«Клуб «Афродіта»»

633

Описание

Клаус-Петер Вольф (нар. 1954 р.) — популярний німецький письменник, перу якого належать понад двадцять книжок — романи, збірники оповідань, твори для дітей, — лауреат кількох літературних премій ФРН. Російською мовою перекладено романи Вольфа «Збільшувальне скло» та «Видворення, або Хто вбив Махмута Первера?», а також публіцистичну книжку про відомого кубинського революціонера Че Гевару «Че. Мої мрії не знають меж»; українською — два оповідання у збірнику новел письменників ФРН «Маски». Провідна тема творчості Клауса-Петера Вольфа, що кілька років працював у системі молодіжних виховних закладів, — життя молоді в сучасному світі, моральні й соціальні проблеми молодого покоління. Гострі громадські проблеми порушує письменник і в творах детективного жанру, написаних, як відзначає західнонімецька критика, в дусі популярної телевізійної серії «Деррік». «Клуб «Афродіта» — один з таких творів.

1 страница из 120
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Клуб «Афродіта» (fb2) - Клуб «Афродіта» (пер. Анатолій Рибін) 639K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Клаус-Петер Вольф Клаус-Петер ВольфКЛУБ «АФРОДІТА»Роман

З німецької переклав Анатолій Рибін[1]

Перекладено за виданням: Klaus-Peter Wolf. Der Aphrodite-Club. Bastei Lubbe, Bergisch Gladbach, 1985.

Він біг лугом, найзеленішим лугом у світі. Променисте блакитне небо настроювало його на пустотливий лад. Він біг до гурту хлопчаків, що грали у футбол під в'язами над ставком. Він наближався до них широким розгонистим вистрибом. Ось уже хтось передав йому м'яча.

— Бий сюди!

— Хочеш грати з нами?

— Ну, давай!

Він віддав м'яча у центр поля білявому хлопцеві. Той вигнувся, мов кошеня, напружився всім тілом і головою послав м'яча гравцям своєї команди.

Скільки ж це він не грав у футбол?! Опинившись у гущі гри, він почував себе чудово — розкуто й бадьоро. Глибоко ввібравши в легені свіже повітря, він знову погнався за м'ячем.

Потім він побачив… свого шефа. Недбало спираючись на якусь укопану в землю жердину, шеф робив йому знаки рукою, немов чаклун із мальованих книжок його дитинства, який заманює Гензеля і Гретель. Підкликати вказівним пальцем, зігнутим на зразок риболовного гачка, було характерною манерою шефа, коли він збирався дати комусь доброго прочухана. Шеф поклав праву руку на щит, прибитий до жердини, так ніби обіймав жінку. Лівою рукою він майже з ніжністю провів по чорному напису й усміхнувся до свого підлеглого.

— Підійдіть сюди, комісаре Вуст, підійдіть ближче. Ви читати вмієте? Аж тепер комісар Тоні Вуст роздивився напис на щиті:

«ГРАТИ НА ЛУЗІ В М'ЯЧА СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. БАТЬКИ НЕСУТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЇХ ДІТЕЙ.

БУРГОМІСТР».

Він перевертався з боку на бік, весь мокрий від поту. Його дружина, Марія, сиділа в ліжку. Вона вже засвітила невеличку лампу на нічному столику, бо перед тим Тоні почав скреготати зубами.