«Тривожний місяць вересень»

Віктор Смирнов ТРИВОЖНИЙ МІСЯЦЬ ВЕРЕСЕНЬ

Вереснь — місяць

тиші,

льоту павутини, невисокого сонця -

безгучних дощів.

(Прикмети) І вітерець легенький змовк, Ледь задзвенівши, Мов той курок. Точнісінько — Немов курок На зводі! Леонід Мартинов.

Розділ перший

1.

Я дістався до «передбанника» та й упав на гарячий пісок, устелений глицею. Густий дух хвої лоскотав ніздрі. Земля гріла й наганяла на мене сон.

Я чув, як сиплеться пісок під мурашиними ніжками… Тиша — дивовижна річ. Два з половиною роки я не знав її. Щоправда, за час боїв нас кілька разів одводили на відпочинок, але фронт був не так уже й далеко, за обрієм безугавно гуркотіло, рвало брезент; земля була неспокійна, вона легенько гула, як вулик уночі. Усією своєю шкурою, — тоді ще зовсім цілою, ніде не продірявленою шкурою — я відчував цей прихований гомін навіть коли спав. Мене ніби увімкнули в якийсь акумулятор. Досить було натиснути кнопку, щоб ноги самі пірнули в чоботи і ремінь щільно обхопив гімнастерку. Недарма Дубов казав, що бере до своєї групи тільки таких хлопців, які витрачають на збирання не більше десяти секунд. «Даю вам десять секунд» — це була улюблена примовка Дубова, старшого лейтенанта з дивізійної розвідки.

Тепер фронт відійшов од мене. З ним пішли Дубов і хлопці. А я залишився… Лежу в сосняку і слухаю тишу. Вона як вода — тиша. У неї стріляли фугасними, акумулятивними, трасуючими, а вона все увібрала в себе та й зімкнулась, як тільки стрілянина закінчилась. Позагоювала всі рани, немов їх і не було.

Я перевернувся на спину і втупив очі в небо, підтримуване верховіттями молоденьких сосонок. Хто й коли охрестив посадку «передбанником»? Тут завжди жарко. Навіть коли в лісі на притінених схилах ярів лежить сніг, посадка, немов піч, дихає теплом.

… Небо було в довгих білих смугах. Наче й туди вітер заніс осіннє павутиння. Легке, світле небо. Я розкидав руки. Тепле марево підхопило мене та й понесло, немов течія. Запаморочилась на мить голова — не так, як від хлороформу, а приємно, легенько.

Мені пригадався ранок, коли я побачив молодшу дочку гончара Семеренкова на озимому клинці. Вона з коромислом на плечі простувала стежкою — висока, легка, струнка… Було рано, озимина ледь виткнулася з ріллі, а вдалині проступала бузкова крайка лісів. Здавалося, дівчина зараз зіллється з цією бузковою крайкою, розтане, мов і не було її. Чого я згадую про цей ранок, коли мені гарно? Може, навпаки, мені стає гарно, коли я згадую про це?

Я заплющив очі та й заснув. Після госпіталю я сплю, як у січні борсук. Мабуть, мені влили кров якого-небудь сплюха. Відсипляюся за всю війну. Від поліської землі сили прибуває. Відчуваю, як тепло струмує по всіх жилах. Гарно. Мені будь-що треба скоріш одужати. Треба на фронт. До хлопців.

Проснувся я через те, що недалеко хтось пробіг — легкий, майже невагомий, наче хмарку куряви пронесло вітром. Нікого не було видно, та й чути нічого не було, але я добре знав, що до відчуття, од якого ми прокидаємося, треба ставитись з повагою. Ті, хто думав інакше, жорстоко поплатилися.

Я поволі відповз на край «передбанника» й оглянув галявину. То була суха замшіла галявина, поросла де-не-де вересом із фіолетовими кляксами квітів. Вересень… За галявиною починався темний і густий сосновий ліс. Отут я й уздрів її. Козулю. Вона різко виділялася на фоні лісу, її світлий силует був немовби наліплений на темне. Потім вона, ніби граючись, підстрибнула, одразу всіма чотирма тонкими ногами, та й помчала піщаною дорогою вздовж лісу. Вона не торкалася навіть копитцями землі, така була легка. Здавалося, вона, якщо захоче, може отак само швидко поскакати аж до білих павутинових смужок на небі.

Я заспокоївся. Козуля то й козуля. Треба було рушати. Час пити молоко. Сонце, що тьмяно світило крізь білі нитки хмар, піднялося до свого вересневого хирлявого зеніту. Цієї пори моя баба Серафима, перша лайливиця на селі, починала доїти. Чого тільки корова не наслухається від неї, поки баба тягне її за дійки. Здавалося, молоко від тих слів мало б скиснути в дійниці.

Я встав, обтрусив глицю й павутину. Але мене затримала цікавість. Адже ясно, ні з того ні з сього козуля не гасала б по лісу. Хтось наполохав її, і мені закортіло глянути хто. Через допитливість мене й узяли до дивізійної розвідки.

«Мабуть, це Маляс або «яструбок» Попеленко, — подумав я. — В обох є зброя. На Попеленковому місці я не забивався б так далеко в ліс. Ще два тижні тому в селі був другий «яструбок», Малясів квартирант, довготелесий сухотний Штебльонок, але якось він подався до лісу, і потім його довго не могли знайти, бо шукали на землі, в листі, по ярах, а він висів над землею, на дубі в Шарому гаю, без чобіт і фуфайки.

Несамовито, по-базарному заскрекотіли сойки. Так вони кричать тільки над собакою або мисливцем.

Скрекіт швидко переміщався. Ось уже залопотіли крила в сосняку, сойки стрибали з гілки на гілку і лементували, як у нас в сільпо лементують, коли збирається черга за тюлькою. Дивовижні птахи. барвисті. Помісь залітного папуги з вітчизняною вороною. Від їхнього галасу таке відчуття, ніби наждаком по хребту водять. Розвідники недобрим словом згадують сойок. Дуже капосні істоти.

Мабуть, пес, що вибіг на галявину, дотримувався такої самої думки. Він раз у раз злісно косився на сойок, хляпаючи вухами та принюхуючись до землі, водив носом по коліях на піщаній дорозі, немов кульку котив. То був великий охлялий дворняга, який мав у родоводі, судячи з вух, пойнтера. Ліве око в собаки було обведене темною, схожою на синець плямою, що надавала йому якогось підпилого, злючого вигляду. Навряд чи цей гончак завжди втішався волею, бо світло-руда шерсть на шиї була прим’ята, наче він тільки недавно позбувся мотузки.

Він ковзнув по мені поглядом — помітив-таки! — і, викидаючи довгі лапи, винюхуючи дорогу, помчав услід за козулею. Ні в кого в селі такого собаки не було, тим-то я підождав ще трохи, чи не з’явиться мисливець, але той, мабуть, чекав козулю десь в засідці, де перехрещувалися стежки. Якщо, звичайно, пес не полював сам.

У цей час пролунала автоматна черга. Патронів десять-дванадцять, метрів за сімсот від мене, там, куди побігла козуля, а вслід за нею й пес. Стріляли із «шмайсера» — він б’є лункіше, ніж ППШ, у якого кожух трохи приглушує звук пострілів. Я не сумнівався, що козулі кінець, бо постріли не повторювались. Той, хто стріляв, якби промахнувся, неодмінно ударив би вслід. Автомат — штука азартна.

Мені стало жаль козулі. Вона так легко, так вільно бігла! Не знаючи, навіщо мені це потрібно, я рушив піщаною дорогою туди, де прогриміли постріли. Мабуть, у мені заговорило співчуття розвідника. Розвідник часто опиняється в ролі переслідуваного. Коли повісять над головою зо дві ракети на парашутиках і висвітлять тебе на якомусь відкритому полі, та пустять із флангів перехресні трасери, та ще підключать зо два ротних міномети, — отоді відчуєш, що значить втікати від мисливця.

2.

— Пий, трясця твоїй матері, — каже баба Серафима, наливаючи молока у глиняний кухоль, розмальований виноградиком.

«Трясця» — це улюблена її приповідка, і баба антітрохи не замислюється над тим, що згадує свою власну дочку…

— Де тебе чорти носять? — питає вона, дивлячись на мене й тримаючи в руках глечик, у якому приємно шелестить, осідаючи шумовинням, тепле молоко. — Де це ти собакам сіно косиш? Мабуть, злигався з якоюсь нашою телицею, вони у нас гладкі, а ти он який! Тобі не про це думати слід…

— І в кого ви вдалися, бабцю, добра подруго бідної моєї юності? — питаю я.

І справді, в кого? Дід мій, вусатий, хитрий і норовливий запорожець Капелюх, який приїхав на Полісся буцімто з вільної Хортиці, забажав неодмінно взяти собі білоруску — чув, що білоруски приязні, лагідні і слухняні. Тричі їздив дід «на північ» і нарешті привіз Серафиму. Гарна вона була Серафима, старі люди в Глухарці пам’ятали про це, як пам’ятали й те, що на третій день медового місяця дід вилетів з хати мов оглашенний, і на плечі у нього був знак від рогача.

Дід рано помер від паралічу, і ось тоді й з’ясувалося, що Серафима любила його до нестями. Товариш мировий посередник Сагайдачний запевняв, що це типовий слов’янський варіант кохання.

Після дідової смерті Серафимі довелося скрутно. Вона працювала коло печей на гончарному заводику і підгодовувалася ще з того, що — потай, звичайно, — була за повитуху. Усе, що заробляла, Серафима відсилала моїй матері. Вона й мене утримувала, коли я вчився у київській школі, а мати вийшла заміж та й виїхала. Від матері я одержував гарні листівочки і признання в тому, що ніжно любить мене, а від Серафими — гроші.

Доливши в кухоль молока, баба знову ставить суто риторичне запитання:

— І де твої кишки мордує, Господи прости?

Не можу ж я розповісти їй, що йду за кілометр до «передбанника» і там лежу самотньо, дивлюся в небо, згадуючи хлопців, та й взагалі думаючи чорт зна про що. Або вирушаю на хутір Грушевий до сімдесятирічного Сагайдачного на довгі розмови. Для єдиного парубка на селі дивно отак гайнувати час… Ні, про це я не можу розказувати навіть бабі. Досить нам одного дурника в селі — Гната.

Я мовчки допиваю молоко, і баба забирає кухоль.

— Дякую, неню, — кажу я. Слово діє на бабу безвідмовно. Це своєрідний пароль, відомий тільки двом спільникам. Баба, і так зморщена, мов узбецький кишмиш, що видають на карточки замість цукру, геть закутана у страшенно драні хустки й кацавейку, раптом усміхається, ще більше зморщуючи своє личко. Вона показує жовті зуби, «розташовані окремо», як сказав би Дубов, пояснюючи орієнтири, перш ніж вирушити на завдання. Очі перетворюються на дві вишневі кісточки, але й вони тонуть у плетиві зморщок. Ну й бабця! Невже вона була колись красуня?

— Чортяка кульгавий! — каже баба.

Усміхається вона недовго.

— Пошти немає? — запитую я і падаю на застелений рядном тапчан. — Мовчить військкомат?

Три мої заяви луснули як у лісовій хащі. Навіть повторного огляду не збираються робити. Тиловики!.. Канцеляристи!.. Не знаю, чому їх бентежать два метри вирізаних кишок. Начебто тих, що лишилися, мені не вистачить. У людини, казали в госпіталі, дев’ять метрів кишок.

Баба не відповідає, грюкотить чавунцями в печі.

— Так була пошта чи ні? — питаю я.

Баба гуркає в печі, соває каглянками, гримотить у залізну заслінку, мов у барабан. Неписьменна Серафима боїться пошти, сподівається од неї каверзи.

— Чи ви оглухли, бабусю?

Те, що козулю вбили, на мене чомусь неприємно вплинуло. Їх було двоє, мисливців, і один з них узяв козулю на плечі й поніс. Сліди розповіли. На дорозі лишилися відбитки чобіт і кров. Багато крові: напевно, одна з куль влучила в серце або в артерію. З автомата не так-то й просто влучити в козулю, коли вона біжить. Мабуть, стріляв фронтовик. По який бік фронту воював він? У нашому Поліссі тиняються різні людці. Ліси тут густі, багаті ліси. Якщо комусь спаде на думку повісити на дубовому суку «яструбка», то ось він, той сук, рядом, не треба довго шукати.

— Бабцю! Пошта була?

Серафима, освітлена червоними відблисками, шурує в печі, мов паровозний кочегар, і насуплено мовчить.

Рушники, набори фотокарток, ікони на покуті, жмутики трав, порозвішувані по стінах на просушку, віхтики полину — усе це починає дратувати мене. Обридло мені в тилу!

— А, чортовиння!

Я враз зіскакую з ліжка — тільки тепле молоко булькає. Під три чорти остогидлу хату! До Варвари, чи що, податись? На що тільки не зважишся від нудьги… Варвара зразу ж поставить на стіл пляшку. В неї наче тютюнового диму напустили, в оту пляшку, такий на Поліссі сизий самогон. Господиня сяде напроти, уп’ялиться своїми сливами. Ну й… Попеленко недарма казав, що Варвара проста й безвідмовна в поводженні, як російська трьохлінійка. Правда, я не був певен, що в руках у Попеленка трьохлінійка безвідмовна.

— Ти куди? — Баба Серафима стає перед дверима, тримаючи рогача в положенні «до ноги». — Куди це ти зібрався? З-під рудої кобили яйця красти?.. Ну, була пошта, була, удавись ти нею, як старий Субоч риб’ячою кісткою вдавився!

І з цими словами баба кидає рогача, лізе за Миколая-угодника, ікону, що найвище висить на покуті, й дістає складеного удвоє рожевого папірця. «Ожинський райвіськом…» — і підпис гачком.

Повістка!

— Серафимо Іванівно, дайте я вас розцілую, неню!

Але баба Серафима ридає, витираючи обличчя закіптюженою рукою.

3.

У військкоматі, у приймальні, на ослонах сиділи чоловіки, курили в кулак, роздивлялись плакати, перемовлялись. У призначену годину щілясті двері відчинились, і до приймальні зайшов парубок з аркушиком у руках. На вилинялій гімнастерці в нього були червона і жовта смужки.

— Капелюх є? — спитав він.

Не люблю, коли мене на прізвище називають… Капелюх — це все одно що тюхтій. Не дуже воно личить розвідникові.

— Є… — буркнув я.

— Вас чекають у райвідділі НКВС, — сказав парубок, переглядаючи список і збираючись викликати іншого.

— Що? — недоумкувато перепитав я.

— У міліції вас чекають, — мовив парубок. — Пройдіть, у цьому самому будинку, сусідні двері.

Це я й сам знав, що сусідні двері.

— Слухай-но, земляче, а навіщо я їм потрібен, у міліції? — запитав я. — Мені ж сюди повістка…

Тут парубок уперше глянув на мене. Очі в нього були голубі, але з тим легеньким помутнінням, яке, очевидно, набувається тільки на канцелярській службі. Коли люди існують для тебе лише у списках, очі неодмінно затягує — спочатку легенька — поволока. Ота поволока як стіна. Вона одразу дає зрозуміти інший масштаб мислення.

— Вам там усе пояснять, — сказав парубок. — Я не уповноважений. — І викликав іншого: — Погребень! Зайдіть до райвійськкома!

З найгіршим передчуттям я відчинив двері, що вели до райвідділу НКВС. Поки я прямував лісною дорогою до Ожина, поки мене підвозили вусаті попутні дядьки на немащених возах — од нас до Ожина майже тридцять кілометрів, — я встиг накидати досить мальовничий план моєї зустрічі з військкомом. Звичайно ж мене повинен був прийняти сам райвійськком. «Старший сержанте! Ми одержали ваші заяви з проханням відправити вас на фронт, у рідну військову частину. Ми вирішили задовольнити ваше прохання…» Усе могло б бути красиво. І от мене викликають до міліції, наче якогось мішечника.

…У міліції, ніби перепрошуючи за неуважність військома, мене прийняв сам начальник відділу Гупан, гладенько як на воєнний час поголений чоловік солідного зросту. Якби у нього навіть не було погонів, то й тоді він тільки самою фігурою сягав би на «два просвіти».

Поруч із начальником сидів капітан з петличками особіста і хворобливими сльозавими очима та кирпатий юнак у великому, видно батьківському, піджаку з широченними ватяними плечима, з білим комірцем навипуск. Оцей уже напевно був із районного комсомолу. Мені дуже не сподобалося, що тут сидить цей парубійко із білим комірцем навипуск. Раптом майнула думка, що вони мають намір набирати старших піонервожатих для шкіл. Навіть аж холоднувато стало якось від цієї думки.

— Сідайте, Іване Миколайовичу, — промовив начальник райвідділу, коли я відрапортував.

Перед ним лежала тоненька течка, і він переглядав аркушики. Його величезні лаписька були створені не для паперів. Він роздивлявся папери обережно, боячись зіпсувати, як жінки роздивляються на шовкові панчохи. Капітан теж зазирав у аркушики, схилившись до начальникового плеча. А юнак уп’ялив очі прямо в мене і захоплено усміхався. По-моєму, він хотів цим сказати, ніби все, що тут відбувається, — свято для нього і для мене, велика, світла і радісна подія в житті. Саме це мене й турбувало.

— Як ви себе почуваєте, Іване Миколайовичу? — гідно запитав капітан, усе ще скоса зазираючи в аркушики. Звичайно ж, це була моя особова справа. І там було записано не тільки моє ім’я, по батькові, але й усе, що належить, в тому числі висновки лікарів. про два метри кишок і таке інше.

— Почуваю себе дуже добре, — сказав я. — Рани загоїлися. Готовий на фронт. Слово честі!

— Чудово! — сказав начальник райвідділу. — Дається взнаки операція?

— Ні. Іноді на погоду… Але можу і бігати, і стрибати. Все минеться.

— Комсомолець? — спитав юнак голосно.

— Комсомолець.

Юнак почав усміхатися ще дужче і переможно оглянув капітана і начальника райвідділу. Начебто він раніше й не здогадувався, що я комсомолець, і тепер переживає бурхливу радість. Йому було років шіснадцять.

— Ось що, Іване Миколайовичу, — промовив начальник відділу. — Ми з тобою люди дорослі, чого нам грати у хованки? на фронт тобі поки що не можна. Метикуєш? Треба підкріпити здоров’я, відпочити у сільській місцевості. У нас є інше завдання. Бойове! Ми разом з товаришем Овчуком і Абросимовим, — він кивнув на капітана і юнака, — добираємо кадри бійців винищувального батальйону, «яструбків» по-простому. Не приховуємо — робота небезпечна. Офіційно батальйон дислокований в Ожині, у райцентрі, але нам доводиться розбивати «яструбків» на невеликі… зовсім невеликі групи і розподіляти по селах. Фактично «яструбки» в селі — бійці самооборони. Вони охороняють жителів від бандитів. Взагалі… пильнують порядку… Сам знаєш, як неспокійно в лісах. пропонуємо тобі посаду старшого у вашому селі, замість Штебльонка, що загинув.

От тобі й маєш!

— Це виходить… ніби міліціонером?

Дізналися б хлопці з дивізії! Оце так ускочив в історію!

— А що, це негоже?

Тут я збагнув, що роблю необачно, піддавшись першому почуттю. З начальством треба хитрувати, це солдатське правило.

— Та чому ж? — спитав я. — Справа відповідальна! Думаю, не впораюся. Потрібен хтось старший.

Найстрашніше було те, що гарячково вишукуючи різні способи порятунку, я розумів, що все це даремно. Умовлять вони мене, напевне умовлять! Я завжди торопію, коли розмовляю з начальством, навіть якщо воно в одній особі. А їх аж троє!

— Таж мені двадцять років… Спершу слід набратися фронтового досвіду.

— Якраз ваш фронтовий досвід і зацікавлює нас, — сказав капітан з якоюсь особливою, добре поставленою професійною лагідністю в голосі. — Адже хто в нас у «яструбках»? Більше необучені. Скрутно з кадрами. Так от, товаришу Капелюх…

«Начальник райвідділу розумніший за капітана, — подумав я. — він мене на прізвище не називає.»

— У вас досвід розвідника… Та й ви — місцевий!

— Та який з мене розвідник? — став я благати. — Мене взяли тільки тому, що я міську десятирічку закінчив… «Шпрехаю» трохи… Мені жодного разу не давали фрица порішити… Щоб своїми руками. Так, з автомата! От у нас хлопці були — оце справді! Мені спершу в них підучитися б.

Капітан усміхнувся і шепнув щось на вухо начальникові райвідділу. Мені стало зовсім тоскно: я зрозумів, що справа уже вирішена, але вони чомусь дуже хочуть, щоб я згодився.

— До того ж я, власне кажучи, не місцевий. Просто народився тут. На канікули приїздив. А вчився у Києві, школа номер один, біля площі Хмельницького.

Я говорив і боявся зупинитись. Мені залишалося відстрілюватися до останнього і сподіватися чуда.

— Ну от що, Іване Миколайовичу, — сказав начальник райвідділу, коли мої обойми спорожніли.

— Силувати не будемо. Але на фронт одинаково тобі дороги нема. Метикуєш? Поступиш куди-небудь працювати. Будь ласка! Завклубом… чи інспектором райосвіти. Правда ж, Абросимов? — спитав він у комсомольського юнака.

— Не маю сумніву, що товариш Капелюх обере шлях не той, що протоптаний і легший, — відповів Абросимов, сяючи.

4.

Ночував я у цього молодого комсомольського ватажка. Він сам запропонував. Я стояв біля крамниці з сидором, напханим належним мені на найближчий місяць пайком, — трьома буханками чорного хліба, двома кілограммами пшона й добрячим шматком сала. На плечі в мене висів карабін № 1624968. Автомата у них, ясна річ, не знайшлося, дарма що я намагався умовити товариша із спецсектора, який мовчки перебирав карабіни в сейфі. Про гранати нічого було й натякати, але мене це не дуже турбувало, бо знав, скільки в нашому селі сховано гранат — Інша річка рибна… Чобіт також не знайшлося. Зате видали посвідчення з печаткою.

Стояв біля крамниці й міркував, де б його переночувати. Вечоріло, щоб дістатися до села, годі було й думати. Вночі нашими дорогами не їздять. Можна було податися в сарай, що називався автобусною станцією, але я бачив, що там діється. Біда в тому, що Ожин спалили ще на початку війни, і в більшій частині містечка були самі димарі, що стирчали, мов стволи небачених розмірів зенітних гармат.

А взагалі у таких містечках пускають на ночівлю охочіше, аніж в уцілілих, де все гаразд, але проситися до хати для мене завжди було мукою. Кукаркін, той у нас у розвідці щодо цього був спец. він діяв по-суворовському: «А що, хазяйко, чи не знайдеться серед ваших горщиків місця для мого казанка?» Або: «дозвольте моїм чоботям переночувати під вашою лавою?» Спритний був парубок він, і траплялося, вранці виходив з хазяйчиної половини, мружачись, як кіт. Либонь, похідне життя явно було йому втіхю.

Коли цей парубійко Абросимов легенько штовхнув мене у плече, я особливої радості не відчув. Чимось він мене дратував, усмішкою, чи що? В ньому відчувалася надмірна запопадливість, а коли повоюєш, надивишся на все, починаєш розуміти, що надмірна запопадливість буває страшніша за лінощі. На фронті швидко дорослішаєш, недарма там рік зараховують за два. Він усміхався, Абросимов. Тепер на ньому поверх піджака була одягнута куртка з жовтої шкіри, сильно потерта на складках. На правому плечі боліла невеличка лисина — від рушничного ременя, чи що. Батьківська, мабуть, була курточка, дуже широка, простора. Звичайно ж, Абросимов думав, що шкіряна куртка надає йому бойового, комісарського вигляду. Всі ми пройшли через це… Марили громадянською війною, будьонівками, маузерами… До військкомату в сорок першому я теж прибув у старій шкірянці, яку зразу ж, тільки-но повернувся звідти, віддав її справжньому хазяїнові — дружкові Вітьку.

— Ви, мабуть, когось очікуєте, товаришу Капелюх? — сказав Абросимов.

— Чекаю, — сказав я, невдоволений цим офіційним зверненням. — Можливо, трамвай підійде.

— Гм, — зніяковів він. — Це жарт? Знаєте, ми сьогодні сім чоловік прийняли у «яструбки». І всі чудові хлопці. Комсомольці! Знаєте, вирішили покінчити з бандитизмом у районі.

— Це здорово! — сказав я.

— От-от… Знаєте що? — запропонував він раптом. — Ходімо до мене… Може ви згодитесь у нас переночувати, га? Чого вам квапитись?

— Гаразд. — буркнув я. — Звичайно, ніколи мені… Гаразд!

І рушив за ним, притримуючи сидір. Абросимов, оглядаючись, кілька разів провів долонею по правому плечу, де на шкірянці світліла невеличка лисина від рушничного ременя. Він мовби намагався приховати цей слід бойового минулого. Але мене йому було не обдурити. Усього тільки чотири роки віддаляли мене од Абросимова.

Передусім він показав мені свій ТТ.[1]

— Це нам видали. Адже доведеться їздити по району…

Мабуть, цей ТТ вибракували під час інвентаризації в армії. Ствол був зашплінтований дуже погано, хитався, та й механізм спуска заїдало. Проте Абросимов дуже пишався зброєю.

— Я прямо з дев’ятого класу пішов на комсомольську роботу, — розповідав Абросимов. — Учитимуся вечорами, адже зараз не до цього, правда? Самі розумієте. як важко з кадрами… Війна!

Потім ми пили чай з сахарином; Абросимов познайомив мене з матір’ю і сестрою. Сестричці було років п’ятнадцять, накапоснійший вік — самі тільки смішки та пересмішки. Зате мати в Абросимова була чудова. Вчителька. Якщо перед тобою вчителька, то завжди можна з одного руху або слова чи погляду догадатися, гарна це вчителька чи ні, люблять її в класі чи не люблять, або, можливо, удають, що люблять. Так от, мати Абросимова була гарна вчителька, в цьому не було сумніву. Худенька, оката, але дуже лагідна і добра. Такі зроду не прикидаються, бо найгірше, коли вчитель хоче бути в класі не тією людиною, якою він є насправді… Я навіть позаздрив Абросимову. Славна була в нього мати. Коли я ненароком розсипам сахарин з облатки, вона так мило і прихильно усміхнулася до мене. Мовляв, не журись, що ж робити! Буває!

Уночі Абросимов — ми спали на підлозі, в кутку світлиці, а мати з донькою нп єдиному ліжку — штовхнув мене і прошепотів:

— Я теж на фронт просився… не пустили!.

Йому кортіло щиро погомоніти, але я прикинувся, ніби сплю: мені було не до нього. Цей день багато що зламав у моєму житті. Виходило, що аж до кінця війни, а то й довше, сидіти мені з карабіном № 1624968 у селі Глухарці. Начальник райвідділу, прощаючись, дав мені коротку, але категоричну інструкцію. Моїм ділом було тепер, не шкодуючи життя, захищати село від бандитів, виловлювати їхніх вивідувачів і провокаторів, допомагати представникам влади, і таке інше, і таке інше. І — тут Гупан підняв палець і підвищив голос — твердо стояти на сторожі Закону і Порядку. Не допускати ніяких перегинів, ні в чому не зачіпати людської гідності, під час допитів бути чемним тощо…

В міліціонери мене записали, та й годі. Нехай йому біс! Я, розвідник, — і страж Закону.

Закон… При цьому слові мені завжди спливала на думку похмура кімнатка в загсі, куди ми з матір’ю ще задовго до війни приходили отримувати виписку з метричної книги. Того дня нас дуже намучили. Прокурена бабуся, з жовтими вусиками на верхній губі, у якої від тютюну голос став майже як у Шаляпіна, перерила всі книги, товстелезні й запилюжені. «Все має бути по закону, — гуділа вона, — все має бути по закону». Відтоді в мене виникло відчуття, що закон схований у товстелезній книзі й морочитися з ним — справа книжна, архівна і пильна.

До речі, бабуся довго рилася тому, що шукала мене на батькове прізвище, тоді як у мене материне прізвище. Так уже сталося з татком, час був бурхливий, усе переїздили з місця на місце, він і загубився… Мама в мене — Ізабелла Капелюх. Це ж треба було придумати! Щоправда, баба запевняла, ніби в дитинстві маму звали Параскою. Та, переїхавши до міста, вона стала Ізабеллою. Це справа давня, хай уже буде так.

… Страж Закону! Чемний і привітний. Ось до чого дожив Іван Капелюх.

Уранці, прощаючись, Абросимов сказав мені:

— Знаєш, я до тебе приїду. В Глухарку. Знаєш, можуть виникнути якісь труднощі. Справа для тебе нова, а ми тут узагальнимо досвід «яструбків».

— Давай, — мовив я. — Ти людина при зброї…

Він сприйняв це серйозно, надто вже пишався своїм ТТ. Краще б я вилаяв Абросимова, щоб його бажання навідатися до мене в далеку Глухарку зав’яло на корню. Та я надто був заклопотаний своїми думками.

— Ми товаришуватимемо! — крикнув на прощання Абросимов.

Він стояв на порозі своєї халупи в недбало накинутій наопашки курточці з жовтої шкіри з невеличкою лисиною на плечі, і комірець його білої сорочки тріпотів на вітрі.

5.

На Глухарському шляху здибався мені сліпий на одне око дідок. Він возив до Ожина картоплю й тепер повертався напідпитку. На всю губу горланив він «Галю молодую», і його худюще тіло стрибало на порожніх брудних мішках, підстелених на днищі воза.

— Стій! — крикнув він на коня, вгледівши мене. — На дорозі людина, беремо людину!

Його єдине око блискало, як у забіякуватого півня. Я не здивувався, коли б він на додачу був ще й однорукий або одноногий. Хто не каліка, той був на фронті, а в селах позалишалися такі чоловіки, що хоч на виставку дефектів посилай.

— За кого воюємо? — спитав дідок, зиркнувши на мого карабіна.

— А вам за кого треба?

— Е!.. — старий посварився на мене чорним пальцем. — Ми лякані. Все одно! Вшістко єдно!

— Ну, тоді помовчіть. Про «Галю» вдома заспіваєте.

Коли б хтось із бандюг захотів перевірити, хто це там горлає на дорозі, карабін навряд чи допоміг би. А мені не хотілося, щоб моя нова кар’єра обірвалася на самісінькому початку. Це було б неавторитетно, зашкодило б репутації колишніх розвідників.

Ліс, що затискав з обох боків піщаний шлях, начебто змінився з того часу, як я побував у Ожині. Він посуворішав, потемнів, дарма що день випав легкий, прозорий; ліс набув інших ознак, як тільки мене завелося посвідчення, підписане ожинським начальством, а на плечі повис карабін.

Ми спустилися в долину Інші, і соснину заступив осичняк. Він був різнобарвний, на кожному листку ніби хтось пробував новий колір. Цупке, жорстоке листя мінялося й аж наче підморгувало. У нас на Поліссі осичину не полюбляють — порожнисте дерево. Ні на вироби воно не годиться, ні на дрова. А мені осичина завжди була до вподоби. Без неї наші ліси спохмурніли б. Осика гомінка, навіть тихої днини вона про щось бурмоче, граючи листям, з нею весело…

Зараз я прислухався до шелестіння осикового листя насторожено. Навіть крізь повискування колісних втулок і гупання копит було чути глухе перемовляння дерев. Їх скрадливе шепотіннячко: шур-шур-шур-шур… Місця пішли болотяні, запахло вогкістю і м’ятою. Високо над головою літало осіннє павутиння, поблискуючи у неяскравому сонячному промінні. Віз виїхав на напіврозвалену гатку і, стукаючи колесами, перехиляючись та поскрипуючи, покотився до річки Інші.

Ця іншинська гатка. що лопнула, як гнила нитка, немов одрізала район моєї рідної Глухарки від цивілізації, від великих і малих міст. жоден автомобіль не зміг би переправитися через Іншу, бо підходи до річки були заболочені. Колись, до війни, гатку доглядали й по ній ходили «літучки» — полуторки з газогенераторними колонками на бортах. З того часу гатку багато разів бомбили, ламали гусеницями танків, і врешті вона стала проїжджою тільки для таких легких драбиняків, як у сліпого на одне око дідка.

Та навіть і цей драбиняк біля Боярчиного джерела застряв, і довелося підштовхувати його плечем. Хитрий дідок удавав, що теж підштовхує. Довелося докласти сил. Бо не розказуватимеш кожному зустрічному про латаний живіт. Це справа цілком особиста.

Нарешті колеса, що попали між гнилі колоди, втрапили на настил, і віз пострибав далі. Ми подолали гатку і положистим бережком спустилися аж до річки. Тут Інша розливається плесом, і її звичайно переїздять убрід.

Дідок пустив коня у воду, дав йому напитися і став насвистувати. Не знаю, де як, але в нас на Поліссі завжди чомусь насвистують, коли хочуть, щоб кінь напився і заодно помочився. По інші попливла густа піна. Так ми відзначили переправу: свистом і піною. Цю врочисту подію годилося б запам’ятати — я перетинав якийсь не позначений, але дуже важливий кордон. За межами Інші я більше не міг сподіватися нічиєї допомоги. Далі не було ані телефонного зв’язку, ані більш-менш пристойних доріг.

Напружуючи сухожилля, кінь витягнув воза на грузький правий берег Інші. Далі дорога роздвоювалася, більш уторована йшла, огинаючи піщаний пагорб, ліворуч, до великого села Мишкільців. Горб, зарослий зверху чахлими берізками й сосонками, був ідеальним місцем для НП. Цю обставину я відзначив машинально, за звичкою.

— Ну, мені ліворуч, — мовив дідок. — А вам, озброєний товаришу, куди?

В голосі його бриніла образа. Ми їхали години дві або три, і за цей час він міг би заспівати багато славних пісень — і про «Галю молодую», і про Дорошенка, і про три верби, — та я не дав.

— Слухайте-бо, діду, — сказав я, зіскочивши з воза. — А чи не доводилося вам зустрічатися тут з бандитами? Ну, на цій дорозі?

Шкода мені було відпускати цього бувалого дідуся, не діставши ніякої інформації.

— З бандитами? — Око його косо і насторожено ковзнуло по моєму карабіну. — Ні… Озброєні люди, було, траплялися. От як ви.

— А де траплялися? В якому місці?

— Та я хіба ж згадаю? Пам’ять стареча… Ось ви зіскочили з воза, я про вас і забув.

І він рушив у напрямі Мишкільців. За хвилину до мене долинуло: «Ой, ти Галю, Галю молодая, чому ти не вмерла, як була малая!»

І тут я вперше збагнув: мої стосунки з поліщуками тепер складатимуться нелегко, ой як нелегко. До вчорашнього дня я був їхнім земляком, онуком відомої лайливиці баби Серафими, який приїхав на побивку після поранення. Я мав право сподіватися на симпатії і відвертості. Від мене ніхто нічого не приховував. Ніхто не був од мене залежний, та й сам я не залежав ні від кого. Я добре знав, де в піраміді сільських взаємин лежить мій кубик. Тепер кубик вийняли. Пірамідка розвалилася.

Невдовзі пісня про Галю стихла вдалині. Узявши сидора на плече, я пошкандибав усіяним глицею узбіччям. Від Інші до Глухарки було кілометрів вісімнадцять. Попереду займався прадавній сосновий бір. Я оглянувся. Прощавай, Іншо, прощавай, Ожине! Прощавай, піщаний горбе, пануюча висотко на ніким не позначеному кордоні!

Не знаю, чи це сталося випадково, чи в тому було якесь передвістя, але зупинився я на перепочинок у Шарому гаю. Не думаючи більше про бандюг, я кинув на землю карабіна, сидора та й простягся на землі. Справа в тому, що я не можу довго йти пішки: починають нити кишки. Та так огидно ниють, наче у глибині тіла важкі ковані жорна жують новину.

Я лежав, і жорна поволі стишували хід — як у вітряному млині, коли надвечір ущухає вітер. Я став помічати геть усе, що оточувало мене. Дуби у Шарому гаю обступали звивисту дорогу безладною юрбою. Листя на них трималося ще міцно, тільки ледве пожовкло, жолуді устилали землю густим шаром. Сонце вже згасало. Павутиння, підняте теплими повітряними течіями, тепер знову спускалося на землю, і я зняв з обличчя кілька липучих легких ниток.

Якийсь запізнілий жолудь зірвався з гілки над моєю головою і, гучно вдарившись об ствол карабіна, одрикошетив убік. Хрущ, обманутий теплом бабиного літа, забився раптом у гіллі. Звуки ці знову насторожили мене.

У них мовби звучала пересторога, заклик до якоїсь важливої згадки.

Залитий кров'ю слід загиблої козулі, сліди важких армійських чобіт? Ні-ні… Я обвів зором кудлаті велетенські дуби, що звисали наді мною, як гори. Їхнє верховіття ще світилося трохи жовто-рожевим, а нижнє, найважче гілля було темне. Гостро запахло вечірньою вогкістю і прілим листям. Знову протріщав у гіллі жолудь.

Я підвів голову. Наді мною звисав чорний обгорілий сук — видно, колись блискавка ударила в дуб, але дерево оклигало, зелені пагони сховали чорноту опіків, і тільки один гачкуватий сук тягнувся з гілля, наче пазури хижого птаха.

І тут я згадав. Штебльонок. Його повісили тут у Шарому гаю, недалеко від дороги. Можливо, на цьому самому суку. Я погано знав Штебльонка. Якось раз він заходив перевірити мої документи. Штебльонок був похмурий, довготелесий, безперестанку кашляв. Казали, довго йому не протягти. Але помер він усе-таки не своєю смертю. Помер він через те, що йому на шию накинули дротяний зашморг й підтягли до сука.

Не можна сказати, що Глухарка важко переживала його смерть. За воєнні роки до смерті притерпілися, а головне, Штебльонок був зайшлою людиною, його спеціально призначили на допомогу «яструбкові» Попеленку, тому що одним із завдань «яструбків» була боротьба з самогоноварінням, а в цій справі Попеленко був слабенький.

Запах самогону, особливо пшеничного, позбавляв його спокою і мужності. Та навіть коли б Попеленко й не мав цієї простимої, з погляду глухарчан, слабкості, все одно він не упорався б із місцевими самогонниками, бо всі вони доводилися йому кумами, сватами, хрещениками тощо. Ось чому з білоруського боку Полісся, з-за боліт, прислали Штебльонка.

Зрозуміло, Штебльонка повісили не розгнівані самогонники. Самогонники можуть проклинати, накликати на голову недруга лихоманку, трясцю, тиф, усілякі рідкісні, навіть непристойні хвороби, але ніколи не накинуть на шию зашморга. Зашморг накинули лісові бандюги, звиклі до таких справ, недавні поліцаї та карателі.

Виходило так, що в цьому Шарому гаю водночас із смертю майже незнайомого мені Штебльонка було вирішено й мою долю, бо я мав продовжувати те, чого він не встиг зробити.

Я ще раз кинув оком на чорний сук. Він аж нібито понижчав і став пазуристіший. Я інстинктивно підтягнув до себе карабін, звів затвор. У гаю повіяло холоднуватим присмерковим вітерцем, прошурхотіло шорстке дубове листя, зірвалося ще кілька жолудів. На дальньому, суховерхому дубочку вмостився чорний крук, найпохмуріший птах на Поліссі, щось прокричав, як зіпсований репродуктор, та й замахав крилами. Круків розвелося в наших лісах як ніколи, вони бродили по місцях боїв, перевіряли, де порозмивало дощем наспіх зроблені фронтові могили.

Через кілька секунд сидір підстрибував на моїй спині в такт нерівній ході, а карабін, узятий під пахву, визирав дулом уперед.

«Чому вони повісили саме Штебльонка? — міркував я, кидаючи оком туди й сюди. — Тому, що він «яструбок»? Але ж Попеленко живий…»

Чорний крук промайнув над моєю головою, зі свистом розтинаючи повітря великими, дужими крильми. Він щось прокричав, ніби дряпнув кігтями по жерсті, та й полетів до якогось тільки йому самому відомого місця.

Розділ другий

1.

— Ой, боже ж мій, боже! — голосила баба Серафима. — Та за що ж це тебе? Та щоб їм руки-ноги дрючком переламало! Це їм дарма не мине, не мине, — бог не теля, бачить крутеля!

Це вона висловлювалася на адресу начальника райвідділу НКВС товариша Гупана. Моє нове призначення, звичайно ж, її не обрадувало. Вона стояла посеред двору, опустивши до ніг цеберко з гарячою мішанкою для кабанця Яшки, і, оповита парою, скидалася на відьму, яка вирвалася звідкись із підземелля. Велика груба хустка закривала бабину голову, лишаючи тільки невеличку амбразуру, з якої визирало смагляве зморщене личко. Баба повела біглий вогонь, її затрясло натхнення гніву.

Я сумирно стояв посеред двору, спершись на карабін і вичікуючи.

Непохвально схарактеризувавши районних начальників, котрі мали явний намір занапастити «дитину», баба заходилася розбирати мої вади.

— А ти чого поперся? Ти ж бо кульгавий, чортяко, у тебе молоко на губах не обсохло, тебе ж німці, як півня, обскубли, тобі сідницю треба на печі гріти… З тебе «яструбок», як із собачого хвоста сито! Ти ж кульгаєш, немов ламане колесо!..

Я нарешті дочекався, коли лайка змішалася з сльозами, і сказав:

— Ходімо, бабусю, до хати. Поночі вже. А я сала приніс.

Саме в цю хвилину з-за тину й виглянув Попеленко. У повній бойовій формі, з карабіном, у німецькому френчі, широченних галіфе і кирзаках, він примчався до мене на виручку і, пригнувшись, вичікував за тином. У Глухарці бачили, як я повернувся з Ожина із зброєю, і відразу догадалися, що до чого.

— А мені люди сказали — Капелюх у «яструбки» записався, — прошепотів Попеленко. — Ходімо до мене. Ти пайок одержав? Бо в мене закуски немає…

Він стояв за тином — маленький, кремезний, кругловидий, уособлення бойовитості й надійності славного загону «яструбків».

Закуска, звичайно, у Попеленка була, але він вирішив випередити події, щоб не пропустити невеликої матеріальної вигоди, що її обіцяла моя поява в Глухарці з сидором на плечі. Щодо різних дрібних матеріальних вигод Попеленко був передбачливий, як шахіст, бачив на багато ходів наперед. Можна було з певністю сказати, що, купуючи нові тебенки для сідла, він заздалегідь знав: коли ті стануть непридатні, наріже з них підбійки для валянців свого молодшого спадкоємця, а частину шкіри, що залишиться, обміняє в сусідки на капустяну розсаду.

Одне виправдовувало Попеленка: дев’ять ротів, які по-пташиному розкривалися при появі глави сім'ї. Десятий рот завжди був затулений наглухо: дружина «яструбка», Попеленчиха, відзначалася мовчазністю, була жовта і кістлява. Серафима називала її «мумій». Подейкували, що Попеленчиха мовчала, навіть коли лупцювала чоловіка, якщо той повертався, добре перебравши. Мовчазність у таких справах мешканки Глухарки засуджували.

Отже, мені довелося відрізати дванадцять шматків сала й на стільки ж частин розділити одну з хлібин. Попеленко засвітив каганця і турнув із-за столу дітей, котрі миттю розхапали поживу. Скоса позираючи на дружину, яка схрестивши руки мовчки стояла біля дверей, Попеленко нагнувся, дістав сулію самогонки — зробив це він так спритно, начебто сулія була схована за халявою, — і, видобувши із шийки кукурудзяного качана, що при цьому аж чвакнув, налив у кухлі. Кругле хитре Попеленкове обличчя прояснилося й наче поласкавішало.

— Ну, будьмо! За нашу бойову дружбу! За повну й остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною!

Очевидно, своїм тостом Попеленко хотів показати, що закуску педарма змарновано, що вона прислужилася, так би мовити, великій меті й шкодувати за нею — політична незрілість. Я тільки понюхав самогон і зачекав, поки Попеленко поставить пустий кухоль на стіл. Мені легко було після міни — «жаби» вважатися ворогом алкоголю.

— Мене призначено твоїм начальником, Попеленко, — промовив я.

— Само собою розуміється!

— Нагадую, що за невиконання наказу «яструбки» підлягають трибуналу. Як належить!

— Гм…

— Самогонку реквізував?

— Гм…

— Якщо ти й далі отак реквізуватимеш, вдамся до крайніх заходів.

— Добре! — охоче згодився Попеленко.

Мабуть, Штебльонок уже робив йому такі попередження. Обов’язок начальства — вичитувати; Попеленко це розумів, як розумів і те, що начальство не вічно залишається на своєму місці, воно переміщується, висувається, понижується і так далі на відміну від нього, рядового «яструбка», який ні на що не претендує, крім права жити, працювати й померти у своїй рідній Глухарці. І Попеленко з легким серцем прибрав зі столу сулію та й узявся до сала. Його білі рівні зуби вп'ялися у рожевувату м’якоть.

— Завдання ясне, товаришу Капелюх, — мовив він. — Виконаємо! Та й інші завдання виконаємо!

— А як ти розумієш ці завдання?

— Щоб люди в селі спокійно працювали… Щоб продукти підвозили в сільпо… Щоб Радянська влада па селі міцніла!

— А за межами села?

— А що ми з вами можемо? Ліс прочесати? Тут дивізію треба. Ось доб’ють германців і за бандерів візьмуться. Навіщо даремно збавляти собі віку? Скоро й так господарів по хатах не залишиться. Яке ж це буде життя?

Маленькі попеленята видивлялись на нас із темного кутка, як із нори. Там було споруджено піл на два поверхи, ближче до печі, і вони забилися в цю схованку, прикрилися дрантям — тільки оченята блискали. Лише старший, Василько, прозваний Сопливим, тримався окремо від дітвори й прислухався до нас. Хазяйка стояла мовчки біля дверей. Наші розмови її наче й не цікавили: балакайте, балакайте, а життя все одно йтиме своїм звичаєм.

— Чого ти пішов у «яструбки», Попеленко? Змусили?

— Ні, чого ж… Сам! Я Радянську владу завжди підтримував. І коли колгоспи… І партизанам допомагав! Я ж розумію!

— Так-так… Ну, а з бандитами ти стрічався?

Запитання було, звичайно, безглузде. Коли б мій підлеглий стрічався з бандитами, ми зараз не розмовляли б при світлі каганця. Попеленко оглянувся на дружину, нахилився до мене й прошепотів:

— Ось як з вами стрічаюсь, так я з бандерівцями стрічався.

— Цебто як? За столом?

— Ні-і… Чого це за столом? Просто близько… Віч-на-віч!

— Та ти що?

— А що? їхав я на своїй Лебедиці Мишкільєьким шляхом… Де підсочний сосняк… Ну, вискочили вони з двох сторін. Один коняку за вуздечку, а двоє з боків. Карабін у мене за плечима, хіба його скинеш? Та й що вдієш? Я аж похолов. Ну, думаю, ще дев’ятеро сиріт па шиї в Радянської держави!

— Який же вони мали вигляд?

— Звичайний. Здоровенні дядьки. Один молодий, ще зовсім парубок. З автоматами… Морди ситі. Регочуть!

— Чого регочуть?

— А що їм? «Ти, — питають, — «яструбок»? А чого заперечувати. У кишені в мене папір із печаткою. «Так це ти, — кажуть, — нас по лісах ловиш?» — «Ну, я», — кажу. Зняли вони з мене карабін, зсадили з коняки, дістали папір, почитали. Я думаю: зніматимуть вони з мене чоботи? Чоботи не казенні, гарні, якщо не знімуть, старшому, Василькові, дістануться, коли мене знайдуть. Коняка, думаю, гаразд, коняка все одно державна, їй у казну вертатися… Хоч, звісно, коняки шкода теж, — швиденько виправився Попеленко. — Ну, тут вони викинули з карабіна обойму, віддали мені зброю. «Сідай, — кажуть, — на свою шкапу і скачки назад, сиди дома тихо». Дали мені стусана в спину, щоб пам'ятав… «Тільки, — кажуть, — не оглядайся, ми цього не любимо!»

— Так! — стукнув я кулаком по столу. — І ти про це нікому не сказав?

— Доповів Штебльонку.

— А він?

— Він, так я думаю, — Попеленко знову нахилився до мене, — нікому не сказав, щоб мені по шиї не дали. Він добрий чолов'яга був.

— А чого вони його повісили, а тебе відпустили, як ти гадаєш?

Попеленко знизав плечима.

— Та воно який гедзь кого вкусить. Ой і переживання було!..

«Боягуз ти!» — мало не вихопилося в мене, але дев'ять пар очей, що дивилися з темного кутка, стримали від цієї репліки.

Попеленко глянув під стіл, де стояла сулія, і зітхнув.

— Ти нікого з них пе впізнав? — запитав я.

— Ні, вони не тутешні. Але хтось у них є свій у селі.

— Чому так думаєш?

— А чого б вони біля села вешталися? До того ж хтось їх годує. Адже не чути, щоб когось грабували. Та й перуть їм — сорочки були чисті, комірці не заяложені.

«Цей Попеленко таки тямущий, — подумав я. — Мабуть, він міг би вивідати і значно більше, та розуміє, що надто багато знати небезпечно. Інакше йому не відбутися стусаном у спину, якщо на лісовій дорозі стрінуться бандити. Чому вони так лагідно повелися з ним? Певно, не хотіли настроювати проти себе населення — адже в Попеленка дев'ятеро дітей, і звістка про його вбивство сколихнула б околицю. Крім того, Попеленко для них великої небезпеки не становить. Інша справа — Штебльонок. Отут уже вони відвели душу».

— Слухай-но, Попеленко, а чого ІПтебльонок опинився у Шарому гаю?

— Я так думаю, що він до району йшов. Діло в нього якесь невідкладне вийшло.

— Яке діло?

Попеленко знизав плечима.

— А чого він коня не взяв?

— Не знаю…

«Мабуть, Штебльонок хотів залишити Глухарку непомітно, — подумав я. — Але що змусило його податись, нікому нічого не сказавши, в Ожин?»

Попеленко нічим не міг зарадити мені. Позирав, зітхаючи, під стіл…

2.

Вереснева ніч накриває Глухарку з усіма її довколишніми лісами о дев'ятій годині. Місяць ще не сходив. Темрява така, що, здається, ще один крок — і ти роз'юшиш об неї носа. Осінній туман сховав зорі, він ворушиться, набрякає, ледь проступаючи тьмяними клубами за тинами. Подеколи гавкають собаки та від Варвариної хати долинають пісні — це жінки гуляють на своєму гіркому святі. Сьогодні Наталчин день. Я згадую про це, почувши: «Де ж це ти, Наталко, блукала всю ніч?..»

До війни, пам'ятаю, в цей день, десятого вересня, дівчата рвали горобину і розвішували кетяги під покрівлею, на плотах, щоб наморозилася, пров'ялилася, посолодшала. У дідів надвечір носи ставали червоні, схожі на горобину. Мені здавалося, що всі люди в той довоєнний час були дружні, веселі й щасливі… Та прийшов фашизм, і нараз спливли поліцаї. Націоналісти. Бандерівці.

Біля Варвариного будинку я зупиняюсь. Співають… У Глухарці добра половина жінок і дівчат — Наталки. Як же не гуляти! Про три верби затягли — мабуть, сльозу витирають і тягнуть, тягнуть пісню… непогано тягнуть. Високі голоси — це Кривендиха з племінницею, у них вся сім'я дзвінка, — ведуть пісню, виплескують її за вікна аж до неба, що сховалося за туманом, а Варвара з котроюсь із подруг-удовиць хриплуватим контральто стеляться під цей дует, ніби підтримують його, щоб не зірвався на землю, злетівши надто високо.

Там три верби схилилися, Мов журяться вони…

Та й до ладу ж. І не повіриш, що ця завзята вдова і самогонниця, з очиськами-сливами, може отак щиро страждати.

А молодість не вернеться, Не вернеться вона.

Гуляють глухарські молодички… А хтось із них, як гадає Попеленко, — підгодовує та обпирає бандерівців. І для когось у лісі переховується не бандюга, а коханий Грицько чи Панас, який колись до війни красувався у вишиванці, лускав на танцях насіння і співав під гармошку: «По дорозі жук-жук, по дорозі чорний, подивися, дівчинонько, який я моторний…»

Авжеж, моторний. Дуже навіть… Ні, не випадково Штебльонка підстерегли в Шарому гаю. Хтось знав, що «яструбок» піде цією дорогою, і влаштував засідку. Але хто? Та й навіщо треба було Штебльонку так спішно вирушати до Ожина?

Рядом зі мною в темряві пролунало хихотіння: немов хтось галушкою поперхнувся. Я відсахнувся спершу, а потім тернув сірником. Була в мене потайна коробка, яку я ще в госпіталі виміняв на німецький складаний ножик з десятьма приладдями.

Тьмяний вогник освітив клубок клоччя. Клубок цей був прикріплений до пошарпаної ватянки, підперезаної жовтим трофейним дротом. На самісінькому вершечку клубка якимось чудом держалася сіра, вітром підбита солдатська шапчина. Я тримав сірника, аж поки він не обпік пальців, і нарешті помітив під шапчиною двоє темних очей, що сховалися в клоччі волосся й хитро поблискували, а трохи нижче — яскраво-червоний вологий рот.

— Гнате? — сказав я. — Ти чого тут стовбичиш?

— Хе-хе-хе, — зареготав Гнат.

З таким самим успіхом Гнат міг про це запитати мене. Ми обоє варті один одного — сільський дурник і я.

— Хе-хе-хе! — знову зареготав Гнат. — Дівки! Хе-хе-хе! Молодиці! Гуляють! Га-арні мо-осковські дівки! Га-ар-ні мо-осковські молодиці! Хе-хе-хе!

Слід сказати, що епітетом «мо-осковський» Гнат визначав найвищі достоїнства. Колись дурника возили за рахунок колгоспу до Москви лікуватися. Тверезого розуму Гнат із столиці не привіз, зате здобув цілий набір найскладніших вражень; так виник похвальний епітет «московський», навіяний головним чином відвідуванням метро.

— Пуф! — вигукнув Гнат уже в темряві, яка ще більше погустішала після того, коли недопалок сірника, слабо тліючи, випав у мене з пальців. — Пуф-пуф-пуф! Стріляти! Гвинтівка! Начальник!

Він знову зареготав.

Я повернувся і стрімкою ходою подався додому, спотикаючись на нерівній піщаній дорозі. Мені було соромно. Мучила злість на самого себе. Чого я зупинився коло Варвариної хати? Чого мені там треба? Не минуло й десяти днів, як отакої самої темної ночі я вийшов з цієї хати, давши собі слово, що ніколи більше не ступлю на її поріг. Навіть близько не підійду.

Я спитав у мирового посередника товариша Сагайдачного: чому брешуть письменники? Чому вони описують близькі стосунки між чоловіком і жінкою як вершину кохання, як щось таке, чому й назви не добереш, так це здорово, так прекрасно? Невже всі письменники змовилися, щоб пошити в дурні читача, котрий нічого не тямить, розважити його, чи що, заманити?.. Навіщо потрібно вводити в оману, коли мова заходить про те, ну ясно про що? Якби люди на речі дивилися тверезо і просто, без усяких ілюзій і сподівань та не вимагали надприродного, то потім, ну коли вони зазнають усього цього, їм не було б соромно перед самими собою, їм не хотілося б тікати за тридев'ять земель, у них не було б відчуття величезної, ні з чим незрівнянної втрати. Тож розмовляючи з Сагайдачним, я знову переживав ту ніч: як ішов од Варвари, і як мені було неприємно, хоч треба було пишатися з того, що я такий самий мужчина, як і всі, і тільки одне тішило, тільки одне: усе позаду, позаду, я знову сам, знову вільний, а навкруги ліси, і поля, і все, що дає відчуття справжнього природного життя і волі. І ще я згадав те, перше, коли дивізію одвели на відпочинок і Дубов з Кукаркіним взяли мене з собою, як вони підсміювалися, поглядаючи на мене, і напівголосно перемовлялися про щось, і їхні кишені повіддувалися од пляшок, а Кукаркін ніс із собою гітару. Вони сказали, що про все вже домовлено, не треба ні про що турбуватися, а Кукаркін наспівував: «…І повели його, сердешного…» Він був неабиякий жартун, той Кукаркін.

…Мировий посередник Сагайдачний вислухав мене серйозно — він насамперед тим і приваблював до себе людей, що вислуховував серйозно все, що б йому не говорили. За ним, на кількаповерхових полицях, стояли книжки, їх було так багато, що якби вони впали разом — чомусь я про це думав, — то завалили б Сагайдачного, утворивши цілу піраміду, і мировий посередник лежав би в її центрі, немов якийсь фараон. І дивно було те, що маленька, наголо побрита голова Сагайдачного вміщує всю мудрість цієї незліченної кількості книжок.

— Одно слово, — промовив Сагайдачний, — «Ромео і Джульєтта» — спритний обман… Нема палкого й самовідданого кохання!.. Кепсько було б, якби так міркував зрілий чоловік, а раз ти… Не бачу біди! Сподіваюся, ти все узнаєш. Усе правильно у письменників. Те, про що ти кажеш, і є вершина кохання. Повинне бути кохання, розумієш? Природа так влаштувала все мудро, щоб не було обману, і якщо тобі після всього хочеться тікати в поля і ліси — тікай! Тікай! Отже, те, що було в тебе, не справжнє, фальшиве, і, якщо не втечеш, воно розбестить тебе, спаскудить. Не квапся, не турбуйся… Усе ще буде, буде так, що тобі нікуди не захочеться тікати, і твої поля й ліси будуть у ці хвилини з тобою, точніше з вами… а ти зумій оцінити це! То щастя. Велике, рідкісне щастя. Його берегти треба…

Так говорив мировий посередник товариш Сагайдачний.

— А це ви… від себе чи з книжок? — спитав я.

Він усміхнувся. Блискотіла його наголо побрита голова, блискотіло пенсне. І Сагайдачний сказав:

— У моєму житті була тільки одна жінка, з якою я не думав про поля й ліси… Ось як дивно все влаштовано. Тільки одна! Одна на весь світ.

Він не обернувся, але я мимоволі глянув на жовту фотографію, що стояла на книжковій полиці за спиною в мирового посередника. На тому знімку з тисненим золотом прізвищем фотографа внизу була зображена жінка в буржуазному солом'яному капелюшку — перша дружина Сагайдачного. І дивно — слухаючи Сагайдачного і дивлячись на вродливу жінку в легенькому солом'яному капелюшку, я згадав, як ішла озимим полем молодша дочка гончара Семеренкова. Ніякою, звичайно, зв'язку між жінкою в капелюшку й Антоніною не було, просто пригадалося: було це раннім ранком, озимина ледь піднялася над сизою ріллею, і стежиною від криниці йшла дівчина з коромислом. Вона ступала так легко, так вільно — висока, струнка, що я завмер і аж ніби наповнився тишею. Озиме поле, і бузкова смуга лісів за ним, і постать дівчини — усе те немовби перенеслося в мене та й застигло десь там, у незбагненній глибині.

Сагайдачний перехопив мій погляд. Йому не треба було повертатися, щоб дізнатися, куди це я уп'ялив очі. Сагайдачний сказав:

— Вона померла від тифу тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року під Києвом, шістнадцятого травня.

3.

Підійшовши до хвіртки, я зупинився і, щоб дати лад думкам, постукав кулаком по лобі, досить-таки боляче постукав. Я ніяк не міг зосередитися на майбутній роботі. Надто багато всіляких розрізнених думок снувало в голові.

Баба, чекаючи мене, латала шинель біля каганця.

— І носить тебе лиха година! — почала бурчати вона. — Надворі темінь! Молоко захололо!

Баба кинула мені шинель та й заходилася причитувати:

— Ой, лишенько ж, лихо, одне дитя, геть усе зранене, та й те хочуть занапастити, іроди… А завтра якраз твій день ангела, Іванів день, от і подаруночок мені, старій, — у «яструбки» записали!

Хвилини жалості й плачу у баби швидко поступалися місцем нападам гніву.

Коли я почав пити молоко, Серафима вже сердито дорікала:

— А матуся твоя й не знає, трясця їй та й ще трясця, як синок поневіряється. Либонь, сала там досхочу, війни нема, от вона й жирує з своїм крендибобером!

— Добре, бабусю, — мовив я. — Вгамуйтеся… Гріх!

Баба й справді одразу втихомирилася. Слово «гріх» завжди сильно впливало на неї. Якщо відкинути пристрасть до лайки, Серафима прожила праведне життя. Вона стільки відпрацювала на своєму віку!

Я підтягнув угору гніт у каганці. Уся Глухарка користувалася однаковими каганцями. Коваль Кріт виливав їх із дюралю і брав за кожну по двадцять яєць… Я сів розбирати затвор свого карабіна й чистити ствол. Дубов учив нас; «Кому повинен довіряти солдат? По-перше, зброї, по-друге, дружині, по-третє, командирові. З чого починається довір'я? Із знайомства! Знайомство починається з чого? З повного розбирання. Дружини й командира це не стосується… Розійдись чистити особисту зброю!» Ці слова раз у раз викликали регіт, і процедура чистки здавалася не такою нудною. Дубов чіткий був чоловік. З ним легко було і перед боєм, і в бою. Надійно. Ех, де ти тепер, Дубов?..

Я порозкладав на столі деталі затвора. Стебінь, гребінь, рукоятку. Глянув у темне вікно: у надтріснутій шибці нерівно відбивалися полум'я сліпунця, що чадів, і блиск начищеного металу. Знадвору добре було видно все, що робилося в хаті.

Уявив собі: а десь там, у лісі, в землянці, теж, мабуть, сидять і чистять зброю при світлі каганця. І обговорюють новини: в селі Глухарці з'явився новий «яструбок», якийсь Капелюх, двадцяти років. У бандерівців, ясна річ, налагоджено зв'язок із селом. Ось вони мимохідь вирішують мою долю. Я перед ними як на долоні, а вони від мене сховані.

Треба б, мабуть, віконниці завести…

Ніч випала неспокійна. До дванадцятої години я часто прокидаюся від несподіваного болю — будильник, чи що, залишили в моєму животі під час операції? Цього разу тіпає особливо здорово. Дався взнаки клопітливий день: ходіння, тряска на возі. У такі хвилини чіпляєшся тільки за одну рятівну думку — треба перечекати, до ранку все минеться, зникне разом з потом, біль ущухне, зупиняться жорна.

«А чого ти хотів? — питаю я себе. — Утекти від самої смерті, та ще й так, щоб вона не дряпнула тебе жодним кігтем, не зробила мітки?»

Воював два з половиною роки і був, як ніжинський огірочок, цілісінький і міцний, навіть не контузило; усі вважали, що мені дуже щастить. Але десь там, у вищій бухгалтерії, помітили нарешті помилку й разом зробили нарахування: в одну мить мені десятків зо три дірок прокомпостували зразу за всю війну. Ми вскочили у велику халепу, німці засікли нас у досвітніх сутінках, усю групу, п'ять чоловік, та й закидали мінами-«жабами». Від такої міни не заховаєшся у першому-ліпшому окопчику-одиночці чи у вирві, вона, чортяка, підстрибує після удару об землю і б'є тебе з висоти. Кукаркіна, жартуна, на місці вбило, а мене й Дубова поранило. Чудні поранення від «жаб»: мене вдарило в спину, коли лежав, причаївшись, у вирві, і я думав — пусте, по дотичній чиркнуло, а вийшло, що осколки опинилися в животі. Ось що таке міна-«жаба»… Дубов тягнув мене, а я думав — оце тобі й щасливий, кров'ю всього заливає — кінець!..

І все-таки мені зрештою пощастило. Якби не Дубов, давно б уже баба Серафима по мені сороковини справила. Він мене двічі врятував, — перший раз, коли витяг з бурякового поля, де рвалися міни-«жаби», а вдруге, коли дав пораду. Йому самому важко було говорити, його ватянка просякла кров'ю, як промокашка, язик у Дубова заплітався, але він встиг сказати, що треба. Він сказав: «Потрапиш до «живітників» — запам'ятай: не більше шести годин, не більше, інакше не різатимуть, ти це запам'ятай, Іванку, не більше шести годин…» Тож я запам'ятав це, добре запам'ятав і все намагався утримати це в свідомості, щоб устигнути сказати лікареві те, що треба. Як і належить розвідникові, я визначив орієнтир у часі, вішку, якої мені слід дотримуватися, а коли мене вже смерком доставили з плацдарму на ношах у госпіталь, і я побачив над головою маленьку акумуляторну лампочку й грубий брезент пересувної операційної, і хірург запитав, коли мене поранило, я сказав: «На понтоні, вдень, коли міст наводили… — І повторив: —…Вдень, коли міст наводили». А поранили мене, коли починало розвиднятися, потім я довго лежав на березі, і переправили мене, як тільки навели понтонний міст — сонце стояло вже у зеніті.

…І вони взялися мене різати. Вони почали з живота, залишивши дрібні осколки у плечах і ногах на потім, на «закуску». Під наркозом — сестри згодом розповідали — я обмовився, що мене поранило значно раніше. Але операцію вже було розпочато, і хірург не міг кинути її насередині, вони заходилися полоскати мої протухлі кишки, виваливши їх у таз і переглядаючи кожен сантиметр, щоб не пропустити якої-небудь дірки або не залишити спохвату осколок. Ох і лаявся, мабуть, хірург!

А заковика була в тому, що в липневу спекоту швидко розвивається страшенний перитоніт, і оперувати «живітників», які пропустили свій строк, була справа цілком безнадійна. Та й навіщо людині зайві муки?

Еге ж, спершу все склалося кепсько, але я за порадою досвідченого Дубова вирішив ризикнути. Коли операція закінчилася, мене все-таки віднесли до палати, де лежали «живітники», які пропустили свій час. Два дні я був непритомний, а потім розплющив очі, і відтоді вони в мене заплющувалися, як і годиться, тільки коли сплю. Приходили й хірурги глянути на мене, навіть не розпитували ні про що, просто піднімали сорочку, дивилися й перезиралися один з одним.

Коли мене посадили в автомобіль, щоб відправити на станцію, всі прийшли з госпіталю, і було таке відчуття: це вони на виставку мене відправляють, як рідкісний експонат.

Серафима почула, як я смикаюся й скрегочу зубами і відразу ж підскочила до тапчана.

— Випий! — вона подала мені мідну яндолу.

Знав я, що там але дуже хотілося пити, тож я випив геть усю воду, що відгонила затхлістю і металом. Баба полегшено зітхнула, витерла мені чоло.

— Ой, бабуню, — сказав я, — отруїте ви мене! Але вона тільки замахала руками у відповідь на таке блюзнірство: «Та ти що!» Під час війни баба стала на диво релігійною. Усі обряди вона справляла на самодіяльний манір. Так, святу водицю вона приготовляла дуже просто: занурювала ікону в діжку з колодязною водою. Ікони, особливо оправи, світлішали, а вода набувала якогось дивного присмаку.

— Завтра твій день, Івана-пісного, — зашепотіла баба, схилившись до мене. — Покровитель змилується у день ангела.

4.

Удосвіта я виглянув у вікно. Здалося, сонце встало аж надто рано й висвітлило наш садочок, що притулився до приземкуватої хати. І тільки уважно придивившись, я збагнув, що це осіння облуда, ніякого сонця немає, а світиться червоним вишневе листя. Воно ще густо й щільно трималося на гіллі, але змінило колір і стало іржаво-червоне.

Було чути, як Серафима порається в сараї, вичитуючи за звичкою корові та кабанчикові. Особливо ж діставалося підсвинкові Яшку, якому баба докоряла ледарством та дармоїдством. Коли зважити на те, що Яшкові, тільки-но настануть морози, доведеться йти під ніж, то ці докори були для нього образливі.

Я одягнувся й вислизнув надвір. Після такої ночі ноги м'яко згиналися в колінах, ніби запрошували сісти.

Туман ще й досі огортав село, хат не було видно, грона золотих шарів палахкотіли в палісадниках, мов сигнальні вогні. Горлали півні.

Було радісно після перенесеного приступу знову відчувати себе часточкою цього осіннього ранку, що поволі розгорявся. Але мене не полишало відчуття якоїсь помилки, якогось промаху. Нібито я проспав щось важливе, втратив часточку того таємничого життя, яким жило село вночі.

Я вийшов за городи, до озимого клину. Стежка зникала в тумані. Мені здавалося, що коли підождати трохи, то на цій стежці з'явиться — як і того, іншого, теплішого і яснішого ранку — мовчазна, закутана в чорну хустку дочка гончаря Семеренкова — Антоніна. Вона пройде, мов по канату, пряма й сувора, ступаючи рівно і плавно; може, я побачу її обличчя за складками хустки. У селі говорили, що вона дуже вродлива, молодша Семеренківна, але я не знав людини, котра могла б сказати, що дивилася їй у вічі. Та й давно вже ніхто не чув її голосу.

З туману виплив Гаврилів горб. На його вершині окреслились кладовищенські хрести. Вони блищали від вологи, що осіла на них.

Стежка була безлюдна. Не можна вимагати від життя повторень. Кожна щаслива хвилина, що випала на нашу долю, — то немов крапля, що зірвалася з листка. Упала та й розчинилася в землі. Її не знайдеш, можна тільки чекати наступної.

Я знову повернув до села і на городах, серед соняшників, наполовину виклюваних горобцями, віч-на-віч зіткнувся з Гнатом.

Мені просто щастило на зустрічі з нашим сільським дурником.

На Гнатовому обличчі, густо зарослому рудуватим волоссям, з'явилася промениста усмішка. Очі-гудзики засвітилися. Гнат завжди радів, побачивши людину. Очевидно, у своєму ставленні до людей дурник стояв вище за багатьох нормальних. На плечі у нього висів порожній мішок-«вівсяник». Щоранку Гнат ішов кудись із тим мішком. Мабуть, жебрачив по сусідніх селах.

Притримуючи мішок однією рукою, він зняв шапчину з своєї кудлатої чуприни, вклонився і промовив, показуючи на карабін:

— Добре. Пуф-пуф. Поліцай-начальник!

— Іди, іди собі! Гуляй…

— Гарна дівка… Ой, гарна дівка, мо-осковська солодка дівка! — Гнат засміявся й показав рукою, наче підтримує коромисло на плечі, і став дрібно перебирати ногами, наслідуючи жіночу ходу. — Хе-хе-хе…

Він посварився пальцем і, поправивши мішок, потюпав стежкою від села. Я остовпіло дивився на його величезні, перев'язані дротом черевики, на широку спину, обтягнуту драною, засмальцьованою ватянкою.

Як він догадався, що я думаю про Семеренкову? Юродиві, виходить, справді прозорливі? Ні, очевидно, Гнат часто зустрічав на цій стежці гончарівну, коли вона поверталася від криниці, несучи на коромислі повні відра. Може, і я тільки ледь-ледь запізнився: коли б я встав на кілька хвилин раніше, то побачив би Антоніну.

Але чому вона щоранку йде до далекої криниці? Глу-харчани звичайно користуються колодязем, що в центрі села. Скрипучий журавель над зрубом стихав аж тільки під ніч.

5.

— Хто з села був у поліцаях і зник, коли німці пішли? — запитав я у Глумського.

— А ти не знаєш? — промовив той, мружачись.

— Мене тут не було.

— А, ну звісно. Чистенький. А ми тут винуваті.

Микита Глумський уїдливий був чоловік. Похмурий. Сварливий. Він і до війни не відзначався лагідністю, а тепер і поготів. Та глухарчани одностайно обрали його головою колгоспу на перших же зборах після вигнання фашистів. Кажуть, Глумський лаявся на цих зборах і кляв усіх земляків, та вони тільки підсміювалися. У Глухарці більше не було жодного чоловіка, котрий так добре, як Глумський, знав би, коли сіяти, коли жати і таке інше. Сварлива вдача пасує голові, так міркували глухарчани. Голова повинен упоратися з будь-яким районним уповноваженим, коли той приїде порядкувати.

— А ви не сердіться, — сказав я.

— Набридло, коли приходять і розпитують. Нібито я сам у фриців служив. Ви зверталися б прямо до Бандери.

Я тільки другий день ходив у «яструбках», та Глумський уже зараховував мене до надокучливого начальства. До них.

— Ось я, голова, боюся до сусіднього села поїхати. Де ж ваш захист, «яструбки»? — запитав Глумський.

Ніякої фори він мені, новачкові, не давав…

Він, Глумський, був маленький і такий сутулий, що здавався горбатим. Ікла в нього стирчали вперед, відкопилюючи губи, и від цього створювалося враження, що він хоче тебе вкусити. Мабуть, це від неправильного, мов у бульдога, прикусу. Мало в ньому було приємного для ока. Тільки от руки… Природа, виліплюючи маленького, згорбленого Глумського, в останню мить розщедрилася й подарувала йому руки, що призначалися для якого-не-будь Добрині Нікітича. А може, це вони такі від роботи.

— Та ви ж самі знаєте, нікому воювати з бандитами, — сказав я. — Бо ж не можна роздати зброю підліткам або дітям.

Про підлітків і дітей — це я даремно ляпнув язиком. Схаменувся, коли вже було пізно. Глумському аж обличчя потьмарилося.

— Так, — видихнув він.

Восени сорок першого фашисти застрелили сина Глумського. Розповідали в Глухарці, що в п'ятнадцять років це був справжній парубок — високий на зріст, плечистий, чубатий. Ото вже, видно, Глумський ним пишався. Та й ім'я йому дав підходяще — Тарас. Так от, Тарас вирішив висадити в повітря фриців, які скубли у дворі курей. То були карателі, вони «добре попрацювали» за день і вирішили підобідати. Розповідали, що карателі за годину спалили геть усю Перечиху, а це тридцять дворів. І ось вони, замурзані, у кіптяві, скубли курей і реготали, а Тарас і кинув у них гранату…

Але п'ятнадцять років — це тільки п'ятнадцять років, граната була без запалу, він знайшов її десь на городах…

— Крамченко був у допоміжній українській поліції, — сказав Глумський. Він утік. Пам'ятаєш Крамченка?

Я пам'ятав Крамченка. То був довготелесий, незграбний чолов'яга-недотепа. Завжди у нього траплялася якась біда. То корова конюшини об'їсться, то кури перестануть нестися.

— Сучий син, — вів далі голова. — Думав, для нього легке, щасливе життя буде. З колгоспної ферми Розку взяв, корову-рекордсменку. Вона у нього й трьох літрів не давала!

— Сім'я його тут залишилася?

— Сім'я за нього не відповідає, — буркнув Глумський. — Чи у вас там по-іншому вчать?

— Товаришу Глумський! — крикнув я, не витримавши. — Облиште це!

— Ну гаразд! — змилостивився голова і ледь розтулив губи, що мало означати усмішку. — Просто не люблю розпитувачів. Як було та що було… Навіщо тобі сім'я?

— З кимось із села бандити підтримують зв'язок. Хтось їх підгодовує.

— Крамченкова сім'я пішла з ним, — сказав Глумський. — До Європи подались. Там їх не вистачало…

— Може, дружки лишилися?

Глумський криво посміхнувся, утер рукою обличчя. Долоня у нього була куди ширша за обличчя. По-моєму, він міг звести на потилиці пальці, якби постарався.

— «Дружки» — небезпечне слово. Я, може, до війни з Крамченком рибу ловити ходив…

Він пильно, вивчаючим поглядом зиркнув на мене, ніби вирішуючи, чи варто викладати все начистоту.

— Не сумніваюся, що це Горілий лютує, — вимовив він нарешті. — Був тут такий поліцейський командувач! Він! Я ж привозив Штебльонка із Шарого гаю.

— Ну й що?

— У кожного свої звички, — вів далі голова. — От і в Горілого була звичка: вішати людину, щоб ноги ледь торкалися землі. Так людина довше мучиться. їй так і кортить на землю стати… Смикається людина… Я бачив, як Горілий у сорок другому партизанів отак вішав.

Він помовчав. І я мовчав, а пальці вп'ялися у край столу. Наче судома звела!

— І ще для цього Горілий застосовував дріт, — мовив Глумський. — Кабель. Він пружинить, і в людини більше надії. Важче помирати. Зрозумів, синку?

Він одвернувся і втупився у вікно, а я все сидів, учепившись у стіл. Я уявив, як усе це було в Шарому гаю з Штебльонком. Горілий!.. Ось, виходить, який у мене ворог… Про Горілого я вже чув від глухарчан. Але тепер усе мало інший вигляд.

— А що, у Горілого були якісь рахунки із Штебльонком? — запитав я.

Глумський знизав плечима.

— Хтозна… Він сам із Мишкільців, той Горілий. До війни був ветеринаром, фельдшером. За німців його призначили начальником допоміжної поліції. Потім, я чув, він до бандерівців подався… Темний елемент. Схоже на те, що саме він коло Глухарки никає. І чого йому тут треба?

Я знизав плечима. Чого йому треба? Колгоспний гончарний заводик, розповідали, при фашистах одійшов Горілому, точніше, його батькові, а батько помер; не могла ж тримати поліцая тут пам'ять про колишню власність.

— Кажуть, до Нінки Семеренкової він сватався, — спохмурнівши, пробурмотів Глумський. — Та вона, як наші прийшли, у Київ поїхала. Мало що кажуть… От, мовляв, він до Варвари заходив. Так на те вона й Варвара, щоб заходили.

Я відчув, як червонію. З усієї сили я намагався не допустити цього, та від зусиль краска розлилася аж до вух. Шкіру пекло, мов од вогню. Я став дивитися тільки на стіл, на чорні, схожі на сочевицю нігті Глумського.

— Хто його може тут підтримувати, того Горілого? — Глумський похитав головою. — А взагалі Штебльонок багато про нього знав.

— Штебльонок? Він же не тутешній, з Білорусії.

— Та вони десь там і стрічалися.

Ми помовчали. Глумський глянув на ходики, що голосно відраховували секунди. У вересні в хазяїна кожен день на обліку. Я почував себе мов риба, яку кинули в акваріум: тицяється, дурепа, туди й сюди та й дивується, звідки у воді взялися стінки.

— А треба тобі в цю справу встрявати? — спитав Глумський. Він кинув погляд на мій карабін. — Сили у вас мало, та й озброєння слабеньке…

— А ви що хотіли б, самохідку?

— По-моєму, тримають вас у селах немовбито пугало. Я б на їхньому місці Гната озброїв. Він страшніший.

Я встав.

— Ну добре. Спасибі за приємну розмову.

— Не гнівайся, не гнівайся. Можеш на мене покластися. Нехай Попеленко до мене зайде. Ми в селі у дітлахів будь-якої зброї наберемо. Вони все з поля тягнуть та по сараях ховають… Дуже цікавляться зброєю. Дурні!

Він дивно гмукнув і вийшов услід за мною — виводити Справного на ранкову прогулянку. Крізь прочинені двері сарая я побачив тонку видовжену морду жеребця. Королівська, біла, як хутро горностая, смуга, що простяглася уздовж храпа від лоба, блиснула в темряві. Глумський нікому не показував жеребця: боявся лихого ока. Цього красеня він тримав у себе в сараї неприв'язаного, нікому не довіряв.

Справний був гордістю Глухарки, її честю, нарешті, основою колгоспного добробуту. Сусідні колгоспи приводили в Глухарку своїх миршавих кобил, сподіваючись поліпшити породу. Глумський брав за це з сусідів насінням — пшеницею, вівсом, картоплею. «Сім'я за сім'я», — говорив Глумський, показуючи свої, як у бульдога, зуби.

— Н-не дурій, — видихнув голова, і стільки любові та воркітливої ніжності прозвучало в голосі цього похмурого, маленького, сутулого чоловіка, що я аж зупинився від подиву. Чи то його я голос почув?

Жеребець бив копитом об перегородку, хропів.

— І досі не признає мене, нервує, — пожалівся Глумський. Ось хто про Горілого тобі розповів би! Це його кінь був. Поліцай його десь із племінного заводу взяв Н-ну, малий! — гримнув він на жеребця, коли той смикнувся, не даючи надіти вуздечку.

6.

Маляс, мисливець, жив за чотири будинки від Глумського на пагорбі. Після небагатої, але гарної хати голови дивитися на цю оселю було просто мука. А втім, Малясова хата й до війни мала такий вигляд, немов Глухаркою щойно пронісся ураган. Неначе її довго-довго крутило в повітрі, а потім шваркнуло на землю так, що аж покрівля осіла, як сідло, і поперекошувало вікна. За перехнябленим дірявим тином росло тільки дві яблуні, та й ті дички, «свиняча радість». Проте Маляс геть усьому знаходив розумне пояснення. Він казав, що отаким своїм життям учинив опір німецьким окупантам: ті ніколи не зупинялися в нього на постій. І коли б усі отак жили, як він, Маляс, то німці на Поліссі просто повимирали б з голоду й холоду, бо, мовляв, вони до таких умов зовсім незвиклі.

Чому Штебльонок, приїхавши до Глухарки, зупинився саме в цій хаті, було незрозуміло. Мабуть, мисливець заговорив його. Жінки базікали, що всьому причина Малясова дружина, та це вже були справжнісінькі плітки. Я подумав про це, коли Малясиха вийшла мене зустрічати. Вона мала майже квадратні форми — самохідний протитанковий надовбень, уквітчаний барвистого хустиною. Мостини під Малясихою аж поскрипували. Вона легко могла б розвалити цю хистку халупу, коли б їй заманулося увійти не через двері, а через стіну.

— Заходьте, заходьте! — радісно защебетала господиня. — Ставте вашу рушницю в отой куточок. Там тепленько… Та нічого, нічого, не обтрушуйтесь, у нас паркетів отих нема…

Отак лагідно у Малясів мене ще не зустрічали. Невже зброя робить людину бажаним гостем?

Сам господар морочився із своєю старенькою рушницею, обмотуючи дротом розщеплений приклад.

— А… колего — мовив він. — Сідай, сідай, теє-то як його. Гостем будеш.

Чого він назвав мене колегою, було неясно. Може, угледівши карабіна, він подумав, що я теж з племені мисливців?

Недовго думаючи, Малясиха поставила на стіл пляшку.

Я зрозумів, що «яструбкові» загрожує небезпека не тільки з боку бандитів.

— З цієї рушниці Я в лісі, теє-то як його, кабанчика поклав за сто метрів, — провадив далі Маляс. — Бельгійська! Мені за неї «зауер» давали…

Взагалі у цього мисливця все було незвичайне: рушниця, пес, якого він називав сеттером-лавераком, що завжди справляло сильне враження на слухачів, коза, що нібито давала близько шести літрів молока в день, і таке інше. Маляс був типовий сільський базіка.

Я відмовився од випивки. Господар зразу ж заходився частувати мене мисливськими байками.

— Слухай-бо, Маляс, — мовив я, — розкажи про Штебльонка. Тільки без брехні. Усе, що знаєш.

— А що Штебльонок? Штебльонок він і був Штебльонок, гарний чоловік, теє-то як його.

Натхнення у Маляса вичерпалося, тільки-но треба було перейти від фантазії до точної розповіді. Блиск в очах згас. Мюнхгаузен зник, переді мною сидів сухий дідок з кудлатою борідкою.

— Чого Штебльонок подався до райцентру? — запитав я.

Мені здалося, що Маляс здригнувся. Він якось жалібно зиркнув на дружину, немов очікуючи від неї стусана.

Ну та й мужичків лишила у селі війна!

— Не знаю! — врешті сказав він. — Оцього не знаю!

— А що ти знаєш?

— Та нічогісінько, він же дурень! — втрутилася Малясиха. — Ви ж гляньте на нього! — І вона уп’ялила очі в чоловіка, начебто не встигла намилуватися ним за двадцять років.

— Штебльонок нічого вам не сказав перед тим, як пішов?

— Нічого…

— Про Горілого не згадував?

Маляс пожвавішав. Видно було, що розмова минула якусь небезпечну для нього критичну точку. Він зморщив жовте личко, пригадуючи.

— Якось ми розбалакалися. Він, Штебльонок, теє-то як його, партизаном війну пройшов. Там, у білоруському краї. У загоні Козельцова… Ну й розповідав, що Горілий багато їм крові попсував…

— Фашистський недолюдок! — вставила дружина, яка пильно стежила за точністю характеристик.

— Недолюдок! — згодився Маляс. — Він, Горілий, у німців велику силу мав. От вони йому доручили, теє-то як його, набрати цей, як би точно сказати… протипартизанський загін. Ну, обманний. Бандерівці, а не відрізниш од партизанів!

— Ти точніше кажи, а то верзеш нісенітниці, — знову втрутилася Малясиха. І повернулася до мене: — Ви вже вибачайте, коли він що не так скаже.

— Ну і діяв той загін на зразок партизанів, — провадив далі хазяїн. — По лісах шастали… І якщо десь натикався на справжніх партизанів, то знищував їх… Або на німців наводив. Обманом. Ну, ще грабували, вбивали, катували людей, щоб озлобити проти партизанів!

— Фашистські недолюдки! — докинула Малясиха.

— Атож! Штебльонок із своїми нарвався на цих, теє-то як його… на горілівських. Був у них бій, Штебльонок розповідав, багато партизанів через підступність загинуло. Після цього Горілий у фриців гончарний заводик для батька свого випросив. Німці, ті стежили за цим ділом, теє-то як його, за матеріальною винагородою. За пійманого партизана навіть могли корову дати, наприклад, або гектарів зо два… Сіль давали!

— От-от — перебила чоловіка Малясиха. — Недолюдки! Дехто при них багатів, а в чесної людини ні кола ні двора, ось як у нас!

— Чесний, він як був, так і залишився ні з чим, — зовсім уже не до речі закінчив Маляс.

По-моєму, дружина легенько штовхнула його ногою під столом. Я весь час відчував напруженість у відповідях. Невже мені тепер не доведеться розмовляти з односельчанами вільно й легко, як раніше, до карабіна?

— А ви про Горілого після німців нічого не чули?

— Та що він нам, Горілий, бандера, відьмин син? — сказала господиня. — Ми з ним у тички гуляли!

— Може, Семеренків що чув? — запитально глянув на дружину мисливець. — Семеренків у батька Горілого на заводику гончарував.

— А що? — радісно стрепенулася Малясиха. — Семеренків тим недолюдкам служив. Глечики робив. А з глечиків німці молоко пили…

— З глечиків усі пили, — спробував був відновити справедливість Маляс, але враз і стих під поглядом дружини.

— Куди поділася старша дочка Семеренкова, Ніночка? — ніби сама себе запитувала Малясиха. — Зникла — і квит. Невже з німцями втекла? Горілий за неї сватався… Гарна дівка Ніночка!

Я пам’ятав Ніночку. Коли до війни приїжджав на шкільні канікули, то щоразу закохувався в неї. Вона носила беретик, завивала волосся в дрібненькі кучерики і дуже голосно сміялася на вечорах у клубі. Вона любила крутити хлопцям голови. Перед війною їй було років двадцять два, а мені шістнадцять, цілком зрозуміло, що моя любов могла проявлятися тільки на відстані. Антоніни я тоді зовсім не помічав.

— Антоніна, молодша, то таке мурмило, — вела далі господиня. Вона ніби стежила за плином моїх споминів. — На людей не дивиться! Мовчить, слова не промовить. А чого?

— Гаразд, — сказав я. Мені не хотілося про це говорити. Усе-таки відносно Штебльонка. Чого він вирушив до райцентру?

Малясиха відразу знітилася.

— Що він робив того ранку?

— Та нічого… До швагера ми ходили разом, до Крота. Швагер кабанчика заколов, то просив допомогти обсмалити… Ото вже люди живуть! У Київ сало возять за триста верст!

— Кріт — багатий дядько, — підтримав дружину Маляс.

— Ну й що робив там Штебльонок?

— Та нічого… — одказала господиня. — Кріт просив його колієві допомогти. Але Штебльонок не захотів Ніколи, каже. Повернувся та й пішов. А ми осталися

— Смачна штука — кров’янка, — промовив Маляс, зітхнувши.

…Коли я виходив із хати, Малясиха сказала пошепки:

— Товаришу Капелюх, а правду кажуть, що «яструбкам» у районі гас дають і скло на лампу? Ви б і нам як потерпілим від німецької окупації, не могли б випросити?

Так я зрозумів причину її люб’язного ставлення й гостинності. І це було єдине моє відкриття.

Я знизав плечима.

— Штебльонок казав, що допоможе, — промовила вона. — Та от не встиг…

Я зрозумів — вона по-своєму шкодує, що загинув постоялець. Причини, через які люди журяться за своїми знайомими і близькими, досить різноманітні. Проте я не поспішав осуджувати за це Малясиху. Значно гірше було те, що Малясиха та її чоловіченько чогось недоговорювали… А чому люди повинні викладати правду? Це небезпечно для них. Бандити поруч, у лісах, за околицею Глухарки, і ні я, ні Попеленко — не надійний захист. Якби нам пощастило здобути хоч яку-небудь маленьку перемогу! Багато що змінилося б. А зараз страх командував глухарчанами. Я ще раз подумав про це під час відвідин гончарного заводика.

7.

Туман уже піднявся, клочкуватими пасмами поплив у сторону лісів і очистив село. З підгірка, де стояла Малясова хата, було добре видно всю Глухарку — два ряди хат, що утворили довгу вулицю, яка спускалася до гончарного заводика — великого, вкритого черепицею сарая з двома товстими цегляними димарями. Ці димарі робили сарай схожим на допотопний пароплав. Ну, а вже коли завод був пароплавчиком, то Глухарка — караваном барж, які пароплавчик тягнув кудись у лісове море.

Одразу ж за заводом, за кількома кар’єрами, де видобували червіньку — червону глину, починалися ліси. До бортів каравану ліси підступали не так щільно, тут була нейтральна зона з полів та городів. Ніжною зеленню виділявся озимий клин, через який в’юнилася стежка, що вела в ліс, до криниці.

За озимим клином, на темній ріллі, шапкою лежав Гаврилів горб. На ньому був колись цвинтар — дерев’яна церковця, що давно згоріла, і кладовище. Там лежав мій дід Іван Капелюх, засновник роду поліських Капелюхів, котрий приїхав сюди, як переказують, із Запоріжжя.

Туман уже піднімався над верхів’ями дерев, але, як високо не піднімало б сонце цю завісу, на обрії виднілося тільки одне: ліси. Спершу зелені, з мереживом вересневої жовтизни, вони, чим далі сягав погляд, ставали ліловими, бузковими і мало-помалу перетворювалися на невиразне марево невизначеного кольору.

Дороги, що самовпевнено й різко розтинали городи й поля, губилися в неосяжності лісів. Двома дорогами можна було виїхати з Глухарки — та, що вливалась у вулицю з півдня, з’єднувала наше село з Ожином через Шарии гай, через Іншу; а північна, ковзнувши біля стін заводика та обігнувши кар’єри, вела в білоруський край. Була ще й третя дорога, що починалася в центрі села; вона через хутір Грушевий могла вивести до великого ярмаркового села Мишкільців. Проте зараз цією дорогою майже ніхто не їздив. Мишкільський шлях проходив повз УР — страшна назва! Ним у наших краях лякали дітей: «Ось відведу в УР», «Не бігай до лісу, в УР попадеш».

Раніше в слові «УР» нічого жахливого не було, воно скорочено означало — укріплений район. Перед війною в наших місцях почали будувати оборонну лінію. Вона мала простягтися від непрохідних північних боліт до південних степів. Але встигли збудувати лише кілька дільниць, та й ті не були закінчені повністю, коли нагрянули фашисти. Система протитанкових ровів, бліндажів, землянок, дотів, ескарпів, підземних сховищ та ходів сполучень, розчищених від дерев секторів обстрілу, спостережних пунктів утворила в лісі занедбане і таємниче місто.

Як і будь-яка вибудована й покинута людьми споруда, як і все незрозуміле, цей УР викликав у всіх довколишніх мешканців почуття забобонного жаху. Він перетворився на пугало. І причина тому була не тільки в містиці. Після того як німці драпонули з наших країв в УРі зібралися фашистські недобитки.

Як на Лису гору, вони посунули в той УР, бо там було де причаїтися. Поліцаї, старости, перекладачі, бандерівські «бойовики» — усі, кому німці дали під зад, щоб не годувати в Німеччині, почали опалювати в УРі землянки й учиняти бандитські наскоки на поліські села. Доки поблизу перебували військові з’єднання, доки партизанські загони ще не влилися в регулярні частини, УР кілька разів добре чистили. Кого порішили, а хто здався сподіваючись милосердя суду, і нарешті в УРі залишилася тільки така сволота якій від правосуддя нічого ждати, крім зашморгу. То були відчайдушні, по-своєму сміливі и спритні бандити, і війну вони розуміли ясно як абетку. Викурювати їх з УРу, з його лабіринтів стало нікому, фронт пішов далеко на захід, і захищати населення від бандюг мали, за задумом, бійці винищувального батальйону, або просто «яструбки».

Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість, але я все-таки боявся за старого. Мені здається, що він жив під впливом тих прекрасних книжок, що стояли на багатоповерхових полицях у його мазанці, і не міг собі уявити, що це таке — Горілий. Горілий, який любив вішати людей на пружинястому дроті.

Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.

Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.

8.

Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.

На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…

Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?

Я штовхнув важкі, оббиті дрантям двері й зайшов до сарая. Двері вели до зав’ялювального цеху. Тут горіла велика піч із червоної цегли, а на дерев’яних полицях усюди стояв сирий, одноколірний посуд — він втрачав вологу в цьому жаркому, південному кліматі, насиченому запахом мокрої землі. Біля печі багато років пропрацювала баба Серафима, через те, мабуть, вона стала така: сухенька, зморщена й темношкіра. Вона майже звікувала в Африці, не відаючи про це.

Тепер тут замість Серафими, що постаріла, чаклувала Кривендиха. Вона оглянулася, подивилася на мене, на мого карабіна й нічого не промовила. Не можна працювати півдня коло розжареної печі й бути ще цікавим.

Двері ліворуч вели до другої печі, де розмальований і глазурований посуд випалювали. Я звернув праворуч, до великої загальної зали, що була відокремлена від сушильні подертою брезентовою завісою. Я не одразу зайшов до зали, а трохи відхилив завісу й зупинився, спостерігаючи. Незручно було із своїм карабіном без діла приходити до заклопотаних роботою людей.

Ця зала — добра половина заводика — і була найголовнішим цехом. Тіснота зібрала тут в одні стіни і гончарів з їхніми дерев’яними кругами, і ангобщиків-розкра-шувачів, які сиділи за довгими дощаними столами вкупі з ліпниками та глазурувальниками. Усі ці професії — чоловічі, але тепер зала була заповнена однобарвними хустинками. Тільки в дальньому кутку, за гончарними кругами, працювали чоловіки, усього троє — Семеренків та два сімдесятирічні дідки, біленькі, чистенькі близнюки Голенухи, які ще задовго до війни подалися на відпочинок, але тепер знову повернулися на завод.

Семеренків був довготелесий і незграбний чоловік, у куцому, не по ньому ватнику, широкі рукави якого ледь прикривали лікті, й від цього руки майстра, особливо кисті, здавалися непомірно вузькими й тонкими. Ліва рука в нього була трипала і аж наче висіла, підвернута під пахву.

Семеренків з дитинства був каліка, але ще до війни, коли на заводі крутився з добрий десяток кругів і коди тут працювали з діда-прадіда майстри, знані на всю околицю, він був з-поміж них перший; недарма Горілі, як тільки «переписали на себе» заводик за фашистів, узяли гончаря до себе. Розповідали, що колись він був учителем, але раптом уподобав глину й кинув колишню професію.

Семеренків ні на кого не дивився, схилився, вигнувши сутулу спину, над гончарним кругом, і відчувалося, що для нього нічого довкола не існує. Босі ноги з тонкими кісточками дуже швидко і спритно закрутили спідняк. Примружившись, немов з далеким, тільки йому одному відомим прицілом, Семеренків кинув на круг точанку — кавалок червонуватої вогкої глини.

Кавалок закрутився чимдалі бистріш і бистріш, ноги в гончаря забігали так, що перетворилися в суцільне мигтіння, у розплив, раптом Семеренків простягнув свою незграбну, мов ракова клешня, ліву руку, і вона устромилася всіма трьома пальцями в кавалок глини, що від обертання скидався на застиглу кулю. Великий палець проткнув у кулі отвір, горловину, і враз ця нерухома, лискуча од вологи куля почала рости, пальці наче манили її, кликали вгору, ось уже куля витяглася в колону, і тут права долоня ніжно доторкнулася до неї, немов погладила, а ліва, трипала, ковзнула ще глибше у горловину — нижня частина колони округлилася, а верхня стала ще вужча і ще дужче потяглася догори. Блиснув металевий шаблончик, пригладив глину й ніби прискорив зміни в кулі.

Я бачив на крузі посудину! Найдивовижніше було те, що посудина стояла на місці й росла… Пальці вирощували її, немов якусь квітку. Усе це тривало кілька хвилин. Я стояв затамувавши подих, забувши геть про все. І от уже тонкошиїй, стрункий глечик вогко сяяв на крузі, що вертівся. Чудо витворилося…

Проте Семеренків, як видно, був чимось невдоволений. Він ще дужче розкрутив круг. Рухи пальців стали зовсім невловимі. Ось трошки потоншала шийка, крутішими стали боки глечика, що своєю формою нагадували жіночі стегна. Потім Семеренків відхилився в сторону, розглядаючи свій витвір, пригальмував, знову розігнав круг, і боки глечика потяглися вгору, повужчали; посудина набувала видовжених дівочих форм, тепер вона здавалася легесенькою і тендітною. Тонка шийка-талія нараз розквітла устям, що різко випрямлялося вгору, і в ньому привиділася мені пряма й ніжна вугластість дівочих плечей.

Усе. Ще два-три прискорення та сповільнення круга, ковзки пальців по лискучій поверхні глини, і Семеренків потягся по дротинку, щоб зрізати глечика з круга. Аж ось він повернувся назад, до довгого столу, де працювали ангобщиці, і в його очах блиснув запитальний, ба навіть трохи жалібний вираз: «Ну, як?» Він не був упевнений в успіху праці, йому потрібна була чиясь підтримка.

…І все оце хвилювання, все старання через глечик, що його напідпитку відвезе возій до Ожина та й продасть там якійсь підсліпуватій бабусі, щоб їй було в чому зберігати затопку.

Стежачи за гончаревим поглядом, я побачив Антоніну. Вона сиділа, як завжди, у своїй чорній хустці, сховавши обличчя, але я впізнав її по легкому й граціозному рухові шиї та повороту дівочих вугластих плечей. Це до неї звернувся по пораду й підтримку батько.

І вона, обернувшись до нього, схвально кивнула головою. Семеренків полегшено зітхнув і зрізав глечика з круга.

Мені кортіло побачити, яка вона, Антоніна Семеренкова. Я пам’ятав, що до війни вона була гостроносим дівчам, тінню своєї старшої красуні сестри, але ж не гостроносе дівча брело озиминою, ступаючи гордо, незалежно і плавно! Хустка була так зав’язана, що затуляла обличчя з усіх боків, немов дівча зумисне хотіло заховатися від будь-чиїх допитливих поглядів, відгородитися від усього світу. Я сам, не помічаючи того, подався вперед і ступивши кілька кроків, опинився мало не насередині зали, де гостро пахло вогкою глиною, як у новій мазанці.

Аж тільки зараз я спостеріг, що багато хто з робітниць, відірвавшись од своєї роботи, дивляться на мене. Схаменувся, поправив карабіна й, удаючи надзвичайно статечну заклопотану людину, лавіруючи поміж столами, попрямував до гончарних кругів, до Семеренкова.

Він щойно кинув чергову точанку на круг, що вертівся, і вже був зовсім налагодився устромити в глину трипалу руку, щоб розпочати оте чаклунське виготовлення глечика або горщика-стовбуна, аж тут наші погляди зіткнулися. Семеренків і далі машинально розкручував спідник, проте рука застигла над точанкою, і я виразно бачив, що пальці в гончаря тремтять. Та й у його світлих, підведених синявою втоми очах, що здавалися велетенськими через неймовірну худорлявість обличчя і гостроту рис я побачив острах. Виразний, нічим не прихований острах!

Ми зустрічалися з ним і раніше, і він усміхався спідлоба, завжди заклопотаний якимись своїми думками що в них, мабуть, як на крузі, вертілися уявлювані глечики та макітри. По-моєму, він просто не примічав мене, як не примічав більшості односельців. Але тепер, коли я прийшов на завод у новій ролі, з карабіном..

Семеренків обернувся до дочки, але та була зайнята розмальовуванням барильця. Коров’ячий ріжок з фарбою який вона тримала в руці, безперервно випускав тонку й густу цівочку зелені, і Антоніна не могла відірватися, вона виводила пелюстки сосонки, що тяглися по округлому боці барильця. Я бачив тонкі смагляві пальці й гострий дзьоб ріжка, що сочився фарбою. Візерунок вився, ускладнювався в міру того, як барильце підставляло свій рудий бік і саме тоді, коли фарби в ріжку не стало, візерунок було закінчено, сосонка лягла на своє місце і зазеленів живою зеленню виноградик.

Поки я видивлявся на пальці Антоніни й чекав, чи не обернеться вона, Семеренків-батько отямився і, зігнувшись мов дуга, заходився коло глечиків. Уже виникла із безформної глиняної маси тонка шийка посудини, округлилися боки, але в гончаря щось не ладилося, Шийка то падала набік, то витягувалася так, що втрачалась гармонія, котра існувала в якійсь незбагненній для мене, але все-таки відчутній пропорційності ліній. Боки посудини ніяк не хотіли набрати елегантності й плавності дівочих стегон, вони здавалися важкими, кутастими, немов у залі незримо витав образ Малясихи. Семеренків пригальмував мозолястими п’ятками спідняк, сколупнув шаблончиком глечик і кинув його в куток, де були заготовлені кубики сирої глини.

Я підступив до Семеренкова впритул.

— Треба побалакати…

Він охоче, навіть поквапливо зняв полотняний брудний фартух, обтрусив грудочки глини з ватянки і, опустивши голову, почвалав до виходу. Я рушив услід за ним; нас проводжали зацікавленими поглядами. Навіть підсліпуваті білоголові дідки-близнюки Голенухи, і ті уп’ялили очі. Біля брезентової завіси я різко обернувся… І побачив її обличчя!

Воно промайнуло переді мною лише на якусь мить і знову зникло, як у віконці, за напливами чорної грубої хустки. Мене ніби штовхнуло щось, і я зрозумів, що не заспокоюсь, доки не побачу це обличчя ще раз. Я не замислювався над тим, гарне воно а чи ні, я не встиг цього збагнути, я не зміг би відновити у своїй уяві риси цього обличчя, тільки очі врізалися у пам’ять, і знов-таки я не зміг би визначити ані їхнього кольору, ані розрізу, я тільки знав, що вони глянули на мене і злякано, і з якоюсь надією, і з благанням. І ще мені здалося, що на цю коротку мить між нами виникло якесь розуміння. Замкнувся й відразу ж вимкнувся дивний контакт. Я зазирнув до таємничого чужого світу.

9.

— Куди ви мене поведете? — запитав Семеренків.

Він назвав мене на «ви», позираючи на чорне дуло карабіна, що стирчав з-за мого плеча. Два з половиною роки окупації привчили людей до думки, що людина із зброєю повновладний господар і уособлює владу, яка не терпить непокори. Пора було б мені це зрозуміти.

Не слід було приходити з карабіном у цей повний людей сарайчик і начебто під конвоєм виводити гончаря надвір. Я поквапився. Мабуть, Закон, на сторожі якого мене закликав стояти сам Гупан, говорив щось про те як розпитувати людей. За першим разом я відчув щось схоже на цікавість до цього таємничого Закону.

Я зняв із плеча карабіна й з нарочитою недбалістю поклав його на колодки, що валялися у дворі біля входу до сушильні. Недалеко ряхтіли барвисті глечики і макітри.

— Хіба я веду? запитав я. — Просто хотілося побалакати… Сядьмо?

Гончар слухняно сів.

— Мені треба знати геть усе про Горілого.

Він здригнувся. Усе-таки Семеренків був дуже наполоханий.

— Я нічого не знаю, — промимрив він, втупивши очі в землю.

Голос у нього був басовитий і глухий. У кінофільмах такими голосами промовляють відважні полярники або капітани на містках океанських кораблів. Ліва рука, підібгана, як підбите крило, усе смикалась, немов шукала точку опори, і зрештою заспокоїлась, спершись ліктем на край колодки.

— Зовсім нічого?

— Нічого.

— Не може бути. Ви ж бо працювали на заводику, коли він дістався Горілим.

— Атож, — згодився він. — Ну й що?

Я вирішив підбадьорити його відвертістю.

— Є чутки, що Горілий переховується недалеко, — промовив я. — Це ж небезпечно для людей. Нам треба все знати про Горілого, щоб спіймати його…

Тут він підвів очі. Журливо, немов жалкуючи за моїм молодим життям, змарнованим заради нічого не вартої справи, він оглянув мене. Нічого особливого, звичайно, перед ним не сиділо. Кирпатий Капелюх, сто сімдесят чотири сантиметри, геть увесь уздовж і впоперек розрізаний і зашитий.

— Як це — спіймати? — запитав Семеренків спантеличено. — Хто — спіймати?

— Ми, — промовив я. — І ви. Хіба нас мало?

Він похитав головою. Це у нього вийшло якось по-старечому.

— З ким у нього може бути зв’язок? — запитав я.

— Не знаю.

Він знову втупився очима в землю. Я був певен, що він багато чого знає. Зовсім не треба було бути психологом, щоб догадатися про це. Просто Семеренків не вмів брехати. Тут він був не мастак. Людина, яка вкладає всю душу в глечики ніколи не навчиться хитрувати. Та він усе-таки намагався хитрувати. Він чогось боявся. Щоб пересилити цей страх і заставити його розв’язати язика, я повинен був вселити в нього страх ще більший, аніж той, що примушував його викручуватися. Та хіба я міг так робити? По-поліцейському?

— Як ви гадаєте, чому Горілий вештається навколо Глухарки?

Семеренків озирнувся на всі боки.

— Не знаю.

— Скажіть, а куди?..

Я все-таки стримався від того, щоб спитати його про старшу доньку. Я відчув, як напружився Семеренків. Ліва рука, що, здавалося, жила в нього якимось особливим, незалежним життям, ковзнула з колодки та й підгорнулася ще глибше під пахву. Він чекав запитання. Застиг і чекав.

— Гаразд, — мовив я. — Гаразд. Не мучитиму вас. Ідіть ліпіть глечики.

Він одразу ж підвівся.

— Коли мене або ще кого-небудь повісять, як Штеб-льонка, на пружинястому кабелі, можете не хвилюватись, мовив я услід. — Ви тут ні при чому! Адже ви все виклали, що знали!

Бажання бути добрим і поблажливим перемішалося в мені з люттю безсилля.

Семеренків зробив конвульсивний рух рукою, ніби моя остання репліка штовхнула його в спину. Нараз спинився. Обернувся.

— В останній день Штебльонок ходив до Крота. Коли кабанчика кололи, — сказав він.

Та й зник за дверима. Я знизав плечима. Це я й сам знав, що Штебльонок ходив до Крота.

Вересневе сонце зовсім розплавило останні острівці туману, що ховалися по кар’єрах за заводиком, і тепер гріло на всю свою осінню силу. Червоні жучки-солдатики повилазили на колоду приймати сонячні ванни. Попливла павутина. Глечики й куманці, зібрані у дворі, засяяли незвичайним блиском. Гаразд, Семеренків! Спробуємо розібратися без тебе. Гарна у тебе дочка…

І все-таки, чого це він нагадав мені про те, що Штебльонок, таред тим як вирушити в Ожин, був у Крота?

10.

Я пройшов до кар’єрів, де добували глину-червіньку. Тут і в сорок першому, і в сорок третьому точилися бої. Струг, яким стругали глину, тепер часто вищерблювався об осколки. На краю одного кар’єру стояли два спалені нашими ІЛами німецькі бронетранспортери. Бронетранспортери, напевне, хотіли сховатися у кар’єрах від ересів[2] але не встигли. Як же приємно було бачити опалені німецькі машини! Багато болю набралося в серці у перші роки війни. Досить було поглянути на таку картину, як біль ущухав.

Казали, що навколо машин валялися напівспалені папери, й серед них траплялися обгорілі гроші. Наші, радянські. Мабуть, накрадені в наших банках. Фашисти для чогось вивозили кредитки, та налетіли штурмовики, і все перетворилося на попіл.

І заводик горів у ті дні, навіть не один раз, але війна не могла зупинити його, бо прадавня гончарська справа не боялася лихоліття: її живила сама земля. Вічне, загадкове й невигубне те гончарське мистецтво, воно живуче, як весь рід людський. Тут, поблизу заводика, в рудих кар'єрах, глухарчани добували червіньку, а коли їм обридав червоний колір, вони їздили до йоржевого яру по глей і побіл — вишневу та білу глину, щоб прикрасити свої глечики. Війна, руйнуючи все навкруги, давала гончарям усе необхідне. Мідь, яку переплавлювали в печах, щоб добути зелену фарбу, була в обідках артилерійських снарядів; хром, жовтяк, витравлювали з деталей розбитих автомашин, та й на глазур матеріалу було досить — потовчене скло й свинець. По опискову, чорну жалобну фарбу, яка надає гостроти глухарському орнаменту, далеко їздити не доводилось. Описку добували з ковальської окалини, а в дні війни сільські ковальські горна палахкотіли, аж гуло. Кріт у нас ніколи не був без діла… Він, мабуть, і свинець плавив для заводика, і мідні обідки перепалював, і окалину збирав. «Стоп! — зупинив я себе. — Кріт!..» У нього був перед смертю Штебльонок. Та ще й ота загадкова фраза Семеренкова… Кріт! Звідки він бере сировину, щоб постачати заводик фарбами? Гірки посуду на подвір'ї справно більшають і меншають, коров’ячі ріжки справно виводять кольорові смужечки і паски, в окрузі, мабуть, уже не лишилося жодної кулі, з якої можна було б виплавити свинець, і жодного снаряда з незнятим мідним обідком ущільнення.

Тільки один район міг би забезпечувати наш заводик — УР! Страшний, оповитий забобонами та містичними історіями. У підземних казематах, у бліндажах та в окопах залишалося чимало воєнних припасів. Але хто наважився б регулярно ходити туди? Невже Кріт добув собі «перепустку» в УР?

Кузня стояла трохи на відшибі од села, на Панському згарищі, густо порослому вільшиною, верболозом, будяками, усякою рослинною всячиною. За давніх часів був тут панський будинок, його спалили, а на місці зруйнованого житла, як відомо, ніщо путнє не росте. Глухарчани не любили, коли діти гралися на Панському згарищі: там, об'їдаючись чорними ягодами пасльону, вони могли скуштувати й блекоти. Коли в Глухарці вмирав своєю смертю не старий ще чоловік, жінки казали: «Не інакше жінка на Панське згарище ходила». І згадували, звичайно, пісню про бідного Гриця.

Край згарища, на міцному бутовому фундаменті одного з флігельків, і поставили кузню. До війни, дітьми, ми часто бігали до її стін, щоб поритися в металоломі, який туди звозили. Іноді щастило знайти дірчасте сидіння від сіялки, на якому сидіти було зручно, мов на долоні велетня, або штурвал від механічного плуга.

Траплялося, що із кузні вискакував чорний, закіптюжений Кріт, викликаючи у нас захоплення і жах. Ми вважали його за чаклуна й дратували при найпершій нагоді; Кріт був злий, скупий, боявся, що ми порозкрадаємо залізяччя, і шпурляв у нас уламками цегли.

І ось я знову підходив до кузні, відчував знайомий запах бузини, чортополоху і гарячої металевої окалини, за плечима в мене був карабін № 1624968. І Панське згарище стало за ці роки менше, і кузня мовби зіщулилась.

Кремезний, головатий Кріт орудував біля наковальні, а допомагала йому, роздуваючи міхи й притримуючи кліщами заготовки, дружина, — замурзана й затуркана, нічим не примітна істота. У коваля було двоє синів-підлітків, і вони могли б стати йому кращими помічниками, ніж дружина, але вони з намови батька подалися в мішечники. Сам Кріт ніколи не називав синів мішечниками, а поважно казав: «Чумаки».

Коваль, побачивши мене в дверях, стукав і далі невеликим молотком, клепаючи вже захололу косу. Дружина, зігнувшись, поралася біля горна. У кузні було напівтемно. Світилося тільки маленьке віконце під стелею та горно. Я трохи почекав, але у мене не було бажання церемонитися з Кротом. Я добре пам'ятав, як уламок цеглини, яким він пошпурив, коли ми розбігалися від купи металолому, обірвав мені вухо й зламав товсту вільшану гілку. Багато що можна простити людині, але якщо вона ненавидить дітей, нічого шукати в ній якихось прихованих достоїнств.

Він довго клепав би свою косу, якби я не підійшов та не відсунув її прикладом карабіна. Тоді він перервав роботу.

— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.

— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.

Коваль глянув на леміш.

— Вийдімо, — сказав він. — Курно!

Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.

— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.

Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.

Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.

— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.

— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.

— Із куль плавиш, із обідків?

Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.

— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?

— Де ти усе це береш?

— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.

— Є діло!

— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.

Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?

— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!

Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.

Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.

— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.

— Звідки носиш?

— Мені носити ніколи.

— Хто ж тоді? І звідки?

Він зам'явся.

— Відповідай.

— Гнат носить.

— Не бреши.

— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.

Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.

— Чи ж багато треба для заводу міді?

— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.

Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!

— Кулі він теж приносить?

— Приносить. На глазур іде близько десяти фунтів.

Кріт ставав балакучіший: побоювався, що я можузабрати в нього Гната. Звичайно ж, дурник давав йому великий зиск.

— Куди ходить Гнат? — спитав я.

— Мені яке діло, — коваль знизав плечима.

— Куди ходить Гнат?

— Думаю, в УР ходить…

— Не боїться?

— А чого йому боятися?

Отже, я дізнався, хто регулярно буває в УРі, але від гарного плану, що визрів, коли я йшов до Крота, й сліду не лишилося. Гнат!.. Нема нічого дивного, що бандити не чіпають цього чоловіка: він для них зовсім безпечний. Він не може нікому пояснити, де був і кого бачив. Він весь час сміється. Він сміється, коли слід плакати. Можливо, весь світ видається йому кімнатою сміху.

— Це я йому дав таке завдання, щоб підтримати дурня, — квапливо пояснив Кріт. — Треба ж йому чимось харчуватися…

— Ну, гаразд, — мовив я. — Усе ясно з цією справою.

— Я скажу своїй старій, у мене кров'яночка, пляшка знайдеться, підобідаємо.

Він уже підлещувався. Дуже боявся, що втратить дурника Гната.

— Як у нас кажуть, найкраща риба — свиняча ковбаса! — мовив Кріт.

Найдивовижніше було те, що його обличчя, як і раніше, залишалося непроникливе і незворушне. Він навіть не робив спроби усміхнутися. Він просто манив мене пальцем з-за фартуха, немов із-за фортечного муру. Він обіцяв насолоду. Але його обличчя ясно промовляло, що найкращим виходом була б розтоплена смола.

— Слухай, Кріт, — мовив я. — А коли ти кабана заколов?

— А хіба що? Що я обсмалив?.. Ну, то пусте.

Той, хто заколов кабана, повинен був скласти про це акт, зібрати щетину і здати державі. Обсмалювання кабана вважалося порушенням. Але це не обходило «яструбків».

— Ти Штебльонка в гості запрошував? — запитав я.

— Та не в гості… Просив колієві допомогти. Кабан у мене пудів на п’ять був, так я й гукнув колія. А хіба, що?

— Та так. А куди Штебльонок пішов від тебе?

— А дідько його знає… Чудний! Поздоровкався, а потім ні сіло ні впало зірвався з місця. Як скажений!

— А що з ним сталося все-таки?

— Та нічого не сталося… Навіть від чарки відмовився!

І я пішов собі з Панського згарища. До війни згарище було темним і густим гаєм, цілим континентом. Виявилося, що це невеличкий клаптик чагарника метрів за сто від села. Край чагарника, як грибок, маленька, непоказна кузня, а в кузні — Кріт. Ніякий не злий чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і куркуль з деяким індустріальним ухилом.

От і все, про що я довідався. Ех, Капелюх, розвідник!

11.

Увечері я надів френч з накладними кишенями, майже новий — тільки ліва нагрудна кишеня, напроти серця, була понівечена багнетом. На щастя, російським чотиригранним багнетом. Дірки від цього багнета на одязі, звичайно, залатувати легко, куди легше, ніж розрізи від німецьких тесаків. Сліду не залишається. У Глухарці розумілися на німецькому військовому одязі. Ніхто не вбачав нічого ганебного в тому, щоб роздягти мертвяка. Живі окупанти не хотіли платити за збитки, платили мертві. Це була тільки незначна міра відшкодування втрат. Баба Серафима теж роздобула десь френч, підштопала дірочку і попришивала червоноармійські залізні ґудзики із зіркою замість німецьких дюралевих шерехатих з віспяними вічками.

Я зроду не одягнув би цього френча, що пахнув чужиною, але моя гімнастерка, бавовнянка, тричі «бе-у», так потерлася, що в деяких місцях стала біла і прозора, наче марля, — отож не годилася для вечірніх візитів.

Баба відразу зметикувала, що я зібрався до Варвари, досить було мені тільки дзвякнути медалями, які я відчіплював од гімнастерки. Мені страшенно не хотілося йти до Варвари. Але треба було. Я не мав сумніву, що Варвара скаже правду. Адже не може жінка збрехати чоловікові, якого вона проводжала о другій годині ночі! Як вона може збрехати, коли була в самій лише накинутій на сорочку жакетці, коли, натискаючи на клямку, шепотіла такі ласкаві, такі палкі слова? Нехай інші бояться і виляють, нехай інші відводять очі, але ця жінка скаже правду і допоможе… А мені вкрай потрібна була її допомога!..

Надіваючи френч з медалями, я відчував себе пройдисвітом, хитрим, безсоромним експлуататором жіночої душі, донжуаном! Сам себе лаючи, я приміряв перед уламком дзеркала сержантського, зразка сорок першого року, кашкетика з великим квадратним козирком.

— Іди, іди, — сказала мені на прощання баба. — Іди, шелихвосте! Кидаєш мене на Івана-пісного! Весь у матір, та була теж гуляща, бісова пекотка!

12.

…Хата була у Варвари напрочуд гарна. Подейкували, що майор, командир саперного батальйону, який споруджував під Глухаркою гатки під час воєнних дій, дав Варварі під її команду аж цілий взвод. Так, Варвара ніколи не забувала про господарство. І хоч скільки б не співали пісень у її домі, скільки б не пили самогону і хто б не пив, односельчани з повагою говорили, що Варвара «знає собі ціну».

Тільки-но відчиняєш двері — не до світлиці, а ще тільки в сіни, — як одразу ж відчуваєш атмосферу чистоти, ладу і якоїсь особливої, ароматної свіжості. І коли бачиш чистенькі рушники, розвішані на стінах, і довоєнну скатертину з торочками, і гарно помиті квіти, що з оранжерейною густотою заповнювали світлицю, і фотокартки у свіжопофарбованих рамочках під склом, і білу, як сніг, піч, по якій, здавалося, щойно пройшовся квачик, і, найголовніше, господиню в підкрохмаленій полотняній блузочці та картатій українській плахті, — то розумієш, звідки аромат свіжості й чистоти.

Я постукав і, коли входив до світлиці, низько нагнувся під одвірком, неначе мій зріст не давав мені змоги ввійти інакше, а далі по-солдатському випростався, аж усі медалі одразу відкрились і бадьоро дзвякнули. І тут же залунав щасливий сміх: «Хе-хе-хе-хе!»

В кутку кімнати, під вишитим рушником, підгорнувши під себе ногу в драному, перев’язаному дротом черевику, сидів… Гнат. Він дивився на мої медалі й реготав. Мабуть, для нього це були цяцьки, щось на зразок бубонців.

Він переслідував мене як лиха доля, цей Гнат, і шляхи наші раз у раз перехрещувалися! Рядом із дурником стояв туго напханий брудний мішок. Видно, Гнат щойно повернувся з УРу.

Я так отетерів, що не одразу помітив господиню. Вона сиділа за столом, де горіла справжнісінька гасова лампа-дванадцятилінійка. Всю світлицю заливало світло. Заможно жила Варвара. Але зайнята вона була чудною роботою: зашивала обшарпаний, брудний Гнатів ватник.

— А я вже думала, що ви до мене і не завітаєте, Іване Миколайовичу, — співучо промовила господиня. Вона завжди розмовляла речитативом, який, здавалося, ось-ось міг перейти в арію від почуттів, що переповнювали Варвару.

От молодиця! Нічого, здавалося, в ній не було владного, говорила вона співучим голосом, рухалася плавно, сама кругленька й лагідна, очі в неї були ніжні, імлисті, немов повиті памороззю, і навіть сумовиті, як у корови, та коли вона глянула на мене, я, як і того вечора, відчув себе глиняною точанкою, кинутою на круг перед гончарем, а він, гончар, вирішує, що з неї, точанки, створити — барильце чи горня. Плани чоловічої зверхності і донжуанської хитрості відразу звітрилися.

— А де ж це ваша рушниця, Іване Миколайовичу? — запитала Варвара, близько підступивши до мене. Вона взяла з моїх рук картуза, дбайливо поклала на етажерочку, на мереживне покривальце.

— Навіщо мені рушниця? — запитав я.

— А й правда, — мовила Варвара. — У мене в хаті не стріляють. У мене мир. Ой, як я не люблю війни!

Прямо переді мною на стіні висів розмальований фотопортрет Варвариного чоловіка, товариша Дерев’янка, колишнього директора гончарного заводика, молодого, квітучого мужчини. Вбило директора під час нальоту, коли він у лазні мився, і було йому шістдесят п’ять років.

— Хе-хе-хе-хе-хе, — недоречно засміявся Гнат. — Ой, гарна мо-сковська солодка дівка, ой, груша-дівка, хе-хе-хе…

Він закохано глянув на Варвару. Він був зовсім щасливий у цьому домі.

— Гарний у мене наречений? — запитала Варвара, показуючи на Гната очима. — Весілля справимо — він і за попа зійде, волосатий!

Гнат труснув своїми кудлами і знову зареготав. Він не зводив очей з Варвари, в його поставі було щось собаче, ніби він готувався стрибнути і зловити кістку на льоту. Що йому тут потрібно?.

У Глухарці деякі жінки, що втратили надію, пробували взяти Гната у прийми. Чоловік він був надзвичайно дужий, колоди носив і не кректав, а плуга міг волочити, як кінь. Кілька разів Гната мили, стригли, одягали в чисте і вводили до вдовиної хати. Але він не витримував випробування. «Як почне жінка підступати, так він хапав шапку і тікає», — розповідала Серафима.

Ні-ні, про любовні наміри й мови не було. Гната могли екзаменувати тільки самотні жінки літнього віку, господарство яких було занедбане, без чоловічої руки.

— Та й посагу приніс мішок, — провадила далі Варвара. Вона кинула Гнатові його залатаний ватник. — Усе, жених, іди додому… Жаль його, — пояснила вона мені, — У Глухарці всі полюбляють перемивати кісточки та ганьбити, а добро зробити нікому… Ну, ступай, Гнате!

Він заходився квапливо застібати ватник. Варвара сунула йому за пазуху житнього окрайця, застебнула гудзика.

— Стривай-но, — сказав я і підійшов до мішка.

Кріт не брехав. Гнат справді ходив до УРу. З характерних виступів я догадався, що дурник приніс цілі снаряди. Мабуть, йому не пощастило позбивати мідні обідки в лісі.

Я витрусив із мішка молоток, зубило, зо дві дюжини погнутих мідних обідків і нарешті докопався до сімдесятишестиміліметрових снарядів. Детонатори — на місці, один із них навіть не прикритий дюралевим ковпачком, виднілась мембрана. Досить було блосі чхнути на цю мембрану, щоб Варварині рушники опинилися на Панському згарищі. І як це Гнат доніс мішок на спині? І справді, щастить дурням!

— Дай лишень плоскогубці, — сказав я Варварі.

Я обережно вивернув боєголовку.

— Ти з цим кінчай! — сказав я дурникові. — Кінчай! Не носи їх у мішку!

Він засміявся. Можливо, снаряди здавалися йому поросятами, і він пас їх у лісі, а найслухняніших приносив додому, до своєї хати-руїни. Мідні кільця — це були пута, він звільняв поросят, випускав їх на волю…

— Він ходить в УР. Старається для Крота, зрозуміла? — сказав я Варварі.

Вона сплеснула руками.

— І не боїться бандитів?

Гнат сміявся. Справді. Він носив на спині снаряди, що могли от-от вибухнути. Що йому бандити?

— Слухай-но, Гнате, — запитав я, плекаючи таємну надію. — Ти там, у лісі, зустрічав кого-небудь? Ну, з автоматами? Та-та-та!

— Та-та-та-та! — підхопив він з радістю. — Та-та-та-та! Смачно! Хліб! Сало! Гарне, солодке московське сало!

— Що за сало? — спитав я.

— Там, — він махнув рукою на вікно. — Гарно!

— Ну, годі! Йди, дурню! — Варвара насунула шапчину на покуйовджену Гнатову чуприну і випхнула його за двері.

Вона зникла в спальні, відокремленої од світлиці ширмою, і незабаром з’явилася в міській крепдешиновій кохтині й барвистій спідниці.

— Ну? — запитала Варвара. — Гарно?.. Я цього барахла наміняла — страшенно багато! У міських! Вони, як скрутно, зуби на полицю. А ми — трударі, нас земля годує.

Вона зробила рух руками — і накрохмалена біла скатертина немовби сама лягла на стіл. І на столі виникло все, що має виникнути, коли жінка хоче нагодувати чоловіка так, щоб він це запам’ятав. Дубов з хлопцями просто отетеріли б, дивлячись на це частування…

— Я думала, ти не прийдеш, — промовила Варвара, — Ніколи вже! Соромишся? Дивак! Вояками ви тепер стаєте раніше, ніж чоловіками. Либонь, на війні не одну людину застрелив?

Я промовчав.

— Ну от, бачиш! — сказала Варвара. — А жінок боїшся! Ех…

Її груди рельєфно окреслювалися під крепдешиновою кохтиною. Очі набули темно-сливового відтінку, який добре запам’ятався мені того вечора. О чортовиння, я знову думав про ліси, про те, як ніжно світиться озимина під вересневим сонцем, коли прямуєш стежкою — вільний, нічим не зв’язаний, ні спогадами, що від них виникає почуття сорому, ні обов’язком кохати… І невиразний образ дівчини в чорній хустці як символ свободи, легкості й природної належності лісам і полям промайнув переді мною. Я збагнув тепер, звідки взялася ота плавність і граціозність, з якою йшла дівчина з коромислом. Природа створила її цілісно, як билинку, як росток озимини, і коли вона йшла, то йшла стегно до стегна, щиколотка до щиколотки…

Я сидів рядом з Варварою, але думав не про неї. Чому?.. Хотів піти, втекти — хоча б в уяві. Можливо, це був опір мухи, яку загортають у кокон, а вона все ще б’є напівзв’язаними крильми і уявляє, ніби летить? Варвара й далі оповивала мене поглядом.

Я вирішив розірвати свинцево-солодкий кокон.

— Сядь! — промовив я.

Вона зразу ж сіла. Ненастирлива владність, що так і обкутувала, дивовижно поєднувалася в ній з готовністю коритися.

— Ти була з Горілим?

— Он воно що… Дурнику, хіба це важливо?

— Важливо! Я через це прийшов. Зрозуміла?

— Ах, так… — вона стулила губи, замислилася.

— Горілий никає десь тут, — промовив я. — Це він повісив Штебльонка.

— Тебе він не повісить. Чого хвилюєшся?

— Звідки ти знаєш, що не повісить?

— Знаю. Атож, я була з Горілим! — говорила вона, посунувшись до мене через стіл, її груди лягли на скатертину, і крепдешин зімкнувся, злився з полотном. — Він тебе не зачепить, коли ти робитимеш, як я кажу. Горілий зараз не полізе на рожен, не той час! А настане зима, він зовсім піде!

Вона розбиралася… Узимку, коли сліди виказують і звіра, і людину, Горілий не тинятиметься біля села.

— До снігу він ще скільки може накоїти! — мовив я. — Бо ж гадина. Фашист, бандера.

— Тобі двадцять років, Іванку. Побережи себе. Тебе ще дівчата любитимуть!

— Що ти в ньому знайшла? — перебив я її.

— А що я маю знаходити? — сказала вона поблажливо, наче розмовляла з нетямою-хлопчиськом. — Нема чого мені знаходити… Одружитися хотів. Чоловік він! Живий! Чи ж таких багато у війну?

— Ти бачилася з ним після того, як пішли німці?

— Ще чого! Отака вже я дурна, щоб тобі на це відповідати!

— А чи не ти Горілого підгодовуєш? Сорочечки переш?

— Я?.. — Вона засміялася. — Щоб я на них прала? Погано ти мене знаєш…

— Чесно кажеш?

— Ось тобі хрест!

— А може Горілий прийти до тебе в село?

— Хіба ж я знаю?

— А якщо ти його покличеш? Певно, знаєш, кому слід шепнути?

— А він сам не захоче. Він же з собою забрав Нінку Семеренкову. Не мене, а Нінку! У нього з нею, мабуть, серйозно вийшло!

Так, я був надто самовпевнений, коли надівав новий френч з медалями і уявляв себе хитрим і спритним експлуататором жіночої наївності. У Варвари не було ніяких зобов’язань переді мною…

— Звідкіля тобі відомо про Семеренкову? — запитав я.

— Ну, щодо цього ми, жінки, знаємо, що треба. Та й чом це ви, Іване Миколайовичу, — вона знов перейшла на оте кокетливе «ви», — допитуєте? Такий приємний вечір! Або ви мене заарештуйте за Горілого, або не допитуйте!

Вона була так близько, що я відчував теплоту її дихання на щоці. Від неї пахло туалетним милом, хоч яке могло бути туалетне мило в Глухарці в одна тисяча дев’ятсот сорок четвертому році?

— Не арештовуватиму я тебе, — сказав я похмуро.

Її зіниці були напроти моїх. Здавалось, я з страшенною швидкістю мчу їй назустріч, і ми ось-ось зіткнемося, розлетимось ущент.

— Слухай-бо! — став я благати. — Адже він тебе, певно, любив. Він знову захоче тебе побачити… Ти можеш допомогти мені! Поклич його в село. Га?

— Ні, — мовила вона й відсунулася. — Я себе… І тебе не хочу занапастити. Так робити не годиться. Для чого собі віку збавляти?

— А що годиться робити?

— Я скажу що. — Вона накрила мою долоню своєю. Рука в неї була гаряча, як хімпакет. Я обережно вивільнився. — Переїжджай до мене. Ну, в прийми… Уже як там хочеш! Тобі буде добре. Я піклуватимусь… Ти ж поранений, тобі гарна жінка потрібна, лагідна, дбайлива… щоб годувала, поїла! Я вірна тобі буду! Чесно! Адже ми, жінки, не від доброго життя гуляємо! Я берегтиму тебе!

— А Горілий? — запитав я.

— Що Горілий? Я ж тебе не питаю про твою біографію.

— Чи буде це йому до вподоби?

— Нехай би поткнувся, — грізно промовила Варвара. — А то взяли б та й поїхали… Зі мною ти не пропав би і до мирного життя дожив. Ти й так своєї крівці віддав досить. Про себе треба думати. Дарма що я не така грамотна, як ти, а все ж голова у мене метикуватіша. Я кажу до діла, Іванку… Іване Миколайовичу!

Мабуть, вона таки казала до діла. Розумна пропозиція — дожити у теплі й достатку до мирних днів. Хлопці там, на фронті, либонь, знову плазують на животі за передову. І, як завжди, вернувшись, когось недолічуються.

— Ні, Варваро, — сказав я. — Мені таке життя не личить. Якщо говорила щиро — спасибі…

— Не жалієш мене? — спитала вона.

Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.

— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш!

— Ох, дурень! — мовила Варвара. — Не знаєш, що твоє життя має ціну? Та й дорожчу, аніж в інших! Ну, чом не збагнеш? Та ти зрозумій, хоч ти й воював, супроти Горілого ти — мокриця. Ось ти послухайся! Я тобі врятуватися пропоную. Уберегтися!

— Ні, Варваро. Моя доріженька не туди…

— І ти мені обриваєш усі шляхи, — сказала вона. — Ти нічого мені не залишаєш, Іване, крім одного… — Вона раптом замовкла на мить. — Я за тобою хочу сховатися, зрозумій. Ти мене врятуєш, а я тебе. Ми будемо квити!

— Ну гаразд! — не витримав я. — Гаразд! Допоможи спершу з Горілим упоратися. Скажи, як його взяти!

— І себе занапастити? Навіщо ж тоді старатися? Ні! — промовила Варвара твердо. — Нічого я не знаю, можеш заарештувати, коли хочеш!

— Ну, я пішов, — сказав я і підвівся.

Тікати треба було звідси, тікати!

— Хлопчисько ти все-таки, — мовила вона придушеним голосом. — Поначіплювали тобі відзнак, а ти хлопчисько! У герої хочеш? Он їх скільки, безруких та безногих, стало, героїв. Кому вони будуть потрібні? А ті, що під горбиками?..

Тут у сінях загуркотіло, і до хати, не чекаючи відповіді на стук, зайшов Попеленко. Ну та й радий же я був йому!

— Здрастуйте, господарі, здрастуйте, гості! — сказав Попеленко.

Він миттю оцінив обстановку, ковзнув поглядом по столу — ще все було ціле. Попеленко засяяв.

— А я тебе все шукаю! — звернувся він до мене. — Сьогодні ж Іван-пісний! Не годиться начальника не поздоровити!

І він не гаючи часу роздягнувся, поставив у куток свій карабін, зняв ремінь з підсумками. Мій підлеглий був не з сором’язливих. Коли його щось і бентежило, так це вологі й гнівні Варварині очі.

— Не журись, серденько, — мовив він. — Сьогодні його іменини, а завтра твої.

— Мої не скоро, — сказала Варвара й відвернулася до дзеркала.

— Нічого, нічого, серденько, — заторохтів Попеленко, сідаючи за стіл і присуваючи до себе тарілочки. Він дуже квапився, розуміючи, що обставини можуть змінитися будь-якої хвилини. — Головне — не розгубитися.

Він поклав на тарілку огірочок, налив із пляшки у склянку. Пальці його працювали спритно, немов грали на баяні. Енергійно діяв «яструбок».

— Так! — сказав він, ніби щойно згадавши. — Товаришу начальник! Тут у сільпо Яцько з Ожина приїздив… Заготівельник! Просив передати від товариша Абросимова, що той виїздить… Для допомоги в боротьбі з бандитами. Отак переказував… Конем. Він що, великий начальник?

Тут Попеленко спорожнив склянку й налив другу.

— Хто великий начальник? — спитав я.

— Товариш Абросимов.

— Який Абросимов?

— А звідкіль я знаю? Переказав: для допомоги в боротьбі з бандитами. Мовляв, у нього свій план.

Тим часом Попеленко налив ще одну склянку. Він зараз говорив, аби тільки туману напустити. Тарілочки пливли до «яструбка», як на конвейєрі.

Варвара перестала розглядати себе у дзеркалі й повернулася до нас. Очі в неї були вже сухі. Міцні, тужаві, як свіжі сливи, очі.

— Знаєте що, «яструбки», — мовила вона. — Забирайтеся геть. Надокучила мені ваша війна. Усі ви вдаєте з себе чортзна-що, а самогонку дудлите. Отож і пийте, тільки не тут. А я веселіших знайду гостей. Ну вас!

І вона висловилася з такою українською повнотою, що Попеленко аж крякнув:

— Ну, після такого слова й закуски не треба! Не слово, а перчений баклажан. Ох і молодиця ж ти. Одружився б я з тобою… Еге ж!

Варвара мовчки подала йому карабіна й шапку.

— Дурень, — шепнула вона мені в сінях. — Усе зіпсував. Я ж хотіла по-іншому розпочати… По-іншому!

Я почув знайомий скрип засува.

13.

Ми постояли в центрі села, прислухаючись. Визоріло, ніч мала бути холодна. Білостінні мазанки здавалися велетенськими світляками, які заповзли у лісову темряву та й розташувалися двома правильними рядами.

— Добре живе, — сказав Попеленко, озираючись. Варварине вікно було залите яскравим світлом дванадцятилінійки. — Розуміє!

Над нами пролягав Чумацький Шлях. У вересні він окреслений різко — немовби щіткою мазнув хто по всьому небесному склепінню. Я відшукав Кассіопею, що загубилася у мерехтінні Шляху. Сузір’ям властиве дивне явище — їх довго і важко доводиться розшукувати у зоряному стовпищі, як знайомого на базарі, та коли вже знайдеш, не розумієш, чому це ти відразу не примітив чіткі і ясні обриси. Можливо, згодом я так само не розумітиму, чому не добачив простого шляху, що веде до бандитського кубла. А можливо, я так нічого й не зроблю. Тикатимусь носом, як сліпе щеня.

— Не можу збагнути, Попеленко, — признався я. — Бандити напевно ходять у село. Але до кого? Хто їх тут підтримує? Чому Горілий тиняється під Глухаркою?

— Ой, товаришу начальник, не треба шукати кавунів на грядці з огірками, — сказав Попеленко. — Ми живемо тихо, бандери Глухарки не чіпають, функцію, — він трохи зупинився, даючи мені можливість зрозуміти значимість цього важкого слова, — ми справляємо. Тихо ж-бо як, благодать!

Ми ще постояли. Дзявкнув собака у дворі в Крота, крикнув півень у Семеренкових, вискнула хвіртка у Малясів, двічі гикнув Попеленко. Прояснів обрій над гончарним заводиком, вирізнивши димарі і безсонні димки над ними: мав зійти місяць.

Мені залишалося ще навідатись до Семеренкових, розпитати про старшу, Ніночку, ту, яка до війни завивала волосся дрібненькими кучериками, дзвінко сміялася і баламутила голови парубкам. Де вона тепер? Чи не з Горілим? А втім, яка різниця? Про що б я не дізнався, однаково мені не обійтися без поради старшої, досвідченої людини.

На фронті був противник. Узявши «язика», ти довідувався про все, що потрібно. Тут же лінії фронту не було, а були ліси й декілька десятків хат, і в одній або в декількох міг переховуватися ворог. Як його знайти? Ані Попеленко, ані баба Серафима, ані Глумський не годилися в помічники, бо знали не більше за мене.

І я подумав про Сагайдачного. Про старого, мудрого Сагайдачного. Очі в нього були підсліпуваті, зате вміли дивитися в суть речей, минаючи всілякі дрібниці, що тільки відвертають увагу й заплутують, як камуфляжна сітка. Око завжди спиняється на першому предметі, що потрапив у поле зору. Приміром, на зеленій гілці, кинутій на камуфляжну сітку. І тоді розпливається й зникає схована під сіткою гармата. От і я, мабуть, бачив тільки незначні деталі й ніяк не міг змінити фокус, щоб проникнути в суть. Мені потрібна була допомога такої людини, як Сагайдачний.

— Знаєш що, Попеленко, — мовив я. — Завтра я поїду на Грушевий хутір.

— А боже ж ти мій, — простогнав «яструбок». — То ж біля самого УРу. Тепер вам туди аж ніяк не можна. Хіба ви не розумієте?

— Розумію.

— Може, і мені з вами? — промовив Попеленко.

Він сказав це, і його кругловиде лукаве обличчя стало незвично замисленим, начебто він складав напис для власного пам’ятника. Напрошувалася гарна епітафія: «Стій, подорожній! Тут лежить Попеленко. Він залишив після себе дев’ять крикливих сиріт і одну мовчазну вдову, але не залишив лихої пам’яті. Він цінував спирт і навіть сивуху, але ще більше — чоловічу дружбу…»

— Ні, — зітхнув нарешті Попеленко, відмовившись од гарної епітафії. — Сім’я дуже нервуватиме. Не можна сімейство кривдити!

— Залишайся, — сказав я. — Пильнуй порядку. А мені дай Лебідку.

— Лебідку? — зойкнувши, спитав мій підлеглий. — Я ж бо маю капусту вивезти.

— Так я ж скоро вернуся.

— Ага! — сказав Попеленко з деяким сумнівом. — Може, ви попрохаєте у Глумського жеребця? Лебідка — військовий кінь, поранений… Можна сказати, демобілізований.

— Може, мені попрохати жеребця у товариша Ворошилова? — запитав я. — На якому він приймає парад?

Доказ справив на «яструбка» належне враження.

— Гаразд, — сказав він. — Під сідло чи запрягти?

— Запрягти. А до того, як запрягти, пройдеш селом і зробиш реквізицію.

— Самогон? — запитав Попеленко, пожвавившись.

— Ні. Зброю. Гранати і таке інше. Глумський скаже.

Сходи до нього. Пора нам уже нарощувати вогневу силу. Щоб бандити не потикалися в село.

— Ага!

— У дітвори багато зброї сховано.

— Ага, — сказав Попеленко, трохи замислившись. — Взагалі-то у мого старшого валяється десь міномет. На п’ятдесят міліметрів. Без прицілу, але міни знайдемо…

— Це занадто… Нам потрібні кулемет, автомати, гранати. Щоб було, зрозумів? Хоч лусни!

— Це ми організуємо, — сказав Попеленко. — По сараях пройдемо, по погребах.

Було ясно, що будь-яка реквізиція йому до смаку.

— Більше гумору, Попеленко, — сказав я «яструбкові».

— Атож, гумору і зброї, — серйозно підсумував він.

Коли я прийшов, Серафими вдома не було. Місяць підбився вже високо. Чумацький Шлях розтанув у його сяйві, мов смужка снігу. Гноїще коло сарая ряхтіло, наче купа перлів. Яшко кувікав, вимагаючи вечері. Я накидав у корито холодної картоплі, але в нього були свої примхи, у Яшка, Серафиминого улюбленця, — він нічого не їв без тюльки. Це був єдиний харч, яким кооперація постачала глухарчан. Я насилу знайшов тюльку, загорнуту в лопухове листя. Ми чесно розділили її з Яшком.

— Отакі-то справи, Яшко, — сказав я. — Кепські наші справи… Дурні ми з тобою… Самотньо тобі? Мені також… Які ми з тобою вояки?.. Дрібнота, ось ми хто… Тюлька ми з тобою!..

Серафима прийшла після дванадцятої, коли я лежав на своєму дощаному ліжку, зігріваючись під кожухом і рядном. Будильник, залишений фронтовими хірургами, уже продзеленчав.

Серафима зачепила мідну яндолку, що лежала на кришці цебра з колодязною водою, і вона дзвякнула об тверду долівку, мов дзвін.

— Підпили, бабцю? — запитав я.

— Ще б пак не випити, — відповіла вона весело. — Ще б пак, коли після німців першого прийняла… Свято! Ой, від сміху з ними, недотепами, умреш! Дівці вісімнадцять — дурне-дурнісіньке, а баби довкола позбиралися, забули, яке воно, те немовля. На похоронах навчилися плакати, а про немовлят усе чисто позабували…

— Хто ж це постарався? — запитав я.

— Та Єрмаченкова. Параска! От паразити… Кривендиха репетує: «Матінко, дитинча ж мертве, синє все!» Піднесли Парасці показати — а та аж обмерла. «Ой, — каже, — у роті в нього пліснява, не жилець!» Та й ну ревти! Добре, що я прибігла. «Ех, — кажу, — трясця твоїй матері й усім родичам, що таку дурепу викохали. Це ж у них у всіх таке в роті, у немовлят… Геть, — кажу, — чого розкудкудакалися? Синій, синій!.. Раз синій — значить живий… Мертвий — білий був би!» А він, як ішов, пуповиною довкола шиї обмотався. Що тут страшного? Скроні йому натерла, у вушка й носик подула — він дихнув та як зарепетує. «Бути йому, — кажу, — начальником, горло здорове».

— А батько хто?

— Та хто ж тепер знає? За часом виходить — визволитель… Прохожий військовий… Одне слово, з радощів. Та дарма! Населення зростати повинно! Земля пустує…

— Назвали як?

— Здурів? Та сьогодні ж Івана-пісного. На одного Івана побільшало. Тезко твій.

— Ану лишень підійдіть сюди, бабцю, — сказав я.

Вона підійшла. Місяць яскраво світив у вікно. Та й страховидло ж вона в мене, Серафима. Мавпочка в хустині.

— Нахиліться.

Я поцілував її у зморшкувату щоку. Шорстку, висушену гончарною піччю щоку.

— Це вам як медаль. За врятування людини.

— Ну от, — промовила Серафима, схлипнувши. — Ще б пак. Трясця… Лежи… Я хотіла б твого прийняти. Правнука діждатися!

— Діждетесь! — сказав я, а сам подумав: якщо Горілий дозволить. Що енергійніше я діятиму, то скоріше зверну на себе увагу Горілого. Бандитам не потрібні активні «яструбки». Штебльонок, видно, їх теж чимось налякав.

— Я завтра поїду, — сказав я Серафимі.— Ви не дуже хвилюйтесь, коли я не одразу вернуся.

Та й подумав: а все-таки, що б не сталося, в Глухарці ще один Іванко об’явився. І це зовсім непогано.

14.

— Ну, Лебідко, ну! — промовляв Попеленко. Він без кінця поправляв збрую. Лебідка пускала слину. Конячина вона була сумирна, коротконога, незграбна, але зноровом. Її вибракували з військової частини через поранення, а в поранених коней часто бувають психічні відхилення. Очевидно, силкуються збагнути, навіщо треба стріляти в коней, отож їм світ і замакітрюється. Людина, та легко мириться з тим, що їй, вінцю природи, доводиться бувати в ролі мішені.

Попеленко знову заходився гладити плішиві боки Лебідки.

— Може, ти й зі мною попрощаєшся? — спитав я.

— До побачення, товаришу Капелюх, — мовив Попеленко, поглядаючи на Лебідку. — Дивіться, там, біля Грушевого хутора, старе конюшинище, то ви її не пускайте. Не дай боже росяної конюшини об’їсться. Гасу, щоб відпоїти, удень із свічкою не знайдеш, хіба що у Варвари…

— Будь здоров, Попеленко, — сказав я.

І Лебідка потягла воза. Я міг би дістати легку підресорну бричку, але віддав перевагу звичайнісінькій сноповозці. У бричках їздить начальство. Торохкотливий віз не приверне такої уваги, як бричка. Тим більше така сноповозка, як Попеленкова, — з переламаною «лисицею», що, ніби шинами, була схоплена з трьох боків латами. Артилерійський дивізіон, який поспіхом змінював вогневу, гуркотів би менше, ніж цей ридван.

Звернувши на старий Мишкільський шлях, я проїхав повз Панське згарище, повз кузню, де Кріт гримів залізом, поминув кукурудзяне поле з позрізуваним товстим кукурудзинням, яке стирчало із землі, далі житній клин, вибраний так чисто, що жодного кинутого колоска не було видно на піщаній сірій землі поміж низькою стернею, проїхав капустяні грядки, під які було одведено вологе Семенове урочище, оточене ліщиною, і в’їхав до лісу. До лісу! Зразу стало похмуро й прохолодно, запахло опеньками, гнилими пнями, мохом. Мишкільський шлях заглиблювався в гущавину, де було багато густої грабини упереміш з дубами, вільшиною, буйним памолодком ліщини і берестом. Сонце пекло по-літньому, проте нічний холод уже не вивітрювався звідси, скісне проміння, що падало крізь померхле листя, тільки підкреслювало похмурість і гнилий дух пущі.

Переді мною, під мачулою, на м’якому сіні, лежав німецький МГ з дірчастим кожухом і невеликим круглим боковим диском для стрічки.

Попеленко виявив себе генієм реквізиції. Він знайшов МГ без затвору в сараї у Крота. Затвор знайшли у дванадцятирічного братика Параски Єрмаченкової, який лущив ним горіхи, а стрічки й круглі диски віддав нам, хоча й і плачем, Миколка Брик, відомий у селі тим, що підпалив з ракетниці власну хату. Зробив він це без лихого наміру — адже Брикові було чотирнадцять.

Попеленко ще роздобув два «шмайсери» — один, щоправда, «заїкуватий», бо поганий був викидач, та що кілька гранат, два протигази й приціл від танкової гармати. Однак головним трофеєм, ясна річ, був МГ зразка тисяча дев’ятсот сорок другого року!.. Непоганий кулеметик придумали фрици, треба віддати їм належне. Легкий, універсал — він і ручняк, і станкач, коли триногу поставити. Дубов завжди брав для розвідгрупи один МГ, пояснюючи це тим, що в тилу у німців завжди можна роздобути потрібні патрони. А «шмайсерів» Дубов не брав. Наші автомати були надійніші й зручніші в рукопашній.

Війна навчила нас любити зброю, цінувати в ній витонченість ліній, всілякі там загадкові якості, що не піддаються аналізу, як-от: «ухватистий» і «приладистий», ми вміли знаходити душу й характер у кожному виді військової техніки, і ось зараз мене тішив МГ, єдиний, якщо не вважати Лебідки, мій друг у цій лісовій подорожі: він здавався добродушно настроєним акуратистом німцем, безвідмовним і мовчазним, класовим другом і союзником, який свідомо перейшов на наш, правильний шлях. Тільки на нього міг я покластися зараз…

«Мабуть, — подумав я, — коли настануть мирні дні і зброя зникне із повсякденного життя, важко буде пояснити свою любов і ніжність до цього шматка металу з темно-вишневим прикладом і руків’ям, що саме проситься в долоню…»

Дорога пролягала поміж дерев, ніби в ущелині, зрідка перетинаючи галявини або прорідь. Колеса раз у раз підстрибували на корінні, що тяглося через колії. Довга сноповозка кректала, вищала й, здавалося, ось-ось ладна була розсипатися.

Дедалі похмурішим ставав ліс, а колії прямо на очах проростали подорожником, ромашкою, кінським щавлем де-не-де обабіч траплялися покинуті автомобілі, напів спалені або розкидані на частини, і відчувалося, ліс уже підкрадається до цього чужого йому залізяччя, щоб поглинути його; поки що лише кропива, тонконіг та біловус, а подекуди й стебельця пижми обплутували заржавілі борти машин, але то була тільки лісова розвідка, тільки примірка; просто ліс, будучи впевнений в остаточній перемозі, не квапився.

Мені вже доводилося ходити цією дорогою на хутір до мирового посередника Сагайдачного, але зараз, здавалося, переді мною була інша дорога, незнайома, заповнена підозрілими тінями, маскувальною, нарочито барвистою грою світла серед листя й гілок, створеною для того, щоб приховати людські постаті. Коли я ходив до Сагайдачного вільним козаком, насвистуючи й розмахуючи лозиною та збиваючи мухомори, що вибігли на дорогу, наступав па перестиглі порхавки, які вибухали, мов петарди, й сипали на чоботи руду пиляку, ліс радував мене, я не розрізняв ані дерев, ані вогників рудої осінньої папороті, ні до чого не приглядався, а просто втішався лісом у його цілісному, не поділеному на частини вигляді, бо на фронті таки добре набридло приглядатися і прислухатися…

А зараз ліс був знову, як і в часи глибоких розвідпошуків, розшарований на сотні деталей, і кожну треба було просіяти крізь усі органи чуття, оглянути, прослухати, відсортувати, зважити.

Вересова галявина… Хрусткі густі кущики з фіолетовим суцвіттям. Було, ляжеш па них у плямистій трофейній куртці — і ти зник, і яструб кружляє над тобою, наче й не було нічого, наглядаючи мишу або слабеньке пташеня, а ти для нього частина вересового килима, що не викликає ніякої тривоги. Але той, хто вміє придивлятися й розуміти ліс, знає, що, перш ніж лягти на сірий хрусткий килим, ти залишиш па ньому сліди, примнеш негнучкі гілочки вересу, і вони довго ще здригатимуться, випрямляючись, і легеньке хвилювання, особливо помітне в тиху, безвітряну погоду, перебігатиме по фіолетових суцвіттях там, де пройшла людина. Зараз верес спокійний…

Сосновий бір. Прямі червоні стовбури, що сягають запаморочливої височини. Сліди довоєнної підсочки на корі, як морські шеврони. Де-не-де ще збереглися жерстяні лієчки. Вони давно вже переповнені смолою. Сосни велетенські, за кожною може сховатися людина. Та в бір, де сосни звелися аж на шестиповерхову височінь, вільно проникає косе вересневе сонце. І тіні стовбурів лежать на рівній, ніби утрамбованій землі. Людина, якби їй спало на думку стати за сосну, поклала б свій чіткий відбиток на руду землю, мов на екран, і я встиг би скинути попонку з МГ, повернути дуло до бору, попередити рух, окрик чи постріл.

Березняк… Строкате мигтіння стовбурів. Здається, нічого не можна роздивитися в цьому біло-чорному гайку, а від листя, що кружляє в повітрі, ще більше мигтить в очах. М’який шар свіжоопалого листя заглушить будь-чиї кроки, можна припасти до землі, лягти в суху вимоїну від весняного струмка та й причаїтися зовсім близенько від шляху. Але не сховаєшся від сорочачого ока. Ось вона, довгохвоста дурепа, стрибає з берези на березу, ліниво скрекотить. Підвода її не тривожить, скрекоче вона просто так, з дурного пташиного розуму: а от людина, що по-мисливському причаїлася в березнячку, змусила б сороку захвилюватися по-справжньому: на сотні метрів довкола розлігся б її застережливий сигнал.

Пусто в березовому гаю, пусто в лісі, можна їхати.

Зітхнув я вільно, аж коли ліс посвітлішав, порідшав і поросла травою дорога вибралася па широкий, відкрити простір, який був колись хліборобною нивою, приписаною до Грушевого хутора, а тепер став диким, порослим свиріпою, волошками, кінським щавлем та біловусом полем. Удалині, па узвишші, на гребені цього поля, стояли три яблуні-кислиці. Як тільки піднімешся до тих кислиць, звідти відкривається вид на хутір — десяток хат що стояли понад занедбаним ставком з глинястою, жовтою водою.

— Ну, гайда, Лебідко! — гукнув я і стьобнув коняку кінцем довгих віжок по спині.

Та Лебідка тільки одмахнулася хвостом Ми в’їхали у Грушевий хутір без усякого шику, проторохтівши звичайним селянським возом. За тином крайньої мазанки я вгледів поголену голову товариша Сагайдачного. Він стояв серед соняшників, і його пенсне блискало на сонці.

Товариш Сагайдачний не квапився виходити мені назустріч. Йому не личило поспішати.

Товариш Сагайдачний, який не обіймав ніяких офіційних посад, проте був людиною відомою. Товариша Сагайдачного навіть навідували поважні гості з області. А в роки війни — засвідчений факт — до Сагайдачного приїжджав посланець самого гаулейтера Коха. Кох — не жарт, кат світового масштабу, від самого імені якого мороз поза шкірою йде. Хуторяни й солдати із взводу охорони штовхали «опель-адмірала», що був загруз у піску, а Сагайдачний спокійно стояв посеред соняшників, і його пенсне блищало па сонці. Він і не збирався виходити назустріч. Он який він був, товариш мировий посередник…

15.

Я сам відчинив ворота, висмикнувши засувку, і в’їхав у двір. Курчата врозтіч кинулись од воза. Дружина Сагайдачного, жінка років тридцяти, а може, й п’ятдесяти, — адже буває так, — товкла у ступі просо і не звернула на мене ніякої уваги. Кажуть, чоловік і жінка з бігом часу стають духовно і навіть зовні схожі між собою. Філософська, осмислена рівновага Сагайдачного, передавшись його дружині, стала звичайнісінькою байдужістю.

Господиня кивнула у відповідь на моє привітання і далі товкла собі просо. Зате з Лебідкою поздоровкалися ласкавіше: із сарая долинуло схоже на старечий кашель іржання. Це обізвалася сивогрива кобилиця Лисуха, котру, як твердить мировий посередник, витурили на хутір за те, що замолоду вона служила в одному курені жовто-блакитного війська Петлюри. В оселі Сагайдачного все було незвичайне.

Я взяв з-під попони МГ і попростував до оточеного соняшником ганку, де на мене очікував Сагайдачний. Крізь пенсне, що сповзло на носа, він роздивлявся кулемет. Така людина, як Сагайдачний, не могла любити зброю.

— Здрастуйте, Мироне Олеговичу, — промовив я.

Він не одразу відповів. Сагайдачний був худорлявий, сухенький дідок, його поголена під нуль голова ніби росла на стеблі, як гарбуз.

— Ну, здрастуй! — мовив він. Я не відчув у його голосі радості чи бодай приязні.— На державну службу поступив?

— А звідкіля ви знаете?

— Наші тамтами хоч і неголосні, але надійні. Ну, заходь, заходь… коли вже приїхав.

І ми зайшли до хати, що зовні була звичайна мазанка з підсліпуватими віконцями та призьбою, утеплена соломою і кукурудзинням, а всередині скидалася на таємниче пристанище капітана Немо. На білих стінах — полиці з книжками та різними поміщицькими дрібничками, котрі Сагайдачний умудрився зберегти, дарма що через Грушевий валами прокочувалися вогняні роки, які запам’ятало Полісся, від сімнадцятого до сорок четвертого їх налічувалося близько десятка; саме повстання куркуля Штопа чого було варте — хати спалахували легше за сірники, сірники ж бо нікудишні були.

Зібрані в тісну мазанку, поставлені на книжкові, з грубезних дощок полиці, на вузькі підвіконня, порозвішувані на вибілених стінах усі оті бра, складні, вазочки, статуетки, ножі для розрізання паперів, барометри, ножиці для свічкового нагару, бронзові будди, пляшки з довгими шийками справляли велике враження на новачка, і багато чоловіків та жінок, що вперше потрапляли до Сагайдачного, починали хреститись: усе довкола блищало й сяяло, як у храмі. Оті старорежимні дрібнички в сільському житті були зовсім непотрібні — цяцьки, як казали сусіди Сагайдачного. Та господар оберігав своє добро, мабуть, воно було дороге йому як згадка про інші часи.

Я поставив кулемета недалечко од вікна, з якого добре було видно всю вулицю, зняв шинелю, обтяжену двома гранатами, і вмостився у подертому кріслі з високою спинкою, на яке показав жестом Сагайдачний.

— Ну, так що в тебе, Іване Миколайовичу? — запитав Сагайдачний. — Адже цього разу ти у справі?

— А чому ви так думаєте?

Сагайдачний гмукнув і заходився прикурювати від «катюші»… Було якось дивно бачити в цій хаті солдатський запалювальний пристрій із кременем, губкою і уламком напильника.

— А тому, любий друже, — сказав він, — що тепер ти не завітаєш для щирої розмови, ти на службі!

Він нарешті розпалив свою тоненьку саморобну цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Можна було подумати, що він курить не жахливу селянську махру, а якусь там «Герцеговину-Флор».

Мені подобався Сагайдачний. Ми були класово чужі люди. Мій дід, трудящий селянин, візникував, корчував ліси під Глухаркою, а Сагайдачний належав до «колишніх». «Колишніх» я звик зневажати ще з шкільної лави, а точніше, ще раніш, з босоногого дитинства. Проте до Сагайдачного це не мало відношення. Як же гарно було сидіти у високому драному кріслі серед книжок і всякого феодально-поміщицького мотлоху і слухати трохи деренчливий голос господаря дому! Тут забувалися всі важкі господарські клопоти, усі дрібні справи.

Але сьогоднішня наша зустріч, я відчував, буде недоладна.

— Людині мого віку приємно, навіть необхідно проектувати свої знання та свій досвід на чистий і сприйнятливий екран, — промовив Сагайдачний. — Але тепер… ти став чимось на зразок міліціонера, так же? Страж порядку?

— Так, — сказав я, зітхнувши і чомусь відчувши себе винуватим. — Виходить, що так.

Я глянув на фотографію за спиною Сагайдачного. На ній була вродлива молода жінка в солом’яному буржуазному капелюшку. Сагайдачний давно вже постарів, і череп його став голий, а вона усміхалася там, на фотографії, вічно молода. Вона залишилася моєю ровесницею. «Цікаво, — подумав я знічев’я, — якби вона несподівано ожила, про що вони говорили б?»

— А знаєш, чим ти мені завжди подобався? — спитав Сагайдачний. — Здатністю бути не схильним до стереотипів. Адже я, людина в пенсне, для вашого покоління дивна, навіть підозріла особа, правда ж? Але ти не віриш у зовнішність, ти хочеш зазирнути всередину. В принципі це риса дослідника. Тож я й подумав: ось син села, на якого варто звернути увагу! Звивини його поки що заповнені початковими знаннями, але вони таки звивини, а не прямі лінії, як у багатьох. Може, з цього хлопця будуть люди. Але тепер ти на службі, ти страж порядку. Ти обрав не кращу з доріг… Прикро!

— Зовсім не прикро! — розсердився я. — Так треба було.

— Треба, — посміхнувся Сагайдачний. — Яке чудове слівце.

Він обережно затягнувся, побоюючись спалити тоненьку цигарочку одним вдихом.

— «Старайся мати дозвілля, щоб навчитися чогось гарного, і перестань блукати без мети», — процитував Сагайдачний. — А ти блукаєш. Ти квапишся поневолити себе негідною службою.

— Це що, Ренар? — спитав я.

— Марк Аврелій, — відповів він. — Тобі слід було б прислухатися до цих слів.

— Зараз ніколи, — промовив я.

— Ну гаразд… — він зітхнув. — Служи. Старайся. Але ти так і зостанешся напівосвіченою людиною. Стандартним витвором свого віку. Це страшно. Краще думати, що не знаєш нічого, ніж вважати, що знаєш багато. Напівзнання породжують різні неприємності,— він посміхнувся. — Барбароссу можна сплутати з бабірусою, а це зовсім різні речі, тому що Барбаросса — імператор, а бабіруса — свиня з острова Целебес… Можливо, ти серйозно вирішив, що десятирічки, яка дала змогу тобі трохи відірватися од села, цілком досить. Ну гаразд…

Він поклав недопалок у мідну, позеленілу квітку лотоса. Недопалок був завбільшки з кульку від малокаліберки.

— Кажи, чого приїхав!

Я подумав: скільки чоловік до мене сиділи в оцьому кріслі й виливали перед Сагайдачним душу? Вони приходили сюди як у нейтральну країну, щоб вислухати думку людини, вільної від пристрастей і дрібних справ, що засмічували голову. До війни були чутки, що сюди навідувався сам грізний Пентух — голова райради…

Казали, що Сагайдачний з’явився у нашій глушині невдовзі після громадянської війни. Що привіз він на кількох великих, запряжених волами возах книжки і майно а до того був мировим посередником десь у більш обжитих місцях, у Кролевці, чи що… Мировий посередник, як мені пояснили, у давні часи займався влагодженням усіляких земельних суперечок, які можна було не доводити до суду.

Будиночок Сагайдачного у Кролевці під час громадянської війіни спалили, а його молода дружина, з якогось старовинного, шляхетного роду, не пережила голодування й тифу. Отож він і приїхав до нас у ліси шукати тиші й самотності та й оселився на хуторі Грушевому, як на острові.

Нашим поліщукам Сагайдачний припав до вподоби. Стали їздити до колишнього посередника на пораду. Просили розсудити, роз’яснити. Коли треба було розтлумачити, чи законно «прирізали» сусідові чотири сотки на городах, або написати касаційну скаргу, або з’ясувати, хто такий Черчілль, і чи правда, що він позашлюбний син кайзера Вільгельма й через те не хоче відкривати другий фронт, йшли до Сагайдачного. Встановили свою таксу за прохання, заяви та поради, платили натурою — салом, яйцями, мукою. Сам Сагайдачний не вимагав за допомогу, але селяни народ тверезий, розуміли, що жити ж людині треба.

Звали Сагайдачного, як і колись, мировим посередником. Це стало чимось на зразок сільського прізвиська. Поступово Сагайдачний заслужив репутацію праведника. Його самітницьке життя та ділові, спокійні поради приваблювали людей. А головне, він умів слухати. Здавалося б, що там особливого — сиди, наставивши вуха, та й мовчи, коли інший говорить. Але той, інший, зразу відчуває, слухаєш ти чи ні. Тут справа не у вухах. Тут треба слухати нутром, сприймати чуже життя як своє. Треба любити й поважати людину, а її не завжди хочеться любити й поважати.

Сагайдачному кілька разів пропонували стати на службу, але він відмовлявся. Він оддавав перевагу самітницькому життю й славі праведника, неупередженого судді. Між запрошуваннями його кілька разів арештовували для перевірки, тут, звичайно, брита голова і пенсне відігравали свою роль: надто вже дивний для нашого краю вигляд. Забирали Сагайдачного на підводі, а повертався він пішки, схудлий. Закінчилося це несподіваною ухвалою райвиконкому, яке дозволило громадянинові Сагайдачному тримати для власних потреб коня.

Про себе Сагайдачний казав, що він стоїк. Я думав колись, що стоїк — це той, хто твердо стоїть на ногах, коли його б’ють. Міцна духом і тілом людина. Фізично під це визначення Сагайдачний не підходив, але його дух був загартований.

Подейкували, коли в лісах хазяйнувала куркульська банда Штопа, сам ватажок пропонував Сагайдачному почесну посаду при собі. Щось на зразок ідейного вождя. Сагайдачний відмовився, і його побили. Здорово побили. Отут він і показав себе стоїком і у фізичному розумінні: вижив. Згодом якісь загадкові прибічники Пілсудського, які хотіли розпросторитися «від моря до моря», пропонували колишньому мировому посередникові переїхати до панської Польщі й очолити там якийсь рух. І знову Сагайдачний показав себе стоїком. Нарешті про Сагайдачного, популярну особу, яка нібито тяжко потерпіла від Радянської влади, доповіли гаулейтерові Коху. На Грушевий хутір, подолавши за допомогою поліцейського батальйону всі загати і броди, прибув «опель-адмірал». Посланець гаулейтера вів із Сагайдачним бесіду німецькою мовою. Старому пропонували високу посаду. Коли «опель» поїхав, поліцаї дуже побили Сагайдачного. І знов-таки він показав себе стоїком.

Після оказії з Кохом слава Сагайдачного як стра-стотерпця, непідкупну і неупереджену людину розійшлася по всьому Поліссю.

Отак і жив собі мировий посередник на хуторі Грушевому із своєю Марією Тихонівною, котру багато хто пам’ятав красунею Марусею. Вона прийшла до Сагайдачного, коли їй було дев’ятнадцять, а Сагайдачному — за п’ятдесят. Прийшла, начебто сподіваючись, що їй дістанеться велике багатство після смерті чоловіка. В той час ходили чутки, що Сагайдачний ховає десь скарб, родинні коштовності.

Але Маруся помилилася. Хирлявий Сагайдачний і не думав помирати. Як виявилося, не було й скарбу. Книжки та різні дрібнички — ото й усі скарби мирового посередника. Так і постаріла Маруся разом із своїм немолодим чоловіком, втратила молодість і вроду та й покірливо господарювала в хаті.

16.

Я про все розповів Сагайдачному. Про забиту козулю, про Штебльопка, про Малясів, котрі щось замовчували і про Семеренкова, який розмовляв так, ніби я тримав його під прицілом, і про Антоніну, що ніколи не скидала чорної хустки, і про Горілого, колишнього ветеринарного фельдшера, що любив вішати людей на пружинястому дроті, і про Варвару, яка «знає собі ціну».

Я розповідав Сагайдачному про всі події, починаючи з того дня, коли мені вручили карабін № 1624968, і старий слухав уважно, заощаджуючи другу тоненьку цигарочку на затяжках, а очі мої були неспокійні: то я бачив Будду, що сидів, схрестивши ноги і заслонивши корінець книжки з якоюсь довгою французькою назвою, то сумні очі богоматері в потрійному складні, то глиняну статуетку католицького польського Христа з терновим вінком на голові, де терня стирчало, мов багнети, і дерев’яного ідола в кутку — безформне обличчя його перетинала глибока тріщина, мабуть, це був якийсь Даждь-бог або Перун, то гравюру з богом сонця Ра, дуже несимпатичного мені через схожість із фашистським орлом… Чомусь оця величезна кількість богів, що немов позліталися до Грушевого на якесь своє зібрання, бентежила мене і збивала з пантелику, заважала говорити.

Я запитав Сагайдачного, що ж мені робити. Бандити поблизу, люди бояться їх, і хтось годує цих бандитів, радо їх приймає, а я нічого не можу придумати. Де шукати підхід до Горілого? Через кого і як? Я чесно признавався у своїй безпорадності.

— Кепсько, — сказав Сагайдачний.

— Кепсько, — згодився я.

— І ти хочеш, щоб я став на твою сторону, тобто на сторону однієї із сторін — вибачай за тавтологію.

— Будь ласка, — мовив я. Я зовсім забув, що означав тавтологія, однак ладен був пробачити Сагайдачному будь-що, якби він зважився стати на мій бік.

— Із цієї хвилини я повинен перестати бути Сагайдачним. І стати вірним помічником влади?

— Атож, — мовив я. Я вже розумів, куди він хилить.

— Ти помилився, — сказав він. — Ти, мабуть, не розумієш, чого я приїхав сюди, на Грушевий хутір. Щоб знайти свободу! Незалежність! Чомусь моя свобода не подобалась. Її намагалися відібрати. Мені загрожували, обіцяли блага, лестили і навіть… е… застосовували силу. Ще ніхто не зміг мене уговорити. Одним мені було легко відмовити, іншим важко. Тобі — важко.

— Я прошу тільки поради.

— Втрата незалежності завжди починається з малого. Любий Іване Миколайовичу… Думаєш, вони мені симпатичні, твої бандити? Але… Ти молодий, і тобі здається, що нема звіра страшнішого за кота. Та я не таких бандитів знаю! З минулого і з сучасного. Вони не одиницями рахують жертви — сотнями тисяч. Мільйонами… Ти навіть гадки не маєш, які є злочинці! Від Сулли аж до наших днів… Що ж мені, на схилі віку змінювати все своє життя через якогось нікчемного Горілого? Комар, муха!

— Це все складно й загально, — сказав я. — Переді мною явні, живі бандити. І що можу, я повинен зробити.

— Так, — промимрив старий. — «Впізнаю коней баских…» Прошу тебе, Іване Миколайовичу, не треба мене мобілізовувати. Залучати! Мені так добре жилося досі! Я немічна, немолода людина, у мене немає твоєї енергії… і переконаності. Ти служиш одному богові, я — багатьом і нікому. Оці божества, на які ти роздивлявся, виключають одне одного. Але в мене вони всі зібралися. Нікому не хочу віддавати переваги. На мою думку — всі досить погані й досить гарні. Люди, які служили цим добрим богам, зробили стільки лиха!.. У тих, хто з Горілим, до речі, теж в свої боги. Вони аж ніяк не вважають себе за бандитів.

Тепер я збагнув, чому мене так непокоїла велика кількість богів. Адже бог — це для когось символ, головна ідея, можливо, сенс життя. І тут, серед ідей, що виключають одна одну, ні я, ні будь-хто інший не міг почувати себе впевнено. Усе ставало хистким, розпливчастим, а те, що донедавна ще здавалося єдино важливим, раптом ніби звітрювалося: ти заходив сюди з живою пристрастю, а вона враз перетворювалася на опудало з очицями із стеклярусу…

— Ех, їхав би ти до університету! — сказав старий. — Годі з тебе. Навоювався… Побережи себе!

«Він зовсім не схожий на Варвару, але міркує так само, — подумав я. — Тільки Варвара — вона від «землі» дивиться, а Сагайдачний — з висоти всіх оцих Кришн і Зевсів, з висоти богів. Як же пояснити йому все?»

— Знаєш, чого я не люблю залізниці? — запитав Сагайдачний. — Через напис «Вагон обладнано примусовою вентиляцією». Від слова «примусовий» мене завжди проймає дрож. Люди хочуть примусити одне одного до чогось. І все починається з малого…

Він посміхнувся. Не хотів закінчувати балачку суворою відмовою. Губи йому витяглися у дві тонкі ниточки, і біля маленьких скелець пенсне зібралися тонкі зморщечки. Я зрозумів, що за час наших колишніх розмов устиг прихилитися до цієї людини, до цього кощія із схожою на гарбуз головою. Те, що я зараз відчував, було не просто розчаруванням, викликаним ще однією невдачею, а болем. Так, наче мене зрадив близький друг. Ех, Дубов, чи зустріну я ще таких людей, як ти?

— Ти знаєш заповідь, запозичену в Марка Аврелія: «Ніде людина не почуває себе спокійніше і безтурботніше, аніж у своїй душі…?» — промовив Сагайдачний, — Тож залиши мені душу. Залиши спокій.

В його голосі звучало щире прохання, навіть благання. Він побоювався моєї наполегливості… «Гаразд, — подумав я. — Самі справлятимемося. Що ж робити… Старий явно щось знає. Усі щось знають, але мовчать. Одні — через боягузтво, інші — з принципових міркувань».

— Не старайся переробити світ, Іване Миколайовичу, — зітхнув Сагайдачний. Скельця його пенсне сяяли, мов дві крижинки. — Десь латаєш, а десь рветься. Ті, що замислили велику перебудову світу, хотіли добра людям… Але в лікарнях не вистачило ліків, а зв’язок із містом урвався, перестали ходити поїзди. І я не встиг довезти ї ї до лікарні. За що ж вона мала відповідати? За що? Га?

Він не обернувся, він дивився прямо на мене, але я бачив за його спиною пожовтілу фотографію. Скільки їй було років, двадцять? Які ж бо крислаті капелюшки тоді носили!

— Я поїду, — мовив я.

— Будь обережний, — сказав Сагайдачний. — Тут лихі місця.

Я взяв кулемет і виглянув у вікно. Вулиця була безлюдна, але, перед тим як вийти надвір, я звій затвор і поставив його на запобіжник. Дубов учив: «Найголовніше для розвідника — це вміння зайти і вийти з будинку…»

Я ривком розчинив навстіж двері й вискочив на ганок, тримаючи важкий МГ у горизонтальному положенні.

Марія Тихонівна підвела голову від ступки, зиркнула на мене, на кулеметний ствол та й знов узялася за товкач.

Я поклав кулемет під попону й загнуздав Лебідку, яка дожовувала віхтик сіна. Сагайдачний вийшов на ганок.

— Бандюги можуть довідатися, що я заїжджав до вас, — мовив я. — То ви скажіть, що я розпитував, а ви промовчали. Воно ж так і є… Тільки повірили б!

Сагайдачний посміхнувся. Він обережно зняв пенсне, мов бабку з гілки, і потер сухим, гострим пальцем дві червоні ямочки на переніссі.

— Вони повірять, — промовив він. — За двадцять п’ять років, що я в Грушевому, я ще нікому не збрехав, і про це знають усі, навіть бандити. За мене можеш не хвилюватися.

Він провів мене, йдучи поряд воза, до крайньої хати, вікна якої були навхрест позабивані жердинами. Я знав, що Сагайдачний ще нікого не проводжав до околиці.

— Їдь звідси, Ваню, — сказав він на прощання. — Пошлись на здоров’я. Я дам тобі листа до професора Чудинського в Київ. Ми листувалися з приводу його передмови до Древса. Тебе візьмуть на історичний. Повір, у тебе є майбутнє. Станеш ученим, піднімешся над усією оцією лихою, непотрібною суєтою!

«Коли я отак вештатимусь без толку, бандити мене, врешті, пристукнуть, — подумав я. — Історична наука осиротіє, а історія нічим не збагатиться».

Я зручніше поклав кулемет, так, щоб можна було повернути його в будь-який бік. І намацав гранати в кишенях. Аж ген, де занедбана нива сходилася з небом, стояли круглі яблуні-дички, а там уже й ліс…

Тримаючи шлях на дички, я ще довго бачив голову, що виблискувала під вересневим сонцем. Пенсне теж блищало. Сагайдачного аж ніяк не можна було брати з собою в розвідку. За півтори версти його виказував отой подвійний блиск.

— Ну, гайда! — крикнув я па Лебідку, коли ми поминули яблуневі дерева і хутір зник. — Годі балачок!

17.

Недарма Лебідку мали за норовисту кобилу. Вона так шарпонула сноповозку, що курява здійснялася аж за вістрям «лисиці», яка стирчала із задка воза, ніби гармата. Я вхопився однією рукою за полудрабок, а другою намагався одночасно утримати і віжки, і кулемет, що підстрибував на сіні.

— Живіш, живіш! — кричав я.

Після тихої хати Сагайдачного, після німої бесіди із спокійними, здруженими в Грушевому хуторі богами і пережитого розчарування мене охопила жадоба діяльності, руху, і Лебідка, здавалося, це зрозуміла.

Березняк з його камуфляжною строкатістю, і червоний сосновий бір, і фіолетове шумовиння вересу — усе пролетить, промчиться, прогуркотить мимо вихлястих коліс. Давай, фронтовий коню, жми! Поруч мене МГ, і приставлений до нього круглий, товстий, як барильце, диск, і дві гранати в кишенях шинелі. Нехай би вони вийшли назустріч, нехай!.. Усе б тоді вирішилося, не залишилося б нічого нез’ясованого. Воювати так воювати!.. Можливо, ніде людина не почуває себе спокійніше, аніж у своїй душі. Можливо! Але все-таки в душі не заховаєшся, як у бліндажі. Ні, є вищий спокій — лютий, стріляючий, гуркотливий спокій бою. Коли все ясно, все чітко: ворог і ти, і більше нічого. Чи знає старий про такий спокій?

— Давай-давай, Лебідко! Жми! — І кінь, стараючись, незграбно, але жваво бив копитами лісну занедбану дорогу. Я нагнувся на мить, щоб поправити кулемет, і, підвівши голову, вгледів попереду чоловіка. Він плентався немов у задумі, нічого не чув і не добачав. Я бачив клумак у нього на спині. Це що, жива барикада? Не стрілятиму ж я в спину незнайомої мені людини! Доведеться притримати коня. Зупинитися… А може, вони влаштували пастку?

Лебідка наздоганяла чоловіка.

— Е-ей! — закричав я пішоходові.— Ей, ти! Обернися! Телепню!

Я багато чого, виявляється, навчився у бабки Серафими. Я так узивав цього чоловіка, який чвалав колією, що він мав би завити від ураженого гонору. Та все марно.

За три кроки від чоловіка Лебідка зупинилася. Вона не наважувалася його збити. Тут я з полегкістю зітхнув і розтиснув пальці, що вчепилися в рукоятку МГ. Над клумаком височіла знайома драна солдатська шапка й густа чуприна, схожа на жмут збитого клоччя.

— Гнате! — гаркнув я. — Ти знову на моїй дорозі?

Він обернувся і, вгледівши мене, засміявся, а потім проспівав:

Вони весілля відгуляли — а там уже було що пить, Вони лиш нічку переспали і добре стали вкупі жить.

— Сідай! — мовив я йому. — В дорозі доспіваєш. Хоч ні, стривай!

Я оглянув його клумак і дістав звідти два снаряди. Відніс їх убік. На жаль, мені не було чим їх підірвати, щоб показати Гнатові, який голосок у його зв’язаних мідними путами поросят.

— Їдьмо!

Я поклав кулемета Гнатові на коліна, звелів йому спокійно сидіти, встав і потягнув віжки. Лебідка смикнулася, але при цьому якось нервово застригла вухами. Вона пішла трохи боком, скоса позираючи в сторону і схрапуючи. Я глянув праворуч і побачив їх.

Їх було четверо, вони стояли в кущах вільшини, так що тільки обличчя невиразно біліли у затінку. На одному була жовта шкіряна куртка. Якийсь неясний спогад майнув у моїй голові, коли я побачив цю куртку, та він одразу ж зник, так і не встигши проявитись: було не до спогадів.

Кулемет, як і раніше, лежав у Гната на колінах, але дурник устиг привалити його зверху важким клумаком. А втім, я все одно не встиг би підняти МГ і прицілитись. У всіх чотирьох напевно ж були напоготові автомати. Я не бачив зброї за листям, але стволи, певна річ, були сирямовані на мене. До цих чотирьох у вільшині було метрів п’ятдесят. Вони стояли й немов очікували. Чого?

— Но, Лебідко! — сказав я якомога спокійним голосом і смикнув віжки. Чотири білі плями світились у вільшині. Вони поволі відпливали назад. Тепер Гнат прикрив мене тілом. Якщо вони стрілятимуть, то неминуче зріжуть його», — подумав я. От уже хто ні при чому! У мене майнула думка прилягти па сноповозці і, таким чином, опинитися за широкою Гнатовою спиною, як за барикадним лантухом із піском. Зручно було б стріляти. Мабуть, я встиг би дістати МГ, добре прилаштуватися і підстрелити всіх чотирьох на такій дистанції. Авжеж устиг би, факт. І вони нічого не вдіяли б зі мною. Гнат захистив би…

Але я й далі стояв на сноповозці. Гнат усміхався, мугикаючи собі щось під носа. У мене було таке відчуття, ніби на спину хтось почепив мішень з величезним чорним кругом — «десяткою». Ще п’ять метрів, ще… Ну, тепер вони вже не стрілятимуть. Пізно. На такій дистанції з автомата вже не попадеш.

— Х-ху ти, чортовиння. Нарешті я сів на полудрабок.

— Вона вийшла у садочок, у садочок груші рвати,

— співав Гнат.

— Тобі щастить, — промовив я. — І за німців ти уцілів, і з снарядами тобі щастило, та й зараз теж… От чортяка. Адже ж я міг би їх уцілити, Гнате! Ех ти, лантух з піском!

— Хе-хе-хе-хе! — зареготав він.

Я ляснув його по плечу. Після того, що я пережив, мене охопив приступ товариськості й приязні.

— Ну, живі, Гнате? Здрейфили вони, га? Здрейфили! Ех ти, лантух з піском.

Він реготав, відкривши рідкі великі зуби.

Я дістав хліб, головку часнику, сало.

— На! — мовив я Гнатові, переламуючи окрайця.

Але Гнат заперечливо похитав головою. Він навіть не дивився на сало. Він був ситий…

— Вона жито добре жала, дівка справная була,—

співав Гнат.

— Отакої,— сказав я. — Тебе що, нагодували в лісі? А чи корінням харчуєшся?

— Хе-хе-хе! — зареготав Гнат.

— Чортів дурню! Їж!

Він лінькувато взяв половину окрайця.

— «Дівка справная була!» — Гнат, напхавши рота, промугикав цей куплет і, як зіпсована пластинка, повторив — «Дівка справная була!..»

— Чому вони не стріляли? — запитав я у Гната — Чому вони взагалі стовбичили в цих кущах? Не вийшли назустріч?.. Вони запросто могли б нас уколошкати на цій сноповозці й відправити Лебідкою в село…

— Хе-хе! — відповів Гнат. — «Вони весілля відгуляли…»

Думка його линула невідомим мені річищем, далеко від цієї лісної дороги, від бандюг. Він співав, напхавши рота. Він був ситий і щасливий чоловік у цьому голодному, не влаштованому світі. А я ніяк не міг наїстися. Перебиті осколками нерви в глибині тіла, певно, усе ще дрібно тремтіли. І я кидав їм, як принаду, шматки житнього хліба, ледве встигаючи пережовувати їх.

Від Семенового урочища, засадженого капустою, відкривалася Глухарка. Димів гончарний заводик, і його димарі перекреслювали червоне надвечірнє сонце. Сільце поволі пливло за своїм буксиром до призахідного неба. Сизі грядки капусти, схожі на розбурхане море, ще більше підсилювали картину. Я відчував, що схвильований, начебто вернувся із бозна-якої далекої подорожі.

Фігурка чоловіка, який біг назустріч через кукурудзяне поле, де стирчали огризки стебел, спершу видалася мені кумедною. Чоловічок спотикався й підстрибував на нерівних місцях. Через хвилину я впізнав Попеленка. В руці у мого приятеля «яструбка» був карабін. Я сполошився. Чоловік із зброєю в руці може бігти лише з двох причин: або він відступав, або наступав. Наступати на сноповозку Попеленкові було ні до чого. Виходить, він рятувався втечею. Я вирішив, що на Глухарку вчинила напад інша група бандитів. Гарний виходив деньок…

— Ну, що там? — гукнув я Попеленкові.

Він одсапався.

— А я вже хотів був на хутір бігти, — нарешті видихнув він. — По вас, товаришу Капелюх!

— Та що сталося!

— Ой, тут таке! — жалібно сказав Попеленко. — Либонь, перепаде від начальства! Це ж треба, треба — і якраз під Глухаркою. Нема того, щоб під яким іншим селом — шлях-бо чималий!

У мене відлягло від серця. Бандитів у селі не було. Інакше мій підлеглий не думав би про начальство. Коли втікаєш од куль, страх перед начальством — діло десяте.

— Попеленко! — гримнув я. — Виплюнь галушку з рота!

— У мене галушки немає! — здивувався «яструбок».

— Тоді ясною і чіткою мовою доповідай про обстановку!

— Коняка в Глухарку прибігла, — мовив Попеленко. — Притягла бричку. А в бричці товариш Абросимов. Убитий і замордований. Бандери, гади! І треба ж — щоб у нашому селі…

— Який Абросимов? — запитав я.

— Та отой, що хотів приїхати з планом. Щодо боротьби з бандитами. А от плану при ньому немає! Що ж його тепер діяти, га?

І тут я згадав Абросимова. Його біленький комірець навипуск, піджак з ватними широкими плечима і шкіряну жовту курточку з білою невеликою лисиною від рушничного ременя на правому плечі. Як же це?.. Замордований. Та він же зовсім хлопчисько, нетяма.

— Сідай! — крикнув я Попеленкові, і він упав на воза через полудрабок, мов сніп. — Но-о, Лебідко!

Я хльоснув віжками, смикнув, але кобила наче остовпіла.

— Та хіба ж вона без батога коли бігала? — запитав Попеленко голосом, який усе ще зривався.

— А ти мені дав батога? — гаркнув я на нього. — Ти ж її пожалів!

Я кинув йому віжки і, трохи піднявши кулемет, дав над головою Лебідки чергу. Мене відразу ж од ривка воза відкинуло назад, на Гната, так, що залізяччя в його клумаку вп’ялося в спину, і ми понеслися. Стрільба відродила у Лебідки якісь заснулі страхи. Вона ніби аж осатаніла.

Абросимов!.. Хлопчисько у батьковій курточці… Так ось чому бандити були на Мишкільському шляху. Вони поверталися з Ожинського шляху навпростець лісом. Підстерегли Абросимова, зробили свою справу і поверталися в УР старою Мишкільською дорогою. Ох, коли б же я знав, чия то шкіряна курточка жовтіла крізь вільшину, я все-таки взявся б за МГ! Мене кидало на сноповозці з боку на бік, Гнат реготав, гадаючи, що ми з Попеленком затіяли гони, щоб розважитися.

Розділ третій

1.

Ми влетіли в Глухарку з таким гуркотом, що натовп, який зібрався в центрі села, біля брички я убитим Абросимовим, розступився, тільки-но вгледів сноповозку. Попеленно відкинувся назад, натягуючи віжки, а тут, на щастя, у нашого воза лопнула аварійна «лисиця», уламок її уткнувся в землю, задній оплін разом із колесами відскочив, сноповозка осіла на короб, і ми хвацько загальмували за два метри від брички.

Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».

Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.

Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.

Я присилував себе глянути на порізану долоню Абросимова. Так, виходить, він був ще живий, коли вони вирішували йому зірку на лобі. Він силкувався ухопитися за фінку. Цікаво, реготали вони чи робили свою справу мовчки? От сволота. Катюги. Фашисти і фашистські прислужники… Носили поліцейську форму. Підлабузнювалися перед усіма отими гаулейтерами, гебітскомісарами, комендантами… А тепер патякають про «вільну Україну»! Адже жоден катюга не назве себе катюгою або садистом. Йому хочеться стати під прапор. Прапор виправдує. Усе, мовляв, прощається людині під прапором. Тепер вони — націоналісти, борці за «незалежність», «волю». Але за натурою своєю вони карні злочинці. Мародери, садисти. Ось він, націоналізм. Погляньте на чоло цього хлопчини!..

— Пістолет лежав у бричці,— сказав Глумський.

Він подав мені ТТ. Губа в нього сіпалась, відкриваючи великі зуби, що випиналися вперед.

— Скільки ж воно йому було? — запитав він. — Шістнадцять?

Отже, пістолет вони покинули. Хотіли показати, що їм не потрібен той старий ТТ. Беріть, мовляв, стріляйте. В дулі не було нагару. Я вийняв з рукояті обойму — в ній жовтіли патрони. Абросимов не встиг зробити жодного пострілу. Мабуть, вони підскочили несподівано, адже спритні були хлопці, набили руку на лісовому розбої. А може, він не міг змусити себе вистрілити? Адже в них були звичайні людські обличчя… Може, просто злякався? Нічого дивного. У своєму першому бою, коли я побачив фашистів, справжніх, живих, розпалених, у розстебнутих кітелях, з роззявленими ротами — зуби блищали від слини, — я теж злякався. Але поряд були товариші. Вони виручили. Підтримали. А цей хлопчина опинився сам у найважчу хвилину життя.

І тут я збагнув, чому Абросимов рвався в Глухарку з отим своїм «планом допомоги в роботі» й «узагальненим досвідом». Він набивався в друзі! Як це я одразу не здогадався. Я був йому значно ближчий, аніж п’ятдесятирічний Гупан чи мовчазний, безсонноокий капітан-особист, який з усіма тримався так, що відчувалася дистанція. Я був з його покоління, всього на чотири роки старший, а проте встиг повоювати, і в моїй анкеті було перелічено всякі військові заслуги та медалі й відзначено роботу в розвідці… Отож Абросимов і придумав «план допомоги» та поїздку до Глухарки: йому треба було стати врівень зі мною, щоб заслужити право на дружбу. А я, дурень, нічого не зрозумів. Я поставився до нього легковажно, з погордою старшого. Дурень я, от дурень! Мені б відповісти йому — не приїжджай, не треба, краще я сам якось заскочу… А я що сказав? Здається, «катай» чи щось подібне до цього. Напевно, він образився і вирішив довести, що даремно я поставився до нього звисока.

— А плану, плану ніде немає! — сказав Попеленко. — Забрали. Що ж це буде, га?

Він дуже непокоївся, що тепер бандюги дізнаються про таємниці нашої стратегії. Які таємниці міг знати Абросимов?

Усі мовчки дивилися на бричку. Немов чекали чогось. Якби Абросимов був місцевий, жінки давно вже голосили б. Але він приїхав із райцентру на начальницькій підресореній бричці, це оддаляло його від Глухарки.

Натовп складався із сірих і темних жіночих хусток. Чоловіки, яких було небагато, загубилися на цьому тлі. Тільки білі голови сімдесятирічних близнюків Голенух світилася серед темно-сірого, мов свічки. І треба ж — обидва рівненько народилися і рівненько догоріли до старості. І це в наш вік…

Я чогось розізлився на мовчазних глухарчан.

— Ну, чого баньки повилуплювали? — крикнув я. — Не бачили бандитської роботи? Вони катують, бандюги, а ми собі мовчимо… Йому шістнадцять літ усього було, мати вчителька! І сестричка маленька… Він через вас поїхав, щоб від бандитів захищати… Хлопчисько, а не злякався!

Перша схлипнула Серафима, мов сірника у порох кинула, — жінки враз заголосили, чоловіки що міцніше стиснули зуби й пригнули голови. І мені неначе горло здавило, не вистачало повітря, защипало очі. Жінки примовляли своє одвічне: «Ой боже ж мій, боже, та на кого ж він матінку покинув, та як же тепер старенькій синочка в останню дорогу виряджати… та тільки вербичка тепер над ним буде хилитися цілий вік…» Я згадав худеньку вчительку-матір. Вона, мабуть, і не плакатиме, скам’яніє — та й усе.

— Ти ось що, Попеленко, — сказав я до свого підлеглого. — Треба негайно повідомити Гупана, в район.

Попеленко засопів і озирнувся. Там, серед натовпу, все його сімейство утворило щільно збите ядро: від трирічного Мишка до Василька Сопливого, власника безприцільної мінометної труби, усі поприходили. «Яструбок» почухав потилицю.

— Сьогодні Яцько з райкооперації їде в район, — промовив він. — Можна ним переказати?

— Можна…

Попеленко глянув на закривавлене чоло Абросимова й полегшено зітхнув.

— Перенесемо? — спитав я Глумського.

Він мовчки кивнув. Ми підняли тіло Абросимова з брички і понесли до мого двору. Кров уже не текла. На простреленому піджаку я помітив плями кіптяви. Стріляли, видно, з «шмайсера», упритул, і порохові гази пропалили піджак. Це вже вони добили. «Змилостивилися» нарешті…

— Глумський! — промовив я, коли ми поклали Абро-симова па вибиту землю в подвір’ї.— Підеш з нами в УР на бандитів?

Він утер спітніле чоло своєю величезною темною долонею. Подумав. Від неправильного, як у бульдога, прикусу, тільки-но він починав говорити, випнута вперед щелепа робила якісь обертальні рухи. Взагалі він міг послати мене під три чорти. Адже він був голова колгоспу й не відповідав за УР. Але я знав, що не Аброси-мова він бачив зараз перед собою, а сина Тараса.

— Піду, — сказав Глумський.

«Такий як учепиться — не одірвеш», — подумав я, дивлячись на його щелепу.

— Піду, — повторив він. — Гвинтівкою володію добре.

Кого ще я міг узяти з собою? Голенух? Маляса? Каліку Семеренкова?

Нарешті я побачив Семеренкова, його видовжену маківку. Антоніна стояла поруч із батьком, пригорнувшись до нього і притримуючи за руку, немовби заспокоюючи. Вона дивилася в землю, і край хустки, нависаючи над лобом, як козирок, приховував очі. Здавалося, що Семеренків дуже переляканий.

Так, окрім Глумського, тут не було жодної людини, на яку я міг би покластися. Я мав на увазі чоловіків. Жінок з рішучим характером у Глухарці було досить. Варвара, наприклад, варта була десяти Малясів. Вона стояла взявшись у боки, і очі її були сухі. Вона не брала участі в жіночому тужливому хорі.

«План допомоги» у виловленні бандитів я знайшов через годину в бричці. В останню мить Абросимов засунув той аркушик під сидіння. Він хотів урятувати його. На аркушику лишилися руді відбитки пальців. Кров на папері швидко рудіє. Як я й сподівався, у плані не було жодної точної вказівки. Абросимов викладав свої думки з приводу того, як треба згуртувати молодь у Глухарці та навколишніх селах: провести активну виховну роботу, викрити шкідливу суть націоналістів і зрештою добитися того, щоб «земля горіла під ногами у бандитів». Був у записці й натяк на те, що комсомольців слід озброїти. Цікаво, чи вважав він, Абросимов, себе озброєним, маючи у кобурі ТТ зразка 1930 року? І кого я мав озброювати — дівчат, підлітків? Гарний він був хлопець, Абросимов, мрійник. Мені тоді, в Ожині, не сподобалася в ньому надмірна заповзятливість. Нічого, життя його трохи обтерло б, вставило б потрібні скельця в окуляри, навчило б розраховувати сили. Головне, з таких хлопців не виростають байдужі люди.

Тепер ніхто ніколи не дізнається, що вийшло б з Абросимова. Мати, звичайно, покладала на нього великі надії. Хороша в нього мати, у Абросимова. Спокійна, розумна. Як вона гарно, підбадьорливо усміхнулася, коли я за вечерею розсипав сахарин. Можна подумати, що той порошок у них пудами лежав у погребі. Либонь, вони заради гостя дістали облатки, а звичайно пили чай з маслянистим буряковим соком…

Я читав листа Абросимова, сидячи в бричці, а він лежав у дворі на підстилці з сіна. Цікаво, чому покійникам неодмінно підстилають що-небудь, адже їм все одно — твердо чи ні? Усі вже розійшлися, навіть баба Серафима пішла, гуркотіла в сараї й на всі заставки лаяла Яшка. У збудораженому селі поступово налагоджувалося звичайне життя.

«Хай йому чорт, навіщо було стільки мук і клопоту, — подумав я, слухаючи Серафимину лайку. — Хтось же перев’язував цьому Абросимову пуповину, тер скроні, у вушка дув, хтось його прийняв у цьому світі, міркував, яке ім’я йому дати… Багато зусиль і любові вклали у хлопця, як і в усяку іншу людину вкладають; і ось тепер усі розійшлися у своїх справах, змирилися, а треба було б у дзвони бити по всій землі, гудіти в усі заводські гудки: не може бути більшої несправедливості, більшої дикості на землі, аніж убивство хлопчака. Палкого, наївного хлопчака, сповненого любові до людей».

І тут я відчув, що хтось стоїть коло брички, та так тихо-тихо стоїть, що ледве дихає. Синиця, й та, мабуть, чутніше дихає. Я озирнувся і побачив Антоніну Семеренкову. Вона притулилася до брички і не зводила погляду з Абросимова, обличчя в неї під чорною хусткою було бліде-бліде. Усі розійшлися в справах, а Антоніна залишилася, і, заклопотаний своїми думками, я довго не помічав її. Тепер вона відчула, що я дивлюся на неї, і повернулася до мене. Вона не сховала, як звичайно, очей і не натягла хустки на обличчя: надто вже була вражена цією смертю. І ми дивились одне на одного, анітрохи не соромлячись, бо думали не про себе, а про іншу людину, що лежала рядом, коло брички, про людину, на чолі в якої було вирізано фінкою червону зірку.

Мені здалося, що думки наші плинули одна в одну, збігаючись від слова до слова, і навіть коми сходилися у цих думках…Я простягнув руку і торкнувся її долоні, довгих, тонких пальців. Їй було, мабуть, важче, аніж мені. Вона не вміла миритися зі смертю. Наче дитина вона сподівалася на чудо — а що коли все зміниться, як у страшному сні, хлопчина з порізаним чолом встане, проведе долонею по обличчю, рани зникнуть, кров змиється, як під зливою.

Спочатку мені лячно було дивитися на неї, на чорну хустку, я немов чогось боявся і соромився, тримався на відстані, але ось тепер руки були разом, ми ступили назустріч одне одному, думки наші плинули дуже злагоджено. Ми залишилися самі в спорожнілому, витоптаному дворі, якщо не зважати на Абросимова. Він приїхав, щоб допомогти мені, і він допоміг.

— Я піду туди, в ліс, — сказав я Антоніні.— Недовго їм хазяйнувати!

Вона нічого не відповіла. Можливо, вона й справді була німа, як твердили в селі? Але чути вона чула. Дівчина заперечливо похитала головою, ніби закликаючи мене цього не робити, і очі в неї стали ще ширші від переляку. І я, плинучи за дивною єдиною течією наших думок, раптом збагнув: вона знає про бандитів більше за мене, вона знає і боїться.

Не абстрактний страх був у її очах. Вона ніби згадала щось, застерігала. Що вона могла знати? Де могла здибатися з ними? У мене всередині обірвалося щось, упало вниз, як міна, коли її кидаєш у чорний мінометний ствол, і моторошно стало від передчуття. А що коли вона, дурепа, забрела якось до лісу в пошуках чорниць або ожини і там наткнулася на них, на отих, що недавно дивилися на дорогу крізь вільшину, біліли плескатими обличчями серед смугастого плетива тіней і світла? У мене навіть руки затремтіли, коли я уявив, що могло статися в лісі.

Та її пальці, сильні, тонкі пальці, що звикли м’яти глину й працювати з ангобами, стиснули мою долоню, щоб вона не тремтіла, щоб я не думав більше про те, що могло здіятися в лісі на якій-небудь чорничній галянині. Потім вона відпустила мою долоню і пішла з двору не озираючись, пішла поволі й статечно, і така ж вона була тонка, беззахисна й аж наче не тутешня, не глухарська, і така сумна, що в мене все перевернулося всередині від кохання та жалю.

«От як воно бував, — подумав я і подивився на свою долоню, яку щойно тримали її пальці.— От як воно буває — поряд з тобою смерть і кров, та й попереду теж, вдається, добра мало, а до тебе раптом, як приступ болю, приходить несподіване кохання. Мабуть, це тому, що війна спресувала наше життя: година як рік, а рік як вік. І коли вже любов прийде, то зразу — не ріденькою водицею по крапельці.

І звідки вона взялася, Антоніна, чудо моє?»

2.

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — сказав мені Гупан.

Ми сиділи в нашій хаті, в жарко натопленій кухні, їли яєчню, а Абросимов лежав у сінях на холоді. Це були начебто поминки. Гупан і двоє його міліціонерів-автоматників випили, їхні обличчя розчервонілись. Начальник райвідділу гнув алюмінієву саморобну ложку, він уже третю ложку доламував, але баба Серафима йому нічого не казала. Та й дідько з ними, з ложками, ми їх сотнями виливали з німецьких ящиків з-під мін… Гупан був чоловік дужий, він міг і кочергу зламати. Досить було йому зайти в хату, як одразу стало тісно, наче вогнетривку шафу внесли.

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — повторив начальник райвідділу. — З мене досить Абросимова. Годі самовільних геройств!

— Я не сам піду, — кинув я. — Зі мною будуть Глумський і Попеленко. Зброя в нас є.

— Яка зброя?

— А така, самі знаєте. Підходяща. Після війни здамо.

— Не відпускаю я тебе в УР, — повторив Гупан. — Досить з мене!

— Ну тоді дайте десяток «яструбків», — попросив я. — Ну хоч п’ятірко. Тільки досвідчених. Бандитів там небагато. Ми їх спіймаємо.

— Я знаю, скільки там бандитів, — сказав Гупан. — Чоловік десять на чолі з Горілим. Думаєш, ми такі темні? Там, де треба, кожен бандит на обліку в карточці.

— То чого ж ви їх не повиловлюєте? Чи карточки легше складати?

Гупан тільки крякнув, скоса зиркнувши на мене. Може, я для нього був таким самим недосвідченим, старанним підлітком, як для мене Абросимов?

Міліціонери байдужо слухали. Один із них порпався в круглому диску свого ППШ. У нього, мабуть, заїдала пружина. «Треба буде дати йому кілька ріжків, — подумав я. — Нащо він носить із собою важкі кругляки?[3] В кишеню їх не покладеш, за халяву не засунеш».

— Він цікава постать, отой Горілий, — сказав Гупан, так, ніби між іншим. — Головатий! Це він запропонував абверу створити загін «під партизанів». Він і сам був у списках абверу… Дарма що вступив у загони УПА.[4] Це, братику, стріляний горобець. Фашисти йому довіряли. Довірили йому з бойовиками навіть охорону транспортерів… Тих, що перевозили гроші… Та, видно, даремно довірили.

— Які гроші?

— Наші, радянські. Абвер в УРі мав таємні склади. Школа була для диверсантів. І гроші зберігалися. Мабуть, щоб забезпечувати агентуру. Або ще для якихось операцій. За нашими відомостями, не один мільйон вони держали на складі. Горілий із своїми поплічниками супроводжував останні бронетранспортери. Наші літаки їх підпалили. Тут, на околиці Глухарки. А Горілий уцілів.

Гупан повернувся до мене всім корпусом, так що аж табуретка затріщала. Око начальника райвідділу НКВС хитро блиснуло.

— Є відомості, що він обгорів при цьому. Так що його прізвисько цілком виправдалося зрештою… А коли врахувати, що після поранення в горло у бою з партизанами голосок у нього став писклявий, то нікуди він од нас не дінеться з такими відмітками! При всій своїй хитрості. Не втече! Так що ти марно не ризикуй!

— А ви хіба не ризикуєте? — спитав я. — Два чоловіка в охороні — це що, надійно, еге? Ще й кругляк заїдав. Кулемета не знайшлося в районі?

— Не заривайся, — сказав Гупан. — Грубіяниш.

— А я в «яструбки» не набивався. А вже коли взяли, то дайте повоювати.

— Дам, — мовив Гупан. Він повернувся до Серафими. — Бабусю, — промовив, — у кого вдався оцей твій байстрюк?

Не знав він баби. Досить її тільки піддрочити. Вона заледве встигла поставити на стіл другу сковорідку яєчні з шкварками, як її прорвало.

— Він байстрюк? — спитала Серафима. — Він не байстрюк… Він чортове поріддя. Він же мене всю нервеною зробив. Воювати він хоче! А щоб він свого кулемета проковтнув, як мені ця війна потрібна! Та й ви теж добрі,— несподівано закінчила баба. — Ви його взяли, як голубка, ласкою, а прийде час, виженете, як голуба, із свистом. Тільки з вас і толку, що галіфе широчезне, на три… вистачить.

— Ого, — озвався Гупан. — Тепер я розумію, в кого вдався цей байстрюк.

— У матір, — відрізала Серафима. — Весь в Ізабелку! У тієї теж вітер у голові.

— Остогидла людям війна, — промовив один з міліціонерів, щоб пом’якшити враження, справлене лютими нападками на начальника райвідділу НКВС. Галіфе у Гупана справді було широке.

Але Гупан не образився.

— Пізнаю Глухарку, — сказав він. — Сюди міліція й до війни не їздила. Боялася язикатих жінок. А вже як було депутатові звітувати тут!.. Дехто посивів од переживань. Ти мене зрозумій, — повернувся він до мене. — Ти що гадаєш, я із хвастощів узяв з собою тільки двох чоловік? З геройства? Нема в мене людей! Усі люди і всі кулемети лишилися в Ожині. Бо — не для розголосу хай буде сказано — банда Шмученка проривається на захід. Двісті вісімдесят чоловік, усі навчені, і втрачати їм нічого, зрозумів? Дрібні села їх не прогодують, отож є побоювання, що вони надумають потрусити Ожин з його магазинами… А людей у мене… Одне слово, небагато в мене людей. І до твого Горілого руки в мене не доходять. І чого він сидить в УРі, той Горілий? — спитав він сам себе, замислившись. — Чого він чекав?

— Поки Радянська влада впаде, — засміявся міліціонер. — Від фашистів не впала, може, від Горілого не встоїть.

— У нього є якісь міркування, — провадив далі Гупан. — Горілий не дурень. Він міг би влитися в банду Шмученка і постаратися пробитися до Західного Полісся. Там бандерівцям вільніше. Але чогось чекав…

— Може, любка тримає? — спитав сміхотливий міліціонер.

— Ні… В його становищі не до любки. Хитрий фінік той Горілий. — Гупан повернувся до мене, довірливо, напівпошепки сказав — Є у мене думка, що не випадково екіпажі бронетранспортерів загинули, а Горілий уцілів. Бачиш, націоналісти, ці бандюги, дарма що з фашистами дружно жили, а теж були собі на умі. Отож і вирішили вони, раз ті відступають, прибрати грошики до рук, щоб постачати свої банди й агентів, яких позалишали тут… Схоже на те, що так… Цілком можливо, що грошики тепер у Горілого. Але чого він тоді засів біля Глухарки, не збагну. Можливо, після опіків не оклигав… Поводиться він підозріло — тихо, у бійку не встряє. Остерігається!

— Авжеж, тихо поводиться, — я кивнув на сіни, де лежав Абросимов.

— Ну, такої слушної нагоди бандити пропустити не могли, — мовив Гупан, спохмурнівши. — Супроти Абросимова вони нічим не ризикували. Познущатися над комсомольським активістом — це для Горілого… Але, ти зверни увагу, у справжній бій цей гад устрявати не хоче! Інакше він давно навідався б до Глухарки… Бач, навіть два «яструбки» його лякають — не хоче дістати кулю. Таке враження, що в нього якесь важливе завдання… — Він замислився. Додав — А взагалі, Іване, сиди в селі. Налагодь як слід охорону і тримайся. Трохи розв’яжемо собі руки — від твого Горілого самі ріжки та ніжки зостануться. Він приречений. І історично і фактично, це точно!

— Я оце був учора в Сагайдачного, — сказав я. — Він теж мислить широкими масштабами. Вдалину дивиться. А Абросимова вбили.

— Знаю, що вбили, — сказав Гупан різко. Ложку він усе-таки доламав: в одній руці залишилося держальце, в другій коновка. — І до його матері мені йти, а не тобі, зрозумів? Та що там іти! Мені викликати її для опізнання трупа…

— Що там опізнавати, навіщо? — сказав я.

Міліціонери скинулися очима. Видно, я поставив дурне запитання.

— Закон такий! — промовив Гупан. — А навіщо ми стільки паперу списали? Рахунок пред’являтимемо… Як і належить.

Я знизав плечима. На фронті ми ніколи ніякого опі-знавання не проводили. Бо кому ж рахунок пред’являти?

— Ану лишень дай, — сказав я одному із законників, тому, який і досі вовтузився з пружиною. Я висипав патрони з диска і, нагнувшись, дістав з-за грубки два ріжки. — Візьми!

— Непогано у вас з боєпостачанням, — кинув Гупан.

— У наших лісах цього добра досить…

— У вас усього в лісах досить, — зауважив міліціонер. — У ваших лісах шестеро очей треба мати. Двоє спереду, двоє по боках, двоє позаду…

3.

Уночі Гупан довго не міг заснути, кашляв і перевертався, тапчан мій рипів під його важким тілом. Я теж не спав. Ми з охоронцем повлягалися на підлозі, де блохи влаштовували скажені гони й атаки. Охоронець чухався, раз у раз штовхав мене в живіт і волав: «Заходь ліворуч!» Добре, що хоч другому випало стояти надворі, на варті, а то, чого доброго, вони почали б командувати в два голоси. Міліціонери люди нервові — така вже робота.

— Товаришу начальник, — мовив я до Гупана, — однаково ви не спите. Дайте мені відповідь на одне запитання.

Він не сказав нічого, тільки потягнувся до кітеля, що висів рядом з тапчаном. Брязнула об пістолет запальничка, спалахнув вогник.

— От Горілий… та й усі вони там, — вів далі я. — Що їх породило? Я Горілого погано знаю. Кажуть, він був фельдшером, кастрував кабанчиків… Ну гаразд, може, він злість якусь таїть. А другий «наш» фашистський прихвостень — Крамченко — на фермі возив корм. Ніхто його не кривдив. Діти до школи ходили… Усе як у людей…

Чому Горілий став Горілим і його бояться й ненавидять? Невже, якби війни не було, він лишився б фельдшером і я зараз із ним розкланювався б, можливо, зустрічався б на весіллі або на хрестинах, пісень удвох співали б. Не можу збагнути!

— Фашизм! — сказав Гупан.

Він був увесь оповитий димом, як підпалений пароплав. Могутні легені хрипіли і свистіли, ганяючи повітря. Це була машина, що давно працювала на знос. Ані сну, ані відпочинку в начальника районного НКВС, це вже так. Охоронець-міліціонер, той хоч і неспокійно, з криками, але спав. Та й сон йому снився ясний, конкретний: гримів бій, треба було заходити ліворуч.

— Фашизм? — перепитав я. Є люди, які про все мають такі короткі і ясні міркування, що їм досить слів-бирочок. Скажуть — наче гвіздка заб’ють. Невже Гупан з таких? — Ну, ясно, фашизм. Про що тут балакати… Блохи вас не дуже турбують? У нас страх які нахабні блохи.

Він гмукнув.

— Фашизм — явище складне, — сказав він. — Я не якийсь там філософ, я не можу охопити в усьому обсязі… У мене міліцейська підготовка, ти вже вибачай.

Він повернувся до мене — заскрипів розсохлий тапчан.

— Фашизм… Ти, звичайно, знаєш, що це найогидніша, найлютіша диктатура буржуазії… Без такої диктатури з робітничим класом, з революцією імперіалістам не впоратися! Отож вони й хапаються за канчук. За сокиру! Давлять з усієї сили, чинять беззаконня. Розстрілюють, вішають, кидають до концтаборів.

— До чого тут Горілий? — запитав я. — Хіба він імперіаліст, чи що? Він коновал, сучий син!

— Гаразд, — буркнув Гупан. — Спробую розтлумачити. Тобі це потрібно. Можливо, ти ще в міліцію підеш служити — коли в «яструбках» потреби не буде.

Я гмукнув. Уявив себе у міліцейській формі.

— Звичайно, Горілому теорія фашизму ні до чого, — сказав Гупан. — Вона йому як козі енциклопедія. Але зауваж одну річ. Хто був опорою Гітлерові, коли він рвався до влади? Штурмовики, різний темний елемент. Чому? А їм було вигідно примазатися до сили. До сили, що не знає ніяких обмежень. Злетіти на цій каламутній хвилі. Тут перед ними, бач, величезні горизонти відкриваються. Можна, бач, грабувати і бути під охороною цієї беззаконної бандитської держави. Убивати можна, мучити, наживатися на чужому горі — і все зараховується, ніби яка заслуга, метикувш?

Він хрипко відкашлявся.

— Пробач, я тебе, мабуть, геть обкурив?

— Нічого.

— Це я від бліх. Може, не витримають.

— Витримають, — сказав я. — Я їх димовою шашкою вже морив. Кіт мало не здох… Ви розповідайте.

— Гаразд… Я тобі спрощено поясню, адже освіта в мене коридорна, сам знаєш, як у пісні — «сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Так от, фашизм, розумієш, для цих елементів тим і гарний, що ставить на місце законів силу. І кожен, хто став на службу такій державі, став часточкою цієї сили. Він начебто від імені держави вирішує, що вигідно і що невигідно. А насправді насамперед про себе дбав. Діє так, щоб собі було якнайліпше!

— Не відступати, хлопці! — вигукнув раптом міліціонер. — Заходь ліворуч!

— Він контужений, — пояснив Гупан. — У нашій ожинській міліції я зараз найздоровший: астма до уваги не береться… І от, розумієш, Горілий побачив, що перед ним таке відкривається, про що він і мріяти раніше не міг. Нутро у нього було кримінальне, дрібне, власницьке, але ж воно проявитися не могло, бо наш радянський робітничо-селянський закон покарав би його… А тут… треба було тільки пристосуватися до обстановки, стати часточкою великої сили! Тепер він міг мучити, убивати людей, однімати добро — і все це йому зараховувалося, як корисне діло, зрозумів? А він, звичайно, садист по натурі, цей Горілий, садист і власник, жаднюга, і ось для нього фашизм як мед. Отак фашизм добирає собі підходящі кадри. Він, як магніт, мерзоту вишукує!

Гупан погасив цигарку пальцями. Ото вже пальці у нього були! Просто взяв тліючий недопалок та й розтер його, навіть не крякнув. Мабуть, немало попрацювали ті руки, коли обросли такою азбестовою оболонкою.

— Націоналізм? Шовінізм? Це Горілому дуже до речі. Козир! Тепер можна грабувати й катувати білоруса за те, що він білорус. Єврея — тому що єврей… Східняка[5] — за те, що народився по той бік Дніпра… Він не фашист у повному розумінні слова, цей Горілий, — він карний злочинець, бандит, грабіжник, але в тому й річ, що карний злочинець фашистові близький родич. Зауваж: гончарню колгоспну, цебто народну, громадську, Горілий прибрав до рук! Украв, адже так? Безліч добра в заарештованих награбував. Коней з племзаводів собі понавозив. Он воно як! Він і сьогодні ще намагається владу тримати. Не може згодитися, що фашисти виплюнули його, як кісточку з кавуна. Тепер він, бач, у бандерівці подався, в «ідейні». Це йому як прикриття для бандитизму. Та тільки смисл його життя один — беззаконня, сваволя і люта ненависть до Радянської влади. Він, Горілий, хоче ще попанувати тут, чогось сподівається! Зауваж деталь: був Горілий у фашистів офіційною особою, начальником допоміжної поліції, а як тільки фашизм згинув і повернулася Радянська влада, став бандитом. Логічно! Але на заваді йому такі, як ти. От і виходить, що, охороняючи радянський закон, ти і є найголовніший борець з фашизмом, кумекаєш?

Я забув про бліх та про тліючі в животі жаринки болю і повернувся до Гупана. Щось і справді розкумекувалося в голові, і моя робота «яструбка» в маленькому селі під назвою Глухарка раптом стала набувати якихось інших обрисів. У ній вбачався більший, аніж я гадав, смисл.

— У тебе дуже почесна справа, — сказав Гупан, — Захистити людей від бандюг-фашистів. І не просто захистити. Ти їм усією своєю поведінкою повинен довести, що наш радянський закон сильний, твердий і непідкупний. Людей тутешніх три роки гнув фашизм. Переконував: хто сильний, на боці того і правда. Та й годі! А ти повинен щоденно переконувати їх в іншому, кумекаєш? Ось у тебе зброя — перша ознака сили, переваги над іншими, а ти ніколи не використаєш цієї сили на шкоду людям, із користолюбства або помсти чи ще як… Бо хто ж ти є? Ти є представник Радянської, законної нашої, народної влади. Так що не проста оця «яструбкова» справа! А зараз давай лишень спробуємо заснути…

Він одвернувся до стіни, так що аж тапчан ходором заходив. Міліціонер ще раз стусонув мене коліном і наказав, що б там не було, заходити ліворуч. Видно, контузило його, коли він заходив праворуч, отож він і старався хоч уві сні уникнути тієї непоправної неприємності.

— Товаришу Гупан! — покликав я. — А ви не могли б дати мені яку-небудь загальну книжку про всі закони? Щоб зрозуміти суть?

— Суть-то ти знаєш, — пробурмотів начальник райвідділу. — А книжок багато. Ось звільнимось і займемося тобою. Я тебе до грамотних людей звожу, з мене яка користь? Я ж із слюсарів у НКВС прийшов. Важко мені все давалося… Але ти зрозумів, що, борючись за закон, ти в найголовніший боєць із фашизмом, га?

Тютюновий дим розсіявся, і знову запахло полином. Я простягнув руку, намацав рядом зброю і вмостився зручніше, так, щоб не дуже мені діставалося від охоронця, що штовхався. Тінь постового пропливла по стіні. Він тримав автомат напоготові, дулом уперед. Пора була тривожна, ще не для всіх у наших краях настав Час Закону.

…На світанні, коли матовий шар паморозі ще вкривав траву й листя, Гупан із своїми автоматниками вирушив до Ожина. У бричці з тілом Абросимова сидів той самий міліціонер, який уночі закликав заходити ліворуч. Очі в нього були сонні, смикалась повіка. Гупан і другий міліціонер їхали верхи, ще один кінь ішов на поводі за бричкою.

— Ти ось що, — тихо говорив, нахилившись до мене, Гупан, — ти спробуй розвідати, через кого могли просочитися відомості про приїзд Абросимова. Мабуть, не випадково вони наткнулися на бричку. «Планчик» той стривожив їх. Дуже мені незрозуміло, чому Горілий сидить під Глухаркою… Тут, безперечно, щось криється!

І вони швидко виїхали з двору. Гупан поспішав. Доля Ожина, який міг опинитися на шляху банди Шмученка, непокоїла його. Бричка м’яко підстрибувала на ресорах. Абросимова вони прикрили старим рядном, але нога звисла, і черевик розгойдувався в такт руху… Бандюги чомусь не зняли з Абросимова черевиків. У їхньому лісовому та болотному житті для діла, мабуть, годилися тільки чоботи. Та й черевик той був драний, невміло прошитий на закаблуку дратвою.

4.

— Ну от, Попеленко, не дозволяють нам іти в УР, — сказав я своєму другові й помічникові.

На круглому кирпатому «яструбковому» обличчі з’явилися удавані жаль і смуток. Хитрий був, чортяка, Попеленко!

— Ну що ж, товаришу Капелюх, начальству перечити не можна, — сказав він. — Начальник за всіх уболівальник!

Ми простували селом у повній бойовій формі. При нас були гранати й підсумки, а Попеленко замінив свого карабіна на відремонтованого автомата. Ми почали грізне щоденне патрулювання, щоб заспокоїти населення, стривожене загибеллю Абросимова. Вигляд двох чоловіків, обвішаних зброєю, повинен був, за моїм задумом, вселити в односельців почуття впевненості й спокою.

Стало жарко, з акацій сипалося прибите вранішнім заморозком зів’яле листя.

— А взагалі, гарне діло — патрулювання, — сказав Попеленко. — Політично правильне… А мої зараз редьку з городу носять. Та й воза я ще не полагодив. Шкворень погнувся, доведеться до Крота йти… Він загне ціну.

Довколишні ліси мінилися всіма барвами осені. Жовто-зелені хвилі підступали до «п’ятачка» землі, відвойованого глухарчанами у дерев. Ми були господарями невеличкого острівця.

— Попеленко, — запитав я, — кому ти казав, що до нас збирався приїхати Абросимов?

— Нікому!

— А ти пригадай!

— Та нікому… Мене Яцько з Ожинської кооперації оповістив. А йому сам Абросимов наказував…

— А той Яцько надійна людина?

— Яцько? Та вже поліцаїв він не любить, вони у нього брата забили. Ні, Яцько надійний!.. Ну, а як він мені сказав, я подався до Варвари…

— Стривай! — вигукнув я, червоніючи. Дурна оця властивість — червоніти як хлопчак, чи ж вона коли-небудь мине? — Звідкіля ти довідався, що я у Варвари?

— Щодо цього в Глухарці добре налагоджена служба, — сказав Попеленко, усміхнувшись. — Хто куди чобітками рип-рип, а хто куди постолами човг-човг… Вже що-що… а коли хто навідається до вдови, то люди знають навіть, які в нього на штанях гудзики були…

— Гаразд, годі теревенити, — кинув я. — Ти про діло…

— Так ви ж поспитали, я й пояснюю: одразу подався до вас, до Варвари!

— І нікому нічого по дорозі?

— Анічогісінько. Що ж я, не розумію?

«Товариш Абросимов сповіщав, що виїздить допомогти ловити бандитів… — пригадав я. — Конем, просив переказати…» Прозвучало це солідно. Товариш Абросимов з району, великий начальник, конем виїздить ловити бандитів!.. Якби горілівські дружки нас чули, вони сполошилися б і постаралися б товариша Абросимова не пропустити. Але бандити не чули цього повідомлення. Його чула Варвара… Варвара!.. Не варто було квапитися з висновками. Врешті Горілий міг наткнутися на бричку випадково.

— Попеленко! — озвався я. — А як ти ставишся до Варвари?

— А чого ж, — промовив він, сором’язливо крякнувши, і погладив автомат. — Нічого… З розумінням ставлюся! Гладка… Саме враз!

— Попеленко! — сказав я. — Коли ти нарешті виплюнеш галушку з рота?

— Звідки ви взяли, що у мене галушка? — здивувався він. — У нас пшеничного борошна нема й на понюх, а ви — галушку!

— То чого ж ти мимриш? Я тебе не питаю… ну, про те… Я тебе про інше питаю. Політично!

— Про Варвару політично?

Він навіть зупинився. Його лукавий ніс геть зросився потом — нелегко тягати повне озброєння.

— З Горілим вона була чи ні?

— А… Ну, це справа давня, — сказав він. — Звичайно, слід було б усипати їй перцю… Але ж треба й те зрозуміти, — Горілий був парубок при силі, у формі, при зброї… ось як ви! — закінчив Попеленко. — Жінки це дуже люблять!

Він знав, що начальству треба лестити, хитрий, чортяка. Ех, не було в нас у Глух арці «губи», посадити б його на перевиховання.

— Ти що ж мене з поліцаєм порівнюєш? — спитав я.

— Так я ж по чоловічій лінії, а не політично, — він відобразив на обличчі переляк.

— Вона його любила? — спитав я.

Попеленко знизав плечима і презирливо скривився, даючи зрозуміти, що на таку безглузду тему він, як людина серйозна, розмовляти не збирається.

— Та вона ж чула, як ти сказав про приїзд Абросимова! Ти що, не розумієш, про що йдеться, дурна твоя макітра? — вибухнув я, — Може, вона підтримує зв’язок із Горілим?

— А! — догадався Попеленко. — Так ви, товаришу Капелюх, і пояснили б мені ясно, а то все навідні питання задаєте…

— Ну?

— Товаришу Капелюх, чого б це вона знову Горілому коханкою була? Жінка вона тямуща, розуміє… Коли він чорну форму носив — інша річ… Ні! Тепер у нього в кишені від коника лапка… До того ж він на Семеренкову Нінку переключився. Мов півень перед нею гарцював. Було, на Справному як в’їде до села, а за ним охорона — справжнісінький тобі генерал фон фельдмаршал.

— Я тобі не про Семеренкову, — перервав я «яструбка», — Нінка про Абросимова не чула.

— Гм. — Попеленко почухав потилицю. — Ну що ж сказати ще про Варвару? Звичайно, я не можу їй рекомендації дати. Жінка! Хто її знає? Треба б допитати… Поліцаї були добрі мастаки допитувати. Про рідну маму розкажеш!

— Ми не поліцаї,— сказав я. — Ми так не можемо.

— Ясна річ, — згодився Попеленко. — Тут у нас слабке місце. Але політично правильно!

— Ось що ми зробимо, — вів я далі.— Встановимо нагляд.

— У нас в селі тепер стільки жінок без чоловіків, що ніякого нагляду не треба, усі одна за одною стежать, — промовив «яструбок». — Жінка без чоловіка — найкращий спостерігач.

— Звідки в тебе стільки мудрості, Попеленко? А якби хто городами пройшов уночі, невже допильнували б? Та й необов’язково особисто спілкуватися… Може бути «поштова скринька», «дубок», зрозумів?

— Який «дубок»?

— Де залишають записки. Умовлене місце

— Та воно то так, — сказав Попеленко. — Тільки яка Варварі користь від записок? Їй писанина ні до чого.

Ми піднилися на горб до Малясової хати, звідки відкрилося перед нами усе село, гончарний заводик і неозорість осіннього лісового моря.

— Встановимо нічне вартування, — промовив я статечно, наче цей мій новий задум не був наслідком повної відсутності чітких планів, наче він єдино можливий і найкоротший шлях знищити бандитів. — Ти непомітно стоятимеш на варті в самому селі, де-небудь під хатою.

— Можна під своєю? — спитав Попеленко. — Це ж близенько від Варвари!

— Можна.

Я оглянув довколишні поля та городи. Пануючою висоткою поблизу, звичайно, був Гаврилів горб, який чорнів за ніжною зеленню озимини. Під старими вербами на вершині горба виднілися силуети хрестів. До кладовища вела вузенька стежка. «Одвезти до Гаврила» — казали глухарчани. З Гаврилового горба добре було видно Глухарку і всі навколишні під’їзди й підходи до неї.

— А я там повартую, — сказав я, махнувши рукою у напрямку кладовища. — Звідти добре видно. Якщо запримітимо якогось зв’язкового, візьмемо його в кліщі. Я відріжу од лісу, а ти од села, зрозумів?

— На кладовище підете? — спитав Попеленко, трохи відсунувшись од мене. — Негарне місце.

Я й сам знав, що негарне. Ще до війни, коли я приїжджав на канікули з дев’ятого класу, здоровим уже лобурякою, ми з глухарськими хлопцями побилися об заклад, хто зможе піти до Гаврила уночі. Відомо було, що на горбі ночами блукав тінь самого Гаврила, величезного горбатого дядька в білому простирадлі, з бородою, що світиться. «Як Глумський, тільки вищий за дерева», — твердили хлопці. Ніхто з нас так і не наважився тоді сам піти до Гаврила.

Усе це було дуже давно. Відтоді ми надивилися дечого страшнішого, ніж бороди, що світяться…

— Може, ти хочеш посидіти на горбі? — спитав я Попеленка.

— Лоскоту боюся, — серйозно відповів він. — Кажуть, що мертвяки лоскочуть!

5.

Я проспав до дванадцятої години ночі, до будильника, за сигналом якого включалися жорна. Швидко й обережно вдягнувся, намотав по дві пари онуч, щоб не змерзнути на Гавриловому горбі, де завжди гуляв вітерець. Місячне сяйво падало крізь вікно на подушку, і червоні трояндочки на ситцевій наволочці здавалися в тому сяйві чомусь голубими. У селі навзаводи горлали півні.

Я намацав на тумбочці кілька порошків беладонки, які беріг ще від часів госпіталю на випадок, якщо біль занадто вже дошкулятиме, і засунув їх до кишені. Надів свого сержантського дженджуристого кашкета, а шапку поклав на подушку і прикрив ковдрою; з деякої відстані вона могла зійти за голову сплячого. Підбив усю постіль, яка теж мала справляти відповідне враження. Не хотілося, щоб Серафима, прокинувшись серед ночі, помітила мою відсутність і марно турбувалася.

Двері, ще звечора змазані рушничним мастилом, пропустили в сінці без найменшого скрипу. Там я випив свої порошки. Яндолка тоненько задзвеніла об крижинку у відрі. Тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. Минуло літо, минуло…

Обережно виніс МГ із сіней. У морозному повітрі від кулемета різко запахло мастилом і залізом. Місячне сяйво було таке яскраве, що аж очі різало. Воно сприймалося не само по собі, а тільки завдяки тіням, що їх кидали на землю віття дерев та кущів, тички з тину, на яких де-не-де висіли глечики, дріт, натягнутий у дворі для сушіння білизни. Тіні вирізнялися так рельєфно, що я обережно переступав через них, боячись спіткнутися. Вийшовши за хвіртку, я став під старою напівусохлою шовковицею й огледівся. Усе село було немов присипане білим фосфоричним порошком. Солом’яні стріхи, вкриті тонким шаром інею, втратили жовтизну.

Було тихо-тихо, всі спали. Тільки на гончарному заводику диміли димарі. Ох і ніч… У таку ніч сновиди, мабуть, юрмами лізуть по ринвах угору… Ні, все-таки дивовижна річ — тиша.

Мені раптом стало радісно. Я згадав, як пальці Антоніни торкнулися моєї руки, як наші думки полинули злагоджено, ніби ми читали одну книжку. Що ж це було з нами?

Через цей скажений місяць я й зовсім забув би, чого вийшов на вулицю, якби не тінь за тином попеленкової хати. Тінь ледь ворухнулася й зробила привітальний знак. Признатися, я навіть здивувався. Я побоювався, що Попеленко влаштує НП не за тином, а де-небудь на сіннику.

Прогорлав опівніч запізнілий півень. Я пройшов повз Варварину хату — жодне вікно не світилося — та й почвалав вузькою дорогою до Гаврила. Місяць стояв якраз над горбом, і той здавався плоским, вирізаним із чорного паперу. Хрести й обеліски на вершині, кошлаті плакучі верби — усе було чорне.

Гілля дерев, що росли вздовж дороги, утворювало химерне жалобно-чорне мереживо. Тільки одна вечірня зірочка жевріла на вицвілому від місяця небі, але коли я озирнувся, то за спиною, за гостро окресленою власною тінню побачив на протилежному від місяця боці темне зоряне небо. Під ним яскраво світилися стіни мазанок. Місяць поділив нічний світ на дві частини.

Я вибрався на горб. Огорожі тут не було, хрести, обеліски з зірочками вільно розташувалися на схилах і на вершині. Ворони, яких я потривожив, забилися на деревах, залопотіли, сліпі, крилами об гілля. Під старими плакучими вербами темнів величезний, в обхват, хрест… Там лежав мій рано померлий дід. Я сів на горбик, густо порослий травою, — видно, це була могила людини, чиї родичі виїхали з наших країв.

Ось воно, царство Гаврила, жах, аж мороз поза шкірою, джерело дитячих страхів!

Я сидів на м’якому могильному горбикові, поставивши коло ніг МГ, і прислухався до нічних кладовищенських звуків, до металевого скреготу листя на жерстяних вінках, що збереглися з довоєнних часів, до поскрипування сучка на вербі, до лопотіння крил птаха, що несподівано проснувся. Та ба, страшно не було анітрохи. Мабуть, коли поховаєш стільки людей, покійники вже не здаються чимось містичним, потойбічним.

Глухарка, що лежала переді мною двома рядочками хат, спала. Ні руху, ні шереху. Коли-не-коли загавкають собаки, але безладно, ліниво. Плакуча верба наді мною часом шелестіла під поривами легенького нічного вітру. То було мертвотне шелестіння — листя уже попідмерзало.

Уранці, як тільки пригріє сонце, воно, оце вузеньке біле листя, посиплеться з гілля дощем…

Від ранкової дози беладонки живіт зовсім утихомирився. Осколочки поснули. Я утішався з відсутності болю. От які бувають радощі!

…Велику, свіжовибілену Варварину мазанку мені було видно особливо добре. Ані вогника у вікні, ані руху. І всі поля довкола Глухарки були порожні. Усе вкривала матова паморозь.

«Скоро полетять журавлі,— подумав я. — Наближається холод, і журавлі полетять з півночі, з білоруських боліт, курликаючи в темному небі. Хотів би я послухати журавлів… Дожити б!»

Село мовчало. Озимі клини, темна павутина стежок, кучеряві грядки капусти в Семеновому урочищі, кукурудзяне поле, де, мов свічки, стирчали огризки стебел, — усе було добре видно з кладовища. Мені здається, я міг би розгледіти й муху, коли б вона заходилася літати над селом у місячному сяйві.

За моєю спиною темніли хрести. На одному з них тріска, що відкололася, огидно й жалібно бриніла під вітром… Яка ж бо все-таки простора земля! Міліарди людей поховані в ній протягом сотень віків. А скільки закопали в цю війну… Але кладовища займають такі невеликі «п’ятачки» землі…

Якась темна цяточка стрибками перетнула кукурудзяне поле. Зупинилася коло самісіньких капустяних грядок. Заєць! Нашорошив вуха та й шугнув у капусту. Над одним з димарів гончарного заводика зметнулися темні й густі клуби диму. Видно, Кривендиха підкинула дровець.

До війни в такі осінні ночі, коли починали вивозити і шаткувати капусту, над селом довго не змовкали пісні. Бубніли бубни, бренькали мандоліни, вищали гармошки в руках підпилих парубків. Чи ж відродиться все це? Та й скільки хлопців повернеться в село?

…Ківш уже повис держаком донизу — отже, було близько третьої. Місяць пересунувся до краю села, озимина ще дужче посивіла від паморозі. Посеред ланів виникли білі калюжки. Туман просочувався з якихось непомітних баюр і вибоїн. Готувався до атаки.

Над ранок стало ще дужче підморожувати. Я страшенно змерз, сіпався під шинелею, щоб зігрітися. Ківш плив понад самісінькою землею, від осілого місяця падали довгі тіні, однак їх було видно тільки на узвишші, а низинки заповнював туман. Він розповзався в усі боки, його пасма тяглися переярками, як щупальця. От уже ні до чого був цей туман.

Місяць опинився аж край села. Його рух, коли він, зачервонівши, покотився над верхів’ями дерев, над смужкою безкраїх лісів, над хатами, став помітний на око. Туман, здавалося, виділявся тепер з кожної травинки. Село поволі зникало в пелені, я розрізняв тільки окремі мазанки, що стояли трохи вище. Варварину хату поки що було видно, але тин уже сховався в тумані.

На сході ледь помітно заясніло, виділилися з темряви смуги хмар. Звідти одразу ж ніби теплом потягло. А на протилежному боці все ще панувала ніч і зима.

Село вже зникло, тільки виступали кутики дахів, укритих памороззю. Місяць пірнув у білу смугу понад лісом та й погас. Я поклав на плече МГ і встав. Закінчив вартування… Чортів туман! Жаль було згаяного часу.

Я брів як у молочному киселі, такий густий і в’язкий був туман. Оглянувся — Гаврилів горб темнів важким громаддям. Раптом на сході хтось зробив різкий мазок рожевим. Крикнув півень, перший птах випурхнув із дерев на Гавриловому горбі і, ще напівсліпий, пролетів біля моєї голови, мало не зачепивши крилом — вітром ударило у вухо.

З вербової дороги я звернув на озимий клин. Не міг я не звернути. Надходив той час. Травинки озимини прикрасилися сіллю щедрої паморозі. Стежинку було видно тільки на три-чотири метри.

6.

Я мало не зіткнувся з нею. Її наче виштовхнуло з туману. Вона злякано завмерла. Ми стояли одне супроти одного на вузькій стежці, що простяглася через озимий клин, я з кулеметом, а вона з коромислом на плечі. Погойдувалися відра… Мені було неприємно, що я налякав її. Вона й так була постійно насторожі, як птах. Я зійшов із стежки і усміхнувся.

Антоніна впізнала мене, обличчя в неї розгладилось. Відра здригнулися й попливли мимо по вузькій стежці. Зникли в пелені туману. Було чути, як, віддаляючись, поскрипують дужки на коромислі. А я й далі стояв посеред озимини… Яка ж бо тендітна й жалісна врода! Вона була як той тоненький глечик, що вже обточився на гончарному крузі, але ще був необпалений і міг зруйнуватися, зім’ятися від необережного дотику.

Я стояв і дивився вслід, нічого не бачачи, крім стіни туману. Якийсь неспокій не давав мені зрушити з місця. У згадці про струнку та високу дівчину в чорній хустці, що пройшла по стежці з коромислом на плечі, була незрозуміла мені неправильність. Я не міг збагнути, в чому тут річ. Я знов уявив, як Антоніна вихопилася а туману, як перелякалась, як гойднулися відра… Атож… відра! Вони гойднулися так важко, ніби в них було повно води. Та й коромисло провисало на плечі, вдавлюючись у пальтечко. Але ж вона йшла не від криниці, а до криниці!

Я похолов. Мені й раніше здавалося дивним, що вона так рано ходить до далекої криниці на узліссі, а не до сільського колодязя, а тепер усе це оберталося бідою. Нехай би мені це привиділось. Я ж хотів упіймати бандюгу, що скрадається до Варвари. При чому тут Антоніна, при чому? От чортовиння… Он, значить, як воно виходить. Антоніна, Антоніна… Поправивши МГ, я рушив услід за нею. «Ну за що? — думав я. — За що я маю втратити її? Її! Як же так?.. Ну, невже не можна нічого вдіяти, невже не можна нічого змінити?» А ноги самі ступали по стежині. Роби своє діло, «яструбку» Капелюх. Ти хотів вистежити ворога. Бандитського помічника, зв’язкового. Ти вистежив. Іди!

Озимина закінчилась. Стежка тут стала слизька. Вона круто спускалася до криниці, в ярок. Темніли стовбури дерев. Обережно, пригнувшись, я наблизився до джерела. Воно витікало з невеликого, вже зогнилого зрубу. Обабіч височіли круті схили виярка. Нижче зрубу, по течії струмка, росла висока трава й осока. Все інше зникало в пелені низького туману.

Антоніни ніде не було. Я прислухався. Приглушено шуміла вода. Той шум скидався на старече бурчання. Та ось угорі, над виярком, ледь дзвякнула дужка відра. Я підвів голову, побачив гілки вільхи, що виділялися з білого місива. Одна гілка здригнулася.

Я поповз схилом виярка нагору. Завмер за вільшаним памолодком, не торкаючись ні гілочки, ні листочка. Можливо, Антоніна була тут не сама. Що ж, у мене МГ і дві гранати угрілися в кишенях. От як усе виходило… Одна розрадонька — якщо там бандити, то ні вони, ні я, ні Антоніна від криниці не вернемось.

Проте вона була сама. Нагнувшись, викладала з відер якісь вузлики й складала їх під пеньок. Підвелася, огледілась. Я стежив за нею, ледь висунувшись із своєї зеленої схованки. Вона дуже боялася, навіть губи їй час від часу тремтіли. Її привело сюди почуття страху — не добра воля. Я згадав козулю, що бігла через галявину біля сосняка. Може, тут також діяв досвідчений нагонич… Не треба поспішати із звинуваченнями.

Антоніна, озираючись, але ступаючи, як завжди, легко і пружно, спустилася до криниці, зникла в тумані. Я почув плюскіт води. Скрипнуло коромисло під вагою двох наповнених відер. І все стихло. Я уявив собі, як вона йде стежкою, мовби по туго натягнутому канаті, ледь помітно похитуючись, ступня в ступню.

Підійшов до трухлявого осикового пенька. Шматок дерну, що прилягав до нього, був трохи рудіший від решти трави. І на ньому не ряхтіла матова паморозь. Зверху лежала соснова шишка, гостряком від пенька.

Я обережно зняв дернину. Під пеньком у сухому місці було влаштовано тайничок, щось на зразок лисячої нори. Прислухаючись до звуків лісу, що прокидався, я дістав з нори чотири вузлики. Чотири звичайнісінькі вузлики із старенького, але чистого, підштопаного рядна. У таких вузликах діти носили в поле або на гончарню снідання батькам та матерям. Ось і тут я знайшов житні паляниці, добрий кавалок сала, цибулю, сіль, картоплю… Семеренкови жили бідненько, дуже бідненько — для свого господарства у них не вистачало часу й хватки, а трудодні, які нараховували в колгоспі за глечики та макітри, були убогі… Звідки ж вони взяли все оце багатство?

У третьому вузлику я знайшов кілька чисто випраних і полатаних сорочок та чоловічу білизну. Так… Четвертий був перев’язаний особливою, кольоровою стьожкою. Він призначався для жінки, про це свідчила і стьожка, і ретельна та акуратна упаковка, і легкий аромат дикої лаванди, що йшов від рядна. Я витер руки об шинель, щоб не залишити плям від рушничного мастила на чистому рядні, розв’язав вузлика й обережно розіклав усе, що в ньому було: брусочок мила, теплі жіночі штанці, ліфчик та бавовняні панчохи. Речі як на воєнний час надзвичайно цінні, особливо панчохи і мило.

Виходить, не поїхала Ніночка до Києва, як говорив односельчанин Семеренків. Пішла Ніночка з Горілим і вкупі з ним та бандитами переховувалася в лісах. Ніночка, дрібненькі кучерики, синенький беретик, дзвінкий довоєнний сміх… Що ж ти наробила?

Я старанно позав’язував усі вузлики, поскладав під пеньок та й накрив дерниною. Зверху поклав соснову шишку, гостряком від пенька. Тут і зв’язкового почекаю. Думав, що зустрінуся з ним біля Варвариної хати. А все вийшло не так. Зовсім не так.

На сході, над молочною смугою, уже виднівся неяскравий світлий стовп: сонце викочувалося до обрію. Але сам туман погустішав ще дужче. Відбувалася посилена ранкова конденсація. О такій порі тільки по «язика» ходити. Було тихо, дуже тихо, туман, наче вата, ліз у вуха.

Зненацька, як барабан, з боку села вдарила автоматна черга. «Шмайсер»! Черга була довга, монотонна — ніби стріляли в одну точку, впритул. Коли б’ють розсіяним вогнем, віялом, по широкій і віддаленій цілі, звук весь час змінюється.

Я зняв з плеча кулемет. Ще раз прогримів «шмайсер». Цього разу коротко. Потім розляглися ще дві короткі черги. Вони немовби стали ближче до мене.

Я кинувся бігти, стежкою до села, тримаючи МГ обома руками, дулом уперед. У селі, причулося мені, пролунав чийсь жіночий крик, але його заглушив хор півнів. Звичайний ранковий хор. Півням було байдуже до стрілянини. Вони до всього звикли за роки війни.

Знову зацокав автомат. Здається, ППШ. Я був сліпий. Переді мною стояла стіна туману. Проте я почув, як кулі затарабанили по гілках та по листю. Це вже були кулі при кінці льоту, ослаблі, вони не впиналися з сухим різким тріском у дерево, а тільки чвякали.

Хтось біг сюди, до криниці, стежкою, а вслід йому стріляли: тільки так можна було пояснити цей рій куль, що несподівано розсипався у мене над головою.

7.

Мабуть, якби Попеленко не дав навмання цієї останньої черги, лежав би я на стежці посеред озимини коло самого узлісся. Але послані ним кулі стали несподіваним попередженням. Я зупинився, перевірив, як вставлено стрічку й закріплено диск, і звів затвор, тримаючи МГ дулом уперед. Палець закляк на спусковому гачку.

«Чи встигла вона зійти із стежки на городи? — промайнуло у мене в голові.— Якщо мені доведеться стріляти, випадкова куля може наздогнати її».

Більше ні про що я не встиг подумати. Прямо на мене а туману вибіг здоровенний парубок у жовтій шкіряній курточці з невеликою лисиною на плечі. У руці він тримав «шмайсер». Це для нього була іграшка, а не зброя. Обличчя у парубка перекривилося, і він легко, однією рукою, як пістолет, скинув автомат.

Коли б я не був напоготові, він випередив би мене. МГ — це танк порівняно із «шмайсером». Його створено не для ближнього бою, він важкий і незграбний. Але палець уже лежав на спуску, а запобіжник був зсунутий, і я на якусь мить випередив парубка.

Він наткнувся на чергу, як на оглоблі. МГ ударив упритул, і парубка відкинуло. Тієї ж миті я зрозумів, чия шкіряна курточка була на парубкові! Ще не вправившись роздивитися обличчя бандита, я вже зненавидів його. Палець немов припаяли гарячим припоєм до спускового гачка. Це сталося само собою. Без наміру… Ось… За Абросимова! За криваву зірку на лобі!

Курточку рознесло на шмаття. Її на моїх очах зім’яло і вдавило в тіло. Відлетівши назад, парубок ударився потилицею об землю. Аж тільки тоді я перестав стріляти. Гірко запахло пороховим димом і гаром. Курточка тліла. Навколо ще щільніше зімкнувся туман. Поволі верталася тиша.

— Не стріляйте, це я, не стріляйте! — пролунав голос Попеленка. Він побоювався сліпої кулі. Гупав чоботищами і горлав — Це я, я, Попеленко, свій!..

Я схилився вад бандитом. Кров і досі цебеніла й заливала груди. Гарно він лежав, навзнак, і великі селянські, руки розкинулись по обидва боки стежки. Вони прим’яли паростки озимини. На білому обличчі різко виділялося ластовиння. Ех ти, бандюга, поліцай, своєї матері син…

Попеленко, важко дихаючи, з автоматом у руці, в розстебнутому кожушку, з-під якого валила пара, як з дверей лазні, теж нагнувся над парубком.

— Ти Семеренкову не зустрічав? — запитав я.

Попеленко пропустив це запитання повз вуха.

— От гаспид! — сказав він скрушно. — Я думав, що він уже втік! А ми ж його уколошкали. От гаспид!

— Ти що, жалієш? — запитав я.

— Ну що ви, товаришу Капелюх! — обурився він, голосно відсапуючись після бігу. — Чи ж я політично не розумію що й до чого?..

Але обличчя в «яструбка» було явно засмучене. Він, звичайно, шкодував, що парубкові не пощастило п’ятами накивати. Скінчилося у Попеленка перемир’я з бандитами. Тепер і його ніхто не пожаліє на лісовій дорозі.

— Ти Семеренкову Антоніну бачив? — запитав я.

— Та не зачепили вашої Антоніни, — сказав він. — Стоїть з відрами коло хати. Перелякалася, мабуть…

Він, трохи повагавшись, скинув шапку.

— Еге ж… Здоровенний парубок, — сказав він. — Тепер лежить, як сито в дірках… Ох ти ж боже!

— Доведеться нам тепер воювати серйозно, Попеленко. Не простять нам бандюги!

Раптом Попеленко захихикав.

— А він же вас убивати прийшов, товаришу Капелюх! — промовив він. — Він вам геть усе вікно розтрощив! Баба, мабуть, лається страшенно…

Туман уже піднімався з озимини. Погасли зорі над головою. Сонця не було видно, але червоний стовп на сході, що поволі ширшав угору, аж палахкотів. Він дедалі яскравішав. Долоня парубка, відкинута в білу озимину, взялася дрібними крапельками роси, ніби спітніла. Он воно яке діло. Убивати людей в такий ранок! Кров на шкірянці почала загусати, її патьоки ніби набухали — отак узимку під джерелом набухає і товстішає намерзла крига.

— Гайда по підводу, — сказав я Попеленкові.— І нехай люди знають, що бандита забили… І… це… — я згадав Гупана. — Опізнати треба. Як належить…

Баба Серафима вставляла фанерку в розбите вікно. Усе, що слід було сказати а приводу того, що сталося, вона вже сказала і тепер тільки нишком буркотіла.

— Отака була шибка цілісінька. Всього тільки з трьох шматочків. А він розтрощив, трясця його бандитській матері!

— Нічого, нічого, всі а фанерками живуть! — мовив я. — Дайте-но лишень молотка, бабусю…

Біля нашої хати стояли цікаві сусіди.

— Дивлюсь я крізь туман, аж вулицею прямує хлопець якийсь, просто велетень, — захоплено розказував Попеленко. Перемир’я скінчилося. Тепер «яструбок» хотів мати хоч яку-небудь вигоду а нової ситуації. Навтішатися з ролі героя. — Спершу був подумав — товариш Капелюх повертається. Ні! А воно здоровенний бандера пре — справжній бугай. Або самохідка. І що ж ви думаєте? Підходить він до хати товариша Капелюха і шасть через тинок. Стрибонув що тобі кіт.

«Бугай», «самохідка», «кіт» — образно розповідав Попеленко. Старався. Підлітки зорили на нього палаючими очима. Може, роль героя по-справжньому захопить «яструбка»?

— Ну, думаю, щось не гаразд. Я ближче. А він, вражий сип, до вікна, де товариш Капелюх спить, притулився та й розглядав щось. Добре, думаю, дивись, дивись — од мене не втечеш. Аж тут він піднімав свого автомата та як дасть у вікно. Як дасть! Та й знову через тинок — шасть!

Слухачі охнули, переживаючи за Попеленка. Тільки Гнат, що височів за натовпом глухарчан, тримаючи порожній мішок за плечима, усміхався на весь щербатий рот.

Люду прибувало. Рядом з Гнатом з’явилася Варвара.

— Я по бандюзі з автомата! — захоплено провадив Попеленко далі.

— Не по ньому, а трохи вище, — поправив я «яструбка». — По деревах.

— Ось не перебивайте! — вигукнув осмілілий Попеленко. — Бандюга — навтікача. А я за ним. І знову по ньому. І знову. Він на озимину, а я за ним. Тут товариш Капелюх на мій сигнал поспішив, і ми взяли його в кліщі.

— Мені здалося, це ви, бабусю, кричали? — спитав я Серафиму.

— А хто не закричав би? Я думала, тебе вбили… І як це ти додумався піти? Не інакше — перст, рука.

…Цей рябий парубок із зграї Горілого підійшов до віконця праворуч, від шовковиці, щоб йому зручніше було стріляти по тапчану. У тьмяному світлі підбита ковдра вдалася йому людською фігурою, а стара шапка — головою. І, хоч промахнутися було важко, він випустив половину обойми. Щоб уже напевне! І знав же, де мій тапчан стоїть, біля якого вікна — геть усе знав.

— Господи, — озвалася Серафима. — Коли ж уже вікна перестануть бити? Де ж люди того скла напасуться? Усе б’ють та б’ють, б’ють та б’ють… Начебто й фашистів вигнали! Коли ж та війна закінчиться, щоб їм, бандюгам, на тому світі голою гузицею на шило сісти!

І вона погрозила у напрямі лісу сухеньким кулаком.

Гнат захихикав і зібрався був із своїм мішком у звичайний ранковий маршрут, але Варвара спинила його:

— Куди ти голодний? Іди поїж…

Гнат радісно замугикав і закивав головою… Варвара! Що це вона, спокутувала гріхи цією благодійністю?

Я зайшов до хати. Старенька ковдра геть уся була зрешечена. Кулі, що рикошетили, вищербили долівку під тапчаном, побили стіни… «Еге ж, таки пощастило мені цього ранку, дуже пощастило», — думав я, розглядаючи ковдру.

Не випадково рябий парубок, давши чергу, помчав стежкою через озимину до криниці. У нього, мабуть, було два завдання: порішити мене і взяти із схованки вузлики. Два найпростіші завдання — убити людину й за одним заходом узяти сало та білизну.

Звичайно ж, тепер годі було й думати влаштовувати засідку біля криниці. Вони туди більше не прийдуть. Адже рябого вбито недалечко.

Ми, як і досі, нічого не знатимемо. Звідкіля, хто, коли завдасть наступного удару?

Глумський, насупивши брови, довго стояв коло воза, розглядаючи веснянкуватого парубка.

— Бачив я його якось із Горілим, — сказав він. — Немовбито помічничок… Лакиза… Не тутешній, зайда. Ти гукни Семеренкова. Він, коли працював на гончарні, либонь, з усіма горілівськими прихвоснями зустрічався.

Попеленко збігав по гончаря.

Той підійшов, похиливши голову і засунувши під пахву покалічену руку. Він кинув на убитого короткий погляд і зразу ж відвернувся.

— Упізнаєте?

— Ні. Нічого не знаю…

Він відповів поспіхом, жодного разу не глянувши на мене. Відчувалося — бреше.

— Гаразд, — сказав я. — Так і запишемо.

— А до Варвариної хати він не підходив, — повідомив Попеленко.

— Догадуюсь…

Я нічого не сказав своєму приятелеві про Антоніну. Ще багато чого треба було перевірити. «Антоніна, — подумав я, — аж ніяк не могла попередити бандитів про приїзд Абросимова. Та й взагалі…» Я ж пам’ятав, як вона стояла коло брички й дивилася на Абросимова. Я ж відчував плин її гірких думок, її співчуття. Ні, не хотів я вірити в її зраду.

Забитого здоровила-бандита ми провезли на підводі селом.

Сонце вже піднялося над туманом, і до села повернулися барви. Заграло жовто-зелене листя на тополях, нерівними яскраво-червоними свічками засвітилися в садах вишні, тьмяною міддю позначилися дубки. Під сонячним промінням запарували стріхи, з них плямами сходила паморозь, і невдовзі закапотіло на призьби. Настав час ранкового падолисту; прогріваючись, відморожені черешки листя легко відривалися од гілля, і всюди: під дубками, тополями, вишнями, акаціями, яблунями — закружляла в легенькому вітерці осіння заметіль. Ранні заморозки, ранні заморозки…

Рука веснянкуватого парубка звісилася з воза, жовті від курива тверді пальці, що вже не гнулися, чиркали об обід колеса. І хоч переді мною був ворог, до мертвого я вже не відчував ніякої зненависті. Мені було боляче. Наступного разу, можливо, вони уколошкають мене. Потім настане зима, і «яструбки», як звірів, вистежать у лісах бандюг. І знову будуть мертві на підводах… А озимина займає тільки маленький клинець на приглухарських полях, які теж невеличкі. Нема кому орати, нема кому сіяти.

— Що ж ми робитимемо з ним? — спитав я Попеленка, коли ми поволі проїхали селом, супроводжувані поглядами глухарчан, валуванням потривожених собак та співом півнів.

— Видно, нетутешній, — сказав «яструбок». — Повеземо до Гаврила.

Ми розвернулися біля заводика і рушили до вербової дороги, що вела до Гаврилового горба. До гончарні, назустріч нам, ішли робітниці-ангобниці, ліпильниці, заготівниці. Вони дивилися на бандита, скидалися очима, про щось шепотілися. Я здогадувався, про що вони шепотілись. Мертвий, він і для них, як і для мене, не був уже страшним бандитом, злодюгою, не був тією людиною, котра замордувала хлопчину з Ожина, вирізавши йому на лобі зірку. Він був просто здоровенним сільським парубком з червоними засмаглими руками. Ці руки могли полагодити перехняблену хату, замінити похилену лісу, пересадити яблуньку в саду. А вже що пригорнути, то ці руки могли міцно і грубо, по-чоловічому. Ось про що, мабуть, шепотілись удовиці й солдатки з гончарного. У них був свій погляд на речі.

Убитого ніхто не признавав…

— Їдьмо мерщій на Гаврилів горб, — сказав. — Чого воловодитись?

На повороті ми здибали Семеренкових. Батько наче й не помітив підводи. Але Антоніна прямо й сміливо глянула на мене. Не сховалася, як звичайно, за чорними шорами хустки. Наші очі зустрілись. Мені вдалося, що вона чогось рада. Чого? Того, що загинув рябий бандюга, для якого вона носила вузлики?

— Антоніна буде ще вродливіша за сестру, — мовив напівголосно Попеленко, спостерігши, що я оглядаюсь. — Тільки та виставлялася… А ця тихенька… Німа, інвалідка! Раніше ніби розмовляла… Родимець напав… Їм гукнути б якусь бабу, щоб вигнала хворобу, та при їхніх злиднях і заплатити нічим! А інвалідку хто візьме?

Я дивився вслід Антоніні. І вона обернулась. Ну що мені робити з тобою, Антоніно? Допитати? Не можу я тебе допитувати. Відправити до району? Ні!

— Сам ти інвалід! — сказав я своєму приятелеві.— Базікаєш багато!

8.

Увечері я подався до гончаря, залишивши Попеленка вартувати на вулиці. Узяв із собою сидора, а в ньому лежали чотири вузлики, які я дістав із тайника. Сидора приховав у дворі, перш ніж постукати у двері.

Семеренкови вечеряли. Хата була простора, велика навіть за глухарськими уявленнями, де лісу вистачало і де любили жити вільно. Розмальована ангобами піч мало не посеред хати та два довгі столи. На одному стояв глечик з молоком, біля нього дві чашки і скибочка хліба — курці не вистачило б розкуштувати. Молоко було синього відтінку — не тільки збиране, але, може, ще й розведене водою. Корови вони не держали. Нічого дивного, що Антоні на була така бліда.

— Сідайте з нами, — промовив батько. Він спідлоба стежив за мною, звісивши під стіл хвору руку.

Антоніна нічого не сказала. На ній було заштопане платтячко з домотканого рядна, пофарбоване за бідністю воєнного часу чорнокленом. Зовсім благеньке, дівчаче платтячко, що збіглося від частого прання. Зніяковівши, Антоніна накинула хустку, прикрила нею гострі плечі, випнуті у вирізі ключиці та різко окреслені рядном груди. У хустці вона немов постаршала, і навіть рухи її змінилися, набули більшої плавності та жіночності.

Дивлячись на неї, я забув, що прийшов для гнівної розмови. От яка халепа виходила з цією Антоніною… Сам її вигляд відкидав усі підозри, гасив злість.

Вона розчинила дубову шафку, дістала ще одну скибочку житнього хліба — мабуть, останню. Усе, що було вдома, Антоніна однесла до криниці.

— Я тільки що повечеряв, — сказав я. — їжте!

Я розглядав хату, не знаючи, з чого почати. Авжеж, просто-таки халепа виходила.

Другий дощаний стіл було заставлено глиняними поцяцькованими іграшками. Частину з них уже було випалено, і вони вилискували глянсом, а інші були ще сирі й тьмяно вигравали барвами у вечірньому світлі.

— Ви вечеряйте, а я подивлюся на іграшки, можна? — спитав я.

Семеренків кивнув, але, жуючи свою скибочку житнього хліба й підносячи до рота кухоль з синім, розведеним молоком, він скоса перелякано стежив за мною, ніби чекаючи якоїсь каверзи.

Іграшки були дивовижні. Я ніколи й ніде таких не бачив. У нас на заводику до війни робили всілякі свистунці — тваринок із глини, поцяцькованих смужечками та хмеликом, — подмеш у рильце, вони й свистять. То були як справжні кабанчики та баранці, дуже схожі на тих, що бігали в глухарських дворах. Мабуть, вони допомагали дітям увійти в світ турбот дорослих: ти ще тулив до губів глиняного кабанця, а тебе вже посилали пасти справжнього, впрягали в роботу.

Проте ці, семеренківські, іграшки були особливі. Так ліпила б маленька дитина, якби у неї були дужі, спритні пальці дорослого. На грубому дощаному столі я бачив левів з неймовірно кудлатими гривами і величезними очима на довгих сумних мордах, гірських турів, котрі, здавалося, суціль були із скручених равликами фантастичних рогів, якихось настовбурчених мудрих птахів, схожих на пеліканів і водночас на сов, з довгими товстими дзьобами й безсонними зіницями, риб з олюдненими ликами і плавниками, що скидалися на крила. Усе це зліпили на перший погляд грубо, різко, а фарби уже й зовсім було підібрано дивовижні — лев’ячі гриви вилискували кобальтовою синявою, а роги у турів зеленіли, як листя.

Я розумів, що все це зроблено зовсім не так, як насправді, з якимось нарочитим викликом тому, до чого я звик. Але мені подобалось. Леви та мудрі сови-пелікани вабили до себе. «А пам’ятаєш? — промовляли вони. — Пам’ятаєш, Панське згарище було тоді величезним і загадковим гаєм, і ми жили там, блукали в заростях лопухів та конопель? Ти просто забув нас на якийсь час… Тоді Вій лякав тебе своїми страшними повіками. А Кріт був жахливим чаклуном, схожим на ікластого Катерининого батька…[6] Ти просто забув… Багато крові розлилося в світі. Люди стали швидко дорослішати. Але коли настануть спокійні часи, прийди якось у лопухи — вони здадуться тобі невисокими, навіть зовсім низенькими, а ти нагнись і постарайся розгледіти нас у тому лісі!»

Дивовижні були іграшки…

Я повернувся до Семеренкових. Батько, як і раніше, скоса позирав на мене, тримаючи кухоль коло рота, а дочка навіть не доторкнулася до молока та хліба. Вона дивилася на мене з очікуванням і проханням, наче я міг оживити всіх отих звіряток.

— Здорово! — сказав я Семеренкову. — Я й не думав, що ви займаєтеся таким!

Антоніна усміхнулася. То була усмішка щасливої людини. М’яким, жіночим рухом вона поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

— Це дочка, — промовив Семеренків. — Вона ліпить тут, удома, — на заводі не до іграшок: людям посуд потрібен!

Вона й далі усміхалася, дивлячись на мене. Що ж ти за людина, Антоніно? Ти допомагаєш бандитам, носиш їм хліб та сало, переш їхні зашкарублі сорочки. А пальці в тебе такі тонкі та довгі, і ти ліпиш дивоглядних звірів. Може, ти дитина, котра не розумів, що чинить?

— Вона любить ліпити, — сказав Семеренків гордо. — Вона відчував глину, як щось живе. Мов цуценя яке-небудь.

Вона сиділа, стуливши прямі ноги, кісточка до кісточки, сиділа так, що можна було годину й дві дивитися на неї, і, слово честі, я й сам, зрештою, став би німим. Ну що ж мені робити з тобою, Антоніно? Нічого не розумію. Нічого!

Знову Антоні нині пальці, немов у задумі, торкнулися пасма солом’яного волосся, прибравши його під хустку. Мені здалося, що в тому жесті, боязкому й невпевненому, криється якийсь смисл: авжеж, ніби казала вона, я хотіла б подобатися… Та чи ж потрібно?

Вона подивилася запитально на батька, перевела погляд на іграшки, потім на мене.

— Хоче подарувати вам що-небудь, — пояснив Семеренків. — З оцього череп’я.

— Ні, не візьму, — сказав я. — Не можу я брати подарунки… У вас!

Не знаю, навіщо я так сказав: «У вас!» З несподіваним презирством і злістю. Вона сиділа така худенька, тонка, ледь нахилившись до мене, і я нараз вирішив зразу покласти край жалощам і коханню, поставити все на місце. Навіщо я хотів завдати їй болю? Я ж догадувався. що вона ні в чому не може бути винна, і ці звірі, наївні глиняні діти-звірі, докірливо дивилися на мене очима-западинами. Вони не могли її захистити і витріщали свої очиська. Але я вже не міг зупинитися. Не для того я прийшов сюди, щоб умлівати від кохання та співчуття.

— Не час мені в іграшки гуляти, коли бандити рядом, — сказав я. — Вам добре, у ваші ж вікна вони не стрілятимуть! Самі знаєте чому…

Я не хотів цього казати, слово честі! Я хотів мовчати б дивитися їй у вічі, дивитися, як вона сидить, як поправляє волосся, усміхається. Вона здригнулася і стулила губи. Рука поволі ковзнула від хустки до столу і, ледь затримавшись на дощаному ріжку, падала далі аж поки не повисла безвільно. Батько занепокоєно глянув на неї.

— Вона ще нікому ніколи не дарувала своїх глиняників, — тихо промовив Семеренків. — Соромиться… тільки для себе робить.

Що це діялося зі мною? Я любив її, любив і жалів, і все-таки не міг забути отих вузликів під пеньком, ніяк не міг забути вузликів, та й сестроньки Ніночки не міг простити, і того рябого здоровила бандюгу, для якого Антоніна принесла свою «посилку».

Усе в мені перемішалося й клекотіло.

— Справді, чи ж воно до іграшок людині,— заспокійливо звернувся Семеренків до дочки. — Його й самого мало не вбили. Адже ж війна, Антосю!

У мене серце стрепенулося, коли він отак м’яко, із звичною домашньою лагідністю сказав: «Антосю». То було їхнє слово, за ним стояло стільки, що я зразу відчув себе зайвим у хаті. Те слово було втіленою ніжністю, паролем і відгуком. За ним стояла таємниця батьківської і доччиної любові. Мабуть, не випадково це ім’я було чоловіче, в ньому, як мені здалося, прозвучала невловима мрія про сина, продовжувача роду гончарів, але доля дала криворукому Семеренкову двох дочок; старша зрадила домівку, пішла з бандитами, і тепер у нього залишилася тільки одна дочка, яка ліпила дивовижних звірів і вічно мовчала… Антося!

Я по думки вимовив це ім’я, дивлячись на її гострі плечі, що випиналися під хусткою, на смагляві худі руки, пасмо світлого волосся, плавні лінії стегон, які чітко окреслювалися під благеньким платтячком і несподівано за округленим зломом колін переходили в різку прямоту зімкнутих гомілок. У ній була незбагненна для мене досконалість. Така досконалість не піддається ніяким аналізам. Вона зразу вштамповується тобі в душу. І той цілісний відбиток уже не випечеш, як тавро.

«Антося!» — подумки повторив я. Вона повернулася до мене. Очі в неї зволожено блищали. Дівчина ніби вивчала мене. Антося! Її уста здригнулися, розтулились, втратили сувору прямоту і знову обм’якнули.

Я відчував, що голова в мене іде обертом. Ну чого це я знову розквасив губи? Чого я сюди кінець кінцем прийшов?

— Слухайте-бо, — сказав я Семеренкові.— По-моєму, ви перший раз не доказали. Ходімо посидимо на призьбі.

Він зразу підвівся й рушив до дверей, несучи перед собою зігнуту ліву руку. Антоніна провела нас поглядом, як і тоді, на гончарному. Вдруге я вривався у цю сім’ю і вносив тривогу й сум’яття. Скоріше б усе прояснилося. Така робота була не для мене.

9.

Ми посідали на призьбі. Вечоріло. До війни в цей час уся Глухарка сиділа на призьбах, лускала соняхи і видивлялася на хмари, що з передзахідною швидкістю змінювали свої обриси і колір.

Семеренків притулився до стіни мазанки. Його чіткий горбоносий профіль темнів на тлі неба. Він чекав, напівприплющивши очі. Здавалося, що він дуже стомлений.

Я дістав з-під лавки сидора а вузликами, повикладав усе, що було в них, на дошку.

— Ось ваше добро, — сказав я. — Антоніна принесла до тайника… Припаси для бандитів, — мовив я. — Припаси для бандитів та вашої старшої донечки, яка переховується в лісах разом з ними. Заберіть назад. Згодиться в господарстві!

Він нічого не відповів. Тільки кадик здригнувся.

— Чого ж ви мовчите? — спитав я. — Адже я повинен арештувати вас. Кажіть що-небудь!

Збігла ще хвилина.

— Та кажіть же! — я підвищив голос. — Якби я був певен, що ви з доброї волі, то не починав би розмови. Ну!.. Що, залякали вони вас? Чи Ніночки жаль?

Темніло швидко, як це буває у вересні. Тільки снопики конопель на городі та золоті шари ясніли жовтим, наче увібрали в себе за день сонячне світло і тепер потроху випромінювали його.

— Я не хочу вірити, що Антоніна — пособниця бандитів! — вигукнув я, схопивши його за руку. То була покалічена рука, вона кволо спробувала визволитись, і я зразу ж відпустив її.— Ви чуєте, я не вірю! Це ви її змусили! Для чого? Гадаєте, що цим зарадите старшій дочці? Облиште. Плюньте. Занапастите і Антоніну і себе. Нехай ваша старша прийде покається. Так буде значно краще… Ви ж годуєте вбивць!

Я не міг зупинитися. Здається, я почав його перевиховувати. Переконувати. А я ж і сам терпіти не міг слів. Дубов казав: «Хоч ласкою, хоч ломакою, а тільки не словами».

Не пригадую, чи довго я пояснював Семеренкову всю згубність його поведінки. Здається, я таки розходився. Але його мовчанка змусила мене й зовсім втратити витримку, клапан зірвався.

— Старий дурень! — вигукнув я. — Тобі ж уже, мабуть, років сорок! Мав би розуміти! Та й чого це я взявся допомагати тобі, коли ти мовчиш, як чіп у бочці? Тебе ж треба судити за пособництво бандитам. Чого ж ти тягнеш за собою молодшу? Га? Ти про неї думаєш чи ні? Чим вона завинила? Коли вона любить тебе як батька, то ти маєш право псувати їй життя, еге? Чорт криворукий!

Здорово я почав йому втовкмачувати. Дедалі популярніше й популярніше, як баба Серафима. А він сидів, мов індіанський вождь, притулившись до стіни. Незворушний горбоносий профіль чітко відбивався на рожевуватому небі. Його покірне мовчання та довготерпіння могли остаточно розлютити мене.

— Скажи спасибі Радянській владі, що вона чинить за законом, — сказав я. — Поліцай поставив би тебе до стіни та й рішив! А Радянська влада з тобою балачки розводить… Горілівське охвістя!

— Замовкни, — відповів він раптом. Тихо відповів. — Замовчи, Іване Капелюх. Чого ти себе Радянською владою називаєш? Я ж тебе хлопчаком пам’ятаю. Свистунці дарував, коли ти приходив на завод… Якщо навчився на війні стріляти й одержав від Радянської влади зброю, то розуму ти ще не міг набратися. У твої роки все дуже просто…

Він обернувся до мене. У призахідному світлі його обличчя здавалося темно-рожеве, ніби виліплене із червіньки. І зморшки темніли різко, як борозни від шпателя.

— Та я б отих бандюг своїми руками передушив, коли б міг, — промовив Семеренків, і його густий «капітанський» голос зірвався на сипіння. — Що ти можеш зрозуміти, ти, молокососе?

— Ну-ну, — сказав я. — Ти… не дуже-то, Семеренків… Розумієш!

Я не дуже переконливо заперечив йому. Коли в немолодого вже чоловіка голос зривається від ледве стримуваного плачу, це щось та значить!

— Ти думаєш, з Горілим упорався? — спитав Семеренків. — Санька Рябого убив — та й упорався?

— Ага, виходить, ви того бандюгу знаєте! Чого ж мовчали?

Цього разу Семеренків, спійманий на слові, не злякався анітрохи.

— Не розумієш ти, хто Горілий, — вів далі гончар. — Звір він, хитрий звір… Та ти супроти Горілого — кузька, він ще не брався за тебе по-справжньому… Він усю Глухарку рознесе, якщо захоче.

Я нічого не відповів. Слова у ньому билися одне об одне і ледве вискакували крізь здавлене горло. Хрипкі, зім’яті слова, вони довго ховалися в ньому. На очах у гончаря з’явилися сльози. Якісь вони вразливі були, Семеренкови! Терпіти не можу вразливості. Бували в житті хвилини, коли я сам над усе боявся розревітися.

— Ти думаєш, чого вона мовчить? Чому вона ні з ким не розмовляє, донечка моя, Тоня?..

Його ліва рука зробила конвульсивний рух — чи то торкаючись довгошийого глечика, що виростав на крузі, чи то погладжуючи уявну дитячу голівку.

— Вони заявилися сюди перед тим, як пішли фашисти, — Горілий а дружками. Уночі. Він же раніше до Ніни сватався, той Горілий. Обіцяв заводик від батька на мене переписати. Багато чого обіцяв… видно, покохав. А як вона могла його, поліцая-душогуба, полюбити? Отож він уночі й прийшов з дружками, той Горілий… По неї!

Він замовк на хвилину, щоб заспокоїтися. Слова його було ледве чути, дарма що в селі панувала тиша. Скотину вже позаганяли до хлівів. Швидко, по-осінньому темніло. П’ятірко семеренківських курей, хоч за вітром пусти, скупчилися коло зачинених дверей сарая. Кури чекали, коли їх впустять на сідало, кліпали білими повіками, сокотали.

— По Ніну прибув Горілий. Щоб ішла з ним… Вона відмовилася. Тоді він зґвалтував її… дружки допомогли. Антося… Тоня, — поправився він, — накинулася на них, вона страшенно кричала…

— А ви чого ж, ви? — не витримав я. І в мене голос зірвався. От біда, мені теж здавило горло, слова застряли — ледве виштовхував їх неслухняним язиком. — Вона накинулась, а ви? Яка вже різниця після того — жити чи ні?

Він глянув на мене. І знову смикнулася, як підкрилок, ліва рука.

— Молодий ти… Думаєш тільки про себе… Батьком не був. Я боявся, що вони й Антосю… Тоню… Дружки вже були хотіли… Вона не перенесла б, Антоніна… Вона ж… як билиночка… Я ублагав, Горілий змилостивився… Вони вигнали нас із хати, мене й Антоніну. І поліцай став на порозі з автоматом… Отой самий, Рябий Санько. Він наче за слугу був у Горілого.

Швидко темніло. Уже не світилися жовтим снопики конопель та золоті шари. Легкі рожеві відблиски лежали на кущах високого Гаврилового горба, де ми закопали поліцая, закопали без сліду, не насипавши навіть горбочка, як тварину. Нічого, Горілий, і тебе закопаємо так само. Дарма що ти хитрий звір!..

Налетів порив вітру. З вишень посипалося іржаве листя. «Незабаром і бабиному літу кінець, — подумав я, — раз вишні опадають. На вишнях міцний лист».

— Далі,— мовив я.

Я довго чекав, коли ж воно визріє, оте просте слівце «далі». Здавило горло — та й край. Напевне, занепав я духом за час мирного глухарського життя. На фронті чого тільки не надивився й не наслухався — здавалося, можна було б уже набути залізного гарту. Я звівся ні на що, слово честі.

— Далі? — з деяким подивом перепитав він. — А що далі? Горілий забрав Ніну… Пішла вона… Горілий правильно розміркував… що вона й сама вже не повернеться до Глухарки. Де вона подінеться від ганьби? У селі? А Тоня відтоді не розмовляв ні з ким… Не те щоб німа стала — не хоче. Не хоче розмовляти а людьми. Мені часом слово скаже, увечері, коли тихо. Або коли ліпить з глини…

Іржавий лист падав з вишень. Холодало. Наближалася морозна осіння ніч із зорепадом та густими передсвітанковими туманами.

— Тож і ходить майже щоранку до криниці,— вів далі Семеренків. — Дуже любить сестру… Сподівається, може, прийде Ніна назад. Дуже сподівається. Там, коло криниці, вони вказали тайник. Для постачання.

Так… Становище прояснялося. Ні, я не міг вважати Антоніну винною. І ніхто не міг звинуватити її. Вона старалася умилостивити бандитів, віддаючи їм усе, що вдавалося заробити разом з батьком. Що ще залишалося їй?

— Мені за Антоніну страшно, — пошепки сказав Се-мерепків, подавшись до мене, і очі йому розширилися від переляку. — Вони знають, що це для мене все життя — Тоня… боюся я за неї! Горілий рядом, близенько, він од мене не відчепиться. Нікуди не піде!

— Чому? — запитав я.

Він розкрив був рота, але стримався. Тільки зітхнув. Та правою рукою притиснув ліву, неслухняну, до гострого коліна, на якому темніла акуратна латка. У морозяній свіжості вечора було особливо чути, як пахне від нього сирою глиною. Той вічний гончарський запах він увібрав у себе назавжди. І що спонукало його піти з учителів у гончарі?

— Чому ж Горілий не відчепиться?

— Я й так надто багато розказав, — він відпустив ліву руку, вона вляглася на коліні, застигла.

Ми обидва трохи заспокоїлися.

— Можете забирати нас, — промовив він тихо. — За допомогу бандитам. Ваше право… Може, так було б краще. Але Ніна… що буде в нею?.. Тоня так сподівається.

— Чого ж це вас забирати? — сказав я. — Що ми, поліцаї, чи що… Настрахали вас тут фашисти. Боїтеся правду розповісти… Ось і щодо Горілого не доказуєте… Нічого його боятися!

— Це ви серйозно? — спитав Семеренків.

Тепер ми обидва перейшли на «ви».

— Звичайно, серйозно.

— Вас сьогодні тільки випадково не застрелили, — сказав він. — Вони не хочуть робити нальоту на село. їм поки що нічого привертати увагу. Але настане хвилина…

Він замовк. Повернувся до ліси. Стемніло. Від призьби й від стіп ще йшло тепло, але пальці мерзли.

— Чого ви сполошилися? — спитав я.

Він мовчки кивнув головою в напрямі хвіртки.

— Собака пробіг, — сказав я. — Великий собака… Ото й усе.

— Авжеж, — відказав Семеренків. — У вас гарний слух.

— Як і годиться за військовою професією.

Я відповів йому бадьоро, навіть, може, надто бадьоро. Мені хотілося, щоб він подолав хоч на мить свої страхи та й розповів би геть усе. Він, звичайно, багато знав про Горілого. Значно більше, ніж Гупан. Але чому він так боявся, що Горілий завдасть йому другого удару? «Вони знають, що це для мене все життя — Тоня…»

— Більше нічого від мене не почуєте, — ледве чутно прошепотів Семеренків. — Зрозумійте, ради бога… Вам байдуже, а це ж моя дочка!

Мені байдуже! Та коли б я міг порішити Горілого хоча б тільки для того, щоб нічого не загрожувало Антоні ні, то життя не пошкодував би! Не розмірковував би навіть секунди. У мене все хололо всередині, коли я думав про те, що вони можуть прийти по неї, як приходили по Ніну. Ніна, та була жвава, вона й парубкам голови крутила, вона й життя розуміла — не так добре, як Варвара, але розуміла, — для неї, може, найстрашніше було не це, а ганьба, поговір односельців. А Антоніна — що їй поговір, їй це й на думку не спало б навіть. У неї просто серце не витримало б, якби Горілий чи хто там ще простягнув до неї свої лапи і шарпнув стареньку ряднину…

І тут ніби ожили осколки фашистської міни в моєму животі, живим болем рвонуло зсередини, і я змусив спинитися думку, відключив уявлення. Це все одно, що рубильника смикнути — тільки струмом б’є по нервах.

І в ту хвилину, коли я рвонув рубильника і вільно зітхнув, випроставшись і набравши в легені холодного повітря, за лісою почулися кроки. Це були кроки важкої, дебелої людини, яка намагалася ступати м’яко, мов кішка, забувши, що для такої безшумності потрібна кошача вага.

10.

Однією рукою я притис Семеренкова до стіни, щоб він не затуляв хвіртки, а другою дістав ножа. Іншої зброї у мене з собою не було, але недалечко вартував Попеленко.

За лісою виросла тінь людини. У чоловіка були квадратні плечі й міцно посаджена голова. Ховатися він не став. Очевидно, він чув наші голоси раніше і з тиші, що запала, здогадався, що його виявлено. Отут я зробив дурницю, мені було б і далі розмову вести…

— Хазяїне, чуєш, хазяїне!

Голос був басовитий, важкий і аж ніби якийсь рипучий. Добряче ж треба пропекти не тільки горлянку, але й усе нутро спиртом, щоб отакий став рипучий голос.

Семеренків здригнувся і напружено завмер під моєю рукою.

— Хазяїне! — знову пробасили за хвірткою.

— Я тут! — обізвався Семеренків. — Я тут, зараз, хвилиночку…

Він розгублено глипнув на мене, наче моя присутність була зараз зовсім небажана, навіть небезпечна.

— Зараз вийду, а чого вам треба? — спитав Семеренків, усе ще оглядаючись на мене.

Ми йшли до хвіртки, він попереду, а я впритул за ним.

— Та я ж колій… Климар! — сказав чоловік. — Не пізнаєш, чи що?

— А! Климар! — наче аж зрадів Семеренків. — Ну, ясно.

Він одчинив хвіртку. Ще не настільки стемніло, щоб я не міг роздивитися Климаря зблизька. То був кремезний п’ятдесятирічний дядько з важким зморшкуватим обличчям, глибоко вставленими у підлоб’я і прикритими густими бровами очицями. Я вже чував про Климаря, людину вільної професії, «свинячого колія».

— Балакають, ніби ти збирався кабана різати, — сказав Климар. — Ось, прийшов… Приймай… Здрастуйте! — повернувся він до мене і підняв шапку.

— Так я ж кабана давно прирізав, — пробурмотів Семеренків.

— Ну-у! — видихнув Климар. — Виходить, переплутала тітка! А я аж з Мишкільців притарабанився, думав, могорич буде. Ну гаразд, переночую, а вранці, може, знайду клієнта… Що ти скажеш? — звернувся він до мене, шукаючи співчуття.

Великий пес, помахуючи хвостом, підбіг до хвіртки й спробував був просунутись між стояком і колієм, але той притиснув його ногою.

— Куди, Буркан! Та ви не бійтеся, він не кусається, я зараз його прив’яжу.

Він нагнувся до собаки, дістав з кишені шворку та й заходився в’язати на шиї вузол.

— Ну й пес, — сказав я і поплескав собаку по морді.

Ні, недарма Дубов узяв мене до себе в групу! Таки не помилився в мені «старший»… Довкола ока у собаки була темна пляма, схожа на синець! Я його зразу впізнав, отого собачку, що гнав козулю під бандитський автомат біля «передбанника»; у нас в окрузі не було більше псів такої породи, з вухами, як у пойнтера. І світло-руда масть була однакова, і характерний слід від шворки на шиї.

— Проходьте, — сказав я та й став коло хвіртки так, що колій змушений був притулитися до мене лівим боком. Тут у нього зброї не було.

— Сідайте, — запропонував я йому, показуючи на призьбу.

Він позирнув на мене трохи здивовано, але сів. Я опинився з правого боку. Ні, пістолета чи гранати він не заховав. От тільки з-за халяви визирали колодочки двох ножів. Але, зрештою, ножі були в нього знаряддям праці: адже колій… Професія! У нас і до війни на працю коліїв дивилися як на мистецтво, подібне до майстерності пічника чи гончаря. Часто запрошували стороннього майстра. Адже тут свої тонкощі — не просто зарізати кабана, а й зібрати усю кров на ковбаси, та й осмалити соломою, щоб сало було духовите, відпарити шкуру окропом під овчиною, і довгої щетини на дратву насмикати, і розчинити, не втративши й півфунта тельбухів, і кишки зібрати й помити… А вже коли у хазяїна виростав ікластий кнур пудів на шість-сім, то забій його був просто-таки небезпечним для життя ділом.

— Я тут за старшого… у винищувальному батальйоні,— пояснив я Климарю. — Покажіть документи.

Семеренків стежив за нами з виразом жаху. Гончар, звичайно, знав цього дядька на прізвище Климар…

Уже майже стемніло, спалахнули перші зірки. Колій поліз за пазуху, дістав кілька папірців. Я уважно їх переглянув, витративши два цінних сірники. Певна річ, документи були липові. Довідка про звільнення від військової повинності через невроз серця і загальний склероз судин. Назви хвороб нічого не говорили мені, але звучали переконливо. Довідка з Ханжонківської сільради, «видана гр. Климарю…». Ханжонки… Це село було в білоруських краях, на півночі, на чималій відстані від Глухарки. Довідка про інвалідність… Скільки папірців назбирав — хоч шапку знімай перед ним!

— Невроз серця — що ж воно таке? — спитав я.

— Ось! — він витяг руку. Ручище в нього була хоч куди. Кожен палець як патрон для ДШК, а цей кулемет пробивав танкетки. Пальці дуже тремтіли. Як на балалайці грали.

— Серце нервене, — сказав колій. — А звідси й загальне тремтіння організму.

— А як же ви свиней колете? — спитав я. — Вони між пальцями не проскакують?

— А я після двох склянок їх колю, — пояснив він охоче. — Тоді в організмі настав тимчасове заспокоєння.

«Влаштувати б тобі постійне заспокоєння, — подумав я, — на Гавриловому горбі!..» Я все ще розглядав папірці, розпитував, прибравши сувору міну, де знаходяться Ханжонки, хто там голова сільради, а сам міркував над тим, що ж робити.

Собака, ясна річ, не був доказом, собаку він міг підібрати в лісі, але той навів на підозру — отож далі пусті клітинки стали заповнюватися самі по собі.

Я ледве стримувався від збудження. Ось воно, відкрилося!.. Згадав розповідь Малясів, як Штебльонок в останній свій день несподівано налаштувався до райцентру. Сталося це зразу після того, як «яструбок» прийшов до Крота, де випадково зустрівся а колієм. Тоді я не міг звернути уваги на цю деталь: колій був для мене безликою постаттю. Тепер ця розпливчаста постать набрала реальних квадратних форм могутнього Климаря. Зустріч Штебльонка і Климаря набувала особливого, зловісного змісту. «Того дня Штебльонок ходив до Крота колоти кабанця», — казав у дворі гончарного заводика Семеренків. Він кинув мені маленьке зернятко, він нічого не сказав, нікого не бачив, гадаючи, що я про все здогадаюся сам.

Зараз Семеренків сидів ні живий ні мертвий. Очевидно, він розкаювався навіть у тому, що кинув таке крихітне зернятко.

Я ще багато чого не розумів: не вистачало часу, щоб звести кінці з кінцями, проте одне було ясно — Климаря не можна випустити.

— Гаразді — я розглянув кожну закарлючку в паперах. — З документами все гаразд. Вибачайте: час такий….

— Ми розуміємо, Претензій немає!

Він так і сказав — «претензій». Начитаний був колій.

— У мене прохання!

Він з повагою схилив голову, готуючись вислухати.

— От якраз я збираюся колоти кабанця… Так що ви прийшли саме вчасно.

— Ми розуміємо, — промовив колій. — Як правило, я беру кілограм сала, кільце ковбаси — це крім того, що на «оздоровлення організму». Ну, а з вас… тільки на оздоровлення… як з представника!

— Переночуєте в мене, — сказав я. — Ходімо!

— А ось перепочину! — відповів він, дістаючи кисет. — Серце зайшлося від ходьби.

Мені не хотілося залишати його у Семеренкова, але я боявся бути занадто настирливим.

— Гаразд. Заходьте потім. П’ята хата праворуч, спитаєте Серафиму — це моя баба.

— Чували про Серафиму, — сказав Климар.

Ще б пак! Я пішов до хвіртки. Собака був рвонувся слідом, але Климар утримав його за шворку.

«Як же це він вузол на його шиї зав’язав, та так швидко й спритно? — подумав я, причиняючи хвіртку і вдивляючись у дві тіні на призьбі: громіздку, важку і довгу, тонку, ніби розтягнуту згори вниз на білому екрані стіни. — Як же це він упорався із шворкою тремтячими інвалідними руками? Ніхто двох склянок для заспокоєння ще не підносив. Спритно ти, Климарю-колію, вузли в’яжеш із мотузки! А може, не тільки з мотузки? Із пружинястого дроту теж?»

11.

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви тільки не хвилюйтеся, бабцю!

Вона стурбовано уп’ялила в мене зір. Два маленькі сліпунчики відбивалися в її очах, що заплуталися у павутинні зморщок.

— Завтра ми заріжемо кабанця, — мовив я. — Заріжемо Яшка. Я тут домовився з колієм, він скоро прийде.

— Чи ти сказився? — Серафима охнула й сіла на табуретку. — Та він же ще недоросток, Яшко. Він же такий самий підсвинок, як і ти.

— Що вдієш? Треба!

— Ой, ти щось задумав, чортяко підранений, — сказала баба. — Не збагну я тебе, розумний дуже. Скоро й Гната розумом переженеш.

— Бабцю, коли прийде колій, ані слова про те, що ви не збиралися Яшка колоти. Ви збиралися його заколоти, ясно? Ви навіть про це мріяли!

Я ступив до неї і пригорнув. Від її кацавейки завжди дивовижно пахло нафталіном і шоколадом. Колись, до війни, у розцяцькованій різьбленими бляшаними набійками скрині вкупі з дорогим убранням баба зберігала шоколад. Ці панські ласощі вона розкуштувала вже після революції й дуже полюбляла їх. Тепер у скрині зберігалося різне дрантя. Але воно було просякнуте ароматом довоєнного достатку.

— Неню, — промовив я. — Дуже вас прошу.

Баба любила Яшка, я про це знав, але мене вона любила більше.

— Гаразд, — сказала Серафима. — Не знаю, що ти намислив… Та вже бог з тобою.

Я поцілував її у зморшкувате чоло. «Нічого дивного, що колій з’явився саме сьогодні ввечері, — подумав я. — Як тільки бандитів сповістили про загибель Рябого Санька, Горілий негайно повинен був вислати розвідника. Цікаво, а хто міг його сповістити і як?»

— Слухай-бо! — Серафима нараз відійшла од мене, і в її голосі забриніла тривога. — А ти часом не свататися надумав, жереб’яча твоя душа? У тебе стане розуму!

А що? Я засміявся. Це була ідея! Чому б мені за чудовим глухарським звичаєм — ось так, ні про що не переговоривши з майбутньою нареченою, не взяти та й не посвататися? Від такої думки мені стало радісно і страшно. А що як мені піднесуть гарбуза?.. Хоч я й один парубок на селі, але не така вже й цяця. Антоніна гідна кращого нареченого, аніж «яструбок» з пробитими кишками. Але все-таки… що як?..

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ану лишень я ще раз поцілую вас.

Та вона відхилилася і прошипіла:

— І не думай. Не дістанеш благословення. Ось коли одвезеш мене до Гаврила, отоді й посватаєшся. Це вона тобі голову задурила. Ти молодий! Тебе у нічній, у жіночій отій справі задурити неважко. У неї он скільки чоловіків перебувало, вона все розуміє. А ти й нюні розпустив!

— Бабцю, дайте слово сказати. Про кого ви?

— Та про ту, про кого ж, про Варвару!

І вона заходилася її характеризувати. Заслухатися можна було баби Серафими, коли вона по-справжньому, з натхненням бралася до діла.

— Бабцю, ви просто народна оповідачка! Але я не до Варвари хочу свататись. Вгамуйтеся!

— А до кого ж?

— До Антоніни. Семеренкової!

Серафима заклякла.

— Чи ти ба… — сказала вона.

«Що він там робить, отой Климар? — подумав я. — Розпитує, як було забито Санька?.. Шкода, що я не можу піти туди. А коли посватаюсь, то зможу бувати у Семеренкових, і Антоніна буде під моїм захистом. То була розумна думка — сватання! Оце Серафима!»

— Ну, хвалити бога, — зітхнула баба, поміркувавши над почутим. — Гарна дівка, щиросердна. Віддана буде… Але ж ви молоді обоє. Зовсім зелені. Куди вам?

— А скільки вам було, коли дід висватав? — спитав я. — Шістнадцять!

— Зате дідові було під сорок, — сказала баба.

— То що ж мені, двадцять років чекати?

— Та добре вже, — мовила баба. — Гарна дівка. Правду сказати, в селі у нас кращої й немає.

Очиці в неї засвітилися. Вона заусміхалася.

— Ви, коли підете сватати, не дуже усміхайтесь, — сказав я. — Зачекайте, ось війна закінчиться, вставимо вам щелепи.

— Базікало, — одмахнулася Серафима, але усміхатися не перестала. Ідея сватання подобалася їй дедалі більше. У неї визрівали якісь плани, і образ Антоніни, як видно, тим планам не суперечив.

— Стривай! — спохватилася раптом вона. — Вона ж тепер стала німа!

— По-перше, не німа, а просто не розмовляє,— пояснив я. — А по-друге, ну й що?

Баба Серафима замислилася.

— А й справді нічого, — промовила. — Може, навіть краще.

— Ну гаразд, — кинув. — Це вже не про те мова.

Вона підперла щоку жовтим кулачком і, дивлячись на каганець, замислилася.

— Язиката жінка й справді ні до чого, — промимрила вона. — Краще німа, ніж язиката.

— Я піду у справах, — сказав я їй. — А ви колія привітайте, коли прийде. Пляшку поставте, чи що. Зайвого не балакайте. Він мені не найкращий друг, той колій.

Було темно. Місяць ще не зійшов. Од свіжого, морозного повітря мене ледве не захитало, як від перваку. Надто вже багато подій випало на сьогоднішній день… Думки розбігалися, наче вівці. Постоявши коло ліси, я намагався зібрати їх докупи. Думка про сватання якось вибила мене з колії, а думати зараз належало не про це. Ще багато буде стрілянини між сватанням та заручинами. Треба ще було добре голову собі сушити над усім, що відбувалося в Глухарці й довкола, щоб не посватав нас Гаврилів горб.

Я ще не був цілком упевнений у тому, що Климар — винуватець загибелі Штебльонка. Останню крапку повинні були поставити Маляси. І я подався до них. Неквапно почвалав вулицею вгору. Ох, і втомився я за цілий день.

Здавалося, не ручного кулемета таскаю на плечі, а бурлацьку линву, на буксирі в якої вся Глухарка разом з гончарним заводиком, кузнею та Гавриловим горбом.

Вікна у Малясів не світилися. Собака, сеттер-лаверак місцевого походження, зустрів мене млявим гавкотом. Я постукав і назвав себе. Малясиха зразу й відчинила.

— Заходьте, заходьте, — пробубоніла вона з темних сіней. — Ми ще не спимо… Олія в каганці вигоріла. Вам у районі не роз’яснювали відносно гасу, Іване Миколайовичу?

— Ще ні,— відповів я. — Запаліть хоч скіпку, чи що…

Вона відтулила заслінку в печі, вигребла рогачем жарину й роздмухала полум’я на довгій смолистій трісочці.

Маляс у полотняній сорочці й солдатських підштанках сидів на печі й замислено розчісував п’ятірнею борідку. Моя поява пізньої години збентежила його.

— Тев-то як його, — замислено промовив він.

— Попрошу вас обох пересісти сюди, — звелів я, показавши на лаву.

Тут треба було зразу брати вола за роги, не церемонитись. Я дістав олівця та клаптик газетного паперу. Олівець і папір завжди справляли на глухарчан більший страх, ніж зброя. Загроза, що йде від зброї, зрозуміла, олівець приховує напасть неясну, містичну, як попівська анафема.

— Минулого разу ви не доказали, як стало відомо слідству (я з особливим задоволенням вимовив це страшне слово) важливу деталь. А саме: що сталося після того, як ви повернулися від Крота, де допомагали колоти й розчиняти кабана? Прошу дати показання негайно!

Маляс, тримаючись за бороду, сів ближче до дружини. Обоє були приголомшені й витріщалися на мене, як на привид. Не можна було гаяти жодної секунди.

— Ну ж бо, я слухаю!

І я написав на клаптику паперу: «Показання гр. Малясів».

— Прошу дати показання!

Я зовсім не знав, як допитують «гр.» у міліцейській практиці. На фронті допити були нескладні.

Маляси перезирнулися налякано й знов устромили погляди у папір. Я хвилювався не менш за них. Навіть олівець дужче притиснув до паперу, щоб не стрибав.

— Я скажу, скажу, — заквапилася Малясиха.

Але чоловік перебив її:

— Тут усе ясно, громадянине Капелюх, а не розповідали ми раніше з тієї причини, що…

— Забули! — знову втрутилася Малясиха. Вона притримувала обома руками кожушанку на грудях і могла штовхнути чоловіка тільки плечем, але й від такого поштовху худенький Маляс мало не полетів з лави. — Він тут набалакав вам три мішки гречаної вовни і всі неповні… Ви мене слухайте!

— Ближче до діла! — зажадав я.

— Як тільки Штебльонок, постоялець наш, подався до району, Климар, колій, зразу шасть до нас, — розповідала Малясиха. — Задихався, сам не свій чоловік. Ми думали, може, випив, він же колій, воно ж так ведеться: кнур у Крота був чималий!..

— Пудів на дев’ять, тев-то як його, ікла як штики, — пояснив Маляс. — Слон, а не кабан!

— Що він сказав?

— Хто?

— Колій, хто ж іще? Кажіть-бо коротше!

— Він спитав, де Штебльонок.

— А нащо йому був Штебльонок?

— Ми не знали… Бачили тільки — колій сам не свій.

— І що ж ви відповіли?

— Ми спершу нічого не відповіли. Теє-то як його! Мало куди «яструбок» може піти, кожному не годиться знати. Ми розуміємо!

Дружина цього разу глянула на Маляса схвально.

— Ми нічого не сказали, тоді він дістав ножаку, того, що колоти, ще в крові, він тільки-но закінчив розчиняти…

— Став погрожувати! — устряла в розмову Малясиха. — Так погрожував, що аж страх! Хіба ж ото ми обоє сказали б що? Ніколи!

— А що ви сказали?

— Ну, що Штебльонок до району побіг, — вів далі Маляс. — А Климар ножакою помахав та й каже: мовчіть собі поки що на здоров’ячко. А то буде тоді й вам те саме. Ми не зрозуміли, що нам буде…

— А тоді зрозуміли?

— Авжеж…

— Та ми вам розказали б, але трохи забули, — жваво закінчила Малясиха. — Ми незумисне. А що нам за це буде? За погану пам’ять?

Вона була окадькувата, чотирикутна й здавалася неповороткою, але язиком працювала жваво й очиці зиркали кмітливо.

— Поки що нічого не буде, — сказав я. — Мовчіть про все.

Обоє так і лишилися сидіти, вирячивши очі. Усі вимагали від них тільки одного — мовчати…

12.

На вулиці трохи посвітлішало. Уже й місяць з’явився над лісом. Червоний, величезний. Я згадав чомусь закривавлену шкірянку на Рябому Санькові. Ми так і поховали його в цій куртці. Вона була наскрізь продірявлена. Попеленко бідкався, що пропадають рукави, і хотів був повідрізати їх на халяви до чобіток кому-небудь із своєї гвардії або на рукавиці, але я не дав…

Гаврилів горб під місяцем вирізнився чорною плямою. Мені здавалося, що з того часу, коли я із кулеметом за плечима вибрався на цей горб, минула ціла вічність. Отак само розтягується час у розвідці. Повертаєшся — і таке відчуття, ніби два роки не бачив хлопців. А вони за цей час не встигли й пообідати двічі!

Тепер у мене вже не було сумніву щодо Климаря, поплічник він Горілого чи ні. Очевидно, в той день, прийшовши до Крота і випадково зустрівши колія, Штебльонок упізнав у ньому колишнього поліцая. Може, вони раніше стрічалися там, у білоруських краях, за тих часів, коли «яструбок» партизанив. Штебльонок, звичайно, розумів, що не може затримати Климаря: одразу ж прибуде на підмогу вся ватага. Тож «яструбок» гайнув по допомогу до району.

Але й Климар відчув щось недобре! Він навідався до Малясів для перевірки і… Але як вони встигли наздогнати Штебльонка? Адже ні в Климаря, ні в інших бандитів коня не було.

Безлюдною вулицею, яку поволі висвітлював місяць, я пройшов до Попеленка. По дорозі обережно заглянув до гончаревого двору. У хаті світився сліпунчик. Крізь фіранку було видно дві голови. Семеренків про щось говорив. Антоніна слухала, поклавши підборіддя на схрещені пальці. Климар уже пішов…

Попеленко сидів з автоматом за лісою своєї хати.

— Хто йде? — спитав він за всією формою і, не дочекавшись відповіді, привітався: — Добривечір, товаришу Капелюх! Доповідаю: нічого такого не помічено. До старої Кривендихи з Ожина прийшов на побивку син Валерик, з Чорноморського флоту… Мабуть, гулятимуть!

— А ще що?

— Та нічого… До вашої хати поплентався колій від Семеренкових.

— Більше він нікуди не заходив?

— До Варвари. Ще з самісінького початку заглянув.

— Чого ж не доповідаєш?

— Та ну, Климар! — мовив Попеленко. — Чи ж він уперше тут вештаеться? П’яничка. Він як барило, відрами лий.

Кругле, добродушне Попеленкове обличчя змагалося з місяцем. Він сидів із своїм автоматом посеред золотих шарів, як в оранжереї.

— Попеленко! — сказав я. — Ти пам’ятаєш, коли Штебльонка забили? Ти свою Лебідку давав того дня кому-небудь?

Він наморщив лоба.

— Ти відповідай без галушки в роті. Чітко. Ти про Лебідку все пам’ятаєш! Давав чи ні?

Він зітхнув.

— Не думай збрехати начальникові. Час поки що воєнний. Про трибунал пам’ятаєш?

— Давав я Лебідку, товаришу Капелюх! — вигукнув «яструбок».

— Кому?

— Варварі, товаришу Капелюх. Умовила бісова молодиця. Вона знаєте, як уміє улещувати. Та ви ж знаєте, товаришу Капелюх!

— Коротше!

— Каже, ситцю три метри дам жінці. У Варвари добра вистачає, понавимінювала… А їй негайно треба було сіно з лісу привезти, в той день хмарилося. Авжеж… Ну я й позичив їй Лебідку.

— Ти не бачив, вона сама їздила по сіно чи хтось інший? — запитав я.

— Бачив. Климаря послала… А чого ж, чоловік при здоров’ї. Коли чарку піднесеш — стіг за годину перекидає. А може, вона ще йому щось обіцяла… Товаришу Капелюх, — сказав він майже жалібно, — я розумію, кінь казенний, Але ж ситець… воно, знаєте, жінці, у синій горошок… А в мене ж діти, самі розумієте… Отож і доводиться метикувати.

Він часто закліпав своїми білястими віями.

— Цікаво, а в Штебльонка осталися діти? — запитав я.

— Не знаю… Остались — то й що. З усіма таке нещастя може бути… Хіба ж ото я не розумію?

— Ні, не розумієш.

— Та чого ж?..

— Помовч!

Я не став пояснювати йому, куди й за ким ганяв Климар казенну Лебідку. Ще не настав час для такої розмови.

Усі крапки в історії з Штебльонком було розставлено, все прояснилось… Арештувати колія, відправити скрипучим возом до району? Бандити відіб’ють. Пославши до села Климаря, вони напевно стежать за дорогами.

Допитати самим, вивідати все, що потрібно, про зграю Горілого? Але Климар нічого не скаже. Ждатиме, поки дружки звільнять його. У райцентрі, де в нього пропали б надії на порятунок, він усе виклав би, а в Глухарці йому нічого не загрожує — Горілий рядом, поміч близько. Мовчатиме і ждатиме… Він добре знає, що ми не можемо уподібнюватися поліцаям і вибити з нього потрібні відомості за допомогою приклада чи шомпола… У нас закон, радянський закон, і Климар знає про це.

«Фашисти — ті не панькались, коли потрібно. У них були гарні всі засоби… Можливо, порушення закону й дає користь, — подумав я. — Але тимчасову. А потім що? Люди перестануть тобі вірити. Рано чи пізно такий момент настане. Ти вліпиш Климареві й доможешся від нього того, що тобі потрібно, а завтра люди скажуть — «поліцай». І не сподівайся від них підтримки…»

Був ще один вихід: махнути до Ожина, попросити конвойну групу. Штебльонок міркував так само. Але він подався пішки, тож у нього майже не було шансів проскочити…

— Попеленко! — сказав я. — Завтра я колотиму кабанця. Різатиме Климар.

— Добре діло, — пожвавішав Попеленко. — Я допоможу!

— Тобі доведеться зараз же сідлати Лебідку і їхати до Ожина.

Він скривився, наче його гедзь укусив.

— А ви, товаришу Капелюх?

— Поїхав би, та не можу залишити Климаря.

— Звичайно, — промимрив Попеленко. — Розібрати кабанця треба. Я ж бо розумію…

Він серйозно думав, що я маю намір залишитися в Глухарці заради ковбас. Причина здавалася йому досить вагомою.

— Климар — зв’язковий Горілого, — промовив я. — Я повинен затримати його тут, доки ти приїдеш із підмогою. Зрозумів?

— О-то-то! — простогнав «яструбок». — Отой п’янюга?

— Атож. П’янюга. Отой.

Він скрушно замотав головою.

— А ти що думав, Санька Рябого порішили — то й перемога? — запитав я. — Їдь!

— І не жаль вам мене, товаришу Капелюх?

— Зараз не жаль, — сказав я. — Досить, що ти сам себе жалієш. А на війні жалість дорого обходиться. Хтось інший за неї платить.

— О-то-то!..

— Їдь, — додав я вже лагідніше. — Будь обережний. Можливо, село блоковане.

«Блоковане» — гарне слівце. Його придумали кабінетні полководці біля великої, крупномасштабної карти. Однак Попеленка це слово не заспокоїло. Він міркував не стратегічно, а по-селянському, конкретно.

— Проскочиш, — підбадьорив я «яструбка». — Он морячок пройшов!

— Та навіщо їм морячок? Засідку виказувати?

— І то правда… Лаштуйся, Попеленко.

— Товаришу Капелюх! — став він благати. — Накажіть суворо! Бо ви немов просто балачку затіяли. Я так не можу! Зараз у лісі дуже темно!

Він озирнувся. Позаду затишно світилися запітнілі вікна мазанки.

— Виконуйте наказ, Попеленко, — сказав я. — Інакше — трибунал.

Він полегшено зітхнув.

— Отак добре!.. А я вам свого старшого, Василька, призначу Варварину хату пильнувати. Він дуже в мене тямущий!

І, зашелестівши зів’ялим листям золотих шарів, «яструбок» пішов сідлати Лебідку. Ех ти, Попеленко! Був би з тебе добрий козарлюга, та всі твої думки про хату, де горланять і просять хліба дев’ять ротів. І всі тебе жаліють. Та й сам ти до цієї жалості звик, немов до старих кирзових чобіт, які носиш не скидаючи. «Три метри ситцю» за казенну Лебідку… Через оці три метри наклав головою Штебльонок.

13.

Климар, на мій подив, швидко знайшов спільну мову з бабою Серафимою. Перед ними стояла пляшечка сивухи, сковорідка з яєчнею на вишкварках, малосольні огірочки й інше сільське частування, що його годиться ставити на стіл, коли до хати завітає потрібна людина, майстер.

— Поздоровляємо! — сказав до мене Климар, і полум’я каганця аж захиталось від його густого дихання. — Не знав! Поздоровляємо! Звичайно, в наш час краще свататися з кільцем ковбаси… Правильно вирішили щодо підсвинка. Душа від ковбаси добрішає.

Серафима зареготала. Ми випили по чарці. Я як слід роздивився колія. Він був дуже сильний. На волосатих зап’ястях здувалося сухожилля. В кожному русі відчувалася сила. Залізяка, а не чоловік, його, мабуть, викували по частинах, а потім зібрали на болтах. Тож-то в ньому все скрипіло і хрипіло. Від алкоголю він не втратив міцності. Цікаво, ким він служив у Горілого? Катом?

— Категорично поздоровляємо, — знову шершаво, наждачно прогримів Климарів бас. — Дівка, можна сказати, перший сорт.

Очі його хтиво блиснули під щітками брів. Так, Семеренків від самої думки про таких дружків Горілого тремтів за свою Антоніну.

— Завтра ранесенько розчинимо вашого підсвинка, — сказав мені Климар. — Якнайліпше. Чистенький буде. Окропу заготуйте цеберок двоє-троє, соломки свіженької… Ножі у мене з собою, підгостримо… Брусок знайдеться?

— Знайдеться, голубе, знайдеться! — запевнила його Серафима.

Що це з нею сталося, з бабою? «Голубе!»

— Дехто гадав, що заколоти підсвинка — раз плюнути, — базікав Климар. — Е, ні… Та я!..

Міднолиций квадратний Климар почав аж ніби розтягуватися в моїх очах, немов гармошка. Каганець спроквола поплив по хаті. У мене був сьогодні нелегкий день. Після чарки самогону це особливо відчувалося.

— Бабцю, — сказав я, насилу повертаючи важким язиком. — Піду спати.

Я взяв приставлений до одвірка МГ.

— Іди, голубе, іди, — промовила Серафима та й перехрестила повітря переді мною і кулеметом. — Зморився, роботи багато, — пояснила вона колієві.

Климар з цікавістю поглянув на МГ.

— Умієте? — запитав він не без поваги. — Я чув, сьогодні вранці у вас одного уколошкали.

— Уколошкали, голубе, уколошкали! — заспокоїла його Серафима.

Я впав на тапчан, під вікно, закладене фанерою, поставивши МГ у головах. Карабін і ніж — весь арсенал був під рукою. Нападу з вулиці я сьогодні не побоювався. Поки Климар не повернеться із відомостями про становище в Глухарці, вони сюди не поткнуться. Але присутність у хаті самого Климаря викликала в мене занепокоєння. «Не спатиму, — вирішив я. — Поки вони теревенять за перегородкою, передрімаю. А вже потім доведеться не поспати». Мені добре запам’яталися дві рукоятки, що стирчали з-за халяви у колія. Ніхто не міг поручитися, що Климареві, окрім розвідки, не дали завдання виконати те, з чим не впорався Рябий Санько.

— Рано чи пізно, всі вони розлітаються, — ремствувала баба. — У нас так: «Мені мати не рід і батько не рід, мені та родина, котра жінку родила».

— Правда! — підтакував Климар. — У нас у білоруському краю так кажуть.

— Ось я вам розповім про Яринку, — чув я крізь сон. — Ви там у Ханжонках про Яринку не чували?

— Н-ні,— відповів Климар.

Судячи з його голосу, що заплітався, на столі з’явилася друга пляшка. До чого ж розщедрилася Серафима!

— Так то ж моя двоюрідна сестра! — здивувалася баба. — Яринка Довгоп’ята, під Ханжонками живе. Вона старша ва мене років на десять. Отож посватався до неї нарубок, Микола, найгарніший хлопець на селі.

— Д-до старої? — здивувався Климар.

— Та ти, голубе, не лови гав, а слухай, — сказала баба. — То ж було ще за царя… Він одразу до двох посватався, той Микола…

— Ге-ге-ге, — зареготав колій, немов у бочку постукав. — Не дурень!

— А я не кажу, що дурень, я кажу — гарний… За тією, за другою, машину давали, а за Яринкою — сто карбованців.

— Яку машину? — спитав колій. — Звідкіля ж ото машину взяли?

— Як звідкіля? Молотарку! Ну, він подумав, потім прийшов на заручини до Ярини — чоботи начищені, сорочка шовкова… А Ярина ж — худюща, жовта, ну, справжнісінький тобі дрючок, по три спідниці, було, одягала, спідня аж до землі дотиралася, щоб ноги прикрити — то-о-нюсінькі були…

— Ге-ге-ге…

Яринка!.. Баба сьогодні в настрої, це її коронна розповідь. «Передрімаю трохи, поки Серафима частує гостя довжелезною розповіддю про трагічне життя Миколи та Яринки», — подумав я. Та й поринув у сон. Ніякий хірургічний будильник уже не міг мене розбудити… Я провалився, я летів кудись униз, наче викинутий в люка літака, аж поки нарешті не опинився на м’якій, зручній хмарині. Остання моя думка і турбота були про Попеленка. Чи ж устигне, чи проскоче?

Я прокинувся, коли у вікнах уже почало розвиднятися. Годин вісім проспав! Потягнувся до зброї — весь арсенал на місці. За перегородкою все ще світився каганець. Я визирнув у шпарину й угледів бабу Серафиму. Вона сиділа за дощаним, уже чисто прибраним столом і тримала перед собою товсту книжку. На печі лунали рівномірні звуки, там наче дрова пиляли… Климар сопів.

Я протер очі. Баба, сонно похитуючи головою, затято дивилася в книжку. Це була загорнута в газетку її улюблена книжка, яку вона дбайливо берегла, — «Боротьба світів» Уеллса. Я привіз роман колись іще до війни і докладно переказав бабці зміст. Серафима охоче слухала переказ різних серйозних книжок, а потім переповідала почуте старим сусідкам. «Боротьбу світів» баба вважала за священну книгу, щось на зразок біблії.

«Ось тут, голубоньки, геть усе викладено, — казала Серафима подругам, — як настане кінець світу за гріхи наші, як прилетять із планети Марс чорти на трьох ногах і пищатимуть тоненько та спалюватимуть людей вогненними ліхтариками…» В роки війни, в роки повітряних нальотів, прожекторів, зенітної стрілянини, десантів, нашестя гуркотливої техніки, Уеллса остаточно було зачислено до пророків. Старенькі аж ойкали, слухаючи Серафиму.

Отже, Серафима просиділа всю ніч над Уеллсом. Найдивовижнішим було те, що баба не знала грамоти. Вона і розписуватися не вміла: хрестик ставила.

У сінях, біля умивальника, в якому дзвякали крижинки, я запитав у Серафими:

— Що це ви «зачиталися»?

— А що? — запитала вона і стомлено зітхнула. — Ти мене за дурненьку маєш? Я одразу побачила, що він не з Білорусії. Каже, з Ханжонок, а сам говірки нашої толком не знає. Він бував там, але толком нічого не знає. Не до вподоби він мені, цей Климар, душогуб якийсь… Отож я й відсиділа, грішна, щоб ти поспав…

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви можете служити у контррозвідці!

Розумні Серафимині очиці-гудзики були смутні й тривожні. Її серце, яке вміщувало відразу дві любові — мудру бабину і самовіддану материнську, чуло біду. Я обняв Серафиму. До запаху шоколаду й нафталіну домішався тютюновий дух, яким просякло повітря нашої хати.

— Ти вже, синку, остерігайся, — промовила баба.

Розділ четвертий

1.

Надворі, хоч була ще рання година, вже розвиднілося. Вітер розігнав туманну каламуть. Пес Буркан, прив’язаний коло хліва, сердито прохрипів і загавкав, але потім, упізнавши мене, махнув хвостом. Він був мисливський пес, а не злий сторож.

Вітер зносив листя з вишень та акацій. Як там Попеленко? Непокоїтися ще було рано, проте я мерзлякувато зіщулився, вгадавши його «гвардію» а чорними брудними п’ятами, якій було відведено піл у кутку. Може, я даремно не пожалів «яструбка»?

Село почало прокидатися. Ранок настроював на тверезість, розважливість. Незабаром і Климар проспиться, хміль із нього вивітриться… Що ж робити, якщо Попеленко вчасно не повернеться? Аж тут я згадав про сватання! А нехай йому біс, треба ж послати Серафиму до Семеренкових! Ця подія постала в ранковому ясному й чіткому світлі. Сьогодні все моє життя мало змінитися. Ще вчора я жив із відчуттям майбутнього кохання, з відчуттям надії, чогось загадкового і прекрасного, що я ще мав пережити… Тепер це загадкове набуло реальних обрисів. А що як Антоніна скаже бабі «ні»? Гарбуза піднесе?

Я метнувся до баби.

— Бабцю Серафимо, давайте гарячої води — бритись… Допильнуйте Климаря. Налийте йому самогону, коли встане.

Я помчав до озимого клину. Сумніву не було, що й цього ранку Антоніна піде до криниці на узлісся. Переборе страх, візьме коромисло, двоє відер, поскладає в них увесь мізерний харч… Вона не зможе отак просто відмовитися від думки знайти сестру, повернути її. Вона звикла до цієї щоранкової надії.

Я біг вузькою стежкою, боячись запізнитися. Вітер поздував сіль інею, і озимина була чиста, яскраво-зелена. Удалині здіймався рожевуватою шапкою Гаврилів горб. Над селом темнів гребінь димків. Серце в мене аж калатало від бігу та хвилювання.

Я побачив її здалеку і зупинився. Вона поверталася від кринички жива й здорова. Ішла стежкою, опустивши голову, легко несучи коромисло з двома відрами уповні, не схлюпнувши й краплини і ступаючи по стежці, як по канату. Тоненька, у благенькому пальтечку, повбиваних чоботях та чорній хустці. Вона дивилася під ноги, замислившись, та невдовзі відчула чиюсь присутність і підвела очі.

Сонце вже підступило до обрію. Цього ясного дня воно ще до сходу освітило все довкола. На Гавриловій дорозі хвилювалися під вітром плакучі верби. По озимині ходили темні хвилі, вітер пригладжував руна. Мені здалося, що моє життя так ущільнилося, що ввійшло в цей ранок геть усе. Очікування Попеленка, передчуття сутички з бандитами, сусідство Климаря з двома ножами за халявою — усе теперішнє, і все, що було: фронт, міна-«жаба», перший бій — усе несподівано ввійшло в рамки одного ранку, і я стояв, пригнічений тягарем подій та переживань, що ніби злилися, і не мав сили зрушити з місця. Зараз мало вирішитися найважливіше у моєму житті, найголовніше…

Вона зняла з плеча коромисло — рух був гнучкий і дужий — і зупинилася супроти мене. У відрах хлюпала рожевувата вода. Антоніна поправила пасмо русявого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Вона не усміхалася, не відводила очей, просто поправляла волосся. Я зроду не бачив вродливішої дівчини. Я відчував, що й не побачу більше, бо, коли навіть вона стане ще кращою, оця гострота переживань, оця ущільненість часу не повториться.

— Доброго ранку, — промовив я. — Ви по воду ходили?

Вона нічого не відповіла на те безглузде запитання.

Дивилася прямо на мене.

— А я ось вийшов сюди…

Мені було страшно. Якби можна було відкласти цю розмову, я, мабуть, промимрив би що-небудь та й пішов собі. Але сонце збиралося виглянути з-за озимини, наставав клопіткий, тривожний день.

— Я не випадково сюди прийшов… Я завжди…

Е, та що я мимрив? Уже все одно — наважитися, як у холодну воду пірнути, тут важливо тільки від землі відштовхнутися, та й годі.

— Скоро до вас завітає моя бабця… Серафима… Вона прийде сватати вас… Я просив її. Не бійтеся, будь ласка!

Вона глянула мені прямо в очі.

— Ви маєте право відмовитися. Безглуздо так свататися. Але в селі заведено… Я гадав, так краще. Я вас не дам скривдити.

Сонце вже показало обід із-за зеленого небокраю. І враз на мокрій траві, наче на воді, пролягла рожевувата смуга. Загорлали півні мов оглашенні, з Гаврилового горба зірвалася зграйка птахів. Вони із збудженим гамором пронеслись над нами.

— А взагалі, усе де дурниці! — нараз випалив я. — Я тебе покохав. Покохав — та й годі. Прошу, виходь за мене заміж.

Вона покинула своє коромисло з відрами й ступнула вперед, і далі дивлячись мені прямо в очі. Я ніяк не міг визначити, які на колір ті очі; бачив чіткі лінії рота, брови, родимку на скроні, та все намагався вгадати колір її очей, немов це було дуже важливо. Вона підійшла та й припала до мене, мої руки зімкнулися на її спині. Це сталося само собою, так природно, ніби нічого іншого й не могло бути.

Я раптом відчув усю невимовну живу пругкість і ніжність, вуглуватість і тендітність її тіла. Вона мовчки пригорнулася до мене, і хоч була висока на зріст, голова її опинилася під моїм підборіддям, і я відчував крізь вовняну тканину чорної старенької латаної хустки запах її волосся. Воно пахло сухою конюшиною, яку було скошено три чи два дні тому і вона полежала під сонцем, вбираючи лугові пахощі.

Дівчина ніби віддавала себе під мою опіку. Без слів, наївно і відверто. Це була її відповідь. Мені стало солодко і страшно. Я несподівано відчув, що таке — відповідати за іншу людину. Я відчув це всім своїм єством, притиснувши руки до її гострих лопаток і вдихаючи запах волосся. Тепер вона довіку буде моєю долею, я довіку думатиму про неї. І завжди, навіть коли нас роз’єднає відстань, я почуватиму себе так, неначе вона стояла, довірливо пригорнувшись, вручивши мені своє життя…

І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.

— Антосю, — промовив я.

Я скористався іменем, яке їй дав батько. Украв його. Але тільки це ім’я могло передати все, що я відчував у цю хвилину…

Сходило сонце, вітер подужчав, стало чути шелестіння озимини.

— Антосю!

Вона підвела голову, ще раз пильно глянула мені в обличчя, ніби признаючи за свого, усміхнулася ледь-ледь, зовсім легенько, куточками великого рота, та й знов уткнулася у вилоги моєї шинелі.

2.

У нашому дворі сидів на призьбі небритий, густо зарослий щетиною Климар і точив ножі бруском: вузький, гострий з обох боків — для забою, і довгу фінку — для білування. Сталь вилискувала на сонці.

Буркан грівся на піску і нервово позирав на хазяїна. Звук металу, що доторкався до каменю — вжи! вжи! — багато про що говорив йому.

— Готуємося, начальнику! — сказав Климар сирим ранковим голосом. І засміявся: — Ги-ги-ги… А я вже похмелився!

Я по-ідіотськи всміхнувся у відповідь. Я почував себе таким щасливим, що ладен був усміхатися навіть людожерові. Від коміра шинелі линув тонкий конюшинний запах її волосся.

У хліві було чути бабине бубоніння. Вона заспокоювала Яшка. Перед смертю йому пощастило пізнати, який лагідний Серафимин голос.

День Семена-літопровідця передбачався погожий. Уже піднімалася від землі в струменях прогрітого повітря павутина, випрямилася красоля коло тину, що приникла була до землі. Я зайшов до хліва. Зірка побрела з сільською чередою доїдати останні трави на узліссях, кури никали по подвір’ю, і за дощаною перегородкою, у загінці, залишився тільки миршавий, довгоногий Яшко — баба Серафима чухала йому щетинистий зашийок.

— Нікого не було у Климаря? — спитав я Серафиму.

— Варвара забігала. Про щось розпитувала, — сказала баба.

Вона слухала, як Климар точить ножі.

— Бабцю, пора до Семеренкових, — сказав я.

— Тобі треба б справжню сваху, а чого бабу посилати?

— Бабцю, вони на вас чекають. — Я обережно одвів її від загінця. — Усе буде гаразд.

— Та куди вже краще, — сказала вона. — Убивці!

Вона кинула останній погляд на свого улюбленця. Для сторонньої людини, яка не розуміла селянського життя, поведінка Серафими видалася б дивною. Скільки вона виростила отих Яшків і всіх любила. І всіх оддавала під ніж… Але кожен з тих кабанців доживав до свого строку, нагулявши належні пуди сала. Смерть була закономірною, природною; а Яшко мав загинути передчасно — як жертва складної гри. Тож Серафима й страждала.

…Климар увійшов до хліва з цеберкою, повною окропу, і з порожнім відром, у якому побрязкувала алюмінієва кварта. До теплого духу гною в хліві домішувався густий сивушний перегар.

— Пальці не тремтять? — запитав я.

Він поставив відро і, нагнувшись до халяви, раптом витяг у напрямку до мене обидва ножі. Рух був швидкий, леза блиснули в мене коло шиї. Я мало не відскочив. На щастя, встиг побороти той інстинктивний рух. Климар не повинен думати, що я його боюсь.

Два жала застигли переді мною. Вони були непорушні, наче затиснуті в лещата.

— Що значить випити норму, — промовив Климар. — Ваша баба тямуща жінка… Не тремтять, еге ж?

Він сховав ножі за халяву і важко, незграбно переліз через загородку — мало ворини не поламав. Яшко вереснув, кинувся в протилежний куток і нажахано дивився звідти.

Крізь розчинені двері хліва було видно, як Серафима вийшла з хати й попрямувала до хвіртки. Вона не озирнулася. На ній була довоєнна парадна «плюшечка», трохи потерта, і довга червона спідниця, з-під якої виднілися розношені черевики, що вихлялися на худих, викривлених старістю ногах. Баба Серафима вирушала влаштовувати долю Івана Капелюха.

— Нічого кабанець, — сказав Климар, професіонально оцінюючи Яшка. — Щоправда, борзуватий… Кабанів — їх на дві групи поділяють: одні для сала, другі — для кавалерії. Жолудями не підгодовували?

— Жолуді в Шарому гаю, — відказав я. — А там, дивись, і самого на дуба підвісять замість жолудя.

— Ги-ги-ги, — закалатав у барило Климар. — Чував я, у вас тут бешкетують. «Яструбкові», звичайно, неприємно… Нас ось із Бурканом не займають. Правда, Буркан?

Пес натягнув мотузка і, здавлений мотузяним зашморгом-нашийником, захарчавши, зазирнув у хлів.

— Вам, «яструбкам», підкріплення треба просити, — промовив колій ніби ненароком, усе придивляючись до Яшка. — з райцентру! Малувато вас…

— Вистачить!

— Ага.

І, вигукнувши коротке «хек», колій метнувся у куток, де завмер Яшко. Той несамовито заверещав. Він був шпаркий, сала ще не нагуляв, вивернувся й кинувся в протилежний бік хліва. Климар виявив неабияку спритність. Як тільки Яшко спробував повторити свій маневр, він по-воротарськи стрибнув навперейми і, вхопивши кабанця за ноги, звалив його на бік.

Яшко заверещав так, що, по-моєму, і в Ожині могли почути. Ратички терзали солом’яну підстилку. Нараз крик урвався, перейшов на хрипіння. Я й оком не встиг змигнути — під лівою передньою гомілкою кабанчика, що лежав на боці, стирчала дерев’яна колодочка ножа. Климар, притримуючи Яшка, що бився й харчав, крякнув і повернув лезо. Тоді, пустивши ножа, потягнувся рукою й ухопив відро. Ратички все сіпалися, але дедалі слабше й слабше. Колій спритно підставив відро, підняв трохи гомілку, висмикнув ножа, і з дірки вдарив важкий червоний струмінь. Жодна краплина не впала па підстилку.

Пес за дверима аж задихався від збудження. Яшко вже затих, тепер хрипів пес. Климар повертав Яшка так, що кров неослабним струменем цебеніла у відро. Дзюркотіння рідини, що била в жерсть, перейшла на булькання: відро наповнювалося. Тепер я теж відчув, як і Буркан, запах крові. Кров тварини пахне так само, як і людська кров.

Климар підморгнув мені. Коли він підвівся з відром руці, рана більше не кровоточила. Він був великий майстер щодо забою, той Климар. Можна сказати, талант… Він узяв алюмінієву кварту, призначення якої досі було мені незрозуміле, і зачерпнув гарячої, густої крові.

— Така звичка, — пояснив він мені.— Від крові сили багато прибував. У ній суцільна сила. Навіть дітям суху кров дають! «Матоген» називається!

Він спорожнив кварту великими ковтками. Я бачив, як здригається й надимається його шия. Кров наче кулями скочувалася в його нутро черев горлянку, розтягуючи її. «Гаразд, пий, Климарю. Зміцнюй здоров’я».

— Звичайно, нема в мені тієї сили, що раніше, — подружньому, довірливо сказав він басом. — Не хвалитимусь, нема. Я, було колись, вісімнадцять пудів па другий поверх виніс. Побився об заклад… Вип’єш? — спитав він і простягнув кварту.

Я заперечливо похитав головою. Я не міг бачити крові.

— А даремно, — сказав колій. — Од цього велика сила на дівчат. Велика злість, а їм це до вподоби… Я вже знаю…

Схоже на те, що він надумав давати мені уроки статевого виховання. Розбирався. Аякже, він був один із тих, хто тримав Ніну Семеренкову. Чи не йому в руку вчепилася зубами Антоніна? То щастя, що Горілий вмилостивився, не віддав Климареві молодшу. Незважаючи па теплі густі пахощі хліва з його стійлами, на важкий земляний дух крові, ледь чутний аромат скошеної конюшини й досі пробивався з коміра шинелі до мого обличчя. Аромат довіри і слабкості.

— Тобі це зараз треба! — він зигигикав. — Тепер від сватання до весілля не чекають: війна! Можна не встигнути!

Збуджений горілкою, убивством, запахом крові, усвідомленням своєї сили й спритності, він, здається, став вважати мене за свого. МГ був недалечко. Мої пальці самі тяглися…

Я одвернувся. Треба було перечекати кілька секунд і вгамуватись. Не слід розпускати себе.

— Ну, добре, — сказав Климар. — Там десь у баби свіжа соломка… Піду…

Я вийшов із хліва слідом за ним. Пес лизнув мені чобіт — мабуть, на нього потрапили дрібні бризки крові. Я дивився на двері хати, що зачинилися за Климарем, — не хотів і на мить упускати його з очей. Хтось смикнув мене ззаду за шинель.

— Дядьку Іване, — почувся тихий голос. — Не чуєте, чи що?

Я вмить обернувся й побачив старшого з «гвардії» Попеленка, босоногого Василька. Він немов із-під землі виріс, Василько Сопливий. Коли вже у селі хлопця звуть сопливим, то можна бути певним, що він таки дуже цим вирізняється. А втім, очі у нього, як і в усіх попеленківських, були хитрі й тямовиті і підкрадатися він умів, як тхореня.

— Вас тато до себе кличуть, — сказав він. — Я все чекав, поки той піде.

— Ну, що там?

— Ой, тато підранений приїхали… Ой, біда! — прогугнявив Василько.

І шморгнув носом. Я дав йому хусточку до носа.

— Утерся? Тепер кажи ясно і чітко: куди повіялась Варвара після того, як пішла від нас, від Климаря?

— Нікуди. До своєї хати пішла.

— І до неї ніхто не заходив?

— Ні… Ніхто!

— Гаразд. Пильнуй!

Він кивнув. І зразу ж, одвернувшись, застосував два пальці, дуже зграбно приставивши їх до носа. Хусточку — «утирачку» малий Попеленко вирішив приберегти.

Я вскочив до Попеленка в хату так, що мало не збив його мовчазну худу жінку.

— Ну, що з ним?

Вона похмуро показала на піл. Там лежав Попеленко. Обличчя йому було подряпане. Груди й руки забинтовані товстим шаром якогось ганчір’я. «Яструбок» глянув на мене очима конаючого.

— Ану, покажи лишень!

Передусім я розмотав ганчір’я. Невміла перев’язка може бути так само згубна, як і відсутність будь-якої першої допомоги. Матерії на Попеленкові було понамотувано стільки, що вона увібрала б усі його соки, коли б перебило яку-небудь артерію. Під охкання «яструбка» я відкрив рану. Куля пройшла поміж рукою і грудьми, трохи зрізавши шкіру на передпліччі. На ранці виступили світлі крапельки лімфи.

— Чого ти стогнеш? — спитав я Попеленка. — Таких поранених фронтовий санінструктор посилає танки підбивати. У них люті більше!

— Так мені ж не видно, а воно болить, — сказав Попеленко. — Може, там чимала шкода?

— Ти до Ожина не доїхав?

Він заперечливо похитав головою.

— Так стріляють же, товаришу Капелюх!

Увесь сонливий гурт збився у протилежному кутку хати, перелякано прислухаючись до мого голосу. Тільки Попеленчиха зберігала цілковитий спокій. Вона, як звичайно при гостях, стояла коло дверей, схрестивши руки на грудях. До всього, чим займалися чоловіки, в тому числі й стрільби, вона ставилася з презирством. Її діло, її творіння, що збилося в кутку компактною окатою масою, було незмірно важливіше за всі інші заняття.

— Попеленко! — гаркнув я. — Станьте як годиться й доповідайте про виконання завдання! Без усяких галушок, та забудьте про свою подряпину!

Він зразу ж устав. Начальницький тон завжди справляв на Попеленка враження.

— Товаришу Капелюх, доповідаю: на Ожинському шляху був сильно обстріляний бандюгами…

Тут він замовк, щоб набрати повітря в легені. Дітлахи принишкли в кутку — потерпали за батька.

— Далі!

— Що ж далі? Б’ють попереду, з двох автоматів… Ляснула куля, чую, тепло під пахвою стало. Влучили, вражі сини!.. А кулі чвиркають понад вухами, мов ті пташки. Я тільки й устиг з коня зіскочити та мерщій додому назад, пішки.

— Чого ж пішки?

— Аякже? Вони ж бо чули, що я на коні, та й смалять горою в потемках! А я, пригнувшись, додому, Лебідка за мною…

— Теж пригнувшись?

— І чого ви ото кепкуєте, товаришу Капелюх? Коли б я не зіскочив із сідла, збили б, не повернувся б додому!

У кутку схвально забубоніли. Батькова винахідливість і його прагнення за будь-якої ситуації повернути додому викликали вдоволення. Мій насмішкуватий тон попеленята явно осуджували.

— А ти хоч намагався прорватися, Попеленко?

Він закліпав очима.

— Таж сильно стріляють, товаришу Капелюх! Убили б, як дурного зайця!

Ну що я міг сказати? На фронті з ним була б крута розмова. Поворот «кругом» — і до штрафного… А тут на мене зорили численні його нащадки. Як отакій юрмі залишитися без годувальника? Важка все-таки штука — воювати в тилу. Зовсім інший підхід…

— Дуже ж таки сильно б’ють із автоматів, — повторив Попеленко, виправдуючись. — Коли б хоч трохи тихше стріляли! Правду ви казали, товаришу Капелюх, що нас блоковано. Мов у воду дивилися!

Це вже він улещував мене.

— Гаразд. Нічого на горілі коржі олію підливати…

Я сів на лаві.

Що ж робити? Арештувати все-таки Климаря? Ні, я ще раз пересвідчився, стежачи за ним, що це битий жак. Ми з Попеленком нічого від нього не доб’ємося. Климаря не можна чіпати. Єдиний шлях — зробити так, щоб він не міг покинути села й доповісти Горілому про наслідки звідів. Щоб він використав для зв’язку своїх спільників у Глухарці. Я не сумнівався, що до цього була причетна Варвара. Якби ми могли застукати її на гарячому, вона розповіла б значно більше, ніж Климар.

На щастя, він, Климар, дудлить горілку по-справжньому. «Нервозними» пальцями грає майстерно, як актор, але його пристрасть до самогонки невдавана. Можна вдавати із себе п’яного, але не алкоголіка.

— Попеленко! — сказав я. — Треба затримати Климаря в селі. — Хочеш — пий із ним укупі без просипу, хочеш — клич колоти власного кабанця, а Климаря затримай!.. Хоч із цим завданням ти впораєшся?

— Гм… — замислився Попеленко. — Мого кабана ніяк не можна. Рано. Морозів нема. Чим же я годуватиму сім’ю?

Він потер короткопалою долонею обличчя: думав. Під дією грубої, мов тертушка, долоні ніс його став як буряк. І раптом Попеленкове обличчя освітила лукава усмішка.

— Товаришу Капелюх! А можна, я умовлю Кривендиху кабана зарізати? У неї ж син Валерик з флоту прийшов. Герой кримських боїв! Хай вона покличе Климаря, я її вмовлю. Яка вам різниця політично, чий кабан?

В кутку схвально загаласували. Для малих Попеленків це була справжня наука селянської розсудливості. Навіть на обличчі в сухої, мов жердина, Попеленчихи з’явилось щось схоже на цікавість до чоловікової особи.

— Добре, умовляй, — сказав я.

— З очей не спущу Климаря й Варвару, — зрадів «яструбок». — І старшого, Василька, призначу… Він хоч і придуркуватий на вигляд, але дуже кмітливий… Математик!

Василько сором’язливо шморгнув носом. Решта пополенят зашваркотіла. Усе влаштовувалося якнайкраще. Тато й сам уцілів, і кабанця врятував.

3.

Морячка ми застали у дворі. Він ходив уздовж тину й перевіряв, чи добре він тримається, — злегка похитував кілки мускулястою, у синіх плямах наколок, рукою. Одне слово, займався інспекційною діяльністю.

Тин, звичайно, нічого було розхитувати, було й так видно, що він ось-ось повалиться. Але для того щоб узятися до діла, морячкові довелося б зняти гарну напрасовану форму і вдягнути ватянку. А тим часом на вулиці зібралися глухарчани, видивлялися на Валерика. Цілком зрозуміло, розлучатися з формою не хотілося, тож морячок і походжав у подвір’ї, розхитував кілочки. Кривендиха стояла коло дверей мазанки й аж світилася щастям.

Ох, і гарний був невисокий вилицюватий морячок Валерик! Ходив він по-особливому, по-морському, вихляючи стегнами, блискав нікелевою фіксою в роті, блискав медалями на чорній фланелівці, що туго обтягувала випуклі груди, блискав старанно начищеною флотською бляхою, під якою вгадувалася бойова свинцева підкладка; кльоші розходилися до землі дзвонами, тільняшка в трикутному вирізі фланелівки синіла морськими брижами, а комірець майорів на вітрі, як прапор…

Ми з Попеленком перезирнулися. Атож, флот є флот, піхота за ним не вженеться.

Валерик подав міцну невелику долоню і тричі труснув мою руку — так ведеться на флоті, чи що?

— Вітаю міліцію від імені славного Чорноморського флоту, — сказав він. — Пам’ятаючи дружбу юних літ, тим більше щиро вітаю. Як іде боротьба з політичними виродками, бандерівцями?

Красиво говорив морячок! Дружби юних літ я не пам’ятав, ми з ним не раз билися на городах, але все одно Валерик викликав захоплення.

— Привіт, флот, — озвався я. — Боремося помаленьку… на своїй ділянці. Ти чого приїхав — поранений?

— Ні. На три дні. Нагородили короткотерміновою відпусткою за героїчне визволення Ізмаїла, — скромно відповів морячок. — Наш взвод десантників перший висадився з «Малого мисливця». Нас тільки троє лишилося… Нічого особливого… Давно в тилу?

— Давненько…

Тут встряв у розмову Попеленко, легенько відсторонивши мене. Він прийшов сюди не задля участі в мирній розмові представників двох родів військ. У нього було важливе завдання.

— У Глухарці дуже чекали, чи не прибуде хто з флоту, — почав «яструбок». — Це ж не просто на флоті служити. Не вареника з’їсти… — Він говорив голосно, намагаючись, щоб його добре чула Кривендиха. — Флот — це що? Візьміть, наприклад, «Аврора», так? «Варяг»… броненосець «Потемкин»… «Червона Україна»… То ж вам не жук наплакав! Флот!

Валерик крякнув, ще більше підбадьорився і глянув на вулицю. З-за всіх тинів на нього дивилися глухарчани.

— Це ж свято! — провадив далі Попеленко. — Еге ж, матусю? — звернувся він до Кривендихи. — У кого ще син мав отакий геройський вигляд? Ізмаїл узяв!.. Орел!..

— Оце вже зайве! — потупився Валерик.

Але Кривендиха від таких сердечних слів навіть сплакнула.

— Треба справити гулянку! — Попеленко, запалившись, змахнув кулаком. — На все село! Щоб ото показати, що таке наш радянський флот. Невже ж отак, на дурничку, зустрінемо й проведемо чорноморця?

— А що, мамо? — спитав Валерик. Очі йому заблищали. — Як ви думаєте, га?

Його можна було зрозуміти, морячка. Мабуть, давно мріяв про день, коли він отак, у новенькій, напрасованій формі пройде вздовж тину, а рідне село дивитиметься на нього. Дочекався-таки. Витяг виграшний лотерейний білетик.

— Та як же це? — стрепенулася Кривендиха. — Це ж не жарт. Не кицьку нагодувати!

— А що, мамо! — настирливіше повторив Валерик. — Культурно вийде!

— Ну, дивіться, — знизав плечима Попеленко і послабив натиск, зрозумівши, що сірник потрапив у суху солому. — Справа, звичайно, хазяйська. Це я до того, що у нас в селі колій, Климар. Його можна було б умовити. Я підкажу як… Воно, звичайно, дивіться самі… Моя хата в краю. Я просто бачу — люди дуже цікавляться флотом. Виявляють пошану…

— А що, мамо? — сказав Валерик. — Покажемо селу, що є в нас головний калібр, га? Ударимо!

Попеленко відвернувся. Око його хитро й насторожено косило на Валерика. Ох, і Попеленко! Йому б дипломатичну виучку — то й на конференцію з союзниками можна посилати. Напевне другий фронт відкрився б не в червні, а в січні.

Климар палив довгі жмутки соломи, схилившись над кабанцем Яшком. Той показував нерухомі білі ікла, піднявши чорну, густо закоптілу верхню губу. Пахтіло смаленою щетиною. Біля Климаря стояли двоє цеберок з окропом. Він готувався відпарювати кабанчика.

— Бач, задубів, — бурмотів колій. — А ми його зараз окропом… Пом’якшимо!

Я чекав бабу Серафиму. Нарешті коло хвіртки промайнула «плюшечка».

— Ну що, бабусю? — кинувся я до неї.

— А що вони могли сказати. Може, в селі кращий парубок знайдеться? Га?

— Знайдеться, — зауважив я. — Та тільки на три дні.

— Згода, — сказала баба Серафима. — Гарбуза не піднесли, а скоро й заручини.

— Заручини?

— А ти що ж, поспішаєш? Усе має бути до ладу. Як дідами заведено… Вони, діди наші, не поспішали.

— Із кулеметів вони не стріляли, — сказав я. — І на літаках не літали, а їздили па волах. Добре, бабуню, усе гаразд. Сьогодні ми з вами гуляємо у Кривендихи. Треба б їм підкинути харчів.

— А ти звідки знаєш про гулянку? — спитала баба.

— Розвідка донесла… Он Валерик зараз вам пояснить.

До нашого тину, трохи похитуючись з боку на бік, підходив відпускник, визволитель Ізмаїла Валерик Кривенда. Приклав п’ятірню до безкозирки.

— Мамашо, запрошую до нас винятково, — звернувся він до баби. — Ви просто молодієте, вас і літа не беруть.

Ви рішуче мене імпонуєте! Та й міліцію сподіваємося бачити біля наших столів.

— От сволота з Чорноморського флота! — захоплено вигукнула баба. — А вже що босяцюра був! І де ото грамоти його навчили?

— Глянь, Климар, — сказав я морячкові, кивнувши на колія. — Без нього тобі не обійтися.

— Саме це я й маю на оці,— сказав Валерик і, здіймаючи кльошами пилюку, рушив до колія.

Климар, обливши засмаленого кабанця окропом і накидавши зверху соломи, вкривав його тепер ганчір’ям, щоб відпарився. На Валерика він навіть не глянув. Проте морячок був хлопець напористий і почав з головного.

— Доброго здоров’ячка, старшино, — гаркнув він козиряючи. — Маю честь запросити на сімейне свято, а також для виконання забійних справ… Настійно прошу, папашо!

Він нагнувся до Климаря, промовив неголосно, як до свого:

— Корабельного спирту привіз… сам із компасів одливав. Дев’яносто дев’ять градусів… Культурно!

Правильно почав морячок.

А під вечір почалася гулянка. Та ще й яка! Валерик вихором промчав по селу, заходив до кожної хати, запрошуючи всіх з такими приповідками, так навально й напористо, що Глухарка на якийсь час поринула в атмосферу безтурботних довоєнних свят.

У Варвариній хаті морячок затримався довше, ніж в інших, і вийшов звідти, утираючи губи, очевидно після чарки. Але найдивовижнішим Валериковим успіхом було те, що він приніс і поставив у себе в дворі, під грушею, патефон. Справжнісінький патефон київського заводу, з блискучого мембранного головкою та сукняною накладкою на диск. Хто і як наважився дістати цю коштовну річ із глибин скрині, було невідомо.

Окрім патефона, Валерик роздобув і новенькі грампластинки, та не якісь там увертюри, а пісні Клавдії Шульженко. Тож не дивно, що надвечір на подвір’ї Кривендихи, коло стін погано побіленої підсліпуватої мазанки, зібралися мало не всі глухарчани, у кого ще гнулись коліна. З дощаних уламків та з поліняк спорудили столи й лави, і вийшло зовсім гарно, по-довоєнному, коли один хазяїн приймав у садку сотню душ, не забуваючи й про місце для випадкового гостя.

І, ніби наважившись повністю домалювати мирну картину сільського свята, з’явився випадковий гість… Але це сталося пізніше.

4.

Ми з Попеленком сиділи окремо, коло ліси, на стосі дров. Звідси добре було видно Глухарку: і світлу Варварину мазанку, і довгу похмуру хату Семеренкових з рядком тополь у дворі, і гончарню, і кузню — одне слово, всі доручені нам об’єкти. Та й односельчани, що зібралися на гулянку, були перед нами як на долоні.

Глухарчани, випивши по одній і по другій, зразу ж стихійно розбилися на дві групи: старші рушили на втоптаний двір-токовище, де за довгим столом верховодив Глумський, а дівчата й підлітки, оточивши півколом Валерика, залишилися в затінку занедбаного, густо порослого травою садка. Найближче до морячка опинився Климар, якого герой вечора величав тільки «папашею» і «старшиною». Тут, у колі глухарчан, колій утратив риси ката і цілком скидався на бравого й могутнього фронтового старшину-артилериста, одного з тих, що, поплювавши на руки, запросто розвертають станки «стоп’яток»[7].

Климар прийшов на гулянку, несподівано легко піддавшись на умовляння Валерика. Він виконав свою нову роботу колія професійно вправно й швидко і тепер розважався як міг. Начебто ніхто й не чекав його в лісі. Начебто Горілий і не давав йому ніякого завдання… Але ж мав таки настати той момент, коли він спробує зв’язатися із своїми дружками! Тож недаремно серед підлітків, що сопіли коло Валерика, найголосніше сопів бистроокий попеленківський Василько.

Навколо Глумського точилися серйозні розмови. Голову розпитували про гас, про сіль та про податок на сади. На всі ці запитання Глумський, скалячи великі зуби, відповідав: «Видно буде». Жінки вдоволено кивали головами. Гасу й солі вони не чекали, їм хотілося ще раз пересвідчитись, що голова — чоловік відповідальний, слів на вітер не кидав, навіть будучи під чаркою.

Поблизу Глумського сиділи і Маляси. По-моєму, вони забралися сюди, щоб якнайдалі бути від Климаря. Маляс, посмикуючи борідку, наполохано позирав то на мене, то на колія. І ще одна людина з тривогою дивилися на Климаря — гончар Семеренків. Серафима, що пліч-о-пліч сиділа із своїми беззубими подругами, наспівувала «Ой, три шляхи широкії», але з-під напівприплющених повік стежила своїми маленькими очицями за всім, що діялося довкола.

Здавалося, що на цьому безтурботному святі всі, крім Кривендихи та її сина-морячка, були насторожі.

— А Варвари немає! — завважив Попеленко. — Коли гуляють, вона завжди перша! А сьогодні сидить у хаті, ніби щойно овдовіла.

— Бачу, — сказав я та й забрав у «яструбка» наповнену склянку. — Годі. Ти на чергуванні.

В чому ж усе-таки річ? Варвара не виходила з хати, ні з ким не зустрічалася. Ніхто не покидав села… Колієві час уже було передавати відомості в ліс, а він цокався а морячком, багровіючи наливався самогоном, жартував з дівчатами.

Антоніни не видно було. Може, після сватання вона побоювалася шушукання, жартів, підморгувань? Щоправда, про сватання ніхто не знав, окрім Климаря й Серафими. Я теж, якби міг, не пішов би на гулянку, щоб побути наодинці зі спогадами. Мені пригадувалася картина раннього ранку, зустрічі на озимині. Спогади напливали хвилями, заступаючи гулянку, і зникали, залишаючи довгий відгук.

…Свято сягнуло довоєнного розмаху, аж ось, як добра призвістка, з’явився несподіваний гість. Застукотіли колеса, і на вулиці показалася запряжена Лисухою одновісна тарадайка товариша мирового посередника Сагайдачного.

Сам посередник, у високому картузі, що прикривав лису голову, в пенсне, яке від тряски сідлало носа трохи навскоси, з тоненькою цигаркою в зубах, наче виринув із якихось давно забутих часів.

Прямі, як свічки, діди-близнюки Голенухи кинулися до тарадайки, допомогли зійти, розгнуздали коня.

Сагайдачний зняв картуза й обережно, мов яйце, проніс голову крізь натовп глухарчан. Його посадили рядом із Глумським. Старий когось шукав очима крізь крижинки-скельця пенсне, погляд тривожно перебігав від одного обличчя до іншого, аж поки не зустрівся з моїм.

Він зрадів, оцей чудний старий, який сам і відмовив мені у дружній підтримці. Він трохи підвівся, мені здалося, ніби він хотів вітально махнути рукою, але блиск фамільного персня, що описав нерішучу й нерівну дугу, злився з блиском чарки, яку хтось уже встиг поставити на стіл перед Сагайдачним.

З-під грушевого та яблуневого гілля, із присмерку садка на Сагайдачного пильним і вивчаючим поглядом дивився Климар! То був надто колючий і важкий погляд, щоб Сагайдачний його не відчув. Ось чому рука шарпнулася до чарки. Безперечно, мировий посередник знав, хто такий Климар. Климар не повинен був бачити, який радий «яструбкові» товариш мировий посередник. Свобода, якою користався Сагайдачний, мала свої межі.

Але чого мировий посередник залишив Грушевий острів?

Свято набирало сили. У кутку, де сиділи старі, заспівали «Тече вода з-під явора», про Дорошенка. Хтось приніс бубон, але на нього зашикали: у садку заходилися заводити патефон. Глухарчани посунули туди, щоб побути біля вже забутого чуда. Валерик покрутив ручку, всі подалися вперед і завмерли, очікуючи: кожен раптом фізично відчув ламкість пружини, коли вигнута, обтягнута фланелівкою Валерикова спина схилилася над патефонним дерматиновим ящиком. І я збагнув, що, незважаючи на позірну безтурботність гулянки і п’яну балаканину, всі сповнені тривогою, відчуттям нетривкості мирного трапезування, яке щосекунди, подібно до туго накрученої патефонної пружини, може обірватися.

Валерик опустив голку на чорний диск, що погойдувався від обертання. Заспівала Шульженко.

…Вечір був тихий, як і годилося на Семена-літопроводця. Бабине літо досягло свого зеніту. Дув сухий вітер з південних степів, навіть сотні кілометрів поліських нетрів, над якими він пролітав, не могли його вистудити. І хоч сонце вже зайшло й у дворі потемніло, надто ж у занедбаному Кривендишиному садочку, прогріте повітря мовби прилипло до столів, і діди, бадьорячись, порозстібали свої куці довоєнні сільповські піджачки, трофейні кітелі німецького, румунського, італійського та угорського пошиття. На столах серед темних картоплин у кожушках, білих вузеньких шматочків сала, рожевувато-коричневих цибулин, зелених пляшок, жовтих багатозарядних качанів кукурудзи рябіло різнобарвними відтінками опале листя шовковиці, вишень, груш. Бабине літо було в розпалі, пора свят урожаю, пора заручин… А там уже й передзимовий час, весілля, хмільні поїздки із села в село!

Якби ж то так! Війна все змінила…

Голос Шульженко, трошки хрипкуватий від недбало заточеної на бруску голки, пробивався крізь хмари густого, темно-синього у сутінках, тютюнового диму, що плавав серед поріділого листя садка:

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер С листков календаря повеял вновь весной…

Дивно, чим стала пісня для людей у роки війни… Ну що, здавалося б, Малясові ці слова, ця музика у незрозумілому для нього ритмі вальса-бостона, і «кучка пепла», і «я вдруг вспомнила любовь свою», а він, витягнувши ріденьку борідку до патефона, слухав затамувавши подих, забувши про Климаря; і Сагайдачний, який виріс серед фортепіанних салонних вальсів, протирав овальні скельця пенсне; і навіть Глумський поклав свого могутню, як у бульдога, щелепу на кулак.

Музика пробуджує в кожному з нас людину, ось у чому справа, а це так потрібно, так необхідно всім. Огрубіли люди, озлобилися, але раптом крізь продублену шкіру, крізь захисну оболонку незворушного спокою та байдужості пробиваються слова про кохання, про якісь загадкові, спалені листи… Виявляється, кожному є що згадати.

Уже темними трикутниками затулили небо солом’яні стріхи мазанок, тополі стали вугільно-чорними колонами, а небо наче віддалилося, піднялося ще вище над лісами, і спалахнула голуба вечірня зіронька.

Все, все люблю в тебе: доверчивость и нежность, Походку легкую, пожатье милых рук…

5.

Я обернувся і вгледів Антоніну. Я покликав її, і вона відгукнулася. Та що ближче вона підходила до хвіртки, де юрмилася дітвора, то більше дивувала переміна, що сталася ній.

Мовчазна донька гончаря Семеренкова зняла свою темну чернечу хустку й насмілилася прийти на гулянку простоволосою. Одягла все найкраще, що залишилося від довоєнного Ніниного вбрання.

Я не міг одвести очей від її відкритого обличчя, жовтого волосся, що вільно спадало на обтягнуті темною вовняною кофтиною плечі, від широкого пояса, сукняної, розкльошеної за модою спідниці, чорних черевичків з металевими пряжками. Отже, увесь цей час вона готувалася до вечора; а я ж бо уявляв, як вона у присмерковій тиші переживав нашу зустріч на озимині, все, чого ми з нею мали зазнати у майбутньому.

Здавалося, вона розчинилася в мені, стала часточкою мого щастя; але в тихомирної, відлюдькуватої Антоніни-Антосі було своє, непідвладне мені життя. Якісь важливі таємниці жіночої натури відкривалися переді мною, і я намагався їх збагнути, але не міг. Аж серце зайшлося від незрозумілих ревнощів. Ось вона стоїть — моя Антоніна, вродлива, чорт його знав яка ж таки вродлива, і кожен міг витріщатися на неї скільки завгодно! Нараз вона стала чужа, віддалилася од мене на космічну відстань.

Я забув про Климаря, про Варвару, сидів на стосі дров і зорив очима, не маючи сили встати і підійти до Антоніни, аж поки Попеленко не сказав:

— Товаришу Капелюх, ви гуляйте, а я виконуватиму завдання: слово честі, ані ковточка не прийму.

Та в цю хвилину патефон заграв превеселу «Ягоду». Валерик вигукнув: «Танці!» Усі перемішалися, вийшла штовханина. Морячок підхопив котрусь іа глухарчанок, дівчата порозхоплювали одна одну, повели в коло, на токовище, кількох парубійків. Столи якось самі собою повідсувалися вкупі в бабусями вбік під стіни мазанки.

Антоніна спинилася коло хвіртки, не наважуючись зайти, ще не примічена в загальній метушні. Отак до війни вона стояла біля східців клубу. І коли оте гостроносе, худеньке дівчатко-чаєнятко встигло перетворитися у жовтоволосе диво?.. То один, то другий глухарчанин обертався, кидав оком на Антоніну, звівши брови; баби заходилися шепотітись.

Постать Гната, який вертався з УРу а повним мішком, якось прослизнула повз мою свідомість, залишившись тільки легким відбитком у пам’яті. Гнат на мить зупинився коло ліси, усміхнувся аж до вух, радіючи із загальних веселощів, щось проспівав і, нікому не потрібний, поплентався далі, щоб швидше позбутися важенного мішка а свинцем, міддю і вибухівкою.

Усе це я лише завважив краєчком ока, не сприймаючи, а сам пас очима Антоніну. Мені б ото утямки взяти, як вона боїться в цю хвилину! Збагнути, якої відчайдушної рішучості набралася вона, щоб уперше з’явитися поміж людей у цьому незвичайному вбранні і показати мені, що я не помилився у своєму виборі й довіку в ньому не розкаюсь, — мені оце збагнути б! Але я сидів неначе бовдур на стосі дров, пригнічений дикими ревнощами.

Аж ось пластинка скінчилась. І всі, як за командою, обернулися до молодшої Семеренкової. Антоніна стояла так, що на неї падало світло від білої стіни мазанки. Глухарчани принишкли. Сагайдачний відкинув назад голову, розглядаючи дівчину крізь пенсне. Та найбільше за всіх був вражений Валерик. Упізнав він в Антоніні довоєнну миршавеньку дівчинку чи ні, невідомо, але йому аж рот розкрився і безкозирка з’їхала на потилицю.

«Старшина» Климар одразу ж нахилився до морячка, показуючи очима на Антоніну, і щось зашепотав. Ясна річ, тепер наші заручини не могли залишатися таємницею. Морячок закивав у відповідь, ніби згоджуючись, і тільки-но знову залунала музика, рушив, розштовхуючи людей, до Антоніни.

Я дивився на нього заціпенівши. Валерик, похитуючись, підійшов до Антоніни і почав їй щось говорити. Зробив запрошувальний жест. Вона заперечливо похитала головою, навіть відступила на крок. Розгублено озирнулася. Валерик схопив її за руку, та Антоніна гнучко відсахнулася назад, силкуючись вирватися, губи в неї беззвучно заворушились.

Нічого особливого для глухарчан не було в тому, що на гулянці парубок, розвеселившись, тягнув сором’язливу дівчину в коло, хоч та верещала й опиналася. Нічого в цьому не було особливого… Старі почали усміхатися. Дівчина гарна, вона причепурилася, щоб показати себе на людях, та ось тільки ніяковіла — як же тут бравому морячкові не допомогти їй?

Але я бачив жах у неї на обличчі, бачив розпачливий, нелюдський переляк, значення якого не міг збагнути Валерик. Вона боялася чіпких і грубих чоловічих рук. Вона пам’ятала ту ніч, коли по сестру прийшли бандюги і коли вона у відчаї вп’ялася зубами у чийсь зап’ясток.

Валерик потягнув її в коло, вона озиралася, рот був розтулений від беззвучного крику; довкола схвально реготали, і вона, опинаючись, ввивалася й не могла ніде зустріти співчутливого обличчя.

Валерик сміявся, він і не здогадувався, хто перед ним. А для мене вже не було чужої красуні з довгими кучерями, що спадали на рівні, чітко окреслені плечі, я бачив мою Антосю, ту, котра виліплювала у самотині дивовижних звірів, боязливу, довірливу, завжди мовчазну.

Заціпеніння минуло. Я скотився з дров, не тямлячи себе, голова була затуманена, та й зацідив морякові Валерику в підборіддя. Я йому від душі зацідив, так що Дубов, який навчав нас рукопашної, був би вдоволений.

Дівчата заверещали, патефон замовк, запала недобра хвилина. Я дивився на Валерика, який лежав на землі. І тоскно мені стало. Що ж це я, «яструбок», представник влади, страж закону і порядку? Що ж це я накоїв?

Валерик, зіпнувшись на ноги, повівся з гідністю, як і належить чорноморцеві. Він утер обличчя і мовив тремтячим голосом, але намагаючись вберегти пристойний тон:

— Ясно… Навіщо ж прилюдно?.. Некультурно… Відійдімо?

Співчуття було на боці Валерика. Нас ніхто не спинив, коли ми рушили в двору. Було чути, як Серафима і Кривендиха сипали одна на одну зливу слів…

Я намагався не дивитися в очі людям і тільки мигцем кинув оком на Варвару, мало не зіткнувшись з нею на вулиці.

Лиш блиснули її опуклі, імлисті, мов дозрілі липневі сливи, очі, майнула біла крепдешинова кохтинка, ошатна плахта, фарбовані, з козлячої шкіри чобітки. Ці подробиці я помітив мимохідь, машинально, неначе хтось у мені зробив кілька позначок на чистому аркуші.

Як же безглуздо все вийшло… але змінити вже нічого не можна було. Найбезглуздіше, як сказала б Серафима, бути жмутком шерсті з собачого хвоста. Несе тебе за вітром невідомо куди. Поряд широченні Валерикові кльоші мели пилюку…

— Ходімо до кузні,— запропонував Валерик, обернувшись до мене й трохи шепелявлячи: губи йому розпухли.

6.

Ми прийшли до Панського згарища. З півтора десятка підлітків, збуджено блискаючи очима, поховалися за деревами. Давно, давно в Глухарці не билися дорослі парубки!

Ну що ж… Гаразд. Зрештою, Валерик підло вчинив, чіпляючись до Антоніни… Гаразд!

Морячок прибрав боксерську стойку. Чув я, на флоті вчаться боксу, це в них заведено, щоб кожен зміг постояти за всіх і, звичайно ж, усі за одного. У нас в групі Дубов теж наполегливо дресирував новачків, як щенят. За браком рукавиць він обмотував нам кулаки рушниками, і справа доходила до такого азарту, що вибитий зуб не брався до уваги.

Валерик відважно рушив мені назустріч, ми зійшлися, я одразу ж відскочив, пригнувся і з розмашистих, загрібаючих Валерикових ударів зрозумів, що він не встиг нічого засвоїти, окрім боксерської стойки. Руки в нього були не дуже довгі, та й зросту не вистачало… Він пропускав геть усі прямі удари, сподіваючись, що хоча б один із його кулаків, які вилітали звідкілясь збоку, таки дістане мою щелепу. У мене навіть злість пройшла…

Валерикові діставалося. Проте він не відступав, обстоюючи честь Чорноморського флоту перед колишньою піхотою. Двічі він падав, але піднімався й знову йшов на мене. Таж і настирливий! Витирав кулаком юшку і зиркав лютими очима…

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.

— Вставай-но, — прошепелявив Валерик. — Годі симулювати!

Я став підводитися. Не хотів я сидіти перед морячком навпочіпки, дивлячись на його брудні черевики. Повітря вже почало потихеньку просочуватися в легені, таки знайшло лазівку…

Валерик підняв кулаки, приготувався. І враз полетів через мене, начебто йому вставили реактивний снаряд від «андрюші». Пролетів і гепнувся на землю.

За хвилину ми з Валериком сиділи на землі, приходили до тями, а над нами стояв Попеленко, за спиною в нього був автомат, у руках — мій МГ.

— Ти ж отак з мене й дух випустити міг, — сказав «яструбкові» Валерик. — Хіба ж можна… По хребту! Некультурно виходить.

— Та я не розбираюсь, що культурно, — виправдувався Попеленко. — А хіба ж ото культурно бити товариша Капелюха в поранений живіт? Хіба ви, товаришу моряк, фриц який-небудь, чи що…

— Звідки я знав, що живіт поранений?

— Так я ж не мав часу пояснювати! — слушно зауважив Попеленко. — Оце справді-таки важка штука. — Він помотав головою, роздивляючись приклад МГ. — Уже як лусне, то лусне.

— Чортівня, — бубонів Валерик. — Аж дух забило.

— У мене теж, — мовив я.

Над нами перехрещувалося темне гілля вільшини. Ми відпочивали, сидячи посеред розчавленої кропиви та лопухів. Цеглинки поступово вкладалися на своє місце. Біль ущухав.

— Слухай-бо, якого біса ти поліз до неї? — запитав я у Валерика. — Тобі ж сказали, що ми посватані.

— Хто? — запитав Валерик. — Хто посватаний?

— Хто, хто! Я з Антоніною Семеренковою посватаний!

Валерик утер обличчя й висякався густою, темною рідиною. Тепер його відповіді стали чіткіші.

— А Климар не те сказав! — здивувався він. — Климар зовсім навпаки сказав про Антоніну.

Так он воно що!.. Я спробував був звестися на ноги, але коліна ще не тримались, підгиналися, були мов на шарнірах.

— Попеленко! — гукнув я. — Де колій?

«Яструбок», залишивши МГ, прожогом кинувся в село. Таки мало ще дісталося мені, мало! Дурнів треба вчити смертним боєм… Климар обкрутив мене навколо пальця, як першокласника. Він нацькував мене на Валерика, зштовхнув нас, мов півників. Такою простою хитрістю позбувся нагляду! А я все пастку ставив для захмелілого колія.

— Ти пробач, — сказав Валерик. — Я справді не знав!

— Дурниця.

Це дійсно була дурниця порівняно з тією новиною, яку сповістив Попеленко, коли, захекавшись, повернувся на Панське згарище.

— Климар пішов. І Семеренків з ним пішов.

— Семеренків? Він не пішов… Його повів Климар!

Попеленко стенув плечима: яка різниця?

— Довідайся, чи вдома Антоніна, — кинув я, тримаючись за живіт і силкуючись звестися. — І повартуй там.

— Добре, — вуркнув «яструбок». — Далася вона вам, ця Антоніна!

7.

Ми вмивалися у Валерика. Кривендиха нам зливала, присвічуючи каганцем. На цей час глухарчани дізналися про сватання і цілком виправдали обидві сторони. Вони бенкетували далі, ніби й не було нічого. Ніхто не помітив, як зникли Климар і Семеренків.

Валерик фиркав над цеберкою.

— На ніс більше, на ніс, — примовляла Кривендиха, поливаючи з глечика. Вода була крижана.

— Чого ж він, гад, Климар, мене попутав? — спитав Валерик, повернувшись до мене. Він притуляв до розпухлого обличчя мокрого рушника, по засмаглих випуклих грудях стікала вода.

Упоперек грудей аршинними літерами було витатуйовано: «Вовва». Це чудернацьке ім’я пливло над синім вітрильником і синіми пальмами.

— Що це в тебе за наколка така? — спитав я.

— Розумієш, — почав Валерик довірливо, — ми ж тепер стали близькі один одному, як брати, — взагалі-то тут було наколото «Нонна»… знайома… гарна дівчина… руда. Ну, а я надумав у Геленджику женитися, а її звати Вікторія… чорненька така… Незручно, правда ж? Вона Вікторія, а в мене на грудях «Нонна». Некультурно виходило, правда ж?

— Некультурно…

— Отож!.. Я й попросив переколоти… З «Нонни» нічого не виходило, крім «Вовви»… Ну й добре!

У дверях стояв Василько, якого прислав батько. Він нетерпляче шморгав носом. Очевидно, прибув з важливими відомостями. Чекав, коли я залишуся сам.

— Ну ж гад Климар! — не вгамовувався Валерик. — Що він мені про неї говорив! Це ж йому треба ноги вирвати і вставити сірники…

Важко було уявити, що колій дозволив би зробити з собою таку процедуру. Морячок луснув би в залізних Климаревих пальцях, мов огірок із грядки.

— Ти йди догулюй, — сказав я Валерику, — а я посиджу.

Не хотілося мені втаємничувати Валерика в ці складні справи. Нехай гуляє — відпустка коротка, а там знову війна.

— Ну, гаразд… — Він глянув на себе в скалку дзеркала, вмазану в стіну печі.— Не дуже… ну, нічого.

Звичайно, від бійки Валерик не погарнішав. Але глухарчани, якщо тільки не забули довоєнні часи, не мали дивуватися, що на вечірці дехто з хлопців зникав на якийсь час і потім повертався наче покусаний бджолами… Чи ба — і зараз, як і в добрі часи, знайшлося двоє хлопців, що не поділили дівчини! Старі були задоволені. Гулянка йшла, як і годилось.

Валерик, не ніяковіючи, виніс своє обличчя на суд глухарчан. Хороший він був хлопець, хоча й надто завзятий. Кривендиха гідно вийшла вслід за сином, розправивши поділ довгої полотняної спідниці.

Василько полегшено зітхнув.

— Дома ваша, — сказав він. — Сидить, чого їй?

Він справді був кмітливий хлопець, той Василько: доповідав, як і належить.

— Варвара прийшла на гулянку, — знову сказав Василько, нібито байдуже.

Очі в нього були трохи сонні, примружені, як у кота на осонні. А втім, котячий сон — для миші обман.

— Вона вийшла з хати, а ви якраз побилися з Вале-риком… І навіщо це треба?

Я згадав візерунчасту плахту, червоні чобітки, яскраву білизну крепдешину, глузливий погляд.

— Вона підсіла до Климаря, щось сказала. А що — не знаю. — Тут Василько винувато шморгнув носом і почухав одна об одну босі ноги. — Климар сміявся, наче вона пожартувала… А тоді пішов до Семеренкова, на другий край гулянки, побалакав з ним. І вони подалися… На городи, наче друзі… Климар його наче обняв рукою.

— Чого ти зарядив «наче»?

— Що ж я, маленький? Чи не розумію? — спитав Василько з інтонаціями Попеленка-старшого. Він тільки не додав «політично», не доріс іще до таких висот. — Коли жартують насправді чи коли друзі — зразу видно, як по картинці… Ну от, подалися вони на городи, а тоді далі, до лісу… Я хотів батькові доповісти, а батько до вас побіг! Оце й усе, нічого більше такого не було. Чуєте, а ви мені дасте з кулемета постріляти? Я вже і з гвинтівки стріляв, і з автомата!

— Дам, — сказав я. — Тільки не сьогодні й не завтра.

— Тю, — сказав Василько. — Може, коли війна закінчиться? Тоді кулі заприбуткують! Кулі теж гроші коштують.

— Сказав — значить дам. До Варвари заходив хто-небудь?

— Ні.

— І вона зразу, як вийшла з хати, подалась на гулянку, ні з ким не розмовляла?

— Ні з ким. Прямо до Климаря підійшла!

Нічого я не розумів!

Ясно було одне: рано-вранці Климар дістав якісь відомості од Варвари, через те і був спокійний, навіть згодився погуляти у Кривендихи. Він чекав нових повідомлень. І коли Варвара готова була передати їх, колій нацькував мене на моряка, щоб позбутися нагляду. Але як він визначив потрібну хвилину? Хто подав сигнал?

Далі. Варвара, очевидно, передала Климареві наказ іти в ліс, прихопивши з собою Семеренкова. Як, ні з ким не зустрічаючись, вона могла дістати цей наказ? Не по рації ж!

— Які будуть ще накази? — спитав Василько.

Знічев’я він нудно чухав чорною п’яткою подряпану щиколотку.

— Може, піти попоїсти, що на столах лишилося? А то я не встиг…

— Біжи!..

У мене було відчуття, ніби я прогавив якусь уже відому мені подробицю. Щось випало із пов’язаних між собою подій, і вони розпалися на окремі ланки. Оте «щось» уже було знайдено і лежало в моїй кишені, я обмацував його, як обмацують машинально, замислившись, патрон, запальничку чи монету… але кишеня, як виявилося, була дірява! «Щось» випало. Пам’ять не втримала об’єму та обрисів предмета. Залишився тільки невиразний спогад про знахідку.

Я затягнув ремінь, щоб придушити біль, який і досі ще сидів у мені, узяв МГ і, штовхнувши двері, вийшов надвір. Я не був такий спокійний і впевнений у собі, як Валерик. Я почував себе винним перед глухарчанами.

Дозволив зникнути Климареві. І тепер назрівала біда. Десь тлів бікфордів шнур. Я міг погасити його, але не зумів.

Шульженко уже вкотре співала «Письмо». Мигтіли білі плями облич. Під повільний і томний ритм танцювали хто що вмів. Старі й дітлахи утворили живопліт довкола танцюючих. Слова пісні заглушував тупіт. Саморобні гноти каганців, поставлених на столи, було витягнуто аж до краю, ніхто не боявся, що закіптюжиться стеля. Металися вогні. Димки, немов штопори, угвинчувалися в темне небо, пахло сухою пилюкою, дизельним чадом налитого в каганці саморобного пального, осіннім гірким листом. Світліли де-не-де у темряві не зняті ще яблука антонівки.

Коло довгих столів, набивши картоплею рота, шастав малий Попеленко і, мов коршак, видивлявся здобич. У нього була законна перерва на обід.

Кілька підлітків, запрошених дівчатами, танцювали босоніж. Їхнім ступням добряче діставалося. Але підлітки старалися, закусивши губи. Валерик танцював з Варварою. То була єдина пара, складена не всупереч законам природи. Валерик вів свою партнерку, випнувши обтягнутий флотськими кльошами зад і високо піднявши лікоть лівої руки, подавшись головою до високої Варвари, вилиця до вилиці. Очевидно, мистецтво танцю він осягнув так само, як і бокс, але й тут, слід віддати йому належне, не ніяковів. Червоні Варварині чобітки ходили по токовищу швидко й дрібненько, раз у раз провертаючись на носках.

— Постираєте, теє-то як його, підметки за вечір, — скрушно зітхнув поруч Маляс. — Отакі підметки… Хіба дістанеш? Це ж до війни в Шарковичах шили, у єврейському містечку Козлові!

Та Варвара не думала про підметки. Її чобітки весело бігали один за одним, обличчя порожевіло, губи трохи розтулились, і вона дихала у припухле, темно-вишневе Валерикове вухо. Крепдешин вилискував сріблом, цупка барвиста плахта метлялася, відкриваючи круглі коліна. Гарна була на вроду Варвара, що й казати. Пропонувала мені мирне життя, чотири вибілені стіни, перину, рушнички на стінах.

Невже це я виходив пізньо! ночі з її хати, соромлячись самого себе і радіючи, що зрештою на свободі? Ні, то була інша людина.

Варвара ніби дратувала мене. Вона знала, геть усе знала про Горілого й танцювала за кілька метрів од мене, прикривши очиська густими віями, а моряк Валерик аж танув від її дихання, як олія в каганці.

Розгадка шугала десь поруч. Здавалося, досить простягнути руку, і я доторкнусь до неї. Звичайно, це було схоже на те, коли ловиш муху, заплющивши очі. Але ж муха дзижчала, отже, шанс на успіх був!

Хтось переставив голку на край диска. Майданчик відповів на це хмарою пилюки. Валерик, що був випростався, знову випнув зад, і ноги його заходили в розтрубах кльошів, наче язики-бовтала у дзвонах.

Все, все люблю в тебе: доверчивость и нежность…

Журно стало мені. Ось тут недавно, біля хвіртки, стояла вона, і волосся її жовтіло свіжою солом’яною жовтизною, а очі були розгублені й сумні. Переді мною були її прямі худенькі плечі, і тонка шия, і чорний широкий пояс, і лінії чорної кофтини, що косо сходилися на талії. Тендітний глечик на хиткому гончарському крузі, що швидко обертається. Полишити б усе до дідька! Климаря, Варвару, бандерів, усі загадки. Піти. Бути поруч з нею. Антоніною. Антосею…

8.

Хтось поклав мені руку на плече. Долоня була невагома, мов листочок. Я озирнувся. Рядом стояв Сагайдачний. У скельцях його пенсне вигравали вогники каганців, сухі губи йому припорошило пилом.

— Я радий, що ти цілий, — промовив він.

Переді мною була людина, яка відмовила мені в допомозі.

— Висловлюйтесь ясніше, — сказав я. — А чом це я маю бути не цілий? Климаря тут нема, кажіть!

Він уважно подивився на мене. Очиці в нього були голубенькі, світленькі, але вперті. Із пенсне вони зорили, як із овальних рамочок. Я одвернувся. Коли він отак дивився, я раптом починав особливо гостро відчувати свою наївність і глупоту. Молодість перетворювалася на нестерпно ганебну ваду.

— Гніваєшся? — спитав Сагайдачний, усміхаючись. — Але ж ти не вважаєш, що я заодно з бандитами, правда? Виходить, усе-таки віриш! У наш час підозріливості, котру деякі люди називають пильністю, віра — дуже цінна якість… Так, Іване Миколайовичу, для мене не секрет, хто такий Климар.

Я промовчав.

— Дійшли чутки, що тебе вбили, — сказав Сагайдачний. — Ось чому я тут. Радий, що це брехлива чутка!

— Цікаво, хто це вам сказав? — запитав я. — Він поквапився. Але мене справді хотіли вбити.

— Голубчику, Іване Миколайовичу! Різні люди заходять на наш хутір… Який же ти молодий і задерикуватий… Та й оця сварка з морячком! Правду кажучи, я позаздрив.

— Чому?

— Безпосередності. І твоєму почуттю до тієї дівчини. Ти нічого не казав мені про неї! Але… Я маю слушність?

Пластинку перевернули, і Шульженко кинула в натовп свою грайливу «Ягоду». Тут навіть сиві Голенухи вийшли в коло притупуючи, бо це був таки танець, а не якийсь там незрозумілий фокстрот чи бостон. Знялася курява, наче рота пішла у маршовий кидок, і ми з Сагайдачним відступили за тин. Тут було темно, хоч легенька гра світла і мерехтливих тіней сягала й сюди, гостро дихнуло запашним тютюнцем, що розкрив уночі свої квіти. І зразу ж проступили зорі.

Сагайдачний підвів до неба скельця пенсне.

— «Спостерігай переміщення зірок, ніби воно веде тебе за собою. Уважно розмірковуй про перехід стихій однієї в другу…» Так, еге?

— Ренар? — не втримався я.

— Ні, Марк Аврелій… А дочка у гончаря Семеренкова справді чудова. В ній є істинна врода, античного зразка. Трапляється ж таке у наших богом забутих селах!

Ягода-года-года-года моя, ягода-года, ягода-года…

Мені ця пісня не подобалася. Здавалося, співає її бувала, спритна молодиця, схожа на Варвару, яка свого не пропустить.

— Пам’ятаєш нашу розмову про кохання? — спитав Сагайдачний.

Він хотів повернути наші стосунки у давне добре річище, коли ми розмовляли про все на світі.

— Пам’ятаєш? Так от, не втрачай цієї дівчини. Повір чуттю старої людини: зустріч із нею — рідкісне щастя. Може, на все життя… Порівняно з цим усі твої клопоти й тривоги — дрібниці. Забирай її і їдь кудись. Повір, я бачу глибше й далі… Я дивлюся он з тієї,— він показав очима на зірки, — височини. Довірся моїй пораді!

Я й сам щойно думав про це. Облишити все к бісу. Піти до неї, до Антоніни. Однак тепер, коли моє бажання втілилося в чітку пораду Сагайдачного, я чомусь спротивився їй. Несподівано побачив суть такого вчинку. Дезертирську суть.

Зорі горіли над нами. За тином тупотіли пари. Курява знімалася аж до неба, холодна вічність змикалася з жарким диханням людей. Ні, я не вмів дивитися на землю з тієї височини. Спокійно і розважливо.

— Може, для вас вона «античний зразок», — промовив я, згадуючи, як несміливо стояла Антоніна біля Кривендишиної хвіртки, така тоненька й беззахисна. — А знаєте, що у неї на очах бандити згвалтували сестру? Що відтоді вона не розмовляє з людьми? Два дні тому вони хлопця вбили, Абросимова. Він хотів мені допомогти!.. Ви заздрите, а мене моя молодість не влаштовує… Був би я досвідченіший, я, можливо, діяв би розумніше, краще.

Він крякнув і зняв пенсне. У блідому відсвіті, що падав од стіни мазанки, я побачив його обличчя. Без пенсне то було обличчя звичайного лисого дідуся, немічного, сухенького, у якого свої складні стосунки із життям… Пенсне надавало йому невразливого вигляду.

— Голубчику, — мовив він. — Бери її і їдь кудись негайно. Хоч зараз. Климар повів Семеренкова, і ти це знаєш. Вона сама. Бери і їдь. Хочеш, я дам свою тарадайку з Лисухою? Доберетесь до Києва — влаштуєтесь. Поступите вчитися. Може, вам пощастить. У вас буде щасливе, мирне, спокійне життя.

— Не доїдемо, — сказав я. — Дорогу перекрито. Учора Попеленко вернувся поранений. Та хіба ж у цьому річ? Я повинен бути тут, ось що.

Він зітхнув. І пенсне знову бабкою вмостилося на його носі, м’які лапки-затискачі прикрили дві темні ямочки на переніссі. Зразу ж сховалися підсліпуваті старечі очиці, і він уже міг дивитися на світ як крізь танковий триплекс, відчуваючи себе невразливим.

— Так, — сказав він. — Так. Усе змінюється, не змінюються тільки люди. Її я теж просив виїхати, але вона була вчителька й сказала: «Не можу…» А потім ми не встигли в місто, до лікарів!

Я згадав фотографію на полиці стелажа. Він постарів, а вона, учителька в крислатому капелюшку, залишалася молода; він дивився на все з висоти віку, а вона й досі зберігала право на помилки.

— Проведи мене! — попросив Сагайдачний.

Поки село було захоплене гулянкою — неначе біс прокинувся в людях, діяльний і коротковічний біс розваги, — я допоміг Сагайдачному запрягти Лисуху.

— Останьтесь, — сказав. — Переночуєте. Небезпечно уночі…

— Мені?

Він засміявся. Дрібненько так, несподівано дзвінко: здавалося, то скельця пенсне брязкотять одне об одне у пітьмі.

— Голубчику, мій авторитет серед воюючих сторін досить великий… А от у вас небезпечно, — сказав він тихо, нахилившись до мене з тарадайки. — Гадаю, що не зраджу свого правила, якщо попереджу… До мене приходили люди Горілого. — Сагайдачний узяв мене за руку. Пальці були тонкі, тверді й холодні. Наче ящірка стиснула зап’ястя кігтиками. — їх цікавило, чи не збереглись у мене від старих часів золоті речі. Боже мій, до мене вже багато разів приходили з таким запитанням… Думаєш, ці хотіли пограбувати? Ні, вони пропонували продати. За будь-яку ціну. І вони не блефували, я зрозумів. Вся їхня операція стосується Семеренкова. Один із них сказав: «Гончар сьогодні буде тут». Другий завважив: «І молодша». — «Молодша напослідок», — така була відповідь. Тепер розумієш, чому я раджу виїхати разом із молодшою Семеренковою? Їй загрожує небезпека.

— А що все це означає? — запитав я. — Відносно золота.

Він випустив мою руку. Оглядівся, прислухався — блиснули скельця пенсне.

— Коли люди скуповують золото, — прошепотів Сагайдачний, — це означав, що вони збираються накивати п’ятами. Так було в усі бурхливі часи.

— Скільки їх?

Картуз похитався з боку на бік.

— Шестеро. Не рахуючи Климаря.

— Горілий був? Який він на вигляд?

Сагайдачний зітхнув. Немов прошелестіли сторінки розгорнутої книжки.

— Ех, Іване Миколайовичу! Ти все-таки намагаєшся зробити з мене інформатора! Я сказав найважливіше. Забирай її і їдь. Щось вони затівають…

— У Горілого сліди опіків на обличчі? Який він на вигляд? Як говорить?

— У нього хворобливо високий голос. Ліва щока обпалена — око немовби стягнуте донизу. Досить? Облиш надію перемогти Горілого. Твоє життя мені не байдуже. Коли постарієш, збагнеш, що значить знайти споріднену душу в людському океані. Їдь звідси! Ти ж можеш послатися на хворобу, поранення, — правда?

— Як мені їх спіймати? — спитав я. — Отих бандитів. Скажіть!

Він замовк.

— Дякую, Мироне Олеговичу, й на тому…

Він знову зітхнув.

— «Сі ля женес саве, е сі ля вієс пуве», — сказав він. І переклав: — «Якби молодість знала, якби старість могла!..» І нічого, очевидно, тут не вдієш.

Я провів його за городи і довго стояв, слухаючи, як поскрипують втулки. Ніч була тепла, тільки з лісового краю, звідки долинав скрип, тягло часом сирістю й прохолодою. Лебідь летів над Поліссям, витягнувши довгу шию, яскраво світилася Вега. Туди, під зорі, і поїхала скрипуча двоколка Сагайдачного.

Поступово скрип затих, ліси поглинули тарадайку. Чумацький Шлях поволі розвертався над землею, і Ківш починав хилитися до обрію. Погасло світло каганців у дворі в Кривендихи. Біла хмара куряви розчинилася в темряві.

Отже, їх шестеро, не рахуючи Климаря. Усе, що повідомив Гупан, підтверджувалося. І ватажок зграї, Горілий, чоловік з хворобливо високим голосом, веде якусь велику гру. У цій грі замішаний Семеренків…

Дівчата, що поверталися з гулянки, проспівали голосно й не в лад «Хмарку». Над теплим, нагрітим за день паровим полем сходив місяць. Багряний краєчок мерехтів у мареві, наче язик полум’я.

Гаразд, сказав я собі. Нехай я пішак у цій грі, яку затіяв Горілий. Зате я знаю твердо: треба вберегти Антоніну. Їй загрожує небезпека. Я повинен бути поряд.

9.

У дворі в нас хрипів Буркан. Климар покинув свого друга нгапризволяще. Напевне, сподівався, що той перерве мотузка й побіжить за ним. Але Буркан заплутався за приставлену до хліва драбину і тепер харчав у нашийнику, як у зашморгу. У місячному сяйві його вибалушені очі блищали, наче скляні кульки, з вишкірених зубів текла слина.

— Гаразд, біжи шукай хазяїна, — сказав я, розрізаючи мотузка. — Біжи, бандитський псюго.

Але у капловухого Буркана не було сили. Вивільнившись із нашийника-зашморга, він ліг на бік. Ребра йому здіймалися.

Місяць уже піднявся над хлівом. Зорі поблякли, пахло резедою, що росла в квітничку попід вікнами.

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер…—

тоненько, з підвиванням проспівали коло хвіртки. То поверталася баба Серафима. Слухом вона ніколи не відзначалася, але пам’ять мала добру. Романс вона запам’ятала.

— Бабцю! — озвався я до неї.— Як справи?

Вона видавалася зовсім маленькою, можливо, через довгу тінь, що тяглася за нею й сягала тину, переламуючись на ньому.

— Три фунти ковбаси однесла на гулянку, онучку, — сказала Серафима. — Та два фунти сала… Сама зважила! Думаєш, хто спасибі сказав? Та дві хлібини! А майбутній родич, Семеренків, кум, утік, навіть не почоломкався на прощання! От народ… Де вій, той кум, горшкороб?

— Сам хотів би знати, — сказав я. — Дайте мені півфунта тельбухів, котрі гірші.

Вона принесла миску. Буркан пожвавішав.

— Ото ще, — псів підгодовувати, — пробурчала баба. — Та ще того душогуба…

— Бабцю Серафимо, — мовив я. — Ви постеліть собі сьогодні на сіні, в хліві. Я вдома не ночуватиму.

— Ну й не ночуй, — відповіла баба. — Може, до Варвари зібрався? Так там морячок. А коли до Антоніни, то Семеренків, дарма що криворукий, останню печінку тобі одіб’е. Він в Антоніні душі не чує.

Баба після кількох чарок була настроєна задерикувато. По-бойовому.

— Бабцю, — промовив я і, підвівшись із землі, став поруч із нею, зазирнув у вічі. Вони глибоко потонули в тіні підлоб’я, маленькі бабусині очі.— Сьогодні вночі всяке може статися. Наприклад, гранату кинуть у вікно. Отож постеліть краще у хліві.

Вона закліпала очима — збагнула нарешті. Коли я, накинувши шинель, пішов з двору, Буркан звівся на ноги й рушив услід, кволо махаючи хвостом.

— Ти ж гляди! — гукнула баба. — Не дуже сунься, не всякому рилу на ярмарок поспішати, без нього торг відбудеться.

Вона ледь схлипнула посеред тієї прощальної мови, але стрималася, закінчила бадьоро. Звикала баба Серафима до моєї нової професії.

— Ну, як, Попеленко? — спитав я.

Він стояв недалеко від гончаревої хати, наїжившись, як сільповський сторож, притискав автомат обома руками до грудей. Дедалі яскравіше і настирливіше світив місяць, різкіше окреслювалися тіні. Тополі у дворі в Семеренкових шелестіли шорстким листям. Ледве жовтіли вікна.

— Та справи нічого, — буркнув Попеленко. — Пильную. Антоніна у хаті. Куди вона дінеться?

Він явно був невдоволений завданням, вважав його примхою начальства. Дівчат охороняти — до чого, мовляв, дожив.

— Як рука, Попеленко?

— Та нічого… Свербить!

— Тривожні в нас ночі!

— Куди вже тривожніше… Ані тобі вдень відіспатися, ані вночі похропти.

— Правильно… Після війни відхропимо за все, що недоспали.

— На Гавриловому горбі? — запитав Попеленко.

Співчутливий тон ніяк не годився для розмови з моїм підлеглим.

— А ми з тобою не втримаємо села, коли Горілий наскочить, еге ж, Попеленко? — сказав я. — У нього шість чоловік під командою.

— Авжеж, що так, — мовив «яструбок» зацікавлено і закинув автомата на плече. — Дещо є?.. Воєнні планти?

Він покрутив своїм коротуном пальцем, приставивши його до скроні, і запитально глянув на мене. Пес Буркан приліг поблизу, висолопивши язика. Він здавався білий при світлі місяця, цей язик, і полискував.

— Є різні «планти», Попеленко. Ти йди до Глумського. Дай йому свій карабін. Стріляти голова вміє… Будьте обоє напоготові. Ясно?

— А ви? — запитав Попеленко.

— Я в Семеренкових у дворі буду.

— Ага… — Він хитро примружився. — Можна б ще чоловіків на охорону зібрати… Валерика, він флотський! Нібито артилерист!

— Якщо в тебе є корабельна гармата, запроси. Тільки спершу спитайся у Варвари.

— Ага, — зметикував Попеленко і підморгнув мені.— Варвара не віддасть! Ну, Маляса можна… Він же мисливець.

— Ти б ще Гната запропонував, — сказав я.

— Гнат не береться до уваги! — мовив Попеленко.

— Не береться до уваги?

Я згадав раптом: Гнат, який повертався з УРу з важким мішком за плечима, на мить завмер коло Кривендишиної хати, дивлячись на тих, що танцювали. Він усміхнувся на весь рот, заспівав щось, радіючи з того, що всім весело, та й почимчикував собі далі, нікому не потрібний сільський дурник… Це було перед тим, як Климар, нахилившись до морячка, сказав щось про Антоніну і Валерик, не зводячи з неї погляду, рушив уперед. А потім… потім ми з Валериком пішли на згарище, і, ніби барвистий осінній лист, що пролетів мимо, майнула Варварина плахта.

З появи Гната й почалося все лихе!

— Кажеш, Гнат не береться до уваги?

Я згадав, як він сидів у кутку чисто прибраної світлиці, серед вишиваних рушників на білих стінах, непричесаний, брудний дурень Гнат. Варвара латала ватянку. «Шкода його…» Шкода? Абросимова вона не пожаліла, Штебльонка теж… Чого ж це почуття виникло до Гната?

Гнат щоранку ходив в УР. І щовечора повертався. Я зустрів його на старому Мшкільському шляху, Гнат ішов, не чуючи моїх окликів. Потім він охоче сів на сноповозку, а за кілька сот метрів ми зіткнулися з ними. І ніхто з них не зробив навіть спроби підійти до воза. Вони пропустили нас, немовби побачили якийсь таємний знак.

Що мене тоді ще здивувало? Гнат був ситий. Він був ситий, повертаючись з УРу. Але ж хто міг нагодувати його там? І кому спало б на думку годувати Гната, кому він потрібен? Пам’ятаю, як у Варвари, коли я спитав, що бачив він в УРі, дурник почав мимрити якусь нісенітницю про московське солодке сало. Хазяйка обірвала його. Гнат дивився на Варвару по-собачому відданими очима. Кажуть, собаки, коли їх надресирувати, можуть носити записки в нашийнику. Треба тільки нагодувати їх, прилащити.

— Так, Гнат не береться до уваги! Це ти здорово сказав, Попеленко. На Гната ніхто не звертав уваги. Пусте місце.

— Чого це ви, товаришу Капелюх, зарядили: «не береться до уваги», «не береться до уваги»? — завважив «яструбок». — Які будуть розпорядження?

— Ходім лишень до тебе, Попеленко!

Попеленківські дітлахи вже повкладалися на полу. Каганець ледве розгорівся у важкому повітрі. Я побачив дев’ять пар брудних голих п’яток, звернених до вогню.

— Котрий із них Василько? — спитав я.

Попеленко швидко зорієнтувався й ухопив за одну

з п’яток. Ми витягли Василька, мов стручок гороху, із загальної купи. Він кліпав очима, мружився на каганець, шморгав носом.

— Слухай-но, Васильку. — Я поляскав його по вуху, щоб він прочунявся. — Ти казав, що в неділю протягом дня до Варвари ніхто не заходив, так?

— Ніхто… Що ж я, брешу?

— А Гнат?

— Гнат? — Василько ще дужче засопів, білясті поросячі вії його закліпали. — Так то ж Гнат… Ви ж про Гната не питали…

Саме так. Гната не брали до уваги! Сорок років, з самісінького дитинства, ходив він у сільських дурниках, на нього звертали не більше уваги, ніж на сусідського півня.

— Так він заходив до Варвари?

— Ну, заходив.

— Коли?

— Ну, вранці був…

— Це коли Варвара повернулася від нас, побалакавши з Климарем?

— Атож. Та ще ввечері заходив. З мішком. Пісню співав… Я кажу: «Чого розспівався?» А він: «Бе-е-е…»

Василько загиготів. Він босий стояв на долівці, курчата у нього свербіли, і він чухав ногу об ногу.

— Потім Варвара пішла на гулянку?

— Атож. Гнат подався до своєї халупи, а вона причепурилася й пішла.

— Ну годі, Васильку. Лягай спати.

Він, здивовано покліпавши, поліз назад на піл. Почувся вереск потривожених малюків, п’ятки зарухалися, та невдовзі втихомирилися й повкладалися одна до одної, як чарунки в сотах. Ми з Попеленком вийшли на вулицю. Буркан чекав, капловуха тінь сиділа поряд з ним. Небо зовсім зблякло від місячного світла.

— Оце б закурити, — промовив я. — Мозок прочистити!

— Вам не можна, — пробурчав Попеленко. — Ви ж на лікуванні.

— Скажи вже — на курорті!

Він поліз по свій охлялий кисет. Скрутив дві цигарки: товсту закурив сам, а тоненьку, «тещин палець», дав мені.

— Шкідливо, — пояснив Попеленко. — Менше диму, більше здоров’я.

— Добре, не бурчи!

Недаремно ми все-таки полювали за Климарем! Ось вона, розгадка, близькість якої весь час відчувалася. Я насилу стримував хвилювання й радість.

Ясна річ, поява Гната коло Кривендишиного тину була для колія сигналом: дурник приніс чергове повідомлення. Гнат і сам не догадувався, що став листоношею… Вони використали його як дресированого пса. Догадливі! Приручили, підгодовували там, в УРі; може, навіть постачали мідними обідками та свинцем. Записки, напевне, непомітно вставляли у який-небудь клапан під коміром або підкладкою, техніка тут нескладна.

Гнат курсував у будь-яку погоду, він був ідеальний зв’язковий, кращого й побажати не можна.

У Глухарці його зустрічала Варвара. Виявляла незвичайну жалісливість, латала стару ватянку…

Цигарка дотлівала в долоні. Останній раз я курив перед операцією — хтось із поранених всунув мені в губи чинарика, і я лежав а ним, як із соскою, обливаючись потом… Лікарі забрали кисет й трофейну запальничку. Довелося змиритися: мені дуже хотілося якнайшвидше одужати й повернутися до хлопців.

Зараз у мене наморочилася голова.

А все-таки для чого знадобився Горілому постійний зв’язок із селом? Що взагалі прив’язало його до Глухарки, чого він сидить поряд в УРі, немовби дожидаючи зими, дожидаючи свого кінця? Гупан теж запитував себе про це. А втім, чого сушити голову? Завтра, спіймавши Варвару на гарячому, ми дізнаємося про все, що треба. Якщо, звичайно, доживемо до завтра…

Місяць піднявся до свого зеніту. Тіні покоротшали. Тепер поруч з Бурканом сиділа чорна капловуха такса.

— Якщо вони й прийдуть, то як місяць зайде, — промовив Попеленко задумливо. — Їм зручніше у темряві. Під ранок буде темно хоч око виколи.

Світились каганцями мазанки. Тіні тополь перетинали вулицю, як шлагбауми.

— Катай до Глумського, — сказав я Попеленкові.— І щоб ніхто не помітив, що ви вартуєте. Не підведи, зрозумів?

— Та хіба ж я не розумію?

Я глянув на Варварину хату. Вікна були темні. Попеленко простежив за моїм поглядом.

— Ні, вона не побачить нас, раз там морячок, — сказав він. — Заняття!

— Як ти гадаєш, для чого їй це потрібно? — запитав я.

— Воно ж заведено так, що потрібно, — філософськи відповів Попеленко і зітхнув. — Природа!

— Ти лекцій з біології не читай, я не про те… Навіщо їй Горілий і бандюги? Хіба вона любить його, Горілого? Нікого вона, крім себе, не любить!

— Хто їх, отих жінок, зрозуміє! — сказав «яструбок». — Інша матерія.

— Ну, добре. Дій!

— Товаришу Капелюх! — Попеленко вхопив мене за рукав. Брови його запитально розповзлися на різні поверхи. — Пробачте, звичайно… То правда, що ви німу Семеренкову сватаєте, чи то військові хитрощі?

— Правда.

— Так-так… — Він зацмокав язиком і співчутливо подивився на мене.

Он, виявляється, яке питання мучило його на порозі тривожної ночі.

Я попрямував до мазанки Семеренкових, до високих тополь. Буркан побіг слідом. Місяць висів високо і ще не скоро мав сховатися за темно-синьою смугою лісів. Але ніби назустріч місяцю з заходу, від Грушевого хутора, піднімалося пасмо хмар. Його тінь, напевне, уже торкнулася УРу і повільно пливла сюди, до Глухарки.

10.

Я ввійшов до Семеренкових у двір обережно. Тільки легенько стукнув прикладом об огорожу. Хотів непомітно сісти десь під хлівом, у затінку, приладнавши МГ для стрільби впритул. Але двері мазанки відчинилися.

Антоніна вийшла на поріг. Вона й досі була у вовняній кофточці та розкльошеній спідниці. Видно, з тієї хвилини, як втекла з гулянки, просиділа в хаті, чекала, прислухаючись, коли прийде батько.

Вона стояла на порозі, освітлена місяцем, а за нею був темний отвір дверей. Мені раптом здалося, що ми прожили довге, складне життя відтоді, як вперше зустрілися і глянули одне на одного на озимині. І було в тому житті все, що випадає людям на довгий вік: і смертний риск, і ревнощі, і радість освідчення, і несподівані розлуки, і туга, і зустрічі…

Як їй сказати про батька? Не міг я викласти все.

Антоніна відступила вбік, пропускаючи мене до хати. Я не збирався заходити до неї, я хотів просидіти всю ніч під сараєм, але вона відійшла вбік і чекала. Очі в неї були світлі-світлі. Я зайшов. Буркан проскочив услід і квапливо, щоб не вигнали, умостився в сінях.

Косі стовпи світла з вікон освітлювали мазанку. Каганець не горів — з нього стирчав чорний засохлий гніт. На лаві коло вікна, що виходило на вулицю, лежав кожушок. Дивовижні звірі, що сиділи на довгому столі, мов на сідалі, вилискували поливою. Антоніна чекала тут. Сама. Я залишив її після першого ж освідчення. Я не міг бути рядом… Прости, Антоніно.

Вона запитально дивилася на мене.

— Батько сьогодні затримається, — сказав я, намагаючись не відводити погляду. — Він… буде у Глумського.

Не знаю, повірила вона чи ні. Підійшла до вікна. Місячне світло полилося на неї. Серце у мене билося так, що здригався притиснутий до грудей кожух кулемета. Я дивився на її різко окреслений профіль, на довгу, тонку, так зворушливо нахилену вперед шию.

Можливо, раз у тисячу літ народжується така краса… Раз у тисячу літ, і ось доля наосліп, як у лотерейному колесі, вибирає рік і, ткнувши навмання в карту, потрапляє до поліського села під назвою Глухарка. Мені надзвичайно пощастило. Навіть коли рядом гепнула, ударившись об землю і підскочивши вгору, міна-«жаба», то й тоді пощастило. Бо все то були сходинки до нашої зустрічі. Адже ми могли розминутися. Низка чистісіньких випадковостей звела нас докупи…

Вона дивилася у вікно, на порожню, рябу від тіней вулицю Глухарки. Удалині диміли безсонні димарі гончарного заводика, і єдиним рухом серед ночі були легкі, переливчасті хмари диму. Решта все завмерло, застигло. Я боявся поворухнутись. Тільки кожух кулемета пульсував відбитими поштовхами.

Напевне, я був не такий, як усі, трохи чокнутий. Від кохання я став увесь якийсь ніби скляний, не міг зрушити з місця. Хлопці розповідали, що вони любили не так. У них були спритні руки, спритні губи, жвава мова. Кохання вдихало в них життя, а я склянів. А може, так виходило через те, що вона, Антоніна, була особлива. Леви з кудлатими синіми гривами, сови-пелікани, літаючі риби з олюдненими ликами дивилися на мене сумним і розуміючим поглядом.

Я мовчав, вона позирала у вікно, заклопотана своїми думками.

Я вирішив, що бентежу її. Можливо, її непокоїло те, що ми були самі в хаті. Вона зробила природний жест гостинності, запросила зайти, але тепер злякалася моєї присутності. Бурхливі події дня, мабуть, віддалили нас одне від одного. Почуття повної єдності, що виникло під час ранкової зустрічі на озимині, перетворилося лише в спогад. Сватання? То тільки оболонка наших стосунків, зліпок кохання… Чому я гадав, що між нами не залишилось нічого нез’ясованого, чужого? Адже з нею треба поводитися особливо, завжди пам’ятати, чому вона перестала говорити з людьми.

— Буду в дворі, коло хліва, — промовив я. — Буду цілу ніч. Не бійся нічого, лягай спи. Батько прийде!

І, подолавши оту прокляту свою осклілість, обережно, щоб не забряжчати пряжкою ремінця, я підняв кулемета й рушив до дверей. Буркан, який умостився за піччю, під вішалкою, застукотів лапою об долівку й позіхнув. Йому не хотілося виходити. Він уже влаштувався.

Я навіть не почув, як вона догнала мене. Жодного звуку не пролунало, але, коли я ступнув до дверей в сіни, її рука торкнулася рукава шинелі й утримала мене. Я обернувся. Антоніна взяла МГ — аж зігнулася, напружилася від його ваги — й поставила кулемет до теплої стіни печі. Пальці її торкнулися гачка на застебнутій шинелі. Вона просила залишитися…

Неслухняними руками я зняв шинель, почепив її на цвях коло печі. Ми обоє дивилися одне на одного мов зачаровані. Прямокутник місячного світла лежав між нами на грубій долівці. Зараз очі в неї були темні; вони час від часу змінювали колір, її очі, й тільки одне залишалося в них незмінним — вираз довіри, сором’язливості й співчуття.

Вона усміхнулася ледь-ледь, тільки краєчками великого рота. Її рука потяглася до мене, перетнула смугу світла, і тонкі пальці торкнулися садна на губі. Вони немовби хотіли розгладити, знищити садно; доторк був легкий, ледве відчутний, але я знову завмер. Чорт знає що зі мною діялося…

І моя рука раптом потяглася назустріч. Сама. Доторкнулася до шиї; шкіра в неї була така прохолодна й ніжна, що я вмить відчув, які у мене загрубілі пальці. Найменше садно на них, кожен шрам ураз стали відчутні, різко помітні. Я доторкнувся до її жовто-солом’яного волосся, яке здаля видавалося таким щільним та густим, і здивувався, яке воно невагоме й легке. У неї в очах я бачив вираз радості й подиву; те саме почуття переживав і я.

— Антосю! — промовив я. — Антосю!

Я звав її, запрошував повернутись у сьогоднішній ранок. Я любив, і ніякі слова, ніякі признання в ніжності, ніякі освідчення й запевнення не могли ясніше й краще висловити те, що я переживав, ніж одне це ім’я — Антося.

Ми обоє стояли в смузі світла. Її плечі немовби увійшли в мої і вкрилися ними; прямі й широкі, вони враз стиснулися, і я відчув, як прохолодні гнучкі пальці зімкнулися на потилиці. Мов обличчя уткнулося в її волосся, і пахощі лугової, прогрітої сонцем конюшини стали оглушливими. Я відчував доторк її грудей, їхню твердість і ніжну податливість, їхнє тепло.

Я пригортав її до себе й відчував під долонями гостроту і тендітність її лопаток, я обнімав її дедалі дужче, і вона немовби входила в мене, ставала частиною мене самого, і то було надзвичайне почуття, я ніколи не відчував нічого такого.

«Це любов?» — питав я себе. І все в мені озивалося: так, так, так… І я розумів, що й вона питав себе про те саме, і чув її відповідь: так, так, так…

Я завжди боявся доторкнутися до неї. Боявся її пам’яті. Але зараз мої руки торкалися її, вони поволі ковзали по її тілу, ніби ними керувала сама природа, я тут був ні при чому, і нічого не було в їхніх рухах стидкого чи грубого, того, про що, хихикаючи та підморгуючи, розповідали хлопці, коли, повернувшись удосвіта з села, вибирали з пілоток солому, що позастрявала там.

Її тіло немовби линуло мені назустріч, вона не робила жодного руху, вона застигла, прислухаючись до себе, але вся вона наче бігла назустріч моїм рукам. Жар і холод, твердість і ніжність, округлість і жорстка вуглуватість — усе це запаморочливо мчало назустріч, і серця відстукували свій ритм, і коли я відчув, як діткнувся до її грудей, ми обоє завмерли й притихли, було чути тільки удари — часті, дрібні й шалені, важкі. І нічого, нічого не було в цьому грубого й стидного. Нічого! А було те, що називалося словом ласка. Уперше я збагнув це слово в усій його новизні, ясності й чистоті. Ласка. Долоня відчувала ніжну пружність шкіри й гостроту соска, що враз проступив й затвердів.

Вона дихала часто-часто і зовсім тихо, я тільки відчував на плечі легенькі припливи і відпливи тепла. Це чудо могло тривати без кінця. Нас несло поза часом.

— Я люблю тебе, — промовив я.

Я ніколи в житті нікому цього не говорив. Були випадки, коли я міг би сказати, проте в останню мить якийсь сумнів і сором утримували мене. А зараз я сказав…

Вона пильно і немовби трохи здивовано подивилася на мене знизу вгору. Наші губи зблизилися, зімкнулись і одірвались. Але ніби тільки для того, щоб знову пережити почуття зближення.

— Я… люблю…. тебе, — сказала Антоніна.

Вона ледве чутно й поволі, мало не по складах вимовила цю фразу. Губи ледь ворушилися, але я почув. То були перші її слова. Вона повторила їх услід за мною, немов радіючи можливості перевірити, чи не втратила здатність говорити.

Я торкався губами її вій, волосся, щік, губів, підборіддя, шиї. Як же це сталося, що серед безладдя війни, серед людського сум’яття я знайшов її, єдину, мою?

— …Люблю… — голосніше повторила вона.

І ледь відсторонилася, щоб знову зустрітися очима. Їй було мало слів. Вона не звикла покладатися на слова.

Нараз я згадав, що Попеленко, співчутливо хитаючи головою, поспитав, чи ж правда, що я сватаюся «до німої»… Ось чому так скуто й несміливо стояла вона коло тину, вдягнувши найкраще вбрання, яке знайшлося в хаті: село одвернулося від неї. «Німої». Вона вже не вірила своїй вроді, як не вірила словам. І зараз, відчуваючи дотик моїх рук і вслухаючись у слова, вона вперше зрозуміла, яка ж вона насправді. І дивилась у вічі, не відриваючись, щоб іще раз пересвідчитись. Правда? Так, так, так… Кращої за тебе нема. Нема, нема, нема…

Ми знайшли одне одного. І не могли втратити. Ми повинні, що б там не було, постаратися не втратити одне одного. Я подумав про Горілого та його банду. Фронт привчив мене не боятися смерті. Коли бачиш, як помирають люди достойніші, то мимоволі перестаєш боятися. Але тепер я боявся залишити її. Я не міг тепер залишити її.

— Я люблю тебе, — повторила вона радісно.

Ми аж тільки зараз помітили, що стоїмо на світлі. І одступили від місячного стовпа.

Ми пішли, і було все, що мало бути, наче ми давно знали, як і що. І почуття кохання, ніжності й довіри не зникло разом з гарячим диханням. Воно лишилося з нами, коли все заспокоїлося, коли світ повернувся на своє місце. І ліси, й поля, і клин озимини, що яскрів під росою, — усе зосталося з нами. Не було сорому. Не хотілося нікуди тікати. Усе, що сталося, називалось коханням. А ті, хто розповідав про це, хихикаючи та підморгуючи, смакуючи подробиці і хвастаючись і при цьому витрушуючи з-за коміра солому, були нещасні, обкрадені долею люди. Напевне, їм дуже не поталанило в житті, отож вони й грали, прикидалися… Мабуть, то надзвичайне, рідкісне, неповториме щастя — зустріти свою.

Квадрати місячного світла поволі пересувалися на долівці. Глиняні леви й сови спалахнули раптом усіма барвами. Вони охороняли нас, дивовижні мудрі звірі з людськими ликами. Антоніна тихо дихала на моєму плечі. Мені було так спокійно й гарно, як ніколи в житті. Я й не думав, що так може бути. Не сподівався.

Світло місяця раптом зблідло — його прикрило пасмо хмар, що наповзали з заходу. Погасли очі глиняних звірів. Наближалася найнебезпечніша пора — пора Горілого. І все одно ніколи мені не було так гарно й спокійно. Те, що сталося, залишалось зі мною. Повнота життя і щастя! Цього ніхто не зможе відняти…

— Антосю! — сказав я. — Антосю, Антосю…

Вона, не прокидаючись, ще тісніше пригорнулася до мене. Один за одним потьмяніли довгі прямокутники місячного світла на підлозі. Стало темно. Дивно — де подівся мій біль, куди пощезли жорна, що тяжко оберталися в глибині тіла? Не було, ніколи не було міни-«жаби», настирливого шепоту Дубова, який повторював про шість годин, маски з хлороформом, ніколи не було нічого поганого, страшного в житті, а тільки почуття повного спокою і щастя.

Я глянув у куток, де ще недавно поблискував воронованим металом МГ. Зараз куток зник у пітьмі. І я заснув…

11.

Прокинувся я від того, що заскавулів Бурка. Він заскавулів радісно, кинувшись у сіни, і я все зрозумів. Важка, сильна рука шарила по дверях. Проскреготіла дротинка.

Відкрити звичайний селянський засув — діло нехитре. Дошка з зазубнями — оце й увесь замок, а ключ — два скріплені віссю металеві стержні. Навіть у темряві досить трьох-чотирьох хвилин, щоб упоратися з таким засувом.

Я наче й не спав. Голова була холодна і твереза. Поки Климар водив зігнутою дротиною, намацуючи зазубні засува, я встиг одягнутись. Антоніна теж підвелася, але я обережно торкнувся долонею її щоки: тихо, не вставай…

Спасибі Бурканові. Він урятував нас. Його радісне скавчання стало сигналом тривоги…

Не взуваючи чобіт, по холодній і твердій долівці я безшумно пройшов до вікна і виглянув з-за фіранки. Вулиця була темна, але крізь навислі над землею хмари просочувалося слабке вранішнє світло. Силуети мазанок і тополь були розмазані сірим по сірому.

Око губилося в цій одноманітній сутінковій однобарв-ності. Поблизу, за лісою і в дворі, я не помітив людських постатей. Трохи подавшись до вікна й затуляючи рукавом гімнастерки обличчя, щоб не так біліло, я глянув уздовж мазанки. Тут, коло побіленої стіни, було світліше, ніж на вулиці. Я пізнав огрядну постать Климаря, який, притиснувшись до дверей, орудував відмичкою. Колій був сам.

Скавучання Буркана не стурбувало Климаря. Нічого дивного, що собака, зірвавшись з прив’язі й не знайшовши господаря, прибіг до знайомої йому хати. Климар щось промимрив крізь двері, щоб заспокоїти Буркана, і далі полегеньку намацував дротинкою зазубень у засуві.

«А чи не можна взяти колія живцем?» — майнула думка. Заговорив дубовський інстинкт… Але поруч була Антоніна. Це по неї прийшов колій. Якщо я не впораюся з ним, занапащу не тільки себе — її також.

Я чув хрипке, важке Климареве дихання. Здавалося, працюють старі, діряві ковальські міхи. Старі? Сухожилля, немов линви, обплітає широкі зап’ястя колія, про це я пам’ятав. Я пам’ятав, як вправно він орудував ножем, з якою несподіваною спритністю і бистротою метнувся навперейми Яшкові, що верещав смертельно переляканий. Шість пудів кісток і м’язів — упорайся з таким!..

Ні, я не повинен був давати Климареві ніякісіньких шансів.

Антоніна затаїлася в куточку. Ані звуку, ані поруху. Вона все зрозуміла. Не від страху вона затаїлася, це я відчував, — побоювалася відвернути мою увагу, перешкодити нагадуванням про себе. Не перемовившись жодним словом, ми в нею діяли спільно. Кожною клітиною тіла я відчував, що ми й тепер разом, і це допомагало, робило мене спокійнішим і дужчим.

Поволі підняв кулемет. Від його ваги босі ноги ніби прилипли до долівки, стало холоднувато. Я помацав, чи добре вставлено кругляк, чи немає перекосу стрічки.

Климарева дротинка нарешті попала у зазубень засува. Він навіть принишк від напруження. Запала цілковита тиша. І засув, ледь скрипнувши, відсунувся на один зазубень. Ще два зазубні залишалося Климареві — дрібниця, коли справа пішла.

Я навшпиньки відійшов убік, до Антоніни, тримаючи МГ навису. Я хотів був підготувати її до гуркоту пострілів, щоб не налякати. Плечем обережно відсунув її до подушки. Вона догадалася, покірно притулилася до ліжка. Немовби давала зрозуміти, що готова, що прохає якнайкраще зробити свою справу й не ризикувати без потреби. Кожна її думка, тільки-но виникала, ставала відома мені.

Климар пересунув ще один зазубень у засуві. Тепер він уже не стримував дихання, квапився, хрипів, і вдавалося, що за дверима хтось чистить піском сковорідку: шерх-шерх, шерх-шерх… Буркан скавулів.

Від Антоніни линуло сонне тепло. Вона причаїлася, накрившись ковдрою, однак я й досі чув легенький запах сухої конюшини. Мені не хотілося стріляти, слово честі! Мені не хотілося вбивати кого б то не було, навіть Климаря. Коли б він оце зараз пішов просто так, передумав, узяв би та й пішов, я не пустив би черги навздогін. Нікого я не хотів убивати наприкінці цієї ночі.

Та Климар не пішов. Йому наказали привести Антоніну, доставити її до Горілого. Чого б же він прийшов сюди з відмичкою, немов нічний злодій? Ще раз пискнув, відсовуючись, засув, і двері в сінях стали одчинятись. Коли вони заскрипіли, я звів затвор і пересунув запобіжника.

Хвиля нічних запахів і свіжості увірвалася в мазанку. Було чути, як Климар стукнув по черепу Буркана, що кинувся йому назустріч, радісно заскавулівши. Звук був глухий, костяний — видно, колій ударив рукояткою ножа. Пес, відлетівши, гепнувся об стіну.

У темряві біля входу з сіней до мазанки вгадувався невиразний рух якоїсь маси та чути було монотонне харчання. До нічного повітря, пропахлого резедою і запашним тютюнцем, домішувався сивушний дух.

На порозі Климар зупинився, зачаїв подих. Можливо, він відчув якусь небезпеку й намагався зрозуміти, звідки вона підстерігає його. Він застиг на порозі, як глиба, як ідол, як втілення зла. Глиняні звірі за моєю спиною, здавалося, мали б закричати на різні голоси від обурення й переляку. До хати влазило насильство. Воно харчало, давлячись власним диханням, воно сповнювало усе довкола запахом сивухи.

— Антоніно! — пошепки гукнув Климар. — Антоніно, де ти?

Він, колій, боявся тиші! Беззвучність жертви — це було неприродно, незвично для нього. Жертва повинна боятись, повинна злякано й тоненьким голосом відповідати.

Низький, скреготливий голос Климаря, його наждачний бас обнишпорив геть усі закутки і не знайшов нікого, хто міг би відповісти.

— Антоніно! — вже нетерпляче мовив колій, і я спостеріг, як біля входу до мазанки ледь помітно блиснуло. Це був блиск добре начищеного металу. Темна квадратна постать рушила вперед.

Я натиснув на спуск.

Коротка черга оглушливо пролунала в мазанці. Вибілені стіни на мить освітило голубим і рожевим. Позакладало вуха… Перше, що я після того почув, був мідний брязкіт гільз, що котилися по твердій долівці й стукались одна об одну. Викинуті відтискувачем МГ, вони весело поскакали кудись у куток та й стихли.

Лоскотно запахло пороховим гаром. Із дверного отвору долинали хрипкуваті, булькотливі звуки. Там щось клекотало, мов у казані. Мені слід було б одразу ж після приголомшливого гуркоту кулеметної черги рвонутись вперед, перескочити через Климаря і вибігти у двір, щоб упередити можливого противника, не дати йому часу діяти у відповідь. Це була азбука бойових дій у населеному пункті.

Але я сидів. Не хотілося мені стріляти цього ранку. Зовсім не хотілося. Потім, залишивши МГ, я потягнув Климаря з хати, вхопивши його під пахви. Здавалося, у животі всі жили полопаються від натуги, але я перетягнув його через два пороги і витаскав у двір. Руки стали аж липкі від крові, що лилася на них і запікалася. Розпачлива думка проймала мозок: коди ж усе це скінчиться, коли? Як мало треба для того, щоб витрясти душу навіть з такого здоровенного, могутнього тіла; а в чиїйсь обоймі сховано кулю і для мене… Але я хочу тільки одного — мирного і спокійного життя для людей!

Я знайшов у сінях запилюжений мішок з-під борошна і прикрив ним Климаря. Буркан жалібно скавчав, йому здорово дісталося по голові. Я вернувся до хати. Взяв із шинелі запасний кругляк, поклав до кишені галіфе.

— Антоніно, — сказав я. — Я скоро вернусь. Не бійся.

Я не наважувався доторкнутися до неї. Пальці прилипали навіть до халяв, коли я взувався у чоботи. Її рука слабо діткнулася до моєї щоки, очей, носа… Іди, — говорив цей дотик. Іди, коли вже це потрібно. Ти ж бо вернешся?

Я вийшов з мазанки. Світало. Так, Климар прийшов у Глухарку сам, але, напевно, де-небудь на узліссі або на полі його чекали дружки. І вони ось-ось могли наскочити.

Над головою нависли низькі темні хмари, їх рух угадувався по проблиску, що зрідка спалахував у цій масі і швидко пробігав над покрівлями мазанок. Пахло дощем, шелестіли тополі, по двору літало листя.

12.

Світло поволі заповнювало простір між хатами, вимальовуючи скісні лінії стріх. Якась недоладність у ранковому вигляді села змусила мене насторожитись.

Загорлали півні — я здригнувся від пронизливого крику, що пролунав у мене за спиною, в сараї, і враз збагнув, у чому річ. Не диміли димарі гончарного заводика! Вони мовчки звелися в небо, широкі, як мортирні стволи.

Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.

А тепер димарі не диміли. Буксир перестав тягти за собою валку мазанок-барж.

Ховаючись за живоплотом із акації, що росла попід тинами, я гайнув де заводу. Незакріплені сошки кулемета хиталися, коли я ступав. Я раз у раз оглядався на мазанку Семеренкових. Там лишилася Антоніна. Але заглухлі димарі заводика кликали до себе. Я йшов пригнувшись, намагаючись не зачіпати колючого гілля акації.

…І коли три постаті сірими мишачими клубочками покотилися від гончарного заводика назустріч, я ліг під лісою, увіткнув сошки в сиру, порослу кульбабою і цупким листям подорожника землю і став очікувати. Виходить, вони захопили заводик. Навіщо? Якесь безглуздя…

Троє бігли уздовж тинів, по обидва боки вулиці. Вони, мабуть, почули коротку чергу і тепер бігли на підмогу Климареві. У кожного було по «шмайсеру», ремені автоматів провисали до землі. Я дивився на них і чекав. Нехай біжать. Фланги! Ось що непокоїло мене. На флангах у мене були мазанки, сараї та городи, вони не проглядалися й залишались неприкриті.

Перший-ліпший бандюга, який хоч трохи щось тямив, міг зайти на стук кулемета збоку, з городів, і розстріляти мене впритул. А що коли вже оце зараз хтось крадькома пробирається задвірками? Звичайно, про це не слід було роздумувати. Моя мета — оці троє. Та й годі. Я міг переполовинити банду Горілого. Підпустити їх на тридцять-сорок метрів. Але думкою я линув до Антоніни. Мені хотілося вернутися до неї. Живим! А не накритим мішком з-під борошна… Ну, а коли вже така моя доля, то нехай це станеться не сьогодні. Сьогодні мені не можна залишати її.

Троє підтюпцем бігли вздовж тинів — двоє праворуч, а один лівим боком вулиці. Чоло мені взялося потом. Фланги, неприкриті фланги! Кулемету ніякий чорт не страшний на висотці, де все видно, але в такій позиції він сліпий, він дивиться вздовж вулиці тупим дулом, а праворуч і ліворуч хати, сади, тини. Бандити мали б хоч одного когось, а таки направити стороною, городами. Адже тактика тут нехитра, перевірена.

Від хати Гдумського, де мав вартувати Попеленко, мене відділяло кілька мазанок. І я дав довгу чергу по трьох сірих постатях, що скрадалися вздовж тинів. Нехай, чорти б його вхопили, прокинуться мої соратники! Я не хочу залишати Антоніну, не хочу, щоб вона беззвучно ридала над мішком з-під борошна, у нас, чорти б його вхопили, усе тільки починається, у нас попереду ціле життя… Це чудо, що ми зустрілися, а якийсь гад може все зруйнувати, кинувши з-за тину одну-однісіньку «феньку».

З такої відстані я не зміг влучити, а пристрілятися вони мені не дали, перестрибнули через лісу — змело їх з вулиці, як перестиглі груші з гілки, коди труснеш як слід. Авжеж, промазав… Зате галасу наробив багато, десятків два-три гільз відсипав МГ на закурений подорожник.

Попеленко, виявляється, не спав. Його голова у сірій шапчині, збитій набакир, підвелася рядом із тичкою, наче макітра, що сохла.

Він, мабуть, давно придивлявся до всього, що діялося на вулиці. Не міг він не помітити і бандитів із «шмайсерами»… Напевно, розв’язував складні «військові планти» — дременути до лісу чи сховатися в лопухах.

Близька кулеметна черга надала йому впевненості, і «яструбок» виткнувся з-за тину.

— Попеленко! — гукнув я. — Сюди!

Звідти, де зникли бандити, вдарили на голос автоматні черги. Кулі зняли пилюку на дорозі і, зрикошетивши, бридко заскімлили… Отже, з флангів, городами, йшли спільники, інакше тим трьом нічого було відкривати вогонь, щоб відвернути увагу! Я відповів чергою, ніби спокусився вступити у безглузду, але діяльну перестрілку.

— Чого стоїш? — загукав я до «яструбка». — Біжи до мене!

— Не можу! — відповів Попеленко. — Стріляють дуже!

Я ще раз натиснув на спуск. Автомати примовкли, і я рвонувся вперед, поряд ліси плюхнувся Попеленко у канаву з гноївкою. Над головою проспівали кулі. Товсті, куці, як бульдоги, «шмайсерівські кулі». Тюф-тюф-тюф…

Крізь щілини в лісі я бачив велике широке обличчя «яструбка».

— Ну, ти! — сказав я. — Біжи до Глумського. Прикриєте з городів! Ти праворуч, Глумський ліворуч. Вулицею я їх не пропущу, не бійся… Та пам’ятай про трибунал… Це тобі бойові дії, розправа буде коротка.

— Еге! — видихнув Попеленко та й зник.

По той бік села, де позалягали «хлопці» Горілого, тепер працював один автомат. Напевно, двоє бандитів приєдналися до дружків, що потайки пробиралися задвірками. Тепер усе залежало від кмітливості Попеленка й Глумського. Я не міг залишити свою позицію й звільнити бандитам вулицю для кидка.

«Шмайсер» працював майже без упину, з перервами для заміни обойм. Я не став відповідати: нехай похвилюються, трохи остережуться. Ось через вулицю, розмахуючи руками, промчав Глумський. Я прикрив його кидок довгою чергою.

А незабаром із-за хат бахнув постріл із гвинтівки. І ще два підряд. Глумський відкрив пальбу. Нехай стріляв хоч і в божий світ. Вони не полізуть, зрозумівши, що флангове просування виявлено. У них теж не дивізія.

Праворуч зацокотів автомат, наш ППШ. Попеленко! Бандити відповідали, але в’яло, короткими чергами. Відчувалося, що серйозний бій не входить у їхні наміри.

Поки йшла перестрілка на городах, автомат на дальньому краю села примовк очікувально, і я зміг перебігти трохи далі. Рядом, по тину, наче батогом шмагонуло: трохи вбік узяв автоматник. Праворуч, за соняшниками, я бачив Попеленка. Він стріляв, пригнувшись, і раз по раз озирався довкола. Я встромив сошки у землю і почав бити короткими чергами поміж мазанками, по городах, де причаїлися бандери.

Переміщення кулемета їм зразу ж не сподобалося — вони зметикували, що потраплять під боковий вогонь, і перестук «шмайсерів» віддалився. Бандюги відступили назад, до заводика.

Їм можна було спробувати обійти нас за селом, полями, ще ширше розтягнувши цеп, але вже розвиднілося, стерня проглядалася на кілька сот метрів.

Якби в бандитів була ясна й чітка мета наступу, якби вони за всяку ціну хотіли врятувати Климаря, то просто напали б відчайдушно, не шкодуючи себе, і хтось городами проскочив би до нас у тил. Але, видно, ризикувати їм не хотілось… Автоматна тріскотнява все віддалялася до заводика. Коротко цявкав то один, то другий «шмайсер». Бандити про всяк випадок прикривали відхід. Але переслідувати їх було нікому. Нам відбитися — і то перемога!

Настало затишшя. Глумський на городах час від часу стріляв з карабіна. Попеленко мовчав, але я бачив між мазанками на рівні соняшничиння його шапку. Авжеж, невелике наше військо… а все-таки вистояло.

Сірі хмари з заходу неслися понад стріхами, часом від них одривалися загнуті, як спускові курки, клапті й мало не чіплялися за гостре верховіття тополь. Розвиднілося, але півні мовчали, немов очікували, коли скінчиться стрілянина, а село неначе вимерло. Мабуть, усі тулилися до стін попід вікнами або поховалися у погребах та ямах. Глухарчани знали, що треба робити, коли стріляють.

Аж ось гримнули підряд три гранатні вибухи. Дим і курява знялися над гончарним заводиком. Перший отямився Глумський. Забувши про свій лівий фланг, сутулий, майже горбатий — маленький карабін видавався у його руці довжелезною трьохлінійкою, — він вибіг із-за хвіртки сусідньої мазанки.

— Що вони роблять? — закричав він, не бачачи ще ні мене, ні Попеленка й звертаючись до вимерлої вулиці.— Та що ж це, товариші-громадяни, завод палять!

Над покрівлею гончарні здіймалися тоненькі струминки диму — вони сочилися з-під стріхи. На голос Глумського одразу ж відгукнулися глухарчани. Голови одна за одною попіднімалися над тинами.

— Завод палять! — заволав Глумський і кинувся вулицею до гончарні.

Він мчав на своїх кривих ногах, він навіть кинув карабін, щоб не заважав, і розпачливо розмахував руками. Я бачив, як баба Серафима вискочила з хвіртки й побігла вслід за ним, притримуючи довгу спідницю… Уже десятки глухарчан неслися до заводу, переганяючи одне одного й щось вигукуючи. І найстрашніше — попереду, вихопившись з-під ніг дорослих, опинилися діти. Вони піддалися загальному настрою. Тут і Попеленко не витримав. Вискочив із соняшничиння та як улупив хутчій за всіх. Адже серед дітлахів бігла і його «гвардія».

Кричати, застерігати, навіть стріляти поверх голів була марна справа. Ніщо не зупинило б натовпу, який мчав до підпаленого заводу. Беззбройні люди неслися назустріч шести автоматам…

Я підхопив кулемета й ушкварив за ними, я поспішав: треба було перегнати юрбу. Запасний диск теліпався в кишені, як гиря, б’ючи по ногах. МГ тягнув до землі… Я ще не навчився бігати як слід після госпіталю. У роті враз пересохло, у легені наче хто самоварного жару насипав. Ні, не наздожену!

Засапавшись, я відбіг убік біля Панського згарища, звідки добре було видно заводик, що стояв трохи в низині. Замінив кругляш і дав першу чергу по заводському подвір’ю, де метушилися фігурки бандитів.

Фігурки забігали швидше. Юрба наближалася до гончарні, густою масою стікала по дорозі.

Довелося випотрошити майже весь кругляш, поливаючи завод. Вогонь не був прицільний. Але кому до вподоби цвіркання куль над вухом? Темні фігурки вишикувались неправильним ланцюжком і, петляючи поміж кар’єрами, потяглися до лісу. Я нарахував сім чоловік. Вони чітко вимальовувалися над краєм кар’єрів. Де взявся сьомий? Коли ланцюжок наблизився до лісу, я нарахував уже шістьох. Видно, раніше привиділося або від поту замигтіло в очах.

Ланцюжок зник за двома обгорілими транспортерами, знову виповз і втягнувся в ліс, мов гадюка. Ну що ж, повністю відбилися. На сьогодні відбилися. Натовп глухарчан уже вбігав на подвір’я заводика. Димки з-під стріхи погустішали, але я побачив, як маленький горбатий чоловік, ставши посеред двору, розмахував руками, мов диригент, і над головами людей з’явилися багри, жінки вже бігли з відрами до ставка та до колодязя, хтось, ухопивши вила, ліз на покрівлю, щоб скинути палаючу солому.

Хмари опустилися ще нижче, потемнішали, і пустився дощ. Рятівний скісний важкий дощ. Я підставив під краплі обгорілі губи. Дощ бив по щоках, по очах, змивав темну багнюку з гімнастерки. Я підняв кулемета й поплентався до заводу. Гімнастерка парувала.

Глиняста земля одразу ж стала слизька. На чоботи поналипали кавалки грязюки… Отак ми відпочиваємо в тилу та набираємося сили в лісовому селі під назвою Глухарка! Напишу Дубову та хлопцям — з реготу кишки порвуть.

Підбираючи карабін Глумського, я посковзнувся і проїхав метрів зо три по глині, як по льоду. Та й зареготав, лежачи на землі й дивлячись у набухле, важке небо, звідки крихітними бомбочками летіли краплі. Аж оце тільки зараз я став відчувати, що дощ холодний, а мокра гімнастерка леденіє під вітерцем. Але я реготав, підставивши обличчя краплям. Одбилися! Від Горілого одбилися! І я живий, живий, живий!

Розділ п’ятий

1.

— Мабуть, вони хотіли оглушити її, та не розрахували, — сказав мені Глумський, показуючи на Кривендиху.

Вона лежала долілиць біля зав’ялювальної печі; спідниця величезним плоским трикутником розпласталася на долівці, й з-під того трикутника стирчали тонкі жовті патички-ноги в драних черевиках. Печі — вони рано зморщують і висушують людей, шкіра натягується на кістках, мов на колодці для чобіт. І в моєї Серафими була така сама обпалена шкіра, тонкі руки й ноги.

— Після гулянки вона мала заступати, — мовив Глумський. — І не попросила заміни…

— По Валерика послали? — спитав я.

— Послали.

— Додому?

Голова зиркнув на мене скоса. Відкрив трохи зуби бульдога.

— Послав куди треба… Нащо їм здалася гончарня, що вони шукали? — промовив він. — Ями повикопували. Для чого?

Крізь бантини у стелі до зав’ялювальної падали краплі дощу. Дах над заводиком був майже весь зірваний і скинутий униз. Жовта й чорна солома лежала на землі, парувала під дощем. По подвір’ю никали закіптюжені люди з вилами, сокирами й баграми. Усі були збуджені, гомоніли, але упівголоса, позираючи на зав’алювальну.

Дощ та багри врятували заводик, точніше, його стіни. Усе, що було всередині, понівечили вибухи гранат. Тут, у закритому приміщенні з товстими стінами й маленькими віконцями, ударна хвиля похазяйнувала як слід… Гончарські круги порозщеплювало на частини, навіть товсті спідняки не витримали. Поперевертало геть усі столи з посудом, і глечики-сирці, залишені звечора, лежали на підлозі пласкими шматками, що й досі зберігали якусь подобу посуду. Геть усі стіни були розмальовані фарбами, перетворені на щербату палітру. Жовті, червоні, сині, зелені плями… Для чого?.. Безглузда, дика руйнація, незбагненна помста.

Стос готового посуду на подвір’ї перетворився на купу череп’я. Глечики, барильця, горщики, куманці, макітри лежали різнобарвною масою, що іскрилася поливою. Рядом шипіла й потріскувала купа соломи. Я підняв один з черепків — бочок розмальованого барильця. На ньому зеленіла весела сосонка, що тягнулася голочками вгору. Можливо, саме та сосонка, яку виводила коров’ячим ріжком Антоніна. Тонкі пальці міцно тримали коров’ячий ріжок, візерунок в’юнивси, тріпотів, а барильце, повільно обертаючись, підставляло свій рудий бік. Того дня я вперше побачив її очі, між нами виникло раптове відчуття спорідненості і близькості, і воно, як виявилося, було безпомилкове. Антоніна… Антося…

Я поклав уламок барильця до кишені.

Недалечко, на рівному, встеленому склянками та череп’ям майданчику зібралися старі жінки. Баба Серафима погрожувала лісові високо піднесеним гострим жовтим кулачком і пояснювала, що вона думає про бандитів. Говорила вона, ясна річ, не «по-письменному».

Що шукали на заводі люди Горілого? Я ставив собі те саме запитання, що й голова. Бандити викопали дві ями — одну в цеху випалювання, поряд із піччю, другу — на подвір’ї, у дальньому кутку гончарні. Видно, усю ніч працювали.

Скарб тут був захований, чи що? Я згадав розповідь Сагайдачного. Шукали золото? Дурниці… Горілий не міг бути фантазером. Фантазери не йшли в поліцаї. Туди йшли люди з дуже тверезим уявленням про матеріальні блага й зиск.

Але щось же вони шукали! І, видно, не знайшли, інакше не стали б у нападі люті палити гончарню. Семеренків мав якесь відношення до тих пошуків, адже його забрали перед самісіньким нападом… А навіщо їм знадобилася Антоніна? Семеренків не сказав їм усього, що знав, і вони вирішили вдатися до найсильнішого засобу впливу? Мені спала на думку розповідь Сагайдачного. «Молодша — напослідок…» А що ж старша? Та й чому Семеренків не хотів відкривати якоїсь таємниці?

Семеренків… Можливо, саме він і був сьомий? Атож, найімовірніше, що вони прихопили з собою і його. Але до лісу шмигнула змійка із шістьох. Це я добре бачив.

Я відкликав убік Глумського й Попеленка. Ватянка на «яструбкові» була спалена, а білясті вії потемніли від кіптяви.

— Ти, чого доброго, скоро навчишся воювати, Попеленко, — мовив я. — Мабуть, перший до заводу прибіг?

— Перший, — засвідчив Глумський.

— Хіба ми гірші за інших? — спитав «яструбок».

— Ти йди в село забезпеч спостереження, — сказав я своєму помічникові.— Там, до речі, в Семеренкових у дворі лежить Климар. Під мішком. Треба його звідтіля забрати.

Глумський пильно подивився на мене. У нього були вузькі чіпкі очі. Щелепа зробила обертальний рух.

— Климар… Так… Коли ж він з’явився?

— На світанку.

— А ти чого там опинився?

— Вартував у дворі.

Попеленко, насилу витягаючи чоботи з мокрої глини, почвалав до села. За ним поплентався Василько й решта «гвардійців».

— Ходімо до транспортерів, — запропонував я Глумському. — Треба глянути на кар’єри.

Він зняв карабіна з плеча, клацнув затвором, перевірив, чи є патрон. Затим його примружені очі ще раз ковзнули по мені, зупинилися на гімнастерці. Він мовби вивчав, чи всі гудзики на місці. Дощ вибивав із мене останні рештки тепла.

— Чого тремтиш? — спитав Глумський. — Намок?.. Візьми брезентового плаща, там, на заводі, в комірчині для возіїв.

І як тільки я повернувся, накрившись шкарубким, твердим брезентом, голова зненацька додав:

— Як це ти вартував у дворі в Семеренкових у самій гімнастерці?

Мені здалося, що він усміхнувся. Коли Глумський скалить зуби, неможливо визначити — збирається він учепитися в тебе чи усміхається.

— Досить, — сказав я. — Дуже догадливий. Скажи краще: чому Горілий прийшов на гончарню?

Ми попрямували грузькою дорогою. Круглясті сліди копит — тут з дальніх кар’єрів возили глину-червіньку волами — були заповнені оранжевою водою. Вона аж кипіла під рясним дощем. Кулемет відтягував плече.

— Ну, оце тобі й бабине літо, — промовив Глумський, повернувшись до мене.

По його вигнутій, обтягнутій суконною курткою спині вода стікала, ніби з покрівлі. Він скоса зиркнув на мої чоботи, що стали мов начинка для глиняного тіста.

— Ти ж як, у чоботях і вартував у Семеренкових?

— Ось відчепися, — сказав я. — Чи тобі мало зараз клопоту?

— Багато, — пробурчав він. — Але ти дивись не скривдь її, Антонінн. Ти ж метикуй, її кривдити не можна.

— Неодмінно скривджу, — промовив я. — Я для цього сюди й приїхав… Я неодмінно скривджу. Недарма ж я сидів у дворі. Климар, той, бач, прийшов почастувати її цукеркою… Той не хотів скривдити.

— Така дівка — рідкість небачена, — уже не так суворо проказав Глумський, — Я до неї давно придивлявся. Ти ще під стіл лазив, а я в ній людину розгледів…

Дощ так періщив по брезенту, що заглушав слова Глумського. Я підступив до нього впритул, дуло карабіна, що підстрибував на горбатій спині голови, мало не вткнулося мені у підборіддя.

— Я на ній оженити сина мріяв! — несподівано вигукнув Глумський та й затряс у повітрі круглим, немов кавун, кулаком, погрожуючи невідомо кому. — Вони ж ровесники були. Товаришували. Як війна почалася, їм уже по п’ятнадцять було… Ех, думаю, мерщій би підросли… І оженив би! — вибухнув він. — Із шкури виліз би, а оженив… Така дівка, розуміти треба!

Він знову махнув кулаком. Напевне, він одружив би сина з Антоніною. Кажуть, гарний у нього був син Тарас, справжній парубок. І сміливий. Кинути гранату в озброєних фриців у сорок першому — це треба було мати щось у душі. Ось тільки чеку забув висмикнути. П’ятнадцать років!

Перший кар’єр був чистий. На дні лежав старий поламаний струг. Вода стікала на дно кар’єру рудими патьоками. Тут усе було руде й червоне — під колір глини. Навіть листя мати-й-мачухи, що росло по схилах кар’єру, здавалося яскраво-червоним. Воно ввібрало пил червіньки і тепер, під дощем, вилискувало червоним глянсом.

Слизькою стежиною, що кривуляла понад нерівними краями кар’єру — цієї ями, немов пробитої в землі велетенським зазубленим осколком, — ми пройшли далі, туди, де темніли залізні кістяки двох бронетранспортерів. За триста метрів виднівся ліс.

Десь тут, як розповідав Гупан, Горілому, що конвоював оці машини, обпалило обличчя. Доля вирішила виправдати давнє сільське прізвисько.

Як і все довкола, бронетранспортери зблизька вилискували ясно-червоним. На металі утворився наліт з пилу й іржі. Зараз його полірував дощ, і він поблискував.

— Нема нікого! — сказав, обертаючись, Глумський.

Борти транспортерів були посічені великими осколками «ересів». Вітер посвистував у пробоїнах та зазублинах металу.

— Мені здалося, що до цього місця вони йшли всімох! — гукнув я у вухо Глумському. — А потім їх стадо шестеро…

Тут стежка вливалася в широку, витоптану волами й помережану глибокими коліями дорогу. Саме на ній і стояли бронетранспортери. Дорога обтікала їх, як річка обтікає острови, з обох боків. А трохи праворуч був кар’єр, край якого густо поріс бур’яном, лопухами, мати-й-мачухою.

Глумський увійшов у ці зарості і майже зник: сірі круглі реп’яхи чіплялися йому за плечі. Він глянув униз і здригнувся. Рука, зметнувшись над лопухом, ухопила наплічну частину карабінного ременя, але одразу ж і сповзла.

— Що там? — вигукнув я і метнувся до Глумського, важко, мов ядра, викидаючи вперед чоботи.

Це був старий, покинутий кар’єр, із зруйнованого рівчаками виїзною дорогою, що ледве виднілася крізь дощ по той бік ями. Вода, легенько дзюркочучи, збігала водориями вниз, і на дні ями набралося оранжеве озерце.

Я не зразу вбагнув, що в кар’єрі лежить людина; здалося, то вимазана червінькою купа старого ганчір’я. Я, як і Глумський, сторопів, коли купа слабо заворушилася. Беззвучно заворушилася. Страшно.

Пригнувшись і затуляючи очі від дощових крапель. Що скісно шмагали по обличчю, я розгледів у тій купі обриси людського тіла. Ноги в чоловіка лежали у воді. Він, очевидно, намагався виповзти нагору і геть увесь був покритий шаром рудої червіньки. Та ось рука вибралась звідкись із-під купи, мов щупальце, і кволо потяглась уперед, намагаючись за що-небудь учепитися. Пальці хапали податливе місиво.

Я впізнав цю трипалу руку, вкорочену і немічну, схожу на підбите крило.

2.

Кинувши кулемет, я стрибнув з укосу. Глумський — слідом.

Безсило борсаючись у багні, ми докотилися до озерця на дні кар’єру. Гончар лежав долілиць, у нього ще вистачило сили тримати голову так, щоб не захлинутися мокрою глиною. Я став рачки — коліна роз’їжджалися врізнобіч — і перевернув Семеренкова. За допомогою Глумського підклав під нього брезентовий плащ.

Слідів свіжої рани ніде не було, одяг суціль був укритий рудою глиною, схожою на запечену кров. Мокрою пілоткою я втер Семеренкову обличчя. Відкрилися глибокі, мов борозни од шпателя, зморшки. Тепер вони стягували обличчя навскіс, перетворюючи його на гримасу болю. Семеренків дихав часто і неритмічно, аж ніби схлипував.

Глумський розгублено глянув на мене.

— Нічого, — сказав я. — На фронті, бувало, й не такі оживали.

На губах у гончаря не було крові — отже, поранили не в груди, не в легені. Часте, неглибоке дихання свідчило, що рана була десь біля діафрагми. Коли пролежиш чотири місяці в госпіталі для «живітників», починаєш розуміти, де в людини що закладено.

Я розстебнув на Семеренкові ватянку і рвонув на себе стареньку, латану сорочку. Вона розповзлася легко, мов павутина. Оголився худий, втягнутий живіт із драбинкою м’язів. Крові ніде не було. Я рвонув сорочку донизу. Краплі били по сухій смаглявій гончаревій шкірі й кульками збігали вниз. Що ж із ним скоїлося?

Несподівано трипала покалічена рука Семеренкова, ніби намагаючись допомогти мені, торкнулася живота, залишивши брудні сліди. І я побачив три ледве помітні мітки під ребрами. Спершу вони здалися мені подряпинами. Але, припавши до Семеренкова, я збагнув, у чому річ. Його вдарили тонким ножем. Тричі, в печійку і «під дих», у нервові вузли.

Я озирнувся на Глумського. Але Глумський нічим не міг мені зарадити. Він ще не розумів, у чім справа. Я показав очима на мітки. Найгірше те, що Семеренкова вдарили тонким і довгим бандитським ножем. Ці невинні мітки, котрі навіть не кровоточили, були смертельно небезпечними ранами. Раз немає крові назовні — значить, вона розлилася всередині. Тільки невідкладна хірургічна допомога могла врятувати Семеренкова. Найневідкладніша! А поблизу не було жодного лікаря…

— Потягли! — прошипів Глумський крізь стиснуті зуби.

Так, недарма казали, що Горілий справжній садист і катюга. Просто вбити — цього Горілому було замало. Він кинув смертельно пораненого гончаря в кар’єр, щоб той ще довго видирався по його стінах, як той жук, що опинився у скляній банці. Щоб мучився і кликав людей. І хапав своєю трипалою слабкою рукою глину.

Я підвів очі. Струмки вимоїнами стікали на нас. Червоні струмки. Вітер грався листям мати-й-мачухи. Червоні блискітки спалахували там, де стіни одтинали каламутне небо. Ми борсалися на дні кривавої ями, велетенської рани на тілі землі. Коли ж усе це закінчиться?

Ми поволокли Семеренкова, підтягуючи краї брезентового плаща, на якому він лежав. Ми не могли стати на ноги й видиралися по схилу, запускаючи пальці в глину. Ковзались, як на льоду. Ковтали багнюку. Лаялись. Сутулий довгорукий Глумський повз, мов павучок. Зараз я повною мірою міг відчути фізичну силу й витривалість цього маленького чоловіка. Він повз, випнувши нижню щелепу і перекрививши обличчя.

Двічі ми зривалися з кручі. Стару вивізну дорогу так розмило, що вона майже злилася із схилом. Це тривало довго. Ми брали підйом метр за метром.

— Стійте! — проскрипів раптом Семеренків. — Не треба… Покиньте.

Він прийшов до тями. Очі були розплющені, але дивився не на нас, а в небо. Краплі дощу падали прямо в ці розплющені, не захищені повіками очі й скочувалися, мов сльози. Запалі гончареві щоки зовсім утягнулися: здавалося, ще трохи, і в западинах почне збиратися вода.

Ми завмерли. Я схилився над Семеренковим, затуливши його від дощу. Він не міг не помітити мене. Але непритомний вираз його очей не змінився.

— Пече! — проказав він, намагаючись піймати ротом дощові краплини.

Глумський зачерпнув у пригорщі червоної води із струмка, вилив йому на обличчя. Губи ухопили цівочку.

— Вони… Антоніну?.. — промовив Семеренків.

Він промовляв, раз у раз надовго перепиняючись. Щоб вимовити слово, треба було вдихнути повітря, а це давалося важко. Говорити зараз було для нього роботою. Найважчою в його житті роботою.

— Антоніна вдома, — сказав я. — Климаря вбито. Усе гаразд!

Семеренків приплющив очі. Він відпочивав. Він переживав радість. Це теж була для нього робота.

— За що? — спитав я, нахиляючись до гончаря ближче, щоб розібрати відповідь.

Глумський смикнув мене за рукав: знайшов, мовляв, час, не муч людини! Але я знав, що чекати не можна.

— За що?

Семеренків зробив болісне зусилля. Рот смикався, і вода пузирилася в його кутиках. А слова ніяк не виштовхувалися назовні, не піднімалися на поверхню. Гончар захрипів, знову розплющив очі.

— Дівчинка, — мовив він. — Донька… Подбайте… Убережіть… Прошу…

— Так! — сказав я, кусаючи губи.

Тут можна було ревти скільки завгодно: косий дощ шмагав в обличчя, усі сльози світу міг би змити цей дощ і звести в червону криваву калюжу на дні кар’єру.

— Так!

— Донька, — повторив він, немов боявся, що ми не запам’ятаємо як слід. — Подбайте… Прошу…

— За що? — гукнув я йому в вухо. — За що?

Я не мав права жаліти його зараз.

— Кажіть! Кажіть же!

— Гроші,— проказав він. — Гроші». Я… справді… спалив… Бісові гроші… Я зразу їх спалив…

— Які гроші? Кажіть! Кажіть, ну!

— Там… були… в машинах… два мішки… Німецькі… паперові… мішки… Горілий приніс— Заховати… Я спалив… потім… Бісові гроші… Навіщо?.. Вони… не повірили… Я спалив… Слово честі… У печі… На випалі… Уночі… Вони не повірили… По три мільйони в мішку… Навіщо мені? Слово честі, я…

Семеренків вробив спробу підвестися. На мить його обличчя набуло знайомого мені прохально-жалібного виразу, що так не пасував до цих різких, мужніх зморщок, прямих і впертих губів, хрящуватого, горбкуватого носа та басовитого глухого голосу — голосу капітанів і полярників.

— Слово честі… Не брешу!..

Він захрипів, намагаючись вигукнути щось, але лікті роз’їхалися в мокрій глині, голова впала. Обличчя розгладилося — ні прохання, ні гримаси якогось фізичного зусилля на ньому не було. Пульс іще слабо прощупувався.

— Навіщо ти? — докірливо промовив Глумський. — Бачиш як.

Коли через півгодини нам пощастило-таки витягти Семеренкова з кар’єру, він уже не дихав. Заляпані червоною глиною в голови до ніг, ми стояли над урвищем. Дощ припустив. Цілі брили одвалювались від укосу і, ковзнувши, плюхались в озерце.

Ліва, покалічена рука Семеренкова була відкинута вбік. Я пам’ятав, добре пам’ятав, як три довгі тонкі пальці творили глечик. То було чудо, дивовижне, незбагненне, мов народження живої істоти.

Тепер пальці судорожно стискали мокру червіньку, наче силкувалися вдихнути життя і в цей маленький безформний кавалок.

— Глумський, — промовив я, — ми повинні знайти Горілого.

Голос мені вривався, косі струмені били в обличчя й скочувалися на губи солоною вологою. За двісті метрів од нас шумів мокрий ліс, де вникли шестеро бандитів. Дощ вмивав в гончаря, який лежав перед нами, шар червоної глини. Тіло звільнялося від червіньки. І кавалок, затиснутий у пальцях, розплився, злився з червоною землею, з якої його взяли.

Не так давно, сидячи на призьбі,— в передвечірньому небі пливли, змінюючи обриси, рожеві хмари, — Я вчив цього чоловіка жити. Я гримав на нього. Якби я знав тоді, якби ж я знав!

— Такого гончаря не знайдеш, — озвався Глумський. І вже зовсім не до речі додав — Сина я хотів на його дочці оженити… — Він глянув на сіре низьке небо, на ліс. — Горілому не можна жити, — процідив він крізь стиснуті зуби бульдога.

3.

Ми несли Семеренкова глинястою дорогою, ковзаючись і оступаючись. Повз розбиті бронетранспортери, попід схилами кар’єрів. Дощ шмагав нам в обличчя.

Горілий. Горілий. Ми знали тепер, чого він так уперто тримався коло Глухарки. Дорогою ціною, але ми довідалися про його таємницю. Стала зрозумілою найважливіша і найтемніша сторінка в його біографії — історія із згорілими бронетранспортерами.

Горілий, звичайно, знав, який вантаж він конвоює із своїм загоном, міркував я. Можливо, він мав секретне завдання від свого бандерівського начальства — постаратися прибрати гроші для потреб численної агентури, яку націоналісти залишали в нашому тилу. Хтозна? В той час, кажуть, ці бандити почали проводити «самостійну» політику. Збагнули, що на колишніх хазяїв — гітлерівців — покладатися вже не можна. І Горілий, мабуть, провадив подвійну гру. Абвер і досі покладався на нього. Марно!

Я подивився назад. Дві розбиті броньовані машини вирізнялися на фоні лісу іржавими плямами. Так, отут усе й сталося. Горілий та його дружки зуміли врятувати два мішки. Німців із екіпажу, мабуть, добили. Навіщо свідки? Мішки, ясна річ, треба було негайно сховати. Рядом шастало чимало німецьких підрозділів: абвер провадив евакуацію своїх секретних складів та архівів. До того ж Горілий дістав великі опіки. Сили вже майже не було. А він не настільки довіряв дружкам, щоб віддати їм на зберігання паперові мішки…

Ми йшли понад кар’єрами, поволі наближаючись до гончарні. Чоботи місили руду грязюку. Цією самою дорогою, пізньої осені сорок третього, прямували поліцаї, підтримуючи пораненого начальника. Чому Семеренків опинився в той час на заводику, незрозуміло. Печі стояли вистиглі, глухарчани ховалися по хатах. Але ж Семеренків не міг жити без гончарського круга.

Безживне, вкрите краплинами дощу гончареве обличчя похитувалося зараз переді мною на туго натягнутому брезенті. Воно дубіло під дощем, і в загострених вилицях уже вгадувалася твердість і холодність каменю.

Що він робив у ту нещасливу хвилину на заводі? Крутив босими ногами спідняк, виточуючи дивовижної форми глечик?.. Чи збирав червіньку для Антоніни, яка ліпила своїх звірів? І Горілий, злобний, обачний Горілий, фашистський гад… Спокійно, зупинив я себе. Не розпускай нюні. Не давай волі почуттям! У тебе немає часу. Дуже важливо зібратися з думками.

Напевне, Горілий навіть зрадів гончареві. Адже то був Нінин батько, людина, що перебувала у цілковитій залежності від поліцаїв. Старша дочка, яку Горілий забрав до лісу, стала тепер заложницею. «А чи жива вона, та Ніна? — майнула думка. — Якби вона була жива й лишалася разом в Горілим, то чи наважився б він убити гончаря?»

Голова Семеренкова із злиплими, мокрими пасмами напівсивого волосся похитувалася на брезенті. Антоніно… Як я скажу тобі про це? Чим зможу допомогти? Я навіть не матиму часу, щоб побути рядом, поділити горе, його перший, найгостріший приступ. Про старшу сестру я нічого не скажу. Напевне, скоро після того, як поліцаї забрали Ніну до лісу, вона опам’яталася і спробувала втекти чи вбити Горілого. У всякому разі бандюги не могли випустити її з УРу: вона знала розташування їхніх сховищ. Однак для Горілого було важливо, щоб Семеренків усе-таки вважав старшу дочку живою. Щоб вона зоставалася вічною заложницею.

Горілий. Спритний, хитрий поліцай Горілий. Усіх хотів перехитрувати… Пальці мої намертво вчепилися в краї дощовика, на якому ми несли гончаря. Йти було важко. Крижана гімнастерка липла до тіла. Кулемет впинався залізними гранями в спину. Але я відчував це, тільки коли повертався думками з минулого.

Отже, Горілий писклявим своїм голоском наказав закопати, сховати до певного часу паперові мішки. Семеренків, тільки-но вийшли поліцаї, розтопив піч у зав’ялювальній і… Мабуть, його взяв страх, коли він побачив мішки з фашистськими орлами й написами. І він спалив їх — ніби відхрестився від нечистої сили.

А Горілий повернувся. Відсидівся у лісі, позагоював опіки й повернувся на весну. Він не повірив Семеренкові, коли той розповів правду. Такого колишній начальник допоміжної поліції просто не міг збагнути. Бреше гончар!.. Привласнив шість мільйонів. Що б не казав Семеренків, бандюги йому не вірили. Тож, побоюючись за долю дочок, він став темнити, зволікати під різними приводами вирішальну мить. Звідси, мабуть, боязкий та запобігливий вираз на його обличчі, що так здивував мене. Страх і брехня змінили гончаря.

Тепер лице Семеренкова розгладилося. Воно навіть стало спокійне. Камінно-тверде, мов зліпок. Зникли всі болі й турботи. Разом із життям. Упокоївся… Як усе-таки точно говорили раніше. Упокоївся… Невже люди можуть знайти цілковитий спокій тільки аж після смерті?

— Глумський! — обізвався я.

Голова ступав попереду, зігнувшись, зосереджено, з карабіном за плечима.

— Зажди, Глумський!

Ми обережно опустили брезентовий плащ на узбіччя, де рясно росли баранці й подорожник.

— Ну? — Глумський, не повертаючись, глянув на мене через плече.

— Чому Горілий зволікав в цією операцією до осені? — запитав я. — Чому не постарався дістати оті бісові мішки раніше? Як ти гадаєш?

— Що я тобі, чека? — сказав голова. — Звідки мені знати? Та й яке це зараз має значення?

— Має! — відповів я. — Зараз усе має значення.

Тепер він повернувся до мене всім тілом. Униз, на дощовик, він намагався не дивитися і через це якось дивно кособочився.

— Чому Горілий зволікав? То ж не його гроші були… Мабуть, для бандитського начальства призначалися.

Глумський замислився.

— Ні… Для себе, напевне, беріг, — мовив він.

— Для себе?

— Вичікував… Якби він раніше гроші взяв, довелося б начальству віддати. А він вичікував, як обернуться справи. Може, німці повернуться. Мало що… А тепер уже й зима заходить, саме час йому з тими грішми вшитися. Загубитися серед люду. Можливо, будиночок десь купити. А без грошей він хто?.. Ходімо.

Ми підняли плащ. До гончарні залишалося зовсім небагато. Так, голова дивився в корінь. Ясна річ, Горілий розумів, що бандитам, крім кулі, чекати нічого. От він і приберігав «свої» мільйони. Влаштувався якнайкраще й чекав. Семеренкови приносили до кринички щоденну данину. Варвара повідомляла про все, що діється довкола. Добре влаштувався Горілий. Але вже наставала зима, треба було подумати про втечу. Він посилає в село Санька Рябого, звелівши Йому прибрати нового «яструбка» й поговорити востаннє з гончарем. Потім Климар забирає Семеренкова в ліс. Антоніна — останній засіб впливу на впертого гончаря. А далі… бандюгам залишалося тільки помститися на Семеренкові, який так і не виказав свого «секрету». Усі плани колишнього начальника поліції загинули. Загинули?..

— Глумський, — промовив я неголосно. — Стривай, Глумський! Здається, є для Горілого принада. Слухай!

Гончарня була вже поруч. До нас бігли люди…

Повернувшись до села, ми вже знали, що треба робити. Баритися не можна було. І я залишив Антоніну під опікою баби Серафими оплакувати батька. А ми з Попеленком та Глумським рушили до Варвари.

Гната ми перехопили, коли він саме вийшов з хвіртки її хати. Гнат наспівував пісеньку про московські со-ло-о-дкі груші й недоумкувато посміхався. Нещадний косий дощ перейшов на нудну мжичку. Гнатова шапка збилася набакир, і дощ бісером прикрасив брудну дурникову чуприну.

— Ходімо, Гнате, — сказав я і взяв його за лікоть.

Продовжуючи наспівувати, він слухняно почимчикував назад до Варвари. Стрілянина, пожежа на гончарні, загибель Семеренкова й Кривендихи — усе пройшло повз Гнатову свідомість. Він був найщасливіший чоловік у Глухарці. Він взагалі нічого не знав про другу світову війну. Його годували мідні обідки з снарядів в УРі, він був задоволений.

Не постукавши, ми зайшли до хати, залишаючи мокрі сліди на пофарбованій дерев’яній підлозі. Варвара занепокоєно дивилася на нас. Її опуклі очі перебігали з одного обличчя на друге. Вона теж недавно повернулася з гончарні, але вже встигла переодягнутися. На ній була «трофейного» кольору спідниця і суконний жакет.

Ми стояли серед рожевих «дівочих слізок», добре помитих фікусів з м’ясистим листям, серед чисто повибілюваних стін, рушників, серед вишивок, фотокарток у рамочках. З стіни дивився рожевощокий товариш Дерев’янко, колишній господар дому. Мені чомусь здалося, що товариша Дерев’янка увіковічено тут як першу Варварину жертву.

— Здрастуйте, здрастуйте, гості,— солоденько промовила Варвара. — Може, по самогоночку на поминки?

Її погляд спинився на мені. Очі в неї були владні й ніжні, навіть трохи сентиментальні — патока й свинець. Проте вона вже не могла загорнути мене в кокон чи кинути, мов точанку, на гончарський круг. Багато крові запеклося всередині за ці дні!

Гнат умостився навпочіпки під вішалкою, підпираючи широкою спиною стіну, і дивився на Варвару по-собачому відданими очима.

— Попеленко, зніми з нього ватянку й оглянь її в іншій кімнаті,— мовив я. — А ви, Варваро Дерев’янко, сідайте.

— Он як! — здивувалася вона. Очі її округлилися й підняли півдуги брів. — А пам’ятаєте, ви з іншого приводу заходили сюди, Іване Миколайовичу! Зовсім з іншого.

Варвара подивилася на Глумського: для нього було сказано. Вона нападала, проте я бачив, що це від прагнення подолати розгубленість, переляк.

— Так, я заходив з іншого приводу, — сказав я. — Ні од кого не приховую. Сідайте.

— Знайшла чим хвастати! — обізвався Попеленко, несучи на відставленому пальці засмальцьовану ватянку. — Багато перебувало, так хвастаєш!

І він зник у спальні, за ситцевою в горошок завісочкою.

— Так я ж не від хорошого життя, — співуче промовила Варвара.

Я згадав її речитатив, який діяв на мене, мов гарячий ніж на масло. Гарна вона, Варвара, нічого не скажеш.

Вона глянула на ситчик в горошок. Ураз немов опам’яталася.

— А чого це ви тут хазяйнуєте? Ходите, насліджуєте! Що ж це таке, га?

Гнат, почувши крик, перелякано підвів голову, перестав усміхатися. Як це в неї виходило, у Варвари: очі засвітилися, щоки запалали — скривджена невинність, та й годі.

— Сядьте, — сказав я. — Заспокойтеся.

— Куди ж пак! — розсердилася вона. — Командує в моїй хаті!

Глумський і досі мовчав. Стояв, прихилившись до стіни, тримав карабін прямо перед собою. Варвари для нього наче й не існувало — думав про своє.

— Є! — Попеленко вийшов із спальні, тримаючи щось у кулаці. Недарма я вірив у його тямковитість і кмітливість. — Там така собі начебто кишенька, я думаю — чого це два шви? А там воно заховано…

Попеленко розтулив тверду квадратну долоню. На ній лежала згорнута вдвоє водонепроникна прогумована обгортка від індивідуального перев’язувального пакета. Я розгорнув обгортку, дістав маленький блокнотний аркушик. І ледве встиг прийняти долоню — Варвара зробила несподіваний стрибок. Її нігті подряпали мені руку. Попеленко відтягнув Варвару на місце та й став між нами.

— Ай-ай-ай! — сказав він. — До чого ж ото жінка себе розпускає.

— Щасливий ти, Капелюх, — промовила Варвара. — Двічі смерть заходила, а ти живий! Недарма я тебе зразу виділила. Є в тобі те, за що жінки люблять, — везіння і кмітливість… Я тебе тоді просила — живи тут! Якби ти тут залишився, думаєш, я цим займалася б?

Я дивився на неї — обличчя таке невинне й щире, голос звучить проникливо. Ну хто її розбере, оцю жіночу душу? Може, вона не відає, що чинить? Як дитина, проходить мимо смерті, не розуміючи її суті, не замислюючись, якщо навіть сама винна?

У записці ланцюжок слів:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли мертвого. Завод зруйновано. Люди нарікають. «Яструбки» всі ті самі. Про прибуття сил з Ожина не чути. Глумському дали гвинтівку. Прошу, не чіпай матросика Кривенду. Скоро піде з відпустки. І так матір ховав. Коли нарешті виконаєш обіцяне? Напиши. Чекаю. Подруга твоя Ясонька».

Такий був телеграфний текст.

4.

Я уважно роздивився записку: простий блокнотний аркушик, в клітку, слова вписані рівно, по ранжиру, правий верхній ріжок надірваний.

Гнат, побачивши, що Варвара притихла, заспокоївся в своєму кутку. Він заходився наспівувати щось, чекаючи, коли ми, нарешті, повернемо йому ватянку й відпустимо в ліс.

Я дав почитати записку Глумському, потім Попеленкові. «Яструбок» читав довго, по складах, ворушив товстими губами, морщив лоба.

— Складно, — промовив він і здивовано похитав головою, повторюючи в думці ім’я «Ясонька».

Гарні імена дають коханим на Україні, нічого не скажеш.

— Ви писали? — спитав я Варвару.

— А я і не відмагаюсь, — відповіла вона й не одвела очей. — Навіщо марно брехати?

— Так…

Треба було б скласти протокол, акт, чи що, але я не знав, як писати офіційні папери. Та й часу не було.

— Про Абросимова теж ви написали?

— Якого Абросимова?

— Про якого Попеленко тоді розказував. Комсомолець! З району їхав.

— А… Я писала. Так я ж не думала, що вийде… З отим… як ви його називаєте?

От воно як: і прізвище жертви вже забула.

— Де блокнот?

— Який блокнот?

— Звідки сторінки вириваєте.

— А-а… Що це ви надумали? Отакої!

Вона обвела всіх нас трьох кокетливим поглядом. Голос у неї звучав ніжно, майже вуркотливо. Невже вона справді не тямила, що накоїла?

— Ти, Варваро, кажи мерщій, де блокнот, — втрутився Попеленко. — А то почну зараз ритися, весь порядок тобі порушу, ти ж знаєш, я незграбний.

Він був психолог, Попеленко. Варвара глянула на його короткопалі шкарубкі руки в курчатах і саднах, з невідмитими слідами сажі. Страшно було подумати, на що може перетворитися чистенька хата, якщо Попеленко заходиться в ній хазяйнувати.

— Візьми під периною, — мовила Варвара. — Тільки не рийся — він у ногах.

Попеленко зник у спальні й одразу ж повернувся з блокнотом. То був довоєнний блокнотик, величезна цінність, як на теперішні часи. На обкладинці — парашутист. Десятків зо два аркушиків було вирвано, від них лишилися тільки корінці.

Попеленко приніс недогризок олівця, він уже нагледів його під мереживною накидочкою на етажерці. Я перевірив олівець, почеркавши ним у блокноті. Так, саме цим олівцем було написано акуратні рядки. Вирвав із блокнота ще один аркушик.

— Сідайте й пишіть.

Варвара одвернулася.

— Отакої! Ніякої брехні я не писатиму. Мені самій перепаде. Горілий брехні не прощає.

— Сідайте й пишіть!

— Ні!

Горілий залишався для неї найсильнішою й найзначнішою постаттю в окрузі. Може, так воно й було.

— Пишіть.

— Ні-і,— спокійно відповіла вона. — Я через це життя можу позбутися.

Вона сиділа, акуратно стуливши чоботи, суконна спідниця відкривала повні круглі коліна, груди високо здіймали рядочок гудзиків на жакеті. Вродлива вона була, Варвара. Я глянув на Глумського й Попеленка. «Яструбок» вробив ледве помітний рух прикладом: мовляв, якщо разок дати в спину, що вийде? Я посварився на нього кулаком.

Гнат наспівував у своєму кутку: «Ось він ходить до неї, ось він ходить до неї, та все в клуню, там, де сіно…»

Глумський раптом заворушився, закректав.

— Значить, так, — промовив він. — Якщо ти не напишеш, я тебе пристрелю мов скаженого собаку, та й годі.

Варвара різко повернулася до нього. У Глумського були очі-щілинки, щелепа випнулася вперед і одвисла, оголяючи зуби, він зовсім зсутулився від своїх нелегких дум, став як горбань.

Усі знали, Глумський слів на вітер не кидав, а те, що сказав, зробить, навіть якщо воно йому на шкоду. Це була не пуста погроза. Надто багато стояло в очах-щілинках. Він надивився сьогодні на зруйнований заводик, на Семеренкова, Кривендиху. Вія багато на що надивився відтоді, як німці прошили автоматними чергами його сина.

— Цебто як пристрелите? — Варвара розгублено глянула на мене. З очей у неї зникла поволока, матовий сливовий наліт. І гудзики на жакеті заходили ходором. — Цього не можна. За законом не має він ніякого права… Скажіть йому, Іване Миколайовичу!

Глумський дивився повз нас. Одна рука з широкою червоною долонею звисала майже до підлоги, друга підтримувала карабін.

— За законом, звичайно, не належить, — пояснив я. — Проте допильнувати я не можу, попереджаю!

І це була чистісінька правда. Я не міг боротися з Горілим і одночасно охороняти Варвару.

— Ви ж голова, — спробувала Варвара урезонити Глумського. — Ви ж відповідатимете!

— Коли спитають — відповім, — одказав Глумський. — А пристрелю тебе сьогодні ж.

Варвара обвела поглядом його руки, сутулі плечі, ремінь карабіна. В обличчя вона не наважилася глянути. Нічого приємного для неї в тому обличчі не було.

— Давайте олівець, — сказала Варвара.

— Пиши акуратно, рівно, — попередив я. — Усе точнісінько так, як і раніше.

Вона знову зиркнула на Глумського.

— Добре, — згодилася вона.

Я почав диктувати, а вона старанно, закусивши губу, виводила рівненькі рядки:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли пораненого. Потім помер. «Яструбкам» показав місце, де заховав гроші. Викопали два паперові мішки. Усе село бачило. Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район. Про прибуття сил а Ожина не чути. Гроші охороняють «яструбки». Коли повезуть, напишу завтра. Твоя подруга Ясонька».

Наш план було схвалено остаточно, коли ми а Глумським стояли коло мазанки Семеренкових і похоронні голосіння долинали відразу з двох боків. Я бачив Антоніну. Вона заціпеніла над батьковим тілом. Не плакала навіть. Бліда, випростана; біля краєчків великого рота, що розтягнувся ниткою, застигли дві незнайомі мені зморщечки, два вертикальні рядки.

Вона тепер зосталася зовсім сирота. І старша сестра, я знав, уже не вернеться додому.

Глумський, уткнувши міцне підборіддя в комір сукняної куртки, ворушив щелепою. Ми мовчали. Кожен розумів, що коли зараз Горілому дати спокій, він, можливо, назавжди залишить ці місця. Ущухнуть нарешті постріли, перестане литися кров.

Та Глумський сказав:

— Треба добивати Горілого. Не буде нам спокою на землі.

Ми подалися до Варвари, взявши з собою і Попеленка. Було ясно, що бандюги, діставши від Варвари записку, постараються захопити гроші. До села, де організовано оборону, вони тепер не підуть — ждатимуть «транспорт» на шляху, в засідці. Але разом з нами непомітно, лісом, йтиме група бійців. Для цього мені треба буде вирушити по допомогу в райцентр. Я не мав сумніву, що Гупан, дізнавшись про все, виділить хоча б п’ять автоматників.

Ми кидали Горілому гачок з наживкою. Проте колишній поліцай зовсім не був дурною рибкою. Щоб зважитися на рішучі дії, він мав остаточно пересвідчитися, що ми знайшли гроші. Нас могла виручити тільки одна людина — Сагайдачний.

Я уважно прочитав Варварину записку. «Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район…» Почерк нічим не відрізнявся від першої записки. Я надірвав на аркушику правий верхній ріжок.

— Прочитай, — сказав я. — Усе правильно? Повірять?

Вона прочитала. Промовила, косячись на Глумського.

— Усе правильно! А повірять чи не повірять — не знаю. Самі думайте.

Вона була розгублена. Розуміла, що, незважаючи на перевагу Горілого в силі, ми не боїмося, а викликаємо його. Хоч Варвара й не розуміла гри, яку ми затіяли, інтуїція підказала їй, що з нами треба рахуватися, як з реальною й стійкою владою. Ось чому, поміркувавши, вона запобігливо звернулася до Глумського:

— А може, цією запискою я вам дуже допоможу? Це врахують чи ні? Ви ж проти мене не маєте зла, ні?

5.

Попеленко виніс Гнатові ватянку. Записка, ретельно загорнута в прогумовану обгортку, лежала у потайному клапані.

Гнат надів ватянку, дістав дружнього штовхана в спину і, закинувши на плечі порожній мішок, подався з хати. На прощання він озирнувся, глянувши на Варвару, усміхнувся і заспівав одну із своїх безглуздих пісеньок. Він заквапився до УРу. Там на нього чекають «приятелі». Вони нагодують його в жарко натопленій землянці і, теж по-дружньому штовхнувши в спину, вирядять назад, у Глухарку. За спиною в дурника буде важкий мішок з лісовими трофеями. Саме такого Гната — «вони весілля відгуляли — а там уже було що пить» — зустрів я колись на старому Мишкільському шляху.

Мені й на думку не спадало тоді, як круто обернуться події.

— Залишіть мене з нею! — попросив я Глумського й Попеленка.

— Гаразд, — невдоволено буркнув голова, а Попеленко підморгнув мені. Мовляв, знаємо ваших.

Варвара відразу ж кокетливо поправила спідницю на колінах. Так поправила, що спідниця чомусь задралася вище, і коліна, ледь прикриті мишачим на колір сукном, стало видно зовсім.

Круглі, білі, мов антонівка, коліна. Обличчя їй спалахнуло надією. Може, я не забув давнє, може, прощу.

А мені треба було про дещо розпитати Варвару. Тепер, коли я не відчував залежності від неї, я сподівався, що зможу дізнатися правду, правду у Варвари, у якої щирість брехлива і брехня щира.

Для діла ця правда була непотрібна. Але я відчував, що піду звідси з якимось пробілом у мозку, якщо не дізнаюся.

— Слухай, Варваро, — спитав я, коли зачинилися двері. Вона вся так і подалася до мене. — Для чого ти це робила? Ти його любиш?

— Кого?

— Горілого, кого ж іще? Ти ж для нього старалася!

Якби вона його любила, усе стало б зрозуміло. Ну, кохання — сліпа пристрасть, куди тут дінешся! Он Марія полюбила мерзенного старого Мазепу… Навіщо мені все-таки треба було це знати? Мабуть, хотілося, щоб усе в житті стало ясно й обгрунтовано.

— Та як вам сказати, Іване Миколайовичу…

Чорні вії невинно стріпнулися, прикривши на мить синьо-фіолетові опуклі очі.

— Він, звичайно, нічого мужчина, Горілий… Але ж не в тому річ, Іване Миколайовичу!.. Він обіцяв забрати мене з собою, обіцяв життя. Пристойне. Як-то жінці у моєму віці після війни буде? Де вони, чоловіки? Ну, хата справна, хазяйство. А без чоловіка життя буде пусте. Сьогодні Валерик, а завтра хто? Як дітей заводити?

По-моєму, вона не брехала. Вона сповідала поважні, позитивні принципи життя. Знала собі ціну.

— А він сказав — ожениться, гроші будуть, без грошей він не Горілий. Отож моє життя було б ясне. Виїхали б кудись, де нас ніхто не знає. Кожен має переказитися… а далі добре пішло б!

— І Горілий переказиться?

— А чого ж? Може, спокійно заживе. Стане працювати.

Здається, я починав розуміти. Вона не вважала себе за розпусницю, вона прагнула своєї «ясності» й «обгрунтованості». Вона піде до того, хто забезпечить їй таке життя. Горілий для неї — мужчина, людина в штанях, що згоден бути рядом з нею, жінкою. І те, що він бандит, не має ніякого значення. Для Варвари важливо тільки одне — як люди ставляться до неї самої. Решта її не обходить.

— Ти пропонувала мені залишитися з тобою. Всерйоз?

Вона змахнула руками, пальці зімкнулися й хруснули біля підборіддя, і розведені лікті утворили ефектну рамочку для її повних високих грудей. Яка приємна, затишна жінка. Я згадав — долоні в неї гарячі, мов хімпакет.

— Ой, боже ж мій, Іване Миколайовичу! Та й чого б це я брехала? Я б тому Горілому жодної записочки не послала б, бодай він зслиз!.. Хай йому грець! Ви мені завжди були симпатичні, і зараз, от як на духу! Якби ви пообіцялися мені, їй-богу, покинула б того Горілого!

Авжеж, вона справді відповідала як на духу. Ікони в хаті не було, але рожевощокий товариш Дерев’янко, який загинув під час нальоту в лазні у шістдесятип’ятирічному віці, перший її мужчина, дивився на нас очима сповідника. Варвара зовсім не вважала себе за спільницю бандитів! Посилаючи записочки, вона просто робила те, про що просив її мужчина. Якби я «пообіцявся», вона, очевидно, так само наполегливо й серйозно виконувала б мої прохання.

Чи розуміла вона, що через її записочки гинули люди?

— Слухай, Варваро, — мовив я. — А що було б з Ніною Семеренковою, якби Горілий взяв тебе з собою? Де б ви її діли?

Вона знизала плечима.

— Жаль дівчини, звичайно, — сказала вона. — Але ж то її діло. Війна тривав, стільки всякого, не можу ж я вболівати за кожного.

Напевне, вона дуже любила б свого чоловіка і своїх дітей, подумав я. От тільки чужих дітей вона не любила б. Але про це в інший, не воєнний час ніхто не звав би. Її ще ставили б за приклад бабусі-моралістки. У хаті чи там у квартирі в неї був би ідеальний порядок, буфет з посудом і все інше, усе сяяло б, усе блищало.

Я вийшов разом із Варварою в двір, наказав Попеленкові:

— Замкни її в сараї. Нікуди не випускай. Простеж, нехай візьме попоїсти і теплий одяг. Усе.

— А от якби при фашистських поліцаях знайшли жінку, яка нашим допомагала, — посміхнувся Попеленко, — дали б вони їй теплий одяг!

Дрібний дощ усе мрячив. Ми з Глумським вийшли за хвіртку.

Голосіння на подвір’ях у Кривендихи та в Семеренкова вже стихло, зрідка тільки долинали вигуки, схожі на сплески.

— Ну як, полегшало? — спитав голова. — Після щирої розмови з Варварою?

— Ні,— сказав я. — Гидко. Гидко через те, що все, як виявилося, простіше, ніж я думав.

Він похмуро кивнув.

— Треба організувати підводу, перевезти з заводика наші «мішки з грішми», — сказав я Глумському. — І пустити чутку. Для правдоподібності.

— Само собою, — мовив Глумський. — Хіба я не розумію?

Гнат уже дійшов до лісу, подумав я. Хоча б ми десь маху не дали! Глумський насуплено й похмуро дивився на мене. Знизу вгору, спідлоба. Він розмірковував над чимось своїм, глибинним, далеким.

— «Мішки» краще покласти на Панському згарищі, в кузні,— сказав я. — Вона стоїть окремо, та й на висотці, там легше буде організувати кругову оборону. Про всяк випадок… хоча вони навряд чи поткнуться.

— Зробимо, — мовив Глумський.

Він усе свердлив мене своїми прищуленими очицями.

— Думаєш, вони тебе до Сагайдачного пропустять? — спитав він.

— Думаю… От і перевіримо, клюнули вони на записку чи ні.

Горілому був повний резон дати Сагайдачному з’їздити в Глухарку, щоб «перерахувати гроші» і, розпитавши його, остаточно пересвідчитись, що повідомлення Варвари правдиве. Колишній поліцай не пішов би на риск без контрольної перевірки. Отже, бандюги мали пропустити нашого посланця, тобто мене, до Сагайдачного. Усе це випливало із правил гри, проте правила були задумані нами, а не Горілим. І Глумський сказав:

— Так-так…

Накрапав дрібний дощ. Усе довкола дзвеніло від мряки, листя опадало на мокру землю. Похилилися золоті шари в палісадниках, густо посипалося листя в садах, порожньо й незатишно стало за хатами, на городах, і гостро відчувалося, що, крім оцих побілених, укритих соломою глиняних коробочок, які зберігали тепло й затишок, на багато верст навкруг дико, безлюдно, холодно. Знову хтось затужив у Семеренкових. Я пізнав голос Серафими.

— Так-так, — повторив Глумський. — А може, я з’їжджу в Грушевий?

— Ні. Поговорити із Сагайдачним повинен я.

Глумський кивнув, згоджуючись. Він знав, що ми з старим у дружніх стосунках. І завдання переді мною стояло нелегке.

— А потім тобі їхати в Ожин! — Глумський зітхнув і без будь-якого, здавалося б, зв’язку з попереднім запитав: — Слухай, як тепер Антоніна буде, га? Сама? Нехай живе у мене… Нас із старою тільки двоє, хата в селі не найгірша, їй буде добре. Негоже людині бути самій — в старину правду казали. Вона тепер сирота. Нема долі гіршої: «Чи йти в люди жити, чи дома журитись…»

Для голови це була дивна мова. Довга і поетично схвильована. Я з подивом глянув на нього. Наїжившись, втягнувши голову в плечі, Глумський стояв переді мною, наче мудрий старий дятел.

— А чому б їй не в мене жити? — запитав я. — Деякі підстави є.

— Ти людина молода, вільна. Мало що…

— Знову за рибу гроші! — вигукнув я.

Здається, можна було закінчити обговорення цієї теми, але голова, затято й твердо дотримуючись якоїсь, поки що не зрозумілої мені думки, що світилася в його прищулених очицях, спитав, як-то кажуть, в лоб:

— А якщо дитина?

Тут була чітка і твереза селянська логіка. Ночував — тож і поміркуй, які можуть бути наслідки.

— Якщо дитина, будемо виховувати, — сказав я і набундючився, відчувши себе справжнім мужчиною. — Все ясно?

— Серафима вже стара. Та й хата ваша бідна, — сказав Глумський. — Сам поміркуй.

Аж тепер я здогадався. Я навіть сплеснув руками й присів.

— Слухай, Глумський, ти що, ховати мене зібрався, чи що?

Мені став зрозумілий цей дальній приціл і вперта думка, яка міцно засіла в його пришпиленій прямо до плечей, без посередництва шиї, голові. Гарне кіно дивився зараз наш голова — як мій холодний труп кладуть на Гавриловому горбі, а Антоніна невісткою-вдовою входить в оселю Глумського, і вони з своєю старою бавлять онука…

— Голово, ти завжди так далеко вперед дивишся?

— Нічого зуби скалити, — озвався Глумський.

Хотів я йому дещо сказати, як ото Серафима, але стримався. Згадав хлопчака, який кинув у німецьких автоматників гранату без запалу. Більше дітей у Глумського не було. Він був разом за трьох синів, рославий Тарас.

— Гаразд, — мовив я. — Вибачте.

— Ти не тільки про себе думай, дивися вперед, — буркнув голова. — У тебе багато неприємних шансів. Адже в Ожин після відвідин Сагайдачного тобі їхати?

— Мені. Гупана вмовити не так просто.

— Ото ж то. Думаєш, вони не перекриють дороги? Дурненькі?

Він, Глумський, міркував тверезо, заперечити було важко. Я виїхав би в Ожин негайно, поки записка, що лежала у Гнатовій ватянці, не потрапила за адресою. Але як у Гупана вимагати людей, не переговоривши спершу з Сагайдачним? Мені в цьому розкладі випадали дві далекі дороги.

— Постараюся вижити, — сказав я Глумському.

— Так-то воно так… А думати й про інших треба. Ти не один на землі.

Він ще більше насупився. Куртка його промокла наскрізь. Краплі всотувалися в неї, мов у промокальний папір. Після нашого повзання по кар’єру сукно набуло рожевуватого відтінку.

— Ти поміркуй, — озвався він.

Мабуть, він не був би головою, якби не вмів зазирати далеко. Але я не хотів думати про смерть. Той, кого охоплювали похмурі передчуття, бився оглядаючись. А коли починаєш берегти себе в бою, то напевне дістанеш кулю. Усе це були фронтові істини, які я привіз у Глухарку в готовому вигляді, перевірені досвідом тисяч людей.

— Я подумаю, — пообіцяв я. — Але помирати не буду.

— Дай боже.

…От уже ніколи не думав про дітей. Не знаходив у собі батьківських почуттів. Ну що приємного в пелюшках і крикові? Лисі вони чогось, ті немовлята, очі безтямні, брови поросячі, і завжди вони то слину пускають, то мочаться, і при цьому вигляд у них такий серйозний, мов у боввана, ще й очі вирячені. І чому цим добром так захоплюються жінки? Але якби у нас з Антоніною… Слово честі, ця думка була мені приємна. Мабуть, про дітей починаєш думати тільки тоді, коли полюбиш їхню майбутню матір: ще одне відкриття, яке я зробив за останні дні в Глухарці. Скільки відкриттів! Жити було варто, факт.

Коли я йшов, то відчував на своїй спині впертий погляд голови. По-моєму, він і досі приміряв до майбутнього думку про внука. Цебто про мого сина, який міг залишитися сиротою.

6.

За роки війни в Глухарці навчилися швидко, не по-сільському, а по-військовому, по-фронтовому ховати вбитих. Без нічних посиденьок і довгих обрядів. То бомбардування, то поліцаї а обшуком, то продовольчі реквізиції на користь «доблесних німецьких військ»… А тепер, коли все повинно було заспокоїтися, бандери під боком. Хтозна, коли знову наскочать, не встигнеш і з похороном.

Десь опівдні на Гавриловому горбі було викопано дві ями, і Лебідка потягла по обсадженій плакучими вербами дорозі воза із трунами, наспіх збитими з грубих дощок-самопилок. Слідом ступали під дощем глухарчани — хто рогожиною накрився, хто німецьким шурхотливим маскхалатом, а хто в чому прийшлося: в шинелі або ватянці, одежині на всяку погоду. Я тримався позаду. Не хотілося заважати процесії з своїм кулеметом. Рядом з Антоніною, взявши її за руку, йшла Серафима.

Маляс, озираючись на мене, шепотів своїй жінці:

— Чула? На гончарні два мішки грошей викопали… Он чого «зелені» копирсалися! Копирсалися, а не знайшли. А Глумський викопав!

Малясиха йойкала, розводила короткими ручками, штовхала Маляса в бік і теж оглядалася, немовби вимагаючи від мене підтвердження чутки. Зрідка у низці намоклих людей мелькав Варварин жакетик. Ми вирішили відпустити її на похорон, щоб ні в кого не виникло непотрібних запитань. Недалечко од Варвари йшов Попеленко з автоматом. Валерик, тримаючи в руці безкозирку, ступав за возом. Часом він відшукував поглядом Варвару. Може, шукав співчуття?

До кладовища Кривендиху й Семеренкова везли на одному возі, рядком; смерть ніби поріднила їх — обоє й працювали на одному заводику, і загинули в один час від бандитської руки, здавалося, й поховають їх разом, однак на Гавриловому горбі шляхи їхні розійшлися; тут, серед хрестів, обелісків і нічим не позначених горбочків, у глу-харчан були родові земельні володіння з непорушними межами, так само як на присадибних ділянках. Гончар рушив до своєї рано померлої Семеренчихи на західний схил горба, а Кривендиху віднесли на східний.

Сойки й ворони, надсадно горлаючи, ширяли поміж вербами та березами. Вузька, ощадно викопана Семеревкова могилка скидалася на окоп для кругової оборони з бруствером по обидва боки. На Гавриловому горбі земля була жовто-піщана, розсипчаста. Дарма що гончарі все життя мали справу з глиною, а ховали їх, як заведено, у сухому піску.

— Не в свій час помер, — зітхнув рядом один із сімдесятирічних близнюків Голенух.

А коли у свій час?.. Війна привчила нас, солдатів, до думки, що природно помирати замолоду. Коли на фронті вбивало літнього чоловіка, такого, як Семеренків, ми теж дивувалися, жаліли: чого він потрапив сюди, йому б жити та й жити!

Я бачив чорну хустину Антоніни, що козирком нависала над лобом. Антоніна стояла прямо, і поруч в нею Серафима здавалася особливо старенькою й зігнутою. Я не підходив зараз до Антоніни. Мабуть, їй хотілося залишитись наодинці в собою, а точніше, з батьком. Вони прожили разом життя, усі вісімнадцять років — а це вже життя, — і зараз ніхто не повинен був заважати їй.

Що я знав про їхні стосунки? Зовсім небагато. Тільки маленька часточка любові відкрилася мені, коли я почув одного разу, як гончар сказав «Антосю» і коли я відчув, скільки горя й радощів стояло за цим іменем. І ще я бачив, як Семеренків, обертаючи круг з тонким і легким глечиком, повертався до дочки, шукаючи поради або підтримки.

Я міг тільки здогадуватися, що означає справжня батьківська, дочірня чи синівська любов, міг тільки прислухатися крізь глухоту свого дитинства до нерозбірливих чужих голосів. Серафима чудова бабуся, але так не буває, щоб баба замінила батька й матір. Ні, мені краще було не підходити зараз до Антоніни.

Маляс і чорновидий похмурий Кріт поклали впоперек на окоп дві сучкуваті палиці, на палиці поставили труну, підвели мотузки. Баба Серафима вибухнула змішаним українським та білоруським ритуальним причитанням: «На кого ж ти сиротиноньку», та «Вічний робітничок», та «Хто ж, детухни[8] дім обігріє»… Багато добрих слів знайшлося у Серафими в цю хвилину. І всі довкола заплакали, затужили. Маляс ридма ридав.

Я стояв, спершись на ствол МГ. Після всього, що довелося пережити в кар’єрі, поховальна церемонія не могла по-справжньому зворушити мене. Сльози відпускалися сухим пайком.

Антоніна завмерла: ні зойку, ні руху.

— Стривайте! — нараз вигукнув Глумський. — Стривайте! Дайте сказати!

Він запізнився на церемонію похорону і тепер піднімався на горб намоклий і скуйовджений. Усі примовкли. Глумський, який виголошує промову, та ще й за власним почином, — це було вдивовижу. Він навіть на зборах, коли його обрали головою, не промовив і десяти слів.

— Товариші! — почав Глумський, стягнувши з голови мокрого картуза й зіжмакавши його своєю шорсткою п’ятірнею, мов ганчірку.

Зірочка з сусіднього обеліска височіла над Глумським — а то був невисокий обеліск.

— Товариші! Сьогодні ми ховаємо ще двох наших односельчан. Ще двох, товариші. Ви пам’ятаєте, до війни кладовище у нас було зовсім невелике, сиділо на Гаврилі, як шапка, і донизу не повзло. А тепер? Самі бачите.

Старі жінки схлипнули, здавлено зітхнув натовп.

Я тільки зараз роздивився, що то за обеліск був рядом з головою. «Тарас Глумський» — темнів напис на нефарбованій фанерці. І цифри: «1926–1941». Більше ніяких слів: ні «по-геройському загинув», ні «в боротьбі з фашистськими загарбниками». Глумські не любили слів, вони вважали за краще тримати їх у собі.

А зараз голову прорвало!

— Ось ми стоїмо з вами тут — безпартійні більшовики… — Він коротко, різко глянув на мене й додав: — І комсомольці! Партійні, кращі наші чоловіки на фронті. Хто поліг у чужих краях, а хто воює, ви самі це знаєте краще за мене — ваша ж рідня.

Одностайне придушене зітхання було йому відповіддю.

— І ховаємо ми ще двох наших односельчан, котрі, виходить, загинули од рук фашистів. Атож, фашисти начебто втекли, а деякі недобитки лишилися. Але ми, товариші, не дамо їм жити привільно. Нехай у нас силоньки малувато, але їхній бандитській, бандерівській владі не бувати! Та й вони, убивці, теж про це знають, ховаються в лісах і кусають. Та ще й торочать, що вони «щирі українці». А хто ж ми з вами? Ось я сьогодні чув останні слова товариша Семеренкова, кращого нашого гончаря, був при його кончині. То була добра душа — тиха, але добра. І стало нестерпно боляче, товариші. Годі фашистам убивати хороших людей! Я ось кажу — хто тут є з чоловіків, що вміють стріляти: Маляс, Кріт, Валерик Кривенда, — беріть зброю, ми її вам дамо, самі знаєте, цього добра досить. І фашистів доб’ємо! Поки нашим друзям-родичам важко доводиться на фронтах, ми тут їх підтримаємо.

Я раптом подумав: це ж Абросимов говорить. Постарілий, згорблений літами і важкою працею, палкий, наївний Абросимов, який складав сміливі плани. А може, говорив п’ятнадцятирічний Тарас Глумський?

— Ми, товариші, покажемо їм, яка міцна Радянська влада! — сказав голова і підніс в повітря кулак, мов величезний буряк, прикріплений до довгої кістлявої руки. — Я сам, бачите, у свій вік та з «білим квитком» узяв зброю. І нічого, воюю. А зараз, товариші, салют нашим односельчанам, які загинули від рук фашистів!

Він зняв з плеча карабіна, і Попеленко з готовністю підняв високо над головою свого автомата, я теж одвів затвор, і загриміло на Гавриловім горбі. Галасливою зграєю знялися й полетіли геть ворони.

Маляс і Кріт, відкинувши палиці, почали опускати мокру труну. Антоніна стояла не поворухнувшись, навіть не здригнулася від пострілів.

Рядом зі мною несамовито закричала розбуджена дитина. Це Параска Єрмаченкова притарабанилася сюди з своїм первістком Іваном, який не знав батька і якого недавно врятувала моя Серафима, коли він мало не задихнувся, появившись на світ. Параска, недотепа, почала так колисати дитину, наче хотіла на вербу закинути.

Іванове личко, завбільшки з долоню, ніс гудзичком, майнуло переді мною. Звичайне поросяче личко немовляти. Але я глянув на нього пильніше. Ні, нічогенький був хлопець. Найголосніше за всіх кричав.

Я обернувся до Антоніни. І вона відчула мій погляд, підвела очі. Глянула уважно, наче спершу не впізнавала, та ось немов що зрушило в зіницях, упала запона, і, хоч вираз обличчя не змінився, вона дивилася, як дивляться на свого, близького. Я згадав побоювання Глумського і з люттю, з болем подумав: виживу! Ні в чому не відступлю перед ворогом, але виживу. Не покину її. Я хочу бавити наших дітей. Ні від чого не хочу відмовлятися, що наложить людині в житті.

— Вирішив усіх озброїти? — запитав я, нахилившись до Глумського. — Думаєш, Маляс нас підсилить?

Глухарчани, повертаючись з кладовища, розтяглися довгою вервечкою. Вервечка саме наближалася до озимого клина, що яскраво зеленів під дощем. Стежина, що вела до криниці, чітко перетинала озимину.

Голова відповів не зразу. Спершу глянув довкола. Мовив тихо:

— Є думка. Адже нам треба спіймати Горілого за всяких обставин.

— Що значить «за всяких обставин»?

— Тобто навіть і тоді, коли ти не приведеш підмоги з Ожина.

— Голово! — не витримав я. — Перестань підписувати похоронні! Може, тобі ця ідея і подобається, а мені ні.

— І мені не подобається, — промовив Глумський спокійно. — Просто я звик за колгосп думати, ти не збагнеш. А щоб ти доскакав куди треба, я Справного дам.

— Справного?

Якби Глумський пообіцяв мені заправлений бронетранспортер, я не здивувався б більше. Справний!.. Глумський так упадав коло нього. Купував овес за скажену ціну, розпродуючи на базарі своїх курей і масло: колгоспна каса частенько була порожня.

Справний! Королівський жеребець з горностаєвою смугою вздовж храпа. Гордість і слава Глухарки!

Я вражено глянув на Глумського. Зім’ятий картуз сидів на ньому по-молодецьки, набакир.

— Слухай, «яструбків» багато, а Справний на всю округу один, — сказав я. — Ти не обмовився?

— Я не такий старий — забалакуватися, — буркнув Глумський. — Справний тебе винесе. Через будь-яку біду перескочить. Бери!

7.

Поминки справляли у Кривендихи, але не у дворі, де ще стояли столи й ослони, що нагадували про недавню гулянку, а в хаті, яка без хазяйки здавалася порожньою і величезною. Поминали недовго. Та й чого було засиджуватися? Шматок ставав кожному поперек горла.

Біля хвіртки до мене підійшов Валерик, торкнув за плече. Очі в нього були заплакані. За плече він закинув німецький автомат, не новий, звичайно, але старанно вичищений від іржі, змащений автомат — подарунок Глумського. Глухарка при бажанні могла б озброїти цілу роту.

— Це правда?

— Що правда?

— Те, що мені Глумський сказав.

Ми стояли неподалік від стосу дров, тих самих… Коли це було? Невже тільки вчора? По поліняках, по берестині, по сучках стікали світлі краплі. Валерикове обличчя зберігало сліди вчорашньої події. Безкозирка прикривала опухле вухо. Але це був мій союзник і друг.

— Глумський коли вже говорить, то говорить правду, — сказав я. — А ти про що все-таки?

— Про Варвару, — прошепотів він, оглянувшись.

Я дивився, як пішла до своєї хати Антоніна. Сама. Вона йшла прямо, як завжди, ніби тримала на плечі уявне коромисло. Я знав — на людях вона нічим не виявить своїх переживань. Але що буде з нею, коли вона зайде до своєї порожньої хати?

— Пристрелити її мало, Варвару! — видихнув Валерик.

— Там уже є один, який пристрелить, — сказав я безжально.

— Ех! — моряк похитав головою. — Адже я думав, це в нас серйозно.

— А Нонна?

— Не Нонна — Вікторія! — поправив він мене.

— Добре, Вікторія. А воювати будеш?

— Буду! — буркнув Валерик із серцем. — Тільки скоріше б уже! Мені завтра вирушати в дорогу. Встигнемо?

— Встигнемо! Разом і підемо в Ожин. Дорогою навоюємось.

— От і добре, — зітхнув він. — Ех… Некультурно вийшло!

— Та забудь ти про Варвару!

— Тобі що, — сказав Валерик. — У тебе які турботи?

Антоніна стояла в темних сінях, притулившись лобом і долонями до хатніх, продірявлених кулями дверей. Я обережно взяв її за плечі, повернув до себе. У присмерку я близько бачив її блискучі очі. Вони запитували. Кожен кришталик розширених глибоких зіниць запитував: за що?

За що?

Вона питала у мене — сильнішого, старшого. Як я міг відповісти їй? Десятки народів на землі було втягнуто в цю тривалу війну. І нам дісталося найбільше, на нас упав увесь тягар фашизму. Але й у нас горе розподілялося нерівномірно. Когось воно обирало постійною мішенню. Било з плеча, до повного сирітства, а то й зовсім підтинало під корінь.

Я взяв її за плечі і, пригнувшись, доторкнувся чолом до її чола. Ми стояли отак, і я відчував, як її відчай, її страшна туга, що замкнулася в собі, її біль, ладні тут, у порожній хаті, розростися ще дужче і стиснути горло, поступово стихають, пом’якшуються, наче моє тіло приймало їх на себе, мов електричний розряд. Мені було легше впоратися з цим, я ж був досвідченіший і старший. Кожен з нас, хто воював, був набагато старший від тих, хто залишався в тилу.

Ми стояли отак, і я відчував, як цей біль, що переливався в мене, дивне нерухома ласка зближують нас ще більше, ніж радість дотику, яку ми відкрили для себе вночі. У цьому ущільненому війною житті все відмірювалося нам щедрою дозою: радість і горе; ні від чого не доводилося відмовлятись.

Не знаю, скільки б ми отак простояли, якби не Серафима. Вона несподівано закашляла у мене за спиною, чортихнулася й зачовгала ногами.

— Ну й грязюка! Вдавитися можна од такого дощу. А ти чого вилупив баньки, бандитська мордо? У, псина.

Останнє стосувалося Буркана. Він стукотів хвостом по стояках дверей, мов барабанний дроб вибивав. Та й було чого. В одній руці Серафима тримала пузатий глечик з молоком, а в другій — кошик з хлібом та з ковбасою.

— Помрете з голоду, стоявши в калідорчику, — промовила Серафима. — О-ох, віку мало, та горя багато… А все-таки треба про живе думати. Зустрічай, серденько, куму-сваху.

Антоніна отямилася, провела Серафиму до хати й посадила. Я зрадів бабі. Правду кажучи, я забув про неї — не до того було. Але вона сердилася, лайливиця Серафима. Перша прийшла до хати.

— Хіба ж їй можна голодувати? — сказала баба. — Он яка стала. Самі очиська. Ага, — згадала вона. — Там тебе нехрист отой чекає, Попеленко. Я його не пустила. Велів переказати: Гнат прийшов. От уже радість! Чи часом Гната до свого війська не берете? Ви його за гетьмана візьміть!

— Бабцю! — озвався я. — Не ганьбіть. Краще погодуйте її, бабціо, вона справді нічого не їла сьогодні.

І квапливо вийшов у сіни. Там, поблискуючи металом, стояв МГ. Антоніна ступила слідом і притримала за рукав. Вона дивилася на мене й вимагала у відповідь прямого погляду.

— Скоро повернусь, — випалив я. — Не турбуйся.

«Негайно сповісти, коли комунари виїдуть з грішми в Ожин. Твій Ясенок».

Я роздивляюсь прислану з УРу записку на подвір’ї у Глумського, затуливши її од дощу тілом. Чи ти ба, «Ясенок». Які зворушливі імена. Вона Ясонька, він Ясенок. А ми «комунари». Так у них заведено називати нашого брата: «комунари», «совіти», червоні». Вони думають, це лайка.

…У сараї настирливо креше копитом Справний. Іде дощ.

— Ну що ж, усе гаразд, — кажу я Глумському. — Вони клюнули. Можна їхати до Сагайдачного. Певен — не зачеплять.

— Нібито, — згоджується голова.

— Мішки в кузні? Під охороною? — питаю я.

— Еге ж. Там Попеленко, Валерик і Маляс.

Глумський розчиняв навстіж двері сарая. Очі жеребця спалахують червонуватим відблиском. Справний просував тонку морду крізь жердини загородки, схропує, втягуючи повітря і вивертаючи рожеву нижню губу. Ніздрі у нього атласні, ніжні.

— Він баский, але не дикий, — попереджав Глумський, знімаючи з стіни кавалерійське сідло. — Боятися не треба. Слухатиметься тебе, звик, що хазяї міняються…

Рука Глумського, як скребок, проводить по спині Справного. Потім Глумський накидав пітник на холку і зсовує його назад по хребту, за шерстю, щоб вона не збилася під сідлом і не натерла коневі спину.

В усіх рухах голови — хазяйновитість, передбачливість і спокій. Голова не дав своїй любові прохопитися назовні, але вона вгадується в тих скупих рухах — любов, замаскована під піклування.

— Ніколи у мене не було такого коня, — кажу я.

— У мене теж!

Він лунко ляскав жеребця важкою долонею по животу, щоб той видихнув повітря, і спритно затягує попругу.

— Не жени, — застерігав він, — сам піде. А коли гнати доведеться, не давай потім стояти, поводи. Та й пити сам знаєш, коли давати. Кулемет береш?

— Атож.

Глумський хмуриться.

— Гаразд, упоперек приторочимо, до луки, — вирішує він. — Коли знадобиться, розстебнеш баранець, зрозумів? Запасні диски в мішок візьми, за плечі. Та дивись, не побий жеребцю спини.

— А собі? — запитую я.

Але голова тільки гмукав. На моїй спині, мовляв, не ріпу сіяти. Загоїться.

— Починав признавати! — бурчить голова, загнуздуючи жеребця. — Попервах усе за Горілим скучав. Він його балував, той Горілий. Білим хлібцем, цукром балував… У дітей цукру не було, а у Справного завжди був. Авжеж!

Он як: він тварин любив, той Горілий. Гарна риса. Справді, адже коня Абросимова він пустив, навіть віжки були ретельно прив’язані до брички, щоб не заплуталася конячина.

— Ну, горілівський годованцю, — кажу я, хапаючи поводи. — У мене цукру для тебе немає!

— За Горілого йому не дорікай, — сердиться Глумський.

Ми приторочуємо кулемет до сідла. Легенький скрип мокрого піску на стежці змушує мене різко обернутися.

Кріт!.. На ньому важкі німецькі чоботи з короткими халявами й підківками, що залишають фігурні відбитки на вологій землі, підшиті шкірою галіфе, старий, акуратно полатаний жупан і козацька смушева шапка. По-парадному вирядився.

— Чого? — питав Глумський, заступаючи жеребця.

У Крота, вже про це всі знають, «лихе» око.

— Кузню мою зайняли! — переминається з ноги на ногу Кріт.

— Знаю, — відповідав Глумський. — Тимчасово.

Я тим часом складаю в мішок запасні диски. Жеребець перебирав тонкими міцними ногами, білі «панчохи» різко вирізняються на темно-гнідій шерсті, пурхають над землею, мов величезні метелики.

— Правду кажуть, що ви в кузні два мішки грошей ховаєте? — цікавиться Кріт. — Ті самі?

— Ті самі.

— І треба ж… — Кріт чогось знімає смушеву шапку, шкребе потилицю. — Певно, тисяч сто буде?..

— По три мільйони в мішку, — відповідаю я. — Так написано.

Нехай відчує!

— Три мільйони? — перепитує Кріт.

Його рука, що саме збиралася надіти шапку, завмирає. Не можна стояти з накритою головою, коли перед очима пливе потік грошей. Мільйон — чарівне слово. Кожен знає, що це дуже багато. Кріт також знав. Він дбайливо відкладав в скриню кожен карбованець. Веде грошикам лік. Сини-мішечники щоразу привозять виручку, та й від колгоспної кузні йому перепадає немало. Він чоловік не бідний, зовсім не бідний.

А тут шість мільйонів. Викопати з землі, мов старий горщик! На тлі цієї знахідки усе Кротове скнаристе життя блякне і втрачав смисл. Важко Кротові. Стоїть мов віл, жує губами.

— Так-так… І що ж тепер з ними робитимете, га?

Його чорні, графітові очі стежать за мною і Глумським. Вони, оті очі, майже не вирізняються на обпаленому, наче покритому шаром окалини обличчі.

— Перерахуємо, складемо акт, — відповідаю я. — Ось їду до Сагайдачного. Тоді здамо в район.

Кріт, ніби не повіривши мені, дивиться на Глумського. Той похмуро киває: так!

— Ну, правильно, — проказує нарешті Кріт. І зітхає.— Ось тобі й війна: вона роздягає, вона й винагороджує.

— Тебе вона роздягнула? — не стримуюсь я. Пам’ятаю, пам’ятаю я уламок цеглини, що просвистів коло вуха. Людська злоба залишає в пам’яті помітний слід.

— Я відносно участі… відносно збройної допомоги, — звертається Кріт до Глумського. — Хочу допомогти.

Він дістає з галіфе армійський довоєнний револьвер.

— Ось знайшов… почистив. Чого ж, коли треба… Глумський проводжав мене на городи. Стежка од його сарая в’ється до Мишкільського тракту.

— Стремена по нозі? — питає він,

— По нозі.

Жеребець, стоячи на місці, грає піді мною, мов човен на хвилі. Кожен його м’яз переливається, ніби просить рушати.

— Не подобається мені Кріт, — кажу я.

— І мені не подобається. Але людей не вистачає.

— Аби він тільки не дізнався… що в паперових мішках.

— Не дізнається.

8.

Я лише легенько смикнув повіддя, і Справний одразу ж, з місця, бере риссю, ледь вивернувши голову ліворуч, до житла, ніби не хоче розлучатися з своїм селом — отак він, мабуть, прощається. Іде Справний начебто поволі, жартома. Але стежина стрімко мчить під коня, а дощ, який в’яло мжичить з притихлого, безвітряного неба, починав шмагати в обличчя. Озирнувшись, я бачу маленького Глумського. З кожною секундою він стає дедалі менший.

Сідло м’яко ходить піді мною вгору-вниз, боки коня, затиснуті колінами, розмірено здіймаються, пружинять стремена, і ось кукурудзяне поле залишається позаду, мов жовтуватий розчерк; відбігає за круп жеребця чисто скошений, ледь бузковий під дощем житній клин, розгортаються смугами капустяні грядки в Семеренковому урочищі, і вуха Справного, що гостро стирчать угору і вперед, вже опиняються на тлі туманного й мокрого лісу. Оце так кінь!

Незабаром Справний перестає вивертати голову і ледь-ледь наддає ходи. Ми летимо по дорозі, що перетинає похмурий густий ліс, мов по ущелині. Зрідка копито глухо б’є в корінь, і звук удару лунає на весь ліс. Сойки метаються над нами і швидко відстають.

Справний біжить впевнено і легко, наче вік бігав так, на Грушевий з Глухарки, і його впевненість передається мені. Ніхто не зможе затримати цього коня, який ніби линув над землею. Мимо — вересова галявина, на якій невиразно видніється фіолетове шумовиння суцвіть, сосновий бір з шевронами підсочки на червонуватих стовбурах — у ньому і в цей дощовий день сухо й лунко, як в ангарі, і густо пахне смолою, що витікає з переповнених жерстяних лійок… Березняк… Тут, серед чорно-білої строкатості стовбурів, Справний раптом насторожується, вигинає довгу шию, яка звідси, згори, здається особливо тонкою, стриже вухами й пофоркує.

На всякий випадок притискаю колінами жеребцю боки — б’ю каблуками — здається, у кавалеристів це називається «дати шенкелів», і Справний відгукується на моє невміле правування, він переходить у галоп. Я ледве встигаю відриватися на стременах від сідла, щоб не плюхнутися на круп не в лад з скачкою, кулемет боляче черкає по ногах, та ліс уже кінчається. Жеребець, оберігаючи губи, слухається підтягнутих вудил і знову вбивається на рись; мене виносить до трьох яблунь-кислиць, як на літаку, і ось уже відкривається Грушевий — самотній хутір, один із тисяч поліських хуторів, наїжачений і сонний під дощем.

Мене пропустили до Сагайдачного!.. Клюнули. Отже, й зворотний шлях буде вільний.

Старий, вислухавши мене, дістає свою «катюшу» і починає кресати уламком терпуга об кремінь. Іскри летять угору, минаючи обсмалений трут, і мировий посередник нетерпеливиться. Терпуг у тонких, сухих пальцях літав вгору-вниз, б’є об камінь, сухо тріскаючи. Та ба, вогню немає. Я міг би допомогти Сагайдачному, діставши таємну коробочку з сірниками, проте знаю, що для нього робота з кресалом — священнодійство. Стареча примха? Але, можливо, в сімдесят років це дуже важливо — самому видобувати собі вогонь?

Нарешті одна іскра потрапляє в обсмалений трут, мов бджола у вулик, осідає там, збільшується, пухне на очах, і Сагайдачний, піднісши трут до випнутих блідих губів, роздмухує його.

За вікном — дощова сутінь, у скельцях пенсне в Сагайдачного світяться два жовті вогники, але його очей я не розрізняю, вони сховані за блискучими скельцями.

Зате я бачу, як дивляться на мене католицький глиняний Христос з колючим вінком на голові, і богоматір із складня, і Будда, що сидить схрестивши ноги, і більмастий, кудлатий Зевс, і схожий на орла з німецького кітеля крилатий Ра… Заспокойся, промовляють вони, усе вже було, усе вже ми бачили — і праведників, які палко бажали знищити зло, і переможців грішників, і грішників страчених, і страчених праведників. І все повторювалося, повторювалося… Чогось моя певність у тому, що Сагайдачний допоможе мені, звітрюється.

Я одвертаюся від богів. У них божі справи, у мене — людські.

Тьмяно світяться тиснені золотом слова на корінцях книжок, мерехтять кришталеві підвісочки старовинних бра, якісь незрозумілі солодкі пахощі розливають віяла. Ми самі на цьому книжковому острові, якщо не брати до уваги тонковидої молодої жінки у солом’яному капелюшку, яка усміхається крізь напівсутінки з фотографії. У сінях стукотить товкачем колишня сільська красуня на ім’я Марія, яка прийшла до цієї оселі, щоб замінити жінку в солом’яному капелюшку, та так і залишилася додатком до пам’яті про неї.

Сагайдачний закурив свого тоненьку цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Ото людина — смалив найлютішу мужицьку махру, а дим вився інтелігентними світлими кільцями.

— Отже, ти пропонуєш мені взяти участь в афері… обмані,— промовив Сагайдачний. — Вашою мовою це звичайно, називається військовою хитрістю?

— Інакше з ними не впораєшся. Усе залежить від вас. Тільки вам вони повірить.

Чомусь у мене був винуватий тон. Я нібито просив пробачення за те, що змушений вдаватися до хитрощів.

— Семеренкова вони кинули в кар’єр, — сказав я. — Поранили й кинули. Щоб мучився.

Ледь здригнулися пальці, що тримали цигарку.

— Я не приховую, що це небезпечно, — додав я. — Вони ж звірі! Фашисти!

— Е, хіба в тому річ? — сказав Сагайдачний. — Смерті й страждань я не боюся. Взагалі, проблеми соматичного існування мене не хвилюють. Але порушити основу свого життя, його принципи… заради чого? У даній точці земної кулі, в даний час на одного Горілого стане менше. Але, як фенікс, Горілий відродиться ще десь. Садистів у всякі часи було досить.

Цього я боявся найбільше. Коли Сагайдачний починав розмірковувати, усе втрачало фундамент, ставало хистким. Я дужче вчепився в підлокітники крісла з високою драною спинкою. Скільки людей сиділо в цьому кріслі до мене! І всі вони йшли ні з чим.

— Ти гадаєш, я мало бачив їх на своєму віку, отаких Горілих? — спитав Сагайдачний. — Ні, усе, що ми можемо протиставити несправедливості,— це міцний дух і реалістичний погляд на речі. «Розумна втіха сучасним — це єдине розумне піклування про майбутнє».

— Марк Аврелій?

— Монтень.

— Він не воював, ваш Монтень! — сказав я, тримаючись за підлокітники. — Він сидів у замку й філософствував.

— А до цього він воював, — переможно посміхнувся старий. — І багато. Він був досвідчений боєць, гультяй і заводіяка.

— Ага, все-таки був! — вигукнув я, відчуваючи, що все руйнується.

— Ти прагнеш помсти, розумію, — мовив Сагайдачний.

— Справа не в помсті!

— Добре. Нехай не помста, просто злість. А що ти бачиш з боку Горілого? Хіба не те саме? Не злість? Злість — взагалі хвороба людства. Вона як мозоль. Людство натерло його, прямуючи шляхом прогресу! На жаль, я не мозольний оператор…

Він погасив цигарку в мідній квітці лотоса. Пальці ледь помітно тремтіли. Не так уже й просто давалася розмова й Сагайдачному, хоч він і намагався сховатися за іронією.

— Ти просиш надто багато, — промовив він після тривалої мовчанки. — Брати участь у вашій… е, операції… це занадто. Далебі! Зараз мені так спокійно, гарно. Моїм захистом стала старість. Хвалити бога, старість — благословенний час. Облиш тих бандитів, Іване Миколайовичу. Запевняю, вони самі підуть. І все буде гаразд.

Він повернув голову так, що я побачив під скельцями голубенькі очиці. Вони часто й жалібно моргали.

Мені чомусь перехотілося сперечатися й переконувати. Невже він не розуміє? Як можна не розуміти! Перед моїми очима був Семеренків, що потонув у величезній кривавій ямі. Яких тут ще треба слів? Ех, товаришу мировий посередник!

— Ви відмовляєтеся, Мироне Олеговичу? — вирішив я поставити крапку.

— Пробач, але… відмовляюся. Так, пробач, відмовляюся!

— Гаразд! — я встав. — Гаразд, Мироне Олеговичу! Після того, як ви допомогли мені тоді, на гулянці, я думав… Гаразд!

У Глухарці мене чекав Глумський. Що ж, доведеться його засмутити. Спробуємо придумати іще щось. Без Сагайдачного. Залишимо старого в його нейтральній країні.

— Іване Миколайовичу!.. Ваню! — Сагайдачний підвівся вслід за мною, намацуючи розчепіреними пальцями край столу, наче сліпий. Скельця пенсне запотіли. — Ох, боже мій, які ви, молоді, жорстокі. Які жорстокі! Куди ж ти? Якщо з тобою що станеться, я себе, себе звинувачуватиму! Ну, дивися на речі розумно. Війна кінчається.

Він намагався вибратися з-за столу.

Мені було прикро і гірко. Все гинуло. Ми втрачали певний шанс знищити бандитів. Слово честі, я нічого не пошкодував би для Сагайдачного, якби він покликав на допомогу. Я пробився б до його Грушевого острова, коли б навіть горів увесь ліс, що розділяв нас! Але мені не хотілося, щоб він думав, нібито я якийсь мстивий тип, що, пойнятий злобою, йде назавжди.

— Дякую за все, що змогли зробити, Мироне Олеговичу, — сказав я.

Ледь помітною плямою у сутінках, що дедалі густішали, виднілася на полиці фотографія молодої жінки. Мені здалося, що вона зрозуміла б мене краще, ніж Сагайдачний.

— Стривайте! — вигукнув старий.

Я вибіг на ганок. Марія Тихонівна не звернула на мене ані найменшої уваги, поралася коло мішанки. Вона повною мірою засвоїла науку філософського спокою. Але Монтень і Ренар не могли бути їй опорою, як Сагайдачному. її втішали кабанець, кури, корова та стара Лисуха.

Я зняв шинель, яку накинув був на Справного, щоб той не остудився під дощем, одягнувся й скочив у сідло. Шинель гостро пахла кінським потом.

— Іване Миколайовичу! — викрикнув Сагайдачний тонким, здавленим голосом. Пенсне він тримав пальцями, як метелика. Він погано бачив у сутінках і мружився…

Аж до останньої хвилини я, незважаючи ні на що, вірив у Сагайдачного, вірив у нашу дружбу!

Справний виніс мене з двору — кулемет зачепив гілку яблуні, і обличчя обдало дощовою росою. Жаль мені було старого. Але я не хотів давати волю цьому почуттю.

Від трьох кислиць Справний пустився учвал, і я не став його стримувати.

— Ну й що ти тепер пропонуєш? — похмуро запитав Глумський.

Він начебто й не чекав нічого хорошого від моєї поїздки. Або, можливо, як навчена життям людина, встиг підготувати себе до невдачі?

— Якщо вони не повірять нам без Сагайдачного, підемо в УР, — сказав я. — Нас тепер не так уже й мало. Знайдемо їх!

Глумський кивнув.

9.

— От я й повернувся, — сказав я Антоніні.

Вона зустріла мене на порозі. Припала до шинелі, що пахла Справним, і провела пальцями по щоці, немовби стираючи бруд після дороги і втому. Та й справді, коли вона торкнулася обличчя, втому, біль і всі незгоди наче вітром здуло. Я переживав незнайому мені радість повернення додому. Раніше всі мої домівки були тимчасовими, вокзальними.

На лаві, біля вікна, темною купою лежав кожушок. Тут вона ждала. Було темно, порожньо й незатишно в хаті, було страшно. З пробитих, розщеплених кулями дверей тягло холодом, каганець догорів; але вона сиділа й ждала.

Я притулив до рота її долоні, я цілував їх. Ніколи не думав, що в мені стільки ніжності й любові.

Потім я налив у каганець рушничного мастила — олії в нас не було, запалив твердий від нагару гніт і пішов умиватися. Буркан стукотів хвостом об мої чоботи. Казанок з кулішем, який стояв коло порога, свідчив, що пес став на продовольче постачання.

Що ж, відкладемо всі турботи до завтра, вирішив я.

…Цілу ніч за вікнами шелестів дощ. Ми лежали на твердому дерев’яному тапчані, накритому матрацом, в якому потріскувало й шаруділо сіно. Ми лежали пригорнувшись, то засинаючи, то прокидаючись, ми немов летіли крізь ніч. Було відчуття затяжного стрибка, коли падаєш крізь хмари, і туге повітря проноситься мимо, і земля крутиться внизу — то стає косо, то вкладається рівним зеленим, обманливо м’яким килимом, то злітає над головою.

Ми були тихі, мов діти, прислухалися до подиху одне одного, не підводячи голови. Я не хотів її чіпати після всього, що вона пережила сьогодні, це було б блюзнірством — мої почуття до неї переплавилися б нараз в приступ себелюбства, у вимогливий і грубий інстинкт.

Ніхто не знав, може, це була наша остання ніч, ніхто не знав, до яких меж воєнний час ущільнив наш вік, і мені було трохи сумно, смак гіркої крушинної кори примішався до радості, яку давала нам сором’язлива, цнотлива близькість.

Вона була поряд зі мною — тепла, жива істота, чудо, жінка — я відчув її подих і запах. «Я люблю тебе», — безгучно шепотів я в її теплу щоку… І вона, ніби почувши, ще міцніше пригорталася до мене, і ми провалювалися в чутку дрімоту, що без кінця переривалася, і крізь сон, мені здавалося, я чув у відповідь її слова. А дощ усе шелестів у темних вікнах, і в сінях вовтузився й стукотів лапою наш сторож Буркан.

Нам було гарно мовчати й слухати дихання одне одного, ми відкривали не звідані ще джерела щастя, і, прокидаючись після короткого забуття, я раптом усміхався від радісної думки — якщо нам гарно в цю ніч, коли всі жахи, страхи ще не зникли, були живі, реальні, то що ж нас чекає потім?

Я робив відкриття за відкриттям: то раптом дивувався з того, як вона, довга, тонка, дужа, пригорнувшись до мене, стає такою маленькою і так затишно і ловко вміщається поруч, ніби впаяна, невіддільна, то розглядав її очі, які вночі ставали чорними і незбагненно глибокими, то дивувався, як можна одночасно відчувати і вагу і невагомість її голови, що лежала на згині моєї руки.

Я засинав і просинався, здавалося, тільки для того, щоб відчути радість нового відкриття. Було зовсім дивно глянути на неї в цілковитій темряві і, не вимовляючи й звуку, не поворухнувши навіть губами, покликати: «Антосю», — й відчути, як вона відгукується всім тілом, відчути рух вій, їхнє шелестіння, і почути беззвучний відгук: «Що, що?» — і знову сказати: «Антосю, Антосю…» І поринути в короткий і чуткий сон.

Ми летіли крізь ніч, і уривки якихось сновидінь проносилися мимо, мов клапті хмар.

На світанку загавкав і застрибав від збудження Буркан. Я зразу ж кинувся до кулемета — це пробудження раптом злилося з учорашнім, мені здалося на мить, що я зараз почую поскрипування дротини, яка намацує зубці засува. Але, присунувшись до вікна, я побачив оглоблі, що стирчали над хисткою лісою, і впізнав білий чубок старої Лисухи. Сагайдачний постукав пужалном у ворота.

— Ну ось і наші перші гості,— сказав я Антоніні.— Будемо зустрічати.

10.

Вона зникла в сінях, брязнула умивальником, переодягнулася за завіскою, зробила кілька гнучких і таємничих рухів, заколюючи волосся, і через кілька хвилин вийшла до Сагайдачного зовсім свіжа й гарна, немовби і не було ночі з уривчастим сном, не було вчорашніх страшних годин на Гавриловому горбі, жіночого голосіння та кулеметної тріскотняви. Вона вийшла а гідністю господині дому, яка повинна прийняти гостя як належить, чого б це їй не коштувало. Я дивився на неї з подивом. Де вона всього навчилася?

— Щиро співчуваю вашому горю, Антоніно, — промовив старий.

Вона стиснула губи.

Сагайдачний, схиливши свій голий, схожий на гарбуз череп, поцілував їй руку. Антоніна не злякалася, не зробила жодного манірно-сором’язливого руху, а по-царськи дозволила Сагайдачному торкнутися сухими губами тильного боку долоні, потім рука легко висковзнула з його пальців. Неначе їй була знайома ця церемонія!

Сагайдачний переможно подивився на мене голубенькими ранковими очицями: яка?

Я й сам ще не знав яка.

— Я приїхав сказати, що приймаю пропозицію, — промовив Сагайдачний урочисто. — У мене тільки одне прохання. Дайте мені поснідати!

Антоніна ледь помітно кивнула мені та й вийшла в сарай, до своїх худих курей. На ній було те саме домоткане, пофарбоване чорнокленом плаття. Сагайдачний провів її поглядом. Тільки зараз, при світлі каганця, що розгорівся, я побачив у нього під оком тоненьку синю смуту.

— Ти не уявляєш, яка то радість дивитися на вродливу молоду жінку, — мовив мировий посередник. — Навіть горе безсиле перед нею.

— Уявляю! — відповів я, розпалюючи в печі.

— Ні, любий мій. Доживи спершу до сімдесяти років. Хай твій зір очиститься від пристрасті й стане по-справжньому зірким. Тут потрібні очі старої людини.

— До речі, що це у вас під оком? — запитав я.

Він погрозив мені тонким пальцем. У Сагайдачного був дивний настрій — суміш скорботи й молодецтва. Мені навіть здалося, що від нього трохи тхне самогоном. У такий ранній час!

— Таки помітив! — сказав він. — Під оком у мене невеликий синець. Після тебе до мене приїжджав Горілий.

Я так і закляк коло печі. Як же це я не догадався! Авжеж, дізнавшись, що Сагайдачний не хоче їхати рахувати гроші, вони повинні були самі підштовхнути його на це.

— Ти розпалюй, — вів далі Сагайдачний. — Не турбуйся. Я сказав саме те, що треба: ви просили мене приїхати до Глухарки, підписати акт про знайдені мільйони, а я відмовився. Власне кажучи, я ж не збрехав, не обдурив його, правда?

Я навіть поперхнувся. Невже старого всерйоз турбувало це питання — хоча б не збрехати. Кому?

— Горілий сказав, що я повинен їхати. Я пояснив, що не беру участі в офіційних заходах. Я нейтральний, як Швейцарія! Він наказав поїхати й про все доповісти йому. Я відмовився. І він… е… застосував легкі засоби фізичного впливу. Не хотів робити мені дуже боляче, навіть попередив: зніміть пенсне.

Ну звичайно, подумав я. Пенсне треба було берегти. Бо Сагайдачний повинен ще перерахувати гроші.

— Я сказав: добре. Гадаєш, з переляку чи жадоби помсти? Анітрохи… Можу я закурити в цьому домі?

Він заходився викрешувати вогонь із свого вередливого кременя.

На товстій глиняній мисці шипіла перед Сагайдачним яєчня з шкварками. Старий спритно орудував саморобним ножем і тризубою, домашнього лиття виделкою, й одночасно розмовляв з Антоніною, намагаючись відвернути її від важких думок.

— Знаєш вислів: «Усе своє життя просидів на приставному стільці?» — спитав мене Сагайдачний.

— Це… Монтень? — поцікавився я, машинально продовжуючи нашу давню гру.

— У часи Монтеня не було приставних стільців. Це Ренар. Так ось… Я сидів на такому приставному стільці, і це було добре. Я міг спостерігати! Мені було видно і оркестр, і гальорку, і бельетаж, і партер, і статистів, що визирали з-за лаштунків, і диригента, точніше людину, яка уявляє, що диригує, і суфлерів. І навіть урядову ложу я бачив… А мене ніхто не помічав. Уяви собі, це приємно — сидіти на приставному стільці! А ти прийшов і зігнав мене! Поставив перед по-ідіотськи дурною проблемою: або я повинен сказати їм правду і, таким чином, зрадити тебе, або я не повинен говорити їм правди, обдурити їх. От воно як! Альтернатива! І я змушений був устряти у ваші справи. Тепер справляю поминки по моєму колишньому любому й спокійному життю… А чому все це сталося?

Він підняв виделку із шматком яєчні, розглядаючи її на світло і ніби милуючись соковитими барвами.

— Тому, що я дозволив собі полюбити тебе, Іване Миколайовичу, а любов, зрештою, завжди змушує нас страждати.

Ми з Антоніною перезирнулися.

— Так, так… Не дивуйтесь. І ви страждатимете. Від розлук, від переживань, від образ з боку дітей. Не думайте, що уникнете цього. Треба платити за щастя прихильності й кохання. Але, — він проковтнув яєчню, роззявивши рота, мов пташеня, разом, — зате ми дещо набуваємо. Ось ви частуєте мене сніданком, як родича, котрий забіг на вогник. Бути родичем — це добре!

Я зміг роздивитися очі старого за овальними скельцями. Вони не жартували, вони були серйозні, ті очі.

— По суті, обдурювати мені не вперше, — мовив він. — Хвороби свої обдурив — а їх було вдосталь. Живу! Марію Тихонівну, дружину, обдурив — виявилося, бідний…

Він випив великий кухоль чаю, завареного на сухих грушах, і старанно втер губи хусточкою.

— Це було так приємно, — вів далі Сагайдачний, дивлячись на Антоніну, — посидіти з вами, відчути щире співчуття і піклування… Ну, а тепер до діла, юначе!

Він підвівся і знову галантно поцілував Антоніні руку. Коло порога зупинився й уклонився їй. І Антоніна відповіла йому поклоном. По-моєму, вони сподобались одне одному.

— А що? — промовив Сагайдачний, надіваючи картуз. — Старі здатні знову відчути свою молодість тільки через інших.

Ми вийшли до підводи. Лисуха похмуро чекала, в її гриві світилися дрібні краплі води. Усе затягло мжичкою.

— Дякую вам, — сказав я.

— Що за народ! — відповів Сагайдачний. — Лізе в пекло та ще й дякує. Дивись, бережи себе!

Він зітхнув і глянув у напрямі лісу. Дерев не було видно, лише вгадувалася вдалині густа темна маса. Дорога тягнулася туди світлого смугою, що поблискувала коліями. Обабіч стояли обезглавлені, зігнуті стебла соняшників.

— Ага, ось іще… — промовив Сагайдачний стиха. — Ти ж знаєш, Іване Миколайовичу, я атеїст. Але мене все-таки цікавить, як мене поховають.

— Та годі вам, Мироне Олеговичу! — обурився я.

— Помовч! — попросив старий серйозно, — Не люблю цього комсомольсько-молодіжного оптимізму… Я ось думаю: що поставлять над моїми останками? Хрест? Ні! Камінь-валун? Претензійно. Знаєте, поставте отой ваш обеліск із зіркою. Не дуже, скажемо прямо, видатний меморіальний винахід, але… Нехай у мене там буде відчуття, що я прилучився до цього вашого сучасного життя. Що я не чужий тому, що житиме після мене. Адже, здається, усе це міцно, га? Дивлячись на таких, як ти, іншого висновку не зробиш. І якщо чудово налагоджена фашистська машина не витримала… Міцно, так?

— Міцно, Мироне Олеговичу!

— От і добре. Виходить, домовилися? І не думай, у мене зовсім не похмурий настрій. Навпаки.

Він по-змовницькому нахилився до мого вуха і прошепотів:

— «Буває, іноді старий не знає сам, чого зрадіє, неначе стане молодий, і заспіває як уміє…» Ну, хто?

— Шевченко, — відповів я цього разу без помилки, продовжуючи нашу давню гру.

11.

Ми з Попеленком дивимося, як віддаляється Гнат. Перевальцем, перекидаючи через калюжі важкі драні черевики, простує він вулицею. Права Гнатова рука притримує порожній мішок, ліва зачепилася великим пальцем за жовтий дріт, яким підперезано ватянку, і долоня висить сама по собі, мов рукавиця. Шапчина, пошита на солдата-недоростка, якимось чудом тримається на нечесаній голові сільського дурника, здалеку вона ніби птах на стіжку сіна.

— Мо-осковські солодкі груші вона їла на весіллі…— наспівує Гнат. Крізь тужливу дрібну осінню мряку він несе нікому недоступний світ своєї уяви. Там вибивають у бубони, обсипають молодих хмелем, танцюють, цілуються.

Велетенська, трохи згорблена постать поступово зникає в каламутно-сірій завісі дощу, як у диму. Ще долинає нерозбірлива пісня. Але через двадцять-тридцять хвилин Гнат буде в лісі. У потайному клапані ватянки, прошитої подвійним стібком, загорнутий у прогумовану обгортку від індпакета, лежить блокнотний аркушик. На ньому виведені Варвариною рукою чіткі, рівні рядки.

«Мішки з грішми вивозять завтра вдосвіта. Сьогодні приїхав Сагайдачний. В район нікого не посилали. Повезуть Глумський і «яструбки». Коли ж виконаєш обіцяне? Жду не діждуся. Ясонька».

Ми прислухаємося. Десь за околицею ляскає батіг пастушка, мекав на пустирі коза. Пісні вже не чути. Гнат поніс наш гачок з наживкою, і невидима волосінь простяглася за ним з Глухарки. Давай, Гнате, ні пуху ні пера.

Попеленко зітхає, тре обшлагом шинелі кожух свого ППШ. Я відчуваю: сумніви й страхи в’ються довкола нього, мов оси біля колодязя.

— Товаришу Капелюх! — не витримує Попеленко. — Я так розумію, що ми виходимо на бандитів.

— Правильно розумієш.

— А хто залишиться село охороняти?

— Ніхто.

Він сумно хитав головою.

— Так не можна, — каже, поміркувавши. — Так я не можу. Неправильно політично! У мене ж дітей повна хата, самі знаєте. На кого ж я їх покину? А якщо бандера який навідається? Вам-то добре! А мені зміну ростити треба!

Він одвертається, немовби спересердя, але око його пильно стежить за мною з-за піднятого коміра. Що ж, доведеться викласти все. До певного часу я мовчав. Жалів його, чекав. Здавалося, в «яструбкові» прокидається боєць. Як він помчав назустріч бандитам до гончарні, коли помітив, що його попеленятам загрожує небезпека.

— Попеленко, — кажу я, — добре жити, коли тебе жаліють?

— Так не мене ж, — відповів він. — То дітей.

— А ти так звик до жалощів, що звертаєш їх на себе.

Він моргає. Мовляв, усе це розумування.

— Штебльонка пам’ятаєш?

— Ну?

— Пам’ятаєш, як ти Варварі коня давав за три метри ситцю?

— Ну… що ж, товаришу Капелюх! Я ж визнав помилку! Уже ж покаявся!

— На твоїй Лебідці Климар погнався за Штебльонком. Інакше Штебльонок утік би, зрозумів? Ти занапастив свого товариша!

Попеленко видав чудний, придушений звук, наче ковтає баклажан. Очі йому вирячилися й застигли.

— Як же це? — нарешті питає «яструбок».

— Отак.

— Я ж… я ж… хіба я міг?..

— Міг. Якби далі свого носа дивився. За ситцем погнався! Діти роздягнені! Усі, мовляв, тобі простять? А Штебльонкові діти тобі простять? Га?

Я беру його за комір — рука сама тягнеться, пальці мимоволі стискають цупке сукно.

— А Кривендиху ти не хочеш на свій рахунок записати? А Семеренкова? Якби ти прорвався в Ожин, вони були б живі. Злякався кулі? «Рани» своєї злякався? Кого пожалів — дітей чи себе?

Він, роззявивши рота, часто дихає мені в обличчя. Ми зійшлися а ним і дивимося один одному в очі. Я був наче сам не свій. Буває ж так — ураз обдасть злістю, аж тобі світ заступає.

— Абросимова не хочеш згадати? Пробалакався про його приїзд! Теж не подумав? Закуску на столі побачив, розгубився? Дітей своїх пожалів, еге? Годі спекулювати на дітях, Попеленко!

Він одступає впритул до ліси.

— Винен, — бурмоче він, — то ж з дурості, то ж не зрада… Я ж… політично…

Пальці самі розтуляються. А Попеленко так і залишається стояти, зіщулившись і притиснувшись до ліси. Злість якось одразу зникає. Жалію я його, свого білявого «яструбка». Негідне, цивільне, тилове почуття — жалість! Якби я міг, я залишив би Попеленка в селі, при дітях. Нехай виховує свою «гвардію», в селі потрібні будуть чоловіки, ой, як потрібні. Але в нас немає зараз бійців. Попеленко з його автоматом — половина ударної сили Глумського. Принаймні «яструбок» уміє стріляти. Пожалію я його сьогодні — завтра Горілий перйб’є все село. Він, Горілий, зробить усе, щоб помститися за обман, якщо впорається з нами в лісі й дізнається, що ми везли в мішках…

Жалість мав зворотний бік.

— Воювати будеш?

— Буду.

— Пам’ятай — до тебе особливі вимоги.

…Він усе ще стоїть коло тину, витріщивши очі, немов бачить перед собою тіні забитих Семеренкова, Кривендихи, Абросимова.

Я пішов собі. Нехай подумає. Нехай сам вирішить. Не все ж наказувати йому іменем трибуналу.

Біля кузні мене зустрічають Валерик, Маляс і Кріт. Усі троє ховаються від дощу в густому верболозі й вільшині. Маляс недбало, по-партизанському — дулом униз — закинув карабін за спину. Бувалий вояка! Та обличчя зраджує його, це обличчя хлопчини, якому дозволили потримати автомобільне кермо.

Кріт суворий і недоступний. Жупан його підперезаний широким шкіряним офіцерським ременем, що звисав на животі під вагою кобури із старим армійським револьвером. Револьвер прив’язаний ланцюжком до гаплика жупана, як на вокзалі кухоль до бачка. А що як добро загубиться?

Вигляд у нашого воїнства не дуже бравий, у почесну варту воно не годиться. Валерик, правда, як завжди, гарний: у тугому бушлатику, з-під якого прозирає «морська душа», у безкозирці з метровими стрічками, з німецьким автоматом на грудях, з віддутими од гранат кишенями — він, здається, як і належить морякові, потопив свій корабель і тепер готується дорого продати своє життя на суші.

— Ось Кріт гранати приніс, — каже Валерик, спритно підкидав в повітря гранату, по-жонглерськи підхоплює.— Культурно!

— Запас ліквідував, — охоче пояснює Кріт. — Коли громаді потрібно, бог з нею, з рибою.

Я беруся за ковану важку ручку дверей, і Кріт одразу ж тягнеться, щоб зазирнути в кузню. Йому кортить побачити, які на вигляд мільйони.

— Принеси рахівницю, Кріт, — кажу я.

— Рахівницю?.. Це можна.

Іншим разом він відмовив би. На всі прохання в коваля однакова відповідь: «Одному даси, іншому не відмовиш». Але зараз мова йде про мільйонні підрахунки.

— Та й безмін принеси!

Кріт іде оторопілий, шелестячи своїми добротними, підшитими ззаду шкірою галіфе. Важко йому… У кузні лежать гроші, які доводиться зважувати, як просо. Отакі переживання під завісу війни!

У напівтемній кузні — світло пробивається з маленького віконечка під стелею — в кутку за столиком сидить Сагайдачний і Глумський. Столик закиданий червоненькими тридцятками, синіми п’ятірками із зображенням льотчика, зелененькими троячками з солдатами в касках. Уся колгоспна каса, виторг за останні горшки й глечики, лежить на покарбованих, брудних дошках, як осінній барвистий букет.

Коло ніг у Глумського два довгі паперові мішки. У такі мішки німецькі похоронні команди пакували небіжчиків. Пронумерують їх та й відправляють куди треба. Акуратисти. Я оглядаю мішки. У них пластинки німецького пороху. На дотик, крізь товстий шар паперу, вони скидаються на гнучкі й тугі пачки грошей. Кмітливий чоловік Глумський!

— Майте на увазі, вони найімовірніше перестрінуть вас поблизу Глухарки, у лісі,— кажу я Сагайдачному. — Будьте готові дати їм чіткі відповіді.

— Та я що? Ось чи ви готові?

— Нічого. Виїду на Ожин, коли стемніє, проскочу! — це я до Глумського. — Чекатиму вас з автоматниками біля узлісся. Я приєднаюся до вас, а вони підуть потайки лісом трохи позаду.

Глумський киває.

— Якщо мене на узліссі не буде, вертайтесь додому.

— Ну-ну, — відповідає Глумський.

Він похмуро колупає стіл товстим нігтем, схожим на чечевицю. Є в нього щось на думці, але він не хоче поділитися зі мною.

Скриплять двері. Кріт подає мені рахівницю і безмін з довгим важелем і з пересувним важком. Його графітові очиці пасуть тридцятки на столі, паперові мішки.

— Не подобається мені Кріт! — кажу я, коли двері за ковалем зачиняються.

— Хіба вас не вчили в школі,— питає, усміхаючись, Сагайдачний, — що у селянина дві душі?

— Учили. Та коли справа доходить до стрільби, дві душі ні до чого.

Я кладу рахівницю й безмін на стіл. Рахівниця гарна, із справжньої кості. Кріт, напевне, зберігає її в заповітному місці, як Серафима свою «Боротьбу світів». Цілий день Кротові пальці виконують важку, брудну роботу, а ввечері, перебираючи кісточки рахівниці, служать душі. Але якій душі?..

— До речі, скільки ж мають важити три мільйони? — питає Сагайдачний. — Раптом вони поцікавляться, а я навіть не уявляю.

З таким самим успіхом він міг би запитати, як гарпунять китів у Гренландії. Я більше ста карбованців за все життя і в руках не тримав.

— Прикинемо, скільки важить колгоспна каса, — пропонує Глумський, — та й помножимо!

Він шкарубкими пальцями згрібає тридцятки, п’ятірки, троячки, перев’язуе їх мотузком і підвішує до безміна. Відводить важок… Стрілка й не поворухнулася.

— Так, — ніяково каже Глумський. — Не тягне наш кооператив на безміні. А бувало, в інкасатора сумка плече гнула. До війни!

— Е, голубчику, — в тон йому зауважує Сагайдачний. — Мало що було. Моїй матусі, бувало, діамантове кольє своєю вагою шию натирало, після балу доводилося змащувати. До революції!

Голова колгоспу і колишній мировий посередник з цікавістю дивляться один на одного.

— Треба вам сказати: в тому, що ви придумали, є сенс, — милостиво кидає Сагайдачний. — Ні в що люди не вірять так охоче, як у скарби і в те, що у ближнього багато грошей. Психологічний феномен! Чи помічали ви, що найбагатші люди — то ваші сусіди? Скільки разів приходили до мене, нишпорили в підвалі, у льоху, шукали фамільні скарби… Ніхто нічого не знайшов! А поспитайте у Крота, хто такий Сагайдачний, і він скаже: це той, що ховає пуди золота під хатою.

— Не подобається мені Кріт, — уперто повторюю я. — Ніякої душі не бачу в ньому.

— А що робити? — вибухає Глумський. — Я без нього свого плану виконати не можу!

— Якого плану?

— А такого… Якщо ти не прийдеш на узлісся з автоматниками, ми все одно вирушимо проти Горілого, зрозумів? І порішимо його!

Так он воно що було на думці в Глумського!..

— Як, самі?

— Послухайте, не втаємничуйте мене у свої плани! — благально вигукує Сагайдачний. — Досить, годі!

Проте Глумський не звертає уваги на мирового посередника. Він у запалі несподіваного військового азарту.

— За підводою підемо я, Кріт і Маляс, зрозумів? Горілий знає, що нас має бути троє, так? А Попеленко з Ва-лериком будуть на возі під брезентом з автоматами і гранатами. Ми прикриємо їх з боків мішками. Коли бандери вийдуть з лісу, ми начебто злякаємось, покидаємо зброю, зрозумів? А Попеленко з Валериком підпустять їх та й ударять упритул з автоматів… І гранатами, зрозумів?

Глумський хвилюється, раз у раз повторює «зрозумів» і колупає нігтем стіл. Це перша у його житті воєнна операція.

Я не впізнаю голови. А може, отак несподівано й проявляється талант партизанських хитромудрих вождів?

— Ризиковано, — кажу я. — Тривожно мені на душі за вас.

— А ти не турбуйся, — радить Глумський.

Сагайдачний слухає, ледь скривившись. Його пальці граються кісточками рахівниці. Він слухає нас, як дітей, захоплених власною вигадкою, у яку вони повірили.

— Ти їдь і роби своє діло, — провадить далі Глумський. — Та дивись не зажени Справного.

У голосі голови командирська впевненість. Він дуже змінився відтоді, як узяв до рук карабіна. Не випадково, мабуть, наш лісовий миролюбний край дав стільки ватажків та командирів. У Поліссі стало звичайною справою, коли який-небудь тугодум-садівник або колгоспний бухгалтер, пішовши з дробовиком до лісу, а чи й просто із сокирою, повертався на чолі цілого загону. З чого ж вони починали? Може, з отакої самої підводи?

— Ох, карбонарії,— тихо шепоче Сагайдачний. — Вояки… Цей трюк уже був. Під стінами Трої… Закуримо, голово, на прощання?

Зігнувшись, він б’є кресалом об кремінь, видобуваючи вогонь.

Глумський терпеливо чекає. Врешті тонесенька самокрутка і цигарка петеерівського калібру потяглися до тліючого гнота. Невдовзі нам виряджати Сагайдачного. Десь на дорозі мирового посередника зустріне Горілий чи хтось із його поплічників. Основні сили бандитів, можливо, пильнують Ожинський шлях, щоб не випустити нашого посланця. Ось чому мені доведеться чекати, поки смеркне… З кожною хвилиною нервове напруження наростає. Мерщій у дорогу б! Ждати та доганяти — нема нічого гіршого.

12.

— Ну, ти вже не дуже його жалій, — каже Глумський і витирає долонею мокрий круп Справного. Пригладжена шерсть блищить, як лакована. Справний, скосивши очі, переступає з ноги на ногу, іде боком, він нетерпеливиться. — Ти, якщо треба, жени, — мовить Глумський. — Він витримає. Міцної породи!

Вигнувши шию, жеребець тягнеться до Глумського м’якими рожевими губами, тикається в долоню. На долоні — скоринка чорного хліба. Цукру в селі немає. Діти забули, який він і на вигляд. Ніхто не каже в Глухарці: білий, мов цукор. Скаже: білий, мов крейда. Крейди у нас доволі.

— В Ожині на чужі руки не залишай.

Справний хутко зжував скоринку. За наших нестатків і шматочок чорного хліба ласощі. Голова, зітхаючи, дивиться на жеребця. Прощається подумки, чи що? Атож, дорога у нас буде з фейєрверком, з тріском… Якщо Горілий догадається виставити засідку.

А він, жеребець, немовби передчуваючи небезпечну дорогу, хвилюється, голосно втягує ніздрями повітря, його лискуча шерсть дрібненько, наче від холоду, тремтить. Глумський тим часом діловито вставляє йому в пащу вудила, відтягнувши ніжні губи. Залізо дзвякає об сніжну кость. Справний смикається, йому не до вподоби метал, але Глумський, заспокійливо буркочучи, застібає вудила кляпом.

— Гарний!

Довга суха морда жеребця раптом ніби сама собою скидається вгору. Глумський сміється. Уперше чую, як він сміється, — це виходить у нього якось незугарно, невміло, сміх нагадує кашель. Проте Справному на відміну від глухарчан той сміх знайомий, немовби у відповідь він штовхав Глумського мордою в плече, фиркає. На якусь мить небрита щока голови притуляється до атласно-блискучої вилиці жеребця.

— Авжеж, безперечно признав, — сипло каже Глумський і відходить убік. — Ми козацького роду, — ніяково пояснює він мені.— Любимо коней.

Справний косить на нас довгим, у гострому розрізі повік оком. Оглав під коротко підстриженим чубком на лобі, щічні ремінці, нахрапник — уся вуздечка щільно сидить на сухій красивій морді жеребця.

— В Ожині па чужі руки не залишай, — повторює голова. — Вкрадуть!

— Добре.

— Коли вже приспічить, ти лясни його пугою по животу, — Глумський подає короткого дубця. — Отоді вже тільки тримайся! Озвіріє!

Забираюся в сідло. Справний аж ходить піді мною. Небо ще трохи висвітлюється якимось далеким захмарним світлом, але в лісі, напевне, уже зовсім темно.

Щойно Гнат приніс записку для Варвари. Всього три слова: «Жди. Буду. Ясенок». Багатозначність слів Горілого нам зрозуміла. «Ясенок» розпитав Сагайдачного. Тепер він твердо вирішив захопити два паперові мішки, по три мільйони в кожному, знищити при цьому «яструбків» і переможцем заїхати до Глухарки: попрощатися, зробити лад…

— Бабцю, — питаю я, — що вам привезти з Ожина?

Тон у мене такий бадьорий, що й самому гидко. Поки

Серафима обмірковує відповідь, я дістаю з тумбочки потаємну коробку сірників та два індпакети, які подарувала мені в госпіталі медсестра. Що ж іще можна подарувати солдатикові? Хто воював, той знає ціну індпакета. Сірники — за пазуху, індпакети — в сидір, туди, де лежать три запасні диски для МГ та сотня патронів насипом.

— Якби ти товариша Гупана привіз у мішку, ото б спасибі,— відповідає Серафима. — Я йому, іродові, усі боки ціпом пооббивала б. Через нього ночами очей не склепляю. Хіба ж воно годиться такий розлад нервенної системи на старість?

— Я думав, ви вже звикли.

— Аякже, звикнеш! Тільки й діла, що мовчиш, наче мишею вдавилася.

До дощу немов примішали чорнила. З кожною краплею меркнув день. Ох і темно ж буде в лісі!

Прощання коротке.

— Слухай-но, — кажу я до Антоніни. — А чого б тобі на якийсь час та не переїхати до Глумського? У них нікого немає… дітей… Тобі було б добре!

— Ні!

Вона обводить поглядом простору незграбну мазанку, стіл із глиняними левами та рибами, піч, розмальовану глухарським орнаментом.

По шибках, тремтливо, викреслюючи звивисті доріжки, стікають краплини. Від печі затишно віє теплом, жар на черені освітлює хату червоним мерехтливим світлом.

— Я приїду завтра… Ти не хвилюйся, якщо затримаюсь.

Вона дивиться на мене. Обережно торкається обличчя прохолодними кінчиками пальців. Це її звичний жест. Вона немов ліпить мене. А може, запам’ятовує на дотик?

На шиї в Антоніни б’ється жилка. Дрібно-дрібно. Б’ється там, де довга пряма лінія шиї переходить раптом у плавну заокругленість маленького вуха.

— Слухай, а в тебе паспорт є?

Безглузде запитання, звичайно. Ну, які паспорти у Глухарці?

— Одержимо у сільраді твій паспорт, поїдемо в Ожин, — кажу я. — Щоб усе було як у людей…

Вона кладе пальці мені на губи, і я замовкаю. Справді, занадто вже стаю діловим. Вона серйозно і пильно дивиться на мене. Я уткнувся обличчям у її шию, відчуваю губами пульсуючу жилку. Не хочу, щоб вона так пильно роздивлялася мене: догадується, що я боюсь. Зараз, поруч з Антоніною, я починаю боятися довгої і темної дороги. Відчуваю, як багато можу втратити!

— Пора… Мені пора!

Вона одступає. Подає мені вузлика із сніданком. Я кладу вузлика в сидір.

— Не забудь, що Глумський дуже добре до тебе ставиться… як до дочки! — кажу я, закидаючи сидора на плечі.

Дві лямки звично лягають на шинель, на плечі, де збереглися петельки від погонів і потемнілі, давно не чищені гудзики з зірочками.

Обличчя в Антоніни нараз кривиться, як у людини, котра силкується зробити ковток. Вона через силу каже, неначе заново вчиться розмовляти:

— Я… чекатиму…

Виходжу не обертаючись. Пригадую, у якійсь книжці я прочитав, що саме так роблять справжні мужчини: вони страждають, аж заходяться від туги, але дивляться тільки вперед, ступають рівно і твердо.

Та одійшовши від хати до воріт, де був прив’язаний Справний, я зупиняюсь і обертаюсь. Хай їм дідько, тим книжкам. Що з того, хто як іде у книжках. А ми з нею живі, такі, як є, тож нічого нам себе придумувати.

Антоніна завмерла коло тину, пряма, висока, вона стоїть під дощем, і голова її жовтіє в сутінках, немов серпневий соняшник.

Розділ шостий

1.

До лісу я дозволяю Справному пройти легким клусом. Нехай розігріється. Важкий сидір відчутно гепає по спині. Як-не-як сотня патронів.

Я колінами відчуваю, як розмірено роздуваються у жеребця боки.

Дороги вже не видно. Залишається тільки покластися на Справного, на його чуття. Він блискавично викидає кожне із своїх підкованих копит, визначаючи наперед, де воно опуститься. У його довгій вузькій голові сховано хитрий арифмометр.

Дощ летить в обличчя, холодить щоки, вітер рівно гуде в дірчастому кожусі кулемета. У темряві тільки пахощі, якими густо насичене вологе повітря, підказують, де я проїжджаю. Ось важкий і гнилий дух в’янучого картоплиння змінює гіркий аромат стерні… В’їхали у яровий клин. Далі — луг з високою отавою, від нього тягне свіжістю глухої кропиви та ромашки. Ліс насувається неясною громадою. Ще за сто метрів він попереджає про себе пахощами папороті, кропиви та глиці. Справний влітає до лісу, як у глуху ніч. Нічого не видно, навіть вух жеребця, тільки відчувається, як тиснуть двома стінами дерева, що близько підступили до дороги. Стук копит луною гуляє справа наліво і зліва направо. Лунко в лісі. Кінський тупіт чути, мабуть, за кілометр.

Дорога входить до соснового «передбанника», це я відчуваю по тому, що над головою світлішає і хвиля хвойного тепла вихлюпується на нас із Справним. Навіть у дощ він зберігає тепло, наш знаменитий «передбанничок».

Десять днів тому я лежав у цьому соснячку, дивлячись у небо та втішаючись спокоєм і тишею. Тут пробігла, ледь торкаючись копитцями землі, тонконога, легка козуля, і її, наче ножем, прирізали короткою чергою із «шмайсера». З цього все й почалося для мене. Всього лише десять днів тому!

Справний виносить мене до Шарого гаю. Він гуде — дощ шмагає по цупкому листю, здається, ніби в темряві полчища жуків готуються до відльоту. Я пригинаюся до прикріпленого до передньої луки кулемета, щоб випадкова гілка не стьобнула по обличчю. Шарий гай, Шарий гай… Чорний, хижий, мов пташина лапа, горілий дубовий сук, каркання чорного зловісного птаха… Ледь-ледь підстьобую Справного хлистом, зовсім легенько. Жеребець задоволено прискорює ходу. Він увесь неначе аж витягується, і я уявляю, як його гостра морда, подавшись уперед, розрізає зараз повітря.

Сідло піді мною починає стрибати, і сидір б’є по лопатках, як трамбувальний молот.

Нарешті Шарий гай з його шумом відходить назад, відпливає, мов та крижина від берега річки. Ми несемося тепер густим мішаним лісом, який пахне болотом і м’ятою. Невже проскочимо? Молодець, Справний. Гайда, скачи. Жеребець рівномірно відмахує копитами метри, його дихання навіть не чутно.

Здається, що дерева, пропустивши нас, змикаються позаду, як хвилі. Та-та-та-та — стукають копита. Чах-чах-чах-чах — відлунює в лісі. Давай, Справний, давай…

Темрява густо змішана з вологою, вона б’є в очі, видавлює сльозу. Мене охоплює азарт скачки. Побоювання нічного лісу, пострілу впритул зникає, азарт підганяв мене, а разом зі мною і Справного. Ми доскакаємо, Справний, ми їм покажемо — колишньому твоєму хазяїнові та його дружкам. Ми їм пригадаємо і Абросимова, і Штеб-льонка, і Кривендиху, і Семеренкова… І тих невідомих, багатьох невідомих, ми теж пригадаємо.

Справний вилітає на пагорок, стукіт копит в’язне у піску, але швидкість бігу не зменшується. На вершині пагорба віє теплом, а за хвилину ми знову спускаємося у вологий і холодний ліс. Тут довкола болота, і дорога тягнеться насипом. Хльось! Я на мить піднявся трохи, одірвався від луки, і гілка зразу ж зірвала з мене сержантський кашкет. Не втримав спущений на підборіддя ремінець. Але ж не зупинятися! Вітром розметало волосся, змочило дощиком, пригладило холодком. Та нехай уже, дідько з ним, з кашкетом. Очі цілі — і добре. Прорвемося, Справний, прорвемося!

Попереду з темряви, з середини дороги, лунає недружно, у два голоси:

— Стій! Стій!

Отже, все-таки ждали… Ждали! Так ніби дощем під сорочку хлюпнуло. Сипнуло морозом по шкірі, аж сироти виступили, а рука вже сама, не чекаючи наказу, шмагає жеребця хлистом під черево, коло ніг, де найболючіше.

Справного кидає вперед, як снаряд «катюші» по рейках. Туге повітря б’є у нахилену голову. Чути, як позаду, десь далеко, шльопаються грудки вивернутої копитами землі.

— Стій! — Це збоку, ліворуч і праворуч, із темряви, з дощу, з дерев.

— Стій! — це вже за спиною, хрипко й злякано, з-під граду груддя.

Вони трохи розгубилися, прогавили кілька секунд, а для мене кілька секунд зараз ціле життя.

Та-та-та-та… Позаду, із «шмайсера». Черга рве повітря коло вуха, свистить. Та-та-та-та… з другого автомата. Високо, по листю, по суччю. А копита: тах-та-та-тах, тах-та-та-тах… А дорога — в рятівний поворот. Його я відчуваю з того, як перехилився Справний, і полегшую йому поворот, трохи звісившись із сідла.

Позаду та-та-та-та навперебій, довго, із двох автоматів. Копита — тах-та-тах…

Знову дві довгі черги, до кінця обойми, до упора подавача у затвор. Пізно, пізно! Справний уже за деревами, кулі пощипують трісочки, ляскають об сучки. Сідло стрибає піді мною, повітря холодом стискає голову, закладає вуха. Дорога знову вирівнюється.

Справний і досі лютий за підступний удар хлистом, він затискає зубами залізні вудила, зараз його нічим не зупиниш, аж поки не пристане. Не так далеко вже й до Інші, річка стримає коня.

І знову:

— Стій!

Скільки ж їх розсипалося по дорозі?.. Голос грубий, грамофонний. Ну давай, Справний. Лети! Іще разочок! Хлистом — по низу. Вони виставили на шляху подвійну засаду. Поставили дубль. Лети, Справний!

Аж раптом ліворуч різкий, фальцетом, покрик:

— Справний!

І свист. У два пальці, з високої ноти на низьку, по-особливому. І знову верескливо:

— Справний!

Це Горілий. Людина з обпеченою щокою і високим, наче зірваним, голосом. Нараз копита у Справного пішли юзом по мокрій землі, він упирається ними. Він стишує біт!

Відчуваю, як натягується правий повід. Жеребець вивертав голову в той бік, звідки пролунав окрик.

— Справний! — Гостро і різко лунає фальцет у лісі. І знову свист, що повільно затухав.

Справний пам’ятає свого колишнього хазяїна! А, чортовиння! Він пам’ятав цукор, руки, свист, голос. На мить кидаю повід, щоб обдурити жеребця. Ну, попусти вудила. Смикаю за правий повід — різко, щоб завдати болю, змусити жеребця забути про голос, закличний свист. Нехай порве губу. До крові. З мене поганий хазяїн. Жорстокий. Та нехай хоч біль змусить Справного забути про добрі долоні й цукор.

Жеребець тримав вудила, як у кліщах. Він прислухається до лісу, поволі ступаючи по дорозі. О, чортовиння, я втрачаю рятівні секунди!

Ми не подумали про це — про те, що Справний може ще й досі пам’ятати Горілого. Може ще й досі любити його!

— Справний! — Цього разу радісно, особливо верескливо.

Справний зупиняється. Я знову повторюю свій маневр, шмагаю хлистом під живіт. Вудила нарешті вивільняються від хватки зубів, я смикаю поводи, ріжу губу. Скачи, Справний, тікай, не вір своїй пам’яті, не вір тим долоням!

Але жеребець, замість того щоб рвонутися вперед, стає дибки й ірже. Ірже голосно, заклично. Він скаржиться на мою жорстокість, на вудила, що розрізали нижню губу, на хлист, він кличе свого колишнього доброго хазяїна, кличе того, хто ніколи не бив його і не смикав, хитруючи, вудила набік.

Я ледве не скочуюсь із сідла. Тримаюся за кулемет, щоб удержатися. Ноги впираються в денця стремен, я відчуваю, як натягнулися путлиці. Ось-ось упаду. Що ж ти робиш, Справний? Не стій на місці, на стій! Уперед, ну!

Звідти, де пролунав закличний голос і свист, ударив автомат.

Полум’я трохи висвітлює гілля збоку від дороги. Наче там, у лісі, розпалюють примус. Усе! Це все…

Справний, рвони вперед! Горілий стріляє на твоє іржання, ти надто велика мішень, щоб він не влучив. Поки що кулі пройшли стороною. Іще секунда у нас є, ну! Я шмагаю його хлистом, він крутиться, переступає з ноги на ногу й ірже. Це не іржання, а крик болю й досади. Знову черга.

Ех ти ж, Справний, що ти накоїв, дурню!.. Колінами, литками, щиколотками, усією внутрішньою поверхнею ніг, якими я стискав з обох боків круп жеребця, відчуваю, як здригається кінь під чергою куль. Чую глухе чвакання. Все. Рву карабін, вивільняючи МГ. Справний хрипить. Йому прошило весь лівий бік. Він падає.

2.

Так і не встигнувши зняти кулемет, я стрибаю в темряву, швидко переметнувшись через сідло. Аби тільки не потрапити під Справного!

Торкнувшись землі, відразу ж голосно скрикую від болю. Нога! Одна куля і їй дісталася. На крик знову стріляють з того боку дороги. Цього разу в два автомати.

Вогники пульсують поміж деревами, я бачу короткі початкові траси куль, що вилітають із стволів. Але Справний, завалившись на бік, затулив мене своїм тілом. Цього разу він рятує мене, приймаючи обидві черги. Хрипить. Його копито, смикнувшись, боляче б’є мене по другій, здоровій нозі. Стримую крик.

Там, де лежить Справний, щось переливається, булькає, і м’яко-м’яко лопається. Я знаю, що це лопається. Криваві бульбашки на губах у Справного, який уже агонізує.

На дорозі чутно голоси. То підходять бандити з першої засідки, які невдало обстріляли мене на ходу. Я підповзаю до жеребця. Він уже не б’ється, тільки пускає бульбашки. Здорово дісталося Справному, недовго йому мучитись.

Я намацую сідло. Передню луку. Кулемета немає. Тільки обривки міцного подвійного шпагату потрапляють мені до рук та прохолодний залізний карабін. Видно, коли жеребець падав, МГ ударився об землю, мотузок не витримав, і кулемет одлетів убік. Я нишпорю по мокрій слизькій землі, ворушу листя. Пальці хапають тільки грязюку. Спокійно, кажу я собі, без паніки!

Бандити з першого кордону вже метрів за двісті чи триста.

— Ну, що там? — гукають вони. — Теж упустили?

Горілий та його спільник, у якого грамофонний голос, не відповідають. Видно, прислухаються. Спокійно, кажу я собі, без паніки. Є ще кілька секунд. Вони теж не полізуть у пітьму навмання. Спершу оточать те місце, де впав Справний, щоб узяти мене живцем або добити, напевне, упритул.

Горілий мовчки чекає підкріплення. Обережно нишпорю по землі. Кулемет зник. Диски у сидорі на моїй спині перетворилися в непотрібний тягар. Ну добре, що ж… Дві гранати — цього досить, щоб завдати бандерам неприємності. Хоч одного, а таки уколошкаю. Навіть якщо вони оточать мене і не дадуть часу для другого кидка, усе-таки одну гранату я жбурну і, сподіваюсь, не промахнуся. А зуби цокотять дрібно-дрібно, і серце скажено б’ється. Страшно помирати в темному лісі. Ой, як страшно!

Я намацую гранати: ребристу шестисотграмову «феньку» і легку, з гладенькими боками РГ-42 — «бочонок». РГ відкладаю. Це для себе. А от «феньку» треба кинути, її осколки розлітаються на двісті метрів. Її треба кидати тільки з укриття. Зараз це не має значення. Та й у групі Дубова «феньки» кидали з будь-яких позицій, сподіваючись, що «свій» осколок не зачепить.

У лівий чобіт наче грілку поклали. У ньому стало слизько. Але зараз нічого про це думати. Кров не встигне витекти.

— Щуко! — гукає Горілий. Та й верескливий же у нього голос. Як можна підкорятися людині з отаким голосом? — Щуко і Семенко! Зайдіть з того боку шляху, там «яструбок» десь лежить.

Сам Горілий залишається на місці. Він не хоче ризикувати напередодні вирішальної операції. От гад! Кому ти повірив, Справний, нерозумний коню? Обдурили тебе! Та й мене ти підвів. Я намагаюся заспокоїтись, стискаю зуби.

Прислухаюсь. Обережно чвакають чоботи по мокрій землі. Щуко й Семенко ідуть не поспішаючи. Вони теж знають про мільйони і теж не хочуть ризикувати. Мільйони для них зараз — це воля, свобода, сите життя, спокій.

Нічого, Глумський завтра вранці утихомирить вас. Його не піддуриш, як Справного, згадкою про цукор.

Чвач-чвак. Через деякий час знову: чвак-чвак. Ідуть обережно, не розмовляють. Усі притихли. І тут від узбочини до мене долинає подзенькування. Ледве чутно, слабо-слабо. Так, немов хтось тихенько б’є пальцем по пластинках ксилофона. То обважнілі дощові краплі, скочуючись із листя, стукотять об метал. Об метал!

Я відповзаю туди, де так тихо й ніжно подзенькує. І намацую ствол свого МГ! У розтруб полум’ягасника набралася земля, я зчищаю її пальцем. Серце б’ється радісними поштовхами. Кулемет зі мною!

Чвак-чвак… У чоботі — сотня градусів, він аж горить ізсередини, під кирзою вже не грілка, а свіжий жар із вогнища. Та не варто зараз думати про ногу.

Ех, Антосю, не думав я, що так станеться. Одна надія — з часом забудеш. Забудеш, переболієш, життя візьме своє.

Чвак-чвак… Ідіть, ідіть. От чортовиння, пальці тремтять. На фронті не було так страшно. Там я ніколи не почував себе самотнім. Обережно знімаю сошки із тримача. Стривай-но, Іване Капелюх, спокійно. Не квапся. Чого ти хапаєшся за МГ, наче в ньому порятунок? У ньому й смерть твоя. Зріжеш одного з них у темряві, а решта махнуть гранатами. З кулеметом уночі не повоюєш. Ти постарайся вцілити, Іване Капелюх, син мами Ізабелли, онук баби Серафими, покрути мозком, пометикуй як слід! Угамуй дрож, заспокой пальці, освіжи голову.

Чвак-чвак… Чвак-чвак…

Якщо причаїтися недалеко, діждатися ранку й зберегти сили, то бандитам можна завдати несподіваного удару. Адже вони тут, напевно, чекатимуть «транспорт із грішми». Отоді вже МГ зможе виконати справжню роботу. Уранці він стане зрячий. Ну як, Капелюх? Авжеж, треба повзти геть. Відповзати, причаїтися, перев’язати ногу, щоб не зійти кров’ю, — дочекатися ранку. Так, так!

Я насилу дотягуюся до пораненої ноги й намагаюся зняти чобіт. Різко, ножем, б’є по нервах. Збудження, яке зняло перший спалах болю, уже минуло. За халявою того ж таки чобота намацую фінку. Вставляю її гострим кінцем під кирзу, натискаю. Халява натягується, давить на рану. Ох і млосно!.. Надрізаю кирзу.

Чвак-чвак. Метрів за п’ятдесят-шістдесят. Стягую чобіт. Струшую кров на землю. Здається, вона ще не встигла загуснути. Нехай залишається калюжею! Чобіт запихаю халявою за ремінь. Знадобиться. А головне, хай не знають, куди мене поранило.

Доторкаюся до ноги. Рана наскрізна, у гомілці, майже посередині, мабуть, зачепило кістку. Може, й не перебило. Зверху гомілка тверда, міцна. Спокійно, кажу я собі, коли пальці обмацують краї вихідного отвору. Там липко… Спокійно, це всього лише дірка. І не де-небудь, а в нозі. Звичайнісіньке наскрізне кульове поранення. Як кажуть лікарі, вульгаріс. Спокійно, спокійно!

Кров не б’є поштовхами ні з вхідного, ні з вихідного отвору. Отже, судини не перебито. І все-таки кров треба берегти. Перетягую ногу мотузком трошки нижче коліна. Поки що хай буде так.

Чвак-чвак!

Кроки наблизились. Запихаю до кишені закривавлену онучу. Тихенько, відсовуючи суччя, щоб не тріщало, повзу в ліс. Чіпляюся лівою рукою за траву, за мох, підтягую поранену ногу і, відштовхуючись здоровою, повільно переношу тіло. МГ у правій руці. Добре, що дощить! Земля м’яка, гілочки мокрі й гнучкі, я повзу, мов по перині, безшумно.

Чвак-чвак.

Це на дорозі. Але я вже метрів на десять заглибився у ліс. Уже на десять з половиною. На одинадцять!.. Папороть струшує на голову великі краплі. Вони приємно холодять. У перетягнутій шпагатиною нозі стукотить, пульсує, шатуном ходить біль. Це нічого. Перетерпимо. Двадцять з половиною метрів. Мох, мокрий мох. Він виручає, поглинає геть усі звуки. Одне погано — мох повбирав дощові краплі, нема жодної вибоїнки, де зібралася б вода. Нестерпно хочеться нити. Це рана і переляк вичавили з мене геть усю вологу. Тіло взялося потом. Навіть шинель прилипла до лопаток.

Дихання стає нерівне й оглушливо голосне. Воно починає скидатися на паровозне сипіння. Так принаймні мені здається.

На дорозі голоси.

— Старший! — кличе бас. — Тут кінь… Більше нема нікого.

Старший — це, треба гадати, сам ватажок, Горілий. Поки вони вивчають дорогу, відповзаю ще далі. Намацую товстий сосновий стовбур, вмощуюся за ним. Усе-таки захисток. Приклад МГ вологий, холодний. Я злизую з нього великі краплі. Вода тхне мастилом, змащую губи. Шукатимуть вони мене чи покинуть?

— Засвіти-но ліхтарика, Семенко! — наказує Горілий. — А ви станьте по боках, напоготові. Розосередьтеся!

Он як, у них і ліхтарик. Непогано екіпірують бандитів в УРі. Я перевіряю, чи щільно прилягає диск, чи не погнуло його при падінні кулемета. Здається, усе як треба. Якщо один із них, той, що з ліхтариком, — як його, Семенко? — наткнеться на мене, недовго він присвічуватиме. Що ж, чи Семенко то й Семенко. Усе-таки Глумському буде завтра трохи легше.

Страшно. Але зуби більше не цокотять. Та й думки прояснились, стали чіткіші. Отже, оговтався. Звичка — перший ворог страху. На війні всім боязко. Важливо, хто швидше звикне.

3.

Ліхтарик у бандита ніяк не хоче засвічуватися. Я відповзаю ще на кілька метрів до іншої сосни. З потривоженої гілляки на МГ розсипом падають великі краплі. Відчуття таке, ніби на весь ліс ударили в барабан.

На дорозі спалахує клинчик світла, крізь туманне повітря він здається мутним і тьмяним. От якби вони всі зібралися до того клинчика! Але Горілий не дурень. Він ховається в темряві. І ті двоє теж. Попереду, з ліхтариком, тільки Семенко. Чому бандюг тільки четверо? Двоє, мабуть, займають інший пост.

У нозі стукотить, бухає.

Клинчик світла перебігає з боку на бік. У промені світла виникає сіра невиразна маса. Нараз у тій самій масі спалахує фіолетовий вогник, немов світиться коштовний камінь. То мертве око Справного попало під промінь ліхтарика. Дурний, дурний коню…

— А крові натекло! — кричить Семенко.

Голос у нього молодий, наляканий, ледь вібруючий. Мабуть, іще зовсім хлопчаком подався до Горілого у поліцаї, спокусило його легке життя.

— А ти що ж думав, кінь соляркою заправлений? — питає бас. І регоче, не дожидаючи відповіді. Сміх удаваний. Він сам себе підбадьорює, той бас. Лісові люди, вони бояться темного мовчазного лісу! їм, виявляється, теж лячно.

— Це не коняча кров, це з нього натекло, збоку, — відповідає юний Семенко. — Ціла калюжа!

Отже, наткнувся на те місце, де я знімав чобіт. Проте калюжі там не могло бути. Семенко перебільшує.

— Отож і йди по сліду, — наказує йому Горілий. — А ми поряд, цепом.

Якнайзручніше встановлюю МГ. Дулом до світлого клинчика. Ех ти, Семенко, бовдур, — тебе, як Справного, підведуть під вогонь. Стягую сидора й трясу найближчу сосонку. Все одно на дорозі розмовляють. Підставляю сидір із прим’ятою посередині ямкою під гілля. По брезенту торохтять краплини, збігають у канавку… Я вилизую воду. Десь на півтора ковтка її набралося. Хоч напитися перед смертю. Головне — не думати тепер про те, що залишається після тебе в цьому світі. Про Антоніну не думати. Кулемет, гранати — ото й усі твої турботи тепер.

— А чого йти? — питає Семенко. — Тут з нього піввідра натекло. Куди він утече? Поповз здихати!

Це він, звичайно, дуже перебільшує. В його інтересах перебільшувати.

— Шукай де слід! — наказує Горілий, як собаці.

Сам, мабуть, за деревом стоїть, отаман. Ховається.

— Тут неначе прим’ято! — каже Семенко, і я бачу, як світло ліхтарика сходить з дороги й ледь-ледь наближається до мене.

— Давай, давай! — Це бас.

Клинчик світла стає менший, вужчає, Семенко нагинається, розглядає мох.

— Знову калюжа! — каже він переможно. — Та й крові ж!

Бреше він… Нехай бреше!

— Давай, давай! — жвавішає Горілий. — Шукай… Не міг я його не зачепити!

— Старший не промахнеться! — улесливо озивається бас.

Вони трохи посміливішали, розмовляють на весь голос, хрускають гіллям, жартують. Дві криваві калюжі — вони добре знають, що це означає.

Ліхтарик наближається ще на кілька метрів. Ну, йди-йди, Семенко, до своєї долі. У нозі бухає без кінця. Гаразд, недовго вже терпіти. Іди, Семенко. Стрибає клинчик світла. Смикається туди-сюди.

— А спритно ти його, старший! — лунає повеселілий бас. — І це ж у темряві!

— Не підхвалюй. Самі ж бо промазали! — і Горілий додає досить складну, з переходами, лайку. Це дивно, коли лаються фальцетом. Якось особливо гидко.

Ліхтарик наближається на півтора чи два метри. Ще трохи, і світло його дістане сосну, за якою я лежу.

— Шукай, шукай, Семенко!

Гілка над головою ледь висвітлюється. Видно, як на ній злегка тремтять білі, наче перлинки, краплі. Я припадаю до землі, ховаюся за стовбур. Раптом ліхтарик гасне. Знову темінь.

— Ну що там? — верещить Горілий.

— Лампочка, чи що, — сконфужено відповідає Семенко. Клацає металева кришка ліхтарика, щось важко падає на землю — це, очевидно, Семенко впустив із рук автомат, поки морочився з ліхтариком.

— Яка там лампочка? — питає Горілий. — Ти це облиш… Брих, піди глянь, що там?

Тепер я їх усіх знаю на ім’я чи прізвисько: Горілий, Брих, Семенко і Щуко. Добре, будьмо знайомі.

— І справді не горить, — відгукується після деякої паузи Брих. — Не працює!

Молодець, Семенко. Не такий ти вже і простий. Тяму в голові маєш.

— Ану його к бісу, того «яструбка», — басить Щуко. — За ніч здохне. Чого у темряві лазитимемо? Раз крові стільки вилилось — значить, ти йому в бік садонув. Усе правильно!

Горілий мовчить. Недалечко шепочуться Брих та Семенко.

— А в тебе запасної нема?

— Звідки? Остання.

— От чорт.

Семенко сопе. Хвилюється. Що він там зробив із лампочкою? Викрутив, напевне, скляну головку з цоколя.

— Гаразд, — каже Горілий після деяких роздумів. — Ану, лишень, дайте напослідок по лісу.

Чотири вогні спалахують переді мною. Б’ються, дрижать, плюються короткими трасерами. Увесь ліс аж гуркоче. З сосни на голову падають шматки нори, глиця. Дерево прикриває мене від куль.

Гуркіт враз обривається. У лісі пахне їдким гаром. Ух, лопатки знову змокріли. Здається, весь був вижатий, як макуха після преса, а струмочки поту знову стікають по боках. Розладнують вони мені нервову систему, сволота.

— Ходімо коня приберемо, — каже Горілий. — Щоб не валявся на дорозі.

Ух!.. Я зітхаю полегшено. Будемо жити! Тепер можна зайнятися ногою.

Чути, як вони пихтять і крекчуть на дорозі, відтягуючи вбік Справного. Я витираю пальці мокрим мохом і розриваю зубами обгортку індпакета. Тут бинт, салфетка і два тампони. Прикладаю тампони до вхідного та вихідного отворів. І чом людина не може звикнути до болю?.. Стягую ногу бинтом. Тепер розрізаю тугу мотузку. Відчуваю, як по всіх судинах кров повертається до онімілої ноги.

Поверх перев’язки намотую онучу, щоб не мерзла нога. Ось коли знову знадобилася мотузочка.

На шляху спалахує вогник цигарки. Очевидно, відтягли коня за кювет і прикрили гіллям. Діло зроблено.

— Ну що, ходімо? — питає бас.

— А Глузд?

— Ходімо. Глузд і Міней підійдуть до Інші,— відповідає Горілий.

Отже, вони не збираються тут влаштовувати засади! Це був тимчасовий кордон, а справжня засада буде коло Інші, коло річки. Чоботи чвакають по дорозі… Вони пішли. Покинули мене здихати. Дати чергу вслід? Е, ні. Дурниці, Капелюх. І справді, нерви розладналися. Дочекатися Глумського! Попередити! Дожити до світанку.

А втім, навіщо попереджати? Вони й так знають, що їх чекає засада. Глумський уже не відступиться. Мені треба повзти за бандитами до Інші, он що… Коли зможу добратися до місця засади і причаїтися там поблизу, то вранці, під час бою, МГ опиниться в тилу у бандитів. Краще Глумському і не допоможеш. Треба постаратися, Капелюх!

4.

Я закидаю сидір за спину. Поверх сидора, на плечах, — кулемет. Виповзаю до дороги. Коли перевалюю через невеликий кювет, пальці потрапляють у грязюку. Калюжа!

Я спиваю воду, що зібралася поверх грязюки. На смак вона гіркувата, видно, настоялась на осінньому листі. В армії ми завжди носили фляги. А от сьогодні я дав маху. Не хотілося цього дощового дня брати з собою воду.

Хлебчу, як пес. Вода приємно булькає і холодить тіло зсередини. На лобі виступає піт. Годі пити. А то ослабну, зійду потом… Ні, рана в нозі — то хороша рана. «А от «живітникові» не можна було б попити. «Живітникові» питво як отрута.

Лежу в мокрому кюветі і відпочиваю. До Інші дорога далека, кілометрів, мабуть, зо три. Пішки пройти — нічого не варто.

Знову поволі повзу дорогою, зупиняюся, прислухаюсь. Чомусь найбільших мук завдає тепер не нога, а шия. Важко тримати голову підведеною. Кожен хребець аж дзвенить од болю. Щоб біль утих, я дедалі частіше лягаю на спину. Це не проста процедура — доводиться знімати МГ і сидір. Зате, як тільки я лягав потилицею на м’яку холодну землю, свідомість прояснювалася. Лежу розкидавшись на дорозі. В обличчя, в очі падає дрібний дощ. Здається, наче пливеш у темряві.

Можна було б спробувати дошкандибати до річки з палицею, але я боюся роз’ятрити рану, боюся кровотечі.

Іще сто метрів. Відчуваю, як німіють позбивані й подряпані пальці. Ховаю їх під шинель, грію. Нехай поніжаться там. Тремтячі, незграбні, «тупі» пальці кулеметникові не потрібні. Кулеметник, як піаніст або скрипаль, над усе повинен берегти руки. Ноги — це не так важливо. Шарифетжанов, якого Дубов залишив прикривати відхід групи під Мерефою, півгодини стримував німців. Як потім з’ясувалося, у нього були перебиті ноги…

Проповзаю ще трохи. Кожен викид руки і ноги, кожен «ривок» — це сантиметрів тридцять. Нарахувавши триста, я відпочиваю.

Шкода, що немає годинника. Був у мене колись кишеньковий, трофейний, штамповка, та хтось у госпіталі позичив. Зірок не видно, отож час визначити важко. Ще не дуже пізно, до півнів далеко, але від непроглядної темряви, від безугавного дзвону дощу здається, що ніч триває без кінця і от-от вичерпав свій строк.

Позаду метрів чотириста. Руки й ноги стають кволі, перед очима ходять світлі кола. Треба відпочивати частіше, вирішую я. Час ще є, поспішати не треба.

Нараз як наче окропом із чайника — а чи в той бік я повзу? Що коли задурманена голова змусила мене повернути не до Інші, а назад, до Глухарки?

Ніч, навкруги ніч. Простягни руку — і вхопиш жменю густої-прегустої пітьми. Якби не дорога, я міг би кружляти лісом, крутитися навколо себе, як собака, що силкується піймати власного хвоста. Ніч, ніч, дрібні краплі дощу сіються з неба — та й більш нічого. Якби визоріло!

Ногу припливами й відпливами пиляє нудний біль — наче хто просмикнув крізь рану струну та й водить нею туди-сюди. Та найнеприємніше ще тільки починається — озноб. Він поки що легенько пощипує всередині, то жарину покладе під шкіру, то крижинку. Після будь-якого поранення починається озноб. Він вимотує, злостить, змушує нервувати, повільно, як шашіль, підточує волю. Я бачив у госпіталі, що він коїв із пораненими. Здорові чоловіки, які вже повоювали, та й не з боязких, ридма ридали, ніби завчасно ховали себе, вередували, панікували, озноб похазяйнував у них в мозку, геть усе попереставляв з місця на місце. Стягую сидора й дістаю харчі, які дала мені Антоніна. Через силу розв’язую крайки хустки: пальці заклякли. Шматок житнього хліба, сало з жовтою шкуркою, огірок. «Чумацький набір». Їсти не хочеться, але я поволі жую. Сало чомусь із присмаком дьогтю, воно трохи не вислизав з рук. Їж! Їж! Поки що це єдині ліки від ознобу, від слабості, тремтіння в суглобах.

У роті пересохло. Язик наче терпуг. Житня скоринка — перекошеним патроном, ні туди, ні сюди. Виручає огірок. Товстокорий, міцний, пухирчатий. Він хрумтить на зубах, щедро ллє холодну вологу. Я жую, уткнувшись лобом у зігнуту руку, прислухаючись одним вухом до одноманітного лопотіння дощу.

Темінь. Досить заплющити очі, як голова починає паморочитись. Куди я повзу? Де Інша, де Глухарка? Дорога вихляє з боку в бік, мов стрілка зіпсованого компаса, — то на захід поверне, то на схід. Крутиться дорога, без усякого скрипу крутиться, добре змащена дощем.

Важливо не змінювати положення, коли зупиняєшся перепочити. Голова завжди має показувати на Іншу. І ще треба триматися якнайближче до кювету, щоб можна було перевірити, чи не повзу ненароком упоперек шляху, чи не повернув.

Я жую, силоміць запихаю в себе калорії, неначе банником заганяю в ствол. Добре, що хоч порізані кишки мовчать та жорна не крутяться, осколки у довгої лози не грають. Дві болісті разом не вміщаються в людському тілі, одна, сильніша, завжди перемагає другу.

Струна ходить крізь ногу туди-сюди, зачіпає краї рани, роз’ятрює кістку. Не змінюючи положення — головою до Ожина, до річки Інші,— підтягую поранену ногу, перевіряю на дотик пов’язку під саморобною онучею. Бинт не дуже промок. Отже, все гаразд.

Чути легкий металевий брязкіт на дорозі. Що це?.. Балабончики? Чи коров’яче калатайло? Трохи піднімаю голову, прислухаюсь… А… Це видзвонюють патрони у сидорі за спиною. Отже, мене морозить. Треба повзти. Шинель промокла наскрізь, мені треба рухатись, рухатись. Я поправляю МГ, що сповзає на шию, і простягаю вперед руку. Наступну сотню метрів проповзаю, кілька разів зупиняючись. На це витрачаю близько години. Так принаймні мені здається. Зараз час плине зовсім по-іншому, за ним не встежити. Він розбився на найдрібніші часточки, немовби на дощові краплинки, та й просочується з чорного неба. Ясно, коли й далі отак буде, мені не добутися до Інші. Треба зробити рішучий марш-кидок.

Сповзаю в кювет. Десь недалечко злякано скрикує сіра сова. Добре, кричи. Горілий не почув, далеко пішов. Намацую стовбур невеличкої берізки, що росте на пагорку. Головне — зрізати її так, щоб весь час бути головою до Інші, не обертатися.

Фінським ножем підрізаю берізку коло самої землі, там, де товсті сучки. Пальці дуже мерзнуть. Мерзнуть, дарма що весь час у роботі. Грію їх під шинеллю, але фінка все одно неміцно тримається в руці. Зчищаю з берізки гілочки, залишивши тільки нижній міцний сучок. З ним моя «милиця» зручніше впиратиметься під пахву. Витримала б нога. Не підвела б!

Але ж з якого боку дорога? Поки я крутився коло берізки, втратив орієнтацію. Куди повзти? Серце вибиває тривожний дроб. А, що буде, те й буде. Дістаю з-за пазухи коробку сірників, чиркаю. Тьмяний вогник висвітлює метрів за три чи чотири край кювету. Все ясно: Інша праворуч, Глухарка ліворуч.

Вибираюся на дорогу. Тепер можна спробувати встати. Страшнувато! Головне пам’ятати: весь час бути обличчям до Інші. Не обертатися.

Зручніше прилаштовую на спині МГ. Ноги тремтять. Опираючись на палицю, трохи піднімаюсь. Стою. Похитуюсь, але стою! Обережно переношу вагу тіла на поранену ногу. Дрібно-дрібно бряжчать патрони в сидорі. Струна в рані — то вже не струна, а ножівка, навіть дворучна пилка, вона мов скажена ходить туди-сюди. Проте нога тримає. Міцна ще кістка.

Ступаю крок, допомагаючи хворій нозі милицею. Тепер головне — іти вперед, скільки вистачить сили, не зупиняючись. Знову мучить спрага, але для того, щоб напитися з калюжі, треба лягти, а я боюсь розслабитись. Треба йти, йти! Нехай кроки дрібні, але все-таки я йду, а не безпорадно повзаю.

Стрибаю по шляху, як ворона з підбитими крилами. Серце калатає, поли мокрої шинелі б’ють попід коліна, неначе намагаються звалити на землю, губи взялися смагою. Еге ж, малувато в тебе сили, Капелюх. Міна-«жаба», винахід німецького технічного генія, випила з тебе соки.

Та нічого. Дострибаємо. Дошкандибаємо. Хотіли добити мене, фашисти? Від люті починаю скакати метровими стрибками. І оступаюся. Лежу на піщаному шляху, дихаю часто, як кролик. Дощ ллє за комір, краплини скочуються по спині.

5.

Дорога спускається вниз. Скоро й річка. Сидір і МГ починають підштовхувати в спину. У грудях бухає, немов у дзвони.

Дибуляю вбік, у кювет, і сідаю, точніше, плюхаюся задом на пісок. Розкидавши ноги, спираюся на сидір, як на спинку сидіння.

Нога плавиться і горить, горить і плавиться. Напевне, знову кров пішла. Але немає сили нагнутися й перебинтувати.

Прислухаюся. Високо-високо над головою легенький шум. Так шумлять тільки сосни. Намагаюся згадати, який вигляд має берег річки у тому місці, де шлях спускається до броду через Іншу.

Зараз я в сосновому бору. Дерева тут високі, глиця в них тільки на вершечках — легкими зеленими хмарками, що оповили стовбури. Ці невидимі у темряві гомінкі хмари ронять великі, важкі краплини.

Бір, пригадую я, обривається метрів за триста від річки. Далі — відкрита мокра заплава, заливні луки, порослі високим тонконогом та кінським щавлем. Коло води — чагарі, острівці яких пунктиром тягнуться вздовж берега. Вільха, верба. Що там ще, на березі? Голова мутна, лінива. Брязкотять патрони в сидорі, і шинель, нагріта зсередини під час ходи, починає липнути до спини холодним мокрим компресом. Хоча ніч іще й не забіліла, жодного світлого клаптика над головою, я відчуваю, що до світанку не так уже й далеко.

Що ж іще на березі? Праворуч, метрів за сто від шляху, піщаний пагорб, він, мов фортечна вежа, підноситься над заплавою, і вода хлюпотить біля його підніжжя.

Горілий із своїми бандюгами зачаїться десь поблизу, в чагарниках, щоб зустріти наших коло річки. Зручне місце для засідки. Уперед пройти ніяк, а підводу на піщаній дорозі швидко не розвернеш.

Щоправда, Горілий може перейти бродом на той берег та й напасти на «яструбків», коли вони виходитимуть із води. Це гірше. Це зовсім кепсько. Як мені перебратися через річку?

Шинеля холодить спину. Патрони бряжчать, як мідяки у пригорщі. Хочеться пити. Жую зубами вилогу шинелі, вичавлюю з неї воду. Вона тхне сукном, машиною. Який же той берег? Пісок. Велика положиста смуга піску. Там до війни влітку зупинялася газогенераторна «літучка». Шофер доливав воду, а пасажири загоряли на жовтому, прогрітому сонцем пляжі… Ріденькі кущики прибережної лози. Ліс — за півкілометра, де починається гатка. Берег відкритий, не дуже зручний для несподіваного нападу. Найімовірніше, Горілий причаїться біля пагорба.

Пагорб!.. Кулемет на такій висотці — цар і бог. Гранатою не дістанеш, автоматами не подавиш. Чи здогадається Горілий послати на висотку бодай одного автоматника?

Я кидаю березову милицю. Зараз вона мені вже не потрібна. Далі треба пробиратися безшелесно.

Повзу сухим піщаним кюветом. Тут не так помітно сліди, як на дорозі. Сподіватися, що дощ усе змиє, не можна. Дощ дрібненький, а світанок, можливо, вже дозрівав за обрієм, ось-ось зійде, як опара.

Кювет повен старої глиці. Вона впинається у пальці, у м’які долоні. Раз у раз зупиняюся. Тихо. Аби тільки на пагорбі нікого не було.

Шар глиці на дні кювету кінчається. Згори вже не падають важкі міцні краплини, що пахнуть хвоєю. Глухий гомін над головою зникає. Дорога зайшла у заплаву, в луки. Проповзаю кюветом, що круто спускається, ще трохи вниз. Його краї стали слизькі — глина. Незабаром я можу напитися.

Знову зупиняюся й слухаю. М’яко, ледве чутно шелестить у траві дощ.

Здається, я розрізняю, як шумить Інша. Брід: там мілко і течія швидка. Через той брід я переправлявся на сноповозці дідугана. Зовсім недавно.

Ледь-ледь просуваюся вперед. Ні, це не дзюрчання річки, то людський говір. Люди тихо перемовляються поміж собою. Бандити! Так, так, хто ж іще? Мені щастить! Немарно повз на пузі й стрибав по піщаній дорозі, наче городнє пугало. Вони на цьому березі, під пагорбом!

Будь обачний! У таку мокру безвітряну ніч звуки скачуть, як водомір по гладенькій воді. Я видираюся з кювету і, тягнучи МГ, беру праворуч від дороги. Повзу по високій траві. Це не отава, а весняна, присохла вже, заскляніла трава. Пропадає луг.

Обличчям натикаюся на тверді гострі стебла. Осока! Залишаю МГ і повзу трохи вперед. Так воно і є, ковбанька. Вода в ній чиста, холодна, пахне джерельною свіжістю. Забило дихання, не можу напитися досхочу, я кваплюсь, не маючи сили стримати себе, занурюю губи у воду та одразу ж і похлинаюсь. Кашель, здається, ладен розірвати легені!

Я аж ходором ходжу, затуляю рота долонею, душу себе. Тільки б не виказати себе Горілому, не викрити!

Відчуваю, як очі, налившись сльозами, вилазять із орбіт. Ось-ось вибухну, розлечусь на шматки.

Встигаю — уже в якихось конвульсіях — скинути з плеча сидір, натягнути на голову шинель і, впавши обличчям в осоку, відкашлююсь. Потім довго прислухаюся до ночі. Із очей котяться сльози задухи. Виявляється, можна вважати себе за бувалого солдата і припускатись отаких грубих помилок.

Спливає ніч. У ній відчувається якийсь рух світла. Ніде жодного просвіту, але темрява ледь-ледь злиняла, порідшала. Треба поспішати.

Повертаюся до МГ. Він тут, за три кроки. Але куди повзти? Поки я крутився біля ковбаньки, «загубив» Іншу. Стривай! Адже кулемет лежить у напрямку руху, стволом уперед. Він показує на пагорб.

Поволі видираюся по піску вгору. Контури пагорба ледь вимальовуються. Ніби матове скло, починає світліти небо.

Знизу долинає неголосна розмова. Така мирна, некваплива, приязна. Наче у пастухів, що нічлігують.

Нарешті — відчувається по легенькому ранковому вітерцю, що обвіває обличчя, — вершина! Тут ростуть невисокі берізки та сосонки. Про це догадуюсь в характерних дощових звуків, які весь час чую. Об берегове листя капельки стукають дрібно і лунко, а в сосновій, низько розташованій глиці шиплять, як у свіжому вогні.

Про всяк випадок дістаю ножа. Прислухаюся. Здається, на вершинці немає ані душі. Відповзаю трохи вбік, промацую, прослуховую увесь простір довкола, тримаючи ножа напоготові. Страх знову повертається. У рукопашній завжди страшно.

Здається, нема нікого. Порожньо! Дозволяю собі трохи полежати на землі. Головне зараз — не розслаблятись, не піддатися хибній думці, що мети досягнуто.

Спершу перебинтовую ногу. Пальці чужі, стирчать розчепірені, як сучки. Бинт поважчав, він мокрий від крові. Дістаю другий індпакет. Змінюю пов’язку, а очі склеплюються. Якщо дозволити собі, можна заснути враз, незважаючи на озноб та холод. Заснути, наче скам’яніти, з бинтам у руці.

Зав’язую бинт, намотую онучу. Од підніжжя пагорба долинає невиразний гомін. Дістаю із сидора німецький складаний шомпол, згвинчую його, прочищаю йоржиком ствол МГ, щоб не залишилось там землі.

Світає. Здається, немов дощові краплини самі наливаються світлом. Вони несуть на землю світло з-за хмар, де хазяйнує сонячне проміння.

Уже поблискує річка. На її тлі проступають силуети берізок і сосонок, що ростуть рядом. Тепер я бачу, які вони криві та миршаві. Їм тут холодно, незатишно, але вони вчепилися та й тримаються за висотку, як справжні солдати. А може, колись тут росли високі стрункі дерева, а їх позрізало снарядами?

Коли світла вже стає досить, щоб проявити всю вершину, я бачу рештки траншей і бліндажів, розщеплені окоренки колод, що стирчать із землі, вирви, уже порослі травою. Коли точилися бої, не одну тонну металу вгатили в оцю висотку. Тільки криві деревцята й уціліли… Звичайно ж, пагорб помітний, як зуб у роті немовляти. Але кращої позиції для НП — спостережного пункту — в окрузі немає.

Обираю собі зручний окопчик край пагорба, під двома берізками. Обережно вивільняю сошки із тримача і встановлюю свій кулемет дулом до дороги. Виглядаю з трави. Піді мною, метрів за сто п’ятдесят, світліє серед темного ще лугу дорога на Ожин. Тут вона ніби розтрубом, розширюючись, спускається до річки. Шепіт долинає з верболозу, що росте коло кювету, ближче до горба. За дорогою уздовж річки чагарник тягнеться густими зеленими острівцями. На тому березі Інші — широка пляжна смуга. Позиція у мене чудова. Круговий огляд.

Перевіряю орієнтири, зони обстрілу. Дві гранати кладу перед собою на пісок. Тепер, щоб узяти висотку, їм потрібен буде щонайменше міномет. Нехай приправлять!

Ну, усе готове. Все гаразд. Хвилювання і страхи зникають, навіть біль трохи вщухає. Струна ходить у нозі не з такою люттю та злістю, як уночі. От тільки холод дошкуляє. Треба терпіти. Недовго лишилося.

Уже все довкола посвітліло. Видно розводдя від бистрої течії на річці. Світ оживає, нічна тиша розсіюється. Над головою у мене проноситься стриж. У бору покрикує сойка. Добре, що сойки не люблять жити коло річки, інакше я не зміг би так тихо піднятися на пагорб.

Дивні звуки долинають з-за бору. Немовби хто невміло й несміливо подув у флейту, наздогад перебираючи клапани. Звуки б’ються один об одного, дзвенять, дрижать, переливаються. Я завмираю, очікуючи чогось незвичайного, чарівного. Звуки голоснішають, стають гучніші й зависають над пагорбом, у мене над головою. Це сумні, незрозумілі, жалібні крики. І коли я збагнув, що воно, голоси вже танули за річкою. То полетіли на південь птахи — журавлі! Рано-рано знялися, вирушаючи у великий переліт, і клином пройшли над туманною землею.

Чи чула журавлів Антоніна? Краще не думати про це зараз. Краще не думати!

Унизу знову загомоніли. Здається, наче то добрі твої друзі отаборилися під пагорбом та й ведуть неквапливу розмову про сім’ю, про любов, про дітей, про прожиті роки, про риболовлю. Вони ніколи нікого не вішали, не вирізали зірок на лобі, не били ножем під ребра. Спустись — почастують чаєм, що пропахтів димком та вербовим листом, дадуть вудочку, наживку, візьмуть із собою рибу ловити… Спустися до них, Капелюх!

6.

Уже зовсім засвітало. Видно сиве вербове листя на кущах під пагорбом. Тепер я бачу дві шапки. Вони трохи похитуються. Звідти й долинає джеркотлива розмова. Де ж решта? Придивляюся, прислухаюсь. Що за чортовиння? З того боку, де бір, долинав пісня. Хтось іде й горланить у лісі.

За хвилину я розрізняю мотив «Галі молодої». Дві шапчини внизу пересунулися до краю чагарників. Завмерли, чекають.

Ой, ти Галю, Галю молодая, Чом же ти не вмерла, як була малая?

А й справді, чому? Якби ти померла, у цього йолопа, позбавленого будь-якого слуху, не було б приводу горлати на весь ліс, накликати на себе біду. А може, чоловік навмисно кричить на все горло? Хоче попередити: мовляв, іду в своїх справах, нікого не займаю, і ви не займайте мене, головне ж, не застрельте ненароком.

Ось на дорозі, що спускається від соснового бору до річки, з’являється постать. Це кремезний, кряжистий чоловік у галіфе, жупані і смушевій шапці. Він не п’яний, не хитається, але кричить голосно. Мабуть, він уже давно виспівув свою «Галю», бо голос у нього сів, сипить, як зірваний паровозний свисток. І все-таки цей спотворений голос здається мені знайомим.

Коли я розрізняю пояс, яким підперезано жупан, жовту кривульку револьверної кобури на животі, важкий ланцюжок, я, звичайно, впізнаю співуна. Кріт! Але куди ж це він так бадьоро крокує? До Ожина? Може, його послав Глумський?

Назустріч Кротові з кущів виходять двоє. Доспівався! У бандитів «шмайсери» напоготові, лінива, сонна хода.

Я перевіряю, чи міцно увіткнуто сошки в землю. Якщо бандити візьмуться за Крота, мені доведеться передчасно братися до діла. Пальці ледь тремтять. Притискаю до плеча приклад і вільніше тримаю рукоятку. Ствол заспокоюється. Регулюю прицільну планку. Очі бачать іще добре. Набігає сльоза, але то нічого, МГ — не снайперська гвинтівка, він б’є густо.

Кріт дістав з кобури револьвера. Стволи «шмайсерів» піднімаються, я утираю сльозу й притуляюся підборіддям до прохолодного гладенького дерева. Так… Але Кріт відкидає револьвера за кювет! Відставив кулемет. Спостерігаю. Стволи «шмайсерів» знову опустилися. Двоє стають обабіч дороги, чекають, коли Кріт підійде зовсім близько.

Він розмахує руками, показує у напрямку Глухарки, звідки прийшов, щось пояснює. Говорить голосно. До мене долітають окремі слова: «Гроші»… «Брезент»… «Сховані». То це ж він розповідає про хитрість Глумського про схованих під брезентом «яструбків». Прийшов сюди виторгувати й свою пайку. Усе з’ясовується.

Кріт догадався, що бандити намагатимуться перехопити воза з грішми. Непомітно зник. І тепер продає секрети Глумського!

Бандюги ведуть Крота за дорогу, до великого зеленого острівця на березі річки. Там у них, очевидно, КП — командний пункт. Із верболозу виходять ще двоє з автоматами. Один з тих двох, у кубанці, у чоботях з високими, напуском, халявами, питає щось у Крота. Голос його звучить верескливо, на одноманітно високій ноті. Кріт відповідає, сипить. І знову починає показувати у напрямі Глухарки, він квапиться, немов боїться, що його не зрозуміють, розмахує руками.

Мене кидає в дрож. Озноб це чи почуття огиди, не знаю. Я гамселю кулаками себе по вилицях, дошкульно гамселю. Зігрійся, Капелюх. Зігрійся й заспокойся. Ну що тут дивного? Людина, котра шпурляла уламки цегли у дітвору, прийшла по свою пайку до Горілого. Та й ніякої душі трударя в ньому немає, не плутай чорні зашкарублі руки з душею. Не може він, Кріт, перенести, щоб два мішки з грішми отак, з доброго дива, та було віддано державі. Від цієї думки він аж замучився. І знайшов вихід.

Горілий, обернувшись до верболозу, гукає на когось. Виходять ще двоє. Ага, ось і вся банда зібралася.

Ловлю на приціл сім темних фігурок за дорогою. Планка стрибає, метається від кювету до чагарів. Ні, ні, не можна квапитись. Ще не настав час. Я тільки розколошкаю їх. Повтікають у верболози. Треба чекати.

Що ж замислив Горілий? Якщо він забрав у голову йти назустріч Глумському, доведеться все-таки стріляти. Не залишатися ж пам’ятником на цій красивій висотці.

Горілий оглядав місцевість. Його погляд на мить затримується на пагорбі. Враження таке, наче ми зіткнулися з ним очима. Але ж ні, він не може мене бачити — трава ховає. Горілий показує у напрямку Ожина, на річку, щось каже.

Двоє бандитів, які тільки-но вийшли з верболозу, знову зникають у кущах, а за хвилину виходять із кулеметом. Один несе МГ, а другий — важку складну триногу та короб для стрічки на двісті п’ятдесят патронів. Вони мають намір установити станкач. Це серйозна зброя.

Перший — високий на зріст, із кулеметом — нерішуче входить по халяви у воду й озирається. Командир рухом посилає його вперед.

Річка сиза, холодна, вона піднялася після дощу, і на середині броду високому кулеметникові вода аж по груди. У другого, маленького, над водою тільки голова, тринога та короб.

Бандити поволі перебираються на той берег. Нарешті виходять на широку піщану смугу. Струшуються, як собаки. На обох короткі кожушки. Наші, червоноармійські, довоєнні. У таких не змерзнеш, якщо навіть і в річці скупаєшся. Кулеметники дивляться на Горілого. Той махає рукою — мовляв, далі, й вони чвалають до невеликого острівця верболозу на піску, що, ніби жмут сірої вовни, стирчить із пляжної смуги.

Другий номер ставить триногу за лозняком, вони починають закріплювати кулемет, морочаться з гвинтами наводки. Часом вони мерзлякувато пересмикують плечима, голосно ляскають себе долонями по боках, підстрибують.

Тепер усе стає ясно. Горілий дасть змогу зайти в річку підводі та «яструбкам», які його супроводжують. Води стало багато, й ті, хто ховається під брезентом, змушені будуть повставати, виказати себе.

Отоді, напевне, й заговорить станкач. А позаду глухарчан стане заслон із чотирьох автоматників. Горілий хоче майстерно розіграти цю фінальну сцену, блискуче показати свою перевагу. І справді пастка хитромудра й образлива для «яструбків». Задум Глумського перетвориться на щось безпорадне й безглузде. Ото вже Горілий познущається досхочу, перш ніж потопить наших у Інші…

Молодець, отаман. Ясно, чого тебе так беззаперечно слухаються бандюги, дарма що маєш тонкий і писклявий голосок. Проте найкращі воєнні задуми може зіпсувати яка-небудь маленька неув’язка. Випадковість. Хоча б кулемет на пагорбі.

Звіримо ж наші плани, отамане!

Один бандюга, нарізавши лози, підчищає дорогу коло броду. Горілий знав, що дрібний дощ не встигне змити всі сліди. До чого ж передбачливий!

Мене аж тіпає, так морозить. Мерщій би. Чи здогадається голова, що Кріт не просто втік, а зрадив нас?

Сіє дрібний дощик. Кілька березових листочків, що зірвалися з гілля, прилипли до кожуха МГ.

Двоє кулеметників на тому березі й досі вовтузяться коло триноги. Крутять стволом, перевіряють сектори, намічають орієнтири. Другий номер — маленький, щупленький. Це, очевидно, Семенко. Не слід було б тобі прилаштовуватися другим номером, Семенко. Я не зможу віддячити тобі за погаслий ліхтарик.

Кулеметники сховалися за кущем лози, але переді мною вони мов на долоні. Жовта піщана смуга панорамно розвертається з висоти. Мокрий пісок здається щільним, твердим, на ньому звивисті смуги дрібних барханів. Тягну до себе МГ. Який же бо важкий! І як я тягав його раніше? Переставляю на нову позицію, дулом до річки.

Станкач треба знищити в першу чергу, інакше під його прикриттям Горілий із дружками зможе перейти бродом на той бік. А без станкача бандити будуть притиснуті до річки. За острівцем верболозу, де вони ховаються, метрів на сто тягнеться відкритий луг. Може, нам пощастить охопити той острівець! Тоді Горілий нікуди не дінеться.

Оглядаю через приціл позицію станкача. Треба не забути взяти трохи вище, адже стріляю через річку.

Біля шляху пожвавлення. Горілий поплескав Крота по плечу. Видно, сторгувалися. Усі п’ятеро, бандити і Кріт, прямують до верболозу, ховаються в ньому. Тепер буде тихо, аж поки не з’явиться підвода. Почалася гра. Тепер кожен — мисливець. І кожен — дичина.

Чекати — нема нічого гіршого. Тільки-но довкола все завмерло, очікуючи, розболілася рана. Пішла у хід тупа ножівка. Вжиг-вжиг. Голова так і хилиться, щоб уткнутися у зігнутий лікоть. Звиваюся в шинелі, намагаюся розігнати кров у жилах. Нічого, витримаємо! Згадай Дубова: вісім ран, а й досі воює.

Сіє дрібний дощ. От як обірвалося бабине літо, на самісінькій маківці поїхало до зими, не діждалося Михайлового дня. Усе стихло під холодним дощем. Темно-зелене, подекуди синювате й бузкове пасмо бору, добре промитий смарагдовий луг з очицями бакаїв, що дивилися з-за осоки у мутне небо, безлюдна смуга дороги, сивий верболіз на березі Інші, що поблискував сріблом, темна, каламутна річка, геть уся в жовтих цяточках листя, що пливло по ній, широка піщана смуга.

Яка мирна осіння картина. Невже настануть дні, коли все це буде тим, що є,— тиша нікому не здаватиметься обманливою, передгрозовою, кущ лози стане просто кущем лози, а не орієнтиром, пагорб — пагорбом, а не панівною висоткою, річка — річкою, а не природною перешкодою?

Мерщій би!

7.

Попереду йде Глумський, впізнати його неважко. Горбатий карлик із карабіном під пахвою. За ним Лебідка тягне довгу сноповозку, полудрабки якої вкрито брезентом. На сноповозці Маляс. Карабін у нього за спиною, в руках віжки.

Може, твоя хитрість і вдалася б, Глумський. Але у верболозі — Кріт. Він не просто дезертирував, він зрадив тебе, голово. Він усе обміркував. Тобі плисти за водою, а йому весь вечір рахувати на рахівниці.

Сноповозка скрипить, поволі під’їжджаючи до Інші. Я жду. Тримаю руки на грудях, грію, заспокоюю їх. Нехай віз під’їде до верболозу ближче.

Весь кожух МГ у березовому листі. Серце стукотить прямо в долоню, що гріється під шинелею. Стукотить важко і часто, як танковий дизель. Віз наближається. Я обережно виймаю долоні, наче вони ось-ось розсипляться, розлетяться на дрібні скалочки. Хукаю на пальці.

Тихо. Тільки скриплять втулки у сноповозці. Вихляючи колесами, вона суне по дорозі. Блищить мокра шерсть Лебідки. Карабін Глумського дивиться в пісок. Ще п’ять, десять, двадцять метрів… Тепер «яструбки», якщо виявлять спритність, зможуть відрізати острівець верболозу, де ховаються бандити, від смуги чагарників.

Притискаю приклад до щоки. Рукоять зручно лежить у долоні. Дерево гладеньке, ласкаве, притерте. На планці — поділка на сто п’ятдесят метрів. Виріз планки наповзає на виступ мушки, а за мушкою з’являються двоє людей, які щільно лежать за річкою, на піщаній смузі. Триногу вони вкопали глибоко в землю і тепер лежать за кулеметом. Двоє: високий і маленький. Ти сам напросився, Семенко, ніхто тебе не звав до Горілого.

Беру трохи вище. Натискаю гашетку. Черга довга. Трясеться, захлинається частим кашлем кулемет. На секунду відриваю очі від прицілу. Промазав. Високо взяв!

Один із бандитів покинув станкача й біжить піщаною косою вгору від річки до густих чагарників, а другий хоробро порпається у гвинтах наводки. Видно, вертикальний у них закріплений наглухо, адже вони не збиралися стріляти розсіяним по висоті.

Стріляю знову. Кулеметник на тому березі вже підняв ствол станкача, б’є по горбу. Навздогад, хапаючись, ловить ціль. Кулі стукотять по схилу, лящать у повітрі. Стріляю, старанно прицілюючись, двома короткими чергами. Глухо, від упору сошок у пісок, стукотить мій МГ.

Станкач замовкає.

Другий бандит уже десь метрів за двадцять від чагарників. Бігти мокрим піском важко. Це той, великий, високий на зріст; отже, біля кулемета був Семенко. Вичікую і б’ю рівною, довгою чергою по горизонталі, уздовж сизої смуги чагарників, куди біжить бандит. Він сам вривається у чергу. Тулуб пірнає у верболіз, а чоботи залишаються на піску. Так вони, чоботи, й лежать, широко розкидавшись, носками в різні боки.

Станкач задрав ствол у небо. Кулеметник навалився грудьми на приклад, вчепився у великий подвійний короб із стрічкою. Шапка з нього злетіла, голова, кругла, мишача, коротко обстрижена. Не ворушиться.

Переношу кулемет. Як там Глумський? Лебідка стоїть посеред шляху, стоїть спокійно, немовби вона народилася й виросла під стукіт кулеметних черг.

Глумський, Попелеико і Валерик лежать у кюветі. Не стріляють, прислухаються. У верболозі також мовчать. Обслуга станкача загинула у них на очах. Вони намагаються збагнути, в чому річ.

Я трохи піднімаюся.

— Глумський? — гукаю що є сили. — Вони там, у кущах! Відрізайте! По лугу, по лугу! Їх четверо!

Тепер мене помітили. З верболозу по горбу вдарили автомати. Але «шмайсер» зручний тільки у ближньому бою. Кулі летять дуже розсіяно, посвистують збоку. Незабаром стрілянина вщухає.

Бачу, як Валерик, підстрибуючи, мчить лугом. Матроські стрічки в’ються за ним, як стрижі. Він зрозумів мене і намагається обійти острівець верболозу з тилу, щоб відрізати його від зеленої густої чагарникової смуги, що тягнеться вздовж берега.

Трава чіпляється за широкі флотські кльоші. Валерик оступається, падає. І саме вчасно, бо з верболозу уже по ньому стріляють. Але за морячком уже біжать Попеленко й Глумський.

А де ж Маляс? А… У високій траві, на лузі, застигла темна закарлючка, схожа на кому. То зіщулився Маляс. Карабіна він підняв дулом угору і не дивлячись смикав затвор, стріляє.

Валерик підводиться, але по ньому знову б’ють з автомата. Чому тільки з одного?

Озираю острівець верболозу. Все стає зрозуміло. Дрібненьке мерехтіння пересувається на поверхні чагарника. Бандити квапляться втекти туди, де за невеличкою відкритою луговою смугою сріблиться новий острівець. Квапляться втекти, поки їх не відрізали. А один із автоматників прикриває.

Валерик біжить стрибками у високій луговій траві. Падає. Не піднімається більше, але стріляє по верболозах. Попеленко й Глумський мчать до смужки лугу, яка розділяє острівці, щоб випередити Горілого.

Встигнуть чи ні? Глумський дуже відстає. Він уже немолодий, малий на зріст, раз у раз спотикається об купини, падає. Попеленко, помітивши це, зупиняється, озирається. Ех, швидше, Попеленко!

Вербове гілля знову починає здригатись. Бандити продираються якнайдалі від горба. Вогонь МГ, хоч і неприцільний, неточний, стає їм на перешкоді. Кулі густо спиляться у верболіз. Кругляш ось-ось скінчиться, доведеться зробити перерву, щоб замінити диски із стрічками.

Попеленко, який був закляк на лузі в очікуванні Глумського, нараз підстрибує, як заєць, і мчить уперед, навперейми бандитам. Усе-таки одважився. Жми, Попеленко! Не бійся!

Замінюю кругляш. Попеленко вже підбіг до дальнього краю вербнякового острівця. Заліг. Бачу, як Валерик встає, але зразу ж опускається у траву. Мабуть, поранений. Але повзе ще ближче до верболозу.

На лугову смужку за чагарником вискакують троє бандитів. Попеленко стріляє. Троє падають і, прикриваючи один одного вогнем, повзуть лугом до рятівного чагарника, що росте далі.

Далеко вони. Надія одна — на густоту вогню. Стріляю по трьох темних фігурках, що звиваються вужами у траві. Черга довга-довга. Березові листки один за одним згортаються на кожусі. Відпускаю гашетку, коли вже диск спорожнів, і рукоятка залишається у відкинутому положенні. Троє бандюг зупиняються. Не подобається їм на лузі.

Глумський поспішає на допомогу Попеленкові. На ходу стріляє з карабіна. Бандюги кидаються назад у верболіз, звідки вискочили. Один із них шкандибає, відстає. Б’є Попеленків автомат. Той, що відставав, падає. Лежить.

Молодець, Попеленко. Виручив. Тепер з висотки все розташування сил як на долоні. Вербняковий острівець оточено. Дальній вихід з нього пильнують Глумський і Попеленко. Ліворуч — луг, за лугом — рятівний сосновий бір, але тут заліг із своїм автоматом Валерик. Видно, морячка поранено, але стріляти може. Крім того, луг простріляються моїм кулеметом. Добігти до бору бандитам не пощастить.

Пагорб замикає кільце оточення. Тут їм не проскочити.

Звичайно, бандити — їх залишилося тільки троє, Крота до уваги не беру — можуть спробувати перебратися через річку, до якої підступає острівець вербняка. Але течія все одно винесе до броду, під пагорб, у смугу прицільного вогню.

Горілий сам загнав себе у пастку. Ось що означає вчасно не зайняти пануючої висоти. У колишнього командира допоміжної поліції бандитське мислення. Він визнав за краще ховатися в густому чагарнику.

Замінюю диск і, користуючись тимчасовим затишшям, набиваю патронами порожню стрічку. Один за одним золотисті патрони входять у гнізда. Бій ще не скінчився.

8.

Де-не-де верболіз починає ворушитись. Даю кілька коротких черг. Нехай знають, що за чагарником стежать.

Глумський трохи піднімається з трави. Зводиться на повний зріст. Це йому майже нічим не загрожує. Голова ледь стирчить з високих зарослів тонконога. Поруч встав Попеленко. Чи ба, осмілів. Відчув солодкий смак перемоги.

— Гей, виходьте без зброї, по одному! — кричить він, і луна розбігається лугом. — Здавайтесь!

Гучно кричить Попеленко, по-хазяйськи. Це Горілому!

Але бандери, звичайно, не здаватимуться. Надто багато за ними гріхів. Милосердя суду сподіватися нічого.

Зненацька один із бандитів вискакує з верболозу і біжить через луг до бору. Це відчайдушна спроба пробитися поодинці. Він біжить прямо на Валерика, якого не бачить. Чорний млинець безкозирки трохи піднімається. Живий, курилка! Змах руки — і назустріч бандитові крутою траєкторією летить маленьке чорне ядро. Той ницьма падає в траву, долоні затуляють потилицю. Граната недалечко шльопається об землю, але вибуху немає. Запал, мабуть, відволожився. Кріт видав Валерикові з своїх запасів те, що гірше.

Бандит знову скочив на ноги і мчить на морячка. У правиці в нього автомат. З висотки вже пізно стріляти. Бандитова постать майже заступила Валерика. Можу влучити у морячка.

З кущів, підбадьорені успіхом товариша, вискакують ще двоє. Знов у траві піднімається чорний млинець, змах руки. Бандит уже не боїться, скидає автомат. Він добре бачить Валерика. Ловлю його у приціл. ІЦо буде, те й буде… В цю мить вибух. Спрацював запал! Бандита немає. Безкозирка піднімається з трави, як чорний соняшник. Двоє втікають назад у верболіз.

— Здавайтеся! — кричить Попеленко. Він люто трясе автоматом. — Здавайтесь!

Його крик летить аж до бору й вертається багатоголосою луною. Навіть ліс вимагає: «Здавайтесь!» У верболозі лишилося двоє бандитів і Кріт. Гілля починав ворушитися поблизу дороги. Я не стріляю. До узгір’я нехай виходить. Будь ласка.

Троє вибігають із чагарника. Пускаються на заячі хитрощі: один мчить по дорозі до бору, два інших стрибають у річку й одразу ж пірнають.

Мені не до них. Перший бандит, здоровенний, без шапки, мчить дорогою, а там лежить Маляс. Він час від часу змінює обойми у карабіні й, не озираючись, стріляє в небо.

— Маляс! — кричу я.

Де там! Нічого не бачить і не чує наш завзятий мисливець. Підвівшись, я дивлюся поверх прицілу й віялом стріляю по дорозі. Добре видно, як рядочком лягають у пісок кулі, наздоганяючи бандита. Ках-ках-ках-ках — здригається МГ.

Бандит падає. Сідає, піднявши руки. Мовляв, не стріляй.

Аж тільки зараз до Маляса дійшло, що його гукали. Він піднімається з кювету. Бачить поблизу ворога, що підняв руки, злякано скидає карабін. Бандит ще вище тягне руки. Встати він, мабуть, не може.

От і перший наш полонений, якого взяв Маляс.

Оглядаю річку. А де ж оті двоє? На Інші тихо, ані хвилі, ані сплеску, тільки брижі від дощу шершавлять воду та пропливає, кружляючи, жовте листя.

Куди ж вони упірнули?

На тому березі тиша. Тринога з МГ, кулеметник, що заснув, звалившись на приклад. Чоботи носаками, у різні боки на піщаній смузі біля лозняка.

Мене не залишає відчуття, що серед отих двох, які пірнули у воду, був Горілий. Невже втік? На річці нікого. От чортовиння!

Підповзаю де краю пагорба. Звідти до рїчки крутий піщаний спуск, майже урвище. Бачу — у воді, на мілині, по-тюленячому вистромивши голову, лежить чоловік. Якраз піді мною. Відпочиває. Он воно як. Вирішив перехитрити. Пробратися попід самісіньким пагорбом.

Чоловік поповзки вибирається з води під урвище. Автомата в нього немає. Видно, втопив у річці. Чути, як він дихає. Права рука висить, як батіг.

Підтягую до себе гранату. Дивлюся вниз, намацую кільце чеки. Бандит тихенько, скрадається вздовж схилу за течією. Ще трохи — і втече у мертву зону… «Яструбки» по той бік пагорба. Не наздоженуть.

— Гей! — неголосно гукаю я і вивішую за край урвища «феньку».

Чоловік підводить голову. Лівий бік обличчя темний, геть увесь у ямках опіків. Та це ж Горілий!

Граната висить над ним, як плід, що ось-ось зірветься з гілки… Горілий дихає заткано: ххі-ах, ххі-ах… Дивиться на «феньку». Бачу, як смикається йому рот.

Він піднімає ліву руку, не зводячи погляду з гранати. Права висить, з порваного рукава падають червоні краплинки. Губи в нього весь час нервово смикаються. Ось він, Горілий! Садист. Головний мій ворог. З його вини на землі зосталося немало сиріт і вдів. Убивця Семеренкова і Абросимова! Що ж, добрався я до нього все-таки. З останніх сил, але добрався. Подивилися ми наостанок один одному в очі. Звірили всі наші плани.

Пальці самі випрямляють вусики запобіжної чеки й тягнуть кільце. Все. Чека у лівій руці, «фенька» у правій, над головою в Горілого. Досить випустити гранату — пружина відкине у повітря спусковий важіль, клацне капсуль-запалювач, і через; три секунди… Від осколків важкої рифленої гранати над схилом ніде не сховаєшся. Горілий завмер. Стоїть під урвищем, боїться й поворухнутись.

Пора йому, отаманові, за все відповісти. Нема йому на землі місця серед живих!

Звідси, із схилу, весь Горілий — це обпалене вузьке обличчя і піднята догори долоня. Губи в отамана тіпаються, він облизує їх язиком. Немає в мене інших почуттів, окрім огиди і ненависті.

Шестисотграмова граната здригається в руці, сама проситься. Важіль, прагнучи вивільнитися, тисне на пальці дедалі дужче.

Обличчя в Горілого вкривається великими краплинами вологи. То не дощ. Дощ сіє з неба дрібненький… Молодецьку кубанку отаман залишив у Інші. Волосся в нього пряме, рідке, лоб маленький, приплюснутий. Який, цікаво, вигляд мав він у поліцейській формі?

Долоня аж задубла від напруження. Ось-ось не втримає важеля. Горілий облизується. Мовчить. Боїться слово вимовити, боїться поколивати повітря, щоб не зірвати залізний рифлений плід.

Ніхто нічим не дорікне мені. Адже внизу Горілий! Звір. Виродок. Фашист. Велика спокуса дати важелеві ненароком відскочити од запалу. Тоді нічого не залишиться, як випустити гранату.

Він, мабуть, думає, що це я з ним граюся перед тим, як убити. Він і мене на свою мірку міряє.

Ні, я не випущу важкої ребристої «феньки». Ми живцем візьмемо його. Проведемо селом. Нехай подивляться глухарчани на бандитського отамана. Нехай знають: фашистської банди не існує, її чорна влада скінчилася. Ми досить сильні, щоб довести Горілого до суду, щоб судити його за радянським законом.

Горілий часто кліпає очима. Здається, він починає здогадуватися, що я не збираюся його вбивати. Переступає з ноги на ногу: посміливішав. Хоч він і поранений, але все-таки небезпечний. Хитрий звірюга. Адже я не знаю, яку там зброю сховано під одягом. І «яструбків» не можу покликати під кручу, тоді граната перестане бути для Горілого смертельною загрозою.

— Роздягайся, — кажу я Горілому. — І не роби зайвих рухів.

Він однією рукою, кривлячись, стягує сорочку, знімає галіфе, чоботи. З-за пояса на пісок падає пістолет. Горілий намагається затулити його ступнею.

— Відкинь ногою в воду, — наказую я. — Ну!

Він ледь зволікає. Для того щоб підібрати пістолет, підняти його і вистрілити, Горілому треба часу значно більше, ніж мені. Я просто розіжму пальці — та й годі. До того ж він може й промазати, а я ні. Висуваю гранату ще далі й тримаю її тепер тільки великим і середнім пальцями.

Горілий дивиться. Облизує губи.

Ох, і велика ж спокуса. Нехай-но тільки отаман не послухається! Але Горілий не хоче помирати під схилом. Він згоден хоч на невеличку відстрочку. Пістолет опиняється у воді.

— Одійди на три кроки!

Отаман стоїть піді мною в самих кальсонах, не зводячи очей з гранати. «Гіпнотизує» її.

— А тепер іди на дорогу!

Він задкує. Здорову руку підняв угору. Повагом, грузнучи у мокрому піску, ступає до дороги, де вже з’явився Попеленко з автоматом. Я стискаю кінці чеки і знову вставляю її в отвір важеля. Розводжу вусики. Шкода просто так кидати гранату в воду. Усе-таки добро.

— Попеленко! Прийми його! — гукаю я. — Та, коли що, одразу ж стріляй…

І зітхаю полегшено. Усе правильно. Добре, що граната не випорснула з руки. Ми покажемо глухарчанам, що Радянська влада міцна й непорушна. Ми не вдамося до помсти. Час Закону настав. Треба вернути людям спокій, віру в справедливість.

Там, під схилом пагорба, Попеленко наставив на Горілого дуло автомата. Ох і втомився ж я!

Бачу: маленький Глумський, підтримуючи Валерика, веде його лугом. Він десь аж під пахвою у морячка — наче живий костур. А на шляху… що це? Маляс, кинувши карабіна, ладнає самокрутку бандюзі, що сидить.

Та то ж Кріт сидить розкидавши ноги на піску! Кріт, тільки без смушевої шапки, без жупана й ременя з кобурою. Він покинув усю амуніцію, щоб швидше добігти до соснового бору.

— А де ж шостий бандюга? Утік?

У мене вже немає сили. Бій скінчився. Голова падає на зігнуту руку, на мокрий рукав шинелі. Очі склеплюються. Тепер я можу дозволити собі відпочити. Хлопці не дадуть замерзнути.

Віз м’яко перевалюється на піщаному шляху. Під головою в мене лежить паперовий мішок із пороховими плитками. Я бачу поряд Валерика. Він закусив від болю губу. Побачивши, що я розплющив очі, він підморгує, кумедно кривиться — бувалий, обстріляний морський піхотинець.

— Куди? — питаю я.

Стегно. Четверта позначка… Нічого. Головне — культурно вийшло. Один тільки бандера й утік.

Лебідка ліниво тягне довгу сноповозку. Трохи підвівшись, бачу Глумського з Малясом. Вони ведуть під дулами карабінів Горілого й Крота. В отамана рука перев’язана. Кріт, обмотавши голову клаптями чиєїсь сорочки, ступає згорбившись, шкіряна підшивка у вигляді величезного серця на його галіфе понуро ходить складкою туди-сюди. Маляс цілить у ту підшивку.

Невже все? Все! Перемога!

Над головою пропливає чорна обпалена дубова гілляка. Вона вся у крапельках дощу. Ми йдемо через Шарий гай. З низького неба, як і раніше, мрячить. Поскрипують втулки.

Від «передбанника» тягне теплом і густим хвойним духом. Незабаром Глухарка.

Попеленко простує попереду. Гордо простує, вивісивши на грудях автомата. Хоче перший увійти в село… Нехай зазнає того почуття — переможного повернення. Може, все-таки з нього вийде добрий вояка.

Ми увійдемо до Глухарки мовчки, під скрип втулок. Не плач, Антоніно, скажу я. Усе добре. Здрастуй. Буде ще ясний ранок, буде чиста роса на озимині. Здрастуй!

9.

Що було потім?

Горілого відвезли до Ожина. Банда Шмученка так і не змогла взяти райцентр. З Другого Українського перекинули на Полісся авіадесантний полк. Справи на фронтах були непогані, і командування могло дозволити собі таку розкіш. Банду знищили. Але після боїв в Ожині будинків стало ще менше, а згарищ і димарів прибільшилося.

Слідство тривало довго. Горілого повісили восени сорок п’ятого вкупі з кількома есесівськими карателями.

Як виявилося, на його совісті було близько трьохсот власноручно розстріляних ним людей. Отож прізвища Семеренкова, його старшої доньки Ніни й шістнадцятирічного Абросимова фігурували в довгому списку жертв. Вони були в списку останні.

Крота теж судили, але значно раніше і, вважаючи на те, що його співробітництво з бандитами не встигло привести до трагічних наслідків, а також на поранення, обжилися висилкою на три роки. Повернувшись, він знов узявся до ковальської справи, завів нову рахівницю, безмен і невдовзі вкрив свою хату бляхою. Це була перша у Глухарці хата під залізним дахом.

Варвару засудили на п’ять років. В ув’язненні вона поводилася зразково, перевиконувала різні норми, це їй зарахували і звільнили достроково. До Глухарки Варвара не вернулася — вийшла заміж за старшину-конвоїра. Їй завжди були до вподоби військові.

У госпіталі я пролежав недовго. На додачу до поранених у мене почалося запалення легенів, і лікарям довелося таки добре поморочитися зі мною. Гупан їздив до Києва і дістав сульфідин, це мене врятувало. Але декілька днів і ночей я молов чортзна-що, а Антоніна сиділа біля ліжка і слухала.

Валерик, який потрапив до госпіталю разом зі мною, запевнив, що в основному я освідчувався в коханні й виконав за ці кілька діб норму на все життя… Валерик виписався раніше і поїхав на Чорноморський флот. Він квапився: товариші воювали вже десь аж під Бєлградом.

Попеленко, коли з бандитами було покінчено, несподівано пішов працювати в міліцію. Його служба в «яструбках» дістала, таким чином, логічний розвиток. Його старший сни, спостережливий Василько, також через деякий час пішов по батькових слідах. Отож, як образно і яскраво писала ожинська районна газета, виникла «нова династія людей у синіх шинелях», Попеленко, як виявилося, був хорошим міліціонером, але ніяк не міг дослужитися до звання молодшого сержанта, бо припускався похибок у такій галузі, як боротьба з самогоноварінням.

Цю Попеленкову біду я добре знав, бо «яструбок» знову опинився під моїм керівництвом. Після того як я одужав, Гупан запропонував мені поїхати в Київ, до вищої міліцейської школи. Він хотів, щоб моє знайомство з законом, про який він колись уночі прочитав мені таку коротку лекцію, було продовжено на іншому рівні. Поміркувавши, я згодився. Антоніна поїхала разом зі мною. Наше весілля відбулося у Глухареві взимку. Весільними були Сагайдачний й Глумський.

Гончарний заводик до зими знову задимів. Щоправда, ніхто вже не робив таких глечиків, як Семеренків. Трохи згодом, у мирний час, коли хліба стало досхочу й люди могли зайнятися мистецтвом, з Києва семеренківські глечики приїздили наукові співробітники, щоб виставити їх у музеї.

Баба Серафима знову пішла працювати у зав’ялювальний цех. Нікому було замінити Кривендиху, і баба сказала голові, що вона давно вже так ужарилася, що може сто років стояти коло печей, «ніби живий мумій».

Ми з Антоніною пробули в Києві три з половиною роки. Відверто кажучи, нам було нелегко. Дуже навіть нелегко. У сорок п’ятому, раннім літом, у нас знайшовся син, а в сорок сьомому дочка. Люди без квартири і твердої зарплати, ми поводилися дуже необачно. Але, признатися, не шкодували.

В Ожині, куди ми повернулися з дітьми, для мене розпочалося нове, дуже складне життя. Неспокійне і тривожне. Але то вже інша історія…

Побоювання Сагайдачного справдилися. У січні сорок п’ятого старого — підкравшись до вікна — застрелив колишній помічник і дружок Горілого па прізвисько Глузд. Того дощового ранку на Інші він, шостий, зумів переплисти річку й утекти. Історія з грішми не довго залишалася таємницею. Глузд вирішив помститися на Сагайдачному за загибель групи.

…Тієї ночі старий сидів коло каганця, курив тоненьку цигарку й читав книжку. Як потім з’ясувалося, то був томик Ренара.

Глузд заховався в УРі. Коли я дізнався про це, то відпросився у начальника школи і приїхав до Глухарки. Шестеро саней з міліціонерами і «яструбками» привів Гупан до УРу. Ми вистежили Глузда в одному із старих дотів. Він одстрілювався, аж доки дот не закидали гранатами.

Сагайдачного поховали на маленькому цвинтарі біля Грушевого хутора, де він прожив самітником майже тридцять років. Томик Ренара а рудими плямами на сто двадцять третій сторінці до цього часу зберігається у мене. Там, до речі, були такі рядки:

«Моя остання прогулянка була обов’язком вдячності. Я дякував деревам, вулицям, полям, річці, черепиці покрівель.

Тут тільки я живу, як завжди хотів би жити.

Тож коли я покину наших жорстоких братів і поїду до Парижа разом із Глорієттою, тут залишиться більша частина мого серця…»

Як і заповідав Сагайдачний, над його могилою поставали обеліск із червоною зіркою.

Примітки

1

ТТ — автоматичний пістолет зразка 1930 року.

(обратно)

2

Ереси — реактивні снаряди.

(обратно)

3

Ріжок — зігнута обойма для автомата ППШ. ППС. Кругляк — автоматичний диск (розм.).

(обратно)

4

УПА — так звана «Українська повстанська армія», націоналістичні збройні банди.

(обратно)

5

Східняки — у бандерівців презирливе прізвисько жителів східних областей України.

(обратно)

6

Катеринин батько — персонаж «Страшної помсти» М. В. Гоголя.

(обратно)

7

Скорочена назва гармати калібру сто п’ять міліметрів.

(обратно)

8

Дітоньки (біл. місц.)

(обратно)

Оглавление

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий . . . . . . . . .

Реклама на сайте