«Сюрпризи долі»

Сюрпризи долі (fb2) - Сюрпризи долі 1261K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ева Гата

Ева Гата Сюрпризи долі

Частина перша Змагання між Аполлоном і Паном

Феб

Олена крутилася по кухні, наче ошпарена. Як швидко летить час! Уже шоста, за годину прийдуть гості, а ще треба стільки всього зробити: заправити салати, доварити борщ, нарізати полядвицю та сир, зробити канапки з ікрою й ще безліч інших дрібниць. Одній дуже важко все встигнути. От якби Георгій прийшов трішки швидше, міг би, принаймні, винести сміття. Однак це лише мрії. Дай Боже, щоби взагалі встиг до приходу гостей. Останнім часом чоловік цілісінькими днями зайнятий на роботі, повертається додому пізно увечері. Але в день уродин власних синів міг би звільнитися й швидше, тим більше, що нині субота.

Близнюкам Петру і Павлу сьогодні виповнюється двадцять років. Після народження дітей було дуже важко: катастрофічно бракувало грошей, а найгірше — не мала ні хвилини, щоб озирнутися довкола. Хлопчиків треба було одночасно годувати, сповивати і купати. Найважче — вночі. Малюки полюбляли прокидатися по черзі й будити один одного. Від утоми Олену інколи охоплював розпач, хоч сядь і плач. А вона ж була єдиною дитиною в сім’ї і не звикла до важкої роботи.

Георгій також одинак, але чоловікам завжди легше вислизнути від хатньої роботи. У них завжди знайдеться виправдання, що їхнє покликання — працювати і заробляти гроші. В тому була велика частка істини, завдяки його наполегливості й таланту матеріальний стан подружжя з часом суттєво поліпшився. Георгій почав непогано заробляти, за фахом був журналістом і навіть дуже добрим.

— Жорж геніальний, — частенько казали друзі й колеги по роботі. Та, зрештою, він і сам знав, що є непересічною особистістю, адже за роки навчання не мав жодної четвірки, все, за що не брався, робив досконало і доводив до кінця. З дитинства його улюбленим героєм був Георгій Змієборець, у якому завжди вбачав себе.

Про геніальність Жоржа ходили легенди. Дівчата були закохані в нього по вуха. Завдяки їхній надмірній увазі ще зі студентської лави його почали називати Фебом. Це ім’я прилипло до Георгія після того, як під час читання власних віршів одна з прихильниць вистрибнула на сцену студентського клубу й одягла йому на голову лавровий вінок.

Тож не дивина, що такому обдарованому молодому випускникові запропонували залишитися в рідному університеті. Зрозуміло, він погодився і почав негайно працювати над дисертацією, яку невдовзі успішно захистив. Науковий світ високо оцінив здобутки талановитого пошуковця і порекомендував продовжити дослідження та втілити їх якнайшвидше у докторській дисертації.

Георгій був глибоко переконаний, що справжнє мистецтво може належати лише вибраним і ніколи не стане зрозумілим для сірих мас. Він мав однодумців, у яких були такі ж погляди. Згодом їм навіть вдалося створити літературний клуб, мета якого — плекати рафіноване мистецтво. Щодо назви клубу були різні думки, однак перемогла пропозиція Георгія — назвати новий осередок культури «Омфал». Це слово мало символічне значення — так називали священний камінь у храмі Аполлона в Дельфах, під яким поховали останки дракона Піфона. За старогрецькою легендою Омфал уважали пупом землі, саме в цьому місці зустрілися два орли, яких випустив Зевс одночасно зі сходу і заходу.

На початках новий клуб захоплював мешканців міста новизною і неординарністю, проте згодом перетворився у товариство взаємної адорації. Його засновники вважали себе феноменами в мистецтві й не допускали туди жодного стороннього, старанно заліпили кожну щілину, щоб, не дай Бог, нікому не вдалося проникнути у святая святих. Геніальні літератори забули закони фізики, зокрема, те, що замкнені системи довго не існують і приречені на руйнування. Титани удавано захоплювалися один одним, цитували себе навзаєм та кожен таємно в глибині душі був переконаний — лише він є унікальним явищем природи, усім іншим далеко до нього. Та вголос таких фраз ніколи не проголошували, вони міцно трималися один за одного і дружно нападали на кожного вискочку, який наважувався зробити перші власні кроки без їхньої санкції. Частенько їм гуртом вдавалося прибити бідолаху як муху-набриду. Після цього новоспечені генії радісно святкували перемогу, адже вони надалі залишалися, як у старій казці, наймилішими, найрум’янішими і найбілішими.

— Те, що дане небесами, не може опуститися до земного болота. Головне кредо мого життя — вбити Піфона, — полюбляв частенько говорити Георгій.

Цю фразу не завжди розуміли, і тоді він поблажливо пояснював, як саме Аполлон-Феб поборов в ущелинах Парнасу дракона Піфона, сина Землі, народженого з болота і мулу.

Ясноволосий красень Георгій у всьому полюбляв убачати аналогії. Навіть його власне прізвище — Крук — символізувало один з атрибутів Аполлона. Білий крук був улюбленим птахом осяйного бога, який вірою і правдою служив своєму патрону. Вже пізніше йому довелося почорніти, коли не виконав наказу і не встежив за прекрасною Коронідою, коханкою покровителя муз. Однак про цей епізод Георгій не любив згадувати.

Олена пишалася своїм чоловіком. Він був її найціннішим скарбом і надією. Чи хтось міг із ним зрівнятися? Ні, таких чоловіків не існувало. Від моменту, коли вирішили об’єднати свої долі, вона зрозуміла, що належатиме лише йому. В неї завжди виникало почуття гордості, коли згадувала той незабутній вечір, з якого все почалося.

То був університетський новорічний вечір для студентів з різних факультетів. Майже всі товаришки вже мали хлопців, а Олена ще була самотньою. Спочатку був концерт, на якому улюбленець дівчат вродливий Жорж Крук красномовно читав власні вірші. Поет наче вжився в образ осяйного Феба — загорнутий у червоний плащ, у руках тримав ліру, а на голові мав лавровий вінок. Студентки, затамувавши подих, у безнадійних мріях захоплено не зводили очей зі свого кумира.

Після концерту починався бал. Молодь збиралася у великій залі. Для Олени найбільшим випробовуванням були повільні танці. Її охоплювала туга, коли щасливі пари починали кружляти у вальсі, а вона стояла під стіною в безнадійному очікуванні якого-небудь кавалера. Як це жорстоко і несправедливо. Чому дівчата завжди залежні від хлопців? Чому якомусь нездарі можна підійти і вибирати собі партнерку, а розумницям-красуням зостається лише радіти, що на них хтось звернув увагу?

Музики почали грати танго. Дівчата завмерли в німому очікуванні, скоса поглядаючи на хлопців. Олена опустила очі, головне — робити вигляд, що дуже весело, хоча на душі шкребли коти. «Швидше б цей танець минув», — мучила думка. Раптом вона спостерегла, як усі подруги, наче соняхи, повернули голівки в один бік. Через усю залу до них швидко прямував Жорж. У ту мить він видався їй сонцем, у промінні якого всі прагнули потонути. Юнак нагадував жоржину, велику і яскраву, від якої не можна відвести погляду. Олена намагалася вгадати, до кого пливе ця королівська квітка, котра з товаришок буде ощасливлена такою величною увагою. До останньої хвилини не могла збагнути подарунку долі, що саме вона є тією переможницею, яка за кілька хвилин стане предметом заздрості всіх дівчат.

Жоржина зупинилася перед Оленою і галантно нахилила голову.

— Дозвольте запросити вас на танго, — урочисто промовив юнак.

— Мене? — не могла приховати подиву.

— А ви не танцюєте? — якось розгублено запитав хлопець.

— Ні, ні, танцюю, — не вірячи щастю, відповіла.

Жорж добре знав танцювальні па і перед кожним попереджав Олену, як тій поводитися, щоб не втрапити в халепу. Він був відмінним танцюристом, умів вести партнерку так, щоб та відчувала гнучкість і красу свого тіла. Вона тоді злетіла на сьоме небо від щастя, їй хотілося, щоб ці хвилини тривали вічно, але нічого не вдієш, музика закінчилася. Потім кавалер відвів її назад, вклонився й поцілував руку.

Такого з Оленою ще не траплялося. Невже на неї звернули увагу, та ще й хто! Найкращий хлопець в університеті. Подруги поглядали на суперницю із заздрістю.

— Тепер не страшно навіть, якщо мене більше ніхто не запросить. Цього єдиного танцю вистачить надовго, — спазматично чеканив мозок, — тепер я не найгірша.

Проте цього вечора сюрпризи не закінчилися. Заграла швидка музика, яка завжди є рятівною паличкою для обділених увагою дівчат і сором’язливих хлопців. Тут можна розслабитися й стрибати, як заманеться. Молодь пішла навприсядки, утворивши коло, як раптом перед Оленою знову виринула жоржина.

Юнак схопив її за руку і потягнув у центр.

— Зараз я тебе перекину через плече, ти тільки не бійся, — прошепотів на вухо.

Олена хотіла запротестувати, але не встигла й писнути, лише зрозуміла, що робить незвичний пірует у повітрі. Всі ахнули, а вона опам’яталася лише тоді, коли твердо стояла двома ногами на землі. Довкола почулися оплески, а Жорж став на одне коліно і знову поцілував у руку.

— Невже все це відбувається зі мною? — не могла повірити.

— Ходи, я познайомлю тебе з моїми друзями, — перебив думки сонцесяйний кавалер і настирливо потягнув за собою.

— Ти як називаєшся? — по дорозі запитав юнак.

— Олена, зніяковіло відповіла.

— А я — Георгій, хоча всі мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо їм так подобається, то нехай.

— Я знаю, тебе ще називають Фебом.

— Це через мої вірші, — задоволено промовив Жорж.

Вони підійшли до гурту студентів.

— Друзі мої! Я вам привів прекрасну Єлену, — артистично промовив Жорж, — А ось це Олесь Крех, мій найкращий приятель і моє Alter ego [1]. У нас усе подібне, ми навіть живемо за спільним принципом — Nulla dies sine linea [2].

— Вони мають на увазі ні дня без рядка, — іронічно зауважила панянка з гурту.

— До речі, дозвольте відрекомендувати — Марина, дівчина Олеся.

— Вибачте за нескромне запитання. Це часом не через вас розпочалася Троянська війна? — посміхаючись запитав Олесь.

— Невже я на неї схожа? — зашарілася Олена.

— Як дві краплі води. А от щодо Жоржа, то мені важко відразу визначити на кого більше схожий, чи то на Менелая, чи на Париса?

Усі засміялися, крім Марини, яка уважно і трохи зверхньо розглядала новоприбулу вродливицю.

— Ти звідки? — без жодних емоцій запитала Марина.

— З факультету іноземних мов, — відповіла Олена.

— You are very clever girl to catch Gorgy [3], — пхикнула Марина.

— Ти навчаєшся на нашому факультеті? Я тебе щось там не бачила, — наївно здивувалася Олена.

— Він мені не потрібний, я знаю англійську і без ваших курсів. Я навчаюся в медичному університеті.

— Марина у нас всебічно обдарована особистість, що її не запитаєш, усе знає, — засміявся Жорж.

Раптом Олена побачила знайоме обличчя. До них підійшла Катруся — її однокласниця. Вона також навчалася на факультеті журналістики, тільки на рік швидше, ніж Жорж.

— О, та ви знайомі! — зрадів хлопець.

— Ми вчилися в одному класі, — обнімаючи подругу, відповіла Катруся.

— Світ тісний і від нього ніде не подінешся, — холодно зауважила Марина.

— Почекайте секунду, зараз приведу до вас свого хлопця, — проігнорувала репліку Катруся.

За пару хвилин повернулася з високим чорнявим юнаком.

— Познайомтесь, це Стефан — мій хлопець.

— Ваше прізвище, випадково не Цвейг? — шпигнула Марина.

— Ні, моє прізвище Банах, — спокійно відповів Стефан.

— Стефан Банах, це ж був відомий математик, — захоплено вигукнув Жорж, — я багато про нього читав, його простори вивчають усі математичні школи світу.

— Саме так, мене батьки назвали на його честь. Хіба можна мати інше ім’я з таким прізвищем?

— Я спробую стати екстрасенсом: ви навчаєтеся на математичному факультеті, — емоційно промовив Жорж.

— Угадав, — засміявся хлопець.

Заграла музика, і всі пішли танцювати.

Потім Жорж відпровадив її додому і попросив номер телефону. Так усе й розпочалося. Спочатку перше побачення, а потім вони вже не могли існувати один без одного.

Олені хотілося бути лише вдвох із Жоржем, однак до їхньої компанії постійно долучалися Марина з Олесем. Спочатку її це нервувало, та з часом звикла.

Згодом до них ще приєдналися Катруся зі Стефаном і утворилася своя міцна компанія. Вони разом святкували всі уродини; їздили на прогулянки; відвідували виставки і музеї; ходили в театри і кіно. Жорж уважно стежив за культурним життям міста, нічого не пропускав і примушував друзів не відставати.

Першими побралися Банахи, наступними — Марина з Олесем, останніми з товариства одружилися Георгій з Оленою. Одного разу всі вони заприсяглися — їхнє товариство єдине і непорушне, і якщо у них з’являться діти, хресних належить вибирати лише з їхньої компанії. Тож коли народилися близнюки — Петро і Павло — для Петра взяли за кумів Марину зі Стефаном, а для Павла — Катрусю з Олесем.

Саме тоді зародилася думка про створення літературного клубу. Ідея належала Олесю, та потім про це забулося, оскільки президентом увесь час незмінно залишався Георгій. Усі лише пам’ятали, що назву «Омфал» придумав їхній сонцесяйний лідер. Таке недооцінювання здібностей ображало Олеся, та не було іншої ради, як змиритися зі своїм жеребом і відійти на другий план. Він ніколи не суперечив Георгію, інтуїтивно відчуваючи, що той значно сильніший. Стефан, хоча й не належав до когорти письменників, проте частенько відвідував ці вечірки і ніколи не лінувався виступити для підтримки або знищення того чи іншого новоприбулого претендента на лавровий вінок.

Від спогадів Олена повернулась до реалій. Що це вона замріялася? Час збігає, а попереду ще море незакінчених справ. Прийдуть четверо кумів з дітьми, батьки одні й другі, Жорж і два уродинники — Петро і Павло, разом тринадцять осіб. Зберуться лише найближчі, а стіл треба розсувати, бо всі не помістяться. Як вона не любить цього робити! Завжди цю роботу виконував Жорж. Для цього треба мати неабияку силу, спочатку треба підняти додаткову, зовсім не легку, дошку і влучно потрапити виступами у спеціальні заглибини. Як на зло, хлопців також немає вдома, вони студенти університету і мають свої клопоти. Нічого не вдієш, доведеться все робити самій.

Олена частенько шкодувала, що не має доньки, яка б їй допомагала, але що поробиш. Діти виросли, і тепер можна пожити й для себе. Треба з Жоржем удвох кудись поїхати, не можна ж увесь час лишень працювати!

Мрії, мрії, ви завжди заворожуєте своїми казками. Але чому казками? Що, вони не в змозі поїхати у Францію чи Італію як нормальні цивілізовані люди? Кажуть, у Римі є фонтан бажань, у який обов’язково треба вкинути монетку, щоб стати щасливим. Навіщо працювати, працювати і світа Божого не бачити? Час мине, а тоді оглянешся, а вже запізно кудись рушати, бо здоров’я не те.

Треба обов’язково переконати Жоржа, що найвищий час подумати про особисте життя. Він постійно зайнятий: то лекції, то якісь важливі заходи, які повинен відвідувати як журналіст, та й від різних запрошень на конференції немає відбою. А недавно йому пощастило потрапити на симпозіум аж у Париж.

Одвічною мрією Олени було відвідати цю надзвичайну країну. Хоча б здалеку глипнути на Лувр, Нотрдам, Єлисейські Поля і, звичайно ж, вилізти на Ейфелеву вежу. Жоржеві вдалося все це побачити власними очима. Нема ради, дружині залишається лише тішитися успіхами свого чоловіка вдома, хтось же повинен берегти родинне вогнище. Така жіноча доля, а особливо тих, хто має геніальних чоловіків. Хотіла мати зірку, тепер терпи, бачили очі, що купували, нехай повилазять.

Олена ніколи не намагалася зрівнятися зі своїм чоловіком, та й навіщо робити щось менш досконале. Вона працює в школі на півставки, викладає англійську мову. Про повний робочий день не можна і мріяти, хто тоді триматиме весь дім у порядку? Для чоловіка найважливіше, щоб помешкання сяяло ідеальною чистотою, на столі завжди чекав гарячий обід, а постіль і рушники акуратно лежали рівненькими купками у шафі. Найбільше часу забирає прасування сорочок, адже Жорж щодня одягає іншу, а ще обов’язково до кожної уважно підбирає в тон краватку. Коли щось не так, то це його засмучує, а якщо він сумний, то не може творити.

Останнім часом Георгій почав писати книжки, які відразу заполонили всі крамниці. Усі його обожнюють, талант є талант, тому поруч завжди мусить бути той, хто допомагає розквітати генію.

Олена також колись пробувала писати оповідання, її дуже вабило розкладати по поличках людські пристрасті, простежувати причинно-наслідковий ланцюжок подій. У ній завжди жив відмінний психолог, якого давно успішно поховала. Можливо, тоді не вистачило відваги відстояти власні захоплення, а тепер це реанімувати вже неможливо. Одного разу вона таки наважилася показати свій твір Георгію. Той уважно прочитав, а потім виніс свій вердикт.

— Ти пишеш непогано, але не геніально. Ліпше не писати. Нехай цією справою займаються таланти.

Такий вирок став для неї фатальним, після цього більше не наважилася зробити жодної спроби. Зрештою, це стосувалося не тільки писання, Георгій влучно гасив один за одним усі високі тони її душі. Колись вона грала на гітарі й співала, чим зачаровувала друзів. Їй хотілося своїм співом дивувати і власного чоловіка, але той поставився до цього скептично, відбивши всю охоту брати в руки інструмент. Якось навіть привселюдно сказав:

— Моя жінка колись бринькала на гітарі, але це їй не дуже вдавалося, мудро зробила, що перестала.

Такі слова остаточно спинили будь-які спроби творчого вияву. Забута гітара зсохлася, лежачи на шафі, деко відійшло від грифа, а струни від старості потріскали.

Олена вирішила повністю підкоритися долі дружини геніального чоловіка, присвятити себе лише сонцесяйному Фебові, єдиному і неповторному. В сім’ї тільки один може бути лідером, а всі решта повинні плекати його талант.

Жоден із виступів Жоржа по радіо або телебаченню не проходив повз неї. Її жвавий розум моментально вхоплював кожний невдалий нюанс промови. Ввечері, коли чоловік повертався додому, ділилася з ним враженнями від телеефіру або радіопередачі, делікатно звертала увагу на окремі огріхи і недоробки, люди не ідеальні й завжди роблять помилки. Олена стежила за кожною дрібницею, яка могла б упасти в строге око критиків, починаючи від кольору шкарпеток і закінчуючи помилковими сентенціями. Георгій завжди не погоджувався з дружиною, пояснюючи, що та не завжди до кінця розуміє геніальний хід його думок, проте наступного разу більше не повторював подібних помилок.

— Я його ангел-охоронець, — з гордістю частенько повторювала Олена своїм друзям.

Це була щира правда, вона завжди знала, де невидимо підкласти подушку, щоб коханому сиділося м’якше і зручніше.

— Коли ти займешся собою, — якось дорікнула їй Катерина, ти ж була такою здібною в університеті. Що, забула, як тобі чудово вдавалися переклади віршів і новел з англійської? Ми ж тоді надрукували деякі уривки в університетській газеті й вони мали добрий резонанс. Чому поховала такі таланти?

— Заховала в далеку шухляду. Мені також бракує тих часів, але я давно поставила на цьому хрест.

— Як на мене, ти б могла писати. Нехай би Жорж допоміг тобі.

— Він категорично проти! Я робила таку спробу, але натрапила на сувору критику.

— А ти щось напиши, а потім переконай Олеся, щоб той вплинув на твого благовірного.

— Про що ти говориш! Від цього Жорж оскаженіє. А у нас скоро захист докторської, чоловіка треба берегти.

— Ну то зроби це після захисту, я тобі допоможу, — не заспокоювалася Катруся, — ми, жінки, повинні підтримувати одна одну.

— Це нічого не дасть, у нас нема жодних важелів, нам залишається лише мріяти на кухні. А мій чоловік ніколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаєш. Ліпше, для святого спокою, його не нервувати.

— То що, ти цілий свій вік так і доглядатимеш його, наче малу дитину?

— Я не скаржуся. Подивися, скільки довкола алкоголіків, які нищать себе і свої сім’ї. Не розумію таких людей, які так низько падають: невже не можуть стриматися? А мій, слава Богу, є зразковим чоловіком. Я повинна в усьому його підтримувати, для мене найважливішим є його успіх.

Незабаром відбувся блискучий захист докторської. Її огортала хвиля гордості від спогадів, як Георгій вправно відповідав на каверзні запитання, розмітаючи їх на різні боки. Вчена рада одноголосно підтримала здобувача, і Жорж став одним з наймолодших докторів наук на факультеті. Новий титул відкривав науковцю ще вищі щаблинки кар’єрного росту. Карколомні успіхи чоловіка піднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроці з гордістю розповідала про наукові здобутки, наче вони були її власними.

Спогади змінювали одні одних під час перетирання келишків і тарілок. Раптом задзвонив телефон.

— Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? — пролунав у трубці голос Георгія.

— Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гості!

— Сідайте за стіл без мене, я намагатимуся прилетіти якнайшвидше, в мене ще одна зустріч. Наступного тижня мушу їхати у відрядження і не можу її відкласти. Може, щось купити по дорозі?

— Я все купила, нам потрібно тебе, закінчуй швидше і не барися, — незадоволено пробурчала Олена.

— Ну не сердься, у думках я з вами, — поспішив завершити розмову Георгій.

— Так завжди, а особливо останнім часом, як не одне, то друге, — запротестувала Олена, але в трубці чулися лише короткі гудки.

— Що йому мої образи, все одно зробить так, як захоче, — промовила сама до себе.

Раптом їй пригадався один неприємний епізод, від якого кольнуло у серці. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землі старезна баба, справжня відьма, та ще й з порожнім відром. Олена хотіла її обійти, однак та наче навмисне поквапилася перейти їй дорогу.

— Який лихий знак, — подумала, — треба очікувати на неприємності. Господи, тільки б усе гаразд з Георгієм і дітьми. Тривожні думи, що почали ґвалтувати мозок, перервали голоси хлопців, які зайшли в кімнату.

— Мої любі уродинники, ви нарешті вдома, швидко мийте руки і мені трішки допоможете, — радісно зустріла дітей Олена.

— Мамо, ми ще маємо деякі справи, — швидко відповів Петро.

— Які ще можуть бути справи, якщо зараз прийдуть гості, нікуди не йдіть, — незадоволено почала дорікати.

— На вулиці нас чекає приятель, ми швидко повернемося, — додав Павло.

— А кого ж вітати, якщо вас не буде?

— Ми тут неподалік, як тільки хтось прийде, ми відразу повернемося, — у дверях вигукнув Петро.

Вона хотіла щось додати, але хлопці швидко вислизнули з дому.

За півгодини прийшла Марина.

— Олесь ще не приходив? — у дверях запитала гостя.

— Ні, ти перша, а ви що, окремо?

— Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якісь термінові справи.

— Твоя доня справжня красуня, як у неї справи?

— Усе в порядку, вже стала зовсім дорослою, тепер вирішила змінити місце праці. Сучасна молодь мало дослухається до порад батьків. А твої всі де?

— Не питай, бо слів немає. Діти десь тут вештаються, обіцяли скоро прийти, а Георгій, сама знаєш, весь у роботі. Навіть на уродини до власних дітей запізнюється.

— І коли ж прибуде наш сонце-бог? — їдко запитала Марина.

— Казав сідати за стіл без нього.

— І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?

— Якась зустріч.

— Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.

— Що ти маєш на увазі? — стривожилася Олена.

— Та я так, — вкусила себе за язик Марина.

— Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, — наполягала Олена.

— Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

— Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? — вжахнулася Олена.

— Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

— А як я можу довідатися?

— Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

— Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

— Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

— Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

— А ти знаєш, з ким їде твій геній?

— Ні, — перелякано витріщила очі Олена.

— Ну то довідайся.

— Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

— Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином — Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

— А де наш Жорж?! — у дверях вигукнув Олесь.

— Скоро прийде, — сумно відповіла Олена.

— Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, — поцілував господиню Олесь.

— Сідайте до столу, — штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

— Amici, diem perdidi [4], — артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

— Де ж татко так забарився? — запитала мати.

— Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

— Єдина приємність від нинішнього дня — переміг одного зарозумільця.

— Хіба хтось наважився з тобою змагатися? — підхопив Олесь.

— Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

— А як тобі вдалося перемогти? — не вгавав Олесь.

— Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

— А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? — запитала Катруся.

— Amicus Plato, sed magis amica veritas [5]. Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення — охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

— І чим це все закінчилося? — поцікавилася Марина.

— Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

— Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? — перелякалася Олена.

— А хто такий Марсій? — запитав Петро.

— Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

— І хто ж виграв? — зацікавився Павло.

— А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, — шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

— А навіщо Афіна викинула флейту? — здивувалася Катруся.

— Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

— Я вперше чую про силен. Хто вони такі? — продовжував цікавитися Петро.

— Це, синку, річкові божества, їх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони відрізняються від сатир походженням і мають демонічні риси. Уся ця нечисть ніколи не зрозуміє справжнього мистецтва, як би не намагалася, їм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок — відганяти їх якнайдалі від «Омфалу», а якщо не заберуться з доброї волі, то моїм святим обов’язком є з усіх цих нездар здирати шкіру.

— Як я ненавиджу жорстокість. Давайте хоч сьогодні, не говоритимемо про страшні речі, — запротестувала Катруся, — маємо таке гарне свято.

— Я також, але інколи треба боротися за чистоту мистецтва і зубами, і пазурами. Ars longa, vita brevis est [6]. Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собі.

— Моя дружина завжди має рацію, давайте вип’ємо всі разом келих вина за щасливе майбутнє наших похресників, — проголосив тост Стефан.

— Так, це моя мрія, щоб вони стали добрими фахівцями і почували себе вільними людьми, які не дадуть собі в кашу наплювати, — доповнив друга Георгій. — Я власне після цих баталій мав розмову з одним поважним чоловіком і той також погодився — їхня спеціальність має добрі перспективи. Але я б хотів особливо побажати моїм хлопцям мати таких друзів, яких маю я. Без вашої підтримки і порад мені було б важко.

Олена слухала свого чоловіка з завмиранням серця. Отже, він мав якусь суперечку на роботі й потім зустрічався з якимось поважним чоловіком, а не з жінкою. Навіщо Марині вигадувати про нього плітки? На серці миттєво відлягло, а обличчя аж порожевіло. Як добре, що важкий тягар упав з душі.

Дітям закортіло побути без батьків. Вони подякували і встали з-за столу. Як тільки молодь пішла в іншу кімнату, Олесь заходився розповідати масні анекдоти, а всі дружно реготали до сліз. Олена ще ніколи так не веселилася, раділа життю, наче дитина, яка зненацька отримала подарунок.

Раптом на креденсі затьохкав телефон Георгія. Пролунав лише один дзвінок, після чого настала тиша.

— Не дають спокою ні вдень, ні вночі, — якось награно промовив Жорж. Він швидко встав і поглянув на дисплей.

— Хтось помилився номером.

Олена не звернула уваги, від душі сміючись з останнього жарту кума.

— А де знову щез наш Жорж? Час ще раз випити, — озирнувся довкола Олесь.

— Кудись вийшов, — відповіла Олена, — зараз його покличу.

Чоловіка не було ні в кухні, ні в туалеті, ні у лазничці. У дитячій кімнаті Петро, Павло, Олеся і Стефан-молодший про щось жваво розмовляли. Залишилася остання надія на спальню. В темному покої відразу не запримітила Георгія. Олена лише почула тихе ласкаве щебетання чоловіка. Він настільки захопився розмовою, що не зауважив, коли зайшла дружна.

— Ти з кимсь розмовляєш? — здивовано запитала Олена.

— Нічого важливого, телефонував один знайомий, хоче зі мною зустрітися, — машинально вимкнув телефон і швидко відклав його вбік.

— Ходім, бо гості порозбігаються, ти весь час їх покидаєш.

— Іду, іду, не сварися.

Вони вийшли з темної кімнати.

— А, знайшлася наша згуба, — весело вигукнув Олесь, — давай на коня, бо час рушати додому.

Біля самих дверей Марина шепнула на вухо Олені:

— Будь дуже уважною, не дозволяй себе обдурювати.

— Добре, добре, спробую, — з нехіттю відповіла господиня і зачинила двері.

— Кохана, я такий замучений, може брудний посуд почекає до завтра? — позіхаючи, промовив Жорж.

— Іди відпочивай, я сама впораюся.

За годину кухня блищала і можна лягати спати. Георгій мирно хропів. Олена роздяглася і примостилася поруч з чоловіком, та сон не брався. З якої рації треба бути весь час обережною? Її Георгій надзвичайно зайнятий чоловік і на всілякі дурниці у нього просто немає часу. Нічого вона не буде перевіряти і винюхувати.

«Ти забула, як щебетав твій благовірний у темній кімнаті, наче ховався від усіх», — свердлив душу внутрішній голос.

«Але ж йому хтось зателефонував у справі», — намагалася виправдати чоловіка Олена.

«Хіба ти чула дзвінок?» — продовжував набридати голос.

«Спочатку дзенькнув один дзвінок, хтось не туди потрапив. А потім…»

«Потім більше не було дзвінків, то ж це не до нього, а він сам кудись телефонував».

«Ну телефонував, то й що?» — не здавалася жінка.

«То чому збрехав?»

Олена тихо встала й обійшла ліжко, взяла з тумбочки телефон і вийшла на кухню. Від нервів брали дрижаки.

Ліпше б цього не робити, тепер усе стало очевидним. Спочатку хтось дав сигнал, а потім він зателефонував на той же номер. Вона запам’ятала те ласкаве щебетання. Олена механічно витягла з торбинки свій телефон і набрала номер.

— Слухаю вас, — відповів жіночий голос з іншого боку.

Без жодних сумнівів, Жорж розмовляв з жінкою. Її охопив жах. Чомусь пригадалася стара відьма з порожнім відром, яка тихо сміялася беззубим ротом.

«Не даремно люди вірять у прикмети, ось і почалися твої нещастя, — насміхався внутрішній голос».

Від того фатального вечора життя перетворилося на каторгу. Олена стала в’язнем власних підозр: підслуховувала телефонні розмови чоловіка; потайки перевіряла номери телефонів; допитувалась щоденно, куди йде і коли повернеться; зненацька телефонувала до нього на роботу з кожної дрібниці й намагалася вгадати, хто поруч. А потім почала стежити і таки виявила неприємні для себе речі. Виявляється, Георгій частенько зустрічається з молоденькою журналісткою і навіть одного разу їздив разом з нею у відрядження.

— Домоглася, чого хотіла, вивела на чисту воду, — злісно бубонів внутрішній голос, — що тепер з цим робитимеш? Може, влаштуй йому грандіозний скандал?

— Не роби цього, — тихо благала підсвідомість, — чого ти цим досягнеш?

Олена ніяк не наважувалася розпочати серйозну розмову з Жоржем, їй постійно бракувало сміливості.

— А може, у них лише ділові стосунки? — переконувала себе, але таке самозаспокоювання ще більше розпалювало ревнощі. Вона перестала вірити словам чоловіка.

— Я з понеділка їду у відрядження, — якось повідомив Георгій.

— Надовго? — дивлячись йому просто в очі, спитала Олена.

— У суботу повернуся, — відповів чоловік, відводячи погляд.

— З ким ти їдеш?

— Не знаю, швидше сам, а може, зі мною поїде ще один колега.

— А де ти житимеш?

— У готелі «Ібіс». Може, після мого повернення в неділю поїдемо десь погуляти? — запопадливо посміхнувся Георгій. — Мені так бракує природи і спокою.

Олена відчула якісь хитрощі з його боку, останнім часом вони не те що ніде не їздили, а майже не бачилися. Вона хотіла ще щось запитати, але чоловік уже з кимсь розмовляв по телефону, жваво обговорюючи якісь майбутні заходи.

У вівторок Олена не знаходила собі місця, а вночі не могла зімкнути очей. Якісь гнітючі передчуття не давали забутися. У середу вранці вона зателефонувала до мами і попросила прийти в їхній дім та побути декілька днів з хлопцями.

— Щось я дуже втомилася, Марина має відгули, ми вирішили поїхати на два дні в гори, — вирішила не казати правду Олена.

— Їдь доню, тобі також варта відпочити, — погодилася мати.

Олена вийшла з дому і швидко попрямувала до кас за квитком, дорогою зайшла до Марини і попередила про свій план.

Усю ніч у купе її мучили нескінченні думи, які довгою вереницею ґвалтували набряклий мозок. Їй хотілося забутися, але страх перед майбутнім днем не міг відігнати ні на хвилину набридливі фантазії. Поїзд прибув точно о пів на восьму ранку. Олена швидко вийшла на вокзальну площу і поїхала міським автобусом у потрібному напрямі.

За півгодини вона зайшла в хол готелю, серце калатало, мов навіжене. На рецепції повідомили, що пан Крук мешкає у номері 505. Напівпритомна жінка піднялася ліфтом на п’ятий поверх. Його кімната була в кінці коридора. Олена підійшла до дверей, взялася за клямку і відчинила їх.

На ліжку сиділа молода дівчина і пилочкою чистила нігті.

— Вибачте, мені на рецепції сказали, що в цьому номері зупинився пан Крук, — зніяковіла Олена.

— Жоржику, до тебе відвідувачі! — голосно гукнула дівчина. Георгій вийшов з лазнички, обвинений білим готельним рушником, і завмер на місці…

Олена бігла людними вулицями столиці. Їй не хотілося жити. В той момент вона найбільше бажала потрапити під авто, щоб усі страждання припинилися негайно. Після німої сцени перед нею розверзлася прірва. Георгій намагався щось пояснити, але Олена не бажала вислуховувати жодних виправдань, найшвидше б утекти геть подалі від цього приниження.

Не пам’ятає, як дібралася до вокзалу і сіла у перший-ліпший поїзд, який відвезе її додому. Зворотна дорога видавалася неймовірно довгою.

— Це кінець, — виривалися слова самі з грудей.

— Що робити? Померти йому на зло?! От візьму, і покінчу самогубством, нехай тоді добряче подумає. Не цінував, що мав, то, може, зрозуміє потім, але буде запізно.

Ця ідея припала Олені до серця. Жалібна кімната, усі плачуть, вона лежить у труні, Георгій стоїть, ридаючи, на колінах перед домовиною і благає пробачення. Він готовий віддати півсвіту за те, щоб дружина піднялася, але запізно, і нема іншої ради, як втопити горе у сльозах. Потім друзі на руках несуть труну на цвинтар і закопують у землю. На цьому сумні фантазії закінчувалися, бо після поховання продовження не було. Їй же хотілося постійно бачити власного чоловіка на колінах перед труною, і через те починала прокручувати процедуру від початку. В таких скорботних думках проминула подорож.

— Що з тобою, доню, — жахнулася мати, відчинивши двері, — ти ж мала бути в горах, чому повернулася серед ночі?

— Ми з Георгієм розлучаємося, — простогнала Олена.

— Чи ви подуріли? У вас же діти! Як можна так легковажно вчиняти?

— У нього є коханка, — не могла стримати сліз.

— Ну і що такого? Коханка — явище тимчасове, а жінка завжди залишається жінкою, не роби дурниць, от побачиш, усе ще налагодиться.

Мати мала рацію. Зранку приїхав Георгій, на колінах благав прощення і присягав, що більше нічого подібного не вчинить. Чоловік був настільки переконливим, що Олена вирішила йому пробачити. Зрештою, і не могла вчинити інакше, бо тоді б руйнувалося все, чому присвятила своє життя.

Георгій дотримав слова, принаймні Олені так здавалося: приходив швидше додому, частіше телефонував, сповіщав про свої плани. Стосунки наче налагодилися, однак останні події багато що змінили, вони наче порушили колишню рівновагу. Олена постійно пригадувала його провину, не могла стерти її з пам’яті, у серці постійно зароджувалися нові підозри.

Для неї стало звичним перевіряти номери телефонів у мобільнику, зненацька з’являтися в його робочому кабінеті, принюхуватися до сорочок у пошуках запаху жіночих парфумів. Їй постійно ввижалося, що чоловік хитро її обдурює. Одного разу навіть підглядала у вікно кафе, де кафедра Георгія святкувала уродини одного з колег.

Така поведінка принижувала гідність, та Олена не мала сил відмовитися від підозр. Марина, яка виявилася майстром інтриги, частенько давала їй поради, які ще більше травмували психіку. Її підюджування не давали заспокоєння, а лише роз’ятрювали душу і розвивали хворобливу фантазію.

Емоції нікуди не зникають безслідно: позитивні дають натхнення на звершення і творчість, а негативні лягають важким тягарем на серці. Вони починають матеріалізуватися й обертатися на різні зайві утвори. Ті, що пов’язанні з постійним копирсанням у собі та незадоволенням, зазвичай, осідають піском та камінцями у нирках і печінці. Особливо небезпечними є ненависть та непрощена образа, саме вони частенько спричинюють утворення ракових клітин. А такі, як ревність, жалість або підозри, полюбляють зупинятися в грудях або нагадують про себе іншими жіночими хворобами.

Олена відчула неприємний біль у грудях.

— Тобі негайно треба до лікаря, — радила Катруся, — не затягуй, поговори з Мариною, вона ж лікар і щось тобі порадить.

— Ти думаєш, що в мене щось небезпечне? — допитувалася в подруги.

— Я не думаю, але ліпше перевіритися, я ж не лікар.

Олена злякалася. А якщо вона серйозно хвора? Їй стало шкода себе і захотілося плакати.

Увечері Георгій, повернувшись з роботи, застав дружину з розпачем в очах.

— Що сталося, в тебе якісь неприємності?

— Це значно гірше, а може, і на ліпше. Тепер ти станеш вільним і зможеш робити, що заманеться.

— Що ти маєш на увазі? — захвилювався Георгій.

— Я, напевно, невиліковно хвора, — розплакалася Олена.

— Не говори дурниць, звідки така інформація?

— Це твої походеньки довели мене до такого стану! — не припиняла ридати Олена.

— Я нічого не розумію, — розгубився Георгій.

— Коли зрозумієш, буде запізно.

— Ти можеш мені пояснити, що сталося?

— Я маю щось у грудях, і воно болить.

— Не панікуй, піди до лікаря, — намагався заспокоїти дружину.

— Я знаю і без тебе, — гостро відповіла Олена, відчувши хвилювання чоловіка. Їй це сподобалося. От чим можна його тримати!

На другий день зателефонувала Марина.

— Катруся мені розповіла про твої проблеми.

— Що ти можеш мені порадити? — сумно запитала Олена.

— Сьогодні ж домовлюся з лікарем, зробиш аналізи і все знатимемо.

Марина дуже любила допомагати, якщо хтось із друзів цього потребував. Вона активно бралася до роботи, коли треба рятувати ближнього. В неї від цього навіть поліпшувався настрій. «Моє покликання — допомагати у біді», — частенько говорила подругам.

— Що б я без тебе робила? — зітхала Олена.

— Не переживай, у мене є чудові знайомства, зробимо все, на що здатна наша медицина. Тепер твій благовірний покрутиться, як білка у колесі. Нехай подумає, до чого довів жінку.

Виявилося, що все не так зле. Результати аналізів були негативні, себто засвідчили, що злоякісних клітин нема. Лікар уважно обстежив хвору і наказав уважно стежити за своїм здоров’ям, адже різні ущільнення частенько можуть перерости в доволі небезпечні речі. Він порекомендував більше гуляти на свіжому повітрі, їсти багато овочів і фруктів та менше нервувати.

Георгій дуже хвилювався за дружину.

— Що тобі сказав лікар? — схвильовано зателефонував чоловік.

Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.

— Ще нічого остаточно не відомо.

— А які результати аналізів? — не заспокоювався Георгій.

— Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.

— Отже, зараз небезпеки немає? — допитувався чоловік.

— Зараз немає, — знехотя відповіла Олена, — але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.

Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.

Гість

Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.

— Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, — якось повідомив Георгій.

— А чому ти раніше мовчав?

— Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.

— Де він буде жити? — запитала Олена.

— У нас. Ти ж не проти?

— Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.

— Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.

— Ти його не зустрічатимеш?

— Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.

У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.

На порозі стояв високий худорлявий брюнет.

— Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, — жваво промовив гість.

— Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?

— Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.

Кухня наповнилася благородним ароматом кави.

— Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.

— Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? — запитала Олена.

— О, давно, понад десять років тому.

— Так ви Жан чи Іван? — посміхнулася Олена.

— Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.

— Ви живете з батьками?

— Ні, вони мешкають у Парижі, а я в Сержі, у мене там невеличкий будинок.

— Я не знаю такого міста.

— Це за тридцять кілометрів від Парижа. Місцевість пов’язана з Ван Гогом, він там неподалік похований на невеличкому сільському цвинтарі поряд зі своїм братом Тео.

— Я завжди мріяла побувати у Франції, але не знаю, чи таке можливо.

— Чому ні? От приїжджайте разом з Жоржем улітку.

— Дякую, мені б дуже хотілося, та мій чоловік дуже зайнятий, незабаром має вийти його нова книжка.

— Він мені казав. А ви чим займаєтеся?

— Я працюю в школі, викладаю англійську мову.

— А які маєте хобі?

— Тепер моїм постійним хобі є господарка, — гірко посміхнулася Олена.

— Не може бути, щоб жінка з такими неймовірно блакитними очима і такою чарівною усмішкою ніколи нічим не захоплювалася.

— Ви майстер компліментів, — засміялася Олена, — колись я спробувала писати, але з того нічого не вийшло.

— Хто ж ваш критик?

— Мій чоловік, звісно.

— Він, справді, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь мені?

— Я й не знаю, чи знайду.

— А ви пошукайте, — наполягав Жан.

Олена знехотя встала і пішла діставати старі рукописи, які так і не наважилася викинути.

— Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобається.

— Читайте, — наказав Жан.

Олена поринула у давні спогади, на мить забула про все на світі. В ті давні часи їй неодмінно треба було сповістити цілому світові про свої переживання та мрії. Колись, багато років тому, вона мала зовсім інші сподівання, повні очікування чогось дуже визначного, а найголовніше — мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?

— Ви дуже талановита жінка. Навіщо закопали свої здібності? Ви мене просто зачарували, — захоплено вимовив Жан.

— Вам це лише здалося. Моя писанина навіяла якісь спогади?

— Як ви можете такі чудові речі називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, він вам просто позаздрив.

— Не насміхайтеся, це вмерло і ніколи не воскресне.

— А даремно. Спробуйте заявити про себе і послухайте відгуки людей, саме вони є нашими справжніми критиками. Скільки б митці не вихваляли один одного, це нічого не дасть, якщо пересічному читачеві книга не припаде до серця. Що не кажіть, лише той твір мистецтва залишається навічно жити, який переходить з покоління у покоління.

— А як же стосовно рафінованого мистецтва, яке є квінтесенцією ідеї «Омфалу»? — посміхнулася Олена.

— На жаль, багатьом лише здається, що підтримують чисте мистецтво. Хіба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише він один розставляє крапки над «і». Неможливо описати ландшафт поверхні землі, сидячі у ямі, для цього треба піднятися на відповідну височінь.

— Маєте рацію, найправдивішу оцінку того, що з нами трапляється, — доброго чи злого — можемо дати лише згодом.

— Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.

Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.

— Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.

Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.

— Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, — заметушилася Олена.

За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.

— Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», — загадково посміхнувся Жорж.

— Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? — перебив друга Жан.

— А чому така дивна назва? — здивувалася Олена.

— Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, — пояснив Жан.

— Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? — перебив друга Георгій.

— Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я — Пантелій — я б обов’язково запам’ятала.

— Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, — пояснив Жан.

— А він виявився впертим цапом, — іронічно зауважив Георгій.

— У змаганні між Аполлоном і Паном? — лукаво посміхнувся Жан.

— Але я ж тоді виграв!

— Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.

— Asinus ad lyram [7]. Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, — зло засміявся Жорж.

— Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.

— А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

— Я не розумію, про що ви говорите, — здивувалася Олена.

— Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.

— І про що вони сперечалися?

— Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу — інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» — літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

— Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, — гостро додав Георгій.

— Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.

— Тут я з тобою зовсім не погоджуся, ці пісні створені не натовпом, як ти зазначив, а окремими геніями, і лише потім перетворилися на народні.

— От ти сам собі й заперечив, — весело засміявся Жан, — отже, ці генії творили не в шухляду, а для людей. Уявляєш, яке щастя для митця, коли його твір стає всенародним. Це означає, що йому вдалося зрозуміти душу народу. Пантелій бачить божественне в кожній дрібничці, погодься, у цьому є щось особливе. Він обожнює хор, а для тебе найважливішим є соліст. Vox populi — vox dei [8].

— Про який народ ти говориш! Даруй, але я не можу побачити нічого цінного в пиякові, що вештається біля смітників, — не здавав позиції Георгій, — та й якщо добре розібрати, то уся народна музика дуже одноманітна — плаксиво-страждальна. Вона вся віддзеркалює лише внутрішню драму, а правдиве мистецтво — багатопланове. Я ніколи не повірю, що воно може стати доступне волохатим вухам.

— Ти маєш на увазі ослячі вуха короля Мідаса, який насмілився поставити земне понад божественним? — засміявся Жан.

— Його і всіх, хто намагається порівняти непорівнянні речі, — зі злістю процідив Георгій.

— Розповідати можна будь-що, людям можна наплести різних небилиць про прекрасні недосяжні далі, однак лише до часу. Людина є в душі дитиною, її легко одурманити. Та дуже швидко вона побачить надумані фантазії. Їй потрібний хліб насущний, а не химери, і тоді ти залишишся сам зі своїм вигаданим мистецтвом.

— Давайте дружно борсатися в пилу та болоті й не прагнути злетіти. Розумієш, друже, тих, що відчули смак польоту, униз не заманиш ніякими пряниками. Хіба можна птахів переконати ходити пішки?

— Гаразд, ти, як завжди, переконливий. А де той диск з кантатою Баха «Змагання між Аполлоном і Паном», подарований Пантелієм?

— Не пам’ятаю, куди його заховав, може, потім знайду. Я щось зовсім забув про нього, до речі, мені завжди подобався вислів Плутарха «Помер великий Пан», — зло пхикнув Жорж.

— Я не можу погодитися з цією фразою, оскільки Пан символізує Всесвіт, є тим, хто сотворив світову гармонію і ототожнений з Космосом. Ще Бекон писав про цього бога дикої природи, який тримає в руках символи гармонії і влади: сопілку з семи тростинок і посох. Суперечка тоді так і не закінчилася. На мою думку, найвищий час приїхати у Францію і завершити її.

— Як би мені хотілося побачити цю чудову країну, — замріяно промовила Олена.

— От і приїжджайте, у мене є свій будинок, живу сам.

— А ти так і не одружився! — вигукнув Жорж.

— Як бачиш, ні, і поки що не маю наміру. Самому жити значно ліпше, нікому не потрібно сповідатися.

— Ну, це до часу, друже.

— Не знаю, може таки наважуся, але сім’я потребує великих затрат, а я наразі, ще не можу її утримувати.

— А як же кохання? — втрутилася Олена.

— Кохання в наш час не є причиною для одруження, це різні речі, — відповів Жан.

— Невже ви ніколи не пізнали кохання?

— Його неможливо пізнати, ним можна лише милуватися. Кохання наче строкатий метелик, який сидить на квітці, його легко скалічити, досить лише торкнутися пальцями крилець.

— З ваших слів випливає, що шлюб руйнує кохання?

— Саме так, адже він приземлює те, що повинно ширяти у вільному польоті.

Олені не подобався такий диспут, вона зауважила, як від цих слів засяяли очі в Георгія. Гість наче зрозумів недоречність своїх висловів і вирішив не продовжувати.

— Чому довкола нас тиша! — раптом зірвався з місця Жан. — Я хочу, щоб музика заполонила цей гостинний дім.

Гість дістав з дорожньої сумки кілька дисків і подав їх Георгію.

— Вибирай будь-який навмання.

Помешкання наче засвітилося після перших акордів Concerto Grosso B-minor Вівальді, від чого Жанові очі засяяли особливим вогнем.

— Хіба це не диво? Прислухайтеся, як звуки проникають у кожну клітинку душі. Ця могутня сила огортає нас потужним снопом сонячного проміння. Якби кожну дитину з народження навчали слухати музику, то ці рожевощокі малюки у дорослому віці ніколи б не перетворилися на негідників. Музика змушує задуматися про сенс життя і наше покликання. Пірнайте якнайглибше у води океану вашої душі. Нічого не бійтеся, там можна пізнати те, про що ви забули.

Один твір змінював інший. Олена не могла зрушити з місця. Мелодія лилася нескінченним потоком, вібруючи у повітрі і передаючи коливання тілу. Від цього резонансу на очі навернулися сльози.

— Вибачте, але мені чомусь хочеться плакати, — сховала обличчя в хустинку Олена.

— Це перший крок до пробудження. Душа подібна до немовляти в утробі матері. Там вона може вічно спати, так і не прокинувшись. На щастя, чарівні звуки збудили її і тепер немовля потребує їжі, щоб мати силу зростати далі. Не дайте їй знову задрімати, плекайте душу, і вам воздасться сторицею, — заплющуючи очі, промовив Жан.

У кімнаті запанувала тиша.

— Які твої плани надалі? — перервав мовчанку Георгій.

— Зараз я повинен вирушити в різних справах, повернуся пізно ввечері, якщо не заперечуєте.

— Ти вільний робити, що тобі заманеться, мій дім — твій дім. Я також ще маю різні справи, тож увечері зустрінемося.

Олена залишилася сама. Треба швидко помити посуд і приготувати щось на вечерю. Вона робила звичну роботу, але чогось до нестями бракувало. Чого? Її спрагла душа потребувала поживи.

Диски лежали розкидані на креденсі. Олена хотіла знайти саме той, який викликав такі солодкі відчуття.

Залунала знайома мелодія. Чому ці твори такі короткі? Вона знову і знову вмикала їх від початку, наче виснажений пустельник, який раптом дібрався до оази.

У вітальні бамкнув настінний годинник, нагадуючи, що час перейти до земних справ. Олена зірвалася, наче обпечена. Скоро повернуться діти, а обід ще не готовий. Вона вирішила змінити диск, знамениті угорські танці Брамса підхопили і закрутили у танку. Їй ще ніколи так не хотілося танцювати, як зараз. Настрій змінився, завороження зникло і душа почала наповнюватися оптимістичними ритмами, які давали наснагу до роботи. У неї виникло непереборне бажання здивувати всіх, створити власний шедевр. Але що вона вміє — нічого, крім викладання англійської учням у школі, готування їжі, прибирання та прасування. Треба поспішати, шедевром стане нинішня вечеря.

Олена нарізала овочі, вкладаючи у салат душу, старанно обсмажила м’ясо, обклала його скибками яблук і поставила запікатися. Музика продовжувала грати, ритми змінювалися від запальних танців до тужливих романтичних мелодій. Вони наче підспівували в такт: «Ти здивуєєєєш всіх, бо ти найкращаааа». Все це нагадувало магічне дійство, яке заворожувало своєю чарівністю.

За годину повернулися діти.

— Чим так смачно пахне? — вигукнув Павло з порога.

— Швидко роздягайтеся, мийте руки і сідайте їсти, — щасливо промовила Олена.

Хлопці зі смаком поїли і пішли в свій покій готуватися до заліків. Олені хотілося ще і ще слухати музику, але побоялася, що це може завадити дітям, тихо увімкнула телевізор і нестямилася, як заснула.

Пробудилася Олена біля одинадцятої вечора від грюкання вхідних дверей. У кімнату зайшли Георгій і Жан.

— Ви разом. Дуже добре. Сідайте вечеряти, — промовила, протираючи очі спросоння.

— Ми зустрілися в університеті й вирішили разом іти додому, — сказав Георгій.

— Я голодний, як вовк, — весело вигукнув Жан, — сьогодні мене запросили на прийняття, але, крім шампанського і цукерків, нічого більше не подали. А я не дуже полюбляю солодке.

— А що ви любите? — поцікавилася Олена.

— Найбільше у світі — м’ясо, напевно, у мені є щось тваринне. Не розумію вегетаріанців, навіщо так себе обмежувати.

— Тоді вгадала, сьогодні я приготувала вашу улюблену страву, — посміхнулася Олена.

Чоловіки добряче зголодніли, бо не вимовили жодного слова, аж доки не закінчили вечеряти.

— Ви майстриня! — промовив Жан, витираючи уста серветкою.

— Моя дружина завжди смачно готує, але сьогодні вона перевершила себе, — гордо промовив Георгій, вимочуючи хлібну шкуринку у залишках соусу.

— Раз наша чарівна господиня приготувала нам таку насолоду, то тепер наша черга зробити і їй приємність, — посміхнувся Жан, — що ти пропонуєш, брате?

— Мені дуже шкода, але я повинен піти сьогодні швидше спати і тому змушений вас покинути. Ти ж у нас маєш багату фантазію, от тобі й карти в руки. Якщо бажаєте, можете сидіти скільки заманеться, але пам’ятайте про завтрашній бенкет з нагоди моїх уродин.

— Я ще трішки побалакаю з твоєю дружиною, якщо не заперечуєш, і невдовзі також віддамся в обійми Морфея.

Олені зовсім не хотілося спати, адже вона продрімала зо дві години і почувала себе цілком бадьоро.

— То на чому ми зупинилися? — серйозно запитав Жан, коли вони залишилися вдвох.

— Ви про що? — здивувалася Олена.

— Про ваші закопані таланти.

— Уже запізно їх відкопувати.

— Ніколи не пізно щось робити, запізно буває лише після смерті.

— Що ви пропонуєте?

— Я пропоную вам узяти, у гіршому випадку, ручку і папір, а в ліпшому — комп’ютер, і почати виконувати своє покликання.

— Колись спробую, для цього потрібно мати сюжети, а їх у мене немає, я ж, крім дому і роботи, нічого більше не бачу.

— Вони приходять самі по собі, важливо лише запрошувати їх у свою душу.

— Сьогодні поруч кружляло щось чарівне, та воно так і не наблизилося до мене.

— А ви відкрийтеся. Хіба можна проникнути в будинок через замкнені двері та вікна?

— Ви вважаєте, що я замкнена?

— І закомплексована.

— Ви мене ображаєте?

— Аж ніяк, ви весь час озираєтеся на Жоржа — що скаже, як зреагує, а це неправильно.

— Але ж він справді дуже розумний.

— Не заперечую, та не створюйте ідола, яким би не був геніальним ваш чоловік. Ніхто, чуєте, ніхто, не в праві перекривати іншому його шлях.

— Добре бути таким упевненим у собі.

— Я ніколи не боюся робити те, що мені хочеться, навіть якщо декому це й не подобається. Я за знаком Зодіаку Лев, бо народився на самісінького Спаса.

— І вам це вдається?

— Люди поважають лише вільних людей і зневажають рабів.

— Маєте рацію, я ніколи про це не думала.

— А коли ви народилися?

— У липні.

— Ви рак. Не закривайтеся у своїй мушлі, розбийте її, вона вам заважає.

— Чим ще ви займаєтеся, крім журналістської роботи?

— Усім на світі: багато читаю, катаюся на лижах, займаюся альпінізмом і граю на гітарі. Недавно я навіть давав сольний концерт в одному клубі.

— Я також колись грала на гітарі, але це було так давно.

— А у вас є гітара?

— Є, та вона дуже стара і зовсім розсохлася.

— Несіть швидше сюди, спробуємо її вилікувати.

Олена винесла зі спіжарки гітару, витираючи її від пилу.

— Так. Поглянемо, що у нас тут не гаразд, — почухав скроню Жан, — справи кепські, але не безнадійні, погано лишень, що деякі струни потріскали.

— У мене десь завалявся здавна комплект німецьких срібних струн, треба лише пошукати.

— Ну то негайно знайдіть! — радісно вигукнув гість.

Жан дістав з кишені металевого ключика і заходився підганяти гриф до деки.

— Знайшла! — радісно влетіла на кухню Олена.

— От і чудово, тепер цей вечір запам’ятається надовго.

Жан виявився майстром справи, за короткий час старенька гітара забриніла новими голосами.

— Ви чудово граєте, де ви вчилися? — зачаровано спитала Олена.

— Ніде, сам.

— А чому ви не співаєте?

— Зі співом у мене гірші справи, я не маю голосу.

— Я не вмію так грати, як ви, знаю лише декілька акордів.

— А ви співаєте?

— Так, — сором’язливо опустила очі Олена.

— Тоді я хочу вас послухати, — наполягав Жан.

— Жартуєте, я вже сто років не співала і не грала.

— А на сто перший почнете, я уважно вас слухаю.

Олена взяла в руки гітару, їй пригадалися старі романси, які полюбляла колись давно виконувати в колі друзів. На диво, цього вечора вона була «в голосі», а це буває не завжди, особливо коли хочеться справити враження.

— Ви мене взяли за душу, — не зводячи очей з Олени, промовив Жан.

— Мені здавалося, що я все забула, виявляється, це не так.

— Навіщо ви так жорстоко поводитеся зі собою? Як можна так себе не любити?

— Мені завжди навіювали мою недолугість і непричетність до мистецтва.

— Це неправда, колись ви так не думали.

— Воно мені стало не потрібним, я ж не маю перед ким виступати.

— У мене є ідея! — захоплено підхопився Жан. — Ви завтра співатимете перед гостями в ресторані.

— Що ви, навіщо їм мій спів?

— Навіть і не думайте, ліпше виберіть репертуар, а ми зараз разом потренуємося.

Олена запропонувала кілька мелодій. Жан уважно прослухав кожну.

— Як на мене, я б вибрав перші дві й останню, а ви як уважаєте?

— Маєте рацію, вони і мені більше до вподоби.

— Так, вибір зроблено, тепер час іти спати, завтра продовжимо нашу розмову, — підсумував Жан.

Олена навшпиньки зайшла у спальню, тихо роздяглася і лягла. Її переповнювали незрозумілі почуття. Цей день, без сумніву, був знаменним. Що він приніс нового? Бажання жити і творити шедевр, а може, ще щось? Вона наче стояла перед зачиненими дверима, які ось-ось розкриються, а там, за ними, чекає щось прекрасне і бажане.

Гості збиралися на восьму вечора. Олена виглядала розкішно. Її облягала довга чорна сукня з глибоким декольте, яке увиразнювало жіночі принади. Георгій і Жан одягли смокінги з метеликами. Вона почувалася справжньою королевою поруч з двома принцами. Душа підказувала, що вечір буде особливим і приготував багато сюрпризів.

— Ти змінилася до невпізнання, — привітав її Олесь.

— Дякую, уродини мого чоловіка для мене є найважливішим святом.

Пролунали тости, потім почалися танці. Олена знала — Жан запросить її на перший танець. Вона не дивилася у його бік, але відчувала його погляд кожною клітиною.

Так і є, він поволі підвівся і підійшов до неї.

— Ти не відмовиш мені у танці? — тихо промовив Жан.

— Я на тебе чекала, — бездонною синню відповіли її очі.

Щось надзвичайне, вони злилися у єдине ціле. Час зупинився. Музика грала, але вона її не чула, лише його стан — кремезний і ніжний. І ще запах. Олена не могла збагнути, що це: парфуми чи магічний запах його тіла — тонкий і звабливий. Вона шалено бажала цього чоловіка. Тіло здригалося від дотику його рук. І раптом — поцілунок у шию, такий простий, але скільки в ньому ніжності!

— Маленька моя, ти найчарівніша на цьому прийнятті, я не можу відірвати від тебе очей, — шепотів їй Жан на вушко, ти як Сонце і Місяць, які чарують нас своєю красою і дарують магічне світло.

— Що ти робиш? Я розчиняюся в тобі, — відповіла, поринаючи у солодке забуття.

Музика закінчилася, але вони не зрушили з місця.

— Нам треба повертатися, бо усі дивляться у наш бік, — вивів з забуття Жан.

Танці продовжувалися, але того дивного трепету, який пізнала, притулившись до його грудей, забути вже не могла. Олена знала, що тепер без нього не зможе існувати, а це «маленька» не йшло з голови, її найпотаємніша мрія — бути маленькою дівчинкою, яку охороняє могутній лицар. Жан, тільки він зможе напоїти божественним нектаром, якого ніколи не пила. Лише б ще один-однісінький раз притулитися ближче до його тіла і більше ніколи не відпускати.

Щастя впало так зненацька, чому ж воно таке недовговічне? Його неодмінно треба зберегти, але як? Вечірка закінчувалася. І тут Жан оголосив, що найчарівніша жінка цього вечора виконає декілька романсів, звідкілясь узяв гітару і галантно вручив королеві балу. В Олени від хвилювання почали дрижати руки, але зібралася і таки виконала декілька творів. Аплодували всі, навіть Жорж, який уже добряче підпив і мав добрий гумор.

— А на завершення нашого вечора вип’ємо цей келих за наше талановите подружжя, — проголосив останній тост Жан.

— А він нічого, — прошепотіла Олені на вухо Марина.

— Ти про кого? — здригнулася.

— Ну, ну, треба бути сліпим, щоб не зауважити, як цей французик на тебе дивиться.

Олена промовчала, але слова подруги були їй приємними, зрештою, вона і сама знала, що подобається Жанові, а може, навіть і більше.

Вони втрійко поверталися додому у таксі, переповненому подарунками і квітами. Олена з Жаном сиділи на задньому сидінні у повному мовчанні. Авто рушило в напрямі до їхнього дому. Раптом його рука стиснула її руку. От якби ця дорога ніколи не закінчувалася!

Щастя тривало. Втомлений Георгій відразу пішов спати, а вони залишилися на кухні самі.

— Давай, вип’ємо ще шампанського, — запропонував Жан.

— З приємністю, але ще треба увімкнути нашу музику.

— Яку ти бажаєш?

— Яка тобі найбільше подобається, я хочу ліпше тебе зрозуміти, — поглянула на Жана закоханими очима Олена.

— Гаразд, я поставлю тобі мелодію, яка ніколи мені не обридає. Це інтермецо Маскані з опери «Сільська честь». Спробуй заплющити очі й побачити картини.

Олена слухняно виконала наказ. Їй здалося, наче йде широкою, залитою сонцем дорогою, а назустріч їй поспішає той, без кого життя втрачає сенс.

— Я побачила щастя, — зі сльозами на очах вимовила Олена.

— Кожен бачить те, чого бажає.

— А що ти бачиш?

— Мені важко побачити щось нового, оскільки я добре знаю, про що ця опера.

— Про що вона?

— Про кохання, звісно.

— Але ж кохання — це щастя, — дивлячись йому в очі, прошепотіла Олена.

— Тільки не в цій опері. Я тобі обов’язково передам фільм, створений знаменитим Зіфереллі за цим твором.

— Розкажи мені, хоч коротенько, що ж там відбулося?

— Головна героїня Сантуца має нареченого Турідо, але він не може забути колишнє кохання — Лолу, яка вийшла заміж. Сантуца ревнує, переслідує Турідо і страждає. Вона падає до його ніг і благає повернутися до неї, але коханий жорстоко її відштовхує і біжить за Лолою. Ревнощі досягають апогею, дівчина розповідає чоловікові Лоли про зраду дружини. Його очі наливаються люттю і він присягається вбити Турідо. Сантуца розуміє, що зробила непоправну помилку, але вже нічого не може змінити.

— А далі?

— От власне під час інтермецо вона в розпачі та горі йде самотньо широкою дорогою до церкви, куди побіг Турідо за Лолою.

— І як усе закінчилося?

— Трагічно, як, зрештою, закінчуються італійські опери. Чоловік Лоли викликав Турідо на дуель і вбив його.

— Отже, це нещасливе кохання? А шлях під час інтермецо переповнений розпачем та стражданням? Бідна жінка, як я її розумію.

— Сама винна, — спокійно відповів Жан.

— Я тебе не розумію, її покинув коханий, як їй жити далі?

— Найгірше, коли жінки починають переслідувати чоловіків. Це непоправна помилка, яку вони не здатні зрозуміти. Ми не терпимо, коли зауважуємо наполегливу увагу з боку прекрасної половини.

— Чому ви такі жорстокі?

— Ми не жорстокі, ми мисливці. Кожен чоловік одержимий полюванням, а здобич, що вже лежить у бесагах, перестає його цікавити.

— Отже, ми, жінки, є вашою здобиччю, а як же кохання?

— Кохання — це майстерність.

— Чому ти такий цинічний? А якщо неможливо дати раду власним почуттям, як тоді бути?

— У цьому, власне, і є вияв найбільшої майстерності. Жінкам треба так поводитися, щоб не потрапити у хитро розставлені пастки. Кохання — це гра, у якій беруть участь одночасно два партнери. Воно триватиме доти, доки не виявиться перший переможець.

— Це жорстоко, я б не хотіла грати своїми почуттями.

— Доведеться, бо в іншому випадку повториш шлях Сантуци.

— Добре, якби обернути все навпаки. Я б хотіла, щоб жінки стали мисливцями.

— Таке теж буває. Для цього треба лише змінити платівку.

Жан підійшов до програвача і поставив новий диск. Залунала запальна іспанська музика, яка цілком змінила настрій.

— Ти маєш на увазі Кармен, — упізнала увертюру Олена.

— Саме її, вона була справжнім мисливцем. Чарівна циганка могла підпорядкувати собі кожного чоловіка.

— Але ж вона трагічно закінчила.

— Маєш рацію, тут є одна відмінність — не вона страждала, а інші. Кармен уміла панувати над кожним, кого бажала мати. Як тільки з’являвся чоловік, їй не підвладний, негайно ставав її здобиччю, яку за будь-якої ціни хотіла привласнити. Як тільки досягала мети, жертва переставала її цікавити. Це була дуже сильна жінка, яка потребувала мати біля себе ще спритнішого мисливця, яким і виявився Ескамільйо — тореадор, улюбленець усієї Іспанії. Кармен пристрасно очікувала любовного двобою, будучи впевненою у перемозі. Проте він так і не відбувся. Втрутився Дон Хозе, який не захотів залишатися жертвою. Здобич ожила і покарала мисливця. Я тобі згодом передам фільм Раймондо Россі «Кармен».

— А ти добре знаєшся на жіночих характерах, — похитала головою Олена.

— І я навіть здогадуюся, що ти ніколи не зраджувала Жоржу.

— Я цього і не приховую.

— Але хіба в тебе ніколи не виникало такої думки? Скажи чесно, невже ти ніколи не уявляла, що поруч не рідний чоловік, а хтось інший?

— Може, колись і було таке, — засоромилася Олена, — але я вже давно ні в кого не закохувалася.

— Закоханість — чудовий стан, який нагадує хворобу. Доки ми здатні його відчувати, доти молоді. Та, на жаль, лише у виняткових випадках він триває довго.

— Чому так створений світ, що обов’язково хтось когось повинен убивати або неволити? Чому люди такі жорстокі?

— У цьому прихований секрет. Розумієш, головним Законом Всесвіту є Закон Рівноваги. Завдання людства — уміти віднайти її і підтримувати. А люди, замість того, щоб старанно дошукатися до цього стану, починають розхитувати гойдалку. Тому і стають або мисливцями, або жертвою — це одне і те ж.

— Яка музика найбільше відповідає Рівновазі?

— Наприклад, вальси Штрауса. Вони пишні й веселі, коли їх слухаєш, робиться легко і радісно, одночасно зникають почуття агресії та меншовартості.

Кухня наповнилася музикою, схожою на прозоре повітря, яка так і запрошувала до танцю.

Олена незчулася, як Жан обхопив її і закружляв у вальсі. Стіни кухні наче почали розсуватися, утворюючи місце для складних піруетів. Їхні тіла втратили матеріальну оболонку, розчиняючись у райській музиці, злетіли високо під небеса. Час зупинив свій хід, зникло минуле і майбутнє, існувала лише ця мить, яка перетворювалася у вічність.

Один вальс закінчився і почався інший, а вони так і не могли відірватися один від одного. Нарешті Жан різко зупинився і припав устами до її уст. Вона ще ніколи не знала такого солодкого поцілунку.

— Це божевілля, — простогнала Олена.

— Не бійся виявляти почуття, відпусти їх, нехай вони пронесуться через бурхливу ріку життя, а потім закружляють у вирі водограю, — шепотів на вухо Жан.

— Це не може продовжуватися.

— Чому, мила?

— Треба йти спати, вже пізня година, — відвернулася Олена.

Ніч минула у солодких мріях. Невже вона кохана, невже… Водночас наверталися страшні думки: що станеться за два дні, коли він повернеться у Францію? Навіщо зупинила поцілунок. Як прагне його ще раз повторити. Як жити далі? Немає вороття у сіре минуле, їй потрібні нові відчуття. Олена бажала пристрасті, про яку давно забула, а найбільше боялася втратити ті зернята натхнення, які Жан засіяв у її спраглу душу.

Наступного ранку, у неділю, після сніданку родина Круків у повному складі та їхній гість пішли до церкви. Після Служби вони гуляли старовинними вуличками, а потім відвідали виставку картин. Олену не цікавили новітні шедеври, вона потребувала хоча б на мить залишитися наодинці з Жаном. Час безжалісно втікав і від цього робилося лячно. Залишалася одна надія на вечір. Може, Георгій подарує їм таку можливість і піде спати швидше? Зараз їй треба надивитися на того, хто за якусь добу розчиниться, як дим, і залишить по собі лише солодкі спогади.

Увечері вони їли і пили допізна. Чоловіки почали обговорювати політичні теми, які зовсім не цікавили Олену. Вони захопилися своїми суперечками, наче малі діти, не звертаючи жодної уваги на єдину жінку в їхньому товаристві.

— Я ніколи не вступлю до жодної політичної партії, — впевнено мовив Жан.

— Але ж ми не можемо залишатися осторонь подій, які відбуваються навколо нас. Ми повинні гуртом боротися проти різного роду засилля.

— Хіба ти не розумієш? Якщо починаєш боротися проти чогось, то цим допомагаєш цьому ще більше розквітати. Ти наче підхарчовуєш те, чого не хочеш, — не здавався Жан.

— Незвична думка. Це ти її придумав? — зацікавилася Олена.

— Вона не є новою, а давньою як світ. Усе залежить від думок, треба завжди підтримувати «за», а не боротися «проти». Все, чому ти намагаєшся протидіяти, залишається і ніде не зникає.

— Хіба я можу на щось вплинути лише думкою? Це ж неможливо, — здивувалася Олена.

— Можеш і навіть дуже успішно. Зосереджуйся на тому, чого прагнеш і не обмежуй себе ні в чому.

— Але скільки б я не бажала отримати щось, все одно нічого не вийде. Не даремно ж є стара східна приказка: Скільки б не казав «халва», солодше не стане.

— Стане, і навіть дуже солодко, якщо це робити свідомо, — не здавався Жан.

— Може, раптом з’явиться джин з халвою і скаже «сюрпризззззззз»? — засміялася Олена.

— І таке може бути, головне, треба вірити у сюрпризи, — серйозно додав Жан.

— Я їх боюся, вони зненацька з’являються у наших буднях і змінюють їх до невпізнання.

— Тобі лише здається, що зненацька. Ми й не зауважуємо, як готуємо для них ґрунт, самі сіємо зерно і забуваємо про нього. За якийсь час посів дає паростки, а нам здається, що це сюрприз. Не даремно ж кажуть: «Що посіяв, те й пожнеш».

— Отже, я сама сію собі негаразди, хвороби і непорозуміння?

— Саме так. А щоб урожай тобі сподобався, клади тільки вибіркові зерна.

— Але так важко вгадати, що вибирати, — задумалася Олена.

— Ти хоч знаєш, чого хочеш? — запитав Жан.

— Важко відповісти так відразу.

— А ти подумай.

— Я мрію про подорожі й про нові враження.

— Матимеш, якщо прагнутимеш цього всією душею.

— Мало віриться. Я давно мріяла потрапити у Париж, мої бажання так і залишилися нездійсненими.

— Погано мріяла.

— Як можна погано мріяти?

— Ти просто ніколи не вірила у власні бажання.

— Бо це ж правда, треба жити в реальному світі.

— Звідки ти знаєш, який світ реальний, а який — ні. Хто визначає ці межі. Те, що для одного є реальним, для іншого — фантастика. Та якщо щось доступне одному, то чому не може бути доступним іншому. Один відомий чоловік сказав: «Якщо кажеш, що можеш чи що не можеш, в обох випадках маєш рацію».

— Це все добре, а як цим користатися?

— Усе подібне притягується, не даремно ж записано у Святому Письмі, що в кого є, тому прибуде, а в кого немає, — відніметься. Ти ж не раз зауважувала, як гроші завжди ідуть до грошей, а успіх супроводжується ще більшим успіхом.

— Маєш рацію. Ми частенько чуємо про біду, яка сама не ходить, або як бідному женитися, то ніч коротка, і багато подібного.

— Це негативні установки, їх завжди треба змінювати на позитивні, і тоді доля даруватиме приємні несподіванки. А я все ж таки найбільше полюбляю сюрпризи. Вони прикрашають наше сіре існування.

— Якби вони були лишень приємними.

— Уяви, що ти плекаєш трояндовий кущ. Довший час нічого не змінювалось, ще ввечері ти його поливала і нічого не зауважувала, і ось зранку прокидаєшся, а той рясно вкритий квітами.

Георгію обридли ці розмови, він встав, і нарешті пролунала довгождана фраза.

— Любі мої, втішайтеся життям, а я вас покидаю і віддаюся в обійми Морфея.

Олена не знала, як діяти далі. Часу залишилося так мало, а ще стільки всього треба сказати. Вона мріяла повторити вчорашній поцілунок, однак Георгій міг будь-якої хвилини повернутися.

— Я хочу пройтися з тобою вечірнім містом, — швидко промовила Олена, коли двері спальні зачинилися за чоловіком.

Вони одяглися і вийшли на мало освітлену вулицю. Жан мовчав.

— Я не знаю, що зі мною буде, коли ти поїдеш.

— Станеш новою людиною, без забобонів і обмежень.

— Я не хочу жити без тебе, ти в мені запалив вогонь, без тебе він згасне.

— А ти його підтримуй, і тоді палатиме вічно.

— Без тебе я безсила. Ти став частиною мене. Якщо вона зникне, я не зможу жити, це наче вирвати шматочок серця.

— І мені дуже добре з тобою, та обставини диктують свої правила.

— Давай, змінимо їх, ти ж казав, що немає обмежень.

— Їх немає і водночас вони є. Перше обмеження — мій квиток у Францію.

— Давай, його порвемо.

— А далі що? Де я буду жити?

— Зі мною, де забажаєш.

— І ти покинеш свою сім’ю задля мене?

Олена про це й не подумала. Як же хлопці залишаться без неї? Хто їх годуватиме і доглядатиме?

— Перед нами завжди є декілька шляхів, усе залежить від вибору, — продовжував Жан, якщо я порву квиток, тобі доведеться покинути тих, кого ти любиш. Ти цього прагнеш?

— Я хочу жити зі всіма вами, — простогнала Олена.

— Так не буває.

— Ти ж сам казав, що все буває.

— Тільки не в коханні.

Вона різко зупинилася.

— Я хочу насолодитися цією миттю, моя голова йде обертом. Я умру без тебе.

Олена прилинула устами до його уст. Це був її поцілунок. Жан відповідав їй взаємністю, але ініціатива належала не йому. В цю мить вона потребувала ще раз почути, що є маленькою і що її кохають, та ці слова не пролунали. Раптом у повітрі здійнялася хурделиця, яка кружляла довкола них, покриваючи землю білим килимом забуття. Олена відчула суворий подих холодного вітру, який нагадував про розлуку. «Це кінець, запам’ятай цю мить назавжди», — шепотіла підсвідомість.

— Приїжджай до мене, я тобі покажу Париж, — перервав поцілунок Жан.

— Мені байдуже, де бути з тобою — у Парижі чи тут, — я лише хочу бути поруч. Ти моя доля.

— Я не заслужив на таке.

— А якщо я все покину, ти візьмеш мене з собою?

— А віза, як її отримати за такий короткий час? Ти ліпше спокійно, не поспішаючи, обдумай, я завжди на тебе чекатиму.

— Я не хочу чекати, давай зараз же підемо і розкажемо все Георгію!

— Навіщо це робити, та ще й серед ночі. Залишимо усе як є, — збентежився Жан.

— Я благаю тебе залишити мені твою музику на спомин, без неї мені не жити.

— Це найменше, що я можу для тебе зробити, залиш диски собі, нехай вони подарують тобі нову наснагу.

Олена заплющила очі й потягнулася устами до його уст.

— Ще, ще, я не хочу повертатися додому.

— На дворі дуже холодно, ти можеш застудитися, — уникнув нового поцілунку Жан.

Усю дорогу назад вони мовчали. Щось гірке народжувалося в серці, яке без зупину нагадувало про швидкоплинність щастя. Які радісні були дні, коли все залишалося ще загадковим і невідомим. Запитання ширяли в повітрі, прикриті вуаллю таємниці. Найважче, коли все стає зрозумілим і невідворотним. Боже мій милий, чи ми ще колись побачимося?!

— Я не сумніваюся, ми з тобою ще побачимося, і не один раз, — вгадав її думки Жан, пам’ятай, я завжди радо тебе зустріну.

Понеділок промайнув непомітно. Останній день завжди минає так швидко, що інколи його можна й не зауважити. Прощальний вечір вони відсвяткували втрьох. Олена весь час прагнула доторкнутися до руки свого кохання, але Георгій не пішов спати швидше і їй залишалося лише вдивлятися в очі, без яких не уявляла майбутнього.

У вівторок зранку гість поїхав, і Оленине щастя закінчилося. Тепер щохвилі вона згадувала Жана, забулися навіть ревнощі до власного чоловіка. Як зустрітися з ним знову? Щасливі дні відійшли в минуле. Вони набули магічного відтінку, покрилися мороком забуття, лише диски з музикою нагадували, що все відбувалося насправді.

Олена вже знала всі записи напам’ять. Від кожної мелодії стискалося серце. Вона закохалася, і тепер кожна мить повністю підпорядковувалася цьому почуттю. Життя змінило забарвлення. Як жорстоко, коли спочатку дарують світло, а потім його забирають і повертають у морок буденщини. Інколи їй хотілося, щоб тієї зустрічі ніколи не існувало, не було б тепер таких мук. Усі хатні клопоти відійшли на задній план, Жан став єдиною далекою мрією, яка розчинялася в мареві.

І ось, нарешті, небувала радість: Олена отримала листа з Франції, у якому він дякував за щирий прийом і сердечне ставлення, а ще внизу дописав, що сумує. Отже, це справді відбувалося, це не є лише фантазією. Реальність і уява злилися в єдине ціле. Кохання перетворилося на хворобу. Олена будувала повітряні замки, наповнювала їх музикою й уявляла себе королевою, яка очікує свого лицаря.

Наче вихор, увірвалася в свідомість блискуча ідея: таємно від Жоржа написати повість про кохання, яке з’являється зненацька і змінює всі стереотипи. Олена назвала свій твір «Життя в тіні». Там розповідалося про жінку, яка загрузла в буденщині. Один день змінював інший, не пробуджуючи в ній жодного зацікавлення. І раптом з’явився чоловік, який осяяв її своїм коханням. Завдяки цьому світлу вона побачила таємницю, заховану в глибинах душі, про яку ніколи не здогадувалася. Скарб міг так і пролежати до останнього дня, однак лише завдяки яскравому променю став видимим.

Олена вирішила присвятити свій твір Жанові, адже це він розкрив її душу і показав вічні вартості. Вона бажала зробити сюрприз — надіслати поштою так, щоб Жан отримав його в день уродин. Робота захоплювала її, це дарувало нагоду повністю розкритися у фантазіях і не боятися суворого критика, який безжалісно вирве молоді паростки з корінням і викине їх на смітник забуття. З цього моменту її особистість розділилася на дві частини: одна залишалася домогосподаркою, а інша літала на крилах кохання.

Закінчувалася весна, повість лежала захована в шухляді. Олена час від часу поверталася до неї, перечитувала, додавала окремі деталі й знову ховала. Вона трохи сумувала, що закінчила роботу, завдяки цьому заняттю тужлива зима промайнула значно швидше.

Якось після Служби в церкві священик оголосив, що влітку планують поїздку в Лурд і всім, хто бажає поїхати, треба чимшвидше зголоситися.

Лурд — невеличке містечко у Франції, де відбулося з’явлення Матері Божої чотирнадцятирічній Бернадетті Субіру. Діва Марія показала дівчинці у гроті чудотворне джерело, про існування якого ніхто не знав. Відтоді почали траплятися випадки дивовижного зцілення, до джерела потягнулися верениці прочан.

Від такої звістки Оленине серце затріпотіло — ця поїздка призначена для неї. Ось і довгождана нагода потрапити до Франції, та ще й у середині серпня, на самісінькі його уродини, не треба відсилати повість поштою, можна самій вручити адресату. В голові відразу виник хитрий план. А якщо не їхати у Лурд і залишитися в Парижі на кілька днів, а потім повернутися з громадою додому?

Олена добре пам’ятала слова Жана про те, як той полюбляє сюрпризи. Тому вирішила не повідомляти його про свої плани, а з’явитися зненацька без жодних попереджень. Це будуть найщасливіші хвилини. Вони зіллються у єдине ціле разом з Парижем, містом її мрій. Аж чотири дні! Це так мало і водночас так багато. Вона поринала у фантазії, продумувала кожен спільний день, щасливо зітхала, уявляючи себе в обіймах коханого.

Одного вечора Георгій повернувся незвикло рано з роботи в дуже хорошому настрої.

— Мені вдалося вибити стипендію нашим хлопцям на цілий рік в Австрії.

— І коли вони поїдуть? — злякалася Олена.

— Наприкінці серпня і аж до травня, — радісно промовив чоловік.

— Вони ж пропустять навчання, адже їм залишилося вчитися ще один рік?

— Нічого страшного, приїдуть перед Новим роком на декілька днів і складуть сесію.

— Так у них же влітку наступного року захист магістерської роботи.

— Вони виконуватимуть її в Австрії, а перед захистом приїдуть.

— Я ж планувала поїхати в другій половині серпня до Лурда, — не заспокоювалася Олена.

— Їдь собі, приготуєш їм усе необхідне перед поїздкою, а я їх відпроваджу, вони ж не маленькі.

— І як вони там житимуть самі стільки часу?

— Не хвилюйся, там матимуть усе необхідне: і проживання, і харчування, і, найголовніше, зможуть подивитися, як живуть інші студенти.

— А куди саме вони поїдуть?

— У ґрац, там їм буде добре, познайомляться з країною і, зрештою, здобудуть власний досвід.

Жодна мати не любить відпускати надовго кудись дітей, а тим паче, за кордон, але батько все вирішив без неї, отож, залишалося підкоритися долі. Найбільше, чого боялася в цю мить, — втратити шанс побачити Жана.

Олена однією з перших записалася на поїздку. Потім почався відлік часу. До поїздки залишалося ще майже два місяці, а вона вже почала ретельно готуватися. Крім повісті, треба подарувати Жанові щось таке, щоб завжди нагадувало про неї. «Що придумати?», — не давала спокою думка. Магазини були переповнені різним мотлохом, однак чогось особливого годі знайти.

І ось нарешті в одній невеличкій крамничці з подарунками побачила оздоблені дзвіночками чавунні Сонце і Місяць, що звисали зі стелі. Якщо до них легко доторкнутися рукою, то лине лагідний дзвін. Пригадалися слова Жана, які шепотів їй на вухо під час того незабутнього танцю: «Ти як Сонце і Місяць, які чарують нас своєю красою і дарують магічне світло».

— Саме це мені потрібне, — подумала Олена, — однак це ще не все, треба додати музику, але яку?

Асортимент у магазині з музичними дисками величезний, і вибрати щось оригінальне дуже складно.

— Що бажаєте? — ввічливо запитав продавець.

— Мені треба щось дуже ліричне і романтичне.

— Для чоловіка чи жінки?

— Для чоловіка, який живе за кордоном.

— Тоді я б вам порадив народні пісні в сучасній обробці, до речі, дуже непоганій. Цей співак так бере за душу, аж серце завмирає. Для того, хто живе на чужині, буде надзвичайно зворушливо слухати його спів.

Ось і все, залишилося ще трішки почекати і…

Пан

Від’їзд до Лурда запланували на п’ятнадцяте серпня. Олена практично не мала жодної хвилинки думати про себе. Весь час присвячувала синам, яких треба спорядити в далеку дорогу. Георгій запевняв, що все буде гаразд, проте на душі було неспокійно, розривалася між дітьми і далеким коханням.

— А може, спинитися і ніде не їхати? — ловила себе на думці Олена, і в ту ж мить її відкидала. Невже можна відмовитися від того, чого так сильно прагнула.

— Нічого, діти вже великі, та й батько їх відпровадить, а в мене єдиний шанс на щастя, який не маю права втратити, — виправдовувала себе подумки.

Маршрут до Франції розробили бездоганно. Подорожні матимуть змогу оглянути якнайбільше країн і міст Західної Європи. Один день планували на відвідини Будапешта, день — на Відень і ще день — на Мюнхен. Дев’ятнадцятого серпня зранку автобус планував прибути до Парижа, а ввечері — вирушити до Лурда, де прочани житимуть три дні. На зворотній дорозі з ранку до вечора ще раз оглядатимуть Париж, а далі шлях лежатиме на південь через Ліон на Італію. На завершення подорожі передбачалася екскурсія до Венеції, а потім уже без зупинок — прямісінько додому.

Олена не відвідувала ще жодної країни, крім Польщі, та красоти відомих європейських столиць не справляли на неї особливого враження. Вона не могла спокійно милуватися шедеврами архітектури, всі думки спрямовувалися лише в один бік, лічила дні: «Ще три дні до зустрічі, ще два, ще один…»

Як і планували, на Спаса зранку о восьмій автобус зупинився на площі Конкорд, у самому серці Парижа. На щастя, з Оленою подорожувала ще одна жінка — Олександра, яка непогано знала це велетенське місто і детально пояснила, як дібратися до Сержі.

— Не хвилюйся, язик до Києва доведе, а до Сержі тим більше, — заспокоювала Олену, — ти знаєш англійську мову, тож завжди зможеш порозумітися.

— І все-таки мені якось лячно залишатися одній, — хвилювалася Олена.

— Сядеш на Конкорді на RER [9], тільки не сплутай напрями, бо потрапиш у зовсім інший кінець Парижа.

— А що це таке — RER? — сполохалася Олена.

— Це такі електрички, схожі на метро. Вони спочатку йдуть під землею, а за межами міста виходять на поверхню, як звичайні поїзди. У Парижі чотирнадцять ліній метро, кожна зображена на плані іншим кольором, а RER позначають буквою в кружечку.

Олександра дістала карту паризького метро.

— Я завжди беру її з собою, всіляко буває, може знадобитися. Ось подивися: лінія метро, що проходить через станцію Конкорд, жовтого кольору. Доїдеш звідси до зупинки «Шатле», а там пересядеш на RER, позначений літерою «В» синього кольору. Тільки не виходь на вулицю, пересядеш з метро на електричку під землею. Коли вийдеш до поїздів, уважно дивися на монітори, розвішані вздовж перону. На них у квадратиках засвічуються назви напрямів. Стеж, щоб засвітився квадратик поряд з назвою Сержі. Зрештою, перепитаєш кого-небудь. Доберешся, лиш би тебе там зустріли, бо залишитися без нічлігу небезпечно.

— Стільки інформації, її неможливо запам’ятати, — не могла заспокоїтися Олена, — а де ж тут зупинка метро?

— Недалеко. Ходім, я тобі покажу.

Вони завернули за ріг і перед очима відразу з’явився вказівник з буквою «М».

— Коли купуватимеш квиток, одразу скажи, що їдеш до Сержі, він коштуватиме значно дорожче, ніж звичайний.

— Дякую тобі, Олександро, що б я без тебе робила? — схвильовано поцілувала знайому Олена.

— Колись мені допомогли видряпатися з безвиході, а тепер настала моя черга. До речі, можеш звати мене просто Леся.

— Дивно, Лесю, ти виглядаєш на таку сильну й успішну жінку, хіба з тобою могло бути щось негаразд?

— Такою я стала лише недавно. Мені довелось перейти справжнє пекло: приниження, ненависть і страшну тугу. Ці вічні супутники покинутих жінок загартовують наші ніжні душі, роблять їх цинічними і прагматичними.

— Тебе покинув чоловік?

— Так, і тепер я навіть рада, що так сталося.

— Але ж рана залишилася?

— Уяви собі — ні. Тепер я роблю все, що хочу. Моєю давньою мрією було подорожувати, от я витрачаю всі заощадження на свої забаганки. Однак тобі вже час іти, договоримо на зворотній дорозі.

— Дякую тобі ще раз, сподіваюся, що ми і вдома ще не раз зустрінемося.

— А, і ще не забудь, тут у метро двері самі не відчиняються, треба натиснути на кнопку. Білет не викидай, а зберігай до кінця проїзду, для виходу на вулицю інколи його треба пропустити через турнікет. А тепер уже все, йди з Богом.

Олена спустилася ескалатором під землю й почала розглядатися довкола. Завдяки порадам Олександри швидко зорієнтувалася. Як і пояснювала Леся, до «Шатле» лише дві зупинки. Проте коли вийшла з вагона, розгубилася. Зупинка «Шатле» є однією з найбільших, це ціле підземне місто з магазинами, кафе й офісами.

Куди йти, у який бік? Олена підійшла до якогось чоловіка і запитала по-англійськи, як перейти на RER. Перехожий дав зрозуміти, що не знає англійської і пішов геть. Кого тільки не питала, всі відповідали, що не розмовляють англійською. Олена розгубилася.

Раптом вона побачила групу людей і почула знайому мову. Яка радість — туристи з Польщі! Жінка кинулася до них як до рідних і почала благати, щоб допомогли їй вибратися з лабіринту.

Усе дуже просто, їй треба лише підняти голову і подивитися на табло, де відображені всі напрями RER. Олена подякувала за допомогу і рушила за стрілками, які вивели до електрички.

Як і казала Олександра, вздовж перону висіли монітори, на яких висвічувався список усіх станцій. Біля кожного найменування то засвічувався, то гаснув маленький квадратик. Тепер треба уважно стежити, щоб вибрати правильний поїзд.

Олена трохи заспокоїлася, коли сіла в вагон. Навпроти неї сіла жінка зі східним типом обличчя. Сусідка виявилася філіппінкою і дуже добре розмовляла англійською. Вона показала на плані, де треба вийти, і почала розпитувати звідки та приїхала.

Раптом неочікувано поїзд зупинився, через динамік щось оголосили французькою, усі пасажири повставали і попрямували до виходу.

— Що трапилося? — заметушилася Олена.

— Не повезло нам, страйкують машиністи, треба виходити, — відповіла філіппінка.

— Я не знаю, що мені робити!

— Не хвилюйся, подали автобуси, які довезуть до наступної зупинки, а тоді пересядеш на інший поїзд.

Вони вийшли надвір. Навпроти зупинки чекали два автобуси, у які помістилися всі пасажири.

— Що б я без тебе робила? — не могла отямитися Олена.

— Не пропала, знайшовся б хтось інший, хто б допоміг.

— Тут майже ніхто не розмовляє англійською.

— Вони лише вдають, що не розмовляють, бо не хочуть. Проте є багато людей, які завжди прийдуть на допомогу.

Автобус зупинився біля якоїсь станції. Філіппінка показала, у якому напрямі рухатися. Олена вдруге вийшла на перон. Монітор показував, що наступний поїзд — саме той, який потрібний. На щастя, решта поїздки минула без пригод. Справді «язик до Києва доведе», — згадалися слова сусідки з автобуса.

Олена вийшла на вулицю, міцно затиснувши в руках картку з адресою Жана. Вона почала розпитувати перехожих, як дібратися за цією адресою, але ті не могли їй пояснити, нема іншої ради, як взяти таксі. Як виявилося, будинок Жана був далеченько від залізничного вокзалу, й довелося заплатити чималу суму. Жінка вийшла з авто і спинилася біля хвіртки.

Невеликий будиночок виднівся в кінці старого саду. Довкола панувала ідеальна чистота. Крізь густі кущі проглядалася галявина, вкрита акуратно підстриженою травою. До будиночка вела алея, уздовж якої росли різноманітні квіти.

Олена відчинила хвіртку і зайшла всередину, пройшла стежкою до дверей і подзвонила. Серце калатало, мов навіжене. Уже все позаду, вона досягла мети і зараз почнеться казка.

Двері відчинила жінка і здивовано подивилася на гостю.

— Чи пан Жан удома? — запитала Олена.

— Жаааан! — гукнула жінка.

Вона щось запитала Олену французькою, але та нічого не зрозуміла. За хвилину в передпокої з’явився Жан.

— Звідки ти?! — вигукнув з подивом.

— Ти казав, що любиш сюрпризи, от я і вирішила привітати тебе з уродинами.

— Дуже мило з твого боку, — збентежено промовив господар, — ну, тоді заходь.

Жінка не відходила ні на крок і з подивом продовжувала оглядати Олену.

— Познайомся, люба, це дружина мого приятеля з моєї Батьківщини, в якого я колись жив, — Олена, — промовив Жан французькою, але все було зрозуміло.

Жінка простягла руку для привітання.

— А це, Олено, моя дружина Марі, — продовжував Жан.

Земля захиталася під ногами. Як можна бути такою наївною, таж він одружений. Що тепер? Кров прилинула до обличчя. Олена хотіла розчинитися в повітрі, стати невидимою, зникнути з цього місця.

— Заходь і почувайся як удома, — запросив неждану гостю Жан.

Олена зайшла в вітальню. Кімната обставлена скромно, але зі смаком. На стіні висіло багато картин. У кутку заховався старовинний креденс з порцеляновим посудом, посередині стояв великий дубовий стіл, укритий ажурною серветкою. Збоку протягав обійми м’який куток, гостинно запрошуючи сісти.

— Ти на довго до нас? — запитав Жан.

— Тепер не знаю, — збентежено промовила Олена.

— Я не встиг тобі написати останні новини, два місяці тому одружився.

— Так, ти мені цього не написав.

— Моя дружина нічого не розуміє нашою мовою, сміливо можеш говорити усе, що заманеться. Ти мені так і не сказала, яким вітром тебе до нас занесло?

— Я хотіла привітати тебе з уродинами, — крізь сльози промовила Олена.

— Ну то в чім річ, чому не вітаєш? — посміхнувся Жан, — але ні, ліпше зроби це ввечері. Прийдуть мої батьки і сусід Пантелій, я тобі про нього розповідав. А зараз може хочеш прийняти душ з дороги і трохи відпочити? Марі приготує тобі кімнату нагорі.

«Що я тут роблю?» — у розпачі думала Олена, змиваючи сльози в лазничці. Їй здавалося, що перебуває в кошмарному сні, який так зненацька розпочався.

Вона прослизнула в свій покій і замкнулася, щоб нікого не бачити. Гострий біль роздирав груди. Олена впала на ліжко і втупилася в стелю. У голові — суцільний хаос. Зрозуміло, тут залишатися не можна. Треба йти, але куди? Може встигнути ще на автобус і поїхати з усіма до Лурда? Проте вже замало часу, щоб повернутися на Конкорд. А, може, ні?

Олена швидко встала і почала складати речі. «Якщо за дві години доберуся, то ще встигну на автобус. А якщо ні? Куди я подінуся на ніч у Парижі?».

Хтось застукав у двері. На порозі стояв Жан.

— Пішли, вип’єш кави.

— Мені не хочеться, — сумно відповіла Олена.

— Пробач, завжди треба бути готовим до сюрпризів.

— Я це зрозуміла, тому хочу попросити про одну річ.

— Яку?

— Знайди мені недорогий готель у Парижі. Я не можу залишатися тут ні хвилі.

— На скільки днів?

— Чотири ночі.

— Цю ніч ти переночуєш у моєму домі!

— Ні, мені треба негайно йти, я не можу тут залишатися.

— Зрозумій, що подумає моя дружина, якщо ти зараз підеш геть? Переночуєш одну ніч у нашому домі, а завтра скажеш, що маєш якісь домовленості й повинна поїхати. Я їй розповів, що ти приїхала до Парижа в справах і лише на день завітала до нас привітати мене з уродинами.

— Який ти егоїст! Ти про все розпорядився без мене! — зірвалася Олена, — Тобі головне, щоб не здогадалася твоя дружина, а на мене тобі наплювати!

— Тихо, тихо, не влаштовуй істерик. Мені ще не вистачає скандалів, — Жан схопив її за плечі, намагаючись заштовхати в кімнату й зачинити двері.

Жінка обм’якла в його руках і гірко заплакала.

— Як ти міг так зі мною вчинити, — крізь сльози схлипувала Олена.

— А що я такого зробив?

— Як що? А одруження — це, по-твоєму, ніщо?

— Я ж тобі не присягав на вірність, та й, зрештою, ти ж заміжня.

— Я ж хотіла за тобою йти на край світу, хіба ти не пам’ятаєш?

— Мало що говорять у пориві пристрасті.

— Якою я була сліпою, я так легковажно повірила тобі.

— Послухай, я тобі нічого не обіцяв і прошу нічого від мене не вимагати, а зараз ти нікуди не підеш, зрозуміла? — гостро промовив Жан. — А тепер заспокойся і поспи.

Олена з ненавистю штовхнула Жана в груди, випихаючи з кімнати, і замкнула двері на ключ. Потім упала лицем на ліжко. На душі було так бридко, наче хтось вилив туди відро помиїв. Їй хотілося вити від туги і розпачу, сльози котилися градом, а груди стискали спазми.

Важкі думи, рясні сльози, фізична і душевна втома вщент її вимучили, очі почали злипатися і вона поринула в сон.

Розбудив стук у двері.

— Оленко, досить так довго спати, пора спускатися, прийшли батьки, я хочу тебе з ними познайомити.

Олена розплющила очі. «Де я?» — не могла збагнути. І раптом пригадалися останні події. Вона не мала бажання будь-де виповзати зі свого сховку, та обставини спонукали робити те, чого зовсім не бажала. Треба швидко встати й більш-менш дати собі лад. Зрештою, їй захотілося їсти, від самісінького ранку ще не мала й крихти в роті.

— А ось і наша люба гостя, — урочисто промовив Жан.

«Та він правдивий цинік», — подумала Олена, нічого не відповівши.

Святковий стіл прикрашали кольорові салати та різні невідомі страви. У кріслах сиділи літній чоловік і жінка. З вигляду вони нагадували аристократичну пару, яка одягла маску фальшивої люб’язності.

— Познайомся, це мої батьки. А це Олена, дружина мого доброго приятеля, — відрекомендував Жан.

— Дуже приємно приймати в нашому тісному колі жінку з моєї далекої Батьківщини, — відповів батько.

— Ви така мила, — штучно посміхнулася мати. — У вас є діти?

— Так, двоє синів, уже закінчують університет.

— Неймовірно, ви така молода, а вже маєте таких дорослих дітей! — театрально вигукнула мати.

— Люба, у тих краях одружуються ще в школі, там не так, як у нас, — повчально прорік батько.

— То ви, напевно, ще й скоро станете бабусею?

— Поки що не планую, — глухо відізвалася Олена.

— Вони вас не питатимуть, сучасна молодь нині робить, що їй заманеться, — додав батько.

— Що ти таке говориш, коханий. Наш Жан завжди був слухняним хлопчиком.

— Маєш рацію, люба. Слава Богу, що одружився, я вже й не сподівався. Наш син вибрав добру партію. Я завжди вірив у нього.

— Так, ми дуже задоволені, він у нас такий свавільний. Я страшенно боялася, що візьме якусь розлучену з дітьми, без роду і племені. У нас дуже важливо, щоб шлюб був на рівні, — зверхньо продовжувала мати.

Олена слухала їхню розмову і їй ставало моторошно від тих слів.

— А як же кохання? — не витримала.

— Ви що, жартуєте? Шлюб і кохання в розвинених країнах — це різні речі.

— А як же вам вдалося стільки років прожити разом без кохання? — озлобилася Олена.

— Хто вам таке казав? Ми завжди кохали одне одного, — процідила крізь зуби мати.

— Отже, ви одружилися, бо кохали. А чому ж ваш син повинен одружуватися лише з доброю партією?

— Мила моя, часи змінилися, — додав батько, — а хіба ви б бажали своїм дітям зла?

Олена хотіла щось додати, але пролунав дзвінок.

— Ось і Пантелій, — вигукнув Жан.

У кімнату зайшов невисокий русявий чоловік з сірими очима.

— Пантелію, познайомся — це Олена, дружина Жоржа. Ти ж його пам’ятаєш?

— Дуже приємно, — Пантелій поцілував руку Олені, — передавайте вітання сонцесяйному Фебу від Пана.

— Ну от, уже всі гості зібралися, можна сідати за стіл, — наказовим тоном прорік Жан, — і нехай перший тост скаже батько!

Літній чоловік підвівся зі свого місця.

— Сину, я пишаюся тобою. Ти завжди був єдиною моєю надією, ми завжди з мамою мріяли про твоє щастя. Нарешті дочекалися, і я дуже радий, тому хочу, щоб ти встав і поцілував свою кохану дружину.

— Дякую батьку, я обов’язково виправдаю всі твої сподівання, — Жан встав і переклав Марі французькою.

— Кохана, дозволь прилинути до тебе устами.

Вони злилися в довгому поцілунку, який гострим ножем ятрив душу Олени.

— Вам не подобається, як вони цілуються? — зненацька тихо пролунало запитання Пантелія, який сидів поруч.

— Звідки ви це взяли? — здригнулася Олена.

— Я стежу за вами і бачу, з якою огидою ви дивитеся на присутніх.

— Я не маю жодної відрази, вам це здалося.

— Мене не обдурите, я ж реставратор.

— Ну і що з того?

— Вам не зрозуміти. Наше завдання — відновити первинний стан знищеного шедевру. Треба спочатку вгадати, що автор хотів закласти в свій твір і потім його відтворити.

— А до чого тут я?

— Реставратори повинні бути добрими психологами, вони ж відтворюють реальність, у якій жив і творив митець. Одночасно треба бути і добрим фізіономістом. Усе, про що автор думав, він відображав на обличчях своїх героїв.

— Отже, вам вдалося багато чого про мене довідатися?

— Саме так, я помітив роздратування на вашому обличчі. Навіщо ви сюди приїхали?

— Це довга і нецікава історія.

— Якщо не бажаєте, не розповідайте. Та якщо у вас виникне така потреба, приходьте завтра після шостої до Будинку інвалідів, я саме тоді закінчую роботу. Чекайте мене перед церквою, де похований Наполеон. Підемо щось вип’ємо разом і ви мені розповісте свою історію.

— Я не маю жодного бажання щось розповідати, — змучено відповіла Олена.

— Настане новий день, і ви подивитеся на світ іншими очима.

— А що робити зі стражданням? Невже воно може зникнути, не залишивши сліду?

— Отже, ви страждаєте. Як я не зрозумів цього відразу?

— А ще кажете, що є добрим фізіономістом.

— Я можу легко відрізнити добрі емоції від поганих, але для того, щоб точніше їх визначити, треба мати більше інформації.

— Ви не відповіли на моє запитання щодо страждань.

— Я готовий відповісти на будь-яке ваше запитання. Так от, спробуйте повірити, що в світі стаються неочікувані події, про які не можемо знати, доки в них не зануримося. Інколи здається, що на нас звалилося брилою чорне горе, та з часом виявляється все навпаки. Ми навіть стаємо вдячними долі, яка повернула життя саме так, а не інакше. В стражданнях душа загартовується.

— З ваших слів я повинна бути вдячна за страждання?

— Зараз вам цього ще не видно, справжній результат виявляється пізніше. Усі події, які з нами трапляються, є найліпшими для нас.

— Мені б дуже хотілося в це вірити, та наразі чомусь хочеться померти.

— Не говоріть дурниць, ліпше я вам покладу салат з крабів.

— Хіба можна їжею затамувати біль?

— Скажу по правді — можна.

— Як?

— Усе залежить від уяви.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось, наприклад, уявіть собі, що ви завжди голодували, а про такий дивний салат з крабів навіть не могли мріяти. І от, нарешті, вам випала така нагода, яка трапляється лише раз у вічність. Хіба це не щастя? Просто треба бути вдячним за все, що нам дається в цю мить.

— Нехай тут ви маєте рацію, та щодо страждань мені важко погодитися.

— Усе відносне, на кожне страждання завжди знайдеться ще більше. Дякуйте за все, що вам дарує доля, і тоді перед вами відчиняться двері.

Їхню бесіду перервав Жан. Він підійшов до Олени і тихо шепнув на вухо.

— Від завтра я замовив тобі готель на три ночі. Я за все заплатив, уранці поясню.

— Шановні пані та панове, ми ще не чули привітань з нагоди уродин з уст нашої прекрасної гості. Пані Олено, побажайте щось моєму другові, — оголосив наступний тост Пантелій.

— Почекайте хвилину. Я зараз повернуся.

Перемагаючи себе, Олена встала з-за столу, піднялася на другий поверх, дістала з сумки подарунок. Поруч лежала повість «Життя в тіні». Які страшні зміни відбулися за якихось кілька годин. Те, що давало натхнення, обернулося отруйним жалом. Ні, тепер немає сенсу дарувати одкровення душі, більше це йому не належить, а залишиться з нею назавжди. Олена повернулася зі згортком у руці.

— Дорогий Жане, ти маєш усе. Я довго думала, що б тобі такого подарувати і все ж таки знайшла те, що може прикрасити твій дім. Отож, нехай ці два світила завжди щедро обдаровують твою душу своїми променями, а музика її звеселяє.

Більше вона нічого не могла побажати, бо сльози непрохано полилися з очей.

— Вибачте, я перевтомилася, мушу вас покинути.

Олена швидко встала, піднялася до себе в кімнату і замкнулась на ключ. А тепер можна дати волю сльозам.

— Це сон чи дійсність? — запитувала себе. — Чому світ такий жорстокий до мене?

Вона знову і знову переживала кожну хвилину нинішнього дня і ще більше роз’ятрювала рану.

Ранок не приніс заспокоєння. Пригадалися події минулого дня, і біль відновився. Треба чимшвидше зібратися і покинути цей ненависний будинок, який ще донедавна був її недосяжною мрією.

Після сніданку Жан відвіз Олену до зупинки RER власним авто. Всю дорогу їхали мовчки, аж доки не зупинилися біля потрібної будівлі.

— Далі тобі доведеться їхати самій. Ми майже ніколи не їздимо в Париж через страшні корки. Доїдеш до зупинки Gar de Lion, потім перейдеш на інший бік Сени через міст Аустерліц до вокзалу Gar de Austerlic, піднімешся вулицею трохи вгору і вийдеш до проспекту Марсель. Третя вуличка ліворуч називається Lе Brun. На ній є маленький готель з такою ж назвою «Lе Brun». Там я винайняв для тебе кімнату. Готель не першого класу, однак усе необхідне матимеш, сніданок входить у вартість оплати. Ось, я тобі намалював план. Якщо загубишся, то кожен перехожий тобі допоможе.

Олена взяла в руки клаптик паперу. Це кінець. Запала тиша.

— Вибачай, коли що не так, — перервав мовчанку Жан.

— Немає за що вибачатися, це ти вибач, я нафантазувала зайвого.

Олена швидко вийшла з авто і попрямувала до зупинки RER. За сорок п’ять хвилин оголосили станцію Gar de Lion. Дорога виявилась недалека і за десять хвилин вона дійшла до початку проспекту Марсель, а тут, за планом, рукою подати до готелю.

Приємний чоловік на рецепції галантно вклонився новій відвідувачці, переглянув якісь папери й за кілька хвилин Олена тримала в руках ключ від номера.

Кімната була невеликою і тьмяною з важким повітрям. Посередині стояло велике ліжко, під стіною — шафа і стіл. Праворуч від входу — двері до лазнички.

— От ти і в Парижі, збулася твоя мрія, — гірко посміхнулася Олена.

Їй хотілося спати.

— От якби заснути і не прокидатися три дні. А далі як жити? Ні, ліпше заснути назавжди, ніж постійно пригадувати ці жахливі хвилини.

Багато є способів піти в небуття, про них усі говорять пошепки. Найпростіший — снодійні таблетки. Заснеш собі, і прощавайте усі. І тут пригадала синів. Що станеться з ними? Хто доглядатиме сиріток, кому вони будуть потрібні?

Вона уявляла, як її знайдуть мертвою в готельному номері. Підніметься страшенний галас, потім сповістять чоловіка і батьків про її смерть. Це завдасть усім стільки мороки! Тіло перевезуть на Батьківщину і поховають на старому цвинтарі. Кому від цього стане гірше? Жану? Може, трішки гризтиме сумління, але недовго. Він пояснить, що, швидше за все, сталося збурення нервової системи від перевтоми, яке переросло в порушення психіки. Її батьки можуть не пережити втрати. Жорж дуже швидко одружиться з молоденькою журналісткою. А та, щоб повністю ним заволодіти, народить йому дитину. І тоді їхні хлопчики залишаться круглими сиротами при живому батькові. Хто дбатиме про них? Від таких думок їй хотілося весь час плакати. Чого такі думки лізуть у голову? Адже самогубство — гріх. Тільки б спинити потік страшних спогадів. Як вибратися з нього?

Яке жахливе випробування випало їй — прожити тут самотньо аж три дні. Хоча б утриматися і не наробити дурниць! Єдине спасіння — дочекатися автобуса з Лурда, і тоді в гурті легше існувати. Треба прискорити час. Вона щохвилини поглядала на годинник у надії, що стрілки хоч трохи просунуться вперед. Але ж час — живе злісне сотворіння — любить робити все навпаки. Коли прагнеш його пришвидшити — тягнеться довго, наче насміхається.

Олена не мала жодного бажання виходити на вулицю і, тим більше, оглядати пам’ятки архітектури. Куди поділася давня нездійсненна мрія потрапити в Париж. Раптом пригадала свої слова: «Я мрію про подорожі й про нові враження». Виявляється, мрії збуваються, та, на жаль, тоді, коли їх уже не потребують. Дивно, все, що бажала, — отримала: є подорож і є враження.

«Що посієш, те й пожнеш», — пригадалися слова Жана. Треба замовляти лише щасливі враження, ось де вкралася помилка!

— Перестань канючити. Встань і йди на вулицю, — почула поштовх зсередини.

— Не можу, хочеться спати і забутися, я нікому не потрібна, — мимрили уста.

— Стань потрібною собі, тоді станеш потрібною усім, — наполягав внутрішній голос.

Ця думка перемкнула увагу. Звідки взялася? Хто її промовив, може, Жан тоді давно? Олена не могла згадати, вона це вже колись чула.

На вулиці світило лагідне серпневе сонечко, хоча спеки не було. Олена спускалася вниз вуличкою Le Brun до проспекту Марсель, міцно тримаючи в руках план Парижа, який узяла в холі готелю. Центр міста майже поряд. Треба перейти на інший бік проспекта і потім вузенькими провулками вийти прямісінько до Сени.

Олена занурилась у гомін столиці. Навколо вешталася незліченна кількість туристів з мапами. Усі кудись поспішали, наче боялися втратити щось надзвичайно важливе. Ще один скрут, і перед нею виринула в повній красі ріка з безліччю мостів, оспіваних ліпшими митцями світу. Неподалік виднілися прямокутні вежі Нотр-Дам де Парі — собору, про який довідалася ще в школі з безсмертного роману Гюго. А зараз, у цю мить він запрошував зайти всередину і насолодитися знаменитими вітражами.

Жінка сіла на лаву перед вівтарем, і раптом залунала музика. Звучав орган. Що нагадувала ця дивна мелодія? Щось дуже знайоме лягало нестерпною тугою на серці. Вона слухала музику, мов зачарована. Неодмінно треба згадати, звідки її знає?

Музика в соборі не давала спокою. Олена вийшла на вулицю і раптом усе згадала. Це ж інтермецо з «Сільської честі».

— Як я не здогадалася, я ж тепер Сантуца, яка йде трагічною дорогою до церкви. Я така сама жертва кохання.

Олена бездумно плелася вздовж Сени до Лувру, а в вухах беззупину лунало інтермецо. Їй хотілося заглушити мелодію, вона затуляла вуха руками, та звучання пробивалося через долоні, виривалось назовні, наповнюючи звуками повітря.

— Я не хочу тебе чути, — скрикнула Олена так голосно, що перехожі озирнулися.

— Вибачте, я божеволію…

Праворуч з’явилися стіни Лувру. А ось і відчинена брама, через яку можна потрапити в перше подвір’я палацу. Якщо стати посередині, то через наступну браму можна побачити фонтан, а за ним — скляну піраміду, новітній символ Лувру.

Олена сіла на кам’яну лаву, вирубану в стіні. Страшенно мучила спрага. Раптом перед нею з’явився чорношкірий хлопчик з повним відром охолоджених пляшок з водою.

— Бажання збуваються, — ще раз повторила знайому сентенцію.

Вона поглянула на годинник і радісно відзначила, що вже добігає п’ята. Отже, час зрушився з місця. І тут їй пригадалися слова Пантелія, що той закінчує роботу о шостій, і за бажання вони можуть зустрітися біля входу в Будинок інвалідів. Де його шукати? На щастя, у торбинці лежав план міста. Виявилося, що це недалеко. Треба лишень знову вийти до ріки і пройти вздовж неї шмат шляху.

Олена поквапилася, їй неодмінно треба з кимсь поговорити, самотність остогидла як гірка редька, та й, зрештою, ставала небезпечною. Вона минала розкішні будівлі, кожна з яких нагадувала палац. А ось здалеку завиднівся славнозвісний Будинок інвалідів, витвір мистецтва не може нікого залишити байдужим. Вона зайшла в подвір’я, знайшла церкву і стала терпляче чекати.

— А якщо він не з’явиться? — спазматично пульсувала думка. — Що робити далі? — Повертатися в готель — боязко, там її душили небезпечні думи.

— Господи, змилуйся, нехай він прийде!

Побоювання були марними, оскільки рівно п’ять по шостій з якихось потаємних дверей виринула постать у білому комбінезоні й попрямувала просто до неї. Так, це Пантелій! Яке щастя, що хоч він виявився слівним чоловіком і не обдурив.

— Привіт, як ти тут? Уже багато побачила?

— Як добре, що ти прийшов, — радісно зустріла його Олена, — я і не зауважила, як ми перейшли на ти.

— Бачу, у тебе вже ліпший настрій, ніж учора. Почекай на мене хвилин десять, я переодягнуся і тоді підемо їсти. Якщо хочеш, ходи зі мною. Там, правда, стороннім вхід заборонено, але спробую тебе провести.

— Не залишай мене, — жалібно простогнала Олена.

Вони пройшли через вузький прохід і опинилися в внутрішньому дворику, увінчаному галереями. Праворуч виднілися двері з написом «Стороннім не заходити». Пантелій пропустив Олену вперед. Вони зайшли в маленький коридор з шафами, з якого потрапили в велику залу, де на помостах ще працювали деякі реставратори в схожих білих комбінезонах.

— Ми реставруємо старовинні фрески на стінах. От бачиш — це моя робота, — Пантелій показав на кілька зображень, які виділялися на сірому тлі.

— Як цікаво, ти, напевно, любиш свою роботу?

— Тут усі люблять свою роботу, бо без цього неможливо досягти успіху. Моє завдання — відновити красу і донести її людям. Нам треба поспішати, це місце не для відвідувачів.

У коридорі швидко дістав з малої шафки свій одяг.

— Почекай мене хвильку надворі, я зараз вийду.

За декілька хвилин вони прямували в бік Сени.

— Куди ми йдемо?

— Тут недалеко є одне маленьке кафе, ти, напевно, голодна?

— Не зашкодило б щось перекусити, — посміхнулася.

Олена зловила себе на тому, що посміхнулася вперше за два останні дні. За рогом у провулку заховалося кафе з назвою «Мисливське». Приміщення вщент заповнювали атрибути полювання. На стінах висіли картини зі сценами полювання, старовинні рушниці, голови вбитих тварин і опудала птахів. Дерев’яні столи були зроблені під старовину, а лави вкриті шкурами диких тварин.

— Це моє улюблене місце, я навіть маю тут свій постійний столик, — посміхнувся Пантелій.

Вони пройшли вглиб і потрапили в окрему нішу, посередині якої стояв великий дубовий стіл, а над ним висіла величезна картина з зображенням античного бога Пана.

— Цей бог є первообразом природної енергії й означає силу духа, що контролює нижчі світи.

— Я знаю, що він завжди супроводжував Діоніса, — зауважила Олена.

— Ти, може, не знаєш, що саме Пан є автором священних танців, які символізували круговий рух планет.

— У нього така незвична зовнішність!

— Під нею приховано багато символів. Одні кажуть, що батьком Пана є Зевс, інші — Гермес. Після народження цапоногого хлопця забрали на Олімп, однак він там не зміг жити, його вабила земля, її ліси і гори. Це був лагідний і добрий юнак, який понад усе любив природу і знав її як ніхто інший. Йому не подобалося літати в ефемерних мріях, його значно більше приваблювали реалії.

— Мені дуже подобалося літати в хмарах, а довелося боляче впасти на реальну землю, — сумно зауважила Олена.

— Раз ми вже на реальній землі, то що тобі замовити? — запитав Пантелій.

— А що тут є?

— Усе, що бажаєш.

— Я не голодна, хоча й не їла від ранку. Це через нерви.

— Тоді я замовлю нам обом по салату. Порції такі великі, що одному годі з’їсти. А ще візьму дві пляшки сидру — улюбленого напою французів.

— Мені колись подобалося це вино з яблук, та зараз його чомусь нема в наших крамницях.

— Не порівнюй сидр у вас і у Франції. Це велика різниця.

Порції салату були справді дуже великими.

— Я не знаю, чи подужаю, — здивувалася Олена.

— Нічого, осилиш. Так що в нас із нервами?

— Мені дуже важко, не знаю з чого почати, та й згадувати не хочеться.

— Тоді я задам тобі запитання. У тебе щось було з Жаном?

— Я була переконана, що так, а тепер розумію, що ні.

— Щось романтичне, якщо ти примчала аж сюди до нього.

— А що, видно?

— Не те слово. Спробую вгадати. Ти не знала про одруження Жана, чи не так?

— Ти мені нагадуєш провидця.

— Я ж тобі казав, що є реставратором. Мені важливо знати, якими ролями наділив митець своїх героїв.

— Поясни.

— Ми завжди граємо ту чи іншу роль, одягаємо маскарадні костюми і поринаємо в ілюзії. Усе залежить від того, яку виберемо маску: трагічну, комічну, романтичну чи якусь іншу.

— Дивно, ще дві години тому я мала маску Сантуци і брела під звуки інтермецо дорогою, опаленою пекучим сонцем.

— Можеш більше нічого не пояснювати, я все зрозумів. Мені не треба знати, що трапилося, для мене головне зрозуміти емоційний стан. Дозволь мені застосувати своє вміння і реставрувати пошкоджену фреску.

— Чи зможеш? Вона така понівечена. В мене сьогодні навіть виникла одна жахлива думка.

— Невже тобі хотілося покинути наш світ?

— Звідки ти знаєш?

— Учора все було написано на твоєму обличчі, та я не думав, що це так серйозно.

— Не знаю, чому я тобі все розповідаю. Примара смерті стояла поряд, лише якась незрозуміла сила виштовхнула мене на вулицю.

— І часто з тобою таке трапляється?

— Вдруге.

— Не допускай втретє думки про смерть, вона може бути фатальною.

— Я б хотіла, та хіба від мене щось залежить?

— А від кого?

— Обидва рази причиною стали чоловіки.

— Так, ми частенько робимо вас нещасними, та це закладено в нашій природі, ми ж мисливці.

— Не повторюй більше ніколи цієї фрази, вона завдає мені болю. Ви не мисливці, ви хижаки.

— Усі люди хижаки, бо ж вони їдять м’ясо, проте одночасно вони є і жертвами.

— А де ж тоді любов?

— Любов поруч з Вірою і Надією. Ти її відразу побачиш, коли зустрінеш.

— Мені хотілося вірити, що я її зустріла, але сталася фатальна помилка.

— От бачиш, ти сама визнаєш свою помилку. Як часто ми випиваємо любовний напій, який нас одурманює, віримо, що це справжнє кохання, а потім важко переживаємо власні помилки.

— Я така нещасна. Чому мені так не таланить?

— Бо ти ще не знайшла себе. От коли ти вийдеш на свій і тільки свій шлях, зрозумієш, що таке щастя. А воно завжди йде в парі з коханням.

— Я так потребую його знайти. Досі я йшла чужим шляхом і до нічого доброго не дійшла.

— Це повинна зробити лише ти сама і ніхто, крім тебе. Можу дати лише одну пораду з власного досвіду — іди незвичним шляхом. Це подібне до збирання грибів у лісі. Ти їх ніколи не знайдеш, якщо йтимеш лише прорубаною просікою, для цього треба занурюватися у хащі.

— Ти говориш загадками.

— Життя є суцільною загадкою, яку розгадуємо аж до смерті. Тут найважливіше знайти правильний вектор, щоб найшвидше відшукати розв’язок.

— А якщо немає вектора або він хибний?

— Не страшно, головне — не бійся вийти на сонце, бо тільки при освітленні зрозумієш, чого варта. Я обіцяю тобі, якщо позбудешся страху, то з вдячністю похилиш голову і скажеш: «Як добре, що це зі мною сталося».

— Мені здавалося, що я вже вийшла з тіні. А зараз не знаю, як пережити ще два дні, я їх боюся.

— Завтра піди спочатку в Лувр і подивися пильно в вічі Джоконді. Навколо ти знайдеш багато інших шедеврів, які дадуть тобі відповіді на твої запитання. Потім відвідай Д’Орсе — це тут, поряд з нами. В цій будівлі колись був вокзал, а нині тут зібрані найкращі твори імпресіоністів. Найцікавіший там п’ятий поверх. Наберися терпіння і спробуй пізнати хоч якусь частину того, що там є. Оглядини цих двох найбільших музеїв світу тебе підбадьорять, і дурниці не будуть лізти до голови. А післязавтра вирушай у бік Монпарнасу. Дорогою до Пляц Пігаль пройди повз Мулен Руж, а далі піднімися на гору до Секрекер. Звідти зможеш оглянути панораму Парижа. Там є невеликий музей Сальваторе Далі, рекомендую відвідати.

— А як же Ейфелева вежа?

— Тобі необхідно видряпатися на неї сьогодні ж, і бажано не ліфтом, а власними ногами.

— Це ж важко.

— От і добре, вимучишся і добре спатимеш, зрозуміла?

— А може, підемо разом?

— Що ти? В мене багато справ.

— Я тебе ще побачу? — з надією в очах запитала Олена.

— Я вірю, у майбутньому ми обов’язково зустрінемося. Мені дуже шкода, найближчі два дні я маю інші справи.

Ніч минула спокійно. Наступні два дні Олена була схожа на запрограмованого робота. Не просто було осягнути всю програму. Олена приходила пізно і падала в ліжко без задніх ніг.

За два дні автобус прибув рівно о дванадцятій на Конкорд. Олена приєдналася до гурту прочан. Вони мали ще кілька годин на оглядини Парижа, бо ввечері дорога лежала до Ліона.

— Щось я не бачу на твоєму обличчі щастя, — жваво зустріла її Олександра.

— Я отримала науку, яка допомогла мені осягнути одну важливу річ.

— Цікаво, яку ж?

— Треба навчитися правильно окреслювати свої мрії.

— З мріями загалом треба бути дуже обережною, — посміхнулася Олександра, — зазвичай, вони збуваються. То в тебе все в порядку?

— Немає про що говорити, одне розчарування. Був момент, коли вже не хотіла жити.

— А я виробила імунітет на розчарування.

— Як таке можна зробити?

— Коли матимеш чогось забагато, то до всього звикаєш, — засміялася Олександра.

— Але ж можна і не пережити.

— Все можна пережити, ніхто не отримує більше, ніж здатний витримати. Інколи здається, що виходу немає, перед тобою бетонна стіна. Та якщо добре роздивитися, то можна побачити приховані двері або драбину. Не встигнеш озирнутися, як неприступна перешкода вже за спиною, а перед тобою розкривається нова широчінь.

Місто ткачів зустріло їх зливою, і прочани не мали особливої змоги гуляти. Рона і Сона загрозливо несли сірі води, і лише височезні круті сходи показували шлях до найвизначнішого храму міста Лева.

Уночі вони перетнули кордон з Італією і на ранок потрапили до Венеції. Автобус зупинився на стоянці. Туристів повідомили, що мають вільний час до п’ятої вечора. Від паркінгу до центру міста був добрячий шмат дороги. Але завжди в товаристві є особа, що знає найкоротший шлях.

Гуртом вони минали маленькі місточки та старовинні провулки, аж доки не вийшли на площу Сан Марко з незліченною кількістю голубів. Хтось порадив, що назад найліпше повертатися катером по великому Венеціанському каналі, треба лишень завчасу купити квитки.

Олена багато чула про Венецію та не очікувала, що це таке брудне місто. Від води йшов неприємний запах, а вулички зовсім не виглядали такими казковими, як описано в книжках. Все треба побачити власними очима, щоб не створювати надмірних ілюзій. Її рідне місто здавалося нічим не гірше, а може, і набагато ліпше, ніж славнозвісна столиця кохання.

Доволі нагулявшись, змучені, вони сіли на катер. Повз них пропливали розкидані острови, на яких велично майоріли давні храми. Катер причалив до якогось острівця, узяв нових пасажирів і продовжив свій курс. Раптом Олена побачила, як назустріч їм несеться подібний кораблик. Той розвинув небувалу швидкість, і, без сумніву, зараз станеться аварія. Пасажири і туристи на острові з завмиранням серця очікували розвитку подій. Що станеться, якщо вони зіткнуться, невже потонемо?! Судна буцнулися доволі лагідно, глядачі почали аплодувати. Обидва капітани гордо стояли на своїх містках, вітаючи один одного такими жестами, від яких в Олени почервоніли вуха.

— Вони так люблять бавитися, — сказала Олександра, яка вже вдруге відвідувала в Венецію.

Пасажири повернулися до автобуса, який вирушив у призначений час. Водії хотіли скупатися в морі, тому запропонували невеличку зупинку на пляжі. Олена вперше пірнула в хвилі Адріатики. Лагідне море змивало біль і страждання, відносячи їх у небуття.

От і все, подорож завершується. Тепер прямісінька дорога додому без жодних зупинок.

Наступного дня під вечір автобус з прочанами зупинився в центрі рідного міста. Ще трішки і вона переступить поріг свого дому, за яким так скучила.

Олена відчинила ключем двері й зайшла. Як і сподівалася, вдома було порожньо. Хлопці вже поїхали в Австрію, а Жорж так рано не повертається з роботи.

Раптом вона побачила білий аркуш паперу на столі. Олена взяла його в руки і почала читати:

«Я довго думав над нашим майбутнім. Чи варто продовжувати далі? Діти виросли і не потребують батьківської опіки. Я виконав усі зобов’язання перед родиною. Більша частина життя минула, час подумати про власну душу. Мені запропонували роботу в столиці, де я маю намір почати все від початку. Якщо можеш, вибач, я зустрів справжнє кохання».

В Олени підкосилися ноги. «Не допускай втретє думки про смерть, вона може стати фатальною», — лунали слова Пантелія.

Стискаючи в руках клаптик паперу з вироком, конвульсійно встала, підійшла до програвача і ввімкнула угорські танці Брамса. Заграв запальний чардаш, але вона його не чула.

Розпач

Гнітючі думи переповнювали набубнявілий мозок. Вони жахливо виснажували і відбирали останні сили. Олені здавалося, наче хтось прив’язав дві пудові гирі до ніг, що заважали рухатися, приковуючи безвладну плоть до ліжка. Гірка правда не вкладалася в голові. Невже все те, що вони з Георгієм спільно будували впродовж стількох років, завалилося в одну мить, як хатка з карт? Може, це неправда? Сталася якась прикра помилка, яку скоро буде з’ясовано?

Добре, що до початку шкільного року залишалося близько тижня і не треба ходити на роботу. Життєдайні сили зовсім її покинули, перетворили на нерухому масу. Олена лежала в ліжку цілісінький день, тупо вдивляючись у стелю. Якби її хтось побачив, то вжахнувся б від того, у що перетворилася красива жінка за якийсь неповний тиждень. Невгавуща гіркота почала просочуватися назовні, щільно вкриваючи тіло. Вона заволодівала кожним сантиметром шкіри, відмежовуючи її від свіжого подиху повітря.

— Дай собі лад, — наполягала Марина.

— Я не маю сил, вони мене покинули, — крізь сльози шепотіла Олена.

— Кому ти потрібна така страшна, ти що, не можеш встати і помити голову?

— Щось тягне мене вниз, байдуже, нехай тягне, більше немає жодного бажання протистояти.

За тиждень з’явився Георгій. Він зайшов на кілька хвилин забрати якісь документи. Олена мала надію, що ця зустріч може щось змінити, та сподівання виявилися даремними. Сонцесяйний Феб швидко прослизнув до покою, дістав потрібні папери й відразу поквапився вийти, боячись зустрітися поглядом з дружиною. Вона стояла наче сновида, загороджуючи собою прохід, чимось нагадуючи осінню мавку з відомої драми.

— Ти повинна мене зрозуміти. Мені потрібна височінь, де б я міг розправити крила. Я більше не можу сидіти в цьому затхлому містечку, — виправдовувався Георгій.

— А що ти залишаєш мені? — Олена дивилася йому просто в вічі.

— Усе, що бажаєш: квартиру, дітей, — відвів очі Георгій, бо не міг нічого більше придумати. — Ти не хвилюйся, гроші отримуватимеш регулярно.

— Мені не потрібні твої смердючі гроші, обійдемося й без них. Забирайся з нашого дому, щоб твоєї ноги тут не було, чуєш, і ніколи не потикайся до дітей, бо вони тепер не мають батька, — почала, ридаючи, верещати не своїм голосом Олена.

Георгій щось пробурмотів під ніс і швидко вислизнув з дому.

— Господи, це сон чи реальність? Треба його затримати і не відпускати, — спазматично перебирав можливі варіанти мозок. — Як тепер жити без нього?

Олена хотіла щось крикнути навздогін, але замість того почала вити, як вовчиця. В неї паморочилася голова, підкошувалися ноги. Вона й не отямилася, як опинилася на підлозі, добряче вдарившись носом. Від болю фонтаном ринули сльози, перемішані з кров’ю, а всередині клекотало, як у вулкані. Розгнуздана лють виривалася назовні отруйним вогнем, підкидаючи тіло в диких конвульсіях. Піднятися на ноги в неї не було сил, залишалося лише повзати по підлозі, як поранена вірна собака, яку покинув господар.

З того вечора їй снився один і той же сон. Кожного разу їй здавалося, що йде безлюдною вулицею і раптом бачить Георгія, який прямує їй назустріч. Вона простягає до нього руки і в той момент він розчиняється в повітрі. Від цих кошмарів прокидалася, намагалася знову заснути, і як тільки вдавалося, сон починався від початку.

Що є мірою лиха? Як знати, коли воно досягає апогею? Все пізнається в порівнянні. Тепер паризькі переживання Олені видавалися такими мізерними і несуттєвими. Дуже дивно, як можна придумати собі фантома, повірити в нього, а коли той розтанув, так наївно страждати? Дивно, але Жан і все пов’язане з ним тепер її зовсім перестало цікавити.

Те, що відбувалося тепер, не було міражем, це була гірка дійсність, яка суворим молотом присудила жорстокі випробування. Невже Жорж таки наважився їх покинути! Між ними траплялися непорозуміння, та ж вони є в усіх родинах!

Канікули закінчувалися. На роботу Олена в такому стані вийти не могла і тому взяла відпустку за власний кошт, щоб нікого не бачити. Монотонно душила депресія. Вона лежала весь день у ліжку і не могла підняти навіть голови, боліла кожна клітина тіла. Це нестерпний біль. Єдиним порятунком стали подруги, які завжди були поруч.

— Яка ти дурна. Чого відмовилася від грошей? — повчала Марина. — Нехай за все платить.

— У мене таке відчуття, що мене просто нахабно використали. Я від нього нічого не хочу, нехай забирається і не мучить мене.

Катруся відвідувала Олену майже щоденно.

— Ти повинна стати сильною, — радила. — Сьогодні це поширене явище.

І справді, Олена з’ясувала для себе цікавий факт, на який ніколи не звертала уваги. Майже всі жінки в її оточенні мали якісь проблеми з чоловіками. Отже, вона не є винятком, а закономірним явищем, та від цього не ставало легше. Настав час призвичаюватися до нових поворотів долі, яка частенько полюбляє дарувати нові сюрпризи. Слово «сюрприз» Олена зненавиділа ще в Сержі.

Лежати в ліжку більше не було сенсу. Відгули і відпустки закінчилися, треба вставати і йти на роботу. Оленчине тіло знесилилося, наче хтось випив з нього енергію. Вона порівнювала себе з роботом, який виконує запрограмовані функції. Найважчими були вечори, коли доводилося залишатися на самоті зі своїми думами. Куди поділися страждання за Жаном? Тепер думки заполонив тільки Георгій та його зрада. Олена бажала лише, щоб він страждав так, як страждала вона, щоб повзав по підлозі, благав прощення. Їй потрібно бачити свого чоловіка приниженим коло ніг, щоб благав помилування.

Кожен день тягнувся, наче гумовий. Треба чимось заповнювати вільний час, якого стало понад міру. Ще одне випробування, яке підсуває доля для перевірки на міцність.

Самотніми вечорами спорожнілий дім нагадував домовину. Раніше Олена крутилася, наче дзига, а тепер з’явилося повно часу. Якби поруч мати дітей, мала б для кого існувати і ким заповнювати довгі дні. Та вони повернуться нескоро, і тепер невідомо, чи повернуться взагалі.

Постійно виникало питання, куди себе подіти? Одна радість — на вихідні її обов’язково кудись запрошувала як не Марина, то Катруся. Вони дбали про покинуту подругу і всіма силами намагалися створити для неї якнайліпші умови. Їм це не завжди вдавалося, Олена не сприймала жодних порад, кожна дрібниця виводила з себе. Її почали дратувати успішні сім’ї, вона потребувала таких самих нещасних друзів, і цілком закономірно почали з’являтися нові приятельки.

Олена відшукала телефон Олександри, супутниці з подорожі до Франції. Треба до неї неодмінно зателефонувати. Як виявилося, в товаристві Лесі вже був цілий сонм покинутих муз, які мали великий досвід самотності. Вони більше не бажали залишатися покривдженими жертвами і з часом перетворилися на агресивних мисливців.

Час загоює рани, але якщо вони дуже глибокі, то з’являються рубці. Вони покривають душу заскорузлою оболонкою, яка надійно захищає від зовнішніх подразників. Такий панцир, з одного боку, допомагає, з іншого, — має колосальну відштовхувальну силу. Покинуті жінки очікують, як манни небесної, любовних пригод, у яких вбачають себе жрицями кохання. Кожна мріє про принца, але жодна ніколи цього не вимовляє вголос. Усі без винятку лукавлять, полюбляючи прикриватися улюбленою фразою:

— Де ти тепер бачила справжніх чоловіків? Вони не існують!

Це є великою помилкою, оскільки такі слова мають потужну магічну силу, яка не підпускає жодного лицаря в їхній окіл. І тоді їм доводиться проводити час лише в жіночих товариствах. Вони переконують себе, що це для них найцікавіше. Дівчата ще полюбляють розповідати подругам про власні міфічні перемоги на любовному фронті і тому їхні звершення короткотривалі. Причина прихована в агресивності, яка відлякує кожного, хто намагається наблизитися, адже вони власноручно одягли на свої ніжні тіла бойові лати.

Улюбленою їхньою справою є настановляти на правильну путь неофітів.

— Чого сидиш набундючена, піди до доброго масажиста, він тебе поставить на ноги, — повчала перша.

— Піди в косметичний кабінет, станеш на десять років молодшою, — радила інша.

Олена спочатку не піддавалася на вмовляння, а потім почала ретельно виконувати накази нових подруг. Вона змінила колір волосся, зробила манікюр і педикюр, відвідала масажиста. Їй ставало легше, однак ця терапія була короткотривалою.

Одного разу зателефонувала Олександра і повідомила, що за два дні в одному з ресторанів міста відбудеться чоловічий стриптиз. Олена ніколи не відвідувала таких заходів, її такі вистави не цікавили.

— Чого сидітимеш сама вдома, підемо і розважимося.

— Скільки це коштує? — занепокоїлася Олена.

— Дрібницю. Це рекламне шоу, дуже дешеве.

— Я не знаю, може не варто?

— Що означає «не варто»! Чути нічого не хочу, я вже тебе записала.

— А там цікаво?

— Ти що, не розумієш? Буде повний ресторан людей, квитки всі продані, знайдемо собі файних хлопців і забавимося. Та, якщо дуже не хочеш, то можеш залишатися вдома.

Олена потребувала, щоб нею хтось керував. Вона не могла відмовити наполегливим умовлянням подруги і тому погодилася.

Перед входом у ресторан було людно. Строкаті зграйки молоді голосно гомоніли; товариства середнього віку в радісному очікуванні виглядали своїх друзів. Сюди прийшли і люди старшого віку, вони загадково посміхалися, відсипаючи масні жарти, від яких вибухав голосний регіт.

Олена відразу побачила приятельок. Уже майже всі зібралися і тепер з нетерпінням чекали початку вистави. Неозброєним оком можна побачити, як кожна з них старанно готувалася до вечірки. Про це промовисто свідчили їхні фантазійні зачіски, барвистий макіяж та звабливі сукні, які запрошували зазирнути туди, де приховувалася таємниця.

— Нарешті прийшла наша згуба! — вигукнула одна.

— Ти що, не знала, куди йдеш? — не витримала друга. — Чого вирядилася, як сіра мишка!

— Я не знала, що на себе одягнути, тому взяла брючний костюм.

— Там же будуть кавалери, а вони ж такі ласі до жіночих принад. Не можна втрачати жодного шансу.

— Якщо щось має належати мені, то отримаю і без надмірних старань, — незадоволено промовила Олена.

Приятелька хотіла щось заперечити, але в дверях з’явився елегантний парубок з мокрою зачіскою й уклінно запросив гостей заходити.

Урочиста процесія рушила до входу. Юнак з мокрою зачіскою уважно перевіряв білети і називав номер столика. За декілька хвилин гості розсілися і почали уважно вивчати меню.

За столиком, крім Олени, сиділо ще сім жінок. Поряд ще три з такою ж кількістю осіб прекрасної статі. Чоловіків у залі було значно менше, та й ті не самі.

Розпочалася програма. Конферансьє привітав присутніх з чудовим осіннім вечором, який може принести весну в кожне серце. Спочатку якийсь співак виконав пісню про вічне кохання, потім вискочила на сцену жінка-факір і пожадливо заковтувала вогонь. У проміжках між номерами ведучий розповідав анекдоти. Перша частина програми завершилася пантомімою на тему самотності.

У перерві почалися танці — вічне випробовування самотніх жінок. Деякі столики почали порожніти, крім тих, за якими в німому очікуванні сиділи барвисті красуні. Може, вони б і мали успіх, але чоловіків було замало. Вродливиці заздрісно поглядали на пари, які танцювали, і від цього їхні яскраві очі тьмяніли.

Олені стало нудно. Розмова не клеїлася, зникло бажання жартувати. Стало зрозуміло — полювання не вдалося.

Після перерви почалася друга частина, яка затяглася аж занадто.

— Де ж той славнозвісний стриптиз? — запитала Олена.

— Почекай, це ж цвяшок програми, головне — у кінці, — знуджено відповіла Олександра.

— Я, напевно, не дочекаюся і піду додому.

— Ти що! А стриптиз?

— Щось мені не хочеться, та й пізня година, а додому далеко, — почала вставати Олена.

— Сядь і чекай, усе треба робити до кінця, — не відступала Олександра.

Олена покірно сіла і втупилася в сцену. Справді, за кілька хвилин ведучий оголосив початок найцікавішої частини вечора.

На сцену вийшла чорнява дівчина і почала танцювати східний танець, вправно вібруючи животом і стегнами, від чого розпалювалися хтиві погляди сильної половини. Потім танцівниця обрала кількох жінок для навчання. Вони намагалися повторити її рухи, але жодній не вдавалося. Далі на сцену запросили чоловіків, які мали виконати щось схоже. Танцівниця клала їхні руки собі на стегна, наче для навчання, і тим ще сильніше розпалювала пожадливий вогонь у їхніх очах.

— Ось наші шановні чоловіки вже розігрілися, тепер час підкинути пару полінець у ватру наших найчарівніших жінок. Зараз прилетить ангел! Бережіться, жіночки, це грішний ангел! — голосно вигукнув конферансьє.

Залунала п’ята симфонія Бетовена «Доля стукає в двері». Під відомі акорди на сцену вилетів, наче птах, молодий чоловік з демонічними очима. Він був у білій туніці й шароварах, до плечей причеплені чорні крила. Чоловік швидко кружляв у танку, водночас знімаючи верхню частину одягу. Потім злетів зі сцени, схопив якусь дівчину із залу і потяг за собою. Рухи танцюриста імітували бурхливе кохання, шаровари й туніка впали на підлогу. Юнак залишився в крилах та фіговому листочку з тоненькою смужкою на сідниці, демонструючи худе біле тіло. Покинувши партнерку, чорний ангел вистрибнув на сцену, продовжуючи похітливі па. Глядачі трепетно стежили за кожним рухом в очікуванні, коли нарешті злетить остання деталь. Руки танцюриста обнімали власне тіло, опускаючись нижче і нижче. Ще мить і вони досягнуть фінальної точки. Невже зараз приховане стане явним? Зазвучали останні урочисті акорди симфонії, світло згасло, ангел зник зі сцени.

Розчаровані глядачі поверталися на свої місця.

— То задля такої дурниці я стратила стільки грошей? — незадоволено мовила Олена одній з подруг.

— А ти хотіла, щоб він повністю оголився?

— Це ж стриптиз!

— Чоловіки ніколи не роздягаються догола, це роблять лише жінки. Знаєш, скільки я відвідала таких заходів.

— Хіба це цікаво? Яка від цього приємність? — не могла зрозуміти подругу Олена.

— Не знаю як ти, а я отримую задоволення. Треба ж від чогось його мати.

Олена повернулася додому ще більше пригніченою. Знову пригадалася сумна дорога інтермецо. Від цього в неї розболівся шлунок, а в роті пересохло. Біль наростав, він пульсував у ділянці сонячного сплетіння, помаленьку піднімаючись догори, зупинився біля щитоподібної залози. Її наче хтось ухопив за шию міцними руками і почав дусити. Нестерпно бракувало повітря.

— Попереду пустка, — настирливо лізла гидка думка, — я так довго не протягну.

Треба з кимсь поговорити, тому швидко набрала номер Катрусі.

— Що сталося? — злякалася подруга.

— Мені погано, так болить щось усередині, не можу витримати.

— Може, ти отруїлася?

— Ні, це щось інше, не можу зрозуміти що.

— Тобі наврочили, треба негайно йти до ворожки, нехай зіллє віск.

— Я ще ніколи не ходила в такі місця.

— Нічого, все колись відбувається вперше. Я дам тобі номер, зателефонуєш до неї завтра зранку.

— Ти думаєш, вона допоможе?

— Можеш сміливо розпитувати її про все, що хочеш. Побачиш, вона багато що тобі скаже.

— І про Георгія?

— Про кожного.

— А майбутнє знає?

— Бачить, але не каже.

— Мені потрібно знати, що мене чекає, бо ще трохи, і збожеволію.

— Перестань себе їсти, ввімкни телевізор, зрештою, займись чим-небудь.

— Робота мене не береться, ти собі не можеш уявити, як мені погано.

— Нічого, переживеш, випий щось заспокійливе. Пізно, іди спати.

— Я тобі докучаю своїми розмовами, але мені потрібно з кимсь говорити.

— Лягай спати, поговоримо завтра.

— Я боюся засинати, мені весь час сниться один і той же сон. Я, напевне, збожеволіла.

— Спробуй подумати про щось приємне, перестань себе мучити, все буде гаразд, — втомлено спробувала закінчити розмову Катруся.

Розмова не складалася, Олена сухо попрощалася і поклала трубку.

— Треба випити щось заспокійливе, але що?

Погляд зупинився на пляшці коньяку, що стояла в кутку кухонного креденса. Олена швидко наповнила келишок і випила до дна.

Приємне тепло розлилося тілом, проникаючи в кожний закуток. Біль потроху вщухав. Цього виявилося замало, вона випила ще один. Уперше Олена почула полегшення, їй хотілося пити ще і ще. Від незвички запаморочилася голова, але їй такий стан подобався.

«Потребую музики й кохання», — співала п’яна свідомість.

Олена пішла в кімнату і ввімкнула вальс Штрауса. Вона закружляла в навіженому танці по всій кімнаті, міцно обхопивши руками подушку, наче кавалера. Музика закінчилася. Їй не хотілося зупинятися. Стан ейфорії потроху зникав і його треба було весь час поновлювати. Одна чарка змінювала іншу, аж доки пляшка не спорожніла. Голова йшла обертом, ноги перестали слухатися. Настало знесилення. Від п’яного дурману стіни кімнати вертілися в демонічному танку.

Зранку Олена прокинулася від жагучої спраги і нестерпного болю голови. Вона хотіла встати з ліжка та не змогла, в очах потемніло, а ноги підкошувалися, мов ватяні.

— Що вчора сталося? — намагалася згадати події минулого дня. — Чому я сплю в одязі?

Спрага мучила немилосердно, через не можу пошкандибала до кухні. Вода була як цілющий бальзам, однак чомусь ставало щораз гірше.

— Добре, що сьогодні неділя, — промовила про себе, — і не треба йти до школи. Буду лежати цілий день у ліжку.

Задзвенів телефон.

— Хай собі дзвонить, не хочу ні з ким розмовляти.

Настала тиша. Олена спробувала піднятися але не змогла, впала на ліжко і втупилася в стелю. Телефон довго й настирливо деренчав і зрештою замовк. Стан був жахливим, лежати незручно і встати не мала сил. Події минулого дня почали проявлятися, наче кінострічка.

— Довкола лише марнота та пустка, — стукало в скронях. — Немає майбутнього, попереду лише могила.

Тишу знову розірвав телефонний дзвінок.

— Якого милого вам усім від мене треба! — вигукнула розлючено Олена, наче її хтось міг почути.

Телефон уперто не замовкав. Дзеленькіт був настільки дратівливий, що нічого іншого не залишилося, як згребти себе в купу і припинити це знущання.

— Слухаю!

— Ти де пропадаєш? Я вже почала хвилюватися, — пролунав голос Марини.

— Я погано почуваюся, — кожне слово давалося важко.

— Мені зранку зателефонувала Катруся, розповіла, що ти вчора ввечері телефонувала в жахливому стані, а сьогодні не береш трубку.

— Я спала.

— І ще довго спатимеш?

— Увесь день.

— А може, зустрінемося?

— У мене нема сил кудись іти.

— Ну як хочеш, як надумаєш, дай знати.

Розмова дуже вимучила Олену. Вона з жахом подумала, що треба одягатися і кудись виходити, тому поквапилася попрощатися і повернутися в ліжко.

Так минув цілісінький день. Були спроби щось почитати, та букви розповзалися, а мозок не міг сконцентруватися. Телевізійні програми також не тішили. Ввечері почали показувати якийсь фільм, але вона задрімала на найцікавішому місці.

Прокинулася о восьмій вечора. Попереду ще цілий вечір. Як його пережити? У голові перестало тьохкати, але на зміну налягла туга, яка знову почала лоскотати в сонячному сплетінні. Пригадався вчорашній стан, тільки б ця гіркота не піднімалася вище і не душила.

Пляшка з під коньяку порожньо стояла на столі, у креденсі не було ніяких запасів. На щастя, з давніх часів у барі залишилося трохи горілки. Олена швидко налила чарку і залпом її перехилила. Спазм почав розчинятися. Вона допила решту горілки, викинула порожню пляшку в смітник і лягла в ліжко. Сон не брався, хотілося ще випити, а на поличці було порожньо.

— Сьогодні досить, — подумала вголос, — завтра на роботу.

Наступний день передбачався такий, як усі інші понеділки. О третій закінчилися уроки і можна йти додому. Олена вийшла на вулицю. Треба ще дещо купити в магазині.

— А що ти робитимеш увечері? — лукаво запитало щось усередині. — Ліки закінчилися.

Не вагаючись ні хвилі, Олена підійшла до відділу з алкогольними напоями і купила пляшку дорогого коньяку.

— Поставлю в барі, нехай стоїть, може, хтось прийде, — знайшла для себе виправдання. Вона брехала сама собі, коньяк призначався не для якихось гостей, а на нинішній вечір.

Отак тривало декілька тижнів. Проте така терапія помічна лише на початку, а далі починається залежність. На щастя, Олена вчасно зрозуміла небезпеку — треба припиняти, а то, чого доброго, ще стане алкоголічкою. Як вона легковажно колись насміхалася з пияків. Може, в них також першим поштовхом стало непоправне горе, яке намагалися втопити в чарці? Як легко спитися з горя!

Люди помічають усе. В школі почали ширитися плітки. Спочатку якась сорока рознесла новину, що від Олени втік чоловік. Пліткували про Георгія, який покинув родину через те, що вона стала пити і була поганою господинею, яка ніколи не варила йому їсти, а тільки вешталась по ресторанах.

Хто став джерелом такої відвертої брехні, — важко визначити. Можливо, якась учителька побачила, як Олена купувала коньяк, або хтось почув від неї запах алкоголю, а може, їм хотілося щось таке побачити. Не секрет — багато хто з педагогічного колективу заздрив колезі, що та має поважного чоловіка, не потребує воювати за години, а це означало, що з фінансами немає проблем.

Така відверта брехня виводила Олену з рівноваги.

— Можеш собі уявити, — скаржилася Катрусі, — що вони сплітають! Зробили з мене алкоголічку і хвойду. Хто-хто, а я ніколи не була поганою господинею! Та я ж усю себе присвятила йому!

— Не звертай уваги, — заспокоювала Катруся, — вони не варті твоїх нервів.

— А як би ти зреагувала на таку брехню?

— Не знаю, мабуть, так само.

— Нема мені ніде радості — дома суцільний морок, на роботі помічаю іронічні погляди та шепіт за спиною, хоч вішайся.

— Ти мені перестань, навіть не говори такого.

— Я знаю, що не можна, а жити не хочеться, самотність убиває.

— Займися чимось.

— Не можу, все з рук валиться.

Цілими днями Олена перемелювала з подругами свої образи на колег, на чоловіка і весь навколишній світ. Вона лукавила, що її більше не цікавить Георгій і його походеньки. Це була вдіверта брехня, оскільки зрада чоловіка займала левову частку помислів.

Найбільшим носієм інформації виявилася Марина. Та невідомо звідки довідувалась окремі подробиці. Потім стало відомо, що новини надходили від Олеся, який інколи спілкувався з Георгієм по телефону.

— Кажуть, що в нього є якась молоденька фіфа, але ти не хвилюйся, трішки перебіситься і повернеться, — якось повідомила Марина.

— Я ніколи не пробачу, — різко відповіла Олена Марині.

— І правильно зробиш. Таких падлюк треба карати. За що ти, бідненька, так страждаєш?

— Як так можна? Ну, добре, я йому стала байдужою, але чому забув про дітей! Може вони там потребують грошей, він же нічого не дає. Ти ж знаєш, яка в мене зарплатня, а старі запаси потроху тануть. Невже якась хвойда так засліпила йому очі?

— Чоловіки забувають усе на світі, коли чують запах сучки. Вони тоді ладні кинутися стрімголов у безодню.

— Чому від цього повинні страждати діти?

— Тут, на мою думку, не обійшлося без тої дівки. Для таких жінок головне завдання — не тільки забрати чоловіка з сім’ї, а й відрубати від нього раз і назавжди минуле. Їй дуже легко переконати старого дурня, що попереднє життя є суцільною помилкою, і лише тепер він отримав те, чого раніше не мав.

— Мені страшенно не таланить. Чому Жорж так легковажно повівся з нами? Діти ще за кордоном, а що я їм поясню після повернення?

— Ще трішки, і вони вилетять з дому.

— Я не витримаю. Як пережити? Я виплакала всі очі.

— Він не заслуговує на твої сльози, вони йому боком вилізуть.

— Але я не знаю, як вийти з цього тупика.

— А навіщо в тебе є друзі? Ми завжди з тобою і допомагатимемо тобі.

— Якби не ви, не знаю, що б зі мною сталося, — розплакалася Олена.

— А може тебе з кимсь познайомити? — засміялася Марина.

— Я не хочу нікого бачити, всі вони однакові.

— Маєш рацію, інколи ліпше залишатися самотньою, ніж так страждати.

З кожним днем туга наростала. Олена страждала, що загубила назавжди колишній спокій, звинувачувала себе, що поїхала у Францію в пошуках натхнення. Може, якби залишилася вдома, такого б не сталося. Відчуття втрати наростало й утверджувало думку про безнадію. Понад усе їй хотілося повернути ті давні часи, які перетворювалися на міф, та сувора дійсність нагадувала про себе щоранку пусткою в помешканні.

— Як я забула про ворожку? — якось пригадала пораду Катрусі, — саме зараз вона мені потрібна.

Олена боялася йти до незнайомої особи, найбільше лякав вирок. Хто знає, що скаже їй ця провидиця, а раптом, щось дуже погане? Ліпше жити в незнанні, ніж забити цвях у голову. Поки ще не пролунав вирок, блукає мерехтлива надія.

На зупинці не довелося довго чекати, невдовзі примчав автобус. Ось і потрібний будинок. Олена піднялася на третій поверх і натиснула на дзвінок.

Двері відчинила приємна літня жінка і запросила зайти. Посередині кімнати стояв великий стіл, на якому хаотично розкидані карти. Господиня найперше заходилася варити каву.

— Ви ще мене не відвідували, тому без кави не обійтися.

— Дякую, я сьогодні вже пила, — хотіла відмовитися Олена.

— Це необхідно, я про вас значно більше знатиму, якщо перегляну кавову гущу. А тепер розповідайте, що привело вас до мене.

— Мене покинув чоловік, і з того часу переді мною суцільний мур. Не знаю, як далі жити. Одна надія на вас.

— На мене не варта надіятися, я можу лише розкласти ситуацію, а кермо в ваших руках, як повернете, туди і поїдете.

Ворожка почала викладати карти й уважно їх вивчати.

— Ще такої пустки давно не бачила, — перервала мовчанку.

— Що ви маєте на увазі? — стривожилася Олена.

— Довкола вас суцільна порожнеча, якийсь вакуум. Як вам вдалося так відпомпувати повітря?

— Я вас не розумію.

— Тут і нема що розуміти. Ви власними руками створили пустелю, у якій не може прорости навіть будяк. Мусите змінити ґрунт, постійно удобрюйте і терпляче чекайте на перші паростки. Як тільки вони з’являться матимете приємну зустріч з чоловіком, який приїде здалека.

— А який він? — зацікавилася Олена, — чорний, високий?

— Ні, зовсім інший, швидше світлий і середнього зросту.

— Я не уявляю, хто б це міг бути. А що з моїм чоловіком? Він повернеться до мене?

— І так, і ні. З того, що бачу, однозначної відповіді дати не можу. До цього часу чоловіки вас обминали, тепер найважливіше — створити оазу, до якої вони поспішатимуть.

— Я не знаю, як це зробити.

— Робіть усе навпаки. Впустіть свіже повітря, не сидіть у затхлому приміщенні. От і з кавової гущі видно, як чоловіки від вас розбігаються. Якщо не змінитеся, залишитеся самотньою до кінця своїх днів.

Олена повертала в задумі. Важко збагнути, що мала на увазі ворожка. Що таке вакуум і як його позбутися? Інтуїтивно вона розуміла, що довкола є якийсь бар’єр, який до неї не допускає світла і тепла, замикає душу в темниці.

Марина і Катруся дуже перейнялися долею подруги. Вони частенько обговорювали її нещасливу долю, співчували і намагалися всіма силами допомогти.

— Я б тобі радила піти до психолога, — порадила якось Марина.

— Хіба він мені допоможе? Я вже ходила до ворожки.

— Не рівняй шарлатанів з лікарями, я впевнена — допоможе.

— Я готова заплатити будь-які гроші, лиш би вилізти з цього стану, — погодилася Олена.

На дуже дорогих психологічних сеансах лікар змусив витягти на білий світ брудну білизну, яку пацієнтка намагалася приховати. Це дало свої плоди, стало очевидним, що Жан був тимчасовим захопленням, який лише розкрив її жіночу натуру. Але це залишилося в минулому, зараз найбільшою проблемою став власний чоловік. Вона отримала багато цінних порад, які здебільшого ґрунтувалися на самонавіюванні. На якийсь час стало легше, однак дуже швидко депресія поверталася знову. Настанови були слушними, та їх не так просто виконувати, бо ж потрібно навчитися любити себе, а це наразі їй не вдавалося.

Після Нового року Петро і Павло приїхали додому на канікули. Олена сподівалася поринути в домашні справи, які відволічуть від гірких дум. Попереду зимова сесія і практика. Ще трохи, і хлопці вийдуть на самостійну дорогу. Як виявилося, їм запропонували продовжити навчання в магістратурі в Австрії. Новина дуже засмутила Олену, вона сподівалася, що влітку сини повернуться додому назавжди.

— Усі мене покидають. За два тижні діти повертаються в Австрію і я їх побачу лише наприкінці травня, а потім їх не буде ще цілий рік, — скаржилася Марині.

— А ти хотіла прив’язати їх до себе? Мають змогу вчитися за кордоном, тішся, ще один рік побудуть у гарних умовах.

— Чує моя душа — буде значно довше.

— Ну і добре, нехай влаштовують своє майбутнє, не триматися ж їм за твою спідницю.

— Я сподівалася, що вони мене пожаліють.

— До речі, як вони сприйняли вибрик Георгія?

— На диво спокійно і навіть підтримали цього гульвісу.

— Хіба ти бачила, щоб хлопці пішли проти батька?

— Я хочу, щоб вони були на моєму боці! Він же зрадив нашу сім’ю. Якби ти знала, як мені важко. Те, що намагалася в собі придушити, повернулося. Дивлюся на них і бачу його. Це така мука.

— А що Георгій?

— Майже нічого не знаю. Телефонував до мене лише один раз, що передаватиме гроші для дітей.

— І більше ви не спілкувалися? — випитувала Марина.

— Жодного разу, знаю лише, що хлопці з ним інколи розмовляють по телефону, та мені нічого не кажуть, я лише здогадуюся. Він підступно схопився за їхній виїзд як за рятівне коло, так значно простіше втікати з дому.

— Не згущуй фарби. Нехай він їм допомагає, ти ж не маєш ні таких грошей, ні можливостей.

Перелом

Наприкінці червня хлопці успішно захистили дипломи і планували чимшвидше повернутися до Австрії, — треба ретельно підготуватися до магістратури. Олена знову залишалася самотньою на невизначений час. Тепле червневе сонечко почало нагадувати про початок літа і відпустку. Треба кудись поїхати, інакше можна збожеволіти. Хотілося знайти собі товариство, та виявилося, що це не так просто. Марина з Олесем збиралися їхати на море в пансіонат, де відпочивали щороку, а Катрусю зі Стефаном друзі запросили до Польщі.

Стан значно погіршився після від’їзду синів. Олена потребувала, щоб її хтось кудись покликав, однак всі, як на зло, забули про неї. Одного вечора зателефонувала Олександра, яка вирішила на вихідні зібрати жіноче товариство в себе на дачі. Олена радісно погодилася. Тепер вона цінувала кожне запрошення і ніколи не відмовлялася.

Будиночок виявився в чарівному місці на березі озера. Погода чудова. Можна цілий день купатися в прозорій воді й ніжитися на сонечку. Увечері дівчата смажили м’ясо і пили вино. Хміль ударив у голову і розв’язав язики. Кожна бажала похвалитися власними здобутками. Одні знайшли для себе цікаві заняття, інші ще перебували в пошуку, але усім для повного щастя бракувало заможного коханця. Вони потребували міцної стіни, на яку можна б спертися.

Покинуті жінки мають щось спільне між собою. На перший погляд, важко визначити, що саме — чи то нездоровий блиск в очах, чи надмірну екзальтованість, під якою приховують поранену душу, а ще в них починають з’являтися чоловічі риси. Це цілком закономірно, кожна з них втомлена щоденним вирішенням проблем, які важкою ношею лягли на тендітні плечі.

Для жінок, чоловіки яких займали високі посади, — це справжня трагедія. Упродовж подружнього життя вони насолоджувалися досягненнями благовірного, і раптом пуповина обірвалася. Раніше шановна пані була поважною матроною відомого метра, за довгі роки звикла до свого статусу, і раптом усе докорінно змінилося. Колись на неї всі зважали і навіть любили, але виявилося, що це далеко не так, без свого сонцесяйного чоловіка добродійка стала нецікавою для навколишнього світу.

— Я хочу мати такого хлопця, щоб не рахував грошей і купив мені дорогу шубу. Так набридло самій рахувати кожну копійку, — мріяла одна.

— А я б хотіла мати такого, щоб возив мене по цілому світі, — додала інша.

— А куди б ти спочатку хотіла поїхати? — запитала Олена.

— Ну звичайно, в Париж.

— Не нагадуй мені той Париж, мене від нього нудить, — скривилася Олена.

— Тоді я б у Грецію, на Егейське море. Знаєш, яке воно тепле і лагідне. Там улітку чудово, особливо на островах.

— А ти звідки знаєш? — запитала Олександра.

— Мені розповідала знайома, яка щороку там відпочиває.

— А як їй так вдається? — здивувалася Олена.

— Дуже просто, має доброго хлопця, от він і фінансує її забаганки. Вона розповідала, що найбільше їй сподобався острів Гідра. Там, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза.

Олена уважно слухала. Їй також хотілося мати когось біля себе. Але де знайти такий скарб? Будь-кого вона не хотіла, а такого, щоб і любив, і на острів повіз, у найближчому околі не існувало.

За два дні Олена засмагла так, наче повернулася з моря. Поглянувши в дзеркало, побачила, що їй це дуже пасує. Навіть виникло бажання купити нову сукню, яка б гармонійно увиразнювала новий колір шкіри.

Наприкінці тижня пролунав телефонний дзвінок.

— Приходь сьогодні до нас на вечерю, щось давненько ми не бачилися, — запросила Марина.

Товариство зібралося на восьму вечора. Під час вечері кожен ділився планами на літо. Олені було боляче слухати, як друзі весело обговорюють поїздки. Кожен навперебій вихваляв свій вибір. Потім Марина почала показувати знімки з минулих подорожей.

— Ми завжди маємо сервіс найвищого розряду, — хвалилася друзям.

— Який би не був добрий, я надаю перевагу відпочинку за кордоном, — гордо промовив Стефан.

Почали сперечатися, де ліпше відпочивати — на Батьківщині чи за кордоном, зовсім забувши про Олену. Першою опам’яталася Катруся.

— Бідненька моя, ми тебе замучили своїми розмовами. Тобі, напевне, дуже боляче слухати наші теревені?

— Ви мені не робите прикрості, — запротестувала Олена, — я, навпаки, рада за вас.

— Ти свята жінка, — продовжив Олесь, — хоч Георгій і мій друг, та він не вартий тебе. Як можна завдати стільки прикростей найближчій людині?

— Ти не хвилюйся, ми швиденько повернемося, і обіцяю, що відразу займемося тобою. В біді ми тебе не залишимо, — додала Марина.

— Мені не треба, щоби мною займалися, — вирішила припинити розмову Олена.

— Вибач, ти в нас така нещасна, а ми собі дозволили вихвалятися нашими планами, — поцілувала її Катруся.

Олена почувалася, як на пательні. Їй більше не хотілося залишатися нещасною. Цей стан її дуже замучив, найвищий час його позбутися, і тому вирішила пожартувати.

— Я зовсім не така нещасна, як ви мене змальовуєте. Чому не звертаєте уваги на мою засмагу? Знаєте, де я була?

— Де? — зацікавилася Катруся.

— У Греції.

— Ти жартуєш, — окуляри Олеся полізли на лоба.

— Зовсім ні. Я цілий минулий тиждень провела на Егейському морі на острові Гідра.

— Як тобі вдалося? — не повірила Марина.

— Це довга історія. Коли я їздила в Францію, то познайомилася з одією людиною, другом мого знайомого. Він виявився багатим бізнесменом і тепер приїхав до нашого міста в справах. Ми зустрілися і він запропонував полетіти з ним на Гідру.

— А як же з візами? — серйозно запитав Стефан. — Це ж така проблема.

— Нічого не знаю, віддала йому свій паспорт і за два дні отримала з візою.

— А квитки? — не могла заспокоїтися Марина.

— Я ж кажу, мене нічого не обходило. Паспорт я отримала разом з квитками.

Олені стало весело, вона хотіла зізнатися, що вигадала цю історію, як зауважила щось не зрозуміле.

— А хто платив за готель? — випитував Олесь.

— Та кажу ж, no problems. Літак приземлився в Афінах, потім таксі завезло нас у порт. Ми сіли на корабель, який і відвіз нас на острів.

— А як там на острові? — заворожено запитала Катруся.

— Там, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза, — повторила Олена слово в слово фразу своєї знайомої.

— І що ж ви там робили весь тиждень? — з ноткою іронії запиталася Марина.

— Удень він займався своїми справами, бо має намір купити там власний будиночок, а вечорами ходили разом по ресторанах, — розвивалася фантазія.

— Ти знайшла такого собі Онасіса, — якось криво посміхнувся Олесь.

— Виходить, так, — весело відповіла Олена.

У кімнаті запала тиша. Настрій у всіх різко змінився. Питань більше не виникало. Вечір був зіпсутий.

Олена поверталася додому і не могла збагнути, чому ця невинна байка отруїла гумор у товаристві. Невже її люблять і жаліють тільки через те, що нещасна? А як тільки отримала щось ліпше, ніж інші, викликала таку заздрість. Чому найближчі друзі не раділи її успіхам? А може, вони не друзі?

Ця видумка дуже розвеселила, завдяки своїй байці переселилася в вигаданий світ з коханцем-мільйонером. Вона не посвячувала жодної особи у власні фантазії, старанно продумувала нові події. За короткий час Олена «промандрувала» купу різних країн: то злітала в Париж на два дні, то відвідала Віденську оперу, то насолоджувалася мелодійними піснями гондольєра в Венеції. Вигадувати було нескладно, оскільки побувала в цих країнах минулого року.

— Ми мало не потонули в Великому венеціанському каналі, коли два капітани вирішили позмагатися, чий човен міцніший, — натхненно розповідала нову історію.

— І ти не боялася? — сухо запитала Марина. — І чим усе закінчилося?

— В його обіймах мені нічого не страшно, — на льоту вигадувала Олена.

Найближчі друзі стали пліткувати про неї і, як не дивно, навіть уникати. Спочатку їй хотілося признатися в своїх вигадках, але потім не знала, як це зробити, бо ж і сама повірила в красиві історії. Вона зрослася з ними, як єдине ціле, і не мала жодного бажання розлучатися.

Літо було в розпалі. Олена ще так і не поїхала відпочивати. Самій не хотілося нікуди вибиратися, а цікавого товариства так і не з’явилося. Вона обійшла десятки туристичних агентств, та підібрати нічого не змогла — ціни на путівки виявилися надзвичайно високі.

— Цього року доведеться подорожувати віртуально, — подумала, переглядаючи каталог пропозицій чергової туристичної фірми, — нема ради, замість подорожей займуся генеральними порядками. Найвищий час позбутися старого мотлоху і поглянути на світ новими очима.

Олена поверталася додому розпеченими вуличками міста, аж раптом нізвідки з’явилася та сама старезна баба з порожнім відром, що й колись, злосливо посміхаючись беззубим ротом. Олена від несподіванки завмерла на місці. Виникло бажання розвернутися й піти в інший бік, та раптом промайнула думка, що це не такий уже й поганий знак. Якщо поглянути з іншого боку і подумати, що ця старенька жінка перейшла дорогу не з порожнім відром, а з повним повітря, то це може зовсім змінити ситуацію, і, не вагаючись, рушила вперед. Однак їй довелося зупинитися; перед самим носом робітники переносили ящики з шампанським з фургона в магазин.

— Який чудовий знак, — зазначила Олена. — Я не злякалася, а порожнє відро перетворилося на повні ящики шампанського. Мене обов’язково чекатиме успіх.

Повернувшись додому, вона почала вигортати шухляди і викидати звідти непотрібні речі, а особливо ті, які нагадували про Георгія. Раптом на землю впала повість «Життя в тіні», яку так і не подарувала Жанові. Олена сіла й почала читати. Вона перенеслася в старі часи, які огорнули смутком спогадів. Їй подобався твір, та він був не про неї, а про зовсім іншу жінку, якої більше не існувало.

— А якщо описати теперішні переживання? — подумала Олена.

Від такої ідеї настрій поліпшився. Ось і є чим зайнятися влітку, бо ж коли пишеш, час минає блискавично.

— Нова повість називатиметься «Сюрпризи долі», — вирішила Олена.

Їй хотілося створити щось незвичне, не подібне до звичайних романів про любов. Героїня пройде багато випробувань, страждатиме, проте знайде в собі сили піднятися. І нехай її життя казково зміниться. Цього бажає кожна покинута жінка, їй треба довести, предусім, колишньому чоловікові, що зробив непоправну помилку.

Це була перша ніч, коли Олені не приснилася безлюдна вулиця, по якій Георгій іде їй назустріч. Вона побачила новий сон: наче заходить у маленьку дерев’яну церкву, залиту сонцем, довкола дуже багато людей, одягнених у святкові народні строї. Від різноманіття барв усе наповнене незвичним світлом. І раптом серед цієї краси бачить чорну постать, яка нагадує чорнильну пляму на вишитому рушникові. Зрозуміло, що це Георгій. Спочатку пляма виглядає зловісно, та несподівано починає помаленьку розчинятися і врешті-решт зникає.

Від ранку до вечора Олена жила переживаннями своєї героїні, її помилками й успіхами. Вона вже не могла відрізнити вигадку від реальності, які злилися в єдине ціле. Робота з кожним днем ставала щораз цікавішою. Олена потребувала нових знань, які черпала з першоджерел, а особливо з античної міфології.

Раптом задзвонив телефон.

— Доброго дня, Олено, — почула приємний чоловічий голос.

— Дорий день. Я не впізнаю. Хто телефонує?

— Це я, Пантелій, пам’ятаєш такого? Ми зустрічалися в Парижі.

— Як мені приємно тебе чути, ти надовго? — втішилася Олена. — Мені так тебе бракує.

— Я приїхав на місяць до родини й дуже хочу з тобою побачитися. Може, вип’ємо разом кави?

Вони зустрілися в затишному кафе як давні друзі.

— Як твої справи? Я бачу, ти значно ліпше виглядаєш.

— Ти про що? — не зрозуміла Олена.

— Про Жана, тоді на тебе не можливо було дивитися.

— Я про нього давно забула, у мене тут відбулося таке, що не хочеться й згадувати, суцільний жах.

— Мені здавалося, що тодішні події були для тебе найстрашнішою трагедією, а виявляється, сталося щось значно гірше?

Олена розповіла Пантелію про пекло, яке їй довелося перейти. Вона не розуміла, чому так детально сповідається людині, яку бачить удруге. Їй закортіло навіть розповісти про свого вигаданого коханця і про неадекватну реакцію друзів.

— Я тепер з ними практично не бачуся. Вони чомусь почали уникати мене, — завершила розповідь.

— Людська заздріть не має меж.

— У чім же мені можна позаздрити?

— Ти раптом отримала щось таке, що для них недоступне, а це важко перетравити.

— Я придумала гарну казку, а вони цього не зрозуміли.

— Ти розпочала гру, у якій стала переможцем. Якщо хочеш бути щасливою, не бійся грати.

— Мені хочеться не тільки грати, й повнокровно жити.

— Перетвори гру в реальність.

— Я не знаю, як це зробити.

— Реальність — це форма, надай їй матеріальних обрисів. Це можна зробити різними шляхами. Я, наприклад, реставрую чиїсь ідеї, а ти знайди свій шлях. До речі, чому ти вибрала саме Грецію й острів Гідру?

— Сама не знаю, його так гарно описала подруга по нещастю, от, мені дуже захотілося туди потрапити. Вона розповідала, що там, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза.

— І багато в тебе розлучених подруг?

— Досить, тепер це не рідкість.

— А ти спробувала дошукатися причини?

— Напевне, в кожного своя.

— А мені здається, що однаковісінька для всіх.

— Та ж люди мають різні долі й різні характери, все дуже суб’єктивне.

— Проте причина одна й та ж.

— І яка?

— Весь секрет у порушенні міри. «Нічого понад міру» — написано на храмі Аполлона в Дельфах.

— А де ж я перебрала міри? Усі роки чемно виконувала обов’язки порядної дружини.

— Саме тут і порушилася гармонія. Ти завеликого значення надала хатнім роботам, перетворила чоловіка на ідола. Можливо, колись ти мріяла створити щось надзвичайне?

— Так, і потім усе відкинула.

— Нічого не зникає, коли щось залежується, то починає бродити і гнити, отруюючи своїми випарами сьогодення.

— Маєш рацію, я дуже хотіла колись писати, але Жорж заборонив.

— Чому дозволила, чи ти не господар своєї волі?

— Тоді я думала, що для сімейного спокою найліпше повністю посвятити себе його таланту, геній у сім’ї може бути лише один.

— Суперечливе твердження, то чому ж ти вирішила, що гірша від нього?

— Так він мені сказав.

— А ти й повірила, спокійненько опустила руки, навіть не спробувала поборотися за свою мрію?

— Так.

— От і порушила міру.

— Що ж тепер робити?

— Заповнити прогалини.

— Навколо мене так багато людських доль, але я ніколи не намагалася їх виміряти.

— А тепер спробуй.

— Знаєш, я вже почала. Маю маленький доробок.

— Тоді хвалися.

— Колись Жан подарував мені відвагу зробити ще одну спробу, я написала для нього повість «Життя в тіні». Потім, з відомих тобі обставин, виникла перерва. Тепер я знову повернулася до улюбленої роботи і завершила «Сюрпризи долі». Мені дуже захотілося описати долю однієї жінки. Я дам тобі прочитати рукописи.

— Дуже цікаво. Та якщо хочеш мати успіх, то в героїню треба вкласти якнайбільше спільних рис, притаманних жінкам. До речі, чи ти знаєш, що роги Пана дотикаються до небес?

— Не розумію, що це означає.

— Це вміння перейти від окремого до загального, а далі, не зупиняючись, — до ще загальніших ідей, які є Божественними. Волосся на тілі Пана означає сяйво, яке випромінюють речі, а борода — промені від небесних тіл. Намагайся заглиблюватися в суть речей і зрозумієш головні таємниці природи.

— Я намагаюся так робити, та інколи бракує знань.

— Вчися від дикої природи. Він, до речі, оспівує її, яка, на жаль, з кожним днем зникає через людей. Нині в Європі майже не залишилося місця, де можна б сховатися від цивілізації, навіть в Альпах проклали асфальтові дороги.

— Мої діти якраз поїхали на цілий рік в Австрію.

— Якщо захочеш, можемо їх відвідати.

— Я про таке ніколи й не мріяла.

— А ти мрій, а потім намагайся побачити себе героїнею власних фантазій, і чим детальніше відтворюватимеш події, тим точніше вони виявлятимуться.

— Рік тому мене дуже цікавив Жан, я постійно уявляла себе разом з ним, та цього так і не сталося.

— У кожного з вас була інша мета.

— А про що він мріяв?

— Він перебував у пошуку і нарешті знайшов те, що бажав.

— Ти про що? — не зрозуміла Олена.

— Про одруження. Його одвічною мрією було знайти відповідну партію. Марі — донька відомого газетяра, власника популярної політичної газети. Такий шлюб відкрив Жанові широку і безтурботну дорогу.

— Без кохання?

— Просто вибрав свою гру і задоволений.

— А якщо вона йому обридне?

— Хто, гра чи дружина?

— Обидві.

— Ну, тоді їх змінить. Кожен з нас постійно щось обирає і, якщо йому не підходить, змінює.

— Але ж є ще й обставини, на які неможливо вплинути.

— Лише здається, що не можна вплинути. Згадай свій власний випадок. Ти вибрала іншу гру, і навколишній світ також перебудувався.

— Я дуже хочу змінити власне життя.

— А ще Пан носить на собі шкуру леопарда, яка символізує різноманіття речей і явищ у природі. Вибирай, що бажаєш.

— І з чого почати?

— Пропоную тобі зробити перший крок. Якщо маєш бажання, то поїхали завтра разом на тиждень у гори, я так давно не пив чистої джерельної води.

Олена повернулася додому пізно ввечері. Радість переповнювала душу, раптом зрозуміла, що потребує музики. Що вибрати? Щось радісне! Нехай лунає Штраус.

Вона складала речі в валізку, кружляючи під натхненну музику вальсів. Це був інший танець, а не той розпачливий в обіймах з подушкою. Душа співала: «Сьогодні маєш сюрпризззззззззззз». Виявляється, сюрпризи бувають приємними.

* * *

Яке щастя, що на її шляху зустрівся Пантелій. Він єдиний подав їй руку і витягнув зі смердючого болота. Олена добре пам’ятає той стан: як затягувала трясовина, як відчайдушно борсалася в липкій каші, а найліпші друзі бігали довкола і плакали над її нещасною голівкою, яку ось-ось поглине вічний морок. І коли раптом під ногами намацала якийсь уявний пеньок і висунулася трішки вгору з багнюки, то запримітила, що такий розвиток подій не дуже подобається перейнятим глядачам. На щастя, виринула міцна рука Пантелія, яка щосили витягла її на квітучу галявину. Видовище закінчилося, глядачі розійшлися, втративши інтерес, а Олена залишилася одна обсихати на сонечку, обтрушуючи бруд. Поруч з’явився друг, який не лише допоміг змінити одяг, а й вказав стежку, яка виводила з непрохідної гущавини.

— Може, Пантелій закохався? — запитувала себе. — Чому вирішив провести відпустку на Батьківщині з нею, невже в нього немає когось ближчого?

Від такого припущення приємне тепло пробігало тілом. Вона потребувала мати хоч одну живу душу, яка щиро бажала їй щастя. Завтра настане новий день, який принесе свої сюрпризи.

Олена розуміла, що Пантелій посланий їй зверху, однак душа була настільки зболена, що про кохання і не думала. Їм було приємно вдвох сидіти до пізньої ночі на ганку, безконечно дивитися на зоряне небо і вкриті покровом ночі сині вершини.

— Кожна зустріч не є випадкова, — повторював Пантелій, і те, що тобі здається непотрібним тепер, виявляється корисним у майбутньому.

— Я це зрозуміла на прикладі з Жаном.

— Він пробудив тебе від сплячки, повернув віру в себе. А те, що повівся не так, як сподівалася, то це не його вина. Ти сама переоцінила свої повноваження. Чого ти хотіла? — Щоб кохав тебе єдину?

— Мені здавалося, що наші почуття взаємні.

— А виявилося не так, та й, зрештою, він тобі нічого не обіцяв. Йому лише було приємно з тобою і більше нічого, а ти сама придумала продовження історії.

— Я вірила, що закохалася.

— Це не кохання, він лише звільнив тебе від шкаралупи, оголив.

— Гаразд, Жан — це лише епізод, а от, на твою думку, за що я маю дякувати Георгію?

— За те, що остаточно вийшла на сонце, ти ж ніколи б не побачила яскравих променів, якби не ці зміни.

— Але ж це дуже боляче.

— Сонце завжди обпікає незагартовану шкіру, та з часом вона набуває чарівного мідного блиску.

— Останній рік став дуже важким для мене.

— Це від незвички. Ти отримала свободу і не знала, що з нею робити, а все через відсутність віри.

— Свобода мене розчавила. Хіба в такому стані можна в щось вірити?

— А перед тим хіба ти її мала?

— Ніколи не задумувалась над цим.

— Подивись на діла. Що ти робила? Якщо немає чим похвалитися, то й віри нема.

— Маєш рацію, я жила успіхами свого чоловіка.

— Вибач, ти була трутнем, який харчується чужими лаврами, тому нема чого скаржитися. Ти ж знаєш, яка їхня доля.

— Навіщо ти так, я ж проводила всі дні на кухні й у домашніх справах, не сиділа без діла, весь час була його тлом.

— Для кожного без винятку найважливішим є усвідомлення власної значущості, ким би той не був. Це закладено ще до народження, інакше не було б поступу. Одні прагнуть створити шедевр; інші вихваляються своєю причетністю до чужої слави; ще інші розповідають про себе небилиці. Ті, які нездатні ні на що, скаржаться на хвороби і нещастя, щоб хоч чимось виокремитися з сірої маси.

— З твого списку виходить, що я побувала в різних шкірах, крім першої.

— Створюй шедевр, не бійся ступити в прірву, вона також має сюрпризи.

— Намагаюся.

— Продовжуй і не зупиняйся, твої твори дуже цікаві, їх треба неодмінно опублікувати.

— Я й не думала.

— На все свій час.

— У мене останнім часом частенько болить серце.

— Від того, що ще не позбулася образи. Спробуй її викинуту назовні.

— Не завжди вдається. Моя персона тепер є темою для обговорення. Дивно, що мої найліпші друзі, принаймні ті, кого я такими вважала, поширюють про мене різні плітки. Важко на таке не реагувати.

— І, незважаючи ні на що, пробач. Це легко зробити, якщо виявити причину їхньої поведінки.

Найбільшу насолоду Олена мала, коли вони вдвох вирушали в похід на вершину якоїсь гори, а потім замучені сідали біля струмочка й готували їжу. Після обіду Пантелій діставав флейту і грав. Музика злітала понад смереками, неслася через урвища й ущелини, відгукуючись стоголосою луною.

— Ти справжній чарівник гір, недарма всі німфи заворожено слухали музику Пана, мені так і хочеться піти в танок.

— Однак йому не щастило у коханні, його всі боялися.

— Невже не знайшлося жодної жінки, яка б зрозуміла прекрасну душу Пана?

— Була така, одні кажуть, Селена, є й інші історії, а де правда — ніхто не знає.

Відпустка закінчувалася, треба повертатися у Францію.

— Які твої плани на майбутнє? — запитав Пантелій.

— Я ще не думала.

— Подумай, я вільний і ти вільна, ми можемо бути разом.

Олена не чекала такої пропозиції.

— Я не готова дати тобі відповідь. А ти хочеш повернутися назад на Батьківщину?

— Ні, я мрію, щоб ми разом жили в Франції.

— Я туди не поїду, — жахнулася Олена. Пригадалося Сержі, і від цього її почало трусити.

— Ми можемо придумати щось інше. Я хочу бути поруч з тобою.

— Ще не час на таке рішення, та й ми мало знаємо один одного.

— Добре, почекаємо ще трошки, та я обіцяю, що зроблю тебе щасливою.

— Ти це зробив, коли запросив поїхати в гори.

— Я допоможу тобі віднайти себе, хочу, щоб твої мрії збулися.

— Ти про що?

— Готуйся, восени я маю запрошення в Грецію на всесвітній конгрес, туди можу взяти з собою супровідну особу і нею будеш ти. Згідна?

— Це дуже дорого, я не можу використовувати твої гроші.

— Нехай тебе нічого не хвилює. Ми разом поїдемо в цю чарівну країну, твої мрії повинні матеріалізуватися. Не бійся невідомого, там може причаїтися твоє щастя.

Олена слухала ці слова, наче в сні. Не одна жінка хотіла б отримати таку пропозицію. Її подруги тільки мріяли про подорожі, а вона, можливо, побачить Гідру, де все, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза.

Муза

Георгій завжди усе робив досконало. Він ніколи не вагався перед серйозним кроком, та цього разу відчував деякий дискомфорт. Погодьтеся, повністю змінити життя не так то легко. Досі воно було простим і очевидним. Він завжди міг передбачити наступний день, який нічим не відрізнявся від попереднього. З одного боку, це додавало впевненості в діях, а з іншого, — причавлювало безжалісним чоботом буденності. А йому потрібні крила, які підносять у височінь і несуть, несуть у незвідані далі. Він мріяв про вільний політ, позбавлений земного тяжіння, а одноманітність обплутувала павутиною будь-яку ініціативу. Георгія гнітила сірість, що панувала в їхньому місті. Це нагадувало пташиний двір, повен качок і курей, чиї мізерні мізки зайняті лише пошуками дрібних зернин. Він же був лебедем, який ще так і не розправив крил у цьому курнику.

Ще видатний Платон у безсмертній «Державі» описав душу Орфея, яка не захотіла більше повертатися до людей і вибрала собі долю лебедя. Раніше Георгій не розумів цих рядків, а тепер вони розкрили свій таємний сенс. Та що й казати, лебідь — це ж головний атрибут Феба, а отже, і його.

— Час летіти в вирій, — щораз частіше повторював Георгій, займаючись щоденними справами.

Останнім часом він особливо потребував натхнення. А воно, наче фата-моргана, мерехтіло вдалині й з кожним днем віддалялося. Куди щезли музи? Чому вони не хочуть підхопити його й перенести до Кастальського джерела та напоїти священною водою? Без них так нудно жити. А раптом, ці примхливі панянки вирішили покинути свого генія?

І ось одна муза таки з’явилася. Він побачив її на бенкеті під час наукової конференції. Вона мала незвичне ім’я — Іоланта. Муза щойно закінчила університет і мріяла про аспірантуру. Іоланта ще й малювала, виявляється, ще недавно деякі її картини прикрашали стіни університету.

З першої ж миті дівчина вразила в саме серце, мала в собі щось загадкове, була зовсім не схожою на інших.

— Про що ви мрієте? — запитав Георгій, підійшовши до неї.

— Намалювати тисячу дерев і зустріти любов, якій я зможу підкоритися. Omnia vincit amor, et nos cedamus amori [10], — замріяно відповіла красуня.

Георгій відразу побачив себе могутнім наставником, священний обов’язок якого — відкривати нові горизонти неофітам. Іоланта з захопленням слухала свого учителя, не зводячи з нього закоханого погляду, вбираючи кожне слово, наче губка.

— Мені ще ніколи не було так цікаво, тільки ви спроможні розкрити мені таємниці справжньої поезії, — заворожено шепотіла дівчина, — sic me servavit Apollo [11].

Остання фраза найбільше вразила Георгія. Нарешті він знайшов те, чого так довго потребував. Яке це неземне сотворіння мудре, як влучно вміє підібрати потрібні слова. А які в неї знання з латини?! Чому Олена така від цього далека? Хіба цю юну німфу можна порівняти з дружиною, яка постійно асоціювалася з теплими і лагідними домашніми пантофлями? Вони тихо шурхотіли по паркеті, завжди тримаючи ноги в теплі, але й не давали злетіти в небо. Іоланта — це пуп’янок, з якого розквітне троянда, його треба плекати і доглядати. Георгій раптом побачив себе героєм відомої опери Чайковського, який зобов’язаний подарувати зір прекрасній сліпій принцесі.

Після цього вечора їхні стосунки почали бурхливо розвиватися. Іоланта виявилася дуже здібною ученицею, чемно виконувала накази свого вчителя. Вона стала для Георгія джерелом натхнення, яке напоювало чарівним нектаром. Він поринав у священні води і повертався оновленим чоловіком, а найважливіше, — помолодшав на двадцять років.

Що це? Невже справжнє кохання? Георгій ще ніколи не був таким щасливим. Тільки одна незручність. Треба роздвоїти особистість. Одна частина залишалася добрим сім’янином зі всіма щоденними турботами, а інша злітала лебедем у небеса і ширяла в вільному польоті. В ньому відбувалася постійна боротьба двох стихій — Землі й Вогню, перша пригнічувала, а друга надихала. Він намагався їх урівноважити, та зробити це було надзвичайно складно. Друга мала таку потужну притягальну силу, що для першої залишалося щоразу менше місця.

Георгію не вистачало сміливості розірвати стосунки з сім’єю. Чоловіки, загалом, є боягузами, хоча й іменують себе сильною частиною людства. Вони зрідка самостійно роблять доленосні кроки. Їм значно спокійніше безконечно тягнути лямку, ніж її обірвати. Зазвичай, це роблять їхні дружини, доведені до відчаю. Жінки, загалом, керуються миттєвими емоціями, а потім роками шкодують про необдуманий крок.

Коханки нахабніші й починають настирливо вимагати розлучення з дружиною. Це дуже ризикована справа. Та якщо їм вдасться переконати коханого, то є реальна можливість стати переможницею і забрати обранця від дружини.

Перша загроза для родини виникла в столичному готелі. Георгій тоді не мав жодного наміру розлучатися, однак тепер, коли йому запропонували нову посаду в столиці, Іоланта поставила його перед вибором і виграла.

— Або я, або вона, — холодно прорекла юна красуня.

— Звичайно ти, мені ж не жити без тебе, — палко цілував свою музу Георгій.

Мучили докори сумління, та страх втратити крила переміг.

— Alea jasta esto [12]. Vita sine libertate [13], — остаточно вирішив.

Прийнявши доленосне рішення, Георгій так і не зрозумів, які метаморфози з ним відбулися. Раніше він одягав крила лише тоді, коли цього бажав, а тепер вони стали намертво пришиті до плечей.

Колишній добрий сім’янин утікав з дому наче злодій. Він не наважувався відверто сказати правду Олені, і тому скористався з її поїздки в Францію. Після прощання з дітьми, які виїхали на навчання в Австрію, швидко зібрав речі й дременув у пошуках щастя.

Там, за обрієм, очікувало нове життя, повне кохання і натхнення. Він мріяв створити шедевр, який вразить увесь світ. А Іоланта малюватиме картини і надихатиме його на творчість.

Нова посада передбачалася значно вищою, ніж попередня. Керівництво обіцяло з часом виділити помешкання, а наразі треба винаймати поганеньке житло за кругленьку суму.

Перший місяць минув, як у раю. Єдине — Іоланта відразу відмовилася прасувати сорочки. Вона не терпіла цієї роботи, бо від гарячої пари її боліла голова. Спочатку Георгій намагався знайти якусь хімчистку. Поблизу такої не знайшов, а в інших ціни зашкалювали, нема ради, як самому виконувати цю не дуже мудру роботу і відмовитися від звички щоденно змінювати стрій.

Потім почалися інші несподіванки.

— Коханий, мені потрібне авто, я не маю бажання штовхатися у метро, — почала канючити Іоланта.

— Ми ж маємо стільки видатків, навіщо ще щось купувати? Та й, зрештою, у нас є моє.

— Старе і непрестижне, а тут усі їздять на таких розкішних, та й зрештою воно твоє, а не моє.

— Ми зараз не в змозі робити такі дорогі покупки, — заперечував Георгій.

— Але ж я маю права і хочу їздити.

— Кохана, потерпи трішки, і житимеш як у казці.

— Я не хочу терпіти. Мої найліпші роки минають у цій дірі.

— Ти ж у столиці, яка це діра!

— Я маю на увазі наше помешкання, я тут гину!

Спочатку Георгій намагався її вмовити, та це не допомагало. Іоланта обрала позу ображеної дитини, яку затягнули невідомо куди і посадили до в’язниці. Щодня вона зустрічала його докорами, плакала і погрожувала покинути.

— Гаразд, я тобі віддам моє авто, роби що хочеш, купувати нове я не в змозі — не витримав Георгій.

— А ти ж як? — закліпала оченятами.

— На метро, — різко відповів.

— Ні, я так не хочу!

— А що ти хочеш?

— Я щодня відвозитиму тебе на роботу, а потім забиратиму, гаразд?

— Гаразд, — погодився Георгій.

Іоланта заспокоїлася й стосунки нормалізувалися. Та за два тижні гармонія знову порушилася.

— Мені здається, що ти вже мене не любиш так, як колись, — почала дорікати Іоланта, їдучи за кермом.

— Звідки ти таке взяла?

— Ти не такий, як колись.

— Я змучений, удома поговоримо, — хотів закінчити розмову Георгій.

— Ні, я хочу чути зараз, — не припиняла Іоланта.

— Прошу тебе, перестань дорікати, ліпше стеж за дорогою.

— То я тобі дорікаю? От візьму і покину, — почала голосно плакати.

— Чого ти хочеш? Щоб я зараз упав на коліна і благав?

— Яка я дурна, я хочу померти, і тоді ти зрозумієш!

— Перестань говорити дурниці, — втомлено відповів Георгій.

— То для тебе це дурниці? Може, і я для тебе дурниця?!

Він не встиг вимовити й слова, як вона раптом розігнала авто до небувалої швидкості. Воно неслося, мов навіжене, широким проспектом.

— Зупини негайно! — стривожився Георгій.

— Не зупиню, якщо помремо, то разом, — втупившись в одну точку, бубоніла Іоланта.

Перед ними раптом з землі виросла вантажівка. Іоланта вдарила по гальмах, авто з диким свистом спинилося за кілька сантиметрів від небезпеки. На щастя, позаду нікого не було.

— Ти що, здуріла?! — верещав Георгій.

— Мені погано, — ридала Іоланта.

Георгій вискочив з авто, витягнув дівчину і сам сів за кермо.

— Досить мені цих концертів, поїхали додому, — гостро скомандував.

Удома Іоланта впала на канапу і зайшлася в риданнях. Георгій не реагував. Тоді вона зірвалася, мов навіжена, побігла до лазнички і замкнулася на ключ. З-за дверей чулося голосне ридання, потім тихе схлипування, за деякий час запала тиша. Спочатку він не звертав уваги та за деякий час стривожився і почав стукати в двері. Відповіді не почув.

— Відчини, що сталося! — трусив безрезультатно дверима Георгій.

Швидко побіг до спіжарки, похапцем схопив лом і кинувся вибивати двері. Іоланта сиділа в порожній ванні з якимись таблетками в руках і наляканими очима дивилась на Георгія.

— Я кохаю тебе і не можу без тебе жити, — лепетала.

— Я тебе також кохаю, не смій, чуєш, ніколи не смій робити таких дурниць, — кинувся витягати її з ванни. Підхопив музу на руки й поніс до спальні.

Зо дві години в них вирувало бурхливе кохання, потім, знесилені від шалених емоцій, позасинали.

На деякий час у домі запанував спокій, однак тепер Георгій не давав їй свого авто, та вона й не просила. Минулі події почали потроху забуватися.

— Мене запросили на конференцію в Краків, — якось повідомив Георгій. — Їду наступного тижня.

— А що робити мені?

— Я їду лише на три дні, скоро повернуся.

— Я не буду сама сидіти тут три дні.

— Але я повинен поїхати, люба.

— Коли повернешся, то вже мене не застанеш.

— А який вихід?

— Або ми їдемо разом, або ніхто, — вперлася Іоланта.

— Але ж поїздку оплачують лише мені.

— Тоді заплати за мене.

— Це дуже дорого, ми житимемо в п’ятизірковому готелі.

— Тим більше. Ти житимеш у розкішному готелі, а я сидітиму в цій дірі?

Наступного дня Георгій повідомив організаторів конференції, що в відрядження поїде не сам. Він не міг відмовитися від важливої поїздки, отож, переслав кошти за готель, що дорівнювали місячному окладу.

Місто польських королів зустріло їх чудовою осінньою погодою. Перші два дні проминули доволі спокійно. Бенкет призначили на останній, третій день, туди вони мали піти вдвох.

— У мене сьогодні ділова зустріч, я змушений тебе ненадовго залишити, — зранку повідомив Георгій.

— А що мені накажеш робити?

— Тут стільки музеїв, що годі все оглянути. Можеш піти в королівський замок Вавель чи ще кудись.

— Я все обійшла.

— Тоді ще щось придумай.

— Я піду з тобою.

— Зі мною не можна, це ділова зустріч.

Георгій почав одягатися, Іоланта також швидко одягнулася.

— Ми підемо разом, — уперто бурмотіла муза.

— Добре, я тебе заведу в якийсь музей, доки йтимуть переговори.

Вона нічого не відповіла. Вийшли на вулицю.

— Якщо не хочеш іти в музей, можеш посидіти в Марійському костелі й послухати орган, а ввечері я повернуся і підемо разом на бенкет.

— То ти хочеш сказати, що я до вечора повинна сама вештатися містом?

— Можеш повернутися в готель, поїсти і відпочити.

— Я не хочу сама десь їсти, хочу піти з тобою.

— Я не можу цього зробити.

— Чому інші можуть, а ти ні?

— Хто?

— Ти сам казав, що якийсь професор приїхав зі своєю дружиною і вони весь час разом.

— Вони ж разом працюють і вона також є учасником конференції.

— Мені байдуже, я хочу бути там, де всі.

— Я спізнююся, давай, не будемо сваритися, — роздратувався Георгій.

— Ти візьмеш мене з собою! Зрозумів?! — заверещала Іоланта.

— Перестань влаштовувати мені істерики, бо я не витримаю, на нас озираються люди.

— Вони зараз будуть не тільки озиратися, — вигукнула Іоланта.

Георгій не встиг опам’ятатися, як вона впала на землю і почала дряпати себе нігтями по щоках. З обличчя заюшила кров. Перехожі почали зупинятися, не розуміючи, що діється.

— Ти здуріла, негайно перестань!

Він схопив Іоланту за руки і потяг до готелю. В кімнаті кинув її на ліжко і швидко вийшов.

Георгій повернувся після закінчення наради. Іоланта зустріла його, як нічого й не було. Вона вдягнула вечірню сукню, а подряпини від нігтів уміло замалювала тональним кремом.

— Через тебе я запізнився на важливі переговори.

— Я буду чемною дівчинкою, більше таке ніколи не повториться, — лагідно поцілувала коханого в уста.

До кінця подорожі нічого екстраординарного більше не сталося, повернулися додому без жодних пригод.

— Коли ти розлучишся з дружиною? — якось запитала Іоланта.

Георгію не хотілося зачіпати цієї теми, вирішив ухилитися від відповіді.

— Скоро Новий рік. Що тобі подарувати?

— Довідку про розлучення, — гостро відповіла дівчина.

— Ну гаразд, давай повернемося до цього питання після свят.

— Треба вирішити негайно. Я хочу, щоб ми чимшвидше одружилися.

— Я обіцяю тобі наприкінці січня поїхати додому й отримати розлучення, а тоді подумаємо про шлюб.

— Я тобі не вірю. Може, ти ще комусь щось наобіцяв? — почала схлипувати Іоланта.

— Хіба я можу з кимсь бути, крім тебе? Ти ж у мене єдина.

Ці слова на деякий час заспокоїли Іоланту. Минули зимові свята, Георгій забув про розмову.

— Чому ти так пізно приходиш додому? — якось сердито зустріла Іоланта.

— У мене багато роботи, — змучено відповів Георгій.

— А мені здається, що ти не збираєшся розлучатися, бо в тебе є коханка.

— Не кажи дурниць. Ти що, не бачиш, що я весь час працюю? От і завтра з самісінького ранку маю нараду й невідомо коли повернуся, а ти — про якихось коханок.

— Доведи мені.

— Як же мені довести?

— Залишися завтра вдома, зателефонуй на роботу і скажи, що захворів.

— Я не можу, в мене дуже важлива зустріч.

— Я хочу, щоб ти залишився зі мною. Чуєш?

— Не може бути й мови, — втомився Георгій від безплідних пояснень. — Мені рано вставати, іду спати.

— Побачимо, — відповіла Іоланта, але він її слів уже не чув.

Зранку розбудив будильник. Протираючи очі, Георгій пошкандибав до лазнички й оторопів. Спочатку йому здалося, що це сон, та за хвилину охопив жах. Іоланта, ще з вечора, замочила в ванні з водою всі зимові речі: дублянку, шапку, чоботи, штани і навіть шкарпетки. Змінного зимового одягу він не мав, треба терміново сушити речі. Він побіг у спальню, почав її будити, лаючи всіма можливими і неможливими словами. Муза розплющила прекрасні очі й тихо промовила:

— Я ж казала тобі, що ми будемо сьогодні разом, ходи до мене, коханий.

Був скандал, Іоланта тихо схлипувала в куточку. Георгій нашвидкоруч праскою висушив штани, знайшов у шафі осінню куртку й черевики і поквапився на роботу.

Він помітив, що після кожного такого вибрику на деякий час настає спокій, це нагадувало життя на пороховій бочці, що може вибухнути в будь-яку мить. Муза виявилася непередбачуваною, і це починало лякати.

За якийсь час Іоланта вирішила, що треба серйозно зайнятися рисунком. Накупила різних фарб і поринула в світ мистецтва. На перших порах нове заняття відволікало її від різних дурниць. У неї з’явилися нові знайомі, з якими тепер проводила час. Георгій виявив, що Іоланта стала значно спокійнішою, перестала наполягати на розлученні з Оленою і більше не влаштовувала істерик.

У неї розпочався період творчого піднесення. Весь час вона говорила про свої плани та про мрію підготувати персональну виставку. Коли їй щось не вдавалося, могла впадати в депресивний стан, але швидко з нього виходила.

Це було на руку Георгію, тепер вона не заважала йому працювати.

— Я стану відомішою, ніж ти, — якось сказала Іоланта.

— Спробуй, — посміхнувся Георгій.

— Я доведу тобі. Мрії збуваються.

Одного разу він повернувся додому пізно й обімлів. Стіни помешкання, яке вони винаймали, були повністю розмальовані деревами, а по стелі пролягли слова Mutalis mutandis [14]. Уперше сонцесяйного Феба, знавця давньої латини, роздратувала ця мова.

— Ти що, здуріла?! — схопився за серце Георгій.

— Моя мрія здійснилася, я змінила світ, намалювала тисячу дерев.

— А хто платитиме за ремонт?!

— Не кричи на мене, ці дерева прикрашатимуть наше сіре існування. Доки я тут житиму, ніхто не заборонить мені зачаровуватися довкіллям.

Георгій нічого не відповів, лише у думках рахував квадратні метри, які треба білити, набігала добряча сума.

Так вони прожили серед дерев ще майже місяць. Перед Великоднем Георгій, повернувшись з роботи, знайшов записку на столі. «Ти ніколи не зробиш мене щасливою. Я знайшла того, хто мене розуміє. Прощавай навіки. Іоланта.»

— Plaudite, cives, plaudite, amici, finite est comoedia [15], — ні з того, ні з сього промайнула в голові відома фраза.

На великий подив, ця новина зовсім не засмутила. Георгій з полегшенням зітхнув, спокійно зняв крила і почав готуватися до побілки.

* * *

Надходив Великдень. Георгій дуже скучив за домом і синами, йому бракувало того тепла і затишку, яким колись нехтував. Єдине стримувало — він не наважувався глянути їм у вічі. Татко ж утік з дому, наче злодій, у пошуках любовного напою, і тепер не знав, якою буде реакція, а перед Оленою відчував особливі докори сумління. Душа прагнула полинути в рідні краї, однак тоді треба посипати голову попелом, а цього зробити йому не дозволяла чоловіча гордість.

«А якщо вона, як Сольвейг, очікує мене, як блудного Пер Гюнта в лісовій хатці?» — зароджувалася надія.

«А якщо ні?» — відразу виникала відповідь.

Йому треба впевнитися, що його чекають і приймуть без жодних застережень, бо в іншому випадку, треба пережити приниження, а це сонцесяйному Фебові не личило. Георгій не хотів визнати себе звичайнісіньким боягузом, і вирішив усе залишити так, як є. Інколи він спілкувався по телефону з Олесем і Стефаном, та з часом дзвінки рідшали.

Увесь час Георгій намагався заповнити роботою. Час від часу з’являлися нові жінки, але ці знайомства були швидкоминучими. Після пригод з Іолантою він, як вогню, боявся вступати з будь-ким у серйозні стосунки. Посилювалося почуття дискомфорту, який починав щораз більше гнітити.

Улітку Георгій приїхав у рідне місто до батьків. Найперше зателефонував до Олеся.

— Нам треба зустрітися, — запропонував Георгій.

— З приємністю, ми так давно не бачилися.

— А як Олена, ви зустрічаєтеся? — затамовуючи подих, запитав Георгій.

— Дуже зрідка, твоя благовірна сильно змінилася. У неї тепер нове товариство.

— Що означає змінилася?

— Її тепер більше цікавлять заможні особи. Можеш до неї зателефонувати, якщо бажаєш.

— А що вона робить?

— Не знаю, Марина хотіла зустрітися, але та вічно зайнята. Вона тепер вештається з якимсь мільйонером Європою й старі друзі її більше не цікавлять.

Від цих слів у Георгія зіпсувався настрій, білий Крук почорнів, те, що завжди вважав надійним оплотом, зазнало краху.

Гідра

Цього разу Олена вирішила нікому нічого не розповідати. Це ж не вигадка, а справжня реальність, тому боялася, щоб ніхто не наврочив і не зіпсував її щастя. Яке блаженство усвідомлювати, що про тебе хтось дбає. Вперше за багато років вона почувала себе справжньою жінкою. Їй не треба ні про що турбуватися. Пантелій подбав про все: візу, квитки, гроші й усілякі дрібниці, необхідні під час подорожі. Він навіть замовив для неї готель на одну ніч поряд з летовищем, оскільки його літак прилітав в Афіни днем пізніше.

За три години літак приземлився в столичному аеропорту. Пасажири швидко пройшли прикордонний контроль і отримали багаж. На протилежному боці вулиці виднівся готель з назвою «АВС», саме той, який замовив Пантелій.

— Вітаємо вас у Греції, — люб’язно відчинив двері швейцар.

Кімната була затишною. Олена вирішила швидше лягти спати, оскільки дуже втомилася. Зранку мав прилетіти Пантелій, їй хотілося швидше встати і причепуритися перед зустріччю.

Зранку о дев’ятій задзвонив телефон.

— Привіт, як спалося? — почула знайомий голос.

— Ти де? — не зрозуміла Олена.

— Я в рецепції, — відповів Пантелій.

— То заходь до мене.

— А ти не заперечуєш?

— Ні, як я можу заперечувати.

За кілька хвилин у двері застукали.

— Відчинено, — гукнула Олена.

До номера зайшов Пантелій і зупинився в передпокої.

— Привіт. Як ти? — Олена підійшла і поцілувала лагідно його в щоку.

— Стужив за тобою, а ти?

— Я також, — розгублено відповіла.

Зараз відбудеться те, про що вона намагалася не думати. За весь час їхнього знайомства вони ще жодного разу навіть не поцілувалися. Тоді в горах Олена знала, що є бажаною, та вона намагалася уникати ближчих стосунків, адже серце мовчало.

Олена й не опам’яталася, як Пантелій почав палко її цілувати. Від дотику їй забило дух, більше року в неї не було чоловіка. Вона вся зм’якла, як віск, підкорившись чоловічій настирливості, не маючи сили пручатися в ніжних руках. Пантелій швидко підхопив її на руки і поніс до ліжка…

— Я ж не кохаю, то чому ж мені з ним так добре? — не давала спокою думка.

— Я зроблю тебе найщасливішою жінкою в світі, — шепотів Пантелій і від тих слів приємне тепло розливалося по тілі. Вона почувала себе бажаною, їй було так затишно, що залишалася б тут вічно. Як могло так статися, що той, про кого ніколи не думала і не мріяла, зробив її щасливою?

— Кохана, нам треба поквапитися, — перебив її думки Пантелій, — о дванадцятій завершується доба, і треба залишити номер.

— А куди ми поїдемо? — замріяно запитала Олена.

— Спочатку я розрахуюся на рецепції, а потім замовимо таксі й поїдемо в наш готель.

Авто гнало Національною дорогою до столиці, яка сяяла вдалині білими будівлями.

— Зараз ми проїжджатимемо біля університетського містечка, а потім проминемо площу Кесер’яні, тут найліпші в Афінах рибні таверни. Нам обов’язково треба завітати сюди.

— Звідки ти все знаєш? — здивувалася Олена.

— Я не перший раз у цьому місті.

— А де ти ще був?

— Багато де. Наступного разу поїдемо в Італію, тобі обов’язково треба побачити Рим.

— Звідки ти знаєш мої бажання? Я завжди мріяла кинути копійки в фонтан бажань.

— Ти маєш на увазі фонтан Треві?

— Так.

— Можеш замовляти бажання зараз.

— А я його вже маю.

— Невже? Можеш мені розповісти?

— Я не знаю, як ти сприймеш.

— Кажи сміливо.

— Я мрію про натхнення, яке допоможе змінити фарби.

— То для цього не треба їхати в Рим.

— Чому?

— На все свій час, люба. Сюрпризи лише починаються. До речі, ми щойно минули вулицю імені Улофа Пальме і тепер попри готель «Гілтон» виїжджаємо на проспект Королеви Софії.

— Нам ще далеко?

— Уже зовсім близько. Зараз ми виїдемо на площу Сінтагма і звернемо на вуличку Метрополіс, на якій наш готель — «Пан».

— Ти навмисне його вибрав?

— В Афінах більшість готелів названі на честь богів. Пана почали особливо шанувати після битви під Марафоном. Греки вважали, що отримали перемогу завдяки йому. Тоді вірили, що він може своїм криком змусити втікати навіть хоробрих вояків. Відтоді існує повір’я, що Пана не можна тривожити, бо може розгніватися і нагнати на людей неймовірний страх. Звідси маємо слово «паніка».

— Мені знайомий цей стан, ліпше Пана не турбувати, — засміялася Олена.

Таксі зупинилося на вузенькій вулиці. Вони вийняли валізи і зайшли в хол.

— Ваш номер 505, — увічливо посміхнувся портьє.

— Я вже колись заходила в кімнату з номером 505, — налетіли вихором спогади минулих літ.

— Якщо тобі неприємне це число, ми можемо змінити.

— Ні, ні, мені байдуже. Ми житимемо разом?

— А ти не проти?

— Ні, я думаю, що нам буде добре.

— Тоді спочатку давай розбирати речі, митися і їсти. Потім мені треба піти у справах, а ти можеш оглянути музеї.

— Я не знаю цього міста, — занепокоїлася Олена.

— Не хвилюйся, я тобі все покажу. Звідси рукою подати до найвизначніших пам’яток архітектури.

Сонце піднімалося щораз вище, постійно хотілося заховатися в тіні. Спочатку вони пройшли Плакою — туристичним районом міста, вийшли до вежі Вітрів. Попри Римську Агору вузенькими вуличками дійшли до Давньої Агори, оточеної високим муром. При вході стояла маленька будка, в якій Пантелій купив серію квитків.

— Ось, маєш заняття. Тут квитки до найвизначніших музеїв Афін, у тім числі й до Акрополя. Як бачиш, ми недалеко від готелю, коли втомишся, можеш швидко повернутися в номер. Якщо зголоднієш, піди й поїж, ось тобі гроші, і не відмовляй собі ні в чому.

— Я маю гроші, — засоромилася Олена.

— Я тебе не питаю, чи ти маєш, чи ні. Сюди тебе запросив я, тому в всьому повинна мене слухатися.

Олена покірно погодилася. Ось, нарешті з’явився справжній чоловік, який подарував почуття легкості й упевненості.

— А коли ти повернешся додому?

— Як тільки закінчу справи. В мене кілька важливих зустрічей. Завтра починається конгрес і мені треба підготуватися.

— Я на тебе чекатиму, — бездонною синню очей поглянула Олена в очі Пантелія.

— А я буду весь час про тебе думати. До зустрічі, кохана.

День промайнув блискавично. Олені вдалося оглянути лише третину запланованого. Вона дуже втомилася, майже всі старовинні пам’ятки архітектури були під відкритим небом. Сонце пекло немилосердно, забираючи останні сили.

Змучена, спрагла, але щаслива, Олена повернулася в готель, а незабаром прийшов Пантелій.

— Як справи? — весело привітався.

— Чудово, лише дуже гаряче. На вершечку Акрополя пекло, як на пательні, можна дістати сонячний удар.

— Ти дуже втомилася?

— Уже ні, рада тебе бачити.

— А я страшенно голодний. Зараз швидко помиюся й підемо вечеряти. До речі, ти щось їла сьогодні?

— Хотілося лише пити, тепер можна щось і з’їсти.

— А що тобі хочеться зараз?

— Не знаю.

— Пропоную спробувати фаршированих кальмарів — небувала смакота.

Вони зайшли в маленький ресторанчик і сіли за столик.

— Зверни увагу, грецькі таверни дуже відрізняються від паризьких. Вони не мають якогось особливого декору, а столи накривають паперовими скатерками. Тут головний акцент на смак та якість їжі, зрештою, вона й справді найсмачніша в світі.

До столика підійшов офіціант і щось запитав грецькою мовою. Пантелій відразу відповів.

— Ти розмовляєш грецькою? — здивувалася Олена.

— Трошки, ця мова завжди мені подобалася своєю незвичністю, крім того, має з нашою багато спільних слів.

— Я нічого не зрозуміла з того, що ти говорив.

— Офіціант запитує, що ти питимеш: «кокіно» — червоне, «розе» — рожеве чи «левко» — біле вино.

— Мабуть, варто спробувати «розе».

Офіціант записав замовлення і зник.

— Як минув твій день, вдало? — запитала Олена.

— Чудово. Якщо піде добре, то мені вдасться підписати контракт з однією італійською фірмою, і тоді ми поїдемо в Рим. Ти ж цього хотіла?

— Ти мені робиш такі щедрі пропозиції, що я розгубилася, — зашарілася Олена.

— Ти що, не розумієш, я ж тебе кохаю і тепер ти стала часткою мене.

Їй дуже хотілося відповісти тим же, але не могла вимовити подібних слів. З Пантелієм було дуже добре, та це не кохання, в глибинах душі причаїлася туга за Георгієм, якої ніяк не могла позбутися. Можливо, значну роль відігравала образа, яку важко відпустити.

— Хочеш сюрприз? — продовжив Пантелій.

— Колись я їх боялася, а тепер хочу.

— Так от, післязавтра їдемо в Дельфи під Парнас до храму Аполлона. Нам на симпозіумі організовують екскурсію.

— Як цікаво! І ти візьмеш мене з собою?

— Аякже, тобі треба там побувати, для тебе це значно важливіше, ніж для мене.

— Чому?

— Я тобі там усе поясню.

Після вечері повернулися до готелю.

— Ти мені потрібна, — дивлячись їй просто в очі сказав Пантелій.

— І ти мені потрібний, з тобою я вперше відчула себе жінкою.

— Тебе здивує, але ти повинна знати — я не хочу без тебе жити, зроблю для тебе все, що в моїх силах. А ще моєю мрією є вічно грати для тебе на солодкозвучній сопілці Пана.

Він підійшов до Олени і пристрасно її обняв. Вона не пручалася, їй було приємно відчувати гарячий подих Пантелія, який розбуджував потяг. Хотілося належати цьому чоловікові. Досі її зашкарублу душу вкривав товстий шар криги, а тепер лід почав топитися.

Незабутньою стала подорож у Дельфи. Спочатку їх зустріло Кастальське джерело, яке омивало чарівною водою ущелину Парнасу.

— Ти повинна напитися священної води, а музи подарують тобі натхнення. Проси й отримаєш.

— Я хочу, щоб Ерато подарувала мені справжнє кохання, — задумливо промовила Олена.

— Більшість із нас є рабами власних пристрастей, а чисте кохання — те, що з’являється лише раз.

Олена опустила очі. Якими словами окреслити її почуття до Пантелія? Їй було дуже добре з ним, але серце його не прагнуло. Вона ніяк не могла позбутися думки про Георгія, весь час порівнюючи їх між собою.

— Хочу написати ще один роман. Може, я завдяки йому отримаю відповідь, — раптом сказала вголос Олена.

— Я тебе для того сюди й привіз, ця вода є чарівною. Для мене найважливіше, бачити тебе щасливою, вибір належить тобі. Та спочатку треба пізнати себе. Недаремно ж біля входу до храму Аполлона були два написи: «Нічого понад міру» і «Пізнай себе». Ось відповіді на всі запитання. До речі, вони латиною звучать Ne quid nimis і Nosce te ipsum.

— Маєш рацію, коли переступаємо межу, починається руйнація. В нашій сім’ї порушилась рівновага, що й призвело до катастрофи.

— От і напиши про це, може твоя книжка збереже інші сім’ї. Якщо хоча б кілька людей скажуть тобі: «дякую, ти допомогла нам зберегти сімейний затишок», твоє життя недаремне. Це конкретна допомога, а не химерне літання серед хмар і прославляння невідомо чого.

— Ти вважаєш, що немає вибраних людей?

— Швидше, усі є вибраними, оскільки їм вдалося тут народитися. Кожен несе зернятко, яке повинно не тільки прорости, а й дати плоди.

— Скільки ж часу я втратила?!

— Нічого, важливо, що ти це усвідомила, тепер швидко надолужиш.

Олена стояла біля жолоба, з якого витікала дорогоцінна Кастальська вода, і не могла повірити, що це не сон, а справжнісінька реальність.

— Подивися, ці сходи ведуть униз до відкритого невеликого кам’яного приміщення. Саме тут на триніжку сиділа піфія і віщувала пророцтва, вдихаючи дим зі щілини. Кажуть, що ті випари просочувалися з тіла Піфона, убитого Аполлоном.

— Я уявляла це місце грандіознішим. Улюблена фраза Георгія: «Я повинен убити Піфона».

— Накрив каменем похованого в землі дракона не лише Аполлон. З цими потворами змагалося багато героїв. Геракл також привалив скелею могилу над Лернейською гідрою. Такі страховища символізують запеклих ворогів людства, вони є породженням їхніх пристрастей і емоцій.

— Щоб стати героєм, треба побороти дракона.

— Навколо стільки нещасних людей лише тому, що вони ще не закопали власне страховище. Їх увесь час щось мучить, з чим не можуть дати ради. Воно породжує хвороби, дискомфорт. Їм здається, що всі до них несправедливі, а обставини постійно складаються не на їхню користь. Вони чують відгомін землі, що є символом терпіння і ховає в собі всі сліди страждань.

Тягар тіла і серця позбавляє нас навколишньої краси і змушує пити гірку чашу випробувань. Він тягне вниз, і тому все стає обмеженим. А варто лише скинути гніт, як відразу стає радісно й легко. Добрі наміри: доброта і толерантність, усепрощення, любов і порозуміння приходять лише завдяки легкості в розумі, душі й тілі. Очевидно, людина спочатку повинна уважно дивитись на землю і побачити те, чого та хоче її навчити. Однак це не найважливіше. Мета життя — навчитися дивитися на небо.

— Георгій завжди дивився на небо.

— Так, але він забув навчитися правди в землі.

— А я хоч і вперто сиділа на землі, також нічого від неї не навчилася.

— Бо не було гармонії.

— Я її прагнула.

— Страждання, біль і тривога з’являються, коли бракує гармонії. Я в одній статті прочитав дуже цікаву думку: Щоб здобути духовність, треба подивитися на навколишній світ як на єдину симфонію; у якій кожний індивідуум є нотою. Щастя полягає в тому, щоб налаштуватися на гармонію всесвіту. Розумієш, ми стаємо духовними не від належності до якоїсь релігії чи віри в окремі ідеї. Саме в цьому і є квінтесенція нашої постійної суперечки з Жоржем. Він ніяк не міг побачити ноту кожного індивідуума, вони для нього не звучали.

— Мені пригадалися слова Жана.

— Які?

— «Пантелій бачить божественне в кожній людині. Він обожнює хор, а для тебе, Жорже, найважливішим є соліст».

— Кожен бачить те, чого бажає. А ти? Чого тобі найбільше хотілося б? — обняв Олену Пантелій.

— Поїхати на Гідру, завдяки цьому острову змінилося моє життя.

— Уважай, що твоє бажання збулося. Симпозіум закінчується завтра, а зворотні квитки в нас на понеділок. Отож, маємо ще три дні.

Від зупинки метро «Монастеракі» є прямісіньке сполучення з портом Піреєм, а звідти — дві години швидкісним катером до Гідри. Перед Оленою розкинула оксамитові простори Саронічна затока, щедро засіяна, наче діамантами, маленькими й великими островами. За сорок хвилин «морський дельфін» зупинився на Поросі, а ще за годину прибув у кінцевий пункт.

Цей острів має притаманну лише йому традиційну архітектуру. А найцікавіше те, що тут заборонений будь-який механічний транспорт, навіть велосипеди. За таксі тут слугують ослики, які відвезуть у найдальший куток.

Вони зайшли в сувенірну крамницю, бо Олені захотілося купити щось на згадку.

— Що бажаєте? — запитала англійською жінка середнього віку.

— Я б хотіла таку річ, яка б завжди нагадувала мені Гідру.

— Купіть сувенір у вигляді маленького мольберта з картиною, на якій зображено наш острів.

Олена переглядала різні кольорові дрібнички, як раптом почула, що продавчиня розмовляє з кимсь по телефону її рідною мовою.

— Вибачте, здається, ми земляки, — звернулася до продавчині.

— Тут дуже багато наших, — радісно відповіла жінка.

— А ви давно живете на цьому острові?

— На Гідрі вісім років, а в Греції скоро вже дванадцять.

— А чому ви покинули Батьківщину? — запитав Пантелій.

— Так склалися обставини. Я не мала іншого виходу.

— Невже вам не було лячно, отак усе покинути і податися світ за очі? — вжахнулася Олена.

— Тоді мені було байдуже, чоловік мене покинув і я залишилася сама з донькою. Одна моя приятелька запропонувала спробувати щастя на чужині. Я залишила доньку мамі, а сама вирушила в далекі краї.

— А що з дитиною? — запитала Олена.

— Зараз вона тут, зі мною, щойно телефонувала.

— І що робить?

— Закінчила школу, тепер спробує здобути вищу освіту.

— А ви як?

— А я ніяк, маю грека, з яким живу сім років, він є власником цього магазину.

— Ви часто приїжджаєте додому? — запитав Пантелій.

— Ні, квитки дуже дорогі, та й нема до кого. Ще як жила мама, то їздила частіше.

— Вибачте, а ваш чоловік має нову сім’ю? — поцікавилася Олена.

— Так. Зараз мені байдуже, а тоді думала, що збожеволію. Та й у Грецію втікала з горя.

— Ви його дуже любили?

— Тоді запевняла себе, що так, а тепер бачу, що помилялася. Для мене це був жахливий удар, усю себе я присвятила йому, а тут така чорна зрада. Вам не зрозуміти.

— Мені добре відомі ці почуття, я пройшла подібний шлях.

— Тоді ми друзі по нещастю, — гірко посміхнулася продавчиня.

Олена побачила, як Пантелій непомітно відійшов убік.

— А ви знаєте причину, чому так сталося?

— Занадто дбала про нього. Кожен прагне того, чого не має. Тепер він це зрозумів, але що казати.

— Ви думаєте, він усвідомив свою провину? — запитала Олена.

— Довелося звикати до інших умов, та дівка добряче залила сала за шкіру. Я переконана, що йому хотілося повернути той безтурботний спокій, який мав колись.

— А якби він приповз на колінах і благав пробачити, ви б повернулися? — випитувала Олена.

— Що ви! Минуло стільки років. Мені він уже не потрібен.

— Скільки ж років ви страждали?

— Два, або й три. Важко, коли тебе покидають, кожен може образити і принизити, найближча сусідка, і та мене вколола. Може, це стало тою останньою краплиною, яка виштовхнула мене з рідного краю.

— Розкажіть, — наполягала Олена.

— Історія проста й нецікава. Ми з сусідкою випадково зустрілися в магазині. Так сталося, що вона забула вдома гроші. Я запропонувала, що заплачу за неї. Можете уявити, що мені відповіла?

— Що?

— «Що ти, я при мужу» і зверхньо поглянула на мене. Спочатку я подумала, що це випадково вирвалося, та вона ще двічі з притиском повторила цю фразу. Від тих слів мені хотілося втекти. Я глянула похапцем на годинник і зробила вигляд, що мушу поспішати.

— Люди жорстокі, я також багато чого пережила, — похитала головою Олена.

— А хто з вами? — посміхнулася продавчиня.

— Мій приятель, — зашарілася Олена.

— Якщо лагідний, добрий і щедрий, то тримайтеся його, у світі дуже важко бути самій. Я ж мала вищу освіту, працювала інженером, а нині продаю в магазині.

— Дивно, усі жіночі історії такі подібні. Ви розповідаєте, а я впізнаю себе, — задумалася Олена.

— Усі люди роблять подібні помилки, їхній перелік не такий уже й великий.

— То ви вважаєте, що корінь один і той же?

— Можливо, але не треба звинувачувати один одного, завжди винні обоє, п’ятдесят на п’ятдесят. Шкода, що до цього доходиш занадто пізно.

— Ви ще кохаєте свого чоловіка?

— Бувають хвилини, коли дуже хочеться повернути ті часи. Та назад вороття нема. Хоча, хто знає?

— Уважаєте, що розбите горня не можна склеїти?

— Чому ж, можна, розумієте, коли воно розбилося, відпали ще й крихти, яких уже не знайти, хочеш чи не хочеш, мікрощілини залишаться. Звичайно, їх можна замазати, але тоді це стане зовсім інше горня. Ось погляньте, які вони різні стоять на поличці, кожне має свій рисунок. А якщо його розбити, а потім скласти, то рисунок обов’язково порушиться.

На поличці стояли горнята для чаю, на яких були намальовані сцени з античної міфології. На одному з них було зображене змагання між Аполлоном і Паном. Сонцесяйний Феб у лавровому вінку та червоному плащі, звівши очі до небес, перебирав пальцями на кіфарі. Навпроти цапоногий Пан, опустивши очі до землі, захоплено грав на серінзі [16].

— Я хочу купити це горнятко, — заворожено промовила Олена. — Мені вже треба йти.

— Нехай вам щастить.

Пантелій чекав на Олену біля магазину.

— Знаєш, у мене після розмови з цією жінкою виникли два задуми.

— Відразу аж два?!

— Розумієш, її, як і мене, колись покинули, наші долі чимось подібні. Я кожного разу запитую себе, чому покидають відданих жінок? Чому розлучаються пари, які довго прожили разом? Кожна історія інша, але щось вони мають спільного.

— І ти маєш відповідь?

— Уяви собі, що так. Усе дуже просто — дисонанс. Я довго думала над цим. Спочатку він непомітний, а далі його дуже важко витримати, і тому від нього стрімголов утікають, покидаючи все. Не допомагають ні благання, ні волання, ні погрози. Причин для дисгармонії багато, вони ховаються за найнепомітнішими дрібницями, які є першопричиною непорозумінь. Вони схожі на мишку, яка стала головним героєм казки про ріпку. Я колись у всьому звинувачувала чоловіків. Насправді ж відповідальність лягає однаковісінько на обох.

— І все ж таки на все є своя причина.

— Мені здається, що знайшла відповідь, принаймні стосовно родин, де лідером є чоловік. Він задає тон, примушує дружину відмовитися від кар’єри. Вона погоджується, значно легше підкоритися, ніж відстояти свою незалежність. Дуже швидко звикає до свого положення і нічого не бажає змінювати. Їй стає зручно прикриватися нестачею часу, магазинами і дітьми. І чим вище він злітає в небеса, тим більше вона приземлюється, переконуючи себе, що небо — не її стихія. Справжня причина полягає у ледарстві, яке підступно сповиває і заколисує.

Їй зручно жити в тіні свого чоловіка, намагаючись бути надійною його підпорою. Успіхи благовірного стали її досягненнями, втратилася потреба розкривати власні таланти. Це жорстоко, але за довгі спільно прожиті роки вона перетворюється на банального споживача чужої слави. Жінка свято переконана, що допомагає чоловікові плисти по бурхливому морі життя. Як не прикро, у цьому разі частенько перетворюється в зайвий баласт, який жорстоко викидають. Чоловікам, які стрімко піднімаються на гребінь хвилі, починає заважати старий тягар, вони прагнуть змін, і з легкістю позбуваються його, хапаючи по дорозі щось свіже. Їм байдуже, що дуже швидко нове також обридне. Вони живуть лише миттю, яка дає нові відчуття, стверджуючи їхню чоловічу міць.

— Добре, то ж у чому полягає перший задум?

— Треба змінити акценти в «Сюрпризах Долі». Багатьом жінкам подобається звинувачувати чоловіків, та саме тут прихована головна помилка. Хочу, щоб моя книжка принесла справжню користь.

— Добре, тепер треба, щоб у жінок також виникло бажання щось змінити. Уяви собі, що ти купила таку книжку, невже, прочитавши її, відразу виконаєш поради? Чи ти знаєш, як треба себе змінити і яку треба мати силу волі, щоби протистояти такому чоловікові, як твій?

— Мабуть, ти маєш рацію, можливо, комусь вона потрапить до рук у відповідний момент і стане останньою соломинкою.

— А який другий задум?

— Почати роман про змагання між Аполлоном і Паном.

— То починай нині, — обняв Олену Пантелій, — тут треба розуміти відмінність між словами «змагання» і «боротьба». Зауваж, «змагання» притаманне грі, а «боротьба» — війні. У грі, якщо хтось програє, то нічого страшного не стається, наступного разу виграє. А от у боротьбі обов’язково хтось гине. Зрештою, і боротьба є грою, лишень дуже жорстокою.

— Ти вважаєш, що я грала з собою в жорстоку гру?

— Звичайно, але правила змінилися.

— Я вдячна Жанові за одну дуже важливу річ, — посміхнулася Олена.

— Яку?

— Він подарував моїй душі музику. Багато хто говорить, що може без неї обійтися, насправді ж вони ніколи її не чули. Та коли пощастить єдиний раз почути, то вже ніколи без неї не зможуть жити. Зрозуміти співзвуччя можна лише тоді, коли серце готове сприйняти. Завдяки цьому я навчилася сприймати красу навіть там, де її важко побачити.

— Більше того, варто поглянути в обличчя будь-якого перехожого і відразу можна побачити, скільки музики в його житті. Про це красномовно розповідають радощі й негаразди. Важливо, щоб люди мали якнайбільше співзвучних акордів.

— Ти справжній Пан, і завдяки тобі я зрозуміла, як важливо поєднувати окреме і загальне. Саме музика вчить нас жити в гармонії.

— Вітаю тебе з перемогою над власною гідрою. Ось ти і засяяла новою зіркою, яку я мрію назвати Селеною, богинею Місяця. Есхіл називав її блискучим оком ночі, а Сапфо бачила її зі смолоскипом у руці.

— Для цього я приїхала на Гідру, — засміялася Олена. — А далі що?

— Будемо видавати твої книжки і продавати.

— Ти так просто про це говориш.

— Тут нічого складного нема. В мене є знайомий видавець, до речі, твій сусід, от з ним і домовимося.

— Це ж дуже дорого коштує.

— Не так і багато. Видамо спочатку «Життя в тіні», а там побачимо, як продаватиметься. Ти й сама побачиш, що робити далі. Я знаю лиш одне — для того, щоб книжка стала успішною, треба написати так, щоб люди могли впізнавати себе в твоїх героях і це приносило користь. Люби своїх героїв, і тоді читачі любитимуть тебе.

— І все ж таки, чому ти вирішив назвати мене Селеною?

— Тому, що ця чарівна богиня, оспівана Гомером, нестямно закохалася в Пана. Найбільшою моєю мрією є здобути твоє кохання. Я терпляче чекатиму, і вірю, що дочекаюся.

Остаточне змагання

Яке мінливе життя. Важко усвідомити, що колишні цінності втратили вартість. Олена звикла до думки, що діти є самостійними і невідомо, де житимуть надалі. Вони накоротко приїхали додому й відразу повернулися в Австрію. Їм запропонували продовжити навчання і працювати над дисертацією. Від такої пропозиції важко відмовитися, а мати не заперечувала, не хотіла ламати їхні долі. Можливо, там вони знайдуть щастя, а може, повернуться на Батьківщину, — вирішувати їм. Нехай самостійно вирішать, де їхнє місце.

Олена більше не почувалася самотньою. За два останні роки навколишній світ достеменно змінився. Вони постійно спілкувалися з Пантелієм по телефону й зустрічалися, як тільки з’являлася нагода. А недавно він приїжджав у їхнє місто на довший час читати курс лекцій з мистецтва реставрації.

Новоспечена письменниця вирішила взяти псевдонім Селена, щоб повністю відмежуватися від колишнього життя. Минулого року відбулася презентація книги «Життя в тіні», яка пройшла напрочуд вдало. Подейкували, що цей роман став своєрідним бестселером. За ним невдовзі мав з’явитися новий — «Сюрпризи долі».

Єдине гнітило Олену — робота над «Змаганням між Аполлоном і Паном» припинилася, бо так і не могла поставити крапку. Мабуть, для цього треба впевнено знати, чого бажає. В її душі щоденно відбувалося змагання між ними, а переможець залишався невизначеним.

— А якщо Аполлон припаде до моїх ніг і цілуватиме їх, благаючи прощення? Як я вчиню? — задавала собі одне й те ж питання Олена.

У душі залишалося відлуння ще не прощеної образи, яка настирливо прагнула сатисфакції. Вона потребувала, щоб сонцесяйний Феб на колінах благав прощення. Книга залишалася недописаною. Яке буде завершення роману, так і складеться майбутнє.

Олена підійшла до дзеркала і почала пильно вдивлятися. Вона знала, що думки віддзеркалюються на обличчі. Недаремно ж кажуть, що воно — дзеркало душі. Цікаво, чи вже видимі зміни? Треба послухати інтермецо.

Музика вмить перенесла в минулі часи. Пригадалися старі образи і самотня дорога. Чарівна мелодія ятрила душу, викликала сльози. Та це тривало лише першу мить, спогади перестали завдавати болю. Колишнє животіння нагадувало темницю, яку тоді вважала раєм. Олена більше не мала бажання повертатися в минуле.

— Я не є баластом, який можна викинути, коли обридне. Якщо немає взаємності, то немає і гармонії почуттів. А в такому разі немає за чим шкодувати.

* * *

На осінь запланували книжковий форум у столиці, на якому мав з’явитися на світ роман «Сюрпризи долі». Пантелій наполягав, щоб Олена обов’язково поїхала і дала кілька інтерв’ю для відомих газет і журналів. Він подбав про виступ на радіо в прямому ефірі та про презентацію книжки.

Олена трохи нервувала, однак хвилювання були марними. Радіопередача виявилася не даремною, багато хто зацікавився маловідомою письменницею і вирішив ознайомитися з її творчістю ближче. Людям остогидла нецензурна лексика, брудні відверті сцени та негатив, який постійно вихлюпується на них з екрана телевізора, радіоефіру та новітньої літератури.

На презентацію, як і очікували, прийшло багато людей. Олена без перестану роздавала автографи. Під час виступу письменниця була дуже натхненною і схвильованою. Їй треба було сконцентрувати увагу, щоб влучно відповідати на запитання журналістів. Вона настільки зосередилася, що не помітила Георгія, який причаївся, наче злодій, у темному кутку.

Феба затягнув до зали знайомий журналіст. Він і гадки не мав, що Селена — псевдонім колишньої дружини. Георгій дивився і не вірив очам. Невже це його благовірна! Які разючі метаморфози. Йому раптом захотілося принизити або образити її, виникло бажання знищити, стерти з лиця землі цю жінку, здерти з неї шкіру, як це вправно робив з іншими. Але сонцесяйний Феб не наважився навіть висунути свого носа вище сусіда, який сидів перед ним.

— Як таке могло статися? — мучило питання.

І раптом у презентаційній залі він побачив Пантелія. Ось де собака зарита! Як цей козлоногий Пан насмілився зазіхнути на його власність!

Георгія роздирали суперечливі почуття, з одного боку, ненавидів їх обох, а з іншого — страшенно жадав повернути ті старі благословенні часи, коли все було таким простим і зрозумілим. Що доброго він пізнав, отримавши свободу? Як виявилося — нічого надзвичайного! Упорядкований спокій змінився на безладний хаос. Звичайно, тепер нікому не треба пояснювати, чому і де затримується. Отримавши бажану свободу, — утратив міцну опору. Птахи не можуть безперестанку літати, вони потребують час від часу сідати на твердь і черпати сили від матінки землі. Якщо ж їх позбавити такої можливості, то їхні крила знесилюються і вони гинуть. Георгій саме зараз почувався втомленим горобцем, змушеним тріпати крильцями, щоби втриматися в повітрі. Йому катастрофічно бракувало сил, а приземлитися було ніде, ґрунт утік з-під ніг.

Чому ж так засмутили успіхи колишньої дружини? Вони аж два роки не бачилися. Незважаючи на це, жевріла надія, що його приймуть назад. Георгій уже вдосталь наситився свободою і тепер будь-якою ціною йому треба повернути колишній затишок. Розпочинається останнє змагання між Фебом і Паном, і воно повинно закінчитися на користь сонцесяйного. В Георгія виник план. Увечері відбудеться Магічний бал для учасників форуму, от там він і вирине в усій красі.

Олена дуже втомилася презентацією, розболілася голова і хотілося чимшвидше сховатися від людей.

— Ти сьогодні чудова, — поцілував Пантелій її в руку.

— Давай негайно кудись утечемо, хочу покласти голову тобі на коліна і мовчати.

— Обов’язково, тільки не зараз, ти повинна бути на Магічному балу.

— Нікуди я не піду, у мене немає сил.

— Ти повинна, і заперечення не приймаються. Там буде багато відомих людей, найвищий час тобі познайомитися з ними.

— А ти? Я без тебе не піду.

— Маю деякі справи, які треба терміново залагодити, як тільки звільнюся, приєднаюся до тебе.

— Як я там буду сама без тебе? Я ж нікого не знаю?

— Нічого, познайомишся.

— Приходь швидше, мені погано без тебе, — сумно промовила Олена.

Бал розпочинався о сьомій вечора. Олена піднялася сходами до бенкетної зали. Довкола було багато людей, які весело перемовлялися між собою. Їй хотілося побачити хоч одне знайоме обличчя, та марно. В холі грала класична музика, а на столах розставлені різноманітні напої.

— Я тут довго не витримаю, — подумала Олена. Їй захотілося з кимсь познайомитися. Як це просто робилося в дитинстві. Вона пригадала, як сміливо підходила до першої-ліпшої дівчинки на дитячому майданчику і казала:

— Мене звуть Оленою, а тебе як?

Може, і тут так зробити? А якщо її неправильно зрозуміють і подумають, що неввічлива або що напрошується на знайомство?

Раптом відчинилися двері до бенкетної зали, і гостей запросили до святкового столу. Гості наввипередки кинулися займати місця. Олена не знала, до кого пристати, і зупинилася біля першого вільного місця. Сусідом виявився відомий журналіст, який відразу ввічливо підсунув стілець і налив вина.

Пролунав перший тост за вічне мистецтво. Сусід виявився уважним кавалером, весь час пропонував якійсь наїдки та напої. Потім з холу залунала музика, закликаючи гостей до танцю.

— Дозвольте запросити вас, — промовив журналіст.

— З задоволенням, — весело відповіла Олена.

Танець закінчився і журналіст кудись щез. Олена залишилася одна під вікном. Раптом залунали перші акорди танго. Вона хотіла повернутися до столу, як раптом побачила жоржину, осяяну сонцем, яка плила їй назустріч. Цього разу Олена знала, що Жоржина пливе саме до неї і від цього почали підкошуватися ноги. Історія повторювалася. Вона знала, що станеться далі.

Жоржина зупинилася перед Оленою і галантно нахилила голову.

— Дозвольте запросити вас на танго, — урочисто промовив Георгій.

— Мене? — повторила колишні слова Олена.

— А ви не танцюєте? — відповів у тон.

— Танцюю, — не вірячи в реальність моменту, — відповіла Олена.

Георгій узяв її за руку і потяг у самісінький центр зали. Що вона відчувала? Найбільше дивувало те, що серце залишалося спокійним. Воно байдуже мовчало. Не виникало жодного бажання розчинитися в обіймах колишнього чоловіка. Як могло так статися, щоб жодна струна в душі не здригнулася від дотику Аполлона? Невже почуття можуть зникнути без вороття?

— Як ти живеш? — прошепотів Георгій на вухо.

— Як бачиш, непогано.

— А я так сумую за тими днями, коли все було таким чудовим.

— Ти зробив свій вибір, — на диво спокійно відповіла Олена.

— Кожен може помилитися, мені так тебе бракує, давай, спробуємо все спочатку.

— Не думаю, що в нас щось вийде, тепер я інша.

— Бачу, і це мене зачаровує, я дуже гордий за тебе.

— Я також.

Олена спіймала себе на тому, що їй навіть не хочеться розпитати свого колишнього чоловіка про його справи і плани. Дивно, але той, кого колись боготворила, перестав її цікавити, наче вони ніколи не жили разом.

Георгій зрозумів, що діється щось не те, і найвищий час пускати в хід важку артилерію. Він прилинув палко до її вуха і прошепотів.

— Мені погано, без тебе я втрачаю крила, ти єдина жінка, з якою я був і буду щасливим, я кохаю тебе і тільки тебе.

Від цих слів у Олени запаморочилася голова, скільки разів уявляла їхню зустріч! На мить їй стало шкода Жоржа, якому присвятила половину свого життя. В неї не вистачало відваги сказати щось образливе. Чоловік зрозумів свою перевагу і пішов у наступ.

— Я прикрашу твоє майбутнє трояндами, давай, забудемо всі негаразди і непорозуміння. Ти створена для мене і більше ні для кого, — шепотів Жорж, палко цілуючи її в шию.

Ці слова на мить одурманили, ось і настала та довгождана мить, омріяна важкими самотніми вечорами. І раптом у вухах забринів відгомін інтермецо. Звідки це взялося, адже оркестр продовжував грати танго? Ні, у старий рай немає вороття, вона стала зовсім іншою людиною, а двічі в одну річку ввійти неможливо.

— У тебе крила зів’яли, а в мене виросли, боюся, що в нас нічого не вийде, — твердо відповіла Олена, — я відчула свіжий подих вітру і побачила широчінь виднокола. Раніше про ці красоти я й гадки не мала. Як я помилялася, коли міцно трималася за уявні цінності й не бажала навіть спробувати відірватися від землі.

— Ти все одно повернешся до мене, лише я — твоя доля, — не здавався Жорж.

Раптом краєм ока Олена побачила Пантелія, який стояв біля дверей і уважно стежив за ними.

— Ти програв цього разу, Аполлоне.

— Такого не буває! Він завжди перемагає! — злісно вигукнув Георгій.

— Тільки тому, що Феба підтримували музи, без них він втрачає свою міць. Ти був настільки самозакоханим сліпцем, що навіть не здатний був зауважити простих речей. Усі ці роки я виконувала їхню роль. Та час змінився і тепер я вирішила зняти стару маску музи і стати новою Селеною, яка в Аркадії палко покохала Пана. Часи змінилися, noli me tangere [17], non sum quails eram [18], — почала вириватися з його міцних рук Олена.

— Я здеру з нього шкіру, — розгублено бурмотів Жорж, не відпускаючи її з обіймів.

Олена озирнулася і побачила, що Пантелія біля дверей уже не було.

— Вдруге ти не розіб’єш мого життя. Ти тоді помилився, а я не хочу помилитися тепер, — різко відіпхнула Георгія і чимдуж кинулася до виходу.

Будь-що треба наздогнати своє кохання, без нього вона не могла існувати ні хвилі. Олена вибігла на сходову клітку і глянула вниз. Пантелій був на самісінькім долі. Ще секунда, він вийде надвір і розчиниться в безконечному натовпі перехожих. Вона знала, що більше ніколи його не побачить. Треба зупинити за будь-якої ціни!

— Пане, це змагання ти виграв! Я вдячна долі за всі страждання, бо ж вони подарували мені тебе. Я змінила міфологію, Пане, бо кохаю тебе! Без твоєї гармонії сфер я не можу жити! — крикнула не своїм голосом Олена.

Уже біля самісіньких дверей Пантелій зупинився і поглянув угору.

Частина друга Перемогти Зевса

Малий Амур, заснувши край води,

Свій смолоскип покинув серед трав;

Аж тут черниці-німфи, як на ґвалт,

З усіх усюд і збіглися туди:

І той огонь, що досі без числа

Спалив людських закоханих сердець,

Одна з черниць в Амура й потягла:

Колись то мусів блудству буть кінець!

Вогонь згасили німфи у воді,

І враз гарячим стало джерело -

В нім хворі лікувались відтоді,

Лише мені воно не помогло.

Я в нім гасив свою любов. Смішний!

Що гріє воду, не холоне в ній!

(В. Шекспір Сонет 154. Переклад Святослава Караванського)

І

Марина запам’ятала на все життя свою першу зустріч із Вітасом. Якби не той клятий папірчик, то б і не потикалися в його кабінет. Пан Аррас їй не сподобався з першого погляду: кремезний, сивоволосий, трохи сутулий, із втягненою в плечі головою. Найбільше паралізував його самовпевнений погляд, Марина почувалася мізерною мурашкою поруч із цим чоловіком. Особливо її дратувало, коли щоразу глипав на свій дорогий годинник, так наче вона хотіла поцупити його такий самий коштовний час.

Нічого дивного. Така поведінка притаманна майже усім великим начальникам, не кажучи вже про столичні знаменитості. Вітас Аррас — славетний хірург, науковець, директор інституту — має купу урядових нагород та відзнак. А хто така Марина? Провінційний терапевт. А тут ще й запізнилася на лікарські курси на п’ять днів — а це немалий термін. Беручи до уваги те, що курси тривають лише чотири тижні. А що вона могла вдіяти? До доньки вчепилася ангіна і не відпускала. Що тільки не робили, ніяк не могли збити гарячку, то ж про вчасне прибуття на курси до столиці не могло бути і мови.

* * *

Олесь — чоловік Марини — непоганий журналіст, хоча багато й не заробляє. З ним легко крокувати непередбаченими вибоїнами життя, які, завдяки його веселому характеру, обертаються на дріб’язкові нерівності. Найяскравіша риса — непересічне почуття гумору. Ніхто так, як він, не вміє забавляти публіку, та й ерудиції йому не позичати. Загалом, Олесь — особливий. До нього безперестанку липнуть різні неординарні особистості. Він не визнає спокою. Його не втомлюють нескінченні зустрічі, гучні прийняття, постійно допомагає знайомим і зовсім чужим полагоджувати їхні проблеми, а найбільше полюбляє допізна затримуватися на роботі, виправдовуючись перед дружиною великою зайнятістю.

Марина також частенько приєднується до чоловіка, їй подобається такий стиль життя. Однак усе частіше хочеться тихенько притулитися до його плеча і мовчки просидіти цілий вечір біля телевізора.

Чи такого життя бажала? Напевно, так. Тепер Марина вважає себе дуже щасливою, хоча серце все ще непокоїть маленька ранка від давніх часів. Вона вже практично непомітна, бо з роками майже загоїлася.

Йдеться про те, що колись, ще юною дівчиною по вуха залюбилася в одного красеня. Він був на чотири роки старшим і звали його Георгій Крук. Цього не варто було робити, та серцю не накажеш. У геніального Жоржа закохувалися всі дівчата. Марина також попалася на гачок сонцесяйного Феба (так його називали поза очі другим іменем Аполлона). То був особливий хлопець, не схожий на її однолітків. Ним захоплювався ввесь університет. Викладачі пророкували молодому генію славне майбутнє, а особливо його віршам. Завдяки нескінченим панегірикам на його честь у юнака розвинулося надмірне зухвальство, почуття нарцисизму, а подекуди і нахабство.

Марина не вірила своєму щастю, коли вони почали зустрічатися. Та це тривало недовго — лише кілька місяців. Спочатку все йшло пречудово, дівчина навіть почала будувати плани на майбутнє. Вона мріяла потрапити в його дім і справити якнайкраще враження на батьків, а тоді, заручившись підтримкою його матері, вже і до вінця рукою подати.

Із якихось причин Георгій довго її не запрошував, дівчина наполягала і врешті довгождане знайомство відбулося. Вона зі шкіри вилізла, щоб справити добре враження на майбутню свекруху. Однак після цього, як грім з ясного неба, — неочікуваний розрив. Коханий без жодних пояснень почав уникати зустрічей з Мариною, а потім узагалі зник.

Розпач роздирав душу. На цьому зазнайкуватому красені зійшовся клином білий світ. Дівчина ніяк не могла збагнути причини їхнього розриву, щоразу вишуковувала винних і проклинала їх. Їй здавалося, що досить усунути маленькі перешкоди, і коханий знову повернеться до неї. Та коли зрозуміла, що вороття немає, в серці зародився план помсти: зробити йому боляче, «клин клином», — як у приказці. Терміново знайти заміну і змусити ревнувати. І тут виплив Олесь — найкращий приятель Георгія. Марина давно здогадувалася, що дуже йому подобається. Вона вирішила завдати болю коханому тим, що почне зустрічатися з його другом.

Наміри не виправдалися. Георгій надто спокійно сприйняв новий статус колишньої дівчини, й поводився так, ніби між ними нічого не було. Смішно сказати, тепер вони бачилися навіть частіше, проте за інших обставин. Незважаючи ні на що у Марини жевріла надія повернути старе кохання. Вона ходила до ворожок, справно виконувала їхні поради, щодня розкладала карти Таро і Руни, намагалась відшукати в них підказки, і тут же їх утілювала в життя. Коли дівчині здалося, що домоглася першого успіху і крига поволі почала танути, тоді ж неждано і негадано з’явилася Олена. Спочатку Марина не вважала її серйозною суперницею — ще одна сіра мишка потрапила у капкан Аполлона. А тут на тобі — цілковитий розпач — виявляється і боги закохуються. Із цим змиритися було понад сили.

Останні сподівання провалилися. Від безвиході і втоми воювати Марина поглянула на Олеся іншими очима. Ось хто справжня її пoловинка! З часом вона належно оцінила свій вибір: саме такого чоловік й потребувала. Відтоді почала потроху втрачати інтерес до самозакоханого красеня, на серці стало легше, проте Георгію остаточно не вибачила. Давня рана поволі затяглася, залишивши шрам.

Невдовзі пари побралися. Найперше у Георгія з Оленою народилися близнюки — Петро і Павло, а у Марини з Олесем трохи згодом — Олеся. Після народження дітей старі пристрасті цілком уляглися. Чоловіки продовжували товаришувати, а Марині довелося стати приятелькою Олени, яку так і не змогла щиро полюбити.

* * *

— Я тобі щось розповім, тільки пообіцяй, що нікому ні слова, — Марина загадково підморгнула сусідці.

— Кому ж я розкажу, ти ж знаєш я мало з ким спілкуюся, — засвітилися цікавістю очі співрозмовниці.

— Чує моє серце, Георгій підгулює, — втаємничуюче повідомила.

— Усі вони однакові, — підхопила тон сусідка, — А ти звідки знаєш?

— Та вже все ціле місто знає, що наш геній має якусь молоду дівку.

— І чого йому ще треба, — удавано зітхнула сусідка, — може де отямиться?

— Я тобі кажу, то така небезпека — ті шльондри.

— А мені здавалося, що вони непогане подружжя. У них же дорослі сини.

— Буде скоро по двадцять.

— Хіба цегла на голову не впала?

— Ой, не знаю, боюся, що впала. Він же не такий, як усі. Феб особливий, — скривилася Марина.

— Ти мене вбиваєш, то ж треба таке! Аж не віриться.

— Треба знати Георгія. Він потребує постійних змін, одноманітне життя не для нього, йому б тільки літати. А Олена не може йому цього дати, хто-хто, а я добре знаю, — з притиском запевнила Марина.

— Бідненька.

— Не бідненька, а дурненька, — розсердилася Марина. — Із таким генієм не можна втрачати пильність. Завжди з’явиться хвойда, яка так і чигає, щоб поцупити чужого чоловіка і нажитися його коштом. Ненавиджу таких жінок.

— Його багато хто хотів. Однак він обрав Олену. Вони прожили гарне життя, дасть Бог, отямиться?

Слова сусідки зачепили Марину за живе.

— Що з того, що прожили понад двадцять років? Він не змінився, я його наскрізь бачу, — їдко відповіла, — Зрадливі очиці так і стріляють за чужими спідницями.

— А Олена не зауважує?

— У тому й річ, що ні, лише закохано ґапиться на свого благовірного.

— Мені здавалося, що вона розумна жінка.

— Що вона без нього? Ні-чо-го, — проспівала по складах Марина.

— А чого вона мала досягти? Працює вчителькою англійської мови в школі, тримає в належному порядку родинне гніздо, дбає про свого чоловіка: гарячий обід завжди чекає на столі, помешкання чистеньке, сорочки попрасовані. Як на мене — ідеальна жінка. Багато чоловіків мріють про таку половинку.

— А потім знуджуються і зраджують, — категорично заявила Марина.

— Не всі.

— Помиляєшся, щонайменше в думках усі без винятку.

— Я знаю багато порядних родин, там і натяку на зраду немає, — сусідка продовжувала під’юджувати колежанку.

— Ти бачиш лише зовнішній бік, а чим дихає нутро і не підозрюєш, — скипіла Марина, — не скачуть у гречку лише ті, що не мають за що скакати або скупердяї. Зрештою, останніх також легко обвести довкола пальця.

— Та кому злидарі потрібні, — загиготіла сусідка.

— Багаті й успішні всім потрібні. Вони й не підозрюють, яке на них іде полювання. Проаналізуй усіх знайомих на високих посадах. Назви хоча б одного, який би залишався вірним своїй жінці ціле життя?

— Що ж робити?

— Раз вхопила собі чоловіка — тримай цупко і пильнуй, інакше вирвуть, та так, що й оком не кліпнеш.

— А ти свого стережеш? Олесь у тебе такий веселий, полюбляє водити різні компанії.

— Що з того? Кому він потрібний? У нього ж немає таких грошей, як у Георгія, — здвигнула плечима Марина.

— А якби тобі попався грошовитий коханець, ти би зрадила чоловікові?

— Не з нашим щастям, — розсміялася Марина, — жартую, скажу відверто — ніколи. Я з одруженими чоловіками справи не маю.

— А якби тобі запропонували норкову шубу чи поїздку за кордон? Ти б відмовилася? — допитувалася сусідка.

— Звичайно, в мене тверді переконання, — впевнено відповіла Марина.

— Але ж твій Олесь ніколи тобі такого не дасть.

— Для мене гроші — не найважливіші у житті. Гадаю, що той уявний коханець, який вирішить обдарувати мене щедрими дарами, не матиме і десятої частки ерудиції Олеся. Ти ж сама знаєш: гроші й інтелект — речі несумісні.

— А якщо…, — хотіла продовжити сусідка, та Марина її урвала.

— «Якщо» не буває.

Фінанси для Олеся з Мариною й справді відігравали другорядне значення. Їхньої зарплатні і додаткових заробітків Олеся вистачало на все необхідне для життя і трішки більше. Інколи Марину запрошували проконсультувати якогось хворого, і тоді за отриманий гонорар вона дозволяла собі купити французькі парфуми чи косметику. А такі розкоші, як норкові шуби, престижні авто, поїздки за кордон та дорогі готелі ліпше просто викинути з голови.

— Скільки треба людині? — любила повторювати Марина, і сама ж відповідала, — Практично нічого, можна задовольнятися малим.

Зрештою, вона лукавила, бо коли зрідка потрапляла у заможне товариство, мимоволі порівнювала свою стару кожушинку з дорогими шубами, і тоді почувалася не цілком комфортно. Марина вдавала, що нічого не помічає, проте в потаємних закамарках душі скреготів маленький гидкий хробачок. Жінка здогадувалася про його існування і ненавиділа те підступне сотворіння усім серцем.

Щоправда, незважаючи на напливи миттєвої заздрості, в неї ніколи не виникало комплексу меншовартості.

— Навіщо робити розкішні зачіски чи купувати дороге лахміття? Я привертаю увагу і без дорогих блискіток, — не раз упевнено переконувала себе і своїх подруг.

Марина не відвідувала дорогих перукарень, косметологів та spa-салонів. Навіщо розкидатися грішми, якщо значно дешевше купити недорогу фарбу і попросити сусідку пофарбувати волосся, одночасно наклавши медову чи огіркову маску на обличчя. А після процедур із почуттям виконаного обов’язку разом пити чай з цукерками і насолоджувалися плітками. Неперевершене задоволення при мінімальних витратах.

Щоліта Марина з родиною їздила відпочивати на море до одних і тих же господарів. За багато років між ними зав’язалися теплі стосунки. Умови там були, щиро кажучи, далеко не найкращі. Вигоди — в окремій дерев’яній хатинці на подвір’ї позаду будинку. Поруч із туалетом споруджено саморобний душ із бочкою на даху. Адже на півдні нема проблем із погодою, постійно шкварить сонце, то за день вода нагрівалася майже до окропу.

Найбільше Марина з Олесем полюбляли вечори, коли господар повертався з роботи. Господиня готувала вечерю на ґанку, діставала з льоху саморобне вино, що відразу додавало гумору. Олесь розповідав анекдоти, усі реготали до болю в щелепах, а потім голосно співали пісень до пізньої ночі. Два тижні відпочинку пролітали, мов мить. Традиційно господарі завжди їх проводжали на вокзалі, усі разом плакали і обіцяли неодмінно зустрітися наступного року.

Після відвідин Півдня вони обов’язково їхали з наметами в гори або на озера. Якщо таланило з погодою, то ліпшого відпочинку годі сподіватися. А що вже казати про гриби чи ягоди! В яких заморських краях таке чудо росте? Якщо випадав теплий дощ, то грибами запасалися на цілий рік, адже на базарі за них правлять страшні ціни. Та й без справжньої лісової малини погано, коли зимою нападає грип.

— Не люблю готелів, там немає затишку, який нам особливо потрібний, — запевняла подруг Марина.

— Ти не уявляєш преваг сервісу, — заперечувала знайома, яка щороку відпочивала в Туреччині.

— Відпочинок повинен бути повноцінним, я вже не хочу бігати в туалет на вулицю, мені це нагадує вокзал, — підтримувала першу друга.

— Що ви розумієте! Для нас найважливіше — сердечні стосунки, а не бездушний комфорт, — наполягала на своєму Марина, — ніколи не проміняю своїх господарів на закордонні розкоші.

— А ти хоч раз відвідала порядні місця? — розсердилася перша.

— І не тягне, я люблю відпочивати душею, — сердилася Марина.

— Щоб сперечатися, треба спробувати, — переконувала друга.

— Навіть і не збираюся, ви маєте свою думку, а я залишаюся при своїй. Ми повноцінно відпочиваємо, а різних закордонів я не потребую, — обрізала Марина.

* * *

Марині було трохи за сорок, коли сталася подія, яка шокувала їхнє товариство. Геніальний Георгій, її прадавня любов, щойно отримав високу посаду, зібрав свої манатки і полетів зі своєю коханкою до столиці, покинувши Олену. На перших порах Марина дуже гордилася, адже її передбачення справдилися. Вона безперестанку розповідала знайомим усі подробиці, наголошувала на своєму особливому розумінні тонкощів чоловічої душі. Проте такий короткотривалий тріумф радості не приніс. Нікому не стало краще, їхнє товариство розпалося, бо ж втратило свій головний стрижень.

— Йому цілком замакітрилося у голові від успіху, — фиркнула Марина чоловікові.

— Важко сказати, що змусило його так вчинити, — намагався захистити друга Олесь.

— Не розумію, навіщо покидати родину задля хвойди, — не погоджувалася Марина.

— Як знаєш, що вона хвойда?

— Усі, хто сплять з одруженими чоловіками — повії.

— А якщо в них кохання?

— В одному місці засвербіло, а не кохання. — обурилася Марина.

— Талант потребує столичного визнання.

— Чим же йому заважала Олена?

— Аполлона завжди супроводжують музи, нікуди не дінешся.

— Скільки ж їх у нього? — їдко запитала.

— Наскільки я знаю, одна, і звуть її Іоланта.

— Ще одна шльондра, — Марина скривилася так, мов побачила щось огидне. — Я тій сучці волосся повиривала б, — почервоніла від злості.

— Може, і не шльондра, — Олесь спробував обійняти жінку.

— А ти пробував його надоумити? — розлючено відкинула його руку.

— Що з того? Каже, що його діти вже виросли і усі зобов’язання перед сім’єю виконав, тепер час жити для себе і хоче ще раз відчути щастя.

— Бідна Олена, я її попереджала, — награно зітхнула, — ненавиджу повій, моя воля, усіх їх би винищила. Вони без усякого сорому лізуть у ліжко, як блощиці.

— Погоджуюсь, Олені зараз нелегко.

— Як можу, так і допомагаю, кожен день вислуховую її плачі. Боюся, чого доброго, ще щось втне.

— Що ти маєш на увазі? — злякався Олесь.

— В неї така депресія, що можна очікувати чого завгодно.

— Це небезпечна хвороба.

— Мені здається, що вона почала випивати, — поглянула стурбовано на чоловіка.

— Ну і ну, — похитав головою Олесь.

— Останнім часом вона поводиться неадекватно.

— Їй треба когось знайти.

— Що ти, це не з її характером, — упевнено промовила Марина.

Майже за рік вражаюча новина облетіла їхнє товариство: в Олени з’явився заможний кавалер, і тепер вони вдвійко райзують по світу. Марині подобалося грати роль порадниці, допомагати нещасній покинутій жінці, а виявилося, що нещасна подруга помочі більше не потребує. Вона навіть образилася на Олену, що та не поділилася з нею своїми звитягами. Відтоді стосунки між приятельками охололи. Вони усе рідше бачилися, а згодом і остаточно розійшлися.

— Я вже давненько не бачила в тебе Олени, — запитала якось Марину її сусідка.

— Не те слово! Поки нікого не мала, ридала в телефонну трубку щогодини, а як вже ми стали не потрібні, то і забула старих друзів, — виливала жалі Марина. Скільки років ми разом, а тут за останні два — ні духу, ні слуху.

— Люди не пам’ятають добра.

— Навіть не познайомила зі своїм залицяльником, наче ми чужі, — процідила Марина.

— Теж мені, наївна. Навіщо їй з ним когось знайомити? Таке щастя перепадає не кожному. Ще чого доброго відіб’ють.

— Та кому він потрібен? — обурилася Марина.

— Не кажи, певний ризик є. Де ж вони познайомилися?

— Я так розумію, що у Франції.

— Щось пригадую, ти мені розповідала. Я вже забула.

— Довга історія. Коли ще Олена була разом з Георгієм, до них приїхав в гості один француз. Я його бачила лише раз в ресторані на ювілеї Жоржа. Усі запримітили, що в Олени з ним фіглі-міглі.

— А француз гарний? — загорілися цікавістю очка сусідки.

— Такий нічого собі, видно аристократичне походження.

— І тепер вона з ним?

— Та ні з іншим французом, кажу, що довга історія.

— А між тим першим французом і Оленою щось було? — завмерла від цікавості сусідка.

— З ним нічого не вийшло.

— Чому?

— Виявилося, що він одружений. Як же його звали? Дай-но пригадати. Здається, Жан, саме так. Ми з нею мало про нього говорили.

— Олена не хотіла розповідати?

— Спочатку не хотіла, а потім дещо видусила.

— А чого вона туди поперлася?

— Хто її знає, захотіла до Франції, ще й сподвалася, що Жан має до неї якісь почуття.

— І покинула б Георгія?

— Ніколи в світі. Побула б тиждень і повернулася. А тут така несподіванка — Жан одружений. Добряче дістала тоді по носі.

— Вона переживала? — не вгавала сусідка.

— Та якби тільки це. Коли повернулася, то знайшла записку від свого благовірного, що він її покидає.

— Ще один удар, — зітхнула сусідка.

— Отоді зрада Георгія затьмарила все.

— То вона поїхала до Жана ще при Георгію?

— Так.

— Важко пережити таке повідомлення, — зітхнула приятелька.

— Ми всі кинулися їй на допомогу. Що казати, поводилася неадекватно, могла ж викинути якогось коника.

— І довго мучилася?

— Майже рік.

— Так кого вона кохала — Георгія чи Жана, ніяк не зрозумію?

— Той Жан був лише тимчасовим захопленням. А все життя заглядала безперестанку до рота Георгію, говорила його словами, коротше, жила його життям.

— А Георгій її любив?

— Дай спокій, чоловіки не в змозі когось любити. Їм одне на думці.

— І все ж таки він напевно її кохав, раз одружився?

— До чого тут одруження, — розчервонілася Марина, — мало хто дурниці робить. Спочатку здається, що є почуття, а з часом вони зникають і залишається голий обов’язок.

— Мені видається, що їх єднав не лише обов’язок, — наполягала сусідка на своєму, бо зауважила, що Марину це дратує.

— Гарантую, що нічого, — вибухнула Марина, — хто-хто, а я знаю. Він ніколи до неї не повернеться.

— Гаразд, а звідки взявся новий кавалер?

— Він виявився сусідом Жана. Звуть його Пантелій.

— І як розвивалися їхні стосунки?

— Вона з ним познайомилася у Франції, нічого про нього не розповідала, аж раптом недавно вигулькнув. Виглядає, що, в них почався роман.

— Та навіщо їй Георгій? Таке приниження вибачить не кожна. Кажеш близько року бідненька мучилася? — продовжувала приятелька грати на тій же струні.

— Як з’явився новий залицяльник, то її як підмінили: з плакси перетворилася на неприступну фортецю.

— Вона розповіла тобі про нього?

— Нам її постійно було шкода, співчували їй, намагалися щохвилини допомогти. Аж тут якось приходить і заявляє, що наші жалощі їй більше не потрібні, що в неї вже є багатий коханець, із яким тепер їздить за кордон.

— Ти ж глянь!

— Коли Георгій її покинув, то просиджувала у мене днями і ночами. Я знала кожну дрібничку, вже сил не мала перемелювати одне і теж. І раптом такі шалені метаморфози! Стала гонорова, куди там нам. Тепер вона закордонна пані.

— А де він працює?

— Не знаю, має якусь власну справу.

— Олена нічого не розповідала?

— Не хоче про нього говорити, лишень сказала, що познайомилася з ним у Франції.

— Знаю таких жіночок. Спочатку прикидаються нещасними, а потім такі коники викидають, що й годі вигадати.

— І я так кажу, — пожвавішала Марина.

— Гарантую, що там не все чисто, — впевнено промовила сусідка, — і ще не відомо чому покинув її чоловік.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавилася Марина.

— Голову даю на відріз: вона з Жаном спала. Подумай сама, ти б помчала за кимсь до Франції?

— Та ніколи в житті, я ж не повія, — гордо промовила Марина.

— Невідомо, що в тій Франції трапилося, — хитро підсміхнулася сусідка.

— Олена завжди прикидалася такою смиренною. Господиня — куди там нам, а Георгія просто обожнювала.

— Так ти бачила того Пантелія? — далі випитувала сусідка.

— Один раз, випадково на вулиці. Ні риба, ні м’ясо, як на мене, зовсім не цікавий. Я б на такого і не глянула, — пхикнула Марина.

— Вони живуть разом?

— То тут, то у Франції. Я й сама не знаю, вже давненько її не зустрічала.

— До Франції не кожен запрошує, — сусідка знову вирішила подражнити Марину.

— І що там робити? Кому потрібна?

— Йому, — продовжувала сусідка.

— Ну-ну, — незадоволення Марини наростало.

— Напевно, це любов.

— У нашому віці таке неможливе.

— А ти ніколи не мала?

— Чого?

— Коханця.

— Ти що, жартуєш?! Я б ніколи не згодилася бути чиєюсь утриманкою, — розгнівалася Марина.

— А якби закохалася?

— Власні емоції треба контролювати, — гостро відповіла.

— Що не кажи, а коханець додає тонусу, — голос сусідки змінився.

— Не думала над такими дурницями.

— Навіщо далеко ходити? Моя колега по роботі нічого особливого собою не являла, а як з’явився в неї полюбовник — враз розквітла, почала за себе дбати, стала милою і балакучою. Змінилася до невпізнання, — награно зітхнула сусідка.

— Погоджуюся, може, на початках і приємно. Та кожне захоплення швидкоминуче.

— Ти така песимістка, Марино. Якби всі так думали, не було б кохання.

— Закон природи: ніжний паросток перетворюється на різку.

— А квітка кохання? Хіба це не диво?

— Жінки хочуть, щоб вона цвіла вічно, та з часом пелюстки опадають.

— Тебе не переговориш.

— Хто-хто, а я добре знаю: той, хто клявся у вічному коханні, обертається на ворога.

— Я б усе одно не відмовилася від багатого коханця. — загиготіла сусідка.

— Як би ти його приховала від свого чоловіка? — Маринине роздратування наростало.

— А навіщо йому все знати?

— Хотіла б я це побачити, — випалила.

— Останнім часом, до речі, зауважую на собі не один зацікавлений погляд, — підливала масла сусідка.

— Не мели дурниць! Кому ти потрібна? Тобі скоро п’ятдесятка, — вколола Марина.

— Можна подумати, що в тебе полудень віку за горами, чотири роки не так уже й багато, — образилася сусідка.

— Дурниці тобі в голові, а мені вже з понеділка треба бути на місячних курсах у столиці. Не знаю, що й робити. Олеся підхопила якусь паскудну інфекцію і ніяк з неї не вилізе.

— Ти зробила всі аналізи?

— Так, слава Богу, запалення немає.

— Це найголовніше.

— Сподіваюся, що мине.

— Така тепер пора, — всі хворіють. У мене також весною діти завжди підхоплюють грип, — зітхнула сусідка.

— Погода жахлива. І коли вже надійде справжня весна, а не календарна? Так не хочу їхати…

— Курси почекають. Головне — припильнуй Олесю.

— Сподіваюся, що вже за кілька днів очухається. Погано пропускати початок курсів, та іншого виходу немає.

* * *

Марина запізнилася майже на тиждень. Точніше, замість понеділка приїхала в п’ятницю і одразу потрапила у неприємну ситуацію.

— Без дозволу керівництва я вас до занять не допускаю, — холодно процідив крізь зуби молодий викладач.

— Я ж маю усі довідки, навіщо ви так! — обурилася, — Не могла ж я покинути хвору доньку!

— Написати можна будь-що, без візи найвищого начальства сюди не повертайтеся.

— Я мала поважну причину, — почала виправдовуватися.

— Ваша справа, повертайтеся назад, — молодик обернувся і зайшов до аудиторії.

Таке відверте нахабство її заскочило.

— Будьте людиною, зрозумійте мене, — розпачливо крикнула навздогін.

— Двічі не повторюватиму, — не озираючись відповів.

Марина залишилася стояти перед зачиненими дверима аудиторії. Її залила хвиля обурення і образи. Найбільше зло брало, що тепер усе залежить від примх якогось начальника: захоче — поставить свою карлючку. А якщо ні? Тоді насунеться купа неприємностей.

Несподівано з дверей навпроти вийшла жінка з горням у руці.

— Вибачте, чи не підкажете де кабінет начальника? — зажурено запитала Марина.

— Якщо вас цікавить кабінет директора інституту, то він на другому поверсі.

— Як його звати?

— Вітас Аррас.

— Дивне ім’я.

— Нічого дивного, його батько був чи то литовець, чи то чех, вже не пам’ятаю. А що вам треба?

— Отримати дозвіл на відвідування курсів.

— Навіщо?

— Я запізнилася майже на тиждень.

— Нічого не вдієте, мусите йти прямісінько до нього. У нас тепер дуже суворо щодо пропусків.

— Боюся, щоб не відправив мене додому.

— Є така небезпека. Він має свої примхи, та ви наполягайте. Спробуйте спокійно пояснити причину, а як не допоможе, то не зашкодить і сльозу пустити. Повинно спрацювати, шеф любить жінок.

— Він може не підписати? — злякалася Марина.

— Підпише, нікуди не дінеться, правда, полюбляє вимахуватися.

Марина подякувала і спустилася на другий поверх. Підійшла до дверей із табличкою «Приймальня директора», непомітно перехрестилась і постукала.

— Чи є пан Аррас? — несміливо відчинила двері.

— Директора наразі немає, — не підводячи голови від комп’ютера сповістила секретарка.

— Можна я на нього почекаю? — попросила.

— У нього складна операція, — скривлено поглянула на відвідувачку.

— А коли повернеться?

— Обіцяв наприкінці дня.

— Як наприкінці? — злякалася Марина, — я ж не потраплю вже сьогодні на заняття.

— А що ви від нього хотіли? — сухо запитала секретарка.

— Бачите, я спізнилася на курси, і тепер викладач вимагає санкцію пана Арраса.

— Нічого не вдію.

— Чи хтось інший може мені дати дозвіл?

— Тільки він особисто, і моліться, щоб підписав. Шеф дуже принциповий, — голос секретарки полагіднішав.

— То що ж мені робити? — зітхнула Марина.

— Сидіть і нікуди не відходьте. Буває, що інколи непередбачено повертається. У вас і так вибору немає.

— Можна мені сісти тут?

— Навіщо? У коридорі перед кабінетом є крісла для відвідувачів.

— Який він?

— Високий, ставний, суворий.

Марині від таких слів стало не по собі. Вона тихо зачинила за собою двері й вийшла в коридор. Уздовж стін висіли стенди, що висвітлювали здобутки інституту. Під дверима приймального покою стояв ряд крісел. Нічого не залишалося, як сісти і терпляче чекати.

Минуло понад три години.

— А якщо він не з’явиться? — зазирнула в приймальню.

— Як обіцяв, то обов’язково прийде, — твердо відповіла секретарка і поринула назад у свої папери.

Вона мала рацію, за півгодини коридором прямував міцної будови чоловік з упевненим поглядом. Не звертаючи жодної уваги на Марину, відчинив двері приймальні.

— Мені хтось телефонував? — почула Марина суворий тон.

— Важливої інформації не надходило, усі повідомлення я занотувала, — відрапортувала секретарка.

Марина зірвалася з крісла.

— Добрий день. Ви дозволите? — зі страхом промимрила за спиною Вітаса.

— У мене дуже мало часу. В чому річ? — неохоче повернув голову.

— Я до вас за дозволом на відвідування курсів, — не могла побороти хвилювання.

— Не розумію, — насупився.

— Я запізнилася майже на тиждень, — почала виправдовуватися.

— З якої причини? — поглянув уважно на відвідувачку.

— У мене захворіла донька, ось усі довідки, — хотіла подати жмут папірців, та від незграбного руху вони розлетілися по всій кімнаті.

— Вибачте, — пробелькотіла і заходилася збирати злощасні довідки.

— Зайдете до мене, вирішу, що з вами робити, — голос Вітаса подобрішав.

Він відчинив ключем двері до кабінету та раптом задеренчав його мобільний телефон.

— Так, я слухаю, — голосно запитав.

Марина поглянула розгублено на директора.

— Заходьте ж, — затулив рукою слухавку, — і сідайте.

Чекати довелося досить довго. Захаращений книжками і паперами кабінет був нецікавий. Єдине, що притягало погляд — великий старовинний настінний годинник з боєм. «Скільки надаремно вбила часу…» — відзначила подумки Марина. Від усвідомлення цього забурчало в животі і захотілося їсти. «Краще зосередитися на чомусь іншому, а то ще зомлію», — подумала.

Її погляд зупинився на обличчі Вітаса, воно видалося не надто приємним. Найбільше їй не сподобалися вуста — погано окреслені і дуже не чіткі. Під час розмови в нього висувалася нижня губа і виникало враження, що щелепа трохи відвисає.

«Хто з ним цілується?» — чомусь спало на думку, і від уявної картини пересмикнуло. «Я б нізащо не погодилася», — зазначила подумки і продовжила свої дослідження. Ніс великий, акуратний; чоло високе, окреслене; очі блакитні, виразні і сумні, ніби в них прихована якась глибока туга, жертовність і образа. Назагал, він чимось нагадував одного відомого актора, якого Марина недолюблювала.

Якби не настінний годинник, не знати, скільки б він ще розмовляв. Три голосні удари нагадали, що минула третя.

— Не можу більше затримуватися, мушу в тій хвилі йти, о третій маю нараду, — швидко поглянув на годинник і вимкнув телефон. Вітас не звертав жодної уваги на відвідувачку, заклопотано щось шукав, перекидаючи усі папери на столі. Нарешті знайшов якийсь важливий документ, поклав його у червону папку і похапцем попрямував до дверей.

— Вибачте, — збентежено промовила Марина, чи у вас ще знайдеться хвилька часу для мене?

Вітас на мить зупинився і уважно поглянув на жінку, ніби пригадуючи, хто вона і звідки.

— Якщо вам неважко, підпишіть мені дозвіл на курси, — благально поглянула на шефа.

— Так чого ви запізнилися? — зморщив чоло.

— Донька захворіла, а викладач не пускає на заняття, — повторила Марина з очима, повними сліз.

— Цікаво, якби я так почав спізнюватися! Що б з того вийшло доброго? — суворо прорік.

— Вибачте, я більше так не буду. В мене є всі довідки.

— А де ви зупинилися? — поглянув ще раз на годинника.

— У гуртожитку, де й усі учасники курсів.

— Вам там подобається? — запитав із цікавістю.

— Ще не знаю, я сьогодні приїхала.

— То які ви маєте довідки?

Марина простягла свій жмут папірців. Знову задеренчав мобільний телефон.

— Так! — роздратовано крикнув у трубку. — Я вже не маю ні хвилини! Про це поговоримо вдома! — різко вимкнув телефон, тоді взяв клаптик паперу, щось написав і підписався.

— Ви вільні, мушу займатися тут з вами дурницями. Йдіть на лекції і передайте вашому викладачеві, що й сам міг розібратися, а не посилати до мене.

— Вам телефонують із міністерства, — зайшла до кабінету секретарка.

— Знайшли коли, — пробурмотів під ніс Вітас.

— Дякую, до побачення, — збентежено пробурмотала Марина, та він вже не чув її.

«П’ять годин вилетіло ні на що» — втомлено зафіксувала на годиннику. Йти нема куди, і заняття вже закінчилися. Попереду цілком непланований вечір у чужому місті, не кажучи вже про суботу і неділю.

Марина самотньо йшла вулицями столиці, беземоційно оглядаючи яскраві вітрини магазинів. «Театральні каси», — прочитала вивіску над убогими дверима. Не вагаючись зайшла. За кілька хвилин у її торбинці лежав квиток на сьогоднішній концерт симфонічної музики.

У холі філармонії було людно. Глядачі поспішали до зали на свої місця. І раптом серед шумного натовпу Марина побачила знайоме обличчя.

— Георгій, не вірю своїм очам! Яка зустріч! — захоплено вигукнула.

— Як ти тут опинилася? — здивувався Георгій.

— Я приїхала на курси, от і вирішила вбити вечір.

— Ти не помилилася у своєму виборі, сьогодні хороший концерт.

— Я тут така самотня, навіть не звернула уваги, що саме гратимуть у другій частині. Знаю, що в першій — танці Брамса.

— Олена їх постійно слухала, — всміхнувся Георгій.

— Ти таке пам’ятаєш? — здивувалася Марина.

— Звичайно, та це вже в далекому минулому, — махнув рукою.

— А чим ти тепер живеш?

— Багато чим, та коли вже все дістає по зав’язку, рятуюся музикою. Маю величезну колекцію різноманітних дисків. Однак ними не замінити живого звуку, намагаюся не пропускати добрі концерти. До речі, в другій частині гратимуть «Моя Батьківщина» Сметани — один із моїх найулюбленіших творів.

— Мушу визнати, що я його не знаю.

— Цикл із шести симфонічних поем. Обіцяю, від першого ж разу сподобається. Сметана власноруч написав до кожної частини пояснення. Хоча це не для мене.

— Чому?

— Мені значно більше подобається самому придумувати нові картини. Геніальна музика допомагає розкривати душу.

— Цікаво, ніколи не пробувала.

— Заплющ очі, просто слухай, ні про що не думаючи. Заглибся в себе і спробуй побачити образи.

— Які?

— Залежить від тебе. Різні, інколи незвичні.

— Не знаю, чи вдасться. Голова переповнена дурними думками, в мене був важкий день.

— Я зауважив, що ти якась засмучена. Маєш проблеми?

— Уже ні. Просиділа п’ять годин у приймальні однієї шишки.

— Для столичного начальства всі відвідувачі — що набридливі мухи.

— Не кажи, Жорже.

— Де ти живеш?

— У гуртожитку.

— Маєш ще якісь плани на вечір?

— Жодних.

— Тоді, якщо не заперечуєш, запрошую після вистави до себе додому. Я живу сам, ніхто нам не заважатиме, — запропонував Георгій.

— І що ми будемо робити? — грайливо запитала Марина.

— Усе, що заманеться. В мене повна свобода! — театрально підвів очі Георгій.

Помешкання Георгія виявилося не надто великим, зате доволі милим. Передпокій і вітальню господар умеблював сучасно і зі смаком, вражала ідеальна чистота, кожна дрібничка лежала на своєму місці. Та, незважаючи на ідеальний порядок, чогось бракувало.

— Бачиш, як живу, іншого слова, як «кавалерка», тут і не підбереш, — широко відчинив двері у вітальню Георгій.

— Ти сам прибираєш? — із цікавістю озирнулася довкола.

— До мене приходить раз на тиждень жінка. Я ж на таке не маю часу. Та й навіщо? Нехай інші також працюють.

— А де харчуєшся?

— Як коли, іноді в нашій їдальні на роботі, інколи ходжу в ресторан, а раз на тиждень прошу ту саму жінку приготувати щось домашнє, інакше збожеволію на державних харчах.

— Тобі подобається так жити?

— Напевно так, назад вороття нема.

— Ти пробував повернутися до Олени?

— Лише раз, та вона вже має іншого, — сумно посміхнувся Георгій.

— Так, я знаю, хоча вона про нього не розповідає. Він з’явився так негадано, усіх шокував. Відтоді ми з нею почали віддалятися, а тепер практично не бачимося.

— Я його добре знаю, — скривився Георгій.

— Кажуть, він із Франції? — вирішила вивідати подробиці.

— З-під Парижа, з містечка Сержі. Такий собі Пантелій. Ми завжди з ним сперечалися, — налив коньяк у келешки. — Давай не будемо про сумне, я радий, що тебе зустрів.

— І я.

— Давай вип’ємо за нас, — запропонував Георгій.

— Не заперечую.

— Перший до дна!

— Я сп’янію, — спробувала відбитися Марина.

— Після холоду треба розігрітися, а то ще застудишся.

— Що би я без тебе робила?

— Тобі сподобався концерт? — Георгій вдруге налив коньяку.

— Дуже.

— Які картини тобі ввижалися під час «Моєї Батьківщини»? — поглянув із цікавістю на Марину.

— Якщо чесно, то нічого нового. Увесь час подумки поверталася додому.

— Непогано, адже дім — це мала батьківщина.

— Мені тут у столиці некомфортно.

— Тебе тягне до Олеся.

— Дуже.

— Невже вдома цікавіше?

— Там затишно.

— І все? Тобі не хочеться нових відчуттів? Ніколи не повірю!

— Сама не знаю. Мабуть, хотіла б ще щось пізнати.

— Що саме, можеш пояснити? — зацікавився Георгій.

— Гріх нарікати, в мене все добре і вдома, і на роботі.

— А душі сумно?

— Щось схоже.

— А ти не пробувала ще чимось займатися?

— У мене немає часу, побут поглинає все.

— Уяви себе важко хворою, що не можеш виконувати щоденні справи.

— Тіпун тобі на язик, не хочу про таке й думати.

— А ти спробуй. Довкола ніч. Звичні речі віддалилися на недосяжну віддаль, огортає страшний жаль, ти ще багато чого не спробувала у житті.

— Твоя правда, ми частенько жалкуємо за тим, що втрачаємо.

— Ти бідкаєшся, що так і не зробила чогось найважливішого. І раптом — диво. Ти одужала! Доля подарувала ще один шанс. Що робитимеш?

— Напевно, спробую надолужити втрачене.

— То що тобі заважає робити це вже зараз?

— Спробую, — замислилася Марина.

— Сьогодні ти прослухала геніальний твір Сметани, він написав цю річ, коли цілком втратив слух.

— Неймовірно, як і Бетховен? Звідки така сила волі? — здивувалася Марина.

— Музика, як і вірші, ллються з глибин серця. Митцю не обов’язково чути власне творіння. Для нього найважливіше, щоб його почули інші.

— А якщо інші не так зрозуміють, як хотів сказати митець?

— Ще краще! Це свідчить про його багатогранність. Кожен сприймає світ на свій лад і бачить лишень те, що хоче побачити.

— Хоче, чи може?

— Це одне і теж, хоча багато хто заперечує таку думку.

— Гаразд, що особливого побачив ти в цій симфонії?

— Цікаве запитання. Скажу відверто: мені важче, ніж тобі, відповісти, оскільки знаю задум Сметани. З одного боку, це добре, та з іншого — знання інколи зайві, оскільки вкладають думку в шаблон і перешкоджають фантазувати.

— Я теж прочитала про кожну частину в програмці. Однак багато чого мені незрозуміло.

— Ти не знаєш історії Чехії.

— Погоджуюся, ось наприклад, третя частина називається «Шарка». Поясни, звідки така дивна назва.

— Шарка — ім’я дівчини. Колись давно в Чехії жінки вирішили повстати проти чоловіків. Вони покинули свої сім’ї і об’єдналися у військо в Дівочому замку на чолі з могутньою Властою.

— Щось схоже на амазонок?

— Так. Вони зненавиділи чоловіків і безжалісно їх убивали, а особливо їхня вожачка — Власта.

— А хто така Шарка?

— Власта вирішила знищити могутнього лицаря Цтірада та його військо. Шарка отримала наказ підступно приспати Цтірада і його людей, напоївши медом. Коли чоловіки мирно заснули, на них накинулося жіноче військо і всіх винищило.

— І Цтірада?

— І його.

— А він кохав Шарку?

— Так, і вона його.

— То навіщо так вчинила?

— Бачиш, часто ми є рабами обставин, за що сплачуємо непомірно велику ціну. Шарка не витримала розлуки з милим і кинулася зі скелі.

— А що означає назва шостої частини — «Бланік»?

— Бланік — таємнича гора, в надрах якої живуть легендарні лицарі. Чехи вірять, що одного разу скеля розкриється, і з неї вийде непереможне військо захистити батьківщину від ворога. В цю частину твору автор заклав глибокий філософський зміст. Бланік — це двері у вічність, через них повинен пройти кожен, щоб у майбутньому повернутися оновленим.

— Бланік означає смерть?

— Можна і так сказати, хоча я б так не узагальнював.

— Що є сильнішим за смерть?

— Життя. Хоча для поета інколи важко відокремити одне від одного.

— Ти живеш в іншому світі?

— Поет бачить те, чого не бачать інші.

— Тобі комфортно?

— Не так легко відчувати себе іншим.

— Чи самотнім? — додала Марина.

Георгій підвівся і почав декламувати:

«О, те що ми поети — жодних сумнівів нема, Бо кучері наші розвіюються по вітрах Немовби то знак прадавній для митців і слова Хитромовні ми навчились вбудувати у рядах Тепер живе кожен з нас мовчазний, сам-один Однак гордовито в душі ми приховали Наш потаємний скарб. Задзвонив вечірній дзвін І ми із хвилюванням душею задрижали». [19]

— Що за вірш? — запитала Марина.

— Я прочитав уривок із вірша великого грецького поета Янніса Рицоса, який він присвятив іншому видатному поету Костасу Каріотакісу.

— Невеселий.

— Так, його важко всім зрозуміти.

— Поясни, можливо і я зрозумію, — скептично підсміхнулася Марина.

— Поет усе життя, мов перлину, викохує свій талант — свій найцінніший скарб. Він не має близьких приятелів, його покликання — бути самотнім деревом серед болота. Надходить остання година, похоронний дзвін кличе покинути марнотний, безглуздий, повний абсурду світ…

«Лише ми одні для нас — це весь навкружний світ Та все одно, мов за стіною, горнемося у плащах З погордою являємо пристрасті на одну мить В стількох цих милозвучних, ще й без цезури віршах». [20]

— Так думають усі поети? — Марину роздратував тон Георгія.

— Я ж кажу: не всі розуміють.

— Мені не подобається філософія самотнього дерева. Для лікарів такі поняття чужі. Вони роблять не менше добрих справ. А ви, поети, полюбляєте навзаєм вихвалятися, щоб самому пописатися. Я не знаю, що писав той Каріотакіс, та напевно в такому ж дусі.

— Він зневірився у цьому світі, був занадто свободолюбним, так і не зміг пристосуватися до атмосфери підлеглості — в тридцять два роки наклав на себе руки.

— І що доброго зробив? Куди важче гідно прожити, ніж просто забратися. Ми, лікарі, не погоджуємося з таким поглядами, — роздратування наростало.

— Ми лікарі, ми лікарі! — перекривив, — Ви лікуєте тіло, а душу так і не пізнали.

— Дивись, який ти премудрий, — розсердилася Марина, — що би ви всі робили без лікарів?

— Гаразд-гаразд, поговоримо про щось інше, а то посваримося, — налив ще коньяку Георгій.

— Щось занадто потягло на філософію, — Марина вирішила не псувати вечір.

— Маєш рацію. Я останнім часом дуже запрацювався, розкажи ліпше, що у вас там новенького?

Вони довго гомоніли, аж поки пляшка не спорожніла. Георгій дістав другу і відкоркував.

— Вже забагато, завтра буде погано, — Марина спробувала зупинити господаря.

— Залишишся спати у мене, — налив ще по чарці.

— Ти що? Я на таке не готова.

— А хто знатиме?

— Я мешкаю ще з однією жінкою в кімнаті, сказала їй, що йду на концерт.

— Дурниці, подзвони, що переночуєш у родичів, ми ж із тобою майже родина, чи не так?

— По-перше, не знаю її номера телефону, а по-друге — щось не лежить серце до такого вчинку.

— Не вигадуй, я так за всіма вами скучив, — налив ще чарку. Посидимо довше, поговоримо.

Марина спробувала встати, та ноги її не тримали.

— Мені вже досить, я вже геть п’яна, — захиталася.

Георгій підхопив її під руки.

— Я ж кажу, залишайся! У мене доволі місця.

Марина похилилася йому на груди. На неї раптом налетіли спогади. Він же міг бути її чоловіком, і вони б жили довго і щасливо. Де закралася помилка, чому не вдалося колись його втримати? Від коньяку і від жалю до самої себе на очі навернулися сльози.

— Знаєш, я колись тебе кохала.

— А зараз? — посміхнувся Георгій.

— Напевно, вже пізно, — потягнулася устами до його.

Хіба вона сподівалася, що через стільки років цілуватиметься із сонцесяйним Фебом? Чи є надія повернути ті далекі дні? А може, в нього ще тліють почуття до неї?

— Не йди, я тттебе прррошу, — від алкоголю його слова почали плутатися, а язик заплітатися.

— Я спробую.

— Я не можу жити без тебе, Оленко, — продовжував вмовляти Георгій, — я так змучився. Кохаю єдину тебе усе моє пусте життя.

— Хто?! Яка я тобі Оленка? — Марина вмить протверезіла.

— Ой, вибач, я помилився, — Георгій мов збудився зі сну.

Марину заціпило. То виявляється — він тужить за Оленою! Яка ж її роль? Втішати? Ні, цього вона не потерпить, грубо його відіпхнула і заходилася одягатися.

— Ти що, пппідеш? — здивувався Георгій.

— Так, і негайно, виклич мені таксі.

— Твоя воля, — байдуже махнув рукою.

За півгодини Марина лежала у своєму ліжку і намагалася заснути, однак сон не брав. Потребувала комусь вилити душу, та її однокурсниця вже міцно спала.

«Що діється? — мучилася. — Белькотати ім’я своєї колишньої дружини, тримаючи мене в своїх обіймах!»

«Він же був п’яний, — спробувала виправдати Георгія, — Тут і собака зарита. Що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці. Видно, він її так і не розлюбив».

Спомини завдавали не те що болю, в них відчувався несмак, який хотіла чимшвидше забути. Дивно, їй здавалося, що вже нічого не відчуває до Георгія, а виявляється, що все цілком не так. Образа усі ці роки продовжувала жити в серці і нікуди звідти не зникла, а зараз, отримавши нову поживу, пустила значно отруйніші пагони. Колишнього не повернути, хоче того чи ні, її місце давно посіла інша жінка, хоча і ту покинув. У Марини майнула думка розповісти Олені, що Георгій продовжує її любити. Та вона її відразу відкинула.

Усю суботу Марина пролежала в ліжку — розколювалася голова. Вона злостилася на себе, що піддалася вмовлянням Жоржа. Її тіпало від злості, що так багато випила коньяку і розпустила язика. Навіщо пригадала цьому зазнайкуватому егоїсту своє давнє кохання?! Тепер самозакоханий геній зловтішатиметься: ще одна дурепа зловилася в його сильце.

— Ненавиджу! — вирвалося з грудей.

Неділя передбачалася ще гіршою. День тягнувся безконечно. Зранку сипав густий сніг з дощем, утворюючи на тротуарах мокру кашу. Як убити час? До полудня Марина змушувала себе читати якийсь детектив, а по обіді вирішила таки прогулятися столичними вулицями. Вона оглядала вітрини, заходила у великі магазини, зупинялася біля прилавків, однак стрілки годинника немов заклякли на місці. От би перенестися у власну домівку! Їй страшенно бракувало доньки й Олеся. Від почуття самотності щеміло серце. Ще аж три тижні поза домом! Справжня каторга! Як пришвидшити час? Який дурень вигадав курси?

Від понеділка розпочалися заняття. «Три тижні мінус один день», — відзначила з сумом. Вона б усе віддала, щоб опинитися вдома. Туга не відпускала її, а тіло продовжувало здригатися від згадки про зустріч із Георгієм.

Заняття тягнулися нудно. Нарешті довгождана обідня перерва. Усі курсанти чимдуж ринули до їдальні.

— На що чекаєш? Зараз утвориться черга аж на вулицю! — пролетіла кометою сусідка по кімнаті і розчинилася в гамірному натовпі.

Марина кинулася наздоганяти подругу, як раптом побачила Вітаса.

— Радий вас бачити, — ввічливо нахилив голову.

— Доброго дня, — чемно привіталася.

— Обідати йдете?

— Так.

— Ну, то ходімо разом. Як вам тут подобається?

— Гарно, — відповіла Марина, власне, не цілком розуміючи, що саме їй сподобалося.

— Приємно чути.

— Однак дуже тягне додому.

— Так ви ж щойно в п’ятницю приїхали. І вже надокучило?

— Щось неспокійно на душі.

— Це від незвички. Приїжджайте краще на наші семінари, дуже корисні, проводимо на високому рівні. Там значно цікавіше, ніж на курсах. Я особисто слідкую за кожною дрібницею. Мені подобається, коли усі задоволені. Не визнаю халтури.

— І як часто ви їх проводите?

— Намагаюся два рази до року.

— Не знаю, чи мені вдасться.

— Головне — бажання.

— Від наших бажань мало що залежить.

— А від чиїх?

— Керівництва, — засміялася Марина.

— А що ви робите ввечері?

— Я ще не думала, — здивувало запитання.

— Тоді скористаюся своїм правом.

— Не розумію вас.

— Ви ж кажете, що від керівництва все залежить.

— Тобто?

— Я хочу вас запросити на каву. На півгодини, не довше, маю ще багато справ.

Марина приголомшено втупилася у Вітаса.

— О сьомій біля мого кабінету, гаразд? — не дочекався відповіді.

— Гаразд, — спантеличено погодилася.

— От і чудово, а зараз ідіть обідати.

— А ви?

— У мене зустріч в іншому місці.

Рівно о сьомій Марина зайшла до приймальні. Секретарки не було. Жінка постукала в двері кабінету.

— Заходьте, — почула голос Вітаса.

— Добрий вечір, — привіталася.

— У мене дуже мало часу, та каву ми таки вип’ємо, — заклопотано підвівся з-за столу, — тут поруч є кав’ярня.

Кафе було напівпорожнім, то ж вибрали столик біля вікна.

— Вам тут подобається? — запитав.

— Так.

— Що замовимо? Бажаєте келишок коньяку?

— Гаразд, — погодилася Марина.

— Ви приїдете на мій семінар?

— Не знаю, швидше ні, мене не відпустять з роботи, та й відрядження ніхто не випише.

— Приїжджайте просто так, чи візьміть відпустку.

— Це дуже дорого, я собі такого не дозволю.

— Не хвилюйтеся, я про все подбаю, у нас вийде добра співпраця.

— Яка? — зацікавилася Марина.

— Якщо не заперечуєте, обміняємося телефонами. Я вас повідомлю про подальші плани.

— Ви так швидко все вирішили, — здивовано поглянула на Вітаса.

— А що мені заважає робити те, що хочу?

— Ви, напевно, маєте все, що заманеться? — посміхнулася Марина.

— Майже маєте рацію, хоча не все.

— Чого ж вам бракує?

— Часу. Він один невблаганний до мене. Бракує, хоч умри.

— Дивно, і до мене також, лише з протилежним знаком.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався Вітас.

— Для вас він біжить зашвидко, а для мене тут у столиці ледве повзе. Я би все віддала, щоб курси закінчилися.

— Невже вам так нудно? Займіться чимось цікавим, і дні пролетять непомітно.

— Мені ніщо не миле.

— Парадокс. Коли ми так зайняті, що і вгору не глянути, хочеться всього. Мріємо про вільну хвилину, щоб насолодитися улюбленими справами. Та коли виявляється доволі вільного часу, усі бажання розчиняються, а годинник сповільнює свій біг.

— Невже і у вас? Щось не віриться.

— Одного разу, коли потрапив до лікарні. Здавалося б, можна врешті тільки читати, дивитися телевізор і мріяти. Не повірите, я від ранку до ночі тужив за роботою, прагнув знову заповнити свій день до секунд. Відтоді понад усе боюся немочі.

— Тим не менше до всіх із часом приходить старість і за собою тягне хвороби, вам це, як лікарю, добре відомо.

— Не хочу жити до старості, якщо вона приносить болячки. Моя мрія — впасти і вмерти у розквіті сил.

— Не кажіть так. Не варто розкидатися словами. Ніхто не знає, в добру чи погану мить вони лунають. А щодо улюблених справ — маєте рацію. Їх частенько відкладають, а потім шкодують, що не зробили чогось дуже важливого. Ви маєте мрію?

— Одну і ту ж упродовж років, — Вітас уважно поглянув на Марину.

— Яку ж, якщо не секрет?

— Зайти у собор святого Віта.

— Ви там ніколи не були?

— Багато разів.

— Тоді не розумію.

— Маю постійну потребу туди повертатися, це пожива для моєї душі. Я вже три роки там не був.

— Він вам так подобається?

— Це джерело моєї сили. А ще… — Вітас замовчав.

— Ще?

— Боюся, що раптом помру і більше його не побачу.

— Від ваших слів стає моторошно. Як на мене, для вас така поїздка не є проблемою.

— Маєте рацію, моя вина, постійно відкладаю. Ось зараз — така ж ситуація. За тиждень у Празі розпочнеться семінар, а я настільки зайнятий, що не можу дозволити собі таку розкіш.

— Перегляньте пріоритети. Якщо поїздка така важлива для вас, то, може, щось варто відкинути.

— Моя воля — усе би покинув, та, на жаль, обставини сильніші за нас.

— А все ж таки, чому вас так туди тягне?

— Довга історія. Мій батько народився у Литві, але має чеське коріння.

— Он звідки у вас таке ім’я.

— І прізвище також із Чехії.

— Невже?

— Перший архітектор, який заклав основи собору святого Віта мав прізвище — Аррас.

— То ваш далекий родич?

— Гадаю, що ні, хоча… хто знає. Точніше, він називався Матей із Арраса. Його привіз до Праги король Карл ІV у 1342 році. Великий будівничий спочатку спорудив Карлштейн, а потім розпочав зведення собору святого Віта. Однак не встиг закінчити, помер 1352 року. Тоді король запросив добудовувати храм Петра Парлержа.

— А ви пробували відшукати свої корені?

— Так, однак це не так уже і легко. Колись мене це дуже цікавило, зараз байдуже. Я і без того переконаний, що належу до давнього роду, а серце моє перебуває в соборі. І від того, хто мої предки, нічого не зміниться.

— Вам, напевно, дуже подобається ваше ім’я?

— Батько назвав мене на честь святого Вітаса. Він мріяв, щоб я став лікарем.

— А це пов’язано?

— Святий Віт — покровитель Чехів. Він лікував хворих, заговорював укуси отруйних змій, відводив громи та блискавки, а особливо допомагав епілептикам.

— Тому ви і стали лікарем?

— Напевно, іншої професії я ніколи й не бажав.

Година промайнула, як мить. Вітас ще дещо розповів про проблеми на роботі, потім розпитав про родину Марини.

— На жаль, мушу йти. Як я не терплю усілякі збори. І чим вищий рівень — тим довше балакають. Ось де крадеться наш час. Найточніше сказав Сенека: «Життя, поки його відкладаємо, минає». Нам же нічого не належить на цьому світі — лише один час. А кожен, кому лише заманеться, краде його в нас. От хто справжній злодій!

— Гарна думка.

— Украдені речі можна повернути, а час — даруйте.

— Ніколи про це не думала.

— Життя пролітає блискавично.

— Як один день, — зітхнула Марина.

— Сенека казав, що дехто закінчує життя, так і не розпочавши його. Ось, що найстрашніше.

— Звідкіля ж знати, де його початок? Тут немає однозначної відповіді.

— Є і дуже проста.

— Яка ж, якщо не секрет?

— Тоді, коли вам не соромно померти.

— Це також Сенека?

— Ні, я сам додумався до такого висновку. Не заперечую, можливо колись хтось вже висловив цю істину, та присягаюся: вона сама прилетіла до мене. Думки ширяють у повітрі, а ми, мов антени, їх ловимо і передаємо далі, — засміявся Вітас.

— Ваші слова мене дивують.

— Це добре.

— Чому?

— Ви відкрили очі.

— Але не знаю, з чого починати.

— Що ви хочете понад усе?

— Про щось особливе не думала, а дрібниці в тій хвилі не згадаю.

— А ви спробуйте.

— Одразу й не скажу.

— Усе попереду, — підвівся з-за столу, — нам час вирушати, справи не відкладеш.

Вони вийшли на засніжену вулицю.

— Я вас відпроваджу до метро, — запропонував Вітас.

— Дякую.

— Як ви дивитеся на те, щоб ми зустрілися завтра ввечері у готелі? — спокійно запропонував Вітас.

Марина заклякла на місці. Від несподіванки в неї пересохло горло. Такого відвертого нахабства від поважної і вже немолодої людини не очікувала. Чи ж його можна порівняти з Георгієм, чи хоча б з Олесем?! Та ніколи в житті! Що він собі думає? Вона не хвойда, і її не купити дешевими обіцянками! Від обурення жінка не могла підібрати відповідні слова, та потім вирішила нічого не відповідати, а вдати, що недочула.

— Ось і станція метро, — втішилася Марина, бо врешті змогла відчепитися від настирного погляду підстаркуватого кавалера. Загалом уся його статура їй не подобалася, їй навіть не хотілося торкнутися цього чоловіка, не те що лягти з ним в одне ліжко.

Вітас різко зупинився і пильно поглянув їй у вічі.

— То ж ми вже прийшли, — промимрила, мов загіпнотизована.

Він не слухав слів, продовжував стояти і зосереджено вдивлятися в Маринине обличчя, врешті легко доторкнувся долонею до її щоки, а потім провів вниз по шиї, грудях і аж до живота. Незважаючи на шубу, електричний струм пройняв усе тіло, а серце забилося, мов навіжене.

— Не забудьте мої пропозиції, перед вами розкриється весь світ, я маю неабиякі можливості, — стиснув міцно пальцями зап’ястя Марини.

Від такого зухвальства її залила хвиля роздратування і образи.

— Дякую, до побачення, — поквапилася вирватися від старого ловеласа, повернулася і швидко пішла до підземного переходу з літерою «М».

Усю зворотну дорогу вона перемелювала подумки його нахабну поведінку, від чого ставало не по собі. «От влипла! — не могла прийти до тями, — як тепер його позбутися?»

Марина налаштувалася на переслідування, та її страхи не виправдалися. Її ніхто не вистежував. Ні у вівторок, ні в середу вона Вітаса не бачила. «Можливо, це тимчасове захоплення, яке одразу ж вивітрилося?» — запитувала себе, і чомусь стало сумно. Хоча він і не був у її смаку, та все ж увага такого поважного чоловіка добряче лоскотала самолюбство, їй сподобалося бути бажаною. То ж коли під кінець тижня Марина випадково зіткнулася з Вітасом у коридорі, навіть радісно розхвилювалася. Він розмовляв із якимсь поважним чоловіком і не звертав на неї жодної уваги.

— Доброго дня, — привіталася першою, проходячи повз нього.

— Доброго, — відповів, не повертаючи голови.

«От і маєш, а де ж залицяння?» — обурилася у душі.

— Почекайте! Хвилинку! — почула позаду його голос.

Зупинилася і обернулася. Вітас прямував до неї.

— Сьогодні я маю дещо більше часу, давайте повечеряємо в ресторані, приходьте, як і минулого разу, о сьомій до мого кабінету. Зараз я дуже поспішаю, то ж до сьомої, — поквапився за своїм співрозмовником, який швидко прямував коридором до сходів.

Марина спробувала щось відповісти, та він був уже далеко. Вона здогадувалася, що криється за таким запрошенням. Скористатися з пропозиції і прикинутися дурненькою? Непогана ідея. Та який результат? Від Вітаса можна будь-чого чекати, він дуже непередбачуваний чоловік. Чого доброго, ще й з курсів вилечу. Перший раз викрутилася, а от вдруге так просто не вдасться. Краще не приймати запрошення, ніж потім кліпати очима. Треба чемно відмовитися, вона ж не повія. Марина гордилася своїм рішенням. Це тривало до шостої.

Однак шкода втрачати момент. Її зацікавив цей неординарний чоловік. Такий шанс трапляється раз у вічність. Якщо спробувати? Іду, а там, як Бог дасть!

* * *

«Ось все і відбулося», — Марина перемелювала подумки вже в гуртожитку кожну мить зустрічі з Вітасом. «А він не такий вже й поганий. З ним почуваєшся надійно і впевнено, як за стіною, та й коханець не найгірший. Шкода, що не можна похвалитися приятелькам. Який ресторан! А який він оплатив дорожезний номер у готелі задля їхнього побачення. Нікому з моїх знайомих і не снився такий шик».

Вітас не виходив з голови. Палаючі очі, гарячий подих і неймовірно ніжні обійми. «То сон? Ні, це якесь божевілля», — не могла отямитися Марина. Вона лише пам’ятає як шепотів на вухо: «Якщо забажаєш, то дістану тобі зірку з неба, а світ покладу до твоїх ніг».

Навіщо про щось думати? Найкраще прийняти усе без жодних застережень і не фантазувати. Який крок правильний, а який ні? Натовп любить засуджувати жертву за гріхи. В юрбі дуже легко почуватися святим. А якщо взяти кожного зокрема, як би той повівся у конкретній ситуації? Чи відмовився би від дорогих дарунків, якби для цього треба було б переступити межу? Непросте запитання. Багато хто викрикує, що його душа не продається. Це нескладно, коли її ніхто не купує. Цікаво би побачити очі благочестивця, коли б йому запропонували захмарну ціну.

Ну гаразд, продавати душу і справді не варто, життя ж вічне. Як потім без неї? А тіло, чому б ні? Його ж не треба віддавати назавжди, всього-на-всього на коротко позичити покористуватися. А за це отримати належну винагороду. Що в цьому поганого? Озлоблений натовп вигукує, що так поводяться повії. Ой, як усім подобається засуджувати! А самі аж пищать, так хочуть, щоб їх хтось купив.

«Чоловікам легше жити на світі, до них немає таких претензій, як до жінок. Так склалося віками, що Адамове ребро смикають, як забажають, а на козаку немає знаку. Тепер часи змінилися, гріх не скористатися тим, що саме пливе до рук», — виправдовувалася перед собою Марина.

Звичайно, він тепер все зробить для неї. Вона вже отримала запрошення на міжнародний семінар, та це дурниця порівняно з планами на майбутнє. Вітас збирається відкрити потужну мережу аптек і реабілітаційних кабінетів по цілій країні. Себто запрошуватиме до себе на роботу велику когорту психологів, психіатрів, сексопатологів та інших спеціалістів. А нині їй — Марині запропонував очолити цей проект. Фантастика! Яка перспектива! Не виключено, що поповзуть плітки. Байдуже, хай говорять.

Роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Що ти робиш? — почула голос Вітаса.

— Збираюся лягати спати.

— Я тебе замучив? — засміявся в трубку.

— Ти надзвичайний, — зітхнула.

— Чому так важко?

— Завтра і післязавтра — вихідні, а потім ще два тижні, і я повернуся додому.

— Не думай про пусте. До речі, як ти дивишся не те, щоб наприкінці наступного тижня поїхати зі мною?

— Куди?

— Наприклад, до Праги. Я тобі казав, що там буде семінар.

— Ти ж казав, що не маєш часу.

— Я дослухався твоїх порад і переглянув пріоритети.

— А як же курси?

— Дурниці, головне, щоб ти мала всі документи для поїздки за кордон.

— Вони завжди зі мною.

— Прекрасно. Побачимося в понеділок і тоді про все домовимося.

— А завтра? — наважилася запитати Марина.

— Субота і неділя — сімейні дні, не хочу, щоб моя дружина щось запідозрила. І ще попрошу тебе до мене не телефонувати. Я тобі сам про все дам знати. Гаразд?

— Я й не збиралася, мені буде сумно без тебе, — невесело відповіла.

— Думай про собор святого Віта, я туди будь-кого з собою не беру.

Марина не могла збагнути, як цьому чоловікові вдалося так швидко заволодіти її тілом і душею. Ще недавно він їй не подобався. Прийшли на пам’ять власні слова: «Хто з ним цілується? Я б ніколи не погодилася».

«Ніколи не треба казати «ніколи», події інколи змінюються так, що цілуватимешся з верблюдом», — підсміхнулася сама до себе.

Світ перевернувся з ніг на голову. Ким був Вітас? Він був таким природнім, що вірилося в його кохання. Марині ще ніхто ніколи не пропонував зірку з неба і не клав світ до ніг.

«Я ж його не кохаю і Олеся ніколи не покину», — спробувала означити свої почуття. «Тоді що це? Пристрасть? Запаморочення?» Вона не розуміла, що діється, та, незважаючи на це, приємно бути коханою і єдиною. «А якщо це чоловічі хитрощі, які вправно заманюють у пастку? Тоді добре, що я його не кохаю, принаймні з легкістю зможу його покинути. А зараз чому б і не отримати насолоди від обожнювання? Хіба таке часто трапляється? Мало хто з сучасних чоловіків спроможній на таку щедрість», — підвела риску.

ІІ

Жодна жива душа не знала що Марина їде до Праги. Подорож триватиме три дні: п’ятниця, субота і неділя. Важливо передбачити кожну дрібницю. Найперше — вимкнути телефон, бо ж автоматично запрацює роумінг і можна відразу визначити, що абонент за кордоном. Погано брехати, та іншого виходу немає. Марина придумала легенду для Олеся: на вихідні колега з курсів запросила її до себе у село, а в тих краях поганий сигнал, тому не телефонуватиме. Сусідці ж по кімнаті повідомила, що їде відвідати далеких родичів.

Літак приземлився на празькому летовищі в п’ятницю рівно об одинадцятій ранку. І від цієї миті Марина потрапила у справжню казку. Таксівка завезла їх до розкішного готелю на Градчанах. Вітас бажав поселитися в самому серці Праги, щоб допізна блукати старовинними вузенькими вуличками, а головне — жити поруч із собором святого Віта.

— План такий: швидко розкладаємо речі, миємося, перевдягаємося, спускаємося поїсти в ресторан і відразу йдемо гуляти. Не гаємо ні хвилини. Кожна мить тут на вагу золота, — повідомив Вітас.

— А якщо хтось довідається, що ми живемо в одному номері? — захвилювалася Марина.

— Ніхто не знатиме, я нікого туди не пущу. Це моя територія, і сторонньому сюди зась.

Вже за годину вони були на подвір’ї собору святого Віта.

— Ось він, нарешті я зіллюся з ним. Поглянь, яке мереживо, яка небесна краса! Немає будівлі величнішої на усій землі. Я відвідав багато столиць, єдиний собор святого Віта має силу воскрешати. — Вітас різко зупинився.

— Може, ця сила живе не в ньому, а в тобі? — обережно запитала Марина.

— Маєш рацію, — зрадів, наче раптом усвідомив досі незбагненну річ, — вона оживає, коли потрапляє в його лоно. Я би хотів у ньому померти і навіки залишитися тут.

— Чому так сумно?

— Про смерть треба думати від самого народження.

— Навіщо, якщо життя таке чудове? Поглянь, яка довкола краса! Хіба тобі не хочеться жити вічно?

— Інколи аж до болю в серці, особливо, коли поруч ти.

— То навіщо думати про смерть?

— Бо живемо зрадливими ілюзіями, а вона єдина реальна.

— Нехай це станеться не зараз, а у далекому майбутньому.

— Помиляєшся, смерть — не пастка, у яку раптово потрапляють. У неї поступово входять, помирають крок за кроком щоденно.

— Це ти сам придумав?

— Ні, цього разу Сенека.

— Щось мені не подобається твій настрій. Давай радіти! — спробувала розвеселити його Марина.

Вітас нічого не відповів. Погляд його був спрямований кудись у невидимий світ.

— Що ти побачив? — захвилювалася Марина.

— Сум охопив восени 1378 року замок Карлштейн. Зажурено завмер собор святого Віта, що виріс на Градчанах з волі Карла. Самотньо гуляв порожніми вуличками холодний вітер. Він зажурено доносив у кожну домівку вигуки сторожі з веж. Мости не опускали, вже ними не проїде славний король на полювання. Печаль поселилася в замку — захворів улюблений правитель. Біля ложа стояли архієпископ і вся королівська родина. Карл знав, що вже не підніметься з ліжка, і тому волів чимшвидше передати престол та суворий наказ правити мудро і справедливо своєму сину Вацлаву. Життя відступало, та монарх мужньо зібрав останні сили і важко підняв ослаблу руку, щоб благословити майбутнього короля. Довкола запанувала тиша. І раптом вдарив тричі дзвін на дзвіниці святого Віта, а тоді розпочався заупокійний подзвін. Жахнулися всі, хто був у хоромах, а на обличчі короля майнула лагідна посмішка.

«Чуєте? — промовив ледь чутно, — Це мене кличе Бог і нехай Він завжди буде з вами», — благословив усіх рідних.

Переляканий дзвонар кинувся до дзвіниці Святовітського храму, та вона виявилася замкненою, а похоронний подзвін лунав далі. Тремтячими руками він відчинив двері, чимдуж вибіг сходами нагору і закляк на місці — головний дзвін розгойдувався сам по собі, а з ним і всі інші. Їхні язики коливалися, ніби ними керувала якась невидима рука. Потім до них приєдналися усі дзвони Праги. Під час цієї величної погребальної музики відійшла у вічність душа найкращого короля з королів.

— Сумна історія, — витерла сльозу Марина.

— Навпаки, я б сказав — дуже щаслива і повчальна. Це ж щастя, коли твоя земля тужить за тобою! Гадаю, Карлу не соромно було померти, він зробив стільки добра для свого народу, що живе донині в душах чехів.

— І напевно житиме вічно.

— Я хочу, щоб ти мене вічно кохала, — раптом зупинився Вітас і поглянув Марині просто в очі, наче намагаючись утвердити в її голові цю думку. — Пообіцяй, що будеш завжди зі мною.

— Хто знає, як складеться майбутнє, — уникла прямої відповіді Марина.

— Обіцяєш, що належатимеш лише мені? — суворо запитав.

— Обіцяю, — витиснула з себе.

— Тепер ми є в’язнями нашого кохання і належимо лише одне одному. Я переконаний, що в майбутньому завжди будемо разом, — впевнено промовив Вітас, — ти хочеш жити зі мною?

Марина знала, що ніколи не буде з ним, та вголос визнати правду бракувало відваги. Та й чи треба її говорити? Навіщо загадувати наперед, час і так розставить усе по своїх місцях. Нехай діється воля Божа.

— Це нелегко, оскільки і в тебе, і в мене є сім’я, ми ж не можемо зробити прикрість нашим найближчим, — спробувала переконати Вітаса.

— Погоджуюся, однак мої діти вже виросли й усі зобов’язання перед сім’єю я виконав. Тепер час жити для себе і я хочу ще хоч раз відчути щастя.

Вона вже колись чула цю фразу. Коли? А так, від Георгія, коли той покинув Олену. Іронія долі. Ще недавно вона засуджувала звабниць, що цуплять чужих чоловіків, а тепер у її руках доля двох родин.

— Може, все ж таки зайдемо всередину? — опам’яталася Марина, — Ми стоїмо перед входом уже добру годину.

— Ти повинна бути готова перед тим, як увійти в його лоно, — якось дивно промовив Вітас.

— Готова? — перепитала здивовано.

— Як до шлюбу. Тут нас обвінчають небеса. Нічого більше не кажи, лише почуй, як зливаються наші душі у єдиному ангелі.

Вітас узяв її ніжно за руку і завів у собор.

— Ти переступила поріг вічності, — урочисто промовив, — відчуй її подих. Вона кличе нас до себе своєю небесною музикою. Ходімо ж. Спробуй бути щирою. За нашими думками ввесь час стежить святий Петро.

— Де він? — здригнулася Марина.

— Он там, перед входом у Святовацлавську капелу — найгарнішу в храмі. Так бажав Карл. Він дуже шанував культ князя святого Вацлава.

— Яка краса! — з цікавістю оглядала фрески Марина.

— А тепер я тобі щось покажу.

— Що?

— Капелу Марії Магдалени. Тут надгробний камінь Петра Парлержа.

— Одного з будівничих храму?

— Так, тут є його кам’яний бюст, однак я не його хотів тобі показати. Поглянь сюди.

Поруч Марина побачила вирізьблений з каменю бюст до болю схожий на Вітаса.

— Хто це? — не могла прийти до тями.

— Матей з Арраса.

— Неймовірна схожість, лише забрати в нього бороду і вуса. Те саме чоло, той же ніс і ті ж очі.

— Тепер ти розумієш, чому я тут, — Вітас стиснув руку Марини.

— Зверни увагу на бюст Карла. Він також чимось схожий і на тебе, і на Матея.

— У нас одна душа на трьох, — загадково посміхнувся Вітас.

— Не розумію, — розгублено промовила Марина.

— Та й не потрібно.

Вітас підвів її до вівтаря і зупинився.

— Я Вітас Аррас присягаюся завжди бути поруч із тобою, моя кохана. А ти? — поглянув уважно на Марину.

Вона не знаходила відповіді. Мовчанка не могла далі тривати.

— І я, — нехотячи відповіла.

— Від цього моменту ми навіки разом. А тепер я покажу тобі ще щось.

Марина почувалася ніяково і тому дуже зраділа, що врешті відійшли від вівтаря.

— Капела Хорова або Новоєпископська. Зверни увагу на вітраж. Його автор — Альфонс Муха.

— Що тут зображено?

— На мою думку — Землю і Небеса, Чесноти і Вади.

— Кольори фантастичні. Можна годинами стояти і оглядати.

— Завдання справжнього митця — вивести глядача з його надуманого світу забобонів і дати йому шанс поглянути на життя збоку. Стоїш собі й стежиш безпристрасно за подіями через кольорове вікно. Аналізуєш їх із холодною головою, а тоді робиш вирішальний крок.

— Як стати безпристрасною?

— Хірург повинен залишити емоції в ординаторській. Він змушений робити боляче, щоб викинути хворобу назавжди.

— Ти сильний?

— Так, — упевнено відповів Вітас. — А тепер поглянь на цей вітраж.

— Він ще величніший.

— Останній суд Свабінського.

— Усі наші гріхи, як на тарілочці, — здригнулася Марина, — аж страх бере. Хіба ні?

— Треба жити чесно і любити людей, — спокійно промовив Вітас.

Вночі Марину гризло сумління: «блощиця, яка нахабно залізла у чуже ліжко», — пригадала свої ж слова. Ще раз: «не суди». Їй раптом стало страшно, що за гріхи треба буде платити, а рахунок надійде геть зненацька. Вона поглянула на Вітаса, який мирно спав. Хто він? Навіщо потрапив у її життя? Чим йому вдалося її заворожити і змінити свої погляди?

«Невже слава і гроші мають таку велетенську силу?» — питала себе, вдивляючись у стелю, наче хотіла там знайти відповідь. «У чому їхня магія? Напевно, вони дарують особливу впевненість, яка випромінюється кожною клітиною. А як приємно відчувати поруч сильного і владного чоловіка! Ото дівчата і полюють на старших і заможних чоловіків».

Марина крутнулася на інший бік і міцно заплющила очі, намагаючись заснути, та сон не брав. Думками раз у раз поверталася до Вітаса. Чому він обрав саме її? Приємно бути коханою і бажаною. Вона вперше відчула себе справжньою жінкою. Обійми цього славетного чоловіка, якому поклонялася вся столиця, були особливо солодкі.

З одного боку можна пишатися такою надмірною увагою, а з іншого — на устах відчувався гіркий присмак брехні. Він нагадував їй, що не лише зраджує Олеся, а й є нечесною щодо Вітаса, якого все ж таки не кохає. Як назвати такий вчинок? Кохання виправдало б усе, а якщо його немає — такі стосунки нагадують ярмарок, де все продається і купується.

— Ось мене і купили! — вирвалося мимовільно. Марина закрила двома руками рот.

— Ти щось сказала? — прокинувся Вітас, — спи, завтра у нас грандіозна програма, — обняв її своїми міцними руками.

— Мені щось душно, — спробувала виборсатися з його обіймів.

— Я повинен весь час тебе відчувати, — промовив крізь сон, — тепер ти моя навіки.

Вирішила вдати, що не чує. Невдовзі Вітас знову солодко посапував, а Марина далі крутилася з боку на бік, намагалася рахувати слонів, однак заснути вдалося аж під ранок.

— Сьогодні субота, і ми будемо вештатися містом. Я зроблю тобі невеличку екскурсію, а потім впадемо в якійсь пивничці і замовимо печене коліно з пивом, — під час сніданку сповістив Вітас.

— Гаразд, — усміхнулася Марина, — я вся у твоїй владі.

Вони швидко поснідали, зібралися і вийшли на мокру бруківку Градчан.

— Куди йдемо?

— До Карлового мосту. Не заперечуєш?

— Тобі краще знати.

— Я тобі розповім про нього. Колись він називався Юдифин, бо був побудований на честь дружини короля Владислава І у 1172 році. У ХІV столітті міст вщент знищила повінь, і лише 1357 року його відбудував Карл ІV. Відтоді Прага дуже змінилася, а ця велична споруда так і залишилася незмінно улюбленим місцем городян. Немає у світі міцнішого мосту, бо для його відбудови вапно замішували на яйцях. Уяви, скільки їх потребували для шістнадцяти перекриттів і опор. Яйця збирали з усієї Праги та її околиць. Крім того, люди пересилали їх з різних кінців Чехії з превеликою охотою. А коли привезли цілий віз із Вельвара, то всі дуже сміялися. Виявилося, що вся копа зварена на круто.

— Смішна історія.

— О, міст знає не одну, — загадково примружив очі Вітас.

— Тут стільки цікавих скульптур.

— Спочатку був лише дерев’яний хрест. Скульптури з’явилися значно пізніше. Одна з них — Святий Віт з лагідними левами.

— Хіба ці тварини такими бувають?

— Святого Віта вкинули до клітки з голодними левами, та вони лягли біля його ніг і почали облизувати стопи.

— Ти багато знаєш.

— Невже? Ніколи не звертав на це уваги.

— А скільки відає ця ріка! — схилила голову над Влтавою Марина.

— Навіть важко уявити. Знаєш, вона має свого перевізника.

— Я його не бачу.

— Його можна зустріти лише опівночі.

— Який же він?

— Є одна стара легенда. На протилежному від собору святого Віта березі ріки розлігся «сад мертвих» — єврейський цвинтар. Далеко в затінку густих кущів є покинута могила. В ній похований єврей, який зрадив своїй вірі, прийнявши християнство. Він став священиком, а з часом навіть отримав чин капелана собору святого Віта. Коли надійшов його останній час, згадав про своє походження і забажав лежати у «саду мертвих» празького гетто.

— А чому? Перехотів бути християнином?

— Річ у тому, що на тому цвинтарі лежала дівчина, яку він палко кохав усе життя. Отож капелан закінчив свої дні як іудей. Євреї його поховали, як і заповів, — поруч із коханою. Та біда в тому, що після смерті спокою він так і не отримав. Кожну ніч капелан піднімався з могили і йшов до Влтави. Біля човна його чекав страшний перевізник у вигляді скелета. Щоночі вони перепливали річку, виходили з човна і йшли разом до замку в собор святого Віта. Єврей-священик сідав за орган і грав, а скелет дув у міхи. Через покаяльні псалми нещасний благав Бога про прощення, та Господь його не чув. Після перших півнів орган замовкав, а органіст сумно повертався до річки. Скелет перевозив його назад до цвинтаря, щоб наступної ночі знову повернути в храм святого Віта.

— Ще одна історія, а відповідь одна — шукайте жінку, — спробувала розвеселити Вітаса.

— Я боюся бути схожим на цього органіста, — Вітас не звернув уваги на слова Марини.

— Чому?

— Бо захочу і після смерті повертатися в собор святого Віта.

— Ти перебільшуєш.

— Мабуть. Не звертай уваги. Ходімо, хочу тобі ще багато показати.

Вони зупинялися майже біля кожної будівлі, оглядаючи уважно найдрібніші деталі.

— Ось, нарешті, ми вийшли на Старомійську площу — головну площу міста.

— Зроби мені тут знімки, — попросила Марина.

— Не варто, дружина вмить здогадається, та й тобі ні до чого. Кому будеш показувати? Ніхто ж не знає, що ми тут разом.

Марину вразили його слова, хоча були слушні. Вона хотіла заперечити, та Вітас її випередив:

— Подивися краще вгору, за десять хвилин годинник проб’є третю.

— Я багато чула про нього, кажуть, що він найгарніший у Європі.

— Він також має свою історію. Його створив майстер Гануш і вмонтував у цю вежу. Нічого кращого мешканці Праги ніколи не бачили. Перед ратушею завжди стояв галасливий натовп і заворожено споглядав на велетенський циферблат, на якому красувалися золоті кола, числа і дивні знаки. Під циферблатом був круг з дванадцятьма небесними сузір’ями, а довкола годинник прикрашала майстерна кам’яна різьба. Людей дуже лякала фігура смерті, яка вдаряла у свій дзвіночок після дзвону на ратушній вежі. Тоді всі замовкали і чекали на початок дійства. Розкривалися віконця над годинником, з яких виходили апостоли і рухалися з заходу на схід, а за ними — Христос, благословляючи людей на площі. Перехожі знімали шапки і хрестилися, а потім сміялися з фігури Іуди, що дзиґою крутилася на місці. Проклятий зрадник не хотів помирати і просив Смерть ще не вдаряти у свій дзвін.

— Як романтично ти оповідаєш.

— Слава про дивний годинник розлетілася околицями. До майстра Гануша почали присилати послів з різних держав і просити, щоб той зробив таке чудо і в їхньому місті. Невимовний страх напав на приматора [21] і старомійських радників. Вони не хотіли, щоб ще десь був подібний годинник. То ж у них визрів злочинний план. Одного дня негідники проникли таємно в майстерню митця і осліпили його. Запізно здогадався Гануш про причину такого злодіяння. Славетний майстер був приречений на одвічні злидні. Відтоді ним ніхто вже не цікавився.

— Як жорстоко! — обурилася Марина.

— Одного дня Гануш наказав підвести його до найважливішої частини механізму годинника. Довго стояв незрячий чоловік у тяжкій печалі біля свого творіння і прислуховувався до звуків механізму. Раптом почулося бамкання на ратушній вежі. Смерть вдарила у свій дзвінок, закликаючи свого творця до себе в обійми. Розпочався вихід апостолів. Майстер Гануш підняв праву руку, завмер на мить, а потім запхав її глибоко в механізм. Раптом щось скрипнуло, потім заскреготіло. Коліщатка безпорадно закрутилися, а Смерть ще сильніше забила у дзвін. За мить усе затихло, а Гануш Упав на землю мертвий. Годинник зупинився, і ніхто не міг його відремонтувати.

— Однак зараз він працює. Це всього-на-всього легенда?

— Досить повчальна.

— А ти би міг знищити своє творіння?

— Не знаю, напевно, ні.

— Навіть якщо б із тобою так само жорстоко повелися?

— Він нічого не залишив після себе. Чого варті його страждання?

— Важко погодитися з людською жорстокістю.

— Вона була, є і завжди буде.

— А що ти залишиш по собі? — Марина уважно поглянула на Вітаса.

— Здорових людей, усіх тих, кому я повернув життя.

— Вони тобі вдячні?

— Вони зможуть продовжити свій рід, виховувати дітей, а ті далі народжуватимуть. У цьому і є найбільша подяка.

— І навіть коли вони про тебе ніколи не згадають?

— Мені й не треба. Чудово, якщо колишні хворі не даються чути. Це означає, я їх добре вилікував, і вони не потребують більше моєї допомоги.

— Так, людська пам’ять коротка.

— Я байдужий до подяк.

— А до чого ж ти не байдужий?

— До власного шлунка. Він давно вже нагадує, що хоче їсти, — серйозно промовив Вітас, — та перед цим треба дати ще трохи поживи для душі. Якщо не заперечуєш, зайдемо до крамнички, і я куплю тобі щось на згадку для повного щастя.

— Навіщо? Я і так безмежно щаслива, — запротестувала Марина.

— Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про мене.

— Я і так пам’ятатиму!

Вітас підійшов до прилавка і купив два музичні диски.

— Один тобі, а другий — мені.

— Що там? — здивувалася Марина.

— «Моя Батьківщина» Бедржіха Сметани. Ця симфонія тобі подобається?

— Я її недавно слухала у філармонії, — гордо відповіла, — я навіть знаю, про що хотів сказати автор у кожній частині.

— Коли відчуєш, що вже несила жити, — послухай її, вона нагадає про щастя, яке ширяло між нами, — зігнорував слова Марини.

Маленька празька пивничка виявилась напрочуд затишною.

— Тут дуже смачно готують коліно, візьмемо одне на двох, порції велетенські, — промовив Вітас, переглядаючи меню.

— Цілком довіряю твоєму смаку.

— Довіряй мені в усьому і матимеш усе, що захочеш.

— Як накажете, пане, — з іронією поглянула на Вітаса.

Він хотів щось додати, та раптом задзвонив телефон. Вітас поглянув на дисплей, швидко встав і рушив до виходу.

Принесли накриття, та його не було, повернувся аж за півгодини.

— Ти де пропадав? — запитала стурбовано Марина.

— Не дають спокійно жити, боюся, що не дадуть і померти, — зітхнув Вітас.

— Що сталося? — перелякалася Марина.

— Вічно мене підозрює.

— Хто?

— Та хто ж іще — рідна жіночка. Влаштувала скандал, каже «по голосу чути», що я не сам. Мусив щось брехати, щоб повірила.

— І повірила?

— Не знаю, в неї вічно якісь метелики в голові.

— Вона має рацію, — зітхнула Марина.

— Нехай пильнує хату! Маю я право вирватися на три дні?

— А як же ти збирався її покинути і жити зі мною?

— Нарешті відважуся і скажу їй все, що думаю.

— Вона боїться тебе втратити.

— Так, бо вважає мене найкращим.

— А ти її кохав?

— Колись — так. А з роками вона перетворилася на прикру сварливу жінку, яка в усьому вбачає інтриги.

— Вона тебе ревнує?

— Не те слово! Не дає дихати на повні груди. Я вже від її переживань задихаюся. От і зараза, зіпсувала настрій.

Марина також почувала себе не найліпше. Вона стала причиною тривоги жінки, яку зовсім не знала. У Вітаса пропав настрій і до вечора так і не поліпшився.

«Даремно жінки переслідують своїх чоловіків. Це ж ні до чого доброго не призводить, лише додає тривоги і роздратування. Як нерозумно», — розмірковувала серед ночі, пригадуючи вираз обличчя Вітаса під час розмови про його жінку. «А чим я краща? Сама намовляла Олену стежити за Георгієм, коли довідалася, що той має коханку». Марина важко зітхнула. «Я погана порадниця, а тепер стала ще й поганою дружиною, — продовжували мучити думи, — напевно, його жінка також не спить і вираховує, з ким її дорогоцінний Вітас».

Марина зауважила, що з кожним днем її все більше тягне до коханця. Він зачарував її і міцно прив’язав до себе.

«Скільки ж у його житті було жінок? Не одна дурепа попалася на його солодкі обіцянки. І які їхні долі? Хто кого покидав? Швидше за все вони йому обридали. Чи хтось знає, що він розповідає своїй жінці? Вони як були разом, так і є, впродовж багатьох років, і ніхто нікого не збирається покидати. Усі ці сентенції про неповторне кохання лише для створення гарної атмосфери. А раптом і я набридну Вітасу?» — розмірковувала. «Я ж люблю Олеся і також не хочу з ним розлучатися. То чому боюся втратити Вітаса?» — продовжувала діалог сама з собою. «Бо спробувала забороненого плоду і, як наслідок, стала підвладна йому. Я прив’язалася до нього», — спробувала відповісти. «Неправда! Захочу і порву усі нитки. Жила ж дотепер без нього, то й зараз проживу», — намагалася заперечити собі. «Не вдасться. Заборонений плід змінює усе на генному рівні», — злякалася власних висновків. «То що, я у капкані до кінця життя?» — вирвалося болісне зітхання з грудей. «Дурниці, — розсердилася на себе, — завжди є вороття, та, на жаль, воно пролягає через страждання». «Що я мелю, дурепа? Завжди чогось боюся. Живи собі і отримуй задоволення».

Марина хотіла думати про щось інше.

«Я його не хочу кохати! Та він такий сильний, що цілком заволодів мною» — знову самовільно вихопилося. «Поки він зі мною, матиму те, що захочу» — хотіла себе потішити. «А потім?» — відчула біль в грудях. «Потім буде потім, навіщо забивати собі голову дурницями», — заспокоїла себе. «А плоди?» — раптом знову загризла совість. «І Олесь, і Вітас — так не буває, треба подбати про майбутнє. Як знати, що буде далі?» — спробувала прикоротити безсенсовний діалог. «Нескладно, біда лише в короткозорості», — продовжувала гризти совість. «Може, чим швидше від нього звільнитися?» — злякалася своїх висновків. «Дурниці, таке трапляється раз у житті, другого такого шансу не буде», — хотіла заглушити голос совісті. «Але я ніколи не покину Олеся, нечесно користуватися чиїмись почуттями».

Марині стало душно.

«Переосмислення приходить тоді, коли втрачаєш», — знову виникла нізвідки думка. «Краще спати. Ще завтра до полудня, а тоді літаком дві години і вже вдома», — почала терти голову так, наче хотіла викинути з неї думки.

Наступного дня Вітас був ще похмуріший.

— Я щось не дуже добре себе почуваю, тому, якщо не заперечуєш, прогуляємося до собору і повернемося у готель.

— Гаразд, треба ще зібрати речі, — погодилася Марина.

Вони мочки вийшли на вулицю.

— Хочу зазирнути у подвір’я монастиря святого Їржі, — якось сумно промовив Вітас.

— Як забажаєш.

— Їржі — по нашому Георгій, Юрій. Монастир існує ще від 973 року.

— Георгій Змієборець? — перепитала Марина.

— Його скульптуру ми бачили біля собору святого Віта.

— Маєш, і тут від нього не сховатися, — вирвалося у Марини.

— Ти про кого? — здивувався Вітас.

— Та про одного знайомого, його ще називають Фебом.

— Він був твоїм коханцем?

— Ні.

— Ти його любила?

— Це мана.

— Я для тебе — також мана?

— Ти реальний, мені з тобою добре.

— Ти мала коханців?

— Ні, ти перший.

— Щось не віриться.

— Я кажу правду.

— Гляди ж, якщо зауважу, що ти граєшся мною…

— То що?

— Фатально для тебе.

— Не лякай мене.

— Я попереджаю, бо зроблю те ж, що і святий Їржі.

— Що? — не зрозуміла Марина.

— А ось що! — Вітас вдарив уявним списом у землю.

— І ти хочеш подолати змія, — зітхнула Марина.

— А хто ще долав? Феб?

— Так.

— Кожен бореться зі своїм змієм. У мене для цього приготована спеціальна зброя. Та зараз не про те. Послухай мене уважно.

— Слухаю.

— Марино, ти знаєш, що твоє ім’я означає «морська». Тому я хочу подарувати тобі на згадку про наше кохання срібну брошку у вигляді кораблика, — Вітас витяг із кишені маленький пакуночок. — Я хочу, щоб він постійно розхитувався на хвилях твоїх грудей.

— Дякую, ти вже подарував музичний диск, — прилинула до Вітаса.

— Дрібниці, я люблю робити подарунки.

— І як часто ти їх робиш?

— Коли маю натхнення.

— А зараз у тебе воно є? — іронічно запитала Марина.

— Ти не повинна так зі мною розмовляти, від цього мені болить серце.

— Вибач, більше не буду.

— А зараз послухай уважно. Додому з летовища поїдемо різними таксівками. Моя жінка приїде в аеропорт зустрічати мене. Я не хочу, щоб вона тебе бачила.

— Звідки ти знаєш? — у Марини остаточно зіпсувався настрій.

— Я її знаю. Вона не вірить, що я тут сам.

— А коли ж ми побачимося?

— Я тобі зателефоную. У нас все попереду.

Зворотним шляхом вони мовчали. Марина відчувала, що Вітаса щось мучить. Після митного контролю в аеропорті вона швидко з ним попрощалася і, не озираючись, вийшла надвір. На душі шкребли коти. Хто вона? Ніхто, звичайнісінька коханка. То що хотіти?

У понеділок на курсах Марина його не зустріла. Він зателефонував аж у вівторок і повідомив, що дуже зайнятий і звільниться найшвидше у четвер. Вони побачилися аж у п’ятницю. Вітас попросив не заходити до нього, щоб секретарка чогось не запідозрила, а зустрітися в кафе за рогом.

— Зберігатимемо конспірацію, — спокійно промовив, знімаючи з Марини шубу.

— Ти ж збираєшся покинути задля мене свою родину? — ще раз спробувала нагадати його слова.

— Ми ж іще не вирішили стовідсотково. Для чого їх полохати?

— Так, маєш рацію.

— Ти коли повертаєшся додому?

— Курси закінчилися, квиток маю на завтра.

— Чим їдеш?

— Поїздом, звісно.

— Я тебе вже не побачу, тому бажаю щасливої дороги.

— А ти мене не відпровадиш на вокзал? — неприємно здивувалася Марина.

— Я не зможу. Усі вдома, і мені важко вирватися.

— Отже я в тебе дівчинка на будні, — криво посміхнулася.

— Не кажи так, це неправда. З тобою одною мені по-справжньому добре.

— І, тим не менше, залишаєш мене саму.

— У нас усе попереду. Пам’ятай про спільну справу. Я хочу бачити тебе щасливою і для цього нічого не пошкодую.

— Тоді завтра хоч зателефонуй.

— Кажу ж, що усі вдома, і тому прошу тебе до мене не телефонувати. Жінка щось підозрює.

— То заспокой її, — роздратовано відповіла, — якби ти мене кохав, то б не залишив.

— Обставини сильніші за нас, — відповів, як відрізав.

* * *

За кілька годин поїзд прибуде до рідного міста. На пероні чекає Олесь із квітами. Він напевно скучив за нею, та й Марині його бракує. Як поглянути йому у вічі? Лячно. А якщо чоловік усе зрозуміє? Хоча що тут розуміти? Попереду успіх, ще недавно навіть і гадки не мала отримати такі пропозиції! Головне — бути спокійною, врівноваженою і радісною. Олесь її кохає.

За вікном пролітали поля, ліси, села, та Марина їх не бачила. Ким тепер став для неї Вітас? Він увірвався вихором у її життя. Як вдалося цьому підстаркуватому ловеласу так легко домогтися свого? Наобіцяв купу дивідендів. Чи виконає обіцяне? А якщо ні? Одне зрозуміло: тепер вона цілком залежить від нього. Варто йому махнути рукою, і чарівна хатка з карт вмить завалиться, бо триматиметься доти, доки буде на те його воля. А якщо вона йому більше потрібна, ніж він їй? Марині сподобалась така думка. Пригадалися відомі історії про багатих коханців. Чому жінки так мріють про них, а коли отримують — знову незадоволені? Не варто мучити себе. Треба бути суворішою. Немудро розпускати чоловіків. Вона вирішила ненароком підкинути йому декілька пікантних сентенцій, які б викликали легкі ревнощі. Як це зробити? Наприклад, між іншим розповісти про свій сон, у якому наснився якийсь цікавий молодик чи ще щось. А що, непогана ідея!

Наступного дня вранці, коли Марина поралася на кухні, задеренчав телефон. Це був Вітас.

— Доброго дня, як справи? — стримано привітався. Він так завжди починав розмову, з інтонації завжди важко вгадувався його настрій. У голосі бриніло стільки впевненості і сили, що Марина відразу відчула себе маленькою дівчинкою, а всі наперед продумані хитрощі вмить забулися.

— Доброго дня, — радісно відповіла, — що в тебе нового?

— Загалом усе добре. Часу цілком не маю, замучили нескінченні засідання. Та для тебе в мене завжди знайдеться хвилинка. Хочу чути твій голос. Чому він сьогодні такий втомлений?

— Погано спала. Я хочу тобі розповісти свій сон… — спробувала розпочати наперед приготований монолог, та Вітас його перервав.

— Я тебе уважно вислухаю, але спочатку хочу сказати, що мрію бути поруч з тобою ще раз у соборі святого Віта і задля цього переверну гори. Моя душа сумує за тобою. А тепер кажи — ти щось хотіла розповісти? В тебе неприємності? Якщо так, то лише скажи. Доки ми разом, ти не матимеш турбот.

— Ні, нічого. Я хотіла розповісти тобі про мій сон, та зараз це не має значення, — почала виправдовуватися Марина.

— Гаразд, сни мене не цікавлять, мушу йти, чекають реалії. Подзвоню на тижні. Ти чекатимеш мене?

— Так.

— Ти кохаєш мене?

— Так, — відповіла, і від цього стало якось незручно перед Олесем.

Марина поклала трубку і стала оглядати своє обличчя у дзеркалі.

— Хто сильніший? — скорчила гримасу і постукала себе по лобі.

— Він, — автоматично відповіла, — і я за ним сумую. Небезпечно бути такою дурною. Треба щось робити. Він не може постійно нав’язувати мені свою волю!

— А як буде? В мене менше сили, — знову відповіла.

— Він мене купив, — раптом знайшла правильне означення.

— Я цього не приймаю! Хто він такий?! — обурилася.

— Той, хто ніколи не буде другим, бо завжди є першим. Зевс, щоб краще зрозуміла, — оторопіла від власного висновку.

— Смішно, в моєму житті вже був Аполлон, а тепер я вже дозріла до Зевса, — гірко зітхнула.

Кому ж вилити душу? Навіть найближчій подрузі ризиковано зізнатися. Звичайно, та уважно вислухає і дасть слушні поради, та потім стане володаркою таємниці, а це небезпечно. Ніхто не гарантує, що найближча приятелька в один прекрасний момент не перетвориться на запеклого ворога, і тоді в її руках опиниться могутня зброя.

Марина із кожним днем щораз більше тужила за Вітасом. Вона й сама вже не знала, що до нього почуває.

«Ми ще кудись із ним поїдемо, — розмірковувала, — що не кажуть, а мати багатого коханця не так уже й погано».

* * *

Минуло понад три місяці. Вітас телефонував майже через день.

— Я так за тобою скучив, — часто повторював, — потерпи ще трохи, і ми будемо разом. Я відчуваю тебе поруч кожної ночі. А ти мене відчуваєш?

— Так, я за тобою скучила, — відповідала.

— Я вже майже чотири місяці без тебе, мила. Хочу негайно бачити тебе.

Вони завжди довго розмовляли про всяку всячину. Він розпитував про її справи, розповідав про свої плани і наміри. Треба ще трішки почекати і вони разом займуться мережею аптек.

Одного разу Вітас повідомив:

— Незабаром я зміню номер стільникового телефону. Не хвилюйся, якщо день-другий не телефонуватиму. Маю екстрені справи. Та я тобі обіцяю, що дуже скоро обов’язково кудись поїдемо.

— Куди?

— Туди, де ти будеш щасливою.

— Гаразд, — радісно відповіла Марина, — а як там наш бізнес?

— Намагаюся прискорити події, мені вже не терпиться тримати тебе у своїх обіймах. Ти думаєш про мене?

— Так.

— Я хочу, щоби моє життя тебе так само хвилювало, як і твоє мене, — промовив Вітас.

— А тепер ти куди поспішаєш, якщо не секрет? — запитала.

— Жінка вже дістала мене, хоче проводити наді мною експерименти.

— А ти що, крілик? — засміялася Марина.

— Якби її воля, то перетворила б і віддала на досліди.

— Що ж вона хоче з тобою зробити?

— Не хвилюйся, вона не має на мене жодного впливу, і до наших стосунків їй зась.

— Вона про щось здогадується?

— На щастя, ні. Я знаю, що таке конспірація і як нас оберегти.

— Не телефонуй так часто до мене, щоб вона не здогадалася.

— Покладися цілком на мене, і все буде гаразд.

Згодом Марина не могла собі пробачити, що не звернула уваги на його слова про «експеримент», бо відтоді дзвінки припинилися. Вітас зник, мов крізь землю провалився.

* * *

Марина не знаходила собі місця. Яка причина такої дивної поведінки? Одного разу навіть набрала номер приймальні і попросила пана Арраса до телефону. Секретарка вимагала назватися, але Марина не хотіла відкриватися, тому вигадала, що телефонують з університету у справі майбутнього семінару. Лише після цього почула льодяним голосом у відповідь, що шеф на нараді. Отже він живий і здоровий, і нічого йому не бракує. Розлюбив, чи знайшов іншу? Правду кажуть: не варто довіряти «щирим» словам чоловіків.

«Де я помилилася?» — задавала одне і те ж питання і не мала відповіді. Гіркота безнадійної втрати огортала душу. Що він з нею зробив? Пригрів лагідними словами, змусив повірити у свої почуття, а тоді цинічно покинув. Забув, паскудник, що треба нести відповідальність за тих, кого приручають?

Марина потребувала комусь вилити свої переживання, та не мала кому. Проблема полягала в тому: приятельок багато, а сердечних — жодної. «Піти до ворожки» — виникла думка, та в останню хвилину відкинула і її — боялася почути очевидні речі.

— Прийшло і пішло, — продовжувала себе вмовляти, і одразу ставало ще паскудніше на душі. Її вже не хвилювала обіцяна співпраця і примарні семінари, лише б ще хоч раз відчути поруч цього чоловіка.

Марина вже не наважувалася зателефонувати у приймальню, та й навіщо, якщо він не хоче її бачити. «Найкраще залишити усе таким, як є, Вітас не повинен знати, що я за ним сумую, — вирішила остаточно для себе. — Час вилікує усі рани.»

Так минули понад три місяці. Усі сподівання розчинилися, лише залишився пригірчений присмак. Марина вмовляла себе, що ніколи не кохала Вітаса, а їхні стосунки зайві і небезпечні для обох родин. Та це був самообман. Вона марила тим вольовим голосом, і їй потрібні були вже ті дзвінки, хоча б для того, щоб упевнитися, що він справді був у її реальності, а не є вигадкою фантазії. Виявляється, не так легко забути чоловіка, з яким була близькою. Між ними утворилася невидима міцна ниточка, що надійно сплутала і не відпускала.

Марина вирішила заповнити ввесь свій час роботою і домашніми справами, щоб відволіктися від надокучливих думок. Та чим більше хотіла забути, тим нахабніше спогади поверталися. Миючи вікна вона згадувала вітражі Альфонса Мухи, а готуючи обід — запашне коліно у празькій пивничці. Подорож до Праги перетворилася на прекрасний сон, який раптово закінчився і більше ніколи не повториться. «Що трапилося?» — не давала спокою думка. Чи є шанс повторити його ще раз? Та тверезий розум підказував, що минуле кануло у Влтаву, і вороття не буде. «Викреслити назавжди і забути», — вирішила і заплакала.

Раптом пригадала Олену. Аж тепер Марина зрозуміла чужу біду. Колись їй здавалося, що щиро допомагає подрузі своїми порадами, та це було звичайнісіньке фарисейство без крихти співчуття. Хіба хто зрозуміє чужий біль, не відаючи сам його щему? «Я погана подруга, — призналася собі. — Які жахіття перейшла Олена! Наскільки важче пережити зраду чоловіка, якому присвятила все своє життя, ніж розрив із коханцем.» Марина відчула жагуче бажання покаятися перед подругою. Мов за наказом відклала недомиту тарілку і набрала потрібний номер.

— Слухаю вас, — почула знайомий голос.

— Привіт, Оленко, ти мене впізнаєш?

— Так, Марино, слухаю тебе, — холодно відповіла.

— Ми так давно не бачилися, хочу запросити тебе на каву.

— А коли? — голос відчутно змінився.

— Якщо не заперечуєш, сьогодні.

— Хіба ненадовго. За годину буду готова.

— Гаразд, — радісно погодилася Марина.

Невеличке кафе наповнював аромат кави і рому.

— Ми так давно не бачилися. Як ти? — запитала Марина.

— Добре, я задоволена. Хіба що бракує часу.

— Не кажи так. Краще нехай його бракує, ніж буде забагато.

— У тебе неприємності? — Олена уважно поглянула на Марину.

— Ні, дуже захотіла тебе побачити.

— А що в тебе нового? Як Олесь, мала?

— Дякую, все гаразд.

Розмова не клеїлася, Марина відчувала, що повинна сказати щось важливе, та з чого почати не знала.

— То які ще новини? — намагалася зрозуміти причину зустрічі Олена.

— Олено, я повинна тобі сказати одну важливу річ, — почервоніла Марина.

— Яку?

— Я бачила Георгія і навіть була у нього вдома.

— Не хочу про нього чути. Минуло вже багато років, і я викреслила його зі свого життя. Сподіваюся, він врешті-решт заспокоївся. Знаєш, я дуже вдячна долі, що так мене люто побила, інакше ніколи б і не здогадалася про свої здібності. Завдяки його зраді я навчилася поважати себе.

— І все ж ти повинна знати.

— Що саме?

— Георгій тебе любить.

— Та невже? — саркастично посміхнулася Олена.

— Він справді любить одну тебе.

— То його справа.

— Ні, все не так просто.

— Звідки ж у тебе така впевненість?

— Сам сказав.

— Мало чого можна наплести.

— Він був добряче п’яний і не контролював своїх думок.

— І навіщо ти це мені кажеш? — сумно запитала Олена.

— Я розумію, що в тебе зараз геть інше життя, однак усіляко буває. Ніхто не знає, що кого чекає. Можливо, складуться обставини так, що доля вас знову зведе разом. Пригадай тоді мої слова, вони допоможуть простягти одне одному руку.

— То коли ви зустрілися? — очі Олени наповнилися слізьми.

— Я їздила у березні до столиці на курси. Ми випадково зустрілися на концерті у філармонії. Він запросив мене до свого помешкання, почастував коньяком, а потім запропонував залишитися на ніч.

— Ось бачиш, а кажеш, що любить мене.

— Не зупиняй, вислухай до кінця. Я спочатку погодилася, навіть тріумфувала. Ніяк йому не могла пробачити, що колись покинув мене, а потім одружився з тобою.

— Я завжди відчувала нещирість з твого боку, — опустила очі Олена.

— Вибач, що була поганою подругою. Мені постійно муляло, що ти зайняла моє місце.

— А зараз?

— Тільки недавно зрозуміла, як глибоко помилялася. Ти — його єдине кохання, і пам’ятай про це.

— Добре, то що ж було між вами далі?

— Далі ми цілувалися. Він був мов запаморочений. Я відразу відчула, що Жорж цілує не мене, а іншу жінку, та коли замість мого імені почав белькотіти твоє, остаточно зрозуміла усе. Вибач ще раз, якщо зможеш.

— І мені вибач, що не відчувала твоєї душі, — обняла подругу Олена, — але… все ж таки, щоби бути відвертими до кінця, скажи, чому саме сьогодні ти зателефонувала?

— Я зустріла одну людину. Йому вдалося заволодіти моїм тілом і моїми думками.

— Ти закохалася?

— Здавалося, що ні, та коли втратила, то дуже страждаю. Соромно визнати, почуваюся, як ображена дитина, яку спочатку приголубили і надарували купу іграшок, а потім усе забрали і вигнали.

— Уяви, що тобі все приснилося.

— Я намагаюся, але чомусь нічого не виходить. Переді мною раптом відкрився світ, яким я колись нехтувала, і одразу замкнувся. Це мучить. Краще б ніколи туди не потрапляти.

— Тобі бракує іншого світу, чи людини, яка тобі його подарувала?

— І те, й інше. Так, ніби вони є одним нероздільним цілим. Душа плаче. Не розумію, чому він від мене відмовився. Це так боляче.

— Ти повинна сама відшукати відповідь. Може, ти більше придумала, ніж було насправді?

— А що є правдою?

— У кожного своя. Мусить бути причина, про яку ти і не здогадуєшся.

— Мені здалося, що якщо розкажу тобі про Георгія, то довідаюсь її.

— Дякую, ти вчинила дуже мужньо, — посміхнулася Олена.

— Знаєш, я дуже втомилася від спогадів.

— Не кожен зміг би так відверто поділитися.

— Я потребувала сповіді.

— Ти хочеш його повернути? — Олена уважно поглянула на Марину.

— І так, і ні. Однозначної відповіді не маю, і це бентежить. Він дуже вольова людина. Я його навіть трохи боюся.

— Хто знає? Мені також здавалося, що Георгій неперевершений, та виявилося все не так. І ти, і я вже знаємо, як його перемогти.

— Він інший. Георгій — Аполлон, а мій знайомий — справжнісінький Зевс.

— Треба думати. Зевса важче здолати.

— Як влучно, — зраділа Марина. — Залишилося перемогти Зевса. Та як?

— Ти й справді цього хочеш?

— Хочу звільнитися.

— Усі ми маємо один недолік.

— Який?

— Не вміємо терпіти. Тому й страждаємо.

— Бо не знаємо, як довго це триватиме, — зітхнула Марина.

— Найімовірніше — до кінця життя.

— Це страшно.

— А ти не бійся, щиро радій, що зустріла на своєму шляху таку могутню людину.

— Ти гадаєш, це допоможе?

— Без сумніву, люба.

— Дуже вдячна тобі, Олено.

— Мені вже час іти, сьогодні приїжджає Пантелій, я повинна його зустріти.

— Ти щаслива? — Марина уважно поглянула на подругу.

— Так, і нічого не хочу змінювати у своєму житті. Я нарешті знайшла справжнього друга.

— Тобі пощастило.

— Найдивніше те, що я про нього ніколи не думала. Тоді, коли ми познайомилися, він мене зовсім не цікавив.

— Як часто ми проходимо повз наше щастя і не звертаємо на нього жодної уваги.

— А воно завжди поруч.

— Скільки довкола безталанних людей.

— Все від незнання. Ось я спочатку страждала за Жаном, потім вже про нього і не думала, бо мене покинув Георгій. Одна біда йшла за іншою. У розпачі нічого не хотіла бачити і чути. А Пантелій і мої таланти ввесь цей час були поряд і смиренно чекали, поки я відволічусь від своїх надуманих страждань і зверну на них увагу. Повір мені, Марино, я така щаслива, як ніколи.

— Ти даруєш надію, тільки б позбутися цього тягаря.

— Є один дуже простий спосіб.

— Який же?

— Зміни свою особистість.

— Не розумію?

— Зміни роль. Ти ж сама казала, що почуваєшся ображеною дитиною, в якої забрали іграшку. Стань бажаною і коханою.

— Я так швидко не можу, важко позбутися почуття образи.

— Тебе образив лише один чоловік, і ти навіть не знаєш справжньої причини. А всі решта — і далі з тобою. Поглянь, як Олесь тебе любить, чи ти хотіла б його поміняти на когось іншого?

— Ніколи.

— Отож ти є коханою і жаданою, і тут навіть вигадувати нічого не потрібно. Ти вже щаслива.

— Так, я щаслива.

— Коли Георгій пішов, мені здавалося, що залишилася зовсім одна.

— А ми?

— Ви безконечно мене шкодували. Я втомилася від ваших жалостей і вигадала для себе казку, де я є жаданою жінкою.

— Так ти нікого не мала? — не стримала здивування Марина.

— Спочатку я все придумала.

— А звідки ж він узявся?

— Я так повірила у свою байку, що вона стала дійсністю, наче наперед накреслила своє майбутнє.

— Неймовірно. Ти молодець.

— Ти також так можеш.

— Спробую.

— Тільки не обмежуй себе.

— Дякую тобі. Вибач за відверте запитання. Ти згадуєш Георгія?

— Вже забула, — відвела очі Олена, — що було, те минуло.

— Якщо в тебе коли-небудь ще виникне бажання зі мною зустрітися, дуже прошу: дайся чути.

— Неодмінно, я дуже скучила за всіма вами.

— Я й не запитала про твоїх хлопців. Де вони?

— Живуть в Австрії, мають добру роботу.

— Ще не одружуються?

— Не хочу казати, боюся наврочити, — засміялася Олена, — їм вже майже по тридцять.

— Кажуть, за кордоном швидко не одружуються.

— Я би вже не відмовилася від онуків.

— Вони тобі обов’язково їх подарують.

— А як Олеся?

— Прошу її виходити заміж, ще не хоче.

— Вона молодша за моїх.

— Не набагато.

— А хлопця має?

— Має, та що з того.

— Головне, щоб кохали одне одного, а все інше додасться.

— Сподіваюся.

Жінки палко обнялися.

— Тримайся, подруго, — витерла хустинкою очі Марина.

Олена швидко рушила до дверей кафе, та раптом зупинилася і різко повернула голову. Її очі переповнювали сльози:

— Марино, все буде гаразд. У тебе чудова родина, там твоя фортеця. А Зевса, якщо захочеш, переможеш. Дуже швидко все зрозумієш. Дякую тобі ще раз за сердечність.

Марина вирішила прислухатися до порад Олени. Їхня зустріч внесла багато нового в життя. Серце забриніло сподіваннями. Розмова з подругою допомогла вийти із замкненого кола переживань. Марина постановила погодитися з долею і перестати чекати звістки від Вітаса. І тут неждано-негадано він зателефонував.

Це була п’ятниця. Марина не повірила своїм вухам, почувши знайомий голос, та коли усвідомила, небувала хвиля радості огорнула душу.

— Доброго дня, — як завжди стримано привітався.

— Це ти? Рада тебе чути, — затамовуючи подих відповіла.

— Як твої справи? — ледве розібрала його слова, у слухавці щось заклацало.

— У мене все гаразд. Як ти? — напружилася щосили, що почути відповідь.

— Назагал усе добре, дуже багато роботи, та я рятуюся музикою. Щойно прослухав нашу симфонію, ти обов’язково її ввімкни, Сметана багато чого розповість, — клацання переросло у скрип.

— Я тебе погано чую! Зателефонуй за півгодини до мене додому. Мені потрібно з тобою поговорити, — поглянула на годинник, — зараз рівно третя, пів до четвертої вже буду вдома.

— У мене якраз невідкладні справи, — почувся гудок і запала тиша.

Марина стояла заклякла хвилин із десять, не могла зрушити з місця.

«Не забув, — радісно посміхнулася, — ще не все втрачено, ось тепер і я зможу до нього зателефонувати і про все довідатися: по-перше, дався чути, а по-друге, маю його новий номер».

Усю п’ятницю і вихідні Марина мала особливо піднесений настрій. Однак він не телефонував. Вона вирішила переглянути список прийнятих дзвінків, щоб виписати його новий номер. На великий подив такий у списку не зазначався.

— Ну й конспіратор, — похитала роздратовано головою, — що за забава у хованки?

ІІІ

Вітас завжди впевнено тримав у своїх руках пальму першості. У нього ніколи не виникало потреби самоутверджуватися, і хто мав честь зустрічатися з ним, розумів це без пояснень. Він був типовим прагматиком, сприймав світ таким, яким він є. Від молодих літ талановитий юнак постановив серед усього цього хаосу віднайти власну нішу, в якій жадав стати єдиним господарем. Для Вітаса це завдання було не таким уже і складним. Він умів піднятися на орлину височінь і оглянути уважно околиці, а потім блискавкою ринути в потрібне місце й захопити в кігті здобич. Здобуваючи владу, гроші і славу, Вітас наче грав у гру, ніколи не переймаючись чиїмись бідами і нещастями, вважаючи, що поводиться мудро задля вищої мети. Вітас частенько був доволі жорстоким, і, що найцінніше, після своїх суворих наказів міцно спав. «Грандіозні плани потребують дрібних жертв», — постановив для себе. Йому імпонував закон природного відбору, де найсильніший здобуває владу.

З роками його могутність зростала. Кожен його наказ вивищувався до рангу закону, а розпорядження миттю виконувалися. Він не визнавав сердечних виспівів душі, вони його дратували. Для нього найважливішим було бачення загальної картини, а не приземлених проблем окремих осіб.

Вітас одружився одразу після закінчення медуніверситету на доньці відомого хірурга. Тоді йому здавалося, що кохає свою обраницю, хоча на рівні підсвідомості розумів, що саме вона допоможе його кар’єрному сходженню. За рік пристрасть минула, а на порожньому місці так і не з’явилася любов. Він почав щораз довше пропадати на роботі, пояснюючи, що від нього залежить добробут їхньої родини.

Влада і гроші породили шалену притягальну силу, утворили особливе магнетичне поле, в яке частенько потрапляли представниці кращої половини людства. Багато вродливиць змарніли від кохання до цього ловеласа. Вітас зі свого боку не чекав, доки якась мушка залетить в його павутину. Якщо йому подобалась жінка, вправно розставляв свої сіті. Він був стратегом, знав до дрібниць, чого жадає конкретна особа. Легко перетворювався (справді як той Зевс) то у безпомічне тремтливе пташеня, то в щедрий золотий дощ, то в білосніжного лебедя, то в міцного бика. Емоції та розмови про душу його мало цікавили. Красуні приходили і відходили. Їм на зміну з’являлися інші, і ті також із часом набридали. Бували й такі, що хотіли завагітніти від нього, щоб потім мати вплив, однак Вітас добре знав, як запобігти таким жіночим хитрощам. Сльози і погрози на нього не діяли. Він вірив у свою непохитну владу, а приказка — Quod licet Jovi, non licet bovi, [22] стала головним гаслом його життя.

Щоправда, трон громовержця не раз пробували розхитати. Особливо молоде міцне покоління, якому остогид підстаркуватий монарх. Юна парость кортіла скинути з Олімпу дідугана (так підлеглі називали шефа позаочі, хоча той дідуганом ще зовсім не був) і впевнено вмоститися в його кабінеті. Молодики гірко помилилися, недооцінивши феноменальні здібності боса. Геніальний стратег миттю розгадав підступний план, прицільно метнув пучок блискавок, до тла спопеливши недолугих конкурентів.

Відтоді Вітас почав боятися старості, яка означала втрату володінь. У нього з’явився тваринний страх перед невідомим молодим і сильний нахабою, який нахабно вирве скіпетр з його старечих рук. Що б запобігти цьому, він не готував гідного спадкоємця, гасив будь-які починання колег, не довіряв друзям і не давав рости іншим, підозрюючи усіх у зраді. Такий параноїдальний стан тримав його постійно у тонусі і не давав ні на мить розслабитися. Та жодний механізм не є вічним, якось пролунав перший дзвінок — заніміло ліве плече і затерпали пальці.

Вітас ніколи не слухав свого серця, якому набридло благати свого господаря спуститися з Олімпу і вдихнути на повні груди запах полів і степів. Воно потребувало емоцій, яких ніколи не мало, тому покликало підступного Ероса на допомогу. Підленький малюк випустив свою стрілу тоді, коли Вітас цього найменше чекав. Непереможний Громовержець раптом відчув шалений і незрозумілий потяг до звичайної жінки, яка одного разу зайшла в його кабінет.

Геніальний стратег перфектно знав, як заволодіти жінками, для цього мав у запасі цілий арсенал різноманітних технік. Найперше він проводив тест, який давав стовідсоткову інформацію. Вітас вправно, ніби зненацька торкався пальцями щоки, а тоді пильно вдивляючись в очі своєї жертви проводив плавно рукою по шиї, грудях аж до живота. Потім промовляв якусь сентенцію, стискаючи її зап’ястя. Завдяки такому хитрому трюку він непомітно перевіряв пульс жертви: якщо частішав, то атаку слід продовжувати, якщо ж ні — змінював тактику.

В останній пригоді все йшло за планом, та не врахував всемогутній Зевс, що сам закохається. Світ перевернувся, і тепер Вітаса мучило питання, якого не виникало з іншими жінками: чи кохає Марина його так само, як і він її?

Вітас розумів, що його почуття — остання ластівка, і якщо її не приголубити, то вона вирветься зі старіючих рук і вже не повернеться. Його охопило божевілля — покинути все і бути поруч з цією жінкою. Такого з ним ще не траплялося. Байдуже, що вона ще не розуміє, що відбулося. Він знав, як приворожити кохану, щоб та повірила у щирість почуттів.

Запросити її в своє серце! А воно в соборі святого Віта. Там вона зрозуміє його і покохає. І тоді, коли він буде стовідсотково впевненим у її почуттях, вони будуть разом назавжди. Життя таке коротке і зостається так мало днів, їх треба прожити повноцінно.

Що мав досі?

Одну марноту і боротьбу.

За що ж боровся?

За владу.

Що ж з нею робити?

У могилу з собою не візьмеш.

Гроші? Для чого вони потрібні?

Щоб гідно жити.

А далі?

Щоб купити дорогу труну і побудувати гробівець на престижному цвинтарі.

«Я зроблю найважливіший крок у житті. Незважаючи ні на що, покину вибудоване власними руками гніздо і полечу до тої, що стала для мене цілим світом. Вона повірить мені і покохає так, як і я її. Якщо мені залишилося ще кілька років, то проживу їх, як велить серце. Щастя розчинитися в морі кохання. Хто би і що не говорив, не переконає мене у протилежному», — остаточно вирішив Вітас.

Посміхаючись сам до себе, знаменитий хірург уявляв себе перекопаним пісочним берегом, на який набігає лагідна тепла морська хвиля і змиває з нього усі нерівності, повертаючи первозданну красу.

* * *

Можливо, все б так і сталося, якби не дружина Вітаса — Ельза. Їй до нестями остогиділо ціле життя потурати примхам чоловіка. Вона почувалася йому рівною, оскільки була донькою відомого хірурга і завдяки її зв’язкам коханий здобув свою могутність. Хто ж, як не вона, висадила його на самісінький чубок Олімпу? Тому цілком закономірно вважала, що поруч з його троном стоїть і її крісло.

Ельза виросла в багатій і успішній сім’ї. Дівчиною не мала наміру швидко виходити заміж, найперше планувала зробити кар’єру, а вже потім думати про родинне гніздечко. Однак не завжди буває, як плануєш. На її шляху зустрівся вродливий парубок, який зачарував юне серце. Він виявився напрочуд наполегливим кавалером і вона піддалася. Батькам також сподобався наречений доньки. Відіграли багате весілля й почалося сімейне життя.

Починалося все дуже гарно, та ще не минув медовий місяць, як спокійне життя пішло шкереберть. До молодої жінки стали долітати чутки, що у її благовірного з’явилася полюбовниця. Ця новина її вбила, заставила страждати від приниження. Потім першу коханку змінила друга, а далі третя, згодом не було ліку позашлюбним утіхам.

Усі намагання Вітаса приховати свої захоплення були марними, Ельза завжди якимсь дивом довідувалася про його полюбовниць і жорстоко мстила. Вона — законна жінка, впродовж усього подружнього життя змушена була боротися за свого чоловіка. Їй добряче обридли його зради і швендяння за чужими спідницями. Їхні стосунки перетворилися у суцільний конфлікт, адже для Ельзи шлюб був священною обітницею. Не відаючи нічого про Геру, скуту священною обітницею зі Зевсом, Ельза вперто йшла її шляхом. Бідна зраджена жінка ніколи так і не пізнала справжнього щастя, яке вбачала у подружній вірності. У неї виробився особливий нюх на суперниць, і їхню присутність відчувала миттю. Якби її запитали, звідки знає, то не пояснила би. Вона читала з його рухів, слів, блиску очей, надмірних люб’язностей і запобіганнях перед нею.

Після багатьох років спільного життя Ельза спробувала сприймати походеньки чоловіка, як тимчасове явище, яке на старості років мине. Вона вірила, що колись вони будуть разом. Проте останнім часом жінка запримітила, що з Вітасом коїться щось незрозуміле. Без сумніву, причиною є нова коханка. Однак у нього був інший блиск очей, інший погляд, рухи, якась замисленість чи замріяність, що постійно відсторонювали його, а люб’язності, раніше створювані почуттям вини, змінилися на роздратований гаркіт.

— Це щось новеньке, — захвилювалася, — треба негайно довідатися і, не зволікаючи, діяти.

Ніхто не знав, а тим більше Вітас, що інформація просочувалася через секретарку, давненько підкуплену Ельзою. Жінки уклали між собою таємну угоду, яка щедро винагороджувалася.

— Чому ж цього разу не надійшло штормове попередження? — дивувалася Ельза, — з ним явно щось коїться. Але що?

Секретарка нічого нового не знала.

— Пані Ельзо, присягаюся, нічого не приховую. Останнім часом шеф ні з ким не зустрічався і шофер відвозив його щовечора після роботи прямісінько додому.

— А з ким він збирається летіти в Прагу? — не заспокоювалася Ельза.

— Сам, — замислилася секретарка.

— Ти купувала йому один квиток?

— Я взагалі не купувала квитків.

— А хто?

— Не знаю, хоча він питав мене про телефон однієї аґенції.

— Якої? — відчула ґрунт під ногами Ельза.

— Не то «Евротур», чи то якийсь інший «тур». Ось подивіться, я для нього виписала номер телефону.

Нарешті все стало на свої місця. Як правди не ховай, усе ж вилізе. Ельза елементарно довідалася, з ким це її коханий майнув до Праги. Зрозуміло, нова кокотка. Тепер він був цілковито в її руках. А та повія надовго запам’ятає, як цупити чужих чоловіків.

Для початку не завадить зробити пробний дзвінок до Праги, щоб розвідати ситуацію. Та на своє здивування, Ельза не почула традиційних запопадливих ноток у його голосі. Щось діється не те. Їй дуже не подобався тон, яким розмовляв благовірний. Не вона його зловила на гарячому, а він вислизає з її рук. Страшна здогадка майнула в голові. Якщо не припильнувати, то буде кінець. Нитка занадто натягнулася і ось-ось увірветься. Традиційні заходи тут неефективні, треба діяти інакше. Щоб упевнитися у своїх здогадах, вирішила поглянути йому в очі. Найкраще це зробити одразу в аеропорту, тоді вималюється справжня картина, а поки що продумати новий стратегічний план.

Ельза не помилилася, хоча в аеропорті Вітас був сам. Вона все зрозуміла. Їй стало страшно. Він навіть не ховав свої палаючі очі, такого блиску вона вже давно не бачила. Стареча лебедина пісня! Дурень, він навіть не підозрює про наслідки. Та зараз головне не сполохати цього закоханого ідіота. Найкраще вдати, що нічого не змінилося, а даліметодично почати діяти.

* * *

Вітас оглядав себе у дзеркалі і не вірив своїм очам. Які разючі зміни! Він помолодшав щонайменше на двадцять років. Що робить кохання! Найкращий лік від старості! Та найцікавіше те, що не він один зауважив метаморфози, — усі його співпрацівники в один голос казали:

— Ви чудово виглядаєте! — так і чув компліменти з різних боків.

— Як вам вдалося так помолодшати? — дивувалися колеги.

— Я знайшов філософський камінь, — відповідав посміхаючись.

— Що це таке? — запитували з нерозумінням.

— Такий лік від старості, він дарує вічну молодість, — загадково відповідав.

Вітас літав, мов на крилах. Зараз кохана у себе вдома, та дуже скоро вони будуть разом. Головне придумати такий проект, щоб якнайшвидше запросити її до столиці. Він майже щодня дзвонив і вони годинами балакали про все на світі. Його перестали хвилювати буденні справи, йому остогиділи папери і документи, а найбільше не хотів повертатися додому. Важко пояснити чому. Жінка не пиляла, як завжди, напевно не здогадувалася, навпаки, була дуже ласкавою і турботливою. Його гризло сумління, і тому боявся зустрітися з нею поглядами. Хоче чи не хоче, все одно почує невдовзі те, що повинна почути. Нехай лише почнеться їхній новий проект, і тоді він розставить усі крапки над «і».

Тепер Вітас любив зачинятися у своїй кімнаті, пояснюючи домашнім, що має багато роботи. То були найщасливіші хвилини у житті. Він лягав на канапу вмикав «Мою Батьківщину» Сметани і переглядав альбом із фотографіями Праги. Як бракує фотографії коханої! Хоча б одне фото треба було зробити і надійно заховати. Тепер би милувався її образом. Потім заплющував очі і намагався до деталей воскресити в пам’яті її риси обличчя, шию, груди, живіт, ноги. Йому здавалося, що її образ матеріалізується і з уяви переходить у реальність. Вітас не розплющував очей. Її подих гостро відчувався біля його вуст. Варто простягти руку і пальці торкнуться її тіла. Головне дуже поволі, міліметр за міліметром, щоб не порушити гармонії і щоб мана не розвіялася. Він посміхався і засинав, промовляючи: «Ще трохи зачекай, мила, і нас ніхто не роз’єднає».

Єдиною незручністю було лиш те, що останнім часом знову почала непокоїти ліва рука. Вітас намагався не думати про болячки, та тупий біль постійно нагадував про себе.

— Тобі треба звернутися до лікаря, — обняла лагідно чоловіка Ельза, — мені не подобається, як ти постійно треш долонею плече.

— Нікуди я не піду, — відмахнувся, — нічого мене не болить.

— Навіть і слухати не хочу, я вже домовилася з непоганим спеціалістом.

— З ким? Я знаю усіх світил кардіології.

— Він не світило, а молодий перспективний учений. Не заперечуй мені, пройди повне обстеження, ти ж хочеш бути міцним і здоровим, чи перетворитися на порохнявого старця?

Останні слова зачепили Вітаса. Звичайно, Ельза мала рацію, варто підготуватися до нового життя, адже він хоче вступити в нього повноцінним здоровим чоловіком. Навіщо його коханій хворий дідуган? Треба погодитися.

До лікаря Вітас ішов у піднесеному настрої і всміхався. Він щойно розмовляв із коханою. Навіщо їй казати, що йде перевірити здоров’я? Хай тим переймається Ельза, яка вічно тільки й бачить, що хвороби. Якби її воля, то лікувала б безперестанку. Якась вроджена любов до експериментів. Добре, що він ніколи не попадався на її вудочку і піддослідним кріликом ніколи не був. Та й не буде. Наразі погодився зробити кардіограму, і на тому кінець.

Кардіолог — дуже люб’язний чоловік — уважно прослухав фонендоскопом кожний міліметр грудей і спини.

— Щось почули? — запитав Вітас.

— Не можу відповісти, поки не зробимо кардіограму та решту аналізів.

Вітас був певен, що йому нічого не бракує. Він обстежиться задля заспокоєння Ельзи, аби відчепилася. Та хіба припускав, що так сумно закінчиться візит до лікаря? У страшному сні не очікував вердикту, від якого холодний піт виступив на чолі.

Аналізи виявилися поганими. Дивно, як матінка земля ще носить його з таким хворим серцем. Лікар заспокоїв, що не все ще втрачено, а серцем слід зайнятися, інакше — невідворотний інфаркт.

— Дивно, я не кардіолог, та мені видається, що кардіограма не така вже й погана, — промовив Вітас уважно переглядаючи стрічку.

— Не бачите, бо не кардіолог. У вас явно виражені зміни і це найнебезпечніше. Не кожен спеціаліст їх зауважить. Я над цим питанням працюю багато років і скоро захищатиму дисертацію. Не уявляєте, як це небезпечно. Нещодавно один із пацієнтів із подібним діагнозом, не врахувавши наших порад, помер.

— Що ж робити? — заклопотано запитав Вітас.

— Для початку щадити своє серце: не нервуватися, не вживати жирної їжі і алкоголю, частіше і довше гуляти на повітрі, більше овочів і фруктів, менше засиджуватись на роботі. До того ж, я вам випишу деякі ліки, що добре допомагають роботі серця.

— Це не так уже й важко, — зрадів Вітас.

— Головне, слідкуйте за собою.

— І тоді, звичайно, стану здоровим? — скептично осміхнувся.

— Так… Щоправда, ще одну заборону я таки не назвав, не сказав про ще одне «не» — теж осміхнувся молодий лікар.

— Що?

— З огляду на те, що… кардіограма не досконала… — лікар затнувся.

— Продовжуйте, я уважно вас слухаю, — гостро зиркнув на кардіолога.

Важливо обмежити спілкування з жінками, — нарешті витиснув із себе.

— Що ви маєте на увазі? — вдав, що не розуміє.

— Та бог із вами! Я нічого зайвого не кажу. Це ж насправді не фраза із анекдоту чи застільного тосту про смерть на коханці. Таке трапляється.

— А мене це як стосується? — обурився Вітас.

— Безпосередньо. Із таким серцем, як у вас, непогано б поберегтися. Мусите пам’ятати.

— Ну… ви мені лестите, — знову гостро і прискіпливо глянув йому увічі. — То мені заборонено навіть дивитися на жінок?

— Дивитися дозволяю, але… бажано цим і обмежитися, — ніяково відвів очі кардіолог.

— Своїй дружині так і сказати? — не вгавав Вітас.

— Та ні, тут навіть корисно. Із власною жінкою не буває таких бурхливих емоцій, як із чужою.

Тут я з вами можу погодитися, — Вітас осміхнувся цього разу вже не так саркастично, скоріше гірко.

— От ви і відповіли самі на своє запитання, — наче полегшено зітхнув лікар. — Тепер ваше життя залежить лише від вас.

— Я можу йти? — шарпнувся з канапи Вітас.

— Ой… не робіть різких рухів. Дуже небажано. Так, можна йти. Але як тільки, не дай боже, відчуєте якісь погіршення, тривожні відчуття, одразу до мене. Візитівку маєте. Вірніше, ваша дружина.

Вітас мовчки одягся і вийшов із кабінету, не помітивши, як кардіолог мало не вкусив себе за губу після останніх слів. У самозаглибленні, що охопило раптом Зевса, і не уявляв собі, про що міг зараз думати молодий кардіолог, і з якими докорами сумління він його залишив у кабінеті. «Даремно я його так налякав, — почав картати себе кардіолог. — Але ж він і злякався! Досвідчений лікар, світило, а як пополотнів. Ніколи б не подумав про нього. Передінфарктний стан… Добре, що не забрав кардіограму з собою. Бракувало, щоб комусь її показав. Що б я тоді робив? Ох пані Ельзо, пані Ельзо. Нащо я погодився? Хоча… насправді… що я такого страшного зробив? Навпаки, тільки корисно. Ну, налякав. У його віці вже час заспокоїтися, подумати про відпочинок, про себе, про здоров’я… Та й дружині його допоміг…»

Надалі роздуми його, поки у двері не постукав наступний відвідувач, вже йшли тільки у бік заспокоєння.

* * *

— От і все, мою найкращу пісню співатимуть уже інші, — повторював дорогою додому без перестану Вітас.

Кілька отруйних слів моментально трансформували довкілля: сонце втратило яскравість, листя на деревах стало темно-бурим, а душа замовкла.

Вітас не розумів, що з ним коїться. Що змінилося? Він же такий самий, як і дві години тому. В чому різниця? Чому зникло почуття радості?

«Втопилося у страху», — знайшов відповідь.

То була правда, але навіть знаючи її, він не здатен був уже опиратися. У серці зародилося і почало рости потворне створіння на ймення «страх за життя». Розростаючись, воно знищувало на своєму шляху світло життя і нагадувало зозуленя, яке безжалісно викидає пташенят із батьківського гнізда.

— Що сказав тобі лікар? — в передпокої турботливо запитала Ельза.

— Наплів якісь дурниці, так наче я маю вмирати.

— Які саме? — вдала перелякану.

— Ще трохи, і відкину копита.

— Ну, не переживай так, я гадаю, він тебе просто попередив. Завжди краще подбати про своє здоров’я завчасу. Жартувати не варто, щоб потім не було запізно.

— А я й не переживаю! — роздратовано відізвався Вітас. — Але з вами створюється таке враження, що краще вже й не жити…

— Як то не жити? Що ж таке він тобі сказав? — поглянула пильно на чоловіка Ельза.

— Він заборонив мені їсти, пити, працювати, геть усе.

— Не перебільшуй. В міру все дозволено.

— Хіба ж я забагато їм чи випиваю?

— Буває, і на це треба вважати. Весь час ти посвячуєш роботі, любий. Запам’ятай, нервові клітини не відновлюються. Нікого не обходить твоє серце, усі так і чигають, щоб тебе з’їсти і всістися на твоє місце. Тобі бажано навчитися цілком не нервуватися.

— Я й не нервуюся, — похмуро заперечив Вітас.

— Так, однак люди підступні. Ось сусідка розповідала, що недавно чоловіка її приятельки довели на роботі до приступу. Зараз лежить у лікарні у дуже важкому стані.

— Мало що з ким буває.

— А минулого тижня одна моя колега розповідала, що її родича у ресторані дівки затанцювали так, що його забрала швидка.

— Навіщо ти розповідаєш мені такі історії? Я що, ходжу танцювати? — роздратування наростало.

— Дівкам завжди хочеться лише грошей, а чи здатен хтось танцювати чи ні, їх не цікавить.

— Хіба ти даси кому-небудь скористатися моїми грішми, — саркастично посміхнувся.

— Не мели дурниць. Повно випадків, коли довірливі чоловіки потрапляють у майстерно приховану пастку.

— Вони самі туди втікають від сірості, — зло промовив Вітас.

— Так, спершу всі так думають, бо спокійне врівноважене життя називають сірістю. А коли потрапляють у дисонанс, серце не витримує навантаження.

— З твоїх слів будь-які зміни у житті призводять до дисгармонії.

— Думаєш, хтось став щасливішим від революційних кроків? Буря емоцій вщухає, і на поверхню спливає такий бруд, про який і годі здогадатися. Серце підстаркуватого революціонера не витримує нових реалій. Потім пишні похорони, а молода вдова з наступного ж дня починає законно користуватися чоловіковими грішми.

— Що за дурниці ти верзеш! — розлютився Вітас.

— Тихо, тихо, не нервуй, а краще подумай про своє здоров’я. Усіх довкола багато, а серце у тебе одне, і раз кардіограма погана, повинен замислитися, — це сигнал. Ти дорослий чоловік та ще й лікар.

Ельза зрозуміла, що пора закінчувати агітацію, а то чого доброго піде до іншого кардіолога зробити повторні аналізи.

«Що робити? — мучився Вітас, замкнувшись у своїй кімнаті, — не звертати на ці дурниці уваги і продовжувати жити, як і до вироку?» Як же радісно почувався ще добу тому! Та що там вчора — нинішній ранок був такий щасливий. Тоді ще не народився страх. Невже слова якогось недолугого лікарчика так отруїли довкілля?

«Забути і заснути», — повторював, як молитву, перед сном Вітас.

Ранок не приніс нічого втішного. Відразу згадався візит до лікаря і його страшні слова. Знову почало поболювати ліве плече і серце якось не так калатало, як завжди. Напала паніка, серце застукотіло. Негайно виміряти пульс, це тахікардія.

Так і є. А якщо він має рацію? — промайнула страшна думка. Вітасу стало страшно, що життя раптово перерветься.

— Видно, не судилося щастя, — сумно погодився з вердиктом.

Мучило те, що не знав, як діяти. Він вагався: сказати коханій, що все закінчено; чи не звертати увагу на попередження лікаря і продовжувати жити так, як жив? Важко вибрати правильну відповідь. Вітас уявно поклав на одну шальку терезів ефемерне життя з Мариною, а на іншу — власне здоров’я і… життя. Невідоме майбутнє і відоме сьогодення. Переважило друге. Від очевидного вибору стало сумно. Кохання виявилося забороненим, а його бракувало, як повітря. Вітас прийняв Соломонове рішення: зникнути на деякий час без будь-яких пояснень, життя саме підкаже наступні кроки.

Вже ніхто в інституті не робив йому компліментів. Вітас і сам знав, що виглядає поганенько — лице витяглося, як у святого на іконі, плечі старечо опустилися, а найгірше — ліва рука все частіше давала про себе знати. З кожним днем він почувався все гірше, і це лякало.

— Тобі бажано пройти курс лікування, — наполягала Ельза, — ти мені не подобаєшся.

— Я й сам собі не подобаюсь, — холодно відповідав.

— Найкраще лягти у лікарню і обстежитися — не відступалася жінка.

— Навіщо? — втомлено відбивався Вітас, — не хочу лягати, там мене доб’ють.

— Ти сам себе доб’єш, якщо не слухатимешся слушних порад.

— Я й сам, дозволь зауважити, непоганий лікар, і також на чомусь розуміюся.

— По-перше, ти не кардіолог, а по-друге, швець завжди без чобіт.

— Ні, — впевнено відповів і вийшов в іншу кімнату, тріснувши дверима.

* * *

Які однаковісінькі сірі будні! А для чого животіти без вогню? Він не чув її голосу вже три місяці і два тижні. Що цінного в порожньому житті, якщо воно не осяяне коханням? Усе марнота. Вітас утратив інтерес до всього буденного, його володіння почали занепадати, формуючи підґрунтя для зміни влади. Закон природного відбору дуже жорстокий — постійно треба бути на чатах, щоб у потрібний момент завдати блискавичного удару слабшому.

«Уже пізня осінь, листопад, ще трохи і почнеться зима — вічна мерзлота, і тоді забуття, — мучила думка. — Чи можна хоч на мить повернути весну, щоб хоч востаннє насолодитися її теплом? Ельза має рацію, треба підлікуватися. Чомусь щодня поболює серце, а сьогодні особливо щемить…»

Вітас стояв біля вікна свого кабінету, пильно вдивляючись у вуличний натовп.

«Ні-ні! Спершу треба зробити найважливішу річ. Я повинен їй зателефонувати!» — від цієї думки зморшки на його обличчі розійшлися і на душі потепліло. «Як усе просто, який же я дурень, що мучив себе стільки часу! Сьогодні ж це зроблю, ось лише зберуся з думками і все поясню. Вона мене зрозуміє. Ми поїдемо до Праги, я хочу ще раз на неї поглянути.»

«На кого? На Прагу, чи на ту, яку кохаю?» — намагався чесно відповісти на своє ж питання.

«На обох, вони для мене стали одним цілим. От послухаю «Мою Батьківщину» і зателефоную.

Вітас дістав із шухляди музичний диск і притис його рукою до грудей. Знову підійшов до вікна, наче там очікував когось побачити. Раптом у кабінет схвильовано влетіла секретарка.

— Шефе, у нас неприємності!

— Що саме? — не повертаючи голови запитав.

— Тріснула у підвалі труба, і води вже до колін! Комендант зайнявся цим, але без вас не обійтися!.. Просить вашої допомоги!

— Нічого страшного, це Влтава вийшла з берегів і залила Юдифін міст, — не повертаючи голови спокійно відповів Вітас.

— Що ви кажете?! — не могла збагнути секретарка.

— Так повинно бути, я відбудую його і дістане він назву Карлів.

— Шефе, я не жартую!

— Без мене! Маю невідкладну справу.

— А ця?! А як же ж…? А хто відповідатиме?! — злякалася, не знаходячи слів, секретарка.

Вітас мовчав і не повертав голови, вдивляючись у перехожих на вулиці. Переляк секретарки раптом прорвало:

— Ну, якщо вас не хвилює аварія у підвалі, то тоді і я вмиваю руки!

— Закрий рот і геть з мого кабінету! — не своїм голосом закричав Вітас, різко повернувся, схопив вільною рукою декоративну чорнильницю зі столу і жбурнув щосили на перелякану жінку. Та в жахові ледь встигла прикрити за собою двері. Чорнильниця, відбившись від одвірка, з гуркотом покотилася підлогою.

Чи то від різкого руху, чи від надмірного крику, пронизлива ломота охопила тіло, безжалісно запекло за грудьми, а шлунок від болю наче розривався на дрібні частинки. Катастрофічно бракувало повітря. Тіло заклякло, щось не давало зрушити з місця. Вітас мужньо зібрав останні сили, спокійно підійшов до дверей і закрив їх на ключ. Ніхто не мав права його турбувати. В очах потемніло, страшна слабість наповнювала тіло. Опустився на підлогу, мов ватяний.

«Підіймайся Вітасе Аррасе! — наказав сам собі, — У тебе ще є одна важлива справа.»

Від власного наказу відчув особливий приплив енергії. Біль зник, як і не бувало. Напрочуд легко встав, підійшов до програвача й увімкнув диск. Кабінет розчинився. Перед очима почали змінюватися одна за одною картини.

«Ким я був? Лікував людей і боровся за владу. Був, чи жив? Радше спав. А що ж тоді життя? Вже зараз можу відповісти: це радісне очікування кожної наступної миті. Ти збудила мене від сну під звуки арф, що оголосили твій прихід. Початок. Ти така перелякана стоїш переді мною, грізним, мов фортеця. Хоча це тільки маска, під якою схована ніжна скрипка. Прислухайся, кохана, як вона плаче! Її голос кличе забути земне тяжіння і повернутися туди, де панує щастя. Ми ще маємо крихту часу, давай збережемо її для нас. Серце так сильно б’ється, як литаври. Певно, йому тут замало місця, воно бажає всесвітнього простору. Я розріжу його на дві половинки і одну подарую тобі. А хочеш — віддам ціле. Воно мені не потрібне без тебе. Початок продовжується. Він найпрекрасніший. У нас, крім початку, нічого так і не було. Я жив лише першими акордами, не зігравши, не склавши нових. Велика помилка, за яку я так непомірно заплатив. Та без неї не пізнати найважливішого.

Послухай потік мелодії. Він — як ріка.

Влтава народжується з прозорих джерел, поступово набирає силу. Біжучи сяючою долиною, струмочки міцніють, об’єднуються у могутній потік. Ріка плине барвистими полями. На луках танцюють ельфи і передають вітання закоханим. Здалека долинають відголоси весілля, що запрошує до себе на свято. На хвилях гойдаються русалки, співають свої тужливі пісні про швидкоплинність щастя. Влтава не погоджується з ними. Щастя нескінченне разом з Любов’ю і Радістю. «Де ж вони, ми їх втратили?» — розпачливо тужать Зевсові доньки наяди. «За порогами» — сміється ріка. Вона перекочується через скелясту гряду, вода кипить, а далі розливається широким і вільним потоком.

Ми з тобою стоїмо на нашому мості і споглядаємо її темні води. Ніхто, крім нас, не знає, що поруч чекає перевізник. Я його бачу. А ти? Придивися краще, ген у сутінку дерев махає нам веслом. Не бійся його, він виконує волю Творця. Я хочу зараз опинитися у його човні. А ти? Ні, тобі ще зарано. Ще почекай. Я за тобою колись обов’язково повернуся. І тоді ми перепливемо Влтаву, піднімемося на горб до собору святого Віта. Ти не знаєш, я вмію грати на органі. Тобі цього ще не казав? Колись мій батько бажав, щоб я опанував цей інструмент і привів мене до вчителя. Повір, мені пророчили майбутнє великого музиканта. Зараз я граю для тебе. Лише прислухайся, і почуєш, як урочисто лунають акорди.

Ти увірвалася в моє життя, мов Шарка до Цтирада. Вона його приспала, як Даліла Самсона. Я тобі так і не розповів про дівочу війну. Вона отруювала мою душу, і я смертельно боявся долі Цтирада. Ще донині мучили сумніви: чи кохаєш так само мене, як і я тебе. Несамовиті страхи закреслювали найпрекрасніші хвилини життя. Нарешті я позбувся підозр і недовіри. Щиро каюся і звільнюю тебе від усіх обіцянок, вони зайві. Найголовніше моє кохання. Ти прекрасна, моя любове, я безконечно вдячний тобі, що завітала в моє життя. Шкода, що так пізно, що саме так розпорядилася доля.

Спробуй відгадати мої бажання. Ти знаєш. Я мрію ще раз потрапити із тобою на цю благословенну землю. А якщо станеться так, що забракне часу, пообіцяй, що це зробиш сама. Зайди ще раз до собору святого Віта і помолися за мою душу. Лишень не забудь! Я чекатиму, дай моєму серцю ще раз порадіти.

Чуєш, як пісня розливається навколо? Вона закликає нас ніколи не зраджувати собі. Життя коротке, воно ще не розквітло, а вже закінчується. Іди за покликом серця і ніколи не помилишся. Як добре, що хоч тепер звільнився від умовностей. Як би Господь подарував ще трішки часу, то я б знав, що робити.

Наша скрипка вже не плаче, вона поспішає, як ніби доспівує перед кінцем світу. Благаю: зупинися, подаруй ще одну мить! Невже вона мене почула і сповільнила свій ритм? Поглянь на годинник, ще п’ять хвилин, і він оживе. Пам’ятаєш, як майстер Гануш зупинив його механізм?

Та час — не механізм годинника, його не зупиниш. Спочатку ледь повзе, потім набирає охоти і впевнено крокує, вкінці ж біжить і стрибає велетенськими кроками. Один, два, три, призупинився, чотири, п’ять, знову перепочинок. Залишилося ще три останні і тоді…

Почекайте! Я ще не все сказав! Ні, кінця не буває, він завжди є початком. Я вірю, що ми ще зустрінемося і, тримаючись за руки, зайдемо у собор святого Віта.

Переді мною Бланік відкрив свої двері, а за ними сніп світла. Зараз я преступлю поріг, там на мене чекає Любов і Радість. Чуєш фінальні акорди? Вони дарують надію на щастя, яке неодмінно прийде.

Овації. Наша симфонія закінчилася. Запала тиша. Ні, я помилився, чую здалеку ще якісь звуки. Що це?» — від здивування Вітас підвів голову.

Раптом голосно почулися три удари дзвону, а тоді заупокійний подзвін. На обличчі Вітаса майнула лагідна посмішка.

«Чуєш, кохана, подзвін із дзвіниці святого Віта? Це мене кличе Бог, і нехай Він завжди буде з тобою!»

ІV

У Марини був піднесений настрій. Все ж таки Вітас нагадав про себе після трьох з гаком місяців. Напевно скучив. Шкода, що так погано чула його голос. Отже, незабаром знову з’явиться. Від понеділка Марина не випускала телефона з рук.

У чому річ? — ніяк не могла збагнути, — що сталося? Він пообіцяв і знову обдурив? Що з ним діється? Де ж те кохання, не кажучи вже про обіцяні поїздки і спільну справу? То телефонував мало не щодня, а тут мовчанка. І що за дивний дзвінок після довгої перерви? Так довго мовчав! Чи я його зовсім не цікавила? — награно обурювалася Марина і водночас літала від щастя.

Минув тиждень, а від нього далі ні слуху, ні духу. Вона почала відтворювати слово в слово їхню останню розмову. Вітас телефонував позаминулої п’ятниці рівно о третій. Привітався, запитав, як справи і поскаржився, що має багато роботи, а тоді якось дивно промовив, що прослухав симфонію Сметани і порадив також її увімкнути. Може, він мав щось інше на увазі? Вона його погано чула, постійно скрипіло в слухавці. Пообіцяв зателефонувати, а коли — не уточнив.

Але… Якщо Магомет не йде гори, гора піде сама.

У понеділок уранці Марина відзначила: вже минуло одинадцять днів від тої дивної розмови. Вона вирішила ще перед десятою ранку зателефонувати до приймальні Вітаса, о тій порі його ще можна застати на робочому місці.

— Слухаю вас, — почула знайомий голос секретарки.

— Доброго дня, — привіталася, — Чи могла б я порозмовляти з паном Аркасом?

— А хто його просить?

— Його знайома.

— Яка знайома? — випитувала секретарка.

— Пригадуєте, я приходила до нього підписувати дозвіл на курси, — з нехіттю відповіла Марина.

— На жаль, не зможу його покликати.

— То я зателефоную пізніше, — хотіла попрощатися Марина.

— Вітас Аррас помер.

— Коли?! — Марина оніміла від здивування.

— Позаминулої п’ятниці, цієї суботи минуло дев’ять днів.

— Як, у п’ятницю?! Він саме тоді телефонував рівно о третій, був такий, як завжди, хіба що голос мав якийсь дивний, — не повірила Марина.

— І що ж він вам сказав? — іронічно запитала секретарка.

— Запитав мене про справи і сказав, що ще зателефонує.

— Це неможливо, — пхикнула секретарка, — нема про що говорити.

— Почекайте, не кладіть слухавку, — благала Марина, — я присягаюся, що розмовляла з ним рівно о третій, навіть поглянула на годинник.

— Не знаю, коли ви розмовляли, — голос секретарки подобрішав. — Рівно за десять третя я зайшла в його кабінет. У нас тоді сталася аварія, прорвало трубу, самі розумієте, подія не ординарна. Спочатку я не второпала, та потім зауважила, що його поведінка якась неадекватна, говорив дурниці і не реагував на мої слова. Я почала пояснювати, що в підвалі води вже по коліна, що нас заливає, а він мені торочить про Влтаву і про якийсь Юдифін міст.

— Так я знаю, його зруйнувала повінь, а потім Карл IV відбудував новий Кам’яний міст. Відтоді він називається Карлів, — схвильовано пояснила Марина.

— Не знаю, що відбудував Карл, та він сказав, що сам його відбудує. Я подумала, що з глузду з’їхав. Почала шефа благати, щоб поспішив за мною, а він, мов навіжений, як схопить чорнильницю та як жбурне нею в мене, ледве встигла зачинити двері, щоб у голову не вцілила. Я його таким ще ніколи не бачила.

— А далі що? — Марина закрила очі повні сліз.

— Я побігла за його замом, це зайняло не більше п’яти хвилин. Ми застукали в двері, та вони виявилися зачиненими на ключ. Тоді почали лупити руками і ногами — ніхто не відповідав. Вийти він не міг. Я ще приклала вухо до дверей у надії почути якісь звуки.

— Ви випадково не чули музику?

— Яку ще музику? — здивувалася секретарка.

— «Моя Батьківщина» Бедржіха Сметани.

— Лише годинник у нього на стіні пробив рівно третю.

— Три удари?

— Так, нам нічого не залишилося, як виламати замок і зайти. Музика не могла грати, бо Вітас лежав біля дверей на підлозі з музичним диском у руках, притисненим до грудей, а програвач був вимкнений.

— Ви більше нічого особливого не зауважили? — не могла прийти до тями Марина.

— Ви так розпитуєте… Ну… Він лежав у дуже дивній позі: як ніби до чогось прислухався. Я викликала швидку, та все марно. Лікар констатував, що смерть настала рівно о третій. А ви кажете, що він телефонував. То або вам здалося, або хтось жорстоко пожартував.

Марина більше не сказала ні слова, поклала слухавку, підійшла до програвача і поставила диск.

Срібне мереживо арф. Минулі події спливали в пам’яті живими картинами. Їхня перша зустріч в його кабінеті. На підлозі розсипані довідки. Вітас поспішає, а на стіні годинник б’є тричі. А ось вони разом у ресторані, і він їй щось жваво розповідає. Марина прислухається, щоб почути його слова, та картина змінюється і вони вже блукають Градчанами. Перед ними височіє донебесний собор святого Віта. Вітас бере її за руку і заводить усередину. «Я хочу взяти з тобою шлюб, ти не проти?». Вона мовчить. «Я чекатиму на твою згоду все життя, а якщо треба, то і після нього», — Вітас дивиться пильно їй в очі. Марина щасливо посміхається і картина змінюється.

Вони стоять на Карловому мості, під їхніми ногами несе свої темні води Влтава. Він благає її уважніше придивитися і побачити у тіні дерев перевізника. Вона пильно вдивляється, проте нікого не бачить, тільки чує звуки органа, що долинають із собору святого Віта. Марина знає, що це грає Вітас, хоча той тримає її міцно за руку. Феєричні звуки переносять їх на Старомійську площу. Непомітно вони опиняються перед годинником. На циферблаті за п’ять третя. Час на пісочному годиннику витікає з шаленою швидкістю. Зараз Смерть вдарить у свій дзвін. Раптом Марина усвідомлює, що з Вітасом щось діється — він наче помалу тане у повітрі. Вона намагається втримати його, та він повертається спиною і йде геть. Робить три кроки і зупиняється. Марина хоче його наздогнати, та ноги приросли до землі. Може лише спостерігати. Його вже ледь видно. Ще два кроки — знову зупинка, зосереджується перед чимось дуже важливим. Ось лиш силует від нього…

Останні три кроки, одночасно годинник на башті б’є тричі. Фінальні акорди і овації. Тиша. Вітаса вже немає, він розчинився, лише здалека чути заупокійний дзвін на дзвіниці святого Віта.

P.S

— Олесю, чому Аполлон так і не зміг перевершити свого батька? — запитала якось Марина в чоловіка.

— Найкраще сказав Езоп, — загадково поглянув на жінку Олесь.

— І що ж саме?

— Якось батько і син посперечалися, хто краще стріляє з лука. Натягнув Аполлон тятиву і випустив стрілу, а Зевс одним кроком переступив рівно стільки, скільки пролетіла стріла.

Частина третя Сповідь Аполлона

Кохання мого владарю!

Повір

Рабові неземних твоїх принад -

Мої листи — це не мистецький твір…

Ні! Це присяга вірности без зрад.

Бракує слів дотепності моїй

Всю відданість мою намалювати,

Але я вірю, що в душі своїй

Ти убереш її в достойні шати,

Аж поки провідна моя планета

Мій шлях наземний не освітить знов

І не додасть моїм словам кебети

Здобути право на твою любов.

Тоді не стану я любов ховати,

А зараз як тебе переконати?

В. Шекспір Сонет 26. Переклад Святослава Караванського

1.02.20… День перший

Кохана моя, мила, найрідніша, єдина у цілому світі, втрачений мій раю! Як тебе ще назвати? Чому вистачає однієї миті, щоб втратити тиху пристань, а потім бракує цілого життя, щоб її віднайти? Майже в кожній дитячій казці є повчання про це. Та я ніколи не слухав попереджень. Щоби щось усвідомити, треба спочатку гірко помилитися. Я б ніколи не здогадався, що жив у раю, якби його не покинув. Варто було переступити поріг, як двері за спиною зачинилися з тріском наглухо і розчинилися у повітрі. Озирнувся, а позаду нічого немає, порожнеча. Як так сталося? Ще хвилину тому довкола цвів запашний сад і раптом він зник, наче його ніколи й не було.

Сліпець! Тоді Едем здавався мені таким буденним. Я не сумнівався, що довіку буде моїм. Яка помилка! Ніщо нікому не належить на цьому світі. От хоча б на мить ще раз туди повернутися! Та навіть якби я й віднайшов ту благословенну землю, все одно не потрапив би туди. На воротах стоїть ангел, і я потребую перепустки. А звідки ж її взяти? В раю перепусток не видавали. Там тільки дозволяли вільний вихід.

Ніхто не вчиться на чужих помилках, обов’язково хоче усе спробувати на власній шкірі. І нехай потім не скаржиться, що не попереджували. Усі знають що накоїв Адам. Так, саме Адам. Дуже зручно показати пальчиком на Єву і обізвати її спокусницею. А де ж його голова? Чим думав? Чому не порадив жінці цього не робити? Так є, завжди на душі стає легше, коли знайдеш винного у власних бідах.

Твоя вина, що розбестила мене, мов малу дитину, присвятила усе своє життя мені і моїй кар’єрі. Саме в цьому і криється твоя провина. Не можна віддавати більше, ніж треба. Не варто любити ближнього дужче від себе. Якщо віддавати понад міру в свою некористь, то можна перетворитися в непотрібного короля Ліра. Ми обоє це вже зрозуміли.

Повернути втрачене практично неможливо. Кажу «практично», бо завжди випливає один шанс із безмежності. Хочеш знати, який? Треба прошепотіти на вухо ангелу таємне слово, яке і є тією перепусткою до раю. Біда лиш, що воно вже віддавна втрачене. Люди споконвіків шукають свою втрату і не знаходять. Я переконаний, Адам його знав, та щойно переступив межу, забув.

А може, те слово підступно викрали лиходії і приховали? Хоча я маю певність, що воно поруч. Аби щось надійно сховати, найліпше покласти на видиме місце. Відчуваю — десь поряд, на поверхні, щонайбільше під шаром пилюки лежить усіма погорджена найдорожча реліквія.

Любове моя, цю сповідь ніхто не читатиме, крім тебе, її ніколи не надрукують. Звичайно, вона стала б у пригоді ще комусь, та хто мені повірить, якщо вже не повірили Адаму.

Смішно, чомусь кожен легковажно вважає: ця історія не про нього. Та Бог з ними. Я хочу, щоб ці рядки прочитала ти і лише ти. Для мене найважливіше, щоб змогла мене і себе пробачити. Дивне слово «пробачити» воно пропонує пропустити щось видиме. Не даремно ж кажуть: «очі не бачать — серце не болить». Дарувати — вміти не бачити. Думаєш просто видерти з серця те, що там ґрунтовно засіялося, пустило корені і дало плоди?

Так от, я переступив поріг нашого раю і вийшов у відкритий простір. На такий крок важко наважитися самому, та «порадник» завжди знайдеться, спокусник тут як тут. Я здогадуюся, як він виглядає. Не повіриш — справжній змій. Ти також з ним зустрічалася не раз. Він підступний, вміє змінювати свій лик так, що і не здогадаєшся, з ким маєш справу. Я вже переконався: він не всесильний, варто наступити йому на хвоста, як умитьзникає зовнішній лоск, а сам перетворюється на примітивну рептилію, яка швиденько шмигає у свою потаємну нірку і причаюється там до чергового нападу. Той образ завжди перед очима: обплітає своїм гнучким тілом дерево, а голова лежить на яблуці, яке пропонує Єві.

От і я зараз також кажу дурниці. Люди полюбляють вигадувати те, чого насправді не було, додавати власні домисли. Навмисне перечитав ці рядки у Святому Письмі. Там нічого не сказано про те, що змій обплітав собою дерево. А хто вигадав, що той плід — яблуко, я й поготів не відаю. І знаєш, — спокусник нічого не подавав. Благаю тебе, зверни увагу, саме тут криється помилка. Єва власноруч узяла плід. Як би ти знала, як важливо правильно розуміти! Усі біди люди творять власними руками.

Ще до вчора я кудись біг, за чимось гнався. Тепер же мені нема куди поспішати, починаю життя з чистого аркуша, тому хочу про все докладно розповісти, не втаївши жодної думки.

Ти ж знаєш, мене батьки назвали Георгієм на честь Змієборця. Коли ми ще жили разом з тобою в нашому раю, я постійно вихвалявся, що вбив Пітона, мавпуючи Аполлона. Сліпець! Який сліпець! Нікого я не поборов. Мій спокусник сидів неушкоджений поруч і спокійненько насміхався з мене, самовпевненого дурня. Відкрию тобі велику таємницю! Його неможливо перемогти, якщо не знати головного секрету. Суть у тому, що він уміє пробиратися в душу. Як же боротися з тим, хто сидить у тобі?

Спочатку гадина там непомітно оселяється, в’є своє кубло, а тоді починає плодитися. Її діти ще страшніші від неї, я тепер їх усіх добре знаю. У них небувала здатність навіювати і вмовляти. Одні слабші, інші сильніші. Найстрашніший первісток. Ти не відчуваєш, як народився найлютіший монстр. Він спочатку перебуває у сплячці, а про себе дає знати лише тоді, коли вилупляться решта його братів. Дивно, найпершим оживає наймолодший. Його витівки простенькі й дурненькі. А як впевнено обживеться, прокидається наступний. Він значно жорстокіший від попереднього, і так один за одним аж до найстаршого. А той страшніший від смерті. Зрештою, він і є смертю. Я не можу без жаху про нього згадувати, ти зараз цього не зрозумієш, тому почну усе від початку.

* * *

Жив колись на світі хлопчик. Звали його Жоржик Крук, не будуть же до малої дитини казати Георгій. Ще вагітною мати постійно з ним розмовляла, вмикала класичну музику, читала казки і вірші. Від першого дня батьки знали, що у них народиться геній. Хлопчик і справді видався дуже здібним і допитливим. Його неймовірно цікавило все довкола.

Щосуботи батько садив його собі на плечі, і разом з мамою вони йшли до найбільшого міського парку, де був мальовничий ставок і жили лебеді. Дорогою малюк жадібно вбирав очима навколишній світ і зачіпався питанням мало не за кожну дрібничку.

— Чому одні лебеді білі, а інші — чорні? — допитувався з цікавістю.

— Так природа їх нагородила, вони, як день і ніч, — придумував відповіді батько.

— То чому ворони лише чорні? Чому природа їх не нагородила білим пір’ям?

— Ворони — чорні, горобці — сірі, папуги — строкаті, такий закон, — намагалася допомогти мати.

— А що таке закон? — не заспокоювався хлопчик.

— Це таке правило, яке кожен повинен виконувати, — пояснив батько.

— А хто придумав закони? — продовжував випитувати малюк.

— Важко сказати, ось, наприклад, у стародавній Греції законодавцем вважали бога Аполлона, а лебідь і крук були священними птахами.

— Який він був, той Аполлон? — цікавився малий.

— Красень, із білим волоссям і синіми очима. Такими, як у тебе. Він визначав закони, розвивав музику, надихав на поезію і започаткував медицину, — розповідав батько.

— Його порівнюють із Сонцем, — додала мати.

— Я хочу бути таким, як він, — засвітилися очі в малюка.

— Це неможливо. Він був богом, а ти хлопчик, — лагідно посміхнулася мати.

— А хто такий Бог?

Батьки замислилися. Вони не мали відповіді.

— Бог — це той, хто керує Всесвітом: небом, землею, зірками. А стародавні греки вважали, що світом керують багато богів. І Аполлон був одним із найважливіших. Він відповідав за рух Сонця довкола Землі, — спробувала пояснити мати.

— А що означає священні птахи?

— Улюбленці Аполлона, вони йому слугували.

— Першими після народження його привітали лебеді з казкової країни Гіпербореї, — додав батько.

— А де ця країна?

— З легенд відомо, що туди неможливо дістатися. Немає дороги ні морем, ні горами, ні через пустелі. Країна ця лежить за північним вітром, а живуть там веселі і щасливі люди, які ніколи не хворіють і не старіють. А ще вони знають усі секрети і вміють літати. Земля ця благословенна, вона щедро плодоносить, а ріки переповнені золотим піском. Аполлон любив відвідувати цю чудесну країну. Він прилітав туди на колісниці, яку несли небом білі лебеді, — розповів батько.

— Я також хочу полетіти в Гіперборею, повезіть мене туди, — заплескав в долоні малий.

— Це не можливо, немає туди дороги, — пояснила мати.

— А як же там живуть люди, хто їх туди завіз?

— Тут, сину, прихована одна таємниця, — замислився батько, — Щоб потрапити в Гіперборею, треба самому створити її довкола себе.

— Я не розумію, — закліпав очками Жоржик.

— Ще не час, виростеш і зрозумієш, — посміхнулася мати.

О, наскільки пророчими виявилися ті слова. Тоді Жоржик уперше довідався про далекий рай, зачинений для простих людей. У дитячій голівці ніяк не вкладалося, як побудувати чарівну країну власноруч довкола себе. Вона ж уже десь існує, і якби він мав такі ж крила, як і Аполлон, то зміг би туди полетіти. Малюк уперше пізнав заздрість. Чим він гірший від сонцесяйного бога?!

Хлопчик рік за роком зростав, пам’ятаючи про прекрасну країну для особливих людей. Він виявився дуже обдарованою дитиною, значно талановитішою від інших. Спочатку йому подобалося вирізнятися серед однолітків, а потім і серед старших за себе. Задля демонстрації своєї переваги над іншими, він полюбляв ненароком вживати розумні слова або тонкі афоризми, заздалегідь незрозумілі оточуючим. Жоржик саркастично усміхався, спостерігаючи за співрозмовниками, які кивали головами, ніби розуміли значення цих слів. Саме тоді він досхочу тішився. Якщо в нього був поганий настрій — міг добряче познущатися з недолугих слухачів, а при доброму — великодушно пояснював незрозуміле значення.

Батьки дуже пишалися сином, який втілював усе те, чого прагнули самі. Хлопчик увесь світився радістю, коли бачив палаючі очі матері, переповнені гордістю за нього. Він звик перемагати і в нагороду отримувати любов з боку старших.

Звичка — справжнє лихо. Кохана, ти ніколи не зауважувала, як вона народжується? Спочатку зненацька підкрадається неочікуваним сюрпризом, який приголомшує своєю барвистістю. Далі виникає бажання ще раз отримати такий же подарунок і водночас є страх, що цього не станеться. Домогтися будь-якою ціною! Так помалу виникає залежність від бажаного і хибна віра, що це триватиме вічно. Звичка спочатку легенько зачіпається за свідомість, потім пускає корені, вростає все глибше, аж до мозку костей. Вона стає частинкою існування, зливається разом з тілом, духом і душею в єдине ціле. Коли ж настає час прощатися з тим, що давно вважалося незмінною власністю, стає боляче.

Для Жоржика перемоги стали звичною справою, програш був неприпустимим. Проте життя складається не з одних звитяг. Маленькі невдачі страшенно пригнічували і породжували гіркий осад у ніжній дитячій душі. Хлопчик брав їх близько до серця, але ніколи нікому, навіть батькам, цього не виказував. Він навчився вправно ховати під яскравою білозубою посмішкою почуття невпевненості у собі та ненависті до переможця.

Щоб бути схожим на свого сонцесяйного кумира, він зробив власноруч маленький лук зі стрілами і вирушив полювати на горобців.

Спочатку нічого не вдавалося. «Ти повинен влучити», — вперше малюк почув слабеньке нашіптування десь з середини. Після наполегливих спроб, стріла влучила. Горобчик упав, безпомічно тріпочучи крильцями. «Молодець!», — щось захихотіло.

Жоржика охопив жах, він же не хотів убивати нещасну пташку, лише потрапити у неї! На жаль, так не буває. Жертва на те і є жертвою, щоб страждати. Хлопчик заніс додому пораненого горобця, загорненого у носовичок, і потім довго намагався його вилікувати. Та пташка не бажала приймати їжу й воду, і за два дні здохла.

— Ось бачиш, до чого призводять необачні вчинки, — суворо мовила мати.

Ці слова були зайвими, Жоржик і сам розумів недоречність свого вчинку. Відтоді він ніколи більше не стріляв у жодну тварину.

Мертвого горобчика Жоржик поклав у маленьку пачечку з-під тістечок і закопав під деревом, а над могилою урочисто поламав лук і присягнувся сам собі, що ніколи у світі не робитиме кривди жодній тварині. Вже у дорослому віці, друзі не раз кликали його на полювання, та дитячі спогади забороняли приєднатися до веселого гурту убивць звірини.

Хоча він і знищив лук, все ж залишився вправним стрільцем на усе своє життя. З часом в нього виявилося неабияке вміння вибирати уявну мішень, а потім влучно у неї поцілити. Його невидимі руйнівні стріли знищували слабких і немічних. Варто було з’явитися зухвальцю, який викликав гнів, одразу безжалісно йшли в хід ядучі кепкування або заборонені удари в найболючіші місця опонента. Юний геній безжалісно розстрілював кожного супротивника, як і Аполлон дітей цариці Ніоби. Він ніколи не переймався чужими вболіваннями, умів вдало відокремлювати їх від власного життя, нічого не брав близько до серця і не культивував власних почуттів.

Жоржик не мав сердечних друзів, хоча багато дітей хотіли з ним товаришувати. Він частенько приєднувався до гурту сусідських хлопчаків. Діти бавилися у війну, розбійників та інші забави. Часто перед ними поставало питання, чим зайнятися, як показати хоробрість. Якось хтось запропонував залізти у сусідський садок і нарвати квітів з грядки, яку дбайливо доглядав один старший чоловік. Ніхто з дітей не потребував квітів, однак азарт є азарт. Їм здавалося, що такі відчайдушні вчинки утверджують їх серед однолітків.

— Це ж крадіжка, — хотів заперечити Жоржик, проте згодом погодився приєднатися, не хотів, щоб подумали, що боягуз.

Того вечора бешкетники мало не потрапили в халепу. Сусід вискочив на ґанок, погнався за ними, верещав, що повириває ноги і руки малим злодіям, та хлопцям удалося втекти.

— Звідки в тебе квіти? — запитала тоді мати.

Жоржик не вмів брехати і в усьому признався.

— Щоб це було перший і останній раз, — сказала мати тихим льодяним голосом.

Хлопчику двічі повторювати не треба було, кожний нюанс інтонації хапав на льоту. Він завжди важко переживав незадоволення батьків. Похнюпившись, пішов у свою кімнату. За будь-якої ціни треба виправдати себе в очах матері. І раптом осяйна думка блиснула серед гнітючої темряви. Слова полилися потоком, вкладаючись у елегантну форму. «Букет квітів» — так називатиметься його перший вірш.

Квіти у букеті згадують щасливі дні, коли ще росли на грядці. Яка їхня доля? В чию вазу вони потраплять? Скільки ще годин їм судилося жити?

Батьки високо оцінили новоспечений шедевр і… пробачили сина. Тоді Жоржик зрозумів дві речі. По-перше, він знайшов засоби, якими легко завойовував любов і прихильність батьків, а по-друге, зрозумів, що дуже здібний і вирізняється серед інших дітей своєю обдарованістю.

— Ти не такий, як усі, в тобі є щось надзвичайне, таємне, приховане від очей профанів, ти обраний — почув вдруге той самий шепіт, однак цього разу він був значно впевненіший.

Слово «профан» дуже припало юнакові до серця. Молодий поет почувався посвяченим невідомо ким у таємні містерії творчості, всі ж інші — сіра маса, що призначена бути добривом для його таланту.

Крадені квіти зіграли велику роль у його житті, згодом він навіть побудував власну теорію генерування творчості генія. Вона схожа до квітки і потребує ґрунту з добрим перегноєм для пишного росту. Молодий чоловік повірив, що є обранцем долі, а весь світ повинен відірватися від своїх проблем і принишкнути у німому захопленні, коли лунають його новоспечені шедеври.

Минали роки. Жоржик виріс і став Георгієм. Як і слід було чекати, йому пролягла широка дорога до університету на факультет журналістики. Щасливі студентські роки, овіяні заобрійною славою, промайнули, як один день. Майже всі викладачі захоплювалися неординарним студентом. Вони відчували в ньому непересічний потенціал, який ще не цілком розквітнув. Багато хто пророкував йому велике майбутнє, та були й такі, що його недолюблювали, точніше один, професор Грох. Він якось сказав:

— Що ви забрали собі до голови?! Вам варто бути трішки скромнішим. Ваші вірші — звичайна графоманія, у якій немає живої душі.

Найгірше, що професор бовкнув свої звинувачення в присутності інших. Фатальна помилка, Аполлон не пробачає глузування. Образливі слова перетворилися на отруйні стріли, що лягли на дно душі і причаїлися в очікуванні слушного моменту.

На цих прикрих спогадах я змушений перервати свою сповідь. Не хочу все скидати в одну купу. Хочеться впорядкувати думки, та й час уже пізній. Попереду в нас ціла вічність, любове моя. Я вірю, що ми закінчимо наше життя в один день, а переступивши поріг безсмертя, об’єднаємося в єдиного ангела. Час відпочити. Ранок завжди дарує просвітлення.

2.02.20… День другий

Цілу ніч марив тобою. Скоріше б ранок! Мрію повернутися до тебе, моє кохання. Вибач, якщо розповідатиму тобі відомі речі, та вони потрібні для цілісності сповіді. Благаю, мій ангеле, май терпіння вислухати від початку і до кінця.

Ніколи не забуду день, коли побачив тебе вперше. Не сумніваюся, що і ти пам’ятаєш той студентський Новорічний вечір і наш магічний танець. Пригадуєш отетанго? Ти випромінювала стільки ніжності і легкості, що в той же вечір народилася елегія. Я витесав стріли Амура і влучив ними у ціль. Твоє серце відгукнулося на мій поклик і відчинило потаємні двері раю, мого надійного прихистку. Відтоді ми не розлучалися. Мені вже так добре ніколи не буде, як тоді. Кажуть: двічі в одну і ту ж річку не ступити, але так хочеться ще раз увійти в ті ж води. Впевнений: їх живильна волога воскресить мою напівмертву душу.

Від першої ж хвилини я був глибоко переконаний, що ти сподобаєшся моїй мамі. Я познайомив вас, і ви одразу полюбили одна одну. Мама нас благословила на щасливий шлюб. Ми одружилися і розпочали нашу спільну дорогу.

Перші ж мої кроки визначили пріоритети. Себе я поставив на перше місце, а тебе перевів у допоміжний персонал. Ти запопадливо забігала наперед і вправно прибирала усі камінці з-під моїх ніг. Краще б тоді зашпортатися і добряче розбити носа, то б отямився. Твоя надмірна увага стала чимось буденним і незмінним. Швидко звикаєш до добра! Присягаюся, в мене жодного разу не визрівало думки покинути тебе. Я не цінував щоденно випрасувану чисту сорочку, а гарячий обід сприймав, як належне. Я не цілував твоїх рук за двох синів — нашу гордість, бо завдяки їм життя прожите не марно.

Я тупо боровся за майбутні звитяги, твоя ж душа мене мало хвилювала. Ти зі свого боку також не бажала її розкривати. Ми такі різні. Тебе завжди цікавив зміст значно більше, ніж умовна впевненість у прийдешньому дні. Чому не розгледів у тобі палкої Афродіти і не розумів тонкощів твоєї натури?!

Не заперечую: легко було крокувати життям поруч із тобою, моєю надійною опорою. Втративши тебе, я втратив одночасно свій престол. Ти мій трон! Король без престолу — не король, навіть якщо і має корону.

Втрата реальності зароджується задовго перед її усвідомленням. Тепер, із відстані років я вже багато що здатен оцінити. Парадоксально! Падіння починається тоді, коли буяє впевненість, що попереду лише злети. Мені вдавалося все, що бажав: залишили працювати в університеті, швидко захистив поспіль обидві дисертації й очолив кафедру. Я почувався, як риба у воді. Щоправда, завжди трохи заважали очі професора Гроха. Вони насмішкувато дражнили:

— Ти, Георгій Крук, — зухвалець і вихопень, а твої вірші — суцільна маячня.

Гадки не маю, чому він так мене недолюблював. Між нами відразу зародилася взаємна антипатія. Я не забув старої образи, а він також пам’ятав свої слова. Ми фальшиво посміхалися, а поза очі тихо ненавиділи один одного.

Моє ім’я стало відомим у літературних колах. То був зоряний час, коли ми разом з Олесем, моїм другом, створили літературний клуб «Омфал» — «Пуп землі», а я став його одвічним президентом. «Омфал» став місцем мого примхливого володарювання. Я хотів, щоб наш клуб скидався на храм у Дельфах, в якому ми вигадували власні закони. І нехай мої вороги не перебільшують, що там поклонялися одному мені, я віддавав частенько своє правління Олесю, як і Феб своєму брату Діонісу [23].

Усі казали, що ми з Олесем нерозлийвода. Погоджуюся, але наша дружба насправді була набагато складнішою, ніж виглядало збоку. Він був моєю цілковитою протилежністю. Я все життя мислив просто, ясно і об’єктивно. Він же постійно піддавався своїм суб’єктивним ірраціональним емоціям, і через це у нас часто виникали непорозуміння. Я не розумів його поведінки, а він мені заздрив. Знаєш, чому? Бо був завжди другим. Йому бракувало сили зі мною змагатися, йому подобалося супроводжувати мене і ховатися в моїй тіні. Та й із його дружиною — Мариною — також не усе так просто.

Колись давно я з нею зустрічався. Це тривало недовго, жодних планів не будував. Вона була гарною дівчиною та ще й дуже розумною. Але моя мати з першого погляду її незлюбила. Напевно, у них виявилися схожі характери, і вони обидві це зрозуміли. Одна розумна жінка побачила другу наскрізь і їм стало некомфортно.

— Вона не твоя партія, — гостро сказала мати, і я погодився.

Марина мені подобалася, та не аж так, щоб іти проти волі матері.

До речі, вона мене ніколи не кохала. Ми постійно змагалися, прагнули одне одним керувати. Спочатку мене це забавляло, та досить швидко обридло. Я виявився міцнішим і швидко звільнився від неї. Вона не здавалася, вирішила допекти мені своїми залицяннями з моїм найближчим другом. До того ж Олесеві Марина завжди подобалася. Врешті-решт вони таки одружилися, проте в їхніх стосунках залишався неприємний присмак того, що і тут він є другим.

Мушу зупинитися і розповісти тобі деякі деталі про того, кого вважав своїм другом. Бере сміх, коли згадую розповіді мами Олеся про його дитинство. Бідна жінка мріяла мати дівчинку і тому свого синочка рядила в сукеночки. [24]

Він завжди був химерником, та й не дивно, справжній бабський мазунчик, таке собі білосніжне ягня. В їхньому домі вічно крутилися підстаркуваті самотні тітки і бавилися з ним, як із іграшкою. Олесь жартома називав їх своїми німфами, хоча, вочевидь, усіх тих старих і не дуже старих панн важко порівняти з чарівницями рік та джерел. Кожна з них жила на ласкавому хлібі господині і мала свою неповторну трагічну історію. Як на мою думку, на них усіх чекала психлікарня. Одна з тіток врешті-решт таки потрапила туди, де і завершила своє убоге животіння.

До їхнього дому приходили ще й різні диваки чоловічої статі. Кожен із них мав свої вибрики. Цікаво і смішно було спостерігати за цією дивною компанією, члени якої розуміли одне одного з півслова. Усі вони варилися у власному сосі, який смакував лише їм. Наприклад, один із них збирав якісь трави і заварював спеціальні чаї, вірячи в їхню омолоджувальну силу. Та й усі решта, споживаючи ті напої, свято вірили у їхню цілющу силу, хоча у жодного щось не відзначалися бодай якісь ознаки того омолодження. Другий панок робив власні настоянки на диких коренях і переконував, що ними повертає втрачену міць. Звичайно, жодна настоянка вже нікому б з них не допомогла, та всі бажали дива. Словом, кожен був у щось втаємничений, і від цього їх розпирала гордість. За тарілку зупи вони урочисто обіцяли віддячитися тим, що свої знання передадуть лише Олесю. Сама бачиш, що навіть у дрібницях він дуже схожий на Діоніса. А якщо ще заглибитися, то паралелі, як на долоні.

Діоніс одружився з Аріадною, яку зрадливо покинув афінський герой Тезей. Вона допомогла Тезею побороти Мінотавра, а той, замість подяки і вірного кохання, обдурив дівчину і покинув на острові Наксос. Красуню охопив розпач, адже вона пожертвувала своїм клубком заради коханого, а тут така зрада. В неї виникло непереборне бажання покінчити життя самогубством, та на щастя їй на допомогу прийшов Діоніс і одружився з нею. Звичайно, Марина не Аріадна, а я не Тезей, і жодного Мінотавра вона мені не допомогла побороти, та погодься, що аналогії перед очима.

Олеся не вабила кар’єра, за неї треба жорстоко боротися. За книжками наш приятель також не полюбляв довго сидіти, це заняття його мучило. Він ніколи не хотів владарювати, був занадто лінивий для цього. Дивно, що взагалі знайшов собі фах до душі. Та узагалі, якби не я, то напевно би залишився безробітним. Мені набридло чути його скавуління і тому влаштував через свої знайомства у престижну газету. Наш друг ніколи не вмів планомірно втілювати свої задуми в життя. Увесь його шлях був доволі хаотичний, з великою часткою авантюризму.

Пам’ятаєш, як за ним крокували цілі юрби прекрасної статі? Що вони в ньому бачили, важко сказати. Олесь усіх без винятку запрошував у свою майстерню (яку я йому допоміг отримати), читав там свої сумбурні вірші, поїв вином і доводив слухачок до екстазу. Деякі дурепи в нього закохувалися, в інших прокидався материнський інстинкт, жодна не залишалася байдужою до цього баламута.

Дивно, що доля звела нас. Мабуть, ми потребували одне одного, хоча, гадаю, радше — він мене. Чоловічі компанії його мало вабили. Хіба ти не зауважила, що, крім мене, в нього так і з’явилося жодного приятеля? Я завжди заплющував очі на його стиль життя, хоча він частенько мене й дратував. Його не можна була назвати правдивим гульвісою, але щось авантюристичне завжди проглядалося в його характері. Хоча і не був пияком, проте частенько полюбляв побути п’яним. Пам’ятаю, одного разу під час творчої кризи добряче заливався горілкою і невідомо чим би все закінчилося, якби я не витяг тоді його з болота. Та й не лише тоді, бували і інші періоди, коли наш славний приятель перебував на грані психозу.

Олесь любив хизуватися, що ідея «Омфалу» належить йому, однак той проект так і лишився б його фантазією, якби я не взявся за довершення. Мій друг полюбляв емоційні розмови, на яких усе й закінчувалось, щоденну ж роботу завжди залишав іншим.

Слава Богу, що, незважаючи на наші колишні стосунки, їхня родина таки віднайшла своє щастя! Мушу зазначити, в Олеся є непогана риса — вміння пробачати і забувати. Мені цього завжди бракувало. Він давно викинув з голови, що його жінка колись зустрічалася зі мною. До речі, на відміну від нього вона мені цього так і не подарувала. Я бачив, як блискали ненавистю її очі до кожної дівчини, на яку я звертав увагу. Та що там казати, ти й сама пригадуєш вашу першу зустріч на тому ж Новорічному вечорі. А тепер проаналізуй, чи була вона доброю подругою впродовж усіх років? Маю на увазі не якісь послуги, а сердечність взаємин. Звичайно, як тільки хтось із нас потребував лікарської допомоги, ніколи не відмовляла, допомагала чим могла, і за це низько схиляю голову. Упродовж років моє ставлення до неї не змінювалося, постійно чув фальш у її голосі. Тільки після останніх подій, про які ти неодмінно довідаєшся, я цілком переосмислив своє ставлення до близьких і далеких супутників мого життя.

Щойно я стояв на порозі смерті. Це тривало недовго, проте досить, щоб осягнути багато нових істин. Я зміг іншими очима поглянути на кожного, хто був поруч зі мною усі ці роки. Як би ти знала, яке щастя відкривати для себе нове довкілля! Я зрозумів: довкола не має ворогів. Ми їх самі вигадуємо. Тобі дивно? І мені такого раніше ніколи не спадало на думку. Та зараз це стало моїм глибоким переконанням. Хіба одна частина єдиного тіла ворогує з іншою? Навіщо правій руці бити ліву? Такий погляд мало хто бажає прийняти в повсякденному животінні. Шкода, що його осягають лиш ті, хто переступає межу між життям і раєм.

Мені так багато хочеться тобі розповісти. Я знаю, там є двері. За них навіть можна зазирнути, та переступити поріг не так і просто. Знову кажу не те. Перейти на той бік нескладно, лише спочатку треба відповісти на одне на перший погляд просте запитання. Знаєш яке? Для тих, хто підійшов до дверей, воно лунає приблизно так: «Це твоє останнє бажання?» І тоді треба замислитися, бо брехня там не приймається.

У той момент пригадалося мені багато справ, які залишилися незакінченими. Хто ж їх завершить? Про них знала дише моя мудра душа, а недолугий розум, відчуваючи кінець, спазматично схопився за соломинку. Я про все тобі детально розповім, а зараз не хочу забігати наперед.

Повертаюся до «Омфалу» і його слави. Головне, сотворити міф, тоді багатьом захочеться потрапити у святая святих. Я дійшов бажаного: більшість новоспечених поетів прагнули здобути визнання «Омфалу», себто мого. Якось у наш клуб завітав один молодий поет. Багато хто з метрів пророкував йому велике майбутнє. Мене ж він спочатку зовсім не зацікавив.

Була субота, уродини наших синів, їм тоді виповнилося по двадцять років. Я поспішав додому і не мав наміру затримуватися. Він сам винен, не треба мене зачіпати. Між нами виникла суперечка. Гість наважився критикувати мої переконання щодо мистецтва. А потім виявилося, що він є сином професора Гроха, мого запеклого ворога.

— Зітри його на порошок, зухвальця треба покарати, щоб надовго запам’ятав цей день, — почулося знову презирливе шипіння.

Ти ж знаєш: Аполлон цілить у найболючіше. Тобто настав слушний момент випустити заготовлені стріли помсти. Та я тоді не знав, що у них з обох боків отруйне вістря. Вони спочатку одним кінцем ранять жертву, а потім повертаються і впинаються в лучника.

Ось того дня я вийняв ті отруйні стріли, що чекали слушного моменту. Знищити молодого нахабу було нескладно. В ньому я вбачав Марсія, з якого вправно здираю шкіру (як знаєш із міфу, так Аполлон здер шкіру з Марсія, після програшу змагання у грі на музичних інструментах). Я насолоджувався помалу, жорстоко зрізаючи з його спини один за одним паси шкіри, аж поки остаточно не знищив і принизив свою жертву. Незабаром з моєї ініціативи з’явилася стаття в популярній газеті про горе-поетів, що забувають про чистоту в мистецтві. Там я його добив, закривши перед його носом багато дверей. Небувале задоволення відчути смак помсти! Я знав, що більше не бачитиму на факультеті зневажливого погляду його батька, і не помилився.

— Так їм і треба! — тріумфувало шипіння.

Одразу після цього інциденту професор Грох захворів і пішов на пенсію, а невдовзі помер.

До мене долітали різні чутки. Дехто казав, що саме я став причиною його смерті. Балакали, начебто єдиною втіхою професора Гроха був син, а його привселюдне знищення підірвало здоров’я старого. Я ж мав це за цілковиту маячню, хоча, погодься, неприємно чути такі речі. Колеги шепотіли за моєю спиною бозна що, а в їхніх очах я читав докір. Що вони знайшли в цьому старому? Звичайнісінький ретроград, якому і без того давно треба було йти на заслужений відпочинок. А що помер, то в чому ж моя вина? Його синок отримав те, чого заслуговував. Хоча, мушу визнати, незважаючи на свої тверді переконання, я почувався не найкраще — старий не виходив мені з голови і майже щоночі снився.

Тепер, кохана моя, мені соромно за скоєне. Не можна так жорстоко розправлятися зі своїми опонентами, але тоді я мислив інакше. Мій триклятий порадник на той час вже добряче обжився.

— Знищуй усіх, хто проти тебе! Нікого не шкодуй! Усі вони порожнє місце, — наказувало шипіння.

Я робив помилку за помилкою і не бажав зауважувати своїх огріхів. Вони ж, у свою чергу, спонукали до нових хибних дій, ще більше спотворюючи справжню картину.

«Зло треба рубати під корінь, навіть якщо це супроти власних бажань. Біль перетерпиться, зате після такого оперативного втручання позбуваєшся метастаз», — вважав я.

Гарно, чи не так, люба? Мені подобалася ця сентенція. Я навіть не замислювався над тим, чи маю право щось вважати злом, і взагалі що таке зло. Тоді я вузьколобо бачив лише одну площину і свято вірив у свою високу місію спасіння мистецтва від нездар. Не вдавалося мені у тій самовпевненості побачити ще й інші площини, яких насправді безліч.

Повертаюся до сповіді.

Усе спроектувалося в один пункт. Я був увесь у роботі. І хоча перебував на гребені слави, мене раптом охопив страх: життя минає, а чогось визначного так і не зробив! Як виявилося, мої колеги, не такі талановиті, досягли не менше, ніж я, кому пророчили блискуче майбутнє.

«По плодах», — записано у Святому Письмі. Мій урожай мене не задовольняв і, більше того, лякав. Час безжалісно пролітав повз мене, старіючого спостерігача. Старість! Який вона наганяла жах! Тоді я виразно відчув за плечима її важке засапане дихання.

Де моє місце? Скільки важливого недооцінив і мало гідного переоцінив! Мені ще недавно здавалося, що маю необмежені здібності й можливості, і раптом чітко окреслилася їхня межа. Невже так і не вдасться осягнути власний Олімп?! Нездара і профан! Це був крик душі. Я потребував негайної допомоги. Даруй, та від тебе помочі не сподівався. Спитаєш, чому? І гадки такої не було. Ти завжди залишалася тільки продовженням мого тіла, на яке комфортно спирався, а не спільною частиною душі. Ні, я тебе не звинувачую, адже не мед жити з поетом, який далеко не завжди з тобою, який тікає душею до інших, який постійно виглядає гідного суперника і постійно змагається як не з кимсь, то сам із собою.

От якби ти не склала своєї зброї, усе могло б бути інакше. Адже й тобі Бог подарував непересічний талант, який ми обоє замкнули в шухляді. Я без жодних зусиль запхав тебе на кухню варити обіди і прасувати сорочки, а ти не пручалася і цим підписала смертний вирок нашому шлюбу.

Присягаюся, я ніколи і гадки не мав тебе покидати. Буду відвертим: інколи літав у мріях з різними музами і німфами, але повір, то були лишень самі невинні забави, гра уяви. І разом з тим, як розумію тепер, то було і легковажне неусвідомлення, що фантазії матеріалізуються, а приховані у надрах підсвідомості образи викристалізовуються. Як із перенасиченими розчинами. Спробуй в окріп безмірно сипати сіль. До пори до часу вона розчинятиметься, а далі?… Щойно рідина була прозорою, як раптом із дна посудини швидко і невпинно починають рости кристали, невидимі і невідчутні ще мить перед тим. Ніщо не віщувало змін, а остання дрібка солі змінила цілу структуру.

Чи міг я отямитися швидше і не доводити до кристалізації свою уяву? Людина — дивна істота, ніколи сама не зупиниться. Їй здається, що вона знає міру. Якби так, то довкола квітнув би рай. Ми схожі на дітей, яким зав’язали очі і випустили гуляти де заманеться, хоча і попередили, що довкола, крім смарагдових галявин, є ще й прірви. Як гарно бігати на волі! «Нас обдурили! Про урвища збрехали!» — вигукуємо і не відчуваємо, що одна нога вже висить над проваллям. Добре, якщо знайдеться ласкава рука і розверне в інший бік.

Я потребував натхнення, щоб вирватися з депресії, яка вже міцно душила. Не знаю, хто почув мої волання, може й нечистий, бо власне тоді і з’явилася та триклята Іоланта. Вона була старша на три роки від наших синів. Здогадуєшся, як лоскотала моє самолюбство така величезна різниця у віці? З нею я став мудрим наставником, палким коханцем, а разом з тим і наче помолодшав, постійно потрапляючи у неможливі із кимось іншим, в тому числі і з тобою, обставини. Вибач, та вона викидала таке, що ти вважала б непристойним.

Ця молода істота виявилася цілковитою протилежністю тобі, моїй законній дружині. Ти мені давала комфорт, спокій, затишок, а вона їх баламутила і забирала. Але разом з тим вона породжувала те, що не могла тоді дати ти — інтерес до життя, відчуття його свіжості і новизни, цікавості до кожної наступної миті. Поет потребує натхнення, як подиху свіжого вітру. Я ладен був потрапити у буревій, лише б утекти від гниття. І з нею для мене наче відкривалися нові грані життя, досі замкнені за сімома печатями. Хто повісив ті замки? Напевне, я сам? Що казати, я був на сьомому небі, коли вони відкрилися.

Хіба я припускав, що необачні бажання породять такі рясні плоди, а наслідки будуть такі неочікувані? Мене попереджали, що в Іоланти одна мета — потрапити у столицю, а мене використовує, як звичайний трамплін. Та я не бажав цього чути, тому й попався на традиційний гачок молодої хижачки. Вона бездоганно володіла цілим арсеналом різноманітних засобів, вправно розставляючи капкани для свої жертв. Я ж, досвідчений чоловік, до останньої миті вірив, що сам її зловив.

Із появою Іоланти моє життя різко змінилося. Один успіх притягав інший. На світ народжувалися найкращі мої вірші, з’явилася перспектива здобути гідну посаду в столиці. Звичайно, за неї ще треба було поборотися, але я був готовий на все, змагання — моя стихія. Невдовзі виникла потреба поїхати в міністерство, щоб полагодити певні справи. Я вирішив взяти її з собою. Завдяки їй у мене виросли крила. Моя коханка стала для мене своєрідним талісманом, що допомагав мені долати будь-які перешкоди.

Ти ж, моя кохана, тоді ще нічого не підозрювала. Пам’ятаєш моє відрядження до столиці? Здогадуюся, хто тебе надоумив приїхати до мене наступного дня без попередження. Ніколи не забуду німу сцену у готельному номері: на ліжку, як німфа, лежить гола Іоланта, я виходжу з лазнички, загорнений у білий рушник, і ти стоїш біля відчинених дверей з очима, повними жаху. Навіщо перевіряла мою чоловічу вірність? Скажи відверто, це Марина намовила тебе пригнати до столиці і зловити мене на гарячому? Вона мастак творити різні каверзи щодо мене. Навіщо тебе втягла у цей бруд?! Чого домоглася наша мудра приятелька? Своїм отруйним списом їй вдалося пробити добрячу тріщину в наших із тобою стосунках. Тоді й пішло все шкереберть. Нової посади в столиці я так і не отримав, а наша родинна фортеця почала руйнуватися.

Страх утратити сім’ю переважив, і я твердо вирішив розійтися з Іолантою, щоб знову стати щасливим із тобою. Без сумніву, важко реставрувати розбиту чашу. В кожній дрібничці відчувався присмак недомовок, підозр і образ. Усі мої спроби відновити старі стосунки натрапляли на стіну твоєї недовіри. Крила зів’яли, а депресія почала знову тиснути. Натхнення зникло.

Найбільшого болю завдавала поезія. Я зненавидів свої вірші, бо не те що не міг їх перевершити, а навіть повторити чогось подібного. А коли хтось читав уголос мої твори, я намагався їх не чути, мені мало не боліло.

Здавався собі самотнім сухим деревом серед зеленого болота. Раз по раз сумно обдумував гіркий образ, бачений колись у дитинстві. Таке дерево закарбувалося в пам’яті з полотна німецького романтика Каспара Давида Фрідріха. Щоправда, він там подарував своїм глядачам (а може собі?) надію: вдалині зобразив сірі і неприступні гори, осяяні заходом сонця. Вірніше, усі вершини здалеку видаються сірими, і щоб побачити їхню красу, треба підійти до них ближче. Від першого враження пам’ятаю ці відчуття: із-за небокраю виринають уже не сірі, а голубі хребти. Спочатку вони однотонно розмазані, згодом стають усе виразнішими, і вже зблизька можна розгледіти окремі дерева, полонини і скелі. Наче оте самотнє, відбите від світу дерево — ще не ознака найбільших втрат, а тільки нагадування про інший світ і про тлінність від самотності, якщо від того світу відірватися…

Я покладав великі надії на приїзд Жана з Франції, бо потребував прикрасити безбарвні будні. Зрештою, так і сталося. За якихось кілька днів він змінив монотонний плин подій. Першого ж вечора на прийнятті в університеті після зустрічі з Іолантою він заявив:

— Ну, ти і дурний, я б від такої ніколи не відмовився!

У його тоні, виразі обличчя, поведінці виявилося раптом усе: і заздрість, і захоплення, і жадібність самця, і повага до мене, хто її «завоював». Це була ще більша спокуса, ніж від самої Іоланти, вона і під’юдила мене знову повернутися до колишньої музи. Навіщо підлив масла у вогонь? Я ж твердо вирішив більше з нею не зустрічатися! Бачиш, необачно (зрештою, як і обачно) кинуте слово засівається і дає плоди. Та якби лиш це…

Хто б подумав, що не лише для мене, а й для тебе його приїзд стане доленосним? Ви вдвох усі вечори поспіль до зорі про щось гомоніли на кухні, коли я ішов спати. Мені й на думку не спадало, що й ти можеш у когось закохатися.

Після знайомства з Жаном ти дуже змінилася. Твої думки частенько літали далеко за хмари. Тебе перестали хвилювати мої пізні повернення з роботи, а потім і я сам. Ми жодного разу не розмовляли про Жана, та я не сумнівався, що саме він є причиною такої нової твоєї поведінки. Тепер знаю: ти тоді захворіла ним, як і я своєю музою.

Після повернення Жана до Франції я знову опинився з Іолантою. Вона отримала ще один шанс і вирішила більше його не втрачати, поволі, підступно вливаючи крапля за краплею дурман у мою душу. На перший погляд таке собі миле дівча виявилося відмінним стрільцем, влучила точнісінько у десятку. Я й сам не зауважив, як заплутався у міцних тенетах. Коханка мене вабила, як та Мара, що сновигає серед ночі, щоб забрати нові душі.

Якраз тоді на нашому факультеті, який я очолював, почалися дріб’язкові чвари, які з дня на день поволі розросталися у конфлікти, створюючи нестерпну атмосферу. Злі язики подейкували, що причина криється в мені. Хтось навіть сказав, що у мене кам’яне серце. Що за вигадки? Ти ж знаєш, що просто я не люблю сентиментальної балаканини про хвороби і біди. Ну, захворів хтось, чи помер… Чому я повинен показово виявляти співчуття усім назагал і вдавати турботу? Пригадую ще, тоді одна екзальтована викладачка випалила мені в обличчя, що люди для мене — порожнє місце, а підтримую я винятково тих, хто корисний. Хоча у її словах була лише частка правди: я не мав жодного бажання допомагати тим, від кого очікував підніжки.

Зрештою, говорити могли, що хотіли. Я не дозволяв лише діяти проти мене і завжди тримав руку на пульсі. Щойно хтось починав чергову метушню чи підбурювання — вмить вилітав з роботи. У такій боротьбі мені вже на той час не бракувало вищого рівня майстерності. Щонайменше я умів створити такі умови співіснування, що ініціатору починань ставало не тільки незручно, а й нестерпно працювати під моїм керівництвом. Сам зникав з обрію.

Звичайно, час від часу нескінченні баталії дуже втомлювали. Інколи можна було задихнутися від постійних пліток і інтриг, які треба було гасити, або якими треба було керувати. Отож єдиною втіхою стала Іоланта. Їй майстерно вдавалося відволікати мене від проблем, що наростали, як снігова лавина. І я все палкіше закохувався в неї. Мені на той час у самоті сухого дерева серед болота здавалося, що життя вже закінчується і ось перед фіналом подарувало останній шанс.

Отак чоловік іде від законної жінки, коли відчуває, що старіє. Так, визнаю, я злякався старості. Хто звинуватить мене у цьому? Визнаю також, що очманів від тої молодої істоти, що був задурманений і навіть взагалі дурний. Адже з нею я міг почуватися лицарем, який задля її прихильної усмішки ладен був кинутися бороти будь-яке чудовисько.

Даруй, що вдаюся в такі подробиці, просто усі вони стали причиною моєї втечі до столиці. В мене давно вже зародився намір вирватися з цього курника. І присягаюся: спочатку я планував забрати з собою нашу родину, просто не врахував, не відчув, що капкан вже давненько заклацнувся і міцно мене тримав.

Отож тоді з’явився ще один шанс на престижну посаду в столиці. Цього разу пропозиція була реальнішою, ніж попередня, і успіх сам мене шукав. Але чим ближчим був крок переїзду, тим частіше відступало попереднє рішення і гостріше переді мною поставав вибір: родина чи муза.

І на чому ж упіймав мене мій капкан? Іоланта — мій талісман щастя, як же її покинути?!

— Ти заслуговуєш на ковток свіжості, — почув знайоме сичання.

І ще кволе, але постійне самозаспокоєння, як знеболююча пігулка: усі зобов’язання перед сім’єю виконав, діти вже дорослі, і тепер якраз час почати нове життя.

Божевільний, із долею не кокетують! Я вихвалявся, що ніколи не перетворюся на старця, натякаючи, що матиму відвагу власноруч перервати своє життя. Пам’ятай, з природою не жартують, вона запам’ятовує кожне слово і потім віддзеркалює його у нашому майбутньому.

Не думай, що вже аж такий я був тоді егоїстичний і мене не гризла совість. Соромився я і осуду дітей. Саме тому вистарав для них стипендію до Австрії. Я потішав себе, що забезпечив хлопцям надійне майбутнє і звільнив тебе від клопотів. Погодься, влаштувати навчання за кордоном — не кожному під силу. Мені здавалося, що таким чином хоч трохи викуплю свою провину перед родиною.

Але врешті я таки цілковито захворів Іолантою, і без неї моє життя втрачало сенс. Здавалося, що й дня не проживу без її пестощів. Мій стан нагадував сп’яніння. А вона все під’юджувала, розпалюючи вогонь бажань. Якби хто-небудь мене отверезив, я би побачив усю цю марноту. Та, на жаль, жодна душа не вилила на голову цеберко зимної води.

Хоча ні, кривлю душею, життя не раз мене попереджало, тільки вуха не хотіли слухати, а очі бачити. Всередині мене тоді вже вилупився і надійно окублився спокусник, який шепотів своїм зрадливим солоденьким голоском:

— Злізь із насидженого місця, озирнися довкола, зірви заборонений плід, ти ж вартий більшого. Vita sine libertate, nihil, [25] — повторював мої ж слова.

Своїми улесливими хитрощами він виманив мене з милого раю і закружляв вирами жорстокого життя. А коли йому обридло, покинув мене самого крутитися, як дзиґу. Врешті-решт я зупинився і зрозумів, що трону вже нема та й повертатися нікуди. Навіщо долати такі важкі уроки життя? Люди недалекоглядні і я був такий самий.

Коли переді мною постав остаточний вибір — ти чи вона, я вибрав її. Визнаю, я б не наважився на такий крок, якби ти тоді не поїхала до Франції. Набагато легше тікати з дому, коли нікого немає.

А надалі нове життя сяяло чарівними вогнями і вабило своєю незвичністю. Попереду обачилися самі злети! Тим паче, що на рівні підсвідомості мав певність, що там, десь далеко, на мене завжди чекатиме міцний оплот. Я розправив крила і таки зробив той триклятий крок до хмар, де вертіла хвостом моя звабниця. Та замість зірок вона потягла мене до землі. Засліплення не зникало, я все ще щиро вірив, що приземлився на смарагдовій галявині в раю, забувши, що найзеленіша трава росте на болоті.

З одного боку, це був мій вибір, а з іншого — потрапив у безвихідь. Знову лукавлю, вихід завжди є, для цього досить взяти сокиру і прорубати його крізь перепону, хай це будуть навіть гірські пасма чи айсберги. Шкода, що не знав свого майбутнього. Чому тоді не звернувся до піфій? Вони б мені підказали. Найпечальніше те, що я не потребував правди. Наївний дурень, не зауважив, як перерубав канат, на якому тримався тоненький місток, що з’єднував мене з раєм. Мій останній порятунок провалився у безодню, а я залишився з іншого боку прірви.

Довелося переконати себе, що мій вибір є найкращим. Ми ж завжди любимо виправдовувати свої вчинки. Моя нова муза сяяла молодістю і привабливістю. Вона підступно, як Даліла, приспала мене і забрала мою волю. А ти, любове моя, страждала і тут подвійна моя вина перед тобою.

Друзі намагалися мене переконати, що час схаменутися, та я й слухати не хотів.

— Це моє життя, і ніхто не заборонить мені бути щасливим ще хоч кілька років, — обрубував усі розмови.

— Ти подумав про старість? — викликав мене на відвертість Олесь.

— Вона мене не цікавить. Хтозна, скільки мені судилося жити.

— А якщо довго?

— Не думаю.

— Ніхто не знає, коли зустріне свою смерть. Велика помилка її не недооцінювати. Вона підступна і справедлива.

— Я не боюся її, — гордо посміхнувся.

— Даремно, перед її лицем не приховаєш жодного гріха.

— Я не вважаю гріхом, що обрав інший шлях.

— Зробивши нещасними інших людей, — похитав головою Олесь.

— Кого це?

— У першу чергу Олену й дітей. Вона так страждає, що ми боїмося, щоб чогось лихого не витворила.

— Нікому нічого не зобов’язаний! Мої діти краще з тебе знають, що я можу ще їм дати і що вже дав. Скаржитися їм нема на що. А щодо Олени, то я їй не заважаю робити те, що хоче, і нехай мені не заважає, — гостро відповів.

— Вона дуже ображена.

— Чим же? Тим, що все залишив і нічого не взяв?

— Каже, що ти її використав, а як стала непотрібною, викинув.

— Я їй усе залишив, нехай не влаштовує мені істерик.

— Усе, окрім себе.

Олесю, ніхто не може зрозуміти, що досі моє життя було марним! Воно врешті повинно стати повним. Я нікому не заважаю жити, скоріше навпаки. І на тому диспути припинимо.

Смішно, але вперше серце тьохнуло за тобою, коли Іоланта відмовилася прасувати щодня мої сорочки. Перший сигнал! Та я не хотів замислитися. Хіба на такі дрібниці варто звертати увагу, коли переступаєш поріг другої молодості? Згодом моя звабниця стала сама собою, зникли ангельські крила, а німб довкола голівки почав трансформуватися у ріжки. Вона вправно вела мене прямісінько до геєни огненної, а я біг за нею під насмішкувате нашіптування змія. Він глузував з мене, плодячи своїх виродків у моїй душі. Вони не давали опам’ятатися і дослухатися до сторонніх порад.

Одного разу хтось мені сказав:

— Озирнися довкола, світ загадковий і таємничий.

— Дурниці, — відповів, — Таємничості у ньому настільки, наскільки ми йому прималюємо. Все ясно і прозоро.

— Мені шкода тебе, — почув відповідь.

Я тільки відмахнувся — було б за що шкодувати…

Але життя з Іолантою ставало все нестерпнішим. Небесне створіння виявилося справжньою гарпією і ще й до того німфоманкою. На мою теперішню думку, їй місце у психіатричній лікарні. М’яко кажучи, поведінка її стала просто неадекватною. Справжнісінький вампір, який, випивши до останньої краплі мою кров, без жодних докорів сумління забрався геть. Від одних спогадів по шкірі пробігають мурашки. Як я міг закохатися у таку хворобливу натуру? Справді мала щось не гаразд із психікою, бо зчиняти такі скандали з нічого могла лише людина з хворою головою. Тепер, аналізуючи минуле, так і не збагну, чим їй вдалося так міцно прив’язати мене до себе. Зрештою, що казати: навіть ще в ті дні я замість того, що б покаятися і посипати голову попелом, далі переконував себе, що мій вибір — найкращий. Вперта чоловіча натура.

Колосальне полегшення я відчув тільки тоді, коли Іоланта мене покинула. Можеш мені повірити. Врешті дурман розвіявся, і виявилося, що перебуваю зовсім не там, про що марив і до чого, як мені здавалося йшов, а сиджу по вуха в лайні. Навколо чужі осоружні обличчя, а рідні і бажані — далеко. І зовсім не тому, що відстань між нами вимірюється в сотнях кілометрів. Прірва між нами має інші одиниці вимірювання, а може не має їх узагалі…

Я зостався сам на сам із розбитими ілюзіями. Не раз питав себе, навіщо знищив родину. Заради чого позбавив себе затишку і радості батьківства? Кому потрібна така жертва під гаслами марних ідей, проваджуваних звичайним потягом плоті?!

Хоча, правду кажучи, навіть тоді я ще не розумів усієї глибини рани, яку заподіяв усім нам і в першу чергу собі.

Скажу дивну річ. Тобі пощастило, моя мила, що звільнилася від мене і обтріпала від нафталіну забуті таланти. Чому ти цього не зробила раніше? Яке б ми мали, кохана моя, щасливе і наповнене сенсом життя! Ми би взаємно збагачувалися через постійне змагання, а такого партнера не покидають. Знаю, будеш заперечувати і виправдовуватися. Але справді, що зробила ти задля своєї мрії? Чому не боролася?

Вибач, що ось так накинувся, мені дуже бракує тебе, і що далі, то більше. Ти залишилася єдиним промінчиком у моєму житті. Немає у мене ріднішої душі, ніж ти. Я не маю навіть вірного друга, якому б міг вилити свою душу. Ніхто, крім тебе, не має права зловтішатися моїми стражданнями. Знайомих багато, а поділитися ні з ким. Вони робитимуть жалісливу міну і навіть дадуть добру пораду, та в душі радітимуть моїм мукам. Нижчі завжди тішаться негараздам вищих, адже час відплати настав, і вони є свідками того. Яка насолода рятувати того, від кого ще вчора залежав?

Я зрозумів, що втратив тебе назавжди, коли ми зустрілися на книжковому форумі за чотири роки після нашого розлучення. Любове моя, ти виглядала тоді, як відроджений із попелу Фенікс. Та ще й поруч із тобою був той реставратор Пантелій. Знаю, що він талановитий, хоча багато в чому його не сприймаю.

Чому ви разом і як познайомилися?! Таке враження, що наш цапоногий бог лісів знав, коли прискакати. О, хитрун уміє втішати! Напевне, так і опинився у твоєму житті. Та що казати, Пантелій зайняв моє місце у твоєму серці. Це я з першого погляду зрозумів на форумі. Я ще зробив останню спробу тебе повернути, та ти брутально мене відштовхнула і побігла за ним.

Того ж вечора я в розпачі зателефонував до Жана, хотів довідатися усі подробиці. Він мені розповів про твій приїзд у Сержі. Тебе цілком не захоплювали святі місця, як мені розповідала, ти прагнула зустрічі з Жаном. А там чекало розчарування — Жан виявився одруженим. Я й сам не знав, що він так раптово змінить свій статус. Погодься, тебе приголомшила така неочікувана новина, і тут виповз цей тип. Вибач, я так кажу про твого Пантелія. Тож треба, щоб у Жана був такий сусід! Так, він дуже захопився тобою. Невже ти його покохала? Переконаний, що ні. Визнай відверто, благаю. Не заперечую, він розчинив перед тобою двері, в які я тебе не пускав. Думаєш, що завдяки Пану тобі вдалося розкрити себе? Помиляєшся, ти зробила все сама.

Даруй, що трохи відхилився. Смішно, та я тебе постійно ревную до Пантелія. Він зробив те, чого я недогледів — розпізнав глибини твоєї душі.

Того вечора ми довго розмовляли Жаном. До речі, тобі буде цікаво: Жан так і не став щасливим зі своєю дружиною Марі. Напевно, шлюби за розрахунком не приносять втіхи. Та зараз не хочу про нього говорити.

Після форуму я почувався дещо загубленим, та однак залишався надалі зазнайкуватим дурнем. Тепер мені зрозуміло, що то були не мої переконання, а підступне нашіптування змія. Той вилупок навмисне поставив за мету змусити мене забути про душу. Мене, мою душу й надалі не обходили таємниці буття.

Скажу нині: що доброго в тому, щоб бути переконаним прагматиком? Звичайно, не варто закликати і до фанатичної віри в містичне, однак у душі завжди має бути закуток для довіри і поваги до невідомого, принаймні для дитячої допитливості. Газети, політичні бесіди, останні новини, — це все добре, та без розуміння сенсу життя вони нічого не варті. Інтуїтивно я відчував брак чогось дуже важливого, однак відповіді не мав, лише страшна туга частенько підступала під самісіньке горло. Зараз розуміння викристалізувалося, мов та сіль в перенасиченому розчині.

Десь у той час зустрів у філармонії Марину. Страшенно їй втішився, адже вона уособлювала зв’язок із колишнім утраченим світом. У моїй сутінковій самотності це було як віконечко до минулого світла. Я запросив її до свого помешкання. Попервах ми розмовляли про високі матерії, я читав вірші Яніса Рицуса, а потім напилися, як свині. Не пам’ятаю достеменно, як усе відбувалося, та врешті я її поцілував. А далі напала мана: мені здалося, що це ти поруч, і я назвав її твоїм іменем. Власне, якби не цей некерований сплеск мого хворого сумління, то було би продовження. Наче не я, а чийсь перст згори зупинив це безглуздя. Марина образилася і пішла геть. На ранок туман розвіявся, і я був вдячний долі, що не трапилося те, про що б жалкував до кінця днів своїх. Повір мені, якби не сповідь, ти б ніколи не довідалася про нашу зустріч, та зараз, після того, як я стояв на порозі смерті, ніщо не хочу приховувати.

Цілую тебе, моя мила. Я часто повторююся, та ти не уявляєш, яка для мене насолода розкривати крок за кроком тобі свою душу. До того ж так вдається набагато глибше її пізнати самому. Нехай ангели супроводжують твій сон, а я з нетерпінням чекатиму завтрашнього дня, щоб знову повернутися до тебе.

3.02.20… День третій

Я знову з тобою. Якби ти знала, яке щастя повертатися щоразу до тебе! Чи ж колись уявляв, що матиму таку насолоду від сповіді? Не подумай, що хизуюся своєю красномовністю, ні, мені хочеться передати найточніше свій стан. Вибач, якщо інколи роблю відступи, але вони потрібні, щоб пояснити якомога ближче до правди.

Час — підступне створіння. Він тікає, коли його потребуємо і повертається з надлишком, коли не знаєш, що з ним робити. Зайвий час — велика проблема, і значно загрозливіша, ніж його нестача. Після роботи я не мав куди себе подіти, виявилося до дідька дозвілля. Рутинної роботи нагромаджувалося немало, і проблем було по зав’язку, та вони перестали мене цікавити. Я втратив інтерес до життя. Здавалося б, сідай і твори шедеври! Та проблема у тому, що натхнення не викличеш на замовлення. Воно ще впертіше, ніж невблаганний час, — приходить не тоді, коли його запрошуєш.

Раніше, бувало, воно, нахабне, полюбляло з’явитися неждано-негадано у найнеслушніший момент, без жодних попереджень. Ставало собі безцеремонно на порозі і зухвало піддражнювало. І душу від його погляду аж перевертало. Вона, як навіжена, тішилася від його присутності. Годі було й зупинити, коли вони вкупі шаленіли в біснуватому танку, підкоряючи мене їхньому несамовитому виру і перетворюючи на смиренного слугу, що лише виконує їхню волю. Хоча, зізнаюся, — це були найщасливіші хвилини життя.

Так от, коли в мене виникло доволі часу, і я запросив натхнення у гості, то воно мене проігнорувало. Я благав, а воно, паскудне, і слухати не хотіло. Падав на коліна, а воно безжалісно відверталося в інший бік. Жодними вмовляннями, навіюваннями, проханнями, заклинаннями не можна було повернути йому погляд до моєї душі. І чого варте було в такому випадку моє життя?

Не відаєш, як мені стало лячно: Пегас покинув мене назавжди.

— Воно тобі не потрібне, в житті є стільки задоволень, яким можна заповнити час, — знову ожило шипіння.

І я ображено вирішив: обійдуся і без натхнення, у мене вже є досить здобутків, то й заповню порожнечу чимось іншим. Є такий давній і дивний вислів — «убивати час». От я його і почав убивати. Відвідинами різних презентацій, виставок, конференцій і клубів. Чи стало від того легше, веселіше? Тільки в хвилини того так званого убивства. Але як тільки вмовкав відволікаючий шум публічності, як я знову впадав у ще більший сум і щем душі. Адже душу не обдуриш. Вона може мовчати, не дорікаючи, але — нехай я правду можу сховати від себе і прикинутися, що все добре, — та душа ж її знає завжди, тільки спитай, починає боліти.

Зараз я знаю, чому натхнення не приходило, воно не мало куди завітати. Моє нутро вщент заповнили паразити, що плодилися з космічною швидкістю. Одні гади породжували інших, відкладаючи міріади яєць. А я, наївний дурень, про них і не здогадувався, сприймав їхні підказки за власний розум. Якби ти знала, як вони фахово підкидають фальшиві принади для власного самозбереження. Наприклад, колекціонування — одна з їхніх витівок. Це така тонка гра, що відразу її і не розгадати. Під їхнє нашіптування я вирішив збирати марки і монети.

Відвідини клубів колекціонерів успішно з’їдали час. Що ми там робили? Нічого мудрого — час від часу хизувалися якимсь раритетом. На щастя, це заняття мене так і не поглинуло цілком, хоча ця патологія досить швидко поширюється в душах людей. На перший погляд — цілком невинна розвага, та з часом розростається раковою пухлиною, пожираючу душу. Я особисто бачив людей — цілковитих рабів своєї пристрасті.

Понад два роки пролетіли, як один день, і не принесли нічого цінного. На моєму шляху зустрічалися різні жінки, та жодна не принесла втіхи. Мені страшенно бракувало визнання, а музи порозліталися врізнобіч. Вже почав охоплювати відчай, і раптом доля знову підсунула сюрприз.

Якось на черговій вечірці мене представили одній вельми шановній гранд-дамі. То була не проста особа — мала неабиякий вплив у найвищих колах. Цікава жінка, нічого не скажу, одразу зауважив її непересічність.

— Давно мріяла з вами познайомитися, — радісно подала руку, — багато чула про ваш талант, ви справжній геній.

— Ви перебільшуєте, — поцілував їй руку.

— Навіщо мені казати неправду? Я завжди щира. Деякі ваші вірші я вважаю шедеврами. Вони бездоганні.

— Для поета чути такі слова — найкраща винагорода, — схилив голову.

І далі вона безперестанку наговорювала мені самі компліменти. «Нарешті, — думав, — з’явилася та, хто зрозуміє мою втомлену душу. Є ж у світі однодумці! Це так гарно — думати і мріяти в унісон…»

Я був щиро вдячний долі за такий нежданий дарунок. Втомленому подорожньому в пустелі ласкаві руки запропонували напитися з долонь джерельної води… Ми домовилися про наступну зустріч, і від того часу вже не розлучалися.

Спочатку між нами і гадки не було про якісь інтимні стосунки. Гранд-дама стала для мене уособленням турботливої матері.

— Моє покликання — допомагати мистецтву пробитися через завали безнадії, — любила не раз повторювати.

Мені подобалося проводити з нею вечори у нескінченних бесідах. Ми навзаєм із нетерпінням очікували наступної зустрічі. Завдяки їй мене перестала мучити самотність. Чи то наплив натхнення, чи безмежна вдячність — суть не в цьому, мушу визнати — нова знайома змінила моє безбарвне існування. Вона, як вправний провідник, вивела мене з нетрів. Вдячність переповнювала мою душу, а головне, постійно хотів їй чимось догодити. І тут виринув з глибин пам’яті мій перший вірш — «Букет квітів». Пригадалися очі мами, переповнені гордістю за свого сина. На одному подиху я написав поему і присвятив моїй рятівниці. Стріла потрапила у яблучко, у найсміливіших своїх прогнозах я не очікував такого успіху. Фортуна знову повернулася до мене. Відтоді в мене з’явилося хворобливе бажання бачити вдячність в очах цієї жінки, а вона, в свою чергу, також у боргу не залишалася.

Прихильність моєї патронеси (так я її називатиму, бо називання за іменем перетворить її на щось цілком інше, що було не найголовнішим між нами) виявилася потужним трампліном у моїй кар’єрі. Невдовзі, завдяки її зв’язкам, мені запропонували нову посаду, на кілька щаблів вищу за попередню. Тепер під моїм керівництвом працювало значно більше людей. Нарешті я повернувся у свою стихію! Нова робота поглинула мене з головою. З’явилися цікаві перспективи, та й натхнення почало частіше заглядати до моєї оселі.

За своєю сутністю я дослідник, а тут ще й отримав такий полігон для дій! У голові зароїлися нові ідеї. Від першого ж дня я почав їх методично втілювати. Нова мітла завжди мете на новий лад: найперше встановив свої суворі закони, а тоді холоднокровно замінив старих працівників своїми людьми. Ти ж знаєш, що безкомпромісний Аполлон не слухає жодного скиглення. Інколи до моїх вух долітали чутки, що новий шеф — справжній деспот, проте вони мені лише додавали азарту.

Висока посада відкривала чудові перспективи і ще дужче під’юджувала моє самолюбство. «Ось і настав мій зірковий час», — задоволено потирав руки.

Зазначу, що успіх не йшов — він біг мені назустріч. Я почувався самовпевнено, здавалося б ніщо не похитне мого п’єдесталу. Саме тоді до мене долетіла звістка, що помер твій Пантелій. Буду щирим, моє серце сповнилося радістю, я навіть голосно вигукнув:

— Помер великий Пан! — цитуючи відомий вислів Плутарха.

Даруй, що вдаюся у такі деталі і повторюся: вони, мабуть, тобі неприємні, адже саме Пантелій став для тебе надійною опорою, коли ти залишилася сама. Тільки все одно мушу признатися: на той час я просто ненавидів його, і найперше за те, що програв йому битву за тебе.

Але продовжу.

Патронеса заволоділа моєю творчістю, роботою і дозвіллям, а синівські почуття переросли у щось цілком інше. Мені дуже подобалося бути з цією жінкою — мабуть, чисто виражений комплекс Едіпа. Я не бажав розуміти небезпеки нашого зв’язку. Пригадуєш, які страшні випробовування випали на долю нещасного царя Фів? А піфії його ж попереджали! Бідолаха не зрозумів їхніх пророцтв. Про Едіпа часто кажуть: без вини винний. Колись і я так уважав. Молодий відчайдух не відав, що вб’є рідного батька, розгадає загадку Сфінкса, в нагороду за це стане царем Фів, одружиться з власною матір’ю — Іокастою, та ще й народить з нею двох доньок і двох синів. Винен чи ні? Ось де прихована таємниця. А я тепер знаю — винен, хоча це слово тут не цілком слушне.

Можеш мені заперечити: ніхто, крім нього, не поборов Сфінкса. Здавалося, Фортуна була з ним. Та ця видима перемога насправді стала ще страшнішим падінням. Чи потрібна вона?

Коли ж Едіп довідався про свій ненавмисний гріх, виколов собі очі і пішов старцювати з палицею в руках. Зауваж, як схожі наші долі. Йому, як і мені, успіх поспішав назустріч. Я частенько хвалився, що поборов свого Пітона, як і Едіп Сфінкса. Це ілюзія. Справжня розгадка прийшла до нас обох занадто пізно.

За які гріхи така страшна кара? Весь секрет у Сфінксі, точніше у його загадці: «Хто вранці на чотирьох, вдень на двох, а ввечері на трьох? Ніхто зі всіх істот не змінюється так, як Він. Коли на чотирьох, тоді має найменше сил і найповільніше рухається».

Пригадуєш, Едіп, не задумуючись, відповів — «Людина». Безголовий натовп репетував «Ура! Людина знищила Сфінкса! Ми вільні!». Та, як не прикро, це фатальна помилка. Це слово вбило лише тіло страховища, а його дух залишився неушкодженим і почав мстити. Отож, відповідь виявилась правильною лише частково. Вона знищила вартового, проте двері в рай не відкрила.

Що означає слово «людина»? Відповідатиму за себе: я його ототожнював із розумом — те, що видимо лежить на поверхні, як і проста відповідь Едіпа. «Сogito ergo sum» [26]. Так думав Рене Декарт, і так думав я. Ми гіперболізували значення людського мозку, мріяли створити нову філософію, де віру замінює розум.

Я хизувався своїм інтелектом, уважав себе обраним. Мені здавалося, що давно вже осягнув тонкощі мистецтва. Абсолютна маячня, повір мені. Жалюгідний невіглас! Чому так неуважно читав філософів?!

Едіп прозрів і виколов собі очі. Який сенс бути зрячим і не бачити суті? Трагічно закінчився довгий і важкий шлях царя Фів, та він був не марним. Наприкінці життя він все ж таки знайшов правильну відповідь, яку й забрав із собою в могилу. Запитаєшся: чому нікому не сказав? Її заборонено розголошувати. Доки людство відповідатиме на загадку Сфінкса простим словом «Людина», його очікуватиме доля царя Фів. Той, хто віднайде розгадку, зрозуміє, ким є насправді, й уже ніколи не вважатиме себе обраним.

Розумом мудрість не осягнути. Вона подібна до світла, яке раптом увімкнули в темному приміщенні. Стають видимими приховані предмети, а вони ж завжди були на своїх місцях. Знаєш, яке найперше відчуття виникає? Не повіриш — сором. Та його варто чимшвидше побороти, бо добра від нього не вельми багато. Без сумніву, не зашкодить належно оцінити минулі думки і вчинки, але помірковано, аби самоаналіз не переріс у самокатування. Прагну понад усе розпочати своє життя з чистого аркуша, однак це можливо лише після очищення. Тому, благаю, вислухай до кінця.

У мене виникло хворобливе бажання розчинитися у лоні матері! Знову аналогії з Едіпом. Бачиш, нічого немає нового. Все вже колись відбулося і щоразу повертається на новому витку. Зрештою між нами розпочався бурхливий роман. Її почуття, як я вже згадував, нагадували материнську любов, і мені це подобалося. Тривали ті стосунки не так уже й мало — майже чотири роки.

За цей час я міцно утвердився на своїй посаді, і мені постійно допомагала моя патронеса. Щиро кажучи, я прив’язався до неї, хоча, як зараз розумію, то була хвороблива залежність. Непомітно для самого себе я перетворювався на її в’язня. Вона ніколи не нагадувала, проте на рівні підсвідомості мене мучило завжди те, що своїм становищем завдячую головним чином їй.

Патронеса нічого і нікого не боялася, крім старості. Вона була старшою за мене на п’ять років, а це для прекрасної статі не мало. Можна написати поему про те, як ця жінка молодшала на очах. Важко уявити, скільки зусиль вона тратила, щоб тримати себе у такій чудовій формі. Я навчився підігравати їй: театрально захоплювався її виглядом, вихваляв її розум і далекоглядність.

Тобі дивно, що не називаю імені цієї жінки, даруй, не хочу. Наш зв’язок, з одного боку, зробив мене успішним, а з іншого, — я себе зневажав, що був до певної міри її утриманцем. Не заперечую, вона мені подобалася, і наші стосунки мали свою родзинку, та коли ми не бачилися, ніколи не сумував. Найважливішим для мене було те, що вона дарувала мені забуте почуття насиченості і задоволення, як дитині. Я став цілком залежним від неї, як реципієнт від донора. Повір, це добряче мучило. Бувало наівть ненавидів прокляту залежність від її примх, та вирватися з полону не вистачало сил.

Здавалося, кінця і краю не буде нашому зв’язку. Я втрачав себе. Регресивний стан і повна капітуляція. Щоразу, коли моя душа повставала, намагався переконати її, що мій вибір найкращий. Та чи це був справді мій вибір? Патронеса не жінка — вона пітон, що втягав мене живцем у своє черево. Він заковтнув майже все моє тіло, стирчала лише голова, покірно чекаючи на останній ковток.

Завдяки її зв’язкам я відвідував міжнародні симпозіуми, мене запрошували на престижні вечірки та бенкети. Вона була заміжня, однак усі заходи ми завжди відвідували вдвох. На щастя, в неї не виникало думки розлучатися зі своїм чоловіком, інакше, я був би змушений одружитися з нею.

Я знав, що подобаюся й іншим жінкам, однак про них треба було забути назавжди. Суперниць не могло бути. Патронеса була дуже ревнивою і ненавиділа усіх гарненьких жіночок, зокрема мою секретарку Гелю, яка мене обожнювала. Та дівчина вже б давно не працювала в нашому інституті, як би не мала потужної підтримки. Наші очі не раз зустрічалися, і в її погляді я бачив захоплення.

До речі, одного разу Геля несміливо постукала в двері мого кабінету.

— Дозвольте, зайти, — сором’язливо опустила очі.

— Слухаю тебе, — відірвався від паперів.

— Мені дуже важливо знати вашу думку.

— Про що?

— Я пишу вірші, хочу подарувати вам свою першу збірочку.

— Ти вже її надрукувала? — здивувався я.

— Щойно забрала з друкарні, — зашарілася.

— Дякую, обов’язково прочитаю і скажу свою думку, — відкрив книжку і на першій сторінці й прочитав дарчий підпис: «Від щирого серця і з любов’ю».

Свою обіцянку я одразу ж і забув.

Із кожним днем я все міцніше утверджувався на новій посаді. Та чим вище злітав, тим більше боявся падіння, у багатьох колегах вбачав потенційних суперників, які так і чигали на моє місце. Найбільше непокоїв мене перший заступник. Він був непоганим професіоналом і добре розумівся на нашій справі. Без мене він дав би собі раду з усіма завданнями.

— Він небезпечний, — якось сказала патронеса.

— Я відчуваю нутром, — погодився.

— Треба його усунути з дороги.

— Але як? Він має непогану підтримку. Не вижену ж його просто так.

— Причина завжди знайдеться, — підморгнула.

— Так, та що тоді про мне говоритимуть?

— Ти бог, і вправі розправитися зі смертними, як забажаєш, — знову почулося улесливе шипіння.

— Зробимо хитріше, — лукаво посміхнулася моя патронеса.

— Як?

— Покладися на мне. Тебе не буде.

— А де ж я подінуся?

— Поїдеш за кордон. А я тим часом усе організую, ніхто й не здогадається.

— Непогана ідея, — зрадів я, бо значно приємніше робити чорну справу чужими руками.

— Незабаром Всесвітній конгрес у Берліні.

— О, це моя давня мрія!

— Бачиш, як добре все складається.

— Там величезний вступний внесок.

— Не хвилюйся, коханий, перерахуємо кошти з певного рахунку і оплатимо все за найвищим розрядом.

— Що б я робив без тебе!

— Простим смертним туди не потрапити. Та це не стосується тебе, ти ж Феб, — засміялася, — кому ж як не тобі там сяяти?

— А ти зі мною поїдеш?

— Чом би і ні.

— А що з моїм заступником?

— Будь спокійний, усе зроблять інші, як у казці про попелюшку: пташки відділять полову від зерна, миші позамітають у хаті, щоб жодного сміття не залишилося, — зловтішно засміялася.

— Ти всесильна, не лякай мене, — обняв її.

— Так, коханий, визнаю. Шкода того дурня, який з’явиться на моїй дорозі.

У Берлін з’їжджалася з цілого світу мистецька сметанка. Чесно визнаю, як би не вона, про таке відрядження і не мріяв би. Лише вступний внесок чого вартував, не кажучи вже про оплату п’ятизіркових готелів, фуршетів, бенкету й інших заходів. Я без упину вихвалявся перед колегами і знайомими майбутньою поїздкою, радісно помічаючи чорні іскорки заздрощів у їхніх очах. Quod licet Jovi, non licet bovi [27], — частенько повторював собі. Чи ж є хтось достойніший за мене?

Надходив час від’їзду. Та не все вимірюється знайомствами і зв’язками. Сталося так, що патронеса не змогла мене супроводжувати, — захворів її чоловік. Чесно визнаю, мене ця звістка втішила, оскільки вже давно мріяв хоч ненадовго вирватися зі своєї в’язниці.

— Мені не хочеться без тебе їхати, — вдавано сумно брехав.

— Ти повинен засяяти в цьому товаристві снобів, такий шанс випадає не часто, — поцілувала мене в чоло, як дитину.

— Мені буде самотньо, — продовжував гру в малого хлопчика.

— Що робити, обставини нас розлучають.

— То відклади їх, — перелякано затамував подих (а якщо відкладе?).

— Не можу, треба робити операцію, я вже домовилася з добрим хірургом, зволікати небажано. Все збіглося на цей тиждень.

— Так серйозно, — зітхнув я з полегшенням.

— Як бачиш.

— Скільки ж днів я буду без тебе, — підвів страдницьки очі до неба, щоб вони не виказали радості.

— Усього-на-всього тиждень, любий. А коли повернешся, вже не побачиш свого заступника. А ще маю хитромудрий план щодо твого майбутнього. Мені вже набридла твоя посада, найвищий час подумати про щось цікавіше.

Я знав, вона не вигадує. Ця жінка і справді мала колосальні можливості.

Яка радість! Я їду до Берліна, та ще й до того ж сам, без супроводу! Конгрес — чудовий шанс заявити про себе на цілий світ. У мені жевріло ще одне приховане бажання: страшенно кортіло потрапити в Берлінську національну галерею і оглянути роботи Каспара Давида Фрідріха, а надто його «Одиноке дерево», про яке тобі розповідав учора. Його образ став для мене символом далекого минулого. Я хотів упевнитися, що тепер його засохлі цурпалки спостерігаю з чубків гір, які колись в моїй уяві були тлом. Ось я і досяг омріяних висот: престижна робота, перспектива росту, а мої нові творіння аудиторія зустрічає бурхливими оплесками. Чи й справді ті вірші такі геніальні? Радше данина високій посаді. Цитуючи відомого класика, з повною відповідальністю стверджую, що за останні роки я скотився до звичайнісінького «віршомаза», а душа вже давно мовчала. Я знав, як ніхто, що мої вірші вже не ті, як колись, і це добряче мучило.

Збираючись у поїздку, я натрапив на Гелину збірочку віршів. «Добре, що знайшов, — подумав, — а то вийшло негарно. Перегляну під час поїздки.»

Люба моя, я не чув інших душ. У літаку я швидко перегорнув її вірші, а тоді від нічого робити, підкреслив невдалі, на мою думку, сентенції, замінюючи їх іншими словами. За неповну годину я перекроїв усю збірку на власний смак. Ця робота мені дуже сподобалася, адже нищачи чиїсь думки, я самоутверджувався. Потім як непотріб кинув книжку на дно сумки.

Берлін, Берлін, тебе нелегко розгадати. Я мріяв цілий тиждень насолоджуватися тобою, а потім образно розповідати свої берлінарії фальшиво усміхненим заздрісникам! А ще мав намір оспівати у новоспеченому вірші твої чарівні вогні, щоб ті лицеміри щосили плескали у долоні. То чому ж ти, Берліне, влив ложку дьогтю в мій дзбанок з медом? Навіщо отруїв мою чарівну подорож?

Довга прелюдія, але вона не марна. Я хочу, щоб ти, любове моя, краще зрозуміла усю хвилю почуттів. На конгресі серед найвідоміших митців я зустрів чоловіка, якого там не мало бути. Як ти думаєш, хто це був? Присягаюся, ніколи не вгадаєш — нікчемний віршомаз, той самий, з якого я колись так вправно здер шкуру. Уяви, в залі на першому ж пленарному засіданні виліз перед мої очі, як Пилип із конопель, чи швидше як Пан з очерету (є така картина Арнольда Бйокліна), син професора Гроха. Мені здавалося, що я колись роздушив його, мов таргана, та він оклигав. Нахаба рідкісний, ще насмілився до мене посміхатися.

Без сумніву, ми обидва вдали, що зустрілися, як давні знайомі, не виявляючи жодної неприязні, однак у його очах я не міг не читати глибокої ненависті. Не сумніваюся: молодий Грох звинувачував мене у смерті свого батька. Ця зустріч цілком знищила мій добрий гумор і смак до подорожі. А тут він ще й запросив мене на екскурсію містом. Виявляється, мій запеклий ворог цілий рік жив у Берліні і навіть умудрився перекласти якусь свою мазанину на німецьку.

Мушу випити гірку чашу до дна, і це замість насолоди! Мене аж млоїло від гадки, що блукатиму з ним містом. Зрозумій, я ж приїхав сюди ще й у пошуках нового натхнення. А як же його віднайти, якщо поруч постійно крутиться обридливий тип? Замість того, щоб поринути у місто і в ньому розчинитися, мусив силою стримувати язик за зубами, щоб не наляпати чергових дурниць. Я мовчки спостерігав за причипендою, домальовував йому роги з копитами, як у Марсія, та уявляв, як вдруге здираю з нього шкіру. Це заняття спочатку розважало, але невдовзі обридло.

Мій супутник весело і безтурботно балакав, захоплено показував історичні пам’ятки. Цікаво, чому так поводився? Навмисне? Як йому вдавалося вміло приховувати свою ненависть? Він детально пояснив мені доволі непросту систему міського транспорту. Як виявилося, в Берліні багато вокзалів, і перевагу тут надають поїздам. Потяги прибувають з німецькою точністю і, якщо вивчити розклад, можна до секунди розрахувати свій час.

Востаннє ми бачилися з ним років тринадцять тому, і в мене геть з голови вилетіло ім’я мого нав’язливого супутника. Крутилися різні імена, та пригадати не міг, і це трохи бентежило.

— Які у вас плани, пане Грох? — звернувся до нього, коли ми сідали в електричку.

— Ярко, називайте мене просто Ярко, — посміхнувся білозубою посмішкою.

— Ви тепер поважна людина, і мені не личить звертатися до вас нешанобливо, — вирішив вдати дурника.

— Так, час летить, не встиг оглянутися, а вже сорок сім за плечима.

— Ви ще молодий, я ж на десять років за вас старший.

Він посміхнувся, що мене ще дужче роздратувало:

— Маю великі плани на Батьківщині, хоча доведеться частенько повертатися до Німеччини.

— А що ви збираєтеся робити вдома? — запитав я.

— Дім залишається домом, там завжди знайдеться робота.

— Повертаєтеся у рідне місто? — обережно запитав.

— Ні, до столиці.

— У столиці проблеми з помешканнями, — мене почав дратувати його зухвалий тон.

— У нас не буде. Батько моєї жінки — відомий хірург, він допоміг нам продати моє помешкання і купити у столиці нове.

— Та й влаштуватися на добру посаду нелегко.

— Думаю, що і тут у мене не буде проблем, плани наполеонівські, — щасливо засміявся.

— Які, якщо не секрет? — мене розібрала цікавість.

— Ми з вами зараз їдемо до станції Гауптбангоф, побачите витвір сучасної техніки. Це не вокзал, а колосальний монстр зі склобетону, який живе власним життям. Скільки ж поверхів там є, і кожний має свій перон, з якого в усі напрямки відходять поїзди. Заблукати тут елементарно, якщо не розуміти системи, — вдав, що не чує мого запитання.

З перону я чемно поплівся за Ярком лабіринтами, знайомими лише йому. Нарешті вийшли надвір.

— Довкола якесь поле, — озирнувся з цікавістю.

— Площа Вашингтона, зараз ми її перетнемо і потрапимо прямісінько до Рейхстагу, а там рукою подати до Бранденбурзьких воріт. Через них треба обов’язково пройти, адже вони символ возз’єднання Німеччини. Мені здається, що кожний з нас колись порушив єдність і має над чим замислитися.

Я здогадувався на що натяк, однак не мав бажання розвивати цієї теми. Можливо, зухвалець очікував, що попрошу в нього вибачення? Не дочекається.

Так у цілковитій мовчанці ми минули Бранденбурзькі ворота і вийшли на знамениту вулицю Унтер ден Лінден, а тоді попри Берлінську оперу і Острів музеїв попрямували до Олександрпляц.

— Ми на Олександрпляц сядемо на електричку і під’їдемо до Зоо.

— Ой, я не маю бажання йти до звіринцю.

— Я вас туди і не веду, там є ще одна цікава пам’ятка архітектури, яку варто оглянути.

Мені набрид мій запопадливий супутник, хотілося позбутися його чимшвидше. Не можу достеменно пояснити тобі свій стан, та його присутність мучила мене і не давала отримати насолоду від міста. Як же втекти?

На площі перед станцією Зоо було людно. «Непомітно розчинитися у натовпі», — свердлила думка.

— Тут кінцева зупинка двох автобусів — сотого і двохсотого, — обидва об’їжджають місто по колу, однак у першого менший радіус. Можна виходити в будь-якому місці, оглядати пам’ятки, а потім сідати у наступний автобус і рушати далі. Ніколи не загубитеся, головне, він завжди повертається на цю площу, — вгадав мої підступні думки Ярко.

— Якщо матиму нагоду, обов’язково скористаюся, — опустив очі.

— А зараз побачите вражаючу споруду, вона нікого не залишає байдужим. Ґедехтніскірхе, побудована наприкінці дев’ятнадцятого століття кайзером Вільгельмом ІІ на честь його діда.

Перед моїм зором виріс чорний від колишньої пожежі собор з обрубаною дзвіницею, схожою на уламки ракети. Вона ніби мала намір здійнятися до небес, однак блискавка безжалісно відрубала їй носа. Від напівспаленої вежі залишилася тільки основа, що прикипіла до даху будівлі.

— Вас не вражає? — поглянув із цікавістю на мене Ярко.

— Неприємне враження. Шкода, гарна кірха.

— Її мали зруйнувати, щоб нагадувала нащадкам про помилки батьків.

— Ceterum censeo Carthaginem esse delendam [28], — промовив із сарказмом і поглянув краєм ока на Ярка.

Я мав стовідсоткову впевненість, що він не зрозумів латини.

— Її ще називають «порожнім зубом», — не відреагував на мою сентенцію, — Смішно, часто буває так, що точиш зуба на когось, а потім виявляється, що залишилося одне порохно, замість небезпечного ікла стирчить гнилий цурпалок. Ґедехтніскірхе вирішили залишити такою, як вона є, на спогад про війну. А тепер зверніть увагу на восьмикутну будівлю поруч, засклену синім склом з височезною вежею — нова кірха.

Я тріумфував. Так йому і треба. Нема чого пхатися не в свою тарілку.

— Цікаве поєднання, — посміхнувся я краєчком губ.

— Concordia parvae res crescent, discordia maximae dilabuntur [29]. Людина незбагненна істота. Вона спочатку плюндрує храми, а тоді на руїнах будує нові. А нові зуби не виростають на місці спорохнявілих, — засміявся Ярко.

«На що він постійно натякає? Порожній зуб… Відбудований храм… Вихопень нещасний», — обурювався я подумки.

— Аналогій безліч. Та що б підняти настрій, зайдемо в Європа-Центр, — мій супутник постійно вгадував мої думки, тобто щодо настрою.

— Не дуже хочеться блукати магазинами, — незадоволено пробурчав.

— Я покажу вам плинність часу, — загадково підморгнув.

Любове моя, я не раз задавав собі питання: «Що таке час?» і навіть намагався дати відповідь. А тут його можна побачити на власні очі. Ми зупинилися перед чудернацьким приладом зі сполучених скляних колб і трубок, наповнених рідиною.

— Ось годинник, у якому час стікає звичайнісінькою водою. Чудо техніки і мистецтва, сконструйоване професором Гітоном. На перший погляд видається, що конструкція не дуже велика. Важко повірити, але він має вісімнадцять метрів висоти.

— Я б і не здогадався, що це якийсь механізм!

— Ось так стікає час, а ми намагаємося його зловити, — осміхнувся Ярко, — як написано у Святому письмі? Усе марнота.

Він мав рацію, і це ще більше виводило з рівноваги. Мене взяла злість: «Якого дідька марнувати час із неприємною людиною?» Вмить визрів хитрий план. Довкола маса туристів захоплено витріщалася на диво-годинник, отож, нескладно загубитися. Хитромудра затія виявилася не такою вже і складною, я навмисне затримався біля прилавка, а коли мій супутник втратив мене з поля зору, вийшов іншими дверима на вулицю.

Ось нарешті й довгождана свобода. Досить слухати хвалькуваті теревені чванька. Філософ знайшовся! На що натякає? Скільки б мені не показував Берліна, все одно він не стане кращим поетом, нехай не сподівається мене купити. І взагалі його присутність вносила дисонанс. Усе тіло трясло від несумісності наших біополів. Я злісно потішався, уявляючи, як той недоумок розгублено шукає мене серед натовпу. Нарешті! Час повернути втрачений спокій!

Хоча таки мушу визнати: екскурсія дуже допомогла орієнтуватися містом. Я сів у автобус номер сто і швидко піднявся на другий поверх, щоб випадково не зустрітися з Ярком. За декілька хвилин ми вирушити у напрямі до Острова музеїв. За кілька зупинок я побачив так давно знайомі з фотографій будівлі. Ось і довгождана мить!

Я не зайшов, а влетів в Альтесмузей, проте від античного мистецтва та давнього Єгипту чомусь не отримав задоволення. Сила-силенна людей скупчилася перед славетним б’юстиком Нефертіті, датованим 1350 роком до нашої ери. Навіщо всі її фотографували? Чи ж вони потім будуть вивчати кожну рису її тонкого обличчя? Хіба хтось із цих балакучих туристів хоч на йоту щось розуміє? Вони ж відвідують музеї лише задля позначки в нотатнику, щоб потім вихвалятися перед своїми родичами і знайомими, що бачили на власні очі світовий шедевр. От якби заглянути в людські голови і довідатися їхні думки під час оглядин дивотворів. Я певен: можна присягтися, що більшість взагалі нічого не думає. Вони заходять порожніми в музей і виходять з нього такими ж, але з почуттям виконаного обов’язку. Я зловив себе на тому, що сам став подібним до туристів, що метушаться залами в пошуках невідомих скарбів. Мені стало не по собі, швидко вийшов на вулицю і побрів далі.

За фасадом Альтесмузею натрапив на грандіозну будівлю. «Національна галерея», — прочитав уголос. Ось де моя душа отримає заспокоєння. Нарешті я побачу «Самотнє дерево» Фрідріха.

Оглядини розпочав з останнього — третього — поверху. Портрети, портрети, напудрені перуки, напомаджені обличчя, схожі на маски. Який дивний макіяж був тоді в моді: цілком втрачалися усі індивідуальні риси. Затемнені приміщення зі стародавніми іконами залишали мене байдужим. Я стояв серед старовинних полотен без жодних емоцій. Що я шукав? «Самотнє дерево»? Чи ще щось?

Другий поверх — збірки імпресіоністів Моне і Мане також не пройняли моєї душі. Та й Тулуз Лотрек мене не надто цікавив, оскільки далеко масштабніше зібрання я оглядав у Парижі.

Швидше б знайти зал німецького романтизму.

«Каспар Давид Фрідріх — славетний німецький романтик-пейзажист кінця вісімнадцятого століття — початку дев’ятнадцятого, вічний шукач вільного духу», — нарешті в одному з залів прочитав коротке повідомлення про автора. Я знав, що він не любив підписувати свої роботи, вважаючи себе тим, хто віддзеркалює Природу. Таке дозволяють собі лише генії. Пересічним людям не зрозуміти, як це не увіковічити своє ім’я.

Знаєш, моя мила, я багато над цим думав. Вища мудрість у тому, щоб дарувати таємно. Навіщо нагадувати про своє авторство? Ніхто не знає, хто є справжнім автором. Шедеври народжуються завдяки натхненню, а ми, прості смертні, не маємо змоги ні його контролювати, ні розгадати. Воно або приходить, або ні.

Я зрозумів Фрідріха. Його ставлення до світу було мені близьким. Самотнє дерево — знайомий образ. Ще недавно я вірив, що зі сяючої вершини спокійно споглядаю болотисту рівнину з напівзасохлим деревом. Та чи справді так є? Навіщо прийшов сюди? Уважно оглядаючи полотно, я щораз більше переконувався, — ми з самотнім деревом наче близнюки. Хоч я і був на вершині уявної слави, та радості від цього не мав. Я залишався надалі дуже самотньою людиною.

Що буде після моєї смерті? — намагався знайти відповідь на одвічне питання. Чи хтось згадає моє ім’я і мої вірші? Як потрапити у вічність? Невже треба вмерти, щоб люди гідно оцінили мене? І навіщо платити таку велику ціну за визнання? Яка мені з нього користь, якщо я цього не бачитиму? Чи маю страх Смерті?

Лякає забуття. Можливо, колись довкола цього самотнього дерева росли й інші дерева. Де вони тепер? Ніхто вже й не згадає. Звідки така впевненість, що визнання прийде після смерті? А якщо усі забудуть мене і життя прожив намарно?!

Я підійшов до наступного твору — «Хрест і собор у горах». Мене вабила філософія самотності, в якій останнім часом вбачав вищий сенс. Я переходив від одного полотна до іншого. У кожному творі віддзеркалювалося моє власне життя. Погляд зупинився на «Жінці біля вікна». Жіноча постать тривожно вдивлялася у відкрите вікно, за яким яскраво променіло сонце. «Це ж моя душа замкнена в темній кімнаті, мов у келії — майнула думка, — Чи не час вийти з духовної темниці? І чи не це і є виконане завдання життя, з яким можна себе привітати?»

Я вже вирішив піти геть, як раптом завмер на місці. Внутрішній голос заспівав: «Ось. Це воно. Задля цього ти і приїхав до Берліна».

Я зупинився мов укопаний. Переді мною «Острів мертвих» Арнольда Бйокліна. Як міг забути Бйокліна?! Він завжди чомусь був у мене на другому плані.

Якби ти побачила цю роботу, вона б і тебе потрясла. Посеред темних вод — скелястий острів. У центрі його серед згромадженого природою каміння пнуться вгору до нічного неба чорні кипариси. У ту хвилину вони нагадали мені обвуглену Ґедехтніскірхе. Вона також хотіла злетіти до неба, коли байдужа до цього бомба зненацька знесла їй голову. Чорні ж кипариси не бояться смерті, вони вже в іншому вимірі. Усі радощі і нещастя в минулому, попереду одна вічність.

До острова підпливає човен. Веслує сіра непомітна постать, а на кормі стоїть Смерть. Він знав, як її зобразити, щоб не було сумніву. При зустрічі з нею у нікого з нас, гадаю, не виникає сумніву щодо її реальності, хай як би ми її не зображали, уявляючи, що побачили ті, хто її зустріли і вже замовкли навіки. Весляра майже не видно, поруч із ним світиться ліхтар — остання надія.

Мене охопив жах. Це ж ніхто інший, як я веслую до місця свого спочинку. А вона, Смерть, гордо стоїть, повернувшись до мене спиною і вказуючи мовчки шлях до останньої пристані. Жодне полотно не могло зрівнятися з цим шедевром. Для мене більше не існувало нічого довкола, лише ця велична біла постава і темрява вод. Вона кликала мене за собою.

Яке безглузде життя! Навіщо, за що боротися, якщо всьому надходить кінець? Який такий особливий мудрий сенс є у щоденній метушні? «Життя — боротьба і подорож чужиною», — пригадався вислів Марка Аврелія. А «Острів мертвих» — повернення додому? Недаремно Сергій Рахманінов обожнював Бйокліна і побудував собі в Італії таку ж віллу, як на картині. Для чого це зробив? Стужився за рідною домівкою настільки, що вирішив відтворити її образ. А де він, наш справжній дім?

У таких роздумах я повернувся в готель і першого, кого зустрів, — свого набридливого супутника.

— Куди ви зникли, я вже хвилювався, — хитро посміхнувся Ярко.

— Я вас загубив, та ми ж не в лісі, — швидко відповів і поквапився до своєї кімнати.

Більше ми не зустрічалися. Хіба що в кафе готелю під час сніданку перекинулися кількома словами. Він уже не запрошував мене на екскурсії, та й часу майже не залишилося.

За тиждень я повернувся додому. Хоча, мабуть, слово «додому» тут не личить. Тепер я вже й сам не знав, що називати цим словом. Колись моїм прихистком був наш із тобою дім, моя непохитна фортеця. Вона так і залишилася стояти на варті втрачених цінностей.

Але час нищить безжалісно все, і ми йому в тому допомагаємо. Не пошкодував він і мого останнього оплоту. Ти ще довго зберігала тліючий каганець. Для мене образ нашого дому тепер нагадує обвуглену Ґедехтніскірхе, що світить зяючим отвором у небесну височінь. А вона ж колись також була прихистком, куди приходили знедолені питати про рай.

Руїна — це те, що залишилося від досконалої форми — порожній зуб, як висловився той Ярко. Такий рукотворний образ завжди нагадуватиме про втрачені ідеали. Я переконаний: первотвір ніколи не зникає. Він вічно живе, просто в іншому вимірі. Після зустрічі з «Островом мертвих» я переконався остаточно. В мені почали прокидатися з найвіддаленіших комірок пам’яті давно забуті відчуття. Я згадав навіть запах рідної домівки, що мене завжди зустрічав на порозі і якого вже нема. Зрештою, моє марнотне життя незабаром закінчиться, і тоді я попливу темними водами забуття разом зі своєю Смертю на дивний острів своїх ілюзій.

Напевно, я занадто вдарився у песимізм і філософію. Згадав наш дім, і мені стало дуже сумно за його теплом.

Так от. Я повернувся з Берліна туди, що почав називати домом і вирішив продовжити свій звичайний ритм. Поїздка зіграла дуже велику роль у майбутньому та, на жаль, тоді уся важливість цієї події не була відома.

Тут я повинен перервати потік думок. Кульмінація попереду і мені хочеться до неї добре підготуватися. Кохана моя, я змушений тебе ненадовго покинути. Завтра зустрінемося знову. Я кохаю тебе і цілую твої очі.

4.02.20… День четвертий

Люба моя! Цілу ніч не спав, думав, як найкраще передати тобі мої почуття. Ми, примітивні істоти, позбавлені правдивих засобів комунікації. Як описати тонкощі будь-чого словами? А стан душі? Погодься: слова, жести, міміка, зображення, кольорові чи об’ємні образи, що ми творимо, і навіть музика — усе це недосконалі і неповні, уривчасті, часткові вирази, за допомогою яких намагаємося розкрити себе іншим, чи навколишньому світу взагалі. Інколи людині здається, що вдалося, однак це лише грубе наближення, що не відповідає дійсності, суцільна ілюзія. Хіба можна вкласти нехай у найдосконалішу форму любов? Це те ж саме, що нескінченну кількість раз вписувати багатокутник у коло. Як би багато граней не додавати, все одно вони залишатимуться уламками прямих, намагаючись повторити ідеальні сегменти.

Люди недосконалі, і цьому є пояснення. Вони самі відмовилися від своїх ідеалів. Я переконаний: ті, хто будували Вавилонську вежу, знали прадавню мову. А потім, внаслідок своєї сліпоти, втратили її так само, як я втратив тебе. Ті будівничі зловживали своїм безсмертним даром, почали поневолювати природу для своїх низьких потреб. Та коли вони намірилися поневолити небеса, їхньому нахабству прийшов кінець. Вавилонську вежу чекало таке ж безталання, як і Ґедехтніскірхе. Зауваж: не має значення, коли була руйнація, суть же ж одна й та сама.

Переглянь уважно казки. Мало не кожна починається зі втрати чогось дуже важливого. Спочатку герой робить необачний вчинок, який виявляється фатальним, потім сіромаха довго теребить чуба і врешті вирушає на пошук своєї втрати. Інколи цей процес триває до кінця життя і не обов’язково увінчується успіхом. Пам’ятаєш, як повернути втрачене? Нагадую: стерти нескінченну кількість пар металевих черевиків.

Благословенні ті, хто на смертному одрі спокійно закрили очі, адже вони знайшли те, що шукали, і радісно зустріли свою останню хвилину. Всі інші перебувають у безперервному страху і, як вогню, бояться смерті. Вони так її бояться, що навіть ладні вчинити самогубство. На перший погляд — парадокс. Та наше життя складається з самих лише парадоксів. Знову я вдався в філософію, даруй, що відтягаю розповідь про найстрашніші хвилини мого життя.

Все йшло за планом, після повернення мене повідомили про звільнення першого заступника з роботи за власним бажанням. Я був щасливий. «Така доля чекатиме кожного, хто посягне на моє місце», — задоволено потирав руки. Одразу зателефонував до патронеси.

— З приїздом, коханий. Ти задоволений? — почув знайомий глос.

— І поїздкою, і вільною вакансією, кохана.

— Приємно чути.

— Коли ми зустрінемося? — награно запитав.

— Не знаю. Маю проблеми з чоловіком. Він дуже важкий після операції.

— А до речі, як операція? — згадав про її чоловіка.

— Той лікар має золоті руки, я йому дуже вдячна.

— То коли ж я тебе побачу?

— Дамся чути. Як тільки звільнюся, завітаю до тебе на роботу, а там вирішимо що робити.

Треба сказати: після повернення я відчув, що Берлін щось змінив у моїй душі. Важко пояснити свій стан. Особливо я не хотів зустрічі зі своєю благодійницею, більше того, її голос почав мене дратувати. Отож я дуже втішився, що наше побачення відкладається. Поклав слухавку і підійшов до вікна. «Скільки вулицею йде гарних жінок, а я до кінця життя буду з нею», — майнула думка, від якої всередині щось неприємно тіпнуло.

— Можна? — заглянула Геля в мій кабінет.

— Заходь, — відповів.

— Ви мені нічого не кажете, а мене так цікавить ваша думка.

— А так, я цілком забув, вибач, — дістав з шухляди її книжку.

— Вам сподобалося? — несміливо запитала.

— Ось, поглянеш, — повернув їй книжку.

Геля перегорнула навмання кілька сторінок і зблідла, певно, її вразили мої коментарі.

— Візьми і вивчай свої помилки, я все підкреслив, — посміхаючись промовив, — на твоєму місці я би витрачав час на хлопців.

Дівчина нічого не відповіла, взяла книжку і вийшла з мого кабінету. Мені стало ніяково, та за кілька хвилин я забув її ображений погляд. Мене не надто цікавили її повні сліз очі, а те, що перша сторінка з написом «Від щирого серця і з любов’ю» лежала подерта в смітнику, і поготів.

Із патронесою зустрівся аж за тиждень. Сподівався, що наша зустріч якось зітре, розчинить моє роздратування, але вона його навпаки посилила. Це було неприємно, але я нічого не міг із собою вдіяти. Особливо коли вона називала мене «маленьким». Ще недавно це мене не бентежило, та зараз від одного її голосу мене трясло. Я дивився на цю жінку іншими очима, усередині не жевріло вже жодного почуття. Не було бажання навіть її цілувати, не кажучи вже про інші пестощі. Негайно позбутися її опіки! Думаю, і вона зауважила зміни, хоча й удала, що не помічає холоду в моєму погляді.

Наступного ранку патронеса несподівано завітала до мене в кабінет. Ми сіли пити каву з коньяком і балакали про різні дурниці. Усе виглядало напрочуд мило, і я навіть встиг подумати, що, мабуть, усе ж таки з нею мені найкомфортніше. Та коли прощалися, стала зрозумілою мета її візиту. Якби ти знала, що вона мене попросила! Та ні, це виглядало не як прохання, власне вона, м’яко стелючи, насправді мені наказувала тоном володарки, від якого мене взяли дрижаки.

А від змісту прохання просто перехопило подих. Як наважилася таке просити?! Звичайно, я їй багато чим завдячував, але таке! Не повіриш, вона вимагала від мене, щоб я взяв на роботу до себе Ярослава Гроха та ще й на місце свого заступника.

— В тебе є вільна вакансія, маєш нагоду її заповнити.

— Я не братиму цього чоловіка до себе на роботу, — холодно процідив крізь зуби.

— Ти повинен його взяти, це моє особисте прохання, — не відступала, — тим паче, я для тебе її особисто звільнила, чи, може, заперечиш?

— Погоджуюся, тобі завдячую усім, та навіть, якби сам президент мене просив, я б не погодився, — обурився.

— Не розумію твоєї впертості, — суворо стисла губи.

— При всій повазі до вас, мені дуже шкода, — я навмисне звернувся до неї на «ви».

— Я щось не розумію вашої політики, — підхопила мій тон.

— Що ви маєте на увазі? — продовжував.

— Не раджу продовжувати у такому дусі.

— Я його не візьму і на цьому поставимо крапку, — гостро обрубав.

— Чим же він вам не пасує?

— Усім, я не бажаю про нього говорити.

— Прийдеться взяти, мій коханий. Скажу відверто, він потрібен мені.

— В якому сенсі? — здивувався я.

— Його тесть оперував мого чоловіка. Операція дуже дорога. Він не взяв з нас грошей, лише попросив допомогти влаштувати Ярослава на роботу.

— Отож, ти залагоджуєш свої фінансові справи моїм коштом, — необачно вирвалося.

— Он як ти заговорив! Щось у тебе коротенька пам’ять. Чи тобі нагадати деякі подробиці? — злісно блиснули її очка.

— Облишмо цю тему, вона нікому не приємна.

— Не облишу, поки не виконаєш мого прохання.

— Я не хочу нічого спільного мати з цією родинкою. Між нами давня ворожнеча. Хочеш чи ні, я залишуся послідовним у своїх діях.

— Чому ж тоді, послідовний мій, взяв його кузину на роботу, ще й стріляєш до неї очками?

— Я нікого не брав, це якась помилка.

— Як бачиш, ні, вона вже півроку у вас працює, — насмішкувато поглянула на мене, — ти забув скільки вона заплатила за своє місце? — вона вийшла і голосно хряснула дверима.

Я спочатку не зрозумів, про кого йшлося, а потім мене осінило. Я закам’янів, наче мене побив грім. Правду кажуть, що найбільші підлоти роблять найближчі люди, проте від свого найкращого приятеля я такого не чекав. Удар нижче пояса!

Тепер мені стало зрозумілим усе. Шкода, що запізно. Рік тому Олесь приїхав до столиці у якійсь важливій справі. Ми дуже зраділи зустрічі, адже давно не бачилися, і пішли випити по келиху вина. Гомоніли увесь день, аж до вечора. Він тоді якось між іншим запитав мене, чи можу взяти одну гарну дівчину до себе на роботу, а за цю послугу обіцяв добре віддячити. Якраз тоді в одному відділі звільнилося місце, і я пообіцяв прилаштувати його протеже.

Вічні його жіночі товариства! Я був певен, що то якась із його шанувальниць. Чи міг я знати, чия вона кузина! Цю подробицю мій друг навмисне приховав. Паскудник, мовчав, мов партизан. До того ж вона мала інше прізвище. Правда б ніколи не вилізла на поверхню, якби не прохання патронеси.

Жах! Двоє людей, яких я мав за найближчих друзів, так мене зрадили. Ну, нехай коханка не знала про мої стосунки з Грохом, але ж Олесь добре пам’ятав мою одвічну боротьбу з цією родинкою ще зі студентської лави!

Чорна невдячність! Ким би він був без мене? Хто кому зробив більше добра? І така підлість! Великий альтруїст — усім любив допомагати на словах чи за чужий рахунок. Не повірю, щоб Олесь не знав, ким доводиться ця особа сімейству Грохів. А я, дурень, хляпав вухами, повірив своєму другові. Чи ж так тепер його називати?! Пронизала дуже гострим болем зради. Олесь був єдиним моїм другом і соратником, принаймні я вважав його таким.

— Ти незаслужено страждаєш через зраду єдиного друга. Він злочинець! — почув на підтвердження своїх думок зловісне сичання.

А тут ще й жінка, якій я довіряв, підсуває таку свиню, та ще й так нахабно. Чи я зобов’язаний беззаперечно виконувати її накази? Не розумію, чим видатна ота родина, що мої найближчі друзі так її обстоюють? Якесь лихо! Як вони не розуміють, що своїм протекціями чинять мені зло? Я вирішив стати жорстоким і неприступним: якщо треба — відрубаю частину здорового тіла, однак не дам поширитися гангрені.

Страшна лють залила мене. Без сумніву, пора було відділяти своє «я» від настирного впливу патронеси. Дійшло до того, що вона ще й взялася погрожувати мені. Чи це не образливо? Я знову запрагнув незалежності і звільнення від накинутої мені поведінки «хлопчика в коротких штанцях».

Найближчого ж дня запросив її до себе додому. Ясна річ, що краще все залагодити без гучних і дражливих скандалів.

— Не розумію твоєї впертості, — холодно почала гостя ще у передпокої.

— Для мене об’єктивність понад усе. Якщо допускати нездар до нашого мистецького цеху, то ювелірна робота перетвориться на звичайнісіньке ремісництво. А якщо, не дай Боже, вони пролізуть у керівництво, то можна ставити хрест, — намагався пояснити.

— Його батько був відомим науковцем, його знали всі. Не думаю, що молодий Грох така вже й нездара.

— Природа часто відпочиває на дітях, — зло зауважив я, — коли бракує таланту, особливо приваблюють керівні посади.

— Не збагну твої песимістичні настрої, він непоганий спеціаліст, та й досвід у нього немалий, пропрацював цілий рік у Німеччині.

— А ти згадай міф про Фаетона, — злісно посміхнувся, здогадуючись, що гранд-дама поняття не має про що він.

— До чого тут міфи? — вирішила не здавати позицій.

— Та до того, люба, Фаетон був сином Аполлона, бога Сонця. Спочатку юнак не знав, хто його батько, а коли довідався, то гординя охопила його душу. Йому здалося, що сам став богом. Він випросив у Феба дозволу один день покерувати сонцем. Самозванець не побоявся вдягти батьківську корону і видряпався на колісницю. Він забув, що кіньми важко керувати. Ці нахраписті тварини вмить відчувають недосвідчену руку профана. Вони мов збожеволіли і замість спокійного бігу звичним шляхом погнали щодуху навмання куди їм заманулося. Сонячне проміння запалило Землю, усі з жахом завмерли в очікуванні катастрофи. Біда стала б неминучою, якби Зевс не вцілив у Фаетона своєю блискавкою. Аполлон цілий наступний день оплакував свого сина і не вивів Сонце на небо.

— Ну, й до чого твоє оповідання?

— Розумієш, такі самовпевнені люди дуже небезпечні, вони приносять шкоду собі й іншим.

— Дуже повчальний міф, та чому ти вважаєш, що він про Ярослава?

— Бо він думає: якщо його батько був відомим професором, то і він на таке тягне.

— А чому ж ні? Я маю дуже добрі відгуки. Тим паче, я пообіцяла.

— У мене своя думка і від неї не відступлю, — холодно підвів риску.

— Отже, ти не виконаєш мого прохання, — підвелася шановна пані.

— Цього разу ні, — хотів поцілувати її в руку, та вона її різко відсмикнула, — давай краще вип’ємо чаю з тістечками.

— Іншим разом. Мені час іти, — відчув льодяні нотки у її голосі.

— Ти не залишишся? — здивувався.

— Вам краще залишитися наодинці і добре обміркувати свою поведінку, — промовила вже біля дверей.

Після тієї зустрічі між нами запанувала не надто приховувана ворожнеча. Я постановив стати незалежним і чимшвидше вирватися з-під влади жінки, яка ще недавно була, як матір. Раптом у тій залежності уздрів я підступність змія! Приспала гадина мою пильність. Мені ж колись подобалося цілковито розчинятися і поглинатися цією особою, а вона хитро водила мене за руку, мов малу дитину.

Побороти рептилію, заборонити їй контролювати свою волю і думки. Мені здавалося, що як тільки розплющу її пащеку, то відразу звільнюся. Наївний дурень! Та ж вона столика. Відрубуєш одну голову, а в неї в запасі ще дев’яносто дев’ять і кожна бездоганно виконує свої функції.

«Роблю, що хочу», — остаточно вирішив. Щоб утвердити свій суверенітет, я запросив одну молоду пані в театр на прем’єру. Цим я заявив на весь світ, що старий союз вже розпався. Після вистави було прийняття, на якому я представляв усій мистецькій сметанці свою нову даму, загадково посміхаючись. Для всіх це стало дивиною, оскільки досі на всі заходи я приходив або сам, або зі своєю патронесою. Довкола крутилося доволі «доброзичливців», і хтось із них одразу доніс їй новину.

Луна не забарилася. Вже наступного дня зателефонувала.

— Як вистава? — запитала іронічно.

— Була б непоганою, як би артисти не перегравали, — стримано відповів і хотів ще щось додати, та вона урвала мене на післові:

— А мені здається, що то ти переграєш.

— В яком сенсі? — вдав, що не розумію.

— Ти забагато собі дозволяєш! — підвищила голос.

— Не розумію? — далі вдавав здивування.

— Не прикидайся дурником! Ти мене зневажаєш!

— Мені заборонено запрошувати давніх знайомих до театру?

— Та ні ж бо, ти вільний робити, що забажаєш.

— Дякую, ясновельможна пані, — наголосив на останньому слові.

— У тебе нахабний тон, — у її голосі відчувалася неприхована лють.

— А мені байдуже, що кому подобається, — дражнився.

Мене цікавило, якими будуть її подальші кроки.

— Та ти хам, милий мій! — вона вже кричала в трубку.

— Не влаштовуй мені істерик, я тобі не хлопчик-паж у коротеньких штанцях.

— Ти без мене ніщо, — прошипіла і кинула трубку.

Отак із колишніх коханців ми перетворилися на ворогів.

Не повіриш, хвиля обурення заполонила мене. Мені стало ненависним старе життя. Я був безкомпромісно послідовним: не лише не прийняв Ярослава Гроха на роботу, а й знайшов підстави звільнити його кузину.

Нічого не допомогло: ні вмовляння, ні погрози, ні сльози. Нещасну працівницю співпрацівники хвалили, як непоганого спеціаліста, та я був незворушним. Вже потім виявилося, що вона вагітна, і це так на неї вплинуло, що наступного ж дня опинилася в лікарні. Колеги намагалися мене розчулити, потім пробували переконати у недоцільності звільнювати добрих спеціалістів, нічого не допомагало, від ненависті до родини Грохів я мов збожеволів.

Я гордився твердістю свого характеру і святкував передчасну перемогу над Пітоном. Так поводяться лише справжні дурні: по-перше, я його не поборов, а по-друге, він передбачливо заклав яйця, з яких вже давно вилупилася молода паросль і добряче підросла.

На цьому я змушений перервати розповідь, хоча година ще не пізня. Хочу якнайдетальніше описати тобі своє світобачення. Сьогодні закінчується четвертий день моєї сповіді. Кожного ранку я прокидаюся іншою людиною. Це переосмислення життя. Я вже не той Георгій, яким був ще чотири дні тому. Щодня відчуваю разючі зміни, наче минули століття, а не години.

Колись я любив оцінювати чиєсь життя. Чужі проблеми завжди ясні, як Божий день. Мені видавалося, що роблю усе правильно, згідно з законом. Однак тепер, коли отримав нове бачення, ті ж самі закони розкрилися в іншому світлі. Ніколи не думав, що справжнє розуміння власного життя прийде до мене тоді, коли викладатиму його на папері. Тепер моя мета — послідовно, крок за кроком, із точністю до дня, а то й до хвилини відтворити думки, події та вчинки. Кожна дрібниця має свою причину. Її корінь криється далеко в надрах забуття.

Аналізую своє минуле і намагаюся його оцінити. Мало хто замислюється над простими істинами, допоки життя котиться за звичними правилами. Переоцінка цінностей настає тоді, коли поглянеш у вічі Смерті. От тоді все штучне і награне в одну мить тьмариться, а те, що здавалося величним, стає мізерним і нікчемним.

05.02.20… День п’ятий

Моя найдорожча втрато, вибач що так звертаюся до тебе, не хочу бути пафосним, та не підберу кращого слова, щоб описати свій стан. Помалу моя розповідь підходить до кульмінації, яку навмисно намагаюся відтягти подалі.

Я вихвалявся сам перед собою, що поборов змія. Частково мав рацію, мені справді вдалося відрубати його щупальці, що грубо присмокталися до мого тіла. Відрубати — ще не подолати. Він продовжував жити і відкладати свої отруйні яйця гордині. А вона сліпить і не дає правильно сприймати навколишній світ. Я переоцінив себе і недооцінив ворога.

Ворог. Бачиш, щойно вжив це слово, як воно набуло особливого сенсу. Ще тоді я не хотів бачити у моїй коханці ворога. Та факт залишається фактом, між нами розпочалася війна. Ображена жінка може стати страшнішою за пантеру, задля помсти за приниження свого «я» вона ладна на будь-який підступний стрибок.

Наша війна триває понад рік. Каюся, недооцінив своєї супротивниці, вона ж виявилася лучником значно вправнішим за мене і стріли її були отрутніші за мої. На мене посипалися неприємності під виглядом різних перевірок. Без сумніву, якщо захотіти, то завжди виявляться якісь недоробки, а якщо їх і немає, то можна придумати.

Бухгалтер у мене був відмінний і тримав належний порядок, однак перевіряючі мали завдання знищити мене і таки знайшли зачіпку. Не вдаватимуся в подробиці, вони тут зайві, отож мене тимчасово зняли з посади. Почалися суди, я ретельно готувався до самооборони і майже виграв процес, та мої опоненти виявилися сильнішими, і мене понизили до заступника. Мою колишню патронесу не задовольняв такий плин подій, вона потребувала цілковитого знищення і тому не зупинилася.

Патронеса діяла дуже підступно: домоглася призначення Ярослава Гроха на моє місце. Не сумніваюся: між ними не було таких стосунків, як між нами. Він же років на десять, може навіть п’ятнадцять від мене молодший, хоча хто їх там знає. Вона ж бажала довести мою неспроможність жити без її підтримки, і показати, що моє місце на колінах. Щоб довести тому стерву, що не на того напало, я до останнього боровся і доводив правду всюди, на всіх рівнях, як міг.

Поки врешті таки не зрозумів, що програв. Вимушений був залишитися на другій посаді.

Знаєш, моя люба, як посада змінює людей! Почалося пекло. Ярослав Грох, мій новий шеф, поводився досить стримано, але в кожному його слові відчитувалося нагадування, що тепер не я, а він вирішує всі питання, хоча частенько прилюдно заявляв, що вдячний мені за слушні поради. Я пробував нагадати йому, що маю непоганий досвід, він зі мною погоджувався, та робив по своєму. Його дії були частенько хибними, мені здається, що і він це усвідомлював, проте вперто наголошував на своїй незалежності.

Довкілля разюче змінювалося. Особливо відчувалася відмінність у ставленні персоналу до мене. Колишні мої підлеглі з цікавістю спостерігали за стосунками між новим шефом і старим. Зникла та запопадлива люб’язність, якою колись так щедро змащувалися їхні слова. В їхніх очах часто відчувалася насмішка, і це мене виводило з рівноваги.

Найважчими стали ночі, коли залишався сам на сам зі своїми думками. Бувало, не спав аж до ранку, в думки постійно лізла якась маячня. Я стократ перемелював різні розмови, аналізував зненацька почуті слова, робив висновки, а потім знов повертався до попередніх роздумів, як у зачарованому коловороті. Я засинав зазвичай перед світанком, а потім ледь живий плентався на роботу. Цілий день сновигав, як у тумані, ввечері повертався додому з надією швидше лягти в ліжко і забутися, та все починалося знову.

Життя стало гидотним. Я перестав відвідувати вечірки, ходити у театр і в клуби. Пояснювати не буду, ти й сама розумієш, важко бути «лузером», хоча на перший погляд трагедії ніякої не сталося. Поступово я втрачав впевненість у собі і визначеність у своїх поглядах. Усе, що донині вважав непорушним, руйнувалося, як хатка з карт. Світильник поступово згасав. Та що казати, я перетворився на, втомленого життям чоловіка.

Музи забули дорогу до мене. Творчість в’янула без свіжої поживи. А звідки добути нектар, якщо довкола суцільний серпентарій? Вік брав своє, наступного року мала стукнути шістдесятка. Для чоловіків цей вік — наче ріка Рубікон, перейшовши яку, потрапляєш у інший вимір. Саме тоді виникає особлива потреба у старих друзях, родині, тих, хто пам’ятає тебе молодим.

Не хочу лукавити, я потребував любові, а найбільше мені бракувало тебе. Кохана моя, ти була для мене не лише дружиною, а й щирим другом. Ніхто так не бажав мені щастя, як ти. Так, мене постійно тягнуло шукати щось невідоме, хоча кожного разу отримував у нагороду тільки гіркоту розчарування. Усі мої бурхливі романи виявилися нічим, бо так і не знайшов тої, яка б кохала мене так як ти, мій скарбе. Жодна з моїх муз ніколи не потребувала мене, їх вабили мої посади, гроші, тіло. На жаль, усі вони щиро кохали не мене, а образ, який собі вигадали. Ти єдина кохала мою душу і свято їй служила.

А тут, у цьому світі без тебе все було інакше. Довкола поселився суцільний неспокій. Мене дратувала кожна дрібниці, але мої почуття тепер нікого не хвилювали. Я зі шкіри ліз, щоб довести недолугість нового керівника, та всі спроби оберталися проти мене ж. Поступово навалювалася важка втома від постійної боротьби і програшів. Де поділося визнання? Воно зникло разом із посадою. Все частіше мене огортала туга, яка помалу перетворювалася на депресію. А тут ще якісь незрозумілі болі, негаразди в ділянці серця.

Що буде, якщо через хвилювання і недоспані ночі матиму інфаркт? Від однієї думки про хворобу в мене починалася паніка. Ось тут наш цапоногий божок познущався наді мною. До речі, слово «паніка» — саме від імені Пана. Він несамовитим вереском зі своєї печери наганяв переляк на оточуючих. Кажуть, що завдяки цьому греки перемогли персів у війні під Марафоном.

Недаремно страх є одним із найстрашніших гріхів, і не дай Боже його пізнати і оселити всередині себе. Але цього гада я теж, втративши пильність впустив у себе і він опинився в моїй душі. Я старію! Ні, я вже старий! І процес цей незворотний! Рятуватися, і то терміново!

Паніка наростала. Я хапався за будь-які поради, як потопельник за соломинку.

Хтось із доброзичливців порадив, що дуже корисно вставати о п’ятій ранку, робити зарядку, обтиратися холодною водою і в жодному разі не пити кави. Такий розпорядок був як кара, та чого не зробиш заради повернення молодості. Кожного ранку після обов’язкових процедур я довго і пильно вдивлявся в люстро, намагаючись віднайти зміни у своєму відображенні.

Незважаючи на суворий режим, натхнення зрідка все ж таки відвідувало мою самотню оселю. В ці короткі миттєвості щастя мені таки вдалося написати кілька рядків, сповнених болю і страждання виголоднілого серця. Вони кричали серед пустелі забуття, та їх ніхто не чув. Мої найкращі рядки з’явилися на світ під впливом Фрідріха. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про «Жінку біля вікна». Це моя нещасна душа з надією вдивляється в сонячну далечінь. Здавалося б, так легко потрапити у барвисте проміння, варто лише зробити крок, та між мною і світом скляна шибка. Тоді ж і народився мій шедевр, моя гордість! Я потребував комусь передати свої почуття. Де є споріднена душа, що вислухає мій біль?

«Я ж ще цілком незле виглядаю, — переконував себе оглядаючи в дзеркалі своє тіло, — Жінки колись вмирали за мною, хіба щось змінилося? Маю великий життєвий досвід, а це прекрасна стать особливо любить.»

«Periculum in mora» [30], — пригадав улюблену сентенцію. Вибач, мила моя, що описую подробиці, та сповідь є сповіддю, не можна вилучати жодного рядка.

Я ожив. З чого почати? І тут прийшла на пам’ять секретарка Геля. Вона ж завжди була закохана у мене! Може, не все ще втрачено? Наступного дня я підійшов до неї впритул і обійняв за стан. Дурепа відсахнулася від мене, як від прокаженого. Що хотіла показати? Невже мій дотик був їй такий неприємний? Чи вирішила вдавати з себе дуже цнотливу і повибрикуватись?

Я знову її притяг, але моя колишня фанатка швидко вивернулася з моїх обіймів.

— Зварити вам кави? — запропонувала.

— Я кави не п’ю, — відповів із самовдоволенням.

— І що ви ще не робите? — вульгарно захихотіла.

— Не курю і не вживаю алкоголю.

— То й жінок не кохаєте?

— О, ще й як кохаю! І можу довести, — спробував її знову обняти, та вона відскочила вбік.

— Будете доводити одразу і тут? — ще вульгарніше зареготала.

— Чом би й ні?

— Гарне місце у нас тут для цього!

— Ну, тоді запрошую тебе до себе додому. Там і доведу.

— Сумніваюся, — злегка скривила губки.

— Чому це? — не міг второпати її намірів.

— Останнім часом ви взагалі нікому нічого не доводите. Вас взагалі ніде не видно. На жодній вечірці, — вона раптом споважніла і голос став напруженим.

— Ти, напевно, ніколи не відчувала самотності духу, від якого ніякі вечірки не рятують, — посерйознішав і я, спробувавши притиснути її поглядом.

— А що ж рятує? — відвела вона очі.

— Вірші.

— Невже щось пишете? Маю враження, що ні, — вона знову з викликом глянула на мене.

Від такого зухвальства мене ледь не пересмикнуло. Як цій шмаркачці язик повернувся таке сказати?! Ось до чого дійшло. Секретарка з претензіями на віршомазку і туди ж. Але я стримався. Лише криво всміхнувся:

— Asinus ad lyram. [31]

— Що? — перепитала.

— Та нічого особливого, так, спало на думку. Але… Якщо бажаєте, то дещо прочитаю із останнього. Ще нікому не читав, — вирішив її вразити.

— Правда? Тоді із задоволенням послухаю.

— Судіть самі.

Я витяг із кишені складені аркуші, вдягнув окуляри і почав читати свої останні, сповнені болю, вірші. Досі не існувало жінки, яка б не розтопилася від моєї поезії.

Геля уважно слухала.

— Дарую, — вручив я Гелі аркуші, — учіться.

— Дякую, — пробігла очима по рядках, — А чому ви не ставите розділових знаків?

У голосі чулася іронія.

— Поетові дозволено, — пояснив.

— Цікавий підхід, — підсміхнулася.

Дурень, як би знаття, перед ким розсипав бісер! Брудні свині! Мої безглузді вихваляння породили такі отруйні плоди, що страшно й згадати.

За тиждень мене запросив Ярослав Грох до свого кабінету. Він начебто хотів зі мною порадитися, але я здогадувався, що у цій розмові криється якась небезпека.

— У нас передбачаються неприємності, попереду неминучі скорочення.

— І кого ж будуть обрізати? — саркастично запитав я.

— Важке питання, вас нам вдасться відвоювати, але з іншими колегами справи погані. Доведеться усіх пенсіонерів попередити.

— Наступного року я також вхожу у пенсійний вік.

— Та ж кажу, що рік можете не хвилюватися, я вас захищу.

— Не потребую чийогось захисту, я й сам за себе постою.

— Якби ж то так все було просто. Не та тепер ситуація, важко самому боротися, — фальшиво зітхнув начальник.

— Побачимо, — різко відповів.

Ярослав мовчав, він хотів ще щось сказати, та не наважувався.

— То ви для цього мене запросили? — не стримався я.

— Навіщо ви так, пане Крук? — спробував виправдатися.

Яка дволикість! Під виглядом намагання мене заспокоїти насправді робив навпаки. Мабуть, хотів налякати мене, щоб я боявся втратити останній притулок із голосною назвою «заступник». Це був відвертий натяк на те, щоб я вже заздалегідь готувався до «заслуженого відпочинку». Від цієї розмови мене закололо під серцем.

Я вийшов із кабінету начальника у передпокій і важко сперся до якогось стола.

— Вам погано? — раптом почув голос одного колеги.

— Та щось серце схопило, зараз мине, — не зміг приховати пригніченості.

— Підіть до лікаря, із серцем небезпечно жартувати! Щоб не сталося чогось гіршого.

— Ви маєте на увазі інфаркт? — озирнувся я на нього.

— Нащо вже аж так? Просто не завадить перевіритися, — ухилився від відповіді колега.

— Може й так. Мені справді не можна хворіти. Я тут сам. Доглядати нема кому. Краще вже швидко померти, — спробував наприкінці кволо всміхнутися.

— Ну ж бо. Не жартуйте зі смертю, вона сама знає, коли приходити. Ще покарає, як почує, — теж злегка всміхнувся він.

— Покарає? Смерть? Це ж як? — здивувався я, — Так чи інакше нікуди від неї не подінешся.

— Отож бо. Добре, коли вона приходить і швидко забирає, а якщо ні? Скільки немічних людей кличуть її, а вона не йде. Така ось кара.

— Так, справді страшно, — мене його слова дуже вразили.

— Не переймайтеся, наперед нема чого хвилюватися. Завтра підіть до лікаря. Візьміть лікарняний. Відпочиньте… І ще обов’язково відвідайте виставку.

— Яку?

— У галереї мистецтв від завтра — Арнольд Бйоклін.

— Правда?! Дивно! А як же ж я цього не знав?

— Про неї вже досить давно говорили.

— Треба ж. І я от уже віддавна хотів би пізнати його ближче. Колись у Берліні мене дуже зворушив його «Острів мертвих».

Раптом зі свого кабінету вийшов пан Грох:

— О, шановні колеги, добре, що ви тут. Мені щойно зателефонували і нагадали, що завтра відбудеться літературний вечір у приміщенні лекторію, прохання до всіх прийти. А вас, пане Крук, — звернувся до мене, — уклінно просив би особисто прийти і прочитати щось на ваш вибір, звичайно, якщо не маєте інших планів.

— Спробую, — стримано погодився.

Що значить «спробую»? Та я був на сьомому небі від щастя. Мені вже так довго бракувало сцени і овацій! Невже доля змилосердилася і підкинула ще один дарунок? Дарма, що у лекторії! Це краще ніж нічого. Треба поспішати додому і належно підготуватися. Я марив колишньою славою. Невже мені вдасться ще раз створити особливу атмосферу і побачити сльози на очах слухачів? А вони неодмінно будуть! Мої останні вірші про самотність ще ніхто не чув. Ось і настала їхня зіркова година. Усю ніч мені снився мій виступ. Завтра буде знаменний день, і ріка життя поверне своє русло.

Загалом я не помилився, однак усе пішло за цілком іншим сценарієм, ніж собі уявляв. Була сцена, були глядачі і був поет. Бурхливі овації. І раптом жорстока несподіванка! Ніж у саме серце. Після мене на сцену вискочила поетка-секретарка Геля. І було би ще півбіди, якби вона читала лише свою нікчемну лірику. Це ще можна було б стерпіти. Але ця дурепа взялася читати ще й пародії. І на кого? На мене. Судячи зі всього хтось напоумив, та й допоміг. Власних мізків у неї на таке б не вистачило.

Треба ж бути таким старим дурнем і розкрити душу пройдисвітці, та ще й подарувати рукопис. Гаразд, нехай Геля й мала на мене зуба за критику, але ж інші! Не розумію, чому її дурість так усіх розсмішила. Так, реготали, гиготіли з моїх віршів, моїх бідних дітей, народжених у таких муках. Перетворили мистецтво на полову.

Усіх тих нісенітниць навіть тобі не пригадаю, бо самі собою цілком безталанні. Хіба що запам’яталися декілька рядків, які своєю болючістю припечатували мою недолугу щирість і відвертість. Щось на зразок:

Рано вставав Кави не пив Про коми забув У віконце муз виглядав Жінок любив лиш у спогадах…

Як тобі? Світ перевернувся з ніг на голову. Чи кому потрібні таланти і мистецтво? Чи хто здатен їх вирізнити із повсякденного непотрібу, не те що вже поважати чи любити? І як пережити цілковите беззаконня під гаслами свободи? Адже тепер і керувати взялися нездари і невігласи, які до того ж, що найгірше, відверто хизуються своєю безграмотністю. Або ж просто через свою вузьколобість її не помічають, гадаючи, що сидіти в кріслі керівників — це вже сама собою ознака зверхності і переваги.

Зал заходився сміхом, якого давно не чули ті стіни. Любове моя, людське терпіння має межі. Моя душа роздиралася на клапті. Я міг багато через що переступити, вдавати, що так має бути, і навіть пробачити, та приниження моєї творчості, власне, топтання брудним взуттям чистоти душі мені було понад силу. Знову заболіло серце, і в тому болю зародилося бажання померти на очах у всіх. Хай би знали падлюки, як знищили поета.

— Всі лишень хочуть нашкодити тобі, вони твої вороги, їм подобається робити тобі боляче, — почув знайоме сичання.

Сидіти з цими варварами більше не міг. Я вийшов із зали й поплівся навмання вулицями тепер остаточно чужого і осоружного мені міста. Не знаю, скільки блукав, розбурхуючи в собі біль і образу. Врешті помітив, що приплентався до брами будинку, де мешкав. Але нагору не піднявся, спочатку зайшов до найближчої крамниці і купив пляшку коньяку, а ще пачку кави. У першу чергу хотілося напитися і забутися, але муляло і ще щось, злісне на увесь світ. Інше бажання було — скоріше вмерти, знайти забуття не тимчасове, а вічне. Вдома, не роззувшись і не знімаючи плаща, впав у фотель, налив півсклянки коньяку і залпом випив.

— Найвищий час підсумувати пройдений шлях, — сказав уголос, наче сподівався, що хтось почує.

Любове моя, на сьогодні ставлю крапку. Дуже хотів би, щоб ти сама могла відчути, що зі мною діялося! І мушу для того знайти відповідні слова. Я не просто висів між небом і землею. Тільки нині вже не почуваюся в силі свій стан докладно передати. Буду цілу ніч думати і завтра вранці обов’язково до тебе повернуся. З тобою мені нічого не страшно.

06.02. 20… День шостий

Ось я знову повертаюся до тебе. Уже шостий день живу спогадами. Ніколи не думав, що мемуари приносять таку насолоду. Навіть стає сумно, що розповідь добігає кінця. Ці дні я наповнив особливо глибоким сенсом. Що далі? Повір, тепер це вже не так важливо. Треба жити, і це найголовніше. Як би не було важко, що б не трапилося, найбільша цінність — життя. Якщо про це пам’ятати, то завжди можна побачити малесенький промінчик світла, що пробивається крізь вузесеньку щілину в безвиході. Він закликає переступити барикади марновірства і повернутися до віри, надії і любові. Ці чесноти нікуди не зникали, вони заховалися за велетенськими рифами ілюзій, які власноручно нагромадив.

Зберуся з думками, важко повертатися спогадами у цей вечір. Мені страшно думати, що сталося б, якби не ти. Проте не хочу забігати наперед, нечесно у сповіді оминути найважливіші години, які видалися вічністю і цілком змінили мій світогляд.

— Найвищий час підсумувати пройдений шлях, — голосно повторив ще раз.

Я лукавив, відтягаючи події. Вердикт був уже давно відомий, залишилося розставити усі крапки над «і». Навіщо жити? Яка користь топтати землю, якщо вже ніколи ні від чого не мати насолоди, радості і, головне, майбутнього?

Від чого люди отримують насолоду? Від розкошів, слави, влади? Чи від таких простих речей, як їжа, сон? Присягаюся, усе це вже мене не вабило. Пізнано давно те, чим раніше можна було здивувати, спокусити. Довкола сама порожнеча. Єдине, що окриляє — натхнення. Та кому воно потрібне? Нехай напишу ще одну, навіть найкращу свою поезію, але хто її почує? Довкола ж лише глухі сліпці. Господи, подай бодай соломинку!

Я підійшов до вікна. За склом поспішають хто-куди юрби людей, вони і гадки не мають, що за ними хтось спостерігає. Кожен із них має якісь дріб’язкові проблеми, потаємні бажання і тамовані примхи. Вони вірять у прийдешній день і сподіваються: завтра щось зміниться на краще. Для них існує лише їхній світ, у якому немає місця для ближнього. В їхні мізки не закрадається думка, що того, хто бачить їх сьогодні, завтра вже не буде. Почнеться новий день і ніхто не згадає про чоловіка, який спостерігав біля вікна за метушнею цього світу. Хіба що дехто прочитає в скупих газетних рядках: «Сумуємо з приводу передчасної смерті відомого журналіста Георгія Крука…»

Щасливі, їх ще щось вабить. Мені ще б хоч раз відчути потяг їх простих бажань! Пригадую, це часто бувало в дитинстві. Тоді існував цілий всесвіт фантазій і радості. Зрештою, вони завжди поруч. Варто щезнути фантазії, як одразу тьмяніє і згасає радість. Наприклад, у дитинстві я не міг дочекатися першого снігу, щоб цілісінький день возитися на санчатах і будувати снігові палаци, а зараз лише нарікаю або на морози, або на хляпу під ногами.

Пригадалися знайомі рядки:

«Тепер живе кожен з нас мовчазний, сам-один Однак гордовито в душі ми приховали Наш потаємний скарб. Задзвонив вечірній дзвін І ми із хвилюванням душею задрижали». [32]

Ще не так давно я декламував їх у цій же кімнаті Марині. Тоді вони мали зовсім інше звучання, ніж тепер. Рицос — великий поет, його важко до кінця осягти. Ми тоді говорили про поета і смерть. Чому пригадався саме цей вірш? Тому, що він присвячений Костасу Каріотакісу?

Я кинувся до шафи і дістав збірку новогрецької поезії. Пальці нетерпляче перебирали сторінки. Ось і те, що шукав. Очі наткнулися на другу строфу:

Життя (з їхніх слів) — трагічна безнадія. О, Боже милосердний, глузування світу, Піт, сльози і нестерпна ностальгія За небесами, на землі — самотність цілковита. І ставши біля вікон, споглядають Дітей, дерева, плин вечірньої природи, Каменярів, які кайлами брили мармурові крають, І сонце, що назавжди у цей день для них заходить. [33]

Я не міг більше читати. Боже милий — це про мене! Напевно, в усіх поетів долі схожі. Вікно, знову вікно. Це понад мої сили! Що є основою людського життя? Усі в один голос кажуть — Любов. Тоді, виходить, якщо її не має, то немає сенсу сидіти у тісній келії.

— Твоє життя не вдалося, — знову почув знайоме сичання.

— Моє життя не вдалося, — повторив, як папуга.

Довкола мене не було місця, де би, принаймні, жевріла Любов: коханої поруч не передбачалося; найближчий друг віроломно всадив мені ножа у спину; жінка, якій я довіряв, — зрадила нашим ідеалам і знищила мене. Та усе це дріб’язок порівняно з інцидентом у лекторії. Я міг би зі всім змиритися, але насміхатися з моєї поезії, божевільно реготати зі сліз душі — це понад мене. Світ перевернувся, небеса відвернулися від мене.

Я налив ще півсклянки коньяку. Задзвенів телефон. Це був Ярослав Грох, він, бачите, не зрозумів, куди це я так несподівано зник. Виявляється, після літературного вечора відбулося невеличке прийняття. Хтось зауважив, що Крука немає, от він і вирішив милостиво довідатися, чи у мене все гаразд. Яке зухвальство! Та чи та людина щось має у голові, чи може одну тирсу, яким же треба бути твердошкірим, щоб дзвонити в мою оселю після скоєного?

Ти запитаєш, до чого тут він? Відповім цілком щиро. Не було сумніву, що якби не його санкція, то секретарочка не наважилася б вилізти на сцену і лопотіти свої дурнуваті пародії. Звичайнісінький невинний жарт — сюрприз. Люба моя, знаю, що недобре і неправильно вчинив, але стримуватися тоді просто не міг. Я скипів від гніву і вибухнув такою лайкою, що й сам не сподівався від себе, стільки того лайна наскладалося у душі. Ярослав мовчав, мабуть не очікував такої реакції з мого боку. А на завершення своєї тиради я повідомив, що моєї ноги більше не буде в їхній триклятій конторі. І кинув слухавку.

Тої миті для мене у світі існував тільки я. Мої проблеми заполонили в моїй свідомості все, наглухо відмежувавши від іншого світу. Якщо я потрібен тільки сам собі, а всім решті начхати на те, чим я страждаю і чим живу, то навіщо мучити себе? Немає жодної причини протистояти тупому, неотесаному, грубому цинізму зашкарублих людей із задатками садизму і відсутністю елементарного співчуття. Їм усім справляло неабияку приємність завдавати мені того шаленого болю, якого самі ніколи не відчували. І їх же ж більшість! Не переробиш…

Якщо нема у світі жодної близької натури, яка б зрозуміла всю глибину моїх почуттів і образ, то нема чого й продовжувати свій шлях. Світ котиться у темряву. Він повстав проти мене, проти того, хто намагався нести промені світла у тьмяні льохи нездарності і непрофесіоналізму. Сучасне людство не потребує канонів, настав час хаосу, і тому мені тут нема що робити.

— Помри, і всім стане соромно, що вбили поета, — знову почув улесливе сичання.

Ось і ожив первісток. Пам’ятаєш, я тобі ще на початку про нього говорив? Усі його молодші брати вже давно жирували в моїй душі, а він терпляче чекав слушного часу.

— Невже моя смерть щось змінить? — злякався я.

— Ти станеш героєм, який поклав голову за свої ідеали. Такий вчинок гідний богів, він змінить світ.

— Але я вже цього не побачу! — вигукнув я, аж сам перелякався власного голосу.

— Не кожен на таке здатний, лише обрані.

— Невже немає іншого виходу?!

— Немає, перед тобою безкрайня вічність, ти ж на неї заслуговуєш.

— А ти мене не покинеш? — злякався ще більше.

— Я проведу тебе до твого притулку.

— Я знаю який він — «Острів мертвих», — раптом виникла перед очима картина Арнольда Бйокліна.

— Тобі тут нічого робити, під цим сонцем ти не знайдеш жодної відповіді на свої запитання. Не барися, настав час повертатися додому, — продовжувалося сичання.

— Почекай, не підганяй мене, мені обов’язково треба відвідати виставку Бйокліна. Я певен, що там віднайду багато відповідей. Я завжди встигну переступити межу, подаруй мені ще один день.

— Ти вже нічого нового не довідаєшся, яка різниця — день швидше, чи пізніше. Чим швидше, тим краще. Ти ж не хочеш дожити до глибокої самотньої старості у жебрацтві і зневазі?

— А якщо щось зміниться? — почав я захищатися.

— Нічого не зміниться, настав інший час, у якому для тебе немає місця. Тебе будуть усі цуратися, а твоїх віршів ніхто не читатиме.

— Але ж я відчуваю, що ще маю силу боротися.

— Усе ілюзії, немає нікого у світі, хто б любив тебе так, як я. Ти потребуєш вічного спокою, то ж не барися, збирайся з духом і вирушай у мої обійми.

— Як же це зробити? — мене охопив жах.

— Елементарно, лише тоненька ниточка з’єднує тебе з цим світом, переріж її і звільнишся.

— Мені лячно, адже вороття не буде.

— А навіщо тобі повертатися у хаос, ти покликаний до світла, а тут його бракує. Там на тебе чекають твої ідеали, задля яких ти боровся усе життя. Це ж насолода — поринути у їхні глибини і ніколи з ними не розлучатися.

— А Любов? Де вона? Я її завжди потребував.

— Вона там також чекає на тебе, не вагайся, ти ж не боягуз.

— Так, напевно, маєш рацію, залишилося переступити поріг, але ноги чомусь прикипіли до землі. Як їх відірвати?

— Різні є способи: у ванні це робиться дуже просто, або випий трішки більше пігулок і засни. Ну ж бо, рухайся і не зволікай. Нікого не слухай, виконуй лише мої накази і все закінчиться швидко і без болю.

— Щось мене стримує, — я розгублено почав озиратися, шукаючи допомоги.

— Нерозумний, ти закінчив свій шлях, піди гідно, я тобі допоможу.

— Мені треба попрощатися, — раптом схопився за випадкову сторонню думку.

— З ким ще? — почув у відповідь незадоволене шипіння.

— З музикою, — чомусь відповів я.

— Там матимеш її скільки завгодно, поквапся зробити те, що треба!

— Ні, це моя остання воля, — тремтячими руками почав перебирати диски.

— Кинь їх, вони тобі не допоможуть.

Та я продовжував уперто перебирати диски. Вибрав перший-ліпший навмання і механічно заклав у програвач. Зазвучала чотирнадцята соната Бетховена — «Місячна». Музика тужливо бриніла, навіваючи сумні спогади.

«Він боровся за свої ідеали, — знову з’явилася стороння думка, — а ти? Він творив навіть будучи глухим, без сподівання на любов, зі спотвореним віспою лицем.»

— Це був крик душі, його покинула кохана, — сичання намагалося заглушити голос сторонньої думки.

— Не бреши, принаймні сам собі, Дев’ята — це ж гімн життю. Тоді він вже був цілковитим калікою, — строго сказала стороння думка.

— Не слухай дурниць, закінчуй, що розпочав, — почув знайоме незадоволене шипіння, — мало що хто понаписує.

— Ти забув Сметану? Він також написав свою найкращу симфонію, будучи глухим. Ти ж сам казав, що генію не обов’язково чути власне творіння, — тихий голос сторонньої думки переростав у благання.

— А кому ж його слухати? — я затулив вуха.

— Людям! Справжній митець у першу чергу творить для людей, а не для власного Его.

— Яка різниця? Після смерті байдуже, хто почує. Я помру, і на цьому все закінчиться.

— Увімкни симфонію, вона тобі розповість правду, — наполягала стороння думка.

— Ще чого, так довго, це ж займе майже сімдесят чотири хвилини, — не відступало сичання.

— Так, понад годину, — погодилася стороння думка.

Подаруй мені ще сімдесят чотири хвилини, і тоді ми вирушимо у подорож, — я почав благати.

— Ти переможеш! — впевненіше пролунав голос сторонньої думки, — борися, в тебе буде цілих сімдесят чотири хвилини! Вирішуй зараз, потім буде пізно. Усі самогубці хотіли зупинити останню хвилину, та марно, процес ставав невідворотним.

— Не слухай дурного белькотіння. Страх не дає тобі спокою, відкинь його і станеш героєм. Виконай свою волю, тут ти нікому не потрібний, — продовжувало сичання.

У ту мить я вже не був певен, що все, що в мені діється, і те, чого я прагну і з чим сперечаюся — це моя воля. Голова почала розколюватися від додаткового відчуття, що я на додачу до всього божеволію.

— Я не дурне белькотіння, скільки разів я тебе гнала, а ти продовжуєш підло лізти в душу, забирайся негайно, — розгнівалася стороння думка.

— Замовкни, бо вжалю, я тут господар, а твоє місце тихенько сидіти в куточку, — сичання перейшло на гарчання.

Я в знемозі опустився на крісло. Голоси сварилися щораз голосніше, їхні тони піднімалися усе вище і вище. Тепер уже важко було й розібрати їхні слова, усе злилося в суцільний хаос. Чи то всередині мене, чи то поруч зі мною, чи взагалі десь у Всесвіті йшов бій не на життя, а на смерть, у якому мені відводилася роль навіть не стороннього спостерігача, а безвольного предмета боротьби.

— Божеволію! — обхопив руками голову, наче бажаючи витиснути звіти ті голоси. Мене нудило, наче десь у надрах мого тіла вертівся клубок. Одна рука розкручувала нитку, тягнула її через груди, горло в безмежність, а друга зі всієї сили намагалася тримати клубок і не відпускала.

— Переріж нитку, прикороти наругу над собою! — верещало колишнє сичання.

— Не відпускай її, це твій бій, — чув голос сторонньої думки.

Ця шарпанина породила страшний біль у грудях.

«Ось так, напевно, й починається інфаркт, — чомусь раптом подумав, — якщо я цього не прикорочу, то… То що?» — зловив себе на слові.

Я вже не міг чути їхні голоси.

— Негайно прикоротіть це божевілля, — вигукнув, тоді зібрав усю силу волі і спробував піднятися з крісла. Ніколи не думав, що це така проблема: наче сто рук обхопили моє тіло і не давали зрушитися з місця. І все ж таки мені вдалося відірватися. Я піднявся, підійшов до розкиданих дисків і з незвиклим спокоєм поставив «Мою Батьківщину» Сметани.

Хто я — герой чи ниций капітулянт? Моє серце сумує. Тяжко, ой як тяжко!

— Не стогни, відкинь усе, слухай музику, — увірвалася у свідомість стороння думка.

Я прислухався до перших звуків арф. От хто геній! Яку ж треба мати гармонію в душі, щоб у мертвій тиші глухоти народити таку музику! Вона мене підхоплює, відриває від землі і несе. Політ — моя стихія. Я не боюся розбитися, мене оберігають непохитні ідеали. Б’ють литаври. Я опиняюся на високій горі. Озираюся довкола. Нічого не бачу, піді мною хмари. Дме холодний вітер, та мені байдуже, бо мої обладунки перевірені у змаганнях.

Однак, що діється? Те, що вважав надійною бронею, виявилося марнотою. Вона відлущується масивними уламками. Гострі краї металу калічать до крові тіло, падають до ніг і перетворюються на порох. Я стою голий, як Адам в Едемі, однак довкола не рай, а згарище, на якому дотлівають мої ілюзії. Омертвіння і отупіння. Від холоду лихоманить…

Та раптом вітер змінює напрям, і гарячий струмінь повітря зігріває моє задубіле тіло, а кров починає нуртувати в жилах. Хмари зникають спід ніг. Виявляється, що вони ховали ріку життя. Я її бачу. Вона невтомно несе свої води з вічності у вічність. За кожним поворотом виринають нові картини. Їх малює моя уява. Які вони? Радісні, чи страшні? Усе залежить від фарб. «Давайте жити і любити» — співають ельфи, кружляючи в барвистому танку на квітучих галявинах.

Мені хороше, як ніколи. Я пірнаю з головою у срібні хвилі, омиваю засохлі струпи ран. Вода рветься з берегів, кипить і струменить уперед. Там річкові пороги, і між ними приховані найбільші страждання. Дуже важко оминати найважливіші сторінки власного життя, бо за Геракловими стовпами на мене чекає найвища нагорода — моя Любов. Та чи я її пізнаю?

Звичайно! Якщо він, глухий і важко хворий, знав Її, то яке я маю право сумніватися?! Адже треба боятися не смерті! Треба боятися не пізнати Любов!

Ріка проривається крізь скелі і розливається широким і вільним потоком. Довкола досконалість і краса, то навіщо власноручно позбавляти себе такого дарунка? Можливо там, у вічності, ще цікавіше, та повноцінний перехід до нового відбувається лише по завершенні старого. Я вірю: наступної весни обов’язково з’являться зелені листочки на сухих гілках самотнього дерева.

Усе життя я боровся з вітряками. Навіщо надаремно розтрачав свої сили? Будував довкола себе фортеці і споглядав на світ через бійниці. А коли знесилювався від боротьби, замикався у келії, терзав і катував свою виснажену душу біля вікна. Дурень! Кому потрібні такі жертви? Що заважало розкрити вікно і змінити страждання на радість?

А ще краще — розчахнути двері і вийти на сонячну галявину.

Музика наповнювала душу.

Що залишилося за плечима? Заплутаний клубок, який треба за будь-яку ціну розплутати? А чи потрібно це робити? Що дасть розмотування ниток і їх перебирання із завдаванням болю всім, хто із ними пов’язаний? Може кращим буде лиш переглянути минуле, або ж навіть тільки ставлення до нього, і цим накреслити нове майбутнє? Воно ж подібне до незакінченого полотна…

Чи варто шкодувати за скоєними вчинками? Можу впевнено відповісти: НІ. Я спалахував і згоряв, а потім відроджувався, мов фенікс. Такий мій шлях. Завдяки йому тепер я знаю, хто я і яких потребую фарб, щоб домалювати незавершені сюжети.

Але як швидко минає час! Уже лунає остання частина симфонії — Бланік. Залишилося тринадцять хвилин, і треба буде визначитися: бути чи не бути. Даруй за плагіат, ця сентенція не нова, та все ж треба дати відповідь. Ловлю себе на тому, що кожна моя думка матеріалізується. То все ж таки — бути чи не бути? Відповідь не змушує на себе чекати.

Я стою біля підніжжя гори. Бачу грот, знаю — це двері у безмежність, а над ним висить водяний годинник професора Гітона. У колбах і трубочках ще доволі води.

Раптом мої хаотичні думи перервав телефонний дзвінок. Яка іронія долі, бажати покінчити рахунки з цим світом і не вимкнути телефону! Які можуть бути розмови, коли попереду найважливіше рішення?

Баталія між голосами припинилася, мов за вказівкою чарівної палички. Телефон не припиняв бити тривогу. Хто вирішив увірватися в мій світ у таку відповідальну хвилину? Ні, нехай собі дзвонить, тепер не час на інших.

— Підніми трубку, — заблагала стороння думка.

— Не підходь, усі тобі заважають зробити найголовніший крок, — забороняло ласкаве сичання.

Не знаю чому, та я все ж таки підійшов і взяв слухавку. Яка несподівана радість! Це була ти, мій ангеле хоронителю, моя кохана. Ми не розмовляли з тобою стільки років! У найчарівнішому сні я не уявляв, що колись почую ще твій голос, такий милий і лагідний. Мабуть, трапилося щось надзвичайне, якщо ти мені зателефонувала.

Любове моя, ти відчула, що я потребую твоєї допомоги і в найважливіший момент подала свою ангельську руку? Це ти показала мені двері Бланіка і подарувала надію повернути втрачений рай.

Який же ж я егоїст! Цілком забув у ці кошмарні хвилини про тебе і про наших дітей. Мені здавалося, що наші сини вже давно виросли, живуть за кордоном, одружилися на австрійках, мають добру роботу і нікого не потребують. Я зумисне не згадував про вас. Свої давні щасливі дні я наглухо поховав у труні забуття. Мені здавалося, що вже давно викреслив зі своєї свідомості те, до чого немає вороття, та це омана: згадка про втрачений рай у мені завжди жила. Каюся.

А ви ж завжди пам’ятали про мене, усіма силами намагалися зберегти наше родинне вогнище, яке я так грубо затоптав своїм чоботом.

Ти вирішила сповістити мені довгождану радість, що завітала в нашу родину. В одного з синів народилася донечка, і він невдовзі приїде на Батьківщину, познайомити мене, свого блудного батька, з онукою. Яке щастя, моя дитина вибачила мені!

Ми розмовляли з тобою, моє кохання, хвилин із десять, і я відчував, що віднині моє життя змінить свої кольори. Остання частина симфонії закінчувалася. Я був вдячний композитору за те, що розкрив мені свою душу. Та це була його розповідь, а моя головна симфонія ще попереду. Оптимістичні акорди літали по кімнаті, а гірські лицарі з Бланіка вітали мене з перемогою над самим собою.

— Невже я ще потрібен комусь у цьому світі? — плакав я, мов мала дитина.

Народилася нова душа, і в ній ми разом з тобою продовжимо своє безсмертне життя. Присягаюся подарувати всю нерозтрачену свою любов своїй онуці.

То хто ж мене врятував? Музика чи Любов?

— Ти мене хотіла обдурити, проклята зміюко?! — крикнув не своїм голосом, та відповіді не почув. Мій нашіптувач розчинився, мов і не з’являвся.

— Це твоя найбільша перемога, Сонцесяйний Фебе, — почув радісний голос сторонньої думки.

— Гадаєш? — запитав крізь сльози.

— Безперечно. Ти летів у прірву, та мудрість подарувала тобі опору. Битви ще не раз будуть у житті, дракони самі не здаються. Попереду ще не одне падіння, шукай нову опору, проте ніколи не здавайся.

— А що буде завтра? — раптом згадав про прийдешній день.

— Завтра ти підеш на виставку Арнольда Бйокліна і там отримаєш усі відповіді, — наче осміхнулася стороння думка…

Я міцно обнімаю тебе, любове моя. Не можу більше писати, сьогодні я розповів тобі про важкий день, найважчий для будь-кого і в усі віки.

7.02.20… День сьомий

Робота вже виконана, час відпочивати. Моя сповідь була б неповною, якби не розповів тобі, що відбулося наступного дня.

Я прокинувся вранці від яскравого сонячного проміння, яке увірвалося в моє помешкання.

— Я живу! — радісно привітав себе.

Пригадався вчорашній день. Мені стало соромно. Невже так легко потрапити під вплив якогось підступного нашіптування? А якби ти зателефонувала трішки пізніше? Ми б уже могли бути в різних площинах, і я б ніколи не довідався про свою внучку.

Від такої думки мені стало моторошно. Бо хто ж мене насправді врятував? Бетховен? Сметана? Ні, вони лише затримали на поверхні виру, який ось-ось мав мене поглинути. Пам’ятай, ти моя єдина рятівниця, без тебе немає мене. Кохана, ти стала тою очікуваною рятівною соломинкою, що витягла мене з чорної діри.

Твій голос у ту мить, як я його почув, видався мені омріяною таємною перепусткою до втраченого раю. А вже за хвилю після того, як ти попрощалася, я згадував кожне слово нашої розмови, перебирав усі інтонації, і моє серце рвалося до тебе. Негайно все покинути, прилинути до тебе і просити прощення!

Та чи маю право отак повернутися в рідну домівку, до втраченого раю? Щось мене стримувало. Чи вдасться зробити тебе ще раз щасливою? Це питання мене мучило найбільше.

Я повинен постати перед тобою новою людиною. Ми не можемо залишатися у минулому. Ти й сама знаєш, що двічі не ввійти в одну і ту ж ріку. Ми почнемо наше життя з чистого аркуша, який я покладу до твоїх ніг. Бог сотворив небо і землю за сім днів. Нам треба ще трішки почекати. Що таке тиждень порівняно з вічністю?! Мені потрібно стільки ж для сповіді. Вона звільнить душу від тягаря, що мучив мене стільки років. Я перенесу на папір усі страждання, вкладу їх у матеріальну форму. Більше вони не спотворюватимуть наш світ. Ти знатимеш правду, і тоді в твоїй волі залишиться мене зрозуміти, а значить — пробачити.

Надія не покидає мене. Ми потребуємо одне одного. Земне життя таке безмежне і водночас миттєве, то давай його закінчимо разом.

Згадаю тобі ще про Арнольда Бйокліна. Кажуть, на порозі смерті перед очима пролітає усе минуле до найменших дрібничок. Щодо мене, то мушу сказати, що це мене не торкнулося. Однак те, що я побачив на виставці, вразило у саме серце і виявилося якраз тим, що я мусив відтворити у собі — кожна картина виявилася кадром із мого власного життя. Ось де я зміг оцінити себе і свої вчинки збоку.

Найперше я зупинився біля «Рівнини з грозовим небом». В юні роки я надто впевнено і зарозуміло крокував безкраїми просторами. Дарма, що над головою клубочилися грозові хмари, усе належало мені: земля, небо і навіть Всесвіт. «Поступ понад усе» — впевнено проголошував, забувши про закон протидії. Я бездумно нісся вперед, нехтуючи мудрістю. Знання прийшли запізно. Запитаєш — які? Радо відповім: «Кожен відважний крок бажано вміти врівноважити, інакше зустрічний вітер збиває з ніг».

Коли перейшов до наступного полотна, то оторопів від несподіванки. На мене витріщився «Пан в очереті», а за ним вистрибнув із-за скель «Пан, що лякає пастуха». Пригадалося наше одвічне змагання. Я завжди непохитно вірив у свої блискучі перемоги, а над Паном і поготів. Напевно, десь закралася помилка, адже ти обрала його, а не мене. Він виплигнув у слушний момент, мов з очерету і допоміг тобі перевершити себе. Я ж, вочевидь, зостався тим переляканим пастухом. Інакше і не могло бути! Закон протидії. Як міг сподіватися без жодних зусиль повернути тебе після того болю, що завдав?

Крокуючи виставковими залами, я все глибше пізнавав себе. Якими рідними й близькими моїй душі є зображення античних богів і муз, що ширяли серед стихій природи. Одна картина так і називалася «Кліо». Вона, така красуня, сидить собі на легенькій хмаринці і спостерігає за мною. У правій руці у неї щось схоже на крейду, а в лівій — Tabula rasa [34], на якій ще буде написана історія людства, і там кілька рядків буде і про нас.

Знаєш, кохана моя, небесам усе відомо. Ми думаємо, що наші таємниці залишаються лише з нами, але це помилка. Ми як на долоні. Страшно і соромно, якщо про нас запишуть у книгу життя не ті рядки, які б ми хотіли прочитати. Отож треба поспішати виправляти недолугі вчинки.

Граціозні й прекрасні — мудра Кліо і чарівна Венера, що народжується з морської піни. Вони є основою основ втілення вищої гармонії у природі і мистецтві, ідеал мого серця. А поруч із ними — «Гра наяд», безтурботних морських красунь, що пустують у вирі піни. Їх не цікавлять мирські клопоти, вони чисті серцем, як сама природа, не відають добра і зла.

Донині мені здавалося, що тема руйнації і війни — не моя стихія. Помилка! Визнаю: увесь бруд, який причаївся в найвіддаленіших закамарках душі, раптом став мені очевидним. Якби ще кілька днів тому мені сказали: Георгій Крук є тим, хто породжує війну і чуму, — розсміявся б увічі і нагадав, що все наше життя суцільна боротьба, бо навіть Аполлон послав своїми стрілами чуму на місто Лаомедонта.

А тут обидва полотна висіли поруч — «Війна» і «Чума». Найстрашніші потвори, породжені в людському житті, найвище втілення кристалізованого зла. Дехто каже, що добро і зло відокремлюються від своїх творців і живуть осібним життям. Не вір. Даруй, що повторююся: немає окремо добра і зла. Невидимий фантом нічого не здатен заподіяти, в його волі лише нашіптувати, як тій зміюці, а остаточний акорд належить нам, людям.

До речі, «Острів мертвих» мене більше не цікавив, він уже зіграв свою роль у моєму житті. Уже й сам устиг його відвідати не давніше, як учора. Там на мене ще не чекають.

Тепер я мрію наздогнати втрачений час. Вірю, що це мені вдасться. А коли настане остання година, спокійно закрию очі, бо не буде соромно за прожиті роки.

Незабаром побачу тебе. Кохана, життя продовжується! З чого починати будову нашого нового світу? З покаяння, і тільки з нього. Йду просити пробачення у кожного, кому заподіяв маленькі і більші болі чи незгоди.

Чи вибачать мене? Вірю, що так. Адже знаю тепер, що немає поганих людей, усе залежить від обставин, які для себе вибудовуємо.

У своєму житті я тісно зрісся з архетипом Аполлона, у всьому намагався його мавпувати: поборов Пітона; обожнював чистоту в мистецтві; моїм найближчим другом був Діоніс (маю на увазі любого Олеся); мав я неабиякий талант і шановане ім’я; становище в суспільстві; швидкий розум і глибокі знання. Та всього цього виявилося замало, бо забув про ще одну важливу віху на шляху розвитку Аполлона: він пройшов періоди покаяння. Перший — коли вони разом із Посейдоном будували міські стіни Лаомедонту, якому потім і наслав чуму. Під час другого бог мистецтв працював звичайним пастухом у царя Адмета.

Упокора є тією чудодійною силою, що врівноважує зухвалі вчинки. Про неї треба пам’ятати під час руйнації ілюзій. Усе своє життя я не згадував про цю чесноту. Така необачність породила фатальні плоди: моє примхливе самолюбство вимагало з кожним днем усе більшої поживи і врешті стало ненажерою.

І все ж таки я проти фаталізму. Ти заперечиш, пригадавши нелегкий шлях Едіпа, про який я тут теж згадував. Чи міг він відвести давнє прокляття і змінити русло ріки? Гадаю тепер, що міг, бо так вчинив цар Ніневії. Його не злякали загрозливі пророцтва Йони. Він зняв свого плаща, покрився веретою, сів на попелі і наказав усім мешканцям звернути зі згубної дороги насильства. Тим мудрим актом цар врятував себе і своє місто від лиха. А чим я відрізняюся від нього?

Чи потребував Едіп убивати сфінкса? Відповідь неоднозначна. Є третє правильне рішення, воно обов’язково з’являється після покаяння. Любове моя, я розгадав таємницю Едіпа. Вона відома усім, однак на неї ніхто не зважає. Втрачене, загублене слово можна отримати лише через упокору. Ця проста чеснота відкриває двері раю.

Нарешті настала слушна година, і я вже маю заповітний ключ. Його не можна купити, чи отримати в подарунок. Він вирізьблюється власними руками, а потім зберігається як найцінніша реліквія.

Отож віднині я схиляю свою голову і згоден прийняти зі вдячністю все, що приготувала мені доля. Я вірю: разом із тобою ми відкриємо двері нашої Гіпербореї.

…На виставці вже не було сенсу залишатися. Треба було поспішати, адже попереду мене чекала сповідь, яку я бажав щиро скласти перед тобою на папері.

В останньому залі висів автопортрет майстра. Він так і називався «Автопортрет зі скрипкою смерті». Не повіриш, я побачив власне лице, мов у дзеркалі. Чи ж припускав, що ми так схожі?! З нього так і променів дух обраності й високих почуттів, що піднімався над прозаїчним оточенням. Це був я, а за моїми плечима вишкірився череп, що грав на скрипці.

Так, кохана моя, смерть завжди поруч, навіть, якщо її не бачимо. Вона тихо водить смичком по своїх струнах, нагадуючи, що наша зустріч ще попереду. Та доки є час, і доки її мелодія ще не закінчена, нам треба встигнути виконати те, що запланували, щоб радісно і з любов’ю зустріти фінальний акорд.

Примечания

1

Друге я (з лат.).

(обратно)

2

Ні дня без рядка (з лат.).

(обратно)

3

Ти дуже розумна дівчина, зловила Жоржа (з англ.).

(обратно)

4

Друзі, я загубив день (з лат.).

(обратно)

5

Платон мені друг, та істина дорожча (з лат.).

(обратно)

6

Життя коротке, мистецтво вічне (з лат.).

(обратно)

7

Осел про ліру (з лат.).

(обратно)

8

Голос народу — голос Божий (з лат.).

(обратно)

9

RER — мережа приміських електричок.

(обратно)

10

Усе підкорює любов — підкоримося ж і ми любові (з лат.).

(обратно)

11

Так мене врятував Аполлон (з лат.).

(обратно)

12

Нехай жереб кинуто (з лат.).

(обратно)

13

Життя без свободи — ніщо (з лат.).

(обратно)

14

Змінила, що треба змінити (з лат.).

(обратно)

15

Плескайте в долоні, друзі, комедія закінчена (з лат.).

(обратно)

16

Серінга — семиподілкова флейта.

(обратно)

17

Не чіпай мене (з лат.).

(обратно)

18

Я вже не така, якою була колись (з лат.).

(обратно)

19

Яніс Рицос. Поети. Костасу Каріотакісу. Переклад С. Зубченка.

(обратно)

20

Яніс Рицос. Поети. Костасу Каріотакісу. Переклад С. Зубченка.

(обратно)

21

Міський голова.

(обратно)

22

Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бику (з лат.).

(обратно)

23

Аполлон віддавав Діонісу щороку на три зимові місяці своє правління в храмі в Делфах.

(обратно)

24

Мати Діоніса, Семела, перевдягала свого первістка на дівчинку, щоб уберегти його від гніву ревнивої Гери.

(обратно)

25

Життя без свободи — ніщо (з лат.).

(обратно)

26

Я мислю, а отже — існую.

(обратно)

27

Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бику (з лат.).

(обратно)

28

Врешті, вважаю, що Карфаген мав загинути (з лат.).

(обратно)

29

У злагоді малі справи зростають, а у незгоді великі руйнуються (з лат.).

(обратно)

30

Небезпека в зволіканні (з лат.).

(обратно)

31

Осел про ліру (з лат.).

(обратно)

32

Яніс Рицос. Поети. Костасу Каріотакісу. Переклад С. Зубченка.

(обратно)

33

Костас Каріотакіс. Ідеальні самогубці. Переклад А. Савенка.

(обратно)

34

Чиста дошка (з лат.).

(обратно)

Оглавление

Частина перша Змагання між Аполлоном і Паном

  Феб

  Гість

  Пан

  Розпач

  Перелом

  Муза

  Гідра

  Остаточне змагання

Частина друга Перемогти Зевса

  І

  ІІ

  ІІІ

  ІV

  P.S

Частина третя Сповідь Аполлона

  1.02.20… День перший

  2.02.20… День другий

  3.02.20… День третій

  4.02.20… День четвертий

  05.02.20… День п’ятий

  06.02. 20… День шостий

  7.02.20… День сьомий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg