«Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей»

Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей (fb2) - Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей (Бібліотека українських казок) 1315K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Автор неизвестен -- Народные сказки

Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Водяне царство (Легенди, перекази та повір'я)

У багатьох українських легендах вода виступає у ролі первинного хаосу, з якого формується світовий простір. В одній легенді, в якій збереглося це архаїчне уявлення, розповідається, що «з самого початку не було нічого: ні неба, ні землі, а була тільки тьма та вода, а Бог літав Святим Духом понад водою».

У народному уявленні водяний простір – канал зв'язку з потойбічним царством, це місце, де мешкають душі «неправильно» померлих, тобто тих, хто рано пішов з життя та не вичерпав свій життєвий потенціал; такі душі стають нечистою силою – русалками, поторчатами, потопельниками, водяниками, болотяниками, з якою треба правильно поводитися.

З давніх-давен люди шанували водяні джерела, це безумовно пов'язано з традиційними уявленнями, що вода – джерело життя, вона має життєдійну силу, яка сприяє росту рослин та взагалі розвитку життя усього живого на землі. У спеціальні дні – Водохрещення, в канун Пасхи та на Івана Купала – вода освячується, набирає магічної сили. Таку воду використовували протягом року для лікування від різних хвороб.

Шанування води, принесення їй дарів та читання молитв біля води співвідноситься з образом Параскеви П'ятниці, функції якої восходять до язичницької Мокоші – володарки темряви (нижчої частини світу), богині родючості, її ім'я пов'язане з вологою, водою. Вона покровительствовала жіночому рукоділлю. Особливістю шанування Параскеви П'ятниці було принесення та кидання у воду предметів, створених жіночими руками: пряжі, холстів, сорочок, рушників.

У казках водяний простір – річка, море, океан або криниця – це межа між світом живих та мертвих, це канал зв'язку між світом людей та потойбічним царством. Щоб потрапити у тридев'яте (незнайоме, потойбічне) царство, герою треба побувати у водяному царстві.

Водяне царство чарівної казки – це світ перетворень, світ мінливостей, який взагалі пов'язаний з чарівництвом. У ньому мешкають такі фантастичні істоти, як морський цар (цар-риба, морський диявол, морський чорт, морське чудерство, морський петух, морський змій), морські люди (морське військо), морські коні, риба краснопера, яка приносить дарунки з морських глибин. А також у морі живе красуня-чарівниця, якою милується весь природно-тваринний світ: пташки починають співати, коли її бачуть, сонце червоніти, та взагалі у природно-тваринному світі у неї багато родичів та помічників. Вона допомагає герою розгадати загадки та набути нових знань про процеси творіння, дарує йому чарівні предмети та повертається разом з ним до царства людей. Свої здібності, придбані у природно-тваринному – Змієвому – царстві, такі чарівниці використовують лише для створіння свого сімейного царства та для захисту від злих чаклунів та відьм.

Про створення землі

Коли Бог створив землю, він установив її на рибі (або на двох рибах), які плавають в морі. Кожні сім років риба то піднімається, то знижається – від цього залежить, який буде рік (багато чи мало буде у цей рік дощу). Коли риба перевертається на інший бік, тоді бувають землетруси. Деякі кажуть, що риба, яка держить на собі землю, лежить звернута в кільце та тримає зубами свій хвіст; коли хвіст із рота вискоче, тоді теж трапляються землетруси.

Існує повір'я, що землю держать на собі дві риби – самець та самка: коли самець – земля піднімається вище над поверхнею моря і в той рік буває мало дощу, а коли самка – земля стає ближче до води, тому весь рік багато опадів, річки та моря виходять з берегів.

Вогонь і вода

Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь – там уже йому нічого вода не зробить. Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то – вітер дуне, то й розлетиться.

Бог, Христос і диявол

До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре – дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку.

Народився Христос. Прийшов час хреститься. Він пішов до Ордані й прийняв хрещення. Став виходить із води – Ордань загорілась. Згоріла й скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:

– У мене, – каже, – розписка є…

– Ну, покажи, – каже Христос.

Лукавий пірнув раз – не знайшов, пірнув удруге – не знайшов, пірнув утретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся і пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.

Надворі мороз, вітер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.

Христос питає:

– А що, дістав розписку?

– Нема.

Взяв Христос і повипускав душі з пекла.

Від Водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то чорт і вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.

Чого дощ іде, як косять

Як сотворився світ, прийшли Сонце, Вітер, Мороз, Сніг до Бога за порадою.

– Що нам, – кажуть, – Боже, робити? Коли кому яку владу над землею мати?

Розділив Бог рік на їх усіх.

– Ти, Сонце, – каже, – грій, коли люди поле засіють, щоб усе росло. Ти, Вітре, маєш дути, коли людям спека обридне. Тоді наганяй хмари. Тобі, Морозе, всю зиму можна сичати, та літом не докучати. Сніг хай береже землю від морозу.

А Дощ поки приплентався, то Бог уже всю роботу роздав. Доганяє він Бога вже на дорозі:

– Боже! – гукає. – А коли ж мені, мені коли йти?!

Подумав Бог, бо всю роботу, яка була в нього, вже роздав, та й каже:

– Коли просять.

– А, коли косять, – не почув на ходу Дощ. – Що ж, буду йти, як косять.

Та так і йде.

Потоп

Одного разу задумав Господь затопити землю і витопити всіх людей, які тілько були, та й каже до святого чоловіка:

– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловіче, бо я хочу землю затопити!..

От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде уночі та й усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…

Аж Господь ізнов говорить до нього:

– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!

Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:

– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо взавтра потоп!

Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злітаються пташки, збігаються звірі, а той відбирає зі всього по парі і впускає в корабель, їден тілько сильний птах-носорожець не хотів іти в корабель, за те його і покарав Господь, щоб він не гордів зі своєї сили…

Ото упірнула земля. Пливе корабель, пливе і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і б'ються в повітрі. Уже, бідні, і із сили спадають, нігде відпочити, – а носорожець пливе собі, і ріг його, як віха, стирчить над водою. От ті птахи і сідають на той ріг, сідають та й сідають, а носорожець тримає. Далі не витримав та так і впірнув головою у воду. Птахи позлітали та й знову сідають, а носорожець ізнов у воду головою. І злітали, і сідали, аж поки зовсім не втопили носорожця. Ото ж то тепер і пропали носорожці з корінням і насінням.

Свята П'ятниця

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:

– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?

А я й кажу:

– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.

– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П'ятниця?

– І справді, – кажу, – забула!

– Та ви, – каже, – хоч і пам'ятаєте, а все ж у Святу П'ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п'ятницю нічого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!

Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.

– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.

Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця і каже:

– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.

Промовила і з тим пішла.

П'ятниця

П'ятниця – молода дівчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помітить (а вона знає, що хто робить і що про неї думає), що хто-небудь протягом декількох п'ятниць пряде, пере білизну, луг робить для білизни, то вона приходить до того і просить, щоб той покаявся. Якщо не покається, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П'ятниця прийшла до одної жінки, яка прала білизну кожної п'ятниці; вона переконувала її, але та не послухалась. Тоді П'ятниця запропонувала їй:

– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?

Жінка погодилася на останнє. П'ятниця, помітивши міцне здоров'я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п'ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп'ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.

Річка Либідь

Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як травневе сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.

Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.

Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…

Святе озеро

Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»

Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.

А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.

Морські люди (фараони)

Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Чермному морі.

Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і постав міст через воду. А фараони (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст – фараони й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:

– Махни рукою на міст!

Мойсей махнув. Фараони були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник – і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від фараонів не лишилося й сліду.

Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м'ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.

Бог для них і їжу особливу призначив.

Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскоріше. Коли буває шторм на морі, тоді фараони вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:

– Чи скоро кінець світу настане?

На це питання треба відповідати:

– Вчора світ кінчився, вчора!

Вони були б раді, аби світ кінчився, бо тоді вони знов перекинуться на звичайних людей.

Інколи морські люди виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить до сонця.

Морські люди

Як-то, кажуть, впіймали морську людину, а його впіймати дуже важко, тому що будь-яку сіть хвостом розріже, він у нього як пила, гос трий. Так то кажуть, впіймали його та жив він у шаплику три дні, сидить, зігнувся, очі витріщив і ретельно так дивиться, а така ж, кажуть, людина, тільки замість цицек – плавники, як у риби. Як випустили його у море, так він як пірне, а як потім з води та як загогоче, плавниками б'є, як долонями, тільки нічого не каже.

Сирени, мелюзини

Морські жінки (їх ще називають сиренами або мелюзинами) наділені надзвичайною вродою: до пояса у них – голова, волосся, груди – все жіноче, од пояса – все як у риби. Вони мають чарівний голос. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді він перекидається.

Пісень і казок народ сам не складає, а складають їх морські жінки і навіть перекладають на ноти. Струнні музичні інструменти теж дарунок з морських глибин. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають й починають співати різних пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.

Жаба

У народному уявленні, жаби – це зачаровані люди. Дехто каже, що на жаб перекинулися люди, які потонули під час всесвітнього потопу, хто, – що в жаб перекинулося військо фараона, яке переслідувало євреїв та втонуло в морі. У зв'язку з цим, самки жаби мають довге волосся та груди, а самці – бороду. Настане час, коли вони знов перекинуться у людей, а ті люди, які зараз живуть, стануть жабами.

Існує повір'я, що жаба колись була жінкою, її не можна вбивати, тому що тоді вмре хтось з родини, а сама людина захворіє.

Є одне повір'я, що колись зустрілася бабі-пупорізці на дорозі брюхата жаба, і за допомогу жаба віддячує бабі нескінченним полотном, або полотном, яке у середині продовжує ткати маленька жаба.

Коли довго нема дощу, кажуть, що жаба зачинила джерело вологи, або сидить у криниці, і щоб відчинити двері небесній воді вбивали жабу та вішали її на кущ. Також кажуть, що жаби починають квакати перед першим громом.

Жаба причетна до потойбічного світу, вона має зв'язок з водяним та підземним царством. У чарівній казці вона – зачарована царівна, але й сама чарівниця, яка набула знань про процеси творіння у потойбічному царстві та навчилася сама творити: вона дістає з іншого світу чарівні предмети або сама їх створює, а тварини та природа допомагають їй. У неї залишаються родинні стосунки з природою та деякими тваринами. Її жаб'ячий вигляд тимчасовий, вона вміє перетворюватися, але вигляд людини вона може прийняти, як тільки царевич візьме її за жінку, тобто у казці вона царівна, яка вміє творити свій простір (чари), своє «сімейне» царство.

Змія

Кажуть, що змія (гадюка) пов'язана з нечистою силою – диявольська тварь. Вона ворог сонцю, тому що хоче його з'їсти. Вбиту змію треба закопати у землю та не залишати на сонці, щоб сонце не сховалося за хмари та не почало плакати, побачивши свого «земного» ворога. Деякі люди кажуть, що змії, коли гріються на сонці, сосуть його, відтого сонце втрачає силу, зменшується, а взимку, коли змії його не бачать, набирає силу.

У зміїному царстві є цар і цариця, які відрізняються від інших особливим знаком на голові – короною, кільцем, або рожками. Зміїний цар любить грітися на сонці, звернувшися кільцем на камені. Прикраси зміїного ціря, цариці та їх дочок мають чарівну силу. Тому, хто їх отримує в дарунок від зміїного царя, цариці або їх дочок, вони надають здоров'я, щастя, багатства, здібність знаходити клади.

Людина, яка з'їсть змію, почне розуміти мову тварин та рослин. Змії вміють знаходити живу траву, яка заживляє рани, та розрив-траву, яка відчиняє замки. Двічі на рік змії збираються на нараду – у день Івана Купала та Здвиження – перед тим, як впадати в зимову сплячку – відправитися у «потойбічний» світ – під землю.

Існують повір'я, що у змії є або колись були ноги. Кажуть, що змія покаже свої ноги, якщо її вдарити або спалити. Коли бити змію і вона покаже червоні ноги – це к пожежі, білі – к покійнику, сині – к багатству.

Вдячність гадюки

Гадини мають над собою старшого короля. Його можна пізнати по тім, що має діамантову корону на голові. Хто би таку гадину побачив і вбив, то зараз би стілько гаддя назбігалося, що би його на місці рознесли. Таку гадину як здиблеш, то найліпше нагодувати її, дати їй молока і поводитися з нею добре. Часом вона замешкає на обійстю або в стайні, то як там їй не роблять кривди, то такому чоловікові все ведеться дуже добре.

Кажуть, що один чоловік відборонив таку гадину від бузька, що хотів з'їсти, то вона добре йому за те віддячила. Каже: «Підстав долоню під мою голову!» Чоловік зразу боявся, думав – укусить. А потому зробив, що гадина веліла, а вона упустила йому з голови на долоню свою корону, такий камінець, що вночі світиться як свічка. То той чоловік продав той камінець за великі гроші.

Водяник

Водяник – хазяїн водяного простору – річки, озера, моря. Він володар над усім, що є у воді та біля неї. Його ще називають «водяний хазяїн» або «цар», такі імена як «водяний диявол» та «чорт» вказують на приналежність його до нечистої сили.

Водяник подібний до чоловіка, але має дуже великий хвіст і крила. Руки має довгі, а між пальцями перетинки. Тіло його вкрито лускою, воно товсте, а обличчя чорне або синє, дехто каже, що очі у водяників червоні, а дехто, що зелені. Волосся у водяника довге, зелене та в ньому повно сміття та схоже воно на пасмо. Водяник може перекидатися деревиною та плавати у такому вигляді по воді, може звати на поміч людським голосом, щоб затягнути у воду свою здобич, тому, хто почує та попливе на цей голос він сідає на шію та не дає виплисти. Якщо спасти людину, яку вхопив водяник, можна розлютити водяного хазяїна, після цього його треба задобрити – кинути йому солі або табаку. Водяник також може літати над водою.

Як рибаки розкладають на березі вогонь, він виходить з води грітися. Риба втікає перед ним, і тоді добре її ловити, бо сама набігає в сіті. Сидить у ріках та криницях і може показуватися людям у різних обличчях: чоловіка, дитини, козла, пса, кота, риби. Любить робити збитки п'яним і заводити їх у болота. Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго перелякані. Поводиться, одначе, й мирно з людьми.

Риби – то його худоба. У його царстві існують численні стада коров та коней. Місячними ночами він виганяє свої стада на пасовисько біля рік. Водяні корови чорні та дають багато молока.

Водяник старшує над русалками. Він видає їх заміж за тих, хто потрапляє у водяне царство. Щоб не залишитися у царстві водяника назавжди, треба не давати згоди на шлюб з русалкою. А сам водяник жениться на дівчатах, які втепляються. Коли водяники справляють весілля – робиться повінь. Узимку він живе у кришталевому палаці на дні моря, там багато золота, срібла та іншого скарбу, яке сяє наче сонце. Навесні він прокидається й може з'явитися в будь-якому водоймищі, коли ламається крига, він голодний та злий.

Часом перекидається він сам у рибу (сома) і дає себе зловити у сіть, але звичайно не дозволяє себе нести додому, або коли занесуть, то навіть розвалює хату. Може заборонити ловити рибу, де йому не подобається, або й сам наганяє її в сіті, коли рибак обіцяє йому щось. Може зі злості трутити в воду, особливо коли хто легковажить його, але любить і пожартувати. Викидає човен з рибаком на берег так далеко, що той не годен зсунути його в воду, а другої ночі стягає сам човен у воду і ще й наповнює його рибою. Деколи просить рибаків, щоб дали йому покурити.

Водяник виглядає як риба, але може показуватися й чоловіком, особливо дідусем із довгою бородою. Деколи розгоняє рибакам рибу; щоб його задобрити, рибаки кидають йому «грудкову сіль». Він лиже сіль, а вони ловлять рибу, скільки хочуть.

Дехто думає, що водяники постають із тих утоплеників, котрих тіла не знайдено і не поховано. Їхні душі приходять у вигляді білого пса до тіла щоночі і виють на березі, а потім скачуть у воду, стогнуть, свищуть і кричать.

Зустрічі з водяниками небезпечні, особливо у південь та північ, коли його сила активізується. Уночі, коли, вважається, вода спочиває, водяник навпаки прокидається від місячного сяйва. Він може перекидати кораблі, затягувати людей у морську безодню, а іноді любить жартувати з рибалками та моряками. Але з водяниками можна домовлятися, а також водити з ними дружбу. Мельники та рибаки вміють задобрювати водяників, кидаючи їм у воду новонароджених мертвих дітей і падлину; мельники кидають їм також у дар в воду хліб, а рибаки – варену рибу. Кажуть, що водяник запрошує рибалок та моряків до себе у гості, одарює вдачею, умінням або відкриває таємниці про заховані скарби. Також водяник може розповісти про те, що станеться, але його розповіді небезпечні.

У чарівній казці народні уявлення про водяників втілені в образі морського царя – володаря водяного царства, який має родинні стосунки з царями людського царства. Морський цар намагається залучити до себе царського сина, щоб оженити його на одній з своїх дванадцяти дочок-чарівниць. Він може нагородити, відкрити таємниці, але може й зачарувати, перетворити на будь-що. Як істота водяного царства, її володар, він є справжнім чарівником. У казці він може мати вигляд старого дідуся з сивою бородою.

Потопельники

Потопельники – це ті небіжчики, що втопилися умисно або випадково.

Кожний потопельник має право ходити на сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні зачіпати, ані кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить чоловіка, зараз регочеться. Виглядає він ввесь білий. Кожного нового місяця показується на тім місці, де втопився. За чоловіком має право бігти лиш так далеко від берега, як далеко розливається вода в повінь.

Потопельник виглядає, як звичайний чоловік, лише чорний, як вуголь, та має дуже довгий волос.

Потопельники купаються по ночах у тій воді, в якій втопилися. Люблять, одначе, зближатися й до людей та робити їм збитки. Потопельник хоче затягнути парубка в воду і втопити; обхоплює чоловіка водою і везеться на фірі; не дає рибакові ловити риби; рибак із злості вириває потопельникові жменю бороди. Потопельник іноді дає себе зловити замість риби, але той перелякується, нидіє наслідком того і вмирає.

Потопельник перевертає човен із людьми й пускає з водою за те, що один ударив його веслом. По якимсь часі показується на тім місці весілля; музика грає, а придани співають.

Потопельники можуть показуватися людям у різних постатях. Один потопельник плине по воді у вигляді кудлатого хлопа і то так замашисто, що аж вода розскакується по берегах. Появляється також у постаті однорічної дитини. Звичайно переміняється в коня і ходить по ночах. Як кого перейде і понюхає, той умре.

Потопельників не ховають на цвинтарі, бо через те міг би град повбивати засіви.

Болотяник

Болотяник – близький родич водяника та лісовика – це «непокійна» душа, яка мешкає у болоті. Він завжди сумний, малорухомий, товстий. В нього немає очей. Його тіло сірувато-зелене, у багнюці, дехто каже, що воно волохате. У болотяника довгі руки та хвіст, закручений крючком.

Болотяник хазяйнує на своїй теріторії – болоті. Як тільки побачить, що хтось з людей чи тварин до нього наближається, він починає стогнати та хохотати. Він може заманювати до себе, тоді починає ревіти, як корова, або крякати, як качка. Свою здобич він хапає за ноги й тягне униз.

З болотяником краще не жартувати. Він вміє перегукуватися з людьми, відповідаючи їм тим голосом, який почує. Ніхто не зможе відрізнити, що то не людина, і піде на допомогу як раз у те місце, де ховається болотяник, і стане його здобиччю.

Краще у лісі, де є заболочені місця, не відповідати на незнайомі голоси.

Болотяники гинуть від сильних морозів та спекоти.

Русалки

Русалки – душі тих померлих, чия життєва сила не була вичерпана за життя, хто помер «неправильною» смертю. Вони можуть показуватися у вигляді коней, жаб, змій, птах, але ці перетворення не мають нічого спільного зі зворотництвом. У русалок немає подвійної природи, це непокійні душі померлих, різновид мерців.

За народними уявленнями, русалки дуже привабливі водяні красуні. Вони живуть на дні річки, моря в чудових хрусталевих палатах. Як місяць зійде вночі, вони виходять на берег і співають чарівні пісні, в яких чутно стрекотання, а хто лиш зачує, підходить ближче. Тоді русалки залоскочуть його до смерті. Зустрічі з русалками найчастіше закінчуються смертю, але дехто повертався після зустрічі з русалками, довго потім ходив сумний, нічого не розповідав і невдовзі помирав. Особливо вони заманюють до себе дітей і чоловіків. Кажуть, що той, кого поцілувала русалка, вже не повернеться до життя, буде грати на музичних інструментах, водити хороводи та плести тенета разом з водяними красунями. Ночами вони виходять на береги озер, рік, потоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають на траву та чешуть коси або водять хороводи. Деколи ховаються в корчах, а коли дівчата виходять досвіта по воду, випадають несподівано і питають: «Полин чи петрушка?» Як дістануть відповідь «полин», утікають, як «петрушка», залоскочуть і затягнуть у воду з криками: «Ти моя душка». Вони лякають людей, а як кого зловлять, залоскочуть на смерть.

Русалки виглядають як маленькі діти. Вони скачуть одна проти другої, плещуть у долоні та співають:

Не мий ноги об ногу, Не сій муки над діжу. Ух, ух, солом'яний дух, дух! Мене мати уродила, Нехрещене положила.

Русалки не дають рибакам ловити рибу та проганяють людей також із іншої роботи, як її роблять поблизу них, перелякані жінки та чоловіки віддають навіть своїх дітей, а іноді з переляку вмирають. В лісі гойдаються на деревах, ухопившись за гілля руками. Ходять звичайно голі, з довгими розпущеними косами, а очі в них зелені, як у жаб. Русалки маленькі, як ляльки, бігають по траві, викрикують та в долоні плещуть.

Один парубок купався перед Русалчиним тижнем, коли нараз побачив при другим березі у воді незвичайно гарну голу дівку, що сміялася та плескала у долоні. Догадавшись, що се певно русалка, вискочив з води і побіг додому, полишивши навіть одяг на березі.

Русалки можуть перекидатися в вивірки, щурів і в жаби, що сідають на кладочках, де жінки перуть белизну. Вони діляться на дві частини: русалки з іменем та без імені. Ті діти, що мати сама дає ім'я, хоч живому, хоч неживому, називаються іменними, а ті, що мати не дасть імені, називаються безіменними. Всі сі діти живуть у воді, поки аж збереться їх сорок сороків; тоді ті, що з іменем, ідуть на небо, а безіменних б'ють і приговорюють: «У вас батько проклятий, у вас мати проклята! Вони вас родили, а імені не дали». Русалки з іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені – також дівчата, але страшні, безволосі. На своє свято – Русалчин тиждень – вони вилазять з води, бігають по полю, лякають людей, а як кого заловлять, залоскочуть на смерть. Лоскотати можуть, лиш доки не загримить, опісля вже ні. В переддень Івана Купала розкладають іменні русалки вогонь коло річки і скачуть через нього, а безіменні вибігають із води, хапають попіл з іскрами, посипають голови, щоби росло волосся, і знов скачуть у воду. Коли котра загубить іскру, а чоловік надійде на те місце і настолочить так, що вона пристане до ноги, то русалка з'явиться у такого чоловіка і кричить під вікном: «Віддай моє!». Ходить до того часу, поки весняний грім не загримить.

Русалчин тиждень – час, коли активізується діяльність русалок, вони набувають сили і стають видимими для людей: кажуть, що в цей час вони справляють весілля, гуляють по нивах, співають пісні, водять хороводи, бігають по полях, качаються на гіллях та сидять на млинових колесах. Вони в цей час не ховаються від людей, а навпаки – звуть до себе, заманюють, розказують історії своєї смерті. У цей час вони також ходять по селах, можуть прийти до когось додому. Вони забирають залишену господаркою пряжу, щоб плести тенета. Під час Русалчиного тижня не можна підмітати підлогу, щоб не забруднити русалок та не засипати їм очі, також не можна шити, ткати, прясти, щоб не пришити русалку, бо вона тоді весь рік буде жити в хаті, та уночі пищати. Не можна також прати, щоб брудна вода не попала їм у очі, бо тоді вони не будуть знати, куди йти.

Якщо зустрінеться гола русалка, треба кинути їй хоч рукав, відірваний від сорочки, щоб вона відчепилася та не затягла до себе. Русалки бояться гострих предметів. Щоб уберегтися від них, треба накреслити коло гострим предметом.

Якщо правильно себе поводити з русалками, то вони не будуть шкодити, а, навпаки, будуть доглядати за врожаєм, можуть подарувати полотно, яке ніколи не скінчиться, а також вони уміють прясти.

Казки про мелюзин (казкових чарівниць)

Від русалок з народних переказів та легенд слід відрізняти фантастичних істот чарівної казки, які іноді у казці називаються русалками, але насправді є чарівницями (у казках європейських народів вони називаються феями) – фантастичними істотами, які мають змогу створювати простір (чари), де все підкоряється їх силі. Їх сила, як правило, пов'язана з водою, вона може бути творчою та руївною, але найчастіше їх функції благодійні: вони дають герою мудру пораду, дарують чарівні предмети, передають знання, придбані у потойбічному царстві, з яким вони підтримують зв'язок. Як істоти, пов'язані з водяним та підземним царством, вони можуть мати вигляд змії або жаби, але цей вигляд їх тимчасовий. Такі чарівниці здатні деякий час жити у вигляді тваринному, але потім приймати людське обличчя – ставати красунями, та взагалі вони вміють перекидатися на будь-що або на будь-кого. Вони знаходяться у родинних стосунках з деякими тваринами та рослинами. В образі чарівниць втілено уявлення народу про те, що у світі всі тварини, рослини та предмети неживої природи – зачаровані люди, й ще про те, що слово має творчу силу, силу закляття: якщо назвати будь-що, невизначене набуває ознаки, форму.

Такі чарівниці нагадують фею Мелюзину з французької казки, яка видалася сильнішою за свого отця й за те повинна була відбувати покарання: по суботах вона приймала вигляд змії. Одного разу у лісі вона зустріла графа Раймунда де Пуат'є, який покохав її та взяв за жінку. Мелюзина подарувала графу щастя, багатство та десятьох синів-красенів, але заборонила по суботах заходити до неї в кімнату, коли вона повинна була перекидатися на змію. Якось Раймунд де Пуатьє не витримав та порушив заборону своєї жінки та ввійшов до неї в кімнату у суботу. Як тільки він її побачив та назвав змією, вона назавжди покинула його, а разом з нею зникло й щастя, й багатство.

Цей сюжет простежується у багатьох казках західних слов'ян та відобразився на Правобережній Україні у казках про жінку-змію, жінку-жабу. Але у цих казках не залишилося ім'я Мелюзини.

В українському фольклорі мелюзинами називаються фантастичні істоти – напівжінки-напівриби, які схожі до античних сирен, тобто є музами потойбічного царства. Вони існують у морських хвилях, співають чарівні пісні, складають казки та перекидають кораблі, тобто заманюють у мертве царство. Це все, що відомо про цих фантастичних істот, і між ними та феєю Мелюзиною з французьких казок спільним є тільки зв'язок з водою.

Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:

– Я тебе з'їм.

А наймит їй відповідає:

– Ти мене завжди встигнеш з'їсти.

Тоді змія стала таке казати:

– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.

Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.

Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.

Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:

– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.

Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:

– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.

Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:

– Що ти чуєш в собі?

Той говорить:

– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.

Вона знов йому каже:

– Цілуй ще раз.

Вона й питає, як він поцілував її:

– А тепер що чуєш?

– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.

Вона знов йому каже:

– Цілуй ще раз і вже в останнє.

Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.

– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…

Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

Хлопець-пастушок і зачарована дівчина

Не в нас і не тепер був собі хлопчик-служка. Не мав ні тата, ні мами, а від маленького пас багацьку худобу. Звався він Петром.

Багач мав ліс, і в тому лісі паслася його худоба.

Одного дня покропив дощик, худоба добре паслася на росі, а пастух Петро сів під деревом, накрився мішком та й заснув-задрімав. Він спить, а до нього підповзла гадина. Маленька ящірка вздріла гадину, забігла пастухові в пазуху й полоскотала. Петро прокинувся, протягнув рукою, вхопив ящірку, кинув у траву й сказав:

– Гей, гадюко! Чого тобі тут треба?!

А вона так витріщила очі – видивилася та й далі біжить до нього. Пастух лише хотів відігнати її від себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Він зі страху метнувся вбік і почав котитися, як гарбуз. Може, й утік би, але там був корч. Пастух підкарбулявся під корч, а гадина кинулася на корч, з корча – на шию, обвилася навколо шиї та й каже Петрові:

– Хлопче, не бійся мене. Ти від свого щастя втечеш. А твоє щастя – моє щастя. Ти вже маєш шістнадцять років, досить тобі пастушити. Нині відпущу тебе додому, аби відігнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камінь і палицю. Коли на цій палиці буде три квітки, то сядь і сиди; коли буде шість, аби ти одну квітку зірвав і закосичив нею своє серце, а як буде дев'ять – аби-с висмикнув палицю з квітами.

– А хто ти? – питає він.

– Я твоя доля.

– А яка ти доля? Чи не така, як мого покійного тата була перестріла й спитала, коли він хоче бідувати, чи в молодім віці, чи в старім, чи в середнім? Він сказав, що в старім, та судьба й повела старого з торбами по світу, десь умер під плотом – навіть не знаю, де могила його.

– Я тебе від такої долі збережу. Тримай оцей перстень. Сховай його і не показуй ґазді. Перстень – з діамантом, ти міг би ним заплатити за цілий багацький маєток. Завтра прийди з цим перснем сюди.

Гадюка розвилася з шиї, дала перстень і зникла. А він пригнав худобу та й такий сумний по подвір'ю ходить. Ґазда помітив це та й кричить:

– А ти чого засумував?! Що, тебе вже воші доїдають?!

А він каже:

– Я хворий.

– Що тобі сталося?

– Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сіно.

– Коли ти хворий, – каже багач, – то йди собі геть. Я хворого на подвір'ї не хочу.

Переночував Петро, а вранці каже:

– Ну, але я у вас літо перелітував, а далі – осінь, зима?

– Та й що, жебраку?! Дасть тобі жінка паляницю, а я дам кілька крейцерів на дорогу та й іди собі з богом.

А багачева жінка вчула та й говорить:

– Йой, чоловіче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця відправляєш? Він у нас за одіж служив.

– Він у мене року не добув!

Кинув багач кілька крейцерів, і ті зі стола порозскакувалися по долівці. А багачка дала хлібину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала – шкода, що такого робітника втрачає.

– Плачте, плачте за мною, – каже Петро, – бо я у вас не раз плакав. Та й бувайте здорові, та й зоставайтеся в гаразді, аби вам горя не було такого, якого я у вас зазнав!

Та й пішов. Йде в ліс – ай-я, є палиця, а на палиці три квітки цвітуть. Він сів там і не знає, що має робити. Чує якийсь голос:

– Ти чого сидиш? Вставай! Відійди від палиці на годину, а через годину вертайся!

Ніде нікого нема. Він устав і помежи корчів пішов до лісу. Походив, вертається – а на палиці вже шість квіток. Зірвав одну, закосичився й знову чує:

– Йди на годину геть!

Пішов – не оглянувся. Походив по лісу, вертається, а там – величезний білий палац. Він здивувався:

– Ой, то я не сюди потрапив!

Але дивиться: перед палацом – палиця, на ній дев'ять квіток розцвіло. Раз! Він ту палицю вириває з каменя, а з палиці вискакує дівчина та й каже:

– Дорогий рятівнику, будеш тепер моїм чоловіком! Мене чародій закував у землю, а ти вирвав. Я пасла в батька барани, а чародій прийшов і каже: «Дай одного барана». А я відказую: «Не дам, бо батько битиме за барана». Тоді чародій закляв мене: «Станеш каменем, на камені виросте бук, з бука буде палиця. Хто палицю вирве, той врятує тебе: знову станеш дівчиною. З тієї палиці лише раз у рік зможеш зробитися гадюкою». Тепер чари минулися.

Дівчина ввела Петра до палацу, і стали вони обоє жити-поживати. І я там була, все бачила-чула. Весілля дуже бучне було, сила-силенна гостей з'їхалася. Мене також запросили. Грали, танцювали, пили і все мені давали. По дорозі річка текла, але в роті рісочки не було.

Царівна-гадюка

В одного царя була дочка така гарна, що, мабуть, і в світі такої не було. Цар дуже любив свою єдину доньку. Цариця померла, дочці було десять років. Дуже сумувала донька за матір'ю, тому цар і не женився вдруге.

Коли царівні виповнилось вісімнадцять років, цар вирішив оженитись. Його зачарувала одна графиня, теж вдова. Був у неї син, вона надіялася, що син буде зятем царським, а колись і на престолі буде після смерті царя. Пожила вона трохи, а потім стала казати царю, щоб поженити дітей. Цар згодний, але царівна і слухать не хоче. Стали її примушувать, а вона сказала, що зовсім піде з дому, якщо будуть примушувать. І от через певний час пішли чутки, що десь не стало царівни. Цар об'явив, хто знайде його дочку, нагороду одержить велику.

В однієї вдови був син, Назарко звався. Гарний і розумний хлопець. Коли він почув, що десь поділась царівна, вирішив йти шукати її. Мати не пускає його, боїться, що й сам десь загине.

Тоді Назарко признався матері, що дуже любить царівну, тому мусить іти шукати її. Пішов до царя і сказав, що йде шукати царівну. Довго він ходив, та нічого і не виходив. Одного разу застала його ніч в лісі. Побоявся він на землі ночувати, вліз на дерево, прив'язався поясом і так переспав. Проснувся, уже надворі було видно. Хотів він злізти з дерева, коли бачить: біля його ніг на гілці лежить гадюка і дивиться на нього. Злякався хлопець, а потім зломив гілку і хотів вдарити гадюку. Коли чує, гадюка заговорила до нього:

– Не вбивай мене, хлопче! Я нещасна зачарована дівчина. Це зла мачуха перетворила мене на гадюку. Хто ж тепер мені допоможе в моєму горі?

Жаль йому дівчини, от і каже він їй, що зможе допомогти.

– Я теж сам нещасний ходжу і сам уже не знаю, куди йти.

– А куди ти йдеш? – питає вона.

– Десь пропала царівна, я обіцяв царю знайти її.

– Що, цар велику плату дає за неї? – питає вона.

– Не треба мені нічого, а шукаю її тому, що люблю дуже, хоч вона і не знає про це.

– А коли ж ти її полюбив?

– Одного разу їхала вона з царем, як побачив я її, так з тих пір тільки й думаю про неї, крім неї, я більше нікого не полюблю. Може, вона десь попала в біду, я прийду їй на поміч.

– От і допоможи тепер мені, бо я і є та, що ти шукаєш. Зла мачуха покарала мене, що не пішла заміж за її сина.

Почув це хлопець, зрадів, що знайшлася царівна, але ж як врятувати її?

– Підемо по світу, – каже він, – може, потрапимо на таку людину, що допоможе нам.

Взяв гадюку за пазуху та й пішли. Довго він ішов лісом, а йому кінця і краю нема. Так уже їсти захотів він. Коли бачить, біжить кізка. Прицілився він з лука, хотів убити її, щоб поїсти. А кізонька стала і заговорила до нього:

– Не вбивай мене, хлопче. Я не проста кізка, а зачарована дівчина. Зла відьма зачарувала мене, бо захотіла мого коханого у зяті собі взять. І от уже три роки я кізкою живу.

– Ну, що ж, – каже Назарко, – ходімо разом з нами, може, найдемо таку людину, що допоможе нам.

Пішли вони далі. Ліс закінчився. Вийшли вони на поле. Бачить Назарко – табун коней пасе старенький дідусь. Зупинивсь Назарко біля діда спочити та й пожурився своїм горем.

– Може, ви щось, дідусю, допоможете нам.

Каже дідусь:

– Чув я, що є на світі таке озеро, не вода в ньому, а молоко. Якщо в цьому озері викупатись і напитись того молока, то всі чари зійдуть. Але де те озеро, я не знаю.

Коли виходить з табуна кінь і говорить людським голосом:

– Я знаю, де те озеро. Був я біля нього, але воно сухе, нема в ньому молока. Я теж три роки живу конем. Зла відьма зачарувала мене. Була в мене кохана дівчина, та і її погубила відьма.

Каже Назарко:

– Тепер веди нас до озера, побачимо, яке воно.

От і пішли вони в той бік, де сонце сідає.

Довго вони йшли. Нарешті дійшли до озера. Бачить Назарко: сухе озеро. Ну що ж далі робить, куди йти? Уже й ніч настала, зостались вони ночувати біля озера. Не спиться Назарку, все думає, що ж далі робить, куди йти? Коли десь опівночі бачить він, до озера злітаються різні птахи. Як сіла пташка на землю, зразу ж зробилася жінкою. Догадався Назарко, що це відьми чогось сюди злітаються. Багато вже їх зібралося, стали вони веселитись, співать і танцювать. Прислухався Назарко, що вони співають, і почув такі слова:

Сухе наше озерце, сухе, Сухе наше озерце, сухе, Ніхто не знає, чого воно висихає, Ніхто не вгадає, що камінь потік не пускає.

Як тільки почало світати, усі поробились знову птахами і розлетілись. Про який вони камінь співали? Вирішив Назарко оглянути озеро. Спустився він на дно і став ходить, придивлятись. Бачить він – нора велика. Заклав він туди руку і намацав камінь. Догадався він, що це і є той камінь, про який співали. З великими труднощами витяг він той камінь. Зразу ж полилось з нори молоко. Скоро все озеро наповнилось молоком. Коли його друзі викупались у молоці і напились, відразу всі чари зійшли з них. Побачив Назарко свою кохану і не наважиться підійти до неї. Але вона сама кинулась до нього, стала цілувати його. Призналась йому, що теж полюбила його. Назарко був щасливий. Були щасливими хлопець з дівчиною, що їх колись відьма розлучила. Усі були раді. Хоч далека дорога була назад додому, але весела вона була для них. Прийшов Назарко з царівною до царя, той з радості дає йому все, що захоче. Але царівна сама сказала батьку про все. Цар боявся знову втратити дочку, погодився віддати дочку за Назарка. Злу відьму покарали. Після смерті царя Назарко став на престолі. Був добрим до людей і всі його любили.

Казка про козака і гадюку царівну

Колись у давні часи ні поїздів, ні машин, ні літаків не було. Лише кіньми вигравав той, хто їх мав.

Подарував тато своєму синові-одинакові коня й послав у козаки. Став він там добрим вершником. Одного разу сам гетьман викликав його до себе і з важливим листом послав у далекий край.

Їхав він темними лісами і заблудив. Уже три дні блукає, але ні дороги не знаходить, ні живої людини не зустрічає. Кінь голодний, він голодний і рятунок мусить сам шукати, їде далі. Дивиться – на галявині скирта з сіном.

«Ну, – думає, – хоч коня покормлю».

Кінь раз вкусив сіна – скирта зайнялася, горить. Відганяє він коня, а на скирті щось кричить людським голосом:

– Козаче, врятуй мене, бо спечуся!

Дивиться, а зі скирти повзе довжелезна гадюка. Думав тікати, але передумав.

– Як тебе рятувати, коли вогонь?

– Подай шаблю, я по шаблі спушусь.

Скочив козак на коня, подав шаблю, гадина спустилася і сіла йому на шію.

– Слухай, козаче, куди ти їдеш?

– Їду туди і туди.

– Ой, козаче, не в той бік ти заїхав. Ти вже в іншому краю. Їдь зі мною, куди я тобі скажу.

– Добре, поїду.

В'їжджають вони в якесь ніби місто і не місто. Будинки, вулиці є, а води і людей нема – лише каміння.

Питає гадюка:

– Козаче, ти хочеш жити?

– Не лише хочу, а й мушу, бо я ще наказ не виконав.

– Як три ночі витерпиш тяжкі муки і не заговориш – велике щастя тебе чекає. Буде приходити сюди всяка нечисть, будуть тебе катувати, на вогні пекти. Твій отаман, друзі-козаки, тато, мама прийдуть, але то буде омана. Маєш все перенести і не обізватися. Коли заговориш – каменем станеш. А я мушу від тебе щезнути.

Поки він усе, що почув, обміркував, гадюка зникла між камінням. Ночує козак першу ніч. Рівно о дванадцятій годині пробуджується від болю. Стоїть над ним дванадцять чортів, б'ють-катують і питають:

– Чого ти сюди прийшов?

Він терпить і – ані слова. Били, били, точили з нього кров, поки когути не затяли. Як затяли, чорти повтікали. Подивився на своє тіло, а йому нічого не бракує – нема ні ран, ні синців, і не болить нічого.

«Ей, – думає, – то лише мені так здається, що б'ють».

Прилітають вони другої ночі.

– Будеш говорити чи ні?

Він мовчить.

– Чекай, на цей раз обізвешся!

Кладуть вогонь, беруть його за руки-ноги, припікають на вогні, один кігтями відкриває рот, але він не говорить. Кидають козака у вогонь, і він мучиться, поки північ не минула. Приходить до пам'яті, а вогню нема, і він не обпечений.

Третьої ночі бачить він свого отамана і все козацьке військо. Отаман кидається на нього з дротяною нагайкою:

– Ах ти, сучий сину, ми тебе стільки шукали, а ти тут?! Де ти документ дів?!

Хотів козак крикнути: «Отамане, тут документ!» – але стримався. Тлумили його, козацький суд вчинили, але він не обізвався. Бачить: йдуть батько, мати, брат, сестра. І всі – до нього:

– Де ти був? Вже п'ять років ми тебе не бачили. Хоч слово промов до нас.

Стиснулося козацьке серце, вже слово на язиці, але ні, не можна. Ні до кого слова не промовив.

Враз стають рідні й козаки чортами і так б'ють, що аж дрантя з нього летить. Чує – когут піє. Нараз все зникає і стає тихо. Нічого не болить його, і козак встає на ноги. Аж зачудувався. Ніде ні камінчика немає, а навколо розкинулося місто все у квітучих садах. Головною вулицею йдуть до нього козаки, коня ведуть, а дівчата пісень співають. Попереду така вродлива дівчина, що ні в казці розказати, ні пером описати. Каже йому:

– Козаче, вже три доби минуло, можеш говорити. Я – та гадина, що ти врятував. Це місто було зачароване. Врятувати його міг лише той, хто три ночі переночує і слова не промовить. Ти наш рятівник, і я виходжу за тебе заміж. Будемо разом жити.

– Ні, царівно, не можу женитися на тобі. Я – козак, і ще наказу не виконав. Покажи мені дорогу, най ЇДУ —

– При чім тут наказ, як ти царем будеш? Залишайся.

– Ні, не може так бути. Козак без своїх друзів не може женитися.

Сідлає коня і їде далі. Виконав наказ, розповів гетьману про всі свої пригоди і запросив на весілля.

Гетьман збирає три тисячі війська і їде козака женити. Зіграли велике весілля. Козаки познайомилися там з багатьма дівчатами і пізніше за жінок брали. Кажуть, що всі дуже добре живуть і хліб жують.

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!

Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.

Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.

Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.

У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.

Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівки, ні держави.

Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.

Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:

– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.

Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:

– Давайте ваші білявчата!

Узяв від них хусточки, виліз на самий верх і там прив'язав.

– Браття, будемо блудити по білому світу, та хто із нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде біла, той живий і здоровий. А чия буде у кров'яній барві – той потрапив у біду, і тому треба спішити на поміч.

Розлучилися брати і рушили кожний своєю дорогою. Як блудили старші, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.

Мирко довго йшов через ліс і вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живої душі. Але хтось недавно був, бо все стоїть в порядку, на своєму місці. Блудячи по палацу, трапив Мирко і до їдальні, де на широкому столі лежала всяка добра їжа й напої. Полічив Мирко тарілки – обід на дев'ятьох, але якісь завеликі порції.

Чується, що страви парують, а ніде нікого. Почекав, обдивився й сів собі до столу. Наївся, напився. Побачив постелі – і їх було дев'ять – та й ліг собі трохи відпочити.

Та не встиг полежати, бо надворі щось так згриміло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побіг до вікна, дивиться – коло брами стоять дев'ять розбійників. Старший з них ударив ногою у ворота, і залізна брама відразу розчинилася.

Розбійники вступили у двір, рушили до палацу. Тепер Мирко зрозумів, у чий замок потрапив. Але вже ніколи тікати. А куди сховатися? Шмигнув під постіль, притаївся.

Старший завітрив тут чужу людину і закричав:

– Браття, хтось є в нашому палаці!

– Правда… Хтось тут мусить бути, вже й до їжі брався! – закричали й інші.

Глянули під постіль і побачили Мирка:

– Ану, вилазь! – заревіли. – Як ти смів сюди зайти?!

Витягли хлопця й одразу впізнали, бо й вони допомагали песиголовцям у війні й запам'ятали, як Мирко рубав ворогів шаблею.

– Настав твій кінець! – сказав старший розбійник, витяг шаблю й нараз відрубав йому голову.

Посікли Мирка на кавалки і через вікно викинули на двір.

Сіли розбійники до столу, їли-пили, бенкетували до пізньої ночі, а тоді полягали. Спали, доки сонце не загріло на пупець. Тоді пробудилися, поснідали й знову – на розбій.

Коли настала тиша, з корчів вилізла гадина з дівочою головою, притяглася до місця, де лежав порубаний Мирко, склала тіло докупи й помастила живлющою водою. Хлопець одразу ожив і зробився в десять разів сильнішим і гарнішим. У ту ж мить на дівці гадиняча шкіра облупилася до попідплеч. З'явилися у неї і руки. Та доки хлопець роздивлявся, нікому було й подякувати – дівка втекла у корчі, щоб її ніхто не побачив.

Зайшов Мирко до палацу, наївся, напився й чекає розбійників, щоб з ними поборотися. А вони вернулися уже понадвечір. Побачили хлопця і – здивовано:

– Воскрес той, котрого порубали ми! Ану до нього!

Почалася бійка. Розбійників дев'ять, а Мирко один. Обступили його зі всіх боків і кінець кінцем забили. Посіченого на шматочки викинули через вікно на двір.

Їли, пили, гуляли й полягали спати. Вранці знову зібралися з дому. Коли настала тиша, гадина-дівка витяглася з корча, поскладала порубане тіло, помастила живлющою водою, й Мирко ожив у десять разів сильніший і кращий.

Дівка сховалася в траву, а гадиняча шкіра з неї облупилася уже до колін.

Гей, а Мирко ледве дочекався вечора, аби зіткнутись з ворогами. Увечері вернулися розбійники, і знову почалася страшна бійка. Мирко сміливо нападав, чотирьох поранив, але й цього разу перемогли його. Порубали і через вікно викинули на двір. А самі, як звичайно, їли, пили, гуляли й полягали спати.

Коли рано розбійники пішли собі геть, дівка-гадина знову зібрала Миркове посічене тіло, красно його склала, помастила живлющою водою, і хлопець ожив. І тої ж хвилини гадиняча шкіра з дівки зовсім спала й вона стала такою красунею, якої Мирко ніколи не бачив. Тепер уже не ховалася від нього, підійшла і каже:

– Чудуєшся? Та не чудуйся, я тобі все розповім. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мій батько правив державою, та оці розбійники напали на нас, моїх родичів повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землі, доки комусь тричі життя не збережу. Я тебе вже тричі воскресила. Ти тепер сильніший від розбійників і маєш перемогти їх. А як ні – обоє помремо, бо я тебе не лишу.

Зрадів Мирко. Завів дівчину до палацу. Наїлися, напилися і радяться, що мають робити.

Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрістю. Замкнув залізну браму, міцно стис у руці шаблю і чекає.

Розбійники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дівчиною.

– Погляньте, – сказав старший, – хто легіня воскресив! То та панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали її батька й матір і знищили їх державу. Але тепер уже не врятується!

І кинув булавою із такою силою, що глибоко зарилася в землю.

– Ходіть ближче, ходіть! – гукнув хлопець.

Вхопив булаву, жбурнув межи велетнів-розбійників й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.

Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву і так нею гримнув у залізну браму, що пробив діру: один чоловік спокійно міг пролізти.

Мирко прискочив до воріт і, коли крізь дірку ліз розбійник, шаблею відтяв йому голову. Так по черзі усіх порубав. Старший крізь дірку не поліз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив ґав – відтяв голову й старшому.

Так Мирко знищив усіх дев'ятьох. Дівчина радісно прибігла до нього, обняла й каже:

– Тепер ми до смерті лишимося вкупі!

– Так і буде…

Зайшли у палац, а там – що лиш їм душа забагла! Всього доста.

Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.

Але настав край і веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне місце.

– Що з тобою? Чому зажурився? – питає дівчина зі страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?

– Люблю тебе й задоволений усім, лише журюся, бо мушу тебе залишити.

– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.

– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?

– Виджу, виджу…

– А на його верхівці чи видиш три хусточки?

– Виджу… Дві з них червоної барви, а одна біленька.

– То знай: оті криваві означають, що мої брати в біді, а біла хусточка моя. І їх були білі, а тепер червоні… Межи нами є така угода: якщо хто потрапить у біду, треба поспішати йому на допомогу. Криваві білявчата кличуть мене на поміч братам!

Дівчина трохи заспокоїлась:

– Якщо межи вами є така угода, я тебе не спиняю.

Тоді Мирко приготував на дорогу їжу. Взяв із собою й пса – адже кожний із братів мав коло себе цього вірного слугу, з котрим не розлучався.

Коли розлучалися, дівчина дала Миркові пляшечку із живлющою водою:

– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобі у пригоді.

Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь і доти не став, доки не дійшов до високого дуба. Дивиться – справді, його хустка біла, а з інших кров капає.

І зразу рушив дорогою, котрою пішов середущий брат. Йде, йде і понад вечір дійшов до того місця, де дві дороги з'єдналися й далі знову лиш одна вела.

«Ага, – думає собі, – тут путі зійшлися, тут і мої брати, напевно, зустрілися і звідси разом пішли далі. Піду і я туди».

Почало смеркатися. Мирко розклав собі вогонь, повечеряв і переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде…

А лісові кінця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве її видко – не возова, а стежка.

Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у віконце, а хижка порожня, немає нікого, а коло хижі прив'язані пси обох братів.

«Но, – думає собі, – раз тут їхні пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду їх чекати».

Мирко розклав вогонь, відрізав солонини, настромив на рожен і пече.

Поїв, напився води, а братів нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чує – на дубі хтось стогне:

– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як мені студено!

Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.

– Гей, бабо, як вам студено, то ходіть погрітися.

– Йу-у-у-й… боюся, що твої пси мене покусають. Але знаєш що? Я кину тобі волос, поклади його в огонь, а тоді я спокійно зійду.

– Но, дай сюди той волос, – сміється Мирко.

Баба кинула волос, і він поклав його на вогонь. Волос згорів, і баба тої ж хвилини так, як кішка, спустилася з дуба, а пси навіть хвостом на неї не махнули, ніби закам'яніли.

Тоді стара побігла до хижі й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.

Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася і ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неї текло.

– Гей, стара відьмо, – розсердився Мирко, – зараз тобі кінець!

І вихопив шаблю. А шабля нараз перемінилася на дерев'яну. Баба скочила на ноги й каже:

– Кінець, настав кінець! Айбо не мені, а тобі! Ти згубив моїх дев'ятьох синів, а я двох твоїх братів. Тепер твоя черга!

Мирко кличе псів, а пси наче камінні, не рухаються.

«Біда, – думає хлопець, – ця відьма справді хоче мене стратити. Коби не ганьба, втік би».

Але почуває, що й ноги вже ніби приросли до землі – не може рушитися з місця.

А баба знову побігла до хижі, взяла ножище такий, як коса, й іде до нього, говорячи:

– Молися, Мирку, бо настала твоя остання хвилина. За своїх дев'ятьох синів хоч вас трьох уколошкаю, га-га!..

І все ближче, ближче із ножищем… Вже на десять ступнів була від Мирка, як він згадав за живлющу воду.

– Ану, спробую…

Нараз витяг із кишені пляшечку і тої ж миті, коли баба підняла ножище, бризнув на псів водою. А пси всі три разом скочили на відьму, звалили на землю. Крапля живлющої води упала на шаблю, і та нараз сталася такою, як була.

– Но, тепер молися ти, стара, – прийшла твоя остання година! Говори, де поділа моїх братів?!

– Йой, Мирку. Я тобі скажу, айбо уже пізно: вчора я твоїх братів порізала. Держала їх три дні заворожених, щоб намучилися добре. А коли ти вирушив їм на допомогу, я їх знищила.

– І де ж ти їх погребла?

– Покажу, але накажи псам, щоб не чіпали мене.

Мирко відкликав псів і баба встала на ноги.

– Ходи за мною…

І повела до п'ятого дерева, де закопала Миркових братів. А пси весь час пильнують її.

– Греби землю! – наказав Мирко.

І мусила руками вигребти убитих. Мирко побризкав на братів живлющою водою, й вони нараз воскресли.

– Ой, як довго ми спали! – сказали брати.

– Ой, довго… Спали б ви до Страшного суду, коли б я сюди не потрапив.

Брати розглянулися довкола й побачили бабу. Тоді відразу згадали, що із ними сталося. Старший брат схопив шаблю й одним махом відтяв відьмі голову. Порубали її на шматки й спалили на терновому вогні.

Як відьму спалили, в лісі прояснилося. З лісу стало місто, з'явилися люди. Все звільнилося з-під закляття…

Мирко розповів братам, що із ним було, як він ходив по світу.

Тепер усі троє рушили до палацу, де Мирко лишив свою дівчину. Коли прийшли до того палацу, з'явилося місто. На вулицях, у будинках повно людей. Всі веселі, радіють. Світ ожив…

Скоро справили весілля. Прийшли музики, гостину зробили, що і старі люди таку не пригадують. Десь за два тижні свадьбували, танцювали…

Мирко перебрав державу в свої руки. Зібрав сильне військо й повів його на песиголовців.

Розбив песиголовців, а їх царя взяв у полон.

Як скінчилася війна, Мирко так поділив землі: старшому братові лишив вітцівщину, середущому – край, завойований від песиголовців, а собі – жінчину державу.

Ще й днесь живуть, як не повмирали.

Змієва дочка

Наполеглива жінка

В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав у сопілку свою улюблену мелодію.

І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою голівкою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.

Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп'явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.

Чабан, недовго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп…

Гадюка прийшла до пам'яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:

– Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.

Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.

– Візьми оцей листочок та з'їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.

Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось мнеться, боїться. Вона сказала:

– Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. Їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.

Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з'їв. Гадюка тоді й говорить:

– От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.

Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.

Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:

– Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?

– А ти що знаєш? – відповів другий.

– Я більше тебе знаю.

– А що ти знаєш?

– От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастись біля тієї могили, я тобі покажу.

Чабан уже розуміє мову тварин і цих двох баранчиків. Він погнав усіх овець до могили. Баранчики зійшли на могилу. Отож перший баранчик і змушує свого товариша добре стукнутися об пеньок на могилі.

Другий баранчик розігнався і добре стукнувся лобом об пеньок. А потім упав до землі і прислухався. Встав і промовив до свого товариша:

– А правда, дзвенять гроші. От якби наш пастух знав, що тут є скарб, і якби він його викопав, скільки було б у нього багатства!

Так чабан узнав, що на могилі є скарб.

Пригнав увечері овець в село. Повечеряв і ліг трошки відпочити. Запросив до себе жінку та й каже:

– Жінко, сьогодні поїдемо вночі на могилу, там є скарб, попробуємо його викопати і забрати.

Опівночі чабан та його дружина запрягли коня у воза, взяли лопати, мішки і поїхали копати гроші на могилу. На світанку вони викопали скарб. Привезли золота і срібла повен віз. Зажили вони щасливо і багато.

Одного разу жінка запитала свого чоловіка, як він міг узнати, що на могилі був скарб. Чоловік сказав дружині, що цього говорити не можна. Жінка більше й не допитувалась.

Чабан добре розуміє, про що говорять домашні тварини, звірі, птиці і часто розказує своїй жінці. Наприклад, був такий випадок: у дворі корова мукає: «М-у-у-у!» Телятко озивається: «М-е-е-е!» Пастух і каже жінці:

– Чуєш, он корова озивається до свого телятка, каже: «Йди сюди», а телятко відповідає корові, своїй матері: «Іду-у-у».

Жінка не витримує і знов допитується пастуха, як це він узнав, про що говорять тварини.

Чабан увесь час твердить, що не може розкривати таємницю, інакше умре.

А жінці ж кортить знати. І чоловіка жаль.

Минуло немало часу, настала зима. Довго вагалась жінка, а таки вирішила: нехай чоловік умирає, але для неї розкриє таємницю.

– Умирай, чоловіче, а мені розкажи, звідкіль ти знаєш, про що говорять тварини і птиці.

Чабан погодився все розказати своїй жінці і вмерти.

Жінка приготувала ліжко для покійника. Поставила свічки, наділа йому чисту білизну, помила голову й причесала.

– Скоріше, чоловіче, розповідай про той випадок!

Чоловік розпочав:

– Отож влітку я пас вівці. Чую – в лісі щось пищить. Я побіг до того місця і побачив, як великий павук давив гадюку. Я вбив павука своїм кийком. Рідина з тіла павука попала мені в очі, я впав і осліп… Гадюка зосталась жива. Тоді гадюка…

Чоловікові стає важко. Він ледве дихає (бо смерть приходить) і він звертається до жінки:

– Жінко, мені зараз дуже тяжко, я вмираю. Може, не потрібно розповідати, я все ж таки хочу жити. Облипі допитуваться, невже тобі буде легше, як я вмру?

– Ні-ні-ні! Вмирай, а мені розкажи. Я хочу знати твою таємницю! Де це було так, щоб жінка не знала того, що знає чоловік?

У той час, коли те діялося, в хаті було десять курок і півень. От півень підбіг до однієї курки, дзьобнув її та й каже:

– Чого зерно збираєш не там, де я тобі показував?

Потім підскочив він до другої курки і як ударить її крилами:

– А ти навіщо воду розлила на сковороді? Я вам дам! Вас десять курок, а я один півень між вами. Я старий і не підкоряюсь вам ні в чім! Я не такий дурень, як наш господар-пастух. Він з однією жінкою не може впоратись, умирати вирішив, аби впертій жінці розкрити таємницю. Ач, до чого дожився, не може своїй жінці ради дати, щоб вона поважала свого чоловіка! Ліг вмирати.

Чабан чує, як півень з нього глузує. Сам собі подумав: «Невже я повинен помирати через упертість і наполегливість жінки? Ні-ні-ні! Так не буде, досить!»

Він схопився з ліжка. Свічки, які горіли, кинув на землю, розмахнувся та й вдарив жінку. Вона незчулась, як це сталось, та з криком до чоловіка:

– Чого ти перед смертю б'єшся?

– Я не вмираю, бо з мене навіть півень сміється. Він мене вважає за дурня, каже, що я одній жінці підкоряюсь, а він має десять і що хоче, те й робить з курками.

Більше жінка не допитувалась про таємницю.

Півень врятував свого хазяїна і не дав пастухові вмерти.

В народі є така приказка: «Чоловік, про якого й кури говорять». Можливо, чабан і був тим чоловіком.

Про бідного парубка і царівну

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.

– На тобі, – каже, – сину, ці гроші та піди купи хліба.

Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.

– Здоров, дядьку!

– Здоров!

– Куди ти собаку ведеш?

– Поведу, – каже, – в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.

– Не вішай її, чоловіче, продай лучче мені!

– Купи!

– Що ти хочеш за неї?

– А ти що даси?

От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:

– А що, сину, купив хліба?

– Ні, мамо, не купив.

– Чом же ти не купив?

– Я йшов, коли дивлюсь – веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.

Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться – несе чоловік кота.

– Здоров, дядьку!

– Здоров!

– Куди ти, дядьку, йдеш?

– Несу кота в гай.

– Нащо ж ти його несеш у гай?

– Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!

– Ти б, – каже, – мені його продав!

– Купи!

– Що ж тобі дати за нього!

– Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.

От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:

– А де ж ти хліб дів?

– Та я й не купив!

– Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якогось чорта купив?

– Купив, – каже.

– Що ж ти купив?

– Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.

– На ж тобі ще грошей, та гляди вже – нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.

Пішов він. Іде та йде, коли дивиться – б'є чоловік гадюку.

– Нащо ти, – каже, – чоловіче, гадюку б'єш? Ти б лучче мені її продав!

– Купи, – каже, – продам.

– Що ж тобі дати?

– Що даси, то те й буде.

Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:

– Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу – до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, – усе зроблять тобі.

Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу – явилось їх такого, що страх!

– Щоб мені, – каже він їм, – був хліб!

Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:

– Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав – усе зроблять.

– За що ж вона тобі дала?

– За те, що я її визволив від смерті. Її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.

От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться – він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.

От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:

– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.

Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:

– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.

Пішла вона додому та й каже синові:

– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийпшись, то піде за тебе заміж.

– Добре, – каже, – пошию.

Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:

– Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийпшись царівні на ногу.

На другий день устає він – уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.

Поміряла вона – якраз на її ногу. От вона й каже:

– Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка – щоб вона саме на мене прийшлась.

Пішла мати додому та й розказала синові, що загадала царівна.

– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.

Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку – зараз слуг найшло такого, що страх!

– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.

– Добре, все зробимо.

Ліг він спати. на другий день устає й каже матері:

– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?

– Що ж я, – каже, – сину, понесу? Де ж та сукня?

Пішов він до стола, підняв хустку, – так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.

– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою – несіть її!

Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:

– А що ти нам скажеш, жінко добра?

– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.

Як відкрила вона ту сукню – так у покоях і загорілось усе. наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась – аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге – просто як сонечко; так від неї й сяє.

– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.

Приходить та жінка додому та й каже синові:

– Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.

– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.

Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:

– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.

– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.

На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться – стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:

– Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.

Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:

– Я вже міст бачила – дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.

Прийшла та жінка додому та й каже синові:

– Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.

От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…

Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:

– Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?

– У мене, – каже, – є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав – усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо, – все вони мені роблять.

От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:

– Щоб зараз тут були і коні, і ридван, – я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.

– Добре, – кажуть, – усе буде так, як звелено.

Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги через море.

Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:

– А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.

– Ходім! – каже кіт.

От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега. Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:

– Ти, – каже, – зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.

– Добре, – каже собачка. – Іди ж ти до палацу!

От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться – аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду – поплили.

От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:

– А що, держиш персня?

Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:

– Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.

Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:

– Ну, не кажеш – оце ж кидаю!

Кіт злякався та:

– Держу!

А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.

Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.

– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!

Поліз собака – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:

– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.

От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать – усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:

– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.

– Добре, – каже собачка, – ходім!

От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:

– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб'ємо.

Яку піймають, то вона їм і каже:

– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.

Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться – жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:

– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?

– Не знаю… квак, квак!

– Як ти не знаєш, то ми тебе вб'ємо.

І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:

– Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.

– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.

Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, – такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку – зараз і явились слуги. От він їм:

– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.

Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір'ю, з котиком та з собачкою.

Яйце-райце

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

– Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

– Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

– Ну, я краще його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.

На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:

– Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – там звір її і розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.

А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві, – як поцілиться на нього. А той орел так просить його:

– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

– Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:

– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, – я тобі в пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:

– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:

– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:

– Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому:

– Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:

– Більше пропало, нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Орел з'їв і того бугая таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:

– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.

Той чоловік питається:

– Що з того буде?

А він йому:

– Сідай!

Той і сів.

Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

– А що, як тобі здавалось?

А він йому каже:

– Так, наче я вже неживий був.

Тоді орел йому каже:

– Отак само мені було, як ти на мене націлявся.

Потім каже:

– Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як два сажні від землі, та й питається його:

– А що, як тобі здавалось?

Він йому каже:

– Так, наче вже кістки мої розсипались.

Тоді орел йому каже:

– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.

Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:

– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?

Той йому:

– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

Тоді орел йому й каже:

– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.

А потім каже:

– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:

– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».

Він приходить у хату; коли це йому кажуть:

– Чи по волі, чи по неволі?

А він їм каже:

– Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його питаються:

– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки…

А він їм каже:

– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.

Вони тоді:

– Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

От він виходить із хати й каже орлові:

– Казали так: краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому й каже:

– Летімо далі!

Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця.

Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:

– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, і на очі приведеш.

Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:

– Чи по волі, чи по неволі?

Він їм каже:

– Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його стали питатися:

– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…

А він їм каже:

– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.

Батько орлів каже йому:

– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.

Він каже:

– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:

– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.

Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:

– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?

А він їй:

– А що ж тобі дати?

Вона йому й каже:

– Даси те, що без тебе стало дома?

А він каже:

– Дам!

Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

– Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.

Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:

– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!

Та й пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому й каже:

– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!

А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:

– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:

– Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…

– А що ж таке?

Він їй і розказав. Вона йому й каже:

– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

Він каже:

– Добре!

Вона йому й каже:

– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.

От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.

Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:

– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:

– Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:

– Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:

– Що загадала?

Він розказав.

– Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його, то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

– А що, нічого не вилазило?

А він каже:

– Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:

– Чого ти, сину, тут шукаєш?

А він їй каже:

– Золотого зайця.

Вона йому:

– Де б тут він узявся? Тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:

– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

– Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив.

Тоді вона й каже:

– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:

– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

Вона каже:

– Добре, йди!

Він пішов.

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля. Тоді дівчина й каже:

– Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?

А він каже:

– Йшли.

Той питається:

– Давно ж вони йшли?

– Тоді, як оця пшениця сіялась.

Змій каже:

– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.

Прилітає змій додому. Змія його й питається:

– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?

А він каже:

– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.

Тоді змія йому каже:

– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!

Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже:

– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».

Коли це летить змій та й питає цього ченця:

– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?

А він каже:

– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.

А змій каже йому:

– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.

Сказав це й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує змії:

– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона й каже:

– Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!

Побігла.

Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:

– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.

Зробила.

Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:

– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».

Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував – так і забув за ту дівчину.

Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

– А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівчину – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

Про стрільця

Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:

– Ну що, – говорить, – стріляй!

А той злякався. Змій каже:

– Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.

Коли той вистрілив, змій і розсміявся. От той налякався так, що не пам'ятає нічого. От змій знову став птахом, та й знову каже:

– Стріляв ти двічі, стріляй утретє, так будемо тепер споритися.

Коли той у третій раз вистрілив, той аж упав, увесь ліс завернуло, – знову стрепенувся і став змієм, паном став у чоловічому стані. Стрілець став і руки опустив.

– Ну, – говорить змій, – що буде з нами, стрілець? Чи будемо битися, чи миритися?

– Будемо миритися.

– Ні, – говорить змій, – будемо битися, бо ж ти мене перший чіпав.

– Та то я з дурної голови, прошу пана, – каже.

– Сідай, – каже змій, – на мене.

Той боїться.

– Сідай, – каже.

Мусів сідати. Тоді виніс його на дерево, а потім так, як сидів, та й пустив його… Той як упав, то й кості розсипалися стрільцю. Тоді знову у другий раз сідає, той пускає його удруге знову. Тоді кості його узяв зібрав і знову зробив чоловіком.

– Ну, стрілець, – каже, – що буде: чи будемо битися, чи миритися?

– Будемо миритися.

– Е, ні, – каже, – ти мене не на добро зачепив, щоб миритися. Сідай у третій раз.

Тоді пускає його знову на землю. Стрілець летить. Убився зовсім на смерть. Тоді знову у третій раз оживив його.

– Ну, тепер, – каже, – чи будемо битися, чи миритися?

– Ні, тепер, – каже, – пане, я тебе побив, а ти мене, зробимо мир.

І зробили мир між собою.

– Ну, тепер маєш одного сина, пришли до мене на службу, я йому заплачу великі гроші, а як не пришлеш, то тепер роздеру на пір'я, що з тебе і звання не стане.

Ну, той підписався:

– Пошлю, – каже.

Ну, тепер дає йому змій шовкового клубка і каже:

– Куди буде той клубок котитися, туди твій син хай іде.

Прийшов стрілець додому, сів коло стола та й журиться. А його жона каже:

– Чого, старий, зажурився?

– Єдиного сина, – каже, – дождалися, та й того треба лихій силі посилати на службу.

Тоді дав йому клубочка та й каже:

– На, сину, куди буде клубочок котитися, туди й ти іди за ним і не дивися ні на людей, ні на ворони, ні на сороки, тільки дивися на цей клубочок, куди він котиться.

Прилетів змій додому та й каже жоні своїй і дітям, а в нього було три дочки:

– Ну, – каже, – побилися ми з стрільцем. Приїде до нас на службу парубок. Як тільки чогось не зробить, так я його зараз вб'ю і обід з нього зроблю.

То батько розумний, мати розумна, а менша дочка і ще розумніша була, – знала, на чім світ стоїть. Не вспів сказати батько, а вона вже й знає, що йде той хлопець. Пішли вони всі троє купатися в море, та на віддалі одна від одної…

А той парубок задивився на ворони і на сороки і клубочка загубив і став на багні, на такому болоті, що й не чув зроду, і плаче. А менша дочка серце мала дуже добре, вже й прилетіла і каже:

– Нащо ти задивився і спустив клубочка – свою дорогу? Тепер сідай на мене.

А вона крила має. Сідає той на неї, як на коня. Вона свиснула раз, в другий раз, клубочок йому звився знову у руки.

– Знай, – каже, – Петрусю, бережи свого клубочка, бо я знаю, куди ти йдеш, бо йдеш ти до мого отця.

Тоді покинула вона його і полетіла до моря. А він йде дорогою, знову дорога стала йому вимощена, вона йому так зробила. Іде він понад морем, купаються вони. Він підкрався і в тої меншої одяг забрав. Тї дві старші сестри з тої сміються, а вона плаче.

– Ей, – каже, – як у Бога віруєш, віддай мені той одяг, я тобі у великій пригоді стану, бо я знаю, що ти ідеш до мого отця на службу. Як прийдеш до отця, то зайди потім до моєї хати, я тобі щось пораджу.

Петрусь віддав їй одежу. Приходить до палацу зміїного, а змій живе, як і всі люди. Заходить він у палац.

– Ну, – каже змій, – здрастуй, що ти прийшов?

– Прийшов, – каже, – прошу пана, до пана.

– Іди ж ти, – каже, – на кухню і проживай.

От він повечеряв і заходить до неї, до тої панянки.

– Знаєш, – каже вона, – щоб тобі батько не загадав зробити, то прийдеш до мене у пізнім часу, щоб батько не знав, то я тобі буду помагати.

Приходить він на другий день до змія, той йому і каже:

– Іди ти на цілий день спати, а на ніч на роботу ставатимеш, я тобі буду загадувати.

Пішов той. Вечором змій каже йому:

– Знаєш ти що? Ти прийшов до мене на службу, я тобі буду загадувати роботу. Іди ж ти мені – бач отой ліс? – щоб ти його викорчував за ніч і дрова у костри склав, купця знайшов, спродав і гроші мені приніс. А скоро ти не зробиш, то мій меч, а твоя голова з плеч. Ну, що ж, малий, зробиш?

– Зроблю, – каже.

– Я тобі заплачу триста талярів.

Тоді йде він до неї, до тої панянки.

– А що, – питає, – казав батько?

– Казав, – каже, – щоб я ліс вирубав, у костри щоб склав, продав і гроші йому віддав. А де ж мені за ніч оце встигнути?

– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я постараюся тобі все зробити.

Вона його покохала та й – жаліє. Він ліг спати. Вона вилітає у глуху ніч в ліс. Свиснула раз, удруге, в третій раз свиснула. Тоді дияволи налетіли, та стільки їх, що й ліс укрили.

– Ти чого, панно, нас потребуєш?

– Потребую, – каже, – постарайтесь, щоб ліс вирубати за ніч, дрова у костри скласти, купця знайти, продати і гроші мені принести.

– Добре, панно, – кажуть, – постараємося.

– Змилуйтеся, – каже, – старайтесь, як можна, я вам буду вдячна.

Ті зрубали, продали і гроші принесли до світа. Сплянтували (розрівняли) ліс, плянту зробили, що й кореня не видно. Тоді будить вона його рано і каже:

– На гроші батькові моєму, і як буде питатися, хто зробив, хто помагав, кажи: хто зробив? Я, а помагали батько, мати, брати, сестри.

Пішов. Питає змій:

– Хто помагав?

– Батько, мати, родичі.

– Брешеш, – каже.

– Ні, – каже, – ти сам, пане, брешеш, бо ти мені загадав – я мусів старатися.

– Як? – каже. – Його років двадцять треба рубати, а ти то зрубав за ніч?

– А нащо, – каже, – пан загадав мені? Я мусів старатися.

Той йому одказує:

– Ну, – каже, – коли ти так постарався, щоб ти мені ту ніч зорав теє поле, щоб пшеницю засіяв, щоб пшениця за ніч уродила, щоб ти її зжав, склав у копи, знайшов купця, продав і гроші мені приніс і щоб сказав, скільки кіп маєш, щоб змолов і щоб сказав, скільки дає копа, щоб приніс мені на пробу пшениці.

Тоді приходить Петрусь знову до тієї панянки.

– А що, – каже, – казав батько?

Він розказав їй всю змієву диспозицію.

– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я тобі постараюся помогти.

Тоді пішов він і ліг спати, а вона пізно вночі вилітає, знову й знову требує дияволів. Налетіло їх стільки, що не можна!

– Чого, – кажуть, – панно, нас потребуєш?

– Потребую, – каже, – постарайтесь за ніч зорати поле, засіяти пшеницю, щоб вона за ніч уродила, щоб ви її зжали, склали у копи, знайшли купця, продали і принесли мені гроші, ще щоб ви мені сказали, скільки кіп буде, щоб тії копи поколотили і сказали, скільки копа дає і щоб принесли мені на пробу пшениці. Про мене хоч готової нарвіть і плац усадіть.

– Добре, – кажуть, – панно, постараємося для тебе.

Зробили все, як їм казала панянка.

Вона його будить:

– Ну, вставай, – каже, – неси батькові – потіш його. Не проговорися, що то я зробила.

Приносить той пшеницю. Змій ще спав.

– Уставай, – каже, – пане, маємо тисячу кіп.

– Почому вона видає?

– По півтора корця.

– Добре, – каже той, – коли ти теє зробив, іди ти тепер спати, а увечері приходи.

А кожну ніч він кладе йому по триста талярів.

– Як до кінця дослужиш, – каже, – то всі гроші забереш, а як же ні, то мій меч, а твоя голова з плеч.

Той і каже:

– Пане, не на те я йшов, не на твій меч, а на те, щоб старатися, щоб ти мені заплатив.

Приходить змій увечері до хлопця.

– Бач, – каже, – ту ниву? Щоб ти мені викопав ріку, висипав береги, щоб вода була, щоб млин був на шість каменів, щоб, пшеницю змолотивши, змолов, за ніч булок напік і щоб на снідання приніс, щоб було до чаю.

Тоді йде той до панянки уночі і плаче.

– А чого ж ти плачеш?

– Як же мені, – каже, – не плакати, коли не знаю, що робити.

– Не журися, Петрусю, – каже панянка, – я для тебе все постараюсь.

Пізно вночі потребує вона знову дияволів і каже їм:

– Так і так, – каже, – зробіть мені те, що я вам скажу. Постарайтесь за ніч викопати ріку, щоб вода була, млин щоб був на шість каменів. Щоб пшениці намололи, напекли булок і до чаю мені раненько принесли.

– Добре, – кажуть, – будемо старатися, панно.

От вони у одного обивателя млина взяли, викопали сажалку, намололи пшениці, напекли булок і ще вночі приносять до тої панянки. Будить вона того й каже:

– Вставай, неси до батька булки.

От уранці змій просинається, а хлопець приносить йому булки.

– Ну, – питає пан, – що ж, ти напік булок?

– Напік, – каже.

– Не може бути!

– Як, не може бути?

– Ну, тоді попробуй сам, може, ти мені яку трутизну приніс?

– Нащо ж мені пан відказує, що я трутизну приніс?

– А хіба ж я знаю, що ти уночі робив?

– Я, – каже, – стараюся, що ти мені розказуєш.

Бере той хлопець булку і з'їв.

– Ну, тепер, пане, дай мені пляшку вина.

Випив пляшку вина.

– Ну, я тепер ще кращого розуму набрався, що звелиш, буду робити.

– Але, малий, непремінно хтось тобі помагає!

– Ні, – каже, – ніхто, я сам стараюся.

– Ну, гляди ж, бо я найду винуватця непремінно.

– Ні, – каже, – я то все сам роблю.

– Ну, добре, – каже. – Гляди ж, іди тепер спочивай, а увечері я знову тобі дам загадку.

От прийшов той увечері на диспозицію.

– Ну, – каже змій, – чи можеш, малий, зробити, що велю?

– А мушу старатися, – каже. – На те ти мене зазвав.

– Що скоро ти мені це поробив, ліс зрубав, мельницю поставив, пшеницю змолов, то щоб ти мені на сто миль степ насадив, щоб дичок накопав, насадив, щоб дички прийнялись, щоб ти їх прищепив, щоб вони за ніч уродили усякі фрукти, і щоб ти мені приніс усякого ґатунку покуштувати. Але я тебе буду вартувати тепер!

– Хоч ти мене вартуй, не вартуй, то для мене все одно, а що скажеш зробити – зроблю.

– Там, – каже, – не сила твоя зробити.

– Ну, – каже, – хоч сила, хоч не сила, та голова робити моя.

Тоді він приходить знову до неї з плачем.

– Чого ти, – каже, – плачеш, Петрусю?

– А тепер загадав загадку, що вже й не зроблю. Казав, щоб той степ засадити дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали всякі фрукти, щоб я йому приніс усякого ґатунку покуштувати, і казав ще, що вартувати буде.

– Е, який ти, – каже, – дурень. Буде все зроблено, не журися. Лягай спати.

Вилітає на поляну, потребує дияволів і каже їм:

– Щоб ви мені на ніч засадили степ дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали усякі фрукти, і щоб ви принесли мені усякого ґатунку покуштувати. Щоб ще й дороги виграсували, щоб квітами різними, виноградом, деревом різним висаджали.

– Добре, – кажуть, – панно, постараємося.

Полетіли. Тоді сад той вони викрали у якогось поміщика. Уродило те все, і приносить він тому панові на снідання.

– А що, – каже, – зробив?

– Зробив, – каже.

– І фрукти приніс?

– Приніс.

– А ну, – каже, – покуштуй сам перше, а то, може, ти яку трутизну там приніс.

Їсть той хлопець і пан покуштував.

– Ну, – каже, – іди ж тепер віддихати, увечері я знову тобі загадку загадаю.

От той пішов і ліг на кухні спати. Виспався, а увечері приходить до пана на диспозицію.

– Ну, що ж, малий, прийшов?

– Прийшов, пане, – каже той.

– А що ж, малий, з нами буде?

– Що звелиш, то я мушу те зробити.

– Я хочу, щоб ти на ніч пішов у ліс на варту. Що буде летіти чи бігти, чи то кінь, чи птах, чи змій, щоб ти мені піймав.

Дав йому рушницю, і пішов той на варту у пушу. Стоїть. Летить змій з трьома головами та просто навпроти нього. Петрусь його ловить, а він почав його бити, драти, пекти. Петрусь і впустив. Тоді прилітає тая панянка, бо вона знає всякі промисли його.

– А, – каже, – Петрусю, що ти зробив? Чом ти не держав?

– А коли, – каже, – я не зміг потвору вдержати, бо пече таким огнем пекельним, пече, дере!

– А, – каже, – то був мій батько.

– А чорт його знав, що то твій батько!

– Ну, – каже, – гляди ж, буде летіти брат мій старший з двома головами, то вдержи…

– Як так буде пекти, як твій батько, то я не вдержу.

– Е, – каже, – держи, а то буде зле!

Тоді летить той до нього просто, пече його, б'є, дере його… Упустив.

Прилітає знову та панянка.

– Е, – каже, – що ти наробив? Нащо ти упустив?

– А як же його вдержати, коли так дуже пече!

– Тепер, – каже, – буде йти стара мати у жіночому стані, у простому, то гляди ж, держи її, що б вона не робила – держи.

От іде стара біля нього і каже:

– Добрий вечір тобі, малий.

– Здорова була, бабо. А за чим ти, бабо, у такій порі у лісі ходиш?

– Була, – каже, – у людей на весіллі, запізнилася, та упилася, та йду.

– Ну, бабо, стій, бо я тебе не пущу.

– Е, синочку, що я тобі зробила?

– Ні, – каже, – не можна, я на те на варті стою, не повинен нікого пропустити.

Та баба пробоєм йде. Він її за коси і давай дрюком бити.

– А, синочку, глянь на Бога, чи у тебе руки зведуться на мене, на таку стару жінку? Може, й у тебе матка є стара.

Йому серце скрутилося – він і пустив. Знову прилітає панянка.

– Що ти, Петрусю, наробив? Нащо ти її упустив? Я ж тобі казала, щоб ти держав.

– Як же мені її було не пускати, коли вона така стара, так жалібно просилася?

– Ну, гляди ж, тепер буде летіти менший брат мій, він буде летіти конем, з сідлом зі всім: ти держи, не пускай, чи буде він перекидатися ведмедем, чи чим, а ти держи, що в руках стане, то принось, бо це буде у послідній раз. А то батько догадається, що я тобі помагаю, і вже кінець буде з нами.

Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б'є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем – одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.

– На, пане, – каже, – гостинця тобі від вартового.

– А, добре, – каже, – доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!

– Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.

– Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?

– Не то заєць, – каже, – а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.

– Добре, – каже, – малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?

– А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.

– Ти не сам те робиш?

– Ні, – каже, – сам.

– А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.

Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.

– Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібна підлога, перильця золоті.

– Добре, – каже, – зроблю.

– А як же то можна зробити?

– А нащо ж пан приказує? На те, щоб робити.

Приходить той до панянки і розказує їй диспозицію, а сам плаче гірко.

– Не плач, – каже, – Петрусю, не журись, якось то воно буде. Постараюся я тебе визволити. Іди, лягай спати, а я все зроблю.

От вночі вилітає вона та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:

– Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, підлога срібна, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!

– Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.

Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.

– Ти, Петрусю, зробив?

– Я, – каже.

– То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?

– Я, – каже, – у великій казні позичив.

– Навіщо ж ти тії гроші позичив?

– На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.

– Ну, гляди ж, – каже, – приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.

– Добре, – каже, – пане.

Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:

– Як то можна, щоб той малий та таке зробив?

Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:

– Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.

Пішов він пасти. А панянка йому сказала:

– Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.

От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся – нема коней. У плач. Не знає куди дітися, – таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.

– Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.

– Я, – каже, – і так тобі докучив.

– Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.

– Ну, добре, – каже.

Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.

– Як смеркне, – каже йому панянка, – будуть тії коні коло тебе бігти, виб'ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, – каже, – не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.

Так він і зробив.

Приганяє додому, пан і питає:

– Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.

– Ніхто, – каже.

– Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.

Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.

– Розбирайся, – каже.

– Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?

– Авжеж, – каже.

А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом – літ двадцять йому. Каже той пан:

– Скільки літ ти у мене служиш. Рік?

– Як, – каже, – рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п'ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.

– Ну, тепер, малий, як ми будемо?

– А що ж, – каже, – мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.

Той йому гроші відлічив.

– На, – каже. – Але чи то ти все сам робиш?

– Я, – каже.

– Ей, не ти, – каже, – ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.

– Ні, – каже, – не буду виноватим.

– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.

– Добре, – каже.

Приходить увечері.

– Ну, – каже, – ти робив?

– Я, – каже.

– Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.

Іде той пізно до панянки і розказує.

– То, – каже вона, – глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у бочку залізними обручами і пустить у море, щоб я вже пропала. Але як будемо йти, не забудься зайти до моєї хати, візьмеш щітку і гребінку, шпильку, голку і шовкову хустку і, як будеш іти коло моря, то спом'янеш мене і похукаєш мені у бочку, то обручі розпадуться і спадуть.

Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.

– Хто, – каже, – тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.

– Дочка, – каже.

– Подивися же, – каже, – яку я їй кару дам.

Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.

Тоді він його відправив, дає йому грошей.

– Ну, – каже, – нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.

Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, з версту, коли аж спом'янув.

– А, – каже, – Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.

Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.

– А, – каже, – прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.

Уже той знає думки, що вони думають, – догадався.

– Ну, сідай, – каже вона, – на мене.

Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп'яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!

– То, – каже, – батько за нами гониться.

– Ей, – каже Петрусь, – пропадемо!

– Кидай, – каже вона, – щітку позад себе!

Кинув він щітку, хаща стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли… Знову заграва на небі. Що і тут робити?

– Кидай гребінку!

Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли… Доганяє – знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!

– Знов, – каже, – батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.

Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.

– Махни хусткою позад себе.

Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.

– Що ж нам робити?

– Слухай, – каже панна, – я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві – тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.

Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна – і кричить до попа:

– Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?

– Бачив, – каже, а сам не оглядається, – як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.

– Брешеш, – каже, – попе, ти бачив тепер.

– Ні, – каже, – тепер не бачив.

Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.

– Що ж ти – догнав їх? – питає вона.

Він і розповів, кого бачив.

– Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.

– Ex, коли б я знав, стара, то б я з'їв зовсім і попа, і церков.

Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом – сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.

– Здрастуй, діду! Що ти робиш?

– Яблуню поливаю.

– Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?

– Я, – говорить, – її жалую, бо з неї користь маю.

– Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?

– Бачив, – каже.

– Коли?

– Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.

– Брешеш, діду, – каже.

– Ні, – каже, – ти сам брешеш.

Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.

– То ж яблуко – тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з'їв?

– Е, якби я знав, то я б і яблуню з'їв.

– Доганяй таки їх. Лети!

Полетів змій. «Пожеру їх», – думає. От доганяє вже їх. От панна віддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад себе і стала ріка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебідкою. Тоді прилітає змій. Лебеді плавають. Він зігнувся і став пити, – хтів випити ту річку, щоб її не було. Як опився та й лопнув і пропав. Тоді вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дівчиною. Вона каже:

– Ходімо до батька, до матері до твоєї.

Приходять до батька, до матері. Вона остається на дворі під вербою, а йому й сказала:

– Як увійдеш у хату, – каже, – усім кланяйся, тільки батькові й матері не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш і мене. А батькові і матері вже разом зі мною поклонишся.

Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері – ні. А батько й мати кажуть:

– Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.

Він взяв і уклонився та й забув про неї. Вона стоїть, дожидає. А далі пішла до корчми. Празник був, музики грають. Сіла вона, сидить. Попова наймичка питається:

– Звідки ти?

– З усього світа.

– Куди ж ти, небого, ідеш?

– Де б, – каже, – служби найти.

– Іди ж, – каже, – я тебе заведу до свого священика, тобі добре буде.

– А, – каже, – бабусю, коли б ви завели, то добре б було.

Приходить, наймається та на рік служити. Виходить рік, жениться той парубок. Робити весілля, а про неї забув зовсім. От панна в добродійки своєї проситься на весілля.

– Чого ж ти підеш? – каже добродійка.

– А подивлюся, як то в вас весілля робиться.

Приходить. Саме місять коровай. Почастували її. Каже вона:

– Коровайнички, голубочки, дайте і мені тіста, то й я зліплю вам.

От вона взяла тіста, качала, качала, хукнула, – полетів голуб і сів перед молодими. Тоді вона каже коровайницям:

– Коровайнички, голубоньки, дайте мені ще трохи тіста, то я другу голубку пущу.

Скачала вона, хукнула, і вже голубка полетіла й сіла перед молодими і каже до голуба:

– Бррууку! Бррууку! А знаєш ти, голубе, як ти в змія служив і що робив?

– Бррууку! Бррууку! Ні, – каже голуб, – не знаю.

– А – бррууку! бррууку! – щоб ти знав.

Та все б'є його в голову, та все дзьобає. Та знову питає:

– Бррууку! Бррууку! Знаєш ти, як змієві загадки відгадував, а я тобі помагала?

А той парубок усе сидить за сватами та догадується. Тоді вона знову каже:

– Знаєш ти, як я прийшла до твого батька та казала там: кланяйся усім, тільки батькові і матері не кланяйся, а то про мене забудеш. А ти уклонився та й забув. Я тебе ждала, ждала та до попа найнялась, цілий рік служила. А ти собі другу посватав.

От тоді він здогадався, тоді ту молоду покинув, та до панни кинувся, та з нею до шлюбу став.

Гриць і змія

Був собі селянин багатий і в нього був синок Гриць. І померли старі обоє разом. Грицеві вже було літ сімнадцять од роду. Попродав він усе чисто – на гроші перевів і землю, і город, і худобу. Купив собі коня, дав півтори тисячі, і сідло, і збрую на коня, купив ще шаблю, рушницю-дубельтівку, попрощався із слободою зі своєю, сказав:

– Прощайте, слобожани!

І поїхав собі в далекі краї та й заїхав у степ на саме безлюддя, що й дороги не знайде, днів десять у степу блукав. І просить Бога, щоб дав йому смерть, або щоб звір з'їв абищо. Слухає, аж щось гукає, слухає – голос християнський. Потім під'їжджає ближче – гукає. І спіткнувся кінь, став.

Кінь стоїть. А то гукає змія із ями.

– Витягни мене, Грицю, із ями із горлатої.

Устав він, подивився і думає, що то яка-небудь жінка, аж то гадина в ямі.

– Як же я тебе буду витягувать, як я тебе боюся?

– Подай мені кінець гарапника, так я ухоплюсь, то ти мене і витягнеш.

Схопився він із коня, подав гарапника, вона ухопила ротом за кінець. Він злякався і шарпнув її так, що на півгона упала вона від нього. Як упала, так і перетворилася на панну таку, що ні здумать, ні згадать, хіба в оцій казці сказать. Прийшла:

– Здрастуй, – говорить, – Грицю!

За руку порукувались, поцілувались.

– Слава Богу, і де ти взявся, що ти мене вицупив із ями? Ну тепер, Грицю, чи ти хочеш, щоб я тобі була жоною чи сестрою?

А Гриць подумав: як же я із змією оженюся? Та й каже:

– Будь мені сестрою.

Поцілувались.

– Ну, ріж з правої руки мізинця, щоб я поссала твоєї крові, а ти моєї. Тепер ми будемо рідні, од сієї крові ти мені брат, а я тобі сестра.

Ідуть собі, на руки поводи накинули і речі різні говорять. Довго-недовго йшли, одкрилась дорога. Ідуть знов дорогою, довго-недовго, а тут видно табун коней – очима не доглянеш, такий великий, нема йому краю.

– Чиє то видно стадо коней, сестро, велике таке?

– То, – говорить, – брате, моє стадо.

Поминули те стадо і йдуть, йдуть, йдуть собі, розмовляють різні речі собі. Пройшли верстов дві знов од того табуна. Стоїть знов череда така, що й очима не зоглянеш.

– Чия то, сестро, череда така, що й очима не зоглянеш?

– Се, – каже, – моя череда.

І думає Гриць своєю головою: «Лучче була б вона моєю жоною, як сестрою, така вона багата!»

А потім питає:

– Чий ото степ, що я їхав десятеро діб, а не знайшов ні доріжки, нічого, поки аж тебе не знайшов?

– То усе, брате, мої степи.

Ну ідуть, розмовляють. Поминули череду, аж відкривається отара овець така, що й очима не можна зоглянути.

– Чия ж то отара?

– У мене, – каже вона, – 50 тисяч отари.

Поминули отару, ідуть собі знов. Видно дерево здалека велике.

– Що то видно за дерево оддалеку велике?

– То, брате, мій сад, там, за деревами, мої будинки. От недалеко, верст зо п'ять.

Приходять вони до її дому, парканом дім обгороджений, будівлі триповерхові, фарбами різними покриті, усякими мережками, кружечками вироблені, зеленими, чорними і різними фарбами. Підходять до воріт, одчиняє ворота сестра. Одчинила, ввійшли, зачинила. Повели коня на конюшню. Вона сказала конюхам:

– Поставте коня у стайні, годуйте його добре.

Брата бере за руку – пішли у кімнати.

Входять, а там одинадцять дівчат за столом сидять. Шиють. Вітаються:

– Здрастуйте, дівчата!

– Здрастуй, молодче!

– Ні, – каже дівчина, – се не молодець. Звіть його братом. По мені він і вам брат.

Посадили його за стіл, давай пити, гуляти. І вони йому дуже раді, не знають, як його годувати і де його посадити.

– Підем, – каже дівчина, – у мій сад.

Пройшли по першій лінії гонів, лежить поперек лінії залізна кочерга. Переступила вона і каже братові:

– Візьми оцю кочергу і скинь її з лінії, бо вона мені набридла – усе іду й усе спотикаюсь.

Ухопився він за ту кочергу, так і не зсунув із місця ніяк, така вона важка.

– Е, – каже дівчина, – яка у тебе мілка сила, як ти по світах їздив з такою силою мілкою?

– Мені, сестро, не попадалось ні з ким биться, так у мене і сила така. Така ж є, яку Бог дав.

Переступили ту кочергу, пішли по саду, по лініях усіх.

Він погостював у сестри днів десять. Знов пішли гуляти по саду, тією лінією. Лежить та кочерга знов.

– Зверни, – каже дівчина, – брате, ту кочергу хоч із лінії.

Схопився він, так не двигне ніяким робом із місця.

Пішли по саду, погуляли, входять у кімнати. Давай вона сестер просить, щоб дати братові силу таку, як у них є.

– Треба, сестри, старатися з усіма силами і братові дати силу таку, як у нас є.

І сіли вони усі дванадцять прясти зараз фунтовий льон. Попряли починки по два, давай зараз снувати і на верстат накидати і ткати.

Накинули і виткали, і дванадцять квіток золотих нашили на сорочці. За ніч за одну усе зробили: дванадцять сил богатирських дали йому.

А вранці він вбрав ту сорочку і сестра сказала:

– А підемо ще, брате, гуляти у сад мій.

Усі вони ідуть дванадцять. Дійшли до тієї кочерги – лежить та кочерга поперек лінії.

– Візьми, брате, оцю кочергу, одкинь з доріжки.

Береться він за кінець. Як схопив, як кине ту кочергу, так вище дерева полетіла.

– Спасибі, брате, – каже сестра, – що ти оту кочергу із доріжки скинув. Вона мені набридла – я забуду та усе на неї спотикаюсь.

Побув він ще днів десять.

– Ну, сестро, пора мені од вас їхати.

– Куди ж ти поїдеш?

– А куди Бог дасть.

– Я тебе оженю. У мене всього багато, землі багато, худоби багато.

– Ні, – каже, – дякую, сестро, не хочу.

– Ну, що ж ти, брате, думаєш їхати од мене, а в тебе нема й коняки доброї.

– Ні, мій кінь добрий дуже.

– А піди, брате, попробуй свого коня.

Пішов він на конюшню, давай гладить коня свого. Погладив по спині долонею, так на коліна кінь і сідає, не здержить його руки.

– Ну, справді, не годиться мій кінь. Ну, де ж, сестро, узяти мені коня?

– Та ж ти видів: у мене багато коней, то, може, вибереш собі якого?

Зараз вийшла, богатирським посвистом свиснула, заревіла земля, гуде табун коней, влетіли в загін, а вона узяла й двері зачинила.

– Іди, брате, тепер вибирай собі коня, якого знаєш.

Пішов він у загін, давай вибирати коня. Ті брикаються, він узяв за гриву – кінь упав, узяв за ногу – упав. І скільки коней перебрав – не годиться жоден.

Виходить і каже:

– Погані коні усі у тебе, сестро, негодні.

– Негодні треба випускати.

Узяли випустили ті коні. Свиснула вдруге богатирським посвистом, біжить другий табун, прямо в загін. Зачинила і ті.

– Ну, іди, брате, вибирай ще собі коня.

Пішов він знов вибирати, перебирав, перебирав, виходить:

– Сестро, забарився я, ніяк не знайду собі коня.

– А, брате, спотикав ти того, що посередині загону у болоті стоїть?

– Е, то такий, що не вибереться з болота.

– А піди того попробуй.

Підходить він до того, бере його за гриву. А той як рвоне, як візьме носити його по загону! Вона сміється:

– Держи, брате, не подайся.

Удержав, подали йому уздечку. Узяв, уздечку на коня одягнув, повели на конюшню, поставили у стайні. Погодували коня з місяць, очистили його.

– Ну, сестро, пора мені від'їздити від вас.

Попрощався він із сестрами, вивели вони коня, осідлали:

– Ну, як оженишся, брате, не довіряй жінці і не кажи, що у тебе є, а сієї сорочки не скидай, бо як скинеш, то так ти і загинеш.

І сказала дівчина коню:

– Оце твій господар, щоб ти йому вірив. Коли господаря хто уб'є і можна буде вирватись, то ти, коню мій добрий, щоб ти тоді до мене явився.

Дали дівчата братові шаблю булатну і піку та сказали:

– Як ти, брате, звелиш, так кінь тебе і нестиме, чи поверх дерева, чи в плін (на рівні) дерева, чи поверх комишу, чи по землі, чи як знаєш.

Вирядився звідти. Поїхав за тридев'ять земель у десяте царство, в інше государство. Доїздить у місто велике. Чує – дзвониться, аж земля гуде. Наближається, ще дужче чути. Ще ближче – чути. Ще поближче – так реве, що він собі вуха позатикав.

– А то, – каже, – й голову розірве.

В'їхав у місто і на обидва боки дивиться. Хати бачить, а людей не видно. Дзвони ревуть все одно. Проїхав містом з верству, дивиться у двері – дід ходить. Приїздить до діда:

– Здрастуйте, – говорить.

– Здрастуйте, – відказує, – ви купець, добродію, чи хто?

– Як назвете, так і буде! Що воно за знак, що ніде людей не видно, чому такі дзвони б'ють?

– То, – каже, – у нас людоїд оселився і виїв уже два повіти людей у нашому царстві. І мають йому дати царівну на пожирання, то оце й дзвонять, може, Бог змилосердиться.

– Якби він у мої руки попався, то я би його нагодував! Не схотів би він царівну їсти.

У діда була кобилка, то він залишив того молодця у хаті, а сам на кобилку та до царя.

– Отак і так, ваша світлість, Бог приніс з чужої землі такого молодця, що може людоїда погубити.

Тут цар сказав, щоб запрягли коні у коляску, бере діда і їдуть до нього. Приїхали. Вбігає цар у хату. Вітається.

– Звідки ви, пане лицарю?

Він розказав.

– Ви можете убити людоїда?

– Можу.

– Просимо, пане лицарю, до мого палацу.

Коли приїхали, Гриць звелів:

– Коня до стайні поставте. Щоб йому було сіно, овес, вода постійно.

Як увійшли до палацу, цар показав свою доньку і сказав, що Гриць візьме її за дружину, якщо переможе людоїда.

– Чи згодна ти, донько? – спитав цар.

– Як не згодна? Хіба краще йти на пожирання, чи йти за християнина, що Бог приніс у наше царство?

Сіли, поїли добре. Підходить той час, що вести чи везти до людоїда дочку.

– Збирайтеся усі, конче до світа, щоб ви виділи, як я його буду погубляти.

Виїхали потім і стали за півгони од нори усі городяни.

Бере Гриць царівну за руку, одводить до нори ближче.

– Виходь, – говорить парубок, – людоїде, ось царівна на пожирання.

Людоїд побачив царівну і зараз вискочив. Як вискочив він, хлопець його пікою ударив, а той і впав.

– Оце тобі, – каже хлопець, – царівна.

Заревів людоїд усією силою, і давай хлопець його шаблею булатною сікти так, що усі городяни здивувалися і настрахалися.

Хлопець з людоїда голову зняв, убив його, посік, склав у купу, підпалив і попіл розвіяв.

– Дивись, – говорить, – жоно моя, що я зробив людоїдові. Щоб ти мене поважала, як мужа, бо я тебе од смерті одблагав.

Повернулися у місто і давай гулять, що Господь приніс з чужої землі такого молодця, який людоїда погубив.

Відгуляли весілля і живуть. Половину царства цар одписав зятеві, а по смерті царя хлопець став і сам царем.

І жили вони років із двадцять, і не було у них дітей, то взяли собі на виховання сироту. От він виріс, і красивий такий, що у всіх царствах красивішого того приймака не було. І цариця полюбила того приймака. Давай вона допитуватися у свого чоловіка:

– Чого ти тієї сорочки ніколи не скидаєш?

– Я, – каже цар, – так звик. Вона завжди біла, біліша, ніж ті, що ти даєш, так і не треба скидати.

– Мій батько, – каже вона, – по три рази на день міняв сорочки, а ти і за вік своєї не скинеш.

І так вона вчепилася в нього, щоб скинув, що він таки взяв і послухав її. Як скинув, цариця зараз узяла, на другі двері подала ту сорочку приймакові, а той зараз на себе її одягнув. І як одягнув, зараз за шаблю і входить у кімнату до царя. Увійшов і каже:

– Здорові були, батечку, будем битися чи миритися?

– За що ж нам битися, синку?

– А ось за що!

Та як ударить шаблею – посік-порубав і сказав:

– Зав'яжіть його в мішок та прив'яжіть його коневі до хвоста та й пустіть.

От кінь вибіг у поле, а там і полетів та ірже так, що дівчина-гадюка почула і вигукнула:

– Нема, – каже, – сестри, нашого брата.

Повибігали усі і дивляться. Кінь добігає, перед ґанком спустився, став. Дівчата мішок той відв'язали од хвоста.

– Се наш брат рідний.

Внесли мішок до хати, постелили килим, поскладали кості і зцілющою водою змили. Години за три ожив Гриць.

– Де то я? – каже.

А сестра йому:

– Ой, брате, заснув би ти навіки. Я ж тобі наказувала, щоб ти сорочки не скидав, а ти не послухав.

По обіді вийшли вони в сад. Лежить там кочерга, що й тоді лежала.

– Візьми, брате, оцю кочергу, скинь її з дороги.

Він кинувся, так не зрушить із місця.

– А що, брате, оддав силу своїй жоні?

– Дайте мені, сестри, такого здоров'я, як ви мені колись дали.

– Було б берегти те, що тобі дали. Бог не дає два рази здоров'я. Як ми віддамо своє здоров'я, то самі залишимось без здоров'я. Ми тобі свого не дамо, а ти своє загубив. А я тобі, брате, дам мудрощів та хитрощів таких, що ти їх не загубиш на своєму віку.

Входить у кімнати, одчиняє шафу, бере пляшечку, наливає і дає випити.

Як він випив, вона сказала:

– Ну, брате, чим ти хочеш перекидатися – конем чи птицею?

– І тим і тим.

Побув він три доби та став прощатися.

– Ну, сестри, буду я одряджатися у своє царство.

Вивели вони йому коня і він поїхав:

– Неси мене, коню Добряне, у моє царство!

Кінь його й поніс у те саме царство і у те місто, де цар живе. Іде містом красною вулицею і бачить, що у дворі ходить міщанин дід старий. Привітався.

Дід одвів його в хату. Бабка щось невесела. Сльози течуть у бабки. Ходив-ходив цар по хаті й питає:

– Чому ви, бабко, невеселі? Чи помер у вас син, чи дочка?

– Я, – каже, – плачу про наше нещастя. У нас кобилка народила мертве лоша.

– А дайте, – каже цар, – я піду подивлюсь, може, вона приведе друге.

Пішли, подивились.

– Не журіться, діду, вона, – каже, – буде сюю ніч з лошам таким, що ви ніколи не бачили.

Увійшли в хату. Дід хвалиться:

– Оце купець говорить, що наша кобилка сюю ніч буде з лошам.

Посадили його за стіл. Пообідав, подякував. Пішов прогулятись. Увечері вони полягали спати. А він коня свого пустив у луги. Спав не спав, устав.

– Дякую вам, діду й бабо.

І пішов собі.

Пішов він до кобилки, перекинувся лошачком – золота шерстинка, срібна шерстинка, золоте копитце, срібне копитце.

Пішов дід кобилці їсти класти, аж те лоша біля неї грає, що дід і злякався, як його побачив. Зараз побіг та бабу покликав.

– Подивися, яке лоша наша кобилка вивела, такого і в усіх царствах нема!

Пішли вони, подивилися на те лоша.

– Бери тепер, діду, кобилку й веди на базар да продай, за що хто дасть, а то цар візьме задурно.

Дід вивів кобилку на базар. А там зустрічає його сам цар-приймак з жандармами і питає:

– Де ти, діду, такого лошачка узяв?

– Вивела, ваша світлість, моя кобилка.

– Ти, діду, не продаси те лоша мені?

– Продам.

– Що тобі за нього?

– Як з вас, то п'ять тисяч дайте і досить.

Вийняв той цар гроші, дав дідові і забрав лоша та звелів забрати в конюшню, а сам пішов хвалитися цариці.

Якраз на воротях стояла найголовніша служанка Оляна. Вона побачила те лоша і пішла за ним у конюшню. От лоша й питає її:

– Чи ти знаєш, Оляно, хто я?

– Ні.

– А пам'ятаєш першого царя? Оце ж я. Ти знаєш, що мій приймак мене посік, але мене оживили. Запам'ятай, коли будуть у мене стріляти, вмочи хустинку у мою кров, закопай ту хустинку в саду і там яблуня виросте. І як будуть яблуню рубати, візьми трісок і однеси на ріку й кинь. І тікай тоді відсіля, щоб тебе ніхто й не бачив.

Тим часом цариця забажала на лоша подивитися. Вивели його на волю. Цариця глянула й скрикнула:

– То не лоша, а мій перший чоловік. Вкопайте серед двору стовп і прив'яжіть його, а тоді з гармат розбийте його на дрібен мак.

Так вони й зробили, а служанка вмочила хустинку та в саду закопала. А вранці вийшов приймак у сад і побачив яблуню, а на ній яблука золоті та срібні.

Приходить до цариці:

– Іди, жінко, подивись, яка у нас яблуня взялася.

Подивилась вона:

– Се, – каже, – не яблуня, а мій перший чоловік. Візміть порубайте і коріння повитягайте, спаліть і попіл розвійте.

Стали рубати. Тут служанка та ходить. Набрала трісок, пішла до ріки та й кинула їх. Яблуню порубали й спалили та попіл розвіяли.

Минула ніч, як з яблунею покінчили. Вранці узяв цар рушницю і пішов до ріки. Аж Оляна несе воду відтіля.

– Ідіть, – каже, – до того місця, де ми воду беремо, там така птиця, що я і зроду не бачила такої.

Повернув він туди, прийшов до того місця, прицілився, аж вона тікає. Скинув він чоботи і давай брести, щоб так її вхопити руками, брів, брів, і торкає вже ту птицю, так рукою не втримає, пір'я слизьке.

Вернувся. Вирішив він роздягнутися, скинув одяг на березі і знову у воду побрів до птиці. А та все далі відступає, аж заманила його на глибину, а тоді стріпонула крилами, злетіла вгору, впала на берег і на чоловіка перетворилася. І тоді цар в ту сорочку з дванадцятьма квітками вбрався і каже:

– А що, синку, будем битися чи миритися?

Та схопив шаблю й зарубав приймака. А тоді прийшов у палац та як гукне:

– А де ж тут моя душогубиця?

Зайшов у палати, а вона трясеться.

– То так ти мені відплатила! Виведіть її в сад!

Там він її і скарав. А за жінку взяв собі Оляну.

Царівна-жаба

Дурень і його жінка жаба-панна

В одного чоловіка було три сини: два розумні, а третій дурний. Поробили собі рушниці й кажуть:

– Закиньмо рушниці, а які дівчата їх знайдуть, то наші жінки будуть.

От вони пішли в поле й позакидали. Одну рушницю знайшла королівна, другу – дочка купця, а дурень свою закинув у болото, так його рушницю жаба знайшла.

Повінчалися старші брати, уже й живуть, а дурень ще й не знає, хто його рушницю знайшов.

– Іди, – каже батько, – та питай людей, хто твою рушницю знайшов, пора вже й тобі женитися.

Пішов дурень. Іде та іде, коли дивиться – аж лежить на купині в болоті його рушниця і жаба сидить.

– Здорово, жабо! – каже дурень.

– Здоров, чоловіче!

– Це ти знайшла мою рушницю?

– Я, – каже.

– Коли ж ти її знайшла?

– Я знайшла, – каже, – тоді-то й тоді.

– Та й погана ж ти яка! Як же я з тобою буду жити?

– Як Бог дасть, так і будеш жити.

– Ну ходім до попа.

– Ходім.

Пішли, повінчалися і живуть. Вона його завела в палаци, ще луччі, як у розумних братів були. Пожили вони трохи, батько й каже:

– Скажіть, синки, своїм жінкам, щоб вони напекли кулибок, а в неділю принесіть мені: я побачу, чия жінка вміє лучче пекти кулибки.

Прийшов дурень до жаби та й хвалиться своїй жінці-жабі:

– Казав батько, щоб у неділю ти прислала йому кулибку.

– Добре, – каже, – пришлю.

– Як же ти, жабо, будеш пекти?

– Спечу, – каже.

Задумавсь дурень, як то жаба буде пекти кулибки. «Треба, – думає він собі, – подивитися, як вона буде місити, в піч саджати».

Пішла вона в хату, заперла за собою двері й каже дурневі:

– Ти ж не йди сюди в цю хату, де я буду пекти кулибки.

– Добре, добре, – каже, – не піду.

Зачинила вона хату, а дурень став під вікном і дивиться в дірку. А жаба скинула з себе жаб'ячу шкуру й стала такою гарною панною, що не здумати, не згадати, тільки доброму молодцеві в казці сказати…

Напекла вона кулибок, наділа жаб'ячу шкуру й каже чоловікові:

– Я вже напекла кулибок, неси батькові.

– Добре, – каже, – давай!

Дала вона йому кулибку, він загорнув у платок і пішов. Приніс він до батька й дає.

Батько й каже:

– Твоя жінка найлуччі кулибки вміє пекти. Нехай же ваші зроблять мені по хустці; я ще побачу, чия жінка лучче тче.

Приносять батькові хустки старші брати, приносить і дурень: їх хустки гарні, а жаб'ячий ще ліпший. Подивився батько й каже:

– Тепер же прийдіть у неділю до мене в гості з жінками.

Діждали неділі – збираються йти в гості. Купця жінка убралась так, як пані яка; а королівна ще краще одягнена. Як прийшли в хату, так аж хата повеселішала. А дурень своїй каже:

– Як же я з тобою прийду до свого батька в гості?

– Не журися, якось воно буде.

– Коли ти жаба, та ще така погана, там тебе батько з своєї хати вижене.

– Не бійся, не вижене! Тільки ти йди до батька поперед, і як почуєш, що я вистрілю з гармати, то тоді вернися додому – ми сядемо й поїдемо в гості до батька.

– Добре, – каже.

Пішов дурень до батька, жде-жде своєї жінки – нема її. А ті сидять, уже поприїздили. Коли чує – вистрілила гармата раз і другий раз. Він і побіг додому. Прибігає туди – аж його жінка ще краще одяглася, як дочка купця і королівна: все срібло та золото так і блищить, неначе сонце по хаті ходить. Привіз її дурень до батька і думає собі: «Я тебе покину тут, а сам піду додому та спалю ту прокляту жаб'ячу шкуру». Поїхав додому, знайшов він ту шкуру, вкинув у піч і спалив.

Як приїхала додому вона, як начала плакати – так плаче, так плаче. А їй оставалося сидіти в жаб'ячій шкурі тільки шість днів.

– Ну, – каже вона чоловікові, – тепер уже більш ти мене не побачиш, піду в монастир – відсиджувати за шкуру.

Пішла вона в монастир, а дурень остався вдома. Стало йому сумно самому жити без жінки. Пішов він шукати монастиря, йде та йде, йде та йде, захотілося йому спати. Заснув він, і сниться йому сон, щоб він не їв яблучок тих, що буде йому баба давати коло монастиря, бо як тільки поїсть він ті яблучка, то пропаде на дорозі й не побачить свої жінки.

Прийшов він до монастиря – сидить під тином баба й роздає яблучка. Він йде та думає собі: «Оце ж то ті яблучка, що мені снилися». Пішов він, коли та баба кричить:

– Чоловіче! Чоловіче! Вернися сюди!

Вернувся він.

– На, – каже, – тобі яблучок!

– А що ж за них треба заплатити?

– Нічого не треба платити, я так роздаю добрим людям.

Подобалися йому ті яблучка, з'їв одно – добре, з їв друге – ще лучче; з'їв третє – і заснув на дорозі. Спить він, а йому сниться: «Твоя жінка вже не в монастирі, вона тепер живе на Золотих Горах, за горами та за такими морями, що тільки їх ворон і може перелетіти. Як ти хочеш бачити свою жінку, то зроби собі домовину, убий бика й прив'яжи ту домовину; ворон побачить бика, візьме його й понесе на Золоті Гори до своїх дітей». Проснувся дурень, купив бика, зробив домовину, приніс, прив'язав до бика, сам ліг у домовину й лежить. Прилетів ворон, ухватив бика й поніс через моря, несе та й несе. Доніс до п'ятого моря, утомився та й упустив у воду – бик утонув, а домовина відв'язалася та плаває собі по воді, а ворон полетів до своїх дітей.

Плавала та домовина день, плавала другий – уже тому дурневі і їсти захотілося, – а тут нема й кусочка хліба. Став уже дурень просити Бога, щоб його домовина перекинулася й утопила його, коли дивиться – під'їжджає до нього жінка.

– Здоров, чоловіче!

– Здорова, жінко! Порятуй мене! Я вже у Бога просив смерті. Добре, що це тебе Бог приніс.

Вона його взяла й повезла на Золоті Гори. Там вони й досі живуть.

Жінка-жаба

Був один цар і було в нього три сина і как вмирав, почав синам своїм мовити:

– Стріляйте, і де стріла упаде, там будете жінку брати. Один стрілив аж у іншу землю до короля, взяв собі принцесу, другий стрілив теж до якогось короля, третій стрілив у болото. Та каже:

– Коли я так стрілив, то батькового слова не буду касувати, я піду і зроблю так, як мені Бог дасть!

Так він пішов до болота, а там жаба вилізла. Він бере її та каже:

– Свого вітця слова не буду касувати, коли ти вилізла, я тебе беру.

Іде додому, жаба за ним скаче, прийшов додому, а вона через поріг і до покою за ним. Він повідає до неї:

– Тепер будеш моєю жінкою.

Та й живе з нею; що сам їсть, їй дає. Пройшло три дні та три ночі. Четвертої ночі ліг спати, а вона познімала жабське вбрання та така зробилася красуня золотоволоса, що такої вроди ніхто не бачив на цілому світі. Але як розвиднілося, знов стала його жінка жабою, а він все одно ходить веселий, що уночі знов його жінка перетвориться на красуню. А коли наступила ніч, його жінка йому й каже:

– Ти мій муж, а я твоя жона, але як тільки зійде сонце, я вже буду не твоя. – Наутро вона обернулася пташкою та полетіла та прокричала: – Шукай мене за осіянською горою.

На другий день він став і плаче, – таку красуню мав та тепер не має, і пішов він по світу. Йшов, йшов та прийшов до червоного моря, та ходить коло моря, плаче. Не може ані переїхати, ані переплисти. Бачить він, що у небі кружляє орел, він тоді став його кликати:

– Орле, орле! Візьми ти мене, перенеси мене через червоне море, я тебе буду годувати, чим ти схочеш, і напоєм поїти, яким сам схочеш. Віднеси тільки мене до гори осіянської.

Орел йому на те відповідає:

– Гаразд. Сідай, я тебе понесу.

Летить, летить через море, летить день, летить ніч. Вже зголодніли. Орел і мовить:

– Я тебе вже не маю сил нести, якщо ти мене не нагодуєш.

Тот взяв урізав свого стегна та нагодував орла.

Виніс його орел аж на гору осіянську, а там паслося стадо овець, орел йому й каже:

– Коли б ти мене накормив, я б тобі не дав би загинути. Один ти все одно загинеш, сам нічого не зможеш зробити.

Тот взяв пішов до стада, зарізав ягня та дає орлу їсти.

Орел поїв та відповідає:

– Твоїй жони тепер і половини нема, бо її проклята баба заїдає. Йди зі мною, я тобі покажу, де той двір.

Полетів орел показувати той двір. Зайшов Іван до того двора великого, став заглядати у покої. Та знайшов свою жінку саму в одному покої, та така вона стала чорна, і не впізнав би її, якби ні золоте волосся. Вона як його побачила, зараз зраділа й говорить до нього:

– Заховайся у цьому ліжку, як прийде проклята баба, ти її вбий, але почекай, поки сонце вийде.

Він так і зробив. Як баба прийшла, зв'язав її та став чекати, поки розвидніється, та питає її:

– Нащо ти так мою жінку зсушила?

А баба та просить його:

– Я тобі королівство дам, я тобі стадо дам, тільки не вбивай мене.

А він і слухати нічого не хоче, тільки щоб баба зробила його жінку такою, як вона була. А баба йому на це відповідає:

– Йди зі мною, не муч мене так, не бий, я дам тобі все на світі, що ти схочеш, і її уздоровлю, як була, такою і стане. Я їй дам покій.

Пішов він з нею, а вона мала свої палаци. Як прийшли вони в ці палаци, дала йому баба такої води, що як ту воду буде три дні пити, то стане його жінка такою вродливою, як була. А Іван їй на це відповідає:

– Це все треба перевірити, правду чи ти кажеш, до того я тебе не відпущу. Коли ти її життя відібрала, то я твоє відберу.

Повернулися вони до тих палаців, де була його жінка. Стала вона знов такою красунею, як була. А баба й каже тоді:

– Не вбивай мене, ходім я тебе ще свої палаци покажу. Там у мене срібла й золота вдосталь.

А Іван її все одно не відпускає, прив'язав її на шнур і каже:

– Ну що ж, показуй ті твої палаци.

Вона як відімкнула свої палаци, а там такий запах зробився. Іван і жінку з собою взяв. А там всього так багато: і срібла, і золота. І все це баба йому дарує, аби тільки він не відбирав її життя. А він все одно не відпускає бабу. Тоді вона йому й каже:

– На тобі такі чоботи, як їх одягнеш, то тя по коліно ніхто не побачить, та такий сурдут, як в нього загорнешся, то тебе по голову ніхто не побачить, та таку шапку, як візьмеш її на голову, то тя ніхто не побачить. А ще дарую я тобі таку булаву, що будеш мати міць над всіми дияволами сильними.

Але все одно не повірив цій бабі Іван, бо то була страшна відьма і в багатьох людей вона життя повисмоктувала. І він її стратив, а сам сів на царство. Про це все повідав цар один проклятий, тої баби родич кревний, і зібрався він на гору осіянську до бабиного царства.

Іван тоді й каже своїй жінці:

– Ти собі сиди тут, а я піду на гору битися з поганським царем, який летить вже до мене на поєдинок.

Вдягся Іван у чоботи, сурдут та шапку, щоб його не видно було, взяв булаву та й пішов на гору.

Як прилетів той бабин родич поганський, а Іван як булавою почав махати, то прилетіло двадцять чотири дияволи і побили того короля.

А Іван з жінкою своєю стали царювати.

Царівна-жаба

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту – такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:

– Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати.

– Час, – кажуть, – таточку, час!

– Забирайте ж, – каже, – діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.

– Не дам, – каже, – цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

– Я, – каже царенко, – тебе візьму.

Намовились. Поїхав він.

Середульший царенко стрельнув – звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же її, – каже князь, – нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.

От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:

– Я тебе візьму.

Погодились. Поїхав.

Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко – його звали Іваном-царенком, – як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:

– Верни мою стрілку!

– Не дам я, – каже жаба, – цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.

От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!..

А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:

– Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?

А старший каже:

– Я, татку, знайшов царівну.

Підстарший:

– Я – князівну.

А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!

– А ти чого, Іване-царенку, плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, твоя доля.

От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля».

Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.

– Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!

Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб'ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушник, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була.

Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.

От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..

– Не плач, напечемо! Лягай та спи!

Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, – гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні. Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була.

Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ті звелів до страви подавати.

От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?

– Не плач, – каже, – лягай та спи, якось поїдемо.

Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився.

– Не журись, – каже, – Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде.

Іван-царенко убрався, сів і поїхав.

Приїздить, аж старіш брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:

– Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав'язав та привіз…

– Не смійтесь, – каже, – потім приїде…

Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:

– Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!

Брати сміються з нього.

– Чи ти, – кажуть, – здурів, що таке торочиш?

Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:

– Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!

Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.

Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:

– Оце ж уже моя голубонька їде!

Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна!

От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.

Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, – став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували.

– Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!

Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.

А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала?

Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, – аж там лежить жаб'ячий тулубець. У грубі топилося, – він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз'їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.

Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала…

– Чи ти, – питає, – Іване-царенку, не бачив моєї одежі?

– Якої?

– Тут, – каже, – я кожушок скинула.

– Я, – каже Іван-царенко, – спалив!

– Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…

Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:

– Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у Баби-яги – костяної ноги!

Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула…

Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, – пішов шукати.

Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:

– Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?

– Іду, – каже, – дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у Баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?

– Чому, – каже, – не знати? Знаю.

– Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!

– Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!

– Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду Бога молити!

– Ну, коли вже, – каже, – тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до Баби-яги – костяної ноги.

Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.

Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!

Він пожалував його – не вбив.

Іде далі, вийшов на край лісу, – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!

Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з'їсти, а вона й просить:

– Іване-царенку, не їж мене, кинь краще в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!

Він її вкинув у море, пішов далі.

От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить Баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.

– Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?

– Ні, – каже, – бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену.

– Знаю, знаю! – каже Баба-яга. – У мого братика за наймичку служить.

От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:

– Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.

От він подякував Бабі-язі, пішов.

Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.

А це випливає щука:

– Іване-царенку, чого ти журишся?

– Так, – каже, – і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.

– Не журись! – каже.

Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, – як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.

Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з'їв.

От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь.

– Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш!

– Хочу, – каже, – як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.

– Я тобі поможу!

Як узяв той ведмідь дуб'я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.

От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні, – нема нікого; відчинив другі, срібні, – і там нема нікого; як відчинив треті, золоті, – аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче, – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию:

– Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, – може б, ти мене більше й не побачив ніколи…

Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли!

От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:

– Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!

Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Морська царівна

Золотий птах і морська дівчина

Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Він як рано встає, то й зараз рахує яблука, а хоч рахує він кожного ранку, а все не стає одного. Але старший син каже:

– Татку, ану я буду вартувати, хто то наші яблука обриває.

І вліз на яблуньку та й сидить. Сидить, сидить, і задрімав, та й заснув. Рано виходить цар і рахує, та й знов нема одного. Але другої ночі каже середущий син:

– Ану, татку, я буду вартувати.

І вліз на яблуньку, так само, як і старший, сидів і задрімав, та й заснув, а рано цар знов рахує, і знов нема одного яблука.

Але вже третьої ночі каже наймолодший:

– Татку, ану я піду на варту.

А цар каже:

– Іди геть! Коли старші розумні, та не достерегли, а ти і тілько не достережеш. – Але каже цар: – А зрештою, коли маєш охоту, то йди.

І пішов наймолодший, і виліз на самий верх; сидить, сидить, вже десь було опівночі, дивиться: а золотий пташок прилітає та й дзьобає яблучко. Коли він хоче його лапнути, а пташок вирвався, лиш одно пірце лишилося в руках. А рано цар рахує та й каже:

– Є всі яблука.

Але молодший син каже:

– А дивіться, татку, хто наші яблука обриває: то золотий пташок.

А цар скликав синів докупи та й каже:

– Ідіть у світ, котрий з вас трьох того пташка принесе, то дам свою корону і половину царства.

І зібралися всі три брати, набрали грошей, посідали на коні та й поїхали в дорогу. Але приїхали в такий великий ліс, що аж лячно (страшно) дивитися. Але найшли три дороги, а старший каже так:

– Тепер розійдемося; я йду крайньою, а ти, середущий, їдь середньою, а ти, молодший, їдь знов іншою крайньою дорогою.

І розділилися та й поїхали.

Але молодший їде, їде, і захопила його ніч. Бере він та й путає коня і пускає пасти, а сам наклав собі вогню, укляк та й молиться Богу. Раптом вовк приходить та й каже:

– Молодику, я твого коня буду їсти.

А молодик каже:

– На тобі мій хліб і м'ясо, і все, що маю, лиш не їж мого коня.

Але вовк із'їв хліб та й каже:

– Коли я ще такий голодний, я таки мушу твого коня із'їсти.

А молодик каже:

– А я ж що буду робити без коня в дорозі?

Але вовк каже:

– А ти куди їдеш?

Молодик розповідає йому все, куди їде. А вовк каже:

– Не журися, ми зараз за годину будемо там.

Вовк з'їв коня та й каже:

– Ану, сідай на мене!

Господи! Молодик як сів на вовка, що скочить, а все миля, що скочить, а все миля, і за годину приїхали там, де золотий пташок. Аж вовк каже:

– Стій ти тут на дворі, а я піду і помертвлю їх, і вони не будуть чути.

Пішов вовк до стайні і помертвив вартівників, а потому пішов до покою – там, де був пташок золотий, і також помертвив всіх, і виходить на двір та й каже:

– Іди до покою, але аби-сь не брав пташка в золоту клітку, лиш бери з тою кліткою, що пташок в ній сидить.

Але молодий царевич входить до покою, дивиться, а пташок у простій клітці. Та він бере та й витягає пташка до золотої клітки, а пташок як заверещить, всі повставали та й схопили його коло пташка, та й кажуть:

– А ти як смієш пташка брати?

Напудився молодий принц та й каже:

– У мого тата є золота яблунька, а цей пташок щоночі обриває одно яблучко, і мене мій тато послав, аби я сего пташка приніс.

Але тот цар йому каже:

– Іди! Як приведеш мені золотого коня, то дам тобі пташка.

І пішов молодий царевич, але вовк каже:

– Бачиш, я тобі казав, аби-сь не брав до золотої клітки; але вже пропало. – Каже вовк: – Ну, сідай на мене.

Сів, а вовк що скочить, а все миля; і прилетіли до другого царя, там, де золотий кінь. Але вовк каже:

– Стій же ти тут на дворі, а я піду до стайні.

І пішов вовк до стайні, і помертвив усіх фірманів; виходить на двір та й каже:

– Іди ж тепер до стайні і бери коня, але аби-сь не брав золоту кульбаку, лиш бери з тою кульбакою, що на коні.

І пішов молодий царевич, дивиться: а то така кульбака золота, що аж очі в себе бере; але він хоче брати кульбаку в руки, а кінь як заірже, а то всі повставали та й схопили молодого царевича і завели до царя. А цар його почав питати:

– З якої причини ти хотів коня взяти?

Молодий царевич розповів йому все, як було. Але цар каже:

– Іди, як приведеш мені тоту панну, що на морях вродилася, зросла і ще не була її нога на сухій землі, то дам тобі золотого коня.

А молодий царевич вийшов на двір та й плаче. А вовк каже:

– Бачиш, я тобі казав, аби-сь не брав золоту кульбаку, і був би-сь узяв коня, а тепер я тобі не винен. – Потому питає вовк: – І що ж тобі казав цар?

– А що ж, казав, аби йому привезти тоту панну, що вродилася на морях і ще не була своєю ногою на сухій землі!

А вовк каже:

– Не журися, ми її дістанем, але йди до міста та накупи хусток червоних, зелених і з всякими квітами.

Пішов молодий царевич у місто і накупив всяких хусток. І пішли над море та й виклали склеп, а він порозвішував хустки на дрючках, а то вітер носить хустками, і страх далеко видко. Але вовк молодому паничеві каже:

– Стань собі за склепом і стій, а вона як прийде і буде обзирати речі, а ти лиш забіжи і зараз її вхопи у склепі.

І пішов собі вовк на жирило, а молодий царевич дивиться: окринт плине і приплив до берега. Але тота панна як уздріла, що то таке червоніється, та й вискочила на берег, і зразу до склепу зайшла та й оглядає речі; а він швиденько забіг та й вхопив її в склепі. Але вовк прибігає та й каже:

– Знаєш що ми зробимо? Ми як дамо цареві панну, а коня візьмемо, то і кінь буде наш, та й панна буде наша.

І взяв вовк замертвив панну, аби не боялася, як буде летіти, висадив молодий царевич панну на вовка та й сам сів. Господи! Вовк як скочить, та й за годину стали в царя. Тут вовк збудив панну та й каже:

– Іди ж ти з молодим царевичем до покою, а я буду тихо під корчем сидіти в огороді; а ти як будеш з царем шпацирувати, то аби-сь відійшла трошки набік і аби-сь не боялася, бо я тебе ухвачу і з тобою утечу.

Взяв молодий царевич панну і веде до покою. Цар як побачив панну, то так втішився, як не знати чим; і зараз казав вивести коня із золотою кульбакою і дати молодому царевичу. І взяв царевич коня та й сів собі на нього, та й їде поволі дорогою. Але вовк сидить, сидить під корчем, дивиться, а цар виходить з панною та й шпацирує собі по огороді. А то вже добре смерклося, а панна лиш відійшла трошки набік. Господи! Вовк як ухватив панну, як скочив і здогонив царевича за містом, та й каже:

– Ну, вже маємо панну і коня.

Їдуть вони, їдуть, і приїхали вже до того царя, де пташок золотий. А вовк каже:

– Знаєш, що я тобі скажу? Ми зараз пташка візьмем і коня не дамо.

І взяв вовк та й сам перекинувся конем, та й каже царевичу:

– Най панна тримає коня, а ти бери та й веди мене.

Як привів до царя коня, а цар так утішився, як не знати чим, і зараз віддав пташка із золотою кліткою. І взяв молодий царевич пташка, і вийшов за браму, посадив панну на коня та й їдуть в дорогу додому. Але вовк, що побув у стайні, не чекав: вирвався та й утік. Здогонив царевича та й каже:

– Видиш, як я тобі добре зробив, вже маєш панну і коня, і пташка; тепер візьми і ще купи собі пару коней цугових і бричку, і найми собі фірмана, та й їдь додому; але пам'ятай лиш, аби-сь не забув за мене в дорозі.

І пішов собі вовк у ліси, а молодий царевич пішов у місто, купив собі пару коней та й бричку, наймив собі фірмана та й їде додому, їде, їде, вже уїхав з кілька миль і заїхав до одного невеличкого міста, і став попасати коней. Але він дивиться, а його брати ходять по місту такі обідрані й босі, шмати на них облетіло, такі нужденні, що ледве їх пізнав. І зараз вони з ним повіталися та й кажуть:

– Ото-м, братчику, находилися світами, попродали коні й одежу, бо вже не мали за що погодуватися, а тепер радимося, як додому приступити.

Але молодший брат каже:

– Ходіть, брати, зо мною!

І пішли до склепу. Він покупив їм сорочки і чоботи, іншу одежу та й поперебирав їх наново так, як були, і купив їсти; попоїли вони, а як попоїли, фірман запряг коні і їдуть додому.

Але на дорозі щось обидва старші брати порадилися і кажуть:

– Нам буде від тата, що ми старші, та нічо не зорядували, а молодший зорядував та й він дістане від тата корону.

І взяли та й убили молодшого брата і фірмана, а самі сіли на бричку та й поїхали. А на дорозі кажуть вони панні:

– Пам'ятай, як би-сь сказала татові, то би і тобі того було!

Але вона забожилася перед ними, що не скаже нікому. А той старший каже:

– Ми лиш додому приїдемо, і я візьму з тобою шлюб.

Їдуть, і вже приїхали додому, а цар як побачив пташка і золотого коня, то з радості аж не знав, що собі робити, і зараз на другий день зробив великий бал і розповідав гостям, що його сини винайшли золотого пташка і коня, і панну з морів; а за молодшого свого сина і не згадує.

Але вовк, що ходив лісом, ходив і думав собі: «Ану, я піду тою дорогою, куди молодий царевич поїхав». І пішов вовк собі шпацирком, а то була вже ніч. Але вовк дивиться: щось чорніється. Прийшов ближче, а то молодий царевич. Та й каже вовк:

– Ото тебе, небоже, зрадили брати.

І побіг та й приніс живущої води, і плюнув йому в зуби, та й він ожив. А вовк йому каже:

– Ото лишився ти сирота; але ти не міркуєш, чи-сь не мав що коло себе?

– А що ж? Не було нічого, лише сегнат, тот, що мені панна дала.

Вовк як зачав землю бурляти і найшов сегнат злотий, дав молодому царевичу та й каже:

– Сідай на мене.

Господи! Він лиш сів, а вовк як скочить та й за годину стали дома. Тут вовк каже:

– Іди ж тепер до міста і купи собі скрипочку, та й грай, а додому аби-сь не приказувався.

І пішов собі вовк у ліс, а молодий царевич пішов у місто і купив скрипочку; але як заграє, то най сховається банда. І пішов молодий царевич у дім до корчмаря, і казав собі дати щось пити, а відтак як заграє в скрипочку, корчмарі хоч би не раді танцювати, то мусили, бо ще не чули такої гри. Але корчмар каже:

– Я іду до царя і скажу, аби взяв сего музику грати на весілля.

І пішов корчмар до царя; і каже царю:

– Такий є музика, що на цілім світі не найдеться ліпший, але то най банда сховається, як він заграє.

І зараз казав цар його закликати. Приходить він до царя. Господи! Як заграє в палацах, так що аж вікна дзеленькотять. А тота панна, що мала іти вже до шлюбу, лиш подивилася на музику і зараз пізнала, що то той, що її взяв із морів, та й каже:

– Прощу вас, пани, послухати, а я вам скажу байку. – І зачала казати, і каже так: – Був один цар, мав три сини і мав золоту яблуньку, він щоранку рахував яблука, і все не ставало одного.

І розповіла все так, як було, і що з ними вовк робив, і так далі, а напослідку каже вона так:

– Як він їхав уже додому та й надибав своїх братів в однім місті, дивиться, а вони такі обдерті, такі босі і нужденні, що аж не можна було дивитися, а молодий царевич покупив їм убрання і все, і пустилися в дорогу: а в дорозі, бо їм було встидно, що молодший винайшов пташка, і зараз убили його, рідного брата, і затягнули в ліс, а самі взяли пташка і золотого коня, та й заборонили панні, аби не сказала, бо і вона загинула, і мусила забожитися перед ними, що нікому не скаже, – і поїхали. А цар як побачив золотого пташка і коня, і панну, то зараз казав зробити бал; і повідає гостям, що то його сини привезли з дороги, а за молодшого і не згадав; та тут вже мало бути в царя весілля, старший син мав брати шлюб, але не було добрих музик, аж найшовся такий один, що як заграє, то най і банда сховається. – І зараз обіймила того музику і поцілувала, та й каже: – О, тепер ти мій, а я твоя!

Гості аж зумілися, а вона каже цареві:

– Татку! Оце ваш молодший син, то він усе винайшов – і золотого пташка, і золотого коня, і мене з морів, бо моя нога не була на сухій землі, відколи я вродилася, аж він мене привабив.

І зараз цар поклав корону на свого молодшого сина і випровадив до шлюбу, а старшим каже так:

– Ідіть собі від мене! Аби мої очі не виділи і вуха не чули за вас.

І вигнав у світ, а молодшому дав половину свого царства, і жили собі красно аж до смерті.

Як леґінь шукав підземну царівну

Раз бідний гуцул прийшов до царя просити допомоги.

– Скільки маєш дітей? – спитав його цар.

– Було семеро, але всі вмерли з голоду. Восьме скоро має народитися.

Тоді цар сказав:

– Якщо воно буде схоже на мене, то як буде мати вісімнадцять років, заберу його до себе.

Похнюпився гуцул і пішов додому.

Незабаром жінка народила хлопчика. Гуцул сподівався, що хоч на старість буде поміч. Але коли синові сповнилося вісімнадцять років, приїхав за ним цар. Подивився на бідного парубка, а той зовсім не схожий на нього, та красний, як сонце! І цар забрав хлопця із собою. Старий на те не сказав нічого: думав, як син буде добре матися, то згадає про батька і матір.

Але по дорозі прийшло цареві в голову позбутися красеня. І повіз гуцуляка до Проклятого озера. А жива людина сюди ще не ступала, бо озеро викидало хвилю і затягало у безодню.

– Я дуже зголоднів, – сказав хлопцеві цар, – злови рибку в озері.

Сам виліз на дерево, щоб видіти, як хвиля затягне гуцуляка під воду.

Леґінь пішов до озера. На березі побачив велику калюжу. Раптом вона зарухалася, сплеснула своїми хвильками-губами і проговорила:

– Перенеси мене, легіню, в озеро.

Гуцуляк скинув крисаню, почав черпати воду і носити в озеро. Коли отак вичерпав усю калабаню, хвилі озера зійшлися у справжні вуста, і воно спитало:

– Чого тобі від мене треба?

– Дай рибку для царя.

Вода завирувала й викинула на берег рибину. Парубок схопив її і поніс до карети.

Їдуть далі. Та цареві все ще не дає спокою думка, як погубити красеня.

– Підеш, – сказав нарешті, – у сусіднє царство і приведеш для мого сина підземну царівну.

Парубок подивився на нього, як на дідька, та не сказав нічого, бо і не знав, що мав казати. Пішов лісом, куди вказав цар. Йде, йде і здибав хлопчика із синичкою в руках.

– Шкода мучити пташку. Я заплачу тобі за неї, лише відпусти, – сказав гуцуляк і витягнув із пазухи той єдиний гріш, що мав на дорогу.

Хлопчик узяв гріш, відпустив синичку і побіг.

А стара синиця, яка була вдячна за своє пташеня, сіла гуцулякові на плече і каже:

– Як тобі потрібна буде наша допомога, промов ці слова:

Синичко-синичко, Через моря, світи До мене, твого брата, На поміч прилети.

Гуцуляк подякував пташкам і мандрує далі. У глибині лісу побачив ведмедя, який з дупла брав мед. Навкруг парубка задзижчали бджоли:

– Леґеню, той ведмідь нам жити не дає. Убий його, а шкіру забери собі, вона стане тобі у пригоді.

Він пожалів працьовитих бджіл, зарубав ведмедя, а шкіру забрав.

Ішов не день і не два. Прийшов на сільську толоку, де стояли циганські шатра. Бачить, великий псисько напав на циганча. Гуцуляк шпурнув у пса патиком, узяв хлопчика на руки і приніс у табір.

Старий циган, як почув, що сталося, дуже втішився.

– У тебе добре серце, – сказав він. – Візьми у подарунок оцю скрипку. Як потрібна буде допомога, тільки бринькни на першій струні, і я вже буду коло тебе.

Так гуцуляк дістався до столиці сусіднього царства. Ходить такий змучений, що без вітру падає. А не знає, як йому знайти підземну царівну. Сів на камінь, тяжко зажурився. Потім узяв скрипку і тихенько бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.

– Чого ти, сину, зажурився?

– Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.

Старий дав пораду:

– Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.

Гуцуляк так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:

– Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Най би повеселилася і наша донька.

Цар покликав цигана:

– Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.

Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:

– Добре придивляйся, куди він буде тебе вести.

Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземний палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.

– Ану заграй, – сказав цар ведмедеві.

Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку. Дівчата одразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, царівна попросила:

– Най мені ведмідь іще пограє.

Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не пішли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка – файного, як сонце. Довго-довго милувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісарське вбрання. Та ще наповіла:

– Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випускай.

Цар забрав ведмедя і повернув циганові.

Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбрання. Відтак пішов сватати царівну.

– Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку, – сказав цар.

Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й відсунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Леґінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.

За ним прийшов і цар.

– Станьте всі в ряд! – крикнув на дівчат: він був невдоволений, що гуцуляк дізнався про його таємницю.

Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.

Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока потекла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.

Леґінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:

Синичко-сестричко, Через моря, світи До мене, твого брата, На поміч прилети.

Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:

– У чому біда, братчику?

– Допоможи знайти царівну.

Синичка заспівала йому коло вуха:

– Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.

Гуцуляк придивився. Раптом уздрів, як одна з дівчат сіпнула ногою.

– Оця! – вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.

Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм пару коней, срібла-золота і відпустив у світ.

– А куди мене ведеш? – спитала царівна.

– До мого царя.

Дівчина заплакала.

– Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під землею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у гори. Я буду твоєю.

Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і зажили собі, як у казці.

Трьом-син Борис

Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жили там у лісі три брати. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:

– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!

Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім'я дати.

– Як нас три брати, дамо йому ім'я: Трьом-син Борис.

Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:

– Я хочу, батьки, від вас іти.

Вони питають його:

– Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?

– Не хочу, – каже, – нічого у вас. Дайте мені коника.

– Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!

– Ні, – каже, – не хочу. Дайте мені маленького коня.

– Ну, бери.

Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати – дізнатися.

– Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!

Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.

– Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, – відказав коник. – Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.

Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:

– Візьму це перо.

– Ні, – каже коник, – не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.

Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.

Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, – так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:

– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.

Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.

– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.

От цар його й покликав до себе:

– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?

– Дістав, – каже.

– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!

Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.

– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.

– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.

– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.

От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:

– Гляди, як нап'ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати – отоді лови!

Він її так і накрив, а вона й кричить:

– Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.

Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.

Стільки там було у тім палаці, – та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:

– Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.

Покликав його цар до себе:

– Дістав ти, – каже, – із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!

Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:

– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?

– Як мені не плакати, коли загадав цар загадку – таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!

– Яку?

– Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю —

– А що? Я тобі казав – не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.

Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:

– Ах, яка я собі гарна!

Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:

– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.

Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:

– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.

А цар каже:

– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!

Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:

– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?

– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.

– Яку?

– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.

– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м'яса і хай дає сто тисяч чоловік.

Цар дав. От кінь і каже:

– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м'ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м'ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.

От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:

– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!

Трьом-син Борис і каже:

– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.

Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:

– Не пускай, ще нема однієї намистинки!

От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.

Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:

– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?

Іде Трьом-син Борис до коня і плаче.

– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!

От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

– Піду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

– Нагадай же там, – кажуть, – і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

– Добре, нагадаю.

От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:

– Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?

– Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?

От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.

– Нагадай там, – кажуть, – і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?

– Добре, нагадаю.

Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

Він сказав.

– Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?

– Добре, нагадаю.

Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

Сказав він і їй.

– Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?

– Добре, нагадаю.

Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться – стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.

– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?

– Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

– Я ж, – каже, – сину, його мати!

Він їй розказав:

– Бачив я, – каже, – солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає – ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зіпає.

Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:

– Що мені, сину, снилося!

– А що, мамо?

– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.

– І ще мені, сину, що снилося.

– А що, мамо?

– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.

– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.

– І ще що мені, синку, снилося.

– А що?

– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.

– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.

– І ще що мені, синку, снилося.

– Що?

– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.

– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.

– І ще що мені, синку, снилося.

– Що?

– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.

– Еге, й це є! Якби вона вихаркнула корабель людей, так пішла б у море.

– І що ще мені, синку, снилося.

– Що, мамо?

– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

– Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.

От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.

Їде він назад. Лежить кит-риба.

– А що, нагадував?

– Казало, – відповідає, – якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.

Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.

– А що, нагадував про мене?

– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.

– То я, – каже, – не буду поспішатися.

Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.

– А що? Нагадував про нас?

– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.

– Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.

Їде, коли стоять ті два солдати й питають:

– А що? Нагадував?

– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.

Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:

– Чи нагадував?

– Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.

Вони викопали, сад почав родити.

Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.

Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п'ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п'ять років, прийду додому, скажуть люди: «Дурак солдат… Двадцять п'ять літ прослужив, а царя не бачив». Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.

– Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.

– Хай іде.

Приходить солдат.

– Що, служивий, скажеш?

– От прослужив я двадцять п'ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п'ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.

– Ну, яку ж тобі нагороду дати? – питається цар.

– Дайте мені старе сідло.

– Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.

– Ні, я хочу старе.

– Ну, добре.

Дав цар наказ – і принесли слуги солдатові старе сідло.

– Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.

Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло – нащо йому?

Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.

Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: «Царя бачив?» – «Бачив». – «А Бога ж то не бачив?» – «Не бачив…» Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях Смерть стоїть на варті.

– Куди йдеш, солдат?

– От прослужив я двадцять п'ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.

– Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.

– Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.

– Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.

Лишився солдат замість Смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а Смерть пішла до Бога.

– Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п'ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.

– Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.

Повернулася Смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.

– Куди йдеш? – затримав солдат непрохану гостю.

– До Бога.

– Наказано нікого не пускать.

– Я по ділу до нього.

– Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Лишилася Смерть чекати, а солдат пішов до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.

– Добре.

Вернувся солдат.

– Ну, що Бог сказав? – допитується Смерть.

– Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.

Думає Смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.

– Куди йдеш? – знову питає солдат.

– До Бога.

– Наказано нікого не пускать.

– А я по ділу до нього.

– Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Прийшов солдат до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.

– Добре.

Вернувся солдат, а Смерть допитується:

– Ну, що Бог сказав?

– Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.

Пішла Смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.

– Куди йдеш? – знову питається солдат, як тільки ступила Смерть на поріг.

– До Бога ж.

Вперлася Смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.

– Постій на моєму місці, а я піду й доповім.

Прийшов солдат до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.

– Добре.

Вертається солдат.

– Ну, що Бог казав? – питається Смерть.

– Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.

Пішла Смерть. Через три роки приходить.

– Куди йдеш? – питає солдат.

– До Бога.

– Постій. Піду доповім.

– Ні, я уже піду.

Вперлася Смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:

– Що з тебе стало? Не пізнати тебе.

– Хочеш, Боже, щоб я дев'ять років гризла дерева і міцна була?

– А хто тобі казав дерева гризти?

– Солдат.

– Покличте його сюди.

Покликала Смерть солдата до Бога.

– Солдате, нащо ти казав Смерті три роки старі дуби гризти?

– У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.

– А нащо казав гризти середнього віку дуби?

– Та от я сам середнього віку…

– А нащо казав молоді дуби гризти?

– У мене дома є діти маленькі…

– Ну, добре, – каже Бог. – На тобі цього білого коня, іди вже від мене.

Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то – пір'я на жар-птиці.

– Брати чи не брати? – питається у коня.

– Бери… Від біди не одмахнешся.

Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу – доглядати царських коней.

Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір'їну, заткне у стріху – і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір'їну, яка вночі світиться.

Наказав цар солдатові принести ту пір'їну. Подивився цар на те диво – перо жар-птиці – і каже:

– Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш – віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш – накажу зварить тебе в кобилячому молоці.

– Добре, я подумаю…

Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:

– Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скоріш сідай на мене.

На другий день прийшов солдат до царя і каже:

– Поїду я за золотою панею.

Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води – та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня – і до царя.

Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:

– На дні моря є у мене золота комода – придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.

Викликав до себе цар знову солдата і сказав:

– Є на дні моря золота комода – придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.

Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.

– Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду – приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.

Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:

– Ну, тепер скачи в молоко.

– Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.

– Ну йди, прощайся.

Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.

Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.

– Зараз же й на мене заварюйте молоко.

Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.

А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.

Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

Був один бідний чоловік. Це було в місті, де жив цар. А той чоловік мав дванадцять дітей.

Одного разу цар наказав кучерові запрягати коні. Кучер запріг коней, сіли на кочію і їдуть по місту. Під'їхали до хати бідного чоловіка. Побачив цар цілу купу дітей – і всі обдерті, майже голі.

– Ану, зупини!

Кучер зупинив коні, й цар зійшов на землю. Став перед порогом і роздивляє тих дітей. Вибрав собі з-поміж них дівчинку і хлопчика, що були найгарніші, й каже чоловікові:

– Продай мені цих двох діточок.

Чоловік дітей не продає.

– Тоді дайте просто так.

– Це вже інше діло, – каже чоловік. – Просто так – беріть.

І цар привіз дітей до себе. Поселив їх в окремій кімнаті, дав їм карти й гроші, аби забавлялися.

Хлопця звали Іванком, дівчинку – Марійкою.

Грають вони в карти, і Марійка виграла в Іванка всі гроші. Хлопець розсердився і промовив:

– Бодай тебе взяла чорна хмара!

Тої ж миті вікно відчинилося – і дівчинка пропала.

Зайшов цар:

– А де Марійка?

Хлопець сказав правду:

– Так і так, я розсердився, що вона виграла гроші, й промовив: «Бодай тебе взяла чорна хмара!» Вікно відчинилося – і Марійка зникла.

– Ну, якщо нема Марійки, то йди геть і ти!

Хлопчище зібрався і пішов у світ. Прийшов в одне село і найнявся у пана служити. Служить Іванко довгий час – все їздить кіньми на зарінок, до самого моря. Раз бачить: їде на коні через море дівчина, їде і співає. Ніколи він такого голосу не чув. І думає, як би з нею заговорити. А дівчина під'їхала до берега, скинула із себе дорогу одежу і пішла купатися. Іван підкрався і схопив одежу. Дівчина його просить:

– Іванку, віддай плаття, бо як я вийду з води гола?

Іван кинув їй сорочку, плаття. Вийшла, одяглася, обняла його і заговорила:

– Я – Мар'я-царівна. Я буду твоя, та дивися, Іванку, щоб про це ніхто не знав.

Іван випросив у пана вільний день, зайшов до корчми й п'є. Підходить один циган:

– Ей, леґеню, якби я був такий красний, як ти, у мене була би найгарніша дівчина!

На те зайшов один волоцюга з дівчиною під руку.

– Бачиш, і волоцюга має дівчину, а ти весь час один. Якби я був такий, як ти, то мав би аж дві!

Заходить другий волоцюга – вже з двома дівчатами.

– Дивися, цей привів собі двох…

Іван не витримав і каже:

– Ей, коби ти знав, яка в мене дівчина!

І розповів йому про царівну. Циган побіг до царя і передав, що чув від Івана. Цар сів у кочію і приїхав у село, де леґінь служив. Викликав Івана і питає:

– Це ти казав про Мар'ю-царівну? Я хочу її бачити.

Цар не впізнав Івана – так той виріс і змужнів. А на царівну думав, що то його названа донька Марійка.

Хлопець йому каже:

– Я не можу її показати.

Цар дуже розсердився і наказав Івана повісити. Іван каже:

– Вішайте, але поставте шибеницю над морем, на зарінку.

Привезли хлопця на зарінок і вже хочуть вішати. Раз летить по морю на коні одна дівчина і гукає:

– Стійте!

Цар здивувався. А дівчина з коня запитала:

– Це ти хотів бачити Мар'ю-царівну? Дивися…

Махнула ногою – і цареві вискочило око.

Питає царицю:

– І ти хотіла бачити Мар'ю-царівну? То дивися…

Махнула ногою – і цариці вискочило око.

А далі повернулася до Івана й каже:

– Іванку, так ти мене послухав? Я ж тебе просила, щоб ніхто за нас не знав… Тепер мене шукай.

І поскакала морем.

Івана відпустили. Він зібрався і йде понад морем. Бачить – стоїть млин. У млині дід і баба, а з ними їх донька. Питає Іван:

– Чи ви щось не знаєте за Мар'ю-царівну?

– Знаємо. Вона живе за морем. Завтра чорний ворон прилетить за мливом і тебе перенесе разом з напіим кучером.

А баба і донька – обидві були відьми. Баба приготувала із зілля таблетку: як кучер покладе її в Іванову кишеню, хлопець засне, що й Мар'я-царівна його не розбудить. Баба хотіла видати за нього свою доньку.

Ранком прилетів за мливом чорний ворон і переніс Івана з кучером за море. Кучер опустив хлопцеві в кишеню таблетку і той заснув. Мар'я-царівна його будить, але він не чує. Тоді його обцілувала й пішла плачучи геть. Кучер вийняв таблетку з кишені, а Іван прокинувся і проговорив:

– Як я спітнів уві сні!

Кучер посміхається:

– Ти не спітнів, леґеню, а Мар'я-царівна тебе сльозами обілляла, бо не могла ніяк добудитися.

І чорний ворон переніс їх обох у млин.

Переспали ніч, а на ранок баба знову приготувала із зілля таблетку. Чорний ворон з ними прилетів за море. Кучер потай опустив таблетку в Іванову кишеню, і той міцно заснув. Прийшла Мар'я-царівна, будить його, плаче, та хлопець не чує. Кривавими сльозами його обілляла. Тоді швидко написала картку, загорнула у свою хустинку і сунула Іванові в кишеню.

Царівна відійшла. Кучер вийняв таблетку, і хлопець прокинувся.

– Ой, як я заспав! Так уві сні розгарячився, аж кров носом пішла.

– То не кров, – каже кучер, – то Мар'я-царівна тебе кривавими сльозами обілляла.

Іван сягнув рукою за хусткою, аби втертися. І знайшов там картку. Одразу дізнався, що має робити.

Коли чорний ворон приніс їх у млин, Іван сказав бабі:

– Я хочу вашу доньку взяти собі за жінку. Та в нас такий звичай, що молодий і молода вінчаються в хащі – так, щоб ніхто не бачив і не знав.

Переспали ніч, а вранці бабина донька прибралася до вінця, і пішли у хащу. Як були далеко, Іван зав'язав молодій відьмі очі, відрубав їй голову і кинув у воду – аж забулькотіло.

Вернувся у млин і говорить бабі:

– Ну, ми вже повінчалися.

– А де молода? – питає його баба.

– Там, у хащі, збирає косиці. Тепер ходіть у хащу й ви.

Прийшли вони в хащу, Іван пов'язав старій відьмі очі, відрубав їй голову і кинув у воду. Тоді вернувся до млина й каже дідові:

– Ну, дідику, я вашим обом відьмам повідтинав голови.

Дід відчинив ляду, вийняв дорогий перстень і подарував його леґеневі:

– Візьми цього персня і надінь на праву руку, на середній палець. А так можеш іти через море – дорога буде вільна.

Іван наказав кучерові, аби запрягав. Сіли на кочію і їдуть попри моря. Раптом Іван вискочив, схопив кочію з кучером і перекинув з берега у воду. Сам надів на палець перстень, почав іти морем – і не тоне, йде його поверхнею.

Йде, йде і приходить до циганських хат. Зайшов до корчми й бачить: за столом бочка з поясом, а біля неї циган. Іван доторкнувся рукою до бочки, а звідти нараз вискочив красний леґінчук і вигукнув:

– Добрий вечір, вуйку, як маєтеся?

– Як маюся, так маюся… – відповів Іван не дуже весело.

А та сама бочка була його сестрою, яку взяла хмара. Сестра вже мала сина – того леґінчука. Він наказав циганові:

– Принеси гальбу вина і п'ять центнерів свічок.

Циган усе приніс. Тоді хлопець припрошує гостя:

– Вуйку, випийте вина – будете веселіші.

Іван випив.

– А тепер беріть і зважте на мізинці п'ять центнерів свічок.

Іван положив свічки на мізинця.

– Як вам здається – скільки?

– Щось два центнери й не більше.

Леґінчук гукнув:

– Циганине, йди та принеси ще гальбу вина і п'ять центнерів свічок!

Іван випив вино і положив на палець вже десять центнерів.

– Ну, як, вуйку?

– Ще не вистачає, нема п'яти центнерів.

Леґінчук послав цигана, аби приніс ще гальбу вина і п'ять центнерів свічок. Іван випив вино і положив на палець п'ятнадцять центнерів.

– Ну, як? – питає леґінчук.

– Тепер є п'ять центнерів.

– Тоді, вуйку, слухайте сюди. Будете йти й зайдете у велику ніч, там ніколи не буває дня. Але ви паліть свічки і йдіть. Вийдете на вогонь, якому теж не буде кінця-краю, але ви не бійтеся – пекти вас не буде, лише паліть і далі свічки. Коли вогонь закінчиться, натрапите на гадюк – ніде буде ступити. Та сміло собі йдіть. Як буде догоряти вже остання свічка, побачите постіль. На тій постелі будуть лежати три гадюки у коронах. Одна відповзе вбік, і ви собі ляжте на її місце.

Іван зібрався і пішов. Палить свічки і йде через ніч. Раз вийшов до вогню – не видно йому краю. Сунув ногу – не пече. Пройшов через вогонь і вийшов на гадюк. Палить свічки, ступає на гадюк, а вони не ворушаться. Коли догоряла вже остання свічка, він побачив постіль, а на ній трьох гадюк. Одна відсунулася вбік. Іван ліг на її місце і міцно заснув.

Через якийсь час прокинувся і бачить: за вікном красна днина, сонце гріє, багато народу. Він устав, помився і гарно одягнувся, а Мар'я-царівна принесла йому їсти. Коли поїв, принесла корону й наділа йому на голову. Так став Іван царем тієї держави. Вона була перед тим заклята, і всі дуже раділи, що Іван їх визволив від нечистої сили.

Ожила й зачарована у корчмарську бочку сестричка Марійка, а її син став дуже красним витязем.

Іван узяв собі за жінку Мар'ю-царівну. На весіллі був і я. Пив вино і паленку, та в роті було сухо.

Царевич і бідний

Жив один чоловік. Бідний-бідний. Крім жони й трьох синів, не мав нічого на світі.

Два старші брати були розумні, а молодший, Іван, – дурний.

Каже раз отець старшому синові:

– Ляжеш спати й запам'ятай, що тобі приснилося, й розкажеш рано мені.

Минула ніч, а на другий день батько звідає:

– Но, синку, що тобі снилося?

– Няньку, мені нич не снилося.

Вечером отець говорить середущому:

– Но, лягай ти в постіль і скажеш, що тобі снилося.

Але й середущому нич не снилося.

Чоловік уже сердитий. Думає собі: «Кой розумним нич не приснилося, то дурному що може приснитися?»

А Іванові приснилася дівка золотокоса й наказувала йому:

«Я буду твоя жона, лиш аби-сь свій сон нікому не виказав!»

На третій день отець звідає:

– Іване, чи тобі що снилося?

– Снилося! Але я свій сон нікому не розповім!

– І мені?

– Нікому.

Отець так розгнівався, що пов'язав Івана, повів на вулицю й примоцував до дерева.

– Сиди тут, доки не скажеш, що тобі снилося.

Іван сидить, сидить прив'язаний… Раз лиш нянько вернувся:

– Но, як?

– Я нічого не скажу!

І лишив 'го тут, голодного, цуравого, босого…

Проходив тут царевич, увидів прив'язаного хлопця:

– Що ти за один? Чому прив'язаний сидиш?

– Мене нянько прив'язав, бо я не хотів йому свій сон розповісти.

– За таке пусте діло тебе отець покарав?

І розв'язав 'го, обоє сіли на кочію й повезлися в місто. Бідний Іван став служити в царя.

Раз він сам до себе засміявся, думаючи про свій сон. Ото втямив царевич:

– Що ти смієшся?

– Згадав свій сон.

– Но, то розкажи мені.

– Ого! Я не хотів нянькові розказати, а тобі нізащо не викажу.

Царевич дуже розгнівався на дурного хлопця, посадив 'го в темницю. Як зачинив за бідним Іваном залізні двері, той йому сказав:

– Закриваєш мене в темницю, а сам збираєшся сватати дівчину золотокосу. Но, та знай, вона твоя не буде, доки я тобі не поможу!

Царевич засміявся й пішов геть.

Раз бавилася його сестра коло темниці. Іван втямив і крізь віконце каже:

– Чия ти, дівочко?

– Я сестра царевича.

– Та де є твій брат?

– Пішов сватати.

– Сватати? Жаль, жаль… Він не вернеться живий…

Дівчина дуже зажурилася.

– Що буде з братом? Як йому допомогти?

– Я хотів йому допомогти, а він мене закрив у темницю.

– Я тебе випущу!

Як був надворі, сказав:

– Найди сімох вояків, подібних до мене. І всім нам дай однакових коней. Вояки всі мусять бути Івани.

Принцеса все зробила, а як було все готово, рушили в дорогу. Іван повчав солдат:

– Як вас будуть звідати: «Котрий з вас старший?», всі закричіть: «Я старший!»

Їдуть день, їдуть два. На третій приїхали до великої гори. Іван сказав, аби його почекали, а сам виліз на гору.

Виліз і видить: три чорти б'ються.

– Що ви ся б'єте?

– Нянько лишив нам топанки-самоходи, шапку-невидимку й конверт-літак. Ми не можемо поділитися.

– Я вас поділю.

– Будь добрий, поділи нас!

Іван взяв лук, позначив стріли, потім їх вистрілив.

– Гляньте їх, котрий з вас яку стрілу знайде, того буде ота річ.

Чорти розбіглися глядати стріли, а Іван взяв сі речі, вернувся до друзів.

Сіли на конверт-літак і полетіли туди, де царевич застряв.

Сіли на землю й увиділи його. Дуже зажурений був.

– Що ти такий смутний, га?

Царевич не впізнає нікого.

– Що ви мене звідаєте? Хіба мені допоможете?

– А може, й допоможемо.

Тоді царевич сказав свою біду:

– Мені дівка золотокоса дала загадку: аби-м їй приніс те, що вона вже має. Як не принесу – скітить ня з білого світу.

– Но, не журися. Я тобі допоможу. Ото проста штука. Лиш мені треба бути коло дівчини.

– Та йди, про мене…

Іван поклав на голову шапку-невидимку й пішов. Дівка золотокоса сіла на корабель, а Іван коло неї.

І попливли далеко-далеко. Раз видить Іван: із води виходить старий дідо з золотою бородою й золотим волоссям. Поклонився:

– Добрий день, донько. Що тебе принесло?

– Няньку, мені треба золоті топанки.

Отець дав їй золоті топанки, і корабель повернув назад. Іван украв від дівки золоту топанку і передав царевичу.

– Візьми. Друга буде у неї.

Царевич пішов до дівки золотокосої. Вона його зазвідала:

– Но, угадав ти загадку?

– Ой, угадав. Тут маєш. – І поклав їй на руку золоту топанку.

Дівчина дуже зачудувалася.

– Айбо мені видиться, що то не ти вгадав. Ще раз мусиш угадати, що у мене буде завтра. Як не вгадаєш, станеш менше на голову.

І царевич знову зажурений.

– Що є, – звідає Іван.

– Знову дала мені загадку, аби-м приніс те, що у неї буде завтра!

– Но, не журися. Я тобі поможу, лиш мені треба бути коло неї.

Іван взяв на голову шапку-невидимку й пішов.

Дівка сідала на корабель, а Іван також скочив до неї. Вона його не виділа. Корабель поплив далеко-далеко. Дівка покликала свого нянька.

І одразу показався старий дідо з золотою бородою і золотим волоссям. Сів коло доньки й каже:

– Розплети волосся.

Вона зачала розплітати й витягла собі один золотий волосок. А Іван вирвав повну жменю. Дідо аж зайойкав:

– Що ти робиш?

– Та я лиш один волосок витягла.

І далі розплітає волосся. Коли розплітала бороду, теж витягла один золотий волосок. А Іван – багато. Дідо розсердився:

– Що ти чиниш?! Ти мене і за бороду цубаєш! – і скочив у море…

Дівка золотоволоса повернула корабель назад.

Іван нараз приніс царевичу два волоски:

– Сякі два золоті волоски будуть у неї.

Царевич прийшов до золотокосої дівки.

– Чи ти вгадав, що у мене є?

– Вгадав. Тут маєш. – І поклав їй на руку два золоті волоски.

Дівка зачудувалася:

– Правда… Айбо то не ти вгадав.

«Хтось, може, із тих солдат. Напевно, старший?» – думає собі.

І покликала вояків.

– Котрий із вас старший?

І всі восьмеро закричали:

– Я!

Дівка не могла впізнати межи ними Івана.

А Іван кліпнув на друзів, і вони пішли геть.

Коли проходили біля Високої гори, Іван знову виліз на вершок. Чорти якраз принесли стріли й передали хлопцеві.

Іван дав кожному його річ. Чорти подякували, що їх добре розсудив, і подарували йому золотий перстень:

– Закрути ним, і ми нараз з'явимося тобі на допомогу.

Іван взяв перстень, зліз з гори в долину, й рушили далі.

Приходять додому, а принцеса вже чекає:

– Чи допоміг ти братові?

– Айно. Усе в порядку. А тепер закрий мене в темницю.

Дівчина аж заплакала:

– Як я можу тебе заперти, кой ти нам добре діло зробив?

– Роби, що тобі кажу! Як вернеться царевич, то він мене випустить сам.

І мусила його закрити. Сидить хлопець день, сидить два, тиждень, місяць, рік, багато літ.

Царевич взяв золотокосу дівку за жону й привів її додому. Вона часто плавала на кораблі в море й кликала нянька, але він розгнівався на доньку й не хотів з'явитися. Дівка не посокотила, втратила в морі свою книжку, а без неї не могла нічого вчинити.

Каже царевичу:

– Ти мудрий чоловік, ти вгадав мої загадки. Найди мені в морі книжку.

Царевич розсердився:

– Я ніколи не чув про цю книжку. Що то? Як я тобі її знайду?

Золотокоса дівка дуже зажурилася:

«Що я вчиню без книжки?»

Раз лиш стояла коло темниці. Іван увидів її й каже:

– Царівно золотокоса, чому ти така смутна?

Вона глянула й утямила маленьке віконце і чоловічу голову.

– Що ти там робиш?

– Мене царевич закрив у темницю.

– За що тебе запер?

– Я йому не хотів розказати свій сон.

– Я тебе випущу.

– Ой ні! Мене мусить царевич випустити.

– Я тебе сама випущу!

Іван вийшов надвір і питає царівну:

– Чого ти така зажурена?

– Бо від мене впала у море книжка, а не знаю, як її дістати.

– Я ту книжку дістану. – І закрутив перстень. З'явився чорт:

– Що потребуєш?

– Книжку із моря.

– Я не знаю про книжку, хіба про неї знає мій старший брат.

Іван покрутив перстень два рази, і з'явився другий чорт:

– Що потребуєш, Іване?

– Книжку із моря.

– Що за книжка?

– То просто книжка.

– Я не знаю, що то є, може, знає мій старший брат.

Іван закрутив перстень три рази, і з'явився третій чорт:

– Що потребуєш, Іване?

– Книжку із моря.

– Я видів у морі якусь книжку… Зараз принесу!

Не минула й година, як чорт знову з'явився, а вже з книжкою в руках.

– Тут маєш книжку.

Іван передав книжку дівці золотокосій. Вона дуже зрадувалася. Але втямила, що сей хлопець був межи вояками. Напосіла на нього, і мусив признатися, що то він відгадав усі загадки, а не принц.

– Йой, – сплеснула в долоні красуня золотокоса. – Я можу бути лиш тому жоною, хто справді відгадав мої загадки. Такий закон є записаний у моїй книжці.

Іван не відпирався, бо полюбив свою суджену. Сіли на човен, попливли в море, дівка закликала свого няня, Іван його перепросив, аби не гнівався, бо то він з нього волоски скубав, старий усміхнувся, обдарував її дорогими перлами і благословив їх. Іван ще три рази закрутив перстень, і з'явилися всі три чорти нараз:

– Що потребуєш, Іване?

– Шапку-невидимку, конверт-літак і топанки-скоро-ходи.

Чорти все принесли. Він взяв дівку золотокосу, поклав її на конверт-літак; на себе надів шапку-невидимку, і вже полетіли до його няня. А там стали щасливо жити й живуть ще й нині, якщо не повмирали.

Вилупок і його брати

Дід з бабою прожили многі літа, але дітей не мали. Каже якось баба до діда:

– Пішов би ти до ворожбита, аби вгадав, чи можемо ще дітей мати.

Пішов дід, довго шукав ворожбита і знайшов – аж у темному лісі. Мав ворожбит літ сто, а може, й двісті.

– Скажи мені, чоловіче, хто нашу старість догляне? – просить дід. – Старі ми вже з бабою, а дітей не маємо і не знаємо, чи будемо мати.

Ворожбит відповідає:

– Піди, чоловіче добрий, до міста, купи новий горнець й дванадцять яєць. Вдома поклади яйця в горнець і накрий подушечкою, а бабі скажи, аби спокійно сиділа на тій подушечці дев'ять місяців.

Чоловік так і зробив. Купив яйця, а в горшкодрая – горнець і заставив бабу сидіти на тих яйцях, як ворожбит порадив.

Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає дев'ять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:

– Синок є! Біжи, шукай кумів.

– Почекай, стара, може, ще буде один, і тоді піду кликати.

Через якийсь час як почали з'являтися сини – баба їх лише назначує, аби не переплутати. Так прийшли на світ одинадцять синів, а дванадцятий заплакав у яйці:

– Йой! Йой! І я на світ хочу!

Подивилася баба, а шкаралупа ніяк не тріскається, і дванадцятий не може вилізти. Довелося пальцем виколупати його на долоню.

Всім синам дали людські імена, а яке дванадцятому дати? Дід з бабою хотіли якесь гарне, та старші сини обурилися і прозвали його Вилупком.

Сини ростуть як із води. Ще вчора були як долоня, а сьогодні вже по лікоть. Пройшла одна весна, друга, а на третю кажуть:

– Тату, зробіть нам лопати – будемо копати город. Вам несила нас всіх вигодувати.

Поробив старий їм лопати. Вийшли всі на город і за день завеснували. Тоді кажуть батькові:

– Ви літо перебудете, а ми підемо у світ заробітку шукати. А як щось заробимо, то повернемося.

Що робити старим? Мусять погоджуватися.

Попрощалися з ними сини і рушили в далеку дорогу.

Ідуть хлопці, минають села та міста, ріки та гори, і прийшли в чудесний ліс. А на узліссі хатка на курячій лапці.

Повернули і стукають:

– Добрий день. Хто тут живе?

Аж виходить із хати стара-престара баба.

– Хочемо найнятися на роботу, – просяться хлопці.

Подивилася баба на них і каже:

– Добре, дам вам роботу. Я давно шукаю таких молодців. Будете служити в мене рік, а тоді просіть, що хочете.

На другий день нагодувала їх, показала на табун коней:

– Женіть у степ, – наказала. – Маєте їх пасти й сторожити.

Погнали хлопці коней у степ і граються собі, а Вилупка як найменшого посилають коней завертати.

Була в тому табуні жеребна кобила. Почав Вилупок їй найкращої трави носити, годувати. А через кілька днів привела кобила лошатко. Вилупок тішиться, бо має тепер з ким гратися: до гурту його не приймають. Дасть господиня хліба на обід, а він половину з того лошаті несе.

Так проминув рік, лоша й каже:

– Слухай, побратиме, завтра баба кожному за службу дасть те, що хто собі вподобав. Ти ні золота, ні багатства не бери, тільки скажи, що хочеш мене, старе згребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що в баби під подушкою, голку, що носить стара в пазусі, щітку й старий гребінець, що на вікні. А вже тоді ми не пропадемо.

Пригнали увечері коней додому, повечеряли, переночували, а вранці стара каже:

– Ну, синочки, закінчилася ваша служба. Скажіть, кому чим заплатити?

Той каже стільки-то дукатів, той захотів ще більше – ледве баба розплатилася з ними.

– А ти що хочеш? – питає баба Вилупка.

– Не хочу я, бабко, платні, – каже хлопець, – подаруйте мені лошатко. Брати підуть, бо сильні, а я залишуся позаду. А з лошатка викохаю коня та буду їздити.

– Та навіщо тобі лоша? За твоє старання – вибирай коня. Котрого хочеш?

Згадав хлопчик слова лошака й знову своє:

– Не хочу коня, лише те лошатко, що на пасовищі народилося. І других речей не хочу, а дайте мені старе згребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що у вас під подушкою, голку, що носите в пазусі, щітку й старий гребінець із вікна.

Здивувалася стара, що хлопець знає про всі ці речі, але що поробиш, обіцяла кожному з братів те, що попросить.

Попрощався хлопець з бабою і побіг до свого лошати.

Бачить – братів уже нема, поїхали. Сів на своє лошатко і також рушив у дорогу. Доганяв, доганяв братів, але наздогнати не міг.

А брати за той час найнялися до якогось пана фірманити, пастушити, орати. Доїхав туди Вилупок і теж найнявся. Як побачили його брати, то ще гірше почали зневажати.

Думали брати, думали, як би позбутися меншого брата, і надумали сказати панові, ніби Вилупок може таке зробити, чого ніхто в світі не робив.

Пішов один з братів до пана і каже:

– Наш Вилупок хвалиться, ніби він може роздобути такого когута, що кожної години кукурікає стільки раз, скільки годинник показує.

Кличе пан Вилупка до себе і говорить:

– Чув я, що ти можеш привезти мені такого когута, якого на світі нема. Кожної години він стільки разів піє, скільки годинник показує.

– Не чув я про такого когута, пане, – відповідає Вилупок, – а хто чув, той і привезти може.

Пан вислухав Вилупка чемно, а тоді показав у вікно:

– Подивися на тих повішених – як не привезеш мені того когута, і тебе таке чекає. Я їх повісив за непослух.

Пішов Вилупок до лошака, гладить його і гірко плаче.

– Чого плачеш, побратиме? – питає лошак.

– Біда, повісить мене пан, – відповідає хлопець. – Брати набрехали, ніби я можу привезти такого когута, що піє кожної години по стільки разів, скільки годинник показує.

– Не журися, – каже кінь. – Кажи панові, най дає торбу грошей.

Дав пан гроші. Вилупок осідлав коня і поїхав.

Приніс його кінь на море, а там стоїть крамниця.

Каже лошак:

– Іди до крамниці і купи сувій полотна.

Купив хлопець сувій полотна, взяв під пахву і далі поїхали. Від'їхали недалеко, а тоді лошак каже:

– Я дмухну на полотно, а тоді кидай його на воду.

Лошак дмухнув, Вилупок кинув полотно на воду, й зробився міст.

– Голку не загубив ту, що баба дала? – питає лошак. – Коли не загубив, кидай позад себе, аби забилася в полотно.

Кинув Вилупок голку, і рушили полотняним мостом. Їдуть, а полотно попереду розмотується, а ззаду змотується знову в сувій.

Переїхали на другий берег, взяв хлопець полотно під пахву – і далі в дорогу.

Довго чи недовго мандрували, а під лісом побачили хату.

Каже лошак:

– В отій хаті живе баба, в неї сидить на поді той когут. Іди, просися на ніч. Баба засне, а ти ще почекай, поки собака, який бабу стереже, вийде надвір і все обнюхає. Тоді тихенько вийди, пристав драбину і лізь за когутом. Злови його за дзьоб, аби не заспівав, і біжи з ним до мене.

Зробив хлопець, як радив лошак, впустила його баба до хати на ніч, а він не спить, чекає, коли баба засне. Вже й захропіла стара, але хлопець почекав ще, коли собака все обнюхає. Тоді вийшов з хати, приставив драбину, взяв когута за дзьоб – і тікати. Прибіг до лошака, сів на нього – і гайда до моря.

Та заболіла рука, в якій тримав когута, і хотів хлопець перейняти його в другу руку, але випустив дзьоб, і когут запіяв.

Почула баба свого когута, побила собаку, що не догледів, а тоді сіла на ступу і – доганяти.

Чує Вилупок великий гуркіт за спиною.

– Що бачиш позаду? – питає лошак.

– Бачу вогняну хмару.

– То баба за нами женеться. Дай дмухнути на щітку, кидай її позад себе.

Зробив хлопець, як радив лошак, і позаду зробився ліс густий, як щітка. Баба залетіла в ліс, зачепилася за дерево, і лапка в ступі зламалася.

Закричала баба:

Рубайся, грабочку, Тешися, лапочко. Най я наздожену Свого когуточка!

Грабочок рубається, лапка тешеться, і баба сідає на ступу, далі мчить.

Оглянувся Вилупок, а баба вже перейшла ліс.

– Дай дмухнути на гребінь і кидай його позад себе, – каже лошак.

Кинув Вилупок гребінь, і стали позаду гори льодовиті, ковзкі, як скло.

Ковзала баба, падала, але таки видерлася на гору, з'їхала з неї і далі за Вилупком женеться – ось-ось зловить.

Але то вже було коло самого моря. Кинув хлопець сувій на воду, й зробився міст. Як був на мості, голку позад себе кинув. Їде, нитку тримає у руці, той міст зразу забирає за собою. А баба думала, що міст залишиться, та й разом зі ступою залетіла в море і втопилася.

Щасливо перебрався хлопець на другий бік і приїхав до свого пана.

Почули брати, що Вилупок привіз когута, і ще більше злість почала їх мучити. Пішов один з них до пана:

– Хвалився брат, – каже він, – ніби таку скрипку бачив, якої в цілому світі нема: хто почує її – чоловік, звір чи птах, – усі танцюють.

Ще й не відпочив добре Вилупок з дороги, а вже кличе його пан.

– Збирайся, – каже, – в дорогу, і привези мені ту скрипку, що в цілому світі такої нема і хто почує її гру – чоловік, звір чи птах, – усі танцюють. Як не дістанеш – голова на палю.

Прийшов Вилупок до лошака сумний-пресумний.

– Чого сумуєш, побратиме? – питає лошак.

– Та брати набрехали панові про скрипку, про яку я й не чув. Пан наказав дістати йому цю скрипку.

– Не сумуй! – каже лошак. – Скажи панові, хай дає торбу грошей.

Дав пан торбу грошей, і поїхав Вилупок на своєму лошакові чарівну скрипку здобувати. Їде він, їде, минає села й міста, ліси й гори і доїхав до моря.

Сказав лошак:

– Тепер зайди до крамниці й купи льняного повісма та смоли.

Купив хлопець, що треба, полотняним мостом переїхали море, а тоді лошак і каже:

– Облий мене смолою і обліпи повісмом.

Зробив хлопець, як наказав лошак, і далі їде. Доїхав до хатини – без вікон ще й на курячій лапці. Входить Вилупок туди, а в ній старезна-престарезна баба.

– А чого ти, шинку, хочеш? – прошипіла стара.

– Бабусю, голубко, дозвольте мені переночувати у вашій хатині, – проситься хлопець.

– Лягай на припічку під комином, – каже баба.

Ліг він, попробував, як буде спатися, а через якийсь час виходить надвір.

– Ти куди? – питає стара.

– Піду, бабусю, коневі їсти дам.

– Йди, лише швидко, бо чаш шпати.

Приходить він до лошака, а той каже:

– Скрипка в баби під головою. Коли почуєш, що перший сон зламав стару, тихенько всувай руку й з-під подушки витягай скрипку. Але неси її в одній руці, а смичок у другій, аби не доторкнутись, бо тоді скрипка заграє, баба прокинеться й перетворить тебе у звіра.

Ліг він, чекає, чекає, аж чує – баба захропла. Тихенько запхав руку під подушку, добув скрипку. Тоді її в одну руку, а в другу смичок і тихенько вийшов. Сів він на коня – і гайда до моря.

Але зболіла рука, хотів перейняти скрипку й смичок з руки в руку, смичок доторкнувся до струн, і скрипка заграла. Тої ж миті прокинулася баба, сіла на віник і погналася за Вилупком. Доганяє вона їх, намагається схопити за вуздечку, а кінь відхилив голову. Баба схопилася за повісмо, а воно в руках залишилося. Так баба хапалася не раз, і поки доїхали до моря, цілого коня обскубла. А на море Вилупок кинув сувій полотна, виїхав на міст, кинув голку, баба за ним – і втопилася.

Приїхав Вилупок із чарівною скрипкою до пана, а брати як побачили це, то ще більше злість взяла їх.

– Бачите, пане, який наш брат дивний, – кажуть. – Він ще хвалився, ніби знає таку царівну, що красуня над усіма красунями й мудра над усіма мудрими.

Пан як почув про таке, то й відпочити Вилупкові не дав.

– Ти хвалився, – каже, – ніби знаєш найкрасивішу й наймудрішу царівну. Або ти мені її здобудеш, або загинеш.

Пішов хлопець до лошака сумний-пресумний.

– Чого сумуєш? – питає лошак.

– Як мені не сумувати, коли брати набрехали панові, що я можу привезти ту царівну, що найкраща й наймудріша на світі.

– Це вже біда, – каже лошак. – Але якось буде. Іди скажи панові, хай дає торбу грошей.

Дав пан торбу грошей, і вибрався Вилупок у путь, їде він, їде, доїхав до крамниці, що коло моря, а лошак каже:

– Іди й купи столик, два крісла, люстро, капелюх півбілий-півчорний, сукню піврожеву-півжовту і великі чоботи – щоб один був синій, а другий червоний.

Купив усе хлопець, що лошак сказав, поїхав, куди поніс лошак – до старої порохнявої верби з величезним дуплом.

– Постав столика, на столик люстро, біля стола два крісла, сукню повісь на одне крісло, чоботи положи на друге.

Підготував усе Вилупок, а лошак порадив йому, що далі робити, й пішов пастися.

Заліз Вилупок у дупло. Бачить – русалки купаються. Викупалися, причесалися, а одна каже:

– Сестриці, дивіться, що на березі!

Вийшли вони на берег, обходять усе, оглядають, а найкраща і наймудріша захотіла поміряти людське вбрання. Одягла сукню – ніяк не підходить. Спереду – один колір, а ззаду – інший. Крутилась, крутилась перед дзеркалом – нічого не може зрозуміти. Одягла капелюшок – не підходить. Почала вона в дзеркалі чоботи приміряти. Гарно, але чоботи різні. Роззула вона один чобіт, а тоді обидві ноги в один запхала й почала стрибати. Коли обернулася спиною до верби, Вилупок з дупла вискочив і зловив її.

Інші русалки повтікали, а вона плаче й проситься:

– Що хочеш тобі дам, будеш володарем морів – лише відпусти.

– Ні, ти вже моя, – каже Вилупок, – а я твій. Поїдеш зі мною.

Поїхали до крамниці, купили їй таке вбрання, яке хотіла, сіли на лошака і рушили до пана. Дорогою поклялися, що ні він її, ні вона його не зрадить.

Приїхали, а пан уже вибігає назустріч.

– Тут, пане, царівна, – каже Вилупок, – але не знаю, як буде, бо я її привіз для себе.

Розсердився пан, а дівчина каже:

– Не буду я твоя, пане, бо ми вже поклялися.

Не знає пан, що й робити, а брати Вилупка лиш те й думають, як би погубити брата. Радять панові:

– Треба його викупати перед весіллям у киплячому кобилячому молоці.

Наказав пан усіх кобил подоїти, молоко скип'ятити. Як сказали Вилупкові, що він мусить у тому молоці викупатися, він і подумав: «Тут мені вже кінець!»

Пішов із лошаком попрощатися, а кінь радить:

– Роздягнись і скажи, що ти мене сьогодні не бачив і хочеш, аби я поблагословив тебе на купання. Слуги введуть мене, я дмухну на котел, а тоді можеш стрибати.

Закипіло в котлі молоко, пан і наказує:

– Стрибай!

– Виконував я твою волю, пане, то виконай і ти мою: введи коня, най благословить мене на купання.

Звелів пан привести коня.

– Поблагослови мій купіль, дорогий конику, – просить Вилупок.

Кінь дмухнув на молоко раз, другий, третій і махнув головою, що готово. Стрибнув Вилупок у котел, помився і вийшов з котла гарним-прегарним.

Здивувався пан і про себе думає: «Як я стану таким вродливим, полюбить мене русалка». Недовго думав, наказав підкласти вогню.

– Добре, – каже Вилупок, – але доки молоко закипить, хочу, аби пан почули, як та скрипка грає, що я привіз.

Взяв скрипку в руки, заграв, і всі почали танцювати. Пан уже так утомився, що ногами лише плете, а зупинитися не може. Сказав прив'язати його, аби спокійно дослухав музику. Прив'язали слуги пана до столітнього дуба в саду, а Вилупок як ушкварить, то пан почав і під дубом танцювати, а що був прив'язаним шнурками, то за півгодини з нього шкіра злізла.

Та закипіло молоко, і Вилупок перестав грати. Каже:

– Простигне ваша купіль, треба поспішати.

Наказав пан привести свого найкращого коня, а кінь боїться підійти до гарячого молока. Слуги силою дотягли його і примусили понюхати купіль. Кінь як понюхав, то губа відварилася й упала в молоко, лише зуби показалися.

Каже пан:

– Тепер можу стрибати, бо кінь сміється.

Як стрибнув пан – лише жир з нього сплив на молоці.

Вареного пана з тим молоком вилили в яму, а русалка одружилася з Вилупком. Братів прогнали на чотири сторони, а батьків і всіх добрих людей на весілля запросили. І я був на тому весіллі, їсти-пити давали, по бороді текло, а в роті не було.

Морський цар

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був – він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати – помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.

Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.

Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.

Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.

«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік. – Хоч реви до неба».

Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.

– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.

– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.

– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.

Свербинога подумав про свою жінку й каже:

– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!

– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.

– А то можу дати, – відповів Свербинога.

– Присягай.

– Присягаю. А ти хто є?

– Я – Дундулюк, господар тридев'ятої землі, – сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.

Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.

– Що це за дитина?

– Це твій син, Михайлик, – відповіла жінка.

Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:

– Чому ти такий зажурений?

– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.

Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.

Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.

– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.

– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.

І карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:

– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.

Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?

У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.

Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?

– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.

– Прошу ближче, леґеню, – попросила його ведмедиха. – Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.

Михайлик розповів.

– Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.

Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:

– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.

Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.

Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах-фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.

Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старіш сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:

– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.

Михайлик обізвався з-за корча:

– На тобі убрання і будь моєю жінкою!

Калинка попросила:

– Віддай мені й крила.

А Михайлик каже:

– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.

Дівчина відповіла:

– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.

Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.

А вона сказала:

– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.

– Ти – мій ворог?

– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ятдесят ліктів до моєї хатки.

Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев'ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.

Калинка сказала:

– Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.

Михайлик пішов у палац.

– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.

– Так, я люблю роботу.

– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!

Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.

– Я зараз прийду, – сказала Калинка.

Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.

– Чого тобі, Калинко?

– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, – на захід. Але так, аби ніхто не чув.

Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.

Уранці Михайлик сказав своєму панові:

– Я виконав твій розказ.

– О-о, ти є моцний леґінь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!

Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.

– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:

– Чого тобі, Калинко?

– Тепер висадіть східну гору на західну.

Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.

Михайлик став перед Дундулюком:

– Я виконав твій розказ.

Але пан розсердився:

– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.

Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:

– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.

– А що маємо діяти?

– Треба тікати з цього царства.

Калинка взяла Михайлика за руку і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася на горлицю й сказала:

– Обніми мене.

Він обняв її, і полетіли.

Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:

– Приведіть мені сюди жінку того хлопа.

Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:

– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.

Сльоза, що впала в хаті, відказала:

– У мене болить голова, прийду завтра.

Доньки передали Дундулюкові ці слова.

– Най буде і завтра, – погодився він.

Другого дня доньки знову постукали у шибку:

– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.

Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:

– У мене болить нога, прийду завтра.

Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:

– Зачекаємо…

І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:

– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!

Сльоза, що впала на порозі, мовила:

– У мене болять руки. Не можу створити…

Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.

– Зв'яжіть її і приведіть сюди!

Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері – у хаті нікого. Доньки полетіли у палац:

– Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!

Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка.

А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:

– Твоє пір'я вже мене пече.

Горлиця спустилася на землю і почала казати:

– Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на світі.

– Добре, Калинко.

І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.

Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.

– Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?

– Бо-м віддала ту силу Михайликові.

Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір'ї.

Дундулюкові доньки спитали її:

– Нащо тобі трісок?

– Хочу собі купіль зігріти.

– А ми б теж скупалися.

– Я вас покличу, – мовила Калинка.

Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.

Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.

– Тату, ніхтолиця знову щезла.

Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:

– Хмаринко-сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір'я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.

– Кажи, чому тікаєш від мене?

– Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.

– Тому лайдакові? Я його знищу!

– Не зможете. Ваше око не уздрить його.

– Тоді стань каменем навіки!

– Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!

Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.

А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.

Умна жінка

Прийшов раз мужик до царя, повеличав його, як слід там, чи ваше величність, чи якось по-іншому, і просе:

– Скажіть, що мені робити, щоб мене звали хазяїном, бо скільки я вже не служу, скільки не заробляю, ніхто мене хазяїном не називає?

Подумав цар, подумав, нічого не сказав, пішов до сенаторів. У них спитав. Ті теж. Думали, думали, нічого не сказали. Тільки царська дочка те все чула, прийшла та й каже:

– Треба його оженити, тоді ніхто не буде питати – де робітник або хлопець, а спита, де хазяїн, от я стільки у вас не живу, всі питають, чи дома ваша дівка, а не зовуть хазяйкою.

А царь на те відповідає:

– Так, усе вірно.

Вийшов він на крильце і розказав тому чоловіку, той і пішов собі. От сенаторам і стало завидно, що як-то ми нічого не сказали, а дівка та сказала. Пішло на те, що кому-небудь з царства треба уходить. Або їм, або їй. Тоді дівка й каже:

– Нехай я піду, а вони, тату, вам зостаються.

Запрягли карету, надавали їй одежі всякої та відправили з солдатом за границю. От вона всі плаття віддала тому солдату, який її віз, а собі взяла тільки три платочки та пішла десь в робітниці. А у того хазаїна був в робітниках і той чоловік, що царя питав, як йому робити, щоб хазяїном звали. От живуть вони там та одного разу робітник і каже:

– Давай поженимося. То будемо хазяїн та хазяйка, а то все робітник та робітниця.

От і поженилися, десь собі хатку построїли та захазяйнували, та до того дохазяйнувалися, що вже і їсти нічого, а вона лежить нездужа. Та й каже тоді чоловікові:

– На, чоловіче, оці три платочки та понеси на базар, що хто перший даватиме за них, те й бери.

От несе він ті платочки, назустріч йому солдат та й запитує:

– Продай платочки.

– Купіть, що дасте?

– Скажу я три слова.

Той подумав, подумав, та й пригадав, що жінка наказувала, що хто перший дасть за ці платочки, за те й віддавати.

– Гаразд.

– Перше слово: не подумавши не начинай, а друге – не прелюбодійствуй (обіцянку – не порушай), а третє – забув.

Прийшов чоловік додому і каже жінці, що віддав платочки за три слова. А вона йому відповідає:

– Ну отдав, так отдав.

– Піду на судно наніматися, грошей половину візьму, половину тобі залишу, а там як Бог дасть.

Вийшов туди, де їх нанімають, і найнявсь першим, а першому дають, що запросить, тільки як поїдуть та допливуть до якогось моря, то першого і пхнуть з корабля, бо як не пхнуть чоловіка, то море не пропусте. От забрав він гроші, отдав жінці у порога та пішов, а вона тим часом вагітна була, та з часом народила двух синів, як соколиків.

Плив він на кораблі у тому морі, де його кидати треба, він і каже:

– Ей, братці, не кидайте мене, бо я знаю, куди мені треба, я і сам плигну.

Надів чисту сорочку, помолився Богу та й плигнув. Як плигнув, так море ще ревло дванадцять днів та ночей, а тоді вже пропустило.

А він як упав, та прямо до морського царя у дворець. Тут його як побачили, стали пити та гуляти та кажуть йому:

– Нам тебе їсти нельзя, бо ти царського коліна, ти царів зять, а нам сват, бо цар людський з нашим морським якось родичається.

А того другого, що кинули у воду, так і розшматали та кажуть:

– Живи у нас. Женися, є у нас для тебе жінка.

А він згадав, що є в нього своя жінка та іншої йому не треба, тому й в морі навіки не остався. От як погуляли добре, дають вони йому кирпичину та бумагу до його тестя та й відпустили. Він як виринув, як погнав кораблі, що малось їм ідти дванадцять діб, а він перегнав за два дні. От як приїхали кораблі до царя, собираються корабельники до царя з подарунками і він проситься:

– Я піду хоч подивлюся на палац.

– Що ж, пустіть його, хай подивиться.

Ну як ввійшов у палац, зараз ту бумагу царю в руки, ту кирпичину на стіл, так вона всіх і осяяла. Цар подивився на бумагу та й каже:

– Так це ж мій зять, він мені й кораблі пригнав.

Зараз привіталися, а цар тоді й питає:

– А де ж дочка моя?

– Залишилася на хазяйстві.

Зараз посила цар карету, сенаторів, весь двір, та й поїхали вони усім двором до царевої дочки. Бачать, біля неї два таких гарних молодця, він хотів було їх зарубати, але згадав, що з тих пір, як жінку свою покинув, багато часу пройшло. Сини його вже повиростали. Тут зараз цар дав їм півцарства, і стали вони собі жити та Бога хвалити.

Про купця, його сина і морського царя

Був багатий вельми купець. Поїхав якось він на кілька літ у чужий край: свої товари продати, заморських накупити. Залишив дома сім'ю – батька, матір і молоду жінку. А того й не відав, що була вона саме в тяжі.

Довго чи недовго пробував купець у заморській стороні, розпродав свої товари. Сів на корабель і пливе додому. Пливе він день, пливе другий, а на третій – зупинився корабель серед моря. Що вже не робили слуги, як не рятувалися, а корабель – ані з місця. Стали думать, чи не наїхали на підводну скалу. Послали в морську безодню водолаза.

Виліз водолаз із морських глибин та й каже:

– Не пускає корабля старий дід – морський цар. Хоче, аби хазяїн дарував йому з дому те, чого він не знає. Коли ж не згодиться, то затопить корабель.

Думав-думав купець: все, що є вдома, він знає, і вирішив подарувати дідусеві – морському цареві – з дому те, чого не знає.

Відпустив дід – морський цар – корабля, поплив корабель далі. Приїхав купець додому і зустрічає сина, що народила йому жінка. Зажурився купець, бо аж тепер зрозумів, що то саме сина свого він подарував морському цареві.

Ну, нічого. Син виріс, став дорослим, що треба вже його віддавати дідусеві. Ну, воля-неволя. Відпустив батько сина. Іде він, іде. То вовки йому зустрічаються, то змії, він все відганяє їх. Нарешті бачить, іде йому назустріч старесенька горбатенька бабуся. І каже йому:

– Добридень, синочку!

– Йди к чорту, стара. Вже мені й так все надоїло…

– Ну, йди, синку, йди.

Відійшов хлопець трохи, думає: «Навіщо ж я стареньку жінку образив?» Вернувся, перепрошує бабусю:

– Простіть мене, що я вас образив… Може б, ви мене порадили на яку добру дорогу?

– Пораджу, синок, пораджу тебе. Іди, іди, і дійдеш ти до такої густої калини, що й носа не всадиш. Вона саме цвіте. А межи теї калини є криниця, а в криниці жива вода. Як ти дійдеш до теї криниці, то тихенько сховайся під корчики і під цвіт, і щоб тебе ніхто не запримітив. Під ту криницю прилетять дванадцять голубок – дванадцять дівок. То будуть дочки отого дідуся – морського царя. Одинадцять голубок прилетять разом, а дванадцята – після. Всі вони роздягнуться, підуть купатися, а та одна буде пильно оглядатися, відчувать чужий дух. А коли вона теж піде купатися, сховай її одежу і чекай.

Вирушив хлопець у дорогу. Все зробив, як старенька радила. Шумить ліс, гуде вітер. Аж бачить: летять небом голубки. Прилетіло одинадцять, приземлилися край берега морського, зробилися красивими дівками, пороздягалися, пішли у воду купатися. А лиш одна, дванадцята, прилетіла сама, сіла край берега й каже:

– Хух, чути хрещений дух.

А тії сестри й одказують:

– Нікого тут чужого, сестрінько, немає.

Роздягнулася дванадцята сестра, пішла у воду купатися.

Підкрався парубок до її одежі, схопив і заховав у кущах. Повиходили дівчата з води, одягаються, а одній і немає одежі.

– Я ж вам, сестриці, казала, що тут хтось є.

– Ну, що ж, ми не будемо тебе ждати, – відказали ті, одяглися, стали знову голубками та й полетіли.

Забідкалась дванадцята, стоїть край берега і каже:

– Хто тут є? Коли чоловік віку літнього – будь мені батьком рідним, коли жінка віку літнього – будь мені матір'ю рідною, коли чоловік середніх літ – будь мені братом рідним, коли жінка літ середніх – будь сестрою рідною, коли ж чоловік молодий – будь мені дружиною вірною.

Вийшов парубок до неї, і вона одразу ж його уподобала. Оддав він їй одежу, і вона йому порадила:

– На тобі клубочка золотого, кидай його поперед себе, і куди він котитиметься, то туди й твоя дорога стелити-меться. Іди ж слідом за тим клубочком.

Сказавши те, стала дівчина голубкою та й полетіла. Кинув хлопець поперед себе клубок та й іде за ним слідом. І прикотився той клубок на таке місце, де стояло дванадцять хатинок на курячих лапках. Підійшов він під крайню хатину, тричі постукав у віконце.

Відкрила дівчина двері, пустила у хату.

– Лізь, – каже, – під ліжко і тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вістовик: він не повинен про тебе знати. Коли ж запримітить, то обох нас покарає.

Аж тут у вікно: стук-стук, стук-стук. І Вістовик дає наказ:

– Щоб ви всі, сестриці, були завтра ранком в дідуся на дворі. І щоб ви всі були однаковісінько наряджені-одягнені, обуті та позачесувані.

Ранком стали збираться до дідуся. Дівчина й каже парубкові:

– Кидай клубочка поперед себе і йди слідом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобі стрічатимуться в дорозі змії, звірі, та ти тільки тею шпилькою махни і скажи: «Пускайте, бо я йду до дідуся у свати». Клубочок доведе тебе до дідусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, і буде дідусь тебе підганяти, щоб ти хутчій дівчину вибирав, а ти кажи: «Знаєш, дідусю, що то не грушки вкусити, а треба навік жити». Я ж буду стояти з правої сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлі на правій нозі буде кривий. І ти мене по цій ознаці запримітиш. Коли ж мене ти не пізнаєш, то слуги дідуся твою голову настромлять на кілкові.

Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе і рушив у дорогу. Клубок котиться, а він іде слідом за ним. Дійшов уже до перших воріт, а різні звірі – тигри, льви – його і не пускають. Махнув хлопець шпилькою – і до них:

– Пустіть, бо я йду до дідуся у свати.

Пустили його звірі, і самі відкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець перші, другі і треті ворота. Іде, а обік – три ряди поодрубуваних голів на кілках настромлені…

У дворі палацу його зустрів дідусь:

– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчій собі дівчину.

Глянув хлопець на дівочий ряд, приглядаючись до туфлі на правій нозі у крайньої дівчини.

– То, дідусь, не грушки вкусити, а треба навік жити.

– Вірно, синок, вірно.

Підійшов нарешті парубок до своєї обраниці та й каже:

– Ото моя.

– Вірно ж. Тепер будеш моїм зятем.

Незабаром молоді стали під вінець. Тут і нашій казочці кінець.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Зачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.

Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:

– Чого так б'єш коника?

– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…

– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.

Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.

Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:

– У твоєї жони мала дитина.

Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.

А у місяць хлопчик проговорив:

– Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то – не біда.

Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:

– Няньку, виряджайте мене в дорогу.

Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:

– Заплати мені за казку.

Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.

Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:

– Куди ти, хлопче, йдеш?

Хлопець усе розповів.

– Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.

Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:

– Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, – але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.

Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.

І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться – нема персня! І почала грозити:

– Дай мій перстень!

– Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.

– Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пушу, вогнем спалю, гадюк напущу.

Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:

– То сідай на мене.

І понесла його до свого няня.

Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:

– А, тут є мій солдат…

Завів його в одну кімнату і сказав:

– Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.

Чорт увечері приходить і каже:

– Бачиш оті ліси?

– Бачу.

– Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.

Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:

– Що тобі казав няньо?

– Те й те.

– То не журися.

Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ – ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.

Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.

– Но, коли собі приготовив, то з'їж його, – сказав чорт сердито. А чортиця промовила:

– Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.

Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:

– Чи ти знаєш, де живе мій брат?

– Не знаю.

– Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.

Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:

– Що тобі сказав няньо?

– Сказав те й те.

– Не журися нічим. Міст буде. Ото невелике діло.

І свиснула, і збіглися чорти й питають:

– Що наказуєш?

– Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…

Рано подивився старий чорт, а те все готове.

– Ти збудував міст?

– Я збудував.

А стара чортиця промовила:

– Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!

– Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.

І прикликав хлопця й наказав:

– Маєш піймати зеленого зайця, коли ні – вип'ю твоє серце.

Приходить донька й питає:

– Що сказав старий?

– Те й те.

– Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.

Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе – стріляй!

А сама зайшла у море.

Нараз бачить Іван – іде його нянько і гукає:

– Ой синку, давно ми не виділися!

Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:

– Ну, чи був хто?

– Був мій нянько.

– Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.

Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван – іде його мати. І він пожалував матір.

– Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.

Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван – іде його баба.

– Ой синку, то давно тебе не виділа.

Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.

Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.

– Їж його, коли собі приніс, – сказав чорт.

А стара чортиця знову просить:

– Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…

Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.

Молодша дівка просить сестер:

– Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.

Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:

– Сестри, чи красний цей хлопець?

– Красний.

– Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.

Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька – летить її нянько. Каже Івану:

– Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.

І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.

– Бачив.

– Коли?

– Коли сей монастир будувався.

І подивився чорт – а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:

– Ну, кого ти стрічав?

– Стрічав монастир і монаха.

– Ото були вони.

Старий чорт знову погнався за ними.

А дівчина радить Івану:

– Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.

Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.

– Бачив.

– Коли?

– Тоді, коли сю пшеницю сіяли.

Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.

– Ото були вони, – одповіла чортиця.

Тепер вона сама пустилася за молодими…

Дівчина наказує:

– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.

І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.

Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.

Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.

– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.

А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Морський цар

Жив собі купець із жінкою. Дуже багатий був і мав він сина. Скормили вони свого сина, одружили його, незабаром і померли: перше помер сам купець, а за ним і жінка його. Остався один син із своєю молодою жінкою. І думає він собі: «За що б тут руки зачепити? За яке ремесло взятись?»

Думав, думав та й надумав: «Батенько мій, нехай царствує, не сидів удома, а все по чужих далеких сторонах їздив. Тим він нажив собі багатство. Буду і я так робити».

Навалив він три кораблі добра всякого, попрощався із своєю жінкою і поїхав по морю в чужі далекі землі. А вдома його жінка вже тоді завагітніла, він же цього й не помітив.

Ну, поїхав він у чужі далекі землі, товар свій добре попродав, а на сьомому році накупив іншого товару, навалив уже не три кораблі, а цілих дванадцять і поїхав додому. Кілька кораблів їхало попереду й кілька позаду, а він саме в середині. Як виїхав він саме насеред моря, корабель його і став; що вже йому не робили, як вони вже його не відпихали, – нічого не вдіяли: стоїть корабель на однім місці, стоїть, не ворухнеться.

І посилав той купець нирця, щоб пірнув у море та подивився, за що він там зачепився. Пірнув той нирець у море, дивиться – а на дні моря стоїть дід, однією рукою держить корабель. Нирець його й питає:

– Нащо це ти держиш наш корабель?

– Піди та скажи своєму господареві, що коли хоче він додому повертатись, так щоб віддав мені те, чого він удома не знає, а як не дасть, то втоплю всіх.

Випірнув нирець і каже своєму хазяїнові:

– Стоїть там у морі старий дід, і однією рукою держить корабель, і переказує вам, що як віддасте йому те, чого ви дома в себе не знаєте, – пустить, а ні – то потопить усіх, казав.

Купець і каже:

– Пірни ж ти до нього й попроси, щоб дав він вільготи хоч три години, щоб передумати мені, що в мене вдома є?

Поліз знов нирець у море й просить у того діда вільготи на три години. Дід і каже:

– Не то на три години, хоч на три дні.

Випірнув нирець і сказав це своєму хазяїнові. Хазяїн і став здумувати та писати все, що в нього вдома є. Усе, усе поздумував, усе знає – тільки не знає, що в нього вродився дома син, що вже тому синові сім літ, що ходить він уже в школу й читати привчився. Як поздумував усе, і посилає нирця в море:

– Скажи тому дідові, що віддаю йому те, чого вдома не знаю.

Поліз знов нирець і сказав це дідові. Дід той каже:

– Я не повірю на слова: хай дасть мені записку, своєю кров'ю написану.

Купець мерщій урізав пучки і кров'ю написав записку, що віддав тому дідові те, чого вдома не знає, та й послав з нею нирця до діда в море.

Як тільки взяв дідусь записку, пустив корабель: як пустив корабель, то поплив він так скоро, що й випередив передні. А дідусь, як тільки взяв записку, відніс її зараз у те місто, відкіль родом був той купець і де жила його жінка з сином. Поніс, та й підкинув її на дорозі, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, віддав мені твій батенько на послугу. Оце й записку видав, своєю мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе візьму, а через п'ять літ, тоді, як сповниться тобі дванадцять літ. Як уже сповниться тобі дванадцять років, то кидай свого батька й матір та йди до мене».

А син, як ішов із школи, підняв її, прочитав та й каже:

– Ну, нічого робити: батеньковим словом мені не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.

Жалко йому було кидати свою матір-жалібницю та й батька свого: хоч і не бачив він його зроду, а дуже його любив, і не хотілось йому покидати його; сумував він собі сам, матері не казав нічого, щоб ще її не засмутити.

Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого города прибуває і всім, усім своїм родичам оповіщає. Усі родичі, й жінка його, і син ідуть його зустрічати. Як взорив він свою милу, обнявся з нею, поцілувався, а сина й не помітив, що той до нього руку простягає – лізе цілуватись. А як уздрів уже, питає своєї жінки:

– А це що за хлопчик?

– Та це, дружино моя, синочок наш, що без тебе родився, хіба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?

Тоді тільки батько догадався, що він віддав дідові тому, що здержував корабель. Здумав, зітхнув тяжко та й промовив:

– От так же!

Син зараз догадався, чого його батенько засумувався, та й каже йому:

– Не жалійся, татусю, ще не зараз мене від вас візьмуть, – до дванадцяти літ проживу я між вами, ще, знаться, мені зостається жити з вами цілих п'ять років.

А мати ще нічого й не знає та й питає його:

– Та що це ви балакаєте, що я й не розчовпаю?

Вони їй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жаліли свого сина вони! Уже ж і кохали його! Не життя йому було, а рай божий.

А як сповнилось уже йому дванадцять років, він і каже батькові та матері:

– Сушіть мені сухарчиків. Час уже йти мені до діда на послугу.

Насушили вони йому сухарчиків, зложили їх у торбиночку, попрощались із ним та й пустили його. І пішов він дорогою.

Ішов, ішов, дійшов до моря. Дійшов та й став віддихнути. Дивиться – на березі стоїть кущ якогось деревця з красними ягідками та таке воно рясне! І став він дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? Який у того батенька страшенний сад, що всяке-усяке там дерево є, а цього нема. Що воно за дерево?»

А це була калина. Дивиться та й дивиться він на неї, коли бачить, що летять одинадцять утінок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а він скоріше під кущ та й сховався там. Спустилися ті одинадцять утінок якраз коло нього на березі та й зробились усі красними дівчатами. Пороздягалися вони та й стали купатися в морі. Покупались та й полетіли.

Прилітає тепер задня, дванадцята. Прилетіла і там зробилась дівчиною, найкращою над усіх. Роздяглась і вона та й стала купатись. А купців син мерщій з-під куща, та за одежу, та й заховався під дерево, і сидить там мовчки, мов неживий. Вона, як уже викупалась, вийшла на берег. Хоп-хоп – нема одежі. Ото й каже вона:

– Хто є тут? Як стар чоловік – будь мені рідний батенько; стара жінка – будь мені рідна матінка; середній чоловік – будь мені рідний братик або рідна сестриця; молодий чоловік – будь мені вірна дружина!

А він зараз вийшов з-під куща та й віддає одежу. Вона зраділа, так зраділа, що й не сказати, бо перед нею став такий козак, що кращого й у світі не знайти.

– Хто ти єси, козаче? – питає вона його.

– Я такий і такий, їхав батько по морю, а дідусь старенький і зупинив його корабель, казав моєму батькові, що, як не віддасть одного, що вдома не знає (а я і родивсь саме без батенька, тим-то він і не знав мене), потопить його і всіх його людей. Батько не знав нічого, що вдома діялось, – віддав мене. Так оце я йду до нього тепер на послугу.

– Ну й добре! – каже його мила. – Той сивий дідусь, що держав корабель, то мій начальник; я в нього послужанкою. Нас у нього дванадцять. Може, і ти бачив, що летіли наперед мене одинадцять утінок: то все мої товаришки. Це дідусь хоче мене з тобою одружити. То тільки гляди: схитриш – добре буде тобі; не перехитриш – лихо буде тобі. Буде твоя голова на коляці висіти так, як висять там уже їх одинадцять. Дідусь мій хотів своїх послужанок одружити, та з усіх одинадцяти не знайшовся ні один, щоб перехитрував усе. Пропали всі.

І показує йому дорогу, куди пройти до дідуся.

– Піди цією дорогою; іди, іди, поки не дійдеш до стежечки, що лежатиме вліво. Підеш по тій стежечці. Іди, іди, поки дійдеш до такого місця, що все покрите гадюками. Ти не бійсь – іди, та не озирайся, – вони тобі дорогу дадуть; озирнешся – з'їдять. Підеш, підеш, дійдеш до такого місця, що покрите все звірюками лютими. Ти йди, йди, не озирайся, – вони тобі дорогу даватимуть. Як пройдеш уже це місце, побачиш наліво, на леваді, хатку на курячій ніжці. Ти йди туди: там я живу. Ну, тепер прощавай, моя дружинонько! Та гляди, бережись: вбережешся – добре буде, не вбережешся – голівонька твоя повисне на коляці, як висить там уже одинадцять!

Сказала це, зробилася знов утінкою і полетіла.

Пішов купців син тією дорогою, що показала йому його мила. Ішов, ішов, дійшов до стежечки; пішов стежечкою, дійшов до того місця, що гадюками все було закрите. Але він ішов сміливо, й вони йому дорогу давали. Пройшов це місце, найшов на таке, де повно звірів було. Він ішов теж сміливо, і вони дали йому дорогу. Як вийшов уже на поляну, як уздрів уже він хатку на курячій ніжці, так радісно йому стало. Прийшов до тієї хатки та стук-стук у віконце. Вийшла його мила, відчинила йому, повела його в хату, нагодувала його й напоїла. І розказує вона йому:

– У нашого дідуся нас дванадцять. Сам живе він у пишних хоромах і характерничить, а нас розсилає він навкруги себе на дванадцять верстов від себе і на дванадцять верстов сестра від сестри, і всі в таких, на курячих ніжках. Ну, тепер тобі, моя дружино, пора спати. Скоро прилетить вістовик від дідуся (дідусь, як що наказує, посилає свого крилатого вістового по всіх дванадцяти хатках, і наказує той вістовий, що треба). Та гляди ж, моя дружинонько якщо прилетить той вістовик, так що б не казав, ти все мовчи, мов і нема тебе в хаті. А там уже подумаємо, що треба робити.

Та й положила його під лавку, і світло погасила.

Тільки що уляглись вони та стали дрімати, летить під вікно вістовик і кричить:

– Наказував дідусь, щоб назавтра ви були всі дванадцять, лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по мідному прутові, бо приїхав уже дідусів зять, – (це, бач, цей купців син).

І полетів.

– Ну, тепереньки, моя дружино, треба за діло прийматися, – каже купцевому синові його суджена. І скувала йому мідну булаву, й каже:

– Ти ж іди по тій-то і тій дорозі. Перейдеш до залізних воріт, там будуть прив'язані на ланцюгах два леви. Як будеш ти іти й кинуться вони на тебе, ти закричи на них: «Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу!» – вони й пропустять. Як прийдеш ти до дверей, замахнися булавою і вдар їх, щоб розбити. Дідусь закричить: «Хто там?» А ти сміливо відказуй: «Я, дідусю, я іду до тебе на послугу!» Тоді він поведе тебе туди, де ми будемо у ряді поставлені, і всі будемо, як одна: і лице, і одежа, і черевики, і все, все буде, як у однієї. А я буду стояти така-то від краю, і у мене на лівій нозі буде закаблук набік закривлений. То хоч і з першого разу пізнаєш мене, а не подавай виду: пройди раз і вдруге, немов не знаєш, та придивляйся на кожну. Дід буде на тебе гримати та говорити, щоб швидше вибирав ти свою суджену (а як не вибереш, голова твоя повисне на коляді), але ти не вважай на це і відкажи йому: «Е, дідусю, що ви?.. Це не яблучко з яблуні зірвати: вкусив, гарне – з'їв, недобре – кинув; мені з нею треба буде вік коротати!» На третій раз уже виведи мене. Тепер прощай, моя дружинонько мила!

І полетіла сама.

Він і пішов, куди йому його мила показувала. Прийшов до двору дідусевого, а коло стовпів ворітних прив'язані були два леви. Як тільки уздріли вони його, так і кинулися на нього з ревом. Він на них як крикне:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я йду до дідуся на послугу.

І пропустили вони його. Прийшов він до дідусевого будинку та як замахнувся своєю булавою, як гупне у двері, – вони і розлетілись.

– Хто там? – питає його дідусь.

– Це я прийшов на послугу!

– Пора, пора, козаче. Ну, ходім же, вибиратимеш свою суджену; та гляди: як не вибереш – твоя голова отам, на коляці, повихається.

І пішли. Вийшли вони на леваду. Там стояли всі дванадцять, усі, як одна. Купців син відразу замітив свою суджену, але не подав у цьому виду. Пройшов раз – не вибрав. Дідусь і каже:

– Що ти даремно ходиш? Хіба не сподобав ні однієї? Вибирай пошвидше!

– Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірвати: добре – з'їв, а недобре – кинув; мені треба з нею вік коротати.

Пройшов і вдруге – теж не вибрав. Дідусь іще дужче гримнув на нього. А купців син тієї ж йому відказав:

– Е, ні, дідусю! Мені з нею цілий вік коротати!

На третій раз пройшов купців син і вивів свою милу.

– Ну, добре, пізнав! Піди ж ти та погуляй сьогодні – оце й гроші тобі; а завтра приходь знов сюди: як вибереш до трьох разів – твоя буде; не вибереш – твоя голова буде теліпатися на коляці.

Купців син, узявши гроші, пішов гуляти. Гуляв, гуляв, а опівночі прийшов до своєї милої ночувати. Мила дала йому вечеряти та й каже:

– Ну, добре, що сьогодні щасливо день пройшов. Дай же Боже, щоб іще два так пройшли. Лягай же, моя дружинонько, отут знову під лавкою та мовчи, мов тебе й нема тут, що б ти не почув, що казатимуть.

Тільки що вони полягали та світло погасили, аж ось знову летить від дідуся вістовий. Прилетів та стук-стук у віконце:

– Наказав дідусь, щоб назавтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по срібному прутові.

І полетів.

– Ну, тепер, моя дружинонько мила, треба про день дбати.

Скувала зараз йому срібну булаву і наказує:

– Підеш же ти завтра знову тією дорогою, що й сьогодні йшов. Як дійдеш знов до воріт і будуть на тебе кидатися леви, ти знов закричи на них: «Цитьте, прокляті звірі! Я йду до дідуся на послугу». Вони тебе і пропустять. Як прийдеш до дверей (вони на завтра ще кріпше будуть зроблені), якомога дужче замахнися, щоб розбити їх. Як розіб'єш, дід закричить: «Хто там?» – ти відповідай: «Я, дідусю, я; іду до вас на послугу!» І поведе він тебе знов туди, де ми будемо у рядочок поставлені, і я буду стояти така-то від краю, і на лівій нозі мізинець буде зігнутий. Ти хоч і спершу мене замітиш, але не виводь від першого разу, а пройди раз і вдруге, а втретє вже виведи. А як дідусь буде на тебе гримати, ти йому якомога сміливо відказуй те, що й сьогодні відказував.

Назавтра, як світ у вікно, попрощалась вона з ним і полетіла. Пішов і він туди. Як дійшов до воріт, то на нього леви й кинулись і заревли. А він на них:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

І пустили вони його. Як дійшов до дверей, як замахнувся булавою, як ударив, – так двері й розлетілись.

– Хто там? – кричить з будинку дідусь.

– Я, дідусю, я іду до вас на послугу.

– Пора, пора! Ну, ходімо ж, вибиратимеш свою суджену; та гляди, не вибереш – до тих одинадцяти голів, що теліпаються на коляці, прибавлю твою, дванадцяту.

– Авжеж, дідусю, ваша воля.

Пішли. Прийшли знов на леваду, де стояли в ряду дванадцять дівчат. Купців син відразу замітив свою суджену, але пройшов раз, не вивів її, пройшов удруге – теж не вивів. Дідусь на нього гримає:

– Що ти, такий-сякий! Хіба не вподобав ні єдиної з усіх?

А він знову відказує:

– Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірвати: добре – з'їв, недобре – кинув; мені треба з нею вік коротати.

На третій раз вивів він.

– Ну, добре! – каже дідусь. – Іди ж ти тепер гуляй, а завтра приходь: як вибереш іще завтра – буде вона тобі.

Та й дав йому багато грошей. Купців син гуляв, гуляв, а з півночі знову приходить до милої. Повечеряли й лягли відпочивати. Тільки що вспіли світло загасити, летить вістовик від дідуся. Постукав у віконце та й кричить:

– Наказав дідусь, щоб назавтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожній було по золотому прутові.

– Добре! – відказала йому.

Зараз скувала вона милому золоту булаву та й каже:

– Гляди ж, моя дружино, роби й тепер усе так, як і в перші два рази. Прийдеш до воріт, те ж скажи на левів; прийдеш до дверей, розбий їх булавою; як будеш вибирати, пройди два рази, а на третій раз уже вибери.

Ранком мила його знов полетіла. Пішов і купців син туди. Приходить до воріт – леви знов на нього кинулись. А він і крикнув на них:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

І пропустили його. Прийшов до дверей; як замахнув на них, як ударив, – так і розлетілись вони.

– Хто там? – каже дідусь.

– Я, дідусю, я іду до вас на послугу.

– Пора, пора! Ходім же вибирати твою суджену.

Купців син пройшов раз – не пізнає своєї судженої (а він її відразу пізнав), а дід знай кричить на нього. Пройшов ще й вдруге – теж не знайшов. Дід же ж на нього ще дужче гримає. Пройшов ще й утретє – і вивів.

– Ну, добре! Хай же вона тобі навіки.

Заручили їх і відгуляли весілля. Дідусь наладнав йому золота та срібла цілих дванадцять кораблів, і попливла молода пара до батька та до неньки.

Як приїхав купців син, на радощах навели гостей, зробили друге весілля.

І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в роті не було.

Цар-риба

Бова Королевич

В далекому царстві, в далекому государстві, за тридев'ять земель, в тридесятому господарстві жив собі цар Єлизар. Царство було в нього велике-превелике – від моря до моря, від землі турецької до землі німецької, і всього в його царстві було вдосталь: чи звіра, чи риби, чи птиці, чи вина та меду дорогого, всього царю вволю вистачало. Не було в нього тільки жінки-господині, втішної та любої дружини.

Отож і задумав цар Єлизар женитися.

Довго він до всіх дівчат придивлявся, довго приглядався, та не найшов такої, щоб була йому краще всього на світі. Тоді цар Єлизар скликав до себе своїх вірних князів та й каже:

– Маю я царство найкраще, найбільше – всього в ньому є доволі, чого тільки душа забажає, та не маю я цариці, вірної та любої жони. Довго я приглядався, довго придивлявся до всіх царівен, до всіх государівен, та не знайшов собі такої, щоб була краща світа сонця. Ви, мої вірні князі, сідлайте коні воронії, та беріть ратища золотії, та йдіть по всіх царствах і господарствах, в землі турецькі і німецькі, пошукайте там мені жону, а собі царицю, яка найкраща є на всьому світі.

Князі вклонились йому у ноги, осідлали коні воронії, взяли ратища золотії і поїхали.

Не довго, не коротко, не близько, не далеко – пройшов, може, рік або два – повертались князі до царя та й кажуть:

– Об'їздили ми усі царства, усі господарства, та, опріч дочки заморського царя Кирбита Марисі Кирбитівни, кращої не знайшли: як вона встане, то й травиця піднімається, як піде, то й всі пташки летять за нею, за нею і сонце ходить, до неї і вітер лащиться, і люди нею не налюбуються.

Як почув цар Єлизар такі речі від своїх вірних князів, то так зрадів, що не знав, де їх і садовить, як їх і вгощать і якими подарунками дарувать. Днів зо три вони бенкетували, а потім цар покликав свого вірного джуру Сидона і звелів йому сідлати коня дорогого, надівати збрую золоту і їхати з ним до заморського царя Кирбита сватати дочку його Марисю Кирбитівну.

Довідався цар Кирбит, що до його їде славний і багатий цар Єлизар сватати його дочку Марисю, і звелів зараз на всіх кінцях розставити своїх кращих лицарів з хлібом, з сіллю – та щоб попереду їх музики грали, а маленькі дітки щоб квітками дороги скрізь по царству встеляли, а дочці звелів надіть вбрання, яке найкраще, яке найбагатше, та вином дорогим з чарки золотої жениха свого пригощати.

Лепсько було царю Кирбиту з заможним царем Єлизаром поріднитись, та не лепсько було царівні Марисі за нелюбого заміж іти. Вона давно вже полюбила славного королевича Петруся Княжевича, але проти батьківської волі нічого не вдієш.

Ото й одгуляли весілля. Цар Єлизар з молодою жінкою поїхав у своє царство. Як він уже не цілував, не милував свою молоду жінку, та невесела вона була: не йшов їй з думки милий королевич Петрусь Княжевич.

Минув рік, цариця привела сина, котрого прозвали Бовою, бо він тільки що родився, а вже почав битись: то ту няньку за косу ухопить і жмуття волосся вирве, то другій носа одкусить; знахарі, бачивши це, сказали, що він буде найсильніший, найхоробріший лицар на всьому світові.

Цар Єлизар, діждавшись сина, ще більше зрадів і зробив пир на весь мир – цілий рік гості пирували за здоров'я маленького Бови Королевича.

Всі раді були, все царство пирувало, та тільки одна цариця Марися невесела ходила: немилий їй був і цар Єлизар, і його син Бова Королевич; вона все споминала свого Петруся Княжевича.

Так минуло років зо п'ять або й зо шість; встала раз Марися раненько, відчинила віконце, простягнула білу ручку, і дощова водиця накапала їй в ручку; вона вмила тією водицею заплакані очі, потім глянула навкруги, а з-під неба синього злетів до неї голубок від Петруся Княжевича, і писулечка від нього на шиї червоною стяжечкою прив'язана. Марися посадила голубка на віконце, нагодувала його і прочитала ту писулечку: Петрусь пише, щоб вона свого чоловіка одіслала на далеке полювання, в непрохідні ліси; нехай піймає там птицю-синицю з золотими крилами та зі срібним хвостом, а він тим часом прийде зі своїм військом воювати його царство і опанується в ньому, та й царюватимуть тоді вони вдвох. На другий день і каже Марися царю Єлизару:

– Не була б я, може, така засмучена, така невесела, якби ти поїхав на полювання в далекі непрохідні ліси та спіймав би мені там птицю-синицю з золотими крилами і срібним хвостом.

Ото цар Єлизар звелів псарів збирати, коні сідлати, тенета ладнати і поїхав на полювання.

Через якийсь там час, через малий чи через великий, через день чи через тиждень прийшов Петрусь Княжевич зі своїм військом, побив військо Єлизарове і опанувався на його царстві зі своєю любою Марисею Кирбитівною, а на царя Єлизара послав своїх гінців у ліси дрімучі, щоб його там вбили і серце його на ратищі в його царство принесли.

А маленький Бова Королевич все підростав, та підростав, та в силу вбирався. Бачить Петрусь Княжевич, що підростає Бова Королевич та все більше в силу вбирається, і страшно йому стало, щоб часом не віддячив він йому за батька. От Петрусь Княжевич і каже своїй жінці Марисі:

– Як ти мене любиш щиро та вірно, то не пожалієш задля мене і сина свого рідного, бо як підросте Бова, то віддячить тобі і мені за батька і за царство батьківське.

Налякалась Марися, що й справді Бова зведе зо світу її любого Петруся, та й каже:

– Жалко мені його вбивати, бо все ж таки це моя рідна дитина, а краще замуруємо його в такий мур, щоб він до смерті сидів і не вилазив, а в сторожі до його приставимо його джуру Сидона, хай йому щодня носить туди шматок хліба і кухлик води.

Ото й замурували Бову Королевича. Ніхто не любив його так щиро і вірно, як джура Сидон. Жалко було Сидону, що так марно пропадає маленький лицар, і захотілось йому від смерті видющої спасти Бову Королевича.

Раз приніс Сидон Бові хліб і воду та й каже:

– Милий мій Бово Королевичу, хочу тебе від видющої смерті збавить. Є у мене знаний дід-ворожбит, дав він мені оцю пляшечку з водою: як умиєшся, то відразу зробишся пташкою бистрокрилою і, куди вітер полине, туди і ти полетиш, а де сісти схочеш, то з-під правого крильця вирвеш найдовше перо і знов у чоловіка перекинешся.

Зрадів Бова Королевич, щиро обняв і поцілував він свого джуру Сидона, а сам вмився водицею із шклянки і пташкою бистрокрилою полинув у далекі країни. Сидон назбирав десь костей чоловічих, накидав їх у мур і сказав цариці Марисі, що Бову гад поїв, одні тільки кості зостались. Цар Петрусь Княжевич, почувши цю звістку, зовсім заспокоївся.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Минув рік чи два, чи день, чи тиждень, за морем далеким, біля славної рай-землі, де й сонце не сходить й не заходить, і місяць сонцю не шкодить, а світить, от якби і в нас так, кажу, біля того царства Зарайського пристали купці на байдаках і товар свій на продаж розіслали, а з ними за прикажчика хлопець молодий та красний такий, що й пером не написать, тільки в казці сказать. Прийшов цар Зализач, що правив тим царством Зарайським, з дочкою Настусею до тих купців товар купувати. Настуся побачила молодого прикажчика і на виду почервоніла, а очима то тільки блудить на вроду прикажчика, далі й каже своєму батькові царю Зализачу:

– Яке, – каже, – славне хлоп'я у цих купців: наше все царство об'їдеш, а такого не знайдеш. Візьмемо його до нашого двору в найми.

Цар підійшов до хлопчика та й питає:

– Як тебе звуть і звідки ти родом, що я скільки на світі живу, а такої краси не бачив, яку тобі Бог наділив?

– Зовуть мене, – каже хлопчина, – Бовою, а родом я здалека: сім років туди їхать, та й то не доїдеш, хіба пташка на хвості занесе.

А це й був славний царевич Бова Королевич: він довго літав пташкою бистрокрилою, аж поки не зустрів безкрає море, тоді знов обернувся хлопцем і найнявся до купців крамом торгувать.

Отож цар Зализач нагородив купців подарунками дорогими, а собі взяв у найми Бову Королевича і приставив його джурою до дочки своєї Настусі. Полюбив Бова Королевич свою панночку Настусю, і вона його полюбила; не було в неї такого вірного і щирого джури, не було й такого красивого жениха.

Якось цар Зализач скликав до себе своїх князів та принців і зробив пир. Всі гості пирували, мед-вино з кубків золотих опорожняли, сама царівна Настуся частувала їх вином дорогим, а Бова Королевич біля столу прислуговував – аж заїхав у двір гонець та й каже, що кругом міста обступив турецький цар Белербек зі своїм військом та й требує, щоб цар Зализач зараз видав йому дочку свою Настусю в гарем за старшу жінку. (А у тих турок жінок достобіса, і живуть вони між жінками, як ото бугай в череді.) Тільки що відповів гонець ці вісті, аж у місто в'їхав сам цар Белербек на коні вороному, такому, що з носа пара йде на верству і людей з ніг збиває, а під копитом земля в коліно вилітає. Голова в Белербека, що і обіруч не обіймеш, плечі в дві сажені, з очей іскри сиплються, а з зубів тирса летить.

В'їхав він у місто, махнув мечем-кладенцем і кричить:

– А хто хоче моєї сили спробувать, за царівну Настусю свою голову покласти?!

Затрубив цар Зализач у труби, кликнув він дванадцять лицарів своїх, та всі вони проти Белербека здавались, як миші проти кота. Побачила тоді Настуся свою лиху годину, побачила, що через неї дванадцять молодих лицарів загинуть, та й почала просить батька, щоб краще він віддав її Белербеку, ніж стільки душ з світу зводить. Та цар Зализач знов затрубив у трубу, і всі дванадцять лицарів повиймали свої мечі і пішли на Белербека. Що Белербек махне своїм мечем-кладенцем, то так голова з плечей лицарських і покотиться. Всі дванадцять лицарів лягли під його мечем-кладенцем. Що робить царю Зализачу – треба віддавати йому свою дочку в гарем бусурманський.

Побачив таку біду Бова Королевич, закипіла в нього сила богатирська, гукнув він, щоб йому дали коня найкращого, ратище золоте та стрілу калену. Всі дивляться на хлопця молодого і не вірять в його силу. Бова сів на коня, розігнав його, напнув стрілу калену і пустив її в Белербека, похитнувся Белербек і впав з сідла, тоді Бова вдруге вдарив його ратищем – Белербек і з ніг упав та й почав просить Бову дать йому ще трохи пожить на світі. Бова змилувався над Белербеком і відпустив його в своє царство, а сам повернув коня і поїхав у двір до царя Зализача, де зустріла його царівна Настуся, обливаючись слізьми і від радості припадаючи устами до його лицарського чола. І зробив тоді цар Зализач пир на весь мир, по всьому царству бочками вино спорожняли та Бову Королевича прославляли.

Бачить турецький цар Белербек, що Бова Королевич не дасть йому Настусі і що Бову силою взяти не можна, от він пустився на хитрощі. Був у царя Зализача такий невірний конюх, котрий за гроші почав висліджувати Бову, щоб убить його. Якось раз приснився Бові Королевичу сон: наче знялась страшенна буря, поламала скрізь дуби і в хатах покрівлі порозносила, а море так сполошилося, наче всю землю затопить хотіло. В цей час біля моря по бережку гуляла царівна Настуся – де не взялася страшенна хвиля, накотилась на неї і потягнула її в море. Бова проснувсь дуже сполоханий, він розказав цей сон підкупленому конюхові, а конюх і каже:

– Біжи ти скоріше в далеку сторону, спіймай там царя-рибу, убий і привези з нього жиру та дай напиться царівні, то тоді тільки житиме вона, бо сон твій віщує їй смерть.

Жалко було Бові своєї коханої Настусі, от він осідлав коня вороного і поїхав в землі чужесторонні, до синього моря – шукати царя-рибу. Не знав Бова Королевич, що конюх послав його на погибель, бо цар-риба був страшний чарівник, котрий заправляв усім морем, миром водяним, – рот у нього був як десять кораблів, а зуби, як щогли; що дмухне цар-риба, то все море застогне і маленька рибка вгору на верству підскакує.

Засвистів, запінив воду цар-риба, побачивши Бову Королевича, і піднялася на морі страшенна буря. Заревло море, виплило невидане рибне військо, та він не злякався тих китів-риб, що як гори ті плавають у хвилях; підійшло до Бови те військо, та він вийняв меч-кладенець і почав рубать тих китів-риб. Море зразу почервоніло. А Бова з одного кита стриба на другого й добрався до самого царя-риби та й встромив йому ратище в спину. Застогнав тоді цар-риба та й просить:

– Не убивай мене, славний царевич Бова Королевич, я тобі дам свого жиру і дам ще тобі в придачу три шкляночки, є у них водиця не проста, а чудодійна: з одної умиєшся – старим дідом зробишся, друга вода молодість верне, а від третьої заснеш на багато днів.

Бова взяв ті шклянки з водою, під'їхав на царі-рибі до берега, сів на свого коня вороного і поїхав додому.

Їде славний лицар Бова Королевич день, другий, десятий, дванадцятий, а може, і всіх тридцять – під'їжджає до царства великого Бусурманського, а в тому царстві царює турчин Белербек, заклятий ворог Бови Королевича.

Спізнав Бова від людей подорожніх, калік немощних, що Белербек без нього завоював царство царя Зализача, взяв до себе царівну Настусю і через два дні збирається з нею шлюб брати.

Почув Бова Королевич такі несподівані вісті, і заболіло в нього серце лицарське, хочеться Бові побачиться з коханою Настусею, хочеться спитати її, чи по волі вона заміж іде за турчина Белербека.

Ото бачить Бова Королевич, що іде якийсь старий дід з кобзою, він спинив його та й каже:

– Віддай мені, діду, свою одежу і свою кобзу, а я тобі віддам своє вбрання, ще й калитку з червінцями в додачу.

Дід зразу й згодився, бо чому й не бариш, – то, мовляв, кобза та полатана свитина, а то ж таки червінців калитка і одежа лицарська. Умився Бова з одної шкляночки, що дав йому цар-риба, і зробився старим дідом, вбрався в стару полатану одежу, почепив кобзу і пішов у двір до царя Белербека. Розпитався Бова Королевич, в якій кімнаті сидить Настуся, сів під її віконцем і почав лагодить свою кобзу. Обступили Бову і старі, і молоді люди; дівчата, й молодиці, і малі діти посідали коло нього та слухають, як старий бородою похитує та старими, поморщеними пальцями струни перебирає і жалібно підспівує:

Ой, було то славне царство Зарайське Та за сто миль і чотири. Та прийшла ж туди сила бусурманська Те царство побила, В полон полонила. А Настусю-царівну бусурмани в гарем посадили. Гей, гуляв, гуляв славний лицар Бова Королевич Та на далекому морі, На синім просторі, В десятий рік він додому повертає, До царства бусурманського прибуває І свою милу Настусю в полоні стрічає, А Настуся Бову Королевича, Славного царевича, Не пізнає, Бо на лицарю славному опанчина рогозовая, Поясина хмелевая, А на ногах сап'янці, Що видко п'яти й пальці. А ще на Бові бідному шапка-бирка, Зверху дірка, Хутро голе, Околиця – чисте поле, Вона травою пошита, Дрібним дощем прикрита…

Почула царівна думку старого кобзаря і зараз спізнала в ньому свого милого Бову Королевича. Не знала вона, як і радуватись, де й посадить старого діда; звеліла своїм джурам закликать його в горницю, посадила біля себе на дзиґлику та й почала пригортать до себе його поморщений вид. Тоді Бова і каже Настусі:

– Візьми оцю шкляночку, тут водиця усипуща, налий цеї водиці у страву Белербеку, хай він засне на якийсь час, а ми осідлаємо коней дорогих і поїдемо в своє царство.

Одяглась Настуся якнайкраще і пішла до столу, де з гостями сидів Белербек; вона пригорнулась до нього і всипала в його страву водицю усипущу. Белербек зрадів, що Настуся така привітна зробилася, і ще більше почав вино пить, аж поки не заснув за столом. Тоді Настуся вийшла на подвір'я, звеліла джурам осідлати найкращих коней і поїхала з двору. На дорозі стрів її Бова Королевич, умився з третьої шкляночки, в котрій була вода молодюща, і зробився знов таким лицарем, як і перше був; посідали вони на коней і поїхали в царство Зарайське.

Не довго, ні коротко, не близько, ні далеко – їхали вони та й їхали, поки сонце світило, поки хмари ходили, та й заїхали у великий ліс, а в тому лісі та стояла хатка не маленька, не велика, збоку підперта, стріха обдерта, вікна шматтями полатані, двері соломою прив'язані. От вони постукали в двері, вийшов старий дід, вони й почали його просить пустить на ніч. Дід побачив лицаря з жінкою в царських одежах, низенько вклонився їм і пустив у хату, потім посадив за стіл, вніс ночви меду дикого і почав гостей вгощать. Повечерявши, чим Бог послав, Настуся лягла на долівці і заснула, а Бова Королевич став біля дверей на варті.

Чує Бова Королевич опівночі – щось далеко десь копитами землю б'є. Він здогадався, що це Белербек за ним гінців послав. Сів Бова на свого коня вороного, взяв у руки свій меч-кладенець і виїхав у поле; а все поле возами вкрито, попереду ж возів на конях їдуть сто лицарів Белербекових. Побачили лицарі Бову Королевича та й кажуть:

– Посилає Белербек тобі всі ці вози, наповнені золотом, та сріблом, та шовками дорогими, та каменем самоцвітним, щоб ти взяв цей викуп за царівну Настусю, а як не віддаси за гроші, то силою візьмемо.

– Не купите ви в мене нізащо моєї Настусі і силою не візьмете, – відказав їм Бова Королевич.

Розігнав свого коня вороного, махнув мечем-кладен-цем, так лицарські голови й почали встелять чисте поле.

Всіх лицарів Белербекових перебив Бова, зоставив тільки одного та й каже йому:

– Вертайся до свого царя Белербека, відвези йому назад його добро та скажи, щоб він не чіпав мене, бо я й царство його все чисто переб'ю.

Вернувся той лицар до Белербека і розказав йому все, як було. Збентежився Белербек, зібрав до себе своїх візирів і почав раду радить, що робить з Бовою Королевичем. А візирі йому й кажуть:

– Не такий лицар Бова, щоб ми його подужали; пошлемо на нього нашого силача Полкана-богатиря, котрий в підземеллі сидить, на ланцюгу прив'язаний, – його ніхто не повинен подужать.

Позвав тоді цар Белербек Полкана-богатиря та й каже:

– Привезеш мені Бову Королевича, дам тобі волю, а не привезеш – спіймаю тебе і на смерть замучу.

Зрадів Полкан-богатир, що побачив світ божий, а богатир він був не простий, не такий чоловік, як от ми з вами, люди хрещені. Полкан-богатир був наполовину кінь, а наполовину чоловік: голова і руки чоловічі, а ноги кінські з копитами, та ще й хвіст, як у коня. Сказано: нечиста сила та й годі. Отож як спустили з ланцюга Полкана-богатиря, як побіжить він, як затупотить – аж земля застогнала, курява аж під небо піднялась.

Чує Бова Королевич, що на нього не біжить, а летить щось страшне, якесь опудало. Поклав він знов свою Настусю у лісника в хаті спати, а сам сів на коня, взяв свій меч-кладенець і вискочив на Полкана-богатиря. Зав'язалась у них битва страшенна, невиданна: земля стогнала, звір'я від них повтікало, пташки за море порозліталися, ліс до землі нагинався. Реве Полкан-богатир, на Бову Королевича наступаючи, дуби з корінням рве та влуча в нього, а Бова махне мечем-кладенцем, так за милю і одскочить від нього Полкан-богатир. Три дні і три ночі бились вони, а потім Бова Королевич влучив Полкана ратищем в саме черево. Заревів Полкан і впав на землю. Бова хотів йому голову стяти, та Полкан йому й каже:

– Не вбивай мене, славний лицарю Бово Королевичу, я тобі буду за меншого брата, а двох нас ніхто в світі не подужає.

Бова Королевич побратався з Полканом-богатирем, привів його до своєї Настусі, а потім вони посідали на коней, нагородили подарунками лісника й поїхали в царство Зарайське.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться, їхали вони та й їхали та зупинилися біля царства забутого, покидящого: споконвіку воно чортополохом поросло, що було путнє, то й те погнило, а палац в тому царстві без покрівлі, без верха – стоїть, як у полі віха, а горниці з Богом не споряться. Царював у тому царстві Радько Гузир, дуже втішний на обзир, бо сорочка в нього з коміра зроблена, а штани – з плахти.

Побачив Бова Королевич таке втішне царство – дивується і царя Гузиря питає, невже-таки й шеляга при душі не має.

– Нема, – каже Гузир, – що було, то все заклятий ворог мій турчин Белербек забрав і дочку з жінкою в гаремі держить. Та й ви скорші тікайте, бо він і вас у полон візьме. Я чую, що земля гуде. Це, певно, військо Белербека йде за вами.

Шкрябнув своїм копитом Полкан-богатир, приклав вухо до землі.

– Еге, – каже, – Белербек з військом на нас наступає.

Сів на коня славний царевич Бова Королевич та й каже своєму побратимові Полкану-богатирю:

– Ну, побратиме, ось коли мені потрібна твоя сила богатирська.

І вдвох виступили вони проти війська Белербекового.

Засурмили сурми, забили в тулумбаси, і пішла колотнеча… Полкан раз махне – п'ятдесят душ покладе; Бова раз махне – сто душ покладе. Бачить Белербек, що нічого з Бовою не зробить його військо, попустив коню свому вуздечку і кинувся на Бову, ударив його на відліг та влучив у шапку мідяну – шапка з Бови злетіла. Тоді загорілось у Бови серце лицарське, змахнув він мечем-кладенцем і врізав по череву Белербека. Як муха, вилетів Белербек із сідла, і упав на землю, й почав просить Бову не вбивать його. Та на цей раз Бова Королевич не змилувався: одрубав голову Белербекові, потім спалив його на вогні. І попіл розвіяв. Бова Королевич одібрав від Белербека жінку і дочку царя Радька Гузиря, нагородив його грішми і поїхав з Полканом-богатирем і з своєю Настусею в царство Зарайське, до царя Зализача.

Не знав цар Зализач, як і радуватись, побачивши свою доню Настусю і славного царевича Бову Королевича. Зараз же повінчав їх і віддав Бові Королевичу своє царство, бо сам уже старий був і не здужав ним править, а Полкан-богатир зостався до смерті коло Бови. Він ходив на полювання на левів, та тигрів, та ведмедів або чим іншим забавлявся. Я там був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не попало.

Цар-пияк і дівчина, файніша від ружі

Жили цар і цариця, які мали три доньки і одного сина. Але цар був не такий, як інші царі, – вдень і вночі пиячив, як швець. Спочатку пропив те, що дала держава. А потім те, що придбав за жінкою. Хотів узятися й за трон. Та крісло прикували до стіни, а корону – до трону, і не можна було їх винести з палацу.

Настав один день, коли вже цар не мав за що випити. Ходив сумний, аж горем прибитий. А потім подався до сусіднього села – думав, що там вип'є на дурничку. А дорога вела через ліс. Раптом із корчів вийшов ведмідь Бурмило.

– Го-го, ваша величність, ви чомусь зажурилися? Що сталося?

– Нічого не сталося, але стою, ади, як серед води. Не маю за що випити, а все одно вмреш – і пес про тебе завиє, хоч ти й цар.

– Го-го, ваша величність. Я вам дам мішок золота, як віддасте за мене найстаршу царівну.

– Приходь до палацу, але й гроші принеси.

– Го-го, ваша величність, гроші зараз будуть. Зачекайте… – Ведмідь кинувся в корчі та й виніс мішок золота. – Я прийду ввечері, – додав і знову зник у лісі.

Цар затягнув мішок у яр й накрив його листям. Та взяв трохи золота й пішов до корчми. Напився так, що хоч йому зуби рви. Іде і співає, аж ліс розлягається. Дома сказав найстаршій дочці:

– Ходім шпацирувати.

Вони пішли помалу до лісу. З корчів вискочив ведмідь, схопив царівну і побіг.

Цар жив, як у раю. Візьме трохи золота і – гуляй, душе!

Але з часом мішок спорожнів, і цар ходив знову без крейцера в кишені. Подався за дурничкою в сусіднє село. Дорогою його уздрів орел. Помахав крильми і спитав:

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як не сумувати, коли я доцарювався, що й випити не маю за що. Колись були в мене усілякі вина та меди, а тепер ходжу та й слину лигаю.

Орел на те каже:

– Як дасте за мене середущу доньку, то дістанете від мене аж два мішки золота.

Цар потер собі долоні:

– Давай сюди золото, а доньку віддам увечері!

Орел полетів і умлівіч приніс два мішки золота. Кинув цареві до ніг і полетів геть. Цар затягнув золото до лисячої нори і накрив там листям. Узяв трохи грошей і подався до корчми. Як напився, прийшов до палацу й каже своїй середущій доньці:

– Ходім, доню, на шпацир. Вечір такий файний, зорі світять, місяць, ади, вже зійшов.

– Най буде, ходім, – відповіла царівна.

Як вийшли за браму, прилетів орлисько, схопив дівчину і полетів у ліс.

Цар мав два мішки золота і не хотів знати ніякої жури. Йшов на гульки й витанцьовував, як перед кінцем світу.

Та й два мішки золота випорожнилися. Наостанок його напоїли якісь волоцюги. Царя так почастували, що той, коли йшов, то гейби качок заганяв ногами. І не повернувся до палацу, а пішов на море – хотів утопитися… Але спочатку сів собі на камені й сумно заспівав.

До берега на пісню припливла якась риба.

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як маю веселитися, коли в моїй кишені – ані крейцера?

А риба сказала:

– У вас ще є наймолодша донька. Я вам дам за неї аж три мішки золота!

– Най буде, давай. Але як ти візьмеш мою доньку, коли в тебе нема рук? А вона не ходить купатися до моря…

– Палац буде затоплений, і я її заберу, – відповіла риба.

Цар погодився й на те. Бо дуже хотів грошей.

Море захвилювало й викинуло на берег три мішки золота. Аби далеко не нести, цар вигріб у піску величезну яму і сховав там золото. Відтак напився і пішов додому.

Цариця не відходила від найменшої доньки – боялася, аби й ця не пропала.

Через кілька днів зчинилася страшенна гроза. Урвалися хмари – і море почало надуватися. Дулося, дулося та й надулося: вийшло з берегів і розлилося аж до царського палацу. Хвиля увірвалась якось до покою найменшої царівни, схопила її та потягла углиб.

Цариця тужила і плакала за дітьми. Та у неї був ще хлопчик Дмитрик. Коли він підріс і став парубком, то сказав цариці:

– Засвербіли в мене ноги до мандрів. Та й, може, сестри десь визирають мене, аби-м поміг їм у біді. А як знайду дівчину, файнішу від ружі, то на ній оженюся.

– Іди, іди, сину, та не забудь вернутися.

Царевич узяв торбину на плечі, палюгу в руку і – гайда в дорогу. Зайшов у темний ліс. А там під дубом сидів дід з довгою бородою.

– Добридень, дідусю, що ви тут робите? – спитав старого хлопець.

– Сів та й сиджу, синку, бо-м дуже голодний і не можу на ногах триматися.

Дмитрик скинув торбу і дістав усілякої царської страви. Дід трохи поїв і повеселішав. Потому спитав:

– Куди манджаєш, леґеню?

– Шукаю сестер, які десь пропали. Хочу знайти й дівчину, файнішу від ружі, аби оженитися. Порадьте, дідусю, як то все зробити.

– Не можу сказати, де є твої сестри, зате добре знаю, що в тридев'ятім царстві живе дівчина, файніша від ружі. Вона якраз чекає на такого леґеня, як ти.

Царевич подякував за добрі слова і подався своєю дорогою. Дійшов до гори, на якій була хатка. Виліз на ту гору, подивився у вікно. Раптом уздрів свою найстаршу сестру. Дмитрик постукав і попросив:

– Пусти, сестро, переночувати.

Сестра сплеснула в долоні:

– Йой, братчику, швидше тікай звідси, бо як прийде мій чоловік, ведмідь, то він тебе роздере.

– А я не боюся. Ти маєш, сестричко, мені допомогти…

– Поможу чим зможу. Тепер лізь під причіпок.

Дмитрик заліз під причіпок, і сестра накинула на нього верітку. А ведмідь переступив поріг і заревів:

– Чую людський сопух! Де тут сховалася людина?

Дмитрик не злякався. Виліз із-під верітки і щосили вдарив кулаком по столу.

– Це ти, ведмідю, вкрав мою сестру? Гайда, будемо битися, бо не хочу миритися…

Ведмідь не відповів. Він, як стояв, так на місці й зник. Перед царевичем з'явився вродливий леґінь, і були вже не в бідній хатині, а в чудовому палаці.

– Дякую тобі, Дмитрику, що ти визволив мене, – сказав отой красень.

– А ти хто будеш?

– Я – цісарський син. Мене й моїх двох братів зачарувала ще в дитячі роки лиха чарівниця, і нас може визволити лише такий витязь, котрий нічого не боїться. Коли він гаратає кулаком по столу, то чари зникають. Про це знають і мої брати, але якби комусь сказали, то ніколи не стали б людьми. Як ти сюди потрапив?

– Просто пішов від свого палацу до вашої хати. А ти б не порадив, де маю знайти дівчину, файнішу від ружі?

– Я не знаю нічого про неї, та зараз запитаю своїх приятелів.

Цісарський син заклав пальці в рот і свиснув, аж листя на деревах зашелестіло. Почали збігатися усілякі звірі – старі й молоді, великі й малі. Посідали на пеньки й чекають. А чоловік спитав:

– Кажіть, де живе дівчина, файніша від ружі?

– Ми навіть не чули про неї, – відповіли звірі.

– Коли так, аби-сьте ніде не зачіпали цього мандрівника.

На другий день царевич зібрався в дорогу. Сестра дала хліба і до хліба, а її чоловік – золотого ключика, яким можна відімкнути все на світі. Розлучаючись із ними, Дмитрик ще сказав:

– Йдіть до родичів, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки зі своїм зятем.

Ішов цілий день – то полем, то лісом. Коли глип – стоїть високий дуб, а до стовбура приставлена драбина. Не став довго думати – поліз по драбині щабель за щаблем. І добрався аж на вершок дуба. А там була хатина.

Царевич постукав у двері. А з хатини вибігла середуща сестра, кинулася до нього:

– Чого ти, братчику, прийшов? Як надійде мій чоловік, орел, то він тебе задзьобає!

– А я не боюся… Пусти до хати, бо я прийшов визволити тебе від того орла.

– Тоді лізь під припічок, – й сестра його накрила веріткою.

Почулося, як шелестять крила. То прилетів орел. Він вигукнув:

– Чую людський сопух!.. Ану, де та людина, най її задзьобаю і скину з цього дуба. Я гезде!

Дмитрик вийшов з-під припічка і без слова гепнув кулаком по столу.

Не минуло й хвильки – орел зробився файним, як сонечко, леґенем, а хатка стала чарівним палацом.

– Дякую тобі, парубче, що-сь врятував мене. Що хочеш за те?

– Скажи, де є дівчина, файніша від ружі.

– Зараз ми про неї дізнаємося.

Як вийшли з палацу, то чоловік середущої сестри заклав пальці в рот і так свиснув, аж листя зашелестіло. Позліталися всі птахи, що лише є на світі, – великі й малі, старі й молоді. Посідали й питають:

– Чого ти хочеш, братчику?

– Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі?

– Не знаємо, – відповіли птахи, – та можемо дати на дорогу чарівне пірце, на якому легко полетіти.

Царевич попрощався із середущою сестрою та її чоловіком. Наостанок гукнув:

– Ану, не забудьте поїхати до родичів, бо мама вже чисто виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїм другим зятем.

Дмитрик узяв пір'ячко й вирушив у дорогу. Ішов, скільки йшов, коли глип – а перед ним широчезне море з хвилями, як хати. Він довго не думав, кинувся у воду і поплив. А серед моря стирчав якийсь комин до хати. Молодиця, що була у хаті, дуже налякалася. Хлопець витер від сажі лице, витріщився на неї й сказав:

– Не бійся, сестричко, це я – Дмитрик.

– Ой, братчику, прийде мій чоловік, то із тебе й кісточки не лишиться! Сховайся під причілком.

Дмитрик ліг під причіпок. Сестра його накрила веріткою… Не минуло багато часу, як до хати запливла величезна риба.

– Чому тут чути людський сопух? Дай мені ту людину, най я її з'їм… Я гезде!

Вийшов з-під припічка Дмитрик і вдарив щосили кулаком по столу. Риба кудись умлівіч пропала, хатина також зникла. Перед Дмитриком стояв леґінь, як дуб, у дуже файному палаці. Він заговорив:

– Дякую тобі, Дмитрику, що ти мене врятував від чарів злої чарівниці й знову зробив людиною. Твоя сестра буде моєю жінкою, бо я є теж царського роду.

– Йдіть до родичів, най вас благословлять, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїми зятями. А я маю йти далі – хочу знайти дівчину, файнішу від ружі.

– Ходім надвір, – каже чоловік найменшої сестри.

Він свиснув у всі пальці, й за хвильку всі риби зібралися довкола палацу – великі й малі, старі й молоді. Чоловік спитав:

– Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі?

Всі риби мовчали.

– Вони не знають, – мовив чоловік найменшої сестри. – Але я тобі пораджу, що маєш робити. Йди у світ шукати найстаршого орла. Він найвище літає, а тому все видить.

Дмитрик попрощався, кинувся у море і поплив до берега. Коли вибрався з води, пішов до середущої сестри і попросив її чоловіка:

– Порадь, брате, як мені піти до найстаршого орла. Кажуть, що він знає, де живе дівчина, файніша від ружі.

Чоловік сестри вийшов надвір і свиснув. Прилетів старий орел і сів перед ним.

– Чого хочете? – спитав.

– Де живе дівчина, файніша від ружі?

– У тридев'ятому царстві…

– Понеси до неї цього леґеня.

– Добре, завтра понесу. А тепер іду відпочивати, аби набрати сили.

Коли орел полетів, чоловік середущої сестри порадив Дмитрикові:

– Найстарший орел бачить дуже далеко. Він цілу дорогу буде тебе питати, чи вже видиш замок, в якому живе дівчина, файніша від ружі. Кажи, що не бачиш, бо скине тебе на середині дороги. І не дійдеш до замка за все своє життя. Як будеш над замком, то аж тоді гукни, що прилетіли.

– Дякую тобі, брате, за добру пораду.

Вранці полетіли. Через якусь годину старий орел питає:

– Видиш замок?

– Ні, не виджу.

Летіли далі. Орел – знову:

– Вже видиш?

– Ще ні.

– Ти сліпий, чи що?

– Не сліпий, але не виджу так далеко, як ви.

Летіли ще довго. Нарешті замок був під ними.

– Аж тепер виджу, орлику. Сідаймо!.. – гукнув Дмитрик.

І опустився на землю перед самим замком. Хлопець подякував орлові та й пішов до брами. Там були чотири леви, прив'язані грубезними ланцями. Коли вони побачили чужого, то так заревли, аж мури затряслися. Прибігли жовніри й питають царевича:

– Чого тобі треба?

– Хочу видіти дівчину, файнішу від ружі.

– Видиш, яка висока башта? Отам, де ті вікна, й живе наша красуня.

– Ведіть мене до неї.

Та жовніри повели царевича до залізних дверей і затрутили до темної пивниці. Там було багато парубків – оброслих, бородатих, худих і слабих.

– Що ви тут робите? – поцікавився Дмитрик.

– Скоро і ти будеш те саме робити. Ми теж хотіли увидіти дівчину, файнішу від ружі, та не сподобалися їй. Наші родичі дають великі гроші, аби вона випустила нас, але все даремно.

– Увечері я вас випущу сам, – пообіцяв Дмитрик.

Коли стемніло, він дістав з-за пояса золотого ключика і відімкнув двері. Парубки повислизали один за одним із темниці. А він пішов до дівчини, файнішої від ружі.

– Хто тебе впустив сюди? – спитала вона.

– Я сам прийшов.

– Ти смілий. А ще – дуже файний.

– Ти теж як намальована.

– Хочеш бути моїм чоловіком?

– Де би не хотів!

Уранці йому дівчина сказала:

– Я їду з дому на весь день. Лишишся тут господарем, що хочеш, те й роби. Та аби не зазирав у дванадцяту кімнату.

– А що мені до неї?

Коли дівчина поїхала, Дмитрик почав блукати по замку. Заглядав у всі закутки. А потім подумав і отворив двері у дванадцяту кімнату. Глип – а там прикутий ланцюгами до стіни величезний лев. Він був такий худий, слабий і облізлий, що жаль дивитися на нього. Ледве заговорив:

– Скинь, леґіню, ланці з мене.

– А хто тебе прив'язав?

– Не скажу.

– Ну, то сиди в ланцях.

– Як не хочеш мене відв'язати, то хоч нагодуй. Принеси сім хлібів, як млиновий камінь, і сім цебрів води.

– Це можу зробити.

Царевич у пекарні замовив сім хлібів, як млиновий камінь, і наказав слугам, аби їх понесли у дванадцяту кімнату. Потім туди вкотили сім бочок води. Лев наївся і напився – а відтак дістав велику силу. Раз шарпнувся, і ланці порвалися, як мотузки. Лев спитав царевича:

– Ти чого сюди прийшов?

– Посватати дівчину, файнішу від ружі.

– Вона буде моя, а не твоя!

Лев вибіг надвір і став коло брами. Приїхала дівчина, файніша від ружі. Лев аж заревів:

– Мусиш бути моєю, бо тебе роздеру!

– Най буде, – відповіла йому дівчина. – Але йди й поклич всіх левів на весілля.

Лев побіг. А Дмитрик сказав дівчині:

– Я тебе так довго шукав по всьому світу. Будь моєю жінкою…

– Най буде, але як нам врятуватися від лева?

Хлопець згадав про чарівне пірце Взяв на руки дівчину, файнішу від ружі, сів на те пірце і за якусь хвильку був перед палацом свого тата. А там уже чекали три сестри із своїми чоловіками.

На другий день справили весілля.

Іван Іванович – руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.

– Чого ти, – каже, – журишся? Я знаю, як тобі запомогти!

Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, – каже, – я її ударив? Вернусь, попрошусь».

– Прости мене, – каже, – бабко, що я тебе ударив!

– Бог простить.

– І в другий раз.

– Бог простить всі три рази.

– Що ж ти, бабусю, знаєш?

– Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку – золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.

Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича – руського царевича.

От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.

От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар; аж сидить бабка, масло продає:

– Чого ти, Іване Івановичу – руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.

– Що ти, стара, можеш?

– Збери ти, – каже, – військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь – дим п'є, а огонь їсть, – ото і твій.

Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.

– Ну, – каже кінь, – пусти мене, Іване Івановичу – руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.

Пустив він його. Через три зорі летить кінь.

– Тепер, – каже, – сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.

От сідлає він його тугенько, сідає на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.

– Як тебе, – каже кінь, – нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси, – каже, – повище комишу.

От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.

Прилетіли до змія, змій і питає:

– А що? Чи будемо битися, чи будемо миритися?

– Та вже ж битися.

От побив його Іван Іванович – руський царевич, змій і проситься:

– Не бий мене до останку, а вези в своє царство.

– Як же я тебе повезу, – каже, – що ти мене ще за три версти трохи не спалив?

– Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.

Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.

От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:

– Не хочу, – каже, – їсти! Хай сама біла цариця принесе!

Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:

– Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб'є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап'юсь, одужаю, так я царевича вб'ю сам.

От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:

– Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга – з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.

Він до коня. Сідлає його тугенько, сідає на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.

От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:

– Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в піддерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – в піддерева.

Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.

Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.

– А що, – питає цариця, – подужчав?

– Ні, – каже, – ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.

Цариця тоді до царевича розжалобилась:

– Переміг ти, – каже, – дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.

Пішов він до коня та й розказує:

– Нічого, – каже кінь, – бери тільки три гачки по сім пудів вагою.

От сідлає він коня тугенько, сідає на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:

– На тобі оцю хусточку, та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – повище дерева.

Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали. Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.

– Дай, бабко, води напитись.

– Нема, – каже, – оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з'їсть її, то й дасть напиться.

Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.

Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.

– На, – каже, – та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!

От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б'є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.

– Держись же, – каже кінь, – ось я його ще потягну.

Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.

От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.

Попив змій тієї крові.

– Ні, – каже, – не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, – каже, – його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю – вона його сама зарубає.

(А у нього була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)

Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:

– Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.

Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.

А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.

Батько як дізнався:

– Е, – каже, – чорт чорта і виведе! – (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)

От вони як трохи підросли, то й кажуть:

– Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!

Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.

Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться – вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.

– Це ж, – кажуть, – наш батько.

– Іди ж ти у село, – каже один, – та візьми де коняку, та уб'ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.

От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:

– М'ясо! М'ясо! – та й сідає.

А орел:

– Кром, кром, не сідай, бо вхопить.

Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.

– А що? Я ж казав, що те ж і буде, – каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.

– Ні, – кажуть брати, – добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.

– Добре, – каже.

Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.

– Як це живлюща, – каже, – та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.

– Ні, – каже орел. – Це я вас дурив. Треба справді летіти.

А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.

От прилетів орел – давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів – і набрав.

От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.

– Ху, – каже, – як я довго спав!

Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.

Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.

– Як, – кажуть, – з'їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір'ю прийнять.

Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Про чоловіка, що побував у морського півня

Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій державі бідний чоловік. Хата в нього була стара, вже в землю запала, і ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку було, що багато дітей.

Каже син Іван одного разу батькові:

– Піду я, няню, в білий світ. Ачей дещо зароблю.

Погодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном носити.

Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на леґеня, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб зблизька подивитися на нього. А леґінь був дуже красний, такого красеня царева дочка ще ніколи не виділа.

Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, узяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому і радіє, що домашнім не доведеться голодувати.

Так сталося і на другий день, і на третій.

На четвертий день царева донька каже батькові:

– Няню, я вам щось скажу.

– Що, донечко?

– Тут є один леґінь, і якщо він не буде моїм, я згублю себе.

– А де той леґінь?

Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана заарештувати й замурувати так, щоб не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли муляри це робили, царева донька дала їм повне решето грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла подавати леґеневі їжу.

Носить царська донька Іванові їсти день, другий, носить довгий час. Живе Іван у тому мурі.

Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. І поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товщий, він погубить цілу його державу так, що на місці тільки вода залишиться.

Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів, просить, щоб розгадали Поганинову загадку. Та ніхто з мудрих людей розгадати не може. Приносить царівна Іванові їжу, засмучена, зажурена.

– Що з тобою сталося? – питає Іван.

– Ой горе, Поганин хоче погубити державу. – І розповіла царівна Іванові про Поганинового листа.

– Шкода людей! – відповів Іван. – Але не журися. Іди додому й лягай спати. Уранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити до корита води і кинути всі палиці у воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товщим і важчим.

Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:

– Няньку, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.

Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив леґінь: товщий кінець пішов на дно. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом з відповіддю Поганинові.

Розізлився Поганин. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає – тільки вода залишиться на місці його царства.

Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, аби знайшли таких мудреців, які б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не міг упізнати, якої масті коні.

Понесла царська донька Іванові обід.

– Чого ти так сумуєш? – питає леґінь.

– Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму няньку трьох коней. Ніхто не може упізнати, якої вони масті, а коли нянько не дасть Поганинові точну відповідь, той погубить нас і нашу державу.

– Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. Коли пробудишся, скажи нянькові, що ти можеш розгадати загадку. В одно корито набереш пшениці, у друге вівса, а у третє – проса. Котре лоша піде до пшениці – буде чорної масті, те, що прийде до вівса, – гнідою, те, що підійде до проса, – сірої масті.

Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.

Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і підніме виделку до рота, цар повинен вистрілити так, щоб вибити ту виделку з руки. Коли не виб'є, то Поганин погубить усю цареву державу.

Понесла дівчина леґеневі обід.

– Що ти засмучена, зажурена? – питає Іван.

– Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб завтра в обідню пору вибити виделку з руки. Всі думали, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.

– Тут уже без мене не обійдеться! Іди й скажи нянькові, щоб розмурував мене.

Нічого цар не міг учинити. Послав мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на хлопця й пилинка не впала. Потім сам приніс леґеневі одяг, бо той, що був на ньому, вже зовсім зітлів.

Каже хлопець цареві:

– Дайте мені гармату й снаряд.

Дали йому гармату й снаряд. Покликав він царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В ту мить, коли він ніс до рота виделку, леґінь вистрілив з гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалацу. Почав Поганин шукати того чоловіка, котрий стріляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не міг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю його державу.

Питає цар Івана:

– Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?

– Піду! – каже Іван. – Тільки дайте мені дванадцять таких леґенів, як я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.

– Іди вибирай поміж моїми вояками! – каже цар.

Пішов Іван поміж вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:

– Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо і скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старіш. Коли Поганин буде частувати нас з однієї склянки, ми візьмемо склянку, розіб'ємо й скажемо, що ми не п'ємо з однієї склянки, бо ми всі старші.

Прийшли до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:

– Хто між вами старший – сідай!

Розламали леґені стілець, посідали кожний на свій кусочок і кажуть:

– Ми всі старші!

Подає Поганин склянку вина й каже:

– Хто між вами старший – пий!

Леґені розбили склянку й кажуть:

– Ми всі старші!

Так і не міг упізнати Поганин, хто з них старший. Розсердився і послав усіх спати до комори.

А сестра Поганина каже братові, що впізнає старшого. Пішла вона увечері до комори й каже одному:

– Коли скажеш, що ти старший, буду спати з тобою.

– Скажу, тільки спи! – відповів леґінь.

На світанку сестра Поганина пішла з комори. Устав хлопець, дивиться, а в нього на ґудзику написано: «Старший». Узяв крейду і кожному написав на ґудзику: «Старший».

Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного леґеня на ґудзику написано: «Старший». Розізлився і кричить:

– Та хто з вас старший, відрубай мені голову!

Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся – і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван поганською державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар:

– А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою доньку!

– Ні, зараз я піду по світу розуму набиратися, а весілля справимо, коли повернуся! – відповідає Іван.

Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирішив Іван тут переночувати. А у млині жили дід з бабою, їх донька, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його питають:

– Ти куди йдеш?

– До морського півня.

– То запитай у того півня, чому ми ріжемо телиці, печемо хліб, усе з'їдаємо й залишаємося голодні?

– Спитаю! – відповідає.

Переночував Іван у мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хижі. Дивиться, а в хаті дванадцять прекрасних дівчат.

– Куди ти йдеш, славний леґеню? – питають дівчата.

– Йду до морського півня.

– То запитай його, чому ми, дванадцять красних дівчат, не можемо вийти заміж?

– Спитаю! – відповідає Іван.

Іде далі. Бачить – в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Усі вони дивляться на грушу і чогось чекають.

– Куди йдеш, леґеню? – питають Івана.

– Йду до морського півня.

– Спитай, коли ця груша вродить срібні плоди?

– Спитаю! – відповів парубок і пішов далі.

Йде й бачить – на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло.

– Куди ти йдеш, леґеню? – питає чоловік.

– Йду до морського півня.

– Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.

– Спитаю! – відповідає парубок.

Прийшов нарешті до морського півня. Дивиться, а тут і сестра Поганина. Морського півня не було вдома. Поки він прийшов, Іван устиг із сестрою Поганина домовитися. Коли півень з'явився, сестра Поганина лягла з ним спати, а Іван заховався під ліжко. Вночі сестра Поганина смикнула перо з морського півня і кинула Іванові під ліжко.

А морський півень прокинувся:

– Чого ти смикаєш мої пір'я?

– Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося!

– А що тобі приснилося?

– Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка. Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, усе з'їдають, а все голодні.

– Вони все будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. А коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! – відповідає морський півень.

Коли він заснув знову, сестра Поганина висмикнула перо з його хвоста.

– Чому ти не даєш мені спокійно спати? – схопився морський півень.

– Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться!

– А що тобі сниться?

– Там і там є дванадцять дівок. Усі дуже красні, та жодна з них не може вийти заміж.

– Вони не вийдуть заміж, бо коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, то відразу вийшли б.

Знову заснув морський півень. Тоді сам Іван висмикнув перо. Півень прокинувся, побачив Івана і свариться:

– Чому ти мені не даєш спати?

– Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться!

– А що тобі сниться?

– Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.

– Груша ніколи не вродить срібних плодів, бо під нею закопаний срібний казанок, а в казанку – гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала би родити.

Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і кричить на Івана, чому він не дає йому спокою.

– Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться!

– А що тобі сниться?

– Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяє в дупло птаха і ніяк не може загнати.

– Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо той чоловік забив свого цімбору і тепер не може знову загнати в нього душу.

Встав тоді Іван і пішов назад. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його:

– Що сказав морський півень?

– Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого цімбору.

Гірко заридав чоловік і впав на землю.

Приходить леґінь до панів, що стоять під грушею.

– Що сказав морський півень?

– Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.

Взяли пани лопати, почали розкопувати. Викопали із землі казанок з грошима. Коли роздали гроші бідним, груша одразу розвилася і вродила срібні плоди. Дають панове леґеневі гроші за те, що він послужив їм, але хлопець гроші не бере.

Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Уранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як замітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з'явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають леґеневі гроші за добру пораду, але він грошей не бере.

Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дід з бабою і питають:

– Що казав морський півень?

Узяв леґінь хліб і м'ясо, нагодував пса і кішку. І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що й по шматку м'яса не могли з'їсти.

Потім, не знати через який день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю жінкою. Живуть вони й досі, коли не повмирали.

Чарівна риба

Чарівна риба

Одного разу пішов рибак до синього моря ловити рибу. Та впіймав він рибу незвичайну красноперу й без хвоста. І каже йому ця риба:

– Відпусти мене у море, а я тобі віддячу.

Пообіцяла вона дати йому такий чарівний горщик, у якому завжди буде їжа. Рибак згодився та відпустив рибу. Прийшов додому, заглянув у горщик, а їжі там нема. Він тоді знов вирушив до моря. І як і в перший раз впіймав рибу красноперу. Риба йому дала ще один горщик та повернулася у море. А рибак прийшов додому, глянув у горщик, а там знов нема їжі. Він тоді розсердився, що риба його знов обманула, та пішов у третій раз до моря.

Прийшов до моря і знов впіймав рибу красноперу. На цей раз риба йому каже:

– Відпусти мене і на цей раз у море, а я тобі скажу чарівні слова, щоб здійснювалися усі твої бажання.

І пообіцяла вона йому, що як тільки він скаже: «Божею волею на допомогу!», так і здійсниться все, чого він забажає. Повірив рибак рибці і на цей раз та відпустив її у море.

Ще додому не прийшов та вирішив перевірити, чи діють насправді чарівні слова. Подумав він: «На гору мені йти важко, краще було б, коли був би у мене візок-самокат та повіз би він мене у гору». Тільки він цього забажав, сказав «Божею волею на допомогу!», – з'явився візок-самокат. Зрадів рибак, що на цей раз рибка його не обманула, сів на візок та й поїхав у гору. А на тій горі був царський палац, у якому жила принцеса. От як побачив рибак у віконці принцесу, так і забажав він, щоб народила вона йому хлопчика. Як забажав та сказав: «Божею волею на допомогу!», так все й здійснилося.

Пройшло сім років, виріс хлопчик. Цар зібрав весь народ і наказав хлопчику впізнати свого вітця. Хлопчик прямо вказав на рибака. Тоді розлютився цар та велів бросити рибака, царівну з сином в темницю та не годувати їх. Але у темниці «Божею волею на допомогу!» з'явилася їжа, потім віконця, а потім рибак з царівною побачили на горі чудовий замок та перенеслися до нього усі троє зі словами: «Божею волею на допомогу!». І стали вони там жити.

Одного разу забажалося царівні побачити свого батька. І зробився тоді від їхнього замка до царева палацу чарівний міст. З одного боку цього моста птиці гарно співали, а з іншого – троянди цвіли. Царю важко було підніматися у замок зятя, тому що стояв він на високій горі. Тільки з третього разу добрався цар до замку. Царівна так зраділа, побачивши батька, що не хотіла його відпускати. І прожив у них в гостях цар три роки, а потім «Божею волею на допомогу!» перенесли його до царського палацу, а чарівний міст провалився. Рибак з царівною та хлопчиком залишилися у замку й жили щасливо, а може, й досі живуть.

Про леґеня, що повернув людям сонце, місяць і зорі

А ото колись жив великий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зістарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.

– У морі є чарівна рибка, – сказала їй знахарка. – Жінка, що її з'їсть, народить хлопчика.

Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:

– Купи мені ту рибку.

Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:

– Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої пані народить дитину?

– А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.

– Все тото вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…

– Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.

Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.

У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує? Відламала трошечки і з'їла, решту понесла пані.

Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.

Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський – пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

Так минуло багато років. Гуцулчин син став таким леґенем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.

Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.

Цісар розіслав по всій державі такий указ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».

Гуцулчин леґінь каже своїй мамі:

– Піду до цісаря й подивлюся, яка тота царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.

Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:

– Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, аби-м видів, що вона за одна.

Привели царівну. Леґінь викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:

– Що ж, файна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.

Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив'язав коня до верби, а сам вирвав дошкуу з мосту і кинув у ріку. Присів за корчем і чекав.

Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:

– Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер!

– Я псую твій міст, – відповів леґінь з-за корча.

– То що, будемо битися?

– Ти, чорте, не пужай мене своїм копитом, а віддай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.

– Не віддам. Мусимо битися!

– Нащо кров проливати? – вів своє леґінь. – Ліпше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачим, хто кого переможе.

– Згода! – крикнув нечистий.

Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!

Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть і залишилася на місці лише купа попелу. Леґінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.

Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.

Леґінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:

– Карта показує, що якийсь леґінь убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому леґеневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з'їсть одну грушку, то подавиться.

Муха вилетіла з хати і знову сталася гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

– Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.

На другу ніч леґінь сів на коня й поїхав по мосту.

Прив'язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.

Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:

– Агей, хто вкрав дошку? Ану, покажися!

– Це я! – Леґінь вийшов з-за корча.

– Нащо шукаєш собі ґудза з нами?

– Віддайте людям місяць.

– Без бійки не віддам!

Леґінь подумав і відповів:

– Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски – ти переміг, а як ні – то давай місяць.

Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.

Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату – і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

– Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на штири кавалки.

Блоха вискочила з хати і знову стала леґенем. Він сів на коня – і гайда просто до палацу.

А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.

– Хто тут мені ґаздує?

– Я, – і леґінь вийшов з-за корча.

– Чого ти причепився до нашого моста?

– Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.

– Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

– Май розум, дідьку, – сказав гуцул. – Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.

– Мусимо поборотися!

– Коли так, то зв'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і так заґудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.

– Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, – пригрозив.

– Добре. Та відвернися…

Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

– Ади, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

– Тепер в'яжи мене, – пробелькотів.

Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:

– Рви!

Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.

– Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися, – кепкував леґінь. – Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.

– Можеш забрати, – погодився чорт.

– Де вони є?

– На коні, під сідлом.

Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було – годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.

– Де вона? – гримнув на чорта.

– Там є всі.

– Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.

Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

– Я подарував одну зірку своїй любасці – відьмі.

Леґінь довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і – вйо! – до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

– Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.

– Я тутечки! – крикнув чорт.

– Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

– Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай леґеневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

– Розв'яжи мого коханого, – попросила.

– Він мені ще потрібний.

Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька – в опалку й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легко шахраювати.

Леґінь розв'язав дідька і сказав:

– Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати указ.

Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав:

– Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки – на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

– Гай, най буде, – погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, – пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Цісарівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

Про Сученка-богатиря

Жив собі король і не мав собі від роду дітей, а довкола королівського палацу було велике озеро – таке, що ні його переплисти, ні його переїхати. І от король велів збудувати через те озеро міст і оголосити так:

– Хто б міг десь почути, що треба зробити, аби в мене діти були, – половину королівства тому віддам.

Один бідний чоловік забрів попід міст і сів перепочити. Аж ідуть три ченці, і говорить один:

– Спасибі тому королеві, що цей міст вистроїв.

А другий каже:

– Е, пане брате, коли в нього од роду дітей нема.

Третій каже:

– А я, отче брате, знаю, од чого б у його королеви діти були.

– Ходіть же, отче брате, на край мосту, посідаємо і віддихнемо, та скажеш, отче брате, і нам.

Посідали вони напроти того чоловіка і стали говорити:

– Він король на всю свою імперію, він може це зробити. Якби привезли шовку і виплели з шовку невід та поїхали до моря, і виловили золотоперу щуку, привезли до королеви і дали їй з'їсти, у неї б діти були.

Встає той чоловік з-під мосту і йде прямо до короля і розказує йому:

– Привезіть шовку, виплетіть невід, піймайте у морі тим неводом золотоперу щуку, королева з'їсть, і тоді у неї діти будуть.

– Добре, поштивий чоловіче! Як є тому правда, половину королівства віддам, як ні, то мій меч, а твоя голова з пліч.

Король дав наказ, і навезли йому шовку, виплели невід, і поїхали до моря. Закинули той невід зараз у море, натягли силу риби, але нема золотоперої щуки. Закинули другий раз, ще більшу силу риби витягли – нема золотоперої щуки.

– Закиньмо, братці, ще третій раз, якщо за цим разом не витягнемо, то поберемо цієї риби і повеземо королеві на гостинець.

Закинули третій раз – здається, знову порожній невід йде, коли дивляться – нема нічого, тільки золотопера щука. Привозять ту щуку до короля. Стала кухарка варить її, попробувала юшки й завагітніла. Наїлася королева – і також завагітніла, сучка під столом попробувала кісточок – і та завагітніла, всі три ходять вагітні.

Привела сина кухарка, привела сина королева, привела сина і сучка. Охрестили їх, а вони ростуть не по роках, а по годинах – так ростуть, як з води йдуть. Виросли за вісімнадцять годин, як за вісімнадцять років. Король їх послав у школу і вони навчилися грамоти ще краще від свого вчителя. Приходять вони до отця свого:

– Отче наш любий! Дай нам по коню, по лучку, і по стрілці: ми підемо на полювання.

Вони вже його отцем всі три називають, бо він же їх до хреста повводив.

Отець їм говорить:

– Ви ще молоді юнаки, заблукаєте чого доброго.

А королева говорить:

– Дай їм по коню, нехай вони поїздять, бо вони молоді та й занудилися на місці сидіти.

Дав їм король по коню, по лучку і по стрілочці. Поїхали вони, і заїхали в інше панство, десяте королівство.

Сученко говорить:

– Що ж, браття, їдемо ми, їдемо, а між нами нема отамана. Будь же ти, Королевичу, отаманом!

– Не хочу, брате!

– Будь ти, Куховаричу!

– Не хочу і я! Будь лучче ти, Сученку!

– Е, брати, ви з більшого покоління, та ви не хочете, а я з найменшого покоління, та буду над вами отаманом! Не хочу!

– Ставаймо, браття, під ряди і пускаймо стрілочки: чия далі упаде – той буде отаманом.

Поставали, попускали стрілочки.

Зараз же стріла Королевича застряла в дубові, стріла Куховарича застрягла у маковині, а Сученкова застрягла у змієвому будинкові у вікні.

Ідуть в інше панство, десяте государство.

– Он твоя, Королевичу, стрілочка в россохах у дубові стримить.

Ідуть в інше панство, десяте государство.

– Он твоя, Куховарячу, стрілочка в маковині стримить.

Ідуть в інше панство, десяте королівство – не видно стрілочки Сученкової.

– Вернемось, брати: не видно стрілочки.

– Е, брати, ви до батька з стрілочками приїдете, а я з чим приїду? Стидно мені буде.

Ідуть знову в інше панство, десяте королівство…

– Он твоя, Сученку, стрілочка стирчить у змія у вікні.

Приїжджають вони туди – стрілочка стирчить у вікні, а зміїв ні одного нема, – всіх та стріла порозганяла.

Позаводили вони усі три коні на конюшню і остались собі там ночувати.

– Которому, брати, іти до коней ночувати?

– Ти, Короленку, найменший, іди ти до коней ночувати, а я піду під міст, – каже Сученко.

Пішов той на сторожу, але як впав на сіно, то відразу й заснув. А Сученко пішов під міст, дивиться – летить змій, за три милі пекельним огнем пашить. Коли наблизився, на мосту кінь змія спіткнувся.

– Стій, стерво, не спотикайся! Ти, борсукова шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи крилами, а ти, хорте, не вий, бо твоєї тут рівні нема! Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його кості ворон сюди не занесе.

А Сученко з-під мосту:

– Брешеш!.. Добрий молодець сам з-під мосту вийде.

– А що, чи будемо битися, чи будемо миритися?

– Щоб я з поганою тварюкою та мирився? Я не того сюди прийшов, щоб з тобою миритися!

– Ходімо на тік!

Як узяли битися, він йому всі три голови і позрубував. Після взяв, язики повиймав і в кишеню поховав. Тоді взяв рукою підняв скалу, підкотив тулуб і скалою навернув. Дав Бог світ, посходилися вони до купи, а Сученко і питає:

– Що кому, брати, снилось?

– Ой, та ми так спали, що й не пам'ятаємо, що снилося.

Дочекали вечора. Сученко каже:

– Тепер іди ти, брате Куховаричу, на сторожу до коней, а я піду під міст.

Пішов під міст, подивився на зорі, дивиться – летить змій, за шість миль огнем пашить, опустився на міст – кінь спіткнувся.

– Стій, стерво, не спотикайся, ти, борсуча шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи, ти, хорте, не вий – тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його ворон і кості сюди не занесе.

А той каже:

– Брешеш, добрий молодець з-під мосту й сам вийде.

– Чи будемо битися, чи будемо миритися?

– Щоб я з поганою тварюкою та мирився! Будемо битися!

– Ну, ходімо на тік!

Пішли на тік, почали битися, як почали битися, він черк – три голови зняв. Почали битися, знову він три голови зняв, узяв язики повиймав і у кишеню поховав. А тулуб взяв під скалу підкотив і скалою навернув. Дав Бог світ, посходились брати.

– А що, брати, що кому снилося?

– Ой, та ми так спали, що й не пам'ятаємо, що снилося.

На третю ніч увів свого коня і прив'язав у покоях до стовпа.

– Тепер, – каже, – дивіться, братці, нате вам карти, і грайте в карти, тільки не спіть.

Повісив свої рукавички на гачок і каже:

– Грайте в карти та дивіться: як буде із моїх рукавичок піна текти – радійте, а як буде кров текти, то хоч самі біжіть, хоч коня пускайте мені на поміч.

Як почали вони грати, поки грали, та й поснули. Він пішов під міст, дивиться: летить змій, за дванадцять миль пекельним огнем пашить, з дванадцятьма головами. Прибігає змій на міст – кінь спіткнувся.

– Стій, стерво, не спотикайсь, ти, борсуча шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи, ти, хорте, не вий! Тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь єсть Сученко-молодець, але його ворон костей сюди не донесе.

– Брешеш! Добрий молодець сам з-під мосту вийде!..

– Чи будемо битися, чи будемо миритися?

– Щоб я з поганою тварюкою та мирився! Будемо битися!

– Ходімо на тік!

Як почали битися – ні той того не подужає, ні той того. До того добилися, що з Сученка уже кроваві ріки біжать. А брати поснули. Крові вже по черево коневі набігло із тих рукавичок, а вони сплять, плавають у крові. А той вибився уже із сил, взяв шапку з голови і кинув угору.

– Ей, – говорить, – проклятий, ти не дивишся, он два брати мої біжать до мене на поміч!

Той гульк угору, а він чирк – і зтяв три голови. Як почали битися – ні той того, ні той того.

– Давай відпочинемо.

– Давай!

Стали відпочивати, а змій каже:

– Дми на тік!

– Дми ти, нечиста сила!

– Ні, дми ти, Сученко!

Подув той – став тік мідний, подув змій – став тік срібний (ще сили більше у змія). Почали вони битися – погано приходиться Сученкові, він узяв чобіт, скинув і кинув угору.

– Ей, проклята сило, от пропадеш! От ще до мене два брати на поміч біжать!

Змій гульк угору, а той черк – і ще йому три голови одрубав.

Як почали битися – ні той того, ні той того не подужає. Бачить Сученко, що погано, скинув другий чобіт з ноги, кинув угору і каже:

– От коли, вража сило, пропадеш! Он моїх ще два брати біжать до мене на поміч…

Той глянув угору, а він йому і послідніх три голови одрубав, повиймав язики, поховав їх у кишеню, а тулуб скалою навернув.

Приходить він до братів своїх, дивиться – вони у крові плавають, кінь по черево у помості вибив яму і з рукавичок кров біжить. Розбудив він їх.

– Нуте, браття, що ви наробили? Сідлаємо коні, будемо втікати, бо пропадем.

Поїхали вони. Їдуть в інше панство, десяте королівство.

– Ах, браття, забув я на гачку, на печі свої рукавиці!

– Та кинь, брате, обійдешся і без них!

– Е, ні, – каже, – вернусь! З чим до батька приїду?

Перекинувся він котиком, побіг – прибігає туди, дивиться – три зміївни хусти гаптують, а стара змія на печі лежить. І він прибіг під вікно:

– Няв, няв!

– Мамо, – каже одна, – ось наш котик!

– А дивіться, – каже мати, – може, то проклятий Сученко!

– Та ні! Наш, бо такий і рябенький, як наш був.

Упустили його у хату. Він повертівся коло одної, повертівся коло другої – вони дали йому булки. Він під стіл підгорнув, а сам скочив на піч і витирається коло старої, а та не пізнала його – гладить його, пестить.

– Проклятий, – каже, – Сученко, синів моїх повбивав, котів моїх порозганяв.

А він скочив на комин і сів коло рукавичок. А стара каже:

– Йдіть, дочки, у поле, одна хай стане криницею – срібною і золотою. Вони там коло криниці стануть відпочивати, то я їх дожену і з'їм.

А той сидить та все слухає.

– А друга хай стане в полі яблунею, щоб було срібне і золоте яблучко, вони туди прийдуть на гостинець яблучка їсти, я їх і там дожену та з'їм. А третя полетить в дальше поле і стане там ожиною, щоб срібна і злата квітка була, от там уже я їх дожену і всіх поїм.

Вислухав він це все, ухопив рукавиці та у віконце.

– А я ж вам казала, що то проклятий Сученко! – закричала змійова жінка.

Він прибіг до братів.

– Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в'яжіть, і до мого коня чіпляйте, та будемо тікати, та ще добре, бо всі пропадем!

Нарізали, начіпляли коло його коня – ледве кінь йде. Вони їдуть попереду, а Сученко ззаду їде. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.

– Станьмо, – каже, – браття, та оддишемо, та хоч води нап'ємося!

– Не ставайте, брати, станем там, он дивіться – вода блищить проти сонця, там нап'ємося, там погожая вода.

Як припустили вони коні, а Сученко остався ззаду, а після, як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею – вона так кров'ю і скипіла.

– Нема вже одної! Нуте, браття, тікати!

Біжать вони, а Сученко і каже:

– Дивіться, браття, он яблуня – срібне, золоте яблучко – там наберемо батькові на гостинець: ото радий буде!

Вони так приспішають, щоб він не побіг попереду. Але він як припустив свого коня, як підскочив до яблуні, як ударив шаблею – вона так кров'ю і скипіла.

– Нуте, браття, тікати!

– Дивіться, браття, онде ожина стоїть – срібна, золота квітка, осьде батькові на гостинець наберемо!

Вони так поспішають, а Сученко припустив свого коня, ударив шаблею, і третьої уже не стало.

– Нуте, браття, тікати, бо лихо буде!

Стали вони тікати, оглянулися назад – аж змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться. Як догнала, так Короленка з конем зовсім і проковтнула.

Вернулася до моря пити.

Після як погналася у погоню за ними – знову догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.

Знову вернулась до моря пити. А тоді вже за Сученком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проглине, то він втече трохи, а вона проглине та й знову у погоню за ним, як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Давав терен, давав – не має уже чого давати. Став бігти, дивиться – кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем'ян.

– Ей, – каже, – святі Кузьма і Дем'ян, одчиніть, сховайте мене у кузні, бо нечистий дух з'їсть.

Впустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає змія до кузні і кричить:

– Кузьма і Дем'ян, одчиніть, оддайте злочинця, бо як стою, так і з кузнею проковтну!

– Підожди, нечистий дух! Не ковтай із кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадимо.

Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.

Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку.

– Тепер його садови!

– Ні, – кажуть, – лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.

Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами – за язик…

– На, держи Сученка!

А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бити. Як почали вони її бити – виригала вона Короленка з конем зовсім. Як почали вони її гнітить тими молотами – виригала вона і Куховарича, тільки неживі обидва.

– Е, брате, – каже Кузьма, – треба ще бити, ще багато сили має нечиста тварюка!

Били вони її, били, поки всі сили не вибили. Як вибили силу, запрягли у плуг і давай світ переорювати. Приїхали до моря, допустили її до моря – вона випила половину моря, і сама лопнула.

Приходять вони до кузні, похоронили обох Сученкових братів, і дають йому дві шпилечки і коржа шматок.

– Їдь, – говорять, – і буде тобі перше поле – так тобі буде спати хотітися. Як ти будеш тими шпилечками до вік торкатись, то переїдеш, друге поле тобі буде таке, що тобі буде хотітися співати, так тобі буде весело. Але як ти будеш цього коржа кусати, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле – щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе, не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.

Узяв він те все і поїхав. Виїхав на те перше поле – так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіти. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.

Виїхав на друге – так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна, він все того коржа укусить шматочок, то йому й перехочеться. Пережав кінь і те поле. Виїхав на третє – так його кусає ззаду, а він їде, і не оглядається і не одмахується. Осталось уже до межі, так як палицею кинуть. А тут як щось укусить його, він не витерпів – вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся назад – і нема нічого. Доїжджає він до границі – тут його і підхопили. Приводять його до короля.

– А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світу згублю!

– Воля ваша – що хочете, те й робіть, я вже дотерпів!

– Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш до Червоного Короля, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.

Він надів білу сорочку і пішов. Іде дорогою і зустрічає його чоловік:

– Здоров!

– Возьми і мене з собою.

– А який же ти майстер?

– Я, – говорить, – музика!

– Ну, добре, іди: мені музики треба!

Йдуть уже вдвох. Йдуть та йдуть. Іде інший чоловік:

– Здорові, люди!

– Доброго здоров'я!

– Куди вас Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочки сватать.

– Возьміть і мене з собою!

– Що же ти за майстер?

– Я – Хилька, як ступну – то й милька, як напружусь, то і дві, і три заразом.

– Ну, добре, ходімо: нам такого й треба!

Йдуть уже втрьох. Зустрічає їх третій чоловік:

– Куди вас, люди добрі, Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватать!

– Піду і я з вами!

– Який же ти майстер?

– Я той, що далеко бачу!

– Йди, нам і такого треба!

Йдуть вони – йде четвертий чоловік:

– Куди ви?

Вони йому розказали.

– Візьміть і мене з собою!

– Який же ти чоловік?

– Я як дихну, то снігом мете!

Йдуть вони далі, йде п'ятий чоловік:

– Здорові, люди!

– Доброго здоров'я, чоловіче добрий!

– Куди вас Бог несе? Візьміть і мене з собою!

– Що ж ти за чоловік?

– Я чоловік-ряднинка, хоч які вогні, то не боюсь, ряднинкою накриюсь, і будемо сидіти.

Взяли вони і того чоловіка і пішли дальше. А дорогою зустріли того чоловіка, що їсть, їсть і ніколи не наїсться. Взяли вони його і пішли далі.

Аж йде той чоловік, що раз у раз п'є і ніколи не нап'ється.

– Ходімо, – кажуть, – з нами, нам і такого чоловіка треба!

Пішли вони – аж йде стрілець:

– Здорові були, люди добрі!

– Доброго здоров'я!

– Куди вас Бог несе? Візьміть, люди добрі, і мене з собою.

– Що ж ти за чоловік?

– Я той, що з коромисла стріляю, хоч за п'ять миль, то влучу.

Взяли вони і того й пішли далі. Йдуть та йдуть, коли дивляться – аж над дорогою стоїть чоловік Вернигора і пересовує гору то сюди, то туди.

Вони підійшли до нього та й кажуть:

– Здоров, дядьку!

А він оглянувся та й каже:

– Куди вас Бог несе?

– До Червоного Короля дочки сватать.

– Піду і я з вами!

– Ходімо, нам такого, як ти, треба!

Йдуть. Коли бачать – Вернидуб з дубами грається: то на сей бік поставить, то на той бік.

– Здоров, – кажуть, – брате!

– Помагай, – каже, – трохи дуб не вбив. Куди ви йдете?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватати!

– Піду і я з вами!

Йдуть вони. Коли бачать – Вернивода з водою грається: на той бік вусом поверне – там сухо робиться, то на той – там також сухо робиться.

– Ой! Таких ледачих синів, як ви, що нишком помагай, – кажуть, – трохи водою не залив. Куди вас Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватать.

– Піду і я з вами.

– Іди!

Приходять вони до короля.

– Здорові були, ваша королівська величність!

– Здрастуйте! Куди йдете?

– Йдемо до Червоного Короля дочку сватать.

– Добре, – каже, – я таким людям рад! Зробите мені одно дільце, переночуєте у моїй лазні, а я за вас дочку оддам.

Завів він їх у лазню, обложив ту лазню соломою і запалив. Лазня запалилась – вони в крик.

– Ряднинко! Де ти?

– Ось, ось я!

– Накривай скоріше!

– Зараз, зараз.

Взяв він ряднинку та й накрив: кругом їх горить, головешки падають, а вони всередині сидять і пісні співають. Ранком кажуть:

– А де той, що сніжок видихає?

Пішов він наперед і стежка снігу за ним вогонь заливає.

Прийшли вони до короля.

– Давай, – кажуть, – дочку!

– Добре, люди добрі! Ще одне дільце зробите, та й оддам. Переночуєте з моїм левом, то вже я за вас дочку оддам.

Приходять вони додому, а там уже лев лежить. От вони сіли, музика вийняв скрипку і – брень! дрень! – а лев тільки поглядає. Як заграв він гарної пісні, лев і каже:

– Як би ти мене, братику, вивчив?

– Чому, можна! Тільки треба тобі шерсть обрізати і нігті.

– То ти і острижи мені!

Взяв шнурок, зв'язав ніжки, взяв ножа, обрізав шерсть і нігті і дав йому в лапи смичок та своєю рукою як урізав пісню, то аж волосся дибом стає.

– Будеш, – каже, – грати добре, ще й краще од мене!

– Дай же, – каже, – брате, я відпочину трохи – уморився!

На другий день король посилає слуг.

– Ідіть, – каже, – виметіть там кості людей, що лев поїв!

Коли приходять, а вони сидять і лев лежить обстрижений, голий. Тепер йдуть вони до короля.

– Давай же, – кажуть, – дочку!

– Почекайте, люди добрі, зроблю обід, як поїсте все, то тоді дочку оддам!

Влаштував він їм обід: зарізав сто яловиць, зарізав сто каплунів, зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто бочок горілки.

– Де той, котрий їсть дуже?

– Ось я, брате!

– Сідай!

– Де той, котрий п'є дуже?

– Ось я, брате!

– Сідай і ти!

Гості посідали, а слуги ношами носять, – той їсть, а той п'є, той їсть, а той п'є, до такого доносилися, що вже не стало чого їсти й пити.

– Давай, – кричать королеві, – їсти, а ні – давай дочку!

– Підождіть, – каже король, – люди добрі, ще зробіть мені одно дільце, то вже й оддам: ще переночуйте у моїй залізній лазні, то вже й оддам дочку.

Позамикали їх у ту лазню і почали під помостом паровики гріти – розжарили її так, як огонь – не можуть уже вони ніяк видержати.

– А де ти, брате, той, що сніг видихаєш?

– Ось я, брате!

– Рятуй, бо пропадемо!

Той як дмухне – на два вершка морозу стало на стінах.

Уранці посилає король слуг своїх у лазню.

– Йдіть, – каже, – виметіть кості їхні із лазні!

Приходять, відкривають, а тії і кажуть посланцям:

– А бодай вам грець із вашою лазнею, ось трохи не померзли.

Приходять до короля.

– Давай, королю, дочку!

– Зараз, люди добрі, ще одно дільце зробите, та вже й оддам тоді, коли якийсь із вас піде принесе з моєю дочкою води. До криниці три милі, як моя дочка швидше прийде – так не візьмете, а як разом прийдете – так вже й оддам.

– Ступай, Хилька, з королівною по воду!

Пішов Хилька. Набрали води, пройшли половину дороги, чи, може, ще й не пройшли половини, сіли під могилкою спочивать. Вона йому і говорить:

– Ану лиш, чоловіче, дай мені голову, я подивлюся: може, в тобі нужа є?

Поклав він голову, вона стала його ласкати і впустила йому сну в голову, а сама взяла відро із водою та й пішла додому. Той, що далеко бачить, глянув – королівна сама воду несе, а Хилька спить під могилкою.

– Ей, браття, – говорить, – сама королівна воду несе.

– А Хилька де?

– Під могилкою спить.

– Де ти, брате, який стріляєш із коромисла?

– Ось я, брате!

– Розбуди Хилька!

Він як ухопить цеглину, як ухопить коромисло, – стрельнув, попав йому під бік і розбудив. Глянув той, аж королівна вже далеко з відрами. Як поправиться Хилька – милька, як поправиться – і дві, і три заразом. Догнав королівну, одняв відро і приходять удвох.

Прийшли.

– Давай, пане, дочку!

– Беріть, люди добрі, тепер уже ваша.

Запрягли коні в повозку, беруть її, повезли. Ідуть вони понад водою, а вона перекинулась щукою – та в воду.

– А де ти, Вернивода?

– Ось я, братці!

Він як ускочить у воду, як поверне вусом на один бік – стало сухо, як поверне вусом на другий бік – стало сухо, він піймав її та в повозку. Ідуть далі. Перекинулася вона білкою та на дуб.

– А де ти, брате, Вернидубе?

– Ось я, брате!

– Королівна втекла.

Він як узяв одного дуба – так і вивернув, як узяв другого – так і вивернув, викорчував усю діброву, піймав її – йдуть дальше. Перекинулася вона мишею та в нору.

– А де ти, брате Вернигоро?

– Ось я, брате!

– Королівна перекинулася мишею та в нору втекла.

І він прибіг до гори, сюди-туди перекидав гору – найшов її та в повозку.

– Аж тепер я буду ваша!

Ідуть вони – розійшлися побратими, остався тільки Сученко та вона. Приїхали вони до того місця, де його брати були поховані, а королівна й каже:

– Викопуй!

Він викопав, а королівна дихнула їм в уста й ожили вони.

– Як же ми довго спали!

– Спали б ви й довше, але пора нам додому, – відказав Сученко.

І вернулися вони до короля та стали разом жити, а королівна за Сученка заміж пішла. Обвінчались вони і дотепер живуть, і хліб жують, і постолом добро возять.

Бисагочки

Жили-були два брати. Один бідний, а другий багатий. В багатого дітей не було, а зате в бідного аж семеро, одне від другого менше.

Коли впав голодний рік, не мав бідний чим годувати дітей. Каже до жінки:

– Піду на рибу, може, щось зловлю.

Узяв сіточку і пішов на річку. Нічого не ловилося, а коли хотів уже йти додому, попалась йому золота рибка.

Подумав бідняк: «Візьму її, дам свіжої води, хай би діти забавлялися, то, може, за голод забудуть».

А рибка заговорила:

– Слухай, добрий чоловіче, в тебе я помру, і нічого з твоїх думок не вийде. Краще відпусти мене, а я знаю твою біду і допоможу. Почекай лише на березі.

Здивувався чоловік, коли почув таке від риби, й відпустив її.

Попливла рибка до своєї матері і каже:

– На березі є дуже бідний чоловік, який має семеро дітей і не має чим їх прогодувати. Допоможи йому.

– Добре, – каже стара. – Бери оці бисагочки і неси йому.

Припливла рибка до берега з бисагочками і гукає:

– Витягай, добрий чоловіче.

Витяг чоловік подарунок на берег і здивувався, бо ніколи ще такого не бачив.

– Що це таке?

– Порятунок для тебе і твоїх дітей. Будуть вони вас годувати. Скажеш тільки: «Бисагочки, бисагочки, розбисагуйтеся!» Вони розкриються, а буде там і варене, і печене, і люлька закурена.

Подякував красно чоловік рибці за подарунок і пішов додому.

Посадив дітей і жінку за стіл, бисагочки на стіл виклав і говорить:

– Бисагочки, бисагочки, розбисагуйтеся!

Розкрилися вони, а там страв – яких душа забагне.

Наїлися діти досита, батько подякував рибці, й бисагочки закрилися.

Повеселіли діти, повибігали надвір, на воротах катаються і співають.

Побачив то багатий, вибіг із хати і давай сварити:

– А диви, жебраки, наїлися сего-того і зняли ґвалт, що я слухати не можу!

– Ой, стрийцю, ви ще такого смачного не їли, відколи на світі живете, як нам батько давав, – озвалися діти.

Подумав багач – може, й справді. Йде.

– Здоров, брате! Що це твої діти кажуть, ніби ти їм такого смачного їсти давав, що я не пробував, відколи на світі живу.

– І тебе пригощу, лише за жінкою йди, – пообіцяв бідний.

Зрадів багач, що даром поїсть, побіг, привів жінку, і обоє сіли за стіл.

– Бисагочки, бисагочки, розбисагуйтеся! – мовив бідняк.

В багача аж очі вилупились, як бисагочки розкрилися. Варене там і печене, ще й для гостя люлька запалена.

Обома руками хапає багач і їсть, аж за вухами тріщить. Наївся, а тоді каже:

– Знаєш що, брате, продай мені бисагочки. Дам тобі коня з возом, два мішки жита, два пшениці, корову і морг поля.

Бідняк спочатку і слухати не хотів, але багач як пришився, то вже і не відшити його.

Продав бисагочки, а через кілька днів знову йде на берег озера.

– Приплинь, приплинь до мене, золота рибко! – кличе.

Почула вона його голос і припливає до берега.

– Що бажаєш, добрий чоловіче?

– Дорога моя рибко, дай мені другі бисагочки, бо старі попсувалися.

– Добре, почекай.

Попливла рибка до матері і каже:

– Прийшов той чоловік, якому ти подарувала бисагочки, і каже, що вони попсувалися. Просить другі, ліпші.

– Добре, доню!

Запливла рибка в печеру, винесла набагато кращі, золотом оздоблені бисагочки.

Передала золота рибка бисагочки бідному, подякував він і знову прийшов додому. Посадив сім'ю за стіл, а бисагочки аж сяють золотом.

– Бисагочки, бисагочки, розбисагуйтеся! – примовив.

Як відкрилися бисагочки, то до всіх, хто був у хаті, по три маленьких чоловічки з чорними булавами вискочили і б'ють – куди попало. Батька так присіли, що він на якийсь час пам'ять втратив. А як прийшов до тями, то ледве проговорив:

– Би-би-би-сагочки, заби-бибисагуйтесь!

Поховалися чоловічки, і аж тепер побачив батько, що й дітям писки попухли.

– Ідіть на ворота, – каже їм, – і співайте ще голосніше, як тоді, коли добре малися. Як вийде стрийко, скажіть йому, що сьогодні ви ще смачніше їли, ніж учора.

Почали діти співати, багач вибіг із хати, але вже не свариться – лише питає, чому їм так весело.

– Батько ще кращі бисагочки приніс, – відповідають діти.

Прибіг багач до брата, побачив бисагочки, заздрість його заскоботала. Просить продати.

– Ей, брате, досить того, що я вже одні продав, а ці не продам, – каже бідняк.

– Тоді поміняємося. До мене гості приїжджають, а для тебе досить і старих.

Не згоджується бідняк.

– Додаю тобі до старих два морги поля, корову, повний віз пшениці та жита, ще й мішок пшона, – умовляє багач.

Нарешті дав себе бідняк умовити.

Якраз настало свято, а по краю розійшлася слава про багача, що має чудасію і не мусить ні варити, ні пекти, а може безліч гостей погостити. З'їхалися багатії з усіх-усюд на чарівні бисагочки подивитися. Сіли за столи і чекають. Багатій приносить із комори позолочені бисагочки, ставить на стіл і каже:

– Бисагочки, бисагочки, розбисагуйтеся!

Як повискакували маленькі чоловічки, як почали багачів гостити, то знявся такий лемент, що на десяте село було чути. Одному вибили око, другому зламали руку, третьому ребро, і гості ледве повтікали. Ледве спромігся господар побитий прошепотіти:

– Би-би-бисагочки, заби-би-би-сагуйтесь!

Відлежав багач кілька тижнів, але довго лежати не міг, бо злість пригнала його до молодшого брата.

– Ти обманув мене. Я ледве до пам'яті прийшов і вже навіки втратив приятелів своїх. Повертай мені все, що я тобі віддав, і забери свої прокляті бисагочки.

– Е ні, брате. Я тобі продав справжні бисагочки. Ти, напевне, щось їм зробив, а тепер ще чогось хочеш. Не візьму я їх назад.

Подав тоді багатий брат до суду, але справа і донині там лежить, а бисагочкам кінця нема. Аж наразі я збив горнець – бисагочкам кінець.

Почивал

Було три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:

– Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!

Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина – щука. І стала вона проситися:

– Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…

І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!

Тільки сказав – відра й пішли самі додому.

Другого дня хатні знову до Івана:

– Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров.

Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…

Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…

Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.

– Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?

Схопив гайовий поліняку – та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.

Ледве той утік.

Сів Іван на сани, їде. Хто йде – дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.

– Що то за Почивал? Що за їден?

Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:

– Їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.

Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.

– Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.

– Ого! – потягнувся Іван на печі.

– То ти ще будеш огокати? – схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим.

– Е, – каже солдат, – хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде.

Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:

– Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.

– А що там буде?

А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:

– Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…

– Добре. Будуть…

Сів солдат на коня – та й до царя.

– Ну як там? – питає цар.

– Казав, що зараз буде.

А Почивал повернувся до печі та й мовить:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!

І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній – Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:

– Що ж тобі подарувать на згадку? Проси – і вдовольню твоє бажання.

– А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…

Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.

Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом – і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.

Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.

Морські коні та інші істоти водяного царства

Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи розбиті.

Поскладав господар знову снопи і вирішив вартувати, а таки збитошника впіймати. Пішов додому, взяв рушницю, їжу та знову на поле.

Ходив-ходив до пізньої ночі й вирішив трошечки відпочити. Сів під копу і незчувся, як задрімав. Прокидається, а копи всі повалені.

Довелося складати снопи знову.

А жінка чекала його, чекала, нарешті посилає старшого сина.

– Йди, подивися, чи не вбив хто батька.

– Ей, – відповідає син, – батько з рушницею. Може, він кого вбив.

Пішов на поле, дивиться, а батько докінчує снопи складати.

– Заснув я, сину, на біду, – виправдовується, – і якась мара розбила копи.

Допоміг йому син, і пішли додому. Увечері хлопець і каже:

– Твоя, батьку, була минула ніч, а ця моя. Я вже не засну.

Взяв рушницю і пішов у поле. Ходив-ходив, поки втома не здолала його. Сів відпочити під копу й задрімав. Прокинувся – всі копи розвалені. Довелося і йому наново снопи складати.

На третю ніч пішов вартувати середущий, та й він не вберіг.

Настала четверта ніч, батько знову збирається йти на варту, та вилазить з-під печі наймолодший син, що завжди в попелі бавився і тому Попелюхом прозивався.

– Вже ти, батьку, сторожив, і брати були в полі, а тепер моя черга, – каже. – Лягайте відпочивати, а я піду.

– Куди ти, Попелюху, підеш? – сміється батько. – Тобі коби жменя попелу, то й про світ білий забудеш. Ще штанів жодних не мав, а вже зброю хочеш в руки.

– Як йому давати зброю, – підсміюються й брати, – коли він миші боїться?

Та Попелюх не зважає. Вчепився матері в рукав і каже:

– Матусенько, приготуйте мені їсти, бо я таки піду.

Дала мати йому шматок паляниці й грудку сиру, зав'язав він те у вузлик, взяв паличку і пішов. Поки вийшов на поле, то зголоднів. Сів під копу, розв'язав вузлика і почав вечеряти. Раптом бачить – із нірки, що під копою, сіра мишка вилізла і дивиться йому просто у вічі.

Засміявся Попелюх:

– Певно, і ти хочеш підкріпитися, що так дивишся?

Та й кинув їй дрібку хліба.

Вхопила мишка хліб, сховалася у своїй дірочці, а за хвильку знову вилізла.

– Бачу, тобі не смакує пісна паляниця, – каже Попелюх і кинув їй трохи сиру.

Мишка бігала то в нірку, то з нірки, поки не виманила у Попелюха все. Вибігла тоді з нірки і знову дивиться на хлопця.

– Дав би я тобі, мишко, ще, але більше не маю. Буду голодним спати, – каже Попелюх.

І мишка до нього людським голосом заговорила:

– Добра в тебе душа, Попелюху, і хочу дати тобі пораду. Візьми з однієї копи чотири снопи і «шапку», вилізь на копу, обклади себе тими чотирма снопами, а «шапкою» закрий голову. Твій овес розбивають після перших півнів морські коні. До цієї копи завжди приходить їсти овес їхня королева – Сива Кобила. Коли вона заірже, щоб коні починали їсти, ти тихесенько з-поміж снопів висунь руку, схопи її за капистру золоту і тримай щосили. Тоді вона почне проситися: «Що хочеш дам тобі, лиш відпусти мене». Нічого не проси, лиш проси золоту капистру.

Зробив Попелюх, як мишка навчила. Вийшли морські красені-коні на поле, а їхня королева Сива Кобила зупинилась біля тієї копи, в яку Попелюх заховався. Заіржала вона срібним голосом і почала овес їсти. І в цю мить Попелюх схопив її.

Стала просити Сива Кобила, а він каже:

– Відпущу тебе, але подаруй мені свою золоту капистру.

– Добре, – відповідає Сива Кобила, – але заховай її так, щоб ніхто не знав і не бачив. А як треба тобі буде моєї допомоги, подзвони тричі нею, і я прибіжу. Тепер можеш лягати спати – більше копи ніхто не розбиватиме.

Заіржала Сива Кобила, і коні зникли. А Попелюх заховав капистру в пазуху і ліг спати.

Чекають вдома Попелюха, вже й журиться мати, що довго нема його, а батько до неї:

– Та, певно, снопи в копи складає. Піду допоможу.

Вийшов батько на поле і бачить – всі копи стоять, а сина не видко. Почав попід копи заглядати – аж Попелюх спить.

Будить його батько:

– Вставай, бо вже обід скоро. – І питає: – А що маєш за пазухою?

– Та це мої іграшки, – відповідає Попелюх.

Пішли додому. Син, щоб ніхто не бачив, виліз на горище і золоту капистру заховав у розбитий горщик, а сам знову попелом грається. А недалеко від їхнього села був царський замок, де жив цар, що мав гарну-прегарну доньку. Було в дівчини сватів – лічити не перелічити. Надумав цар віддати її заміж. Дівчина й каже:

– Хай буде по-твоєму, але спочатку збери склярів з усього царства і накажи, аби вони побудували скляну гору, а на тій горі, щоб був майданчик із двома кріслами кришталевими. Там я буду чекати на свого нареченого. Той стане моїм мужем, хто на коні до мене виїде.

Розіслав цар посланців, зібралися склярі та й сім днів і сім ночей будували гору. На восьмий день князь знову розіслав слуг, аби оповістили по всіх містах і селах, що в його дочки заручини. Хто хоче стати спадкоємцем його царства, то нехай приїжджає в такий-то день на коні. Хто виїде до царівни на скляну гору, той мужем царівни й стане.

Збираються й Попелюхові брати подивитися на скляну гору. Їде з ними й батько.

– Поїду і я з вами, – проситься Попелюх.

– Куди тебе без штанів брати? – відповідають брати. – Лише ганьби нам наробиш.

Вранці старші брати одяглися по-святковому і вирушили в дорогу. Попелюх грався в попелі, а мати пряла. Пряла, поки не надокучило їй, а тоді побігла з куделею до сусідів. Синові наказала:

– Гляди, не виходь із дому, аби тебе собака не покусав.

Та лише мати вийшла – Попелюх на горище. Дістав з горщика золоту капистру, вийшов на вулицю, тричі подзвонив, – і вмить з'явилася Сива Кобила.

– Чим можу послужити? – питає вона.

Попелюх і каже:

– Цар збудував скляну гору, а на самому вершечку тієї гори сидить його дочка. Хто туди конем доїде, той одружиться з нею.

Каже Сива Кобила:

– Якщо треба, можна й вилетіти, не тільки виїхати. Подивися мені в праве вухо і скажи, що там бачиш?

– Бачу простір великий.

– То скач туди.

У праве скочив – з лівого вискочив. Став він гарним-прегарним воїном – при зброї, в розкішному вбранні.

Сів Попелюх на Сиву Кобилу й поскакав.

Їдуть вони, їдуть і наздоганяють батька з братами. Сягнув у кишеню Попелюх, витяг повну жменю золотих дукатів і дав батькові. Брати й собі руки простягли, а він вихопив з-за халяви нагайку та й одному по спині, далі й другому.

Приїжджає він, а там уже сини панів, генералів та маршалів – хто без руки, хто без ноги, а хто й без голови. Глянув Попелюх на скляну гору: царівна сидить, ясніша ясного сонця.

Попелюх дочекався, поки батько із синами доїдуть, а тоді під'їхав під скляну гору, вдарив шпорами, Сива Кобила рушила скляною горою і зупинилася на самому майдані.

Скочив воїн з коня, подав руку молодій царівні, а вона запрошує сісти. Тоді перерізала навпіл свою хустину й одну половину віддала Попелюхові, другу залишила собі.

Попрощався з царівною Попелюх, сів на Сиву Кобилу, з'їхав з гори.

Побачив таке цар і каже:

– Добра громада, це не все. Може, між вами є ще такі сміливці, тож завтра зранку кожний зможе позмагатися.

Вчув те Попелюх і рушив додому. Скочив у ліве вухо Сивій Кобилі, а з правого вискочив, відпустив Сиву Кобилу, заховав золоту капистру, а сам знову в попелі грається.

Вернулася мати від сусідів, а скоро й батько та брати приїхали. Розповідають:

– Бачили ми, як пани розбивалися на тій стіні скляній, бо гора та дуже височезна. Почнуть лізти туди і падають; голови, ноги, руки ламають. Лише один, напевне, з іншого царства, виїхав конем на самий вершечок.

– Ви бачили, а ще краще я бачив, – вмішується Попелюх у розмову.

– Та що ти, Попелюху, бачив? – сміються брати.

– Бачив, як вона йому півхустки віддала, а коли ви ще були в дорозі, бачив, як вершник дав батькові жменю грошей, а вас нагайкою похрестив.

– А де ти був? – дивуються всі.

– Я виліз на явора і звідти дивився.

– Біда, – каже батько, – ще колись вилізе і в'язи собі скрутить. Ідіть, хлопці, та й зріжте явора.

Поки зрізали – настав і вечір. Повечеряли, лягають спати, а батько ще нагадує:

– Не забудь, стара, нас розбудити зранку, бо підемо ще дивитися, хто засватає царівну.

Рано-вранці встали, поснідали, і поїхав батько зі старшими синами. Мати знову до сусідів. А Попелюх тоді виліз із-за печі, зняв капистру, подзвонив на порозі тричі, загула земля, і з'явилася Сива Кобила. Скочив у праве вухо, а з лівого вискочив і став таким молодцем, як учора.

Наздоганяє в дорозі рідних. Сипнув батькові грошей у кишеню, а братів – нагайкою по спині, і поскакав далі.

Приїхав під гору, почекав, поки всі не спробували свого щастя, а тоді виїжджає на скляну гору. Запросила царівна сісти, зняла з руки золотого персня, переламала надвоє, півперсня в свою половину хустки загорнула, а другу половину Попелюхові віддала і теж сказала так зробити.

Попрощалися, сів Попелюх на Сиву Кобилу, з'їхав униз, а цар:

– Хто хоче, ще завтра може спробувати свого щастя!

Вислухав те Попелюх і – додому. Скочив у ліве вухо Сивої Кобили, а з правого виліз таким, як уранці був.

Прийшов батько з синами, а мати питає:

– Як там було?

– Той самий, що і вчора, нині виїхав.

– Гарно їхав, – озивається з-під печі Попелюх. – Навіть не ковзався кінь. І знову грошей жменю батькові подарував, а братів нагайкою почастував.

– А ти де був? – дивуються.

– Я з грушки дивився.

– Доведеться замикати його в хаті, бо впаде і ще вб'ється, – каже батько. – А ми завтра ще раз підемо подивитися.

На другий день побігла мати до сусідів розказати, що їй чоловік та сини розповідали, а двері забула закрити. Попелюх тоді швидко на горище, зняв капистру, подзвонив тричі. З'явилася Сива Кобила, а він вліз у праве вухо, в ліве виліз, і знову стався з нього красень-воїн.

Приїхав до скляної гори, а батько з братами вже там. Довкола вершників видимо-невидимо, та вже ніхто з них і не пробує вибиратися до царівни. А вона сидить на горі й дивиться, чому не їде її суджений.

Виїхав Попелюх на скляну гору, сів у крісло коло царівни, а вона підняла його чуба, що звисав на чоло, й притулила печатку.

Виступив тоді цар перед народом і каже:

– Дякую всім, хто був на цих заручинах. Бачите, лише один достойний стати моїм зятем. Через чотирнадцять днів будемо гуляти весілля, то хай усі прийдуть, хто хоче, – і старі, й молоді, й багаті, й бідні, й кінні, й піші.

А Попелюх сів на Сиву Кобилу та й додому. Доїхав, скочив Сивій Кобилі у ліве вухо, а з правого виліз таким Попелюхом, як був ізранку.

Минає день, другий, третій, у царськім палаці готуються до весілля, а жениха як нема, так нема. Сумує-тужить молода царівна, а що робити – не знає.

Розіслав тоді цар все своє військо, аби знайшли того баламута, що має печатку на лобі.

Ходять посланці від села до села, дійшли й до того, де Попелюх живе.

Почала якось мати вмивати Попелюха, глянула йому на чоло – і забулася.

– Звідки у тебе печатка?

– Та це я собі зробив так, бо почув, що батько розповідав, – каже Попелюх.

– Ой Боже, Боже, який дурний у мене син! – бідкається мати.

Аж тут і воїни йдуть до хати. Вигнала мати Попелюха під піч, заклала горшками, аби його не видко, і так царських посланців зустрічає.

Привіталися й питають:

– Скільки у вас тут хлопців?

– Два, – відповідає батько.

Підняли воїни волосся догори кожному й пішли.

Відвідали одного сусіда, другого, третього, а в четвертого була дуже стара бабуся. Ось і питає вона:

– Скількох хлопців ви дивилися в тій хаті?

– Двох.

– А третього куди вони поділи?

А та баба виділа у вікно, як Попелюх викликав Сиву Кобилу і кудись їздив.

Повернулися посланці знову до тої хати, де жив Попелюх.

– У вас ще один син є, – кажуть. – Покажіть його нам.

– Та знаете, ганьба й показувати, – відповідає мати. – То дурний, Попелюх.

А Попелюх озивається з-під печі:

– Заберіть, мамо, горшки ваші, бо порозбиваю.

Поки мати відкривала, він півперсня надів на палець, замотав півхустинкою, а потім на все те ганчірку намотав, а лоб сажею замазав.

– Та в тебе весь лоб у сажі, – кажуть воїни.

– Може бути, бо я давно не вмивався.

– Та вмийся, але спочатку ганчірку зніми з пальця.

– Не можу, бо він поранений і болить, – відповідає хлопець.

Почали воїни силою розмотувати, розмотали – і диво: півхусточки з ім'ям царівни. Ще розмотують – півперсня з її ім'ям.

– Ну, – кажуть, – ти і є той, кого нам треба. Тепер ходи з нами, бо в царя весілля готують.

Здивувалися батьки, віри тому не ймуть.

А Попелюх і каже до воїнів:

– Їдьте, а я вас наздожену.

Послухалися воїни, бо не будь-хто говорить, а зять царя.

А батько:

– Бери, сину, хоч сорочку чисту.

– Не треба мені нічого.

Дістав капистру, вийшов надвір і подзвонив нею тричі. Здригнулася земля, і Сива Кобила з'явилася:

– Що накажеш?

– Маю з'явитися на весілля до царя.

Скочив у праве вухо, а з лівого вийшов гарним-прегар-ним воїном.

Догнав він царських посланців, разом прибули до палацу. Цар послав слуг за його батьками й братами. Три дні і три ночі всією державою гуляли весілля, а як гості роз'їхалися, прийшла до царського зятя Сива Кобила і каже:

– Ти вже цар, одружений, а я мушу вертатися в своє королівство, бо воно без мене може пропасти. Я ж королева всіх земних вод.

– То вертайся, – каже Попелюх.

– Аби я могла вернутися, мусиш стати таким, як був.

Думав царський зять недовго, скочив у ліве вухо, а з правого вийшов знову Попелюхом.

Увійшов у спальню, вмостився біля дружини та й заснув. А вранці цар зайшов подивитися на молоду пару. Як побачив Попелюха, то мало не зомлів. Розбудив дочку:

– Що ти, дочко, вибрала собі?

Подивилася царівна та й почала плакати.

– Що з тобою сталося? – питає Попелюха.

– Нічого, лише я став звичайною людиною, – каже Попелюх.

Плаче дочка і нарікає на батька, що не пригрозив, коли вона його собі вподобала, а цар на те:

– Що хотіла, те й маєш. Ти дивися на нього, а я за той час палац для вас приготую.

І наказав слугам вигнати гусей з гусятника, настелити соломи, а дочці з мужем перебиратися туди жити.

Що їм, бідним, робити? Поселилися у гусятнику і живуть.

А в цей час один ворожий цар оповістив війну. Не знає старий, цар, що йому чинити, і йде до гусятника:

– Через тебе, – каже Попелюхові, – я втратив зятя, який міг би повести моє військо, і на старості мушу йти на війну.

Поїхав батько, молоді залишилися в гусятнику. Плаче царівна, а Попелюх потішає її:

– Нічого, якось буде. Може, я ще допоможу батькові воювати.

Вийшов він із гусятника, підійшов до смітника, де заховав свою капистру, подзвонив тричі, і стала Сива Кобила перед ним.

– Що хочеш, ласкавий господарю?

– Вороги війною пішли проти нас. Цар поїхав, а я залишився в гусятнику. Що маю робити?

– Якось буде, – каже Сива Кобила. – Стрибай у праве вухо.

Стрибнув, а вийшов – як воєвода.

Далеко в полі побачив Попелюх цареве військо. Сива Кобила й каже:

– І тобі треба війська. Обкрути двічі шапку навколо голови.

Обкрутив, і хмара кінного та пішого війська виросла позад нього.

Зупинив Попелюх військо, а сам поїхав до старого царя. Той саме відпочивав. Привітався Попелюх і говорить:

– Ясновельможний царю, я приїхав тобі на допомогу…

– Перш, ніж воювати разом, – відповідає цар, – хочу помірятися з тобою силою.

Виїхали в поле, вихопили шаблі й почали рубатися. То молодий тіснить старого, то старий молодого. Билися, билися, якось замахнувся цар і шаблею відрубав Попелюхові кінчик мізинця.

Заграли сурмачі, закінчилось змагання. Тоді старий цар витяг хусточку і завиває Попелюхові скалічений палець.

– Я піду зі своїм військом вперед, – говорить Попелюх, – а ти будеш іти за мною.

Як домовилися, так і зробили. Пішов Попелюх із військом на ворогів, і почали падати вони, як від коси трава.

Оточили вояки Попелюха величезне вороже місто, а через день і білий прапор з'явився над містом. Просить ворожий цар миру.

Привіз молодий воєвода стяги підкореної держави старому цареві і на прощання каже:

– Переміг я ворогів твоїх, тепер ти цар і на цій землі. А я їду.

– Скажи мені, добрий мужній чоловіче, звідки ти і хто ти? – питає цар.

– Ви про мою країну думаєте, царю, часто і будете думати. А якщо хочете знати, де я живу, то скажу: у Гусятині.

І з тими словами зник.

Залишився старий цар у чужій країні, а Попелюх приїхав додому. Відпустив Сиву Кобилу та й пішов до гусятника. Зраділа його дружина, м'яко постелила йому на соломі, ліг він відпочивати.

А цареві старому не терпиться, хочеться поділитися з дочкою радістю і заспокоїти її, що все добре обійшлося – вороги переможені. Залишив він своїх воєвод у завойованій країні і приїхав додому.

Відкрив двері до гусятника і закричав:

– Твоє, дочко, опудало ще спить, а я з чужоземником-воєводою країну цілу завоював!

Каже дочка:

– Тихше, батьку, бо він дуже змучений, хай спить.

– Чим змучений? – розсердився цар. – Чи не тим, що вставав їсти?

І стягнув із Попелюха ковдру. Коли бачить – на лівій руці перев'язаний палець. Нахилився нижче, розглядає і очам своїм не вірить.

– Так це ж моя хусточка!

Встав Попелюх, а цареві все ще не віриться.

– Чи не тобі я завивав рану на мізинці цією хустиною по тому, як мірялися у силі? Так ти насміхався, коли говорив, що з Гусятина?

– Та хіба я неправду сказав? – відповідає Попелюх. – Ви ж вигнали нас із палацу до гусятника. Спочатку гуси обжили його, а потім уже ми.

Що міг сказати цар? Лише заплакав гірко, що так несправедливо зі своїм зятем вчинив і почав просити обох повернутися в палац.

А через кілька днів на честь того, що перемогли ворогів, був величезний бал. Навіть царя переможеного запросили в гості. Він не знав дороги до того місця, то я мусив йому показати. Сіли за стіл, а там було повно всяких вин та їжі. А найбільше любили ту їжу, що називається каша. Поїли усю кашу, і залишився порожній горнець. Кухарка вимила той горнець і поставила перед палац, аби сох. Пішов великий дощ, зробилася повінь. Закортіло мене відвідати царський палац. А вода вже прибула, і пішки не можна було дістатися. Тоді я стукнув себе кулаком по чолу і подумав: «Буду я у палаці, але треба човна». Надплив човен, я сів у нього і поплив просто у палац. А палац затоплений весь водою, лише горнець плаває коло порога. Я човном – у горнець, збив горнець і казці кінець.

Кінь найменшого брата

Були собі дід і баба. Вони не мали дітей. І почала баба сваритися з дідом:

– Іди і знайди такого ворожбита, щоб у нас були діти.

Пішов дід шукати і знайшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:

– Іди на ярмарок, купи риби. І скільки купиш, сам не куштуй, а най усю з'їсть баба.

Пішов дід на ярмарок, але трохи запізнився, ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу, і питає його:

– Як там у вас з рибою? Хочу купити.

– Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав.

А той чоловік привіз рибу на солом'яній підстилці.

– Пошукайте в соломі, – каже дід, – може, хоч одну знайдете.

Почав чоловік шукати в соломі і знайшов аж двадцять чотири рибки. Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Баба приготувала і всі двадцять чотири з'їла.

І прийшов той час, коли стара почула: буде в неї дитина. А тоді не було лікарень, як тепер. Була така бабка, що приймала роди, і дід ту бабку покликав. Прийшла вона, вигнала діда з хати, а сама зосталася з бабою. Вродилася дитина. Хлопчик. Тоді вродилася друга дитина, третя, четверта. І так вродилося двадцять четверо дітей. І всі – хлопці.

Дід у сінях кричить:

– Ну, що, вже?

– Вже, – каже бабка.

Дітей було так багато, що нікуди й класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:

– Дивися, на дитину ступиш.

Дід сюди – дитина, дід туди – дитина.

– Та скільки ж тих дітей?! – крикнув дід.

– Двадцять чотири, – каже бабка, – маєте двадцять чотири сини.

Як почув це дід, то злякався і втік. Зайшов він у ліс і довго блукав, поки не зайшов туди, де лиш дичина ходила. Зробив собі там дід землянку та й жив. Прожив він у тій землянці багато років і зовсім здичавів.

А хлопці повиростали і питають маму:

– У нас був тато?

– Був.

– А де ж він?

– Налякався і втік, як побачив, що вас аж двадцять чотири вродилося. І нічого не чути за нього.

Пішли одного разу хлопці в ліс на прогулянку. Довго вони ходили по лісі, далеко зайшли і надибали землянку. Дід вийшов із землянки, побачив, що якісь люди йдуть, і втік. А один із хлопців каже:

– Може, це наш тато?

Прийшли вони додому та й питають маму:

– Який був наш тато? Який він з лиця?

Все-все розпитували вони. І стара розказала, який був їх батько. А вони похвалилися, кого бачили в лісі.

– Це і є ваш тато, – сказала мати.

Але як його повернути додому? І один чоловік їх нарадив.

– Ідіть, – каже, – до шевця і зробіть такий чобіт, щоб у нього можна було всунути обидві ноги. Та наберіть всього їсти-пити. І занесіть усе це в ту землянку.

Так вони й зробили.

Старий прийшов у землянку, наївся, напився і захотів у той чобіт озутися. Встромив одну ногу, а тоді й другу. А хлопці вскочили і схопили його. Та й привели додому.

– Це ваш тато, – сказала мати.

А хлопці й кажуть:

– Ми вже, тату, виросли, і треба нас женити. Ідіть і знайдіть такого чоловіка, щоб мав двадцять чотири дочки. На них ми й оженимось.

І пішов батько глядіти такого чоловіка. Довго ходив, поки не направили його люди куди треба. «Там, у лісі, є хата, – сказали йому. – В ній живе одна жінка, і в неї є двадцять чотири дівчини».

А жила та жінка в другому царстві. Прийшов старий до неї, а вона й питає:

– Що, добрий чоловіче, глядиш?

– Направили мене до вас люди. Кажуть, що у вас є двадцять чотири дівчини. А в мене двадцять чотири хлопці. То, може, посватаємось?

Баба погодилася.

– Най ваші хлопці приходять. Може, й посватаємось.

Приходить батько додому і каже хлопцям:

– Знайшов я двадцять чотири сестри. Їхня мати сказала, щоб ви самі прийшли.

Дорога була далека, вирішили хлопці купити коней, щоб їхати верхи, і пішли на ярмарок. А перед тим, як вони мали йти на ярмарок, найменший ростом брат зустрів якогось дідуся.

– Ви йдете на ярмарок за кіньми? – питає дідусь.

– Ідемо.

– То я тобі щось скажу. Як будеш вибирати коня, то візьми тарілку і поклади на неї жар. Котрий кінь підбіжить до тебе і зачне той жар їсти, отого й купи.

Прийшли вони на ярмарок, і кожен купив коня на свій смак. А найменший брат ходить, ходить і ніяк не може вибрати. Коли ярмарок почав розходитися, підбігла до нього конячина. Благенька, худенька. Та вхопила з тарілки жар і з'їла. Він піймав її, а тут і її хазяїн підходить.

– Ваш кінь? – питає хлопець.

– Мій.

Хлопець запитав про ціну і купив того коня.

Їдуть вони додому. І сміються всі з найменшого брата: «Ну й коня ти собі вибрав!»

Приїхали вони додому, дали коням їсти. А вночі найменший брат зайшов до свого коня. І каже йому кінь:

– Коли поїдете, то, може, живими від тої баби й не вернетеся, бо та баба – чарівниця.

Послухав це найменший брат і нічого не сказав братам.

Вирушили вони в дорогу. Як приїхали до тої баби, кінь каже хлопцеві:

– Як захоче баба завести нас у конюшню, то не погоджуйся. Скажи, що коні надворі будуть ночувати.

Прив'язали вони коней до плота. А баба вийшла та й каже:

– Заводьте коней у конюшню.

– Най вони тут будуть, – сказав найменший брат, і зоставили хлопці коней надворі.

Зайшли вони до хати, поговорили з дівчатами. Дівчата погодилися піти за них. А баба не погоджується, лиш не показує цього хлопцям. І каже їм баба:

– Переночуйте у нас, а рано встанете і поїдете додому. Та й розкажете все татові. І зробимо весілля.

Дає їм баба кімнату. А там сорок вісім ліжок, для двадцяти чотирьох хлопців і двадцяти чотирьох дівчат. Вийшов хлопець і тихо розказав коневі, як баба їх укладає. А кінь каже йому:

– Як будете лягати спати, то скажи дівчатам, що у вас є такий звичай – мінятися одежею. Дівчата най вашу одежу вберуть, а ви одежу з дівчат. Баба хоче вночі зарубати вас, а натомість вона зарубає своїх дочок. А як вона це зробить і вийде, то буди братів і тікайте. І щоб встигли добігти до межі, бо всіх вас зарубає баба.

Зайшов він у кімнату, де збиралися спати хлопці й дівчата, і каже:

– У нас такий звичай: як сватаються, то міняються одежею.

І помінялися вони всі. А баба не знала про це.

Лягли спати. А вночі баба приходить з ножем і дивиться, на котрім ліжку хлопець. І рубає кожного. Так вона порубала всіх своїх дівчат, бо вони були в чоловічій одежі. Хлопець усе це бачив і, як баба забралася, збудив своїх братів. «Давайте, хлопці, тікати!» Вийшли вони, сіли на коней, але ще не знають, чого тікають. Найменший брат їм усе по дорозі розказав.

Приїхали вони додому і говорять батькові:

– От що з нами трапилось!

Розказали вони все татові. А найменший брат каже:

– Давайте не будемо більше татові голову морочити. Хто де знайде собі дівчину, там хай і жениться.

І розійшлися вони в різні боки.

Самий менший сів на свого коня і поїхав. Від'їхали вони трохи, а кінь і каже:

– Їхати нам дуже довго буде. Давай летіти.

І полетіли вони попід хмари. Летять, дивиться хлопець на долину, а там щось блищить, як сонце. Спустилися вони, а там лежить золота кінська підкова. Питає хлопець коня, чи брати. А кінь каже:

– Візьмеш – погано буде, і не візьмеш – погано буде. Бери!

Узяв він ту підкову і полетіли далі. Летять, і знов забачив він щось на землі. Спустилися, а то золоте перо з птаха.

– Брати чи не брати? – питає знов хлопець.

– І так погано буде, і так погано. Бери! – каже кінь.

Взяли вони те перо і полетіли далі. І побачив він знов, що на землі якесь чудо блищить. Спустилися, а то шалок золотий. Питає він коня, чи брати. А кінь каже:

– Як візьмеш, біда, і як не візьмеш, біда. Бери!

Взяли вони той шалок і полетіли.

І потрапили вони до одного царя. А в того царя не було жінки, а лиш дочка. Глянула та дочка на нашого хлопця, а він такий красивий, як царів син.

– Як ти попав до мене? – питає цар.

– Я бідний хлопець і шукаю, де б найнятися на роботу.

– Мені треба конюха, – сказав цар.

І став він у царя конюхом.

Був хлопець дуже старанним. Навів порядок коло царських коней. І свого коня поставив у конюшню, ще й золоте перо почепив біля нього на стіну. Царська дочка побачила те перо і каже цареві:

– Тату, у нашого конюха є золоте перо. Таке гарне!

А цар каже хлопцеві:

– Як собі хочеш, а мені ту птаху знайди, що ото з неї пір'я у тебе.

Хлопець іде до коня і розказує, яке цар йому завдання дав. А кінь каже:

– Птаха у тої баби, що зарубала двадцять чотири дочки. Вона в неї у золотій клітці, а та клітка така красива, як і птаха. Але не бери птаху з кліткою, бо вона закричить, і тебе піймають. Бери без клітки.

І поїхали вони до баби. Добралися вночі до птахи, і взяв хлопець птаху без клітки.

Як приніс він ту птаху, цар узяв його від коней до себе за помічника. А хлопець дістав золоту підкову та й почепив біля свого коня. Дівчина заглянула, побачила ту підкову та й каже цареві:

– Тату, а він золоту підкову почепив біля свого коня.

Цар кличе хлопця й питає:

– Що то за підкова у тебе?

– Я знайшов.

– Як ти знайшов підкову, то знайди мені й того коня, що загубив її.

Прийшов хлопець до свого коня та й розказує, який наказ дав цар. А кінь каже:

– Той кінь теж у баби. Знову треба йти до неї. Але бери коня без вуздечки, бо він заірже, і баба тебе спіймає.

Поїхали вони до баби. Пішов він туди, де стояв золотий кінь, і тихенько зняв із нього вуздечку. Та вивів золотого коня, і повернулися вони до царя.

Цар задоволений. А хлопець узяв та й почепив коло свого коня золотий шалок. Царська дочка побачила і знов розказала батькові. Викликає його цар і говорить:

– Привези мені ту жінку, що загубила золотий шалок.

Розповів хлопець про все коневі, а той каже:

– Та це ж нам треба ту саму бабу привезти. Як послухаєш мене, то привезеш і бабу, а як не послухаєш, то живий відти не вернешся.

Поїхали вони до баби, і каже хлопцеві кінь:

– Іди до неї в хату. Вона тепер спить. Коло неї горять дві лампи, одна в головах, а друга в ногах. Поміняй ті лампи місцями. І баба зробиться наполовину мертва. Тоді бери її на плечі, неси до мене і поїдемо.

Так він і зробив. Привезли вони бабу до царя. А та чарівниця була красива, і старий цар одразу полюбив її. І каже їй:

– У мене нема жінки, а в тебе чоловіка. Робімо весілля!

– До весілля ще далеко, – каже чарівниця. – Скажи цьому хлопцеві, хай іде до Чорного моря і приведе Морського Коня.

Цар викликає хлопця і каже:

– Багато ти вже зробив для мене. То ще йди до Чорного моря і приведи Морського Коня.

Пішов хлопець знов до свого коня. Розказав йому все, а кінь каже:

– Йди до царя і проси десять шкур із буйволів і десять пудів смоли.

Цареві це легко було зробити, і він дав хлопцеві шкури й смолу. Поїхали вони до моря, а кінь і каже хлопцеві:

– Стели на мене одну шкуру. Та розтопи пуд смоли і змасти її. І так зроби з усіма шкурами: клади на мене всі десять і кожну масти смолою. А сам сховайся, бо Морський Кінь тебе знищить.

Накрив хлопець коня насмоленими шкурами і сховався. А його кінь заіржав. Морський Кінь то вчув, розсердився і зразу вийшов із моря. Та давай кусати хлопцевого коня. Як ухопить, та й набере смоли в рот. І заклеїв він собі зуби смолою. А хлопців кінь тим часом б'є та б'є його. Морський Кінь ще трохи хапав за смолу та буйволячі шкури, але хлопців кінь так збив його, що той здався і мусив іти куди скажуть. Хлопців кінь кликнув свого господаря, той скинув із нього насмолені шкури, і їдуть вони до царя. А Морський Кінь каже:

– Подивися назад. Що ти бачиш?

Хлопець оглянувся і крикнув:

– Чорна хмара доганяє нас!

– То не хмара, то коні, – сказав Морський Кінь. – Давайте скоріше бігти, щоб вони не догнали нас у дорозі. Хай доганяють, як ми будемо на місці.

І поскакали вони. Приїхали до царя. Хлопець каже цареві:

– Давайте скоро людей і дерева, щоб зробити обору, там сила коней біжить.

Поки морські коні прибігли, обора була готова. Коні забігли, і їх зразу закрили в оборі. Як побачив цар стільки коней, та сказав бабі:

– Треба дати йому за це звання міністра.

А баба каже:

– Він хороший, але треба, щоб він скупався в киплячому кінському молоці, то буде ще май красивий.

Надоїли вони з кобил котел молока, поставили його на вогонь, і цар каже хлопцеві:

– Треба, щоб ти скупався в цьому молоці, то будеш дуже красивий.

Пішов хлопець до коня і каже:

– Біда! Варять молоко і кажуть, щоб я в ньому купався.

– То нічого, – каже кінь. – Як усе буде готове, то скажи, щоб покликали твого коня. Най він побачить твою смерть.

Роздягся хлопець і приготувався скакати в молоко. Та й каже:

– Я вже бачу, що маю тут умерти. То покличте мого коня, най він побачить мою смерть.

І цар звелів привести коня. Хлопець скочив у котел, а кінь подув, і молоко зробилося холодним. Хлопець викупався і вийшов з молока ще красивішим.

Побачила це баба і веліла знову гріти молоко. «Як я викупаюся, – думала вона, – то буду молода і дуже красива». Молоко закипіло, а вона як скочила в нього, то лиш кості від неї лишилися.

Цар каже до хлопця:

– То твій кінь таку силу має. Ти прив'яжи його біля котла, най і я покупаюся.

Стали знову гріти молоко. Скоро воно закипіло. Привів хлопець коня, а той каже:

– Цар нас так багато мучив, що не варто його рятувати. Най пропадає.

Скочив цар у котел – і лиш кості від нього лишилися. А хлопець оженився на його дочці і став царем. І зробили таке весілля, що ні до того такого не було, ні відтоді.

Дідусь і Мати води

Якось один дідусь пішов у ліс по дрова. На шляху до лісу протікала бурхлива річка. Дідусь ступив на хиткий місток і ненароком випустив сокиру. Перейшовши річку, дідусь сів на березі і заплакав. Адже в його бідному господарстві була єдина сокира!

Тут з річки вийшла чарівниця – Мати води – і питає:

– Чого ти плачеш?

– Та ось впустив у річку свою єдину сокиру.

Тут Мати води дістала із дна річки золоту сокиру, простягла старому і каже:

– Твоя сокира?

– Ні, – відповідає дідусь.

Вона дістала іншу сокиру, на цей раз срібну, й питає:

– Може, це твоя сокира?

– Та ні, – відповідає старий.

Тоді Мати води показала дідусеві третю сокиру, зовсім просту.

– Твоя?

– Оце моя! – зрадів дідусь.

За його чесність Мати води віддала дідусеві усі три сокири: золоту, срібну, просту.

Дідусь нарубав дров і повернувся додому. Його багатий сусід побачив у старого золоту і срібну сокиру та й питає:

– Звідки в тебе таке багатство?

Дідусь усе йому розповів. Тоді багатій швидше вхопив свою сокиру і побіг до води. Він кинув сокиру в річку, а тоді сів на березі і став плакати.

Мати води вийшла з річки і питає:

– Чого ти плачеш?

– Впустив свою сокиру у воду.

Мати води нагнулася і дістала з дна золоту сокиру.

– Це твоя сокира?

– Так-так, моя! – відповідає той.

Тут Мати води й каже:

– Ти обманув мене, і не буде тобі ні золотої сокири, ні простої.

І з цими словами вона щезла.

Баба Метелиця

Був собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з'їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.

І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.

Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б'є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.

Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб'є. Так допекла, що дівчина перехрестилася – та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.

А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.

Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум'яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.

Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:

– А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?

І бачить вона – посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:

– А звідки ти, дівчино, тут узялася?

– Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.

– Знаю, знаю! – говорить бабуся. – Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?

– Добре, – каже дівчина, – мені однаково, де робити.

Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали – звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб м'яко було їй, старенькій, по обіді відпочивати.

Стала дівчина постіль слати та тільки до перини взялась, аж скрикнула з дива: перина була із снігу. Стала її дівчина перебивати, став з неї сніг летіти.

І враз стало їй видно їхню вулицю, і батькову хату, і криницю, що до неї по воду ходила, і відро втопила. Надворі сніг іде, такий густий, лапатий, а люди йдуть по вулиці та радіють:

– Добра зима стала, – кажуть. – Щоб так до весни подержало, врожай був би гарний!

Дивується дівчина. А ще побачила під периною жовту померзлу травичку і стало їй тієї травички шкода. А бабуся дивиться на неї та й ніби думки її вгадала:

– Не дивуйся, – каже, – я баба Метелиця, чарівниця; як добру зиму людям пошлю, то на літо хліб добре вродить. А травички не шкодуй: то я її снігом укриваю, щоб від морозів не пропала.

І прожила дівчина в баби Метелиці три тижні. Щодня їсти варила і снігову перину перебивала і щодня, як надворі сніг іде, чула, як люди радіють, що снігу багато і врожай добрий буде. І так тут звикла, що вже й додому їй не кортіло.

Але раз приснилася їй рідна хата: сидить батько за столом та журиться:

– Де моя дитина? – каже. – Не побачу вже я її, – і гірко плаче.

І як прокинулася дівчина, то так їй батька жаль стало, що ні до якої роботи взятися не могла, так би до нього й летіла!

Стала вона у баби Метелиці додому проситись. Шкода було бабі за дівчиною, але не перечила і відро віддала, ще й повне золотом насипала.

– За твою щиру працю, – сказала.

Подякувала дівчина та й питає:

– А як же я звідси вийду?

– Як ввійшла, так і вийдеш, – каже бабуся, – не бійся, не втонеш.

Попрощалась дівчина й пішла. Тільки з саду в криницю вийшла, як вода її підхопила і наверх винесла. Вилізла вона з криниці, іде до хати та й думає: «Загляну я перше в віконце, що то без мене дома робиться?»

Підійшла до вікна і побачила те саме, що їй снилось: сидить батько за столом та так плаче:

– Де моя донечка, – каже, – пропала. Ніколи вже я її не побачу.

А дівчина як застукає у вікно:

– Я тут, тату! Я жива!

Вибіг батько з хати, цілує дочку, пригортає, розпитує дівчину, де була і що їй трапилось.

Все розказала дівчина, а як показала золото, то взяли мачуху заздрощі, і вона напалася на свою дочку, щоб і та йшла до баби Метелиці в найми, гроші заробляти. Того ж дня сама її до криниці привела і в воду пхнула.

Страшно було бабиній дочці в холодну воду поринати. Але вона не встигла дуже злякатися, бо швидко на дні опинилась і тут також дверцятка побачила; відчинила їх і увійшла в садок. Та як побачила грушки та яблука, та всякі овочі на деревах, кинулася їх рвати та їсти.

І чує вона, хтось гукає:

– А хто-то, хто по моєму садочку ходить? Хто-то мої яблучка їсть?

Оглянулась – і побачила бабу Метелицю, що з хатки виходила.

Підійшла бабуся до дівчини та й питає:

– А ти звідки тут узялася?

– Прийшла до вас на роботу найнятись, – сміливо відповідає та.

– А що ж ти вмієш робити?

– Усе, – каже дівчина зухвало, – буду вам обід варити і постіль перебивати.

– Гаразд! – каже бабуся та й повела її до хати. Тут загадала їй зварити обід.

Взялась дівчина до роботи, але як дома того не робила, то й бабусі наварила такого, що та тільки в рот набрала та й виплювала. Тоді закачала рукави та й сама коло печі заходилась: зварила доброї страви і дівчину нагодувала.

А як стала бабина дочка постіль перестеляти, то тільки разів зо два штурхнула снігову перину кулаками, зразу ж змерзла і перину покинула.

– Вже, – каже до бабусі. – Я вже перебила перину!

І стало їй видно їхню вулицю і хату, і ту криницю, що до неї всі по воду ходили. Надворі сонце і мороз, аж під ногами рипить. Люди ходять повз криницю та й скаржаться:

– Як враз перемінилася зима! Які люті морози настали! Хоч би швидше весна приходила, а то весь хліб вимерзне.

Прожила дівчина у баби Метелиці тиждень. Щодня баба сама їсти варила і свою наймичку годувала. А спала весь час на твердій, як камінь, перині, бо дівчина лінувалась її перебивати. І кожного дня бачила бабина дочка у вікно, як на їхній вулиці мороз рипів, і чула, як люди скаржились, що від такого морозу хліб у полі вимерзне.

Як минув цей тиждень, каже баба Метелиця до дівчини:

– Годі з мене такої роботи! Іди вже додому!

– Заплатіть, – каже дівчина, – то я й піду!

– То ти ще й плату хочеш? – здивувалась бабуся. – Добре, яка була робота, така буде й плата! Ходім!

Та й повела дівчину в комору, казала тут собі щось на заробок вибрати.

А в коморі купами золото й срібло лежало, а по скринях повнісінько перлів та самоцвітів насипано було. Як побачила те все бабина дочка, стала по коморі бігати, золото й срібло хапати та в кишені пхати, а потім стала у баби Метелиці розпитувати, що дорожче, – перли чи золото?

– Перли, – каже бабуся, – за все найдорожчі!

В кутку стояла перлина, така як праник завбільшки. Ухопила її дівчина та й з комори побігла і з бабою Метелицею не попрощалась. З комори вибігла в садок, з садка в криницю, а тут її також вода підхопила і наверх винесла.

Вилізла дівчина з криниці, біжить вулицею додому, тією перлиною вимахує і гукає:

– Дивіться, люди, якого я перла у баби Метелиці заробила!

Насходилося людей чимало, і дід та баба з хати вибігли. Розглядають перлину, а вона як розтане в руках, як потече! Бо то була простісінька льодова бурулька.

Посміялися люди з бабиної дочки! А дідова дочка за хорошого чоловіка заміж вийшла.

Сніжниця

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який, діти баби катали із снігу. Дід і каже бабі:

– Ходім і ми, скатаємо бабу собі.

Баба й каже:

– Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли так, то скатаємо собі дитину.

– Ну, ходім скатаємо. Якщо дитину, то й дитину.

Пішли і давай дитину катати. Скатали. І давай дитині ніжки робити, і ручки, голову, вуха, рот – усе поробили. І як зробили вони цю дитину, стала шкура дитяча обтягатися, стала вона личком ворочати. Дід та баба радіють:

– Ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.

Через час стала дитинка ходити і балакати. Дівчинка.

І дав дід ім'я – Сніжниця. Живе вона, росте щохвилі. За п'ятнадцять день стало півдівки, і проворна така, зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона як сніг. І волосся, і лице так, як папір, білі. Сусідні дівчата познайомилися і бігають до неї гуляти, і вона бігає до них.

Після Великодніх свят, як сонце пішло вище, потепліло, так Сніжниця все у холодок ховається. І дожила вона до Івана Купала. Наплели дівчата вінків, і наклали вогнище у березі, і просять у діда і баби дозволити Сніжниці стрибать через вогонь. Пустили її, дівчата вінок на неї наділи і повели. Давай тепер стрибати через вогонь і співати:

– Ну, Сніжниця, бери і ти за нами.

Розігналася Сніжниця за ними і як збігла на вогонь, так тільки і бачили її. Вона там і розтала.

Прийшли дівчата до діда і до баби і кажуть, що бозна-де їх Сніжниця і ділася. Вони і кажуть:

– Вона із снігу виросла, то як на вогонь наскочила, так і розтанула. Якби ви, дівчата, не просили б у нас її, то ще б жила. Ми б поутішалися, а тепер через вас вона і розтала.

Так дід і баба як були самі, так і зостались.

Про живу й мертву воду

Чорт-змій і запродані діти

Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.

Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

– Пусти, – каже чоловік.

– Ні, не пущу, – відповідає біс.

– Чом же ти не пустиш?

– Подаруй, – каже чорт, – мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.

Чоловік і запитує:

– Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні – візьми їх.

– Ні, – каже чорт і держить за бороду.

– Є в мене воли дома, – відповідає чоловік. – Візьми їх собі.

– Ні, – каже чорт.

Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:

– Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.

– Ні, – відповідає чорт.

Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив наостанку, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.

– Бери, – каже, – те, що сам знаєш.

Розписався, що оддасть неодмінно, тоді чорт і відпустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.

А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по годинах, а по хвилинах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.

– Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?

– А що ж, – каже жінка, – треба якось заховати. Викопаємо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.

Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.

От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті – нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:

– Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?

Кочерга йому й одговорює:

– В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.

Не допитавшись у кочерги, він до помела:

– Помело, помело, де господар дітей подівав?

А помело сказало:

– В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.

І помела не допитався. Він тоді до сокири:

– Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?

Сокира говорить:

– В мене господар добрий чоловік був: мною дров нарубає, положить мене, то я собі й спочиваю.

Він до долота:

– Долото, долото, де господар діти подівав?

А долото каже:

– У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовбає та положить мене, то я собі й лежу.

А змій йому говорить:

– Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.

– І то правда, – каже долото. – Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.

От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали.

Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

А хлопець відповідає:

– Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.

– Сідайте на мене, – каже кінь, – я вас винесу.

Взяли вони й сіли, а змій спить. Юнь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:

– Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що не витримує, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:

– А, – каже, – кого ви слухаєте? Ось я вас з'їм!

Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:

– Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!

Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче!

– Здрастуй, чмелику!

– А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?

– Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі.

Чмелик каже:

– Сідайте, я вас винесу.

– Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.

– Та вже, – каже чмелик, – чи винесу, чи не винесу, – одначе вам пропадать.

От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився, як уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже:

– Ой чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти.

Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От прилітає змій, упав та й рот роззявив.

– Ага, попались! – каже. – Тепер я вас з'їм. Казав же я вам, щоб нікого, опріч мене, не слухали.

Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упросили. От він забрав їх і несе знову. Сів одпочити, дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж іде волик, такий поганенький, та й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

– Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, мабуть, що по неволі.

– Сідайте, – каже той волик, – я вас винесу.

А вони кажуть:

– Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б ти виніс?

– Нічого, – каже волик. – Сідайте, то й винесу.

От вони сіли, волик і несе їх. І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як побачив, що немає їх, дуже розсердився, та як кинувся аж поверх дерева, та так летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже:

– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А волик і каже:

– Заглянь мені, хлопче, в ліве ухо та вийми гребінку і махай нею назад себе.

Вийняв той гребінку, махнув назад себе – і став ліс такий густий, як гребінка. А волик своє робить: біжить і біжить, що хвилька, то милька, а спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його гризти зубами. Прогризся крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець бачить, що змій доганяє, і каже:

– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо й ми.

А волик каже:

– Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене.

Він витяг хусточку, махнув, і поперед його стало море. А на тому морі золотий міст. От збігли вони на міст і перебралися на ту сторону. Махнув назад хусточкою хлопець – і не стало моста. Змій добіг до моря та й став, нема йому по чому бігти.

От волик і каже:

– Повезу я вас до хатки, і тут, у цій хатці, будете ви жити недалеко від моря, а мене візьміть та заріжте.

Плачуть брат з сестрою:

– Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував?

– Нічого, – каже. – Заріжте і візьміть одно плечко повісьте на печі, друге на підлозі в кутку, третє – на покуті, а четверте – коло порога, на всіх чотирьох кутках.

Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по всіх чотирьох кутках, а самі полягали спати. Пробудився брат уночі, дивиться, а коло порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки сісти та їхати. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печі собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сідає на того коня, опоясується мечем та з тими собаками і їде на полювання. Що вловить, то тим і живляться.

Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину мити. Змій і говорить до неї:

– Як то ви перебралися?

А вона й розказує:

– Є у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться міст.

А він каже:

– Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати та візьми махни нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а брата твого отруїмо.

От вона прийшла додому і просить брата:

– Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та виперу тобі.

Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула – став міст. Змій і переправився на цей бік. От радяться вони, як би згубити брата з світу. А змій і каже:

– Ти візьми занедужай та й скажи: снилось мені, братику, і виділось, що якби ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока, то я б і видужала. От він як поїде, а вовки й розірвуть його собак. Тоді ми і його візьмем, бо в собаках уся сила.

От приїжджає брат з полювання додому, змій сховався, а вона йому й каже:

– Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та дістав мені вовчого молока, то я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба!

– То й дістану, – каже брат.

Сів на свого коня і поїхав. Приїжджає у чагарник, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав. Недвига придержав. Брат здоїв молока і пустив її. Вовчиця оглянулась і каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене з світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.

І наказує тому вовчаті:

– Служи ти цьому чоловікові так, як батькові.

От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і третє, вовченя, біжить за ним.

Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже:

– Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візьми ж ти ще гірше занедужай і попроси молока ведмежого, то там його розірвуть неодмінно.

От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат з коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стіну до тієї голки. А сестра й каже:

– Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!

Він крикнув – собаки й посідали. А сестра каже:

– Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще ведмежого молока, то я б напилась та й одужала.

– То й дістану, – каже він.

Переночував, сів на коня та й поїхав. Приїжджає знов в чагарник; тут зараз і схопилась ведмедиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Здоїв її брат та й пускає. Ведмедиця й каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобі ведмедча. – А до ведмедчати каже: – Слухай його, як свого батька.

Їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій і каже:

– Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі його й з'їдять.

А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки не дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і пнуться на стіну. Сестра розплакалась:

– Нащо ти так багато собак держиш!

Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє:

– Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого молока, то я б одужала.

– То й дістану, – каже брат.

От лягає він спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у ногах, а вовченя і ведмедик по боках. Переночував брат, вранці сів на коня, забрав своїх звірів і поїхав. Приїжджає до чагарника; вибігає лисиця. Протиус догнав. Недвига придержав. Брат видоїв її і пускає. А лисиця й каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі лисиня. – А лисиняті каже: – Слухай його, як рідного батька.

Їде брат додому. Угледів змій, що він добув собі ще п'ятого сторожа, а сам і не пропав, та аж зубами скрегоче.

– Візьми, – каже він, – занедужай ще гірше і скажи: снилось мені, братику, що десь в іншому царстві є такий кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом волочить. І є там такий млин на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й насипається, само одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав з-під тих дванадцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і одужала б.

Брат розсердився і каже:

– Не сестра ти мені, а ворог!

А вона:

– Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на чужині?

Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав. Приїжджає туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив'язав коня і йде в млин. А там дванадцять каменів і дванадцять дверей. І такі ті двері, що самі одчиняються і самі зачиняються.

Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у другі двері, а двері й зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж бачить: звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але не вибігають. Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому. Приїжджає, а сестра його гуляє з змієм. Тільки що брат входить у хату, а змій і каже:

– Ну, журився я за м'ясом, а м'ясо само йде.

Велять братові рубати дрова та наставлять окріп, щоб його зварить та з'їсти. От він рубає дрова, а сорока приліта та й каже:

– Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь двоє дверей.

От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони підсохнуть трохи і займуться. А він візьме прихлюпне водою, щоб не так горіли, та й вийде надвір. Сорока й каже:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь четверо дверей.

От як ввійде він до хати, то змій і каже:

– Ей, не згоден ти й окропу нагріти! – Та сам візьме кочергу, поштовха, вони й займуться. А брат візьме та й прихлюпне водою, і дрова знов помалу горять. Вийшов він знов надвір, ніби за дровами, а сорока й каже йому:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі крізь десятеро дверей прогризлись.

А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли. От уже й казани начинають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по дрова. А сорока й каже:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризли усі двері і спочивають.

От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія:

– Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені перед смертю на дерево вилізти та з білим світом попрощатися.

– Ну, лізь, – каже змій.

От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх. Прилітає сорока:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать твої звірі.

А змій вибіга з хати та й кричить:

– Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немає!

Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час. От став він уже не останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його – неначе що загуло – прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія:

– А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!

Змій вийшов, а він до звірів:

– Вовчук! Ведмедчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..

Звірі як кинулись – і розірвали в шматки.

Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала.

От брат і каже:

– Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.

Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:

– Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.

Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій з'їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна. Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже:

– Я можу перемогти отого змія.

– Як переможиш його, – кажуть люди, – то цар обіцяв віддати свою дочку ще й половину царства.

Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся, щоб з'їсти її, а хлопець-молодець і каже:

– Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, ведмедчук, Протиус, Недвига, беріть його!

Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень.

От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв'язав той меч-самосіч од тороків та й каже:

– Меч-самосіч, січи його!

Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни:

– А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому.

Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти.

Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От і посилають її дістати води живлющої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою та живлющою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки криницю і яблуню стереже солдат. Та такий здоровий, і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як звали.

Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живлющої води, він і ожив. Дав йому з'їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже:

– Ох, як же я довго спав!

– Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлющої і цілющої.

– Що ж тепер ми будемо робити? – кажуть усі.

Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім.

Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:

– Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.

Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:

– Оце мій муж. Він мене визволив од смерті. А цей, – показує на лакея, – цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.

Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.

От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:

– Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.

От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.

– Цілуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а ведмедчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона ведмедчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.

Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.

Іванко – цар звірят

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми – Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

– Поберемося.

Служниця сказала:

– Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

– Та де я дітей діну, не погублю ж їх.

– Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

– Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька нема, Іванко каже:

– Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:

– Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

– Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, сказала:

– Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

– Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:

– Я накладу вогню, а ти йди щось пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.

– Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого тулуба: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого тулуба з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, – дивиться – красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коли поглянув угору на явір, бачить – на сорочці написані золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає».

Іванко каже сестрі:

– То був великий дурень, що се написав, це не може бути правда.

І пробує влізти на явір. Ліз уверх які чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути догори. Вліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і позабирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому дуже вподобалася сорочка. Тепер не мусив ходити голий. І говорить Маріці:

– Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав.

Зібралися вони і йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий має метр і пів товщини. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже:

– Коли б я став такий, як там було написано, я мав би сього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука, а бук почав нагинатися. Маріка закричала:

– Брате, не хитай, бо майже впаде.

Іванко коли побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку. І вийняв його з корінням і перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки і поніс.

Ідуть через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Ідуть на блиск. Приходять, а блиск – у камені. Такий маленький, як би мала свічечка. Вдарив Іванко ногою в камінь, а камінь розсипався у порох, і бачить Іван – у землю сходи. Заходить, за сходами – двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти в печі. Відчинила двері у другу хату й каже:

– Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.

Їли, пили, а дівчина їм почала проказувати про недобре. Каже їм:

– Наїлися, напилися, та йдіть собі геть, бо є тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.

Іванко їй відповідає:

– Нам однаково. Нянько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

Нараз вночі у дванадцять годин земля колишеться – приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. Радяться вони:

– Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо наше добро, котре ми збирали так довго?

І кажуть старшому:

– Як накажеш, так і буде.

Старший говорить:

– Хлопці, не охоче б я лишив наше срібло-золото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в порох.

Далі подумав і сказав:

– Хлопці, все одно, йдемо в хату!

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Вони тоді вже нічого собі не брали в голову на хлопця. Рушниці розвішали по стінах і сіли вечеряти. Коли повечеряли, старший походжає посеред хижі. Наказує своїм розбійникам:

– Ідіть у пивницю й принесіть три бочки пива.

Троє скочили і скоро принесли три бочки пива. Старший почав говорити з Іванком:

– Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем виб'єш дно, лишишся живим. Інакше злою смертю загинеш.

На те Іванко каже:

– Зробіть наперед ви самі, аби я бачив.

Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То-то був хлопчище!

– Ну, випий ти!

Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися й пиво розіллялося по землі. Розбійники налякались, вхопили свою зброю, оточили Іванка й закричали:

– Підіймай вгору руки!

Іванко засміявся:

– Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите мені проговорити три слова і три цигарки викурити.

Коли докурював, витяг шаблю й нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, нараз упав у кров, і лиш вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до других кімнат. В одній золота було стільки, що лиш посередині зосталася вузька доріжка, а в другій – одежі, у третій – хліба, муки – всього, що треба. Лиш пташиного молока нема. Коли Іван оглянув усе своє ґаздівство, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

– Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

– Я того й того царя донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут перебуваю.

– Як умієш писати чи розумієшся у мапі, можеш додому йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого нянька. Тепер Іванко каже сестрі:

– Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лиш від тої кімнати, де лежав розбійницький труп, ключі не дав. Далі каже Іванко:

– Сестро, йду я поглянути наші ліси.

Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Він не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. Коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку:

– Маріко, ходи-но сюди!

– Що тобі треба?

– Будь така добра, йди до тої і тої криниці й візьми цілющої води й пусти у замок.

Маріка послухала. Пустила воду у замок, а замок відімкнувся. Розбійник поплював, помастив вухо живущою водою, й вухо зрослося. А Маріці почав казати:

– Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?

– Хотіла б.

Розбійник каже:

– Але ми не можемо побратися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.

Вона пристала на це. Розбійник сказав:

– Коли прийде додому, прикинься хворою й кажи, що їла б вовчого м'яса. Він піде межи вовки, і вовки його розірвуть.

Була у розбійників перед хижею груша, котра зимою і літом цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший розбійник, груша цвіте. Скочив до тої хижі, де розбійницький труп лежав. Іванко приходить і бачить: сестра у постелі йойкає. Жалує її:

– Що тобі сталося?

– Дуже мене болить. Їла б із малого вовчати м'яса. Може б видужала.

Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п'ятьма вовчатами. Іванко навів рушницю, став на коліно й хоче стріляти. Вовчиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під явір, з-під котрого ти її взяв.

А йди й бери собі сюю дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши і пусти геть.

Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться, груша цвіте.

– Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.

Так і вчинили. Іван пішов знов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а ведмедиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під той явір, з-під котрого ти її взяв. А бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть.

Дивиться старший розбійник, груша цвіте:

– Маріко, не вмирає твій брат!

І словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звіринку, і все Іванко вертався здоровий і приносив звіринку. Тоді старший розбійник надумав ще одно діло: коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:

– Скажи йому, аби йшов межи дві гори принести води. Оті гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб'ють.

Іван узявся й потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і повернувся додому. Розбійник придумав ще одне діло. Говорить Маріці:

– Кажи йому, що там і там є дванадцять млинів, і най тобі принесе з тих млинів борошна на токан[1], і, коли того борошна з'їси, нараз видужаєш. А оті млини відчиняються раз за дванадцять років і мелють людські кістки. І ними управляють чорти. Завтра двері на млинах відчиняються, і, як він зайде, замкнуться за ним, і там Іван загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. Але знав він красно пищалити. Взяв із собою пищалку, сів на одну поляну і почав пищалити. Вся звірина зійшлася до Івана й почала танцювати. Іван з усіма звірятами приходить у чортівські млини. Двері повідчинені. Зайшов, набрав у кишені борошна і скоро повернувся. За ним двері замкнулися, а звірина вся зосталася у млинах. Йде Іван додому. Груша зацвіла. Старший розбійник каже:

– Недобре! Іван і там не загинув.

І приказує Марші:

– Зробися здорова й красно попроси його: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:

– Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Най я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійника. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили виколоти йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколює розбійник Іванові одне око, а сестра каже:

– Друге я виколю.

Іван зостався без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого Іванові не сталося у колодязі, лиш тільки що не міг вийти. А того часу у той ліс люди прийшли робити. Уночі відправили люди по воду каймана[2]. Кайман узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, лишив відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

– Чого ти не приніс води?

– Не приніс, бо в колодязі чорт.

Люди не могли спати без води, взяли цапини[3] і йдуть, говорячи:

– Не біймося чорта. Всі вб'ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

– Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь попав отак і так.

Люди, коли почули людську мову, спокійно прийшли по воду. Витягли голого Івана і принесли у свою колибу[4]. Один йому дав гачі, другий сорочку, а третій їсти.

Побув Іван межи людьми у лісі три роки. Одні відходили, другі приходили і все Івана годували. Подумав собі Іван: «Не йдуть сі люди робити з гаразду. Ідуть, бо мусять. Іду я собі геть. Най більш не живу».

Б'ється головою об буки, дряпається об кущі, важко йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і головою падає у криницю. Коли впав у криницю, з'явилися в нього очі, бо то була криниця з живлющою водою. Вернувся Іван у колибу, дістав пилу, цапину і став робити. Три роки робив і заробок віддавав людям. Лишав собі тільки на видатки. Ще три роки робив на себе і купив собі красну одежу. Так перебув Іван з людьми у лісі дев'ять років: три без очей, а шість з очима. А в дев'ятім році зібрався і йде додому.

Йде дорогою і приходить на розпуття. Там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має», – думає Іван і каже дідові:

– Заміняйте зі мною свою одежу.

А дід мав подерту одежу, каже:

– Хлопче, говориш зі мною на сміх. Думаєш, що я не був таким молодим, як ти?

– Не на сміх я з вами говорю, дідику, справді хочу мінятися.

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі скляницю з водицею і покропився – й нараз помолодшав: як у вісімнадцять років. А Іван мовить:

– Ой, якби мені таку воду, аби я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу скляницю, побризкав Івана – і нараз став Іван старший за п'ятдесят років і каже:

– Дідику, дайте мені скляночку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві скляночки. Тепер Іван подумав:

«Піти б до своєї сестри».

Приходить і бачить: хижа зроблена на землі, а не в землі, як була. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом:

– Відчиняй!

Вийшла сестра і пустила жебрака у хижу і дала йому їсти. Жебрак поїв і захотів відробити. Заніс води і дрова до хижі. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній, так лишився до вечора й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці спить якийсь жебрак.

– Що се за один?

– Не турбуйся нічим, а говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до години по півночі. У годину по півночі лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона, бо була п'яна. А Іван мав на собі гуню таку рідку, як сачок. Дивився. Не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб узяти від нього свої сили.

Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі і взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею і став такий, як був перед дев'ятьма годами. Проходжується посеред хижі та будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже налякалися.

Іван каже:

– Я вас не буду бити, досить ви з мене посміялися.

Згадав Іван за своїх звірят. У закутку знаходить пищалку. Взяв її і пищалить. Коли звірина почула цей голос, прорвала дванадцятеро дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана.

І говорить ведмідь:

– Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили ми у двері так, що розпалися на порох.

Звірюка розтягла розбійника на куски. А сестра дуже плакала за розбійником, що лишилася самотня.

Але Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своєю звіриною і йде у ту державу.

Коли він спустився з гір із звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце хоч де на путі може спектися. Приходить до одного шинкаря й каже:

– Дай мені дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів.

Шинкар не міг принести, а відчинив йому пивницю:

– Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива й почав говорити:

– Що у вас за новини?

– Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві, йде за чергою. Завтра припадає на царську доньку. А ця донька десять років тому вернулася додому.

Іван зараз догадався, що це ота дівка, котру він визволив від розбійників. І тоді каже шинкареві:

– Веди мене, де змій.

Шинкар не хоче, бо боїться, та нічого не поробиш, мусив Івана вести.

Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував душі до змія. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана й дуже жалісно заплакала. Циган повернув коні й хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на цигана. Сів на коляску, а коляска увійшла аж по вісі в землю, і говорить дівчині:

– Не бійся, я не дам тебе.

І викликає змія:

– Молодий пане, ходи! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяг кінця і поклав у шкатулку. А циган зробив те ж саме. Тоді вернувся додому з царською донькою, а Іван лишився.

Коли циган ішов через міст, уже попід міст текла вода. Циган став на мості й закляв царську дівку, щоб казала, що він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина побожилася й пообіцяла, що буде йому за жону.

Іван вернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше жалує. Іван подивився: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій через верх. І знову вернувся у державу, де була посуха. І у шинку питає:

– Що нового?

– Нового багато. Циган убив змія, і води тепер досить. А завтра побереться донька царя з циганом.

А заєць почув ці новини й каже:

– Царю наш, пусти мене на весілля до принцеси.

Іван його пустив. А принцеса наказала сторожі, коли буде йти яка звірина на весілля – пускайте! Зайця пустили. Принцеса взяла його на коліна і стала весела. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти.

А циган у палаті сидить у подушках під саму стелю. Як заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися, і циган злякався.

Вернувся зайчик веселий до Івана і хвалиться. А далі й лисиця проситься на весілля. І лисицю почастували. З-під цигана другі дві подушки висунулися.

Проситься вовк на весілля. Але Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замовив собі два танці. А коли танцював, скочив до цигана і відкусив йому ноги до самого клуба[5]. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Всі ходімо!» – каже Іван. І прийшли у палату.

Коли царська донька побачила Івана, обійняла його й розказала, як циган її закляв. А цар не повірив. Хотів бачити доказ. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припарував, і пасувало. А циганові не пасували, бо він відрізав з язиків уже за Іваном. Звірина розтягла цигана, а Іван одружився з царською донькою. Але ще хотів свою сестру прикликати на весілля. Сестра прийшла на весілля, а після весілля звірину замкнула у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван умер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не старався про неї. Каже ведмідь слонові:

– Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви і бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Ведмідь швидко дав лисиці кошики на шию і дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

– Ой, як я дуже заснув.

А ведмідь:

– Заснув ти добре, так би твоя сестра заснула.

І знову сестра через два тижні позамикала звірину у хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце й умер.

І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але ж Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать над лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав.

І каже:

– Як я дуже заснув.

– Бодай сестра так заснула.

А Іван відповів ведмедеві:

– Робіть з нею, що хочете.

Звірина розтягла сестру на чотири часті, а Іван жив щасливо з жоною, і звірина від того часу розмножувалася.

Молодильна вода

Колись жив один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Одної ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:

– Котрий з вас дістане мені тої води, половину царства матиме.

Відізвався старший син:

– Я вам, тату, дістану води тої.

Зараз наказав майстрам робити корабель. Зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за тою водою.

Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:

– Я їду, аж я вам, тату, тої води дістану.

Поїхав і другий.

Нема і того вже рік, а старшого два роки.

Тепер каже третій:

– Тату, я поїду, аж я вам тої води дістану.

Відповідає йому тато:

– Іди, дурню! Ті розумні поїхали та й стільки часу їх нема.

Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв собі лиш двох стареньких жовнірів.

Ну їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, нема ніде чужої землі. Їдуть далі, побачили гору, таку високу, що аж страшно дивитись на неї. Каже царевич до своїх вояків:

– Будемо під нею ночувати.

Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив'язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старого чоловіка і каже:

– Добрий вечір, татуню!

Той відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Царевич почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився.

Каже йому той пустельник:

– Є така вода, але далеко; я тут уже сто років живу, а ще не видів я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую тобі це весло – що раз погорнеш ним, то й сто миль проїдеш.

Подякував старому, а той каже:

– Їдь попід цією горою, там іще мої два брати живуть, щось і вони подарують тобі.

Подякував і поїхав.

Приїхав до другого знов надвечір.

– Добрий вечір!

Відповів йому старий і питає його так, як той перший.

Він і тому всю правду каже. А старий йому відповідає:

– Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як приїдеш до тої води (а та вода на дуже високій горі), то заграєш, і все зсунеться на долину.

Взяв царевич ту сопілку і пішов. Але, як відходив, казав йому той дідок:

– Їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.

Він пообіцяв, що поверне.

Поїхав королевич до третього діда. Приїздить він до нього, той вздрів та й каже:

– Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?

А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові.

Старий каже йому:

– Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тої води, набереш одну – буде миша, – кинь; набереш другу – буде щур, – кинь і другу; набереш третю – буде чиста, – сховай!

Іще каже:

– Королевичу дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе, королевичу. Будеш вертатись назад, вступи знов до мене.

Ну, і поїхав. Приїздять під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажнів. Наказав від'їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав дідок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою – є миша, – кинув; зачерпнув другою – щур, – знову кинув; зачерпнув третьою – чиста вода, – сховав її до кишені.

Їде уже звідти, дивиться: такий палац – самим сріблом і золотом оббитий, що він аж здивувався, та й каже до того вояка:

– Мій тато який багатий і не має такого палацу. Ану, зайду подивлюся.

Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої лежить сіно, в другому – жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою – стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п'є з одної пляшки і крає одну хлібину, п'є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.

Дивиться – лежить панночка в ліжку, спить.

Будить – не встає. Тоді бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут, і виходить до корабля. Сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.

Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. Їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.

Тоді крикнув він до них:

– Видіте, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.

Посідали разом і їдуть. Але старіш радяться між собою.

– Тато нас похвалять за воду, – каже старший до середульшого, – будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп'ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з'явимося на очі татові.

Той, бідолаха, дуже стомлений заснув. Брати добралися-таки до тої пляшки і вкрали, а йому положили іншу.

Приїжджають додому, каже той наймолодший:

– Аж я вам, тату, дістав воду.

Тато каже:

– Ану, дай, умиюся!

Дав, умився тато – однаково старий.

Тепер кажуть ті:

– Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.

Дали татові, умився – став молодий.

Тоді тато зненавидів того наймолодшого. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому…

Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забув ключі від каси. Наймолодший син взяв три череси, набрав повні самих червоних дукатів. (А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого.) Той царевич обперезався одним чересом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх камізельки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:

– Прошу царевича, підем на полювання.

Той царевич утішився (гадав, що тато подобрішав до нього).

І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:

– Знаєте, королевичу, що з вами маю робити?

Питається той:

– Що?

– Мушу вас стратити.

Царевич відповідає йому:

– Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.

І так зробили.

Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ. Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.

Пішов царевич далеко в світ, найнявся в одного купця, який мав три кам'яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все. Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він усе до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе черес червоних дукатів і додав до виручки.

Прийшов додому, купець його питає:

– Чому прийшов?

А він відповідає, що спродав усе. Той здивувався:

– Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав?

Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:

– Якби мені ще і тих два склепи продати…

Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав. І пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема…

Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити:

– Може, ти його не стратив?

Той відповів, що ні. Тоді цар розписав по краю, де є такий без мізинного пальця, аби дали знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відізвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.

Тато як уздрів його, обцілував.

От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілку – гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.

Приїхали до його тата, побралися, погостилися і поїхали до свого дому.

Тепер живуть собі, уже й синок у них є.

Одного разу синок розплакався. Батько не міг нічим його забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв рушницю на плечі і пішов у ліс на полювання та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.

Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору. Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко».

Пустився в дорогу. Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір'я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила. Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:

– Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри.

Вона йому каже:

– Іди, миша тебе поведе.

Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:

– Я був би радий знати, де моя старша сестра.

Вона каже:

– Ці двоє звірят тебе поведуть.

Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном. Кіт нявкнув, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів.

Вона каже йому:

– На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.

Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов, став і каже:

– Лізьте на гору.

Пішли, але треба було трохи через воду плисти. Забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Трохи відпочили, бо втомилися були. Каже кіт до миші:

– Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.

Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт на себе знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову. Миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!», та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду.

Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:

– Є сопілка?

Вони відповідають, що втопили.

А він каже їм:

– Як не буде, то я вас поб'ю.

Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:

– Королевичу, не їж мене, бо маю дрібні діти!

А він відповідає:

– Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з'їм.

Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу. Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу…

І з того часу жили вони собі в добрі.

Чудилище-Страшилище

Мала мати три доньки. Коли була здорова, дбала про них, старалася, але коли на неї впала недуга, то злягла.

Лежить рік, другий, третій – немає матері ліків. Ніякі лікарі не могли їй допомогти.

Аж однієї ночі приснився їй сон, що за крутою горою, за бистрою річкою, в далеких лісах є криниця. Коли з тієї криниці хтось принесе води, а вона нап'ється, то одужає.

Рано-вранці мати каже:

– Донечки мої, котра би з вас пішла за круту гору, за бистру ріку, в далекі ліси до криниці принести води? Мені снилося, що я одужаю, коли нап'юся.

Каже найстарша:

– Я піду, мамочко.

Взяла збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру ріку, знайшла в лісах глибоку криницю, а там Чудилище-Страшилище вартує воду:

– Чого ти сюди прийшла?

А вона каже:

– Моя мати хворіє й прислала мене за цією водою. Їй снилося, ніби відразу одужає, коли води нап'ється.

– Добре, дам тобі води, але заприсягнися, що станеш моєю. Не бійся, що я страшний. Будеш у мене в парчах, у золоті, в перлах ходити, в діамантовому саду будуть тобі пташки щебетати, на золотому коні й на золотому сідлі будеш їздити.

Багато наобіцяв їй Чудилище-Страшилище, але дівчина його злякалася та й сплюнула:

– Цур тобі та й пек!

Втікає вона геть. Добігла до річки, зачерпнула води й приносить матері:

– Пийте, мамочко, може, одужаєте.

Попробувала мати води та й каже:

– Ой, донечко, то не з тої криниці водиця! Я вас годувала, мала на вас надію, а нині не хочете мені помогти.

Каже середуща донька:

– Я, мамко, піду.

– Йди.

Перейшла середуща високу гору, перебрела бистру воду, знайшла в лісі глибоку криницю, пообзиралася (боязко їй) та й нахилилася воду брати, а тут показалося Чудилище-Страшилище:

– Стій, не бери! Що ти тут хочеш?

– Води хочу. Мати моя хворіє.

– Дам води й мати одужає, довго буде жити, але заприсягнися, що будеш моя. – І став говорити все те, що старшій сестрі обіцяв.

Вона каже:

– Нічого я не хочу, лише води крапельку.

– А я води тобі не дам!

І так на дівчину закричав, здубав ногами, похитав головою, що вона злякалася й втекла. Коли перебродила бистру ріку, зачерпнула води і принесла додому.

– Може, від цієї води одужаєте, мамо?

Мати надпила трошки, сумно похитала головою та й сказала:

– Ой, то не тота вода…

І тоді призналися обидві сестри, що були вони в лісі, знайшли криницю, але Чудилище-Страшилище води не дає, хоче, аби за ту воду заміж за нього йти. А наймолодша сестра Марійка слухала-слухала та й каже:

– Всі мене мають за найменшу, але я таки піду, може, води принесу.

Мати говорить:

– Не йди, донько, бо побачиш там Чудилище-Страшилище та й злякаєшся.

– Мамко, а коли по тебе Смерть прийде, то я не злякаюся?

– Ну то йди, дитино.

Взяла Марійка збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру воду, зайшла в ліс та й стала над глибокою криницею. Води не бере, а дивиться, де Чудилище-Страшилище. А Чудилище-Страшилище виходить до неї з лісу та й питає:

– То й ти прийшла по воду?

– Прийшла, бо моя мама хвора, а вона мені мила й дорога.

– То твої сестри приходили сюди?

– Мої.

– Ага, то їм мати немила, раз вони злякалися мене й повтікали? Я хочу, аби ти заприсяглася, що будеш моя до смерті, бо інакше води не дістанеш.

Стала Марійка, подумала-подумала, що тяжко з таким жити, але каже:

– Присягаюся тобі.

– Ну, бери воду й неси матері, най видужує. А через три дні в оцю пору, аби-с прийшла сюди – будемо вінчатися.

Тяжко їй стало, але ще тяжче було б, якби мати вмерла. Зачерпнула повний збаночок води, принесла й дає мамі. Мати напилася, усміхнулася, встала з постелі, простягнула свої руки, пройшлася, покремизувала плечі та й каже:

– Ця водиця з тієї криниці. Я – здорова.

– Добре, мамочко. Але рихтуйте мені придане, бо я через три дні від вас відходжу.

– Та куди, дитино?

– Я Чудилищеві-Страшилищеві заприсяглася бути за дружину.

– Йой, дитино моя дорога, як ти будеш з Чудилищем-Страшилищем жити?

– Нічого, коби ви були здорові, а я вже буду якось мучитися. Така моя доля.

Попрощалася з мамою, з сестрами й пішла. Приходить під круту високу гору, а там золотий кінь прикляк перед нею на коліна й каже:

– Сідай, Марійко, в моє сідло, я тебе через високу гору перевезу.

– Я боюся, що ти мене кудись завезеш, а я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві на ту й на ту годину в лісі коло криниці бути.

– Сідай, не бійся. Це він вислав коня по тебе.

Сіла вона на золотого коня й вмить перелетіла високу гору. Злізла з коня над бистрою рікою, а там човен золотий, а в човні стоїть хлопець такий гарний, молоденький і каже:

– Сідай, дівчино, в човен, перевезу тебе через ріку.

– Ні, леґеню, я з тобою не сяду.

– Чого?

– Я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві до смерті його бути.

– Він вислав мене, аби тебе перевезти.

Сіла в човен, перепливла бистру ріку, прийшла в лісі до глибокої криниці, а там розлилася перлова вода. Марійка дивиться, а в криниці миготить щось світле. Враз Чудилище-Страшилище падає в криницю, Марійка хапає його ззаду й не дає потонути. Він борсається у воді, а на її вбогу одежу бризкають перли – де впаде крапля, там робиться золота квітка, срібна, діамантова. Скоро стало на ній сяяти дорогоцінне каміння, але Марійка тримає далі Чудилище-Страшилище, аби не потонув.

Почала Марійка рятувати його. І коли вирятувала з води, то вийшов з криниці такий гарний царевич, якого ні в книжках описати, ні в казці розказати. Обняв її, поцілував, а тоді дав перстень і сказав:

– Підемо тепер, Марійко, до твоєї матері.

Прийшли вони, а мати закрила очі рукою, бо від дорогого каміння, від золота на одязі Марійки й царевича дуже било сяйво.

І мама й сестри не на жарт злякалися, бо не впізнали Марійку. Питають:

– Що ви, люди, від нас хочете?

– Благословення під вінець, мамо, – сказала Марійка.

Тут мати її впізнала. Поблагословила. І відбулося велике весілля. Я там була, все бачила й чула. Ну й настала така пора, що я й до вас прийшла, до цієї ось хати попала, аби-м вам оцю казку розказала.

Вам – казка, а мені бубликів в'язка.

Цариця загадкова

Був один чоловік. Жив у таких далеких краях, що нам і невідомі. Мав той чоловік сина. Хлопець уже підріс, став дужий до роботи, але їм з батьком від того не ліпшало: бідують та й годі.

– Ей, няню, надокучило мені наше життя мізерне. Йду я у світ глядати собі щастя і не повернуся додому, доки його не знайду!

Як сказав, так і зробив. Батько поклав синові до тайстри кукурудзяну паляницю, пару картоплин, і хлопець вирушив у путь.

Ходив, блудив довго. Айбо раз натрапив на доброго ґазду, котрий прийняв його на роботу.

– Будеш служити в мене один рік. А я обіцяю тебе парадно одягати, сито годувати і накінець дам плату.

Хлопець служив вірно. Як рік скінчився, ґазда додержав слова – заплатив і каже:

– Якщо тобі любиться у мене, то можеш зостатися і на другий рік, за тою ж угодою.

Прослужив леґінь ще рік, а далі й третій.

Коли мав три сотки, підійшов до хазяїна, відклонився і рушив додому.

– Но, няню, край злидням! За сі три сотки добре проживемо.

– Так, сине! Йди накупуй всячини, аби ми не бідували.

Пішов хлопець у місто, ходить по торговиці, всякий крам перебирає і приговорює собі:

– І се не коштує три сотки, і за се не варто дати триста…

А один торговець прислухався і каже:

– Тобі, леґеню, треба щось купити за всі триста?

– Айно, за всі три сотки!

Продавець вийняв срібний келих, поставив перед хлопцем.

– Тут маєш. Оця чаша, коби і брат братові її продавав, коштує п'ятсот, а я даю за триста.

– Як дасте, то я куплю.

Заплатив гроші, а келих у тайстру і гайда – додому.

Батько зустрів його й питає:

– Чи щось купив?

– Купив. Позирайте – приніс срібну чашу!..

– Ти за таку дурницю не шкодував три сотки? – здивувався батько. – Треба було купити щось потрібніше!

– Не журіться, няню, хто знає, нащо чаша може пригодитися. Позирайте, і покривка на ній…

Підняв покривку і нараз вискочив менший срібний келишок, з нього – третій, з третього – четвертий, з четвертого – п'ятий, далі шостий, сьомий!

Сім срібних чаш на столі!

– Но, видите, няню, нічого я не втратив. Се ж цілий маєток! – Далі не встиг нічого сказати, бо з сьомого келишка вискочила жаба. Сіла серед столу і почала квакати:

– Ква-ква… Давайте їсти, я голодна!

Вони так злякалися, що без слова принесли їй їжу. Не встигли й оком кліпнути, як усе пожерла і ще вимагає. Знову пішли обоє до комори, принесли паляницю й останок солонини. Поклали перед жабою, а вона відразу проковтнула.

Але за цей короткий час виросла, як корито, і далі просить їсти.

Чоловік і хлопець пішли до комори, що лиш було, зібрали та й принесли жабі:

– Но, їж, потворо, але знай, що се вже останнє. Більше не є нич!

– Здорові зоставайтеся! Я йду від вас геть, бо виджу, що ви бідні, як церковна миша.

І помалу поталапкала з хати – вже така товста, ледве протискалася крізь двері. Край села було велике озеро, за яке говорили, що не має дна. Скочила в те озеро, і більше її не бачили…

– Но, – бідкається чоловік, – можеш іти знову шукати собі щастя.

– Я справді йду. Чаші лишаю вам. Помалу продавайте їх і жийте, а як зароблю дещо, буду вам спомагати.

З тим вклонився батькові, порожню тайстру – на плече і рушив у путь.

Ходив по світу, мандрував із села на село, із міста у місто, доки не потрапив до столиці. Цар походжав собі по двору. Хлопець став, уклонився.

– Чого ти, леґеню, до мене зайшов?

– Пресвітлий царю, я шукаю службу. Може, мене приймете?

Цар його оглянув з голови до ніг: хлопець вродливий, поставний.

– На добре місце ти потрапив. Мені якраз треба такого леґеня. Будеш моїм першим чоловіком.

Служив той рік, служив і другий. Дуже сподобався цареві: без нього цар не робив і кроку.

Але хлопець бачив, що володар царства помалу старіє, а ні жінки, ні дітей не має. Не міг зрозуміти, чому цар не жениться, а спитати про це не наважився. Проте одного разу, як той мав добру дяку, хлопець посмілішав:

– Пресвітлий царю, ви вже постаріли. Чому ж не маєте сім'ї?

Цар нараз схопився, витяг гостру шаблю й закричав:

– Жоден живий чоловік про се ще не звідав! А ти, якщо такий сміливий, мусиш мене сам оженити! Коли ж ні, злою смертю тебе покараю! Слухай мій наказ. Скільки разів я міг оженитися, але не хотів, бо не було ніде для мене дівчини. Чув про одну молоду царицю, і тоту я би взяв. Айбо ще той не народився, хто б її привів. Сю дівчину зовуть Загадковою. І ось ти маєш бути з нею тут! Якщо вернешся без цариці, твоє життя скінчиться! Готуйся в дорогу.

З тим цар відійшов. А леґінь зажурився, думає собі: «Куди ж мені йти?»

Айбо наказ є наказ! Коли чоловік хоче зберегти собі життя, то все може зробити. Треба знайти молоду!

Набрав їжі, пиття, набив повні кишені грошей, осідлав коня і ще того дня вирушив у путь.

Ходив, блудив по цілому світу. З ким лиш зустрічався, у кожного звідав:

– Чи не знаєте, де царство Загадкової?

Але ніхто не міг йому зарадити.

Якось дійшов до великої ріки і вирішив тут перепочити. Пустив коня пастися, а сам пройшовся берегом. Глянув – б'ється величезна риба, не може звільнитися з чагарників. Замахнувся, аби її вбити, а вона проговорила:

– Визволь мене, добрий чоловіче! Вночі прийшла велика вода, а на ранок впала. Я потрапила в корчі і не в силі вибратися звідси.

Хлопець витіг рибу з корчів і кинув у ріку. Але вона виринула й каже:

– За те, що ти зберіг моє життя, дам тобі три луски. Може, колись потрібна буде поміч, то посучи сю риб'ячу луску, і я з'явлюся коло тебе.

З тим і попливла.

Хлопець скочив, сів на коня й – далі. Їде, їде лісом. Надибав на пса, який жалісно скавучав і зубами хапався за лапку. Втямив хлопця і проговорив:

– Поможи лиш, чоловіче добрий, бо я тут загину. Видиш – нога прострелена, я далі йти не годен.

Хлопець подивився псову ногу – справді, тільки на шкурі тримається.

Видер з сорочки добрий шмат, перев'язав поранену ногу. Пес почав ходити, хоч і на трьох лапах:

– Но, чоловіче добрий, ти врятував мені життя. Не хочу бути у боргу. Візьми сі три волоски із моєї шиї. Коли потребуватимеш якоїсь допомоги, то посучи волоски, і, як можна буде, я тобі допоможу.

Сховав хлопець волоски, сів на коня й поїхав. Їде, їде, але вже зажурений. Більше як рік ходить, а не дізнався, де ото держава Загадкової. Сів собі під крислатим дубом. Кінь пасеться, а він спочиває. Дивиться вгору й бачить: на гілці два голуби нібито прив'язані, але й не прив'язані, бо тріпочуть крилами, лише злетіти з дерева не можуть. «Що се з голубами?» – думає собі. Придивився ліпше – а голуби приліпилися і ніяк не можуть відірватися.

«Се не можна так лишати. Голуби погинуть!» – і швидко роззувся, скинув верхнє плаття і виліз на дуба. Відірвав від клею обох голубів і пустив на волю.

– Чоловіче добрий, ми тебе не просили, а ти нас врятував. За твою доброту візьми три перинки з наших крил і, коли ти потрапиш у біду, посучи їх, і ми допоможемо.

Хлопець на те сумно посміхнувся:

– Якої від вас помочі чекати? Я й так у біді…

– У якій?

– Два роки шукаю державу цариці Загадкової і ніде не знаходжу.

Голуби пожвавішали:

– О, се не біда! Ми самі з царициного голуб'ятника, з двору Загадкової. Дивись, куди полетимо, їдь слідом за нами.

Хлопець зрадів, сів на коня. Голуби летять, він на коні—за ними.

Коли звечорілося, голуби спинилися й почали вуркотіти, що вже прилетіли. Хлопець розглядається: трава росте шовкова, квіти золоті й срібні, дерева з діамантовими плодами… А от саму царицю не видно.

– Ходи за нами далі, – кажуть голуби, – поведемо тебе просто в її палату.

Під'їхав до палацу. Айбо той палац на півнячій ніжці обертається так швидко, що нема на світі того чоловіка, який би міг скочити у браму. «Як дістатися в палац?» – роздумує хлопець. А голуб шепоче:

– Залізь під мур, доторкнися голуб'ячим пером до півнячої ніжки, й палац одразу спиниться.

Так і зробив. Коли доторкнувся пером голуба до півнячої ніжки, палац одразу заскрипів, наче його загальмував хто, й перестав крутитися. Усі брами, що були довкола, – а їх було стільки, скільки в році днів, – нараз розчинилися, і з кожної вискочило десять озброєних вояків! Схопили незнайомця й повели до палацу! А за той час мури почали знову обертатися.

Вояки штовхнули хлопця до цариці, аби дала наказ, як його покарати. Вона сидить на троні – молода, прекрасна, золотоволоса, але трохи зажурена.

Сторожа гадала, що цариця одразу накаже стратити леґеня. Але не так сталося. Вигнала вояків геть і сказала хлопцеві:

– Розповідай, хто ти за один, як зміг зупинити мій палац? Бачу, що ти не з моєї держави.

Той, як почув, що цариця не дала наказу, аби його вбити, посмілішав і все розповів: звідки прийшов, од котрого царя, чого його цар хоче…

Цариця вислухала й каже:

– Чула я вже за того царя. І те чула, що він, окрім мене, нікого не хоче брати за дружину. Але чому нікого не присилав до мене?

– Но, то я тепер прийшов від того царя, збирайся й ходім!

– Добрий, леґеню. Я з тобою піду, але раніше, ніж іти, ти розшукай мій золотий перстень, що для мінянки. Перстень я загубила, коли за містом купалася в озері. Чистенька і глибока там вода. Мусиш знайти перстень. А як не знайдеш, то не піду до твого царя, а тебе покараю.

Зажурився хлопець. Засмучений ходить понад берегом. Нараз спало на думку, що у нього ж є риб'ячі луски.

«Ану спробую! Може, щось із того буде!» – вийняв луски з кишені й посукав. Тої ж хвилини з'явилася риба, котру він звільнив з корчів.

– Що за біда, леґеню?

Хлопець розповів, у якій він баламуті.

– Коли не знайду перстень, скарають мене смертю.

Риба пропала у воді. Скликала до берега усіх інших риб та й звідає в них:

– Хто з вас видів перстень? Такий і такий, – розповіла подругам.

Одна маленька рибка проговорила:

– Я виділа той перстень, айбо забрала його в мене жаба!

– Швидко по жабу!

Всі риби розбіглися й через якийсь час пригнали жабище – таке, як човен.

– Чи у тобі перстень? – питає потвору велика риба.

– Не знаю, чи в мені. Зараз подивлюся, – простерлася на березі й почала вимітувати з себе все, що в ній було…

Блиснув золотий перстень. Хлопець не встиг зробити і кроку, як підскочив заєць, вхопив перстень і – навтікача!

Хлопець згадав, що у нього є волоски пса. Швидко посукав ними, і в ту ж мить з'явився коло нього пес.

– Що за біда?

– Чи бачиш зайця? В нього перстень, котрий…

Не встиг договорити, як пес кинувся за зайцем, ніби його хто з рушниці вистрілив. Догнав і кинув ним об землю. Пес підхопив перстень, приніс його хлопцеві, а той з радістю рушив до цариці.

– Но, тут маєш перстень. Тепер, сподіваюся, вже підеш зі мною?

Вона каже:

– Той самий, котрий я загубила. Тепер я пішла б, але мусиш мені ще принести мертвої й живлющої води.

– Ой, коби я знав хоч ту кирницю…

– Мусиш знайти сам. А коли ні, то лишиш тут голову.

Знову зажурився. Ламав собі голову, що має чинити, й спали йому на гадку царицині голуби. Вийняв пера, посукав, і нараз прилетіла вже знайома пара.

– Що за біда?

Так і так, розповідає хлопець:

– Дала мені цариця дві пляшечки, аби я набрав до одної мертвої, до другої живлющої води.

– Се невелике діло. Дай-но сюди пляшечки!

Один голуб взяв у свої лапки одну пляшечку, другий вхопив другу й полетіли на високу гору, котра сягала аж до неба. На самому вершку сльозили дві кирниці: в одній була мертва, а у другій живлюща вода. Набрали води і принесли хлопцеві.

– Тут маєш. Але вважай, аби на тебе не бризнула й крапелька мертвої води, бо помреш одразу.

Хлопець поніс наповнені пляшечки цариці:

– Но, збираймося, їдемо!

– Чекай мало. Випробую, чи не ошукав ти мене.

І замочила зелену галузочку до мертвої води – гілка в ту ж мить зчорніла.

– Тепер перевірю другу.

Тоді суху палицю встромила у живлющу воду, і палиця в ту ж мить зацвіла.

– Но, зробив ти все, що я жадала. Тепер їдемо до твого царя.

Осідлали коней, посідали й рушили. А з часом прибули й до царського двору.

Слуги зараз же дали знати цареві. Цар, коли таке почув, не знав, як і радіти. Вибіг, обіймає то свого помічника, то свою наречену. Закликав до палацу, посадив до столу, й почалася велика гостина.

На царський стіл потрапили разом з іншими і пляшечки з мертвою й живлющою водою.

Йде гостина, цар дуже радіє. За столом молода каже:

– Пресвітлий царю, чи ти знаєш, який мудрий чоловік оцей твій посланець? Він зробив таке, що ще ніхто на світі не зробив – дістав мертвої й живлющої води.

Розглядають пляшечки. Молода цариця одну розоткала. Це була пляшка з мертвою водою. Але так невдало відкрила її, що одна крапля бризнула на хлопця і той нараз помер.

– Йой! – загойкав цар. Всі плачуть. А цариця Загадкова каже:

– Не біда. Нічого страшного не сталося.

Взяла другу пляшечку з живлющою водою, розоткала й бризнула на хлопця. Він нараз ожив. Айбо сто раз кращий і міцніший став.

Цар йому позаздрив:

– Добре було б, коби і я помолодшав…

І вже його не веселила гулянка, а увесь час стежив за пляшечками. Коли молода забавилася бесідою з гостями, він посяг за пляшкою, розоткав її й виляв на себе воду. Але потрапив похапцем на мертву. Одразу впав і, падаючи, перевернув стіл.

Почали шукати пляшечку з живлющою водою, але ніде її не було: вона впала й розбилася. Тепер не було ніякої сили воскресити мертвого царя.

Замість весілля відбувся похорон.

Царювати стала Загадкова. Вона сказала хлопцеві:

– Слухай сюди: не прийшла я з далекого краю, аби віддаватися за старого царя. Прийшла через тебе. Ти мені полюбився з першої ж хвилини, коли ми зустрілися. І я хочу бути твоєю дружиною, якщо ти не проти.

Всі, хто там був, вирішили того ж дня справити весілля. Потім хлопця обрали царем.

І казці кінець.

Життєве море

Царевичі Васильки

У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.

Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від'їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.

То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:

– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.

От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не іде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.

Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб'ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:

– Їжте, сини мої, – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте!

Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.

Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під'їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.

– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?

Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:

– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.

Цар сам підійшов, подивився на них і каже:

– Беріть їх у коляску.

Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім'я Васильки.

Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, тепершіня цариця, люто зненавиділа їх.

Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.

Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.

– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?

Жінка каже:

– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.

Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.

Проситься дяк:

– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.

– Читай, брате, – дозволяє цар.

Ну, і ночує дід у церкві, читає.

Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:

– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!

Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!

Тут біжать три жандарми із шаблями:

– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!

А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.

Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.

Плаче та промовляє:

– Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.

Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.

Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати.

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.

Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.

Коли посеред ночі з'являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:

– Геть із нашого місця!

Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали – нічого йому не можуть зробити. Зникло це – з'явилися змії вогненні, кричать:

– Тікай! Церква горить!

А вона ніби й справді горить – огонь так і сиплеться. А він усе читає.

Зникли оці змії, з'являються чорти:

– Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!

Та він не слухає нікого, усе читає.

Коли раптом зникло оце усе, і з'являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:

– Чи живлющої я вам води дістала?

Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.

– Який жаль! Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!

Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.

Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото – в один краєчок хустинки, а срібло – у другий, у вузлик.

Йде він до царя і доповідає:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати?

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:

– Геть із церкви!

Він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З'явилися тоді чорти.

– Тікай! – кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!

А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум'я сиплеться, а він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна де й поділися.

І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.

– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!

Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.

– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.

Коли півні заспівали, вона й каже:

– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить. Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

– Чи не було дяка?

Кажуть:

– Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.

– Зараз запрягай у коляску коней!

Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне-одного, почоломкалися.

Він і питає:

– Що ж це таке?

Вона й каже:

– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

Цар увійшов:

– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Песинськии, жабинськии, сухинськии і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мали собі три дочки.

І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша – то така гидка, така гидка – шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…

Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:

– Це Бог плаває.

– Де там тобі Бог? То цар плаває, – каже друга.

А третя каже:

– Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.

Старша каже:

– Коли б мене той Бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.

– Коли б мене, – каже друга, – цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

– Коли б мене, – каже третя, – той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, під'їхав та й каже:

– Здорові були, дівчата! Боже поможи!

– Здорові, спасибі!

– А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

– А там, – кажуть, – ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

– Як же, – каже, – це так?

– Та так: зима ковзається, а літо качається.

Приїхав він додому, сів і думає: «Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!»

Осідлав коня й поїхав.

Їде та й їде, коли дивиться – аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! – думає він собі. – Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».

Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:

– Оце, – каже, – сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?

А та сидить на печі та й не чує і не бачить.

– А що, дядьку, – питає царевич, – де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

– Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви, – каже, – з мене смієтесь.

– Ні, покажи, покажи!

– Ось, – каже, – дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!

Вона встала з печі.

– Оце, – каже царевич, – моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати царство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

– Гляди ж, – каже, – щоб ти мені догледіла жінки моєї.

Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'явилась у цариці дитина. Та баба зав'язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Їде царевич, а та баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів», – а вона песинського привела.

– Нехай, – каже, – буде!

Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:

– Гляди ж, – каже – тепереньки, що вона приведе!

Поїхав царевич на службу. У цариці знов з'явилась дитина. Баба їй очі зав'язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – а тепер привела жабинського.

– Нехай, – каже, – і це буде.

Пожив він трохи ще з нею. Їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:

– Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.

Приїздить царевич, а баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.

Прийшов той царевич, подивився на ту дитину, – аж воно сухе-сухе та погане таке, – лишечко…

Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».

От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився – обперся в дно ногами – воно й вискочило. Повилазили всі на берег – ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.

– Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.

Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:

– Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.

Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік! Стрічає їх цар і питається:

– Ви, братці, далеко їжджали, яке диво видали, скажіть і мені.

– Е, – кажуть, – ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини:

один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони, – кажуть, – зробили міст аж сюди.

– Певно, моя жінка, – каже царевич.

Виходить його баба-послужанка та й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є – срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди – аж нема яблуньки: збрехала баба.

Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.

– Зайдіть, – каже, – чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.

– Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

– Е, – кажуть, – ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте – золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Вийшла баба-послужанка та й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є – іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.

Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич – нема кабана: збрехала баба.

Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:

– Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.

Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:

– Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.

Їдуть вони, а собачка за ними біжить.

Стрічає їх цар:

– А що, – каже, – братці, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

– Е, – кажуть, – ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте – срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там, – каже, – так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.

Виходить із хати баба-послужанка й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.

Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду – та й качаються. От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум'яненькі й золоті кучерики в'ються; а жабинський – ліп! та й зачепив лядою – ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому – мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич – уже не застав: обдурила проклята баба.

Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:

– Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.

– Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

– Е, – кажуть, – ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька – срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум'яненьких…

– Ах, – каже царевич, – це ж моя жінка.

Виходить баба, а він і каже:

– Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.

Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:

– Правда, царевичу!

Загадав той царевич, щоб ту бабу прив'язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

Словничок рідковживаних слів

Ади – дивись.

Айбо – або.

Берлин – карета.

Бисаги – подвійна торба, сакви.

Білявчата – хустинки.

Верітка – рядно.

Гачі – штани.

Гейби – наче, немов.

Гуня – верхня одежа.

Днесь – нині.

Забанувати – засумувати, зажуритися.

Заґудзувати – зав'язати.

Звідатися – дознаватися.

Кавалок – шматок.

Камізелька – жилетка.

Кочія – карета.

Крисаня – капелюх, бриль.

Ланці – ланцюги.

Леґінь – парубок.

Лючар – болото.

Манджати – поспішати.

Най – хай.

Нич – нічого.

Ногавиці – штани.

Нужа – воші.

Опалка – торба, кошик.

Пражити – смажити.

Рихтувати – готувати.

Рундук – ґанок.

Сарака – нещасний.

Слуп – стовп.

Тайстра – торбина.

Умлівіч – як оком кліпнути.

Хусти – білизна.

Цебро – діжка.

Цоркотало – цоркотушка.

Черес – шкіряний пояс

Примітки

1

мамалиґа.

(обратно)

2

підручний.

(обратно)

3

багор або тичка з залізним гаком.

(обратно)

4

хата.

(обратно)

5

стегно.

(обратно)

Оглавление

Водяне царство (Легенди, перекази та повір'я)

  Про створення землі

  Вогонь і вода

  Бог, Христос і диявол

  Чого дощ іде, як косять

  Потоп

  Свята П'ятниця

  П'ятниця

  Річка Либідь

  Святе озеро

  Морські люди (фараони)

  Морські люди

  Сирени, мелюзини

  Жаба

  Змія

  Вдячність гадюки

  Водяник

  Потопельники

  Болотяник

  Русалки

Казки про мелюзин (казкових чарівниць)

  Жінка-змія

  Хлопець-пастушок і зачарована дівчина

  Царівна-гадюка

  Казка про козака і гадюку царівну

  Королевич Мирко

Змієва дочка

  Наполеглива жінка

  Про бідного парубка і царівну

  Яйце-райце

  Про стрільця

  Гриць і змія

Царівна-жаба

  Дурень і його жінка жаба-панна

  Жінка-жаба

  Царівна-жаба

Морська царівна

  Золотий птах і морська дівчина

  Як леґінь шукав підземну царівну

  Трьом-син Борис

  Солдат і смерть

  Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

  Царевич і бідний

  Вилупок і його брати

Морський цар

  Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

  Умна жінка

  Про купця, його сина і морського царя

  Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

  Морський цар

Цар-риба

  Бова Королевич

  Цар-пияк і дівчина, файніша від ружі

  Іван Іванович – руський царевич та морське чудерство

  Про чоловіка, що побував у морського півня

Чарівна риба

  Чарівна риба

  Про леґеня, що повернув людям сонце, місяць і зорі

  Про Сученка-богатиря

  Бисагочки

  Почивал

Морські коні та інші істоти водяного царства

  Скляна гора

  Кінь найменшого брата

  Дідусь і Мати води

  Баба Метелиця

  Сніжниця

Про живу й мертву воду

  Чорт-змій і запродані діти

  Іванко – цар звірят

  Молодильна вода

  Чудилище-Страшилище

  Цариця загадкова

Життєве море

  Царевичі Васильки

  Песинськии, жабинськии, сухинськии і золотокучеряві сини цариці

Словничок рідковживаних слів Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg