«Вишневі усмішки. Заборонені твори»

Вишневі усмішки. Заборонені твори (fb2) - Вишневі усмішки. Заборонені твори [збірник] 1115K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Остап Вишня

Остап Вишня Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

І сміявся, і плакав з любові…

Літературна й життєва долі Остапа Вишні тісно взаємозв’язані. Його антиденікінські фейлетони, надруковані 1919 р. в Кам’янці-Подільському (тодішній столиці Української Народної Республіки) під псевдонімом Павло Грунський, стали 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довів деяким членам тодішнього уряду, що ці твори не ворожі до радянської влади, П. М. Губенко стає спочатку перекладачем у газеті «Вісті» й відповідальним секретарем «Селянської правди», а потім і письменником-фейлетоністом Остапом Вишнею.

Для ліквідації неписьменності села усмішки Остапа Вишні зробили не менше, ніж офіційні лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації, яка проводилася у двадцятих роках. Його називали «Гоголем Жовтневої революції», і не тому, що він був земляком Миколи Васильовича (вони обидва з Полтавщини), а за його вміння сміятися крізь сльози навіть у драматичних ситуаціях, що мали місце в Україні в роки суцільної колективізації, внаслідок якої було знищено основну масу трудового селянства, а письменник утратив свого улюбленого героя й читача.

Про величезну популярність творів Остапа Вишні у двадцяті роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республіці найбільшими після Тараса Шевченка накладами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збірників і збірничків його творів переважно в серії дешевої бібліотеки, розрахованої на сільського читача.

Цілком негативно оцінювали творчість Остапа Вишні лише вульгарні тлумачі літератури й донощики, чіпляючи письменникові один за одним ярлики, борючись так за ідейність (псевдоідейність!) літератури.

Арешту Остапа Вишні передували статті, які важко назвати статтями. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних статей, спрямованих проти того чи іншого митця, означала, що над ним уже навис дамоклів репресивний меч і кожної миті митець може бути заарештований.

Літературний побратим Остапа Вишні Б. Вірний, констатуючи факт величезної популярності і успіху серед читачів «Вишневих усмішок», водночас пророкував, що «недалеке майбутнє несе забуття» їхньому авторові. О. Полторацький, названий у літературних колах Полторадурацьким, у своїй ганебній геростратівській статті «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюціонер, нахабно халтурячи, насмілився у зашифрованій формі протаскувати в літературі куркульські ідеї, колишній петлюрівець, що змінив вогнепальну зброю на перо «гумориста». Але й цього було замало теоретикові авангардизму, і він називає «короля українського гумору» … «фашистом і контрреволюціонером» і закликає «трактори нашої сучасності» пройти по садках вишневих усмішок. А після арешту Остапа Вишні цей же літературно-критичний версифікатор із якоюсь патологічною зловтіхою зізнавався: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося і що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована “творчість” Остапа Вишні».

Розвінчували і цькували не одного Остапа Вишню – найгостріші та найотруєніші стріли летіли і в інших працівників гумористичного цеху: сміятися в роки грандіозних успіхів на колективізованій ниві чи в індустріалізованій промисловості було не те що не модно, а й небезпечно. Усмішку могли сприйняти як насмішку. Але цех гумористів не міг зрадити своє основне покликання – писати для людей і про людей веселі твори, а тому його повністю ліквідували (репресували) «неіндустріалізованим»: один за одним були не лише викинуті з літератури сатирики й «фейлетоністи-вишніянці», а й знищені фізично майже всі українські письменники-гумористи, зокрема й рідний брат Остапа Вишні Василь Чечвянський.

Першим серед гумористів постраждав Остап Вишня, однак упродовж кількох років цькування він не втрачав оптимізму і свого «вишневого» гумору, гіркі нотки якого звучали навіть у слідчому ізоляторі по вулиці Чернишевського в Харкові.

Трагічній «десятирічці» Остапа Вишні передувала злива критичних «антивишнівських» наскоків, починаючи з 1927 р. У хорі критичного осуду найгучніше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вірного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав показати всім трудящим контрреволюційну суть і бездарність фашистів – Ялового, Досвітнього, Вишні, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козоріса, Бобинського…), І. Кулика. Навіть партійні лідери республіки П. Постишев, С. Косіор і М. Попов викривали націоналістичних проводирів Остапа Вишню і М. Хвильового. Критиковані, а згодом і критикани ставали жертвами сталінської репресивної машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацій як у творчих, так і в політичних (навіть в органах ДПУ – ОДПУ – НКВС – МДБ) та суспільних сферах. Атмосфера суцільного психозу пошуків ворогiв народу породжувала і їхніх шукачів, які через своє безталання й політичну сліпоту вірили у псевдо-патріотичні ідеологічні гасла й дуже легко могли розправитися або принаймні зламати навіть генія. Протистояти орді нездар могла тільки така мужня особистість, як Микола Хвильовий, який дав належну відповідь О. Полторацькому у памфлеті «Остап Вишня в світлі “лівої” балабайки, або …» («Пролітфронт». – 1930. – №4). Письменник на повний голос заявив: «Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко-трагічні…»

9 січня 1931 р. в щоденнику Івана Даниловича Дніпровського «Літературні стрічі. Пам’ятка для мемуарів» після візиту до його квартири Остапа Вишні з’явився запис, що великого гумориста обіцяють прийняти до літературної організації ВУСПП за умови визнання ним своїх помилок. Остап Вишня одразу продиктував проект покаянного листа: «Визнаю всі свої помилки минулі і майбутні, навіть помилки своєї баби Килини, що в Лебедині пекла бублики.

Надалі писатиму так, як Кириленко і Микитенко. З тов. привітом і т. д.»

Не варто уточнювати (та чи й можливо це тепер?), хто більше доклав зусиль до того, щоб спочатку перетворити (за висловом того ж І. Дніпровського) «Гоголя Жовтневої революції» на «всеукраїнського м’якушку», а вже потім на одну з перших жертв сталінського терору.

Що ж інкримінувалося Остапові Вишні і як було сфабриковано його справу?

Якщо антивишнівські статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці з 1927 р., то ордер на арешт письменника був підписаний 7 грудня 1933 р. Саме відтоді почався відлік днів печальної «десятирічки», про що свідчить облікова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні). Доступ для ознайомлення з нею був дуже складним (цей документ зберігався в Ухтинському архіві Міністерства внутрішніх справ Комі АРСР, дозвіл на його копіювання був наданий 1989 року). 7 грудня 1933 р. було заарештовано В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волі», хоча на вулиці його супроводжували типи в чорних пальтах із піднятими хутряними комірами. Одного дня він навіть отримав телеграму від знайомого єгеря із запрошенням приїхати на полювання й зібрався на нього із Григорієм Епіком, але, просидівши півдоби на вокзалі, повернувся додому: через велику хуртовину не ходили поїзди. Уже після арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: єгер, який запрошував на полювання, ні сном ні духом про той таємничий виклик не знав.

25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якій стверджувалося, що «перебування письменника на волі – небезпечне» і що необхідно вжити запобіжних заходів – «тримання під вартою». У цій же постанові, якою відкривається справа № 737, що зберігалася в Комітеті державної безпеки Української РСР (тепер у Центральному державному архіві громадських організацій України. – С. Г.), письменникові інкримінуються такі злочини: «Остап Вишня звинувачується у злочинах по ст. 54—11 К[арного] к[одексу] УРСР, які знайшли прояв у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»

26 грудня між сьомою й восьмою годинами вечора у квартирі Остапа Вишні з’явився співробітник ДПУ Шерстов з ордером. У присутності

двірника Я. М. Питимка й Варвари Олексіївни було проведено обшук. Письменника заарештували.

Наступного дня слідчий Бордон під розписку оголосив Остапові Вишні постанову й пояснив, що арешт не є непорозумінням, у що наївно вірив письменник, і висунув звинувачення, що він буцімто належить до терористичної Української військової організації (УВО) і нібито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слідчий уперто домагався свого, удаючись до фізичних і психічних тортур, мотивуючи тим, що це «необхідно для народу і для більшовицької партії». Приголомшений Остап Вишня навіть запропонував свою версію, мовляв, у 1928 р. він лікував виразку шлунка в Німеччині в санаторії біля Берліна, і його можна звинувачувати в тому, що він міг стати зрадником батьківщини чи агентом німецької контррозвідки. Але Бордон домагався свого, бо сценарій планованого нового політичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими ешелонами влади, а тому жодних відступів не передбачалося.

У «Споминах» видатного українського актора-березільця Йосипа Йосиповича Гірняка (1895—1989), якому довелося разом із Остапом Вишнею пити гірку чашу і в Харківському «домзаку» в загальній камері № 47, і на далекому Заполяр’ї в місті Чиб’ю, наведені страшні факти історії самого слідства над письменником: «Кілька днів не могли ми наговоритись про ті цинічні прийоми слідства, якими ГПУ добивало признань вини від своєї жертви».

«Я розповів Вишні, як то слідчий підсунув мені його заяву до Колегії ГПУ, в якій він признавався до приналежности до УВО і т. ін. Остап Вишня, гірко всміхнувшись, сказав, що такі заяви і йому показували – Пилипенка, Ялового і Слісаренка».

А ось «свідчення» самого Остапа Вишні, «здобуті» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом: «В тій контрреволюційній організації, в якій я брав участь – ділянкою, де я працював, був літературний фронт. На цім фронті й проводив я свою контрреволюційну роботу.

В чому вона полягала? Насамперед, в дискредитації, в обезціненні партійної лінії в радянській літературі, в компромітації пролетарської літератури, в знеціненні російської літератури і взагалі російської культури.

Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою літературну роботу з позицій інтернаціональних, дискредитувався й компрометувався, як художник, як митець, і в письменницьких колах і в широких читацьких масах.

Натомість вихвалялися письменники з явними націоналістичними ознаками і тільки вони вважалися за справжніх художників, за талановитих митців.

Вживалося заходів, щоб літературну молодь, що приходила в літературу із заводів, шахт, колгоспів брати під свій вплив, керувати нею, спрямовуючи її в націоналістичне річище».

«Свідчення», вибиті 21 січня 1934 р., ще страшніші: «Організація провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового і т. д. – все це ознаки, що організації вже нема, що позалишалися поодинокі її члени, які також чекали на викриття й на арешти – треба було довести і членам організації і владі, що, мовляв, хоч організація і провалилась, та все ж таки – ми ще в силі, ми ще маємо і силу і можливість «грюкнути дверима» востаннє, подаючи тим самим надію, що ще не все загинуло. […]

Правду казавши, я ходив увесь час тоді в якомусь тумані, байдужий до всього і до всіх, з повсякчасними головними болями, з не зовсім координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своїх і в лікарів, що мене лікували, побоювання за мій психічний стан.

Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим і на пропозиції членів організації (Озерський, Досвітній, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев має невдовзі прийняти (балачка відбувалася в жовтні м-ці) делегацію письменників, і в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стріляти, як стріляти – у ці деталі я не вдавався і чи були ці деталі розроблені, я не пам’ятаю. Револьвера в мене ніколи не було, хто мав мені дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалі ж, – я кажу, – в той час ота сама психічна депресія позбавляла мене можливості пригадати зараз усі деталі.

Коли б мені хтось нагадав ті часи, нагадав подробиці тих балачок, міркувань і т. ін., що тоді проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальніше.

Із осіб, яких іще називали тоді як об’єктів атентатів нашої організації, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на В. Я. Чубаря мав заподіяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Місцем для цих атентатів було обрано майдан ім. Дзержинського під час святкування Жовтневої Революції».

Під протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднім, російською мовою, стоїть підпис Остапа Вишні, що «записано правильно», з його слів, але що ж це за зізнання і в якому стані був тоді арештований?

«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?

Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального терорра в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. […] Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил.

Подробные показания дам дополнительно.

Протокол читал записано правильно с моих слов.

Остап Вишня

Допросил Бордон»

Отже, «слідством» було доведено існування неіснуючої терористичної організації та виявлено одного з її «учасників», якого необхідно було знешкодити. І от справа передається на розгляд судової трійки Колегії ДПУ УРСР із клопотанням про застосування до письменика-«терориста» «вищої міри соціального захисту» (не покарання, а захисту!) – розстрілу. Звинувачувальний висновок затвердив заступник прокурора ДПУ УРСР Крайній: «ГУБЕНКО он-же Остап ВИШНЯ мною допрошен. Подтвердил все свои показания.

Обвинительное заключение подтверждаю. Предлагаю – РАССТРЕЛ. ЗАМ ПРОКУРОРА ГПУ УССР (Крайний)

23. ІІ.34 года».

Від 23 лютого, коли було оформлено звинувачувальний висновок, до 3 березня Остап Вишня сидів у загальній камері, очевидно, не знаючи того, яке очікує на нього покарання. Із подальшого листування з дружиною видно, що вони сподівалися лише на 5 років таборів не суворого режиму, а тому вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був для них приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХІІ.33 г.».

Як розповідала Варвара Олексіївна, із Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу міста Чиб’ю. Як свідчить запис у згадуваній обліковій картці Ухтинського архіву Комі Республіки, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не місто Чиб’ю, бо відстань між ним і Котласом дорівнювала 600 км. Невідомо, якого числа письменник вирушив у свій перший етап, що, як видно з листів В. О. Маслюченко, викликало цілком природні асоціації з етапом Чернишевського та інших царських каторжників, бо у книзі наказів за квітень-травень 1934 р. зазначено лише кількість етапованих по певних числах.

Приблизно вісім місяців (із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р.) Остап Вишня перебував у місті Чиб’ю, де працював у редакції табірної газети «Северный горняк», на якій поряд із силуетами Леніна-Сталіна містилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» і попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакції цієї газети найкраще розповідають записи табірного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварі Олексіївні передав Павло Михайлович у вересні 1935 р. під час їхньої останньої зустрічі в Кедровому Шорі.

Остапові Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п’ятирічки Ухтпечлагу. На початку літа 1934 р., коли він опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечерських таборів Якова Мойсейовича Мороза (справжнє прізвище Іосема), колишнього помічника начальника УСЕВЛОНА, виникла ідея увічнити героїзм освоєння Півночі окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тільки в таборах міста Чиб’ю перебували, крім Остапа Вишні, узбецький поет і колишній нарком освіти республіки Манон Абдулайович Рамзі та російський поет і журналіст Євгеній Лідін (справжнє прізвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування і щоденника Остапа Вишні, було підготовлено і перший її примірник надіслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нібито мала вийти в Москві. Доля надісланого у столицю примірника невідома, але в Центральному державному архіві Республіки Комі в Сиктивкарі мною було виявлено підготовчі матеріали до цієї книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисів Остапа Вишні.

В Ухтинському краєзнавчому музеї восени 1989 р. авторові цих рядків довелося бачити документи, які свідчили про те, що в місцевих таборах були випадки людоїдства, навіть торгівлі людським м’ясом. Уночі до «ізолятора для слабосильних», а по суті, уже трупарні, пробиралися карні злочинці і обрізали (із неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагічному документі, «мягкие части человеческого тела». В архівах збереглися навіть справи про розстріл злочинців-людоїдів. З однією такою справою довелося познайомитися й мені. Бодай такого ніколи не читати!

В отакій атмосфері довелося жити і працювати упродовж десяти років геніальному сміхотворцю України!

До вбивства С. М. Кірова Остап Вишня працював у редакції «Северный горняк» і писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приїхати на побачення дружині, і Варвара Олексіївна «гостювала» в чоловіка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей – її донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 року, В’ячеслав. По дорозі через Москву В. О. Маслюченко хотіла залишити у відповідних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишні. Хворого чоловіка вона просила перевести в табір із менш суворими кліматичними умовами, а також добивалася дозволу на спільне проживання сім’ї. Але останнього довелося чекати майже рік.

1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було відправлено в найстрашніший етап (це була відплата власть імущих за вбивство Кірова, але не справжнім убивцям, а знедоленим і безневинним політичним в’язням) – він мав один пройти через зимову тундру і тайгу відстань від Чиб’ю до віддаленого рудника Єджид-Кирта, що становила 1200 кілометрів. Але друзі Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така «хитрість», можливо, і порятувала Остапа Вишню від замерзання чи від розтерзання в тайзі хижими звірами.

Наприкінці травня 1935 р. Варварі Олексіївні пощастило продати рояль та інші речі, і виручених грошей вистачило, щоб рушити на далеку Північ. На початку червня Остап Вишня повідомив, що отримав дозвіл на постійне проживання його сім’ї. Дванадцятирічний син В’ячеслав теж виявив бажання їхати до батька, але бабуся, Марія Адамівна Смірнова, в якої він виховувався, не пустила. І от 1 серпня 1935 р. сім’я нарешті об’єдналася за колючим дротом у селищі над Печорою Кедровий Шор. Але навіть табірне щастя було невдовзі затьмарене – через півтора місяця начальник ІІІ відділу Сімсон відібрав дозвіл на спільне проживання сім’ї, і Остапа Вишню одірвали від рідних, посадили на пароплав «Шахтар» і відправили на далекий рудник Єджид-Кирта. Дружина залишилася з тяжко хворою донькою Марією на руках, доки не пощастило пароплавом «Соціалізм» добратися до Усть-Уси, а потім через Нар’ян-Мар аж до Архангельська. Українці-архангельці допомогли нещасній жінці з дванадцятирічною донькою знайти квартиру, хоч і у віддаленому районі, на Кегострові. А Павло Михайлович невідомо за що змушений був сидіти в ізоляторі й упродовж шести місяців бути в підконвойній команді. Його призначили на роботу плановиком копальні, і він працював ним упродовж трьох років – аж до останнього свого етапу наприкінці 1938 року.

У вересні 1936 р. було ще одне побачення з дружиною, яка приїжджала до нього з Архангельська, але вже без дочки, котра ходила у школу. Побачення в 1936 р. тривало недовго (близько двох тижнів), бо закінчувалася відпустка. Варвара Олексіївна запізнилася на роботу в Архангельський театр, і її було звільнено з роботи, але насправді причина звільнення полягала в іншому – актриса була дружиною «ворога народу». А потім, як писав Павло Михайлович, «строгостя´ пайшли». 1937 року побачення не дозволили, стало складніше навіть листуватися. Дружині після звільнення з роботи доводилося їздити по відрядженнях, мати справу з художньою самодіяльністю. Її почали викликати на допити в ОДПУ… У червні 1937 р. Остап Вишня надіслав Варварі Олексіївні телеграму, що їм відмовлено в побаченні, а це означало, що відпало питання про спільне проживання на поселенні. У липні письменника позбавили на квартал права листування за «повторную попытку нелегально отправить письмо». Це було подвійною трагедією для люблячих людей. Довелося продати в Архангельську навіть друкарську машинку (подарунок канадських українців), щоб хоч якось матеріально підтримати хворого Павла Михайловича.

А далі в родинному листуванні почали творитися якісь непорозуміння: на тривалий період було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексіївна на свій запит про місце ув’язнення чоловіка отримала від начальника обліково-розподільчого відділу Ухтпечлагу повідомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».

Насправді ж ніколи Остап Вишня у Воркуті не був, і це внесло зайву плутанину в листування і додало нових страждань. Майже весь 1938 рік був без листів, хоча Павлові Михайловичу вручали під розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» і щоб він «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо листів від родини йому не давали. Дружина з донькою змушені були змінити кілька місць проживання, бо їм, як «членам сім’ї ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому місті чи селищі. З Архангельська вони переїхали до Сасового, а потім до Скопина і, нарешті, до Ранненбурга Рязанської області.

У листопаді 1938 р. Варвара Олексіївна отримала телеграму від ув’язненого товариша Остапа Вишні, колишнього вурка Феді Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось підтримати чоловіка й не накликати біди на сім’ю, дружина вдавалася до всіляких хитрощів: із Ранненбурга вона відправляла посилку до Харкова на адресу своєї тітки Ю. Й. Новикової, а та вже відправляла її на заслання. Це робилося з метою конспірації, щоб і в цьому місті, і в театрі, де Варвара Олексіївна працювала, не дізналися про її ув’язненого чоловіка. Але посилка повернулася через рік із багатьма наліпленими розписками з різних таборів, а на одній із них було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося і з грошовим переказом, бо, як стало відомо пізніше, Остапа Вишню відправили в Чиб’ю на розстріл…

Щодо останнього етапу Остапа Вишні існує кілька версій, дві з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповідала мені Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка. Дорогою з копальні Єджид-Кирта в місто Чиб’ю в конвоїра стався напад апендициту, і фельдшер Павло Губенко змушений був опікуватися хворим, якому підставив своє плече, а також його зброєю. Через хворобу конвоїра та погодні умови (на той час настала рання зима) етап з одного ув’язненого прибув до місця свого останнього призначення з великим запізненням, коли хвиля знищення політв’язнів уже минула. Новий табірний начальник (Я. М. Мороза на той час було репресовано і, здається, розстріляно) тільки і зміг вигукнути із здивуванням: «И это враг народа?!» Можливо, це й вирішило подальшу долю письменника – його помістили для лікування в медичний ізолятор «табору для слабосильних» Ветлосян (околиця міста Чиб’ю), і протягом останніх п’яти років він працював фельдшером, хоча майже втратив на цей період зв’язок із сім’єю.

Друга розповідь належить харківському товаришеві Остапа Вишні і другові по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповів у романі «Ніч і день» епізод останньої зустрічі, а радше прощання на копальні Єджид-Кирта. Це було пізньої осені 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зібратися в етап – на нього на річці Печорі як на особливо небезпечного політичного «злочинця» чекав човен із трьома конвоїрами. Його мали доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозуміло і без пояснень – для розстрілу, адже тоді «ворогами народу» оголошувалися навіть ті, хто мав безпосередній стосунок до репресій невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Україну, що він ні в чому не винний… На третій день човен зупинився в Кедровому Шорі, де Остап Вишня у вересні 1935 р. розпрощався з родиною. Далі рухатися Печорою було неможливо, бо несподівано пішла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прізвище дав своєму героєві В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозі на добрих два місяці і прибув, очевидно, пішки по льоду з великим запізненням. Дорогою з конвоїром і могла трапитися ота пригода, про яку зі слів Павла Михайловича розповідала Варвара Олексіївна. На той час був заарештований навіть нарком внутрішніх справ Єжов, і чиб’юському табірному начальству було не до зека, хай навіть й оголошеного особливо небезпечним політичним злочинцем.

В обліковій картці, що зберігається в Ухтинському архіві МВС Республіки Комі, мені пощастило уточнити дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) територією Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й місяці, та все ж таки цей документ свідчить про десятилітні мандри по відділеннях, «командировках» (так називалися певні копальні, що містилися за межами табірних зон). Незважаючи на те, що не всі записи пощастило розшифрувати та точно визначити всі дати, цей документ заслуговує, щоб його навести повністю (у квадратних дужках подаються ймовірні роки).

Отделения командировки, роты Прибыл Убыл

1. Печора 1-ое отд. 5/Х [35] 30/Х 36

2. 1-ое отд. 16/Х [37]

3. ГТ 1 отд. Печерлаг 31/ХІІ 37 21.2.38

4. Печерлаг 21.2.38

5. отд. л[ечебный] п[ункт] № 1 27/ХІІ.38

6. уп[равление] о[тдельного] 1.01.39 16.7.39 л[ечебного] п[ункта] №1 ОЛП 13

7. О[тдельный] л[агерный] п[ункт] №13 15.7.39 Убыл из лагеря Воркутпечлаг 11/VII 38.

Дата и основания ч/п ОЛП от № 7 18.Х.39.

Прибыл 9.9.41 г.

Генпроверку 1940 прошел.

Ухтоижемское отд[еление] НКВД, ОЛП № 7.

Генпроверка 1940. 17

Убыл во внутреннюю тюрьму НКВД СССР г. Москвы 29/IV-43.

Останній даті передували події, які досі залишаються таємницею, як і дата відправки ув’язненого до Москви (з листів письменника видно, що з Ухтіжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вересні чи на початку жовтня того року).

Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця чудова ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. С. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.

Сергій Гальченко

Моя автобіографія[1]

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

А батько йому на те:

– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.

Помер батько 1909 року, на п’ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.

І як згадує, було, мати про покійника:

– Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, літ із десять.

Замислиться було матуся і прокаже:

– Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

– Двадцять троє, мамо.

– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища – і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур’яни.

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!

І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.

Тут і стає в пригоді картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм.

І все думаєш, думаєш…

Аж поки мати не крикне:

– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!

З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лається:

– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.

– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!

А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу!»

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.

Потім – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Міністерства Народнього Просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом.

Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:

– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».

Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).

Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.

Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим[2]. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія[3] та інших Гомерів[4]. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгерієвку.

Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».[5]

Приїхав додому.

– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.

Так й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говорити не буду.

А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.

Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради[6] в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти»[7], з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я! Державний муж, одне слово.

Громадянська війна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потім під’їхала «платформа», мене й посадили.[8]

Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.

Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті, – це «Катехізис»[9] Філарета[10]. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул»[11], – цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові – трах! Тоді тільки й кину.

Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками..

Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника»[12], що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нічого собі.

Писати в газетах я почав у Кам’янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського[13] (Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетона.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминої циці. Це – невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського[14] та Модеста Пилиповича Левицького[15], що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним.[16]

У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося-таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка – не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка»[17] взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнішими.

Потім купив портфеля – зробився вже справжнім солідним письменником.

Роки собі минають – стаж собі набігає.

Ах, яка це хороша штука – стаж!

Він так сам по собі непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

А там за стажем, дивись, і «маститість» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститості» прибавляється. Швидко-швидко вже замість волосся сама «маститість» на голові буде.

Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:

– Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуємо!

А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.

Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді»[18], де благополучно секретарював п’ять літ під орудою С. В. Пилипенка[19]. Робилося добре. Хороша була газета, Царство їй Небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо – нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу – нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника – замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку – тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на г олову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…

Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте»[20], до «Плугу», до «ВУСПП»[21], до «Молодняка»[22], до «Марсу»[23], до «Неокласиків»[24], до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

* * *

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий[25], а ліворуч од тебе Досвітній[26]. Як їх не любить?!

І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.

А решта всі – хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець[27] та Остромир.[28]

Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан…[29] Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу[30], Авіохему[31], «Геть неписьменність»[32], товариства «Змичка»[33] і літературного клубу ім. Вас. Блакитного[34]. Жонатий.

Це все – для психології творчості!

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15—16 березня 1927 р.

Харків

Вишневі усмішки

Чудáка, їй-Богу![35]

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було прийдеш до матері:

– Мамо!

– Га?

– Ци в насого попа стани є?

– Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:

– Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!

– Мамо!

– Ну?

– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!

– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!

– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!

І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.

А я хоч і без штанів, так я ще малий.

І помилився!

У попа штани є.

І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!

Аж залопотів. І гуси кинув.

– Со?

– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

– Покази! Ґудзика дам!

– Замкнені!

– Ти бре! Хіба в попа стани є?

– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

– Мамо!

– Га?

– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

* * *

Ну й били ж мене!..

За дітей

Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй – дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…

І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:

– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…

– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!

– У газетах он що пишуть!

– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?

– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…

– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!

– Негарні, дядю, люди!

– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?

– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!

– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?

– А ось читайте: «Треба підтягтися!»

– Ну, так що?

– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?

– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…

– А нащо пишуть?

– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались!

Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!

– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…

* * *

Вишневі усмішки сільські[36]

Пам’яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

Подорожні враження

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».

Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок – так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й «враження»…

Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання – це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

– Чорти їх тут носять!

Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—30 за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…

* * *

Бам! Бам! Бам!..

Сіп!

– Ох! (це я так.)

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».

Там я й прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два – умощувалась.

Звідси й «ох!».

«Прощавай, – подумав, – Харків!»

* * *

Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

– Різні на світі запахи бувають! – казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…

Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Весняні запахи…

…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».

Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість «смички» получилось саме «ох!».

* * *

Через три прольоти – останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

* * *

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:

«Що, мовляв, проїхався?!»

«Чого ви, – думаю, – смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля, Мати рідна – земля… Скільки крові і сліз По вас вітер розніс…

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».

* * *

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні – я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

– А як ви гадаєте – без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

– Можна! – буркнув.

Дідок одсунувся й заспівав:

Возбранний уєводі побідительная.

* * *

Безпалівка!

Фініш, значить!

А від Безпалівки – ви ж знаєте – й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч – ниви й ліворуч – ниви…

Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко…

От і школа…

– Тр-р-р-р!..

Приїхали…

«Головполітосвіта»

У місті та установа, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими «комами».

А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.

Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить…

Ото й є наша «Головполітосвіта»…

«Праця» починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.

Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».

Тез не пишуть…

За тези править гармошка…

А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.

За голову Андрій.

Хто такий Андрій, хочете знати?

– Ну й сукин же син! – так характеризувала його Уляна. – Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, шеймин хлопець!

…Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:

– Ах-х-хи! Чорнява!

То голова «Головполітосвіти» на «занятія» йдуть!

За кілька часу, дивись, з улички або через тин з’являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи.

І починається…

Починається завжди з польки.

Середина праці – полька.

Кінчається все теж – полькою.

Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема…

Польки!

На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?!

І так… І сяк… І отак…

А Андрій!! Андрій!!

Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує…

Е-е-е-е-е-х!!

– Повірите, – казала Уляна, – під п’ятдесят літ маю, а, їй же Богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б, – каже, – стара печерице, краще святої Євангелії почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!

…Та де там утриматися?!

І ви б, їй-бо, не втримались!

– Я, – казав дід Савка, – вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!

Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.

А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, – ну, нема тобі порятунку, й квит!

Іноді гармошка затихає…

Тиша-тиша…

Аж ось різонув тугу тишу «ляск».

Лящить або Химка, або Марина…

І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!

Одне слово – і хочу, і не хочу! Не розбереш!

То вже Андрій в «емансипацію» вплутався!..[37]

Хвилина… і регіт!

Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що ген-ген по тім боці, за пшеницею – й мчить назад, та по пшениці перепелятами…

…Музичний відділ кінчився…

Далі – вокальний!..

Починає Тимоха:

Як була я молода, То була я рєзва…

* * *

Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…

Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет…

І знову регіт…

І знову «ляск»…

І так до першої, до другої години, а то й більше…

На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…

Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать…

Ідуть парами…

«Жінвідділ»

Коли отак глянете на наше село, розведете руками:

– Ну самий тобі «Жінвідділ»…

Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне.

Кого?

Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…

Прокидається з «трясцею» й лягає з «сто чортів»…

Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив…

Он Наталка Василину деркачем виховує:

– Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!

Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина…

Он… он… он…

Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є…

Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…

Дід Глушко, так той просто сказав:

– Баби тії в нас, ну, як жука-кузьки!..

За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник.

Засідання «Жінвідділу» по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»…

Порядок денний?!

Ех, голуб’ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотири-п’ять годин вирішити стільки справ, скільки наш «Жінвідділ» вирішує, – я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!

Матіночко моя! Чого-чого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!

Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!

…А чи водили свою Муру до бугая?

…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, Господи, не відьма!

…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно з-під корови тільки – шусь!..

…А чули, в Сторчихи – донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер ік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»

…А та! Щербата?! «Чхать, – каже, – я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..

…Це – «внутрішні справи»…

А політика?! І зовнішня і внутрішня?!

Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості»[38], чи «Ратау»[39]?!

Таких «кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!

…«Чули?! (пошепки) … Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!»

…«А Петлюра[40] відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!»

…«А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: «Одказую, – говорить, – усю власть тому, хто мене вилікує. Бо заслаб, – говорить, – я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»…

…А!.. А!.. А!..

Зовнішню й внутрішню вичерпали…

Далі йде найголовніша й найпекучіша справа.

Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа.

Тут уже дискусії і з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…

Тут турнір баптистів[41], адвентистів[42] і православних…

Переважають адвентисти!

«Православне» мовчить!

Коли яка й поткнеться:

– А все-таки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!

– «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!

(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі щодо «адамових реберців», і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…

Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «Христову»… Найбільш мук святих зазнають очіпки…

Поширюється сектанство.

Як я вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.

Хоч і таку поважну «релігію», як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп’яна ринка.

Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання» їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…

І треба було їй позичити Христі свою череп’яну (ну, зовсім нову-новісіньку!) ринку. А та розбила!

– Так така ти, сяка-така, свята та божа!! Живою до Бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить мені таку ринку Бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.

І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла…

* * *

Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:

– Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!

«Владики» всміхаються!

– Варитиме, положим, моя, як і досі варила!!

А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:

– Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!

* * *

А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила», десь далеко-далеко, аж-аж-аж ондечки, вогники блимнули…

Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають…

«Ох і лікували нас…»

1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?

Знаєте, хто то такий?

То пасічанський «професор», баба Палажка, що вже років чи не з п’ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров’я пасічанського населення.

Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев’яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому рабу Божому Свиридові чи рабі Божій Килині…

– Таїнственная баба! – каже кровельщик Гнат Порфирович. – Усьо знаїть!

У тої «таїнственної баби», в її старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» Богом дорученого їй населення…

– Чи-лі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, – баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп’ять же таки: зуби, переполох, простуда, чи-лі какой-небудь вас «огник» поприщить, – усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй просто-таки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить… Да-а! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, – таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…

Баба Палажка, по-мойому, значно професоріша від самого професора.

Бо що таке професор чи доктор?

Вони тільки по книгах можуть здоров’я охороняти.

А баба Палажка без книжок і закони деякі видає («закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!» і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власним іржавим ножем охороняє те здоров’я…

– Ніякі дохтурі ваші цього не зничтожать, а я зничтожу!

Це так про бешиху…

– Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла… Привела до мене: тепер однаково обома не володіє… А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!

Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!

«Зничтожає» баба всілякі хвороби: й хірургічні, і внутрішні, й хвороби на очах, і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.

Я вже не кажу про такі хвороби, яких ви ні в якій патології не знайдете, – це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби – переполох і зглаз.

Хірургічні хвороби

Всі хірургічні на селі хвороби поділяються на дві великі групи.

Перша група – Бешиха.

Друга група – Вих.

Виху трапляється не багато…

А бешиха – так це пошесть… Сила її на селі…

Бешиха узнається з таких прикмет:

– Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І під груди підпира… І млосно мені, млосно, ніби оце перед вами не я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..

– Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як не вмреш, рибонько, – жива будеш!

Вона – значить, бешиха…

Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, «патентовані»…

Від бешихи дуже помагає такий лік:

Хвору садовите на покуті, повертаєтесь до ікони й жарите тричі: «Отче наш, іже єси на небеси…»

Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, де болить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворе місце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи його руба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:

– Ішла Божа мати з Києва, стріла Спасителя. Я тебе буду прохати рожденному, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.

Потім повертаєтесь та:

– Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі.) Нехай вона собі йде, а вам Бог помагає!..

Так треба проробити дванадцять раз…

І все…

Будьте певні, що, як не вмрете, – живі будете…

«Вих» уже інша хвороба… І ліки до неї інші.

Тут уже перед «прийомом» ліків не «Отче наш», а «Богородицю» треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.

«Ліки» такі:

– Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім’я) од виху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобі не стояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Не я помагаю, Бог помагає…

Так само:

– Тьху! Тьху! Тьху!

Через рік-два, дивись, як корова язиком ваш «вих» ізлизала.

До хірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.

Від «крові» ліки швидкі, сильні й безапеляційні.

Ось вони:

– Їхав чоловік стар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, по притонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистая-тілесная, зупинись, назад повернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коли коню води не стало, так щоб і тебе, руда мати, не бувало. Пух-земля – одне сім’я. Буде по-мойому – слово моє кріпке!

Тьху! Тьху! Тьху! (Це обов’язково.)

Найголовніше в цих «ліках» («од крові»), як ви й самі помічаєте, слова: «Пух-земля – одна сім’я». Глибоко змістовні. Впливають, як гумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане як укопана.

Хвороби на очах

Звуться більмом. Усі очні хвороби – всі вони більмо. Інших нема. Ліки дуже добрі. Таких ліків і покійний професор Гіршман[43] не знав.

Пізнати більмо дуже легко в кожної людини (принаймні його легко впізнає баба Палажка).

Коли до вас приходить хвора й держиться за око, ви зразу кажіть:

– Більмо! Я так і знала.

І зразу ж, щоб не затягти хвороби, й починайте:

– Господи, поможи! Пресвята Богородице, мати помошнице! Стань мені в поміч, у рожденного, молитовного (ім’я) більмо з ока ізігнати. Їхав святий Юрій на білім коні з білими хортами білого зайця ловити. Білого зайця не впіймали, – у рожденного, молитовного, хрещеного (ім’я) більмо з ока ізігнали. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли – більмо з’їли…

Тьху! Тьху! Тьху!

Зубний біль

Це – дрібниця. Вмить, в одну мить заніміє, тільки прокажіть тричі:

Місяць у небі, Медвідь у лісі, Камінь у полі, Всі ви три брати. Як зійдетесь у чисте поле гуляти, Тоді тільки в (ім’я) молитовного й хрещеного Почнуть зуби грати. Тьху! Тьху! Тьху!

Оце «Тьху! Тьху! Тьху!», як бачите, обов’язкове при всякій хворобі. Без «Тьху! Тьху! Тьху!» нічого не поможе.

Жіночі хвороби

Є тільки одна жіноча хвороба. Зветься вона сояшницею. Це – коли «золотник не на місці». Хвороба дуже серйозна, й лікувати її треба вміючи. Але нашому «професорові» це все одно, що… не найду підходящого порівняння.

Логіка в лікуванні сояшниці є. І навіть велика. Раз «золотник не на місці», значить, його треба поставити на його власне місце. От і все! Як це зробити? Треба знати. І баба Палажка це знає. А Наркомздрав, напевно, не знає й улаштовує різні гінекологічні лікарні, родильні доми і т. ін. Витрачає силу грошей… А воно треба тільки покласти в макітру трохи конопель, запалити й приставити ту макітру вінцями до пупа. Ніби така велика «кровососна банка». Воно як потягне – й перетягне «золотник» на своє місце… Але тут треба високого хисту, щоб не допустити до того, що і всю хвору втягне в макітру. Як тільки вже макітра втаскала в себе весь живіт, треба шарахнути по макітрі макогоном…. Воно й «одпустить»… А «золотник» уже на місці, як живий.

Що макітра пропаде, то нічого: для того, щоб людину од смерті врятувати, можна макітрою пожертвувати, хоч би й яка дорога вона була.

Забув іще сказати про «внутрішні» хвороби.

Із «внутрішніх» хвороб найчастіше трапляється нутряна сибірка.

Нутряна сибірка – це хвороба, від якої здебільша мруть, хоч і ходять до баби Палажки якраз тоді, як перші півні кукарікають.

Але завжди запізнюються…

– Позавчора, голубочко, треба було б прийти, а тепер навряд чи допоможу!

– Та позавчора я ще здорова була!

– Ні-ні! Треба було, треба!

А взагалі «охорона народного здоров’я» на селі була поставлена дуже добре. «Медичних пунктів» у кожному селі було по п’ять-шість, коли не більше. «Ліків» так само чимало. Навіть багато. Я гадаю, що коли б їх було хоч трішки менше, не так би заробляли попи на «сороковустах».

Р. S. «Молитви» (вищенаведені) мені пощастило позаписувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо «вони після того теряють силу»…

Як ми колись учились

Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.

Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав’язувалася вузлом на спині.

– Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.

Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:

– Мамо! Моні!

– Ось не мáмай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, – вона мами не слухає! Жени! Жени!

Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.

Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти.

Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.

Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

Так, значить, перша наука – це гуси.

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, – крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс – це свині.

Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

Замість дубця потрібний невеликий кийок.

Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше – ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше – поважності.

Сказати:

– Аля! Бодай була вона тобі здохла!

Це не те, що невинне й наївне:

– Гиля-гиля!

Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

– А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ря-а-а-а-ба?

А потім солідно додати:

– Сибірки на тебе нема!

«Володарем» над свинями ми були до 10—11 років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:

Телята.

Вівці.

Корови.

Коні…

Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):

– Дядю, закурить нема?!

– Нема!

– Так дайте ж хоч сірничка!

В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…

Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.

Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.

Коли мати, було, почнуть:

– Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю?

Можна було матері відповісти:

– Та!

А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:

– Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже «бутилками» пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика[44] до цурки![45]

Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:

– Та я хіба, тату, що?! Я ж – нічого…

Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».

Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.

З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка – коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.

А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.

Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов’язково, як дихати.

Закінчувалася наша освіта материними словами:

– Женить би вже лобуряку слід!

Або:

– Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м’ясниці й обкрутимо! Час уже!

Кінець був нашій освіті.

* * *

А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

1923—1954 рр.

Мед

Мед – штука солодка!..

Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так.

Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.

А вони дощем золотим на сонці до вічка падають.

І гудуть, гудуть, гудуть…

– Гудьоть! Медок несе!

– Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!

– Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Да-а-а! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба[46] мені! Не буде, думав, старого Глушка!

– А ви чого «загули»? По-бджолячому, чи як?

– По-бджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба по-хорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…

– А що сталось, діду?

– Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку[47], за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш – і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути – воно, лиха личина, хай Бог простить, тільки – дз-з-з! Та в самісінький же вам ніс: раз!

Та так же болюче, як ніколи!

Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!

Труснув ще…

А воно штук із десяток у лоба як ужарять!

– Чорти б вас!..

Тільки ото промовив «чорти», коли це:

Трісь!

(А колодку з роєм держу!)

Трісь! – та як поперло, як поперло, так, їй-бо, хай Бог простить, сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі[48] з кабаном опинився…

Упав та й стогну!

Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали!

Отаке буває…

«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», – каже стара.

Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.

Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…

А мед… мед, що й казати, штука солодка…

Як я рибу ловив

Р-а-а-нок! Не ранок, а вірші!

Угорі – небо. Внизу – земля. А передо мною ставок…

Ви знаєте, що таке ставок?

Це така велика-велика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.

А у воді – риба, раки.

Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака.

Це одно.

Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби.

Для того з собою взяв:

а) Обов’язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),

б) сантиметр,

в) циркуль,

г) парасолю (сонце!),

д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,

е) посвідчення особисте,

є) учотну картку,

ж) удку,

з) жінку.

Все, значить, що полагається. Закинув…

– Клюйоть, дядя?

– Проходь! Проходь! Свого часу клюніть!

Пішов… І вже здалеку на голос «Гречаників»:

Удіть, дядя, удіть, А вечерять чтось-то будіть.

«Смійся, – думаю, – смійся!»

Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, яке-небудь Н2O, а скільки риби має…»

А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..

Коли це: плиг-плиг-плиг! Поплавок!

Сіп!

– Є!! Ага! Лови, жінко, лови-лови-лови! Держи! Впіймала?

– Є!

– Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов’язкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!

– Є!

– Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!

– Я не знаю де!

– Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!

– Та нема!

– Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!

– Ой! Уже!

– Що вже?!

– Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!

– От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці[49] служила! Паршивої риби не вдержиш!..

…Плиг-плиг-плиг! Поплавок.

– «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?

– Три вершки!

– Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер?

– А я не знаю!

– Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!

– О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?

– Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!

– Давай сантиметр! Почнемо від голови.

– Та то ти з хвоста починаєш!

– Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!

– Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!

– Не все тобі ’дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?

– Ну?!

– Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!

…Ходім додому!

Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.

Вишневі усмішки київські

Чий Шевченко?

– Наш Шевченко!

– Ні, наш Шевченко!

– Та ні, таки наш Шевченко!

– Наш!

– Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

– Їхній!

Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти – їхній…

– Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!

І що ви на це скажете?

Правда!

Читайте, як він до цього всього ставився:

Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед образом твоїм Неутомимії поклони — За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити, просим, А потім в дар тобі приносим З пожару вкрадений покров…[50]

Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і Богові в дар принести…

Хіба це не любов, не самопожертва?

Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все…

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…

«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.

Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.

Далі…

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…

Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:

А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як пана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила. …………………… Усе, було, розказує, Але плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…

Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дів чата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).

Далі…

Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.

Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…[51]

«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…

Далі…

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:

Все на світі не нам, Все богам та царям…[52]

Все їм! Все їм оддавай!

Хіба це не пошана царів та богів?

А оце, приміром:

О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царі…[53]

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…

* * *

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно…

Бачите який?!

Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…

До графині Браницької[54] хоче дорівнятися…

……………………………….

Так чий він?

Правда, їхній?!

Київ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)

Високо передо мною

Старий Київ над Дніпром.

Та воно таки так…

І «високо», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…

Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливним серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.

А Київ… Київ високо…

Київ – хароший…

Великий – це раз… Чепурний – це два… Певний себе – це три…

Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…

Кияни – народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…

– На Тургенєвську!

– 75!

– Та…

– Пуд вівса сто!

Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.

Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п’ятдесят, а сто…

Київ білий тепер. Більше – білий і м’який… «М’якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки…

І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…

А ще тижнів зо два – і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!

– Што будіть? Што тольки будіть?! – казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. – Власть невозможная, ви ж таки самі подумайте! Што будіть?! Ви ж тольки посмотріть, как линьоть, как двиніть! Потому – Бог видіть! Бог усьо видіть!

І я думаю, що таки «Бог усьо видіть». Крім того, якою халерою він мене нагодував у своїй їдальні.

* * *

Київ пишний… Вулицею Воровського (б. Хрещатик) до приїжджих усміхається й парфумами, та модними черевиками, та сукнями, та брилями-капелюхами й золотими годинниками та ланцюжками вихваляється…

І все блистить, і все хвилями сукняними на вітринах спадає… Так важно, так приваблююче…

«Отрез на брюки п’ять п’ятдесят»…

І крамарі в Києві хароші, і всі вони йдуть «навстречу населению»…

«Согласно постановлению СТО и идя навстречу населению, цены понижены на 25 процентов!..»

Щасливе населення!

* * *

Київ строкатий!

Афішами заліплений! І чорними, й червоними, і зеленими! І отакусенькими, і отакими, і отакенними!

І всі афіші змістовні, афіші цікаві, афіші для художнього розвитку київського населення конче й конче потрібні!..

ТРЕСТ «ДАЙОШ ВЕСЕЛЬЄ»

НЕП – ТАНГО

Маринеточка Жанеточка і т. ін., і т. ін.

Це, мабуть, спеціально для березневих днів…

«Маринеточка – Жанеточка»…

* * *

АЙСЕДОРА ДУНКАН

Ну – це загальновизнане, непохитне, традиціями прибите й певне!..

Тут нічого не заперечиш…

* * *

ДІМ ПРОЛЕТАРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

КАРНАВАЛ

ПРИЗИ ЗА ТАНГО!

ПРИЗИ ЗА ДОВГИЙ НІС!

Не сказано тільки, за який ніс приз дається: чи за пролетарський, чи за буржуазний.

Сказано тільки, що це робиться в «Домі пролетарського мистецтва».

……………………………….

БИМ-БОМ! «Дєйствительно настоящіє».

СОНЬКА – ЗОЛОТАЯ РУЧКА! «Дєйствительно настоящая!»

ІАМО! Угадує! Вгадує, що було, що й не було! «Дєйствительно настоящий».

І на всіх стовпах, і на всіх парканах, і на всіх тумбах доводиться до відома київського населення, що цими днями відбудеться.

ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНЕФІС

АДМІНІСТРАТОРА ЦИРКУ

АБРАМА ЛЬВОВИЧА

АДАМОВА

І Абрам Львович ласкаво посилає з афіші привітну усмішку, оздоблену чорнявими кучерями, дорогому київському населенню…

«Та заходьте ж!..»

* * *

Опанас Карпович Саксаганський «орудує» трупою в театрі імені Заньковецької.

Ставить п’єсу з незаможницького життя, що яскраво малює побут бідної вдови і її єдиної доньки… «Наталка Полтавка» та п’єса зветься. Письменника Івана Котляревського.

Постановник – Саксаганський.

Лаборанти – Северин Паньківський і Чичерський.

Масове дійство після.

Де згода в сімействі, Де мир і тишина…

Рухи виключно ногами, з вихилясами й викрутасами…

Далі йде гостра сатира на сільську власть – «По ревізії» драматурга Кропивницького, де змальовується голова сільради, незаможник Гарасько і делегатка жінвідділу Риндичка!

Цілком нова п’єса!

Іде в сукнах (свитка, чумарка, пояс і очіпок).

Анонсуються: антирелігійна п’єса «Вій», п’єса з життя спілки мисливців і рибалок «За двома зайцями», індустріальна комедія «Крути, та не перекручуй», драма з життя профспілки деревообробників «Бондарівна», астрономічна п’єса з життя космосу – «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і т. ін.

Самому не довелося побувати, а цікаво все-таки… Нове все й досить-таки оригінальне…

* * *

«Думка» в Києві співає… Співає не «за страх, а за совість». Підряд щось одинадцять концертів! Був на однім в Будинку освіти. Народу – тиск! Багацько пішло додому, бо не вмістилося. Концерт присвячений Шевченкові. Прекрасне виконання. Великий художній успіх. «Думка» киян повоювала… Скоро виїздить до Харкова завойовувати харків’ян… Харків’яни хай уші прошурують, бо є що слухати і є кого слухати…

* * *

Кияни, – ще раз кажу, – народ хароший! Тільки їм усім дуже ніколи. Ну до того ніколи, що я навіть не знаю, коли вони, бідолашні, й обідають!

Зайдеш потихеньку так, спитаєш:

– Чи не можна б чого так дізнатися?

Чекаєш. І бачиш, що ніколи людині. Ну й ідеш собі геть. Одного тільки й зустрів такого, що йому не було ніколи.

– Приїхав?

– Приїхав!

– Сідай! Їдемо на завод молочарського приладдя «Добробут». Це ми («Сільський господар») тут, брат, заладнали! Посуд поза конкуренцією! Полуда – нема ніде такої. З руками молочарські спілки одривають! От би трохи грошей!.. Ось тобі механічний цех, ось дерев’яний, тут лудять, тут маслобойки роблять! Бачив?! Ніби й непоказний, а справу робимо! З нічого почали! Їдемо на контракти!

– Їдьмо! – кажу, а сам думаю, чого це йому не ніколи. І киянин, а не ніколи… і виявилось, що до Харкова виїздить, у Харкові вже працюватиме… А був справжнім киянином, навіть правобережною філією «Сільського господаря» завідував.

От що значить харків’яни…

* * *

Найбільша, найважливіша й найгучніша подія в Києві – це вихід із «Гарту» аспанфутів Варуського й Щербини.

Газети повнісінькі сенсаційних звісток про безідейність «Гарту» і черезверхідейність аспанфутів.

Населення в паніці. Чекають великої повені. Серед літературних кіл жах! На Трухановім острові баба корову продала. «Все одно, – каже, – водою занесе!»

Говорять про утворення якогось об’єднання з таємничою назвою «Літературні скакуни».

Одна старенька бабуся, що має вісімдесят чотири роки й каже, що до самої смерті не визнає Радянської влади, прочувши про «Літературних скакунів», перехрестилась і лякливо промовила:

– Невже ж і в літературі появились?

Але в неї замість «скакунів» таке вимовилось, що не доведи царице небесна.

……………………………….

Отакий Київ! Славний Київ, хароший Київ!

Стоїть собі на золотих горах, над сивим Дніпром, а святі та преподобні Антоній та Тодосій з іншими чудотворцями печерськими молять Бога за його.

І молять ретельно, молять добре, бо їм же більше робить нічого: на те й поставлені…

А в Харкові хоч би тобі поганенький святий був…

……………………………….

Ну годі!

Хто хоче більше про Київ, хай сам приїде й подивиться.

Ага, будеш?!

– І не пив, і не наїдався багато, тільки ваганку[55] затірки й із’їв, а отаке наснилося… Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати…

– А що скоїлось, Кіндрате Івановичу?

– Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки – тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився Богу та й ліг… У коморі на кожушині… Недовго й ворочавсь… І от, хай Бог простить, сниться мені, ніби я – моя ж таки Мура… корова, не до себе рівняючи, ніби я… А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня… Йде до хліва, бере налигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холодище – так птиця падає.

Іду я до колодязя, реву… Змерз, як березова брунька… Реву:

– Не напувай мене холодною водою, бо заклякну…

А вона не розуміє… Тика мордою моєю в корито, а там не вода, а крига…

Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю…

Веде вона мене до хліва… прив’язала до ясел, кинула січки, дала коліном у черево:

– Їж, чорти б тебе були взяли…

А в хліві вітер аж гуде… Як дуне, так ніби в тебе яка чортяка сто голок устромила… Тупцююсь я на місці та:

– Ата-та-та! Ата-та-та!

А потім як зареву:

– Ой рятуйте! Ой хто в Бога вірує!

Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:

– Чого ревеш?

– Та помилуйте, – кажу, – хіба ж можна скотину в такім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! Їй-бо, пропаду!

– А я, – каже, – пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з’їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у пропасниці! Приймись! Бариня яка…

Та по клубах держалном трісь!

– Стій, стерво! Змерзла? А закалялась… Й-и-и! Неоковирна.

Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком…

……………………………….

Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати:

– Палазю! Це я! Що ти робиш?

А вона вже сідає…

Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь.

Так, повірите, мокрий увесь… І дрижу…

Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.

……………………………….

Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю двері… А то хай йому абищо. Трохи не здурів.

……………………………….

Ага?!

Охорона материнства й дитинства [56] (До з’їзду)

Ви, певна річ, зразу:

– Іч, вигадали! Материнство й дитинство охороняєте, а батьківство так ні?!

Чудні ви люди, їй-бо.

Кулаки ж у вас є, чоботи ж у вас є? Навіщо ж вас охороняти? Хіба забули, що тисячу тисяч років аж до 11 жовтня 1924 року ми, батьки, прекрасним способом охороняли й охороняємо своє батьківство…

Хіба забули, нащо в жінки довге волосся, а в роті тридцять шість зубів?..

Хіба забули знамениті, класичні фрази:

– Погавкай! Уплутаюсь у патли – гадюкою крутитимешся.

Або:

– Як дам по зубах – не знатимеш, де збиратимеш!

Або:

– Наплодила – й гляди! Та щоб не підлазило до мене, а то як швиргону, то кавкне!

Та чимало взагалі є способів самому охоронити своє батьківство…

Охороняли ми його не погано…

До того охороняли, що довелося завести цілу організацію «Охорони материнства й дитинства»…

Організація ця, отже, є наслідки батьківської самоохорони…

* * *

У нас трохи не так зрозуміли цю прекрасну ідею «охороняти мати та дитину»…

У нас здебільша охороняють матір від дитини.

Наслідки: нема ні дитини, ні матері…

І люди ті переконані, що роблять велику і корисну справу.

– Нема, – кажуть, – матері, нема дитини, – й охороняти нікого не треба. І все гаразд… І ніхто не ремствує, що от, мовляв, у вас діти та матері занедбані…

Правильно…

І видатків нікоторих.

Хіба веретено так дорого коштує?..

Дрібниця…

Просто собі два десятки яєць у матері вкрала, карбованця назбирала і городами до баби Чортулихи…

Пошепки:

– Бабусю! Гріх скоївся…

– Лягай, голубочко! Гроші принесла?

– Принесла.

– Лягай! Оче нашу, же єси на небеси!

– Ой!

– Уже, голубочко… У мене веретено, голубонько, гостре! Оце на попий, серденько, пороху та ріжків попоїж!

Через тиждень – труна, піп, кутя, невеличкий хрест і пироги з капустою та з горохом…

І все!

І ніяких консультацій, ніяких будинків для пригрудної дитини, ніяких ясел і всього такого іншого…

І матір схоронили, і дитину схоронили.

Це на селі…

У місті трохи складніше… Тут не веретено, а вже шпилька від капелюха, а то й катетер… А потім «чистка», а потім перитоніт[57], а потім уже похорон, а потім суд… Це все значно довше й марудніше.

……………………………….

Ах, скільки треба книг, книг, книг!

Тільки не на склепи у видавництвах, а на село, на село, на село…

І в робітничі райони!

Земля – Місяць – Марс

Заснувалось товариство міжпланетного сполучення. Недалеко той час, коли можна буде побувати на Марсі, на Місяці і т. ін.

Ми – практики…

Ми, само собою розуміється, не від того, щоб побувати на Місяці, чи на Марсі, чи навіть на Сатурні й на Нептуні…

На Місяць, приміром, це не тяжко… П’ять день усього летіти… Це – небагато…

Зарядять вас в ракету (ракетами, кажуть, туди їздитимемо), вистрелять, приміром, у понеділок, а в п’ятницю вже ви з Місяця знайомих на Землі ручкою вітаєте:

– Здрастуйте! Уже тут!..

А от на Марс уже тяжче. 256 днів на Марс треба летіти. 8 ½ місяців… Тяжкувато трохи… Це ж іще як ніякої в путі тобі притичини не трапиться, не зачепишся там за якийся Волосожар чи за Чепігу… А то й цілий рік доведеться їхати, поки до того Марса дочвалаєш…

Довгенько-таки… Хоч за час революції й доводилося з Харкова до Києва місяців чотири іноді їхати, так про те ми вже забули, – це раз, а друге – чотири місяці не вісім місяців…

Та й то таки ж було у себе вдома. На станції можна було й яйце яке за кожуха виміняти, а то ж дорога невідома, харчі треба з собою брать… А як підрахувати, скільки треба самого хліба на 256 днів брати, та солі, та цукру, то й вийде так, що доведеться в одній ракеті сідати самому, а за тобою десяток ракет з харчами свистітимуть…

Та ще, хай Бог боронить, посміється котрийсь із механіків та «зарядить» харчі дужче, як вашу ракету, і вийде так, що ви ще тільки до Місяця долітаєте, а ракета з бубликами вже аж біля Венери… і крикнути нема кому:

– Перейміть, товариші!..

Та що й казати, – попервах чимало буде всіляких незручностей…

Потім воно, звичайно, налагодиться…

Коли по дорозі на Місяці, на Венері та й на інших дрібніших планетах ларьок буде, тоді не так страшно…

Долетів, розрядивсь із ракети, забіг, перекусив і заряджайсь далі…

А зразу все з собою доведеться брати…

Наші практичні пропозиції з цього приводу такі: Перш ніж розпочинати рейси в міжпланетні простори й на різні планети, слід по путі:

1) Позаснувати ларки.

2) Їдальні церобкоопівські, з умовою тільки, що там швиденько подаватимуть їсти, бо ракета – не кінь і не трамвай…

3) Не завадило б на Місяці й «Нову Баварію»[58] причепити.

4) На Венері (до неї 112 день їхати) лікарню з родильним відділом, бо всяко може в дорозі бути…

Першу партію висадити на Марс соціально небезпечного елемента… Бо хоч воно й пишеться, що марсіани народ культурний, та хто їх знає, – ніхто ж їх не бачив… Це ж тільки гадки… Прилетиш, може, вилізеш, а земляки з Марса підскочать, миттю тебе на шпичку та шашлик із тебе й засмажать…

Доказуй тоді, що ти з добрими намірами.

Вишневі усмішки кримські[59]

Крим

Крим!

Легко сказати – Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця…

Як?!

Цілий, може, натовп учених, цілі, може, століття силу-силенну й тонких, і товстих книг про його понаписували, музеї по всіх кримських містах позасновували, а вам, – я знаю! – вам щоб усе зразу, як на долоні; щоб і історія, і географія, і етнографія… Щоб і флора, й фауна…

Добре!

Я все вам жужмом. А там уже хто більше чим цікавиться – хай вибирає…

……………………………….

Історія Криму дуже-дуже давня… Ще як Каїн Авеля вхекав за жертву Господню, так і тоді вже Крим був. Взагалі, як переказують тут старі люди, Крим постав у той самий день, як Господь створив «твердь та видиме небо»… Старенький, як бачите, є Крим.

Передісторична Кримова доля була така. (За точність не ручусь!)

Колись-колись-колись Крим, як відомо, звався Таврія. Це його найстарша назва. А постала вона від народу «таврів» (таври), найдавніших, що їх історія застукує на цім півострові, пожильців. Дехто дотримується тої думки, що до таврів у теперішнім Криму жили кіммерійці, що їх був оспівав Гомер ув «Одіссеї»… Жили ніби ці кіммерійці в Криму аж до VIII століття до Різдва Христового, а їх витіснили скити, що прийшли зі сходу.

Хто насправді був тоді, чи таври, чи кімерійці, чи обоє разом, – сказати напевно не можу, доки, може, на дозвіллі не поколупаюсь у горах – чи не знайдеться якого доказу. А так все ’дно ж не повірите.

Пережили вони, як і всяким порядним людям належиться, кам’яну добу, мідну добу й інші потрібні доби…

Історична доба в Криму починається тоді, коли біля його берегів з’являються греки-колоністи. Це наприкінці VIII ст. до Р. X. Двоє племен грецьких населили Крим: йоняни й доряни. Вони позасновували були такі-о міста, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Сіноп), Херсонес і т. ін.

Це так звана греко-римська доба в Криму.

Довго вона тяглась. Аж до Різдва Христового. І кінчилась…

На її місце прийшла середньовічна доба. Готи її принесли в другій половині II століття (після Р[іздва] X[ристового]).

Біля 378 року осередок готів біля Дніпра розгромили гунни й удерлися частиною до Криму.

Готи посіли горішній Крим, а гунни – степовий.

Налітали потім на Крим (степовий) і авари, і турки, і хозари.

В половині IX століття степова Таврида поволі звільняється від хозар і попадає під протекторат Візантії. Отоді якраз з’являються в Тавриді варяги, що грабували її береги…

В цей-таки час починається зв’язок України з культурними центрами таврійськими: Херсонесом, Пантікапеєм. На Тамані тоді засновується Тмутараканське князівство, а в Тавриді князівство на місці Пантікапея в Корчеві (тепер Керч).

Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили. Значить, неправду пишуть ті історики, що перше знайомство з Кримом приписують чумакам, що по сіль у Крим їздили.

Пішли далі. Довга, як бачите, історія.

У XIII столітті запанували були в українських степах монголо-татари. Набили, як ви знаєте, 1224 року (здається) вони нам добре прапірки на р. Калці, і вдерлися в Тавриду, й почали витісняти звідти генуезців (італійців), що колонізували були частину Криму після хозар (під візантійською зверхністю).

Пройшли були монголо-татари аж до південно-східного кримського берега, але потім «цофнулися» (привіт галичанам!) на північ у степовий Крим.

А на півдні в горах тоді було біля 40 замків, і мало не кожний із них мав особливу мову.

Далі нові «хазяї» напирають на Тавриду. Турки. 1475 року Кафа (Феодосія) впала під ударом турків і татар. А далі вони захопили і весь півострів. Турки посіли узбережну, гірничу частину його, а татари – степ.

Татари спочатку мандрівники, під пануванням Золотої Орди, але з середини XV століття кримський хан уже юридично самодержавний. Столиця – Бахчисарай. Потім Крим під Російською імперією.

Потім – Врангель.

Потім і тепер Радянська влада.

Все! Історія вся…

Довга? А що ви думали, так зразу – ляп-ляп! – та від кам’яного якогось віку аж дотепер? Це ще й швидко. Досадіть якого історика – він вам років із п’ять писатиме…

Може, тут я й переплутав якісь тисячоліття, але це не важно! Що для історії, як пишуть тепер історики, століття або тисячоліття?

Важно – ерудиція!

А ерудиція ж є! Ну й гаразд!

Пішли далі.

Географія. Про географію – не бійтесь! – довго не говоритиму. Коли ще за фонвізінівських часів мамаша говорила Митрофанушці:

– Навіщо, – мовляла, – тобі та географія, коли візники є!

І я так само скажу:

– Навіщо вам географія, коли є і автомобілі «Кримкурсо», і візники, і провідники?.. Останні чорні, гарячі і знають всю географію, особливо для дам!

Приїдете до Севастополя, беріть візника, а він вам за дорогу таку географію розведе, що тільки ахатимете… Загальну, так сказать, географію.

А провідник – той більш по деталізації… Дами це особливо люблять, бо вони народ, як відомо, дуже цікавий…

В загальних рисах і я скажу… Два слова.

Географія на три поверхи: зверху небо, нижче гори, а ще нижче море… І навпаки.

Небо пухке, гори тверді, море мокре. Досить!..

Етнографія. Населення – чорне. На ногах шкіряні «личаки». Вірить в Аллаха й Магомета, пророка «єйного»… Поділяється на чоловіків, жінок і на дітей. Жінки – чорні. Діти – чорні… (Чорне море!) Чадри вже жінки не носять. Носять чадру тепер у Ялті на молі, тільки не «чорні» жінки, а білі. Мова – не наша.

По-нашому – платня, а по-їхньому – улєфє.

По-нашому – воша, по-їхньому – біт. (Звідси пішло, очевидно, «бити воші». Увага для філологів.)

– Анларизми не бен селерим?

– Анларизми?!

Нічого ви не «анларизми», бо ця фраза значить:

– Чи розумієте ви, що я кажу?

Населення хліборобствує, виноградарствує, садівникує, скотарствує і курортствує.

Це все роблять жінки.

Чоловіки сидять цілий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п’ють каву.

Фауна. Не наша. Коли їдете чи йдете горами, часто бачите десь у лісі на скелях чи на узгір’ях якихось невідомих вам тварин, невеликих розміром, з рогами, з чотирма ногами і з одним хвостом. У тварини тої іноді голова вгору, а круп униз, іноді круп угору, а голова вниз!

Ви раптом стаєте. І дивитесь. Пильно вдивляєтесь.

– Ах! Ах! Що за така гірська тварина?

От що значить – клімат! За якихось шістсот верстов, а дивись – зовсім не те!

– Що то таке? – питаєте тубільця…

– Корова! Молоко дає! Доїться! Телят водить!

– Ах-ах! А ото?

– Котора поменше?

– Так!

– Коза називається! А ото збоку – кінь!.. А то – свині під дубом…

…Осли є! І на горах, і на курортах. На курортах більше!

Орли є! Кури є! Півні є! Курчата вже вилупились! Три карбованці субтропічна курка коштує… Орел – не знаю скільки!

Флора. Різноманітна. Дуб. Кедр. Кипарис. Магнолія. Гліцинія. Кропива. Кульбаба. Чинара. Будяк. Фініки. Пальми. Чебрець. Юдове дерево. Оріх. Коноплі. Груші. Яблука. Лимони. Апельсини. Картопля. Виноград і т. ін.

Винограду тут дуже багато, через те все майже вино для продажу курортникам виробляється з махорки й продається як вино «розлива кам’яної доби» по п’ять крб. пляшка («тільки для вас!»). Ригають від нього понад норму.

Оце більш-менш повний (наскільки вистачило сил!) малюнок Криму…[60]

Здається, ніби й нічого особливого, – правда?

У тім-то й річ, що особливостей отих тут сила.

Субтропічна, товариші, штука Крим! От що головне.

Візьміть так.

От ходить, приміром, у столиці українській Харкові по вулиці Карла Лібкнехта коза. Ну що ж! Ходить – і квит! Коза – та й уже!

А от коли отут поставити тую козу під кипарисом або на стрімчастій скелі, уже вам вона не коза, а екзотика.

Уже в неї хвіст не на 45° (чи на якім там?) довжини чи широти, а мало не екваторіальний! Тропічний хвіст, гарячий хвіст, і крутить вона ним по екватору!

От у чім сила!

Або горобець на Основі[61] на тину й горобець у Криму на пальмі! Різниця! На Основі він горобець, а тут – жар-птиця, бо йому жарко!

Екзотика, товариші!

Та це не тільки з тваринами. І з людьми так.

У Харкові, приміром, руде, косе, худе, угрувате, пудри на нім на цілу геологію, а тут видряпається на скелю, стане, за худі стегна тримаючись, – і Жанна д’Арк![62]

Далеко ж! Чорт його розбере, що воно там сопе на стрімчастій скелі!

Клімат, товариші.

……………………………….

А найголовніше ледве був не забув!

Барвінок у Криму росте. Та такий рясний та хороший…

Якби місцеве населення вивчити пісні:

Зелененький барвіночку, Стелися низенько, А ти, милий, чорнобривий, Присунься близенько, —

всі б дані були за приєднання Криму до України.

Спорідненість культур – і кришка!

Без нікоторого імперіалізму – на законній підставі!

Море (Дещо з природознавства)

Ну, море!

В данім разі – Чорне море, тобто таке море, що чорне.

Не Біле, а Чорне море…

Це, значить, отакезна ніби яма, велика-велика, – вщерть налита солоною водою…

Вінця в тій ямі звуться: береги… Дно – так і буде дно… Вода – так само вода…

Оце є море…

Море оте саме служить для того, щоб у йому купатися й дивитися на нього…

Коли на море дивитися, то це буде: вид на море…

Коли в йому купатися, то це так і буде: купатися в морі…

По морю ще кораблі плавають, пароплави, броненосці різні, але то далеко від берега, рукою трудно їх дістати…

Я писатиму тільки про те море і про те, що є в морі, що можна, – сказать би, – полапать, пам’ятаючи мудре наше прислів’я:

«Не повірю, доки не полапаю!»

Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі – вода… Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре… Руку в рота – солоне й капає… Значить, вода…

Помацали берег – твердий…

Значить, так: море… Ви не помилились…

Пересвідчившись, що ви на морі, можете розглядати його далі.

Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й буряне море…

Тихе море – це таке море, коли вода у йому тиха… Воно собі поволі ніби гойдається, потихеньку, ліниво хлюпає на берег і мружить спину під гарячим сонячним промінням…

Хвильоване море – це пастух… Воно гонить велику отару баранів до берега, кричить на них, підганяє, гнівається, випереджає тих баранів і викидає їх на берег з плюском, з гамором, з серцем… Барани ті, вискакуючи на берег, котяться по гальці, сунуть її своїм руном білим, ґерґочуть, скрегочуть і, розбивши своє руно біле об гальку круглясту, сунуться назад у море й тонуть… А море, гніваючись, що жодного барана не може на берег цілим вигнати, ще завзятіше, ще упертіше гонить їх.

І так цілий день, а то й два, й три дні, аж доки, махнувши рукою: дурна, мовляв, робота! – заспокоюється, перевертається на тихе море й знову тоді поволі гойдається, потихеньку хлюпає й вимиває у хвилях своїх сонячні списи…

Напастухувалось!..

А іноді… О, іноді воно, ганяючи білі отари отих барашків, як розлютується, як рознервується, як застриба, як зареве, як зашумить, так «пом’яни, Господи, царя Давида!».

Тоді воно показує третій свій сорт – буряним воно тоді робиться!

Матінко моя! Тоді оті барашки білі робляться білими слонами (море, між іншим, горілки не п’є!) або просто горами, що ревуть, підстрибують, рвуться з боку в бік, б’ють об берег скажено, підіймаючи берегову гальку із лютим рокотом, вискакують далеко на берег та розлітаються хмарою божевільних бризок…

Тоді всім, хто його бачить, робиться страшно…

А мені ні, бо я буряного моря не бачив…

* * *

Морська вода, як я вже вище зазначив, – солона вода, бо містить у собі так звану глауберову сіль… Через те, коли з морської води хто-небудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба.

У морі живуть різні морські тварини. Особливість їхня та, що вони ніколи не хворіють на закріплення шлунка (глауберова сіль!).

Із морських тварин, що я їх бачив на власні очі, зазначу таких-о: дельфін, султанка, камбала, морський кінь, морська корова, краб, риба-голка, медуза…

Дельфін – це ніби наш річний рак, тільки в сто раз більший… Відрізняється він од рака тим, що рак має шийку й клешні, а дельфін ні клешнів, ні шийки не має… У рака очі ззаду, а в дельфіна спереду. У рака тіло вкрите шкаралущею, а в дельфіна шкірою… Рак живе в норах, та в корчах, та в куширі, а дельфін більше під поверхнею в морі, красиво перекидаючись і вилітаючи, коли грається, над водою… Рак їсть падло, а дельфін живу рибу… Рака їдять, а дельфіна не їдять… Рак так і зветься завжди – «рак», а дельфіна за його жвавість і веселий характер прозивають «морською ластівкою»… Це все різниці між раком і дельфіном… Але є одна спільна в них риса, що надає їм подібності одне до одного: і рак, і дельфін плавають…

Султанка – це риба. Справжня риба. Зветься вона султанкою через те, що турецькі султани ніколи такої паршивої риби не їли. Найголовніша її особливість та, що про неї завжди кажуть так:

– Що у вас сьогодні на обід?

– Та знову султанка! Остогидла, як смерть! Паршива риба! Ціна – 20 коп. за фунт.

Камбала. Циклоп-риба, бо має одне око. Кругла риба, бо скидається на підситок. Смачна риба, як на вершковім маслі…

Морський кінь. Маленька, захарчована, миршава морська шкапинка, з закрученим хвостом, без гриви, з конячою мордою. Не ірже, не їсть вівса… На нім риби морські одна до одної в гості їздять…

Морська корова. Довгаста, з великою головою, з двома на тій голові рогами, буренька корівка. Не мукає, не доїться, не дрочиться й не водить телятка.

Краб. Зовсім не похожий на нашу щуку. Не похожий і на окуня, і на карася, і на лина. Навіть на верховодку не скидається… Дехто каже, що він трохи чи не брат у перших нашому ракові, але раз я вже поєднав із раком дельфіна, то єднати ще з ним і краба якось незручно. Вийде так, що ніби в морі самі раки. Щоправда, краб має шкаралущу, має клешні, живе під камінням, а все-таки він не рак, а краб… То таки – рак, а то таки – краб. Різниця велика… А щипається, потвора, сильно!

Риба-голка. Звичайнісінька циганська голка. Така, як у нас нею лантухи латають. Служить для того, що нею султанка або камбала собі панчохи та ліфчики зашивають, як одна до одної на весілля збираються…

Медуза… Морський холодець… Кругле, як мисочка, біле, дрижасте, слизьке, холодне й прозоре… Ну, гижки[63], й квит. Візьмеш у руки – тане. Не береш – не тане…

* * *

Літають над морем рибалки (птиці) й баклан. Рибалки – білясті, баклан – чорнявий. Ловлять рибу…

……………………………….

Приблизно оце точний науковий нарис Чорного моря на підставі власних спостережень…

Гори

Гори – штука висока… Це – взагалі…

Кримські гори – так само не низенькі, не маленькі й не коротенькі…

Отак, положим, як із моря на їх дивишся:

– Дрібниця! Далеко, кажете? Та де там далеко: от же, рукою дістати можна! Ото Ай-Петрі?! Високо, по-вашому? Та розженусь добре – і там!..

Можете не розганятись: повірте краще, що не близько…

На 25 верстов той Ай-Петрі од вас, – це ще як навпростець, а як крутитиметесь стежками, щоб до нього дістатися, то й прокрутитесь верстов із сорок…

Піддурюють гори, і здорово-таки нас, степовиків, піддурюють…

Як виїхати на човні на море так верстов на п’ятнадцять-двадцять од берега і подивиться на берег – так увижається, що купонька невеличка тих гір Кримських…

Що від Севастополя аж до Феодосії тягнуться?! Ну так що ж з того?! Та просто так би взяв – забрав на оберемок і поніс… Так ото їх здається небагато. А воно сто верстов!

На сто верстов тягнуться із заходу на схід гори Кримські…

Тягнуться на цілих сто верстов і звуться скрізь яйлою.

Обіймає та яйла берег Південний Кримський, не пускає на нього холодів та вітрів із півночі, і тепло на тому березі…

А зніміть яйлу, ізстружіть її якимось величезним рубанком, і не буде знаменитого Південного Кримського берега, і кипарисів не буде, і магнолій не буде, і лаврів не буде…

Рівно скрізь буде! Провідники зникнуть… І литимуть тоді дами отакі, як горіхи, сльози…

Не за провідниками (що ви, що ви?!) литимуть вони сльози, а за горами… Бо ж красиві гори! Могутні гори! Велетні гори! Як же за такими горами та не заплакать?!

* * *

Звідки взялися Кримські гори?

Од Бога!

В один із шести днів, коли Бог творив світ, сотворив він і Кримські гори…

Геологи, народ невірний, намагаються довести, що Кримські гори постали поволі, протягом кількох геологічних періодів, і через одкладання глибоководних осадків (вапняків), і через землетруси й т. ін., й т. ін.

А княгиня Є. Горчакова (княгиня, а не якийсь там геолог!), лежачи на Сакській площадці, ясно й просто пише, дивлячись на гори:

И горит мое сердце любовью, Взор усталый туманит слеза, И хвалу всемогущему Богу С тайным трепетом шепчут уста.

А за що «с тайным трепетом шепчут уста»?

Думаєте – даром?!

За те, що сотворив Бог гори. Та не тільки гори, а й дачу, і виноградники, і слуг, і ренту…

І все це конкретне, таке, за що можна подержатись…

А геологи що?!

«Періоди»?! «Доби»?!

І все це абстракція.

Бог! І більше ніхто не міг утворити такі прекрасні гори, як Кримські!.. І не сперечайтесь!

Кожна гора зокрема, а значить, і всі гори вкупі складаються з трьох частин: підошви, схилу й вершечка… Підошва – це те, що низько, схил – це трохи вище, а вершечок – це вже дуже високо…

Найтяжче на горах сходити на підошву… Дуже тяжко…

Туристи цим особливо пишаються.

– Був на Ай-Петрі!

– На вершечку чи на підошві?

– На підошві!

– От молодця! Ай да лицар!

А в «лицаря» ухмилка по самі уші: зійшов-таки…

На схил значно легше. Особливо як згори, з вершечка…

А на вершечок зовсім єрунда… Просто собі паличку в руку й ідеш…

І після того тижнів зо два на ліжку: переварюєш, так сказать, враження… Тихо лежиш, спокійно лежиш; не ворушиш ні ногами, ні руками… Таке обіймає вас «самопоглиблення» від пережитих та перебачених красот гірських…

Та воно й не дивно, бо вискочить з легкістю сарни на гору Бабуган, приміром, – це велике дає задоволення для людини. 1543 метри вгору – це, самі подумайте, трохи ж таки вище, ніж харківська Холодна гора. (Навіть як дивитися з Допру № 1…[64]) А ви ж самі знаєте, що з Холодної гори, як увечері дивитися на місто, – дуже красиво… І далеко видко, і все видко… Особливо коли людина не п’яна і не боїться, що її роздягнуть…

А як же ж то воно, як з Бабугану, або з Чатир-Дагу, або з Ай-Петрі?!

……………………………….

На гірській підошві – дачі. На схилі – ліси. На вершечку – сніги. І літом сніги, і взимку сніги! А по схилу струмки гірські.

А в лісах – буйволи, дикі кози, «зелені».

«Зелені», положим, останніми часами вивелись… А то за Врангеля, кажуть, була їх у горах сила-силенна… «Підтримували» барона в його святім обов’язку відбудувати «єдину та неподільну Русь… Святу Русь!»

Найважливіше в горах для нас, грішних, – гірське повітря…

Його тут чимало. Воно не продається – просто так: бери й дихай, коли хочеш…

Вивозити тільки не дозволяється…. Хоч дехто з туристів бере з собою з Чатир-Дагу чи з Бабугану клуночок з повітрям…

Повітря тут чисте, прозоре, легке, свіже…

Звичайно, коли йдете горами самі, без великої компанії, без кошиків з вареними яйцями та з сардинками, без тройного одеколону, без пудри «Колодерма» і порошку од поту… А як з оцим усім дертиметесь на Ай-Петрі – так все одно, що в Харкові на Сумській о 9 годині ввечері. Аж бук чхає!

* * *

Гори тут дуже лякливі! Назви в їх здебільше з «Ай» починаються: Ай-Петрі, Ай-Микола, Ай-Тодор, Ай-Я і т. ін.

І це, між іншим, заражає…

Дуже часто чуєте в компанії, що дереться на гори, вигуки:

– Ай, Боже мій!

– Ай, матінко моя рідна!

А то просто:

– Ой, держіть мене!

– Ой, рятуйте!

Ялта

У коробці – Ялта…

У кам’яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам’яної коробки становить мис Ай-Тюдор, а східну – мис Ай-Микита…

Із півночі – головне пасмо яйли кримської… Зверху – голубе небо… А з півдня – море синє…

І в коробці отій Ялта притулилася.

Ялта – столиця південнокримських курортів… Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокримським сонцем, місяцем, морем, горами… В її розпорядженні це все перебуває…

Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі… Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори – то собі найкраще з них залишає… Зовсім – ні! І навіть – навпаки… По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця – Ялта. Нічого не зробиш… найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.

Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити…

І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…

А чого – спитайте.

Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?

Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…

Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.

Мета музею – розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.

Народно-Художній музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отєчество»…

І тільки один є старий музей – Природничо-історичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім – кримознавство.

Торговельний, думаєте, центр Ялта?

Де там?!

Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…

Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано:

Розорвеш, а не розпореш!!

А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю…

А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:

– Дада! Дай деньги! Много дай деньги! Кулай пошла! Кулай Ялта пошла…

Ось у чім річ!

«Кулай» у Ялті можна… І можна «кулай» по самісіньку зав’язку…

Така вже у тої Ялти традиція…

– «Кулай»!

Оцим «кулай» і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…

Особливо «завжди».

Зліталася туди вся «стомлена», «перетомлена», «виснажена», «недоїдюча», «недопитюча» царська аристократично-бюрократично-поміщицько-купецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од «трудов праведних», громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудро-нафарбованих і роблячи «акварії» з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї триперно-діабетичної сечі…

А музика хрипіла «Коль славен»[65] та «На сопках Маньж урії»[66]…

А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п’яних під жирну кисло-вонючу пахву й розвозило «блюющих та ригающих» по «меблірованих комнатах з видом на море»…

… А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами «Коті», шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьо-зелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті «бюсти», вилапані, вим’яті і «отечественними саврасами» і повойованими чорно-гарячими з блиском у карих очах провідниками…

Звалося це:

– Ах, как мы в Крыму отдохнули!

* * *

Ну, звичайно, тепер Ялта не та!

І погляди на вас, на приїжджих, не ті!

«Куди ти, – мовляв, – годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!»

А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість…

І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: «Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!» А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера[67]? Є! Все це є!

Сидить круп’є, крутить рулетку, стрибає «шарик», щасливих вишукуючи:

– Прошу дєлать ігру!..

– Ігра сдєлана!

– Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!

І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки «щасливчиків» і «нещасливчиків»…

А на «одкритій сцені» викаблучується діва з «кастаньєтами»…

Все це є!

Тільки ж!

– Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..

……………………………….

«Не загонять»! Очередно!

Бо ще плавають по набережній ім. Леніна такі «примірники», що дивуєшся, як їх тільки витримує «Радянська платформа»… Як у тії «платформи» букси не горять, як її осі не лопаються.

Туристи

– А ви біля чого працюєте? Професія ваша?

– Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу…

– Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не робите, а сидите весь час і пишете, то це не те що зле відбивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як по-нашому, по-докторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні… Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається… А час іде… Цілий рік ото так посидите – от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі… Як плуг, що не працює, іржею береться… Розправити, значить, слід… Це в нас тут добре… Гори… Найкраще для таких легенів – на гору та з гори… Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні закуточки найдальші, кров уся окисляється… Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте… Гайда на гори! Молодцем будете!

– Спасибі, докторе!

…Гайда на гори!

* * *

– Куди це ви так радісно?

– В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!

– Високо ж…

– Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адью-с.

* * *

А гора… гора. Як гора! «Кішкою» зветься!

Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:

По цей бік гора, По той бік друга… Поміж тими крутими горами Сходила зоря…

І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п’ять розлягається… Вгору! Вгору!

– Ху-у-у! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!

– І по цей бік друга-а-а! Ху-у-у! Сів!

Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!……………………………….

Ой! Чи воно там ще високо? Сів!

Ху-у-у!

Ану підводься, туристе!

О-о-ох!

Уго-о-о-ру! Ще ж і далеко в ту г-о-о-ру!

Сів!

……………………………….

Ану вставай!

Сів!

……………………………….

Ану…

Сів…

……………………………….

Сів…

……………………………….

Сів…

……………………………….

Сів…

……………………………….

Сидю…

……………………………….

Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!

…Пошли, Господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за що-небудь було зачепитися, бо, їй-бо, й черепків не позбирають…

…За сосну вхопивсь!

Ох!

……………………………….

І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!

* * *

Легені розправиш – ноги покарлючить… Ноги розправиш – легені покарлючить…

Туристи, одне слово!

Природа й люди

Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…

Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…

* * *

Ще в Севастополі на вокзалі…

– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?

– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…

– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!

І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…

«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»

* * *

Вже в санаторії. Через тиждень…

– Здрастуйте!

– Здрастуйте!

Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…

– Ну, що? Як? Лежите?

– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»

– Поспівуєте?

– Та чого ж не поспівувать? А ви як?

– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!

– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..

* * *

Через два тижні… Вечір… Місяць…

– Добрий вечір!

– Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?

– Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»

– Поправляєтесь?!

– А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..

– Я тут (тоненько).

– Іду-у-у.

* * *

Через місяць…

Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…

А в руці – смуглява Надя.

– Ха-ха-ха!

– Хи-хи-хи!

І бризки навкруги! І весело! І все сміється!

І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»

Бережком!.. бережком!

До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…

Ну, ходім!

Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…

Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!

І пішли…

Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…

А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…

Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…

А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…

Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько – так багато чого не завважиш, а пішки – там зупинився, там присів – і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!

Та пішли ж! Пішли…

* * *

І йдем… І йдем… І йдем…

І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…

Дванадцять верстов?! Дрібниця?!

– Драстуйте!

– Драстуйте!

– Скільки верстов до Ялти?

– Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!

– А до Гурзуфа?

– Та верстов із п’ять.

Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Ну-ну!

Ходім дальше.

А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, – ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, – ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…

А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім – милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у Спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…

– Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?

– Та верстов із дванадцять!

– А до Гурзуфа?

– До Гурзуфа – десять.

– Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..

…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:

Ой у полі три доріжки різно, Ходив козак до дівчини пізно!

Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…

У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…

А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…

А як із гори, так навпаки – вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору – весь у милі, й язик теліпається; верству з гори – весь у крові, й язик так само теліпається… «Хоч круть-верть, хоч верть-круть…»

Зветься вся ця музика так:

«Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…»

Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.

Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…

Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у вас не смикало від екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, – ви б роззявили…

І «іва вавілонська», що ото під нею «сєдохом» колись і «плакахом»…

Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…

Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…

Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…

Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…

Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове) дерево…

Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!

Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…

Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…

Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти по-бізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…

Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824—1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, як-от: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.

Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.

З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…

Ідете собі – й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…

Подоріж так подоріж!

І нема чого скиглити!

І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…

І сіли… І поїхали…

Ви ніколи не їздили автом по кримській соші?

Рекомендується спробувати…

Тільки обов’язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…

Дуже сильне враження!!

Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться – голова б у неї крутилась…

Мотор партачить…

Шофер:

– Та я, йолки-палки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах…

І от він вас доставить…

Мотор: рам-там-там!

Стоп!

– Ех. (Спогади про родительницю.)

Полагодили… Летите…

Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… «Становище в компанії не стійке»… Навіть на лінейці…

– Сідай, Петю, підвезу машиною…

– Паняй! Паняй!

Летите далі…

Мотор: рам-там-там!.. Стоп!

– Ех!.. (Спогади про родительницю.)

Випереджає вас компанія…

– Сідай, Мишо, підвезу кобилою!

– …Полагодили… Летите…

Шофер із завом контори «жартують»… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…

Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:

– Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: «Пішки – не буде замішки…»

А машина аж реве.

І штурляє шофер зава й кричить:

– Щоб я комусь корився?

А машина стриба. А машина реве…

І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла…

– О Аллаху! О Магомете!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла… Ви, тільки ви б і врятували…

……………………………….

…Стоп! Ялта! Фу!

– Ну, як?!

– Спасибі! Дуже харашо везли!

– Я старий шофер… Ще до революції літав…

– Та видать…

……………………………….

І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.

…Бережком… Бережком.

«Діва» й «монах» (Легенда)

Аквамариновим очам.

Автор

Про прекрасну Діву, наяду морську про монаха-аскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте…

Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана…

Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському[68] Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем… В морі купалася, перекидалася і… взагалі. Сміх – колокольцями, плеск – мов весельцями… І поринала, і випливала… З чайок милувалася, із сонця пишалася… Словом – жила…

Харашо жила, весело жила, вроді як «нетрудовий елемент»…

А в горах кам’яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив… Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник чернець… Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої…

Одне слово – жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів… «дєвою»… нащот, словом, сього, того, он якого – і не говоріть…

«Помилуй мя, Боже, помилуй мя…»

А в морі синьому, в морі Понтійському[69] Діва купалася, перекидалася… З волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем і з… взагалі… Сміх – колокольцями, плеск – мов весельцями…

Діва в морі. Чернець в горах.

Діва – життя. Чернець – смерть.

І вийшов одного разу чернець суворий до моря… Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, Господа Бога й Творця вславословити…

А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидалася…

…Ну, – ви ж розумієте! – не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої…

І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто на Діву…

А Діва в море, а чернець за нею…

А Бог з неба:

– Ата-та-та! – говорить. – Куди ж ото ти подавсь, старче Божий?!

І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і… закам’янів…

І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і випросталась, дивну голову закинувши, і… закам’яніла…

І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі – «Діва» й «Монах».

І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани…

А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну «Діву» люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.

І на чолі Дівиному білому пишуть:

«Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися»…

Або:

«Коля Рябошапка з Харкова».

І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши…

А «Монах» позад Діви стоїть, соромно голову спустивши, святі руки на грішному череві перехрестивши…

…А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве…

* * *

Мораль?

Діви! Не спокушайте монахів… Не спокушайте, бо обов’язково поженеться… І настопче, неоковирний, на ваше волосся… І добре, коли воно прив’язане (чуже) – можете вирватись… А то будете стояти, білі груди у Лопань[70] виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Ванька з Панасівки»…

І жаба лопанська сидітиме на грудях ваших…

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних… «Умерщвляйте плоть!» Бо каменем соромливо за Дівами стоятимете… Бог усе бачить!..

У Писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх – мнішествуй…»

Не іржи, значить, першероном до дівчат.

Кримська ніч (Лірика з екзотикою)

Тільки сонце за «Кішку»[71] сідає, ховається, підморгуючи, за її спину кошлату – у Криму вечір настає… Голубий вечір…

Знаєте, який вечір?

А такий: було ясно, було світло, а потім нема ясно, нема світла. Оце й вечір… Він голубий… Він із яйли[72] голубою чадрою на Південний кримський берег тільки – тріп! – і накрив… І голуба чадра та по морю, по морю, по морю аж туди, де небо в море вп’ялося, обняло небо море, а море небо… Аж туди голубий вечір…

А за вечором тихо ніч підкрадається… Підкрадається, штурхне вечір голубий у море смарагдове, а сама по соснах, по кедрах, по магноліях, по лаврах… І сидить… Ніч сидить… Кримська ніч…

А з-за моря із самого із Стамбула місяць визирає… Випнеться, кине щедрою рукою по синьому морю червінці, а червінці ті із-за моря, із самого із Стамбула покотились-покотились до берега Південного кримського, вдарились об берег скелястий та й одкотились аж туди, де море з небом обіймаються… І лежать, і вилискують золотими вилисками, по хвилях дрібненьких без брязку, без шуму перекочуючись…

Кримська ніч…

Сидить ніч, кримська ніч, легенди розказує… А кипариси слухають… І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихо-тихо хвоєю, старим легендам підтакуючи…

І лавр старий замислився, щільно стовбура свого пахучим листям обгорнувши… Йому ніч його кримська дитинство пригадує…

…За давньої давнини темними ночами виходили на берег бридкі потвори жінки й давили дітей.

І вирішив кримський цар перевірити це. І одплив маленьким човном цар далеко від берега й чекав… Опівночі його човен оточили бридкі потвори. Злякався цар. Але потвори поперекидалися у прекрасних наяд і сказали цареві, що повезуть його до своєї цариці, що вже давно хоче бачити земного володаря…

І поринув раптом човен, і опинився цар у підводному царстві… В прекраснім лавровім гаю він побачив два трони з чистісінького перла. На один трон посадили його, а на другий сіла цариця підводного царства…

– Мудрий володарю кримський, – сказала цариця. – Розгадай мені загадку, що вже давно мене мучить, але, опріч тебе, ніхто не в силі розгадати її.

– Говори, царице!

– А скажи мені, мудрий володарю, чи поверне Врангель до Криму?

І всміхнувся цар, і сказав:

– «А раньше»?!

І зійшла цариця з трону, зірвала лаврову віту, подала мудрому й сказала:

– Посади цю віту в себе на землі, наймудріший із усіх царів. Поки ростимуть та зеленітимуть у твоїй країні лаври, ніхто з моїх підданих не насмілиться ступити до твоєї благословенної країни…

І тільки скінчила цариця промову свою, опинився цар з лавровою вітою на березі…

З того часу в Криму ростуть лаври, і ніколи водяні потвори не з’являються на березі…

І ніхто не давить кримські діти…

І ростуть кримські діти комсомольцями…

Слухає старий лавр легенду свою…

…Кримська ніч…

* * *

Ах, ніч! Ах, кримська ніч! І хто тебе вигадав? І навіщо ти така синя? І навіщо ж ти така прозора? І чого ти так п’яно пахнеш?!

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Ти ж подивись, ти, кримська ніч, що ти з людьми викомарюєш?!

……………………………….

– Баришні! Вам, здається, скучно?

– Увайдіте! Ви, нахали!

…І п’ять хвилин, тільки п’ять хвилин кримської ночі, – і голова «увайдіте» вже на плечі у «нахала»…

І голос ніжний… І тремтять жижки… І б’ється серце… І горить кров…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

……………………………….

Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які шарудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пісні!

Ех, красноє яблочко, Розовий цвєт! Вон її любить. Вона ж його нєт!

«Вона» його не любить! Але це нічого! Вона його полюбить, бо з-під другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:

Ах, зачем єта ночь Так була хараша…

Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів:

– Що буде? Що може бути?!

А на горі, на Чатир-Дазі, демон віє волохатим крилом…

А в кущах п’яно:

Сладкі пєсні єті!..

А демон регоче:

Сладкі пєсні єті?! Может, нічого не будєт… А может… Может, будут дєті…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає…

І дихає кримська ніч легко.

Кримським повітрям дихає ніч…

І море тихо хлюпа…

Мовчать лаври… Мовчать кипариси.

Ніч спить…

А у вікні чорні тіні… У вікні тиша…

Тиша… тиша…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Кримський місяць (І це лірика)

Золотий місяць кримський!

Із-за моря, із самого із Стамбула…

З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…

Як обгорне береги кримські п’яна ніч вороно-синім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороно-синє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…

І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…

А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломона:

– На мене, місяцю!

Чорний красунь кипарис!

……………………………….

Ох і ворожбит же кримський місяць!

Ох, який же він паливода!

Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…

І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:

– Та геть ти!

А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне на скелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…

І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і співає, і правою ногою радянсько-партійно-професійною притакує, і всміхається…

Ах, паливода!

……………………………….

І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:

– Ох!

І засновують місяцькоми («лункоми») з секціями, з підвідділами, з відділами…

І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурляє в кущі, на скелі, на море…

– Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!

Після їх засновуються «ліквідкоми».

Ті місячні ванни – вони сильний вплив на організм людський роблять…

І на місцеву пошту…

Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:

– Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!

А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:

– Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!

Ах, місяць! Ах, паливода!

……………………………….

І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть!

Він ворожій!

І сила в ньому непереборна…

І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і примусили його (її) винести постанову про «змичку», резолюція була б отака (об заклад б’юсь!):

«Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв’язку, з одного боку, з непом, а з другого боку – з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:

Дайте нам за руб за двадцять женщину з огньом».

……………………………….

Бо на небі місяць кримський.

Перші кроки (Поради для ще не українізованих)

Про неприємну справу оце писатиму… Нічого не зробиш: мушу… Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: «Узявся – так роби!»…

Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго… Знаєте, Радянська влада не любить жартувати… Доведеться, братця, при… той… налягти… Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба – «Інтернаціонала» співатимемо, демонстрації робитимемо…

Як справжні революціонери… Робітничі селяни, одне слово.

Знаю я, що воно не дуже приємно…

То собі сидиш, і всякі «отношения» в тебе тільки: чирк-чирк! Чирк-чирк – як мухи.

В ответ на предписание і т. д., і т. ін…

А тепер розженешся… і до словника…

Але що поробиш? Треба: можуть скоротити…

І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції… Та ціла морока… Та ще й морально якось непевний. Все-таки хоч що б там говорили, а мова мужича… То по-панському говорив, а то по-мужичому. Якось воно, знаєте, не… Та я, одне слово, вас розумію.

І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літературу цілу. За один вечір її не подужаєш.

Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.

Учили мене тої мови української давненько вже…

Я вже був чималим чолов’ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік… Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:

– Кажи: дай!

– Няй, мамо, няй!

– Дай, кажи, кажу тобі!

– Няй, мамо, няй!

– Нявкатимеш – не дам!

І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили…

Так що я за мову ту вкраїнську добре-таки натерпівся.

Та ще й тепер, маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше, як рік, – та й то доводиться і в граматику зазирнути, а іноді то й у словник…

Отака та мова…

Хоч особливо, товариші зави, зами, замзамзави і інші радянські службовці, не лякайтесь. Жахатися нема чого… Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки (та й то не пандемічні), що вона друкарщиць, здебільша ніжних блондинок, до плачу доводила…

Але ви ж самі знаєте, які тендітні ті блондинки: вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть…

Так що це «не факт»!!

Єдине, що лякати може, – це спішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять…

І це не трудно…

Затямте ось що…

Всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так:

«З огляду на те та на те…»

Всі папери так починаються…

Це значить, що ви, пишучи листа, на щось «оглядаєтесь».

По-російському значить: «осматриваетесь»… Людина ви, значить, «осмотрительная»….

А такі люди цінні і по-російському, й по-українському.

Далі. Затямте собі слово – «позаяк»… Це дуже вкраїнське слово… Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець…

Коли вас хто спитає:

– Українську мову знаєте?

Кажіть:

– Позаяк я її вчив, значить, знаю…

Квит! П’ять! І вищий розряд, як кваліфікованому знавцеві мови української.

Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться по-російському «отношениями», звіть – «відношеннями». Обов’язково. Відповіді пишіть так:

«З огляду на Ваше відношення за № 101, ми на В/відношення, маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення і т. д., і т. ін…»

Боже вас борони написати:

«На ваш лист за № 101 відповідаємо… і т. д. і т. д.» Треба обов’язково в канцелярських паперах «нявкати»…

Тоді папери ті звучніші… Як коти в березні…

Далі. Широко вживайте слова: «розумієте». Як говорите з селянином, так після кожного слова: «розумієте», «розумієте»… То він вам, кінець кінцем, скаже:

– Ні чорта я не розумію…

І піде… А вам аби він пішов…

Далі. Замість «спасибі» чи «мерсі» – кажіть «дякую»… Тільки робіть наголос не на «я», а на «у»…. Дуже ефектне слово… Тоді вас запитуватимуть усі:

– А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього посту посповідали?

Оце поки що візьміть під увагу. Це обов’язково для українізованої людини для того, щоб її не скоротили…

Щасти ж вам, доле, на цім тяжкім, але славнім шляху!

І там таке саме

З Марсом учора вночі балакав…

Тільки ото він своєю фазою до нас повернувся, я на Холодну гору, бінокля на носа – зирк! – а там над самісіньким кінцем, ноги звісивши, чолов’яга сидить…

У кепці, в сандаліях, штани під поясок…

Сидить, ковбасу їсть…

Я грамофонну трубу в рота, одкахикавсь, та як двину:

– Здоров, марсіянцю!

– Здрастуй, мать – сира земля!

– Якої губернії?

Щось він мені таке сказав – не розібрав я. Не то Катеринославської, не то Катеринославської…[73]

– Як живете? – питаю.

– Говоріть, – кричить, – по-руському, а то я по-українському слабувато!

– Не українізувались хіба?

– Ще!

– І в нас іще! Українізуємось оце! Термін надходить! Гарячка!

– Магай Біг!

– Спасибі! А хіба в Бога вірите!

– Дома віримо, на службі – ні!

– І в нас так! А де працюєте?

– У Марсотресті!

– Який розряд?

– Чотирнадцятий плюс двадцять нагрузки!

– Платять?

– Платять! Та оце скорочують!

– А чому?

– Директорової жінки сестра приїхала…

– Розумію! І в нас часом так. А яка влада у вас на Марсі?

– Ради!

– А неп є?

– Нема! Повмирали від «уравнительного»…[74]

– Візьміть наших!

– На чорта вони нам?

– Візьміть – у нас хороші: гладкі та голені…

– Кушайте самі!

– Спасибі! А як у вас діти – інкубаторами чи по-старому?!

– По-старому! Один інженер інкубатора був вигадав – жінки й інкубатора побили, й інженера, втопили. «Родитимемо, – заявили, – самі!»

– І в нас самі! А на батьків діти подібні?

– Не дуже! Більше на «дядю»!

– І в нас не дуже! А що у вас зараз робиться?

– Готуємось до перевиборів!

– Жінок вибираєте?

– Вибираємо!

– Скільки відсотків?

– Десять!

– Закройсь, Марсе! У нас двадцять п’ять! Три чоловіки – одна жінка!

А…

Не встиг більше нічого спитати, бо повернувся Марс іншою фазою, якимось смітником, схожим на наш Благбаз після торгівлі…

А на смітнику нікого, крім такої птиці, як наш індик, не було…

Кажуть, що то марсіанська галка…

Тіпун вам на язик!

Ніколи я не гадав, що Наркомздрав[75] наш така весела установа.

А він просто «хохотун гомеричний».

Випустив він оце українською мовою прохання дитини до дорослих про те, як ті дорослі мають до дитини ставитися, щоб вона велика та здорова росла.

Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і прохала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою…

Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла читати та прочитала своє прохання по-українському, хапонув би її родимець[76] обов’язково і негайно.

Умерла б дитина!

Послухайте, чого такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:

1. Не цілуйте мене в губи.

Ну, це ще сюди-туди. Не хоче, щоб у губи цілували. Хоче, щоб у інше місце. Согласні…

2. Не кахикайте, не чхайте мені в обличчя, – а то я захорую, й мені буде зле.

Не кахикайте! Добре, що хоч іще не підкахикуйте!

3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.

«Не наражайте на безпечність». Чули коли-небудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі «заповітрюють».

І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?

4. Не тягайте мене на руках.

Чорт його знає, як його «на руках» тягати можна? «За руки» тягати, чи за ноги, чи за вухо, – це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але «на руках» тягати?! Їй-Богу, і не бачив, і не чув ніколи…

5. Не давайте мені порожнього смочка.

Сказать «смичка», щоб на скрипку грати, так що їй той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Сказать, що дитина про «смичку» дбає[77], так мала ж іще вона.

Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!

Взяли б і написали просто: «Не давайте мені порожньої соски». І всім би було зрозуміло.

6. Не давайте мені ссати жеваної кукли.

Самі ви «жевані кукли»! Ну що більше на це скажеш? «Жевана кукла»?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про «жевану куклу», то прийде і попсує вас усіх, замість «кукли» отої.

7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.

Не протестуємо принципово проти такого дітського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їй-Богу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї «відозви» пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво було. На Вкраїні іноді трапляється, що діти «тіпаються» (самі тіпаються, не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істика показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравці затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: «Не трясіть нас!»

Багацько дечого тая дитина ще набалакала…

Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.

З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.

……………………………….

На тій відозві таке славне дитинча намальоване.

Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив?

Їй-бо, битиме!

І за діло битиме!

Вольовий спосіб

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:

– Мо’, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото було розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб мені скрізь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.

Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…

Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

– Якої ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в’єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в’єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото було й спитаєш:

– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, українка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…

– І в школі вчилися, Марино?

– Аякже: дві зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.

Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажіть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Підходю…

– Звідки ви? – питають.

– Полтавська.

– Українську мову знаєте?

– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..

Я їм одказую:

– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та Господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони мені:

– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… А «падеж» знаєте що таке?

Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам’яті не було такого.

– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?

– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.

– Ну, йдіть, – кажуть.

Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.

– Да-а-а-а!

* * *

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.

«І чого я, – думаю, – не комісія?!»

Сів в автобус і їду.

Чую розмову:

– Откуда ви, Вадим Федорович?

– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..

– Ну і как?

– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…

– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..

Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

* * *

P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка[78] в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б’ю. Приклади тут мають другорядну вагу.

«Конфуз»

«Безперечним фактом є те, що нащадки січеників на Кубані не говорять тою мовою, як говорять корінні, право– й лівобережна Україна…

Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом «язикотворчества», що її інтенсивно розвивають тепер в УРСР.

Наша задача – не привести кубанців-українців тільки до форм, вироблених на Україні, – а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січовиків».

Із розмови з наркомом А. В. Луначарським, надрукованої в Ростовській газеті «Молот».

І прийшло людство різними шляхами до комунізму…

І коли прийшло людство різними шляхами до комунізму, тоді стара гвардія більшовиків-ленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислухувала…

І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народної, першої Соціалістичної Республіки Радянської, Анатолій Васильович Луначарський…[79]

Він, як керівник культурно-національного відродження, слухав доповіді про шлях до комунізму через національне самовизначення…

І проходили перед старою гвардією більшовиків-ленінців різнобарвні нації, колись страшним царатом пригнічувані…

Проходили білоруси, українці, євреї, поляки, німці, турки, татари, киргизи, чуваші, лопарі, мордва й сила-силенна інших націй…

І розповідали…

Розповідали вони й про труднощі, з якими піднімати культуру, віками в домовині бувшу, доводилося, і про радість творчості, про радість відродження…

Розповідали про те, як доводилося прискорювати процес мовотворчості, щоб угнатися за культурами, що в нормальних умовах розвивалися…

Й усміхалася радісно стара гвардія ленінська, бачачи нації й культурно, й політично розкріпачені…

Проходили нації…

І останніми підходили нащадки запорізьких січовиків славних – кубанці-українці…

І запитав їх Анатолій Васильович Луначарський:

– Гей ви, запорожці, ви, славні молодці. А скажіть нам, а розкажіть нам, коли відроджуватися почали?

І залунав кубанський голос колективний:

– Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день у нас такий, як і в вас – поцілуй за те он куди нас!

І тихо-тихо зробилося на березі Тигру та Євфрату.

І, потупивши очі, запитав Анатолій Васильович Луначарський:

– Що кажете таке, запорожці, ви, славні молодці?

Відповіли нащадки січовиків славних:

– Як відроджував, так і кажемо… На мовному матеріалі січовиків відроджував! Чого ж гніваєшся!

І ще тихше зробилося на березі Тигру й Євфрату.

Українізація Інтермедія до п’єси «Вій»

ДІЙОВІ ОСОБИ:

1) Голова комісії українізації.

2) Два члени комісії.

3) Радянська панна.

4) Кумедник.

5) Хор бурсаків.

Всі дійові особи – переодягнені бурсаки.

* * *

Ку м е д н и к (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.

Б у р с а к и. Тихо! Комедія! Інтермедія!

Ку м е д н и к. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам’ятайте і на вуса намотайте.

Б у р с а к и. Тихо! Українізація!

Ку м е д н и к. Ось іде комісія по українізації.

Входить комісія.

К у м е д н и к. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.

Входить панна.

Ку м е д н и к. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.

Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді.

Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб’ячим: «Го-го-го».

Го л о в а (до панни). Ви українізувалися?

П а н н а. Вже.

Го л о в а. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?

П а н н а. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.

Го л о в а. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?

П а н н а (співає):

Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже!

Бу р с а к и (раптом підхоплюють):

Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже.

Ку м е д н и к (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ф-фу, не видержали хлопці!

Го л о в а (до панни). Ви хотіли сказати, піснею?

Па нна. Але…

Го л о в а. Що таке «але»?

П а н н а. «Але», по-нашому, по-руському, будіть значить: «Да».

Бурсаки регочуть… Музика грає туш.

Гол о в а. А чим іще славна наша Україна?

Па н н а. Борщем і галушками.

Бурсаки регочуть… Музика грає туш.

Го л о в а. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?

П а н н а. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.

Го л о в а. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде по-українському: «В виду того, что…»?

П а н н а. Позакак.

Гол о в а. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?

Па н н а. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.

Гол о в а. Приклад?

П а н н а. Наприклад: «лєс» – ліс; «сєно» – сіно; «возлє» – возлі; «вездє» – везді…

Бурсаки регочуть.

Го л о в а. Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?

Па н н а (мнеться). Не… не… знаю.

Го л о в а. Не знаєте?

Па н н а. Не знаю.

Го л о в а (до дирижера). Маестро! Допоможіть!.

Музика починає грати гопака.

П а н н а (скрикує). Гопак! (І починає танцювати.)

Танцюють усі. Усі до нестями.

Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.

Го л о в а. Прекрасно! (Урочисто.) Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…

Б у р с а к и (співають). Українізувалась. Українізувалась. Україні-зу-ва-а-а-ла-а-ся.

Завіса.

Усмішки літературні[80]

Письменники

Слово «письменник» походить від дієслова «писати», а не від якогось там іншого дієслова.

Отже, виходить, що письменником зветься людина, що пише…

І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! – письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину.

Це починається завжди так.

– Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети? Це я написав…

Дивитесь.

– Не підійшло б… Знаєте… Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…

– Так у мене є й таке. Ось…

– І це не таке… Нам би якраз не такого треба…

– Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…

– Принесіть…

Ви дивитесь йому вслід, як він повернувся йти, дивитесь… дивитесь… дивитесь…

– Н-да! – кажете собі. – Єсть!

Потім приноситься «не таке, а отаке».

– У мене й ще є!

– Та ні, нам так що й цього досить… Продивимось… Зайдіть так через тиждень…

– Бувайте!

– Товаришу! Там друкарня прохає на «корпус»…[81] Робітники стоять…

– І ти, лиха година! Дивись… І нема нічого підходящого… Ага! Ось… Почекайте трохи… Продивлюсь…. М-м-м… «Били ми Врангеля»… «Червонці наші… орли»… «Загнали в море»… «Хай живе»… Щось підходяще… Нате… На «корпус», скажіть, хай беруть…

І пішло.

А як уже пішло, то тоді держись.

– Товаришу! Я ще вам приніс… Ось… і ось… і ось…

– Добре! Продивимось. Залишіть.

У всякім разі, з цього моменту вважайте, що є ще один новий письменник, якому кажуть:

– Випишетесь! Нічого… Не святі горшки ліплять… Потім так місяців через два, дивись, уже в «Гарті», або в «Плузі», або в «Більшовику»[82] він про «форму» і «зміст» жарить та:

– У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є… Отаке щось, знаєте… Не таке, а отаке…

Маєте письменника кваліфікованого.

Отак, як бачите, письменники получаються…

Далі із зростом чуприни зростає й той чи інший письменників світогляд, та чи інша його ідеологія, та чи інша платформа…

Власне, платформа не «та чи інша». Платформа переважно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська.

Світогляд здебільша революційний…

Ідеологія здебільша пролетарська або пролетарсько-селянська…

Коли до цього ще додати порожній здебільша шлунок, прекрасний апетит, гарячу кров, хоч і без відповідного числа червоних кров’яних кульок, то внутрішній вигляд письменників уже можна собі уявити добре.

Назовні письменники всі в штанях, іноді дуже добрих, іноді дуже дірявих (залежить від талану), мають вони (як уже говорилось) здебільша довге волосся.

Більше особливих ознак, здається, нема.

Довжиною рядка в творі всі письменники поділяються на прозаїків, на поетів і на футуристів.

Прозаїками звуться ті письменники, у яких рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий.

Поети – це ті, що рядок у них коротенький, яскравий. І на кінці в нім причеплено або риму, або асонанса, або алітерацію.

Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься верлібром, або ліверною ковбасою.

Футуристи походять від слова латинського futurum, тобто майбутній. Отже, це, власне, ще не є справжні письменники. Це письменники майбутні. Ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються.

А взагалі народ вони всі симпатичний і мали в Києві свою газету, а в Москві тов. Троцького, який сказав:

– Хай чим хоче та дитина бавиться, аби тільки не плакала! Не займайте, може, з їх що й буде путнє.

Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають.

……………………………….

Незрозумілістю свого твору письменники поділяються на символістів, імажиністів, неокласиків, реалістів (і ще сила є різних «істів»).

Символісти[83] – це ті, що пишуть віршами «символ віри». Потім вони перевертаються на неокласиків, з неокласиків на пролетарських, з пролетарських на футуристів, крім поета Якова Савченка, який був символістом, так залишився ним і до цього часу, бо розгубив усі свої «символи віри» й тепер усе ‘дно що без паспорта.

Неокласики – це ті, що кажуть:

– Їй-бо, ми не такі, як ви нас розумієте!.. Їй-Богу, ні! А ви нас отак розумієте?!? Ай-яй-яй! Як вам не сором!

Імажиністи – від слова «і ми мажемо». Так що це всім зрозуміло. У нас їх мало.

Реалісти – це, як ви й самі догадуєтесь, письменники, що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки. Так реалістами й залишились…

Є ще особливий гатунок письменників. Це так звані гумористи. Вони пишуть для того, щоб читачі плакали, або самі плачуть, як пишуть, бо їм писати не хочеться. Нещасний народ усі гумористи, бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось «веселе».

Символіст, або імажиніст, або взагалі інший який-небудь письменник, так тому можна писати, що він хоче. Трррагедію так трррагедію, комедію так комедію. А гумористові – ні. Обов’язково – веселе.

Найголовніше в письменникові – талант.

Талантом своїм письменники поділяються… Ні. Будем одверті… Письменники всі талановиті. Їй-Богу, всі. Нема неталановитих письменників. І не буде ніколи.

Попробуйте сказати якому-небудь, що він неталановитий… Спробуйте…

Та ніколи не скажете…

А як і скажете, так спересердя, і він вам не повірить…

От тільки де в письменника той талант знаходиться – не знаю. Ніколи навіть бачити його не доводилось…

З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і придивлявсь пильно…

Дивишся: людина як людина… Сяде писати – талант…

Талант – це штука дуже тендітна, і про його краще багато не будемо писати… Бог із ним.

Найголовніше для письменника – гонорар.

Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості.

Схиляюсь і я до їхньої думки, звичайно, не як теоретик, а як практик од літератури.

Хороша штука, що й казать, і задля нього, задля гонорару, можна навіть отакі вірші встругнуть:

Коли я бачу на, вулицях тічку І коло неї ватагу собак, Я згадую гарну дівчину, Оточену компліментами Перехожих гуляк…[84] (Гео Шкурупій, Барабан, стор. 16)

Коли б не було на світі гонорару і поет побачив на вулиці тічку, він або пройшов би собі потихеньку повз неї, або (коли він молодий і «рєзвий») почав би тюкати… І більше нічого… А так бачите: зразу «пригадав дівчину», та ще й «гарну».

От що значить – гонорар…

– Та… що вже казати. Якби не було гонорару. Ну, годі.

Крапка.

«Плуг» (Усмішка)

I

Плуг…

Думаєте, плуг «Сака»[85] однолемішний, той, що за його ще й досі виплачуєте сільськогосподарському кооперативові? Ні…

Це інший «Плуг», що не має ні чересла, ні лемеша, ні полиці, ні чепіги і нічого такого іншого…

Це «Плуг» – і не плуг, і машина – й не машина. І оре – й не оре…

Це щось таке не зовсім навіть і зрозуміле…

Чоловіка сто люду. Такого собі звичайнісінького люду, як і ми всі грішні, а коли їх стулити докупи, – виходить «Плуг»…

Отак як подивишся на них: ось «Папаша», ось Божко[86], ось Панч[87], Шевченко[88], Коляда[89], Сенченко[90], Копиленко[91], Панів[92], Вражливий[93] і т. д., і т. д…

Сидить, значить, ніби звичайнісінький гурт людей… А хто йде, хто проходить – зразу:

– Дивись! «Плуг»!

Як нарізно – люди! Як укупі – «Плуг».

І так, розумієте, з 1922 р., з березня місяця, коли після славнозвісного «мугу»… (Це так голова спілки часто говорить: «мугу»), кажу, після того «мугу» народився «Плуг».

«Мугукнули» разів зо два, зо три – а тоді:

– Що ж, хлопці, робитимемо?

А Панів:

– Хто й зна! Щось робитимемо!

– Мугу! Треба щось робити…

А Панів:

– Хто й зна! Треба щось робити…

– А що саме робитимемо?

– (Тоненько.) Писатимемо. Ось послухайте:

Коли пас я маленьким гусят, Мені сонце всміхалося любо.

– Пас маленьким гусят?

– Пас!

– Сонце всміхалося?

– Всміхалося…

– От і добре! Будете за секретаря. Розпорошились усі. Треба той порох зібрати. Може, що буде! А то, брат, міщансько-власницька напирає…

– (Тоненько.) Напирає.

– Пишіть… «Плуг» має на меті об’єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, ґрунтуючись на ідеї…»

– А що таке «ідея»?

– Потім! На вечірках дізнаєтесь… Пишіть…

– Пишу…

– «…на ідеї союзу революційного селянства з пролетаріатом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціалістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без різниці національностей…» Так?

– Хто й зна! Так!

– Треба ініціативної групи…

– Хто й зна…

– Хто ще є такий, що пише?!

– А це хто такий?! Здрастуйте! Хто ви такий?

– Я? Остап Яровий!

– Письменник?

– Ні!

– А може, письменник?! Пишете що-небудь?!

– Пишу. Листа ось батькові написав, щоб гроші на марки прислав.

– Ну от! А кажете, що не пишете…

– А ще хто-небудь є? Щоб із селян?

– Шевченко ще є… Пише.

– Давай сюди!

– Коляда є! Крашаниця є. Сенченко казав, що письменником хоче бути!

– Давай сюди! Підписуйте, ініціативна група. Ходять розпорошені!? Збирайтесь, хлопці! Читай!

– Нема чого читати.

– Пиши й читай

………………………………………………

Народився «Плуг»

……………………………………………

І потім у «Вістях», у відділі «Література й мистецтво»:

ПЕРША ВЕЧІРКА «ПЛУГА»

«Учора відбулася перша вечірка «Плуга». Зачитано було твори Панова, Шевченка й Пилипенка. В дискусіях брали участь: Панів, Шевченко й Пилипенко. Аудиторія, що складалася із Панова, Шевченка й Пилипенка, поставилася дуже прихильно до творів молодих письменників».

І пішло… Й пішло… Й пішло…

…11 вечірка «Плуга»… З погордою:

– «Численна авдиторія понад 14 душ жваво обговорювала Сенченків твір».

…30 вечірка «Плуга»…

…Авдиторія більш як у 60 чоловіка.

…61-а вечірка «Плуга».

…Авдиторія понад 200 чоловіка.

…87-а вечірка «Плуга»…

…Численна авдиторія (більш як 500 чоловіка)…

Почало гнати філії.

Філію у Валках (Панч заснував). У Полтаві. В Кременчуці. В Миргороді. В Лубнах… Потім на Правобережжя: Київ, Умань, Житомир…

Наддніпрянська Україна заплужанилась.

Летять листи…

…«Пишу вірші. Напишіть, чи можна вступити до «Плугу». Посилаю 14 зшитків. Коли мало, пришлю ще 22… Ідеологію поділяю. Пишу, як Шевченко, хоч дядина кажуть, що в мене чепурніше виходить».

…«Шановні товариші! Дійшла чутка й до мене, що у вас там є якийсь «Плуг», що допомагає селянським письменникам. Я вмію вірші писати, та ніколи. Чи не прислали б ви свого «Плуга» виорати моїх дві десятини, а я за цей час написав би віршів. А то як сяду писать, землю відберуть, бо «нетрудовий елемент» скажуть…»

…«Уважающі мене товариші. Я селянський письменник, прямо від плуга. Чи можна мені до вашого «Плуга» приписатися? Напишіть, пожалуста, чи звільняє це від військової служби і чи можна буде повернути відібрану в мене землю. Посилаю на одвєт марку і скілько це буде стоїть…»

…«Я бувший диякон. Тепер священик. Постраждал за революцію: відібрали ругу[94] й будинок. Пописую. Благочинний[95] говорить, що пишу, як Пушкін. Коли ціна підходяща, пришлю. Гроші наперед, бо многії за сороковуст обіцяють, а як одправиш, ховаються. І когда єто всьо кончиться?..»

Приходять.

– Здрастуйте!

– Доброго здоровля!

– Ви будете «Плуг»?

– А що таке?

– Та оце прийшов! Чув, що на селянських письменників обучаєте. Приніс осьдечки клунок віршів… Батько кажуть: «Все пишеш! Усе пишеш… Ішов би ти куди… Куди б уже йшов… то йшов. Все одно, кажуть, толку з тебе чортма ніякого. Взяв би паляницю та пішов, може-таки, хоч на письменника б виписався».

– Та оце я й прийшов… По дорозі обікрали. Мати дали сто тисяч, так і ті вкрали.

– Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова, нате записку.

……………………………….

– Чи сюди я попав? Це «Плуг»?

– Хай буде це!

– Приїхав з Донеччини! Віршів привіз… Хочу видати. Не знаєте, почім платять? У мене їх, підходящих таких, рядків тисяч на десять. Коротенькі вірші. Лірика більше. Тільки я дешево не продам…

– А покажіть…

– Ось!

– Не видадуть!

– Як не видадуть?

– Так. Не видадуть… Багато дуже.

– А ви хіба з «Плуга»?

– Ні, я не з «Плуга».

– Так скажіть мені, хто там у їх головний? Як то так – не видадуть?!

– Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова. Нате записку.

……………………………….

– З Сибіру прийшов! Писав-писав там, а тоді думаю: «Що ж я тут пишу, коли є Україна». Та оце й прийшов. Подивіться, будь ласка, чи воно куди годяще…

– А чим живете?

– А нічим. Живу та й вже! І пишу. Тим і живу.

……………………………….

– Здрастуйте вам, пожалуста!

– Здрастуйте!

– Де тут отой «Плуг»? Заїдь, каже стара, подивись, мо’, там дешевше, як у капаративі. Орав оце, а воно, сатана, каменюку підтаскала. І потилиця так якось угнулася, що як не нажмьош – огріх, як не нажмьош – огріх! А воно при наших достатках…………………………………………………………

……………………………….

Прокинулись творчі сили, буруном на «Плуг» ідуть…

– Що?! Розворушили?!

– І де тільки вони беруться?!

II

І забалакали про «Плуг» геть усі закутки України нашої Радянської від Карпат аж до Кубані…

– «Плуг»! «Плуг»! «Плуг»!

– Для селян пишуть! Бо селянські письменники!

Заворушилися села.

– Та хоч скажіть, на милость Божу, що ж ви з ними робитимете?

– Е! «Скажіть»?! Робитимемо!

А Панів:

– Хто й зна! Може, щось і робитимемо!

– Мугу… Треба щось, хлопці, робити… Так, братця, не можна… Раз розпочали, назад нікуди. Треба на щось сідать… Багато нас – на віз не влізем. І в гарбу, брат, не всунешся… Платформу, хлопці, цілу треба! Бо без платформи розсипемося!

– А яку платформу?!

– Яку? Урбанізувати села треба.

– Урбанізувати?! Ой! Жалко ж! Там квітки, там телята!

– Жалко?! Самому, хлопці, жалко, та ні чорта не поробиш! Треба. Механізація пішла, індустріалізація, інтенсифікація, соціалізація, матеріалізація, пролетаризація, комунікація, алітерація, тракторизація… Про-о-пали телята!!

– А верби як?! А гусята?!

– Та не плачте, а то й я заплачу… Треба й гусят урбанізувати. Воно таке маленьке, біленьке, гарненьке… А доведеться бідолашному штепселя вставить…

– Пища-а-а-тиме-е-е, сердешне…

– Та ми йому потихесеньку… А ви чого, Шевченку, хлипаєте?

– Та лошати жалко! Таке звіздочоле, од Манжи. На Петра найшлося… Найшлось, та тільки – і-гигги-ги! І батіг у мене був восьмерик! От ляскав!

– «Лошати жалко»?! Гусята?! Телята?! Геви чортові! Та ми, їдрі його налєво —

Дойшов океанові м’язи. Запрягайте у тумби. Електричним струменем проріжте… Це – біла Індустрія в розважливій праці Гех! Мов грітись на сонці або купатись в морі, така трояндова солодість – праця в заводі![96]

– Та ти такий! Ти Коляда!

– Ну, годі, хлопці! Годі плакать: треба діло робити. Поплакали й досить…

– А я ось уже написав.

– Ану…

– «В тихий вечір прощався я з полем».[97]

– Ну, от і добре! Так і всі пишіть. Треба прощатись… Ну, годі, годі хлипати… Воно не так страшно… Поки урбанізуємо, ще мати не раз горішків напече. Їздитимете додому урбанізувати – і горішки їстимете. Не плачте: вони після урбанізації ще смачніші… Так от, значить, будем урбанізувати село… Машини туди, електрику… Наближати його треба до міста… Щоб спілка робітників і селян…

– І не буде вже села?..

– І не буде… Ні! Як – не буде? Буде! Не плачте… Ми село урбанізуватимемо, а місто селозуватимемо… Тоді так воно й вийде: де тепер місто, там буде село, а де тепер село, там буде місто! Згода?

– Згода! Згода!

– Так-от, хлопці, й поділяйсь! Одні хай будуть урбанізатори села, а другі – селозатори міста. От, Коляда, Крашаниця, Голота[98], Сенченко, Копиленко, Вражливий, Донченко[99] і ще дехто там хай урбанізують, а Шевченко, Панів, Панч, Кириленко[100], Коваленко, Муринець – ті селозуватимуть… Оце наша й платформа. А ідеологія пролетарсько-селянська. У нас конструктуватимемо, а в їх, у панів, деструктуватимемо. А форма і зміст – синтеза. І того трошки, й того трошки. Щоб не зариватися. Повагом. Встигнемо, мовляв, з козами на торг… Ми не авто – ми «Плуг»… А як хто хоче з «оранки» додому на аеро плані – лети… Потому – урбанізація… А так, щоб зовсім тільки те й робить, щоб на ковадлі цокать, на авто гудіти – іти в «Гарт». До Блакитного й Коряка. Потому селозація… Згода?

– Згода! Згода!

– Так от і починайте…

– А можна так, щоб з міста на село динамо, а з села до міста волошки?.. Хоч один букет? Дуже люблю волошки…

– Та носіть…

– І щербець можна?

– Можна і щербець…

– Так у понеділок, хлопці, збирайсь…

– А… а… критика нема… Без критика – як?

– Як нема? Я – критик!

– А хто ви такий?

– Спрашуєте?! Божко! Соціальна передумова повинна бути! Класовий підхід і щоб диференціація! А то шари суспільні й експлуатація визиску. Знову ж таки ціна та цінність з надвартістю. І взагалі, куди воно й кому потрібне?! А ви питаєте, хто я?

– Правильно!

– Так от, хлопці, тепер уже все є. Починайте! Оріть!

……………………………….

І почалося!

…Революційна річка греблю рве.

…Машини на села!

…Ромашки на завод…

…Індустрія… «Електроплуги».

…Павперизація»… «Бандита»… «Гей, молоді селюки, осюсюртеся»!

«Верби над ставом»… «Демонстрація»… Дроти… Телята… Гусята… Поросята… Трактор… Плуг… Соха… Динамо… Хлів… Кабель… Річенька… Океан… Колядки… Щедрівки… Інтернаціонал… Альманах……………………..

Мало вам?

«Понеділок» (Моментальна фотографія-шарж)

«Вісті» у неділю:

«Завтра в Селянськім будинку чергова вечірка «Плуга». Початок о 8-й годині. Вхід вільний…»

Це щонеділі.

А це щопонеділка:

– Сьогодні «Плуг»… От і добре. Я скажу мамі, що нам лектор сказав, щоб ми одвідували плужанські вечірки… Приходь і ти… Дуже цікаво… Там таке читають іноді… Коляда. Незрозуміле щось… Та й інші… Трохи побудемо… А потім пройдемось… Не забудь тільки насіння захопити…

– Добре!

……………………………….

Восьма година…

– О, о, о! Ото Хвильовий!

– Ото!? А я думала… Так ото він такий… І худий, і чорний. А я думала…

– А ото Поліщук! Бачиш: он-он-он! Поет! Правда, не похожий!

– Не похожий…

– А он Тичина… Бачиш, он там за стіл заховавсь?!

– Та де?!

– Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно… Ото Тичина…

– Так ото він такий? Дивись – і в штанях… А які вірші пише… Він жонатий?.. Дай насіння…

……………………………….

– О-о! Голова! Зараз почнуть!

……………………………….

– Товариші! Прошу зайнять місця! (Пауза) … Місця, товариші, зайнять прошу… (Пауза) … Прошу зайнять, товариші, місця!. (Пауза) …Зараз починаємо! Займіть місця, товариші!

– Шшш-шшш!

– Прошу уваги, товариші! Сьогодні у нас програма така: спочатку автори зачитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо… Першим зачитає свої вірші товариш Коляда Грицько! Прошу…

– Гм! Кхм! «Індустрія». Поема!

– Як?

– «Індустрія».

– Ага!

Індустріалізація жартівливо халявами зорить. Індустрія кліпає віями. В лісі загартовані лісовики гризуть дуби. Індустрія пиляє… А моя пісня! Лізь своруном в граніт. Схоронись, А потім Ба-бам!

Все.

– Другим зачитає свій вірш молодий початкуючий поет з Поділля Брунчук!

– Прошу!..

– Тихше, товариші, зачиніть двері!

У неділю мати встала, Курей з хліву виганяла. І я рано-вранці встав, Соловей іще співав, І таке золоте сонце Зазирнуло у віконце.

– Так, товариші! Зараз ми обговоримо ці твори. Бо більш, здається, нікого нема… Хто забирає слово? (Пауза) … Ну, так слово хто хоче забрати, товариші? (Пауза)…

Нема бажаючих?.. (Пауза)… Ну, товариші… Товариші… Хто забирає слово? (Пауза)…

– Божко, починай!..

– Таке…

– Та починай, Божко!..

– Та доведеться… Так, значить, от… Коляда… Чули ми вже його тут не раз… Почули й сьогодні… Що ж ми почули?.. Що «індустрія халявами зорить»… Де він бачив ту «індустрію в халявах»?.. «Індустрія кліпає віями…» Краще Коляда сам кліпав віями, ніж ота індустрія… Я не розумію, навіщо нам оце читати… Такою поезією розважати тільки слинявих панків, буржуа отих гнидяних, а не зачитувати їх отут на шостім році революції. Накопичить-накопичить цілу гору якихось страмних слів і думає, що дав нам індустріальну поезію… Остогидло вже це. Це, значить, Коляда… А другий… Як його… Брунчук… Що там у нього?.. «У неділю мати встала»… Невиразно це в нього якось… «Мати»… Різні матері бувають… Коли вона мати пролетарська або незаможницька, хай би й устала… А коли це типова індивідуалістка-власниця, можна було б їй і не вставати… Поет не зазначив, чого вона встала! Яскраво це в його не видно… «Курей з хліву виганяла…» Це так… Але для чого? Коли для того, щоб засмажити собі курку та любенько з своїм чоловіком-куркуликом поїсти, то нам такої поезії не треба… А коли вона їх вигнала для того, щоб потім ще з більшим запалом узятися за класову боротьбу, то це інша справа… А поет цього не виявив… Він ховається чогось… Значить, тут щось непевне… Нема диференціації селянства… Знову ж і сонце… В чиє воно віконце засяло?.. Чи у віконце здекласованого сільського пролетаря, чи в глитаєве?.. Коли в глитаєве – нам такого сонця не треба… Такий вірш, по-моєму, ні до чого… Оце, здається, і все…

– Тов. Шевченко!

– Я скажу коротенько… Коляда… На чорта нам такі поезії? «Лісовики… гризуть… зуби… індустрія… пиляє пісня… своруном… Ба-бам якийсь»… Кому воно потрібне… Пролетаріатові?! Чи селянству?.. Нікому воно не потрібне… Там десь… у височині ширяє… Не місце їм у «Плузі»… А от щодо другого товариша… Як його?.. Буркун… Так я з Божком не згодний… Чого тому Божкові треба, я не знаю?.. Курячої диференціації якоїсь?.. А мені вірш подобається… Правда, там дієслівні рими, стара трохи форма, але здоровий, цілком зрозумілий вірш… Не всім же бути таким розумним, як Божко!

– Тов. Копиленко?

– Я, товариші, зовсім не думав виступати… Але мене прикро вражає Божків виступ… Люди пишуть, учаться… Ми всі учимось… Шукаємо. Напрямку шукаємо… Б’ємось-б’ємось: куди нам іти… А Божко, він, я не знаю, чого він хоче… Так не можна… В Росії і Єсенін, і Пільняк…[101] Всі вони шукають… А Божко чомусь зразу якось, не так якось, а отак якось… Так, товариші, не можна…

– Тов. Панів?

– Відносно Коляди… Звичайно, в його це все якось не так… У його є гарні образи, а як узяти все цілком, так щось таке ніби без образів… Він, безперечно, поет, і талановитий поет, але вірші в його якісь… я б не сказав, що талановиті… Відносно товариша Буркуна… Починає хлопець іще. Стара форма, але є рима. Стара рима, але є форма… По-моєму, хай пише. До «Плуга» прийняти можна.

– Прошу.

– Я не знайомий з літературою зовсім. Я сам селянин. І балакатиму, як із села. Для кого це пишеться? Для селян. Це ж селянські письменники. Хіба селянин оте, що написано, зрозуміє? Коли я не розумію, то куди там тому селянинові? Пишіть так, щоб було зрозуміло…

– Хто ще забирає слово?

– Дозвольте…

– Прошу!

– Я мало знайомий з літературою… Але мені здається, що нема за що вхопитися… Дайте мені за що-небудь ухопитися, щоб потягти за собою масу. Хоч за волосинку дайте вхопитися, щоб та маса за вами потяглась…

– Хто ще бере слово?

– Товариші! Наш народ темний, віками гноблений по польських в’язницях, забитий, несвідомий… Промовте до його зрозумілою українською, пролетарською, інтернаціональною мовою… Він нещасний, катований, віками гноблений український мужик, забитий, несвідомий, він не розуміє, бо йому забороняли, його катували, його в темряві держали, а коли до нього промовити зрозумілою українською мовою, то він, нещасний, катований, віками гноблений, по польських тортурах, скільки він, нещасний, лиха зазнав, бо йому забороняли, його катували, з нього знущалися… Я кінчила…

– Хто ще, товариші?.. Нема нікого. Дозвольте резюмувати! От що, товариші! Як підходити до того чи іншого твору? Це – головне! А підходити, по-моєму, слід так: для кого твір писаний? На яку він аудиторію розрахований?.. Акурат і тут… Твір Колядин… Колядин, кажу, твір! На яку він аудиторію розрахований?

– Ні на яку!

– Не скажіть, товаришу! Він розрахований… Розрахований, кажу, він. Так і твір Брунчуків… На яку він аудиторію розрахований? Коли ми це твердо собі з’ясуємо, тоді дамо йому й оцінку правильну… Правильну оцінку… Завтра, товариші, об одинадцятій годині збори студії… А тепер дозвольте вечірку закінчити!..

Отак щопонеділка в Харкові. Отак щовівторка в Полтаві, щочетверга в Києві, що… що… що… та днів на тижні не вистачить вам перелічувати.

Лицем до села[102]

Ярмарок

І

Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:

– На ярмарок! Уставайте!

То Веремій Васильович парою своїх уже до школи під’їхав.

На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не проґавити жодної з того ярмарку хвилини…

Дехто так іще звечора волами посунув, то отак, щоб по дорозі ще й попасти товаряку, – буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона «цілий світ».

– Н-н-о, малі!

Малі біжать, хвостами крутять, «хід» торохтить, печінки, губи й зуби стрибають.

– Н-н-о! А вона! А вона-а-а!

«А вона» біжить над нивою, а колоски по самій «храпі» дряпають, ну, «а вона» і смикає.

…На ярмарок!

Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах…

І видно: аж-аж-аж гей до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися… І кіньми, і волами, і коровами… І гарби, і вози, і возенята… З кучами, з сіном, з соломою… А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись… А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив’язаними до хвоста телятками.

– Гей! Цоб! Цабе! Н-н-о!

На ярмарок!

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

І дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, полізла…

І де її голова, і де її хвіст – невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду.

А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить травою…

– Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок?

– Атож! Здрастуйте!

– Галанську свою ведете?

– Атож!

– Заливає молоком?

– Заливає!

– Не продешевте ж!

– Та то вже як буде…

Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою… Сірпається, бідолашне, і не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об’єкт домашнього бюджету…

……………………………….

– Іч! Барина повезли!

Барин у кучі… Кабанюка годований… Куча на гарбі, як баня на церкві, а він, «баран», розляглися й нервово хрюкають…

Скільки за барина? В ярмарку спитаєш…

……………………………….

Пливе річка селянських возів… На ярмарок!..

Їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни…

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам:

– Тр-р-р!

Приїхали…

……………………………….

Заливається майдан людсько-коров’ячо-волячо-кінсько-овечою масою, та маса розпливається, розпливається, розпливається і докочується з одного боку до Псла, а з другого, третього, четвертого – аж туди, де жито, схилившись, коси чекає…

А шатра, а ятки вже там… Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед рябо-рухливої юрби…

Захряс майдан…

Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, мелясом, таранею, оселедцями, кочесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями…

І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, «булькає», лускає насіння і крутиться на каруселі…

А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі…

То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:

– Тор-р-р-гуємо!

Он на голоблі свитка кричить:

– Ось де ми!

Он підситок закликає своїх до себе:

– Сюди йдіть!

Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:

– Ми тутечки!..

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

– Держи цоб! Цоб держи!

– Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з’їли!

– Держи цоб! Цоб держи!

– Тр-р-р!

За ярмо зачепилося…

– Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..

– А ти хіба сам у ярмарку?

– А ти хіба сам?

– І я не сам!

– Так що тобі, об’їхати не можна, чи що?

– А ти хіба сам у ярмарку?

– А ти хіба сам?

– І я не сам!

– Казав: «держи цоб»… А тебе лиха година на ярмо поперла?

– А ти хіба сам у ярмарку?

– А ти хіба сам?

– І я не сам!

– Назад! Назад! Тр-р-р – назад!

– Роз’їхався тут на весь ярмарок!

– А ти хіба сам на ярмарку?

– А ти хіба сам?

– І я не сам!

– Цоб іди, гей!

Розчепилися…

……………………………….

Гуде… Гуде… Гуде…

І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:

Дайте милостиночку, мій батечку, Дайте нам, Христа ради! Дайте, Божої та праведної душі християни… Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові… Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії… Дайте нам, душа спасенная, Хоч єдиная душечка, милосердная… Дайте, помимо йдучи, слово чуючи, Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи… Родителів, кревних та й померлих споминаючи… Душечку свою в тілі та й спасаючи… …Дайте од трудов своїх, Од сили чистої… Дайте од трудов своїх, Од праці вірної…

А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище…

Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом…

Хвилина, дві, три…

І раптом лясь біля вашого уха:

– Дранки[103]! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!

……………………………….

– Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!

……………………………….

– Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!

……………………………….

– Красная виграйоть, чорная програйоть…

……………………………….

Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…

І тріщить, і рветься теноральний бас-профундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:

Ноч прийшла тогда к месії З ороматом у руках. Йшли печальнії Марії З безпокойством у серцях…

Гуде ярмарок…

Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…

А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:

Полюбил всей душою дівицю, За нейо готов жисть всю й оддать…

І під пісню ту хрипучо-сипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»…

– За п’ятака! Тільки п’ятак!

Ярмарок…

……………………………….

II

Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увій деш у волячо-коров’ячо-овечу половину, так саме тобі:

– М-му-у-у! Ве-е-е! Ме-е-е!

Отак стоїть-стоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:

– М-м-му-у-у!

– Ве-е-е!

– Ме-е-е!

Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?

А вівці?

Таке мале, а як «мекне», так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:

– М-ме-е-е!

Як вистрілить…

Саме одне слово: «Ме-е-е».

І яких тільки їх тут і немає?

І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…

І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…

І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…

Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…

І хазяїна не видно… «Соло» – корова…

Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:

– А ця скільки просить?

Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:

– П’ятдесят!

А які воли тут є?!

Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань!

Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку…

Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами?

А думає про щось!

Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?»

І ображений:

– Му-у-у!

Думає сірий віл сіру думку волячу.

Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:

– А що за цих пару індиків?

– Та просю триста!

– Триста, кажеш?

– Триста, кажу!

– Довго рахувати треба!

– Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати…

І починається…

Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…

– Триста, кажеш?

– Та те ж, що чуєш…

– Ану, проведи!

– Можна й провести…

Одв’язують сірого од воза:

– Гей!

– Тихо-тихо веди! Не гони!

– Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…

– Такими «часами» моя баба до могили йшла!

– Побалакай…

– А скільки, як ділом?

– Та й кажу ж ділом!

– Ні, ти кажи ділом!

– Кажу ж: триста!

– А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?

– Походи десь іще!

– І походю!

– І походи!

– Та ти не одвертайсь! Гроші даю!

– Та не черепки ж!

– Добрі гроші даю! Ти не думай!

– Я і не думаю!

– Та скільки ж? Двісті береш?

– Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!

– Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись Богу!

– Помолимось.

– Двісті береш? (Лясь!)

– Двісті вісімдесят! (Лясь!)

– Береш, кажу, двісті? (Лясь!)

– Та ти ділом давай! (Лясь!)

– Та ти ділом і проси! (Лясь!)

– Та ти подивись на воли! Карасі – не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, – як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!

І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…

Ходять кругом нього, дивляться на нього…

– Молись Богу! Двісті двадцять! (Лясь!)

– Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!)

– Не буде? (Лясь!)

– Не буде! (Лясь!)

– Хай стоять!..

– Хай стоять!..

І пішов од сірого невідомий… Пішов, з-за четвертого чи п’ятого воза кричить:

– Береш двісті двадцять?

– Ні, не беру!

– Бери, а то за печінку тебе візьме!

– Хай бере…

І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:

– Скільки за ці бузівки?

– Триста!

І т. д., і т. д.

Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село…

А може, потрапить сірий он до того «панка» з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці, – і буде тоді з сірого «беф-строганов».

Стоїть сірий, ремиґає…

І корови стоять… Стоять ті корови, що «заливають молоком»…

– Скільки за цю «нємку»?..

(«Нємка» сіра, вим’я торбинкою і в кізяках.)

– Шістдесят!

– Тьху!

– Собаці під хвіст!

Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче…

……………………………….

– А за цю «мадаму» скільки б ви хотіли?

– Вісімдесят!

– Небагато й хочете…

– Та ви ж подивіться: картина – не корова!

– Та то так! Тільки ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди – вона й твердувата!

– Та то вже, як знаєте…

– Да-а-а! Менш би слідувало прохать!

– Да-а-а!

……………………………….

– Скільки за ребйонка?

«Ребйонок» – бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками…

– Двадцять сім!

– Пущай дітьо подрастьоть!

– Хай росте…

……………………………….

І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять…

Купують – продають… Продають – купують… Міняють…

А навкруги:

– М-м-му-у!

– Ве-е-е!

– Ме-е-е!

……………………………….

…Ятки… Вулиця з яток…

«Ларьок» тріпоче червоною вивіскою…

Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:

«Остапівське єдине споживче товариство»…

«Попівське ЄСТ»…

«Федорівське ЄСТ»…

Між ятками живий потік – просунутись нема куди…

На штани, на спідниці, на сорочки…

– А це ж міцне?

– Зубами не розірвеш…

– А почім?

– Тридцять п’ять!

– Та й дорого ж!

І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться…

Тут більше хусток, кохточок, безрукавок…

«Баб’яче» царство…

– І ви тут? Драстуйте!

– Здорові були!

– На спідницю?

– Ні, це я Федькові на сорочку…

– Почім?

– Тридцять п’ять…

– А я оце дітям гостинця…

А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть.

– Почім?

– Три копійки штука…

– Е-е-е!

– Є і по дві на копійку! А ці по п’ять на копійку…

– А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.

– Дайте!

……………………………….

Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки…

– А тіки за цю гребінку?

– А ви, кумо, гребінку купуєте?

– Еге ж!

– Бери, тьотю, от єту гребінку!

– Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…

– Бери оцю! Цією тигру вбити можна!

– Та ще щоб і плавкенька була…

– Єта сорок!

– Та хай вам!

– Бери меншу, дешевша буде!

……………………………….

Біля кіс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну…

– Якісь вони не такі…

– А яких вам треба?

І знову:

– Дзень! Дзень! Дзень!

Півдня косу вибирає…

– Дзень! Дзень! Дзень!

……………………………….

– Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!

– Дранки! Дранки! Баби, дранки!

– Неси курку! Сюди курку!

– Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!

– Руб поставиш, два возьмьош!

……………………………….

Хрипить орган… Скиглить скрипка…

А теноральний бас-профундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:

Птиця воздух наполняла, Безпрестанно всьо літала І крилами трепетала, Хвалу Богу воздавала…

……………………………….

Ярмарок!

……………………………….

III

– Бе-р-р-р-е-жи-и-ись! Побережись! Побережись!

– Н-н-но-о! Н-но-о-о!

…Цьвох! Цьвох!

– Ех, арабська!!!

– Н-но-о! Побережись! По-о-о-бережись!

– Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!

– Не сіпай!

– Пр-р-робіжись!

……………………………….

Коні… Кобили… Стригуни… Лошата… Пекло…

Тут без батога нема людей…

Тут спочатку батіг, а потім уже людина…

Тут батожний свист, ляскіт, лемент…

Ту т:

– І-ги-ги-ги!

– І-і-і-і-і-і…

– Тр-р-р! Тр-р-р!

І цьвох, і цьвох, і цьвох!

Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять…

Тут оте «Молись Богу!», «Хрестись» – нервове якесь, рвучке, шалене…

– Кажи!

– Ка-а-а-жи!

І це «кажи» не просто собі слово «кажи», а божевільний крик…

– Ка-а-жи! Ка-а-а-жи, ти!

Тут б’ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїш ся – ось-ось рука одірветься й покотиться під колесо!

– Ка-а-а-жи! Та ка-а-а-жи ж!

– Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть? Хмиз! Тре… Як каменем, тре…

– Та…

– Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть… А ти такаєш! Ти подивись на неї… Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п’ятки дивись! Усі чотири п’ятки показує… Отуди дивись, а не в зуби ти дивишся…

– Та й худа ж яка!

– Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив – ти б підстрибував?!

– Та…

– Та ти її на шматки рубай! Клади п’ятдесят пудів – і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!

– Та скільки ж ти хочеш?

Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає…

– Даси тридцять!

Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі… Міняються…

– Візьми «токмо»…

«Токмо» – міньба так на так…

– Що ти мені «токмо»?! Ти дивись, що ти держиш… Старця держить, і «токмо»…

«Старець» байдуже махнув хвостом…

Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:

– Тут же в роті, хай Господь милує, як і в с…і! А він «токмо»… Ка-а-жи! Ділом кажи! Та ка-а-а-жи ж. Хочеш п’ять?!

– І то гроші!

І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:

– По-о-о-бережись!!

Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.

Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, – тоді вони поставніші, рівніші…

Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючо-палючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…

Тут недосвідченого дядька облапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кричить:

– Ря-а-туйте!

І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…

Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже:

– Двадцять п’ять!

Веде додому, приведе, роздивиться:

– Ря-а-туйте!

Веде в третій ярмарок…

Потім у дядька ні коня, ні грошей…

Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе…

«Ревун» – це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть – нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять – він починає ревти (задихається), як бугай…

Показненька коняка, а не багато й додачі дав…

«Одурив», – думає дядько…

На воза – й на рисях додому!

Прибіг додому.

– Тр-р-р!

А кінь йому:

– Ве-е-е!

– О, рятуйте! Тр-р-р!

– Ве-е-е!

– Ой Боже мій!

– Ве-е-е!

* * *

Тут нема простих коней…

Тут не кінь, а:

– Лев!

– Орел!

– Злитий!

– Орляка!

– Вітер!

– Юнкер!

Тут нема простих кобил, а тут:

– Птиця!

– Буря!

– Скеля!

– Одна в світі!

От вам, приміром, «лев»…

– Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!

Іде той «лев» – у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.

– По-бер-ре-жись!

«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…

……………………………….

От вам «орел»….

Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!

– Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..

А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої культі…

«Орел»…

……………………………….

Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худа-худа-худа…

Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав’язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці.

Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!

– Н-н-о-о!

Шість душ на возі.

– Н-н-но-о! Цьвох!

А з провалля в «птиці» тільки – чвирк!

– Н-н-но! (Цьвох!)

А звідти: чвирк!

З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» – то така в коней хвороба (нервова, чи що).

Цьвох!

Чвирк!

– Це! З фанталом? Н-н-о-о-о!

Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело!

Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»…

Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…

……………………………….

– Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…

– «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..

……………………………….

– Це кінь?! Мені якби жеребця!

– «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!

– Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…

– Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од «ділопрозводителя»… О!

– Купили, Петровичу, кобильчину?

– Та купив…

– Скільки віддали?

– Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього врожаю…

…Скільки коштує кобильчина, – скажіть ви?!

……………………………….

– По-о-бережись! По-о-бережись!

– Н-о-о-о! Н-о-о-о!

– Е, ей! Е, ей!

…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!

……………………………….

Ярмарок!

IV

…Сонце пече!

Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»…

Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…

І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…

А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:

– Купать! Напувать!

І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…

А над Пслом, на майдані, торг іде…

Власне, більше галасу, як торгу…

Бо:

– Ну як із волами?

– Тихувато. Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва – діло б пішло…

– А коні?

– Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили – так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм – де ти тих грошей набереш…

– Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться – тоді дешевше й гарбатиме…

……………………………….

Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…

Тут і галасу менше, а діла більше…

……………………………….

Уже сонячне проміння навскоси трохи…

Притихає навкруги…

Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують…

Летять угору пробки з руської гіркої.

Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…

Це могорич.

– Будьмо!

– Будьмо!

– Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!

– Хай!

І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…

Напідпитку…

……………………………….

Он уже посунули й додому.

Запрягаються коні, запрягаються воли…

Додому…

Потяглася строката гадюка од Псла на степи…

……………………………….

Оживає «тічок»…

Це там, де коні… Одв’язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…

Тічок…

– Ей, мінці, налітай!

– Кому булану?

– Хто сірого візьме?

– Бережись!

– Н-н-о! Н-н-о-о!

– Бережись!

– Кажи! Ка-ж-жи!

Лясь! Лясь! Лясь!

– По-о-о-бережись!

Остання агонія…

Ще година – й затихає ярмарок…

Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…

Кому далеко – ладнаються ночувати.

Бо завтра ж ярмарок!

Складають товари крамарі. Вечоріє…

Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…

Не чуть сліпців…

І тільки орган на каруселі благає Ваньку:

Бросай, Ванька, водку пить, Пойдем на работу, Будем деньги получать Кожную субботу…

Затих орган…

Вечір…

* * *

А потім уже ніч… Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…

Такої ночі циганські шатра – лірика, а цигани – поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Пишного шатра чорноока Галя співає, – отака пісня:

А-а-а-а! А-а-а-а!

А-а-а-а!

Тягуча, як степ, пісня, – так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є…

Отака та ніч…

Чорна ніч… Чарівна ніч…

……………………………….

Може, то ніч, може, то зорі, а може, то… порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, з-під воза і…

– Галю! Веселішої!

І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:

А-та-ра-ра-рай-ра! А-та-ра-ра-рай-ра! А-та-ра-ра-рай-ра! А-та-ра-ра-рай-ра!

А Ванька пішов дрібно-дрібно круг вогнища…

Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:

– Ех! Да! Пайшов!

І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:

Тра-та-та!

І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами…

А-та-ра-ра-рай-ра! А-та-ра-ра-рай-ра!

– Ех! Пайшов!

– Молодець, Ванька!

А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна…

– Ех! Ех! Ех!

Садить Ванька закаблуками… Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та «козиньчастих» голодних коней…

– Ех! Ех! Ех!

Р-р-раз! Р-р-раз!

Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками!

Погасло багаття…

…Тихо на майдані….

Порожньо на майдані…

…Бовваніють в темноті ятки…

Сіріють циганські шатра…

Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий…

…Заіржала коняка.

Цьвохнув батіг…

Гавкнула собака…

Тихо…

Спать…

– Тр-р-р! Стій!

Кліп очима – а сонце тобі в самісінькі очі:

– Вставай, хлопці!

І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться…

Другий день…

По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі…

– Додому! Чи скоро додому?

– Скоро!

…Ка-а-а-жи! Ка-а-а-жи!

Лясь! Лясь! Лясь!

А в голові тільки:

– Дзень! Дзень! Дзень!

– Запрягай! Додому!

Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша…

Додому!

Поярмаркували…

А насупроти вітерець легенький повіває – гармидер ярмарковий з голови вивітрює.

……………………………….

– Но-о-о!

– Беррегись! Роздавлю! Ех!

То Альоша котить… Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят…

– Но-о! Роздавлю! Всіх подавлю!

– Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..

– Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумнєй од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Но-о! Но-о, лошаді! Берегись!

«Лошаді» – «н-но»! Альоша падає на возі навзнак, «лошаді» сідають на зади, Альоша б’ється лобом об передок, «лошаді» – вперед, Альоша – навзнак, «лошаді» – назад, Альоша – вперед…

– Но-о!

Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.

– Паняй помаленьку…

Їде «на всю округу баришник» і правою рукою в повітрі крутить.

– Всіх обкручу! Бачиш – ось пара коней – проп’ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! За-вер-та-а-а-ай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Но-о!

– Сиди, Альоша, а то зв’яжу!

– Но-о-о! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе коли-небудь такі коні! Но-о-о! От лошаді! Радість, а не лошаді!

І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись…

– Стой! Тр-р-р! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больной! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной…

І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи.

…Заснув Альоша… Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша…

Торохтить віз, б’є лобом Альоша об шворінь…

Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе…

Їде з ярмарку «культурний баришник»…

Поярмаркував Альоша…

……………………………….

Дома…

А ще й на другий день у голові:

– По-о-бережись!

– Ка-а-а-жи! Ка-а-а-жи!

– Но-о-о!

– Квасу! Дранки!

Лясь! Лясь! Лясь!

……………………………….

Ярмарок!

……………………………….

«Гіпно-баба»

Гіпноз.

Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена…

Чудеса професорів-невропатологів не один раз примушували волосся дратися догори й очі широко розплющуватися…

Все це таке незрозуміле, таке «потойбічне», таке дивовижне…

І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п’ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з’ясованою силою, своїм отим страшним «зглазом»… «Чудернацькі діла твої, Господи!»

От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.

Проста собі баба – подумаєте ви…

От сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицвілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…

Проста собі баба – подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то «баба-коровниця», що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…

То така баба, що зустрінете її – значить, обов’язково з вами лихо якесь трапиться…

То така баба, що, як перейде вам дорогу, – краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…

Отака баба…

Прізвисько «коровниця» нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас…

Таємнича баба…

Йде «баба-коровниця» через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.

– Куди ви, хлопці?

– Оббігаємо, щоб «баба-коровниця» дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.

– Обов’язково повисисають?

– Об’язательно!

І то вже так і знайте: повисисають.

– Чого це, Йване Дем’яновичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.

– Та оце ж і їхав, так «баба-коровниця» дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб’є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…

– Обов’язково?

– Об’язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…

І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: «Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…»

І не говоріть…

І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…

Безліч прикладів…

Сили в тої баби невичерпані родовища.

І скерована вона виключно на шкоду людові православному…

Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!

* * *

Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «баби-коровниці».

А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту…

Їдемо… От Андрій Васильович і каже:

– Чорти «бабу-коровницю» пруть!

– Буде щось?

– Буде…

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу… Тільки ото одрізав, а вона з-під ножа – плюсь! – і в мед!

І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом – не булка з медом: самі знаєте…

Я й кажу:

– Чи не «баба-коровниця»?

– Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…

Отака баба…

Страшна баба…

Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує…

І гіпнотизує…

А ми їй віримо! Отакі ми!

Село згадує

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…

Сіла ніч і вмостилася…

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далеко-далеко собака гавкає…

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…

Отак:

– Дзень!

І замовк…

Дванадцята десь година вже…

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.

І палять, палять, палять…

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої…

А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який по-полтавському на «л», промовить:

– Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Попівці, та загули… Повбивано…

– І Семена вбито?

– Вбито…

– Меткий хлопець був…

– Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…

І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…

– Як прийшов отой Денікін[104] (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися – дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали – і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… Їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четверо… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:

– Хлопці, мовляв, не зівай!

Семен – той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:

– Одкупимось, мовляв…

– Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо![105]

А вони:

– Одкупимось…

Проїхали Федорівку…

– Хлопці, – моргаю, – хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.

Не бере. Якби біля нас двоє, а там один – і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб’ють…

Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…

Проїхали й Глобин… Не хотять… Ну, значить, пропали… Їду, як у різницю…

Привезли нас до Кременчука, кинули у в’язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:

– Такий-то! Збирайсь!

– З речами?

– Так!

Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»…

Не стріляли тоді, а кололи… Отут-таки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…

– Що, кажу, хлопці, не хотіли?

Мовчать.

Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:

– Ковтушенко! (Це Семен.) Збирайсь! Такий-то! Такий-то! Збирайсь!

– З речами?

– Так!

І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…

– Ой, рятуйте! За що ж б’єте, в мене четверо маленьких дітей!

– Дітей, кажеш, маленьких четверо?! – Та бац його вдруге: – Нужні нам твої, растуди твою, діти?!

– Ой, рятуйте!

Семен збирається…

Я до нього…

– Нá оцей мій піджак!

А в мене на ваті до-о-брий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити.

Узяв Семен мій піджак…

Повели їх…

А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть…

Коли так і повели за мур…

– Ну, прощайте, хлопці…

Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:

– Бах! Бах!

З гвинтівки…

Та тоді:

– Ой, рятуйте!

А далі ще:

– Бах! Бах! Бах!

Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!

Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!

А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, – він і впав… А піджак товстий, – багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикав-поштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь – та за гвинтівку, та його в спину:

– Бах! Бах!

А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір – та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:

– Та не може бути!

Пішов сам, коли воно «може бути»… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…

От вам і Семен! Здоровий був хлопець…

А потім таки десь його вбито було.

– А ви довго у в’язниці були?

– Ні!

– Випустили?

– Утік!

……………………………….

А ніч над возом синя-синя, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза:

– Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..

……………………………….

«Так ми ж народ тьомний» (Конспект до трагедії)

В Азовському морі, на дні оного, росте трава, зелена, що комкою зветься…

Травка вона приємненька, ніжна й м’якенька, не «кусається» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї – так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…

І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими «ковбасами»…

Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс – Денисової (Обіточенської) та Бердянської…

Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона суха-суха, та м’яка, та рипуча…

А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…

А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м’які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для…

Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…

Вже Бердянську, приміром, там-таки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять.[106]

* * *

Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…

Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…

Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…

– Здорові були, – кажуть граждани.

– Драстуйте, – кажемо ми.

– На охоту?

– Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?

– А ми комку збираємо…

– Ну, сідайте, закуримо…

Сіли й закурили…

– Так комку, кажете, збираєте?

– Комку збираємо…

– Що ж у вас – артіль, чи як?

– Яка там артіль? Од «хазяїна»…

– Ну й що?

– Та що ж, «гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…

– А хто ж у вас за «хазяїна» править?

– Та Гальперин якийсь, із Харкова…

– А що ж воно за Гальперин такий?

– А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений є… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…

– Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?

– Еге!

– А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?

– А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…

– А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?

– Еге!

Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…

– Так що ж ви, – кажемо, – не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?

– Та воно…

– Що воно?

– Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…

– А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас: нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!

– Та воно так!.. Так ми ж народ тьомний!..

– Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!

– Та воно (трах! трах! трах!) так! Правильно!

– А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!

– Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!), «жисть»!..

– Ото тільки й нашого: я на вас – «трах», а ви на «жисть» – «трах», а Гальперини на перинах сплять…

Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…

Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).

Мисливство

Ах, тумани над озерами!

Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!

Ах, ліси! Ах, лани широкополі!

Господи! Та хто ж вигадав оце все?!

Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?

Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!

З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза – і шусть з установи!

І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4-й годині потяг іде!

І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!

І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!

Бо та людина – мисливець!

Нема в світі найбільшої сили, як жінка!

Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…

І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…

* * *

– Іване Петровичу, в суботу їдемо?

– Як вирвусь, так їдемо!

– Звідки вирвусь?

– З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!

– Ну?! І не поїдете, значить?

– Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!

* * *

Яка ж це сила велика – мисливство!

А хіба не сила?

Уважайте!

Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.

– Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!

– Хто витягне?

– Жінка витягне! Ззаду біжить!

І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:

– Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!

Ах, тумани над озерами!

* * *

Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?

На самій Харківщині вже дев’ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?

– Ай-ай-ай-ай-ай! Записуйтеся – це ж не так тяжко!

Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:

1) Складну алюмінієву чарку!

2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.

3) Фунтів зо два мисливських сосисок.

4) Патронташ.

5) Ягдташ.

6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…

7) Чоботи мисливські. Довгі такі – аж по самі тпруті…

8) Реміняку – зайці носити…

9) Тороки – качки носити…

10) Барклайку – набої набивати.

11) Закрутку – набої закручувати.

12) Мірочку – порох та шріт одміряти.

13) Мисливський квиток.

1 4) Рушницю. Остання – не обов’язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.

Все це на себе одягається й ідеться полювати.

Коли потім вас запитують:

– Що, товаришу, вбили?

– Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!

Ви вже – справжній мисливець.

Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!

Якість продукції

Їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.

Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.

– Беріть, будь ласка.

Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:

– Подивіться на цю склянку.

– А що таке? – запитав я.

– Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, кострубаті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.

– Да, – відповів я. – Чи не вміють, чи не хочуть, а роблять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.

Розбалакалися ми.

– Я сам, – розповів мій супутник, – робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато… От і маємо таке, що бридко в руки взяти…

– А правда ж, – перебив я його, – можна вже робити як слід?

– Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.

– Налагодили, значить, вже виробництво?

– Налагодили. А знаєте, як налагодили?

– Як?

– Шлунок допоміг.

– Який шлунок?

– А такий звичайний шлунок… Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казна-що, як і оця склянка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй… Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:

– Що ти мені їжака сунеш?!

Перелякалася директорша страшенно.

– Що ти, Ваню! (Його Іваном Федоровичем звуть.) Якого їжака? Це з вашого заводу наконечник.

– З нашого?

Та як ухопить того наконечника, та як брязне об землю…

А на другий день скликає загальні збори. А потім виробничі наради.

Як узявсь, як узявсь – так тепер наша гута на першім місці. Посуд у нас, як хрусталь. І всі задоволені.

……………………………….

«Що Бог посилає, то все на краще», – подумав я.

«Чукрен»

Сива-сивезна старовина…

Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».

Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її Божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги і коли було його чи запитають про що-небудь чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…

Через те й країна звалася «Чукрен»…

Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».

Жили там люди – чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.

Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:

Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки води мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.

Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють:

– Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?

А ті співають, а ті співають…

Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, По какому случаю, Одного тібє люблю, А десяток мучаю.

Отак і жила та казкова країна «Чукрен».

І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, – одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято.

Вирішили святкувати.

От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.

Сусіди збоку нагадують:

– Не проґавте, хлопці!

А чухраїнці їм:

– Нічого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід…

Що маєш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:

Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.

Щоб не дуже, значить, поспішали.

Зраділи всі дуже…

А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться.

На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.

–

Отака була колись казкова країна «Чукрен».

«Чухраїнці» (Спроба характеристики)

Передмова

«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».

Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва – «чухраїнці» (і про це ми знаємо) – постала від того, що нарід той завжди чухався…

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

Розділ І

Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну[107]. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це – на заході…

Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма – Бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном – надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці – це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці – над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів, – хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…

Як запитають було їх:

– Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, одповідають:

– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

– Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.

А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він – ти, а ти – ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

Розділ ІІ

Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

– Це – чухраїнець.

І ніколи не помилиться…

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса – все це так і випирає оті п’ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п’ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то – крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

– Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

– Не треба…

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б підіслав.

Або:

– Якби знаття, що в кума пиття…

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:

– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…

Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

– Якби ж знаття…

І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

– Якби ж знаття…

Якось-то воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: «якось-то воно буде» та «я так і знав».

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:

– А чи так ви робите?

Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

– Та! Якось-то вже буде!

І починає робити…

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

– Я так і знав!

– Що ви знали?

– Та що отак буде!

– Так навіщо ж ви робили?

– Якби ж знаття…

– Так ви ж кажете, що знали?

– Так я думав, що якось-то воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

– Дивне якесь perpetuum mobile.[108]

Забув. Спізнивсь.

Друга риса – «забув» і третя – «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…

– Чому ви цього не зробили?

– І-і-і-ти! Забув! Дивись?!

Або:

– Чого ж ви не прийшли?

– Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.

……………………………….

Істинно дивний народ.

Розділ III

Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

– І все по-дурному!

Післямова

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

– Нічого. Якось-то воно буде.

Тьху!

Вишневі усмішки закордонні[109]

Передмова

«Закордонні усмішки» ці писалося в санаторії Haus Eibenhot біля Берліна (червень – липень 1928 року). Автор цих усмішок здебільша писав їх, лежачи в ліжку та держачись за черево. Спостерігав і берлінське, і позаберлінське життя автор у ті «вільні» години свого закордонного життя, коли переходив од лікаря до клініки, від ліжка до кабінетів різних медичних маніпуляцій. І весь час йому тоді боліло. Спостереження, отже, поверхові. «Усмішки» (автор цього не заховує) подекуди вийшли кваснуваті, бо в народженні їх велику участь брала авторова дванадцятипала кишка, за що автор і приносить їй тут сердечну подяку.

Автор

Поїхали

Без причини й болячка не сяде.

Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.

Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.

Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має право командирувати вас за кордон, і говорите:

– Удосконалитися мені б, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так я, хай мене Бог уб’є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз-два – і соціалізм!

Ну і, звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам справді-таки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.

Тоді вам та установа каже:

– Да… Справді-таки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але, майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито, вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість подорожі, мито, дорожнечу прожиття за кордоном, багато не виграєте… А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими панталонами та мережками незручно, бо попадете на кінофільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту…

– Ах, так… Ну, тоді я подумаю…

– Подумайте…

* * *

Краща й поважніша причина для закордону – хвороба.

З хворобою виїхати легше…

Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.

В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію», і коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:

– Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, казали мені, є такий список. Ох! Ох!

І знову знепритомніла.

Так не робіть, – засиплетесь.

* * *

Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати хар-рошу язву в шлунку. Круглу.

Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Хар-роша буде язва…

……………………………….

Ну, от у вас уже в руках закордонний паспорт. Всі вже про це знають.

– Їдете?

– Їду.

– Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.

– Добре.

– Їдете?

– Їду.

– Так ви, може б, мені шляпу.

– Добре.

……………………………….

– Так ви б мені краваток штук зо три.

– Добре.

……………………………….

– Єх, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика. Маринці – ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.

……………………………….

– Їдеш?

– Їду.

– От добре. Ну й повезло. От послав же Господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Блокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.

– А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…

– Товариші! Може, кому рояль Шредерівський привезти[110]? А може, автомобіль?

Сидячи у вагоні, ви дивитесь у блокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з-за кордону.

Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 пари черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів…

Темніє у вас в очах, і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: «Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?»

Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагона товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.

Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон їду!

……………………………….

Їдемо.

– Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher – це для курців, а Nichtraucher – це для некурців.

– А який «другий клас»?

– Zweite Klasse! Так і кажіть на вокзалі!

– Кому казать?

– Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.

– Ага. Їх габе цвайтер кляссе. Їх габе цвайтер. Їх габе цвайтер…[111]

– А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Аусганг» – значить «вихід».

– Ага… Як вихід?

– Аусганг.

– Ага. Аусганг… аусганг, аусганг… Ну, й трудне слово…

– А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Fridrich-straЯe, там і вставайте: «Бангоф» – вокзал, «штрассе» – вулиця. Там і вставайте.

– Ага… Значить, так: «Їх хабе цвайтер кляссе». «Аусганг» – вокзал. «Бангоф» – вихід. Ага.

– Та ні. Навпаки.

– Як навпаки? «Їх хабе цвайтер кляссе» – вокзал?

– Та ні.

– Ага. «Бангоф» – вокзал.

……………………………….

– Цванціх. Драйціх. Фірціх[112]. А там же ж як, після того «аусгангу»?

– А там спитаєте.

Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.

Їдемо… Їдемо… Їдемо…

Шепетівка…

А ви знаєте, під’їжджаючи до Шепетівки, якось тобі робиться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити… Митниця – вона собі митниця… Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може «стребувать»? Нічого.

Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував:

– От, – каже, – погано, що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.

Я йому:

– А ви б, кажу, сажею вимазались та два-три бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А якби хто спитав, сказали б: «Уніформа в нас така».

Не в митниці справа.

Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочиш-бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться – це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.

Не дай Бог – вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихо-тихо у вагоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що.

Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.

Нейтральна зона…

«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.

– Прошу пана! Паспорти!

Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан?

Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких-небудь десять кілометрів – і я вже «пан»!

Польща.

Приїхали

Польща, значить…

Їдемо… Їдемо… Їдемо…

Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька…

Вузесенько-вузесенько так росте…

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю, – я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща – держава. Вона – за Могилянами.

Польща – хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.

Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:

– Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.

– Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.

У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани…

За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.

Я став біля вікна та:

«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…»

Сам собі подумав і сів…

Корови скрізь пасуться. Корови чорно-рябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж – за Німеччиною.

Польща – республіка, у неї є президент. Не вірите? Їй-Богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…

Їдемо…

Всі до мене:

– Прошу пана! Прошу пана!

Я не витримав, устав, та:

«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» – сам собі подумав і сів.

Лани… Лани… Лани…

Їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:

– Шпрехен зі дойч?[113]

А я йому:

– Ні!

– Франсе?[114][115]

А я йому:

– Ні!

– Інгліш?[116]

А я йому:

– Ні.

Мовчить він.

Тоді я почав.

– А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?

– Ніх, – каже, – ферштейн.[117]

– То-то ж.

А він почервонів-почервонів. А я йому.

– Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюся, перестрашився.

– Не бійтесь, кажу, я не сердитий.

Їдемо.

* * *

Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

* * *

Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що їде прямісінько до Берліна. Раз-два – і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

– Майн гер! Біте шен, пас.[118]

О! То був «паном», тепер уже – «гер».

Просто тобі трансформація…

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так чисто…

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

– Каvіаг?[119]

– Нема, кажу. – А що воно за кав’яр такий, не знаю.

А у клубі Блакитного не раз їв.

На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав’яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

* * *

Поїхали далі…

Лани… Ліси… Луки…

І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…

Жито рівне-рівне, – ніби його путящий цирюльник під «йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого – голландські.

– Ну, думаю, коли є корови, – повинні бути на шляхах і кізяки коров’ячі.

Нема. Уявіть собі – нема кізяків.

Я ж пам’ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним[120] сперечалися щодо тамтешнього грунту.

– Ну з чого, – питав я його, – оцей грунт складається?

Він відповів твердо і рішучо:

– З коров’ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки грунт. І я, – каже, – в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.

А тут коров сила, а кізяків не видно.

Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:

– Біте шен! Іх мехте ін туалетен геген![121]

Це по-нашому:

– Дозвольте вийти.

І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов’язково витуалетиться тоді, як до ганку підійде. Або коли її доять.

* * *

Їдемо.

Жита рівні-рівні на полях. І пшениці… І чисті-чисті…

Просто потолочити хочеться – такі вони рівні й стрункі.

А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.

Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…

І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.

Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.

От – бачиш – гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.

Ось штук із п’ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…

Дивно…

І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.

Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда – хай би вона селом мигнула.

Боже мій.

Зразу б:

– Тю! Тю-у-у-у! Ара-ра-ра-ра! Ф-ф-фю-ю-ю!

Та я б, мабуть, і сам тюкав.

А тут ні тюкання, ні свисту.

* * *

Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв’язувані.

І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.

А в нас:

– Скільки взяли?

– Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.

– А коли ж ви ту калюжу засиплете?

– Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.

Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!

* * *

Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами.

І ніхто їх не стереже.

От, красти!

Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.

Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.

Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.

* * *

Німецькі села… Кам’яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…

Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…

Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…

Он іде отара овець.

«Невже то, – думаю собі, – вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?»

І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.

Їдемо…

Лани… Села… Ліси…

І так аж до Берліна.

* * *

Берлін…

Один «бангоф», другий, третій…

Нарешті наш – «Фрідріхштрассе».

– О Боже мій! Де ж той, як його – «авсганг?»

Ось він! Ну, Господи благослови!

– Майн гер! Майн гер!

– Та «гер» то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?

– Біте шен…

……………………………….

Готель…

– Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?..

…Іх. Ніх. Іх. Ніхт шпрехен дойч.[122]

А хазяїн:

– Что значить? Говорите по-руськи. Откуда?

– З Харкова.

– Давно билі в Одесі?

……………………………….

Трохи не кинувся цілувати.

Приїхали.

Ну й народ!

При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, – так і хочеться в розпачі крикнути:

– Нещасні! По-нашому не розуміють!

І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:

– Що ти, – мовляв, – з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки по-німецькому, та по-французькому, та по-англійському й розуміє?

Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:

– Поголіть мене.

Стоїть, дивиться.

Ви йому кажете ще раз:

– Поголіть мене.

А він вам:

– Вас?[123]

– Та мене ж, мене!

А він:

– Вас іст дас[124] «мене»?

Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому.

Вимовили, нарешті.

Страшенний регіт у голярні.

Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.

І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся.

Пішов купувати сорочку.

Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку.

Жестикулюю далі:

– Не верхню мені, – жестикулюю, – сорочку треба, а нижню. Не отаку, – значить, показую, – а таку.

– Ах зо[125]! – каже.

– Зо-зо! – кажу. – Зо!

Дали мені сорочку.

Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п’ят.

Така, як ксьондзівська сутана.

Злякавсь я.

– Смирительну, – думаю, – сорочку дали. Може, що помітили, не дай Бог.

Кличу Йосипа Йосиповича.

– Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.

– Це – нічна сорочка!

– А не смирительна?

– Ні, ні, – каже, – це нічна: не бійтесь!

Ну-ну!

……………………………….

Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю.

Сідаю в таксі.

Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.

– Біте шен! – каже шофер.

Поїхав.

Їду та їду. Їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.

По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15—20 мені додому їхати, а все їду та їду.

Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.

Дивлюсь на написи вулиць, – раз промайнуло моє «штрассе» і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.

Коли вже таксометр наближався до п’яти, дивлюсь, під’їжджаю з другого боку до свого готеля.

– Біте шен! – каже шофер.

– Данке зер, – кажу, виймаючи п’ять марок.

Не розуміючи по-нашому, – от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п’ять марок вилітає.

* * *

Та що там говорити про простий народ.

Професори – і ті по-нашому не розуміють.

Знаменитий професор, світова величина, «бог» у своїй галузі, а не вміє по-українському.

Я йому говорю:

– Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді. Захворів отоді.

Все, одне слово, розказую, як «Бог приказав».

Не бере.

І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.

А то по-німецькому:

– Раз-два!

І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все…

От, розумієте, народ!

І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша.

Нічого подібного.

В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці, – і от же знають її.

А наша друга після італійської, із самих голосівок – та яких голосівок, – складена, і не розуміють.

Нещасні.

А які егоїсти!

Ідеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:

– Я[126]! Я! Я!

Говориш з ким-небудь. Сказав щось, а він вам:

– Я!

По телефону говорять, – тільки й чутно:

– Я! Я! Я!

Між собою балакають:

– Я! Я!

Страшенно егоїстичний народ!

* * *

Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою.

Треба було одержати в банку гроші.

Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він по-німецькому може.

Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, по-своєму вже говорили.

Аж ось уже треба було брати гроші.

Урядовець і питає чистою руською мовою:

– Вам какими деньгами, марками или долларами?

Пасаж.

* * *

І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.

Тварини – і ті вас не розуміють.

Гуси ходять на березі озера.

Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, – так і реготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.

Я до їх:

– Гусю! Гусю! Гусю!

Ніякої уваги.

Я розсердився:

– Гиля, – як крикну, – подохли б ви йому!

А хоч би тобі що!

Я пам’ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.

А ці собі стоять, пір’я носами перебирають та геготять потихеньку.

А прийде німкеня, щось таке їм скаже, – або тікають, або до неї біжать.

……………………………….

З собаками знову притичина.

Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.

Кличеш його:

– Сірко! На! на! на!

І не дивиться.

Витріщився тоді на його:

– Тюди ти, здох би ти йому!

Стоїть.

Та торік у Короповім хуторі один дядько як «тюдикнув» на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.

До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:

– Комен зі гер![127]

Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.

……………………………….

Та що там говорить!

Кури не розуміють: «А киша».

Коні не розуміють: «Но».

Свині – «Аля».

Корови – «Гей».

Вівці – «Бришки-бришки».

Горобці й ті не по-нашому цвірінчать.

Нещасні.

І люди нещасні. І тварини нещасні.

Як вони живуть – Господь їх знає…

* * *

І ще одну дивну річ помітив.

Я не бачив, як німці родяться.

А от як женяться – бачив.

Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.

А «ховаються» – швидо, швидко.

На автомобілі труна. Котить, аж погукує.

А за нею автомобілями родичі біжать.

Не затримують мертвих в юдолі земній.

– Умер – катись.

……………………………….

Ну й народ!

Не життя, а радість несподівана

Товариші! Лафа! Та жити у Німеччині та тільки Бога хвалити.

Та не життя там, а пісня херувимська.

Там нашому братові – аби тільки кордон перескочити.

Не пропадеш!

Ходи тільки тоді до Дейтшлянду[128] та «хваліте ім’я Господнє» співай.

Прожити таки можна, як у Христа за пазухою, дешево, – навіть даром, – і прожити маючи всі життєві блага.

* * *

Щодо їжі.

Та зверніть же, будь ласка, увагу.

Дорога. Йдете ви тою дорогою, а вам хочеться їсти.

Валюту свою ви вже витратили.

Їсти вам хочеться дуже.

І от ви бачите, над дорогою сила стоїть бідонів з прекрасним, свіжим, білим і ситим молоком, з-під тирольських або з-під голландських корів.

То, бачите, така річ.

Хазяйки, подоївши корови, «раннім-рано та ранесенько», виносять на шлях бідони з молоком і ставлять їх рядочком над дорогою.

А в певний час проїздить там грузовий авто, забирає те молоко й везе до міста, де й розвозить, куди вже воно там призначене: чи в крамниці, чи в кав’ярні, чи в молочарні.

За бідонами тими на шляху ніхто не дивиться, так що вам абсолютно ніхто не заважає підійти, взяти найбільший із бідонів, сісти на горбочку, і, благословляючи природу, видудлити бідон молока.

Коли вам, стомленому і повному вражень од подорожі по Німеччині, одного бідону мало, ви берете другий й видудлюєте ще один бідон.

Тоді одходите в лісок, лягаєте голічерева і співаєте якої-небудь веселенької пісні, доки Морфей не вхопить вас в обійми свої.

Це можна робити щодня.

От де ніколи вас не мучитиме голод, бо, як ви знаєте, молоко не тільки ваш голод втамовує, а є ще й річ взагалі корисна щодо поправки вашого здоров’я!

* * *

Ви скажете:

– Що ж молоко! Само молоко може приїстись, остогиднути може.

Це – правда.

Але ви, будь ласка, не падайте духом.

Ви підіть селом, придивляйтесь на тини біля хат.

Там ви побачите – біленькі торбинки висять.

Майте на увазі, що в тих торбинках прегарні, пухкі, чудесно випечені маленькі булочки-франзолики.

То булочник недавнечко тут проїхав своїм авто і порозвішував свою продукцію.

Витрусивши дві-три торбинки, ви цілком задовольните своє бажання поїсти хліба.

Четверту й п’яту торбинку ви витрушуєте в свій рюкзак, маючи на увазі, що завтра вранці вам треба буде мати справу з бідонами.

Молоко з м’якими булочками – їжа наїдна й корисна, але нам може забажатися чогось смачнішого.

Річ це цілком природна.

Хай і це вас не бентежить, бо і з цього становища ви вийдете з честю.

Проходячи не тільки місцями залюдненими, а навіть лісом, ви бачите, що до дерева поприбивані такі собі оригінальні апарати.

На тих апаратах написано:

«Шоколяда».

Киньте 10 пфенігів, сіпніть за ручку, і з апарату випаде плитка свіжого й смачного німецького шоколаду.

Ви в розпачі, що у вас нема 10 пфенігів.

Ах, який ви наївний!

Ви придивіться, якими благенькими гвіздочками прибито того апарата до дерева.

Двічі озирнувшись на всі боки, ви підсовуєте руку під той апарат і трохи надимаєтесь.

Невеличкого напруження ваших мускулів досить для того, щоб цілий апарат з усім шоколадом опинився у ваших руках!

З тим апаратом ви йдете подалі кудись у ліс, вибираєте доброго дуба, розмахуєтесь перед тим дубом апаратом і об дуба той апарат.

Г-г-г-а-а-х!

Апарат розскакується, шоколад висипається на землю.

Ви той шоколад збираєте в свою дорожню торбину й ласуєте ним два-три дні, запиваючи його молоком, аж доки на дорозі не трапиться вам другий такий самий апарат.

Ви не дуже економте шоколад: апаратів вам траплятиметься на дорозі багато і шоколадом ви будете забезпечені «всерйоз і надовго».

* * *

Так само стоїть справа із цигарками.

І з цигарками ви надибуватимете такі ж автоматичні апарати.

Така сама «техніка» й з цими автоматами.

І цигарками ви будете забезпечені.

* * *

Ноги заболять ходити.

Не сумуйте. І з цього становища є вихід.

Ви що любите більше: велосипед чи автомобіль?

Коли ви віддаєте перевагу велосипедові, будь ласка: ви на кожному кроці побачите «самотній» велосипед.

Хазяїн його залишив або під тином, або під деревом, а сам або гостює десь у своїх знайомих, або відпочиває в лісі.

Ви берете велосипеда, сідаєте і їдете по прекрасних доріжках, спеціально для велосипедистів утрамбованих.

* * *

Хочете авто?

І це можна.

Авто так само ви можете побачити дуже й дуже часто.

І так само без хазяїна.

Сідайте і їдьте.

Дороги в Німеччині прекрасні: ви можете там автом проїхати геть чисто всю німецьку республіку.

Додержуйте тільки правил автомобільної їзди.

Держіться, їдучи, правого боку.

По містах, на перехрестях вулиць, вважайте або на шуцмана, або на світлові сигнали.

Не ловіть гав, і ніхто до вас ніяких претензій не матиме.

А коли до того всього вам трапиться ще й шикарна машина-карета, безшумна й блискуча, на вас усі звертатимуть увагу й проводжатимуть вас із захватом:

– Ах, яка машина! Ах, яка машина! А хазяїн який! Як їде! Ах! А шуцман, бачивши у вас таку машину, може вам і «честь оддать».

Шуцмани до шикарних машин мають особливу пошану.

* * *

З горючим, – питаєте, – як?

Ах, ви дитина!

Та ви ж не знаєте Німеччини!

Та тут на кожному кроці побудовано резервуари з бензином, спеціально для автомобілів і мотоциклетів. Ви під’їздите до такого резервуару, набираєте бензин і кажете, показуючи на номер своєї машини:

– Рахунок пришліть на цей номер!

І поїхали далі.

Яке вам діло до того здивування, що його викличе у справжнього хазяїна вашої машини присланий йому для оплати рахунок.

* * *

Жить тут, товариші, можна та тільки Бога хвалить.

Сигари навіть гаванські можна курити безплатно і скільки вам завгодно.

В магазинах, де курити заборонено, біля дверей є такі мідяні підноси для сигар.

Коли курій у такий магазин увіходить, він залишає сигару на тому підносі.

Ви заходите так само до магазина, роздивляєтесь там крам, – це нікому не заборонено, – а виходячи з крамниці, берете найкращу сигару. Можна взяти й дві.

Крамниць у Берліні багато: сигари у вас не переводитимуться.

* * *

Та я ж кажу: не життя там, а радість.

Їдьте!

«Зее»

«Зее» – озеро, по-німецькому.

Який усе-таки прекрасний був старий німецький Бог!

Який щедрий!

Він, сотворивши Берлін, узяв та й обсипав його кругом силою прекрасних озер.

А озера ті посполучав каналами, а канали ті сполучив річками, і тепер навколо Берліна ціла річно-озерна система, де можна плавати невеличкими пароплавами, моторними човнами, вітрильними човнами, байдарками, весельними човнами.

А береги тих озер і тих каналів закучерявив лісами і сказав німцям:

– Користуйтесь з тих озер і з тих лісів, і здорові будуть у вас легені, і сильні й пругкі будуть у вас м’язи.

Послухались німці старого свого Бога: вони бережуть свої озера, вони не вирубують своїх лісів, і мають тепер святами де відпочивати, купатися, плавати…

Хороші штуки ті «зее».

Вони під свята й на свята витягають до себе берлінське населення, і тоді в місті сильно меншає народу.

Тоді порожніють вулиці, і Берлін затихає.

А народ увесь на «зее».

Він туди їде поїздами, трамваями, автобусами, автомобілями, велосипедами, пароплавами, човнами.

Бере з собою їжу, бере дітей, і з суботи з вечора аж до неділі до вечора він дихає свіжим повітрям.

Кишать тоді озера й ліси силою народу. Тоді там гамір, сміх, пісні. Німці – відпочивають.

* * *

Я живу на березі величезного озера, кілометрів на 70—80 од Берліна…

Зветься це озеро Шарміцель-Зее.

Буденними днями тихе «моє» озеро, тихі «мої» надозерні ліси…

Субота.

Тоді повз «мою» хату безнастанно пролітають машини різних систем і калібрів, тоді в невеличких на березі озера пиварнях і кав’ярнях столики пообсипувані різнобарвною юрбою.

А на озері торохтять мотори, і все воно, мов білими великими метеликами, уквітчане вітрилами. Тоді на березі і в лісі ви зустрічаєте численні екскурсії школярські з учителями, а в кожного учня за плечима рюкзак з бутербродами.

Тоді на «моїм» тихім озері змагання: і на човнах, і в плавбі.

Неділями й святами говірке «моє» озеро й шумливе.

* * *

Після неділі чи після свята я йду в ліс з упередженням подивитися і підрахувати, скільки паперу, скільки яєшної шкаралущі й побитих пляшок я знайду в лісі й на березі.

Нема! Нема паперу, нема шкаралущі, нема битих пляшок!

А в лісі понад дорогою я бачу великі дротяні кошики з написом: «Раріеr» (папір).

І бачу, що коші ті повнісінькі брудного паперу.

А через день, коли я проходжу повз ті кошики, вони порожні…

А в лісі чисто, і на берегах «мойого» озера чисто.

Тоді я, озираючись, кидаю на дорожку шматок паперу.

Хай же ж хоч один валяється! Хай же ж один він нагадує хоч трішки Харківський комунальний парк після неділі, і в неділю, і в буденний день!

Бо мені ніяково, коли в лісі чисто, мені скучно, коли в місці громадського гуляння нема шкаралущі, нема битих пляшок, нема іржавих з-під консервів бляшанок.

* * *

Під вікном «моєї» хати, на озері, під берегом (вікно моє виходить на озеро), ось уже два тижні стоять два величенькі човни. Зверху над ними понапинувато брезенти… Шатра ніби над ними пороблено.

І бачу я, що в кожнім човні люди живуть.

Я розпитуюсь, щоб таке воно ото значило.

– То люди свою відпустку так проводять.

Бере службовець відпустку, забирає свою родину і на час відпустки виїздить на озеро й місяць, чи там скільки, живе в човні.

Я йому заздрю.

Здоровішого, кориснішого, приємнішого відпочинку не придумати.

І дешевшого.

Але що мене найсильніше на «мойому» озері вражає?

70 кілометрів од Берліна.

Сполучено воно каналами з Берліном.

На його берегах вечорами горить електрика.

На його березі є прекрасні вілли і першорядні готелі.

Є на нім санаторії, є збудовані за останнім словом науки водо-світло-електро-лікарні.

По озеру бігають пароплавчики, мотори, човни.

Берегами його мчать «бенци», «форди», «опелі»…

І щодня, – щоранку й щовечора, – я бачу під вікном у себе виводок диких качок.

Щодня я милуюсь, як на ряску випливає з осоки качка з маленькими каченятами.

І ніхто на їх не «арякає», ніхто на їх не «кишкає».

І я не «арякаю», і я не «кишкаю».

А як хочеться кишнути!

А перейдеш на другий бік через півострів (на півострові – санаторій), там під очеретом табунами дикі качки плавають.

Плавають та й усе.

Неймовірне сполучення культури з незайманою природою.

І пригадуєш свої болота, свої озера…

Скільки ж труду, скільки зусиль витрачається, щоб у найдикішій хащі, в непролазному болоті, куди не тільки пароплавом, а навіть рачки не пролізеш, – щоб у такім чортячім місці охоронити в нас качаче гніздо.

І ніякі зусилля, ніякі заборони – ніщо не рятує нашу дичину від безглуздого, нікому непотрібного нищення.

Якби біля гнізда сичало стонадцять гримучих гадюк, все одно б знищили, все б одно видрали.

І тут «бенц», і… дика качка!

І не боїться «бенц» качки, а качка – «бенца».

Прекрасна річ – Зее.

Після всесвітньої революції обов’язково треба буде сполучити ці «зее» з нашою Лопанню.

Так треба буде зробити.

Річку Одер з’єднати з Віслою, Віслу – з Бугом, Буг – з Дністром, Дністер – з Доном, з Дона – в Дінець, з Дінця – в Уди, з Уд – у Лопань.[129]

У Померках викопати озера і сполучити їх з Лопанню.

Будуть вони зватись «Лопань-Зее».

Тоді можна буде з Померок просто без пересадки, човном аж на Wann See чи на Scharmutzel-See.

Лопань перед тим треба буде почистити.

«Pour les dames» [130]

Спеціальна усмішка для жінок.

Для жінок, про жінок.

Для жінок наших, про жінок німецьких.

Для яких наших жінок?

Читайте, – самі побачите.

У всякому разі, – «присутніх не торкається».

……………………………….

Жінки німецької національності – особи жіночої статі.

Вони дуже щасливі.

А щасливі вони через те, що їм не треба ніколи думати про те, як дістати з-за кордону шовкових панчіх, пудри Соті і губної помади Нивідан.

А їхні чоловіки ще щасливіші, бо, при командировці за кордон, їм не треба думати: який орган собі замотувати, переїжджаючи кордон, панчохами, як застібнути на собі дамські панталони і куди засунути флакон парфумів, коробку пудри і губну помаду, маючи на увазі, що не в кожну дірку цей крам улазить.

Німецькі жінки не фарбуються: не фарбують ні брів, ні віїв, ні губ, ні обличчя, ні кінчиків ушей, ні ніздрів.

Так що за кордоном помаду губну, за непридатністю, дають скаженим свиням.

Вони від неї дохнуть.

Одягаються тутешні жінки дуже шикарно і на їх чисто все: і білизна, і вбрання, і черевики, і пальто, і капелюхи, і рукавиці – все чисто в них закордонне.

Нічого не побачите ні з Текстильсиндикату, ні з Церобкоопу, ні з Комборбезу.

А як у них закордонний крам дуже легко дістати, то вони й його не шкодують аж ніяк.

Вони одягають по 8 пар шовкових панчіх зразу, по два черевики на кожну ногу, шовкових панталон носять по чотири пари, рукавиць по три пари і по 2 ½ капелюхи.

Зимою одягають зразу по три котикових пальта електрик.

І ото одягнеться та перед вами й ходить, хвастає.

А я їм і кажу:

– Чого задаєшся? Ну, чого, кажу, задаєшся? Та якби в нас не було Шепетівської, кажу, митниці, то наші б жінки по 8 електрикових отих пальт надівали.

– О майн гот!

– То-то ж, кажу, що гот!

* * *.

Мода тепер у Німеччині на жінках така.

Почнемо з голови.

Значить, так.

На голові – капелюх. Такий, знаєте, круглий. По боках – криси, а всередині дно. Отакий тепер модний капелюх.

Потім іде в жінки голова. Голова – кругла. У волоссях. Волосся молоді здебільша стрижуть. А в старих – само вилазить. Через те старі жінки всі носять на голові таку сітку шовкову, тонесеньку, – надіються, значить, що із сітки волосся не вилізе. Вилазить і з сітки. Зачіски – в старих, куди само зачешеться, а в молодих – чоловічі зачіски.

Далі йде обличчя. Як уже було сказано, обличчя не фарбоване.

Далі, значить, пішов бюст. Іменно пішов. Куди пішов, невідомо, а чи скоро вернеться, так саме ніхто не знає.

«Безбюстя» – тепер мода. Жінка намагається на голку перекинутись. Щоб ото така була тонка та гостра.

Трапляється, положим, і навпаки.

Далі пішла фігура. Тонка – модна. Товста – ні.

Далі – ноги. Дві ноги в кожної жінки. Ноги такі, що з двох вільно можна зробити шість. Матеріалу на ноги не пошкодовано.

* * * Діти є.

* * *

Багато жінок їздить верхи на конях по Тіргартені. Очевидно, допризовна підготовка майбутньої німецької кінноти.

* * *

Дуже багато жінок правлять автомобілями.

Усі жінки їздять на велосипедах.

* * *

Переодягаються дуже часто.

Це я помітив у санаторії.

Снідать іде в одному вбранні, вечерять – у другому, обідать – у третьому, спать – в четвертому.

Слава Богу, що тільки чотири рази на день їсти дають, а то б тільки те й робили, що скидали б та одягали свої плаття.

* * *

Узагалі можна сказати, що німецькій жінці куди легше живеться, як хоч би й нашій!

Тут дуже легко жінці набувати яке-небудь наукове, чи що, звання.

Коли чоловік, наприклад, дістає звання професора, тоді його жінка зветься не іначе, – як:

– Фрау професор!

Докторова жінка:

– Фрау доктор!

Якщо чоловік п’яниця, жінка буде:

– Фрау п’яниця!

Чоловік – більярдний жук, його жінка:

– Фрау жук!

Якби я тут оженився (тьху, тьху, тьху!) – моя б жінка звалася:

– Фрау язва шлунку.

А навпаки щось я не чув. Ніколи так не буває, що коли жінка прачка, чоловік її:

– Гер прачка.

Або жінка Настя, – чоловік:

– Гер Настя.

Як бачите, з цього боку жінки в Німеччині в привілейованому стані.

До рівності поміж чоловіками й жінками не дійшли.

* * *

Що тут для жіноцтва добре, так це поведінка їхня з чоловіками.

Вільна поведінка.

От ви йдете вулицею, і бачите: йдуть собі жінка з чоловіком в обіймах.

Не під ручку, а таки обнявшись за шию, як слід, і ніжно одне до одного пригорнувшись.

І ніхто пальцем не показує, ніхто протоколу не складає.

А цілуються чоловіки з жінками, так де тільки вони не цілуються.

Їдуть в авто – цілуються.

В театрі під час дії – цілуються.

В кіно, як тільки картина починається, так аж стогін стоїть од поцілунків.

Так, як ото на болоті ввечері влітку жаби квакають, так оті поцілунки кругом.

Тільки:

– Цмок-цмок! Цмок-цмок!

Одна емігрантська газета (очевидно, редакторові вже під дев’яносто) так аж запротестувала:

– Ніяк, – каже, – з дітьми в кіно через ті поцілунки піти. Така розбещеність! Що з тих дітей вийде?!

І, справді, воно якось незвично.

Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:

– Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілуватись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іменинах.

– Хай, – каже, – на Великдень.

Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.

У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб «без доклада не входить» та двох кур’єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:

– Зайняті! Приймати нікого не веліли!

Та й то не встережеться ніяк.

Та ще під час самокритики – хоч губи к чортам одрізай.

А тут – ні.

Тут за особистого секретаря бути – так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.

Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.

Чи не завести й у нас такого звичаю?

Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструкцію.

А то в нас без інструкції обов’язково «ухили» підуть і попухнуть губи.

Короп по-німецькому

Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.

Автор

Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.

Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, дивитися на поплавки й думати кожний про своє або потихеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.

Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мисливство та рибальство.

Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному: в них є про віщо говорити, вони – завжди друзі.

Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спільних рис.

Він ходить у моноклі, а я в штанях.

Він – директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.

Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.

Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.

Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком аналогічне.

Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 3—3½ фунти або важчий, або легший.

Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!

А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.

Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.

Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.

– Одягаєш, – каже, – гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!

– І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27½ ф. У воду втягла!

– Дуже інтересна, – він розказує, – рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.

– Не менш інтересна, – я йому розказую, – рибна ловля в Покотилівці.

– В Цюріхському озері, – він каже, – є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! О!

– І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цу-цу! – кажу. – Гросе фіш. Насилу в касу влазить…

Отак сидимо собі й перекидаємося словами.

Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.

Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.

Страсть, як свині свіжу рибу люблять.

Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.

Одного разу з зонабенда на зонтаг[131] сидимо, удимо.

Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п’ятнадцятеро.

І путніх коропів. Прямо-таки великих.

Я за вудку й поміж них потихеньку тільки – кидь!

Один і вхопив гробака.

Ех же ж як і сіртонув!

Вудлище моє вдвоє зігнулось!

Аж затремтів я весь.

Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.

Хворі лежали на лежанках над озером.

Позбігалися всі на цю дивовижу. Цілий ярмарок!

Один те радить, другий те.

– Та так тягніть!

– Та отак тягніть!

– Ох! Ах! Ах! Ох!

Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.

Тут у самого вже «нер-р-р-рви не витримують».

Розсердився я.

– Граждани, – крикнув, – а чи знаєте ви анекдота на «чи»?

– Вас іст дас «чи»?

– Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа «митькою звали»!

– Вас іст дас «Митька»?

– Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу матимеш, а не коропа! Увайдіть!

– Вас?

– А Боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їй-бо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних канцеляріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, по-хорошому! Авек!

Замовкли вони.

Почав-почав я виуджувати, підвів до берега, – раз! Є!

Викинув на берег.

Коропина так фунтів на десяток.

Як узяли мене всі на «гох».

– Гох! Гох! Гох!

Я на всі боки кланяюсь.

Урочисто понесли того коропа на кухню!

Я був героєм дня.

На другий день подали мені «рехнунг».[132]

За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!

Коропа того з’їв директор, бо мені риби не можна їсти.

Здох би він йому! Короп!

Берлінські музеї

Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях – це просто злочинство! Берлінські музеї – це ж квінтесенція всіх музеїв… Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позбирано геть – чисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду, як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.

– Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?

– Швидше снідаймо – і в музеї! Швидше-швидше!!

– Зараз-зараз! От тільки оце «кезе»[133] проковтну й біжимо!

– Пішли-пішли, бо музеї тільки до 3-ї години.

– Гайда!

Пішли.

– Швидше-швидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!

……………………………….

– А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!

– Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться: не валіза, а цілий гардероб! І для всього – свій відділ: он – для піджаків, он – для штанів, он – для білизни! І не помнеться нічого в такій валізі. Треба буде купить!

– А скільки ж вона коштує?

– А он несесер! Бачите?

– Бачу! От несесер!

– Треба буде купити! А он, бачите, з крокодилової шкіри!

– Де?

– Он! Он! Треба буде купити!

– А дивіться, он жіночий ридикюль! Червоний! Ой, чорт! Треба буде купить!

– Ну, ходім-ходім! А то спізнимось!

– Пішли.

– Тс-с-с! Дивіться, які банани! Ох, і банани ж!

– Та ні, он ананаси!

– А то що за ягоди такі червоні?

– Ото? Чорт його знає, що воно таке! А он – кавун, чи що?

– Та ні, то, мабуть, не кавун!

– А що ж воно таке?

– Не знаю! А он черешні! Як помідори!

– Та то ж помідори!

– Та ні, черешні!

– Ой, чорт! Треба буде купить!

– Ну, ходім-ходім!

Качай!

– Слухайте, що воно ото за страховидло? Крокодил, чи що?

– То гумовий крокодил, надутий!

– На чорта?

– Плавають на ньому, як купаються. А оте жабидло бачите?

– То що ж, іграшка, чи що?

– Ну да! А ото гумові миски!

– А ото гумові черевики?

– То для купання так само!

– Треба буде купить!

– Ну, пішли!

– Пішли-пішли!

– Що то, живий манекен, чи що?

– Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!

– А нічого собі манекен! Треба буде купить!

– Ну, побігли!

– Іду-іду!

– А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!

– Ага-ага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!

– Та дивись які!

– Тут є ще кращі!

– Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?

– То, мабуть, теракотова!

– Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?

– Ого!

– Треба буде купить!

– Ходім!

– Ходім!

– Дивіться, які електричні лампочки!

– Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!

– А оті лампочки, що мигтять, як горять!

– Ну?

– Їй-Богу! А он ліхтарі які!

– А ото бачите устаткування на цілу електричну станцію!

– О-о! Треба буде купить!

– Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!

– Пішли!

– Ага-ага-ага! В оцю мені крамницю обов’язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!

– Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!

– Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто двадцять марок!

– Нічого! А он краще, оте, що сто п’ятдесят марок!

– Отакий би мені костюм для роботи!

– Та тут і черевики!

– Це ж спорткрамниця!

– А-а-а! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то купив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!

– Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!

– Ходім!

– Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!

– Оті зелені? То – американські!

– А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще… Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев’яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як гадаєте?

– Треба буде спитать!

– І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам’ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не забуть.

– Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!

– Вже! Біжімо!

– Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?

– Ага! То, мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою – його й везуть.

– Дивись, – уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха личина, спокійно. Звик, чи що?

– Ну, йдем! Ідем!

– А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?

– А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!

– І ото цілий день і стоїть?

– Так і стоїть!

– От! Треба буде купить!

* * *

– О, годинники!

……………………………….

– О, бритви!

……………………………….

– О! О! О! О!

– Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!

– Дивіться, зачинено!

– А котра воно година?

– Пів на четверту!

– Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!

– Ну, завтра вже обов’язково: раніше встанемо й побіжимо!

– Так-так! Обов’язково!

Завтра.

– Швидше-швидше!

– Зараз-зараз!

……………………………….

– О, дивись – білизна!

……………………………….

– О! О! О! О!

– Котра година?

– Чверть на четверту!

……………………………….

А німецька культура – солідна культура.

Німецькі музеї – всесвітні музеї!

Не побувати в берлінських музеях – це ж злочинство!

……………………………….

– Ну, завтра вже обов’язково!

Як із Харкова зробити Берлін

Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін, – це 75 % харківського – та не тільки харківського, а й всеукраїнського – населення поробити соколами.

Не менше-бо, як три чверті нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:

Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.[134]

Оце в нього в голові.

Бо якби йому «Бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав».

Чого б його туди потаскало?

А як же ж!

Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.

Що йому індустріалізація, що йому електрифікація.

Йому крила дайте, щоб він далеко за хмари полетів «по долю, по ласку».

Тут йому нема ні ласки, ні долі.

Може, хоч сонце йому її дасть.

А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.

Киша! Летіть «на льогком катере». І летіть іменно:

Далеко за хмари, Подалі від світу.

Подалі!.. Подалі!..

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова – раз плюнуть – Берлін зробити.

* * *

Таксі вже в Харкові є.

Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.

І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан, – хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.

З Олександрійської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.

З Нової Баварії – на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок – на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.

Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.

Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – обернеться й каже:

– Цу грос штадт! О! Цу грос![135]

Під’їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:

– Біте шен!

А після того, як пасажир, хвилин п’ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п’ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – скаже:

– Данке шен!

* * *

Далі справа з бруком, з «мостовими».

Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але все-таки можна.

Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, – дамо йому на це, при його спритності, – років чотириста-п’ятсот!

Але не більше!

Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!

А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне!

Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.

Хай для цього вибирає суходільних людей.

А то буде таке, як на вул. Свердлова.

Ви коли-небудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?

Помітили, який там брук?

Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.

Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці. Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.

Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.

Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!

* * *

Далі.

Візьмімо наші крамниці.

Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.

А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.

А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:

– Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!

І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.

Ошарашений покупець обов’язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.

* * *

Далі.

Упорядкувати слід наших візників.

Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.

Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:

КУСАЄТЬСЯ

Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі. То він стоїть і розважається.

Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:

– Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!

Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:

– І-і-і-і!

І до пасажира. А «ванько»:

– Тр-р-р! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тр-р-р! Лазять тут, зарази!

……………………………….

А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!

Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника – справа дуже проста.

От стоїть гурт їх.

Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить дверці.

Ну, що ж це за робота?

От у нас!

У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.

Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в’юн, ускакує до якого-небудь!

Тоді решта – не пускають того візника з пасажиром!

Б’ють батогами коня, б’ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:

– Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!

Лясь!

У нас весело!

* * *

Далі.

Кав’ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.

Да… З більярдом обов’язково, а то що тоді Миша Биковець[136] і Володя Сосюра робитимуть?

– Як з буфетом?

– Обов’язково!

* * *

Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов’язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.

Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.

* * *

Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода.

Обов’язково побудувати!

І побільше!

Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».

Без цього можна перебутися!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

* * *

Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.

І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

* * *

А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

* * *

Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович![137]

Як переїхати митницю

Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю.

А от звідтам…

Ой Боже мій, чого та митниця коштує!

Ще тижнів за три до від’їзду з Німеччини починаються балачки:

– Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…

……………………………….

– Були в Тіргартені?

– Був.

– Ну й що? Правда, прекрасний парк?

– Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?

……………………………….

– Ви з Потсдама?

– Так!

– Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!

– Да-а-а! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!

……………………………….

– Ви що, з музею?

– Тільки що прийшов.

– Сильне враження?

– Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?

……………………………….

Ох, та митниця!

Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордон у.

Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться.

Подумайте: усього тільки три костюми.

Всього тільки два пальта.

Всього тільки шість пар білизни.

Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.

Всього тільки одну низку перлів і один годинник.

Ну й влада!

В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двох-трьох місяців у командировці.

Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!

Принаймні треба штук хоч зо три!

Ну, як-таки може який-небудь науковий, чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!

Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?

Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п’ятсот грамів (півлітра) парфумів Соti та й то обов’язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!

Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.

Як же таки так?

Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?!

Це ж найпотрібніша в дорозі річ.

Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?

Що ж то воно за подорож?!!

А Шепетівка ведмедів не пропускає.

Каже, що не «полагається»…

Вся трагедія в кишенях.

Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах.

Соваєш туди ведмедя ногами – голова стирчить.

Засунеш голову – ноги стирчать.

Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.

А кругом усі регочуться.

А чого тут, скажіть, смішного?!

Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знер вована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.

Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?

Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?

До цього всього ви якось швидко звикаєте…

Хвилювання починається перед од’їздом нах хаузе.[138]

– Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?

– А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.

– Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.

– Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці. Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?!

……………………………….

Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.

Аж тут розумієш прислів’я:

«Корень ученія горек…»

Шепетівка. Літо. Спека.

І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в’язаної білизни..

– Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?

– Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!

* * * Шепетівські митницькі урядовці – веселий народ.

Коли отака-о полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.

Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.

Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв’ювали одну таку «котикову мадам».

На столі там лежали: разок перлів сажнів на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.

Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.

«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.

Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…

Це якісь ізверги…

Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація – це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.

Найулюбленіша у них фраза: «Не полагається».

Убійча фраза.

І все через оті прокляті дві літери «не».

……………………………….

Ну, а як же все-таки переїздити митницю?

Не скажу! Це дуже великий секрет.

Я, приміром, переїхав її блискуче.

І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумового верблюда в натуральну величину.

Як?

Я його в підошву засунув.

Підошву у мене не одривали – я й провіз.

А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не влазить, діти бояться, а жінка лається.

– Краще б ти, – каже, – замість верблюда котикове манто в черевика засунув.

Ну що ж, «обшибся». Буває.

Зенітка

Зенітка

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

– Як діла, дідусю? Драстуйте!

– Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут![139]

– І по-німецькому, дідусю, навчились?

– Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.

– І довго, дідусю, соприкасалися?

– Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.

– …Розказати, кажете? Ну, слухайте. …Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах… Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається. Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ґанок – рип! – виходять троє; двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами – раз, два, три! Як заверещать вони там, як закричать:

– Вас іст дас?[140]

А Нужник:

– О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

– Скільки ж вам, діду, літ?

– Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

– І ото ви не побоялись, – один на трьох?

– Побоявся? Та, чоловіче Божий, війна – це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!

Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне: «Свириде!»

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня.

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ґанок, я зразу вроді як на «ура»:

– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! – вона за рогача й в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції – в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.

Кум і каже:

– Як знаєш, – каже, – Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

– Дивись, – кажу, – куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.

– Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?

Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:

– Сидиш? – каже.

– Сидю! – кажу.

– Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

– Кинь, – кажу, – рогача, тоді вийду!

Бойова була покійниця!

Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить – і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

– Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю.

Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, – ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…

Коли це знову як бахне:

– Знову за люльки!

Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…

– Живий, слава Богу! – кум каже.

А Лукерка:

– Був би, – каже, – він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, – угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?

Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

– А що тепер поробляєте, дідусю?

– Прийшли наші – я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!

І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…

«Бліцкріг»

Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли.

З заходу насувалася чорно-синя хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.

– Дивіться, – кажу, – діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшик-кріг!» Чому воно так, діду Свириде!?

– Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.

– У якого цигана?

– У Михея!

– У якого Михея?

– Михея не знали?

– Ні!

– Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав’язувалось. Молодим я тоді ще був – було мені не більше, як років, може, шістдесят п’ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, – усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється.

– Кавуни, – каже, – в тебе, Свириде, добрі.

– Кавуни, – кажу, – непогані. Вистигли кавуни.

От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, – на бакші все видно. Блиснуло – я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, – я пригнусь, стемніє, – підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло – бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, – я його трійчатами як блисну! – так воно тільки – іве! – та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить…

На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий.

– Чи немає, – питає, – в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить… Учора, – каже, – буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, – каже, – сила Божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.

– А ти, – кажу, – Михею, може б, кавуна з’їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно.

– Погнили б, – одказує, – вони, кавуни твої.

Отакого було…

– А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»?

– А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула – так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга – одна. Дон – друга. Дніпро – третя. Буг – четверта. Дністер – п’ята. Дунай – шоста. Вісла – сьома. Одер – осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з бубликами. Біля Сталінграда – бублик, біля Кривого Рога – бублик, біля Корсуня – бублик, біля Тарнополя – бублик, у Криму – бублик, у Пруссії – бублик, у Померанії – бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так як, по-твоєму, – не вийшло «блись-круга»!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, Боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще «блисне»!

Весна-красна

Якби моя бабуся встали

Давненько це було. Років сорок тому.

Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.

Бабуся ще моя тоді були живі.

Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір’я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки – в однім недране, а в другім – уже дране пір’я.

А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.

От бабуся мені й кажуть:

– Їдеш уже, синочку, скоро.

– Їду, – кажу, – бабусю.

– Знову до Києва?

– До Києва, – кажу, – бабусю.

Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:

– А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку – діти, а потім – онуки.

– Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу – вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.

– А назад же як я без тебе?

– Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!

– Та боязко якось.

Умовив я таки бабусю їхати до Києва.

Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.

Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.

Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.

Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, – бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.

– Не поїду, – плачуть.

– Та чого ж не поїдете? Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.

– Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.

А тато привезли нас до станції та відразу й додому.

– Та де ж наздожену тата, – кажу, – вже вони допіру верст десять од’їхали.

– Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!

– Та ні, бабусю, – вмовляю я, – не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.

– Не сяду, бо впаду.

– Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.

Подали состав, я й кажу бабусі:

– Ну, ходімте, сідати вже пора.

Підійшли ми з бабусею до вагона.

– Не полізу, – плачуть бабуся. – Пусти мене, хай уже я вмру вдома.

Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.

– Та не страміться, – кажу, – бабусю. Он на нас усі дивляться.

Глянули бабуся такими очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:

– Зав’яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.

Зав’язувать очі бабусі я не зав’язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.

Сіли, тремтять.

А як сіпнув паровик, було й «ой, лишенько!», й «спаси, Царице Небесна!». Всього було…

Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.

Доїхали ми благополучно.

У Києві побували скрізь-скрізь.

Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися:

– І чого я так боялася!

І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до т е ат р у.

Довго вони не хотіли, а я таки умовив:

– Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.

Погодились.

Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.

Ішли туди – нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть: «Ой!» – учепились за мене:

– Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою!

– Що з вами, бабусю?

– Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже!

Та тремтять уся, тремтять.

Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя.

На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.

Доїхали бабуся додому в добрім здоров’ї.

А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.

– Усе, – каже, – нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова паморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.

Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:

– Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав’язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав’язували.

А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить – може, білява, може, русява, може, чорнява – дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.

І хочеться в неї спитати:

– Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила.

Та й думається мені:

– А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять.

Хай царствують моя бабуся!

Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.

Дозвольте помилитись!

Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман.

І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо.

Писав він його самопишущим пером.

Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому:

– Пиши! А я тим часом піду пива вип’ю!

Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів – речення, з речень – розділи, з розділів – частини, з частин – книга.

Оце вже й роман.

Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде – «логія».

Як з трьох книг – трилогія.

З трьохсот книг – трьохсотлогія.

А як більше, то вже буде «Рятуйтелогія».

Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д.

Написав він уже аж один цілісінький розділ.

Написав і став.

В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін.

Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме.

Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більш-менш улаштувався.

І от став наш письменник, зупинився.

– Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві?

Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети?

Так це ж усім відомо.

Показати внутрішні переживання героя і героїв?

Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?!

Коли він на передовій стріляє, я це бачу.

Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються.

Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, – я теж це можу побачити.

А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий – трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, – вгадай ти їх!

От і зупинився вищеменований письменник.

Думав, думав та й придумав:

– А що, як мій герой, та, може, ще й не один, – візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єй-бо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товаришів!

От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:

– Дозвольте мені помилитися!

Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дивні!» А потім питає:

– Як так помилитися? В чому саме помилитися?

– У романі!

– В якому романі?

Письменник розповів докладно.

– Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отак-отак-отак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!

– А для чого це?

– Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!

– Значить, помилка для помилки, чи як?

– Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? – питає письменник.

– А ви себе розумієте? – питає обізнаний товариш.

– Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?

– Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?

– Ні! Та я цілком здоровий!

– Ну, слава Богу!

– Так можна, значить, мені помилитися?

Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:

– Які в нас сьогодні справи на президії?

– Такі і такі, – каже секретарка.

– Ага! Ну, добре! – сказав обізнаний товариш.

А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:

– Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!

* * *

Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…» Довго письменник думав над цією фразою:

– «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. – Думав він, думав та й закреслив цю фразу.

Закреслив і написав:

– «Зачебречило пахом»…

Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.

Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.

«Юрко нервово ходив по кімнаті, і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, Боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! – А пелюшки шити треба! І сповивачі!»

* * *

Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.

Секція таки зібралася.

– В перший і останній раз! – сказав голова секції.

Дехто був «за», дехто «проти».

Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін.

Зайшов на збори і один з читачів.

Вислухавши дебати, він підніс руку:

– Дозвольте й мені!

– Прошу!

– Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:

«Юринда».

Дідів прогноз

Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу, – це не так-то уже дуже й важливо. Головне – було це ще взимку.

Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.

Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:

– А поклич-но мені діда Тимоша!

– Якого, – питає сторож, – вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.

– Глухого.

– Так вони ж у нас обидва глухі!

– Хіба і другий вже оглух?

– Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, – вони й оглухли.

– А я й не знав! – каже голова. – Ти мені того поклич, що вже давно не чує.

– Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!

– А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.

Пішов сторож: кликати діда Тимоша до голови правління.

У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.

– Здорові були, діду!

– Га? – питає дід Тиміш.

– Здоровенькі, кажу, були, діду! – з усієї сили гукнув сторож.

– Ага! – відповів дід Тиміш.

– Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! – гукнув сторож.

– Що каете? – питає дід Тиміш.

– Голова правління просить! Голова! – аж посинів сторож од крику.

– Голова, каете? – перепитує дід Тиміш.

– Еге! Голова!

– Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова – ні! Голова в мене – ого-го!

Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.

Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю – і вийшов із хати.

– Що воно ото таке біле скрізь? – питає дід у сторожа.

– Сніг, діду!

– Га? А по-моєму – сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на Покрову на призьбі сидів, так іще його не було!

– Правда ваша, діду, на Покрову ще не було! – ствердив сторож.

– Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!

Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.

– Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.

– Що каете? – перепитав дід Тиміш.

– Не заходили, кажу, давненько!

– Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!

Помовчали…

– Діду! – звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. – Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?

– Га? – на це йому дід Тиміш.

– На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! – кричить дідові в вухо Махтей Федотович. – Снігу!

– Снігу, каете?

– Еге ж! Снігу!

– Снігу, каете? На Покрову не було. Що не було, то не було!

– Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?

– Га? – дід Тиміш ізнову.

Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.

– Ага! То ви б так і казали! – кивнув головою дід Тиміш.

– Ну, то як, по-вашому, дідусю?

– Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, – таких тепер собак нема, – на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший – як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки – реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов’язково на врожай!

– Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з Богом!

– Як каете?

– Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з Богом.

– Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!

За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.

Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.

Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:

– Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить – вискочимо.

Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:

– Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета – справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.

Тоді напевно «вискочите»!

Дер Галушка

І

Двоюрідний брат у нас єсть.

Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.

Дуже вчений брат, бо його батько, – наш уже ніби дядько, віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.

Бабуся наша все було нам говорили:

– На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!

Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, – і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!

А бабуся до неї:

– Чого ти? Страмнюча?!

А вона:

– Як у пана!

З діда-прадіда звалися ми Салами, – Сало й було наше прізвище.

І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали».

Як ото, було, хто запитає:

– А де Оверко Сидорович проживає?

Зразу ж усякий і скаже:

– Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Сали здавна-давен жили.

Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.

Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.

Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.

Писав у тому листі син, – двоюрідний, значить, наш брат, – щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.

Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…

Батько наш сказали:

– Дурниці! Затой… Зарозумівся!

А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:

– Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!

Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:

– Твоїм по гімназіях – зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..

Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…

Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.

Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:

– Ну, чого ти, Пилипе, хай Бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!

Дядько схопились, за шапку та з хати.

Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».

Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».

Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.

Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.

Стануть, було, серед хати та й проказують:

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?..

А ми зразу всі й підхоплюємо:

Чом вас вітер не розвіяв В степу як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як малу дитину?..

А вони:

– Тс-с-с-с! Хто це написав?

– Шевченко! Тарас Григорович!

Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:

– Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?

Ми аж очі, було, повитріщаємо:

– Паперу не знав?!

Не знав! І не він цього вірша написав!

– А хто?

– Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!

Аж руками, було, брат по столу бахнуть.

Ми аж поприсідаємо.

А двоюрідний брат нам і розповідають:

– От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з’ясував, але я це обов’язково з’ясую, – для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», – усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о’кей». Ех, ви! Неоковирні!..

II

Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…

На отого, що рецензії пишуть, – на п’єси всілякі, на вистави…

Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…

От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.

Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, – писали, – непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…

Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, – живуть добре і т. ін.

Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.

Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», – хоч і з двома «ли», – на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!

Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».

Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:

– Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!

Батько махнули рукою:

– Не плачте, мамо! Кіндя ж критик, та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як – рідний небіж!

III

От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…

Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…

Ми всі до нього:

– Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!

– Я, – він каже, – фахівець по театрах, по драматургії…

– Ну, як, – ми до нього, – там у вас із п’єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?

– Ідуть, аякже ж! – одказують Кіндя. – Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…

Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…

– І «Запорожець за Дунаєм» іде?

– І «Запорожець», – кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, – іде! Моцартова ж музика!

Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату… Принишкли всі… Помовчавши, батько суворо якось так запитав:

– А нові п’єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?

Кіндя презирливо махнув рукою:

– Хіба то п’єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…

Батько різко рвонулися з лави.

А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.

– Чого ви, мамо? – тріпонувся батько.

А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:

– Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…

Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…

Мисливські усмішки[141]

Як варити і їсти суп із дикої качки[142]

М. Т. Рильському

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір[143], який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої Радянської…

… Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої, і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

– Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою і ранковою…

В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум – свист качиних крил.

Ви і сюди – бах! і туди – бах! і отуди – бах!

Ах, незабутні хвилини!

На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково… Запізнення на вечірню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «куди?» – кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись», – і галопом далі…

Словом, спізнились… До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать…

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А відпочиваючи, думаєте.

Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…

– Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!

– Що, нема?

– Нема!

– А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!

– Доведеться й собі прив’язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка».

Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання.

Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.

Спільна для всіх мисливських оповідань риса – це те, що всі вони – факти, що все це насправді було, що «розкажу, то не повірите, але це – факт!»

…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, лишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань…

І вільно дихається, і легко дихається…

Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає…

Сусіда якось тяжко зітхає…

– Про що думаєте, Іване Івановичу?

– Про Америку! Яка все-таки техніка.

– А що таке?

– Кажуть, двоствольну стопку видумали!

І тихо…

Поснули…

……………………………….

«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:

– Вставайте! Вставайте! Час уже!

– Г-г-г! М-м-м!

– Вставайте!

– М-м-м!

– Б-б-бах!

З криком: «Бомбьожка!» – ви зриваєтесь і мчите.

– Тю на вас! То я в крижня гахнув!

– І промазав!

– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька…

Тут уже все залежить від вашого уміння, від майстерства і практики…

Качка, як відомо, птах… Вона – літає…

Як її стріляти?

Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.

Бах! – і в торбу. Бах! – і в торбу.

А коли не повезе, тобто коли бах-бах! – і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте:

– Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука…

Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства спитають вас:

– Дорогі, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки…

Найперше й найголовніше – обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір’я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір’я вам не заважає… І качка обскубана, і кабінет – перина…

Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

– Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявіть:

– Це – качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…

– А чому в неї горло перерізане?

– Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась… Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє: їсти суп.

Як його їсти?

Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва.

Прекрасна книжка!

Лисиця

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.

Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.

Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території – і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.

За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць. З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два виводки. Поїду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну, от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять, то й мені горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замерзнути можна.

Треба вам знати, що звір, – коли його піднімуть і поженуть гончаки, – робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.

Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, – отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звір іде до вас!

Стежте тоді пильно!

Голос наближається, наближається.

Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!

Бах! – і нема нічого…

Заєць робить невеличке коло, лисиця – більше, а вовк, – той іще більше.

Чекати іноді доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, – а чорнобурка – очей одірвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!

– Рідко?! Повні комісійні крамниці!

– Та що ти, Господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка!

– А песці там єсть?

– Єсть!

– Білі чи голубі?

– Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі – білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!

Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…

В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисячім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:

– Їй-Богу, аж два лисичачих виводки!

Йосип Євдокимович – старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:

– Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком її не охопиш, ковдрі мільярди діамантів…

Докучай і Бандит – на смику.

Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, – його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, – він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервується Бандит…

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:

«Пусти, мовляв, дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!»

Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

– Добре!

У ліщині затишно-затишно…

Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…

– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од ріпиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги…

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.

То – білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки…

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжно-легесенький по снігу «чирк».

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Значить, єсть!!

Легенький свист.

То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім – спокійний «гав» і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею істерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом до лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокійно! – сам до себе. – Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

Бах! – легкий стрибок і червоного нема, – самий тільки білий фон…

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певніше було!

– Кріпко лежить! – кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу.

Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича.

– Єсть? – питаю.

Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.

Я падаю в сніг…

А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!

«Ладно, – ви собі думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за горжетками поїдемо».

Відкриття охоти

Власне кажучи, щороку «Відкриття полювання» буває двічі: першого серпня на птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливців вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в м’ясозаготівлях, а й задовольнити себе, як природознавця, природофіла й спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…

……………………………….

Відкриття…

Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, – одне слово, все, що потрібно для серйозного, добутливого полювання…

А куди їхати?!

А з ким їхати?!

Куди їхати?!

Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть:

– Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!

– Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!

– А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П’ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете!

Завтра ви почуєте:

– Куди на відкриття?

– Думаю до Борисполя.

– До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?!

– Як «на сухому»?!

– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло було туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?!

– Чув.

– Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!

– Ну! поїдемо в Носівку!

Іще через день:

– Драстуйте! Готові до відкриття?

– Готовий.

– На Яготин?

– Ні, на Носівку!

– Тю! За жабами?!

– За якими жабами?

– Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. От там качки…

І т. д., і т. п.

З ким їхати?

Ах, доле моя!

Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам’ятають: «Тихше, тихше, не диши, нас почують комиші…», яким крик бугая на болоті бринить в їхніх вухах, як козловське распроп’яніссіме ля[144] в серці тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою, чи під копицею все вже розказано і настає на хвильку тиша, – обов’язково ту тишу заколише одностайне чарівне:

Зоре моя вечірняя, Зійди над водою —[145]

хіба ж є серед цих людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на відкриття полювання?!

…Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем…

На зеленому килимі, під задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона[146], – таких псів тепер не буває! – який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі.

– Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з підбитою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й гроші: «Джек! миттю пляшку вина!» За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давати: решту обов’язково проп’є!

…Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, що там за столом сидить Джек і пропиває хазяїнову решту.

…А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович – гончатник… І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку «бліда-бліда, як стінка!» – «Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!»

– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!

– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!

…Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після бухгалтерового пострілу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснеть Бог», біг три кілометри додому…

– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха бухгалтер…

– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?!» – та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!

…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив.

– Як же це так?

– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається… Б-бах! А я в очереті як закричу: «Врятуйте!» Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому…

…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…

Сіріє…

– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…

– Б-бах!

Перший постріл!

Полювання відкрито!

Заєць

І

Золота осінь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», – ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.

Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:

– «Чуєш, брате мій, товаришу мій?»[147] Відлітаємо!

Золота осінь…

От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густотеплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон.

Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито серйозна капелюха…

Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.

Незмінною залишається стопка.

При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій: коли дивитись крізь дно, – місцевість рельєфніша.

Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:

– Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспішає посемейство…

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

– Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– А й справді, де ж це вона?

– Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…

– Та хіба ж можна рушницею?!

– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…

– Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців.

– На трьох?

– Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму. Поїхали…

ІІ

Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.

З підйому можна полювати одному й колективом.

Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує…

Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше як на сковорідку бігти нема куди.

Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.

Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.

Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять.

Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.

Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові…

Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…

«Скільки жару, скільки страсті в голосах»…

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – які б були симфонії!

Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш…

На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:

– Може б, і свитку ще надягли?

– Ні, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме.

Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи… Ніч темна, бадьора.

На небі, над ожередом – зорі, на землі, під ожередом – зайці.

Сіли, закутались.

– Ну, налітайте, которі тут зайці є!

Тихо-тихо…

Аж ось десь аж із сусіднього села:

– «Котила-а-а-ася…»

І тихо.

Ще щільніше закутуєтесь у кожуха…

Замислюєтесь…

Мимоволі із грудей:

Ой зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновеє коло…

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться…

Під кожухом тепло-тепло…

І на серці тепло-тепло…

……………………………….

Раптом над вухом:

– Доброго ранку! Заснули?!

– Драстуйте! Невже заснув?!

– А вже й сніданок на столі! Ходімте!

– Ходімо.

– А де ж ваша рушниця?

– Нема… Дивись.

Сюди-туди – нема рушниці.

– Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе…

– Неприємно! Не кажіть хоч нікому!

ІІІ

Додому ви все-таки зайця привезли.

– А де ж рушниця? – питається посемейство.

– Курок трошки закапризив: заніс до майстра.

Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.

Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню то вариш.

– Будьмо!

– Будьмо!

По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:

– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.

Бекас

Бекас для охотника, насамперед, – собака!

Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо!

Ясна річ, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все ’дно, що справляти весілля без музики.

Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете.

Значить, давайте про… бекаса.

Бекас – невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами.

Який же він смачний-смачний, бекас!

Делікатес!

І, – майте на увазі, – бекас, – це один з тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла – і в піч.

Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, інде чого-небудь, – це такая – вам кажу – симфонія, що… давайте зараз же їхати на бекасів…

І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо без собаки – нема бекаса.

Значить, давайте про… собак!

Що таке собака – ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає.

Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.

Такі є породи:

a) Лавераки.

b) Гордони.

c) Ірландські сетери.

d) Пойнтери.

e) Континентальні лягаві.

f) Грифони.

g) Спанієлі.

h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на «пунделя».

Яка порода з них найкраща?

Та, з якою полюєте ви.

Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, – то такого лаверака ні в кого не було і не буде.

– Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми…

І пішло, і пішло…

Хочете – слухайте, хочете – не слухайте, але такого собаки насправді не було і не буде.

Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати?

Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.

Охотник-початківець, не зв’язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку.

Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привітно (як і завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмові на шиплячо-свистячі приголосні:

– С-с-с-сетера треба! Ш-ш-ш-шикарний с-с-собака у Акуліни Кузьмініш-ш-ш-шни! Дуже с-с-с-стойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрош-ш-шу Акуліну Кузмініш-ш-ш-шну! У неї ш-ш-ш-швидко ц-ц-ц-цуценята будуть! Якщо, на щ-щ-щастя, не поз-з-з-здихають! Дуже породисті ц-ц-ц-цуц-ц-ценята!

За місяць чи за два вам принесуть од Акуліни Кузьмініш-ни ш-шикарного сетера.

Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Ваш! Власний!

Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створіння.

Купили ви йому нашийника, купили поводок і за кілька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцію, на експертизу.

Показуєте суворому дяді і так на нього дивитесь, як у дитинстві колись дивились на батька, коли суворий і заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.

– Ну?! – запитуєте. – Песик! Правда, хороший і кровний? Га?!

Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає свій погляд на вас і байдуже кидає:

– Кундель!

– А мені казали – сетер!

– Значить, сетер-кундель! – кидає дядя.

– А як із ним далі? – трепетно запитуєте ви.

– Та що ж далі? На цім поводку не варто вішати, хороший поводок. Повісьте на простій шворці. Ні в його папи, ні в його мами сетер у крові й не ночував! Кундель!

Після цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, після якого теща резюмує:

– Акуліна Кузьмінішна женщина не такая, – а вже на сьомому році приобщалася й сповідалася. І ніколи я не думала, і ніколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда – це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жисті, а вона ж у мене одна, і куди я дінусь, і хто їй, та й не тільки їй, пектиме такі пончики. Невдячні тепер пішли молоді люди. Коли мати рекомендує собаку, то слід все-таки пам’ятати, що рекомендує собаку мати. Бо я мати не тільки Люді, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай мені понюхать!

Перший собака для мисливця-початківця дуже трудний собака.

Потім уже буде легше…

Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями, і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, лаверак, і знаменитий Джой – гордон, – тоді вже ви придбаєте собі таке цуценя, яке вам більше до вподоби.

Коли вам більше до серця пойнтери, вам скажуть:

– У Василя Івановича є сука-пойнтер камбізівських кровей. Сам Камбіз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станції Бориспіль.

Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня.

Як його назвати?

Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!

Ніколи в житті не прозивайте його Бровком, чи Цяцею (коли вона – сука), чи Терном, Боже вас борони: таке ім’я може навіки зіпсувати собаці таланти, хоча б собака був навіть Богом.

Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.

– Правда, славний песик? – запитуєте ви у своїх домашніх.

Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до своєї кімнати, нічого не сказавши.

Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і ваша теща, погладить песика по голівці й прокаже:

– Хороший песик! А чумка в нього скоро буде?

– Мабуть, скоро, – відповідаєте ви.

– Хоч би скоріше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тоді вже не дохне.

– Так, тоді вже не дуже дохне!

– А від чумки дохне?

– Дохне!

– Хоч би скоріше чумка!

– Де ж ми його пристроїмо? – ласкаво запитуєте ви.

І тут чуєте тещину пораду з сильним натиском на шиплячо-свистячі й голосні:

– Двоспальне ліжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу…

– Мамо, – заспокоює дружина, – ну чого ти хвилюєшся?! Скоро ж буде чумка!

Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить все: і добутливість вашого полювання, і вся краса й насолода від полювання з мисливською собакою високих кровей.

На другий день після того, як у вас оселився симпатичний чистопорідний песик, починається дискусія на тему:

– Хто витиратиме?

– Я не витиратиму! – кидає теща.

– Я вже сьогодні п’ять разів витирала, а чумки ще нема! – заявляє дружина.

– Витиратиму я! – рішуче кажете ви. – Де це наші ганчірки подівалися? Скрізь були ганчірки, а тепер хоч би тобі одна.

Витираєте, значить, ви…

От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його місце і лягли.

Джекові скучно за мамою, йому скучно за братиками, за сестричками, – Джек так жалібно-жалібно скавучить.

Теща ваша, виходячи з «удобств» і човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека:

– Цить! Цить! Здох би ти йому!

В цей час ви кашляєте і кидаєте:

– Джеконько! Спи, голубчику!

І чуєте тещине:

– Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, собаченько наш хороший.

Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засинаєте ви…

А засинаючи, чуєте, як дружина уві сні кличе благально:

– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!

Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек.

Він росте, а ви витираєте.

Витираєте й водите Джека гуляти.

Щоб не часто витирати, частіше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тоді часто треба витирати.

Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п’я то-го-шостого поверху разів по п’ять-шість на день – дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття.

Зразу так-таки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і т. ін.

Особливо приємно вивчити собачку знаходити ваші нічні пантофлі.

Чистої породи песик за 2—3 дні збагне цю науку, а вже за 2—3 тижні біля вашого ліжка лежатимуть усі пантофлі вашої родини й усіх сусідів, що живуть у спільній з вами квартирі.

Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися.

Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка і сильно кричить дружина Люда:

– Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики!

– В чім річ? – запитуєте ви.

– Поїв модельні черевики!

– Хто поїв модельні черевики?

– Ваш Джек поїв модельні черевики!

Тижнів на два ви переходите з дружиною на «ви»… А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі зносини і на «ти», і на «ви», бо од її улюблених нічних шльопанців залишилися дві недогризені стельки.

Але то нічого, – ви все рівно Джека любите, він уже носить поноску, він шукає речі, і ви самі бачили його першу стойку на сусідчину у дворі рябеньку курку.

Ви ще й «піль» йому не сказали, а вже в роті в нього весь курчин хвіст, а курка сидить зверху на хліві й одчайдушно всіх запитує:

– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!

Траплятимуться і такі випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навіть Юрко, ваш коханий синочок.

– Що таке? – запитуєте ви.

Мовчання. Напружена тиша. Тільки все посемейство суворо якось дихає.

– Юрасику, що трапилось?

– Джек вісім котлет із’їв.

А як перед Різдвом така в родині буде ситуація, то почуєте:

– Од індика тільки архирейський носик залишився!

– З шийки, значить, почав? – проказуєте ви. А що ви більше скажете?

І так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.

Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгерові.

Єгер – це людина, що вчить чистопорідних мисливських собак. І зробить із вашого Джека одного в світі.

Але з єгером ви вже самі майте справу.

Одно скажу: доки ваш собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмі і в старих черевиках, а ваша дружина ніколи не придбає собі модельних черевиків.

І ви прекрасно знатимете, почім тепер вівсяна крупа і пшоно і що ваш Джек за один місяць з’їдає мінімум четверик коней.

І от нарешті Джек готовий.

Перше з ним самостійне ваше полювання на бекасів.

– Стойка!

– Піль!

Джек кидається, і з-під нього вискакує… здоровенна жаба.

А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте своїм приятелям:

– Посилаю Джека: «Побіжи пошукай, чи нема на тім болоті бекасів».

Джек побіг, метнувся сюди-туди по болоту, бігав, нюхав, прибігає, висолопивши язика.

– Що, – питаю, – нема?

– Нема! – каже.

А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, а з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина!

Ведмідь

І

Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.

Були б ведмеді, – довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь – звір великий і реве: може перелякати.

Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області – «Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зпт приїздіть негайно…» – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:

– Ти як знаєш, а я не поїду… – Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка сумирненька, – вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А ведмідь – воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш! Не поїду я!

Не поїхали ми вдвох.

Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі…

Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Брянщини…

Сірі звуться – «грізлі», вони, спасибі їм, водяться десь далеко.

А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно.

Ну, а проте, для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.

Ви ж самі подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…

Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас в кабінеті перед канапою.

Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять.

Ви їм і кажете:

– Оцього ведмедя сам убив!

Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках усі приятелі, – подивляться один на одного і обов’язково котрийсь із них кахикне.

Не звертайте на це «кахи» ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлога, вдарили його жаканівською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина – трісь! – а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в груди! Аж тут друга рогатина – трісь! Ви тоді – за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя рогатина…

Але тут дружина:

– Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп’ємо!

А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині:

– Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові й за четверту рогатину хвататись.

Чого тільки не перетерпить людина за правду?!

II

Добрий мій знайомий, тов. С., хоч сам він і не мисливець – розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.

Сам я ніколи до того про такий спосіб здобувати ведмеже хутро й цілу торбу ведмежого м’яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і мисливець, у всякім разі, тут своїм життям не рискує.

Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.

Ви назнаєте місце, де ведмідь полює чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу:

2 × 2 = 5

Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо, та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив.

Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він увечері полювати, щоб він її вже уздрів.

Прибили.

Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного місця. Тільки ж не під’їздіть до нього близько, заховайте коня з підводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.

Ось іде ведмідь.

Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум.

Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте.

Наткнувся нарешті ведмідь на дикт з математичною формулою.

Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що, коли він побачить «2 × 2=5», з ним починає коїтись щось неймовірне.

Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки справді написано 2 × 2 = 5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати.

Ламає, ламає, ламає…

Ви сидите – і нічичирк!

Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається.

Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, – а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою.

Ви біжіть по підводу, під’їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому.

Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б’є його кинджалом у серце.

– Наткнувся, мовляв, у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герці, – і завалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивіться!

І покаже ще й кинджал у ведмежій крові.

А по-нашому – це нечесно: як здобув, так і розповідай!

Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!

Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.

Спробуйте, товариші охотники!

Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро – коштовна річ.

Та й м’ясо не дешеве.

III

Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити, бо грунтовно змінилося на нашій Батьківщині життя.

Як знаємо, за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним нехитрим штукам ведмедів:

– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!

– А покажи, Миша, як п’яна баба танцює!

Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, і як його за те кільце сіпають, Миші дуже боляче…

Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого циганського театру в Москві – «Ромен».

Так от і трапилася така охотницька за старих часів пригода.

Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай розповість так, як він мені колись розповідав…

… «У вересні місяці діло було, якраз на другу Пречисту.

Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів біля Кленової. А в Кленовій на другу Пречисту величезний щороку ярмарок з’їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було два, – і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися перекусити. Сіли на узліссі – трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович «Зібралися всі бурлаки» двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович, було, як потрапезує, то співає, співає, аж заливається.

Проспівали вже й «Зібралися», і «Реве та стогне», і «Гиля-гиля». Під «Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю» Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотів під «Кучерява Катерина чіплялася до Мартина»[148] вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив – упав! Упав – та головою на ягдташ з вальдшнепами.

Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже:

– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мер-р-р-ртвая? Хіба ж ти з-в-в-вір? Хіба ж ти мед-вед-мед-мідь?!

А потім як ісхопиться:

– Мед-вед-ведя хочу! Хлопці, – кричить, – давай медведя полювати! За мною!

Ми за ним!

Я вже докладно не дуже пам’ятаю, та й тоді воно мені не дуже затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.

Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – ніби борода Семена Петровича. «А де ж, – думаю собі, – ведмеді?»

А так якась проти ніби дірка і трохи світиться.

Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:

– Ми часом не в барлозі?

А вона мені:

– Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем заревеш! Хлів станового пристава[149] за барліг маєш?!

Тоді я все зрозумів!

За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював.

– Інтересно! Тільки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої пригоди…»

……………………………….

Тепер так на ведмедя полювати вже на вдасться: нема ярмаркових тепер, слава Богу, ведмедів…

Хіба, може, в Зоологічному парку?

Але ні: не варт!

У всякім разі, – не рекомендую!

IV

А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися:

– Сам убив! Їй-бо, сам!

Вовк

І

Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповідку:

«Не бійсь вовка, – сідай у хаті».

Вовк – хижак, і хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.

Кіндрат Калістратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк, – так він усім розповідав і всіх учив, що вовк – звір надто полохливий і боязкий.

– Ось послухайте, – казав усім Кіндрат Калістратович. – Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, ґвалт, – вівці: «ме-е-е!», та й у хліві, – а хлів поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху – шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк – звір кріпко полохливий!

А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б «неприятність» вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Калістратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду… А Кіндрата Калістратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину.

Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: «Не бійсь вовка!»

Полювати вовка – це для мисливця і честь, і обов’язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:

– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од’їли.

– А де це Вербовий хутір?

– Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п’ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в’їдете…

– А вовки хіба в самому хуторі?

– Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана, – він знає, де вовки. Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правов не вибрав.

– Чи не в Перещепиному це лісі? – кидає Кіндрат Калістратович.

– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм більше бути, як не в Перещепиному… І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?

– Закурюйте!

– Так почекайте, – устряв знову Кіндрат Калістратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине, – воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий, – так він же біля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?

– Мо’ й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка! Ох, і вовка там! Як завиють, – волосся дротом!

– Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявій!

– Так-таки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана, – його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.

– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!

– Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!

– Закурюйте!

– Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!

II

Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.

– Тр-р-р! Драстуйте, бабусю!

– Драстуйте!

– Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе?

– Кривий Степан?

– Еге! Охотник!

– Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.

– Спасибі, бабусю!

– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.

– Та то вже як там буде!

За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить:

– Та куди ж ви? Вже проїхали!

– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!

– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.

Завернули у вуличку і прямісінько в двір.

– Драстуйте, Степане! як вас?..

– Іванович…

– Степане Івановичу! Це ви охотник?

– Охотник-то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…

– Вовки, кажуть, одолівають тут вас?

– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити Бога, тихо поки що… Зайчишки, ті, конешно, попадаються… І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває…

– А троє овець хто зарізав?

– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика…

– А телиці зад хто од’їв?

– Що ви, товариші?! Це – брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!

– Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!

– Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони – «зади од’їдають»? Хай знімають, коли не вірять!

Розтлумачуєте кінець кінцем у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.

– Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

– Говорили, що кілометрів за п’ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од’їли… Не знаю тільки кому – чи телиці, чи комусь іншому…

III

– Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, – каже Кіндрат Калістратович. – Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, що має і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як фахівець, у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою.

– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!

Поїхали.

Кіндрат Калістратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.

– Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лісі тихо-тихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки, стук-стукне дятел… Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина, – щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло.

– Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки – то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр! А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку замість вовка стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:

– Скільки взяли?

– Трьох!

– Скільки пройшло?

– Два!

– Ех, ви! Як же це ви зівнули?!

І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…

– А тоді, пам’ятаю…

– А отоді…

– А раз…

Та що там говорити…

Кіндрат Калістратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані…

IV

Їдете, значить, ви на Попівське.

Обабіч дороги, але ген-ген, – куди око дістає, – закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.

А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб…

Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:

– Н-н-н-о! Н-н-н-о!

– Куди летиш, дядьку?

– Вовк!

– Де?

– Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-н-о!

Кіндрат Калістратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:

– Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо…

Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.

– Он! – аж скрикнув Кіндрат Калістратович.

Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.

– Хлопці! – шепотить Кіндрат Калістратович. – Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.

Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, – легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калістратовича.

Підпустивши звіра метрів на п’ятдесят, Кіндрат Калістратович вистрілив.

Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.

Кіндрат Калістратович його вдруге…

Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик:

– Тату! Нашу сучку вбили!

І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п’ять хуторян…

Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповідання…

А через хвилин п’ять ясно вже було все:

– П’ятдесят і не менше!

Зійшлися на тридцяти.

– Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!

Їдучи далі, Кіндрат Калістратович говорив:

– Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле…

А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:

– Тільки ж той був без цуценят.

«Ружжо»

Всі, розуміється, зразу на гвалт:

– Чому «ружжо», коли насправді – «рушниця»… А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо».

«Рушниця» – правильно. За всіма словниками – «рушниця». Згодний.

І «ружье» – правильно. Згодний. Це по-російськи.

А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.

Так от, значить, про «ружжо».

«Ружжо» – це така штука, з якої стріляють.

Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця.

Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний.

Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:

– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чирят! Хай мене Бог поб’є, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі. А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!

Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:

– Нема ружжа!

От що таке «ружжо» для мисливця…

Ружжа своєю конструкцією діляться на два види:

1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка.

2) Центрального бою, або централка.

Шонполка, значить, і централка.

Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонполкою і централкою.

Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо «переламується», закладаються набої, потім знову складається – і все…

Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зроду-віку ружжа не бачила.

Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила…

Буває…

Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка?

Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте.

Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу централки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать:

– Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?!

А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шонполки вовк на шістдесят сажнів перекида пішов?! Бачили?

– Ні, не бачив!

– То й не говоріть! Централка – вона, конешно, теж ружжо. Ложа – красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи…

Да… У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, – небагато його й треба! – щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, – та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста[150]. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив… Четвериком! А ліва пристяжна було голову аж до землі, курява з-під неї стовпом-стовпом… А кучер сидить та тільки покрикує: «Побережись! Поберррежись!» Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б’є. Одного разу я націлив чирьонка, добре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки – д-з-з-з-з-з! – як свисне, – так куди сильнєй, як Штаньків паровик! А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки – д-з-з-з! Лапнув рукою, – вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б’є. А ви кажете – централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався з-за очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шонполку на якусь там централку… Та ніколи в світі.

Ні, – доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, – зайва річ.

Особисто я – за централку.

Чому?

Ну, такий у мене смак.

Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, – терпітиму, що ж поробиш.

Але сказати, що «я за централку» і тільки, це все одно, що нічого не сказати.

За яку централку?

За курковку чи безкурковку?

Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе:

– За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка – це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї – і жінка як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєш-сіпаєш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені… клац-клац! Сіп-сіп! Пах-бах! І хоч качка й летить-таки, так зате ти вистрілив, і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько – мені: «Ніколи не купуй безкуркового ружжа. Тільки з курками».

Ну, гаразд: з курками – то й з курками, безкурковка – то й безкурковка.

Але й це ще далеко не все.

Який калібр найкращий?

Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий?

Я – за двадцятий калібр!

Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться:

– За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки стріляти. Принаймні – дешево, а наслідки однакові. Я розумію, – стріляти так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу була як площа. Дванадцятка – це ружжо! Ну, ще шістнадцятка сюди-туди. А двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю!

– І ніколи з двадцяткою не полювали?

– Та ні, була в мене років із п’ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина була, – дістане. Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, – не іграшка.

Є ще один «сорт» рушниці, що його спеціально замовляють аматори для себе.

Це так звана утятниця.

Величезний ствол, страшенна ложа, – набивають її силою пороху й дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки.

І бахкають.

Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто.

Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і зразу ж самому йти в сальто. Буде легше.

– Чого це вас так покандзюбило? – запитав я в одного мисливця.

– Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь!

Але калібром діло не кінчається.

Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще?

Якби хтось із охотників-початківців забажав придбати собі рушницю – яку «марку» йому посовітувати?

Давайте подумаємо.

Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, – хороші вони. Прекрасні!

Є англійські: Перле, Голланд-голланд.

Французькі: Лебо, Франкот.

Німецькі: Зауера.

Чеські: Новотного (виняткові рушниці).

М. Т. Рильський зберіг у своїй пам’яті, та й мені переказав вірші про ружжа Новотного:

Коль ружье бьет на полсотни Или больше саженей, — Это значит, у Новотны Сотворен феномен сей.

Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати?

Бачите, я взяв собі за правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких порад.

Можу вас тільки зазнайомити з традиційною тактикою, якої ви повинні дотримуватися при оцінці рушниці чи будь-якого іншого охотницького приладдя, – коли вас запитуватимуть чи прохатимуть таку оцінку дати.

– Бачили моє ружжо? – питають у вас.

– Ні, не бачив!

– Ось, подивіться!

Ви берете рушницю й уважно її розглядаєте. Обов’язково при цьому подивіться на світло у стволи, попробуйте курки, зважте її на руці, націльтесь з неї. Причому націляйтесь разів кілька, швидко й рвучко прикладаючи ложу до плеча, – це значить, ви пробуєте, чи прикладиста вам ця рушниця.

В цей час хазяїн рушниці вам обов’язково говоритиме:

– Б’є прекрасно! Знаєте, ніколи не думав, що на такій віддалі можна вбити щось. Зайця торік восени зняв, так усі здивувались. Я стріляв так просто, щоб наполохати, а він намертво. Всі потім перевіряли, бо ніхто не вірив… 119 метрів. П’ять дробин попало, і всі навиліт. Такого бою я ніколи не бачив. Так воно ніби й не дуже показне, а б’є, то вже б’є.

– Якої фабрики? Не розберу я, що тут написано.

– Та я й сам не знаю. Казав мені один тут майстер, що стволи Голланд-голланд, ложа Лебо, а магазинна частина наша, тульська. Ну, вже що б’є, так і не говоріть.

Ви спокійно зауважуєте:

– Мені подобається. Симпатичне якесь воно. Повинно бути з хорошим боєм.

Хазяїн рушниці буде дуже з вашої «рецензії» про його рушницю задоволений.

Потім нас обов’язково будуть запитувати про ту рушницю інші мисливці:

– Бачили рушницю в Н.?

– Бачив! А ви бачили?

– Бачив.

– Ну й як? – тепер уже ви запитуєте.

– По-моєму, лушня!

– І по-моєму, лушня!

Нарешті ми дійшли до найпоширенішої «марки» всіх наших ружжів.

Марка ця – лушня.

Найкраща рушниця – ваша.

Решта – лушні.

Це з вашого погляду.

А з погляду ваших товаришів-мисливців і ваше ружжо потрапляє до розряду лушень.

Це вам, звичайно, боляче, але нічого не вдієш: такий закон.

Отже, купуйте рушницю якої завгодно фабрики: для вас вона буде найкраща, і з таким боєм, якого ніде не бачили і не чули.

Придбали ви рушницю.

Насамперед її треба пристріляти.

Що це значить?

Це значить, що вам треба підібрати для набоїв стільки пороху й шроту, щоб вона якнайкраще била.

Що значить якнайкращий бій у рушниці?

Це значить, щоб вона била різко, щоб осип дробу був рівномірний. І щоб шріт той летів якнайдальше.

Але це все в теорії.

На практиці у 90 відсотків наших мисливців ви почуєте:

– Пристрілювати? Е! Що ж воно то за ружжо, що його ще й пристрілювати треба?! От у мене: клади, скільки влізе, – як часи. Оце ружжо!

А той, у кого шонполка розхиталась і при пострілі цапки стає, той твердо собі затямив:

– Та як же ж це так можна, щоб один заряд на всі випадки був. А як мені треба полоснути по табунові штук у півсотні крижнів, що ж я в них, однаковим, як і в одного чирьонка, зарядом стріляти буду? Та що ви мені розказуєте? Як я вже назнав, де вже сідає такий табуняка, так я ж і заряд відповідний повинен мати. Я вже насиплю пороху тільки так, та й шроту не пожалкую. Щоб уже бить так бить. От якби дроту стального дістати, щоб як слід вкріпить. Бо без дроту воно, як стрельнеш, може сильно цапки стати. Не видєлують тепер такого дроту.

Пристрілка ружжа не дуже популярна річ.

– От як пощастить гадюку у ствол заманити, та потім гадюкою стрельнути, – тоді вже буде бити без промаху. Ох, тоді ж і б’є! Ох, і б’є ж!

– Пристрілюючи ружжо, та не тільки пристрілюючи, а й частенько непристріляними набоями стріляючи чи стріляючи з шонполки зарядами на великий табун крижнів, – треба мати на увазі, що вас удома можуть запитати:

– Що то в тебе – флюс, чи що? Зуби ж у тебе не боліли?

– Та вчора звечора кутній правий щось крутить і крутить, крутить і крутить. Мабуть, флюс.

– А чого ж щока вся синя?

– Хіба синя?

– Як печінка.

– То, мабуть, синій флюс. Чув я, зубний лікар казав, що тепер посиніли. Ще не зовсім з’ясовано, від чого воно.

– А чого ж лівою рукою ложку держиш?

– Праве плече щось не той… Шарніри щось не ходять. Мабуть, ревматизм. Летючий, мабуть.

– От ходите там по болотах. Сидів би краще вдома.

«Усидиш…» – сам собі думаєш…

Коли запитують родичі, – це ще нічого. Значно гірше, коли викликають карету «швидкої допомоги».

Говорячи про рушницю, не можна не згадати про шріт і про порох.

Про шріт слід знати, що не можна стріляти бекасинником ведмедів, а картеччю – бекасів.

Цурпалками з гвіздків, накраяними з допомогою зубила й молотка, можна стріляти з однаковим успіхом і вовка, і вальдшнепа.

– Ваш отой дріб, лавошний, – він до моєї шонполки не іде. Ніжний він дуже. А от я оце собі гвіздків накраяв, – ця штука здорово б’є. Летить вона, ніби цурка, і як уже зачепить, нікому вже не воскресать.

Порох!

Порох завжди треба держати сухим. Так говорить мудра народна приказка.

Правильна приказка, бо мокрий порох не запалюється і не вибухає.

Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, – підсушує його.

Робиться це або в печі, після того, як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.

Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає.

Це коли іскорка якось там десь залишиться.

Видовище це дуже інтересне, воно нагадує фейєрверк в Парку культури й відпочинку під час народного гуляння.

Виходить, значить, що ви і вдома були, і на фейєрверку побували.

І вдома й замужем.

Щоб бути справжнім охотником, треба добре стріляти.

Щоб добре стріляти, треба вчитися й практикуватися.

Де вчитися і де практикуватися?

На стрілецькому стенді.

На стендах мисливці стріляють по невеличких, як ви знаєте, крихких тарілочках, що вилітають із бліндажа в несподіваному для вас напрямку.

Вилетіла тарілочка, а ви —

– Бах!

Вилетіла друга, а ви —

– Бах!

Вилетіла третя, четверта і т. д., і т. д.

Спочатку, ясна річ, наслідки будуть не зовсім для вас радісні, але дедалі вони кращатимуть і кінець кінцем з вас випрактиковується неабиякий стрілець.

Можливо – і навіть дуже можливо, – що з вас вийде і заслужений майстер стрілецького спорту.

Як і скрізь, так і тут, не святі горшки ліплять.

Треба тільки вперто, наполегливо, систематично ходити на стенд і практикуватись.

Не без того, що між вами й вашою дружиною точитимуться такі розмови:

– Черевики купив? Давно ж узяв гроші.

– Купив, купив.

– А де ж вони?

– Залишив у тресті, в столі. Хороші черевики. З рантом.

– Не риплять?

– Ні, тихі, не риплять. Такі, ніби на нозі їх зовсім нема.

– Це дуже добре, як зовсім ніби нема. Не люблю, коли риплять.

– Ні, ні, ні, – не риплять. Дуже тихі черевики.

– А як з костюмом? Скоро вже пошиють?

– От-от-от уже пошиють.

– Ти ж дивись, щоб не дуже великі плечі підкладав, а то важкий піджак буде.

– Ні, зовсім легенький буде. І не чути буде. Так ніби зовсім піджака нема.

– Я така рада, що тебе вже одягли. Тепер ще мене одягнеш…

– Одягнемо й тебе… Ще й як одягнемо… Ти б мені дала трохи грошей, я там назнав хороше пальто, завдаток би треба було дати…

– Добре, я дам…

Набій коштує чималенько: для того, щоб вивчитись, тисяч десять патронів, що не кажи, треба, ну, значить, одягнуться обоє: будуть і черевики, і костюм, і пальто, – все буде.

Так зате ж уже на полюванні клас можна буде показати.

Розказували про одного майстра спорту, як він на вовчій облаві відзначився.

Вовк подивився на нього, весело підстрибнув, усміхнувся й гаркнув:

– Це тобі не тарілочка!

Ружжо після кожного полювання обов’язково треба чистити.

Хоч багато є скептиків і щодо цього.

– Ні в якім разі чистити ружжа не треба, – говорять вони. – Стволи тоді стираються всередині і дріб косо летить.

Могло буть.

Я чищу.

Останнє зауваження.

Мисливське ружжо, як і всяка вогнепальна зброя, – річ небезпечна, і біля неї треба ходити обережно.

Але найнебезпечніше ружжо – це ружжо незаряджене.

– Нічого, нічого, – беріть, беріть, – воно в мене незаряджене.

Так от з незарядженого ружжа найбільш вбивають чи ранять мисливці і себе, і своїх товаришів.

Майте це на увазі.

Вальдшнеп

– Що, може, на вальдшнепів поїдемо? – запитав я свого вірного товариша по охоті. – Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ посипали, – та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провітримося трохи.

– Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я – ворог весняної охоти!

– Чому? Навесні в лісі краса яка!

– От тому, що краса, я й ворог!

І замислився-замислився мій вірний товариш.

А потім і питає:

– Ти молодим коли-небудь був?

– Здається, – кажу, – був! Та й що з того!

– Було й мені, – він каже, – колись вісімнадцять літ. І були в мене тоді очі, як сливи, і кучері, як пісня. І була тоді весна. А Галя, що жила, як піти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повір мені, була краща, як весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого голосу і такого погляду, – от заприсягаюся тобі! – ні в кого в світі не було! Мої очі, і мої кучері, і все, що в грудях моїх билося й горіло, було для Галі, а Галин погляд був для мене.

– У суботу, Галю, ввечері, як тато з мамою поснуть, прийду, – сказав я Галі.

– А я чекатиму. У клуні, – зашарілася-зашарілася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечоріло! І цілісінький день лилося з грудей тоді в мене:

Коли б уже вечір, Та й повечоріло…

І довго батюшка тої суботи вечерню правив, і тато якось тоді довго-довго у дворі поралися, і мати – все щось товчуться, все товчуться… І чого, – ти мені скажи, – в отакі суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всі б бичі і всі батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали і поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучері розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однім плечі, як пір’їночка. І пішов. Ні, брешу: не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов’ї, а солов’ї!! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечко від нього, під кущем, обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка. Він благав:

Люби! Люби! Люби! Цілуй! Цілуй! Цілуй!

На хвилинку зупинився і знову: «Люби! Люби! Люби!»

І кожне оте його «люби!», кожне його «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов’їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов’яток своїх.

І йшов я, пам’ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок із камінчиками грається: підбіжить, плюсне на камінчик, блисне сміхом і побіжить далі. А над левадою – ніжні-ніжні шати з золотого серпанку, прозорі-прозорі, як Галині очі, – прозорі, аж до неба од зеленої на леваді трави золоті шати. А далі верби стоять, стоять – анішелесть! – думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз… І от я на перелазі. Став. Серце тьох-тьох-тьох!

…Коли це хтось як тьохне мене билом межи в’язи, так я тільки – ой!

– До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі!

Звідти до левади я біг, мабуть, швидше, ніж до перелазу.

Я впав на леваді в траву і зубами ту траву рвав.

Я плакав. Плакав не з болю – ні. Я плакав, бо я Галі не бачив.

Давно це було…

А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання, і я стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання – та де прохання, – моління! – коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, – я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі…

І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю! Ні, друже мій, навесні я не полюю. Люблю я полювати восени. І качку, і вальдшнепа, і все…

Вальдшнеп, або лісовий кулик – благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій.

Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з’являється у нас на Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють.

Полюють з лягавими собаками і на «тязі»…

Тяга – це та сама річ, про яку Іван Сергійович Тургенєв сказав: «Ви знаєте, що значить стояти на тязі?»

Отже, на тязі можна стояти.

Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо.

Так – тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільців, ні до кімнати.

Тяга – це зовсім навпаки.

Тяга – це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, «тягне» – з одного місця на друге. Вранці і увечері.

Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній сутіні миготить понад деревами, з характерним хрюканням, силует вальдшнепа.

І ви його стріляєте.

Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися, примірятися.

Осінь…

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться.

Ось падає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.

Він не падає сторч на землю – ні.

Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…

Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.

Ой, як не хочеться йому тліти!

Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило…

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає…

Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…

Щоб потім умерти…

Старе одживає, нове – народжується.

– Хор! хор! хор! – чуєте ви вальдшнепові «позивні».

– Б-б-бах!

– Ну, що? – кричить вам з другого кінця балки приятель. – Пудель?

– Пудель! – одповідаєте ви.

– Я так і знав! – іронізує приятель. А ви собі думаєте:

– Слава Богу, що пудель! Хай собі пташечка живе!

З собакою так само дуже інтересно полювати вальдшнепа. З хорошим, певна річ, собакою.

Стойка… Піль!… Б-б-бах!.. і т. ін.

А мені здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про це розповідати.

– Ральф мій… Не встиг я вилізти з трамвая в Святошині, дивлюсь, – він уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Ірпінь проминули, а він тягне… Бачу, вже ось-ось Коростень, а він тягне…

– Слухай, – перебиває один із гостей, – давай вип’ємо та закусимо, потім уже хай він далі тягне…

Дика коза

Ю. В. Шумському

Благородна тварина – дика коза.

Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є.

Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеновими стовбурами.

А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника-людини і якій є назва – браконьєр.

Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, – дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на голові.

У баньках (у людей ці штуки звуться – очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки у браконьєра – бігають.

Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язів.

Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.

Оце й є – браконьєр.

Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за це своїм життям.

Дику козу полювати заборонено.

Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.

Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою, але ми не уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз очима і вмирає…

І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?!

Браконьєр – хитрюща бестія.

Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, – дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми – такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, – так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду.

– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.

– Приїздіть, – просить, – та й приїздіть до нас у Дзвонкове[151] пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.[152]

Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, – каже Юрій Васильович, – я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський[153] із собору Паризької богоматері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це – б-б-бах! – і недалечко. Ми туди. Зирк – на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:

– Стій!

Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує «стій!» Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу – і в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він.

– Де коза? – питаємо.

– Яка коза?

– Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив!

– Та я й у лісі не був!

Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.

– Люди добрі, – озвалася жінка, – так він із хати нікуди не виходив!

Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині, – нема!

Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свининцем – нема!

Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках.

Облазили скрізь, де можна, де ж не можна – нема!

Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна:

– Де?

– Та чого ви, – каже, – до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої кози я не вбивав!

Тоді я вже до нього ладиком.

– Слухай, – кажу, – чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!

– Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів!

– Ні, – кажу, – не сусіда, а ти!

Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли.

Тоді я йому кажу:

– Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?

Він довго думав та й каже:

– А нічого не буде?

– Та нічого! Слово даю!

Тоді він до жінки:

– Покажи!

Жінка його відхилилася від колиски:

– Ось вона! Я її груддю годую!

Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина.

– Отакі браконьєри! – закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський.

Хитрюща бестія – браконьєр. І шкідлива бестія – браконьєр.

Та проте й з ним боротися можна.

Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися.

Давно вже, років чи не з п’ять, я Максима не бачив.

Зайшов. У хаті сама Максимова жінка.

– Драстуйте, – привітався я.

– Драстуйте! Давненько вас не чуть!

– Заніколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?

– В оборі порається. Зараз увійде!

– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?

– Е! Молочка?! «Не видоїли бичка!» – відповідає Максимиха.

Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам!

А вона до мене:

– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їла!

– Як?

– А так! – каже.

Коли ось і Максим у хату. Привіталися.

– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались!

А жінка од печі:

– Козу полював!

Я сиджу й нічого не розумію.

Максим махнув рукою:

– Та!

– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажіть!

– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув він рукою.

– Три роки? Як це – «три роки»?

– А так!

– 3 рушницею?

– Та де там з рушницею!!

– А з чим?

– З ізоляцією!

Та й розповів мені Максим таку історію:

– Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: приложився – б-бах! – одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки – лусь! А в очах огники тільки – блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією!

– З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.

– І рушниці нема? – питаю.

– Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базар![154]

«Навчило одного браконьєра», – подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись.

Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово.

Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так званий одстріл цапів-самців.

Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і не бахнуть замість цапа козу-самицю.

– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, – скажіть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?!

Прибріхують ті мисливці, що кажуть: «Я, мовляв, ніколи не помилюсь!» – з сумом казав мені оце якось прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець. – Ну, й трапляються, звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима кізочка… Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа!

Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, такий.

Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть:

– Кіз-кіз-кіз-кіз!

Вона, звичайно, зупиниться.

Ви зразу ж питайте:

– Чи ти коза, чи ти цап?

Вона зразу ж вам:

– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивись!

Гав тут ловити не можна! Діалог з козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа.

Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик – кіз! кіз! – стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом:

– Я – коза!

Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжків! Тоді вже дивіться туди, куди вам ближче!

І бабахкайте!

Убити цапа – це ціла подія в житті кожного мисливця.

Траплялося й мені вбивати.

– Заходьте, – запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, – завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвіл маю!

Я зайшов, зарядивши рушницю «чотирма кулями».

– Рушницю, – каже мій знайомий, – поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди і сідайте, поговоримо!

Щоб довго не балакати, – убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б’ю, а я б’ю!

Яка ж благородна тварина – дика коза!

І в лісі, коли стоїть, і коли вона летить-стелеться, і коли вона браконьєрів виявляє.

Благородна вона й на блюді!

Дикий кабан, або вепр

Чого воно так: коли говорять «дикий кабан» – так не страшно, а як – «вепр», так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово «вепр» – страшнувате, – якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрокає…

– Вепр!

На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно і не дорослий «Вепр», а тільки маленький, тільки ще «Веприк», але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж візьме малий «Веприк» та на великого «Вепра» й виросте? Що тоді?!

Найстрашніший дикий кабан – «одинець», – це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.

Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-паруб-ків, усі його рушниками перев’язують, він сидить, хрокає і чавкає, як колись пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право «першої ночі».

Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла – сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка.

А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:

– Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь – а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, – у лівому стволі в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився!.. А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да… Я не розгубився та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: «Злізайте, – каже, – дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?» Да… Я, звісно…

– Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

– Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! «Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пир-р-р. Не з таких, – кричу, – я, щоб сікачів боятись!» Та на нього верхи! Сів верхи та й держусь за гілки! А він мені знову: – «Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!» А я йому: «Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, – кричу, – не рішу тебе тут!» А він мені: «Я, – каже, – веп-п-пир-р-р – сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч…»

Тут уже підходить хазяйка:

– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

– Не злізу! – кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.

А він і на канапі ще добиває сікача:

– Не злізу, – кричить, – доки не рішу!

І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку.

Сікач – страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш…

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача?

Бо ми – охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було що…

Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубищами-іклами!

Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені.

Ясна річ, що полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета – сікач.

Поросят не бийте.

Убити порося – це все ’дно, що встрелити на озері каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це – шокінг[155] для справжнього мисливця.

Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.

Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець і на птицю, і на звіра, як сікач бігає.

Кузьма Дем’янович – мого приятеля звуть.

– Полювали ми кумпанією у Баб’ячій балці, – почав Кузьма Дем’янович. – А Баб’яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою – ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі – річка. Полювали ми зайці, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібно-голуба стрічка річки… По той бік річки – лісочок… Біля лісочка – хутірець на три хати… На узгір’ї біля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторі дівчата «Чорноморця» виводять:

Вивів мене, босую, Та й питає: – Чи є мороз, дівчино, Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б і не передивився… Слухав би і не переслухав…

Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось місцевий дідок і каже:

– А в цьому, – каже, – болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить.

– Ми всі, – каже Кузьма Дем’янович, – аж попідскакували!

– Де?

– Та отут у болоті!

– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?

– А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили… Я сам сікача бачив, – пудів на п’ятнадцять, якщо не більше! Страшний звір!

– Ну, ви ж розумієте, – вів далі Кузьма Дем’янович, – що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж, таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, – мені вже тоді п’ятдесят шостий пішов, – так я пройду од провалля углиб, в очерет, та тут буду собі чекати, а решта – з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів за тридцять-сорок.

Загонщиків у нас, як бачите, не було, – ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: «Боюсь!» – каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: «Мо’ – каже, – де зайчика наполохаю». Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, – обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дідок, – сам я собі подумав… Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нічого… Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як підстрибну! Підстрибнув – і крутюсь на місці, – не знаю, куди тікать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось чую, гукають:

– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

– Я тут! – кричу. – На сікача засів! На груші!

– Зла-га-га-газьте!

– Не злізу! – кричу.

А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, – не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму…

Підійшли товариші. Зняли мене з груші.

– Бачили що-небудь? – питаю я їх.

– Анічогісінько не бачили!

– Та як же ж, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене Бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!

– Так то ви, значить, – питає мене Іван Петрович, – на провалля прянули?

– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сікач, і з очерету!

– Та то я висякався! – каже Іван Петрович. – Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки!

Аж ось дідок підходить. Ми на нього:

– Де ж ваші свині? Де ваш сікач?

– Нема хіба? – здивувався дідок.

– І сліду нема, – кажемо.

– Виходить, пірнули!

– Куди пірнули?

– Під воду! Куди ж?

– Та хіба ж дикі свині пірнають?

– Не знаю, як де, а в нас пірнають! – каже дідок.

– А що ви гадаєте, – міркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же морські свині, могло буть, що й річні єсть!

– Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий мені… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, – додав Кузьма Дем’янович.

Полюють кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша й найчастіше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте.

Стріляти треба обов’язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком «Ага, попавсь!» поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей.

Коли він сам смертельно поранений, – він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу Богові.

Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.

Ті, що несуть загиблого товариша, – дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті.

А ті, що несуть забитого кабана, – дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п’ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра). Така молитва:

Ви зорі-зірниці, Ніч темна темниця, Замикаєш ти церкви і хати Ще й царські палати. Замкни звірю вуха й очі, Щоб я підійшов і не промахнувся…

Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух у нього, як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті.

А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками.

Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями і бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, – повертається і йде на загонщиків.

Бо він звір хитрий, – він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає.

Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.

Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду – було!

Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів.

Пішли вони на охотників.

Почулося там бах, там бах!

Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять вепр.

Чи там у кого стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків.

На всьому скаку підбіг до одного парубчака-загонщика, той і «рятуйте, хто в Бога вірує!» не встиг пролящати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загагикав і помчав далі.

Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі й трусяться, і нічого більше вимовити не може, тільки:

– Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло!

Нарешті трохи опам’ятався.

Ми до нього:

– Ну що, – дуже злякався?

– Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! – промовив він і подавсь у кущі.

Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.

Убили ви дикого кабана.

І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней.

Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий.

Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге…

В процесі розповіді ви й свідків називаєте і розплющену кулю калібра вашої рушниці показуєте…

Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.

І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас!

І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:

– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?

Отакі люди!

Невдячні люди!

З’їли цілого кабана, випили геть-чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка істерично верещить:

– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри карасини випила? Ну, гості?! Щоб ти мені більше диких кабанів не стріляв!

А вони, приятелі, ідуть ситі й п’яні додому та ще й насміхаються!

Нехорошо!

Екіпіровка мисливця

«Без пристрою, – як каже народне прислів’я, – й блохи не вб’єш».

Мисливець, як ми знаємо, бліх не полює, мисливець, коли він є справжній мисливець, – він полює левів, перепілок, тигрів, зайців, білок, носорогів, бекасів, жирафів, дупелів, бізонів, качок, ведмедів, гусей, тетеруків і інших звірів та птиць, ризикуючи в окремих випадках заполювати крокодила або слона.

Спробуйте забити слона або гіпопотама (він же бегемот) голими руками!

В нашій коротенькій розповіді ми не будемо говорити про те, як повинен екіпіруватися мисливець на слона або на крокодила, – це дуже складна штука, та й практично не дуже для нас потрібна, бо слони й крокодили плодяться на «дуже суверенних» територіях, звідки ось уже кілька століть виводяться іноземні війська.

Поради наші стосуватимуться мисливців, що полюють на території «від Кавказу до Алтаю, від Амуру до Дніпра»…

Два принципи повинні керувати нами, коли ми екіпіруємось на полювання:

Перший: їдеш на день, бери хліба на тиждень.

Другий: на величезній нашій території сила різного звіра може трапитись, – від ніжної перепілочки до страшного бурого ведмедя чи уссурійського тигра.

До всього треба бути готовим, бо незручно буде, зустрівши уссурійського тигра, говорити йому:

– Не їж мене, голубчику, бо забув я з собою взяти жаканівську кулю, я вийшов тільки на качок і найбільший у мене шріт номер четвертий! Тепер уже, як їхатиму, візьму й кулі на тебе, а сьогодні не бий люто хвостом, а йди з Богом, пошукай краще марала! Маралом, голубчику, і поснідаєш.

Тигр може не послухати вас і вами поснідати.

Ще раз підкреслюємо: на полюванні треба бути готовим до всього, щоб потім не жалкувати.

Приготувавши рушницю з твердим футляром, бо в м’якому її можна в дорозі пошкодити, ви, розуміється, одкладаєте набої, набиті різнокаліберним шротом, щоб було чим бити і бекаса, і тигра.

Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ (не забудьте, отже, патронташа), а решту, штук так 500—600, ви складаєте в спеціальний для набоїв ящик, оббитий непромокальним брезентом або шкірою.

Без шомпола з різними щіточками й ганчірочками (чистити рушницю), флаконом рушничного масла (мастити рушницю), виїздити не можна, бо рушницю після пострілу обов’язково треба чистити.

Покладіть обов’язково екстрактора, бо набій у стволі може застряти, і без екстрактора ви його не витягнете.

Ну, з рушницею, здається, все…

Да, – бінокль не забудьте, щоб можна було здалека наглядіти дичину, і компас, щоб не заблудитися.

Що треба мисливцеві брати для транспортування додому забитої дичини?

Коли ви їдете полювати птицю, беріть для неї сітку (це – для бекасів).

Сітка – це та ж сама широко розповсюджена серед населення «авоська», тільки відповідним способом реконструйована.

Для качок потрібні – тороки чи, як їх іще називають, «удавки» – коротенькі ремінчики з кільцем на кінці – робити петлю. В ту петлю просувається качача голова, петля зашморгується, й качка гордо висить у вас за спиною.

На вовка ви берете з собою тачку, краще з колесами на шарикопідшипниках – легше везти. Для ведмедя чи лося – три-т он к у.

Ці всі речі для дичини ви берете, коли їдете полювати на день-два…

Коли ж передбачається полювання тривале – два тижні чи місяць, – обов’язково беріть з собою невеличкий льодник, де зберігатимете дичину до того часу, коли будете її вже чи солити, чи коптити. Отже, значить, не забудьте взяти з собою бочку для солоної дичини і кілька ящиків для копченої.

Як солити й коптити дичину, – прочитайте про це перед полюванням у відповідних підручниках, бо це в план нашої розвідки не входить.

Одежа. Штани й куртка, кепка чи капелюха – це зрозуміло. Чоботи – дві пари: одні чоботи шкіряні – ходити по сухому, другі чоботи гумові – ходити по мокрому. Взимку до двох пар чобіт беруться ще й повстяники. Плащ-палатка. Для полювання взимку – білий халат, для полювання влітку – зелений халат, для полювання восени – кілька халатів різного кольору, залежно від того, де полюватимете, чи на полі, чи в лісі, чи на лузі.

Все це, як ви вже й самі догадуєтесь, потрібно для маскування.

Спальний мішок – спати.

Рукавиці, щоб руки не мерзли.

Накомарник, щоб комарі не кусали.

Коли ж ви не побажаєте тягти з собою спальний мішок та накомарник, візьміть із собою невеличкий розбірний мисливський будиночок, з розкладним ліжком – дуже зручна штука: і виспатись єсть де, і негоду перебути єсть де.

Щоправда, можна збудувати замість розбірного будиночка звичайнісінький курінь, але тоді візьміть із собою метрів з десяток непромокальної матерії покрити зверху курінь, щоб під час дощу курінь не протікав.

Мисливець, як відомо, весь час ходить, – бережіть ноги, щоб не намуляти їх.

Найкраще від намуляння ніг – частіше мити ноги.

Для цього ви берете з собою емальовану велику миску, мило й рушника.

Помили ноги – намастіть їх вазеліном, або ланоліном, або кремом «Сніжинка». Потім припудріть тальком: всі ці «антинамульники» повинні бути у вас під рукою.

Взимку, щоб ноги не мерзли, поверх шкарпеток та онуч обгортайте ноги газетами та журналами.

Їжа мисливська. Полювання – процес не легкий, – весь час напруження, багато ходити, чимало на собі носити, – все це до певної міри людину виснажує, отже, треба добре під час полювання їсти й пити.

Не будемо рекомендувати, що саме з їжі має брати кожний мисливець: у всякого, – як то кажуть, – своя доля і свій шлях широкий, – свої, тобто, уподобання.[156]

Любите сало – беріть сало, любите ковбасу – беріть ковбасу, любите охотницькі сосиски – беріть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочі, фрукти, – беріть, словом, все, що вам більше до вподоби, але обов’язково беріть багато.

Ні, не багато беріть, а беріть ще більше, бо обов’язково буде мало.

Це перевірено віковим досвідом, – хоч скільки б ви взяли на полювання харчів, все ’дно – мало!

Вони, харчі, очевидно, під час ходьби втрушуються.

Для харчів – рюкзак, торба, сітка.

Для чаю чи кави – термос. Погано в нас те, що термоси виробляють малі, найбільший – на літр.

Є чутки, що незабаром вироблятимуть спеціальний мисливський термос на цеберку чаю чи кави… Тоді буде самий раз!

Дві фляги. Одна – для води, друга – для того, хто що любить.

– А що у вас у другій флязі? – запитуєте ви свого товариша.

– Боржом!

– Збільшена кислотність?

– Збільшена! А у вас?

– «Єсентуки № 17»!

– Зменшена кислотність?

– Зменшена!

– Кільки взяли?

– Взяв! А ви?

– Я – шпроти!

– Ну, як питимемо боржом, ви мені шпрота дасте, а я до ваших «Єсентуків № 17» – кільку. Гаразд?

– Гаразд!

З флягами в нас теж не дуже добре. Для води фляга нічого, підходяща; для боржому чи єсентуків – замала: треба збільшити.

Розуміється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, ніж, виделку, сіль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку, топірець (дрова рубати) і брусок (топірця гострити).

Ви вже, ясна річ, догадались, що все це береться для того, щоб ізварити чудесну польову кашу, – і то кашу не з куркою, чи з індиком, чи з бараниною, а кашу з чирям, або з крижнем, або з широконоскою.

Ох, і каша! Ох, і каша!

Тільки одне в тій каші недобре: казанки замалі!

Для швидкого розпалювання вогню (багаття) беріть із собою сухий спирт. Підкреслюємо – сухий спирт, а не мокрий. Від мокрого – сліпнуть.

На всяк випадок. Поводитися на полюванні треба обережно. Стріляти тільки туди, де ви напевно знаєте, що не стоїть ваш товариш, інакше можете замість крижня вліпити заряд шроту в спину, або й нижче, в симпатичного Івана Івановича.

От для таких випадків кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид, пеніцилін, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь інший) і камфору в ампулах…

Найкраще напарником по полюванню мати досвідченого лікаря, не гінеколога, а хірурга.

Запасливий мисливець бере з собою із ліків: аспірин, пірамідон з кофеїном, сульфатіазол, складану кружку або, краще, гумову грілку з довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грілка) заміняє собою кружку.

Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету «швидкої допомоги», а ще краще – санітарний самольот.

Полюєте, розуміється, ви з собакою, – лягавим улітку, і з собаками-гончаками восени і взимку.

Для собак беріть харчі, миску, свисток, сурму (для гончаків), поводок і нагая…

Здається, все!

Екіпіруйтеся, дорогі товариші мисливці!

Не забувайте нічого, бо в лісі, чи на озері, чи на лузі – ніде нічого не дістанете: все треба мати з собою!

Ні пера вам, ні пуху!

Дика гуска

Дика гуска – це таки справжня гуска, тільки – дика.

Її можна їсти, – так, як і свійську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так.

Різниця між дикою гускою і свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук – її обов’язково треба заполювати.

А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени – на південь, – отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:

– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!

Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцеві.

Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині.

Річка Оскіл – чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ Божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.

Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба – верезуб.

А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває.

Ну, Бог з ним, хай плаває.

Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.

Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім.

Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома.

Але він мене заспокоїв.

– Ти, – каже, – не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? – та отієї, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував, Що й не розвивався…

Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:

Сама буду подавати Дрібкою сльозою…

А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:

…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.

– Що воно таке? – питалися.

– Охотники поїхали!

Співали ми аж до самої станції.

На станції сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.

Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й героїчні пісні в нас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами.

Дійшли до запитання:

Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? —

та й замовкли.

Позіхнули й сказали один одному:

– Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м’якому вагоні.

Приятель таки додумався.

– Я, – каже, – візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше – сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

– Ну, – кажу, – добре!

Полягали.

Прокинувся я вранці, дивлюсь – сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?

– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку?

Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує.

Дивлюся: казарка.

Але вже не жива, а мертва.

– Упокоїлась? – питаю. – Як же це так?

– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже міцно, – скорше сторожко я сплю! І от бачиш!

– Та бачу, – кажу. – То й ти співав би вже:

Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску?

Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка – Харків, забути і нікому не говорити.

Так і зробили.

Гуску з’їли по приїзді на другий день.

Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті того приятеля, щоб і кабінета прикрасити і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:

– Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.

Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцілувала.

Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі, весело ґеґочучи.

Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.

Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:

– Тигряча смерть!

Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті.

Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:

– Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, ма’ть-таки, після гапонської! Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив він…

– Ну, й настріляв? – з цікавістю запитали ми.

– Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!

Ми вхопилися за цей спосіб.

Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.

Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…

Поставили ми її в неділю.

А на другу неділю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір.

– Гуси вже, – каже мені приятель, – появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летючи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо? – питає приятель. – Жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?

– Сідай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.

– Добре!

Так ото ми й вирішили.

Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.

Вискочило це правило у нас тоді з голови.

Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.

Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!

Перед світом вийшли.

Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки прия тель у човна сісти поцілив, а таки кінець кінцем поцілив…

Одвіз я його до бочки.

Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив і поплив до берега.

Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую – гукає:

– За твоє здоров’я! Холодно!

Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.

Надійшов і Йосип Євдокимович.

Сидимо, куримо.

Коли це:

– Р-р-рятуйте! – крик з озера: – Пер-рекинулась! Равне-нія потеряв!

– Бреди, – кричу, – до берега!

– Не вибреду! – кричить. – Мулько!

Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна – і до бочки…

Під’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.

– Чого ти ніби пірнути хочеш? – питаємо.

– Р-р-р-ушниця пірнула!

– Ну, вилазь уже на човна!

– А р-рушниця?

– Потім рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сів він під копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося…

Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?

– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

– Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? – кажу йому.

– Нема!

– Пірнула?

– Ні, до того, як перекинувся, пірнула!

– Ага! Розумію! – кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

І все на тім місці, де була бочка, сідають.

– Ну, що ж далі? – питає приятель.

– Кричи, – кажу:

Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята — Та понесіть до матінки.

– До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!

Короп

І

Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та сосон. У тиху погоду в лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик…

І знову тихо.

Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений… І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, – дуби… А ліворуч над ставком – гребля, а праворуч – луки прослалися, з зеленими кущами, вербами, з густою-густою травою.

У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи!

– Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!

І як же хочеться впіймати оті «ночви»!..

Та ще після того, як вам скажуть:

– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так і не думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас особливої породи – гібриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.

Отож і хочеться впіймати отакого гібрида.

Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці.

– Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, – сказав я безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав.

Іван Павлович посміхнувся та й каже:

– Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові!

Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була, як ліс, хлібоздачу вже виконано.

Навздогін голова нам кинув:

– Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!..

– Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.

А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.

А як сонячний промінь листя дубове позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає, – тоді

і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі, – все тоді золоте.

А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, – золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, – їх позолотивши, промінь летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно… Тільки слід його залишається – веселий та грайливий…

А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий…

А короп – як ночви… Золоті ночви…

Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями виробляє…

Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально саме там сходить, щоб насамперед дуби позолотити…

Ох, і хитрюще отам над ставком сонце!

Воно хоче, щоб усе, де воно промені свої кине, – щоб усе там грало, вилискувало, раділо, буяло…

Хоче – і робить!

Ох, і хитрюще! Сонце хитрюще!

II

Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживіть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережить ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.

Уявіть собі таку картину: сидите ви над ставком рано-вранці ще й ранесенько. Благословляється на світ. Ліворуч од вас загорілося небо… То сонце підводиться… Про це вже писано, не будемо ще раз писати… В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м’яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сіп! А вас у серце – штрик! Ще раз – сіп! Ще раз – штрик! І ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав і зник під водою. Коли починає поплавок їхати-їхати-їхати, покотилося-покотилося-покотилося тоді у вас із-під серця щось холодне, покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вас у п’яти. І вашим п’ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – підсікли. І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою і тремтить! Єсть! Він, короп! Ведете його до берега… Вудлище з ліскою ходить по воді сюди, ходить туди… Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б’є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не пускаєте, ведете… Ще – крок, і він на березі… Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко і прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! Лясь! Ви – смик! – гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!..

Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався.

Що робити?

Були такі випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежі, в чоботах, з картоплею в торбинці, з цигарками і з путівкою в Гагри в кишені… Даремно! Короп на путівку навіть у Гагри не бере, не бере він і на картоплю в торбинці, а тільки тоді, коли та картопля на г ач к у.

Спокійніші рибалки в такий момент вигукують щось, залежно від темпераменту, і наживляють на гачок свіжу картоплю. Закидають знову і сердито сопуть.

Коли сусіда запитає (а сусіда ваш, передовик заводу «Ленінська кузня», пристрасний рибалка, що відпочиває в лісі, обов’язково запитає): – Здоровий зірвався?

– Здоровий, аж чорний! – відповідають і знову сопуть.

Гірше, розуміється, коли попадеться такий коропище, що з вашої ліски залишається тільки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу…

В такому випадку на запитання сусіди, що трапилося, суворо відповідається:

– Порвало!

Не рекомендується, між іншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березі неприв’язаною, а самому піти пройтись по лісу, бо частенько трапляються такі випадки, коли пастушки вам гукатимуть:

– Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!

Тоді доводиться роздягатися і гасати по ставку, ловити вудку…

А короп у таких випадках майстер із вас поглузувати: тільки-но ви до вудки, а він – смик! – і поплив… Потягло!

…Так скажіть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

І ви закусюєте та й розповідаєте:

– От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити!..

……………………………….

– Ну, закусюйте собі на здоров’я!

Сом

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!

…За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці.

Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…

Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скільки там водяних лілій!

Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.

Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, – цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній уже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе…

Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають.

«Тихесенький вечір на землю спадає»[157], в садку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе[158], а ще тихше дівка косу чеше»…

Чарівна річка Оскіл…

А скільки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло…

І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають…

А далі – он пробирається качка-крижень з криженятами…

А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни[159], а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається – такі вони легесенькі – болотяні курочки…

До плеса чи до озеречка ви підпливаєте ще тихше, – щоб ані звуку, ані шурхоту! На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок…

Гуляють качатка, у теплій воді купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – і каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе – ках! – і знову весела гра – купання серед озеречка.

Чарівні місця на річці, на Осколі…

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе…

– Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч – велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

– Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь!

Це так нам дід Панько розповідав.

– Боже вас борони, там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! – і нема чоловіка!

– А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо.

– Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани Господи й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі… Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже сутеніло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! – та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз – ге! – та крилами – ляп! – і нема гусака! Пірнув під воду!

А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят! свят! свят! Чорт, пане, чорт!» А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-опав гусак! Отакі соми бувають!

– Невже таки сом гусака ковтнув?

– Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва[160] не читали? Мені пан її читав.

– А хто такий Сабанєєв?

– А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да… Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, – пан мене питає, – а чим ми того гака наживляти будемо?» – «Не інакше, – кажу, – паночку, як гусаком. Сом, – кажу, – вже поласував гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, – гуска сита була! – та й почепили на гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язані налигачі, прип’яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо-тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли![161]

Сидимо. Я вроді тої пісні недочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» – «Не знаю, – кажу, – пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне, та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, – кричу я панові, – налигача до осокора прив’язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, – каже, – пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!

– А далі що? – не витримав я. – Ну, водите, а далі?

– Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили…

– Та швидше вже, діду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

– Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собі та й водимо…

– Ну, вже витягли, слава Богу, діду! Ну, а далі?..

– Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п’ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

– Гусак?

– Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

– А що ж там таке страшне було?

– Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, – нема Джоя… Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!»

– Як, – питаю я, – не знайдеться? Адже ж знайшовся! – кажу.

– Як ізнайшовся? – підскочив пан. – Де ж він?

– Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли! – Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.

– А ви, діду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

– Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш…

– А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

– Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

– А чого вони бояться?

– Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б! Соми – вони такі!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

– Одного разу, – розповідав мені один дуже заядлий і дуже справедливий рибалка, – стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювало… Коли – гульк – серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову крутьверть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, – аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо… І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. «Що таке?» – питаю. «Сом! Рятуйте!» – «Де сом, який сом?» – «На гачку сом». – «Так одчіпляйте, – кричу, – а то втопить!» – «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» – «Рубайте шворку». – «Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо». – «І давно він вас возить?» – «З-під Канева мчу!» Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити Бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися… Смикало воно, смикало – не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно, втомилося… Та де ж не втомитися – проти води стільки ото човна промчати… «Шворка ослабла, слава Богу!» – каже дідок. «Тягніть!» – кажу. «Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться і бульби з рота бульботять. Так ніби не скаже: «Ох, і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап’ясті, пальці пухлі та сині, сині… Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки… «Та де, – питаю, – воно, оце страховисько, вас підхопило?» – «Трохи вище від Канева, – відповідає дідок. – Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе… Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався все-таки. От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!»

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом – риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята – ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…

Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі.

Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий – на спеціальні великі гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м’яса і т. д.

На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати – підсікайте. Підсікши – витягайте. Витягли – зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже, іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

……………………………….

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, – м’яко кажучи, – перебільшувати.

А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.

Брехологія

І

От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Вулицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться…

І раптом:

– Драстуйте! – це до вас.

– Драстуйте! – це ви.

– Ну, як? На смерть?! – це до вас.

Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять…

– Хто на смерть?! На яку смерть?! – перепитуєте ви знайомого.

– Як хто? – знизує плечима знайомий.

– Жінка!

– Яка жінка? – хватаєте ви за руку знайомого.

– Що ви задавили!

– Я?! Задавив жінку?! Як?! – зовсім уже божеволієте ви.

– Машиною!

– Якою машиною?

– «Побєдою»!

Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на нього очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:

– А хіба не задавили?

– Де?

– На двадцять третьому кілометрі!

– Коли?

– Позавчора!

– Та!!! – з притиском такаєте ви, ще ближче присовуючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: «Та всі ж говорять!», – галопом перескакує на протилежний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.

– Та хто ж говорить?! Хто це «всі»? – кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з острахом обходять вас довкола.

Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.

«Хто це вигадує? – думаєте ви. – І кому це потрібно псувати вам настрій?»

Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.

– Слухаю вас!

Радісно-грайливий незнайомий голос заспокоює вас:

– Чого похнюпився, старик? Більше як п’ятнадцять років не дадуть! «Побєду» продаєте?

Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.

II

Воротар київської команди класу «А», молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми – не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.

Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.

Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.

– Що з Макаровим? – запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає. – Чому він сьогодні не грає?

Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.

– Про-о-о-пав Макаров!

– Як пропав? Чому пропав? – аж захитався я.

– Посадили! – прорік болільник, ще й головою ствердив.

– Куди посадили?

– В тюрму!

– О Господи! За віщо? – починаєте тремтіти ви.

– Переїхав жінку на дев’ятому місяці!

– Ну й що?

– Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!

– А сам що?

– Осліп!

– Що ви кажете?

– Засудили на десять років!

– Бож-же мій! – кричите ви і біжите до Олега Макарова.

Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.

– Ну, що його робити? – бідкається Олег Олександрович. – Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакі-о чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?

– А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів’я: «На чужой роток не накинешь платок»!

– Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.

– От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: «Летів «Побєдою», задавив тринадцять мужчин і дев’ять женщин, збив карету «швидкої допомоги», перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: «Штука!» Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..

Великі ростіть[162]

Перший диктант

І

Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани – поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи…

Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:

– Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

– Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона не з колодязя витягає, а допомагає їм у роддомі народжуватися.

II

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було прилучитися, – дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам кортіло – до болю! – щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, – загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до «сидєльця» в марнопольці:

– Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, – їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» – і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди!) пішки – це півлиха, найбільше лихо, не переборне для більшості батьків, – чоботи!

– От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?

Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та все: «а-а-а», «би-би-би».

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «а-а-а», «би-би-би»… Аж доки, було, мати:

– Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.

– А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! – бідкалася мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, – він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі – один день вона, а один день я.

Почав, отже, ходити і я до школи.

Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все – кахи! кахи! Ус е кахикала.

А добра, добра була, ласкава та лагідна.

Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить було додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, – як вогкі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:

– Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає…

І вранці побудить нас і поснідати дасть.

А коли вона, старенька, спала, хто й зна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну – дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі, й мені завжди наказували:

– Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам’ятають про неї.

Училися ми…

III

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.

Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:

– От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам диктуватиму! Вийміть зошити!

– І в книжечку не дивитися? – залунало з усіх парт.

– Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді попервах називали – «здаменти»), а на іспитах обов’язково буде диктовка, диктант.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам’ятаю одну з його фраз дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.

Ось проказала Марія Андріївна:

– «По полю ехала з господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской» породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…

– Ну що ви понаписували?! О Господи! І де ви таке чули?

Ми понаїжачувалися…

– Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понаписувало: «…За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы…» Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство – Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? – запитала вона мене.

– Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…

– А воно, бач, і не так! – засміялася Марія Андріївна. – Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

– Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..

Панська ялинка

I

Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні.

Як вискочимо ми було із саней на стежку снігову, – а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, – та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами, – аж мало не по вуха нам, – так багато нападало снігу.

Біжимо, біжимо, а тоді в сніг, – беркиць! – і пірнаємо у сніг з головами.

Весело!

І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:

– То добре, як снігу багато! То – на врожай!

Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, і прив’язували до правого чобота дерев’яну колодочку, і гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.

А як парубчаки було нас, дітей, на крутілці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!

А ви знаєте, що таке крутілка?

Крутілка – дуже цікава штука. Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок одягають колесо з воза, до колеса прив’язують довжелезного дрюка з прип’ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив’язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас, малих, на санчата, як почнуть крутити, та розкрутять було так, що годі на санках усидіти, – і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо, та в сніг!

Снігова зима – велика була для дітей радість…

II

Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.

От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:

– Пан наказав у суботу привезти дітей до нього на ялинку.

Мати занепокоїлася:

– Отакого ще панові заманулося! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!

Батько, поміркувавши, відповів:

– Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!

Мати своєї:

– До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!

– Та якось довеземо! На санки халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!

Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: «Що ж ото воно за ялинка?»

Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки, – ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці – для цього дядько та бабуся приберігали нові-новісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали.

А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.

Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана – повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м’якеньке було!

За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха.

Така була радість, що й не говоріть!

І раптом вам – ялинка! Та ще в пана!

III

У суботу ще зранку ми почали збиратися.

Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі – червоне у смужечку платтячко, та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком[163] на шию Парасі наділа.

А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу – оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап’яв зверху халабуду, – такий вийшов, як по-нинішньому – лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, – здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку – білокопиту Кислицю, а за Кислицею біг стригун Вітер.

Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.

Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити – братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.

Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод – тільки в одному ярку сани-куча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани, – ми тільки лобами стукнулися.

Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора, – так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.

От і вечір. Пішли ми у панські горниці.

Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає.

Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками.

Вистрелить та до нас:

– Страшно чи ні? – питає.

А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки.

Ось пан як закричить:

– Андрію! Люльку!

Біжить Андрійко, «козачок», несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.

Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.

А наша Парася як закричить – злякалася!

Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.

Батько нас усіх «вигорнув» з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.

Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі!

Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.

Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля.

Отак і пишу

І

Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома, так:

– А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, – розкажу і як я їх пишу.

ІІ

Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома – ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.

Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…

Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося…

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем[164], який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…

Якось він мене запитав:

– А ви ніколи не пробували в газети писати?

– Ні, ніколи.

– А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.

Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

III

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

– Чи нема у вас якоїсь роботи?

– А що ви вмієте?

– Знаю українську мову!

– О! Нам такі люди потрібні!

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…

За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.[165]

До неї було мене й направлено.

«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.

А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…

Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»

«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

Таким робом, перший мій фейлетон[166] (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».

Чому?

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому.

Життя минало в редакції.

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець»[167], і за редактора літдодатків.

Не одночасово, розуміється…

А от одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді»[168] за відповідального секретаря.

Попрацювалося, – нема де правди діти!

Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

Я в «Селянській правді» працював за секретаря.

Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:

– Драстуйте! Я – ваш редактор!

– Дуже приємно!

Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

Редакторами «Селянської правди» довгий час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

– Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.

Газета виходила тричі на тиждень.

Отож і було, як правило:

– Ви робіть, а я забіжу перегляну!

– А передова!

– І передову напишіть!

– А про що?

– Пишіть про кооперацію!

– Та минулого разу писали про кооперацію!

– Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!

Обов’язково було редактор забіжить переглянути пер ед ову.

– Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

– Як нема?

– У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»

Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все ’дно кінець додавався обов’язк ово: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».

– Та якось воно тут вроді…

– Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає, та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить!

Був і такий редактор.

– Товаришу редактор! Коли буде передова?

– А газета хіба виходить? – запитує редактор.

– Не виходить, бо нема передової!

– А раз не виходить, так навіщо ж передова?

За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються ці роки!

Стінних газет тоді в наших редакціях не було.

От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де їх, скажіть, нема?!).

Сміху було, хоч лопатами вигортай!

Але це мене і згубило!

Уже редактори почали:

– Ви вмієте, та не хочете!

– От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

– Та не вийде в мене!

– А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати.

Іноді виходило, іноді не виходило…

Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».

Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…

Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»

Діставав словники, збірники приказок… і т. д. і т. ін.

І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?.. І записував.

Чому я про все це пишу?

Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.

Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.

Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.

А ми самі снували, самі й вишивали.

IV

– Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?

А давайте я вас запитаю:

– Чому один письменник пише романи, другий – вірші, третій – драми, комедії і т. д. і т. ін.?

Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.

Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко[169], але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніший.

Силу-силенну таких прикладів можна навести.

Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.

А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними – сатирою та гумором – більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.

Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.

М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:

«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з’ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть з метою пояснити ці дії цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх».[170]

– Ну, правильно, – ви своєї. – І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки – як писати фейлетони? Як писати гуморески?

Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!

Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.

– Як ви пишете? – питав я.

– А так: пишу, та й уже!

Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон»[171]) писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

– А п’ятої варіації у вас нема?

Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.

Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький[172]. Сиділи ми, гомоніли, курили.

Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі – між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.

Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.

Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом – одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.

Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано… А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.

Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?

Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:

– Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?

– А чому, – відповідає син, – це секрет? Ніякий це не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

V

Найважче і найнеприємніше писати про себе.

Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.

Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.

Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дідів?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обіда хлопцям варили та коні пасли.

Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смішно, але в мене була ще й така думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, – хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практиковані, – наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.

Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д.

Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), – от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача не обдуриш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».

Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань. А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я – аж подумати страшно! – недооцінюю труднощів боротьби.

Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю – таран – я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці?

Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?..

А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирішив писати!

Сам собі подумав: вся справа в тоні, в підході, в певних межах.

Узяв та й написав.

Технічно як я її написав, питаєте?

Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубками вихукується. Розбудив я дружину:

– Ти не змерзла?

– Змерзла!

– Слухай, я тобі щось розкажу.

– Перед світом? Може, це тобі з холоду?

– Слухай, може, тепліше буде.

І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…» І так до кінця.

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку».

Так народилася «Зенітка»…

«Зенітка» – це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько і, таким чином, – припинити.

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…

Що може зробити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.

А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло.

Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, й чухався.

А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.

Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, – для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

Написав я фейлетона «Про замки та інші речі».

Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»: чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д. і т. ін.

Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…

Коли б я був романістом і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…

А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».

VI

Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?

Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів – «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.

Це для нас і необхідне, і обов’язкове, без цього веселої усмішки не напишеш…

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з’явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» – результат багатолітніх мандрівок з рушницею…

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

В кабінеті наш брат багато не висидить.

VII

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

Що ж іще вам сказати?

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

Примітки

Історія видань творів найпопулярнішого в Україні в 1920-х роках письменника Остапа Вишні (справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Губенко Павло Михайлович; 1 (13) листопада 1889; хутір Чечва, тепер село Грунь Охтирського району Сумської області – 28 вересня 1956, Київ) надзвичайно цікава. На жаль, навіть до бібліографічних покажчиків його творчості, виданих ще до проголошення незалежності України (окреме видання: Остап Вишня (1889—1956). Бібліографічний покажчик / Вид-во Книжкової палати УРСР. – Х., 1959. – 228 с.; Бібліографічний покажчик. 1923—1988 [Уклала Т. В. Добко]. У виданні: Твори: У 4 т. / Т. 4. – К.: Дніпро, 1989. – С. 534—604), не потрапляли деякі твори, які на той час вважалися забороненими. У всіх покажчиках було видно так звану творчу перерву – 1932—1945 роки, а в найповніших, здавалося б, виданнях (Твори: У 7 т. / Держлітвидав УРСР. – 1963—1965; Твори: У 5 т. / К.: Дніпро, 1974—1975) деякі опубліковані в 1920-х роках твори не передруковувалися, а інші подавалися зі значними скороченнями (напр., «Моя автобіографія») або піддавалися ретельному редагуванню. Але закордонний читач, який цікавився творчістю Остапа Вишні, міг прочитати те, що на його батьківщині зберігалося у сховищах спецхрану.

Ось, наприклад, березневий випуск українського щомісячника «Вечірня година» (№ 3—4), що вийшов 1943 р. у Кракові за редакцією Святослава Гординського, був повністю присвячений Остапові Вишні: 20 усмішок не публікованого в СРСР із 1932 р. автора. Звичайно ж, тут надруковано «Мою автобіографію», усмішки «Вольовий спосіб», «Чукрен», «Чухраїнці» та інші, які були однією із причин того, що їхній автор на той час уже десятий рік перебував у заполярних таборах Ухтпечлагу гігантського радянського архіпелагу ГУЛАГ.

У Західній Німеччині у видавництві «Українські вісті» 1955 р. шанувальники українського гумору отримали такий книжковий подарунок: «Вишневі усмішки. Вибране з фейлетонів українського гумориста», яке розпочинається «Моєю автобіографією».

У Торонто (Канада) в 1978 р. вийшла така книжка: О. Вишня. Заборонені твори («Вишневі усмішки сільські» і деякі інші заборонені тепер його твори). Зі збірки «Вишневі усмішки сільські» у цьому виданні надруковано 11 творів за першодруками, а не за багатотомними «причесаними» виданнями, і, звичайно ж, «Мою автобіографію».

Підбірка із п’ятдесяти творів англійською мовою в перекладах Юрія Ткача (онука Дмитра Нитченка) з’явилася в Австралії в 1981 р.: Ostap Vyshnia. Hard Times. A Collection of Satire and Humour. – Bayda Books. – 1981. – 181 p. Сюди включено й «Мою автобіографію», оскільки гумористичний автожиттєпис письменника, на думку перекладача-українця, мав зацікавити англомовного читача.

Це видання теж розпочинається «Моєю автобіографією» Остапа Вишні, а завершується авторською сповіддю «Отак і пишу…». Зважаючи на обсяг книжки, подаються лише найпопулярніші твори письменника, зокрема «Мисливські усмішки», і ті, що принесли йому спочатку славу «всеукраїнського гумориста», а потім стали причиною репресій та були вилучені з літератури чи передруковувалися у препарованому і скороченому вигляді.

Усі твори подаються за найточнішим останнім виданням: Твори: У 4 т. – К.: Дніпро, 1988—1989. Усі тексти додатково звірені з першими публікаціями творів та з архівними примірниками й рукописами, переданими внуками Остапа Вишні Мар’яною та Павлом Євтушенками до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, за що складаємо їм найщирішу вдячність.

Примітки

1

Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобіографія. – Х.: Книгоспілка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова]. У пізніших виданнях (після репресії Остапа Вишні) твір друкувався із значними скороченнями й редакторськими правками. У виданні 1956 р. та в інших навіть багатотомних перевиданнях сталися зміни в реченні: «Власне подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків Фон Рот, де мій батько був за прикащика» (замінено так: «мій батько працював на панів»). Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх…» і т. д. Імена репресованих письменників-сучасників теж були вилучені.

(обратно)

2

…вчилися ми разом із М. К. Зеровим. – Ідеться про українського поета, перекладача й літературознавця Зерова Миколу Костянтиновича (1890—1937), який у двадцятих роках належав до літературного угруповання неокласиків.

(обратно)

3

Читай Горація, Вергілія, Овідія… – Ідеться про римських поетів, які жили в останні десятиліття перед новою ерою.

(обратно)

4

Гомер – давньогрецький поет, який жив орієнтовно між XII і VII ст. до нової ери. Гомера вважають автором епічних поем «Іліада» та «Одіссея».

(обратно)

5

…«Мені тринадцятий минало» – перший рядок вірша Т. Г. Шевченка «N. N.» (1847).

(обратно)

6

Центральна Рада (Українська Центральна Рада) – парламент України, який керував українським національним рухом і своїми універсалами довів Україну від автономії до самостійності. Заснована в Києві 17 березня 1917 р.; розпущена у квітні 1918 р. після військового перевороту і проголошення П. Скоропадського гетьманом Української Держави.

(обратно)

7

«Просвіта» – громадська культурно-освітня організація, заснована у Львові 1868 р. для поширення освіти серед народу. Численні товариства «Просвіта» створювалися на початку ХХ ст. у Східній Україні (найактивнішою вважалася Катеринославська), але їхня діяльність була згорнута на початку 1920-х років.

(обратно)

8

…мене й посадили. – Після повернення П. М. Губенка у 1920 р. із Кам’янця-Подільського, куди він виїжджав із Центральною Радою, до захопленого більшовиками Києва, його заарештовано й перевезено до столичного Харкова («В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці…»). Через недоведення слідством злочинних намірів у діях письменника в період його співпраці з Центральною Радою П. М. Губенка було звільнено з-під арешту й завдяки клопотанню В. М. Блакитного влаштовано на роботу в газеті «Вісті ВУЦВК», яка виходила в Харкові в 1920—1934 рр., а в Києві в 1919, 1934—1941 рр.

(обратно)

9

«Катехізис» – посібник для початкового вивчення основ християнського віровчення.

(обратно)

10

Філарет (Дроздов Василь Михайлович, 1782—1867) – московський митрополит, автор посібника «Пространный катехизис».

(обратно)

11

Соломонів «Оракул» – збірник афоризмів і загадок ізраїльсько-іудейського царя Соломона (? – 928 р. до н. е.).

(обратно)

12

«Русский паломник» – ілюстроване видання.

(обратно)

13

Писати в газетах я почав у Кам’янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського. – Ідеться про публікацію перших фейлетонів письменника в кам’янець-подільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада».

(обратно)

14

Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) – український сходознавець, історик, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, академік УА Н (з 1918 р.).

(обратно)

15

Левицький Модест Пилипович (1866—1932) – український письменник, лікар, педагог.

(обратно)

16

Блакитний Василь Михайлович (справжнє прізвище – Елланський; 1894—1925) – український письменник.

(обратно)

17

«Книгоспілка» – кооперативна видавнича та книготорговельна спілка, створена в Харкові 1922 р. (мала філії в Києві, Одесі, відділи і представництва в інших містах України). У 1922—1930 рр. випустила більше 3000 книжок художньої, навчальної, масово-політичної, кооперативної та іншої літератури тиражем понад 40 млн примірників. Після створення в 1930 р. Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ) «Книгоспілка» припинила видавничу діяльність.

(обратно)

18

«Селянська правда» – газета, орган ЦК КП(б)У; виходила в Харкові з 1921 р., а в 1925 р. була об’єднана з газетою «Радянське село».

(обратно)

19

Пилипенко Сергій Володимирович (1891—1934) – український письменник; один з організаторів і багаторічний керівник літературної організації «Плуг» – спілки селянських письменників, заснованої в Харкові 1922 р. (існувала до 1932 р.).

(обратно)

20

Вапліте (Вільна академія пролетарської літератури) – літературна організація в Україні, яка виникла в Харкові 1925 р. Угруповання очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, М. Куліш, Г. Епік. Члени організації відстоювали високу письменницьку майстерність, боролися з проявами неуцтва та просвітянства в літературі. Самоліквідувалася в 1928 р.

(обратно)

21

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована в Харкові 1927 р. В основі діяльності було покладено марксистську ідеологію і програмні настанови комуністичної партії в галузі культурної роботи. Керівники організації захоплювалися методами командування в літературі і проявляли нетерпимість до талановитих письменників та до інших угруповань («союзник або ворог»). Припинила діяльність у 1932 р.

(обратно)

22

«Молодняк» – літературна організація переважно комсомольських письменників, яка виникла в Харкові 1926 р. і об’єднувалася навколо молодіжних періодичних видань; припинила свою діяльність у 1932 р.

(обратно)

23

«МАРС» (Майстерня революційного слова) – літературна група, що утворилася в Києві 1926 р. на основі літературної групи «Ланка», члени якої прагнули до написання високомистецьких творів, поглибленої уваги та критичного ставлення до тогочасних суспільних процесів. Після необ’єктивних звинувачень ортодоксальної критики в негативному ставленні її членів до соціалістичної дійсності група самоліквідувалася.

(обратно)

24

«Неокласики» – літературна група письменників, яка діяла в Києві в 1918—1928 рр. До «неокласиків» входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), а також близькими до них були Є. Голоскевич, А. Лебідь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров (Домонтович), Б. Якубський. «Неокласики» прагнули опанувати висоти художньої культури, підтримували гасла М. Хвильового орієнтації «на Європу». Більшість членів групи були репресовані радянською владою.

(обратно)

25

Хвильовий Микола (справжні прізвище та ім’я – Фітільов Микола Григорович, 1893—1933) – український письменник.

(обратно)

26

Досвітній Олег (справжні прізвище та ім’я – Скрипаль Олександр Федорович, 1891—1934) – український письменник.

(обратно)

27

Нестор Літописець (XI – поч. XII ст.) – автор «Повісті минулих літ».

(обратно)

28

Остромир – новгородський посадник у 1054—1057 рр., який замовив у Києві переписати Євангеліє, що було виконано дияконом Григорієм у 1054—1957 рр. Переписане на 294 аркушах пергаменту Євангеліє стало називатися Остромировим (зберігається в Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі).

(обратно)

29

Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… – ідеться про українські театри «Березіль», імені Івана Франка, Одеський державний драматичний театр та Український драматичний театр, утворений у Києві 1922 р. (з 1923 р. – ім. М. Заньковецької).

(обратно)

30

МОПР (МОДР) – Міжнародна організація допомоги борцям революції або Міжнародна червона допомога; масова організація, що подавала допомогу революціонерам-політв’язням, політемігрантам та іншим жертвам білого терору й фашизму. Існувала в 1922—1947 рр.

(обратно)

31

Авіохем (Осовіахім, Тсоавіахім) – Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву – масова добровільна громадська військово-патріотична організація в СРСР, що діяла в 1923—1936 рр.

(обратно)

32

«Геть неписьменність» – всеукраїнське добровільне товариство, яке сприяло органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю й малописьменністю в 1923—1936 рр.

(обратно)

33

Товариство «Змичка» – громадська організація в УРСР, яка сприяла встановленню і зміцненню економічних та культурних зв’язків між містом і селом у 1920-х роках.

(обратно)

34

Літературний клуб ім. Вас. Блакитного – клуб письменників у Харкові другої половини 1920-х – першої половини 1930-х рр.

(обратно)

35

Під цією усмішкою, опублікованою в газеті «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонім Остап Вишня.

(обратно)

36

Вишневі усмішки (Сільські). – Х. – К.: Книгоспілка, 1924. – 71 с. (Б-ка «Книгоспілки». Серія гумору і сатири. № 7). До збірки ввійшло 17 творів. Книжка тричі перевидавалася в цьому ж видавництві – 1924, 1925 і 1927 року.

(обратно)

37

До читачів. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селі. Дуже мені було б прикро, коли б хто подумав, що в данім разі я допускаюсь порнографії. В різних виразах (частіш оригінальних, а іноді комбінованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебільша жартовливого, а іноді й цілком серйозного) набрали на селі нові слова. – Авт.

(обратно)

38

РОСТА – Російське телеграфне агентство (1918—1925); із 1925 р. – ТАРС – Телеграфне агентство Радянського Союзу.

(обратно)

39

РАТАУ – Радіо-телеграфне агентство України, утворене в 1918 р.

(обратно)

40

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) – один із керівників уряду Української Народної Республіки; із лютого 1919 р. – голова Директорії.

(обратно)

41

Баптисти – послідовники однієї із протестантських течій у християнстві, які вимагають хрещення віруючих у свідомому віці. Секта баптистів виникла на початку XVII ст. в Голландії.

(обратно)

42

Адвентисти – прихильники протестантської течії християнства, що виникла у XIX ст. у США. Адвентисти проповідують близький «кінець світу», «друге пришестя Христа» і встановлення на землі «тисячолітнього царства Божого».

(обратно)

43

Гіршман Леонард Леопольдович (1839—1921) – засновник офтальмологічної клініки при Харківському університеті (1870).

(обратно)

44

Істик – палиця із залізним наконечником для очищення лемеша плуга від землі.

(обратно)

45

Цурка – короткий обрубок дерева, цурпалок, кілочок.

(обратно)

46

Анба (амба) – кінець, смерть.

(обратно)

47

Я за колодку… – ідеться про дерев’яну посудину (невеликий вулик) для відлову бджолиного рою.

(обратно)

48

Саж – хлів для тримання та відгодівлі свиней.

(обратно)

49

Вукоопспілка – Всеукраїнська кооперативна спілка.

(обратно)

50

Храми, каплиці і ікони… – цитата з поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ».

(обратно)

51

Заснули, мов свиня в калюжі, / в своїй неволі… – неточна цитата з вірша Т. Г. Шевченка «Ликері» («В святій неволі»).

(обратно)

52

Все на світі – не нам, / все богам та царям… – у вірші Т. Г. Шевченка: «Тим неситим очам…»: «Все на світі – не нам, / Все богам тим – царям!»

(обратно)

53

О люди, люди, небораки… – в однойменному вірші Т. Г. Шевченка інша пунктуація: «О люди! люди небораки!»

(обратно)

54

Графиня Браницька – представниця роду польських магнатів, які мали великі землеволодіння в Україні в XIX – на початку XX ст.

(обратно)

55

Ваганка – довгаста дерев’яна миска для їжі.

(обратно)

56

Усмішку було приурочено до відкриття Всеукраїнського з’їзду у справі охорони материнства й дитинства.

(обратно)

57

Запалення черевини. – Авт.

(обратно)

58

«Нова Баварія» – тут, очевидно, йдеться про харківський ресторан.

(обратно)

59

Цикл із 21 усмішки й кількох кореспонденцій, що друкувалися в періодичній пресі, написано під враженнями від перебування Остапа Вишні на відпочинку в Криму у травні – червні 1924 р. Окреме видання: Вишневі усмішки кримські. [Х.]: Держвидав України, 1925. – 144 с.; 2-ге і 3-тє видання збірки вийшли в цьому ж видавництві 1927 р.; російською мовою: «Вишневые усмешки крымские». Авторизованный перевод с украинского. Х.: «Укр. рабочий», 1927. – 94 с. Підбірка творів цього циклу друкувалася в різних виданнях, зокрема й у зібраннях «Усмішок у 4-х томах» (Х., т. 3, 1928 і 1930 рр.).

(обратно)

60

Крим як здравницю змалюю якось окремо.

(обратно)

61

Основа – село біля Харкова; тепер увійшло в територію міста.

(обратно)

62

Жанна д’Арк (1412—1431) – народна героїня Франції, яка під час Столітньої війни 1337—1453 рр. очолила війська, що визволили Орлеан від англійських загарбників і здобули низку перемог, але потрапила в полон і була спалена на вогнищі за звинуваченням у єресі й чаклунстві.

(обратно)

63

Гижки – холодець зі свинячих ніжок.

(обратно)

64

…як дивитися з Допру № 1… – Ідеться про харківську тюрму, у камерах якої Остап Вишня перебував в ув’язненні в 1920, 1933—1934 рр.

(обратно)

65

«Коль славен» – урочистий російський духовний гімн «Коль славен наш Господь».

(обратно)

66

«На сопках Маньжурії» (Маньчжурії) – вальс, написаний російським офіцером, учасником російсько-японської війни 1904—1905 рр. І. Шатровим.

(обратно)

67

Шмендефер – картярська гра.

(обратно)

68

Хвалинське море – давньоруська назва Каспійського моря.

(обратно)

69

Понтійське море (Понт Евксінський) – давньогрецька назва Чорного моря.

(обратно)

70

Харківська річка.

(обратно)

71

Гора так зветься: «Кішка».

(обратно)

72

Гірське пасмо. – Авт.

(обратно)

73

Катеринославська губернія – губернія, створена за царським указом у 1802 р.; ліквідована в 1925 р. (з’явилася Дніпропетровська область).

(обратно)

74

Повмирали від «уравнительного»… – ідеться про оподаткування непманів.

(обратно)

75

Наркомздрав – Народний Комісаріат охорони здоров’я.

(обратно)

76

Родимець – хвороба (параліч).

(обратно)

77

…дитина про «смичку» дбає… – ідеться про популярний тоді рух – «змичку» міста й села, робітництва й селянства.

(обратно)

78

Виборний Макогоненко – персонаж п’єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка».

(обратно)

79

Луначарський Анатолій Васильович (1875—1933) – радянський державний і партійний діяч, письменник, нарком освіти (з 1917 р.).

(обратно)

80

Вишневі усмішки літературні. [Х.]: ДВУ, 1927. – 118 с.

(обратно)

81

…на «корпус»… – назва типографського шрифту.

(обратно)

82

«Більшовик» – щоденна газета, яка виходила в Києві в 1919—1925 рр.; друкований орган ЦК КП(б)У.

(обратно)

83

Символісти – представники напрямку в європейській літературі та мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., що ґрунтувався на філософії ідеалізму. Елементи символізму були помітні у творчості українських письменників М. Вороного, М. Філянського, В. Пачовського, О. Слісаренка, Я. Савченка, В. Ярошенка.

(обратно)

84

Шкурупій Гео (Юрій) Данилович (1903—1937) – український поет і прозаїк.

(обратно)

85

Плуг «Сака» – сільськогосподарське знаряддя для оранки ґрунту, назване за іменем конструктора.

(обратно)

86

Божко Сава Захарович (1901—1947) – український письменник, прозаїк.

(обратно)

87

Панч Петро Йосипович (справжнє прізвище Панченко, 1891—1978) – український письменник, прозаїк.

(обратно)

88

Шевченко Іван Іванович (1902—1977) – український письменник, поет і журналіст.

(обратно)

89

Коляда Гео (справжнє ім’я Григорій Опанасович, 1904—1941) – український поет.

(обратно)

90

Сенченко Іван Юхимович (1901—1975) – український письменник, прозаїк.

(обратно)

91

Копиленко Олександр Іванович (1900—1958) – український письменник, прозаїк.

(обратно)

92

Панів Андрій Степанович (1899—1937) – український поет і прозаїк.

(обратно)

93

Вражливий Василь Якович (справжнє прізвище – Штанько, 1903—1937) – український письменник.

(обратно)

94

Руга – земля, передана громадою церкві або духовній особі на її утримання.

(обратно)

95

Благочинний – служитель культу, що керує церквами кількох парафій.

(обратно)

96

Гр. Коляда – «Індустрія».

(обратно)

97

А. Панів.

(обратно)

98

Голота Петро Іванович (справжнє прізвище Мельник, 1902—1949) – український поет і прозаїк.

(обратно)

99

Донченко Олесь (Олександр) Васильович (1902—1954) – український письменник.

(обратно)

100

Кириленко Іван Улянович (1903—1938) – український письменник.

(обратно)

101

Пільняк (Вогау) Борис Андрійович (1894—1937) – російський письменник.

(обратно)

102

Лицем до села (Усмішки). [Х.]: ДВУ, 1926. – 216 с.; Вид. 2-ге. [Х.]: ДВУ, 1927. – 176 с. (До збірки ввійшло 24 твори.)

(обратно)

103

Дранки – драна білизна, ганчірки тощо… «Ветошь» – по-руському. – Авт.

(обратно)

104

Денікін Антон Іванович (1872—1947) – генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач збройних сил Південної Росії під час громадянської війни.

(обратно)

105

У земельний одділ підемо! – Ідеться про передчасну смерть.

(обратно)

106

Роздрібна ціна. – Авт.

(обратно)

107

…від біблійської річки Сону, до біблійської річки Дяну… – іронічна видозміна назв річок Сяну й Дону, Дніпра та Дністра, а також Карпатських гір.

(обратно)

108

Perpetuum mobile (лат.) – вічний двигун.

(обратно)

109

Вишневі усмішки закордонні. [Х.]: Книгоспілка, 1930. – 178 с. Окремо видавались підбірки творів із цієї збірки: Берлінський день. – Х.: Книгоспілка, 1930. – 46 с.; Як із Харкова зробити Берлін? [Х.]: Книгоспілка, 1930. – 12 с.; Як я не бачив Горького. – Х.: Книгоспілка, 1930. – 46 с.

(обратно)

110

…рояль Шредерівський – концертний рояль фірми «Шредер».

(обратно)

111

Ich habe zweite Klasse. Ich habe zweite. Ich habe zweite… – У мене другий клас. У мене другий. У мене другий… (Нім.)

(обратно)

112

Двадцять. Тридцять. Сорок (нім.).

(обратно)

113

Чи розмовляєте ви по-німецьки? (Нім.)

(обратно)

114

Французькою? (Фр.)

(обратно)

115

Французькою? (Фр.)

(обратно)

116

Англійською? (Англ.)

(обратно)

117

Перекручений німецький вислів: не розумію.

(обратно)

118

Main Herr! Bitte schцn, den PaЯ! – Пане! Прошу паспорт! (Нім.)

(обратно)

119

Ікра.

(обратно)

120

Аверін Віктор Григорович (1885—1955) – український зоолог; працював і в науковій галузі захисту рослин.

(обратно)

121

– Прошу! Мені хочеться до туалету! (Нім.)

(обратно)

122

Перекручений німецький вислів: «Я не розумію по-німецьки».

(обратно)

123

Was? – Що? (Нім.)

(обратно)

124

Was ist das? – Що таке? (Нім.)

(обратно)

125

So! – Так! (Нім.)

(обратно)

126

Ja! – Так! (Нім.)

(обратно)

127

Kommen Sie her! – Ідіть сюди! (Нім.)

(обратно)

128

Deutschland – Німеччина (нім.).

(обратно)

129

Може, можна коротшу путь вибрали, – я не перечитиму. – Авт.

(обратно)

130

«Для дам» (фр.)

(обратно)

131

По-вашому це буде – з суботи на неділю. – Авт.

(обратно)

132

По-вашому це буде – «рахунок». – Авт.

(обратно)

133

К е з е – по-вашому «сир». – Авт.

(обратно)

134

Дивлюсь я на небо… – рядки з народної пісні на слова українського поета Михайла Петренка (1817 —?).

(обратно)

135

Дуже велике місто. О! Дуже велике!

(обратно)

136

Биковець Михайло (1894 —?) – український письменник.

(обратно)

137

Григорій Іванович – Петровський Григорій Іванович (1878—1958) – радянський державний і партійний діяч, у 1919—1938 рр. – голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

(обратно)

138

Nach Hause – додому (нім.).

(обратно)

139

Gut – добре (нім.)

(обратно)

140

Was ist das? – Що таке? (Нім.).

(обратно)

141

Про особисте захоплення Остапа Вишні полюванням свідчить його перша усмішка на цю тему «Мисливство», опублікована в журналі «Червоний перець» у 1927 р., а також «Моя автобіографія», написана 15—16 березня 1927 р. в Харкові і вперше надрукована окремим виданням у видавництві «Книгоспілка» (Х., 1927). Називаючи в останній своїх улюблених письменників, автор згадує про їхнє спільне захоплення: «Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього. Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними харашо на полюванні! Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он чорну крапку з чиряти або з крижня. Ах!»(Остап Вишня. Твори: У 4 т. – Т. 2: Усмішки, фейлетони, гуморески 1925—1933. – К.: Дніпро, 1988. – С. 13—14.) Як свідчили члени родини письменника та його сучасники, полювання для Остапа Вишні не було самоціллю, або, як казала його дружина Варвара Олексіївна, він не був «убойним» мисливцем і здебільшого повертався з полювання без трофеїв. Захоплення природою, дикими звірами і птахами були, швидше за все, стимулами для творчості. У післявоєнний час, коли письменник відбув десятирічне покарання в 1933—1943 рр. за не скоєні злочини, усмішки на мисливську тематику дали можливість працювати над творами, далекими від тогочасних проблем радянського суспільства. Але й такий відхід від актуальних (кон’юн ктурних) проблем не порятував Остапа Вишню від критики, якої він зазнав після публікації фейлетону «Дозвольте помилитись!» (газ. «Радянська Україна». – 1946. – 21 серпня): у газеті «Правда» з’явилася стаття «Неправильний виступ газети «Радянська Україна», після якої «почалася масова “проробка” письменника на всіх громадських і політичних рівнях, огульне паплюження його творчості, зокрема “Мисливських усмішок”» (Ю. Цеков).

(обратно)

142

Усмішку присвячено відомому українському поетові й перекладачеві, ученому й державному діячу і другові Максиму Тадейовичу Рильському (1895—1964), який написав статтю «Про Остапа Вишню» (1951), вірші «Мисливська усмішка. Остапові Вишні в день його 60-річчя» (1949) та спогади «…І ласкава усмішка» (див. вид.: Про Остапа Вишню. Спогади. – К.: Рад. письменник, 1989. – С 3—9).

(обратно)

143

Мензбір Михайло Олександрович (1855—1935) – російський зоолог.

(обратно)

144

…як козловське распроп’яніссіме ля… – ідеться про особливості манери виконання видатного українського й російського співака Козловського Івана Семеновича (1900—1993).

(обратно)

145

Зоре моя вечірняя, / Зійди над водою… – неточна цитата з поеми Т. Г. Шевченка «Княжна» («Зоре моя вечірняя, / Зійди над горою…»).

(обратно)

146

Гордон – порода мисливських собак

(обратно)

147

«Чуєш, брате мій, товаришу мій?» – пісня на слова українського поета Лепкого Богдана Сильвестровича (1872—1941).

(обратно)

148

«Зібралися всі бурлаки», «Гиля-гиля», «Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю», «Кучерява Катерина чіплялася до Мартина» – українські народні пісні.

(обратно)

149

Становий пристав – у дореволюційній Росії – начальник місцевої поліції.

(обратно)

150

Капністи – землевласники на Лівобережній Україні у XVIII – на початку XX ст.

(обратно)

151

Дзвонкове – село біля Києва, описане в п’єсі О. Корнійчука «Приїздіть у Дзвонкове».

(обратно)

152

…увесь час в степах України охотитесь. – Йдеться про п’єсу О. Корнійчука «В степах України», в якій роль Галушки грав актор Ю. Шумський.

(обратно)

153

…дзвонар Квазимодський – персонаж із п’єси за одноіменним романом французького письменника В. Гюго «Собор Паризької Богоматері».

(обратно)

154

Житній базар – ринок у Подільській частині міста Києва, відомий ще з часів Київської Русі.

(обратно)

155

Шокінг – скандал.

(обратно)

156

…у всякого, – як то кажуть, – своя доля і свій шлях широкий – перші рядки із поеми Т. Г. Шевченка «Сон»

(обратно)

157

Тихесенький вечір на землю спадає… – слова з українського романсу.

(обратно)

158

Тихо, тихо Дунай воду несе… – слова з української народної пісні.

(обратно)

159

Леггорни – порода курей.

(обратно)

160

Сабанєєв Леонід Павлович (1844—1908) – російський зоолог.

(обратно)

161

Якби ж таки того пана чорти були узяли… – слова з української народної пісні.

(обратно)

162

Великі ростіть. Усмішки. [Для молодшого шкільного віку]. Малюнки В. Гливенка. К., Молодь. – 1955. – 64 с.

(обратно)

163

Коповик – тут: монета (полтинник; 50 коп.).

(обратно)

164

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем… – Йдеться про Коломійченка Михайла Сидоровича (1892—1973), пізніше відомого хірурга.

(обратно)

165

Оксана Х. – співробітниця редакції Оксана Христинко.

(обратно)

166

…перший мій фейлетон… – мається на увазі фейлетон «Як Антанті від Конфанті дуже сильно не щастить» («Вісті ВУЦВК». – 1921. – 3 червня), підписаний псевдонімом Оксана.

(обратно)

167

«Червоний перець» – український сатиричний журнал, заснований у Харкові в 1922 р. (виходив з перервами в 1922, 1927—1934 рр.)

(обратно)

168

«Селянська правда» – республіканська газета, орган ЦК КП(б)У, що виходила у Харкові 1921 р. (в 1925 р. злилася з газетою «Радянське село»).

(обратно)

169

Воcкрекасенко Сергій Іларіонович (1906—1979) – український поет-сатирик.

(обратно)

170

Щедрин Н., Салтыков М. Е. О литературе. – М., Гослитиздат, 1952. – С. 591. (Авт.)

(обратно)

171

«Сатирикон» – російський журнал гумору й сатири, що виходив у Петербурзі в 1908—1911 рр.

(обратно)

172

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895—1964) – український художник.

(обратно)

Оглавление

І сміявся, і плакав з любові…

Моя автобіографія[1]

Вишневі усмішки

  Чудáка, їй-Богу![35]

  За дітей

Вишневі усмішки сільські[36]

  Подорожні враження

  «Головполітосвіта»

  «Жінвідділ»

  «Ох і лікували нас…»

    Хірургічні хвороби

    Хвороби на очах

    Зубний біль

    Жіночі хвороби

  Як ми колись учились

  Мед

  Як я рибу ловив

Вишневі усмішки київські

  Чий Шевченко?

  Київ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)

  Ага, будеш?!

  Охорона материнства й дитинства [56] (До з’їзду)

  Земля – Місяць – Марс

Вишневі усмішки кримські[59]

  Крим

  Море (Дещо з природознавства)

  Гори

  Ялта

  Туристи

  Природа й люди

  Бережком!.. бережком!

  «Діва» й «монах» (Легенда)

  Кримська ніч (Лірика з екзотикою)

  Кримський місяць (І це лірика)

  Перші кроки (Поради для ще не українізованих)

  І там таке саме

  Тіпун вам на язик!

  Вольовий спосіб

  «Конфуз»

  Українізація Інтермедія до п’єси «Вій»

Усмішки літературні[80]

  Письменники

  «Плуг» (Усмішка)

    I

    II

  «Понеділок» (Моментальна фотографія-шарж)

Лицем до села[102]

  Ярмарок

    І

    II

    III

    IV

  «Гіпно-баба»

  Село згадує

  «Так ми ж народ тьомний» (Конспект до трагедії)

  Мисливство

  Якість продукції

  «Чукрен»

  «Чухраїнці» (Спроба характеристики)

    Передмова

    Розділ І

    Розділ ІІ

    Розділ III

    Післямова

Вишневі усмішки закордонні[109]

  Передмова

  Поїхали

  Приїхали

  Ну й народ!

  Не життя, а радість несподівана

  «Зее»

  «Pour les dames» [130]

  Короп по-німецькому

  Берлінські музеї

  Як із Харкова зробити Берлін

  Як переїхати митницю

Зенітка

  Зенітка

  «Бліцкріг»

Весна-красна

  Якби моя бабуся встали

  Дозвольте помилитись!

  Дідів прогноз

  Дер Галушка

    І

    II

    III

Мисливські усмішки[141]

  Як варити і їсти суп із дикої качки[142]

  Лисиця

  Відкриття охоти

  Заєць

    І

    ІІ

    ІІІ

  Бекас

  Ведмідь

    І

    II

    III

    IV

  Вовк

    І

    II

    III

    IV

  «Ружжо»

  Вальдшнеп

  Дика коза

  Дикий кабан, або вепр

  Екіпіровка мисливця

  Дика гуска

  Короп

    І

    II

  Сом

Брехологія

  І

  II

Великі ростіть[162]

  Перший диктант

    І

    II

    III

  Панська ялинка

    I

    II

    III

Отак і пишу

  І

  ІІ

  III

  IV

  V

  VI

  VII

Примітки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg