«Замогильні записки»

Замогильні записки (fb2) - Замогильні записки (пер. Володимир Верховня) 2800K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Франсуа Рене де Шатобриан

Франсуа Рене де Шатобріан Замогильні записки

«Наше все» французької літератури

Двадцять років тому, вперше потрапивши на Паризький Книжковий Салон, я звернув увагу на те, що у Франції немає будь-якого значного видавництва, яке б у своїй діяльності не зверталося до творчості Франсуа Рене де Шатобріана (1768–1848). Тут були і дешеві видання його повістей та романів у м’якій обкладинці, що досі входять до шкільної програми («Атала», «Рене» та інші), важкі коментовані томи його духовних творів («Геній християнства» і «Мученики»), видання його перекладів (наприклад, «Втрачений рай» Мільтона), віршів, численних дорожніх нотаток і біографій його сучасників. І, звичайно, окремо стоять багатотомні видання у шкіряних палітурках ручної роботи його мемуарів – «Замогильних записок». Це видання репрезентує лише фрагменти багаторічної праці письменника, ми не можемо вмістити в одну книгу 12 томів мемуарів людини, яка брала більш ніж активну участь у житті французького суспільства, починаючи від служби в армії з 1788 року, перед самою Революцією, і до виходу у відставку в 1829 році з посади міністра закордонних справ і відмови після Липневої революції від титулу пера Франції. Між цими датами були і співчуття Революції, і від’їзд до Америки, подалі від насильства, що запанувало у Парижі, і повернення, що завершилося важким пораненням у бою, у складі армії роялістів, і тривала еміграція в Англії, і наступне повернення на батьківщину після оголошеної Наполеоном амністії, дипломатична й адміністративна кар’єра, жорстка критика режиму і подальша опала. Його памфлет «Про Бонапарта та Бурбонів», написаний перед крахом Наполеона, котрий став бестселером на книжковому ринку того часу, за словами Людовіка ХVIII, коштував цілої армії. Двічі міністр, тричі посол Франції у столиці світу, багато разів опозиціонер і нещадний критик влади, Шатобріан у 1830-му остаточно розірвав з активною політикою і у поважні 62 роки повернувся у літературу. Він близько був особисто знайомий з усіма поколіннями французьких політиків від Наполеона і до прихильників узурпатора Луї-Філіпа, був учасником подій, і, безумовно, його мемуари (а перші розділи були написані ще в 1810 році) могли стати інформаційною бомбою в суспільстві того часу, зруйнувати кар’єри тих, хто стояв біля керма Франції в ті роки. Він був небезпечний сам для себе як носій таємниць свого часу і прийняв рішення не публікувати свої «Записки» за життя. Первинне бажання закрити текст від нащадків на 50 років після смерті було змінено важким матеріальним становищем Шатобріана, який відмовився від титулу пера і чималого грошового забезпечення, яке цей титул передбачав. З цієї ситуації він знайшов дотепний вихід. У 1836-му, в 68 років, він продав права на посмертне видання своїх «Замогильних записок» видавцям Деллуа і Сала, що створили спеціальне акціонерне товариство, яке сплатило 156 000 франків на покриття боргів Шатобріана, а також виплачувало письменнику чотири роки після цього гонорар за написані нові частини по 12 000 франків на рік, а потім – по 25 000 франків на рік до самої смерті автора. Та й тут Шатобріан переграв долю, переживши більшість акціонерів. Акціонерне товариство, що практично розорилося, змушене було продати право першого видання великому масовому газетному концерну «Прес». В останні роки життя Шатобріан купив окремий острівець біля рідного Сен-Мало у Бретані для своєї могили й багаторазово дописував і відредаговував рукопис мемуарів спеціально для газетного й окремо для книжкового читача. Таким чином, книга була написана в трьох часових пластах – час, про який іде мова, час, коли книга писалася, і час, коли автор вносив правки при передачі рукопису адвокатові після чергового заповіту. Шатобріан ще встиг привітати чергову Французьку революцію 1848 року, яка викинула з політики небагатьох до того часу живих героїв його мемуарів на узбіччя історії і остаточно поставила крапку в мінливій французькій історії першої половини XIX століття. Квітчастість і жвавість «Записок» можна охарактеризувати реплікою однієї з численних героїнь мемуарів – старої аристократки пані де Куален, яка так відреагувала на смерть кількох королів: «почався падіж вінценосної худоби». Революція, Імперія, Реставрація, Сто днів, друга Реставрація, Липнева монархія – один з найбільш насичених періодів історії Франції – тепер виходить в українському перекладі.

Олександр Красовицький

Передмова

Переглянуто 28 липня 1846 року

Париж, 14 квітня 1846 року

Sicut nubes… quasi naves… velut umbra [1].

Йова

Позаяк мені не дано знати заздалегідь, коли прийде на мене остання година, позаяк у мої літа кожен дарований людині день – то є милість, чи, точніше, кара, я мушу дещо пояснити.

4 вересня мені виповниться сімдесят вісім років: настав час покинути цей світ, який покидає мене і з яким я розлучаюся без жалю.

«Записки», що відкриваються цією передмовою, поділені на частини, які відповідають основним віхам мого життя.

На жаль, скрута, яка вічно тримала мене за горлянку, змусила мене продати мої «Записки». Ніхто не в змозі зрозуміти, скільки я вистраждав через те, що зважився закласти власну могилу; але, щоб не порушити своїх клятв і не відхилитися від обраного шляху, я повинен був принести цю – останню – жертву. Я, можливо, через легкодухість, приріс душею до цих «Записок» і бачу в них повірника, з яким мені боляче розлучатися; я мав намір заповідати їх пані де Шатобріан і дозволити їй або опублікувати їх, або знищити – сьогодні мені, як ніколи, втішна ця друга можливість.

Ах! якби перед смертю мені поталанило знайти багача, котрий повірив би в мене, викупив акції Товариства і, на відміну від цього Товариства, не став би поспішати видавати мій твір одразу після того, як по мені віддзвонить дзвін! Одні акціонери – мої друзі, інші – вельми ласкаві люди, які хотіли зробити мені послугу, але, що не кажи, кожен з них може продати акції або поступитися ними людям, котрих я не знаю і котрі опинилися у скрутних обставинах; вони, звичайно, вбачатимуть у моєму довголітті якщо не прикру перешкоду, то джерело збитків. Тим часом, коли б я був господарем цих «Записок», я залишив би їх у рукописі, а якби захотів опублікувати їх, то відклав би друкування на п’ятдесят років.

Ці «Записки» створювалися в різний час і в різних краях. Звідси – необхідність вступів, де я описую місця, які були у мене перед очима, почуття, які хвилювали мене тієї миті, коли я знову починав свою розповідь. Таким чином, мінливі форми мого життя переплелися між собою: у пору безтурботного, спокійного життя мені траплялося згадувати про часи вбогості, у дні злигоднів – описувати години щастя. Юність моя змішалася з моєю старістю, статечна досвідченість забарвила смутком безтурботну веселість, промені мого сонця від його сходу до його заходу, схрещуючись і зливаючись, надали моїм розповідям якоїсь безладності чи, коли хочете, незбагненної єдності; колиска моя уподібнилася могилі, могила уподібнилася колисці: страждання мої дають мені радість, радощі завдають мені болю, і, закінчуючи читання цих «Записок», я вже не можу зрозуміти, хто їхній автор – темноволосий хлопець чи вкритий сивиною старець.

Не знаю, чи сподобається читачеві ця мішанина, змінити яку я не в змозі; вона – плід непостійності моєї долі: часто життєві бурі не залишали мені іншого письмового столу, окрім уламків моєї катастрофи.

Мене вмовляли опублікувати уривки з моїх «Записок» ще за життя, але я маю за краще говорити з домовини; тоді розповіді моїй вторуватимуть голоси, в яких чується щось священне, бо вони лунають з могили. Якщо я доволі вистраждав у цьому світі, щоб зажити блаженства у світі іншому, промінь світла, що сяє в Єлисейських Полях, озорить останні картини мого життя своєю благодаттю: життя не панькає мене; може, смерть буде добріша?

Ці «Записки» – моє улюблене дітище; святий Бонавентура виклопотав у неба дозволу продовжувати писати після смерті; я не сподіваюся на таку милість, але хотів би повстати з домовини в час привидів хоча б для того, щоб вичитати гранки. Втім, коли я увійду до сім’ї туговухих пожильців могил і Вічність наглухо заткне мені вуха, нічий голос вже не потривожить мого праху.

Якщо якась частина праці захопила мене більше за інші, то це та, що стосується моєї юності, найпотаємнішого куточка мого життя. Тут мені довелося воскрешати світ, відомий лише мені одному; мандруючи серед товариства, зниклого з лиця землі, я всюди зустрічав лише спогади та німу тишу; з тих, кого я знав, чи багато хто живий сьогодні?

25 серпня 1828 року мер Сен-Мало за дорученням мешканців міста звернувся до мене з проханням допомогти в будівництві морського доку. Я поквапився дати згоду і як нагороду за клопіт попросив поступитися мені кількома футами землі на острівці Ґран-Бе для моєї майбутньої могили. Вирішити це питання виявилося непросто через опір військових інженерів. Нарешті 27 жовтня 1831 року я одержав листа від мера, пана Овіуса. У ньому мовилося: «Мешканці Сен-Мало із синівською шанобливістю охоронятимуть вибране вами місце на березі моря, за кілька кроків од будинку, де ви народилися… Однак сумна думка затьмарює наші приготування. Ах! нехай склеп якомога довше буде порожній! А втім, усе минає, але честь і слава живуть вічно». Я вдячний панові Овіусу за ці чудові рядки; тільки одне слово тут зайве: слава.

Отже, прах мій спочиватиме на березі моря, яке я так любив. Якщо я помру за межами Франції, хай останки мої будуть перевезені до Франції не одразу, а через п’ятдесят років після моєї смерті. Я не хочу, аби тіло моє піддавали блюзнірській процедурі розтину; не хочу, аби в моєму остиглому мозку і згаслому серці шукали розгадку мого існування. Смерть нітрохи не прояснює таємниці життя. Труп, що мчить на поштових, вселяє в мене жах; легкі білі кістки перевезти неважко: їм буде простіше подолати цей – останній – шлях, аніж поневірятися світом під тягарем моїх прикрощів.

Частина перша

Книга перша

1

Вовча долина, поблизу Ольне, 4 жовтня 1811 року

Минуло чотири роки, відколи я повернувся з подорожі до Святої землі й купив поблизу села Ольне, по сусідству із Со і Шатне, садівничий будиночок, загублений серед лісистих пагорбів. На нерівній ділянці піщаного ґрунту ріс дикий сад, що кінчався ярком і каштановим гаєм. Мені здалося, що цей невеликий клаптик землі може стати прихистком для моїх довгих надій; spatio brevi spem longam reseces [2]… Дерева, які я посадив, тягнуться вгору, але поки вони ще зовсім маленькі, і, коли я стаю між ними і сонцем, моя тінь затуляє їх. Одного чудового дня вони повернуть мені цю тінь, леліючи мою старість, як я леліяв їхню молодість. Я постарався вибрати породи, що ростуть у тих широтах, де я подорожував; вони нагадують мені про мої мандри і дають моєму серцю поживу для нових ілюзій.

Якщо Бурбони коли-небудь повернуться до влади, як нагороду за мою вірність я попрошу у них якраз стільки грошей, скільки треба, щоб приєднати до моєї вотчини узлісся, що оточує її: я зібрався подовжити доріжку для прогулянок на декілька арпанів; хоча все моє життя було життям мандрівного лицаря, мене вабить чернече затворництво: з того часу, як я поселився в цій глушині, я і трьох разів не виходив за межі моїх володінь. Коли мої сосни, ялини, модрини, кедри стануть тим, чим обіцяють, Вовча долина перетвориться на справжній монастир. Який вигляд мав пагорб, на схилі якого в 1807 році належало поселитися авторові «Генія християнства», 20 лютого 1694 року, коли в Шатне народився Вольтер?

Цей куточок мені до душі; він замінив мені отчі поля; я заплатив за нього плодом моїх мріянь і безсонних ночей; безмежна пустеля, де народилася «Атала», дала мені можливість купити маленьку «пустинь» поблизу Ольне; щоб знайти цей притулок, мені не довелось, як американському поселенцеві, грабувати флоридського індіанця. Я почуваю до своїх дерев ніжну прихильність: я присвятив їм елегії, сонети, оди. За кожним з них я доглядав своїми руками: оббирав черв’яків, що точили його коріння, знімав гусінь, що приліпилася до його листя; вони для мене – мов діти, і в кожного своє ім’я; це моя родина, іншої в мене нема, я хотів би померти серед них.

Тут я написав «Мучеників», «Абенсерагів», «Подорож» і «Мойсея»; чим займатися мені тепер осінніми вечорами? Сьогодні – 4 жовтня 1811 року, день мого ангела й річниця мого в’їзду до Єрусалима; це спонукає мене взятися за історію мого життя. Людина, яка лише для того дає сьогодні Франції владу над світом, щоб зневажити її свободу, ця людина, чий геній захоплює мене, а деспотизм обурює, принесла мене в жертву своїй тиранії і прирекла на самотність; але якщо сучасне він може роздавити, то боротися з минулим він безсилий, і в усьому, що відбувалося до його приходу до влади, я зберігаю свободу.

Більша частина моїх почуттів спочиває на дні моєї душі або висловлена в моїх творах устами вигаданих героїв. Нині, все ще сумуючи про мої химери, хоча й не переслідуючи їх більше, я хочу піднятися вгору за течією моїх кращих років: ці «Записки» стануть храмом смерті, спорудженим при світлі моєї пам’яті.

У мого батька від народження був найпохмуріший у світі характер, який випробування, що випали на його долю в юні роки, лише зробили жорстокішим. Вдача його вплинула на мої думки; у дитинстві він лякав мене, замолоду пригнічував: моє майбуття залежало від його волі.

Я природний дворянин. Здається, випадковість мого походження пішла мені на користь; я зберіг непохитну любов до свободи, що відрізняє передусім аристократію, якій вже недовго жити. У житті аристократії є три пори: пора вищості, пора привілеїв, пора чванства; вступивши в пору привілеїв, вона занепадає, доживши до пори чванства, згасає.

‹Походження імені Шатобріан і доля різних гілок роду› [3]

За нашого часу багато хто перегинає палицю; люди квапляться голосно заявити про свою належність до холопської породи, про те, яка велика честь бути сином людини, прикріпленої до землі. Чи так уже багато гордості в цих філософічних похвальбах? Чи не означає це ставати на бік сильного? Чи можуть нинішні маркізи, графи, барони, які не мають ані привілеїв, ані земель, у своїй більшості вмирають з голоду, без кінця сваряться і не бажають визнавати одне одного, заперечують знатність сусіда і не мають прав навіть на власне ім’я або ж мають його умовно, – чи можуть вони нагнати на кого-небудь страх? А втім, хай дарує мені читач ці міркування, до яких мені довелось опуститися, щоб дати уявлення про головну пристрасть мого батька, пристрасть, яка стала зав’язкою у драмі моєї юності. Що до мене, я не чванюся колишнім товариством і не нарікаю на нове. Раніше я був шевальє чи віконт де Шатобріан, тепер я Франсуа де Шатобріан; я віддаю перевагу імені над титулом.

Мій батько охоче уподібнився б середньовічному вотчиннику і називав Бога Вишнім дворянином, а Никодима (євангельського Никодима) святим дворянином. Тепер нам належить простежити шлях од Крістофа, можновладного сеньйора Геранди, прямого нащадка баронів де Шатобріан, до мого батька і до мене, Франсуа, безвасального й безгрошового сеньйора Вовчої долини.

Генеалогічне дерево Шатобріанів поділяється на три гілки; перші дві згасли, а третя, гілка панів де Бофор, продовжена бічною лінією (герандські Шатобріани), збідніла – неминучий наслідок місцевого закону: за бретонським звичаєм у дворянських родинах старший син отримував дві третини майна, а молодші ділили між собою третину батьківського спадку, що залишився. Це нікчемне надбання дрібнилося тим стрімкіше, що молодші спадкоємці завели собі родини, а позаяк їхні діти також ділили майно батьків на дві третини і третину, ці молодші діти молодших дітей незабаром доходили до поділу голуба, кролика, болота з дикими качками і гончого пса, залишаючись при цьому можновладними сеньйорами голубника, жаб’ячого ставка і кролятника. У старих дворянських родинах було багато дітей; долю молодших синів можна прослідкувати протягом двох-трьох поколінь, потім вони зникають, поступово перетворюючись на селян або розчиняючись серед робітничого люду, і ніхто не знає, що з ними трапилося.

Головою нашого роду на початку вісімнадцятого сторіччя був Алексіс де Шатобріан, сеньйор Геранди, син Мішеля, а цей самий Мішель мав брата Аморі. Мішель був сином згаданого Крістофа, чиє походження від панів де Бофор і баронів де Шатобріан було засвідчене указом, що його ми навели вище. Алексіс де ла Геранд був удівцем; гіркий п’яничка, він тільки те й робив, що пив та волочився за своїми служницями, а найціннішими фамільними паперами закривав горщики з маслом.

У той самий час із головою роду жив його кузен Франсуа, син Аморі, молодшого брата Мішеля. Франсуа, що народився 19 лютого 1683 року, володів маленькими маєтками Туш і Вільнев. 27 серпня 1713 року він одружився з Петронілле Клод Ламур, власницею Ланжеґю, і в них народилося четверо синів: Франсуа Анрі, Рене (мій батько), П’єр, сеньйор дю Плессі, і Жозеф, сеньйор дю Парк. Мій дід Франсуа помер 28 березня 1729 року; бабуся моя – я її добре пам’ятаю – і на схилі віку дивилася на світ з усмішкою. Після смерті свого чоловіка вона жила у Вільневі, неподалік від Дінана. Статки моєї бабусі не перевищували п’яти тисяч ліврів ренти, з яких старшому синові дісталося дві третини, 3332 ліври, а трьом молодшим 1668 ліврів ренти, причому і з цієї суми старшому з цих трьох належала більша частина.

На довершення нещастя вдача синів завадила здійснитися бабусиним планам: старший, Франсуа Анрі, який отримав чудовий спадок – маєток Вільнев, відмовився одружуватись і став священиком; але замість того, щоб добиватися дохідного місця, яке він з його ім’ям неодмінно отримав би, і допомогти братам, він з гордості й легковажності ні про що не просив. Він живцем поховав себе в глушині і був парафіяльним священиком спочатку в Сен-Лонеку, а потім у Мердріньяку, що належав до єпархії Сен-Мало. Він пристрасно любив поезію і сам склав чимало віршів: я їх читав. Життєрадісна вдача цього дворянського Рабле, служіння музам, якому віддавався цей християнський пастир, розпалювали цікавість. Він роздав бідним усе, що мав, і помер у боргах.

Наймолодший брат мого батька, Жозеф, поїхав у Париж і жив, не виходячи з власної бібліотеки: йому щороку посилали 416 ліврів, його частку молодшого. Він прожив життя непомітно, серед книг, займаючись історичними дослідженнями. Весь свій недовгий вік він щороку першого січня писав матері – нічим іншим він про себе не нагадував. Дивна доля! З двох моїх дядьків один був ерудитом, другий – поетом; мій старший брат складав непогані вірші, одна з моїх сестер, пані де Фарсі, мала справжній поетичний талант, другій, графині Люсіль, канонісі, належать декілька чудових сторінок, які могли б її прославити; чимало паперу попсував і я. Брат мій загинув на ешафоті, дві сестри покинули паділ скорботи, зазнавши мук ув’язнення; обидва мої дядьки померли, не залишивши грошей навіть на власний похорон; мені література дала радість і горе, і я не втрачаю надії, з Божою допомогою, померти у притулку.

Бабуся моя, вичерпавши всі кошти, щоб вивести в люди старшого й молодшого синів, нічим не могла допомогти двом середнім – моєму батькові Рене і моєму дядькові П’єру. Представники цього роду, який, згідно зі своїм девізом, «сіяв золото», дивилися з вікон своєї садибки на багаті монастирі, які заснували їхні предки і в яких спочив їхній прах. Як власники одного з дев’яти баронських маєтків Шатобріани очолювали бретонські штати; вони засвідчували своїм підписом договори монархів та були поручителями Кліссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.

У збіднілої бретонської знаті залишався один прихисток – королівський флот: туди хотіли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поїхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимірювальні прилади – де взяти грошей на все це? Королівську грамоту про направлення хлопця на флот через відсутність покровителя роздобути не вдалося: власниця Вільнева з горя занедужала.

І тут мій батько вперше в житті виявив рішучість, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти років: розуміючи тривоги матері, він підійшов до її ліжка і промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мій батько двадцять разів переповідав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираєшся робити? Обробляй своє поле». – «Воно не може нас прогодувати; дозвольте мені поїхати». – «Ну що ж, – відповіла мати, – хай буде по-твоєму, і хай допоможе тобі Бог». Ридаючи, вона обійняла сина. Того ж вечора мій батько покинув материнський дім і вирушив у Дінан, де отримав від нашої родички рекомендаційного листа до одного мешканця Сен-Мало. Юний шукач пригод найнявся на військову шхуну, що відпливала за кілька днів.

Маленька республіка Сен-Мало в ті часи одна відстоювала на морі честь французького прапора. Шхуна приєдналася до флотилії, яку кардинал де Флері послав на допомогу Станіславу, обложеному росіянами в Данцигу. Зійшовши на берег, мій батько взяв участь у пам’ятній битві 29 травня 1734 року, де півтори тисячі французів на чолі з хоробрим бретонцем де Бреаном, графом де Плело, виступили проти сорока тисяч московитів під командуванням Міниха. Де Бреан, дипломат, воїн і поет, загинув, а мій батько був двічі поранений. Він повернувся до Франції і знову найнявся на корабель. Судно зазнало аварії біля берегів Іспанії, в Галісії на батька напали розбійники й обдерли його до нитки; він морем дістався до Байонни і знову появився в отчому будинку. Хоробрість і любов до порядку здобули йому пошану. Він переселився на Антильські острови; у колоніях він розбагатів і заклав нові основи добробуту нашої родини.

Бабуся довірила піклуванню Рене іншого свого сина – П’єра, пана де Шатобріана дю Плессі, чий син, Арман де Шатобріан, був розстріляний за наказом Бонапарта у Страсну п’ятницю 1810 року. Це був один з останніх французьких дворян, що віддали життя за монархію [4]. Мій батько перейняв на себе клопіт про брата, хоча постійні нестатки прищепили йому суворість, яку він зберіг до кінця життя; non ignara mali [5] не завжди йде людині на користь; нещастя вчить не лише м’якості, а й жорсткості.

Пан де Шатобріан був високий, сухорлявий чоловік з орлиним носом, тонкими блідими губами, глибоко посадженими маленькими очима кольору морської хвилі, тобто синьо-зеленими, як у левів і стародавніх варварів. Я ні в кого більше не зустрічав такого погляду: коли в ньому кипіла лють, здавалося, що блискотлива зіниця ось-ось вилетить і уб’є вас, мов куля.

Мій батько був одержимий одною-єдиною пристрастю, пристрастю до свого імені. Його звичайним станом був глибокий смуток, що посилювався з роками, і мовчання, яке порушувалося лише в нападі гніву. Скупий, бо він жив надією повернути своєму імені споконвічний блиск, гордовитий з іншими дворянами на засіданнях Бретонських штатів, суворий зі своїми васалами в Комбурзі, небагатослівний, деспотичний і грізний з домашніми, він усім своїм виглядом викликав страх. Якби він був молодший і дожив до Революції, він відіграв би важливу роль або загинув від рук повсталої голоти. Безперечно, він був людина обдарована: я певен, що, обіймаючи високу посаду у військовому чи цивільному відомстві, він неодмінно укрив би себе славою.

Після повернення з Америки він вирішив одружитися. Народився він 23 вересня 1718 року, а в тридцять п’ять років, 3 липня 1753 року, повінчався з Аполліною Жанною Сюзанною де Беде, народженою 7 квітня 1726 року, дочкою пана Анжа Аннібаля, графа де Беде, власника Ла Буетарде. Молодята поселилися в Сен-Мало, за сім чи вісім льє від якого обидва вони народилися, тож могли бачити з вікон свого будинку небеса, під якими з’явилися на світ. Моя бабуся з материнського боку, Марі Анна де Равенель де Буатейєль, власниця маєтку Беде, народилася в Ренні 16 жовтня 1698 року і виховувалася в Сен-Сірі, коли ще жива була пані де Ментенон: засвоєні там уроки вона передала своїм донькам.

Мати моя, що мала неабиякий розум і багату уяву, виросла на читанні Фенелона, Расіна, пані де Севіньє та на історіях із життя двору Людовіка XIV; вона знала напам’ять усього «Кіра». Аполліна де Беде була негарна – смуглява, маленька, з грубими рисами обличчя; її вишукані манери і жвава вдача були цілковитою протилежністю батьковій строгості й незворушності. Вона так само любила товариство, як він – самотність, у ній було стільки ж жвавості і рухливості, скільки в ньому манірності і сухості; неможливо назвати жодної її пристрасті, яка не розходилася б із чоловіковими вподобаннями. Необхідність пригнічувати своє єство поселила в її душі меланхолію, яка вигнала веселість і безтурботність. Змушена мовчати, коли їй хотілося говорити, вона втішалася, віддаючись свого роду галасливому смуткові, і її зітхання були єдиним, що порушувало батьків тихий смуток. А що стосується благочестя, то тут матуся була справжній ангел.

2 Народження моїх братів і сестер. – Я з’являюся на світ

Вовча долина, 31 грудня 1811 року

Свого первістка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всіх старших синів у нас у роду; він помер немовлям. Услід за ним на світ з’явилися ще один хлопчик і дві дівчинки – ніхто з них не прожив і року.

Всі четверо померли від крововиливу в мозок. Нарешті, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це він згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Після Жан-Батиста народилися чотири дівчинки: Марі Анна, Бенінь, Жулі і Люсіль, усі дивовижної краси; з них лише дві старші пережили бурі Революції. Краса – серйозна дурниця, довговічніша за всі інші дурниці. Я – остання, десята дитина. Цілком імовірно, що чотири мої сестри завдячують своєю появою на світ бажанню мого батька зміцнити свій рід народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.

‹Уривок із запису про хрещення Шатобріана›

У своїх попередніх творах я припускався помилки: я народився не 4 жовтня, а 4 вересня; мене звуть Франсуа Рене, а не Франсуа Оґюст [6].

Будинок, у якому в ті часи жили мої батьки, стоїть на вузькій похмурій вуличці Сен-Мало, що має назву Єврейської: нині там заїжджий двір. З кімнати, де моя мати розродилася, видно безлюдну ділянку міської стіни, а за нею – неозоре море, яке хлюпоче, розбиваючись об рифи. Моїм хрещеним батьком, як видно із запису в парафіяльній книзі, став мій брат, а хрещеною матір’ю – графиня де Плуер, дочка маршала де Контада. Я народився ледве живий. Гомін хвиль, піднятих шквалом вітру, що провіщав осіннє рівнодення, заглушав мій лемент: мені часто розповідали ці сумні подробиці; вони назавжди запали в мою пам’ять. Не було дня, щоб, міркуючи про те, чим я був, я не побачив внутрішнім поглядом скелю, на якій народився, кімнату, де мати прирекла мене на існування, бурю, що виттям своїм колисала мій перший сон, нещасного брата, що дав мені ім’я, яке я через усе життя проніс із жалем. Здавалося, волею небес над колискою моєю з’явився прообраз моєї долі.

3 Планкуе. – Обітниця. – Комбурґ. – Батьків план щодо мого виховання. – Тітонька Вільнев. – Люсіль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень

Вовча долина, січень 1812 року

Ледве покинувши материнське лоно, я дізнався, що таке вигнання: мене заслали до Планкуе, мальовничого села, розташованого між Дінаном, Сен-Мало і Ламбелем. Єдиний брат моєї матері, граф де Беде, збудував поблизу цього села замок Моншуа. Володіння моєї бабусі з материнського боку простягалися до містечка Корсель, Curiosolites із «Записок» Цезаря. Бабуся, яка рано овдовіла, жила разом із сестрою, мадемуазель де Буатейєль, у селі за мостом, яке називали Абатством через розташоване там бенедиктинське абатство, присвячене Назаретській Божій матері.

У моєї годувальниці не виявилося молока; знайшлася інша жаліслива селянка, яка й вигодувала мене. Вона обрала Назаретську Божу матір моєю заступницею і дала обітницю, що на її честь я до семи років носитиму білий і синій кольори. Не встиг я прожити й кількох годин, як тягар часу вже відбився на моєму чолі. Навіщо мені не дали вмерти? Воля Божа була на виконання бажань істоти невинної і невідомої зберегти життя, приречене на суєтну славу.

Обітниці нині не в моді, та все ж яке зворушливе заступництво Божої матері, яка, зглянувшись на благання бретонської селянки, стає посередницею між дитям і небесами й клопочеться за нього разом з матір’ю земною.

Через три роки мене привезли назад у Сен-Мало; минуло сім років з того часу, як батько придбав маєток Комбурґ. Він хотів відкупити володіння, що належали колись його предкам; оскільки мова не могла йти ні про садибу Бофор, що дісталася родині Гуайон, ані про баронський маєток Шатобріанів, що відійшов до дому де Конде, він звернув погляд на Комбурґ, чи, як писав Фруассар, Комбур: декілька гілок мого роду володіли ним завдяки шлюбам з панянками з роду Коеткан. Комбурґ розташований на підступах до Бретані з боку Нормандії та Англії: Жюнкен, єпископ Дольський, побудував його в 1016 році; головну вежу зведено в 1100 році. Маршал де Дюрас, який дістав Комбурґ як посаг за дружиною, Макловією де Коеткан, чия мати була уроджена де Шатобріан, продав його моєму батькові. Маркіз дю Алле, офіцер кінних гренадерів королівської гвардії, відомий своєю безмежною відвагою, – останній нащадок гілки Коеткан-Шатобріан: у пана дю Алле є брат. Той-таки маршал де Дюрас як наш свояк відрекомендував згодом мене і мого брата Людовікові XVI.

Мене готували до королівського флоту: батько мій, як усі бретонці, почував неприязнь до придворного життя. Місцева аристократія зміцнила в ньому це почуття.

Коли я знов опинився в Сен-Мало, мій батько був у Комбурзі, брат у Сен-Брієнському колежі; четверо моїх сестер жили з матір’ю.

Любов моєї матері неподільно належала старшому синові; звичайно, вона піклувалася й про інших дітей, але віддавала сліпу перевагу молодому графові де Комбурґу. Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сім’ї і шевальє (так мене називали), я мав деякі переваги перед сестрами, але кінець кінцем я виріс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесності, ділила свій час між світськими справами і релігійними обов’язками. Її близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з ріднею Мопертюї та абата Трюбле. Вона любила політику, гамір, світ: бо мешканці Сен-Мало, подібно до савських ченців у долині Кедрону, займалися політикою; вона взяла активну участь у справі Ла Шалоте. Її одвічне бурчання, навіженість, скупість спочатку заважали нам оцінити її чудові достоїнства. Вона любила порядок, але у вихованні дітей ніякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала ніжну душу, але без кінця буркотіла: батько наганяв на домашнім жах, мати була їхнім бичем.

Характери батьків визначили мої перші прихильності. Я полюбив жінку, яка ходила за мною, чудове створіння, яке всі називали тітонька Вільнев, – я виводжу це ім’я з теплим почуттям і зі сльозами на очах. Тітонька Вільнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала мені сльози, цілувала мене, ставила в куток, знову брала на руки і весь час бурмотіла: «Ось хто не буде гордієм! ось у кого добре серце! ось хто ніколи не цуратиметься бідних! Їж, малий!» – і пригощала мене вином і цукром.

Мою дитячу прихильність до тітоньки Вільнев незабаром витіснила дружба більш гідна.

Люсіль, четверта з моїх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду і ходила в обносках сестер. Уявіть собі худеньку дівчинку, дуже високу для своїх років, незграбну, боязку, яка затинається в розмові й відстає в навчанні, у платті не на зріст, у жорсткому пікейному корсеті, що впивається в шкіру, і негнучкому стоячому комірці, обшитому коричневим оксамитом, із зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – і перед вами постане нещасне створіння, яке вразило мій погляд, коли я повернувся під отчу стріху. Дивлячись на миршаву Люсіль, ніхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою і талантами.

Її віддали в моє розпорядження як іграшку; я нітрохи не зловживав своєю владою; замість попихати нею, я зробився її захисником. Щоранку нас обох відводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дітей читати. Люсіль читала з рук дуже погано, а я ще гірше. Її сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились і скаржилися матері. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарешті, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всі шевальє де Шатобріани тільки те й робили, що ганяли зайців, пиячили та бешкетували. Мати зітхала і лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батькові слова обурювали мене, а коли мати завершувала свої докори похвалою моєму братові, якого називала Катоном, героєм, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого від мене чекали.

Увінчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як і батьки; він без кінця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вірші, які я зненавидів, але зовсім не за те, що в них є граматична помилка:

До тебе, розуме, я хочу вести річ, Та приховати вад твоїх мені невміч.

Свої повчання він підкріплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, він хотів сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.

‹Опис скель у Сен-Мало›

4 ‹…› Звільнення від обітниці, даної моєю годувальницею

‹Спосіб життя бабусі Шатобріана у Планкуе›

У Сен-Мало діти граються на березі моря між замком і Королівським фортом; там я і виріс, у дружбі з хвилями й вітрами. Однією з перших моїх радощів стала боротьба з бурями, гра з хвилями, які то відступали від мене, то бігли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного піску вежі, які товариші мої називали пічками. Пізніше я часто бачив, як замки, побудовані на віки, руйнувалися швидше, ніж мої піскові палаци.

Позаяк долю мою було раз і назавжди вирішено, у дитинстві мені не надто набридали заняттями. Приблизні поняття про рисунок, англійську мову, гідрографію та математику здавалися більш ніж достатніми для освіти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я ріс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на світ народився: матуся займала особняк на площі Сен-Венсан, майже навпроти воріт, за якими починається Коса. Моїми найщирішими друзями були вуличні хлопці: вони завжди юрбилися у дворі і на сходах нашого будинку. Я нічим не відрізнявся від них; я говорив їхньою мовою; у мене були такі ж манери і звички, такий же розхристаний і неохайний вигляд; сорочки на мені завжди були рвані, на панчохах красувалися величезні дірки; я носив старі, стоптані черевики, які на кожному кроці спадали з ніг; я часто губив шапку, а іноді й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки брудні. Фізіономія моя мала такий чудний вигляд, що нерідко мати навіть у нападі люті не могла стриматися від сміху й вигукувала: «Який мацапура!»

Тим часом я любив і досі люблю чистоту, навіть вишуканість. Ночами я намагався штопати своє дрантя; добра тітонька Вільнев і Люсіль допомагали мені довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорів; але їхні латочки робили моє вбрання ще недоладнішим. А надто я сумував, коли з’являвся обідранцем серед дітей, що хизувалися своїми обновками.

‹Розваги мешканців Сен-Мало›

Тепер усі вже забули, що таке релігійні і родинні свята, коли здається, ніби вся батьківщина і її Бог радіють; Різдво, Новий рік, Богоявлення, Великдень, Трійця, Іванів день – у ці дні я розцвітав. Мабуть, на мої почуття і виховання вплинула моя рідна скеля. У 1015 році мешканці Сен-Мало дали обітницю піти в Шартр і побудувати своїми руками і на свої кошти дзвіницю Шартрського собору: хіба я не трудився, як вони, своїми руками, щоб відновити повалений шпіц старої християнської базиліки? «Ніколи не було під сонцем, – пише отець Монуар, – землі, яка була б так палко й саможертовно віддана правдивій вірі, аніж Бретань. За останні тринадцять сторіч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнській проповіді, і не народився ще той, хто побачив би у Бретані бретонця, який сповідує яку-небудь віру, окрім католицької».

У дні свят мене разом із сестрами водили на моління до різних храмів міста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мій вражали ніжні жіночі голоси з невидимого хору: їхній стрункий спів зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя і собор заповнював люд, коли натовп уклінних старих матросів, молодих жінок і дітей, тримаючи в руках тоненькі свічки, читали свої часослови, коли священик благословляв парафіян, які повторювали Tantum ergo, і під шквалами різдвяного вітру вітражі храму дзвеніли, а склепіння, що чуло мужні голоси Жака Картьє і Дюґе-Труена, тремтіло, я переживав надзвичайний приплив релігійного почуття. Тітоньці Вільнев не було потреби нагадувати мені, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога і називаючи його всіма іменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса і ангели несуть до нього наш ладан і наші молитви; я схиляв голову: її ще не торкнувся тягар жалів, під гнітом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вівтарем.

Один моряк, вийшовши з церкви після урочистого богослужіння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, інший тим часом повертався з плавання, і за провідну зірку йому правила освітлена баня церкви: таким чином, релігія й небезпеки постійно оточували мене, і в думці моїй одне назавжди зв’язалося з іншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвіночком, сповіщаючи християн, аби вони молилися за одного зі своїх новопреставлених братів. Майже щороку на моїх очах гинули кораблі, і, коли я грався на піщаних обмілинах, море викидало мені під ноги трупи чужоземців, що загинули далеко від батьківщини. Пані де Шатобріан говорила мені, як свята Моніка своєму синові: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немає нічого далекого». Моє виховання було довірене Провидінню: воно не поскупилося на уроки.

Відданий під опіку Богородиці, я знав і любив мою заступницю, шануючи її як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила мені добра тітонька Вільнев, було прикріплено чотирма кнопками над узголів’ям мого ліжка. Мені слід було б жити в часи, коли до Марії промовляли так: «Покірлива владичице неба і землі, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своєму дорогоцінному чреві Ісуса Христа, прекрасна і найпокірливіша владичице, Вам дякую і до Вас звертаюся».

Перше, що я вивчив напам’ять, була пісня, складена матросами; починалась вона такими словами:

Зглянутись на мене Діву Щирим серцем я молив: Захисти мене од гніву Збурених морських валів. Стріну смертну я годину З молитвами на устах: Лиш блаженну дай кончину, Простели у небо шлях.

Пізніше я чув, як співають цей гімн під час корабельної аварії. Я до сьогодні повторюю ці бездарні віршики з такою ж насолодою, як вірші Гомера; мадонна в неоковирному вінці й синьому шовковому платті з срібною торочкою викликає в мені більше благочестя, аніж мадонна Рафаеля.

Якби ця мирна «Зірка морів» могла вгамувати бурі мого життя! але мені з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподібнила мене арабській пальмі: ледве стеблинка моя пробилася крізь скелю, як на неї налетів дужий вітер.

‹Товариш дитячих ігор Шатобріана Жеріль; їхнє проводження часу›

6 Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем

Дьєпп, вересень 1812 року

4 вересня 1812 року я одержав листа від префекта поліції пана Пак’є:

«Пан префект поліції просить пана де Шатобріана взяти на себе труд прийти до нього в кабінет або сьогодні близько четвертої години пополудні, або завтра о дев’ятій ранку».

Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.

Матуся не полишала надію дати мені класичну освіту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобається», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо підготувати мене до іншої діяльності. Як жінка святоблива, вона мріяла про духовну кар’єру для сина. Тому вона запропонувала підшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, військового ремесла та англійської мови; про латину і грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене і цих двох мов, спочатку таємно, потім, коли я зроблю успіхи, відкрито. Батько схвалив її намір: було вирішено віддати мене до дольського колежу. Місто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху із Сен-Мало в Комбурґ.

Дуже холодної зими, яка передувала моєму ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобріан покликав дружину до себе в замок: навесні ми вирушили в дорогу.

Весна у Бретані м’якша, аніж в околицях Парижа, і настає тижнів на три раніше. П’ятірко птахів, що сповіщають її: ластівка, іволга, зозуля, перепелиця і соловей – прилітають разом з морським вітерцем, що гуляє над затоками армориканського півострова. Луки рясніють стокротками, братками, жонкілями, нарцисами, гіацинтами, жовтцями, анемонами, які квітнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованні ін Латерані і Святого Єрусалимського Хреста в Римі. Галявини прикрашені високими султанами папороті; поля дроку й улексу виблискують, немов усипані золотистими метеликами. Огорожі, поблизу яких завжди повно суниць, малини і фіалок, увиті глодом, жимолостю, ожиною, чиї бурі пагони гнуться під вагою листя і плодів. Усе кишить бджолами і птахами; діти на кожному кроці натикаються на стільники і гнізда. У затишних куточках ростуть, немов у Греції, дикі мирт і олеандр; зріють фіги, немов у Провансі; яблуні, усипані карміновими квітками, нагадують пишні букети сільських наречених.

У XII сторіччі там, де нині стоять міста Фужер, Ренн, Бешрель, Дінан, Сен-Мало і Доль, ріс Брешеліанський ліс. Там франки билися з мешканцями Доммонеї. Вас розповідає, що там жила дика людина, било Берантонське джерело і зберігалася золота чаша. Історичний документ XV сторіччя «Звичаї та обичаї Бресильєнського лісу» підтверджує свідчення, що міститься в «Романі про Ру»: ліс цей, говорять «Звичаї та обичаї», великий і просторий, «є там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставків, чудові мисливські угіддя, де не водяться ні отруйні гади, ані мошкара, дві сотні високих дерев і стільки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здійснив свої перші подвиги лицар Понтюс».

Край цей і дотепер зберіг свій первозданний вигляд: порізаний лісистими ярами, він здалеку здається густою дібровою і нагадує Англію: раніше тут жили феї, а я, як ви побачите, зустрів тут свою сильфіду. Вузькими видолинками течуть маленькі річечки. На їхніх диких берегах ростуть дерева, що пускають загострені молоді пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчі вежі, дольмени, романські споруди, руїни середньовічних замків, дзвіниці епохи Відродження: біля підніжжя всіх цих споруд хлюпочуть морські хвилі. Пліній говорить про Бретань: півострів, що дивиться в океан.

Між морем і суходолом розлягаються пелагічні рівнини, хистка межа двох стихій: польовий жайворонок літає тут поряд із жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки від нього човен борознить воду. Мореплавець запозичує слова у пастуха, пастух висловлюється мовою мореплавця: матрос говорить про баранці хвиль, пастир – про хвилі овечої вовни. Різнобарвні піщані обмілини, усіяні мушлями, фукуси, торочки сріблястої піни тягнуться уздовж золотистої або зеленої крайки пшеничних полів. Не пам’ятаю, на якому з островів Середземного моря я бачив барельєф із зображенням нереїд, що прикрашають гірляндами поділ плаття Церери.

Але найчудовіше у Бретані – це місяць, що сходить над землею, а вдосвіта занурюється в море.

Волею Бога місяць – володар безодні; як і сонце, він іноді ховається за хмарами, випускає пару, випромінює промені й наділяє предмети тінню, але, на відміну від сонця, він покидає землю не сам; його супроводжує почет зірок. У моїх рідних краях, йдучи з небосхилу, він усе глибше поринає в мовчання, передаючи його морю; незабаром він наполовину ховається за обрієм, западає в сон, хилить голову і зникає в м’якій перині хвиль. Світила з королівського почту, перш ніж піти у воду слідом за своїм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребені хвиль. Місяць заходить лише після того, як морський вітерець розвіє відображення сузір’їв у дзеркальному плесі, – так гасять смолоскипи після урочистої церемонії.

‹Перший приїзд Шатобріана до Комбурґа›

Книга друга

Переглянуто в червні 1846 року

1 Дольський колеж. – Математика і мови. – Особливість моєї пам’яті

Дьєпп, вересень 1812 року

У Долі я не був чужаком; мій батько як нащадок і представник роду Ґійома де Шатобріана, пана де Бофора, котрий пожертвував у 1529 році собору першу лаву для духівництва, був тамтешнім каноніком. Єпископом Дольським був пан де Ерсе, друг нашої родини, якого, незважаючи на досить помірковані політичні погляди, розстріляли разом з його братом, абатом де Ерсе, на кіберонському Полі мучеників; обидва стояли навколішки, тримаючи в руках розп’яття. Після прибуття до колежу я був відданий на піклування пана абата Лепренса, викладача риторики і великого знавця геометрії: це була людина освічена, з приємним обличчям, що любила красні мистецтва і непогано малювала портрети. Він узявся навчити мене математики за підручником Безу; абат Его, наставник третього класу, почав учити мене латини; математику я вчив у себе в кімнаті, латину – в загальній залі.

Такий сич, як я, не одразу звик до клітки, що звалася колежем, і не враз навчився співміряти свій політ із дзвоном дзвіночка. На відміну від дітей із заможних родин, я не скоро знайшов собі друзів, бо кому захочеться зв’язуватися з бідняком, у якого немає навіть кишенькових грошей; не шукав я і покровителів, бо ненавиджу підлабузництво. У іграх я не прагнув верховодити, але не хотів, щоб мною попихали: я не годився ні в тирани, ані в раби; такий я і дотепер.

Одначе трапилося так, що я досить швидко здобув повагу товаришів; мав я вплив і пізніше, в полку: хоча я був усього лише молодшим лейтенантом, старші офіцери вечорами приходили до мене, їм більше подобалося збиратись у мене, ніж у кафе. Не знаю, в чому тут річ, можливо, в тому, що я легко розумію думки і переймаю звички інших людей. Бігати і стрибати я любив не менше, ніж читати і писати. Мені до цього дня дає однакову втіху говорити про речі найбуденніші й міркувати про матерії щонайвищі. Я не надто ціную розум, він мені майже неприємний, хоча мене не назвеш дурнем. Мене не відвертає жоден порок, окрім знущання і самовтіхи, які мені важко не зневажати; мені завжди здається, що інші в чомусь вищі за мене, і коли я випадково почуваю свою вищість, то незмінно відчуваю незручність.

Достоїнства, які не зуміла пробудити моя початкова освіта, розцвіли в колежі. Я був посидючий і мав надзвичайну пам’ять. Я швидко зробив успіхи в математиці, де показав ясність мислення, що дивувала абата Лепренса. Водночас я виявляв очевидну схильність до мов. Ази латини – предмет мук усіх школярів – давалися мені без найменших зусиль; я чекав уроків з нетерпінням, вони давали мені перепочинок від цифр і геометричних фігур. Менше ніж за рік я опинився на п’ятому місці серед учнів колежу. Дивна річ: моя латинська фраза так природно перетворювалася на пентаметр, що абат Его прозвав мене Елегіком – прізвисько, що мало не закріпилося за мною серед товаришів.

Що стосується моєї пам’яті, то ось два штрихи. Я вивчив напам’ять таблиці логарифмів: бачачи число в геометричній прогресії, я згадував показник його степеня, і навпаки.

Після вечірньої молитви в каплиці директор колежу читав нам з Біблії. Потім він викликав кого-небудь з учнів, аби той переказав прочитане. Награвшись уволю, ми приходили до каплиці втомлені, напівсонні; кожен намагався забитися в найтемніший куток, щоб його не помітили і, отже, не запитали. Найнадійнішим притулком вважалася сповідальня, і ми боролися за місце в ній. Одного вечора мені пощастило, я забрався в цей затишний куточок і гадав, що я в цілковитій безпеці; на лихо, директор помітив мою хитрість і вирішив провчити всіх нас разом. Він довго, повільно читав другу частину проповіді; всі задрімали. Сам не зрозумію, чому раптом я не заснув у своїй сповідальні. Директор, який бачив тільки носки моїх черевиків, гадав, що я, як і решта, куняв, і несподівано звернувся до мене, наказавши повторити все, що він читав.

Друга частина проповіді містила перелік діянь, образливих для Господа. Я не лише переповів суть проповіді, але повторив усі розділи в тому ж порядку, в якому вони були названі, майже слово в слово відтворивши кілька сторінок містичної прози, незбагненної для дитини. Каплицею прокотився захоплений гомін: директор покликав мене, поплескав по щоці і в нагороду дозволив завтра поспати довше. Зніяковівши, я одразу втік від захоплених товаришів і вдосталь натішився подарованою мені ласкою. Ця пам’ять на слова збереглася у мене не цілком, поступившись місцем іншому виду пам’яті, який трапляється ще рідше і про який мені, мабуть, ще випаде нагода розповісти.

Одне прикро: гарна пам’ять часто властива людям дурним; пам’яткі, як правило, неметкі голови, які, переобтяживши себе завченою премудрістю, робляться ще важчими на підмову. А проте, щó були б ми без пам’яті? Ми забували б наших друзів, наших коханих, наші радощі, наші вчинки; геній не міг би зібрати воєдино свої ідеї; найбільш любляче серце втратило б ніжність, утративши спогади; наше існування звелося б до плетениці миттєвостей, що линуть від нас безповоротно; ми позбулися б минулого. Горе нам! наше життя таке безцільне, що є всього лише відлунням нашої пам’яті.

‹Перші канікули в Комбурзі›

3 ‹…› Театр. – Заміжжя двох моїх сестер. – Повернення до колежу. – Переворот у моїх думках

Дьєпп, жовтень 1812 року

‹Пан де Ла Моранде, бідний дворянин, що служив управителем в Комбурзі, відвозить Шатобріана в Сен-Мало, щоб хлопець подивився на військовий табір›

Мій брат був у Сен-Мало, коли пан де Ла Моранде привіз мене туди. Якось увечері він сказав мені: «Я поведу тебе в театр; не забудь капелюха». Я втрачаю розум: по капелюх, що лежить на горищі, я біжу до льоху. У Сен-Мало недавно прибула трупа мандрівних артистів. Я вже бачив маріонеток; я думав, що в театрі теж показують ляльок, але набагато гарніших, аніж вуличні.

Серце калатає, коли я входжу до дерев’яного будинку на безлюдній вулиці. Не без деякого остраху йду темними коридорами. Відчиняються маленькі двері, і ось ми з братом у напівпорожній ложі.

Завіса піднялася, п’єса почалася: давали «Батька родини». Я побачив, як двоє чоловіків розмовляють, прогулюючись підмостками, а всі на них дивляться. Я сприйняв їх за ляльководів, які розмовляють перед хатиною матусі Жигонь, поки збирається публіка: я здивувався лише, що вони так голосно обговорюють свої справи і що в залі так тихо. Здивування моє зросло, коли на сцені з’явилися інші персонажі, почали здіймати руки догори, стогнати і нарешті всі, як за командою, заголосили. Завіса впала, а я так нічого і не зрозумів. У антракті брат спустився у фойє. Я залишився в ложі серед чужих людей, потерпаючи від власної нерішучості; дорого б я дав, аби знов опинитися в колежі. Таке було моє перше враження від мистецтва Софокла і Мольєра.

Третій рік мого перебування в колежі ознаменувався заміжжям двох моїх старших сестер: Марі Анна вийшла за графа де Маріньї, а Бенінь – за графа де Кебріака. Вони переселилися до своїх чоловіків у Фужер: призвістка близької розлуки, що чекала на всіх членів нашої родини. Мої сестри вінчалися в Комбурзькій каплиці одного й того самого дня і години перед одним і тим самим вівтарем. Вони плакали, матуся теж плакала; мене здивувала ця скорбота: сьогодні я її розумію. Будучи при хрещенні чи одруженні, я ніколи не можу стримати гіркої посмішки і не відчути стиснення в грудях. Найбільше нещастя після нашої власної появи на світ – це дати життя іншій людській істоті.

Цього ж року зміни сталися не лише в моїй родині, а й у моїй душі. До рук мені випадково потрапили дві абсолютно різні книги: повний Горацій і «Брехливі сповіді». Переворот, зроблений у моїх думках двома цими книгами, важко уявити: навколо мене виріс дивний світ. З одного боку, я провидів таємниці, незбагненні для моїх літ, існування, відмінне від мого, радощі, не схожі на дитячі забави, загадкову чарівність, яка відзначає представниць тієї статі, що раніше вичерпувалась для мене матір’ю і сестрами; з другого боку, примари, подзенькуючи кайданами і вивергаючи полум’я, погрожували мені вічними муками за один-єдиний прихований гріх. Я втратив сон; уночі мені здавалося, ніби крізь завіски до мене тягнуться то білі, то чорні руки: я утовкмачив собі в голову, що темні руки прокляті Господом, і ця думка посилила мій страх перед тінями пекла. Марно шукав я на небесах і на землі розгадку цієї подвійної таємниці. Страждаючи тілом і духом, я боровся з бурями передчасної пристрасті і жахами марновірств зброєю моєї невинності.

Ось тоді мене й обпалили іскорки того вогню, разом з яким передається життя. Я аналізував четверту книгу «Енеїди» і читав «Телемака»: несподівано я відкрив у Дідоні та Євхаріс красу, що зачарувала мене; я пізнав гармонію цих чудових віршів і цієї стародавньої прози. Якось я почав перекладати з листа «Aeneadum genitrix, hominum divûmque voluptas» [7] Лукреція з такою жвавістю, що пан Его відібрав у мене поему й наказав повернутися до вивчення грецьких коренів. Я украв томик Тібулла; коли я дійшов до Quam juvat immites ventos audire cubantem [8], мені здалося, що в цих сповнених меланхолійної сластолюбності рядках розкриті глибини моєї власної душі. Я не розлучався з томами Массійона, де були проповіді про грішницю і про блудного сина. Мені дозволяли їх перегортати, бо нікому й на думку не спало, що саме я в них вишукував. Я крав недогарки свічок у каплиці, щоб читати вночі ці спокусливі описи душевного сум’яття. Я засинав, бурмочучи недоладні фрази, в які намагався вкласти ніжність, гармонію і витонченість письменника, який найкраще відтворив у прозі благозвучність расінівського вірша.

Якщо згодом мені вдалося досить правдиво зобразити муку серця, що крається любов’ю і каяттям, то лише завдяки випадку, який разом віддав мене у владу двох ворогуючих сил. Спустошення, які зробила в моїй уяві одна книга, врівноважив страх, якого завдала мені інша, а страх притлумили спокусливі думки, породжені відвертими картинами.

4 Випадок із сорокою. – Треті канікули в Комбурзі. – Знахар. – Повернення до колежу

Дьєпп, кінець жовтня 1812 року

Про нещастя кажуть: біда ніколи сама не приходить; те саме можна сказати і про пристрасті: вони приходять разом, як музи або фурії. Разом зі схильністю, яка починала мене мучити, в мені народилася честь – захоплення душі, що береже серце від зіпсуття серед загальної розбещеності, свого роду воскрешальне начало, що супроводить начало спопеляюче, як невичерпне джерело чудес, яких любов вимагає від юності, і жертв, до яких вона зобов’язує.

За гарної погоди вихованці колежу робили щочетверга і щонеділі довгі прогулянки. Ми часто піднімалися на вершину гори Мон-Доль, де лежать галло-римські руїни: з висоти цього самотнього пагорба перед очима відкривається море і болота, де вночі пурхають блукальні вогні, чиє чаклунське світло горить сьогодні в наших лампах. Іншим кінцевим пунктом прогулянок були луки, що оточували семінарію едистів – конгрегації, заснованої Едом, братом історика Мезере.

Одного травневого дня абат Его, черговий класний наставник, повів нас у цю семінарію: нам дозволялося пустувати скільки-завгодно, але суворо-пресуворо заборонялося лазити по деревах. Залишивши нас на зарослій травою дорозі, викладач пішов, щоб заглибитися в читання требника.

Дорогу облямовували в’язи; на верхівці найвищого з них поблискувало сороче гніздо: ми захоплено витріщаємося на птаха, що сидить на яйцях, і вмираємо від бажання спіймати цю прекрасну здобич. Але хто спробує щастя? Заборона така сувора, викладач так близько, дерево таке високе! Всі з надією дивляться на мене; я лажу по деревах, як кішка. Я не можу зважитися, але врешті-решт гору бере марнославство: я скидаю курточку, обхоплюю в’яз і починаю видиратися нагору. Стовбур рівний, без сучків, ближче до середини він розгалужується надвоє; гніздо розташоване на одному з верховіть.

Товариші мої, з’юрмившись під деревом, захоплено стежать за моїми зусиллями, поглядаючи то на мене, то в той бік, звідки може прийти наставник, пританцьовуючи від радості в надії запопасти яйця, вмираючи від страху і чекаючи на покарання. Я добираюся до гнізда; сорока летить геть; я хапаю яйця, ховаю їх за пазуху і спускаюся вниз. На лихо, зісковзнувши між двома зрослими стовбурами, я потрапляю просто в розсоху. Позаяк дерево без сучків, у мене ані праворуч, ані ліворуч немає опертя, щоб підвестися й вибратися із розсохи; застрягши, я повисаю на висоті п’ятдесяти футів над землею.

Та ось лунає наглий крик: «Наставник іде!» – і мої друзі, як це завжди буває в подібних випадках, кидаються хто куди. Тільки один Ле Гоб’єн спробував мені допомогти, але йому скоро довелося відмовитися від свого шляхетного наміру. Єдине, що мені лишалося – це, повиснувши на руках на одному із стовбурів, спробувати обхопити ногами дерево нижче розсохи. З ризиком для життя я проробив цей трюк. Під час усіх цих акробатичних вправ я примудрився зберегти свій скарб; краще б я кинув його, як не раз робив згодом. З’їжджаючи вниз по стовбуру, я обдер руки, подряпав ноги і груди й потовк яйця: це мене й занапастило. Учитель не бачив мене на в’язі; мені вдалось утаїти садна, але я весь був перемазаний золотистим жовтком, і приховати це було неможливо. «Ну, що ж, хлопче, – мовив абат, – вас чекає шмагання».

Якби ця людина заявила мені, що вона замінить це покарання на страту, я був би щасливий. Я ріс дикуном, і сама думка про ганьбу була для мене нестерпна; будь-якої пори мого життя я погодився б на будь-які тортури, тільки б не червоніти з сорому перед живою істотою. У серці моєму скипіло обурення: з недитячою рішучістю я сказав абатові, що ніколи не дозволю ані йому, ані кому-небудь іншому підняти на мене руку. Ця відповідь обурила його; він назвав мене зухвалим хлопчиськом і пообіцяв провчити. «Побачимо», – заперечив я і почав грати в м’яча зі спокоєм, який викликав у нього замішання.

Ми повернулись до колежу; наставник викликав мене до себе й наказав підкоритися. Збудження моє змінилося потоком сліз. Я нагадував абатові Его, що він викладав мені латину, що я його учень, його створіння, його дитя; не хоче ж він, говорив я, збезчестити свого вихованця і довести мене до того, що я не зможу потикатись на очі товаришам; він може посадовити мене у карцер, на хліб і воду, позбавити перерв, дати мені як покару додаткову роботу; я буду вдячний йому за милосердя і любитиму його ще більше. Я валявся у нього в ногах, молитовно складав руки, прохав заради Христа зглянутися на мене; він залишився глухий до моїх благань. Я підхопився і спересердя так його кÓпнув ногою, що він скрикнув. Накульгуючи, він біжить до дверей, замикає їх на два оберти й повертається до мене. Я ховаюся за його ліжком; він дотягується до мене і б’є лінійкою. Я закутуюся в ковдру і войовниче вигукую:

Macte animo, generose puer! [9]

Почувши, як я нахваляюсь школярською ерудицією, мій супротивник не міг стримати посмішки; він заговорив про припинення бойових дій; ми уклали перемир’я; було вирішено покластися на суд директора. Директор не міг визнати мене правим, але все-таки погодився позбавити ненависного покарання. Коли чудовий пастир промовив виправдальний вирок, я поцілував рукав його сутани в такому пориві любові і вдячності, що він, забувшись, благословив мене. Так завершився мій перший бій на захист честі, яка стала кумиром мого життя і якій я стільки разів приносив у жертву спокій, радощі і достатки.

Мені йшов дванадцятий рік; знову настали канікули; цього разу вони були безрадісними; разом зі мною в Комбурґ приїхав абат Лепренс. Мене нікуди не відпускали одного; ми з ним довго блукали околицями. Він помирав од сухот; він був тихий і смутний; я відчував себе не набагато веселішим. Ми годинами ходили удвох, не вимовляючи ні слова. Одного разу ми заблукали в лісі; пан Лепренс обернувся до мене і запитав: «Якою дорогою підемо?» Я не вагаючись відповів: «Сонце заходить; зараз воно світить у вікно високої вежі – ходімо туди». Увечері пан Лепренс розповів про це батькові; спостережливість виказувала в мені майбутнього мандрівця. У лісах Америки я не раз згадував, коли сонце заходило, комбурзькі ліси: мої спогади перегукуються один з одним.

Абат Лепренс хотів, щоб я вчився верхової їзди, але батько мій виходив з того, що морський офіцер повинен уміти керувати тільки кораблем. Довелося мені потай їздити або на одній з двох товстих запряжних кобил, або на великому рябому коні. На відміну від Тюреннового скакуна, мій Рябий не належав до тієї породи бойових коней, яких римляни називали desultorios equos [10] і навчали рятувати хазяїна; це був норовливий Пегас, який цокав копитами, йдучи клусом, і покусував мене за ноги, коли я змушував його стрибати через рови. Незважаючи на своє кочове життя, я ніколи особливо не цікавився кіньми; втім, хоч як це дивно за мого виховання, я тримаюся в сідлі зграбно, хоча, мабуть, і не дуже міцно.

Лихоманка, що я привіз її з дольських боліт, розлучила мене з паном Лепренсом. Через село проходив продавець цілющого бальзаму; батько мій зневажав лікарів, але поважав шарлатанів: він послав за знахарем, який запевнив, що поставить мене на ноги за добу. Назавтра він прийшов у зеленім каптані, обшитому золотими галунами, в поганій пудреній перуці, широких манжетах з брудного мусліну, у перснях з фальшивими діамантами, в потертих коротких штанях з чорного атласу, шовкових панчохах сумнівної білизни і черевиках з величезними пряжками.

Він розсовує запону мого ліжка, мацає пульс, каже висунути язик, бурмоче з італійським акцентом декілька слів про необхідність прочистити шлунок і дає мені проковтнути маленького льодяника. Мій батько схвалив його дії, бо вважав, що всяка хвороба – наслідок нетравлення шлунка, і вбачав у проносних панацею від усіх бід.

За півгодини після того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповіли панові де Шатобріану, який ладний був викинути невдалого лікаря у вікно вежі. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки і почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бік, то в другий, він стогнав разом зі мною, а потім питав: «Чого? пане Лавандьє?» Цей пан Лавандьє був сільський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: від зілля, яким нагодував мене цей чоловік, чи від сміху, який він у мене викликав.

Дію надмірної дози блювотного було зупинено, і я видужав. Ми все життя ходимо навколо своєї могили; усі наші хвороби – вітерець, що поволі наближає нас до гавані. Першим небіжчиком, якого я бачив, був канонік із Сен-Мало; він лежав у ліжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впізнаємо її, тому що вона приходить до нас у масці, яка наганяє на нас жах.

Наприкінці осені я повернувся до колежу.

‹Навчання й розваги в колежі; перше причастя; Шатобріан повертається до Комбурґа, потім вступає до Реннського колежу і два роки вчиться там; він вирушає до Бреста складати іспит на гардемарина, але, передумавши, повертається до Комбурґа до батьків›

Книга третя

1 Прогулянка. – Видіння Комбурґа

Монбуассьє, липень 1817 року

Попередній розділ моїх спогадів відкривала помітка «Вовча долина, січень 1814 року» – перед цим розділом я виводжу: «Монбуассьє, липень 1817 року»; між записами минуло три з половиною роки. Чи чули ви гуркіт падіння Імперії? Ні: ніщо не порушило спокою цих місць. Тим часом Імперія впала; величезна руїна обвалилася в моє життя, як обвалювались уламки романських споруд у води невідомого струмка. Але для того, хто не зважає на події, вони мало що значать: кілька років, що прослизнули крізь пальці Всевишнього, покінчать з усім цим шумом і розчинять його в безберегому мовчанні.

Попередню книгу було написано на заході тиранії Бонапарта і в світлі останніх спалахів його слави – цю книгу я починаю за володарювання Людовіка XVIII. Я бачив королів зблизька, і мої політичні ілюзії розвіялись, як солодкі мрії, розповідь про які я продовжую. Перш за все поговорімо про те, що спонукає мене знов узятися за перо: людське серце – іграшка всього, що тільки є в світі, і неможливо передбачити, яка дрібниця дасть йому радість, а яка – завдасть горя. Монтень зауважив: «Щоб схвилювати нашу душу, не треба ніяких причин: безпричинні й безпредметні Óбрази неподільно володіють нею і її хвилюють».

Я пишу ці рядки в Монбуассьє, на межі провінцій Бос і Перш. Тутешній замок, що належав пані графині де Кольбер-Монбуассьє, був проданий і зруйнований під час Революції: уціліли тільки два поділених ґратами флігелі, де раніше жив воротар. Парк, що перетворився тепер на англійський, зберіг, проте, сліди минулої французької регулярності: прямі алеї, молода парость в облямівці грабів надають йому серйозності; вигляд його пестить око, як видовище руїн.

Учора ввечері я прогулювався наодинці; небо було більше схоже на осіннє; раз у раз налітали пориви холодного вітру. Вийшовши на просіку, я зупинився, щоб поглянути на сонце: воно сідало у хмари над Аллюїською вежею, звідки Габріель, її мешканка, двісті років тому, як і я, дивилася на призахідне сонце. Що сталося з Генріхом і з Габріель? Те саме, що станеться зі мною, коли «Записки» ці побачать світ.

Мене відірвало від роздумів щебетання співочого дрозда, який усівся на найвищій галузці берези. Від цих чарівних звуків у мене перед очима одразу постав отчий дім; я забув катастрофи, свідком яких недавно був, і, миттю полинувши в минуле, побачив рідні краї, де часто слухав спів дрозда. Він і тоді навівав на мене такий самий смуток, як сьогодні; але той смуток народжувався з невиразного бажання щастя, що живе в душі людини недосвідченої, а нинішній мій смуток походить від того, що я вивчив світ і знаю йому ціну. У комбурзьких лісах пташиний спів розповідав мені про блаженство, якого я сподівався зазнати; ті ж самі звуки в парку Монбуассьє нагадали мені про дні, розтрачені в гонитві за цим недосяжним блаженством. Мені вже нема чого чекати від життя; я йшов швидше за інших і обійшов життя колом. Години біжать і кваплять мене: я не можу навіть ручитися, що встигну закінчити мої записки. Де тільки я не трудився над ними! де я їх завершу? Чи довго мені ще гуляти узліссями? Скористаймося ж тими небагатьма миттєвостями, які є ще у мене в запасі: поспішімо описати мою юність, поки я ще можу до неї дотягнутися: назавжди покидаючи зачарований берег, мореплавець заповнює бортовий журнал, поки земля, яка поволі віддаляється, ще не пощезла з очей.

‹Навчання в Дінанському колежі›

Переглянуто в грудні 1846 року

3 Життя в Комбурзі. – Дні й вечори

Монбуассьє, липень 1817 року

Після повернення з Бреста я оселився у Комбурзі разом з батьком, матір’ю і сестрою. Окрім нас, чотирьох господарів, у замку жила нечисленна прислуга: куховарка, покоївка, два лакеї та кучер; мисливський собака і дві старі кобили займали куток стайні. Ця дюжина живих істот губилася в садибі, де легко розмістилася б сотня лицарів зі своїми дамами, конюхами, челядинцями, бойовими кіньми і зграєю гончих псів не гірше, ніж у короля Дагобера.

Цілий рік поріг замку не переступала чужа нога – тільки зрідка маркіз де Монлуе або граф де Гуайон-Бофор, прямуючи на засідання Бретонського парламенту, просили у нас притулку. Вони приїжджали взимку, верхи, з притороченими до сідла пістолями, з мисливським ножем при боці, у супроводі верхового слуги, що віз у величезному мішку суддівську мантію.

Батько мій, який неухильно дотримував пристойності, навіть у дощ і вітер виходив на ґанок з непокритою головою зустрічати гостей. Поміщики розповідали нам про свої усобиці, сімейні справи і судові тяжби. Увечері їх проводжали до Північної вежі, в покої королеви Кристини, – парадну спальню, зайняту ліжком, що мало сім футів завдовжки і стільки ж завширшки, з подвійною запоною із зеленого газу і малинового шовку, з чотирма позолоченими амурами по кутках. Другого дня вранці, коли я спускався у велику залу й дивився у вікно на затоплені або затягнені льодком рівнини, я бачив тільки дві або три самотні постаті на дорозі, що вела до ставка: то були наші гості, що скакали у бік Ренна.

Наші гості не хизувались особливими знаннями, але завдяки їм наш кругозір розширювався на кілька льє. Коли вони від’їжджали, ми залишались у вузькому сімейному колі; у будні ми бачилися тільки одне з одним, а в неділю – з сільськими буржуа та сусідніми поміщиками.

Погожої недільної днини матуся, Люсіль і я прямували Малою алеєю уздовж поля до парафіяльної церкви; коли ж періщив дощ, ми йшли огидною комбурзькою вулицею. Нам було далеко до абата де Мароля, власника легкого візка, запряженого четвериком білих коней, захопленим у турків в Угорщині. Батько відвідував парафіяльну церкву тільки раз на рік – на Великдень; решту часу він слухав месу в каплиці замку. Сидячи на головній лаві, ми вдихали ладан і молилися перед чорною мармуровою гробницею Рене де Роґан, що прилягала до вівтаря; ось що таке людська вдячність: дещиця ладану перед домовиною!

Недільні розваги припинялися із заходом сонця, та й вони випадали на нашу долю лише час від часу. У негоду ворота нашої фортеці місяцями не впускали жодного приходька. Хоч які сумні були вересові пустища навколо Комбурґа, сам замок завдавав ще більшого смутку: вступаючи під його склепіння, людина переживала те саме почуття, що й коли заходила до картезіанського монастиря Гренобля. Я відвідав його в 1805 році; він розташований у пустельній місцевості, яка в міру наближення до нього стає ще пустельнішою; я думав, що в монастирі все буде інакше, але в стінах обителі мене зустріли сади ще безлюдніші, ніж ліси. Нарешті посеред монастиря я побачив відлюдне старе кладовище, де поховані ченці, – святилище, звідки вічна безмовність, божество цих місць, правила навколишніми горами та лісами.

Похмурий спокій Комбурзького замку посилював небалакучий і непривітний характер мого батька. Замість того щоб наблизити до себе родину і челядь, він розселив усіх по різних кутках будинку. Його власна спальня містилася в маленькій східній вежці, а робочий кабінет – у західній. Обладнання цього кабінету становили три чорні шкіряні стільці і захаращений паперами й дворянськими грамотами стіл. Над каміном висіло генеалогічне дерево роду Шатобріанів, а над вікном – усіляка зброя від пістоля до мушкетона. Матусині покої розташовувалися над великою залою між двох вежок; підлогу в них було викладено паркетом, стіни прикрашені венеціанськими дзеркалами. До покоїв матері примежовує спальня сестри. Комірка покоївки була далеко, у великій вежі. Щодо мене, то я тулився у свого роду самітній келії, аж нагорі сходової вежки, що вела з внутрішнього двору в різні крила замку. Біля входу до вежки в склепінчастому підвалі мешкав батьків слуга разом з іншим слугою, а куховарка – у високій західній вежі.

Батько взимку і влітку вставав о четвертій ранку: спустившись у внутрішній двір, він підходив до дверей сходової вежки й будив свого слугу. О п’ятій йому подавали маленьку чашку кави; потім він до полудня працював у себе в кабінеті. Мати і сестра снідали кожна у себе в спальні о восьмій ранку. У мене не було певного розпорядку дня – я вставав і снідав, коли хотів; вважалося, що до полудня я навчаюся; більшу частину часу я тинявся без діла.

О пів на дванадцяту дзвінок скликав усіх до обіду, який подавали опівдні. Велика зала правила і за їдальню, і за вітальню: ми обідали й вечеряли в східному її кінці, а потім переходили до іншого, західного кінця, і влаштовувалися перед величезним каміном. Велика зала була обшита деревом, на світло-сірих стінах висіли старовинні портрети – історія Франції в особах від Франциска I до Людовіка XIV; серед них виділялися зображення Конде і Тюренна; над каміном красувалась картина, що зображала смерть Гектора від руки Ахілла під стінами Трої.

По обіді ми не розходилися до другої години. Потім, якщо стояло літо, батько йшов ловити рибу, обходив городи, прогулювався, намагаючись, проте, не переступати меж своєї вотчини; якщо ж дія відбувалася восени або взимку, він вирушав на полювання, а мати, зачинившись у каплиці, присвячувала пополудні години молитвам. Каплиця ця була похмурою молільнею, яку прикрашали чудові картини великих майстрів, що невідь-як потрапили до феодального замку, загубленого в бретонській глушині. Я дотепер зберігаю гравюру на міді «Свята родина» Альбані – це все, що залишилось у мене від Комбурґа.

Поки батька не було вдома, а мати молилася, Люсіль зачинялась у себе, а я йшов до своєї келії або ж вештався околицями.

О восьмій вечора дзвін скликав усіх на вечерю. По вечері погожої днини всі виходили на ґанок. Батько, взявши рушницю, стріляв по совах, що вилітали з бійниць з настанням ночі. Мати, Люсіль і я дивилися на небо, на ліси, на призахідне сонце і перші зірочки. О десятій годині всі поверталися в дім і лягали спати.

Осінніми і зимовими вечорами все було інакше. Коли вечеря закінчувалася й четверо співтрапезників переходили від столу до каміна, матуся крекчучи влаштовувалася на оббитому мінливим сіамським шовком дивані; перед нею ставили круглий столик зі свічкою. Ми з Люсіль сідали біля коминка: слуги прибирали зі столу і зникали. Тоді батько починав снувати вперед і назад по залі й ходив так аж до ночі. Він носив халат з білого ратину, точніше, свого роду пальто, якого я ні в кого ніколи не бачив. Лисувату голову його вінчав великий білий ковпак, що стояв сторчма. Зала була простора, і, коли він одходив од вогнища, у тьмяному світлі єдиної свічки його зовсім не було видно; ми чули тільки його кроки в мороці; потім він повільно повертався до світла і поступово виступав з пітьми, як привид, у білому одіянні, білому ковпаку, з довгим блідим обличчям. Поки він був в іншому кінці зали, ми з Люсіль устигали тихо перекинутися кількома словами; коли він наближався, ми замовкали. Не зупиняючись, він питав: «Про що це ви говорили?» – і йшов далі. Охоплені жахом, ми нічого не відповідали; і весь вечір тишу порушував лише розмірений шум батькових кроків, зітхання матері та завивання вітру.

Нарешті годинник на вежі бив десяту: батько завмирав на місці, немов та сама пружина, що пускала в хід молоточок годинника, зупинила його кроки. Він виймав свій кишеньковий годинник, заводив його, брав масивний срібний канделябр з великою свічкою, на хвильку заглядав до західної вежки, потім повертався і, як і раніше, з канделябром у руці, йшов у свою спальню, що притикала до східної вежки. Він проходив повз мене й Люсіль: ми цілували його і бажали йому доброї ночі. Він мовчки підставляв свою суху запалу щоку і зникав у вежі, двері якої з шумом зачинялися.

Струсивши чаклунські чари, мати і ми з сестрою, що німіли у присутності батька, поверталися до звичайного життя. Першим наслідком руйнування чарів ставала наша балакучість. Що гнітючішим було мовчання, то охочіше поспішали ми надолужити згаяне.

Коли потік слів вичерпувався, я кликав покоївку і проводжав матір і сестру до їхніх покоїв. Вони просили мене заглянути під ліжка, в камін, за двері, обійти сусідні сходи, проходи і коридори й лише після цього відпускали спати. Вони пам’ятали всіх злодіїв і привидів, які, як переказують, водилися в Комбурзі. Слуги розповідали, що якийсь граф де Комбурґ з дерев’яною ногою, який помер триста років тому, іноді ходить по замку, і вони зустрічали його в сходовій вежці; часом, говорили вони, його дерев’яна нога розгулює сама у супроводі чорного кота.

4 Моя вежа

Монбуассьє, серпень 1817 року

Розмови про привидів притягали увагу моєї матусі і сестри весь час, поки вони готувалися до сну: обидві лягали в ліжко, вмираючи від страху; я підіймався на свою вежу; куховарка йшла до високої вежі, а слуги спускалися в підземелля.

Вікно моєї вежки виходило у внутрішній двір; удень мені відкривався вид на протилежну куртину, де крізь каміння пробивався листовик, а в одному місці росла дика слива. Кілька стрижів, які влітку з криками влітали в щілини між каменями, були єдиними моїми товаришами. У безмісячні ночі я бачив у вікні тільки маленький клаптик неба, на якому світилися декілька зірок. Якщо ж на небосхилі з’являвся місяць, промені його перед заходом дотягувалися крізь ромбоподібні вікна до мого ліжка. Сови, перелітаючи з вежі на вежу, раз у раз затуляли від мене місяць, і тіні їхніх крил малювали на моїх завісках рухливі узори. Живучи на відшибі, біля входу на галереї, я жадібно ловив усі нічні шерехи. Іноді вітер немов біг легкими кроками; деколи в нього виривалися стогони; несподівано двері мої дуже стрясалися, з підземелля долинало завивання, трохи згодом шум затихав, але незабаром повторювався знову. О четвертій годині ранку голос господаря замку, що з-під вікових склепінь кликав слугу до себе, здавався голосом останнього нічного привида. Цей голос замінював мені ніжні звуки музики, якими батько Монтеня будив свого сина.

Затятість, з якою граф де Шатобріан змушував дитину спати саму у високій вежі, могла мати сумні наслідки, але мені вона дала користь. Суворе поводження виховало в мені хоробрість дорослого чоловіка, не позбавивши мене жвавої уяви, яку хочуть відібрати у нинішньої молоді. Мене не переконували, що привидів не існує, – мене змусили їх не боятися. Коли батько з іронічною посмішкою запитував: «Невже панові шевальє страшно?» – я готовий був лягти спати поряд з небіжчиками. Коли добра матуся говорила мені: «Дитино моя, на все воля Божа: вам нічого боятися злих духів, доки ви шануєте Господа», – це заспокоювало мене більше, ніж усі філософські доводи. Я здобув над своїми страхами перемогу таку рішучу, що нічні вітри, домуючи в моїй безлюдній вежі, зробилися всього лише іграшкою моєї фантазії і крилами моїх мрій. Моя розбурхана уява, що всюди шукала поживу й ніде не знаходила її вдосталь, ладна була поглинути небо і землю. Настала черга описати цей стан духу. Повернувшись до своєї молодості, я намагаюся змалювати себе таким, яким був тоді і яким, незважаючи на пережиті муки, вже не є, про що, можливо, і шкодую.

5 Перехід від дитинства до зрілості

Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурґа, як в існуванні моєму відбувся переворот: дитина зникла, і місце її зайняв чоловік зі своїми короткими радощами і довгими прикрощами.

Спочатку, чекаючи на справжні пристрасті, все в мені оберталося в пристрасті. Коли після безмовного обіду, де я не смів розкрити рота ні для того, щоб сказати слово, ні для того, щоб проковтнути шматок, мені вдавалося вислизнути, захопленню моєму не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмінно скрутив би в’язи. Досить було мені дістатися до Зеленого двору або до лісу, як я починав бігати, стрибати, скакати, дуріти, тішитися, і це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янілий від забав і свободи.

Батько брав мене з собою на полювання. Любов до полювання, що оволоділа всім моїм єством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоїть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени мені часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у воді, підстерігаючи на березі ставка диких качок; я й досі не можу байдуже дивитися, як собака робить стійку. Втім, до мого першого палкого захоплення полюванням домішувалася любов до незалежності: стрибати через рови, уздовж і впоперек виходжувати поля, болота, вересові зарості, блукати з рушницею далеко від людей, відчуваючи себе сильним і самотнім, – тут я був у своїй стихії. Іноді я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах і лісникам доводилося нести мене додому на ношах з гілок.

Але скоро радощі від полювання набридли мені; мене мучило жадання щастя, яке я не міг ані стримати, ані зрозуміти; у розумі моєму і в моїй душі постали два порожні храми; ніхто ще не знав, на який вівтар тут приноситимуть жертви, якому богові поклонятимуться. Я ріс пліч-о-пліч зі своєю сестрою Люсіль; наше життя і наша дружба були нероздільні.

6 Люсіль

Люсіль була дівчина ставна, виняткової краси, але страх яка серйозна. Бліде обличчя її облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в ній – хода, голос, усмішка, зовнішність – було сповнене мрійливості і страждання.

Ми з Люсіль нічим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про світ, то тільки про той, який носили в собі і який не надто був схожий на світ, що нас оточував. Вона бачила в мені свого захисника, я бачив у ній свою подругу. Її мучили напади похмурих думок, які мені нелегко було розвіяти: у сімнадцять років вона оплакувала минущу молодість; вона хотіла живцем поховати себе в монастирі. Все хвилювало, засмучувало, ранило її: вона місяцями мучилася невисловленою думкою, нездійсненною мрією. Я часто заставав її у мріях наяву – вона сиділа, звісивши голову на руки, нерухома, окам’яніла; здавалося, не всипало в ній саме лише серце; життя її не виявлялося зовні; навіть груди не здіймалися. Позою своєю і сумною красою вона була схожа на Ангела смерті. Я намагався її розрадити, але за мить невимовний відчай охоплював мене.

Люсіль любила в годину надвечір’я читати наодинці яку-небудь благочестиву книжку: їй припало до душі перехрестя двох путівців, де стояв кам’яний хрест, а поряд гостроверхий шпиль тополі тягнувся в небо, немов пензель художника. Моя святоблива матуся, повна захоплення, говорила, що дочка нагадує їй одну з перших християнок, яка молиться у стародавній лаврі.

Завдяки цьому зосередженню душевних сил сестра моя впадала в незвичайний стан: уночі вона бачила пророчі сни, вдень, здавалося, читала в книзі майбутнього. На сходовому майданчику в головній вежі висів настінний годинник, що боєм своїм порушував нічну тишу; якщо Люсіль не спалося, вона приходила й сідала на сходинку перед цим годинником; вона ставила лампу на підлогу і не зводила очей з циферблата. Коли опівночі грізне злиття стрілок сповіщало годину смути і злочинів, Люсіль чула звуки, що відкривали їй чиюсь далеку кончину. За кілька днів до 10 серпня вона, разом з іншими моїми сестрами живучи в Парижі неподалік Кармелітського монастиря, кинула погляд у дзеркало і скрикнула. «Я бачила, як входить смерть», – пояснила вона. Серед вересових заростей Каледонії Люсіль стала б небесним створінням Вальтера Скотта, наділеним подвійним зором; серед армориканських вересових пустищ вона була всього лише відлюдницею, чия доля – краса, геній і нещастя.

‹За порадою Люсіль Шатобріан починає писати вірші про природу; вірші у прозі самої Люсіль›

9 Останні рядки, написані у Вовчій долині. – Таємниця мого життя

Вовча долина, листопад 1817 року

Повернувшись із Монбуассьє, я пишу ці рядки – останні в цьому відлюдному куточку; я змушений покинути його, хоча вихованці мої перетворилися на прекрасних юнаків, чиї стрункі лави правлять своєму батькові за прихисток і нагороду. Я більше не побачу магнолію, чиї квіти нагадали б мені про флоридську красуню, не побачу єрусалимську сосну і ліванський кедр, посаджені в пам’ять Ієроніма, не побачу ґренадський лавр, грецький платан, армориканський дуб, біля підніжжя яких я малював Бланку, оспівував Цимодоцею, творив Велледу. Ці дерева, гамадріади мого саду, народжувалися й росли разом з моїми мріями. Вони перейдуть до інших рук; чи любитиме новий господар їх так само палко? Можливо, вони зачахнуть, можливо, він зрубає їх: я приречений позбутися всіх земних скарбів. Прощаючись з лісами Ольне, я описуватиму, як прощався колись з лісами Комбурґа; все моє життя – суцільні прощання.

Розбудивши в мені любов до поезії, Люсіль долила оливи до вогню. Почуття мої спалахнули з новою силою; розум мій почало відвідувати суєтне бажання слави; на мить я повірив у те, що наділений талантом, але незабаром, повернувшись до справедливої невіри в себе, став сумніватися в цьому таланті, як сумніваюся й до сього часу. Я почав дивитися на письменництво як на диявольську спокусу; я розсердився на Люсіль за те, що вона викликала в мені згубну схильність: я кинув писати і став оплакувати свою прийдешню славу, як оплакують славу минулу.

Повернувшись до минулого безділля, я гостріше відчув, що бракує моїй весні: я сам був для себе загадкою. Я не міг без збентеження підвести очі на жінку; я червонів, коли вона до мене зверталася. Ніяковість моя, і без того надмірна, в жіночому товаристві ставала такою нездоланною, що я пішов би на будь-які тортури, тільки б не залишатися з жінкою наодинці; але досить було їй піти, як я починав кликати її всіма силами душі. У пам’яті моїй поставали картини з Верґілія, Тібулла і Массійона; але образи матері і сестри, передаючи іншим жінкам свою чистоту, згущували покрови, які природа намагалася трохи підняти; синівська і братська любов заступали любов менш безкорисливу. Якби в моєму розпорядженні були найвродливіші рабині сералю, я не знав би, чого від них вимагати: випадок просвітив мене.

Один із сусідів приїхав погостювати до нас у Комбурґ із красунею дружиною. Щось скоїлося в селі; всі кинулися до вікна великої зали, щоб подивитися. Я підбіг першим, гостя приспіла слідом за мною, я хотів поступитися їй місцем і зробив крок назад, але ненароком зіштовхнувся з нею і виявився затиснутий між нею та вікном. Я мало не зомлів.

З цієї миті я став неясно відчувати, що кохати і бути коханим невідомим мені чином – найвище блаженство. Якби я вчинив, як учиняють інші чоловіки, я незабаром пізнав би радощі і прикрощі пристрасті, сÍм’я якої носив у собі, але в моїй душі будь-яке почуття набувало характеру незвичайного. Палка уява, нерішучість, самотність спричинились до того, що я не став шукати жіночого товариства, але, навпаки, замкнувся в собі; не маючи реального предмета пристрасті, я силою своїх неясних бажань викликав привида, з яким відтоді ніколи не розлучався. Не знаю, чи знайдеться в людській історії інший подібний приклад.

10 Привид кохання

Отже, я вигадав собі жінку – в ній було потроху від усіх жінок, яких мені траплялося бачити: стан, волосся та усмішку я взяв у заїжджої гості, яка притисла мене до грудей; очі – у однієї сільської дівчини, свіжість – у іншої. Портрети вельможних дам часів Франциска I, Генріха IV і Людовіка XIV, що прикрашали вітальню, подарували мені решту рис; я викрав красу навіть у мадонн, бачених у церкві.

Моя чарівниця незримо супроводжувала мене всюди; я розмовляв з нею, немов із живою істотою; вона змінювалась у згоді з моєю примхою: Афродіта без покрову, Діана у вбранні з блакиті й роси, Талія в усміхненій масці, Геба з чашею юності, часто вона оберталась на фею, що підкоряла моїй владі всю природу. Я невтомно працював над своїм творінням; я відбирав у моєї красуні одну привабливість і замінював її іншою. Так само часто міняв я її убрання; я черпав з усіх країн, з усіх віків, з усіх мистецтв, з усіх релігій. Потім, завершивши свій шедевр, я знову розбирав його на складові частини; моя єдина жінка перетворювалася на натовп жінок, і я обожнював окремо ті привабливості, яким раніше поклонявся усім разом.

Я любив своє творіння більше, ніж Пігмаліон свою статую, але чим я міг зачарувати свою Галатею? Не знаходячи в собі необхідних достоїнств, я щедро вигадував їх. Я скакав верхи, як Кастор і Поллукс, грав на лірі, як Аполлон, володів зброєю краще за Марса: уявляючи себе героєм роману чи великим мужем старовини, я громадив вигадку на вигадку! Тіні дівчат Морвена, султанші Багдада і Ґренади, власниці старих замків; купальні, пахощі, танці, розкошування Азії – мов од помаху чарівної палички, все підкорялось мені.

Ось іде юна королева, убрана в діаманти і квіти (це теж моя сильфіда); вона чекає мене опівночі, під покровом апельсинових дерев, у галереях палацу, омиваного морськими хвилями, на запашному березі Неаполя або Мессіни, під небом кохання, пронизаним світлом Ендіміонового світила; вона йде до мене, статуя Праксителя, серед непорушних скульптур, блідих картин і фресок, що безмовно біліють у місячнім сяйві: тихий шурхіт її поквапливих кроків по мармуровій мозаїці зливається з рокотанням хвиль. Ревнивий король чатує на нас. Я падаю до ніг володарки Еннських рівнин; волосся її розвівається за вітром і шовковими хвилями спадає по моєму чолу, коли вона схиляє до мене свою шістнадцятилітню голівку і торкається рукою моїх грудей, що тремтять від поваги і сластолюбства.

Коли, повертаючись від мрії до дійсності, я знову відчував себе бідним маленьким бретонцем, непомітним, безславним, непоказним, безталанним, непривабливим, змушеним ледве животіти у невідомості, не сміючи сподіватися на кохання бодай котроїсь жінки, мене охоплював розпач: я не наважувався підвести очей на сяйливий образ, що вічно супроводив мене.

11 Два роки марень. – Заняття і химери

У цьому маренні я прожив аж два роки, розвинувши здібності своєї душі до надзвичайної міри. Раніше я говорив мало, тепер взагалі перестав говорити; раніше час від часу сідав за книжки, тепер зовсім закинув підручники; я ще дужче полюбив самотність. Я виявляв усі ознаки палкої пристрасті: очі мої запали, я худнув, утратив сон, був неуважний, засмучений, запальний, нелюдимий. Я проводив дні дико, дивно, безглуздо, а проте чарівно.

На північ од замку простягалися ланди, устелені священними каменями друїдів; коли сонце заходило, я приходив і сідав на один з них. Позолочені крони дерев, пишнота землі, вечірня зірка, що мерехтіла крізь рожеві хмари, повертали мене до моїх марень: я хотів би насолоджуватися цим видовищем разом з ідеальним створінням, предметом моїх бажань. Я подумки стежив за денним світилом; я довіряв його турботам свою красуню, щоб весь світ поклонився її світосяйному блиску. Вечірній вітер, що рвав павутину з трави, вересовий жайворонок, що сідав на камінь, кликали мене до дійсності: я повертався в замок зі стисненим серцем і засмученим виглядом.

У непогожі літні дні я піднімався на високу західну вежу. Гуркіт грому над покрівлею замку, потоки дощу, що з ревом спадали на гостроверхі дахи, блискавиці, що пронизували хмару й обпалювали електричним розрядом мідні флюгери, збуджували мій ентузіазм: подібно до Ісмена на фортечних стінах Єрусалима, я накликав бурю; я сподівався, що вона принесе мені Арміду.

Якщо ж небо було ясним, я простував до Великої алеї, за якою розлягалися луки, розділені живоплотом. Я влаштував собі гніздечко в гіллі однієї з верб: там, відрізаний від неба і землі, в оточенні кропив’янок, я годинами розкошував поруч своєї німфи. Образ її був для мене невіддільний від весняних ночей, напоєних свіжістю роси, зітханнями солов’я і шепотом вітру.

Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, річковим берегом, омиваним хвилею і всіяним квітами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних місць, наслухав кожне дерево; мені здавалося, ніби я чую, як співає місячне світло в лісах: я хотів вилити свою радість, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася мені в переливах далекого голосу, у тремтінні струн арфи, у м’якому звукові ріжка і співучої мелодії гармонії. Не перелічуватиму всіх чудових подорожей, які я здійснював з квіткою мого кохання; не розповідатиму, як рука до руки ми відвідували славнозвісні руїни Венеції, Риму, Афін, Єрусалима, Мемфіса, Карфагена; як перетинали моря, як тішилися щастям під пальмами Отаїті, у запашних гаях Амбуана і Тідора, як піднімалися на вершину Гімалаїв, де прокидається зоря, як спускалися священними річками, що несуть свої повні води повз пагоди із золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилізши на щоглу бамбукового човна, співав свою індійську баркаролу.

Я забував і землю і небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього свої благання, воно чуло голос мого таємного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.

12 Мої осінні радощі

Що похмурішою ставала погода, то співзвучнішою була вона моєму настрою: зима, утрудняючи сполучення, відрізує сільських мешканців од світу; чим далі від людей, тим безпечніше.

Осінні картини сповнені етичного сенсу: листя падає, немов наші роки, квіти в’януть, немов наші дні, хмари біжать, немов наші ілюзії, світло згасає, немов наш розум, сонце остигає, немов наша любов, річки завмирають, немов наше життя, – осіння природа пов’язана таємними нитками з людською долею.

Я з невимовною радістю чекав повернення непогожої пори, коли відлітають на південь лебеді і припутні, коли ворони збираються на луках біля ставка, а з настанням ночі сідають на найвищі дуби Великої алеї. Якщо увечері на роздоріжжі лісів здіймалася голубувата пара, якщо вітер виспівував свої тужливі пісні і легенди, ворушачи напівзів’ялий мох, я міг цілковито віддаватися своїм природним схильностям. Зустрічаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловіка, який виріс під покровом колосків і якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, він змішував свій гарячий піт з крижаним осіннім дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця. А що ж моя потойбічна перелесниця? Силою свого чарівництва вона переносила мене на береги Нілу і показувала, як засипає єгипетську піраміду той самий пісок, який засипле одного разу армориканську борозну, проведену серед кущів вересу: я радів, що моє ідеальне блаженство непідвладне законам людського буття.

Вечорами я вирушав у самотнє плавання по ставку; човен мій линув серед очеретів і широкого листя латаття. Над ставком, готуючись покинути наші краї, збиралися ластівки. Я жадібно ловив їхній щебет: я слухав їх уважніше, ніж слухав у дитинстві Таверньє розповіді мандрівців. Ластівки пустували на воді у променях призахідного сонця, ганялися за комахами, дружно злітали в небо, немов хотіли випробувати свої крила, знову спускалися на воду, потім сідали на очерет, що майже не гнувся під ними, і наповнювали його зарості своїм неясним гомоном.

13 Заклинання

Спускалася ніч; хвилювалися веретена і мечі очеретів; замовкав пернатий караван деркачів, качок-мандаринок, зимородків, болотяних куликів; хлюпало хвилею озеро, в лісах і болотах вступала у свої права осінь: я витягував своє суденце на суходіл і повертався в замок. Било десяту годину. Увійшовши до себе в кімнату, я вмить настіж відчиняв вікно і, спрямувавши погляд у небо, починав свої заклинання. Я здіймався разом з моєю чарівницею у надхмарну височінь: загорнувшись у її кучері й розмаяну одіж, я з волі ураганів гойдав верховіття дерев, хитав гребені гір або вихором кружляв над морями. Поринаючи у простір, зіходячи з трону Божого до брам безодні, я силою мого кохання правив світами. Чим більшими небезпеками загрожувала мені розбурхана стихія, тим гострішим ставало запаморочливе блаженство. У поривах північного вітру я чув лише стогони сластолюбства; шелестіння дощу запрошувало мене заснути на грудях жінки. Слова, які я звертав до цієї жінки, розбудили б чуттєвість старої й зігріли надмогильний мармур. Недосвідчена і всезнаюча, непорочна і коханка, Єва невинна і Єва грішна, віщунка, що вселяла в мене безумство, вона була осереддям таємниці і пристрасті: я зводив її на вівтар і поклонявся їй. Я гордився тим, що мене люблять, і гордість ця лише посилювала моє почуття. Коли йшла вона – я падав ниць, щоб стелитися під її ногами або цілувати її сліди. Я втрачав розум від її усмішки; я тремтів, чуючи її голос; я знемагав од бажання, ледве доторкнувшись до предмета, якого торкнулась вона. Повітря, видихнуте з її вологих уст, проникало в мене аж до кісток, текло в моїх жилах разом з кров’ю. Єдиний її погляд міг би змусити мене мчатися на край світу; у якій пустелі я не погодився б жити поряд з нею! Вона обернула б левове лігво на палац, і мільйони сторіч не змогли б вичерпати вогонь, що спалював мене.

Сила моєї уяви перетворювала цю Фріну, що стискала мене в своїх обіймах, в уособлення слави і, головне, честі; доброчесність, що приносить найблагородніші жертви, геній, що породжує найнесподіванішу думку, навряд чи дадуть уявлення про моє щастя. Моє чудове створіння дарувало мені всі радощі почуттів і всі втіхи душі разом. Під тягарем цієї солодкої знемоги, потопаючи в цій насолоді, я вже не відрізняв справжність од вигадки; я був людиною і не був нею; я ставав хмарою, вітром, шелестом; я обертався на чистий дух, ефірне створіння, що оспівує вище блаженство. Я хотів відкинути свою природу, щоб злитися з бажаною дівою, розчинитися в ній, ближче припасти до краси, стати пристрастю своєю і чужою, коханням і предметом кохання.

Несподівано, підкошений безумством, я кидався на ліжко; я качався від болю; я зрошував своє ложе гарячими сльозами, яких ніхто не бачив, жалюгідними сльозами, пролитими заради химери.

14 Спокуса

Незабаром, не в змозі залишатися довше у своїй вежі, я спускався темними сходами, крадькома, як убивця, прочиняв двері на ґанок і йшов у ліс.

Я брів навмання, розмахуючи руками, відкриваючи обійми вітрам, які утікали від мене, як і тінь, за якою я гнався; притулившись до стовбура бука, я дивився, як налякані мною ворони перелітають на інше дерево, як повзе над голими гілками місяць; я мріяв залишитися назавжди в цьому мертвому світі, подібному до тьмяного склепу. Я не відчував ані холоду, ані нічної вогкості; навіть крижане дихання зорі не могло б урвати нитку моїх роздумів, якби в цей час не лунав сільський дзвін.

У бретонських селах по небіжчиках зазвичай дзвонять удосвіта. Цей дзвін, що складається з трьох повторюваних нот, утворює просту сумну мелодію, жалібну і простонародну. Ніщо не було таке співзвучне моїй хворій, пораненій душі, як повернення до прикрощів життя під подзвін, що сповіщав їхній кінець. Я уявляв собі, як пастух віддавав дух у загубленій серед полів хатині, як потім його несуть на таке ж покинуте кладовище. Для чого жив він на цій землі? Для чого з’явився на світ я сам? Якщо мені рано чи пізно судилося піти, чи не краще вирушити в дорогу вранці, по холодку, і прийти до часу, ніж знемагати в кінці шляху, терплячи тягар дня і спеку? Жевриво бажання кидалося мені в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала мені серце нежданою радістю. У пору юнацьких помилок я часто мріяв не пережити свого щастя: перші успіхи давали таке блаженство, що після цього залишалося тільки прагнути власного зникнення.

Все міцніше й міцніше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потішити серце тим, чого не існувало, я був схожий на каліку, який мріє про пестощі, для нього недосяжні, і тішить себе мрією, тим солодшою, чим тяжчі його муки. Крім того, я передчував, що доля моя буде жалюгідною; вигадуючи все нові і нові приводи для страждань, я з кожним днем впадав у відчай: я то мав себе за нікчему, не здатну піднестися над натовпом, то відшукував у собі достоїнства, яких ніхто ніколи не поцінує. Внутрішній голос підказував мені, що в світі я не знайду нічого з того, що шукаю.

Все посилювало гіркоту моїх розчарувань: Люсіль була нещасна; мати не вміла мене розрадити; батько давав пізнати тернистий шлях життя. Його похмурість рік від року зростала; з роками дерев’яніло не тільки його тіло, а й душа; він постійно вистежував мене і нещадно сварив. Повертаючись з моїх самотніх прогулянок і бачачи його на ґанку, я відчував, що мені легше вмерти, ніж повернутися в замок. Але гаяння часу лише відтягувало тортури: змушений прийти до вечері, я зніяковіло сідав на краєчок стільця, з мокрим від дощу обличчям і скуйовдженим волоссям. Під батьковим поглядом я приростав до місця, і піт виступав у мене на лобі: я втрачав останній проблиск здорового глузду.

Тепер мені доведеться здобутися на силу, щоб зізнатися у своїй слабкості. Людина, що заміряється на власне життя, виявляє не душевну міць, але природну ваду.

У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осічку. Я зарядив її трьома кулями й подався у віддалений куток Великої алеї. Я звів курок, наставив дуло собі в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кілька разів: пострілу не було; поява сторожа похитнула мою рішучість. Мимовільний і несвідомий фаталіст, я вирішив, що мій час ще не настав, і відклав виконання свого плану до іншого разу. Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зі мною; ніхто не дізнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безіменних невдах; ніхто не зміг би відшукати мене слідами моїх прикрощів, як знаходять пораненого слідами крові.

Ті, в чиїй душі ці рядки поселять сум’яття і спокусу піти за моїм божевільним прикладом, ті, хто з любові до моїх химер пройнявся співчуттям до моєї особи, повинні пригадати, що вони чують усього лише голос небіжчика. Читачу, котрого я ніколи не побачу, знай: ніщо не вічне; від мене залишилося лише те, що я є в руках Бога живого, мого судді.

15 Хвороба. – Я боюся й відмовляюся піти по духовній лінії. – План подорожі до Індії

Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моїм мукам – джерелу перших побачень з музою і перших поривів пристрасті. Ці пристрасті, що виснажували мою душу, пристрасті ще неясні, були схожі на морські урагани, які налітають зусібіч разом: недосвідчений стерничий, я не знав, яким галсом йти і як упоратися з цими незрозумілими вітрами. Груди мої роздуло, я кидався в лихоманці; послали в Базуш, містечко за п’ять-шість льє від Комбурґа, за чудовим лікарем на ім’я Шефтель, чий син був замішаний у справі маркіза де ла Руері [11]. Він уважно мене оглянув, приписав ліки і заявив, що найбільше мені потрібно змінити спосіб життя.

Шість тижнів життя моє було в небезпеці. Якось вранці мати сіла на край мого ліжка і мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефіція; але перш ніж вступити до семінарії, вам треба як слід подумати про своє майбутнє, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовній лінії, я швидше волітиму бачити вас світською людиною, ніж священиком, який зганьбив себе».

З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозиція моєї святобливої матусі. Напередодні вирішальних подій мого життя я завжди одразу розумів, чого мені слід уникати; мене спонукало почуття честі.

Абат? це просто смішно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, і я шанобливо схиляв голову перед вівтарем. Якби я став єпископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своїх пороків? Я відчував себе занадто слабким для першого наслідку, занадто прямодушним для другого. Ті, хто вважає мене за лицеміра і честолюбця, погано мене знають: я ніколи не досягну успіху в світі саме тому, що мені бракує однієї пристрасті – честолюбства, і одного пороку – лицемірства. Честолюбство прокидається в моїй душі, лише коли страждає моя гордість; я міг би захотіти стати міністром або королем, щоб посміятися зі своїх ворогів, але назавтра викинув би міністерський портфель і корону у вікно.

Отже, я сказав матері, що не відчуваю покликання до духовної кар’єри. Я повторно змінив свої плани: спочатку я відмовився стати моряком, тепер не хотів бути священиком. Залишалась військова нива; вона була мені до душі: але як змиритися з утратою незалежності і залізною європейською дисципліною? Мені засіла в голову безглузда ідея: я заявив, що або поїду до Канади корчувати ліси, або завербуюся в армію індійських принців.

Завдяки одній з тих суперечностей, що властиві всім смертним, мій батько, втім, людина вельми розсудлива, ніколи надто не дивувався авантюрним планам. Він покартав матусю за мої виверти, але погодився відпустити мене до Індії. Я вирушив у Сен-Мало: там якраз споряджали корабель до Пондішері.

16 Проїздом у рідному місті. – Спогад про тітоньку Вільнев і знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбурґ. – Остання зустріч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›

Минуло два місяці: я опинився сам на рідному острові; тітонька Вільнев недавно померла. Оплакуючи її біля спорожнілого бідного ліжка, де вона віддала Богові душу, я помітив плетений візочок, у якому я вперше звівся на ноги, щоб потім зробити свої перші кроки по нашій сумній земній кулі. Я уявляв собі, як моя стара нянька зі своєї смертельної постелі дивиться на цей кошик на колесах; побачивши цей перший пам’ятник мого життя, що стоїть проти останнього пам’ятника моєї другої матері, від думки про те, що добра тітонька Вільнев, покидаючи цей світ, благала небеса дарувати щастя своєму вигодованцю – предметові такої постійної, такої безкорисливої, такої чистої прихильності, – серце моє краялося від ніжності, жалю і вдячності.

Я не знайшов у Сен-Мало ніяких інших слідів мого минулого: марно шукав я в порту кораблі, біля чиїх швартовів я колись грався; одні відпливли, інші пішли на дрова. Здається, я зовсім недавно лежав у колисці, а виходить, минула вже ціла вічність. Ніхто не пам’ятав мене в краю, де минуло моє дитинство; я змушений був пояснювати при зустрічах, хто я, тільки тому, що голова моя піднялася на декілька зайвих ліній од землі, до якої вона дуже скоро схилиться знову. Як швидко і як часто змінюються наше буття і наші мрії! Давні друзі відходять, на зміну їм приходять нові; зв’язки наші змінюються; час, коли у нас не було нічого з того, що є тепер, завжди рано чи пізно змінюється часом, коли у нас не залишається нічого з того, що було раніше. Людина не живе одним і тим самим життям; у неї їх декілька, вона переходить з одного до іншого, – така її жалюгідна доля.

На самоті ходив я по обмілині, де колись грався з товаришами, по обмілині, що пам’ятала мої піщані замки: campos ubi Troja fuit [12]. Я ходив морським узбережжям, покинутим морем. Піщаний берег під час відпливу показував мені образ спорожнілої душі, покинутої ілюзіями. Вісімсот років тому мій земляк Абеляр дивився, як і я, на ці хвилі, згадуючи свою Елоїзу; він, як і я, бачив кораблі, що линули ad horizontis undas [13]; слух його, як і мій, колисав однозвучний рокіт хвиль. Занурений у похмурі фантазії – породження комбурзьких лісів, – я підставляв груди водяним валам. Прогулянки мої закінчувалися на мисі Лавард: сидячи на його краю, я з гіркотою згадував, як дитиною ховався у цих скелях у свята; там я ковтав сльози, поки товариші мої раділи. Нині я не відчував себе ні улюбленішим, ані щасливішим, ніж тоді. Незабаром я маю покинути батьківщину, щоб марнувати свої дні в чужих краях. Ці роздуми надривали мені душу, і я заледве стримував бажання кинутися в морську безодню. Несподівано я одержую листа, що кличе мене назад у Комбурґ: я приїжджаю, вечеряю в родинному колі; батько не каже мені ні слова, мати зітхає, Люсіль має пригнічений вигляд; о десятій годині всі розходяться. Я запитую сестру; вона нічого не знає. Назавтра о восьмій ранку по мене приходять. Я спускаюся: батько вже чекає на мене в кабінеті.

«Пане шевальє, – мовив він, – вам доведеться відмовитися від ваших божевільних планів. Брат добився для вас місця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поїдете в Ренн, звідти в Камбре. Ось сто луїдорів; бережіть їх. Я старий і хворий; мені недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людині шляхетного походження, і ніколи не ганьбіть ваше ім’я».

Він обійняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моєї щоки, і я відчув, що він схвильований: то були останні батьківські обійми.

‹Прощання із Комбурґом; три приїзди Шатобріана до Комбурґа в подальші роки його життя›

Книга четверта

Переглянуто в липні 1846 року

1 Берлін. – Потсдам. – Фрідріх

Берлін, березень 1821 року

Від Комбурґа до Берліна так само далеко, як від юного мрійника до старого посла. На одній з попередніх сторінок сказано: «Де тільки не працював я над моїми записками, де ж я їх закінчу?»

Востаннє я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато різних подій: у мені відкрилася нова людина – політичний діяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французів, бо вона – запорука довговічності законної монархії. За допомогою газети «Консерватер» я привів до влади пана де Віллеля; я став свідком смерті герцога Беррійського і пошанував його пам’ять. Щоб усім догодити, я поїхав; я погодився стати послом у Берліні.

Вчора я побував у Потсдамі, святково прибраній казармі, де сьогодні немає солдатів: я дослідив життя лже-Юліана в його лже-Афінах. У Сан-Сусі мені показали стіл, де великий німецький монарх перекладав звичайними французькими віршами заповіді енциклопедистів; кімнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками і папугами, млин, який задля забави залишив законному власникові той, хто спустошував цілі провінції, могилу коня Цезаря і левреток Діани, Любоньки, Лані, Гордячки і Мирної. Вінценосний нечестивець оскверняв навіть святиню могил, зводячи мавзолеї своїм собакам; він заповідав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.

Мене провели до нового палацу – він уже розвалюється. У старому потсдамському замку дбайливо зберігають плями від тютюну, брудні, з роздертою оббивкою крісла, одне слово, всі сліди неохайності володаря-відступника. Тут увічнені разом неакуратність циніка, нахабство безбожника, тиранія деспота і слава солдата.

Одна-єдина річ привернула мою увагу: стрілка настінного годинника, що показує мить, коли Фрідріх спустив дух; нерухомість її обманула мене: проте час не сповільнив свого бігу: людина не зупиняє час – це час зупиняє людину. Причому неважливо, яку роль відігравали ми за життя: створили ми вчення прославлені чи невідомі, були багаті чи убогі, переживали радощі чи прикрощі – це не може ні подовжити, ані вкоротити відміряний нам відрізок часу. По золотому циферблату біжить стрілка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, поміщається він у печатці персня чи в розетці храму – година триває все ті ж шістдесят хвилин.

У склепі протестантської церкви, просто під кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вінценосного софіста. Гробниця ця з бронзи; коли по ній стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложі, не прокинувся б навіть од грому власної слави: розбудити його може тільки трубний глас, що кличе на останній бій, перед очі Божого воїнства.

Мені конче потрібна була переміна вражень, і я вирішив скрасити їх відвідинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кількома словами, коли я, на той час бідний офіцер, проїздив повз його війська. Цей король, в усякому разі, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, він присвятив своє життя втіхам. Чи хвилює сьогодні два скелети відмінність, що існувала між ними раніше, коли один був Фрідріхом Великим, а другий Фрідріхом Вільгельмом? Нині і Сан-Сусі, і Мармуровий палац – безгосподарні руїни.

Кінець кінцем, хоча велич сучасних подій применшила події минулого, хоча битви під Росбахом, Лейтеном, Ліґніцем, Торґау та ін. – не більше ніж бійки поряд з битвами під Маренґо, Аустерліцем, Ієною і на березі Москви-ріки, – Фрідріх менше за інших страждає від порівняння з гігантом, що мучиться на о. Святої Єлени. Прусський король і Вольтер дивним чином пов’язані між собою; пам’ять нащадків об’єднає їх навіки: один заснував своє правління на філософії, за допомогою якої інший підривав підвалини суспільства.

Вечори в Берліні довгі. Я живу в особняку, що належить герцогині де Діно. З настанням ночі мої секретарі розходяться. Коли при дворі немає святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею [14], я залишаюся вдома. Сидячи на самоті біля сумної грубки, я чую тільки покрик вартового біля Бранденбурзьких воріт та хрускіт снігу під ногами людини, що своїм свистом заступає бій годинника. Чим мені зайнятися? Читанням? у мене майже немає книжок; а що коли продовжити мої «Записки»?

Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурґа в Ренн, де жив один мій родич. Він порадував мене: у його знайомої дами, яка від’їжджала до Парижа, якраз є в кареті вільне місце, і він ручається, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавість родича. Він про все домовився і незабаром рекомендував мене моїй супутниці, хазяйці модної крамниці, безтурботній і меткій; угледівши мене, вона розсміялась. Опівночі подали коней, і ми рушили в дорогу.

І ось я вночі в поштовій кареті наодинці з жінкою. Як мені, котрий у житті не поглянув на жінку не почервонівши, спуститися з надхмарної височини, де я ширяв у мріях, на цю страшну землю? Я не знав, де я і що зі мною: я забився в куток карети від страху торкнутися сукні пані Рози. Коли вона зверталася до мене, я був не в змозі відповісти й бурмотів щось невиразне. Їй довелося самій розплачуватися з форейтором, самій про все турбуватися, бо від мене не було ніякої користі. На світанку вона ще здивованіше поглянула на бовдура, що нав’язався на її голову.

Тільки-но краєвид почав змінюватись і я перестав узнавати вбрання й говірку бретонських селян, я засмутився, це лише посилило презирство пані Рози. Я помітив, яке відчуття викликаю, і цей перший досвід світського життя справив на мене враження, яке й досі не вповні стерлося з моєї душі. Від народження я дикуватий, але не сором’язливий; я був скромний відповідно до своїх літ, але соромливим я не був. Коли я зауважив, що достоїнства мої викликають сміх, дикість моя обернулася в нездоланну боязкість. Я не міг вимовити ні слова: я відчував, що повинен щось приховувати, і це щось – доброчесність, а не порок; я вирішив, що сховаюся сам, аби зберегти душевну чистоту.

Ми наближалися до Парижа. На Сен-Сірському узвозі мене вразили ширина доріг і доглянутість насаджень. Невдовзі ми доїхали до Версаля: оранжерея з її мармуровими сходами захопила мене. Військові успіхи в Америці повернули замкам Людовіка XIV колишню славу; нова королева блищала молодістю і красою; трон, такий близький до падіння, здавався міцним, як ніколи. І мені, невідомому подорожньому, призначено було вціліти, щоб побачити ліси Тріанона такими ж безлюдними, як ті, серед яких я виріс.

Нарешті ми в’їхали в Париж. Усі обличчя здавались мені глумливими: як перигорський дворянин, я вважав, що на мене дивляться, щоб посміятися з мене. Пані Роза подалася на вулицю Май, до Європейського готелю, і поспішила спекатися дурного попутника. Не встиг я вийти з карети, як вона мовила воротареві: «Цьому панові потрібна кімната». «До ваших послуг», – сухо додала вона, звертаючись до мене, і зробила реверанс. Більше я ніколи не бачив пані Розу.

‹Життя сестри Шатобріана, по чоловікові пані де Фарсі, у Парижі; служба Шатобріана в Наваррському полку, розквартированому в Камбре; смерть Шатобріанового батька; узявши відпустку в полку, Шатобріан знову їде в Париж, де брат сподівається допомогти його придворній кар’єрі; відрекомендований у Версалі королю Людовіку XVI, Шатобріан бере участь у королівському полюванні; знайомство з філософом Делілем де Салем›

12 Літератори. – Портрети

Париж, червень 1821 року

За два роки, що відокремлюють час, коли я оселився в Парижі, від відкриття Генеральних Штатів, коло моїх знайомств розширилось. Я знав напам’ять елегії шевальє де Парні і пам’ятаю їх дотепер. Я написав йому, просячи дозволу побачити поета, якого з насолодою читаю; він прислав чемну відповідь: я вирушив до нього на вулицю Клері.

Переді мною постала людина ще нестара, чудово вихована, висока, сухорлява, з обличчям, побитим віспою. Він віддав мені візит; я познайомив його із сестрами. Він не полюбляв суспільство і незабаром був з нього вигнаний з міркувань політичних. На час нашого знайомства він належав до прихильників старого ладу. Я ніколи не зустрічав автора, більш схожого на свої твори: він був поет і креол, усе, що йому було потрібно, – це південне небо, джерело, пальма і жінка. Він уникав галасу, хотів пройти по життю непомітно, всім жертвував на догоду своїм лінощам, і, якби втіхи його не торкали іноді струн його ліри, він так би і жив у невідомості:

Хай наші дні течуть, як перше, потай, Приховані в Ерота під крилом, — Струмочок мов, що ледве-ледь дзюркоче По ложу рівному серед квіток: Сховатись прагне він у холодок, А на рівнину вибігти не хоче [15].

Саме це невміння відмовитися від неробства перетворило шевальє де Парні із запеклого аристократа в нікчемного революціонера, що напосідався на гнану релігію, таврував знищуваних священиків, купував свій спокій будь-якою ціною і змушував музу, яка оспівувала Елеонору, говорити мовою тих місць, куди Каміль Демулен ходив купувати собі коханок.

Автор «Історії італійської літератури», який услід за Шамфором втерся в лави революціонерів, доводився нам родичем, бо всі бретонці один одному рідня. Женґене прославився у світі завдяки не позбавленій витонченості поемці «Сповідь Зюльме», що дала йому жалюгідне місце у відомстві пана де Неккера, після чого не забарився набазграти поему на вступ свого добродійника на посаду контролера фінансів. Хтось – не пам’ятаю, хто саме, – заперечував право Женґене на предмет його гордості, «Сповідь Зюльме»; але ця п’єса справді належить його перу.

Реннський поет добре знався на музиці і писав романси. Примазавшись до якої-небудь знаменитості, він на наших очах перетворювався із смиренника у фанабера. Перед скликанням Генеральних Штатів він за дорученням Шамфора пописував газетні статейки і промови для клубів: він став чванливий. Напередодні першого свята Федерації він говорив: «Яке прекрасне свято свят! Щоб яскравіше його освітити, добре б спалити з кожного боку вівтаря по аристократу». Не його першого осяяла ця ідея: задовго до нього учасник Ліги Луї Дорлеан написав у своєму «Бенкеті графа Аретського», що «непогано б у ніч на Івана замість оберемка хмизу підкинути у вогнище протестантських пасторів, а Генріха IV втопити в бочці, як кошеня».

Женґене знав заздалегідь про вбивства, що їх замишляли революціонери. Пані Женґене попередила моїх сестер і дружину про те, що в Кармелітському монастирі ось-ось почнеться різанина: вона прихистила їх у завулку Ферру, неподалік од місця, де незабаром пролилася кров.

Після Терору Женґене став чи не першою людиною у Франції по лінії народної освіти; ось тоді він і почав виспівувати в «Синьому циферблаті» «Дерево свободи» на мотив: «Я посадив його, злеліяв». Його визнали майже схибленим від філософії й відправили послом до одного з тих монархів, яких у цей час позбавляли корони. У донесенні з Турина він повідомляв пана де Талейрана, що «переміг забобони», – наполіг, щоб його дружину приймали при дворі в сукні до колін. Переходячи від посередності до пихатості, від пихатості до дурості і від дурості до сміхотворності, він закінчив свої дні поважним літературним критиком і, що найкраще – автором незалежних статей у «Декад»; природа повернула його на місце, з якого суспільство його так невчасно відкликало. Знання його поверхові, проза важка, вірші правильні і часом приємні.

У Женґене був друг – поет Лебрен. Женґене протегував Лебрену, як людина обдарована, що знає світ, протегує простодушному генію; Лебрен, у свою чергу, освітлював променями своєї слави велич Женґене. Що могло бути забавніше, аніж ці двоє приятелів, що з ніжної прихильності робили один одному послуги, які можуть робити люди, талановиті в різних царинах.

Лебрен був просто фальшивий пан де л’Емпірей; запал його насправді виявлявся холодним, пристрасті – крижаними. За Парнас йому правила кімната в мансарді на вулиці Монмартр, де тільки й було що книжки, звалені абияк на підлозі, брезентове похідне ліжко, завішене двома брудними рушниками, що теліпалися на іржавому металевому карнизі, та розбитий глечик для води біля продавленого солом’яного крісла. Не те щоб Лебрен жив у злиднях, але він був скупий і знався з жінками легкої поведінки.

На античній вечері у пана де Водрея він удавав Піндара. У його ліричних віршах трапляються строфи енергійні, як в оді кораблю «Месник», і витончені, як в оді «Околицям Парижа». Елегії його йдуть від розуму, рідко від душі; оригінальність його надумана, а не природна; його творіння – плоди копіткої праці; він що є сили силкується перекрутити значення слів і з’єднати їх якнайнеприродніше. Справжнє покликання Лебрена полягало в складанні віршів сатиричних; його послання про «гарний і поганий жарт» мало заслужену популярність. Деякі з його епіграм можна поставити в один ряд з епіграмами Жан-Батиста Руссо; мішенню, що надихала його більше за інших, був Лагарп. Треба віддати Лебрену належне і в іншому: він зберіг незалежність думок і залишив написані кров’ю серця вірші проти гонителя наших свобод.

Але найбільш жовчним серед літераторів, яких я узнав на той час у Парижі, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобінців, він не міг пробачити людству свого незаконного походження. Він обманював довіру родин, що його приймали; цинічність свого язика він видавав за непристойність придворних звичаїв. Він звичайно ж був мастак на дотепи і мав талант, але подібні дотепність і талант не залишаються в пам’яті нащадків. Коли він зрозумів, що революція не допомогла йому досягти успіху, він повернув руку, яку підіймав на суспільство, проти самого себе. Гординя відкрила йому очі, і він розгледів у червоному ковпаку не що інше, як нову корону, а в санкюлотах – нову знать зі своїми сановниками: Маратом і Робесп’єром. Розгніваний тим, що нерівності не позбавлений навіть паділ скорботи і сліз, приречений бути парією навіть у товаристві катів, він хотів себе вбити, щоб піти зі світу, яким правлять злочинці; спроба не вдалася: смерть сміється з тих, хто кличе її і плутає з небуттям.

З абатом Делілем я познайомився лише в 1798 році в Лондоні; я не бачив ні Рюльєра, чиє життя одухотворяла спочатку пані д’Еґмон, а потім пам’ять про неї, ані Паліссо, ні Бомарше, ані Мармонтеля. Ніколи не зустрічався я і з Шеньє, котрий не раз нападав на мене і котрому я ніколи не відповідав, – згодом я посів його місце в Інституті, і це завдало мені чимало тривог.

Коли я перечитую твори більшості письменників XVIII сторіччя, я не в змозі осягнути, чому вони свого часу наробили стільки галасу і чим здобули моє захоплення. Пішла мова вперед чи пішла навспак, просунулися ми шляхом цивілізації чи відступили назад до варварства, ясно одне: у авторах, що були втіхою моєї юності, мені бачиться тепер щось банальне, віджиле, сіре, мертвотне, холодне. Навіть у найбільших письменників вольтерівської епохи я зустрічаю убогість почуттів, думки і стилю.

Кого мені звинувачувати в своєму розчаруванні? Боюся, що перший провинець – я сам; новатор від народження, я, можливо, передав новим поколінням хворобу, якою був уражений. Я з жахом кричу своїм дітям: «Не забувайте французької мови!» – але все даремно. Вони відповідають мені, як відповідав Пантаґрюелю лімузинець, який простував «із синкліту альмаматеринської преславної академії міста, номінованого Лютецією».

Ця манера грецизувати і латинізувати нашу мову, як бачите, не нова: Рабле позбавив нас її, але вона знову з’явилася у Ронсара; на неї накинувся Буало. За нашого часу вона ожила завдяки науці; наші революціонери, від природи великі греки, утовкмачили в голови наших торговців і селян гектари, гектолітри, кілометри, міліметри, декаграми: політика заходилася ронсаризувати.

‹Родина Мальзерба, онука котрого стала дружиною Жан-Батиста Шатобріана›

Книга п'ята

‹Початок революційних заворушень у Бретані; Шатобріанова мати робить ще одну спробу влаштувати його по духовній лінії; на початку літа 1789 року Шатобріан повертається до Парижа›

8 Рік 1789. ‹…› Взяття Бастилії

Париж, листопад 1821 року

‹Початок революції в Парижі›

14 липня, день взяття Бастилії. Цей наступ на фортецю, що її обороняли декілька інвалідів та перестрашений комендант, відбувався на моїх очах: якби ворота не відчинили, народ ніколи не увірвався б до неї. Пролунали всього два чи три гарматні залпи, причому стріляли не інваліди, а гвардійці, що встигли підійнятися на вежі. Натовп виволік з укриття коменданта Делоне і, досхочу познущавшись над ним, добив його на східцях ратуші; купецькому старшині Флесселю розтрощили голову пострілом з пістолета: ось видовище, що так захоплювало жорстокосердих дурнів. Убивства ці супроводжувались оргіями, як під час заворушень у Римі за Отона і Вітеллія. Завойовники Бастилії, щасливіп’яниці, шинкові герої, роз’їжджали у фіакрах; повії і санкюлоти, що доскочили влади, входили до їхнього почту. Перехожі з боязливою пошаною здіймали капелюха перед цими тріумфаторами, дехто з них падали з ніг від утоми, не в змозі нести шану, що впала на них. Пихаті нікчеми в усіх куточках землі отримували ключі від Бастилії, яких було виготовлено сила-силенна. Скільки разів пропускав я своє щастя! Коли б я записався, читачу, до лав переможців, мені тепер платили б пенсіон.

На розтин трупа Бастилії збіглися знавці. Під наметами відкрилися тимчасові кафе; у їхніх власників не було відгону од відвідувачів, як на Сен-Жерменському ярмарку чи Лоншанському гулянні; безліч карет роз’їжджали туди й сюди або зупинялися біля підніжжя веж, звідки вже скидали униз каміння, аж курява стояла стовпом. Пишно вбрані дами, молоді чепуруни, стоячи на різних поверхах, змішувалися з напівголими робітниками, котрі руйнували стіни під захоплені вигуки натовпу. Тут можна було зустріти найвідоміших ораторів, найзнаменитіших літераторів, найвидатніших художників, найславніших акторів та актрис, наймодніших танцівниць, найвідоміших чужоземців, придворну знать і європейських послів: тут закінчувала свої дні стара Франція і починала своє життя нова.

Про всяку подію, хоч яка вона жалюгідна й огидна сама по собі, не годиться висловлюватися спрожогу, якщо вона спричиняє за собою серйозні наслідки і визначає епоху: у взятті Бастилії належало побачити (хоча в той час ніхто цього не побачив) не порив народу до звільнення, але саме звільнення, результат цього пориву.

Всі захоплювалися діянням, яке слід було засудити; нещасним випадком, і ніхто не зрозумів, що взяття Бастилії, це криваве свято, відкриває нову епоху, в якій цілому народу судилося змінити звичаї, ідеї, політичну владу і навіть людську природу. Тваринна лють обертала все в руїни, але під нею таївся дух, що закладав серед руїн підвалини нової будівлі.

Втім, народ, який неправильно оцінив велич події, що відбулася в світі матеріальному, правильно оцінив подію, що відбулася в світі моральному; Бастилія була в його очах трофеєм, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височіє біля входу до Парижа, навпроти шістнадцяти стовпів Монфокона, як шибениця для його свобод [16]. Зрівнюючи із землею твердиню держави, народ сподівався скинути військове ярмо і взяв таємне зобов’язання замінити армію, яку він розпустив: усім відомо, які чудеса сотворив народ, що став солдатом.

‹Подальший розвиток Революції влітку-восени 1789 року›

12 Мірабо

Париж, листопад 1821 року

Залучений завдяки безладному способу життя і мінливостям долі в найзначніші події і змушений зіткнутися на своєму шляху із запеклими злочинцями, грабіжниками та авантюристами, Мірабо, трибун аристократії, депутат демократії, сполучав у собі риси Ґракха і Дон Жуана, Катіліни і Ґусмана де Альфараче, кардинала де Рішельє і кардинала де Реца, розпусника епохи регентства і дикуна епохи Революції; крім того, в ньому було щось і від Мірабо, вигнаного флорентійського роду, який не забував ті палаци-фортеці і тих великих бунтівників, що їх прославив у своїй поемі Данте; рід цей звив собі гніздо у Франції, і республіканський дух середньовічної Італії, об’єднавшись із феодальним духом нашого середньовіччя, породив плеяду людей неординарних.

Потворність Мірабо, що наклалася на властиву його родові красу, уподібнила його могутньому героєві «Страшного суду» Мікеланджело, співвітчизника Арріґетті. Глибокі віспини на обличчі оратора нагадували сліди опіків. Здавалося, природа виліпила його голову для трону або для шибениці, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жінок. Коли він струшував гривою, дивлячись на юрбу, він зупиняв її; коли він піднімав лапу й показував кігті, розлючений простолюд кидався врозтіч. Я бачив його на трибуні під час одного із засідань, серед страхітливого розброду: похмурий, потворний, нерухомий, він був схожий на безпристрасний, що безформно клубочиться, хаос Мільтона.

Мірабо вдався у батька і дядька, які, як Сен-Сімон, мимохідь накидали безсмертні сторінки. Йому поставляли тексти для промов: він брав з них тільки те, що міг засвоїти його розум. Йому не вдавалося з блиском виголосити промову, що належала зовсім не йому; він прикрашав її своїми, навмання вибраними словами, і тим виказував себе. Він черпав енергію зі своїх пороків; пороки ці походили не від бездушності, вони розкривали глибокі, палкі, бурхливі пристрасті. Цинізм звичаїв знищує моральне почуття і повертає суспільство до свого роду варварства; варвари від цивілізації, такі ж руйнівники, як і готи, відрізняються від них тим, що зовсім не здатні до творення: готи були велетнями, дітьми дикої природи; сучасні варвари – жахливі виродки, створіння природи розбещеної.

Я двічі зустрічав Мірабо на званих обідах, першого разу у племінниці Вольтера маркізи де Віллет, другого разу в Пале-Руаялі, коли там приймали депутатів опозиції, з якими познайомив мене Шапельє: Шапельє пішов на ешафот в одному візку з моїм братом і паном де Мальзербом.

Мірабо був охочий до балачок; особливо багато говорив він про себе. Цей син левів, сам лев з головою химери, ця людина, що довіряла тільки фактам, був у своїх словах і фантазіях і сам як роман, сама поезія, саме натхнення; у ньому був помітний коханець Софі, піднесений у почуттях і здатний до самопожертви. «Я знайшов її, цю чудову жінку, – говорив він, – я пізнав її душу, цю душу, яку природа створила в мить натхнення».

Мірабо зачарував мене розповідями про кохання, прагненням до самотності, про яку він раз у раз говорив, марно сперечаючись. Він пробуджував у мені співчуття ще однією рисою: у нього, як і в мене, був суворий батько, який, як і мій, свято вірив у необмеженість батьківської влади.

Високий гість надто докладно говорив про зовнішню політику і майже нічого не сказав про внутрішню, хоча цікавила його саме вона; але він кинув кілька сповнених глибокого презирства слів про людей, що вважають себе вищими за інших через байдужість, яку вони виявляють до нещасть і злочинів. Мірабо народився великодушним, він любив друзів, легко прощав кривди. Незважаючи на свою аморальність, він не зміг піти проти совісті; він був розпусний лише у приватному житті, його прямий і міцний розум не проголошував убивство вершиною духовності; він нітрохи не захоплювався різаниною та побоїщами.

Але занадто скромним Мірабо не був; він був пихатий понад усяку міру: хоча він і записався в торговці сукном, аби стати депутатом від третього стану (бо поважне дворянство у своїй безрозсудності знехтувало його), він був зачарований своїм походженням; батько називав його «диким птахом, що звив гніздо між чотирьох вежок». Він не міг забути, що бував при дворі, роз’їжджав у каретах і полював з королем. Він вимагав, щоб його величали графом; дорожив своїм гербом і вдягнув лакеїв у лівреї якраз тоді, коли всі перестали це робити. Із будь-якого приводу і без приводу він цитував свого родича адмірала де Коліньї. Коли «Монітер» назвав його Ріке, він розлютився. «Чи відомо вам, – сказав він журналістам, – що ви з вашим Ріке на три дні збили з пантелику всю Європу?» Він любив повторювати всім відомий нахабний жарт: «В іншій родині мій братик віконт вважався б людиною дотепною і шалапутом, у нашій родині він має славу дурня і людини поважної». Біографи приписують ці слова самому віконтові, який смиренно усвідомлював своє місце серед інших членів родини.

У глибині душі Мірабо завжди залишався монархістом; йому належать прекрасні слова: «Я хотів вилікувати французів од монархічних забобонів і навчити їх монархічної релігії». В одному з листів, який мав потрапити на очі Людовікові XVI, він писав: «Я не хотів би побачити, що трудився ради самого лише руйнування». Одначе саме це й сталося: щоб покарати нас за те, що ми не знайшли гідного застосування нашим талантам, небо змушує нас розкаюватися в наших перемогах.

Мірабо збуджував громадську думку за допомогою двох важелів: з одного боку, він спирався на маси, захисником яких зробився, зневажаючи їх; з другого боку, хоча він і зрадив свій стан, він зберігав його прихильність через належність до дворянської касти із спільність інтересів з нею. Таке ніколи не трапилося б з плебеєм, якби він став поборником привілейованих класів; він утратив би підтримку своєї партії, не придбавши союзників серед аристократії, за природою своєю невдячної і неприступної для всіх, хто не належить до неї за походженням. Утім, аристократія не може зробити людину дворянином, бо шляхетне походження – плід багатовікової історії.

Мірабо залишив чимало послідовників. Вони вважали, що, позбувшись моральних зобов’язань, одразу стануть державними мужами. Наслідувачі ці стали просто дрібними негідниками: під маскою лиходія і крадія ховається нікчемний шахрай, грішник насправді виявляється гріховодником, злочинець – бешкетником.

Надто рано для себе, надто пізно для двору, Мірабо продався двору, і той купив його. Заради пенсіону й посольства він поставив на карту свою репутацію. У житті Кромвеля був момент, коли він був готовий проміняти своє майбуття на титул і орден Підв’язки. Незважаючи на свою пиху, Мірабо цінував себе не так високо. Тепер, коли величезна кількість дзвінкої монети і місць підняла ціну на уми, не знайдеться фігляра, який не мав би в своєму розпорядженні сотень тисяч франків і не обіймав би вищих посад у державі. Могила звільнила Мірабо від клятв і сховала від небезпек, яких він навряд чи зміг би уникнути: життя показало б, що він не здатен на добрі справи, смерть прийшла, коли він робив лихі справи.

Коли по обіді в Пале-Руаялі ми розходилися по домівках, мова зайшла про ворогів Мірабо; я йшов поруч нього, не кажучи ні слова. Він подивився мені просто у вічі, в його очах світилися гординя, порок і геній, поклав руку мені на плече і мовив: «Вони ніколи не подарують мені моєї вищості!» Я дотепер відчуваю вагу цієї руки, немов Сатана відзначив мене своїм вогняним кігтем.

Коли Мірабо дивився на юного мовчуна, чи передбачав він мою будучність? чи думав, що стане одного разу героєм моїх спогадів? З примхи долі я став істориком великих людей: вони пройшли переді мною, але я не чіплявся за їхні мантії, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадків.

З Мірабо вже відбулося перетворення, що відбувається з усіма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стічну канаву і знов піднесений із стічної канави в Пантеон, він звівся на повний зріст зусиллями епохи, яка править йому сьогодні за п’єдестал. Сьогодні в головах живе не реальний Мірабо, але Мірабо ідеалізований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або міфом минулої епохи: так він стає театральнішим, але правдоподібнішим. Серед стількох репутацій, стількох акторів, стількох подій, стількох руїн уціліють тільки троє людей, що втілюють три великі революційні епохи: Мірабо був представником аристократії, Робесп’єр – демократії, Бонапарт – деспотизму; на долю монархії нікого не залишилося: Франція дорого заплатила за три славні особи, які годі поєднати з доброчесністю.

‹Засідання Установчих зборів›

14 Суспільство. – Погляд на Париж

Париж, грудень 1821 року

Коли до Революції я читав у книгах про смуту в історії різних народів, я не розумів, як можна було жити в ті часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не міг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибічників Ліги чи протестантів.

Революція показала мені можливість такого існування. У критичні хвилини люди відчувають приплив життєвих сил. У суспільстві, яке розпадається і складається наново, боротьба двох геніїв, зіткнення минулого з майбутнім, змішання колишніх і нових звичаїв створюють хистку картину, яка не дає нудьгувати ні хвилини. На волі пристрастей і характери виявляються з такою силою, якої не знає місто з упорядкованим життям. Порушення законів, забуття обов’язків, звичаїв і правил пристойності, навіть небезпеки роблять це сум’яття ще більш захоплюючим. Рід людський розгулює вулицями, влаштувавши собі канікули і позбувшись педагогів; на мить він повертається до природного стану і знову починає відчувати потребу суспільних шор, лише потрапивши під гніт нових тиранів, народжених вольністю.

Суспільство 1789 і 1790 років найбільше схоже на архітектуру часів Людовіка XII і Франциска I, де грецькі ордери змішувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнішим – на купу уламків усіх століть, які після Терору громадились абияк у монастирі Малих августинців: різниця лише в тому, що осколки, про які я веду мову, були живими і невпинно змінювали свою зовнішність. У всіх куточках Парижа відбувалися літературні зборища, створювались політичні товариства, ставилися вистави; майбутні світила тинялися в натовпі нікому не відомі, як душі, які ще не побачили світла, на березі Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сіра на кону театру Маре у «Злочинній матері» Бомарше. Люди поспішали з клубу фельянів до клубу якобінців, з балу і з картярні до Пале-Руаяль, з трибуни Національних зборів на трибуну просто неба. На вулицях не було просвітку від народних депутацій, кавалерійських пікетів та піхотних патрулів. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудреній перуці, зі шпагою при боці і капелюхом під пахвою, у вузьких черевиках і шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англійському фраку й американській краватці. У театрах актори оголошували зі сцени новини; партер співав патріотичні куплети. Животрепетні п’єси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, із зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат відповідав: «Панове, хай живе нація!» Послухавши, як простолюд горланить: «На ліхтар аристократів!» – французи бігли до Опери Буф слухати Мандіні та його дружину, Віґаноні і Роведіно; повитріщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою пані Дюґазон, пані Сент-Обен, Карліни, крихітки Обів’є, мадемуазель Конта, Моле, Флері і Тальма, який робив перші кроки.

Бульвар Тампль, Італійський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеї саду Тюїльрі були запруджені розкішно вбраними жінками: там красувалися три дочки Ґретрі, біло-рожеві, як і їхнє вбрання: незабаром усі три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Ґретрі про старшу дочку, – сидячи у мене на колінах, така ж гарна, як і за життя». Безліч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а біля дверей якого-небудь клубу красуня пані де Бюффон чекала у фаетоні герцога Орлеанського.

Вишуканість і смак аристократичного суспільства ще зберігалися в особняку Ларошфуко, на вечірках у пані де Пуа, пані д’Енен, пані де Симіан, пані де Водрей, у вітальнях деяких великих чиновників судового відомства, що залишилися відчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких інших міністрів, де порядкували пані де Сталь, герцогиня д’Еґійон, пані де Бомон і пані де Серійї, являли собою повне зібрання славних осіб нової Франції та цілковиту свободу нових звичаїв. Черевичник у мундирі офіцера національної гвардії на колінах знімав мірку з вашої ноги; чернець, який щоп’ятниці одягається в чорну або білу рясу, в неділю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колі навіжених жінок з’являлася сувора черниця – тітонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби відвідували ці відкриті світові монастирі, як мандрівці проходять у Ґранаді спорожнілими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурі під колонами храму Сивіли.

Поза цим – багато поєдинків і любовних пригод, тюремних романів і політичної дружби, таємних побачень серед руїн, під ясним небом, у поетичному спокої природи; далекі прогулянки, безмовні, на самоті, що переплітаються з вічними клятвами й нескінченними ласками, тим часом як вдалині гуркотить мінливий світ, глухо гомонить поруйноване суспільство, загрожуючи потривожити своїм падінням тих, хто втішається блаженством під покровом історії. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певні, що зустрінуться знов. Одні простували революційним шляхом, другі готувалися до громадянської війни, треті від’їжджали на береги Огайо, озброївшись планами замків, які вони збудують у краю дикунів; четверті вступали до армії принців – усе це з легким серцем, часто без копійки в кишені; роялісти стверджували, що все закінчиться цими днями ухвалою парламенту, патріоти, такі ж легковажні у своїх сподіваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру і щастя. На вулицях виспівували:

В Аррасі свічку ми знайшли, З Провансу смолоскип взяли. Всю Францію вогонь пойняв, Та тільки світла мало дав. І свічка, й смолоскип чадять — Не гаючись їх треба втять!

Ось якої думки були французи про Робесп’єра і Мірабо! «Будь-якій земній владі, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, ніж заткнути рота французькому народові».

Над цими руйнівними святкуваннями височів палац Тюїльрі – гігантська в’язниця, повна засуджених. Засуджені до смертної кари також розважалися іграми, чекаючи на візок, стрижку, червону сорочку, яку кат повісив сушитися, а за вікнами виблискували сліпучими вогнями парадні покої королеви.

Тисячі брошур і газет плодилися не щодня, а щогодини; сатири й поеми, пісеньки з «Діянь апостолів» відповідали «Другові народу» або «Поміркованому» – газеті монархічного клубу, яку видавав Фонтан; Малле дю Пан, що відповідав за політичний розділ у «Меркюр», розходився в поглядах з Лагарпом і Шамфором, що завідували літературною частиною тієї ж газети. Шансенец, маркіз де Бонне, Рівароль, Мірабо молодший (Гольбейн шпаги, котрий очолив на Рейні ескадрон гусарів Смерті), Оноре Мірабо старший, обідаючи разом, задля втіхи малювали карикатури і складали «Маленький альманах великих людей», після чого Оноре йшов у Національні збори закликати до запровадження військового стану або арешту майна духівництва. Заявивши, що покине Національні збори тільки під натиском багнетів, він їхав до пані Же і проводив у неї ніч. Егаліте викликав диявола в кар’єрах Монружа і повертався до саду Монсо очолити оргії, де розпорядником виступав Лакло. Майбутній царевбивця ні в чому не поступався своїм предкам: наскрізь продажний, втомившись від розгулу, він робив ставку на вгамовування честолюбства. Постарілий Лозен вечеряв у своєму маленькому будиночку біля застави дю Мен з танцівницями з Опери, яких один поперед одного пестили добродії де Ноай, де Діллон, де Шуазель, де Нарбонн, де Талейран та ще кілька тодішніх джиґунів – мумії двох чи трьох з них дожили до нашого часу.

Більшість придворних, наприкінці правління Людовіка XV і за часів Людовіка XVI відомих своєю аморальністю, стали під триколірні прапори: майже всі вони билися в Америці і заплямували свої орденські стрічки республіканськими кольорами. Революція шанувала їх, поки не набрала силу; вони навіть зробилися першими генералами її армій. Герцог де Лозен, романтичний коханець княгині Чарторизької, дамський догідник з великої дороги, ловелас, який, висловлючись шляхетною і цнотливою мовою двору, мав одну, потім мав іншу, – герцог де Лозен став герцогом де Біроном, командувачем військ Конвенту у Вандеї: яка ницість! Барон де Безанваль, брехливий і цинічний викривач розбещеного світу, остання спиця в колісниці здитинілої старої монархії, цей огрядний барон, що зганьбив себе в день взяття Бастилії, врятований паном Неккером і Мірабо лише за його швейцарське походження: яке убозтво! Що за люди – і в яку епоху! Коли Революція вбилася в силу, вона з презирством відкинула легковажних зрадників трону; раніше їй потрібні були їхні пороки, тепер були потрібні їхні голови: вона не гребувала ніякою кров’ю, навіть кров’ю пані Дюбаррі.

15 Що я робив у цей галасливий час. – Мої самотні дні. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляємо план моєї подорожі до Америки. – Бонапарт і я, невідомі молодші лейтенанти. – Маркіз де Ла Руері. – Я відпливаю із Сен-Мало. – Останні думки, навіяні розлукою з батьківщиною

Париж, грудень 1821 року

‹Політичні події 1790 року›

У моєму полку, що стояв у Руані, дисципліна зберігалася досить довго. Він придушив народні заворушення, що почалися через страту актора Бордьє, останньої жертви королівського суду; якби Бордьє прожив ще добу, він із злочинця перетворився б на героя. Врешті-решт серед солдатів наваррського полку спалахнуло повстання. Маркіз де Мортемар емігрував; офіцери наслідували його приклад. Я не приймав і не відкидав нових думок; не схильний ні засуджувати їх, ані служити їм, я не захотів ні емігрувати, ні залишатися на військовій службі: я подав у відставку.

Вільний від усіх зобов’язань, я вів досить запеклі суперечки, з одного боку – з братом і з президентом де Розамбо, з другого – з Женґене, Лагарпом і Шамфором. З часів моєї юності всі нарікали на те, що я не приєднуюсь ні до якої партії. До того ж з піднятих тоді питань для мене важливі були тільки загальні ідеї про свободу і гідність людини; мені було нудно переходити в політиці на особистості; справжнє моє життя розгорталося у вищих сферах.

Вулиці Парижа, день і ніч запруджені людьми, не схиляли до прогулянок. Щоб повернутися в пустку, я став шукати прихистку в театрі: затиснувшись у кутку ложі, я під акомпанемент віршів Расіна, музики Саккіні або танців оперних красунь линув думками десь далеко. Не менше двадцяти разів поспіль я терпляче слухав у Італійській опері «Синю бороду» і «Загублений черевичок», терплячи нудьгу заради того, щоб її позбутись, немов сич у стінній ніші; монархія падала, але я не чув ані тріскоту вікових склепінь, ані водевільного нявкання, ані громового голосу Мірабо на трибуні, ані голосу Колена, що співав на театрі своїй Бабетті:

Хай вітер, дощ і сніг шумлять над нашим краєм: Хоч ніч, як море, жде, її ми скоротаєм.

Начальник копалень пан Моне та його юна донька, посланці пані Женґене, кілька разів порушували мою дикунську самотність: мадемуазель Моне сідала в першому ряду ложі; я, напівзадоволений-напіврозсерджений, влаштовувався позаду неї. Не знаю, чи подобалася вона мені, чи кохав я її, але я страшенно її боявся. Коли вона йшла, я засмучувався і водночас радів, що більше не побачу її. Все ж таки іноді я робив над собою зусилля і заходив до неї, щоб супроводжувати її на прогулянці: вона спиралася на мою руку, і я, мабуть, легенько стискав її лікоть.

Мене посіла думка вирушити до Сполучених Штатів: мені треба було придумати корисну мету для моєї подорожі; я зголосився відкрити (як я вже говорив у цих «Записках» та деяких інших своїх творах) північно-західний прохід. План цей мав на собі ознаку моєї поетичної натури. Усім було до мене байдуже; як і Бонапарт, я був тоді бідним, нікому не відомим молодшим лейтенантом; обидва ми починали в один час і в однаковій невідомості: я завойовував свою славу в самоті, він бився за свою серед людей. Оскільки я так і не покохав жодної земної жінки, сильфіда моя все ще посідала в ті дні мою уяву. Я розкошував, здійснюючи разом з нею фантастичні подорожі просторами Нового Світу. Минуло трохи часу, і на лоні чужої природи, під покровом флоридських лісів квітка мого кохання, безіменний привид армориканських лісів дістав ім’я Атала.

Пан де Мальзерб запаморочив мені голову розмовами про цю подорож. Вранці я приходив до нього: уткнувшись носом у географічні карти, ми порівнювали різні зображення арктичного небозводу, прикидали відстань від Берінґової протоки до Гудзонової затоки, читали оповіді англійських, голландських, французьких, російських, шведських, данських мореплавців і мандрівців; довідувалися про сухопутні дороги, що ведуть до берега полярного моря, обговорювали майбутні труднощі, необхідні застережні заходи проти суворого клімату, нападу хижаків та браку харчів. Ця чудова людина говорила: «Коли б я був трохи молодший, я поїхав би з вами, щоб не бачити злочинів, підлості і божевілля, яке тут коїться. Але в мої літа треба помирати вдома. Неодмінно пишіть мені з кожним кораблем, повідомляйте про ваші успіхи та відкриття: я доповідатиму про них міністрам. Який жаль, що ви не знаєте ботаніки!» Під впливом цих розмов я починав перегортати Турнефора, Дюамеля, Бернара де Жюссьє, Грю, Жакена, словник Руссо, довідники з ботаніки; я поспішав до Королівського саду і вже уявляв себе новим Ліннеєм.

Нарешті, в січні 1791 року я зрозумів, що настав час серйозно взятися до виконання задуманого. Хаос посилювався: досить було мати аристократичне ім’я, щоб зазнати гонінь; чим чесніші й поміркованіші погляди ви сповідували, тим більше підозр і переслідувань накликали на себе. Отже, я рушив у дорогу: залишивши брата і сестер у Парижі, я поїхав до Бретані.

У Фужері я зустрів маркіза де Ла Руері: я попросив у нього листа до генерала Вашинґтона. Полковник Арман (як називали маркіза в Америці) відзначився у Війні за незалежність. У Франції він прославився завдяки роялістській змові, що прирекла на такі зворушливі жертви родину Дезій. Він загинув, готуючи цю змову, тіло його викопали із землі і впізнали на погибель тим, хто давав йому притулок і був йому другом. Суперник Лафаєта і де Лозена, попередник Ларошжаклена, маркіз де Ла Руері був гостріший на язик за них: він бився на дуелі частіше, ніж перший, він викрадав актрис з Опери, як другий, він став би товаришем по зброї третьому. Він прочісував бретонські ліси в компанії американського майора і мавпи, що сиділа на крупі його коня. Реннські студенти-правознавці любили його за сміливість вчинків і вільнодумство: він був одним з дванадцяти бретонських дворян, ув’язнених до Бастилії. Він мав граціозний стан і вишукані манери, привабливу зовнішність, привітне обличчя і був схожий на портрети молодих сеньйорів – прибічників Ліги.

Я вибрав для відплиття Сен-Мало, щоб попрощатися з матусею. У третій книзі моїх «Записок» я вже розповідав, як проїздив через Комбурґ і які почуття тіснилися в моїх грудях. Я провів у Сен-Мало два місяці, готуючись до подорожі: колись я так само готувався до від’їзду до Індії.

Я домовився з капітаном на ім’я Дежарден: він мав переправити до Балтимора абата Наго, настоятеля семінарії Святого Сульпіція та кількох семінаристів. Чотири роки тому я більше порадів би таким супутникам: з правовірного християнина, яким я був тоді, я встиг перетворитися на вільнодумця, тобто вільнодурня. Цю зміну в моїх релігійних переконаннях зробили філософські книги. Я щиро вірив, що релігійний дух однобічний, що, хоч як би високо він здіймався, є істини, для нього недосяжні. Ця дурна гординя збивала мене з правдивого шляху: у недоліках, що обтяжували філософію, я звинувачував релігію: недалекий розум думає, що все бачить, якщо дивиться усіма очима; вищий розум готовий заплющити очі, бо все бачить внутрішнім зором. Зрештою була ще одна річ, яка мене засмучувала: безпричинний відчай, що жив у глибині мого серця.

Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого від’їзду: він написав матері з Парижа про смерть Мірабо. Через три дні після одержання цього листа я зійшов на корабель, де вже був мій багаж. Підняли якір – урочиста мить у житті моряків. Коли лоцман провів нас через фарватер і покинув судно, сонце вже сідало. Погода стояла похмура, віяв вологий, теплий вітер, і хвилі важко билися об рифи на відстані кількох кабельтових від борту.

Погляд мій був прикутий до Сен-Мало; там на березі плакала моя мати. Я бачив бані й дзвіниці церков, де молився разом з Люсіль, стіни, вали, форти, вежі, обмілини, де минуло моє дитинство; я залишав шматовану чварами батьківщину саме в час, коли вона втратила людину, якої ніхто не міг замінити. Я відпливав, однаково не впевнений у долях моєї країни і в моїй власній долі: хто загине раніше – Франція чи я? Чи побачу я коли-небудь рідний берег і своїх рідних?

Штиль і ніч зупинили нас на виході з гавані; місто і маяки запалили вогні: ці вогники, що мерехтіли під батьківською стріхою, здавалося, слали мені усмішку і прощальний привіт, освітлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль і сутінків ночі.

Я віз із собою тільки молодість та ілюзії; я покидав світ, чий порох зневажав і чиї зірки полічив, щоб вирушити у світ, чиї землі і небо були мені невідомі. Що чекало на мене, якби я досяг мети своєї подорожі? Я загубився б на гіперборейських берегах, і, цілком імовірно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стільки поколінь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспільство змінило б своє обличчя без моєї участі. Я, мабуть, ніколи б не відчув згубної схильності до писання; ім’я моє залишилося б невідомим або заслужило одне з тих тихих визнань, які не досягають слави, не викликають заздрості, але дарують щастя. Хто знає, чи перетнув би я тоді ще раз Атлантичний океан, чи не вважав би за краще влаштуватися у відкритій і вивченій мною глушині і жити там, як завойовник на завойованих землях.

Але ні! мені судилося повернутись на батьківщину, щоб пережити нові знегоди, щоб стати зовсім іншою людиною. Цьому морю, в лоні якого я народився, судилося стати колискою мого другого життя; воно несло мене в мою першу подорож, леліючи, немов годувальниця, повірниця моїх перших прикрощів і радощів.

Безвітря тривало; відплив виніс нас у відкрите море, берегові вогні поступово згасли. Змучений роздумами, неясними жалями і ще більш неясними надіями, я спустився в каюту; я ліг на підвісне ліжко, яке погойдувалося під плескіт хвилі, що гладила борт корабля. Піднявся вітер; матроси розпустили вітрила, вони понадимались, і, коли вранці я піднявся на верхню палубу, французький берег уже зник з очей.

Так змінилася моя доля: «Знов у море!» Again to sea! (Байрон)

Книга шоста

Переглянуто в грудні 1846 року

1 Пролог Лондон, квітень – вересень 1822 року

Через тридцять один рік після мого відплиття до берегів Америки в чині молодшого лейтенанта я відплив до Лондона з паспортом, складеним у таких висловах: «Пропуск, – свідчив цей документ, – його милості віконта де Шатобріана, пера Франції, королівського посла при дворі Його величності короля Великої Британії, і т. ін., і т. ін.». Ніякого опису прикмет; передбачалося, що особу такого високого рангу повсюдно знають в обличчя. Пароплав, найнятий для одного мене, доправляє мене з Кале у Дувр. Коли 5 квітня 1822 року я ступаю на англійську землю, мене вітає гарматний залп. Комендант форту присилає до мене офіцера, щоб виставити коло моїх дверей почесну варту. Хазяїн і прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17], де я зупинився, вийшли мені назустріч з непокритими головами і завмерли, стоячи струнко. Дружина мера від імені найвродливіших жінок міста запросила мене на вечірку. Пан Біллінґ, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обід з велетенських риб та гігантських кавалків яловичини відживив сили пана посла, який зовсім не був голодний і нітрохи не втомився. Народ, що зібрався під моїми вікнами, зустрів мене вигуками huzza [18]! Той самий офіцер, що був недавно, повернувся і, незважаючи на мої протести, виставив коло моїх апартаментів вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моєму повелителю королю, я вирушаю до Лондона під гарматні сальви; я їду в легкій кареті, запряженій четвериком прекрасних рисаків, якими правлять два елегантні жокеї. Мої люди їдуть слідом в інших каретах; вістові в моїх лівреях супроводжують кортеж. Ми минаємо Кентербері, привертаючи погляди Джона Булля та сідоків зустрічних екіпажів. У Блек-Хіті, де раніше в заростях вересу ховалися злодії, тепер виросло село. Незабаром перед моїми очима постає гігантський ковпак диму, що накриває центр Лондона.

Занурившись у безодню вугільної пари, як в одну з пащ Тартару, проїхавши через усе місто, вулиці якого я впізнавав, я під’їхав до будинку посольства на Портленд-Плейс. Повірений у справах пан граф Жорж де Караман, секретарі посольства пан віконт де Марселлюс, пан барон Е. Деказ, пан де Буркене, а також посольські службовці зустрічають мене з благородною чемністю. Всі воротарі, консьєржі, слуги, посильні чекають на хіднику перед воротами. Мені подають візитні картки англійських міністрів та іноземних послів, яких уже сповіщено про мій приїзд.

17 травня благословенного року 1793 від Різдва Христового я, смиренний і невідомий мандрівець, що прибув з острова Джерсі, висів у Саутгемптоні з тим, щоб попростувати до цього самого міста Лондона. Дружині мера до мене було байдуже; а мер, Вільям Сміт, видав мені 18-го числа подорожню до Лондона, до якої був доданий Alien-bill [19]. Опис моїх прикмет англійською звучав так: «Франсуа де Шатобріан, французький офіцер емігрантської армії (french officer in the emigrant army), п’яти футів чотирьох дюймів зросту (five feet four inches high), худорлявий (thin shape), з каштановим волоссям і бакенбардами (brown hair and fits)». Я скромно розділив з кількома матросами найдешевший екіпаж; я міняв коней у найжалюгідніших тавернах; бідний, хворий, нікому не відомий, я в’їхав у славне і прекрасне місто, де верховодив пан Пітт; мені належало поселитися на критому дранкою горищі, яке за шість шилінгів на місяць винайняв для мене один бретонський родич у кінці маленької вулички, що виходила на Тоттенхем-Курт-Роуд.

Хай у шанобі і достатку, Та живете тепер не так ви, Як у щасливі ті роки! [20]

Нині, одначе, Лондон обіцяє мені іншу невідомість. Моя політична діяльність відсунула в тінь мою літературну славу; у всіх трьох королівствах немає жодного дурня, який не віддав перевагу б посланцеві Людовіка XVIII над автором «Генія християнства». Побачимо, як обернеться справа після моєї смерті або після того, як я перестану заміщати пана герцога Деказа при дворі Георга IV, – спадкоємність така ж дивна, як і решта подій мого життя.

Опинившись у Лондоні як французький посол, я над усе полюбив, залишивши карету на розі якого-небудь скверу, пішки обходити вулиці, де колись гуляв, бідні простонародні передмістя, де знаходять собі пристановище бідолахи, об’єднані спільними стражданнями, заходити до невідомих притулків, які я часто відвідував з товаришами в нещасті, не знаючи, чи буде в мене завтра шматок хліба, – це я, кому в 1822 році подають на обід три або чотири переміни страв. У всіх цих жалюгідних убогих халупах, двері яких давніших літ були мені відчинені, я бачу тільки незнайомі обличчя. Мені вже не потрапляють на очі мої співвітчизники, яких легко впізнати по жестах, ході, фасоні й старезності вбрання; я більше не зустрічаю мучеників-священиків, що носять маленькі комірці, великі трикутні капелюхи, довгі потерті чорні рединготи, – їм кланялися колись перехожі-англійці. За час моєї відсутності в Лондоні проклали широкі вулиці, звели палаци, побудували мости, насадили бульвари; за Портленд-Плейс, на місці лук, де паслися череди корів, тепер розбито Ріджентс-парк. Кладовище, що виднілося із слухового віконця одного з горищ, де я мешкав, зникло – його заступила садова альтанка. Коли я вирушаю до лорда Ліверпуля, я заледве впізнаю місце, де стояв ешафот Карла I; що ближче підступають до статуї Карла II нові будинки, то безповоротніше стираються з пам’яті видатні події минулого.

Як бракує мені, котрий втішається нинішньою жалюгідною пишнотою, цього світу мук і сліз, цієї пори, коли прикрощі мої зливалися з прикрощами цілого поселення знедолених! Отже, правда, що все минає, що навіть знегодам, як і благоденству, приходить кінець? Що сталося з моїми братами по вигнанню? Одні померли, що ж до інших – то кожен пішов своїм шляхом: як і я, вони проводжають в останню дорогу рідних та близьких; вони нещасніші на рідній землі, ніж були на чужій. Хіба на цій чужій землі ми не мали своїх зібрань, своїх розваг, своїх свят і – щонайперше – хіба ми не були молоді? Матері родин, дівчата, що почали життя в убогості, віддавали плід тижневої тяжкої праці, щоб розвеселити себе танцями, які танцюють в їх рідному краю. Знайомства зав’язувалися під час вечірніх розмов після трудового дня, на дерні Хемстеда і Прімроз-Хілла. Ми своїми руками прикрашали старі халупи і перетворювали їх на каплиці, де молилися 21 січня і в день смерті королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусіда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблі, завантажені всіма багатствами світу, то милуючись сільськими будиночками Річмонда, – ми, такі бідні, ми, позбавлені батьківської стріхи: це було справжнє блаженство!

Раніше в Англії, коли я повертався додому, мене зустрічав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи від холоду, відчиняв мені двері нашого горища, освітлюваного замість лампи місячним світлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моїм, і вкривався своєю благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 році, мене зустрічають дві шеренги лакеїв, за ними чекають п’ять або шість шанобливих секретарів. Супроводжуваний зливою титулів: монсеньйоре, мілорде, ваша світлосте, пане посол, – я входжу до вітальні, оббитої золотом і шовком.

– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мілордів»! Що ви від мене хочете? Йдіть веселитися до канцелярії, не звертайте на мене уваги. Ви думаєте, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маєте мене за дурня, який вважає, що, змінивши вбрання, змінює і природу? Ви повідомляєте мене, що незабаром прибуде маркіз Лондондеррі, що про мене розпитував герцог Веллінґтон, що по мене присилав пан Каннінґ; леді Джерсі чекає мене на обід разом з паном Брумом; леді Гвідір кличе в Оперу і сподівається побачити мене в своїй ложі о десятій вечора; леді Менсфілд просить пошанувати своєю присутністю нічне святкування в Елмекській залі.

Даруйте! куди мені діватися? хто звільнить мене? хто позбавить цих переслідувань? Де ви, золоті дні моєї убогості і самоти! Де ви, товариші у вигнанні? До мене, давні друзі, що ділили зі мною похідне ліжко і солом’яний матрац, ходімо в палісадник паскудного сільського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашці поганого чаю, згадаймо наші божевільні надії і невдячну батьківщину, поговорімо про наші прикрощі, пошукаймо засіб допомогти один одному, підтримати кого-небудь з рідних, які ще більше бідують, аніж ми самі.

Ось що я відчував, ось про що думав у перші дні свого лондонського посольства. Від смутку, який бере мене вдома, я виліковуюся лише в Кенсінґтонському парку, де впиваюся смутком менш гнітючим. Парк цей нітрохи не змінюється, в чому я зайвий раз переконався в 1843 році; тільки дерева піднімаються все вище; парк так само безлюдний, і птахи спокійно в’ють у ньому гнізда. Колись його алеями гуляла найчарівніша з француженок, пані Рекам’є, у супроводі натовпу залицяльників; але тепер парк цей вийшов з моди. Я любив дивитися з пустельних кенсінґтонських лужків, як коні мчать через Ґайд-парк коляски світських чепурунів, серед яких їхало в 1822 році і моє порожнє тильбюрі, тим часом як за мого буття бідним емігрантом я йшов пішки по алеї, де читав свій требник вигнаний з вітчизни сповідник.

Тут, у Кенсінґтонському парку, я обмірковував «Історичний досвід»; тут перечитував щоденник моїх заморських мандрів і почерпнув звідти історію кохання Атала; тут-таки, в цьому парку, куди я повертався після блукань безкрайніми полями, під низьким, білуватим небом, що ніби випромінює полярне світло, накидав я олівцем перші сторінки, присвячені пристрастям Рене. Ночами урожай моїх денних мріянь поповнював рукописи «Історичного досвіду» і «Натчезів». Я працював над обома творами одночасно, хоча мені часто не вистачало грошей на папір, а його аркуші, не маючи ниток, я скріплював дерев’яними трісками, відламаними від горищних балок.

Ці місця, де на мене вперше найшло натхнення, мають наді мною непроминальну владу; вони осявають сучасне м’яким відсвітом спогадів: я відчуваю бажання знов узятися за перо. Скільки часу марнується в посольствах! Тут, як і в Берліні, я маю вільний час продовжувати свої «Записки» – дім, який я зводжу на уламках і руїнах. Мої лондонські секретарі пориваються вранці на пікніки, а вечорами на бали; час добрий! Слуги – Пітер, Валентин, Льюїс – у свою чергу йдуть у шинок, а служниці – Роза, Пеґґі, Марія – на прогулянку по місту; чудово! Мені вручають ключ од вхідних дверей: пан посол залишається вартувати власний будинок; якщо постукають, він одчинить. Усі пішли; я один: до справи.

Двадцять два роки тому, як я вже сказав, я накидав у Лондоні «Натчезів» і «Атала»; у своїх «Записках» я саме дійшов до своїх американських мандрів: одне до одного. Минемо подумки ці двадцять два роки, що й справді минули в моєму житті, й вирушимо в ліси Нового Світу; розповідь про моє посольство з Божою поміччю настане свого часу; якщо мені вдасться затриматися тут на кілька місяців, у мене вистачить часу, щоб добратися від Ніагарського водоспаду до армії принців у Німеччині та від армії принців до Англії, що прихистила мене. Посол французького короля розкаже історію французького емігранта в тому самому місці, де він жив вигнанцем.

2 Шлях через океан

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Попередня книга закінчується моїм відплиттям із Сен-Мало. Незабаром ми пройшли Ла-Манш, і сильне хвилювання на заході сповістило, що ми в Атлантиці.

Людям, які ніколи не подорожували на кораблі, важко уявити собі почуття людини, котра пливе у відкритому морі і бачить з усіх боків лише похмуре лице безодні. Відсутність землі надає небезпечному життю моряка незалежності; людські прихильності залишаються на березі; у дорозі від покинутого світу до світу шуканого в людей не залишається іншої любові й іншої батьківщини, окрім стихії, що несе їх на своїх хвилях: ні обов’язків, ні візитів, ні газет, ні політики. Навіть мова моряків – не звичайна мова: це мова, якою висловлюються океан і небо, штиль і буря. Ви живете у світі води серед істот, ні вбранням, ні смаками, ні манерами, ні обличчям не схожих на мешканців материка: їх відзначає суворість морського вовка і легкість птаха; клопоти суспільства не відбиваються на їхньому чолі; зморшки, що перетинають його, схожі на складки спущеного вітрила; їх, як і хвилі, прокладають не так роки, як північний вітер.

Шкіра у моряків просолена, червона, дублена; вона подібна до поверхні рифу, об який б’ється хвиля.

Матроси обожнюють свій корабель; розлучаючись із ним, вони плачуть від горя, зустрічаючись – від ніжності. Вони не можуть жити з родиною; скільки б вони не присягалися, що залишаться на березі, їм не вилікуватися від пристрасті до моря, як юнакові не вирватися з обіймів палкої і невірної коханки.

У доках Лондона і Плімута нерідко можна зустріти sailors [21], які народилися на кораблі: з самого дитинства і до старості вони не ступали на берег; глядачі світу, від них далекого, вони бачили землю лише з борту своєї плавучої колиски! У цьому житті, що проходить на крихітному клаптику простору, під хмарами і над безоднями, все оживає для моряка: він відчуває прихильність до якоря, вітрила, щогли, гармати, і кожен з цих предметів має в його очах свою історію.

Вітрило порвалося коло берегів Лабрадору; майстер поставив на ньому ось цю латку.

Якір урятував корабель, коли інші якорі не могли його втримати, і він ліг у дрейф серед коралових рифів коло Сандвічевих островів.

Щогла зламалася од вітру біля мису Доброї Надії; вона була з цілої колоди; тепер вона складається з двох колін і стала набагато міцнішою.

Гармату – одну-єдину – не зняли з лафета під час битви в Чесапікській затоці.

Найцікавіші новини для моряка – корабельні: тільки що кинули лаг; корабель пливе зі швидкістю десять вузлів.

Полудень, небо ясне, виміряли кут нахилу сонця: ми знаходимося на такій-то широті.

Визначено місцезнаходження судна: ми пройшли стільки-то миль.

Стрілка відхилилася на стільки-то градусів: ми пливемо на північ.

Пісок у склянках сиплеться повільно: буде дощ.

У кільватері з’явилися буревісники: чекай негоди.

На півдні видно летючих риб: скоро розпогодиться.

На заході у хмарах з’явився просвіт: завтра вітер віятиме з того боку, де синіє ця прогалина.

Вода змінила колір; у ній плавають колоди і водорості; довкола безліч чайок і качок; якась пташка сіла на реї: треба повернути у відкрите море, бо земля близько, а вночі причалювати важко.

У клітці замкнуто загального улюбленця – «священного» півня, котрому призначено жити довше за інших: він уславився тим, що співав під час бою, немов на фермі, серед курей. У трюмі живе кіт: зеленувата смугаста шкірка, облізлий хвіст, вуса сторчма: він міцно стоїть на лапах, не боячись ані кільової, ані бортової хитавиці; він двічі зробив навколосвітнє плавання і під час катастрофи врятувався на бочці. Юнги пригощають півня шматочком бісквіта, намоченим у вині, а котові дозволено, якщо він того захоче, спати на шубі помічника капітана.

Старий моряк схожий на старого орача. Щоправда, праця в них різна: матрос провадив кочове життя, орач ніколи не покидав свого поля, але обидва вони шукають шлях по зорях, один – прокладаючи борозни в морях та океанах, другий – на ниві. Одному пророкують долю жайворонок, вільшанка, соловей, другому – буревісник, кулик, зимородок. Увечері один ховається в каюті, другий – у хатині, й обидва спокійно сплять у хистких оселях, струшуваних бурею.

If the wind tempestuous is blowing, Still no danger they descry; The guiltless heart its boon bestowing, Soothes them with its Lullaby.

«Вони не бояться бурі; невинне серце, проливаючи свій бальзам, колисає їх: люлі-люлі, спи, дитятко, люлі-люлі, спи, дитятко…»

Матрос не знає, де наздожене його смерть, біля яких берегів він розлучиться із життям: можливо, коли вітер прийме його останній подих, тіло його прив’яжуть до двох весел і відправлять в останню подорож по хвилях; можливо, його поховають на маленькому безлюдному острівці, загубленому в океані, і він спатиме в чужій землі, як спав на своєму підвісному ліжку в кубрику.

Корабель сам по собі – видовище, гідне уваги: відгукуючись на найменший поворот штурвала, цей гіпогриф, або крилатий кінь, слухається руки стернового, як скакун – руки вершника. Витонченість щогл і снастей, спритність матросів, що пурхають по реях, здатність корабля прибирати різного вигляду, залежно від того, чи крениться він під поривами південного вітру, чи біжить прямо, гнаний погожим північним вітром, – усе робить цю мудру машину чудом людського генія. Іноді піняві вали б’ються об борт, іноді морська гладінь покірно розступається перед носом корабля. Прапори, вогні, вітрила довершують красу цього палацу Нептуна: нижні вітрила, розгорнуті на всю широчінь, закручуються у великі циліндри, верхні, перев’язані посередині, схожі на перса сирени. Підживлений потужним подихом, корабель із шумом розрізає морські пасовиська своїм кілем, немов лемешем плуга.

На океанській дорозі, уздовж якої немає ані дерев, ані міст, ані сіл, ані веж, ані дзвіниць, ані могил, – на цій дорозі без верстових стовпів і межових каменів, облямованій лише хвилями, де замість перекладних – вітер, замість смолоскипів – небесні світила, найпрекрасніша пригода, крім пошуку невідомих земель і морів, – це зустріч двох кораблів. Моряки дивляться в далекоглядну трубу, помічають на обрії судно і прямують йому назустріч. Команда і пасажири висипають на палубу. Судна зближуються, піднімають прапори, наполовину згортають вітрила, розвертаються один до одного лагом. У цілковитій тиші два капітани перегукуються у рупор: «Назва корабля? З якого порту? Ім’я капітана? Звідки він родом? Скільки днів у дорозі? Широта і довгота? Прощавайте, повний вперед!» Матроси відпускають рифи; вітрило надимається. Команди і пасажири обох кораблів мовчки дивляться одне одному вслід: одні прямують до берегів Азії, інші – до берегів Європи; і тих і тих рано чи пізно чекає смерть. Час відносить і розлучає подорожніх на суходолі ще швидше, ніж вітер відносить і розлучає їх в океані; люди здалеку подають одне одному умовний знак: «Прощавайте, повний вперед!» Всі зустрінуться в одному порту, ім’я якому Вічність.

А раптом на борту зустрічного корабля пливли Кук або Лаперуз?

‹Продовження плавання. Азорські острови; зупинка на островах Грасіоза і Сен-П’єр›

6 Береги Вірґінії. – Захід сонця. – Небезпека. – Я ступаю на американський берег. – Балтимор ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Завантаживши на борт харчі й замінивши якір, загублений поблизу Грасіози, ми покинули Сен-П’єр. Тримаючи курс на південь, ми досягли 38-го градуса широти. Неподалік від берегів Меріленда і Вірґінії нас зупинив штиль. Над нами простягалося вже не туманне північне небо, але небеса, найпрекрасніші в світі; берега не було видно, але до нас долинав запах соснових лісів. Зорі, світанки і заходи, сутінки і ночі були чудові. Я не міг намилуватися Венерою, чиї промені, здавалося, огортали мене, як колись волосся моєї сильфіди.

Якось увечері я сидів у каюті капітана і читав; пролунав дзвін, що скликав на вечірню молитву: я вирішив долучити свій голос до молінь своїх супутників. Офіцери разом з пасажирами зібралися на кормі; священик з книгою в руці стояв трохи попереду, біля штурвала; матроси юрмилися на верхній палубі; всі ми стояли обличчям до носа корабля. Вітрила були згорнені.

Сонячне коло, готове поринути в хвилі, виднілося між снастями посеред безкраїх просторів: через хитавицю здавалося, що променисте світило кидається по небосхилу. Коли я описував це видовище в «Генії християнства», релігійні почуття мої були гідні змальовуваної сцени, але тоді, коли все це відбувалося, в мені, на жаль, ще жила колишня людина: не Бог у всій величі його творінь ввижався мені у хвилях. Я бачив незнайомку і її чудову усмішку; небо, здавалось мені, завдячує своєю красою її подиху; я віддав би вічність за один її ласкавий погляд. Я уявляв собі, що вона з трепетом чекає мене і треба лише підняти завісу всесвіту, що приховує її від моїх поглядів. О! чому я не владний зірвати покров і притиснути ідеальну красуню до серця, щоб знемогти на її грудях від любові – джерела мого натхнення, відчаю і життя! Поки я віддавався цим поривам, таким властивим слідопитові, яким я мав стати, стався нещасний випадок, який ледве не поклав край моїм задумам і мріям.

Нас мучила жара; через мертвий штиль матроси згорнули вітрила, і корабель, обтяжений щоглами, мордувала бортова хитавиця; сонце палило мене, палуба раз у раз тікала з-під ніг, і мені захотілося скупатися; хоча шлюпки за бортом не було, я став на бушприт і кинувся в море. Спочатку все йшло чудово і декілька пасажирів наслідували мій приклад. Я плив, не дивлячись на корабель, але коли нарешті обернувся, побачив, що течія віднесла його вже далеко. Стривожені матроси кинули іншим плавцям трос. У кільватері з’явились акули, в них стріляли, щоб відігнати подалі. Хвилі не давали мені підплисти до корабля, і я вибивався із сил. Піді мною була морська безодня; акули могли будь-якої миті відкусити мені руку або ногу. Боцман намагався спустити на воду шлюпку, але для цього треба було встановити талі, що не так і просто.

На моє величезне щастя, здійнявся ледве помітний вітерець; корабель, що став слухнянішим, підплив до мене; я зумів ухопитися за канат, але й мої товариші у безрозсудності також учепилися за нього; коли нас почали піднімати на борт, я опинився аж унизу, і всі, хто був вище, тиснули на мене своєю вагою. Витягували нас поступово, поодинці, і це забрало чимало часу. Бортова хитавиця не вгамовувалась; коли судно нахилялося в наш бік, ми на шість-сім футів занурювались у воду, коли в протилежний – злітали на таку ж висоту в повітря, немов риби на гачку: пішовши під воду востаннє, я відчув, що ось-ось знепритомнію: ще трохи – і я відпустив би трос. Мене витягли на борт напівмертвого: якби я потонув – яка це була б полегкість і для мене, і для інших!

Через два дні після цієї пригоди вдалині показалася земля. Коли капітан повідомив про це, серце моє забилося дужче: Америка! Її контури були ледве позначені кленами, що підступили аж до води. Згодом пальми в гирлі Нілу так само провістили мені наближення до берегів Єгипту. На борт нашого судна піднявся лоцман; ми увійшли в Чесапікську затоку. Щоб поповнити запаси харчів, на берег того ж вечора відрядили шлюпку. Я приєднався до матросів і незабаром ступив на американську землю.

Якусь мить я стояв як укопаний, озираючись навколо. Цей континент, не відомий, мабуть, у давнину, що довго залишався невідомим у новий час; первісна доля цього материка у стані дикості і його нова доля після прибуття Христофора Колумба; хисткість королівської влади в Європі, причина якої – цей новий світ; загибель старого суспільства в юній Америці; республіка невідомого типу, що оголошує перетворення людського духу; участь моєї вітчизни в цих подіях; ці моря й береги, частково мають бути вдячними своєю незалежністю французькому прапору і французькій крові; велика людина, що народжується серед чвар і пустель; Вашинґтон, який живе в багатому місті, що виросло на тому самому місці, де колись Вільгельм Пенн придбав клин лісу; Сполучені Штати, що повертають Франції революцію, яку та підтримала своєю зброєю; нарешті, моя власна доля, моя невинна муза, яку я довіряю новій пристрасті, відкриття, які я сподіваюся зробити на цих просторах, що розкинулися позаду вузької смужки чужої цивілізації: ось що хвилювало мій розум.

Ми пішли на пошуки людської оселі. Бальзамні тополі й вірґінські кедри, пересмішники і птах кардинал сповіщали своєю зовнішністю і тінню, щебетом і оперенням, що ми – в незнайомих широтах. Півгодини по тому ми підійшли до будинку, схожого і на англійську ферму, і на креольську хатину. Череди європейських корів паслися на вигонах, обнесених огорожами, по яких стрибали смугасті білки. Чорношкірі пиляли дрова, білошкірі працювали на тютюнових плантаціях. Негритянка років тринадцяти-чотирнадцяти, майже гола і красива дивовижною красою, впустила нас за огорожу; вона була подібна до юної Ночі. Ми купили маїсових коржиків, курей, яєць, молока і з бутлями й корзинами повернулися на судно. Я подарував маленькій африканці свою шовкову хусточку: так уже трапилося, що першою людською істотою, яку я зустрів на землі свободи, стала рабиня.

Ми знялися з якоря і взяли курс на Балтимор: у міру наближення до порту водний простір звужувався: морська гладінь була нерухома; здавалося, ми піднімаємося повільною річкою, облямованою вулицями. Балтимор, що постав перед нами, стояв немов на березі озера. За містом виднівся лісистий пагорб, біля підніжжя якого будівництво ще тільки починалося. Ми пришвартувалися до пристані. Я переночував на кораблі і зійшов на землю лише вранці. Узявши свій багаж, я пішов на заїжджий двір; семінаристи оселилися в приготованому для них будинку, звідки вони мали роз’їхатися по всій Америці.ї

‹Доля супутника Шатобріана в морській подорожі, англійця Френсіса Туллока›

7 Філадельфія. – Генерал Вашинґтон

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Балтимор, як і всі інші метрополії Сполучених Штатів, тридцять років тому не був такий великий, як нині: це було маленьке католицьке містечко, чисте, жваве, звичаями і людністю дуже близьке до європейського. Я заплатив капітанові за проїзд і пригостив його прощальним обідом. Я замовив місце у stage-coach [22], що тричі на тиждень вирушав до Пенсільванії. О четвертій ранку я сів у нього – і ось я вже кочуся просторами Нового Світу.

Ми їхали по дорозі, не так прокладеній, як проведеній по рівнині: дерева і ферми траплялися дуже рідко; клімат нагадував французький, ластівки кружляли над водою, як у Комбурзі.

Ближче до Філадельфії нам почали стрічатися селяни, що йшли на ринок, карети і наймані екіпажі. Філадельфія здалася мені гарним містом; широкі прямі вулиці, часто-густо обсаджені деревами, перетинали його з півночі на південь і зі сходу на захід. Делавер тече паралельно вулиці, що проходить по його західному берегу. У Європі така річка вважалася б великою, та в Америці на неї ніхто не звертає уваги; береги її низькі і не надто мальовничі.

Під час моєї подорожі (1791) Філадельфія ще не простягалася до Скулкілла; береги цієї притоки були поділені на ділянки, і лише деінде будувалися будинки.

Краєвид Філадельфії нудний. Взагалі протестантським містам Сполучених Штатів абсолютно бракує чудових архітектурних споруд: Реформація молода і не платить данини уяві, тому вона рідко зводить ті куполи, ті повітряні нефи, ті подвійні вежі, якими стародавня католицька релігія увінчала Європу. Жодна будова у Філадельфії, Нью-Йорку, Бостоні не височіє над загальною масою стін і дахів: ця одноманітність засмучує погляд.

Спочатку я оселився на заїжджому дворі, а потім перебрався до пансіону, де жили колоністи із Сан-Домінго та французи, які покинули батьківщину з причин, відмінних від моїх. Земля свободи давала прихисток тим, хто утік від свободи: ніщо так неспростовно не доводить шляхетності американських законів, як добровільна втеча прихильників абсолютної монархії в царство необмеженої демократії.

Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатів, сповнена почуття глибокої поваги перед народами давнини і, подібно до Катона, шукала всюди первозданну суворість римських звичаїв, не могла не відчути розчарування, зустрічаючи скрізь розкішні екіпажі, чуючи легковажну мову, спостерігаючи нерівність станів, ганебність, що панує в банках та гральних домах, гамір бальних і театральних залів. У Філадельфії я відчував себе немов у Ліверпулі або Брістолі. Мешканці міста мені подобалися: бліді квакерші в сірих платтях і однакових капелюшках здавалися красунями.

Тоді я ставився до республік з великим захопленням, хоча і вважав, що в сучасному світі вони не можуть існувати: я розумів свободу на кшталт давніх людей, які шанували її як дочку звичаїв у витворюваному суспільстві, але свобода – дочка освіти і багатовікової цивілізації, можливість якої довела парламентська республіка, була мені невідома; дай їй Бог довге життя! Нині, щоб бути вільним, людині вже необов’язково обробляти свій клаптик землі, гудити науки і мистецтва, мати необстрижені нігті й брудну бороду.

Коли я прибув до Філадельфії, генерал Вашинґтон десь поїхав; мені довелося прочекати його з тиждень. Він промчав повз мене в кареті, запряженій четвериком прудких коней. У ті часи я уявляв собі Вашинґтона не інакше як Цинциннатом; Цинциннат у кареті не дуже відповідав моїм уявленням про республіку 296 року за римським літочисленням. Диктатор Вашинґтон бачився мені селянином, що особисто поганяє биків палицею і йде за своїм плугом. Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендаційним листом, він і справді зустрів мене з простотою, гідною стародавнього римлянина.

Палац президента Сполучених Штатів являв собою невеликий будинок, що нічим не відрізнявся від сусідніх будинків; коло дверей ані охорони, ані навіть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав її, чи вдома генерал; вона відповіла, що вдома. Я сказав, що хотів би передати йому листа. Служниця запитала моє ім’я, важке для англійського слуху; не зумівши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir. Заходьте, сер» – і пішла попереду мене вузьким коридором – неодмінною належністю англійських будинків: вона провела мене у приймальню і попросила зачекати.

Я не відчував хвилювання: ані велич душі, ані розмір статків не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнічує мене; другий ж вселяє мені не так пошану, як жалість: людському обличчю не дано збентежити мене.

За кілька хвилин увійшов генерал: високий на зріст, зовнішності не так шляхетної, як спокійної і холодної, він був схожий на свої портрети. Я мовчки простягнув йому листа; він зламав печатку, перебіг очима послання і, дійшовши до кінця, вигукнув: «Полковник Арман!» Саме так називав він маркіза де Ла Руері, і саме так маркіз підписав листа.

Ми сіли. Я сяк-так пояснив мету свого приїзду. Він відповідав коротко – то по-англійськи, то по-французьки і слухав мене з деяким здивуванням; я помітив це і мовив із серцем: «У всякому випадку, відкрити північно-західну протоку легше, ніж заснувати націю, як це зробили ви». – «Well, well, young man! Гаразд, гаразд, молодий чоловіче!» – вигукнув він, простягаючи мені руку. Він запросив мене назавтра пообідати в нього, і ми розсталися.

Я не забув скористатися запрошенням. За столом нас було п’ятеро чи шестеро. Розмова йшла про Французьку революцію. Генерал показав нам ключ од Бастилії. Ці ключі, як я вже говорив, були не що інше, як іграшки, які в ті часи роздавали направо і наліво. Трьома роками пізніше відправники сувенірних виробів могли б послати президентові Сполучених Штатів засув од камери монарха, що дарував свободу Франції та Америці. Якби Вашинґтон знав, як низько впали завойовники Бастилії, він менше дорожив би своєю реліквією. Не в кривавих оргіях таїлися серйозність і могутність Революції. У 1685 році, після скасування Нантського едикту, простолюд із Сент-Антуанського передмістя руйнував протестантський храм у Шарантоні з таким же завзяттям, з яким плюндрував в 1793 році церкву Сен-Дені.

О десятій вечора я попрощався з Вашинґтоном; більше я ніколи не бачив його; він наступного дня поїхав, а я продовжив свою подорож.

Така була моя зустріч із солдатом-громадянином, визволителем цілого світу. Вашинґтон зійшов у могилу перше, ніж я здобув хоч найменше визнання; я промайнув перед ним нікчемною тінню; він з’явився мені у блиску своєї слави, я йому – в мороці своєї невідомості; ім’я моє, мабуть, тієї ж хвилини стерлося з його пам’яті: проте яке щастя, що погляд його впав на мене! Думка про це зігрівала решту моїх днів: погляд великої людини наділений живодайною силою.

8 Порівняння Вашинґтона і Бонапарта

Від часу смерті Бонапарта не минуло й року. А я тільки що постукав у двері Вашинґтона, і порівняння між засновником Сполучених Штатів та французьким імператором природно виникає в моїй думці; тим паче що зараз, коли я пишу ці рядки, самого Вашинґтона також немає серед живих. Ерсілья, співак і воїн, уриває розповідь про мандри по Чилі, щоб розповісти про смерть Дідони; я ж зупиняюся на початку мого шляху по Пенсільванії, щоб порівняти Вашинґтона з Бонапартом. Я міг би відкласти це порівняння до того часу, коли описуватиму свою зустріч з Наполеоном, але якщо я зійду в могилу раніше, ніж дійду в своїй хроніці до 1814 року, то ніхто ніколи не дізнається, що я думаю про двох посланців Провидіння. Я згадую Кастельно; як і я, він був послом в Англії, як і я, працював у Лондоні над своїми записками. У самому кінці книги VII він говорить синові: «Я розповім про цю подію в книзі VIII», але восьмої книги записок Кастельно не існує: це зайвий раз доводить, що не варто нічого відкладати на потім.

Вашинґтон, на відміну від Бонапарта, не належить до породи титанів. Про нього не розповідають дивовижних легенд; йому не потрібні широкі підмостки; він не стає до бою з найумілішими полководцями і наймогутнішими монархами свого часу, не мчить з Мемфіса до Відня, з Кадіса до Москви: разом з купкою громадян він тримає оборону на нічим не знаменитій землі, у вузькому колі сімейних вогнищ. Він не здобуває перемог, що нагадують про Арбелли і Фарсал; він не скидає одні трони, щоб на їхніх уламках спорудити інші; він не наказує переказати королям, що товпляться коло його дверей:

Не зволікають хай: Аттіла ждать втомивсь.

Діяння Вашинґтона оточені мовчанням; він діє не кваплячись; він, здається, хвилюється за прийдешню свободу і боїться нашкодити їй. Цей новий герой тримає в руках не власну долю, але долю свого народу; він не дозволяє собі грати тим, що йому не належить; але яким світлом засяє з часом ця глибока смиренність! Погляньте на ліси, де виблискувала шпага Вашинґтона: що ви там бачите? Могили? Ні, цілий світ! Трофей, що його залишив Вашинґтон на полі бою, – Сполучені Штати.

Бонапарт нітрохи не схожий на статечного американця: гуркіт його битв чутно в усіх куточках нашої старої землі; його хвилює тільки власна слава; його турбує тільки власна доля. Здається, він знає наперед, що йому відпущено небагато часу, що потік, який спадає з такої висоти, швидко вичерпується; він поспішає натішитись своєю славою, як швидкоплинною юністю, і не стримує своїх поривів. За прикладом грецьких богів він хоче за чотири кроки опинитися на іншому кінці світу. Він виникає на берегах усіх морів та річок; він поспішає вписати своє ім’я в літопис усіх народів; він роздає корони своїм рідним і своїм солдатам; він поспішає спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, він однією рукою скидає королів, другою знищує велетня революції; але, придушуючи анархію, він душить свободу і врешті-решт на своєму останньому полі бою втрачає свободу сам.

Кожен дістає по заслузі: Вашинґтон підносить націю до незалежності і, пішовши на спочив, помирає в своєму ліжку, оплакуваний співвітчизниками і пошанований народами.

Бонапарт віднімає у нації незалежність: скинутий імператор, він вирушає у вигнання на далекий острів, і настрахана земля вважає сам океан не досить надійним тюремником. Він умирає; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповісники завойовника стільки разів сповіщали про смерть інших людей, не зупиняє і не дивує перехожих: про що їм сумувати?

Республіка Вашинґтона живе; імперія Наполеона впала. Вашинґтон і Бонапарт вийшли з лона демократії: обидва – діти свободи, але перший залишився їй вірний, а другий її зрадив.

Вашинґтон виражав потреби, думки, знання, погляди своєї епохи; він сприяв, а не перешкоджав розвиткові умів; він прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого він був покликаний: звідси послідовність і цілісність його творіння. Ця людина, яка нічим не вражає, бо в ній немає нічого незвичайного, поєднала своє життя із життям рідної країни: лаври його – надбання цивілізації; будівля його слави подібна до одного з тих святилищ, де б’є повноводне й невичерпне джерело.

Бонапарт міг дати спільній справі не менше користі: він правив найрозумнішою, найхоробрішою, найблискучішою нацією на землі. Яке місце посідав би він нині, якби з відвагою сполучав великодушність, якби, додавши до своїх достоїнств чесноти Вашинґтона, назвав свободу єдиною спадкоємицею своєї слави.

Але цей велетень не хотів визнавати, що його доля пов’язана з долями його співвітчизників; геній його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнині; він не помітив, що царський вінець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить. Він то прямував у майбутнє, то відступав у минуле, і, зважаючи на те, плив він за течією часу чи проти нього, він то вів своєю чудовою силою хвилі за собою, то розтинав їх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало від щастя інших людей: він обіцяв дати їм волю – він закував їх у кайдани; він відгородився від них – вони від нього віддалилися. Єгипетські царі споруджували свої поховальні піраміди не серед квітучих садів, але серед безводних пісків; ці гігантські надгробки височать у пустелі, подібні до вічності: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своїй славі.

Книга сьома

‹Шлях із Філадельфії до Нью-Йорка›

2 Північна річка. – Пісня пасажирки. – Олбані. – Пан Свіфт. – Від’їзд у товаристві провідника-голландця до Ніагарського водоспаду. – Пан Віоле

Лондон, квітень – вересень 1822 року

У Нью-Йорку я сів на пакетбот, що плив до Олбані, місто у верхній течії Північної річки. На борту зібралося багато народу. Першого дня, майже надвечір, нам подали фрукти і молоко; жінки сиділи на верхній палубі на лавах, чоловіки – на підлозі біля їхніх ніг. Незабаром усі затихли: краса природи не схиляє до розмов. Раптом хтось вигукнув: «Ось місце, де взяли в полон Есґілла». Всі стали просити квакершу з Філадельфії заспівати баладу, відому під назвою «Есґілл». Корабель увійшов до ущелини; голос пасажирки то губився серед хвиль, то набирав силу, коли ми пливли уздовж берега. Доля молодого воїна, коханця, поета і сміливця, якого Вашинґтон сподобив співчуття, а нещасна королева – заступництва, надавала цій романтичній сцені чарівності. Мій покійний друг пан де Фонтан кинув сміливі слова про Есґілла саме тоді, коли Бонапарт мав намір посісти трон, що належав Марії Антуанетті. Американські офіцери, здавалося, були зворушені піснею пенсільванки: спогад про минулі знегоди вітчизни допоміг їм краще оцінити нинішнє благоденство. Вони з хвилюванням оглядали береги, ще недавно наповнені військами і гуркотом гармат, а нині огорнені глибоким спокоєм, ці позолочені останніми променями згасаючого дня, сповнені щебетання птаха-кардинала, туркотання припутня, співу пересмішника береги, мешканці яких, спершись ліктем на повиті бігноніями огорожі, проводжали очима наш пакетбот.

Прибувши до Олбані, я подався на пошуки пана Свіфта, до якого у мене був лист. Цей пан Свіфт купував хутро у індіанських племен, що жили на території, якою Англія поступилася Сполученим Штатам, – адже цивілізовані держави, як республіки, так і монархії, безцеремонно ділять між собою американські землі, що їм не належать. Вислухавши мене, пан Свіфт висловив вельми розумні міркування. Він сказав, що неможливо вирушити в такі серйозні мандри так одразу, одинцем самотнім, без допомоги, без підтримки, без рекомендаційних листів до англійських, американських та іспанських постів, які зустрінуться на моєму шляху; якщо мені й пощастить, додав він, і я без пригод мину ці глухі місця, я опинюся серед льодів і помру від голоду й холоду; він порадив мені спершу обжитися в тутешніх краях, вивчити сіу, ірокезьку, ескімоську мови, зазнайомитися із слідопитами та агентами компанії Гудзонової затоки. Лише завершивши всі ці приготування, я зумію – через чотири або п’ять років – розпочати за підтримки французького уряду виконання своєї небезпечної місії.

Поклавши руку на серце, я не міг не визнати, що поради пана Свіфта слушні, але вони суперечили моїм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свіфта свою досаду: я попросив його роздобути мені провідника і коней, щоб дістатися до Ніагарського водоспаду й Піттсбурґа: звідти я мав намір спуститися за течією Огайо і зібрати відомості, що можуть стати у пригоді мені надалі. Я не відмовився від своїх початкових планів.

Пан Свіфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кількох індіанських наріччях. Я купив двох коней і покинув Олбані.

Нині всі землі між цим містом і Ніагарським водоспадом заселені й розорані; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в ті часи край цей був здебільшого безлюдним.

Коли, переправившись через Могаук, я в’їхав у незаймані ліси, незалежність, можна сказати, ударила мені в голову: я бігав од дерева до дерева то в один бік, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немає ані доріг, ані міст, ані монархії, ані республіки, ані президентів, ані королів, ані людей». І, щоб перевірити, чи поновлений я у своїх споконвічних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провідника, який у глибині душі вважав мене божевільним.

Гай-гай! у гордині своїй я уявляв себе єдиним смертним у цьому лісі – і раптом уткнувся носом у курінь. Тут здивованим очам моїм постали перші в моєму житті дикуни. Їх було чоловік двадцять: усі, чоловіки й жінки, були розмальовані, як шамани, усі були напівголі, з порізаними вухами, з воронячим пір’ям на голові і кільцями в носі. Маленький француз, напудрений і завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовій куртці, мусліновому жабо і манжетах тирликав на маленькій скрипочці, а ірокези танцювали «Мадлон Фріке». Пан Віоле (так звали француза) був у дикунів за вчителя танців. За уроки йому платили бобровими шкурами і ведмедячими окостами. Під час Війни за незалежність він був поварчуком при штабі генерала Рошамбо. Коли наша армія відпливла на батьківщину, він залишився у Нью-Йорку і надумав викладати американцям красні мистецтва. Поле його діяльності розширювалося згідно з успіхами, і новий Орфей вирушив освічувати дикі орди Нового Світу. Розповідаючи мені про індіанців, він раз у раз повторював: «Панове дикуни і пані дикунки». Він гордився здібними учнями: справді, таких стрибків мені ніколи не доводилося бачити. Затиснувши скрипочку між підборіддям і грудьми, пан Віоле настроював чарівний інструмент; потім він гукав до ірокезів: «По місцях!» – і все плем’я починало скакати, немов зграя чортів.

Чи не правда, цей бал, що його влаштував для ірокезів колишній поварчук генерала Рошамбо, – гнітючий вступ у життя дикунів для вірного послідовника Руссо? Мені було дуже смішно, але я відчував себе глибоко ображеним.

‹Знайомство з індіанцями›

5 Ірокез. – Сахем племені онондога. – Веллі і франки. – Приймання гостя. – Стародавні греки. – Монкальм і Вольф

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Назавтра я збирався зробити візит сахему племені онондога; я прибув у його селище о десятій ранку. Мене одразу обступили молоді дикуни, які щось намагалися розтлумачити мені своєю мовою, вставляючи англійські фрази і французькі слова; вони дуже галасували й вельми раділи – так само поводилися перші турки, яких я згодом побачив у Короні, ступивши на грецьку землю. Ці індіанські племена, що живуть між землями, які недавно розорали білі, володіють кіньми і чередами; хатини їхні повні начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалі, Ніагарі, Детройті, а з другого – на ринках Сполучених Штатів.

Мандруючи Північною Америкою, можна зустріти у диких племен, яких не зачепила цивілізація, різноманітні форми правління, відомі народам цивілізованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою підкорити собі інші індіанські племена, але прийшли чужоземці й почали виснажувати їхні сили та пригноблювати їхній дух. Безстрашні ірокези нітрохи не здивувалися вогнепальній зброї, коли її вперше застосували проти них; вони стійко зносили посвист куль і гуркіт гармат, немов чули їх все життя; можна було подумати, що вони надають їм не більше значення, ніж бурі. Як тільки вони змогли роздобути собі мушкети, вони навчилися стріляти влучніше, ніж європейці. Вони не відмовилися від палиці, ножа для зняття скальпів, лука і стріл, але додали до них карабін, пістолет, кинджал і сокиру; та їх бойовий дух такий сильний, що й усієї цієї зброї їм, здається, мало. Обвішані смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пір’ям головою, з порізаними вухами, різнобарвними смугами на обличчі і кривавим татуюванням на руках, ці герої Нового Світу так само страшні для глядачів, як і для супротивників, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своєї землі.

Сахем племені онондога був старим ірокезом у найточнішому значенні цього слова; він зберігав традиції стародавніх пустель.

Англійці в своїх описах незмінно називають індіанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у ніздрі його просилено перо або риб’ячу кістку, голову, поголену і круглу, як головка сиру, іноді прикрашає обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у європейців. Хіба поступаюсь я у правдивості історикові Веллі? Вождь франків Хільперік мастив собі волосся згірклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку і плащ із звіриних шкур; Веллі змальовує його володарем, який обожнює розкіш у всьому, аж до меблів та виїзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вірить у Бога і глузує з його служителів.

Сахем племені онондога прийняв мене привітно і посадовив на циновку. Він говорив по-англійськи і розумів по-французьки; мій провідник знав ірокезьку: розмовляти було легко. Серед іншого старий сказав мені, що, хоча його народ від віку воював з моїм, ірокези завжди поважали французів. Він поскаржився на американців: він вважав їх несправедливими й жадібними і шкодував, що під час поділу земель, що належали індіанцям, володіння його племені не відійшли до англійців.

Жінки подали нам їжу. Гостинність – єдина чеснота дикунів, що уціліла серед пороків європейської цивілізації; відомо, якою була ця гостинність давніше: вогнище було тоді так само священним, як вівтар.

Коли яке-небудь плем’я, вигнане зі своїх лісів, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повинні були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина підходила до порога і говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду відповідав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дім під захистом дитини і сідав у попіл біля вогнища. Жінки заводили пісню втіхи: «Чужинець знайшов матір і дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як раніше».

Ці звичаї немов запозичені у греків: Фемістокл у будинку Адмета стає навколішки перед вогнищем і обіймає юного сина хазяїна (можливо, вогнище бідної жінки, яким я знехтував у Мегарі, – те саме, під яким поховано урну з прахом Фокіона), а Улісс у будинку Алкіноя оплакує Арету:

Гідна пошани жоно Алкіноя, відважного серцем! Горя зазнавши й біди, до колін я твоїх припадаю, До чоловіка й гостей [23].

Мовивши ці слова, герой підходить до вогнища і сідає в попіл. Я попрощався зі старим сахемом. Він був при взятті Квебека. Серед спогадів про ганебні роки правління Людовіка XV думка про канадську війну втішає нас, подібно до сторінки нашої стародавньої історії, що знаходиться в лондонському Тауері.

Монкальм, який сам-один обороняв Канаду проти сил, що постійно діставали підкріплення і вчетверо перевищували його чисельністю, успішно б’ється аж два роки; він перемагає лорда Лаудона і генерала Еберкромбі. Врешті-решт успіх зраджує його; його ранять під стінами Квебека, і два дні по тому він віддає Богові душу; гренадери ховають його у воронці, залишеній гарматним ядром, – могила, гідна слави нашої зброї! Його шляхетний супротивник Вольф загинув тут-таки. Він заплатив своїм життям за життя Монкальма і за честь випустити дух на французьких прапорах.

‹Шлях уздовж озера Онондога з провідником›

7 Індіанська родина. – Ніч у лісах. – Від’їзд індіанців. – Дикуни з Ніагарського водоспаду. – Капітан Гордон. – Єрусалим

Ми наближалися до Ніагари. Нам залишалося всього вісім-дев’ять льє, коли ми помітили в дубовому гаї вогнище – його розпалили декілька дикунів, що зупинилися на березі струмка, у тому місці, де збиралися розбити бівуак і ми. Ми скористалися їх приготуваннями: вичистивши коней, зробивши вечірній туалет, ми підійшли до індіанців. Схрестивши ноги по-турецьки, ми разом з ними посідали біля вогнища і стали пекти маїсові коржики. Родина складалася з двох жінок, двох грудних дітей і трьох воїнів. Зав’язалася спільна розмова, в якій я брав участь, вимовляючи окремі слова і посилено допомагаючи собі жестами; потім усі заснули тут-таки, біля багаття. Я один не спав; я сів осторонь, коло струмка, на якийсь довгий корінь.

Із-за верховіть дерев вигулькнув місяць; запашний вітерець, супроводжувач цієї королеви ночі, що прийшла до нас зі сходу, здавався її свіжим подихом. Самотнє світило повільно піднімалося по небосхилу: воно то безперешкодно рухалося вперед, то ховалося за купками хмар, подібних до засніжених вершин гірського пасма. Коли б не падіння листка, не повів вітерцю, що раптово налетів, не стогони лісової сови, навколо стояла б цілковита тиша, панував би цілковитий спокій; лише вдалині глухо ревів Ніагарський водоспад, і відлуння його, прокотившись просторами, затихало десь вдалині, за безлюдними лісами. У такі ось ночі з’явилася мені невідома муза; я засвоїв деякі з її слів, при світлі зірок я заніс їх до своєї книги, як записав би звичайний музикант ноти, продиктовані йому яким-небудь великим майстром гармонії.

Назавтра індіанці озброїлися, індіанки зібрали пожитки. Я подарував привітним тубільцям трохи пороху й кіноварі. Ми попрощалися, торкнувшись руками лоба і грудей. Воїни вигукнули дорожній клич і рушили вперед; жінки йшли слідом, несучи на спині загорнених у шкури маленьких дітей, які вертіли головами, озираючись на нас. Я проводжав очима цю вервечку, аж поки вона зникла в лісі.

Дикуни, що живуть коло Ніагарського водоспаду з англійського боку, зобов’язані охороняти кордон британської території. Ця дивовижна жандармерія, озброєна луками і стрілами, перепинила нам шлях. Мені довелося послати голландця у форт Ніагару по дозвіл на вхід у британські володіння. У мене стислося серце, бо я згадав, що раніше Франції підкорялися як Верхня, так і Нижня Канада. Мій провідник повернувся з пропуском: я зберігаю його дотепер; на ньому стоїть підпис: капітан Гордон. Чи не дивно, що я прочитав те саме англійське ім’я на дверях моєї келії в Єрусалимі? «Тринадцять паломників залишили свої імена на внутрішньому боці дверей: першого звали Шарль Ломбар, він прибув до Єрусалима в 1669 році; останнього – Джон Гордон, він побував тут у 1804 році» («Подорож з Парижа до Єрусалима»).

8 Ніагарський водоспад. – Гримуча змія. – Я падаю у прірву

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я провів два дні в індіанському селищі, звідки написав ще одного листа панові де Мальзербу. Індіанські жінки робили різну роботу; немовлята їхні лежали у плетених колисках, підвішених до гілок товстого пурпурного бука. На траві блищала роса, з лісу віяло пахощами; місцевий бавовник, розкриваючи свої коробочки, був схожий на білі троянди. Вітерець ледве помітно коливав шари повітря; матері час від часу підходили поглянути, чи сплять діти і чи не розбудили їх птахи. Від селища до водоспаду було три чи чотири льє: нам, моєму провідникові й мені, знадобилося стільки ж годин, щоб туди добратися. Стовп пари, помітний за шість миль, указував місце падіння води. Серце моє билося від радості, змішаної із жахом, коли я входив у ліс, що приховував од моїх очей одне з найвеличніших видовищ, подарованих людині природою.

Ми спішилися. Ведучи коней за повід, ми пробралися через вересові хащі і вийшли на берег річки Ніагари, кроків на сімсот-вісімсот вище водоспаду. Я продовжував іти вперед, але провідник схопив мене за руку; він зупинив мене майже біля води, що мчала, як стріла. Вона не вирувала, вона котилася до урвища суцільною масою; ревіння спадаючої води лише відтіняло її мовчання перед падінням. Святе Письмо часто порівнює народ з великими водами; тут перед моїми очима постав народ умираючий, який, позбувшись голосу і життєвих сил, спадав у безодню вічності.

Провідник усе ще тримав мене за руку, бо потік, можна сказати, притягував мене до себе і викликав несвідоме бажання кинутися у воду. Я дивився то вгору за течією, на берег, то вниз за течією, на острів, біля якого вода, розділившись на два рукави, раптом зникала, немов розчиняючись у небі.

Провівши чверть години в замішанні й німому захопленні, я пішов до водоспаду. У «Досліді про революції» і «Атала» я описав його. Тепер до водоспаду ведуть широкі дороги; на американському і на англійському берегах відкриті готелі, побудовані млини та фабрики.

Неможливо передати думки, що охоплювали мене, коли я побачив такий піднесений хаос. На початку моїх днів навколо мене простягалась пустеля, і мені довелося вигадати героїв, щоб скрасити мою самоту; я видобув з власного єства людей, яких носив у собі, але не знаходив поруч. Так я оселив Атала і Рене – втілений смуток – на берегах Ніагарського водоспаду. Щó водоспад, який вічно скидає свої води перед байдужим лицем землі і неба, якщо поряд немає людини з її покликанням і прикрощами? Споглядати ці пустельні води і гори, коли ні з ким поговорити про це величне видовище! Річки, скелі, ліси, водоспади – і все це мені одному! Дайте душі подругу, тоді і різнобарвні шати пагорбів, і свіжий подих хвилі – усе переповнить її захопленням; денний шлях, солодкий вечірній відпочинок, плавання по водах, сон на моховитій землі – усе викличе із серця якнайглибшу ніжність. Я оселив Велледу на армориканських берегах, Цимодоцею – під афінськими портиками, Бланку – в залах Альгамбри. Олександр скрізь, де ступала його нога, будував міста; а я скрізь, де поневірявся, залишав мрії. Я бачив альпійські водоспади з їх сарнами і піренейські водоспади з їх дикими козами; я не піднімався до верхоріччя Нілу і не бачив його урвищ; я не говоритиму про блакитні стрічки Терні і Тіволі, дивовижні пасма руїн, що надихали поета:

Et praeceps Anio ас Tiburni lucus. Аніо прудкий, і Тібурна гаї [24].

Ніагара затьмарює все. Я споглядав водоспад, який відкрили Старому Світу не нікчемні мандрівці на кшталт мене, але місіонери, які, шукаючи самотності в ім’я Бога, падали ниць, побачивши дива природи, і, приймаючи муки, славили божий світ. Наші священики вітали прекрасні землі Америки й освятили їх своєю кров’ю; наші солдати билися врукопашну на руїнах Фів і воювали в Андалусії: геній Франції твориться сукупною могутністю наших воїнів і наших вівтарів.

Я стояв, намотавши повіддя мого коня на руку; в кущах зашурхотіла гримуча змія. Зляканий кінь став дибки і шарахнувся у бік водоспаду. Я не встиг висмикнути руку; кінь, лякаючись усе дужче, потягнув мене за собою. Його передні ноги вже одірвалися од землі; лише напруження крижів утримувало його від падіння у прірву. Мене чекала неминуча смерть, але тут тварина із-за страху перед новою небезпекою відскочила назад. Якби я розпрощався із життям у канадських лісах, з чим постала б моя душа перед вищим суддею: із жертвами, добрими справами, чеснотами батьків Жога і Лаллемана чи з марними мріями та нікчемними химерами?

Мої нещастя на Ніагарі цим не скінчилися: дикуни сплели з ліан драбину, щоб спускатися до води, але вона обірвалася. Мені кортіло поглянути на водоспад знизу вгору, і я, не слухаючи провідникових умовлянь, почав спускатися схилом скелі. Незважаючи на ревіння води, що вирувала піді мною, я не втратив розуму і спустився майже донизу. Коли до кінця залишилося футів сорок, я опинився на голому прямовисному схилі, де не було за що вхопитися; я повис над обривом, учепившись рукою за останній корінь і відчуваючи, як пальці мої розтискаються під вагою мого тіла; мало знайдеться людей, що пережили такі хвилини. Рука моя втомилася, я відпустив ліану і полетів униз. Мені неабияк пощастило: я гепнувся на кам’яний виступ і не тільки не розбився, а й майже не поранився; я лежав за півкроку від прірви, але не впав у неї; проте, коли мене почали пробирати холод і вогкість, я помітив, що відбувся не так дешево: моя ліва рука була зламана вище ліктя. Провідник, що дивився на мене згори і бачив моє скрутне становище, побіг по дикунів. Вони підняли мене на вужівках стежкою видри й однесли в селище. Перелом у мене був простий: для одужання вистачило двох планок та доброї пов’язки.

‹Життя в індіанській хатині; чотирнадцятирічна індіанка Мила; відступ про історію Канади›

11 Колишні французькі володіння в Америці. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсіса Конінґхема

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Кажучи про Канаду і Луїзіану, розглядаючи старі карти і бачачи великі землі, що належали колись французам, я не міг збагнути, як уряд моєї країни міг кинути напризволяще ці колонії, які сьогодні напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.

Від Акадії і Канади до Луїзіани, від гирла річки Святого Лаврентія до гирла Міссісіпі територія Нової Франції оточувала ту, де розташовувалась конфедерація тринадцяти перших штатів: одинадцять інших, разом з округом Колумбія, землями Мічиґану, Північного Заходу, Міссурі, Ореґону та Арканзасу, що їх віддали англійці й іспанці, наші наступники в Канаді і Луїзіані, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканці території, обмеженої на північному сході Атлантичним океаном, на півночі Полярним морем, на північному заході Тихим океаном і російськими володіннями, на півдні мексиканською затокою – а це понад дві третини Північної Америки, – визнали б французькі закони.

Боюся, як би Реставрація не занапастила себе ідеями, протилежними тим, які я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршої ласки; але вона загрожує безпеці трону.

У політиці неможливо стояти на місці; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Віддамо належне величі часу; озирнемося з повагою на минулі сторіччя, освячені пам’яттю про наших батьків та їхні останки, але до минулого немає вороття; ми пішли далеко вперед, і, якби ми спробували повернути ці часи, вони б розвіялися, як дим. Розповідають, що близько 1450 року капітул собору Богоматері в Ахені вирішив відкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидів на золотому стільці і тримав у кістлявих руках Євангеліє, написане золотими літерами; перед ним лежали скіпетр і золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих піхвах. На ньому була імператорська мантія. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван і вінчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – і вона розсипалася в порох.

Ми мали великі заморські володіння: вони давали притулок надлишкам нашого населення, покупців нашим торговцям, поживу нашому флоту. Сьогодні нам немає місця в новому світі, де рід людський починає нове життя: кілька мільйонів людей в Африці, Азії, Океанії, на островах Південного моря, на обох американських континентах висловлюють свої думки англійською, португальською, іспанською мовами, а ми, позбувшись завоювань нашої відваги і нашого генія, чуємо мову Кольбера і Людовіка XIV хіба що в кількох містечках Луїзіани і Канади, але й ті нам не належать: французька мова живе там лише як свідчення мінливості нашої долі й помилковості нашої політики.

І хто ж цей володар, якому належать нині канадські ліси замість короля Франції? Той, за чиїм наказом було колись написано цього листа:

«Віндзорський замок, 4 червня 1822 року

Пане Віконт

За найвищим наказом я запрошую Вашу світлість пообідати й відпочити в королівському замку. Король чекає вас у четвер 6-го числа цього місяця.

Ваш покірний і смиренний слугаФренсіс Конінґхем».

Мені на роду написано не знати спокою з вини монархів. Я уриваю свою розповідь, знов перетинаю Атлантичний океан, виліковую руку, зламану над Ніагарою, скидаю ведмежу шкуру і знов одягаюся у розшитий золотом костюм; я поспішаю з вігвама ірокеза до замку Його Величності короля Британії, монарха Сполученого королівства і володаря обох Індій; я покидаю моїх господарів з порізаними вухами і маленьку дикунку з перлиною, в душі бажаючи леді Конінґхем виявитися такою ж чарівною, як індіанка Мила, і такою ж юною, як народжувана весна, як ті передтравневі дні, які наші галльські поети звали Аврілеєю.

Книга восьма

‹Опис канадських озер; Шатобріан, приставши до гурту торговців, вирушає за течією Огайо›

2 Течія Огайо

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Покинувши канадські озера, ми приїхали до Піттсбурґа, що стоїть у надзвичайно мальовничому місці злиття річок Кентуккі та Огайо. Утім, прегарний цей край має назву Кентуккі, що означає «кривава ріка». А все через красу цих місць; понад два сторіччя тривала боротьба індіанців черокі з ірокезами за долину Кентуккі.

Чи стануть покоління європейців, що оселилися на її берегах, більш доброчесними та вільнішими, ніж покоління винищених тубільців? Чи не почнуть господарі підбатожувати рабів у цих пустелях, де людина споконвіків була незалежною? Чи не прийдуть на зміну гостинно відкритій хатині й високому тюльпановому дереву, в гілках якого птаха вигодовує пташенят, в’язниці та шибениці? Чи не спалахнуть нові війни за родючі ґрунти? Чи припинить Кентуккі бути кривавою землею і чи стануть рукотворні мистецькі витвори кращою окрасою берегів Огайо, ніж створені самою природою?

Проминувши Уобаш, великий Кипарисовий гай, Крилату річку, або Камберленд, Черокі, або Теннессі, та Жовті Мілини, дістаєшся коси, яка часто буває затопленою під час повеней; тут, на широті 36°51´, Огайо впадає в Міссісіпі. Обидві річки, протистоячи одна одній з рівною силою, уповільнюють свою течію; упродовж кількох миль вони котять свої дрімливі води одним руслом, не змішуючи їх, немов два великі народи, які, маючи різне коріння, стали проте єдиною расою, немов ті знамениті суперники, що спочили поряд після битви; немов чоловік і дружина, що належать до різних ворогуючих родів, тому спершу не бажають поєднувати свої долі на шлюбній постелі.

Я теж, так само як могутні річкові потоки, скеровував не надто стрімкий часоплин мого життя то по один, то по інший бік гори; ця моя життєва ріка мала вибагливі закрути, та я нікому не заподіював зла, віддаючи перевагу бідним вияркам над багатими рівнинами і частіше милуючись красою квітки, ніж пишного палацу. До речі кажучи, я так захопився, змінюючи місця, що майже забув про полюс. Компанія торговців, які їхали від кріків до Флориди, взяла мене з собою.

Ми прямували у краї, відомі в той час під загальною назвою Флориди, – нині тут простягнулися штати Алабама, Джорджія, Південна Кароліна і Теннессі. Ми йшли тими стежками, на місці яких тепер прокладено тракт, що веде з Натчеза через Джексон і Флоренс до Нашвілла, а звідти через Ноксвілл і Сейлем – до Віргінії: у ті місця, озера й ландшафти яких досліджував невтомний Бартрам, тоді рідко забивалися мандрівці. Плантатори Джорджії та приморської Флориди приїжджали до кріків: купувати у них коней та напівдику худобу, що водиться у саванах. Ті савани зрошують джерела, на берегах яких перепочивали мої Атала і Шактас. Ці плантатори діставалися самого Огайо.

Нас підганяв холодний вітер. Річка, розбухла завдяки сотні приток, губилася то в озерах, що відкривалися перед нами, то в лісах. Посеред озер даленіли острови. Ми взяли курс на один з найбільших і о восьмій ранку причалили до нього.

Я перейшов луку, укриту квітучим жовтозіллям, мальвами з рожевими верхівками та обеларіями з пурпурними султанами.

Погляд мій вразили руїни індіанської споруди. Контраст цих руїн з юною природою був такий, що мене проймав дрож від цього сліду людських діянь у пустелі. Який народ населяв цей острів? Як він називався, до якої належав раси, коли щезнув з пам’яті? Чи існував він у ті часи, коли світ, що вкривав його, залишався невідомим для трьох інших континентів? Мабуть, цей нині безмовний народ був сучасником інших великих націй, що своєю чергою поринули у вічну німоту [25].

Піщані пагорби, руїни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блідо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квітки або стебла, пальці ще довго зберігатимуть їхній запах. Аромат, який залишається, коли квітка вже зів’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самоті.

Я спостерігав за квіткою латаття: відчуваючи наближення ночі, вона готувалася сховати свою білу голівку у воду; дерево смутку чекало, коли скінчиться день і настане пітьма, щоб розкрити свою квітку; в той час, коли чеснотлива дружина засинає, діва кохання пробуджується.

Пірамідальний ослинник, заввишки сім чи вісім футів, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, має іншу вдачу й іншу долю: його жовта квітка починає розквітати увечері, в час, коли на горизонті сходить Венера; вона розкривається на зоряному світлі; вона зустрічає зорю з усією пишністю цвітіння; до середини ранку вона в’яне, опівдні опадає. Їй відпущено всього кілька годин, але життя її проходить під ясним небом, овіяне диханням Венери й Аврори; хіба не байдуже те, що вона, ця квітка, недовговічна?

Струмок був уквітчаний гірляндами діоней; навколо гуділи міріади одноденок. У повітрі пурхали колібрі й метелики, чиє яскраве вбрання мінилося всіма барвами, змагаючись своїм блиском із строкатістю квітника. Під час таких прогулянок і спостережень я часто дивувався власній суєтності. Як? Революція, що вже дала мені відчути свій гніт і що вигнала мене в ліси, не надихає мене на думки більш серйозні? Як! Вітчизна моя переживає тяжкі випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квіти? Людська особистість – мірило нікчемності значних подій. Скількох людей ці події залишили байдужими? Скільки інших про них навіть не дізнаються? На земній кулі живе сто десять або сто двадцять мільйонів людей; щосекунди хто-небудь помирає: отже, у кожну хвилину нашого існування, наших усмішок, наших радощів шістдесят конають, шістдесят родин страждають і плачуть. Життя – безперервна моровиця. Цей ланцюг жалоби і похоронів, що сковує нас, не розбивається, а тільки подовжується; ми самі – одна з його ланок. І після цього ми сміємо розводитися про значущість наших катастроф – тих самих, про які три з половиною чверті населення земної кулі ніколи не почують! сміємо ганятися за славою, якій не судилося віддалитися від нашої могили більш ніж на кілька льє! сміємо поринати в океан блаженства, кожна хвилина якого відзначена низкою нових і нових домовин!

Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі – зірниці, Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно — Жалібні зойки – супутники смерті й похмурих обрядів [26].

3 Джерело молодості. – Мускогульги та семіноли. – Наш табір

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Дикуни Флориди розповідають, ніби на світі є озеро, посеред якого живуть на острові найвродливіші у світі жінки. Мускогульги кілька разів намагалися завоювати їх; але коли човни підпливають до цього земного раю, він відступає – точнісінько як химери наших бажань, завжди недосяжні.

Було в цих краях і джерело молодості: чи не волієте розпочати життя спочатку?

Я був близький до того, щоб повірити в ці вигадки. У ту мить, коли ми найменше цього очікували, ми побачили, як із бухти вийшла флотилія веслових та вітрильних човнів. Вони причалили до нашого острова. На човнах було дві родини кріків, одна семінольська, друга мускогульзька, а з ними ще кілька індіанців черокі та палені. Я був захоплений красою цих дикунів, які анітрохи не були схожими на канадських.

Семіноли та мускогульги досить високі на зріст, а їхні матері, дружини й доньки, навпаки, найменші крихітки з усіх, кого мені випало бачити в Америці.

Індіанки, які висіли на берег недалеко від нас, були не такого малого зросту: в їхніх жилах кров черокі змішалася з кастильською кров’ю. Дві з них нагадували креолок із Сан-Домінго чи Іль-де-Франсу, але були жовтошкірі й крихкотілі, як жінки з берегів Ґанґу. Ці дві мешканки Флориди, що доводилися одна одній сестрами в перших, – їхні батьки були братами, – стали мені за моделі: одна – для Атала, а друга для Селюти; втім, вони перевершували портрети, які я створив, адже їх вирізняла та щирість різноманітної та мінливої природи, та своєрідність, народжена расою і кліматом, які я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалі обличчя, у цій матовій шкірі, немов оповитій легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссі, в цих довгастих очах, напівприкритих атласними повіками, які підводилися так неквапом, нарешті, в подвійній спокусливості індіанки та іспанки, що годі було й пояснити.

Поява дикунів змінила наші плани; торгові агенти почали розпитувати індіанців з приводу коней: вирішено було стати табором поблизу табуна.

Рівниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, коні, бізони, буйволи, журавлі, індики, пелікани: птахи розмаїтили зелене поле савани білими, чорними, рожевими плямами.

Наші торговці й мисливці постійно перебували в полоні багатьох пристрастей: не тих, що пов’язані з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свідки яких – дерево, що впало посеред густого лісу, невідома лощина, безіменна річка. Найчастіше любов кидала іспанців в обійми крікських жінок: головна роль у цих романах відводилася паленим. Особливий успіх мала одна історія – історія про те, як розмальована дівуля (куртизанка) спокусила, а далі й розорила якогось виноторговця. Семіноли виспівували цю історію, переказану віршами, що дістала назву «Табаміка», коли мандрували крізь ліси [27]. Своєю чергою колоністи викрадали індіанських жінок, та невдовзі кидали їх у Пенсаколі, де на них неминуче чекала смерть: їхні біди поповнили «Романсеро», ставши гідними конкурентами наріканням Хімени.

4 Дві індіанки. – Руїни на березі Огайо

Земля – прекрасна мати; ми виходимо з її лона; доки ми малі, вона годує нас груддю, сповненою молока і меду; коли ми входимо в пору юності та зрілості, вона щедро наділяє нас своїми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дає нам затінок, воду, їжу та постіль; коли ми помираємо, вона знову отверзає нам своє черево, устилає наші останки покривом із трав та квітів, непомітно долучаючи нас до своєї стихії, щоб згодом знову явити на світ у якійсь витонченій формі. Ось про що я думав, прокидаючись і поглядаючи на небесне склепіння, що нависло над моїм ложем.

Чоловіки часто з ранку до вечора пропадали на полюванні; я ж залишався з жінками та дітьми. Я був нерозлучний з моїми лісовими німфами, з яких одна була гордовитою, інша – сумною. Я нічогісінько не розумів із того, що вони говорили, вони також не розуміли мене; але я носив їм воду для пиття, збирав хмиз для багаття, шукав мох на ліжко. Вони вбиралися в короткі спіднички, корсети, індіанські плащі і полюбляли пишні рукави з розрізами на іспанський манір. Свої оголені ноги вони прикрашали ромбоподібними мереживами з берести. Вони вплітали у волосся букети квітів або волоть очерету, начіпляли на себе ланцюжки та скляні намиста. У вухах красунь червоніли багряні зерна; красень папуга, що вмів говорити, – птах Арміди – або вгніжджувався їм на плече, немов смарагдова застібка, або ж сидів на руці, як яструб у вельможних дам десятого сторіччя. Щоб додати пружності грудям і рукам, вони натиралися апойєю або американською чуфою. У Бенгалії баядери жують бетель, на Сході єгипетські танцівниці смокчуть смолу з острова Хіос; індіанки з Флориди перетирали своїми блакитно-білими зубками крапельки лікідамбара та коріння лібаніса, що виділяє аромат дягелю, цитрона та ванілі. Вони купалися у власних пахощах, як апельсинові дерева і квіти купаються у фіміамі, який видихають із себе їхні пелюстки і чашечки. Мені подобалося прикрашати їхні голівки; вони підкорялися з легким переляком: чарівниці гадали, що я чаклую. Одна з них, гордовита, часто молилася; здається, вона була напівхристиянкою. Інша співала оксамитовим голосом, тривожно скрикуючи в кінці кожного куплета. Іноді вони про щось жваво сперечалися, мені вчувалися в їхніх розмовах нотки ревнощів, але зараз же сумна починала плакати, і обидві знову замовкали.

Я був слабкий і, щоб підбадьорити себе, шукав проявів слабкості в інших. Камоенс в Індії кохав чорну рабиню берберку – тож чому й мені не віддати належне природному захопленню двома юними жовтошкірими султаншами? Хіба Камоенс не присвячував Endechas, або станси, Barbara escrava [28]? Хіба він не говорив їй:

A quella captiva, Que me tem captivo, Porque nella vivo, Já naõ quer que viva. Eu nunqua vi rosa Em suaves molhos Que para meus olhos Fosse mais Formosa. … Pretidao de amor, Tad doce а figura, Que а neve lhe jura Que trocara а cõr. Lèda mansidaõ, Que про siso acompanha: Bern parece estranha, Mas Barbara naõ.

«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодує мого життя. Ніколи троянда в солодкому букеті не полонила з такою силою мій погляд. Її чорне волосся вселяє любов; обличчя таке ніжне, що сніг готовий помінятися з ним кольором; веселість її сповнена стриманості; вона чужоземка, але не з племені варварів».

Якось ми пішли ловити рибу. Сонце хилилося на захід. На передньому плані росли сасафраси, тюльпанові дерева, катальпи та дуби, на гілках яких поросли клуби білого моху. За ними височіло найкрасивіше з дерев – папайя, схожа на стиль із чеканного срібла, увінчаний корінфською урною. На задньому плані громадилися бальзамічна тополя, магнолія та лікідамбар.

Сонце сідало за цією завісою: промінь, прослизнувши крізь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправі темного листя; світло, струмуючи між стовбурами і гілками, малювало на дерні колони та арабески тіней, видовжені і мінливі. Внизу росли кущі бузку та азалії, вилися ліани з гігантськими шапками квіток; угорі сяяли хмари: одні були нерухомі, мов гірські відроги чи старовинні вежі, інші пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовкові пасма. Повсякчас змінюючи свою форму, хмари ці оберталися то на роззявлені пащі печей, то на купу розжареного вугілля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променіло, іскрилося, все було золото, розкіш, сяйво.

Після морейського повстання 1770 року деякі грецькі родини знайшли собі притулок у Флориді: клімат тут схожий на іонійський, який, здається, м’якшає, коли втихають людські пристрасті: у Смірні вечорами природа засинає, мов стомлена любовними втіхами куртизанка.

Праворуч від нас виднілися руїни великих укріплень, що височіли колись на березі Огайо; ліворуч – колишній табір дикунів; наш острів примарним відображенням мерехтів і двоївся перед нами у хвилях. На сході серед далеких пагорбів покоївся місяць; на заході небозвід зливався з алмазно-сапфіровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напівзанурене у воду сонце. Тварі земні не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фіміам, і амбра, витікаючи з її лона, спадала на неї росою, як молитва завжди повертається до того, хто благає.

Покинутий моїми приятельками, я відпочивав на лісовому узліссі, сидячи в напівтемряві, під густим, глянсовим від сонця листям. Світна мошва мерехтіла серед жалобно-темних кущів і зникала, потрапивши в смугу місячного сяйва. Було чутно, як накочуються і відступають хвилі, як пустують золоті рибки, як скрикує часом пірникоза. Я невідривно дивився на воду, поступово на мене найшла дрімота, знайома людям, чиє життя проходить у поневіряннях: усі мої спогади десь поділися, я відчував, як живу і виростаю разом з природою, охоплений таким собі нападом пантеїзму. Притулившись спиною до стовбура магнолії, я заснув; я плинув, насолоджуючись спокоєм і наслухаючи невиразний голос надії.

Вийшовши на берег цієї Лети, я побачив поряд себе двох жінок; одаліски повернулися: вони не схотіли мене будити і тихенько сиділи поряд; чи то вони прикидалися сплячими, чи й справді запали в сон, але їхні голови схилилися мені на плечі.

Легкий вітрець налетів на гай і обсипав нас пелюстками магнолії. Тоді молодша із семінолок заспівала: тому, хто не впевнений у собі, не варто виставляти себе на спробу подібною спокусою! Хто може знати силу пристрасті, що проникає в серце чоловіка разом з музикою? На цей голос озвався інший, грубий і ревнивий: це палений кликав двох кузин додому; вони здригнулися, підхопилися: світало.

Та сама сцена повторилася, коли я потрапив на береги Греції: бракувало тільки Аспазії; піднявшись удосвіта до колон Парфенону, я побачив Кіферон, гору Гімет, корінфський Акрополь, могили, руїни, облиті золотавим, прозорим, пінливим світлом; морська гладінь відбивала його, а зефіри із Саламіна та Делоса розносили навкруги п’янкі пахощі.

Мовчки ми пристали до берега. Опівдні табір знявся з місця: треба було оглянути коней, яких кріки хотіли продати, а торговці купити. За звичаєм усіх, навіть жінок і дітей, було запрошено у свідки торговельних оборудок. Племінні коні різного віку і мастей, лошата й кобилиці разом з биками, коровами, телицями бігали і гарцювали навколо нас. Серед цього шарварку я упустив з очей кріків. Особливо багато коней і людей товпилося на лісовому узліссі. Аж ось я бачу ген-ген двох моїх індіанок; сильні руки саджають їх на крупи двох неосідланих арабських кобил, одну позаду паленого, другу позаду семінола. О Сіде! чому я не мав твоєї швидкої Баб’єки, щоб наздогнати їх! Кобилиці понеслися чвалом, величезний табун подався за ними. Коні хвицяють, стають цапа, скачуть, налякані рогами буйволів і биків, копита б’ються одне об одне, від прудкого бігу мають за ними їхні хвости і гриви, обагрені кров’ю. Ненаситні комахи рояться навколо цієї дикої кавалерії. Мої індіанки зникають, немов донька Церери, викрадена владикою Аїду.

Так усе в моєму житті закінчується невдачею, так від усього, що так швидко минуло, мені доля одважує лише спогади: я візьму з собою в Єлисейські Поля стільки тіней, скільки ніколи ще не приводила туди жодна людина. Річ у моїм характері: я не вмію тішитися прихильністю фортуни; я не прагну ні до чого з того, що вабить інших людей. Я не маю жодної віри, крім релігії. Якби мені випало бути пастирем або королем, я не знав би, що робити зі скіпетром чи патерицею. Мене однаково стомлювали б слава і геній, праця і гулящий час, благоденство і злигодні. Все мені набридає, мене змагають позіхи: я скільки сили тягну ярмо своїх днів, понятих нудьгою, бредучи по життю.

5 Хто такі були мускогульзькі дівчата. – Арешт короля у Варенні. – Я припиняю свою подорож, щоб повернутися до Європи ‹…›

Коли нечистий забрав невідомо куди мускогульзьких дівчат, провідник розповів мені, що палений, кавалер однієї з двох індіанок, приревнував її до мене і разом із семінолом, братом другої дівчини, вирішив викрасти у мене Атала і Селюту. Провідники, не добираючи слів, називали їх розмальованими дівулями, зачіпаючитим моє самолюбство. Я почувався особливо приниженим тому, що суперник мій був худий, препоганий чорний москіт, що мав усі ознаки комах, яких ентомологи Далай-Лами визначають як тварин, у яких плоть усередині, а кістки зовні. З тієї журби я почав гостріше відчувати свою самоту. Мене не розважила навіть поява моєї Сильфіди, яка, подібно до Юлії, що пробачила Сен-Пре його паризьких індіанок, притьмом похопилася втішати невірного коханця. Я зараз же покинув пустелю, де згодом оселив моїх зможених сном нічних подруг. Не знаю, чи повернув я їм життя, яким вони мене обдарували: хоч би як там, та я зробив одну з них невинною дівою, а другу – доброчесною дружиною – такою була моя спокута.

Ми знову перевалили через Блакитні гори і наблизилися до розораних європейцями земель побіля Чиллікоте. Я анічогісінько не дізнався з того, що стосувалося головної мети моєї подорожі, зате поринув у світ поезії:

Як бджілка з квітника, важка і жовтопуза, Тепер додому повернулась моя муза.

На березі струмка стояв американський будинок, заразом фільварок і млин. Я увійшов, попросився на нічліг, мене приязно пригостили.

Господиня провела мене сходами до помешкання, розташованого просто над гідравлічною машиною. Кімната була затишна, з маленьким віконцем, увитим плющем та кобеями з ліловими дзвіночками, – на неширокий струмок, який самотньо тік, оточений обабіч хащами верб, вільхи та каролінських тополь. Замшіле колесо оберталося у їхній тіні, скидаючи воду довгими стрічками. Окуні та форелі жирували в пінистому потоці, трясогузки перелітали з берега на берег, а якісь інші птахи, схожі на рибалочок, махали своїми синіми крилами при самій воді.

Добре було б опинитися тут разом із сумною індіанкою, якби вона була мені вірною; я б поринав у мрії, сидячи коло її ніг, поклавши голову їй на коліна, слухаючи, як шумує водоспад, як крутиться колесо, як обертається млинове жорно, як сиплеться крізь сито зерно, як рівномірно злітає і падає млиновий кулачок, і вдихаючи річкову прохолоду та запах свіжозмолоченого ячменю.

Настала ніч. Я спустився вниз, до господарів. Кімнату освітлювало тільки вогнище, де палало сухе листя маїсу та лушпиння кінських бобів. Рушниці млинаря, що лежали на підставці, поблискували у відсвітах полум’я. Я сів на табурет у кутку біля каміна; поряд пустувала білка, стрибаючи то на спину гладкого пса, то на прядку. На колінах у мене вмостилося кошеня, що стежило за її грою. Дружина млинаря поставила на вогонь великий казан – полум’я обхопило його чорне дно, немов короною із золотих променів. Наглядаючи, як википають батати, що варилися мені на вечерю, я знічев’я схилився до англійської газети, що валялася у мене під ногами, і при світлі вогнища помітив надрукований великими літерами заголовок: «Flight of the King» (Втеча короля). Це була оповідь про втечу Людовіка XVI та про арешт бідолашного монарха у Варенні. Газета повідомляла також про зростання еміграції та об’єднання армійських офіцерів під прапором французьких принців.

У думках моїх стався блискавичний переворот. Ринальд у садах Арміди побачив свою слабкість у дзеркалі честі; я не герой Тассо, але у тіні американського вертограду я побачив свій образ у тому ж дзеркалі. Під солом’яним дахом млина, загубленого в невідомих лісах, я раптом виразно почув брязкіт зброї та столичний гамір. Я негайно перервав подорож і сказав собі: «Повернися до Франції».

Таким чином, те, що я вважав своїм обов’язком, зруйнувало мої первинні наміри і зумовило перший з несподіваних поворотів мого життєвого шляху. Бурбони теж мало потребували послуг дрібного бретонського дворянина, коли той з’явився із-за моря віддати їм данину своєї безвісної відданості, як і пізніше, коли він вийшов з невідомості. Якби я скористався газетою, яка круто змінила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далі продовжив свій шлях, ніхто у Франції не помітив би моєї відсутності; життя моє на той час не привертало нічиїх поглядів і важило не більше, ніж дим моєї індіанської люльки. На театр світу мене кинуло не що інше, як незлагода між мною і моєю совістю. Я міг чинити, як бажав, адже в цій суперечці не було інших свідків, крім мене; та саме в очах цього свідка я найбільше боявся власного приниження.

Чому нині моя пам’ять наділяє безлюдні береги Ері та Онтаріо чарівністю, якої геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що під час моєї подорожі до Сполучених Штатів я був сповнений ілюзій; смута у Франції настала саме тоді, коли почалося моє життя; і в мене, і у моєї вітчизни все ще було попереду. Ці дні дорогі мені, бо нагадують про чистоту тієї втіхи, якої випало щастя зажити в лоні родини, та радощі юності.

За п’ятнадцять років по тому, коли я повернувся з подорожі на Схід, республіка, переповнена уламками і слізьми, вийшла з берегів і виформувалася в деспотизм. Я вже не заколисував себе нездійсненними мріями; мої спогади, що надихаються відтепер суспільством і пристрастями, втратили простодушність. Обидва мої паломництва – на Захід і на Схід – не принесли мені успіху; я не відкрив шляху до полюса, не зажив бажаної слави на берегах Ніагари: так само не знайшов я її й серед афінських руїн.

Поїхавши до Америки мандрівцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довів до кінця ні одну, ні другу справу: злий геній відібрав у мене і патерицю і шпагу, вклавши мені до рук перо. Через п’ятнадцять років, опинившись у Спарті, я вдивлявся у нічне небо, згадуючи країни, де мені вже доводилося спати мирним і тривожним сном: цим зорям, що сяють над вітчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свій привіт з лісів Німеччини, з вересових заростів Англії, з полів Італії, з корабля, що пливе у відкритому морі, з канадських пущ. Тож який сенс виливати свою душу світилам, нерухомим свідкам моєї мандрівної долі? Настане день, коли їм більше не доведеться стомлювати себе, спостерігаючи за мною: збайдужілий до власної долі, я вже не проситиму світила про поблажливість, не благатиму їх повернути мені ті частинки життя, які залишає мандрівець на своєму шляху.

Якби я знов опинився сьогодні в Сполучених Штатах, я б не впізнав їх: там, де раніше були ліси, я побачив би оброблені поля; там, де я пробирався стежиною крізь гущавину, переді мною пролягла б проїзна дорога; там, де мешкали начези і стояла хатина Селюти, виросло місто, у якому нині близько п’яти тисяч містян; Шактас сьогодні міг би стати депутатом конгресу. Нещодавно я одержав брошуру, яку видали індіанці черокі: захисники дикунів надіслали її мені – захисникові свободи друку.

Мускогульги, семіноли, чикасаси мають свої Афіни, свій Марафон, свій Карфаген, свій Мемфіс, свою Спарту, свою Флоренцію; так само вони мають графство Колумбію і графство Маренго: кожна з країн дала хоча б по одному славному імені цим пустелям, де я зустрів отця Обрі і нікому не відому на той час Атала. Кентуккі пишається своїм Версалем; округ під назвою Бурбон іменує свою столицю Парижем.

Усі вигнанці, всі пригноблені, що вирушили до Америки, принесли з собою пам’ять про батьківщину.

…falsi Simoentis ad undam Libabat cineri Andromache [29].

У своєму лоні, під заступництвом свободи Сполучені Штати зберігають пам’ять про багато історичних місць стародавньої та сучасної Європи: Адріан наказав збудувати в саду свого заміського маєтку споруди, що повторюють визначні пам’ятки його імперії.

Тридцять три широкі шляхи розходяться з Вашингтона в різні боки, як колись ішли від Капітолія римські дороги; вони тягнуться, розгалужуючись, аж до кордону Сполучених Штатів і утворюють мережу завдовжки 25 747 миль. На багатьох з них є поштові станції. Тепер, щоб дістатися штату Огайо або Ніагари, винаймають диліжанс, як винаймали у ті часи, коли я там бував, провідника або тлумача з індіанців. Є й інші транспортні засоби: всі озера та річки сполучені каналами; уздовж сухопутних доріг можна плисти на веслових і вітрильних кораблях, або на вантажопасажирських суднах, або на пароплавах. Там, де всюди ростуть гігантські ліси, а під ними майже врівні з поверхнею землі є багатющі поклади вугілля, пального достатньо.

З 1790 по 1820 рік населення Сполучених Штатів за кожні десять років збільшувалося на 35 відсотків. Очікується, що до 1830 року воно становитиме 12 875 тисяч душ. Продовжуючи подвоюватися кожні 25 років, воно до 1855 року виросте до 25 750 тисяч душ, а ще через 25 років, у 1880 році, перевищить 50 мільйонів.

Це могутнє плем’я перетворює пустища на квітучі сади. Канадські озера, які ще недавно не знали, що таке вітрило, схожі сьогодні на доки, де фрегати, корвети, катери, човни зустрічаються з індіанськими пірогами і каное, подібно до того, як великі кораблі та галери сусідять із пінками, баркасами і каїками на константинопольському рейді.

Міссісіпі, Міссурі, Огайо забули, що таке спокій: ними плавають трищоглові судна; понад двісті пароплавів снують уздовж їхніх берегів.

Цієї гігантської навігації всередині країни з лишком вистачило б для її процвітання, але Сполучені Штати не відмовляються і від далеких експедицій. Їхні кораблі борознять усі моря, беруть участь у найрізноманітніших справах, і зоряний західний прапор досягає східних берегів, де віддавна знали тільки рабство.

Щоб довершити цю захопливу картину, слід уявити собі такі міста, як Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор, Чарльстон, Савана, Новий Орлеан, що світять вогнями в ночі, переповнені кіньми та екіпажами, багаті розкішними кафе, музеями, бібліотеками, танцювальними й театральними залами, щедрими на всі насолоди розкоші.

Проте не слід шукати в Сполучених Штатах того, що відрізняє людину від інших тварин, того, що дарує їй безсмертя і прикрашає її життя: всупереч старанням безлічі викладачів, які самовіддано трудяться в численних навчальних закладах, словесність новій республіці невідома. Американці замінили розумову діяльність практичною; не ставте їм за провину їхню байдужість до мистецтв: не до того їм було. Закинуті з різних причин на пустинний ґрунт, вони взялися до сільського господарства та торгівлі; перш ніж почати роздумувати, слід навчитися жити; перш ніж саджати дерева, треба їх зрубати, щоб зорати землю. Щоправда, перші поселенці, розкраювані релігійними розбратами, несли в лісові нетрі пристрасть до суперечок; але перше, що їм доводилося, це впокорювати пустелю з сокирою за плечима, а в перервах між роботою партою для них міг бути тільки в’яз, який вони обрубували. Американці не пройшли усіх тих щаблів розвитку, які пройшли інші народи; їхнє дитинство та юність залишилися в Європі; вони не пам’ятають нехитрих колискових пісень; родинні радощі їм вічно затьмарювала туга за невідомою батьківщиною, розлуку з якою вони завжди оплакували, пам’ятаючи про її чарівність, відому їм з оповідок.

На новому континенті немає ані класичної, ані романтичної літератури, немає також літератури індіанської: для класичної літератури американцям бракує зразків, для романтичної – середньовіччя, що ж до літератури індіанської, то американці зневажають дикунів і ненавидять ліси, як в’язницю, якої їм дивом вдалося уникнути.

Отже, в Америці немає літератури як такої, літератури у її властивому розумінні; там є література прикладна, створена для різних потреб суспільства: це література для робітників, торговців, моряків, землеробів. Американці легко засвоюють тільки механіку і точні науки, бо точні науки мають матеріальний бік: Франклін та Фултон змусили блискавку і пару служити людям. Честь відкриття, без якого у майбутньому не зможе обійтися під час своїх морських експедицій жоден континент, належить Америці.

Схильність до поезії та багата уява, даровані долею жменьці нероб, розглядаються в Сполучених Штатах як хлоп’ячі пустощі, блазенство, простиме лише в юності та на схилі літ: у американців не було дитинства; до старості їм ще далеко.

Звідси випливає, що люди, зайняті серйозними розвідками, не могли не належати до ділових кіл, бажаючи розумітися на справах, і не могли не взяти діяльної участі в революції. Але впадає в око одна сумна річ – швидке виродження таланту від епохи першої американської смути до наших недавніх подій; адже люди тодішні і нинішні – майже сучасники. Президенти американської республіки за складом характеру релігійні, прості, піднесені, спокійні – нічого подібного не знайдемо ми в кривавих обвалах нашої республіки та імперії. Ізольованість, у якій опинилися американці, вплинула на їхню вдачу; вони здобули свою свободу мовчки.

Прощальна промова Вашингтона до народу Сполучених Штатів гідна найсуворіших героїв античності.

«Політика нашої держави, – говорить генерал, – доводить, наскільки принципи, які я щойно перелічив, керували мною, коли я виконував покладені на мене обов’язки. В усякому разі, совість говорить мені, що я виконав свій обов’язок. Знову повертаючись до часу мого правління, я бачу, що наміри мої завжди були чистими, проте я надто глибоко усвідомлюю свої недоліки, щоб не підозрювати, що я також припустився багатьох помилок. Які б вони не були, я невпинно благаю Всевишнього відвернути або ж послабити зло, яке вони можуть собою спричинити. Тому я йду, тішачи себе надією, що країна моя завжди буде до мене зичливою і що, пам’ятаючи про сорок п’ять років, які я ревно і чесно служив їй, співгромадяни пустять у непам’ять мою незначну провину, як опустять вони невдовзі в землю, де я знайду вічний спочинок, домовину з моїм тілом».

У своєму Монтічеллському маєтку Джефферсон, батько двох дітей, писав після смерті одного з них:

«Я пережив втрату достоту невимірну. Інші втрачають те, що мали удосталь; я ж оплакую половину того, що було для мене насущним. Решта днів моїх тримається тепер на тонкій нитці людського життя. Можливо, мені судилося побачити, як обірветься і ця остання батьківська любов!»

Філософія рідко буває зворушлива, але тут вона є такою найвищою мірою. І це не безпредметна туга людини, яка звікувала свій час бездіяльно: Джефферсон помер на вісімдесят четвертому році свого життя і на п’ятдесят четвертому році вільного життя своєї країни. Останки його спочивають під каменем, на якому висічено коротку епітафію: «Томас Джефферсон, автор “Декларації незалежності”».

Перикл і Демосфен виголошували похоронні промови над молодими греками, які полягли за народ, що невдовзі по тому зник з лиця землі: Брекенрідж у 1817 році уславив молодих американців, котрі пролили кров за народ, якому судилося довге життя.

У Сполучених Штатах є також ціла галерея портретів видатних американців – чотири томи ін-октаво, і, що дивує найбільше, – книга, яка містить біографії понад сотні індіанських вождів. Логан, вождь племені з Віргінії, сказав лордові Данмору такі слова: «Минулої весни полковник Красп без будь-якого приводу повбивав усіх родичів Логана: на землі не залишилося жодної живої істоти, в чиїх жилах текла хоча б краплина моєї крові. Я бажав помсти. Я почав мститися. Я вбив багато людей. Хто тепер плакатиме по Логанові? Ніхто».

Не люблячи природу, американці, проте, зацікавилися природознавством. Таунсенд, розпочавши свій шлях у Філадельфії, обходив пішки землі від Атлантичного до Тихого океану, занотовуючи до щоденника численні спостереження. Томас Сей, подорожуючи Флоридою та Скелястими горами, написав працю з американської ентомології. Непогані описи можна відшукати у Вільсона, ткача, який став письменником.

Якщо говорити про літературу як таку, то вона, попри всю свою посередність, представлена кількома романістами та поетами, які заслуговують на згадку. Син квакера Браун – автор роману «Віланд», цей «Віланд» – джерело і зразок романів нової школи. На противагу своїм співвітчизникам Браун, за його власними словами, «більше полюбляв блукати по лісах, ніж молотити зерно». Герой роману – пуританин, якому Всевишній наказав убити дружину: «Я привів тебе сюди, – говорить він їй, – щоб виконати наказ Господа: ти мусиш померти». І він схопив її за руки. Вона кілька разів пронизливо верескнула і спробувала вирватися: «Віланде, хіба я не дружина тобі? Невже ти хочеш мене вбити? О, ні! Пощади! Пощади!» – Поки голос не зрадив її, вона кричала, благала про пощаду і кликала на допомогу». Віланд душить дружину і, незрозуміло чому, відчуває насолоду, побачивши мертве тіло. Це ще жахливіше, ніж наші новітні вигадки. Браун зазнав впливу «Калеба Вільямса», а в «Віланді» наслідував ще й відому сцену з «Отелло».

Нині американські романісти: Купер, Вашинґтон Ірвінґ – змушені шукати критиків і читачів у Європі. Мова великих англійських письменників в Америці креолізувалася, провінціалізувалася, варваризувалася, але не набула серед непорочної природи нової потужності; довелося складати словники американських виразів.

Що ж до американських поетів, то їхня мова не без приємності, проте творіння їх більш-менш посередні. Втім, «Ода вечірньому вітерцю», «Схід сонця над горою», «Потік» та ще кілька віршів заслуговують на увагу. Халлек оспівав помираючого Боцаріса, а Джордж Хілл вештався руїнами Греції. «Ось і ти, – звертається він до Афін, – самотня цариця, повалена з трону!.. Парфенон, цар храмів, на твоїх очах час викрадав зі стародавніх святилищ і жерців і богів!»

Мені, мандрівцю, який побував на берегах Еллади і Атлантиди, утішно чути, як голос незалежної землі, що не знала античності, сумує за свободою, втраченою Старим Світом.

6 Небезпеки, що загрожують Сполученим Штатам

Але чи збереже Америка свій державний устрій? Чи не станеться серед штатів розколу? Чи не зайде депутат з Вірґінії, що відстоює античну свободу, яка допускає рабство, – спадщину язичества, у суперечку з депутатом з Массачусетсу, поборником свободи сучасної, такої, що виключає рабство, – тієї свободи, якою ми завдячуємо християнству?

Чи не різняться північні та південні штати духом та інтересами? Чи не захочуть західні штати, розташовані дуже далеко від Атлантичного океану, встановити у себе інший державний лад, ніж східні? Чи достатньо міцні узи федерації, щоб згуртувати всі штати й утримати їх разом? З іншого боку, якщо посилити президентську владу, чи не призведе це до деспотизму, що підкріплюється військовою силою і наділяє диктатора особливими повноваженнями?

Сполучені Штати виникли і розвивалися завдяки своїй відірваності від інших країн: сумнівно, щоб вони могли жити і процвітати в Європі. Серед нас існує федеральна Швейцарія – чому? тому, що вона мала, бідна, загублена в горах, тому, що вона постачає гвардійців королям і пейзажі мандрівцям.

Далеко від Старого Світу населення Сполучених Штатів поки що не попрощалося з ізольованістю: свою свободу воно здобуло в пустелях; проте поволі життя його починає змінюватися.

Існування демократичних режимів у Мексиці, Колумбії, Перу, Чилі, Буенос-Айресі, попри всю їхню хиткість, становить небезпеку для Сполучених Штатів. Поки їх оточували одні лише колонії заатлантичного королівства, серйозне військове зіткнення було неможливе; нині ж інша річ; чи не виникне найближчим часом суперництво між сусідніми державами? Якщо обидві сторони візьмуться за зброю, якщо раптом дітей Вашинґтона охопить войовничий запал, той, хто проявить себе великим полководцем, зможе сісти на престол: славі до вподоби царський вінець.

Я вже говорив, що інтереси північних, південних і західних штатів розходяться; це загальновідомо; союз їх може розпастися – що тоді? Їх примусять до покори за допомогою зброї? Яка іскра розбрату, укинута в лоно суспільства! Штати, що відкололися, відстоять свою незалежність? Який ґрунт для розбратів між цими самостійними штатами! Здобувши незалежність, ці заморські республіки насправді перетворилися б на беззахисні клаптики землі, що не мають аніякої ваги у світі, або поступово підпали б під владу однієї з них. (Я залишаю осторонь серйозне питання щодо союзів з іншими державами та іноземних вторгнень.) Кентуккі, населений людьми більш грубими, сміливими та войовничими, ймовірно, став би штатом-переможцем. Якби цей штат поглинув решту, влада одного правителя зараз же вивищилася б над зруйнованою загальною владою.

Я говорив про небезпеку війни, я мушу нагадати і про небезпеки тривалого миру. Після завоювання незалежності Сполучені Штати весь час, за винятком кількох місяців, насолоджувалися цілковитим спокоєм: у той час, як сотні битв стрясали Європою, американці мирно обробляли свої поля. Звідси численність населення і багатств з усіма незручностями, що є наслідком такого надлишку багатств і населення.

Якщо війну нав’язують народу невойовничому, чи здатний він вистояти? Чи здатний пожертвувати добробутом і звичками? Як відмовитися від милих серцю звичаїв, від затишку, від млості, яку породжує достаток? Китай та Індія, дрімаючи під своєю серпанковою запоною, постійно тягнули чужоземне ярмо. Звичаям вільного суспільства личить мир, що стримується війною, і війна, здобрена миром. Рано чи пізно американці розлучаться з маслиновим вінком: маслина не росте на їхніх берегах.

Над ними починає набирати влади користолюбство; прагнення до наживи стає національним ґанджем. Банки різних штатів стають на шлях суперництва, і загальний добробут опиняється під загрозою через окремих банкрутів. Допоки вільна країна видобуває золото, республіка творить дива в промисловості, але, коли запаси золота виснажуються, вона втрачає любов до незалежності, бо любов ця не ґрунтується на моральному почутті, а виникає з жадоби наживи та пристрасті до підприємництва.

До того ж важко перетворити на вітчизну сукупність штатів, які не мають ані спільної релігії, ані спільних інтересів і, утворившись в різний час з різних джерел, живуть на несхожій землі і під несхожим сонцем. Що спільного між французом з Луїзіани, іспанцем з Флориди, німцем з Нью-Йорка, англійцем з Нової Англії, Вірґінії, Кароліни, Джорджії, хоча усі вони і вважаються американцями? Один – легковажний дуелянт; другий – пихатий ледар і католик; третій – лютеранин, землероб, який не має рабів; четвертий – плантатор англіканського віросповідання, власник безлічі негрів; п’ятий – пуританин і торговець; скільки знадобиться сторіч, щоб привести їх усіх до одностайності?

В Америці от-от з’явиться хризогенна [30] аристократія з її любов’ю до відзнак та пристрастю до титулів. Звичайно вважається, що в Сполучених Штатах усі рівні: це зовсім не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного і один з одним не знаються; господарі інших салонів перевершують чванством пихатих німецьких князів у шістнадцятому коліні. Ці знатні плебеї прагнуть кастовості, обравши за напрям рух навспак по шляху просвітництва, що зробило їх рівними і вільними. Знаходяться серед них такі, які говорять тільки про своїх предків, гордих баронів, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вільгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордості цих людей – герби лицарів Старого Світу, прикрашені зміями, ящірками та папугами Світу Нового. Варто молодшому синові гасконського дворянина, прямуючи до республіканських берегів, назватися маркізом, і пошана супутників, що пливуть з ним на одному пароплаві, йому забезпечена, навіть якщо все його майно складається з плаща та парасольки.

Величезна різниця у статках – ще більш серйозна загроза духові рівності. Серед американців є такі, що мають один чи два мільйони доходу; отже, янкі з вищого світу вже не можуть жити, як Франклін: справжній джентльмен, знудившись своєю молодою вітчизною, приїжджає до Європи за старовиною; подібно до англійців – диваків і меланхоліків – він подорожує Італією, зупиняючись на нічліг у заїжджих дворах. Ці гультяї-нероби з Кароліни або Вірґінії купують руїни абатства у Франції і розплановують у Мелені англійські парки з американськими деревами. Неаполь постачає Нью-Йорку співаків і парфумерів, Париж – моди та комедіантів, Лондон – грумів і боксерів: екзотичні радощі, від яких життя у Сполучених Штатах не стає веселішим. Задля розваги там стрибають у Ніагарський водоспад під оплески п’ятдесяти тисяч плантаторів, напівдикунів, яких може розсмішити хіба що смерть.

Але найдивовижніше полягає в тому, що одночасно з нерівністю у доходах, що випліскується назовні, та появою аристократії зовнішнє прагнення до рівності примушує промисловців і землевласників приховувати розкіш, приховувати багатства зі страху бути вбитим сусідами. Американці не визнають виконавчої влади; вони запросто виганяють тих, кого самі обрали, і замінюють їх новими виборними. Це анітрохи не порушує порядку; зневажаючи демократичні теорії та закони, американці визнають демократію на практиці. Духу сімейщини майже не існує: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, літала, подібно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколінь, які раннє сирітство навчає самостійності, та емігрантів, що приїжджають з Європи, утворюються кочові співтовариства, які відкривають землі, риють канали і, ніде не осідаючи, усюди насаджують дух підприємництва; вони закладають будинки в пустелі для тимчасового власника, який пробуде там усього кілька днів.

У містах панує холодний, жорстокий егоїзм; піастри і долари, банківські квитки та срібло, підвищення і зниження курсу акцій – от і всі теми для розмов; здається, ніби ти потрапив на біржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайної грубизни газети заповнені діловими повідомленнями або брутальними плітками. Чи не підпали мимоволі американці під владу клімату, де рослинна природа, здається, пограбувала решту природи, увібравши в себе всі живі соки, – влада, існування якої багато видатних умів хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слід було б з’ясувати, чи не виснажила цивілізована свобода дочасно сили американців, як виснажив сили росіян цивілізований деспотизм?

Загалом і в цілому Сполучені Штати справляють враження не метрополії, а колонії; у них зовсім немає минулого, звичаї ж їх народжені законами. Ці громадяни Нового Світу зайняли своє місце серед народів світу тоді, коли політичні ідеї переживали піднесення: зрозуміло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Міцне суспільство їм, здається, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридає, з другого ж боку, ніхто не схильний до осілості, і всіма володіє пристрасть до зміни місць, адже в країні, де всі мешканці безперестанку мандрують, ні в кого не буває надійної домівки. Американці борознять океани і дотримуються передових поглядів, так само нових, як і їхня країна: схоже, Колумб заповів їм не так створювати нові світи, як відкривати їх.

7 Повернення до Європи ‹…›

Повернувшись, як я вже сказав, з пустелі до Філадельфії і поспішно занотувавши дорогою те, що я зараз вам розповів, як говорить лафонтенівський старий, я не знайшов переказних векселів, на які розраховував; так почалася грошова скрута, що переслідувала мене все життя. Багатство і я не злюбили одне одного з першого погляду. Геродот пише, що деякі індійські мурашки збирають гори золота; Афіней стверджує, що сонце дало Геркулесові золотий корабель, щоб він зміг дістатися острова Еріфія, володіння Гесперид: хоч я також мурашка, я не маю честі належати до великої індійської сім’ї; хоч я і мореплавець, я завжди плавав на хвилях не інакше як у соснових човнах. На такому судні я й прибув з Америки назад до Європи. Капітан дозволив мені плисти в кредит, 10 вересня 1791 року разом з кількома моїми співвітчизниками, які з різних причин поверталися до Франції, я зійшов на корабель. Він плив до Гавра.

‹Плавання через Атлантику; корабель трохи не сідає на мілину в Ла-Манші, але врешті-решт щасливо прибуває до Гавра›

2 січня 1792 року я знову ступив на рідну землю, якій призначено було невдовзі знову захитатися під моїми ногами. Я привіз із собою не ескімосів з полярних широт, а двох дикунів невідомого племені: їх звали Шактас і Атала.

Книга дев'ята

Переглянуто в грудні 1846 року

1 Я зустрічаюся в Сен-Мало з матусею. – Революція йде вперед. – Моє одруження

Лондон, квітень – вересень 1822 року

‹Перші враження від революційної Франції: спалені замки та розорені маєтки›

Матуся і вся рідня зустріли мене ніжно, журилися ж лише через те, що я повернувся невчасно. Мій дядько, граф де Беде, мав намір разом з дружиною і доньками виїхати на острів Джерсі. Мені необхідно було роздобути грошей, щоб приєднатися до армії принців. Подорож до Америки поглинула частину мого статку; зі скасуванням феодальних прав моя частка молодшого сина стала зовсім мізерною; вступ до Мальтійського ордену так само не віщував мені вигод, адже майно духівництва перейшло до рук народу. Цей збіг обставин став передумовою найважливішої події у моєму житті; щоб дати мені можливість піти на смерть заради справи, мені байдужої, мене одружили.

У Сен-Мало на спочинку жив пан де Лавінь, кавалер ордена Святого Людовіка, колишній комендант Лор’яна. Коли граф д’Артуа відвідав Бретань і потрапив до Сен-Мало, він гостював у його будинку: зачарований привітним господарем, принц обіцяв йому зробити все, що той попросить.

Пан де Лавінь мав двох синів: один одружився на мадемуазель де ла Пласельєр. Дві доньки, що народилися від цього шлюбу, рано залишилися круглими сиротами. Старша вийшла заміж за графа дю Плессі-Парско, капітана корабля, сина й онука адміралів, який нині й сам став контр-адміралом, кавалером ордена Почесного легіону і командувачем гардемаринами в Бресті; молодша жила у діда. На той час, коли я повернувся з Америки до Сен-Мало, їй було сімнадцять років. Вона була білошкіра, тендітна, тонка і дуже вродлива; світле, хвилясте від природи волосся вона, як маленька, носила розпущеним. Її статки оцінювали в п’ятсот чи шістсот тисяч франків.

Мої сестри забрали собі в голову одружити мене з мадемуазель де Лавінь, яка дуже прихильно ставилася до Люсіль. Перемовини велися без мого відома. Я бачив мадемуазель де Лавінь разів три або чотири, не більше; я здалека упізнавав її по рожевій шубці, білому платтю і світлому волоссю, розмаяному вітром, коли приходив на берег, щоб насолодитися обіймами морської хвилі – найулюбленішої моєї коханки. Я не відчував у собі жодних якостей, належних чоловікові. Всі мої ілюзії були живі, ніщо в моїй душі не згасло: подорож тільки додала мені сил. Мене хвилювала муза. Люсіль любила мадемуазель де Лавінь і сподівалася, що цей шлюб принесе мені незалежний стан. «Ну що ж!» – сказав я. Людина суспільна в мені непохитна, а приватна – поступлива, тож задля уникнення хвилинних неприємностей я готовий закабалити себе на весь свій вік.

Згоду діда, дядька по батьківській лінії та інших найближчих родичів було отримано без зусиль; залишалося умовити дядька по материнській лінії, пана де Вовера, великого демократа, що заперечував проти весілля своєї племінниці з таким аристократом, як я, котрий насправді ним не був. Спочатку вирішили обійтися без його благословення, проте моя благочестива матуся поставила вимогу, щоб нас вінчав священик, який не склав присяги, а таке вінчання могло відбутися тільки таємно. Довідавшись про це, пан де Вовер нацькував на нас суддівських, звинувачуючи мене у викраданні нареченої та порушенні закону, а також посилаючись на те, що дід нареченої, пан де Лавінь, нібито геть втратив розум. Мадемуазель де Лавінь, ставши пані де Шатобріан, не встигла сказати мені навіть двох слів, як іменем правосуддя її розлучили зі мною і доправили до монастиря Вікторії, що в Сен-Мало – чекати на вирок суду.

Насправді ні викрадання, ні порушення закону, ні інтриги, ні кохання тут і помину не було; від роману цей шлюб узяв тільки погану сторону – правдоподібність. Справа слухалася в суді, і шлюб було визнано законним. Оскільки голови обох родин дали згоду на шлюб, панові де Воверу довелося змиритися. Конституційний священик за відповідну мзду визнав перше вінчання дійсним, і пані де Шатобріан покинула монастир, де поряд з нею всі ці дні постійно була Люсіль.

Я мав познайомитися зі своєю дружиною, і знайомство це дало мені все, чого я міг бажати. Не знаю, чи можна знайти розум більш витончений, ніж у моєї дружини: вона вгадує думку, що ще тільки зароджується в голові співрозмовника, вона вгадує слово, яке ще не злетіло з його вуст; обманути її неможливо. Обдарована своєрідним і світлим розумом, дотепна в листах і блискуча в розмові, пані де Шатобріан захоплюється мною, хоча не прочитала жодного рядка з того, що я написав; вона боїться виявити в моїх творах думки, які б не збігалися з її власними, або переконатися, що публіка не цінує мене по заслугах. Суддя вона упереджений, але досвідчений і справедливий.

Вади пані де Шатобріан, якщо такі є, спричинені надміром її достоїнств; мої ж вади, які у мене, поза сумнівом, є, спричинені саме браком чеснот. Легко бути покірним, терплячим, люб’язним, безтурботним, коли ти нічим не дорожиш, коли все нагонить на тебе нудьгу, коли і нещастя і щастя ти зустрічаєш ображеним і образливим: «То й що?»

Пані де Шатобріан краща за мене, хоча характер у неї не такий легкий. Чи можу я сказати, що мені нема в чому собі дорікнути щодо неї? Чи звідав я всі ті почуття до своєї дружини, на які вона заслуговувала і на які мала право? Чи дорікала вона мені будь-коли за це? Яке щастя стало їй винагородою за самовіддану любов? На неї обрушилися всі мої нещастя; вона зазнала на власному досвіді, що таке в’язниці за Терору, переслідування за Імперії, лихі часи за Реставрації, і всі ці випробування не були скрашені радощами материнства. Позбавлена дітей, яких могла б мати в іншому шлюбі і яких би до безтями любила; не будучи оточена пошаною і вдячністю, які ощасливлюють матір родини, коли кращі роки вже позаду, вона підійшла до порога старості бездітною і самотньою. Честь носити моє прізвище не може покрити ті втрати, які їй завдали тривалі розлуки, адже вона байдужа до словесності. Хвилюючись і потерпаючи за одного мене, вона від вічних тривог втратила сон і не встигає подбати про своє здоров’я: я її постійна недуга і причина нових хвороб. Хіба можна порівняти дрібні прикрості, яких завдала мені вона, з тим величезним тягарем клопотів, який вона весь час несла через мене? Чи можна рівняти мої достоїнства, які вони не є, з її чеснотами, що допомагають їй угамовувати голод бідняка, що дали їй змогу, подолавши всі перепони, відкрити богадільню Марії Терези? Чого варті мої праці поряд з тим, чого досягла ця подвижниця? Коли обоє ми постанемо перед Господом, засуджений буду я.

Кінець кінцем, якщо поглянути на мою вдачу з усією її недосконалістю, чи можна сказати, що мій шлюб зашкодив мені? Ймовірно, залишаючись неодруженим, я мав би більше вільного часу і спокою; ймовірно, представники певних кіл та дехто зі зверхників світу сього стали б прихильнішими до мене, але якщо пані де Шатобріан і заперечувала мені іноді, обговорюючи питання політичні, однак вона ніколи не зупиняла мене, бо в цих питаннях, як і в справах честі, я керувався лише власним відчуттям. Чи написав би я більше творів і стали б вони кращими, якби я зберіг незалежність? Чи не могло статися так, що, знайшовши собі дружину з-поза меж Франції – про це читачі невдовзі дізнаються, – я перестав би писати і відмовився від батьківщини? А якби я не оженився зовсім, чи не підгорнуло б мене якесь негідне уваги створіння під свою владу, скориставшись з моєї слабкості? Хто знає, чи не занапастив би я все своє життя і чи не заплямував би його, як лорд Байрон? А відтак, коли б настала старість і безумства молодості залишилися б позаду, я був би приречений на порожнечу і жаль: старий, нікому не потрібний кавалер, який все ще тішить себе ілюзіями або ж цілком зневірений дряхлий птах, який кожному стрічному перетирає свою стару жуйку. Якби я дав повну волю своїм бажанням, це не додало б жодної струни моїй лірі, жодного хвилюючого звуку моєму голосу. Необхідність стримувати свої почуття, таїти свої думки, можливо, додала сили моїм звукам, розбурхала в моїх творах внутрішній жар, приховане полум’я, яке подих вільної любові погасив би. Непорушні узи принесли мені – хоча й не без певної гіркоти спочатку – ту розраду, якою я насолоджуюсь нині. Від нещасть мого існування залишилися тепер тільки невиліковні рани. Отже, дружина, чия любов була надзвичайно зворушливою, глибокою і щирою, заслуговує на мою ніжну і вічну вдячність. Вона зробила моє життя більш серйозним, більш благородним, більш гідним, і якщо я не завжди додержувався вірності своєму обов’язку перед нею, у будь-якому разі я незмінно виявляв до неї повагу.

‹Знайомство з паризькими літераторами: абатом Бартелемі, Сент-Анжем та іншими›

Переглянуто в грудні 1846 року

3 Зміна у вигляді Парижа. – Клуб кордельєрів. ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

У 1792 році це був уже не той Париж, який можна було бачити у 1789 та 1790 роках; то була вже не Революція у час свого народження, то був народ, який, незважаючи на провалля, навмання сп’яніло поривався назустріч своїй долі. Натовп перестав бути галасливим, цікавим, метушливим – він став грізним. На вулицях можна було побачити тільки перелякані та люті обличчя; дехто притискався до будинків, щоб прослизнути непоміченим, хтось блукав у пошуках здобичі; зустрічні перехожі – одні, боязко понуривши голову, хутко відверталися від вас, інші – упивалися у вас поглядом: намагалися розгадати ваші секрети й прочитати ваші думки.

Від розмаїтості костюмів не залишилося й сліду; старе не хотіло виявляти себе; всі носили однакові куртки – одяг нового часу, в якому майбутні засуджені дуже скоро мали відбути на ешафот. Вільності, проголошені задля повернення Франції молодості, свободи 1789 року, ці немислимі і аморальні свободи, що запанували, коли порядок уже почав руйнуватися, але коли анархія ще не настала остаточно, поступово скасовувалися волею народу: відчувалося, що народжується плебейська тиранія – тиранія плодовита і сповнена надій, але набагато страшніша, ніж спорохнілий деспотизм давньої королівської влади: адже народ, що став володарем, всюдисущий, і якщо він перетворюється на тирана, то всюдисущий і цей тиран – всесвітній Тиберій, що має всепоглинаючу владу.

З парижанами змішалися прийшлі головорізи з півдня; авангард марсельців, яких прикликав Дантон в очікуванні подій 10 серпня і вересневої різанини. Їх було легко впізнати по лахміттю, смуглявих обличчях, по вигляду підлому і злочинному, але злочинному по-особливому: in vultu vitium – порок у лиці.

У Законодавчих зборах я не знаходив знайомих облич: Мірабо та перші кумири наших смут або вже померли, або втратили колишню славу.

‹Хід Революції у 1791–1792 рр.; опис різних політичних клубів›

Оратори, які об’єдналися, щоб руйнувати, не здатні були домовитися ані про те, яких обирати вождів, ані про те, яких вживати засобів; вони оголошували один одного негідниками, бардашами, шахраями, злодіями, вбивцями під какофонію свистків і завивання своїх диявольських прибічників. Порівняння бралися з арсеналу катів, черпалися з вигрібних ям, стічних та відхожих місць або підслуховувалися в кублах розпусти. Жести увиразнювали образи; з собачим цинізмом ритори називали все своїми іменами, непристойно і нечестиво хизуючись прокляттями та богохульствами. Руйнування і будування, смерть і народження – це єдине, що можна було розчути в дикому галасі, від якого дзвеніло у вухах. Промови базік, що провіщали тонким або громовим голосом, перебивали не тільки супротивники: чорні сóвки з монастирів без ченців і з дзвіниць без дзвонів весело вривалися в залу через розбиті вікна, сподіваючись на здобич; промови змовкали. Спочатку пернатих закликали до порядку слабким калатанням дзвоника; але, оскільки вони не припиняли свій крик, по них стріляли з рушниць; поранені птахи падали, тріпочучи крильми, посеред Пандемоніуму, у чому можна було вбачити недобрий знак. На повалених колонах, на клишоногих лавах, на понівечених кріслах, на уламках статуй святих, розкиданих попід стінами, сиділи, закинувши на плече списи або схрестивши на грудях голі руки, запорошені, пітні, п’яні глядачі в подертих якобінських куртках.

Найогидніші виродки отримували слово найчастіше. Душевні та тілесні недуги відіграли в нашій смуті велику роль: хворобливе самолюбство породило палких революціонерів.

‹Марат та його друзі›

4 Дантон. – Каміль Демулен. – Фабр д’Еглантін

Лондон, квітень – вересень 1822 року

На зборах у клубі кордельєрів, де я був два чи три рази, володарював і головував Дантон, гун зі статтю гота, кирпатий, з ніздрями, що роздималися, і рябими вилицями, суміш жандарма з прокурором, у рисах якого жорстокість поєднувалася з похітливістю. У стінах своєї церкви, немов під склепінням віків, Дантон разом з трьома фуріями чоловічої статі: Камілем Демуленом, Маратом та Фабром д’Еглантіном – готував вересневі вбивства. Бійо де Варенн запропонував підпалити в’язниці і спалити всіх, хто там є; другий член Конвенту обстоював думку, згідно з якою краще було б утопити всіх ув’язнених; Марат висловився за поголовну різанину. Дантона благали змилуватися над жертвами. «Плювати мені на ув’язнених», – відповів він. У циркулярному листі Комуни він закликав вільних людей повторити в провінції паскудство, вчинене в Кармелітському монастирі та в Абатстві.

Звернімося до історії: як свого часу Сікст П’ятий порівняв самовідданість Жака Клемана, що присвятив себе порятунку роду людського, з таїнством втілення, так Марата порівнювали зі Спасителем; як Карл IX написав намісникам провінцій, щоб вони продовжили Варфоломіївську ніч, так і Дантон вимагав від патріотів продовження вересневої різанини. Якобінці займалися плагіатом; навіть віддаючи Людовіка XVI на смерть, вони не були оригінальними: так само вчинили англійці з Карлом I. Оскільки до злочинів виявилися причетними величезні юрби людей, дехто зовсім не до речі уявив, ніби на цих злочинах, що були не більш ніж огидними карикатурами на Революцію, стоїть її велич: споглядаючи страждання прекрасної природи, небезсторонні й педантичні уми захоплювалися лише її конвульсіями.

Дантон, більш щирий, ніж англійці, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’ємо його». Він говорив також: «Ці священики, ці дворяни ні в чому не винні, але вони мусять померти, бо їм немає місця у нашому житті; вони гальмують хід подій, вони – перешкода майбутньому». Слова ці здаються страх якими глибокими, однак розмаху генія в них немає: адже з них випливає, нібито невинуватість – дрібниця і мораль можна відсікти від політики, не завдавши останній шкоди, а це неправильно.

Дантон не вірив у принципи, які захищав; він убирався в революційні шати лише задля того, щоб досягти успіху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив він одному юнакові, – коли розбагатієте, ви зможете робити все, що захочете». Він зізнався, що не продався двору тільки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знає собі ціну, і користолюбства, яке репетує про себе на всю горлянку.

Поступаючись у всьому, навіть у потворності, Мірабо, підручним якого він був, Дантон перевершував Робесп’єра вже тим, що не давав злочинам свого імені. Він зберігав релігійні почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив він, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрасті могли бути вжиті на благі наміри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слід зважати на їхню вдачу. Злочинці, подібно Дантону наділені палкою уявою, видаються, саме через нестриманість їхніх промов та розтління звичаїв, більш порочними, ніж злочинці з холодним серцем, тоді як насправді вони порочні меншою мірою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масі своїй народ – пристрасний поет, автор і виконавець п’єси, яку він грає з власної або чужої волі. Його безчинства – наслідок не так природженої жорстокості, як несамовитості натовпу, захмелілого від видовищ, а надто видовищ трагічних; недаремно в тих паскудствах, які чинить народ, завжди є щось надмірне – здається, ніби натовп непокоїть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд і чи сильне враження він справляє.

Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скільки б він не кидав хлібні кульки в обличчя суддям, як би сміливо і благородно не тримався, скільки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентові, не міркував логічно про ті злочинства, що привели його ворогів до влади, скільки б не вигукував, охоплений поривом запізнілого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш підлий трибунал: хай простить мені Бог і люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й інші, – все було марно. Доводити, що трибунал підлий, слід було до того, як тебе самого віддали під суд.

Дантону не залишили вибору: він мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своїх жертв, а ще – тримати голову вище, ніж занесений над нею ніж гільйотини. Так він і зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитої напередодні крові, він, озирнувши натовп поглядом презирливим і владним, сказав катові: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тінь з’єдналася зі скривавленими тінями своїх жертв: ще один прояв рівності.

Диякон та іподиякон Дантона, Каміль Демулен і Фабр д’Еглантін, скінчили життя так само, як і священик їх парафії.

Епоха, коли катам виплачували пенсію, коли в бутоньєрці якобінської куртки замість квітки красувалася то маленька золота гільйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи криваві оргії, давши волю гострій шпазі та несамовитій злості, коли пили за небуття і голяка танцювали танок смерті, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приєднатися до покійних, – ця епоха повинна була рано чи пізно увінчатися останнім бенкетом, останньою буфонадою болю. Демулен постав перед судом Фук’є-Тенвіля. «Скільки тобі років?» – запитав голова. «Стільки ж, скільки було санкюлотові Христу», – відповів блазень Каміль. Одержимі ідеєю помсти, ці душителі християн безупинно повторювали ім’я Христа.

Було б несправедливим забувати, що Каміль Демулен посмів виступити проти Робесп’єра і цим відважним вчинком спокутував свої помилки. Він дав сигнал реакції проти Терору. Юна, чарівна, сповнена сил дружина, пробудивши в ньому любов, разом з нею пробудила чесноту і жертовність. Обурення вклало у вуста трибуна, відомого своєю безстрашною і вольною іронією, слова, сповнені красномовства; він обрушив люті удари на ешафот, зведений його ж власними стараннями. Відповідно до того, як говорив у своїх промовах, він вислухав вирок без усякої покірливості; дорогою він побився з катом, тож коли надійшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.

Фабр д’Еглантін, автор п’єси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часів Ліги, засуджений до страти через повішення за пособництво вбивцям президента Бріссона, не міг зважитися засунути в петлю власну голову. Схоже, що, вбиваючи інших, людина не навчається вмирати сама.

Суперечки в клубі кордельєрів переконали мене в тому, що все в суспільстві стрімко змінюється. У 1789 і 1790 роках я бачив, як Установчі збори почали зживати зі світу королівську владу; я застав ще не задубілий труп старої монархії, відданий у 1792 році на розтерзання законодавчим різникам; вони роздирали і розчленовували його в низьких залах своїх клубів, як ті охоронці з алебардами, що порубали на шматки і спалили тіло Генріха Міченого в замкових підземеллях Блуа.

Я назвав імена Дантона, Марата, Каміля Демулена, Фабра д’Еглантіна, Робесп’єра – жоден з них не вцілів. Я мимохіть зіткнувся з ними на шляху від новонароджуваного американського суспільства до вмираючого європейського, з лісів Нового Світу до пустелі вигнання: менш ніж кілька місяців пробув я на чужині, а смерть уже визволила від мук цих своїх поборників. Відтоді минуло стільки років, що нині мені здається, ніби в юності я справді побував у пеклі і відтоді весь час зберігаю невиразний спогад про злих духів, які зустрілися мені там, на березі Коцита; це – ще один сон серед незліченних марень мого життя, гідних зайняти місце в моїх Замогильних анналах.

5 Думка пана де Мальзерба про еміграцію

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я був щасливий знов зустрітися з паном де Мальзербом і обміркувати з ним мої заповітні плани. Я відкрив йому свої наміри щодо другої подорожі, яка мала тривати дев’ять років, але до того мені необхідно було ненадовго з’їздити до Німеччини; я придумав таке: спішно приєднавшись до армії принців, я так само спішно повертаюся назад, щоб знищити Революцію; відтак витративши на все це два-три місяці, я, розіп’явши всі вітрила, знову вирушаю до Нового Світу, спекавшись Революції, натомість маючи дружину.

Але насправді я не надто вірив у те, що так ревно захищав; я передчував, що еміграція – дурниця і божевілля. «Утискали мене усіма сторонами, – говорить Монтень, – ґібеллін вважав мене ґвельфом, ґвельф – ґібелліном». Маючи неприязнь до абсолютної монархії, я не створював собі ілюзій щодо дій, які мав намір чинити: сповнений тривожних сумнівів, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честі, все ж хотів дізнатися, якої думки про еміграцію пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгніваним: злочини, свідком яких він був, вичерпали політичне терпіння приятеля Руссо; він твердо знав, на чий бік стати: жертв чи катів. Будь-який порядок, стверджував він, кращий, ніж той, який запровадили творці революції, що ж до моєї долі, то він вважав, що я, як будь-хто з чоловіків, що носять шпагу, не маю права ухилитися від допомоги братам безправного короля, який скніє у ворожій неволі. Він схвалював моє повернення з Америки і вмовляв так само мого брата вирушити в дорогу разом зі мною.

Я переповів йому свої думки, які мав на той час, щодо союзу з іноземцями, інтересів вітчизни тощо. Відповідаючи мені, він не обмежився загальними міркуваннями і навів мені такі приклади, на які я не мав що заперечити. Він згадав ґвельфів і ґібеллінів, що спиралися на війська імператора або папи; англійських баронів, які повстали проти Іоанна Безземельного. Нарешті, дійшовши до наших днів, він вказав мені на американську республіку, що звертається по допомогу до французів. «Отже, – вів далі пан де Мальзерб, – люди, найбільш віддані свободі та філософії, республіканці і протестанти ніколи не вважали для себе негідним користатися з чужої допомоги, якщо вона могла принести перемогу їхнім переконанням. Чи здобув би Новий Світ незалежність без нашого золота, наших кораблів і солдатів? А хіба сам я не приймав у 1776 році Франкліна, який прагнув відновити ті переговори, які розпочав Сайлас Дін, – невже Франклін був зрадником? Невже свобода Америки заслуговує меншої пошани тому, що її виборював Лафаєт і воювали французькі гренадери? Кожний уряд, який, замість того щоб охороняти основні закони суспільства, переступає закони справедливості й основи правосуддя, знищує сам себе і повертає людину до природного стану. Отже, немає нічого поганого в тому, щоб захищатися хто як може й удаватися до тих засобів повалити тиранію і відновити права всіх і кожного, які здаватимуться найбільш надійними».

Засади природного права, викладені найвідомішими мислителями, розвинені такою людиною, як пан де Мальзерб, і підкріплені численними історичними прикладами, хоча й вразили, проте не переконали мене: насправді мене спонукав до дії тільки молодечий клопіт про те, як гідно відстояти свою честь. До прикладів пана де Мальзерба я можу додати й нещодавні: у 1823 році під час війни в Іспанії французька республіканська партія пристала до кортесів і не посоромилася обернути зброю проти своєї батьківщини; конституційні уряди Польщі та Італії просили в 1830 і 1831 роках допомоги у Франції, а португальські хартисти відвоювали свою батьківщину за допомогою іноземних грошей і солдатів. У нас є дві міри і дві ваги: те, що подобається нам в одній ідеї, одній системі, одній меті, одній людині, те відвертає нас від іншої ідеї, іншої системи, іншої мети, іншої людини.

‹Шатобріан та його брат дістають фальшиві паспорти і готуються до від’їзду за кордон разом зі слугою брата Луї Пулленом на прізвисько Сен-Луї›

7 Ми з братом вирушаємо в дорогу. – Пригода з Сен-Луї. – Ми перетинаємо кордон

Лондон, квітень – вересень 1822 року

15 липня о шостій ранку ми сіли в диліжанс: наші місця були поряд з візником; слуга, нібито з нами незнайомий, разом з іншими мандрівцями влаштувався усередині карети. Сен-Луї був сомнамбулою; ночами в Парижі він підводився з ліжка і з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому міцно спати. Не прокидаючись, він роздягав мого брата, укладав його в ліжко, на все, що йому говорили, відповідав: «Знаю, знаю» – і прокидався тільки тоді, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень років сорока, на зріст близько шести футів і на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бідолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирішу повагу; він ніяково почувався за вечерею, змушений сидіти з нами за одним столом. Наші супутники, великі патріоти, у яких весь час тільки й балачки було про аристократів, яких слід вішати на ліхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш ніж досягти армії принців, нам доведеться пробиратися крізь австрійську армію, остаточно скаламутила його розум. Він забагато хильнув, потім сів на своє місце в диліжансі; ми ж повернулися на своє переднє сидіння.

Серед ночі ми почули, як мандрівці, висунувшись у віконце, волають: «Стій, кучере, стій!» Диліжанс зупиняється, дверцята відчиняються, чути жіночі та чоловічі голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нічого, нічого, вилазь, свиня! Це розбійник! Іди, йди собі!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луї стусанами викидають з карети, він встає, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей і, як є, без капелюха, подається навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, інакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селі, і він заявив, що є слугою пана графа де Шатобріана і живе в Парижі на вулиці Бонді. Кінна поліція передавала його із загону в загін, доки врешті-решт доставила до президента де Розамбо; свідчення цього бідолахи стали доказом нашого від’їзду в еміграцію й привели мого брата та його дружину на ешафот.

Уранці за сніданком наші супутники разів двадцять переповіли всю історію: «У цього чолов’яги не всі дома; він марив наяву; він говорив дивні речі; ймовірно, це вбивця, що ховається від правосуддя». Ці ґречні громадянки червоніли, обмахуючись зеленими паперовими віялами а la Конституція. З розповідей попутників ми відразу зрозуміли, що причиною цьому є сомнамбулізм, а ще страх і хміль.

Приїхавши до Лілля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емігрантів були свої агенти порятунку, що врешті-решт перетворилися на агентів згуби. Монархічна партія ще не втратила могутності, ще нічого не було вирішено; люди слабкі та боязкі залишалися на службі, чекаючи, чим закінчиться справа.

Ми покинули Лілль до закриття воріт; перечекавши до вечора в будиночку на околиці, ми продовжили шлях тільки о десятій вечора, коли зовсім стемніло; ні я, ні брат не мали ніякого багажу, тільки тоненьку тростину в руці: не минуло й року відтоді, коли я так само йшов слідом за провідником-голландцем американськими лісами.

Наш шлях пролягав ледве помітними стежками, що проходили через поля. Довкруги сновигали французькі та австрійські дозори; ми могли потрапити до рук і тих і інших або опинитися під прицілом вартового. Іноді ми бачили ген-ген окремих вершників, застиглих, зі зброєю у руках; чули стукіт копит у яру; приклавши вухо до землі, розрізняли розмірений крок піхотинців. Часом ми бігли, часом ішли поволі, навшпиньки; нарешті, години за три ми дісталися до розвилини у лісі, де співало кілька запізнілих солов’їв. Невеликий гурт уланів, що ховалися за деревами, кинувся до нас із шаблями наголо. Ми загукали: «Ми офіцери, бажаємо вступити до війська принців!» Ми поставили їм вимогу, щоб нас провели до Турне, заявляючи, що можемо довести наше походження. Командир варти віддав наказ, і під охороною його вершників ми вирушили вперед.

Коли розвиднилось, улани помітили під нашими рединготами мундири національної гвардії і почали лаяти кольори, які Франція невдовзі нав’язала підкореній Європі.

У Турнезі, споконвічному королівстві франків, у перші роки свого правління жив Хлодвіг; разом зі своїми ратниками він покинув Турне і вирушив упокорювати галлів. «Зброя забирала собі всі права», – говорить Тацит. У цьому місті, звідки в 486 році виступив перший король першої династії, щоб заснувати свою довговічну монархію, вперше я побував 1792 року, коли прямував у чужі землі, де збирали свою армію принци третьої династії, а вдруге – 1814 року, коли останній король французів покидав володіння першого короля франків: omnia migrant [31].

‹У Турне брати Шатобріани отримують дозвіл вирушити до Брюсселя›

8 Брюссель. – Обід у барона де Бретея. – Рівароль. – Від’їзд до армії принців. – Дорога. – Зустріч із прусською армією. – Я приїжджаю до Тріра

Брюссель був штаб-квартирою емігрантської знаті: найелегантніші паризькі пані і найчепуристіші кавалери, що бажали ходити не інакше як в ад’ютантах, сподіваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обряджені в гарні, з голочки мундири, вони нічим не хибили проти вимог своєї легковажності. Значні суми, яких могло б стати на кілька років, бувало, розтринькувалися за лічені дні: навіщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На відміну від рицарства давнього ці блискучі кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрібних провінційних дворян або бідних офіцерів, змушених стати солдатами, крокувати пішки, з ранцем за плечима. Ці Геракли, що пряли пряжу коло ніг своїх Омфал, дослали нам веретена, які ми їм повернули, задовольняючись своїми шпагами.

У Брюсселі мене чекав мій скромний багаж, що добрався за допомогою різних прийомів туди раніше за мене: він складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу білизни та моєї неоціненної писанини, з якою я не міг розлучитися.

Нас із братом запросив на обід барон де Бретей; у нього я зустрів баронесу де Монморансі, на той час юну і прекрасну, котра нині стоїть на порозі смерті; гнаних єпископів у муарових сутанах із золотими хрестами; юних чиновників, що стали угорськими полковниками, та Рівароля, якого побачив тоді вперше і востаннє в житті. Я не знав його імені; мене вразили промови цього чоловіка, який просторікував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепність Рівароля йшла на шкоду його талантові, уміння говорити – умінню писати. З приводу революцій він сказав: «За першим ударом дістається Богові, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгідний мундир молодшого лейтенанта піхоти, після обіду мені необхідно було рушати далі, і ранець мій чекав мене за дверима. Обличчя моє ще залишалося засмаглим і обвітреним, темне волосся не було завите. Мій вигляд і моє мовчання бентежили Рівароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цікавість, допоміг йому. «Звідки прибув ваш брат?» – запитав він у мого брата. «З Ніагари», – відповів я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рівароль. Я промовчав. Він обережно вів далі: «І ви прямуєте…» – «Туди, де б’ються», – відрубав я. Всі встали з-за столу.

Я ненавидів самозакоханих емігрантів на зразок цих; мені не терпілося зустріти рівню, таких самих переселенців, як я, які мали б шістсот ліврів річного доходу. Можливо, ми були дурні, але ми хоча б оголяли свої клинки і бажали перемоги не заради себе.

Брат мій залишився у Брюсселі при баронові де Монбуасьє, який узяв його до себе ад’ютантом. Я ж вирушив до Кобленця сам.

‹Шлях до Кобленця›

Прусську армію я зустрів між Кобленцем і Тріром. Рухаючись уздовж колони і діставшись до гвардійців, я побачив гармати і зрозумів, що вони готові до бою. Король і герцог Брауншвейзький займали центр каре, утвореного старими гренадерами Фрідріха. Мій білий мундир привернув увагу короля; він послав за мною; знявши капелюха, король і герцог Брауншвейзький вітали в моїй особі стару французьку армію. Вони запитали моє ім’я, назву мого полку, довідалися про місце, де я збираюся приєднатися до армії принців. Такий прийом з боку воїнів зворушив мене; я схвильовано відповів, що був в Америці, але, дізнавшись про нещастя, що спіткало мого короля, повернувся на батьківщину, щоб пролити за нього кров. Офіцери і генерали з оточення Фрідріха Вільгельма схвально закивали, а прусський монарх сказав: «Добродію, я впізнаю почуття французького дворянина». Він знову зняв капелюха і так стояв, простоволосий, поки я не зник за спинами гренадерів. Тепер емігрантів ганять; їх називають тиграми, що роздирали лоно своєї матері; в епоху, про яку я говорю, люди наслідували приклад предків і дорожили честю не менше, ніж батьківщиною. У 1792 році вірність присязі ще вважалася обов’язком; нині це така рідкість, що вважається чеснотою.

Дивна сцена, яка багато разів повторювалася з моїми попередниками, мало не змусила мене повернути назад. Мене не хотіли пропускати до Тріра, де стояла армія принців. З’ясувалося, що я належу до тих людей, які пізно доходять до розуму; мені слід було взятися до зброї трьома роками раніше; я ж з’явився, коли перемога вже у нас в руках. Я нікому не потрібний; тих, хто махає кулаками після бійки, і без мене забагато. Щодень армійські лави поповнюються ескадронами, що перейшли на її бік; навіть артилерія плавом пливе, і якщо так піде й далі, то скоро буде незрозуміло, що робити з цими натовпами.

Найбільша помилка політичних партій!

Я зустрів кузена Армана де Шатобріана; він узяв мене під свою руку, зібрав бретонців і виступив на мій захист. Мене покликали; я пояснив; сказав, що приїхав з Америки, щоб мати честь служити пліч-о-пліч з однодумцями; що кампанія невдовзі розпочнеться, але ще не почалася, тож я не спізнився до першого бою; що, більше того, коли я невгодний, то поїду, але спершу хотів би дізнатися причину незаслуженої образи. Справа налагодилася: оскільки я був щирий хлопець, емігрантське військо прийняло мене до своїх лав, і тепер у мене не було відбою від доброзичливців.

9 ‹…› Римський амфітеатр. – «Атала». – Сорочки Генріха IV

‹Склад армії принців›

Ми пробули в Трірі два дні. Після безіменних руїн на березі Огайо для мене було щастям побачити руїни романських споруд, відвідати це місто, що так часто зазнавало розграбувань, про яке Сальвіан говорить: «Утікачі з Тріра, ви запитуєте в імператорів, де театр і цирк: чому не питаєте ви, де місто, де народ? – Theatra igitur quaeritis, circum а principibus postulatis? cui, quaeso, statui, cui populo, cui civitati?»

Утікачі з Франції, де був народ, заради якого ми хотіли відродити дітище Людовіка Святого?

Поклавши поряд себе рушницю, я умощувався між руїн, виймав з ранця щоденник моєї подорожі до Америки, розкладав на траві навколо окремі сторінки, перечитував і виправляв опис лісу, уривок з «Атала», готуючись таким чином серед уламків римського амфітеатру до завоювання Франції. Відтак я притискав до себе скарб, який, разом з моїми сорочками, плащем, жерстяною флягою, обплетеним бутлем і маленьким томом Гомера, був такий важкий, що примушував мене харкати кров’ю. Я намагався запхнути «Атала» разом з непотрібними мені патронами до патронташа; товариші сміялися з мене і виривали аркуші, які з обох боків витикалися з-під шкіряної покришки. Мені до помочі стало Провидіння; якось я ночував на сіннику, а прокинувшись ранком, виявив, що у мене пропали з ранця всі сорочки; писанину злодії не взяли. Я подякував Господу; це нещастя, зберігши мою славу, врятувало мені життя, адже ті шістдесят фунтів, які я носив за плечима, зрештою довели б мене до сухот. «Скільки у мене сорочок?» – питав Генріх IV у свого слуги. «Дюжина, Ваша Величносте, та й ті драні». – «А носових хусток вісім, так?» – «Тепер уже тільки п’ять». Беарнець виграв битву під Іврі, не маючи сорочок; я теж залишився без сорочок, та це не допомогло мені повернути трон його нащадкам.

10 Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армією

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Ми дістали наказ виступити у напрямі Тіонвіля. За день ми проходили п’ять-шість льє. Погода була бридка, ми крокували під дощем по коліна в болоті, горлаючи: «О Річарде! О мій король!» або: «Бідний Жак!». Діставшись до стоянки і не маючи ні обозу, ні провіанту, ми разом з ослами, що пленталися за нашими колонами, як за арабським караваном, розходилися по сусідніх фермах та довколишніх селах, сподіваючись розжитися провізією. Ми справно платили за харчі; проте я був покараний позачерговим призначенням у караул за те, що через недоумство зірвав у саду якогось замку дві груші. «Висока дзвіниця, глибока річка і вельможний пан – погані сусіди», – свідчить прислів’я.

Ми ставили намети абияк і безупинно били по даху, щоб брезент натягався і не протікав. У кожному наметі розміщувалося по десять солдатів; куховарили всі по черзі; один ішов по м’ясо, другий по хліб, третій по дрова, четвертий по солому. В чудово варив суп: усі дуже хвалили його, особливо коли я додавав у юшку молоко та капусту, як роблять у Бретані. В ірокезів я навчився не звертати уваги на дим і чудово почувався поряд з багаттям із зеленого мокрого гілля. Солдатське життя виявилося вельми цікавим; я ніби знову опинився серед індіанців. Коли ми хлебтали з казанків ту свою сьорбанку, товариші просили мене розповісти про мої мандри: натомість вони пригощали мене своїми небилицями; всі ми чесали брехню так, що аж курява вставала, так бреше капрал новобранцеві, який пригощає його вечерею.

Важким для мене було тільки одне – прання; прати я мусив часто, адже злодії люб’язно залишили тільки сорочку, яку мені позичив кузен Арман, та ту, яка була на мені. Коли я намилював штани, хустки і сорочку, нахилившись над струмком, у мене починало паморочитися в голові; від різких рухів нестерпно боліли груди. Я мусив сідати на землю в заростях хвоща та крес-салату, і в розпал військових дій я займався тим, що дивився, як мирно тече річкова вода. У Лопе де Веги пастушка пере пов’язку, що закриває очі Амуру; ця пастушка була б мені вельми до речі: я довірив би їй луб’яну чалму, яку подарували мені мої індіанки.

Звичайне військо складається з солдатів приблизно одного віку, одного зросту, одних можливостей. Зовсім іншою була наша армія – змішання зрілих чоловіків, людей похилого віку, хлопчиськ, що покинули свої голубники, хор, у якому звучали нормандські, бретонські, пікардійські, овернські, гасконські, провансальські, лангедокські говірки. Батько служив поряд із синами, тесть поряд із зятем, дядько – пліч-о-пліч з племінником, брат з братом, кузен із кузеном. У цій компанії рекрутів, попри всю її сміхотворність, було щось поважне і зворушливе, адже людьми рухали переконання; вона являла собою видовище старої монархії і давала уявлення про світ, що відходив. Я бачив похилого віку дворян, з суворими обличчями, з поважними сивими головами, у драній одежі, з ранцем за плечима, з рушницею за спиною, які брели, спираючись на палицю, а хто-небудь із синів ішов поряд з ними попідруч; я бачив пана де Буаю, батька мого товариша, вбитого під час Реннських штатів на моїх очах, – він самотньо і печально чалапав босоніж тванистою дорогою, начепивши свої черевики на вістря багнета, щоб не зносити їх; я бачив поранених хлопців, що лежали під деревом, і священика в єпитрахилі поверх сюртука, який стояв навколішки у них у головах і доручав їх святому Людовікові, чиїх спадкоємців вони хотіли захистити. Все це убоге військо, не отримуючи від принців жодного су, вело війну власним коштом, тоді як декрети довершували наше розорення і кидали наших дружин і матерів до в’язниці.

Старі минулих часів не були такі нещасні й самотні, як нинішні: вони втрачали друзів, але життя навколо них не змінювалося; чужі для молоді, вони не були чужими для суспільства. Ті ж, хто тепер затрималися на цьому світі, бачили смерть не тільки людей, а й ідей: переконання, звичаї, смаки, радощі, жалі, почуття – все, що їх оточує зараз, їм абсолютно незнайоме. Вони з іншого тіста, вони не схожі на плем’я, що є свідком їхнього присмерку.

Та все ж, французи XIX сторіччя, майте повагу до цієї старої Франції, яка нічим не гірша за вас. Ви теж постарієте, і вас, як і нас, звинуватять у тому, що ви тримаєтеся за віджилі ідеї. Ті, кого ви перемогли, – ваші батьки; не відрікайтеся ж від них: у ваших жилах тече їхня кров. Якби вони не зберегли благородну вірність старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цій усмоктаній з материним молоком вірності ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаї нові; чесноти нинішньої Франції – не що інше, як чесноти Франції вчорашньої, що змінили свою зовнішність.

‹Облога Тіонвіля; битва під Бувіном›

15 ‹…› Наступ на Тіонвіль

Обложені й гадки не мали, що наші війська підступлять з цього боку, тож, не завбачивши такої зневаги, залишили південні стіни незахищеними; втім, нам однаково завдали чосу: гарнізон виставив подвійну батарею, яка пробила наш бруствер і вивела з ладу дві гармати. Небо палахкотіло; нас огортали хмари диму. Я навіть побував у ролі маленького Олександра: виснажений втомою, міцно заснув майже під колесами лафета, який охороняв. Уламком снаряда, що розірвався за шість дюймів від землі, мене поранило в праве стегно. Раптово прокинувшись, але не відчуваючи болю, я зрозумів, що поранений, тільки коли побачив кров. Я перев’язав ногу хусткою. У бою на рівнині дві кулі пробили мій ранець. Атала, як зраджена донька, захистила свого батька від ворожого свинцю: їй залишалося тільки витримати вогонь абата Морелле.

О четвертій годині ранку війська князя фон Вальдека припинили стрілянину; ми вирішили, що місто здалося; нічого схожого: брама не відчинилася, і нам довелося подумати про відступ. Після важкого триденного переходу ми повернулися на свої позиції.

Князь фон Вальдек наблизився до міського рову і спробував перебратися через нього, сподіваючись, що несподівана атака змусить Тіонвіль здатися: ми все ще думали, що місто роздирають розбрати, і спокушалися думкою про те, як місцеві роялісти відкриють принцам браму. Австрійці вели стрілянину, покинувши укриття, і втратили багато людей; князеві фон Вальдеку відірвало руку. А в той час, коли під стінами Тіонвіля люди втрачали краплі крові, в паризьких в’язницях кров лилася струмками; моїй дружині та сестрам загрожувала набагато більша небезпека, ніж мені.

16 Зняття облоги. – Вступ до Вердена. ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Ми зняли облогу Тіонвіля і рушили до Вердена, який 2 вересня здався союзникам. Лонгві, батьківщина Франца фон Мерсі, впав 23 серпня. Весь шлях Фрідріха Вільгельма було прикрашено гірляндами та вінками.

Серед мирних трофеїв я помітив прусського орла, що вінчав укріплення, які збудував Вобан: утім, йому не судилося залишитися там надовго; що стосується квітів, то вони мусили скоро зів’янути разом з тими безневинними створіннями, які їх зібрали. Одним з найкривавіших злочинів Терору стала страта верденських дівчат.

«Чотирнадцять юних верденок неймовірної чистоти, – пише Ріуфф, – схожі на непорочних дів, прибраних для народного святкування, зійшли на ешафот. Всі вони стали жертвами ката на світанку свого життя. Жіноче коло після їх смерті нагадувало куртину, на якій буря вибила всі квіти. Це варварство завдало нам такої великої туги та відчаю, якого я ніколи не бачив».

Верден знаменитий страдницями. Як розповідає Григорій Турський, Деотерія, щоб захистити свою доньку від переслідувань Теодеберта, посадила її у візок, запряжений двома незагнузданими волами, і пустила в Маас. Підбурювачем вбивства верденських дівчат був віршомаз-царевбивця Понс із Вердена, ненависник рідного міста. Понад усяке розуміння, скільки посіпак Терору вийшло з тих вигадників-трударів з «Альманаху муз»: хвороблива пихатість посередностей породила стільки ж революціонерів, скільки їх породило вражене самолюбство калік і виродків: бунтують убогі душею і тілом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своїм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицій поет пригощав богів лише кров’ю непорочних дів: за його пропозицією Конвент заборонив судити вагітних жінок. Крім того, Понс скасував смертний вирок пані де Боншан, удові уславленого вандейського генерала. Гай-гай! усі ми, роялісти, які возз’єдналися з принцами, спізнали мінливості Вандеї, не зазнавши її слави.

‹Відступ з Вердена; Шатобріан захворює на віспу›

Книга десята

‹Разом з армією Шатобріан добирається до Намюра, а потім до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збирається повернутися до Франції›

3 ‹…› Зникнення рідних і друзів. – Гіркота старіння. – Я вирушаю до Англії. ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

‹Шатобріан дістається острова Джерсі, що належить Англії, і перебуває кілька місяців у домі дядька з материного боку «між життям і смертю» – у лихоманці›

Покровителем французьких біженців на Джерсі був пан де Буйон: він відмовив мене від наміру їхати до Бретані, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах і лісах; він порадив мені перебратися до Англії і там спробувати знайти постійну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; він був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем панові де Беде, я вирішив не турбувати його далі своєю присутністю.

Тридцять луїдорів, що їх матуся надіслала мені з Сен-Мало з контрабандистами, дали мені можливість здійснити свій план, тож я замовив собі місце на пакетботі до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; він піклувався про мене, доглядав з батьківською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; він пам’ятав усе, що я любив; обличчям він трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жінку, якої мені не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлі та брата, покинув, як потім з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: ніколи більше не довелося мені милуватися його сяючим обличчям. Усі ці втрати спіткали мене за кілька місяців, адже смерть близьких настає для нас не тоді, коли вони помирають, а тоді, коли ми назавжди розлучаємося з ними.

Якби ми могли сказати часові: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволікати, поспішімо покинути цю землю, перш ніж покинуть нас назавжди друзі, перш ніж минуть роки, за словами поета, єдино гідні життя: vita dignior aetas [32]. Те, що зачаровує в пору любові, у пору сирітства викликає біль і жаль. Ви вже не чекаєте настання радісних весняних місяців; можливо, ви їх навіть побоюєтеся: птахи, квіти, погожий квітневий вечір, чудова ніч, що почалася з першим солов’єм, скінчилася з першою ластівкою, – все, що будить жагу щастя, потребу в ньому, несе вам смерть. Ви ще відчуваєте чари, але вони вже не для вас: молодь, яка спізнає насолоду любовних утіх поряд з вами, зневажливо поглядаючи на вас, викликає у вас заздрість і примушує ще глибше відчути вашу самоту. Чистота і краса природи, нагадуючи вам про почуття розкоші, про пестощі, що минули назавжди, лише підсилюють одворотність вашого нинішнього існування. Відтепер ви – не більше ніж ґандж, що руйнує гармонію цієї привабливої природи своєю присутністю, своїми промовами і навіть почуттями, які ви наважуєтеся висловити. Ви ще можете любити, але любити вас уже неможливо. Весняні води завжди молоді, та вони не здатні повернути вам молодість, тож разюче видовище всього, що відроджується, всього, що дає радість, щастя, пробуджує в вас не що інше, як болісний спогад про давно минулі насолоди.

‹Шатобріан відпливає до Саутгемптона й дістається Лондона›

5 Пельтьє. – Літературні праці. – Дружба з Енганом. – Наші прогулянки. – Ніч у Вестмінстерському соборі

Пельтьє, автор Domine salvum fac Regem [33] та головний редактор «Діянь апостолів», продовжував у Лондоні свою паризьку справу. Не сказати, щоб він мав занадто багато пороків, та його серце точив хробак дрібних, але невиправних вад: безбожник, гульвіса, що заробляє купу грошей і одразу ж їх проциндрює, одночасно слуга законної монархії і посол негритянського короля Крістофа при дворі Георга III, він відписував дипломатичні депеші панові графу де Лимонаду, одержував жалування цукром і витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Віоле, що награвав революційних пісень на крихітній скрипочці, прийшов до мене і як бретонець бретонцеві запропонував свої послуги. Я розповів йому про задум свого «Досвіду»; він схвалив мій замір. «Це буде чудово!» – вигукнув він і домовився про помешкання для мене зі своїм друкарем Бейлі, який розпочне друкувати книгу у міру її написання. Книгар Дебофф займеться її продажем; сам Пельтьє гучно сповістить про новинку у своїй газеті «Амбігю», а відтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’єра», редактором якого невдовзі стане пан Монлозьє. Пельтьє не сумнівався: він запевняв, що виклопоче мені хрест Святого Людовіка за облогу Тіонвіля. Мій Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям і великою залисиною, що вічно кричить і регоче, збиває набакир свого круглого капелюха, бере мене під руку і веде до друкаря Бейлі, де за гінею на місяць запросто винаймає мені кімнату.

Майбутнє переді мною відкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтьє роздобув мені переклади з латині та з англійської; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночі – над «Історичним досвідом», до якого включив частину своїх подорожей та мріянь. Бейлі постачав мене книгами, але я не міг пройти спокійно повз старі томи, розкладені на лотках, тож нерозважно витрачав на них свої шилінги.

Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботі, що віз мене на Джерсі. Учений і літератор, він таємно писав романи, уривки з яких мені читав. Він оселився поблизу Бейлі, в кінці вулиці, що вела до Холборну. Щоранку о десятій ми разом снідали, розмовляючи про політику, а найчастіше – про мої праці. Я розповідав йому, наскільки виросла за ніч будівля «Досвіду», яку я зводив; потім я повертався до своєї денної роботи – перекладів. Ми знов зустрічалися в маленькому кабачку за обідом, що коштував нам по шилінгу з кожного; звідти ми йшли в поля. Нерідко бувало, що ми гуляли й поодинці, передусім тому, що обидва любили поринати в мрії.

Тоді я простував до Кенсинґтона або до Вестмінстера. Кенсинґтонський парк подобався мені; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безліччю пишно вбраних людей. Відмінність моєї бідності з чужим багатством, моєї самоти з багатолюдністю натовпу тішила мене. Я здалека проводжав молодих англійок поглядом, перебуваючи в полоні того смутного потягу, який почував до моєї сильфіди в часи, коли, наділивши її всією красою, яку змогла породити моя нестримна фантазія, ледь зважувався підвести очі на своє творіння. Мені здавалося, я стою на порозі смерті, і це додавало таємничості світу, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцеві, що сидів біля підніжжя сосни? Чи відчула хоч яка з красунь незриму присутність Рене?

У Вестмінстерському абатстві я проводив час інакше: у цьому лабіринті могил я розмірковував про те, що скоро мало розверзнутись під моїми ногами. Пам’ятнику такій безвісній людині, як я, не судилося постати серед цих уславлених надгробків! Потім я підходив до гробниць монархів: Кромвеля нині тут уже не було, не було й Карла I. Прах зрадника, Робера д’Артуа, покоївся під плитами, які я топтав своєю вірнопідданською ступнею. Людовіка XVI спіткала доля Карла I: у Франції сокира щодня стинала голови, і на моїх рідних вже чигала могильна пітьма.

Спів церковного хору і балачки чужоземців переривали мої роздуми. Я не міг бувати тут надто часто, оскільки мусив подавати сторожам тих, кого вже не було серед живих, шилінг, на який я жив сам. Але коли я не заходив до абатства, то кружляв поряд разом з воронами або, завмерши від захоплення, милувався дзвіницями – різновеликими близнюками, яких призахідне сонце багрянило своїми кривавими променями на тлі небосхилу, оповитого чорним димом, що здіймався над Сіті.

Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заході сонця внутрішнє убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна і химерна архітектура. Пригнічений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повільно ходив собором і не помітив, як смеркло: двері замкнули. Я намагався знайти вихід; я кликав usher [34], грюкав у gates [35], але ніхто не почув цього ґвалту, що розтікся і розтанув у тиші; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товаристві небіжчиків.

Дещо вагаючись з вибором місця для сну, я зупинився поряд з мавзолеєм лорда Чатема, під амвоном двоповерхової каплиці Лицарів і Генріха VII. Поблизу цих сходів і заґратованих прибудов, навпроти мармурової смерті з косою, в стінній ніші стояв саркофаг; саме його я обрав собі за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегідь готувався до власного поховання.

Ложе моє було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти світ у його правдивому світлі. Яке скопище великих людей скніє під цими склепіннями! Що від них залишилося? Жаль так само суєтний, як і радощі; бідолашна Джейн Грей нічим не відрізняється від щасливої Елікс Солсбері; хіба що скелет її, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, віднявши те, що було раніше її красою, поліпшила вигляд кістяка. Король, який виграв битву під Кресі, вже не влаштує в цій траурній залі рицарських турнірів, а Генріх VIII не відновить ігор, що затівалися в таборі під Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мільтон зариті так само глибоко, пішли так само безповоротно, як і їх менш знамениті сучасники. А я, вигнанець, зубожілий мандрівець, що вештається по світу, чи погодився б я не бути підпанком, покинутим і нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутніх, пересичених насолодами небіжчиків? О! хіба в цьому річ! Якщо з нашого берега ми погано розрізняємо речі божественні, тож не дивуймося: час – та завіса, що ховає від нас Господа, як повіки бережуть нашу зіницю від світла.

Скорчившись під своїм мармуровим покривалом, я поступово перейшов від загальних міркувань до вражень свіжіших. Тривога моя була не без приємності і нагадувала те відчуття, яке я спізнав узимку в Комбурзі, наслухаючи у своїй вежі завивання вітру: подув вітру і пітьма – подібні.

Потроху звикнувши до темряви, я зміг розгледіти надгробки. Я дивився на виступи гробниці Святого Діонісія Англійського, звідки у вигляді готичних консолей спускалися, здавалося, минулі події і роки: споруда в цілому нагадувала викарбуваний із цілої брили пам’ятник закам’янілим сторіччям.

Баштовий годинник вибив десяту, відтак одинадцяту годину; молоточок, який піднімався і знову вдаряв по дзвону, був єдиною, крім мене, живою істотою у цих стінах. З вулиці зрідка чути було шум проїжджаючої карети, крик watchman [36] і більше нічого; мені здавалося, ніби ці далекі голоси землі долинають з іншого світу. Туман з Темзи і вугільний пил просочилися до собору, здавалося, від того сутінки згущувалися.

Нарешті в тому кутку, де пітьма була менш густою, почало світлішати; я пильно придивлявся, як світло стає все яскравішим; звідки воно виходило: бува, не від синів Едуарда IV, яких убив їхній дядько?

«…дітоньки лежали —

говорить великий англійський трагік, -

пообнімались Безвинними, як з мармуру, руками; Мов на однім стеблі чотири ружі В красі весни, їх губи цілувались» [37].

Господь не дозволив цим сумним і чарівним душам явитися мені; замість них виникла легка примара діви, що ледве досягла підліткового віку; вона несла свічку, прикриваючи її згорнутим трубочкою аркушем паперу: то була маленька дзвонарка. Я почув звук поцілунку, і дзвін провістив світанок. Дзвонарка страшенно злякалася, коли я вийшов у двері слідом за нею. Я повідав їй свою пригоду; вона сказала, що приходила замінити батька, що занедужав; про поцілунок ми не говорили.

6 Нестатки. – Несподівана допомога. – Комірчина вікном на кладовище.‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я потішив Енгана розповіддю про мою пригоду, і ми вирішили зачинитися у Вестмінстерському абатстві удвох, проте лиха година привела нас до царства мертвих менш поетичним чином.

Засоби мої вичерпувалися: Бейлі та Дебофф, заручившись векселем, належним до сплати в тому разі, якщо книгу не буде продано, наважилися розпочати друк «Досвіду»; на цьому їхня великодушність вичерпувалася, що цілком зрозуміло; їхня відвага і без того здається разючою. Переклади скінчилися; для Пельтьє, цього марнотратця життя, довгі турботи ставали тягарем. Він залюбки віддав би мені те, що мав, якби ще з більшою радістю не прогуляв ці гроші сам; але бігати у шуканні роботи для ближнього, творити добру справу, що потребує терпіння, було понад його сили. Казна Енгана також вичерпалася; у нас залишалося всього шістдесят франків на двох. Ми тепер менше їли, як на кораблі, коли плавання затягується. Ми витрачали на обід уже не шилінг, як завше, а пів-шилінга. Вранці за чаєм ми з’їдали тепер удвічі менше хліба, а від масла відмовилися зовсім. Цей вимушений піст виснажував мого приятеля. Щось йому завернуло в голові; здавалося, він уважно до чогось прислухається; коли ж до нього зверталися, він замість відповісти вибухав сміхом або сльозами. Енган вірив у магнетизм і схибнувся на Сведенборговій нісенітниці. Ранком він говорив мені, ніби вночі чув шум; він дратувався, якщо я не вірив його фантазіям. Я уболівав за нього, і це притлумлювало мої власні страждання.

Тим часом страждав я тяжко: мізерна їжа укупі з роботою зашкодила моїм слабким легеням; мені стало важко ходити, та все ж я намагався днями і частково вечорами бути поза домом, щоб ніхто не помітив мого жалю. Коли у нас залишився останній шилінг, ми з другом наважилися приощадити його, а снідати тільки для годиться. Ми домовилися купити хлібець за два су; вранці нам, як завжди, подадуть гарячу воду і чайник, але чай ми туди сипати не будемо, хліб також не будемо їсти, а вип’ємо гарячої води, присмачивши її дрібкою цукру, що уціліла на дні цукорниці.

Так проминуло чотири дні. Голод дошкуляв мені; мене палило; сон покинув мене; я смоктав мокрі ганчірки, жував траву і папір. Коли я проходив повз пекарні, то відчував справжні пекельні муки. Якось одного холодного зимового вечора я дві години простовбичив перед лавкою, де продавалися сушені фрукти та копчене м’ясо, поїдаючи очима вітрину; я готовий був проковтнути не тільки їстівне, а й коробки, корзини, пакети.

На ранок п’ятого дня, геть виснажений, ледве тримаючись на ногах, я плентаюся до Енгана; я стукаю, двері зачинено; я кличу, Енган відповідає не відразу; нарешті він підводиться і відчиняє мені. Несамовито регочучи, в рединготі, застебнутому на всі ґудзики, він сів за стіл. «Сніданок зараз подадуть», – сказав він дивним голосом. Мені здалося, що на сорочці його проступили плями крові; я квапливо розстібаю його редингот: він завдав собі складаним ножем удару в ліву частину грудей; ніж увійшов у тіло на два дюйми. Я покликав на допомогу. Служниця метнулася за хірургом. Рана була небезпечна.

Це нове нещастя змусило мене зважитися. Енган, радник бретонського парламенту, відмовився від утримання, яке англійський уряд призначив великим французьким чиновникам, так само, як я відмовлявся отримувати шилінг на день – допомогу для емігрантів: я написав панові де Барантену про стан мого друга. Примчали рідні Енгана і відвезли його на село. У той самий час мій дядько де Беде переслав мені сорок екю – зворушлива пожертва моєї багатостраждальної родини; мені здалося, ніби я став володарем усього золота Перу: лепта французьких полонених задовольнила француза-вигнанця.

Нужденність заважала мені писати. Оскільки я перестав поставляти рукопис, друкування було припинено. Коли я попрощався з Енганом, мені стало понад спромогу віддавати за помешкання гінею на місяць; я заплатив за прожите і перебрався. Крім неімущих емігрантів, які попервах протегували мені, в Лондоні були й інші емігранти, які бідували набагато сильніше. Є різні міри не тільки для багатства, а й для бідності: чимала відстань пролягає між людиною, яку взимку зігріває собача шкура, та тією, що тремтить від холоду, кутаючись у діряве лахміття. Друзі підшукали мені кімнату, більш підхожу для мого мізерного статку, що постійно танув (благоденство швидкоплинне); вони поселили мене в околицях Мері-Ле-Бон-Стріт, у garret [38], зі слуховим вікном на кладовище: щоночі тріскачка watchman (нічного сторожа) сповіщала мене, що викрадено черговий труп. Утішила мене звістка, що Енганові небезпека не загрожує.

‹Спілкування Шатобріана з його кузеном де Ла Буетарде та іншими бідними емігрантами›

7 Пишна учта. – Мої сорок екю закінчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обід у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Тим, хто читає цю частину моїх «Записок», невідомо, що я двічі переривав їх: один раз задля того, щоб дати парадний обід герцогові Йоркському, брату англійського короля; ще раз, 8 липня, задля святкування роковини повернення короля Франції до Парижа. Святкування це коштувало мені сорок тисяч франків. Пери Британської імперії та їхні дружини, посли, знатні чужоземці заповнили мої гарно прибрані пишні покої. Столи було оздоблено блискотливим лондонським розкішним кришталем і позолоченим севрським фарфором. Вони вгиналися від найвишуканіших страв, вина і квітів. Портленд-плейс заполонили розкішні карети. Колліне та музиканти з Елмекської зали зачаровували чепуристих меланхолійних денді та мрійливих граціозних леді, що танцювали в глибокій задумі. Опозиція та міністерська більшість уклали перемир’я: леді Каннінг розмовляла з лордом Лондондеррі, леді Джерсі – з герцогом Веллінгтоном. Monsieur [39], який привітав мене в 1822 році з моїми урочистостями, не знав у 1793 році, що майбутній міністр мешкає неподалік від нього і в очікуванні високої посади голодує поблизу кладовища, розплачуючись за свою вірність. Сьогодні я втішений, що пережив корабельну аварію, що бачив війну, що вкупі з представниками нижчого стану суспільства поділяв їхні злигодні і страждання, так само як і тому, що в пору благоденства став жертвою несправедливості й наклепу. Уроки ці пішли мені на користь: без нещасть, що додають життю серйозності, наше земне існування – лиш дитяча забавка.

Я мав сорок екю; проте оскільки рівень життя ще не усталився і харчі не дешевшали, гроші в моєму гаманці от-от неминуче мали скінчитися. Я більше не міг розраховувати на допомогу рідних, які й самі потерпали в Бретані від подвійного зла – шуанства і Терору. Тому бачив для себе тільки два виходи: або мій земний шлях закінчиться у богадільні, або у водах Темзи.

Слуги емігрантів, яких їхні господарі не могли більше прогодувати, стали рестораторами, щоб годувати своїх господарів. Одному Богові відомо, як сито частували за цими столами! Одному Богові відомо, які там велися політичні дебати! Всі перемоги республіки видавалися за поразки, і коли хто-небудь раптом висловлював сумніви щодо негайної реставрації, його зараз же оголошували якобінцем. Два старі єпископи, про яких кажуть, що їм уже до гробу недалеко, прогулювалися навесні Сент-Джеймським парком: «Яка ваша думка, ваше преосвященство, – питав один, – чи будемо ми у Франції до червня?» – «Що ж, ваше преосвященство, – відповідав йому, добре розміркувавши, другий, – не бачу в цьому нічого неможливого».

Багач Пельтьє викопав, вірніше, вивудив мене з моєї нори. Він прочитав в одній ярмутській газеті, що таке собі товариство антикварів має намір зайнятися історією графства Суффолк, тож потребує француза, який би зміг упорядкувати французькі рукописи дванадцятого сторіччя із зібрань Кемдена. Очолював цю справу parson, або пастор, містечка Бекклз; до нього і належало звертатися. «Маєте заняття, – сказав мені Пельтьє, – їдьте, розбиратимете ці старі папірці, а тим часом і далі надсилатимете до Бейлі рукопис «Досвіду»; я ж змушу цього нікчему й боягуза поновити друкування; після завершення роботи ви повернетеся до Лондона з двомастами гінеями, а там – будь що буде!»

Я хотів був щось заперечити. «Якого біса! – вигукнув мій благодійник, – ви збираєтеся сидіти в цьому палаці, де я вже тремчу з холоду? Якби Рівароль, Шансенец, Мірабо-бочка і я мусили б хукати на пальці, щоб їх зігріти, далеко б ми сягнули з «Діяннями апостолів»! Ви знаєте, що ця історія з Енганом наробила великого шелесту? Ви що ж, вирішили обидва померти з голоду? Ах! ах! ух! ха! ха!..» Пельтьє заходився від сміху. Йому щойно вдалося продати сто примірників своєї газети представникам колоній; він одержав за це гроші, і в нього в кишені подзенькували гінеї. Він силою поволік мене разом з апоплектиком Ла Буетарде і ще двома обірванцями-емігрантами, що трапили йому під руку, обідати до «Лондон-Таверн». Він замовив портвейн, ростбіф та плумпудинг і нагодував нас донесхочу. «Що це, пане граф, – питав він мого кузена, – вас так перекосило?» Ла Буетарде, якому ці слова здалися дещо образливими, та водночас увага до нього полестила, як міг, пояснив, у чому річ: коли він співав: «O Bella Venere!» [40] – його раптом скрутило. Бідолашний паралітик, щось собі мимрячи про Bella Venere, мав такий дохлий, такий заціпенілий, такий забитий вигляд, що Пельтьє, несамовито регочучи, відкинувся назад і трохи не перекинув стіл, хвицнувши його обома ногами зразу.

Обміркувавши пораду, яку дав мені мій співвітчизник, справжній герой іншого мого співвітчизника, Лесажа, я вирішив, що вона не така вже й погана. Три дні я збирав довідки, а потім, вдягнувшись у вбрання, яке зшив мені кравець, що його підшукав Пельтьє, вирушив до Бекклза, маючи з собою невелику суму грошей, яку мені позичив Дебофф в обмін на обіцянку знову взятися за «Досвід». Я змінив своє ім’я, яке не міг вимовити жоден англієць, на ймення Комбурґ, – ім’я мого брата, що нагадувало мені про жалі та радощі ранньої юності. Зупинившись у готелі, я вручив місцевому пасторові лист Дебоффа, який був у великій пошані серед англійських книгопродавців. Він у листі рекомендував мене як першокласного вченого. Прийняли мене чудово, я познайомився з усіма джентльменами, що мешкали в окрузі, і зустрів двох співвітчизників – офіцерів королівського флоту, які по сусідству давали уроки французької мови.

8 Мої заняття у провінції. – Смерть брата. – Нещастя моїх рідних. – Дві Франції ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я знов поздоровшав; прогулянки верхи, на які я тепер їздив, повернули мені здоров’я. Ближче пізнавши Англію, я переконався, що вона похмура, але чарівна: скрізь однакові звичаї, однакові краєвиди. Пана де Комбурґа запрошували на всі свята, на всі розважальні прогулянки. Перша добра зміна в моїй долі сталася завдяки моїй освіті. Мав рацію Цицерон, коли рекомендував у час життєвих негараздів літературні вправи. Дами з радісним захопленням приймали француза, з яким можна було поговорити по-французьки.

Нещастя моїх рідних, про які я дізнався з газет і які відкрили моє справжнє ім’я (я не зміг приховати своєї скорботи), посилили співчуття до мене суспільства. Газетні аркуші сповістили про смерть пана де Мальзерба, його доньки, дружини пана президента де Розамбо, його онуки, пані графині де Шатобріан, та чоловіка його онуки, пана графа де Шатобріана, мого брата, – їх стратили разом, в той самий день і час, на одному ешафоті. Пан де Мальзерб був об’єктом захоплення і пошани англійців; а що я виявився родичем захисника Людовіка XVI, то мої господарі стали ще більш доброзичливими до мене.

Мій дядько де Беде повідомив мене про переслідування, яких зазнали інші мої родичі. Мою незрівнянну матусю разом з іншими жертвами кинули до воза і доправили з Бретані до паризької в’язниці, де їй належало чекати на таку саму долю, що спіткала й її сина, якого вона так любила. Моя дружина і моя сестра Люсіль дожидали вироку в реннській в’язниці; їх збиралися ув’язнити в замку Комбурґ, що став казенною фортецею; злочин цих двох безневинних молодих жінок полягав у тому, що я виїхав у еміграцію. Чи можна порівняти наші печалі на чужині з горем тих французів, що залишилися на батьківщині? Як же гірко було, проте, дізнатися, страждаючи у вигнанні, що сам факт цього вигнання став приводом для переслідування твоїх близьких!

Два роки тому обручку моєї невістки було знайдено в стічній канаві на вулиці Кассетт; мені принесли її; вона тріснула: два обідки були розімкнені і висіли, зчепившись докупи; імена можна було прочитати цілком виразно. Як знайшлася ця обручка? Де і коли вона загубилася? Очевидно, жертву, катовану у в’язниці Люксембурзького палацу, везли на страту вулицею Кассетт? Може, вона впустила обручку дорогою на ешафот? А може, її зірвали з пальця після страти? Я відчув сильне хвилювання, побачивши цей символ, що тріщиною і написом нагадував про страшну долю, яка спіткала бідолашне подружжя. Щось таємниче і фатальне вгадувалося в цій обручці, яку невістка моя, здавалося, надіслала мені з того світу на згадку про неї й про мого брата. Я віддав обручку їхньому синові: бодай би тільки вона не завдала йому біди!

‹Листування Шатобріана з паном де Контансеном, який знайшов у 1835 році текст вироку, ухваленого братові Шатобріана›

Цей смертний вирок чудово доводить, з якою легкістю вчинялися вбивства: одні імена написані з помилками, інші замазані. Ці зовнішні хиби, яких було б достатньо, щоб припинити чинність будь-якої серед постанов малозначних, не зупиняли катів; для них важлива була тільки година страти: рівно о п’ятій годині. Ось справжній документ, я переписую його дослівно:

«Виконавцю судових вироків

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТРИБУНАЛ

Слід виконавцю судових вироків вирушити до палацу правосуддя в Консьєржері, щоб виконати вирок, яким засуджено Муссе, д’Еспременіля, Шапельє, Туре, Елля, Ламуаньйона Мальзерба, дружину Лепеллетьє Розамбо, Шато Бріана та його дружину (ім’я замазане, прочитати неможливо), вдову Дюшатле, дружину Граммона, колишнього герцога, дружину Рошешюара (Рошешуара) і Пармантьє, – усього 14 – на страту. Страта відбудеться сьогодні, рівно о п’ятій годині, на площі Революції цього міста.

Громадський обвинувач А. К. Фук’є.

Ухвалено трибуналом 3 флореаля II року Французької республіки. Два вози».

9 термідора врятувало життя моїй матері; але про неї забули, і вона залишалася в Консьєржері. Комісар Конвенту знайшов її: «Що ти тут робиш, громадянко? – запитав він. – Хто ти? Чому ти досі тут?» Матуся відповіла, що, втративши сина, не журиться тим, що відбувається, і що їй байдуже, де померти: у в’язниці чи на волі. «Але, можливо, у тебе є інші діти?» – заперечив комісар. Мати назвала мою дружину і сестер, що скніють у реннській в’язниці. Надійшов наказ випустити їх; змусили вийти на свободу і матусю.

Історики Революції забули поряд із зображенням того, що коїлося всередині Франції, помістити зображення того, що відбувалося за її межами, показати силу-силенну вигнанців, змушених братися до різних ремесел, та терпіти різні муки залежно від клімату і звичаїв народів, що прихистили їх.

За межами Франції все відбувалося з окремими особами: злети і падіння, приховані від світу печалі, мовчазні та безкорисливі жертви, і, проте, попри всю різноликість емігрантів, серед яких були люди всіх станів, різного віку, обох статей, вони зберігали єдину непорушну ідею; стара Франція поневірялася світом зі своїми забобонами і своїми слугами, як колись Божа церква блукала по землі зі своїми чеснотами та своїми мучениками.

Усередині Франції все відбувалося з суспільством у цілому: Барер закликав до вбивств і завоювань, громадянських воєн та воєн з іншими країнами, відбувалися грандіозні битви у Вандеї та на берегах Рейну, трони руйнувалися з наближенням нашої армії, наш флот тонув у хвилях, народ викидав монархів з їхніх гробниць у Сен-Дені і кидав прах мертвих королів в обличчя королям живим, щоб засліпити їх; нова Франція, славна своїми новими свободами, горда навіть своїми злочинами, міцно стояла на своїй землі, продовжуючи при цьому розширювати свої межі за допомогою подвійної зброї – сокири ката і шпаги солдата.

‹Листи Енгана, що видужав›

9 Шарлотта

Лондон, квітень – вересень 1822 року

За чотири льє від Бекклза у маленькому містечку під назвою Бангей мешкав англіканський пастор, преподобний пан Айвз, відомий знавець грецьких старожитностей і математики. Мав ще нестару дружину, красуню і розумницю, та єдину доньку, якій на той час було п’ятнадцять років. Мене відрекомендували Айвзам, і в їхньому домі мене зустріли дуже гостинно. Ми пили на староанглійський манір і просиджували за столом ще години зо дві після того, як пані покидали нас. Пан Айвз, побувавши в Америці, полюбляв розповідати про свої подорожі, так само слухати мої історії, розмовляти про Ньютона і Гомера. Дочка пастора, яка на догоду йому опановувала науки, була чудовою музиканткою і співала не гірше за пані Паста. Вона знову приєднувалася до нас за чаєм і розгонила сон старого священика, який вельми заохочував і нас своїм прикладом. Спершись ліктем на піаніно, затамувавши подих, я слухав міс Айвз.

Закінчивши музичні вправи, young lady [41] розпитувала мене про Францію, про літературу; вона просила накреслити їй план занять; найбільше їй хотілося вивчити італійських авторів, і вона чекала від мене пояснень щодо «Божественної комедії» та «Єрусалима». Трепетна чарівність щирої прихильності поступово забирала наді мною силу: свого часу я наряджав індіанок, проте не зважився б підняти рукавичку міс Айвз; перекладаючи деякі уривки з Тассо, я силувався заховати своє збентеження. З Данте, генієм більш цнотливим і мужнім, мені було простіше.

Ми з Шарлоттою Айвз підходили одне одному літами. У зв’язки, що виникають посередині життєвого шляху, вкрадається певна меланхолія; якщо ви спізнали кохання у зрілому віці, більша частина ваших спогадів далека від вашої обраниці; дні, проведені в іншому середовищі, тяжкі для пам’яті, вони ніби відрубані від нашого існування. Якщо закоханих розділяють роки, ще складніше: старший почав жити перш, ніж молодший з’явився на світ; молодшому призначено, своєю чергою, рано чи пізно залишитися самому; перший пізнав самоту по цей бік колиски, другого самота чекає по той бік могили; для першого пусткою було минуле, для другого пусткою стане майбутнє. Важко кохати, навіть коли є всі умови для щастя: юність, краса, вільний час, злагода сердець, смаків, звичок, манер і років.

Упавши з коня, я змушений був пробути в домі пана Айвза певний час. Була зима; мрії починали відступати перед посутністю. Міс Айвз стала стриманішою; вона більше не приносила мені квітів; вона не бажала співати.

Якби мені сказали, що решту своїх днів я проведу, незнаний ніким, у лоні цієї віддаленої від світу родини, я помер би з радості: коханню бракує лише міцності, щоб обернутися на Едем до гріхопадіння і нескінченну Осанну водночас. Зробіть красу нескороминущою, молодість довговічною, серце невтомним, і ви пізнаєте райське блаженство. Любов – верховна розкіш, через те і не покидає її марна мрія бути такою вічно; їй потрібні одні лиш непорушні обітниці; не маючи радощів, вона прагне увічнити свої жалі; перетворившись на грішного янгола, вона й далі говорить мовою, якою промовляла в обителі непорочності; її надія – ніколи не закінчуватися; підкоряючись своїй подвійній земній природі і так само подвійній земній ілюзії, вона прагне продовжити своє життя в безсмертних думках і поколіннях, що змінюються.

Я із сумом усвідомлював, як наближається мить, коли мені доведеться покинути гостинний дім пана Айвза. Обід напередодні мого від’їзду минув безрадісно. Голова родини, на мій великий подив, пішов геть відразу після десерту і забрав із собою доньку, залишивши мене удвох із пані Айвз. У неї був надзвичайно збентежений вигляд. Я чекав докорів щодо прихильності, яку вона могла помітити, але про яку я ніколи не говорив. Вона поглядала на мене, опускала очі, червоніла; сама вона, привабна в своєму збентеженні, могла б збудити до себе почуття надзвичайно палке. Аж ось, насилу впоравшись із хвилюванням, що заважало їй говорити, вона вимовила по-англійськи: «Добродію, ви бачили, як важко мені говорити: не знаю, чи подобається вам Шарлотта, але матір обдурити неможливо; моя донька, я впевнена, почуває до вас прихильність. Ми порадилися з паном Айвзом: ви підходите нам з кожного погляду; ми гадаємо, що з вами наша донька буде щасливою. У вас більше немає вітчизни; ви втратили рідних; майно ваше продане: чи варто вам повертатися до Франції? Після нашої смерті статок наш відійде Шарлотті, а поки що живіть з нами».

З усіх випробувань, що випали на мою долю, це було найбільш нищівним і суворим. Я впав до ніг пані Айвз, я обсипав її руки поцілунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, і заплакала з радощів. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвінка; вона хотіла покликати чоловіка і доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомніла.

Я вийшов і, не заходячи до своєї кімнати, пішки подався до Бекклза. Звідти я на поштових виїхав до Лондона, написавши пані Айвз листа, копії якого, на жаль, не зберіг.

У грудях моїх живе найсолодший, найніжніший, найтепліший спогад про цю подію. Родина пана Айвза – єдина, що бажала мені добра і прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бідний, безвісний вигнанець, не спокусник, не красень, я міг віднайти упевненість у завтрашньому дні, вітчизну, чарівну дружину, здатну вилікувати мене від самоти, матір, яка красою майже не поступалася доньці і могла замінити мою стару матусю, освіченого батька, вигадника і цінителя словесності, гідного зайняти місце мого рідного батька, якого відняло у мене небо; чим відплатив я за все це? Мені віддали перевагу, не плекаючи щодо мене ніяких ілюзій; отже, мене любили. Відтоді я тільки один раз у житті відчув прихильність, яка була достатньо величною, щоб вселити мені таку саму довіру. Що стосується опікування, яке мені траплялося відчувати згодом, я ніколи не знав напевно, чи, бува, не зовнішні причини, чи відгомін слави, чи інтереси партій, блиск літературної або політичної популярності були причиною цієї запобігливості.

Втім, одруження з Шарлоттою Айвз змінило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-під мого пера не вийшло б ані рядка; більш того, я забув би рідну мову, адже починав уже писати й думати англійською. Чи багато втратила б моя вітчизна від мого зникнення? Якби я міг забути про те, що стало мені втіхою, я сказав би, що, залишившись в Англії, прожив би безліч днів спокійних, замість багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперія, Реставрація, розбрати й міжусобиці, що терзають Францію, – до всього цього мені було б байдуже. Мені не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дійсно я маю справжній талант і чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву моє життя? Чи переживуть мене мої твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному і заклопотаному зовсім іншими речами світі публіка, яка побажає мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часів, незрозумілим для нових поколінь? Чи не вважатимуть зневажливі нащадки мої думки, почуття, навіть мій стиль віджилими і нудними? Чи зможе моя тінь сказати, як сказала Данте тінь Верґілія: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пісні складав любимі» [42].

10 Повернення до Лондона

Повернення до Лондона не принесло мені спокою: я втікав від своєї долі, немов зловмисник від спогаду про свій злочин. Як, мабуть, прикро було родині, такій гідній моєї пошани, поваги, вдячності, почути подібну відмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вітала, прийнявши до свого родинного кола з патріархальною простотою, довірливістю і безоглядністю! Я уявляв собі засмучення Шарлотти, справедливі докори, якими могли обсипати і безумовно обсипали мене в домі Айвзів: адже, хоч би що там було, я дозволив собі піддатися потягу, знаючи, що не маю на те ніякого права. Невже я, сам не усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, зробив боязку спробу спокусити дівчину? Втім, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядної людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втіхи, свідомо приреченої на ганьбу моєю ж власною поведінкою, я у будь-якому випадку прирік би предмет своїх домагань на муки, хай то розкаяння совісті чи терзання болю.

Ці гіркі роздуми породжували в моїй душі інші почуття, сповнені не меншої гіркоти: я проклинав своє одруження, яке, як думалось моєму заблуканому, скаламученому розуму, змінило мою долю і позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача і романтичні уявлення про свободу зробили б шлюб з міс Айвз таким само обтяжливим для мене, як і узи менш тісні.

Лише один образ, незатьмарений і привабливий, який, хоча й навіював глибоку печаль, однак жив у моєму серці, – образ Шарлотти; врешті-решт лише він один примиряв мене з долею. Мені сто разів хотілося повернутися до Бангею, але не переступати поріг дому родини, яку я образив, а, зачаївшись коло узбіччя дороги, підстерегти Шарлотту, увійти слідом за нею до храму, де чекав нас якщо і не спільний вівтар, то спільний Бог, і з Божого попуску вдихнути в серце цієї жінки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весільного благословення, які я міг би почути з вуст пастора в цьому храмі:

«Господи, поєднай розум подружжя і наповни їхні серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо її стало ярмом любові і миру, щоб лоно її стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дітей своїх до третього і четвертого коліна і дожило до щасливої старості».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлотті довгі листи і рвав їх. Декілька малозначущих записок, які я отримав від неї, стали моїм талісманом; у думках моїх Шарлотта завжди була поряд зі мною: зграбна, ніжна, вона, мов сильфіда, супроводжувала мене, очищаючи мої помисли. Всі мої здібності були присвячені їй: вона була осереддям, куди прагнув мій дух, як прагне кров до серця; вона відвертала мене від усього, бо я постійно порівнював усе з нею і вона незмінно виявлялася вищою. Пристрасть непідробна і нещасна – отруєна закваска, яка ховається на самому денці душі і може зіпсувати навіть хліб ангелів.

Місця, де я побував разом із Шарлоттою, години, проведені з нею, слова, якими ми обмінялися, закарбувалися в моїй пам’яті: я бачив усмішку судженої, я благоговійно торкався її темного волосся, я притискав її прекрасні руки до своїх грудей, так само як і ланцюжок з лілій, який з радістю носив би на шиї. Як би далеко не заносила мене доля, білорука Шарлотта завжди була зі мною. Я відчував її присутність, як відчувають уночі запах невидимих у темряві квітів.

Після від’їзду Енгана я став ще більш самотнім, ніж був раніше, ніщо не заважало мені не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарів, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюдні куточки, зарослі бур’яном двори, рів, що нащетинився чортополохом; я любив закинуті місця: люди оминали їх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Підперши голову рукою, я дивився на запустілу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнічувало мене, на допомогу мені поспішав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сінай і почув спів солов’я.

У Лондоні поведінка моя всіх здивувала. Я ні на кого не дивився, нікому не відповідав, не розумів, про що зі мною говорять: мої старі товариші висловлювали припущення, що я збожеволів.

11 Дивовижна зустріч

Що сталося в Бангеї після мого від’їзду? Що трапилося з цією родиною, якій я приніс радість і завдав горя?

Не забувайте, що нині я посол при дворі Георга IV і описую те, що трапилося зі мною в Лондоні 1795 року, в Лондоні 1822 року.

Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповідь, та сьогодні я знов беруся за перо. Недавно одного дня відразу по обіді мій слуга доповів мені, що перед моїм будинком зупинилася карета і якась пані-англійка просить прийняти її. Оскільки на своєму суспільному терені я узяв собі за правило нікому не відмовляти, я сказав: «Запрошуй».

Я сидів у себе в кабінеті, лакей доповів про леді Салтон; я побачив пані в жалобному одязі; її супроводжували два вродливі хлопчики, також у жалобі: один років шістнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустріч іноземній гості; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Її голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впізнаєте мене?» Так, я впізнав міс Айвз! Роки, що промайнули над її головою, не торкнулися її весни. Я взяв її за руку, всадовив і сів поряд. Я не міг говорити; в моїх очах стояли сльози; крізь ці сльози я мовчки дивився на неї; по тому, що я відчував, я розумів, як глибоко кохав її. Нарешті я опанував себе і, своєю чергою, запитав: «А ви, добродійко, чи впізнаєте ви мене?» Вона підвела очі і замість відповіді кинула на мене погляд і радісний, і сумний, подібно до давнього спогаду. Я не відпускав її руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусі. Батько помер кілька років тому. Ось мої діти». Сказавши ці слова, вона відняла руку і відкинулася в кріслі, притиснувши хусточку до очей.

Помовчавши, вона вела далі: «Мілорде, я говорю зараз з вами мовою, якої ви навчали мене в Бангеї. Я боюся: вибачте мені. Мої діти – сини адмірала Салтона, за якого я вийшла заміж через три роки після того, як ви покинули Англію. Але сьогодні я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробиці. Дозвольте мені прийти ще раз». Подаючи їй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтіла, і я притиснув її руку до свого серця.

Назавтра я вирушив до леді Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаєте?» – і за цими запитаннями поставало ціле життя. З кожним «А пам’ятаєте?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях сліди часу, які невблаганно відмірюють відстань від початкової точки і позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повідомила вам, що…» Шарлотта зашарілася і жваво перебила мене: «Я приїхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дітей адмірала Салтона: старший хотів би поїхати до Бомбея. Пан Каннінґ, призначений генерал-губернатором обох Індій, ваш друг; він міг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотіла завдячувати саме вам щастям свого первістка». Вона зробила наголос на останніх словах.

– Ах, пані! – вигукнув я, – про що ви говорите? Яка зрадливість долі! Ви привітно приймали за родинним столом бідного вигнанця, ви не були глухі до його страждань, ви, очевидно, сподівалися звеличити його до почесного звання, про яке він не міг і мріяти, – і от сьогодні ви в своїй вітчизні просите його протекції. Я піду до пана Каннінґа, я докладу всіх зусиль, щоб син ваш, як не тяжко мені вимовляти це слово, так от, щоб син ваш поїхав до Індії. Але скажіть мені, добродійко, якої ви думки про моє нове становище? Яким здаюся я вам сьогодні? Ви говорите мені «мілорде» – мені тяжко чути це слово.

– Здається, ви нітрохи не змінилися, навіть не постаріли, – заперечила Шарлотта. – Коли ми вдома говорили про вас за вашої відсутності, я завжди називала вас мілордом; мені здавалося, що ви заслуговуєте на це звання: хіба не були ви для мене немов чоловіком, my lord and master, моїм паном і повелителем?

Коли моя чарівна співрозмовниця вимовляла ці слова, в ній було щось від мільтонівської Єви: вона не вийшла з лона іншої жінки; краса її мала на собі ознаку божественної десниці, що створила її.

Я поспішив до пана Каннінґа і лорда Лондондеррі; за одне нещасне місце вони почали маніритися, як роблять це і у Франції, але пообіцяли допомогти, як обіцяють і при французькому дворі. Я відзвітував леді Салтон про свої клопотання. Я приходив до неї тричі: коли прийшов учетверте, вона оголосила, що повертається до Бангею. Останнє побачення було болісним. Шарлотта знову заговорила про наше минуле сокровенне життя, про читані разом книги, про прогулянки, музику, колишні квіти, минулі надії. «Коли я познайомилася з вами, ніхто не чув вашого імені, – сказала вона, – а нині воно у всіх на вустах. Чи відомо вам, що я зберігаю один ваш твір і декілька листів? Ось вони». І вона передала мені пакет. «Не ображайтеся, що я не хочу нічого залишити на згадку про вас», – і вона заплакала. «Farewell! Farewell! [43] – сказала вона. – Не забудьте про мого сина. Більше ми не побачимося, адже ви не приїдете до мене в Бангей». – «Я приїду, – вигукнув я, – я привезу вам папір про призначення вашого сина на посаду». Вона недовірливо похитала головою і вийшла.

Повернувшись до посольства, я зачинився у себе в кабінеті і розкрив пакет. У ньому не було нічого, крім маловажних записок та плану навчальних занять з нотатками про англійських та італійських поетів. Я сподівався знайти там листа від Шарлотти, але його не було; щоправда, я помітив на берегах рукопису декілька поміток англійською, французькою і латиною, але, зроблені старим чорнилом і молодим почерком, вони були залишені давно.

Така історія моїх стосунків з міс Айвз. Я закінчую розповідь, і мені здається, ніби на тому самому острові, де я одного разу втратив її, я втрачаю її знову. Але між тим, що я почуваю до неї нині, і тим, що я відчував у часи, про які згадую з ніжністю, пролягла вся прірва непорочності: леді Салтон відділяють від міс Айвз пристрасті. Сьогодні щиросердна жінка вже не збудила б у мені чистих бажань любові майже казкової і солодкої своїм невіданням. У той час я писав про невиразні печалі, тепер життя моє визначилося. Що ж! якби стиснув в обіймах ту, що зустрілася мені дівою, але стала дружиною і матір’ю, то зробив би це з люттю, у надії затаврувати, отруїти і задушити ці двадцять сім років, обіцяних мені, але відданих іншому.

Почуття, яке я воскресив на цих сторінках, слід вважати першим подібним почуттям, що пробудилося в моєму серці; проте воно мало пасувало до моєї завзятої вдачі; воно погубило б його; дуже скоро воно перешкодило б мені зазнати священної насолоди. Саме тоді подорожнього, озлобленого нещастями, що повернувся із заморських країв і пустився в самотні мандри, охопили божевільні думки, що стали таємницею Рене, саме тоді я перетворився на найбільш бентежну істоту з усіх, що будь-коли жили на світі. Хоч би що там було, цнотливий образ Шарлотти, осяявши глибини моєї душі промінням справжнього світла, розсіяв на якийсь час зграю примар: моя чаклунка, немов злий геній, згинула, пірнула в безодню; вона вичікувала, поки цей образ потьмяніє, і лише потім з’явилася знов.

Книга одинадцята

Переглянуто в грудні 1846 року

1 Вада мого характеру

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я ніколи остаточно не поривав стосунків з Дебоффом, видавцем «Досвіду про революції», і мені слід було б якнайскоріше відновити їх, щоб отримати засоби для життя. Але чому сталося зі мною останнє нещастя? Щоб зрозуміти це, треба зрозуміти особливість мого характеру.

Я геть не здатний подолати стриманість і внутрішню замкнутість, які заважають мені говорити про те, що стосується мене самого. Ніхто не може стверджувати, не збрехавши, ніби я поділився з ним тими почуттями, якими більша частина людей ділиться у нападі відчаю, захоплення або марнославства. Заповітне ім’я, більш-менш серйозне визнання ніколи чи майже ніколи не зриваються з моїх вуст. Я ніколи не обговорюю з випадковими знайомими свої інтереси, наміри, праці, думки, прихильності, радості і жалі, бо переконаний, що людям надзвичайно нудно слухати розповіді про чужі справи. Я щирий і правдивий, але мені бракує відвертості серця: душа моя прагне зберегти свою таємницю; я ніколи не говорю все до кінця, і повністю життя моє висловлено тільки в цих записках. Якщо я починаю розповідь, думка про її тривалість раптом жахає мене; сказавши три слова, я відчуваю, що для мене нестерпним є звук власного голосу, і замовкаю. Оскільки я не вірю ні в що, крім релігії, я всього остерігаюся: недоброзичливість і лихослів’я – дві відмінні риси французького духу; насмішки і наклеп у нас вважаються нагородою за відвертість.

Але що дала мені моя стриманість? Хіба що репутацію людини абсолютно безглуздої, що не відповідає дійсності і породжена моєю непроникністю. Навіть мої друзі помиляються, коли, бажаючи краще познайомити зі мною оточення, з якнайкращих міркувань прикрашають мій образ. Усі нездари, що вештаються в приймальнях знаті, в конторах, редакціях і кафе, приписували мені честолюбство, якого в мене ніколи не було. Холодний і стриманий у буденному житті, я анітрохи не схильний до якихось надпоривів і сентиментальності: швидко й чітко осягнувши суть діянь і характерів, я скидаю їх з п’єдесталу. Уява моя, далека від того, щоб спонукати мене ідеалізувати позитивні істини, применшує найвищі події, опускає мене з небес на землю; перш за все я помічаю ницість і комічність природи речей; великих геніїв і великих діянь для мене майже не існує. Маючи справу з чваньками, що оголошують себе найвищим розумом, я завжди чемний, улесливий, захоплений, але в душі зневажаю їх і сміючись надягаю на всі ці обличчя, перед якими сам же кадив фіміамом, маски Калло. У політиці палкість моїх переконань незмінно обмежувалася рамками промови або брошури. У житті внутрішньому і теоретичному я людина мрії; у житті зовнішньому і практичному – людина дійсності. Відважний і розсудливий, пристрасний і педантичний, я найбільший мрійник і найбільший скептик, істота найбільш полум’яна і найбільш крижана, дивний гермафродит, плід змішування крові мого батька і моєї матері, таких несхожих одне з одним.

Портрети мої ніскільки на мене не схожі, а все через мою небагатослівність. Натовп занадто легковажний, занадто неуважний, щоб взяти на себе труд пригледітися до людини, про яку йому мало що відомо, і бачити людей такими, які вони є. Коли я необачно спробував спростувати деякі з помилкових думок на мій карб у моїх передмовах, мені не повірили. Оскільки зрештою мені все байдуже, я не наполягав; фраза «як хочете» беззмінно позбавляє мене від нудних старань кого-небудь у чому-небудь переконувати або намагатися відновити істину. Я ховаюся в надра своєї душі, як заєць у глибоку нору: там я поринаю в споглядання тремтячого листка або схиленої билинки.

Я не вважаю свою обачливість, таку ж незбориму, як і мимовільну, заслугою; вона аж ніяк не вдавана, хоча може здаватися, що це саме так; люди, які мають вдачу більш щасливу, привітну, більш легку, простодушну, красномовну, більш товариську, ніж моя, вільні від подібної обережності. Часто вона шкодила мені у почуттях і справах, бо я терпіти не можу довгих розмов, заприсягань та з’ясування стосунків, нарікань і сліз, марнослів’я і докорів, зведення дріб’язкових рахунків і нестримних вихвалянь.

У випадку з родиною Айвз моє уперте мовчання виявилося згубним. Мати Шарлотти двадцять разів розпитувала мене про моїх рідних, бажаючи, щоб я був відвертий з нею. Не знаючи наперед, куди заведе мене скритність, я, за звичаєм, обмежувався відповідями короткими і розпливчастими. Якби я не мав цієї поганої риси, непорозуміння скоро виправилося б і я не справляв би враження людини, яка бажає зрадити найвеликодушнішу гостинність; певна річ, коли настала рішуча мить, я сказав правду, та цим не можна спокутувати моєї провини: зло, яке я заподіяв, не перестало бути злом.

Жаль і докори сумління не завадили мені повернутися до роботи над «Досвідом». Я був навіть радий продовжити свою працю, бо мені спало на думку, що коли я здобуду популярність, родина Айвз не так гірко шкодуватиме про те, що так щиро турбувалася про мене. Шарлотта, з якою слава могла б мене примирити, рухала моїм пером. Її образ стояв переді мною, коли я писав. Відриваючи очі від паперу, я бачив перед собою риси коханої, ніби модель і справді була поряд. Мешканці острова Цейлон побачили одного ранку, як денне світило зійшло з надзвичайною урочистістю, куля його розкрилася і звідти вийшла сяюча істота, яка промовила до цейлонців: «Відтепер я пануватиму над вами». Шарлотта, що з’явилася в промені світла, панувала наді мною.

Облишмо спогади; вони відживають свій вік і помирають, як і надії. Життя моє зміниться, воно пройде під іншими небесами, в іншій юдолі. Перше кохання моєї юності, ти втікаєш, і чари твої розсіюються! Звісно, я побачився з Шарлоттою, однак через скільки років? Тихе світло минулого, бліда троянда сутінків, що розквітла на краю нічного неба через багато годин після заходу.

2 «Історичний досвід про революції». – Його вплив. ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Люди (і я перший) уявляють собі життя як гору: на неї сходять по один бік і спускаються по інший; так само справедливо порівнювати життя з льодовиком на голій вершині, звідки не існує зворотного шляху. Якщо погодитися з цим порівнянням, вийде, що подорожній весь час піднімається, а до спуску справа не доходить; згори він краще бачить пройдений шлях, стежини, які він не вибирав і які вели його пологим схилом; із жалем і болем дивиться він на те місце, де збився з дороги. Для мене першим кроком, що відвернув мене від мирного життя, стала саме публікація «Історичного досвіду». Я закінчив першу частину задуманої праці; я поставив крапку, перебуваючи в полоні думки про смерть (я знову захворів) і втраченої мрії: «In somnis venit imago conjugis» [44]. Надрукований у Бейлі, «Досвід» вийшов у Дебоффа в 1797 році. Ця дата знаменує поворот у моєму житті. Є миті, коли доля наша, чи то поступаючись суспільству, чи то підкоряючись природі, чи то починаючи ліпити з нас те, чим ми покликані бути, раптово звертає з колишнього шляху, немов та річка, яка раптом вигинається лукою.

«Досвід» підбив підсумки мого існування як поета, мораліста, публіциста і політика. Я, зрозуміло, сподівався – принаймні настільки, наскільки я взагалі здатний сподіватися, – на великий успіх книги: нам, авторам, дрібним дивакам дивної епохи, здається, ніби ми можемо підтримувати духовні зв’язки з майбутніми поколіннями; але, боюся, не знаючи напевно, де житимуть нащадки, ми помиляємося адресою. Коли ми заснемо вічним сном, смерть так заморозить наші письмена і співи, що вони, на відміну від замерзлих слів, описаних Рабле, ніколи не розтануть.

«Досвід» повинен був стати своєрідною історичною енциклопедією.

Єдиний виданий том – це досить велике дослідження; продовження залишилося в рукописі; відтак передбачалося помістити поряд з дослідженнями й поясненнями літописця епос і лірику – «Натчезів» та інше. Я сам заледве усвідомлюю нині, як мені вдавалося знаходити час для такої ретельної, серйозної роботи поміж активним, мандрівним, сповненим злигоднів існуванням. Пояснення цієї плідності – моя пристрасть до праці: замолоду я часто просиджував за столом по дванадцять – п’ятнадцять годин поспіль; я десятки разів переписував одну сторінку. Роки не зменшили моєї старанності: я й досі власноручно веду все дипломатичне листування, не припиняючи при цьому своїх літературних занять.

«Досвід» набрав розголосу в еміграції: він розходився з почуттями моїх товаришів по нещастю; моя незалежна думка з багатьох суспільних питань найчастіше уражала людей, що жили поряд зі мною. Мені довелося стояти на чолі різних армій, чиї солдати не були моїми однодумцями: я вів старих роялістів на завоювання суспільних свобод, перш за все свободи друку, яку вони ненавиділи; в ім’я тієї ж свободи я згуртував лібералів під прапором Бурбонів, яких вони терпіти не могли. Сталося так, що емігрантська громадська думка змушена була радо вітати мене: оскільки англійські журнали відізвалися про мене похвально, всі правовірні вважали себе вдоволеними.

‹Англійське та емігрантське світське товариство; успіх у ньому Шатобріана›

3 ‹ …› Вандейський селянин

‹Дружба з Фонтаном, «останнім поетом класичної школи»›

Пан дю Тей, лондонський повірений у справах пана графа д’Артуа, поспішив відшукати Фонтана: той попросив відвести його до представника принців. Цього останнього ми знайшли в оточенні всіх тих захисників трону і вівтаря, які вешталися по Пікаділлі, усіх тих шпигунів і пройдисвітів, що під різними личинами, змінивши імена, вислизнули з Парижа, а також зграї бельгійських, німецьких, ірландських шукачів пригод, торговців контрреволюцією. У кутку сидів чоловік років тридцяти-тридцяти двох – ніхто не звертав на нього уваги, сам же він не зводив очей з гравюри, на якій зображено було смерть генерала Вольфа. Вражений його виглядом, я запитав, хто це; один з моїх сусідів відповів: «Ніхто – вандейський селянин. Він привіз листа від своїх вождів».

Цей ніхто бачив, як загинули Кателіно, перший генерал Вандеї, такий самий селянин, як він; Боншан, сучасний Баярд; Лескюр, чия волосяниця не рятувала від куль; д’Ельбе, розстріляний у кріслі, тому що рани не дозволяли йому зустріти смерть стоячи; Ларошжаклен, чиєму трупові патріоти наказали влаштувати перевірку, щоб звитяжний Конвент міг бути цілковито впевнений у його смерті; цей ніхто двісті разів ходив в атаку, займаючи та відбиваючи міста, села і редути; брав участь у семистах сутичках і сімнадцятьох боях, бився з трьохсоттисячною регулярною армією, шістьмастами або сьомастами тисячами рекрутів і національних гвардійців; він допоміг захопити п’ятсот гармат і сто п’ятдесят тисяч рушниць, відчув на собі дію пекельних колон – паліїв, очолюваних членами Конвенту, побував в океані вогню, що тричі пожирав вандейські ліси; нарешті, він бачив, як загинули триста тисяч богатирів, його побратимів по плугу, і як перетворилися на випалену пустелю сто квадратних льє родючих земель.

Дві Франції зіткнулися на цій землі, вирівняній ними. Всі ті, в чиїх жилах текла кров лицарів-хрестоносців, а в душі жила пам’ять про хрестові походи, стали до бою з тими, в чиїх жилах текла нова кров, а в душі жили надії на революційну Францію. Переможець відчув велич переможеного. Тюро, вождь республіканців, говорив, що «вандейці посядуть в історії почесне місце серед народів-воїнів». Інший генерал писав Мерлену з Тіонвіля: «Військо, яке розбило таких французів, може тішити себе надією здолати всі інші народи». Легіони Проба в своїй пісні відзивалися так само про наших предків. Бонапарт назвав битву у Вандеї «боротьбою гігантів».

У метушні приймальні я був єдиним, хто із захопленням і пошаною дивився на представника цих старовинних Жаків, які, хоча й повалили ярмо своїх сеньйорів, відбивали за часів Карла V іноземне вторгнення: мені здавалося, ніби я бачу дитя тих комун часів Карла VII, які разом з дрібним провінційним дворянством п’ядь за п’яддю, борозну за борозною відвойовували у ворога землю Франції. На обличчі його було написано байдужість дикуна; очі дивилися непривітно і суворо, немов сікли залізною лозиною; губи були стиснуті, і нижня трохи тремтіла; волосся спадало, немов застиглі, але готові ожити змії; з першого погляду на його опущені руки, що нервово тремтіли, із зап’ястями, всуціль вкритими шрамами, могло здатися, ніби цей чоловік пильщик. Обличчя його виказувало простонародну сільську вдачу, що повстала волею етичних обставин на захист інтересів та ідей, чужих цій вдачі; природжена васальна вірність, простодушна християнська набожність змішувалися в ньому з грубою плебейською свободою та звичкою поважати себе і не прощати образ. Відчуття незалежності здавалося в ньому всього лише усвідомленням сили своїх рук і відваги серця. Він був не балакучіший за лева; він чухався, як лев, позіхав, як лев, повертався з боку на бік, як нудьгуючий лев, і, ймовірно, мріяв про кров і ліси: дух його був духом смерті.

З яких людей складалися тоді всі політичні партії! Де там до них нинішньому поколінню?! Але республіканці відстоювали свої переконання, переконання свого середовища, тим часом як переконання роялістів ґрунтувалися на вірності владі, що перебувала за межами Франції. Вандейці слали гінців до емігрантів; гіганти йшли по вождів до пігмеїв. Сільський посланець, якого я споглядав, схопив Революцію за горло, гукнувши: «Заходьте, вона не заподіє вам ніякого зла, вона не рушить з місця, я тримаю її». Ніхто не прийшов: тоді Жак Простак відпустив Революцію, а Шаррет переламав свою шпагу.

‹Заміські прогулянки з Фонтаном; він виїжджає до Франції і з дороги шле Шатобріану листа із запевненнями в тому, що на автора «Натчезів» чекає велике майбутнє›

Це перший, сповнений співчуття лист мого першого друга, який відтоді йшов поряд зі мною по життю ще двадцять три роки, є для мене сумним нагадуванням про ту пустку, яка все далі й далі розстилається навколо мене. Фонтана вже немає на світі; глибока печаль, спричинена трагічною загибеллю сина, дочасно звела його в могилу.

Майже всі люди, про яких я розповідаю у своїх «Записках», померли, тож книга моя – книга запису померлих. Мине ще кілька років, і нікому буде вписати до скорботного переліку моє ім’я.

Але якщо мені судилося залишитися самому, якщо ніхто з близьких не переживе мене і не зможе провести в останню путь, що ж – я краще за будь-кого іншого зумію обійтися без провідника: я вивчив підступи, я дослідив місцевість, де пролягає дорога, я побажав побачити те, що трапляється в останню мить. Часто на краю могили, куди опускали труну, я чув скрипіння мотузок; потім лунав стукіт першої грудки землі, що впала на домовину: з кожною новою грудкою звук ставав тихішим; заповнюючи могилу, земля поступово обволікала домовину вічною тишею.

Фонтане! Ви написали мені: «Хай музи наші назавжди залишаться подругами»; заклики ваші не пропали марно.

4 Смерть матусі. – Повернення в лоно релігії

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Alloquar? audiero nunquam tua verba loquentem? Nunquam ego te, vita frater amabilior Aspiciam posthac? at, certe, semper amabo! Отже, до тебе звернувшись, оповідань не почую, Брате, кого я любив дужче за власне життя, Вже не побачу тебе, але любитиму й далі. [45]

Щойно я попрощався з другом, тепер мені належить попрощатися з матір’ю: наша доля – вічно повторювати слова, якими Катулл звертається до брата. У наший юдолі сліз, як і в пеклі, чутне якесь вічне благання, що становить сутність, серцевину людських нарікань; вона лунає постійно і не стихає, навіть якщо змовкнуть усі земні жалі.

Лист від Жюлі, який я отримав услід за листом Фонтана, підтвердив моє сумне зауваження про те, що навколо мене щодалі розлягається пустка. Фонтан закликав мене «трудитися», «стати знаменитим»; сестра переконувала «кинути письменництво»: один пропонував мені славу, інша – забуття. Я вже говорив про напрям думок пані де Фарсі; вона зненавиділа літературу, бо розглядала її як одну з тих спокус, що підстерігають її саму.

«Сен-Серван, 1 липня 1798 року.

Друже мій, ми втратили кращу з-поміж матерів; зі скорботою повідомляю тебе про горе, що спостигло нас. Поки ми живі, ми завжди молитимемося за тебе. Якби ти знав, скільки сліз пролила наша шановна матуся через твої помилки, які прикрі вони для всіх, хто керується не тільки вірою, а й розумом; якби ти знав це, то, мабуть, прозрів би і покинув письменництво, а якби небо, зворушене нашими благаннями, дозволило нам з’єднатися, ти віднайшов би серед нас усе щастя, яке тільки можна знайти на землі; ти подарував би щастя і нам, бо для нас його немає, доки тебе немає з нами і доки ми хвилюємося за твою долю».

Ах! чому я не послухався сестри! Навіщо продовжував писати? Що змінилося б в історії та духові мого сторіччя без моїх творів?

Отже, я звів у могилу матір; отже, я затьмарив її передсмертну годину! Чим я займався в Лондоні в той час, коли вона конала далеко від свого молодшого сина, не припиняючи молитися за нього? Напевне, я прогулювався вранці по холодку, а в цю мить на материнському чолі виступив смертний піт, і не було поряд моєї руки, щоб витерти його!

Я змалку був дуже прив’язаний до пані де Шатобріан. Дитинство і юність мої невіддільні від спогадів про матір; усе, що я знав, я знав від неї. Думка про те, що я отруїв останні дні жінки, яка носила мене під серцем, була нестерпною: я кинув у вогонь свої примірники осоружного «Досвіду» – знаряддя мого злочину; якби можна було знищити цю книгу, я зробив би це без вагань. Я відійшов від сердечних мук лише тоді, коли мені спало на думку спокутувати «Досвід» твором релігійним: саме таке походження «Генія християнства».

«Матуся моя, – писав я в першій передмові до цього твору, – у сімдесят два роки втрапила до тюремної камери, де пережила загибель своїх дітей, а невдовзі й сама померла у злиднях, на вбогому ложі, куди привела її недоля. Думка про мої помилки затьмарила кінець її життя; помираючи, вона доручила одній з моїх сестер повернути мене до релігії моїх предків. Сестра передала мені останню материнську волю. Коли лист знайшов мене за морем, самої сестри вже не було на світі; вона також померла через те, що в’язниця виснажила її сили. Ці два голоси, що звернулися з могил, ця смерть – посланник іншої смерті, тяжко вразили мене. Я став християнином. Зізнаюся, не надприродне одкровення тому причиною: навернення моє відбулося в серці: я заплакав і увірував».

Я перебільшував свою провину; «Досвід» був не святотатською книгою, але книгою болю і сумнівів. Крізь морок цього твору пробивається промінь християнського світла, що сяяло над моєю колискою. Не так уже й важко виявилося повернутися від скептицизму «Досвіду» до впевненості «Генія християнства».

5 «Геній християнства» ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Коли, отримавши сумну звістку про смерть пані де Шатобріан, я вирішив круто змінити життєву дорогу, в моїй уяві негайно з’явилася назва «Геній християнства», що надихнула мене; я взявся до роботи; я трудився із завзяттям сина, що зводить мавзолей своєї матері. Камені для споруди було давно зібрано й обтесано завдяки моїм попереднім ретельним роботам. Я знав твори Отців Церкви краще, ніж знають їх у наші дні; я вивчив їх задля того, щоб з ними боротися, але, пішовши цим ганебним шляхом, скінчив його не переможцем, а переможеним.

Щодо історії у властивому розумінні слова, я особливо займався нею, працюючи над «Досвідом про революції». Завдяки вивченню рукописів із зібрання Кемдена я прилучився до звичаїв і установлень середніх віків. Зрештою, мій страхітливий рукопис про натчези на дві тисячі дев’яносто три сторінки ін-фоліо містив усі описи природи, які могли мені знадобитися для «Генія християнства»; можна було скільки завгодно черпати з цього джерела, як я це вже робив, працюючи над «Досвідом».

Я написав першу частину «Генія християнства». Добродії Дюло, які стали видавцями французького духівництва, що емігрувало, узяли на себе публікацію. Перші аркуші першого тому було надруковано.

Працю, розпочату за таких обставин у Лондоні 1799 року, було завершено тільки в Парижі 1802 року: я розповів про це в різних передмовах до «Генія християнства». Весь той час, коли творив, мене трусила пропасниця: нікому не дано осягнути, що означає одночасно виношувати в своєму мозку, у своїй крові, у своїй душі такі творіння, як «Атала» і «Рене», і, в муках народжуючи цих полум’яних близнят, обдумувати наступні частини «Генія християнства». До того ж мене не покидав і розпалював спогад про Шарлотту, і для довершення справи мою захоплену уяву збуджувало жадання слави, що спалахнуло вперше. Жадання це народилося з синівської любові; я хотів, щоб книга моя набула розголосу, який досяг би останнього пристановища матусі, й ангели передали їй мій священний спокутний дар.

Оскільки одні заняття спричиняють інші, я не міг цілком поринути у вивчення французьких праць, обійшовши при цьому увагою літературу і людей тієї країни, де жив; я заглибився в ці нові розшуки. І вдень і вночі я читав, писав, брав у велемудрого священика абата Капелана уроки староєврейської мови, трудився в бібліотеках і радився з освіченими людьми, блукав полями і луками в товаристві моїх невідступних мріянь, приймав і віддавав візити. Якщо можна сказати, що майбутнє є оберненим наслідком подій минулого, то я, очевидно, міг би передбачити бурхливу і гучну популярність моєї книги вже за тим неймовірним кипінням мого розуму і трепетом моєї музи.

‹Публічне читання нарисів «Генія» в Лондоні; захоплений лист відомого вільнодумця шевальє де Панá авторові›

Незакінчене видання «Генія християнства», зроблене в Лондоні, дещо відрізнялося порядком викладу від видання, що побачило світ у Франції. Консульська цензура, що незабаром стала імператорською, як з’ясувалося, запопадливо дбала про репутацію монархів: королівська персона, її честь, її чеснота були їй дорогі наперед. Поліція Фуше вже бачила, як спускається з неба білий голуб зі священною посудиною, символ чистоти помислів Бонапарта і безгрішності революції. Правовірні християни з ліонських республіканських процесій змусили мене вилучити розділ «Королі атеїсти» і розкидати його параграфи по всій книзі.

‹Смерть дядька Шатобріана, пана де Біде›

Книга дванадцята

‹Нотатки про англійську словесність›

6 Повернення емігрантів до Франції. – Прусський посланник видає мені фальшивий паспорт на ймення Лассаня, мешканця швейцарського міста Невшатель. – Смерть лорда Лондондеррі. – Кінець моєї кар’єри солдата і мандрівця. – Я висідаю в Кале

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я починав звертати очі до рідної землі. Сталася велика революція. Бонапарт, ставши першим консулом, за допомогою деспотизму почав відновлювати порядок; багато вигнанців поверталися; вище товариство особливо поспішало, сподіваючись урятувати залишки своїх багатств: вірнопідданість гинула з голови, тим часом як серце її ще билося в грудях декількох напівроздягнених провінційних дворян. Пані Ліндсей поїхала; вона писала панам де Ламуаньон, щоб вони теж поверталися; вона переконувала пані д’Агессо, сестру панів де Ламуаньон, також перетнути Ла-Манш. Фонтан кликав мене до Парижа, щоб закінчити там друкування «Генія християнства». Я не забув батьківщину, однак не мав анінайменшого бажання туди повертатися; мене стримували боги більш могутні, ніж скрині отчого дому; у Франції у мене не залишилося ні майна, ні притулку; вітчизна стала для мене кам’яним лоном, соском без молока: мене не чекали там ні мати, ні брат, ні сестра Жюлі. Люсіль була ще жива, але вона вийшла заміж за пана де Ко і носила інше ім’я; з моєю молодою вдовою мене пов’язував лише шлюб, що тривав кілька місяців, нещастя та восьмирічна розлука.

Не знаю, чи стало б мені сил виїхати звідси, якби я мав змогу діяти самостійно; але моє маленьке товариство розпадалося на очах: пані д’Агессо запрошувала мене вирушити до Парижа разом з нею: я погодився. Прусський посланник роздобув мені паспорт на ім’я Лассаня, мешканця Невшателя; добродії Дюло припинили друкування «Генія християнства» і віддали мені надруковані аркуші. Я взяв з собою начерки «Атала» і «Рене», заховав залишок рукопису «Натчезів» у скриню, яку віддав на зберігання моїм лондонським господарям, відтак разом з пані д’Агессо вирушив до Дувра: пані Ліндсей чекала на нас у Кале.

Отже, у 1800 році я покинув Англію; у ту епоху серце моє було сповнене зовсім не тим, що хвилює його нині, у 1822 році, коли я пишу ці рядки. З країв, де я жив у вигнанні, я не вивіз нічого, крім жалю та мрій; нині розум мій займають честолюбні плани, політика, придворні почесті – матерії, такі чужі моїй природі.

Скільки подій тісниться в моєму нинішньому існуванні! Ідіть, ідіть собі, люди, моя черга ще настане. Перед вашими очима пройшла тільки третина мого життя; вже над моєю безтурботною весною тяжіли страждання, нині ж я входжу в зрілий вік, і скоро сíм’я Рене зійде, наповнивши моє оповідання гіркотою значно боліснішою! Про що тільки не доведеться мені говорити, розповідаючи про мою вітчизну, про революції, чию зовнішність у загальних рисах я вже описав, про Імперію і про велетня, чиє падіння я бачив; про Реставрацію, для якої я так багато зробив, – сьогодні, в 1822 році, вона здобувала собі славу, та все ж я не можу дивитися на неї інакше ніж крізь якусь траурну заволоку.

Я завершую цю дванадцяту книгу, дійшовши в своїй оповіді до весни 1800 року. Діяльність моя на цій першій ниві вичерпана; переді мною відкривається терен письменника; з людини приватної мені належить перетворитися на людину суспільну; я покидаю незайманий, ізольований притулок і виходжу на брудне й гамірне перехрестя; у марення мої увірветься яскраве світло, царство тіней осяють промені сонця. Розчулено дивлюся я на книги, що зберігають мої незабутні дні; мені здається, ніби я говорю останнє «пробач» отчому дому; я розлучаюся із заповітними думками і нездійсненними мріями моєї юності, немов із сестрами, немов із коханими, яких я полишаю коло домашнього вогнища і ніколи більш не побачу. Шлях із Дувра до Кале забрав у нас чотири години. Я проник на батьківщину під чужим ім’ям. Під прикриттям подвійної безвісності – швейцарця Лассаня і моєї власної, – я ступив на французьку землю одночасно з новим сторіччям.

Частина друга

Книга тринадцята

Переглянуто у грудні 1846 року

1 Життя в Дьєппі. – Два cуспільства

Дьєпп, 1836

Ви знаєте, що, працюючи над цими «Записками», я не раз перебирався з місця на місце, що я часто описував краї, куди мене закинула доля, і говорив про відчуття, які вони у мене викликають, доповнюючи історію мого життя історією моїх роздумів і моїх кочувань.

Ви бачите, де я живу тепер. Прогулюючись сьогодні вранці позаду дьєппського замку, серед скель, я помітив міст, перекинутий через рів: сюди вів потайний хід, яким пані де Лонґвіль вислизнула від Анни Австрійської; сівши потаємно на корабель у Гаврі і висівши на берег у Роттердамі, вона вирушила в Стен, до маршала де Тюренна. Слава великого полководця виявилася заплямованою, ба гірше: глузлива вигнанка не надто прихильно, без належної пошани поводилася зі зрадником.

Пані де Лонґвіль, яку однаково радо приймали і в салоні Рамбуйє, при Версальському дворі, і в паризькому муніципалітеті, запалала пристрастю до автора «Максим» і у міру своїх сил намагалася бути йому вірною. Цей останній залишився в пам’яті нащадків не стільки завдяки своїм думкам, скільки завдяки дружбі пані де Лафаєт та пані де Севіньє, віршам Лафонтена та коханню пані де Лонґвіль: от що означає заслужити ласку знаменитих людей.

Принцеса де Конде незадовго до смерті сказала пані де Брієнн: «Дорога подруго, розкажіть тій безрозсудній дурепі, що зараз перебуває у Стені, в якому стані ви мене бачите: нехай повчиться вмирати». Чудові слова; та принцеса забула, як саму її колись так само кохав Генріх IV і, коли чоловік відвіз її до Брюсселя, вона хотіла втекти до беарнця – «вислизнути вночі через вікно і потім проскакати тридцять або сорок льє на коні»; на той час вона мала сімнадцять років і теж була безрозсудною дурепою.

Спустившись із кручі, я вийшов на паризький шлях; на виїзді з Дьєппа він різко йде вгору. Праворуч, на крутому березі височіє стіна кладовища; поряд із цією стіною встановлено шків канатного заводу. Два канатники, дружно задкуючи і переступаючи з ноги на ногу, співали впівголоса. Я прислухався: вони саме дійшли до «Старого капрала» – красивої брехні у віршах, яка довела нас до нинішнього плачевного стану:

Хто це там плакати сміє? А, то солдатська вдова…

Канатники повторювали приспів:

В ногу! Рівняйся! Раз! Два! Груди – пряміше! Кроком – чіткіше!.. Раз! Два! Раз! Два! [46] —

таким мужнім і патетичним тоном, що в мене сльози наверталися на очі. Йдучи в ногу і мотаючи своє прядиво, вони, здавалося, тримали в руках нитку життя старого капрала. Мені бракує слів, щоб передати, яким дивним чином виявилася слава Беранже в цьому співі двох матросів, що виливали свою печаль за загиблим солдатом на безлюдному березі моря.

Стрімкий берег нагадав мені монаршу велич, дорога – плебейську популярність: я в думках порівняв людей на двох полюсах суспільства; я запитав себе, до якої з двох епох хотів би належати. Коли теперішнє зникне услід за минулим, що швидше приверне до себе увагу нащадків?

Та все ж, якби факти затьмарювали все інше, якби на вагах історії імена не переважували подій, якою б величезною постала б різниця між моєю епохою та епохою, що пролягла від смерті Генріха IV до смерті Мазаріні! Що таке заворушення 1648 року порівняно з нашою Революцією, яка пожерла старий світ і тим самим, очевидно, прирекла себе на смерть, так що після неї на землі не залишиться ні старого, ні нового суспільства? Хіба мені не довелося змальовувати в моїх «Записках» картини, сповнені незрівнянно більшого значення, ніж сцени, переказані герцогом де Ларошфуко? Візьмімо хоча б Дьєпп: що таке безтурботна похітлива богиня спокушеного і бунтівного Парижа поряд із пані герцогинею Беррійською? Гарматні залпи, що сповіщали про присутність найяснішої вдови, змовкли; порох і дим більше не лестять тій, про кого нагадує стогін хвиль.

Дві доньки Бурбонів, Анна Женев’єва та Марія Кароліна, тепер далеко; кануть у Лету два матроси, що виспівують пісню плебейського поета; покинув Дьєпп і я: у тутешніх краях мешкало колись інше «я», «я» днів моєї юності, що безповоротно минули; це «я» віджило, адже дні наші помирають раніше за нас. Ви бачили мене в Дьєппі молодшим лейтенантом Наваррського полку, який повчав новобранців на прибережній ріні; ви побачили мене тут знову, вигнанцем при Бонапарті; ви знову зустрінете мене тут під час липневих подій. А поки тут, у Дьєппі, я знов беруся за перо, щоб продовжити свою Сповідь.

Щоб не збитися зі шляху, поглянемо на стан моїх «Записок».

2 На чому я зупинився у своїх «Записках»

Зі мною трапилося те, що трапляється зі всякою людиною, що розпочинає велику справу: насамперед я відзначив прапорцями крайні точки, потім, зводячи там і сям будівельні риштовання, зайнявся остовом з каменю і цементу; готичні собори будувалися сторіччями. Якщо небо продовжить мені віку, я встигну закінчити пам’ятник різним рокам мого життя; архітектор залишиться той самий, зміниться тільки його вік. Яка це, однак, мука – усвідомлювати, що твоя духовна сутність, лишаючись незмінною, поміщена в зношену тілесну оболонку. Блаженний Августин, відчуваючи, як глина, з якої він зліплений, руйнується, просив Господа: «Будь сховком моєї душі», а людям говорив: «Коли ви прочитаєте цю книгу і пізнаєте мене, помоліться за упокій моєї душі».

Між подіями, що відкривають цю частину «Записок», і тими, що оволоділи мною зараз, пролягає відстань у тридцять шість років. Яким чином небайдуже вести далі оповідання, предмет якого колись був сповнений для мене пристрасті і вогню, коли ті, хто з’являтиметься переді мною, вже померли, коли належить розбудити статуї, застиглі в надрах Вічності, спуститися до погребального склепу, щоб розігрувати там життя? І чи сам я часом не живий небіжчик? Хіба погляди мої не змінилися? Хіба я бачу речі в тому ж світлі? Хіба події мого приватного життя, які так хвилювали мене, укупі з найбільшими подіями життя суспільного, які відбувалися поряд зі мною, не втратили важливість в очах світу, так само як і в моїх власних очах? Той, чий земний шлях довгий, відчуває, як дні його остигають; завтрашній день більше не викликає в ньому такого щирого бажання участі в ньому, як день учорашній. Коли я нині порпаюся в своїй пам’яті, часто не годен згадати деяких імен і навіть облич людей; а колись, либонь, вони примушували сильніше битися моє серце: це суєтність людини забудькуватої і забутої! Щоб марення та пристрасті воскресли, мало сказати їм: «Воскресніть!»; доступ до царства тіней дарує тільки золота гілка, а щоб її зламати, потрібна юна рука.

3 1800 рік. – Погляд на Францію. – Я приїжджаю до Парижа

Дьєпп, 1836

…суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.

Рабле [47]

Безвиїзно просидівши вісім років у Великій Британії, я бачив тільки англійське життя, таке відмінне, особливо о цій порі, від життя решти Європи. Навесні 1800 року, коли пакетбот віз мене з Дувра до Кале, погляд мій, обганяючи корабель, прагнув до берега. Я був вражений бідністю тутешніх місць: у порту виднілося всього дві чи три щогли; чоловіки в карманьйолах і паперових ковпаках ішли нам назустріч по греблі: переможці сповіщали про себе стукотом сабо. Коли ми причалили до молу, жандарми і митники зістрибнули на палубу, оглянули наш багаж і паспорти: у Франції люди завжди підозрілі; перше, з чим ми стикаємося і в справах, і в забавах, – це триуголка або багнет.

Пані Ліндсей чекала нас на заїжджому дворі: назавтра всі ми – пані Ліндсей, пані д’Агессо, її молоденька родичка і я – вирушили до Парижа. Дорогою ми майже не бачили чоловіків; до чорноти засмаглі, босоногі жінки з непокритою або пов’язаною хусткою головою обробляли поля: вони були схожі на рабинь. Мене, здається, понад усе вразили незалежність і мужність краю, де жінки орудували мотикою, доки чоловіки орудували мушкетом. Села були, як після пожежі: убогі і напівзруйновані; усюди бруд, пил, гній, сміття.

Праворуч і ліворуч від дороги виднілися зруйновані замки; від них не залишилося нічого; це були руйновища, що бовваніли над землею, серед яких бавилися діти. Можна було розгледіти вищерблені стіни огорожі, покинуті церкви, звідки вигнали небіжчиків, дзвіниці без дзвонів, кладовища без хрестів, обезголовлених святих, понівечених градом каміння. На стінах було надряпано застарілі вже республіканські гасла: «Свобода, рівність, братерство або смерть!» Подекуди слово «смерть» було зафарбовано, але чорні чи червоні літери все одно проступали з-під шару вапна. Нація, що стояла на межі розпаду, починала, як колись середньовічні народи, що виходили з мороку варварства і руйнування, будувати новий світ.

Ближче до столиці, між Екуаном і Парижем, уціліли в’язи; ці прекрасні проїжджі алеї, невідомі англійській землі, вразили мене. Франція постала переді мною такою ж новою, як колись ліси Америки. Собор Сен-Дені стояв без даху, з вибитими вікнами; його позеленілі нефи заливав дощ; могил у нім не залишилося; з того часу мені довелося проводжати туди кістки Людовіка XVI, козачі полки, домовину герцога Беррійського та катафалк Людовіка XVIII.

Пані Ліндсей зустрічав Огюст де Ламуаньйон: його вишуканий екіпаж вирізнявся серед тих, що траплялися мені із самого Кале неповоротких возів та брудних диліжансів: шкапи тягли їх за собою на обшарпаних мотузках. Пані Ліндсей мешкала в передмісті Терн. Мене висадили по дорозі, і я дістався до її будинку полями. Я пробув у неї добу; вона звела мене з високим товстуном – паном Лазалем, що займався справами емігрантів. Крім того, пані Ліндсей сповістила про мій приїзд пана де Фонтана; за два дні він приїхав по мене і знайшов мене в кімнатці, яку моя покровителька винайняла для мене на заїжджому дворі, поряд зі своїм будинком.

Була неділя: близько третьої години пополудні ми пішки увійшли в Париж через заставу Зірки. Сьогодні неможливо собі уявити, яке враження справляли безчинства Революції на європейський розум, особливо на тих людей, які не бували у Франції за часів Терору: мені насправді здавалося, що я спускаюся в пекло. Щоправда, Революція починалася на моїх очах, але найстрашніші злочини в ту пору ще не відбулися, а про наступні події я знав тільки з розповідей мирних та педантичних англійців.

Крокуючи паризькими вулицями під чужим ім’ям і маючи певність у тому, що наражаю на небезпеку мого друга Фонтана, я вельми здивувався, коли, підходячи до Єлисейських Полів, почув звуки скрипки, ріжка, кларнета і барабана. Я помітив пивнички, де танцювали чоловіки і жінки; далі між двох каштанових гаїв перед моїми очима постав палац Тюїльрі. Що до площі Людовіка XV, вона була порожня; вигляд у неї був покинутий, меланхолійний і запустілий, як у стародавнього амфітеатру; проходячи по ній, люди прискорювали крок; мені дивно було, що я не чую стогонів; я боявся ступити в калюжу крові, хоча кров давно висохла; я не міг відірвати очей від тієї точки небесного склепіння, до якої спрямовувалося знаряддя страти; мені здавалося, ніби я бачу брата і його дружину, одягнених у дрантя, під ножем кривавої машини, на цій площі, де склав голову Людовік XVI. На вулицях панували жарти, веселощі, але церковні вежі мовчали; мені здавалося, що нині день великої скорботи, Страсна п’ятниця.

Пан де Фонтан мешкав на вулиці Сент-Оноре, недалеко церкви Святого Роха. Він привів мене до себе, познайомив зі своєю дружиною, після чого провів до свого друга пана Жубера, де я знайшов собі тимчасовий притулок: мене прийняли як мандрівця, про якого багато чули.

Назавтра я з’явився до поліції, де здав свій іноземний паспорт на ім’я Лассаня і отримав замість того дозвіл залишитися в Парижі, який належало поновлювати щомісяця. За кілька днів я винайняв антресоль на вулиці Лілльській, з боку вулиці Святих Отців.

Я привіз із собою рукопис «Генія християнства» і перші аркуші цього твору, віддруковані в Лондоні. Мене направили до пана Міньєре, гідної людини; він погодився продовжити друкування і заплатити мені наперед певну суму, на яку я міг би існувати. Всупереч запевненням пана Лем’єра та пана де Се, жодна душа не чула про мій «Досвід про революції». Я відшукав забутого старого філософа Деліля де Саля, який щойно видав свою «Записку на захист Бога», і вирушив до Женґене. Той жив на вулиці Гренель-Сен-Жермен, біля будинку добряги Лафонтена. При вході в комірку консьєржа вцілів напис: «Тут пишаються званням громадянина і звуть один одного на «ти». Зачини, будь ласка, за собою двері». Я піднявся нагору: пан Женґене, який заледве впізнав мене, заговорив зі мною з висоти величі того, чим він був і чим став. Я смиренно пішов собі геть, відтоді не намагаючись поновлювати такі нерівні знайомства.

У глибині душі я не переставав з тугою згадувати Англію; я так довго жив у цій країні, що перейняв її звички; я не міг звикнути до бруду наших будинків, сходів, столів, до нашої неохайності, галасливості, розбещеності, до нескромності наших теревенів: у манерах, смаках і, до деякої міри, в думках я був англійцем, бо якщо правда, ніби лорд Байрон у своєму «Чайльд Гарольді» іноді надихався «Рене», то правда й те, що восьмилітнє перебування у Великій Британії, якому передували мандри Америкою, тривала необхідність розмовляти, писати і навіть думати по-англійськи не могли не вплинути на спосіб і навіть на вираз моїх думок. Але поволі я почав віднаходити смак у французькій товариськості, цьому чарівному, легкому і швидкому обміні думками, цій відсутності будь-якого чванства і всіляких забобонів, цій неповазі до багатства та імен, цій природженій байдужості до титулів і чинів, цій рівності умів, яка робить французьке суспільство неповторним і покутує наші хиби: варто пробути в нашому товаристві кілька місяців, і ви відчуєте, що не можете жити ніде більше, крім Парижа.

‹Паризькі прогулянки Шатобріана›

5 Зміни в суспільстві

Париж, 1837

Революція поділилася на три частини, між якими немає нічого спільного: Республіка, Імперія, Реставрація; здається, ніби між цими трьома різними світами, що безповоротно відійшли один по одному, пролягають сторіччя. Кожен із цих трьох світів мав тверде підґрунтя: Республіка ґрунтувалася на рівності, Імперія – на силі, Реставрація – на волі. Республіканська епоха – найбільш своєрідна, вона залишила найвиразніший слід, бо була свого роду єдиною: ніхто ніколи не бачив і більше не побачить фізичного порядку, породженого етичним безладом, єдності, створеної правлінням натовпу, ешафоту, що замінив закон і діє в ім’я людства.

У 1801 році я став свідком другого перетворення суспільства. Плутанина була неймовірна: завдяки умовленій зміні костюма багато людей почали грати цілком нові для себе ролі, кожен начіплював собі на шию кличку або прізвисько, подібно до того, як венеціанці на карнавалі тримають у руці маленьку машкару, сповіщаючи, що вони, мовляв, замашкаровані. Один виставляв себе за італійця або іспанця, інший – за пруссака чи голландця: я удавав швейцарця. Мати ставала тіткою власного сина, батько – дядьком власної доньки; власник маєтку прикидався його керуючим. Цей рух нагадував мені рух 1789 року, повернутий у протилежний бік: тоді ченці й священики покидали монастирі, і нове суспільство затоплювало старе: це нове суспільство, прийшовши на зміну старому, тепер застаріло своєю чергою.

Проте поступово все налагоджувалося; люди покидали вулиці і кафе, поверталися додому; возз’єднувалися з уцілілими родичами; збирали залишки свого розореного майна – так після битви грають збір і підраховують втрати. Ті з церков, що вціліли, відкривалися знову; мені випала щаслива доля сурмити на сурмах [48] перед храмом. Республіканські покоління, що відступали, мали різку відмінність від імперських, які йшли в наступ. Генерали з рекрутів, бідні, простакуваті, з суворими обличчями, що винесли з усіх своїх кампаній тільки рани та діряве лахміття, зустрічалися з офіцерами консульської армії, які виблискували золотим шиттям. Повернувшись на батьківщину, емігрант спокійно розмовляв з убивцями своїх близьких. Усі воротарі, великі прихильники покійного пана де Робесп’єра, сумували за видовищами на площі Людовіка XV, де відрубували голови жінкам, у яких, як розповідав мені консьєрж будинку на вулиці Лілльській, шия була біла, мов м’ясо курчати. Учасники вересневої різанини, змінивши ім’я і квартал, торгували печеними яблуками на перехрестях, але їм часто доводилося терміново залишати місце, бо народ, упізнаючи їх, перекидав лотки і загрожував їм смертю. Розбагатілі революціонери, споважнівши, купували собі розкішні особняки в Сен-Жерменському передмісті. Зачувши можливість стати баронами і графами, якобінці не припиняли тлумачити виключно про жахи 1793 року, про необхідність покарати пролетарів та приборкати безчинства черні. Узявши Брутів і Сцевол на свою поліцейську службу, Бонапарт готувався прикрасити їх стрічками, замазати титулами, примусити їх зрадити себе, свої думки і засудити свої злочини. Серед усього цього виростало сильне покоління, що було зачате в крові, і росло, щоб не проливати нічиєї крові, окрім крові чужоземців: день при дні відбувалося перетворення прихильників республіки на прихильників імперії, прибічників тиранії всіх на поборників деспотизму однієї людини.

6 Рік 1801. – «Меркюр». – «Атала»

Париж, 1837

Продовжуючи викреслювати, дописувати, замінювати аркуші в «Генії християнства», я змушений був братися до дещо інших робіт. Пан де Фонтан випускав на ту пору «Меркюр де Франс»: він запропонував мені писати для цієї газети. Журнальні баталії були небезпечні: шлях у політику пролягав тільки через літературу, а поліція Бонапарта розуміла все з півслова. Була одна дивовижна обставина, яка заважала мені спати, тим самим подовжуючи мій день і даючи мені більше часу для праць. Я купив двох горлиць; вони день і ніч туркотіли: даремно я замикав їх на ніч у свою дорожню скриньку: там вони туркотіли ще голосніше. Одного разу, марно намагаючись заснути, я намислив написати для «Меркюр» листа до пані де Сталь. Ця примха несподівано вивела мене з невідомості; те, чого не змогли зробити два грубі томи про революції, зробило кілька газетних сторінок. Риси мої почали поступово виступати з тіні.

Перший успіх, здавалося, провіщав подальші перемоги. Я переглядав коректурні відбитки «Атала» (епізоду, що входить, як і «Рене», до «Генія християнства»), аж раптом помітив, що кількох аркушів бракує. Страх охопив мене: я подумав, що роман мій вкрадено – побоювання, певна річ, аніскільки необґрунтоване, адже нікому навіть на думку не спало би мене грабувати. Хоч би там як, а я все ж вирішив видати «Атала» окремою книгою і оголосив про свій намір у листі, який надіслав у «Журналь де Деба» і в «Пюблісист».

Перш ніж зважитися зробити своє творіння надбанням публіки, я показав його панові де Фонтану: уривки з нього він уже читав у рукописі, коли жив у Лондоні. Дійшовши до промови отця Обрі біля смертельної постелі Атала, він раптом суворо мовив: «Це не те; це погано; це треба переробити!» Я пішов від нього у відчаї; я не відчував себе здатним написати краще. Я хотів усе спалити; розклавши перед собою папери, я з восьмої до одинадцятої вечора просидів у себе на антресолях, схиливши голову на руки. Я був сердитий на Фонтана, сердитий на самого себе; я так зневірився в собі, що навіть не брався за перо. Близько півночі я почув голоси моїх горлиць, далекі і ще більш жалібні через те, що я тримав бідних птахів узаперті; до мене повернулося натхнення; дуже швидко я накидав усю промову місіонера без єдиної вставки, без єдиної помарки, в тому вигляді, в якому вона існує до сьогодні. Серце моє неспокійно калатало, коли я вранці відніс її Фонтану; він вигукнув: «Це те, що потрібно! те, що потрібно! Я ж казав, що ви можете зробити краще!»

З публікацією «Атала» почалася моя слава у цьому світі: я перестав жити сам по собі і став на суспільний терен. Після стількох військових успіхів літературний успіх здавався дивом; від нього відвикли. Довершувала справу незвичність книги. Серед літератури епохи Імперії, на тлі класичної школи, цієї старої, яка хоча ще й молодиться, проте від самого її вигляду охоплює нудьга, «Атала» була чимось небаченим. Ніхто не знав, потворність це чи довершеність, вбачати в ній Горгону чи Венеру? Академіки провадили вчені дискусії про її поле і природу в такому ж дусі, в якому робили доповіді про «Генія християнства». Старе сторіччя відкинуло її, нове прийняло.

Атала здобула таку популярність, що разом з маркізою де Бренвільє поповнила колекцію воскових фігур Курція. Стіни придорожніх заїжджих дворів були суціль обвішані червоними, зеленими і блакитними гравюрами із зображеннями Шактаса, отця Обрі та доньки Сімагана. На набережних лялькарі показували воскові фігурки моїх героїв, як показують на ярмарку Богоматір зі святими. На бульварі в одному з театрів я побачив мою дикунку в ореолі півнячих пер: вона так тлумачила про душу самоти дикунові, який анітрохи їй не поступався, що мене від сорому пройняв піт. У театрі Вар’єте виставляли п’єсу, де молода дівчина і хлопець після виходу з пансіону пливуть до рідного містечка, щоб там повінчатися; оскільки, зійшовши на берег, вони не говорять ні про що, крім крокодилів, лелек і лісів, батьки вирішують, що вони з’їхали з глузду. Пародії, карикатури, насмішки сипалися на мене, мов з мішка. Абат Морелле, бажаючи мене збентежити, всадовив служницю собі на коліна, але, на відміну від Шактаса, не зміг утримати в руках стопи юної діви: якби Шактас з вулиці Анжу дозволив зобразити себе в цій позі, я пробачив би ці стріли критики.

Весь цей галас зробив моє входження до літератури ще гучнішим. Я став модним. Це запаморочило мені голову: насолоди самолюбства були для мене новими і п’янили мене. Я полюбив славу, як жінку, як перше кохання. Втім, я був легкодухий і страх мій дорівнював моїй пристрасті: як будь-який новобранець, я боявся бою. Моя природна відлюдність, вічні сумніви щодо власного таланту не давали мені змоги серед моїх тріумфів занадто удаватися в пиху. Я втікав від власного блиску; я проходжувався віддалік, намагаючись погасити ореол, що сяяв навколо мого чола. Увечері, насунувши на очі капелюха, щоб ніхто не впізнав у мені велику людину, я вирушав до маленького кафе, щоб там потайки прочитати хвалебну статтю про себе в якій-небудь маловідомій газетці. Прогулюючись наодинці зі своєю славою, я забирався все далі і доходив до пожежного насоса в Шайо, прямуючи тією самою дорогою, якою колись із такими муками вирушав до двору; звикнутися з новими привілеями мені було анітрохи не легше. Коли моя вельможна персона обідала за тридцять су в Латинському кварталі, вона аж давилася від сорому: їй, бачте, здавалося, що всі на неї дивляться. Я роздумував про свою велич, я казав собі: «І ти, незвичайна людина, їси тут, як простий смертний!» На Єлисейських Полях було одне кафе, яке сподобалося мені тому, що в залі висіла клітка з солов’ями; господиня закладу пані Руссо знала мене в обличчя, але не мала жодного уявлення про те, хто я такий. Близько десятої вечора мені подавали чашку кави, і я, наслухаючи спів п’яти або шести Філомел, розшукував у «Петіт Афіш» свою «Атала». На жаль! Бідолашна пані Руссо невдовзі померла; компанії солов’їв та індіанки, що співала «Солодка гіркота кохання, без якого життя мені не миле!» – судився короткий строк.

Отже, успіх не міг ані продовжити спокуси мого дурного славолюбства, ані замутити тоді мій розум, але на мене чигали інші небезпеки; ці небезпеки зросли з появою «Генія християнства» та з моєю відставкою після смерті герцога Енгієнського. Опріч жіночок із тих, що ридають над сторінками романів, навколо мене почав гуртуватися натовп ревних християнок та інших благородних і палких натур, чиї груди тремтять від самої думки про подвиги. Найнебезпечнішими виявилися безневинні отроковиці; не знаючи, ні чого вони хочуть взагалі, ні чого вони хочуть від вас, вони зі спокусливою легкістю поміщають ваш образ у світ вигадок, стрічок та квітів. Жан-Жак Руссо розповідає про ті признання, які йому випало вислухати після виходу в світ «Нової Елоїзи», і про перемоги, які він міг легко одержати: мені не відомо, чи сягала моя влада так само далеко, але знаю, що я був геть завалений купою напахчених записок; лише той факт, що нині авторки цих листів уже мають статечний вік бабусь, полегшує мою оповідь, і я можу, не зневажаючи звичаїв, розповісти про те, як змагалися вони між собою за слово, написане моєю рукою, як піднімали конверт з моїм підписом і як ховали його, ніяковіючи, зашарівшись, схиливши голову і сховавши личко за довгим волоссям. Якщо все це не зіпсувало мене, сподіваюся, що маю здорову натуру.

Чи то через непідробну чемність, чи з пустої слабкодухої цікавості я іноді вважав своїм обов’язком особисто подякувати незнайомим панянкам, які підписували своїм ім’ям утішливі послання: одного разу на п’ятому поверсі я зустрів чудове створіння, що жило під материнською опікою; більше я там не з’являвся. У оббитій шовком вітальні мене дожидала полячка: суміш одаліски та валькірії, вона була схожа на білий пролісок або на чарівний верес, що замінює інші чада Флори, коли їх час ще не настав або вже минув: у цьому хорі жінок, молодих і старих, вродливих і непривабливих, втілилася моя давня сильфіда. Подвійний вплив – на мою гординю і на мої відчуття – був тим більш небезпечний, що до цього часу, якщо не брати до уваги однієї серйозної прихильності, я не відчував до себе милості натовпу – мене просто не помічали. Та все ж мушу сказати: навіть якби я міг легко зловжити чиєюсь вірою, скориставшись зі скороминущої облуди, думка про похітливий порив, збуджений цнотливою силою віри, релігії, була чужа моїй педантичності: бути коханим завдяки «Генієві християнства», бути коханим за «Соборування», за «День усіх покійних»! Ні за що не погодився б я так себе знеславити і ганебно уподібнитися Тартюфу.

Я знав одного лікаря з Провансу, доктора Вігару; доживши до вісімдесяти років, коли будь-яке задоволення вкорочує віку, він, за його словами, «анітрохи не шкодував про втрачений таким чином час; не піклуючись про те, чи взаємною є та насолода, яку він отримує, він ішов назустріч смерті, яку сподівався прийняти так само охоче». Проте, коли мені довелося бути поруч з бідолахою в його смертну годину, я побачив його сльози; він не зміг приховати від мене свою скорботу; надто пізно: сиве волосся було занадто рідким, щоб сховати й осушити його заплакане обличчя. По-справжньому нещасний, покидаючи землю, лише безбожник: для людини невіруючої існування жахливе тим, що нагадує про небуття; не народившись на світ, люди не відчували б страху, розлучаючись із життям; життя атеїста – жахлива блискавка, що світлом своїм осяває безодню.

Господи, всемогутній і милосердний! не для того подарував Ти нам життя, щоб ми страждали від негідних лих і вкушали жалюгідних радощів! Розчарування, яке нас постійно спостигає, – запорука того, що призначення наше є набагато шляхетнішим. І хоч би як ми помилялися, але, якщо при цьому душа наша залишалася серйозною, якщо, навіть поступаючись нашим слабкостям, ми не забували про Тебе, це означає, що в годину, коли в доброті Твоїй буде воля Твоя порятувати наші душі, ми перенесемося за ту Твою грань, де благодать вічна!

7 Рік 1801. – Пані де Бомон: її товариство

Париж, 1837.

‹Фонтан знайомить Шатобріана із сестрою Бонапарта пані Баччокі та його братом Люсьєном; клопіт про виключення Шатобріана зі списку емігрантів›

Особою, яка зайняла найбільше місце в моєму житті після повернення з еміграції, стала пані графиня де Бомон. Частину року вона мешкала в замку Пассі, поблизу Вільнева-на-Іонні, де проводив літо пан Жубер. Повернувшись до Парижа, пані де Бомон побажала зі мною познайомитися.

Волею Провидіння, якому було бажано перетворити моє життя на довгий ланцюг гірких жалів, перша людина, яка радо вітала мене на початку моєї діяльності на суспільній ниві, першою ж спочила в могилі. Пані де Бомон відкриває траурну процесію жінок, що пішли з життя раніше за мене. Найбільш далекі мої спогади ґрунтуються на чиємусь тлінові і продовжують свій рух від труни до труни; мов індійський пандит, я читаю заупокійні молитви, доки не зів’януть квіти на моїх чотках.

Пані де Бомон була донькою Армана Марка де Сент-Ерема, графа де Монморена – посла Франції в Мадриді, коменданта Бретані, члена зборів нотаблів у 1787 році і міністра закордонних справ за Людовіка XVI, який його дуже любив: він загинув на ешафоті, а за ним – більшість членів його родини.

Пані де Бомон, яку вельми схоже з оригіналом зобразила пані Лебрен, була не надто гарна на вроду. Миґдалевидні очі на блідому, змарнілому обличчі блищали б, мабуть, яскраво, якби надзвичайно важкі обставини не пригасили її погляд, приглушивши його так само, як промінь світла втрачає свою силу, пройшовши крізь кригу. Її вдачі притаманними були прямота і нетерплячість – плід сильних почуттів – і якийсь внутрішній біль, якого вона зазнавала. Наділена піднесеним серцем і безмежною мужністю, вона була народжена для світу, але з примхи лихої долі та з доброї волі віддалилася від нього; проте коли дружній голос звертався до цієї самотньої душі, вона приходила і промовляла кілька небесних слів. Надзвичайна кволість уповільнювала мову пані де Бомон, і повільність ця була зворушлива; я познайомився з цією тяжко хворою жінкою, коли вона вже доживала свого віку; смерть вже торкнулася її своїм крилом, і я присвятив себе її недугам. Я винайняв помешкання на вулиці Сент-Оноре, в особняку д’Етамп, недалеко вулиці Нев-де-Люксембурґ, де пані де Бомон займала квартиру, що виходила на сади міністерства правосуддя. Я щовечора навідувався до неї разом з нашими спільними друзями паном Жубером, паном де Фонтаном, паном де Бональдом, паном Моле, паном Пак’є, паном Шендоле – людьми, відомими в літературних та ділових колах.

Усім, кому випало знати особисто пана Жубера, людину примхливу і своєрідну, його завжди бракуватиме. Він мав дивовижну владу над умами і серцями; варто було хоча б раз полонити вашу увагу, і відтоді образ його невідчепно супроводжував вас, мов та влізлива думка, яку неможливо прогнати. Понад усе він волів здаватися незворушним, але при цьому саме він тривожився найбільше: він намагався стримувати свої поривання душі, вважаючи їх шкідливими для здоров’я, та друзі постійно руйнували його спокій, тож усі ті застережні заходи, до яких він вдавався, намагаючись запобігти недугам, виявлялися марними, бо він не міг залишатися байдужим до радощів і жалів близьких: цей егоїст тільки те й робив, що піклувався про інших. Щоб відновити свої сили, він вважав за необхідне довго сидіти із заплющеними очима, поринувши в мовчання. Бог знає, які громи прокочувалися у його душі в той час, який він проводив у мовчанні і спокої, яких сам собі призначав дотримуватися. Пан Жубер раз у раз змінював собі дієту і режим; сьогодні він пив лише молоко, завтра – їв лише м’ясо, одного дня трясся розбитими вщент дорогами, а іноді поволі і якомога обережніше роз’їжджав найрівнішими алеями. Читаючи, він виривав із книг сторінки, які йому не сподобалися, завдяки чому став власником бібліотеки за своїм вподобанням, що складалася зі схудлих творів, поміщених у занадто просторі для них палітурки.

Глибокий метафізик, він так ретельно відшліфовував свої філософські вислови, що вони ставали живописом або поезією; Платон із серцем Лафонтена, він склав собі уявлення про досконалість, і уявлення це не дозволяло йому довести до кінця жодного задуму. У рукописах, знайдених після його смерті, він говорив: «Я немов Еолова арфа, що видає кілька прекрасних звуків, але не виконує жодної мелодії». Пані Вікторина де Шатне говорила, що він «схожий на душу, яка випадково зустріла тіло й абияк уживається з ним», – саме так, чарівно і влучно.

Ми сміялися із тих супротивників пана де Фонтана, які бажали зобразити його як глибокого і потайного політика: насправді він просто був поет – запальний, прямий і завзятий, у спорі здатний на будь-яку крайність, він однаково не вмів приховувати власну думку, як і сприймати чужу. Він не поділяв літературні погляди свого друга Жубера: той у всьому і в усіх помічав щось добре; Фонтан, навпаки, повставав проти інших учень і терпіти не міг інших авторів. Він був заклятим ворогом тих принципів, на яких стоїть сучасне письменство: являти очам читача вчинок во плоті, лиходія на місці злочину або шибеницю з її мотузкою здавалося йому жахливим; він вважав, що предмет потрібно зображувати не інакше як під поетичним покровом, ніби крізь сяйливий кристал. Страждання, що вироджується у видовище на потребу звиклої до всього публіки, гідне, вважав він, тільки роззяв із цирку або з Гревської площі; сам він визнавав трагічне почуття тільки тоді, якщо воно ушляхетнене захопленням і долучене чарами мистецтва до ніжного жалю [49]. Язаперечував, наводячи йому як приклад грецькі вази: на цих вазах можна бачити тіло Гектора, прив’язане до колісниці Ахілла, а маленька фігурка, що летить у повітрі, є тінню Патрокла, втішена помстою сина Фетіди. «Ну що, Жубере, – вигукнув на це Фонтан, – як вам подобаються такі хмари? Добрий спосіб зображати душу придумали греки!» Жубера ці його слова взяли за живе, і він, довівши Фонтану, що той сам собі суперечить, заходився докоряти йому за поблажливість до мене. Ці суперечки, часто вельми комічні, тривали нескінченно: коли я мешкав на площі Людовіка XV в аттику особняка пані де Куален, якось увечері о пів на дванадцяту моїми вісімдесятьма чотирма сходинками збіг нагору, гримаючи тростиною об підлогу, розлючений Фонтан; він прагнув довершити перервану суперечку: йшлося про Пікара, якого Фонтан на той час шанував набагато більше, ніж Мольєра; та він нізащо не погодився б надрукувати жодного слова з тих, що вимовляв: Фонтан-промовець і Фонтан з пером у руці – це дві зовсім різні людини.

Саме пан де Фонтан, мені приємно це повторити, заохотив мої перші досліди; саме він сповістив публіку про підготовку до виходу в світ «Генія християнства»; саме його муза, зачудована і віддана, скерувала мою музу на новий шлях, куди та ступила; Фонтан навчив мене так висвітлювати речі, щоб приховувати їхню потворність, порадив вкладати у вуста романтичних персонажів класичну мову. За минулих часів існували люди, призначення яких було служити охоронцями смаку. Подібно до драконів, що пильнували золоті яблука в саду Гесперид, вони дозволяли юним увійти, тільки якщо ті могли доторкнутися до плодів, не нашкодивши їм.

Твори мого друга чарують читача, плин розповіді захоплює його: розум блаженствує, перебуваючи в тій щасливій злагоді зі світом, коли все чарує і ніщо не ранить. Пан де Фонтан безупинно переписував свої творіння; не знаю нікого, хто б був переконаний більше за цього старого майстра в правоті прислів’я: «Поспішай поволі». Що сказав би він сьогодні, коли в будь-якій сфері: етичній чи фізичній, люди щосили намагаються скоротити свій шлях і вважають будь-яке просування занадто повільним. Пан де Фонтан вважав за краще плинути, покладаючись на волю солодкої поміркованості. Пригадайте, що я сказав про нього, коли розповідав про наші зустрічі в Лондоні; я змушений повторити тут жаль, який висловлював тоді: ми тільки й робимо, що оплакуємо нещастя, які передчуваємо, або ж ті, які згадуємо.

Пан де Бональд мав розум тонкий і проникливий; його винахідливість оточення вважало за геніальність; свою метафізичну політику він вигадав в армії Конде, в Шварцвальді, подібно до професорів з Єни та Ґеттінґена, які незабаром очолили загони своїх учнів і наклали головою за свободу Німеччини. Новатор, який хоча й служив за Людовіка XVI в мушкетерах, вважав античних людей у політиці та літературі дітьми і стверджував, першим удавшись до самовдоволеної сучасної мови, що ректор університету поки що не здатний це зрозуміти.

Шендолле, у якого знання і талант були не природним даром, а його власним набутком, мав таку похмуру вдачу, що заслужив прізвисько Ворон: він викрадав óбрази з моїх творів. Ми уклали угоду: я віддав йому мої небеса, тумани, хмари: він зобов’язався не чіпати моїх вітрів, хвиль, лісів.

Я розповідаю зараз про моїх літературних друзів; що ж до друзів політичних, не знаю, чи буду я говорити про них: погляди і думки розвели нас, і між нами пролягли провалля!

У сходинах на вулиці Нев-де-Люксембурґ брали участь пані Окар і пані де Вентіміль. Пані де Вентіміль, пані минулих часів, яких нині майже не зустрінеш, бувала у вищому світі і доповідала нам про те, що там відбувається: я запитував її, чи будують ще, як і раніше, міста. Описи дрібних інтриг, дотепні, втім, не образливі, допомагали нам краще оцінити безпеку нашого існування. Пані де Вентіміль, яку разом з її сестрою оспівав пан де Лагарп, вирізняли обачність розмов, стримана вдача, розумна досвідченість – спадок пані де Шеврез, пані де Лонґвіль, пані де Лавальєр, пані де Ментенон, пані Жоффрен та пані дю Деффан. У товаристві, вельми приємному завдяки різноманіттю умів та поєднанню несхожих достоїнств, вона займала гідне місце.

У пані Окар був пристрасно закоханий брат пані де Бомон, який мріяв про даму свого серця, навіть сходячи на ешафот, так само як Обіак ішов на страту, цілуючи оксамитову синю манжету – все, що залишилося в нього від милостей Маргарити де Валуа. Ніколи і ніде вже не зберуться під одним дахом стільки видатних особистостей, які, маючи приналежність до різних станів і різні долі, уміли б вести розмови на найрізноманітніші теми, не важливо, буденні чи високі: їхні невелемовні промови були простими, та це свідчило лише про добірність. Можливо, то було останнє товариство, в якому воскрес французький дух минулих часів. Серед нових французів вже не зустрінеш цієї чемності, народженої вихованням, але яка за довгі роки стала властивістю характеру. Що трапилося з цим товариством? Який сенс будувати плани і збирати друзів, якщо попереду нас чекає вічна жалоба! Пані де Бомон уже немає, Жубера вже немає, Шендолле вже немає, пані де Вентіміль уже немає. Давно, у той час, коли достигає виноград, я відвідував у Вільневі пана Жубера; я прогулювався з ним берегами Іонни; він збирав маслюки на вирубках, а я – дикий шафран на луках. Ми розмовляли про все на світі, зокрема про пані де Бомон, що пішла від нас назавжди: ми згадували наші минулі надії. Увечері ми поверталися до Вільнева – міста, оточеного старими стінами часів Філіпа Августа і напівзруйнованими вежами. Над ними здіймався дим від вогнищ, які розкладали виноградарі. Жубер показував мені вдалині на пагорбі піщану стежину, що вела через ліс до замку Пассі, куди він під час Терору ходив відвідувати хвору сусідку.

Після смерті мого дорогого господаря я чотири чи п’ять разів проїздив через Санську область. З дороги я бачив пагорби, але Жубер уже не прогулювався ними; я впізнавав дерева, поля, виноградники, камені, на яких ми зазвичай відпочивали. Проминувши Вільнев, я кидав погляд на безлюдну вулицю і забитий дошками дім мого друга. Востаннє я побував у тих краях на шляху до Рима: ах! якби Жубер, як і раніше, жив у рідних пенатах, я взяв би його з собою на могилу пані де Бомон! Але такою була воля Божа: відкрити панові Жуберу брами Рима небесного, ще більш відповідного для його душі – душі платонічної, але такої, що прийняла християнство. Мені вже не зустріти його тут, на землі: «Я піду до нього, а він не повернеться до мене».

8 Рік 1801. – Літо в Савіньї

Париж, 1837

Коли успіх «Атала» спонукав мене повернутися до «Генія християнства», два томи якого були вже надруковані, пані де Бомон запропонувала мені кімнату в сільському будинку, який вона щойно винайняла в Савіньї. Півроку я пробув у цьому безлюдному куточку разом з паном Жубером та іншими нашими друзями.

Будинок стояв при в’їзді до села з боку Парижа, біля старої дороги, яку в окрузі називають «дорогою Генріха IV»; за будинком височів порослий виноградниками пагорб, перед ним розкинувся парк Савіньї, який на горизонті облямовувала гряда, поросла лісом, і перетинала річечка Орж. Зліва до самих ставків Жювізі простяглася рівнина Вірі. Вечорами ми блукали навколишніми долинами, відшукуючи нові маршрути.

Зранку ми разом снідали; після сніданку я йшов до своєї кімнати і брався до роботи; пані де Бомон люб’язно переписувала для мене цитати. Ця благородна жінка надала мені притулок, коли я його потребував: якби я не мав того спокою, що його подарувала вона мені, я, мабуть, ніколи не завершив би твір, який мені заважали закінчити мої біди.

Я ніколи не забуду вечорів, проведених у цій пристані дружби, особливо деяких із них: після прогулянки ми збиралися всі разом у тій частині саду, де з трави било джерело: пані Жубер, пані де Бомон і я сиділи на лаві; син пані Жубер бавився на траві коло наших ніг: цієї дитини вже немає на світі. Пан Жубер прогулювався віддалік піщаною алеєю; два сторожові пси і кішка бешкетували поряд з нами, а під дахом туркотіли голуби. Справжнє блаженство для людини, яка провела вісім років на чужині, в повній самоті, яка припинилася лише на кілька днів, що минули так швидко! Звичайно такими вечорами друзі просили мене розповісти про мої мандри; ніколи не вдавалося мені краще описати безлюдні простори Нового Світу. Ночами пані де Бомон учила мене розрізняти сузір’я, які виднілися крізь прочинені вікна нашої сільської вітальні. Вона говорила, що колись я пригадаю її уроки; відтоді, як я втратив її, я не раз бував у Римі поблизу її могили і завжди відшукував очима зорі на небозводі, імена яких назвала мені вона; я бачив, як вони виблискують над сабінськими горами, як черкають їхні довгі промені води Тибру. Ліс Савіньї, над яким я бачив їх уперше, і римська кампанія, над якою я побачив їх знову, мінливість моєї долі, пам’ятний знак, залишений мені жінкою на небесах, – усе це розбивало мені серце. Яким дивом погоджується людина робити все те, що вона робить на землі, – погоджується, знаючи, що приречена на смерть?

Одного разу ввечері ми побачили, як хтось крадькома вліз до нашого притулку через одне вікно і виліз через інше: це був пан Лаборі; він рятувався від кігтів Бонапарта. Потім нас відвідала одна з тих неприкаяних душ, що зовсім не схожі на інших, – тих душ, які мимоволі додають свою невідому недугу до звичайних страждань роду людського: то була моя сестра Люсіль.

Після приїзду до Франції я листом повідомив рідних про моє повернення. Пані графиня де Маріньї, моя старша сестра, першою вирушила побачити мене, помилилася вулицею і відшукала п’ять добродіїв із прізвищем Лассань, останній з яких, холодний чоботар, виліз на її заклик зі свого підвалу. Потім приїхала пані де Шатобріан: вона була чарівна і сповнена чеснот, здатних дати мені щастя, яким я й живу відтоді, як ми разом. Нарешті, настала черга пані графині де Ко, Люсіль. Пан Жубер і пані де Бомон перейнялися до неї пристрасною прихильністю і ніжною жалістю. Між ними зав’язалося листування, яке перервала лише смерть обох жінок, що схилялися одна до одної, мов дві квітки одного виду, готові зів’янути. 30 вересня 1802 року, зупинившись у Версалі, Люсіль надіслала мені записку такого змісту: «Я пишу тобі, щоб просити тебе подякувати від мого імені пані де Бомон за запрошення приїхати до Савіньї. Сподіваюся потішити себе цією радістю тижнів за два, якщо це зручно пані де Бомон». Як і збиралася, пані де Ко приїхала до Савіньї.

Я розповідав вам, що в юності, коли сестра моя була канонісою в Аржантьєрі і готувалася стати канонісою в Реміремоні, об’єктом її гарячої пристрасті став пан де Мальфілатр, радник Бретонського парламенту, і пристрасть ця, оселившись у її серці, посилювала її природну меланхолію. Під час Революції Люсіль вийшла заміж за пана графа де Ко, якого втратила через рік і три місяці після весілля. Смерть пані графині де Фарсі, сестри, яку вона ніжно любила, збільшила скорботу пані де Ко. Вона заприязнилася з пані де Шатобріан, моєю дружиною, і взяла над нею владу, яку було нелегко терпіти, бо Люсіль стала запальною, деспотичною, безрозсудною; пані де Шатобріан терпіла її примхи і потай надавала їй послуги, які багатша подруга часом надає подрузі, чутливій до образи та менш щасливій.

Геній Люсіль разом з глибиною її почуттів довели її майже до того самого безумства, яке спіткало Ж.-Ж. Руссо: вона просила пані де Бомон, пана Жубера, мене писати їй на чужу адресу; вона уважно розглядала печатки, намагаючись зрозуміти, чи не зламані вони; вона постійно змінювала помешкання, не затримуючись довго ні в сестер, ні в моєї дружини; сестрам вона не довіряла, а для пані де Шатобріан, пройнятої до Люсіль такою надзвичайною симпатією, ця безсердечна відданість врешті-решт стала тягарем.

Ще один фатальний удар спіткав Люсіль: пан де Шендолле, що жив поблизу Віра, приїхав до Фужера побачитися з нею; невдовзі пішли розмови про весілля, але справа скінчилася нічим. Моя сестра втратила все відразу, і гніт власної самоти виявися їй не під силу. Сумною примарою промайнула вона в радісній тиші Савіньї; стільки сердець прийняли її з радістю! Вони були б щасливі повернути її до солодкої дійсності! Але серце Люсіль могло битися тільки в атмосфері, створеній для однієї неї; там, де дихали інші, вона задихалася. Вона жадібно поглинала дні у тому особливому світі, у якому долею їй судилося пробувати свій вік. Навіщо Господь створив істоту, яка жила лише для того, щоб страждати? Які таємні узи пов’язують страдника з вічним законом?

Сестра моя анітрохи не змінилася; але біди лишили на її зовнішності свій слід: голова її була злегка схилена, ніби на неї тиснув тягар часу. Вона нагадувала мені батьків; ці перші спогади про родину, викликані з могили, оточували мене, немов злі духи, що злетілися вночі до похоронного вогнища, щоб погрітися біля його згасаючого вогню. Коли я дивився на Люсіль, в її розгубленому погляді переді мною поставало моє дитинство.

Стражденне видиво швидко розтануло: здавалося, ця обтяжена життям жінка прийшла по іншого страдника, щоб забрати з собою.

‹1802 рік; знайомство з актором Тальма›

10 Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху

Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.

Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з принципами старої літератури та філософії, удаючись уже не до роману, а до міркувань і фактів. Вольтерівська імперія кликнула до бою і схопилася за зброю. Пані де Сталь помилилася щодо майбутнього моїх релігійних наукових праць: коли їй принесли нерозрізаний примірник мого твору, вона погортала його, натрапила на розділ «Про непорочність» і сказала панові Адріану де Монморансі, який був на той час поряд: «Ах, Боже! Бідолаха Шатобріан! Який провал!» Абат де Буллонь познайомився з кількома частинами моєї праці перш, ніж вони були віддруковані; книгареві, що прийшов до нього за порадою, він відповів: «Якщо хочете розоритися, надрукуйте це». Минуло небагато часу, і той самий абат де Буллонь звеличив мою книгу до небес.

Справді, все, здавалося, провіщало невдачу: хіба міг я, не маючи імені і не оточений лестивцями, претендувати на те, щоб знищити вплив Вольтера, який звів величезну будівлю, довершену енциклопедистами і зміцнену всіма європейськими знаменитостями? Як! Дідро, д’Аламбери, Дюкло, Дюпюї, Гельвеції, Кондорсе вже більше не є володарями дум? Як! світ повинен повернутися до «Золотої легенди», відкинувши шедеври науки і розуму? Чи міг я виграти справу, яку не зуміли захистити ані грізний Рим, ані всесильне духівництво, – справу, яку старанно відстоює архієпископ паризький Крістоф де Бомон, спираючись на вироки суду, силу армії та ім’я Короля? Чи не було так само сміхотворним, як і безрозсудним з боку людини нікому не відомої протиставляти себе філософській течії, яка виявилася настільки нищівною, що здійснила Революцію? Цікаво було поглянути на пігмея, який, «слабенькі ручки напружуючи», прагне задушити передову думку сторіччя, зупинити розвиток цивілізації і змусити рід людський повернути назад! Дякувати Богові, подібних божевільних можна знищити одним словом, тому пан Женґене, лаючи «Геній християнства» в «Декаді», стверджував, що критика запізнилася, бо марнослів’я моє вже забуте. Він говорив це через п’ять чи шість місяців після публікації твору, який не зуміла знищити вся Французька академія, що виступила проти нього з нагоди присудження премій за десятиліття.

Я випустив «Геній християнства» в той час, коли храми наші були зруйновані. Віряни почувалися спасенними: у той час люди потребували віри, прагнули релігійних розрад, яких довгі роки були позбавлені. Скільки надприродної сили доводилося просити у неба після багатьох лих! Скільки осиротілих родин жадали віднайти в лоні Творця своїх утрачених дітей! Скільки розбитих сердець, скільки знедолених душ закликали десницю Божу зцілити їх! Усі поспішали до Божого храму, як спішать до будинку лікаря, коли хтось тяжко хворий. Жертви нашої смути (і які різні жертви!) рятувалися під вівтарем: потерпілі у корабельній аварії, сподіваючись на порятунок, чіпляються за скелю.

На той час Бонапарт, бажаючи зміцнити свою силу на непорушній твердині, уклав угоду з Римським двором; спочатку він зовсім не перешкоджав публікації твору, що сприяв його намірам; йому потрібно було здолати людей зі свого оточення і відвертих ворогів церкви; отже, громадська думка, що склалася під впливом «Генія християнства», виявилася для нього саме на часі. Пізніше він розкаявся в своїй помилці: повернення до релігійних ідей спричинило повернення до ідей законної монархії.

Один уривок із «Генія християнства», що спочатку набув менше розголосу, ніж «Атала», містив зображення характеру, який одержав у сучасній літературі довге життя; втім, якби «Рене» не був написаний, я б не почав його писати; якби я міг його знищити, я б його знищив. У Рене досить скоро з’явилася купа родичів у прозі та у віршах: навколо щодень чулися ремствування та зітхання, тільки й мови було, що про вітри і бурі та потаєну скорботу, про які відомо хмарам і ночі. Нині годі відшукати ледачого школяра, який не мріяв би стати найнещаснішим з людей; не знайдеш шістнадцятирічного хлопця, який би не нажився до переситу: геть усі вони уявляють себе страждальниками, змученими власною геніальністю; поринаючи у вир своєї думки, вони вдаються до смутності пристрастей, збентежено ляскають себе по блідому чолу і дивують дурнів горем, якому ніхто з них навіть не спроможний дібрати виразної назви.

У «Рене» я вказав на хворобу мого сторіччя; але з боку романістів було безглуздям видавати безпредметну скорботу за усесвітню. Вселюдські почуття, на яких тримається земне життя: материнська і батьківська ніжність, синівська прихильність, дружба, любов – невичерпні; інша річ – особлива манера відчувати, своєрідність розуму і вдачі; їх можна піддати розгорнутому і неодноразовому зображенню тільки у великих багатофігурних композиціях. Потайні куточки серця людського – вузьке поле діяльності; той, хто першим зібрав з нього врожай, нічого не залишив своїм наступникам. Хвороба не є природним станом душі: її неможливо відтворити, описати її так, як описують художники пристрасті загальнолюдські, постійно перетворюючи їх і умілою рукою змінюючи їхню форму.

Хоч би що там було, література забарвилася в тони моїх релігійних картин, подібно до того, як ділові папери засвоїли стиль моїх державних творів: «Монархія згідно з хартією» поклала початок нашій представницькій формі правління, а моя стаття в «Консерватер» про зиски моральні та зиски матеріальні подарувала політиці ці дві словосполуки.

Письменники виявили до мене велику пошану, почавши наслідувати манеру «Атала» і «Рене», а духівництво черпало красномовство в моїх розповідях про місії та благодіяння християнства. Рядки, де я показую, що, вигнавши з лісів язичницькі божества, наша релігія поширилася світом, повернувши природі її безлюдність; фрагменти, де я говорю про вплив нашої релігії на нашу манеру бачити і живописати, де я розглядаю зміни, події в поезії та ораторському мистецтві; розділи, які я присвячую розвідкам, що стосуються почуттів, невідомих драматичним характерам минулого, містять зерно нової критики. Я сказав, що персонажі Расіна є і водночас не є греками; це персонажі християнські: ось чого ніхто не зрозумів.

Якби вплив «Генія християнства» пояснювався тільки реакцією на вчення, що породили, на думку багатьох, революційні нещастя, цей вплив припинився б із закінченням революції, і сьогодні, коли я пишу ці рядки, моя книга вже не бентежила б уми. Проте вплив «Генія християнства» не обмежився хвилинним воскресінням релігії, яку всі вважали мертвою: він здійснив перетворення більш довговічне. Новим у книзі був не тільки склад, а й доктрина; не тільки форма, а й зміст: відтепер, вибираючи між вірою і невірою, юні голови вже не вважають початковою точкою атеїзм і матеріалізм; ідея Бога та безсмертя душі знов запанувала над людьми: звідси численні зміни в низці пов’язаних між собою ідей. Французи більше не німіють у марновірному страху перед релігією, вони тепер не бажають бути, як раніше, мумією небуття, сповитою у філософічні пелени; вони дозволили собі досліджувати будь-яку доктрину, навіть найбезглуздішу, – аж до християнства.

Окрім вірян, що поверталися на голос Пастиря, з’явилися, завдяки свободі совісті, також віряни а priori. Візьміть за основу Бога, і Слово не змусить себе чекати: від Отця неминуче народжується Син.

‹Полеміка Шатобріана з пантеїстами та іншими «сектантами»›

Поштовх, що його дав «Геній християнства» умам, позбавив їх рутини XVIII сторіччя і назавжди вилікував від сліпого наслідування його переказів: люди почали наново, а вірніше кажучи, вперше вивчати витоки християнства; перечитуючи Святих Отців (якщо припустити, що вони їх колись читали), французи здивувалися, знайшовши стільки цікавих відомостей, стільки філософічної мудрості, стільки багатообразної краси стилю, стільки ідей, що більш-менш рішуче сприяли переходу від давнього суспільства до сучасного: то була єдина і пам’ятна ера в історії людства, коли небо єдналося із землею через душі геніїв.

Поряд зі світом язичества, що зазнав руйнації, постав свого часу інший світ, який ніби ззовні споглядає ці величні картини, бідний, сторонній, самотній. Він втручається в життєві справи, лише коли його уроків або допомоги потребують. Як чудово було бачити цих перших єпископів, майже всіх приєднаних до лику святих і мучеників, цих простих священиків, які уболівають за реліквії та кладовища, цих ченців і самітників з обителей і печер, які проповідують мир, чесноту, милосердя, коли довкруги панують війна, розпуста, варварство; відвідують римських тиранів і татарських або готських вождів, щоб запобігти несправедливості одних і жорстокості інших, зупиняють війська дерев’яним хрестом і миротворним словом, залишаються найвразливішими серед смертних і при цьому захищають людство від Аттіли, існують між двома світами, щоб пов’язати їх, полегшити останні хвилини суспільства, що йде в небуття, і підтримати перші кроки суспільства, яке ще перебуває в колисці.

11 «Геній християнства», продовження. – Недоліки книги

Істини, розвинені в «Генії християнства», не могли не сприяти зміні напряму думок, що панують у суспільстві. Завдяки цьому твору сучасні французи відчули потребу пишатися середньовічними спорудами: це я закликав юне сторіччя захоплюватися старими храмами. А те, що люди зловживали моєю думкою, і не є правдою те, що наші старовинні собори наближаються за своєю красою до Парфенону, і брехня, що церкви доносять до нас своїми кам’яними літописами невідомі досі факти, а найбільше шаленство – стверджувати, ніби ці гранітні мемуари відкривають нам речі, які свого часу не помітили вчені бенедиктинці, а нескінченні розмови про готику викликають смертельну нудьгу, то я не маю з цим нічого спільного. Втім, я знаю, чого бракує «Генію християнства» в частині, що стосується мистецтв; частина ця неповна, бо в 1800 році я не знав мистецтв: на той час я ще не побував ні в Італії, ні в Греції, ні в Єгипті. Подібним чином я недостатньо використав для своєї мети житія святих та стародавні легенди; тим часом вони рясніють чудовими історіями: людина зі смаком може зібрати там багаті жнива. Це поле чудес середньовічної уяви плідніше за «Метаморфози» Овідія та чарівні казки. Крім того, в моїй книзі трапляються думки обмежені і невірні, наприклад, оцінка Данте, якому я віддав належне багато пізніше.

Я ґрунтовно доповнив «Геній християнства» в «Історичних дослідженнях» – том з моїх праць, про який найменше говорили і який найбільше грабували. (Вплив «Генія християнства» на літературу.)

Книга чотирнадцята

Переглянуто в грудні 1846 року

‹Подорож Шатобріана на південь Франції в 1802 році›

4 Роки 1802 і 1803. – Зустріч з Бонапартом

Париж, 1838

Доки ми, звичайні люди, жили і помирали, світ семимильними кроками рухався вперед; обранець сторіччя стверджувався на чолі роду людського. Посеред грізних бур, що провіщали усесвітні потрясіння, я зійшов у Кале, щоб як простий солдат взяти участь у спільному русі. Йшов перший рік сторіччя, коли я прибув до табору, де Бонапарт сурмив збір доль: невдовзі він став довічним першим консулом.

У 1802 році, після ухвалення законодавчим корпусом Конкордату, Люсьєн, тодішній міністр внутрішніх справ, влаштував святкування на честь свого брата; я мав запрошення на церемонію як людина, яка возз’єднувала сили християн і яка знову повела їх в атаку. Коли з’явився Наполеон, я стояв на галереї: він приємно вразив мене; раніше я бачив його лише здалека. Він усміхався сліпуче і ласкаво; очі його, гарно посаджені і витончено обрамлені бровами, кидали чудові погляди, в яких ще не просвічувало жодне лукавство, не було нічого театрального і вдаваного. «Геній християнства», який тоді саме був у всіх на вустах, справив враження на Наполеона. Цього холоднокровного політика одухотворяла чудова уява: він не став би тим, чим став, якби його не надихала муза; розум його втілював ідеї поета. Натура людей, створених для великих подвигів, завжди подвійна, бо вони мають бути здатними і на натхненну думку, і на рішучий вчинок: одна половина народжує задум, інша виконує його.

Якимсь чином Бонапарт помітив і впізнав мене. Коли він попрямував до мене, ніхто не міг зрозуміти, кого він шукає; всі розступалися, кожен сподівався, що консул іде до нього; ця нетямущість, здавалося, дратувала володаря. Я відступив і став позаду сусідів; раптово Бонапарт підвищив голос і мовив: «Пан де Шатобріан!» Натовп негайно відринув, щоб потім зімкнутися навколо нас кільцем: я залишився сам. Бонапарт заговорив зі мною, не церемонячись: без милих речей, без порожніх запитань, без передмов, він відразу розпочав говорити про Єгипет і арабів, неначебто я був одним з його наближених і він усього лише продовжував розпочату розмову. «Мене завжди вражало, – сказав він, – що шейхи падають на коліна серед пустелі, лицем на схід і впираються лобом у пісок. Що це за невідома святиня на Сході, якій вони поклоняються?»

Бонапарт на мить замовк і без переходу заговорив про інше: «Християнство? Ідеологи, здається, пропонують бачити в нім просто астрономічну систему? Якби це навіть виявилося правдою, хіба я повірю, що християнство нікчемне? Якщо християнство – це алегорія руху сфер, геометрія світил, то, хоч би як старалися вільнодумці, вони всупереч бажанню залишають «гадині» ще достатньо величі».

Несамовитий Бонапарт пішов. Я уподібнився Йову: уночі «дух перейшов по обличчі моїм; стало дуба волосся на тілі моїм. Він стояв, але я не пізнав його вигляду, – образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я» [50].

Життя моє було не більше, ніж плетениця видінь; пекло і небо постійно розверзалися у мене під ногами і над головою, не даючи мені змоги зміряти їхній морок і світло. По єдиному разу випало мені зустрітися на межі двох сторіч: з людиною старого світу – Вашинґтоном і людиною нового світу – Наполеоном. І з тим і з іншим розмова моя була короткою; обидва повернули мене до самотнього існування, один – добросердечним побажанням, інший – злочином.

Я помітив, що, віддаляючись, Бонапарт поглядав на мене пильніше, ніж під час нашої розмови. Я також проводжав його очима:

Chi è quel grande, che nоn par che curi L’incendio? Це хто лежить, великий, громіздкий, Незрушно, блискають лиш очі вперті, Мов нехтує вогненні язики? [51]

5 Рік 1803. – Я дістаю призначення на посаду першого секретаря посольства в Римі

Париж, 1837

Після цієї зустрічі Бонапарт вирішив послати мене до Рима; він з одного погляду зрозумів, де і як я можу бути йому корисний. Його не турбувало, що я ніколи не займався справами, що я нічого не тямлю в практичній дипломатії; він вважав, що є уми, яким усе зрозуміло і яким немає потреби вчитися. Це був великий відкривач людей; але він бажав поставити всі їхні таланти собі на службу, та ще й з умовою, щоб про ці таланти поменше говорили; ревнивий до чужої слави, він розглядав її як замах на свою власну: у всесвіті залишалося місце тільки для Наполеона.

Фонтан і пані Баччокі говорили мені, що консул задоволений розмовою зі мною: під час цієї розмови я й рота не розкрив; отже, задоволений Бонапарт був самим собою. Вони переконували мене не проминати нагоди. Мені ніколи не спадало на думку стати впливовою особою; я рішуче відмовився. Тоді вони звернулися до авторитета, якому мені важко було заперечити.

Абат Емрі, настоятель семінарії Святого Сульпіція, став ім’ям духівництва заклинати мене зайняти для блага релігії пост першого секретаря нашого посольства в Римі – на посаду посла Бонапарт готував свого дядька, кардинала Феша. Абат дав мені зрозуміти, що, оскільки кардинал має не надто блискучий розум, я швидко стану господарем становища. З абатом Емрі мене звів випадок: я, як ви пам’ятаєте, прибув до Сполучених Штатів у товаристві абата Наго та кількох семінаристів. Спогад про мою безвісність, про мою юність, про моє бездомне життя, відгомін якого позначився на моїй участі в житті суспільному, – все це хвилювало мою уяву і серце. Природа, належність до духовного стану та Революція зробили абата Емрі, якого шанував Бонапарт, людиною хитрою; втім, ця потрійна хитрість була на користь його достоїнствам; честолюбний виключно в добрих справах, єдине, про що він піклувався, це про благо та процвітання семінарії. Марно було неволити обачного в словах і вчинках абата Емрі: ви могли мати як завгодно розпорядитися його життям, але про те, щоб зломити його волю, не могло бути й мови; він стояв однією ногою в могилі, що чекає нас усіх, – у цьому полягала його сила.

Перша спроба абата була невдалою; він здійснив новий наступ і своєю наполегливістю переміг мене. Я погодився обійняти посаду, яку йому доручили мені запропонувати, хоча жодною мірою не був переконаний у правильності свого рішення: на других ролях я не вартий геть нічого. Можливо, я б зрештою не погодився, якби думка про пані де Бомон не поклала край моїм ваганням. Донька пана де Монморена помирала: італійський клімат, казали мені, благотворний; якби я поїхав до Рима, вона зважилася б перетнути Альпи: я приніс себе в жертву, маючи надію врятувати її. Пані де Шатобріан приготувалася їхати за мною; пан Жубер збирався супроводжувати пані де Бомон, і вона відбула в Мон-Дор, щоб потім довершити своє одужання на березі Тибру.

Пост міністра закордонних справ обіймав пан де Талейран; він виклопотав мені призначення. Я обідав у нього: він залишився в моїй пам’яті таким, яким я побачив його вперше. Втім, його прекрасні манери аніскільки не походили на манери його підлого оточення; його шахрайство було сповнене незбагненної важливості; у цьому осиному гнізді розбещеність вдач мала славу геніальності, легковажність – мудрості. Революція була занадто скромною; вона недооцінювала свою перевагу: бути вище чи нижче за злочини – зовсім не одне й те саме.

Я познайомився зі священиками зі свити кардинала; мені запам’ятався веселий абат де Бонві; коли він був свого часу полковим священиком в армії принців, він брав участь у відступі з Вердена; був головним вікарієм пана де Клермон-Тоннера, єпископа Шалонського, який вирушив у дорогу вслід за нами, щоб добитися від папського престолу пенсії під приводом того, що і він зветься К’ярамонте. Завершивши збори, я вирушив у путь: я мав прибути до Рима раніше за дядечка Наполеона.

‹Шлях з Парижа до Рима через Альпи›

7 З Мон-Сені до Рима. – Мілан і Рим

Париж, 1838

Я розпочав свої мандри в напрямі, протилежному напряму руху інших мандрівців: старі ліси Америки постали перед моїми очима раніше, ніж старі міста Європи. До цих міст я потрапив тоді, коли вони молоділи і помирали разом під дією нової революції. Мілан був зайнятий нашими військами; вони довершували руйнування замку, що пам’ятав середньовічні війни.

Французькі частини розташувалися на постій серед рівнин Ломбардії. Ці прибульці з Галлії в армійських кашкетах нагадували моторних веселих женців зі схожими на серпи кривими тесаками поверх мундира. Охорона була нечисленною. Вони ворочали каміння, котили гармати, навантажували вози, споруджували навіси і курені з гілля. Коні скакали, гарцювали, ставали на диби в натовпі, немов собаки, що ластяться до господаря. Посеред цього озброєного ярмарку італійки торгували фруктами з лотків: наші солдати дарували їм свої люльки і кресала, кажучи ті слова, які говорили своїм коханим стародавні варвари, їхні предки: «Я, Фотрад, син Еуперта, з племені франків, дарую тобі, Ельжина, кохана моя дружина, за твою красу (in honore pulchritudinis tuae) моє житло в кварталі Піній».

Ми люди особливі: спочатку супротивникам здаємося ми дещо розв’язними, занадто веселими, занадто неспокійними; але не встигнемо ми піти, як за нами вже жалкують. Жвавий, дотепний, кмітливий, французький солдат допомагає господарям, у яких квартирує; він носить воду з колодязя, як Мойсей для доньок Мадіамського священика, разом з пастухами водить овець на водопій, рубає дрова, розпалює вогонь, стежить, щоб не збігла юшка, носить на руках дитину господарів або колише її в колисці. Життєрадісна і діяльна вдача французького солдата надихає все довкруги: домочадці звикають дивитися на нього, як на нового члена родини. Але варто пролунати барабанному бою, як постоялець хапає свого мушкета, залишає доньок господаря у сльозах і покидає гостинний дах, про який не згадає, доки не потрапить до Будинку інвалідів.

Коли я проїздив через Мілан, великий народ саме прокинувся і розплющив очі. Італія починала пробуджуватися від сну і згадувати про свого генія як про божественну мрію; допомагаючи відродитися і нам, вона долучала нашу нікчемну дріб’язковість до величі заальпійської природи, цієї Авсонії, вихованої на шедеврах мистецтва і величній пам’яті про славетне минуле своєї вітчизни. З’явилася Австрія; знову й знову вкривала вона італійців свинцевим покривом, знову ввігнала їх у гріб. Рим перетворився на руїну, Венеція потонула в морі. Венеція спустила дух, осяявши небо останньою усмішкою; чарівниця сховалася у хвилях, немов світило, приречене ніколи більше не з’явитися на небозводі.

Комендантом Мілана був генерал Мюрат. Я віз йому листа від пані Баччокі. Я провів день з ад’ютантами: вони були не такі бідні, як мої побратими під Тіонвілем. В армії відроджувалася французька чемність; воїни прагнули довести, що ніщо не змінилося з часів Лотрека.

23 червня пан Мельці справляв парадний обід з нагоди хрестин у генерала Мюрата. Пан Мельці знав мого брата; віце-президент Цизальпійської республіки мав чудові манери; його дім не поступався княжому, причому здавалося, що господар народився князем: він зустрів мене з холодною ввічливістю; я віддячив йому тим самим.

Я прибув на місце мого призначення 27 червня надвечір, за два дні до дня Святих Петра і Павла: апостол чекав мене в Римі, подібно до того як пізніше мій бідний святий патрон зустрів мене в Єрусалимі. Мій шлях до Рима пролягав через Флоренцію, Сьєну та Радікофані. Насамперед я віддав візит пану Како, наступником якого повинен був стати кардинал Феш, тоді як мені припадало зайняти місце пана Арто.

28 червня я з ранку до вечора блукав Римом: я вперше побачив Колізей, Пантеон, колону Траяна та замок Святого Ангела. Увечері пан Арто повіз мене на бал до одного з будинків поблизу площі Святого Петра. У відчинені вікна було видно, як кружляють гості у вихорі вальсу, за вікнами спалахували снопи іскор, що оперізували мікеланджелівський купол; потішні вогні, що займалися над мавзолеєм Адріана, розсипалися над могилою Тассо в Сан-Онуфріо: довкруги в римській кампанії панували тиша, морок і запустіння.

Наступного дня я відвідав службу в соборі Святого Петра. Пій VII, блідий, сумний, благочестивий, був справжнім первосвящеником скорботи. За два дні по тому мене відрекомендували Його Святості: він усадив мене поряд із собою. Один з томів «Генія християнства», запобігливо розгорнутий, лежав на столі. Кардинал Консальві, м’який, але непохитний, який умів давати тиху і чемну відсіч, був живим образом стародавньої римської політики, від якої його діяльність відрізняли менша щирість та більша терпимість, – данина нашому часу.

Потрапивши до Ватикану, я довго розглядав ці сходи, якими можна піднятися верхи на мулові, ці зміясті галереї, що здіймаються вгору одна над одною, прикрашені шедеврами; ними папи минулих часів проходили в усій своїй величності. Ці лоджії, розписані стількома безсмертними художниками, захоплювали стількох знаменитих людей: Петрарку, Тассо, Аріосто, Монтеня, Мільтона, Монтеск’є, всемогутніх або повалених королев і королів, нарешті, плем’я паломників, що прибули з усіх кінців землі; нині вся ця краса застигла, нерухома і мовчазна; покинутий амфітеатр, що оточує спорожнілу стіну, недосяжний для сонячних променів.

Мені радили прогулятися цими місцями місячної ночі: з вершини Тринітаді-Монте оповиті серпанком далекі міські споруди здавалися начерками художника, зробленими з борту корабля. Нічне світило, ця небесна куля, яка вважається повноправним світом, котило свої бліді пустелі над пустинним Римом; воно осявало вулиці, де не чутно було кроків перехожих, безлюдні двори, площі, сади, освітлювало монастирі, де назавжди стихли голоси ченців, обителі німі і порожні, немов портики Колізею.

Що відбувалося тут у цей самий день і годину вісімнадцять сторіч тому? Які люди входили під покров цих обелісків, тіні яких колись сягали пісків Єгипту? Вже немає не тільки стародавньої Італії – зникла Італія середньовічна. Та все ж вічне місто ще зберігає сліди цих двох Італій: якщо Рим нових часів відкриває нашому зорові собор Святого Петра та його шедеври, Рим стародавній протиставляє йому свій Пантеон і свої руїни; якщо один закликає з Капітолія своїх консулів, то інший приводить з Ватикану своїх пап. Тибр тече між двома славетними містами, однаково повергнутих у прах: Рим язичницький глибоко і безповоротно опускається в свої могили, а Рим християнський повільно, проте невпинно скочується в свої катакомби.

8 Палац кардинала Феша. – Мої заняття

Кардинал Феш винайняв недалеко від Тибру палац Ланчелотті: пізніше, в 1827 році, я бачив там княгиню Ланчелотті. Мені відвели верхній поверх палацу: не встиг я увійти, як на мене накинулося стільки бліх, що мої білі панталони стали чорними. Ми з абатом де Бонві наказали якомога чистіше вимити наше житло. Мені здавалося, ніби я повернувся до халупи на Нью-Роуд: я не бридився цим спогадом з часів моєї бідності. Влаштувавшись у своєму дипломатичному кабінеті, я заходився видавати паспорти й виконувати інші важливі обов’язки. Моє письмо аж ніяк не можна було вважати одним з талантів, тож кардинал Феш, коли бачив мій підпис, знизував плечима. Оскільки робити мені в моїм піднебессі було загалом нічого, я дивився поверх дахів на сусідній будинок: прачки подавали мені знаки; майбутня співачка, тренуючи свій голос, набридала мені своїм вічним сольфеджіо; добре, якщо траплявся похорон – хоча б якась подія серед суцільної нудьги! Одного разу, зазирнувши зі свого високого вікна в провалля вулиці, я побачив, як ховають молоду матір: її несли у відкритій домовині, поміж двох рядів паломників у білому; дитя, яке померло разом з нею, покоїлося у неї в ногах серед квітів.

Мимоволі я припустився серйозної помилки: без найменшого сумніву я вважав себе зобов’язаним зробити візити іменитим громадянам: я вирушив засвідчити свою пошану королеві Сардинії, який відрікся від престолу. Цей неабиякий вчинок породив жахливі пересуди; всі дипломати стулили губи. «Йому кінець! йому кінець!» – заторочили папські слуги і посольські чини з радістю, яку в цих доброзичливців завжди викликають чужі помилки. Не було такого дурня-чиновника, який би не дивився на мене зверхньо. Всі з нетерпінням чекали мого падіння, хоча я був ніхто і нікого не цікавила моя особа: неважливо, головне, що хтось падав, а це завжди приємно. З сердечної простоти я навіть не підозрював, що вчинив злочин і, як і пізніше, вважав, що будь-яке місце не варте ламаного гроша. Всі довкола завжди говорили про мою прекрасну повагу до королів, я ж шанував королів тільки в нещасті. Про мої недозволені безумства стало відомо в Парижі; на щастя, я мав справу з Бонапартом: те, що мало мене занапастити, стало моїм порятунком.

Утім, хоча на перший погляд можна було визнати, що місце першого секретаря посольства, очолюваного князем церкви, дядьком Наполеона, – непоганий початок, я з таким же успіхом міг би служити письмоводителем у префектурі. Я знайшов би собі застосування, взявши участь у назріваючих чварах, але мене не посвячували в жодну таємницю. Я з головою поринув у канцелярську роботу, але навіщо марнувати час на те, з чим чудово впорається будь-який конторський службовець?

Повертаючись після далеких прогулянок берегами Тибру, я постійно стикався з одним і тим же: дрібними причіпками кардинала, дворянським фанфаронством єпископа Шалонського та неймовірною брехнею майбутнього єпископа Марокканського. Абат Гійон, користуючись схожістю свого імені з іншим, яке звучить майже так само, стверджував, що саме він, дивом урятувавшись від різанини в Кармелітському монастирі, дав розгрішення пані де Ламбаль у в’язниці Ла Форс. Він хвастовито іменував себе автором промови Робесп’єра, зверненої до Верховної Істоти. Одного разу я побився об заклад, що змушу його розповісти про те, як він був у Росії: прямо він цього не визнав, але побіжно зауважив, що провів кілька місяців у Санкт-Петербурзі.

Пан де Ла Мезонфор, розумна людина, змушена переховуватись од влади, попросила моєї допомоги, а пан Бертен-старший, власник «Деба», невдовзі по-дружньому підтримав мене у скорботних обставинах. Вигнаний на острів Ельба людиною, яка, повернувшись у свою чергу з острова Ельба, змусила його втекти у Ґент, пан Бертен домігся в 1803 році від республіканця пана Бріо, мого знайомого, дозволу провести решту заслання в Італії. Ми разом милувалися римськими руїнами і разом пережили смерть пані де Бомон: дві ці речі зв’язали наші долі. Критик, не позбавлений смаку, він, як і його брат, давав мені чудові літературні поради. На трибуні він блищав би справжнім красномовством. Переконаний легітиміст, який пройшов випробування в’язницею Тампль і засланням на Ельбу, він, по суті, і тепер не зрадив своїх принципів. Я залишуся вірний товаришеві тяжких днів; усі політичні погляди на землі не варті однієї години щиросердої дружби: досить того, що я зберігаю сталість поглядів, як зберігаю прихильність до своїх спогадів.

У середині мого перебування в Римі сюди приїхала принцеса Борґезе: мені було доручено передати їй паризькі черевики. Мене відрекомендували принцесі; я був присутній, коли вона одягалася: гарненький новий черевичок, який вона взула, недовго топтав нашу стару землю.

Нарешті трапилося нещастя, що поглинуло мене цілком: це джерело, яке ніколи не вичерпується.

Книга п'ятнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1 Рік 1803. ‹…›

Париж, 1838

Коли я поїхав з Франції, ми втішали себе щодо здоров’я пані де Бомон: вона багато плакала, і заповіт її довів, що вона вважала себе приреченою. Але друзі її не ділилися одне з одним своїми побоюваннями і намагалися заспокоїти себе; вони вірили в чудодійну силу вод, у цілюще італійське сонце; вони розлучилися з хворою і поїхали вперед різними шляхами: зустріч була призначена в Римі.

‹Уривки із записів пані де Бомон; листи до неї Люсіль›

2 Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›

Лист пана Балланша, датований 30 фрюктидора, сповістив мене про те, що пані де Бомон прибула з Мон-Дора до Ліона і прямує до Італії. Він повідомляв, що я даремно хвилююсь і що хвора видужує. У Мілані пані де Бомон зустрілася з паном Бертеном, який приїхав туди у справах: він ласкаво узяв на себе клопоти про бідолашну мандрівницю і привіз її у Флоренцію, де вже я чекав на неї. Побачивши її, я вжахнувся; сили в неї вистачило лише на усмішку. Відпочивши кілька днів, ми вирушили до Рима; ми їхали ступою, щоб уникнути трясанини. Пані де Бомон усюди зустрічала люб’язність і увагу: кожен поспішав виявити турботу до цієї милої жінки, такої самотньої і недужої, що втратила всіх своїх рідних. Навіть служниці на заїжджих дворах переймалися до неї ніжним співчуттям.

Неважко здогадатися, що коїлося у мене в душі: кожному траплялося проводжати друзів у могилу, але вони були німі, і ледве жевріюча надія не загострювала сердечної муки. Я не звертав уваги на прекрасну країну, якою ми їхали; я вибрав шлях через Перуджу: що мені була Італія? Клімат її, хоч який він м’який, здавався мені занадто суворим; у найлегшому подиху вітерцю я бачив бурю.

У Терні пані де Бомон захотіла поїхати до водоспаду; вона насилу встала, сперлася на мою руку, але зараз же знов опустилася в крісло. «Доведеться цій воді падати без нас», – мовила вона. Я найняв для неї окремий будиночок поблизу площі Іспанії, під горою Пінчо; коло будинку був садок з апельсиновими деревами, посадженими шпалерами, і дворик, де росло інжирне дерево. Я оселив там умираючу. Мені коштувало великих зусиль відшукати цю оселю, бо римляни з побоюванням ставляться до легеневих хвороб, вважаючи їх заразливими.

У цю епоху відродження громадського порядку люди цінували все, що нагадувало про стару монархію: папа римський прислав довідатися про здоров’я дочки пана де Монморена; кардинал Консальві і члени священної колегії наслідували приклад Його Святості; сам кардинал Феш до останнього дня пані де Бомон віддавав їй повагу, якої я не чекав і яка змусила мене забути жалюгідні чвари, що затьмарювали початок мого перебування в Римі.

‹Листи Люсіль до Шатобріана›

4 Смерть пані де Бомон

Париж, 1838

Стан здоров’я пані де Бомон поліпшився був під впливом римського повітря, та ненадовго: правда, ознаки близької смерті зникли, але, схоже, остання мить завжди зволікає, щоб одурити нас. Я двічі чи тричі пробував покатати хвору у візку; я намагався розважити її, показуючи їй краєвиди і небо: ніщо не цікавило її. Якось я повіз її до Колізею; стояв один з тих жовтневих днів, що бувають тільки в Римі. Вона знайшла в собі сили вийти з візка і сіла на камінь навпроти одного з вівтарів, розташованих навколо будівлі. Здійнявши очі, вона поволі обвела поглядом ці портики, що так давно позбулися життя і бачили так багато смертей; залиті світлом руїни поросли ожиною та орликами, які осінь забарвила в шафранові кольори. Потім умираюча жінка перевела погляд на сходи амфітеатру і ковзнула по них униз, аж до арени; побачивши вівтарний хрест, вона мовила: «Ходімо, мені холодно». Я провів її додому; вона злягла і вже не вставала.

Я зав’язав листування з графом де Ла Люзерном і з кожною поштою відправляв йому з Рима докладний звіт про здоров’я його своячки. Коли Людовік XVI відрядив його посланником до Лондона, він узяв із собою мого брата: у тому ж посольстві був і Андре Шеньє.

Лікарі, котрих я знову скликав після невдалої прогулянки, заявили, що врятувати пані де Бомон може тільки чудо. Сама вона повторювала, що не доживе до 2 листопада, дня всіх померлих; потім вона пригадала, що хтось з її рідних, не пам’ятаю, хто саме, помер 4 листопада. Я запевняв її, що у неї хвороблива уява, що вона сама переконається, наскільки безпідставні її страхи; щоб утішити мене, вона відповіла: «О, так! я проживу довше!» Помітивши сльози, які я намагався приховати, вона простягнула мені руку зі словами: «Ви справжня дитина; хіба це для вас несподіванка?»

Напередодні смерті, 3 листопада, вона видавалася спокійнішою. Вона обговорювала зі мною розпорядження щодо свого стану і сказала про свій заповіт, що «все кінчено, але все доведеться зробити, їй потрібно хоч би дві години, щоб цим зайнятися». Увечері лікар сказав мені, що вважає за свій обов’язок застерегти хвору про необхідність причаститися і соборуватись; у мене забракло сил погодитися; мене мучив страх скоротити приготуваннями до смерті ті недовгі земні миті, що були відміряні пані де Бомон. Я нагримав на лікаря, а потім став благати його зачекати бодай до завтра.

Я провів жахливу ніч: таємниця пекла мені груди. Хвора не дозволила мені залишитися в її спальні. Я сидів у сусідній кімнаті, здригаючись від кожного шереху: коли двері відхилялися, я бачив слабке світло напівзгаслого нічника.

У п’ятницю 4 листопада я увійшов до пані де Бомон разом з лікарем. Вона помітила моє збентеження і мовила: «Що з вами? Адже ніч минула добре». Тоді лікар зумисне голосно сказав, що хотів би поговорити зі мною в сусідній кімнаті. Я вийшов: повертаючись, я не знав, на якому я світі. Пані де Бомон запитала, чого хотів од мене лікар. Я зі сльозами опустився на край її ліжка. Вона мить помовчала, поглянула на мене і мовила твердим голосом, немов бажаючи влити в мене сили: «Я не думала, що це прийде так скоро: значить, час прощатися. Пошліть за абатом де Бонві».

Абат де Бонві, діставши на те дозвіл, поспішив до пані де Бомон. Вона розповіла йому, що в душі завжди була глибоко святоблива, але нечувані нещастя, що впали на її голову під час Революції, на якийсь час похитнули її віру у справедливість Провидіння; вона додала, що готова визнати свої помилки і покластися на милосердя Боже; вона сподівається, мовила вона, що страждання, яких вона зазнала в цьому світі, зарахуються їй у світі іншому. Потім вона знаком попросила мене піти і залишилася наодинці зі своїм сповідником.

За годину він вийшов, витираючи очі хустинкою і повторюючи, що ніколи не чув прекрасніших слів і не бачив подібного героїзму. Послали за кюре, щоб соборувати її. Я повернувся до пані де Бомон. Побачивши мене, вона запитала: «Ну як? Ви задоволені мною?» Вона почала з ніжністю говорити про те, що зволила називати «моєю добротою» до неї: ах! якби в цю мить я міг купити хоча б один зайвий день її життя, я з радістю віддав би за це решту своїх власних днів! Тим друзям пані де Бомон, які не були свідками цієї сцени, було легше; їм довелося плакати лише раз: а я стояв біля цього одру страждань, де людина чує, як б’є її остання година, і кожна усмішка хворої повертала мені життя і знову відбирала його, сходячи з лиця вмираючої. Гірка думка вразила мене: я зрозумів, що пані де Бомон лише в останні миті відчула, як глибоко я прихильний до неї: вона не втомлювалася дивуватися з цього і, здавалося, померла у відчаї і захопленні. Їй думалось, що вона мені як тягар, і хотілося піти, щоб повернути мені свободу.

Об одинадцятій прийшов кюре: кімната наповнилася натовпом байдужих і цікавих роззяв, які в Римі завжди ув’язуються за священиком. Пані де Бомон прийняла урочисту пишноту обряду без найменшого страху. Ми стали навколішки, і хвора разом причастилася і соборувалась. Коли всі пішли, вона веліла мені сісти на край її ліжка і півгодини говорила зі мною про мої справи та наміри, виявивши найвищі помисли і найзворушливішу дружбу; особливо вмовляла вона мене не розлучатися з пані де Шатобріан і паном Жубером: але чи довго залишалося жити панові Жуберу?

Вона попросила мене розчинити вікно: їй забракло повітря. Промінь сонця освітив її ложе і, здавалося, потішив її. Тоді вона нагадала мені про наше заповітне бажання поїхати жити в село і заплакала.

Між другою і третьою годинами пополудні пані де Бомон попросила пані Сен-Жермен, стару іспанку, яка служила їй з відданістю, гідною такої доброї господині, перестелити постіль: лікар був проти цього, боячись, аби метушня не прискорила кончину хворої. Тоді пані де Бомон сказала мені, що відчуває наближення агонії. Вона раптом скинула ковдру, взяла мою руку і сильно стиснула її; погляд її затуманився. Вільною рукою вона робила знаки комусь, кого бачила в ногах ліжка; потім, піднісши руку до грудей, вона промовила: «Ось тут!» Зажурений, я запитав, чи впізнає вона мене: на її обличчі промайнуло щось подібне до усмішки; вона легенько кивнула головою: мова її була вже не від світу сього. Судоми тривали якусь мить. Ми троє: я, лікар і доглядальниця – підтримували її: моя рука лежала у неї на серці, і я відчував, як воно прискорено калатає між слабких ребер, немов годинник, чий маятник поспішає розмотати готовий порватися ланцюг. Раптом, сповнений жаху і страху, я відчув, як воно зупиняється! Ми поклали жінку, що знайшла спокій, на подушки; голова її звісилася набік. Кілька кучериків розкуйовдженого волосся впали їй на чоло; очі були заплющені; настала вічна ніч. Лікар підніс до губ померлої люстерко і лампу: дихання життя не затуманило дзеркала і не поколивало полум’я. Все було кінчено.

‹Похорон пані де Бомон›

6 Рік 1803 ‹…›

Париж, 1838

Якщо вимірювати мінливості приватного життя мірками життя суспільного, ці лиха навряд чи гідні навіть побіжної згадки в моїх Записках. Хто не втрачав друга? хто не був присутній при його кончині? чия пам’ять не зберігає подібної скорботної сцени? Міркування правильне, та все ж ніхто не може утриматися від переповідання власних пригод: відпливаючи на кораблі, моряк залишає на суходолі родину, про яку весь час думає і говорить товаришам. Будь-яка людина містить у собі особливий світ, чужий загальним законам і долям віків. А втім, помилково вважати, ніби революції, великі нещастя, знамениті стихійні лиха – єдиний літопис нашої природи: кожен з нас поодинці творить ланцюг спільної історії, і саме з цих окремих життів і складається світ людський, як він постає перед очима Господа.

‹Співчутливі листи друзів Шатобріана›

7 Роки 1803 і 1804. – Перша думка про мої «Записки». – Бонапарт призначає мене французьким посланником у Вале. – Від’їзд з Рима

Париж, 1838

Я наважився залишити ділову ниву, що затьмарила моє життя не тільки нудними заняттями і вульгарними політичними чварами, а й особистим нещастям. Той не знає, що таке невтішне горе, хто не ходив на самоті місцями, де ще донедавна жила особа, яка прикрашала його існування: ви шукаєте її і не знаходите; вона говорить з вами, усміхається вам, невідступно йде за вами; все, що вона вдягала, все, чого торкалася, викликає в пам’яті її образ; вас відокремлює від неї лише прозора запона, але запона ця така важка, що ви не в змозі підняти її. Спогад про першого друга, якого ви втратили, тяжкий, бо, якщо життя ваше тривало й далі, вас безперечно спіткали й інші втрати: всі ці наступні смерті пов’язуються у вашій голові з найпершою смертю, тож ви оплакуєте в одній особі всіх, кого втратили на життєвому шляху.

Займаючись вирішенням своїх справ, утрудненим віддаленістю від Франції, я жив самотньо, оточений римськими руїнами. Коли я вперше вийшов пройтися, все здалося мені не таким, як було раніше; я не впізнавав ані дерев, ані будов, ані неба; я блукав серед полів, уздовж аркад і акведуків, як колись під лісовим склепінням Нового Світу. А потім повертався у Вічне місто, що додало до своїх незліченних мерців ще одне згасле життя. Я так багато ходив пустельними берегами Тибру, що вони назавжди закарбувалися у мене в пам’яті, і я досить правильно відтворив їх у моєму листі до пана де Фонтана. «Якщо чужоземця спіткало горе, – писав я, – якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко буде йому переходити від мавзолею Цецилії Метелли до могили нещасної жінки!»

Саме у Римі у мене вперше виникла думка почати «Записки про моє життя»; збереглося декілька уривчастих рядків з них; ось що мені вдалося розібрати: «Сходивши землю з краю в край, провівши прекрасні роки юності далеко від батьківщини і зазнавши майже всіх лих, які може зазнати людина, не виключаючи навіть голоду, я повернувся до Парижа в 1800 році».

В одному з листів до пана Жубера я так викладав свій план: «Єдина моя втіха – викроїти декілька годин на заняття єдиним твором, який може хоч частково полегшити мій тягар; це – «Записки про моє життя». Туди увійде і Рим; тільки таким чином зможу я відтепер говорити про Рим. Будьте спокійні: ви не зустрінете тут признань, тяжких для моїх друзів; коли я чого-небудь доб’юся в майбутньому, я розповім про своїх друзів із захопленням і повагою. Звертаючись до нащадків, я не буду довго говорити і про свої слабкості; я скажу про себе лише те, що личить моїй людській гідності і, смію сказати, піднесеному серцю. Треба показувати світові лише те, що прекрасне; довіряти зі свого життя лише те, що може вдихнути в подібних до нас почуття великодушні і шляхетні, – не означає брехати Господу. Щиро кажучи, приховувати мені нічого: я не крав стрічку і не звалював провину на служницю, я не кидав на вулиці вмираючого друга, не ганьбив жінку, котра прихистила мене, не віддавав власних дітей до притулку; але у мене були свої слабкості, мені траплялося занепадати духом; досить одного гіркого зітхання, щоб натякнути світу про ці звичайні знегоди, що мусять залишитися під покровом. Навіщо суспільству зображення ран, від яких страждають усі? Тому, хто хоче показати недосконалість людської природи, не бракує прикладів».

Накидаючи цей план, я залишав осторонь свою родину, дитинство, юність, мандри і вигнання: проте саме ці розповіді давали мені найбільшу втіху.

Я був немов щасливий раб: звикнувши до кайданів, він вже не знає, що робити на волі, як бути, якщо кайдани його розбиті. Досить було мені взятися до праці, як переді мною поставало обличчя, від якого я не міг відірвати очей: тільки релігії, що своєю поважністю викликала у мене міркування вищого порядку, було до снаги оволодіти моєю увагою.

Але, обмірковуючи свої «Записки», я зрозумів, чому в давньому світі так піклувалися про долю свого імені: можливо, у спогадах про минуле життя, яке людина залишає, покидаючи світ, є якась зворушлива істотність. Можливо, великим людям давнини ідея безсмертя роду людського замінювала ідею безсмертя душі, що було для них загадкою. Якщо слава стосується тільки нас самих, гріш їй ціна, та все ж варто визнати, що здатність генія дарувати всьому, що він любив, вічне життя – прекрасний привілей.

Я взявся до тлумачення деяких книг Біблії і почав з Книги Буття. У вірші: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і що б він не з’їв, – і не жив повік-віку» – я відзначив вражаючу іронію Творця: «Ось став чоловік немов один із Нас і т. ін. Коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя». Чому? Тому, що він скуштував плід знання і став відрізняти добро від зла; тепер його пригнічують нещастя, отже, йому нема чого «жити повік-віку»: яке велике милосердя Господа, що дарує смерть.

Я почав складати молитви: одні зцілювали «душевні скорботи», інші зміцнювали дух, «що зрить благоденствування лиходіїв»: я прагнув повернути зосередженість і спокій моїм заблуканим думкам.

Позаяк Господь не захотів перервати на цьому моє життя, зберігаючи його для майбутніх випробувань, бурі, що піднялися, ущухли. Кардинал-посол несподівано змінився до мене; я мав з ним відверту розмову і заявив про свій намір просити відставки. Він заперечив цьому; він стверджував, що нині моя відставка здалася б опалою, що я обрадував би нею своїх ворогів, прогнівив першого консула і позбавив би себе можливості жити спокійно в тих краях, куди я хочу переїхати. Він запропонував мені з’їздити тижнів на два, а то й на місяць, до Неаполя.

У цей самий час Росія промацувала ґрунт, щоб запросити мене наставником до великого князя: але якщо мені судилося присвятити решту життя спадкоємцю престолу, то чекати цього від мене міг тільки Генріх V.

Доки я метався між безліччю можливостей, я отримав звістку, що перший консул призначив мене посланником у Вале. Спочатку, виведений із себе доносами, він розгнівався, але, заспокоївшись, зрозумів, що я з породи тих людей, які гарні тільки тоді, коли вони самі собі голова, і що мене не слід нікому підпорядковувати, інакше від мене не буде користі. Вакансій не було; він заснував посаду, що підходила для моєї люблячої самотність, спраглої незалежності натури; він послав мене до Альп, він довірив мені католицьку республіку, по якій несуть свої води незліченні потоки: у себе під ногами мені належало побачити Рону і наших солдатів – Рону, що тече вниз, до Франції, солдатів, що піднімаються вгору, до Італії, а попереду моєму погляду відкривався б небезпечний Симплонський перевал. Консул готовий був дати мені достатньо вільного часу для подорожей по Італії, а пані Баччокі передала мені через Фонтана, що, як тільки звільниться посада посла у великій державі, я отримаю її. Отже, негадано і проти волі я здобув першу перемогу на дипломатичній ниві: воістину на чолі держави стояв високий розум, який не хотів, щоб кабінетні інтриги мучили інший розум, у якому він відчував дуже сильну потребу вийти з-під чужої влади.

Зауваження це тим більш правильне, що кардинал Феш, котрому я віддаю в цих записках належне, на що він, можливо, не розраховував, відправив дві сердиті депеші до Парижа майже в ті самі дні, коли, у зв’язку зі смертю пані де Бомон, поводження його стало люб’язнішим. Коли він був щирий: коли розмовляв зі мною і пропонував мені з’їздити до Неаполя чи коли писав ці дипломатичні послання? Те й інше відбувалося одночасно, але перше суперечило другому. Мені не важко було б привести пана кардинала у згоду з самим собою, знищивши сліди донесень, що мали стосунок до мене; коли я був міністром закордонних справ, я міг вилучити пусті вигадки посла з міністерського архіву – учинив же так пан де Талейран зі своїми листами до імператора. Але я не вважав, що маю право застосувати свою владу у власних інтересах. Якби комусь здумалося шукати ці документи, їх знайшли б на колишньому місці. Скажуть, що такий спосіб дій – дурість; що ж! я не перечу; але, щоб не ставити собі на заслугу доброчесність, якої я не маю, зауважу, що повага моя до листування моїх ганьбителів походить не так від великодушності, як від презирства. В архівах берлінського посольства я бачив образливі листи пана маркіза де Бонні відносно моєї особи: я не збираюся щадити себе й оприлюдню їх.

Пан кардинал Феш був так само лихий на слова щодо бідолашного абата Гійона (єпископа Марокканського): він вивищив його до «російського шпигуна». Бонапарт вважав пана Лене «англійським шпигуном»: причиною тому були плітки, до яких, на горі, привчили цю велику людину поліцейські донесення. А проте, чи такий вже безгрішний був сам пан Феш? Чи високо цінувала його власна родина? Кардинал де Клермон-Тоннер був у Римі одночасно зі мною, у 1803 році; чого він тільки не писав про дядечка Наполеона! Я зберігаю ці листи.

Втім, кому важливі ці сварки, вже сорок років поховані під спудом зотлілих паперів? З усіх дійових осіб цієї епохи вцілів один-єдиний – Бонапарт. Усі ми мертві вже зараз, хоча і вважаємо себе за живих: чи можна розгледіти рід комахи у тьмяному світлі, яке вона іноді випромінює, повзучи по стіні?

Пізніше, коли я був послом за папи Льва XII, я знову зустрівся з паном кардиналом Фешем: він висловив мені свою повагу, я також постарався виявити йому люб’язність і пошану. Втім, природно, що мене судили суворо – і заслужено. Все це в далекому минулому: у мене немає навіть бажання взнавати по почерку тих, хто в 1803 році служили або прислужували панові кардиналу Фешу.

Я поїхав до Неаполя: там почався рік без пані де Бомон; рік розлуки, перший у такій довгій вервечці! Я жодного разу не був у Неаполі відтоді, хоча в 1827 році проїздив повз і збирався заїхати туди разом з пані де Шатобріан. Апельсинові дерева були укриті плодами, мирти – квітами. Байя, Єлисейські Поля і море переповнювали душу захопленням, яке мені ні з ким було розділити. Неаполітанську затоку я описав у «Мучениках». Я піднявся на Везувій і спустився у його кратер. Я обкрадав самого себе: я розігрував сцену з «Рене».

У Помпеях мені показали скелет у кайданах та уривки латинських слів, що їх нашкрябали солдати на стінах. Я повернувся до Рима. Канова відчинив мені двері своєї майстерні; він працював над статуєю німфи. Інші мармурові статуї для надгробка, який я замовив, були вже готові і мали вельми виразний вигляд. У церкві Святого Людовіка я помолився над прахом, похованим у Римі, а 21 січня 1804 року, іншого нещасного дня, поїхав до Парижа.

Яка вражаюча суєтність: з того часу минуло 35 років. Чи не тішив я себе в ті далекі й сумні дні думкою, що розірвані смертю зв’язки стануть моєю останньою прихильністю? І як же швидко я хай не забув те, чим дорожив, але знайшов йому заміну! Так іде людина від утрати до утрати. Доки вона молода і котить своє життя попереду себе, їй ще можна знайти виправдання, але коли вона впрягається в нього і заледве тягне його за собою, прощення їй немає. Природа наша така бідна, схильності такі непостійні, що нам бракує нових слів для вираження нового почуття, і ми пояснюємо його тими словами, до яких уже вдавались раніше, коли в серці нашому жило інше почуття! Існують, проте, слова, які слід вимовляти тільки один раз: повторення оскверняє їх. Друзі, яких ми зрадили і забули, дорікають нам за те, що ми знайшли собі нове товариство; один день є докором іншому: життя наше – постійний сором, бо воно – постійна помилка.

Книга шістнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1 Рік 1804. – Республіка Вале. – Відвідини палацу Тюїльрі. – Особняк Монморенів. – Я чую повідомлення оповісників про смерть герцога Енгієнського. – Я йду у відставку

Париж, 1838

Позаяк я не збирався затримуватися в Парижі, я зупинився у «Французькому готелі» на вулиці Бон, де до мене прилучилася пані де Шатобріан, яка мала намір вирушити разом зі мною у Вале. Моє колишнє товариство, вже напіврозвалене, втратило нитку, що зв’язувала його.

Бонапарт ішов до імператорського вінця; геній його зростав разом з подіями: він міг, немов розширюваний в об’ємі порох, підірвати весь світ; велетню, що ніяк не міг дістатися до вершини влади, нікуди було дівати силу; він діяв напомацки і, здавалося, шукав свій шлях; коли я приїхав у Париж, він морочився з Пішеґрю і Моро: через дрібну заздрість він погодився побачити в них суперників; Моро, Пішеґрю і Жорж Кадудаль, ворог куди грізніший, були арештовані.

Ця мережа інтриг, невідривна від будь-якої ділової царини, мені не подобалась, і я радів нагоді втекти в гори.

‹Лист із Сіона, в якому тамтешня міська рада виявляє радість з приводу призначення Шатобріана посланником у республіку Вале›

За два дні до 20 березня я зібрався піти в Тюїльрі попрощатися з Бонапартом; я не бачив його з того дня, коли він говорив зі мною на балу у Люсьєна. Галерея, де він приймав відвідувачів, була повна народу; його супроводжували Мюрат і флігель-ад’ютант; він ішов майже не зупиняючись. Коли він підійшов ближче, я здивувався тому, як він змінився: помертвілі щоки запали, очі горіли диким вогнем, лице зблідло і спохмурніло, вигляд став похмурий і страшний. Мене вже не вабило до нього так, як раніше; не бажаючи стояти у нього на шляху, я зробив рух, щоб піти. Він кинув на мене погляд, немов пригадуючи, ступив до мене кілька кроків, потім повернувся і відійшов. Можливо, він побачив у мені застереження? Його ад’ютант помітив мене; коли я зник у натовпі, він почав шукати мене очима за спинами людей, що затуляли мене, і спробував знову повести консула в мій бік. Ця гра тривала майже чверть години: я весь час зникав, Наполеон, сам того не підозрюючи, весь час ішов за мною слідом. Я так і не зміг зрозуміти, що змушувало ад’ютанта робити це. Чи то він не впізнав мене і вигляд мій видався йому підозрілим? Чи то, навпаки, впізнав і хотів, аби Бонапарт поговорив зі мною? Хоч би як там було, Наполеон перейшов до іншої зали. Побувавши в Тюїльрі, я пішов звідти з почуттям виконаного обов’язку. Я завжди з великою радістю покидав будь-який палац, з чого видно, що мені там не місце.

Повернувшись у «Французький готель», я сказав друзям: «Певно, сталося щось незвичайне, чого ми не знаємо, адже Бонапарт, якщо тільки він не хворий, не міг аж так змінитися». Пан Бурьєн оцінив мою надзвичайну догадливість, він лише переплутав дати; ось його слова: «Повернувшись від першого консула, пан де Шатобріан заявив своїм друзям, що помітив, як дуже змінився перший консул і який зловісний вогонь горить у його очах».

Так, я помітив це: зло дається вищому розуму не без болю, бо це чужорідний плід, який йому не личить виношувати.

Два дні по тому, 20 березня, сумний і дорогий серцю спогад підняв мене з самого ранку. Пан де Монморен колись вибудував собі будинок на бульварі Інвалідів, у тому місці, де його перетинає вулиця Плюме. У саду цього будинку, проданого під час Революції, пані де Бомон, тоді ще зовсім дівчинка, посадила кипарис і не раз, коли нам доводилося проходити повз, показувала мені його: з цим кипарисом, походження та історію якого знав лише я, я і хотів попрощатися. Він існує ще й досі, але сохне й ледве дістає до вікна, під яким викохувала і леліяла його рука жінки, що пішла назавжди. Я відрізняю це нещасне деревце від трьох чи чотирьох дерев тієї ж породи; здається, воно теж знає мене і радіє, коли я приходжу; меланхолійні пориви вітерцю схиляють до мене його пожовтілу голову, і воно щось шепоче у вікно спорожнілої кімнати: таємничий зв’язок між нами урветься лише зі смертю одного з нас.

Віддавши благоговійну данину пам’яті, я спустився бульваром і перетнув площу Інвалідів, потім мостом Людовіка XVI пройшов у сад Тюїльрі і вийшов з нього біля флігеля Марсана туди, де нині проходить вулиця Ріволі. На початку дванадцятої до мене долинули голоси: чоловік і жінка вигукували офіційне повідомлення; почувши його, перехожі зупинялися як укопані. «Особлива військова комісія, скликана у Венсенні, – гукали оповісники, – засудила до страти Луї Антуана Анрі де Бурбона, що народився 2 серпня 1772 року в Шантії».

Ці вигуки приголомшили мене як грім з ясного неба; вони змінили моє життя так само, як змінили життя Наполеона. Повернувшись додому, я сказав пані де Шатобріан: «Герцога Енгієнського розстріляно». Я сів за стіл і почав писати прохання про відставку. Пані де Шатобріан цьому нітрохи не перечила і з великою мужністю дивилася, як я пишу. Вона чудово усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені: йшло слідство у справі генерала Моро і Жоржа Кадудаля; лев лизнув крові; було не час його розлючувати.

Тим часом до нас прийшов пан Клозель де Куссерґ; він також чув повідомлення про вирок. Він застав мене з пером у руці: листа мого, звідки він умовив мене вилучити, з жалю до пані де Шатобріан, фрази, сповнені гніву, було відправлено на ім’я міністра закордонних справ. Вислови, у яких я його написав, значення не мали; думка моя і злочин полягали в самому факті моєї відставки: Бонапарт це чудово зрозумів. Пані Баччокі розсердилася, дізнавшись про те, що вона назвала «моїм відступництвом»; вона послала за мною і обкидала мене найпалкішими докорами. Пан де Фонтан, який пізніше захищав мене з усією безстрашністю дружби, першої миті трохи втратив розум від страху: він уже бачив мене розстріляним, а разом зі мною і всіх, хто зі мною знався. Декілька днів мої друзі провели у страху, чекаючи, що мене ось-ось схопить поліція; вони весь час відвідували мене, щоразу я наближався до комірки воротаря з великим тремтінням. Наступного дня після моєї відставки до мене завітав пан Пак’є; він обійняв мене і сказав, що гордиться моєю дружбою. Сам він досить довго з хвали гідною скромністю тримався в тіні, не бігаючи за посадами і не прагнучи влади.

Проте ці пориви участі, які спонукають нас схвалювати шляхетний вчинок, невдовзі вичерпалися. З поваги до релігії я погодився на місце за межами Франції, місце, яке подарував мені могутній геній, переможець анархії, вождь, вірний народу, консул Республіки, а не король, що узурпував монархію; при цьому я був самотній у своєму почутті, бо послідовний у своїй поведінці; я виїхав, коли умови, під якими я міг підписатися, змінилися; але, як тільки герой перетворився на вбивцю, всі кинулися оббивати його пороги. Через півроку після 20 березня весь вищий світ, здавалося, прийшов до єдиної думки, якщо не брати до уваги лихих жартів, якими аристократи перекидалися у вузькому колі. Люди пропащі стверджували, що їх примусили, але примушували, з чуток, лише тих, хто має славне ім’я, або має славну репутацію, тож кожен, хто хотів довести свою іменитість і популярність, благав про те, щоб його примусили.

Ті, хто найбільше мною захоплювалися, віддалилися; я був для них живим докором: люди обережні вбачають необережність у поведінці тих, хто слухається голосу честі. Бувають часи, коли піднесеність душі воістину обертається вадою; ніхто її не розуміє; її вважають обмеженістю розуму, забобоном, поганою звичкою, примхами, дуром, що заважає мати правильну думку про речі, дурістю, можливо гідною поваги, але яка видає тупоумство раба. Хіба багато мудрості в тому, щоб не бачити нічого навколо, залишатися чужим ходові часу, розвитку ідей, зміні звичаїв, прогресу суспільства? Хіба не сумна помилка – надавати подіям значення, якого вони не мають? Замкнувшись у ваших вузьких принципах, ви з вашим недалеким розумом і такими ж недалекими думками уподібнюєтеся людині, яка, живучи на задвірках, бачить тільки маленький садок і гадки не має ні про те, що відбувається на вулиці, ні про те, який галас там лунає. Ось до чого доводить вас дещиця незалежності: ви стаєте предметом жалю для людей посередніх, великі ж люди – ті, що спускаються до вас зі своїх висот і спрямовують на вас «очі пишні», oculos sublimes – з милосердною зневагою прощають вас, бо знають, що вам їх не зрозуміти. Відтак я смиренно віддався літературній діяльності – так бідолашний Піндар починає першу Олімпійську пісню із твердження, що найкраще на світі – це вода, залишаючивино блаженним.

Дружба вдихнула відвагу в пана де Фонтана; доброта пані Баччокі стала перешкодою між гнівом її брата і моїм рішенням; пан де Талейран з байдужості чи з розрахунку затримав моє прохання про відставку і доповів про нього лише через кілька днів, давши Бонапарту час на роздум. Почувши єдиний відкритий осуд із уст чесної людини, яка не побоялася виступити проти державця, він тільки й промовив: «Гаразд». Пізніше він сказав своїй сестрі: «Дуже ви злякалися за вашого друга». Багато років по тому в розмові з паном де Фонтаном він зізнався, що моя відставка – одна з речей, що вразили його найдужче. Пан де Талейран наказав відправити мені офіційного листа; у ньому він чемно покартав мене за те, що я позбавив його відомство моїх талантів та послуг. Я відшкодував витрати на забезпечення, і на тому справа, очевидячки, і закінчилась. Але, наважившись покинути Бонапарта, я поставив себе з ним на одну дошку, і він повстав проти мене всім своїм злодійством, як я повстав проти нього всією своєю відданістю. До самого свого падіння він тримав над моєю головою меч; кілька разів, спонукуваний природним поривом, він кликав мене і намагався втопити в своїх фатальних благодіяннях; іноді мене вабило до нього захоплення, яке він у мене викликав, думка про те, що завдяки йому я присутній не просто при зміні династії, але при оновленні суспільства; одначе багато в чому натури наші були протилежними, і це давалося взнаки; якщо він з великою охотою наказав би мене розстріляти, то я теж не надто мучився б, позбавивши його життя.

Смерть творить або розвінчує велику людину; вона зупиняє її на тій сходинці, до якої вона встигла спуститися чи піднятися: доля небіжчика – успіх або провал; у першому випадку говорять про те, ким вона була, у другому – гадають, ким вона могла стати.

Якби я виконував обов’язок, плекаючи далекосяжні честолюбні плани, я б прогадав. Карл X тільки у Празі дізнався про те, як я вчинив у 1804 році: він позбувся монархії. «Шатобріане, – запитав він мене у Градчанському замку, – ви служили Бонапартові?» – «Так, Ваша Величносте». – «Ви пішли у відставку після смерті герцога Енгієнського?» – «Так, Ваша Величносте». Нещастя вчить або повертає пам’ять. Я розповідав вам, як одного разу в Лондоні ми з паном Фонтаном сховалися від зливи в тій самій алеї, що й пан герцог де Бурбон: у Франції він і його доблесний батько, які так шанобливо дякували кожному, хто писав промови на смерть герцога Енгієнського, не згадали про мене жодним словом: мабуть, вони не знали про мій вчинок; а втім, я ніколи їм про нього не розповідав.

2 Смерть герцога Енгієнського

Шантії, листопад 1838 року

У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.

Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.

Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:

«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося закінчити дні у вигнанні; ніколи, проте, ні сучасники мої, ні нащадки не зможуть сказати, що за лихих часів я виявив себе негідним трону моїх предків».

Не слід забувати й іншого імені, пов’язаного з ім’ям герцога Енгієнського: Густав Адольф, повалений і вигнаний монарх, був єдиним з царствених королів тоді, хто посмів піднести голос на захист юного французького принца. Він послав з Карлсруе до Бонапарта ад’ютанта з листом; лист запізнився; останнього Конде вже не було серед живих. Густав Адольф одіслав прусському королю орден Чорного Орла, подібно до того як Людовік XVIII повернув орден Золотого Руна королю іспанському. Густав заявив спадкоємцеві великого Фрідріха, що «закони лицарства не дозволяють йому бути братом по зброї вбивці герцога Енгієнського». (Серед нагород Бонапарта був і Чорний Орел.) Є якась гірка насмішка в цьому майже безрозсудному нагадуванні про лицарські почуття, що не збереглися ніде, окрім серця нещасного короля, пойнятого тугою за вбитим другом: шляхетне товариство у нещасті живе незрозумілим, самотнім, у світі, невідомому людям!

На жаль! ми побачили стільки різних деспотів, що в характерах наших, зломлених низкою знегод і утисків, уже не лишилося сил довго сумувати про смерть молодого Конде: сльози поступово вичерпалися; страх вилився в одностайні вітання першого консула з тим, що збулися небезпек; тепер люди ридали від вдячності до тирана, який задля їх порятунку віддав на заклання святу жертву. Нерон під диктовку Сенеки написав Сенату послання, що вихваляє вбивство Агрипіни; сенатори в захваті обсипали словами подяки великодушного сина, який не убоявся ради блага народу піддати себе несамовитому випробуванню і вчинити матеревбивство! Світське суспільство незабаром повернулося до своїх розваг; воно злякалося власної жалоби: жертви, що вціліли після Терору, танцювали, силкувалися здаватися щасливими і, лякаючись обвинувачень у злопам’ятності, веселилися так, як веселяться засуджені дорогою на ешафот.

Не можна сказати, що герцога Енгієнського заарештували ні з сього ні з того і без будь-яких приготувань; Бонапарт з’ясував, скільки в Європі Бурбонів. Він покликав на раду пана де Талейрана і пана Фуше, і ті повідомили, що герцог Ангулемський і Людовік XVIII перебувають у Варшаві, граф д’Артуа і герцог Беррійський разом з принцами де Конде і де Бурбоном – у Лондоні. Спадкоємець роду Конде жив у Еттенгаймі, у Баденському герцогстві. Трапилося так, що його намірилися втягнути в інтриги пани Тейлор і Дрейк, англійські шпигуни. 16 червня 1803 року герцог де Бурбон написав своєму онукові листа з Лондона, де застеріг його від можливого арешту; лист цей зберігся. Бонапарт покликав до себе своїх соратників-консулів: спершу він обкидав докорами пана Реаля за те, що той приховав од нього підступи супротивників. Він терпляче вислухав заперечення: різкіше за всіх висловився Камбасерес. Бонапарт подякував йому і вчинив по-своєму. Я сам прочитав про це у «Спогадах» Камбасереса, які один з його племінників, пан де Камбасерес, пер Франції, ласкаво дав у моє розпорядження, за що я йому вельми вдячний. Кинута бомба не повертається; вона летить туди, куди посилає її геній, і падає. Щоб виконати наказ Бонапарта, потрібно було ступити на територію Німеччини, і французький загін негайно ступив на неї. Герцог Енгієнський був заарештований у Еттенгаймі. При ньому, замість очікуваного генерала Дюмур’є, були лише маркіз де Тюмері та декілька невідомих емігрантів: з одного цього можна було зробити висновок, що сталася помилка. Герцога Енгієнського відвезли до Страсбурга. Про початок венсеннської катастрофи ми знаємо від самого принца: зберігся короткий щоденник, який він вів дорогою з Еттенгайма до Страсбурга: герой трагедії виходить на авансцену і виголошує пролог.

ЩОДЕННИК ГЕРЦОГА ЕНГІЄНСЬКОГО

«У четвер 15 березня о п’ятій годині (попівночі) мій будинок в Еттенгаймі оточили ескадрон драгунів і жандармські пікети; усього близько двохсот чоловік, два генерали, драгунський полковник, полковник Шарло із Страсбурзької жандармерії. О пів на шосту виламали двері, мене відвезли на Млин, що поблизу Черепичного Заводу. Папери мої вилучені, опечатані. Довезений у возі між двома рядами стрільців до Рейну. Посаджений на корабель курсом на Ріснау. Зійшов на землю й пішки дістався Пфорцгайма. Обідав на заїжджому дворі. Сів у візок з полковником Шарло, сержантом жандармерії, одним жандармом на передку і Грюнштейном. Близько о пів на шосту прибув у Страсбург до полковника Шарло. За півгодини доставлений у фіакрі у фортецю. ‹…› Неділя, 18-те, по мене прийшли о пів на першу ночі. Дали рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб одягтися. Я обіймаю моїх нещасних супутників, моїх слуг. Йду один з двома жандармськими офіцерами і двома жандармами. Полковник Шарло повідомив мене, що ми йдемо до дивізійного генерала, який отримав наказ із Парижа. Замість цього на площі перед церквою мене садять у карету, запряжену шестериком поштових коней. Лейтенант Петерман розмістився поруч мене, сержант Блітерсдорф усівся на передку, два жандарми – в кареті, один – на зап’ятках».

Тут людина з розбитого корабля, готова поринути у хвилі, уриває свій бортовий журнал.

Добравшись близько четвертої години пополудні до однієї із столичних застав, карета замість в’їхати до Парижа повернула на зовнішній бульвар і зупинилася перед воротами Венсеннського замку. Принца, що вийшов з карети у внутрішньому дворі, провели до однієї з кімнат фортеці і там замкнули; він ліг спати. Що ближче принц під’їздив до Парижа, то старанніше Бонапарт розігрував спокій. 18 березня, у Вербну неділю, він поїхав у Мальмезон. Пані Бонапарт, яка, як і вся її родина, знала про арешт принца, заговорила про цю справу з чоловіком. Той відповів: «Ти нічого не тямиш у політиці». Полковник Саварі став частим гостем у покоях Бонапарта. Чому? Тому, що він бачив сльози першого консула в Маренго. Видатні особистості мають побоюватися своїх сліз, які віддають їх у владу осіб пересічних. Сльози – одне з тих уразливих місць, яке може зробити свідка паном великої людини.

Стверджують, що перший консул розпорядився заготовити всі накази щодо в’язня Венсеннського замку. Один з цих наказів свідчив, що, якщо суд засудить герцога Енгієнського до смертної кари, вирок треба виконати негайно. Я довіряю цій версії, хоча й не можу нічого стверджувати напевно, бо накази ці не збереглися. Пані де Ремюза, яка увечері 20 березня грала в Мальмезоні в шахи з першим консулом, чула, як він прошепотів декілька віршів про милосердя Августа; вона вирішила, що Бонапарт отямився і принца врятовано. Але ні; доля виголосила свій вирок. Коли Саварі знову з’явився в Мальмезоні, пані Бонапарт угадала, що нещастя сталося. Перший консул зачинився у себе й кілька годин провів на самоті. А потім війнув вітер, і всьому настав кінець.

СКЛАД ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ

Наказ Бонапарта від 29 вантоза XII року ухвалив, що військова комісія у складі семи членів, призначених генерал-губернатором Парижа (Мюратом), збереться у Венсенні, щоб розглянути справу «колишнього герцога Енгієнського, обвинуваченого в застосуванні зброї проти Республіки, і т. ін.».

‹Перелік суддів›

ДОПИТ, ЩО ЙОГО ПРОВІВ КАПІТАН-ДОПОВІДАЧ

Капітан д’Отанкур, командир ескадрону Жакен, двоє піших жандармів з того ж полку, Лерва і Тарсис, а також громадянин Нуаро, лейтенант того ж полку, йдуть у кімнату герцога Енгієнського; вони будять його: всього через чотири години йому доведеться заснути знову. Капітан-доповідач з допомогою Молен, командира 18 полку, секретаря суду, обраного згаданим доповідачем, допитує принца.

Запитано, яке його ім’я, прізвище, вік і місце народження.

Дано відповідь, що звуть його Луї Антуан Анрі де Бурбон, герцог Енгієнський, а народився він 2 серпня 1772 року в Шантії.

Запитано, де він жив після того, як покинув Францію.

Дано відповідь, що, поїхавши за ріднею, вступив до армії Конде, коли її було сформовано, а раніше був в армії Бурбонів і з нею брав участь у кампанії 1792 року в Брабанті.

Запитано, чи бував в Англії і чи не виплачує йому ця держава утримання.

Дано відповідь, що ніколи там не був, а проте Англія посилає йому утримання і в ньому – єдине джерело його доходів.

Запитано, в якому чині служив він в армії Конде.

Дано відповідь: до 1796 року – командир передового загону, а раніше – волонтер у штаб-квартирі свого діда, після ж 1796 року постійно в чині командира передового загону.

Запитано, чи знайомий з генералом Пішеґрю, чи мав з ним стосунки.

Дано відповідь: не пригадаю, щоб я його бачив. Стосунків з ним не мав ніколи. Знаю, що він хотів мене бачити. Радий, що не знайомий з ним, якщо правда, що він хотів скористатися такими мерзенними засобами, як про те говорять.

Запитано, чи знає колишнього генерала Дюмур’є і чи має з ним стосунки?

Дано відповідь: не більше ніж генерала Пішеґрю.

Про що складено цей протокол, який підписали герцог Енгієнський, командир ескадрону Жакен, лейтенант Нуаро, двоє жандармів і капітан-доповідач.

Перш ніж підписати цей протокол, герцог Енгієнський мовив: «Я настійно прошу аудієнції у першого консула. Моє ім’я, звання, мій напрям думок і нинішнє тяжке моє становище сповняють мене надією, що він не відмовить у моєму проханні».

ЗАСІДАННЯ І ВИРОК ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ

21 березня о другій годині попівночі герцога Енгієнського ввели до зали, де засідала комісія, і він повторив те, що сказав на допиті. Він наполягав на своїх словах і додав, що готовий боротися і хотів би взяти участь у новій війні Франції проти Англії. «На запитання, чи хоче ще що-небудь сказати на свій захист, відповів, що більше йому сказати нічого.

Головуючий наказує вивести звинуваченого; члени комісії радяться за зачиненими дверима, голова вислуховує їхні думки, починаючи з молодшого за чином; сам він висловлюється останнім; усі одностайно визнають герцога Енгієнського винним за статтею… закону про…, яка свідчить…, і тому засуджують його до смертної кари. Цей вирок належить прочитати засудженому, після чого виконати невідкладно у присутності різних підрозділів гарнізону.

Вирок ухвалено у Венсенні, зазначеного дня, місяця і року. Папери заповнені, вирок скріплено підписами, і оскарженню він не підлягає».

Могилу було вирито, заповнено і скріплено; зверху лягли десять років забуття, загальної згоди й безгучної слави; вона заростала травою під гуркіт гарматного салюту, що сповіщав перемоги, під ілюмінації, що осявали помазання на царство, весілля спадкоємиці Цезарів і народження римського короля. Лише самотні плакальники ходили лісом, наважуючись крадькома кинути погляд на дно скорботної ями, та кілька в’язнів споглядали його з вершини вежі, де мучились. Настала Реставрація: земля на могилі здригнулася, а разом з нею здригнулися і уми; кожен почував себе зобов’язаним пояснити. Свою думку оприлюднив пан Дюпен-старший; узяв слово голова військової комісії пан Юлен; у суперечку зайшов пан герцог де Ровіґо, який висунув обвинувачення проти пана де Талейрана; у пана де Талейрана знайшовся захисник, і нарешті сам Наполеон підніс свій гучний голос із кручі острова Святої Єлени.

Треба навести і дослідити ці документи, щоб з’ясувалися справжня роль і справжнє місце кожного в цій драмі. Зараз ніч, і ми у Шантії; була ніч, коли герцог Енгієнський був у Венсенні.

‹Розгляд названих документів, що стосуються розстрілу герцога Енгієнського›

7 Провина кожного

Вивчивши всі факти, я дійшов такого висновку: єдиним, хто хотів смерті герцога Енгієнського, був Бонапарт; ніхто не ставив йому цю смерть умовою для сходження на престол. Розмови про цю нібито поставлену умову – хитрування політиків, які люблять відшукувати у всьому таємні пружини. Проте цілком імовірно, що інші люди з нечистим сумлінням не без утіхи спостерігали, як перший консул назавжди пориває з Бурбонами. Суд у Венсенні – породження корсиканського темпераменту, напад холодної люті, боязлива ненависть до нащадків Людовіка XIV, чий грізний привид переслідував Бонапарта.

Мюрат може дорікнути собі лише в тому, що передав комісії загальні вказівки і не мав сили усунутися: під час суду його не було у Венсенні.

Герцог де Ровіґо виконував вирок; очевидно, він дістав таємний наказ: на це натякає генерал Юлен. Хто зважився б «невідкладно» скарати на смерть герцога Енгієнського, не маючи на те найвищих повноважень?

Що ж до пана де Талейрана, священика і дворянина, він виступив натхненником убивства; він був не в злагоді із законною династією. Спираючись на те, що сказав Наполеон на острові Святої Єлени, і те, що, очевидно, висловлював у своїх листах єпископ Отенський, можна було б довести, що провина пана де Талейрана велика; але не слід виходити за рамки достовірності. Важко заперечувати, що пан де Талейран підштовхнув Бонапарта до фатального арешту, всупереч порадам Камбасереса. Але так само важко припустити, що він передбачав результат своїх дій. Як міг він подумати, що перший консул свідомо віддасть перевагу найганебнішій мірі над найвигіднішою роллю великодушного рятівника? Легкодумство, характер, виховання, звички міністра відвертали його від насильства. Розпуста присипляла його волю; він був дуже підлий, щоб стати запеклим злочинцем. Якщо він дозволив собі дати фатальну пораду, то, зрозуміло, тому, що недооцінив можливих наслідків, так само, як і під час Реставрації, займаючи місце поряд Фуше, не зрозумів, що тим самим занапащає себе. Князя Беневентського не бентежила проблема добра і зла, бо він не відрізняв одного від іншого: він був позбавлений морального почуття і тому завжди помилявся у своїх передбаченнях.

Військова комісія ухвалила вирок з болем і каяттям.

Така, скажемо ми після добросовісного, неупередженого, повного розгляду, провина кожного. Моя доля так тісно пов’язана з цією катастрофою, що я був зобов’язаний спробувати розвіяти морок, що огортає її, і прояснити деякі її подробиці. Якби Бонапарт не вбив герцога Енгієнського, якби він усе більше й більше наближав мене до себе, що б звідси наступило? Літературна діяльність моя закінчилася б; ступивши на політичну ниву, де я, як показала іспанська війна, дечого вартий, я став би багатий і могутній. Франція виграла б від мого об’єднання з імператором; я від цього програв би. Можливо, мені вдалося б упевнити велику людину в деяких ідеях, що мають стосунок до свободи й поміркованості; але життя моє, потрапивши до числа тих, яких звуть щасливцями, позбулася б того, що становить її неповторність і є предметом моєї гордості, – позбулася бідності, борні і незалежності.

‹Провина Наполеона; його думки про герцога Енгієнського на острові Святої Єлени›

9 Про те, що випливає з усього сказаного. – Чвари, породжені смертю герцога Енгієнського

З життя Бонапарта треба здобути сувору науку. Два однаково поганих вчинки почали і довершили його падіння: смерть герцога Енгієнського; війна в Іспанії. Марно сподівався він, що слава витіснить його чорні діла з пам’яті людської, вони переважили і занапастили його. Підвело його саме те, в чому він бачив свою силу, глибину, невразливість, коли нехтував закони моральності, зневажаючи і гребуючи своєю справжньою силою, тобто великим умінням насаджувати порядок і справедливість. Поки він нападав тільки на анархію та на іноземних ворогів Франції, він здобував перемоги, але досить було йому стати на шлях нечестя, як він позбувся всієї своєї могутності: відрізаний Далілою волос – не що інше, як втрата доброчесності. Будь-який злочин несе в собі корінь бездарності і сíм’я зла: творімо ж добро, щоб знайти щастя; будьмо справедливими, щоб знайти талант.

На доказ цієї істини прошу відзначити, що зі смертю принца почався розкол, який разом з військовими поразками занапастив винуватця Венсеннської трагедії. З нагоди арешту герцога Енгієнського російський уряд направив протест проти вторгнення французьких солдатів на територію Імперії: діткнений Бонапарт відповів у «Монітьоре» грізною статтею з нагадуванням про смерть Павла I. У Санкт-Петербурзі відслужили панахиду по молодому Конде. На кенотафі вирізьбили напис: «Герцогові Енгієнському quern devoravit bellua corsica» [52]… Пізніше могутні супротивники вочевидь примирилися, але рани, що їх завдала політика і роз’ятрили образи, не затяглися: Наполеон визнав себе помщеним лише тоді, коли зайняв Москву; Олександр заспокоївся лише тоді, коли увійшов у Париж.

Ненависть берлінського кабінету міністрів виходила з того самого джерела: я говорив про шляхетний лист пана де Лафоре, де він розповідає панові де Талейрану про те, який вплив мало вбивство герцога Енгієнського на потсдамський двір. Пані де Сталь була в Пруссії, коли надійшла звістка з Венсенна: «Я жила в Берліні, – пише вона, – на березі Шпрее; покої мої були на першому поверсі. Одного разу мене розбудили о восьмій ранку і доповіли, що принц Людвіґ Фердинанд прискакав верхи під моє вікно і хоче говорити зі мною. «Чи відомо вам, – запитав він, – що герцога Енгієнського було викрадено на Баденській території, віддано військовому суду і через добу після прибуття до Парижа розстріляно?» – «Яка дурниця, – відповіла я, – хіба ви не розумієте, що чутку цю розпустили вороги Франції? Справді, хоч яка сильна моя ненависть до Бонапарта, я не вважаю його здатним на такий злочин». – «Якщо ви сумніваєтеся в тому, що я кажу, – відповів мені принц Людвіґ, – я пришлю вам «Монітьор», щоб ви самі прочитали вирок». – З цими словами він поскакав; на обличчі його було написано: помста або смерть. Чверть години по тому я вже тримала в руках «Монітьор» від 21 березня (30 плювіоза), де було оприлюднено смертний вирок, винесений військовою комісією, що засідала у Венсенні, якомусь Луї Енгієнському! Саме так іменували французи нащадка героїв, що укрили свою батьківщину славою! Навіть якщо зректися всіх станових забобонів, які неминуче відродилися б із поверненням до монархічного правління, чи можна так підло зраджувати пам’ять про битви під Лансе і Рокруа? Здобувши стільки перемог, Бонапарт не вміє шанувати чужі подвиги; він не визнає ні минулого, ні майбутнього; для його властолюбної і гордовитої душі немає нічого святого; він поважає тільки ту силу, що існує сьогодні. Принц Людвіґ почав листа до мене такими словами: «Такий собі Людвіґ Прусський хоче дізнатися у пані де Сталь і т. ін.». – Він відчував, якої образи завдано королівській крові, яка текла і в його жилах, пам’яті про героїв, до яких мріяв належати і він. Як після такого жахливого вчинку хоч би один європейський король міг укласти союз із цією людиною? Необхідність, скажуть мені? Є святилище душі, куди не повинно бути доступу необхідності: інакше чим була б доброчесність на землі? Ліберальною забавою, що личить лише мирному дозвіллю людей приватних».

Цей гнів, за який принц поплатився життям, ще не згаснув, коли почалася прусська кампанія 1806 року. У своєму маніфесті від 9 жовтня Фрідріх Вільгельм говорить: «Германці не помстилися за смерть герцога Енгієнського, але пам’ять про цей злочин ніколи не зітреться з їхніх сердець».

Ці історичні подробиці, мало ким помічені, гідні уваги, бо в них можна відшукати причини чвар, не пояснимих ніякими іншими обставинами, й одночасно побачити, якими шляхами веде Провидіння людини від провинності до кари.

10 Стаття в «Меркюр». – Зміна в житті Бонапарта

Я щасливий уже тим, що ніколи в житті не піддавався страху, не наслідував натовп, не втрачав себе! Задоволення, яке я відчуваю сьогодні від того, як учинив тоді, слугує мені запорукою, що совість – не пустий звук. Більш задоволений собою, ніж усі ці володарі і народи, що впали в ноги переможному солдатові, я з простимою гордістю перечитую сторінку, яка залишається моїм єдиним надбанням і якою я завдячую лише собі. Я писав ці рядки в 1807 році, ще не оговтавшись після вбивства, про яке я тільки що розповів; через них було закрито «Меркюр», і свобода моя знов опинилася під загрозою.

«Коли мерзенну тишу порушує тільки брязкіт кайданів та голос донощика; коли все тремтить перед тираном і прихильність його така ж небезпечна, як і неласка, на сцену виходить історик, чиє призначення – мстити за народи. Нерон ще благоденствує, але в імперії вже народився Тацит; нікому не відомий, він росте поблизу праху Германіка, і непідкупне Провидіння вже довірило безвісній дитині славу володаря світу. Роль історика прекрасна, хоча часто і небезпечна; але є вівтарі, які вимагають жертв, навіть коли люди покинули їх: такий вівтар честі. Якщо храм порожній, це не означає, що Бог помер. Не той герой, хто б’ється, чуючи близькість перемоги; відважний той, хто діє, знаючи, що прирікає себе на нещастя і смерть. Врешті-решт, що означають знегоди, якщо ім’я наше дійде до нащадків, і через дві тисячі років після нашої смерті від звуку його дужче заб’ється чиєсь шляхетне серце?»

Смерть герцога Енгієнського, підпорядкувавши поведінку Бонапарта іншому закону, підірвала його розсудливість: йому довелося засвоїти, щоб користуватися ними як щитом, максими, які він не міг застосувати повною мірою, бо його слава і геній постійно їм суперечили. Він став підозрілий; він зробився страшний; люди втратили віру в нього і в його зірку; йому довелося терпіти, якщо не шукати, товариство людей, з якими він іншим разом ніколи не став би знатися і які через його діяння визнали себе рівними йому: їхня ганьба лягла і на нього. Він не смів ні в чому їм дорікнути, бо втратив право засуджувати, адже воно належить доброчесності. Достоїнства його залишились тими самими, але добрі наміри змінилися і вже не були підтримкою цим великим достоїнствам; первородний гріх точив його зсередини. Господь наказав своїм ангелам зруйнувати гармонію цього світу, змінити його закони, нахилити його вісь. «Ангели, – говорить Мільтон, -

на превелику Силу ‹…› центральну кулю цю Навскіс штовхнули…. Сонцю велено було свій біг Од рівноденного шляху змістити …. ‹вітри› Гнітять ліси, морів здіймають глиб [53]…

‹Прощання із Шантії, місцем народження герцога Енгієнського›

Книга сімнадцята

‹Рік 1804; Шатобріан винаймає поверх в особняку маркізи де Куален›

2 Пані де Куален

Пані де Куален була жінка надзвичайно велична. Їй було під вісімдесят, у її гордовитих владних очах світилися розум та іронія. Пані де Куален не здобула ніякої освіти і тим пишалася; вона прожила свій вік, не підозрюючи, що це доба Вольтера; про свою епоху вона в кращому разі могла сказати, що це час красномовних буржуа. Не те щоб вона коли-небудь говорила про своє походження; вона була вища за цю сміхотворну слабкість: їй чудово вдавалося мати справу з маленькими людьми і не принижувати при цьому своєї дворянської гідності; але, хоч би як там було, предок її був першим маркізом Франції. Ведучи свій рід від Дрогона де Неля, вбитого в Палестині в 1096 році, від Рауля де Неля, конетабля, якого Людовік IX зробив лицарем; від Жана II де Неля, регента Франції часів останнього Хрестового походу Людовіка Святого, пані де Куален пояснювала своє походження поганою примхою долі, за яку вона не відповідає; вона народилася придворною дамою, як інші, талановитіші, народжуються вуличними дівками, й відрізнялася від цих інших, як відрізняються арабські кобили від візничих шкап: вона нічого не могла з цим удіяти, і їй доводилося терпляче зносити недугу, якою небо зволило її вразити.

Чи мала пані де Куален любовний зв’язок з Людовіком XV? Вона ніколи мені в цьому не признавалася: вона не заперечувала, що він дуже кохав її, але стверджувала, що поводилася з царственим залицяльником надзвичайно суворо. «Він був коло моїх ніг, – говорила вона, – він дивився на мене своїми чудовими очима, говорив солодкі слова. Одного разу він хотів подарувати мені порцеляновий туалетний столик з прибором, таким, як у пані де Помпадур. – «О Ваша Величносте, – вигукнула я, – мабуть, це для того, щоб я під ним ховалася!» Завдяки дивній нагоді я побачив цей туалетний столик у маркізи Конінгхем у Лондоні; то був подарунок Георга IV, яким вона похвалилася мені з кумедною простодушністю.

Покої пані де Куален виходили на колонаду, що сполучається з колонадою Королівської комори. Два морські пейзажі Верне, які Людовік Коханець подарував шляхетній господині будинку, висіли на стіні, оббитій старим зеленуватим атласом. До другої години пополудні пані де Куален лежала на подушках у великому ліжку із такою ж зеленою шовковою запоною. З-під нічного чіпця, що з’їхав набік, вибивалися сиві пасма. Діамантові підвіски у старовинній оздобі спадали на плечі капота, усипаного тютюном, як у чепурух Фронди. Навколо на ковдрі були розкидані адреси листів, одрізані од самих листів, на цих самих адресах пані де Куален криво й косо записувала свої думки: вона ніколи не купувала паперу, покладаючись щодо цього на пошту. Іноді з-під ковдри висовувала ніс маленька собачка з кличкою Лілі, гавкала на мене хвилин п’ять-шість і з гарчанням поверталася під крило господині. Так обійшовся час із предметом юнацької пристрасті Людовіка XV.

Пані де Шатору та дві її сестри доводилися кузинами пані де Куален, яка, проте, на відміну від благочестивої грішниці пані де Маї, ніколи б не промовила у відповідь на грубу лайку, почуту в церкві Святого Роха з уст незнайомого чоловіка: «Друже мій, якщо ви мене знаєте, моліться за мене».

Пані де Куален, скупа, як багато людей гострого розуму, розсовувала свої гроші по шафах. Вона жила в постійній тривозі за свої заощадження, які були їй дорожчі за життя. Слуги полегшували її муки. Коли вона поринала в заплутані розрахунки, вона нагадувала мені скупого Гермократа, який, диктуючи свій заповіт, призначив своїм спадкоємцем себе самого. Іноді, дивись, вона запрошувала на обід гостей: але вона страшенно лаяла каву, стверджуючи, що ніхто її не любить і що п’ють її лише для того, аби подовжити трапезу.

Пані де Шатобріан вирушила разом з пані де Куален і маркізом де Нелем у Віші; маркіз їхав попереду і замовляв чудові обіди. Пані де Куален приїздила слідом і просила подати півфунта вишень і нічого більше. Коли вона від’їздила, їй виставляли величезні рахунки: починався скандал. Вона й чути не хотіла ні про що, крім вишень; хазяїн вимагав грошей, бо на заїжджому дворі такий звичай: їли не їли, а якщо обід замовлено, треба платити.

Пані де Куален створила собі ілюмінізм на свій смак.

Легковірна і недовірлива разом, вона через брак віри сміялася з релігії, а через марновірність боялася її! Вона познайомилася з пані де Крюденер; ілюмінізм потайливої француженки був досить умовним; це не сподобалося ревній російській духовидиці, яка, у свою чергу, не сподобалася пані де Куален. Пані де Крюденер з чуттям запитала її: «Добродійко, хто ваш внутрішній сповідник?» – «Добродійко, – заперечила пані де Куален, – я не знаю свого внутрішнього сповідника; я знаю тільки, що сповідник мій – усередині своєї сповідальні». На тому дві жінки розлучилися назавжди.

Пані де Куален хвалилася, що впровадила при дворі нововведення: моду на розпущене волосся – впровадила всупереч благочестивій королеві Марії Лещинській, котра противилася цьому небезпечному нововведенню. Вона запевняла, що за давніших часів вихованій особі ніколи б і на думку не спало платити своєму лікарю. Вона обурювалася проти великої кількості жіночої білизни: «Це викриває вискочку, – говорила вона. – У нас, придворних дам, було тільки по дві сорочки; коли вони зношувалися, ми надягали нові; ми носили шовкові плаття і не були схожими на гризеток, як ці теперішні панянки».

Пані Сюар, що жила на вулиці Руаяль, через кілька дворів од площі Людовіка XV, тримала півня, який своїм голосним співом докучав пані де Куален. Вона написала пані Сюар: «Добродійко, накажіть скрутити шию вашому півню». Пані Сюар відіслала гінця назад з такою запискою: «Добродійко, маю честь відповісти вам, що я не збираюся скручувати шию своєму півню». Тим діло й кінчилося. Пані де Куален сказала пані де Шатобріан: «Ах, люба моя, у який час ми живемо! Це ж бо дочка Панкука, дружина того академіка, знаєте?»

Пан Енен, колишній чиновник міністерства закордонних справ, нудний, як протокол, базграв грубезні романи. Якось він читав пані де Куален один опис: покинута коханка у сльозах сумно сидить з вудкою і ловить лосося. Пані де Куален, якій урвався терпець і яка не любила лосося, перебила автора і сказала йому із серйозним виглядом, що робив її страшенно смішною: «Пане Енен, ви не могли б підкинути цій дамі яку-небудь іншу рибку?»

Історії, які розповідала пані де Куален, неможливо переказати, тому що вони були ні про що; вся краса полягала в жестах, манерах, зовнішності оповідачки: вона ніколи не сміялася. Особливо вдавалася їй суперечка подружжя Жакміно. Коли пані Жакміно вигукувала: «Але, пане Жакміно?» – саме звучання цього імені викликало у слухачів божевільний сміх. А пані де Куален тим часом незворушно брала понюшку тютюну.

Довідавшись із газет про смерть кількох королів, вона скинула окуляри, висякалася і мовила: «Почалася пошесть на вінценосну худобу».

Біля її смертельної постелі велися розмови про те, що люди вмирають тільки якщо опускають руки, а якщо бути напоготові й ні на мить не спускати супротивника з ока, то не помреш. «Я вірю, – відповіла вона, – але боюся заґавитися». І спустила дух.

Вранці я зійшов до неї; у її покоях я застав пана і пані д’Аваре, її сестру та зятя; вони сиділи перед каміном за невеликим столиком і лічили луїдори, висипаючи їх з торбинки, знайденої за дерев’яною обшивкою стіни. Бідолашна небіжчиця лежала тут-таки поряд на своєму ліжку, за напівопущеною запоною; вона вже не чула дзвону перелічуваного руками сестер золота, який неодмінно розбудив би її, коли б вона не спала вічним сном.

Серед думок, записаних покійною на берегах книжок та адресах листів, траплялися зовсім чудові. Пані де Куален, переживши загибель Людовіка XVI і доживши до Бонапарта, показала мені, який був двір Людовіка XV, так само, як і пані д’Удето, переступивши поріг XIX сторіччя, дала мені можливість побачити, яке було товариство філософів.

‹Подорож Шатобріана до Віші, в Овернь і на Монблан у 1805 році; смерть Люсіль›

Книга вісімнадцята

‹Подорож Шатобріана на схід, описана потім у книзі «Подорож із Парижа до Єрусалима»; Шатобріан зіставляє фрагменти своєї книги зі справжнім щоденником свого слуги Жульєна; повернення до Франції через Іспанію›

Переглянуто в червні 1847 року

5 Роки 1807, 1808, 1809 і 1810. – Стаття в червневому номері «Меркюр» за 1807 рік. – Я купую Вовчу долину й оселяюся там

Париж, 1839

‹Хвороба пані де Шатобріан під час східних мандрувань чоловіка›

Сповнений надії, я приніс під стріху свого будинку жменю колосків; відпочинок мій був недовгий.

Трапилося так, що я став єдиним власником журналу «Меркюр». Наприкінці червня 1807 року пан Олександр де Лаборд видав друком свою подорож по Іспанії; у липні я помістив у «Меркюр» статтю, уривки з якої я цитував, розповідаючи про смерть герцога Енгієнського: «Коли мерзенну тишу…» Успіхи Бонапарта не тільки не переконали мене в його правоті, а й, навпаки, настроїли мене проти нього; почуття мої і пережиті мною випробування додали мені сил. Недарма обличчя моє було обпалено сонцем; не для того я віддавав себе у владу гніву небесного, щоб тремтіти із засмученим чолом перед злістю людською. Якщо Наполеон покінчив з королями, це не означало, що він покінчив зі мною. Стаття моя, що з’явилася саме в час його успіхів і чудес, сколихнула Францію: вона ходила по руках у численних списках; багато передплатників «Меркюр» вирізали її і переплели окремо; її читали у вітальнях, передавали з будинку до будинка. Тільки людина, яка жила тоді, може уявити собі, як подіяв голос, що порушив загальне мовчання. Шляхетні почуття, поховані на дні багатьох душ, прокинулися. Наполеон розлютився: образа залежить не так від тяжкості образи, як від поваги скривдженого до самого себе. Як! зневажати навіть його славу; ще раз кинути виклик тому, біля чиїх ніг простерся цілий світ! «Шатобріан гадає, що я дурень і не розумію його! я накажу зарубати його шаблею на сходах Тюїльрі». Він віддав наказ закрити «Меркюр» і заарештувати мене. Надбання моє загинуло, особа ж дивом уціліла; Бонапарт був зайнятий цілим світом, він забув про мене, але я не міг почуватися в безпеці.

Я опинився в жалюгідному становищі: діяв я, як веліли обов’язок і честь, але це не позбавило мене клопотів про себе та відповідальності перед дружиною, якій я завдав чимало горя. Мужність її була велика, але це не полегшувало її страждань, і бурі, що одна за одною спадали на мою голову, засмучували її життя. Вона стільки вистраждала через мене під час Революції; природно, їй хотілося спокою. До того ж у пані де Шатобріан Наполеон викликав безмежне захоплення; вона нітрохи не тішила себе щодо законної династії і невпинно застерігала мене про те, що обіцяє мені повернення Бурбонів.

Першу книгу моїх «Записок» почато у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року: я описав у ній той усамітнений куточок, який тоді купив, щоб сховатися від світу. Покинувши нашу квартиру в будинку пані де Куален, ми на якийсь час перебралися на вулицю Сен-П’єр до готелю Лавалетт, названий за ім’ям господарів.

Пан де Лавалетт, кремезний, у сизому сюртуку, спирався на ціпок із золотим набалдашником, він став моїм повіреним у справах, якщо вважати, що у мене були справи. Колись він мав звання королівського мундшенка і пропивав більше, ніж я проїдав.

На кінець листопада, бачачи, що ремонтні роботи в моєму будиночку не посуваються, я надумав переселитися туди і наглядати за всім особисто. До Вовчої долини ми добралися надвечір. Ми їхали не звичайним шляхом і в’їхали в сад через нижні ворота. Дощі розмили землю в алеях, і коні здибилися; візок перекинувся. Гіпсовий бюст Гомера, що стояв поряд з пані де Шатобріан, упав на землю, і в нього відлетіла голова: погана ознака для «Мучеників», яких я у той час писав.

Будинок, повний робітників, що сміються, співають, стукають молотками, опалювався стружкою і освітлювався недогарками свічок; він був схожий на лісовий скит, куди примандрували паломники. Радіючи, що в будинку знайшлися дві придатні для мешкання кімнати і що в одній з них для нас накрили стіл, ми повечеряли. Другого дня вранці, прокинувшись від стукоту молотків і пісень будівельників, я зустрів схід сонця ще безтурботніше, ніж володар Тюїльрі.

Я був на сьомому небі; хоч я і не пані де Севіньє, я взував сабо і йшов по грязі садити дерева, прогулювався алеями, знову і знову заглядав у всі відлюдні куточки, ховався під покровом усіх кущів, уявляючи, чим стане мій парк у майбутньому, бо тоді в мене ще було майбутнє. Намагаючись сьогодні відшукати в пам’яті обрій, що зник з очей, я бачу його не таким, як раніше; інші обрії відкриваються моєму погляду. Думки мої плутаються; нинішні мої ілюзії, можливо, такі ж прекрасні, як і колишні, але їх уже не назвеш ілюзіями молодості; те, що я бачив у полуденній пишноті, постає мені в призахідному світлі. – Якби ж то мрії перестали переслідувати мене! Баярд, коли його примушували здати якусь фортецю, відповідав: «Спершу я складу міст з ваших мертвих тіл, а вже потім пройду по ньому зі своїм гарнізоном». Боюся, як би мені не довелося відступати по останках моїх химер.

Мої дерева були ще маленькими, й осінні вітри не ревли в їхніх гілках, зате весняний вітерець приносив із сусідніх лук пахощі квітів і виливав їх на мою долину.

Я зробив декілька прибудов до своєї хатини; я оздобив її цегляну стіну портиком – його підтримували дві чорні мармурові колони і дві біломармурові каріатиди: на згадку про Афіни. Збирався я також збудувати збоку вежу, а поки зробив несправжні зубці на стіні, що відокремлює мої володіння від дороги; таким чином, я першим віддав данину тій пристрасті до середньовіччя, яка нині позбавляє розуму всіх французів. Вовча долина – єдине моє надбання, про втрату якого я шкодую; очевидно, мені на роду написано залишитися ні з чим. Попрощавшись із Вовчою долиною, я заснував богадільню Марії Терези і врешті-решт також був змушений її покинути. Тепер долі не вдасться прив’язати мене ні до якого, навіть найкрихітнішого клаптика землі; відтепер у мене не буде іншого саду, окрім вулиць з такими прекрасними іменами, які оточують Будинок інвалідів і якими я прогулююся в товаристві моїх одноруких і одноногих побратимів. Неподалік височіє кипарис пані де Бомон; серед цих просторів колись спиралася на мою руку висока і струнка герцогиня Шатійонська. Тепер я підставляю руку лише часу: як це тяжко!

Я з великою втіхою працював над «Записками»; посувалися вперед і «Мученики»; я вже прочитав декілька книг цієї поеми панові де Фонтану. Я розташувався в колі своїх спогадів, як у великій бібліотеці: я звірявся то з одним з них, то з іншим, а потім із зітханням закривав свого літописа, переконуючись, що сонячні промені руйнують її таємницю. Киньте світло на дні вашого життя – і вони перестануть бути тим, чим були.

У липні 1808 року я захворів і змушений був повернутися у Париж. Лікарі погано лікували мене, і хвороба стала небезпечною. За Гіппократа в пеклі бракувало мерців, свідчить епіграма: дякуючи нашим сучасним Гіппократам, небіжчиків вистачає.

Можливо, то була єдина мить, коли на порозі смерті у мене виникло бажання жити. Коли я падав з ніг від слабкості, а це траплялося часто, я говорив пані де Шатобріан: «Не хвилюйтеся, я видряпаюсь». Я утрачав свідомість, але палав внутрішнім нетерпінням, бо щось, відоме лише Господу, прив’язувало мене до життя. Крім усього іншого, я пристрасно хотів закінчити те, що вважав і вважаю дотепер найправильнішим своїм твором. Хвороба була платою за поневіряння, що я пережив під час подорожі на схід.

Жіроде закінчив мій портрет. Він написав мене похмурим, яким я тоді й був, але вклав у полотно весь свій геній. Пан Денон отримав шедевр для салону; як зразковий царедворець він поспішив повісити його в затишному куточку. Бонапарт, пройшовшись по всій виставці й огледівши всі картини, поцікавився: «А де портрет Шатобріана?» Він знав, що портрет тут: довелося витягти злочинця з тайника. Бонапарт, чия великодушність уже вичерпалася, мовив, поглянувши на моє зображення: «У нього вигляд змовника, який лізе в дім через комин».

‹Візит кузена Шатобріана Моро у Вовчу долину›

6 «Мученики»

Повесні 1809 року вийшли у світ «Мученики». Я працював над ними на совість: радився з досвідченими критиками, що мали добрий смак, панами де Фонтаном, Бертеном, Буассонадом, Мальте-Брюном і слухався їхніх доводів. Сотні і сотні разів я писав, закреслював і переписував ту саму сторінку. З усіх моїх творів це написано найправильнішою мовою.

Я не помилився щодо плану: сьогодні, коли думки мої стали банальними, ніхто не заперечує, що боротьба двох релігій, однієї вмираючої, другої народжуваної, пропонує музам один з найбагатших, найплідніших і найдраматичніших сюжетів. Я гадав, що можу плекати деякі не зовсім безглузді надії, але я забував про успіх першої моєї книги: у цій країні нікому не слід розраховувати на два успіхи поспіль: один шкодить іншому. Якщо ви наділені деяким талантом у прозі, остерігайтеся виявляти його у віршах; якщо ви відзначилися в літературі, не втручайтеся в політику: ось французький розум і ось його нікчемність. Честолюбці і заздрісники, стривожені і розсерджені вдалим дебютом, об’єднавши зусилля, накидаються на другу публікацію уславленого автора, щоб узяти блискучий реванш:

Схопивши пера, всі відомстить клянуться…

Настав час розплати за дурні захоплення, яких я не по заслузі сподобився після виходу «Генія християнства»; мені довелося повертати те, що я вкрав. Та ба! чи варто було моїм супротивникам докладати таких зусиль, щоб відібрати у мене те, що сам я вважав таким, що мені не належить! Якби я звільнив християнський Рим, я зажадав би тільки вінець, яким нагороджують воїнів-визволителів, – гірлянду квітів, зірваних у Вічному місті.

Суд марнославства виголосив свій присуд устами пана Оффманна, упокій, Господи, його душу! «Журналь де Деба» вже не був незалежним, власники його, більш не вільні в своїх діях, отримали від цензури вказівку засудити мене. Втім, пан Оффманн зберіг битву франків і ще кілька уривків; але якщо Цимодоцея здалася йому милою, то блюзнірське зближення християнських істин з міфологічними вигадками розсердило цього ревного католика. Велледа не могла виручити мене. Мені поставили за провину, що я перетворив німецьку друїдесу на галльську, немов я хотів почерпнути з Тацита що-небудь, окрім милозвучного імені! І ось уже християни Франції, яким я зробив такі великі послуги, відновивши їхні вівтарі, повстали проти мене за віщим словом пана Оффманна! Їх ввела в оману назва «Мученики»: вони сподівалися прочитати мартиролог, і тигр, що розірвав усього лише дочку Гомерову, здався їм святотатством.

Справжнє мучеництво папи Пія VII, якого Бонапарт привіз до Парижа бранцем, не ображало їх, зате мої вигадки, на їх думку недостатньо християнські, обурили їх. Клопіт розправитися з жахливими богохульствами автора «Генія християнства» узяв на себе пан єпископ Шартрський. На жаль! з того часу він, мабуть, уже здогадався, що завзяття його гідне кращого застосування.

Пан єпископ Шартрський – брат мого чудового друга пана де Клозеля, людини вельми святобливої, яка не піднеслася до таких висот доброчесності, як його брат-критик.

Я вирішив, що мушу відповісти супротивникам, як зробив колись щодо «Генія християнства». Приклад Монтеск’є, що захищав «Дух законів», надихав мене. Я був не правий. Хоч які б глибокі істини вирікали автори, що зазнали нападок, відповіддю їм будуть лише посмішки безсторонніх умів та насмішки юрби. Становище їхнє невигідне: французам оборона не подобається. Коли я доводив критикам, що, тавруючи той чи інший фрагмент, вони нападають не на що інше, як на прекрасний уламок античності, вони, спіймані на місці злочину, викручувалися і звинувачували «Мучеників» у тому, що книга ця не більше ніж наслідування. Якщо я виправдовував одночасну наявність у поемі двох релігій посиланнями на авторитет Отців Церкви, мені заперечували, що в епоху, коли відбувається дія «Мучеників», серед язичників уже не було великих умів.

Я щиросердо думав, що мій твір провалився; люті нападки похитнули мою впевненість у собі. Нечисленні друзі втішали мене, запевняючи, що гоніння несправедливі, що публіка рано чи пізно змінить свій присуд; особливо непохитний був пан де Фонтан; я не Расін, але він міг стати Буало і невтомно повторював мені: «Вони схаменуться». Переконаність його була така велика, що надихнула його на чарівні станси:

Мандруючи містами, Тасс, і т. ін. —

він не побоявся скомпрометувати свій смак і репутацію.

«Мученики» і справді ожили; вони сподобилися честі бути виданими чотири рази поспіль; вони навіть здобули особливу ласку літераторів, які оцінили нарешті твір, що засвідчив про серйозні студії, про роботу над стилем, про велику повагу до мови і смаку.

Критика, по суті, швидко припинилася. Дорікати мені в змішанні мирського і священного тому лише, що я описав дві релігії, які існували одночасно і з яких кожна мала свої обряди, вівтарі, священиків, церемонії, означало вимагати від мене, щоб я відмовився від історії. За кого вмирали мученики? За Ісуса Христа. Кому їх приносили в жертву? Богам імперії. Отже, релігій було дві.

Філософічне питання про те, чи вірили за Діоклетіана римляни і греки в богів Гомера і чи зазнала офіційна релігія яких-небудь змін, не стосувався мене як поета; як історик я багато що міг би про це сказати.

Нині все це не має значення. Всупереч моїм первісним страхам, забуття не спіткало «Мучеників», і моїм клопотом стало лише наново вивіряти їх текст.

Вада «Мучеників» походить від того, що я вдався до безпосереднього чудесного, причому з вини невижитих класичних забобонів ужив його недоречно. Злякавшись власних новацій, я визнав за неможливе обійтися без пекла і небес. Тим часом для ведення дії вистачило б добрих і злих ангелів; не було потреби вдаватися до тих рушійних сил, що давно відомі словесності. Якщо франків та їх битви, Велледи, Єроніма, Августина, Евдора, Цимодоцеї, опису Неаполя і Греції недостатньо для виправдання «Мучеників», то ніяке пекло і ніяке небо не врятують їх. Пан де Фонтан найбільше любив цей уривок:

«Цимодоцея сіла перед вікном своєї в’язниці і, схиливши на руки голову в мученицькому вінці, видихнула мелодійні рядки:

«Легкі кораблі Авсонії, крайте спокійне і блискуче море; раби Нептуна, підставте вітрило ніжному подиху вітрів; налягайте на швидкі весла. Перенесіть мене під захист мого чоловіка і мого батька, на благословенні береги Паміса.

Летіть, птахи Лівії, граційно вигинаючи свої гнучкі шиї, летіть на вершину Ітома і скажіть, що скоро дочка Гомерова знову побачить мессенійські лаври!

Коли ж знов постануть переді мною ложе із слонової кістки, денне світло, таке дороге смертним, луки в барвистих квітах, які зрошує чистий струмок, які овіває своїм подихом невинність!»

«Геній християнства» залишиться головним моїм твором, бо він зробив або прискорив переворот і відкрив нову еру в літературі. З «Мучениками» все інакше: вони з’явилися, коли революція вже здійснилася; вони стали всього лише зайвим доказом моїх ідей; стиль мій не був новий; і навіть більше, виключаючи епізод з Велледою та сторінки, присвячені звичаям франків, поема моя має на собі печать своїх знайомств: класичне в ній переважає над романтичним.

Нарешті, обставин, що сприяли успіху «Генія християнства», більше не існувало: уряд не тільки не був прихильний до мене, а, навпаки, був настроєний недоброзичливо. «Мученики» погіршили гоніння: прозорі натяки в портреті Галерія і в описі Діоклетіанового двору не випали з-під уваги імперської поліції; тим паче що англійський перекладач, який не мав потреби бути обачним і зовсім не хвилювався про те, що компрометує мене, у своїй передмові звернув на ці натяки особливу увагу читачів.

‹Кузен Шатобріана Арман, який перебував на службі у Бурбонів, потрапляє до рук наполеонівської поліції, і його засуджують до смертної кари; незважаючи на спробу Шатобріана просити про помилування, 31 березня 1809 р. вирок виконують›

8 Роки 1811, 1812, 1813 і 1814. – Вихід у світ «Подорожі з Парижа до Єрусалима». ‹…› – Смерть Шеньє. – Мене обирають членом Інституту. – Історія з моєю мовою

1811 рік став однією з найчудовіших віх моєї літературної кар’єри.

Я видав «Подорож з Парижа до Єрусалима», посів місце пана де Шеньє в Інституті і почав писати «Записки», які закінчую нині.

«Подорож», на відміну від «Мучеників», мала успіх гучний і загальний.

‹Подячний лист, що його отримав Шатобріан від кардинала де Боссе›

Пан де Шеньє помер 10 січня 1811 року. Друзі мої взяли фатальну думку вмовити мене посісти його місце в Інституті. Вони вважали, що мені, оскільки я накликав на себе ненависть голови держави й підозри поліції, потрібно заручитися підтримкою стану, що перебуває в розквіті слави і могутності.

Думка про посаду, хай навіть не в урядовій службі, викликала у мене непереборну огиду; я дуже добре пам’ятав свою першу спробу. Необхідність успадкувати Шеньє лякала мене; сказавши все, що я думаю про нього, я неминуче поставив би себе під удар; я не зміг би змовчати про царевбивство – адже Камбасерес був правою рукою імператора; я мав намір піднести голос на захист свободи і проти тиранії; я хотів нагадати про жахи 1793 року, оплакати повалену королівську династію, спом’янути словом співчуття тих французів, на яких вірність королю накликала гоніння. Друзі запевняли мене, що я помиляюся; що коли я присвячу голові держави кілька величальних слів, обов’язкових у будь-якій академічній промові, – слів, яких Бонапарт, на мій погляд, був частково гідний, – то він пробачить мені всі істини, які я наважуся висловити, і я матиму честь і щастя відстояти свої переконання й розвіяти страхи пані де Шатобріан. Друзі так наполягали, що я зрештою здався, але заявив їм, що вони помиляються, а от Бонапарт помилки не допустить і не обманеться банальними фразами про його сина, його дружину та його славу, більше того, на тлі цих фраз мої докори прозвучать ще різкіше, викликавши в пам’яті імператора і мою відставку після загибелі герцога Енгієнського, і мою статтю, що спричинила закриття «Меркюр», інакше кажучи, я не тільки не забезпечу собі спокою, але, навпаки, приречу себе на нові гоніння. Незабаром друзям довелося визнати, що я таки мав рацію: втім, вони не могли передбачати, якою зухвалою буде моя промова.

За звичаєм, я почав робити візити членам Академії. Пані де Вентіміль пішла зі мною до абата Морелле. Він дрімав у кріслі біля каміна; долі валялася моя «Подорож», що випала йому з рук. Слуга, оголосивши про мій прихід, розбудив академіка; він підвів голову і вигукнув: «Задовго, задовго!» Я зі сміхом відповів, що й сам це бачу, і пообіцяв зробити в новому виданні скорочення. Він був такий добрий, що дав обіцянку голосувати за мене, незважаючи на «Аталу». Коли кілька років по тому вийшла у світ «Монархія згідно із Хартією», він ніяк не йняв віри, що автором подібного політичного твору може бути співець «дочки Флориди». Хіба, проте, Гроцій не написав трагедію «Адам і Єва», а Монтеск’є – «Кнідський храм»? А втім, я не Гроцій і не Монтеск’є.

Настав час виборів; за мене проголосувала значна більшість академіків. Я негайно почав складати свою промову; я переписував її разів двадцять, але не міг прийти до згоди із самим собою: поки я думав про необхідність публічного читання промови, я вважав її надто сміливою, але потім мене затоплював гнів, і тоді написане здавалося мені занадто млявим. Я не знав, як залишитися в межах академічного похвального слова. Якби, попри всю мою неприязнь до імператора як людини, я захотів висловити все захоплення, яке мав до нього як до державного діяча, я сказав би у фіналі значно більше. За приклад мені був Мільтон, на якого я посилаюся на початку промови; у «Другому захисті англійського народу» він віддає пишну хвалу Кромвелю: «Ти перевершив не лише діяння всіх наших королів, а й подвиги всіх героїв наших переказів. Ніколи не забувай про дорогоцінну заставу, яку вручила тобі рідна земля; свобода, яку вона раніше сподівалася здобути зусиллями своїх найталановитіших і найдоброчесніших синів, тепер у твоїй владі; батьківщина тішить себе надією отримати цю свободу саме з твоїх рук. Шануй же ті палкі надії, які ми плекаємо; шануй смуток твоєї розтривоженої вітчизни; шануй погляди і рани твоїх відважних соратників, які хоробро билися за свободу під твоїми прапорами; шануй тіні тих, хто віддали життя на полі бою; нарешті, шануй самого себе, не допусти, щоб свобода, задля якої ти пройшов через стільки випробувань, упала від твоєї чи будь-чиєї руки. Ти не можеш бути справді вільний, поки не вільні всі ми. Так влаштовано світ: той, хто утискає чужу свободу, першим втрачає свою власну і стає рабом».

Джонсон, бажаючи дорікнути республіканцю Мільтону в зраді самого себе, навів лише славослів’я Протектору; чудові слова, які я тільки що переклав, показують, що було противагою цим похвалам. Докори Джонсона пішли в небуття, захист Мільтона залишився в пам’яті нащадків: усе, пов’язане із чварами політичних партій і скороминущими пристрастями, недовговічне, як і вони самі.

Коли промова моя була готова, я став перед призначеною з цієї нагоди комісією: всі члени її, за винятком двох-трьох людей, відхилили мій твір. Треба було бачити жах гордих республіканців, приголомшених незалежністю моїх переконань; вони здригалися від гніву і страху на саму згадку про свободу. Пан Дарю доправив мою промову до Сен-Клу. Бонапарт заявив, що, якби її було виголошено, він закрив би Інститут, а мене кинув навіки до кам’яного мішка.

Я отримав од пана Дарю записку:

«Сен-Клу, 28 квітня 1811 року

Маю честь сповістити пана де Шатобріана, що, знайшовши час і можливість прибути до Сен-Клу, він отримає назад рукопис, який йому з моєї волі було довірено. Радий нагоді знову запевнити його у глибокій повазі, з якою честь маю бути.

Дарю».

Я поїхав до Сен-Клу. Пан Дарю повернув мені рукописа, подекуди розірваного, покресленого ab irato [54] олівцем Бонапарта: скрізь виднілися сліди левових кігтів, і я не без болісного задоволення відчув, як вони встромляються мені у груди. Пан Дарю не приховав од мене, що Наполеон розлючений, але запевнив, що коли я перепишу всю промову, окрім фіналу, звідки слід вилучити всього кілька слів, виступ мій буде зустрінутий вельми прихильно. У замку з мого рукопису зняли копію, викинувши декілька абзаців і вставивши декілька нових. У такому вигляді він через деякий час був надрукований у провінції.

Промова ця – один з кращих доказів незалежності моїх переконань і сталості моїх принципів. Пан Сюар, людина вільна і непідкупна, говорив, що якби промову мою було прочитано в Академії, стіни впали б від бурі оплесків. Насправді, важко навіть уявити, який вплив мало б палке славослів’я свободі, якби пролунало воно серед загального раболіпства Імперії. Я зберігав покреслений рукопис як реліквію; на лихо, зовсім недавно, коли я покидав богадільню Марії Терези, його спалили разом з багатьма іншими паперами. Але читачі цих «Записок» зможуть познайомитися з промовою; один з моїх побратимів-літераторів був такий ласкавий, що зняв з неї копію; ось вона:

«Коли Мільтон видав «Втрачений рай», жоден підданий трьох королівств Великої Британії не підніс голосу на захист твору, який, незважаючи на численні огріхи, належить до найкращих творів людського духу. Англійський Гомер помер у невідомості, і сучасники його надали нащадкам піклуватися про безсмертну славу співака Едему. Можливо, це одна з тих жорстоких несправедливостей, приклади яких неважко відшукати в історії літератури чи не кожного сторіччя? Ні, панове; ледве покінчивши з громадянськими війнами, англійці не зважилися прославляти людину, яка в лихоліття висловлювала переконання аж надто палкі. Чим же, говорили вони, пошануємо ми пам’ять громадянина, який віддав життя ради порятунку вітчизни, якщо віддаватимемо шану прахові того, хто може розраховувати щонайбільше на нашу великодушну ласку? Нащадки оцінять Мільтона по заслузі, ми ж зобов’язані дати урок синам; мовчанням нашим ми зобов’язані переконати їх, що талант, якому сприяють пристрасті, – фатальний дар і що краще приректи себе на невідомість, аніж прославитися, завдаючи горя вітчизні.

Чи наслідую я, панове, цей достопам’ятний приклад, а чи почну говорити вам про життя і твори пана Шеньє? Щоб примирити ваші звичаї і мої переконання, мені, мабуть, доведеться вибрати середній шлях, уникнувши і цілковитого мовчання, і докладного дослідження. Але, хоч би що я сказав, слова мої не будуть отруєні злістю. Якщо щирістю я постараюся не відстати від мого земляка Дюкло, то, як я сподіваюся вам довести, не поступлюся йому і в доброзичливості.

Було б, безперечно, цікаво дізнатися, що може сказати людина моїх переконань і поглядів, яка перебуває в моєму становищі, про ту людину, чиє місце я нині готуюся посісти. Було б повчально розглянути вплив революції на словесність, показати, як згубно можуть вплинути на талант теорії, що скеровують його неправильним шляхом, який, очевидно, веде до слави, але приводить лише до забуття. Якщо Мільтон, попри свої політичні помилки, залишив твори, які захоплюють нащадків, то лише тому, що, хоча й не розкаявшись у своїх помилках, відійшов од суспільства, що цуралось його, щоб відшукати в релігії ліки від своїх злигоднів і джерело своєї слави. Розлучений із сонячним світлом, він, створивши нову землю і нове світило, покинув, можна сказати, той світ, де не бачив нічого, окрім нещасть і злочинів; у його Едемі наші прародителі сповнені тієї первісної невинності, того священного блаженства, що панували в шатрах Якова і Рахілі; а в пеклі мучаться страстями і каяттям ті люди, чию несамовитість він поділяв.

На жаль, твори пана Шеньє, незважаючи на виблискуючі в них іскри чудового таланту, не відзначаються ні стародавньою простотою, ні шляхетною величчю, властивими Мільтону. Розум цього автора був надзвичайно класичний. Ніхто краще за нього не знав основ стародавньої і нової літератури: театр, красномовство, історія, критика, сатира – він пробував себе в усіх сферах, але всі його твори мають на собі печать тих згубних днів, коли вони з’явилися на світ. Продиктовані здебільшого політичними пристрастями, вони здобули схвалення бунтівників. Чи зможу я відокремити у працях мого попередника те, що пішло в минуле разом з нашими чварами, від того, що, можливо, творитиме у віках нашу славу? Інтереси суспільства змішалися тут з інтересами літератури. Я не в змозі забути перші і думати тільки про другі; тому, панове, я змушений або мовчати, або говорити, не обходячи питання політичні.

Є люди, які хотіли б показати літературу цариною далекою від дійсності, незалежною від людських клопотів. Вони скажуть мені: «Навіщо мовчати? Розгляньте твори пана Шеньє з погляду виключно літературного». Інакше кажучи, панове, на їхню думку, мені слід, надуживши вашим і моїм власним терпінням, повторити ті загальні місця, які написані повсюди й відомі вам краще, ніж мені. Інший час, інші звичаї: предки наші, що втішалися довгою вервечкою мирних літ, могли вдаватися в розумування суто академічні, що свідчать не так про талант тих, хто говорить, як про їхнє благоденство. Але ми, нещасні уламки великої корабельної аварії, ми позбавлені змоги зазнати такого незворушного спокою. Ідеї наші набрали нового напряму, уми пішли іншим шляхом. Академіка в нас змінила людина; відкинувши геть усе, що було в словесності нікчемного, ми дивимося на неї крізь призму наших могутніх спогадів, озброєні досвідченістю, яку дали нам нещастя. Як! невже після революції, що змусила нас прожити за кілька років кілька сторіч, ми заборонимо письменникові розмірковувати про величне? Невже ми відмовимо йому в праві дивитися на життя із серйозного боку? Невже заняття його зведуться до порожніх граматичних причіпок, до дослідження правил смаку та ухвалення дріб’язкових літературних вироків? Невже він старітиме, так і не позбавившись дитячих пелюшок? Невже на схилі віку чоло його не поорють зморшки – свідчення довгої праці, важливих думок, а нерідко і тяжких випробувань, що додають чоловікові величі? Які ж невідкладні клопоти укриють його голову сивиною? Жалюгідні тривоги самолюбства і дитячі забави розуму.

Що й казати, панове, подібна доля була б на рідкість незавидна! Що до мене, то я не здатний так принизити себе і, перебуваючи при повному розумі й розквіті сил, впасти у дитинство. Я не здатний ув’язнити себе в те вузьке коло, яким нині хотіли б обмежити письменника. То невже ж ви гадаєте, панове, що, якби я захотів виголосити похвальне слово тому літератору і придворному, що головує на сьогоднішніх зборах, я вдовольнявся б компліментами з приводу успадкованого ним від матері легкого і гострого французького розуму, якого вже не зустрінеш тепер? Звичайно, ні: я неодмінно показав би в усьому блиску те прекрасне ім’я, яке він має. Я згадав би герцога де Буфлера, що змусив австрійців припинити блокаду Генуї. Я розповів би про його батька-маршала, правителя, який захищав від ворогів Франції стіни Лілля і цією доблесною обороною втішив у нещасті старого короля. Це про нього, соратника Тюренна, пані де Ментенон мовила: «Серце в ньому вмерло останнім». Нарешті; я згадав би і Луї де Буфлера на прізвисько Силач, який виявляв у бою могутність і відвагу Геракла. Я показав би, що коло початку й кінця цього роду стоїть сила і вишуканість, лицар і трубадур. Французів вважають нащадками Гектора: я радше повірив би, що вони походять від Ахілла, бо, подібно до цього героя, владають і лірою і шпагою.

Невже ви гадаєте, панове, що, якби я захотів говорити з вами про славетного поета, який у таких блискучих віршах оспівав природу, я обмежився б визнанням чудової гнучкості таланту, що зумів з однаковою майстерністю передати нашою мовою і правильні красоти Верґілія, і вигадливі красоти Мільтона? Ні: я нагадав би вам про те, що поет цей не захотів покинути своїх знедолених співвітчизників і пішов за ними до чужих берегів, складаючи пісні про їхні злигодні; його уславлена ліра давала втіху юрбі вигнанців, до яких входив і я. Воістину ані вік, ані хвороби, ані таланти, ані слава не позбавили поета переслідувань на рідній землі. Його примушували купити спокій ціною віршів, негідних його музи, але вона змогла оспівати лише грізне безсмертя злочинів і цілюще безсмертя доброчесності: «Безсмертя, страх пороку й щит невинності безкровної!»

Нарешті, якби я захотів, панове, говорити з вами про друга, милого моєму серцю, про одного з тих друзів, що, за словами Цицерона, усолоджують дні щастя і скрашують дні знегод, я прославив би тонкість і чистоту його смаку, силу і гармонію його віршів, що не поступаються великим взірцям, але вирізняються притому справжньою самобутністю. Я прославив би цю людину, обдаровану чудовим талантом, яка ніколи не знала заздрості, людину, яка незмінно радіє чужим успіхам, людину, яка ось уже десять років приймає всі мої успіхи з тією простодушною і глибокою радістю, що відома лише великодушним і відданим друзям. Але я не промовчав би і про діяння мого друга на політичній ниві. Я розповів би про те, як, очолюючи одну з головних державних установ, він виголошує промови, що являють собою шедеври благопристойності, міри та гідності. Я розповів би про те, як він пожертвував солодким служінням музам і віддався діяльності, яка, безперечно, давала б мало радості, якби не мала на меті виховання юнаків, здатних одного чудового дня наслідувати славний приклад батьків, уникнувши їх помилок.

Отже, кажучи про обдарованих людей, що зібралися в цих стінах, я неодмінно розглянув би їхні звершення з погляду моральності та суспільної користі. Одного з вас вирізняють гострий, чутливий і мудрий розум, таке рідкісне нині спільне життя, а головне, гідна найбільшої поваги постійність і поміркованість поглядів. Другий, укритий сивиною, з усім запалом молодості підніс свій голос на захист нещасних. Третій, тонкий історик і ґречний поет, дорогий нам ще й пам’яттю про сина та батька, понівечених у боях за вітчизну. Четвертий, що повертає слух глухим і дар мови німим, воскрешає у нас у пам’яті чудеса, відтворені в Євангелії, служінню якому він присвятив свої дні. А хіба немає серед нас, панове, свідків вашої колишньої слави, які можуть оповісти гідному спадкоємцю канцлера д’Агессо про те, якими оваціями зустрічали колись у стінах цього зібрання ім’я його діда? Переходячи до улюбленців муз, я звертаю погляд на поважного автора «Едіпа», який живе в самотині, немов Софокл, що забуває в Колоні про ту славу, що чекає його в Афінах. А які гідні нашої любові інші вихованці Мельпомени, що розчулили наші серця оповідями про нещастя батьків! Усі французи знову здригнулися в передчутті смерті Генріха IV. Муза трагедії заступилася за честь доблесних лицарів, підло зраджених історією і шляхетно відомщених одним з нинішніх Еврипідів.

Звертаючись до спадкоємців Анакреонта, я почав би говорити про того милого творця, який, подібно до теосського старця, на восьмому десятку, як і раніше, складає любовні пісні, як у п’ятнадцять літ. Разом з вами, панове, я перетнув би бурхливий океан, що його колись охороняв велетень Адамастор, а тепер він змирився перед лицем милої Елеонори і чарівної Віргінії, щоб упевнитися, що слава ваша гримить і там. Tibi rideant aequora [55]…

На жаль! як багато талантів приречені були за наших днів на поневіряння і вигнання! Хіба поезія не оспівала в гармонійних віршах мистецтво Нептуна – згубне мистецтво, що віднесло її до далеких берегів? А французьке красномовство, що стало на захист держави й вівтаря, – хіба не відійшло воно нині в ті краї, де народилося, у вітчизну святого Амвросія? Чому не до снаги мені зобразити перед вами всіх членів цього зібрання на одному полотні, написаному без єдиної краплі лестощів? Бо, якщо правда, що навіть найдостойніші літератори бувають не позбавлені заздрості, правда й інше: стан літераторів визначають піднесені почуття, безкорисливі чесноти, ненависть до пригноблення, відданість дружбі і вірність у нещасті. Ось, панове, яким чином треба, я вважаю, висвітлити всі сторони предмета, про який я взявся говорити; ось яким чином треба повернути словесності серйозність, обравши її предметом високі моральні, філософські та історичні матерії. Ця незалежність мого розуму й велить мені промовчати про твори, які я не зможу дослідити, нікого не зачепивши і не образивши. Якби я торкнувся трагедії «Карл IX», хіба зміг би я не заступитися за кардинала Лотаринзького і не заперечити цей дивний урок, даний королям? У п’єсах про Гая Гракха, Каласа, Генріха VIII, Фенелона я також виявив би чимало відступів від історії, зроблених в ім’я тих самих доктрин. Якби я відкрив сатири, я знайшов би в них глузування з людей, що становлять цвіт цього зібрання; утім, стиль їх чистий, вишуканий і легкий, вони належать до кращих зразків вольтерівської школи, і я з тим більшим задоволенням хвалю їх, що сам став для їхнього автора мішенню. Але облишмо твори, що можуть дати привід для суворих докорів; я не турбуватиму пам’ять вашого побратима, шанувальниками і друзями якого залишаються досі багато хто з вас; та релігія, що здавалася йому такою ганебною, коли він читав твори її захисників, дарує його душі спокій, якого я йому щиро бажаю. Одначе і тут, панове, на мене, на жаль, чатує небезпека. Бо, віддаючи панові Шеньє ту данину поваги, яку ми зобов’язані віддавати померлим, я боюся зневажити прах набагато славніший. Якщо ж невеликодушні тлумачі дорікнуть мені цим мимовільним страхом, я знайду захист під охороною спокутних вівтарів, які могутній монарх зводить на згадку про скинуті династії. О! наскільки щасливіший був би пан Шеньє, якби на ньому не лежала провина за ті суспільні лиха, жертвою яких став урешті-решт і він сам! Подібно до мене, у похмуру годину він утратив брата, якого ніжно любив. Що сказали б наші нещасні брати, якби Господь одного й того самого дня покликав їх на суд? Якби вони зустрілися в свій смертний час, то, перш ніж позбутися життя, безперечно, почали б нас благати: «Припиніть братовбивчі війни, згадайте про любов і мир; смерть не жаліє жодної партії, і ми розплачуємося за ваші згубні чвари юністю і життям». Ось про що благали б нас обидва брати.

Якби мій попередник міг почути мої слова, які нині втішають лише його тінь, данина поваги, яку я віддав його братові, розчулила б його серце, великодушне зроду; ця великодушність і викликала в нього пристрасть до нововведень безперечно спокусливих, бо вони обіцяли нам усім можливість стати новими Фабриціями. Але надії не справдились, і незабаром характер пана Шеньє зробився жорстоким, талант його спотворився. Хіба, промінявши поетичну самотність на політичні чвари, міг він віддаватися почуттям, що становлять красу життя? Який щасливий був би він, якби ніколи не бачив іншого неба, окрім неба Греції, під яким народився! ніколи не споглядав інших руїн, окрім руїн Спарти й Афін! Можливо, ми зустрілися б з ним у прекрасній вітчизні його матері і присяглися у вічній дружбі на берегах Пермесса, а коли вже йому судилося повернутися на батьківщину його батька, чому не пішов він за мною в пустелю, куди закинули мене наші бурі? Тиша лісів заспокоїла б його збентежену душу, а хатини дикунів, можливо, примирили б її з королівськими палацами. Марні мрії! Пан Шеньє залишився у владі наших тривог і страждань. Уражений у квітучому віці смертельною хворобою, він повільно хилився до могили на ваших очах, панове, і покинув вас назавжди… Мені нічого не відомо про його останні хвилини.

Щодо смут і тривог, вони були відомі всім нам: ніхто не сховається від поглядів історії. Хто може похвастати бездоганною репутацією в храмі безумства, де нікому не дозволено сповна володіти власним розумом? Будемо ж поблажливі до ближніх, пробачимо те, чого не можемо схвалити. Така слабкість людська, що таланту, генію, а часом і доброчесності трапляється знехтувати велінням обов’язку. Пан Шеньє обожнював свободу; хто може поставити йому це за провину? Навіть лицарі, якби вони повстали нині з могил, шанували б закони нашої освіченої доби. Тоді на наших очах постав би славний союз честі і свободи – так за царювання Валеа чудові готичні зубці вінчали будівлі, збудовані за грецькими зразками. Хіба свобода – не найбільше з благ і не найперша потреба людини? Вона запалює геній, прославляє серце, вона необхідна другові муз, як повітря. Красні мистецтва можуть терпіти деякий примус, бо говорять особливою мовою, не зрозумілою юрбі, але словесність, що висловлюється мовою спільною, у неволі хиріє й умирає. Як накреслити сторінки, гідні нащадків, якщо шляхетні почуття, величні і глибокі думки перебувають під забороною? Свобода споконвіку в такій дружбі з науками і словесністю, що, коли народи проганяють її, знаходить захист у письменників і вчених; саме ми, панове, зобов’язані написати її історію, відомстити її ворогам і заповідати прийдешнім вікам любов до неї. Аби не бути зрозумілим неправильно, наголошу, що я веду мову лише про свободу, народжену порядком і яка народжує закони, а не про ту, що є дочкою розпусти і матір’ю рабства. Помилка творця «Карла IX» полягала не в тому, що він курив фіміам першій з цих богинь, але в тому, що він вважав, ніби надані нею права несумісні з правлінням монархічним. Для інших народів джерело незалежності – закони, а француз черпає її у своїх переконаннях. Для нього свобода – не так принцип, як почуття, він громадянин за покликом душі й підданець з доброї волі. Якби задумався про це письменник, якого ви оплакуєте, любов його не забула б про відмінності між свободою творчою і свободою руйнівною.

Панове, я виконав обов’язок, продиктований мені академічними традиціями. Наближаючись до кінця своєї промови, я із сумом думаю про те, що незадовго до смерті пан Шеньє готувався опублікувати висновок про мої праці, а нині я виступаю суддею свого судді. Говорю це з усією щирістю: мені миліше жити в спокійній самотині, підставляючи груди стрілам супротивника, ніж нагадувати своєю появою в цих стінах про швидкоплинність людського життя і підступність смерті, яка руйнує всі наші плани й надії, викрадає нас негадано й іноді вкладає наше ім’я в уста людей, чиї почуття і переконання абсолютно протилежні нашим. Ця трибуна – свого роду поле бою, на якому таланти з’являються, щоб зблиснути й померти. Скільки геніїв бачила вона за своє життя! Корнель, Расін, Буало, Лабрюєр, Боссюе, Фенелон, Вольтер, Бюффон, Монтеск’є… Кого, панове, не охопив би страх від думки, що він має стати ланкою цього славного ланцюга? Тягар безсмертних імен тисне на мене, але якщо мені бракує таланту, щоб по праву вважатися законним спадкоємцем, моїми вірчими грамотами, сподіваюся, стануть мої почуття.

Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.

Але який час вибрав я, панове, щоб говорити вам про жалобу і похорон! Хіба не оточують нас суцільні святкування? Ще недавно я, самотній мандрівець, мріяв над руїнами загиблих імперій: і ось уже нова імперія постає на моїх очах. Ще недавно я споглядав могили, де спочивають цілі нації, і ось уже погляд мій падає на колиску, що приховує в собі майбутнє світу. Звідусіль линуть вітальні вигуки солдатів. Цезар сходить на Капітолій, народи захоплюються чудесами: поставленими пам’ятниками, розквітлими містами, просторами батьківщини, омиваної нині далеким морем, яке краяли кораблі Сципіона й іншим, ще дальшим, якого не довелося побачити Германіку.

Що робити мирним вихованцям муз, поки тріумфатор рухається вперед в оточенні своїх легіонів? Йти попереду його колісниці, щоб змішати маслинову гілку миру з пальмовими гілками перемоги, щоб показати переможцю священне воїнство, щоб уплести в розповіді про військові подвиги зворушливі слова, подібні до тих, що змусили Емілія Павла оплакувати нещастя Персея.

А ви, спадкоємице Цезарів, вийдіть з палацу з дитям-сином на руках, і хай милосердя у вас сприяє величі, хай царствена ніжність королеви і матері нагадує переможцям про співчуття і заглушає гуркіт гармат».

У поверненому мені рукописі весь початок промови, присвячений переконанням Мільтона, був викреслений рукою Бонапарта. На тих рядках, у яких я протестував проти насильницького відокремлення літератури від політики, також виднілося олівцеве тавро. Похвали абатові Делілю, що нагадували про еміграцію, про вірність поета багатостраждальному королівському роду і знедоленим побратимам у вигнанні, були взяті у дужки; біля похвали панові де Фонтану було поставлено хрестик. Майже все, що я сказав про пана Шеньє, про його і мого братів, про спокутні вівтарі в Сен-Дені, було заштриховано. Фрагмент, що починається словами: «Пан Шеньє обожнював свободу», було перекреслено двома вертикальними лініями. Досі не можу збагнути, чому імперські чиновники, публікуючи мою промову, доволі точно відтворили це місце. Я нічого не вигадую і не додаю; щоб переконатися в цьому, досить заглянути у видання, випущене таємно. Слова, що викривають тиранію, які йдуть одразу за цим міркуванням про свободу і продовжують його, повністю викинуті звідти. Фінал залишено без змін: проте честь наших перемог приписано не Франції, як у мене, а Наполеону.

Мене попередили, що академіком мені не бути, і повернули назад мою промову, але тим справа не закінчилася. Від мене зажадали нового варіанту. Я відповів, що дорожу написаним, і переробляти промову відмовився. Незнайомі мені особи, сповнені чарівності, великодушності й відваги, клопотали за мене. Пані Ліндсей, яка колись привезла мене у своїй кареті з Кале до Парижа, переговорила з пані Ге; та звернулася до пані Реньо де Сен-Жан-д’Анжелі; їм вдалося дійти до герцога де Ровіґо і благати його поводитися зі мною поблажливо. Прекрасні жінки того часу протегували нещасним перед можновладцями.

Хвилювання не стихли і в 1812 році, коли вибухнув скандал з преміями за десятиріччя. Бонапарт, що ненавидів мене, запитав однак Академію, чому в списку нагороджених немає «Генія християнства». Академіки пояснили; багато моїх колег дали про мій твір вельми недоброзичливі відгуки. Я міг би сказати їм те, що один грецький поет сказав птахові: «Дочко Аттики, вигодувана медом, ти, що співаєш так чудово, накидаєшся на цикаду, таку ж гарну співунку, і несеш її на поживу своїм пташенятам. Ви обидві крилаті, обидві мешкаєте в тутешніх краях, обидві славите прихід весни, чому ж ти не відпустиш її на волю? Несправедливо, щоб співунка загинула в дзьобі своєї сестри».

9 Премії за десятиріччя. – «Досвід про революції». – «Натчези»

Дивна річ: у ставленні до мене Бонапарта злість постійно чергувалася з благоволінням; тільки що він погрожував мені – і раптом дивується, чому Інститут не нагородив мене. Навіть більше, він заявляє Фонтану, що, коли Інститут не вважає мене гідним посісти місце серед претендентів, він сам нагородить мене, призначивши головним керуючим усіма бібліотеками Франції, з платнею, що дорівнює платні посла в одній з великих держав. Бонапарт усе ще не полишив думки використати мене в справах дипломатичних: з причини, відомої лише йому, він хотів, щоб я, як і раніше, був приписаний до міністерства закордонних справ. І все ж, незважаючи на такі щедрі обіцянки імператора, дуже скоро префект його поліції запропонував мені покинути Париж, і я поїхав працювати далі над своїми «Записками» у Дьєпп.

Бонапарт спускається до ролі школяра-задираки; він відкопує «Досвід про революції» і з насолодою стежить за перепалкою, яку викликає моя книга. Якийсь пан Дамаз де Ремон заступився за мене: я попрямував на вулицю Вівьєн подякувати йому. На каміні серед дрібничок стояв череп; через якийсь час цього чарівного хлопця було вбито на дуелі, і він перейшов у світ інший, куди, здавалося, кликала його ця зловісна фізіономія. Тоді стрілялися постійно: один з поліцейських донощиків, яким було доручено схопити Жоржа, дістав од нього кулю в лоба.

Щоб покласти край зловмисним нападкам мого могутнього супротивника, я звернувся до пана Поммереля – я вже розповідав про нього, коли описував свій перший приїзд до Парижа; він став головним управителем друкарнями і книжковими крамницями; я попросив у нього дозволу перевидати «Досвід» повністю. Моє листування з паном Поммерелем можна прочитати в передмові до «Досвіду про революції» у виданні 1826 року, в другому томі повного зібрання моїх творів. Уряд імперії мав усі підстави заборонити мені перевидавати «Досвід» повністю: книга ця не з тих, що подобаються за правління деспота й узурпатора; у ній дуже багато мовиться про свободу і про законну монархію. Поліція прикидалася неупередженою, дозволяючи друкувати деякі статті на мій захист, але, немов на посміх, забороняла мені зробити одну-єдину річ, здатну мене виправдати. Коли на престол повернувся Людовік XVIII, вороги мої знову згадали про «Досвід»; якщо за Імперії в цій книзі шукали докази моєї політичної неблагонадійності, то за Реставрації сподівалися з її допомогою викрити мене в неблагонадійності релігійній. У примітках до останнього видання «Досвіду про революції» я так докладно покаявся в усіх своїх помилках, що нині мені вже нема в чому дорікнути. Справа за нащадками: вони віддадуть належне і книзі і коментарю, якщо, звичайно, подібна старовизна ще їх цікавитиме. Смію сподіватися, оцінять «Досвід» так само, як оцінив його укритий сивиною автор, – адже з віком ми наближаємося до майбутнього і робимося справедливими, як воно. Книга і примітки показують, яким я був на початку мого шляху і яким став у його кінці.

До того ж це твір, який я проаналізував якнайретельніше, є компендіумом мого існування як поета, мораліста і майбутнього політичного діяча. Запал мій безмірний, сміливість переконань безмежна. Не можна не визнати, що на всіх своїх різноманітних теренах я ніколи не керувався забобонами, ніколи не довірявся сліпо ніякій партії, ніколи не діяв з користі і завжди учиняв на свій розсуд.

У «Досвіді» я виявляю цілковиту незалежність релігійних і політичних переконань; я досліджую все без винятку; будучи республіканцем, я служу монархії; будучи філософом, шаную релігію. Це не суперечності, але неминучі наслідки хисткості людських теорій і міцності досвіду. Розум мій, з природи не схильний вірити нікому, включаючи мене самого, з природи повен зневаги до всього, до розкоші і вбогості, підданих і королів, усе ж таки інстинктивно дослухався до голосу розуму, що наказував поважати те, що всі шанують як прекрасне: релігію, справедливість, людяність, рівність, свободу, славу. Те, чого нинішня молодь чекає від майбутнього, що здається їй характерними рисами прийдешнього суспільства, побудованого зовсім не за тими законами, за якими засноване занепале суспільство, все це ясно передбачено в «Досвіді». Я на тридцять років випередив нинішніх пророків невідомого світу. Вчинки мої належали минулому, думки – майбутньому; перші були продиктовані почуттям обов’язку, останні – голосом природи.

У «Досвіді» немає проповіді безбожництва; це книга сумніву і скорботи. Я вже говорив про це [56].

Втім, я зобов’язаний був показати мої помилки небезпечнішими, ніж вони були насправді, і спокутати навіжені ідеї, розкидані в моїх творах, ідеями добромисними. Боюся, що на початку свого творчого шляху я нашкодив молоді; я винен перед нею і мушу принаймні тепер дати їй інші уроки. Хай вона знає, що сум’яття душі можна подолати; моральна краса, краса божественна, що не йде ні в яке порівняння із земними мріями, існує, і я бачив її; щоб пізнати її і зберігати їй вірність, потрібна лише дещиця відваги.

Щоб закінчити розповідь про свою літературну кар’єру, я повинен згадати про твір, з якого вона почалася, – він залишався в рукописі, доки я включив його до зібрання своїх творів.

У передмові до «Натчезів» я розповів, яким чином зусиллями люб’язного пана де Тюїзі рукопис було виявлено в Англії.

Твір, звідки були взяті «Атала», «Рене» та деякі описи, включені до «Генія християнства», не зовсім бездарний. Найперший варіант було написано підряд, без поділу на розділи; дорожні нотатки, природна історія, драматична інтрига – все йшло впереміш; але існував і інший варіант, поділений на книги. У ньому я не тільки впорядкував розташування матеріалу, а й змінив літературний жанр, перетворивши роман на епопею.

Юнак, що громадить одні на одні ідеї, вигадки, дослідження, враження від прочитаного, не може не створити твору хаотичного; проте молодість автора надає цьому хаосу цілющої сили.

Доля подарувала мені можливість, якої, мабуть, не мав жоден автор: через тридцять років я перечитав свій рукопис, до цього часу вже цілком забутий.

Мені загрожувала серйозна небезпека. Оновлюючи свою картину, я ризикував притлумити її барви; впевненіша, але менш вільна рука могла, прибравши деякі неправильності, позбавити книгу юнацького запалу: слід було зберегти незалежність і, так би мовити, порив, якими був сповнений мій твір; слід було зберегти піну на вудилах молодого скакуна. Деякі зі сторінок «Натчезів» я сьогодні наважився б написати, лише тремтячи від страху, деякі не став би писати зовсім, зокрема лист Рене з другого тому. Він – зразок моєї ранньої манери і містить у собі всього «Рене»: не знаю, що більш божевільне могли сказати всі ті Рене, що прийшли мені на зміну.

«Натчези» відкриваються зверненням до пустелі й нічного світила, вищих божеств моєї юності:

«Під покровом американських лісів оспіваю я пустельні пісні, які ще не долинали до слуху смертних; я розповім про ваші нещастя, о Натчези! о народе Луїзіани, від якого не лишилося нічого, окрім спогадів! Хіба знегоди невідомого мешканця лісів мають менше прав на наше співчуття, ніж лиха інших людей? Хіба королівські усипальні в наших храмах зворушують серце більше, ніж могила індіанця під високим дубом у його рідному краю?

А ти, світочу роздумів, царице ночі, стань моєю музою! Веди мене через невідомі простори Нового Світу і кинь світло на чудові таємниці цих пустель!»

Дві сторони моєї вдачі змішалися в цьому дивному творі, надто в його первісному варіанті. Тут є політичні відступи і романтична інтрига, але крізь розповідь постійно пробивається пісня, що виходить з якогось невідомого джерела.

ЗАКІНЧЕННЯ МОЄЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАР’ЄРИ

Імперії залишалося жити два роки – з 1812 по 1814 рік; цей час, про який я вже дещо сказав раніше, я використав на розшуки з історії Франції та на опрацювання деяких частин цих «Записок»; проте я не видав жодної сторінки. Діяльність моя на ниві поезії і вченості зовсім припинилася після виходу з друку трьох моїх головних книг – «Генія християнства», «Мучеників» і «Подорожі». Політичні твори я почав писати лише в епоху Реставрації, тоді ж почалася серйозно і моя політична діяльність. Отже, тут кінчається розповідь про мою літературну кар’єру, якій я віддав чотирнадцять літ – з 1800 по 1814 рік; несений за течією часу, я забув про неї і лише в нинішньому 1831 році згадав про те, що залишив у минулому.

Роль письменника далася мені, як ви могли переконатися, так само нелегко, як роль мандрівця і солдата; тут також було витрачено чимало сил, витримано чимало битв і пролито чимало крові; на моєму шляху зустрічалися не лише музи Кастальського ключа, що ж до моєї політичної кар’єри, то вона була ще бурхливішою.

Можливо, і від моїх садів Академа залишаться пам’ятні уламки. З «Генія християнства» почалася релігійна революція, що мала на меті подолати філософічний дух вісімнадцятого сторіччя. Одночасно я готував ту революцію, що загрожує нашій мові, бо не буває оновлення ідей без оновлення стилю. Чи створять ті, хто прийдуть мені на зміну, нові, досі невідомі форми мистецтва? Чи зможуть нащадки, відштовхнувшись від наших звершень, зробити крок уперед, як рушили вперед ми, відштовхнувшись від звершень наших предків? Чи, може, існують межі, які неможливо перейти, не порушивши самої природи речей? Чи не про ці межі нагадує роз’єднаність і дряхлість сучасних мов, а так само і суєтність нинішнього покоління? Мови розвиваються разом з цивілізацією лише доти, поки досягнуть досконалості; у пору свого розквіту вони якийсь час перебувають незмінними, а потім починається падіння без будь-якої надії на новий зліт.

Нині я починаю розповідь про початок своєї політичної кар’єри; сторінки ці, написані в різні роки, вже готові, і це додає мені трохи більшої впевненості. Знов узявшись до праці, я відчував острах, як би стародавній син Урана не перетворив золоту лопатку каменяра, що зводив стіни Трої, на лопатку свинцеву. Все ж мені здається, що пам’ять моя, сховище спогадів, не надто часто підводить мене: хіба віє від моїх розповідей холодом старості? хіба така вже велика різниця між прахом, у який я спробував вдихнути життя, і живими людьми, яких я вивів перед вами, оповідаючи про свою ранню молодість? Роки мої служать мені секретарями; коли одному з них приходить черга померти, він передає перо своєму молодшому братові, а я продовжую диктувати: всі вони члени однієї родини і пишуть схожим почерком.

Частина третя

‹Книги дев’ятнадцята – двадцять перша являють собою розгорнений життєпис Наполеона; його включення до «Замогильних записок» Шатобріан мотивує так: «Я починаю розмову про мою політичну кар’єру, але спершу мені треба розповісти про ті історичні події, про які я нічого не сказав раніше, бо вів мову лише про мої власні праці та пригоди, а ці події – справа рук Наполеона. Тому поговорімо про нього; подивімося, яка велика будівля зводилася в дійсному житті, незалежному від моїх мрій»›

Книга двадцять друга

9 Нотатки, що перетворилися згодом на брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». – Я переселяюся на вулицю Ріволі. – Чудова французька кампанія 1814 року

У другій книзі цих «Записок» зазначено (йдеться про той час, коли я повернувся з Дьєппа, де жив у вигнанні): «Мені дозволили знов оселитися в моїй Долині. Земля здригається під п’ятою чужоземних солдатів: подібно до стародавніх римлян, я пишу під гуркіт навали варварів. Удень я вкриваю папір фразами такими ж тривожними, що й події цього дня; вночі, коли відлуння гарматних залпів затихає в безлюдних лісах, я знов обводжу поглядом мирні роки, що спочивають у могилі, і повертаюся до спогадів мого безтурботного дитинства».

Ці тривожні фрази, які я записував удень, являли собою нотатки, що стосувались тодішніх подій; об’єднані під однією обкладинкою, вони склали мою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». Я незмірно високо ставив геній Наполеона й відвагу наших солдатів, тому думка про те, що Францію врятує навала чужоземців, навіть не приходила мені до голови: я вважав, що навала ця, нагадавши Франції про небезпеку, на яку наражає її честолюбство Наполеона, підніме мою вітчизну на боротьбу, і порятунок Франції стане справою рук самих французів. Керуючись цим переконанням, я й писав мої нотатки; я хотів, щоб наші політичні збори, у разі якби ми зупинили просування союзних військ і зважилися позбутися великого володаря, що став згубником своєї країни, знали, в чому шукати порятунок; притулком здавалася мені влада, якій підкорялися протягом восьми сторіч наші предки, видозмінена відповідно до духу нинішнього часу: якщо гроза застає нас біля старого будинку, ми ховаємося під його дахом, хай навіть він напівзруйнований.

Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.

Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.

Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»

Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».

20 березня спалахнув бій поблизу Арсі-сюр-Об. Артилерія вела безперервний вогонь; один снаряд упав просто перед розташуванням гвардійського каре; гвардійці трохи позадкували: Бонапарт кинувся до снаряда, гніт якого ще димів; він дав остроги коню, той нагнув голову до снаряда, і в цю мить смертоносне полум’я спалахнуло, навіть не зачепивши імператора.

Назавтра битва мала продовжитись, але Бонапарт з волі натхнення, що цього разу не стало йому в пригоді, відступив, щоб напасти на союзні війська з тилу і захопити склади прикордонних гарнізонів. Чужоземці готувалися відійти до Рейну, коли Олександр, спонукуваний одним з тих богодуховійних поривів, що змінюють долю світу, ухвалив рішення рушити вперед паризькою дорогою, що залишилася відкритою [57]. Наполеон гадав, що повів за собою основну частину армії супротивника, насправді за ним пішли лише десять тисяч кавалеристів, приховавши тим самим справжній напрям руху пруссаків і московитів. Наполеон розгромив ці десять тисяч у Сен-Дізьє й Вітрі і аж тут помітив, що за гаданим авангардом немає армії, тим часом союзники наступали на столицю, де їм протистояли всього лише дванадцять тисяч рекрутів з маршалами Мармоном і Мортьє на чолі.

Наполеон кинувся у Фонтенбло: там, де недавно мучилася його свята жертва, на імператора чекала помста і відплата. Так вже влаштована історія: неправедний шлях рано чи пізно виявляється шляхом згубним.

10 Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан

Всі уми кипіли: бажання за всяку ціну покласти край жорстоким війнам, які ось уже двадцять років шарпали Францію, пересичену нещастями і славою, запанувало в народі навіть над національною гордістю. Кожен шукав свою роль у майбутній розв’язці. Щовечора мої друзі збиралися у пані де Шатобріан, щоб поділитися новинами та обговорити події, що відбулися за день. Разом з паном де Фонтаном, паном де Клозелем і паном Жубером приходив натовп тих короткочасних знайомців, з якими події зводять нас для того, щоб незабаром розлучити. Герцогиня де Леві, незворушна красуня і відданий друг, з якою ми ще зустрінемося в Генті, була нерозлучна з пані де Шатобріан. Я часто бачився з герцогинею де Дюрас, яка також жила на цю пору в Парижі, і з маркізою де Монкальм, сестрою герцога де Рішельє.

Хоча бої йшли вже зовсім близько від Парижа, я, як і раніш, був певен, що союзники не увійдуть до столиці і що кінець нашим страхам покладе повстання всієї нації. Завдяки цій нав’язливій ідеї я не так болісно зносив присутність чужоземних військ; до того ж, бачачи ті лиха, які неминуче впадуть на нас із вторгненням сусідів, я не міг не думати про ті лиха, які принесли їм ми.

Я раз у раз повертався до своєї брошури; я вважав її ліками, які треба буде ужити, якщо країну охопить анархія. Сьогодні ми пишемо інакше – привільно розташувавшись у своїх кабінетах і побоюючись щонайбільше нападок газетярів, а тоді я замикався на ніч у своїй спальні, ховав рукопис під подушку, а на нічний столик клав пару заряджених пістолетів: ці дві музи охороняли мій сон. Твір мій існував у двох варіантах: у вигляді брошури, як він згодом і вийшов у світ, і у вигляді кількох промов, де в чому від брошури відмінних; я вважав, що коли Франція підніметься на боротьбу, ми зберемося в Ратуші, й підготував на цей випадок два виступи.

Під час нашого спільного життя пані де Шатобріан кілька разів починала вести записки: я знаходжу в них таку оповідь:

«Пан де Шатобріан працював над брошурою “Про Бонапарта і Бурбонів”. Якби вона потрапила до рук поліції, авторові напевно загрожувала б смертна кара. А проте він поводився з неймовірною легковажністю. Часто, йдучи з дому, він забував рукопис на столі; щонайбільше, на що він був здатний, це заховати її під подушку, та й то у присутності слуги, – а цього хлопця, втім, вельми порядного, могли ж підкупити. Що до мене, то я вмирала від страху: тому досить було панові де Шатобріану ступити за поріг, як я кидалася до рукопису і ховала його у себе на грудях. Одного разу, йдучи садом Тюїльрі, я раптом зауважила, що рукопису зі мною немає; я напевно знала, що, йдучи з дому, взяла його з собою і зрозуміла, що загубила його дорогою. Перед очима моїми постали злощасний твір у руках жандармів і пан де Шатобріан у в’язниці; я впала непритомна посеред саду: добрі люди допомогли мені підвестися і одвели додому, добре, що жили ми неподалік. Яку муку переживала я, коли, піднімаючись по сходах, розривалася між сумним передчуттям, готовим стати впевненістю, і слабкою надією, що я забула брошуру вдома! Перед дверима чоловікової спальні я знову ледве не знепритомніла; нарешті я входжу: на столі порожньо; підходжу до ліжка, шукаю під подушкою – порожньо; піднімаю подушку – і бачу згорнутий у трубочку рукопис! До сього часу на саму згадку про це у мене калатає серце. У житті своєму я не відчувала подібної радості. Скажу як на духу: я не раділа б так дуже, навіть якби мене помилували біля підніжжя ешафота: адже я дізналася, що з небезпеки врятовано істоту, чиїм життям я дорожу дужче, ніж моїм власним».

Який невтішний був би я, якби хоч на мить завдав болю пані де Шатобріан!

А проте мені довелося посвятити в свою таємницю друкаря: він погодився ризикнути; коли грім гармат наближався до Парижа, він забирав у мене гранки, а коли віддалявся, повертав їх назад: так два тижні я розігрував своє життя в орлянку.

‹Продовження описів бойових дій у передмісті Парижа; інтриги Талейрана›

12 Прокламація генералісимуса князя фон Шварценберґа. – Промова Олександра. – Капітуляція Парижа

Тим часом зважаючи на наближення союзників, граф Олександр де Лаборд і пан Туртон, вищі чини національної гвардії, були послані до генералісимуса князя фон Шварценберґа, який у російській кампанії бився на боці Наполеона. Увечері 30 березня парижанам стала відома прокламація генералісимуса. У ній ішлося: «Ось уже двадцять років Європа потопає в крові і сльозах: спроби покласти край цим незліченним нещастям не мали успіху, бо уряд, що гнобить вас, за самою своєю природою чужий миру. Парижани, становище вашої вітчизни вам відоме: союзники зобов’язуються зберегти ваше місто у повній цілості. Ось почуття, з якими до вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці».

Яке чудове визнання величі Франції: «До вас звертається озброєна Європа, що зібралася біля стін вашої столиці»!

Ми, які не поважали нікого, вислуховували слова поваги від народів, чиї міста руйнували доти, поки сила покинула нас. Вони вважали нас священною нацією, землі наші здавалися їм полями Еліди, куди богами заборонено шлях чужоземним воїнам. Якби парижани все-таки вважали за потрібне учинити супротивнику опір хоч би протягом доби, для чого в них були всі засоби, справи могли повернутися на інше, але ніхто, крім захмелілих від стрілянини і пошанування солдатів, не хотів більше жити під владою Бонапарта, і, прагнучи позбавитися його панування, парижани поспішили відчинити ворота ворогу.

Париж здався 31 березня: акт про капітуляцію підписали від імені маршалів Мортьє і Мармона полковники Дені і Фаб’є; акт про громадянську капітуляцію був підписаний від імені мерів Парижа. Муніципалітет послав до російського генерального штабу депутацію для обговорення деяких статей договору: мій побратим у вигнанні Крістіан де Ламуаньон був серед цих посланців. Олександр сказав їм:

«Ваш імператор, колись мій союзник, вторгся в саме серце моєї країни і приніс їй страждання, які не скоро зітруться з пам’яті моїх підданців; я прийшов до вас, спонукуваний законним бажанням постояти за свою державу. Я далекий від думки про помсту. Я справедливий і знаю, що в тому, що трапилося, винні не французи. Французи мої друзі, і я хочу довести їм, що маю намір відповісти на зло добром. Мій єдиний ворог – Наполеон. Я обіцяю Парижу особливе заступництво; я беру під захист і охорону всі громадські заклади; там розмістяться тільки добірні частини; я не буду розпускати вашу національну гвардію, куди входить цвіт ваших громадян. Ваше майбутнє – у ваших руках; ви потребуєте уряду, який дарував би спокій і вам і Європі. Висловлюйте ваші бажання: ви знайдете в мені помічника, готового посприяти будь-яким вашим починанням».

Обіцянки ці були виконані від слова до слова: честь переможців була союзникам над усе. Що мав відчути Олександр, побачивши куполи і вежі міста, куди чужоземці досі входили лише для того, щоб захоплюватися нами, щоб утішатися скарбами нашої цивілізації і нашого розуму; неприступного міста, яке протягом дванадцяти сторіч оберігали його великі уродженці; столиці слави, яку, здавалось, як і раніше, захищали тінь Людовіка XIV і життя Бонапарта!

13 Вступ союзників до Парижа

Господь отверз уста, і народи почули його голос, що зрідка порушує мовчання вічності. Тоді на очах нинішнього покоління сталося те, чому Париж був свідком лише одного разу – 25 грудня 496 року, коли в Реймсі відбулося хрещення Хлодвіга і ворота Лютеції відчинилися франкам; 30 березня 1814 року, через двадцять один рік після кривавого хрещення Людовіка XVI, старий молот, що сторіччями залишався нерухомим, знову забив у дзвони стародавньої монархії, і зі звуками цього другого удару до Парижа увійшли татари. За тисячу триста вісімнадцять років, що відокремлюють одну подію від іншої, ворог, бувало, загрожував нашій столиці, але всередину йому вдавалося пройти, лише якщо його кликали туди наші власні війська. Нормани обложили місто паризіїв; паризії спустили на них своїх яструбів; Ед, дитя Парижа і майбутній король, rex futurus, як називає його Аббон, змусив північних піратів утікати; у 1814 році парижани спустили своїх орлів: союзники увійшли до Лувру.

Бонапарт віроломно напав на свого захопленого прихильника Олександра, що на колінах благав його про мир; Бонапарт наказав розграбувати Москву; він змусив росіян спалити її; Бонапарт зруйнував Берлін, принизив прусського короля й образив королеву: якої ж помсти нам треба було чекати? Скоро дізнаєтесь.

У Флориді я бачив залишки невідомих споруд, зруйнованих колись завойовниками, від яких не лишилося й сліду, і був готовий до того, що незабаром на моїх очах орди кавказців отаборяться у дворі Лувру. Коли я думаю про ці події, які, кажучи словами Монтеня, є «поганим доказом нашої цінності і наших здібностей», язик мій прилипає до піднебіння: Adhaeret lingua mea faucibus meis [58].

Союзні війська увійшли до Парижа 31 березня 1814 року, опівдні, усього через десять днів після роковин смерті герцога Енгієнського, розстріляного 21 березня 1804 року. Чи варто було чинити таке пам’ятне лиходійство ради царства, якому було відміряно такий недовгий час? Російський імператор і прусський король очолювали свої війська. Я бачив, як вони проїхали бульварами. Приголомшений і роздавлений, немов мене позбавили імені француза і замінили його номером сибірського каторжника, я відчував, як разом з відчаєм визріває в моїй душі гнів проти людини, яка в гонитві за славою довела нас до такої ганьби.

Втім, історія не знає нічого подібного до цього першого вторгнення чужоземців у Париж: всюди панували порядок, спокій і поміркованість; двері крамниць невдовзі відчинилися; російські гвардійці шести футів зросту простували вулицями в оточенні паризьких шибеників, які передражнювали чужоземців, немов маріонетки або маски на карнавалі. Переможців можна було прийняти за переможених: боячись власних успіхів, вони трималися так, ніби просили вибачення. Центр Парижа, за винятком особняків, відведених чужоземним королям і принцам, займала сама лише національна гвардія. 31 березня 1814 року незліченні війська супротивника оволоділи Францією; Бурбони повернулися на французький престол, і декілька місяців по тому ті ж самі війська, не зробивши жодного пострілу, не проливши жодної краплі крові, перетнули наш кордон у зворотному напрямі. Стародавні межі Франції розсуваються, до її володінь переходять частина антверпенських суден і вміст тамтешніх складів; дістають дозвіл повернутися на батьківщину триста тисяч французів, що знемагали у ворожому полоні. Після двадцяти п’яти років, проведених у битвах, гуркіт гармат раптом стихає по всій Європі; Олександр покидає Францію, залишивши нам шедеври мистецтв і свободу, увічнену в Хартії, свободу, якою ми завдячуємо його освіченому впливу. Володар, могутній удвічі, самодержець силою меча і силою релігії, він один з усіх європейських монархів зрозумів, що Франція досягла того рівня цивілізації, за якого країні потрібна вільна конституція.

Охоплені цілком природною неприязню до чужоземців, ми не робили відмінностей між вторгненнями 1814 і 1815 років, хоча вони зовсім ні в чому не схожі.

Олександр вважав себе не більше ніж знаряддям Провидіння і був схильний применшувати свою роль. Коли пані де Сталь, бажаючи полестити йому, сказала, що підданці його, живучи під владою такого монарха, щасливі, навіть не маючи конституції, Олександр, як відомо, відповів: «Я всього лише щаслива випадковість».

Якийсь юнак, що здибався Олександрові на вулицях Парижа, висловив йому своє захоплення тією люб’язністю, з якою імператор вислуховує геть зовсім невідомих громадян; Олександр відповів: «Хіба не в цьому покликання монархів?» Він відмовився оселитися в палаці Тюїльрі, бо пам’ятав, як охоче займав Бонапарт палаци Відня, Берліна і Москви.

Поглянувши на статую Наполеона, що вінчає колону на Вандомській площі, він промовив: «Якби я забрався так високо, у мене б, мабуть, закрутилася голова».

Коли він оглядав Тюїльрійський палац, йому показали залу Миру. «Яка потреба була в ній Бонапарту?» – запитав він зі сміхом.

У день в’їзду до Парижа Людовіка XVIII Олександр дивився на процесію з вікна, як простий смертний, намагаючись залишитися непоміченим.

Іноді він виявляв манери не тільки вишукані, а й чутливі. Під час відвідин лікарні для божевільних він запитав в одної з доглядальниць, чи багато тут «страждальниць, що втратили розум від кохання». «Досі, – відповіла жінка, – було багато, але боюся, що після появи в Парижі Вашої Величності кількість їх дуже зросте».

Один з прибічників Наполеона сказав царю: «Ми вже давно чекали і палко бажали прибуття Вашої Величності». – «Я радий був би прибути раніше, – відповів Олександр, – мене затримала відвага французів». Відомо напевно, що, переходячи через Рейн, він шкодував про залишене ним мирне життя в колі родини.

У Будинку інвалідів він зустрів покалічених солдатів – тих самих, що розбили його армію під Аустерліцом; вони похмуро мовчали, лише стукіт дерев’янок, що замінювали їм ноги, лунав пустельними дворами й оголеним храмом; зворушений цим голосом відваги, Олександр наказав прислати в подарунок інвалідам з десяток російських гармат.

Йому запропонували змінити назву Аустерліцького мосту. «Ні, – відповів він, – досить того, що я пройшов по цьому мосту разом з моєю армією».

Олександр був спокійний і засмучений; він прогулювався Парижем верхи або пішки, запросто, без почту. З виглядом людини, здивованої власним тріумфом, він обводив юрбу поглядом мало не розчуленим, ніби визнаючи її перевагу: можна було подумати, що перед нами варвар, знічений, немов римлянин серед афінян. Можливо, проте, він згадував у ці хвилини, що ці французи перед ним побували в його спаленій столиці, а нині його солдати в свою чергу оволоділи Парижем, де ще можна було б розшукати згаслі смолоскипи з тих, що знищили, але звільнили Москву. Як, мабуть, уразила його благочестивий розум ця мінливість долі, ця спільність лих, що спіткали царів і народи.

14 Бонапарт у Фонтенбло. – Регентська рада в Блуа

Що ж робив тим часом полководець, який виграв Бородінську битву? Дізнавшись про рішення Олександра, він наказав майору артилерії Маяру де Лескуру підірвати Гренельський пороховий погріб: Ростопчин підпалив Москву, проте спершу він дочекався, щоб мешканці столиці покинули її. Наполеон повернувся у Фонтенбло, а потім рушив у Віллежюїф; звідти він оглянув Париж, що його охороняли чужоземні солдати; завойовникові згадалися дні, коли його гренадери несли варту на підступах до Берліна, Москви та Відня.

Події тьмяніють перед іншими подіями, що приходять їм на зміну: якою жалюгідною здається нам нині скорбота Генріха IV, який повертається у Фонтенбло з Віллежюїфа, де він дізнався про смерть Габріелі! Повернувся у Фонтенбло і Бонапарт; самотність імператора була порушена лише спогадом про його найяснішу жертву: бранець миру щойно покинув замок, віддавши його бранцю війни, бо «нещастя не зволікає».

Регентська рада перебралася до Блуа. Бонапарт наказав імператриці з римським королем покинути Париж, бо, сказав він, швидше вони опиняться на дні Сени, ніж будуть з тріумфом відправлені до Відня; проте Жозефу він звелів залишитися в столиці. Братова втеча розлютила його, і він поклав на колишнього короля Іспанії провину за все, що відбувається. Метушня відступу зібрала в Блуа міністрів Наполеона, його братів, дружину з сином і членів регентської ради: всюди виднілися обози, скрині, екіпажі; навіть королівські карети опинилися тут і по розмоклій від бездоріжжя землі провінції Бос потяглися до Шамбора, єдиного клаптика французької землі, залишеного у володіння спадкоємцю Людовіка XIV. Деякі міністри і в Блуа не відчували себе в безпеці і не заспокоїлися до того часу, поки не дісталися до Бретані; інша річ – Камбасерес, що снував у портшезі крутими вуличками Блуа. Ходили різні чутки; подейкували про два табори і про загальну рекрутську повинність. Протягом кількох днів ніхто в Блуа не знав, що відбувається в Парижі; туман розвіявся лише після прибуття ломовика, на чиєму пропуску стояв підпис Сакена. Незабаром на заїжджому дворі «Галера» оселився російський генерал Шувалов: одразу ж до нього хмарою посунули за пропусками вельможі, які жадали тікати світ за очі. Втім, перш ніж покинути Блуа, кожен з них не забув прихопити з каси регентської ради гроші на дорожні витрати і залишок утримання: в одній руці вони стискали перепустки, в іншій гроші, та при цьому не забували запевнити тимчасовий уряд у своїй благонадійності – одне слово, голови не втрачали. Імператриця-мати та її брат, кардинал Феш, відбули до Рима. Князь Естергазі, посланець Франца II, приїхав по Марію Луїзу та її сина. Жозеф і Жером сховалися у Швейцарії; їх спроби вмовити імператрицю поїхати за ними успіхом не увінчалися. Марія Луїза поспішила повернутися до батька: не вельми прихильна до Бонапарта, вона була рада позбутися подвійної тиранії чоловіка і володаря і невдовзі утішилась. Рік по тому Бонапарт примусив Бурбонів так само безладно втікати, але вони не мали за плечима чотирнадцяти років нечуваного розкошування і, оскільки кінець їх довгим лихим пригодам прийшов зовсім недавно, не встигли ще звикнути до благоденства на троні.

15 Моя брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» виходить у світ

Але Наполеон ще не був повалений; за нього стояли сорок тисяч кращих солдатів землі; він міг відступити за Луару; на півдні вирували французькі війська, що повернулися з Іспанії; військовий стан був подібний до вулкана, готового ось-ось вивергнути палаючу лаву; навіть чужоземні володарі вважали в ті дні, що правити Францією має або Наполеон, або його син: два дні Олександр зволікав. Пан де Талейран, як я вже сказав, схилявся у глибині душі до коронації римського короля, бо побоювався Бурбонів; якщо на ту пору регентство Марії Луїзи й викликало у нього деякі сумніви, то лише тому, що Наполеон був ще живий, а існування такої неспокійної, непередбачуваної, заповзятливої і ще повної сил людини позбавляло князя Беневентського впевненості в повноті влади [59]…

Саме у ці тривожні дні, бажаючи похитнути нестійку рівновагу, я опублікував свою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів»; результат відомий. Я відчайдушно втрутився в бій за відроджувану свободу проти ще не зломленої тиранії, чиї сили відчай лише потроїв. Я виступив за законну монархію, підкріплюючи слова фактами. Я розповів французам про стародавній королівський рід, перелічивши членів цього роду, змалював їхні характери: з тим самим успіхом я міг перелічити дітей китайського імператора: заволодівши сучасним, Республіка та Імперія відтіснили Бурбонів у минуле. Людовік XVIII заявив, як я вже не раз говорив, що моя брошура дала йому більше користі, ніж стотисячна армія; він міг би додати, що вона засвідчила саме його право на престол. Удруге я зробив йому цю послугу, коли вдало завершив війну в Іспанії.

Ледве ступивши на політичну ниву, я завоював любов юрби, але одночасно втратив повагу можновладців. Усі, хто раболіпно прислуговували Бонапарту, зненавиділи мене; але й ті, хто мріяв віддати Францію в неволю, дивилися на мене кривим оком. Серед монархів спочатку на мій бік став тільки сам Бонапарт. У Фонтенбло герцог де Бассано показав йому мою брошуру; він переглянув її і розглянув з цілковитою неупередженістю: «Це правильно, це неправильно. Мені нема за що дорікнути Шатобріану; він був проти мене і в час мого всевладдя, але які негідники такий-то і такий-то!» – і він назвав їхні імена.

Що ж до мене, то я завжди, навіть нападаючи на Бонапарта якнайрізкіше, захоплювався ним безмежно і щиро.

Нащадки не такі справедливі у своїх оцінках, як вважають: час безсилий проти пристрастей, захоплень і помилок. Якщо нащадки беззастережно захоплюються ким-небудь, їх обурює, що сучасники їхнього кумира дивились на нього інакше. Проте це цілком природно: пороки великої людини вже ні для кого не становлять небезпеки; слабкості її вмерли разом з нею; історії належить лише її безсмертна слава, але зло, яке вона учинила, не стає від цього менш реальним, воно було злом за своєю суттю і природою, а головне, тому, що від нього страждали люди.

Нині дуже уживане вихваляння Бонапартових перемог: жертви вмерли, проклять, криків болю й відчаю вже не чути, перед очима не постає більше видовище виснаженої Франції, землю якої орють жінки, батьків не кидають більше до в’язниці як аманатів синів, сільських мешканців не карають як бунтівників, на стінах будинків не вивішують списки рекрутів, і обивателі не товпляться перед цими нескінченними смертними вироками, з жахом відшукуючи в них імена своїх синів, братів, друзів і сусідів. Ніхто вже не пам’ятає, як пригнічували всіх французів Бонапартові тріумфи, не пам’ятає, з яким захопленням ловила публіка будь-який спрямований проти нього натяк, що пролунав зі сцени через недогляд цензорів, не пам’ятає, як стомилися народ, двір, генерали, міністри і прибічники Наполеона від його гніту і його завоювань, від битв – завжди звитяжних, але ніколи не стихаючих, від необхідності щоранку, не знаючи втоми, відстоювати своє право на життя і благоденство.

Про справжність наших мук свідчить уже сам кінець царювання Бонапарта: якби французи були йому такі фанатично віддані, хіба відвернулися б вони від нього двічі так швидко, так рішуче, навіть не спробувавши залишити його коло керма влади? Якщо Франція має бути вдячна Бонапарту всім – славою, свободою, порядком, добробутом, промисловістю, торгівлею, мануфактурою, пам’ятниками, літературою, красними мистецтвами; якщо до нього, сама по собі, нація не була ні на що здатна; якщо Революція не могла похвалитися ні генієм, ані відвагою і не зуміла ні захистити французькі землі, ані додати до них нові, отже, французи показали себе народом вельми невдячним і боязким, віддавши Наполеона в руки його ворогів чи принаймні не ставши проти полонення свого добротворця?

Докір цей, який нам могли б кинути, кинутий, проте, не був, а чому? Тому що очевидно: коли настав час падіння Наполеона, французи не тільки не стали на його захист, але, навпаки, добровільно віддали його ворогові; охоплені гірким розчаруванням, ми бачили в ньому лише винуватця наших лих, нашого гнобителя. Не союзники перемогли нас: ми самі, вибравши, котре лихо менше, відмовилися проливати нашу кров, бо проливали ми її вже не за свободу.

За республіканського правління, звичайно, було багато жорстокостей, але тоді всі ми сподівалися, що йому незабаром настане кінець, що рано чи пізно ми знову здобудемо наші права, зберігши при цьому ті землі, які республіканська армія, захищаючи вітчизну, завоювала в Альпах і на берегах Рейну. Всі свої перемоги ця армія здобувала в ім’я нашої батьківщини, в ім’я Франції; перемагала, торжествувала саме Франція; все робилося руками наших солдатів, і святкові чи похоронні процесії влаштовувалися на їхню честь; генерали (а серед них були люди непересічні) посідали у свідомості суспільства місце почесне, але скромне: такі були Марсо, Моро, Ош, Жубер; двом останнім на роду було написано посісти місце Бонапарта, який, проте, спізнавши славу, раптом розладнав наміри генерала Оша і сподобив своєї заздрості цього миролюбного полководця, що нагло вмер після перемог під Альтенкірхеном, Неувідом і Клейністером.

За Імперії ми зникли; про нас ніхто і не згадував, усе належало Бонапарту: «Я наказав, я переміг, я сказав; мої орли, моя корона, моя кров, моя родина, мої підданці».

Що ж відбулося в ці дві епохи, разом і схожі і протилежні? Республіку ми не покинули в біді; вона нищила нас, але не позбавляла честі; ми не спускалися до того, щоб ставати власністю однієї-єдиної людини; завдяки нашим зусиллям вороги не зуміли зайняти республіканську Францію; росіяни, розбиті по той бік гір, знесилівши, відступили до Цюріха.

Що ж до Бонапарта, то він, попри всі його величезні завоювання, програв, і не тому, що його розбили, але тому, що французам набридло йому коритися. Який урок! вічне нагадування про те, що все, що ображає гідність людини, несе із собою загибель.

Незалежні мислителі, хоч до якої б партії вони належали і хоч які б погляди сповідували, вели в час публікації моєї брошури схожі промови. Лафаєт, Каміль Жордан, Дюсіс, Лемерсьє, Ланжюїне, пані де Сталь, Шеньє, Бенжамен Констан, Лебрен думали і писали приблизно те саме, що і я. Ланжюїне говорив: «Ми обрали своїм повелителем людину, що належить до племені, звідки римляни не хотіли брати навіть рабів».

‹Шатобріан наводить схожі відгуки про Наполеона, що належать М.-Ж. Шеньє, Б. Констану, пані де Сталь, Беранже і Байрону›

Коли кращі голови епохи, незважаючи на всю свою відмінність, сходяться в оцінках, неможливо запідозрити їх у лицемірстві, підтасовуванні фактів або змові. Як! невже якщо хтось, подібно до Наполеона, поставить свої примхи на місце законів, почне переслідувати кожного незалежного громадянина, знаходити радість у чужому безчесті й турбувати чужий спокій, поглумиться над чесними звичаями і суспільними свободами, – невже в цьому разі великодушних людей, що не погоджуються з цими мерзенностями, назвуть наклепниками і богохульниками! Хто ж стане на бік слабкого проти сильного, якщо мужності загрожуватиме не тільки нинішня підлість, а й негідництво прийдешніх віків.

Ця славна меншість, складена частково з вихованців муз, поступово виросла в більшість нації: на кінець правління Наполеона вся Франція ненавиділа імперський деспотизм. Ось тяжка провина Бонапарта: такий нестерпимий був його гніт, що в душах французів ослабіла огида до чужоземної навали, і навала ця, про яку ми нині згадуємо з таким жалем, здалася певним звільненням: так вважали навіть республіканці, чию думку висловив мій нещасний і сміливий друг Каррель. «Повернення Бурбонів, – сказав у свою чергу Карно, – кинуло в захват усіх французів; Бурбонів вітали з незбагненною радістю, і старі республіканці від душі розділяли спільне торжество. Республіканці та й узагалі всі стани зазнали від Наполеона стільки мук, що в цілій країні не знайшлося жодної людини, яка пошкодувала б за ним».

Усім цим відгукам бракує лише авторитетного підтвердження: його дав нам сам Бонапарт. Прощаючись у дворі замку Фонтенбло зі своїми солдатами, він привселюдно визнав, що Франція не прийняла його. «Франція, – мовив він, – обрала інший шлях». Несподіване й пам’ятне зізнання, яке важить і означає дуже багато.

Терпіння Боже безмежне, але рано чи пізно він вершить свій справедливий суд: поки небеса зберігають удаване мовчання, порядна людина мусить підносити голос проти абсолютної влади, стримуючи її деспотизм. Франція не зречеться тих шляхетних душ, що повстали проти рабства в час, коли раболіпствували всі, коли влесливих догідників чекало стільки милостей, а людей порядних – стільки гонінь. Віддамо ж належне людям, подібним до Лафаєта, пані де Сталь, Бенжамена Констана, Каміля Жордана, Дюсіса, Лемерсьє, Ланжюїне, Шеньє, які самі в юрбі народів і королів, що колінкували перед володарем, не схилили шию, самі наважилися зневажити переможця й повстати проти тирана!

‹Ухвала Сенату про повалення Бонапарта; інтриги Талейрана; зречення Бонапарта і його від’їзд на острів Ельбу›

21 Людовік XVIII у Компьєні. – Його в’їзд у Париж. – Стара гвардія. – Непоправна помилка. – Сент-Уенська декларація. – Паризький договір. – Хартія. – Відхід союзників

Тоді як Бонапарт, відомий усьому світу, покидав Францію, супроводжуваний прокляттями, Людовік XVIII, усіма забутий, виїжджав із Лондона під покровом корон і білих прапорів. Наполеон, висівши на Ельбі, відчув приплив сил. Людовік XVIII, висівши в Кале, ризикував зустрітися там з Лувелем; його зустрів генерал Мезон, якому шістнадцять літ по тому довелося проводжати Карла X до Шербура. Карл X, немов намагаючись заздалегідь підготувати генерала до виконання цієї місії, вручив йому в час свого правління маршальський жезл – так лицар, перш ніж зітнутися з людиною нижчого стану, спочатку посвячував його в лицарі.

Я побоювався наслідків, до яких могла спричинитися поява Людовіка XVIII. Я поспішив йому назустріч у замок, де Жанна д’Арк потрапила до рук англійців і де мені показали книгу, зачеплену одним з ядер, пущених проти Бонапарта. Що подумають люди, побачивши царственого каліку, що прийшов на зміну вершнику, який міг би сказати, подібно до Аттіли: «Там, де ступив мій кінь, не росте більше трава»? Не маючи до того ні покликання, ані бажання, я взявся (такий мені випав жереб) до виконання нелегкого завдання – я мав описати «прибуття в Компьєнь», мав зобразити нащадка Святого Людовіка в ідеальному світлі мистецтва. Я писав:

«Кареті короля передували генерали і маршали Франції, що виїхали назустріч Його Величності. Вигуків «Хай живе король!» уже не було чути, лунав лише неясний гомін зворушених і радісних голосів. Король був у блакитному сюртуку, прикрашеному лише орденом та еполетами; широкі гетри з червоного оксамиту, облямовані золотою стрічкою, обтягували його ноги. Бачачи, як він, у цих старомодних гетрах, сидить у кріслі, тримаючи палицю між колін, могли думати, що перед нами п’ятдесятирічний Людовік XIV…. Маршали Макдональд, Ней, Монсе, Серюрьє, Брюн, князь Невшательський, усі генерали і взагалі всі присутні також сподобилися найсердечніших вітань короля. Така могутність законної влади у Франції, таке чудодійне звучання самого імені короля. Людина повертається з вигнання сама, без почту, без охорони, без грошей, їй нічим обдарувати народ, майже нічого йому пообіцяти. Він виходить з карети, спираючись на руку молодої жінки, він постає перед воєначальниками, які ніколи його не бачили, перед гренадерами, які ледве пам’ятають його ім’я. Хто ця людина? Король. І ось уже всі уклякають перед ним».

Я писав усе це, пам’ятаючи про поставлену перед собою мету, і якщо з командирами справа стояла так, як я і говорив, то відносно солдатів я брехав. У мене досі перед очима сцена, свідком якої я став 3 травня, коли Людовік XVIII, досягнувши Парижа, вирушив у собор Паризької Богоматері: короля хотіли сховати від очей чужоземних військ; уздовж дороги від Нового мосту до собору, на набережній Орфевр вишикувалися піхотинці старої гвардії. Не думаю, щоб коли-небудь людські обличчя мали такий грізний і страшний вираз. Ці поранені гренадери, завойовники Європи, пропахлі порохом, вони тисячу разів чули свист ядер, що пролітали над самісінькою їх головою, втратили свого ватажка і змушені були вітати одряхлілого, немічного короля, жертву не війни, але часу, у столиці Наполеонової імперії, запрудженої росіянами, австрійцями і пруссаками. Одні, наморщуючи лоба, насовували на очі величезні ведмежі шапки, немов не хотіли нічого бачити; другі стискали зуби, ледве стримуючи люте презирство, треті настовбурчували вуса, вишкіряючись, наче тигри. Коли вони брали на караул, їх несамовиті рухи викликали жах. Ніколи ще, безперечно, люди не зазнавали подібних випробувань і не переживали такої муки. Якби в цю мить їх закликали до помсти, вони билися б до останньої краплі крові.

На початку лави гарцював на коні юний гусар, і шабля гнівно танцювала в його руці. Він був блідий, очі його, здавалося, ладні були вискочити з орбіт, він важко дихав і клацав зубами, стримуючи крик, що рвався з грудей. Раптом він побачив російського офіцера: кинутий ним погляд годі описати. Коли карета Людовіка XVIII наблизилася до нього, він пришпорив коня і вочевидь боровся із спокусою кинутися на короля.

На початку епохи Реставрації влада припустилася непростимої помилки: їй треба було розпустити солдатів по домівках, залишивши пенсії, почесті і звання лише маршалам, генералам, військовим губернаторам та офіцерам; солдати поступово вступали б до новоствореної армії, як вступили потім до королівської гвардії; тоді законній монархії не протистояли б солдати імперії, згуртовані, об’єднані в ті самі полки і з тими самими званнями, що й у дні перемог, які безупинно згадують у розмовах старий час, таять у душі жаль і неприязнь до нового володаря.

Жалюгідне відродження «червоної» королівської гвардії, де солдати старої монархії виявилися перемішані із солдатами нової імперії, довершило зло: думати, що ветерани, які відзначилися в тисячі битв, спокійно змиряться з тим, що молодики, можливо, і не боязкі, але які здебільшого жодного разу не нюхали пороху, мають незаслужено високі військові звання, означало виявити цілковите нерозуміння людської природи.

У Компьєні Людовіка XVIII відвідав Олександр. Людовік XVIII образив його своєю пихатістю; наслідком цього побачення стала Сент-Уенська декларація від 2 травня. Король заявив у ній про намір дати своєму народу конституцію, що гарантує двопалатне представницьке правління, запровадження податків лише за згодою нації, суспільні і приватні свободи, свободу друку і віросповідань, недоторканність священного права власності, недоторканність проданого національного майна, відповідальність міністрів, незмінність суддів і незалежність правосуддя, право будь-якого француза посідати будь-яку посаду і т. ін., і т. ін.

Ця декларація не суперечила переконанням Людовіка XVIII, але не належала ні йому, ані його радникам; просто заговорив сам час: у 1792 році хід його було зупинено і він склав крила, а тепер він відновив свій політ чи біг. Зловживання Терору, деспотизм Бонапарта повернули ідеї назад, але досить було зникнути перешкодам, що виникли на їх шляху, як вони повернулися в те русло, яке було їм призначене, і почали прокладати шлях уперед. Французи продовжили свій розвиток з того місця, на якому його було припинено; те, що сталося, почали вважати таким, що не було; рід людський, повернувшись на початок Революції, викреслив зі своєї історії чотири десятки років, але що таке чотири десятки років у житті суспільства? Як тільки обривки порваного ланцюга часів зімкнулися, прогалина ця геть-чисто стерлася з пам’яті людської.

30 травня 1814 року було укладено Паризький договір між союзними державами і Францією. Було ухвалено, що по закінченні двох місяців усі країни, що брали участь у війні, відправлять своїх повноважних посланників до Відня, щоб ухвалити остаточні рішення на спільному конгресі.

4 червня Людовік XVIII взяв участь у спільному засіданні Законодавчого корпусу і частини Сенату. Він виголосив промову, сповнену великодушності; нині ці нудні штрихи далекого минулого застаріли і важливі лише історику.

Для чималої частини нації Хартія мала той недолік, що була пожалувана: це абсолютно непотрібне слово знову розв’язало запеклі суперечки про те, кому належить влада – королю чи народу. Крім того, уподібнившись до Карла II, який викинув Кромвеля з історії, Людовік XVIII відлічував свої благодіяння від початку свого царювання, так ніби Бонапарта ніколи не існувало на світі: це образило європейських монархів, що були на той час у Парижі, бо всі вони колись визнали Наполеона. Застаріла мова і домагання стародавньої монархії нітрохи не прибільшили законності її влади; то був усього лише дитячий анахронізм. А всіма іншими рисами Хартія, що змінила деспотичне правління і дала всім нам рівну свободу, приваблювала порядних людей. Проте роялісти, яким Хартія дарувала багато вигод, бо дозволила покинути села чи жалюгідні міські притулки і, розлучившись з непомітними посадами, на яких вони животіли за Імперії, виконати високе суспільне призначення, прийняли благодіяння, згнітивши серце; ліберали ж, які охоче мирилися з тиранією Бонапарта, побачили в Хартії не що інше, як узаконення рабства. Ми повернулися в часи Вавилонської вежі, але нині люди вже не зводять колективними зусиллями один спільний пам’ятник: кожен будує власну вежу на свій зріст, наскільки вистачає сил. Взагалі, якщо Хартія здалася недосконалою, то лише тому, що революція ще не закінчилась; ідеали рівності і демократії жили в умах і протистояли устрою монархічному.

Союзні монархи не забарилися покинути Париж: Олександр напередодні від’їзду влаштував молебень на площі Згоди. Вівтар звели на тому місці, де загинув Людовік XVI. Службу відправляли сім православних священиків; чужоземні війська пройшли лавою перед вівтарем. Було виконано Те Deum [60] на мотив однієї з прекрасних православних церковних пісень. Солдати і монархи уклякли для благословення. Думки французів зверталися до 1793 і 1794 років, коли бики відмовлялися йти пропахлою кров’ю бруківкою. Чия правиця привела на свято спокутування ці різноплемінні юрби, цих нащадків стародавніх варварів, татар, мешканців шатер з овечих шкур, розкинутих поблизу Великої Китайської стіни? Немічним поколінням, які прийдуть нам на зміну, не доведеться побачити подібних видовищ.

22 Перший рік епохи Реставрації

У перший рік епохи Реставрації я став свідком третьої реформи суспільства; колись я бачив, як старовинна монархія перетворилася на монархію конституційну, а та – на республіку; я бачив, як республіку змінила військова деспотія; тепер на моїх очах Франція відрікалася від військового деспотизму й поверталася до вільної монархії; нові ідеї і нові покоління возз’єднувалися із стародавніми принципами і людьми старих правил. Маршали імперії зробилися маршалами Франції; з мундирами наполеонівської гвардії змішалися мундири особистої охорони короля і «червоних» королівських гвардійців, зшиті точно за старовинними зразками; командир особистої охорони короля старий герцог д’Авре, у пудреному парику, з тремтячою головою, прогулювався, спираючись на чорну палицю, в товаристві кульгавого маршала Віктора, скаліченого під прапором Бонапарта; герцог де Муші, який зроду не підходив до гармати, гордо крокував до служби Божої пліч-о-пліч з пораненим маршалом Удіно; замок Тюїльрі, що мав за Наполеона такий охайний і військовий вигляд, наповнився замість запаху пороху пахощами вишуканих страв: панове камер-юнкери, мундкохи, мундшенки і гардеробмейстери повернули апартаментам домашній вигляд. На вулицях з’явилися дряхлі емігранти, чиї манери й убрання давним-давно вийшли з моди, – люди, без сумніву, поважні, але так само чужі сучасному натовпу, як республіканські полководці солдатам Наполеона. Дами, що блищали при дворі імператора, протегували матронам із Сен-Жерменського передмістя і посвячували їх у таємниці палацу. Прибували депутації з Бордо з пов’язками на рукавах, приходили вандейські капітани в капелюхах а la Ларошжаклен. Усі ці несхожі особи зберігали свої почуття і думки, звички і звичаї. Свобода, що становила суть цієї епохи, дозволяла вживатися речам, на перший погляд геть несумісним; але не кожен умів упізнати цю свободу в убраннях стародавньої монархії та імперського деспотизму. До того ж майже ніхто не знав до ладу конституційної мови; роялісти припускалися грубих помилок, розмірковуючи про Хартію; прихильники Імперії розумілися на ній ще менше; члени Конвенту, що встигли за Наполеона стати графами, баронами і сенаторами, а за Людовіка XVIII – перами, то пригадували напівзабутий республіканський діалект, то вдавалися до вивченої ними до тонкощів мови абсолютизму. Генерал-лейтенанти вважали за честь вартувати зайців на королівській службі. Ад’ютанти останнього військового диктатора почали розводитись про непорушну свободу народів, а царевбивці – відстоювати святість спадкового права на престол.

Метаморфози ці були б огидні, якби вони не пояснювалися великою мірою гнучкістю французького розуму. Афінський народ сам керував своєю державою; оратори на площі розпалювали його пристрасті; владущий натовп становили скульптори, художники, ремісники, глядачі промов і слухачі діянь, як говорить Фукідід. Але коли указ, поганий він чи хороший, було ухвалено, хто виступав з цього нерозумного і недосвідченого натовпу, щоб виконати його? Сократ, Фокіон, Перикл, Алківіад.

23 Чи роялісти винні в Реставрації?

Чи роялісти винні в Реставрації, як вважається нині? Жодним чином: не будемо ж ми стверджувати, що жменька легітимістів, вимахуючи хусточками і причепивши до капелюхів стрічки, взяті у дружин, реставрувала, проти волі невтішного тридцятимільйонного народу, ненависну королівську владу? Так, переважна більшість французів раділи, але більшість цю становили зовсім не легітимісти у вузькому розумінні слова, тобто зовсім не переконані поборники старої монархії. До цього натовпу входили люди найрізноманітніших поглядів; усі вони, радіючи звільненню від тирана і почуваючи до нього ненависть, винили у своїх нещастях Наполеона: цим і пояснюється успіх моєї брошури. Чи багато можна було налічити справжніх аристократів, що відкрито сповідували вірність королю? Пани Матьє і Адрієн де Монморансі, пани де Поліньяки, що вирвалися з в’язниці, пан Алексіс де Ноай, пан Состен де Ларошфуко. Хіба могли ці сім чи вісім людей, невідомих народу, повести за собою цілу націю?

Пані де Монкальм прислала мені 1200 франків, щоб я роздав їх чистокровним легітимістам: через відсутність гідних претендентів я повернув їй усю суму сповна. До шиї статуї, що вінчала Вандомську колону, прив’язали ганебну мотузку; роялістів, охочих посягнути на славу і смикнути за мотузку, знайшлося так мало, що довелося державним чиновникам, забувши свій бонапартизм, скинути за допомогою зашморгу статую свого повелителя: колоса силою змусили схилити голову, і він упав до ніг європейських монархів, які стільки разів валялися перед ним у поросі. Із захопленням вітали Реставрацію не хто інші, як служителі Республіки та Імперії. Про невдячність, з якою люди, піднесені вгору революцією, обійшлися з тим, про кого вони сьогодні згадують з удаваним жалем і захватом, не можна думати без гидливості.

Прихильники Імперії і поборники лібералізму, ви тримали кермо влади у своїх руках, але стали на коліна перед нащадками Генріха IV! Не дивно, що роялісти були щасливі знову отримати своїх монархів і дізнатися, що царюванню того, в кому вони бачили узурпатора, прийшов кінець; дивно, що ви, ставленики цього узурпатора, щодо палких захоплень залишили далеко позаду самих роялістів! Магістри і сановники охоче присягали законній монархії, всі цивільні чиновники, всі судейські шикувалися в чергу, поспішаючи присягнутися в ненависті до вигнаної династії і любові до стародавнього роду, який вони стільки разів проклинали. Хто складав відозви, що наводнили Францію, з образами Наполеона і звинуваченнями його в усіх смертних гріхах? Роялісти? Аж ніяк: міністри, генерали, чиновники, яких вибрав Бонапарт і яким протегував. Де замислювалась Реставрація? у колі роялістів? Аж ніяк: у єпископа Отенського, у товаристві пана де Коленкура. Хто справляв бали для підлих чужоземців? Роялісти? Аж ніяк: імператриця Жозефіна в Мальмезоні. Чому присягали на вірність найщиріші друзі Наполеона, наприклад Бертьє? Законній монархії. Хто проводив цілісінькі дні в покоях самодержця Олександра, цього грубого татарина? Члени різних класів Інституту, філософи-філантропи, теофілантропи та інші, вчені, літератори; всі вони поверталися від царя зачаровані, облагодіяні компліментами і табакерками. Що ж до нас, нещасливих легітимістів, ми не були вхожі нікуди; нас ніхто не мав і за устілку. Іноді на вулиці нам радили розійтися по домівках і лягти спати; іноді нас просили не кричати занадто голосно: «Хай живе король!» – оскільки цей клопіт узяли на себе інші. Владодержці зовсім не прагнули бачити всіх французів легітимістами, вони заявили, що нікого не примушують змінювати заняття і промови, що єпископ Отенський може так само спокійно не правити службу Божу за монархії, як не слухав її за Імперії. Я не бачив, щоб яка-небудь аристократка, яка-небудь нова Жанна д’Арк із соколом на плечі або списом в руці проголошувала право законного монарха на престол, зате дружина, якою Бонапарт забезпечив пана де Талейрана, роз’їжджала містом у кареті, на всі боки розхвалюючи благочестиву родину Бурбонів. Бачачи простирадла, що звішуються з вікон імператорських догідників, простодушні козаки вірили, що в серці покаянних бонапартистів розквітло стільки ж лілій, скільки білих ганчірок теліпається у них на вікнах. У Франції зараза розповсюджується з чудесною швидкістю, і, якби хтось гукнув: «Геть мене!» – сусіди не забарилися б учинити так само. Та що там, прибічники імперії прийшли до нас, прибічників Бурбонів, щоб розжитися в нашій білизняній кімнаті незаплямованим білим прапором, – я сам був тому за свідка. Але пані де Шатобріан трималася твердо й відстояла свої запаси.

‹Перше міністерство епохи Реставрації; Шатобріан випускає брошуру «Політичні міркування» з викладом своїх конституційних поглядів, чим накликає на себе підозри короля та отримує призначення послом до Швеції›

26 Острів Ельба

Бонапарт відмовився ступити на борт французького корабля; над усе він цінував у цей час англійський флот, бо англійці здобували на морі перемогу за перемогою; він забув про свою ненависть, про те, як лихословив на підступний Альбіон і ображав його; він вважав гідним свого захоплення тільки переможців, і до місця першого вигнання його доправив «Undaunted» [61]. З тривогою чекав він, яку йому виявлять шану: чи поступиться французький гарнізон своєю територією? З італійців, що населяли острів, одні хотіли покликати англійців, інші взагалі позбавитися будь-якої влади; на одному мису майорів триколірний прапор, на іншому, неподалік, – білий. Але все влаштувалося. З’ясувавши, що Бонапарт везе із собою мільйони, остров’яни великодушно погодилися прийняти найяснішого полоненого. Цивільній і церковній владі довелося підтримати це рішення. Джузеппе Філіппо Аррігі, головний вікарій, звернувся до парафіян з посланням. «Божественне Провидіння, – говорив його набожний наказ, – зволило зробити нас підданцями Наполеона Великого. Для острова Ельба дати прихисток помазаникові Божому – нечувана честь. Ми повеліваємо подякувати Господові урочистим виконанням Те Deum, і т. ін.».

Імператор написав генералові Далему, командувачу французького гарнізону, листа з проханням довести до відома мешканців Ельби, що він обрав їх острів місцем свого перебування через м’якість звичаїв і клімату. Він зійшов на землю в Порто-Феррайо під вітальні залпи англійського фрегата і берегових батарей. Звідти у супроводі парафіян він попрямував до церкви, де було виконано Те Deum. Церемонією розпоряджався церковний сторож, маленький товстопузий чоловічок. З церкви Наполеона відвели до мерії, де йому вже приготували помешкання. Під радісне пілікання трьох скрипок і двох басів винесли новий прапор імператора – на білому полі червона смуга з трьома золотими бджолами. Трон, поспіхом споруджений у бальній залі, був оздоблений позолоченим папером і яскраво-червоним шматтям. Природжений комедіант, бранець був задоволений усім цим балаганом: Наполеон тішився церковними ритуалами, як тішився колись старовинними придворними забавами в своїх тюїльрійських покоях, звідки задля урізноманітнення вирушав час від часу вбивати людей. Він завів собі почет: складався він з чотирьох камергерів, трьох ад’ютантів та двох гоффур’єрів. Він оголосив, що прийматиме дам двічі на тиждень, о восьмій вечора. Він справив бал. Він відібрав в артилеристів відведену їм будівлю і влаштував там свою резиденцію. Все життя Бонапарт черпав силу з двох джерел, що породили його, – демократії і королівської влади; могутність йому давали народні маси, висоту становища – геній, тому він легко переходив з площі до тронної зали, міняв товариство королів і королев, які товпилися навколо нього в Ерфурті, на товариство булочників і торговців маслом, які танцювали в його порто-феррайському сараї. З монархами він тримався як простолюдин, з простолюдинами – як монарх. О п’ятій ранку, в шовкових панчохах і черевиках з пряжками, він віддавав на Ельбі накази каменярам.

Влаштувавшись у своїх нових володіннях, багатих на залізо з часів Верґілія, що описав insula inexhaustis Chalybum generosa metallis [62], Бонапарт не забув учинених йому образ; він не відмовився від думки розірвати свій саван, але йому було на руку прикидатися мертвим і лише зрідка мелькати привидом біля власного надгробка. Ось чому про людське око він поспішив заглибитися в залізні і магнітні копальні; імператора можна було прийняти за відставного гірничого інспектора колишньої імперії. Він шкодував про те, що колись пустив дохід від копальні Іллюа на утримання ордену Почесного легіону; тепер він визнав, що 500 000 франків потрібніші гренадерам, ніж политі кров’ю нагрудні хрести. «Про що я тільки думав, – говорив він. – Утім, кілька інших моїх указів не поступаються за дурістю цьому». Він уклав торговий договір з Ліворно і мав намір укласти ще один з Генуєю. Поки те та се, він проклав п’ять чи шість туазів нової дороги і, подібно до Дідони, що окреслила межі Карфагена, визначив місце, де виростуть нові міста. Філософ, який розчарувався в мирській славі, він заявив, що відтепер обирає для себе життя англійського мирового судді: та все ж, коли з вершини невеликого пагорба поблизу Порто-Феррайо він побачив море, що з усіх боків билося об скелі, у нього вихопилося: «Чорт побери! Треба визнати, острів мій невеликий». Усі його володіння можна було об’їхати за кілька годин; він захотів приєднати до них кам’янистий острівець під назвою П’яноза. «У Європі, – мовив завойовник зі сміхом, – вирішать, що я знову взявся за старе». Союзники на посміх залишили йому чотири сотні солдатів; їх йому вистачило з лишком, щоб покликати під свої прапори всю французьку армію.

Присутність Наполеона поблизу берегів Італії, що бачила його перші кроки до слави і зберігала пам’ять про нього, була джерелом загального збудження. По сусідству правив Мюрат; друзі таємно чи явно відвідували Наполеона у вигнанні; побували в нього мати і сестра, принцеса Поліна; незабаром чекали прибуття Марії-Луїзи із сином. Жінка з дитиною і справді приїхала; під покровом найглибшої таємниці її було відправлено на відлюдну віллу в найвіддаленішому куточку острова: на землі Огігії Каліпсо говорила Одіссею про свою любов, а він, не слухаючи, вигадував способи перемогти суперників. Перепочивши день, північний лебідь і його дитина знову рушила у плавання, і незабаром їх білий ялик досяг Байських миртів.

Якби ми були менш довірливі, ми швидше розпізнали б наближення катастрофи. Дуже близький був Бонапарт до своєї колиски і до підкорених ним земель; щоб живцем поховати його, потрібний був острів десь далі, загублений серед морських просторів. Незбагненно, як могли союзники сподіватися, що зуміють дати Наполеону науку вигнання на берегах Ельби: невже вони не розуміли, що, зважаючи на Апенніни, вдихаючи пороховий гар Монтенотто, Арколе і Маренго, поблизу Венеції, Рима і Неаполя, трьох прекрасних своїх бранців, він не встоїть перед могутньою спокусою? Невже вони забули, що він схвилював спокій багатьох країн і всюди залишив прихильників і боржників, готових стати його спільниками. Неласка долі і жага помсти розпалювали його честолюбство, уражене, але незломлене: коли князь пітьми побачив на краю створеного всесвіту людину і світ, він присягнувся знищити їх.

Декілька тижнів страшний бранець стримував свій порив. У гігантському історичному фараоні, який метав цей геній, ставкою була фортуна або царство. Навколо кишіли люди, подібні до Фуше або Гусмана де Альфараче. Великий актор здавна віддав мелодраму на відкуп своїй поліції, а собі залишив роль у високій трагедії: його потішали пересічні жертви, що зникали в люках його сцени.

За перший рік епохи Реставрації бонапартисти, у міру того, як зростали їхні надії і ставало все очевиднішим безвілля Бурбонів, переходили від простих побажань до дій. Коли інтрига дозріла за межами Франції, вона проникла і всередину країни: змова стала дійсністю. З легкої руки пана Феррана пан де Лавалетт вів листування: кур’єри, перебуваючи на службі у монархії, доставляли адресатам депеші, що служили справі Імперії. Ніхто й не думав ховатися: карикатуристи зображали орлів, що влітають у вікна королівського палацу, та індиків, що виходили з його дверей! «Жовтий» або «Зелений» карлики говорили про те, що в Канні нині розвелося безліч качок. Попередження лунали з усіх боків, але ніхто не сприймав їх серйозно. Швейцарський уряд даремно хвилювався, повідомляючи французького короля про підступи Жозефа Бонапарта, який оселився в кантоні Во. Якась жінка, що приїхала з Ельби, розповідала якнайдокладніше про все, що відбувається в Порто-Феррайо: поліція кинула її до в’язниці. Всі свято вірили, що Наполеон не посміє нічого зробити до закінчення конгресу, та й узагалі погляди його звернені на Італію. А інші, ще далекоглядніші, палко бажали, щоб маленький капрал, людоїд, бранець, висів на французькому березі: ось тут і трапилася б нагода покінчити з ним назавжди! Пан Поццо ді Борґо запевняв учасників Віденського конгресу, що злочинця повісять на першому ж дереві. Маючи в своєму розпорядженні деякі документи, можна було б неспростовно довести, що вже в 1814 році дозріла військова змова, що готувалася паралельно із змовою політичною, яку князь де Талейран, з намови Фуше, вів до успішного завершення у Відні. Друзі Наполеона писали йому, що, коли він не поквапиться повернутися, його місце в Тюїльрі займе герцог Орлеанський: вони гадають, ніби це одкровення пришвидшило висадку імператора. Не сумніваюся, що подібні інтриги затівалися, але не сумніваюсь я і в тому, що справжньою причиною, що спонукала Бонапарта до втечі з Ельби, була природа його генія.

Тим часом підняли повстання Друе д’Ерлон і Лефевр-Денует. Кількома днями раніше я обідав у маршала Сульта, призначеного 3 грудня 1814 року військовим міністром; якийсь дурень розповідав за столом про життя Людовіка XVIII в Хартвеллі; маршал слухав і після кожної фрази примовляв: – «Це увійде в історію!» – «Його Величності приносили пантофлі». «Це увійде в історію!» – «У пісні дні король випивав перед сніданком три сирі яйця». – «Це увійде в історію!» Відповіді Сульта вразили мене. Коли уряд не має твердого опертя, кожна не надто вимоглива людина стає, зважаючи на заповзятливість характеру, на чверть, наполовину чи на три чверті змовником; вона не владна у своїй долі; обставини породили більше зрадників, ніж переконання.

Книга двадцять третя

1 Початок Ста днів. – Повернення з Ельби

Несподівано телеграф сповістив сміливців і маловірів про висадку героя: Monsieur кинувся до Ліона разом з герцогом Орлеанським і маршалом Макдональдом і незабаром повернувся. Маршал Сульт, викритий у Палаті депутатів, 11 березня був замінений на герцога де Фельтра. Військовим міністром Людовіка XVIII, що розпочав боротьбу з Бонапартом у 1815 році, став той самий генерал, який був останнім військовим міністром імператора в 1814 році.

Крок, зроблений Наполеоном, був нечувано зухвалим З політичної точки зору його слід розглядати як непростимий злочин і грубу помилку Наполеона. Імператор знав, що ні монархи, які ще не покинули Відень, ані Європа, яка ще залишалася при зброї, не потерплять його відновлення на престолі: здоровий глузд мав підказати йому, що навіть у разі перемоги успіх його буде короткочасний: своєму бажанню знову з’явитися на сцені він приніс у жертву спокій народу, який не шкодував для нього ні крові, ані грошей; він віддав на поталу вітчизну, якій був зобов’язаний усім своїм минулим і всім своїм майбутнім. Його фантастичний задум був пройнятий лютим егоїзмом, страшною відсутністю вдячності і великодушності щодо Франції.

Все це правильно, якщо думати з погляду практичного, слухаючись не розуму, а нутра, але істоти, подібні до Наполеона, керуються іншими міркуваннями; ці прославлені створіння йдуть особливим шляхом: комети описують криві, що не піддаються обчисленню; вони ні з чим не пов’язані, на перший погляд ні до чого не придатні; якщо їм трапляється планета, вони знищують її і зникають у небесній безодні; закони їх існування відомі самому лише Господу. Незвичайні особистості роблять честь людському розуму, але не визначають правил його буття.

Отже, Бонапарта підштовхнули до рішучих дій не так неправдиві повідомлення друзів, як наполягання його власного генія: він почав хрестовий похід за свою віру в самого себе. Великій людині недостатньо народитися, треба ще й померти. Хіба острів Ельба – гідна могила для Наполеона? Чи міг він погодитися єдинодержавно правити однією-єдиною вежею, як Тиберій на Капрі, або однією-єдиною городньою грядкою, як Діоклетіан у Салоні? Хіба варто було йому зволікати, чекаючи, щоб пам’ять про нього стала вже не такою свіжою, щоб старі солдати пішли на спочинок, а суспільство зажило за новими законами?

Що ж! він осмілився зітнутися з цілим світом: спочатку йому, мабуть, здалося, що він не помилився в розрахунках.

Уночі проти 26 лютого, після балу, царицею якого була принцеса Борґезе, йому вдається втекти; удача, його давня подруга і співучасниця, сприяє йому; він перетинає море, що кишить нашими кораблями, зустрічає два судна: сімдесятичотиригарматний фрегат і військовий бриг «Зефір», який підходить до його корабля; капітан цікавиться, куди прямує зустрічне судно, і Бонапарт сам відповідає на запитання; море і хвилі віддають йому честь, і він продовжує свій шлях. Верхня палуба його маленького суденця під назвою «Непостійний» править йому за прогулянковий майданчик і робочий кабінет; тут, відкритий усім вітрам, він диктує три звернення до армії і Франції; їх записують тут-таки, на хисткому столі; флагман супроводжують кілька фелюг під білим зоряним прапором – на них пливуть відважні сподвижники втікача. Першого березня о третій години ранку він досягає французького берега в затоці Жуан, між Канном і Антібом: він сходить на землю, гуляє морським узбережжям, рве фіалки і розташовується на нічліг посеред оливкової плантації. Здивовані місцеві мешканці розбігаються. Він минає Антіб, через гори, що оточують Грас, прямує до Серанона, проходить Баррем, Дінь і Гап. У Систероні двадцяти чоловік вистачило б, щоб його захопити, але ніхто й не намагався це зробити. Він безперешкодно просувається по землі, населеній тими самими людьми, що всього кілька місяців тому готові були роздерти його на шматки. Солдати, одного разу опинившись утягнутими в порожнечу, що оточує цього величезного привида, не можуть чинити опір притягальній силі його орлів. Зачаровані супротивники шукають його і не знаходять, він ховається в тіні своєї слави, як лев у пустелі Сахара ховається під променями сонця, щоб засліплені мисливці не помітили його. Криваві тіні битв під Арколе, Маренго, Аустерліцом, Єною, Фрідландом, Ейлау, Москвою, Лютценом, Бауценом вогняним вихором в’ються навколо нього, у супроводі мільйонів мерців. На підступах до чергового міста з глибини цієї вогняної хмари лунає голос сурми, злітає вгору трибарвна корогва – і ворота відчиняються. Коли на чолі чотирьохсот тисяч піхотинців і сотні тисяч кавалеристів Наполеон перейшов Німан і рушив підкоряти палати московських царів, він не вражав уяви так дуже, як тоді, коли, утікши із заслання, шпурнув кайдани в лице королям, наодинці пройшов шлях з Канна до Парижа і спокійно розташувався на нічліг у Тюїльрійському палаці.

2 Заціпеніння монархічного уряду ‹…› – Королівське засідання. – Прохання Правознавчої школи, подане палаті депутатів

Дивом була втеча одинака, але не меншим дивом, наслідком першого, стало заціпеніння, що скувало королівську владу; серце держави зупинилося, члени їй відібрало, і вся Франція завмерла непорушна. Протягом двадцяти днів Бонапарт робив перехід за переходом, орли його летіли від дзвіниці до дзвіниці, і за весь цей час всесильний уряд, що мав у своєму розпорядженні і гроші і людей, не знайшов ані часу, ані можливості підірвати на шляху протяжністю двісті льє один-єдиний міст, зрубати одне-єдине дерево і тим сповільнити хоч на годину рух людини, якій народ не чинив опору, але й не допомагав.

Ця безпорадність уряду тим сумніша, що в Парижі уми кипіли; незважаючи на відступництво маршала Нея, парижани були готові на все.

‹Шатобріан цитує статтю Б. Констана і наказ Сульта, спрямовані проти Наполеона›

16 березня Людовік XVIII відвідав засідання палати депутатів; вирішувалася доля Франції і всього світу. Коли Його Величність увійшов, депутати і глядачі на трибунах скинули капелюхи і встали; вітальні вигуки потрясли стіни зали. Людовік XVIII повільно підійшов до трону, принци, маршали і командири гвардії вишикувалися з обох боків. Вигуки замовкли, все стихло; у цю хвилину присутні, здавалося, розрізняли вдалині кроки Наполеона. Його Величність, сівши, обвів очима збори і твердим голосом виголосив таку промову:

«Панове,

У ці тривожні хвилини, коли ворог проник на територію мого королівства і загрожує його свободі, я прийшов до вас, щоб зробити ще міцнішими ті узи, що, зв’язуючи вас зі мною, становлять силу держави; звертаючись до вас, я хочу відкрити свої почуття і бажання всій Франції.

Я повернувся на батьківщину, я примирив її з іноземними державами, які, не сумнівайтеся, залишаться вірними договору, що повернув нас до мирного життя; я щиро піклувався про щастя свого народу; щодня я отримував і отримую до сього часу зворушливі докази його любові; мені шістдесят років – чи можу я достойніше закінчити своє життя, ніж пожертвувавши ним в ім’я своїх співвітчизників?

Отже, я боюся не за себе, але за Францію: той, хто хоче розпалити в її межах громадянську війну, віддає її на розшматування чужоземцям; він хоче знову приректи свою батьківщину на існування під його залізною п’ятою, нарешті, він хоче знищити ту конституційну хартію, яку дарував вам я, хартію, що повинна прославити мене в очах нащадків, хартію, якою дорожать усі французи і яку я присягаюся шанувати: об’єднаймося ж навколо неї».

Король ще не кінчив говорити, коли купол будівлі раптом закрила хмара і в залі стемніло; всі спрямували погляди вгору, намагаючись відшукати причину затемнення. Коли король-законодавець кінчив говорити, вигуки: «Хай живе король!» пролунали знову, цього разу впереміш із риданнями. «Всі члени зборів, – справедливо зауважив «Монітер», – збуджені величними словами короля, стоячи простягали руки до трону. З усіх уст вихоплювалися ті самі слова: «Хай живе король! Помремо за короля! З королем навіки!» – сповнені запалу, що сушив серця всіх французів».

Насправді, видовище було зворушливе: старий, немічний король, цей патріарх монархів, який дарував Франції, що знищила його рідних і на двадцять три роки вигнала його зі своїх країв, мир і свободу, забувши всі кривди і знегоди, прийшов до посланців своєї нації, щоб запевнити їх, що тепер, коли він повернувся на батьківщину, смерть за народ здається йому найдостойнішим фіналом його життя! Принци присягнулися на вірність хартії; останніми ці запізнілі клятви дали принц де Конде з батьком герцога Енгієнського. Члени цього героїчного роду, якому судилося незабаром згаснути, цього роду патриціїв-воїнів, які сподівалися, що свобода захистить його від молодшого, сильнішого і жорстокішого воїна-плебея, викликали в пам’яті багато спогадів і пробуджували нескінченний смуток.

Ставши відомою, промова Людовіка XVIII викликала неймовірне захоплення. Більшість парижан були на той час переконаними роялістами і залишилися такими протягом Ста днів. Особливо палко розпиналися за Бурбонів дами.

Нині молодь схиляється перед Бонапартом, тому що їй принизлива та роль, яку відіграє Франція у Європі з вини нинішнього уряду; у 1814 році молодь вітала Реставрацію, тому що бачила в ній засіб покінчити з деспотизмом і звеличити свободу. У той час до волонтерів, готових битися за королівську владу, входили пан Оділон Барро, більшість учнів Медічної школи і Правознавча школа у повному складі; 13 березня майбутні правознавці прислали до палати депутатів таке прохання:

«Панове,

Король і вітчизна можуть розраховувати на нас; Правознавча школа в повному складі готова виступити в похід. Ми не залишимо ні нашого монарха, ані нашу конституцію. Ми просимо у вас зброї – так велить нам французька честь. Любов наша до Людовіка XVIII – запорука нашої безмежної відданості. Ми не хочемо жити під ярмом, нам потрібна свобода. Ми отримали її, її хочуть у нас відібрати: ми битимемося за неї до останньої краплі крові. Хай живе король! Хай живе конституція!»

Лист цей, написаний мовою енергійною, природною і прямою, сповнений юнацької великодушності і любові до свободи. Ті, хто нині намагаються запевнити нас, ніби французи прийняли Реставрацію з огидою і мукою, – або честолюбці, для яких вітчизна, – всього лише ставка у грі, або юнаки, що не зазнали на собі Бонапартового гніту, або старі брехуни, революціонери, навернені в імперську віру, які нарівні з усіма іншими аплодували поверненню Бурбонів, а тепер, своїм звичаєм, ображають повалену владу і з радістю беруться до своїх улюблених справ – убивств, розшуків і догідництва.

3 План захисту Парижа

Промова короля сповнила моє серце надією. Ми раду радили у голови палати депутатів, пана Лєне. Я познайомився там з паном де Лафаєтом: раніше я бачив його лише здалеку; то було дуже давно, за часів Законодавчих зборів. Пропозиції висловлювалися найрізноманітніші і, як це нерідко трапляється у хвилину небезпеки, ні на що не придатні: одні стверджували, що королю треба покинути Париж і поїхати до Гавра; інші мали намір вивезти його у Вандею; хтось лепетав фрази, позбавлені глузду, хтось стверджував, що треба зачекати і подивитися, що буде: проте щодо того, що буде, жодних сумнівів не залишалося. Я висловив іншу точку зору, і – дивна річ! – пан де Лафаєт підтримав мене, підтримав палко [63]. Пан Лєне і маршал Мармон також погодилися зі мною. Ось що я сказав:

«Король повинен дотримати слова і залишитися в столиці. Національна гвардія за нас. Зміцнимо Венсеннський замок. У нас є зброя і гроші, а якщо у нас є гроші, жадібні і слабкі духом будуть на нашому боці. Якщо король покине Париж, його займе Бонапарт, а здобувши Париж, Бонапарт стане господарем Франції. Армія перейшла на бік супротивника не повністю; деякі полки, багато генералів та офіцери ще не порушили присягу: будемо тверді, і вони не зрадять. Королівська сім’я має покинути столицю; нам потрібен тільки король. Хай граф д’Артуа поїде до Гавра, герцог Беррійський – до Лілля, герцог де Бурбон – у Вандею, герцог Орлеанський – у Мец; пані герцогиня і пан герцог Ангулемські вже від’їхали на південь. Тримаючи оборону в різних місцях, ми завадимо Бонапарту зосередити свої сили. Перетворимо Париж на неприступну фортецю. Національні гвардійці сусідніх департаментів уже йдуть нам на допомогу. Завдяки всім цим заходам наш старий монарх, бережений заповітом Людовіка XVI і Хартією, спокійно перебуватиме на своєму троні в Тюїльрі; дипломатичний корпус улаштується там само; обидві палати засідатимуть у флігелях замку; придворний королівський штат розміститься на площі Карусель і в саду Тюїльрі. Ми розставимо гармати на набережних і в долині річки: хай Бонапарт спробує здолати нас, хай атакує одну за одною наші барикади, хай обстрілює Париж, якщо хоче і якщо має мортири, хай стане ненависним усім містянам – а там побачимо! Досить нам протриматися три дні – і перемога буде за нами. Король, що обороняється у своєму палаці, запалить усі серця. Врешті-решт, навіть якщо королю судилося загинути, хай загибель ця буде гідною його сану; хай останнім подвигом Наполеона стане вбивство старця. Пожертвувавши життям, Людовік XVIII виграє свою єдину битву і здобуде роду людському свободу».

Така була моя думка: ніхто не має права стверджувати, що все втрачено, нічого не вдіявши. Чи можна уявити щось прекрасніше, ніж перестарілий нащадок Святого Людовіка, що разом зі своїм народом блискавично розбиває людину, яку стільки років не могли здолати всі королі Європи?

Це рішення, на перший погляд безглузде, було, по суті, вельми розумним і не загрожувало й найменшою небезпекою. Я був і повсякчас буду переконаний, що, якби Бонапарт знав про готовність парижан до опору і про присутність у столиці короля, він не посмів би піти на штурм. У нього не було ні артилерії, ні продовольства, ні грошей, військо його складалося з людей випадкових, нетвердих у своєму рішенні, здивованих раптовою зміною кокарди і поспішною присягою, даною на узбіччі великої дороги: вони швидко розбіглися б. Кілька годин зволікання занапастили б Наполеона; досить було лише виявити трохи мужності. Більше того, можна було розраховувати навіть на підтримку частини армії; два швейцарські полки залишилися вірні королю; хіба за наказом маршала Гувіона Сен-Сира орлеанський гарнізон не надів знову білу кокарду через два дні після вступу Бонапарта до Парижа? Від Марселя до Бордо війська геть усі підкорялися королю протягом усього березня: у Бордо солдати вагалися, але не зрадили б герцогиню Ангулемську, якби знали, що король у Парижі, а Париж тримає оборону. Провінція пішла б за прикладом столиці. Десятий піхотний полк під командуванням герцога Ангулемського бився бездоганно; Массена не знав, на чий бік стати; у Ліллі гарнізон прислухався до палкого заклику маршала Мортьє. Якщо все це відбувалося попри втечу короля, наскільки більше збереглося б у нього вірних слуг, якби він залишився у Тюїльрі?

Якби мій план було схвалено, чужоземці не вторглися б знову до Франції; нашим принцам не довелося б входити у свою країну з військами супротивника; законна монархія врятувала б себе сама. Єдине, чого можна було б побоюватися в разі успіху, – це зайвої впевненості королівської влади у власних силах і, отже, утисків прав народу.

Чому я народився в епоху, що мене не потребує? Чому наперекір своєму інстинкту залишався роялістом в епоху, коли жалюгідне плем’я придворних не могло ні почути, ані зрозуміти мене? Чому змушений був мати справу з натовпом посередностей, що вважали мене за божевільного, коли я говорив їм про мужність, за революціонера, коли я говорив про свободу?

Яка вже тут оборона! Король не боявся, план мій, у якому він побачив певну велич на манір Людовіка XIV, припав йому до душі, але в решти фізіономії витяглися. Вони вже спаковували королівські діаманти (придбані колись на власні кошти монархів), залишаючи тим часом у скарбниці тридцять три мільйони екю готівкою і сорок два мільйони в цінних паперах. Ці сімдесят мільйонів було зібрано податковими інспекторами; чи не краще було б повернути їх народу, ніж дарувати тиранові?

Сходами флігеля Флори сунув угору і вниз нескінченний людський потік; підданці запитували, як діяти, – відповіді не було. Вони зверталися до командирів гвардії, адресувалися до капеланів, півчих, сповідників – усе марно. Порожня балаканина, порожні прожекти, порожній обмін чутками. Я бачив юнаків, які плакали з досади, не в змозі добитися наказів і зброї; я бачив жінок, які втрачали свідомість від гніву і презирства. Пробитися до короля було неможливо – не дозволяв етикет.

Великим заходом, вигаданим проти Бонапарта, став наказ гнати ворога; збежножений Людовік XVIII жене завойовника, що підкорив півсвіту! Старовинний вислів, згаданий у цьому випадку, чудово свідчить про умоспрямування тодішніх державних діячів. Гнати ворога в 1815 році! Гнати! і кого ж? вовка? ватажка розбійників? віроломного сеньйора? Ні: Наполеона, який не раз гнав королів, захоплював їх у полон і навіки мітив їхні плечі своїм незмивним тавром!

Придивившись до цього наказу пильніше, можна було збагнути політичну істину, що залишилася на той час непоміченою: законна монархія, що провела двадцять три роки далеко від свого народу, перебувала на тому ж місці і в тому ж становищі, в якому захопила її революція, а народ устиг піти далеко вперед і в просторі, і в часі. Звідси неможливість взаєморозуміння і об’єднання; релігія, ідеї, інтереси, мова, земля і небо – все розділяло народ і короля; вони здолали різні ділянки шляху – між ними пролягла чверть століття, варта кількох сторіч.

Але якщо наказ гнати ворога лунав дивно через свою старовинну мову, то чи набагато вдаліше діяв Бонапарт, який говорив мовою нових часів? Хоч би що стверджувала офіційна заява, яку влада змушена була помістити в «Монітері», з паперів пана д’Отріва, описаних паном д’Арто, випливає, що Наполеона на превелику силу вдалося утримати від розстрілу герцога Ангулемського: імператору не подобалося, що принц чинить йому опір. А тим часом, покидаючи Фонтенбло, імператор наказав солдатам зберігати вірність монарху, обраному Францією. Хіба, маючи намір знову здійняти руку на французького принца, Наполеон не важився разом і на відроджену владу Бурбонів, і на народні свободи? Як! невже йому не досить крові герцога Енгієнського? Ніхто не чіпав родину Бонапартів: королеві Гортензії Людовік XVIII дарував титул герцогині де Сен-Ле; Кароліна, як і раніше, правила Неаполітанським королівством, проданим зусиллями пана де Талейрана лише на Віденському конгресі.

То був сумний час загального лицемірства: кожен прикривався своїми переконаннями, сподіваючись пережити нинішній день і поміняти погляди, як тільки зміняться обставини; щирими були лише юнаки – через молодість літ. Бонапарт урочисто заявляє, що відмовляється від корони; він їде, а через дев’ять місяців повертається. Бенжамен Констан палко викриває тирана, а назавтра переходить на його бік. Пізніше, в іншій частині моїх «Записок», я розповім про того, хто викликав у нього цей шляхетний порив, кого він зрадив через непостійність своєї натури. Маршал Сульт піднімає війська на боротьбу з їх колишнім головнокомандувачем; через кілька днів він голосно сміється над своєю прокламацією разом з Наполеоном, що запанував у Тюїльрі, і в чині генерал-майора б’ється на боці імператора під Ватерлоо; маршал Ней цілує руки королю, присягається привезти йому Бонапарта в залізній клітці і переходить на бік колишнього імператора разом з усіма підлеглими йому військами. На жаль! а король Франції?… Він оголошує, що смерть за народ стане найдостойнішим фіналом його шістдесятирічного життя… і емігрує до Гента! Бачачи цю відсутність правди у почуттях, цю розбіжність між словами і справами, починаєш зневажати весь рід людський.

Раніше 20 березня Людовік XVIII присягався, що помре на французькій землі; якби він дотримав свого слова, законна монархія царювала б у Франції ще сторіччя; сама природа, здавалося, перешкоджала старому королю врятуватися втечею; сковуючи його рятівною неміччю, але Провидіння судило інакше і не дозволило творцю Хартії виконати обіцяне. На допомогу Провидінню прийшов Бонапарт; цей пекельний Христос узяв за руку нового паралітика і сказав йому: «Уставай, візьми ложе своє, та й іди. Surge, tolle lectum tuum».

4 Втеча короля. – Ми з пані де Шатобріан від’їжджаємо. – Дорожні труднощі. – Герцог Орлеанський і принц де Конде. – Турне, Брюссель. – Спогади. – Герцог де Рішельє. – Король, зупинившись у Генті, кличе мене до себе

Було очевидно, що мешканці палацу мають намір збігти: боячись, як би їх не стали затримувати, вони не повідомили про свій від’їзд навіть людей на кшталт мене, яких розстріляли б за годину після вступу Наполеона до Парижа. Я зустрів на Єлисейських Полях герцога де Рішельє. «Нас дурять, – мовив він, – я стою на варті тут, бо не хочу чекати появи імператора у порожньому палаці».

Увечері 19 березня пані де Шатобріан відправила одного із слуг на площу Карузель, наказавши йому не повертатися, поки він не дізнається напевно про від’їзд короля. Опівночі слуга не повернувся, і я пішов спати. Не встиг я лягти, як прийшов пан Клозель де Куссерґ. Він повідомив нас, що Його Величність відбув з Парижа і прямує до Лілля. Пана Клозеля де Куссерґа послав до мене з цією звісткою канцлер; розуміючи, на яку небезпеку я наражаюся, він виказав мені державну таємницю і до того прислав дванадцять тисяч франків у рахунок моєї майбутньої платні посланника. Я вперто не хотів покидати Париж, не впевнившись остаточно в тому, що король поїхав. Посланий на розвідку слуга повернувся: він бачив вервечку придворних карет. Пані де Шатобріан заштовхнула мене до своєї карети, і 20 березня о четвертій годині ранку ми рушили в дорогу. Я не тямив себе з люті і погано розумів, що я роблю і куди прямую.

Ми виїхали з міста через заставу Сен-Мартен. На світанку я побачив ворон, які, провівши ніч у гілках придорожніх в’язів, мирно злітали на поля, збираючись поснідати і нітрохи не турбуючись ні про Людовіка XVIII, ні про Наполеона: їм не було потреби покидати батьківщину, а крила дозволяли їм полинути куди завгодно, не потерпаючи від поганої дороги. Давні комбурзькі друзі! ми більше були схожими один на одного тоді, коли ласували тутовими ягодами серед бретонських скель!

Дорога була вся у вибоїнах, лив дощ, пані де Шатобріан тяжко страждала і щохвилини поглядала на заднє віконце, чи немає за нами погоні. Ми заночували в Ам’єні, де народився дю Канж, а ввечері наступного дня – в Аррасі, рідному місті Робесп’єра: тут мене впізнали. Вранці 22 березня, у відповідь на прохання дати коней, поштмейстер сказав, що їх залишено для генерала, який поспішає до Лілля із звісткою про тріумфальний вступ до Парижа Його Величності імператора; пані де Шатобріан помирала від страху – не за себе, а за мене. Я сам пішов на станцію і, заплативши більше, залагодив справу.

23 березня о другій годині ночі ми під’їхали до лілльської застави і побачили, що ворота замкнуті, а варті наказано нікого не впускати. Нам не змогли чи не захотіли сказати, чи в місті король. Пообіцявши кучерові кілька луїдорів, я велів йому об’їхати міські стіни й одвезти нас до Турне; якось уночі, в 1792 році, я пройшов цей шлях пішки разом з братом. У Турне я з’ясував напевно, що Людовік XVIII перебуває в Ліллі разом з маршалом Мортьє і готується до оборони. Бажаючи отримати дозвіл на в’їзд до міста, я послав нарочного до пана де Блакаса. Гонець привіз мені комендантів дозвіл, але жодного рядка від пана де Блакаса. Залишивши пані де Шатобріан у Турне, я вже збирався вирушити до Лілля, коли побачив карету принца де Конде. Від принца ми дізналися, що король уже від’їхав і що маршал Мортьє провів його до кордону. Виходило, що лист мій потрапив до Лілля, коли короля там вже не було.

Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.

Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.

У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.

З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.

У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.

Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.

Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.

5 СТО ДНІВ У ГЕНТІ: Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›

‹Шатобріан шукає помешкання в Генті›

Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.

Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII тимчасово призначив мене міністром внутрішніх справ. Листування з департаментами не завдавало мені великих клопотів; я легко відписував послання префектам, супрефектам, мерам і помічникам мерів наших добрих міст, розташованих усередині наших кордонів; я не займався лагодженням шляхів і не укріплював дзвіниць; бюджет мій не дозволяв розбагатіти; я не мав у своєму розпорядженні таємних фондів, але грішив непростимим зловживанням – поєднанням двох посад: адже я досі був повноважним посланником Його Величності при шведському королі, який, подібно до його земляка Генріха IV, царював якщо не правом народження, то правом завоювання. Рада наша засідала в кабінеті короля, навколо столу, покритого зеленим сукном. Пан де Лаллі-Толендаль який, скільки я пам’ятаю, обіймав посаду міністра освіти, виголошував промови ще пишніші і розлогіші, ніж його власні форми: він посилався на своїх уславлених предків-королів Ірландії – і змішував в одну купу суди над своїм батьком, Карлом I і Людовіком XVI. Вечорами він забував про сльози, піт і слова, вилиті на засіданні ради, в товаристві прекрасної дами, яку привело у Гент винятково почуття глибокої поваги до його генія; він сумлінно намагався вилікувати її від цієї згубної пристрасті, але красномовство його пересилювало доброчесність і жало впивалося ще глибше.

Пані герцогиня де Дюрас розділила з чоловіком злигодні вигнання. Не мені нарікати на долю, бо вона дозволила мені провести три місяці в товаристві цієї чудової жінки, з якою ми розмовляли про все, що може привернути увагу людей прямодушних і щиросердих, об’єднаних спільними смаками, ідеями, переконаннями і почуттями. Пані де Дюрас мріяла збудити моє честолюбство: тільки вона одразу зрозуміла, чого я вартий у політиці; її незмінно доводили до відчаю сліпці і заздрісники, які перешкоджали моєму зближенню з королем, але ще дужче засмучував її мій характер, що був на заваді моїй кар’єрі; вона лаяла мене, вона мріяла вилікувати мене від безтурботності, відвертості, простосердя і навчити звичок царедворця, яких сама терпіти не могла. Ніщо, можливо, не викликає такої вдячної прихильності, як дружнє заступництво істоти видатної, яка використовує свій вплив у суспільстві, щоб видати ваші недоліки за достоїнства, недосконалість за чари. Милостями чоловіка ви зобов’язані його чеснотам, милостями жінки – вашим власним; ось чому перші огидні, а другі – солодкі.

Відколи я мав нещастя втратити це великодушне створіння, це шляхетне серце, цей розум, у якому сила думки пані де Сталь поєднувалася з чарівністю таланту пані де Лафаєт, я постійно докоряю собі за мінливості мого характеру, що засмучували іноді моїх вірних друзів. Як важливо вміти приборкувати себе! Як важливо пам’ятати, що найглибше почуття нерідко не заважає нам отруювати життя тієї істоти, за яку ми охоче померли б. Як спокутати свою провину, якщо друзі уже в могилі? Хіба можуть наші безцільні співчуття і порожнє каяття пом’якшити завданий колись біль? Усмішка за життя дала б нашим друзям значно більше радості, ніж усі наші сльози після їх смерті.

Чарівна Клара (пані герцогиня де Розан) жила в Генті разом з матір’ю. Ми виспівували з нею безглузді куплети на мотив тірольської пісні. Я тримав на колінах чимало чарівних дівчаток, які нині вже стали молодими бабусями. Побувайте на весіллі шістнадцятилітньої панночки і поверніться через шістнадцять років – ви побачите, що вона нітрохи не постаріла. «О добродійко, ви зовсім не змінилися!» Зрозуміло: тільки говорите ви це її дочці, й ось уже цю дочку на ваших очах ведуть до вівтаря. Одначе для вас, сумного очевидця двох весільних церемоній, шістнадцять років не проходять марно: цей весільний подарунок наближає час вашого власного вінчання з худорлявою дамою у білому.

‹Опис емігрантського життя в Генті›

6 Продовження розповіді про сто днів у генті: «Гентський монітер». – Моя доповідь королю: враження, яке вона справила в Парижі. – Підробка

У Генті почав виходити «Монітер»: моя доповідь королю від 12 травня, надрукована в цій газеті, красномовно свідчить, що погляди мої щодо свободи друку і чужоземного панування не змінювались. Я й сьогодні можу навести витяги з цієї доповіді; вони нітрохи не суперечать моєму життю:

«Ваша Величносте, ви готувалися довершити створення законів, вами ж задуманих… Ви призначили час для впровадження спадкового перства; ви мали наміри надати більшої єдності міністерству; зробити міністрів, у відповідності до Хартії, членами обох палат; запропонувати закон, що дозволяє обирати до палати депутатів людей молодших сорока років, щоб охочі могли присвятити все своє життя політиці. Залишалось ухвалити закон, що запроваджує покарання для зловмисних журналістів, а потім дати пресі цілковиту свободу, бо свобода ця невіддільна від представницького правління…

Ваша Величносте, я користуюся з нагоди урочисто запевнити вас: усі ваші міністри, усі члени вашої ради свято дотримуються основи мудрої свободи; ви вселяєте в їхні серця любов до законів, порядку і справедливості, без яких не може бути щасливий жоден народ. Ваша Величносте, хай дозволено буде мовити, що ми готові віддати за вас усю нашу кров до останньої краплі, готові йти за вами на край світу, готові розділити з вами всі злигодні, які Всемогутній Господь зволить послати, бо ми свято віримо, що ви не порушите конституцію, яку дарували своєму народу, віримо, що ваша королівська душа живе одним палким бажанням – повернути французам свободу. Якби справа стояла інакше, Ваша Величносте, ми все одно віддали б життя за вашу священну особу, але тоді ми були б тільки вашими солдатами, а не радниками і міністрами.

… … … … … … … … … … … … …

Ваша Величносте, у цю мить ми розділяємо ваш королівський смуток: кожен з ваших радників і міністрів віддав би життя, тільки б перешкодити чужоземцям вторгнутися в межі Франції. Ваша Величносте, ви француз, ми теж французи! Нам дорога честь батьківщини, ми гордимося славою нашої зброї, захоплюємося відвагою наших солдатів і хотіли б боротися пліч-о-пліч з ними і пролити кров на полі бою, щоб нагадати їм про їх обов’язок і розділити з ними законне торжество. Ми з найглибшою скорботою бачимо, що на вітчизну нашу готові обрушитися найбільші нещастя».

Таким чином, у своїй гентській доповіді я запропонував доповнити Хартію тим, чого їй бракувало, і висловив свій відчай у зв’язку з чужоземною навалою, що загрожує Франції: а тим часом я був усього лише вигнанцем, і здійснення моїх бажань зовсім не наблизило б моє повернення додому. Я писав свою доповідь у володіннях союзних монархів, в оточенні королів та емігрантів, що ненавидять свободу друку, під гупання солдатів, що йдуть підкорювати мою вітчизну, писав, будучи, можна сказати, в полоні: ці обставини, мабуть, надають більшою ваги висловленим мною почуттям.

Дійшовши до Парижа, доповідь моя викликала великий галас; вона була передрукована паном Ленорманом-молодшим, який ризикував життям, зважившись на цей вчинок, і якому я з великою бідою виклопотав нікчемне звання королівського друкаря. Бонапарт чи його оточення повелися негідно імператора: з моєю доповіддю обійшлися так само, як із «Записками» Клері, – оприлюднили вирвані з різних місць шматки, та й ті спотворили; виходило, ніби я пропоную Людовіку XVIII справжні дурниці, на кшталт відновлення феодальних прав, десятини і повернення державного майна; зрозуміло, справжній текст, надрукований у «Гентському монітері», номер і дата якого ні для кого не були таємницею, спростовував усі наклепи, але супротивники мої не гребували навіть такою недовговічною брехнею. Ганебний памфлет було підписано псевдонімом, під яким сховався військовий досить високого звання: після Ста днів його розжалували, і він приписав це своєму поводженню зі мною; він підіслав до мене друзів з проханням заступитися за гідну людину, що ризикує залишитися без засобів для існування: я написав до військового міністра і виклопотав цьому офіцерові пенсію. Він помер: дружина його досі прихильна до пані де Шатобріан і сповнена вдячності, якої я зовсім не заслужив. Деякі вчинки викликають занадто палкі похвали; на подібну великодушність здатні особи найзвичайнісінькі. Придбати репутацію добродійної людини можна дуже недорогою ціною: великий не той, хто прощає, але той, хто не потребує прощення.

Не знаю, з чого Бонапарт на острові Святої Єлени виснував, що в Генті я «зробив королю важливі послуги»: мабуть, він оцінив мою роль занадто високо, але, хоч би як там було, з його слів випливає, що він визнавав мене за неабиякого політика.

‹Життя в Генті›

8 ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО СТО ДНІВ У ГЕНТІ: Незвичне пожвавлення в Генті. – Герцог Веллінґтон. – Monsieur. – Людовік XVIII

Юрби чужоземців набігли у Гент і ненадовго порушили спокій, що здавна панував у цьому місті. На площах та бульварах марширували бельгійські й англійські рекрути; каноніри, постачальники, драгуни приймали артилерійські обози; бики і коні тріпалися в повітрі, поки їх, обв’язаних попругами, спускали на землю; у місто прибували маркітантки з вузлами, дітьми і рушницями, що дісталися їм від чоловіків; усі ці юрби, самі не знаючи, чому й навіщо, поспішали на велике і згубливе побачення, що його призначив їм Бонапарт. Політики, розмахуючи руками, перемовляли на берегах каналу, поблизу нерухомо завмерлих рибалок, емігранти снували від короля до Monsieur і від Monsieur до короля. Канцлер Франції пан Дамбре, в зеленому камзолі і круглому капелюсі, із старовинним романом під пахвою простував на засідання Королівської ради вносити поправки до Хартії, герцог де Леві був при дворі у стоптаних пантофлях величезного розміру, бо, відважно б’ючись, цей новий Ахілл був поранений у п’яту. Він відзначався гострим розумом, свідченням чому – збірник його думок.

Час від часу герцог Веллінґтон влаштовував військам огляд. Людовік XVIII щодня по обіді виїжджав у запряженій шестериком кареті і катався вулицями Гента, як робив це і в Парижі; при ньому були камер-юнкер та охорона. Якщо йому траплялося зустріти герцога Веллінґтона, він легенько кивав йому з поблажливим виглядом.

Людовік XVIII ніколи не забував про свою спадкову вищість; він скрізь був королем, як Господь скрізь Господь, у яслах чи в храмі, на золотому вівтарі чи на вівтарі з глини. Знегоди не змусили його піти на жодну, навіть найменшу поступку; що більше принижувала його доля, то вище він підносив голову; за царський вінець правило йому його ім’я; здавалося, він говорив: «Ви можете вбити мене, але вам не під силу вбити сторіччя, що стоять за мною». Його не бентежило те, що герб Бурбонів більше не прикрашає дверей Лувру – адже герб цей, як і раніше, залишався славний у всьому світі. Хіба посилав хто-небудь комісарів у різні кінці землі, щоб знищити його? Хіба забули про нього Пондішері в Індії, Ліма і Мехіко в Америці, хіба не зберігають його Схід – Антіохія, Єрусалим, Сен-Жан д’Акр, Каїр, Константинополь, Родос і Морея – і Захід – міські стіни Рима, стелі палаців Казерти і Ескоріала, регенсбурзькі і вестмінстерські склепіння, гербові щити всіх королів? Хіба не вінчає він навіть стрілку компаса, знаменуючи близьке торжество лілій у всіх куточках земної кулі?

Переконаність у величі, стародавності, шляхетності й гідності свого роду надавала Людовіку XVIII справжньої могутності. Важко було заперечувати його верховенство: навіть генерали Бонапарта зізнавалися, що цей немічний старець викликав у них більшу боязкість, ніж страшний володар, що був попереду в сотні битв. Коли в Парижі Людовік XVIII удостоював монархів-переможців честі пообідати за його столом, йому й на думку не спадало пропустити поперед себе королів, чиї солдати розбили табір у дворі Лувру; він поводився з ними як з васалами, які просто виконали свій обов’язок, давши своєму сюзерену людей при зброї. У Європі є тільки одна королівська династія – французька, доля всіх інших нерозривно пов’язана з її долею. Всі монархії – одноденки в порівнянні з родом Гуго Капета, майже всі – його молодші паростки. Наші стародавні правителі були найстарішими королями світу: повалення Капетів відкриває еру вигнання королів.

Що менш доречнішою була ця зарозумілість нащадка Святого Людовіка (що занапастила його спадкоємців) у політичному відношенні, то дужче лестила вона національній гордості: французи з утіхою стежили за тим, як монархи, які, програвши війну, підкорялися одній-єдиній людині, вигравши її, підкоряються стародавності роду.

Непохитна віра Людовіка XVIII у своє походження – ось та сила, що повернула йому скіпетр; саме вона двічі вінчала його голову короною, хоча Європа зовсім не для цього витрачала людські життя і гроші. Вигнанець без армії виграв усі битви, в яких не брав участі. Людовік XVIII являв собою втілення суверенної влади; з його смертю вона зникла з лиця землі.

‹Гентські знайомства та коло спілкування Шатобріана›

10 Флігель Марсана у Генті. – Пан Гаяр, придворний королівський радник. – Таємний візит пані баронеси де Вітроль. – Власноручна записка графа д’Артуа. – Фуше

У Генті був свій флігель Марсана. Щодня сюди доставлялися з Франції новини, народжені користю або фантазією.

Наші лави поповнив пан Гаяр, колишній ораторіанець, королівський радник, нерозлучний товариш Фуше; його визнали і познайомили з паном Капелем.

Коли я бував у графа д’Артуа, що траплялося нечасто, його прибічники, перемежаючи свою мову зітханнями і заповнюючи її натяками, говорили мені про людину, яка (треба віддати їй належне) поводиться чудово, яка перешкоджає всім починанням імператора, захищає Сен-Жерменське передмістя і т. ін., і т. ін., і т. ін. Вірний маршал Сульт також мав надзвичайну прихильність графа д’Артуа і вважався найчеснішою людиною в усій Франції після Фуше.

Одного разу біля воріт мого заїжджого двору зупинилась карета, з якої вийшла пані баронеса де Вітроль: вона приїхала за дорученням герцога Отрантського. Поїхала вона, везучи з собою записку, написану рукою Monsieur, у якій принц присягався рятівникові пана де Вітроля у вічній вдячності. Більшого Фуше й не треба було: маючи таку записку, він міг не турбуватися за своє майбуття в разі нової реставрації. З цього часу в Генті тільки й розмов було, що про великі послуги, зроблені монархії чудовим паном Фуше з Нанта, і про неможливість повернутися до Франції інакше, як стараннями цього праведника: вся складність полягала в тому, щоб викликати таку ж палку любов до нового Визволителя монархії в серці короля.

Після Ста днів пані де Кюстін упрохала мене пообідати в неї в товаристві Фуше. Раніше я бачився з ним лише одного разу – п’ять років тому, коли клопотав за свого нещасного кузена Армана. Колишній міністр знав, що я не раз – у Руа, Гонессі, Арнувілі – заперечував проти його призначення і, вважаючи мене особою впливовою, вирішив піти на мирову. Смерть Людовіка XVI – найневинніший з учинків, що лежать на совісті Фуше; царевбивство – далеко не найгірше його діяння. Балакучий, як і всі революціонери, він так і сипав загальними фразами про долю, необхідність і природу речей; ці філософічні нісенітниці, що трактують про прогрес і розвиток суспільства, він чергував з цинічними максимами, що славлять сильного і принижують слабкого, не пропускаючи нагоди зробити безсоромні признання щодо того, що переможець завжди правий, а стята з пліч голова нічого не варта, що звиклі раювати не винні ні в чому, а стражденні – у всьому, і відзиваючись про найжахливіші лиха удавано легко і з байдужістю генія, що стоїть багато вище за подібні дурниці. Жодного разу, хоч би про що йшла мова, не висловив він ані значної думки, ані тонкого спостереження. Я знизав плечима і вийшов – мені набридло видовище пороку.

Пан Фуше так і не пробачив мені сухого поводження й байдужості до його персони. Він думав, що тесак фатальної машини, яким він вимахував на моїх очах, засліпить мене, немов неопалима купина; він гадав, що я сприйму за колоса того головоріза, що сказав про ліонську землю: «Я розверну ці поля; на руїнах цього гордого й бунтівного міста виростуть хатини, де охоче оселяться друзі рівності… Нам вистачить діяльної мужності вирити змовникам велику могилу… Хай їхні скривавлені трупи, кинуті в Рону, вселять у мешканців обох її берегів аж до гирла почуття жаху і віру у всемогутність народу… Ми відсвяткуємо перемогу під Тулоном: нині увечері ми спопелимо двохсот п’ятдесятьох бунтівників».

Усі ці огидні хлопавки не викликали у мене ані найменшої поваги: я не вважав, що пан Нантський став розумнішим і шляхетнішим тому, що розчинив республіканські злочини в імперській багнюці і, перетворившись із санкюлота в герцога, сховав мотузку з ліхтарного стовпа під стрічкою Почесного легіону. Якобінці ненавидять людей, які мають за ніщо їхні звірства і зневажають скоєні ними вбивства; від цього страждає їхня гордість, подібна до гордості невизнаних письменників.

11 На віденському конгресі: Клопоти посланця Фуше пана де Сен-Леона. – Пропозиції щодо герцога Орлеанського. – Пан де Талейран. – Невдоволеність Олександра Людовіком XVIII. – Різні претенденти. – Доповідь Ла Бернардьєра. – Несподівана пропозиція Олександра: конгрес не приймає її завдяки лорду Кланкарті. – Пан де Талейран змінює курс: його депеша Людовіку XVIII. – Декларація союзників, опублікована франкфуртською офіційною газетою зі скороченнями. – Пан де Талейран хоче, щоб король повернувся до Франції з південного сходу. – Інтриги князя Беневентського у Відні. – Його лист до мене

У той самий час, коли посланець Фуше пан Гаяр прибув у Гент до брата Людовіка XVI, його базельські агенти вели перемови з князем Меттерніхом про коронацію Наполеона II, а пан де Сен-Леон, довірена особа цього ж таки Фуше, прибув до Відня, щоб розвідати щодо перспектив на корону пана герцога Орлеанського. Друзі Фуше так само могли розраховувати на нього, як і його недруги: після повернення законної династії на престол він не взяв на себе клопіт викреслити зі списку вигнанців свого давнішнього побратима пана Тібодо; не поступався герцогу Отрантському і пан де Талейран, який також вирішував долю вигнанців, чиї імена були в цьому списку, виключно за своїм розсудом! Дарма, чи що, Сен-Жерменськоє передмістя так вірило панові Фуше?

Пан де Сен-Леон привіз до Відня три записки, одна з яких була адресована панові де Талейрану: герцог Отрантський пропонував послові Людовіка XVIII подбати, при першій нагоді, синові Філіпа Егаліте і звести його на трон! Яка чесність! Щасливий той, хто має справу з такими порядними людьми! Адже ми милувалися цими Картушами, лестили їм, благословляли їх, їздили до них на уклін і називали їх «ваша світлість»! Ось початок нинішнього стану країни. До того ж услід за паном де Сен-Леоном іде пан де Монтрон.

Герцог Орлеанський не брав участь у змові, він лише дав на неї згоду; він дозволив друзям-революціонерам плести інтриги: гарна компанія! У цьому темному лісі повноважний посол короля Франції дослухався до пропозицій Фуше.

Розповідаючи про арешт пана де Талейрана біля застави Анфер, я вже згадав, що князь Беневентський всією душею обстоював регентство Марії-Луїзи: обставини змусили його примиритися з можливим поверненням Бурбонів, але йому, як і раніше, було не по собі: він боявся, що за царювання спадкоємців Людовіка Святого одружений священик матиме не вельми привабливий вигляд. Тому думка замінити старшу парость на молодшу йому сподобалась, тим паче що з Пале-Руаялем його пов’язували давні узи.

Обравши цей шлях, він, не відкриваючись, утім, до кінця, натякнув про проект Фуше Олександру. Цар охолов до Людовіка XVIII: французький король надто зарозуміло наголошував у Парижі на перевазі свого роду; образив він російського імператора й відмовою одружити герцога Беррійського з його сестрою; великій княжні відмовили з трьох причин: вона сповідувала православну віру, належала до роду не досить стародавнього, до того ж серед предків її були психічнохворі; прямо цих причин ніхто не називав, але вони малися на увазі і були тричі образливі для Олександра. Нарешті, царя настроював проти короля-вигнанця і можливий союз між Англією, Францією та Австрією. Взагалі створювалося враження, ніби всі навколо тільки і знають, що ділити спадок Людовіка XIV: Бенжамен Констан відстоював права пані Мюрат на Неаполітанський престол; шведський король Бернадот здалеку поглядав на Версаль, певно, тому, що народився в По.

Ла Бернардьєр, начальник відділу в міністерстві закордонних справ, перейшов у розпорядження пана де Коленкура і негайно сфабрикував донесення про претензії і скарги, що їх висуває Франція до законної монархії. Не встиг Ла Бернардьєр викинути цей фортель, як пан де Талейран поспішив повідомити донесення Олександру: памфлет Ла Бернардьєра приголомшив дратівливого і непостійного самодержця. Несподівано, на загальне здивування, він поцікавився на одному із засідань конгресу, чи не треба обміркувати вигоди, які могли б виникнути для Франції та Європи з перебування на французькому престолі пана герцога Орлеанського. Мабуть, це одна з найдивовижніших історій того незвичайного часу, та найдивніше, можливо, що про неї мало хто знає [65]… Пропозицію росіян було відхилено завдяки лордові Кланкарті: його милість заявив, що не уповноважений розглядати таке важливе питання. «Що ж стосується власної моєї думки, – мовив він, – я вважаю, що звести на трон пана герцога Орлеанського означало б замінити військову узурпацію узурпацією сімейною, ще небезпечнішою для монархів, ніж будь-яка інша». Члени конгресу пішли обідати, заклавши скіпетром Святого Людовіка сторінку своїх протоколів.

Позаяк цар зазнав невдачі, пан де Талейран різко змінив курс: передбачаючи розголос, він доніс Людовіку XVIII (у депеші, яку я бачив своїми очима: на ній стояв номер 25 чи то 27) про вражаюче засідання конгресу [66]; він вважав себе зобов’язаним повідомити Його Величність про таку нечувану обставину, – писав він, – бо новина ця не забариться досягти слуху короля: на диво простодушне признання для пана де Талейрана.

На конгресі обговорювався проект декларації союзників, мета якої – заявити, що їх єдиний ворог Наполеон, що вони не мають наміру нав’язувати Франції ані форму правління, ані монарха, залишаючи право вибору за французами. Ця остання заява не увійшла до декларації, але на неї вельми прозоро натякнула франкфуртська офіційна газета. Англія завжди веде дипломатичні перемови ліберальною мовою, щоб догодити парламенту.

Очевидно, що за другої реставрації, як і за першої, союзники щонайменше були стурбовані відновленням законної монархії: усе вирішив випадок. Що короткозорим самодержцям до загибелі найстарішої з європейських монархій? Хіба це завадило б їм давати бали й утримувати гвардію? Нині монархи так міцно сидять на троні, стискаючи в одній руці земну кулю, а в другій – меч!

Пан де Талейран, чий добробут залежав од результату віденських перемов, побоювався, як би англійці, які помітно до нього охололи, не почали військові дії раніше від інших держав і не здобули вирішального голосу: тому він хотів схилити короля повернутися до Парижа через південно-східні провінції, що були під контролем австрійців. Герцог Веллінґтон мав чіткий наказ не ставати до бою першим; битва під Ватерлоо відбулася з волі Наполеона: долю не обдуриш.

Ці вельми цікаві подробиці історії мало кому відомі; такі ж невизначені поняття про віденські угоди відносно Франції: довгий час їхню жорстокість приписували виключно підступності переможців-союзників, які присягнулися знищити нас; на жаль, в усьому винна рука француза: коли пан де Талейран не інтригував проти батьківщини, він продавав її.

Пруссія хотіла запопасти Саксонію, якій рано чи пізно судилося стати її здобиччю; Франції треба було б підтримати це бажання, бо якби Саксонія отримала в утіху райони, що прилягають до Рейну, то Ландау й інші наші території, що вклинилися в чужі володіння, залишилися б при нас; Кобленц та інші фортеці перейшли б у власність невеликої дружньої держави, що відокремлювала нас від Пруссії; тіні Фрідріха Великого не вдалося б заволодіти ключами від Франції. Заправивши із Саксонії три мільйони, пан де Талейран став проти проектів берлінського кабінету; але, щоб отримати від Олександра згоду на існування старої Саксонії, наш посол змушений був залишити царю Польщу, хоча інші держави воліли, щоб Польща здобулась на деяку самостійність і хоч трохи стримувала дії царя на півночі. Неаполітанські Бурбони, подібно до дрезденського монарха, відкупилися, заплативши чималі гроші. Пан де Талейран стверджував, що має право на винагороду за втрачене князівство Беневентське: зрадивши господаря, він торгував лівреєю. Невже в той час, коли Франція втрачала так багато, пан де Талейран не міг утратити якусь дещицю? Тим більше що Беневентське князівство і не належало обер-камергеру: відповідно до старовинних угод, що набули знову чинності, воно відійшло до Папської області.

Поки у Відні укладалися ці дипломатичні угоди, ми ледве животіли в Генті. Тут я отримав од пана де Талейрана таке послання:

«Відень, 4 травня.

З великою радістю дізнався я, добродію, що ви перебуваєте в Генті, бо в нинішніх обставинах король потребує людей сильних і незалежних.

Ви, безперечно, вже міркували про те, що корисно спростувати енергійними творами нову доктрину, що її проповідує нині офіційна французька преса.

Було б дуже до речі, якби хтось заявив у пресі, що декларація союзників від 31 березня, відлучення від влади, зречення і договір від 11 квітня, що стали його наслідком, – не що інше, як попередні, необхідні й достатні умови договору від 30 травня; інакше кажучи, що без цих попередніх заходів договору не було б укладено. Очевидно, що кожен, хто порушує вищезгадані умови або сприяє їх порушенню, підриває мир, дарований цим договором, і, отже, разом зі своїми спільниками оголошує війну Європі.

Як усередині Франції, так і поза її межами розгляд цих питань у потрібному світлі дав би чимало добра; головне, вести розмову розумно – тому візьміть це на себе.

Прийміть, добродію, запевнення в моїй щирій прихильності та глибокому шануванні.

Талейран.

Сподіваюся, що матиму честь побачитися з вами наприкінці місяця».

Наш представник на Віденському конгресі залишився вірний своїй ненависті до величного привида, що вирвався з царства тіней; він боявся, як би той не хлиснув його крилом. Взагалі ж цей лист показує, на що був здатний пан де Талейран, коли писав самостійно: він поблажливо підказує мені тему, залишаючи варіації на мій розсуд. Неначе Наполеона можна було зупинити дипломатичною балаканиною щодо відлучення від влади, зречення й договорів від 11 квітня і 30 травня! Я був вельми вдячний за вказівки, дані мені як сильній людині, але не послухався їх: посол in petto [67], я на цей час одійшов од закордонних справ; мене більше цікавили справи внутрішні – недарма ж я був міністром par interim [68].

А що тим часом відбувалося в Парижі?

12 Сто днів у парижі: Як впливало на Францію життя за законної монархії. – Бонапартів подив. – Він змушений капітулювати перед ідеями, які вважав знищеними. – Його нова система. – Три великі гравці. – Химери лібералів. – Клуби і федерати. – Спритний трюк: Додатковий акт замість республіки. – Скликання палати представників. – Марне Травневе поле

Я знайомлю вас із зворотним боком подій, про який історія умовчує; її цікавить тільки лицьовий бік. Перевага мемуарів у тому, що вони показують обидві сторони тканини: з цього погляду вони дають повніше уявлення про рід людський, чергуючи, подібно до Шекспіра, низькі сцени з високими. У світі всюди хатина стоїть поряд з палацом, одна людина плаче, коли інша сміється, лахмітник бере на плечі корзину, коли король утрачає корону: яке діло було рабові, що брав участь у битві під Арбеллами, до поразки Дарія?

Гент був не більше ніж гардеробною театру; головна вистава давалася у Парижі. Тоді Європа ще могла похвалитися уславленими історичними постатями. У 1800 році я почав свій шлях одночасно з Олександром і Наполеоном; чому ж я не виступав на цій великій сцені разом з двома чудовими акторами, моїми сучасниками? Чому животів у Генті? Тому, що все в руці Божій. Від гентських малих Ста днів перейдімо до великих Ста днів паризьких.

Я вже перелічив вам обставини, що спонукували Бонапарта залишатися на Ельбі, й обставини щонайперші, а точніше, вимоги натури, що змушували його покинути місце заслання. Але дорога з Канна до Парижа знищила всю потугу колишнього Бонапарта: у столиці щастя його зрадило.

Хоч як мало протривало царювання законного монарха, воно зробило неможливим повернення до правління узурпатора. Деспотизм поневолює маси і дає деяку свободу окремим людям; анархія розкріпачує маси і закабаляє людей. Тому, приходячи на зміну анархії, деспотизм прикидається свободою; а змінюючи свободу, він постає у правдивому своєму вигляді: у порівнянні з Директорією Бонапарт видавався визволителем, у порівнянні з Хартією постав гнобителем. Він так ясно розумів це, що визнав себе зобов’язаним піти далі за Людовіка XVIII і згадати про витоки суверенітету нації. Він, що по-хазяйськи попихав народом, мусив знову зробитися його трибуном, шукати прихильності простолюду, впадати в революційне дитинство, видавлювати зі своїх уст старовинні слова на славу свободи, що кривили його губи гримасою і переповнювали серце гнівом.

Доля Наполеона, як і його могутність, невідворотно хилилася до занепаду, і в ці Сто днів упізнати його було неможливо. Геній Наполеона був генієм перемоги й порядку, але не поразки і свободи: а тим часом перемога зрадила його, а порядок підтримувався незалежно від його волі. З подивом говорив він: «Подумати тільки, у що перетворили Бурбони Францію за кілька місяців! Мені знадобляться роки, щоб повернути їй колишній вигляд!» Завойовник бачив не плоди законної монархії, алеплоди Хартії; вінзалишив Францію безмовною і приниженою; тепер вона підвела голову і здобула дар мови: у простоті свого безмежного розуму він сприймав свободу за безлад.

І все-таки Бонапарту доводиться капітулювати перед ідеями, які він не в змозі здолати миттєво. Не маючи справжньої популярності, він платить по сорок су робітникам, які надвечір приходять на площу Карузель горланити: «Хай живе імператор!»; у народі це називалося сходити на торги. Відозви уряду обіцяють перш за все цілковите забуття минулого і відпущення всіх гріхів; люди оголошуються вільними, нація вільною, преса вільною; виявляється, що імператор піклується виключно про спокій, незалежність і щастя народу, що всю організацію імперії змінено і ось-ось настане золота доба. Щоб привести практику у відповідність з теорією, Францію ділять на сім великих областей, кожна зі своїм поліцейським начальством; семеро лейтенантів отримують такі самі права, які мали намісники за Консульства та Імперії; відомо, яку роль відіграли ці захисники особистої свободи в Ліоні, Бордо, Мілані, Флоренції, Лісабоні, Гамбурзі, Амстердамі. Сходинкою вище розміщуються на цій ієрархічній драбині, яка все більше і більше сприяє свободі, надзвичайнікомісари, подібні до представників народу за Конвенту.

Поліція, керована Фуше, урочисто сповіщає весь світ про те, що відтепер єдиною її метою стане насадження філософії, а єдиною спонукою її дій – правила доброчесності.

Спеціальним декретом Бонапарт відроджує національну гвардію королівства, сама назва якої раніше позбавляла його спокою. Він розуміє, що мусить знову винищити деспотизм і демагогію, які ворогували в епоху Імперії: плодом цього союзу повинна стати гордопишна свобода на Травневому полі – в червоному ковпаку й тюрбані, з шаблею мамелюка за поясом і революційною сокирою в руці, свобода, оточена багатотисячними натовпами привидів – тінями тих страдників, котрі загинули на ешафотах, під пекучим сонцем Іспанії чи в засніжених російських степах. Прагнучи перемоги, мамелюки стають якобінцями; здобувши її, якобінці перетворюються на мамелюків: на випадок небезпеки згодиться Спарта, на випадок тріумфу – Константинополь.

Бонапарт охоче забрав би всю владу собі одному, але це було неможливо; знайшлися люди, готові заперечити його першість: по-перше, чесні республіканці, що звільнилися від пут деспотизму і законів монархії і хочуть зберегти незалежність, якої, можливо, взагалі не існує в природі; по-друге, скажені монтаньяри, що були за Імперії всього лише шпигунами на платні у деспота, а нині зважилися нарешті повернути собі ті безмежні права, якими п’ятнадцять років тому поступилися своєму хазяїну.

Проте ні республіканці, ні революціонери, ні прислужники Бонапарта не мали достатньо сили, щоб правити самостійно, перемігши всіх суперників. Зовні їм загрожувала навала, за межами Франції – громадська думка; вони зрозуміли, що, не об’єднавши зусиль, неодмінно програють; перед лицем небезпеки вони на якийсь час забули свої чвари: одні покликали на підмогу свої теорії та химери, інші – свої звірства та пороки. Всі учасники цієї змови мали таємний намір; усі сподівалися на вигоду, коли події увійдуть у нормальне русло, всі намагалися заздалегідь забезпечити своє верховенство після перемоги. У цій жахливій сутичці три колосальні гравці: свобода, анархія, деспотизм – по черзі тримали банк, шахраюючи і прагнучи виграти партію, безнадійну для всіх трьох.

Занепокоєні цією думкою, вони не звертали уваги на небагатьох заблуканих овець, що покладали надію на революційні заходи: тим часом у передмістях появилися федерати, у Бретані, Анжу, Ліонне та Бургундії вони давали суворі клятви; тут і там чувся спів «Марсельєзи» і «Карманьйоли»; у Парижі діяв клуб, що мав зв’язок з клубами провінційними; говорили про відродження «Газети патріотів». У кого, проте, могли викликати довіру воскреслі тіні 1793 року? Хіба невідомо було, що розуміють вони під свободою, рівністю і правами людини? Хіба з того часу, коли вони коїли свої жахливі справи, вони стали моральнішими, розумнішими, правдивішими? Хіба з того, що вони заплямували себе всіма можливими пороками, випливало, що вони здатні дати світові всі можливі чесноти? Злочину зректися важче, ніж трону; чоло, увінчане колись огидною короною, довіку зберігає її незатертий слід.

Думка розжалувати геніального честолюбця з імператорів у генералісимуси чи президенти республіки була чистісінькою химерою: у червоних ковпаках, що прикрашали його бюсти під час Ста днів, Бонапарт, очевидно, бачив лише прообраз монаршого вінця, він забув, що мандруючим по світу атлетам не дано двічі перемагати на одній і тій самій арені.

Проте непоправні ліберали сподівалися на успіх: люди, схильні захоплюватися, на кшталт Бенжамена Констана, люди дурні, на кшталт пана Сімонда-Сисмонді, збиралися віддати портфель міністра внутрішніх справ принцу де Каніно, портфель військового міністра генералу графу Карно, портфель міністра юстиції графу Мерлену. Вочевидь розбитий, Бонапарт не опирався демократичному руху, який, врешті-решт, поставляв рекрутів у його армію. Він дозволяв нападати на себе в памфлетах, карикатури повторювали йому: «Острів Ельба», як колись папуги кричали Людовіку XI: «Перонна». Обходячись запанібрата з утікачем, що врятувався з в’язниці, йому говорили про свободу і рівність; він із засмученим виглядом вислуховував ці рації. І раптом, розірвавши кайдани, які, як здавалося всім довкола, сковували його, він власною владою утверджує конституцію – не плебейську, але аристократичну конституцію, що іменується Додатковим актом.

Завдяки цьому спритному трюку він підставляє на місце жаданої республіки старе імперське правління, трохи підновивши його феодальний порядок. Додатковий акт сварить Бонапарта з республіканцями і викликає незадоволення у представників усіх інших партій. У Парижі панує розпуста, у провінціях анархія; військова і цивільна влади ворогують; тут юрба загрожує спалити замки і зарізати священиків, там піднімає білий прапор і вигукує: «Хай живе король!» Під цим натиском Бонапарт відступає; він позбавляє своїх надзвичайних комісарів права призначати мерів для комун і передає це право народу. Наляканий кількістю супротивників Додаткового акта, він складає з себе повноваження диктатора і, згідно з цим самим актом, ще, втім, не затвердженим нацією, скликає палату представників. Він ходить по вістрю ножа і, ледве уникнувши однієї небезпеки, стикається з іншою: яким чином йому, монархові на годину, заснувати спадкове перство, що його заперечує дух рівності? Як управитися з двома палатами? Чи будуть вони безмовно підкорятись йому? Як пов’язати їхню діяльність із задуманими зборами на Травневому полі, які тепер уже не мають сенсу, бо Додатковий акт набув чинності раніше за будь-яке голосування? А раптом тридцять тисяч вибірників, запрошених на Травневе поле, визнають, що можуть заступати всю націю?

Ці збори на Травневому полі, так пишно розписані заздалегідь, що відбулися 1 червня, виявилися насправді звичайним військовим парадом, що увінчався роздачею прапорів перед ніким не шанованим вівтарем. В оточенні своїх братів, вищих посадових осіб, маршалів, цивільних і суддівських чиновників, Наполеон проголошує суверенітет народу, ніскільки в нього не вірячи. Громадяни уявили, що цього урочистого дня приймуть конституцію, власноруч написану; мирні буржуа сподівалися, що цього дня Наполеон зречеться престолу на користь сина, – про це зречення агенти Фуше торгувалися в Базелі з князем Меттерніхом – а насправді все звелося до сміхотворної політичної подачки. Утім, законна монархія могла визнати ухвалення Додаткового акта втішнимдля себе: не рахуючи кількох розбіжностей, перш за все відсутності статті про скасування конфіскацій, цей документ повторював Хартію.

‹Клопоти і засмучення Бонапарта. Він готується до війни із союзниками, але не наважується озброїти народ. «Момент був підходящий: королі, що обіцяли своїм підданим конституційне правління, віроломно порушили обіцянки. Але з того часу, як Наполеон зажив влади, свобода стала йому ненависна; він визнав за краще програти, спираючись на своїх солдатів, аніж виграти, спираючись на свій народ»›

15 Що робили ми в Генті. – Пан де Блакас

Що ж до нас, емігрантів, ми проводили час у рідному місті Карла V як тамтешні кумасі, котрі сидять удома перед уміло поставленим люстерком і витріщаються на солдатів, що проходять вулицею. Про Людовіка XVIII ніхто і не згадував; лише зрідка він отримував записку від князя де Талейрана, який уже збирався додому з Відня, або декілька рядків од членів дипломатичного корпусу, що перебували при герцогу Веллінґтоні, – пана Поццо ді Борґо, пана де Венсана і т. ін., і т. ін. Та й кому ми були потрібні! Людина, далека від політики, ніколи б не повірила, що каліка, який сховався на березі річки Ліс, знов опиниться на французькому троні після того, як у смертельній битві зійдуться тисячі солдатів, які не бачать у ньому ні короля, ні полководця, не думають про нього, не знають ані його імені, ані його долі. Два містечка стоять на карті поряд: Гент і Ватерлоо; ніколи ще одне з них не здавалося таким невідомим, а інше – таким уславленим: законна монархія нагадувала стару, розбиту карету, що припадає порохом у сараї.

Ми знали, що війська Бонапарта наближаються; весь наш гарнізон складався з двох невеликих рот під командою герцога Беррійського, принца, який не міг пролити свою кров за нас, бо обставини кликали його до іншого місця. Досить було тисячі французьких кавалеристів, щоб за кілька годин захопити нас усіх. Гентські укріплення були зруйновані; залишки кріпосної стіни супротивник міг легко взяти приступом, тим паче що місцеві мешканці дивилися на нас кривим оком. Повторилися сцени, бачені мною в Тюїльрі: для Його Величності таємно почали готувати карету; найняли коней. Ми, вірні міністри, попленталися б слідом, сподіваючись на милість Господню. Граф д’Артуа відбув до Брюсселя, щоб бути ближче до театру воєнних дій.

Пан де Блакас засумував і стривожився, а я, простак, утішав його смуток. У Відні до нього не були ласкавими; пан де Талейран його зневажав; роялісти покладали на нього провину за повернення Наполеона. Тому, на що б не повернули справи, йому не доводилося чекати нічого доброго; він не міг розраховувати ні на почесне вигнання до Англії, ні на високу посаду у Франції: я був його єдиною підпорою. Ми часто зустрічалися на Кінній площі: він трюхикав там геть самотній; я складав йому компанію і ділив його смуток. Ця людина, за яку я заступався в Генті і в Англії, а потім у Франції після закінчення Ста днів, людина, яку я пом’янув добрим словом навіть у передмові до «Монархії згідно із Хартією», – людина ця завжди шкодила мені; це ще півлиха; гірше інше: він занапащав монархію. Я не каюся в минулій дурості, але зобов’язаний виправити в цих «Записках» помилки, жертвою яких стали мій розум і добре серце.

16 Битва при Ватерлоо

18 червня 1815 року близько полудня я вийшов з Гента через Брюссельську заставу; мені хотілося прогулятися на самоті. У мене були з собою «Коментарі» Цезаря, і я не поспішаючи йшов дорогою, поринувши у читання. Я відійшов од міста вже майже на льє, коли до слуху мого раптом долинув глухий гуркіт: я зупинився і поглянув на небо, затягнуте хмарами, роздумуючи, як учинити, – продовжити прогулянку чи до дощу повернутися у Гент! Я прислухався, але не почув нічого, окрім крику кулика в очеретах та биття годинника на сільській дзвіниці. Я пішов далі: не встиг я ступити і тридцяти кроків, як шум почувся знову; то уривчастий, то тривалий, він повторювався через нерівні проміжки часу; звук линув здалеку, і часом я майже нічого не чув і розрізняв лише легке коливання повітря над безкрайньою рівниною. Звуки ці, більш уривчасті, дрібні та різкі, ніж у грозу, навели мене на думку про те, що вдалині йде бій. Я стояв край поля, засадженого хмелем, поряд з високою тополею. Я перетнув дорогу і, прихилившись до стовбура дерева, почав дивитися у бік Брюсселя. Піднявся південний вітер, і я виразно розчув артилерійські постріли. Ця велика битва, тоді ще невідома, до шуму якої я дослухався, прихилившись до тополі, битва, незнану смертну годину якої пробив щойно годинник на сільській дзвіниці, була битвою при Ватерлоо!

У безмовній самотині слухав я вирок долі і хвилювався дужче, ніж коли був би на полі бою: небезпека, стрілянина, двобій зі смертю не залишили б мені часу на роздуми; але я перебував на самоті серед гентських полів, немов моєму піклуванню були доручені тутешні череди, і мозок мій пекло запитання: «Що це за битва? Чи покладе вона кінець війні? Чи бере участь у ній сам Наполеон? Чи розігрують тут долю світу, як розігрували колись одіж Христову? Хто переможе і що дасть ця перемога народам: свободу чи рабство? І чия кров ллється там? Чи не обриває кожен постріл, який я чую, життя французького воїна? Невже знову, як при Кресі, Пуатьє і Азенкурі, зайняті вороги Франції святкують перемогу?» Якщо вони виграють, що станеться з нашою славою? Якщо виграє Наполеон, що станеться з нашою свободою? Хоча перемога Наполеона засудила б мене на вічне вигнання, ту мить любов до вітчизни взяла гору в моїй душі над іншими почуттями; я бажав успіху гнобителю Франції, бо він міг врятувати нашу честь і позбавити нас чужоземного панування.

А якщо переможе Веллінґтон? Тоді законна монархія повернеться у Париж позаду солдатів у червоних мундирах, підфарбованих французькою кров’ю! Король вирушить вінчатися на царство, а за ним потягнеться низка санітарних возів, набитих покаліченими французькими гренадерами! Що за правління обіцяють Франції такі зловісні прикмети?… Ось лише мала частина тривог, що мучили мене. Від кожного гарматного пострілу я здригався, серце моє билося удвічі сильніше. Всього кілька льє відділяли мене від місця, де діялась грандіозна подія, але я не бачив її; я не міг торкнутися великого надгробного пам’ятника, що з кожною хвилиною піднімався все вище на рівнині поблизу Ватерлоо, – так у Булаку, на березі Нілу, я марно простягав руки у бік пірамід.

Дорога була порожня; кілька жінок, що працювали в полі, мирно пололи овочі, немов не чуючи того гуркоту, який ловив я. Та ось вдалині показався гонець: я кинувся з-під дерева на дорогу, зупинив вершника і закидав його запитаннями. Він перебував при герцогу Беррійському і скакав з Алста. Він мовив: «Учора (17 червня) Бонапарт після кривавого бою зайняв Брюссель. Сьогодні (18 червня) битва мала початися знову. Очевидно, союзники будуть остаточно розбиті; вже дано наказ про відступ». Він поїхав далі.

Я щодуху поспішив за ним: мене обігнала поштова карета, в якій рятувався втечею торговець з родиною; він потвердив розповідь кур’єра.

17 Сум’яття в Генті. – Як ішла битва при Ватерлоо

Діставшись до Гента, я переконався, що тут панує цілковите сум’яття: всі ворота в місто були вже зачинені, напіввідчиненими залишилися лише зроблені в них маленькі дверцята; біля воріт вартували погано озброєні буржуа і солдати-тиловики. Я пішов до короля.

Граф д’Артуа тільки що прибув кружним шляхом із Брюсселя: його злякала неправдива чутка про те, що Бонапарт ось-ось увійде до міста і що поразка в першому бою не обіцяє ніяких надій на перемогу в другому. Розповідали, що пруссаки не вийшли на передові позиції, і англійці були зім’яті.

У результаті на порядку денному стояло тільки одне: «Рятуйся, хто може!»; ті, кому було що рятувати, виїхали; а що я так і не зумів нажити майна, тож був повороткий; мені хотілося відправити раніше себе пані де Шатобріан, затяту бонапартистку, яка не терпіла, проте, артилерійської стрільби, – але вона не погодилась мене покинути.

Увечері Його Величність скликав раду: нас знову познайомили з донесеннями графа д’Артуа і чутками, що виходили не то від начальника гарнізону, не то від барона Екштейна. У фургон з королівськими діамантами вже запрягли коней; що до мене, то для моїх скарбів фургон не був потрібний. Я поклав до старого портфеля міністра внутрішніх справ чорну шовкову хустку, якою пов’язую голову на ніч, і, озброївшись цим важливим політичним документом, віддав себе в розпорядження законного монарха. Коли я вирушав у вигнання вперше, я був багатшим: тоді в мене був речовий мішок, що правив мені за подушку і пелюшки Атала, але в 1815 році Атала стала довгоногою незграбною чотирнадцятирічною дівчиною, яка самотою гуляла по світу, маючи, до честі свого батька, чималий успіх.

19 червня о першій ночі посланець привіз королю лист від пана Поццо, що кинув світло на справжнє становище справ. Бонапарт не зайняв Брюсселя; він безповоротно програв битву при Ватерлоо.

‹Хід битви при Ватерлоо; повернення Бонапарта до Парижа і його зречення на користь сина; зловісні ознаки на початку другої Реставрації: «Бонапарт повернувся на чолі чотирьохсот французів, Людовік XVIII повертався позаду чотирьохсот тисяч чужоземців; він піднявся з кривавого місива Ватерлоо і рушив у Сен-Дені, що стало його усипальнею›

19 Від’їзд із Гента. – Прибуття в Монс. – Я втрачаю першу нагоду зробити кар’єру на політичній ниві. – Пан де Талейран у Монсі. – Розмова з королем. – Я маю дурість співчувати панові де Талейрану

У той час як Бонапарт разом з поваленою імперією прямував у Мальмезон, ми разом з відроджуваною монархією покидали Гент. Поццо, розуміючи, що у вищих сферах нікому немає діла до законної монархії, поспішив написати Людовіку XVIII листа, де радив королю поквапитися, якщо він не хоче знайти своє місце зайнятим: цьому листу 1815 року Людовік XVIII зобов’язаний короною.

У Монсі я втратив першу нагоду досягти успіху на політичній ниві: я сам був своїм головним ворогом і постійно ставав собі поперек дороги. Цього разу погано прислужилися не мої недоліки, а мої достоїнства.

Пан де Талейран, гордий вдалим завершенням перемов, що дали йому чимале багатство, вважав, що зробив законній монархії важливі послуги, і поводився по-хазяйськи. Здивований норовливістю короля, який не послухався його порад і повертається до Парижа не тим шляхом, який запропонував він, пан де Талейран, міністр був ще прикріше вражений, побачивши короля в товаристві пана де Блакаса. Пан де Талейран вважав пана де Блакаса бичем монархії; але не це було справжньою причиною його ненависті: пан де Блакас був улюбленцем короля, отже, пан де Талейран бачив у ньому суперника; боявся він і графа д’Артуа: недарма він розлютився, коли той два тижні тому запропонував фаворитові свій особняк на березі Ліса. Просити про випровадження пана де Блакаса було б цілком природно; вимагати цього означало надто відверто нагадати про Бонапарта.

Пан де Талейран в’їхав у Монс близько шостої години вечора в товаристві абата Луї: пан де Рісе, пан де Жокур та кілька інших співтрапезників кинулися йому назустріч. З виглядом невизнаного монарха, чого раніше за ним не водилося, він заявив, що поки не хоче бачити Людовіка XVIII; тим, хто вмовляв його піти до короля, він самовдоволено відповідав: «Мені квапитись нікуди; я займуся цим завтра». Я побував у нього; він запобігав переді мною, розсипаючись люб’язностями, які у нього зазвичай були напоготові для нікчемних честолюбців і докучливих дурнів. Він узяв мене під лікоть, зіперся об мою руку під час розмови: гадалося, що від цих знаків вищої прихильності я утрачу розум, але я виявив чорну невдячність: я навіть не зрозумів, що мені роблять велику честь. Я прямував до короля і порадив панові де Талейрану наслідувати мій приклад.

Людовік XVIII сумував: він мав розлучитися з паном де Блакасом; улюбленець короля не міг повернутися до Франції; громадська думка рішуче не сприяла йому; що до мене, то, хоча в Парижі я сам чимало витерпів від фаворита, у Генті я жодного разу ні в чому не дорікнув йому. Король був мені вдячний за це; розчулившись, він приголубив мене. Йому вже переказали слова пана де Талейрана. «Він хвалиться, – мовив мені король, – що вдруге повернув мені корону, і погрожує, що знову поїде до Німеччини: якої ви думки про це, пане де Шатобріан?» Я відповів: «Ці відомості неправдиві; пан де Талейран просто втомився. Якщо Ваша Величність не заперечують, я повернуся до міністра». Королю це, здається, дуже сподобалося; він терпіти не міг усілякі чвари; спокій він цінував понад усе, не виключаючи і сердечних прихильностей.

Пан де Талейран, пихатий, як ніколи, дослухався до улесливих слів своїх прибічників. Я став переконувати його, що в такий тривожний час він не має права покинути короля. Поццо підтримав мене: не почуваючи до пана де Талейрана ані найменшої приязні, він усе ж таки мав за краще, щоб міністром закордонних справ залишався поки його старий знайомець, а до того ж думав, що цар прихильно ставиться до пана де Талейрана. Мені не вдалося вмовити пана де Талейрана; його лестивці відтискали мене; навіть пан Муньє вважав, що панові де Талейрану слід відійти від справ. Відомий своїм лихомовством абат Луї сказав мені, тричі труснувши щелепою: «На місці князя я не пробув би в Монсі і чверті години». Я відповів: «Пане абат, і ви і я, ми можемо піти світ за очі, ніхто й не помітить нашої відсутності, але князь де Талейран – це справа інша». Я продовжував наполягати і сказав князеві: «Чи відомо вам, що король невдовзі вирушить у дорогу?» Пан де Талейран, здавалося, здивувався, а потім промовив пихаті слова, якими колись відповів Мічений доброзичливцям, що попереджали його про плани Генріха III: «Він не посміє!»

Я повернувся до короля і знайшов його в товаристві пана де Блакаса. Я запевнив короля, що його міністр нездужає, але завтра напевно матиме честь з’явитися перед Його Величністю. «Як він забажає, – відповів Людовік XVIII, – я виїжджаю о третій годині, – і додав ласкаво: – Мені доведеться розлучитися з паном де Блакасом; місце вільне, пане де Шатобріан».

Моя придворна кар’єра була забезпечена. Будь-який далекоглядний політик на моєму місці викинув би з голови пана де Талейрана, велів запрягати коней і поскакав за королем, а то й попереду нього; я мав дурість залишитися на заїжджому дворі.

Пан де Талейран, не в змозі уявити, що король може поїхати, ліг спати; о третій годині його будять, щоб повідомити, що король от-от покине Монс; він не вірить своїм вухам; «Обман! Зрада!» – вигукує він. Йому подають одягнутися, і ось, уперше в своєму житті, він виходить на вулицю о третій годині ночі. Спираючись на руку пана де Рісе, він підходить до готелю, де мешкав король; перша пара коней уже за ворітьми. Кучерові роблять знак зупинитися; король запитує, в чому річ; йому кричать: «Ваша Величносте, до вас пан де Талейран!» – «Він спить», – відповідає Людовік XVIII.

«Він тут, Ваша Величносте». – «Ну що ж», – говорить король. Коні задкують, слуги відчиняють дверцята карети, король виходить і, ледве ступаючи ногами, повертається у свої покої; кульгавий міністр плентається за ним. Пан де Талейран гнівно вимагає пояснень; Його Величність, вислухавши докори, відповідає: «Князь Беневентський, ви нас покидаєте? Води підуть вам на користь; сповістіть нас про ваше здоров’я». Покинувши остовпілого князя, король сідає в карету і від’їжджає.

Пан де Талейран мало не луснув од злості; холоднокровність Людовіка XVIII вивела його з себе: його, Талейрана, який завжди так гордився своїм самовладанням, розбито на власній території, покинуто тут, на монській площі, як останню нікчему: було від чого втратить спокій! Мовчки провівши поглядом карету, що зникала в далині, він схопив герцога де Леві за ґудзик і закричав: «Ви тільки подивіться, пане герцог, ви тільки подивіться, як зі мною обходяться! Я повернув королю корону (далась йому ця корона!), а мене проганяє геть, і мені доведеться знову волочити мізерне життя у вигнанні».

Пан де Леві неуважно вислухав його, підвівся на носки і мовив: «Князю, я від’їжджаю, має ж бути при королі хоч одна людина старовинного роду».

Пан де Леві скочив у найману двоколку, де сидів канцлер Франції; влаштувавшись на паях у колимазі часів Меровінґів, двоє вельмож кинулися навздогін за своїм повелителем з роду Капетинґів.

Я попросив пана де Дюраса зробити все можливе для примирення і сповістити мене про результати. «Як! – здивувався пан де Дюрас. – Ви залишаєтеся тут, незважаючи на те, що сказав король?» Зі свого боку пан де Блакас, покидаючи Монс, подякував мені за співчуття до його персони.

Пана де Талейрана я застав у прикрому становищі: він шкодував, що не послухався моєї поради і, поводячись, як норовистий поручик, не захотів увечері побачити короля; він боявся втратити політичну могутність: адже якщо підготовлювані угоди будуть укладені без нього, він не зможе нагрівати на них руки. Я сказав йому, що, незважаючи на відмінність наших переконань, як і раніше, залишаюся вірний йому як посол міністрові закордонних справ; до того ж у мене є друзі, близькі до короля, і я сподіваюся незабаром отримати від них добрі новини. Пан де Талейран був сама ніжність, він схиляв голову до мого плеча; у цю мить він, звичайно, мав мене за людину видатну.

Пан де Дюрас не забарився прислати мені записку; у ній він повідомляв мене з Камбре, що справу залагоджено і пан де Талейран от-от отримає наказ вирушити в дорогу; цього разу князь негайно виконав розпорядження.

Який демон штовхав мене під руку? Я не поїхав за королем, коли той запропонував чи, правильніше, подарував мені посаду міністра двору, й образив його своєю впертістю; я із шкури пнувся ради пана де Талейрана, з яким був ледве знайомий і який не викликав ні поваги, ані захоплення, ради пана де Талейрана, який замишляв інтриги, мені байдужі, і проводив життя в гонитві за грошима, мені ненависній!

Саме з Монса, де він потрапив у таке скрутне становище, князь Беневентський відправив пана Дюпере до Неаполя по мільйони, виручені у Відні. Пан де Блакас у той самий час рухався в тому ж самому напрямі, везучи з собою звання французького посла в Неаполі і мільйони, якими його щедро нагородив у Монсі гентський вигнанець.

Я підтримував добрі стосунки з паном де Блакасом – предметом загальної ненависті; я зберігав вірність панові де Талейрану, незважаючи на всі його примхи, і тим заслужив його дружбу; Людовік XVIII недвозначно запропонував мені місце при своїй персоні, а я віддав перевагу товариству людини безчесної над прихильністю короля; справедливість вимагала, щоб я поплатився за свою тупість і, бажаючи догодити всім, був усіма покинутий. Коли я повернувся до Франції, мені нічим було заплатити за дорогу, тим часом як на людей, що були в неласці, милості сипалися як з рогу достатку: я сам винен. Орудувати в ролі бідного лицаря, коли всі навколо закуті в золоту броню, – річ вельми поважна, але при цьому не слід допускати грубих помилок: якби я залишився при королі, Талейрану і Фуше майже напевно не вдалося б зійтися в міністерстві; Реставрація почалася б правлінням моральним і гідним, Франція пішла б зовсім іншим шляхом. Я був так мало занепокоєний своєю власною долею, що не усвідомив важливості подій, що діялися в країні: більшість людей грішать тим, що цінують себе надто високо, я ж, навпаки, ціную себе надто низько; я, як завжди, знехтував власний добробут; мені треба було зрозуміти, що на мить доля Франції переплелася з моєю скромною долею: історія знає чимало подібних випадковостей.

20 Шлях із Монса в Гонес. – Ми з графом де Беньо не погоджуємося на призначення Фуше міністром; мої доводи. – Герцог Веллінґтон бере гору. – Арнувіль. – Сен-Дені. – Остання розмова з королем

Покинувши нарешті Монс, я досяг Като-Камбрезі; пан де Талейран прибув туди услід за мною: можна було подумати, що ми зібралися наново підписати мирний договір 1559 року між Генріхом II Французьким і Філіпом II Іспанським.

У Камбре трапилося так, що з вини маркіза де Ла Сюза, квартирмейстера, який відав будинками часів Фенелона, квартири, що призначалися пані де Леві і нам з пані де Шатобріан, виявилися зайняті: ми ходили святково освітленими вулицями серед натовпу місцевих мешканців, котрі вигукували: «Хай живе король!» Один студент, упізнавши мене, відвів нас у будинок своєї матері.

Тим часом почали подавати голос прихильники різних французьких монархій; вони прибували в Камбре не для того, щоб укласти союз проти Венеціанської республіки, а для того, щоб спільно оголосити війну новим конституціям; вони поспішали скласти до ніг короля свою пошарпану вірність трону і ненависть до Хартії – данину, якої, як вони гадали, чекає від них Monsieur; нечисленні розсудливі простаки на кшталт мене виглядали мало не якобінцями.

23 червня було оголошено Камбрезійську декларацію. Король сказав у ній: «Я хочу віддалити від себе лише тих осіб, чия репутація засмучує Францію і страхає Європу». Що ж, адже у флігелі Марсана ім’я Фуше згадувалося з вдячністю! Король підсміювався над новим захопленням свого брата: «Ця пристрасть не послана небом».

Я вже говорив у цих «Записках», що, проїжджаючи під час Ста днів через Камбре, марно намагався відшукати будинок, де мешкав за мого перебування офіцером Наваррського полку, і кафе, куди ходив з Ламартіньєром: усе це зникло разом з моєю юністю.

Увечері наступного дня ми зупинилися в Руа: хазяйка заїжджого двору прийняла пані де Шатобріан за дружину дофіна, і мою дружину урочисто внесли до зали, де вже був накритий стіл на тридцять персон; у залі цій, освітленій лойовими і восковими свічками, було жарко натоплено і нестерпно задушливо. Хазяйка не хотіла брати з нас гроші і повторювала: «Ніколи собі не пробачу, що мене не стратили за наших королів». Остання іскорка вогню, що палав у серці французів од віку.

Столична влада вислала нам назустріч генерала Ламота, шуряка пана де Лаборі; він повідомив, що й думати нічого в’їхати до Парижа без трибарвної кокарди. Пан де Лафаєт та інші комісари, яких, втім, вельми погано приймали союзники, вешталися по штабах, виканючуючи у чужоземців якого-небудь повелителя для Франції: вони в усьому покладалися на козаків і були згодні на будь-якого короля, аби тільки в жилах його не текла кров Святого Людовіка і Людовіка XIV.

У Руа король скликав раду: пан де Талейран запряг у свою карету двох шкапин і вирушив до Його Величності. Заїжджий двір міністра і будинок короля виходили на ту саму площу; екіпаж зайняв її всю цілком. Міністр зійшов зі своєї колісниці із запискою, яку прочитав нам: обговорюючи заходи, які треба вжити після прибуття, він кинув декілька слів про необхідність роздавати посади всім охочим без винятку; він натякав, що до таких можна великодушно включити і суддів Людовіка XVI. Його Величність почервонів і, стукнувши кулаками по підлокітниках свого крісла, вигукнув: «Ніколи!» Ніколи, що протривало рівно добу.

У Санлісі ми зайшли до каноніка: служниця зустріла нас у багнети, що ж до самого каноніка, який, без сумніву, мав мало спільного з покровителем міста святим Ріелем, то він на нас навіть не поглянув. Прислужниці своїй він наказав купити нам провізії на наші власні гроші; на тому його благодіяння і скінчилися: «Геній християнства» не допоміг. Адже Санлісу належало порадувати нас добрими ознаками: у цьому місті в 1576 році Генріх IV утік від тюремників. «Мені шкода лише двох речей, залишених у Парижі, – вигукнув, рятуючись втечею, земляк Монтеня, – меси і дружини».

Із Санліса ми рушили на батьківщину Філіпа Августа – інакше кажучи, в Гонес. На підступах до міста ми зустріли двох подорожніх: то були маршал Макдональд і мій вірний товариш Ід де Невіль. Вони зупинили нашу карету і розпитали про місцезнаходження пана де Талейрана; вони не приховували, що шукають його, щоб передати королю ультиматум: Його Величності і думати нічого про в’їзд до столиці до того часу, поки Фуше не стане міністром. Хоча я і пам’ятав про гнівний вигук Людовіка XVIII в Руа, мене охопила тривога. Я перепитав маршала: «Невже ми справді зможемо повернутися, лише виконавши цю жорстоку вимогу?» – «По правді кажучи, пане віконт, – відповів маршал, – я в цьому не певен».

Король пробув у Гонесі дві години. Залишивши пані де Шатобріан у кареті посеред дороги, я кинувся до мерії на чергову нараду. Там обговорювався захід, від якого залежала доля монархії. Зав’язалася суперечка: я стверджував, що Людовіку XVIII у жодному разі не слід включати до складу міністерства пана Фуше; мене підтримав лише пан Беньо. Король вислухав мене: я бачив, що він охоче дотримав би слова, даного в Руа, але у нього не було сил опиратися настановам Monsieur і вимогам герцога Веллінґтона.

В одному з розділів «Монархії згідно із Хартією» я коротко виклав міркування, якими керувався в Гонесі. Я говорив із запалом; усна мова має могутність, не доступну мові писемній; що ж до брошури, то в ній я писав: «Усюди, де дії уряду підлягають вільному обговоренню, людина, що може накликати на себе докори певного ґатунку, не має права стояти коло керма влади. Подібний міністр ризикує почути на свою адресу промови або слова, які змусять його подати у відставку одразу після засідання палати. Ця обставина – наслідок свободи, покладеної в основі представницького правління, – не була зрозуміла тоді, коли, незважаючи на більш ніж обґрунтовану огиду монарха, люди, зваблені славою знаменитої особи, ввели його до складу міністерства. Підвищення цієї особи мало привести або до знищення Хартії, або до падіння кабінету з початком сесії. Чи можливо уявити собі міністра, про якого я говорю, на засіданні палати депутатів, де обговорюється трагедія 21 січня, будь-якої хвилини його міг би покликати до права який-небудь депутат з Ліона, будь-якої хвилини він міг би почути жахливе: «Ти – той чоловік!» До послуг людей такого ґатунку можна відкрито вдаватися лише на очах німих вартових Баязетового сералю або німих політиків Бонапартового законодавчого корпусу». «Що трапиться з таким міністром, – говорив я, – якщо один з депутатів, піднявшись на трибуну з «Монітером» у руках, прочитає звіт Конвенту від 9 серпня 1795 року, якщо він зажадає вигнання Фуше, посилаючись на цей звіт, що «виганяє» вищезгаданого Фуше як (цитую дослівно) «злодія і вбивцю, чиї огидні злочини обіцяють ганьбу й безчестя будь-яким зборам, що зараховують його до своїх членів»?

Ось про що всі забули!

Врешті-решт, хай навіть хто-небудь мав нещастя вважати, ніби подібна людина може бути чимось корисна; у цьому разі треба було вдатися до його потрійної досвідченості таємно; але чинити насильство над думкою монарха і суспільства, не ховаючись надати влади людині, яку Бонапарт тільки що назвав негідником, – чи не означало це зрадити свободу і доброчесність? Чи варта корона такої жертви? Відтепер ми не мали права вигнати хоч кого б там було: кого можна вигнати, залишивши Фуше?

Партії діяли, не замислюючись про прийняту ними форму правління; всі говорили про конституцію, свободу, рівність і права народу, але ніхто їх не потребував; модні балачки: всі машинально цікавилися Хартією, у глибині душі сподіваючись, що незабаром від неї не залишиться й сліду. Ліберали і роялісти віддавали перевагу абсолютній монархії, направлюваній звичаями: такий склад розуму і спосіб життя французів. Матеріальні інтереси стояли на першому місці: ніхто не хотів відмовитися від горезвісних завоювань Революції; кожен гнітився власним життям і замишляв обтяжити ним сусіда; зло, запевняли нас, стало складовою частиною суспільного життя; відтепер йому призначено бути супутником будь-якої форми правління і наповнювати суспільство цілющою силою.

Мене посіла одна нав’язлива ідея – я мріяв про Хартію, що ґрунтується на релігії і моралі, і цього не могли пробачити мені прихильники деяких партій: на смак роялістів я занадто любив свободу, на смак революціонерів – занадто зневажав злочини. Якби я, ризикуючи своєю репутацією, не виклав французам основи конституційного правління, ультрароялісти і якобінці одразу ж заховали б Хартію в кишеню фрака, розшитого ліліями, або республіканської карманьйоли.

Пан де Талейран не любив пана Фуше; пан Фуше ненавидів і, що найдивніше, зневажав пана де Талейрана: честь, яку нелегко заслужити. Пан де Талейран, котрий спочатку уникав товариства пана Фуше, незабаром відчув, що йому не минути цього сусідства, і сам доклав рук до успішного завершення справи; він не зрозумів, що за наявності Хартії його присутність на посаді міністра не набагато доречніша, ніж призначення на цю посаду ліонського ката Фуше, не кажучи вже про їх возз’єднання в міністерстві.

Мої передбачення збулися дуже скоро: призначення герцога Отрантського міністром не тільки не дало ніякої користі, але, навпаки, обернулося великою ганьбою; самої думки про майбутню сесію палати було досить, аби міністри, надто слабо захищені від парламентської відвертості, розлучилися зі своїми портфелями.

Опір мій не вплинув: як кожна слабохарактерна людина, король закрив засідання, не ухваливши ніякого рішення; ордонанс було підписано пізніше, у замку Арнувіль.

Тут ради за всією формою вже не збирали; обговорення проходило у вузькому колі царедворців, звірених у таємницю. Пан де Талейран, випередивши нас, змовився зі своїми друзями. Прибув герцог Веллінґтон: він їхав у повозі, і пір’я на його капелюсі маяло у повітрі; на відзначення перемоги при Ватерлоо він мав намір двічі ощасливити Францію, подарувавши їй пана де Талейрана і пана Фуше. Коли йому заперечували, що герцог Отрантський – царевбивця і тому не надто підходить на роль міністра, він відповідав: «Це дурниці!» Ірландець, який сповідує протестантську віру, англійський полководець, чужий нашим звичаям і нашій історії, політик, який не бачив у французькому 1793 році нічого, окрім повторення англійського 1649 року, вирішував наші долі! Як низько ми впали з вини Бонапартового честолюбства!

Я ходив садом, звідки дев’яносторічний генеральний контролер Машо від’їхав у свою останню подорож, кінцевим пунктом якої була в’язниця Маделонет: у той час смерть нікого не обминала. На раду мене не покликали: знегоди вже не зближували більше монарха з підданим; король готувався повернутися до свого палацу, я – до своєї самотини. Досить королям зійти на престол, як їх спостигає самотність. Мені рідко траплялося проходити тихими і пустинними залами Тюїльрі, що ведуть до апартаментів короля, не поринаючи у важкі роздуми: мені личать інші пустелі – нескінченні й безлюдні простори, де так ясно відчуваєш нікчемність всесвіту перед лицем Господа – єдиного, хто воістину живий.

Їсти в Арнувілі не було чого; коли б не офіцер на ім’я Дюбур, який подібно до нас ретирувався з Гента, нам довелося б голодувати. Пан Дюбур подався на промисел [69] і незабаром повернувся до нас, у будинок мера, що втік, з половинкою барана. Якби у служниці мера була зброя, ця героїня з Бове, навіть не маючи за собою війська, зустріла б нас подібно до своєї співвітчизниці Жанни Ашетт.

Ми попрямували до Сен-Дені; обабіч дороги розбили бівуак пруссаки та англійці; вдалині виднілися вежі абатства: в основі його спочивають скарби Дагобера, у підземеллях його багато поколінь французів ховали своїх королів та вельмож; чотири місяці по тому ми перенесли туди останки Людовіка XVI, щоб вони замінили прах багатьох інших жертв. У 1800 році, вперше в моєму житті повертаючись із вигнання, я їхав цією ж рівниною Сен-Дені, у той час на ній стояли табором тільки солдати Наполеона; тоді на поле, де колись бився конетабль де Монморансі, ще не ступала нога чужоземця.

Нас прихистив якийсь булочник. Близько дев’ятої вечора я пішов засвідчити свою пошану королю. Його Величність влаштувався на нічліг у будинку абатства: коштувало багатьох зусиль заборонити малолітнім вихованкам Школи Почесного легіону вигукувати: «Хай живе Наполеон!» Спочатку я увійшов до церкви: стіна, суміжна з монастирем, була напівзруйнована; старовинний храм освітлювала одна-єдина лампада. Я помолився коло входу до підземелля, куди на моїх очах опустили прах Людовіка XVI; серце моє, повне тривоги за майбутнє, сповнилося глибокого, благочестивого смутку, якого я, мабуть, не переживав ніколи в житті. Перед покоями короля нікого не було; я сів у кутку і став чекати. Раптом двері відчинились і до кімнати безмовно увійшли порок руч-об-руч з лиходійством, – пан де Талейран руч-об-руч з паном Фуше; пекельне видіння поволі пропливло повз мене і зникло в кабінеті короля. Фуше квапився присягнутися своєму повелителю, що служитиме йому вірою і правдою; вірнопідданий царевбивця, ставши навколішки, тиснув рукою, що наблизила смерть Людовіка XVI, руку брата короля-мученика; клятву скріпляв єпископ-розстрига.

Назавтра до Сен-Дені прибув весь цвіт Сен-Жерменського передмістя: віруючі і безбожники, герої і злочинці, роялісти і революціонери, чужоземці і французи – всі без винятку хвилювалися за долю Фуше; всі гукали в один голос: «Без Фуше король не знатиме спокою, без Фуше Франція загине; він уже стільки зробив для порятунку вітчизни, він один у змозі довершити почате». З усіх аристократок палкіше за всіх відстоювала достоїнства Фуше старша герцогиня де Дюрас; їй вторував Бальї де Крюссоль, один з небагатьох мальтійських лицарів; що залишилися серед живих: він запевняв, що ще не втратив життя виключно з ласки пана Фуше. Бонапарт нагнав на людей боязких такого страху, що вони сприйняли ліонського вбивцю за Тіта. Завсідники салонів Сен-Жерменського передмістя більш як три місяці називали мене нечестивцем за те, що я не схвалював призначення милих їм міністрів. Ці нещасні плазували перед вискочнями; хвалячись давністю свого роду, ненавистю до революціонерів, непохитністю своїх принципів і своєю непорушною вірністю, вони обожнювали Фуше!

Фуше зрозумів, що його перебування на посаді міністра несумісне з конституційною монархією: не в змозі вжитися із законним правлінням, він спробував повернути політичне життя в звичне для нього русло. Він сіяв брехливі чутки, він лякав короля вигаданими небезпеками, сподіваючись змусити його визнати дві палати, скликані Бонапартом, і ухвалити поспішно завершену з такої нагоди декларацію прав; говорили навіть про необхідність випровадити Monsieur та його синів: межа мріянь полягала в тому, щоб залишити короля у цілковитій самоті.

Нам, як і раніше, морочили голову: даремно національна гвардія виходила за міські стіни, бажаючи показати свою відданість; нас запевняли, що гвардія настроєна вороже. Аби народ, що зберіг під час Ста днів вірність монархії, не міг побачити короля, бунтівники наказали закрити застави; за їх словами, простолюд погрожував зарізати Людовіка XVIII. Загальне засліплення було справді неймовірним: французька армія відступила на берег Луари, стоп’ятдесятитисячна армія союзників оточувала столицю, а нам все говорили про те, що король недостатньо сильний, щоб увійти до міста – до міста, де не було жодного солдата, де залишилися самі буржуа, цілком здатні стримати жменьку федератів, навіть якби ті надумали виступити. На лихо, низка фатальних збігів привела до того, що король постав перед народом як ватажок англійців і пруссаків; він думав, що має справу з визволителями, а навколо були вороги; здавалося, ніби його супроводжує почесний почет, а насправді то були жандарми, що розлучали його з підданцями: король перетнув Париж у товаристві чужоземців і пам’яті про це призначено було стати одного разу приводом для вигнання його роду.

Тимчасовий уряд, утворений після зречення Бонапарта, було розпущено за допомогою якогось обвинувального акта проти королівської влади: на цьому камені сподівалися спорудити рано чи пізно нову революцію.

Під час першої Реставрації я виступав за збереження трибарвної кокарди: вона сяяла в усьому блиску своєї слави, про білу кокарду всі давно забули; зберегти кольори, узаконені стількома перемогами, зовсім не означало стати на бік майбутньої революції. Не воскрешати білу кокарду було б розумно, але відмовитися від неї тепер, коли з нею звиклися навіть наполеонівські гренадери, було б низько; підлості ніколи не залишаються безкарними; безчестя згубне: від ляпаса ще ніхто не вмирав, і все-таки він смертоносний.

Перед від’їздом із Сен-Дені король прийняв мене, і в нас відбулася така розмова:

– Отже? – вигукнув Людовік XVIII.

– Отже, Ваша Величносте, ви згодні призначити міністром герцога Отрантського?

– Мене змусили: від мого брата до бальї де Крюссоля (а він поза підозрою) всі торочили, що іншого шляху немає; а ви як гадаєте?

– Ваша Величносте, справу зроблено: дозвольте мені промовчати.

– Ні-ні, кажіть: адже ви знаєте, що я опирався з самого Гента.

– Ваша Величносте, я не маю права не послухатися; сподіваюся, ви пробачите своєму вірному слузі: я гадаю, що з монархією покінчено.

Король нічого не відповів; я вже починав шкодувати про свою зухвалість, коли він заговорив знову:

– Що ж, пане де Шатобріан, я тієї ж думки.

На цьому закінчується моя розповідь про Сто днів.

Книга двадцять четверта

‹Бонапарт, залишений усіма своїми соратниками, ховається в замку Мальмезон. «Коли, перебираючи спогади, я порівнюю Вашинґтона в його маленькому будиночку у Філадельфії з Бонапартом у його палацах, я думаю, що Вашинґтон у своїх віргінських угіддях не знав тих мук каяття, які наздогнали повергнутого Бонапарта в мальмезонському парку. У житті першого нічого не змінилося; він легко повернувся до існування скромного, бо потреби його ніколи не відрізнялися від потреб звільнених ним хліборобів; у житті другого все пішло марно». Від’їзд Бонапарта з Мальмезона; він просить притулку на англійському судні; його відвезли на острів Святої Єлени›

5 Погляд на Бонапарта

У ту мить, коли Бонапарт покидає Європу, коли він розлучається із життям і рветься до смерті, нам належить виробити думку про цю дволику людину, змалювати Наполеона справжнього і фальшивого: ціле складається тут з правди й вигадки, тісно переплетених одна з одною.

Пригадайте, прошу вас, що говорив я про цю людину, коли розповідав про загибель герцога Енгієнського, коли описував його дії до, під час і після російської кампанії, коли викладав зміст моєї брошури «Про Бонапарта і Бурбонів». Деяке світло на характер Наполеона кидає і порівняння його з Вашинґтоном у (шостій) книзі моїх «Записок».

З усього вже сказаного річ очевидна, що Бонапарт був поетом дії, великим воєнним генієм, людиною невтомного розуму, досвідченим і розсудливим адміністратором, працелюбним і мудрим законодавцем. Ось чому він зачаровує уяву поетів і скоряє розум людей статечних. Проте жоден державний муж не має права визнати його бездоганним політиком. Ця думка, що вихопилась у багатьох його прихильників і стане, вочевидь, остаточним вироком Наполеону в прийдешніх віках; вона допоможе пояснити суперечність між чудесними діяннями імператора та їх нікчемними результатами. На острові Святої Єлени він сам суворо засудив себе за два починання: війну в Іспанії та війну в Росії; йому варто було б покаятися і в інших гріхах. Найпалкіші його прихильники, мабуть, не стверджуватимуть, що у нього не було причин для каяття.

Згадаймо:

Убивши герцога Енгієнського, Бонапарт виявив не тільки огидну жорстокість, а й надзвичайну необачність: він навіки заплямував себе. Хоч би що говорили легковажні апологети, ця смерть, як ми бачили, стала тією іскрою, з якої розгорілося згодом полум’я ворожнечі між Олександром і Наполеоном, а так само між Пруссією і Францією.

В Іспанії Наполеон діяв абсолютно неправильно: півострів належав йому, що обіцяло чималу вигоду; проте імператор перетворив Іспанію на плац для навчання англійських солдатів і прискорив власну загибель, розпаливши народне повстання.

Полонення папи і приєднання Папської області до Франції були просто примхою тирана, який відібрав у імператора славу рятівника релігії.

Бонапарт не задовольнився одруженням з принцесою імператорського роду, хоча на цьому йому треба було зупинитися: Росія та Англія благали його про мир.

Він не повернув незалежності Польщі, хоча відродження цієї держави могло врятувати Європу.

Він напав на Росію, незважаючи на заперечення своїх полководців і радників.

Піддавшись божевільному пориву, він рушив з військом через російський кордон і минув Смоленськ; було цілком очевидно, що далі йти не слід, що треба закінчити першу північну кампанію тут і дочекатися другої, яка (він сам це відчував) віддасть царську імперію в його владу.

Він не зумів ані розрахувати час, ані передбачити вплив клімату, на відміну від росіян, які вміли і рахувати і передбачати. Я вже розповідав раніше про континентальну блокаду і Рейнську конфедерацію; перша була справою грандіозною, але сумнівною за результатами, друга – творінням важливим, але зіпсованим у процесі виконання духом вояччини і ненажерливою системою оподаткування. Наполеон отримав у спадок старовинну французьку монархію такою, якою зробили її сторіччя й безперервна низка великих людей, такою, якою вона стала завдяки величі Людовіка XIV і дипломатії Людовіка XV, такою, якою зробила її республіка, що розширила її межі. Він сів на цьому прекрасному п’єдесталі, простягнув руки, підкорив народи і зібрав їх навколо себе; проте він позбувся Європи з такою ж швидкістю, з якою захопив її; він двічі віддав Париж союзникам, незважаючи на всі чудеса свого воєнного генія. Весь світ лежав коло його ніг, і що з цього вийшло? – імператор позбувся свободи, його родина опинилася у вигнанні, Франція втратила всі його завоювання і частину своїх споконвічних земель.

Усі ці факти належать історії, і ніхто не має права їх спростувати. У чому причина помилок, які так швидко привели до фатальної розв’язки? У недосконалості Бонапарта як політика.

Союзників своїх він зв’язував лише тим, що поступався їм територіями, кордони яких невдовзі змінював; у всіх його діях проступало бажання забрати назад тільки що дароване, – бажання, що викривало в ньому гнобителя; на завойованих землях, за винятком Італії, він не проводив ніяких реформ. Йому треба було зрозуміти, що, зробивши крок уперед, необхідно на мить зупинитись і відбудувати в новій формі те, що було зруйноване, – але він невблаганно рвався далі і далі серед руїн: він летів так стрімко, що ледве встигав вдихнути повітря тих країв, якими проходив. Якби, уклавши щось на кшталт Вестфальського договору, він упорядкував і забезпечив існування німецьких держав – Пруссії і Польщі, під час першого свого відступу він мав би справу з дружніми народами, у яких знайшов би підтримку і захист. Проте поетична будівля його перемог, позбавлена основи і піднесена в повітря самою лише силою його генія, упала, коли геній залишив її. Македонець творив імперії на бігу, Бонапарт на бігу руйнував їх; його єдиною метою було стати єдиновладним володарем земної кулі, про засоби ж зберегти захоплене він не думав.

Бонапарта хотіли показати істотою бездоганною, взірцем чутливості, делікатності, моральності і справедливості, письменником, рівним Цезарю і Фукідіду, оратором та істориком, що не поступається Демосфену і Тациту. Тим часом промови, виголошені Наполеоном, фрази, кинуті ним у таборі чи на раді, містять у собі дуже мало пророчого: передбачені в них катастрофи не збулися, зате сам Ісая-воїн дуже скоро зник з лиця землі, а коли грізні слова, що обрушуються на Ніневію, б’ють мимо цілі й залишаються без наслідків, вони здаються не величними, а смішними. Шістнадцять років поспіль Бонапарт воістину грав роль Долі, але Доля німа, і Бонапарту також треба було б не розмикати вуст. Бонапарту було далеко до Цезаря; він не міг похвалитися вченістю, освіту здобув посередню; напівчужоземець, він не мав уявлення про основні правила нашої мови: втім, яке значення мають граматичні помилки того, хто диктував свою волю цілому світу? Його бюлетені написані промовистою мовою перемог. Іноді, захмелівши від успіхів, він строчив їх на армійському барабані; велику скорботу порушував зловісний сміх. Я уважно прочитав усе написане Бонапартом, від перших дитячих творів, романів, брошур, адресованих Буттафуоко, «Вечері в Бокері» і приватних листів Жозефіні до п’яти томів його промов, наказів та бюлетенів, а також його неопублікованих донесень, зіпсованих редакторським пером чиновників пана де Талейрана. Я дещо тямлю в літературі: лише у паскудному рукописі, залишеному на Ельбі, я знайшов думки, гідні великого остров’янина:

«Буденні радощі так само огидні моєму серцю, як і звичайні страждання».

«Не я дарував собі життя, не мені й відбирати його у себе, аж поки воно само від мене відмовиться».

«Злий геній привидівся мені і напророкував мою загибель: пророцтво збулося під Лейпцигом».

«Я закляв жахливий дух новизни, що ходив по світу».

У всьому цьому, безперечно, натура Бонапарта виявилася уповні.

Бюлетені, промови, вітання, прокламації Бонапарта написані енергійною мовою, проте мова ця не була його винятковим надбанням; він був породженням епохи і революційного духу, який поступово покидав Бонапарта, бо Бонапарт діяв йому наперекір. Дантон говорив: «Метал плавиться; якщо ви не стежитимете за піччю, ви загинете в полум’ї». Сент-Жюст говорив: «Дерзайте!» У цьому слові – вся мудрість нашої революції; ті, хто роблять революції лише наполовину, просто копають собі могилу.

Чи піднімається Бонапарт у своїх бюлетенях вище цих гордих слів?

Що ж до численних томів, опублікованих під назвою «Записки про Святу Єлену», «Наполеон у вигнанні» і т. ін., і т. ін., то в книгах цих, записаних зі слів Бонапарта чи навіть під його диктовку, трапляються прекрасні описи воєнних дій, проникливі думки про деяких осіб, але кінець кінцем Наполеона хвилював лише він сам: він вихваляє себе, виправдовує своє минуле, вдається до заяложених істин, ставить читача перед доконаним фактом, вкладає собі в уста слова, що прийшли значно пізніше: важко зрозуміти, що належить Наполеону, а що – його секретарям у цих компіляціях, де «за» чергується з «проти»; де одна й та сама думка спочатку палко схвалюється, а потім зустрічається в багнети. Можливо, кожному зі своїх помічників він малював себе в іншому світлі, щоб майбутні читачі могли вибрати Наполеона на свій смак і уявити його на свій штиб. Він диктував свою історію такою, якою хотів би її бачити; він був подібний до автора, що пише критику на власний твір. Отже, немає нічого безглуздішого, ніж захоплюватися цими різномастими зібраннями, так мало схожими на «Записки» Цезаря – твір короткий, народжений великим розумом і оброблений видатним письменником; але й цим лаконічним коментарям, якщо вірити Азінію Полліону, бракувало правди і точності. «Пам’ятна книжка, ведена на Святій Єлені» гарна, хоча безмежні захоплення автора відгонять прекраснодушністю і наївністю.

За життя Наполеона особливу ненависть накликала на нього пристрасть принижувати геть усе: зайнявши місто, він одразу скасовував монархію та поновлював у правах двох-трьох комедіантів, пародіюючи всемогутнього Господа, що піклується і про величезний світ, і про крихітну мурашку. Йому мало було зруйнувати імперію, він ще й ображав жінку; йому подобалося зневажати гідність тих, над ким він здобув перемогу; а надто ж прагнув він змішати з гряззю і якнайболючіше ранити тих, хто наважувався чинити йому опір. Пиха його дорівнювала його удачливості; він гадав, що чим дужче принизить інших, тим вище підніметься сам. Ревнуючи до успіхів своїх генералів, він шпетив їх за свої власні помилки, бо себе вважав непогрішним. Огудник чужих достоїнств, він суворо дорікав помічникам за кожен неправильний крок. Він нізащо не промовив би тих слів, які сказав Людовік XIV маршалові де Вільруа після поразки при Рамії: «Пане маршал, у нашому віці людям рідко щастить». Наполеону невідома була ця зворушлива великодушність. Доба Людовіка XIV була творцем Людовіка Великого: Бонапарт створив свою добу.

Історія імператора, спотворена брехливими переказами, стане ще брехливішою з вини становища, в якому перебувало суспільство за Імперії. Якщо історія революції пишеться в пору, коли преса вільна, вона розкриває всі таємниці подій, бо кожен розповідає про те, що бачив: ми добре знаємо епоху Кромвеля, тому що кожен відкрито говорив протектору, що він думає про його діяння і його особу. У Франції істина іноді з’являлася на світло навіть за республіки, незважаючи на невблаганну цензуру катів; жодна партія не затримувалася при владі надовго, і супротивники, що скинули її, відкривали світові те, що приховували їхні попередники: від ешафота до ешафота, від однієї відрубаної голови до іншої люди були вільні. Але коли владу захопив Бонапарт, коли його поплічники надовго заткнули рота думці і французи перестали чути що-небудь, окрім голосу деспота, який вихваляв самого себе і не дозволяв говорити ні про що інше, істина покинула нас.

Так звані справжні документи тієї епохи недостовірні; у той час ніщо – ані книги, ані газети – не публікувалося без дозволу володаря; Бонапарт переглядав статті для «Монітера», префекти його слали з різних кінців країни донесення, привітання і славослів’я, що відповідали письмовим вказівкам паризької влади й умовленим думкам, які були зовсім протилежні справжній думці суспільства. Спробуйте написати історію на підставі подібних документів! Посилаючись у своїх неупереджених штудіях на справжні свідчення, ви будете підтверджувати брехню брехнею.

Якщо ж хтось засумнівається в тому, що обман панував скрізь, якщо люди, що не жили за Імперії, і далі вперто віритимуть тому, про що прочитають у друкованих джерелах, чи навіть тому, що їм удасться розшукати в міністерських архівах, досить буде навести неспростовне свідчення – думку Консервативного Сенату, декрет якого говорив: «Зважаючи на те, що свобода друку постійно утискалася свавіллям імперської поліції і що імператор завжди вдавався до преси для того, щоб наповнювати Францію та Європу вигаданими відомостями і брехливими думками, зважаючи на те, що акти і звіти, що їх розглядав Сенат, публікувалися в спотвореній формі, і т. ін.». Що можна заперечити на таку заяву?

Життя Бонапарта – безперечна істина, яку взялася описувати брехня.

6 Характер Бонапарта

Характер Наполеона спотворили страшенна гординя й безупинна вдаваність. Навіщо було йому перебільшувати свою могутність у пору, коли він панував над світом і сам бог війни дарував йому свою колісницю, яку штовхав уперед дух істот?

У жилах його текла італійська кров; зрозуміти його натуру було непросто: великих людей на землі так мало, що, на лихо, їм нема з кого брати приклад, окрім як із самих себе. Разом модель і портрет, справжня особа й актор, що зображає його, Наполеон грав самого себе; він не почував би себе героєм, не прибравши на себе вбрання героя. Дивна ця слабкість надає дивовижній правді його життя щось брехливе і двозначне; побоюєшся сприйняти царя царів за Росція або Росція за царя царів.

Риси вдачі Наполеона були подані в газетах, брошурах, віршах і навіть піснях, також перейнятих імперським духом, у такому брехливому світлі, що впізнати їх абсолютно неможливо. Усі вчинки, приписані Бонапарту в зворушливих анекдотах про полонених, мерців і солдатів, – справжнісінька дурниця, яку спростовують його справжні діяння.

«Бабуся» мого уславленого друга Беранже – просто чудова вигадка: добродушності в Бонапарті не було ні краплі. Втілене владицтво, він тримався сухо; стриманість ця приборкувала його полум’яну уяву; він був людиною не слова, а діла, і не міг стерпіти в довколишньому світі щонайменшого вияву незалежності: муха, що пролетіла геть без його наказу, здавалась йому бунтаркою.

Мало було брехати, тішачи його слух, треба було радувати і його погляд: на одній гравюрі Бонапарт знімає капелюха перед пораненими австрійцями, на другій зупиняється, щоб розпитати якогось служивого, на третій відвідує чумний барак у Яффі, куди насправді навіть не заглядав, на четвертій у заметіль долає на жвавому скакунові перевал Сен-Бернар, де насправді стояла на той час найкраща в світі погода.

Хіба не хочуть нині показати імператора римлянином перших століть республіки, проповідником свободи, громадянином, що насаджував рабство винятково з любові до чесноти протилежної? Згадаймо два епізоди з життя великого захисника рівності: він наказав розірвати шлюб свого брата Жерома з мадемуазель Патерсон, бо братові Наполеона личить брати за дружину лише дівчину королівського роду; пізніше, повернувшися з Ельби, він наділив демократичну конституцію перством, а королівську владу – Додатковим актом.

Не буду сперечатися: Бонапарт, спадкоємець республіканських тріумфів, насаджував усюди принципи незалежності; перемоги його ослабляли узи, що пов’язують королів і народи, звільняли ці народи з-під влади старовинних звичаїв і старих ідей, і з цього погляду Бонапарт поклав свій внесок до звільнення суспільства; але з тим, що він свідомо, з доброї волі прагнув дати націям політичну і суспільну свободу, з тим, що він підкорив Європу, й особливо Францію, своїй деспотичній волі тільки для того, щоб обдарувати їх найліберальнішою конституцією, з тим, що він лише перебрався в тирана, а в глибині душі завжди залишався трибуном, – з усім цим я ніяк не можу погодитися.

Подібно до представників королівського роду, Бонапарт хотів і домагався тільки влади, але він ступив на історичну арену в 1793 році, і тому його боротьба за владу була пов’язана з боротьбою за свободу. Революція викохала Наполеона, але дуже скоро він зненавидів свою названу матір; усе життя він невтомно боровся з нею. Втім, імператор чудово відрізняв зло від добра, якщо тільки зло це не виходило від самого імператора, – адже він не був зовсім позбавлений морального почуття. Софісти, що кричать про любов Бонапарта до свободи, доводять тільки одне: і розумом можна зловживати; він нині готовий на все. Адже нині вирішено й підписано, що Терор був царством гуманності. Справді, хіба не в цей час, коли вбивали всіх не розбираючись, було висунуто вимогу про скасування смертної кари? Хіба споконвіку просвітителі, як їх тепер називають, не віддавали людей на заклання, і хіба не доводить це, як тепер стверджують, що Робесп’єр продовжував справу Ісуса Христа?

Імператор втручався у все; розум його не знав відпочинку; думки його були, можна сказати, в постійному збудженні. Бурхлива його натура не дозволяла йому діяти природно і послідовно; він рухався вперед ривками, скачками, він накидався на світ і потрясав його; а коли світ змушував на себе чекати, він поривав зі світом; незбагненна людина, він умудрявся принижувати презирством найбільші свої подвиги й піднімати на недосяжну висоту підлі свої злочини. Істота неповна і ніби незавершена, Наполеон мав нетерплячий характер і нестримну волю; геній його не був всеосяжний і схожий був на те небо, під яким доля призначила йому померти, – небо, де поодинокі зірки загубилися серед величезних порожніх просторів.

Багато хто запитує себе, яким дивом Бонапарт, такий відданий аристократії і такий ворожий народу, зміг добитися величезної популярності, – адже цей гнобитель дотепер популярний у народі, що поклонявся незалежності й рівності; ось розгадка цієї загадки.

Щоденний досвід змушує визнати, що французи інстинктивно хиляться до влади; вони зовсім не люблять свободу; їх єдиний кумир – рівність. Однак рівність пов’язана таємними узами з деспотизмом. Зрозуміло, що Наполеон був близький французам: як воїни, вони хиляться до влади, як демократи – обожнюють підводити всіх під один рівень. Зійшовши на трон, він всадовив народ поряд із собою; король із простолюддя, він змушував королів і дворян принижено товпитися перед дверима його покоїв; він зрівняв усі стани, не звівши знатних до простолюду, але піднісши простолюд до знаті; перше догодило б заздрісному натовпу, друге потішило його власну гординю. Пихатості французів лестила також зверхність над усією Європою, здобута завдяки Бонапарту; неабияк сприяв популярності імператора і сумний фінал його життя. Що більше дізнавались французи про муки, яких Наполеон зазнав на острові Святої Єлени, то більше лагідніли їхні серця; спогади про тирана поступово стиралися з нашої пам’яті, поступаючись місцем образу полководця, який спочатку перемагав наших ворогів, а потім, коли вони, втім, з його вини, ступили на нашу землю, захищав нас від них; ми уявляємо, що якби він був живий сьогодні, він позбавив би нас теперішньої ганьби: знегоди повернули йому популярність, нещастя примножили його славу.

Важливо й інше: чудесні перемоги наполеонівської армії полонили уяву молоді, навчивши її схиляння перед грубою силою. Нечуваний успіх Бонапарта викликав у кожного відважного честолюбця надію піднятися до тих самих висот.

А тим часом ця людина, чий коток проїхав по Франції, зрівнявши в правах усіх французів на довершення їх радості, смертельно ненавидів рівність і, як ніхто інший, сприяв появі аристократії з надр демократії.

Я не можу погодитися з образливими для Бонапарта брехливими захопленнями людей, охочих виправдати всі його діяння; я не можу змусити свій розум замовкнути, не можу захоплюватися тим, що викликає у мене огиду або жаль.

Якщо мені вдалося передати те, що я відчуваю, мій портрет відтворить одного з найбільших історичних діячів, але я відмовляюся малювати те фантастичне створіння, чий образ зіткано з вигадок, – вигадки ці народилися на моїх очах, і спочатку ніхто не сприймав їх серйозно, але з часом дурна і самовдоволена довірливість людська піднесла їх до рангу істин. Я не хочу виставляти себе посміховиськом, завмираючи від захвату. Я прагну зображати своїх героїв так, як велить сумління, не відбираючи у них того, що вони мають, але й не нагороджуючи їх тим, чого вони позбавлені. Якби успіх був рівнозначний невинності, якби він був у змозі розбестити й поневолити не тільки сучасників, а й нащадків, якби майбутні покоління, залишаючись рабами, подібно до поколінь колишніх, виправдовували кожного тріумфатора, що сталося б із справедливістю, який сенс мала б саможертовність? Якщо добро і зло відносні, діяння людські уникають морального осуду.

У таке скрутне становище ставить безстороннього письменника людина, осяяна блискучою славою; автор у міру сил намагається не брати репутацію героя на віру, прагнучи оголити істину, але слава одразу застилає картину райдужним туманом.

7 Чи правда, що, віднявши у нас силу, Бонапарт примножив нашу славу?

Аби не визнавати, що з вини Бонапарта територія Франції та її могутність зменшилися, нинішня молодь стверджує, що, коли сили наші його стараннями ослабли, слава лише зміцніла. «Хіба слава про нас не лунає в усіх куточках землі, – говорять вони, – хіба неправда, що на всіх широтах французів знають і бояться, на них рівняються, перед ними запобігають?»

Але хіба зобов’язані ми були неодмінно вибрати щось одне: безсмертя або могутність? Олександр Македонський прославив грецьку націю; це не завадило йому заснувати в Азії чотири імперії; мова і цивілізація еллінів поширилися від Нілу до Вавилона і від Вавилона до Інду. Після смерті Олександра царство його не тільки не ослабло, а й, навпаки, зміцнилося. Бонапарт прославив нас у всіх широтах, під його командуванням французи так владно шпурнули до своїх ніг усю Європу, що Франція дотепер живе минулими перемогами і Тріумфальна арка на площі Зірки до сьогодні викликає пошану, проте в пору наших успіхів арка ця була свідченням, нині ж вона не більше ніж літопис. Утім, хіба справа лише в Бонапарті? Хіба Дюмур’є зі своїми рекрутами не дав чужоземцям перші уроки, хіба Журдан не розбив австрійців при Флерюсі, Пішегрю не завоював Бельгію і Голландію, Ош не перейшов через Рейн, Массена не виграв битву під Цюріхом, а Моро – бій поблизу Ґоґенліндена? – хіба всі ці блискучі подвиги не підготували подальших перемог? Бонапарт возз’єднав ці розрізнені успіхи; він продовжив справу своїх попередників, довершив розпочате ними: але хіба вдалися б останні чудеса, якби не було перших? Бонапарт перевершував усе й уся, лише коли розум його слухався поетичного натхнення.

Тріумф нашого сюзерена коштував нам яких-небудь дві чи три сотні тисяч чоловік на рік; ми заплатили за нього трьома мільйонами наших солдатів, не більше; співгромадяни наші віддали йому всього лише п’ятнадцять років, прожитих у стражданнях і неволі, – кому є діло до подібних дурниць? Адже покоління, що прийшли потім, осяває блиск слави! А ті, хто загинули… – що ж! тим гірше для них! Лиха, пережиті за Республіки, послужили порятункові Франції, нещастя, перенесені нами за Імперії, дали користь незрівнянно більшу – завдяки їм Бонапарт став богом, і цього досить.

Але мені цього не досить, і я не впаду так низько, щоб забути ради Бонапарта всіх моїх співвітчизників; не він породив Францію, а Франція – його. Володар може бути скільки завгодно талановитий і могутній, але я ніколи не погоджуся підкорятись йому, якщо одним словом він може позбавити мене незалежності, домівки, друзів; якщо я не додаю: грошей і честі, то лише тому, що гроші, на мою думку, негідні того, щоб за них боротися, а на честь тиранія зазіхнути не в змозі; честь – душа мучеників; немає кайданів, якими можна було б скувати її, вона проходить крізь стіни в’язниці і забирає з собою все єство бранця.

Ось чого справжній філософ ніколи не пробачить Бонапарту: він привчив суспільство до безвольного підкорення і розбестив його моральність; з його вини люди так спідлилися, що неможливо сказати, коли в серцях знову прокинуться великодушні пориви. Наше безсилля у вітчизні і за її межами, наш нинішній занепад – наслідок наполеонівської неволі: у нас відібрали все, окрім звички до ярма. Бонапарт занапастив навіть наше майбутнє; я нітрохи не здивуюся, якщо у своїй нікчемності й безпорадності ми відгородимося від усієї Європи замість того, щоб піти їй назустріч, якщо, борючись із вигаданими небезпеками, що нібито загрожують нам іззовні, будемо хоробрі тільки в рідних межах, якщо проймемося підлою обачністю, чужою нашому духу і нашій чотирнадцятивіковій історії. Деспотизм, заповіданий Наполеоном, обнесе нас фортечними мурами.

Нині модно зустрічати розмови про свободу сардонічним сміхом і бачити в ній, так само як і в честі, не більше ніж старий забобон. Я людина немодна і вважаю, що без свободи життя неможливе; лише вона надає сенсу нашому існуванню; хай навіть я залишуся її останнім поборником, я все одно не припиню відстоювати її права. Нападати на Бонапарта в ім’я повернення до минулого, скидати його за допомогою застарілих ідей – означає готувати йому нові тріумфи. Подолати Бонапарта можливо, тільки взявши в союзники силу, що перевершує його величчю, – свободу: він винен перед нею, а отже, і перед родом людським.

8 Марність вищевикладених істин

Пусті слова! я краще, ніж будь-хто, усвідомлюю їх марність. Нині будь-яке критичне зауваження, хоч яким би стриманим воно було, сприймається як образа святині; тому, хто, на відміну від щирих і палких прихильників Наполеона, не здатний кадити всім його недосконалостям, треба набратися мужності, щоб стерпіти крики простолюду і не побоятися накликати на себе звинувачення в обмеженості розуму і нездатності відчути велич Наполеонового генія. Світ належить Бонапарту; те, чого не встиг захопити сам деспот, підкорила його слава; за життя він випустив світ з рук, але після смерті знову заволодів ним. Говоріть що хочете – ніхто вас не слухатиме. Тіні Пріамового сина стародавні вклали в уста такі рядки: «Не суди про Гектора з його скромної могили: Іліада, Гомер, змушені утікати ахейці, – ось мій надгробок: я похований під цими великими діяннями».

Нині Бонапарт уже не реальна особа, але персонаж легенди, плід поетичних вигадок, солдатських переказів і народних казок; це Карл Великий і Олександр, якими змальовували їх середньовічні епопеї. Цей фантастичний герой затьмарить усіх інших і буде єдино реальним. Бонапарт – плоть від плоті абсолютної влади; він правив нами деспотично – нині так само деспотично керує нами пам’ять про нього. Деспотична влада пам’яті навіть сильніша: коли Наполеон був на троні, йому іноді траплялося зазнати поразки, нині ж усі покірно схиляють голову під ярмо мерця. Він став на шляху в майбутніх поколінь: який воєначальник зуміє тепер прославитись? хіба можливо перевершити його на полі бою? Чи може у нас народитися вільний уряд, якщо він розбестив серця, відбивши у них будь-який потяг до свободи? Ніякій законній владі не вдасться більше вигнати з людських голів привид узурпатора: солдат і містянин, республіканець і монархіст, багач і бідняк – усі, живуть вони в палаці чи в хатині, прикрашають свої житла бюстами і портретами Наполеона; колишні переможені сходяться в цьому з колишніми переможцями: в Італії кроку не можна ступити, щоб не натрапити на його тінь, у Німеччині він зустрічає тебе всюди, бо юнаків, котрі воювали проти нього, немає вже серед живих. Так буває завжди: сторіччя вклоняються перед портретом великої людини і довгою безперервною працею завершують її. Цього разу людство не захотіло чекати: можливо, воно занадто поквапилося віддати картинку тисненню.

Чи може, проте, помилятися цілий народ? Чи не ховається за брехнею істина? Настав час поставити поряд з негідним зображенням ідола довершений малюнок.

Бонапарт великий не своїми словами, промовами і писаннями, не любов’ю до свободи, про яку він завжди дуже мало піклувався і яку навіть і не думав відстоювати; він великий тим, що створив струнку державу, звід законів, ухвалений у багатьох країнах, судові палати, школи, могутню, дієву і розумну систему управління, від якої ми не відмовилися й донині; він великий тим, що відродив, освітив і впорядкував Італію; він великий тим, що вивів Францію із стану хаосу й повернув її до порядку, тим, що відновив вівтарі, приструнив шалених демагогів, пихатих учених, анархічних літераторів, нечестивих вольтер’янців, вуличних балакунів, убивць, що орудували у в’язницях і на площах, голодранців, що горланили на трибуні, у клубах та біля підніжжя ешафота, і змусив їх усіх служити собі; він великий тим, що приборкав свавільний простолюд, тим, що зобов’язав солдатів, які були йому рівнею, і полководців, які були йому командирами чи суперниками, підкорятися його волі і забути колишню безцеремонність; та найбільше він великий тим, що сам створив себе, що зумів винятковістю свого генія примусити до слухняності тридцять шість мільйонів підданців у епоху, коли всі ілюзії, що оточували колись трон, розвіялись; він великий тим, що переміг усіх королів, які воювали проти нього, розбив усі армії, незалежно від їх хоробрості і досвідченості, великий тим, що прославив своє ім’я і серед диких, і серед цивілізованих народів, тим, що перевершив усіх завойовників, яких знало людство раніше, тим, що десять років поспіль творив дива, які нині ледве даються до пояснення.

Прославлений воїн, що знехтував усі закони перемоги, покинув наш світ; горстка людей, ще здатних зрозуміти шляхетні почуття, може пошанувати славу, не боячись її, але й не забуваючи про те, що слава ця таїть у собі небезпеки, про які вони попереджали ще багато років тому, і не маючи потреби бачити у губителі незалежності батька свободи: не слід приписувати Наполеону достоїнства, яких він не мав, – природа й без того обдарувала його досить щедро!

Отже, сьогодні час більше не владний над ним, історія його завершилась, і почалася епопея – станьмо ж свідками його смерті: покиньмо Європу, ходімо за ним у ті краї, де стався його апофеоз! Коливання хвиль там, де кораблі згорнули вітрила, вкаже нам місце його зникнення. «У краю земного кола, – говорить Тацит, – коли сонце встає з моря, чується шум безодні, що розступається перед ним», sonum іnsuper immergentis audiri.

‹Опис острова Святої Єлени; Бонапарт перетинає Атлантику; його життя в Лонґвуді; хвороба і смерть Бонапарта; його похорон›

14 Мої останні стосунки з Бонапартом

Позаяк я пишу історію мого власного життя навіть тоді, коли розповідаю про життя інших людей, великих чи невідомих, я змушений у міру необхідності домішувати до розповіді про події та людей свою персону. Чи згадав хоч раз про мене вигнанець, що чекав у своїй в’язниці посеред океану здійснення вироку Господнього? Так.

Наполеон не пробачив своїм тюремникам-королям, але мені він пробачив: я теж син морів, я теж народився серед скель. Я тішу себе надією, що зрозумів Наполеона краще, ніж ті, хто частіше бачили його і ближче знали.

На острові Святої Єлени Наполеон змінив гнів на милість і більше не тримав на мене зла; у свою чергу, і я став судити його справедливіше; у статті, опублікованій у «Консерватер», я писав:

«Народи називали Бонапарта бичем Божим, але бич Божий несе на собі відбиток того великого і вічного володаря, хто у гніві насилає його на землю: «Ossa arida… dabo vobis spiritum et vivetis – Сухі кості!.. І дам Я в вас Свого Духа, – і ви оживете». Народжений на острові і чекаючи смерті також на острові, рівно віддаленому від трьох континентів, загублений серед морських просторів, немов Геній Бур, пророчо зображений Камоенсом, Бонапарт не може ворухнутися на своїй скелі, не похитнувши земної кулі; кожен крок, зроблений новим Адамастором у південній півкулі, долітає до слуху мешканців півкулі північної. Якби Наполеону вдалося обдурити пильність тюремників і сховатися в Сполучених Штатах, самого погляду, кинутого через океан, вистачило би, щоб схвилювати спокій мешканців Старого Світу; сама його присутність на американському березі привела б Європу по інший бік Атлантики у стан бойової готовності».

Бонапарт прочитав цю статтю на острові Святої Єлени; рука, яку він вважав рукою ворога, пролила цілющий бальзам на його рани; він мовив панові де Монтолону:

«Якби в 1814 і 1815 роках король не спирався на людей слабохарактерних, що не вміли опиратися суворим обставинам, або на зрадників, готових ради порятунку королівського престолу віддати вітчизну в неволю Священного союзу, якби коло керма влади стали герцог де Рішельє, який мріяв звільнити вітчизну від чужоземних багнетів, і Шатобріан, який зробив у Генті багато корисного, Франція вийшла б із важких випробувань могутньою і грізною. Природа наділила Шатобріана священним даром: свідчення тому – його твори. Стиль його – не стиль Расіна, але стиль пророка. Якщо коли-небудь він візьме в руки кермо влади, він, можливо, відхилиться від правдивого шляху: ця згубна доля спіткала багатьох його попередників! Але одне безперечне: генію його притаманне усе, що сповнене величі і національного духу; він ніколи не пішов би на ті підлі вчинки, до яких опустилися тодішні володарі» [70]…

Ось які були мої останні стосунки з Бонапартом. Не буду приховувати, слова його «полестили серцю, слабкому в гордині». Від багатьох дрібних людців, яким я зробив великі послуги, мені не довелося чути таких доброзичливих думок, які промовив гігант, котрого я наважився ганьбити.

‹Свята Єлена після смерті Бонапарта; перенесення праху імператора до Парижа; відвідання Шатобріаном у 1838 році Канна, де Бонапарт висів після втечі з Ельби›

Книга двадцять п'ята

1 Цілком інший світ

Париж, 1839

Перевести погляд від Бонапарта та Імперії до того, що настало далі, – означає проміняти істотність на небуття, впасти з вершини гори в бездонну прірву. Хіба після вигнання Наполеона життя не припинило течію свою? Хіба личить мені розповідати про щось інше? Який герой, окрім нього, гідний нашої уваги? Про кого і про що вести мову, якщо не про нього? Лише Данте дозволено було возз’єднатися в загробному світі з великими поетами. Як назвати Людовіка XVIII наступником імператора? Я червонію при думці, що мені доведеться повести розповідь про тисячу нікчемних тварюк (до яких належу і я сам), підозрілих і темних типів, що доживають свої дні на землі після заходу великого світила.

Навіть бонапартисти в ту пору заціпеніли. Члени їхні звела судома; душа покинула новий світ, як тільки Бонапарта не стало; всі предмети поринули в темряву, коли зайшло сонце, чиї промені надавали їм об’ємності і барв. На початку цих «Записок» я говорив тільки про себе; але самотність обіцяє оповідачеві певну перевагу; потім мені довелося стати свідком чудесних подій, і чудеса ці стали опертям моїй оповіді, та відтепер мені не доведеться більше говорити ні про підкорення Єгипту, ні про битви під Маренго, Аустерліцом та Ієною, ні про відступ з Росії, ні про завоювання Франції, ні про взяття Парижа, ні про повернення з Ельби, ні про битву при Ватерлоо, ні про поховання на Святій Єлені; про що ж? про нікчемних персонажів, портрети яких зміг би намалювати лише Мольєр, що володів мистецтвом серйозної комедії.

Перш ніж ухвалити вирок нашому часу, я суворо допитав свою совість; я запитував себе, чи не з користі я зараховую себе до нинішніх нікчем, чи не для того я це роблю, щоб отримати право засуджувати своїх сучасників, зберігаючи в душі переконаність, що моє ім’я напевно залишиться в історії, коли всі інші забудуться. Ні: я певен, що ми зникнемо з пам’яті нащадків усі разом: по-перше, тому, що позбавлені життєвих сил, по-друге, тому, що доба, коли нам довелося зробити перші чи останні кроки, не здатна вдихнути в нас сили. Покоління скалічені, ослаблі, чванливі, зневірені, приречені на миле їх серцю небуття, не вільні дарувати безсмертя; вони безсилі прославити будь-кого; навіть припавши вухом до самісіньких їхніх уст, ви все одно нічого не почуєте: серце мертвих мовчазне.

Утім, ось що вражає: гурток, опис якого я починаю, стоїть набагато вище за той, що прийшов йому на зміну в 1830 році; порівняно з тими комашками, які народилися в цей час, ми були гігантами.

У Реставрації була принаймні одна важлива перевага: вона поклала край епосі, коли почуття власної гідності мала у Франції одна-єдина людина; за небуття цієї людини французи згадали, що гідність є і в кожного з них. Якщо свобода змінила деспотизм, якщо ми втратили звичку до раболіпства, якщо перестали зневажати права людського єства, то всім цим ми завдячуємо Реставрації. Ось чому, коли прийшла остання година особистості, я втрутився в бійку за оновлення роду і бився за це в міру своїх сил.

Отже, до дії! спустимося згнітивши серце до розповіді про мене та моїх колег. Вам уже відомі мрії мого життя, тепер ви дізнаєтеся його посутність: якщо я набридну вам і низько впаду у ваших очах, не засуджуйте мене, читачу, згадайте, про які матерії я веду мову.

2 Роки 1815 і 1816. – ‹…› Мої промови

‹Шатобріан стає пером Франції; його виступи в палаті перів: промови про незмінність суддів, про пенсії для священнослужителів, про звільнення греків від турецького ярма і т. ін.›

У зібранні, перед яким мені доводилося виступати, три чверті моїх слів оберталися проти мене. Можна повести за собою народну палату, аристократична ж палата глуха. Позбавлений слухачів, я був замкнутий у чотирьох стінах разом зі старцями, висохлими рештками старовинної монархії, революції та Імперії, – будь-яка промова, що хоч трохи відхилялася від загальновідомих банальностей, здавалася їм божевіллям. Одного разу перший ряд крісел, що стояли перед самою трибуною, зайняли поважні пери, всі як на підбір глухі; приставивши до вуха слуховий ріжок, кожен з них нахиляв голову до трибуни. Зрозуміло, я дуже скоро їх приспав. Один із старців упустив ріжок; сусід, розбуджений стукотом, люб’язно спробував підняти той ріжок і упав сам. Найжахливіше, що мене розібрав сміх, хоча в ту мить я вельми патетично розмірковував про якісь високі матерії.

‹Про промови інших перів›

3 «Монархія згідно із Хартією»

Праця моя не обмежувалася виступами в Палаті – справою, такою для мене незвичною. Мене страхали теорії, що їх підтримували багато моїх співвітчизників, і незнання французами основ представницького правління; ось чому я написав і опублікував «Монархію згідно із Хартією». Брошура ця – одне з головних моїх звершень на політичній ниві: вона поставила мене в ряд іменитих публіцистів; вона допомогла французам з’ясувати природу нашого державного устрою. Англійські газети піднесли цей твір до небес; у Франції найбільше був здивований абат Морелле – він ніяк не міг звикнутися із змінами у моєму стилі і з догматичною точністю формулювань.

«Монархія згідно із Хартією» – катехізис конституційного правління: це джерело, з якого почерпнуті майже всі проекти, що їх нині видають як цілковиту новину. Так, теза про короля, який царює, але не керує, вичерпно обґрунтований у розділах IV, V, VI, VII про королівську прерогативу.

Якщо першу частину «Монархії згідно із Хартією» присвячено принципам конституційного правління, то в другій я розглядаю політику трьох кабінетів, що правили Францією з 1814 по 1816 рік; у цій другій частині містяться пророцтва, що з того часу повною мірою збулися, і висловлюються доктрини, що доти зберігалися в таємниці. У розділі XXVI другої частини сказано: «Є люди, переконані, що революція, подібна до нашої, може завершитися лише зміною династії; інші, поміркованіші, обмежуються мрією про зміну порядком престолонаступництва».

Коли я закінчував брошуру, був оприлюднений ордонанс від 5 вересня 1816 року; то був удар по жменьці роялістів, що зібралися разом, щоб відновити законну монархію. Я поспішив додати до брошури постскриптум, який розлютив герцога де Рішельє та улюбленця Людовіка XVIII пана де Деказа.

Коли постскриптум був готовий, я кинувся до пана Ленормана, мого книгаря: у нього я застав альгвасилів з поліцейським комісаром на чолі; вони попрацювали на славу – заарештували гранки і наклали печать. Не мені, що виступав проти Бонапарта, було боятися пана Деказа: я спротивився арешту і заявив, що мене, вільного француза і пера Франції, можна змусити до покори тільки силою; така виявилася, і мені довелося здатися. 18 вересня я відвідав пана Луї Марта Меньє та його колегу, королівських нотаріусів; я подав до їх контори протест і зажадав додати до паперів мою заяву щодо арешту моєї книги; я хотів відстояти права французьких громадян. Пан Бод у 1840 році наслідував мій приклад.

Потім я почав досить тривале листування з паном канцлером, паном міністром поліції та паном прокурором Белларом, яке закінчилося 9 листопада – у день, коли канцлер сповістив мене, що суд першої інстанції виніс ухвалу на мою користь, після чого я отримав арештований рукопис назад. В одному з листів пан канцлер повідомив мене про відчай, до якого довів його несхвальний відгук короля про мою брошуру. Найвищого несхвалення удостоїлися розділи, де я стверджував, що конституційній державі не потрібен міністр поліції.

4 Людовік XVIII

Розповідаючи про життя в Генті, я показав, чого вартий був Людовік XVIII як нащадок Гуго Капета; у брошурі «Король помер: хай живе король!» я перелічив безперечні достоїнства цього монарха. Але людина складна: чому так мало правдивих портретів? тому, що в різні епохи життя модель виглядає по-різному; минуло десять років – і ось портрет уже втратив схожість.

Людовік XVIII був не надто прозорливий; він захоплювався або обурювався виключно через свавілля свого настрою. Боюся, що в релігії «найхристиянніший король», син своєї доби, бачив лише еліксир для складання монархічного приворотного зілля. Вільнодумна уява, що її він успадкував од діда, могла б викликати деякий сумнів в успіху його починань; утім, він знав собі ціну і, якщо йому траплялося на чомусь наполягати, завжди посміювався із себе, хоча й не без хвастощів. Якось я заговорив з ним про необхідність підшукати іншу дружину герцогу де Бурбону, аби не дати згаснути роду Конде: король вельми гаряче підтримав мою ідею, попри те, що згасання роду Конде дуже мало його хвилювало, але до речі заговорив і про графа д’Артуа: «Брат мій може одружитися ще раз, але на порядок престолонаступництва це не вплине: його нащадки лише продовжать молодший пагін, а мої поклали б початок старшій: я не хочу обділяти герцога Ангулемського». І він підбадьорився з виглядом гордим і веселим; проте я і в думках не мав заперечувати вищість короля хоч би в чому.

Егоїстичний і позбавлений забобонів, Людовік XVIII над усе ставив власний спокій: він підтримував своїх міністрів доти, поки більшість палати була за них; він зміщував їх, як тільки становище їхнє ставало хистким і могло загрожувати йому яким-небудь неспокоєм; він не вагаючись відступав, хай навіть для перемоги потрібно було зробити один-єдиний крок уперед. Його велич полягала в терпінні; не він ішов назустріч подіям – події поспішали назустріч йому.

Не будучи жорстоким, король не відзначався і м’якосердям; трагічні події не дивували і не зворушували його: коли герцог Беррійський попрохав короля вибачити йому за те, що вмирає і тим порушує королівський сон, Людовік XVIII коротко відповів: «Я вже виспався». Проте, наштовхуючись на спротив, ця незворушна людина скаженіла; цей холодний, бездушний монарх мав прихильності, схожі на пристрасть: так, його особливу ласку мали по черзі граф д’Аваре, пан де Блакас, пан Деказ, пані де Бальбі, пані де Кела; на жаль, у них залишилося дуже багато листів короля.

Людовік XVIII з’явився перед нами в ореолі старовинних традицій: подібно до королів минулих епох, він оточував себе фаворитами. Чи в тому річ, що в серці самотніх монархів утворюється порожнеча, яку вони поспішають заповнити прихильністю до першої-ліпшої істоти? Чи в тому, що вони шукають близькі собі, споріднені натури? Або в тому, що небеса посилають монархам, стомленим від почестей, друга-втішника? А чи в тому, що їх вабить до себе раб, відданий душею і тілом, від якого можна нічого не приховувати, раб, звичний і слухняний, як одяг або іграшка, вірний, як нав’язлива ідея, що підпорядковує собі всі почуття, думки і примхи того, хто потрапив у владу її незборимих чар? Чим нижче суспільне становище фаворита і чим ближчі його зносини з королем, тим важче дати йому відставку, бо він знає таємниці, розкриття яких зганьбило б його повелителя: цей пестунчик черпає подвійну могутність у власній підлості й у вадах володаря.

Якщо фаворитом виявляється з волі випадку велика людина, на кшталт невідступного Рішельє або незамінного Мазаріні, народи, ненавидячи їх, здобувають користь з їхньої слави і могутності: вони просто міняють жалюгідного короля, що зійшов на престол згідно із законом, на славного короля, гідного носити корону по справедливості.

5 Пан Деказ

Увечері того самого дня, коли пан Деказ був призначений міністром, на набережну Малаке почали з’їжджатися карети: вся знать Сен-Жерменського передмістя поспішала до салону вискочня, щоб засвідчити йому свою пошану. Хоч як би француз старався, він завжди залишиться царедворцем і догоджатиме кожному, хто має владу.

Дуже скоро у нового фаворита з’явилося багато прихильників, що наговорили на його честь бозна-скільки дурниць. У демократичному суспільстві для того, щоб жити розкошуючи, досить теревенити про свободу, оголошувати привселюдно, що ви прозріваєте майбутнє людства і прогрес суспільства, та на додачу прикрасити груди двома-трьома орденами; у суспільстві аристократичному, щоб уславитися генієм, досить грати у віст і з поважним, глибокодумним виглядом говорити загальні слова і припасені заздалегідь дотепи.

Земляк Мюрата, але Мюрата тих часів, коли він ще не став королем, пан Деказ дістався нам у спадок від матері Наполеона. Він тримався невимушено і люб’язно, ніколи не поводився зухвало, він хотів мені добра, а я не знати чому не звертав на нього уваги: звідси пішли всі мої знегоди. Мені слід було знати, що нехтувати фаворитом небезпечно. Король обдаровував його ласками і нагородами, а згодом одружив з дівчиною з дуже доброго роду, дочкою пана де Сент-Олера. Втім, пан Деказ служив монархії на совість: це він розшукав маршала Нея, коли той ховався в Овернських горах.

Вірний традиціям трону, Людовік XVIII говорив про пана Деказа: «Я підніму його на таку висоту, що йому заздритимуть найвельможніші пани». Слова ці, запозичені в іншого короля, були справжнісіньким анахронізмом: щоб піднести іншого, треба бути впевненим, що не впадеш сам, а що являли собою монархи в ту пору, коли Людовік XVIII зійшов на престол? Збагатити людину вони ще могли, але звеличити – ніколи; їм залишалося тільки одне – бути банкірами своїх фаворитів.

Пані Пренсто, сестра пана Деказа, була жінка люб’язна, скромна і добра; король був не проти одного чудового дня позалицятись до неї. Пана Деказа-батька я бачив якось у тронній залі; він був у парадному вбранні, при шпазі, з капелюхом під пахвою і, незважаючи на все це, не мав ніякого успіху.

Смерть герцога Беррійського довершила розлад між фаворитом і суспільством і прискорила його падіння. Я сказав, що він «посковзнувся на крові», – це зовсім не означає, боронь боже! що він винен у вбивстві; він просто впав у криваву калюжу, що утворилася після Лувелєвого удару.

6 Мене виключають з числа міністрів без портфеля. – Я продаю бібліотеку і Вовчу долину

Я опирався арешту «Монархії згідно із Хартією», щоб освітити обдурену королівську владу і відстояти свободу думки та друку; я всією душею віддався нашим установам і зберігав їм вірність.

Брошуру свою я відстояв, але публікація її накликала на мене нові знегоди. Не встиг я ступити на політичну арену, як на мене обрушилася злива ударів; весь поранений, я задихався, мені було зле.

Дуже скоро ордонанс, скріплений підписом Рішельє, виключив мене з числа міністрів без портфеля і позбавив отриманого в Генті звання, що доти вважалося довічним; заразом у мене відібрали і належну міністрові без портфеля пенсію: рука, що пригріла Фуше, покарала мене.

Я тричі мав честь бути пограбованим на славу законної монархії: вперше, коли пішов за нащадками Святого Людовіка у вигнання, вдруге, коли заступився своїми творами за принципи пожалуваної монархії; втретє, коли промовчав і не висловився на користь фатального закону, що обговорювався під час воєнного тріумфу, яким Франція зобов’язана моїм зусиллям: іспанська кампанія повернула солдатам довіру до білого прапора, і, якби я залишився довше при владі, я знову розсунув би наші кордони до берегів Рейну.

Я не користолюбний і безтрепетно стерпів утрату міністерської платні: тепер я ходив вулицями пішки, а якщо день видавався дощовий, то, вирушаючи до палати перів, наймав фіакр. У цьому простонародному екіпажі, супроводжуваному простолюдом, що снував навколо, я повернувся у стан пролетарів, до якого й належу: мій фіакр підніс мене вище над королівську колісницю.

Мені довелося продати мою бібліотеку: пан Мерлен виставив її на аукціоні в залі Сильвестра, на вулиці Добрих хлоп’ят. Собі я залишив тільки маленький том Гомера: поля його зберігають начерки перекладів з грецької і замітки, написані моєю рукою. Дуже скоро мені довелося різати по-живому: я попросив у пана міністра внутрішніх справ дозволу розіграти в лотерею мій будинок в селі; квитки, числом дев’яносто і ціною по тисячі франків кожен, продавалися в конторі нотаріуса пана Дені. Роялісти не захотіли взяти участь у лотереї; три квитки купила герцогиня-вдова Орлеанська, четвертий придбав під чужим ім’ям мій друг пан Лене, міністр внутрішніх справ, який поставив свій підпис під ордонансом від 5 вересня і дав свою згоду на моє виключення з числа міністрів. Покупцям повернули гроші, але пан Лене відмовився забрати свою тисячу франків і попросив нотаріуса роздати її бідним.

Через деякий час мій маєток було продано з молотка на площі Шатле, там, де розпродають зазвичай меблі небагатих боржників. Мені важко далося розставання з Вовчою долиною: я прив’язався до дерев, посаджених і вирослих, можна сказати, за моєї пам’яті. Початкова ціна дорівнювала 50 000 франкам; пан віконт де Монморансі був єдиним, хто наважився запропонувати на сто франків більше: «Долина» дісталася йому. Він прожив кілька років у моєму відлюдному куточку, але я нікому не приношу щастя: цього доброчесного чоловіка вже немає серед живих.

‹Виступи Шатобріана в палаті перів у 1817–1818 роках; збори роялістів у будинку пана П’є; заснування Шатобріаном, Бональдом і Ламенне роялістської газети «Консерватер»; стаття Шатобріана в номері від 5 грудня 1818 року, присвячена зіставленню «морального» інтересу з інтересом «матеріальним», що звеличує обов’язок на противагу користі; убивство герцога Беррійського; брошура Шатобріана про його життя і смерть; народження сина загиблого герцога, герцога Бордоського; завдяки посередництву Шатобріана Віллель, майбутній голова кабінету, отримує посаду міністра без портфеля, а його нерозлучний друг Корб’єр – посаду міністра освіти; Шатобріана призначають послом у Берліні, куди він і від’їжджає›

Книга двадцять шоста

‹Світське і придворне життя в Берліні›

2 ‹ …› Історичний нарис прусського двору і прусського суспільства

‹Берлінські знайомства Шатобріана›

За Фрідріха II, курфюрста Бранденбурзького на прізвисько Залізний Зуб, за Йоахима II, якого отруїв єврей Ліппольд, за курфюрста Йоганна Сигізмунда, що приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, за Георга Вільгельма Нерішучого, який, віддаючи ворогові свої фортеці і дозволяючи Густаву Адольфу фліртувати зі своїми придворними дамами, говорив: «Що вдієш? У них гармати»; за великого курфюрста, який вступив у володіння країною, де не росла трава, бо вся земля була вкрита попелом, і прийняв татарських послів, при яких перекладачем була людина з дерев’яним носом і відрізаними вухами; за його сина, першого короля Пруссії, який через те, що дружина одного разу дуже різко розбудила його, злякався, захворів і помер, – за всіх цих монархів, якщо судити з мемуарів, приватне життя складалося з одних і тих самих повторюваних епізодів.

Фрідріх-Вільгельм I, батько великого Фрідріха, людина сувора і дивакувата, був вихований біженкою пані де Рокуль: молода жінка, яку він покохав, не зуміла пом’якшити його вдачу; вітальня його пропахла тютюновим димом. Він призначив блазня Гундлінґа президентом Королівської берлінської академії; він ув’язнив свого сина у фортецю Кюстрін і на очах у юного принца відтяв голову Кватту: ось приватне життя того часу. Фрідріх Великий, зійшовши на престол, закохався в італійську танцівницю Барбаріні – то була єдина жінка, з якою він мав справу: одружившись із принцесою Єлизаветою Брауншвейзькою, він у першу шлюбну ніч удовольнився грою на флейті під вікном дружини. Фрідріх любив музику й обожнював вірші. Інтриги та епіграми двох поетів, Фрідріха і Вольтера, хвилювали спокій пані де Помпадур, абата де Берні і Людовіка XV. Графиня Байрейтська брала у всьому цьому участь з любов’ю справді поетичною. Літературні зібрання в покоях короля, собаки на нечистих кріслах, концерти перед статуєю Антіноя, парадні обіди, нескінченні філософствування, свобода друку впереміш із паличними ударами, омари і паштет з вугрів, що звели зі світу великого старця, який жадав жити, – ось чим було заповнене приватне життя в ту епоху словесності та битв. І все-таки Фрідріх надав Пруссії нового життя, створив противагу Австрії і змінив усі політичні зв’язки та інтереси Німеччини.

За його наступників настає пора Мармурового палацу, пані Ріц та її сина, графа Олександра де ла Марша, пора баронеси Штольценберґ, коханки маркграфа Шведа, а раніше комедіантки, принца Генріха з його підозрілими друзями і суперниці пані де Ріц панни Фосс, пора маскарадної інтриги між юним французом і дружиною одного прусського генерала, нарешті, пора пані Ф., про чиї пригоди можна прочитати в «Таємній історії Берлінського двору»; хто знає ці імена? хто згадає наші? Нині в столиці Пруссії хіба що вісімдесятирічні старці ще не забули це покоління, що зійшло зі сцени.

‹Спілкування з Вільгельмом фон Гумбольдтом і Адальбертом фон Шаміссо; світське життя в Берліні›

5 Мої перші депеші. – Пан де Бонне

Близько 13 січня я послав міністрові закордонних справ свою першу депешу. Я легко звик до своїх нових обов’язків: чом би й ні? Хіба Данте, Аріосто і Мільтон досягли в політиці меншого успіху, ніж у поезії? Звичайно, я не Данте, не Аріосто і не Мільтон, але, прочитавши «Веронський конгрес», Європа і Франція могли переконатися, на що я здатний.

Мій попередник у Берліні відгукувався про мене в 1816 році так само, як і відгукувався про пана де Ламете у віршиках, які понаписував на початку революції: тому, хто такий люб’язний, не варто зберігати свої донесення; не варто також, не маючи таланту дипломата, висловлюватися з безпосередністю прикажчика. Часи нині такі, що вітер може змінитися; так і пильнуй, бо людина, яку ви так гнівно таврували, займе ваше місце і, оскільки найперший обов’язок посла – знайомство з архівами посольства, одразу натрапить на ваші донесення, де їй дістається по зав’язку. Втім, що тут говорити! високі голови, що трудилися ради торжества справедливого діла, були дуже зайняті, щоб заглиблюватися в такі подробиці.

‹Уривки з донесень пана де Бонне›

15 жовтня 1816 року пан де Бонне повідомляв: «Точнісінько так облягає справа із заходами, вжитими паном герцогом 4 і 20 вересня: обидва дістали в Європі одностайне схвалення. Дивно лише одне: найчистіші і найдостойніші роялісти продовжують захоплюватися паном де Шатобріаном, незважаючи на те, що він опублікував книгу, де доводить, що відтепер, згідно із Хартією, король Франції має лише моральний авторитет, а власної волі у нього немає і вплив його незначний. Якби подібні ідеї висловив хтось інший, ті ж роялісти не без підстав визнали б цю людину якобінцем».

Так мене поставили на місце. Втім, це добрий урок; такі уроки приборкують нашу гординю, показуючи, що трапиться з нами, коли нас не стане.

Читаючи депеші пана де Бонне та деяких інших послів, які душею належали дореволюційній епосі, я зрозумів, що вони не так обговорювали дипломатичні справи, як переказували анекдоти про світських людей і придворних: депеші їхні нагадують або улесливий щоденник Данжо, або сатиричний щоденник Таллемана. Не дивно, що цікаві листи моїх колег припадали більше до душі Людовіку XVIII і Карлу X, ніж мої серйозні послання. І я, подібно до моїх попередників, міг би посміюватись і шпигати словами, проте час, коли скандальні події і дріб’язкові інтриги були нерозривно пов’язані зі справами, минув. Яку користь дав би я своїй вітчизні, намалювавши портрет пана Гарденберґа, гарного старця, сивого, як голуб, глухого, як тетерук, який самовільно вирушав до Рима, знаходив у всьому втіху, вірив у різні химери і під кінець життя віддався магнетизму під егідою доктора Корефа? – я не раз зустрічав його на прогулянці у безлюдних куточках; він трюхикав верхи в компанії диявола медицини і муз.

Це презирство до легковажних кореспонденцій продиктувало мені такі слова в листі до пана Пак’є за № 13 від 13 лютого 1821 року:

«Я порушив звичай і не став описувати вам, пане барон, прийоми, бали, театральні вистави і т. ін.; я не став набридати вам швидкими зарисовками і марними епіграмами; я спробував відокремити дипломатію від пліток. Епоха буденного настане знову, коли прийде кінець царству надзвичайного; а поки описувати треба лише те, чому судилося життя, а нападати лише на те, що загрожує нам небезпекою».

‹Берлінський парк; знайомство з герцогинею Кумберлендською і листування з нею; її листи до Шатобріана; депеші Шатобріана з Берліна; початок роботи над «Запискою» з історії Німеччини; Шатобріан приїжджає до Парижа, дізнається тут про відставку Віллеля і з солідарності зі своїми однодумцями-роялістами також подає у відставку; незабаром Віллель повертається в уряд, цього разу як міністр фінансів, а Шатобріан отримує призначення послом до Лондона›

Книга двадцять сьома

‹Депеші Шатобріана з Лондона; англійські державні діячі›

2 ‹…› Засідання парламенту

‹Розмова Шатобріана з Георгом IV›

В Англії кожен висловлюється, як може; адвокатської говорильні тут і близько немає; у кожного оратора свій тон і своя манера. Кожного вислуховують з увагою; хай промова дається ораторові сутужно, хай він затинається, спотикається, шукає слова – це нікого не бентежить; досить йому вимовити кілька розумних фраз, і аудиторія визнає, що він виголосив а fine speech [71]. Ці люди залишаються такими, якими створила їх природа, і врешті-решт приваблюють до себе; вони проганяють нудьгу. Втім, на трибуну піднімається лише купка лордів і членів палати громад. У нас все інакше: ми завжди почуваємося героями дня, ми з поважним виглядом теревенимо і розмахуємо руками, як маріонетки. Перехід від прихованої і мовчазної берлінської монархії до публічної і галасливої монархії лондонської дав мені багато користі: контраст двох таких різних народів наводить на повчальні міркування.

3 Англійське суспільство

Прибуття короля, відкриття парламентської сесії, початок святкувань змішали обов’язки, справи і втіхи: міністрів можна було відшукати тільки при дворі, на балу або в парламенті. У день народження Його Величності я був запрошений на обід до лорда Лондондеррі; обідав я і на галері лорд-мера, що піднімалася вгору річкою до Річмонда: мені більше до вподоби мініатюрний Буцентавр із венеціанського арсеналу, овіяний пам’яттю про дожів і названий верґіліанським ім’ям. Колись я, голодний, напівроздягнений вигнанець, задля забави, як новий Сципіон, кидав камінці в ті води, які розтинало нині широке, начинене розкішшю судно лорд-мера.

Траплялось мені обідати на сході міста у лондонського пана Ротшильда, молодшого брата Соломона; утім, де мені тільки не траплялось обідати? Ростбіфи там були величні, як Тауер, риби – такої довжини, що не видно хвоста, дами, на яких я тільки там і звернув увагу, співали, як Авігея. Я смакував токай неподалік від тих місць, де захлинаючись пив воду, вмираючи з голоду; напівлежачи у своїй затишній кареті на шовкових подушках, я проїздив повз Вестмінстер, у якому провів зачинений цілу ніч і навколо якого прогулювався, весь закаляний брудом, у товаристві Енґана і Фонтана. Особняк, який я найняв за 30 000 франків, містився якраз навпроти того горища, де жив мій кузен Ла Буетарде, – там, одягнувшись у червоний халат, він перебирав гітарні струни, влаштувавшись на вбогому найманому ложі, яке перекочувало потім до моєї комірки.

Минули ті часи, коли ми танцювали під звуки, які добував зі своєї скрипки радник бретонського парламенту; тепер я насолоджувався грою оркестру під керуванням Колліне в Елмекській залі, де влаштовувалися публічні бали за сприяння найшляхетніших вест-ендських дам. То було місце зустрічі старих і молодих денді. Серед старих блищав переможець битви при Ватерлоо, чия слава була приманкою для дам, що танцювали кадриль; молодих очолював лорд Клемуїльям, який доводився, з чуток, сином герцогові де Рішельє. Він робив дивовижні речі: вирушав верхи до Річмонда й повертався в Елмекську залу, дорогою двічі впавши з коня. У нього була чудова манера вимовляти слова, що нагадувала Алківіада. У лондонському світі мода на слова, звороти та інтонації змінюється чи не з кожною новою сесією парламенту, тому порядна людина, яка ще півроку тому була певна, що вона знає англійську мову, раптом з подивом виявляє, що не знає її зовсім. У 1822 році денді належало мати вигляд нещасний і хворобливий; неодмінними атрибутами його вважалися: деяка недбалість у одязі, довгі нігті, недоглянута борідка, що виросла ніби сама собою, через забудькуватість скорботного мученика; пасмо волосся, розмаяне вітром, проникливий, піднесений, блукаючий і приречений погляд, губи, що кривляться від презирства до роду людського, байронічне серце, що знемагає від нудьги, сповнене огиди до світу і в пошуках розгадки буття.

Нині все змінилося: денді повинен триматися переможно, невимушено і зухвало; має ретельно стежити за своїм туалетом, носити вуса або борідку, підстрижену рівним півколом, немов «млинове жорно» королеви Єлизавети чи блискуча сонячна куля: хизуючись гордою і незалежною вдачею, він не знімає капелюха, розвалюється на диванах, простягає довгі ноги мало не в обличчя дамам, які обступають його, завмираючи від захоплення; якщо йому доводиться їхати верхи, він не розлучається з тростиною, яку тримає прямо, як свічку, і не звертає найменшої уваги на коня, що опинився під ним ніби через непорозуміння. Він має бути цілком здоровим і мати п’ять чи шість чарівних шанувальниць. Інші денді-радикали, що випереджають свій час, курять люльку.

Втім, і ці деталі напевно змінилися за той час, який пішов у мене на їх опис. Кажуть, що денді найостаннішого зразка зобов’язаний не знати, живий він чи мертвий, чи існує навколишній світ, чи є на світі жінки і чи треба вітатися з ближніми. Забавно порівняти нинішніх денді з модниками часу Генріха III. «Красунчики ці, – говорить автор «Острова гермафродитів», – красуються в оксамитових чепцях і на жіночий манір випускають з-під них свої довгі, завиті-перезавиті кучері, а крохмальні «млинові жорна» у них півфута завширшки – точнісінько таріль з головою Іоанна Хрестителя».

Простуючи до покоїв Генріха III, вони «так сильно вихляють усім тілом, головою і ногами, що, здається, ось-ось упадуть на землю… Таку ходу вважають вони найкращою».

Всі англійці божевільні за вдачею чи за звичкою.

Лорд Клемуїльям швидко вийшов із моди: я знову зустрів його у Вероні; він став англійським послом у Берліні, але, коли він прибув туди, мене там вже не було. Недовгий час ми йшли одним шляхом, утім, з різною швидкістю.

У Лондоні ніщо не сприяло такій удачі, як зухвалість, доказ чому – доля д’Орсе, брата герцогині де Гіш: він скакав чвалом по Гайд-парку, зневажав будь-які перешкоди, грав, безцеремонно окликав на «ти» знаменитих денді; нагородою йому був невимовний успіх, і, щоб довершити свій тріумф, він викрав цілу родину: батька, матір і дітей.

Модні леді залишали мене байдужими; а втім, одна з них, леді Гвідір, була чарівна: тоном і поводженням вона була схожа на француженку. У ту пору ще сяяла красою леді Джерсі. У неї я зустрічався з представниками опозиції. Леді Конінгхем також належала до опозиції, і сам король мав таємну схильність до своїх колишніх друзів. Серед дам, що опікувались Елмекською залою, не останнє місце займала дружина російського посла.

У графині Лівен траплялися досить смішні сутички з пані д’Осмон і Георгом IV. Славлячись рішучою вдачею і, з чуток, маючи велику ласку при дворі, вона дуже швидко стала вельми модною дамою. Її вважали дотепною, бо гадали, що її чоловік не такий; це неправда: пан Лівен був набагато розумніший за свою дружину. Пані Лівен – жінка з довгим неприємним обличчям, звичайна, нудна, недалека, яка не знала інших тем для розмови, окрім вульгарних політичних пліток; утім, вона абсолютно неосвічена і ховає бідність думок під зливою слів. Потрапивши в товариство людей видатних, вона замовкає; своїй нікчемності і безталанності вона надає вигляду нудьгуючої поблажливості, немов у неї є право нудьгувати; скинута ходом часу, але за звичкою звикла пхатися до чужих справ, неодмінна учасниця всіляких конгресів прибула з Верони до Парижа, щоб з дозволу поважних петербурзьких політиків познайомити французів із старою дитинністю старовинної дипломатії. Вона листується з багатьма приватними особами і, здається, розуміється на невдалих шлюбах. Наші новачки кинулися до її вітальні, щоб навчитися таємниць великого світу: вони звіряють пані Лівен свої таємниці, і її стараннями ці таємниці негайно перетворюються на неясні чутки. Міністри і ті, хто мріють стати ними, гордяться заступництвом дами, що мала честь бачити пана Меттерніха в ті години, коли велика людина, відпочиваючи від тягаря влади, рукодільничала. У Парижі з пані Лівен трапилася смішна історія. Поважний доктринер упав до ніг Омфали: «Кохана, ти згубила Трою».

День у Лондоні зазвичай проводили так: о шостій ранку треба було вирушити за місто на прогулянку і там поснідати: потім повернутися до Лондона для другого сніданку, потім перевдягнутися для прогулянки по Бонд-стріт чи Гайд-парку, потім знову перевдягнутися для обіду, що починався о пів на восьму, ще раз перевдягнутися для поїздки в оперу і, нарешті, опівночі перевдягнутися востаннє – для вечора або рауту. Казкове життя! як на мене, вже краще за галеру. Вищим шиком вважалося, прийшовши на бал у приватний будинок і не зумівши пройти до тісної вітальні, застрягти на сходах і там, у натовпі, зустрітися носом до носа з герцогом Сомерсетом – блаженство, яке одного разу випало мені на долю. Нове покоління англійців набагато легковажніше, ніж ми; побачивши show [72], вони втрачають голову: якби паризький кат приїхав до Лондона, повитріщатися на нього збіглася б уся Англія. Хіба не захоплювалися англійські леді маршалом Сультом, а також і Блюхером, якому цілували вуса? Наш маршал не Антіпатр, не Антігон, не Селевк, не Антіох, не Птолемей, не полководець-цар з тих, що билися під орудою Олександра, він зразковий солдат, який програв в Іспанії чимало битв, але награбував чимало добра: капуцини платили йому за своє життя шедеврами живопису. Втім, у березні 1814 року він опублікував гнівну прокламацію проти Бонапарта, що не завадило йому через кілька днів зустріти імператора з розкритими обіймами: потім він причастився в церкві Святого Фоми Аквінського. У Лондоні за шилінг демонструють пару його старих чобіт.

Слава швидко досягає берегів Темзи і так само швидко покидає їх. У 1822 році все це велике місто поринало в спогади про Бонапарта: від знущань з Ніка англійці перейшли до ідіотичного схиляння перед ним. Книжкові крамниці кишіли мемуарами Бонапарта; бюст його стояв на всіх камінах, гравюри з його зображенням красувалися у вітринах усіх книгарень; колосальна статуя, створена Кановою, вінчала сходи в особняку герцога Веллінґтона. Невже не можна було відшукати іншого святилища для скутого Марса? У подібному обожнюванні більше пихатості воротаря, ніж гордості воїна. Генерале, ви зовсім не перемогли Наполеона при Ватерлоо, ви всього лише погнули останнє кільце в ланцюзі життя, яке розбилося не з вашої вини.

‹Депеші Шатобріана з Лондона; портрети англійських міністрів; самогубство англійського міністра закордонних справ лорда Лондондеррі; приготування до Веронського конгресу для обговорення ситуації в Іспанії›.

«Після Віденського та Аахенського конгресів європейські монархи кроку не могли ступити без конгресів: на них вони розважалися й перекроювали земну кулю».

Шатобріан просить міністра закордонних справ Монморансі послати його на Веронський конгрес, оскільки у нього є важливі міркування щодо Іспанії; отримавши ухильну відповідь, він звертається з тим самим проханням до Віллеля, тоді міністра фінансів; той, будучи у незлагоді з Монморансі, обіцяє свою підтримку і 27 серпня 1822 року присилає до Лондона повідомлення про те, що Шатобріан призначений одним з трьох повноважних представників Франції на Веронському конгресі›.

11 Кінець старої Англії. – Шарлотта. – Міркування. – Я покидаю Лондон

Хоч би де я був, бурі переслідують мене. Разом з лордом Лондондеррі спустила дух стара Англія, що досі опиралася настанню нової доби. На зміну покійному міністрові прийшов пан Каннінґ, який з честолюбства говорив на трибуні мовою пропагандиста. Потім настала пора герцога Веллінґтона, консерватора-руйнівника: коли суспільство приречене, рука, покликана будувати, починає ламати. Лорд Ґрей, О’Коннел, усі ці творці руїн, по черзі доклали рук до краху старих установ. Парламентська реформа, звільнення Ірландії – всі ці нововведення, самі по собі чудові, у неспокійну епоху стали джерелами розпаду. Страх довершив біду: якби англійці не були такі налякані грізним майбутнім, вони могли б більш або менш успішно протистояти йому.

Чи варто було англійцям підбадьорювати наші останні розрухи? Ніщо не загрожувало їм, і вони могли спокійно займатися своїми внутрішніми чварами. Чи варто було Сент-Джеймському кабінету боятися відділення Ірландії? Ірландія – не що інше, як шлюпка, що йде на буксирі за англійським кораблем: переріжте мотузку, і шлюпка, залишившись на самоті, загубиться у хвилях. Сам лорд Ліверпуль мав похмурі передчуття. Одного разу я обідав у нього: вставши з-за столу, ми розмовляли коло вікна з видом на Темзу; нижче за течією в тумані і диму височіло громаддя міста. Я висловив господареві будинку своє захоплення міцністю англійської монархії, опертої на рівновагу свободи і влади. Поважний лорд простягнув руку у бік міста і промовив: «Що може бути міцного в цих величезних містах? Досить одного великого бунту в Лондоні, і все загине».

Зараз мені здається, ніби добігає кінця моя подорож Англією, подібна до тієї, яку я здійснив колись руїнами Афін, Єрусалима, Мемфіса і Карфагена. Оглядаючи історію Альбіону, згадуючи славнозвісних людей, яких народила англійська земля, і бачачи, як усі вони один за одним йдуть у небуття, я переживаю сумне сум’яття. Що сталося з тими блискучими й бурхливими епохами, коли на землі жили Шекспір і Мільтон, Генріх VIII і Єлизавета, Кромвель і Вільгельм, Пітт і Берк? Усе це в минулому; генії і нікчеми, ненависть і любов, розкіш і вбогість, гнобителі і пригноблені, кати і жертви, королі і народи, – все спить у тиші, все спочиває у праху. Який же жалюгідний наш талан, якщо така доля спостигає найяскравіших представників роду людського, і дух їхній, привид старих часів, ходить серед нащадків, позбавлений власного буття і несвідомий того, чи жив він коли-небудь!

Скільки разів протягом якоїсь сотні років Англію руйнували! Скільки революцій довелося їй пережити, поки настала пора найбільшої і найглибшої революції, дія якої триватиме і в майбутньому! Я бачив прославлений британський парламент у пору його розквіту: що станеться з ним? Я бачив Англію в пору, коли в ній панували старовинні звичаї і старовинне благоденство: самотні церкви з дзвіницями, сільські кладовища Ґрея, вузькі піщані стежки, луки, де пасуться корови, вересові зарості, де повно овець, парки, замки, міста, рідкісні ліси, рідкісні птахи і морський вітер – ось що таке стара Англія. Як сильне відрізнялася вона від Андалузії, де серед алое і пальм, у руїнах мавританського палацу, що навівають солодку млість, я зустрів стародавніх християн і юне кохання.

Quid dignum memorare tuis, Hispania, terris Vox humana valet? Як гідно оспівати твою, Іспаніє, землю Слову співця? [73]

Як сильно відрізнялася Англія від Римської Кампанії, чиї чари нездоланно ваблять мене до себе; які несхожі були її хвилі на ті, що омивають мис, де Платон розмовляв з учнями, – Суніон, де я чув пісню коника, який марно благав Мінерву повернути йому вогнище присвяченого їй храму; але й така, оточена кораблями, вкрита стадами і сповнена шанобливого схиляння перед своїми славнозвісними людьми, Англія залишалася чарівною і грізною.

Нині над луками стелеться чорний дим заводів і фабрик, стежки перетворилися на залізничні колії, якими замість Мільтона і Шекспіра мандрують парові котли. Розсадники наук, Оксфорд і Кембрідж, порожніють: їхні безлюдні коледжі і готичні каплиці справляють гнітюче враження; у їхніх монастирях поряд із середньовічними надгробками спочивають у невідомості мармурові аннали стародавніх народів Греції – руїни під покровом руїн.

Цим пам’ятникам, приреченим на забуття, я присвячував свої дні, переживаючи весну, що знов повернулася до мене; я повторно прощався з юністю на тих самих берегах, де колись розлучився з нею: несподівано, подібна до світила, яке наперекір бігу часу піднялося серед ночі й розвіяло похмурий морок, переді мною з’явилася Шарлотта. Якщо я ще не надто вас утомив, відшукайте в моїх «Записках» розповідь про враження, яке справила на мене раптова зустріч з цією жінкою в 1822 році. У ті давні часи, коли вона вирізняла мене, я ще не був знайомий з численними англійками, які оточили мене роки по тому, коли я став славетний і могутній: їхні почесті виявилися такі ж швидкоплинні, як моє щасливе життя. Сьогодні, коли аж шістнадцять років відокремлюють мене від тієї пори, коли я був послом у Лондоні, коли я пережив стільки нових утрат, погляди мої знову звертаються до дочки країни, де з’явилися на світ Дездемона і Джульєтта: відтепер пам’ять моя, що зберігає її образ, веде відлік від того дня, коли її несподівана поява воскресила минуле в моєму серці. Подібно до нового Епіменіда, який прокинувся від довгого сну, я упиваюся поглядом у маяк, що сяє тим яскравіше, що всі інші вогні давно згасли – всі, за винятком одного-єдиного, чиє світло не згасне і після моєї смерті.

Мою розповідь про Шарлотту ще не закінчено: з частиною своєї родини вона відвідала мене у Франції в 1823 році, коли я був міністром. У ту пору увагу мою цілком поглинула війна, покликана вирішити долю французької монархії, і така непоясненна нікчемність людської природи, що голосу моєму, очевидно, чогось бракувало: в усякому разі, перед від’їздом до Англії Шарлотта написала мені листа, сповненого образи за мій холодний прийом. Я не наважився ні відповісти їй, ані відіслати назад ті начерки, які вона вручила мені і які я пообіцяв повернути з продовженням. Якби вона насправді мала серйозні підстави ображатися, я кинув би у вогонь свою розповідь про перше моє перебування на іншому березі Ла-Маншу.

Мені не раз приходила до голови думка поїхати до Англії і з’ясувати правду, але хіба я, нездатний знайти сили навіть для того, щоб відвідати рідні скелі, серед яких я заповідав поховати себе, можу повернутися туди? Нині я боюся сильних відчуттів: віднявши у мене юні роки, час уподібнив мене солдатам, що залишили кінцівки на полях битв; кров, що біжить по моїх жилах коротшим шляхом, так стрімко омиває моє старе серце, що це осереддя радощів і смутку тріпоче, немов ось-ось розірветься. Бажання спалити сторінки, присвячені Шарлотті, хоча я розповідаю про неї з релігійною шанобливістю, перемішується в моїх грудях з бажанням знищити всі мої «Записки» цілком: якби вони належали мені або я міг їх викупити, я не встояв би перед спокусою. Мене сповнює така сильна огида до всього на світі, таке сильне презирство до сучасного і найближчого майбутнього, таке тверде переконання, що відтепер протягом кількох століть публіку будуть представляти самі нікчеми, що я червонію від сорому, витрачаючи останні роки життя на розповідь про те, що відійшло, на зображення зниклого світу, чиє ім’я і мову ніхто більше не зможе зрозуміти.

Здійснення бажань обманює людину так само гірко, як і розчарування: йдучи проти своєї натури, я захотів поїхати до Верони на конгрес; скориставшись з упередженості пана де Віллеля, я змусив його нав’язати свою волю панові де Монморансі. І що ж! справжня схильність мого серця вабила мене зовсім не до того, чого я добився; без сумніву, я був би роздосадуваний, якби мені довелося залишитися в Англії, але незабаром бажання побачити пані Саттон і здійснити подорож Сполученим Королівством запанувало б над удаваним марнославством, що зовсім до мене не пасує. Господь розсудив інакше, і я вирушив до Верони; звідси зміни в моєму житті: портфель міністра, війна в Іспанії, мій тріумф і моє падіння, за яким незабаром настало й падіння монархії.

Один з гарненьких хлопчаків, за яких Шарлотта просила мене в 1822 році, недавно відвідав мене в Парижі: нині він зветься капітаном Саттоном, у нього чарівна молода дружина; він розповів мені, що матуся його тяжко хвора і перебула останню зиму в Лондоні.

8 вересня 1822 року я сів на корабель у Дуврі, у тому самому порту, звідки двадцять два роки тому відплив пан Лассань, мешканець Невшателя. З того першого відплиття до сьогоднішнього дня, коли я пишу ці рядки, минуло тридцять дев’ять років. Вдивляючись і вслухуючись у прожите життя, ми, здається, шукаємо на морській гладіні слід зниклого за обрієм корабля або чуємо дзвін, що лине зі старої дзвіниці, яка вже зникла з очей.

Книга двадцять восьма

‹Війна в Іспанії; командувач французького експедиційного корпусу герцог Ангулемський приписує честь порятунку іспанської монархії собі одному, хоча ініціатором війни був міністр закордонних справ Шатобріан; 6 червня 1824 року керівник міністерства Віллель раптом повідомляє Шатобріана про відставку короткою запискою, «яку порядна людина посоромилася б відіслати вигнаному з дому негіднику лакею»; Шатобріан переходить в опозицію›

2 Опозиція стає на мій бік

Моє падіння наробило галасу: навіть ті, кого воно цілком влаштувало, засуджували форму, в якій мені було відмовлено. Пізніше я дізнався, що пан де Віллель вагався; справу вирішив пан де Корб’єр: «Якщо він повернеться в раду, я негайно вийду звідти». Вийти, звісно, дали мені. Я не мав образи на пана де Корб’єра: я дратував його, він влаштував так, щоб мене прогнали, – і правильно зробив.

Незабаром після моєї відставки на сторінках «Журналь де Деба» були надруковані слова, що роблять честь панам Бертенам:

«Удруге на долю пана де Шатобріана випадає почесна відставка.

У 1816 році він був позбавлений посади міністра без портфеля за те, що в своєму безсмертному творі «Монархія згідно із Хартією» піддав критиці знаменитий ордонанс від 5 вересня, що узаконив розпуск «Незрівнянної палати» 1815 року. Пан де Віллель і пан де Корб’єр були в ту пору простими депутатами, що очолювали роялістську опозицію, і саме своїм виступом на їх захист пан де Шатобріан накликав на себе міністерський гнів.

Нині, у 1824 році, пан де Шатобріан знову позбувся міністерського звання, і вигнали його пан де Віллель і пан де Корб’єр, які стали міністрами. Дивна річ! у 1816 році він був покараний за те, що підніс голос, у 1824 році – за те, що промовчав; його злочин полягає в тому, що під час обговорення закону про ренти він мовчав. Не кожна неласка – нещастя; громадська думка, цей верховний суддя, підкаже нам, куди саме треба віднести відставку пана де Шатобріана; вона роз’яснить нам також, кому завдав більшої шкоди вчорашній ордонанс – переможцю чи переможеному.

Хто міг би подумати на початку сесії, що ми загубимо таким чином усе добре, чого досягли завдяки іспанській кампанії? Чого не мали ми цього року? Тільки закону про семирічний термін (але закону повного, без вилучень) і бюджету. Становище наше в Іспанії, на Сході та в Америці, якби ми й далі діяли обережно і негучно, цілком роз’яснилося б; нас чекало прекрасне майбутнє, але міністри захотіли зірвати плід незрілим; він не хотів падати, і вони вирішили доповнити поспішність насильством.

Гнів і заздрість – погані порадники; тому, хто править державою, не слід довірятися пристрастям і кидати свій корабель то в один бік, то в другий.

P. S. Сьогодні увечері закон про семирічний термін затвердила палата депутатів. Можна сказати, що доктрини пана де Шатобріана торжествують, незважаючи на його відставку. І війна в Іспанії, і цей закон, яким пан де Шатобріан давно хотів доповнити наші установи, назавжди залишаться нерозривно пов’язаними з його ім’ям. Ми дуже шкодуємо, що в суботу пан де Корб’єр не дав слова тому, хто в цей час ще був його прославленим колегою. Палата перів почула б принаймні лебедину пісню.

Що ж до нас, ми з великим жалем ступаємо знову на шлях боротьби, з яким сподівалися назавжди розпрощатися завдяки згоді всіх роялістів; але честь, політична вірність, добро Франції велять нам не вагаючись учинити так, як ми чинимо».

То був перший крок. Пана де Віллеля спочатку це не надто стривожило; він не усвідомлював могутності суспільної думки. Щоб звалити його, знадобилися роки, але врешті-решт він упав.

‹Шатобріан повідомляє послів Франції в різних країнах про свою відставку; смерть Людовіка XVIII; коронація Карла X в Реймсі і міркування Шатобріана з цього приводу, записані свіжим слідом, 26 травня 1825 року: процедура коронації назавжди скомпрометована коронацією Наполеона, бо першість тут, як і скрізь, залишається за ним: «Нині постать Наполеона тяжіє над усім. Вона виростає за подіями та ідеями: аркуші жалюгідної епохи, до якої ми дожили, зіщулюються під поглядами імператорських орлів»; брошура Шатобріана «Король помер: хай живе король!» з описом коронації: «Не те щоб я хоч скільки-небудь вірив у цю церемонію; але, оскільки законна монархія ні в кому не знаходила підтримки, треба було вжити всіх можливих засобів, щоб їй цю підтримку надати»›

7 Мої колишні супротивники об’єднуються навколо мене. – Зміни у складі моїх читачів

Париж відсвяткував останнє своє торжество; пора поблажливості, примирення, милостей минула: ми залишилися наодинці із сумною істиною.

Коли в 1820 році цензура припинила існування «Консерватер», я ніяк не думав, що через сім років продовжу колишні суперечки в іншій формі і на інших сторінках. Люди, що билися пліч-о-пліч зі мною в «Консерватер», вимагали, як і я, свободи думати і писати; як і я, вони були в опозиції і неласці; вони називали себе моїми друзями. Прийшовши в 1820 році до влади, більше моїми, ніж своїми власними зусиллями, вони негайно стали проти свободи друку: з гнаних вони зробились гонителями; вони перестали бути і зватися моїми друзями, вони стали стверджувати, що починаючи з 6 червня 1824 року, дня моєї відставки, преса заразилася вільнодумством; у них коротка пам’ять: якби вони перечитали свої власні статті, написані проти іншого міністерства і за свободу друку, якби пригадали власні свої переконання колишніх років, вони мусили б визнати, що, принаймні в 1818 і 1819 роках, вільнодумство сіяв не хто інший, як вони самі.

Навпаки, колишні мої супротивники здружилися зі мною. Я досяг більших успіхів у примиренні прихильників незалежності із законною королівською владою, ніж у примиренні слуг трону і вівтаря з Хартією. Склад моїх читачів змінився. Раніше я попереджав уряд про небезпеки, які таїть у собі народна стихія; тепер я був змушений попереджати його про небезпеки, які таїть у собі абсолютна влада. Звикши поважати публіку, я не публікував жодного рядка, який би не обробив так ретельно, як тільки міг: деякі з цих статей далися мені чи не важче, ніж найбільші мої твори. Я працював не покладаючи рук. Честь та інтереси вітчизни знову покликали мене до зброї. Я дожив до тих літ, коли люди потребують відпочинку; але якщо судити про вік з усе міцніючої ненависті, яку викликали у мене гноблення й підлість, я міг би визнати, що до мене повернулася молодість.

Я зібрав навколо себе письменників-однодумців, аби боротися спільно. Серед них були пери, депутати, чиновники, автори-початківці. Завсідниками мого дому стали добродії Монталіве, Сальванді, Дюверж’є де Оран та багато інших – вони дечого навчились у мене і тепер видають за новітні теорії представницької монархії ті положення, про які вперше почули від мене і які можна відшукати в усіх моїх творах. Пан де Монталіве нині міністр внутрішніх справ і улюбленець Філіпа; тим, хто любить стежити за звивистими шляхами людської долі, буде цікаво прочитати оцю записку:

Пане віконт,

Честь маю послати вам список помилок, помічених мною в списку вироків Королівського суду, вам повідомленому. Я сам вивірив його повторно і сподіваюся, що можу ручатися за точність.

Благоволіть, пане віконт, прийняти запевнення у глибокій повазі, яку почуває до вас вірний ваш сподвижник і палкий прихильник

Монталіве».

Усе це не завадило моєму вірному сподвижнику і палкому прихильнику панові графу де Монталіве, свого часу полум’яному захисникові свободи друку, кинути мене як пособника цієї свободи до в’язниці пана Жіске.

Я писав свої полемічні статті п’ять років і нарешті здобув перемогу; стислий їх переказ дозволить зрозуміти, на що здатні ідеї в боротьбі з фактами і навіть з владою. Я дістав відставку 6 червня 1824 року; 21 червня я виступив на полі бою і залишався в лавах до 18 грудня 1826 року; коли я починав, я був голий, босий і самотній, але я переміг. Наводячи тут витяги зі своїх статей, я пишу історію вітчизни.

8 Витяги з моїх полемічних статей, написаних після відставки

«Ми з честю і славою вели війну з небезпечним супротивником, маючи в тилу вільну пресу; вперше народи могли спостерігати це шляхетне видовище в державі монархічній. Ми незабаром розкаялися в нашій великодушності. Ми не побоювалися газетярів, коли вони могли перешкодити лише перемогам наших солдатів і полководців; але досить було журналістам заговорити про чиновників та міністрів, їм негайно заткнули рот.

Якщо ті, хто стоять коло керма влади, перебувають, судячи з усього, в цілковитому невіданні щодо здатності французів до серйозних звершень, то такі ж необізнані вони у вишуканих оздобах, невід’ємних від життя цивілізованих націй.

Законна монархія обходиться з художниками так щедро, як не обходився уряд узурпатора, але як розподіляє вона свої благодіяння? Здається, ніби роздавальники субсидій, природою і схильностями приречені на забуття, ненавидять людей славних; власний їхній шлях такий темний, що поблизу них блідне і чужа слава; можна подумати, що вони обсипають золотом мистецтво і свободу навмисне для того, щоб задушити і знищити їх.

Добре б ще, якби те прокрустове ложе, на яке нині намагаються покласти Францію, було влаштоване з тією ретельністю, з якою оброблені шедеври, що радують озброєних лупою цінителів, – віртуозність ця могла б викликати хоч би хвилинну цікавість; але ні – перед нами виріб нікчемний і грубий».

«Ми вже сказали, що політика нинішнього уряду ображає почуття французької нації; спробуємо довести, що вона суперечить також і духу наших установ.

Конституційна монархія шанує суспільні свободи; вона бачить в них опертя монарха, народу і законів.

У нас під представницьким правлінням розуміють щось зовсім інше. Складається компанія (чи навіть – для конкуренції – дві компанії-конкуренти) для підкупу газет. На непідкупних редакторів безсоромно подають до суду; їх сподіваються зганьбити за допомогою скандальних процесів та обвинувальних висновків. Позаяк порядним людям ця вовтузня неприємна, для захисту роялістського міністерства наймають пасквілянтів, які колись поливали брудом королівську родину. Робота знаходиться для всіх, хто служив у старій поліції і товпився під дверима імператорських покоїв; так у наших сусідів капітани вербують матросів у шинках і притулках. Каторжники, звані вільними літераторами, орудують у п’яти-шести куплених з усіма манатками газетах; їхня писанина й називається мовою міністрів суспільною думкою.

Монархія була без великих зусиль відновлена у Франції тому, що за нею стоїть уся наша історія, адже корона вінчає представників роду, який є майже ровесником нації, роду, якому нація завдячує цивілізацією та освітою, свободами й безсмертям; проте час позбавив нашу монархію всіх оздоб. Час вигадок у політиці минув; нині уряду, опертому на поклоніння, обожнювання і таїнство, не утриматися при владі: кожен знає свої права; здійснюється лише те, що зрозуміле розуму; все, аж до милостей, останньої ілюзії абсолютних монархій, зважується й оцінюється розумом.

Немає сумнівів: нації вступають у нову еру; чи буде вона щасливою? Це знає лише Провидіння. Що ж до нас, наша доля – готуватися до майбутніх подій. Не треба думати, ніби в нашій владі рушити назад: наш єдиний порятунок – у Хартії.

Наша конституційна монархія народилася не з писаних законів, хоча в її основі друкований текст Хартії; подібно до старовинної монархії наших батьків, вона – дитя часу та історії.

Чому свободі не запанувати в будівлі, що її звів деспотизм і що має на собі його печать? Перемога, яка дотепер ще, можна сказати, не забула триколірного прапора, сховалася в наметі герцога Ангулемського; законна монархія мешкає в Луврі, хоча орли ще не покинули його».

Ось дуже стислий – хоча він міг би бути іще стисліший – зразок моїх полемічних брошур і статей у «Журналь де Деба»: ви знайдете тут усі принципи, які проголошуються сьогодні.

‹Шатобріан відмовляється від пенсії міністра без портфеля, якої його позбавили з відставкою і яку йому вирішив знову надати Віллель; він бере участь у роботі комітету на підтримку повсталих греків; видавець Лавока починає випуск повного зібрання творів Шатобріана; Шатобріан вирушає до Лозанни разом з дружиною для поправлення її здоров’я›

12 Продовження моєї газетної полеміки

Я знов узявся за перо. Щодня у мене траплялися сутички з міністерською челяддю, щодня я вів бій на передньому краї, далеко не завжди маючи справу з чесним супротивником. У перші два сторіччя від заснування Рима вершників, які погано виконували свій обов’язок тому, що були занадто огрядні або недостатньо хоробрі, присуджували до кровопускання: виконання цього вироку я брав на себе.

«Світ навколо нас змінюється, – писав я, – нові народи виступають на сцену історії; стародавні народи відроджуються серед руїн; дивовижні відкриття провіщають близьку революцію в мирних і військових ремеслах: релігія, політика, звичаї – все стає іншим. Чи помічаємо ми цей рух? Чи йдемо вперед разом із суспільством? Чи змінюємося разом з епохою? Чи готуємося зберегти своє верховенство в цивілізації перетвореній чи перетворюваній? Ні: люди, що стоять на чолі нашої держави, такі ж чужі європейському порядку речей, начебто вони належали до недавно відкритих племен Центральної Африки. Що ж їх хвилює? Біржа! та і її вони знають погано. Невже ми приречені нести на собі тягар невідомості як кару за те, що колись несли тягар слави?»

Угода, що стосується Сан-Домінго, дала мені привід нагадати про деякі надійно забуті статті нашого суспільного права.

Міркуючи про високі матерії і пророкуючи перетворення світу, я заперечував супротивникам, які говорили мені: «Як! Невже ми одного разу станемо республіканцями? Дурниця! Кому нині потрібна республіка? і т. ін., і т. ін.».

«Стати на бік монархії, – відповідав я, – велить мені розум. Конституційну монархію я вважаю найкращим з можливих способів правління для нинішнього суспільства.

Помиляється, проте, той, хто, бажаючи звести все до особистостей, вважає, що я безмірно боюся республіканського ладу.

Хіба зі мною будуть обходитися гірше, ніж обходилися за монархії? Я двічі чи тричі позбавлявся всього в ім’я монархів або за їх наказом і зазнав од них нітрохи не менше жорстокостей, ніж од імператора, який був готовий зробити для мене все, що завгодно, досить мені тільки захотіти! Рабство мені ненависне; природна незалежність робить мене прихильником свободи, яку я волію бачити пов’язаною з монархічним правлінням, але вважаю можливою і за правління народного. У кого менше підстав боятися майбутнього, ніж у мене? Мого багатства не в змозі відібрати жодна революція: у мене немає ні посади, ні чину, ні стану, але кожен уряд, достатньо розумний, щоб не зневажати суспільну думку, буде змушений зважати на мене. Народні ж уряди сильні перш за все талантами окремих політиків і цінують особисті достоїнства кожного громадянина. Я завжди буду впевнений у шанобливому ставленні до мене суспільства, бо ніколи не зроблю нічого такого, що позбавило б мене цієї пошани; можливо, вороги оцінять мене справедливіше, ніж так звані друзі.

Врешті-решт я не боюся республіки і не маю неприязні до республіканської свободи: я не король; ніхто не збирається вінчати мене на царство; не про себе я піклуюся.

За іншого міністерства і з приводу його дій я сказав: «Якось вранці ми виглянемо у вікно і побачимо, як монархія йде від нас».

Сьогодні я кажу нинішнім міністрам: «Якщо ви діятимете так, як дієте зараз, революція, яка рано чи пізно вибухне, зведеться до воскресіння Хартії, де не потрібно буде змінити нічого, окрім кількох слів».

Я підкреслив останні слова, щоб звернути увагу читачів на це вражаюче пророцтво. Навіть сьогодні, коли мудреці пустилися берега й ніхто по слово далеко не ходить, ці республіканські ідеї, висловлені роялістом в епоху Реставрації, лунають сміливо. У тому, що стосується майбутнього, так звані прогресисти не винайшли зовсім нічого нового.

13 Лист генерала Себастіані

Мої останні статті надихнули всіх, аж до пана де Лафаєта, який на знак схвалення прислав мені листок лавра. Переконання мої, на великий подив тих, хто не вмів цього передбачати, вплинули на дуже різних людей, від книгопродавців, що прислали до мене депутацію, до членів палати, спочатку вкрай чужих моїм поглядам. Доказом може бути наведений нижче лист, у якому найдивнішим є підпис. Гідні уваги лише загальний зміст цього листа і зміни, що сталися з поглядами і становищем автора та адресата; інша річ – порівняння мене з Боссюе і Монтеск’є; такі компліменти наш брат письменник чує часто й густо, і означають вони рівно стільки ж, скільки уподібнення того чи іншого міністра Сюллі або Кольберу.

«Пане віконт,

Дозвольте мені долучитися до хору голосів, що висловлюють вам щире захоплення: я дуже давно переживаю це почуття, щоб утриматися від бажання поділитися ним з вами.

Велич Боссюе поєднується у вас із глибиною Монтеск’є: ви успадкували їх перо і їх геній. Статті ваші містять важливі уроки, необхідні будь-якому державному діячеві.

Ви ведете небувалу війну, і подвиги ваші нагадують могутнього полководця, прославленого в усьому світі. Хай будуть ваші перемоги довговічніші, ніж його: від них залежать долі батьківщини і людства.

Всі, хто, подібно до мене, сповідують принципи конституційної монархії, горді тим, що знайшли у вас великодушного провісника своїх переконань.

Прийміть, пане віконт, нові запевнення у моїй глибокій пошані.

Орас Себастіані.

Неділя, 30 жовтня».

Так у мить тріумфу схиляли переді мною голову друзі, вороги і суперники. Всі боягузи і честолюбці, котрі гадали, що зі мною покінчено, побачили, що з вихору сутички я виходжу осяяний світлом перемоги; то була моя друга війна в Іспанії; я узяв гору над усіма партіями всередині країни, як запанував над зовнішніми ворогами Франції. Тоді я обеззброїв пана фон Меттерніха і пана Каннінґа своїми донесеннями; тепер мені довелося ризикнути власною персоною.

‹Завдяки виступам Шатобріана уряду не вдається ухвалити закон про переслідування преси; у зв’язку з цим відбуваються маніфестації, в яких Шатобріан вбачає поганий знак для монархії; Віллель, голова міністерства, поводиться все більш деспотично і викликає в народі й парламентській опозиції все більшу ненависть; у зв’язку з наміром короля бути на параді Національної гвардії в квітні 1827 року Шатобріан пише йому листа, попереджаючи про те, що коли кабінет міністрів не піде у відставку, парад може закінчитися народними заворушеннями; Віллеля зустрічають на параді вигуками: «Геть!», у відповідь він пропонує розпустити паризьку національну гвардію, і король затверджує це рішення своїм ордонансом; загальне обурення приводить до падіння міністерства Віллеля 2 грудня 1827 року; формуючи нове міністерство, король висуває Шатобріана на посаду міністра флоту; сам Шатобріан, мріючи стерти завдану йому образу, згоден лише на посаду міністра закордонних справ, якої його колись незаслужено позбавили, але це місце вже зайняте, і Шатобріана з його згоди призначають послом до Рима›

17 Розгляд одного докору

Перш ніж змінити тему, я прошу дозволу повернутися назад і зняти з моєї душі тяжку ношу. Мені нелегко далася докладна розповідь про мій багаторічний розбрат з паном де Віллелем. Мене звинувачували в тому, що я сприяв краху законної монархії; мені слід розглянути цей докір і вирішити, наскільки він справедливий.

Події, що відбулися в той період, коли я був міністром, небайдужі для долі Франції: добро, яке я, можливо, зробив, зло, яке учинили мені, позначилися на долі всіх французів. За дивним і непоясненним збігом, за одним з тих таємних законів, які переплітають іноді великі долі з долями пересічними, Бурбони благоденствували, поки ставилися поблажливо до мене і прислухалися до моїх порад, що, втім, нітрохи не означає, ніби я услід за поетом бачу в своєму красномовстві «подаяння короні». Як тільки комусь треба було зламати очерет, що ріс біля підніжжя трону, царський вінець захитався, а незабаром упав з коронованої голови: часто, зірвавши травинку, ми завалюємо цілий будинок.

Хай кожен пояснює як хоче ці беззаперечні факти; якщо вони надають моїй політичній кар’єрі відносної цінності, якої вона сама по собі зовсім не має, то це зовсім не сповнює мене гордістю; я не почуваю мстивої радості тому, що випадок вписав моє короткоденне ім’я в літопис століть. Якою б строкатою вервечкою не змінювались події в моєму багатому на пригоди житті, куди б не закидала мене доля і з ким би не зводила, вдалині завжди маячив грізний і сумний фінал.

…Juga caepta moveri silvarum, visaeque canes ululare per umbram [74].

Мене запевняють, що коли над головою моєю згустилися хмари, то винен у цьому тільки я сам: аби помститись за те, що здавалось мені образою, я вніс усюди розлад, і розлад цей врешті-решт спричинився до краху монархії. Подивімося, чи правда це.

Пан де Віллель заявив, що не може керувати країною ні зі мною, ні без мене. У першому він помилявся, у другому мав рацію, бо в той час, коли він промовив ці слова, люди різних переконань підтримували мене.

Пан голова ради ніколи до ладу не розумів мене. Я був щиро прихильний до нього; я допоміг йому вперше увійти до складу міністерства, що доводять подячна записка пана герцога де Рішельє та інші наведені мною листи. Коли я був повноважним послом у Берліні, я подав у відставку негайно, як дізнався про відставку пана де Віллеля. Коли він повторно став міністром, його переконали, що я претендую на його місце. У мене цього і в думках не було. Я не належу до породи зухвалих сміливців, глухих до голосу обов’язку й розуму. Щиро кажучи, я зовсім не честолюбний; я вільний від цієї пристрасті, бо мною володіє пристрасть зовсім інша. Мені траплялося попросити пана де Віллеля подати королю яке-небудь важливе донесення, бо мені було приємніше побувати в готичній каплиці на вулиці Святого Юліана Ніщеброда, ніж сновигати палацовими коридорами; зумій пан де Віллель зрозуміти моє дитяче щиросердя і гордовите презирство до влади, він цілком заспокоївся б щодо моїх честолюбних помислів.

У сенсі позитивному ніщо не радувало мене, окрім, мабуть, посади міністра закордонних справ. Думка про те, що вітчизна буде зобов’язана мені зовнішньою незалежністю і внутрішньою свободою, не могла залишити мене байдужим. Я не тільки не прагнув скинути пана де Віллеля, але, навпаки, сказав королю: «Володарю, пан де Віллель – надзвичайно освічений голова ради; Вашій Величності слід навіки закріпити за ним цю посаду».

Ось чого пан де Віллель не помітив: розум мій міг прагнути влади, але він підкорявся моєму характеру; покора вабила мене, бо звільняла від потреби виявляти волю. Головний мій недолік – у тому, що я знемагаю від нудьги, почуваю відразливість до всього на світі, завжди сумніваюся. Якби мені зустрівся монарх, який, зрозумівши мій характер, силою змусив мене до праці, я, можливо, дав би яку-небудь користь, але з волі небес людина, яка хоче, і людина, яка може, рідко з’являються на світ одночасно. Врешті-решт, чи існує сьогодні в світі така річ, ради якої варто вилазити з ліжка? Ми засинаємо під гуркіт зруйнованих монархій і прокидаємось, коли рештки їх вимітають з-під наших дверей.

До того ж, відколи пан де Віллель розлучився зі мною, політичне життя пішло безладно: ультрароялізм, якому голова ради в мудрості своїй спочатку намагався протистояти, підкорив його. Опір, який пан де Віллель зустрічав усередині країни і за її межами, привів його у стан крайнього роздратування: звідси гоніння на пресу, розпуск паризької національної гвардії та інші заходи. Чи личило мені спокійно чекати загибелі монархії, щоб здобути славу двоєдушного вартового помірності? Я щиро вважав, що виконую свій обов’язок, б’ючись на чолі опозиції, і, усвідомлюючи серйозність небезпеки, що загрожує з одного боку, не помітив небезпеки, що загрожує з іншого. Коли уряд пана де Віллеля упав, зі мною радилися щодо складу нового кабінету. Якби до нього увійшли, як пропонував я, пан Казимир Пер’є, генерал Себастіані та пан Руає-Коллар, справи ще могли б піти добре. Я не захотів прийняти портфель морського міністра і поступився ним своєму другу панові Іду де Невілю; двічі відхиляв я і портфель міністра освіти; я нізащо не повернувся б у міністерство на других ролях. Я вирушив до Рима шукати серед руїн моє друге «я», бо в душі моїй живуть дві різні людини; які не підтримують стосунків між собою.

Зізнаюся, злопам’ятність моя осоружна святим заповітам доброчесності, але запорукою в чистоті моїх намірів є все моє життя.

За мого перебування офіцером Наваррського полку я покинув американські ліси, щоб стати на бік законних правителів, вигнаних на чужину, щоб битися за них наперекір власному розуму, не за переконанням, а за велінням солдатського обов’язку. Вісім років провів я на чужині, гнаний убогістю і лихами.

Заплативши цю нелегку данину, я повернувся до Франції в 1800 році. Бонапарт шукав зближення зі мною і призначив мене на службу; дізнавшись про загибель герцога Енгієнського, я знову пожертвував своїм добробутом ради Бурбонів. Мої слова про гробницю пані Аделаїди і пані Вікторії у Трієсті знов розпалили лють завойовника імперій; він пригрозив, що накаже зарубати мене шаблями на сходах Тюїльрійського палацу. Брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» дала Людовіку XVIII, за його власним зізнанням, стільки ж користі, скільки сто тисяч солдатів.

Завдяки моїй тодішній популярності я зміг роз’яснити настроєним проти конституції французам суть легітимних установ. Під час Ста днів я знову вирушив за королем у вигнання. Нарешті, війна, яку я почав в Іспанії, допомогла втихомирити змовників, об’єднати людей різних переконань під одним прапором і повернути нашій зброї її колишню славу. Інші мої плани відомі: я хотів розширити наші кордони, завоювати для нащадків Святого Людовіка нові землі в новому світі.

Така тривала вірність одним і тим самим почуттям заслуговує, здається, деякої поваги. Крім того, мені, який не вміє байдуже терпіти образи, неможливо було забути, на що я здатний, назавжди викреслити з пам’яті, що мені належить честь відродження релігії, що я – автор «Генія християнства».

Образа моя, зрозуміло, ставала ще прикрішою від думки, що через жалюгідну інтригу вітчизна наша назавжди розпрощається зі славою. Якби мені сказали: «Плани ваші здійсняться – але без вашої участі», – я все забув би заради добра Франції. На жаль, я не вірив, що інші почнуть утілювати мої ідеї; час показав, що я мав рацію.

Можливо, я помилявся, але мені здавалося, що пан граф де Віллель не розуміє суспільства, яким керує: я переконаний, що важливі достоїнства цього спритного міністра виявились не на часі в епоху Реставрації; він прийшов до влади зарано. У суспільстві, де на першому місці – фінансові операції, комерційні асоціації, розвиток промисловості; будівництво каналів, пароплавів, залізниць і широких шосе, у матеріальному суспільстві, що шукає лише спокою, прагне лише комфорту, хоче, щоб завтрашній день повторював сьогоднішній, – у такому суспільстві пан де Віллель був би королем. Пан де Віллель намірився оволодіти епохою, яка не могла йому належати; що ж до епохи, яка йому належить, честь заважає йому вступити у володіння нею. За Реставрації всі душевні сили були напружені; всі партії мріяли про речі реальні або химерні; всі, наступаючи чи відступаючи, зіштовхувалися в сум’ятті; ніхто не хотів стояти на місці, нічий бунтівний розум не міг змиритися з тим, що конституційна монархія – останнє слово республіканського чи монархічного ладу. Люди неординарні затівали революції або війни, і земля тікала з-під ніг. Пан де Віллель знав про все це; він бачив, як ростуть у нації крила, здатні повернути її, котра знову стала великою і легкою на підмову, рідній стихії, стихії повітря і простору. Пан де Віллель хотів утримати цю націю на землі, заборонити їй злинути вгору – і не мав для цього сил. Що ж до мене, то я хотів нагадати французам про славу, спрямувати їх увись, спробувати приохотити до істотності за допомогою мрій! їм це подобається.

Мені слід було виявляти більше покірності, приниженості і християнської смиренності. На жаль, людина слабка: я не можу похвалитися євангельською чеснотою; якщо мене вдарять по одній щоці, другу я не буду підставляти.

Звичайно, якби я знав заздалегідь, чим усе це скінчиться, я утримався б від багатьох вчинків; депутати, що голосували за фразу про відмову від підтримки, змінили б своє рішення, якби передбачали, до чого приведе це голосування. Ніхто серйозно не хотів трагічної розв’язки, окрім кількох людей. Почалося все із звичайного бунту; у революцію його перетворила сама законна влада: у потрібний момент їй забракло розуму, обережності і рішучості, які ще могли б її врятувати. Врешті-решт, у світі просто стало на одну монархію менше; впала ця монархія – впадуть і інші; мій обов’язок лише в тому, щоб зберігати їй вірність: цей обов’язок я ніколи не зраджу.

Вірою і правдою служачи монархії в пору її перших знегод, я залишився відданий їй і в її останніх нещастях: усі стражденні завжди знайдуть у мені співчувальника. Я відмовився від усього – від посад, пенсій і почестей і, щоб нікому не бути зобов’язаним, заклав власну домовину. Суворі і непохитні судді, чесні і непідкупні роялісти, що присмачують свої багатства присягою, як присмачуєте ви м’ясо сіллю, щоб воно довше зберігало свій смак, майте хоч трохи поблажливості до мене на згадку про мої минулі невдачі; нині я спокутую їх по-своєму, не по-вашому. Невже ви думаєте, що під старість людині, яка трудилася не покладаючи рук і повинна відпочивати від праці, – легко знову почати заробляти на хліб насущний? Адже я міг вибрати і легший шлях: з 1 по 6 серпня 1830 року я не раз бував у палаці на запрошення Філіпа, про що ще розповім; я сам, доброхіть, відмовився від його щедрих пропозицій.

Якби пізніше я розкаявся у своїй шляхетності, я мав змогу поправити справу. Пан Бенжамен Констан, на ту пору такий могутній, писав мені 20 вересня: «Я охочіше поговорив би з вами в цьому листі про вас, ніж про мене: така розмова дала б значно більше користі. Я хотів би нагадати вам про ту втрату, якої зазнала вся Франція у зв’язку з вашою відставкою – адже ви робили такий шляхетний і живодайний вплив на долю вітчизни! Проте розмова на таку особисту тему прозвучала б нескромно, і з прикрістю, яку розділяють зі мною всі французи, я змушений шанувати вашу педантичність».

Вважаючи, що я ще не до кінця виконав свій обов’язок, я став на захист вдови і сироти; я пізнав, що таке суд і в’язниця – доля, що обминула мене за Бонапарта. Мої вірчі грамоти – відставка після загибелі герцога Енгієнського і голос, піднесений на захист пограбованого сироти; моє опертя – розстріляний принц і принц-вигнанець; мої слабкі руки переплелися з їх немічними руками: чи є у вас, роялісти, такий вірний почет?

Але чим міцніше зв’язував я своє життя узами відданості і честі, тим частіше поступався свободою дій ради незалежності думки; думка ця повернулася в свою стихію. Нині, відійшовши від справ, я знаю ціну урядам. Чи варто вірити майбутнім королям? Чи варто вірити нинішнім народам? Мудра і невтішна людина нашої безпринципної епохи черпає жалюгідне заспокоєння лише в політичному атеїзмі. Скільки б молоді покоління не тішили себе надіями, від мети їх відокремлюють довгі роки; людство йде до загальної рівності, але не прискорює ходу за нашим бажанням; час – рід вічності, пристосований до речей тлінних; народи та їхні прикрощі йому байдужі.

З усього сказаного випливає, що, якби уряд прислухався до моїх не раз повторених порад, якби політики не віддали перевагу задоволенню своїх дріб’язкових амбіцій над добром Франції, якби влада краще оцінювала здібності підданців, якби міністри чужоземних держав бачили, подібно до Олександра, порятунок французької монархії в ліберальних установах і не викохували в серці наших володарів недовіру до основ Хартії, законний монарх досі посідав би свій трон. Ах! що минуло, те минуло! хоч скільки оглядайся назад, хоч скільки повертайся назад, того, що було, не відшукати: люди, ідеї, обставини – все розвіялося, як дим.

Книга двадцять дев'ята

Париж, 1839

1 Пані Рекам’є

Отже, я мав їхати послом до Рима, до Італії – країни моєї мрії. Перш ніж продовжити свою розповідь, мені необхідно розповісти про жінку, з якою я вже не розлучуся до кінця цих «Записок». Я писав їй з Рима до Парижа: читач повинен дізнатися, до кого звернені мої листи, як і коли я познайомився з пані Рекам’є.

Життя зводило її з більш чи менш уславленими вихідцями з різних станів, що орудували на сцені світу; всі боготворили її. Її ідеальна краса сплелася з матеріальним ходом нашої історії: це спокійне світло, що ллється на бурхливий краєвид.

Повернімося ж іще раз до часів, що минули; спробуймо намалювати портрет у променях присмерку мого життя, доки підступаюча ніч ще не затьмарила небо.

Лист, який я опублікував у «Меркюр» у 1800 році, незабаром після повернення до Франції, уразив пані де Сталь. Я не був ще виключений зі списку емігрантів; «Атала» допомогла мені вийти з невідомості. Пані Баччокі (Еліза Бонапарт) на прохання пана де Фонтана добилася мого виключення з числа емігрантів. Пані де Сталь також клопотала за мене, і я пішов до неї, щоб висловити свою вдячність. Не пам’ятаю вже, хто рекомендував мене пані Рекам’є, котра жила в той час у власному будинку на вулиці Монблан, – сама авторка «Корінни», її подруга чи Крістіан де Ламуаньон. Недавно покинувши ліси й попрощавшись з невідомістю, я був ще зовсім дикуном і ледве наважився поглянути на жінку, оточену натовпом поклонників.

Минуло близько місяця; якось вранці я сидів у пані де Сталь; приймаючи мене, вона робила ранковий туалет з допомогою мадемуазель Олів і розмовляла, граючись маленькою зеленою гілочкою. Несподівано увійшла пані Рекам’є в білій сукні й сіла на софу, обтягнуту блакитним шовком. Пані де Сталь, стоячи перед дзеркалом, із захопленням вела свою мову й далі; я відповідав не до ладу: погляд мій був прикутий до пані Рекам’є. Ніколи я не міг уявити нічого подібного і ніяковів більше, ніж зазвичай: захоплення моє змінилося злістю на самого себе. Пані Рекам’є вийшла; наступного разу я побачив її тільки дванадцять років по тому.

Дванадцять років! Що за ворожа сила шматує і тринькає наші дні, марнує їх, немов на посміх, на байдужі стосунки, названі прихильностями, на жалюгідні тріумфи, названі блаженством! А потім, коли кращу частину життя змарновано, сила ця, ніби ще не насміявшись досхочу, повертає нас на початок шляху. Повертає – але яким? у владі сторонніх думок і надокучливих привидів, обманутих надій і недосконалих почуттів, – спадку світу, що не дав вам ні краплі щастя. Ці думки і привиди, надії і почуття стають між вами й блаженством, якого ви ще могли б зазнати. Ви повертаєтесь назад, гірко шкодуючи в серці своєму про помилки молодості, такі непростимі на думку цнотливої старості. Ось що за почуття посіли мене після того, як я побував у Римі та Сирії, пережив падіння Імперії, попрощався з невідомістю й пізнав славу. А що робила в цей час пані Рекам’є? як проходило її життя?

Більша частина блискучого, але разом з тим і самотнього існування тієї, про кого я веду мову, пройшла далеко від мене: тому мені доведеться вдаватися до свідчень сторонніх, але які заслуговують цілковитої довіри. Перш за все, пані Рекам’є сама розповіла мені про те, що бачила, і надіслала мені дорогоцінні листи. Крім того, вона вела записки, куди мені дозволено було заглянути, хоча цитувати їх вона дозволила тільки в дуже окремих випадках. Нарешті, я багато черпав відомостей із листів пані де Сталь, опублікованих і неопублікованих спогадів Бенжамена Констана, із замітки, яку присвятив нашій спільній приятельці пан Балланш, із зарисовок герцогині д’Абрантес і пані де Жанліс; я звів воєдино свідчення всіх цих славних авторів, додавши дещо від себе лише в тих випадках, коли потрібно було заповнити відсутню ланку в ланцюзі подій.

Монтень сказав, що люди вічно задивляються на майбутнє; я створений інакше: я задивляюся на минуле. Там усе для мене – насолода, але понад усе блаженствую я, звертаючись думками до перших років життя коханої істоти: я ніби продовжую дорогоцінне для мене буття; почуття, що володіє мною зараз, поширюється і на ті дні, що минули без мене і воскресають у моїй уяві; те, що було, животвориться тим, що стало: молодість твориться знову.

‹Дитинство і юність Жульєтги Рекам’є; у неї закохується Люсьєн Бонапарт, брат Наполеона; дружба пані Рекам’є з пані де Сталь; пані Рекам’є надихає Моро на змову проти Наполеона; за бажанням Моро вона була на процесі, де судять змовників; життя пані Рекам’є в замку Коппе – маєтку пані де Сталь; у Жульєтту закохується принц Август Прусський; за відданість пані де Сталь Наполеон наказує їй покинути Париж; її життя в Шалоні-на-Марні й Ліоні; поїздка пані Рекам’є до Рима і захоплений лист до неї великого скульптора Канови›

14 Рибалка з Альбано

У Ліоні пані Рекам’є допомагала іспанським полоненим; у Альбано її співчуття змушена була шукати інша жертва тієї влади, що вигнала мешканку Парижа з рідних теренів: якийсь рибалка, обвинувачений у змові з папською владою, був заарештований і засуджений до смерті. Мешканці Альбано благали чужоземку, що оселилася в їх містечку, заступитися за нещасного. Її провели у в’язницю; вона побачила полоненого і, приголомшена його відчаєм, заплакала. Нещасний благав прийти йому на допомогу, захистити його, врятувати: благання ці краяли серце пані Рекам’є, бо вона не могла вирвати юнака з рук смерті. Вже споночіло, а стратити його повинні були на світанку наступного дня.

Нітрохи не розраховуючи на успіх, пані Рекам’є, проте, не вагаючись почала діяти. Їй подали екіпаж, і вона рушила в дорогу, залишивши надію в серці засудженого, але не маючи її сама. Минувши рівнину, що кишіла розбійниками, вона прибула до Рима, але не застала начальника поліції на місці. Дві години вона чекала його в палаці Фіано; а тим часом хвилини чужого життя закінчувались. Як тільки пан де Норвінс з’явився в палаці, вона негайно пояснила йому мету свого візиту. Він відповів, що не має права відкласти виконання вироку.

Із засмученим серцем пані Рекам’є поїхала назад: полонений спустив дух, коли вона під’їжджала до Альбано. Місцеві мешканці чекали француженку на узбіччі дороги: угледівши екіпаж, вони кинулися до неї. Священик, що був під час страти, переказав пані Рекам’є останні слова нещасного юнака: він дякував пані, яку не переставав шукати очима аж до останньої хвилини; він просив молитися за нього, бо для християнина випробування не кінчаються і за домовиною. Священик провів пані Рекам’є до церкви; юрба вродливих альбанських селянок ішла за ними. Рибалку розстріляли в той час, коли промені сонця, що сходило над обрієм, освітили осиротілий човен, на якому юнак раніше краяв море, і береги, уздовж яких пролягав його шлях.

Аби перейнятися огидою до завойовників, треба було дізнатися правду про заподіяні ними лиха; треба було бачити, з якою байдужістю прислужники тирана навіть у тому куточку землі, куди не ступала його нога, приносили йому в жертву життя невинних створінь. Чим заважав Бонапарту нещасний рибар з Папської області? Без сумніву, імператор не знав про існування цього бідняка; поглинений своєю боротьбою з королями, він не знав навіть імені своєї простонародної жертви.

Світ пам’ятає лише про перемоги Наполеона; він забув про сльози, якими полито основу його тріумфальних колон. Що ж до мене, то я певен, що ці невидимі страждання, ці нещастя покірливих бідняків – таємна причина, через яку Провидіння скидає володаря з його трону. Шалька терезів, на якій скупчуються окремі несправедливості, перетягує іншу – ту, на якій лежить удача володаря. Є мовчазна кров і кров, яка волає: земля мовчки п’є кров, пролиту на полі бою, але коли ллється кров мирних мешканців, земля стогне. Бог чує цей стогін і помщається. Бонапарт убив рибалку з Альбано; кілька місяців по тому він вирушив у вигнання до рибалок з острова Ельба, а потім помер серед рибалок з острова Святої Єлени.

Чи доводилось пані Рекам’є згадувати мене на берегах Тибру й Аніо? Я відвідав раніше за неї ці сумні пустині, там залишилася могила, яку ушанували своїми сльозами друзі Жульєтти. Дочка пана де Монморена (пані де Бомон) померла в 1803 році; після її смерті пані де Сталь і пан Неккер написали мені сповнені жалю листи; листи ці вже відомі моїм читачам. Таким чином, у Римі, ще не знаючи як слід пані Рекам’є, я одержував листи з Коппе; ось перша призвістка нашої долі. Пізніше пані Рекам’є призналася мені, що мій лист 1803 року до пана де Фонтана став їй за путівник у 1814 році і що вона часто перечитувала в ньому одне місце:

«Хай той, чиє життя позбулося останніх прихильностей, оселяється в Римі. Тут він знайде землю, яка дасть поживу його розуму й полонить його серце, тут його чекають прогулянки, які щоразу відкриватимуть його душі щось нове. Камінь, на який він наступить, розповість йому про минулі сторіччя, пил, здійнятий вітром, понесе із собою прах якої-небудь великої людини. Якщо його спіткало горе, якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко йому буде переходити від гробниці Сципіонів до останнього пристановища вірного друга! А якщо він християнин – о! як зможе він тоді розлучитися з цією землею, що стала йому вітчизною, з цією землею, що бачила народження нової імперії, яка в колисці була сповнена більшої святості, ніж її попередниця, а в зрілості досягла більшої могутності; з цією землею – оселею батька всіх християн, землею, де друзі наші сплять у катакомбах разом з мучениками, так що здається, ніби вони ближче за всіх до небес і першими повстануть із праху?»

Але в 1814 році пані Рекам’є бачила в мені всього лише звичайного чичероне, що однаково належить усім мандрівцям; пізніше, у 1823 році, щастя посміхнулось мені, я перестав бути для неї сторонньою людиною, і ми змогли разом віддаватися спогадам про римські руїни.

15 Пані Рекам’є в Неаполі

У Неаполі, куди пані Рекам’є вирушила восени, її самоту було порушено. Не встигла вона зупинитися на заїжджому дворі, як побачила посланця короля Йоахима. Готовий зрадити руку, що довірила йому скіпетр замість хлиста, Мюрат мав намір приєднатися до коаліції. Бонапарт устромив шпагу посеред Європи, подібно до того, як галли встромляли свого меча посеред маллуса: шпагу імператора оточували королівства, які він роздав своїм родичам. Кароліні дісталося королівство Неаполітанське. Пані Мюрат не надто нагадувала витончену стародавню камею, як-от принцеса Борґезе, але зовнішність її була своєрідніша, а розум жвавіший, ніж у Поліни. Твердість характеру виказувала в ній сестру Наполеона. Природа створила її не тільки жінкою, а й королевою, і вона носила діадему по праву.

Кароліна прийняла пані Рекам’є з люб’язністю тим зворушливішою, що гніт тиранії виявляв себе навіть у Портичі. Втім, зміна влади пішла на користь місту, де похований Верґілій і народився Тассо, місту, де жили Горацій і Тіт Лівій, Боккаччо і Саннадзаро, де побачили світ Дуранте і Чимароза. На вулицях знову запанував лад: лацароні більше не жонглювали головами жертв, страчених для потіхи адмірала Нельсона і леді Гамільтон. Розкопки в Помпеї розширились, нова дорога піднялася на гору Паузиліппо, уздовж якої я проїздив у 1803 році, прямуючи в Літернум, що став усипальнею Сципіона. Нові королі, представники військової династії, воскресили життя у країнах, де раніше повільно тяглися до смерті осколки старовинних родів. Здавалося, ніби Роберт Гвіскар, Гільйом Залізна Рука, Рожер і Танкред повернулися на землю, переставши, втім, бути лицарями.

Пані Рекам’є в лютому 1814 року мешкала в Неаполі: а де в цей час був я? у моїй Вовчій долині; там почав я писати історію мого життя. Я згадував забави мого дитинства, а за вікнами гриміли постріли чужоземних солдатів. Жінка, чиєму імені судилося завершити ці «Записки», ходила над морем поблизу Байї. Чи передчував я те щастя, яким обдарують мене одного разу ці береги, коли малював у «Мучениках» партенопейські спокуси:

«Щоранку, як тільки займалася зоря, я прямував до портика. Сонце вставало на моїх очах, воно осявало ніжними променями пасмо Салернських гір, синю водну гладінь, усіяну білими вітрилами рибальських човнів, острови Капрею, Енарію і Прохіту, Мізенський мис і Байю з усіма її спокусами.

Квіти та фрукти, вологі від роси, не такі солодкі й свіжі, як околиці Неаполя у мить їх пробудження. Дійшовши до портика, я щоразу дивувався, бачачи море, бо хвилі тут дзюркотіли тихо, немов маленький струмочок; не тямлячи себе від захоплення, прихилявся я до колони і, без думок, без бажань, без планів проводив цілі години на одному місці, вдихаючи дивовижне повітря. Чари цього краю полонили мене так владно, що мені здавалося, ніби божественний цей аромат перетворює все моє єство і, подібно до чистого духу, я лину до небес… Чекати або шукати прекрасну діву, бачити, як вона шле нам усмішку з човна, у борт якого хлюпочуть хвилі, краяти з нею обсипану квітами водну гладінь, йти за чарівницею у глиб миртового гаю і в ті блаженні краї, куди Верґілія помістив Елізіум, – ось чим були заповнені наші дні…

Можливо, в інших місцях клімат народжує сластолюбство і присипляє доброчесність; чи не тому дотепний переказ говорить, що Партенопею побудовано на могилі сирени? М’яка зелень полів, тепле повітря, округлі контури гір, плавні закрути річок і долин – усе в Неаполі зваблює відчуття, усе голубить їх і ніщо не ображає…

Щоб сховатися від палючих променів юного сонця, ми йшли в ту частину палацу, що збудована під морем. Лежачи на ложі із слонової кістки, ми слухали дзюркотання хвиль над нашими головами; якщо в цьому затишному куточку нас заставала буря, раби запалювали лампи, наповнені дорогоцінними арабськими пахощами. Тоді входили до нас юні неаполітанки і вносили у вазах з Ноли пестумські троянди; там, надворі, ревіли хвилі, а тут діви співали нам пісень і радували наші погляди повільними танцями, що навівали спогади про Грецію: так втілювалися в реальність поетові видіння: здавалося, нереїди грають у Нептуновім гроті».

Можливо, читачу, тобі набридли мої цитати і розповіді; подумай, проте: ти, може бути, не читав моїх творів, до того ж я не чую тебе, я сплю в тій землі, яку ти топчеш ногами; якщо ти незадоволений мною, зжени свій гнів на цій землі – ти зневажиш тільки мої кістки. Подумай і про таке: твори мої – основа того життя, сторінки якого я розгортаю перед тобою. О! чому за моїми неаполітанськими описами не стояло невигадане блаженство! Чому дочка Рони не зробила дійсністю мої солодкі вигадки! На жаль! якщо я і був Августином, Ієронімом, Євдором, то був ними на самоті: Італія прихистила мене раніше, ніж подругу Корінни. О, який щасливий був би я розстелити перед нею все моє життя, немов килим із квітів! Але життя моє суворе і його зрадливості боляче ранять. Хай дозволено буде мені хоч би на схилі своїх днів повернути тій, яку всі любили і яка не заслужила ні від кого жодного докору, чарівну ніжність, якою вона наповнила моє життя!

‹Життєпис Мюрата; повернення пані Рекам’є до Франції; у неї закохується Бенжамен Констан; його перехід на бік Бонапарта під час Ста днів›

21 Пані де Крюденер. – Герцог Веллінґтон

Під час Ста днів пані Рекам’є залишалась у Франції, куди повернулася на запрошення королеви Гортензії; неаполітанська королева зі свого боку кликала її до Італії. Сто днів закінчилися. До Парижа знову вступили союзники, а разом з ними прибула пані де Крюденер. Вона закинула романи і захопилася містицизмом; у ту пору вона мала великий вплив на російського імператора.

Пані де Крюденер займала особняк у передмісті Сент-Оноре. Будинок стояв у саду, що тягнувся до Єлісейських Полів. Олександр інкогніто входив у садову хвіртку; розмови на політичні та релігійні теми закінчувалися палкими молитвами. Пані де Крюденер запросила мене на одне з цих небесних волхвувань: я невиправний мрійник, але я ненавиджу дурість, терпіти не можу туманність і зневажаю фіґлярство; у всіх свої слабкості. Дійство стомило мене; що дужче я хотів сотворити молитву, то ясніше відчував у своєму серці цілковиту байдужість. Я не знаходив, що розповісти Богові, і мене так і поривало розсміятися. Пані де Крюденер була мені миліша, коли, потопаючи в квітах і ще перебуваючи на нашій грішній землі, писала «Валерію». Мені, щоправда, здавалося, що мій давній друг пан Мішо, який дивним способом виявився причетним до цієї ідилії, мало був схожий на пастушка. Зробившись серафимом, пані де Крюденер захотіла оточити себе ангелами, доказом чого є чарівна записка, адресована Бенжаменом Констаном пані Рекам’є:

«Четвер.

У деякому збентеженні виконую я доручення, дане мені пані де Крюденер. Вона благає Вас мати в її будинку не такий чарівний вигляд. Вона стверджує, що краса Ваша всіх засліплює, що Ви бентежите розум і розпорошуєте увагу. Не у Вашій владі зовсім позбавити себе чарівності, але принаймні не підкреслюйте її. Я міг би, скориставшись з нагоди, багато додати до сказаного про Вас, але не смію. Дотепністю вільний блищати той, хто розповідає про красу чарівливу, але не той, хто веде мову про красу, що вражає на смерть. Я незабаром побачу Вас; Ви призначили мені прийти о п’ятій, але повернетеся не раніше шостої, і я не встигну сказати Вам ні слова. А втім, я постараюся і цього разу триматися люб’язно».

Герцог Веллінґтон також силкувався привернути увагу Жульєтти. У записці, яку мені було дозволено списати, цікавий тільки підпис:

«Париж, 13 січня цього року.

Признаюся, добродійко, я не вельми шкодую про те, що справи заважають мені побувати у Вас по обіді, бо щоразу йду від Вас, ще дужче зачарований Вашою красою і ще менше схильний присвячувати свій час політиці!!!

Якщо Ви будете вдома, я відвідаю Вас завтра, повернувшись від абата Сікара, незважаючи на те, як впливають на мене ці небезпечні візити.

Ваш покірний слугаВеллінґтон».

Увійшовши до вітальні пані Рекам’є після Ватерлоо, герцог Веллінґтон вигукнув: «Я розбив його в пух і прах!» Якщо він і міг коли-небудь розраховувати полонити серце француженки, ця перемога прирекла його на неминучу поразку.

22 Моя нова зустріч з пані Рекам’є. – Смерть пані де Сталь

Я знову зустрівся з пані Рекам’є в сумний час – слава Франції, пані де Сталь, згасала. Авторка «Дельфіни» повернулася до Парижа після Ста днів важко хворою; я бував у неї вдома, бачився з нею у пані де Дюрас. Їй ставало все гірше і гірше, вона захворіла. Одного ранку я прийшов до неї на вулицю Руаяль; віконниці були напівпричинені, ліжко стояло в глибині кімнати, майже біля стіни; запона була піднята над узголів’ям. Пані де Сталь напівсиділа в подушках. Я підійшов і, коли очі мої звикли до напівмороку, розгледів хвору. На щоках її грав хворий рум’янець. Її прекрасні очі сяйнули мені з темряви, і вона мовила: «Добридень, my dear Francis [75]. Мені дуже боляче, але це не заважає мені вас любити». Вона простягнула мені руку для поцілунку. Я торкнувся її губами. Підвівши голову, я побачив з лівого боку від ліжка якусь довгу білу постать; це був пан де Рокка, із змарнілим, неймовірно блідим обличчям і запалими щоками; він згасав; я бачив його в перший і в останній раз. Мовчки уклонившись, він пройшов повз мене й пішов нечутно, як тінь. Мить зачекавши коло дверей, туманний дух полинув назад, щоб попрощатися з пані де Сталь. Два привиди безмовно дивилися одне на одного: у того, що стояв, на лиці не було ні кровинки; у тієї, що сиділа, кров, готова вже захолонути в жилах, приливала до щік; я не міг бачити цю картину без здригання.

Кілька днів по тому пані де Сталь переїхала на вулицю Нев-де-Матюрен. Вона запросила мене до обіду, я прийшов, вона не з’явилася у вітальні і навіть не змогла вийти до обіду; але вона не підозрювала, що смерть така близька. Ми сіли за стіл. Моєю сусідкою виявилася пані Рекам’є. Я не бачив її дванадцять років, але й тепер поглянув на неї лише мигцем. Я не дивився в її бік, вона в мій, ми не сказали одне одному ні слова. Під кінець обіду вона несміливо звернулася до мене, бідкаючись про хворобу пані де Сталь; я трохи повернув голову і звів очі. Я боюся осквернити своїми старечими устами те почуття, яке пам’ять моя зберігає у всій його молодості, почуття, сила якого зростає в міру того, як життя моє наближається до кінця. Я розсуваю завісу своїх похилих літ, щоб побачити небесне видіння, щоб почути гармонію щастя, що бринить із безодні.

Пані де Сталь померла. Остання її записка до пані де Дюрас написана великими незграбними літерами, якими пишуть діти. У записці цій знайшлося місце і для ніжного привіту Френсісу. Відхід таланту вражає сильніше, ніж зникнення індивіда: скорбота охоплює все суспільство без винятку, всі як один переживають утрату.

З пані де Сталь зникла значна частина моєї епохи: смерть вищого розуму – непоправна втрата для доби. На мене ж її смерть справила особливе враження, до якого додалося якесь містичне відчуття: саме у цієї прославленої жінки я познайомився з пані Рекам’є, і саме пані де Сталь поєднала після довгої розлуки двох мандрівців, що стали майже чужими одне одному: тризна по ній навіки закарбувала в їхніх серцях її образ і навчила їх непорушної вірності.

Я став навідувати пані Рекам’є на вулиці Басс-дю-Рампар, а потім на вулиці Анжу. Коли зустрічаєш суджену, здається, що ти ніколи не розлучався з нею: за Піфагором, життя не що інше, як пригадування. Кому не доводилося відживляти в пам’яті дрібниці, позбавлені сенсу для сторонніх? Коло будинку на вулиці Анжу був сад, у саду – альтанка під липами; коли я чекав у ній пані Рекам’є, крізь листя лип пробивався промінь місяця: і ось мені дотепер здається, що промінь цей у моїй владі і, якщо я повернуся на колишнє місце, місяць світитиме мені, як раніше. Тим часом сонячне світло, що осявало на моїх очах не одне чоло, цілком зітерлося з моєї пам’яті.

23 Аббеї-о-Буа

У ту пору мені довелося продати Вовчу долину, і пані Рекам’є найняла її разом з паном де Монморансі.

Одначе становище пані Рекам’є ставало дедалі скрутнішим і незабаром вона переселилася в Аббеї-о-Буа.

Герцогиня д’Абрантес так описує це місце:

«Аббеї-о-Буа з усіма своїми службами, з чудовим садом, з просторими монастирськими залами, де безтурботно гралися дзвінкоголосі дівчатка і дівчата різного віку, Аббеї-о-Буа славилося раніше тільки як святий дім, у якому родина може без боязні залишити дитя, осереддя своїх надій, причому славилося лише серед матерів, схильності яких вабили по той бік монастирських стін. Досить було сестрі Марії зачинити за вами маленькі, увінчані аттиком дверцята, що відокремлюють обитель від світу, досить було вам ступити на широкий двір, погляду вашому відкривалася земля не просто нічия, але земля чужа.

Нині все змінилося: назва Аббеї-о-Буа широко відома, слава його полинула по всіх станах. Жінка, яка вперше наказує своєму кучерові: «У Аббеї-о-Буа!» – може бути впевнена, що він знає дорогу і не зіб’ється зі шляху…. У чому ж причина такої незаперечної і такої стрімко виниклої слави? Бачите два невеличкі віконця аж нагорі, під дахом, над широкими вікнами парадних сходів? Це віконця однієї з найменших кімнаток абатства. Але саме в цій маленькій кімнатці й народилася слава Аббеї-о-Буа, звідси й пішла вона гуляти по всьому світу. Та і як могло бути інакше, якщо людям усіх станів було відомо, що в кімнатці цій мешкає жінка, яка позбулася волею долі всіх радощів життя, але яка вміє відшукати слова втіхи для всіх стражденних, знає заклинання, що проганяють будь-який біль, і яка поспішає на допомогу до всіх знедолених.

Що зробив Кудер, коли дізнався, що йому загрожує смерть на ешафоті? [76] «Йди до пані Рекам’є, – сказав він своєму братові, що відвідував його у в’язниці, – скажи їй, що я невинний перед Богом… вона зрозуміє…» – і Кудер залишився живий. Милосердна пані Рекам’є взяла собі в помічники людину, наділену в однаковій мірі талантом і добротою: пан Балланш клопотав разом з нею, і спільно вони відняли жертву у ката.

Дослідникові людського духу це здалося б майже дивом: жінка, що здобула європейську, якщо не світову славу, знайшла спокійний притулок у цій маленькій келії. Зазвичай світ швидко забуває людей, які перестали запрошувати гостей до свого бенкетного столу; інакше сталося з тією, що й раніше, у пору свого благоденства, уважніше вслухалася в скарги, ніж у крики радості. Маленька кімнатка на четвертому поверсі Аббеї-о-Буа завжди була відчинена не тільки для друзів пані Рекам’є; ті ж самі чужоземці, що раніше шукали як милості запрошень до гарного особняка в кварталі Шоссе-д’Антен, тепер мали за таку саму честь отримати дозвіл піднятися сходами Аббеї-о-Буа, немов яка-небудь фея, торкнувшись сходинок чарівною паличкою, зробила підняття не таким крутим. У Аббєї поглядам гостей поставало видовище, мабуть, чи не дивовижніше, ніж будь-яка з паризьких визначних пам’яток; мирна і майже дружня розмова людей різних переконань, які, зібравшись у кімнаті завширшки десять і завдовжки двадцять футів, забули про свої чвари. Віконт де Шатобріан розповідав Бенжамену Констану про чудесні цікавинки з Америки. Матьє де Монморансі з властивою лише йому товариськістю, з тією лицарською ввічливістю, що вирізняє всіх з цим ім’ям, слухав шведську королеву пані Бернадот, і обличчя його виражало таку саму шанобливість, начебто перед ним була сестра Аделаїди Савойської, дочці Умбера Білорукого, яка вийшла після смерті свого першого чоловіка за одного з Монморансі. Нащадок стародавніх феодалів не дозволяв собі жодного різкого слова на адресу людей ліберальної доби.

Герцогиня із Сен-Жерменського передмістя привітно розмовляла з герцогинею часів Імперії, що сиділа поряд з нею на дивані; у цій чудовій келії ніхто не бував зайвим. Я вперше навідала пані Рекам’є в Аббеї, повернувшись до Парижа після довгої відсутності. Мені треба було попросити її про одну послугу, і я не сумнівалася, що вона мені допоможе. Від спільних друзів я знала, яка велика її мужність, але саму мене мужність зрадила, коли я побачила, що в комірчині під дахом життя її проходить так само мирно і спокійно, як у позолочених вітальнях на вулиці Монблан.

«Що ж це! – говорила я сама собі, – всюди самі страждання!»

І я поглянула на неї зі сльозами на очах – вона не могла не зрозуміти мого погляду. На жаль! спогади мої пронизували товщу років і переносили мене в минуле! Ця жінка, яку слава величала прекрасною квіткою у вінку епохи, вже десять років терпіла удари долі; страждання близьких, які вона переживала уподвійні, вбивали її!..

Коли, спонукувана давніми спогадами і нездоланною потребою, я переїхала в Аббеї-о-Буа, та, біля якої я прагнула оселитися, вже не жила в крихітній кімнатці на четвертому поверсі: пані Рекам’є змінила цю келію на просторіше житло в тому ж будинку. Саме там я побачила її знову. Смерть викрала багатьох з тих бійців, що билися на політичній ниві і раніше оточували пані Рекам’є, і серед живих з її друзів залишався чи не один пан де Шатобріан. Але й для нього настав час обманутих надій і королівської невдячності. Він учинив мудро: попрощався з удаваними атрибутами щастя і залишив ненадійну могутність трибуна ради іншої, міцнішої влади.

Я вже говорила, що у вітальні Аббеї-о-Буа займаються не лише літературою, і всі стражденні з надією поглядають на цей будинок. Ось уже кілька місяців я веду розвідку щодо родини імператора і знайшла декілька документів, які, як мені здається, становлять безперечний інтерес.

Королеві Іспанії необхідно було будь-що-будь повернутися до Франції. Вона написала листа пані Рекам’є, благаючи поклопотати про те, щоб прохання про її приїзд у Париж було зустрінуте прихильно. Пан де Шатобріан був у той час міністром, і королева Іспанії, знаючи його прямодушність, не сумнівалася в успіху своєї справи. Проте виконати прохання виявилося нелегко, бо тодішній закон прирікав на гоніння всіх, навіть найдоброчесніших членів нещасної родини. Але пан де Шатобріан носив у серці те великодушне співчуття до нещастя, яке пізніше продиктувало йому зворушливі рядки:

У підлабузництві мені не дорікнеш, Але царя, що гине, жаль мені усе ж. І хоч ненавиджу я чванство фараона, Йому тепер спочув би, скинутому з трону, — Вчорашній цар і бог, піднесений своїм Тяжким нещастям, – о, не поглумлюсь над ним!

Пан де Шатобріан зглянувся на становище нещасної жінки; він запитав себе, чи зобов’язує міністерський обов’язок побоюватися цього слабкого створіння, і, відповівши заперечно, написав пані Рекам’є, що пані Жозеф Бонапарт може повернутися до Франції, поцікавившись до того ж про її місцезнаходження, щоб відправити їй через пана Дюрана де Марея, на той час нашого посла у Брюсселі, дозвіл приїхати до Парижа під ім’ям графині де Вільнев. Про те саме він повідомив пана де Фагеля.

Я з тим більшим задоволенням розповіла про цей випадок, що він робить честь і прохачці, і міністрові, що задовольнив це прохання: її шляхетна довірливість гідна його шляхетного милосердя».

Вчинок мій не заслуговує на ті надмірні похвали, яких удостоїла його пані д’Абрантес, але, оскільки розповідь її про Аббеї-о-Буа потребує доповнень, я розповім про те, що вона забула чи опустила.

Капітан Роже, подібно до Кудера, був засуджений до смерті. Намагаючись врятувати його, пані Рекам’є попросила мене про допомогу. За цього соратника Карона клопотав також Бенжамен Констан, який вручив братові засудженого цього листа до пані Рекам’є:

«Непробачно з мого боку, добродійко, знову докучати Вам, але не моя провина, що у нас так часто засуджують до смертної кари. Листа цього вручить Вам брат нещасного Роже, засудженого на смерть разом з Кароном. Справа тут найогидніша і найвідоміша. Як тільки пан де Шатобріан почує це ім’я, він усе зрозуміє. Він має щастя бути окрасою нинішнього міністерства, і до того ж єдиним з міністрів, хто ще не пролив крові. Не буду продовжувати: решту домовить Ваше серце. Сумно, що мені завжди доводиться писати Вам з таких сумних приводів, але Ви пробачите мене, я знаю, і додасте ще одного нещасного до всіх тих незліченних страждальців, які завдячують Вам своїм порятунком.

З нескінченною ніжністю і пошаною

Б. Констан.Париж, 1 березня 1823 року».

Вийшовши на волю, капітан Роже поквапився висловити вдячність своїм рятівникам. Я, своїм звичаєм, проводив вечір у пані Рекам’є: раптом на порозі з’являється цей офіцер. З південним акцентом він говорить: «Без вашого заступництва голова моя скотилася б на ешафот». Ми здивувалися, бо давно забули про своє добродіяння; але він, почервонівши, як рак, обурено повторював: «Невже ви не пам’ятаєте?… Невже ви не пам’ятаєте?…» Марно намагалися ми виправдатися, тисячу разів перепрошуючи за нашу забудькуватість: він пішов, гнівно брязкаючи шпорами, такий розлючений, наче ми не врятували його, а загубили.

Тоді ж саме Тальма попросив пані Рекам’є звести його зі мною; йому була потрібна порада щодо кількох віршів з «Отелло» Дюсіса, які йому заборонили промовити зі сцени в первозданному вигляді. Відклавши донесення послів, я кинувся до пані Рекам’є і провів цілий вечір з Росцієм наших днів за переробкою злощасних віршів: він пропонував мені варіант, я йому – інший, ми римували хто на що здатний; усамітнюючись то коло вікна, то в кутку, ми так і сяк розставляли слова у піввіршах. Ми сперечалися до хрипоти про зміст і благозвучність рядків. Забавне, мабуть, видовище являли ми обидва: я, міністр Людовіка XVIII, і він, Тальма, король сцени, – коли, забувши, хто ми такі, пославши до біса цензуру й усіх сильних світу цього, змагалися в дотепності. Але якщо Рішельє, нацькувавши Густава Адольфа на Німеччину, міг ставити в театрі трагедії власного написання, чому я, скромний міністр, не міг, відправивши нашу армію захищати в Мадриді незалежність Франції, зайнятися чужими трагедіями?

Герцогиня д’Абрантес, яку я провів в останню путь у церкві кварталу Шайо, описала вітальню пані Рекам’є; мені залишилося розповісти про спальню. Дві маленькі кімнатки розділяв темний коридор. Я стверджував, що в цьому передпокої м’яке освітлення. Книжкова шафа, арфа, піаніно, портрет пані де Сталь і вид Коппе в місячному світлі – ось усі оздоби цього святилища; на вікнах стояли горщики з квітами. Коли надвечір, підійнявшись на четвертий поверх і насилу відсапуючись, я входив у келію і кидав погляд у вікно, душу мою переповнювало захоплення: внизу простягався монастирський сад – зелена клумба, посеред якої кружляли черниці і пансіонерки. Верховіття акації заглядало у вікно. Гострі шпилі дзвіниць підносилися до неба, а на обрії виднілися севрські пагорби. Призахідне сонце золотило краєвид і освітлювало кімнату. Пані Рекам’є сиділа за піаніно; дзвони видзвонювали «Angelus», і голос їхній, «подібний до плачу над померлим днем», il giorno pianger che si muore, змішувався з останніми тактами благання до ночі з «Ромео і Джульєтти» Штейбельта. Птахи засинали на піднятих віконних жалюзі, крізь гомін і метушню великого міста я прозирав десь вдалині тишу і самоту.

Даруючи мені ці мирні години, Господь винагороджував мене за всі пережиті мною години хвилювань; я провидів прийдешній спокій – осереддя моїх вірувань і сподівань. Зовні мене мучили тривожні політичні новини або огидна невдячність сильних світу цього, а тут, у цьому притулку, до мене поверталася безтурботність душі – здавалося, ніби після поневірянь розпеченою пустелею я потрапляв у лісову прохолоду. Я знаходив спокій поряд із жінкою, яка дихала спокоєм, але не байдужістю, бо знала глибокі прихильності. На жаль! люди, яких я зустрічав у пані Рекам’є, Матьє де Монморансі, Каміль Жордан, Бенжамен Констан, герцог де Лаваль, пішли за Енганом, Жубером, Фонтаном – відмерлими членами відмерлого суспільства. На їх місце стали нові, молоді друзі – юна парость давнього, але безсмертного лісу. Я прошу їх, прошу пана Ампера, який прочитає ці рядки, коли мене не стане, я благаю їх усіх зберегти про мене хоч би неясний спогад: я довіряю їм нитку мого життя, яка ось-ось зіскочить з веретена Лахезіс. Лише мій нерозлучний супутник пан Балланш був і на початку, і в кінці моїх життєвих мандрів; на його очах виникали і припинялися з волі часу мої прихильності, на моїх очах Рона відносила вдалину його захоплення: річки завжди підмивають свої береги.

Нещастя моїх друзів не раз обтяжували мене, і я ніколи не ухилявся від священної ноші: нині мені відплачується за це сторицею; глибоке почуття допомагає мені переносити знегоди, тим тяжчі, що кількість їх постійно зростає. Чим ближче підходжу я до могили, тим виразніше відчуваю, що все, чим я дорожив у житті, втілилося в пані Рекам’є, що до неї завжди тяглася моя душа. Спогади різних років, мрії і дійсність змішалися, переплелись, переплутались, і ця суміш чарівності і тихого смутку прибрала зримого вигляду пані Рекам’є. Вона – володарка моїх почуттів, що ж до щастя, спокою і благоденства, вони волею небес чекають на мене там, куди кличе мене обов’язок.

Я йшов за пані Рекам’є тими стежками, яких ця мандрівниця ледве торкалася своєю легкою стопою; незабаром мені належить випередити її в інших мандрах. Прогулюючись цими «Записками», оглядаючи храм, який я поспішаю закінчити, вона натрапить на каплицю, їй присвячену, можливо, ця усипальня припаде їй до вподоби: у ній втілено її образ.

Книга тридцята

‹Шатобріан, призначений послом у Римі, їде до Італії; його дорожній щоденник; листи пані Рекам’є з Рима з описом тамтешнього життя; римські кардинали і дипломати›

6 Художники давні й новітні

У 1822 році, за мого перебування французьким послом в Англії, я тягнувся до місць і людей, бачених мною в Лондоні в 1793 році; у 1828 році, ставши французьким послом при папському дворі, я поспішив обійти палаци та руїни, які бачив у Римі в 1803 році, і запитати про людей, котрих знав у ту пору; палаців та руїн я знайшов предосить, а от людей – зовсім мало.

У палаці Ланчелотті, який раніше наймав кардинал Феш, нині живуть його справжні власники – князь Ланчелотті та його дружина, дочка князя Массімо. Будинок на площі Іспанії, де мешкала пані де Бомон, зруйнували. Що ж до самої пані де Бомон, вона спочиває в своєму останньому притулку, і я разом з папою Левом XII прочитав молитву на її могилі.

Не було вже на світі й Канови. Я двічі відвідав його майстерню в 1803 році; він прийняв мене із стекою в руці. З дуже простодушним і привітним виглядом він показав мені величезну статую Бонапарта, а також Геракла, що вбиває Ліка: він прагнув довести, що здатний передати в камені силу, але навіть і в цих творіннях різець його відмовлявся досліджувати анатомію; німфа проти волі творця зберігала пишні форми, а з-під старечих зморшок проступали риси Геби. Мені довелося знати кращого скульптора мого часу; подібно до Гужона, він загинув, упавши з риштовання; смерть невтомно вершить свою вічну Варфоломіївську ніч і поціляє в нас своїми стрілами.

Але досі живий, на велику радість мені, добряк Боге, найстаріший з французьких художників, що працюють у Римі. Двічі намагався він покинути улюблені простори; він доїжджав до Генуї, але там мужність зраджувала його, і він повертався на свою названу батьківщину. Я з усією можливою щедрістю прийняв у посольстві і його самого, і його сина, котрого він викохує з материнською ніжністю. Як раніше, ми робимо спільні прогулянки; лише непоквапливість рухів виказує його старість; з якимсь розчуленням я прикидаюся юнаком і сповільнюю крок, щоб не обігнати супутника. Обом нам недовго залишилося дивитися на неспинні води Тибру, що линуть удалину.

В епоху розквіту образотворчого мистецтва великі художники жили зовсім не тим життям, що нині: вони трудилися над своїми шедеврами, літаючи під склепіннями Ватикану, під стелею собору Святого Петра і вілли Фарнезіни. Рафаель виходив на вулицю в товаристві учнів, у супроводі кардиналів і князів, немов давньоримський сенатор в оточенні клієнтів. Карл П’ятий тричі позував Тиціану, подав йому пензель, коли той упав, а на прогулянці залишав за ним місце праворуч від себе; Франциск I не спав коло смертної постелі Леонардо да Вінчі. Тиціан у розквіті своєї слави прибув до Рима і був прийнятий там велетнем Буонарроті: у дев’яносто дев’ять років Тиціан, живучи у Венеції, все ще міцно тримав у руці свій столітній пензель, рівного якому не народило жодне сторіччя.

Вісімдесятилітній Мікеланджело помер у Римі, завершивши працю над куполом собору Святого Петра, і тіло його було таємно викопане із землі за наказом великого герцога Тосканського. Розкішним похороном свого великого художника Флоренція спокутувала забуття, в яке вона пустила прах свого великого поета, Данте.

Веласкес двічі відвідав Італію, і двічі Італія стоячи вітала його: попередник Мурільйо вирушив додому, везучи із собою яблука авзонійських Гесперид, які Іспанія прийняла з його рук, – його зусиллями вітчизна отримала дванадцять полотен, що належали дванадцяти уславленим малярам того часу.

Славетні ці художники жили життям, сповненим святкувань і пригод; вони захищали міста і замки, зводили церкви, палаци і міські мури, завдавали і діставали могутніх ударів шпагою, спокушали жінок, ховалися в монастирях, отримували відпущення гріхів у пап і знаходили прихисток у князів. Розповідаючи про одну з оргій, Бенвенуто Челліні називає серед гостей Мікеланджело і Джуліо Романо.

Тепер усе змінилося: художники живуть у Римі бідно і самотньо. Втім, у цьому житті є, можливо, своя поезія, що не поступається колишній. Співтовариство німецьких художників заповзялося повернути живопис до часів Перуджіно, щоб знову засвоїти його християнський дух. Ці юні неофіти з братства Святого Луки стверджують, що Рафаель під кінець життя став язичником і загубив свій талант. Припустімо навіть, що це правда; станьмо ж усі такими язичниками, якими є Рафаелеві діви, і хай талант наш слабшає і гине, якщо плодом цієї слабкості стане «Преображення»! Помилки нової релігійної школи поважні, але від цього вони не перестають бути помилками; адепти нової школи вважають, що напруженість і незграбність фігур на старовинних полотнах є доказом натхненності маляра; проте персонажі середньовічних майстрів дихають вірою зовсім не тому, що фігури їхні незграбні і нерухомі, немов сфінкси, але тому, що творці їхні, подібно до всіх своїх сучасників, ревно вірили в Бога. Релігійногодуху сповнений тут не живопис, але думка маляра; не випадково іспанські полотна завжди побожні формою, хоча, починаючи з епохи Відродження, їм зовсім не чужі витонченість і жвавість. У чому тут річ? У тому, що іспанці – християни.

Я відвідую художників поодинці: скульптор-початківець живе десь у печері, отіненій зеленими дубами вілли Медічі, і завершує там роботу над мармуровим зображенням хлопчика, що поїть змію з мушлі. Маляру за притулок править напівзруйнований будинок у безлюдній місцевості; я застаю його на самоті: стоячи коло вікна, він малює видовище Римської Кампанії. «Розбійник» пана Шнеца перетворився на матір, яка благає мадонну про порятунок її сина. Леопольд Робер покинув Неаполь і був недавно проїздом у Римі; він забрав із собою полотна, на яких як живі змальовані тутешні чарівні краї.

Герен, подібно до хворої голубки, усамітнився на горішньому поверсі одного з флігелів вілли Медічі. Заховавши голову під крило, він услухається в шум вітру над Тибром; прокинувшись уранці, він малює пером смерть Пріама.

Орас Верне намагається змінити манеру; чи доб’ється він успіху? Змія на шиї, викличний убір, сигара, незліченні маски та віньєтки – все це дуже відгонить бівуаком.

Кому відоме ім’я мого друга пана Кека, що оселився на віллі Юлія III, створеній працею Мікеланджело, Віньйоли і Тадеуша Цуккарі? А проте він досить непогано зобразив у своєму гроті – законному притулку малярів – смерть Вітеллія. Занедбані клумби навколо вілли часто відвідує хитре звірятко, з яким пан Кек веде боротьбу, – це лис, праправнук прародителя Гупіля-Ренара, який доводиться племінником Вовку Ізенґріну.

Пінеллі, повернувшись до тями після однієї п’янки і не встигнувши ще почати іншу, пообіцяв мені показати дванадцять сцен з танцями, перевдяганнями і злодійськими трюками. Шкода, що він морив голодом свого пса, який лежав коло дверей.

Торвальдсен і Камуччині – найперші бідняки в усьому Римі.

Зрідка всі ці художники, що живуть у різних куточках міста, збираються разом і пішки йдуть у Суб’яко. Дорогою вони зупиняються біля трактиру в Тіволі і малюють на його стінах гротески. Можливо, колись у малюнку вуглиною, накиданому поверх творіння Рафаеля, нащадки впізнають руку нового Мікеланджело.

Я хотів би народитися малярем: самотність, незалежність, сонце, що освітлює руїни і шедеври, – усе це мені до душі. Потреби мої невеликі: мені вистачило б шматка хліба і кухля води з Аква Феліче. Моє безталанне життя весь час чіплялося за придорожні кущі; наскільки щасливіше вільне життя птаха, який виспівуючи мостить у цих кущах гніздо!

Отримавши придане за дружиною, Нікола Пуссен купив будинок на Монте Пінчо; навпроти жив Клод Желе, відомий під ім’ям Клода Лоррена.

Обидва моїх співвітчизники вмерли на колінах цариці світу. Якщо Пуссен писав Римську Кампанію навіть на тих полотнах, дія яких відбувається в зовсім інших краях, то у Лоррена римське небо вінчає навіть зображення кораблів і заходів сонця на морі.

Чому я не народився сучасником тих обраних творців минулих сторіч, таких близьких мені за духом! Утім, мені довелося б воскресати дуже часто. Пуссен і Клод Лоррен зійшли на Капітолій; на його вершині бували і королі, але вони не варті були малярів. Де Бросс зустрів у Римі англійського претендента, я сам бачив тут у 1803 році короля Сардинії, що зрікся престолу, а нині, у 1828 році, бачу брата Наполеона, короля Вестфалії. Зубожілий Рим дає притулок скинутим володарям! у його руїнах ховаються нещасні таланти і гнана слава.

7 Римське суспільство за старих часів

Якби чверть сторіччя тому я зобразив не тільки Римську Кампанію, а й римське суспільство, нині мені довелося б для достовірності нанести на полотно багато нових мазків. Час життя одного покоління – тридцять три роки (вік Христа, бо Христос – основа всього); кожне нове покоління в нашому західному світі має власне обличчя. Рама картини залишається незмінною, але персонажі весь час змінюються. У 1536 році в цьому місті разом з кардиналом дю Белле побував Рабле; служачи дворецьким його преосвященству, він обробляв і підносив.

Рабле, що перетворив себе в Жана Зубодробаря, дотримувався іншої думки, ніж Монтень, який, коли був у Римі, зовсім не чув дзвонів, бо дзвонять тут менше, ніж у будь-якому французькому селі; Рабле, навпаки, постійно чув передзвін на острові Дзвінкому (у Римі) і вже подумав був, що це додонські балабончики.

Монтень, прибувши до Рима через сорок чотири роки після Рабле, виявив на березі Тибру сади і городи; він повідомляє, що 16 березня тут уже цвітуть троянди і достигли артишоки. Церкви здалися йому голими, він не побачив у них ні статуй святих, ані фресок і визнав їх менш гарними і пишними, ніж французькі храми. Монтень звик до похмурих обширностей наших готичних соборів; він кілька разів згадує собор Святого Петра, але не описує його; він або прикидався нечутливим та байдужим до красних мистецтв, або справді був таким. Очам Монтеня відкрилося стільки шедеврів, але пам’ять не підказала йому жодного імені; він не згадав ні про Рафаеля, ні про Мікеланджело, від смерті якого не минуло ще й шістнадцяти років.

Утім, у ті часи ніхто ще не замислювався серйозно про суть образотворчого мистецтва і про філософічний вплив геніїв, що рухали його вперед або протегували йому. Час творить з людьми те саме, що простір з пам’ятниками; і ті й інші можна оцінити як слід лише на віддалі, зі спеціально вибраної точки; станьте надто близько чи надто далеко – і ви нічого не побачите.

Автор «Проб» шукав у Римі лише Рим стародавній: «Дітища Рима-недолюдка, що ліпляться нині до тутешніх халуп, здатні, звичайно, захопити людей нашої доби, мені ж нагадують вони гороб’ячі й воронячі гнізда під дахом французьких храмів, що їх недавно зруйнували гугеноти».

Який же був в уяві Монтеня стародавній Рим, якщо собор Святого Петра здавався йому гороб’ячим гніздом, що приліпилося до стін Колізею?

Новоявлений римський громадянин, якому це звання надала булла 1581 року від Різдва Христового, повідомляє, що римлянки, на відміну від француженок, не носять масок; вони пишаються перлами та іншими коштовностями, але пояс зав’язують зовсім вільно, немов усі вони на останніх днях. Чоловіки ходять у чорному, і, «хай він буде герцог, граф чи маркіз, вигляд у Римлянина підлий».

Чи не дивина: Святий Ієронім також говорить, що в усіх римлянок хода вагітних: «solutis genibus fractus incessus – нерівним кроком, на напівзігнутих ногах?»

Майже щодня, виходячи з Ангельських воріт, я бачу на березі Тибру хатину із закіптюженою французькою вивіскою, на якій намальовано ведмедя: після приїзду до Рима Мішель, сеньйор де Монтень, оселився тут, неподалік від лікарні, що правила за притулок бідному божевільному, людині, пройнятій чистісінькою стародавньою поезією, яку Монтень відвідав у феррарській в’язниці, відчувши при тому радше гіркоту, ніж співчуття.

Настало XVII сторіччя, і однією з достопам’ятних його подій стали відвідини в 1638 році католицького Рима видатним протестантським поетом і найглибшим мислителем тієї епохи. Спершись на хрест, тримаючи в руках обидва Заповіти, бачачи за собою гріховні покоління, вигнані з раю, а перед собою покоління, чиї гріхи спокутав той, хто молився в Гетсиманському саду, столиця Папської області запитувала молодого єретика: «Чого домагаєшся ти від твоєї старої матері?»

Римлянка Леонора закрутила голову Мільтону. Чи помітив хто-небудь, що ту ж Леонору згадано в «Записках» пані де Моттвіль, в описі концертів у кардинала Мазаріні?

Абат Арно побував у Римі після Мільтона. Цей абат, що раніше носив шпагу, розповів нам історію, цікаву ім’ям одного з її учасників і живим відтворенням звичаїв куртизанок. Герой цього переказу, герцог де Гіз, правнук Міченого, вирушив на пошуки щастя до Неаполя і в 1647 році опинився проїздом у Римі: тут він познайомився з якоюсь Ніною Баркаролою. Мезон-Бланш, секретар пана Дее, французького посла в Константинополі, надумав відбити красуню у герцога де Гіза. Він дорого поплатився за свою зухвалість: Ніну підмінили на огидну старушенцію (діялося те вночі, у кімнаті без світла). «Якщо одна сторона відповіла веселим сміхом, інша була, як неважко здогадатися, дуже збентежена, – говорить Арно. – На превелику силу вирвавшися з обіймів своєї богині, Адоніс неодягненим кинувся навтіки».

Кардинал де Рец нічого не сказав про римські звичаї. Мені більше до душі малюк Куланж з його враженнями 1656 і 1689 років: він славить виноградники і сади, самі назви яких п’янять душу.

Прогулюючись у напрямі Порту Піа, я зустрічаю майже всіх героїв Куланжа; героїв? Ні! їхніх онуків та онучок.

Пані де Севіньє отримує вірші Куланжа і відповідає йому із замку Роше, загубленого в глибині моєї бідолашної Бретані, за десять льє від Комбурґа: «Яка сумна моя адреса порівняно з вашою, любий кузене! Такій самітниці, як я, личить ця адреса, але тому, чия провідна зоря блукає, не знаючи втоми, личить виводити на листі слово Рим. Ви маєте рацію: хоча розпестити доля вас не встигла, вона частенько була прихильна до вас!!!»

Уперше Куланж приїхав до Рима в 1656 році, вдруге – в 1680-му: між двома подорожами минуло тридцять три роки; що до мене, з часу мого першого приїзду до Рима я постарів усього на двадцять п’ять років; я був тут у 1803 році, а зараз надворі рік 1828-й. Якби я був знайомий з пані де Севіньє, я навчив би її старіти без смутку.

Спон, Міссон, Дюмон, Аддісон пішли за Куланжем. Спон та його супутник Уеллер допомагали мені відшукувати шлях серед афінських руїн.

Читаючи Дюмона, з цікавістю дізнаєшся, де були в 1690 році шедеври, що дотепер захоплюють нас: боги Нілу і Тибру, Антіной, Клеопатра, Лаокоон і гаданий торс Геракла містилися в Бельведері. Ватиканський сад, за словами Дюмона, прикрашали бронзові павичі з гробниці Сципіона Африканського.

Аддісон подорожував на манір scholar [77]; враження його зводяться до цитат з античних авторів, пересипаних англійськими спогадами: проїжджаючи через Париж, він підніс Буало свої латинські вірші.

Услід за творцем «Катона» до Рима прибув отець Лаба: забавна людина була цей паризький домініканець. Місіонер, що проповідував християнство на Антильських островах, флібустьєр, обдарований математик і архітектор, відважний артилерист, що наводив гармату не гірше за гренадера, вчений історик, що розповів мешканцям Д’єппа про їх стародавні африканські володіння, він мав уїдливий розум і волелюбний характер. Я не знаю іншого мандрівця, який висловив би точніші й ясніші думки про папське правління. Лаба ходить вулицями, бере участь у релігійних процесіях, всюди стромляє свого носа і майже з усього глузує.

Домініканець говорить, що кадіські капуцини спорядили його постільною білизною, яка ось уже десять років новісінька, і що йому доводилося бачити святого Йосипа, одягненого по-іспанськи: зі шпагою при боці та капелюхом під пахвою, у пудреній перуці та окулярах на носі. У Римі він іде до меси. «Ніколи, – згадує він, – не бачив я стільки скалічених музикантів і не чув таких легкозвучних співів. Знавці стверджують, що ця музика не має собі рівних. Я погоджуюся, щоб показати, що розуміюсь на цьому, але якби я не мав честі прислужувати священикові, я втік би з церемонії, що тривала, як мені здалося, не три години, а всі шість».

Що ближче до наших днів, то дужче римські звичаї схожі на нинішні.

У часи Де Бросса римлянки носили перуки; звичай цей дуже давній: Проперцій запитував у своєї «милої», чому вона так любить прикрашати своє волосся:

Quid juvat ornato procedere, vita, capillo? [78]

Галльські жінки, наші прародительки, поставляли волосся Северінам, Пісціям, Фаустінам, Сабінам. Велледа говорить Евдору про свою зачіску: «Це моя діадема, я зберегла її для тебе». Волосся не було найбільшим завоюванням римлян, але виявилося завоюванням найдовговічнішим: у жіночих гробницях часто знаходять перуки, що чудово збереглися; мойри не владні над цією прикрасою, але де те чоло, яке вони вінчали? Запашні пасма, що розпалювали наймінливішу з пристрастей, пережили не одну імперію; смерть, що розбиває будь-які кайдани, не змогла порвати цю найтоншу нитку.

Нині італійки хизуються зачісками з власного волосся, чарівно кокетливими у жінок з народу.

Суддя-мандрівець де Бросс писав свої портрети і картини в манері Вольтера, з яким у нього вийшла комічна суперечка через клаптик землі. Де Бросс не раз розмовляв з принцесою Борґезе, сидячи на краєчку її ліжка. У 1803 році я бачив у палаці Борґезе іншу принцесу – Поліну Бонапарт, яка, подібно до свого брата, спочила, здобувши безліч перемог! Рафаель, якби вона була його сучасницею, зобразив би її у вигляді одного з тих амурів, зіпертих на спини левів, що прикрашають стіни вілли Фарнезіна, і схожа знемога загубила б художника та його модель. Скільки квітів зів’яло вже в тих степах, де блукали мої герої: святий Ієронім і святий Августин, Евдор і Цимодоцея!

Англійці на площі Іспанії, якими їх намалював де Бросс, дуже схожі на тих, яких ми бачимо сьогодні, – вони тримаються один за одного, галасують, поглядають згори вниз на простих смертних, а потому йдуть у свої руді лондонські нетрі, навіть не поглянувши на Колізей. Де Бросс сподобився честі бути рекомендованим Якову III:

«Старшому із синів претендента близько двадцяти років, молодшому п’ятнадцять. Від людей, близько з ними знайомих, я чув, що старший куди кращий за молодшого і його більше люблять у родині; у нього добре серце й відважна вдача; він насилу зносить своє становище і якщо не зможе рано чи пізно змінити свою долю, то не від браку хоробрості. Мені розповіли, що коли іспанці вели війну за Неаполітанське королівство, принц, тоді ще хлопчак, вирушив у плавання, щоб узяти участь в облозі Гаети; він стояв на палубі, і капелюх його впав у воду. Його хотіли підібрати. «Не варто, – відповів принц, – рано чи пізно мені доведеться піти за ним самому».

Де Бросс стверджує, що коли принц Уельський що-небудь почне, його чекає невдача, і пояснює, чому. Виявивши чималу завзятість, Карл Едуард, під ім’ям графа Альбані, повернувся до Рима; батько його помер; сам він одружився з принцесою Штольберґ-Гедерн і замешкав у Тоскані. Не знаю, чи правда це, але, за словами Юма, в 1753 і 1761 роках він таємно відвідав Лондон, був на коронації Георга III і сказав людині, що впізнала його: «Менш за все я заздрю тому, через кого зчинено весь цей галас».

Шлюб претендента не був щасливим; графиня Альбані кинула його й оселилася в Римі: там з нею познайомився інший мандрівець, Бонштеттен; на схилі віку бернський дворянин розповідав мені в Женеві, що береже листи юної графині Альбані.

Альф’єрі вперше побачив дружину претендента у Флоренції, і вона навіки полонила його серцем. «Минуло дванадцять років, – говорить він, – але й зараз, коли, досягнувши жалюгідного віку, позбавленого ілюзій, я пишу всі ці дурниці, я відчуваю, що, хоча кожен день відбирає у неї ще одну частинку тлінної краси – єдиного очарування, над яким вона не владна, я з кожним днем люблю її все дужче. Поряд з нею серце моє робиться піднесенішим, великодушнішим і ніжнішим, але мало цього; наважуся сказати, що і з її серцем завдяки моїй підтримці та підбадьоренню діється те ж саме».

Мені доводилось бачити пані Альбані у Флоренції; час подіяв на неї, але протилежним, ніж звичайно, чином; як правило, з віком на обличчі істоти, що належить до старовинного роду, проступає ознака цього шляхетного походження: графиня Альбані, огрядна жінка з невиразним обличчям, мала вигляд звичайнісінький. Вона була схожа на постарілу матрону з полотна Рубенса. Мені прикро, що те серце, позбувшись підтримки і схвалення Альф’єрі, змушене було шукати іншої допомоги. Нагадаю тут уривок з мого листа до пана де Фонтана про Рим:

«Чи знаєте ви, що графа Альф’єрі я бачив єдиний раз у житті, і чи вгадаєте, як саме? У домовині: мені сказали, що він майже не змінився, вираз його обличчя був шляхетним і серйозним, смерть, без сумніву, лише додала йому суворості; домовина була трохи коротка, голову небіжчика опустили на груди, через що вигляд його став грізним».

Немає нічого сумнішого, ніж перечитувати під старість рядки, написані замолоду: те, що тоді було справжнім, тепер відійшло в минуле.

У 1803 році в Римі мені довелося бачити мигцем останнього із Стюартів – сімдесятидев’ятирічного Генріха IX, кардинала Йоркського. Він мав слабкість прийняти від Георга III пенсію: вдова Карла I марно благала Кромвеля про цю милість. Так, назавжди втративши трон, рід Стюартів згасав ще сто дев’ятнадцять років. Тричі вигнанці-претенденти передавали у спадок примару корони: вони були розумні й відважні; чого ж їм бракувало? милості Господньої.

Утім, вид Рима втішив Стюартів; серед цих нескінченних руїн їхня власна доля постала лише дрібною подією, уламком тонкої колони посеред гігантського звалища. Покидаючи світ, Стюарти мали й іншу втіху: на їхніх очах розвалювалася стара Європа, услід за ними караюча доля обернула на порох інших королів, зокрема й Людовіка XVI, предок якого відмовив у прихистку нащадкові Карла I; а Карл X помер у вигнанні в тому ж віці, що й кардинал Йоркський! а його син та онук блукають по землі, не маючи де притулитися!

Дорожні записки Лаланда, який відвідав Італію в 1765–1766 роках, дотепер залишаються одним з найкращих і найточніших описів римського мистецтва і римських старожитностей. «Я люблю читати істориків і поетів, – говорить він, – але цілком натішитися їх творіннями можна, лише ступивши на ту землю, по якій вони ходили, лише зійшовши на ті пагорби, які вони малювали, лише побачивши плин річок, які вони оспівували». Сказано не так уже й погано для астронома, що харчувався акридами.

Дюкло, майже такому ж худому, що й Лаланд, належить таке тонке спостереження: «Театральні п’єси різних народів дають достатньо ясне уявлення про їхні звичаї. Слуга Арлекін, головний герой італійських комедій, завжди голодний – таке вже в італійців життя. Слуги в наших комедіях, як правило, п’яниці, чому провиною безпутство, але не вбогість».

Пишномовні захоплення Дюпаті нітрохи не кращі за сухі звіти Дюкло і Лаланда, проте йому вдалося жваво передати враження, яке справив Рим; книга його, світячи відбитим світлом, свідчить, що красномовство описового стилю народилося під впливом Руссо, який вдихнув у слово spiraculum vitae [79]. Дюпаті близький до тієї нової школи, яка невдовзі замінила вольтерівську правдивість, ясність і природність чутливістю, темрявою і манірністю. Одначе за манірними слівцями Дюпаті ховаються розумні думки: він вважає причиною довготерпіння римського народу похилі літа його численних правителів. «Для римлянина, – говорить він, – папа – це цар, що стоїть на порозі смерті».

На віллі Борґезе Дюпаті чекає настання ночі: «Останній сонячний промінь згасає на чолі однієї з Венер». Краще не сказали б і нинішні поети. Він прощається з Тіволі: «Прощай, долино! Я чужоземець, я не мешканець твоєї прекрасної Італії. Я ніколи не побачу більше тутешніх країв, але, можливо, мої діти, хай не всі, але деякі, колись потраплять сюди: постань перед ними такою ж чарівною, якою постала ти перед їхнім батьком». Деякі з дітей ерудита і поета відвідали Рим і могли побачити, як останній сонячний промінь згасає на чолі «Праматері Венери» Дюпаті.

Не встиг Дюпаті покинути італійську землю, як на неї ступив Ґете. Чи доводилося президентові Бордоського парламенту чути коли-небудь ім’я Ґете? А тим часом це ім’я дотепер пам’ятають на італійській землі, що цілком забула ім’я Дюпаті. Не те щоб я палко любив могутній геній німецького поета; співець матерії залишає мене байдужим; Шиллера я сприймаю серцем, Ґете – розумом. Потрапивши до Рима, Ґете був у захопленні від Юпітера, і захоплення це вилилося у прекрасні слова, – така думка чудових критиків, і я з ним не сперечаюся, проте сам я віддаю перевагу не олімпійському богу, а Богу, розіп’ятому на хресті. Марно намагаюся я розпізнати в людині, що прогулюється берегом Тибру, творця «Вертера»; я впізнаю його тільки в одній фразі: «Нинішнє моє життя подібне до юнацької мрії; ми побачимо, чи судилося їй збутися, чи вона, подібно до багатьох інших, виявиться лише пустим мріянням».

Коли наполеонівський орел розтиснув кігті, Рим повернувся під владу своїх мирних пастирів: тоді коло старих стін столиці цезарів з’явився Байрон; похмура його уява накинула на незліченні римські руїни жалобний плащ. Рим! У тебе було ім’я, але він дав тобі інше, і це нове ім’я залишиться за тобою навіки: він назвав тебе «Ніобою нації, що втратила дітей і вінки, розучилася плакати, тримає в руках порожню урну, в якій колись зберігався прах, давно розвіяний за вітром».

Переживши цю останню поетичну бурю, Байрон помер. Я міг би побачити Байрона в Женеві, але не побачив його; я міг би побачити Ґете у Веймарі, але не побачив його; зате я бачив, як згасла пані де Сталь, яка, не бажаючи пережити свою молодість, поспішила зійти на Капітолій разом з Корінною: ці безсмертні імена, ці славні тіні злиті з іменами і тінями вічного міста [80].

8 Теперішні римські звичаї

Так протягом сторіч змінювалися в Італії звичаї і люди; але якнайрішучіше перемінився Рим після того, як двічі побував під владою французів.

Римська республіка, створена зусиллями Директорії, з її двома консулами та її лікторами (паскудними facchini [81], вибраними з лав простолюду), була нескінченно смішна, проте вона внесла вдалу новацію до цивільного законодавства: за цієї римської республіки були вперше засновані префектури – ідея, використана згодом Бонапартом.

Ми почали правити Римом за законами, яких ще не було; зробивши Рим головним містом департаменту Тибр, ми встановили в нім зразковий порядок. У нас римляни запозичили податкову систему. Закриття монастирів, проведений за наказом Пія VI продаж церковного майна ослабили віру в непорушність релігійних святинь. Знаменитий індекс, що й досі справляє деяке враження по цей бік Альп, у Римі не означає абсолютно нічого: за кілька монет ви отримуєте дозвіл з чистою совістю прочитати заборонений твір. Індекс – один з осколків стародавньої епохи, що дійшли до епохи нинішньої. Хіба в римській та афінській республіках гідність царя та імена знатних царедворців не мали загальної пошани? Лише французи в нападах безглуздої люті глумляться з могил предків і власної історії, перекидають хрести, руйнують храми, зводячи порахунки з духовенством 1000 або 1100 року від Різдва Христового. Немає більшої дитячості й більшої дурості, ніж ці запізнілі образи: ніщо так ясно не доводить, що ми не здатні рішуче ні на що серйозне, що справжні основи свободи для нас за сімома замками. Нам треба не зневажати минуле, але, взявши приклад з усіх народів світу, шанувати його як укритого сивиною старця, який оповідає біля домашнього вогнища про все, що йому довелося побачити: що в цьому поганого? Розповіді його, думки, слова, манери і одяг повчальні й забавні; проте він немічний і тремтячі його руки зовсім ослабли. Невже ми вбоїмося цього сучасника наших батьків – адже він давно спочивав би побіч них у могилі, якби міг померти; він сильний лише минулою могутністю тих, хто обернувся на порох.

Французи пішли з Рима, але залишили йому в спадок свої принципи: так буває завжди, коли завойовники, чи то греки в Азії за Олександра, чи то французи в Європі за Наполеона; перевершують цивілізованістю той народ, на чию землю вони ступили. Відбираючи синів у матерів, змушуючи італійську знать покидати палаци і братися до зброї, Бонапарт прискорив перетворення національного характеру.

Що ж до римського суспільства, то у дні концертів та балів його не відрізниш від паризького. Прекрасні дами: Альтьєрі, Палестрина, Цагарола, Дель Драґо, Ланте, Лодзано – прикрасили б салони Сен-Жерменського передмістя: втім, у деяких з них трохи зляканий вигляд – мабуть, через тутешній клімат. Чарівна Фальконьєрі, наприклад, завжди влаштовується ближче до дверей, готова, якщо хтось кине на неї погляд, негайно втекти і сховатися на Монте Маріо: їй належить вілла Мелліні; роман, дія якого розгорталася б у цьому покинутому будинку на березі моря, під покровом кипарисів, мав би свою чарівність.

Але хоч як би змінювалися від сторіччя до сторіччя звичаї і люди, все в Італії сповнене природної величі, недоступної нам, жалюгідним варварам. У Римі ще й тепер живі люди, в чиїх жилах тече римська кров, люди, котрі пам’ятають про те, що предки їхні панували над світом. Чужоземці, що туляться в новеньких хатинках біля Народної застави або в палацах, які вони поділили на комірчини, проткнувши дах незліченними димарями, нагадують щурів, які нишпорять біля підніжжя творінь Аполлодора і Мікеланджело або прогризають дірки в пірамідах.

Нині знатні римляни, розорені революцією, зачиняються у своїх палацах, витрачають гроші з осторогою і самі керують господарством. Той, кому випадає щастя (вельми рідкісне) бути прийнятим у них увечері, проходить анфіладу порожніх, без меблів, напівосвітлених кімнат, де у присмерку біліють, подібно до привидів чи повсталих з домовини мерців, античні статуї. Нарешті обідранець слуга відчиняє гостю двері до якогось гінекею: навколо столу сидять три-чотири старі або молоді, погано одягнені жінки; с хилившись над рукоділлям при світлі лампи, вони перемовляються словами з батьком, братом або чоловіком, що напівлежить оддалік у подертих кріслах. Спочатку вигляд цієї родини, що її охороняють чудові статуї, здається вам якимсь шабашем, але потім ви виявляєте в ньому щось прекрасне, шляхетне і царствене. Чичисбеїв у Римі більше немає, але є абати-носії, обтяжені шалями або грілками; то тут, то там, як і раніше, зустрічаються дами, чий дім так само важко уявити без друга-кардинала, як без дивана.

Папам нині вже неможливо вступати в любовні зв’язки і роздавати землі й посади, подібно до того, як королям неможливо відкрито утримувати фавориток. Як же проводять час знатні римські дами тепер, коли життя їхнє не заповнене ні політикою, ані трагічними любовними пригодами? Було б цікаво прозирнути у суть цих нових звичаїв; якщо я залишуся в Римі, то займуся цим.

9 Місцевості і краєвиди

Я побував у Тіволі 10 грудня 1803 року; у розповіді про цю поїздку, надрукованій тоді, я писав: «Тутешній край схиляє до задумливості і мрійливості; я звертаюся думками до минулого життя, я зношу тягар сучасного, я намагаюся прозріти майбутнє; де я опинюся, що робитиму і ким стану через двадцять років?»

Двадцять років! цей відрізок часу здавався мені рівним цілому сторіччю; я був певен, що зійду в могилу набагато раніше, ніж він закінчиться. Але спустив дух не я, а володар світу, а з ним зникла з лиця землі і його імперія!

Майже всі мандрівці старого і нового часу писали про Римську Кампанію як про жахливу і голу рівнину. Сам Монтень, який не страждав від браку уяви, говорить: «По ліву руч вдалині видно Апенніни, а перед ними – краєвид неприємний, поверхня здиблена, зрита глибокими тріщинами… місцевість гола, без дерев, безплідний шматок землі».

Протестант Мільтон дивився на Римську Кампанію поглядом сухим і безпристрасним, як його віра. Лаланд і президент де Бросс були так само сліпі.

Тільки у «Подорожі місцями дії останніх шести книг «Енеїди» пана Бонштеттена, опублікованій у Женеві в 1804 році, через рік після виходу мого листа до пана де Фонтана (він побачив світ на сторінках «Меркюр» наприкінці 1803 року), можна відшукати декілька правдивих слів про цю прекрасну безлюдну місцевість, хоча й тут не обійшлося без докорів: «Яка втіха читати Верґілія під небом Енея і, так би мовити, перед очима гомерівських богів! – говорить пан Бонштеттен. – Який пустинний цей самотній край, де бачиш тільки море, розорені ліси, поля, безкраї луки і жодної людини! На всьому цьому величезному просторі я не помітив жодного будинку, крім того, що стоїть неподалік на вершині пагорба. Я підійшов ближче; двері були виламані, я піднявся сходами, увійшов до приміщення, що було колись спальнею: у ньому звив гніздо хижий птах…

Якийсь час я провів коло вікна цього порожнього будинку. Біля ніг моїх простягалося узбережжя, таке багате і прекрасне під час Плінія, а зараз покинуте землеробами».

Відтоді як вийшов друком мій опис Римської Кампанії, ставлення до неї змінилося і хула поступилася місцем глибокій пошані. Англійські і французькі мандрівці, що йшли моїми стопами, завмирали від захоплення протягом усього шляху від Сторти до Рима. Пан де Турнон у своїх «Статистичних нарисах» розділяє те захоплення, яке я мав щастя висловити першим. «Що далі просуваєтеся ви у глиб Римської Кампанії, – говорить він, – то ясніше постає перед вами сувора краса її грандіозних контурів, її плавних рельєфів у прекрасному облямуванні гір. Її одноманітна велич приголомшує і прославляє думку».

Не зупинятимусь на книзі пана Симона, який, розповідаючи про Рим, як навмисне, поставив усе з ніг на голову. Я був у Женеві, коли він раптом помер; ледве встигнувши скосити сіно й порадіти першим зернам, цей землероб розділив долю скошеної трави і стиглого колосся.

До нас дійшли деякі листи великих пейзажистів; ні Пуссен, ні Клод Лоррен не говорять ні слова про Римську Кампанію. Але якщо перо їхнє мовчить, пензель говорить за нього: agro romano [82] – таємне джерело краси, звідки вони черпали, приховуючи це джерело від сторонніх очей з якоїсь скупості й обережності генія, який не хоче віддавати святиню на наругу простолюду. Вражаюча річ: італійське сонце найкраще увічнили на своїх полотнах французькі маляри.

Я перечитав мого листа до пана де Фонтана з Рима, написаного двадцять п’ять років тому, і, мушу признатися, не знайшов у ньому жодної неточності: я не зумів би ні відняти, ні додати жодного слова. Одна іноземна компанія запропонувала цієї зими (у 1829 році) розорати Римську Кампанію: ах, панове, звільніть нас від ваших котеджів та англійських садів на Янікулумі! Якщо коли-небудь вони спотворять переліг, який не зміг здолати плуг Цинцинната, переліг, який поріс травою, овіяною подихом віків, ноги моєї не буде в Римі! Йдіть геть з вашими могутніми машинами; тут земля родить і родитиме самі лише могили. Кардинали не захотіли слухати розважливих грабіжників, які, сплутавши останки Тускулума із замками аристократів, вирішили поживитися на цих руїнах: вони пустили б мармур із гробниці Емілія Павла на вапно, як пустили на ринви свинцеві домовини наших предків. Їх преосвященства дорожать минулим; крім того, на велике збентеження економістів, доведено, що пасовища Римської Кампанії дають власникам п’ять відсотків щороку, а якщо посіяти тут пшеницю, дохід не перевищить півтора відсотка. Землероби віддають перевагу pastorizia [83], а не maggesi [84] не з ліні, а з міркувань практичних. Гектар тутешньої землі дає майже такий самий прибуток, як гектар землі в наших кращих департаментах: щоб переконатися в цьому, досить прочитати твір його преосвященства Ніколаї.

‹Листи Шатобріана пані Рекам’є з описом римських буднів; «Записка» Шатобріана про східні справи з аргументами на користь необхідності підтримати Росію в її боротьбі проти Туреччини; листи з Рима історикові літератури Вільмену, історикові Тьєррі; донесення графові де Ла Ферроне про розмову з папою римським›

16 Пані Рекам’є

«Рим, вівторок, 13 січня 1829 року.

Вчора о восьмій вечора я написав Вам листа, якого доставить Вам пан де Вів’є, а вранці, прокинувшись, знову сів за листа – опівдні я відправлю його із звичайною поштою. Ви знаєте бідних дам з монастиря Сен-Дені; всі покинули їх ради знатних дам з монастиря Трініте-дю-Мон; нічого не маючи проти останніх, ми з пані де Ш. стали на бік слабших. Дами із Сен-Дені ще місяць тому захотіли влаштувати свято на честь пана посла та його дружини: воно відбулося вчора опівдні. Уявіть собі церкву, перетворену на залу для глядачів; ризницю, що стала сценою, і дюжину дівчаток від восьми до чотирнадцяти років, які грали на цій сцені «Маккавеїв». Актриси самі змайстрували собі шоломи і плащі. Вони декламували французькі вірші з італійським запалом і найзабавнішим у світі італійським акцентом; у найбільш патетичних місцях вони тупали ніжками; до трупи входили племінниця Пія VII, дочка Торвальдсена і ще одна дочка – художника Шовена. Вони були напрочуд гарні у своїх паперових костюмах. Дівчинка, що грала первосвященика, начепила довгу чорну бороду, яка їй страшенно подобалася, але колола її ніжну шкіру, і тринадцятирічна актриса раз у раз поправляла її білою ручкою. У залі для глядачів сиділи ми з пані де Ш., кілька матерів, черниці, пані Сальваж, два-три абати і ще десятка два пансіонерок у білих платтях і під покривалами. Ми веліли доставити з посольства печиво і морозиво. У антрактах наш слух потішала гра на піаніно. Уявіть собі, які надії і радощі передували цьому святкуванню в монастирі і яке воно залишить спогади! Під кінець три черниці заспівали в церкві «Vivat in aeternum» [85]…

Їй же

«Рим, 15 січня 1829 року.

І знов я пишу Вам! Нині вночі у нас лив дощ і віяв вітер, як у Франції: я уявляв собі, як періщать струмені дощу по Вашому маленькому віконцю, я подумки полинув у Вашу кімнатку, побачив Вашу арфу, Ваше піаніно, Ваших пташок, почув, як Ви граєте мою улюблену п’єсу або ту, іншу, із Шекспіра: а я ж у Римі, так далеко від Вас! Між нами – чотири сотні льє і Альпи!

Я одержав листа від тієї дотепної пані, що іноді відвідувала мене в міністерстві; міркуйте самі, яка вона люб’язна: вона схиблена на турках; Магомет, стверджує вона, – велика людина, що набагато випередила свій народ!

Життя в Римі мало б навчити мене зневажати політику. Тут не утрималися ні свобода, ні тиранія; руїни римської республіки перемішалися з руїнами Тиберієвої імперії; і ті й інші взялися порохом! Чи не доводить капуцин, мимохідь змітаючи цей прах своєю сутаною, що все на світі – лише суєта суєт? Проте мимоволі я постійно звертаюся думкою до долі моєї бідолашної батьківщини. Я бажав би для неї віри, слави і свободи; чому я не в змозі прикрасити її цим потрійним вінцем?»

Їй же

«Рим, четвер, 5 лютого 1829 року.

«Торре Вергата – монастирська земля, розташована за одне льє від могили Нерона, по ліву руку від дороги, якщо їхати з Рима, в найгарнішому і найбезлюднішому краї: там, зовсім неглибоко, під порослою травою і будяками землею, спочивають незліченні уламки стародавніх пам’ятників. Позавчора, у вівторок, закінчивши листа до Вас, я почав розкопки. Зі мною не було нікого, крім Іасента і Вісконті, – він командує роботами. Погода стояла прекрасна. Дюжина людей, озброєних ключками і лопатами, що викопували з-під землі гробниці та уламки палаців або будинків в абсолютно безлюдній місцевості, являла собою видовище, гідне Вас. Я бажав лише одного – щоб Ви перелетіли сюди. Я охоче погодився б жити разом з Вами в наметі серед цих руїн.

Я теж узявся за лопату і розкопав осколки мармурових статуй: судячи з усього, у мене є надія знайти щось варте і повернути все, що я витратив, беручи участь у цій могильній лотереї; у моєму розпорядженні вже є шматок грецького мармуру такий завбільшки, що його вистачить на бюст Пуссена. Ці розкопки стануть метою моїх прогулянок; щодня я буду спрямовувати кроки до цих уламків. Якому сторіччю, яким людям належали вони? Можливо, ми, самі того не знаючи, турбуємо найславніший у світі прах. Можливо, нам поталанить виявити напис, який кине світло на яку-небудь історичну подію, розвіє яку-небудь помилку, з’ясує яку-небудь істину. А потім, коли ми з дюжиною напіводягнених селян покинемо ці місця, тут знову запанують забуття і тиша. Чи можете Ви уявити собі, які пристрасті вирували колись у цій пустелі, які тут розігрувалися драми? Тут жили пани і раби, щасливці і невдахи, красуні, що крутили голови чоловікам, і честолюбці, що мріяли про міністерські портфелі. Тепер тут немає нікого, окрім птахів і мене, та й то ненадовго; незабаром ми відлетимо звідси. Скажіть, чи варто після цього мені, армориканському варварові, що мандрував серед дикунів, осілих на материку, невідомому римлянам, і посланцеві тих священиків, яких римляни кидали на поживу левам, бути міністром дрібного галльського царя? Коли я закликав Леоніда в Лакедемоні, він не відповів мені: шум моїх кроків у Торре Вергата не збудить жодної живої душі. А коли я в свою чергу зійду в могилу, я не почую навіть звуку Вашого голосу. Отож, мені треба чимшвидше повернутися до Вас і покінчити з усіма земними химерами. Немає нічого кращого за відставку, немає нічого щирішого, ніж прихильність, подібна до Вашої».

Книга тридцять перша

‹Продовження листів до пані Рекам’є: смерть папи Лева XII і його похорон; вибори нового папи; екскурс в історію папства; листи Шатобріана до пані Рекамьє і його донесення графові Порталісу про кардиналів – кандидатів на посаду папи; інтриги Шатобріана на користь кандидата, прихильного до Франції; перемога Шатобріана: папою вибрано одного з «йо-го» кандидатів – кардинала Кастільйоні (Пій VIII), хоча державним секретарем став кардинал Альбані, який співчував Австрії›

7 Свято на честь великої княгині Єлени на віллі Медічі

Я давав бали і влаштовував прийоми в Лондоні та Парижі і, хоча народжений в іншій пустелі, не так уже погано справлявся зі своєю роллю в цих нових краях; але я навіть не підозрював, що таке святкування в Римі: у них є щось античне, що зближує втіхи зі смертю. Вілла Медічі, де самі сади вже являють собою дорогоцінну прикрасу і де я приймав сьогодні вранці велику княгиню Єлену, в прекрасному обрамуванні: з одного боку вілла Борґезе і будинок Рафаеля, з іншого вілла на Монте Маріо і горбисті береги Тибру; внизу – весь Рим, подібний до покинутого орлиного гнізда. Між купами дерев прогулювалися серед нащадків Паул і Корнелій перші красуні Неаполя, Флоренції і Мілана; принцеса Єлена здавалася їх повелителькою. Борей, що несподівано налетів з гори, накинувся на бенкетний намет і помчав, несучи обривки тканини і гірлянд, – так само розправився час з тутешнім краєм. Усі члени посольства були в розпачі, що ж до мене, то я відчував якусь іронічну веселість, бачачи, як вітер небесний викрадає мою короткоденну позолоту і швидкоплинні радощі. Намет дуже скоро впорядкували. Спочатку хотіли влаштувати сніданок на терасі, але тепер стіл накрили всередині розкішного палацу; голоси валторн і гобоїв, що їх розносив борей, чимось нагадували мені шелест американських лісів. Гості, що пустували на вітрі, розвіяні вуалі і кучері жінок, sartarella, що не боїться бурі, поетеса, що звертає свої імпровізації до хмар, повітряна куля з вензелем північної принцеси, що відлітає в небо – усе це надавало святу, в якому, здавалося, змішалися звичні мені бурі, нового вигляду.

Як гордилася б подібним торжеством людина, що не прожила на світі так багато років, як я, і ще чутлива до спокус світла й бурі! Я заледве змушую себе згадувати про свій похилий вік, коли вечорами галереями мого будинку серед квітів, вогнів і музики пурхають доньки весни: вони здаються мені зграєю лебедів, що летять у теплі країни. Які розчарування чекають їх попереду? Одні линуть до того, що вже люблять, інші – до того, чого ще не полюбили. У кінці шляху їх чекає гробниця, яких тут так багато, один з тих стародавніх саркофагів, у яких тутешні мешканці тримають воду; їхній прах змішається з прахом багатьох інших легковажних і чарівних створінь. Ці хвилі краси, діамантів, квітів і пір’я хлюпочуть під музику Россіні, що її виконують усі оркестри разом, яка поступово затихає вдалині. Чи не та це мелодія, що чулась мені в зітханні флоридського вітерцю чи в стогонах, що сповнюють храм Ерехтеї в Афінах? Чи це жалкування далеких аквілонів, що колисали мене на хвилях океану? А може, під маскою однієї з цих блискучих італійок ховається моя сильфіда? Ні, моя дріада нерозлучна з луговими вербами, вона залишилася на комбурзькому узліссі – там, де з’явилася мені вперше. Світські забави, що наздогнали мене в кінці життєвого шляху, чужі мені, і все ж у цій феєрії є щось п’янке, і вона крутить мені голову: я знову здобуваю тверезість і холодність розуму, лише побувавши на пустельній площі перед собором Святого Петра або в безлюдному Колізеї. Тоді дрібні земні картини відступають, і очам моїм відкриваються видовища, рідні лише минулій журбі моєї юності.

‹Листи Шатобріана до пані Рекам’є; його донесення графові Порталісу›

11 Похвальба

Друг великого Л’Опіталя, канцлер Олів’є, висловлюючись мовою XVI сторіччя, що зневажало церемонії, порівнює французів з мавпами, які видираються на маківку дерева й, усівшись там, показують усьому світу те, що треба було б приховувати. Історія Франції з 1789 року до наших днів доводить справедливість цього порівняння; втім, кожна людина, долаючи життєвий шлях, уподібнюється мавпі канцлера; рано чи пізно всі без сорому виставляють напоказ свої каліцтва. Так і я, познайомивши читачів зі своїми депешами, відчуваю бажання похвалитися: дивлячись на великих людей, які нині кишать усюди, розумієш, що в наші дні тільки лицемір не оголошує сам себе безсмертним.

Чи ви читали дипломатичне листування, присвячене найважливішим подіям минулих епох, що зберігається в архіві міністерства закордонних справ? – Ні.

То, можливо, ви читали листування опубліковане? можливо, вам відомі подробиці перемов дю Белле, д’Осса, Дюперрона і президента Жаннена, можливо, ви заглядали в «Державні мемуари» Вільруа, «Королівські заощадження» Сюллі, в мемуари кардинала Рішельє і листи Мазаріні, в документи, що стосуються Вестфальського договору і Мюнстерського миру? Можливо, вам знайомі донесення Барійона про англійські справи і листування з приводу іспанського спадку, можливо, з-під вашої уваги не випало ім’я пані де Юрсен, можливо, вам попадався на очі «сімейний договір» пана де Шуазеля, можливо, вам не чужі імена Хіменеса, Олівареса і Помбаля, ви знаєте про боротьбу Гуго Гроція за свободу морів, читали його листи обом Оксеншернам, пам’ятаєте про перемови першого міністра Вітта з Петером Гроцієм, другим сином Гуго, нарешті, можливо, погляд ваш привертало зібрання дипломатичних угод? – Ні.

Виходить, ви ніколи не читали всіх цих незліченних просторікувань? У такому разі прочитайте їх, а потім перейдіть до моїх депеш із Пруссії, Англії та Рима (не будемо торкатися такої прикрої для вас війни в Іспанії, хоча вона – головна моя заслуга на державній ниві), порівняйте їх з усіма іншими депешами, які я тільки що перелічив, і, поклавши руку на серце, скажіть, які з них більше стомили вас: скажіть, чи дуже відрізняється моя робота від роботи моїх попередників, скажіть, чи поступаюся я стародавнім міністрам і покійним послам в умінні вдаватися в дрібниці істотності?

Перш за все ви побачите, що ніщо не випадає з моєї уваги: я не забуваю ні про Решид-пашу, ні про пана де Блакаса; я ревно відстоюю свої посольські права і привілеї, я тримаюся хитро і двоєдушно (а це найважливіша гідність!), і хитрість моя така велика, що я не відповідаю на лист панові Фунхалю, чиє становище ненадійне, але з підступної ввічливості роблю йому візит, щоб ублаготворити його, не залишивши, проте, в його руках жодного отриманого від мене рядка. У розмовах з кардиналами Бернетті та Альбані, двома державними секретарями, у мене не вихоплюється жодного необережного слова; я не цураюся і дрібниць: я даю лад паперам французів, що мешкають у Римі, і закладені мною основи зберігаються донині. Орлиним поглядом я прозираю протизаконність договору, укладеного в Трініте-дю-Мон між Папською областю і послами Лавалем і Блакасом – договору, який жодна зі сторін не мала права укладати. Потім я здіймаюся у сфери вищої дипломатії і, не маючи, втім, ніяких вказівок від міністра закордонних справ, беру на себе сміливість дати відвід одному з кардиналів, щоб не побачити на папському престолі ставленика Австрії. Я дістаю таємні протоколи конклаву: ніякому іншому послові це не вдалося б; день за днем я шлю на батьківщину списки кардиналів з результатами голосування. Я не забуваю і про родичів Бонапарта; я не полишаю надії вмілим поводженням добитися від кардинала Феша відмови від звання ліонського архієпископа. Досить якому-небудь карбонарію почати готувати нову змову, я негайно дізнаюся про це і визначаю, наскільки правдиві чутки про майбутній бунт; досить якому-небудь абатові почати плести інтриги, я негайно дізнаюся про це і руйную плани тих, хто хотів посварити кардиналів з французьким послом. Нарешті, я з’ясовую, що кардинал Латіль довірив головному сповіднику якусь важливу таємницю. Чи задоволені ви? Чи згодні, що перед вами людина, яка знає свою справу? У такому разі я зізнаюся вам, що ця дипломатична поденщина не коштувала мені ніяких зусиль, що я розправлявся з нею, як будь-який пересічний посол; так простак селянин у Нижній Нормандії шиє штани, пасучи овець: моїми вівцями були мої мрії.

Важливо й інше: порівняйте мої офіційні листи з донесеннями моїх попередників, і ви переконаєтеся, що я приділяю загальним питанням стільки ж уваги, скільки й приватним, що дух моєї епохи веде мене у вищі сфери людського розуму. Це найочевидніше в депеші, адресованій панові Порталісу, де я розглядаю становище Італії та виявляю презирство кабінетам, що мають хід історії за низку дрібних і великих змов. «Записка про східну війну» також містить політичні істини, які не назвеш рядовими. Я був прийнятий двома папами і розмовляв з ними не про кабінетні інтриги; я втягнув їх у розмову про релігію, про свободу, про майбутню долю світу. Тим же предметам була присвячена і моя промова перед конклавом. Я наважився порадити цим старцям йти вперед і зробити релігію рушієм суспільства.

Читачу, дочекайся закінчення моєї похвальби – адже я, подібно до філософа Платона, кружляю навколо своєї ідеї, перш ніж дійти до мети. Я став схожий на старого Сідрака – літа мій шлях подовжують. Я продовжую – і закінчу ще не скоро. Нині багато письменників зневажають свій літературний дар і готові поступитися ним заради дару політичного, незрівнянно втішнішого. Дякувати Богу, мною володіють зовсім інші почуття, я надаю дуже мало значення політиці, хоча б тому, що це – гра, в якій мені таланило. Успішному політику чесноти лише тягар. Я самовпевнено визнаю за собою практичну кмітливість, але чудово пам’ятаю про те, що добитися цілковитого успіху не дозволяю собі я сам. Справа тут не в моїй музі, але в моїй байдужості до всього на світі. З такою вадою досягти успіху в житті справді неможливо.

Байдужість, не сперечатимусь, личить державному мужу, але лише державному мужу, в якого немає совісті. Він байдуже поглядає на будь-які події, не відрізняє обрáзу від похвали, зневажає моральність, справедливість і співчуття, нарешті, здобуває користь навіть з революцій. Адже ці мудреці переконані, що будь-яка подія, щаслива чи нещасна, зобов’язана давати користь; вони наживаються на тронах, на домовинах, на клятвах, на образах; розцінки встановлюють новоявлені Мьонне, які колекціонують приниження і катастрофи: щодо мене, я не сильний у цій нумізматиці. На жаль, я безтурботний подвійно; власна моя доля не хвилює мене нітрохи не більше від навколишнього світу. Павло Пустинник зневажав світ, тому що вірив у Бога; я зневажаю суспільство, бо не вірю в політику. Ця невіра допомогла б мені добитися великих перемог в житті діяльному, якби я більше піклувався про свою дурну персону і вмів разом і принижувати, і улещувати її. Скільки б я не старався, я все одно залишаюся чесним простаком, неімущим дурником, що не вміє ні падлючити, ні наживатися.

Д’Андії, кажучи про себе, дав точний опис однієї сторони мого характеру: «Я ніколи не укладав честолюбних планів, – для цього я був надто честолюбний; Господь вселив у мене потяг до великих звершень в ім’я слави держави і щастя народів, і я не вмів обмежувати себе вузькими рамками особистої користі. Я міг би служити лише королю, який править сам і не прагне ні до чого, окрім безсмертної слави. Отже, королям мого часу я служити не міг».

Тепер, коли я показав вам найпотаємніші куточки своєї душі й оголив її затаєні достоїнства, коли я перелічив вам усі незвичайні довершеності своїх депеш, уподібнившись одному з побратимів по Інституту, який невпинно прославляє власну персону і привчає всіх навколо захоплюватися ним, тепер я відкрию вам, для чого затіяв усю цю похвальбу: я хотів показати, на що здатні літератори, що вступили на державну службу, і захистити їх від нападок дипломатів, фінансистів і чиновників.

Усі ці діячі вважають себе на голову вище від людей, кожен з яких, навіть найнікчемніший, вартий значно більше за них; чи личить всезнаючим панам-практикам молоти таку дурницю? Ви говорите про факти, погодьтеся ж із фактами: більшість великих письменників давнини, середніх віків, сучасної Англії були великими державними мужами, якщо тільки опускалися до політики. «Я не став пояснювати їм, – зауважує Альф’єрі, розповідаючи про свою відмову від посади посла, – що для мене їхня дипломатія і депеші означають значно менше, ніж написані мною чи навіть кимось іншим трагедії; адже людей такого роду напоумити неможливо: вони не можуть і не повинні змінити віру».

Хто з французів був кращим літератором, ніж Л’Опіталь, наступник Горація, чи спритний посол д’Осса, чи Рішельє, ця людина гострого розуму, якій мало було вирішувати спірні питання, писати записки та історії, яка тільки те й робила, що винаходила сюжети для п’єс, складала віршики в компанії Мальвіля та Буаробера і в муках народжувала Академію та «Велику пастораль»? Хіба він став великим міністром тому, що був поганим письменником? Утім, справа ж не в більшому чи меншому таланті, справа у пристрасті псувати папір; проте сам пан де л’Емпірей не виявив більше запалу й щедрості, борючись за місце на Парнасі, ніж кардинал, що витратив на постановку своєї трагікомедії «Світам» двісті тисяч екю! Якби можна було знати напевно, що кожен посередній поет, зайнявшись політикою, стане чудовим державним діячем, з цього випливало б, що кожен чудовий поет стане державним діячем середньої руки: але хіба талант поета убив талант політика в Солоні, елегійному поеті, який не поступався Симоніду; у Періклі, який зраджував муз, щоб зачаровувати афінян чудовими промовами, у Фукідіді й Демосфені, які підняли на таку недосяжну висоту славу письменника й оратора, хоча й віддавали свої сили військовому ремеслу та публічному красномовству? Хіба літературний дар знищив геній Ксенофонта, який, обмірковуючи «Кіропедію», брав участь у «Відступі десяти тисяч»; хіба завадив він двом Сципіонам – другу Лелія і покровителю Теренція, чи Цицерону, царю словесності й батькові вітчизни; нарешті Цезарю, авторові творів з граматики, астрономії, релігії, літератури, суперникові Архілоха в сатирі, Софокла в трагедії, Демосфена в красномовстві, творцеві «Записок», рівних яким не написати жодному історику?

Втім, скільки не наводь прикладів, у нашій країні дар письменника, що безумовно перевершує всі інші таланти, бо він не виключає жодного з них, завжди стоятиме на заваді політичному успіху: справді, яка користь у високому розумі? він ні на що не придатний. Французькі дурні, особлива і суто національна порода людей, мають за ніщо французьких Гроціїв, Фрідріхів, Беконів, Томасів Морів, Спенсерів, Фолклендів, Кларендонів, Болінґброків, Берків і Каннінґів.

У нашім марнославстві ми ніколи не погодимося визнати навіть за геніальною людиною різнобічної обдарованості і здатності справлятися зі справами звичайними так само добре, як справляється з ними людина звичайного розуму. Досить вам хоч на якусь дещицю вийти за межі банальності, як тисяча дурнів зчиняють галас. «Ви заноситесь у хмари!» – кричать вони, горді тим, що самі животіють на землі і не хочуть іншої долі. Таємне усвідомлення власної недосконалості змушує цих бідолашних заздрісників повставати проти таланту; вони поблажливо нагадують Верґілію, Расіну і Ламартіну, що їхній талан – вірші. Але який ваш талан, панове гордівники? – забуття: воно чатує на вас за двадцять кроків од будинку, тим часом як названих поетів двадцять віршованих рядків, написаних ними, прославлять навіки.

‹Французи в Римі за Директорії та Імперії; прогулянки Шатобріана Римом; доля його племінника Крістіана, що став єзуїтом у Римі; від’їзд Шатобріана з Рима до Парижа в травні 1829 р.›

Книга тридцять друга

1 ‹…› Піренєї. – Пригода

Париж, серпень і вересень 1830 року, вулиця Анфер

‹Політичні умови у Франції: слабкість ліберального міністерства Поліньяка; Шатобріан їде на води в містечко Котре, в Піренеях, і там складає вірші про цей край›

Я не зміг докінчити оду: мій тужливий барабан бив відбій, скликаючи мріяння минулих ночей, проте в лави відступаючих весь час вривалися мріяння нинішньої хвилини, чий сяючий вид ніяк не в’язався з боязкою міною їх старих товаришів.

І ось, віддаючись віршуванню, я побачив молоду жінку; що сиділа на березі гірського потоку; вона підвелася й пішла мені назустріч; з розмов місцевих мешканців вона знала про мій приїзд. Незнайомка виявилася таємничою Окситанкою, з якою ми вже два роки листувалися, жодного разу не бачивши одне одного; таємниця розкрилася: Patuit Dea [86].

Сповнений шанобливості, я відвідував біля струмка свою наяду. Одного разу, коли я зібрався вже йти, вона захотіла провести мене; мені довелося на руках донести її до неї додому. Ніколи ще мені не було так соромно: я гадав, що людина мого віку, здатна викликати таку пристрасну прихильність юної особи, просто смішна, і що приємнішою для мене могла виглядати ця примха, то більшого приниження я зазнавав, справедливо бачачи в ній знущання. Від сорому я ладний був утекти до ведмедів, що водилися по сусідству. Я відчував зовсім не те, що Монтень, який сказав: «Любов повернула б мені зіркість, тверезість, люб’язність, змусила б піклуватися про власну зовнішність…» Бідолахо Мішель, ти говориш про чудові речі, але на жаль, людям нашого віку любов усього цього аж ніяк не повертає. Нам залишається тільки одне: доброхіть одійти. Отже, замість того, щоб віддатися заняттям здоровим і мудрим, щоб стати гідним кохання, я постарався стерти з пам’яті швидкоплинний образ моєї Клеманси Ізор; гірський вітерець невдовзі розвіяв химеру прекрасного створіння; дотепна, рішуча і чарівна шістнадцятилітня чужоземка була вдячна мені за те, що я оцінив себе по справедливості: нині вона вже заміжня.

2 Міністерство Поліньяка. – Мій розпач. – Я повертаюся до Парижа

Чутки про падіння міністерства дійшли до наших ялицевих лісів. Досвідчені люди говорили навіть про те, що новий уряд очолив князь де Поліньяк, але я нітрохи в це не вірив. Нарешті прибули газети: я розгорнув їх і з подивом прочитав офіційне повідомлення, що підтверджувало ці чутки. З того часу, як я живу на світі, фортуна не раз підносила мені сюрпризи, але такого жорстокого розчарування мені ще не доводилося зазнавати. Доля в черговий раз змела з лиця землі всі виплекані мною химери; але цього разу разом з моїми ілюзіями вона загубила монархію. Я важко пережив цей страшний удар; розпач мій був великий, бо я відразу ухвалив рішення: я повинен покинути свою посаду. Я отримав багато листів; у всіх мені пропонували подати у відставку. Навіть ледве знайомі мені люди виявили мені повагу своїми настановами.

Мене неприємно вразила ця догідлива турбота про моє добре ім’я. Дякувати Богу, щодо честі я ніколи не мав потреби в порадниках; життя моє було низкою самопожертвувань, зроблених з власної волі; коли йдеться про обов’язок, я не марную час на роздуми. Відставка згубна для мене – адже все моє багатство завжди складається із самих боргів, які я ніколи не встигаю заплатити, бо дуже скоро втрачаю чергове місце; тож у відставці мені щоразу доводиться жити на доходи від моїх книжок. Дехто з люб’язних гордівників, що письмово і усно розводилися мені про честь і свободу, відмовилися від звання державного радника, проте вони володіли солідним статком або залишили за собою дрібні посади, що давали засоби для існування. Вони вчинили як протестанти, які, відкидаючи деякі з католицьких догматів, зберігають вірність решті, таким же неправдоподібним. Ні послідовності, ні щирості: звичайно, вони втрачали з власної волі дванадцять чи п’ятнадцять тисяч ліврів ренти, але вдома їх чекав багатий маєток або принаймні передбачливо припасений шматок хліба. Що ж до мене, то зі мною не церемонилися і дуже охоче поступалися від мого імені всім, що у мене ще залишалося: «Вперед, Жорже Данден, сміливіше; чорт забирай, друзяко, не ганьбіть себе, роздягайтесь! Викиньте у віконце двісті тисяч ліврів ренти, посаду, що вам подобається, посаду почесну і високу, попрощайтеся з римським царством красних мистецтв і з щасливою можливістю отримати довгождану нагороду за невтомну і нелегку працю. Нам так хочеться. Тільки такою ціною ви збережете нашу повагу. Ми скинули каптан і залишилися в теплому фланелевому жилеті, а ви скиньте оксамитовий плащ і йдіть голяка. Наш девіз – абсолютна рівність, рівноправ’я вівтаря і жертви».

Причому – дивна річ! – люди, що з таким великодушним запалом виштовхували мене втришия, люди, що виявляли мені свою волю, не були ні моїми справжніми друзями, ні моїми соратниками по політичній боротьбі. Мене прирікали на заклання в ім’я лібералізму – доктрини, прихильники якої невпинно нападали на мене; я зобов’язаний був поставити на карту долю законної монархії ради того, щоб заслужити похвалу жменьки боязких недругів, яким бракувало мужності померти з голоду.

Я готувався до довгої посольської кар’єри; святкування, які я влаштував, розорили мене, я ще не заплатив за перше своє житло. Але найбільше пригнічувала мене необхідність розлучитися з містом, де я сподівався провести решту життя, втішаючись щастям.

Сам я ніколи нікому не докучав порадами в дусі Катона, дотримання яких укидає в убозтво не того, хто їх дає, а того, хто їх отримує; я переконаний, що подібні поради марні, якщо розходяться з внутрішнім голосом людини. Я ж, як уже було сказано, з першої хвилини знав, як мені вчинити: мені легко було ухвалити рішення, але болісно було його виконати. Коли в Лурді замість того, щоб повернути на південь, до Італії, я рушив убік По, очі мої наповнилися сльозами. Я не соромлюся признатися в цьому: адже, хоч би як там було, я прийняв виклик, посланий мені долею, і став з нею на прю. Повертатися не хотілось, і я зволікав час. Повільно розмотував я нитку тієї дороги, якою так бадьоро мчався ще кілька тижнів тому.

Князь де Поліньяк боявся моєї відставки. Він розумів, що, коли я залишу посаду, це відбере в нього голоси депутатів-роялістів і зробить сумнівною долю його уряду. Йому порадили послати в Піренеї гінця з листом від короля, де мені наказувалось негайно виїхати до Рима, щоб прийняти неаполітанського короля і королеву, котрі прямували до Мадрида у зв’язку з одруженням їх дочки – нареченої іспанського короля. Якби я отримав цей наказ, то потрапив би у досить скрутне становище. Можливо, я визнав би за свій обов’язок виконати його і лише потім подати у відставку. Але як повернулася б справа, якби я опинився в Римі? Можливо, я затримався б там; фатальні дні застали б мене на Капітолії. Можливо також, що моя нерішучість зберегла б панові де Поліньяку ті декілька голосів у палаті депутатів, яких йому бракувало. У цьому разі адреса не була б прийнята, і автори ордонансів, що стали відповіддю на нього, можливо, не вдавалися б до цього фатального засобу: Dis aliter visum [87]…

3 Побачення з паном де Поліньяком. – Я йду у відставку

Пані де Шатобріан чекала мене в Парижі; вона вже скорилася долі. Їй, як будь-якій жінці, життя в Римі у званні дружини посла запаморочувало голову, але у вирішальну хвилину моя дружина завжди без вагань схвалювала все, що я робив для збереження свого спокою і доброго імені: цього в неї не відбереш. Вона любить почесті, титули і багатство, вона ненавидить бідність і вбогість домашнього вогнища; вона зневажає всі ці напади педантичності, всі ці чудеса відданості і жертовності, вважаючи їх зовсім нікому не потрібною дурістю; з її уст ніколи не вихопився б вигук: «Хай живе король будь-що-будь!»; але коли йдеться про мене, все змінюється, і вона не здригнувшись примиряється з новою немилістю, проклинаючи її.

Завжди виходило так, що я голодую, не сплю ночей, підношу молитви ради добра і щастя тих, хто, поспішаючи надягти волосяницю на мене, не квапляться надіти її самі. Я служив священним ослом, що тягнув убогі мощі свободи; мощі, яким ці люди поклонялися, намагаючись триматися від них подалі.

‹Обмін листами між Шатобріаном і Поліньяком; Шатобріан просить аудієнції у короля, щоб пояснити мотиви свого прохання про відставку; Поліньяк запрошує його до міністерського палацу›

Князь де Поліньяк прийняв мене у добре мені відомому просторому кабінеті. Він поспішно підвівся назустріч, потиснув мені руку із сердечністю, яку я хотів би вважати щирою, потім поклав руку мені на плече, і ми стали походжати по кабінету. Він сказав, що не приймає моєї відставки, що король також не приймає її, що мені необхідно повернутися до Рима. Останню фразу він повторив кілька разів, краячи мені серце. «Чому, – говорив він, – ви не хочете мати справи зі мною, як раніше з Ла Ферронне і Порталісом? Хіба я вам не друг? У Римі ви отримаєте все, що забажаєте; у Франції ваше слово значитиме більше від мого; мені необхідні ваші поради. Ваша відставка може призвести до нового розколу. Невже ви хочете нашкодити уряду? Ви дуже прогнівите короля, якщо не зміните свого наміру. Благаю вас, дорогий віконте, не робіть цієї дурниці».

Я відповів, що не вважаю свій намір дурницею, що я при доброму розумі, що уряд Поліньяка украй непопулярний, що висунуті до нього претензії, можливо, несправедливі, але це не робить їх менш реальними; вся Франція переконана, сказав я, що новий кабінет обмежить суспільні свободи, і мені, захисникові цих свобод, неможливо залишатися на боці тих, кого вважають за їх ворогів. Слова ці далися мені нелегко, позаяк, по суті кажучи, мені поки не було в чому дорікнути новим міністрам; я міг засуджувати лише їх передбачувані дії, на що вони мали право відповісти, що ні про що подібне і не думають. Пан Поліньяк присягнувся мені, що любить Хартію не менше за мене, але любив він її на свій лад. На жаль, знеславленій дівчині мало користі від ніжності того, хто зганьбив її честь.

Цілісіньку годину ми правили кожен своє. Врешті-решт, пан де Поліньяк сказав, що коли я заберу назад своє прохання про відставку, король охоче прийме мене і вислухає всі мої претензії до нового кабінету, якщо ж я вперто стоятиму на своєму рішенні, Його Величність не дасть мені аудієнції, бо розмова зі мною буде йому неприємна.

Я відповів: «У такому разі, князю, прохання моє залишається у вас. Я ніколи в житті не відмовлявся від своїх слів, і, якщо король не бажає прийняти свого вірного підданця, не наполягатиму». З цими словами я відкланявся. Я попросив князя призначити на моє місце герцога де Лаваля, якщо місце це все ще миле його серцю, і схвально відрекомендував йому членів моєї дипломатичної місії. Потім бульваром Інвалідів я пішки попрямував у свою богадільню – я ж і був якраз бідним калікою. Прощаючись із паном де Поліньяком, я помітив, що до нього знову повернулася незворушна безтурботність, яка перетворювала його на безмовного угодованця, створеного для того, щоб загубити імперію.

‹Прощальний лист Шатобріана Папі Римському›

Кілька днів я продовжував умертвляти себе в моїй Утіці; я написав листи, що повинні були зруйнувати будівлю, яку я споруджував з такою любов’ю. Коли вмирає людина, найдужче зворушують душу всякі дрібниці, рідні, сімейні подробиці; так само, коли вмирає мрія, болючіше за все ранять усякі дурниці, що гублять її. Я тішив себе надією провести решту днів серед римських руїн. Подібно до Данте, я вирішив не повертатися в рідні краї. Ці заповітні розпорядження, що так багато означали для мене, швидше за все не розчулять читачів моїх «Записок». Старий птах падає з гілки, де звив гніздо; він прощається із життям і зустрічає смерть. Підхоплений течією, він просто змінює одну річку на іншу.

4 Лестивці-газетярі

Коли ластівкам приходить час відлітати, одна здіймається з місця першою, щоб сповістити про швидку появу решти: я був першою ластівкою, що передбачила результат законної монархії. Чи радів я похвалам, якими осипали мене газетярі? Анітрохи. Дехто з моїх друзів, розраховуючи втішити мене, запевняли, що я ось-ось стану першим міністром, що мій сміливий і рішучий хід дасть багаті плоди; вони приписували мені честолюбні плани, від яких я був далекий, як ніколи. Не розумію, як може людина, що знає мене хоча б тиждень, не помітити, що я зовсім не маю такої – втім, цілком законної – пристрасті, як честолюбство, яке спонукує людей битися на політичній ниві до останнього. Я завжди мріяв піти на спочинок: посада посла в Римі була мені мила тим, що не обіцяла ніякого просування і давала притулок у безвиході.

Нарешті, у глибині душі я побоювався, що зайшов надто далеко у співчутті опозиції: тепер я мимоволі повинен був очолити і згуртувати її; мене це лякало, і страх лише посилював жаль про втрачений мною спокійний прихисток.

Хай там як, дерев’яному ідолу, що зійшов з вівтаря, щедро кадили фіміам. Пан де Ламартін, нова і яскрава прикраса французької поезії, звернувся до мене у зв’язку з майбутніми виборами його до Академії; у кінці його листа стояло:

«Пан де Ла Ну, який недавно побував у наших краях і відвідав мене, розповів мені про Вашу невпинну й безкорисливу працю на благо Франції. Кожна з Ваших добровільних відставок, що свідчать про неабияку мужність, примножить пошану до Вашого імені і славу Вашої вітчизни».

За цим великодушним посланням автора «Поетичних міркувань» йшов лист пана де Лакретеля:

«Що за час вони знайшли, щоб ображати Вас, людину самовіддану, таку ж щедру на шляхетні діяння, як і на шляхетні твори! Я завжди вважав Вашу відставку й утворення нового міністерства речами взаємопов’язаними. Ми вже звикли чекати від Вас жертовних подвигів, як раніше звикли чекати від Бонапарта перемог; проте у нього було значно більше соратників, ніж у вас – наслідувачів».

Лише дві вельми освічені людини й обдаровані письменники, близькі до барона де Дамаса, пан Абель Ремюза і пан Сен-Мартен, мали на той час слабкість виступити проти мене. Я чудово розумію, що люди, які зневажають чини, викликають роздратування: хіба можна терпіти подібне нахабство?

Сам пан Гізо зволив відвідати моє житло; він визнав за можливе подолати ту величезну відстань, яка пролягає між нами від народження; перші ж його слова виказали найбільшу пошану до самого себе: «Ну ось, добродію, тепер зовсім інша річ!» Йшов 1829 рік, і я був потрібний панові Гізо з огляду на майбутні вибори; я послав листа виборцям у Лізьє; пан Гізо набрав необхідну кількість голосів; пан де Брой подякував мені у таких висловах:

«Дозвольте мені, добродію, висловити Вам вдячність за лист, який Ви мали люб’язність мені надіслати. Я використав його за призначенням і переконаний, що він, як і все, що виходить від Вас, дасть плоди, і плоди благотворні. Я нескінченно вдячний Вам, бо в жодному починанні я не беру такої участі і жодній справі так палко не бажаю успіху».

У липневі дні пан Гізо був уже депутатом, таким чином, я якоюсь мірою причетний до його політичного піднесення: іноді небеса можуть зглянутися на благання малих цих.

‹Склад міністерства Поліньяка; експедиція французького флоту до берегів Алжиру›

7 Відкриття сесії 1830 року. – Адрес. – Розпуск палати

Сесія 1830 року відкрилася 2 березня. У тронній промові король сказав: «Якщо внаслідок злочинних підступів перед моїм урядом виникнуть перешкоди, які я не можу і не хочу передбачати, я знайду сили подолати їх». Карл X промовив цю фразу тоном людини, яка, тримаючись зазвичай боязко і м’яко, раптом розлючується і розпалюється ще дужче від звуків власного голосу: чим більше сили було в словах, тим більше слабкості – в рішеннях, що стояли за ними.

Адрес у відповідь написали пан Етьєнн і пан Гізо. У ньому мовилося: «Володарю, Хартія освячує вторгнення до чужої країни, якщо воно не суперечить інтересам суспільства. Природний хід суспільного життя буде порушено, якщо наміри вашого уряду не дістануть цілковитої підтримки серед народу. Володарю, як чесні й віддані Вам люди, ми не можемо не сказати Вам, що цієї підтримки немає».

Адрес було ухвалено двомастами двадцятьма одним голосом проти ста вісімдесяти одного. Пан де Лоржеріль запропонував вилучити фразу про відмову від підтримки. За цю поправку проголосувало всього двадцять вісім чоловік. Якби двісті двадцять один депутат могли передбачати, до чого приведуть їхні дії, адрес було б відхилено переважною більшістю голосів. Чому Провидіння не піднімає іноді заслони, що приховує майбутнє?! Воно, правда, вселяє в душу обраних передчуття прийдешніх подій, але передчуття це дуже невиразне і не вказує правдивого шляху; провісники бояться обманутися; втім, навіть тим пророцтвам, що врешті-решт збуваються, ніхто не вірить. Воля Господня вічно буде несповідимою; якщо він дозволяє великі нещастя, то лише тому, що плекає великі задуми; задуми ці – частина загального плану, який такий великий, що погляд наш і допитливий розум наших швидкоминучих поколінь безсилі охопити його.

У відповідь на адрес король заявив, що не змінить свого рішення, інакше кажучи, що він не розлучиться з паном де Поліньяком. Було вирішено розпустити палату; місце пана де Шаброля і пана Курвуазьє, які пішли у відставку, зайняли пан де Перонне і пан де Шантелоз; посаду міністра торгівлі дістав пан Капелль. Довкола було щонайменше десятка два людей, здатних стати міністрами; можна було повернути пана де Віллеля, можна було звернутися до пана Казимира Пер’є і генерала Себастіані. Я вже рекомендував цих двох королю, коли після падіння пана де Віллеля абат Фрессину запропонував мені посаду міністра освіти. Та ба: здібних людей король і його оточення боялися як вогню. Спонукувані надмірною любов’ю до посередностей, вони як навмисне відшукали найнікчемніших людців, які існували в той час, і, на сором Франції, надумали зробити їх головними людьми в державі. Вони відкопали пана Гернона де Ранвіля, який виявився, утім, найхоробрішим з усієї невідомої компанії; дофінові довелося благати пана де Шантелоза врятувати монархію.

Згідно з ордонансом про розпуск палати, вибори в округах треба було провести 23 червня 1830 року, а в департаментах – 3 липня; рівно двадцять сім днів відокремлюють цю дату від тієї, коли було підписано смертний вирок старшій парості Бурбонів.

Усі партії були в сильному піднесенні і схилялися до крайніх заходів: ультрароялісти хотіли наділити короля диктаторськими повноваженнями, республіканці мріяли про республіку, очолюваною директорією або конвентом. Вони почали випускати свою газету, яка називалася «Трібюн» і яка незабаром перевершила «Насьйональ». Здебільшого французи ще залишалися прихильниками законної монархії, але вимагали поступок і ослаблення влади двору; у душі кожного прокинулися честолюбні пристрасті, і кожен мріяв стати міністром; у грозу комахи плодяться з подвоєною швидкістю.

Ті, хто хотіли змусити Карла X стати конституційним монархом, вважали свою вимогу справедливою. Вони були переконані, що коріння королівської влади глибоке; вони забули про слабкість людини; монархія витримала б тиск, монархові це виявилося не під силу: нас загубила не установа, а людина.

8 Нова палата. – Я їду у Дьєпп. – Ордонанси 25 липня. – Я повертаюся до Парижа. – Дорожні думки. – Лист пані Рекам’є

Новообрані депутати прибули до Парижа: двісті два з двохсот двадцяти одного були переобрані; опозиція налічувала двісті сімдесят голосів; прихильники уряду – сто сорок п’ять: король програв. Зазвичай у подібних випадках кабінет іде у відставку: Карл X наполіг на своєму, і це вирішило наперед державний переворот.

Я вирушив у Дьєпп 26 липня, на світанку того самого дня, коли були оприлюднені ордонанси. Я радісно тішився наперед побаченням з морем і не знав, що за мною по п’ятах іде страшна гроза. Я повечеряв і переночував у Руані, нічогісінько не відаючи і шкодуючи лише про те, що мені не вдасться відвідати Сент-Уанський собор і на пам’ять про Рафаеля і Рим стати навколішки перед прекрасною Дівою з музею. Назавтра, 27 липня, близько полудня я був уже в Дьєппі. Я зупинився в готелі, у номері, який найняв для мене пан граф де Буассі, мій колишній секретар посольства. Я перевдягнувся й пішов відвідати пані Рекам’є. Вікна її кімнати виходили на піщаний берег моря. Я провів у пані Рекам’є кілька годин; ми розмовляли, поглядаючи на хвилі. Раптом на порозі з’явився Іасент із листом, який отримав пан де Буассі; у ньому з великим захопленням повідомлялося про появу ордонансів. За мить у кімнату увійшов мій давній друг Балланш; він щойно прибув у диліжансі і привіз газети. Я розгорнув «Монітер» і, не вірячи своїм очам, прочитав офіційні повідомлення. Ще один уряд при здоровому розумі і твердій пам’яті вирішив стрибнути з вежі собору Паризької Богоматері! Я велів Іасенту знайти коней; мені треба було повернутися до Парижа. Близько сьомої вечора я сів до екіпажа, залишивши друзів у великій тривозі. Звичайно, чутки про можливий переворот ходили вже з місяць, але лунали так безглуздо, що ніхто не надавав їм значення. Карл X тішив себе королівськими ілюзіями: поглядам монархів завжди уявляється якийсь міраж, що спотворює предмети і малює на небі химерні краєвиди.

«Монітер» я взяв із собою. 28 липня, на світанку, я перечитав ордонанси і ще раз обміркував їх. Доповідь королю, що правила за вступ, уразила мене двома обставинами: з одного боку, зауваження про вади преси були справедливі, але, з другого, виявляли цілковите незнайомство їх автора із сучасним станом суспільства. Звичайно, починаючи з 1814 року міністри, яких би поглядів вони не дотримувались, постійно зазнають нападок газетярів; звичайно, преса прагне підпорядкувати собі верховну владу, змусити короля і палати до послуху; звичайно, на заході епохи Реставрації журналісти, дбаючи про власні цілі і забувши про добробут і честь Франції, лаяли алжирську війну, міркували про причини, засоби, можливості та підстави її успіху, виказували військові таємниці, просвічували супротивника щодо нашого озброєння і готовності наших військ, підраховували живу силу і кораблі та навіть повідомляли місце висадки нашого флоту. Хіба побачили б Рішельє і Бонапарт Європу біля своїх ніг, якби результати їхніх таємних перемов чи пункти проходження їхніх армій розголошувалися заздалегідь?

Усе мовлене – правда, і правда безрадісна, але як же бути? Преса – нова стихія, небачена раніше сила, що прийшла у світ недавно; це – слово, що стало блискавкою, це соціальна електрика. Хіба у вашій владі знищити її? Що дужче будете ви її гнобити, то швидше станеться вибух. Отже, вам необхідно примиритися з пресою, як примирилися ви з паровою машиною. Треба навчитися здобувати користь із преси, поступово знешкоджуючи її, – для цього доведеться потроху приручати її і тим ослабляти її могутність або поступово пристосовувати ваші звичаї і закони до нових основ суспільства. У деяких випадках преса безсила: згадайте хоча б історію тієї самої алжирської експедиції, у протидії якій ви звинувачуєте газетярів; свобода друку не завадила вам узяти Алжир, як найлютіший обстріл вільної преси не завадив мені в 1823 році вести війну в Іспанії.

Але з чим категорично неможливо погодитися, так це з розлитою в кожному рядку міністерської доповіді безсоромною переконаністю в тому, що ВОЛЯ КОРОЛЯ ВИЩА ЗА БУДЬ-ЯКИЙ ЗАКОН. До чого ж у такому разі приймати конституції? Навіщо обманювати народ уявними гарантіями, якщо монарх може особисто змінити спосіб правління? Причому автори звіту такі впевнені у своїй правоті, що навіть не змушують себе послатися на статтю 14, щодо якої я ще багато років тому передбачив, що вона дозволить відібрати у нас Хартію; вонизгадують про неї, але ніби між іншим, зовсім не відчуваючи потреби вдатися до цієї законної підстави.

Перший ордонанс скасовує майже цілком свободу друку; це – квінтесенція всього, що виношувалося протягом півтора десятка років у надрах таємної поліції.

Другий ордонанс вносить зміни до закону про вибори. Таким чином, кладеться край двом головним свободам: свободі друку і свободі виборів; причому причиною тому не зла воля законодавчого органу, злочинна, але все-таки і далі в рамках законності, а ордонанси, як за часів королівського свавілля. П’ятеро людей, зовсім не позбавлених здорового глузду, з безприкладною легковажністю кинулися в безодню, тягнучи за собою свого повелителя, монархію, Францію і Європу. Я не знав, що відбувається в Парижі. Я сподівався, що дії уряду викличуть спротив і народ, не скидаючи короля, змусить його, проте, дати відставку нинішньому кабінету і скасувати ордонанси. У такому разі, вирішив я, якщо ордонанси залишаться чинні, я не підкорюся їм і в промовах і статтях засуджуватиму ці антиконституційні заходи.

Хоча члени дипломатичного корпусу не були прямо причетні до ухвалення ордонансів, вони схвалили їх і підтримали; абсолютистська Європа ненавиділа нашу Хартію. Коли новина про ордонанси досягла Берліна й Відня, де протягом доби успіх міністерства не викликав сумнівів, пан Ансільйон вигукнув, що Європу врятовано, а пан фон Меттерніх виявив безмежну радість. Незабаром цей останній дізнався, як стоять справи насправді, і радість його змінилася таким же безмежним відчаєм: він заявив, що помилявся, що громадська думка цілком підтримує лібералів і що він починає звикати до думки про австрійську конституцію.

Призначення державних радників, що відбулося за публікацією липневих ордонансів, кинуло деяке світло на історію їх появи. До числа цих придворних, які, вочевидь, сприяли і словом і ділом написанню ордонансів, входили переконані супротивники представницького правління. Хто саме написав фатальні документи? Прибічники монарха, що діяли з його дозволу, чи помічники пана де Поліньяка? Був то плід творчості самих міністрів, чи з ними разом працювали декілька невиправних антиконституціоналістів? Були ці липневі вироки, за словом яких законну монархію задушили на Мосту Зітхань, накреслені якою-небудь таємною Радою Десяти під свинцевими дахами тюремного замку? Чи їх ідея належала тільки панові де Поліньяку? Мабуть, історія так ніколи і не дасть відповіді на ці питання.

У Жизорі я дізнався про паризьке повстання і почув грізні слова; вони доводили, наскільки серйозно ставиться французький народ до Хартії. У Понтуазі я почув новини ще свіжіші, але сумні і суперечливі. У Ерблі коней на пошті не виявилося. Я прочекав близько години. Мені порадили обминути Сен-Дені, де збудовані барикади. У Курбевуа кучер визнав за краще зняти куртку, на ґудзиках якої красувалися геральдичні лілії. Вранці, коли він їхав Єлисейськими Полями, його карету обстріляли. Він сказав, що цією вулицею мене не повезе, і повернув до застави Трокадеро, правіше від застави Зірки. Від цієї застави відкривається вид на Париж. Я помітив триколірний прапор, що майорів на вітрі, і зрозумів, що в місті почався не бунт, а революція. У душі моїй народилося передчуття, що мені доведеться зіграти нову роль: я поспішав до Парижа, щоб захищати суспільні свободи, проте захисту, здається, потребувала королівська влада. Тут і там над будинками здіймалися світлі хмарки диму. До мене долинули кілька гарматних пострілів; рушнична стрілянина змішувалася з гулом набату. З висоти безлюдного майданчика, на якому Наполеон хотів звести палац для римського короля, я мов на власні очі побачив загибель старого Лувру. Місце, де я був, навіяло філософічні втіхи, які завжди викликає вигляд руїн у душі людини, чиє життя – суцільні руїни.

Екіпаж мій спустився з пагорба, переїхав по Єнському мосту на протилежний берег Сени і поїхав далі брукованою вулицею, що йшла уздовж Марсового поля. Довкола не було ні душі. Перед воротами Військової школи я натрапив на пікет кавалеристів: вигляд вони мали невеселий; здавалось, про них усі забули. На бульварі Інвалідів і Монпарнасському бульварі декілька випадкових перехожих з подивом поглядали на поштову карету, що їхала містом, немов за мирного часу. Бульвар Анфер був перегороджений зрубаними в’язами.

Сусіди були раді мені: їм здавалося, що моя присутність збереже квартал від руйнувань. Пані де Шатобріан моє повернення і заспокоїло, і стривожило.

Вранці 29 липня я написав у Дьєпп пані Рекам’є:

«Четвер, 29 липня 1830 року. Ранок.

Пишу Вам, не знаючи, чи дійде до Вас цей лист, оскільки поштовий зв’язок порушено.

Я в’їхав до Парижа під гуркіт гарматної і рушничної стрілянини і гул набату. Сьогодні вранці набат, як і раніше, гримить, але пострілів не чути; судячи з усього, повсталі збираються на силі і не складуть зброї доти, поки ордонанси не будуть скасовані. Ось найближчий наслідок (не кажучи про остаточну розв’язку) того клятвопорушення, яке вчинили міністри і в якому народ, – на перший погляд, небезпідставно – звинувачує короля.

Національні гвардійці, студенти Політехнічної школи – всі заплутані у хвилювання. Я ще ні з ким не бачився. Ви можете уявити, в якому стані застав я пані де Ш… Ті, хто, подібно до неї, пережили 10 серпня і 2 вересня, на все життя запам’ятали, що таке терор. Один з полків, п’ятий піхотний, уже перейшов на бік захисників Хартії. Поза всяким сумнівом, провина пана де Поліньяка дуже велика; його бездарність не може бути вибаченням; за відсутності державного розуму честолюбство злочинне. З чуток, двір – у Сен-Клу і готовий до від’їзду.

Не буду говорити Вам про себе; становище моє тяжке, але ясне. Я не можу зрадити ні короля, ні Хартію, ні законну монархію, ні свободу. Отже, мені нічого говорити і нічого робити; залишається лише чекати та оплакувати свою вітчизну. Бог знає, що ось-ось почнеться у провінціях; вже ходять чутки про повстання в Руані. Зі свого боку, Конгрегація озброїть вандейських шуанів. Від якої дрібниці залежить доля імперій! Один ордонанс укупі з шістьма міністрами, які не мають або таланту, або доброчесності, здатний перетворити країну зі спокійної і квітучої в нещасну і роздерту смутами».

До листа мого були додані два постскриптуми:

«Полудень.

Стрілянина відновилася. Судячи з усього, повсталі атакують Лувр, куди відступили королівські війська. Наш квартал також готується взятися до зброї. Йде мова про утворення тимчасового уряду, очолюваного генералом Жераром, герцогом де Шуазелем і паном де Лафаєтом.

Цілком імовірно, що я не зможу відправити цього листа, бо оголошено, що Париж у стані облоги. Королівськими військами командує маршал Мармон. Кажуть, що його вбито, але я цьому не вірю. Постарайтеся не хвилюватися аж занадто. Хай береже Вас Господь! Ми ще побачимося!

П’ятниця.

Цього листа було написано вчора; відправити його я не зміг. Усе скінчено: народ переміг; король робить поступку за поступкою, але справа, боюся, цим не обмежиться. Вранці я написав Його Величності. План життя мого на найближчий час мені ясний; я з радістю пожертвую собою. Ми поговоримо про це, коли Ви повернетеся до Парижа. Я сам віднесу цього листа на пошту і заразом подивлюся, що робиться в місті».

Книга тридцять третя

‹Події 26 і 27 липня; військові дії 28 липня: вранці цього дня король за наполяганням пана де Поліньяка оголошує Париж у стані облоги; події 29 липня: народ займає Тюїльрі›

6 29 липня. – Пан Бод, пан де Шуазель, пан де Семонвіль, пан де Вітроль, пан Лаффіт і пан Тьєр

Герцог де Мортемар прибув до Сен-Клу в середу 28 липня, о десятій вечора, щоб очолити швейцарську гвардію: король прийняв його лише наступного дня. 29 липня об одинадцятій ранку герцог спробував переконати Карла X скасувати ордонанси, але король сказав: «Я не хочу відправитися у возі на ешафот, як мій брат; я не відступлю ні на крок». Декілька хвилин по тому йому довелося відступити на ціле королівство.

Прибули міністри; у короля в цей час були панове Семонвіль, д’Аргу, Вітроль. Пан де Семонвіль розповідає, що він мав тривалу розмову з королем, і йому вдалося похитнути рішучість монарха, лише взявши його за серце переліком небезпек, що загрожують пані дружині дофіна. Він сказав королю: «Завтра опівдні у нас не буде вже ні короля, ні дофіна, ні герцога Бордоського». На що король відповів: «Додайте мені хоч би ще годинку». Я не вірю жодному слову з цієї розповіді. Хвастощі – наша національна вада: послухати будь-якого француза – то він найголовніша людина в будь-якій справі. Після пана де Семонвіля король прийняв міністрів; ордонанси були скасовані, міністерство розпущене, новим головою ради став пан де Мортемар.

Тим часом у столиці республіканці нарешті відшукали собі пристановище. Пан Бод (той самий, що воював з комісаром поліції в редакції «Тан»), никаючи містом, виявив, що Ратушу займають тільки двоє: пан Дюбур і пан Ціммер. Він одразу назвався посланцем тимчасового уряду, який ось-ось прибуде у свою резиденцію. Він покликав до себе чиновників з префектури і наказав їм взятися до роботи, як за пана де Шаброле. Там, де держава уподібнюється машині, святе місце порожнє не буває: негайно знаходяться охочі до будь-якої посади: той став секретарем, цей – командиром дивізії; той узяв на себе звітність, цей заходився роздавати посади і поділив їх між своїми друзями; знайшлися і такі передбачливі люди, які принесли в ратушу ліжка, щоб не йти звідси навіть уночі – а раптом трапиться вигідніше містечко. Пан Дюбур, який відтепер називався генералом, і пан Ціммер оголосили себе начальниками військового департаменту тимчасового уряду. Пан Бод, носій цивільної влади в цьому нікому не відомому уряді, узяв на себе ухвали та відозви. Тим часом на вулицях з’явилися афіші, що повідомляли про створення іншого республіканського уряду, до складу якого увійшли пани де Лафаєт, Жерар і Шуазель. Останнє ім’я не має нічого спільного з двома попередніми, тому згадка його викликала протест пана де Шуазеля. Цей старий ліберал, блідий, як смерть, але який не йде з життя, емігрант, який зазнав корабельної аварії в Кале, після повернення до Франції знайшов на місці рідної домівки попелище і задовольнився ложею в опері.

О третій годині дня нова звістка довершила сум’яття. Депутати, що були в Парижі, отримали повістку, в якій їм пропонувалося зібратися в Ратуші для обговорення найближчих дій. Мери повинні були повернутися до мерій, а помічників своїх прислати до Ратуші, щоб утворити дорадчу комісію. Повістка ця була підписана: Ж. Бод, від імені тимчасового уряду, і полковник Ціммер, за дорученням генерала Дюбура. Ця зухвалість трьох людей, що виступають від імені уряду, який існує тільки на папері, в афішках, ними ж розклеєних на стінах будинків, доводить, що французи створені для звершення революцій: вони, безперечно, природжені вожді, покликані вести за собою решту народів. Яке нещастя, що, позбавивши нас від подібної анархії, Бонапарт украв у нас свободу!

Депутати зібралися в пана Лаффіта. Пан де Лафаєт, згадавши 1789 рік, заявив, що бере на себе також командування національною гвардією. Заява його була зустрінута оплесками, після чого він вирушив до Ратуші. Депутати створили муніципальну комісію, до якої увійшли п’ятеро: пани Казимир Пер’є, Лаффіт, де Лобо, де Шонен та Одрі де Пюїраво. Пана Оділона Барро було обрано секретарем цієї комісії, яка услід за паном де Лафаєтом влаштувалася в Ратуші. Всі вони засідали впереміш із тимчасовим урядом пана Дюбура. Пан Моґен, відправлений до членів комісії як гонець, залишився працювати разом з ними. Друг Вашинґтона наказав зняти чорний прапор, поставлений на вершину Ратуші стараннями пана Дюбура.

О пів на дев’яту вечора пан де Семонвіль, пан д’Аргу та пан де Вітроль відбули із Сен-Клу. Ледве дізнавшись про скасування ордонансів, відставку колишніх міністрів і призначення пана де Мортемара головою ради, вони кинулися до Парижа і постали перед муніципальною комісією як посланці короля. Пан Моґен поцікавився у пера – охоронця печатки, чи має той письмові повноваження; пан де Семонвіль відповів, що не подумав про це. Відтак послужливі посланці визнали свою місію вичерпаною.

Пан Лаффіт, повідомлений про те, що відбулося в Сен-Клу, підписав пропуск на ймення пана де Мортемара, додавши, що депутати, які зібралися в його будинку, чекатимуть новопожалуваного голову ради до години ночі. Благородний герцог не приїхав, і депутати розійшлися.

Пан Лаффіт, залишившись наодинці з паном Тьєром, зайнявся герцогом Орлеанським і складанням необхідних прокламацій. Революція у Франції триває вже п’ять десятків років, і за цей час люди практичного розуму навчилися легко перевлаштовувати уряди, а люди теоретичного розуму звикли перелицьовувати хартії і збивати важелі й східці, за допомогою яких уряди злітають у повітря або скочуються у воду.

7 Я пишу королю в Сен-Клу: його усна відповідь. – Аристократи. – Розграбування місії на вулиці Анфер

Повернувшись до Парижа, я не сидів склавши руки; 29 липня план мій був уже готовий: я хотів діяти, але діяти, маючи письмовий наказ короля, що вповноважував би мене вести перемови з новою владою; всюди пхати свого носа, нічого не роблячи, – така поведінка не для мене. Я розсудив абсолютно правильно; свідчення тому – ганебна невдача панів д’Аргу, Семонвіля і Вітроля.

Отже, я написав Карлу X. Пан де Жівре зголосився доставити мій лист у Сен-Клу. Я просив короля повідомити мені свою волю. Пан де Жівре повернувся з порожніми руками. Він віддав мого листа герцогу де Дюрасу, герцог передав його королю, а той відповів, що призначив пана де Мортемара своїм першим міністром і я можу про все домовитися з ним. Але де знайти шляхетного герцога? Я марно прошукав його весь вечір 29 липня.

Оскільки Карл X не захотів мати зі мною справи, я вирішив удатися до допомоги палати перів; вона могла виступити як верховний арбітр і висловити свою думку з приводу спірних питань. Якщо пери вважали, що в Парижі їм загрожує небезпека, вони вільні були перенести засідання до будь-якого іншого місця, навіть у Сен-Клу, і там виголосити свій вирок. Вони мали шанси здобути перемогу; такі шанси завжди мають ті, кого не покидає мужність. Врешті-решт, навіть поразка перів по-своєму сприяла б торжеству законності. Проте чи міг я бути певен, що знайду серед перів бодай два десятка людей, здатних пожертвувати своїм добробутом? А серед цих двох десятків чи відшукалося б хоч четверо, які мислили б так, як я, про суспільні свободи?

Аристократичні збори правлять зі славою, якщо наділені верховною владою і могутні як за законом, так і на ділі; проте за змішаних урядів вони втрачають своє значення, а в періоди великої смути виявляють жалюгідне безсилля… Не в змозі справитися з королем, вони не можуть протистояти деспотизму; не в змозі справитися з народом, вони не можуть запобігти анархії. У смутні часи перед ними лише два шляхи: зрада або рабство. Чи врятувала палата лордів Карла I? Чи врятувала вона Річарда Кромвеля, якому склала присягу? Чи врятувала вона Якова II? Чи врятує вона сьогодні Ганноверську династію? Чи врятує сама себе? Ці так звані аристократичні противаги лише псують ваги; рано чи пізно їх викинуть на смітник. Старовинна і багата аристократія, що набила руку в державних справах, може зберегти здатну вислизнути владу одним-єдиним способом: перейшовши з Капітолія на Форум і очоливши новий рух, якщо, звичайно, вона не відчуває в собі достатньо сил, щоб наважитись на громадянську війну.

Чекаючи на повернення пана де Жівре, я зайнявся обороною нашого кварталу. Мешканці передмістя Монруж і робітники тамтешніх каменоломень тягнулися до Парижа через заставу Анфер. Каменоломні ці схожі на ті монмартрські каменоломні, що так дуже налякали мадемуазель де Морне, коли вона тікала з Парижа Варфоломіївської ночі. Проходячи нашою вулицею повз будинок, що належить місіонерській громаді, вони вдерлися туди; два десятки священиків мусили рятуватися втечею; кубло фанатиків зазнало філософічного грабежу; їхні ліжка і книги запалали у вогнищі, розпаленому просто серед вулиці. Про цю дрібницю ніхто не пам’ятає. Хіба комусь є діло до священиків та їхніх утрат? Я прихистив у себе сімох чи вісьмох біженців; вони кілька днів ховалися в моєму будинку. З допомогою сусіда, пана Араго, я роздобув їм паспорти, і вони вирушили проповідувати слово Боже в інших широтах. «Втеча святих не раз рятувала народи, Utilis populis fuga sanctorum».

8 Палата депутатів. – Пан де Мортемар

‹Граф де Сюссі за дорученням герцога де Мортемара повідомляє депутатам нові ордонанси›

Ордонансів було п’ять: перший скасовував ті, що були ухвалені 25 липня, другий пропонував обом палатам почати засідання 3 серпня, третій призначав пана де Мортемара міністром закордонних справ і головою ради, четвертий і п’ятий називали імена нового військового міністра і нового міністра фінансів: посади ці призначалися генералові Жерару та панові Казимиру Пер’є. Коли я нарешті побачився з паном де Мортемаром у пера – охоронця печатки, він запевнив мене, що змушений був залишитися у пана де Семонвіля, тому що із Сен-Клу він повертався пішки, йому довелося піти в обхід, він пробрався в Булонський ліс через пролам в огорожі і намуляв собі ногу. Гідне жалю, що, перш ніж оголошувати волю короля, пан де Мортемар не спробував побачитися із впливовими людьми і схилити їх на бік законної монархії. Коли ж нові ордонанси пролунали несподівано серед непідготовлених депутатів, ніхто не наважився висловити свою думку. Єдиною відповіддю стали страшні слова Бенжамена Констана: «Ми наперед знаємо, що скажуть нам пери: вони погодяться із скасуванням попередніх ордонансів і на тому заспокояться. Щодо мене, я не вирішуватиму долю королівської династії, я скажу про інше: король відбудеться дуже легко, якщо, розстрілявши свій народ, скаже просто: «Я все це скасовую».

Чи закінчив би Констан, який не хотів вирішувати долю королівської династії, свій виступ тими самими словами, якби спершу до нього звернулися з мовою, сповненою поваги до його талантів і цілком обґрунтованих амбіцій? Мені щиро шкода хороброго і чесного пана де Мортемара, коли я думаю, що законний монарх, можливо, залишився б на престолі, якби повноважний посланник короля розшукав у Парижі бодай двох депутатів і, пройшовши пішки три льє, не намуляв собі п’яту. Панові де Мортемару не судилося виконати ордонанси свого давнього повелителя – інший ордонанс відправив його до Санкт-Петербурґа, де він мав очолити нашу місію. Ах! навіщо я відмовився прийняти з рук Луї-Філіпа портфель міністра закордонних справ, аби знову вирушити послом на береги Тибру, до милої моєму серцю столиці Італії? Але на жаль! як зміг би я підвести очі на мою милу? Мені весь час здавалось би, що вона мене соромиться.

9 Паризькі вулиці. – Генерал Дюбур. – Жалобна церемонія біля колонади Лувру. – Молодь несе мене на руках до палати перів

Вранці 30 липня я отримав від пера – охоронця печатки записку із запрошенням до Люксембурзького палацу на збори перів; перш ніж вирушити туди, я вирішив поглянути, що робиться в місті. Я спустився вулицею Анфер на площу Сен-Мішель і пішов далі вулицею Дофіна. Біля вищерблених кулями барикад ще не стихли заворушення. Я порівнював те, що постало моїм очам, з грандіозними подіями 1789 року, і мені здавалося, що навколо панують тиша і спокій: навіч було перетворення звичаїв.

На Новому мосту в руках у статуї Генріха IV маяв, як колись прапорець Ліги, триколірний прапор. Простолюдини говорили, дивлячись на бронзового короля: «Ти б не накоїв таких дурниць, старий». На Шкільній набережній було багатолюдно; вдалині я помітив верхового генерала у супроводі двох ад’ютантів, теж верхи. Я рушив у той бік. Пробираючись крізь натовп, я роздивлявся генерала: оперезаний трибарвною перев’яззю, в капелюсі, надітому набакир і зсунутому на потилицю, він, у свою чергу, теж помітив мене і вигукнув: «Ти ба, віконт!» І тут я з подивом упізнав у генералі полковника чи капітана Дюбура, мого товариша по гентському вичинанню, який під час нашого повернення до Парижа відиняв ворота зустрічних міст ім’ям Людовіка XVIII і нагодував нас половиною барана в арнувільському притулку. Газети розписали цього офіцера як суворого сивовусого республіканця, який не захотів служити під керівництвом імператора-тирана і змушений був від бідності купити у лахмітника потертий мундир часів Ларевеєра-Лепо. У відповідь на його оклик я, у свою чергу, вигукнув: «Як! це ви…» Не спішуючись, він поверх кінської шиї простягнув мені руку; я потиснув її. Навколо нас зібрався натовп. «Мій дорогий, – голосно звернувся до мене воєначальник тимчасового уряду, показуючи рукою на Лувр, – їх було там дванадцять сотень: ми дали їм добрячого копняка під зад; ну й драпонули ж вони! ну й драпонули!» Ад’ютанти генерала Дюбура вибухнули грубим реготом, до якого дружно приєднався весь набрід навколо нас, після чого генерал пришпорив свою шкапу і вона рвонула, як скажена, а слідом за нею – два інших Росінанти, чиї ноги так летіли по бруківці, що здавалося, ніби вони ось-ось попадають і скинуть своїх вершників.

Так гордовито помчав од мене Діомед з Ратуші, а втім, людина відважна і недурна. Я знав легковірних людей, що сприймали серйозно всі героїчні легенди 1830 року: вони червоніли від переказування цієї сцени, бо вона руйнувала дещицю їхніх ілюзій. Я й сам згоряв від сорому, виявляючи комічний бік найбільших революцій і простодушність народу, який так легко давався на обман.

Пан Луї Блан у першому томі своєї чудової «Історії десяти років», опублікованої уже після того, як я закінчив наведений вище епізод, підтверджує мою розповідь: «Людина середнього зросту, з енергійним обличчям, одягнена в генеральський мундир, перетинала Ринок Невинноубієнних у супроводі багатьох озброєних людей. Свій мундир, куплений у лахмітника, ця людина отримала від пана Еваріста Дюмулена, редактора «Констітюсйонель», а еполети – від актора Перлі, вхожого за куліси Комічної опери. «Що це за генерал?» – запитували з усіх боків. «Це генерал Дюбур», – відповідав почет вершника, і народ, ніколи раніше не чувши цього імені, гукав: «Хай живе генерал Дюбур!» [88]

За декілька кроків на мене чекало інше видовище: перед колонадою Лувру було вирито могилу, в неї опускали тіла вбитих, а священик у стихарі і єпитрахилі молився за упокій їхніх душ. Я зняв капелюха й осінив себе хресним знаменням. Натовп з мовчазною пошаною спостерігав за церемонією, зобов’язаною своєю величчю виключно релігії. Спогади і думки налинули на мене з такою силою, що я закляк, не маючи сил рушити з місця. Раптом я відчув, що натовп напирає на мене; пролунав вигук: «Хай живе захисник свободи друку!» Мене виказала сивина. Якісь молоді люди ураз підняли мене в повітря і загукали: «Куди ви йдете? ми вас донесемо!» Я не знав, що відповісти; я дякував, я відбивався, я благав опустити мене на землю. До початку зборів у палаті перів ще залишався час. Юнаки продовжували гукати: «Куди ви йдете? куди ви йдете?» Я сказав навмання: «Та хоч би й у Пале-Руаяль», і вони одразу понесли мене туди, вигукуючи: «Хай живе Хартія! Хай живе свобода друку! Хай живе Шатобріан!» У Фонтанному дворі ми зустріли книгаря пана Барба; він почув вигуки і вийшов з дому, щоб обійняти мене.

Ми прибули в Пале-Руаяль; мене увіпхнули в кафе на дерев’яній галереї. Я вмирав від жари. Я благав відпустити мою славну персону на волю; та ба: молодь не бажала розлучатися зі мною. У натовпі виділявся чоловік у куртці із закасаними рукавами, із забрудненими руками, похмурим обличчям і палаючими очима, які мені не раз доводилося бачити на початку революції: він весь час намагався пробитися до мене ближче, а молодь відштовхувала його. Я так і не дізнався, як його звали і що йому було від мене потрібно.

Нарешті я мусив признатися, що мене чекають у палаті перів. Ми вийшли з кафе; натовп знову загомонів. У дворі Лувру голоси розділилися; одні гукали: «У Тюїльрі! У Тюїльрі!», інші: «Хай живе перший консул!», бажаючи, здається, призначити мене наступником Бонапарта-республіканця. Іасент, який супроводжував мене, отримував свою частку рукостискань та обіймів. Ми перетнули міст Мистецтв і пішли вулицею Сени. Цікаві вибігали на вулицю, щоб подивитися на нас, припадали до вікон. Мені всі ці почесті були не на радість: від надмірного завзяття моїх носіїв у мене страшенно боліли руки. Раптом один з молодих людей, що підтримували мене ззаду, просунув голову між моїх ніг і посадив мене до себе на плечі. Відповіддю були нові вигуки; молодь кричала глядачам, що товпилися на вулиці і висовувалися з вікон: «Капелюхи геть! Хай живе Хартія!» – а я відповідав: «Так, панове! Хай живе Хартія, але хай живе також і король!» Цих моїх слів не повторювали, але й не заперечували проти них! І все-таки ми програли! Все ще могло уладнатися, але для цього з народом повинні були б говорити лише люди популярні: під час революцій ім’я означає більше, ніж ціла армія.

Я так наполегливо просив моїх юних друзів про милосердя, що вони врешті опустили мене на землю. На вулиці Сени один торговець меблями, сусід мого видавця пана Ленормана, запропонував молоді крісло, щоб далі нести мене в ньому, але я відмовився і з почесним ескортом прибув до воріт Люксембурзького палацу. Там мої великодушні супровідники розлучились зі мною і пішли, вигукуючи, як і раніше: «Хай живе Хартія! Хай живе Шатобріан!» – Я був зворушений почуттями цих великодушних юнаків: я гукав їм: «Хай живе король!» – і був такий же спокійний, неначе в себе вдома; вони знали мої переконання і самі доставили мене в палату перів, де, як їм було відомо, я мав намір виступити на захист свого короля, а тим часом справа відбувалася 30 липня, і за спиною у нас залишилася могила, де ховали громадян, убитих кулями Карла X!

10 Збори перів

За стінами Люксембурзького палацу гомонів народ, а всередині панувала тиша. Тиша ця була ще помітніша в темній галереї, що вела у володіння пана де Семонвіля. Моя поява збентежила присутніх там перів (їх було десь двадцять п’ять – тридцять): я завадив цим ніжним душам тремтіти від жаху і впадати у відчай. Аж ось я нарешті побачив пана де Мортемара. Я сказав йому, що, виконуючи волю короля, готовий обговорити з ним свої плани. У відповідь він, як я вже говорив, розповів мені про намуляну під час повернення із Сен-Клу п’яту і покинув мене. Він повідомив нам зміст ордонансів, який члени палати депутатів уже знали від пана де Сюссі. Пан де Брой заявив, що тільки-но об’їхав Париж, що ми сидимо на вулкані, що буржуа більше не в змозі стримувати робітників і що на першу ж згадку про Карла X нам усім переріжуть горло, а Люксембурзький палац зруйнують, як раніше зруйнували Бастилію. «Правда! Правда!» – глухо шепотіли обережні пери, похитуючи головами. Пан де Караман, піднесений до герцогської достойності, вочевидь, за те, що служив лакеєм у пана фон Меттерніха, палко переконував нас, що погодитися з новими ордонансами неможливо. «Чому ж, добродію?» – запитав я його, і це холоднокровне питання погасило його запал.

З’явилися п’ятеро посланців від палати депутатів. Пан генерал Себастіані почав своєю улюбленою фразою: «Панове, справа дуже серйозна!» Потім він уславив велику скромність пана герцога де Мортемара, розповів про небезпеки, що загрожують Парижу, промовив кілька приємних слів на адресу герцога Орлеанського і прийшов до висновку, що схвалити ордонанси неможливо. Протилежної думки були тільки я та пан Ід де Невіль. Я взяв слово: «Пан герцог де Брой сказав нам, панове, що він пройшов паризькими вулицями і зустрів усюди лише ворожість; я теж побував на вулицях, три тисячі юнаків принесли мене на руках до воріт цього палацу; ви могли чути їхні вигуки: хіба ці молоді люди, що виявили таку шану одному з ваших побратимів, вимагають вашої крові? Вони гукали: «Хай живе Хартія!» – я відповідав: «Хай живе король!» – і вони спокійно вислухували мене, а потім доставили до вас живим і здоровим. Чому ж ви так боїтеся громадської думки? Що до мене, то я стверджую: ніщо ще не втрачено, і ми можемо схвалити ордонанси». Питання не в тому, загрожує нам небезпека чи ні, питання в тому, щоб не порушити присягу, що її ми дали королю, якому ми зобов’язані нашими званнями, а дехто з нас – і становищем. Скасувавши ордонанси і призначивши нових міністрів, Його Величність зробив усе, що велів йому обов’язок; виконаймо ж свій обов’язок і ми. Як? вперше в нашому житті настав день, коли ми зобов’язані кинутися в бій, а ми ухилимося від битви? Покажемо Франції взірець чесності і порядності; не дамо їй упасти жертвою анархічних підступів, які позбавлять її спокою, дійсних вигод і свободи; кращий спосіб перемогти небезпеку – поглянути їй у лице».

Відповіддю мені було мовчання; пери поквапилися перервати засідання. Їх вабило порушення присяги; кожен, охоплений нездоланним страхом, піклувався про своє ганебне життя, неначе час не повинен був назавтра зірвати з нас наші старі шкури, за які жоден лихвар, що знає свою справу, не дав би й обола.

11 Республіканці. – Орлеаністи. – Пан Тьєр вирушає в Неї. – Нові збори перів у пана де Семонвіля: послана мені повістка приходить надто пізно

Поступово стало зрозуміло, що боротьба йде між трьома партіями. Захисники старовинної монархії були сильніші за інших у юридичному відношенні, вони спиралися на всіх, кому дорогий порядок; проте в моральному відношенні їхня позиція була найуразливіша: вони вагалися, вони не наважувалися висловитися: з вивертів придворних було видно, що вони готові погодитися навіть на узурпацію, тільки б не дати перемогти республіці.

Що до республіканців, то їхня відозва говорила: «Франція вільна. До того часу, поки французи не висловлять свою волю за допомогою нових виборів, тимчасовий уряд збереже за собою лише дорадчий голос. Геть королів! Ось наші вимоги: Виконавча влада в руках тимчасового президента. Прямі або багатоступінчасті вибори депутатів всіма громадянами. Свобода віросповідання».

Вимоги ці ввібрали в себе все справедливе, що було в республіканських переконаннях; нові збори депутатів покликані були вирішити, чи слід виконувати наказ: «Геть королів!»; кожен обґрунтував би свою думку, і, хоч який би уряд обрав цей конгрес усієї нації, він був би законним.

Іншу республіканську відозву, що з’явилася того ж дня, 30 липня, увінчували великі літери: «Геть Бурбонів!.. Інакше – прощавай велич, спокій, суспільний добробут і свобода».

Нарешті, до народу звернулися пани члени муніципальної комісії, що становили тимчасовий уряд; вони вимагали, щоб «ніякі прокламації не оголошували нікого головою держави доти, поки не буде остаточно визначено державний устрій; хай тимчасовий уряд залишається при владі доти, поки не виявиться воля більшості французів; усякі ж інші дії слід вважати невчасними і злочинними».

Це звернення, що виходило від членів комісії, обраної чималою кількістю громадян з різних районів Парижа, підписали пан Шевальє (голова), а також пани Трела, Тест, Лепеллетьє, Гінар, Енгре, Кошуа-Лемер та інші.

Члени цих народних зборів пропонували без голосування віддати посаду президента республіки панові де Лафаєту; вони спиралися на ті принципи, які проголосила у 1815 році, перед розпуском, палата представників. Багато друкарів відмовилися друкувати прокламації такого роду, оскільки їх заборонив герцог де Брой. Республіка скидала з трону Карла X і слухалася наказів пана де Броя, людини без характеру.

Я вже сказав, що вночі проти 30 липня пан Лаффіт разом з панами Тьєром і Міньє вжили всіх заходів, щоб привернути увагу публіки до пана герцога Орлеанського. 30 липня побачили світ плоди цієї таємної змови – прокламації і звернення, що попереджали: «Тільки не республіка!» Далі народу нагадували про подвиги в битвах під Жемаппе і Вальмі, а також запевняли, що пан герцог Орлеанський походить не з роду Капетів, а з роду Валуа.

Пан Лаффіт не марнував часу: того ж ранку його посланець пан Тьєр разом з паном Шеффером поскакав у Неї, проте Його Королівської Величності вони там не застали. Відбулася велика словесна баталія між мадемуазель Орлеанською і паном Тьєром: врешті-решт вони зійшлися на тому, що панові герцогу Орлеанському буде послано листа, який умовлятиме його стати на бік революції. Пан Тьєр сам черкнув герцогу записку, а пані Аделаїда обіцяла, не чекаючи своїх рідних, вирушити до Парижа. Орлеанізм робив великі успіхи, і вже увечері того ж дня серед депутатів пішли розмови про те, щоб надати панові герцогу Орлеанському права королівського намісника.

Пан де Сюссі тим часом з’явився з новими ордонансами до Ратуші і був прийнятий там ще гірше, ніж у палаті депутатів. Заручившись розпискою пана де Лафаєта, він повернувся до пана де Мортемара, який вигукнув: «Ви врятували мені більше, ніж життя: ви врятували мені честь!»

Муніципальна комісія видала прокламацію, в якій оголошувала, що із злочинами його (Карла X) царювання покінчено і що народ отримає уряд, який буде зобов’язаний йому (народу) своїм походженням: двозначна фраза, яку можна трактувати як завгодно. Пан Лаффіт і пан Пер’є не підписали цей документ. Пан де Лафаєт, якого нарешті почала трохи хвилювати можливість піднесення орлеанської парості, послав пана Оділона Барро в палату депутатів оголосити, що народ, творець Липневої революції, не має наміру звести її до простої зміни царюючих осіб і вимагає як плату за пролиту кров хоч би деякого розширення свобод. Депутати зібрались були підписати відозву, що запрошувала Його Королівську Високість герцога Орлеанського до столиці, але після перемов із Ратушею план цей відмінили. А проте за жеребом визначили депутацію з дванадцяти чоловік, яким належало вирушити до замку Неї і запропонувати його власникові ту саму посаду королівського намісника, яку члени палати побоялися згадати у відозві.

Увечері пан пер – охоронець печатки зібрав у себе решту перів; випадково чи навмисно, але мені запрошення послали надто пізно. Я сподівався устигнути до призначеної години; мені відчинили ворота з боку Обсерваторії, я швидко перетнув Люксембурзький сад і увійшов до палацу: він був порожній. Я пішов назад по доріжці між клумбами, не зводячи очей з місяця. Я із жалем згадував про моря і гори, де він з’являвся мені, про дерева в лісовій хащі, за верхівками яких він мовчки ховався, повторюючи, здавалося, вислів Епікура: «Приховуй своє життя».

12 Сен-Клу. – Епізод: пан дофін і маршал Рагузький

29 липня увечері, як я вже говорив, війська відступили до Сен-Клу. Буржуа Шайо і Пассі атакували їх, убили капітана карабінерів і двох офіцерів, поранили дюжину солдатів. Капітан гвардії Ламот упав, убитий кулею хлопця, якого вирішив пожаліти. Цей капітан подав у відставку того самого дня, коли були опубліковані ордонанси, але 27 липня, побачивши перші збройні сутички, повернувся у свій полк, щоб розділити з товаришами небезпеку. Ніколи ще, на довершення слави Франції, не відбувалося на її землі таких прекрасних битв між свободою і честю.

Безстрашні діти-бо не усвідомлювали небезпеки, зіграли протягом трьох липневих днів роль, гідну жалю: захищені своєю слабкістю, вони упритул розстрілювали офіцерів, які вважали опір ганебним. Сучасна техніка вкладає смертоносну зброю в найнемічніші руки. Хирляві потворні мавпочки, скоростиглі вільнодумці, жорстокі і розбещені, ці юні герої революції коїли вбивства з виглядом простодушним і невинним. Остережімося заохочувати зло необдуманими похвалами. Діти спартанців полювали на ілотів.

Пан дофін зустрів солдатів у Булонському лісі, а потім повернувся у Сен-Клу.

Замок Сен-Клу охороняли чотири роти королівських гвардійців. На допомогу до них прибув батальйон вихованців Сен-Сірської військової школи: на відміну від своїх суперників з Політехнічної школи, вони залишилися вірні королю. Змучені триденними боями війська дуже здивували ситих і причепурених титулованих придворних, які остовпіло поглядали на поранених, знесилених бійців. Ніхто й не подумав припинити телеграфне сполучення; дорогами безперешкодно роз’їжджали кур’єри і мандрівці в мальпостах і диліжансах, і триколірний прапор, що маяв над ними, викликав обурення в зустрічних селах. Бунтівники вже почали вербувати собі прихильників, обіцяючи їм гроші і жінок. Тут і там з’являлися відозви комуни міста Парижа. Король і двір ніяк не хотіли повірити, що їм загрожує небезпека. Щоб виявити презирство до жменьки розбунтованих буржуа і довести, що ніякої революції не відбувається, вони нічого не робили: на все воля Божа.

Пізно увечері 30 липня, приблизно в той самий час, коли посланці депутатів вирушили в Неї, ад’ютант маршала Мармона повідомив війська про скасування ордонансів. Солдати відповіли вигуками: «Хай живе король!» – і знову віддалися бівуачній веселості, проте ад’ютант не доповів про своє прибуття дофіну, і той, бувши великим любителем дисципліни, розлютився. Король сказав маршалові: «Дофін незадоволений; поговоріть з ним».

Не знайшовши дофіна в його покоях, маршал вирішив зачекати його в більярдній разом з герцогом де Гішем і герцогом де Вентадуром, ад’ютантами принца. Незабаром дофін повернувся: побачивши маршала, він почервонів і, крокуючи, як завжди, дуже широко, попрямував у свою вітальню, кинувши маршалові: «Увійдіть!» Двері зачинилися; почувся сильний галас, голоси лунали все голосніше і голосніше; стривожений герцог де Вентадур прочинив двері: маршал вийшов першим, дофін ішов за ним слідом. Вигукуючи: «Ви двічі зрадник! Віддайте шпагу! Віддайте шпагу!» – дофін кинувся на маршала і почав відбирати у нього шпагу. Ад’ютант маршала, пан Деларю, хотів розборонити їх, але пан де Монгаскон спинив його; тим часом дофін, намагаючись зламати шпагу маршала, порізав собі руку і став гукати на допомогу гвардійців: «До мене! Заарештуйте його!» Гвардійці негайно з’явилися, і, якби маршал не відхилився, їхні багнети устромилися б йому просто в обличчя. Потім герцога Рагузького попровадили до його покою, де він мав залишатися під домашнім арештом.

Король з гріхом пополам зам’яв цю пригоду, тим більш непривабливу, що великого співчуття не викликав жоден з її учасників. Заколовши Сен-Поля, маршала Ліги, син Міченого довів, що в його жилах тече горда кров Гізів, але яка користь була панові дофіну, набагато могутнішому, ніж лотаринзький принц, проштрикувати шпагою маршала Мармона? Утім, ненабагато більшу цікавість викликало б і вбивство пана дофіна маршалом. Нині навіть Цезар, нащадок Венери, і Брут, спадкоємець Юнія, якби вони з’явились на паризьких вулицях, нікого не вразили б. У нас немає нічого великого, бо немає нічого високого.

Ось на що витрачали мешканці Сен-Клу останні години існування монархії: ця бліда, скривавлена і спотворена монархія нагадувала вмираючого володаря, описаного д’Юрфе: «Глибоко запалі очі, в яких застигла туга: відвисла нижня щелепа, туго обтягнута пожовтілою шкірою; борода скуйовджена, погляд зупинився, дихання уривчасте. Уста його отверзалися нині не для людських слів, але лише для пророкувань».

13 Неї. – Пан герцог Орлеанський. – Маєток Ле Ренсі. – Герцог прямує до Парижа

Все своє життя герцог Орлеанський почував до трону той потяг, який кожна високорідна душа має до влади. Схильність ця прибирає різної подоби залежно від характеру: у людей палких і честолюбних вона безоглядна, неприхована, відверта; у людей зніжених і раболіпних – обачна, потаємна, сором’язлива і підла; перших вона може штовхнути на будь-які злочини, других – на будь-які ниці вчинки. Пан герцог Орлеанський належав до другої категорії честолюбців. Згадайте біографію цього державця, і ви побачите, що ніколи і ні в чому він не йшов до кінця, завжди залишаючи собі лазівку для втечі. Під час Реставрації він лестив двору і протегував лібералам; Неї було прихистком для незадоволених і незадоволення. Тут зітхали, потискали один одному руки, зводячи очі догори, але не промовляли жодного рішучого слова, яке могло б прогнівити вищу владу. Якщо помирав член опозиції, власник Неї посилав на похорон свою карету, проте карета ця була порожня; лівреї відкритий доступ у всі будинки і до всіх могил. Якщо, знаючи, що я в неласці, пан герцог Орлеанський зустрічав мене в Тюїльрі, він старанно вітав усіх, що були від нього по праву руку, тільки б не помітити мене, що залишився зліва. Такі речі впадають в очі і йдуть на користь.

Чи знав пан герцог Орлеанський заздалегідь про липневі ордонанси? Чи повідомила його про них особа, вхожа до пана Уврара? Якої він був про них думки? Чого боявся і на що сподівався? Чи був у нього чіткий план? Діяв пан Лаффіт за його вказівками чи самостійно? Судячи з того, що відомо про характер Луї-Філіпа, можна припустити, що він не ухвалив ніякого рішення і що політична несміливість укупі з природною брехливістю змусили його чекати подальшого розвитку подій, як павук чекає муху, яка рано чи пізно попадеться в його сіті. Він полишив на епоху готувати змову, а сам був змовником лише у мріях, яких, мабуть, побоювався.

Два шляхи відкривалися перед паном герцогом Орлеанським: один, найбільш гідний, полягав у тому, щоб вирушити у Сен-Клу і стати посередником між Карлом X і народом, рятуючи корону першого і свободу другого; інший – у тому, щоб з триколірним прапором напереваги кинутися на барикади й очолити перевлаштування світу. Філіп міг вибирати між репутацією порядної людини і славою людини великої: він визнав за краще вкрасти в короля корону, а в народу свободу. Скориставшись сум’яттям і горем, що панують під час пожежі, шахрай потихеньку тягне з палаючого палацу все найкоштовніше, не звертаючи уваги на крики дитини, чию колиску охопило полум’я.

Від багатої здобичі в цілої зграї псів розгорілися очі: ось тут і спливла на поверхню вся гнилизна минулих правлінь, всі скупники краденого, всі напіврозчавлені погані жаби, які не подихають, хоч скільки б їх топтали, і живуть, вічно плазуючи. Однак саме цих людей розхвалюють нині на всі лади, особливо захоплюючись їх тямущістю! Інакше думав Мільтон, в одному з листів якого є піднесені рядки: «Якщо існує людина, в чию душу Господь уклав пристрасну любов до моральної краси, то людина ця – я. Непоборна сила вабить мене до кожного, хто зневажає лицемірну повагу простолюду, до кожного, хто почуттями, словами і вчинками шанує заповіти вікової мудрості. Ні на небі, ні на землі не знайдеться нікого, хто завадив би мені дивитися на людей, що являють собою взірець порядності й доброчесності, з ніжністю і повагою».

Придворні Карла X ніколи не відзначалися прозорливістю, і їм було невтямки, що відбувається і з ким вони мають справу; можна було викликати пана герцога Орлеанського в Сен-Клу, і тоді, заскочений зненацька, він, можливо, підкорився б королю; можна було захопити його в Неї того самого дня, коли стали відомі ордонанси: ні те, ні інше зроблено не було.

У вівторок, 27 березня, о третій годині ночі Луї-Філіп, отримавши від пані де Бонді повідомлення про останні події, покинув Неї і сховався у притулку, місцезнаходження якого було відоме тільки його рідним. Він однаково побоювався і народного гніву, і капітана гвардії з наказом про арешт. Тому він вирушив у Ле Ренсі, щоб у тамтешній самоті слухати віддалену гарматну канонаду, що долинала з Лувру, подібно до того, як я, прихилившись до дерева, слухав канонаду, що долинала з полів Ватерлоо. Втім, почуття, що хвилювали груди герцога, ймовірно, зовсім не схожі були на ті, що хвилювали мене серед гентських полів.

Я вже сказав, що вранці 30 липня пан Тьєр не застав герцога Орлеанського в Неї; одначе пані герцогиня Орлеанська послала до Його Королівської Високості гінця; цю місію вона поклала на пана графа Анатоля де Монтеск’ю. У Ле Ренсі панові де Монтеск’ю довелося докласти неймовірних зусиль, щоб переконати Луї-Філіпа повернутися в Неї і прийняти там посланців палати депутатів.

Нарешті, зваживши на вмовляння довіреної особи герцогині Орлеанської, Луї-Філіп сів у карету. Пан де Монтеск’ю поскакав попереду; він був помчав щодуху, але, озирнувшись назад, побачив, як карета Його Королівської Високості зупиняється, розвертається і прямує назад у Ле Ренсі. Пан де Монтеск’ю поспішно наздоганяє майбутнього володаря Франції, який поривався, подібно до тих прославлених християн, що колись утікали від нелегких, хоча й почесних єпископських обов’язків, сховатися в пустелі, і благає його не змінювати ухваленого рішення: на жаль, кінець кінцем вірний слуга добився свого.

Увечері 30 липня дванадцять членів палати депутатів, обраних для того, щоб запропонувати герцогові Орлеанському титул королівського намісника, звернулись до нього з листом. Луї-Філіп отримав їхнє послання в Неї, біля воріт парку, прочитав його при світлі смолоскипів і негайно рушив до Парижа в супроводі панів де Бертуа, Емеса та Удара. У петлиці в нього красувалася триколірна кокарда: стара корона чекала на нього в королівській комірчині.

14 Посланці палати депутатів пропонують панові герцогу Орлеанському титул королівського намісника. – Він погоджується. – Зусилля республіканців

Прибувши в Пале-Руаяль, пан герцог Орлеанський звернувся з вітанням до пана де Лафаєта.

Дванадцять депутатів, посланців палати, з’явилися в Пале-Руаяль. Вони запитали у герцога, чи згоден він стати королівським намісником; у відповідь вони почули плутану відповідь: «Я прибув, щоб розділити з вами небезпеки, що загрожують вам… Мені треба подумати. Я повинен порадитися. Сен-Клу настроєне зовсім не вороже, присутність короля накладає на мене зобов’язання». Така була відповідь Луї-Філіпа. Як він і розраховував, його змусили взяти ці слова назад, і за півгодини він повернувся до депутатів з прокламацією, в якій оголошував себе королівським намісником; закінчувалася вона такою заявою: «Відтепер Хартія стане істиною».

У палаті депутатів ця прокламація була сприйнята з революційним ентузіазмом п’ятдесятирічної давності; під керівництвом пана Гізо було складено відповідну прокламацію. Депутати повернулися в Пале-Руаяль; герцог розчулився і підтвердив свою згоду, що, втім, не завадило йому скаржитись на сумні обставини, які змушують його стати королівським намісником.

Приголомшені республіканці намагалися захиститися від завдаваних їм ударів, проте справжній їхній вождь, генерал Лафаєт, мало чим міг їм допомогти. Він упивався дружними славослів’ями, що долинали до його слуху з усіх боків; він вдихав повітря революції; думка, що він вирішує долю Франції, що досить йому тупнути ногою, і з землі виросте або республіка, або монархія, паморочила йому голову; він насолоджувався нестійкою рівновагою, яка до душі людям, котрі бояться визначеності, бо внутрішній голос підказує їм, що коли все вирішиться остаточно, вони вже нікому не будуть потрібні.

Інші республіканські вожді з різних причин уже втратили до цього часу свою популярність: їм довелося відступити, бо їхня схильність до терору нагадала французам про 1793 рік. З іншого боку, відновлення національної гвардії позбавило учасників липневих боїв бажання й підстав битися. Пан де Лафаєт не помітив, що, віддаючись мріям про республіку, він уклав зброю у руки трьох мільйонів жандармів, які не хотіли її перемоги.

Хай там як, юним республіканцям стало соромно, що їх так швидко пошили в дурні, і вони спробували чинити хоч якийсь опір. На прокламації та афіші герцога Орлеанського вони відповіли власними прокламаціями й афішами. У них мовилося, що депутати, які були обрані за аристократичного правління і впали так низько, що благали герцога стати королівським намісником, не можуть представляти весь народ. Луї-Філіпу доводили, що він – син Луї-Філіпа Жозефа, сина Луї-Філіпа, сина Людовіка, сина Філіпа II, регента, який був сином Філіпа I, який доводився братом Людовіку XIV, з чого виходить, що Луї-Філіп Орлеанський – Бурбон і Капет, а зовсім не Валуа. Пан Лаффіт проте продовжував уважати його нащадком Карла IX і Генріха III, уточнюючи: «Про подробиці довідайтеся у Тьєра».

Пізніше завсідники ресторації Луантьє ухвалили, що нація береться до зброї, щоб силою захищати свої права. Центральний комітет дванадцятого округу заявив, що ніхто не запитав у народу його думки про кращий державний устрій, що палата депутатів і палата перів, які отримали повноваження від Карла X, втратили з його падінням свою могутність і, отже, не мають права представляти всю націю, що дванадцятий округ не визнає влади намісника, що кермо влади має залишатися в руках тимчасового уряду, очолюваного Лафаєтом, доти, поки буде ухвалено всебічно обговорену Конституцію.

Вранці 30 липня молодь вже зовсім була наважилася проголосити республіку. Знайшлися сміливці, які заявили, що заріжуть членів муніципальної комісії, якщо ті віддадуть владу. Чи не загрожувала подібна небезпека і палаті перів? Її відвага викликала ненависть. Відвага палати перів! Безумовно, то була остання образа й остання несправедливість суспільної думки, якої пери могли сподіватися.

Було складено план: два десятки найбезстрашніших юнаків влаштовують засідку у вуличці, що виходить на Залізну набережну, якою пролягає шлях Луї-Філіпа з Пале-Руаяля до Ратуші, і стріляють у нього. Завзятих хлопців зупинили, пояснивши їм: «Ви вб’єте заразом Лаффіта, Пажоля і Бенжамена Констана». Нарешті, існував іще один план: викрасти герцога Орлеанського й посадити його на корабель у Шербурі: забавна вийшла б картина, якби Карл X і Філіп дісталися до одного й того самого порту і вирушили у вигнання на борту одного й того самого судна, перший – волею буржуа, другий – волею республіканців!

15 Пан герцог Орлеанський прямує до Ратуші

Захотівши, щоб його нове звання затвердили трибуни з Ратуші, герцог Орлеанський спустився у двір Пале-Руаяля в оточенні вісімдесяти дев’яти депутатів у кашкетах і капелюхах, у фраках і рединготах. Кандидат королівської крові осідлав білого коня; слідом два савояри несли в портшезі Бенжамена Констана. Пани Мешен і В’єнне, спітнілі й запорошені, метушилися між білим конем майбутнього монарха і візком подагрика-депутата, раз у раз осаджуючи носіїв, які не дотримували належної дистанції. Очолював ходу напівп’яний барабанщик. Роль лікторів виконували чотири судові пристави. Найзавзятіші депутати ревли: «Хай живе герцог Орлеанський!» Поблизу Пале-Руаяля вигуки ці зустрічали деяку підтримку, але чим ближче до Ратуші, тим мовчазнішим ставав натовп: якщо хто і відкривав рота, то лише для того, щоб узяти намісника на сміх. Тріумфатору Філіпу було вочевидь ніяково, він раз у раз шукав очима пана Лаффіта, який підбадьорював його дружніми словами. Новоявлений намісник посилав дружні усмішки генералові Жерару, кивав панові В’єнне і панові Мешену; об’їжджаючи натовп і простягуючи руку направо й наліво, він, прикрасивши капелюх цілим ліктем трибарвної стрічки, виканючував у зустрічних рукостискання, а у народу корону. Так бродяча монархія дісталася до Гревської площі, де була зустрінута вигуками: «Хай живе республіка!»

Коли виборна королівська процесія пройшла всередину Ратуші, до слуху претендента долинув гомін куди загрозливіший; на кількох вірних слуг, що вигукнули його ім’я, посипалися стусани. Герцог увійшов до Тронної зали; тут зібралися люди, що провели три революційні дні зі зброєю в руках; серед них були і поранені; склепіння зали струсонув одностайний клич: «Геть Бурбонів! Хай живе Лафаєт!» Герцог, як видно, збентежився. Пан В’єнне, замінивши пана Лаффіта, прочитав уголос заяву депутатів; її було вислухано в цілковитому мовчанні. Герцог Орлеанський кількома словами висловив свою згоду з прочитаним. Тоді пан Дюбур сказав йому суворо: «Ви взяли на себе великі зобов’язання. Якщо ви порушите їх, ми вам це нагадаємо». На що майбутній король схвильовано відповів: «Добродію, я порядна людина!» Пан де Лафаєт, бачачи, що збори вагаються, раптом надумав зректися посади президента: він вручив герцогу Орлеанському триколірний прапор, вийшов на балкон Ратуші і на очах приголомшеного натовпу розцілувався з герцогом, який тим часом розмахував національним прапором. Республіканський поцілунок Лафаєта дав Франції короля. Дивний підсумок життя для героя Старого і Нового Світу!

І ось уже – туп-туп! – ноші Бенжамена Констана і білий кінь Луї-Філіпа, напівобшикані, напівпрославлені, плентаються з Гревської політичної фабрики назад у Палац торгашів. «Того самого дня, – говорить пан Луї Блан про 31 липня, – неподалік від Ратуші на борт корабля, на щоглі якого майорів чорний прапор, вантажили трупи. Народ, що з’юрмився на березі Сени, мовчки дивився, як їх укладають штабелями і прикривають соломою».

Розповідаючи про те, як штати, скликані Лігою, вимислювали собі короля, Пальма-Кає вигукує: «Уявіть собі, прошу вас, яку могли б дати відповідь метр Матьє Делоне, пан Бюше, кюре з церкви Святого Бенуа та інші людці того ж штибу, коли б дізналися, що в їхній владі посадити на французький престол будь-якого короля, якого їм забагнеться!.. Справжні французи споконвіку зневажали цей спосіб обирати королів, що робить їх панами і слугами заразом».

16 Республіканці в Пале-Руаялі

Філіп ще не випив чашу випробувань до дна; ще не одну руку він мав потиснути, не одні обійми знести, не один поцілунок здаля послати перехожим, не один низький уклін віддати і не один раз на догоду натовпу проспівати «Марсельєзу» з балкона Тюїльрійського палацу.

Вранці 31 липня багато республіканців зібралися в редакції «Насьйональ»: дізнавшись про призначення герцога Орлеанського королівським намісником, вони захотіли з’ясувати, які погляди цього принца, котрий має намір стати французьким монархом проти волі народу. Пан Тьєр провів республіканців у Пале-Руаяль; до депутації входили пани Бастід, Тома, Жубер, Кавеньяк, Маршеї, Дегузе, Гінар. Спочатку герцог наговорив їм купу гарних слів про свободу. «Поки ви ще не король, – відповів йому Бастід, – вислухайте правду; незабаром біля вас залишаться самі лестивці». «Ваш батько, – додав Кавеньяк, – царевбивця, як і мій; це кладе на вас особливий відбиток». Обмін люб’язностями щодо царевбивства завершився реплікою Філіпа, який зауважив, – утім, цілком справедливо, – що є речі, про які треба пам’ятати, щоб їх не повторювати.

У розмову зайшли новоприбулі республіканці, які не встигли вранці до редакції «Насьйональ». Пан Трела мовив Філіпу: «Все вирішує народ; ваша влада – тимчасова; народ повинен висловити свою волю: запитаєте ви його думку чи ні?»

Аби припинити ці небезпечні розмови, пан Тьєр поплескує по плечу пана Тома зі словами: «Чи не правда, монсеньйор, з нього вийде чудовий полковник?» – «Цілком правильно», – відповідає Луї-Філіп. «Що він таке говорить? – обурюються республіканці. – Невже він має нас за стадо продажних тварюк?» З усіх боків лунають розгублені і плутані вигуки: «Це якесь вавилонське стовпотворіння! І цю людину називають королем-громадянином! Республіка? То правте з допомогою республіканців!» А пан Тьєр вигукує: «Гарненьку зустріч я влаштував!»

Потім у Пале-Руаялі з’явився новий гість: громадянин де Лафаєт мало не задихнувся в обіймах свого короля. Всі друзі дому умлівали від захоплення.

Люди в куртках стояли в почесній варті, люди в кашкетах відпочивали у вітальнях, люди в блузах бенкетували за одним столом з принцами і принцесами; королівська рада засідала в залі, де стояли лише стільці і жодного крісла; слово надавали всім охочим; Луї-Філіп, сидячи між паном де Лафаєтом і паном Лаффітом і обіймаючи їх обох за плечі, світився рівністю і щастям.

Я хотів би з більшою серйозністю малювати усі ці сцени, що привели до великої революції, або, кажучи точніше, прискорили велике перетворення світу; але я був їх очевидцем; а депутати, що брали в них безпосередню участь, не могли позбутися деякої ніяковості, розповідаючи мені про те, як 31 липня вони змайстрували для Франції… короля.

Гугеноту Генріху IV висунули вимоги, що не зменшували його величі і законні, якщо йдеться про королівський престол; йому нагадували, що «святий Людовік був приєднаний до лику святих не в Женеві, а в Римі, що коли король не сповідує католицької віри, він не має права бути першим серед християнських королів, що не личить королю молитися інакше, ніж молиться його народ, що король, який не є католиком, не може бути коронований у Реймсі і похований в абатстві Сен-Дені».

Чого вимагали від Філіпа перед останнім туром голосування? Більшого патріотизму.

Нині, коли революція вже відбулася, нагадування про те, з чого вона почалася, здаються багатьом людям образливими; люди ці дорожать своїм новим становищем і бачать наклепника в кожному, хто відмовляє початкам у наслідках фіналу.

Коли голубка помазала Хлодвіга на царство, коли довговолосих франкських королів підносили вгору на щитах, коли змолоду доброчесний Святий Людовік, коронуючись, смиренно присягнувся вживати владу не інакше, як на славу Божу і для добра свого народу, коли Генріх IV, увійшовши до Парижа, попрямував у собор Паризької Богоматері й упав ниць перед вівтарем, біля якого з’явився чи привидівся натовпу прекрасний юнак, що його всі прийняли за королівського ангела-хранителя, – тоді, не сперечаюся, королівський вінець був священний; корогва лежала в небесному ковчезі. Але з того часу, як посеред площі, на очах натовпу, під барабанний бій монарх з обстриженим волоссям і зв’язаними за спиною руками схилив голову на плаху, з того часу, як інший монарх на іншій площі під бій того ж барабана заходився виканючувати у простолюду голоси на випадок свого обрання, хто може мати хоч які-небудь ілюзії щодо королівської влади? Хто може вірити, що королі, які засідають на цьому пошарпаному і зганьбленому престолі, зберігають владу над світом? Яка сповнена гідності людина погодиться випити ту чашу сорому і огиди, яку Філіп спорожнив одним духом, навіть не поморщившись? Європейські монархії жили б і далі, якби не загинула їхня мати – французька монархія, дочка святого мученика і великого політика; проте безцінне насіння було розвіяне за вітром: відтепер нива вічно буде безплідною.

Книга тридцять четверта

1 ‹…› Дипломатичний корпус

‹Король покидає Сен-Клу і прямує до Рамбує; герцогиня Ангулемська прибуває у Тріанон; поведінка європейських послів, які раніше підштовхували Карла X до ухвалення ордонансів, а тепер зрадили його і визнали новий уряд›

Я давно вже маю переконання, що дипломатичні корпуси, поява яких належить до епох, коли панувало інше право, ніж нині, нічим не пов’язані з новим суспільством: сьогодні представницьке правління, нововведення, що полегшили сполучення між країнами, дозволяють міністрам обговорювати державні справи безпосередньо або через консульських службовців, кількість яких треба було б збільшити, додавши їм платні: адже в наші дні Європа – континент промисловий. Титуловані шпигуни з непомірними претензіями, що втручаються в будь-яку справу, щоб повернути собі готове вислизнути значення, здатні лише сіяти сум’яття в серцях і головах міністрів тієї країни, де вони акредитовані, і спокушати ілюзіями своїх покровителів.

2 Рамбує

‹Король прибуває до Рамбує, кинувши армію напризволяще. Солдати поступово розбігаються›

Дофін зустрів дезертирів; гренадери, вишикувавшись у бойовому порядку, привітали принца, а потім продовжили свій шлях. Вражаюча суміш зради з добропристойністю! Ніхто з учасників цієї триденної революції не діяв за велінням пристрасті; всі чинили так, як, на їхню думку, треба було чинити, щоб захистити свої права або виконати свій обов’язок; відвоювавши права і виконавши обов’язок, бійці не відчували ні любові, ані ненависті; одні боялися, аби боротьба за права не завела їх надто далеко, інші – аби вірність обов’язку не виявилася надмірною. Можливо, то був єдиний випадок в історії людства, як минулій, так і майбутній, коли народ зупинився на півдорозі, хоча перемога була вже близька, а солдати, що захищали короля доти, поки він, бодай на словах, виявляв бажання битися, повернули йому прапори перш, ніж покинути його. Ордонанси звільнили народ од вірності присязі; відступ на полі бою звільнив гренадерів од вірності бойовому стягу.

3 Відкриття сесії 3 серпня. – Лист Карла X панові герцогу Орлеанському

Переконавшись, що Карл X нічого не робить, а республіканці відступають, новообраний монарх перейшов у наступ. Мешканці провінцій, що завжди з рабською, баранячою покірністю наслідують парижан, отримавши кожну нову телеграфну звістку і побачивши кожен увінчаний триколірним прапором диліжанс, починали вигукувати то «Хай живе Філіп!», то «Хай живе революція!»

3 серпня, у день відкриття сесії, депутати і пери з’явилися на спільне засідання; пішов туди і я, бо становище, як і раніше, залишалося невизначеним. У палаті було розіграно такий акт мелодрами: трон був порожній, а антикороль сидів поряд. Можна було подумати, що це канцлер відкриває за дорученням засідання англійського парламенту за відсутності монарха.

Філіп розповів нам про навислу над ним фатальну необхідність заради нашого порятунку прийняти титул королівського намісника, про перегляд статті 14 Хартії та про те, що він, Філіп, носить у серці свободу й ощасливить нас цією свободою, а Європу – миром. Подібними конституційними просторікуваннями нас морочать ось уже півстоліття. Усі, проте, напружили весь свій слух, коли принц зробив таку заяву:

«Панове пери і панове депутати, як тільки обидві палати почнуть працювати, я доведу до вашого відома зречення престолу, підписане Його Величністю Карлом X. Той самий документ засвідчує, що Луї Антуан Французький, Дофін, також відмовляється від своїх прав. Текст зречення було передано мені вчора, 2 серпня, об 11 годині вечора. Нині я віддам його до архіву палати перів і накажу опублікувати в «Монітері».

Жалюгідна і боязка недомовка – герцог Орлеанський навіть не згадав тут імені Генріха V, на користь якого зреклися обидва королі. Якби у той час можливо було опитати кожного француза окремо, напевно, більшість подала б голос за Генріха V; навіть частина республіканців погодилася б визнати його королем, якби його вихователем став Лафаєт. Якби два старі королі вирушили доживати свого віку в Римі, а носій законної влади не покинув Франції, ми уникнули б усіх тих складнощів, що супроводжують узурпацію і накликають на узурпатора підозри всіх партій. Поставлення на царство представника молодшої парості Бурбонів було не просто небезпечне, воно було політично абсурдне: нова Франція живе республіканськими переконаннями, їй зовсім не потрібен король, у всякому разі, король із старовинної династії. Мине кілька років, і ми побачимо, що станеться з нашими свободами і чим обернеться обіцяний нам мир. Якщо судити з учинків нового обранця і з того, що відомо про його характер, можна припустити, що задля корони монарх цей визнає себе зобов’язаним пригноблювати співвітчизників і плазувати перед чужоземцями [89].

Дійсна вина Луї-Філіпа не в тому, що він погодився зійти на престол (честолюбний вчинок, яких в історії були тисячі і який суперечить лише певному політичному устрою); справжній його злочин у тому, що він зрадив свій обов’язок опікуна, що він пограбував дитину і сироту – гріх, багато разів проклятий у Святому Письмі: адже моральне правосуддя (хоч як його називай – долею чи Провидінням, – я переконаний, що воно неминуче спостигає зловмисника) завжди карало тих, хто переступав моральний закон.

Філіпу, його правлінню, всьому цьому неможливому і зітканому із суперечностей порядку речей рано чи пізно прийде кінець; відстрочка тут – лише випадок, результат зіткнення внутрішніх і зовнішніх інтересів, бездіяльності і розбещеності індивідуумів, легковажності, байдужості й безхарактерності; хоч скільки б тривало нинішнє царювання, Орлеанській парості не вдасться пустити глибоке коріння.

Карл X, зрозумівши, як далеко зайшла революція, і не відчуваючи себе спроможним зупинити її, бо ні вік його, ні вдача до того не схиляли, визнав за необхідне для порятунку своєї династії зректися разом із сином престолу, про що Філіп і повів депутатам. Ще 1 серпня старий король письмово дав свою згоду на відкриття сесії і, розраховуючи на щиру прихильність кузена Орлеанського, назвав його своїм намісником. 2 серпня він пішов ще далі, бо тепер бажав лише одного – покинути Францію, і просив призначити комісарів, які провели б його до Шербура. Воєначальники з королівського почту спочатку відхилили цих супровідників. За Бонапартом також прямували комісари, за першим разом – російські, за другим – французькі, але він про це не просив.

Ось текст листа Карла X:

«Рамбує, 2 серпня 1830 року.

Кузене, біди, що впали на мій народ і можуть загрожувати йому в майбутньому, так глибоко засмучують мене, що я спробував відшукати спосіб їх відвернути. Тому я зважився зректися престолу на користь мого внука герцога Бордоського.

Дофін, який поділяє мої почуття, також зрікається своїх прав на користь племінника.

Отже, вам, як намісникові, належить проголосити Генріха V королем. Утім, форму правління до повноліття нового короля ви визначите самі. Я всього лише посвячую вас у свої наміри – це спосіб уникнути нових лих.

Сповістіть про зміст мого листа дипломатичний корпус і якнайшвидше повідомите мені прокламацію, що оголошує мого внука королем під ім’ям Генріха V…

Знову запевняю вас, кузене, що залишаюся люблячим вас кузеном.

Карл».

Якби пан герцог Орлеанський знав, щó таке хвилювання чи каяття, хіба не повинен був уразити його в самісіньке серце цей підпис: «Люблячий вас кузен»? У Рамбуйє були такі впевнені в щасливому результаті справи, що вже збирали юного принца в дорогу: найревніші прихильники ордонансів уже виготовили триколірну кокарду, покликану бути йому захистом. Уявіть, що сталося б, якби пані герцогиня Беррійська, не гаючись, рушила в дорогу разом із сином і з’явилася перед депутатами тієї самої хвилини, коли пан герцог Орлеанський зійшов на трибуну; звичайно, ніхто не міг поручитися за успіх; матері й сину загрожувала чимала небезпека, але, якби сталося навіть найгірше, дитя потрапило б на небо і не волочило мізерне існування на чужині.

Мої поради, побажання, крики ніяк не подіяли; марно вимагав я побачення з Марією Кароліною; коли Баярд готувався покинути батьківський дім, мати його, як говорить Вірний Слуга, «слізно тужила». «Вийшла добра жінка з воріт замку і, покликавши до себе сина, мовила йому такі слова: «П’єре, друже мій, будьте добрі і чемні без будь-якої гордині; слугуйте смиренно всякому людові, ні словом, ні ділом не порушуйте клятви, допомагайте бідним вдовам і сиротам, і Господь нагородить вас…» І вийняла добра жінка з рукава маленький гаманець, де всього лише й було що шість золотих екю та одне срібне, і подала його синові».

Лицар без страху і догани, що рушив у дорогу з шістьма золотими екю в маленькому гаманці, став найвідважнішим і найславнішим з полководців. Генріха, у чиєму гаманці не знайшлося б, мабуть, і шести екю, чекали зовсім інші битви; він мав битися з нещастям, а цього ворога важко здолати. Возвеличмо матерів, які дають синам уроки ніжності і доброти! Будьте благословенні ви, матусю, – адже вам зобов’язаний я тим, що душа моя сповнилася покірності, а ім’я сподобилося пошани.

Винен: я поринув у спогади, але, можливо, тиранство моєї пам’яті, домішуючи минуле до теперішнього, хоч почасти згладжує його нікчемність.

До Карла X були послані пан де Шонен, пан Оділон Барро і маршал Мезон. Вартові перепинили їм шлях, і вони повернули назад. Натовп повернув їх у Рамбує.

4 Народ прямує до Рамбує. – Втеча короля. – Міркування

2 серпня надвечір поширилися чутки про те, що Карл X відмовляється покинути Рамбує до того часу, поки внука його не визнають королем. Вранці 3 серпня на Єлисейських Полях зібрався натовп, що голосно вимагав: «У Рамбує! У Рамбує! Жоден Бурбон не втече!» У натовпі траплялися й багаті люди, але вони у вирішальну мить дозволили простолюду рушити в дорогу; очолював похід генерал Пажоль, який узяв у начальники штабу полковника Жакміно. Комісари, що поверталися до Парижа, зустріли авангард цієї колони, повернули назад і цього разу були допущені в замок. Король розпитав їх про сили повсталих, а потім захотів поговорити віч-на-віч з Мезоном, зобов’язаним йому станом і маршальським жезлом; «Мезоне, – запитав він, – заклинаю вас вашою честю, скажіть мені, чи правду говорять комісари?» Маршал відповів: «Вони сказали тільки половину правди!»

3 серпня в Рамбує залишалися три з половиною тисячі піхотинців і дві тисячі кавалеристів, об’єднаних у чотири полки легкої кавалерії, по двадцять ескадронів кожен. Військовий почет, королівська гвардія та ін. налічували одну тисячу триста кавалеристів і піхотинців; усього в Рамбує перебувало вісім тисяч вісімсот чоловік і сім батарей із сорока двох гармат, готових до бою. О десятій вечора за сигналом сурми весь табір знявся з місця і потягнувся вбік Ментенона; Карл X і його родина рухалися посередині цієї похмурої процесії, в непевному світлі місяця, напівсхованого за хмарами.

Перед ким же вони відступали? Перед майже беззбройним натовпом, що прибував у омнібусах, фіакрах і повозах із Версаля і Сен-Клу. Силою поставлений на чолі цієї орави, що складалася щонайбільше з п’ятнадцяти тисяч чоловік, включаючи приспілих руанців, генерал Пажоль готувався попрощатися із життям. Половина його війська навіть близько не підійшла до замку. Жменька завзятих, відважних і великодушних юнаків, що опинилися серед цього наброду, принесла б себе в жертву, а решта швидше за все втекли б. Якби на рівнині поблизу Рамбує, в чистому полі, піхота і артилерія зустріли повсталих вогнем, вони напевно виграли б битву. Між народом, який здобув перемогу в Парижі, і королем, який здобув перемогу в Рамбує, могли б початися перемови.

Як! невже серед стількох офіцерів не знайшлося жодної рішучої людини, яка взяла б на себе командування від імені Генріха V? Адже, що не кажи, Карл X і дофін уже не були королями!

Можливо, захисники короля хотіли обійтися без битви? Чому ж у такому разі вони не відступили в Шартр або, ще краще, у Тур, де, не побоюючись атаки парижан, могли б заручитися підтримкою легітимістськи настроєних провінцій? Допоки Карл X залишався у Франції, армія здебільшого зберігала йому вірність. Булонський і Люневільський гарнізони знялися з місця і йшли йому на допомогу. Мій племінник, граф Луї, вів свій полк, 4-й єгерський, у Рамбує: солдати розійшлися лише після того, як дізналися про втечу короля. Панові де Шатобріану довелося проводжати монарха в Шербур верхи на поні. Якби Карл X, перечекавши бурю в якому-небудь місті, закликав до себе обидві палати, більше половини депутатів і перів підкорилися б. Казимир Пер’є, генерал Себастіані і сотня інших вичікували, опиралися владі триколірної кокарди; наслідки народного бунту страхали їх; та що там говорити? сам намісник, дізнавшись, що король викликає його до себе, і не будучи впевнений у перемозі натовпу, вислизнув би від своїх прихильників і підкорився королівській волі. Дипломатичний корпус, що зрадив свій обов’язок, зміг би спокутувати провину, знову ставши на бік монарха. Нехай би серед усього цього хаосу в Парижі була проголошена республіка – вона не протрималася б і місяця, якби одночасно в іншому місті Франції діяв законний конституційний уряд. Ніколи ще ніхто не програвав таку виграшну партію; але вже тому, хто програв, маючи на руках такі козирі, не допоможе ніщо: говори, хто хоче, громадянам про свободу, а солдатам про честь після липневих ордонансів та відступу із Сен-Клу!

Можливо, настануть часи, коли на зміну нинішньому суспільному устрою прийде нове суспільство і війна здасться жахливим, незбагненним безглуздям, але нам до цього ще далеко. Деякі розбірливі філантропи готові знепритомніти від самого тільки словосполучення громадянська війна: «Співгромадяни вбивають один одного! Брат іде на брата, син на батька, батько на сина!» Все це, звичайно, вельми сумно, проте націям доводилося загартуватися й відродитися в міжусобних чварах. Не громадянські війни, а напади чужоземців занапащали народи. Порівняйте Італію того часу, коли її роздирали усобиці, з Італією теперішньою. Необхідність грабувати сусіда і небезпека загинути від його руки сумна, але, правду кажучи, чи набагато милосердніше винищувати родину німецьких селян, яких ви раніше в очі не бачили і які не зробили вам нічого поганого? – а проте ви без найменшого каяття оббираєте і вбиваєте їх, ви зі спокійною душею ґвалтуєте іноплемінних жінок і дівчат – адже йде війна! Щоне кажи, громадянські війни менш несправедливі, менш огидні і більш природні, ніж війни з чужоземцями, якщо тільки ці останні не важать на незалежність вашої вітчизни. В усякому разі, причиною громадянських воєн є особисті образи, відверті, загальновизнані антипатії; громадянські війни – дуелі у присутності секундантів, де супротивники знають, чому взялися за шпаги. Пристрасті не виправдовують зло, але вибачають його, пояснюють, дозволяють зрозуміти, як воно виникло. А чим виправдати війну з чужоземцями? Зазвичай народи вбивають один одного з примхи нудьгуючого короля, з волі честолюбного інтригана, за наказом міністра, котрий прагне усунути суперника. Час покінчити із застарілою сентиментальщиною, яка більше личить поетам, ніж історикам. Фукідід, Цезар, Тіт Лівій промовляють скупі слова скорботи і йдуть далі.

Незважаючи на всі лиха, які несе із собою громадянська війна, страшна вона тільки в одному випадку: коли яка-небудь із партій вдається до допомоги чужоземних держав або коли сусідні держави, скориставшись з розколу всередині країни, нападають на неї; в обох цих випадках країні загрожує втрата незалежності. Історія Великої Британії, Іберії, візантійської Греції, а в наші дні Польщі мають приклади, про які не треба забувати. Втім, за часів Ліги обидві партії по черзі закликали до себе на допомогу іспанців та англійців, італійців та німців і тим підтримували рівновагу всередині Франції.

Карл X зробив помилку, вирішивши підкріпити свої ордонанси силою багнетів; що б не керувало його міністрами – покора чи сваволя, – їм немає виправдання, бо з їх провини пролилася кров містян і солдатів, які не мали один до одного ніякої ненависті; вони уподібнилися до терористів-теоретиків, які з радістю вдалися б до терору в країні, де час терору минув. Але Карл X зробив помилку й тоді, коли не прийняв виклику і не чинив опору людям, які повстали проти нього, незважаючи на всі зроблені ним поступки. Він не мав права, передаючи вінець своєму внукові, сказати цьому новому Іоасу: «Я поставив тебе на царство, щоб ти гибів на чужині, щоб ти, знедолений вигнанець, ніс тяготи моїх років, моєї знедоленості і мого скіпетра». Не варто було заразом дарувати Генріху V корону й відбирати у нього Францію. Тому, хто проголошений французьким королем, личить жити і померти на землі, в якій спочиває прах Святого Людовіка і Генріха IV.

Утім, коли запал мій трохи згасає і я знову починаю міркувати спокійно, я розумію: у тому, що події набули такого характеру, видно Божий перст. Якби двору вдалося здобути перемогу, він позбавив би Францію всіх суспільних свобод; звичайно, рано чи пізно народ повалив би його владу, але протягом кількох років суспільство стояло б на місці; відроджена конгрегація переслідувала б усіх, хто трактує поняття монархії занадто широко. Кінець кінцем те, що сталося, зумовлене самим розвитком цивілізації. На все воля Господня: він наділяє сильних світу цього пороками, які у призначений час нищать їх, щоб ці лжемудреці, що зловживають своїми талантами, підкорилися вищому промислу.

5 Пале-Руаяль. – Розмови. – Останнє політичне випробування. – Пан де Сент-Олер

Після того як королівська родина відмовилося від боротьби, я зміг подумати про себе. Тепер мене турбувала лише промова в палаті перів. Виступати у пресі було неможливо: якби монархію знищили вороги корони, якби Карла X повалили чужоземні війська, я взявся б за перо і, якби мені дозволено було вільно висловлювати свої думки, зумів би зібрати біля уламків трону численних прихильників поваленої монархії; проте монархія знищила себе сама; міністри відібрали у країни дві головні свободи; з їх провини король став кривоприсяжником, причому не на словах, а на ділі, і перо моє втратило силу. Що я міг сказати на захист ордонансів? Хіба мав я право, як і раніше, прославляти чесність, щиросердість, шляхетність законної монархії? Хіба міг стверджувати, що в ній – найнадійніший захист наших інтересів, законів і незалежності? Я завжди був поборником старовинної династії, але династія ця залишила мене беззбройним перед лицем ворога.

Тому я з великим здивуванням дізнався, що, незважаючи на мою нинішню слабкість, новий король шукає моєї допомоги. Карл X зневажав мої послуги, Філіп спробував привернути мене на свій бік. Спочатку пан Араго передав мені чимало піднесених і палких слів од імені пані Аделаїди, потім граф Анатоль де Монтеск’ю прийшов уранці до пані Рекам’є і повідомив мене, що пані герцогиня і пан герцог Орлеанські були б щасливі бачити мене в Пале-Руаялі. На той час у палаці працювали над декларацією, що узаконювала перетворення королівського намісника на короля. Можливо, Його Королівська Високість визнав за потрібне спробувати послабити мій опір перше, ніж я висловлюся публічно. Утім, він міг також думати, що після втечі трьох королів я вважаю себе вільним від колишніх зобов’язань.

Пропозиції пана де Монтеск’ю вразили мене. Проте я не відмовився від них одразу, бо, не спокушаючись щодо можливого успіху, все ж таки сподівався, що поради мої матимуть деякий вплив. Разом із посланцем майбутньої королеви я вирушив у Пале-Руаяль. Я увійшов до палацу з вулиці Валуа; мене провели у скромні покої пані герцогині Орлеанської і пані Аделаїди. Колись я мав честь бути їм відрекомендований. Пані герцогиня Орлеанська всадовила мене поряд із собою й одразу ж зізналася:

– Ах, пане де Шатобріан, ми такі нещасні! Можливо, єдиний наш порятунок – у тому, щоб усі партії забули свої чвари! Чи не так?

– Пані, – відповів я, – все складається напрочуд вдало: Карл X і пан дофін зреклися престолу; тепер король – Генріх, а пан герцог Орлеанський – королівський намісник: хай він стане регентом при неповнолітньому Генріху V, і всі проблеми будуть вирішені.

– Але, пане де Шатобріан, народ збурений; нам загрожує анархія.

– Пані, наважуся запитати, які наміри його високості герцога? Прийме він корону, якщо йому її запропонують?

Принцеси зволікали з відповіддю. Нарешті пані герцогиня Орлеанська мовила:

– Подумайте, пане де Шатобріан, про нещастя, які неминучі за нинішнього становища. Всі порядні люди повинні об’єднати зусилля, щоб не дати восторжествувати республіці. Ви, пане де Шатобріан, могли б зробити неоціненні послуги в Римі чи навіть тут, якщо вам не хочеться покидати Францію!

– Вам відома, пані, моя відданість юному королю і його матері.

– Ах, пане де Шатобріан, добре ж вони обійшлися з вами!

– Ваша Королівська Високість не буде вимагати, щоб я відрікся від усього, чому присвятив своє життя.

– Пане де Шатобріан, ви погано знаєте мою племінницю: вона така легковажна… бідолашна Кароліна!.. Я пошлю за паном герцогом, він швидше зуміє переконати вас.

Принцеса дала наказ слугам, і хвилин за десять до кімнати увійшов Луї-Філіп. Він був одягнений недбало і мав надзвичайно втомлений вигляд. Я підвівся, і королівський намісник одразу перейшов до справи:

– Ви, мабуть, уже почули від пані герцогині про наші нещастя.

Тут у найідилічніших тонах він розповів мені про блаженство, яким насолоджувався на лоні природи, про спокійне життя у родинному колі, що відповідає його смакам. Я скористався паузою між двома тирадами, щоб шанобливо повторити йому все, що сказав принцесам.

– О! – вигукнув він. – Я тільки про це і мрію! Який щасливий був би я стати опікуном цієї дитини та бути їй опертям! Я цілком згоден з вами, пане де Шатобріан: зробити герцога Бордоського королем – найкращий вихід із становища. Я боюся лише одного: як би події не виявилися сильнішими за нас.

– Сильніше за нас, монсеньйоре? Але хіба ви не маєте всю повноту влади? Поїдьте за Генріхом V; залиште Париж, прикличте до себе обидві палати й армію. Як тільки стане відомо про ваш від’їзд, усі заворушення стихнуть і народ звернеться по допомогу до вашої освіченої і могутньої особи.

Промовляючи ці слова, я спостерігав за Філіпом. Він був збентежений: на обличчі його я прочитав бажання стати королем. «Пане де Шатобріан, – сказав він, не підводячи на мене очей, – усе набагато складніше, ніж ви думаєте; так справи не робляться. Ви не знаєте всіх небезпек, які нам загрожують. Розлючені негідники можуть підняти руку на членів палат, а ми зовсім беззахисні».

Ця фраза, що вихопилася у пана герцога Орлеанського, порадувала мене, бо дозволила з усією рішучістю заперечити. «Я поділяю ваші тривоги, монсеньйоре, але є надійний засіб уникнути небезпеки. Якщо ви вважаєте, що не зможете поїхати за Генріхом V, як я щойно запропонував, ви можете вчинити інакше. У палаті от-от почнуться засідання: хоч яку б пропозицію внесли депутати, заявіть, що нинішня палата не має всіх необхідних повноважень (це чистісінька правда), щоб вирішити питання про форму правління; скажіть, що треба дізнатися думку всієї Франції, а для цього – обрати нову палату спеціально для вирішення такого важливого питання. Завдяки цьому весь народ стане на бік Вашої Королівської Високості; республіканці, яких ви тепер так боїтеся, піднесуть вас до небес. За ті два місяці, що підуть на вибори, ви створите національну гвардію; всі ваші друзі і друзі юного короля допомагатимуть вам у провінціях. Потім скличте депутатів, дозвольте їм публічно обговорити ту форму правління, яку відстоюю я. Юний принц, якщо ви таємно підтримаєте його, збере величезну більшість голосів. Країні вже не загрожуватиме анархія, і ви зможете не побоюватися насильства республіканців. Думаю навіть, що неважко буде привернути до вас у союзники генерала Лафаєта і пана Лаффіта. Яке поле діяльності для вас, Ваша Високосте! Ви зможете півтора десятка років правити від імені юного короля, а через п’ятнадцять років усім нам прийде час піти на відпочинок; ви увійдете в історію як людина, що мала можливість посісти трон, але поступилася ним законному спадкоємцю, – випадок, єдиний у своєму роді; що ж до вашого підопічного, то ви виховаєте його згідно з нашою освіченою добою, щоб він був гідний правити Францією; одна з ваших доньок може стати його дружиною».

Філіп неуважно дивився вдалечінь поверх моєї голови.

– Пробачте, пане де Шатобріан, – мовив він, – задля розмови з вами я перервав зустріч з однією депутацією, і мені час повернутися до неї. Пані герцогиня Орлеанська підтвердить вам, що я з великою втіхою виконав би всі ваші побажання, але, повірте мені, я один стримую натиск розлюченого натовпу. Роялісти живі лише ціною моїх зусиль.

– Ваша Високосте, – сказав я у відповідь на таку несподівану і таку далеку від теми нашої розмови заяву, – я не раз бачив смерть: ті, хто пережив революцію, – люди загартовані. Сивовусі бійці не страшаться того, що лякає новобранців.

Його Королівська Високість пішов, а я повернувся до своїх друзів.

– Отже? – вигукнули вони.

– Отже, він хоче бути королем.

– А пані герцогиня Орлеанська?

– Хоче бути королевою.

– Вони так і сказали?

– Він говорив мені про чарівність сільського життя, вона – про небезпеки, що загрожують Франції, і легковажність бідолашної Кароліни; обидванатякали на те, що я можу бути їм корисний, і ні той, ні та не дивилися мені в очі.

Пані герцогиня Орлеанська виявила бажання побачитися зі мною ще раз. Пані Аделаїда знову була присутня при нашій розмові, а пан герцог Орлеанський до нас не вийшов. Цього разу пані герцогиня висловилася набагато ясніше щодо тих милостей, яких мав намір удостоїти мене його високість герцог. Вона була така добра, що згадала про вплив, який я, за її словами, робив на суспільну думку, жертви, які я приніс Карлу X та його рідним, і неприязнь, яку незмінно виявляли мені вони, незважаючи на всі мої послуги. Вона сказала, що, коли я знову захочу стати міністром закордонних справ, Його Королівська Високість охоче надасть мені цю посаду, та коли мені більше до душі посольство в Римі, вона (пані герцогиня) прийме цю звістку з нескінченною радістю, пам’ятаючи про інтереси нашої священної релігії.

«Пані, – відповів я з деякою запальністю, – я бачу, що пан герцог Орлеанський уже ухвалив рішення; я гадаю, що він зважив усі можливі наслідки, що він усвідомлює, які труднощі й небезпеки його підстерігають; у такому разі мені нічого більше вам сказати. Не для того я прийшов сюди, щоб ображати нешанобливим поводженням тих, у чиїх жилах тече кров Бурбонів; до того ж вам, пані, я вдячний за вашу доброту. Облишмо тому загальні міркування, не будемо посилатися на моральні закони та історичні події; я благаю Вашу Королівську Високість вислухати лише те, що стосується особисто мене.

Ви зволили сказати декілька слів про мій вплив на суспільну думку. Так от, якщо вплив цей справді існує, то ґрунтується він лише на пошані співвітчизників, яку я негайно втрачу, якщо зраджу свої переконання. Пан герцог Орлеанський вважає, що матиме в моїй особі помічника, а проте, погодившись служити йому, я зробився б усього лише жалюгідним базікою, кривоприсяжником, якого ніхто б не став слухати, зрадником, якому кожен мав би право плюнути в обличчя. Хоч би що така людина белькотіла на захист Луї-Філіпа, їй завжди пригадували б товсті томи, списані нею на підтримку поваленої династії. Хіба не мені, пані, належать брошура «Про Бонапарта і Бурбонів», стаття про «В’їзд Людовіка XVIII в Комп’єнь», «Доповідь королівській раді в Гейті», «Історія життя і смерті герцога Беррійського»? Не знаю, чи знайдеться в моїх книгах хоч одна сторінка, на якій би я не згадував з якого-небудь приводу наш старовинний королівський рід і не присягався йому в любові й відданості; і ця моя прихильність тим більше примітна, що, як Вашій Високості відомо, я не вірю в королів. На саму лише думку про зраду моє обличчя червоніє від сорому; другого ж дня я втопився б у Сені. Я благаю вас пробачити мою запальність; я глибоко зворушений вашою добротою, я збережу про неї найвдячніші спогади, але ж ви не захочете приректи мене на безчестя: пожалійте мене, Ваша Високосте, пожалійте мене!»

Я промовив ці слова стоячи, а потім, відкланявшись, попрямував до виходу. Мадемуазель Орлеанська, що не зронила досі жодного слова, підвелася і, перш ніж покинути нас, мовила: «Не варто жаліти вас, пане де Шатобріан, не варто вас жаліти!» Ця коротка фраза й інтонація, з якою її було вимовлено, здивували мене.

Така історія мого останнього політичного випробування; я міг би вважати себе праведником, якби повірив святому Іларію, який стверджував, що диявол спокушає тільки святих: «Victoria ei est magis, exacta de Sanctis – Велика його перемога, якщо здобута над святими». Відмовляючись, я поводився як дурень; хто міг оцінити моє благородство? Хіба не треба було мені приєднатися до тих праведних мужів, що служать у першу чергу вітчизні? На жаль, я людина старого часу і не хочу йти на угоду з фортуною. Я не Цицерон, але навіть великому Цицеронові нащадки не змогли пробачити хвилинну слабкість щодо іншої великої людини, бо безвілля – не виправдання; що ж у такому разі сказали б люди про мене, дізнавшись, що я пожертвував єдиним скарбом мого бідного життя, його цілісністю, заради Луї-Філіпа Орлеанського?

Увечері того самого дня, коли я востаннє побував у Пале-Руаялі, я зустрів у пані Рекам’є пана де Сент-Олера. Мене нітрохи не цікавили його плани, але йому кортіло вивідати мої. Він щойно приїхав із села і марив подіями, про які прочитав у газетах. «Ах! – вигукнув він, – який я радий вас бачити! Нас чекають великі справи! Сподіваюсь, що ми в Люксембурзькому палаці виконаємо свій обов’язок. Потішно, що перам доведеться розпоряджатися короною Генріха V! Я певен, що ви не залишите мене на самоті на трибуні».

Оскільки мій жереб було вже кинуто, я тримався дуже спокійно; відповідь моя здалася запальному панові де Сент-Олеру холодною. Він пішов, побачив своїх друзів і залишив на самоті на трибуні мене: хай живуть дотепники з легким серцем і порожньою головою!

‹Останні спроби республіканців відвоювати відібрану у них обманом владу›

7 7 серпня. – Засідання палати перів. – Моя промова. – Я назавжди покидаю Люксембурзький палац. – Моя відставка

7 серпня – пам’ятний для мене день; цього дня я мав щастя закінчити мою діяльність на політичній ниві, сповідаючи ті ж самі переконання, з якими я її починав, – щастя, нині таке рідкісне, що ним можна пишатися. Палата перів отримала від палати депутатів декларацію, де було сказано, що французький трон вільний. Я зайняв своє місце аж у верхньому ряду, навпроти голови. Пери мали заклопотаний і пригнічений вигляд водночас. Якщо по очах одних було видно, що вони гордяться зрадою, яку ось-ось учинять, то інші вочевидь соромилися зради, хоча й не мали мужності розкаятися в ній до кінця. Дивлячись на це сумне зібрання, я говорив собі: «Як! невже ті, хто користався благодіяннями Карла X в часі його слави, покинуть монарха в годину лиха! Невже ті, хто покликаний захищати престолонаступництво, ті, хто жив при дворі і був наближений до трону, зрадять короля! Вони пильнували двері його покоїв у Сен-Клу, вони цілували його в Рамбує, він потискав їм руки, прощаючись навіки; невже ж вони наважаться зняти на нього руку, ще не охололу від цього останнього потиску? Невже стіни цієї зали, що півтора десятка років чули їхні запевнення у відданості, почують, як царедворці зрікаються своїх колишніх клятв? Адже Карл X занапастив себе саме з їх провини; адже саме вони вмовили його видати ордонанси, вони не пам’ятали себе з радощів, коли це сталося, і визнали себе переможцями в ту хвилину затишшя, що передує гуркоту грому.

Думки ці, що неспокійно купчилися в моїй голові, завдавали мені болю. Палата перів стала вмістищем зрадників старовинної монархії, республіки та Імперії. Що стосується республіканців 1793 року, що стали сенаторами, чи Бонапартових генералів, я не чекав од них нічого нового: вони скинули незвичайну людину, якій завдячували всім, тепер їм треба скинути короля, який підтвердив їхнє право на багатство і титули, отримані від першого благодійника. Досить вітру змінитися, і вони скинуть узурпатора, якому зараз готові кинути корону.

Я піднявся на трибуну. Запала глибока тиша; на обличчях перів читалося збентеження, всі вони повернулися до мене впівоберта і похнюпилися. Окрім кількох чоловік, що зважилися, подібно до мене, піти у відставку, ніхто не насмілювався підвести очей. Я наведу мою промову повністю, оскільки в ній міститься підсумок мого життя; крім того, якщо я чим-небудь заслужив повагу нащадків, то перш за все цим своїм виступом.

«Панове,

На відміну від панів перів, що сповідають інші переконання, я не бачу нічого мудрого в декларації, поданій до нашої палати. Один факт, що міститься в ній, затуляє, а точніше, руйнує в моїх очах усі інші. У звичайний час я, без сумніву, ретельно розглянув би всі зміни, які нам пропонують внести до Хартії. Багато з цих змін пропонував колись не хто інший, як я сам. Мені дивно чути, проте, що з нашою палатою обговорюють репресивні заходи проти перів, призначених Карлом X. Мене не можна звинуватити у співчутті до цих його обранців; вам відомо, що я завчасно підносив проти них свій голос, але влаштовувати судилище над власними колегами, викреслювати із списку перів, кого нам захочеться, щоразу, коли сила виявиться на нашому боці, – все це дуже нагадує проскрипцію. Інакше палаті перів загрожує розпуск? Хай так: краще втратити життя, ніж випрошувати його.

Утім, чи варто зупинятися на цій деталі, взагалі важливій, але мізерній на тлі нинішніх великих подій? Франція не має правителя, корабель позбувся штурвалу, а я буду вирішувати питання, що краще – подовжити чи вкоротити його щогли! Отже, я залишу без уваги все другорядне в декларації палати депутатів і займуся лише справжньою або уявною свободою французького престолу.

Почнімо ось із чого: якщо престол вільний, ми вільні вибирати форму правління.

Перш ніж вручити кому б то не було корону, не зайвим буде з’ясувати, який політичний устрій виберемо ми для нашого суспільства. Що ми збираємося заснувати: нову монархію чи республіку?

Чи подарує нова монархія або республіка Франції спокій, потужність і довголіття?

Проти нової республіки говорять спогади про республіку, що вже існувала. Спогади ці зовсім не стерлися з людської пам’яті. Ніхто не забув той час, коли смерть виступала між свободою і рівністю, йшла рука в руку з ними. Коли на вас знову обрушиться анархія, чи зумієте ви розбудити нового Геракла, здатного звернути шию чудовиську? Історія знає п’ять або шість легендарних героїв, яким це було під силу: не мине й тисячі років, як нащадки ваші побачать нового Наполеона. Але вам на це розраховувати не доводиться.

До того ж, якщо виходити зі стану наших звичаїв і наших відносин із сусідніми державами, встановлення республіки видається мені сьогодні майже нездійсненним. Перша трудність полягає в тому, що французам бракує одностайності. Яке право мають мешканці Парижа змушувати мешканців Марселя чи будь-якого міста до прийняття республіканського устрою? Одна у нас буде республіка чи двадцять, а то й тридцять? Будуть вони федеральними чи незалежними? Облишимо всі ці питання. Припустімо, що республіка наша буде єдиною: чи вірите ви, що за нашої природної безцеремонності навіть найбільш серйозний, поважний і великодосвідчений президент уже через рік не відчує спокуси подати у відставку? Не захищений як слід ані законами, ані звичаями, цілі дні терплячи образи, приниження й підступи – справа рук таємних суперників і підлих заколотників, він не викликатиме достатньої довіри ні в торговців, ні у власників; він не матиме ні гідності, необхідної для перемов з урядами іноземних держав, ні могутності, необхідної для підтримання порядку всередині країни. Якщо він вдасться до революційних заходів, республіка стане предметом загальної ненависті; стривожена Європа здобуде користь із цих чвар, підкине хмизу в огонь, втрутиться, і ми знову станемо учасниками жахливої різанини. Певна річ, представницьке республіканське правління – це майбутнє світу, але нині його час іще не настав.

Перейдімо до монархії.

Якщо короля призначать палати або вибере народ, це буде, що не кажіть, річ нечувана. Я думаю, ми мріємо про свободу, перш за все про свободу друку, за допомогою якого і в ім’я якого народ тільки що здобув таку дивовижну перемогу. Так от! кожна нова монархія змушена буде рано чи пізно відібрати у нас цю свободу. Сам Наполеон не міг з нею змиритися. Дочка наших лих і рабиня нашої слави, свобода друку буде поза небезпекою лише за такого уряду, за спиною якого стоїть багатовікова історія. Хіба монархії, що є незаконним плодом кривавої ночі, не доведеться побоюватися незалежних думок? Хіба, якщо одні отримають право прославляти республіку, інші – інший спосіб правління, уряд, незважаючи на всі прокляття, які обрушує на цензуру додавання до 8-ї статті Хартії, не постане дуже скоро перед необхідністю вдатися до надзвичайних законів?

Що ж у такому разі виграєте ви, друзі поміркованої свободи, від зміни, якою вас спокушають? Вас силою схилять або до республіки, або до узаконеного рабства. Потік демократичних законів вийде з берегів і затопить монархію; ворожнеча політичних партій знищить монарха.

Спочатку, сп’янілі від успіху, люди уявляють, що їм усе до снаги; вони уявляють, що зможуть задовольнити всі вимоги, всі забаганки, всі запити; вони тішать себе надією, що на якийсь час кожен забуде про свою користь і своє марнославство, вони вірять, що світло знань і мудрість уряду здолають незліченні труднощі, але минає кілька місяців, і практика спростовує теорію.

Я назвав вам, панове, лише частину труднощів, пов’язаних із проголошенням республіки або нової монархії. І той і інший державний устрій сповнений небезпек, а проте існує третій шлях, і про цей шлях треба сказати декілька слів.

Злочинні міністри зганьбили корону, зневажили закони і пролили кров; вони познущалися з клятв, даних небу, і законів, ухвалених на землі.

Чужоземці, що двічі безперешкодно входили до Парижа, дізнайтеся справжню причину ваших успіхів: ви діяли від імені законної влади. Невже ви думаєте, що якби сьогодні ви прийшли на допомогу тиранії, ворота столиці цивілізованого світу відчинилися б перед вами так само легко? З того часу, як ви покинули Париж, французька нація зростала під покровом конституційних законів; діти наші в чотирнадцять років уже велетні; наші рекрути в Алжирі, наші школярі в Парижі довели нині, що вони гідні своїх батьків – переможців битв при Аустерліці, Маренго та Єні; причому сила їх і слава подвоїлися завдяки завоюванням свободи.

Ніколи ще ніхто не вів боротьбу справедливішу і героїчнішу, ніж та, яку веде сьогодні паризький народ. Він не піднімав руку на закон; доти, поки влада не порушила суспільного договору, народ зберігав спокій; він покірливо зносив образи, підбурювання, загрози; заради Хартії він не шкодував ані грошей, ані життя.

Але коли влада, що брехала до останньої хвилини, раптом проголосила своїх підданців рабами, коли дурість вступила у змову з лицемірством і придворні євнухи забажали замінити своїм насильством терор республіки й залізні кайдани імперії, тоді народ покликав на допомогу свій розум і свою відвагу; виявилося, що ці крамарі не бояться порохового диму і що чотирьом солдатам і капралові з ними не впоратися. Три дні, що засяяли над Францією, змінили долю народу більше, ніж ціле сторіччя. Великий злочин спричинив могутній вибух, але чи треба через цей злочин і народжений ним моральний і політичний тріумф супротивної сторони скидати старовинний порядок речей? Подивімося, як стоять справи:

Карл X і його син повалені, або, якщо хочете, зреклися престолу, але трон не вільний: у королів залишився спадкоємець; чи треба нам прирікати невинне дитя на вигнання?

Хіба Генріх винен у чиїй-небудь смерті? невже ви наважитеся сказати, що на його руках – кров його народу? Якби цю дитину-сироту виховали на батьківщині в любові до конституційного правління, якби вона засвоїла ідеї нашої освіченої доби, вона могла б стати тим самим королем, який гідний Франції майбутнього. Вам треба було б ставити на голосування вашу декларацію лише після того, як на ній присягнув би опікун юного монарха; принц, досягнувши повноліття, повторив би цю клятву. Поки нами правив би пан герцог Орлеанський, регент, людина, яка близько знає народ і розуміє, що сьогодні монархія може бути заснована тільки на загальній згоді і розумі. У цьому рішенні, продиктованому природним ходом речей, я бачу засіб примирити всі партії і, можливо, оберегти Францію від тієї смути, яка завжди настає за насильницькими змінами державного устрою.

Хіба підлягає сумніву, що, ставши дорослою, ця дитина забуде самі імена тих наставників, які пестували її в дитинстві, а тривале виховання в народному дусі і страшний досвід двох ночей, що позбавили престолу двох королів, прожене з її розуму старовинні забобони, – данина високому походженню?

Якщо династія, чиї інтереси я відстоюю, переможе, я, як уже не раз бувало, знову впаду в неласку; не сентиментальна відданість, не старече розчулення – почуття, які споконвіку охоплювали французів над колискою кожного з королів, од Генріха IV до Генріха нинішнього, – керують мною. Я не хочу здобути ні славу героя роману, ні лицаря, ні мученика; я не вірю в божественне походження королівської влади; але я вірю в могутність революцій і фактів. Я навіть не беру за свідка Хартію; я дивлюся вище; я запозичую свої ідеї з філософії тієї епохи, на яку припадає фінал мого життя: я пропоную в королі герцога Бордоського просто тому, що це найкращий вихід з усіх можливих.

Я знаю, що ті, хто ратують за вигнання цієї дитини, хочуть утвердити суверенітет народу: старовинна дурість, яка доводить, що в політичному відношенні наші старі демократи недалеко відійшли від ветеранів роялізму. Абсолютного суверенітету не існує; свобода – породження не політичного права, як думали в XVIII сторіччі, але права природного і можлива за будь-якої форми правління; монархія буває вільнішою, причому вільнішою в багато разів, ніж республіка; втім, тепер не час і не місце вдаватися до політичної філософії.

Я обмежуся лише одним зауваженням: мало не щоразу, коли народу давалася можливість розпоряджатися престолонаступництвом, він розпоряджався і своєю свободою; зауважу також, що, як показує досвід, спадкова монархія, устрій, на перший погляд, безглуздий, краща, ніж монархія виборна. Причини такого становища настільки очевидні, що мені немає потреби перелічувати їх. Сьогодні ви обираєте собі короля: хто завадить вам завтра замінити його іншим? Закон, відповідаєте ви. Закон? але ж його створюєте ви самі!

Ви можете підійти до справи ще простіше і сказати: ми більше не хочемо бачити на французькому престолі короля із старшої парості Бурбонів. Але чому ж ви більше цього не хочете? – Тому, що ми перемогли, ми відстояли священну і справедливу справу; ми подвійно законні господарі своїх завоювань.

Чудово: ви проголошуєте суверенітет сили. Тоді бережіть цю силу якомога старанніше, бо, якщо через кілька місяців ви втратите її, вам ні на кого буде нарікати. Така людська природа! Найосвіченіші і найсправедливіші голови не завжди витримують випробування успіхом. Вони, ці голови, першими протиставили насильству законність; вони віддали служінню їй усі свої таланти, і ось, у той самий час, коли хвалена сила найогиднішими зловживаннями, а потім своєю поразкою підтвердила їхню правоту, переможці заволодівають тією самою зброєю, яку тільки що зламали! Грізні уламки не дадуть користі, але подряпають руки.

Я веду бій на території супротивника; я не став розбивати табір у минулому, під старим прапором тих, кого вже немає на світі, прапором, овіяним славою, але мляво повислим уздовж древка, бо нікому вдихнути в нього життя. Коли б я навіть потривожив прах усіх тридцяти п’яти Капетів, ніхто не став би мене слухати. Нині ніхто вже не поклоняється імені; монархія перестала бути релігією: тепер це форма правління, поки вигідніша, ніж будь-яка інша, тому що вона найкраще примиряє порядок зі свободою.

Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав; нині мені залишається лише сісти серед уламків багато разів передбаченої мною аварії корабля. Я визнаю за всевладним нещастям будь-які права, окрім права звільнити мене від даної мною присяги. Крім того, мені треба дотримуватися цілості мого існування: після всього, що я зробив, сказав і написав на підтримку Бурбонів, я був би мерзенним нікчемою, якби відрікся від них тепер, коли вони втретє, і востаннє, вирушають у вигнання.

Хай бояться за себе ті великодушні роялісти, хто жодного разу не пожертвували трону ні статками, ні посадою, ті поборники престолу і вівтаря, хто колись називав мене ренегатом, відступником і революціонером. Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили! Натхненники державних переворотів, провісники конституційної влади, де ви? Ви ховаєтеся в тому багні, звідки хоробро піднімали голову, коли треба було обмовити справжніх слуг короля; ваше нинішнє мовчання варте ваших минулих промов. Нічого дивного, що тепер, коли, наслухавшись розповідей про майбутні подвиги цих сміливців, простолюд вилами вигнав з Франції нащадків Генріха IV, новоявлені герої трусяться від страху, прикрившись триколірною кокардою. Благородні кольори, в які вони виряджаються, врятують їм життя, але не приховають їх боягузтва.

До того ж, кажучи щиро, як і личить говорити з цієї трибуни, я зовсім не вважаю, що здійснюю подвиг. У наш час за переконання вже не доводиться платити життям; інакше промова моя була б устократ різкішою. Найнадійніший щит – груди людини, яка не боїться битися з ворогом відкрито. Ні, панове, нам нічого боятися ні народу, чий розум дорівнює відвазі, ані великодушної молоді – предмета мого захоплення й нескінченного співчуття, – молоді, якій я бажаю, як і всій моїй країні, зберегти честь, славу і свободу.

Я найменше прагну посіяти у Франції насіння розбрату і тому постарався зберегти неупередженість. Якби я був переконаний, що, дозволивши сироті животіти в щасливій невідомості, ми даруємо спокій тридцяти трьом мільйонам чоловік, я визнав би злочином відмовити добі в тому, що їй необхідне: але я в цьому не переконаний. Якби в мене було право розпоряджатися короною, я охоче підніс би її панові герцогові Орлеанському. Але я не бачу порожнього трону; порожня лише гробниця в Сен-Дені.

Хоч би що чекало в майбутньому пана намісника, я ніколи не стану його ворогом, якщо він принесе щастя моїй вітчизні. Я бажаю лише зберегти свободу переконань і закінчити життя в будь-якому місці, де зможу мати незалежність і спокій.

Я подаю свій голос проти проекту декларації».

Починаючи говорити, я був майже спокійний, але поступово мене охопило хвилювання; дійшовши до слів: «Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав», я відчув, що голос мій тремтить, і змушений був прикласти хусточку до очей, щоб стримати сльози розчулення і гіркоти. На словах: «Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили!» – гнів повернув мені сили. У цю мить я спрямував свій погляд на тих, до кого звертав ці слова.

Багато перів здавалися абсолютно знищеними; вони втиснулися в крісла так глибоко, що я просто не міг розгледіти їх за спинами колег, нерухомо застиглих у передніх рядах. Промова моя справила деяке враження: я зачепив у ній всі партії, але ніхто нічого не заперечив мені, бо я не тільки висловив великі істини, але й приніс велику жертву. Я зійшов з трибуни, вийшов із зали і попростував до гардеробної, де зняв одіяння пера, відстебнув шпагу, скинув капелюх, відчепив від капелюха з плюмажем білу кокарду, поцілував її і поклав цю реліквію в ліву кишеньку наглухо застебнутого чорного редингота, в який знов одягнувся. Слуга мій забрав дрантя, що залишилося від колишнього пера, і, обтрусивши зі своїх ніг порох цього палацу зрад, я покинув його назавжди.

‹Тексти прохань Шатобріана про відставку, звернені до голови палати перів, міністра фінансів, пера – охоронця печатки і міністра юстиції›

Я залишився голий, немов новоявлений Іоанн Хреститель, проте я з давніх часів звик годуватися диким медом і міг не побоюватися, що дочка Іродіади спокуситься на мою сиву голову.

Продавши одному єврею шиття, темляки, бахрому, виті шнурки та еполети, я виручив сімсот франків – чистий прибуток від усієї моєї сліпучої кар’єри.

‹Карл X відпливає із Шербура›

9 Майбутні наслідки Липневої революції

Я описав три революційні дні, спираючись на тодішні свої враження, через що намальовану мною картину відзначає деяка сьогомоментність – картина ця справедлива для теперішньої миті, але дуже скоро починає здаватися фальшивою. Найграндіозніша революція, бувши описана година за годиною, зведеться до дрібниць. Події з’являються на світ з лона речей, як діти – з материнського лона, маючи природну недосконалість. Убозтво і велич – близнята, вони народжуються одночасно, але якщо породілля повна сил, убозтво рано чи пізно вмирає і живим залишається сама велич. Отже, щоб неупереджено судити про події та їх місце в історії, треба поглянути на минуле з погляду нащадків.

Я мав рацію, коли, відвернувшись від дріб’язкових вчинків дрібних людців, яким був свідком, і пам’ятаючи лише про ті особливості липневих днів, які залишаться жити вічно, – сказав у палаті перів: «Коли народ покликав на допомогу свій розум і свою відвагу; виявилося, що ці крамарі не бояться порохового диму і що чотирьом солдатам і капралові з ними не впоратися. Три дні, що засяяли над Францією, змінили долю народу більше, ніж ціле сторіччя».

Справді, народ у справжньому розумінні слова 28 липня показав себе відважним і великодушним. Понад триста гвардійців було вбито або поранено; гвардія гідно оцінила бідняків, які протягом цього дня билися без будь-якої підтримки; безчесні люди затесалися в їхні лави, але не змогли їх зганьбити. Учні Політехнічної школи вийшли на вулиці пізно і не встигли взяти участь у битвах 28 липня; наступного дня народ з чудовим смиренням і простодушністю взяв їх собі в командири.

Народ боровся, а ті, хто привласнили собі його перемоги, сиділи вдома; вони влилися в лави бійців лише 29 липня, коли найбільша небезпека вже минула; були й такі переможці, які прийшли по свою частку перемоги тільки 30 і 31 липня.

Те ж саме повторилося і в армії: свій обов’язок виконали перш за все солдати та офіцери; вище командування, яке одного разу вже зрадило Бонапарта у Фонтенбло, розташувалося на пагорбах Сен-Клу і вгадувало хід подій по струминках порохового диму. Коли Карл X пробуджувався, перед його спальнею натовпом збиралися догідники; коли ж він поринав у сон, біля дверей не виявилося нікого.

Витримка простолюддя не поступалася його хоробрості; смута миттєво змінилася порядком. Хто бачив, як напіводягнені робітники, поставлені на варту біля воріт міського саду, виконуючи наказ, не пускали всередину інших обідранців, не міг не зрозуміти, як глибоко усвідомили свій обов’язок люди, що відчули себе господарями становища. Вони могли б зажадати розплати за пролиту кров; убозтво – великий спокусник. Але 10 серпня 1792 року не повторилося; ніхто не винищував швейцарців, що кинулися навтіки. Нічиї переконання не зазнали знущання, мабуть, ніколи ще переможці не були такі далекі від того, щоб зловживати своєю перемогою. Проносячи поранених гвардійців крізь натовп, вони гукали: «Пошана сміливцям!» Якщо солдат віддавав Богу душу, вони говорили: «Пером земля тобі!» П’ятнадцять років, прожитих в епоху Реставрації, за конституційного правління, вселили в наші серця людинолюбство, повагу до законності і потяг до справедливості, зробивши те, чого не змогли зробити двадцять п’ять років правління революційного і військового. А право сильного, укорінившись у наші звичаї, готове було, здається, стати звичайним правом.

Наслідки Липневої революції не скоро зітруться з пам’яті. Революція ця виголосила смертний вирок усім монархіям; відтепер королі зможуть царювати тільки силою зброї, а цей засіб діє безвідмовно, але недовго: епосі наслідних яничарів прийшов кінець.

Ні Фукідід, ні Тацит не зуміли б розповісти про події трьох днів; розпізнати в тому, що сталося, волю Провидіння зміг би лише Боссюе – геній, який усе розумів, але, немов сонце, що спрямовує свій біг між двох виблискуючих меж і називається на Сході рабом Божим, не переступав меж, призначених його блискучому розуму.

Не будемо шукати на поверхні рушія подій, корені яких приховані на великій глибині: нікчемність характерів, божевільні страхи, незбагненні чвари, підступи ворогів, боротьба честолюбств, зарозумілість одних, забобони інших, змови, таємні товариства, доречні чи недоречно вжиті заходи, відвага чи брак відваги – все це випадкові наслідки, але не причини того, що сталося. Дехто стверджує, що народ не хотів більше підкорятися Бурбонам, що Бурбони стали ненависні французам тому, що повернулися до влади зусиллями іноземців, проте це горде презирство мало що пояснює.

Липневі події не пов’язані з політикою у вузькому розумінні слова, вони пов’язані із соціальною революцією, що не має кінця. У ланцюзі цієї загальної революції 28 липня 1830 року – не більше ніж вимушений наслідок того, що сталося 21 січня 1793 року. Праця наших перших дорадчих зборів була насильницьки перервана і не знайшла свого завершення. За двадцять років французи, подібно до англійців за Кромвеля, звикли підкорятися володарям, чужим старовинній французькій монархії. Падіння Карла X є наслідок страти Людовіка XVI, подібно до того, як повалення Якова II є наслідок убивства Карла I. Слава, завойована Бонапартом, і свободи, що їх дарував Людовік XVIII, затьмарили революцію, але не змогли знищити її зародка: приспаний у глибині наших звичаїв, він пішов у ріст внаслідок помилок, зроблених урядом, і дуже скоро це призвело до катастрофи.

В антимонархічних настроях, що поступово охоплюють суспільство, виявляє себе воля Провидіння. Недалекі голови, зрозуміло, бачать у Липневій революції просто ряд вуличних сутичок; проте люди мислячі розуміють, що за три липневі дні людство пережило подію величезної ваги: принцип королівського суверенітету поступився місцем принципу суверенітету народного, спадкова монархія – монархії виборній. 21 січня французи дізналися, що можуть розпоряджатися життям короля; 29 липня – що можуть розпоряджатися короною. Проте будь-яка істина, добра вона чи погана, бувши одного разу відкрита, негайно засвоюється натовпом. А вкоренившись у народі, вона втрачає свій нечуваний, надзвичайний характер і більше не здається безбожною ні розуму, ні совісті. Франки правили своєю державою спільно, потім вони віддали владу кільком вождям, а ті – одному вождю; нарешті, цей одноосібний правитель зробив владу спадковим надбанням свого роду. Нині ми рушили назад від спадкової монархії до виборної, а від виборної поступово дійдемо до республіки. Ось історія суспільства; такими шляхами народ і влада розходяться, а потім з’єднуються знов.

Не треба, отже, вважати липневі події подією випадковою і швидкоплинною; не треба чекати, що законна монархія негайно поверне собі право спадкоємства престолу; не треба також сподіватися, що Липень раптом помре своєю смертю. Без сумніву, Орлеанська парость недовго протримається на троні; адже ж не ради цього протягом півстоліття проливалося стільки крові, коїлося стільки лих, витрачалося стільки розуму! Проте Липень, якщо тільки він не приведе Францію до повного розпаду і знищення всіх свобод, дасть свій власний плід – демократію. Плід цей, можливо, буде гіркий і кривавий, але монархія – чужорідна щепа, яка не приживеться до республіканського стовбура.

Отже, не слід плутати новоявленого короля з революцією, що випадково піднесла його на престол: революція, якою ми її бачимо в дії, суперечить власним своїм принципам; вона здається нежиттєздатною, бо походження її нечисте; проте якщо вона протримається хоч би кілька років, багато що зміниться, бо народиться те, що ще не існує, а те, що існує, помре. Люди зрілі або йдуть із життя, або починають по-іншому дивитися на світ; юнаки мужніють, нові покоління вносять свіжі струмені в життя поколінь розбещених; вимазана кров’ю і гноєм лікарняна білизна, потрапивши в широку річку, бруднить лише ті води, що струмують просто під нею; вище і нижче за течією потік зберігає або знову здобуває свою прозорість.

Липень, вільний за природою, народив на світ лише поневолену монархію; але прийде час, коли, скинувши вінець, він, підкоряючись загальному закону, змінить свою зовнішність і створить собі належне оточення.

Помилки республіканців і улещання роялістів однаково гідні жалю і не йдуть на користь ні демократії, ні монархії; республіканці переконані, що насильство – єдиний шлях до перемоги; роялісти – що минуле – єдине джерело порятунку. Проте суспільством править моральний закон; існує загальна законність, і вона вища за законність приватну. Цей великий закон і ця велика законність полягають у тому, що людина користується своїми природними правами, підкоряючись обов’язку, бо не право народжує обов’язок, але обов’язок – право; пристрасті і пороки зараховують вас до стану рабів. Загальна законність перемогла б без жодних зусиль, якби зберегла рідну їй законність приватну.

Додам лише ще одне: я вже говорив і не втомлюся повторювати, що вслід за французькою монархією загинуть усі монархії світу; самої цієї думки досить, щоб усвідомити, яка дивовижна і велична могутність нашого старовинного королівського роду.

Справді, досить зникнути монархові, як разом з ним зникає і монархічна ідея; ви раптом опиняєтеся в оточенні ідей суто демократичних. Мій юний король забере із собою королівську владу. Кінець гідний.

Коли я розмірковував про можливі плоди революції 1830 року і виводив ці рядки, мені важко було дати раду інстинкту, голос якого суперечив голосу розуму. Я пояснював пробудження цього інстинкту своєю незадоволеністю смутою 1830 року; я не довіряв самому собі і, заходячи надто далеко в своїй безсторонності, перебільшував, можливо, майбутні наслідки трьох днів. Що ж, з часу повалення Карла X минуло десять років: чи твердо стоїть на ногах липнева влада? Тепер початок грудня 1840 року; як низько впала Франція! Якби приниження уряду, що складається з французів, могло дати мені втіху, я почував би деяку гордість, перечитуючи у «Веронському конгресі» моє листування з паном Каннінґом, – листування, зрозуміло, вельми відмінне від того, з яким недавно познайомили палату депутатів. У чому корінь зла? в обраному монарху? в неумілості його міністрів? у самій нації, чий дух і геній, здається, виснажилися? Думки наші прогресивні, але чи відповідають їм наші звичаї? Немає нічого дивного в тому, що народ з чотирнадцятивіковою історією, який у кінці свого довгого шляху явив світові цілий феєрверк чудес, вибився із сил. Якщо ви здолаєте ці «Записки» до кінця, ви побачите, що, віддаючи належне всьому прекрасному в нашій історії, я вважаю, що врешті-решт старому суспільству недовго жити.

(Примітка. Париж, 3 грудня 1840 року)

10 Закінчення моєї політичної кар’єри

Тут кінчається розповідь про мою політичну кар’єру. Розповідь ця мала також завершити і мої «Записки», бо мені залишалося лише зробити підсумки мого шляху. Три попередні періоди мого життя позначені трьома катастрофами: коли я був мандрівцем і солдатом, загинув Людовік XVI; коли добігала кінця моя діяльність на ниві літератури, світову арену покинув Бонапарт; політичній моїй кар’єрі поклало край падіння Карла X.

У словесності я відтворив перехідну епоху – наслідок революції; у політиці – виклав основи представницького правління; мої дипломатичні донесення не поступаються, я гадаю, моїм літературним творам. Можливо, нічого не варті ні ті, ні інші, але безперечно, що ціна їм цілком однакова.

Завдяки моїм промовам у палаті перів і газетним статтям я здобув у Франції такий вплив, що спочатку допоміг панові де Віллелю стати міністром, а потім, коли ми з ним розійшлися в поглядах, своїми виступами в лавах опозиції змусив його просити відставки. Докази ви знайдете на тих сторінках, що вже прочитали.

Вершина моєї політичної діяльності – війна в Іспанії. Вона зіграла в моїй політичній кар’єрі таку ж роль, яку «Геній християнства» – в кар’єрі літературній. Доля воліла доручити мені цей подвиг, який, бувши здійснений в епоху Реставрації, міг упорядкувати рух суспільства вперед. Доля відлучила мене від мріянь і навернула до справ. Вона змусила мене грати проти князя Меттерніха і пана Каннінґа – двох найславніших міністрів того часу; я обіграв їх. Усі мислячі люди, які стояли тоді біля керма влади, погоджувалися, що в моїй особі бачать справжнього державного мужа [90]. Бонапарт передбачав це раніше них, не дивлячись на мої книги. Отже, я можу не хвалячись стверджувати, що як політик вартував не менше, ніж як літератор; утім, я не надаю ніякого значення славі ділової людини – саме тому я й дозволив собі заговорити про неї.

Якби після іспанських подій недалекоглядні люди не виключили мене з гри, доля Франції склалася б інакше; вона відновила б свої колишні кордони й повернула рівновагу Європі; Реставрація, укривши себе славою, не припинила б так скоро свого існування, і моя дипломатична діяльність також увійшла б у нашу історію. Праці мої на двох нивах різняться лише результатом. У літературі я зробив усе, що повинен був зробити, і пройшов свій шлях до кінця, бо це залежало лише від мене. У політиці ж діяльність моя урвалася саме в розпалі, бо тут я залежав від інших.

Проте, не буду заперечувати, політична моя програма була доречна лише в епоху Реставрації. Коли переконання, суспільства і характери зазнають змін, те, що вчора було добре, сьогодні занепадає і втрачає силу. Візьмімо Іспанію: оскільки скасування салічного закону розірвало ті узи, що зв’язували раніше королівські роди, тепер вже немає потреби охороняти недоторканність піренейських кордонів; треба змиритися з тим, що одного разу Австрія та Англія запропонують нам бій на іспанській землі; треба бачити речі такими, якими вони стали сьогодні, треба попрощатися – не без жалю – із жорсткою, але розумною тактикою, яка, втім, далеко не одразу дала б свої плоди. Я переконаний, що служив законній монархії так, як потрібно. Я розпізнавав майбутнє так само ясно, як розпізнаю його зараз, але я хотів прийти до нього менш небезпечним шляхом, щоб законна монархія, необхідна нам для засвоєння основ конституційного правління, не спіткнулася від зайвої поквапливості. Тепер плани мої стали нездійсненні: Росія відвернеться від нас. Якби я нині вирушив на іспанський півострів, де панує тепер інший дух, я міркував би про все інакше: я займався б тільки союзом народів, хоч якими б підозрілими, заздрісними, упередженими, невірними, мінливими вони були, і не звертав би уваги на королів. Я сказав би французам: «Ви покинули второвану дорогу і рушили гірською стежкою, що звивається над безоднею; що ж! пізнайте чудеса і небезпеки, які вона вам готує. Нові звичаї, справи, відкриття – усе це чекає вас; дерзайте, і якщо треба – із зброєю в руках. Де відшукати нове? На Сході? То поспішімо на Схід. Де потрібні наша відвага і наш розум? Попростуймо туди. Очольмо велике пробудження роду людського; не дозвольмо іншим народам обігнати нас; хай у цьому хрестовому поході французи йдуть попереду всіх, як у давні роки, коли вони першими досягли гробу Господнього». Так, якби мені дано було сьогодні вершити долю моєї батьківщини, я допоміг би своїм співвітчизникам йти тим небезпечним шляхом, який вони обрали: стримувати їх тепер означало б засудити Францію до безславної смерті. Я не обмежився б тільки промовами: підкріплюючи слово ділом, я готував би солдатів і гроші; подібно до Ноя, я споряджав би кораблі в передбаченні потопу, а якби мене запитали, чому я так роблю, я відповів би: «Тому, що така воля Франції». Мої депеші попередили б уряди європейських держав, що без нашого зволення на земній кулі не впаде й волосина і що під час переділу світу левова частка володінь відійде до нас. Ми перестали б принижено просити у сусідів права на існування; Франція дихала б вільно, і жодна рука не наважилася б доторкнутися до її грудей, щоб дізнатися, з якою частотою б’ється її серце; якщо вже ми взялися шукати нові світила, я рушив би назустріч їх сяйву, не чекаючи, поки займеться наша звичайна зоря.

Хай буде воля Божа, щоб промисловість, що обіцяє нам нове благоденство, не обманула наших сподівань, щоб вона показала себе такою ж плідною і зробила б такі ж важливі послуги освіті, що й моральність, на якій стояло старе суспільство! Час покаже, чи не є вона всього лише млявим породженням тих кволих умів, що не здатні вирватися за межі матеріального світу.

Хоча місія моя вичерпала себе з кінцем законної монархії, я всіма силами душі бажаю тріумфу Франції, хоч якому б уряду підкорялась вона, йдучи за своїми легковажними примхами. Що до мене, мені більше нічого не потрібно; я хотів би лише одного: не набагато довше пережити будівлю, що впала на моїх очах. Роки, проте, подібні до Альп: досить подолати один перевал, як попереду виростає нове гірське пасмо. На жаль! найвищі, найостанніші гори безлюдні, безплідні і вкриті сивиною.

Частина четверта

Книга тридцять п'ята

1 Вступ

‹Шатобріан порівнює своє становище після 7 серпня 1830 року зі становищем П’єра де Л’Етуаля після загибелі Генріха IV›

Розлучаючись із кар’єрою солдата і мандрівця, я відчував сум; нині я, каторжанин, що покинув світські й придворні галери, віддаюся веселощам. Вірний моїм переконанням і клятвам, я не зрадив ні свободу, ні короля; я не нажив ні багатств, ні почестей; я йду таким самим жебраком, як прийшов. Радіючи прощанню з ненависною мені політикою, я з легким серцем іду на спочинок.

Будь же благословенна, душе моя, рідна, безцінна незалежносте! Прийди, поверни мені мої «Записки», моє друге «я», якому ти служиш повірницею, кумиром і музою. Дозвілля надихає оповіді: зазнавши корабельної аварії, я розповідатиму її історію прибережним рибалкам. Віддавшись споконвічним потягам моєї натури, я знову обертаюся на вільного подорожанина; я кінчаю мій шлях так само, як його почав. Коло моїх днів, замикаючись, приводить мене в початкову точку. Дорогою, яку колись долав безтурботний рекрут, нині шкандибає вельми досвідчений ветеран: абшит у ківері, нашивки часу на рукаві, ранець, повний літ, за спиною. Хто знає? Можливо, крок за кроком я наближуся до мрій моєї юності? Я покличу на допомогу безліч марень, щоб вони захистили мене від орди істин, кількість яких похилі літа множать, як руїни – злих драконів. У моїй владі зв’язати протилежні краї мого існування, перемішати віддалені епохи, злити воєдино омани різних століть, бо вигнаний монарх, якого я зустрів, тільки що покинувши рідну домівку, знову йде у вигнання тепер, коли я прямую до свого останнього притулку.

2 ‹…› Розгром архієпископства

‹Суд над міністрами Карла X, чиїми зусиллями були ухвалені ордонанси; меса на спомин про герцога Беррійського, влаштована роялістами в церкві Сен-Жермен-л’Осерруа; у відповідь розлючений натовп громить архієпископство›

Роялісти, люди найдостойніші, але часом нерозумні, нерідко сварливі, які ніколи не замислюються про можливі наслідки своїх вчинків і переконані, що для відновлення законної монархії досить пов’язати краватку певного кольору або встромити в петлицю умовлену квітку, стали причиною найсумніших сцен. Було цілком очевидно, що революційна партія скористається богослужінням на спомин про герцога Беррійського і зчинить галас; проте легітимісти були недостатньо сильні, щоб протистояти натиску республіканців, а уряд недостатньо міцно стояв на ногах, щоб підтримати порядок; тому церкву було розорено. Аптекар, що вірив у прогрес і Вольтера, відважно розправився із дзвіницею 1300 року і хрестом, який інші варвари одного разу, наприкінці IX сторіччя, вже скинули додолу.

Наслідком цих героїчних діянь освіченого фармацевта стало розграбування єпископського палацу, осквернення святинь, і процесії, котрі повторюють ті, які йшли колись вулицями Ліона: бракувало лише ката і жертв, зате предосить було полішинелів, масок та інших приваб карнавалу. Кортеж блазнів-святотатців рухався по одному берегу Сени, а по іншому, вдаючи, ніби поспішає на допомогу, простувала національна гвардія. Річка відокремлювала порядок від анархії. Запевняють, ніби одна обдарована людина поцікавилася поглянути на цю картину і, побачивши, як пливуть Сеною ризи і книги, сказала: «Яка прикрість, що туди не шпурнули й архієпископа!» Віщі слова, бо як насправді мало бути потішно втопити в річці архієпископа; ніщо так сильно не наближає до свободи й освіти! Ми, стародавні свідки стародавніх подій, вважали за свій обов’язок повідомити вас, що нинішні події – всього лише бліді й жалюгідні наслідування. Інстинкт ще пориває вас до революції, але вам уже бракує сил; ви здатні переступити закон лише в уяві; ви хотіли б сотворити зло, але в серці вашому мало відваги, а в руках – мало сили; ви ще побачите вбивства, але не будете братися за них самі. Якщо ви хочете Липневій революції величі, постарайтеся, щоб пан Каде де Гассікур не залишався її реальним героєм, а Має – героєм ідеальним.

3 Моя брошура «Про Реставрацію і виборну монархію» Париж, кінець березня 1831

Я був далекий від істини, коли думав, що після закінчення липневих подій заживу спокійно. Повалення трьох монархів змусило мене порозумітися з палатою перів; не міг я обійти мовчанкою і вигнання цих трьох королів із Франції. З другого боку, газети Філіпа запитували мене, чому я відмовляюся служити революції, що освятила принципи, які я відстоював і прославляв: мені довелося взяти слово, щоб розповісти і про загальні істини, і про те, що стосувалося тільки мене. Уривок з невеликої, приреченої на забуття брошури «Про Реставрацію і виборну монархію» продовжить розповідь про мене і мій час:

«Позбавлений теперішнього, живучи лише неясною надією на замогильне майбутнє, я не хочу, щоб мені могли поставити на карб нинішню мовчанку. Я не маю права мовчати, коли Реставрацію, в якій я брав таку гарячу участь, щодня закидають образами і на моїх очах оголошують поза законом. У середні віки в часи великих лих ченця ув’язнювали у вежу, і він сидів там на хлібі й воді ради порятунку народу. У мене є чимало спільного з цим ченцем XII сторіччя; з віконця моєї спокутної в’язниці я звернув до перехожих мою останню проповідь. У цій останній моїй промові, виголошеній у палаті перів, я передбачив: на Липневу монархію чекає вибір між славою і надзвичайними законами; третього не дано; ця монархія жива лише завдяки пресі, але преса ж її і вбиває; якщо вона не завоює славу, її поглине свобода; якщо ж вона здійме руки на цю свободу, її чекає смерть. Гарні ж ми будемо, якщо, піднявшись на барикади і прогнавши трьох королів в ім’я свободи друку, зведемо нові барикади проти цієї свободи! Як же, проте, бути? Хіба зможуть трибунали і закони, навіть діючи спільно, стримати письменників? Новий уряд – дитя, що вміє ходити тільки з чужою допомогою. Отже, всій нації доведеться впасти в дитинство? Але чи не перекине свою колиску це страшне немовля, вигодуване кров’ю перемоги на незліченних бівуаках? Лише старовинний рід, що корінням сягає в минуле, може безстрашно підставляти груди вітрам вільної преси.

…

Слухаючи нинішніх красномовців, можна подумати, що единбурзькі вигнанці – нікчемні люди у світі і що їхня відсутність серед нас – дрібниця! Нині сучасному бракує тільки минулого – яка дещиця! Неначе кожне попереднє сторіччя не лежить в основі наступного, неначе сьогоднішній день може ширяти в повітрі! Хоч скільки б марнославство наше зневажалося спогадами, хоч скільки б ми замазували герби з ліліями, хоч скільки б оголошували поза законом імена та осіб, ми не можемо не визнати, що без цієї родини, у якої за плечима тисячолітня історія, життя наше помітно спорожніло. Ці люди, що нині здаються такими жалюгідними, своїм падінням похитнули Європу. Якщо тільки події розвиватимуться природним чином і увінчаються тим, чим належить за логікою речей, стане ясно, що разом з Карлом X зреклися престолу представники всіх старовинних династій, великі васали минулого, які підкорялися сюзеренам Капетам.

…

Ми рухаємося до загальної революції. Якщо суспільство, як і раніше, змінюватиметься, не зустрічаючи перешкод, якщо розум народу, як і раніше, вдосконалюватиметься, а середні класи безперервно поповнюватимуть свою освіту, нації зрівняє загальна свобода; якщо ж суспільство зупиниться у своєму розвитку, нації зрівняє загальне рабство. В освічену добу деспотизм недовговічний, але нещадний, і наслідком його стане тривале розкладання суспільства.

Такі мої переконання, що пояснюють, чому особисто я повинен залишатися вірний тому правлінню, в якому я бачив найкращий захист суспільних свобод і найбільш безпечний спосіб збільшити їхню кількість.

Я зовсім не хочу зажити слави слізного проповідника сентиментальної політики, що просторікує про білий плюмаж Генріха IV та інші вульгарності. Від в’язниці Тампль до Единбурзького замку ви не знайдете роду старовиннішого і нещаснішого, ніж наш королівський рід. Найважчий тягар припав на долю мужньої страждальниці, про яку неможливо згадувати без болю; величне її довготерпіння увійшло в історію революції. Проте страждають не лише королі: Провидіння посилає випробування кожному, кому забажає; випробування ці короткі, бо життя швидкоплинне, і не їм змінити долі народів.

…

Мені кажуть, що вигнання королівського роду з меж Франції є необхідний наслідок повалення цього роду з престолу, – хай так, але це не змусить мене змінити переконання. Марно почав би я шукати собі місце серед людей, що пов’язали свою долю з нинішньою владою.

…

Є люди, які склали присягу Єдиній і Неподільній Республіці, Директорії в особі п’яти чоловік, Консульству в особі трьох, Імперії, втіленій в одній людині, Людовіку XVIII під час першої Реставрації, наполеонівському Додатковому акту, Людовіку XVIII та Карлу X під час другої Реставрації, і при цьому ще знаходять, щó скласти Луї-Філіпу: я не такий багатий.

Є люди, які в липні кидалися словами на Гревській площі, немов ті римські пастухи, що грають у чіт і лишку серед руїн: люди ці обзивають дурнями і недоумками всіх, хто не зводить політику до особистої користі: я – дурень і недоумок.

Є люди боязливі, вони охоче не стали б присягати, але їм здавалося, що, не пробелькотівши присягу, вони позбудуться життя разом зі своїми дідами, онуками і взагалі всіма власниками: я ще не зазнав недуги, на яку страждають вони; я почекаю, а якщо лихо спіткає й мене, вживу своїх заходів.

Є імперські вельможі, пов’язані зі своїми пенсіями нерозривними узами; в їхніх очах пенсія священна, чия б рука її не відлічувала; вона безстрокова, подібно до священства чи шлюбу; жоден обранець пенсії не може знести розлуки з нею: раніше пенсії виплачувала скарбниця, та сама скарбниця виплачує їх і тепер; щодо мене, то я звик розлучатися з Фортуною; я надто старий і покидаю її, щоб вона не кинула мене першою.

Є знатні служителі трону й вівтаря, які не зрадили ордонансів, – зовсім ні! – проте їх обурив брак завзяття під час втілення цих ордонансів у життя; розгнівані невдачами деспотичної влади, вони заходилися ублажати іншого повелителя: я не здатний розділити ні їхнє обурення, ні їхні турботи.

Є тверезо мислячі люди, які зрадили просто ради того, щоб зрадити, які, обстоюючи право, поступаються силі; вони оплакують бідолаху Карла X, якого самі розбестили своїми порадами, а потім занапастили своєю присягою; проте якщо коли-небудь він чи його нащадки повернуть собі корону, ці ж люди метатимуть грім і блискавки, відстоюючи законну монархію: що до мене, то я вірний старій монархії до смерті і йду за її похоронною процесією, немов собака бідняка.

Нарешті, є вірнопіддані кавалери, що роздобули індульгенцію на зраду; що до мене, то я такої не маю в своєму розпорядженні.

Я служив можливій Реставрації, Реставрації, невід’ємній від різних свобод. Реставрація зненавиділа мене; вона впала: я повинен розділити її долю. Невже я присвячу ті кілька років, що мені залишилося жити на світі, служінню новій владі й уподібнюся до шлейфів дамських суконь, на які наступає кожен, кому не ліньки? Ставши на чолі молоді, я мав би підозрілий вигляд; плентатися у неї у хвості мені не личить. Я знаю, що як і раніше здатний на багато звершень; краще, ніж будь-коли, я розумію свою добу; ясніше, ніж будь-хто, я розпізнаю майбутнє; але доля моя вирішена: політик зобов’язаний іти з життя вчасно.

‹Вихід з друку 20 квітня 1831 року книги «Історичні дослідження»›

5 Напередодні мого від’їзду з Парижа

Париж, травень 1831 року

Рішення моє, ухвалене під час липневої катастрофи, залишається незмінним. Я зайнятий пошуками коштів для від’їзду за кордон: знайти їх нелегко, бо я людина небагата. Видавець, що купив мої твори, недавно збанкрутував, а через мої борги ніхто не хоче дати мені позичку.

Хай там як, я вирушаю до Женеви на гроші, виручені від продажу останньої моєї брошури («Про Реставрацію і виборну монархію»). Я залишаю довіреність на продаж будинку, де для годиться пишу зараз ці рядки. Якщо хтось спокуситься моїм ліжком, я зможу на виручені гроші купити інше в чужій землі. Через усі ці хвилювання і метушню мені доведеться поки відкласти роботу над «Записками», перерваними на півслові [91]. Я обмежуся тим, що буду, як і раніше, описувати події свіжим слідом; я скористаюся листами, які мені випаде послати з дороги або з міст, куди закине мене доля, і моїм щоденником.

‹Листи до пані Рекам’є з Ліона та Женеви. Відвідини маєтку Вольтера Ферне›

8 Продовження щоденника. – Марна поїздка до Парижа

Пакі, поблизу Женеви, 15 вересня 1831 року

О гроші, які я так дуже зневажав і які ніколи не навчуся любити! Я змушений визнати, що й у вас є свої достоїнства: ви – джерело свободи, що дозволяє вирішити тисячу проблем, які без вас годі вирішити. Чи є на світі така річ – за винятком слави, – яку не можна було б купити за гроші? Завдяки грошам кожна людина стає прекрасною, юною, спокусливою; пошана і почесті, достоїнства і чесноти – вона здобуває все. Ви скажете, що гроші дають лише видимість усіх цих скарбів: неважливо, адже я можу вірити цій брехні, немов істині! Обдуріть мене як слід, і я все пробачу вам: хіба все життя – не брехня? Той, у кого немає грошей, залежить геть від усіх. Дві істоти, чужі одна одній, могли б розійтися врізнобіч; на жаль! через брак кількох пістолів їм доводиться жити пліч-о-пліч, дуючись, сварячись, дратуючись, умираючи від нудьги, учиняючи скандали, зі скреготом зубовним приносячи одне одному в жертву свої смаки, схильності і звички: убогість штовхає кожного з них в обійми іншого, і, приречені на цю жалюгідну близькість, вони, замість того щоб цілуватися, кусаються, і зовсім не так, як Флора кусала Помпея. Немає грошей – немає і можливості тікати; людина не може вирушити на пошуки щастя під чужими небесами і, смиряючи горду душу, тягне злиденне життя в кайданах. Щасливці євреї, торговці розп’яттям, що правлять сьогодні християнським світом, вирішують, бути війні чи миру, торгують старими капелюхами і купують на виручені гроші свинину, ви потворні й брудні, але вас люблять королі і красуні! ах! якби ви захотіли помінятись місцями зі мною! якби принаймні я міг зламати ваші скрині й забрати все, що ви вкрали у дворянських синів, я був би найщасливішим зі смертних!

Звичайно, я міг би знайти кошти для існування, звернувшись по допомогу до монархів: оскільки я віддав усе, що мав, відстоюючи їхнє право на корону, було б справедливо, щоб вони годували мене. Проте їм ця така природна річ на думку не спадає, а мені – й поготів. Я швидше погодився б повернутися до тієї дієти, якої дотримувався в Лондоні разом з нещасним Енганом, ніж сісти за бенкетний стіл пліч-о-пліч з королями. Втім, щаслива пора горищного життя минула: що не кажіть, я почував би себе на горищі ніяково, пишний шлейф моєї слави потребував би надто багато місця; не те що раніше, коли у мене була тонка талія людини, що обходиться без обіду, і я задовольнявся однією-єдиною сорочкою. Вже немає на світі мого кузена Ла Буетарде, який, сидячи біля мого жебрацького ложа, грав на скрипці, одягнений у червону мантію радника Бретонського парламенту, а на ніч, не маючи ковдри, кулився під стільцем; немає на світі і Пельтьє, який годував нас на гроші короля Крістофа, а головне – немає чарівниці Юності, якій досить однієї усмішки, щоб обернути вбогість у скарб, Юності, яка зводить вас зі своєю молодшою сестрою – Надією; молодша сестричка така ж обманщиця, як і старша, але, на відміну від неї, втікає не назавжди й іноді повертається назад.

Я забув про гіркоту, яку відчував, уперше опинившись у вигнанні; я уявив, що досить покинути Францію, щоб зберегти свою честь незаплямованою: смажені голуби самі падають у рот не тим, хто засівав поле, а тим, хто збирає з нього урожай: сам я чудово почувався б у богадільні, але йшлося не лише про мене; треба було подумати про пані де Шатобріан. Отже, не встиг я влаштуватися на новому місці, як віддався тривожним думкам про майбутнє.

З Парижа мені писали, що за мій заставлений-перезаставлений будинок на вулиці Анфер дають ціну, яка не дозволяє навіть викупити його із застави, але що присутність моя може щось змінити. Прочитавши листа, я поїхав до Парижа, і зовсім даремно: я не знайшов ні покупців, ані добродійників, проте знову відвідав Аббеї-о-Буа і побачився з деякими з моїх нових друзів. Напередодні повернення до Швейцарії я пообідав у «Кафе де Парі» з панами Араго, Пуквілем, Каррелем та Беранже – всі вони були більш-менш невдоволені і розчаровані кращою з республік.

9 Продовження щоденника. – Панове Каррель та Беранже

‹Портрет республіканця Армана Карреля; його потаємна любов до заміжньої жінки, що відповідала йому взаємністю›

Панові Беранже, на відміну від пана Карреля, немає потреби приховувати свої любовні пригоди; він оспівував свободу і славив народні чесноти, не страшачись королівських в’язниць; він складає куплети про своє кохання – і дарує Лізетті безсмертя.

Біля підніжжя Монмартра, там, де кінчається вулиця Мучеників, на короткій, напівзабудованій і частково брукованій вулиці Овернської вежі, у глибині маленького саду ховається скромний, як нині водиться, будиночок; тут живе автор прославлених пісень. Лисий череп, вигляд грубуватий, але сповнений лукавства і сластолюбства, виказують у цій людині поета. Я, котрий бачив стількох осіб королівської крові, відпочиваю душею, дивлячись на цю мужикувату фізіономію; я порівнюю два таких різних типи: монархічне чоло виявляло натуру піднесену, але прив’ялу, безсилу, безбарвну; чоло демократичне несе на собі відбиток натури пересічної у фізичному відношенні, але з гострим розумом; чоло короля позбулося корони; чоло людини з народу гідне увінчатися нею.

Одного разу я попросив Беранже (хай пробачить він мені мою безцеремонність, у якій винна його слава) – я попросив його показати мені які-небудь з його неопублікованих творів. «Знаєте, – відповів він, – адже я, безбожник, був колись вашим учнем. До нестями захоплений «Генієм християнства», я строчив християнські «Іліади»: сцени з життя сільського кюре, картини богослужінь у селі, під час жнив».

Пан Оґюстен Тьєррі сказав мені, що опис битви франків у «Мучениках» підказав йому думку по-новому розповісти про історію: немає нічого більш утішного для мене, ніж дізнатися, що історик Тьєррі і поет Беранже пов’язують моє ім’я із спогадами про пробудження їхніх талантів.

Наш пісняр наділений різними талантами, необхідними, на думку Вольтера, для написання пісень. «Щоб досягти успіху в цьому роді, – говорить автор стількох чарівних п’єс, – потрібні розум лукавий і чутливий, природжене відчуття гармонії, уміння не злітати занадто високо, не падати занадто низько і не бути занадто багатослівним». У Беранже є кілька муз, і всі вони чарівні, всі вони жінки, і всіх їх він кохає. Якщо вони зраджують його, він не виливає душу в елегіях, і все-таки за веселістю його ховається смуток; він – серйозна людина, губ якої торкає усмішка, він – безбожник, який молиться.

Моя прихильність до Беранже викликала чимало здивувань серед тих, кого називають моєю партією: старий кавалер ордена Святого Людовіка, з яким я незнайомий, написав мені зі своєї провінційної глушини: «Тріумфуйте, добродію: вас славить нині той, хто ображав вашого Господа і короля у своїй гордині!» Чудово, доблесний лицарю! ви теж поет.

‹Повернення Шатобріана зі Швейцарії до Парижа та його виступи проти нової пропозиції про вигнання Бурбонів, внесеної депутатом Бріквілем; листування з поетом Бартелемі, який у віршах, присвячених Шатобріану, піддав нападкам династію Бурбонів›

13 Змовники з вулиці Прувер

Париж, вулиця Анфер, кінець березня

Цими мандрами й баталіями закінчився для мене рік 1831-й; на початку 1832 року впало нове лихо.

Липнева революція вигнала на вулицю безліч швейцарців, королівських гвардійців та інших людей різних станів, що годувалися при дворі; вони вмирали з голоду, і роялістські розумники, божевільні сивоволосі молодики, замислили влаштувати з їх допомогою державний переворот.

Серед грізних змовників було багато людей статечних, блідих, сухорлявих, худих, зігнутих, з благородними обличчями, ще жвавими очима і сивим волоссям; здавалося, ніби це втілене минуле, згадавши про втрачену честь, повстало з могили й намагається повернути на трон родину, якій воно не зуміло допомогти за життя. Люди на милицях нерідко зголошуються підтримати монархії, що гинуть, але за нинішнього стану суспільства відновлення середньовічної будівлі неможливе, бо дух, який животворив її, відлинув: думаючи, що відроджуємо старовину, ми витягаємо на світ старий мотлох.

З другого боку, герої Липня, у яких партія поміркованих поцупила республіку, були щасливі взяти в союзники карлістів; соратники готувалися разом помститися спільному ворогу, з тим щоб передушити один одного відразу після перемоги. З легкої руки пана Тьєра, який оголосив теорії 1793 року плодом свободи, сили і генія, юні уми, запалені іскрами далекої пожежі, шукають у Терорі поезію; страшна й божевільна пародія, що віддаляє тріумф свободи. Ці люди не розуміють ні часу, ні історії, ні людства; вони примушують нас шукати порятунку від фанатичних поборників ешафота під бичем наглядачів.

Щоб утримувати всіх цих незадоволених, всіх цих героїв Липня, яких виставили за двері, і слуг, яким відмовили від місця, були потрібні гроші: довелося пустити шапку по колу. Таємні зборища карлістів і республіканців відбувалися в Парижі щодня, і агенти поліції, для якої тут не було зовсім ніякої таємниці, проповідували легітимізм у клубах і рівність на горищах.

Я знав про ці інтриги і намагався покласти їм край. Обидві партії хотіли на випадок свого тріумфу заручитися моєю підтримкою: один республіканський клуб поцікавився, чи погоджуся я стати президентом республіки. Я відповів: «Звичайно, але тільки після пана де Лафаєта». Відповідь мою було визнано скромною і пристойною. Старий генерал Лафаєт іноді відвідував пані Рекам’є; я трохи посміювався з його кращої з республік; я запитував, чи не краще було б йому проголосити королем Генріха V і аж до повноліття принца бути справжнім президентом Франції. Він не сперечався і не ображався на мої жарти, бо був людиною світською. Щоразу, коли ми зустрічалися, він говорив: «А! ви знову візьметеся за своє». Він не міг не погодитися, що любий друг Філіп надув його більше, ніж будь-кого іншого.

Зайдиголови працювали не покладаючи рук; підготовка до змови йшла повним ходом, коли до мене прибув замаскований гонець. Він прийшов, начепивши на голову кошлату перуку, а на носа – зелені окуляри, за якими ховалися очі, що чудово бачили без окулярів. Кишені у нього були набиті векселями, які він охоче показував; дізнавшись, що я хочу продати будинок і потребую грошей, він негайно запропонував мені скористатися його послугами. Я не міг без сміху дивитися на цього пана (втім, людину розумну і спритну), який вважав, що законній монархії треба мене купувати. Коли домагання його стали занадто наполегливі, він помітив на моїх губах презирливу посмішку і змушений був піти геть; секретарю моєму він прислав лист, який я зберіг:

«Пане,

Учора ввечері я мав честь бачити пана віконта де Шатобріана; він прийняв мене зі своєю звичайною добротою, але мені здалося, що він тримається не так щиро, як раніше. Скажіть, прошу вас, з якої причини я втратив довіру, якою дорожу понад усе на світі; якщо про мене ходять якісь чутки, я не боюся виставити своє життя перед людські очі і готовий відповісти на будь-які звинувачення; пан де Шатобріан дуже добре знає, які злі інтригани, що ухвалюють вирок, не вислухавши мене. Іноді обмовляють нас навіть боягузи, але треба сподіватися, що прийде день, коли ми побачимо людей по-справжньому відданих. Отже, пан де Шатобріан попросив мене не втручатися в його справи: я у відчаї, бо тішу себе надією, що зміг би залагодити їх згідно з його побажаннями. Я майже напевно знаю, хто змусив його змінити думку про мене; якби я був колись менш відвертий, цій особі ніколи не вдалося б звести наклеп на мене. Але все це нітрохи не зменшує моєї відданості вашому чудовому патрону; ви можете знову запевнити його в цьому, переказавши йому свідчення моєї глибокої поваги. Сподіваюся, що одного разу він зможе пізнати й оцінити мене.

Прийміть запевнення, і т. ін.».

Я продиктував Іасенту відповідь:

«Мій патрон не має нічого проти особи, що писала до мене, але не бажає ні в чому брати участь і не згоден нікому служити».

Катастрофа вибухнула дуже скоро.

Чи знаєте ви вулицю Прувер, вузеньку й брудну вуличку в простонародному кварталі, поблизу церкви Святого Євстахія і ринку? Ось там і відбулася знаменита вечеря поборників Третьої Реставрації. Гості були озброєні пістолетами, кинджалами і ключами; передбачалося, що, покінчивши з винами, вони проберуться до галереї Лувру і, пройшовши опівночі між двома рядами шедеврів, заколють лиходія-узурпатора просто на балу. Задум романтичний; усе, як у XVI сторіччі, в епоху Борджіа, флорентійських Медічі і Медічі паризьких – усе, за винятком людей.

1 лютого о дев’ятій вечора я вже зібрався був лягти спати, коли до мого будинку на вулиці Анфер увірвався якийсь ревний змовник разом із рознощиком векселів; вони прийшли, щоб повідомити мене, що все готово, що через дві години від Філіпа не залишиться й сліду; їм треба було з’ясувати, чи можна проголосити мене головою тимчасового уряду і чи погоджуся я разом з Регентською радою взяти на себе тимчасове управління країною від імені Генріха V. Вони визнавали, що справа таїть у собі небезпеки, але запевняли, що слава моя від цього лише зросте і що я – єдина людина в усій Франції, хто може справитися з цією роллю – адже моє ім’я задовольняє всі партії. Завдання не з легких – за дві години зважитися прийняти корону! за дві години вигострити велику мамелюкську шаблю, куплену в Каїрі 1806 року! Втім, я не став довго роздумувати і сказав своїм гостям: «Панове, вам відомо, що я ніколи не схвалював цю затію, вважаючи її справжнісіньким божевіллям. Якби я зважився взяти в ній участь, я розділив би з вами небезпеки і не став би чекати вашої перемоги, щоб прийняти нагороду за ваші подвиги. Ви знаєте, що я по-справжньому люблю свободу, що ж до ватажків цієї змови, то їм, я переконаний, свобода не потрібна, і, перемігши, вони негайно почнуть правити країною за своїм свавіллям. Поки вони матимуть подібні наміри, вони не знайдуть у мені – та й ні в кому іншому – союзника; їхня перемога призвела б до найповнішої анархії, і чужоземці, скориставшись нашими чварами, поневолили б Францію. Тому я не можу прийняти ваших пропозицій. Я захоплений вашою самовідданістю, але сам вбачаю свій обов’язок в іншому. Я йду спати і закликаю вас наслідувати мій приклад; я дуже боюся, як би мені не довелося завтра вранці дізнатися про сумну долю, що спіткала ваших друзів».

Вечеря відбулася; господар будинку, що скликав гостей з відома поліції, знав, як учинити. Споглядальники гучно проголошували тости за здоров’я Генріха V; поліцейські, що негайно наспіли, схопили всіх змовників і в черговий раз перекинули чашу законної монархії. Роялістським Рінальдом виявився один швець з вулиці Сени, який отримав після липневих подій орден за хоробрість; за славу Генріха V він небезпечно поранив поліцейського, що був на службі у Луї– Філіпа, як раніше вбивав гвардійців, щоб вигнати з Франції цього самого Генріха V і двох старих королів.

У той самий час я отримав від пані герцогині Беррійської записку, де вона призначала мене членом таємного уряду, який вона заснувала як регентша. Я скористався цією обставиною, щоб написати принцесі такого листа:

«Пані,

З найвищою вдячністю дізнався я про довіру й пошану, яких Ви зволили мене сподобити; відданість моя наказує мені подвоїти старанність, продовжуючи, проте, відкрито виносити на суд Вашої Королівської Високості все, що я вважаю за істину.

Спочатку я торкнуся так званих змов, чутки про які, можливо, дійшли до Вашої Королівської Високості. Говорять, що вони були підстроєні або спровоковані поліцією. Не вдаючись у подробиці й залишаючи осторонь вирішення питання про те, наскільки будь-яка змова, буде вона справжня чи вдавана, варта осуду, обмежуся тим, що зауважу: ми, французи, вдачею дуже легковажні й одночасно дуже щирі, щоб досягти успіху в подібних справах. Чи не тому ось уже сорок років усі злочинні діяння такого роду незмінно закінчувалися невдачами? Немає видовища буденнішого, ніж француз, що хвалиться на людях своєю участю у змові; він вибовкує все до дрібниць, не виключаючи дня, місця і навіть години перевороту, шпигунові, якого має за однодумця; він говорить – та що там, кричить перехожим: «У нас аж сорок тисяч чоловік; у нас шістдесят тисяч патронів; вони зберігаються на такій-то вулиці, в такому-то будинку – отам, на розі!». А потому новоявлений Катіліна вирушає танцювати, грати і веселитися.

Довге життя судилося лише таємним товариствам, бо вони готують не змови, а революції; перш ніж змінити людей та обставини, вони прагнуть змінити доктрини, ідеї і звичаї; вони діють повільно, але правильно. Гласність думки зруйнує вплив таємних товариств; відтепер у Франції суспільна думка візьме на себе те, чим у менш освічених народів зайняті таємні конгрегації.

Західні й південні департаменти, чиє терпіння, як навмисне, виснажене свавіллям і насильством, зберігають той вірнопідданський дух, який вирізняв їх спрадавна, але ця половина Франції ніколи не піде на змову у вузькому розумінні слова; вони – просто воїни запасу. Це чудовий резерв легітимізму, але на роль авангарду вони категорично не підходять і ніколи не доб’ються успіху в наступальному бою. Цивілізація пішла дуже далеко вперед, щоб у наші дні могла вибухнути одна з тих грандіозних міжусобних воєн, що несли із собою порятунок і згубу в епохи більш побожні, але менш освічені.

Сьогодні Франція – не монархія, а республіка, втім, найгіршого напряму. Республіка ця виряджена в королівську тогу, що приймає удари на себе і відводить їх від уряду.

Крім того, якщо законна монархія – значна сила, то вибори, хай навіть уявні, сила не менш могутня, особливо в країні, де всім править марнославство; вибори тішать пристрасть істинно французьку – потяг до рівності.

Деспотизм уряду Луї-Філіпа і його раболіпство не знають межі; уряд Карла X ні про що подібне й не думав. Чому ж народ терпить ці зловживання? Тому, що йому легше знести беззаконня уряду, створеного ним самим, ніж суворі, але законні встанови, що не є справою його рук.

Сорок років знегод зламали навіть наймужніші душі; байдужість і егоїзм панують чи не в усіх головах; кожен хоче затаїтися, щоб уберегтися від небезпеки, зберегти накопичене, животіти у спокої. Крім того, будь-яка революція залишає по собі пам’ять в особі людей брудних, які закалять усе, до чого доторкнуться, подібно до того, як трупи, що залишаються на полі бою, отруюють повітря. Якби Генріх V міг перелетіти в Тюїльрі, нікого не потривоживши, нікому не завадивши, не зачепивши нічиїх інтересів, Реставрація була б не за горами; але якщо ради воцаріння Генріха треба буде не спати хоч би одну ніч, я не поручуся за щасливий кінець справи.

Липневі дні не дали користі народу, не вкрили славою армію, не сприяли розквіту словесності, мистецтва, торгівлі і промисловості. Держава була віддана на відкуп міністерській кліці і тому стану, що цінує власну юшку дорожче за вітчизну, власне господарство дорожче за суспільне добро; Вам, пані, з Вашої далечіні важко зрозуміти, що являють собою люди, що належать до партії так званої золотої середини; Вашій Королівській Високості треба уявити цілковиту відсутність величі в душі, благородства в серці, гідності в характері; уявити людей, що тужаться від усвідомлення власної важливості, трусяться над своїми посадами, схиблені на своїх грошах, готові перегризти горло будь-кому, хто заміриться на їхні пенсії, в які вони вчепилися намертво; за пенсії вони битимуться до останньої краплі крові, вони віддані пенсіям, як галли своїм мечам, лицарі – орифламі, гугеноти – білому плюмажу Генріха IV, наполеонівські солдати – триколірному прапору; вони спустять дух, лише коли вичерпається їхній запас клятв у вірності всім урядам на світі, коли вони вичавлять із себе останню присягу в обмін на останню посаду. Ці євнухи псевдозаконної монархії просторікують про незалежність, розстрілюючи громадян на вулицях і кидаючи письменників до в’язниць; вони затягують переможні гімни, виводячи війська з Бельгії за наказом англійського міністра, а з Анкони – за командою австрійського капрала. Влаштувавшись собі на втіху між в’язницею Сент-Пелажі і передпокоями європейських урядів, вони вихваляються свободою і плямують себе славою».

‹Поради герцогині Беррійській – виховувати принца Генріха в сучасному дусі і чекати, поки гнилий Липневий режим упаде сам собою›

Нарешті, нагадавши пані герцогині про те, що вона зволила включити моє ім’я до списку членів таємного уряду, я закінчую листа таким чином:

«У Лісабоні є розкішний пам’ятник, на якому висічено таку епітафію: «Тут спочиває проти волі Баско Фігуера». Мій мавзолей буде скромним, і я займу в ньому місце не проти волі.

Вам відомо, пані, на чому ґрунтую я надії на можливість нової Реставрації; всі інші результати понад моє розуміння, і в цьому разі мені доведеться розписатися у власній безпорадності. Від мене буде яка-небудь користь, лише якщо я діятиму відкрито, оголосивши себе Вашою довіреною особою всенародно; бути ж повноважним міністром пітьми, повіреним у справах, акредитованим при нічному мороці, – справа не для мене. Якщо Ваша Королівська Високість привселюдно назве мене своїм посланником при народі нової Франції, я накажу великими літерами вибити на моїх дверях: «Посольство Старої Франції», і покладуся на волю Божу, але таємна відданість – не мій шлях; якщо я скоюю злочин вірнопідданства, то лише для того, щоб мене спіймали на місці злочину.

Пані, не відмовляючи Вам у допомозі, якої Ви маєте право від мене вимагати, я благаю Вас дозволити мені закінчити свої дні у відставці, як я збирався раніше. Переконання мої не можуть припасти до вподоби повірникам благородних холі-роудських вигнанців: як тільки нещастя минуть, з благоденством повернеться й неприязнь до моїх думок і моєї персони. Я пропонував способи примножити славу моєї батьківщини, повернувши її в ті межі, в яких вона могла б існувати, не побоюючись чужоземних вторгнень, і позбавивши її ганьби, на яку прирекли її Віденський та Паризький договори, – пропозиції мої були відкинуті. Мене називали ренегатом, коли я захищав релігію, мене називали революціонером, коли я намагався покласти в основу трону суспільні свободи. Я знову накличу на себе ці докори, помножені на ненависть вірнопідданих придворних, догідників з Парижа і провінції, бо вони не забудуть мені уроку, даного їм під час випробувань. Я недостатньо честолюбний і надто потребую відпочинку, щоб обтяжувати корону своєю відданістю і набридати королям своєю присутністю. Я виконав свій обов’язок, ні секунди не думаючи про те, що це дає мені право на найясніші милості; з мене досить і того, що королівська родина дозволила мені розділити з нею її нещастя! Я не знаю нічого вищого за цю честь; король знайде молодших і спритніших слуг, ніж я, але не знайде нікого, хто служив би йому більш ревно. Я не вважаю себе людиною необхідною, та й узагалі гадаю, що сьогодні таких не існує: марний у теперішньому, я віддаляюся від світу, щоб присвятити себе минулому. Я сподіваюся, пані, що встигну ще додати до історії Реставрації славну сторінку, якою Франція завдячуватиме Вам. Залишаюся з найвищою пошаною найпокірніший і найвідданіший слуга Вашої Королівської Високості

Шатобріан».

‹Епідемія холери в Парижі›

Книга тридцять шоста

‹Герцогиня Беррійська передає через Шатобріана для роздачі постраждалим від холери 12 000 франків, але чиновники Липневої монархії не наважуються прийняти цей дарунок›

2 Похорон генерала Ламарка

Париж, вулиця Анфер, 10 червня 1832 року

Похорон генерала Ламарка вилився у дводенну криваву сутичку, що закінчилася перемогою прихильників псевдозаконної монархії над республіканцями. Ця роздирана суперечностями, позбавлена єдності партія чинила героїчний опір.

У Парижі було запроваджено військовий стан – ця найжорстокіша з цензур, цензура в дусі Конвенту, з тією лише різницею, що місце революційного трибуналу займає військова комісія. У червні 1832 року уряд розстрілює тих самих людей, які здобули перемогу в липні 1830-го; уряд приносить у жертву студентів Політехнічної школи й артилеристів національної гвардії; ті, для кого ці сміливці завоювали владу, нині знищують їх, зраджують і виганяють на вулицю. Республіканці, безумовно, помилялися, проповідуючи анархію та безлад, але чому не послати цих шляхетних борців на бій за розширення наших кордонів; можливо, вони позбавили б нас ганебного чужоземного ярма. Палкі і великодушні юнаки не животіли б у Парижі і не накопичували в серці обурення проти нашої зовнішньої політики, що прирікає нас на приниження, і проти нової королівської влади, що пригощає нас брехнею. Ви, які привласнили собі плоди трьох липневих днів, не зазнавши на власній шкурі жодної з їхніх тягот, ви забули, що таке жаль. Тож ідіть тепер разом з матерями в морг – там лежать тіла героїв, які отримали ордени за Липень і яким ви зобов’язані своїми посадами, багатством, честю. Юнаки, в одному і тому ж краю вас чекала різна доля! Ті з вас, хто викрав корону, спочивають під колонами Лувру, а тим, хто поступився нею, приготовлене місце в морзі. Ви, навіки невідомі жерці і жертви достопам’ятної революції, хто знає ваші імена? Хто знає, на якій крові побудовані будівлі, що викликають захоплення нащадків? Робітники, які звели величезну піраміду над могилою нікчемного короля, сплять, нікому не відомі, у тій безпритульній землі, що колись годувала їх упроголодь.

‹Герцогиня Беррійська висідає у Провансі і добирається до Вандеї, сподіваючись підняти роялістське повстання; Берр’є, посланого роялістами (зокрема Шатобріаном) з листом до герцогині, заарештовано дорогою назад›

4 Мій арешт

Париж, вулиця Анфер, кінець липня 1832 року

Єдина дочка мого давнього друга, англійця пана Фрізела, дівчина сімнадцяти років, померла в Пассі. 19 червня я пішов на похорон бідолашної Елізи, чий портрет якраз закінчувала чарівна пані Делессер, коли смерть завершила його останнім мазком. Повернувшись у свій відлюдний куточок на вулиці Анфер, я ліг спати, перебуваючи у владі тих меланхолійних думок, які народжує видовище юності і краси, викрадених могилою. 20 червня о четвертій годині ранку Батист, мій старий слуга, входить до мене в спальню і говорить, підійшовши до мого ліжка: «Пане, надворі повно людей, вони змусили Дебросса відчинити ворота і стоять біля кожних дверей, а ось ці три пани хочуть говорити з вами». Не встиг він промовити ці слова, як три пани увійшли до спальні, а головний з них, вельми чемно підійшовши до мого ліжка, заявив, що він має наказ заарештувати мене й відвезти у префектуру поліції. Я поцікавився у нього, чи встало сонце, як того вимагає закон, і чи є в нього ордер на арешт; щодо сонця він промовчав, але показав оцей папір:

«ПРЕФЕКТУРА ПОЛІЦІЇ

Волею короля

Ми, державний радник, префект поліції,

Внаслідок відомостей, що надійшли до нас, і згідно зі статтею 10 кримінального законодавства наказуємо комісарові поліції або, у разі його відсутності, іншому поліцейському чину розшукати вдома чи в будь-якому іншому місці пана віконта де Шатобріана, обвинуваченого в замаху на державну безпеку, й опечатати всі його папери, листи, твори, що підбурюють до злочинів проти громадського порядку або підозрювані в такому підбурюванні, а також зброю та всі інші недозволені предмети, якщо такі буде виявлено».

Поки я читав папір, де моя жалюгідна персона обвинувачувалась у великому замаху на державну безпеку, ватажок шпиків наказав своїм підручним: «Панове, виконуйте ваш обов’язок!» Обов’язок цих панів полягав у тому, щоб відчинити всі шафи, обшукати всі кишені, заволодіти всіма паперами, листами та документами і в міру сил прочитати їх, а також, згідно з наказом вищезазначеного мандата, виявити зброю будь-якого роду.

Прочитавши поданий мені папір, я звернувся до поважного ватажка цих грабіжників, що крадуть людей і свободу: «Ви знаєте, добродію, що я не визнаю вашого уряду і протестую проти насильства, якому ви мене піддаєте, та оскільки сила не на моєму боці і в мене немає ані найменшого бажання битися з вами, я піднімуся й піду за вами; прошу вас, потрудіться присісти».

Я одягнувся і, не взявши із собою анічогісінько, сказав високоповажному комісарові: «Пане, я до ваших послуг: ми підемо пішки?» – «Ні, пане, я поклопотався про фіакр». – «Ви дуже добрі, пане; я готовий; дозвольте мені, проте, попрощатися з пані де Шатобріан. Чи можу я увійти сам до спальні моєї дружини?» – «Пане, я проведу вас і зачекаю коло дверей». – «Чудово, пане», – і ми спустилися вниз.

Всюди я натрапляв на вартових; поліцейський стояв навіть у глибині саду, біля хвіртки, що виходить на бульвар. Я сказав ватажкові: «Ваші застережні заходи абсолютно зайві, у мене немає ані найменшого бажання рятуватися втечею». Ці панове перерили мої папери, але нічого не взяли із собою. Їхню увагу привернула велика шабля, що належала колись мамелюкам; вони пошептались і врешті-решт залишили її валятися під купою запорошених фоліантів поряд із розп’яттям світлого дерева, яке я привіз із Єрусалима.

Спостерігаючи цю пантоміму, я мало не розсміявся, хоч мені не давала спокою тривога за пані де Шатобріан. Кожному, хто знайомий з моєю дружиною, відомо, з якою ніжністю вона ставиться до мене, яка вона ляклива, яка в неї жвава уява і слабке здоров’я: поява в будинку поліцейських і мій арешт могли подіяти на неї дуже фатально. Деякий шум уже донісся до її слуху: коли я увійшов, вона сиділа в ліжку і злякано прислухалася до того, що відбувається в будинку.

– О Господи! – вигукнула вона, побачивши мене у своїй спальні в таку незвичайну годину. – Що трапилося? Ви захворіли? Ох, Боже мій, що трапилося? що трапилося? – І її почало тіпати, як у лихоманці.

Насилу стримуючи сльози, я обійняв її і сказав: «Нічого страшного, по мене приїхали, тому що я маю свідчити у справі однієї газети. Це забере кілька годин, до сніданку я вже буду вдома».

Шпик чекав мене біля відчинених дверей; моє прощання з дружиною відбувалося на його очах, і, віддаючи себе в його руки, я сказав: «Ось, пане, до чого привів ваш занадто ранній візит». Разом зі шпиками я перетнув двір, троє з них сіли разом зі мною у фіакр, решта супроводжували здобич своїм ходом, і так ми безперешкодно добралися до префектури поліції.

Тюремник, який мав допровадити мене в пастку, ще спав; його розбудили, грубо затарабанивши у двері, і він подався готувати мені нове житло. Доки він займався своєю справою, я прогулювався по двору в товаристві приставленого до мене пана Леото; бувши людиною вельми порядною, він люб’язно повідомив мене: «Пане віконт, для мене велика честь супроводжувати вас; я кілька разів віддавав вам честь, коли ви були міністром і приходили до короля; я служив у королівській гвардії: але що поробиш! дружина, діти; життя є життя!» – «Ви маєте рацію, пане Леото, і скільки ж вам платять?» – «Ах, пане віконт, дивлячись по тому, кого привезеш… коли більше, коли менше… як на війні».

Поки я прогулювався, перебрані шпики – достеменно маски, що повертаються першого дня посту з вулиці Куртіль, – прибували до префектури, щоб відзвітувати про нічні події. Одні були наряджені продавцями овочів, вуличними закликальниками, вуглярами, вантажниками з ринку, лахмітниками, ганчірниками, шарманщиками, другі понадягали на голову перуки, з-під яких вибивалося волосся зовсім іншого кольору, на обличчях третіх красувалися фальшиві бороди, вуса і бакенбарди, четверті тягнули ногу, немов поважні інваліди, і виставляли напоказ маленьку червону стрічку в петлиці. Вони перетинали маленький двір, зникали в будинку і незабаром з’являлися цілком іншими, без вусів, без борід, без бакенбардів, без перук, без заплічних корзин, без дерев’яних ніг і рук на перев’язі: всі ці ранні поліцейські пташки розліталися з першими променями східного сонця. Коли житло для мене було приготовано, тюремник вийшов до нас, і пан Леото, скинувши капелюха, провів мене до дверей поважного закладу; залишаючи мене на піклування тюремника та його підручних, він сказав: «Честь маю відкланятися, пане віконт; буду щасливий побачитися з вами знов». І двері за мною зачинилися. У супроводі тюремника, що йшов із ключами в руках попереду мене, і двох здорованів, що йшли позаду на випадок, якби мені здумалося повернути назад, я вузькими сходами піднявся на третій поверх. Коротким темним коридором ми дійшли до дверей, тюремник відчинив їх і завів мене до моєї в’язниці. Він поцікавився, чи мені не потрібно що-небудь; я відповів, що за годинку охоче поснідав би. Він повідомив, що власник сусіднього кафе дає бранцям за їхні гроші все, чого вони забажають. Я попросив мого охоронця принести мені чаю і, якщо можливо, гарячої і холодної води, а також серветки. Я дав йому наперед двадцять франків: він шанобливо розкланявся, обіцяючи незабаром повернутися.

Залишившись один, я оглянув свою в’язницю: вона була довгастої форми і мала сім-вісім футів заввишки. Брудні голі стіни були помережані написами моїх попередників, зробленими у прозі та віршах, але здебільшого – карлючками якоїсь пані, що вивергала потоки лайки на партію «золотої середини». Половину конури займав тапчан, застелений брудними простирадлами; над тапчаном була прибита до стіни дошка, що правила за шафу для білизни, чобіт і черевиків ув’язнених; обстановку довершували стілець і предмет низького призначення.

Мій вірний охоронець приніс мені серветки і два джбани з водою, про які я просив; я вмовив його зняти з тапчана брудні простирадла і жовте вовняне покривало, винести смердюче відро і підмести мою конуру, попередньо оббризкавши підлогу водою. Коли весь спадок «золотої середини» було винесено за двері, я поголився, вмився, не шкодуючи води, і змінив сорочку: пані де Шатобріан прислала мені невеликий пакет з білизною; свої речі я розклав на полиці над ліжком, як у каюті корабля. Як тільки я закінчив свій туалет, приспів сніданок, і я напився чаю за чисто вимитим столом, який застелив білою серветкою. Незабаром після моєї трапези зайвий посуд віднесли, і я залишився під замком сам-один.

Світло в мою в’язницю просочувалося тільки через заґратоване віконце, що було під самісінькою стелею; я поставив стіл під вікно і став на нього, щоб подихати повітрям та насолодитися сонячним світлом. Крізь ґрати я розгледів тільки двір чи, точніше, вузький темний провулок і чорні будинки, навколо яких пурхали кажани. Я чув дзвякання ключів і кайданів, базікання поліцейських і споглядальників, кроки солдатів, брязкіт зброї, крики, сміх, сороміцькі пісні, які виспівували мої сусіди-в’язні, голосіння Бенуа, засудженого до смерті за вбивство матері та її непутящого приятеля. Серед невиразних його вигуків, повних туги і каяття, я розрізняв слова: «Ох, мамо, бідолашна мамо!» Мені відкрився зворотний бік суспільства, рани на тілі людства, огидні механізми, що надають руху нашому світу.

Я вдячний літераторам – захисникам свободи друку за те, що вони колись обрали мене своїм ватажком і боролися під моєю командою; якби не було їх, я пішов би з цього життя, не дізнавшись, що таке в’язниця, і цього випробування мені б бракувало. Я дякую цим служивим літераторам за люб’язність, що виявляє геній, доброту, великодушність, порядність і відвагу. Втім, що врешті-решт означає це коротке випробування? Тассо провів у в’язниці роки – чи мені нарікати? Ні, я не маю божевільної гордині і не порівнюватиму мої швидкоплинні негаразди з тривалими стражданнями безсмертних жертв, чиї імена зберегла історія.

Крім того, я зовсім не був нещасний: привид минулої величі і тридцятирічної слави покинув мене, але бідна й невідома муза моєї юності влетіла в тюремне вікно, оточена сяйвом, і подарувала мені поцілунок; житло моє припало їй до вподоби і сповнило її натхненням; вона відвідала мене, як відвідувала в той час, коли я тягнув жебрацьке існування в Лондоні і в думці моїй народжувалися перші мрії про Рене. Чим же зайнялися ми – я і відлюдник з Пінда? Почали складати пісню на кшталт тих, які складав поет Ловлас у катівнях англійської палати громад, оспівуючи свого повелителя Карла I? Ні; я вважав поганим знаком оспівувати мого юного короля Генріха V у в’язниці; гімн нещастю треба співати біля підніжжя вівтаря. Тому я не став оплакувати вінець, скинутий з невинного чола; я вирішив живописати інший, теж білий вінець, покладений на домовину юної дівчини; я згадав про Елізу Фрізел, поховану напередодні на кладовищі в Пассі. Я склав елегійним дистихом кілька рядків латинської епітафії, але тут з’ясувалося, що я забув розподіл довгих і коротких складів у одному зі слів: я негайно зістрибую зі столу, де влаштувався, прихилившись до заґратованої шибки, і, підбігши до дверей, щосили грюкаю в неї кулаком. Луною відгукуються навколишні склепіння; у камеру вбігає зляканий тюремник у супроводі двох жандармів, і я, як новий Сантей, волаю йому: «Gradus! Gradus!» [92] Тюремник витріщив на мене очі, жандарми вирішили, що я відкриваю ім’я одного з моїх спільників, і вже приготувалися надіти на мене наручники; я пояснив, дав грошей на купівлю книги, і вони, на подив поліції, пішли добувати Gradus.

Поки виконувалося моє доручення, я знову забрався на стіл і, позаяк думки мої на цій тринозі набрали дещо іншого характеру, почав складати строфи на смерть Елізи по-французьки; проте не встиг я віддатися натхненню, як, близько третьої години дня, до камери моєї прийшли судові виконавці і просто з берегів Пермессу повели мене до слідчого, який складав протоколи в темній канцелярії, по той бік двору, якраз навпроти моєї камери. Слідчий, жевжикуватий і самовдоволений крючкодер, поставив мені завчені питання щодо імені, прізвища, віку, місця проживання. Я відмовився відповідати й підписувати будь-що з тієї причини, що не визнаю політичної влади уряду, не заснованого ні на старовинному праві спадкоємства, ні на голосі народу, явленому в ході виборів, бо ніхто не запитував думки французів і не збирав представників нації. Мене відвели назад у мою конуру.

О шостій вечора мені принесли обід, а потім я знову почав складати й перекладати в думках рядки моїх стансів і потихеньку придумав для них мотив, що здавався мені чарівним. Пані де Шатобріан прислала мені матрац, подушку, простирадла, бавовняну ковдру, свічки та книжки – я люблю читати ночами. Я постелив ліжко, продовжуючи наспівувати: «Покладена в труну, спускається в могилу…» – і врешті-решт дійшов висновку, що мій романс про юну троянду і юну дівчину вже готовий.

‹Вірш Шатобріана›

5 З камери для злодіїв я перебираюся до туалетної кімнати мадемуазель Жиске. – Сад. – Ашіль де Арле

Я вже почав роздягатися, коли з коридору почувся чийсь голос; двері відчинились, і на порозі виник пан префект поліції в супроводі пана Нея. Він тисячу разів вибачився у зв’язку з продовженням мого ув’язнення; він повідомив, що мої друзі, герцог де Фіц-Джеймс і барон Ід де Невіль, також арештовані, а префектура така переповнена, що осіб, які відбувають попереднє ув’язнення, тримати зовсім ніде. «Але ви, пане віконт, – додав він, – ви підете до мене додому і виберете собі ту кімнату, яка вам найбільше сподобається».

Я подякував йому і попросив залишити мене в моїй норі; я зжився з нею, як чернець зі своєю келією. Пан префект не захотів слухати моїх заперечень, і мені довелося перебратися на нове місце. Я знов опинився в будинку, де востаннє побував за Бонапарта, – тоді префект поліції викликав мене для того, щоб запропонувати покинути Париж. Пан і пані Жиске провели мене по всіх кімнатах, щоб я міг вибрати ту, яка сподобається мені найбільше. Пан Ней виявив готовність поступитися мені своєю. Така безмежна люб’язність збентежила мене; я вибрав маленьку відокремлену кімнату, що виходила в сад і правила, якщо не помиляюся, за туалетну кімнату мадемуазель Жиске; мені дозволили залишити при собі слугу, і він ліг на матраці під дверима, на початку вузеньких сходів, що спускалися в покої пані Жиске. Інші сходи вели в сад, але мені було заборонено користуватися ними; до того ж унизу, навпроти ґрат, що відокремлюють сад від набережної, щовечора виставляли вартового. Пані Жиске – найдобріша жінка у світі, а мадемуазель Жиске дуже вродлива і чудова музикантка. Я не можу поскаржитися на своїх господарів: здавалося, своєю прихильністю вони хотіли спокутати перший день, проведений мною в ув’язненні.

На ранок після мого поміщення до туалетної кімнати мадемуазель Жиске я прокинувся в чудовому настрої, згадуючи пісню Анакреона про люстерко юної гречанки; я висунувся у вікно і побачив невеликий, дуже зелений сад, високу стіну, покриту японським лаком, праворуч, у глибині саду, контору, де, подібно до німф серед лілій, мелькали милі поліцейські чиновники, ліворуч – набережну Сени, річку і куточок старого Парижа в парафії Сент-Андре-дез-ар. Мадемуазель Жиске грала на піаніно, і музика долітала до мого слуху разом з голосами інформаторів, які вимагали якого-небудь начальника, щоб доповісти про результати своєї праці.

Який мінливий світ! Цей романтичний англійський сад, вотчина поліції, – не що інше, як недоладний клаптик землі, відрізаний від французького саду з підстриженими грабовими алеями, який належав колись першому президенту Паризького парламенту. Цей старовинний сад ріс у 1580 році на місці тієї групи будинків, що нині височіють з півночі і з заходу, і доходив аж до берега Сени. Саме сюди після «дня барикад» прийшов до Ашіля де Арле герцог де Гіз: «Першого президента застав він, коли той проходжувався садом, і так мало здивувався господар його приходу, що навіть не поглянув на гостя і не перервав прогулянки, а коли вона припинилася, бо він досяг кінця алеї, то обернувся, а обернувшись, побачив, що наближається до нього герцог де Гіз, і тоді сказав, підвищивши голос, так: «Жалю гідно, якщо слуга проганяє пана; втім, душа моя належить Господу, серце – королю, а тіло моє в руках лихих людей; що буде, те й буде».

Нині на місці Ашіля Арле проходжується цим садом пан Відок, а герцога де Гіза замінює Коко Лакур: ми поміняли великих людей на великі принципи. Які вільні стали ми сьогодні! а вільніший за всіх був я коло свого вікна, свідком чому був старий жандарм, що стояв на посту внизу сходів і готовий був підстрелити мене на льоту, якби в мене враз виросли крила! У моєму саду не було солов’їв, але була сила-силенна жвавих, нахабних і сварливих горобчиків, які водяться скрізь: у селі, у містах, у палацах і у в’язницях і не менш охоче в’ють гніздо на верхівці гільйотини, ніж серед віття трояндового куща; що важать земні страждання для того, хто може злетіти у височінь!

6 Слідчий пан Демортьє

Вулиця Анфер, кінець липня 1832 року

Пані де Шатобріан добилася дозволу побачитися зі мною. За Терору вона провела тринадцять місяців у Реннській в’язниці разом з моїми сестрами Люсіль і Жюлі; з того часу сама думка про тюремне ув’язнення для неї нестерпна. Коли моя бідолашна дружина увійшла до будинку префектури, з нею стався сильний нервовий напад – ось іще одне добродіяння, за яке я маю бути вдячний «золотій середині». На другий день мого поневолення мене відвідав у супроводі секретаря слідчий пан Демортьє.

Пан Гізо призначив головним прокурором Реннського королівського суду такого собі пана Елло, літератора, інакше кажучи, людину заздрісну і дратівливу, як кожен писака з партії, що перемогла.

Протеже пана Гізо, виявивши, що моє ім’я, а так само імена пана герцога де Фіц-Джеймса та пана Іда де Невіля замішані в процесі пана Беррьє, який має відбутися в Нанті, написав міністрові юстиції, що, якби його воля, він не забарився б заарештувати нас і залучити до справи як спільників і речові докази разом. Пан де Монталіве визнав за необхідне поступитися наполяганням пана Елло; був час, коли пан де Монталіве, прийшовши до мене, смиренно просив поради і слухав мої міркування щодо виборів і свободи друку. Реставрація зробила пана де Монталіве пером, але не змогла зробити його розумною людиною – очевидно, з цієї причини вона йому нині така огидна.

Отже, до моєї комірчини увійшов слідчий пан Демортьє. Жорстоке, спотворене гримасою обличчя його прибрало такого солодкуватого виразу, мовби він щойно скуштував меду.

Лоялем я зовусь. З Нормандії походжу. Я пристав судовий і цим хвалитись можу [93]…

Колись пан Демортьє був членом конгрегації, великим причетником, великим легітимістом, великим прихильником ордонансів, а нині став ревним поборником «золотої середини». Я з усією старомодною ввічливістю, на яку був здатний, запросив цього звіра сісти, підсунувши йому крісло, підставив секретарю маленький столик, дав перо і чорнило; сам я всівся навпроти пана Демортьє, і він добродушним голосом прочитав мені перелік дрібних звинувачень, які, якби вони були як слід доведені, абсолютно нечутливо могли б привести мене на ешафот, після чого розпочав допит.

Я знову заявив, що, не визнаючи нинішнього політичного устрою, не відповідатиму на жодні питання, що я нічого не підпишу і вважаю всі ці суддівські формальності зайвими, а тому прошу пана Демортьє не витрачати час дарма і зайнятися чим-небудь іншим, хоча, втім, завжди щасливий буду прийняти його, якщо він знову зробить мені честь своїми відвідинами [94]…

Я помітив, що подібне поводження дратує святобливого пана і що йому, котрий колись поділяв мої переконання, моя поведінка здається сатирою на його власну; до цієї образи домішувалася уражена самолюбність суддівського чиновника, який вважав себе ображеним при виконанні службових обов’язків. Він почав сперечатися зі мною; мені так і не вдалось утлумачити йому відмінність між суспільним устроєм і устроєм політичним: я підкоряюся першому, говорив я, тому що в його основі природне право; я підкоряюся цивільним, військовим і фінансовим законам, поліцейським установам і правилам громадського порядку, що ж до влади політичної, то їй я зобов’язаний підкорятися, лише якщо вона виходить від освяченої століттями королівської династії або від народу. Я не такий дурний і не такий брехливий, аби повірити, що хтось скликав народ і запитував його думку і що нинішнє правління є виконання народної волі. Якби мене звинувачували у крадіжці, вбивстві, підпалі та іншій провині або злочинах проти суспільства, явідповів би перед законом, але якщо мене хочуть втягнути в політичний процес, я не вважаю себе зобов’язаним відповідати перед владою, яка жодним чином не є законною і, отже, не має права вимагати від мене будь-чого.

Таким чином минули два тижні. Хоча пан Демортьє був, як я з’ясував, розлючений (і намагався, щоб судді поділили його почуття), він незмінно підходив до мене з тим самим єлейним виглядом, кажучи: «Отже, ви, як і раніше, не хочете сказати мені ваше прославлене ім’я?» На одному з допитів він прочитав мені лист Карла X герцогу де Фіц Джеймсу, де містилася втішна для мене фраза. «Ах, пане, – відповів я, – що означає цей лист? Загальновідомо, що я залишився вірний моєму старому королю, що я не склав присягу Філіпу. Втім, лист мого вигнаного монарха зворушує мене до глибини душі. Поки він був при владі, він не говорив мені нічого подібного, і фраза ця винагороджує мене за всю мою службу».

7 Моє життя у пана Жиске. – Я виходжу на волю

Париж, вулиця Анфер, кінець липня 1832 року

Пані Рекам’є, якій зобов’язаний утіхою і свободою не один бранець, відвідала мене в моїй новій самоті; пан де Беранже вибрався з Пассі, щоб у час царювання своїх друзів заспівати мені про те, що відбувалося у в’язницях, коли при владі були мої друзі: тепер він вже не міг дорікати мені Реставрацією. Мій давній друг товстун пан Бертен прийшов соборувати мене міністерським єлеєм; одна захоплена дама прискакала з Бове, щоб зачаровуватися моєю славою; пан Вільмен зробив героїчний вчинок; пани Дюбуа, Ампер і Ленорман, мої юні вчені друзі, довели, що пам’ятають про мене; пан Ш. Ледрю, адвокат-республіканець, не розлучався зі мною: чекаючи на процес, він перебільшував серйозність справи й охоче приплатив би за щастя захищати мене.

Пан Жиске, як я вже сказав, віддав у моє розпорядження всі свої вітальні, але я не зловживав його люб’язністю. Тільки одного разу увечері я спустився зі своєї комірки, щоб, усівшись між господарем і господинею, послухати, як мадемуазель Жиске грає на піаніно. Батько вилаяв її, стверджуючи, що соната вдалася їй гірше, ніж завжди. Цей маленький концерт, який мій господар влаштував для мене одного, був вельми своєрідний. Поки біля родинного вогнища розігрувалася ця пастораль, поліцейські прикладами і залізними палицями зганяли до сусіднього будинку моїх побратимів; а проте яким спокоєм і якою гармонією дихало осереддя поліцейського світу!

‹Лист видавця «Карікатюр» Ш. Філіпона Шатобріану з проханням поклопотати за нього перед префектом; вірш молодого чиновника префектури Ж. Шопена, присвячений Шатобріану›

Мадемуазель Ноемі (так, наскільки мені відомо, звуть мадемуазель Жиске) часто на самоті гуляла садом із книжкою в руках. Крадькома вона раз у раз кидала погляд на моє вікно. Як солодко було б мені уподібнитися до Сервантеса й отримати волю з рук дочки мого тюремника! Я вже почав напускати на себе якомога романтичніший вигляд, але тут юний і чарівний пан Ней зруйнував мої надії. Ставши свідком розмови юнака з мадемуазель Жиске, я зауважив на його обличчі вираз, значення якого ясніше ясного нам, обожнювачам сильфід. Я впав з Місяця на Землю, зачинив вікно і попрощався з думкою відростити вуса, посріблені ворожим ураганом.

За два тижні, 30 червня, через відсутність складу злочину я був випущений на волю, на велику радість пані де Шатобріан, яку, я думаю, убило б моє перебування під вартою, якби воно протривало ще трохи. Вона приїхала по мене у фіакрі; я повантажив у нього свій убогий багаж, так само швидко покинув дім префекта, як колись – будинок міністерства, і повернувся на вулицю Анфер, сповнившись якоїсь довершеності, що її надає доброчесності нещастя.

Якщо історія збереже ім’я пана Жиске, він, боюся, постане перед нащадками не з кращого боку; сподіваюся, що все сказане тут допоможе спростувати недоброзичливців. До мене пан Жиске був надзвичайно уважний і ввічливий; зрозуміло, якби мені ухвалили вирок, він не дав би мені втекти, але, хоч би як там було, і він і його рідні приймали мене, виявляючи люб’язність і добрий смак, входячи в моє становище, поважаючи мою нинішню і минулу ролі, – що вигідно відрізняло їх від освічених чиновників і законників, які лютували подвійно, адже мали справу з людиною слабкішою за них, якої можна не боятися.

З усіх урядів, які змінилися у Франції за чотири десятки років, тільки уряд Філіпа кинув мене до камери для розбійників; він підійняв свою підлу руку на мене, якого помилував навіть розгніваний завойовник: Наполеон збирався покарати мене, але роздумав. І через що весь цей галас? Зараз поясню: я насмілююся виступати за право і проти даності в країні, де я відстоював свободу під час Імперії і славу під час Реставрації, в країні, де я доживаю свого віку на самоті, не маючи ні братів, ні сестер, ні дітей, ні радощів, ні втіх, в оточенні самих лише могил. Зміни, що відбулися зовсім недавно в політиці, позбавили мене останніх друзів: одні вибрали спокійне життя і, на відміну від мене, бідняка, щедро нажилися на своїй ганьбі; інші, не витримавши образ, покинули рідні місця. Покоління, які так прагнули незалежності, продалися можновладцям: їхні вчинки звичайні, їхня гординя не знає жалю, їхні писання посередні або божевільні; я не чекаю від них нічого, окрім презирства, і плачу їм тим самим; вони не здатні зрозуміти мене, вони не знають, що таке вірність присязі, співчуття великодушним установам, повага до власних переконань, уміння бути понад успіх і багатство, радість, що її дає самопожертва, поклоніння нещасним і слабким.

‹Лист Шатобріана міністрові юстиції Барту, де він оголошує себе соратником заарештованого Берр’є, разом з яким він заклинав герцогиню Беррійську покинути Францію, щоб не розпалювати громадянську війну; скривджена герцогиня присилає Шатобріану записку, де натякає, що більше не потребує його порад. Подружжя Шатобріанів хоче знову виїхати з Франції, але заважає безгрошів’я. Карл X повідомляє Шатобріана, що хоче, як раніше, виплачувати йому пенсію пера. Шатобріан відмовляється від постійної пенсії, щоб не бути тягарем вигнаному королю, але приймає тимчасову допомогу і збирається в дорогу›

11 Щоденник подорожі з Парижа до Лугано

Базель, 12 серпня 1832 року

Багато людей вмирають, так і не побачивши нічого, окрім своєї рідної дзвіниці; я ж, навпаки, ніяк не можу побачити ту дзвіницю, біля якої мене наздожене смерть. У пошуках притулку, де я міг би закінчити мої «Записки», я знову рушаю в дорогу, тягнучи із собою незліченну кількість паперів: дипломатичне листування, щоденникові нотатки, листи міністрів та королів; роман приторочив до сідла історію.

‹Опис «Танцю смерті» Гольбейна в Базелі; дорога з Базеля до Люцерна; Люцерн, Альпи, озеро Урі›

Альтдорф. Десята година вечора

Знову починається гроза, блискавки в’ються серед скель, луна розносить і посилює гуркіт грому; Шешенель і Реусс ревом зустрічають армориканського барда. Як давно я не був вільний і самотній; кімната моя порожня: два ліжка для одного-єдиного безсонного подорожнього, що забув і любов і мрії. Для мене ці гори, ця буря, ця ніч – утрачені скарби. Які сили, проте, чую я у своїй душі! Ніколи ще, навіть коли кров швидше текла в моїх жилах, не був я здатний говорити мовою пристрастей з такою силою, з якою міг би заговорити в цю мить. Мені здається, ніби з-за Сен-Готарда з’явилася моя сильфіда, що являлася мені в Комбурзьких лісах. Невже ти повернулася, чарівна супутнице моєї юності? невже ти зглянулася на мене? Поглянь: я змінився тільки зовні; я все той самий мрійник, що мучиться безпричинним і безпідставним жаром. Життя моє хилиться до заходу, а коли в пориві захоплення і несамовитості я створив тебе, воно тільки починалося. У цей час я закликав тебе з вершини моєї вежі. Я й зараз можу відчинити вікно, щоб упустити тебе. Якщо тобі мало тих чарів, якими я щедро наділив тебе, я створю тебе стократ спокусливішою; палітра моя не стала бідніша: я побачив багато красунь і краще опанував пензель. Сядь до мене на коліна; не бійся мого сивого волосся; погладь його своєю рукою – рукою феї або тіні; поверни йому колишній колір своїми поцілунками. Ця голова, якій вже майже поріділе волосся не додало розсудливості, так само нерозважна, як у ті часи, коли я дав тобі життя, старша донько моїх ілюзій, солодкий плід мого потаємного зв’язку з першою в моєму житті самотністю! Прийди до мене; ми знову, як раніше, полинемо до небес. Разом з блискавками будемо ми краяти, осявати, запалювати безодні, де я опинюся завтра. Прийди! забери мене із собою, як раніше, але не повертай назад!

У двері стукають: це не ти! Це провідник! Коней подано, треба їхати. Від мрії залишаються тільки дощ, вітер і я, вічна мрія, нескінченна гроза.

‹Шатобріан долає перевал Сен-Готард, щоб побувати в Лугано, і повертається до Люцерна, де має зустрітися із дружиною›

16 Гори ‹ …›

Люцерн, 20, 21 і 22 серпня 1832 року

Я не став ночувати в Лугано й одразу рушив назад; я знову перетнув Сен-Готард, знову побачив ті місця, де побував недавно, і не знайшов помилок у моїх начерках. У Альтдорфі за добу все змінилося: гроза пройшла, видіння більш не відвідувало мою самотню келію. Ніч я провів у Флюеленському трактирі; мені довелося двічі подолати шлях між двома озерами, що належать двом народам, які зв’язані політичними узами, але різняться в усьому іншому. Я переплив Люцернське озеро: воно втратило в моїх очах частину своєї привабливості; воно непорівнянне з Луганським озером, як непорівнянні римські руїни з руїнами афінськими, сицилійські луки із садами Арміди.

До того ж, скільки я не намагаюся розділити захоплення співців гір, усі мої намагання марні.

Якщо говорити про фізичну сторону справи, неторкане цілюще повітря мало б вдихати в мене цілющу бадьорість, розріджувати мою кров, провітрювати втомлений мозок, будити ненаситний голод і навівати дрімоту без сновидінь, але нічого подібного не відбувається. Дихається мені нітрохи не легше, кров біжить по моїх жилах нітрохи не швидше, голова під альпійським небом така сама важка, як і в Парижі. Апетит мій розігрується в Монтанвері не дужче, ніж на Єлисейських Полях, сплю я на вулиці Сен-Домінік не гірше, ніж на перевалі Сен-Готард, а якщо на чарівній Монрузькій рівнині я бачу сновидіння, то лише тому, що така властивість сну.

Якщо ж перейти до сторони моральної, хоч би скільки я лазив по скелях, дух мій не стає піднесенішим, а душа чистішою; земні клопоти і тягар людської скверни не полишають мене. Збуджені мої почуття не проймаються спокоєм, яким дихає підмісячне царство бабаків. Жалюгідне створіння, я ні на секунду не перестаю прозирати крізь туман, що стелеться в мене під ногами, квітуче лице світу. Забравшись на тисячу туазів вище, я й далі бачу небо таким самим, як і раніше; Господь для мене однаково великий, звідки б я не дивився: з гори чи з долини. Якщо для того, щоб стати силачем, святим, генієм, досить піднятися понад хмари, чому незліченні доходяги, безбожники й дурні не завдають собі труду видертися на Сімплон? Мабуть, вони міцно тримаються за свою недосконалість.

Будь-який краєвид – це перш за все світло; без світла краєвиду немає. У променях вранішнього чи призахідного сонця піщана обмілина в Карфагені, прибережні вересові зарості в Сорренто, порослий сухим очеретом лужок у Римській Кампанії приголомшують куди більше, ніж усе гірське пасмо Альп, побачене з французького боку. Нори, названі долинами, де зовсім нічого не видно навіть опівдні; високі ширми з підпорками, названі горами; брудні потоки, що ревуть в один голос з тими коровами, що пасуться на їх берегах, сизі обличчя, роздуті шиї та опухлі животи, базедова хвороба і водянка – до біса все це!

Якщо наші гори й виправдовують коли-небудь захоплення своїх прихильників, то лише тоді, коли вони потопають у нічній пітьмі, довершуючи її хаос: їхні відроги, виступи, шпилі, їхні величні силуети, їхні величезні тіні справляють місячної ночі набагато більше враження. Світила креслять, гравірують на небі піраміди, конуси, обеліски, алебастрові споруди, то накидаючи на них легкий газовий покров і пом’якшуючи контури розмитими голубуватими мазками, то відокремлюючи один силует від іншого чіткими, різкими лініями. Кожна долина, кожна улоговина з її озерами, скелями, лісами обертається на храм тиші і самоти. Взимку гори переносять нас на полюс, восени, коли небо затягнуте хмарами, вони похмуро нависають над нами, нагадуючи сірі, чорні, коричневі літографії: їм личить гроза, а так само і клуби пари – чи то туман, чи то хмари, що пропливають біля їх підгір’їв або чіпляються за їх схили.

Але хіба не схиляють гори до роздумів, до незалежності, до віршописання? Хіба прекрасні й безлюдні морські простори не дарують душі нових втіх і не знаходять з її допомогою нової величі? Хіба величні картини природи не відкривають серце пристрастям, а пристрасті не допомагають краще зрозуміти величні картини природи? Хіба любов до єдиного обранця не зростає завдяки неясній любові до всіх зримих і досяжних розуму красот, які оточують людину, подібно до того, як тяжіють одне до одного і зливаються воєдино схожі переконання? Хіба відчуття нескінченності, що просягає в кінцеве почуття від вигляду грандіозного краєвиду, не посилює це почуття, не поширює його до тих меж, де починається вічне життя?

Усе це правильно, але поясню до кінця: прекрасні не ті гори, що існують в реальності, а ті, що створені пристрастями, талантом і музою, які окреслили їхні силуети, надали потрібного кольору небу, снігу, шпилям, схилам, веселковим водоспадам, мінливому повітрю, легким, ніжним тіням: краса краєвиду – не в Коров’ячій луці, а в палітрі Клода Лоррена. Вселіть у мою душу любов, і ви побачите, як самотня, загублена серед босських пшеничних полів, яблуня, що схиляється під поривами вітру, квітка стрілолисту посеред болота, тоненький струмочок, що перебігає дорогу, пучок моху, кущик папороті, хвощ на схилі кручі, синиця в садку сільського священика, ластівка, що проноситься дощової днини низько над землею біля гармана чи монастиря, і навіть потворний кажан, що шугає замість ластівки біля сільської дзвіниці і зависає у повітрі на дрібно тремтячих напівпрозорих крилах в останніх променях призахідного сонця, – всі ці дрібниці сповняться з волі пам’яті чарівного змісту, берегтимуть таємницю мого щастя або печаль мого каяття. Кінець кінцем, краса природи залежить від того, хто на неї дивиться, від його молодості. Укрите кригою море Баффіна може радувати око, якщо супутник вам до серця; береги Огайо чи Гангу можуть навіяти смуток, якщо ви дивитеся на них у похмурій самотині або в товаристві людей нестерпних. Поет сказав:

Вітчизна там, де народилася душа. Те саме і з красою.

Досить про гори: я люблю їх за самотність, я люблю їх як раму, тло, задній план прекрасної картини; я люблю їх як фортецю і прихисток свободи, я люблю їх як край, що надає пристрастям душевним відтінку нескінченності: міркуючи справедливо і спокійно, нічого іншого сказати на їх користь не можна. Якщо мені не судилося оселитися по той бік Альп, моя поїздка на Сен-Готард залишиться розрізненим епізодом, окремим краєвидом у панорамі моїх «Записок»: я погашу світло, і Лугано зникне в мороці.

‹Життя Шатобріана в Швейцарії; приїзд у Констанцу і зустріч там з пані Рекам’є; листування з герцогинею де Сен-Ле, колишньою голландською королевою, дружиною Луї Бонапарта та її сином принцом Луї-Наполеоном, майбутнім Наполеоном III; вечеря в Арененберзі в герцогині де Сен-Ле; повернення до Женеви›

21 Коппе. – Могила пані де Сталь

Женева, кінець вересня 1832 року

Я знову серйозно взявся до роботи: вранці я пишу, а вечорами роблю прогулянки. Вчора я побував у Коппе. Замок тепер порожній; мені відчинили ворота й дозволили походити безлюдними кімнатами. Моїй супутниці в цьому паломництві, що пам’ятала, яким був замок за життя її подруги, постійно здавалося, що та ось-ось увійде, заговорить, сяде за піаніно або прочинить двері на галерею. Пані Рекам’є знову побачила кімнату, де жила колись; минуле знову постало перед нею: здавалося, повторюється сцена, яку я описав колись у «Рене»: «Я пройшов лункими покоями, де тишу порушував тільки звук моїх кроків… Оббивку зі стін було всюди зірвано, і павук плів у кутках свою павутину… Який солодкий, але який швидкоплинний час, що його брати і сестри проводять у юні літа разом, під крилом старих батьків! Сім’я короткочасна: дух Господній розвіює її, як дим. Син ледве встигає пізнати батька, батько сина, брат сестру, сестра брата! Дуб бачить, як піднімається навколо нього молода порість; не така доля дітей людських!»

Я згадав також ті сторінки моїх «Записок», де я розповідаю про мій останній приїзд у Комбурґ перед відплиттям до Америки. Два різні, хоча й пов’язані таємною спорідненістю світи хвилювали мене і пані Рекам’є: на жаль! кожен з нас носить у душі ці розрізнені світи, бо де знайти людей, які прожили пліч-о-пліч так довго, що у них не лишилося несхожих спогадів? Ми вийшли із замку в парк; рання осінь де-не-де позолотила, а де-не-де зірвала з дерев листя; вітер поступово стих, і незабаром стало чути шум струмка, що обертав жорна млина. Пройшовши всіма алеями, де вона зазвичай гуляла з пані де Сталь, пані Рекам’є захотіла відвідати могилу подруги. Недалеко від парку є гайок, де старі дерева ростуть упереміж з молодняком; його обгороджує сира, напіврозвалена стіна. Гайок цей нагадує купи дерев посеред рівнини, названі мовою мисливців островами: саме туди загнала смерть свою здобич, там ув’язнила свою жертву.

Тут заздалегідь було збудовано склеп, який мав прийняти тіла пана Неккера, пані Неккер і пані де Сталь, яка обожнювала батька: коли дочка возз’єдналася з батьками, двері склепу замурували. Син Огюста де Сталя і сам Огюст, який помер раніше свого дитяти, поховані зовні, біля підніжжя склепу. На надгробній плиті викарбувані слова Святого Письма: «Чого ви шукаєте живого між мертвими?»

Я не ввійшов у гайок; тільки пані Рекам’є дозволено було відвідати могили; сівши на лаву біля огорожі і повернувшись спиною до Франції, я дивився то на вершину Монблану, то на Женевське озеро: золотаві хмари затягнули обрій над темним пасмом Юри; здавалося, то сяє німб над довгою домовиною. На тому березі озера стоїть будинок лорда Байрона; промінь призахідного сонця освітлював його дах; на світі вже не було Руссо, який натішився б цим видовищем; не було й Вольтера, який, утім, не звернув би на нього ніякої уваги. Прославлені тіні, що колись населяли ці береги, недаремно спали мені на пам’ять біля могили пані де Сталь; здавалося, вони з’явилися, щоб стати нічним почтом її тіні, яку вважають за рівню собі, і понести її на небеса. У цю хвилину пані Рекам’є, сама бліда як тінь, з очима, повними сліз, вийшла з-за цвинтарної огорожі. Якщо коли-небудь мені довелося відчути разом усю суєтність і всю сутність слави й життя, то це сталося, коли я стояв біля входу до безмовного, невідомого, непримітного гайка, де спочиває та, що здобула таку блискучу славу, і бачив, що таке справжня любов.

22 Прогулянка

Женева, кінець вересня 1832 року

Учора ввечері я вклонився праху колишніх господарів Коппе, а нині, переситившись берегами озера, пішов, знову в товаристві пані Рекам’є, на прогулянку менш протоптаними стежками. Нижче за течією Рони ми відкрили вузьку ущелину, де річка вируючи рине між кам’янистими кручами; серед скель зеленіють лужки; на березі збудовано кілька млинів. Один з лужків тягнеться до підніжжя пагорба, на якому серед дерев видніє будинок.

Ми кілька разів перетнули розмовляючи неширокий лужок, що відокремлює бурхливу річку від безмовного пагорба: скільки набереться на світі людей, яким можна без кінця набридати оповідями про своє минуле і вести їх за собою на багато років назад? Ми говорили про ту тяжку і все ж таки таку привабливу пору, коли пристрасті становлять щастя і муку юної істоти. Тепер північ, я пишу цю сторінку в тиші, а за вікном над Альпами сяють поодинокі зірки.

Пані Рекам’є скоро покине нас; вона повернеться навесні, а я перебуду зиму, воскрешаючи зниклі миті, які одна за одною поставатимуть перед судом мого розуму. Не певен, що я збережу цілковиту безсторонність і що суддя не обійдеться зі злочинцями занадто м’яко. Наступне літо я проведу на батьківщині Жан-Жака. Не дай мені Боже заразитися хворобою мрійника! А потім, коли знову настане осінь, ми вирушимо до Італії. Italiam! Italiam! [95] – одвічний мій приспів.

‹Лист Шатобріана принцові Луї Наполеону у відповідь на його брошуру «Політичні мріяння»›

24 Листи міністрові юстиції, голові ради, пані герцогині Беррійській. – Я складаю «Записку про полонення принцеси». – Циркулярний лист головним редакторам газет

Париж, вулиця Анфер, січень 1833 року

Я віддався усією душею мріям про майбутнє, яке сам обрав для себе і яке вважав досить близьким. Під кінець дня я вирушив блукати звивистими берегами Арва, рухаючись убік Салева. Якось увечері поріг мого будинку переступив пан Берр’є; він повертався з Лозанни й повідомив мене про арешт пані герцогині Беррійської; подробиць він не знав. Мої мрії про спокійне життя знову розвіялись прахом. Коли мати Генріха V вірила в свою перемогу, вона відмовилася від моїх послуг; нещастя, що спіткало герцогиню, змусило мене забути її останню записку й піднести голос на її захист. Одіславши листи міністрам, я негайно покинув Женеву. Прибувши на вулицю Анфер, я послав головним редакторам усіх газет циркулярний лист такого змісту:

«Пане,

Прибувши до Парижа 17-го числа цього місяця, я 18-го числа написав панові міністру юстиції листа, щоб довідатися, чи отримав він лист, який я адресував герцогині Беррійській і який мав честь відправити йому 12-го числа із Женеви, і чи зволив він передати його пані герцогині.

У той самий час я попросив у пана міністра юстиції дозволу відвідати принцесу в замку Блай.

Пан міністр юстиції зволив відповісти мені 19-го числа, що він передав мої листи панові голові ради і звертатися мені треба саме до нього. Через це 20 листопада я послав лист панові військовому міністру. Сьогодні, 22 листопада, я отримав його відповідь, датовану 21-м числом. Він із жалем змушений повідомити мене, що уряд не визнав за можливе задовольнити моє прохання. Це рішення робить зайвим інші клопотання перед владою.

Пане, я ніколи не був такий самовпевнений, щоб вважати себе у змозі одноособово виступати на захист знедолених, на захист Франції. Якби мене допустили до найяснішої полонянки, я запропонував би їй у нинішніх обставинах утворити раду з осіб набагато освіченіших, ніж я. Окрім поважних і прославлених державних мужів, які вже пропонували їй свої послуги, я наважився б звернути увагу принцеси на таких людей, як пан маркіз де Пасторе, пан Лене, пан де Віллель і т. ін., і т. ін.

Тепер, пане, коли влада відмовила мені, я маю право діяти як приватна особа. Мої «Записки про життя і смерть пана герцога Беррійського» разом з пасмом волосся вдови, що знемагає нині у в’язниці, спочивають на серці того, чию схожість із Генріхом IV довершив кинджал Лувеля. Я не забув цієї нечуваної честі, за яку зобов’язаний сьогодні віддячити сторицею, і цілком усвідомлюю свій обов’язок.

Залишаюся, пане, і т. ін.

Шатобріан».

Поки я складав цього циркулярного листа, мені вдалося переправити пані герцогині Беррійській оцю записку:

«Париж, 23 листопада 1832 року

Пані,

12 листопада в Женеві я мав честь написати Вам уперше. Цей лист, де я благав Вас виявити мені честь і вибрати мене одним із Ваших захисників, був надрукований у газетах.

У справі Вашої Королівської Високості може виступати кожна приватна людина, яка, не бувши уповноважена Вами, має важливі повідомлення, проте якщо Вам бажано, щоб захист вівся від Вашого імені, то таку високу місію треба доручити не одній людині, а раді, утвореній з політиків та юристів. У цьому разі я просив би, щоб Ви зволили призначити моїми помічниками (разом з особами, на яких Ви вже зупинили свій вибір) пана графа де Пасторе, пана Іда де Невіля, пана де Віллеля, пана Лене, пана Руає-Коллара, пана Пардессю, пана Мандару де Вертамі та пана де Вофрелана.

Я також вважав, пані, що треба було б включити до цієї ради кількох людей, обдарованих великим талантом, але які дотримуються переконань, протилежних нашим; проте це могло б, мабуть, поставити їх у хибне становище, змусивши їх пожертвувати честю і принципами, на що люди високого розуму і непідкупної совісті погодитися не можуть.

Залишаюся і т. ін.

Шатобріан».

Отже, я, старий служака, поспішив стати до лав і піти в атаку під прапором колишніх моїх полководців: влада кинула мені виклик, і я прийняв його. Хто міг подумати, що від могили чоловіка доля приведе мене до в’язниці дружини?

Хай навіть мені призначено було залишитися на самоті, хай навіть дії мої йшли на шкоду інтересам Франції, я не міг учинити інакше – мене вів голос честі. Адже якщо одна людина віддає перевагу виконанню обв’язку над щасливим існуванням, вчинок цей не проходить безслідно для всього людства; чудово, якщо знаходиться хтось, згодний загубити себе ради тих ідей, в які він вірить і які близькі найблагороднішим властивостям його душі: подібні простаки являють собою необхідну противагу грубій очевидності; вони – жертви, покликані від імені пригноблених кидати своє veto переможній силі. Візьмімо поляків: хіба їхня самовідданість не жертва? Вони нічого не врятували, вони не могли нічого врятувати: невже ж мої супротивники відмовлять їх самовідданості у благотворному впливі на історію людського роду?

Мені дорікають у тому, що я лише родину ставлю понад усю вітчизну: ні, я вірність присязі ставлю понад порушення присяги, а моральну чистоту – понад матеріальну вигоду, от і все, що ж до моєї родини, то я присвячую себе служінню їй лише тому, що переконаний: вона була надзвичайно необхідна Франції; для мене її благоденство невідривне від благоденства вітчизни, і, оплакуючи лиха однієї, я оплакую нещастя іншої; програвши битву, я взяв собі в наставники обов’язок, тим часом як переможці поставили на перше місце користь. Я прагну піти з життя, не втративши самоповаги: тому, хто проводить решту днів наодинці з самим собою, хочеться мати справу з людиною порядною.

‹Уривок з брошури Шатобріана «Записка про полонення пані герцогині Беррійської», що закінчується фрагментом, який прославив Шатобріана серед роялістів:›

Прославлена полонянко замку Блай! Я хочу, аби ваша героїчна присутність на землі, яка знає, що таке героїзм, спонукала всіх французів повторити вам те, що мені дозволяє сказати моя політична незалежність: «Пані, ваш син – мій король!» Якщо Провидіння зволить дарувати мені ще кілька годин земного буття, чи побачу я, котрий розділив ваші знегоди, – ваше торжество? Чи отримаю я цю нагороду за вірність? У ту мить, коли ви повернетеся до Франції, спокійна і щаслива, я з радістю піду доживати у відставці віку, початого у вигнанні. На жаль! я у відчаї від того, що безсилий допомогти вам у нинішніх нещастях! Слова мої стрясають без будь-якої користі повітря навколо вашої в’язниці: шум вітру, хвиль і варти біля підніжжя самотнього замку не дозволить вам розчути навіть останніх слів вірного слуги.

26 Мій процес

Париж, березень 1833 року

Деякі газети повторили фразу: «Пані, ваш син – мій король!» – і цим накликали на себе судові переслідування; я також виявився вплутаний у ці процеси. Цього разу я не міг висловити недовіру суду: я був зобов’язаний спробувати врятувати своєю присутністю людей, що постраждали з моєї вини; для мене було справою честі відповісти за мої твори.

До того ж напередодні того дня, коли я мав прийти до суду, «Монітер» опублікував зізнання пані герцогині Беррійської. Якби я залишився вдома, вийшло б, що роялістська партія злякалася, що вона кидає жінку в нещасті і соромиться принцеси, чий героїзм з таким запалом прославляла.

Мені не бракувало боязких порадників, які благали: «Не ходіть до суду, вам важко буде виправдати вашу фразу: «Пані, ваш син – мій король». – «Я прокричу її з усієї сили», – відповів я. Я пішов до тієї самої зали, де колись засідав революційний трибунал; тієї самої, де вирішилась доля Марії Антуанетти і де був засуджений до смерті мій брат. Після Липневої революції звідти прибрали розп’яття, чий вигляд утішав невинних, але бентежив суддю.

Моя поява справила сприятливе враження на суддів; вона на мить згладила дію, зроблену публікацією «Монітера», й повернула матері Генріха V ту репутацію, яку вона завоювала своїм відважним вчинком: побачивши, що роялісти зневажають плітки і не складають зброї, супротивники завагалися.

Я хотів обійтися без адвоката, але пан Ледрю, що жадав захищати мене ще з часів мого ув’язнення, викликався виголосити промову, заплутався і дуже утруднив моє становище. Пан Берр’є (він виступив захисником «Котідьєн») сказав по ходу своєї промови кілька слів на мій захист. У кінці засідання я назвав присяжних «всенародним перством», чим неабияк сприяв загальному нашому виправданню.

Процес, що проходив у страшній залі, що чула голоси Фук’є-Тенвіля і Дантона, не ознаменувався нічим примітним; кумедно звучали лише міркування пана Персіля: бажаючи довести мою провину, він наводив фразу з моєї брошури: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – і вигукував: «Чи відчуваєте ви, панове, всю образливість цієї фрази: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами?» – і тупав ногою, немов хотів когось розчавити. Після чого знову затягував торжествуюче: «Подумати тільки: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – причому з кожним новим вигуком сміх у залі ставав усе голоснішим. Дивак не помічав ні захоплення, яке викликала у публіки злощасна фраза, ні сміхотворності своєї власної постаті: одягнений у чорну мантію, він підстрибував, немов у танці, обводячи аудиторію блукаючим поглядом натхненних очей, що палали на блідому чолі.

Коли судді повернулися і оголосили своє рішення: «Невинний!» – у залі пролунали оплески. До мене кинулися молоді люди, що пройшли до зали завдяки адвокатським мантіям; серед них був і пан Каррель. У дворі мене оточив ще більший натовп; почалася бійка між моїм почтом і поліцією. Врешті-решт я заледве дістався додому в оточенні натовпу, що йшов за моїм фіакром з криками: «Хай живе Шатобріан!»

Іншим разом це виправдання означало б дуже багато: адже, оголосивши людину, що сказала герцогині Беррійській: «Пані, ваш син – мій король!» – невинною, суд ухвалював обвинувальний вирок Липневій монархії; проте нині цей виправдальний вердикт не означає зовсім нічого, бо нині ніяка думка не живе довше доби; назавтра все змінюється: завтра мене можуть засудити за те, у чому виправдали сьогодні.

Я залишив свою візитну картку у моїх присяжних, зокрема у пана Шеве, одного з членів всенародного перства.

Чесному громадянину було легше відшукати у своїй душі рішення на мою користь, ніж було б мені відшукати у своєму гаманці гроші на святковий обід у мого судді: пан Шеве висловився щодо законної монархії, узурпації і автора «Генія християнства» справедливіше, ніж багато публіцистів і цензорів.

27 Популярність

Париж, квітень 1833 року

«Записка про полонення пані герцогині Беррійської» зробила мене дуже популярним у роялістських колах. З усіх кінців країни до мене прибували депутації і листи. На півночі й півдні Франції співвітчизники підтримували мене, складали листи з тисячами підписів. Автори всіх листів, посилаючись на мою брошуру, вимагали звільнити пані герцогиню Беррійську. Сто п’ятдесят молодих парижан прийшли вітати мене, завдавши тим самим чимало клопоту поліції; я отримав у подарунок келих з позолоченого срібла з написом: «Шатобріану від вірнопідданих вільневців (Ло-і-Гаронна)». Мешканці одного південного міста прислали мені чудового вина, яким можна було б наповнити цей келих, але я не п’ю. Нарешті, легітимістська Франція обрала слова: «Пані, ваш син – мій король!» – своїм девізом, а багато газет поставили їх епіграфом; їх гравіювали на намистах і перснях. Я першим кинув в обличчя узурпаторові слова, яких ніхто не наважувався промовити; а тим часом – дивна річ! – я менше вірю у воцаріння Генріха V, ніж найнікчемніший член партії «золотої середини» і найпалкіший республіканець.

Взагалі я не вкладаю в слово «узурпація» того вузького значення, якого надають йому роялісти; про це поняття, так само як і про поняття законної монархії, можна міркувати довго; але коли опікун обкрадає довірену його турботам дитину і виганяє з дому сироту – це справжнісінька узурпація, і до того ж найгірша з усіх можливих. Усі ці гучні слова про необхідність «рятувати вітчизну» – просто приводи, які підказує марнославству аморальне політиканство. Чи не накажете вважати вашу злодійську боязкість подвигом доброчесності? Чи не Брут ви, що приносить синів у жертву великому Риму?

Життя моє склалося так, що я можу порівнювати літературну славу із суспільною популярністю: перша кілька годин подобалася мені, але ця любов швидко минула. Що ж до популярності, то до неї я байдужий, бо під час революції бачив немало улюбленців народу: натовп піднімав їх на щит, і той самий натовп дуже скоро скидав їх у помийну яму. Демократ за природою, аристократ за звичками, я охоче пожертвував би народу статок і життя, тільки б не мати ніяких стосунків з натовпом. Проте молоді люди, які в Липні урочисто несли мене на руках до палати перів, глибоко схвилювали моє серце, бо я не був їх ватажком і не поділяв їх переконань; вони знали, що я належу до їхніх супротивників, але віддавали мені належне, бачачи в мені поборника честі і свободи; таке благородство зворушило мене. А популярність серед моїх власних однодумців залишила мене байдужим; між мною і роялістами давно немає цілковитої згоди: ми мріємо побачити на троні того самого короля, у решті – бажання наші протилежні.

Книга тридцять сьома

1 Богадільня Марії Терези

Париж, вулиця Анфер, 9 травня 1833 року

Я дійшов у розповіді про останні події до нинішнього дня: чи зможу я нарешті повернутися до своєї праці? Праця ця полягає в тому, щоб довести до кінця ті частини цих «Записок», які ще не закінчені. Мені буде нелегко знову взятися за них ex abrupto [96], бо голова моя зайнята подіями животрепетними; я не готовий турбувати спокійний сон мого минулого, такого бурхливого за життя. Я взяв перо, щоб писати; про що і про кого? сам не знаю.

Перебігаючи очима щоденник, де я вже півроку звітую перед самим собою в тому, що я роблю, і в тому, що зі мною трапляється, я бачу, що велика частина сторінок помічена вулицею Анфер.

Будиночку біля застави, де я живу, красна ціна шістдесят тисяч франків, проте, бувши куплений у добу, коли ціни на земельні ділянки дуже підскочили, він обійшовся мені набагато дорожче, і я так і не зміг виплатити всю суму до кінця: потрібно було врятувати богадільню Марії Терези, засновану турботами пані де Шатобріан і розташовану на сусідній ділянці; компанія підприємців поставила собі за мету придбати наш будинок і збудувати на його місці кафе і російські гірки: такі галасливі забави погано поєднуються з передсмертними муками.

Чи дають мені щастя мої жертви? безперечно; допомагати нещасним – завжди щастя; я охоче розділю з неімущими ту дещицю, яку маю; не знаю, проте, чи гідна моя благодійність назви доброчесності. Я добрий, як смертник, що роздає іншим те, що йому самому за годину вже не знадобиться. У Лондоні засуджений на смерть продає свою шкуру, щоб наостанок випити: я не продаю свою, але віддаю погребникам задарма.

Якщо вже я купив будинок, то найрозумніше було оселитися в ньому: я довів його до теперішнього вигляду. З вікон вітальні видно перш за все те, що англійці звуть pleasure-ground [97] – авансцена, поросла дерном і облямована кущами. За цим лужком по той бік земляного валу, над яким височіють білі візерунчасті ґрати, стелиться поле, засіяне різноманітними культурами, призначеними на корм тваринам із богадільні. За полем починається інша ділянка, яку відокремлює від поля живопліт з калини і шипшини; цей форпост моїх володінь складається з гайка, внутрішнього дворика і тополиної алеї. Цей надзвичайно відлюдний куточок, на відміну від куточка Горація – angulus ridet [98], – не сміється мені. Зовсім навпаки, я не раз там плакав. Прислів’я говорить: «Молодість минає». Жарти, які жартує з нами пізня осінь, полягають у тому, що й вона має звичай проходити:

А жалість – рід любові — Свою чарівність має [99].

Яких лишень дерев немає в моєму саду! Я посадив двадцять три соломонові кедри і два друїдичні дуби: вони показують ріжки своєму короткочасному господареві, brevem dominum. Алея для гри в кулі, облямована двома рядами каштанів, веде спадистим схилом з верхнього саду до нижнього.

Дерева ці я вибирав не на згадку про ті місця, де побував, як у Вовчій долині: той, хто любить вдаватися до спогадів, ще зберігає надії. Але якщо в людини немає ані дітей, ані молодості, ані батьківщини, яку прихильність може він почувати до дерев, чиє листя, квіти, плоди вже не тайнопис, що веде лік епохам ілюзій? Марно мені говорять: «Ви молодієте»; хіба можна прийняти мій зуб мудрості за молочний зуб? до того ж цей зуб мудрості придатний лише на те, щоб жувати гіркий хліб королівської влади, що запанувала 7 серпня. Втім, моїм деревам байдуже до того, слугують вони календарем моїх утіх чи поминальником моїх днів; вони тягнуться вгору, до неба, так само невідворотно, як я хилюся вниз, до землі: вони сплітають своє віття з деревами, що ростуть у дворі Сирітського притулку і на бульварі Анфер і оточують мене з усіх боків. Зі свого порога я не бачу жодного будинку; за двісті льє від Парижа я не був би такий відрізаний од світу. Я чую, як мекають кози, що дають молоко покинутим сиротам. Ах! якби я, подібно до цих дітей, був вихованцем Святого Венсана де Поля! плід слабкості, темний і невідомий, як сама ця слабкість, я був би сьогодні нікому не відомим робітником, що не має ніяких порахунків з людьми, не знає, ні для чого і як я вступив у життя, ні як і для чого повинен його покинути.

Нещодавно стіну, що відокремлювала мої володіння від богадільні Марії Терези, зруйнували: тепер я живу заразом у монастирі, на фермі, в саду і в парку. Вранці я прокидаюся від звуків «Ангелуса»; лежачи в ліжку, чую, як співають священики в каплиці; з вікна бачу розп’яття на пагорбі між горіхом і бузиною; бачу корів, гусей, голубів і бджіл; сестри милосердя в чорних серпанкових платтях та білих барханових чіпцях, видужуючі жінки, старі священнослужителі ходять у саду серед бузку, азалій, «помпадурів», рододендронів і троянд, у городі серед смородинових і малинових кущів та поміж овочевих грядок. Деякі з цих вісімдесятирічних кюре були зі мною у вигнанні: колись ми ділили вбогість на лужках Кенсінґтонського парку; тепер я віддав їх дедалі слабшій ході газони моєї богадільні; тут вони волочать свою благочестиву старість, немов складки священного покрову.

Компанію мені складає великий рудо-сірий кіт з чорними смужками, народжений у Ватикані в одній із лоджій Рафаеля: папа Лев XII виростив його в подолі своєї сутани; мені він впав в око, ще коли я відвідував папський палац під час мого перебування послом. Коли намісник святого Петра помер, я успадкував безгосподарного кота, про що мені вже доводилося згадувати, описуючи моє посольство в Римі. Звіра звуть Мічетто, а по-простому – папський кіт. Завдяки своєму походженню він має надзвичайну повагу серед благочестивих душ. Я дбаю, щоб він не почувався вигнанцем, забув Сікстинську капелу і сонячний купол Мікеланджело, по якому прогулювався далеко від землі.

Стоячи поряд, мій будинок і різні споруди богадільні з її каплицею і готичною ризницею нагадують невеличке селище або хутір. У святкові дні схована у мене релігія і стара монархія, що знайшла притулок у моїй богадільні, починають рухатися. Лунає спів, і процесія наших калік, очолювана навколишніми дівчатами, проходить під деревами зі святим причастям, хрестом і корогвою. Пані де Шатобріан крокує слідом із чотками в руках, горда паствою, якою вона опікується. Співають дрозди, цвірінчать кропив’янки, змагаються з церковними гімнами солов’ї. Перед моїм поглядом знову постають прекрасні картини молитов перед Вознесінням у сільській церкві, які мені одного разу вже довелося описувати: від теорії християнства я перейшов до практики.

Оселя моя дивиться на захід. Вечорами освітлені ззаду верхівки дерев чорним зубчастим силуетом вимальовуються на золотому обрії. У ці години до мене повертається молодість; вона воскрешає минулі дні, що стали від часу безтілесними примарами. Коли сузір’я пронизують синій купол, я згадую блискотливе небесне склепіння, яким захоплювався у нетрях американських лісів і в лоні океану. Ніч швидше, ніж день, повертає мандрівця до минулого; вона приховує від нього краєвиди, що нагадують про справжнє його місцезнаходження; вона показує його очам лише світила, однакові на різних широтах однієї півкулі. Він упізнає ці зірки, на які дивився в іншій країні, іншої пори; думки, що відвідували його в різних куточках землі, почуття, пережиті там, повертаються до нього і сходяться в одній точці небесного склепіння.

Світські новини долітають до притулку лише під час збирання пожертвувань та іноді в неділю: у ці дні наша богадільня стає чимось на кшталт парафіяльної церкви. Старша сестра стверджує, що прекрасні дами приходять до меси в надії побачити мене; ця спритна господиня користується їх цікавістю: обіцяючи показати мене, вона тягне їх у свої угіддя; а коли вже гості потрапили в пастку, вона, хочуть вони того чи ні, бере з них гроші за ласощі. Вона використовує мене як приманку для продажу шоколаду на користь своїх болящих, як Ла Мартіньєр залучав мене до збуту смородинової наливки, яку він випивав за успіх своїх любовних пригод. Ця чиста душа краде також списані пера з чорнильного приладдя пані де Шатобріан; вона торгує ними серед щирих роялістів, стверджуючи, що цими дорогоцінними перами була написана незрівнянна «Записка про полонення пані герцогині Беррійської».

Кілька гарних картин іспанської та італійської школи, «Богоматір» Герена, «Свята Тереза» – останній шедевр автора «Корінни» – викликають у нас повагу до образотворчого мистецтва. Що до історії, то незабаром у нашому притулку оселяться сестра маркіза де Фавраса і дочка пані Ролан: монархія і республіка довірили мені спокутувати їхню невдячність і дати захист і їжу їхнім жертвам.

До притулку Марії Терези приймають не кожного. Бідолашні жінки, змушені покинути богадільню після того, як здоров’я їхнє поправиться, селяться неподалік, сподіваючись захворіти знову, щоб знову туди потрапити. Ніщо у нас не нагадує лікарню; іудейку, протестантку і католичку, чужоземку і француженку – всіх зустрічають щиро, про всіх піклуються ненав’язливо; болящим здається, ніби вони повернулися під материнське крило. Я бачив, як одна іспанка, прекрасна, як перлина Севільї Доротея, у сімнадцять років помирала від сухот у спільній спальні; на її блідому, змарнілому обличчі була написана радість, великі чорні напівзгаслі очі з усмішкою дивилися на пані дружину дофіна, яка запитувала, як її здоров’я, і запевняла, що вона скоро видужає. Дівчина померла того ж вечора далеко від кордовської мечеті і берегів Гвадалквівіру, своєї рідної річки: «Хто ти? – Іспанка я. – Іспанка тут, у нас?» (Лопе де Вега).

Багато удів, чиї покійні чоловіки були кавалерами ордена Людовіка Святого, – наші постійні гості: кожна приносить із собою єдине своє надбання – портрет чоловіка в мундирі капітана піхоти: біла куртка з рожевими або небесно-блакитними вилогами, «королівська» перука. Портрети мандрують на горище. Я не можу дивитися на їхній полк без сміху: якби стара монархія дожила до наших днів, мій портрет поповнив би його лави і припадав порохом у якому-небудь темному закутку на сміх моїм двоюрідним онукам. «Це ваш двоюрідний дідусь Франсуа, капітан Наваррського полку: він був доволі недурний! Він надрукував у «Меркюр» логогриф, який починається словами: «Відітніть мені голову», а в «Альманасі муз» любовний вірш «Крик душі».

‹Паризькі вулиці поблизу богадільні; Шатобріан отримує листа з фортеці Блай від герцогині Беррійської з проханням поїхати до її рідних у Прагу й повідомити про її шлюб з графом Луккезі-Паллі›

3 Міркування і рішення

Читання цих рядків схвилювало мене. Жінка, у чиїх жилах тече кров стількох королів, жінка, яка впала з такої висоти тому, що не захотіла послухати моєї поради, виявила шляхетну відвагу, звернувшись до мене, пробачивши моє пророцтво щодо неуспіху її справи: ця зворушлива довіра була втішна для мене. Пані герцогиня Беррійська розміркувала правильно; мене не міг відштовхнути її вчинок, у результаті якого вона позбулася всього, що мала. Поставити на карту трон, славу, майбутнє, долю – вчинок незвичайний: світ розуміє, що принцеса може бути героїчною матір’ю. Огидно інше – безприкладні у своїй непристойності тортури, яких уряд завдав жінці слабій, самотній, безпорадній, обрушившись на неї з такою силою, немов перед ним могутній велетень. Батьки, що самі віддають свою дочку на наругу лакеям, тримають її за руки і за ноги, щоб вона народжувала при людях, закликають місцеву владу, тюремників, шпигунів, перехожих подивитися на появу дитини з лона полонянки, як закликали Францію подивитися, як народжується її король! І хто ця полонянка? Дочка Генріха IV! І хто ця мати? Мати вигнаного сироти, чий трон зайнятий узурпатором! Чи знайдеться на каторзі родина, у якої вистачить низькості так поглумитися зі своєї дитини? Чи не великодушніше було б убити герцогиню Беррійську, ніж показувати таке самовладдя і так її принижувати? Всією поблажливістю, виявленою в цій підлій справі, уряд зобов’язаний нинішній епосі, всією жорстокістю – самому собі.

Лист і приписка пані герцогині Беррійської чудові багато в чому: частина, що стосується возз’єднання з Бельгією і одруження Генріха V, виявляє розум, який народжує серйозні задуми; частина, що стосується празьких родичів, зворушлива. Принцеса боїться, що їй доведеться затриматися в Італії, щоб трохи одужала, і не надто налякати дітей зміною, що сталася в ній. Що може бути сумніше і безутішніше? Вона додає: «Прошу вас, о пане де Шатобріан, перекажіть моїм любим дітям, що я люблю їх усім серцем» – і т. ін.

О пані герцогиня Беррійська! що можу зробити для вас я, слабка істота, майже цілковита руїна? Але як відмовити в чому-небудь жінці, яка написала: «Знемагаючи у фортеці Блай, я тішуся тим, що посланцем моїм буде пан де Шатобріан, гідний моєї вічної вдячності».

Так, попереду в мене – останнє і найславніше з моїх посольств: я вирушаю від імені полонянки Блая до оселі полонянки Тампля; вирушу, щоб домовитися про права пані герцогині у зв’язку зі змінами в її сімейному стані, щоб передати дітям-вигнанцям поцілунок матері-полонянки і подати невинності й доброчесності листи, народжені мужністю і нещастям.

‹Від’їзд із Парижа›

5 Береги Рейну ‹…›

‹Шатобріан минає Базель›

Самотнє життя в Альпах, на яке я прирік себе минулого року, здавалося мені щасливішим кінцем, солодшою долею, ніж державна діяльність, якій я знову віддався. Чи мав я хоч слабку надію на те, що пані герцогиню Беррійську або її сина чекає удача? Ні; до того ж я був переконаний, що, незважаючи на мої недавні успіхи, не знайду у Празі друзів. Є люди, яким присяга на вірність Луї-Філіпу не заважає хвалити фатальні ордонанси, – судячи з усього, вони миліші Карлу X, ніж я, який ніколи не йшов на порушення клятви. Це вже занадто – бути подвійно правим перед одним і тим самим королем: люди віддають перевагу улесливій зраді над суворою відданістю. Отже, на шляху до Праги я нагадував самому собі сицилійського солдата часів Ліги, засудженого до повішення у Парижі; сповідник неаполітанців, намагаючись вдихнути в нього сили на шляху до шибениці, повторював: «Allegramente! Allegramente!» [100] Так блукали мої думки, поки коні несли мене вперед; але, згадавши про нещастя матері Генріха V, я докоряв собі за сумніви.

‹Рейнський водоспад; переправа через Дунай; Ульм›

8 ‹…› Згасання суспільного життя в міру віддалення від Франції. – Релігійні почуття німців

20 і 21 травня 1833 року

‹Регенсбурґ›

Франція – серце Європи; у міру того, як від неї віддаляєшся, суспільне життя загасає; з більшої чи меншої сумовитості краю можна міркувати про те, яка відстань відділяє його від Парижа. В Іспанії та Італії затишшя і заціпеніння не такі помітні: в Іспанії вас захоплюють інший народ, інший світ, араби-християни; в Італії вам не залишає часу нудьгувати краса клімату і мистецтв, чарівність любовних утіх і стародавніх руїн. Але в Англії, попри досконалість матеріального устрою суспільства, у Німеччині, попри високу моральність мешканців, душу бере смертельна туга. В Австрії та Пруссії військове ярмо тяжіє над вашими думками, як похмуре небо – над вашою головою; не знати чому ви усвідомлюєте, що не можете ні писати, ні говорити, ні думати незалежно, що вам потрібно відсікти від вашого існування все, що було в ньому благородного, залишити без застосування, немов непотрібний дар божества, найпершу з властивостей людини. Оскільки красні мистецтва і краса природи не скрашують ваше дозвілля, вам залишається або віддатися грубій розпусті, або поринути в дослідження тих спекулятивних істин, якими задовольняються німці. Для француза, в усякому разі, для мене, такий спосіб життя неможливий; я не розумію життя без гідності, хай навіть воно приваблює свободою, славою і молодістю.

Та все ж є одна річ, яка чарує мене в німецькому народі, – це релігійне почуття. Якби я не почував такої великої втоми, я не сидів би на заїжджому дворі в Ніттенау над сторінками цього щоденника, а пішов би за цими чоловіками, жінками, дітьми до храму, куди кличуть їх дзвони. Я став би навколішки серед натовпу єдиновірців і злився з ним. Чи настане день, коли філософи у своєму філософічному храмі благословлять заїжджого побратима і піднесуть разом з цим чужоземцем молитву Богу, відносно якого вони й дотепер не можуть дійти згоди? Чотки кюре надійніші: я вибираю їх.

‹Шатобріан приїжджає у Вальдмюнхен, на кордон з Австрією; оскільки з метою конспірації він вирушив у подорож зі своїм старим дипломатичним паспортом, не завіреним у посольстві Австрії в Парижі, митник не пропускає його; Шатобріан звертається з листом до намісника Богемії графа фон Хотека і через два дні отримує від нього дозвіл на в’їзд до Австрії›

Книга тридцять восьма

‹24 травня 1833 року Шатобріан прибуває до Праги й одразу прямує у Градчанський замок, де король дає йому коротку аудієнцію; назавтра він бачиться в замку з дітьми герцогині Беррійської: юним королем та його старшою сестрою – Mademoiselle (неперекладний придворний титул): «Mademoiselle одразу сказала мені: «О! Генріх сьогодні вранці поводився так безглуздо: він злякався. Дідусь нам сказав: «Відгадайте, кого ви побачите завтра – це велика людина!» Ми сказали: «Невже це імператор?» – «Ні», – відповів дідусь. Ми намагалися вгадати, але у нас нічого не виходило. Тоді він каже: «Це пан віконт де Шатобріан». Я ляснула себе по лобі – як же я не здогадалася!»›

3 Розмова з королем

Прага, 25 травня 1833 року

О другій годині я повернувся в замок, і пан де Блакас, як допіру, провів мене до короля. Карл X прийняв мене із звичайною привітністю й вишуканою легкістю манер, особливо чудовою в його віці. Він знову всадовив мене за маленький столик. Ось детальний виклад нашої розмови: «Ваша Величносте, пані герцогиня прислала мене до вас і доручила передати лист пані дружині дофіна. Я не знаю, що міститься в цьому листі, хоча він і не запечатаний; як і лист до дітей, він написаний симпатичним чорнилом. Але в двох моїх вірчих грамотах, одній відкритій, іншій конфіденційній, Марія Кароліна пояснила мені свої наміри. На час свого полонення вона, як я вже доповідав учора Вашій Величності, довіряє своїх дітей особливому піклуванню пані дружини дофіна. Крім того, пані герцогиня Беррійська доручає мені подати їй звіт про виховання Генріха V, іменованого тут герцогом Бордоським. Нарешті, пані герцогиня Беррійська повідомляє, що вона взяла таємний шлюб з графом Гектором Луккезі-Паллі, нащадком вельможного роду. Таємні шлюби не позбавляють принцес їхніх прав, тому є чимало прикладів. Пані герцогиня Беррійська просить зберегти за нею титул французької принцеси, дозволити їй залишитися регентшею та опікункою сина. Коли вона вийде на волю, то має намір приїхати до Праги, щоб обійняти своїх дітей і вклонитися Вашій Величності».

Відповідь короля була сувора. Я сяк-так відбивав його докори.

«Прошу вибачити, Ваша Величносте, але мені здається, що вам вселили упередження: пан де Блакас, мабуть, недруг моєї найяснішої клієнтки».

Карл X урвав мене: «Ні; це вона незлюбила його за те, що він заважав їй робити дурниці, перешкоджав її божевільним затіям». – «Не кожному дано, – відповів я, – робити подібні дурниці: Генріх IV, подібно до пані герцогині, боровся за свої права, часто, як і вона, не маючи досить сили».

«Ваша Величносте, – провадив далі я, – ви не хочете, щоб пані герцогиня Беррійська залишалася французькою принцесою: вона залишиться нею всупереч вашій волі; весь світ завжди зватиме її герцогиня Беррійська, героїчна мати Генріха V; її безстрашність і страждання переважують усе; ви не можете стати на бік її ворогів; ви не можете, уподібнившись до герцога Орлеанського, бажати загибелі одразу і дітям і матері: невже вам так важко пробачити жінці її славу?»

«Ну що ж, пане посол, – сказав король, добродушно підкресливши останні слова, – хай пані герцогиня Беррійська вирушає до Палермо, хай, не таючись, оселиться там зі своїм чоловіком, тоді дітям скажуть, що їхня мати вийшла заміж, і вона приїде їх обійняти».

Я відчув, що багато чого досяг; я виконав три чверті наміченого: добився збереження титулу і права на більш-менш швидкий приїзд до Праги; певний, що в решті мені допоможе пані дружина дофіна, я змінив тему розмови. Маючи справу з людьми впертими, не варто поспішати: бажаючи отримати у них все одразу, можна залишитися ні з чим.

Я перейшов до того, як треба виховувати принца для майбутнього: тут я не зустрів великого розуміння. Релігія зробила Карла X відлюдьком: розум його недоступний свіжим віянням. Я докинув кілька слів про обдарованість пана де Барранда і бездарність пана де Дамаса. Король сказав: «Пан де Барранд – людина освічена, але самому йому не впоратись; він був запрошений, щоб учити герцога Бордоського точних наук, а викладає все: історію, географію, латину. Я покликав абата Маккарті, щоб він узяв частину предметів на себе; він помер: я звернув свій погляд на іншого викладача; він незабаром прибуде».

Ці слова змусили мене затремтіти, бо новий викладач напевно належав до єзуїтського ордену: на місце одного єзуїта покликали іншого. Тільки те, що Карлу X спало на думку приставити сьогодні до Генріха V послідовника Лойоли, прирікало королівський рід на неминучу поразку.

Коли я отямився від подиву, я мовив: «Чи не боїться Ваша Величність, що суспільна думка засудить звернення до ордену прославленого, але обмовленого?»

Король вигукнув: «Як! невже вони все ще воюють з єзуїтами?»

Я розповів королю про вибори і про бажання роялістів дізнатися його волю. Король відповів: «Я не можу сказати людині: «Складіть присягу, огидну вашій совісті». Ті, хто вважають своїм обов’язком скласти таку присягу, керуються, не заперечую, добрими намірами. Я, друже мій, ставлюся до людей без упередження; мені не важливо, що вони робили в минулому, якщо нині вони щиро хочуть служити Франції і законній монархії. Республіканці написали мені в Единбурґ; що до їхніх особистих домагань, я готовий був задовольнити їх геть усі, але вони хотіли нав’язати мені умови правління – їх я відкинув. Я ніколи не поступлюся принципами; я хочу залишити моєму внукові трон міцніший, ніж мій власний. Чи мають французи сьогодні більше щастя і свободи, ніж за часів мого правління? Чи платять вони менше податків? Франція – просто дійна корова! Якби я дозволив собі чверть того, що дозволяє собі пан герцог Орлеанський, який зчинився б галас! Скільки проклять упало б на мою голову! Змовники готувалися скинути мене, вони в цьому зазналися: я хотів захистити себе…»

Король замовк, немов заплутавшись у думках, що обсіли його голову, і боячись образити мене.

Все це правильно, але що розумів Карл X під принципами? чи усвідомлював він причину справжніх чи уявних змов, що мали на меті покласти край його правлінню? Він помовчав, потім заговорив знову: «Як поживають ваші друзі Бертени? У них, самі знаєте, немає причин скаржитися на мене: вони не жаліють вигнанця, який не зробив їм ніякого зла, принаймні наскільки мені відомо. Але, мій любий, я ні на кого не серджуся, кожен чинить на свій розсуд».

Бачачи його м’якосердя, цю християнську смиренність вигнаного й обмовленого короля, я не міг стримати сліз. Я хотів сказати кілька слів про Луї-Філіпа. «Ах! – відповів король. – Герцог Орлеанський… він розсудив… чого ви хочете?… Такі люди». Жодного гіркого слова, жодного докору, жодної скарги не зронив тричі вигнаний старець. Але ж рука француза відтяла голову його братові і встромила кинджал у серце його сина; як забути діяння цієї руки, що не знала пощади!

Я від щирого серця і з неприхованим хвилюванням похвалив короля. Я запитав, чи не збирається він припинити всі таємні стосунки, дати відставку всім комісарам, що ось уже сорок років дурять законну монархію. Король запевнив мене, що вирішив покласти край цим безпорадним чварам; він вже вибрав, сказав він, кількох серйозних людей, у тому числі й мене, щоб утворити у Франції свого роду раду, яка б інформувала його про справжній стан справ. Подробиці я мав дізнатися від пана де Блакаса. Я попросив Карла X, щоб він зібрав своїх людей і вислухав мене разом з ними; він одіслав мене до пана де Блакаса.

Я заговорив з королем про повноліття Генріха V; я переконував його, що в цю пору корисно буде виступити з декларацією. Король, який внутрішньо опирався цьому рішенню, запропонував мені скласти зразок такої. Я відповів шанобливо, але твердо, що ніколи не буду складати декларацію, під якою за ім’ям короля не йшло б моє власне ім’я. Я не хотів брати на себе відповідальність за ті зміни, які можуть внести до документа князь фон Меттерніх і пан де Блакас.

Я пояснив королю, що він перебуває надто далеко від батьківщини, що поки звістка про революцію, що почалася в Парижі, дійде до Праги, у Франції встигнуть відбутися ще два чи три нові перевороти. Король заперечив, що імператор дав йому можливість вибрати місцем свого перебування будь-яке з австрійських володінь, за винятком Ломбардного королівства. «Але, – вів далі Карл X, – усі міста Австрії, де можна жити, знаходяться приблизно на однаковій відстані від Франції: у Празі я не плачу за житло, а в моєму становищі доводиться бути ощадливим».

Благородний розрахунок для монарха, який протягом п’яти років отримував на свої потреби по двадцять мільйонів з державної казни, не рахуючи тих грошей, що йшли на утримання королівських резиденцій; для монарха, який залишив Франції у спадок колонію Алжир і споконвічні володіння Бурбонів, що дають від 25 до 30 мільйонів доходу!

Я сказав: «Ваша Величносте, вашим підданим не раз спадало на думку, що король, можливо, дуже бідує; вони готові зібрати гроші, хто скільки зможе, щоб ви не залежали від чужоземців». – «Я вважаю, любий мій Шатобріане, – зі сміхом мовив король, – що ви ненабагато багатші за мене. Скільки вам коштувала ваша подорож?» – «Ваша Величносте, я не дістався б до вас, якби герцогиня Беррійська не наказала своєму банкіру панові Жóжу видати мені шість тисяч франків». – «Як мало! – вигукнув король. – Чи не потрібно вам ще грошей?» – «Ні, Ваша Величносте, навпаки, мені треба було б докласти всіх зусиль для того, щоб повернути бідній полонянці хоч би частину взятої у неї суми, але я не майстер набивати кишеню». – «У Римі ви жили на широку ногу?» – «Я акуратно витрачав те, що дарував мені король; від цих грошей у мене не залишилося і двох су». – «Як ви знаєте, я зберіг за вами пенсію пера, але ви від неї відмовились». – «Так, тому що у Вашої Величності є слуги знедоленіші, ніж я. Ви виручили мене, заплативши двадцять тисяч франків, які я заборгував під час перебування послом у Римі, а також десять тисяч, які я взяв у позику у вашого великого друга пана Лаффіта». – «Це був мій борг вам, – відповів король, – ви значно більше недоотримали, коли відмовилися від посади посла, що, між іншим, мене боляче образило». – «Хай там як, Ваша Величносте, винні ви мені чи ні, але, прийшовши мені на допомогу, ви зробили мені послугу, і я поверну вам гроші, як тільки зможу, але не зараз, бо я бідний, як церковна миша; я досі не виплатив необхідної суми за мій будинок на вулиці Анфер. Я живу разом з тими нещасними, яких опікає пані де Шатобріан, чекаючи тієї пори, коли я знову потраплю у володіння пана Жиске, де вже побував одного разу в ім’я Вашої Величності. Проїжджаючи через місто, я перш за все цікавлюся, чи є в ньому богадільня; якщо вона є, я можу спати спокійно: «І мав над головою стелю, І харчу вдосталь» [101].

– О! до цього не дійде. Скільки вам потрібно, Шатобріане, щоб стати багатим?

– Ваша Величносте, це марна річ; дайте мені вранці чотири мільйони, до вечора в мене не залишиться ні шеляга.

Король поплескав мене по плечу: «Час добрий! Але на що, чорт візьми, ви витрачаєте гроші?»

– Далебі, Ваша Величносте, я й сам не знаю: у мене немає ніяких пристрастей, я нічого не купую: це незбагненно! Я такий дурний, що, ставши на дипломатичну службу, відмовився від двадцяти п’яти тисяч на забезпечення, а йдучи у відставку, не захотів покористуватися таємними фондами! Ви говорите зі мною про мої статки, щоб уникнути розмови про ваші.

– Ви маєте рацію, – мовив король, – ось вам моя сповідь: я розрахував, скільки повинен витрачати на рік, щоб прожити до кінця життя, не вдаючись ні до чиєї допомоги. Якби я опинився у скрутному становищі, я мав би за краще, як ви мені й пропонуєте, звернутися до французів, а не до чужоземців. Мені пропонували кредит, зокрема одну позику в тридцять мільйонів; виплати по ньому мали робитися в Голландії, проте ця позика знизила б курс французьких акцій на головних біржах Європи, і я відмовився від неї: я не можу погодитися на те, що загрожує добробуту Франції». Почуття, гідне короля!

У цій розмові помітні великодушний характер, м’яка вдача і здоровий глузд Карла X. Втішне було б видовище для філософа: у замку, що належить володарям Богемії, підданець і король розпитують один одного про стан справ і зізнаються в тому, що обидва – жебраки.

4 Генріх V

Прага, 25 і 26 травня 1833 року

Після закінчення розмови з королем я був на уроці верхової їзди Генріха. Він вправлявся на двох конях: одного, без стремена, він ганяв на корді, на другому, із стременом, скакав по колу, відпустивши поводи; зігнутими в ліктях руками він тримав за спиною тростину. Хлопчик сміливий і вельми елегантний – у білих панталонах, курточці, брижах і каскетці. Пан О’Хежерті-старший, берейтор, гукав йому: «Що у вас за нога! Вона ж як дрючок! Працюйте ногою! Добре! Жахливо! Що це з вами сьогодні?» – і т. ін., і т. ін. Після закінчення уроку юний паж-король зупиняє коня посеред манежу, різким рухом знімає каскетку, вітаючи мене, а я сидів на трибуні разом з бароном де Дамасом та кількома французами, після чого зістрибує на землю, легкий і граційний, як маленький Жан де Сентре.

Генріх худий, спритний, ставний, світловолосий, блакитноокий; у лівому оці в нього виблискує іскорка, що надає йому схожості з матір’ю. Рухи у нього різкі, він сміливо заходить у розмову, не приховує цікавості і ставить багато питань; у ньому немає ні краплі того педантизму, який приписують йому газетярі; це справжній дванадцятирічний хлопець, як усі хлопці цього віку. Я похвалив його успіхи у верховій їзді. «Це ще що, – відповів він, – бачили б ви мене на вороному; він злий, як чорт; брикає, скидає мене на землю, я знову підхоплююся на нього, ми беремо бар’єр. Днями він забився і в нього дуже розпухла нога. Останній кінь, на якому я їхав, гарний, правда ж? Але я сьогодні не в гуморі».

Генріх нині ненавидить барона де Дамаса, чия зовнішність, вдача, ідеї йому неприємні. Він часто сердиться на нього. За спалахи гніву принца доводиться карати; іноді його змушують лежати в ліжку – дурне покарання. Приходить якийсь абат Моліньї, він сповідує бунтівника і лякає його пекельними муками. Упертюх нічого не хоче слухати і відмовляється від їжі. Тоді пані дружина дофіна визнає правоту Генріха, він береться до їжі і сміється з барона. Цим порочним колом вичерпується виховання принца.

Якщо герцогу Бордоському що й потрібно, то це легка рука, яка вела б його, не даючи відчути вузду, гувернер, який був би йому не так командиром, як другом.

Якби рід Людовіка Святого був, подібно до роду Стюартів, такою собі приватною родиною, вигнаною революцією, ув’язненою на острові, нові покоління швидко втратили б цікавість до долі Бурбонів. З нашою стародавньою короною справа стоїть зовсім по-іншому: вона – втілення стародавньої королівської влади, а ця влада – родоначальниця й осереддя політичного, морального і релігійного минулого народів. Доля роду, так тісно пов’язаного з колишнім суспільним ладом, так зрослим з ладом майбутнім, ніколи не буде байдужа людям. Але хоч яка б доля була уготована цьому роду в цілому, доля окремих його представників, яких лихий фатум переслідує невтомно і нещадно, виявиться, очевидно, безрадісною. Нещасні ці істоти йтимуть життям у забутті, а поруч вічно гримітиме слава їхніх достопам’ятних предків.

Немає нічого сумнішого за долю позбавлених влади монархів; дні їхні – суцільне плетиво реальностей і вигадок: у себе вдома, серед своєї челяді і своїх спогадів, вони як і раніше царюють, але за дверима, біля порога, на них чекає іронічна істина: Яків II і Едуард VII, Карл X і Людовік XIX перетворюються за воротами власного будинку на звичайних Карлів або Людовіків, без будь-яких цифр, на людей, що нічим не відрізняються від сусідів-чорноробів; їм важко подвійно, бо вони живуть і придворним, і приватним життям: у першому їх діймають лестивці, фаворити, інтригани, честолюбці, у другому – ганьба, нестатки, пересуди; триває нескінченний маскарад, де слуги й міністри раз у раз міняються убранням. Такі умови псують настрій, гасять надії, посилюють жаль; у душі прокидаються спогади про минуле; нещасні створіння дорікають іншим і звинувачують себе, причому докори їхні звучать тим гірше, що в них не лишається й сліду від правил гарного тону – плоду високого походження – і обумовленої пристойності – плоду безбідного існування. Звичайні страждання роблять звичайними самих страждальців; клопоти про повернення трону вироджуються у сімейні чвари: ні Клименту XIV, ні Пію VI так і не вдалося відновити мир у лоні родини англійського претендента. Весь світ насторожено стежить за цими чужаками, що позбулися корони: володарі відштовхують їх, боячись зарази нещастя, народ дивиться на них з підозрою, боячись отрути тиранії.

Я пішов перевдягнутися: мене попередили, що я маю право прийти на обід до короля в рединготі і чоботях, але нещастя – надто поважна особа, щоб триматися з ним запанібрата. Я прибув у замок за чверть до шостої; стіл був накритий в одній з приймалень. У вітальні я зустрів кардинала Латіля. Ми не бачилися з того часу, як я приймав його в Римі, у посольському палаці, коли після смерті Лева XII конклав обирав нового папу. Як змінилася з тієї пори моя доля і доля світу!

Кардинал залишився колишнім живчиком з кругленьким черевцем, гострим носом, блідим обличчям; такий самий він був, коли на моїх очах у нападі люті стрясав перед палатою перів ножем із слонової кістки. Мене запевняли, що він не має в Празі ніякої ваги і годується подачками впереміж із стусанами; можливо, але вплив до впливу не приходить; той, який має кардинал, таємний, але від цього нітрохи не менш очевидний; він зобов’язаний ним довголітньому перебуванню при королівській особі і священному сану. Абат де Латіль був довіреною особою короля: від стихаря сповідника невідривне пам’ятування про пані де Поластрон; серце старого монарха пам’ятає чарівність останніх людських слабостей і солодкість перших релігійних почуттів.

Поступово зала заповнилася: прибули пан де Блакас, пан А. де Дамас, брат барона, пан О’Хежерті-старший, пан і пані де Коссе. Рівно о шостій з’явилися король із сином; усі поспішили до столу. Король всадовив мене ліворуч від себе; пан дофін сидів праворуч; пан де Блакас зайняв місце навпроти короля, між кардиналом і пані де Коссе; решта гостей розсілися хто де. Діти обідають з дідом лише щонеділі: король позбавляє себе єдиної радості, можливої у вигнанні, – тепла родинного вогнища.

Обід був бідний і не дуже смачний. Король нахвалював рибу із Влтави, але вона виявилася зовсім недобра. Четверо чи п’ятеро слуг у чорному ходили по їдальні, немов послушники; дворецького не було й близько. Кожен сам брав страву з тарелі, який стояв перед ним, і пропонував іншим. Король їв охоче, просив передати йому страви і сам передавав те, що в нього просили. Він був у доброму настрої; страх його переді мною розвіявся. Розмова крутилася навколо заяложених тем: говорили про богемський клімат, про здоров’я пані дружини дофіна, про мою подорож, про те, що завтра Трійця; ні слова про політику. Пан дофін сидів, уткнувши ніс у тарілку, і лише зрідка заводив розмову, звертаючись до кардинала Латіля: «Княже церкви, сьогодні вранці читали Євангеліє від Матвія?» – «Ні, ваша світлосте, від Марка». – «Як від Марка?» Тут зайшла довга суперечка щодо апостола Марка й апостола Матвія, і кардинал зазнав поразки.

Обід тривав близько години; король устав, ми пішли за ним у вітальню. На столі лежали газети, всі розсілись і почали читати, як у кафе.

Прийшли діти: герцог Бордоський зі своїм гувернером, Mademoiselle зі своєю гувернанткою. Вони обійняли діда, потім підбігли до мене; ми влаштувались у прорізі вікна, звідки відкривався прекрасний вид на місто. Я знову похвалив майстерність наїзника. Mademoiselle негайно повторила мені те, що я чув уранці від її брата: що я нічого не бачив, що поки вороний шкутильгає, судити ні про що не можна. До нас підсіла пані де Гонто; пан де Дамас влаштувався віддалік, прислухаючись до нашої розмови в забавній тривозі, немов боячись, що я з’їм його вихованця, почну говорити з ним про свободу друку або вихваляти пані герцогиню Беррійську. Я посміявся б з його побоювань, якби приклад пана де Поліньяка не відучив мене сміятися з убогих. Генріх раптом запитав мене: «Ви бачили віщих змій?» – «Ваша світлість має на увазі удавів; ні в Єгипті, ні в Тунісі їх немає, а більше я ніде в Африці не був; але я бачив багато змій в Америці». – «Так-так, – сказала принцеса Луїза, – я читала в «Генії християнства» про гримучу змію».

Я вклонився, дякуючи Mademoiselle. «Але ви бачили багато інших змій? – вів далі Генріх. – Вони злі?» – «Трапляються дуже небезпечні, а є зовсім не отруйні, і їх змушують танцювати». Діти радісно підсунулися ближче, не зводячи з мене сяючих очей.

«Ще є скляна змія, – сказав я, – вона дуже гарна і зовсім безпечна; вона прозора і крихка, як скло; досить її торкнутися, як вона розбивається». – «А шматки не можуть знову зростися?» – запитав принц. «Ні, братику», – відповіла за мене Mademoiselle. «А Ніагарський водоспад ви бачили? – не вгамовувався Генріх. – Він страшно гуркоче? там можна проплисти на кораблі?» – «Ваша світлосте, один американець задля сміху спрямував туди великий човен; інший американець, з чуток, сам кинувся у водоспад; він уцілів; тоді він спробував ще раз і розбився». Діти скрикнули і сплеснули руками.

У розмову зайшла пані де Гонто: «Пан де Шатобріан побував у Єгипті і в Єрусалимі». Mademoiselle заплескала в долоні і підсунулася до мене ще ближче. «Пане де Шатобріан, – попросила вона, – розкажіть-но моєму братові про піраміди і Гріб Господній».

Я як міг розповів про піраміди, про священний гріб, про Йордан і Святу землю. Діти слухали мене з надзвичайною увагою: Mademoiselle сиділа, підперши руками своє чарівне личко і ледве не поставивши лікті мені на коліна, а Генріх забрався з ногами у високе крісло.

Після цієї чарівної розмови про змій, водоспад, піраміди, Гріб Господній Mademoiselle сказала мені: «Запитайте у мене, будь ласка, що-небудь з історії». – «Як з історії?» – «Ну, поставте мені питання, що відбувалося в такому-то році, найтемнішому в усій історії Франції, тільки не питайте про сімнадцяте й вісімнадцяте сторіччя, ми їх ще не проходили». – «А мені, – вигукнув Генріх, – більше подобаються роки знамениті: запитайте мене про яку-небудь славну дату». Він був не такий упевнений у собі, як сестра.

Спочатку я виконав бажання принцеси і запитав: «Добре, Mademoiselle, чи не скажете ви мені, що відбувалося у Франції в 1001 році і хто нею правив?» Тут брат із сестрою поринають у роздуми, Генріх смикає себе за чуба, Mademoiselle затуляє обличчя руками – вона часто так робить, – немов грає в хованки, потім різко відтуляє юне веселе личко і з усмішкою дивиться на мене своїми чистими очима. Вона відповіла першою: «Королем Франції був Робер, папою римським – Григорій V, візантійським імператором – Василь III…» – «А імператором Священної Римської імперії – Оттон III! – закричав Генріх, щоб не відстати від сестри, і говорив далі: – в Іспанії правив Веремонд II»; Mademoiselle перебила: «А в Англії – Етельред». – «Ні, – заперечив її брат, – там був Едмунд Залізне Ребро». Правда була на боці Mademoiselle; Генріх помилився на кілька років на користь свого улюбленця на прізвисько Залізне Ребро, але все одно успіхи дітей вражали уяву.

«А мій знаменитий рік?» – запитав Генріх напівсердито. – «Ви маєте рацію, ваша світлосте: що відбувалося в 1593 році?» – «Ну, – вигукнув юний принц, – це рік зречення Генріха IV». Mademoiselle зашарілася від того, що не встигла відповісти першою.

Вибило восьму годину, і голос барона де Дамаса різко обірвав нашу розмову, як молоток годинника на вежі зупиняв мого батька, що ходив великою залою в Комбурзі.

Милі діти! старий хрестоносець розповів вам свої пригоди в Палестині, але розповів не в замку королеви Бланки! Щоб зустрітися з вами, він зі своїм пальмовим посохом, у запорошених сандалях переступив холодний поріг чужини. Даремно співав Блондель біля підніжжя вежі австрійських герцогів; голос його не відкрив вам шляху на батьківщину. Юні вигнанці, подорожній, що бачив далекі країни, утаїв од вас частину своєї історії; поет і пророк не сказав вам, що в лісах Флориди і в горах Іудеї пізнав стільки ж відчаю, смутку і пристрастей, скільки у вас сподівань, веселощів і невинності; що був день, коли, уподібнившись до Юліана Відступника, він кинув у небо краплі своєї крові – крові, яку милосердний Господь зберіг йому, щоб він міг спокутувати ту кров, яку присвятив проклятому божеству.

Йдучи, принц запросив мене на урок історії, призначений на найближчий понеділок, на одинадцяту ранку; пані де Гонто пішла разом з Mademoiselle.

Тут відбулася зміна декорацій: спочатку майбутня королівська влада в особі дитини втягнула мене в свої ігри; тепер колишня королівська влада в особі старця змусила мене бути при своїх. При світлі двох свічок у кутку темної зали почалася партія у віст між королем і дофіном, з одного боку, і герцогом де Блакасом і кардиналом Латілем – з іншого. Ми з берейтором О’Хежерті були єдиними глядачами. У вікна, віконниці яких не були зачинені, просочувалися сутінки, змішуючи своє бліде світіння з блідим мерехтінням свічок. Монархія згасала між цих двох гаснучих вогнів. Глибоку тишу порушували тільки шелестіння карт і поодинокі сердиті вигуки короля. Карти, що забавляли колись латинян, воскресли знову, щоб скрасити знегоди Карла VI: але у Карла X немає ні Ож’є, ні Лаїра, здатних дати цим супутникам у нещасті свої імена.

Коли гра закінчилася, король побажав мені на добраніч. Я пройшов через ті самі безлюдні темні зали, якими йшов напередодні, тими самими сходами, тими самими дворами, мимо тієї самої варти і, спустившись по схилу пагорба, довго блукав темними вулицями, поки дістався до заїжджого двору. Карл X залишався в ув’язненні серед чорного громаддя, яке я покинув: неможливо описати, яка сумна його самотня старість.

‹Візити і знайомства Шатобріана у Празі›

9 Трійця. – Герцог де Блакас

Прага, 27 травня 1833 року

Після обіду о сьомій годині вечора я вирушив до короля; я зустрів там усіх нещодавніх осіб, окрім герцога Бордоського, який прихворів після недільних відвідин церкви. Король напівлежав на канапі, Mademoiselle сиділа на стільці прямо перед ним, і Карл X, погладжуючи онучку по руці, розповідав їй різні історії. Юна принцеса слухала уважно: коли я увійшов, вона поглянула на мене з усмішкою розважливої особи, ніби кажучи: «Нічого не вдієш, доводиться розважати дідуся».

– Шатобріане, – вигукнув король, – чому ви не прийшли вчора?

– Ваша Величносте, я надто пізно дізнався, що ви робите мені честь, запрошуючи мене до обіду; крім того, на Трійцю мені не дозволено бачити Вашу Величність.

– Чому це? – запитав король.

– Ваша Величносте, рівно дев’ять років тому на Трійцю я прийшов засвідчити вам мою пошану, але мене не пустили.

Карл X, здавалося, схвилювався:

– З празького замку вас не проженуть.

– Так, Ваша Величносте, бо я не бачу тут тих відданих слуг, які випровадили мене за часів процвітання.

Віст почався, а день закінчився.

Після партії я віддав візит герцогові де Блакасу. «Король, – сказав він, – хоче, щоб ми поговорили». Я відповів, що, оскільки король не визнав за потрібне скликати раду, перед якою я міг би викласти свої ідеї щодо майбутнього Франції та повноліття герцога Бордоського, мені сказати нічого. «У Його Величності більше немає ради, – відпарирував пан де Блакас з деренчливим смішком і самовдоволено поглянув на мене, – у нього є тільки я, тільки я».

Обер-гофмейстер має про себе найвищу думку – хвороба всіх французів. Якщо послухати його, то він всезнаючий і всемогутній; він видав заміж герцогиню Беррійську, він розпоряджається королями, він водить за носа Меттерніха, він тримає за петельки Нессельроде, він править Італією, він викарбував своє ім’я на обеліску в Римі, у нього в кишені ключі від конклавів, три останні папи зобов’язані йому своїм сходженням на папський престол; він так добре знає суспільну думку, він так добре розміряє своє честолюбство зі своїми можливостями, що, супроводжуючи пані герцогиню Беррійську, виклопотав собі грамоту, що призначає його головою регентської ради, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ! Ось яке розуміння цих нещасних про нинішню Францію і нинішню добу.

Але ж пан де Блакас найрозумніший і найпоміркованіший з усієї зграї. У розмові він тримається розсудливо; він ніколи не заходить у суперечку: «Ви гадаєте? Я ще вчора говорив те саме. Ми з вами думаємо абсолютно однаково!» Залежне становище йому обридло; він стомився від справ, він мріє жити в якому-небудь забутому Богом куточку і спочити там у бозі далеко від світу. Що до його впливу на Карла X, про це не варто й говорити; всі думають, ніби він підкорив собі короля: помилкова думка! Він безсилий хоч би чого добитися від короля. Король не слухає його; вранці він щось відкидає, увечері приймає, не пояснюючи, чому змінив думку, і т. ін. Коли пан де Блакас розповідає вам свої байки, він говорить правду, бо він ніколи не суперечить королю, але він говорить не всю правду, бо він вселяє Карлу X тільки ті волевиявлення, які відповідають бажанням короля.

До того ж пан де Блакас знає, що таке відвага і честь; він не позбавлений великодушності, його вирізняють відданість і вірність. Обертаючись у вищому світі, він перейняв звички аристократів. Він родовитий; він походить з бідного, але старовинного роду, що відзначався в поезії і в ратних подвигах. Його манірні манери, самовпевненість, строге дотримання етикету допомагають його панам зберігати благородство, яке так легко втратити в нещасті: в усякому разі, у празькому музеї негнучкий обладунок підтримує в стоячому положенні тіло, яке інакше упало б на землю. Пан де Блакас у міру діяльний, він швидко справляється зі своїми щоденними обов’язками; він любить порядок і точність. Він – знавець деяких царин археології, позбавлений уяви аматор мистецтва і холоднокровний розпусник; схвилювати його не в змозі навіть його власні пристрасті; така незворушність була б гідністю для державного мужа, якби не виникала виключно з віри у власний геній, але геній цей подібної віри не заслуговує: у його власнику, так само, як у співвітчизнику герцога де Блакаса Лавалетті, герцогу д’Еперноні, відчувається вельможа-невдаха.

Реставрація або настане, або не настане; якщо реставрація відбудеться, пан де Блакас здобуде посади і почесті; якщо реставрації не відбудеться, обер-гофмейстер залишиться зі своїм статком, що зберігається майже цілком поза межами Франції; Карл X і Людовік XIX помруть, а він, пан де Блакас, постаріє: діти його не покинуть принца-вигнанця: їм забезпечене звання знатних чужоземців при чужоземних дворах: слава Господу і всім діянням його!

Таким чином, виходить, що революція, яка піднесла і скинула Бонапарта, дала багатство панові де Блакасу: не те, так друге. Пан де Блакас з його кам’яним обличчям, витягнутим і безбарвним, – могильник монархії; він ховав її в Хартвеллі, він ховав її в Генті, він ще раз поховав її в Единбурзі і ховатиме у Празі чи в будь-якому іншому місці; він вічно охороняє останки найясніших небіжчиків, як селяни, що живуть біля моря, вічно підбирають уламки потерпілих від морської стихії кораблів, які море викидає на берег.

‹Опис Праги; прощання Шатобріана з королем›

13 Що я залишаю у Празі

Прага і в дорозі, 29 і 30 травня 1833 року

Я їхав до Праги у великій тривозі. Я говорив собі: часто для того, щоб занапастити нас, Богу досить буває звірити нам наші власні долі; Бог творить ради людей чудеса, але потім дає людям діяти самостійно, бо інакше йому довелося б правити во плоті, люди ж псують плоди його чудес. Злочин не завжди карається на цьому світі: провина карається завжди. Злочин має ту ж нескінченну і загальну природу, що й людина; суть його відома тільки небу, воно ж часом і вершить над злочинцем свій суд. Інша річ – дрібні й випадкові помилки; вони підлягають розгляду недалекого земного правосуддя: тому немає нічого неможливого в тому, щоб люди суворо покарали останні прорахунки монархії.

Я говорив собі й інше: королівські родини не раз робили непоправні помилки, перейнявшись хибними уявленнями про свою природу: вони то вважають себе особами божественними і винятковими, то бачать у собі простих смертних і приватних осіб; залежно від обставин вони ставлять себе то понад загальний закон, то в його рамки. Якщо вони порушують політичні установи, то стверджують, що мають на це право, бо вони – джерело закону і їх ніяк не можна судити за загальними мірками. Якщо вони помиляються в домашньому побуті, наприклад, дають спадкоємцеві трону небезпечне виховання, то на всі заперечення відповідають: «Приватна особа може поводитися зі своїми дітьми, як їй заманеться, а нам що – це не дозволено?»

Так, вам це не дозволено: ви не боги, але ви й не приватні особи, ви – люди суспільні, ви належите суспільству. Промахи короля згубні не тільки для королівської влади, вони обертаються проти країни в цілому: король оступається і йде геть, але хіба може піти цілий народ? Адже він теж чутливий до болю; хіба люди, що зберегли вірність відсутній монархії, жертви власної честі, не знищують свою кар’єру, хіба не накликають переслідування на своїх близьких, хіба не втрачають волю, хіба не ризикують життям? Повторюю ще раз: королівська влада – зовсім не приватна власність, це надбання загальне, неподільне; від міцності трону залежить життя всіх людей. Я боявся, що тривоги, неминучі в нещасті, заступлять від монарха ці істини і він нічого не зробить, щоб вчасно до них повернутися.

З другого боку, визнаючи величезні достоїнства салічного закону, я не заплющував очі на те, що надто довге правління однієї і тієї самої династії загрожує серйозними незручностями і народам і королям: народам – бо воно надто тісно сплітає їхню долю з долею королів; королям – бо вічна влада п’янить їх; вони відриваються від життя; кожен, хто не стає перед ними навколішки, не приносить їм смиренні прохання, не запевняє їх у найпокірнішій пошані, здається їм святотатцем. Нещастя нічого їх не вчить; біда в їхніх очах всього лише груба плебейка, що поводиться з ними без належної шанобливості, а катастрофи – не більше ніж зухвалість.

На щастя, я помилився: Карл X уникнув тих піднесених помилок, що народжуються на вершині суспільства; він, як я побачив, віддавався лише помилкам звичайним і був певний, що нещастя спало на нього несподівано – помилка більш простима. Все лікує самолюбність брата Людовіка XVIII: він бачить, як гине політичний світ, і не без підстав приписує цей крах своїй епосі, а не своїй особі: хіба Людовік XVI не загинув? хіба республіка не впала? хіба Бонапарту не довелося двічі покинути театр своєї слави і хіба не помер він у полоні на далекій скелі? Хіба європейські трони не перебувають під загрозою? Невже ж він, Карл X, міг зробити більше, ніж усі ці скинуті правителі? Він шукав захисту від ворогів; донесення поліцейських агентів і настрої, що панували в суспільстві, були йому сигналом небезпеки: він узяв ініціативу в свої руки; він не став чекати, поки почнуть наступати інші, а пішов у наступ сам. Хіба герої трьох заколотів не визнали, що плели змову, що протягом п’ятнадцяти років ламали комедію? Ну що ж! Карл визнав за свій обов’язок зробити зусилля; він спробував урятувати французьку законну монархію, а з нею і монархію європейську; він став до бою і програв; він пожертвував собою заради порятунку монархій; оце й усе: Наполеона наздогнало Ватерлоо, Карла X – липневі дні.

Так мислить нещасний монарх; він залишається непохитним під шквалом подій, що пригнічують і зупиняють його розум. Непорушність надає йому якоїсь величі: наділений надзвичайною уявою, він слухає вас, він нітрохи не обурюється вашими думками, він вдає, ніби вникає в них, насправді нітрохи їх не поділяючи. Існують спільні місця, які люди використовують як заслін; сховавшись за ці укріплення, вони ведуть звідти стрільбу по умах, що рухаються вперед.

Поширена помилка – переконувати себе на прикладі подій, що багато разів повторювалися в історії, ніби рід людський топчеться на місці; ті, хто так вважає, плутають пристрасті з ідеями: перші однакові в усі часи, другі змінюються від епохи до епохи. Матеріальні наслідки деяких вчинків у різні епохи схожі, а от причини, що їх породжують, – різні.

Карл X бачить у собі втілений принцип; насправді є люди, які, зберігаючи вірність незмінним ідеям, що передаються з покоління в покоління, перетворилися на справжнісінькі пам’ятники. Деякі люди, завдяки епосі, на яку припало їхнє життя, і власній своїй вищості, стають олюдненими речами; люди ці гинуть одночасно із загибеллю цих речей: Брут і Катон були римською республікою во плоті; вони не могли пережити її, як не може серце битися у знекровленому тілі.

‹Шатобріан цитує взятий з його брошури «Король помер, хай живе король!» (1824) опис характеру Карла X›

Я вже не раз прославляв цього монарха: модель постаріла, але зберегла схожість з давнім портретом: з роками ми бліднемо і втрачаємо деяку піїтичну правду – світло і колір нашого обличчя, проте люди мають мимовільну симпатію до облич, які зів’яли одночасно з їх власними. Я співав хвали роду Генріха IV; я охоче повторю їх, що не завадить мені боротися з помилками законної монархії і, якщо їй судилося відродитися, знову накликати на себе її неласку. Річ у тім, що законна конституційна королівська влада завжди здавалася мені найбезпечнішим і найправильнішим шляхом до цілковитої свободи. Я вважав і вважатиму себе доброчесним громадянином, бо прославляв і навіть перебільшував достоїнства законної монархії, щоб у міру сил допомогти їй проіснувати стільки, скільки необхідно для поступового перетворення суспільства і звичаїв.

Я роблю послугу пам’яті Карла X, протиставляючи чисту і просту істину тому, що скажуть про нього в майбутньому. Політичні супротивники виставлятимуть його людиною, що порушила свої клятви і замірилася на суспільні свободи: нічого подібного. Він не кривив душею, нападаючи на Хартію; він не вважав і не повинен був вважати себе клятвопорушником; він мав твердий намір відновити цю Хартію, як він її розумів, але спочатку хотів її врятувати. Карл X такий, яким намалював його я: м’який, хоча й запальний, добрий і ніжний з близькими, люб’язний, простий, благодушний, наділений достоїнствами справжнього лицаря: набожністю, благородством, галантністю, але не позбавлений слабкості, що, втім, не виключало пасивної хоробрості й уміння гідно зустріти смерть; нездатний довести до кінця ні добре, ні погане починання, сповнений забобонів свого віку і звання; підходящий король для звичайної доби, у добу незвичайну – людина, що несе не горе, але загибель.

14 Герцог Бордоський

Що ж стосується герцога Бордоського, то його в Градчанах хочуть виховати королем-вершником, який розмахує шпагою. Звичайно, непогано, щоб він виріс відважним, але було б помилкою вважати, що сьогодні будь-хто визнає право завоювання, що сьогодні досить бути Генріхом IV, щоб повернути собі трон. Без хоробрості правити не можна; але, щоб правити, лише хоробрості не досить: Бонапарт знищив віру в непогрішність переможця.

‹Передісторія реставрації Бурбонів›

Три завоювання законної монархії незаперечні: вона увійшла до Кадіса; вона перемогла в Наваринській битві і дала незалежність Греції; вона звільнила християнські народи, захопивши Алжир: операції, в яких зазнали поразки Бонапарт, Росія, Карл V і Європа. Назвіть мені владу короткоденну (і до того ж таку неміцну), яка б устигла зробити так багато.

Поклавши руку на серце, я вважаю, що, кажучи про законну монархію, нічого не перебільшив і виклав лише факти. Поза сумнівом, Бурбони не хотіли б і не могли б відновити монархію палацову і замкнутися в колі знаті й священиків; поза сумнівом, на трон їх звели не союзники; вони були випадковим наслідком, а не причиною наших нещасть, себто причиною, безперечно, став Наполеон. Але поза сумнівом також і інше: повернення королівської династії збіглося, на жаль, з успіхом чужоземної зброї. Козаки з’явилися в Парижі якраз тоді, коли туди повернувся Людовік XVIII: у той час Франція зазнавала принижень, приватні інтереси були в небезпеці, пристрасті були розпалені до краю; тоді здавалося, що Реставрація і вторгнення – одне й те саме; Бурбони впали жертвою безладу, наклепу, що перетворився, як це багато разів траплялося, на істину-брехню. На жаль! Важко уникнути лих, які породжують природа і час; хоч скільки з ними борися, правота в цій битві не завжди приводить до перемоги. Псілли, народ, що мешкав колись в Африці, зі зброєю в руках повстали проти південного вітру; здійнявся вихор і забрав сміливців: «Покинутою землею, – говорить Геродот, – заволоділи назамоньєни».

Кажучи про останнє лихо, що спіткало Бурбонів, я згадую їх перші кроки: біля колиски династії лунало якесь похмуре пророцтво. Не встиг Генріх IV стати володарем Парижа, як фатальне передчуття оселилось у нього в душі. Все нові й нові замахи не збентежили його мужності, але позбавили його природної веселості. На процесії на честь Святого Духа 5 січня 1595 року він з’явився в чорному, з пластиром на верхній губі: Жан Шатель, що цілив йому в серце, промахнувся і зачепив рот. Король був похмурий; пані де Баланьї запитала, що таке. «Як можу я бути задоволеним, – відповів він, – бачачи в народі таку невдячність: день за днем робив я і роблю для нього все, що можу, і з радістю віддав би за нього тисячу життів, якби Господь нагородив мене ними, а народ щодня чинить мені нові підступи, бо з того часу, як я тут, ні про що інше ніхто й не говорить».

А народ тим часом кричав: «Хай живе король!» – «Ваша Величносте, – сказав один з придворних, – подивіться, з якою радістю зустрічає вас народ». Генріх похитав головою: «Народ є народ. Якби на моєму місці був мій найлютіший ворог, народ зустрічав би його з такою ж радістю і кричав би ще голосніше».

Один прихильник Ліги, побачивши, що король сидить у глибині карети, сказав: «Он він, забився в куток свого візка». Чи не здається вам, що цей прихильник Ліги говорить про Людовіка XVI, який їхав із Тампля на ешафот?

У п’ятницю 14 травня 1610 року король, повертаючись разом з Бассомп’єром і герцогом де Гізом з монастиря фельянів, сказав: «Нині всі ви мене не цінуєте, але коли мене не стане, ви зрозумієте, чого я вартий, і узнаєте різницю між мною та іншими людьми». – «Боже мій, Ваша Величносте, – заперечив Бассомп’єр, – чи припините ви коли-небудь бентежити нас розмовами про вашу близьку смерть?» Тут маршал почав говорити Генріху про його славу, процвітання, добре здоров’я, що продовжує молодість. «Друже мій, – відповів король, – з усім цим доведеться розлучитися». Равальяк вже чекав його біля воріт Лувру.

Бассомп’єр пішов і наступного разу побачив короля вже в його покоях.

«Він лежав, – розповідає маршал, – на ліжку, і пан де Вік, сидячи на його краю, притискав святий хрест до його губ, щоб нагадати йому про Бога. Увійшов пан ле Гран і, впавши на коліна біля ліжка, почав укривати поцілунками його руку, а я, гірко плачучи, припав до його ніг».

Така розповідь Бассомп’єра.

Охоплений цими сумними спогадами, я немовби своїми очима бачив, як довгими залами Градчанського замку проходять останні Бурбони, з виглядом сумним і меланхолійним, як ішов перший з Бурбонів галереєю Лувру: я приїхав, щоб припасти до ніг королівської влади, що спустила дух. Померла вона навіки, чи їй судилося воскреснути, я буду вірний їй до кінця: республіка для мене почне існувати лише після остаточної загибелі монархії. Якщо Паркі, які мають видати мої записки, віддають їх у друк не одразу, то після їх появи ті, хто прочитають їх повністю і все зважать, зможуть міркувати, наскільки помилявся я у своїх співчуттях і припущеннях. Поважаючи нещастя, поважаючи те, чому я служив і служитиму до смерті ціною свого вічного спокою, я виводжу ці слова, правильні вони чи хибні, на моєму надзахідному годиннику, цьому сухому і легкому листі, яке незабаром розвіє дихання вічності.

Якщо королівські династії відмирають (залишимо осторонь майбутні можливості і живучі надії, що вічно гніздяться в душі людській), чи не краще залишити їм кінець, гідний їх величі: хай вони разом із сторіччями відступають у морок минулого. Якщо ви здобули оглушливу славу, не намагайтеся пережити її: світ втомлюється від вас і вашого галасу; він сердиться, що ви весь час маячите перед очима: Олександр, Цезар, Наполеон пішли з життя, підкоряючись законам слави. Щоб померти красивим, треба померти молодим; не чекайте, поки діти весни скажуть: «Як! і це той геній, та людина, те покоління, яким аплодував світ, за чий волосок, усмішку, погляд люди готові були віддати життя!» Яке сумне видовище – старий Людовік XIV, якому ні з ким поговорити про свою добу, окрім старого герцога де Вільруа! Останньою перемогою великого Конде була зустріч з Боссюе, який прийшов до краю його могили: оратор пожвавив німі води Шантії; він повернув дитинство старому, воскресив хлоп’яцтво юнака; у своєму безсмертному прощальному слові він повернув сивині переможця при Рокруа темний колір. Ви, що шануєте славу, поклопочіться про вашу могилу; ляжте в ній зручніше, постарайтеся прибрати благообразного вигляду, бо тут вам перебувати вічно.

Книга тридцять дев'ята

1 Пані дружина дофіна

Дорога з Праги до Карлсбада тягнеться серед сумних рівнин, закривавлених за часів Тридцятирічної війни. Проїжджаючи вночі цими полями битви, я схиляю голову перед богом воїнств, кому небо править за щит. Вдалині видніються порослі лісом пагорби, біля підніжжя яких розкинулися озера. Дотепники з числа карлсбадських лікарів порівнюють цю дорогу із змією Ескулапа, яка спускається з пагорба, щоб випити з чаші Гігії.

З висоти міської вежі Штадттурм, вежі, увінчаної дзвіницею, вартові, угледівши подорожнього, сурмлять у ріг. Мене, як усякого помираючого, вітав веселий звук, і кожен мешканець долини міг радісно сказати собі: «Ось їде людина, хвора на артрит, ось той, що скаржиться на іпохондрію, ось той, що страждає від короткозорості!» На жаль! я був куди кращий – я був хворий невиліковно.

О сьомій годині ранку 31 травня я прибув у «Золотий екю» – заїжджий двір, що утримується на кошти вельможного, але збанкрутілого графа Больцоні. У цьому готелі вже оселилися граф і графиня де Коссе (вони випередили мене) і мій земляк генерал де Трогофф, у недавньому минулому комендант замку Сен-Клу, колись народжений у Ландивізьо у світлі місяця з міста Ландерно, який, попри свою непоказність, примудрився стати капітаном австрійських гренадерів у Празі під час революції. Він відвідав свого вигнаного сеньйора, спадкоємця святого Клодоальда, який колись жив відлюдником у пустелі Сен-Клу, і тепер, здійснивши це паломництво, повертався до Нижньої Бретані. Він віз із собою двох солов’їв – угорського і богемського, які так дзвінкоголосо жалілися на жорстокість Терея, що не давали заснути нікому з постояльців. Трогофф напихав солов’їв посіченим бичачим серцем, але не міг утішити птахів у їхньому горі.

Et moestis late loca questibus implet [102].

Ми з Трогоффом обійнялися, як два бретонці. Генерал, маленький і квадратний, як корнуельський кельт, ховає під відвертістю лукавство і має в запасі чимало дотепних історій. Пані дружина дофіна ласкава до нього і, оскільки він знає німецьку, прогулюється в його товаристві. Дізнавшись від графині де Коссе про мій приїзд, вона запросила мене відвідати її о пів на десяту або опівдні; я прийшов опівдні.

Вона займає окремий будинок на краю села на правому березі Тепли, річечки, яка спускається з гори і перетинає Карлсбад. Я піднімався в покої принцеси, охоплений хвилюванням: мене чекала зустріч, чи не перша в житті, з цілковитим втіленням людських страждань, з християнською Антігоною. Моє знайомство з пані дружиною дофіна було поверхове; у пору свого недовгого благоденства вона ледве встигла кинути мені два чи три слова; вона завжди трималася зі мною скуто. Хоча я все життя писав і говорив про неї не інакше як з глибоким захопленням, пані дружина дофіна не могла не поділяти щодо мене забобонів того стада дармоїдів, що оточувало її: королівська родина животіла, відрізана від світу, у цій цитаделі дурості й заздрості, яку безуспішно облягали нові покоління.

Двері мені відчинив слуга; пані дружина дофіна сиділа у глибині вітальні, між двох вікон, на софі і вишивала. Я був такий схвильований, що не знав, чи стане у мене сил підійти до принцеси.

Вона уткнулася в рукоділля, немов хотіла сховати хвилювання, що охопило і її теж, але, побачивши мене, підвела голову і мовила: «Рада вас бачити, пане де Шатобріан; король сповістив мене про ваш приїзд. Ви добре спали ніч? ви, мабуть, стомилися».

Я шанобливо подав їй листи пані герцогині Беррійської; вона взяла їх, поклала біля себе на дивані і сказала мені: «Сідайте, сідайте». Потім швидким, машинальним, нервовим рухом вона повернулася до свого вишивання.

Я мовчав; пані дружина дофіна також мовчала: було чути, як голка протикає тканину і тягне за собою вовняну нитку, яку принцеса різким рухом накладає на канву; я помітив кілька сльозинок, що впали на рукоділля. Прославлена страждальниця витерла очі тильним боком руки і, не підводячи голови, запитала: «Як почуває себе моя сестра? Вона дуже нещасна, дуже. Мені її так шкода, так шкода». Ці короткі повторювані склади марно намагалися замінити розмову, для якої в обох співрозмовників бракувало слів. У дружини дофіна були червоні від постійних сліз очі, що надавало її обличчю схожості з прекрасною Дівою Марією Стражденною.

– Пані, – сказав я нарешті, – пані герцогиня Беррійська і справді дуже нещасна; вона доручила мені приїхати до вас і на час її полонення довірити її дітей вашому піклуванню.

У її нещастях їй стане великою втіхою думка, що Генріх V знайде у Вашій Величності другу матір.

Паскаль мав рацію, кажучи, що велич і нікчемність неподільні в людині: хто б міг подумати, що пані дружина дофіна дорожить цими титулами королеви, Величності, такими для неї природними і які вже показали їй свою суєтність? І все ж слово «Величність» виявилося чарівним словом; воно осяяло обличчя принцеси ясним світлом, на мить прогнавши хмари, які, втім, незабаром повернулися і вінцем оточили її чоло.

– Ах, ні-ні, пане де Шатобріан, – сказала принцеса, підвівши на мене очі і відклавши рукоділля, – я не королева.

– Ви королева, пані, королева за законами королівства: його світлість дофін міг зректися лише тому, що був королем. Франція вважає вас своєю королевою, і ви станете матір’ю Генріху V.

Пані дружина дофіна більше не сперечалася: ця маленька поступка жіночій природі приглушала блиск багатообразної величі принцеси, надавала їй якоїсь чарівності і наближала мою прославлену співрозмовницю до простих смертних.

Я прочитав уголос мою вірчу грамоту, де пані герцогиня Беррійська сповіщала мене про своє заміжжя, наказувала мені вирушити до Праги, просила не позбавляти її титулу французької принцеси і доручала своїх дітей піклуванню сестри.

Принцеса знов узялася до вишивання; коли я дочитав, вона мовила: «Пані герцогиня Беррійська має рацію, вона може на мене покластися. Чудово, пане де Шатобріан, чудово: мені дуже шкода мою невістку, перекажіть їй це».

Наполегливість, з якою пані дружина дофіна повторювала про свій жаль до пані герцогині Беррійської, не йдучи далі, показала мені, наскільки, по суті, слабкі узи зв’язували ці дві душі. Мені здалося також, що в серці святої ворухнулися ревнощі. Суперництво в нещасті! Адже для дочки Марії Антуанетти суперництво це не становило ніякої небезпеки: пальма першості залишилася б за нею.

– Якби ви, пані, – вів далі я, – зволили прочитати лист, який пані герцогиня Беррійська написала вам, і той, який вона адресувала своїм дітям, ви, можливо, знайшли б у них подальші уточнення. Я сподіваюся, що ви передасте зі мною відповідний лист у Блай.

Листи була написані симпатичним чорнилом. «Я нічого в цьому не розумію, – сказала принцеса, – як бути?» Я запропонував удатися до жаровні з кількома трісками; Madame [103] потягнула за шнурок дзвінка, що звисав позаду софи. Прийшов слуга, вислухав наказ і поставив жаровню на площадці біля дверей вітальні. Madame підвелася, ми підійшли до жаровні і поставили її на столик біля сходів. Я взяв один з листів і підніс до вогню. Пані дружина дофіна дивилася на мене з усмішкою, бо в мене нічого не виходило. Вона сказала: «Дайте я спробую». Вона потримала лист над вогнем; на папері проступили розбірливі слова, написані рукою герцогині Беррійської; те ж саме було зроблено з другим листом. Я привітав Madame з успіхом. Дивна сцена: дочка Людовіка XVI розгадує разом зі мною на карлсбадському сходовому майданчику таємничі письмена, які прислала тампльській ув’язненій полонянка блайська!

Ми повернулися у вітальню. Дружина дофіна прочитала звернений до неї лист. Пані герцогиня Беррійська дякувала сестрі за співчуття, які та виявила до її нещастя, доручала їй своїх дітей, особливо ж довіряла піклуванню добродійної тітки свого сина. Лист до дітей був короткою ніжною запискою. Герцогиня Беррійська закликала Генріха стати гідним Франції.

Пані дружина дофіна сказала: «Сестра віддає мені належне. Я й справді виявила співчуття до її долі. Вона, мабуть, багато страждала, багато страждала. Скажіть їй, що я поклопочуся про пана герцога Бордоського. Я його люблю. Як вам здається? Він при доброму здоров’ї, правда ж? Натура у нього міцна, хоча й трохи нервова».

Я провів наодинці з Madame дві години: честь, яка мало кому випадала; вона, здавалося, була задоволена. Чуючи про мене тільки погане, вона, безперечно, вважала мене людиною жорстокою, розпертою від гордості; вона була мені вдячна за те, що я виявився доброю людиною, схожою на простих смертних. Вона сказала мені ласкаво: «Я йду на прогулянку, мені час пити воду; ми обідаємо о третій годині, приходьте, якщо не ляжете відпочивати. Ви можете бувати у мене, коли вам захочеться».

Не знаю, чому я маю завдячувати своїм успіхом, але кригу вочевидь було розбито, упередження розвіялось; ці очі, які були прикуті в Тамплі до очей Людовіка XVI і Марії Антуанетти, доброзичливо зупинялися на бідному слузі.

Але якщо дружину дофіна мені вдалося підбадьорити, то сам я почував себе надзвичайно незатишно: страх переступити якусь межу позбавляв мене навіть звичайнісіньких навичок розмови, яких я не втрачав у присутності Карла X. Чи тому, що я не зумів збудити в душі Madame те, що таїлося в ній піднесеного, чи тому, що пошана перешкоджала висловленню думок, але я відчував, що тримаюся з гнітючою бездарністю.

О третій годині я повернувся до пані дружини дофіна. У неї я застав пані графиню Естергазі з дочкою, пані д’Агу, пана О’Хежерті-молодшого і пана де Трогоффа; вони сподобилися честі обідати у принцеси. Графиня Естергазі замолоду сяяла красою, але й зараз ще гарна на вроду: у Римі вона мала зв’язок з герцогом де Блакасом. Запевняють, що вона не чужа політиці і доносить панові князю фон Меттерніху про все, що чує. Коли Madame звільнили з Тампля й відіслали до Відня, вона зустрілася там з графинею Естергазі і потоваришувала з нею. Я помітив, що графиня уважно вслухається в мої слова; назавтра вона простодушно кинула у моїй присутності, що всю ніч писала. Вона збиралася до Праги, де у неї було призначене таємне побачення з паном де Блакасом; звідти вона мала вирушити до Відня. Старі прихильності, що помолоділи завдяки шпигунству! Які послуги і які втіхи! Мадемуазель Естергазі негарна, у неї вигляд панночки розумної і злої.

Віконтеса д’Агу, що впала нині у благочестя, – впливова особа з тих, що є при кожній принцесі. Вона, як могла, дбала про своїх рідних, звертаючись до всіх, у тому числі й до мене: я мав щастя влаштовувати її племінників, яких у неї було не менше, ніж у великого канцлера Камбасереса.

Обід був такий несмачний і небагатий, що я встав із-за столу голодним; подано його було у вітальні, бо їдальні у дружини дофіна не було. Після їди стіл винесли; Madame сіла на софу, знову взялася до рукоділля, а ми всілися навколо неї. Трогофф розповідав історії, Madame це любить. Особливо цікавлять її жінки. Заговорили про герцогиню де Гіш. «Коси їй не личать», – сказала дружина дофіна, на мій великий подив.

Зі свого місця вона у вікно спостерігала за всім, що відбувається на вулиці, називала на ім’я дам і кавалерів, що там прогулювались. З’явилися два поні з жокеями, одягненими на шотландський манір; Madame одірвалася од рукоділля, довго вдивлялася і нарешті промовила: «Це пані (я забув ім’я) їде з дітьми в гори». Марія Тереза, що постала кумонькою, яка знає звички сусідів, принцеса тронів і ешафотів, що спустилася з висоти своєї долі до рівня інших жінок, особливо цікавила мене; я спостерігав за нею з деяким філософським розчуленням.

О п’ятій годині дружина дофіна вирушила покататися в колясці; о сьомій я повернувся, щоб провести у неї вечір. Та сама картина: Madame на софі, нещодавні співтрапезники та ще п’ятеро чи шестеро молодих і старих любительок цілющих вод навколо неї. Дружина дофіна докладала зворушливих, але помітних зусиль, аби бути люб’язною; вона намагалася поговорити з кожним. Кілька разів вона зверталася до мене, із задоволенням вимовляючи моє ім’я, щоб усі дізналися, хто я такий, але після кожної фрази знову поринала в задумливість. Голка снувала у неї в руках, обличчя схилялося над рукоділлям; я бачив принцесу у профіль і був уражений зловісною схожістю: вона стала схожою на батька; коли я дивився на її голову, немов підставлену мечу страждання, мені здавалося, ніби я бачу голову Людовіка XVI, який чекає, коли на неї впаде фатальний булат.

О пів на дев’яту вечір закінчився; я повернувся до себе і ліг спати, знеможений від утоми.

У п’ятницю 1 червня я встав о п’ятій ранку; о шостій пішов у Мюленбад (купальня при млині): болящі тіснилися навколо джерела, прогулювалися дерев’яною галереєю з колонами або садом, що прилягав до цієї галереї. Пані дружина дофіна з’явилася в жалюгідному платті із сірого шовку, з потертою шаллю на плечах і в старому капелюсі. Здавалося, вона сама латала свій одяг, як її мати в Консьєржері. Пан О’Хежерті, берейтор принцеси, підтримував її під руку. Вона змішалася з натовпом і простягнула свій кухлик жінкам, що черпали воду із джерела. Ніхто не звертав уваги на пані графиню де Марн. Заклад, що звався Мюленбад, побудувала в 1762 році Марія Терезія, її бабуся; вона ж подарувала Карлсбаду дзвони, яким судилося прикликати її онучку до підніжжя хреста.

Коли Madame увійшла до саду, я кинувся до неї: її, схоже, здивувало це догоджання царедворця. Я рідко вставав так рано ради найясніших осіб, хіба що 13 лютого 1820 року, коли поспішив в Оперу до герцога Беррійського. Принцеса дозволила мені п’ять чи шість разів обійти разом з нею сад, говорила привітно, обіцяла прийняти мене о другій годині і дати мені лист. Я скромно пішов, нашвидку поснідав і решту часу гуляв околицями.

‹Історичні спогади, пов’язані із Карлсбадом›

4 Остання розмова з дружиною дофіна. – Від’їзд Карлсбад, 1 червня 1833 року

О першій годині пополудні я прийшов до пані дружини дофіна.

– Ви хочете поїхати сьогодні, пане де Шатобріан?

– З дозволу Вашої Величності. Я постараюся застати пані герцогиню Беррійську у Франції, інакше мені доведеться вирушити на Сицилію, і Її Королівська Високість не скоро отримає довгождану відповідь.

– Ось лист. Про всяк випадок я не називаю в ньому вашого імені, щоб не наражати вас на небезпеку. Прочитайте.

Я прочитав записку, написану рукою пані дружини дофіна; я переписав її слово в слово.

«Карлсбад, 31 травня 1833 року.

Я зазнала справжньої втіхи, люба сестро, отримавши нарешті звістку від Вас. Я від щирого серця співчуваю Вам. Ви завжди можете розраховувати на мій незмінний вияв турботи до Вас і особливо до Ваших милих дітей, які дорогі мені, як ніколи. Життя моє, скільки б воно не тривало, належатиме їм. У мене ще не було можливості поговорити з рідними про Ваші прохання, бо здоров’я моє вимагає, щоб я пожила тут, на водах. Але я виконаю їх, як тільки повернуся до Праги; прошу Вас повірити, що ставлення моїх рідних до Вас цілком збігається з моїм власним.

Прощавайте, люба сестро, я від щирого серця співчуваю Вам і ніжно Вас цілую.

М. Т.»

Я здивувався стриманості цього послання: кілька розпливчастих пояснень прихильності погано приховували внутрішню сухість. Я чемно зауважив це пані дружині дофіна і знову почав обстоювати інтереси бідолашної полонянки. Madame відповіла мені, що все залежить від короля. Вона пообіцяла виявити співчуття до сестри, але ні в голосі, ні в тоні її я не почув щирості, радше в них звучало стримане роздратування. Я вирішив, що справу моєї клієнтки програно. Я змінив тему і заговорив про Генріха V. Оскільки я завжди на свій страх і ризик намагався просвітити Бурбонів і висловлював їм те, що думаю, я визнав за свій обов’язок бути з принцесою щиросердим; я відверто і без лестощів завів мову про виховання пана герцога Бордоського.

– Я знаю, що ви, пані, з прихильною увагою прочитали брошуру, в кінці якої я висловлюю кілька думок щодо виховання Генріха V. Я побоююся, чи не шкодить справі оточення хлопця: пани де Дамас, де Блакас і Латіль не популярні у Франції.

Madame погодилася зі мною; за пана де Дамаса вона навіть і не думала заступатись і лише згадала двома-трьома словами його відвагу, непідкупність і благочестя.

– У вересні Генріх V стане повнолітнім. Чи не вважаєте ви, пані, що варто було б утворити раду і оточити Генріха V людьми, на яких Франція не дивиться з таким упередженням?

– Пане де Шатобріан, що більше радників, то більше думок; і потім, кого ви могли б запропонувати?

– Пана де Віллеля.

Madame, схилена над рукоділлям, завмерла з голкою в руці; вона поглянула на мене здивовано і, у свою чергу, здивувала мене досить правильною оцінкою вдачі і складу розуму пана де Віллеля. Вона вважала його не більш ніж спритним чиновником.

– Ви занадто суворі, пані, – заперечив я, – пан де Віллель любить порядок, облік, він людина поміркована, спокійна, можливості його невичерпні; якби він не прагнув стати першою людиною, для чого в нього бракує таланту, його варто було б включити до королівської ради довічно; він незамінний. Його присутність поряд з Генріхом V мала б якнайкращий вплив.

– Я думала, ви не любите пана де Віллеля.

– Я зневажав би себе, якби після падіння трону зберігав у душі почуття дрібного суперництва. Чвари серед роялістів завдали стільки лиха; я всім серцем шкодую про них і готовий просити вибачення у тих, хто був несправедливий до мене. Я благаю Вашу Величність повірити, що не хизуюся вдаваною великодушністю і не закладаю основу майбутнього добробуту. Чого мені просити у Карла X у вигнанні? А якщо настане Реставрація, хіба на той час я не спочиватиму в могилі?

Madame поглянула на мене приязно; у доброті своїй вона похвалила мене скупими словами: «Чудово, пане де Шатобріан!» Здавалося, її не переставало дивувати, що Шатобріан зовсім не схожий на ту людину, яку їй описували.

– Є інша підхожа особа, пані, – вів далі я, – мій благородний друг пан Лене. У Франції було троє людей, яким у жодному разі не слід було присягати Філіпу: я, пан Лене і пан Руає-Коллар. Не залежачи від уряду і стоячи на різних позиціях, ми утворили б тріумвірат, який мав би деякий вплив. Пан Лене склав присягу через слабість, пан Руає-Коллар – через гордість; одного це зведе в могилу, інший буде цим жити, як живе всім, що робить, бо все, що він робить, гідне захоплення.

– Ви залишилися задоволені герцогом Бордоським?

– Він чарівний. Кажуть, Ваша Величність трохи потурає його забаганкам.

– О ні-ні. Якої ви думки про його здоров’я?

– Здається, він чудово себе почуває; трохи слабкий і блідуватий.

– Часто буває і так, що у нього на щоках грає рум’янець, але він такий нервовий. Пана дофіна серйозно поважають в армії, правда? серйозно поважають? про нього згадують, адже так?

Це несподіване питання, не пов’язане з тим, про що ми говорили, відкрило мені таємну рану, яку залишили в серці дружини дофіна події в Сен-Клу і Рамбує. Вона запитала про чоловіка, щоб заспокоїти себе; я вгадав думку принцеси і дружини; я запевнив її, і не без підстав, що в армії згадують про справедливість, чесноти, хоробрість верховного головнокомандувача.

Бачачи, що настає час прогулянки, я запитав:

– У Вашої Величності немає більше наказів? Я не хотів би вам докучати.

– Перекажіть вашим друзям, що я дуже люблю Францію. Хай вони не забувають, що я француженка. Я прошу вас неодмінно переказати їм це; ви потішите мене, якщо скажете французам, що я справді сумую за Францією; я дуже тужу за Францією.

– Ах, пані, що вам до Франції? Ви стільки страждали, невже ви ще можете відчувати тугу за батьківщиною?

– Ні-ні, пане де Шатобріан, неодмінно скажіть їм усім, що я француженка; я – француженка.

Madame залишила мене; я ще довго стояв на сходах, не наважуючись вийти на вулицю; я й досі не можу згадувати цю сцену без сліз.

Повернувшись на заїжджий двір, я вдягнув дорожній одяг. Поки закладали коляску, Трогофф теревенив не вгаваючи; він повторював, що пані дружина дофіна дуже мною задоволена, що вона цього не приховує і розповідає про це всім і кожному. «Ваша подорож – велика справа! – волав Трогофф, намагаючись перекричати своїх солов’їв. – Ви побачите, які будуть результати!» Я не вірив ні в які результати.

І виявився правий: того ж вечора до Карлсбада мав приїхати герцог Бордоський. Всі чекали його, але мені про це нічого не сказали. Я передбачливо зробив вигляд, ніби нічого не знаю.

О шостій годині пополудні я поїхав до Парижа. Хоч яке величне нещастя празьких вигнанців, нікчемність життя монарха, замкнутого в собі самому, нестерпна; щоб випити цю чашу до дна, треба спалити свій палац і одурманити свій розум полум’яною вірою. На жаль! новий Сіммах, я оплакую покинуті вівтарі; я здіймаю руки до Капітолія; я славлю велич Рима! але що коли бог став бовваном, а Риму вже не повстати з пороху?

‹Шлях із Карлсбада до Парижа›

7 ‹…› Ластівка

2 червня 1833 року

‹Шатобріан проїжджає через Бамберґ і Вюрцбурґ›

У Бішофсгеймі, де я обідав, до мого святково накритого столу завітала гостя: допитлива красуня-ластівка, справжня Прокна з червонуватою грудкою, сіла на залізний гак за моїм настіж розчиненим вікном, що підтримує вивіску «Золоте сонце», і незабаром защебетала ніжним голосом, поглядаючи на мене з розумним виглядом і не виявляючи найменшого страху. Я ніколи не скаржився, якщо мене будила дочка Пандіона; я ніколи не називав її балакухою, як Анакреонт; навпаки, я завжди вітав її повернення піснею родосських дітей: «Прилетіла ластівка з ясною погодою, з ясною весною. Відчини, відчини швидше дверцята ластівці, Перед тобою не діди, а діточки».

– Франсуа, – сказала мені моя бішофсгеймська співтрапезниця, – моя прапрабабуся жила в Комбурзі, під покрівлею твоєї вежки; щороку восени вона супроводжувала тебе, коли, краючи зарослий очеретом ставок, ти мріяв вечорами про свою сильфіду. Вона з’явилася на твоїй рідній кручі того самого дня, коли ти відпливав до Америки, і якийсь час летіла за твоїм вітрилом. Бабуся моя звила гніздо під вікном Шарлотти; вісім років по тому вона разом з тобою прилетіла до Яффи; ти розповів про це в «Подорожі». Матуся моя, цвірінькаючи на світанку, якось провалилася в камінну трубу й опинилася у твоєму кабінеті в міністерстві закордонних справ; ти розчинив перед нею вікно. У матусі було багато дітей; я з останнього виводка; ми вже зустрічалися з тобою в Римській Кампанії, на старій дорозі, що веде до Тіволі, пам’ятаєш? У мене були такі чорні, такі блискучі крила! Ти поглянув на мене так сумно. Хочеш, полетимо разом?

– На жаль, мила ластівко, ти так добре знаєш мою історію, ти надзвичайно люб’язна, але я бідний полинялий птах, і пір’я моє вже ніколи не виросте; я не можу полетіти з тобою. Тобі не під силу нести мене, обтяженого роками і незгодами. І потім – куди нам летіти? Весна і теплі краї мені вже не по літах. Тобі – повітря і любов, мені – земля і самотність. Ти відлітаєш; хай освіжить роса твої крила! хай прихистить тебе гостинна рея, коли ти втомишся в дорозі над Іонійським морем! хай випаде тобі спокійний жовтень і хай убереже він тебе від загибелі! Передай мій привіт афінській оливі, передай його і розеттським пальмам. Якщо тієї пори, коли зацвітуть квіти і ти повернешся до нас, мене вже не буде серед живих, я запрошую тебе на мої поминки: прилітай на заході ловити мошок у траві на моїй могилі; я, як і ти, любив волю і вдовольнявся малим.

8 Заїжджий двір у Візенбаху. – Німець і його дружина. – Моя старість. – Гейдельберґ. – Паломники. – Руїни. – Мангайм

3 і 4 червня 1833 року

Я продовжив свій шлях по землі через кілька миттєвостей після того, як ластівка пурхнула в небо. Ніч була похмура, блідий щербатий місяць блукав серед хмар; бачачи її, мої напівсонні очі заплющувались; я немов помирав у таємничому світлі, що осявало світ тіней: «Мене охопила якась тиха знемога, передвісник останнього спочинку» (Мандзоні).

Я зупиняюся у Візенбаху: відлюдний заїжджий двір, вузька улоговина, затиснута між двох лісистих пагорбів. Брауншвейзький німець, такий же мандрівець, як я, прибігає, почувши моє ім’я. Він потискує мені руку, говорить про мої твори; дружина його, повідомляє він, вчиться читати по-французьки за «Генієм християнства». Він не втомлюється дивуватися моїй молодості. «Але, – додає він, – це моя помилка; судячи з ваших останніх творів, я мав уявляти собі вас таким же молодим, яким ви здаєтеся».

Життя моє переплелося зі стількома історичними подіями, що в уявленні моїх читачів я такий же старий, як самі ці події. Я часто згадую свою сивину – у самолюбній надії, що, побачивши мене, люди вигукнуть: «Ах! та він не такий вже старий». Із сивим волоссям відчуваєш себе затишно: ним можна хвалитися; хвастати чорним волоссям було б поганим тоном: чи велика заслуга бути таким, яким народила вас мати! інша річ бути таким, яким зробили вас час, нещастя і мудрість, – це чудово! Моя маленька хитрість кілька разів удавалася. Зовсім недавно один священик захотів зі мною познайомитись; побачивши мене, він онімів; коли дар мови повернувся до нього, він вигукнув: «Ах, пане! Ви ще довго зможете боротися за віру!»

Одного разу, бувши проїздом у Ліоні, я отримав листа від однієї пані; вона просила мене дати місце в моїй кареті її дочці й довезти до Парижа. Прохання здалося мені дивним, але, з’ясувавши, що прохачка – особа вельми поважна, я написав чемну відповідь. Мати прийшла разом з дочкою, божественним створінням шістнадцяти років від народження. Ледве кинувши на мене погляд, пані почервоніла; вона втратила довірливість: «Даруйте, пане, – бурмотіла вона, – це не зменшує моєї поваги до вас… Але ви розумієте, що пристойність… Я помилилася… Я така здивована…» Я наполягав, не спускаючи очей зі своєї майбутньої супутниці, яку суперечка наша, схоже, смішила; я заперечував, обіцяв усіляко опікати юну особу, мати розсипалася у вибаченнях і реверансах. Обидві жінки пішли. Я був гордий, що викликав у них такий страх. Здавалося, Аврора на кілька годин повернула мені молодість. Пані уявляла, що автор «Генія християнства» – поважний абат де Шатобріан, старий добряк, високий і сухорлявий, який весь час нюхає тютюн з величезної бляшаної табакерки, одне слово, людина, якій спокійно можна доручити невинну пансіонерку, що прямує до монастиря серця Христового.

У Відні років десять-п’ятнадцять тому розповідали, що я живу сам у якомусь місці, яке називається Вовча долина. Будинок мій стоїть на острові: той, хто хоче мене бачити, сурмить у ріжок з протилежного берега річки (річка у Шатне!). Тоді я виглядаю зі свого притулку: якщо компанія мені подобається, я припливаю за гостями на човні; якщо не подобається, то ні. Увечері я витягую мій човник на берег, і острів стає недосяжний. Далебі, так мені і треба було б жити; ця віденська байка завжди чарувала мене; навряд чи її придумав пан фон Меттерніх: він не надто мене любить.

Не знаю, що сказав німецький мандрівець своїй дружині і чи поспішив він вивести її з омани щодо моєї старезності. Я боюся не сподобатись ні чорним волоссям, ні сивим, боюся не виявитися ні достатньо молодим, ні достатньо мудрим. Утім, у Візенбаху мені було не до кокетування: сумний північний вітер стогнав під дверима і в коридорах готелю; а коли віє вітер, я закоханий тільки в нього.

Дорога з Візенбаха до Гейдельберґа йде уздовж за течією Неккара, затиснутого між стрімких пагорбів, з яких ліси спускаються на піщану обмілину, усіяну червоним залізняком. Скільки річок побачив я за своє життя! Я зустрів паломників із Валтурена: вони тягнулися двома паралельними потоками по обидва боки битого шляху; екіпажі їхали посередині. Жінки йшли босоніж, із чотками в руках, несучи на голові вузлики з білизною; чоловіки простоволосі, також із чотками в руках. Періщив дощ; де-не-де водянисті хмари, здавалося, повзли просто по схилах пагорбів. Кораблі, завантажені лісом, пливли вниз за течією, назустріч їм рухалися інші, під вітрилом або на буксирі. Між пагорбами виднілися села серед полів і багатих городів, облямованих шипшиною та різними квітучими кущами. Паломники, моліться за мого бідолашного юного короля: він живе у вигнанні, він ні в чому не винний, він починає своє паломництво, коли ви вже взялися до виконання вашого, а я вже близький до завершення мого. Якщо Генріху не судилася доля царствувати, мені все-таки піде на славу те, що я взяв на борт мого вутлого суденця уламок такої грандіозної величі. Тільки Бог посилає погожий вітер і відкриває вхід у гавань.

У міру наближення до Гейдельберґа кам’янисте русло Неккара розширюється. Поглядам відкриваються міський порт і саме місто, чий вигляд сповнений спокою. Вдалині, над суходолом, широко розкинувся обрій: здається, ніби річку перегороджує загата.

Тріумфальна арка з червоного каменю повідомляє про в’їзд до Гейдельберґа. Ліворуч на пагорбі височіють руїни середньовічного замку. Звичайно, уламки готичних споруд мальовничі і втілюють у собі деякі народні традиції, проте насправді цікаві вони тільки народам, що їх створили. Що французові до всіх цих німецьких царедворців, до всіх цих дебелих, білотілих, блакитнооких принцес? Йому куди дорожча Свята Женев’єва Брабантська. У цих уламках нового часу немає нічого від народів нового часу, хіба що християнська зовнішність і феодальний характер.

Не так стоїть справа з пам’ятниками Греції та Італії; вони належать всім народам, у них – витоки людської історії, їх письмена зрозумілі всім освіченим людям; саме сонце в тих краях світить інакше. Навіть руїни оновленої Італії цікаві всім, бо мають на собі ознаку мистецтв, а мистецтва належать до царини суспільної. Вже майже померкла фреска Доменікіно або Тиціана, обернутий на руїну палац Мікеланджело або Палладіо викликають скорботу людського духу в усі часи.

Визначною пам’яткою Гейдельберґа є гігантська бочка – Колізей п’яниць; утім, жоден християнин не розлучився із життям у цьому амфітеатрі рейнських Веспасіанів; з розумом – так, невелика втрата.

За Гейдельберґом пагорби праворуч і ліворуч від Неккара відступають, і мандрівець виїжджає на рівнину. Дорога в’ється по невисокому насипу над полями пшениці між двох рядів побитих вітром вишневих і горіхових дерев, які «образи терплять тут від рук людей прохожих» (Буало).

Біля в’їзду до Мангайма росте хміль, довгі сухі підпорки якого тепер лише на третину висоти обвиті гнучкими стеблами. Юліан Відступник написав чудову епіграму проти пива; абатові де Ла Блеттрі належить досить витончене наслідування їй:

Ти – Вакх несправжній. В тім Мені порукою правдивий Вакх… … Хай галл не від вина такий веселий, Сік колосків шумує в голові: Дитя Церери славить він, А я – дитя Семели.

Кілька садів, отінені вербами прямі бульвари утворюють зелене передмістя Мангайма. Будиночки в місті здебільшого двоповерхові. Головна вулиця широка, з рядом дерев посередині: Мангайм – ще одна полегла фортеця. Я не люблю підробок: тому я ніколи не купував мангаймське золото, але, судячи з пережитих мною лих, я, безперечно, володію золотом тулузьким: а я, як ніхто, шанував храм Аполлона.

‹Рейн; шлях Пруссією›

10 Французька земля. – Арабески. – «У мій кашкет, будь ласка». – Мец. – Погляд на мою родину і моє життя. – Подарунок дітей-вигнанців. – Верден, Вальмі. – Шалон. – Долина Марни

4 і 5 червня 1833 року

Кордон я перетнув між Саарбрюкеном і Форбаком; Франція зустріла мене непривітно: спочатку мені трапився безногий каліка, потім людина, яка пересувалася на руках і колінах, волочачи за собою ноги, немов два криві хвости чи двох дохлих змій, потім показався повіз, а в ньому – дві чорні зморщені бабусі – авангард французьких жінок. У прусської армії були причини відступати.

Але пізніше я зустрів молодого гарного піхотинця з дівчиною; солдат штовхав перед собою тачку дівчини, а та несла люльку і шаблю служивого. Віддалік інша дівчина йшла за плугом, а літній землероб поганяв биків; ще далі старий просив милостиню для сліпої дитини; ще далі височів хрест. У селі дюжина дитячих голівок у вікні недобудованого будинку була схожа на ангелів у славі. Ось дівчинка сидить на порозі халупи: незапнута, світле волосся, замурзане личко, невдоволена гримаса через холодний вітер; під рваним полотняним платтячком видно білі плічки; обхопивши руками коліна, вона дивиться на все, що відбувається навколо, з цікавістю пташки: Рафаель привласнив би її образ, зробивши ескіз, а я з радістю викрав би в матері її саму.

При в’їзді у Форбак вас зустрічає зграя вчених собак: дві найбільші запряжені у візочок з цирковими костюмами, п’ять чи шість інших, різного зросту і масті, з різними мордами і хвостами, проводжають багаж, кожна зі шматком хліба в зубах. Два суворі дресирувальники, один з великим барабаном, другий з порожніми руками, стежать за зграєю. Вперед, друзі мої, обійдіть землю навколо, як я, щоб пізнати народи. Ви так само міцно займаєте своє місце у світі, як і я; ви варті собак моєї породи. Капелюх набакир, шпага при боці, хвіст трубою; ну ж бо, простягніть лапу Діані, Мірзі, Мирні, потанцюйте ради кісточки чи штурхана, як це робимо ми, але не здумайте пускатися в танок ради короля!

Читачі, стерпіть ці арабески; рука, що намалювала їх, ніколи вже не заподіє вам лиха: вона всохла. Коли ви побачите ці химерні закрути, пам’ятайте, що їх накреслив художник на вікові своєї власної домовини.

На митниці старий чиновник зробив вигляд, ніби оглядає мою коляску. Я приготував монету в сто су; він бачив її у мене в руці, але не наважувався взяти через начальників, що спостерігали за ним. Він зняв кашкета ніби для того, щоб краще вести обшук, поклав його на сидіння переді мною і тихенько сказав: «У мій кашкет, будь ласка». О великі слова! у них міститься вся історія роду людського; скільки разів свобода, вірність, відданість, дружба, любов говорили: «У мій кашкет, будь ласка». Я подарую цей вислів Беранже для приспіву до пісеньки.

В’їжджаючи в Мец, я був уражений однією річчю, якої не помітив у 1821 році: укріплення в готичному стилі оточені тут укріпленнями сучасними: Гіз і Вобан – два ці імені неподільні.

Наші роки і спогади залягли рівними паралельними пластами на різних глибинах нашого життя, нанесені хвилями часу, які накочують на нас одна за одною. Саме з Меца вийшла в 1792 році колона, що стала під Тіонвілем до бою з нашим маленьким емігрантським загоном. Я повертаюсь додому, побувавши в притулку вигнаного короля, якому я служив під час його першого вигнання. Тоді я пролив за нього кров, зараз пролив біля нього сльози; у мої літа людина здатна тільки плакати.

У 1821 році пан де Токвіль [104], свояк мого брата, був префектом Мозеля. Тонкі, як жердини, дерева, які пан де Токвіль посадив у 1820 році біля воріт Меца, тепер дають тінь. Ось мірило наших днів; але людина – не вино, вона не стає кращою з роками. У давнину настоювали фалернське вино на трояндах; коли відкривали амфору, щоб відсвяткувати соте консульство, вона п’янила запахом весь бенкетний стіл. Але хоч яким би свіжим розумом могла похвастати людина похилого віку, ніхто не спокуситься цим зіллям.

Не провів я і чверті години в мецському готелі, як до мене прийшов дуже схвильований Батист; він таємниче дістав з кишені загорнуту в білий папір печатку; пан герцог Бордоський і Mademoiselle передали йому цю печатку з проханням вручити її мені вже на французькій землі. Всю ніч напередодні мого від’їзду вони хвилювалися, що ювелір не встигне закінчити роботу.

У печатки три сторони: на одній вигравіювано якір, на другій – два слова, сказані Генріхом при нашій першій зустрічі: «Так, завжди!», на третій дата мого прибуття до Праги. Брат і сестра просили мене носити печатку на знак любові до них. Таємниця, якою оточений цей дарунок, наказ двох дітей-вигнанців передати мені свідчення їх доброї пам’яті тільки на французькій землі, наповнили мої очі сльозами. Я ніколи не розлучуся з печаткою; я носитиму її на знак любові до Луїзи і Генріха.

Я з радістю побачив би в Меці будинок Фабера, солдата, який став маршалом Франції і відмовився від орденської стрічки, бо дворянством своїм він був зобов’язаний самій лише шпазі.

Наші прабатьки-варвари перерізали в Меці римлян, захопивши їх серед святкової оргії; наші солдати танцювали в монастирі Алькобаса вальс зі скелетом Інес де Кастро: нещастя і забави, злочини й божевілля, чотирнадцять сторіч розділяють вас, але всі ви минули однаково безповоротно. Вічність, що почалася мить тому, не поступиться за давністю тій, що почалася з першою смертю – вбивством Авеля. Проте люди, ледве промайнувши на землі, переконують себе, що від них залишиться якийсь слід: ах, Боже мій, адже будь-яка муха теж відкидає тінь.

Покинувши Мец, я проїхав через Верден, де був такий нещасливий і де живе сьогодні самотня подруга Карреля. Я їхав повз вальмійські висоти; не хочу говорити ні про них, ні про Жемаппе: я боюся наткнутися на корону.

Шалон нагадав мені про велику слабкість Бонапарта; він заслав туди саму красу. Світ Шалону, який підказує мені, що в мене ще залишилися друзі.

Шато-Тьєррі – місто мого кумира, Лафонтена. Був час вечірньої молитви: дружини Жана не було вдома, і Жан повернувся до пані де Ла Саблієр.

У Мо, йдучи уздовж стіни собору, я звернув до Боссюе його власні слова: «Людина сходить у могилу, тягнучи за собою довгу вервечку несправджених надій».

У Парижі я минув квартали, де жив замолоду разом із сестрами, потім Палац правосуддя – пам’ятне місце, де мені ухвалили вирок, потім поліцейську префектуру, що була моєю в’язницею. Нарешті я повернувся у свою богадільню, розмотавши таким чином ще один відрізок нитки мого життя. Слабка комаха спускається на шовковій нитці до землі, де їй судилося бути розчавленою овечим копитом.

Книга сорокова

1 Що зробила пані герцогиня Беррійська. – Рада Карла X у Франції. – Мої думки про Генріха V. – Лист до пані дружини дофіна

Париж, вулиця Анфер, 6 червня 1833 року

Діставшись додому, я, перш ніж лягти спати, написав пані герцогині Беррійській лист із звітом про виконання покладеної на мене місії. Моє повернення стривожило поліцію; телеграф повідомив про нього бордоського префекта і коменданта фортеці Блай: вони отримали наказ посилити нагляд; якщо я не помиляюся, Madame навіть змусили сісти на корабель раніше призначеного часу. Лист мій запізнився на кілька годин і не застав Її Світлість; його переправили їй до Італії. Якби Madame не зробила ніякої заяви; якби, навіть зробивши заяву, вона заперечувала її наслідки; більше того, якби, прибувши на Сицилію, вона відмовилася від ролі, яку змушена була грати, щоб вислизнути від своїх тюремників, Франція і Європа повірили б їй – так мало довіри викликав уряд Філіпа. Всі Іуди були б покарані за спектакль, розіграний у Блайській тютюновій крамниці. Але Madame не захотіла заперечувати своє заміжжя ради збереження свого політичного впливу; брехня допомагає здобути репутацію людини спритної, але аж ніяк не поважної; хай навіть раніше ви ніколи не брехали, минула правдивість навряд чи захистить вас. Якщо всіма поважана людина перестає поводитися гідно, вона вже не перебуває під покровом свого імені, але плентається у нього в хвості. Завдяки своєму зізнанню Madame вислизнула зі своєї в’язниці: орлиця, як і орел, рветься до волі і сонця.

Пан де Блакас оголосив мені в Празі про утворення ради, яку мені пропонувалося очолити разом з паном канцлером і паном маркізом де Латур-Мобуром: я мав бути – якщо вірити герцогу – головним радником Карла X, який відлучився у справах. Мені показали план: система не відзначалася простотою; пан де Блакас зберіг деякі положення, висунуті герцогинею Беррійською, коли вона зі свого боку розмірковувала про державний устрій королівства in partibus [105], який з нерозважливою відвагою збиралася заснувати. Ідеї цієї хороброї жінки були не позбавлені здорового глузду: вона поділила Францію на чотири частини, поставила на чолі кожної генерал-губернатора, розподілила по полках офіцерів та солдатів і, не поцікавившись, чи стануть усі ці люди під її прапор, примчалася, щоб нести цей прапор власноручно; вона нітрохи не сумнівалася, що побачить серед полів плащ святого Мартіна або орифламу, Галаора чи Баярда. Удари бердишів і кулі мушкетонів, нічліги в лісі, небезпеки, що підстерігають у будинках кількох вірних друзів, печери, замки, халупи, штурми – усе це підходило й подобалося Madame. У її характері є щось дивне, незвичайне і вабливе, завдяки чому вона увійде в історію; у майбутньому її оцінять гідно, наперекір доброзвичайним ханжам і мудрим боягузам.

Якби Бурбони звернулися до мене, я поставив би їм на службу популярність, яку мав завдяки подвійному званню письменника і державного мужа. У мене не було причин сумніватися в цій популярності, бо в ній мене запевняли люди різних переконань. Вони не обмежувалися загальними словами; кожен передрікав мені яку-небудь посаду; багато хто звіряв мені свої схильності і неспростовно доводив, що справді створений для тих місць, на які мітив. Усі (друзі і вороги) не сумнівалися, що моє місце – при герцогу Бордоському. Історія моїх поглядів, моїх злетів і падінь, те, що з життя пішли мало не всі люди мого покоління, – усе, здавалося, спонукало королівську родину зупинити свій вибір саме на мені.

Відведена мені роль могла спокусити мене; моє марнославство тішила думка, що я, невідомий і відкинутий слуга Бурбонів, стану підтримкою і опертям їх роду, простягну руку покійним Філіпу Августу, Людовіку Святому, Карлу V, Людовіку XIII, Франциску I, Генріху IV, Людовіку XIV; що моя квола слава охоронить кров, корону і тіні стількох великих людей, що я один піду війною проти невірної Франції і продажної Європи.

Але що треба було зробити, щоб усього цього добитися? те, на що здатний найзвичайнісінький розум: улещувати празький двір, перемагати його неприязнь, приховувати свої плани доти, поки з’явиться можливість їх здійснити.

Плани ці, звичайно, були вельми далекосяжними: якби я був наставником юного принца, я постарався б завоювати його довіру. І якби він повернув собі корону, я порадив би йому надіти її лише для того, щоб у призначений час з доброї волі розлучитися з нею. Я хотів би, щоб на моїх очах Капети пішли гідним їх величі чином. Який прекрасний, який знаменний день: затвердивши релігію, удосконаливши суспільний устрій, розширивши права громадян, давши повну свободу пресі, надавши самостійність комунам, знищивши відкупи, справедливо розподіливши доходи відповідно до праці, зміцнивши власність без зловживань нею, відродивши промисловість, зменшивши податки, відновивши нашу честь серед народів, зміцнивши і розширивши кордони держави і тим самим забезпечивши нашу незалежність, – виконавши все це, мій учень урочисто скличе народ і скаже йому:

«Французи, виховання ваше закінчилося разом з моїм. Мій пращур Роберт Сильний помер за вас, а батько мій просив помилувати людину, яка відібрала у нього життя. Предки мої вивели Францію з варварства, настановили й освітили її; тепер хід часу й успіхи цивілізації вже не дозволяють вам мати опікуна. Я залишаю трон; продовжуючи добродіяння моїх батьків, я звільняю вас від присяги, яку ви склали монархії». Скажіть, хіба такий кінець не перевершив би найчудовіші звершення цієї династії? Скажіть, чи можливий більш гідний пам’ятник її славі? Порівняйте цей кінець з тим, до якого можуть привести кволі правнуки Генріха IV, які наполегливо чіпляються за трон, затоплюваний хвилями демократії, які намагаються зберегти владу за допомогою підступу, насильства, підкупу і з останніх сил ледве животіють? «Хай королем буде мій брат, – сказав Людовік XIII, на той час ще хлопчик, після смерті Генріха IV, – я королем бути не хочу». У Генріха V немає іншого брата, окрім народу: хай же народ і буде королем.

Щоб прийти до такого рішення, хоч яким би нездійсненним воно здавалося, монарх повинен відчути свою велич, якою він зобов’язаний не давності свого походження, але тому, що він є спадкоємцем людей, котрі зробили Францію могутньою, освіченою і культурною.

Але, як я вже сказав, щоб здійснити цей план, мені треба було догоджати примхам празького двору, годувати сорокопудів разом з вінценосною дитиною за прикладом Люїна, лестити Кончині подібно до Рішельє. Я поклав добрий початок у Карлсбаді, підлесливі доповіді та плітки просунули б мої справи. Втім, живцем поховати себе у Празі мені було б нелегко, бо довелося б перемогти не тільки неприязнь королівської родини, а й ворожість чужоземців. Ідеї мої ненависні європейським урядам; вони знають, що я запеклий супротивник віденських угод, що я боротимуся з усієї сили за розширення меж Франції та відновлення в Європі рівноваги сил.

І все-таки, розкаюючись, плачучи, замолюючи свою патріотичну гординю, б’ючи себе в груди, захоплюючись генієм дурнів, які правлять світом, я, можливо, доповз би на череві до місця барона де Дамаса; тут я несподівано підхопився б і відкинув милиці геть.

Але на жаль! де моє честолюбство? де моя звичка до вдавання? де моє вміння терпляче зносити примус і нудьгу? де моя здатність надавати значення дрібницям? Я двічі чи тричі брався за перо; двічі чи тричі намагався вивести брехливі рядки, щоб виконати веління пані дружини дофіна, яка чекала від мене листа. Нарешті, розсердившись на самого себе, я одним духом написав послання, де висловив усе, що думаю, і тим підписав собі вирок. Я це чудово розумів; я добре зважив наслідки: вони мене не хвилювали. Навіть сьогодні, коли справу зроблено, я радий, що послав усе до біса і плюнув з великої висоти на своє наставництво. Мені скажуть: «Хіба ви не могли викласти ті ж самі істини, висловлюючись з меншою різкістю?» Так-так, розмазуючи, крутячись так і сяк, підсолоджуючи пілюлю, бекаючи тремтячим голосом:

…З очей розкаяних кропить водицею святою.

Я так не вмію.

Ось лист (утім, наполовину скорочений), від якого у наших салонних дипломатів волосся стане сторч. У герцога де Шуазеля була вдача, почасти схожа з моєю; тому кінець свого життя він провів у Шантелу.

ЛИСТ ДО ПАНІ ДРУЖИНИ ДОФІНА

«Париж, вулиця Анфер, 30 червня 1833 року

Пані,

До найдорогоцінніших миттєвостей мого довгого життя я зараховую ті, які пані дружина дофіна дозволила мені провести біля неї. У невідомому карлсбадському будинку всіма обожнювана принцеса зволила пошанувати мене своєю довірою. На дні її душі небу було бажано помістити скарби великодушності і святобливості, що не збідніли від численних скорбот. Я бачив перед собою дочку Людовіка XVI, засуджену на нове вигнання, сироту із Тампля, яку перед смертю пригортав до серця король-мученик. Бог – єдине ім’я, яке можна вимовити, коли заглиблюєшся у споглядання несповідимих шляхів Господніх.

Можна сумніватися в щирості похвал, звернених до людини, що перебуває на вершині влади; той, хто захоплюється дружиною дофіна – поза підозрою. Я вже сказав, пані: Ваші нещастя піднеслися так високо, що стали гордістю революції. Вперше в житті зустрів я людей такої великої, такої виняткової долі, що смію висловити, не боячись вразити їх чи залишитися незрозумілим, мої думки про майбутнє суспільства. З висоти Вашої доброчесності Ви, не здригнувшись, дивилися б на крах усіх земних царств, багато з яких уже впали на очах Ваших предків, – з Вами я можу обговорювати долю імперій.

Катастрофи, найзнаменитішим свідком і найвеличнішою жертвою яких Ви стали, попри свою величезність, є не більше ніж окремими випадками загального перетворення роду людського; царство Наполеона, що похитнуло цілий світ, – усього лише ланка в ланцюзі революцій. Треба виходити з цієї істини, щоб зрозуміти, чи можлива третя реставрація і як ця реставрація впишеться в план суспільного перевлаштування. Якщо вона не увійде туди природно і плавно, вона неминуче буде відкинута порядком речей, що суперечать її природі.

Тому, пані, якби я сказав Вам, що законна монархія повернеться завдяки вищим колам дворянства і духівництва з їх привілеями, завдяки двору з його титулами, завдяки королівській владі з її чарами, я б обманув Вас. Законна монархія у Франції давно вже не предмет відчуттів, вона – основоположний принцип і перебуває таким остільки, оскільки забезпечує власність і вигоду, права і свободи; але досить довести, що вона не хоче або не може захистити цю власність і ці вигоди, ці права і ці свободи, і монархія перестане бути навіть принципом. Люди, які стверджують, що законна монархія повернеться у будь-якому разі, що без неї неможливо обійтися, що досить почекати і Франція на колінах приповзе просити у неї вибачення, – ці люди помиляються. Реставрація може не настати ніколи або протривати одну-єдину мить, якщо законна монархія черпатиме сили там, де їх вже немає.

Так, пані, мені боляче про це говорити, але Генріх V може залишитися монархом-вигнанцем, що мешкає на чужині, юним і свіжим уламком будівлі старовинної, але впалої. Ми, старі слуги законної монархії, скоро розміняємо останні роки, що нам залишились, ми один за одним зійдемо в могилу і будемо спочивати там разом з нашими старими ідеями, немов стародавні лицарі зі своєю стародавньою зброєю, поїденою іржею і часом, зброєю, яка живим людям не до снаги і не по зросту.

Все, що в 1789 році підтримувало старий режим: релігія, закони, звичаї, обичаї, власність, класи, привілеї, корпорації – більше не існує. Відбувається загальне збудження; Європа аж ніяк не в більшій безпеці, ніж ми; жодне суспільство не зруйноване цілком, жодне цілком не побудоване; все навколо або застаріло, або переродилося, або одряхліло, або позбулося коріння; все кволе, як кволі старі люди і немовлята. Королівства, утворені за словом останніх конгресів, – учорашній день; любов до батьківщини втратила свою силу, бо неясно, де починається і де кінчається батьківщина для народів, проданих з торгів, народів, що стали здобиччю лахмітника, немов меблі, що вийшли з ужитку; народів, одні з яких злилися з ворогами, а інші дісталися господарям новим і невідомим. Отже, переворушений, зборознений, розораний ґрунт готовий зростити сім’я демократії, посіяне в липневі дні.

Королі думають, що, оточивши свій трон вартовими, вони зупинять рух умів; вони гадають, що, коли розішлють всюди опис прикмет, надійна варта зуміє заарештувати нові ідеї на кордоні; вони переконують себе, що засилля митниць, жандармів, поліцейських шпиків, військових судів перепинить їм дорогу. Але ці ідеї не ходять пішки, вони ширяться повітрям, вони літають, люди дихають ними. Всевладні уряди, які будують телеграфи, залізниці, пароплави і в той самий час хочуть утримати уми на рівні політичних догм чотирнадцятого сторіччя, діють непослідовно; відсталі й передові водночас, вони збиваються зі шляху, бо їхня теорія суперечить практиці. Розвиток промисловості невіддільний від розвитку свободи; доводиться або задушити ту й іншу, або допустити їх обох. Ідеї є всюди, де чується французька мова, і подають паспорт, виданий добою.

Ви бачите, пані, яка важлива відправна точка для правильного вибору. Дитя надії під вашим доглядом, невинність, укрита вашими чеснотами і нещастями, немов королівським покровом, – видовище, величнішого за яке я не знаю; це – єдиний шанс на перемогу законної монархії. Франція майбутнього може схилитися, не принижуючи себе, перед своїм славним минулим, зупинитися схвильовано, побачивши великий епізод своєї історії: дочка Людовіка XVI веде за руку останнього з Генріхів. Королева, що протегує юному принцові, ви воскресите в народі нескінченні спогади, які втілюються у вашій найяснішій особі. Бачачи, що тампльська сирота піклується про виховання сироти з роду Людовіка Святого, хто не відчує, як повертається в його душу давно забута довіра?

Бажано, пані, щоб це виховання, спрямоване людьми, чиї імена популярні у Франції, стало якоюсь мірою привселюдним. Людовік XIV, який обрав своїм девізом гордість і дотримував цього девізу, завдав своєму роду великого лиха, замикаючи синів Франції в рамках виховання східного.

Юний принц, як я міг помітити, наділений жвавим розумом. Він повинен завершити свою освіту подорожами по країнах старого і навіть нового континенту, щоб дізнатися, що таке політика, і не лякатися ні установ, ні вчень. Якщо він захоче піти солдатом на війну в якій-небудь чужодальній країні, не треба цього боятися. У нього рішучий вигляд; у жилах його тече кров його батька і матері; але якщо у хвилину небезпеки йому доведеться пережити яке-небудь почуття, окрім захвату славою, хай зречеться престолу: у Франції тому, хто не має відваги, не бачити корони.

Бачачи, що я розмірковую про таке далеке майбутнє, ви, пані, можете припустити, що я не вірю, ніби Генріх V незабаром сяде на трон. Я спробую неупереджено викласти всі доводи за і проти.

Реставрація може відбутися сьогодні, завтра. Характер французів такий мінливий, такий різкий, що переворот може відбутися будь-якої хвилини; у Франції хоч яку установу візьми, завжди можна ставити сто проти одного, що довго вона не протримається; у той момент, коли становище уряду, здається, міцне, як ніколи, його скидають. На наших очах народ обожнював і ненавидів Бонапарта, відвернувся від нього, знову підняв його на щит, знову відкинув, забув вигнанця, спорудив йому вівтарі по смерті, потім знов охолов. Цей легковажний народ завжди любив свободу тільки з примхи, але постійно марив рівністю; цей багатоликий народ був фанатичним за Генріха IV, бунтівним за Людовіка XIII, революційним за Людовіка XVI, похмурим за республіки, войовничим за Бонапарта, конституційним за Реставрації: сьогодні він продасть свої свободи монархії, названій республіканською, невпинно змінюючи свою суть з волі вождів. Він став ще легший на підмову з того часу, як розлюбив родинне вогнище і скинув ярмо релігії. Тому будь-яка випадковість може привести до падіння уряду 9 серпня, але цієї випадковості, можливо, доведеться чекати довго: ми народили на світ недоношену дитину, але Франція – міцна мати; своїм грудним молоком вона може виправити пороки, успадковані дитям від батька.

Хоча нинішня королівська влада не здається життєздатною, я все ж таки побоююся, щоби вона не проіснувала довше, ніж їй пророкують. За останні сорок років усі французькі уряди втрачали владу виключно з власної вини. Людовік XVI міг двадцять разів урятувати корону і життя; республіка загинула лише через свої безприкладні злочини; Бонапарт міг заснувати династію, якби не кинувся вниз з вершини своєї слави; якби не було липневих ордонансів, законний трон не впав би й досі. Голова нового уряду не зробить жодної з цих фатальних помилок; його влада ніколи не стане самогубною; він пускає в хід усю свою спритність, щоб її зберегти: він надто розумний, щоб занапастити себе якою-небудь дурницею; геніальні помилки і безрозсудства, що чиняться в ім’я честі і доброчесності, також не в його дусі. Він відчув, що війна може нашкодити йому, – і не воюватиме; хай Франція впала в очах чужоземців; велике діло: публіцисти доведуть, що ганьба – супутник виверткості, а ганьба – джерело впливовості.

Псевдозаконна монархія прагне до того ж, до чого й монархія законна, тільки за іншого короля: вона хоче порядку; їй легше, ніж законній монархії, добитися його шляхом свавілля. Деспотизм, що розмірковує про свободу і так звані королівські установи, – ось межа її мріянь; кожен доконаний факт породжує нове право, яке перемагає право старе; з кожною годиною нова монархія робиться все законнішою. У часу є дві влади; однією рукою він руйнує, другою творить. До того ж час впливає на уми самим своїм ходом; люди різко виступають проти влади, нападають на неї, нехтують нею; потім приходить утома; успіхи нової влади примиряють з нею: незабаром у числі супротивників її залишається лише жменька піднесених душ, чия постійність бентежить тих, хто не встояв.

Пані, цей довгий відступ зобов’язує мене дати Вашій Королівській Високості кілька пояснень.

Якби я не підносив вільний голос у дні благоденства, у мене не вистачило б хоробрості сказати правду в лиху годину. Я вирушив до Праги зовсім не з власної волі; я не посмів би набридати Вам своєю присутністю; відданість Вашій найяснішій особі небезпечна не в Празі, вона небезпечна у Франції; там я і був. Починаючи з липневих днів я не припиняв боротьби за справу законної монархії. Я перший знайшов у собі сміливість визнати Генріха V своїм королем. Французький суд присяжних, виправдавши мене, затвердив моє визнання. Я сподіваюся лише спокою, в мої літа він необхідний; проте я без вагань пожертвував ним, коли декрети відновили й посилили гоніння на королівську родину. Я отримав утішні пропозиції: уряд Луї-Філіпа хотів мене задобрити; я не заслужив такої прихильності; я довів, наскільки огидна вона моїй природі, зажадавши своєї частки від знегод мого старого короля. На жаль! не я був причиною цих знегод; навпаки, я намагався відвернути їх. Я згадую ці обставини зовсім не для того, щоб надати собі ваги і розхвалити себе не по заслузі; я всього лише виконував свій обов’язок; я просто пояснюю, щоб виправдати незалежність своїх висловлювань. Ви, пані, не можете не пробачити цієї прямоти людині, яка з радістю пішла б на ешафот, аби повернути вам трон.

Коли я постав перед Вашою Величністю в Карлсбаді, я, можна сказати, не мав щастя бути Вам відомим. До того часу Ви ледве удостоїли мене кількох слів. Поговоривши зі мною наодинці, Ви змогли переконатися, що я не та людина, якою Вам мене, можливо, малювали; що незалежний склад розуму нітрохи не вадить стриманості моєї вдачі і не зменшує мого захоплення прославленою дочкою моїх королів і пошани до неї.

Я знову благаю Вашу Величність узяти до уваги, що коли я й маю яку-небудь силу, то запорука її – у лавах істин, викладених у цьому листі, точніше, у цій доповіді; саме ці істини зближують зі мною людей, що належать до різних партій, і повертають їх до боротьби за законну монархію. Якби я знехтував нинішні погляди, я не мав би ніякої влади над своєю добою. Я намагаюся об’єднати навколо старовинного трону сучасні ідеї, перетворюючи їх з ворожих на дружні. Якщо не спрямувати приплив ліберальних ідей у русло оновленої законної монархії, він загубить монархічну Європу. Доти, поки два принципи – монархічний і республіканський – залишаться поділеними нездоланною перешкодою, вони вестимуть війну не на життя, а на смерть: честь освятити єдину у своєму роді будівлю, знову зведену з каміння, що залишилося від двох колишніх споруд, належала б Вам, пані, Вам, що пережила найвище і найтаємничіше з випробувань – незаслужене нещастя, Вам, позначеній на вівтарі кров’ю невинних жертв, Вам, що святістю і строгою стриманістю заслужила право відчинити чистою і благословенною рукою браму нового храму.

Ваші знання, пані, і Ваш величний розум прояснять і виправлять усе сумнівне і неправильне, що закралося, можливо, в мої оцінки сучасної Франції.

Я закінчую цей лист, охоплений невимовним хвилюванням.

Отже, палац богемських володарів став Лувром для Карла X та його святобливого і царственого сина! Градчани стали замком у По для юного Генріха! А ви, пані, в якому Версалі мешкаєте Ви! з чим порівняти Вашу віру, Вашу велич, Ваші страждання, якщо не з вірою, величчю і стражданнями тих жінок з коліна Давидового, що плакали біля підніжжя хреста. Хай буде Вашій Величності дано побачити, як монархія Людовіка Святого у славі повстає з могили. Хай буде мені дано вигукнути, згадуючи добу, що має ім’я вашого славного предка, – бо, пані, ніщо не гідне Вас, ніщо не сучасне Вам, окрім людей та подій великих і священних:

Звеличивши Творця, Я визнав би негайно законного царя! [106]

З найвищою пошаною, пані, залишаюся Вашої Величності найсмиренніший і найпокірніший слуга

Шатобріан».

Написавши цього листа, я знову зажив звичайним життям: я повернувся до моїх старих священиків, до відлюдного куточка мого саду, що здався мені набагато прекраснішим, ніж сад графа фон Хотека, до мого бульвару Анфер, мого Західного кладовища, моїх «Записок», які воскресять мої минулі дні, а головне – до маленького гуртка в Аббеї-о-Буа. Доброзичливість серйозної дружби народжує багато роздумів; мені досить кількох миттєвостей серед рідних душ; потім я відшкодовую цю витрату розуму двадцятьма двома годинами неробства і сну.

‹Шатобріан отримує листа від герцогині Беррійської, який кличе його до неї у Венецію, і вирушає в дорогу›

3 Щоденник подорожі з Парижа до Венеції. – ‹…› Верона. – Перекличка мерців. – Брента

7 – 10 вересня 1833 року, у дорозі

‹Гори Юра; Альпи, Мілан›

Я минув Верону не без хвилювання: саме тут я серйозно ступив на політичну ниву. Розуму моєму поставало те, чим міг би стати світ, якби жалюгідні заздрісники не постали проти моїх зусиль.

Верона, така жвава в 1822 році присутністю володарів Європи, у 1833 році поринула в безмовність; конгрес став для безлюдних вулиць таким же далеким минулим, як двір Скалігері або римський сенат. Арени, сходи яких за моєї пам’яті заповнювали сотні тисяч глядачів, зяяли пусткою; прекрасні будівлі, фасади яких світились вогнями, мокли під дощем, сірі і голі.

Скільки честолюбців зійшлося у Вероні! долі скількох народів вони досліджували, вивчали і зважували! Проведімо перекличку привидів, які не дають спокою мені у сновидіннях; розгорнімо книгу, яка буде розгорнена в день гніву: Liber scriptus proferetur [107]; володарі! князі! міністри! ваш посол, ваш колега повернувся на свою посаду: де ви? відгукніться.

Російський імператор Олександр? – Помер.

Австрійський імператор Франц II? – Помер.

Французький король Людовік XVIII? – Помер.

Французький король Карл X? – Помер.

Англійський король Георг IV? – Помер.

Неаполітанський король Фердинанд I? – Помер.

Герцог Тосканський? – Помер.

Папа Пій VII? – Помер.

Сардинський король Карл Фелікс? – Помер.

Герцог де Монморансі, французький міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Каннінґ, англійський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Бернсторф, прусський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Генц, що був при австрійському канцлері? – Помер.

Кардинал Консальві, державний секретар Його Преосвященства? – Помер.

Пан де Серр, мій колега по конгресу? – Помер.

Пан д’Аспремон, секретар мого посольства? – Помер.

Граф де Нейперґ, чоловік удови Наполеона? – Помер.

Графиня Толста? – Померла.

Її старший і молодший сини? – Померли.

Мій господар, що приймав мене в палаці Лоренці? – Помер.

Якщо така велика кількість людей, внесених разом зі мною до списку учасників конгресу, перекочували до книги запису померлих; якщо народи і династії зникли з лиця землі; якщо Польщу розтоптано, а Іспанію знову знищено; якщо я вирушив до Праги для того, щоб побачити біженців – уламків того великого роду, який я представляв у Вероні, – що означають земні справи? Ніхто не згадує про розмови, які ми вели за столом князя фон Меттерніха; але – ось могутність генія! – жоден подорожній ніколи не зможе слухати спів жайворонка в полях Верони, не згадавши Шекспіра. Кожен з нас, копирсаючись у глибинах своєї пам’яті, знаходить все нові і нові лави мерців, все нові і нові вмовклі почуття, все нові і нові химери, які він марно живив, подібно до химер Геркуланума, молоком Надії. Виїхавши з Верони, я змушений був змінити мірку, з якою підходив до всього, що бачив, і поринути в минуле; я відступив назад на двадцять сім років, бо востаннє я їхав з Верони до Венеції в 1806 році. У Брешиї, у Вісенті, в Падуї я проїздив повз творіння Палладіо, Скамоцці, Франческіні, Нікколо Пізано, Фра Джованні.

Береги Бренти не справдили моїх сподівань; я запам’ятав їх привітнішими: греблі, що тягнуться уздовж каналу болотистою низиною, мають сумний вигляд. Деякі вілли зруйновані; але кілька вельми витончених уціліло. В одній з них живе, мабуть, сеньйор Пококуранте, якому надокучили високородні аматорки сонетів, який переситився двома красунями, якого музика стомлювала через чверть години, який вважав Гомера смертельно нудним, який ненавидів благочестивого Енея, маленького Асканія, божевільного короля Латина, вульгарну Амату і нестерпну Лавінію; якого нітрохи не цікавив поганий обід Горація дорогою до Бріндізі; який заявляв, що не має найменшого бажання читати Цицерона, не кажучи вже про Мільтона, цього варвара, що спотворив Тассове пекло і Тассових дияволів. «На жаль! – тихо сказав Кандід Мартену, – я дуже боюся, що до наших німецьких поетів ця людина почуває найбільшу зневагу!»

Незважаючи на деяке розчарування і засилля богів у маленьких садочках, я був зачарований шовковицями, апельсиновими деревами, інжирними пальмами і м’якістю повітря – адже я ще зовсім недавно блукав ялицевими лісами Німеччини і горами Чехії, де сонце таке нелагідне.

10 вересня на світанку я приїхав у Фузіну, яку Філіп де Коммін і Монтень називають Шаффузіна. О пів на одинадцяту я зійшов на венеціанський берег. Насамперед я послав слугу до поштової контори: але там нічого не виявилося ні для мене, ні для мого посередника Паоло: ніяких звісток від пані герцогині Беррійської. Я написав графові Гріффі, неаполітанському посланникові у Флоренції, просячи його повідомити мені плани Її Королівської Високості.

Виконавши свій обов’язок, я вирішив терпляче чекати принцесу: Сатана послав мені спокусу. З намови диявола я захотів, знехтувавши інтереси законної монархії, провести два тижні в цілковитій самотині під дахом європейського готелю. Я бажав найяснішій мандрівниці поганих доріг, нітрохи не думаючи про те, що це може аж на півмісяця затримати повернення престолу королю Генріху V: я каюся в цьому, як Дантон, перед Богом і людьми.

‹Опис Венеції›

12 Руссо і Байрон

Венеція, вересень 1833 року

Сидячи за столиком у своїх покоях, я обводжу поглядом усі рейди: вітер з моря приносить прохолоду; починається приплив; у порт входить трищоглове судно. З одного боку Лідо, з другого – палац дожа, посередині – лагуни: ось картина, що відкривається моїм очам. Саме з венеціанського порту вийшло стільки славних флотилій: відплиття старого Дандоло було обставлене з розкішшю, що відзначала всіх лицарів-мореплавців; Віллардуен, родоначальник нашої мови і наших мемуарів, залишив нам опис цієї події:

«І переповнилися кораблі зброєю, і запасами, і лицарями, і слугами, і віднесені були на борт екю, і ванти, і прапори, а з-поміж них дуже багато таких гарних. Ніколи і нізвідки не плив пишніший флот».

Ранок у Венеції нагадав мені також історію про капітана Оліва і Джульєтту, яку майстерно розповів Руссо:

«Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна; трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава, – брюнетка, років двадцяти, не більше. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого звуку її голосу було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона пильно дивиться на мене з хвилину, потім, вигукнувши: «Пресвята Діво! Ах! мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, впивається своїми губами в мої і стискає мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце; і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною. ‹…›

Вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я маю поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено…

Увечері ми провели її додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них, – яке незвичайне пуделко для мушок. Чи не можна дізнатися, навіщо це вам?»… Вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це цілком справедливо. Я терплю їхні пестощі, але не хочу терпіти їхніх образ і не промахнуся, стріляючи в того, хто образить мене». Вже йдучи, я попросив її про зустріч наступного дня. Я не примусив себе чекати. Вона зустріла мене в vestito di confidenza [108] – у більш ніж легковажній спідній білизні, яка відома тільки в південних країнах і яку я не описуватиму, хоча й пам’ятаю дуже добре… Я й подумати не міг, які втіхи чекали на мене. Я вже розповідав про пані де Л…ж із захопленням, в яке іноді занурюють мене спогади про неї, але яка ж вона була стара, неприваблива і холодна в порівнянні з моєю Джульєттою! Не намагайтеся уявити собі красу і чарівність цієї спокусливої дівчини – ви все одно будете далекі від істини. Юні діви в монастирях не такі свіжі, красуні сералю не такі жваві, а райські гурії не такі спокусливі, як вона». Закінчилася ця пригода дикою витівкою Руссо і словами Джульєтти: «Lascia le donne et studia matematica» [109].

Лорд Байрон також віддавався у руки платних Венер: він наповнив палац Моченіго венеціанськими красунями, що ховалися, за його словами, під fazzioli [110]. Іноді, у припливі сорому, він утікав і проводив ніч на воді у своїй гондолі. Його улюбленою наложницею була Маргарита Коньї, прозвана за ремеслом свого чоловіка la Fornarina [111]: «Чорноволоса, статурна (це слова лорда Байрона), з венеціанською голівкою, чудовими чорними очима, двадцяти двох років від народження. Одного разу восени, коли я прямував на Лідо… мене заскочив сильний шторм… Коли ми на превелику силу дісталися додому, я побачив, що Маргарита стоїть на відкритих сходах Палаццо Моченіго, що спускаються до Великого каналу; у її великих чорних очах блищали сльози, а довге темне волосся, мокре від дощу, спадало на плечі і груди. Вона стояла, зневажаючи дощ і бурю; вітер розмаював її волосся і напинав одяг, навколо її високої стрункої постаті спалахували блискавки, біля ніг ревли хвилі, роблячи її схожою на Медею, що зійшла з колісниці, або Сивіллу, що заклинає бурю; вона була єдиною живою істотою, окрім нас, хто в цю годину наважився вийти з дому. Побачивши, що я живий і здоровий, вона не стала чекати мене, щоб висловити свою радість, але ще здалеку закричала: «Ah! can’della Madonna, dungue sta il tempo per andar al Lido! Ax ти, пес Мадонни, знайшов час їздити на Лідо!»

У двох цих розповідях – Руссо і Байрона – помітна різниця суспільного становища, виховання і вдачі двох чоловіків. У автора «Сповіді» крізь чарівність стилю проглядає щось вульгарне, цинічне, данина поганому тону і поганому смаку; непристойні вислови, звичні для тієї доби, псують картину. Джульєтта перевершує свого коханця піднесеністю почуттів і витонченістю манер; вона поводиться майже як вельможна пані, захопившись жалюгідним секретарем нікчемного посла. Ту саму ваду має епізод, у якому Руссо домовляється зі своїм другом Карріо виховати у складчину одинадцятирічну дівчинку, чиї ласки, чи то пак сльози, їм доведеться поділити між собою.

Лорд Байрон – людина зовсім іншого складу: у ньому виявилися звичаї самовдоволеної аристократії; пер Великої Британії, граючи долею жінки з народу, яку він спокусив, піднімає її до себе своїми ласками і чарами свого таланту. Байрон приїхав до Венеції багатим і відомим, Руссо прибув туди бідним і невідомим; всі знають палац, де грішив не ховаючись благородний спадкоємець прославленого англійського комодора; жоден чичероне не покаже вам житло, де насолоджувався таємно плебейський нащадок безвісного женевського годинникаря. Руссо зовсім не описує Венецію; здається, ніби він жив у місті, не бачачи його: Байрон же оспівав Венецію у чарівних рядках.

Ви читали ті сторінки моїх записок, де я говорю про узи, якими уява і доля зв’язали, як мені здається, біографа Рене зі співаком Чайльд Ґарольда. Згадаю тут ще про один збіг, такий втішний для мого самолюбства. Хіба чорноволоса Форнаріна лорда Байрона не схожа на біляву Велледе з «Мучеників», її старшу сестру?

«Сховавшись серед скель, я став чекати; якийсь час ніхто не з’являвся. Раптом слух мій вражають звуки, які вітер доніс від середини озера. Прислухавшись, я розрізняю людську мову; ту ж мить я помічаю човник на гребені хвилі; він пірнає, зникає, потім знов злітає на вершину водяного валу; він наближається до берега. Човном правила жінка; вона співала, борючись із бурею, і, здавалося, пустувала серед вітрів; можна було подумати, що вони підвладні їй, так мало вона їх боялася. Я бачив, як вона, щоб задобрити озеро жертвами, кидає за борт штуки полотна, овече руно, бруски воску і маленькі злитки золота і срібла.

Незабаром вона причалює до берега, сходить на землю, прив’язує човник до стовбура верби і заглиблюється в ліс, спираючись на тополине весло. Вона була висока на зріст; чорна коротка туніка без рукавів ледве приховувала її голизну. На бронзовому поясі висів золотий серп, голову вінчала дубова галузка. Білизна її рук і обличчя, блакитні очі, рожеві губи, довге світле волосся, що розпалося по плечах, виказували в ній дочку галлів і ніжністю своєю відтіняли горду й дику ходу. Мелодійним голосом вона співала страшні слова, і її відкриті груди здіймалися і опускалися, немов пінисті хвилі».

Я посоромився б ставити себе поряд із Байроном і Жан-Жаком, не знаючи наперед, що скажуть про мене нащадки, якби цим «Запискам» довелося побачити світ за мого життя; але коли вони вийдуть з друку, я вже згину назавжди, так само, як і мої прославлені попередники, що раніше за мене ступили на ці чужі береги; тінь моя потрапить у владу суспільної думки, чиї поривання так само суєтні і невагомі, як і жменька пороху, яка залишиться від мене.

В одному Руссо і Байрон повелися у Венеції схоже: обидва залишилися глухі до красних мистецтв. Руссо, який так тонко відчував музику, немов не помічає, що поряд із Джульєттою існують картини, статуї, пам’ятники; проте як чарівно поєднуються ці шедеври з коханням, обожнюючи його предмет і роздуваючи його вогонь! Що до лорда Байрона, він ненавидить пекельний блиск Рубенсових кольорів; він плює на всі зображення святих, якими переповнені церкви; жодного разу в житті не зустрів він картини чи статуї, яка хоч у чомусь відповідала б його думкам. Він вибирає не брехливі мистецтва, а красу гір, морів і коней, якогось морейського лева і тигра, при чиїй вечері він був у Ексетер-Чейндж. Чи немає в усьому цьому трохи упередженості?

Ось майстер пишномовні розводити рацеї! [112]

13 Прекрасні генії, що надихнулись Венецією

Венеція, вересень 1833 року

Але що ж це за місто, де призначили один одному зустріч найвеличніші уми? Одні відвідали його самі, інші послали туди своїх муз. Ці таланти втратили б частину своєї слави, якби не прикрасили своїми картинами цей храм розкоші і слави. Не кажучи вже про великих поетів Італії, згадаймо, що генії всієї Європи обирали це місто місцем дії своїх творів: там батьківщина Шекспірової Дездемони, зовсім не схожої на Джульєтту Руссо і Байронову Маргариту, цієї сором’язливої венеціанки, яка, освідчуючись Отелло в коханні, говорить: «Про те, що мавра покохала я // І з ним живу з любові, хай на світ весь // Сурмить моя буремна доля; так, // Скорилось серце доблесті його, // Лице коханого – в його душі…» [113]

‹…›

У наш час Венецію прославив Ґете, а милий Маро, який першим подав голос у час пробудження французьких муз, знайшов притулок у будинку Тиціана. Монтеск’є писав: «Можна побачити всі міста світу і здивуватися, приїхавши до Венеції».

Коли автор «Перських листів» у занадто відвертій манері зображає мусульманку, віддану в раю двом божественним чоловікам, чи не впізнаєте ви в ній куртизанку зі «Сповіді» Руссо і куртизанку з «Мемуарів» Байрона? Чи не був я серед моїх двох індіанок подібний до Анаїди в оточенні її двох ангелів? Але ні розмальованим дівкам, ані мені не було даровано безсмертя.

У пані де Сталь Венеція надихає Корінну: та чує гуркіт гармати, що сповіщає зречення від світу невідомої молодої дівчини… Урочисте застереження, яке «жінка, що скорилася своїй долі, посилає іншим жінкам, які ще не припинили боротися з долею». Корінна піднімається на дзвіницю Святого Марка, милується містом з його каналами, звертає погляд до хмар, за якими ховається Греція. «Коли стемніє, видно лише відблиски ліхтарів на чорних гондолах, які можна прийняти за тіні, що линуть по воді за маленькою зірочкою». Освальд від’їжджає; Корінна кидається услід, щоб повернути його. «Незабаром уперіщив дощ, здійнявся лютий вітер». Корінна спускається на берег каналу. «Але в непроглядній темряві не видно було жодного човна. У болісному хвилюванні йшла Корінна вузькими кам’яними плитами набережної. Буря ставала все лютішою, і з кожною хвилиною зростала тривога Корінни за Освальда. Вона кликала навмання човнярів, але вони думали, що то благають про допомогу бідолахи, які тонуть у цю бурхливу ніч; ніхто не наважився наблизитися до неї, знаючи, як небезпечно плисти в негоду бурхливими хвилями Великого каналу».

Ось іще одна Маргарита лорда Байрона.

Я відчуваю невимовне задоволення від нової зустрічі із шедеврами великих майстрів у тому самому місці, на славу якого вони створені. Серед безсмертних геніїв я дихаю на повні груди, подібно до скромного подорожнього біля гостинного вогнища багатої і гарної родини.

Книга сорок перша

‹Шатобріан отримує від герцогині Беррійської листа, що кличе його до Феррари›

3 Приїзд пані герцогині Беррійської

Феррара, 18 вересня 1833 року

18-го вранці я відлучився у справах, а повернувшись, побачив, що вулиця запруджена народом; сусіди припали до шибок. Почесна варта – сотня солдатів австрійських і папських військ – зайняла заїжджий двір. Офіцери гарнізону, міська влада, генерали, пролегат готувалися вітати Madame, про чиє прибуття сповістив гонець, який прибув в екіпажі з французьким гербом. Сходи й вітальні були заквітчані. Ніколи вигнанку не чекав урочистіший прийом.

Коли вдалині з’явилася низка карет, пролунав барабанний дріб, загриміла полкова музика, солдати взяли на караул. Через штовханину Madame ледве могла вийти з карети, що зупинилася біля воріт заїжджого двору; я поспішив до неї; вона розгледіла мене в натовпі. Через голови конституційних чиновників і жебраків, що кинулися до неї, вона простягнула мені руку зі словами: «Мій син – ваш король: допоможіть-но мені вибратися звідси». На мій погляд, вона не дуже змінилася, хоча і схудла; у ній було щось від жвавого дівчиська.

Я прокладав шлях; Madame спиралася на руку пана Луккезі; слідом за нею йшла пані де Поденас. Ми піднялися сходами й увійшли до покоїв між двома шеренгами гренадерів, під брязкіт зброї, звуки фанфар і вигуки «віват!». Мене приймали за дворецького; охочі бути представленими матері Генріха V зверталися до мене з проханнями. Моє ім’я пов’язувалося з цими іменами в головах натовпу.

Треба сказати, що від Палермо до Феррари Madame скрізь зустрічали з пошаною, всупереч нотам Луї-Філіпових посланників. Коли пан де Брой мав зухвалість просити папу про видачу вигнанки, кардинал Бернетті відповів: «Рим споконвіку був прихистком скинутих володарів. Якщо недавно біля вітця всіх християн знайшла притулок родина Бонапарта, тим більше підстав надати таку ж гостинність представникам найхристияннішого королівського роду».

Я не дуже вірю в правдивість цього епізоду, але я був дуже вражений контрастом: у Франції уряд обкидає образами жінку, якої він боїться; в Італії пам’ятають лише про ім’я, відвагу і нещастя пані герцогині Беррійської.

На мій подив, мені довелося виконувати роль першого придворного. Принцеса поводилася страшенно дивакувато; одягнена вона була в сірувате полотняне плаття, затягнуте в талії, на голові носила щось схоже на чіпець вдови, або дитячий чіпець, або ковпак покараної пансіонерки. Вона стрімголов носилася скрізь; вона пірнала в натовп цікавих з тією ж рішучістю, з якою кинулася в ліси Вандеї. Вона ні на кого не дивилась і нікого не впізнавала; мені доводилося або нечемно смикати її за поділ, або заступати їй шлях зі словами: «Пані, он той офіцер у білому мундирі – командувач австрійських військ; пані, он той офіцер у блакитному мундирі – командувач папських військ; пані, он той високий молодий абат у чорному – пролегат». Вона зупинялася, промовляла кілька слів по-італійськи або по-французьки, не зовсім правильно, але не затинаючись, щиро, люб’язно, і попри їх дратівливу неправильність, слова її нікого не дратували: манера її абсолютно не мала собі подібних. Я, мабуть, відчував деяку незручність, але нітрохи не хвилювався щодо враження, яке справляла втікачка, вирвавшись на волю з полум’я і в’язниці.

Не обійшлося без комічного непорозуміння. Мушу з усією стриманістю і скромністю признатися в одній речі: що глибше життя моє поринає в мовчання, то більше навколо нього галасу. Сьогодні я не можу зупинитися в жодному готелі ні у Франції, ні за кордоном, щоб мене негайно не взяли в облогу. Для старої Італії я – поборник релігії; для молодої – поборник свободи; для влади я маю честь бути la Sua Eccelenza gia ambasciadore di Francia [114] у Вероні і в Римі. Італійки, геть усі красуні, допомогли індіанці Атала і маврові Абен-Гамету заговорити мовою Анжеліки і Чорного Аквілана. Тому до мене приходять школярі, старі абати у круглих скуфіях, дами, яким я вдячний за переклади і доброту, потім mendicanti [115], надто добре виховані, щоб припустити, що колишній посол так само бідний, як і вони.

Отже, мої шанувальники примчалися до готелю Трьох корон разом з натовпом, що зустрічав пані герцогиню Беррійську: вони загнали мене в куток біля вікна і завели урочисту промову, кінець якої звернули вже до Марії Кароліни. Від хвилювання обидва натовпи іноді збивалися з пантелику: мене називали Ваша Королівська Високість, а герцогиню, як вона мені розповіла, підносили за «Геній християнства»: ми обмінялися славами. Принцеса була в захваті від того, що їй приписали чотиритомну працю, а я був гордий від того, що мене прийняли за дочку королів.

Аж ось принцеса зникла: пішки, у супроводі графа Луккезі, вона вирушила поглянути на в’язницю, де знемагав Тассо; вона розумілася на в’язницях. Мати вигнаного сироти, юного спадкоємця Святого Людовіка, Марія Кароліна, вийшовши з фортеці Блай, шукає в місті Рене Французького в’язницю поета – епізод в історії людської долі і слави, що не має собі рівних. Празькі праведники сто разів проїхали б через Феррару, не забажавши такого, але пані Беррійська – неаполітанка, вона співвітчизниця Тассо, який говорив: «Io desiderio di Napoli, come l’anime ben disposte del paradiso – Я прагну Неаполя, як добромисні душі прагнуть раю».

Я був в опозиції і в неласці; ордонанси повільно зріли в палаці і спочивали у глибинах серця, даючи їх авторам таємну радість; на той час герцогині Беррійській потрапила на очі гравюра із зображенням співака Єрусалима у в’язниці. «Сподіваюся, – мовила вона, – що така ж доля чекає незабаром Шатобріана». Слова, сказані в добу благоденства; тепер у них не більше сенсу, ніж у словах, що зірвалися з язика під чаркою. Мені довелося опинитися разом з Madame у в’язниці Тассо після того, як, служачи їй, я сам побував у поліцейській в’язниці. Які піднесені почуття виявила благородна принцеса, якою повагою пошанувала мене, звернувшись до мене по допомогу після того, як кинула подібне побажання. Якщо вона переоцінила мої таланти, висловивши цю свою мрію, вона не помилилася в моєму характері, обдарувавши мене своєю довірою.

‹Герцогиня Беррійська добивається від Шатобріана згоди відвезти до Праги її лист із проханням надати їй декларацію про повноліття сина›

Книга сорок друга

‹Шлях з Італії до Праги›

3 ‹…› Прага

Прага, 29 вересня 1833 року

‹Переправа через Дунай; Вальдмюнхен›

На третій день після мого приїзду до Праги я вручив Іасенту листа до пані герцогині Беррійської; за моїми розрахунками, він мав застати її у Трієсті. У цьому листі мовилося, що королівська родина виїхала до Леобена, що на повноліття Генріха прибули молоді французи, але король вислизнув від них, що я бачив пані дружину дофіна, і вона порадила мені негайно вирушити до Карла X у Бутширад, що Mademoiselle я як слід не бачив, тому що їй трохи нездужається, що мене провели до неї в кімнату, де панував напівморок, бо віконниці були зачинені, і вона простягнула мені палаючу руку, благаючи мене врятувати їх усіх; що я вирушив у Бутширад, бачив пана де Блакаса і розмовляв з ним щодо декларації про повноліття Генріха V, що вночі мене провели до королівської почивальні; король дрімав і, коли я подав йому листа від пані герцогині Беррійської, здався мені настроєним категорично проти моєї найяснішої клієнтки; втім, короткий папір, що його я написав у зв’язку з повноліттям Генріха V, схоже, йому сподобався.

Лист закінчувався так:

«Не приховуватиму від Вас, пані, що справи наші зовсім не добрі. Наші вороги посміялися б, якби побачили, як ми сперечаємося один з одним за королівську владу без королівства, скіпетр, що обернувся на посох паломника і слугує нам у вигнанні, яке, мабуть, закінчиться дуже не скоро. Камінь спотикання полягає єдино у вихованні Вашого сина, проте я не бачу ніякої можливості його змінити. Я повертаюся в богадільню, до бідняків, яких опікує пані де Шатобріан; там я завжди буду у Вашому розпорядженні. Якщо коли-небудь Генріх опиниться цілком у Вашій владі і Ви, як і раніше, матимете бажання, щоб цей безцінний скарб був переданий до моїх рук, я вважатиму за щастя і честь присвятити йому решту моїх днів, але я міг би взяти на себе таку страшну відповідальність, лише здобувши цілковиту свободу вибору і думок, перебуваючи на незалежній землі, поза досяжністю абсолютних монархій».

У лист я вклав копію мого проекту декларації про повноліття:

«Ми, Генріх V, досягнувши віку, коли за законами королівства настає повноліття спадкоємця престолу, бажаємо, щоб першим вчинком, який буде за цим повноліттям, став офіційний протест проти узурпації престолу Луї-Філіпом, герцогом Орлеанським. Тому ми з відома нашої ради склали цей документ на підтримку наших прав і прав французів. Написано тридцятого дня місяця вересня року від Різдва Христового тисяча вісімсот тридцять третього».

‹Подробиці побачення Шатобріана з дружиною дофіна›

5 Бутширад. – Сон Карла X. – Генріх V. – Прийняття молодим роялістів

Прага, 30 вересня 1833 року

Бутширад – вілла великого герцога Тосканського, розташована приблизно за шість льє від Праги, на шляху до Карлсбада. Австрійські князі володіють землями у себе на батьківщині; по той бік Альп вони всього лише довічні орендарі: Італія віддана їм внайми. У Бутширад веде алея, облямована трьома рядами яблуневих дерев. Вілла не має ніякого вигляду; разом із службами вона схожа на багатий хутір і підноситься серед голої рівнини поблизу села і дзвіниці, що потопають у зелені. Внутрішня оздоба будинку – італійське безглуздя на 50-му градусі широти: великі зали без камінів і печей. Сумно бачити оздоблення покоїв – пам’ять про Холі-Роуда. З притулку Якова II, знов обставленого Карлом X, крісла і килими перекочували у Бутширад.

У короля був жар, і, коли 27-го числа о восьмій вечора я приїхав у Бутширад, він лежав у ліжку. Пан де Блакас, як сказано в моєму листі пані герцогині Беррійській, провів мене до спальні Карла X. На каміні горів маленький світильник; у тиші і темряві я чув тільки дихання тридцять п’ятого наступника Гуго Капета. О мій старий король! сон ваш був неспокійний; час і знегоди важким кошмаром налягли вам на груди. Молодий чоловік не почуває стільки любові, підходячи до ложа своєї юної дружини, скільки я почував пошани, тихенько наближаючись до вашого самотнього одра. Принаймні я не був поганим сном, який розбудив вас перед смертю вашого сина! Я подумки звертав до вас слова, які не зміг би промовити вголос без сліз: «Хай береже вас Всевишній від прийдешніх лих! Спіть спокійно в ці ночі, передвісниці останнього сну! Довгий час ночами вас супроводили самі лише хвороби. Хай стане це ложе вигнання м’якшим, бо скоро до вас зійде Господь! йому одному під силу зробити для вас чужу землю пухом!»

Так, я з радістю віддав би всю мою кров заради того, щоб у Франції запанувала законна монархія. Я уявляв, що із старовинним королівським родом може статися те, що сталося із жезлом Аарона: у скинії Єрусалимській він знову зазеленів і вкрився квітками мигдалю, що символізує відновлення союзу. Я не прагну заглушити жалі, стримати сльози, сліди яких всі до єдиного мені хотілося б стерти із засмученого королівського чола. Суперечливі почуття щодо тих самих персон – свідчення щирості моїх записок. Карл X розчулює мене як людина, але ображає як монарх; я віддаюся обом цим враженням, то одному, то іншому, не намагаючись їх примирити.

28 вересня, після того як Карл X прийняв мене біля краю свого ліжка, по мене прислав Генріх V: я не просив про побачення з ним. Я поговорив з ним, як з дорослим, про повноліття і про вірнопідданих французів, які подарували йому золоті шпори.

Взагалі мене зустріли якнайкраще. Приїзд мій викликав тривогу; всі побоювалися звіту, який я дам про свою подорож у Парижі. Отже, до мене поставилися з надзвичайною люб’язністю, зате на решту не звернули найменшої уваги. Супутники мої розійшлися, вмираючи з голоду і спраги, коридорами, сходами, дворами замку і вешталися серед розгублених господарів, які ще не встигли оговтатися від поспішної втечі. У будинку чулися то прокляття, то вибухи сміху.

Австрійську охорону вразили вусаті прибульці в буржуазних сюртуках; австрійці підозрювали, що це перебрані французькі солдати, що збираються зненацька захопити Богемію.

Допоки навколо замку кипіли пристрасті, у замку Карл X говорив мені: «Я вніс виправлення до складу паризького уряду. Вашими колегами будуть пан де Віллель, як ви просили, а також маркіз де Латур-Мобур і канцлер».

Я подякував королю за доброту, захоплюючись силою земних ілюзій. Суспільство руйнується, монархіям приходить кінець, лице землі оновлюється, а Карл засновує у Празі уряд Франції, керуючись думкою своєї досвідченої ради. Не будемо аж надто глузливі: хто з нас не має своєї химери? хто з нас не плекає надій? хто не заснував у тайниках душі уряд, керуючись думкою своїх досвідчених пристрастей? Мені, що живе мріями, не личить уїдливість. Хіба ці нашвидку складені записки – не мій уряд, що керується думкою мого досвідченого марнославства? Хіба я не переконаний, що говорю з майбутнім, яке, проте, так само мало підвладне мені, як Франція – Карлу X?

Кардинал Латіль, не бажаючи вплутуватися в історію, поїхав на кілька днів до герцога де Рогана. Пан де Фореста таємничо походжав коридорами з портфелем під пахвою; пані де Буйє з поважним виглядом робила мені глибокі реверанси, опустивши очі, які, проте, жадібно ловили все, що відбувалось навколо; пан Ла Вілатт з дня на день чекав відставки; про пана де Барранде, який марно тішив себе надією знову здобути ласку і жив відлюдником у Празі, ніхто й не згадував.

Я пішов засвідчити свою пошану дофінові. Розмова наша була коротка.

– Чим зайнята Ваша Світлість у Бутшираді?

– Я старію.

– Як усі, Ваша Світлосте.

– Як здоров’я вашої дружини?

– Ваша Світлосте, у неї болять зуби.

– Флюс?

– Ні, Ваша Світлосте, – час.

– Ви обідаєте у короля? Отже, ми побачимось.

На тому ми й розлучилися.

‹Не бажаючи бути присутнім при побаченні герцогині Беррійської з родиною, Шатобріан повертається до Парижа›

Книга сорок третя

1 Нинішнє політичне становище в цілому. – Філіп

Париж, вулиця Анфер, 1837

Перейшовши від міркувань про політику законної монархії до політики в цілому, скажу, що, читаючи написане мною про цю політику в 1831, 1832 і 1833 роках, я переконуюся, що передбачення мої були досить точними.

Луї-Філіп – недурна людина, чий язик вивергає потоки загальних місць. Він подобається Європі, і вона дорікає нам за те, що ми його не цінуємо; Англія радіє, що ми услід за нею скинули короля; інші володарі ненавидять законну монархію, бо не зуміли підкорити її своїй волі. Філіп поневолив усіх своїх прибічників; він обдурив своїх міністрів: призначив їх, потім відставив, знову призначив, скомпрометував, – якщо сьогодні що-небудь ще може скомпрометувати людину, – і знов усунув од справ.

Перевага Філіпа очевидна, але відносна; якби він жив у добу, коли в суспільстві ще жевріло життя, вся його посередність вийшла б назовні. Дві пристрасті вигублюють його достоїнства: надмірна любов до власних дітей і ненаситне жадання багатства; обидві вони невпинно потьмарюватимуть його розум.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіпа не хвилює честь Франції: що для нього честь? На відміну від прибічників Людовіка XVI, він не боїться народних бунтів. Він ховається під покровом злочину свого батька: ненависть до добра не тяжіє над ним; він спільник, а не жертва.

Оцінивши втому доби й підлість сердець, Філіп відчув себе розкуто. На зміну свободам, як я і пророкував ще в моїй прощальній промові в палаті перів, прийшли закони, які викликають страх, але ніхто і пальцем не поворухнув; у країні панує свавілля; влада заплямувала себе різаниною на вулиці Транснонен, розстрілами в Ліоні, судовими переслідуваннями преси, арештами громадян, яких місяцями і навіть роками тримали у в’язниці, використовуючи це як запобіжний засіб, але ніхто не посоромився аплодувати всьому цьому. Змучена, байдужа до голосу розуму країна стерпіла все. Навряд чи знайдеться хоч би одна людина, якій не можна дорікнути в тому, що вона суперечить самій собі. З року в рік, з місяця в місяць ми писали, говорили і робили спочатку одне, а потім зовсім інше. У нас було дуже багато підстав червоніти, і з деякого часу ми вже не червоніємо зовсім; наших суперечностей так багато, що вони випадають з нашої пам’яті. Щоб покінчити з ними, ми починаємо стверджувати, ніби ніколи не змінювались або змінювались тільки поступово, перетворюючи свої думки і судження під впливом часу. Стрімкий хід подій так швидко зістарив нас, що, коли нам нагадують наші минулі вчинки, нам здається, ніби з нами говорять про когось іншого, не про нас: до того ж змінюватися – означає чинити, як усі.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіп не вважав, що для того, щоб царювати, він повинен володарювати над усіма селами; він вирішив, що йому досить Парижа: якби він зміг рано чи пізно перетворити столицю на фортецю, яку охороняє шістдесят тисяч солдатів, він вважав би себе в безпеці. Європа дозволила б йому це зробити, бо він переконав би володарів, що його мета – задушити революцію в її старій колисці, залишивши заставою в руках чужоземців свободи, незалежність і честь Франції. Філіп – поліцейський: Європа може плюнути йому в обличчя; він утирається, дякує і показує своє королівське посвідчення. Втім, це єдиний володар, якого можуть витерпіти французи. Ницість обраного монарха становить його силу; його особа тішить водночас нашу звичку до корони і нашу схильність до демократії; ми підкоряємося владі, гадаючи, що маємо право ображати її; це вся свобода, яка нам потрібна: стоячи на колінах, ми даємо ляпаса нашому повелителю, відновлюючи привілеї біля його ніг, а рівність на його щоці. Лукавець і хитрун, Людовік XI філософічної доби, обраний нами володар вправно веде свій човен у багні. Старша парость Бурбонів засохла вся, за винятком одного бутона; молодша парость згнила. Монарх, урочисто посаджений на трон рішенням міської ратуші, ніколи не думав ні про кого, окрім себе; він приносить французів у жертву тому, що вважає своєю безпекою. Ті, хто міркують про способи повернути вітчизні велич, забувають про вдачу нашого володаря; він переконаний, що засоби, які врятували б Францію, смертельні для нього самого; на його думку, те, що збереже життя королівської влади, уб’є короля. Втім, ніхто у Франції не має права зневажати Філіпа, бо всі тут однаково гідні презирства. Але хоч якого благоденства мріяв би він досягти, благоденство це вислизне або від нього, або від його дітей, бо він зневажає народи, які дали йому все, що він має. З другого боку, впадуть і законні королі, що зрадили законних королів: нікому не дозволено безкарно заперечувати основи свого власного буття. Хай навіть революції на мить відхилилися від свого шляху, рано чи пізно вони неодмінно віллються в потік, що підмиває стару будівлю: ніхто не виконав свого обов’язку, ніхто не врятується від загибелі.

Якщо жодна влада у нас не вічна, оскільки за останні тридцять вісім років спадковий скіпетр чотири рази випадав з царствених долонь, якщо царський вінець, скріплений перемогою, двічі зісковзнув з голови Наполеона, якщо липнева влада безперервно зазнає нападок, то звідси випливає, що приречена не республіка, а монархія.

Франція ворожа престолу: корона, яку спочатку визнають, потім зневажають, потім підносять, щоб незабаром знову розтоптати, – всього лише непотрібна спокуса і символ хаосу. Вінценосного володаря нав’язують людям, які зберігають про нього шанобливі спогади, але відкидають його всім своїм способом життя; його нав’язують поколінням, які, втративши почуття міри і пристойності, тільки і знають, що ображати королівську особу або замінювати шанобливість на раболіпство.

Філіп може відсунути вирок долі, але він не в змозі його скасувати. Тільки демократична партія йде вперед, бо прагне до майбутнього; втім, вона досягне його, лише якщо не розпадеться дорогою. Ті, хто не хочуть погодитися, що монархії руйнуються під дією обставин загальних, марно чекають, що від теперішнього ярма їх звільнять палати; палати не підуть на реформи, бо реформа принесе їм смерть. Зі свого боку, опозиція, до якої входять нині самі промисловці, ніколи не завдасть королю, якого вона сама й посадила на трон, удару в спину, який вона завдала Карлу X; вона домагається посад, вона скаржиться, вона злиться, але, зіткнувшись віч-на-віч з Філіпом, вона відступає, бо їй хочеться орудувати справами, але не хочеться руйнувати те, що вона створила і на чому тримається. Її стримують два побоювання: вона боїться і повернення законної монархії і початку народовладдя: вона хилиться до Філіпа, якого не любить, але в якому бачить захисника. Підкуплена посадами і грошима, відмовившись від власної волі, опозиція підкоряється тому, що від початку приречене на смерть, і засинає у брудній калюжі; ось перина, винайдена сучасною промисловістю; вона не така м’яка, як колишня, зате коштує дешевше.

Незважаючи на все це, верховній владі, у якої за спиною кілька місяців, якщо хочете, навіть кілька років, не уникнути долі, що їй загрожує. Сьогодні немає майже нікого, хто б не визнавав, що законна монархія краще, ніж узурпована, охороняє безпеку, свободу, власність, що вона краща для відносин з чужоземними державами, бо принцип нашого нинішнього правління суперечить монархічному принципу європейських країн. Зволивши прийняти корону в своє володіння, бо так було бажано і, мабуть, зручно демократії, Філіп із самого початку зробив помилку: йому треба було скочити на коня і скакати аж до Рейну, точніше, йому треба було опиратися течії, яка несла його просто до трону, не дозволяючи ставити ніяких умов; якби він так опирався, він поклав би початок установам довговічнішим і гіднішим.

Ми не раз чули: «Якби пан герцог Орлеанський відмовився від корони, почалася б страшенна смута»; це – думка боягузів, дурнів і шахраїв. Обійтися без зіткнень, зрозуміло, не вдалося б, але потім дуже скоро в усьому запанував би порядок. Що ж зробив Філіп для країни? Хіба якби він відмовився від скіпетра, у Парижі, Ліоні, Вандеї пролилося б більше крові – я вже не кажу про ту кров, що пролилася з вини нашої виборної монархії в Польщі, Італії, Португалії, Іспанії? На відшкодування цих нещасть чи дав нам Філіп волю? Чи приніс він нам славу? Чим він був зайнятий? канючив у сусідніх володарів підтвердження своєї влади, принижував батьківщину, змушуючи її плентатись у хвості у Англії, перетворюючи її на заручницю; він намагався зробити нашу добу такою ж старою, як його рід, не бажаючи сам стати молодим, як ця доба.

Чому він не одружив старшого сина з якою-небудь прекрасною простолюдинкою, народженою в його вітчизні? Це означало б узяти за дружину Францію: шлюбний союз народу і королівської влади змусив би королів розкаятися; проте королі ці, що вже зловжили одного разу покірністю Філіпа, не зупиняться на досягнутому: сила народу, що проглядає крізь нашу муніципальну монархію, жахає їх. Щоб догодити абсолютним володарям, володарю барикадному треба було перш за все скасувати свободу друку і відмінити наші конституційні установи. У глибині душі він ненавидить їх не менше, ніж вони, але йому потрібно дотримуватися пристойності. Уся ця тяганина не до душі іншим володарям; єдиний спосіб змусити їх набратися терпіння – це пожертвувати заради них усіма нашими зовнішніми інтересами: щоб звикнути усвідомлювати себе ленниками Філіпа, ми спершу стаємо васалами Європи.

Я говорив сотню разів і повторю знову: старе суспільство вмирає. Я не такий добродушний, не такий лукавий і не такий обдурений у своїх надіях, щоб узяти хоч найменшу участь у тому, що коїться нині. Франція, найзріліша із сучасних націй, відійде, напевно, першою. Мабуть, можна навіть стверджувати, що старша парость Бурбонів, якій я збережу вірність до скону, сьогодні не знайшла б довговічного притулку у старій монархії. Жодному із спадкоємців принесеного в жертву монарха не судилося довго носити його рвану мантію; недовіра обопільна: монарх уже не наважується покластися на народ, народ уже не вірить, що родина, повернувшись на престол, пробачить його. Ешафот, що виріс між народом і королем, заважає їм бачити один одного: є могили, які вічно залишаються відкритими. Голова Капетів була піднесена так високо, що, аби зняти корону, пігмеям-катам довелося відтяти її, як караїби стинають пальму, щоб зібрати з неї плоди. Дерево Бурбонів оточене паростками, галузки яких, схилившись до землі, пустили коріння і знов піднялися чванливими пагонами: схоже, що нині ця родина, яка раніше була гордістю інших королівських родів, стала їх фатум.

Але чи розумно було б припустити, що нащадки Філіпа мають більше шансів зберегти корону, ніж юний спадкоємець Людовіка Святого – повернути її собі? Хоч як змінюй політичні ідеї, моральні істини залишаються непорушні. Неминуче настає розв’язка – повчальна, могутня, караюча. Якщо Людовік XVI, монарх, який прилучив нас до свободи, змушений був власним життям спокутувати деспотизм Людовіка XIV і розбещеність Людовіка XV, чи може бути, щоб Луї-Філіп або його нащадки не поплатилися за пороки регентства? Хіба не збільшив родову провину Філіп Егаліте, віддавши свій голос за страту Людовіка XVI, і чи не обтяжив батьків злочин його син Філіп, коли по-зрадницькому позбавив влади свого юного підопічного? Втративши життя, Філіп Егаліте нічого не спокутував; передсмертні сльози не бувають спокутними; вони зрошують груди, але совість не хвилюють. Якби рід герцогів Орлеанських міг царювати по праву пороків і злочинів своїх предків, що залишалося б нам думати про Провидіння? То було б найстрашніше із випробувань, що випадали коли-небудь людині доброчесній. Помилка наша в тому, що ми міряємо вічний промисел мірками нашого короткого життя. Доба наша така недовга, що кара Божа не завжди встигає нас наздогнати, але одного разу приходить час розплати: прямого винуватця вже немає серед живих, але існує його рід, і Провидінню є де розвернутися.

За великим рахунком, царювання Луї-Філіпа, скільки б воно не тривало, буде не більше ніж аномалією, тимчасовим відхиленням од вічних законів правосуддя: у вузькому й відносному розумінні вони, ці закони, порушуються; у розумінні широкому і загальному вони виконуються неухильно. З найтяжчого злочину, вчиненого на перший погляд із волі небес, необхідно здобути наслідок вищий – християнський доказ скасування королівської влади взагалі. Саме це скасування, а не покарання окремої людини, стало б покутою смерті Людовіка XVI; нікому не буде дозволено покласти на себе царський вінець після цього праведника, чому свідки Наполеон Великий і Карл X Благочестивий. Очевидно, саме для того, щоб викликати вічну ненависть до корони, синові царевбивці було дозволено самочинно лягти на мить у скривавлене ліжко мученика.

Втім, усі ці доводи, хоч які б справедливі вони були, ніколи не похитнуть моєї вірності юному королю; він незмінно буде найбільшою надією Франції; навіть якщо я залишуся єдиним, хто йому вірний, я завжди пишатимуся, що був останнім підданцем того, кому, можливо, призначено виявитися останнім королем.

2 Пан Тьєр

Липнева революція знайшла свого короля: чи знайшла вона свого представника? У різний час я описав людей, які з 1789 року і до цього дня виходили на політичну арену. Ці люди більшою чи меншою мірою належали до старовинного людського роду, у нас була мірка, за якою ми могли їх судити. Нині настала черга поколінь, які порвали з минулим; досліджуйте їх під мікроскопом, і ви визнаєте їх нежиттєздатними, проте вони чудово почувають себе в тому середовищі, яке їх оточує; їм підходить повітря, яким неможливо дихати. Майбутнє винайде, можливо, формули, щоб обчислити закони існування цих створінь, але в сучасному немає ніякої можливості їх осягнути.

Отже, не вміючи пояснити зміну, що відбулася з родом людським, можна зайнятися іншими індивідами, яких характеристичні вади або очевидні достоїнства виокремлюють з натовпу. Пан Тьєр, наприклад, – єдиний, кого породила Липнева революція. Він заснував школу, що захоплюється Терором; коли б я належав до цієї школи, я опинився б у великій скруті, бо, якщо ці люди, що відкинули Бога і відкинені ним, були б такими вже великими, треба було б зважати на їхню думку, проте люди ці, ганьблячи один одного, запевняли, що партія, яку вони душать, є партія шахраїв. Послухайте, що пані Ролан говорить про Кондорса, що Барбару, головна дійова особа подій 10 серпня, думає про Марата, у чому Каміль Демулен звинувачує Сен-Жюста. Чому вірити: думці Робесп’єра про Дантона чи думці Дантона про Робесп’єра? Якщо члени Конвенту так несхвально відгукуються один про одного, то як, не виявивши неповаги, наважитися їм суперечити?

Все ж таки я дуже побоююся, що там, де ми бачили людей незвичайних, діяли грубі тварюки, що були не більше ніж колесами якогось механізму. Не треба плутати машину з її деталями: машина могутня, але зробили її не колеса. Хто ж її творець? Бог: він створив її для своїх цілей, щоб у призначену годину досягти в цьому суспільстві необхідного результату.

Схильні до матеріалізму, якобінці не помічають, що Терор зазнав краху тому, що не зумів забезпечити собі умови довговічного існування. Він не зміг досягнути своєї мети, бо не зміг відтяти достатньо голів; до вже страчених треба було додати ще чотириста чи п’ятсот тисяч, але для такої довгої різанини ніколи не вистачає часу: залишаються тільки незавершені злочини, плоди яких неможливо зібрати, оскільки буря не дала їм достигнути.

Секрет суперечностей нинішніх людей у тому, що вони не мають морального почуття, втратили чіткі принципи і схиляються перед силою: для них кожен, хто зазнав поразки, злочинний і не має гідності, в усякому разі, тієї гідності, що відповідає обставинам. За ліберальними фразами прихильників Терору криється одне – обожнювання успіху. Поклоняйтесь Конвенту лише так, як поклоняються тиранові. Коли Конвент упаде, забирайте свої свободи і моліться на Директорію, потім на Бонапарта, і все це – не підозрюючи про свої метаморфози, не думаючи про те, що ви змінилися. Завзяті аматори драматичних ефектів, ви жалієте жирондистів, бо вони переможені, але не перетворюйте, проте, їхню смерть на фантастичне видовище: прекрасні юнаки, заквітчані квітами, йдуть на заклання.

Жирондисти, жменька боязких змовників, які на словах підтримували Людовіка XVI, а на ділі голосували за його страту, насправді мужньо трималися на ешафоті; але хто у той час не зневажав смерть? Особливим героїзмом відзначалися жінки; юні верденські діви зійшли на жертовник, як нові Іфігенії; майстровиків, про яких усі завбачливо мовчать, цих плебеїв, серед яких Конвент зібрав такі багаті жнива, так само не страхав меч ката, як наших гренадерів – меч ворога. На кожного священика і дворянина, що стали жертвою Конвенту, припадають тисячі загиблих простолюдинів: про це ніхто не згадує.

Чи дорожить пан Тьєр своїми принципами? аж ніяк: він обстоював різанину, але з таким же успіхом став би проповідувати гуманність; він видавав себе за пристрасного прихильника свободи, що не завадило йому придушити Ліонське повстання, розстріляти робітників на вулиці Транснонен і відстоювати всупереч усьому вересневі закони: якщо він коли-небудь прочитає мої слова, він прийме їх за похвалу.

Ставши головою ради і міністром закордонних справ, пан Тьєр упивається дипломатичними інтригами Талейранової школи; у результаті його приймають за блазня, бо йому бракує поважності, серйозності й уміння тримати язик за зубами. Можна зневажати глибину і велич душі, але не варто про це говорити, аж поки всі навколо підкоряться тобі і стануть твоїми співтрапезниками по оргіях у Ґран-Вo.

Втім, з ницими звичаями пан Тьєр поєднує піднесений інстинкт: тоді як уцілілі феодали збідніли і стали управителями у власних маєтках, він, пан Тьєр, знатний вельможа доби Відродження, подорожує, як новий Аттік, скуповуючи дорогою твори мистецтва й відроджуючи щедрість античної аристократії; це чудово; проте якщо він сіє так само легко, як збирає, йому треба було б розлучитися зі своїми колишніми звичками і побоюватися гульбощів, приятелів та поганого товариства.

Рухливий, як ртуть, пан Тьєр стверджував, що вирушить до Мадрида знищувати анархію, над якою я здобув перемогу ще в 1823 році, – план тим більше сміливий, що Луї-Філіп його не схвалював. Пан Тьєр може забрати собі в голову, що він Бонапарт, може думати, що його складаний ніж не що інше, як продовження Наполеонової шпаги, може переконати себе, що він великий генерал, може мріяти про завоювання Європи з тієї причини, що зробився її літописцем і дуже необачно повернув на батьківщину прах Наполеона. Я визнаю всі ці домагання: зауважу тільки, відносно Іспанії, що, зважившись завоювати її, пан Тьєр помилився в розрахунках; я в 1823 році врятував свого короля, але він у 1836 році занапастив би свого. Отже, головне, – робити те, що робиш, вчасно; на світі існують дві сили: сила людей і сила речей; коли вони протистоять одна одній, жоден задум не здійснюється. Нині Мірабо нікого б не зміг розбурхати, хоча його продажність нітрохи б йому не зашкодила: адже сьогодні пороки нікого не ганьблять; людей ганьблять тільки їхні чесноти.

У пана Тьєра є три виходи: або оголосити себе борцем за республіканське майбутнє, або осідлати потворну Липневу монархію, немов мавпа – верблюда, або відродити імперські порядки. Останнє рішення цілком у дусі пана Тьєра, але чи можлива імперія без імператора, імперія в одній упряжці з демократією? Ймовірніше, що автор «Історії революції» стане здобиччю звичайного марнославства: він захоче утримати або знову захопити владу; щоб зберегти або дістати бажане місце, він каятиметься в тому, чого зажадають час чи вигода; щоб роздягатися на людях, потрібна сміливість, але чи такий молодий пан Тьєр, щоб краса його могла бути йому покровом?

Забувши на якийсь час про Деца та Іуду, я готовий визнати, що пан Тьєр має розум гнучкий, швидкий, тонкий, податливий, здатний збагнути все, за винятком моральної величі, розум, за яким, можливо, майбутнє; чужий заздрості, дріб’язковості, чванства і забобонів, він виділяється на тьмяному і похмурому тлі нинішніх посередностей. Його гординя поки не викликає ненависті, бо не спричиняє до презирства до ближнього. Пан Тьєр винахідливий і наділений різними талантами; його мало бентежать ідейні розбіжності, він абсолютно не злопам’ятний, не боїться скомпрометувати себе, цінує людей не за їх чесність або їх ставлення до самого пана Тьєра, але за їх достоїнства, що не завадило б йому у разі потреби передушити нас усіх. Пан Тьєр ще не став тим, чим може стати; час покаже, на що він здатний, якщо, звичайно, цьому не перешкодить роздута зарозумілість. Виявивши витримку і не зробивши необачних кроків, він покаже у справах ті свої достоїнства або вади, що досі залишалися непоміченими. На пана Тьєра чекає стрімкий злет або таке ж стрімке падіння; він може стати великим міністром, а може залишитися пустомолотом.

Одного разу пан Тьєр вже тримав у руках долі світу, але йому забракло рішучості: якби він віддав наказ напасти на англійський флот, за нашої тодішньої чисельної переваги на Середземному морі перемога була б за нами; турецький і єгипетський флоти, що стояли в Александрійському порту, прийшли б нам на допомогу; поразка Англії надихнула б Францію. Можна було одразу ввести стоп’ятдесятитисячну армію до Баварії, можна було захопити яке-небудь італійське містечко, яке не сподівалося нападу. Лице всього світу ще раз змінилося б. Чи було б наше вторгнення справедливим? Це інше питання; але ми могли б запитати у Європи, чи справедливо чинила вона щодо нас, коли укладала договори, згідно з якими Росія та Німеччина, зловживаючи перемогою, понад міру розширили свої володіння, тим часом як Франція виявилася втиснута в колишні куці межі. Хай там як, пан Тьєр не зважився піти ва-банк; оцінивши свої сили, він визнав їх недостатніми, адже саме тому, що йому нічого було втрачати, він міг усе поставити на карту. Ми опинилися під п’ятою у Європи: такої нагоди відродитися нам більше не трапиться.

Останнє досягнення пана Тьєра полягає ось у чому: щоб урятувати свою систему, він обмежив Францію п’ятнадцятьма льє, які оточив фортечним муром; скоро ми дізнаємося, чи має рацію Європа, що потішається з цієї дитячості великого мислителя.

Подумати тільки: забувшись, я присвятив більше сторінок людині, чиє майбутнє неясне, ніж великим людям, пам’ять про яких житиме завжди. Надто довге життя має свої незручності: я дожив до доби безплідності, коли у Франції одне занепале покоління змінює інше: Lupa carca nella sua magrezza [116]. Записки мої з кожним днем стають все менш захоплюючими, бо нікчемніють описувані в них події; боюся, що на них чекає такий самий кінець, як дочок Ахелоя. Римська імперія, що голосно сповістила про себе устами Тіта Лівія, зіщулюється і гасне в оповіданнях Кассіодора. Ви були щасливіші, Фукідіде і Плутарху, Саллюстію і Тациту, коли розповідали про протиборство партій в Афінах і Римі! Принаймні ви були впевнені в тому, що надихаєте ці партії не тільки вашим генієм, а ще й блиском грецької мови та суворістю мови латинської! А що могли б ми, вельхи, розповісти про наше вмираюче суспільство нашим бідним варварським наріччям? Якби ці останні мої сторінки я присвятив розповіді про марнослів’я наших ораторів, про нескінченні розмови щодо наших прав, про наші бійки за міністерські портфелі, хіба через п’ятдесят років мою книгу не спіткала б та сама доля, що спостигає нелегкозрозумілі шпальти старої газети? Чи збудеться хоч би одне моє пророцтво з тисячі одного? Хто здатний передбачити дії французького розуму, його дивні скачки й повороти? Хто зуміє збагнути, чому він раптом, без будь-якої очевидної причини, змінює гнів на милість, а прокляття на благословення? Кому вдасться пояснити, чому він відмовляється від однієї політичної системи на користь іншої, чому, зі словами про свободу на устах і рабським трепетом у серці, він вранці вірить в одну істину, а увечері поклоняється істині протилежній? Киньте нам кілька порошинок: ми, як Верґілієві бджоли, припинимо бійку і полетимо геть.

3 Пан де Лафаєт

Якщо завдяки випадку в земному світі й відбудуться ще які-небудь великі події, наша батьківщина не відродиться. У прогнилого суспільства лоно неплідне; навіть злочини, які воно коїть, нежиттєздатні; на них лежить печать звироднілості. Завтрашній день – шлях, яким приречені покоління волоком тягнуть старий світ до світу невідомого.

Цього року помер пан де Лафаєт. Колись я, мабуть, відгукувався про нього несправедливо; я зобразив його дурнем, людиною, чия зовнішність і слава двояться: герой по той бік Атлантичного океану, балаганний блазень по цей. Знадобилося понад сорок років, щоб сучасники визнали за паном де Лафаєтом чесноти, в яких йому вперто відмовляли. З трибуни він говорив невимушено, тоном вихованої людини. Життя його нічим не заплямоване; люб’язний і великодушний, він додержував бездоганного порядку у справах, хоча дарунок американського Конгресу і французький закон про повернення майна емігрантам дали йому чимале багатство. За Імперії він виявив благородство і жив далеко від світу; під час Реставрації він поводився не так бездоганно; він упав так низько, що дозволив карбонаріям і дрібним змовникам втягнути його у свої справи; у Бельфорі йому довелося рятуватися від правосуддя, немов звичайному авантюристу, і лише удача допомогла йому вислизнути. На початку Революції він тримався подалі від душогубів; він боровся проти них зі зброєю в руках; він хотів урятувати Людовіка XVI, але попри ненависть до різанини, попри намагання уникати її прославився він завдяки тим епізодам, у яких натовп ніс на списах голови своїх жертв.

Пан де Лафаєт піднісся тому, що жив, і жив довго; є слава, яка приходить одразу, і смерть, наздоганяючи талановиту людину замолоду, лише збільшує її блиск; є й інша слава – пізня дочка часу, вона приходить з роками; вона велика не сама по собі, а завдяки переворотам, що волею випадку торкнулися її носія. Життя його складається так, що жодна історична подія не відбувається без його участі; ім’я його стає символом або прапором для всіх ідей: пан де Лафаєт завжди буде уособленням національної гвардії. Якось дивно вчинки його часто приводили зовсім не до того, чого він хотів; рояліст, він скинув у 1789 році восьмивікову королівську владу; республіканець, заснував у 1830 році царство з барикадним королем на троні: він пішов, залишивши корону, яку викрав у Людовіка XVI, Філіпові. Тісто революції замісили на тих самих дріжджах, що і його долю; коли потоки наших нещасть вичерпаються, ми побачимо, що саме його образ прикрашає революційний пиріг.

Урочистий прийом, влаштований панові де Лафаєту в Сполучених Штатах, підніс його на небувалу висоту; палка вдячність народу, який стоячи вітав свого визволителя, помножила блиск його імені. Еверетт так закінчує свою промову 1824 року:

«Ласкаво просимо на наші береги, друже наших батьків! такий тріумф не випадав жодному монарху і завойовнику на землі. На жаль, Лафаєт! Друг вашої юності, що був більше ніж другом своєї країни, спочив у лоні землі, якій дав свободу. Він спочиває з миром і славою на берегах Потомаку. Ви знову побачите гостинний покров Монт-Вернона, але той, кого ви обожнювали, вже не зустріне вас на порозі цієї оселі. Замість нього і від його імені вас вітають благородні сини Америки. Повторюю ще і ще раз: ласкаво просимо на наші береги. Куди б ви не попрямували на нашому континенті, кожен, хто почує звук вашого голосу, благословлятиме вас».

У Новому Світі пан де Лафаєт сприяв утворенню нового суспільства, у Старому Світі – руйнуванню суспільства старого: у Вашинґтоні ім’я його – символ свободи, у Парижі – анархії.

Пана де Лафаєта посідала одна ідея, що, на щастя для нього, виявилася ідеєю доби: на несхитній вірності цій ідеї полягала його могутність; вона була йому шорами, що не дають дивитися ні праворуч, ні ліворуч; він ішов твердим кроком, нікуди не звертаючи, він рухався вперед над краєм прірви і не падав не тому, що бачив безодню, але тому, що не помічав її; засліплення замінювало йому геній: все непохитне фатальне, а все фатальне могутнє.

Я як зараз бачу пана де Лафаєта в 1790 році: на чолі національної гвардії він іде бульварами у Сент-Антуанське передмістя; 22 травня 1834 року я бачив, як тими самими бульварами везли його домовину. У жалобній процесії вирізнялася група американців із жовтими квітками в петлицях. Пан де Лафаєт привіз із Сполучених Штатів досить землі, щоб засипати його могилу, але бажання його не було виконане. ‹…›

В останню годину, забувши заразом і свої політичні мріяння, і романи свого життя, він забажав спочивати на кладовищі Пікпюс біля своєї доброчесної дружини: смерть усе повертає на круги своя.

У Пікпюсі поховані жертви революції, початої паном де Лафаєтом; там стоїть каплиця, де не вмовкають заупокійні молитви. Я ховав там пана герцога Матьє де Монморансі, товариша пана де Лафаєта по Установчих зборах; коли домовину на мотузках опускали в могилу, він повернувся набік, немов упокоєний в ньому християнин підвівся, аби ще раз помолитися.

Коли ховали пана де Лафаєта, я стояв у натовпі на розі вулиці Гранж-Бательєр: бульвар тут іде вгору; на найвищій точці катафалк зупинився; у світлі швидкоплинного сонячного променя він виблискував золотом, підносячись над касками і зброєю, потім знову в’їхав у тінь і зник з очей.

Натовп розійшовся; знову стало чути, як торговки солодощами пропонують свої вафельні трубочки, знову стало видно, як продавці іграшок ходять туди й сюди зі своїми паперовими вітряками, що крутяться від того ж вітру, який колихав пір’я жалобної колісниці.

На засіданні палати депутатів 20 травня 1834 року голова сказав: «Славне ім’я генерала Лафаєта увійде в нашу історію… Висловлюючи вам співчуття всієї палати, я долучаю до них, дорогий побратиме (Жорж де Лафаєт), запевнення в моїй особистій прихильності». Після цих слів писар додає в дужках: (Сміх у залі).

Ось кінець одного з найсуворіших життів: «Сміх у залі!» Що залишається після смерті найбільших людей? Сірий плащ і солом’яний хрест, як на тілі герцога де Гіза, вбитого у Блуа.

На моїх очах за два кроки від глашатая, що за одне су продавав біля ґрат палацу Тюїльрі повідомлення про смерть Наполеона, два шарлатани розхвалювали своє зілля; а в «Монітері» від 21 січня 1793 року я прочитав після розповіді про страту Людовіка XVI такі слова:

«Через дві години після страти ніщо в Парижі не нагадувало про те, що тому, хто ще недавно був головою нації, відтято голову як злочинцю». Далі красувалося оголошення: «“Амбруаз”, комічна опера».

Останній герой драми, що розігрувалася протягом п’ятдесяти років, пан де Лафаєт весь цей час не сходив зі сцени; у фіналі грецької трагедії хор оповіщає мораль п’єси: «Скорботних днів остаток уявляючи…» [117] І я, глядач, сидячи в порожній залі з покинутими ложами й погашеними вогнями, залишаюся єдиною людиною своєї доби, хто в німій тиші ночі не зводить очей з опущеної завіси.

4 Арман Каррель

Арман Каррель загрожував майбутньому Філіпа, як генерал де Лафаєт переслідував його минуле. Ви знаєте, за яких обставин я познайомився з паном Каррелем; з 1832 року я не переривав стосунків з ним аж до того дня, коли мені довелося проводжати його на кладовище Сен-Манде.

Арман Каррель був засмучений; він починав побоюватися, що французи не здатні до розумного поводження зі свободою; у душі його жило якесь передчуття, що довго він не проживе: вважаючи життя штукою ненадійною і не дорожачи ним, він був завжди готовий поставити його на карту. Якби він загинув на дуелі з молодим Лаборі через Генріха V, смерть його мала б принаймні піднесену причину і стала піднесеним видовищем; ймовірно, похорон його був би ознаменований кривавими ігрищами; він пішов від нас через нікчемну сварку, що не варта була навіть волоска з його голови.

‹Листування Карреля і Шатобріана›

Пана Карреля посадили до в’язниці Сент-Пелажі; я відвідував його там два чи три рази на тиждень: я заставав його біля заґратованого вікна. Він нагадував мені свого сусіда, молодого африканського лева із Зоологічного саду: завмерши перед прутами клітки, син пустелі обводив сумним блукаючим поглядом простір за межами своєї в’язниці; було видно, що жити йому залишилося недовго. Ми з паном Каррелем виходили на прогулянку: слуга Генріха V і ненависник королів міряли кроками вогкий, похмурий, тісний двір-колодязь, обнесений високими стінами. У дворі гуляли й інші республіканці: ці палкі молоді революціонери з вусами і бородами, довговолосі, у тевтонських або грецьких головних уборах, з блідими обличчями, суворими поглядами і грізним виглядом, були схожі на душі, що перебувають у Тартарі, перше ніж з’явитися на світ; вони ще тільки готувалися вступити в життя. Убрання цих юнаків діяло на них, як мундир на солдатів, як закривавлений хітон Несса на Геракла: то був світ, прихований за сучасним суспільством, мстивий світ, що змушує тремтіти.

Вечорами вони збиралися в камері їх ватажка Армана Карреля; вони говорили про те, що їм доведеться зробити після приходу до влади і про необхідність кровопролиття. Вони сперечалися про великих громадян Терору: одні – прибічники Марата – були атеїстами і матеріалістами; інші – прихильники Робесп’єра – поклонялися цьому новому Христу. Хіба святий Робесп’єр не сказав у своїй промові, присвяченій Верховній Істоті, що віра в Бога «дає сили не боятися знегод» і що «невинні жертви на ешафоті змушують бліднути тирана на тріумфальній колісниці»? Лицемірство ката, який з розчуленням розмірковує про Бога, про знегоди, про тиранію, про ешафот, щоб переконати людей, що сам він убиває лише злочинців, і до того ж убиває з доброчесності; передбачливість лиходія, який, бачачи, що час розплати близький, заздалегідь стає в позу Сократа перед суддею і намагається настрахати меч, загрожуючи йому своєю невинністю.

Перебування в Сент-Пелажі спричинило панові Каррелю шкоду: ув’язнений разом з гарячими головами, він боровся з їх ідеями, розпікав їх, лаяв, благородно відмовлявся славити 21 січня, але в той самий час страждання дратували його розум, і під дією софізмів, що їх він чув од прихильників убивства, розум його схибнувся.

Матері, сестри, дружини цих юнаків приходили вранці допомогти їм по господарству. Одного разу, проходячи темним коридором, який вів до камери пана Карреля, я почув із сусідньої камери божественний голос: жінка сліпучої краси, без капелюха, простоволоса, сидячи на краю вбогого ложа, латала лахміття в’язня, який стояв навколішки і здавався бранцем не так Філіпа, як жінки, до чиїх ніг він був прикутий.

Вирвавшись із полону, пан Каррель не раз відвідував мене в свою чергу. За кілька днів до фатальної години він приніс мені номер «Насьйональ» зі своєю статтею про мій «Досвід про англійську літературу», де він з надмірними похвалами цитує сторінки, що вінчають цей «Досвід». Після його смерті мені передали цю статтю, цілком написану його рукою, і я зберігаю її як запоруку його дружби. Після його смерті! – які слова я вивів, не усвідомлюючи їх змісту!

Незважаючи на те що дуель є неодмінним доповненням до законів, які не враховують óбраз, що зачіпають честь, вона жахлива, особливо якщо кладе край життю, повному надій, і позбавляє суспільство одного з тих виняткових людей, що є плодом вікового розвитку ідей і подій. Куля вбила Карреля в тому лісі, де поліг герцог Енгієнський: тінь онука великого Конде стала секундантом прославленого плебея і забрала його із собою. Цей лиховісний ліс двічі викликав у мене сльози; принаймні мені нема в чому собі дорікнути: оплакуючи обидва ці нещастя, я не зрадив своїх прихильностей і своєї скорботи.

Пан Каррель, якому й на думку ніколи не йшла смерть перед іншими дуелями, цього разу подумав про неї: всю ніч він писав останні розпорядження, немов заздалегідь знав результат поєдинку. О восьмій годині ранку 22 липня 1836 року, жвавий і повороткий, він вирушив під той покров, де в цей час пустують косулі.

Ставши на відміряній відстані, він швидко йде вперед і стріляє, за звичаєм нічого не боячись; адже він, здавалося, вважав будь-яку небезпеку недостатньо грізною. Коли друзі проносили його, смертельно пораненого, повз супротивника, також пораненого, він запитав: «Вам дуже боляче?» Арман Каррель був такий же співчутливий, як і безстрашний.

Я дізнався про нещастя 22-го числа пізно ввечері; на ранок я вирушив у Сен-Манде: друзі пана Карреля були надзвичайно стривожені. Я хотів увійти, але хірург сказав, що моя присутність може надто схвилювати хворого і згасити слабкий промінь надії. Я відійшов, охоплений скорботою. Наступного дня, 24-го, я збирався знову вирушити в Сен-Манде, коли Іасент, якого я послав уперед, повідомив, що нещасний юнак помер о пів на шосту в страшних муках: юне життя відчайдушно боролося зі смертю.

Похорон відбувся у вівторок 26-го. З Руана приїхали батько і брат пана Карреля. Я застав їх у маленькій кімнатці разом з трьома чи чотирма близькими друзями людини, чию смерть ми оплакували. Вони обійняли мене, і батько пана Карреля мовив: «Арман був готовий стати християнином, як його батько, мати, брати і сестри: стрілці залишалося пройти всього кілька поділок, щоб повернутися в початкову точку». Я ніколи не перестану шкодувати, що не побачив Карреля на смертному одрі: я доклав би всіх зусиль для того, щоб в останню годину стрілка пробігла відстань, що відокремлює її від миті, коли торжествує християнство.

Арман Каррель не був таким безбожником, як зазвичай думають; він вагався; коли тверда невіра змінюється нерішучістю, це означає, що людина готова увірувати. За кілька днів до смерті він говорив: «Я віддав би все життя в цьому світі, щоб повірити у світ інший». Повідомляючи про самогубство пана Сотле, він написав енергійні слова:

«Я міг уявити собі, як життя моє підходить до цієї миті, швидкої, як блискавка, миті, коли зір, рух, голос, почуття покинуть мене, коли останні сили мого духу зіллються в ідею: я вмираю; але до тієї хвилини, тієї секунди, що настане услід за цим, я завжди почував нез’ясовну огиду; уява моя незмінно відмовлялася її зрозуміти. Глибини пекла в тисячу разів менш страшні, ніж ця вселенська невпевненість:

Заснути, вмерти — І все. І знати: вічний сон врятує… [118]

Я помічав у всіх людей, хоч яка була б сила їх характеру і віри, однакову неможливість піти далі свого останнього земного враження; від цієї думки всі вони втрачали розум, немов у кінці шляху на них чекала прірва завглибшки десять тисяч футів. Люди женуть від себе це жахливе видіння, коли йдуть на дуель, у бій чи в море; можна навіть подумати, ніби вони не дорожать життям; вони йдуть уперед з упевненими, спокійними, ясними обличчями, але це тому, що уява малює їм не смерть, а успіх; це тому, що розум заполоняють не так небезпеки, як засоби їх уникнути».

Слова ці чудові в устах людини, якій призначено було померти на дуелі.

У 1800 році, повертаючись до Франції, я не знав, що на березі, куди я ви´сів, у мене народився друг. У 1836 році друг цей на моїх очах зійшов у могилу без утіх, дарованих релігією, тих утіх, про які я нагадав вітчизні в перший рік нинішнього сторіччя.

Я проводжав домовину від будинку, де пан Каррель провів останні години життя, до могили; я йшов поряд з батьком покійного і тримав під руку пана Араго: пан Араго зміряв небеса, які я оспівав.

Біля воріт маленького сільського кладовища процесія зупинилася; друзі сказали кілька слів про загиблого. Відсутність хреста підказала мені, що я повинен поховати вираз моєї скорботи на дні душі.

Минуло шість років з того часу, як у Липневі дні, проходячи повз зяючу могилу біля колонади Лувру, я зустрів там молодих людей, які віднесли мене до Люксембурзького палацу, де я мав намір піднести голос на захист королівської влади, яку вони тільки що скинули; шість років по тому, на річницю липневих святкувань, я розділив жаль цих молодих республіканців, як вони розділили мою вірність. Дивна доля! Арман Каррель віддав останній подих у будинку офіцера королівської гвардії, що не заприсягнувся Філіпу; я, рояліст і християнин, мав честь нести один край покрову, який опустився на благородний прах, але не заховав його від прийдешнього.

Я знав багатьох королів, принців, міністрів, людей, які уявляли себе могутніми: я не зняв капелюха перед їх домовиною і не присвятив їх пам’яті жодного рядка. У середніх верствах суспільства я зустрів більше гідних вивчення і опису людей, ніж у тих, де кожен має ліврейних слуг; гаптований золотом камзол не коштує клаптика фланелі, який разом з кулею застряг у животі Карреля.

Каррель, хто згадує про вас? посередності й боягузи, яких ваша смерть позбавила вашої переваги та їх страхів, і я, котрий не поділяв ваших поглядів. Хто думає про вас? Хто згадує вас? Прийміть мої привітання: ви заразом завершили мандри, що стають під кінець такими обтяжливими і самотніми; ви скоротили свій шлях до відстані пістолетного пострілу – але й цього вам здалося мало, і ви на бігу зменшили його до довжини шпаги.

Я заздрю тим, хто пішов раніше за мене: як солдати Цезаря в Бріндізі, я дивлюся зі шпиля берегових скель у бік Епіра, чекаючи, чи не повернуться кораблі з першими легіонами, щоб забрати й мене.

‹Опис візиту Шатобріана до коханої Карреля›

Перечитавши все сказане сьогодні, у 1839 році, додам, що коли в 1837 році я відвідав могилу пана Карреля, вона була дуже занедбана, але я побачив на ній чорний дерев’яний хрест, який поставила його сестра Наталі. Я заплатив Водрану, гробарю, вісімнадцять франків, які йому заборгували за ґратчасту огорожу; я доручив йому піклуватися про могилу, посіяти навколо траву і доглядати квіти. Щоразу, коли одна пора року змінює іншу, я вирушаю в Сен-Манде, щоб ушанувати пам’ять покійного друга і переконатися, що мої розпорядження неухильно виконуються.

‹Портрет поетеси пані Татю›

7 Пані Санд

Коли Жорж Санд, іншими словами, пані Дюдеван, на сторінках «Ревю де Де Монд» присвятила кілька слів «Рене», я подякував їй; вона нічого мені не відповіла. Якийсь час по тому вона послала мені «Лелію», і я їй теж нічого не відповів! Потім у нас відбулася коротка розмова.

«Можу сподіватися, добродію, що Ви пробачите мені моє мовчання: адже я не відповіла Вам на втішний лист, яким Ви пошанували мене після виходу статті, присвяченої «Оберману», у якій я попутно висловила мою думку про «Рене». Я не знала, як дякувати Вам за всі Ваші добрі слова про мої книги.

Я послала вам «Лелію» і дуже хочу, щоб Ви не залишили її своїми милостями. Найпрекрасніший привілей такої загальновизнаної слави, як Ваша, – радо вітати і підбадьорювати письменників недосвідчених, яким не добитися довговічного успіху без Вашого заступництва.

Прийміть запевнення в моєму найбільшому захопленні і вважайте мене, добродію, однією з найвірніших Ваших шанувальників.

Жорж Санд».

Наприкінці жовтня пані Санд прислала мені свій новий роман «Жак»; я прийняв дарунок.

«30 жовтня 1834 року

Поспішаю висловити Вам, добродійко, мою щиру вдячність. Я читатиму «Жака» в лісі Фонтенбло або на березі моря. Якби я був молодший, я не виявив би такої хоробрості, але роки захистять мене від самоти, нітрохи не зменшивши пристрасного захоплення, яке я почуваю до Вашого таланту і ні від кого не приховую. Ви, добродійко, надали нової чарівності тому місту мрій, звідки я колись відплив до Греції, везучи із собою цілий світ ілюзій: повернувшись на початок шляху, Рене недавно з’явився зі своїм жалем і спогадами на Лідо, покинутому Чайльд-Гарольдом і готовому прийняти Лелію.

Шатобріан».

Пані Санд має талант неабиякий; у описах її стільки ж непідробленості, скільки у «Прогулянках» Руссо та «Етюдах» Бернардена де Сен-П’єра. Її вільний стиль не грішить жодним з нинішніх недоліків. «Лелія», яку важко читати і в якій немає тих чарівних сцен, які прикрашають «Індіану» і «Валентину», проте є у своєму роді шедевром: роман, буйний за своєю природою, безпристрасний, але бентежить, немов пристрасть; у ньому немає душі, проте він лежить тягарем на серці; важко уявити більшу спотвореність максим, більшу образу правильного життя; але на цю безодню автор опускає покров свого таланту. У долині Гоморри роса падає вночі на Мертве море.

Можливо, твори пані Санд почасти завдячують своїм успіхом тому, що належать перу жінки; припустіть, що їх автор – чоловік, і вони перестануть викликати цікавість.

Романи ці, поезія матерії, – породження епохи. Талант пані Санд не підлягає сумніву, але жанр її творів може звузити коло її читачів. Жорж Санд ніколи не належатиме будь-якому віку. Якщо з двох однаково обдарованих людей одна проповідує порядок, а інша – безлад, більшу кількість слухачів приверне перша: рід людський відмовляється одностайно аплодувати тому, що ображає моральність – опертя бідняка і праведника; ми не беремо із собою в життєві мандри спогади про книги, які вперше примусили нас почервоніти і які ми не вивчали напам’ять з колиски; про книги, які ми читали лише крадькома, які не були нашими визнаними й улюбленими супутниками, які не охороняли ні непорочність наших почуттів, ні чистоту нашої невинності. Провидіння помістило успіхи, що не спираються на добро, у вузькі межі, а доброчесності дарувало славу всесвітню.

Я знаю, що міркую тут як людина, чий обмежений зір не охоплює широкі гуманітарні обрії, як людина відстала, прихильна до сміхотворної моралі – відмираючої моралі далекого минулого, придатної хіба що для умів неосвічених, для суспільства, що ще не вийшло з дитинства. На наших очах народжується нове Євангеліє, яке стоїть набагато вище загальних місць цієї обумовленої чесноти, що гальмує прогрес роду людського й поновлення у правах бідного тіла, так жорстоко обмовленого душею. Коли жінки стануть загальнодоступні; коли для того, щоб одружитися, досить буде відчинити вікно і покликати Господа на весілля свідком, священиком і гостем, тоді будь-яка показна доброчесність упаде; всюди почнуть грати весілля, і люди, уподібнившись до голубків, стануть гідні природи. Отже, мої критичні зауваження щодо того жанру, в якому пише романи пані Санд, матимуть вагу тільки за вульгарного, віджилого порядку речей; тому я сподіваюся, що вона на мене не ремствуватиме: моє незмінне захоплення має спонукати її пробачити мені нарікання, джерело яких – мій невдячний вік. У минулі часи музи одразу закрутили б мені голову: колись ці дочки неба були моїми прекрасними коханками; нині вони всього лише мої старі подруги: вечорами вони сидять зі мною біля коминка, але швидко покидають мене, бо я рано лягаю спати, а вони йдуть недремні до вогнища пані Санд.

Безперечно, пані Санд зможе довести свою розумову всемогутність, і все ж вона буде менше подобатися, бо втратить частину своєї оригінальності; вона думатиме, що примножує свою силу, заглиблюючись у мріяння, вбивчі для всіх нас, жалюгідних обивателів, і не матиме рації, бо вона набагато вища цієї порожнечі, цієї недорікуватості, цієї гордовитої нісенітниці. Важливо не тільки зберегти рідкісний, але дуже хисткий дар від високих дурниць, важливо застерегти повістярку, що самобутні писання, інтимні картини (як це називається професійною мовою) – річ кінцева, що джерело їх – юність, яка з кожною миттю повільно, але невідворотно зменшується, що, створивши низку творів, автор починає повторюватись.

Чи правда, що пані Санд з не меншою насолодою писатиме те, що вона пише сьогодні? Чи не розчарується вона в достоїнствах і чарах молодих пристрастей, як охолов я до моїх юнацьких творів? Тільки творінням античної Музи час не страшний, бо вони спираються на благородство звичаїв, красу мови і велич почуттів, властивих усьому роду людському. Четверта книга «Енеїди» ніколи не перестане захоплювати людей, адже її місце – на небесах. Буря, що приносить до африканських берегів засновника римської імперії; Дідона, засновниця Карфагена, яка сповіщає про народження Ганнібала:

Exonare aliquis nosiris ex ossibus ultor [119], —

і встромляє собі у груди кинджал; Любов, що розпалює поховальне вогнище, чиє полум’я втікач Еней помічає з корабля, і тим кладе початок суперництву Карфагена і Рима, – все це не рівня прогулянці мрійника лісом чи загибелі розпусника у брудній калюжі. Сподіваюся, настане час, коли пані Санд обиратиме сюжети такі ж довговічні, як і її геній.

Змусити пані Санд змінити віру може тільки проповідь того місіонера з лисим черепом і сивою бородою, що зветься Час. Не такий суворий голос привертає нині слух поета. Втім, я переконаний, що талант пані Санд має корінь почасти в розбещеності; скромність зробила б її пересічною. Інша річ, якби вона завжди залишалася в святилищі, куди немає входу чоловікам; сила кохання, стримана і схована під покровом невинності, добула б із її грудей добропристойні мелодії, де жіноче начало злите з ангельським. Хай там як, сміливі вчення, сластолюбні звичаї – поле, ще не оброблене дочками Адамовими; віддане в жіночі руки, воно дало урожай невідомих квітів. Дозволимо пані Санд творити небезпечні дива, поки не настали холоди; коли виявиться, що «суне злючая зима», їй буде вже не до пісень, а поки доведеться нам змиритися з тим, що, не така легковажна, як коник, вона запасається славою, чекаючи того часу, коли не стане задоволення. Мати Мусарії говорила їй: «Тобі не вічно буде шістнадцять. Чи завжди пам’ятатиме Херей про свої клятви, сльози і поцілунки?» (Лукіан. Розмови гетер, VII.)

Утім, не одну жінку спокусили і немов викрали її юні роки; ближче до осені, повернувшись до материнського вогнища, жінки ці додавали до своєї кіфари струну сувору або жалісливу, щоб дати слово вірі або горю. Старість – нічна мандрівниця; земля від неї прихована, вона розрізняє лише ясне небо над головою.

Я не бачив пані Санд ні в чоловічому костюмі, ні в блузі горця з дорожньою палицею в руці; я не бачив, як вона п’є з вакхічної чаші і курить, ліниво розвалившись на софі, немов султанша: ці природні чи набуті дивацтва не надали б їй у моїх очах більшої чарівності чи більшого генія.

Чи почуває вона особливе натхнення, коли видихає хмару диму, що огортає копицю її волосся? Чи вирвалася Лелія з мозку своєї матері з клубком диму, як гріх, за словами Мільтона, вийшов з голови грішного архангела з чорною хмарою? Не знаю, як стоїть справа на небесах, але тут, на нашій грішній землі, Немеада, Філа, Лаїса, дотепна Гнатена, не підвладна ні пензлю Апеллеса, ні різцю Праксителя Фріна, Леєна, що була коханою Гармодія, дві сестри, прозвані Сардинками за худорлявість і великі очі, Доріка, чиє густе волосся і пахучий наряд були освячені у храмі Венери, всі ці чародійки, що не кажи, обходилися пахощами Аравії. Втім, на боці пані Санд одаліски і молоді мексиканки, що танцюють із сигарою в роті.

Що означало для мене знайомство з пані Санд після моїх зустрічей з кількома жінками високого розуму і стількома жінками великої краси, цими дочками землі, які, подібно до пані Санд, говорили разом із Сапфо: «Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро // Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо, // Золотосяйна» [120]. Занурюючи мене то у світ вигадки, то у світ істини, авторка «Валентини» справляє на мене два цілковито різних враження.

Про світ вигадки я не говоритиму, бо, мабуть, уже не розумію його мови. Про світ справжній скажу таке: я, людина похилого віку, що має свої уявлення про порядність, як християнин найвище цінує несміливі жіночі чесноти, був надзвичайно пригнічений, бачачи, що стільки достоїнств віддано у владу марнотратного і невірного часу, який руйнує і втікає.

8 Пан де Талейран

Париж, 1838

Навесні нинішнього, 1838 року я зайнявся «Веронським конгресом», який згідно зі своїми літературними зобов’язаннями мав оприлюднити: свого часу я вже згадував на сторінках моїх «Записок» про цю книгу. Одна людина покинула наш світ; аристократичний конвойний замикає низку могутніх плебеїв, що зійшли зі світу.

Я присвятив панові де Талейрану кілька слів, розповідаючи про свої діяння на політичній ниві, де я з ним зіткнувся. Нині, за чудовим висловом одного із стародавніх авторів, остання година цієї людини прояснила для мене все її життя.

Я мав стосунки з паном де Талейраном: бувши людиною честі, я, як можна помітити, зберігав йому вірність, особливо під час його суперечки з королем у Монсі, коли заради нього занапастив себе, причому зовсім даремно. Занадто простодушний, я співчував його знегодам і жалів його, коли Мобрей дав йому ляпаса. Був час, коли він добре-таки запобігав переді мною; як я вже говорив, він писав мені у Гент, називаючи мене «сильною людиною»; коли я жив в особняку на вулиці Капуцинів, він з бездоганною ввічливістю послав мені печатку Міністерства закордонних справ – різьблений талісман, виготовлений, безперечно, під його зіркою. Мабуть, саме тому, що я не зловживав його великодушністю, він став моїм недругом без жодного приводу з мого боку, якщо не рахувати деяких успіхів, яких я добився самостійно, не вдаючись до його допомоги. Слова пана де Талейрана переходили у світі з уст в уста, нітрохи не ображаючи мене, бо пан де Талейран нікого образити не міг; проте його нестриманість розв’язала мені руки, і, якщо він дозволив собі судити мене, я маю право відповісти йому тим самим.

Марнославство пана де Талейрана обмануло його: свою роль він прийняв за свій геній; він гадав, що він пророк, помиляючись у всьому: пророцтва його не мали ніякої ваги: він не вмів бачити того, що попереду, йому відкривалося лише те, що позаду. Сам без ясного розуму і чистої совісті, він нічого не цінував так високо, як незвичайний розум і бездоганну чесність. Заднім числом він завжди здобував велику вигоду з ударів долі, але передбачати ці удари він не вмів, та й вигоду здобував лише для самого себе. Йому було невідоме те велике честолюбство, що піклується про славу суспільства як про скарб, найкорисніший для слави індивіда. Таким чином, пан де Талейран не належав до розряду істот, здатних стати фантастичними створіннями, чия зовнішність стає ще фантастичнішою у міру того, як їм приписують думки помилкові або спотворені. І все ж не підлягає сумніву, що безліч почуттів, що їх викликають різні причини, спільно сприяють створенню вигаданого образу Талейрана.

По-перше, королі, міністри, чужоземні посланники і посли, що колись піймалися на гачок до цієї людини і не здатні розгадати його справжню суть, прагнуть довести, що вони підкорялися істоті, наділеній справжньою могутністю: вони зняли б капелюха перед кухарчуком Наполеона.

По-друге, родичі пана де Талейрана, що належать до старовинної французької аристократії, пишаються своїм зв’язком з людиною, яка зволила переконати їх у своїй величі.

Нарешті, революціонери та їх аморальні спадкоємці, скільки б вони не паплюжили аристократичні імена, почувають до аристократії таємну слабкість: ці дивовижні неофіти охоче беруть її за хрещену і сподіваються перейняти від неї благородні манери. Князь із його подвійним відступництвом тішить самолюбство молодих демократів і з іншої причини: значить, роблять висновок вони, їхнє діло справедливе, а дворян і священиків треба зневажати.

Проте, хоч як би всі ці люди помилялися щодо пана де Талейрана, ілюзії ці довго не проживуть: брехня не йде панові де Талейрану на користь: для того щоб вирости у грандіозну постать, йому бракує внутрішньої величі. Багато сучасників устигли дуже добре розгледіти його; про нього скоро забудуть, бо він не залишив нерозривно пов’язаної з його особою національної ідеї, не ознаменував своє життя ні видатним діянням, ні незрівнянним талантом, ні корисним відкриттям, ні епохальним задумом. Доброчесне існування – не його стихія; навіть небезпеки обминули його; під час Терору він був за межами вітчизни й повернувся на батьківщину лише тоді, коли форум перетворився на приймальню палацу.

Діяльність Талейрана на ниві дипломатичній доводить його відносну посередність: ви не зможете назвати жодного скільки-небудь значного його досягнення. За Бонапарта він тільки те й робив, що виконував імператорські накази; на його рахунку немає жодних важливих перемов, які б він провів на свій страх і ризик; коли ж йому траплялася нагода чинити за своїм розсудом, він пропускав усі слушні нагоди і нищив усе, до чого доторкався. Не підлягає сумніву, що він винний у смерті герцога Енгієнського; цю криваву пляму відмити неможливо; у своїй розповіді про смерть принца я був занадто м’який до міністра і не навів усіх доказів.

Брехав пан де Талейран із вражаючою безсоромністю. У «Веронському конгресі» я ні словом не згадав промову, яку він виголосив у палаті перів щодо війни в Іспанії; промова ця починалася урочистими словами:

«Шістнадцять років тому людина, що правила тоді світом, запитала в мене, чи треба йому розпочинати боротьбу з іспанським народом, і я мав нещастя прогнівити його, трохи відхиливши йому майбутнє, пояснивши всю безодню небезпек, якими загрожує ця справа, така ж зухвала, як і несправедлива. Нагородою за мою щирість стала неласка. З дивної примхи долі через багато років мені доводиться докучати законному володарю тими самими стараннями, повторювати ті самі поради!»

Бувають провали в пам’яті і вигадки, що завдають страху: ви прислухаєтеся, протираєте очі, не розуміючи, сон це чи ява. Коли красномовець і брехун незворушно спускається з трибуни і любісінько повертається на місце, ви проводжаєте його поглядом, сповненим заразом і жаху, і захоплення; ви починаєте гадати, чи не наділила природа цю людину могутністю такою неосяжною, що вона здатна перетворювати чи скасовувати істину?

Я нічого не відповів панові де Талейрану; мені здавалося, ніби тінь Бонапарта ось-ось попросить слова і знов, як у давнину, гнівно спростує свого міністра. Серед перів, що сиділи в залі, були свідки тієї давньої сцени, зокрема пан граф де Монтеск’ю; благородний герцог де Дудовіль описав мені її зі слів самого пана де Монтеск’ю, свого родича; пан граф де Сессак, який також був при цій сцені, охоче розповідає про неї кожному, хто захоче; він не сумнівався, що пан де Талейран, як тільки він вийде з кабінету, буде арештований. Розлючений Наполеон запитував зблідлого міністра: «Як ви смієте заперечувати проти війни в Іспанії, – адже це ви мене в неї втягнули, це ви повторювали мені в кожному листі про те, що цієї війни вимагають як матеріальні інтереси нашої країни, так і інтереси дипломатичні». Листи ці пропали з архіву Тюїльрі в 1814 році [121].

Пан де Талейран заявив у своїй промові, що він «мав нещастя прогнівити» Бонапарта, трохи відхиливши йому майбутнє, пояснивши йому всю безодню небезпек, якими загрожує «ця справа, така ж зухвала, як і несправедлива». Пан де Талейран може спокійно спати в могилі: він не мав цього нещастя; не треба йому додавати до всіх мінливостей свого життя ще й це лихо.

Головна провина пана де Талейрана перед законною монархією полягає в тому, що він відрадив Людовіка XVIII від наміру одружувати герцога Беррійського з російською великою княжною, непростима провина перед Францією – у тому, що він прийняв образливі умови Віденського конгресу.

Зусиллями пана де Талейрана ми зовсім позбулися кордонів: досить нам програти битву в Монсі або в Кобленці, і через тиждень ворожа кавалерія опиниться під стінами Парижа. За старої монархії Францію оточував ланцюг фортець; мало того: з боку Рейну її захищали незалежні німецькі князівства. Щоб дістатися до нас, супротивникові треба було або захопити їх, або сторгуватися з ними. З іншого боку розташовувалась нейтральна і вільна країна – Швейцарія, на територію якої ніхто не зазіхав, та там і не було доріг. Піренеї, що їх охороняли іспанські Бурбони, були непрохідні. Ось чого не зрозумів пан де Талейран; ось помилки, які назавжди згубили його як політичного діяча: помилки, які за один день знищили плоди зусиль Людовіка XIV і перемог Наполеона.

Знаходилися люди, які стверджували, що як політик пан де Талейран вищий Наполеона: по-перше, треба зрозуміти, що володар міністерського портфеля, що перебував при полководці, який щоранку опускає в цей портфель повідомлення про перемогу і змінює географію світу, – просто чиновник. Зачарований славою, Наполеон почав робити дуже грубі, що впадають в очі, помилки: очевидно, пан де Талейран, як і всі інші, помітив їх, але для цього не потрібний був особливо гострий зір. До того ж він дивним чином скомпрометував себе арештом герцога Енгієнського, а в 1807 році зайняв неправильну позицію щодо Іспанії, хоча пізніше відрікався від своїх порад і хотів узяти назад свої слова.

Але поганий той актор, який зовсім не має вміння зачарувати залу: тому життя князя було нескінченним ланцюгом обманів. Знаючи, чого йому бракує, він уникав усіх, хто міг його розгадати: постійною його турботою було не дати себе розкусити; він вчасно йшов у тінь; він полюбив віст за можливість провести три години мовчки. Всі навколо захоплювалися, що така обдарована людина зійшла до вульгарних забав: хто знає, чи не ділила ця обдарована людина імперії в ту мить, коли на руках у неї були чотири валети? Тасуючи карти, він придумував ефектне слівце, натхненне ранковою газетою чи вечірньою бесідою. Якщо він відводив вас убік, щоб пошанувати розмовою, то негайно починав спокушати вас, осипаючи похвалами, називаючи надією нації, пророкуючи блискучу кар’єру, виписуючи вам перевідний вексель на звання великої людини, виданий на її ім’я і оплачуваний після пред’явлення; якщо ж, проте, він визнавав, що ваша віра в нього недостатньо тверда, якщо він помічав, що ваше захоплення кількома його короткими фразами, які претендують на глибину, але не мають зовсім ніякого змісту, не надто велике, то відходив, боячись викриття. Він був добрим оповідачем, коли на язик йому попадався підлеглий або дурень, з якого він міг знущатися без побоювання, або жертва, яка залежала від його особи і правила за мішень для його глузувань. Серйозна бесіда йому не давалася; на третій фразі ідеї його спускали дух.

Старовинні гравюри зображають абата де Перігора красенем; на старість обличчя пана де Талейрана стало схожим на череп: очі згасли, тож у них нічого не можна було прочитати, чим він і користувався; він стільки разів накликав на себе презирство, що просяк ним наскрізь; а надто красномовні були опущені куточки рота.

Поважна зовнішність (свідчення благородного походження), строге дотримання пристойності, холодно-зневажливий вигляд князя Беневентського заводили всіх в оману. Манери його зачаровували простолюдинів і членів нового суспільства, що не застали суспільства минулих часів. У давнину аристократи, схожі своєю звичкою на пана де Талейрана, траплялися часто й густо, і ніхто не звертав на них уваги; але, залишившись майже одинцем самотнім серед суспільства демократичного, він почав здаватися явищем незвичайним: репутація забрала над міністром таку владу, що з поваги до власного самолюбства йому доводилося приписувати своєму розуму ті достоїнства, якими він насправді мав завдячувати вихованню.

Коли людина, що обіймає важливу посаду, виявляється втягнутою в небачений переворот, вона набуває випадкової величі, яку простий люд приймає за її особисту заслугу; загублений за Бонапарта у променях його слави, під час Реставрації пан де Талейран пишався блиском чужих успіхів. Несподіване піднесення дозволило князю Беневентському забрати собі в голову, що він – розвінчувач Наполеона, і приписати собі честь повернення на престол Людовіка XVIII; хіба і я сам, подібно до всіх інших роззяв, не був такий дурний, що повірив у цю байку! Дізнавшись про все краще, я переконався, що пан де Талейран зовсім не був політичним Варвіком: щоб руйнувати і зводити трони, руці його бракувало сили.

Неупереджені простаки кажуть: «Ми згодні, це була людина дуже аморальна, та зате який спритник!» На жаль! анітрохи. І цю надію, таку втішливу для людей захоплених, таку бажану для тих, хто вірний пам’яті князя, – надію виставити пана де Талейрана злим демоном, також треба облишити.

Панові де Талейрану можна було довірити інші звичайні доручення, для виконання яких у нього вистачало спритності дбати в першу чергу за власний інтерес; ні на що більше він не був здатний.

Улюблені звички і максими пана де Талейрана були предметом наслідування для кляузників і негідників з його оточення. Вінцем його дипломатії був костюм, запозичений у одного віденського міністра. Він хвалився, що ніколи не поспішає; він говорив, що час наш ворог і його треба вбивати: звідси випливало, що справам потрібно присвячувати кілька хвилин, не більше.

Але оскільки кінець кінцем пан де Талейран не зумів обернути своє неробство на шедевр, то, мабуть, він даремно говорив про необхідність позбутися часу: над часом торжествують тільки ті, хто створюють твори безсмертні; працями без майбутнього, легковажними забавами його не вбивають: його тринькають.

Ставши міністром за рекомендацією пані де Сталь, яка клопотала про його призначення перед Шеньє, пан де Талейран, втрапивши тоді у скруту, почав збивати статок; він поповнював свої капітали п’ять чи шість разів: коли отримав мільйон від Португалії замість обіцянки підписати мирний договір – договір, який Директорія так і не підписала; коли скуповував бельгійські облігації напередодні укладання Ам’єнського миру – миру, про який він, пан де Талейран, дізнався раніше за всіх; коли заснував ефемерне королівство в Етрурії; коли нажився на конфіскації майна духівництва в Німеччині; коли торгував своїми поглядами на Віденському конгресі. Князь був готовий продати Австрії все аж до старих паперів з наших архівів: цього разу пан фон Меттерніх пошив його в дурні: знявши копії, він акуратно повернув оригінали.

Нездатний самостійно написати ні рядка, пан де Талейран наймав досвідчених людей, які працювали на нього: коли, закреслюючи і змінивши все, що не подобалося господареві, його секретар нарешті складав депешу у стилі міністра, той переписував її своєю рукою. Я чув у виконанні пана де Талейрана початок його мемуарів, що включав кілька приємних подробиць з часів його молодості. Він без кінця змінював свої смаки і сьогодні ненавидів те, що любив учора, тож, якщо мемуари ці доведені до кінця, у чому я сумніваюся, і якщо він відбив у них різні версії подій, цілком імовірно, що одним і тим самим подіям, одним і тим самим людям будуть дані в цих мемуарах абсолютно протилежні оцінки. Я не вірю, що рукописи пана де Талейрана зберігаються в Англії; наказ опублікувати їх не раніше ніж через сорок років, який він нібито дав, здається мені посмертним фіглярством.

Ледачий і неосвічений, безпутний за вдачею і легковажний по духу, князь Беневентський пишався тим, чого йому треба було б соромитися, – тим, що він уцілів після падіння імперій. Видатні голови, які здійснюють революції, відходять; голови другорядні, які здобувають з революцій користь, залишаються. Ці пройдисвіти, впевнені в завтрашньому дні, приймають парад поколінь: до їх обов’язків входить ставити візу в паспортах і виступати свідками на суді: пан де Талейран був з цього нижчого племені; він ставив під подіями свій підпис, але не він вершив їх.

Пережити багато урядів, залишатися, коли влада йде, заявляти, що не покинеш трибуналу доти, поки не прозвучить остаточний вирок, хвастати тим, що належиш лише країні, що служиш не особам, а справі – означає виявляти самовдоволення егоїста, який незграбно силкується приховати ниці почуття під високими словами. Нині у нас подібних байдужих характерів, подібних плазуючих громадян хоч лопатою греби: проте для того, щоб старіти відлюдником на руїнах Колізею і не втратити величі, треба жити під покровом хреста; пан де Талейран потоптав свій хрест ногами.

Рід людський ділиться на дві нерівні частини: люди смерті, її улюбленці, обрана паства, здатна воскреснути; люди життя, її пасинки, натовп, що йде в небуття, щоб не воскреснути вже ніколи. Недовге існування цих останніх зводиться до імені, репутації, посади, багатства; їхня слава, їхня влада, їхня могутність зникають разом з ними; не встигнуть зачинитися двері їхньої вітальні і закритися віко їхньої домовини, як згортається і книга їхньої долі. Так сталося і з паном де Талейраном; мумія його, перш ніж зійти в могилу, промайнула в Лондоні, як посланниця нашої нинішньої монархії-трупа.

Пан де Талейран зрадив усі уряди і, повторюю, не привів до влади і не позбавив влади жоден з них. Він ніколи не мав справжньої могутності, якщо розуміти обидва ці слова без лукавства. Дрібним рядовим успіхам, таким звичайним в аристократичному житті, не перейти могильної межі. Зло, що не супроводжується жахливою катастрофою, зло, скупо відмірюване рабом, який грішить, аби зробити послугу господареві, – всього лише підлість. Лестячи злочину, порок робиться його лакеєм. Уявіть пана де Талейрана бідним і невідомим плебеєм, наділеним на додаток до аморальності лише незаперечною салонною дотепністю, – без сумніву, у цьому випадку ніхто не звернув би на нього ніякої уваги. Якби пан де Талейран не був зледащілим вельможею, одруженим священиком, абатом-розстригою, чи варто було б про нього говорити? Репутацією і успіхами він зобов’язаний цим трьом вадам.

Своє вісімдесятирічне життя прелат увінчав жалюгідною комедією: спочатку, щоб показати, на що він здатний, він виголосив в Інституті похвальне слово тупоумному німцеві, якого зневажав. Хоча ми нині й пересичені видовищами, повитріщатися на явлення великої людини зібрався цілий натовп; незабаром він помер, як Діоклетіан, виставивши свою смерть перед людські очі. Роззяви спостерігали за тим, як у смертну годину цю на три чверті зогнилий князь, з незагойною виразкою в боці, з головою, звислою на груди, незважаючи на пов’язку, що підтримує її, вів нескінченний торг за своє примирення з небом за посередництва своєї племінниці, яка, граючи давно відрепетирувану роль, допомагала йому задурювати простодушного священика і невинну дівчинку: після впертого опору він, уже втративши дар мови, підписав (а можливо, так і не підписав) відречення від своєї давнішньої присяги, проте не виявив найменшого розкаяння, не виконав останнього обов’язку християнина, не покаявся в аморальних і скандальних діяннях, зроблених ним. Ніколи ще гординя не виглядала такою жалюгідною, захоплення – таким безглуздим, благочестя – таким безпомічним: обережні римляни ніколи не відступалися від колишніх помилок публічно – і мали слушність.

Пан де Талейран був уже давно покликаний на вищий суд і засуджений заочно; смерть шукала його від імені Господа і нарешті наздогнала. Щоб ретельно вивчити його життя, настільки ж порочне, наскільки життя пана де Лафаєта було праведним, треба було б перебороти огиду, яку я перемогти не в змозі. Люди в болячках нагадують останки повій: виразки так сточили їхнє тіло, що неможливо зробити розтин. Французька революція – могутній політичний ураган, що зруйнував старий світ: убоїмося, як би нас не наздогнав ураган куди страшніший, убоїмося, як би поганий бік цієї революції не зруйнував нашу моральність. Що сталося б із родом людським, якби люди вправлялися у виправданні звичаїв, гідних осуду, якби вони силкувалися надихнути нас огидними прикладами, намагалися видати за успіхи доби, за воцаріння свободи, за глибину генія діяння натур низьких і жорстоких? Не сміючи обстоювати зло під його власним ім’ям, люди вдаються до вивертів: остерігайтеся прийняти цю тварюку за духа темряви, це ангел світла! Будь-яка потворність гарна, будь-яка ганьба почесна, будь-яка мерзотність піднесена; будь-який порок гідний захоплення. Ми повернулися до того матеріального язичницького суспільства, де будь-яке юродство мало свій вівтар. Геть ці боязливі, брехливі, злочинні похвали, які затуманюють суспільну свідомість, розбещують молодь, відбирають мужність у порядних людей, ображають доброчесність і, немов римський солдат, плюють в обличчя Христові!

‹Смерть Карла X›

Книга сорок четверта Висновок

25 вересня 1841 року

Я розпочав писати ці «Записки» у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року; я закінчую перечитувати і виправляти їх у Парижі; сьогодні 25 вересня 1841 року: отже, вже двадцять дев’ять років одинадцять місяців і двадцять один день я таємно складаю їх, і далі випускаючи в світ інші свої книги, стаючи свідком революцій і терплячи випробування долі. Рука моя втомилася: дай Боже, щоб вона не тяжіла над напрямом моїх думок, які, я впевнений, так само прямі і запальні, як і на початку шляху! У мене був намір додати до моєї тридцятирічної праці загальний висновок: як я вже не раз говорив, я збирався описати світ, яким він був, коли я увійшов у нього, і яким він став, коли настав час мені його покинути. Але переді мною пісочний годинник, я бачу руку, яка колись увижалася морякам над хвилями під час корабельної аварії: рука ця робить мені знак поспішати, тому я зменшу розміри картини, не упускаючи нічого істотного.

1 Погляд у минуле: від Регентства до 1793 року

Людовік XIV помер. До настання повноліття Людовіка XV регентом став герцог Орлеанський. Спалахнула війна з Іспанією, наслідок змови Челламаре; падіння Альбероні сприяло відновленню миру. Людовік XV досяг повноліття 15 лютого 1723 року. Регент помер за десять місяців по тому. Він заразив Францію своєю гангреною, посадив Дюбуа на місце Фенелона і прославив Лоу. Першим міністром Людовіка XV було призначено герцога де Бурбона, наступником його став кардинал де Флері, геній якого вичерпувався похилими літами. У 1734 році спалахнула війна, під час якої мого батька було поранено під Данцигом. У 1745 році відбулася битва під Фонтенуа; один з найменш войовничих наших королів надихнув нас на перемогу в єдиній великій регулярній битві, яку ми виграли у англійців, а переможець світу додав до розгромів у Кресі, Пуатьє та Азенкурі поразку під Ватерлоо. Церкву містечка Ватерлоо прикрашають імена англійських офіцерів, полеглих у 1815 році; у церкві містечка Фонтенуа залишився лише один камінь з написом: «Тут покоїться тіло його світлості Філіпа де Вітрі, який у віці двадцяти семи літ був убитий у битві під Фонтенуа травня 11 дня 1745 року». Поле битви нічим не позначене, але в землі знаходять скелети зі сплюснутими кулями в черепах. Французи носять ознаку своїх перемог на чолі.

Пізніше граф де Жізор, син маршала де Бель-Іля, поліг у Крефельді.

На ньому скінчився рід і пряме потомство Фуке. Місце пані де Лавальєр зайняла пані де Шатору. Надзвичайно сумно бачити, як згасає вельможна фамілія від епохи до епохи, від красуні до красуні, від славетного імені до славетного імені.

У червні 1745 року напосілися нещастя на другого претендента на престол з роду Стюартів: через його біди я не мав спокою доти, доки Генріх V не замістив англійського претендента у вигнанні.

Закінчення цих воєн передвіщало наше фіаско в колоніях. Лабурдонне помстився за французький прапор в Азії; його сварка з Дюплексом після взяття Мадраса все зруйнувала. Мир 1748 року відстрочив фатальний фінал; у 1755 році воєнні дії поновилися; їх початок збігся з лісабонським землетрусом, під час якого загинув онук Расіна. Скориставшись існуванням спірних територій на межі Акадії, Англія, не оголошуючи війни, захопила триста наших торгових суден; ми втратили Канаду; про ці події, що мали неабиякі наслідки, нам відомо небагато; на темному тлі яскравою плямою позначено загибель Вольфа і Монкальма. Коли ми втратили володіння в Африці та Індії, лорд Клайв здійснив завоювання Бенгалії. Тим часом у Франції янсеністи відстоювали свої доктрини, Дам’єн здійняв руку на Людовіка XV, відбувся поділ Польщі, було вигнано єзуїтів; двір переселився до Оленячого парку. Творець «сімейного договору» подався у свою Шантелу, а Вольтер довершив переворот у головах. Мопу змінив парламенти придворними радами, Людовік XV заповів ешафот фаворитці, яка його знеславила; Людовікові ж XVI він залишив у спадок Гара і Сансона – одного, щоб прочитати, другого – щоб виконати вирок.

16 травня 1770 року Людовік XVI обвінчався з донькою Марії Терезії Австрійської: доля її відома. По черзі змінили один одного міністри: Машо, старий Морепа, економіст Тюрго, Мальзерб – прихильник старих чеснот і нових думок, Сен-Жермен, що знищив придворний королівський штат і видав фатальний ордонанс, нарешті, Калонн і Неккер.

Людовік XVI знову скликав парламенти, скасував панщину, заборонив тортури під час дізнання, повернув громадянські права протестантам і визнав законними їхні шлюби. Війна 1779 року в Америці, невигідна для Франції, відвічної жертви власної великодушності, послужила загальним інтересам; до того ж вона відновила у цілому світі славу нашої зброї та честь нашого прапора.

Революція повстала, готова породити покоління воїнів, яке Франція виношувала в своєму лоні вісім героїчних сторіч. Достоїнства Людовіка XVI, як я вже говорив, не спокутували гріхів його предків; утім, Доля обрушує свої удари на зло, а не на людину: Господь скорочує земне життя доброчесності лише для того, щоб продовжити їй життя на небесах. Під зіркою 1793 року відкрилися всі джерела великої безодні [122]: по тому сяйнув останній відсвіт нашої минулої слави: Наполеон; слава ця повернулася до нас у його домовині.

2 Минуле. – Старий порядок у Європі відмирає

Я народився в епоху звершення цих подій. Дві нові імперії, Пруссія та Росія, з’явилися на світ усього на півсторіччя раніше за мене; Корсика перейшла під володіння Франції саме тоді, коли я народився; я покинув материнське лоно на двадцять днів пізніше за Бонапарта. Він привів мене з собою. Я збирався присвятити себе флоту у 1783 році, коли кораблі Людовіка XVI прибули до Бреста: вони везли акти цивільного стану народу, що оперився під покровительством Франції. Моє народження пов’язане з народженням великої людини і великого народу: я був лише блідим відблиском яскравого вогню.

Поглянемо на сучасний світ, і ми побачимо, як рух, викликаний великою революцією, стрясає ним від Сходу до Китаю, закритого, як здавалося, назавжди: нині перевороти, які ми пережили, не мають жодного значення: у тому сум’ятті, яким сьогодні охоплені всі народи, гучна слава Наполеона була б ледве чутною, а колись вона заглушала всі голоси нашого тодішнього світу.

Імператор полишив нас у пророчій тривозі. Ми, найбільш зріла і передова держава, виявляємо ознаки занепаду. Як смертельно хвора людина стурбована тим, що чекає на неї в могилі, так помираючий народ тривожиться за свою майбутню долю. Звідси – політичні єресі, що змінюють одна одну. Старий порядок у Європі близький до загибелі; наші сьогочасні розбіжності здаватимуться нащадкам дитячими сварками. Не вціліло анічогісінько: авторитет досвіду і віку, народження і генія, і таланту, і добродійності – все відкинуто; сміливці, які, зійшовши на вершину руїн, оголошують себе велетнями, скочуються донизу пігмеями. За винятком двох десятків людей, які залишаться тримати факел над похмурими степами, на які ми ступаємо, – за винятком цих нечисленних людей, покоління, щедро наділене розумом, збагачене знаннями, готове до будь-яких перемог, втопило всі свої здібності в суєті, так само марній, як марна його гординя. Безіменні натовпи нуртують, самі не знаючи чому, як колись народи в середні віки: зголоднілі стада, що не знають пастиря, бездумно кидаються з рівнини на гору і з гори на рівнину, нехтують досвідом наставників, загартованих вітром і сонцем. У житті міста все скороминуще: віра і моральність відкинуті, або ж їх кожен розуміє по-своєму. У речах менш високих та сама нездатність переконати і вижити: серце слави б’ється щонайбільше одну годину, книга застаріває за день, письменники заподіюють собі смерть, сподіваючись таким чином привернути увагу загалу, але марно: ніхто не чує навіть їхнього останнього зітхання.

За такого настрою людських дум є цілком природним те, що люди не бачать іншого засобу вразити, крім одного – живописати сцени страти і торжество гріха: вони забувають, що справжні сльози – ті, які викликає прекрасна поезія, ті, де захоплення змішане з болем; але нині, коли таланти живляться Регентством і Терором, навіщо шукати сюжети для наших промов, приречених на таке швидке забуття! Людський геній віднині не здатний навіть побіжно висловити жодної думки, яка б стала надбанням для всього світу.

Ось про що всі думають, ось що всі оплакують, а тим часом ілюзії народжуються безупинно, і що ближче люди до свого кінця, то щиріше вірять у те, ніби їм ще довго лишилося жити. Ми оточені монархами, які уявляють себе монархами, міністрами, які уявляють себе міністрами, депутатами, які самі вірять у правдивість своїх нісенітних промов, власниками, які, маючи статок уранці, вважають, ніби так само матимуть його і ввечері. Приватні інтереси, честолюбні помисли приховують від черні серйозність моменту: хоч би якими важливими здавалися щоденні турботи, вони не більш ніж брижі над безоднею: суєта на поверхні вод не здатна зменшити їхньої глибини. Не відмовляючись від дрібних, нікчемних лотерей, рід людський грає на великі гроші; королі ще не випустили карти з рук, але гру вони ведуть від імені народів: чи будуть народи більш гідними за своїх государів? Це окреме питання, яке анітрохи не применшує важливості суті. На що можуть вплинути дитячі забавки, всього лише тіні, що ковзають по білому савану? Нашестя варварів змінилося нашестям ідей; сучасна розкладена цивілізація сама винна в своїй загибелі; рідина, що була в посудині, не перелилася в іншу чашу, бо сама ця посудина розбилася.

3 Нерівність станів. – Небезпека надмірного посилення природи духовної та природи матеріальної

Коли зникне суспільство? які випадковості можуть відкласти на довший час його кінець? У Римі панування закону змінилося пануванням людини: римляни перейшли від республіки до імперії; у нашій же революції все навпаки: ми схиляємося до того, щоб перейти від королівської влади до республіки, або, щоб не уточнювати форми правління, до демократії: такий перехід не минеться легко.

Візьмімо хоча б одне питання з тисячі: чи залишиться розподіл власності таким самим, як сьогодні? Королівська влада, народжена в Реймсі, могла управляти цією власністю, пом’якшуючи її суворість поширенням етичних законів, подібно до того, як вона схилила людство до милосердя. Чи може існувати політична держава, де одні люди мають мільйонні доходи, а інші помирають з голоду, якщо релігія, що пояснює цю жертву надіями на замогильне життя, покинула її? Є діти, яких матері годують молоком зі своїх зів’ялих сосків, не маючи шматка хліба для своїх помираючих крихіток; є родини, в яких усі змушені спати покотом, не маючи ковдри, щоб зігрітися. Один володіє безкрайніми нивами, на яких колоситься хліб, а інший має тільки шість футів рідної землі для могили. Скільки пшеничних колосків можуть дати небіжчику шість футів землі?

Здобуваючи освіту, люди нижчих станів пізнають таємну рану, що підточує безбожний громадський порядок. Надзвичайно велика невідповідність умов життя та розміру статків могла бути терпима лише тому, що була прихованою; варто було цій невідповідності стати очевидною, і суспільство зазнало смертельного удару. Відродіть, якщо зможете, аристократичні вигадки; спробуйте переконати простолюдина, який навчився грамоти і перестав вірити в Бога, сіромаху, який тепер так само освічений, як і ви, – спробуйте переконати його, що він мусить терпіти лиха, в той час як його сусід має прибуток у тисячу разів більший, ніж йому, сусідові, потрібно: найменше, що вам доведеться зробити для досягнення своєї мети, – це вбити бідняка.

Коли пару буде остаточно поставлено на службу людині, коли, об’єднавшись з телеграфом і залізницями, вона знищить відстані, то перевозити можна буде не тільки товари, але й ідеї, які знов окриляться. Коли податкові та торговельні перешкоди між різними державами будуть зруйновані, як вони вже зруйновані між різними провінціями однієї держави; коли різні країни в повсякденному побуті закладуть підмурівки єдності народів, як тоді зможете ви воскресити колишній спосіб існування порізненого?

З іншого боку, не менше, ніж розквіт тваринної природи, суспільству загрожує наступ духу; припустіть, що численні й різноманітні машини замінили ручну працю; припустіть, що матерія – єдиний і загальний найманий працівник – прийшла на зміну землеробам і челяді: чим займете ви незайнятий роботою рід людський? В яке русло спрямуєте пристрасті, що втратили поживу одночасно з розумом? Тіло підтримує свої сили фізичною працею; коли припиняється важка робота, сила зникає; ми станемо схожі на ті азіатські народи, що підкоряються першому ж завойовникові, не здатні захиститися від руки, озброєної булатом. Отже, тільки праця – запорука свободи, бо праця дарує силу: зніміть із синів Адамових стародавнє прокляття, і вони помруть рабами: «In sudore vultus tui, vesceris pane» [123]. Боже прокляття входить у таїну нашої долі: людина є рабом не стільки свого поту, скільки своїх думок; так, випробувавши всі форми суспільного устрою, пізнавши різні цивілізації, увірувавши в невідомі удосконалення, ми повертаємося до вихідної точки – до істин Святого Письма.

4 Падіння монархій. – Зубожіння суспільства та прогрес індивіда

Під владою нашої восьмисотрічної монархії Франція була осередком розуму, довговічності та спокою Європи. Позбувшись цієї монархії, Європа одразу схилилася до демократії. Рід людський, невідомо для чого: всезагального блага чи зла, здобув незалежність; монархи-опікуни мали блага, належні їм за опіку; досягнувши повноліття, народи стверджують: вони більше не потребують поводирів. Від часів царя Давида і до сьогодні народи закликали государів: настає ера, коли покликані будуть народи. Швидкоплинні дрібні винятки: грецькі республіки, карфагенська, римська республіка з її рабами – не спростовують того факту, що в давнину правилом були держави монархічні. Сьогодні все сучасне суспільство, позбувшись заслону в особі французьких королів, прощається з королівською владою. Господь, щоб прискорити падіння монархії, віддав скіпетр у різних країнах у руки немічних старих, дівчаток, що ледве вийшли з колиски, наречених у вінчальному вбранні: саме цим беззубим левам, левам без пазурів, немовлятам і дівчатам на виданні змушені підкорятися зрілі люди в нашу епоху безвір’я.

Найсміливіші принципи проголошуються перед лицем монархів, що вважають, ніби вони в безпеці за потрійною стіною ненадійної варти. Демократія затоплює їх; вони піднімаються все вище й вище, з першого поверху під самий дах свого палацу, звідки викинуться через слухові віконця, сподіваючись урятуватися плавом.

При цьому зверніть увагу на дивну суперечність: поліпшується матеріальний добробут, відбувається духовний розвиток, а народи, замість того щоб цим користуватися, хиріють; у чому тут річ?

У занепаді моральності. В усі часи вчинялися злочини, але вчинялися зовсім не холоднокровно, як у наш час, коли релігійне почуття втрачене. Сьогодні злочини вже не викликають обурення, вони здаються ознакою часу; якщо у давнину їх засуджували, то тільки тому, що предки наші, як сміють стверджувати наші сучасники, недостатньо пізнали людину; тепер же злочини вивчають, їх випробовують горнилом, щоб побачити, чим вони можуть бути корисні, – так хімік шукає речовини для дослідів на звалищі. У розбещеності духу, набагато більш руйнівній, ніж розбещеність почуттів, вбачають неминуче зло; вона вже не є пороком окремих людей, а всього суспільства. З’явилися люди, яких принижує усвідомлення того, що в них також є душа, що за порогом земного життя на них чекає якесь інше; якби вони не змогли стати вище над слабкодухістю наших батьків, то вважали б, що їм бракує твердості, сили і генія; вони приймають небуття, або, якщо хочете, сумнів, як факт, можливо, прикрий, але такий, що є незаперечною істиною. Що й казати, тупість нашої гордині гідна захоплення!

Ось чим пояснюється зубожіння суспільства і звеличування окремої людини. Якби моральне почуття зростало одночасно з розвитком розуму, вони врівноважували б одне одного і людство вдосконалювалося б, не знаючи тривог, але виходить зовсім навпаки: здатність розрізняти добро і зло зменшується у міру того, як набирає силу розум; совість зіщулюється у міру того, як розпрямляють крила ідеї. Так, суспільство загине: свобода, яка могла врятувати світ, зачахне без допомоги релігії; порядок, який міг забезпечити спокійне життя, не буде тривким, бо на нього наступає анархія. Царська порфіра, яка ще недавно додавала моці, відтепер стане джерелом нещасть: ніхто не врятується, крім тих, хто, як Христос, народжений на соломі. Коли ріжок протрубив відродження народу і государів викопали з могил у Сен-Дені, коли, вигнані зі своїх зруйнованих гробниць, вони чекали плебейського поховання, на цей страшний суд віків прийшли лахмітники: вони почали порпатися в останках, що вціліли після першого грабежу. Королів там уже не було, але королівська влада ще залишалася: вони вирвали її з черева часу і кинули до кошика з покидьками.

5 Прийдешнє. – Про те, як важко його осягнути

Що стосується старої Європи, то життя її скінчене. Чи більше надій має молода Європа? Сучасний світ, світ, що позбувся влади, даної Богом, схоже, перебуває поміж двох неможливостей: неможливістю минулого і неможливістю майбутнього. І не думайте собі, як роблять деякі люди, мовляв, якщо зараз нам погано, з цього зла рано чи пізно виросте добро; закони не владні над людською природою, зіпсутою в своїй основі. Наприклад, надлишок свободи веде до деспотизму; але надлишок тиранії веде тільки до тиранії, яка, принижуючи нас, в той же час позбавляє самостійності: Тиберій не повернув Рим до республіки, він лише залишив йому у спадок Калігулу.

Не бажаючи подивитися правді в очі, люди просто заявляють, що десь у лоні часу, можливо, криється політичний устрій, якого ми не помічаємо. Хіба прекрасні генії старовини і взагалі всі люди тієї епохи могли уявити собі суспільство без рабів? Але ось воно, живе, ми бачимо це на власні очі. Кажуть, ніби ця цивілізація, що народжується, піде роду людському на користь; я сам висловлював таку думку: проте хіба не існує небезпеки, що окремій людині вона зашкодить? Ми зможемо стати працелюбними бджолами, які разом займатимуться виробництвом меду. У матеріальному світі люди об’єднуються для роботи, співтовариство трудівників іде різними шляхами і швидше приходить до мети; спільними зусиллями люди побудують піраміди, вивчивши кожен свій предмет, зроблять відкриття в науках, дослідять всі куточки фізичного всесвіту. Але чи точно такі самі справи в світі моральному? Скільки б не об’єднували свої зусилля тисячі голів, їм ніколи не скласти шедевра, який сам собою створив Гомер.

Було сказано, що місто, всі мешканці якого будуть порівну наділені і майном, і освіченістю, явить поглядам Божества картину, що перевершує ту, яку являли міста наших батьків. Нині всіх охопило безумство: люди прагнуть привести народи до одноманітності і перетворити рід людський в одну-єдину людину; хай так, але, набуваючи загальних рис, чи не втратять люди цілу низку власних почуттів? Прощавай, тиха домівка; прощавай, краса життя родинного; серед усіх цих білошкірих, жовтошкірих, чорношкірих створінь, які називаються вашими співвітчизниками, ви не знайдете брата, якому зможете кинутися в обійми. Невже не було нічого щирого в колишньому житті, в тому маленькому клаптику землі, який ви бачили з обрамленого плющем вікна? За горизонтом ви розпізнавали якісь невідомі країни, про які вам розповідав перелітний птах, єдиний подорожній, якого ви зустріли по осені. Яким щастям було усвідомлювати, що довколишні горби вічно поставатимуть перед вашим поглядом, що під їх покровом ви зустрінете друзів і коханих, що нічні шерехи навколо вашого притулку будуть єдиними звуками, слухаючи які ви засинатимете, що ніщо ніколи не потривожить самоти вашої душі, що ви завжди знайдете там думки, які чекають на вас, щоб продовжити звичну розмову. Ви знали, де народилися, знали, де вас поховають; заходячи до лісу, ви могли сказати деревам:

Ви бачили моє народження, Побачите і смерть мою [124].

Для того щоб рости, людині не обов’язково подорожувати; вона носить нескінченність у собі. Певний звук, що вирвався з ваших грудей, не знає перешкод; він знаходить відгук у тисячі душ: і той, у кому ця мелодія не звучить, марно проситиме її у світового простору. Присядьте на стовбур поваленого дерева в лісовій гущавині: якщо в глибокому забутті самого себе, в нерухомості, у тиші ви не відчуєте нескінченності, марно шукати її на берегах Ґанґу.

Яким буде це уселенське суспільство, що не має національності, не є ні французьким, ні англійським, ні німецьким, ні іспанським, ні португальським, ні італійським, ні російським, ні татарським, ні турецьким, ні персидським, ні індійським, ні китайським, ні американським, а вірніше, що є всіма цими суспільствами разом? Як вплине такий стан справ на звичаї, науки, мистецтва, поезію? У чому виявляться пристрасті, що відчуватимуться укупі зі звичаями усіх народів, що населяють усі широти? Якими словами пояснити це змішування потреб і образів, яке виникне, коли різні сонця почнуть освітлювати загальну юність, зрілість і старість? І якою мовою? Чи заговорить об’єднане суспільство єдиним наріччям, чи ж для зносин між народами буде прийнято особливий діалект, а вдома кожен народ збереже вірність рідній мові, чи, може, всі люди почнуть розуміти всі мови? Якому загальному правилу, якому єдиному закону підкорятиметься це суспільство? Як знайти собі місце на землі, яка збільшиться через повсюдність людини і при цьому зменшиться через малість земної кулі, на якій не лишиться не досліджених місць? Залишиться тільки сподіватися на науку, що буде знайдено засіб перебратися на іншу планету.

6 Сен-сімоністи. – Фаланстеристи. – Фур’єристи. – Оуеністи. – Соціалісти. – Комуністи. – Юніоністи. – Егалітаристи

Вам надокучила приватна власність, ви бажаєте зробити уряд єдиним власником, що розподіляє між членами вбогої громади їхні частки доходу згідно із заслугами? Але хто судитиме про заслуги? У кого стане сили і влади примушувати людей виконувати ваші рішення? Хто утримуватиме цей банк живої нерухомості і матиме з неї відсотки?

Ви створите асоціацію трудівників? Що може дати слабка, хвора, ледача, недалека людина комуні, на чиї плечі її неповноцінність ляже важким тягарем?

Інша можливість: ви організуєте анонімні товариства або командитні товариства фабрикантів і робітників, розуму і матерії, куди одні вкладають свій капітал і думку, інші – свою вправність і працю, а отриманий прибуток розподілите. Чудово, ось він, найдосконаліший спосіб з усіх, доступних людям; чудово у тому разі, якщо між вами ніколи не виникнуть сварки, жадібність чи заздрість; та варто хоча б одному членові товариства забажати повернути назад свій внесок, і все розвалиться; почнуться розбрати і тяжби. Цей спосіб, у теорії дещо правдоподібніший, на практиці так само недосяжний.

Можливо, ви побажаєте уникнути різких рішень і почнете будувати міста, де кожному мешканцеві буде забезпечено дах над головою, вогнище, одяг, ситну їжу? Як тільки вам вдасться вдовольнити всіх громадян, їх достоїнства і пороки внесуть розлад у ваші розрахунки і, можливо, штовхнуть вас на несправедливість; один потребує ситнішої їжі, ніж інший; цей не може працювати стільки, скільки той; люди ощадливі та працьовиті розбагатіють, ледарі, марнотрати, хворі зубожіють, бо ви не маєте змоги наділити всіх однаковим темпераментом: природна нерівність дасть себе знати, незважаючи на всі ваші зусилля.

І не подумайте, що ми почнемо завдавати собі праці таким крутійством, як укладення шлюбу, подружні права, опіка, пряме спадкування, право на майно і т. ін.: усе це ми скасуємо. Якщо син убиває батька, нам не важко довести, що це не син вчинив батьковбивство, а батько життям своїм занапащав сина. Для чого морочити собі голову лабіринтами будівлі, якщо ми вирішили зрівняти її з землею; який сенс звертати увагу на ці безглузді вигадки наших дідів?

Незважаючи на це, серед сучасних сектантів є такі, які, знаючи наперед про нездійсненність своїх теорій, домішують до них, щоб зробити їх більш прийнятними, слова про моральність і релігію; вони гадають, що, за браком кращого, спершу нам слід мати за зразок ідеальну посередність американців; вони забувають про те, що американці – власники, і власники завзяті, а це дещо інша річ.

Інші, ще люб’язніші, що цінують у цивілізації певну вишуканість, воліли б бачити нас конституційними китайцями, майже невіруючими, освіченими і вільними старими, які віками сидять у своїх жовтих халатах в оточенні квітів, проводячи дні в спокої, що став загальним надбанням, які все винайшли, все відкрили і мирно розвиваються серед своїх досягнень, лише час від часу полишаючи домівку, щоб залізницею вирушити з Кантона до Великої стіни й обговорити там з іншими промисловцями з Піднебесної Імперії проблему осушення боліт чи риття каналів. Мене не приваблює жодна з цих перспектив, і я буду радий померти раніше, ніж мені випаде щастя стати американцем чи китайцем.

Нарешті, залишається ще один вихід: можливо, коли загальнолюдські звичаї занепадуть остаточно, народи вдовольняться тим, що мають: тобто прагнення до незалежності у них замінить жадоба грошей, тим часом як королі втратять любов до влади, змінивши її на любов до державної казни. Це примирить государів і підданих, адже унаслідок встановлення приблудного політичного устрою і ті й інші будуть раді плазувати спільно: вони охоче виставлятимуть один перед одним свої виразки, як робили колись прокажені в лепрозоріях і як роблять сьогодні хворі в грязелікарнях; люди стануть подібними до мирних рептилій, що вічно борсаються в густій твані.

Проте за теперішнього стану речей бажати замінити духовні радощі задоволеннями фізичними – завдання невдячне. Фізична насолода заповнювала життя давніх аристократів; володарі світу, вони мали палаци, полчища рабів; у їх особистій власності були цілі райони Африки. Де ж той портик, під яким ви будете проводити нині своє убоге дозвілля? Де ті просторі, пишно оздоблені лазні, куди ви помістите пахощі, квіти, флейтисток, іонійських куртизанок? Не всякому дано стати Геліогабалом. Звідки візьмете ви багатства, необхідні для цієї матеріальної насолоди? Душа ощадлива, зате тіло – великий марнотратник.

Тепер кілька більш серйозних слів про абсолютну рівність: рівність ця поверне нас не тільки до рабства тіл, а й до рабства душ; йтиметься до руйнування етичної та фізичної нерівності людських особин. Якщо воля наша підкорятиметься загальному контролю, здібності зведуться на ніщо. Візьмімо, наприклад, нескінченність: вона в нас у крові: забороніть собі прагнути утіх – духовних чи навіть плотських – вічних, і життя ваше зведеться до існування равлика, ви перетворитеся на машину. А тому не слід тішитися хибною думкою: якщо забрати у людини можливість осягнути весь світ, відняти ідею життя вічного, все для неї втратить сенс; без особистої власності немає свободи; той, хто не має власності, не може бути незалежним; він стає пролетарем або найманим робітником, незалежно від того, живе він у сучасну епоху приватної власності чи в царстві власності спільної. За умови спільної власності держава стає подібною до монастиря, біля брами якого економи роздають хліб. Недоторканна спадкова власність – єдиний захист нашої особистості; власність є не що інше, як свобода. Повна рівність, що припускає повне підпорядкування, повертає до найжорстокішого рабства; вона перетворює людину на в’ючну тварину, що виконує роботу з примусу і приречена вічно ходити по колу.

Поки я ось так міркував, пан абат де Ламенне, сидячи у в’язниці, розбивав ті самі системи силою своєї логіки, підкріпленої блискучим поетичним даром. Уривок з брошури, що має назву «Про минуле і майбутнє народу», доповнить мої міркування; послухаємо пана де Ламенне; хай пролунає його голос:

«З тих, хто ставить собі за мету добитися суворої, абсолютної рівності, найбільш послідовні визнають, що для її запровадження і підтримання доведеться застосувати силу, удатися до деспотизму, диктатури в тій чи іншій формі.

Прихильники абсолютної рівності змушені перш за все нападати на нерівності природні, щоб пом’якшити їх, а якщо можливо, то знищити назавжди. Не маючи змоги нічого змінити в первинних умовах будови і розвитку, вони беруться до своєї справи, коли людина народжується, коли дитина виходить із материнського лона. Тоді цією дитиною заволодіває держава: вона стає абсолютним господарем як духовної істоти, так і істоти органічної. Все, і розум і свідомість, – залежить від держави, все їй підкоряється. Відтепер більше не існує родини, батьківства, шлюбу; залишаються тільки самець, самка, малюки, якими розпоряджається держава, з яких вона робить усе, що побажає, і морально і фізично, залишається рабство – загальне і таке глибоке, що пускає коріння навіть у самій душі людській.

У тому, що стосується речей матеріальних, рівність, досягнута за допомогою простого розподілу, вельми недовговічна. Якщо йдеться про одну лишень землю, зрозуміло, що її можна розділити на стільки ділянок, скільки людей її населяє, але кількість людей постійно змінюється, отже, довелося б постійно змінювати кількість наділів. Якщо скасувати будь-яку особисту власність, єдиним законним власником усього залишиться держава. Цей спосіб володіння, якщо він добровільний, – спосіб ченця, який дав обітницю бідності і послуху; якщо ж він недобровільний, то це спосіб раба, важкі тяготи якого не полегшуються нічим. Усі природні зв’язки між людьми, прихильність, взаємна відданість, обмін послугами і добровільна жертовність – усе, що є ознакою краси життя і його величі, усе, все зникло, зникло безповоротно.

Засоби, що пропонувалися досі для вирішення питання майбутньому народу, кінець кінцем заперечують усі умови, необхідні для існування, руйнують, відверто чи приховано, обов’язок, право, шлюб, родину, і замість свободи, до якої веде будь-який справжній прогрес, привели б суспільство тільки до такого рабства, якому історія, хоч би як глибоко в неї зануритися, не знає рівних». Проти цього годі сперечатися.

Я відвідую ув’язнених не для того, щоб, як той Тартюф, роздавати їм милостиню, а для того, щоб збагатити мій розум спілкуванням з людьми, які заслуговують більшої пошани, ніж я. Байдуже, якщо їхні переконання не збігаються з моїми: я щирий християнин, і найбільшим геніям землі не похитнути моєї віри; мені шкода їх, і любов до ближнього оберігає мене від спокуси. Якщо я маю занадто, то їм бракує; я розумію те, що розуміють вони, але вони не розуміють того, що розумію я. Сьогодні я приходжу до тієї в’язниці, де колись навідував благородного страдника Карреля, щоб відвідати абата де Ламенне. Липнева революція кинула в тюрми рідкісних людей найвищого розуму, чиї заслуги вона не спроможна оцінити і чию яскравість не може терпіти. У комірчині на найвищому поверсі, під навислим дахом, до якого можна дістати рукою, ми, двоє божевільних поборників свободи, Франсуа де Ламенне і Франсуа де Шатобріан, розмовляємо про серйозні матерії. Скільки б не пручався пан де Ламенне, ідеї його були відлиті в релігійній формі; форма залишилася християнською, хоча суть відходить до догматів християнства все далі й далі; у промовах його чутний відгомін голосів неба.

Правовірний християнин, який сповідує єресь, автор «Досвіду про байдужість» висловлює моєю мовою думки, яких я не поділяю. Якби, присвятивши себе євангельському навчанню народу, він зберіг священний сан, він утримав би владу, зруйновану його відступництвом. Кюре, священики нового покоління (причому найбільш уславлені з цих левітів), тяглися до нього: єпископи були б на його боці, якби він обстоював галліканські свободи, і далі шануючи намісника святого Петра і захищаючи єдність церкви.

У Франції молодь об’єдналася б навколо місіонера, який проповідує близькі їй ідеї і став на шлях, яким вона захоплюється; у Європі іновірці, які уважно стежать за ним, не суперечили б йому; великі католицькі народи: поляки, ірландці, іспанці – схвалили б появу нового проповідника. Навіть Рим врешті-решт зрозумів би, що новий євангеліст відроджує владу церкви і дає ослабленому первосвятителю можливість протистояти могутності абсолютних монархів. Яка життєва сила! Скільки розуму, віри, свободи в особі священика!

На те не було Божої волі; тому, хто сам є світло, раптом забракло світла; проводир схоронився і залишив паству в пітьмі. Суспільна діяльність мого земляка припинилася, але як особистість він назавжди залишатиметься лідером завдяки своїм природним талантам. У вервечці часів йому судилося пережити мене; я кличу його до моєї смертельної постелі, щоб розв’язати наші великі спори під тією брамою, до якої входять лише один раз. Я радий був би побачити, що геній його дає мені відпущення гріхів, яке колись давно мала право дати мені його рука. Ми народилися з ним в один час, ми чули плескіт одних і тих самих хвиль; хотів би, щоб моя палка віра і щире захоплення подарували мені сподівання на зустріч з другом, який знайшов вічний спочинок, на березі вічності.

7 Християнська ідея – майбутнє світу

Кінець кінцем мої дослідження наводять мене на думку, що колишнє суспільство рушиться само по собі, що ж до суспільства майбутнього, то, на якій би ідеї воно не ґрунтувалося – на суто республіканській чи на перетвореній монархічній, – людина, чужа християнству, уявити його не в змозі. Яким шляхом не піди, бажані вдосконалення можна почерпнути лише в Євангелії.

В основі хитросплетінь нинішніх сектантів завжди виявляється плагіат, пародія на Євангеліє, апостольський принцип: цей принцип так укорінився в нас, що здається нашою невід’ємною властивістю, тим часом справа в іншому: він дістався нам від нашої колишньої віри, від віри, що існувала два або три покоління тому. Нашим незалежним умам, що присвятили себе вдосконаленню собі подібних, ніколи не спало б на думку зайнятися цим, якби Син Людський не сповістив світові про права народів. Будь-який подвиг філантропії, який ми звершуємо, будь-яка система, яку ми задумуємо задля загальнолюдського блага, – не що інше, як християнська ідея навиворіт, що змінила ім’я, а часто ще й спотворена: це завжди «слово, що стало тілом!» [125]

Ви вважаєте, ніби християнська ідея – не що інше, як плід розвитку ідеї людської? Я згоден; та зазирніть у різні космогонії, і ви побачите, що християнство передання випередило на землі християнство одкровення. Якби, за його власним словом, Месія не прийшов і до них не казав [126], думка не явилася б світу, істини залишалися б і надалі незрозумілими, якими вони є в писаннях стародавніх. Отже, хоч би які погляди ми сповідували, відлік слід вести від Христа, Спасителя (Salvator), Утішника (Paracletus): саме від нього маєте ви зерна культури і філософії.

Тому результат я бачу тільки в християнстві, причому християнстві католицькому; релігія Слова є явлення істини, як творіння – це зримий образ Господа. Я не стверджую, що світ відродиться повністю, бо припускаю, що цілі народи приречені на знищення; я також припускаю, що в певних країнах віра вичерпається. Але якщо збережеться хоча б одне її зерно, якщо воно ляже в землю, хоч би разом із череп’ям глиняного посуду, то зерно це зійде і нове втілення католицького духу надихне суспільство.

Християнство – найбільш філософічна і найрозумніша оцінка Бога і творіння; воно охоплює три великі закони всесвіту: закон божественний, закон етичний і закон політичний; закон божественний – єдність Бога в трьох іпостасях; закон етичний – милосердя; закон політичний – свобода, рівність, братерство.

Два перші принципи мають свій розвиток; третій, закон політичний, не мав продовження, бо його розквіт неможливий, доки розумна віра нескінченної істоти і загальна мораль не утвердились у серцях. Адже християнству довелося раніше боротися з безглуздям і мерзотою – спадщиною ідолопоклонства і рабства.

Люди просвічені не розуміють, чому такий католик, як я, опирається, не покидаючи покрову того, що вони іменують розвалинами; на думку цих осіб, так може діяти тільки дурень, що побився сам з собою об заклад. Але скажіть мені, будь ласка, де шукати родину і Бога в індивідуалістичному і філософічному суспільстві, яке ви мені пропонуєте? Скажіть, і я піду за вами; а коли вам нема чого сказати, то не засуджуйте мене за те, що я помру християнином, адже могила, осінена хрестом, – єдиний притулок, який я можу обрати тепер, коли ви мене покинули.

Ні, я зовсім не бився сам із собою об заклад; я щирий; от що зі мною трапилося: від моїх планів, занять, дослідів мені залишилося тільки повне розчарування в усьому, до чого прагне світ. Моє релігійне почуття розрослося і поглинуло всі інші мої почуття; немає на землі більш правовірного християнина і в той же час більш недовірливої людини, ніж я. Вірі у Спасителя далеко до кінця, вона тільки-но вступає в свій третій, політичний період, період свободи, рівності, братерства. Євангеліє, виправдувальний вирок, прочитаний ще не всіма на землі; поки над головою нашою ще звучать прокляття, виголошені Христом: «Горе вам, бо ви на людей тягарі накладаєте, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуєтесь тягарів!» [127]

Християнство, непохитне у своїх догматах, рухливе у своїй мудрості; зміни в ньому охоплюють зміни всесвітні. Коли воно досягне найвищої точки, морок розсіється; свобода, розіпнута на хресті разом з Месією, з ним же зійде з хреста; вона віддасть народам той новий заповіт, що був складений для їхнього блага і понині не набрав чинності. Уряди відійдуть, моральне зло зникне, виправдання людини сповістить кінець епохи смерті і гніту – плоду гріхопадіння.

Коли ж настане цей довгоочікуваний день? Коли в суспільстві знову восторжествує животворящий принцип, чия дія покрита таємницею? Ніхто не може цього сказати; неможливо обчислити силу опору пристрастей.

Смерть не раз уражатиме рід людський, не раз покриє мовчанням події, – так сніг, що випав уночі, притлумлює скрип коліс. Народи не ростуть так швидко, як окремі люди, з яких вони складаються, і не зникають так стрімко. Скільки доводиться чекати одного-єдиного звершення! Агонії Східно-Римської імперії, здавалося, не буде кінця; християнської ери, що триває вже так багато віків, виявилося замало для скасування рабства. Ці підрахунки, я знаю, чужі французам; у наших революціях ми ніколи не враховували елемент часу: тому ми завжди дивуємося наслідкам, що розчаровують наші нетерплячі очікування. Сповнені великодушної відваги, молоді люди поспішають; вони сторчголов кидаються підкорювати висоти, які провидять і яких силкуються досягти. Немає нічого більш гідного захоплення; проте в цих зусиллях мине все їхнє життя, і, йдучи від поразки до поразки, вони в кінці шляху залишають у спадок тягар довголітніх невдач іншим обдуреним поколінням, які пронесуть його до наступних могил, і так без кінця. Знову настала епоха пустель; християнство знову зароджується в безплідній Фіваїді, і з усіх боків йому загрожують нові ідолопоклонники, чий кумир – сама людина.

Історія знає подвійні наслідки подій: одні негайні, такі, що здійснюються миттєво, інші віддалені, спершу непомітні. Ці наслідки часто суперечать один одному; одні ґрунтуються на нашій короткозорій мудрості, інші – на мудрості вічній. Діяння божественного промислу виявляють себе після діянь людських. За спинами людей постає Господь. Ви можете скільки завгодно заперечувати вищий суд, оспорювати його рішення, сперечатися з приводу слів, називати силою речей або розумом те, що звичайна людина іменує Провидінням, але погляньте на доконаний факт, і ви неодмінно побачите протилежне очікуваному, якщо вашою відправною точкою не були моральність та справедливість.

Якщо Небо не сказало свого останнього вироку, якщо нам судилося майбутнє – майбутнє сильне і вільне, то майбутнє це, безперечно, сховане від нас за горизонтом; дістатися до нього можна тільки за допомогою християнської надії, крила якої ростуть тим швидше, чим менше підстав для цього дає їй зрадливий світ, надії довговічнішої, ніж час, і сильнішої, ніж нещастя.

8 Повторний погляд на моє життя

Чи переживе мене твір, наснажений моїм прахом і для праху мого призначений? Можливо, праця моя погана; можливо, побачивши світ, ці «Записки» не привернуть нічиєї уваги; все ж таки речі, які я розповів сам собі, придадуться хоча б для того, щоб розігнати тугу останніх днів, які нікому не потрібні і ніхто не знає, чим їх заповнити і як їх дожити. Наприкінці життя настає гірка пора: ніщо не миле, тому що ти сам нічого не гідний; нікому не потрібний, ставши тягарем для всіх, ти стоїш на порозі останньої обителі, до якої залишився всього один крок: про що мріяти на безлюдному березі? які дорогі серцю тіні розгледиш ти в майбутньому? Ну їх, ці хмари, що пливуть нині над головою!

Мені не дає спокою одна нав’язлива думка: чи такі вже безневинні мої старання? я боюся свого засліплення і поблажливості до власних помилок. Чи добре те, що я пишу, якщо судити по правді? Чи не траплялося мені схибити проти моральності і любові до ближнього? Чи мав я право говорити про інших? Який сенс у моєму покаянні, якщо «Записки» мої заподіють кому-небудь зло? Безвісні, нікому не відомі на землі праведники, ви, що творите дива своїм життям, приязним Богові святому, уклін вашим таємним чеснотам!

Нещасний, позбавлений знань і не вартий нічиєї уваги, єдино своїми звичаями справив на товаришів по муках божественний вплив, гідний того, який справляли чесноти Христа. Найпрекрасніша книга на землі не варта невідомого світові подвигу безіменних мучеників, чиї страждання Ірод омив кров’ю.

Ви бачили, як я народився; бачили, як пройшло моє дитинство, як я обожнював дивне становлення мого розуму в замку Комбурґ, як був представлений у Версалі королеві, як був присутній у Парижі при першому акті революції. У Новому Світі я зустрічаюся з Вашинґтоном; я йду в ліси; залишившись живим після корабельної аварії, я ступаю на берег рідної Бретані. Мене чекають тяготи солдата, нестатки емігранта. До Франції я повертаюся автором «Генія християнства». У новому суспільстві я знаходжу нових друзів і втрачаю старих. Бонапарт стає на моєму шляху зі скривавленим тілом герцога Енгієнського і зупиняє мене; я також зупиняюся в своїй розповіді і проводжаю велику людину від його колиски на Корсиці до його могили на острові Святої Єлени. Я беру участь у Реставрації і стаю свідком її кінця.

Отже, мені були відомі і суспільне і приватне життя. Я чотири рази плавав морями; я рухався услід за сонцем на Сході, бродив розвалинами Мемфіса, Карфагена, Спарти й Афін; я молився на могилі святого Петра і поклонявся Господу на Голгофі. Бідний і багатий, могутній і слабкий, щасливий і нещасний, людина дії, людина думки, я віддав сили своєму вікові, а розум – самоті: існування практичне явилося мені серед ілюзій, як земля зринає серед хмар перед очима матросів. Якщо діяння, що покривають мої марення, немов лак, що захищає тендітний живопис, не зникнуть, вони вкажуть місця, де проминуло моє життя.

На кожному з трьох моїх теренів я ставив собі якусь важливу мету: будучи мандрівцем, прагнув відкрити полярний світ; ставши літератором, спробував відновити втрачену віру; ставши державним мужем, намагався дати народам розсудливу монархію, повернути Франції її місце в Європі і силу, забрану у неї віденськими угодами; в усякому разі, я допоміг їй завоювати хоча б ту з наших свобод, яка варта всіх інших, – свободу друку. В світі божественному релігія і свобода; в світі людському честь і слава (які є людською похідною релігії та свободи) – ось чого бажав я для моєї батьківщини.

З французьких авторів мого покоління я чи не єдиний, хто схожий на свої твори: мандрівець, солдат, публіцист, міністр, я оспівував ліси в лісах, живописав океан на кораблі, розповідав про битви у військових таборах, пізнав вигнання у вигнанні, вивчав володарів при дворі, політику на посаді, а закони в зібраннях.

Оратори Греції та Риму впливали на життя суспільства і розділяли його долю; наприкінці середніх віків і епохи Відродження найбільш уславлені генії словесності і мистецтв Італії та Іспанії брали участь у громадському русі. Які бурхливі і прекрасні життя прожили Данте, Тассо, Камоенс, Ерсилья, Сервантес! У Франції за старих часів гімни і перекази складали паломники і воїни, але починаючи з царювання Людовіка XIV наші письменники дуже часто жили своїм приватним життям, і вустами їх таланту говорив їхній власний дух, але не події тодішньої епохи.

Не знати чому так пощастило мені, який ночував у курені ірокеза і в шатрі араба, вбирався в плащ дикуна і чапан мамелюка, після цього всістися за один стіл з королями, щоб по тому знову зубожіти. Я доклав руку до миру і війни; я підписував угоди і протоколи; бував на засіданнях, конгресах і конклавах, був свідком того, як відновлювали і скидали королівську владу; я творив історію і міг її писати: життя моє, самотнє і мовчазне, протікало серед смути і гуркоту, і всі ці роки поряд зі мною були доньки моєї уяви: Атала, Амелі, Бланка, Велледа, не кажучи вже про тих красунь, яких можна було б назвати реальністю мого життя, якби вони не мали спокусливості химер. Боюся, я мав душу, подібну до тієї, яку один давній філософ назвав священною хворобою.

Життя моє пройшло на рубежі двох сторіч, як на злитті двох великих річок; я занурився в їхні каламутні води, з жалем віддаляючись від старого берега, де я народився, з надією пливучи до берега невідомого.

9 Короткий перелік змін, що сталися на земній кулі протягом мого життя

Вся географія змінилася відтоді, як я, як колись казали, побачив небо з колиски. Порівнявши земну кулю, якою вона була на початку мого життя, з тією, якою вона стала тепер, коли моє життя добігає кінця, я не знаходжу в них нічого спільного. За цей час було відкрито і населено п’яту частину світу, Австралію; французькі мореплавці розгледіли недавно в льодах антарктичного полюса шостий континент, а поблизу нашого полюса Паррі, Росси, Франкліни обігнули північні межі Америки; Африка трохи відслонила таємниці своїх пустель; одне слово, на земному світі не залишилося жодного незвіданого куточка. Люди провадять наступ на всі смужки землі, які розділяють моря; напевно, скоро кораблі почнуть перетинати Панамський, а можливо, і Суецький перешийки.

Історія також зробила немало відкриттів, заглиблюючись у таїну віків; священні мови більше не тримають у секреті свій втрачений словник; Шампольйон, діставшись гранітних скель землі Єгипетської, розшифрував ієрогліфи, якими, здавалося, навіки замуровано уста мовчазної пустелі [128]. Нові революції викреслили з карти світу Польщу, Голландію, Геную і Венецію – то й що? інші республіки з’явилися на берегах Великого і Атлантичного океанів. У цих країнах вдосконалена цивілізація могла б допомогти могутній природі: пароплави попливли б проти води по річках, що раніше були нездоланною перешкодою, а нині перетворилися на зручні шляхи сполучення; на берегах цих річок виросли б міста і села, як з пустель Кентуккі вийшли нові американські штати. Через ці ліси, що славляться як непрохідні, рушили б вози без коней, що перевозять важкі вантажі і тисячі мандрівців. Цими річками, цими дорогами разом з деревами для спорудження кораблів вирушили б у дорогу підземні скарби, здатні їх оплатити, і Панамський перешийок перестав би загороджувати дорогу цим кораблям і пропустив би їх з одного моря до іншого.

Флот, що його пускають у рух парою, не обмежується плаванням по річках, він перетинає океан; відстані скорочуються; кому тепер страшні течії, мусони, зустрічні вітри, блокади, закриті порти? Яка прірва пролягла між цими промисловими романами і невеликим селом Планкуе: у той час пані сиділи біля вогнища і грали в забуті нині ігри; селянки пряли прядиво для свого одягу; тонка сальна свічка освітлювала ці нічні заняття; хімія ще не здійснила своїх чудес: машини не привели в рух воду і залізо, щоб ткати шерсть і вишивати шовк; газ був приналежністю метеорів і ще не використовувався для освітлення наших театрів і вулиць.

Перетворення сталися не лише в земному світі: передчуваючи своє безсмертя, людина спрямувала свої погляди увись; на кожному кроці, який вона здійснювала небозводом, вона виявляла дива, створені невідомою силою. Зорю, що здавалася простою нашим батькам, нині ми змогли побачити подвійною і потрійною; між сонцями постали, затуляючи і відтісняючи одне одного, нові й нові сонця. З центра нескінченності Бог стежить за парадом цих прекрасних теорій, що вкотре доводять буття Верховної істоти.

Уявімо собі за допомогою нових досягнень науки нашу кволу планету, що пливе в океані сонячних вод, у хвилях Чумацького Шляху, світла-сирцю, розплавленого металу світів, якого ще не торкнулася рука Творця. Відстань до цих зірок така величезна, що їхній блиск досягає ока, котре спостерігає їх, лише коли зірки вже потухнуть: вогнище гасне раніше, ніж згасне його світло. Яка мала людина на атомі, на якому вона копошиться! Але яку велич має дух людський! Йому відомо наперед, коли лик світил затуманиться, в яку годину через тисячі років повернеться комета, – він, що живе всього лише мить! Від цієї крихітної комахи, непомітної в складці небесного одягу, планети не можуть втаїти жодного свого кроку в безмежжях просторів. Які долі освітять ці нові для нас світила? Чи пов’язане їх відкриття з новою ерою в житті людства? Ви, прийдешні покоління, дізнаєтеся про це; мені це невідоме, і я йду.

Я прожив вельми довге життя і зміг завершити свій пам’ятник. Це велике полегшення: я відчував, як хтось підштовхує мене: господар човна, де для мене залишено місце, попереджав, що не пройде й миті, як настане моя черга піднятися на борт. Якби я був правителем Риму, то сказав би, як Сулла, що кінчаю свої записки саме напередодні смерті, але я не закінчував би свою розповідь словами, якими він закінчує свою: «Я побачив уві сні одного з моїх синів, який помер дещо раніше за свою матір Метеллу. Він закликав мене йти разом з ним до неї і жити з нею в тиші і спокої». Та я не Сулла, тож слава ніколи не принесла б мені спокою і блаженства.

Знімуться нові бурі; здається, люди передчувають нещастя, які затьмарять колишні жалі; вони вже перев’язують старі рани, готуючись повернутися на поле битви. Проте я не думаю, що біда настане скоро: народи і королі однаково виснажені; раптові катастрофи на Францію не обрушаться: те, що прийде після мене, буде всього лише проявом загального перетворення світу. Певна річ, людям доведеться пережити тяжкі епохи; світ не може змінитися безболісно. Але, повторю ще раз, то не будуть окремі революції, то буде велика революція, яка наближається до свого кінця. Завтрашні сцени мене вже не стосуються; вони чекають на інших художників: ваша черга, панове. Сьогодні, 16 листопада 1841 року, я пишу ці останні слова перед відчиненим вікном, що виходить на захід, до саду семінарії іноземних місій: зараз шоста ранку; блідий круглий місяць ховається за шпиль собору Інвалідів, ледь освітлений зі сходу першим золотим променем; здається, ніби старий світ кінчається, а новий займається. Я бачу відблиски зорі, але вже не побачу, як сходитиме сонце. Мені залишається тільки сісти на край своєї могили; потім, з розп’яттям у руках, я мужньо піду у вічність.

Примечания

1

Як хмара… як легкі човни… як тінь (Йова, 30:15).

(обратно)

2

…миттю короткою // Довгу мрію діли… (Горацій. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)

(обратно)

3

Тут і далі у кутових дужках подано стислий зміст пропущених у перекладі розділів та фрагментів.

(обратно)

4

Це було написано в 1811 році (Женева, 1831).

(обратно)

5

Горя сама я зазнала (лат.; Верґілій, Енеїда. I, 630; пер. М. Білика).

(обратно)

6

За двадцять днів до мене, 15 серпня 1768 року, на іншому острові, в іншому кінці Франції, народилась людина, яка поклала край старому суспільству, – Бонапарт.

(обратно)

7

Мати Енея і роду його, ‹благодатна Венеро›, // Втіхо людей і богів! (Лат.; Лукрецій. Про природу речей, I, 1–2, пер. А. Содомори.)

(обратно)

8

Як же приємно, коли за вікном вітри завивають, // ‹Подругу милу свою до себе тулить!› (Лат.; Тібулл. Елегії, I, 1, 45–46; пер. А. Содомори.)

(обратно)

9

Щастен будь з подвигом першим, – ‹до зір це дорога›, юначе (лат.; Стацій, Сільви, V, 297; рядок походить від Верґілія: Енеїда, IX, 641).

(обратно)

10

Навчений кінь (лат.).

(обратно)

11

На своєму життєвому шляху я раз у раз зустрічаю героїв моїх «Записок»: вдова сина лікаря Шефтеля недавно оселилась в богадільні Марії Терези; це ще один свідок моєї правдивості (Париж, 1834).

(обратно)

12

…поля… // Де була Троя (лат.; Верґілій. Енеїда, III, 10–11; пер. М. Білика).

(обратно)

13

По хвилях, аж до моря (лат.).

(обратно)

14

Нині вони імператор та імператриця російські (Париж, 1832).

(обратно)

15

Парні. Еротичні вірші, II, 12 («Примирення»).

(обратно)

16

П’ятдесят два роки по тому у Франції зводять п’ятнадцять нових бастилій, щоб задушити свободу, в ім’я якої зрівняли із землею першу Бастилію.

(обратно)

17

Готель корабельників (англ.).

(обратно)

18

Ура (англ.).

(обратно)

19

Тут: паспорт для чужоземця (англ.).

(обратно)

20

Вольтер. Послання до Філіди.

(обратно)

21

Моряки, матроси (англ.).

(обратно)

22

Поштова карета, диліжанс (англ.).

(обратно)

23

Гомер. Одіссея, VII, 146–148; пер. Б. Тена.

(обратно)

24

Горацій. Оди, I, 7, 13; пер. А. Содомори.

(обратно)

25

Руїни Мітла і Паленке в Мексиці доводять сьогодні, що Новий Світ може позмагатися щодо давнини зі Старим (Париж, 1834).

(обратно)

26

Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей, II, 570–580; пер. А. Содомори.

(обратно)

27

Я навів її у моїх «Подорожах» (Женева, 1832).

(обратно)

28

Рабині-берберці (порт.).

(обратно)

29

Андромаха над прахом жертву жалобну за містом // У гаї приносила, де Сімоент неправдивий спливає, // Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили (Верґілій. Енеїда, III, 301–303; пер. М. Білика).

(обратно)

30

Багата (неологізм Шатобріана від грец. хризо – золото).

(обратно)

31

Все мандрує (лат.; Лукрецій. Про природу речей, V, 828; пер. А. Содомори).

(обратно)

32

Хочу, щоб ти зацілів, – тобі іще жити годиться (лат.; Верґілій. Енеїда, IX, 212; пер. М. Білика).

(обратно)

33

Боже, врятуй короля! (лат.)

(обратно)

34

Сторож (англ.).

(обратно)

35

Ворота (англ.).

(обратно)

36

Нічний сторож (англ.).

(обратно)

37

Шекспір. Річард III, д. IV, сцена 3; пер. Б. Тена.

(обратно)

38

Горище (англ.).

(обратно)

39

Придворний титул, що не піддається перекладу. Означає старшого з братів короля; у Шатобріана тут і далі – граф д’Артуа, майбутній Карл X.

(обратно)

40

Прекрасна Венера (іт.).

(обратно)

41

Юна леді (англ.).

(обратно)

42

Данте Аліґ’єрі. Пекло, I, 73; пер. Є. Дроб’язка.

(обратно)

43

Прощавайте! Прощавайте! (англ.)

(обратно)

44

…Та у сні чоловік їй, // Ще не похований доти, з’явився (лат.; Верґілій. Енеїда, I, 352–353; пер. М. Білика).

(обратно)

45

Катулл, 65, 9 – 11; пер. Л. Вировець.

(обратно)

46

Пер. І. Світличного.

(обратно)

47

Рабле. Гаргантюа та Пантаґрюель. Кн. II, розд. VI («Як Пантаґрюель здибав лімузинця, що францужчину перековерзував»).; пер. А. Перепаді.

(обратно)

48

Друга книга хроніки, 5, 12.

(обратно)

49

Ремінісценція з «Мистецтва поетичного» Н. Буало (Пісня третя, 18); пер. М. Рильського.

(обратно)

50

Книга Йова, 4, 15–16.

(обратно)

51

Данте. Пекло, XIV, 46–48; пер. Є. Дроб’язка.

(обратно)

52

Якого зжер корсиканський хижак (лат.).

(обратно)

53

Мільтон. Втрачений рай, кн. X.

(обратно)

54

У гніві (лат.).

(обратно)

55

‹Перед тобою› всміхається море (лат.; Лукрецій. Про природу речей, I, 8; пер. М. Зерова).

(обратно)

56

В одинадцятій книзі цих «Записок».

(обратно)

57

Я чув од генерала Поццо, що саме він переконав Олександра перейти в наступ.

(обратно)

58

Прилип мій язик до мого піднебіння (лат.; Книга псалмів, 21 (22), 16).

(обратно)

59

Читайте нижче розділ «Сто днів у Генті», а також портрет пана де Талейрана в кінці цих «Записок» (Париж, 1839).

(обратно)

60

Тебе, Бога ‹хвалимо› (лат.).

(обратно)

61

Безстрашний (англ.).

(обратно)

62

Острів, славетний металом халібів, якого там безліч (лат.; Верґілій. Енеїда, X, 174; пер. М. Білика).

(обратно)

63

У своїх посмертно опублікованих записках, які містять багато цінних подробиць, пан де Лафаєт підтверджує цей дивний збіг наших думок у пору повернення Бонапарта. Пан де Лафаєт щиро любив честь і свободу (Париж, 1840).

(обратно)

64

Тимчасово (лат.).

(обратно)

65

У недавно надрукованій брошурі, що називається «Листи чужоземця» і написана, як видно, досвідченим і добре поінформованим дипломатом, згадано цю дивну пропозицію, зроблену російським імператором у Відні (Париж, 1840 рік).

(обратно)

66

Кажуть, що в 1830 році пан де Талейран вилучив з особистого королівського архіву своє листування з Людовіком XVIII, так само як вилучив він з архівів Бонапарта все написане ним, паном де Талейраном, щодо смерті герцога Енгієнського та іспанських справ (Париж, 1840 рік).

(обратно)

67

У душі (лат.).

(обратно)

68

Тимчасовий (лат.).

(обратно)

69

Ми знов зустрінемося з моїм другом паном Дюбуром, коли йтиметься про липневі дні.

(обратно)

70

«Записки, що призначені до написання Історії Франції за Наполеона», твір пана де Монтолона. Т. 4. С. 243.

(обратно)

71

Чудова промова (англ.).

(обратно)

72

Видовище (англ.).

(обратно)

73

Клавдіан. Похвала Серені.

(обратно)

74

Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути, // Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині (лат.; Верґілій. Енеїда, VI, 256–257; пер. М. Білика).

(обратно)

75

Мій любий Френсіс (англ.).

(обратно)

76

Він був уплутаний у змову Борі.

(обратно)

77

Школяр, студент (англ.).

(обратно)

78

Що дає, мила, ця зачіска пишна (лат.; Проперцій, I, 2, 1; пер. А. Содомори).

(обратно)

79

Дихання життя (лат.; Буття, 2, 7).

(обратно)

80

Раджу моїм читачам познайомитися з двома статтями пана Ж.-Ж. Ампера під назвою «Рим у різні епохи», надрукованими в «Ревю де Ле Монд» 1 і 15 липня 1835 року. Ці цікаві свідчення доповнять картину, яку я зміг лише накидати (Париж, 1837).

(обратно)

81

Носіями (іт.).

(обратно)

82

Околиці Рима (іт.).

(обратно)

83

Пастухування (іт.).

(обратно)

84

Хліборобство (іт.).

(обратно)

85

Хай живе вічно (лат.).

(обратно)

86

…богиня // В світлості повній з’явилась (лат.; Верґілій. Енеїда, I, 404–405; пер. М. Білика).

(обратно)

87

Але судилось не те йому (лат.; Верґілій. Енеїда, II, 429; пер. М. Білика).

(обратно)

88

9 січня нинішнього, 1841 року, я одержав від пана Дюбура листа; у ньому мовиться: «Як часто мріяв я побачитися з вами після нашої зустрічі на набережній Лувру! Як часто мріяв вилити вам душу, змучену стражданнями! Яке нещастя пристрасно любити свою країну, свою честь, своє щастя і свою славу, живучи у наш час! ‹…› Хіба я не мав рації в 1830 році, коли не захотів підкорятися тому, що тоді коїлося? Я бачив ясно огидне майбутнє, уготоване Франції; я пояснював, що шахрайство політиків не обіцяє нам нічого доброго: ніхто не хотів мене слухати».

Того ж 1841 року я одержав од пана Дюбура ще одного листа, датованого 5 липня; у ньому я знайшов чернетку записки, яку пан Дюбур адресував у 1828 році панам Мартіньяку і де Ко, пропонуючи їм ввести мене до ради міністрів. Отже, все, що я сказав про пана Дюбура, – щира правда (Париж, 1841).

(обратно)

89

Чи дуже я помилився? (Париж, 1840.)

(обратно)

90

Прочитайте листи і донесення різних держав у «Веронському конгресі», а також книгу тридцяту цих мемуарів – «Посольство в Римі».

(обратно)

91

Я мав на увазі розповідь про мою літературну і політичну кар’єру, не доведену в той час до кінця; за останні два роки, 1838 та 1839, я заповнив ці прогалини (Париж, 1839).

(обратно)

92

Сходи ‹на Парнас› (лат.).

(обратно)

93

Мольєр. Тартюф, дія V, ява 4; пер. В. Самійленка.

(обратно)

94

Я першим відмовився визнати повноваження суду; потім мій приклад наслідували деякі республіканці (Париж, 1840).

(обратно)

95

До Італії! До Італії! (лат.)

(обратно)

96

Несподівано, одразу (лат.).

(обратно)

97

Майданчик для ігор (англ.).

(обратно)

98

Мені сміється // Цей куток (лат.; Горацій. Оди, II, 6, 13–14; пер. А. Содомори).

(обратно)

99

Лафонтен. Матрона з Ефеса.

(обратно)

100

Веселіше! Веселіше! (лат.)

(обратно)

101

Лафонтен. Пацюк-анахорет; пер. І. Світличного.

(обратно)

102

І поновлює її ‹пісню›, навіваючи тугу щемливу (лат.; Вер-ґілій. Георгіки, IV, 514; пер. М. Зерова).

(обратно)

103

Неперекладний придворний титул, що позначає старшу дочку короля.

(обратно)

104

Батько Алексіса Токвіля.

(обратно)

105

У чужих краях (лат.).

(обратно)

106

Расін. Гофолія, дія I, ява 1.

(обратно)

107

Буде показано написану книгу (лат.).

(обратно)

108

Інтимний костюм (іт.).

(обратно)

109

Дай спокій жінкам і вивчай математику (іт.).

(обратно)

110

Легка хустка, якою простолюдинки запинають голову (іт.).

(обратно)

111

Булочниця (іт.).

(обратно)

112

Мольєр. Тартюф, дія III, ява 2.

(обратно)

113

Шекспір. Отелло, дія I, сцена 3; пер. І. Стешенко.

(обратно)

114

Його ясновельможність посол Франції (іт.).

(обратно)

115

Жебраки (іт.).

(обратно)

116

Її ‹вовчиці› неутоленна худорба // Примушує людей конать збіднівши (Данте. Пекло, I, 50–51, пер. Є. Дроб’язка).

(обратно)

117

Софокл. Цар Едіп, с. 1487; пер. Б. Тена.

(обратно)

118

Шекспір. Гамлет, дія III, сцена 1; пер. Л. Гребінки.

(обратно)

119

Хай з наших кісток колись месник повстане! (Верґілій. Енеїда, IV, 624; пер. М. Білика.)

(обратно)

120

Сапфо. «З Кріту ти сюди завітай, богине…»; пер. А. Содомори.

(обратно)

121

Дивіться вище, у розповіді про смерть герцога Енгієнського.

(обратно)

122

Буття, 7, 11.

(обратно)

123

У поті свого лиця ти їстимеш хліб (лат.; Буття, 3, 19).

(обратно)

124

Шольє. Ода до Фонтене.

(обратно)

125

Івана, 1, 14.

(обратно)

126

Івана, 15, 22.

(обратно)

127

Луки, 11, 46.

(обратно)

128

Пан Ш. Ленорман, багатомудрий супутник Шампольйона, зберіг граматику обелісків, яку пан Ампер вирушив нині вивчати на руїнах Фів та Мемфіса.

(обратно)

Оглавление

«Наше все» французької літератури

Передмова

Частина перша

  Книга перша

    1

    2 Народження моїх братів і сестер. – Я з’являюся на світ

    3 Планкуе. – Обітниця. – Комбурґ. – Батьків план щодо мого виховання. – Тітонька Вільнев. – Люсіль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень

    4 ‹…› Звільнення від обітниці, даної моєю годувальницею

    6 Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем

  Книга друга

    1 Дольський колеж. – Математика і мови. – Особливість моєї пам’яті

    3 ‹…› Театр. – Заміжжя двох моїх сестер. – Повернення до колежу. – Переворот у моїх думках

    4 Випадок із сорокою. – Треті канікули в Комбурзі. – Знахар. – Повернення до колежу

  Книга третя

    1 Прогулянка. – Видіння Комбурґа

    3 Життя в Комбурзі. – Дні й вечори

    4 Моя вежа

    5 Перехід від дитинства до зрілості

    6 Люсіль

    9 Останні рядки, написані у Вовчій долині. – Таємниця мого життя

    10 Привид кохання

    11 Два роки марень. – Заняття і химери

    12 Мої осінні радощі

    13 Заклинання

    14 Спокуса

    15 Хвороба. – Я боюся й відмовляюся піти по духовній лінії. – План подорожі до Індії

    16 Проїздом у рідному місті. – Спогад про тітоньку Вільнев і знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбурґ. – Остання зустріч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›

  Книга четверта

    1 Берлін. – Потсдам. – Фрідріх

    12 Літератори. – Портрети

  Книга п'ята

    8 Рік 1789. ‹…› Взяття Бастилії

    12 Мірабо

    14 Суспільство. – Погляд на Париж

    15 Що я робив у цей галасливий час. – Мої самотні дні. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляємо план моєї подорожі до Америки. – Бонапарт і я, невідомі молодші лейтенанти. – Маркіз де Ла Руері. – Я відпливаю із Сен-Мало. – Останні думки, навіяні розлукою з батьківщиною

  Книга шоста

    1 Пролог Лондон, квітень – вересень 1822 року

    2 Шлях через океан

    6 Береги Вірґінії. – Захід сонця. – Небезпека. – Я ступаю на американський берег. – Балтимор ‹…›

    7 Філадельфія. – Генерал Вашинґтон

    8 Порівняння Вашинґтона і Бонапарта

  Книга сьома

    2 Північна річка. – Пісня пасажирки. – Олбані. – Пан Свіфт. – Від’їзд у товаристві провідника-голландця до Ніагарського водоспаду. – Пан Віоле

    5 Ірокез. – Сахем племені онондога. – Веллі і франки. – Приймання гостя. – Стародавні греки. – Монкальм і Вольф

    7 Індіанська родина. – Ніч у лісах. – Від’їзд індіанців. – Дикуни з Ніагарського водоспаду. – Капітан Гордон. – Єрусалим

    8 Ніагарський водоспад. – Гримуча змія. – Я падаю у прірву

    11 Колишні французькі володіння в Америці. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсіса Конінґхема

  Книга восьма

    2 Течія Огайо

    3 Джерело молодості. – Мускогульги та семіноли. – Наш табір

    4 Дві індіанки. – Руїни на березі Огайо

    5 Хто такі були мускогульзькі дівчата. – Арешт короля у Варенні. – Я припиняю свою подорож, щоб повернутися до Європи ‹…›

    6 Небезпеки, що загрожують Сполученим Штатам

    7 Повернення до Європи ‹…›

  Книга дев'ята

    1 Я зустрічаюся в Сен-Мало з матусею. – Революція йде вперед. – Моє одруження

    3 Зміна у вигляді Парижа. – Клуб кордельєрів. ‹…›

    4 Дантон. – Каміль Демулен. – Фабр д’Еглантін

    5 Думка пана де Мальзерба про еміграцію

    7 Ми з братом вирушаємо в дорогу. – Пригода з Сен-Луї. – Ми перетинаємо кордон

    8 Брюссель. – Обід у барона де Бретея. – Рівароль. – Від’їзд до армії принців. – Дорога. – Зустріч із прусською армією. – Я приїжджаю до Тріра

    9 ‹…› Римський амфітеатр. – «Атала». – Сорочки Генріха IV

    10 Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армією

    15 ‹…› Наступ на Тіонвіль

    16 Зняття облоги. – Вступ до Вердена. ‹…›

  Книга десята

    3 ‹…› Зникнення рідних і друзів. – Гіркота старіння. – Я вирушаю до Англії. ‹…›

    5 Пельтьє. – Літературні праці. – Дружба з Енганом. – Наші прогулянки. – Ніч у Вестмінстерському соборі

    6 Нестатки. – Несподівана допомога. – Комірчина вікном на кладовище.‹…›

    7 Пишна учта. – Мої сорок екю закінчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обід у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена

    8 Мої заняття у провінції. – Смерть брата. – Нещастя моїх рідних. – Дві Франції ‹…›

    9 Шарлотта

    10 Повернення до Лондона

    11 Дивовижна зустріч

  Книга одинадцята

    1 Вада мого характеру

    2 «Історичний досвід про революції». – Його вплив. ‹…›

    3 ‹ …› Вандейський селянин

    4 Смерть матусі. – Повернення в лоно релігії

    5 «Геній християнства» ‹…›

  Книга дванадцята

    6 Повернення емігрантів до Франції. – Прусський посланник видає мені фальшивий паспорт на ймення Лассаня, мешканця швейцарського міста Невшатель. – Смерть лорда Лондондеррі. – Кінець моєї кар’єри солдата і мандрівця. – Я висідаю в Кале

Частина друга

  Книга тринадцята

    1 Життя в Дьєппі. – Два cуспільства

    2 На чому я зупинився у своїх «Записках»

    3 1800 рік. – Погляд на Францію. – Я приїжджаю до Парижа

    5 Зміни в суспільстві

    6 Рік 1801. – «Меркюр». – «Атала»

    7 Рік 1801. – Пані де Бомон: її товариство

    8 Рік 1801. – Літо в Савіньї

    10 Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху

    11 «Геній християнства», продовження. – Недоліки книги

  Книга чотирнадцята

    4 Роки 1802 і 1803. – Зустріч з Бонапартом

    5 Рік 1803. – Я дістаю призначення на посаду першого секретаря посольства в Римі

    7 З Мон-Сені до Рима. – Мілан і Рим

    8 Палац кардинала Феша. – Мої заняття

  Книга п'ятнадцята

    1 Рік 1803. ‹…›

    2 Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›

    4 Смерть пані де Бомон

    6 Рік 1803 ‹…›

    7 Роки 1803 і 1804. – Перша думка про мої «Записки». – Бонапарт призначає мене французьким посланником у Вале. – Від’їзд з Рима

  Книга шістнадцята

    1 Рік 1804. – Республіка Вале. – Відвідини палацу Тюїльрі. – Особняк Монморенів. – Я чую повідомлення оповісників про смерть герцога Енгієнського. – Я йду у відставку

    2 Смерть герцога Енгієнського

    7 Провина кожного

    9 Про те, що випливає з усього сказаного. – Чвари, породжені смертю герцога Енгієнського

    10 Стаття в «Меркюр». – Зміна в житті Бонапарта

  Книга сімнадцята

    2 Пані де Куален

  Книга вісімнадцята

    5 Роки 1807, 1808, 1809 і 1810. – Стаття в червневому номері «Меркюр» за 1807 рік. – Я купую Вовчу долину й оселяюся там

    6 «Мученики»

    8 Роки 1811, 1812, 1813 і 1814. – Вихід у світ «Подорожі з Парижа до Єрусалима». ‹…› – Смерть Шеньє. – Мене обирають членом Інституту. – Історія з моєю мовою

    9 Премії за десятиріччя. – «Досвід про революції». – «Натчези»

Частина третя

  Книга двадцять друга

    9 Нотатки, що перетворилися згодом на брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». – Я переселяюся на вулицю Ріволі. – Чудова французька кампанія 1814 року

    10 Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан

    12 Прокламація генералісимуса князя фон Шварценберґа. – Промова Олександра. – Капітуляція Парижа

    13 Вступ союзників до Парижа

    14 Бонапарт у Фонтенбло. – Регентська рада в Блуа

    15 Моя брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» виходить у світ

    21 Людовік XVIII у Компьєні. – Його в’їзд у Париж. – Стара гвардія. – Непоправна помилка. – Сент-Уенська декларація. – Паризький договір. – Хартія. – Відхід союзників

    22 Перший рік епохи Реставрації

    23 Чи роялісти винні в Реставрації?

    26 Острів Ельба

  Книга двадцять третя

    1 Початок Ста днів. – Повернення з Ельби

    2 Заціпеніння монархічного уряду ‹…› – Королівське засідання. – Прохання Правознавчої школи, подане палаті депутатів

    3 План захисту Парижа

    4 Втеча короля. – Ми з пані де Шатобріан від’їжджаємо. – Дорожні труднощі. – Герцог Орлеанський і принц де Конде. – Турне, Брюссель. – Спогади. – Герцог де Рішельє. – Король, зупинившись у Генті, кличе мене до себе

    5 СТО ДНІВ У ГЕНТІ: Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›

    6 Продовження розповіді про сто днів у генті: «Гентський монітер». – Моя доповідь королю: враження, яке вона справила в Парижі. – Підробка

    8 ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО СТО ДНІВ У ГЕНТІ: Незвичне пожвавлення в Генті. – Герцог Веллінґтон. – Monsieur. – Людовік XVIII

    10 Флігель Марсана у Генті. – Пан Гаяр, придворний королівський радник. – Таємний візит пані баронеси де Вітроль. – Власноручна записка графа д’Артуа. – Фуше

    11 На віденському конгресі: Клопоти посланця Фуше пана де Сен-Леона. – Пропозиції щодо герцога Орлеанського. – Пан де Талейран. – Невдоволеність Олександра Людовіком XVIII. – Різні претенденти. – Доповідь Ла Бернардьєра. – Несподівана пропозиція Олександра: конгрес не приймає її завдяки лорду Кланкарті. – Пан де Талейран змінює курс: його депеша Людовіку XVIII. – Декларація союзників, опублікована франкфуртською офіційною газетою зі скороченнями. – Пан де Талейран хоче, щоб король повернувся до Франції з південного сходу. – Інтриги князя Беневентського у Відні. – Його лист до мене

    12 Сто днів у парижі: Як впливало на Францію життя за законної монархії. – Бонапартів подив. – Він змушений капітулювати перед ідеями, які вважав знищеними. – Його нова система. – Три великі гравці. – Химери лібералів. – Клуби і федерати. – Спритний трюк: Додатковий акт замість республіки. – Скликання палати представників. – Марне Травневе поле

    15 Що робили ми в Генті. – Пан де Блакас

    16 Битва при Ватерлоо

    17 Сум’яття в Генті. – Як ішла битва при Ватерлоо

    19 Від’їзд із Гента. – Прибуття в Монс. – Я втрачаю першу нагоду зробити кар’єру на політичній ниві. – Пан де Талейран у Монсі. – Розмова з королем. – Я маю дурість співчувати панові де Талейрану

    20 Шлях із Монса в Гонес. – Ми з графом де Беньо не погоджуємося на призначення Фуше міністром; мої доводи. – Герцог Веллінґтон бере гору. – Арнувіль. – Сен-Дені. – Остання розмова з королем

  Книга двадцять четверта

    5 Погляд на Бонапарта

    6 Характер Бонапарта

    7 Чи правда, що, віднявши у нас силу, Бонапарт примножив нашу славу?

    8 Марність вищевикладених істин

    14 Мої останні стосунки з Бонапартом

  Книга двадцять п'ята

    1 Цілком інший світ

    2 Роки 1815 і 1816. – ‹…› Мої промови

    3 «Монархія згідно із Хартією»

    4 Людовік XVIII

    5 Пан Деказ

    6 Мене виключають з числа міністрів без портфеля. – Я продаю бібліотеку і Вовчу долину

  Книга двадцять шоста

    2 ‹ …› Історичний нарис прусського двору і прусського суспільства

    5 Мої перші депеші. – Пан де Бонне

  Книга двадцять сьома

    2 ‹…› Засідання парламенту

    3 Англійське суспільство

    11 Кінець старої Англії. – Шарлотта. – Міркування. – Я покидаю Лондон

  Книга двадцять восьма

    2 Опозиція стає на мій бік

    7 Мої колишні супротивники об’єднуються навколо мене. – Зміни у складі моїх читачів

    8 Витяги з моїх полемічних статей, написаних після відставки

    12 Продовження моєї газетної полеміки

    13 Лист генерала Себастіані

    17 Розгляд одного докору

  Книга двадцять дев'ята

    1 Пані Рекам’є

    14 Рибалка з Альбано

    15 Пані Рекам’є в Неаполі

    21 Пані де Крюденер. – Герцог Веллінґтон

    22 Моя нова зустріч з пані Рекам’є. – Смерть пані де Сталь

    23 Аббеї-о-Буа

  Книга тридцята

    6 Художники давні й новітні

    7 Римське суспільство за старих часів

    8 Теперішні римські звичаї

    9 Місцевості і краєвиди

    16 Пані Рекам’є

  Книга тридцять перша

    7 Свято на честь великої княгині Єлени на віллі Медічі

    11 Похвальба

  Книга тридцять друга

    1 ‹…› Піренєї. – Пригода

    2 Міністерство Поліньяка. – Мій розпач. – Я повертаюся до Парижа

    3 Побачення з паном де Поліньяком. – Я йду у відставку

    4 Лестивці-газетярі

    7 Відкриття сесії 1830 року. – Адрес. – Розпуск палати

    8 Нова палата. – Я їду у Дьєпп. – Ордонанси 25 липня. – Я повертаюся до Парижа. – Дорожні думки. – Лист пані Рекам’є

  Книга тридцять третя

    6 29 липня. – Пан Бод, пан де Шуазель, пан де Семонвіль, пан де Вітроль, пан Лаффіт і пан Тьєр

    7 Я пишу королю в Сен-Клу: його усна відповідь. – Аристократи. – Розграбування місії на вулиці Анфер

    8 Палата депутатів. – Пан де Мортемар

    9 Паризькі вулиці. – Генерал Дюбур. – Жалобна церемонія біля колонади Лувру. – Молодь несе мене на руках до палати перів

    10 Збори перів

    11 Республіканці. – Орлеаністи. – Пан Тьєр вирушає в Неї. – Нові збори перів у пана де Семонвіля: послана мені повістка приходить надто пізно

    12 Сен-Клу. – Епізод: пан дофін і маршал Рагузький

    13 Неї. – Пан герцог Орлеанський. – Маєток Ле Ренсі. – Герцог прямує до Парижа

    14 Посланці палати депутатів пропонують панові герцогу Орлеанському титул королівського намісника. – Він погоджується. – Зусилля республіканців

    15 Пан герцог Орлеанський прямує до Ратуші

    16 Республіканці в Пале-Руаялі

  Книга тридцять четверта

    1 ‹…› Дипломатичний корпус

    2 Рамбує

    3 Відкриття сесії 3 серпня. – Лист Карла X панові герцогу Орлеанському

    4 Народ прямує до Рамбує. – Втеча короля. – Міркування

    5 Пале-Руаяль. – Розмови. – Останнє політичне випробування. – Пан де Сент-Олер

    7 7 серпня. – Засідання палати перів. – Моя промова. – Я назавжди покидаю Люксембурзький палац. – Моя відставка

    9 Майбутні наслідки Липневої революції

    10 Закінчення моєї політичної кар’єри

Частина четверта

  Книга тридцять п'ята

    1 Вступ

    2 ‹…› Розгром архієпископства

    3 Моя брошура «Про Реставрацію і виборну монархію» Париж, кінець березня 1831

    5 Напередодні мого від’їзду з Парижа

    8 Продовження щоденника. – Марна поїздка до Парижа

    9 Продовження щоденника. – Панове Каррель та Беранже

    13 Змовники з вулиці Прувер

  Книга тридцять шоста

    2 Похорон генерала Ламарка

    4 Мій арешт

    5 З камери для злодіїв я перебираюся до туалетної кімнати мадемуазель Жиске. – Сад. – Ашіль де Арле

    6 Слідчий пан Демортьє

    7 Моє життя у пана Жиске. – Я виходжу на волю

    11 Щоденник подорожі з Парижа до Лугано

    16 Гори ‹ …›

    21 Коппе. – Могила пані де Сталь

    22 Прогулянка

    24 Листи міністрові юстиції, голові ради, пані герцогині Беррійській. – Я складаю «Записку про полонення принцеси». – Циркулярний лист головним редакторам газет

    26 Мій процес

    27 Популярність

  Книга тридцять сьома

    1 Богадільня Марії Терези

    3 Міркування і рішення

    5 Береги Рейну ‹…›

    8 ‹…› Згасання суспільного життя в міру віддалення від Франції. – Релігійні почуття німців

  Книга тридцять восьма

    3 Розмова з королем

    4 Генріх V

    9 Трійця. – Герцог де Блакас

    13 Що я залишаю у Празі

    14 Герцог Бордоський

  Книга тридцять дев'ята

    1 Пані дружина дофіна

    4 Остання розмова з дружиною дофіна. – Від’їзд Карлсбад, 1 червня 1833 року

    7 ‹…› Ластівка

    8 Заїжджий двір у Візенбаху. – Німець і його дружина. – Моя старість. – Гейдельберґ. – Паломники. – Руїни. – Мангайм

    10 Французька земля. – Арабески. – «У мій кашкет, будь ласка». – Мец. – Погляд на мою родину і моє життя. – Подарунок дітей-вигнанців. – Верден, Вальмі. – Шалон. – Долина Марни

  Книга сорокова

    1 Що зробила пані герцогиня Беррійська. – Рада Карла X у Франції. – Мої думки про Генріха V. – Лист до пані дружини дофіна

    3 Щоденник подорожі з Парижа до Венеції. – ‹…› Верона. – Перекличка мерців. – Брента

    12 Руссо і Байрон

    13 Прекрасні генії, що надихнулись Венецією

  Книга сорок перша

    3 Приїзд пані герцогині Беррійської

  Книга сорок друга

    3 ‹…› Прага

    5 Бутширад. – Сон Карла X. – Генріх V. – Прийняття молодим роялістів

  Книга сорок третя

    1 Нинішнє політичне становище в цілому. – Філіп

    2 Пан Тьєр

    3 Пан де Лафаєт

    4 Арман Каррель

    7 Пані Санд

    8 Пан де Талейран

  Книга сорок четверта Висновок

    1 Погляд у минуле: від Регентства до 1793 року

    2 Минуле. – Старий порядок у Європі відмирає

    3 Нерівність станів. – Небезпека надмірного посилення природи духовної та природи матеріальної

    4 Падіння монархій. – Зубожіння суспільства та прогрес індивіда

    5 Прийдешнє. – Про те, як важко його осягнути

    6 Сен-сімоністи. – Фаланстеристи. – Фур’єристи. – Оуеністи. – Соціалісти. – Комуністи. – Юніоністи. – Егалітаристи

    7 Християнська ідея – майбутнє світу

    8 Повторний погляд на моє життя

    9 Короткий перелік змін, що сталися на земній кулі протягом мого життя Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg