«Шерлок M&M's»

Наталія Старченко Шерлок M&M's

I

— Давай-но уже спати. Якраз Богданчик заспокоївся, щойно його вклала. Ти ж знаєш, я не засну, доки ти не повимикаєш оці всі штуки.

— Ага-ага, Іриночко, уже іду, — молодий чоловік втупився у монітор комп’ютера і за чимось уважно спостерігає. Його права рука — на так званій мишці. Час від часу він швидко і нервово щось натискає.

— Ну, так нечесно! Іди, поки тебе кличуть, Сашку! Знаєш, як я за день втомилася! Це ти тут незрозуміло що висиджуєш, а я і одяг прала, і їсти готувала, і за Богданчиком постійно дивлюся, — молодесенька білява жінка із елегантною короткою стрижкою помітно нервує, хоча говорить пошепки, але голос відчутно тремтить. Здається, ще трохи — і вона заплаче.

— Зараз. Уже йду. Поки не дороблю того, що розпочав, не чіпай мене. Домовились?

— Це ти мене не чіпай, раз ти такий, — на очах зовсім ще юної жінки зблиснули сльози, — дурепа я, що заміж за тебе вийшла!

— Кажу ж тобі, не лізь до мене зараз, — Сашко незадоволено наморщив лоба. — Як тільки завершиться операція на компі, я його вимкну і ляжу спати.

— Ну все, завтра я подаю на розлучення, а ще — повертаюся до батьків. Щоб ти знав, раніше мені жилося краще, коли я була незаміжньою.

— Дитина залишиться зі мною, — спокійно сказав Сашко. Ірину вразила така заява. Тобто, коханий її навіть не вмовляє передумати? Взагалі-то дівчина сказала це якраз для того, аби у відповідь почути, що чоловік без неї жити не може.

— Побачимо. — жінка схопила мобілку, накинула на плечі халат і вийшла із квартири. Треба подихати свіжим повітрям, посидіти на лавочці. Інакше вона розплачеться. А сльози ні до чого. Не дай Боже, Богданчик почує, а він же так добре спить. Якщо його нічого не потривожить, прокинеться аж уранці.

На вулиці тепленько. Але коли порівнювати із атмосферою квартири, трохи прохолодніше. Особливо якщо ти одягнена лишень у легесенький піжамний халатик. Ірина вирішила трохи посидіти на лавочці. І то нічого, що там уже відпочиває із пляшечкою пива дядечко M&M's. Це тепер він пенсіонер, а не так вже й давно викладав у її школі фізкультуру. Микола Миколайович Денисенко завдячує своїм колоритним прізвиськом ініціалам. А ще — неабиякій харизматичності. У школі його дуже любили. А дівчатка-старшокласниці часом навіть потайки закохувалися у бадьорого смаглявого чоловіка зі сріблястими ниточками сивини у чубі.

«Фізична культура — найважливіша із шкільних дисциплін! — впевнено заявляв M&M's. Може, алгебра чи фізика вам і не знадобиться. А от витривалість та міцне здоров’я потрібні кожному із нас щосекунди! Взагалі, фізкультура повинна бути щодня, це неправильно, що у вас лише два уроки на тиждень! Тому займайтеся собою, виконуйте вправи, робіть пробіжки. Ми з дружиною жодного дня не пропускаємо. І ви над собою працюйте. Зрозумійте: це не мені, це вам потрібно!»

Іринка посміхнулася. Вона згадала дружину M&M's-а, струнку білявку, що викладала у них алгебру та геометрію. Справді, неодноразово доводилося бачити цю милу пару на пробіжці, у темно-синіх спортивних костюмах та білих кросівках. Алгебру та геометрію Іра знає на гідному рівні, але зроду-віку не любила ці предмети так, як фізкультуру… Адже задачки необхідно вирішувати, теореми треба доводити. А от урок фізри завжди був для неї приємним відпочинком. Навіть якщо викликав неймовірну тілесну втому. Чому? У тому числі й завдяки хорошому педагогові, якого учні сприймали, як справжнього друзяку.

— Донечко, а чого це ти із сусідами не вітаєшся, — M&M's, як завжди, радує привітністю. У школі він усіх учнів називав донечками та синочками. І чомусь це було дуже навіть приємно. Ставши після заміжжя сусідкою Миколи Миколайовича, Іра дізналася, що своїх діток у нього просто немає…

— Доброго вечора, Миколо Миколайовичу!

— Та кажи вже: M&M's, я ж знаю, як мене дітвора у школі називала. І навіть трохи сумую за цим прізвиськом. На пенсії, золотце, взагалі не дуже весело.

— Та Ви що, я ж так не зможу!

— Зможеш, та ще й запросто! — Микола Миколайович допив своє пиво, взяв пляшку в руки і встав із лавочки. — Колись, пам’ятаю, ти казала, що через «козла» не зможеш стрибнути, а потім навчилася, стала найкращою! Так, ходімо, провітрилася трохи, та й додому, не можу я тебе саму тут залишити. На тебе чекають чоловік із дитиною. Певне, плачуть уже обоє без матусі. Ану вставай, раз-два!

— Як скажете, пане вчителю, — Іринка посміхнулась та підвелася.

— От так-то краще, Зінченко! А тепер — кроком руш у свою квартиру! І щоб був порядок, мир та злагода! А то прийду перевіряти і «двійку» поставлю!

II

— Де це ти ходила? Та ще й у такому вигляді! — Іринкин чоловік явно незадоволений поведінкою дружини.

— Дихала свіжим повітрям. А що, не можна? Якщо так хвилюєшся, міг би піти і забрати мене.

— Я, на відміну від тебе, пам’ятаю і враховую, що у мене вдома — маленька дитина. Ніколи не покину свого сина. Маленьких діток не можна лишати на самоті.

— А я й не покидала нікого! Просто…

— Просто ти сама ще — дитячий садок, ясельна група. Навіть не знаю, як ти працюватимеш з дітьми! Яка з тебе буде вихователька? Он Богданчику ради дати не можеш!

— Чого це? Він чистенький, ситий, спокійний, уже робить перші крови, хоча йому ще тільки через тиждень рік виповниться.

— Ага, молодець, матусю, браво! А за те, що ти полишила чоловіка з сином і пішла невідомо куди — тобі взагалі окрема подяка.

— Хто б казав! Тобі твій комп дорожче і важливіше за нас обох!

— Не говори дурниць! Між іншим, для нас стараюся. Є варіант, що найближчими днями отримаю непогану виплату.

— Отримаєш, тоді й поговоримо. А зараз давай уже вкладатися.

— Давай. Я он уже комп’ютер вимкнув, зараз трохи скупаюся — і в люлю. Хоча ні, купайся першою, ти ж дівчинка.

Доки Іра була у ванній кімнаті, Сашко помив посуд та прибрав на кухні. Жінка майже відразу після водних процедур подалася туди ж, адже негоже вкладатися спати, коли тарілки немиті. Звісно, їй стало напрочуд приємно і так якось тепленько на серці… Пішла, поправила ковдру Богданчикові, цьомкнула його у щічку та й лягла собі.

Коли Санько підійшов до розкладеного дивана, дружина уже спала. Принаймні, йому здалося саме так. Насправді ж красуня прикинулася, їй просто не хотілося продовжувати з’ясування стосунків. А знаючи свою та чоловікову вдачу, жінка розуміла: їхній діалог може продовжуватися аж до ранку. Санько навіть не здогадувався, що насправді кохана ще не спить. Він ніжно торкнувся її обличчя, прошепотів, що любить. І вже за п’ять хвилин бачив сни. А от Іра розплющила очі і ще довго вдивлялася у темряву. Добре, що Богданчик вдався у тата: швидко засинає і спить міцним сном. Із самого малечку він радує батьків спокійною вдачею. Ну а мама все за щось хвилюється, тому перш ніж заснути, вона ще довгенько думатиме про всілякі важливі речі. Найголовніше — вчасно зупинитись і все-таки заснути. Ірина так і зробила, щойно дійшла висновку: її чоловік — усе-таки найкращий на світі…

III

— Альо, Миколо Миколайовичу!

— Пронто, донечко! Здрастуй. Що це сьогодні з тобою? — чоловік явно здивований візитом молодої сусідки, а ще більше — її незвичним привітанням.

— Та нічого, просто сьогодні день такий, багато всілякої метушнечі, — зітхнула Іринка, — зранку ходила із синочком у поліклініку: зважитися, з педіатром проконсультуватися, зріст вимріяти…

— Заходь у гості, розкажеш.

— Та ми на хвилиночку, дякую, не треба… Просто ключі треба залишити, щоб чоловік потім забрав.

— Як це не треба? Чому не треба? У мене такі поважні гості нечасто бувають!!! — усміхнений Микола Миколайович узяв Богданчика на руки і поніс до вітальні. — Аделаїдо Степанівно, зустрічайте-но поважних гостей! А ти, мамуню, наздоганяй нас, не барися! Будемо пити чай!

Іринці стало так приємно від теплого ставлення M&M's-а до її синочка!.. Аж настрій трохи покращився. Вона розглядала коридор: на цілу стіну — дзеркало, з іншого боку — шафа-купе для верхнього одягу, а внизу — дерев’яні полички для взуття та невисока лавочка. Слово честі, чимось це нагадує роздягальню у шкільному спортзалі.

Вітальня також вразила. Але не обстановкою чи яскравими шпалерами. Головна прикраса тут — великі фотопортрети подружжя. На кожному з них Микола Миколайович та Аделаїда Степанівна такі молоді, сповнені натхнення і просто дуже гарні. Ось вони у десь на пляжі, засмаглі і веселі. Ось на святі Першого дзвоника — два молодих педагога із подарованими школярами букетами. А тут — спускаються із засніженої гори, такі веселі, червонощокі і закохані одне в одного! Іринка відразі зловила себе на думці, що у них із Саньком жодної такої фотографії нема. Мабуть, їй навіть стало трішечки заздрісно. А може, просто сумно.

— Ну що красеню? Який ти вже великий парубок виріс! — Аделаїда Степанівна взяла хлопчика на руки. А він радісно їй усміхається. — Як тебе звати?

— Бодан!

— Яке гарне ім’я! А маму твою як звати?

— Іа!

— От молодець! А тата?

— Саско!

— А я — тьотя Лада. Можна просто Лада. Ла-да!

— Ль-а-да!

— От бачиш, як у тебе добре виходить розмовляти! І все ти знаєш! Ходімо зі мною на кухню, зараз ми дядечкові Колі та мамі всякої смакоти принесемо.

— Одімо, — усміхнувся хлопчик і «поїхав» на руках своєї нової знайомої до кухні.

Микола Миколайович жестом запросив Іринку сідати на диван. Але вона вибрала плетене крісло-гойдалку із лози.

— Ух ти, як зручно! А де ви таке купили? Я теж хочу!

— Та це ще, як у Карпатах відпочивали, звідти й притягнув, — махнув рукою чоловік. — Он поїдете туди, то придбаєте, там багато всяких таких чудес. Ти мені краще скажи, донечко, що сталося? Я ж бачу, що з тобою щось не те. І чому це ти вирішила у нас ключі залишити? У Сашка ж наче свої є?

— Ой, — примружила очі Іра. — Мені уже все одно, що у нього є, а чого немає. Просто я сюди більше ніколи повертатися не хочу. Ні — ко — ли. Квартира належить його батькам — от і хай у ній залишається. А нас із Богданчиком чіпати не треба!

— Донечко, яка муха тебе укусила? У вас же така любов! Така родина славна.

— Не знаєте ви нічого. І я раніше не знала. Так йому вірила!

— То чому не віриш тепер? Що сталося? Санько — хороший хлопець, я його знаю, як своїх п’ять пальців.

— Погано, значить, знаєте свої пальці. Ходили ми з Богданчиком у поліклініку. Півдня у цих чергах простояли. А повернулися — татка немає вдома, зате на комп’ютерному столикові — отакенна волосина!

— Може, то твоя?

— Ні, не моя. Волосина чорна-чорнісінька. І довжелезна. А у мене стрижка. І він же ж казав, що це найкраща на світі зачіска. Що я — найгарніша!

— Так, ти не спіши із висновками. Я зрозумів твої припущення. Але фактів же поки що немає. Лише аргументи. І то слабенькі. Може, у тролейбусі хтось до твого Санька випадково притулився, та й усе!

— У Вас хоч раз у житті таке було?

— У мене — ні.

— Отож. Тому ми з Богданчиком поки що поживемо у моїх батьків. А може, й справді більше не повернемося, — на очах Ірини з’явилися сльози.

— Так, не сумуй, донечко, усе буде добре. Ми зараз обміняємося номерами телефону, я за твоїм чоловіченьком трохи поспостерігаю і зрозумію, що до чого. І ти мене набирай, коли схочеш, я завжди на зв’язку. От побачиш, усе буде добре.

— Це ви про що? — до вітальні зайшла Аделаїда Степанівна із Богданчиком на руках. — Ходімте-но пити чай та істи лимонні кекси!

— Та ні, нам ніколи, ми поспішаємо. Правда-правда, — сумно посміхнулася Іринка.

— Ну ма-а-а-ам…

— Ні, Богданчику, ні, нас чекають бабуся з дідусем.

Зачекайте, я миттю, — Аделаїда Степанівна побігла на кухню, назбирала у пакет всіляких гостинців та вручила його Богданчикові, цьомкнувши його у чоло.

IV

— Донечко, ви провідати нас вирішили? От і молодці! Та тільки навіщо ж ти такого парубка на собі тягнеш, він же уже важкий! — Іринка зустріла біля під’їзду маму, що якраз поверталася із магазину. — Треба ж було попередити, я б щось смачненьке приготувала чи купила.

— Мам, не треба, я принесла дитяче харчування. І трохи смаколиків також. Богданчика пригостила моя вчителька, пам’ятаєш Аделаїду Степанівну?

— Звісно ж. Бач, яка молодчина, дай їй Бог здоров’я. А як же це ви з нею здибалися?

— Так вийшло, мам, ми ж сусіди, в одному під’їзді і теж на першому поверсі.

— Ну то й добре. Треба з людьми спілкуватися, а то ти як заміж вийшла, тільки із своїм чоловіком і пропадаєш.

— Ой, мам, нічого я не пропадаю, не вигадуй!..

— Ну як скажеш, доню. Ходімте краще до діда, ото він зрадіє, як вас побачить!

Дід, звичайно, зрадів. Він саме дивиться футбол у кімнаті, що раніше була Іринкіною. І прямо на ліжкові, не знімаючи капців, обіпершись на цілих чотири подушки, смакує смажену картоплю із солоними огірочками та салом.

— О! Привіт, козак! Ану дай дідугану «п’ять»! Молодець, а тепер ще раз! Мій же ти хороший! Здоров, доню, що це ти нарешті до батьків завітати надумалась? Та ще з такою сумкою? Мабуть, машина правильна у вас зламалась, то я зараз сходжу відремонтую, я ж майстер, не те, що твій…

— Ну, Васю, — інтонація дружини прояснила для дідуся ситуацію і він допетрав: краще не лізти туди, куди не просять. Ще трохи, і доня сама все розповість.

— Та ні, таточку, все нормально. Ми з Богданчиком хочемо трохи пожити у дідуся з бабусею, ви ж не проти? Скучила я за вами, і взагалі…

— І правильно, ми теж за вами дуже скучили! — малюк уже на руках дідуся, грається його носом.

— Боляче, козаче! Ти ще й нігтики, певно, давно не підрівнював! Бабусю, неси-но сюди свій манікюрний набір, а то я зараз увесь смугастий стану!

За мить дідусь уже розповідав Богданчикові різні цікаві історії-забавлянки, а заразом ще й обрізав йому нігтики.

— Татку, може, давай краще я? — посміхнулася Ірина. Їй було незвично бачити батька у такій ролі.

— Впораємося самі! Іди, займайся своїми справами, доню. Відпочинь з дороги. Ти хіба забула, як я тобі, маленькій, теж нігті обрізав? Матері ти не давалася, плакала, а от я з тобою запросто спільну мову завше знаходив!

— Було таке, — чомусь почервоніла Іра.

— А що такого? Це все дрібниці. Для мене то щастя — піклуватися про донечку. І про онука також, еге ж, Богданчику? Правда ж, добре, що я твоїй матінці колись телик у кімнату купив? А тепер удвох із тобою тут будемо мультики і футбол дивитися!

— Фудбол, — посміхнувся хлопчик і погладив лисувату дідову потилицю. Іринка відчула себе напрочуд спокійно, ніби у своє щасливе дитинство повернулася, на душі їй стало так якось хороше, як не було уже давненько.

— Доню, іди сюди, — гукнула із кухні мати, — я чекаю на тебе.

V

— Донечко-красунечко, ти мене чуєш?

— Це Ви… Миколо Миколайовичу? — Іринка здивувалася, що її фізрук зателефонував, та ще й так швидко. Здається, минуло не більше трьох годин, як вони бачилися. Зараз Богданчик спить у її кімнаті, біля нього задрімав і дідусь. Мама готує борщ, категорично відмовившись від допомоги. А сама вона зручно вмостилася у вітальні на кріслі, дивиться мультики.

— Ні! Із тобою розмовляє сам Шерлок M&M's! Слухай сюди, розібрався я у твоїй ситуації!

— Сам Шерлок, кажете? Настрій Ви мені уже покращили точно. А про ситуацію забудьте, сама якось розберуся.

— Кажу ж тобі, слухай! Значить так, вирішив я поспостерігати за твоїм чоловіком. Взагалі, після АТО він якимось зовсім іншим став, я давно помітив. Замислений, мовчазний. Не віриться, що зрадить. Але ж усякого на світі вистача. От я і пригледівся. Сьогодні цілісінький день біля під’їзду просидів. І отак начебто кросворди розгадую, а сам усе бачу, усе чую і метикую, що до чого. Я ж, знаєш, як детективи завше любив і зараз люблю! От і роблю усе, як треба! Люди, звісно, нічого не розуміють, витріщаються, навіть Аделаїда так і запитала: — Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Як нічого робити, іди краще підлогу помий! А я ж — ні пари з уст, як води у рот набрав. Міркую, значить.

— Ну, а Санько мій що?

— А Санька все нема й нема. Я ж ото сиджу, сусідські жіночки — Оля з Клавкою все повз мене ходять, перешіптуються, хихотять. А я ж то знаю, що обидві давно вже бісики пускають, себто, по-молодіжному, фліртують. Та хай навіть не стараються, моя Аделаїдка в сто разів краща.

— А далі що?

— Та що далі. Сидів я, сидів на тій триклятій лавочці. Набридло вже, подумав, що і справді дурний задум. І тільки-но зібрався йти додому, як чимчикують вони!

— Хто — вони?

— Ну, значить, благовірний твій із якоюсь незрозумілою особою. Сашко — просто собі хлопець: джинси, кеди, картата сорочка. А поруч із ним, бачу, крокує якась незрозуміла людина у кепці, величезних сонячних окулярах, широчезних джинсах та чорному балахоні. Та головне, що з-під кепки визирає довга коса! Сашко зі мною привітався, я кивнув у відповідь і вирішив хвилин за десять зайти та віддати йому ключі від квартири. Тоді якраз і роздивлюся що до чого. І от…

— Ну? Кажіть уже швидше! — Ірина хоче якомога швидше скінчити цю розмову та зрозуміти, що до чого. А M&M's, ніби навмисне, робить великі та виразні паузи у своїй оповіді. Слово честі, таке відчуття, ніби він грає якусь пафосну роль. Скільки можна?!

— Слухай, донечко, слухай. Опісля того, як твій невідомо із ким зайшов до квартири, я задля годиться ще пару хвилинок посидів на лаві. Потім забрав зі своєї кухні ключі, що ти мені дала. І — до них. Постукав, а потім відчинив двері і, значить, заходжу. Ну, думаю, будь що буде!

— А там що?

— А там нічого особливого! Я, значить, зайшов, привітався, ключі віддав. А Санько й уваги особливої не звертає. Ота людина, виявляється, мужик. Кепку він поклав на стіл. Мало того, що косу відростив, так ще й у вуха щось постромляв, на шайби хокейні схоже. Сидить собі за комп’ютером, твій чоловік щось йому показує на екрані й розповідає. Я ж постояв, подивився, та й бігом додому. Тобі подзвонити, заспокоїти. Повертайтеся, то була хибна тривога, точно. Татко ваш вам зрадіє. І до нас обов’язково заходьте, чекаємо тебе і Богданчика.

— Слухайте, я Вам, звичайно, дякую. Але мені зараз знаєте, як добре. Нікуди не піду, поки що у батьків побуду.

— І то непогано. Але ж чоловіку все поясниш, як він тобі телефонуватиме, щоб не хвилювався.

— Не телефонуватиме. Я його номер у «чорний список» додала. Треба зробити паузу. Хай відпочине від мене, а я від нього.

— Непорядок! А як же дитина? І взагалі, ви I Як же так? А дитина? І взагалі… Щось мені не подобається твій настрій. Ви така хороша родина…

— Все ок. Просто нехай відпочине від мене, а я від нього. З малим дідусь та бабуся носяться, той сумувати йому ніколи. І взагалі, Шерлок M&M's, щиро дякую за розслідування справи, але повертатися поки що я не збираюся.

— От, «Шерлок M&M's» звучить круто. Завжди мене так називай! І повертайся додому якомога швидше. А то це не діло!

— Добре, я подумаю, — посміхнулася Іра. Їй так затишно у батьків! Ні за що не тривожишся, просто насолоджуєшся життям. Мама з татом і про синочка подбають, і про обід, і взагалі — про все. Між іншим, її вже навіть на «побачення» запросили: заходив Василь, сусідський хлопчина, на цілих п’ять років молодший за Іру. Сказав, що зайде о сьомій вечора і вони підуть їсти морозиво, як у дитинстві. А що, непогана ідея. Трохи розвіятись — це саме те, що треба.

VI

Здається, не так давно вона вчила його читати. І все виходило, хлопчина добре запам’ятовував літери, робив дивовижні успіхи. Саме тоді Іра і відчула, що їй подобається працювати з дітьми, хоч і сама ще була маленькою. От і здобула освіту вихователя. А Васько став широкоплечим парубком, аж не віриться, що це з ним вона колись ходила за ручку і гралася у квача! Та ще й дратувалася: «Васю-Васю, киць-киць-киць!» Ото були часи!..

— Доню, ти що, у оцих коротесеньких шортах підеш на вулицю?

— Мамо, та зараз усі так ходять!

— Усі чи не всі, а ти не забувай, що уже заміжня жіночка. Раніше бабусі спідню білизну — панталони — носили довші, ніж оці твої шортики. І менше усяких захворювань жіночих, між іншим, тоді було.

— Та здорова я, не переймайся!

— Ну то й добре. Ти, головне, поводься пристойно. І не забувай, що Вася — уже ого-го який парубок. А у тебе вдома є чоловік.

— Для мене Василь — просто друзяка. Ти ж знаєш, — посміхнулася Іра мамі.

— Знаю. Але мені відомо і те, що він завжди був до тебе небайдужим, задивлявся із юності. У такому віці, між іншим, хлопчакам завжди і подобаються трошки старші дівчатка. От і зараз у нього ще дівки немає, хоча жених уже — хоч куди. Тож не забувай про свого Санька. Шкода, що Богданчик спить, якби ти його с собою взяла, мені було б спокійніше.

— Тобі важко з малим? Так би й сказала, я ж усе розумію.

— Та за тебе ж хвилююсь, щоб дурниць не накоїла! — мама рвучко обійняла Ірину і цьомкнула у вухо. — Іди вже, поласуєш морозивом, трошки відпочинеш. Але щоб по видному уже була дома, обіцяй! Я тобі довіряю. Пам’ятай про Богданчика.

VII

— Тримай, твоє — молочне! — Васькова білозуба усмішка трохи насторожувала Ірину. І їй уже не здавалася такою вже ж чудовою ідея трохи відпочити разом та згадати безтурботне дитинство.

— Дякую… Давай швиденько поласуємо, та й додому. У мене он скоро дитина прокинеться.

— Так що ж ти не взяла хлопчика з собою? Я дітей люблю, — парубок вмостився на лавочці неподалік магазину настільки зручно, наскільки це тільки можливо, і смакує шоколадне морозиво.

— Не будити ж його. От одружишся, будуть свої діти, тоді й зрозумієш, що воно таке. А поки що навчайся, я хочу, щоб ти став хорошим учителем фізкультури. На все свій час прийде.

— А я можу й твою дитину любити, як рідну. Головне, що ти мені — не чужа. Кохання не минає, то — не болячка. То — доля.

— Слухай, друже, що ти мелеш? Ти ж для мене — справжній братан. Не треба оцієї всієї лірики. І взагалі, не забувай, що я — заміжня! Мені за тебе соромно.

— Та ну… Я не повірю, що ти не помічала, як я до тебе ставлюся, як тобою милуюся, ну і все таке… А якщо ти заміжня, то чому ж не з чоловіком, чому втекла до матусі й татуся? Значить, щось не так! Он скільки він був у цьому АТО, ти до батьків чомусь не ходила, навпаки, вони до вас із малим навідувалися. А ти все плакала-страждала, вірила-чекала…

— Слухай, це тебе не стосується! — Іринці стало аж не по собі. — Звідкіля знаєш?

— А ти здогадайся! Твоя мати з моєю товаришує, частенько навідується, все розказує. А вуха у мене є, — знизав плечима парубок. — Якщо не хочеш розлучатися, ми можемо влаштувати приємні періодичні зустрічі, він зроду ні про що не здогадається. Обіцяю: тобі сподобається!

Іринка вражена почутим. Невже це не слухові галюцинації? А їй же здавалося, що хай там хто, а Васько завжди буде другом. Просто другом. Майже рідною людиною. Усе зрозуміє. Підтримає. В дитинстві так славно було з ним гратися. А виявляється, он воно що! Вона уважно подивилася на обличчя Васька, зазирнула в його світло-карі очі. І усвідомила, що той, кого бачить, давно вже не дитина. Іринка рвучко підвелася, вручила йому свою ще не відкриту порцію морозива.

— Смачного! А розмовляти нам більше ні про що. Прощавай.

VIII

Іринка спішить до батьків. Аби якнайшвидше обійняти свого любого синочка. «Мабуть, уже прокинувся, просто мама з татком не хочуть турбувати», — думає вона. Ага, у неї ж «побачення з другом»… Трохи неприємно, що так склалося. Але це на краще, тепер зрозуміло, що до чого і хто чим дише. Власне кажучи, Іра добре навчалася, у тому числі встигла прослухати курс лекцій вікової психології. І чудово розуміє: це абсолютно нормально, коли хлопчакам подобаються трохи (і навіть значно) старші дівчатка. Але ж вона сама нічого «такого» до Васька не відчуває, от і вважала, нібито це справжня дружба без усіляких там симпатій. А тепер все зрозуміло, на душі стало якось порожньо і трошечки навіть мерзотно! От як цьому Васькові не соромно, га? А йому таки не соромно! Сидить там собі, наминає морозиво, та й думає, що Іра просто не зрозуміла і не оцінила свого щастя!

— Агов! Що це ти йдеш і нічого перед собою не бачиш? — біля під’їзду стоїть її благовірний із якимись пакунками.

— Все, що мені треба, я бачу, не переймайся.

— Я взагалі нічого не розумію! Нічого мені не сказала, втекла з дитиною о батьків. Ще й ключі сусідом передала. Телефоную, а мені говорять, що абонент поза зоною досяжності. Як тут не перейматися?

— А хіба тобі є до нас діло? Тільки-но ми з Богданчиком пішли до лікаря, як ти одразу ж привів додому невідомо яку дівицю. От скажи мені, як так можна?

— Ти що, зовсім здуріла? Чи мультиків передивилася?

— Як ти зі мною розмовляєш? Між іншим, у мене докази навіть є! На, дивись! — Ірина повільно і обережно дістала із медальйону на шиї довжелезну темну волосину. Її обличчя так і випромінює зневагу та ображену гордість. Санько ж, замість того, щоб навколішки просити пробачення та розкаятися, чомусь розреготався.

— Це зовсім не те, що ти подумала!

— Ага, звичайно! Щоб ти знав, усі зрадники саме так і кажуть.

— Сонечко, що з тобою? Казок перечитала чи мультиків дивилась надто багато? Я тільки вас із Богданчиком люблю. Як ти навіть думати про всяке таке можеш? А про волосину треба було одразу сказати. Тут така історія…

— Ну-ну?

— Пам’ятаєш, я ж ото за компом сидів, ти сварилась на мене. А то я одну штуку намагався створити, гру. І от у мене все-таки вийшло. Коштують такі розробки дорого. А мені пощастило знайти замовника швидко, та що так швидко, миттєво.

— І де ж ти його шукав? — Іра примружила очі, стримуючи посмішку. Вона уже здогадалась, що замовник — той парубок із довгим волоссям, про якого їй розповів M&M's.

— На форумі спеціальному. Ми зустрілися, спершу я йому показав гру, розповів, що до чого, а потім він пішов по дискету і гроші. Тим часом я збігав у маркет підкупити продукти, щоб коли ви з Бодею повернетеся, все було на місці. Я ж не хочу, щоб ти всі оці пакунки тягала. І тут вертаюсь я додому, як цей замовник, Антон, уже спішить до мене з дискетою. Разом ми й зайшли у квартиру. M&M's біля під’їзду, на лавці, відпочивав з газеткою. А невдовзі прибіг до мене із ключем, каже, що ти передала. Я спершу не второпав, що до чого. Та й голова трохи іншим була зайнята. А потім, як уже Антон розплатився та й пішов собі, я пригадав, що ти про розлучення говорила, ну й побіг до M&M's-а, запитати, в якому настрої ти була…

— І що ж він тобі сказав?

— Та нічого. Біжи, каже, рятуй свою родину, бо молоді ви, це дурниць наробите. От я і побіг.

— Та нам і тут добре. Не треба було турбуватися…

— Мені без вас недобре… Он глянь, що я тобі купив! Я знаю, ти про таку міряла! — Санько дістав із кишені джинсової сорочки маленький пакуночок із каблучкою.

— Не треба було витрачатися! — начебто байдуже сказала Ірина. А сама аж сяє радощами! Отримувати подарунки від коханого завше приємно. Особливо якщо це сюрприз.

— Треба… От поміряй. І забираємо Богданчика та повертаємось додому, скоро нам мої батьки по скапу зателефонують. Вони нас усіх бачити хочуть. Наполягатиму, щоб поверталися із цих своїх заробітків. Вони-то кажуть, що в Італії майже райське життя, та я не вірю, що тії гроші насправді так легко їм даються. Тепер я знаю, що зможу нормально нас забезпечувати. І квартиру будемо винаймати, це не проблема. А трохи назбираємо грошенят, то й власне житло придбаємо. Може, навіть хатинку в селі. Чому б і ні? Свіже повітря, своя городина, ти у дитсадочку місцевому якраз працюватимеш…

Каблучка уже на пальчику Ірини. Саме враз, Санько ж бо точно знає розмір — шістнадцятий із половиною… Коли вони одружувались, коштів на таку прикрасу, про яку дівчина мріяла, просто не було. А чоловік, бач, запам’ятав. І таки справдив мрію своєї коханої.

— Вау!.. Це просто супер! Дякую, дякую, дякую тобі! — Іра пригорнулася до Санька, вражена таким шикарнім подарунком. — Але ж як тільки дорого!

— Все нормально. Кажу ж тобі, сьогодні у мене нормальковий прибуток.

— А чому ти мені не розповідав, що умієш такі речі робити?

— Щоб не зурочити. То ж тільки плани та наміри були, перші спроби. Сумнівався, чи вийде. Мені ж треба родину годувати, а не в іграшки гратися. Тепер, із астмою, в АТО мені робити нічого. Тоді ото недолікував бронхіт, а тепер — цілком логічні наслідки. Втім, яке ж там лікування? Ніякого. Так, наче тест на витривалість. Моя уже скінчилася. Уже навіть просто у військову частину не візьмуть. Тож буду всякі там ігри та інші корисні й цікаві програми створювати. Де шукати покупців, уже знаю. Дай Боже, щоб якнайшвидше оця гібридна катавасія завершилася. Бо серце кров’ю обливається, як тільки згадаю… А вас із Богданчиком прогодую. Не сумнівайся, все буде добре.

— Який же ти у мене молодець! — Іра справді у захваті від щедрості та винахідливості свого чоловіка. Вона вже й думати забула про якісь образи і розлучення, про яке ще вчора говорила цілком серйозно. — Ходімо до квартири! Ото Богданчик зрадіє! А батьки здивуються, адже я не попереджувала, що ти прийдеш.

IX

Тільки-но Санько з Ірою, взявшись за ручки, зібралися заходити у під’їзд, як звідам почувся якийсь незрозумілий гуркіт і дитячий сміх. То Богданчик із бабусею та дідусем виводять надвір блакитний дитячий візочок. Командує парадом хлопчик — він усівся на дідові плечі, міцно тримає за вуха, раз-по-раз навіть смикає. Але, здається, нікому не боляче, обоє регочуть! Візочок акуратно виводить бабуся.

— Овва! Богданчику, чи бачиш ти, хто у нас тут заховався! Так то ж татко з мамцею! Привіт молодим батькам! А ми їм тебе не віддамо, ні, ага! Нам такий козак і самим знадобиться! — радісно заявляє дідусь. Але у малого є власна точка зору.

— Та-а-а-ато! Ди сюди!

І от уже за мить Богданчик на плечах не у дідуся, а у свого батька. Іринкина мама явно здивована.

— Доброго дня, Сашку! Я й не знала, що ти сьогодні до нас навідаєшся!

— Здрастуйте. Ну а як інакше, я без коханої і синочка не можу. Тож тільки-но вирішив свої питання, відразу ж гайда до вас. Добре, що якраз із візочком вийшли, ми зараз додому поспішаємо.

— Слухай, мій хороший, яке додому? Дай-но я тебе хоч нагодую, як же ж інакше! Хоч на годинку у гості зайди.

— Якось іншим разом, добре? От коли запросите, зразу прибіжимо, — посміхається Санько.

— Ага, матусенько! Ходімо, я зараз наші речі заберу, — Іринка взяла матір за руку і попрямувала у під’їзд.

— Які ще речі? — здивувався молодий татусь.

— Та так, дещо потрібно було взяти, — підморгнула Іра.

У квартирі мама відразу ж запитала:

— Ну що там Василь? І морозиво?

— Ех, мам, наїлась я уже морозива, більш не буду. Хлопчик виріс. Хай собі іншу подругу шукає. Уявляєш, розказував усіляку маячню, нібито закоханий у мене і все таке інше.

— Та я завше це знала. А ти хіба не помічала?

— Звісно ж, ні! Я за те і цінувала наші стосунки, що вважала їх справжньою дружбою без усіляких там симпатій. Якщо чесно, дуже розчарована.

— Зрозуміло… Не переймайся, доцю. Я рада, що ти з чоловіком помирилась, це головне. Не сваріться більше. І пам’ятай, що жінку недаремно називають берегинею. Якщо ти захочеш, зумієш уберегти свою родину від усіляких чвар.

— Я постараюсь, мамо.

— Постарайся, моя хороша. У тебе обов’язково вийде! — жінки обнялися, мати цьомкнула доню в носа.

— І все-таки добре, що ми із Богданчиком у вас побували. Якось аж сил наче додалося. А-а-а, ось поглянь, до речі, що мені Сашко подарував, — Іра показала на палець із каблучкою.

— Ну нічого собі, яка краса! Любить він тебе, — посміхнулася мама. — Бережіть одне одного. А що Санько хоче, аби батьки додому верталися, то це правильно. Усіх грошей не заробиш. Час минає. Підростає онук. Тож хай краще будуть тут, поряд із близькими. Із квартирою якось розберетеся, не хвилюйся. Можете у нас жити, ми тільки раді будемо. Як не крути, а у нас жилплоща все-таки більша.

— Санько казав, будемо знімати. А якщо вийде, то придбаємо.

— Дай Боже, щоб вийшло так, як буде краще для вас усіх, моя рідненька. І що б не сталося, знай, що ми з батьком завше раді вам допомогти.

X

Надворі так тепло та гарно! Уже майже вечоріє, і тому Іринці вже прохолодно у спортивних коротких шортиках та футболці. Саньку у джинсах і широкій тенісці, звісно, значно тепліше. Він взагалі зовсім не мерзляк. Та взагалі-то єдиний, кому ну зовсім не прохолодно — це Богданчик. Бабуся із дідусем одягли його у блакитно-жовтий спортивний костюм. А на голівці — біленька кепка. Та найбільше хлопчика прикрашає його щира посмішка на всі… ну, поки що, звісно, не тридцять два, але саме стільки, скільки має бути у такому юному віці. Спати Богданові Олександровичу не хочеться, зате йому дуже подобається їхати на татових плечах. А дитячий візочок нехай транспортує мама, нічого з нею не станеться.

— Поцілуй мене! Будь ласка!

— Навіщо? — Санька дійсно здивувало прохання дружини. Власне кажучи, йому зараз було зовсім не до того, та все ж чоловік відійшов і цьомкнув Ірину в щічку, а Богданчик погладив маму по голові.

«І все-таки вона мене дійсно любить», — подумав Санько. Він просто навіть знати не міг, що з іншого боку дороги попідручки із якоюсь кралею саме йшов Васько. От Іра й не змогла пропустити чудового моменту, аби порадувати друга дитинства: нехай знає, дон жуан доморощений, що у неї в сімейному житті абсолютна ідилія! Тепер їй на душі трохи полегшало, а коли глянула на новеньку свою каблучку, взагалі наче гора з Іринкииних пліч упала! Тим часом Васько опустив очі й густо почервонів. А його супутниця, рудоволоса старшокласниця, подумала, що це свідчить про серйозну закоханість у неї, єдину та неповторну.

— Ну що, козаче, давай-но ти далі поїдеш у своїй кареті? А то татко уже трохи стомився! Я буду тебе везти, синочку, а матусенька хай відпочине і просто прогуляється! Давай?

— Аха! Даай! — хлопченятко охоче погодилося на цю пропозицію. Ірина зраділа цій зміні, адже їй і справді вже набридло везти дитячий візочок. От зараз вона прихилилася до чоловіка, тримається за його руку і ніжно дивиться у очі.

— Усе-таки добре, що я по вас пішов. Взагалі-то це мене наш сусід напоумив, як ти там на нього кажеш, M&M's. Прибіг до мене і заявив: «Мерщій біжи рятувати свою родину, Іра твоя непристойно гарна і молода, ще, не дай Боже, якогось кавалера собі знайде, а на таких емоціях то діло нехитре. І далі пішло-поїхало, вже нічого не повернеш. Тому біжи і рятуй ситуацію по свіжих слідах. Я у молодості мисливством трохи промишляв, тож знаю, що кажу.» Ця промова справила на мене враження. Тож я і вирішив не зволікати. Тим більше, фінанси дозволили тебе трохи порадувати.

— Ну не так вже й трохи, — кокетливо посміхнулася дівчина. Вона вирішила не розповідати про своє «дружнє побачення» із Василем. Навіщо ж тривожити чоловіка? — А ти й справді не прийшов би по нас сьогодні, якби не M&M's?

— Швидше за все, ні. Я думав так: ну хай трохи побуде у батьків, зрозуміє, що зі мною краще, то й сама повернеться. Тим більше, це чудовий момент відпочити із друзями за пляшечкою пива…

— Та я ж тобі не забороняю пити те дурне пиво Пий, скільки влізе, якщо совість дозволяє!

— Ні, це зовсім не те! Коли я питиму його з тобою, почуватимуся мало не злочинцем. Зате із моїми хлопцями — то класний відпочинок! Та все ж найкраще мені з тобою і Богданчиком.

— Отож… Власне кажучи, я теж збиралася відпочити від сімейних стосунків. Ти більше, що батьки мене завше підтримають. Але після того, як зателефонував M&M's, трохи замислилась. Не відразу й сприйняла його слова так, як треба, але все ж…

— От прикол! Виходить, нашу родину рятує M&M's?

— Виходить, так… Шерлок M&M's…

— Чому це Шерлок?

— Так же прикольніше, хіба ні? Та хоча б тому, що він любить сунути носа, куди його не просить. Завше усім цікавиться і вголос встановлює причинно-наслідкові зв’язки.

— Робити йому нічого! — пхикнув Санько.

— Ну навіщо ти це говориш? Він же нікого не ображає, а нам з тобою, може, навіть допоміг трішки. І скоро йому буде, що робити. Аделаїда Степанівна зізналася мені, що вони збираються взяти із дитячого притулку дитину. Немовля їм у такому віці, звісно, ніхто вже не довірить. Це буде чотирнадцятирічна дівчинка, Віра. Документи вже готові. І я дуже рада, ну просто пишаюся ними!

— Не думаю, що то хороша ідея. Усиновлення і так завжди дуже складно. А тут ще самісінький розквіт підліткового віку. Вони ще сто разів пошкодують.

— А от і ні! Віра — справжня розумничка, мріє стати вихователькою у дитячому садку, як і я. Вона два роки тому втратила батьків, внаслідок ДТП. Треба вірити тільки у краще. І тоді набагато більше шансів, що все насправді так і буде.

— Може, й так… До речі, пані вихователько, чи не здається Вам, що нас синочок забагато спить? Він же не так давно прокинувся, за словами твоїх батьків, — стривожено запитав Санько.

— Ні, любий. Для діточок його віку це цілком нормально, — посміхнулася Іра. — Ти он ого який дорослий, а любиш подрімати за будь-якої можливості. Та й правильно робиш.

XI

— Я зараз, почекай мене хвилиночку.

— Давай, може, краще в маркеті скупимось? Там же значно дешевше! Я збігаю, не проблема. А ти із малим дома побудеш.

— Ні, — посміхнулася Іра. — Не настільки вже й дешевше… І взагалі… Ти ж знаєш, я ще з дитячих років люблю купувати тут булочки з ізюмом. Я швиденько!

Санько чомусь морально підготувався до того, що чекати їм із Богданчиком доведеться довгенько, але нехай уже скупиться саме тут, якщо їй так вже хочеться. Але Іринка насправді вже кілька хвилин потому вийшла із магазинчику, тримаючи у руках невеличкий напівпрозорий пакуночок… У ньому поміж апетитної здоби Санько відразу ж угледів червоний пакуночок M&M's.

— Сонечко, це до чаю? Чи таки на знак вдячності нашому старшому товаришеві? — підморгує Санько дружині.

— А ти як думаєш? Звісно ж, це гостинець, — посміхнулася вона. — Між іншим, якби не Микола Миколайович, то ми цього вечора навряд чи були б разом, згоден?

Оглавление