплі краї. Наприклад, до Єгипту.

Авенір трохи заспокоївся, зібрав для Русі деякі речі: зубну щітку, пасту, нічну сорочку і халат. Потім помчав на своєму скутері слідом за «швидкою» до лікарні. Але далі прийомного покою його все одно не пустили. Він ще трохи помаячив біля дверей і поїхав додому.

* * *

Не гаючи часу, майор Дементій вирішив відвідати товариство «Друг споживача», в якому працювала покійна Ольга Іванівна Степаненко. Він не виключав, що товариство зникло невідомо куди. Якщо, звичайно, воно було створено зі злочинною метою.

Однак воно існувало і справді знаходилося за адресою, зазначеною у паперах майора.

Це була звичайна двокімнатна квартира, обставлена старими недолугими меблями. Працювали там самі жінки. Але майор почувався серед жінок, як риба у воді.

Викликавши загальне пожвавлення, Дементій всівся за найближчій стіл. Якась із працівниць запропонувала йому чаю і заходилася клопотатися біля кип’ятильника.

— Дівчатка, ви мене не спалите разом із вашою конторою? — весело запитав майор дівчаток, наймолодшій із яких було далеко за сорок. Він давно вже не бачив такої допотопної техніки. — Невже вам ваші боси не можуть купити пристойний чайник?

— Вони краще собі куплять, — похмуро відповіла жінка, на вигляд наймолодша серед усіх. Решта зашикали на неї.

Дементій вирішив звернути увагу саме на неї. Для початку він розпитав про призначення їхньої роботи.

— А що робота, — відповіла метка молодичка. — Ходимо по людях і питаємо. Хто яким милом миється, якою пастою чистить зуби. Інколи питаємо про ліки, інколи про косметичні засоби.

— На вулиці?

— Буває, що на вулиці, а часом нам загадують опитати мешканців якогось певного будинку.

— А хто обирає будинок?

— Наш бос, — загомоніли і решта. — Приходить і приносить адресу, а також список питань.

— Тільки ми не любимо ходити по квартирах, — знову втрутилася та сама молодиця. — Писанини більше.

— Як це? — здивувався Дементій.

— Якщо ми опитуємо певний будинок, то мусимо писати звіт, указувати номер квартири, прізвище або ім’я та інші дані, — відповіла літня жінка, яка перед тим намагалася напоїти майора чаєм. — А чому ви питаєте?

— Я прийшов розпитати вас про Ольгу Іванівну, — пояснив майор, — але позаяк ніколи не мав справу з такою організацією, як ваша, вирішив ознайомитися з умовами праці. Ви ж не проти?

— Звичайно, ні. Але після смерті Ольги минуло багато часу. Чого це вона вас цікавить?

— Ми не знайшли її рідних. Я подумав, можливо, ви знаєте когось.

—  Не було в неї рідних, — авторитетно відповіла літня жінка.

Співробітниці Ольги Іванівни розповіли майорові те, що вже було відомо від її хазяйки.

Зрозумівши, що нічого нового він тут не довідається, Дементій попрощався і вийшов. Але на вулиці майор затримався, очікуючи моторну молодичку.

Скоро жінки вийшли і розбіглися у різні боки. Майор терпляче чекав. Ось і вона. Він підійшов до жінки і легенько торкнувся її ліктя. Вона вдавано зойкнула.

— Це ви? Ви мене налякали!

— Певен, що вас так легко не налякати, — посміхнувся майор. — Ви така контактна, мабуть, ви добре вмієте опитувати споживачів, еге ж?

— Бос мене хвалить!

— А як щодо Ольги?

— Їй не дуже подобалася ця робота. Вона збиралася звільнятися.

Це була новина для майора.

— Чому?

— Їй здавалося, що тут щось нечисто. Я говорила з нею днів за три до її хвороби. Вона сказала, що питання дуже дивні. Начебто серед них багато таких, що лише про людське око, а насправді відповідь потрібна лише на одне. І ще їй не подобалося, що примушують опитувати лише якийсь певний будинок. Вона казала, що таким чином уявлення про громадську думку скласти не можна.

— Вона в цьому розбиралася?

— Так. Вона закінчила якийсь технікум, де вивчають статистику. А ще вона сказала…

— Ну-ну… — підохотив її майор.

— Я не знаю, чи стосується це нашої розмови, — затнулася жінка. — Адже нас це не стосується. Платять гроші — добре. А в неї були якісь підозри.

— Що навело її на підозри?

— Вона казала, що якось побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Вона ще сказала, наче він ніс сумку з інструментами, і спитала мене, чи не знаю я Володарку.

— А ви знаєте?

— Містечко?

— Ні. Є така жінка, вона чи то ворожка, чи то екстрасенс.

— Шахрайка, одним словом, — підсумувала молодичка.

* * *

Наступні кілька днів не принесли полегшення. Авенір, закинувши роботу, займався лише Русею. Він картав себе за те, що втягнув дівчину у небезпечну справу. Але у глибині душі він розумів, що його більше мучить усвідомлення того, що жертва Русі не допомогла розв’язати таємницю. Якби справу було розкрито, вимушена хвороба дівчини не виглядала б такою безглуздою…

Русі не ставало легше. Лікарі шпигували її антибіотиками і вітамінами, але це не допомагало. Авенір вимагав консиліуму, привозив до дівчини професорів і знаменитих екстрасенсів. Професори лише стенали плечима. Всього лише пневмонія. Звичайно, у важкій формі, але треба мати терпіння.

Авенірові краялося серце, коли він дивився на Русю: бліда, з висохлими губами, на щоках яскравий рум’янець від лихоманки, спітніле чоло. Здавалося, навіть її розкішне русяве волосся поріділо. Вона скаржилася на болі у суглобах. Лікарі навіть вирішили, що у неї як ускладнення після пневмонії розпочався поліневрит.

Одного дня Авенір, який мчав на своїй «Веспі» повз стадіон «Спартак», побачив на тротуарі жінку з собакою. Він упізнав Наталю Паняєву з Тимуром і пригальмував.

— Веню, ти мчиш, як вітер, — схвально вигукнула Наталя. — Але ж це, мабуть, небезпечно, — із жалем додала вона і непослідовно зауважила: — Я б хотіла покататися на цій тарадайці.

— На жаль, я дуже поспішаю.

— І все одно дуже добре, що я тебе зустріла. Я хочу розповісти тобі одну річ…

— Перепрошую, я зовсім не маю часу, — спробував ухилитися Дейкало, але це було нелегко зробити. — Ти ж, мабуть, знаєш, що Руся хворіє.

— Саме тому. Я тут недавно купила собі мікрохвильовку Panasonic. Знаєш, таку, що автоматично регулює рівень потужності. Може готувати дві страви водночас. Приходь колись, перевіримо її роботу…

— Наталю… — з докором мовив Авенір.

— Так-так, я до діла. Приходили до мене кілька приятельок на дегустацію страв. Ну, знаєш, як жінки збираються, завжди починаються плітки. Можливо, ти пам’ятаєш мою знайому Маргариту Сергіївну? Вона дуже любить ходити на похорони до всіх відомих людей. От ми пліткували про те, про се, про раптові і загадкові смерті, про похорони теж. І раптом вона каже: «Я ходила на похорон Арнаута. Він, мабуть, дуже страждав перед смертю. Такий був здоровий, ставний чоловік, і раптом — пухлина мозку. У труні лежав невпізнанний, лисий і схудлий. А мав же такого буйного чуба!» Тут мене і осяяло. Розумієш, Веню?

— Поки що не дуже, — обережно відповів Авенір.

— Боже, який ти нетямущий! А пам’ятаєш, я тобі розповідала про свою подругу Марину Балгіру? У неї теж повилазило волосся перед смертю. І ти мені розповідав про якусь бійку у кав’ярні, коли одній дівчині…

— Томі Оліяр, — машинально вставив Дейкало.

— Можливо. Одній дівчині у бійці інша дівчина повискубувала волосся. Але ж волосся не так легко вискубти. Спробуй сам! Нічого не вийде. Може, це нова хвороба? Наслідки радіації? Як ти вважаєш?

У голові Авеніра проносилися уривки думок. Діти у Чернівцях. Медичні статті. Наталя зі своїм Тимуром. Ліки від глистів.

Він різко натиснув на газ.

— Дуже дякую, ти справжній детектив! — гукнув він, намагаючись перекричати ревіння мотора.

Наталя, вочевидь, почула, бо засміялася і помахала рукою йому вслід.

Розгадка таємниці Володарки

Авенір мчав на скутері, не розбираючи дороги. Він летів до лікарні. Затамувавши подих, огинаючи машини, як справжній слаломіст, нісся до Русі, несучи розгадку її хвороби — отруєння талієм.

Репортер влетів до лікарні, наче справжній вихор.

Проте лікарі не відразу повірили йому. Довелося викликати майора Дементія. Той швидко приїхав до лікарні і підтвердив слова Дейкала, що була спроба вбивства. Лікарі перевірили волосся Русі і виявили чорні стовщення біля коріння. У лікарні зчинилася біганина. Русю негайно перевели до реанімації.

Коли двері відділення інтенсивної терапії за каталкою, на якій повезли дівчину, зачинилися, Дейкало залишився у коридорі сам-на-сам з майором.

Деякий час Авенір міряв кроками коридор і зазирав у двері.

— Як ти вважаєш, я не запізнився? Врятують її? — перепитував він щохвилини.

Дементій терпляче відповідав йому:

— Щоб ти не сумнівався. Вони роблять все можливе.

— А вони знають, як лікувати отруєння талієм?

— Думаю, що так. Та сядь ти хоч на хвилину!

— Навіщо? — нервово запитав Авенір.

— Я чекаю, коли ти отямишся і зможеш мені докладно розповісти, як ти знайшов розгадку.

— Але підтвердилося, що це талій? Ти бачив результати аналізів?

— Так, все підтвердилося, — майору справді показали результати експертизи.

— Ось тобі і вся чорна магія. Звичайна отрута, — скрушно похитав головою Авенір. — Ніякий не гіпноз, не підсвідомий потяг до смерті. Обдурили мене, як хлопчиська! Я вважав себе розумнішим. Хитра зараза! Поглузувала з мене добряче.

— Володарка?

— А хто ж ще? Головне, я все перевірив по Інтернету. Знайшов сайт про чорну магію, подивився, який має бути ритуал.

— А ти вважаєш, Володарка не могла сходити на той сайт? — глузливо посміхнувся Дементій.

— Коло малювала, наглядачів сторожової вежі викликала. Психологію приплела. Оксана в транс впадала. Боже! Який же я телепень! І не я ж один. Зараз просто пошесть пішла — відьми, ворожки, екстрасенси, контактери… Ловлять дурників на примітивний гачок. Володарка — звичайна шахрайка!

— Дев’яносто п’ять відсотків із них — шахраї, скажу тобі як мент, — зауважив Дементій, але Авенір не звернув уваги, бо був надто обурений.

— Ти розумієш, вона у цілковитій безпеці. Що їй можна закинути? Знання психології, читання заклинань? То не будь ідіотом, не ходи до них — не обдурять.

— А Оксана з Вітою — думаєш, вони в долі шахрайства?

— Мені здається, вони вірять у свій так званий дар. І щиро намагаються допомагати Володарці.

— Тобто ти вважаєш, що вона — головна у цьому ланцюжку?

Авенір замислився.

— Що стосується «чорної магії», то напевно. Але ланцюжок набагато довший. Я вважаю, що справжній керівник нам не відомий. Він не світиться, а ховається десь за лаштунками. Сама Володарка не змогла б організувати і налагодити механізм такої складної організації. Подивися сам. Це досить розгалужена організація. У них кожен має свою окрему функцію. Артеменко приймає парі, і вирішує грошовий бік справи, Володарка організовує сеанси чорної магії. Але хтось направляє жінок опитувати жертв, хтось є сполучною ланкою між Артеменком і Володаркою, хтось розповсюджує відомості про Володарку для потенційних клієнтів. От тільки хто?

— Ти правильно міркуєш. До верхівки ми досі не добралися. А як ти додумався до талія?

— Несподіваний збіг обставин. Спочатку я спостерігав у кав’ярні бійку двох дівчат. Вони побилися не на жарт — одна другій видерла жмут волосся. Це була Тома Оліяр. Вона тоді сказала: «Мені зовсім не боляче». Так воно і було. При ураженні талієм волосся випадає безболісно. Згадай діточок у Чернівцях. Вони всі облисіли, поки лікарі встановили, що дітки отруїлися талієм. Але ж спочатку, поки не встановили отруєння, їх лікували від різних хвороб. Симптоми найрізноманітніші. Якщо в людини блювота — лікарі діагностують шлункове захворювання. Якщо болі у суглобах — поліневрит або ревматизм. Іноді спостерігається диплопія — подвійне бачення предметів. А таке буває при отруєнні, наприклад, блекотою. Іноді змінюється пігментація шкіри.

— Ти, я бачу, проштудіював цей предмет.

— Так, я подивився у довідник із гострих отруєнь. Але для всіх випадків є дещо спільне — випадає волосся. Наталя Паняєва не хотіла давати своєму собаці ліки від глистів, бо вони, на її думку, містять талій, а через це собака може полисіти. Вона, вочевидь, помиляється, ліки тепер навряд чи містять талій. Але це був другий поштовх.

— Дістати талій досить важко, — зауважив Дементій.

— Проте можливо. Особливо зважаючи, які гроші вони гребли з клієнтів, — не погодився Авенір. — Ти покопайся. Талій використовують на заводах, які виготовляють інфрачервону техніку.

— Покопаюсь, але, швидше за все, це військовий комплекс. А мені туди — зась!

— І ще. Я багато думав про цю організацію. Головне, що їм потрібно, — щоб ніхто не запідозрив отруєння. Тому ж то головний у їхній структурі повинен триматися подалі від Володарки. Він, таким чином, поза підозрою. Адже він не має жодного зв’язку з жертвою.

— Давай простежимо. Щоразу з’являється жінка з анкетою. Вона проводить опитування. Я говорив із жінками з товариства «Друг споживача», вважаю, вони зовсім не в курсі справи. Розмовляв з однією з них сам-на-сам. Виявляється, в Ольги Іванівни виникли певні підозри. Вона сказала тій жінці буквально таке: «Якось я побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Він ніс сумку з інструментами». Тобто покійна Ольга Іванівна забагато знала. Вочевидь, її інструктував сам голова організації, тому у неї виникли підозри, коли вона побачила його не там, де слід.

— І раптом вона захворіла, — відзначив Авенір.

— Так, захворіла. А позаяк вона була жінка віруюча, то перед смертю попросила привести священика і висповідалася йому.

— Я не маю сумнівів, що вона також розповіла священику, хто той чоловік, якого вона побачила там, де йому не було що робити, — Авенір відчував, що розгадка майже у нього в руках, але якась деталь постійно вислизала з його думок.

Майор був спокійніший.

— Маєш рацію. Цілком імовірно, якщо вона впізнала того чоловіка, то той чоловік також впізнав її. Таким чином, вона стала небезпечним свідком. І отець Юрій — в силу того, що дізнався на сповіді, — теж. Тому його і вбили.

— Цілком логічний висновок. А ти знаєш, хто цей чоловік?

— Здогадуюсь. Але не маю жодних доказів проти нього. І зібрати їх буде складно — тепер вся банда зачаїлася. І ти мусиш зачаїтися. Тільки нещасного випадку з тобою не вистачає. Адже ти теж небезпечний свідок! І літаєш на своєму скутері, як навіжений. Давно слід купити собі солідну машину!

Авенір засміявся:

— Коли ви навчитеся розгрібати пробки, тоді, може, і куплю. Або коли одружуся.

— У такому разі бажаю тобі одружитися якнайшвидше. Даруй, але мушу їхати. Не хвилюйся, я певен, що з Русею все буде гаразд, — з цими словами майор попрямував до виходу, а Дейкало залишився сам очікувати результатів.

Проте настрій у нього суттєво поліпшився.

* * *

Минуло майже два тижні. Руся почувалася значно краще, але з лікарні її ще не відпускали. Дейкало відвідував її щодня, носив фрукти і свіжі журнали. Він написав кілька статей для газети, виконуючи свої обов’язки, але у вільний час працював над записами про Володарку. Авенір сподівався коли-небудь, коли Дементій посадить нарешті всю компанію за ґрати, опублікувати сенсаційну статтю про цю справу. Тому нетерпляче чекав на сигнал від майора. Але той мовчав.

І ось нарешті рано вранці у Дейкала задзвонив телефон. Авенір саме голився у ванній.

Він підбіг до апарата лише за п’ятим дзвінком і вже не сподівався, що встигне.

Авенір відчував, що це — важливий дзвінок. Адже хто дзвонитиме так рано через дрібниці? Хіба що помиляться номером.

Він схопив слухавку і почув голос майора Дементія.

— Нарешті! — вирвалося в Авеніра з полегшенням. — Я вже думав, ти ніколи не подзвониш!

— Для початку — доброго ранку, — відповів майор.

— Доброго ранку! Я чекав твого дзвінка, — трохи заспокоївся Дейкало.

— От і дочекався, — безтурботно повідомив майор. — Приїжджай сьогодні об одинадцятій до мене. Тільки давай одразу домовимося. Ти — мій оперативник. Мовчи і спостерігай.

— Що ти задумав? — спитав Дейкало.

— Спробую розколоти головного злочинця, — так само безтурботно відповів Дементій. — Отже, не запізнюйся.

— Та я заради такого, — загорлав Авенір, — з восьмої буду стирчати у тебе під дверима. Але ексклюзив мій!

— Добре, — миролюбно відповів майор і поклав слухавку.

Тепер Дейкало вже не мав часу гратися з бритвою. Він нашвидку проковтнув каву та бутерброд і кинувся до дверей.

До відділку він і справді приїхав зарано, сподіваючись вивідати щось у Дементія, але той був надто зайнятий, або вдавав це. Тому Авенірові довелося без діла тинятися коридорами. Аж раптом він побачив, як із ліфта два оперативники, яких він кілька разів зустрічав у Дементія в кабінеті, викочують візок пана Картамиша. Авенір кинувся до нього:

— Добридень, пане Картамиш! І ви тут?

— Сердечно вас вітаю, друже, — поважно кивнув пан Картамиш. — Мене попросили зайти до пана майора Дементія. Я пам’ятаю, це ваш знайомий, чи не так?

— Так, справді, — трохи розгубився Авенір. — Але з якої причини?

— Думаю, ми зараз про це довідаємося, — ледь посміхнувся пан Картамиш.

Вони увійшли до кабінета майора, який підвівся їм назустріч.

— Добрий день, — привітався слідчий з паном Картамишем. — Прошу вибачити, що потурбували вас, пане Картамиш, але ми потребуємо вашої допомоги в одній справі.

— З радістю допоможу вам, — відповів пан Картамиш.

— Ви добре доїхали? — спитав Дементій.

— Так, дякую. Ваші колеги довезли мене і допомогли піднятися на третій поверх.

— Вони і додому вас відвезуть. Ви з ними вже познайомилися?

— Звичайно. Дуже приємні молоді люди.

— Тоді дозвольте ввести вас у курс справи. Прошу всіх сідати.

Дейкало і двоє підлеглих майора всілися на стільці попід стінкою. Візок пана Картамиша стояв навпроти столу Дементія.

Почувся легкий стукіт у двері.

— Прошу! — гукнув майор.

Двері прочинилися, і зайшов пан Козлов.

— Доброго дня, — привітався він з усіма відразу, а потім звернувся до майора: — Сподіваюся, я не запізнився?

— Ні, — відповів майор. — Ми саме збиралися розпочинати. Прошу, сідайте.

І Дементій почав оповідати:

— Десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці.

— Відверто кажучи, я вже чув цю історію, — повідомив пан Картамиш.

Дементій кинув швидкий погляд на Дейкала.

— Однак, якщо ви не проти, давайте все ж поговоримо про неї.

— Звичайно, я не проти, — ввічливо відповів пан Картамиш.

— Отже, десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці. Я маю підстави вважати, що ви, пане Картамиш, знаходилися неподалік звідти між восьмою і дев’ятою годинами вечора. Між двадцятою і двадцять першою, точніше. Чи можете ви щось повідомити слідству у зв’язку з цим?

— Я дуже рідко буваю на Нивках. Можна сказати, практично ніколи. Я взагалі рідко виїжджаю з дому. Іноді — до інших колекціонерів, іноді — просто на прогулянку. Але не на Бауманівську о двадцять першій ночі…

— А до лікарів їздите?

— Мене відвідує особистий лікар. Як правило, це відбувається у мене вдома.

— Я волів би викласти факти, пов’язані з убивством отця Юрія, бо вважаю, що ви можете нам допомогти. Повернімося до подій того вечора. Отця Юрія викликали до жінки, яка помирала. Вона жила неподалік від оселі священика. Її було втягнуто у злочинну організацію, про що жінка, вочевидь, спочатку не здогадувалася, але з часом дещо запідозрила. Ця організація вбивала людей на замовлення. Звичайно, за солідні гроші.

— Не нова ідея, — кивнув головою пан Картамиш.

— Але ця організація використовувала нові методи: психологічні засоби, які стимулювали так званий «потяг до смерті». На думку виконавців, цей потяг існує у підсвідомості кожної людини.

— І намічена жертва з готовністю вкорочувала собі віку? — з іронією запитав пан Картамиш.

— Ідеться не про самогубство, — відповів майор. — Намічена жертва помирала природною смертю.

— І що, у такі дурниці вірить наша доблесна міліція? — знову не втримався від шпильки пан Картамиш.

Дементій, не звертаючи уваги на його репліку, вів далі:

— Штаб-квартирою цієї організації є будинок так званої Володарки, тобто Тетяни Володарської. Якщо не помиляюся, вона ваша сусідка?

— Невже ви це всерйоз? — знову подав репліку пан Картамиш.

— Так, пане Картамиш.

— Ви вірите, що Володарська плете забобонні нісенітниці, Оксана впадає у транс, Віта малює кола, а в результаті хтось вмирає?

— Пане Картамиш, я розумію, що міліція не викликає у вас захвату, але, прошу, дозвольте мені довести розповідь до кінця. Ні, я не вірю, що у результаті трансу хтось вмирає. Причина смерті жертв цих відьом набагато прозаїчніша. А саме: отруєння талієм. Банальне отруєння, яке злочинці прикривають сеансами «чорної магії». У таких випадках найкраще прикриття — псевдонаукові і псевдопсихологічні вигадки.

— Талій? — здивовано перепитав пан Картамиш.

— Так. Талій. Він не застосовується в широких масштабах, але при виробництві спеціальної апаратури незамінний.

Роздобути його не просто, але вам, вочевидь, це вдалося, адже коробку з талієм ми знайшли у вашому сарайчику в садку.

— У мене в садку? Звідки? Не може цього бути! — пан Картамиш не приховував свого обурення.

— На жаль, може, — відповів майор. — Ми вже зробили експертизу. Це справді талій.

— Але тоді, напевно, хтось підкинув мені цей ваш талій. Мені про це нічого не відомо!

Авенір зачудовано дивився на пана Картамиша. Якби не обіцянка мовчати, яку репортер дав Дементію, він зараз накинувся б із питаннями і на майора, і на пана Картамиша.

— Дозвольте вам не повірити, — ущипливо мовив майор. — Адже ви, пане Картамиш, людина не бідна, чи не так? Одна ваша колекція нефритових статуеток чого варта!

— А до чого тут це? Я вважаю, мої статки не мають жодного стосунку до нашої розмови, — відмахнувся пан Картамиш.

— Ви помиляєтеся. Але дозвольте, я продовжу, — спокійно сказав майор Дементій. — Так от. Ця організація дуже гарно продумана. Фінансовим боком займається пан Артеменко, колишній юрист. Він тримає букмекерську контору на Рейтерській.

Клієнти звертаються до нього і оформлюють угоди. Точніше кажучи, укладають парі про те, що хтось повинен померти у певні терміни. Артеменко, звичайно, схильний до песимізму. Клієнт зберігає надію. Коли Артеменко виграє парі, клієнт, який програв, негайно платить, — бо в іншому випадку може статися дещо не зовсім приємне для самого клієнта. Все, що пан Артеменко має зробити, — це укласти парі. Дуже просто, чи не так? Далі клієнт вирушає до Володарки. Тетяна та її подруги влаштовують виставу, яка мусить налякати клієнта і переконати його у дієвості магії. Це все відбувається на видноті. А тепер дещо про те, що відбувається за лаштунками.

Майор зупинився і обвів поглядом свою нечисленну аудиторію. Всі зберігали мовчання. Навіть пан Картамиш не зронив жодного слова.

— Кілька жінок — службовців одного товариства, яке проводить опитування про різноманітні товари, отримують завдання проанкетувати певний район. «Який хліб ви купуєте? Який одяг? Яку косметику? Які проносні, тонізуючі, заспокійливі ліки?» Так можна довідатися про багато речей. Зараз ніхто не звертає особливої уваги на подібні опитування. А після цього — останній крок. Просто, сміливо і безпомилково! Єдине, що голова компанії робить сам. Він може з’явитися під виглядом електрика — перевірити показники лічильника. Або під виглядом сантехніка, якщо у помешканні жертви течуть труби. Ким би він не виглядав, він завжди має при собі відповідні документи — на випадок, якщо хто-небудь спитає. Але, погодьтеся, хто питатиме документи в сантехніка? Як правило, ніхто й не питає. А мета у нього завжди одна — замінити певний товар у квартирі жертви таким самим, але спеціально підготовленим. Який товар замінити, він вирішує, продивившись анкети, що їх приносять службовці товариства. Він може постукати по трубах, перевірити лічильник, поміряти тиск води, але мету він має одну. Зробивши свою справу, він іде, і ніхто його більше у тих місцях не зустрічає.

Дементій знову зробив паузу і окинув поглядом присутніх.

— Минає кілька днів. Спочатку не відбувається нічого незвичного. Але рано чи пізно з’являються симптоми хвороби. Жертва викликає лікаря, але у того немає підстав щось підозрювати. Він спитає хворого, що той їв чи пив, чи не застудився, не падав тощо. Але звичайні побутові товари, якими хворий користується роками, не можуть викликати підозри. Бачите, як хитро вигадано, пане Картамиш. Голова організації залишається осторонь. Клієнтам про нього нічого не відомо, тому вони не можуть виказати його. До того ж немає ніякого зв’язку між ним і Артеменком з Володаркою.

Пан Картамиш зацікавлено спитав:

— А звідки ж вам так багато відомо?

— Розумієте, коли починаєш підозрювати людину, то відразу в око впадають різні дрібниці, невідповідності, розбіжності. А далі треба лише длубатися і длубатися у фактах. Крім того, є технічні засоби. Відеокамера, наприклад. Пристрій для підслуховування. Можна прослуховувати телефон. Навіть мобільний. Людину можна сфотографувати так, що вона й не здогадається. Ми маємо прекрасні фотознімки сантехніка, газівника. Звичайно, існують такі речі, як накладні вуса, вставні щелепи, але нашого персонажа легко впізнали жінки, які проводили опитування. Взагалі цікаво, настільки легко іноді впізнати людину. Наприклад, пан Козлов ладний поклястися, що бачив, як ви, пане Картамиш, йшли слідом за отцем Юрієм по Бауманівській вулиці десятого жовтня.

— Так! Я справді його бачив, — Козлов збуджено підвівся зі стільця. — Я ж його точно описав!

Дементій зробив заспокійливий жест рукою.

— Можливо, навіть занадто точно, — сказав він. — Річ у тому, що ви не бачили пана Картамиша того вечора біля дверей свого копіювального центру. Ви там не стояли. Ви йшли слідом за отцем Юрієм. І це ви вбили його…

Козлов Сергій Миколайович якусь мить стояв нерухомо. Тоді очі в нього полізли на лоба, щелепа затремтіла. Але він спромігся спитати:

— Що? Ви це мені? Ви мене звинувачуєте?

Двоє оперативників, які сиділи поруч із Авеніром, підвелися зі стільців і підійшли ближче до Козлова.

Дементій звернувся до Картамиша:

— Пане Картамиш, дозвольте вам представити Козлова Сергія Миколайовича, власника копіювального центру на Бауманівській вулиці. Можливо, у вас виникне особиста зацікавленість до нього, якщо я скажу вам, що пан Козлов, перебуваючи у нас під наглядом; підкинув до вашого сарайчику пакунок із талієм. Не знаючи про вашу хворобу, він намагався видати вас за головного злочинця у цій справі. Він дуже впертий, так само, як і дурний, тому відмовлявся визнати, що зробив цим самим дурницю, і наполягав на своїх свідченнях проти вас. Це примусило нас пильніше придивитися до самого Козлова. Якби він не переконував слідство у очевидному бузглузді, ми б ніколи його не запідозріли.

Кажучи все це, Дементій звертався до пана Картамиша, але краєм ока стежив за Козловим. Той весь трусився, його обличчя вкрилося червоними плямами.

Витримавши паузу, майор звернувся нарешті до самого Козлова:

— Перестаралися, — мовив він скрушно. — Сиділи б собі у своєму копіювальному центрі тихенько, може, ніхто б не здогадався про вашу роль у цій злочинній групі. Може, це вам так і минулося б. А тепер я мушу повідомити вам, що ви заарештовані за підозрою у скоєнні кількох вбивств.

І тут Козлов повалився на підлогу і дико завив.

* * *

Минуло ще два дні. Вони були напруженими і для Дейкала, який писав свою сенсаційну статтю, і для майора, який проводив допити всіх членів злочинного угруповання.

Дейкало не забув щодня забігати до Русі у лікарню. Він нашвидкоруч розповів їй про події у кабінеті майора. Але Русі цього було замало, і вона примусила Авеніра заприсягтися, що він приведе до неї самого Дементія, щоб повідомити про всі деталі тих подій, які відбувалися під час її хвороби.

І от двоє чоловіків завітали до окремої палати Русі. Їй ще забороняли підводитися з ліжка, але вигляд дівчина мала цілком бадьорий. Її лише трохи псувало коротко пострижене волосся. Руся всміхалася, а наворочений мобільний телефон, подарунок Авеніра до одужання, дзенькав кожні кілька хвилин. Майор, тримаючи у руці келих шампанського, всміхнувся до Дейкала:

— Що, тепер мобілки дарують замість обручок?

Дейкало захихотів:

— Розумій, як знаєш.

Вони всі троє дружно порушували режим, незважаючи на те, що черговий лікар час від часу зазирав у двері і з докором поглядав на порушників. Дейкало пропонував і йому приєднатися, але лікар лише махнув на них рукою.

Нарешті Руся відключила телефон.

— Послухайте, пане Миколо, — звернулася вона до майора. — Я маю до вас тисячу запитань і сподіваюся отримати відповіді.

Майор зробив ковток шампанського.

— Питайте, прошу! Але спочатку скажи, Веню, ти був здивований таким перебігом подій?

— Звичайно. Мені здалося, що ти підозрюєш пана Картамиша. А я ж то був певен, що він тут ні до чого. Ти мені хоча б натякнув, — Авенір був трохи ображеним, що Дементій не втаємничив його.

— Не можна було. Ви, журналісти, страшенні балакуни… Не ображайся, друже, — випередив він заперечення Дейкала. — Адже ситуація була делікатна. Власне кажучи, ми не мали проти Козлова залізних доказів. Єдине — ми сфотографували його, коли він підкидав пану Картамишу бляшанку з порошком, який містить талій. Я досі шалено картаю себе, коли думаю про те, що не здогадався встановити камери спостереження в Русі на квартирі. Отже, доказів майже не було. Тому й довелося влаштувати цю виставу за участі пана Картамиша. Звичайно, я блефував, коли казав, що ми маємо чудові фотки сантехніка і газівника. Треба було збити Козлова з пантелику, а потім несподівано накинутися на нього і примусити зізнатися. Так воно і сталося. Мій план спрацював.

Руся запитала майора:

— Виходить, пан Картамиш сам погодився зіграти роль у вашій виставі?

— Так. По-моєму, це видалося йому кумедним. Він сказав, що такі враження урізноманітнять його нудні будні.

— А чому ви запідозрили Козлова? — знову спитала Руся.

— Та надто він зі шкури пнувся, щоб нам допомогти. Я йому сказав — сидів би тихо, нікому б і на думку не спало, що він причетний до вбивства отця Юрія.

— Ще один варіант теорії Володарки — підсвідомий потяг до смерті, — захихотіла Руся.

— Та забудьте ви вже про це! — гримнув на неї майор.

— Добре, добре, — закивала головою дівчина. — Не сердьтесь. Краще розкажіть, як ви його почали підозрювати.

— Бо він із самого початку почав брехати. Ми шукали людей, які у вечір убивства бачили отця Юрія. Козлов негайно зголосився, але його свідчення були відвертою брехнею. Він бачив чоловіка, який ішов слідом за священиком, і спромігся роздивитися через вулицю у сутінках орлиний ніс. Нормально? Припустімо, ніс ще можна побачити. Але кадик? Не міг він роздивитися кадик. Звичайно, спочатку я подумав, що це — безневинна вигадка людини, яка хоче опинитися у вирі подій. Таке у нашій практиці буває частенько. Але опис чоловіка, який буцімто йшов за священиком, дуже нагадував опис реальної людини. Тобто мені видалося, що Козлов описував чоловіка, якого вже десь бачив. Підкреслюю: колись, а не того вечора.

— А де ж він міг його бачити?

— Козлов у той час напитував собі будинок на Совках. Я припускаю, що там він і побачив пана Картамиша. Причому в машині. Зовнішність у вашого знайомого дуже виразна, от Козлов і запам’ятав його. А що бачив у автомобілі, то не міг помітити, що пан Картамиш — каліка.

Але я б відразу забув про Козлова, якби він сам не ліз. Йому ж кортіло довідатися, як просувається слідство, тому він подзвонив мені і повідомив, що бачив підозрюваного, тобто пана Картамиша, на дитячому святі, де і ти був, Веню. Але і тоді він не знав, що в того спаралізовані ноги. А коли довідався, то не змирився, почав вигадувати різні побрехеньки, щоб виправдатися, мовляв, пан Картамиш симулює. Звичайно, вигадка Козлова з сеансами чорної магії дуже вдала. Артеменко, Володарка — ніхто б не пов’язав їх із ним, а вже жертву — тим більше. Лише от розуму йому не вистачило, щоб триматися в тіні. Пан Картамиш — його єдина похибка. Та ще те, що він особисто ходив до начальника товариства «Друг споживача», коли забирав анкети і приносив нові замовлення. Хоча Козлов і намагався зустрічатися з ним у неробочий час, все ж Ольга Степаненко одного разу побачила його і запам’ятала.

— Виходить, цей начальник теж був членом банди? — спитала Руся.

— Аж ніяк. Його використовували втемну. Просто Козлов йому трохи приплачував за послуги. Це безневинне опитування, тільки іноді треба було ставити специфічні питання. От і все. Бос «Друга споживача» вже дав свідчення.

— То скільки ж їх було? — намагався розібратися Авенір. — Артеменко, Володарка, Оксана, Віта…

— Ні, Оксану і Віту Володарка теж використовувала втемну. Бідолашки насправді вірили у те, що творили. Хоча, звичайно, вони теж співучасниці.

— Тобто, їх було лише троє? А інших вони просто втягли у свій бізнес, не втаємничуючи у злочинні дії? А пані Мурченко? Вона ж так наполегливо пропонувала Авенірові сходити до Володарки, — Руся мала напоготові безліч запитань.

— Ваша знайома тут ні до чого. Просто цікава літня пані, яка хотіла показати екзотичних «відьом» відомому журналістові. А злочинців дійсно було лише троє, тому Козлов і ходив сам по квартирах жертв, заносячи отруту. Вочевидь, спільники хотіли і його пов’язати круговою порукою.

— А де Козлов дістав талій? — поцікавився Авенір.

— Це поки невідомо. Але ти ж знаєш нашу країну: чого тут тільки не можна купити! Все продається і купується. Звичайно, ми тепер шукатимемо джерело, з якого він діставав талій. Та ймовірно, що йому випадково якийсь алкаш запропонував за смішною ціною. Козлов купив про всяк випадок. А наштовхнуло його на думку використовувати талій от що. Один інститут замовив йому надрукувати брошуру про хімічні отруєння. Вочевидь, він її уважно проштудіював, згадав про отруєння дітей у Чернівцях, уявив собі можливості використання і взявся до роботи…

— А куди він витрачав гроші? — спитала Руся. — Адже це все робилося заради грошей?…

— Звичайно.

— То що він робив із грошима?

— А це дуже просто — нічого не робив, ховав їх десь, — відповів майор. — По-перше, він не хотів світитися, а по-друге, він жаднюга страшенний. Любить гроші заради грошей. Він купив великий котедж, але поскупився його добре облаштувати. Ось ти, Веню, був у Володарки…

— І я теж, — докинула Руся.

— То там же безліч усякого технічного причандалля, дуже дорогого і сучасного. Чи не так?

— Твоя правда, — погодився Авенір.

— А Козлов навіть на себе грошей шкодував. У мене таке враження, що він навіть одягався у «секонд хенді». Він не любить витрачати гроші. Він любить їх накопичувати. До речі, його центр, крім усього іншого, працював із «чорним налом», тому тепер його ще і податкова накриє.

— Тепер ти шукаєш його таємний рахунок у банку? — поцікавився Авенір.

— Швидше таємну банку десь під підлогою, — пожартував майор. — Я певен, що гроші ми знайдемо в будинку.

— І чого йому не вистачало? — розмірковувала Руся.

— Ви знаєте, я сам часто ставлю собі це питання…

— А мені здається, що він займався цим не лише заради грошей. Йому подобалося відчувати себе суперменом, який вершить долі людей, — докинув Дейкало.

— Розумування залишимо для журналістів, — сказав майор. — Для мене Козлов — просто негідник. Він не дурний, але повівся по-дурному. Серед злочинців немає суперменів. Видатна особистість ніколи не скоїть злочину. Злочинець завжди перебуває нижче за звичайну людину. Тому не треба перебільшувати його значимість.

— Тож я бачу, як ви розкриваєте злочини — один з десятьох, — не прогавив можливості вколоти майора Дейкало.

— О-о-о! Здається, мене намагаються образити, — протягнув майор. — Мабуть, я вже піду.

— Залишайтеся, — попрохала Руся.

— Ні, дякую, мені справді пора йти.

Він підвівся, обережно потис дівчині руку.

— Ви — молодець! — сказав він із повагою. — Але надалі раджу вам не погоджуватися на жодну пропозицію цього навіженого.

Він кивнув і вийшов. Руся й Авенір залишилися вдвох.

— То на які твої пропозиції мені не треба погоджуватися? — лукаво запитала Руся.

— На жодну, — потягся до неї Авенір. — Хіба що можеш піти зі мною в театр.

— Згодна, — весело повідомила Руся. — Але за однієї умови: тепер і надалі ти ходитимеш у театр тільки зі мною!

А позаяк рот Авеніра вже мав інше зайняття, то він лише покивав замість відповіді.

Примітки

1

Див.: І. Римарук. Діва-обида. — К.: Кальварія

(обратно)

2

Див.: I. Римарук. Діва-обида. — К.: Кальварія

(обратно)

3

Див.: І. Римарук. Діва-обида. — К.: Кальварія

(обратно)

Оглавление

Сутичка в кав’ярні

Смерть священика

Розслідування не просувається

Авенір купує парфуми

Дейкало зустрічає Володарку

Візит до трьох відьом

Майор отримує нові відомості

Дементій береться за справу

Авенір знаходить помічницю

Перші успіхи шукачів

Візит до букмекера

Час робити рішучий крок

Змовники розробляють план

Дементій дізнається про план Авеніра

Новий «клієнт» букмекера

Сеанс чорної магії

Хвороба Русі

Становище ускладнюється

Розгадка таємниці Володарки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg