«Пісня Соломона»

Пісня Соломона (fb2) - Пісня Соломона (пер. Олег Богданович Король) 1383K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Тони Моррисон

Тоні Моррісон. Пісня Соломона

Частина перша

Розділ I

Співробітник Північнокаролінської страхової компанії оповістив, що о третій перелетить із добродійної лікарні «Милосердя» на той бік озера. За два дні перед польотом він прикріпив на дверях свого жовтого будиночка ось таке оголошення:

«У середу, 18 лютого 1931 року, о 15.00 я на своїх власних крилах відлечу з лікарні «Милосердя». Простіть мені, коли ласка. Я любив усіх вас.

Роберт Сміт, страховий аґент».

Містер Сміт не скликав такого великого натовпу, який вдалося скликати Ліндберґу чотири роки тому. Прийшло всього сорок чи п’ятдесят глядачів, бо оголошення впало людям в око допіру об одинадцятій ранку того самого дня, коли мав бути політ. У такі години, та ще й посеред тижня чутки поширюються спроквола. Діти в школі, чоловіки на роботі, а жінки, зашнуровуючи корсети, якраз лаштуються зайти до м’ясника: ану ж відступить за безцінь які хвости-бебехи. Зібралися тут хіба що безробітні, кустарі та маленькі діти: хто почув про чудасію, а хто саме в цю пору йшов Нелікарською вулицею, там, де вона виходить на узбережжя.

Поштові чиновники не визнавали назви «Нелікарська». На картах міста вулиця значилась як Магістральний проспект. Тут жив і помер один-єдиний на все місто темношкірий лікар. Коли 1896 року він переселився сюди, пацієнти почали називати вулицю, на якій, ба й поблизу якої, ніхто з них не мешкав, Лікарською. Згодом, відколи тут осіли інші негри й стали залюбки користуватися поштою, із Луїзіани, Віргінії, Алабами та Джорджії пішов потік листів, заадресованих на Лікарську. Поштарі відсилали ті листи назад або відкладали їх як такі, що не дійшли до адресатів. 1918 року, коли в армію призивали й чорношкірих, на призовній дільниці кілька рекрутів вказало Лікарську вулицю своїм місцем проживання. Ось так ця назва стала напівофіційною.

Але не надовго. Декотрі з місцевих начальників, стрижнем політичної діяльности яких була турбота про правильні найменування всього, що тільки є в місті, подбали, щоб слово «Лікарська» ніколи не вживалось офіційно. Знаючи, що воно ходове тільки у південному кварталі, можновладці звеліли розвісити настанови в крамницях, перукарнях і ресторанах цієї частини міста. У цих настановах стояло чорним по білому: проспект, який у напрямку північ — південь з’єднує набережне шосе й перехрестя магістралей NN 2 і 6 до Пенсильванії і який паралельний до суміжного проспекту Резерфорда та до Бродвею, завади мав і матиме найменування Магістральний проспект, а не Лікарська вулиця.

Оті папери таки непогано прислужилися: і мешканцям південного кварталу пам’ять освіжилася, і міська влада вдовольнилася. Відтоді вулицю прозвали Нелікарською. Ну а богоугодний лікувальний заклад «Милосердя» на її північному кінці — «Немилосердям», бо лише в 1931 році, наступного дня після того, як містер Сміт стрибнув із купола лікарняної будівлі, вперше під цим куполом негритянка удостоїлася чести породити дитя в палаті, а не на сходах. Таку великодушність персоналу викликало аж ніяк не те, що саме ця положниця була дочка-одиначка чорношкірого медика. Звісно ж, не те, адже за весь час своєї лікарської практики він ані разу не скористався послугами «Милосердя», а з усіх його пацієнтів лише двох лікували в цьому закладі, та й то білих. Зрештою, 1931 року медик давно вже був небіжчик. Мабуть, тільки стрибок містера Сміта над головами ескулапів спонукав тих прийняти породіллю. Та навіть якщо цей вчинок дрібного страхового агента й не вплинув на місце пологів, то на їх час — таки вплинув.

Побачивши містера Сміта оперезаного на грудях широчезними блакитними, вигнутими допереду крилами, що у призначений час, як і пообіцяв, вигулькнув з-поза купола, дочка покійного вже лікаря впустила величенький кошик з накривкою. Червоні оксамитові пелюстки троянд розсипалися, вітер захурделив ними понад кучугурками снігу. Донечки метнулися ловити згубу, їхня мати стогнала, обхопивши великий живіт. Увагу натовпу привернула гонитва за трояндовими пелюстками, на стогін вагітної ніхто не зважав. Кожен знав, що дівчатка цілими днями розмічають, кроять і прострочують дорогий оксамит, а в ґергардтовій крамниці нізащо не приймуть забрудненого товару.

Розпочалися веселощі. Гурт кинувся збирати клаптики, поки не промокли від снігу. Люди хапали їх на льоту, в поривах вітру й обережно підбирали зі снігу. Маленькі діти не знали, що ж тут розглядати: чи людину з блакитними крилами на даху, чи яскраво-червоний розсип на заметах. Сумніви розвіяла жінка, що стояла скраю, ні з того ні з сього завівши пісню. Погано вбрана, на противагу лікарській доньці в гарному охайному сірому пальті з традиційним для вагітних пружком на животі, в чорній розкльошеній спідниці й у калошах із чотирма ґудзиками. Співачка ж нап’ялила аж по очі моряцьку в’язану шапочку, а замість пальта закуталась у стару стьобану ковдру. Схиливши голову набік, задивившись на Роберта Сміта, вона співала могутнім контральто:

Миленького нема, Милий мій відлетів, Понад хмари здійнявся — Вернувся домів.

Декотрі з тієї півсотні ґаволовів підштовхували сусідів ліктями й хихотіли. Решта слухала пісню, як у німому кіно слухають допоміжний фортепіанний супровід. Якийсь час вони так стояли, ніхто не озивався до містера Сміта, кожне було зайняте якоюсь своєю дріб’язковою справою. Поки з’явилися люди з шпиталю.

Ці люди спостерігали з вікон, спершу байдуже, а потім, коли натовп розрісся аж до лікарняних стін, занепокоєно. Чи не затіяла тут чого якась група борців за расову рівність? Не побачивши ні плакатів, ні промовців, вони наважилися вийти на холод: хірурги в білих халатах, урядники в темних піджаках і три медсестри в накрохмалених блузах.

Й остовпіли — від містера Сміта з його широкими голубими крилами, від жіночого співу й від розвіяних троянд. Декотрі з персоналу подумали були, що це якесь нове богослужіння. Бо й справді, Філадельфія, де править «божественний отець», недалеко звідси. Може, дві дівчинки з кошиками, повними квітів, його жриці?

Та небавом опам’ятав їх сміх чолов’яги з золотими зубами. Отямилися й відразу ж узялися до діла — командувати, тобто гукати й метушитися. Там, де стояло кілька чоловіків, де дівчатка забавлялися оксамитовими клаптиками й виспівувала жінка, постало велике замішання.

Одна з медсестер, прагнучи дати трохи ладу цьому сум’яттю, повела чіпким оком навколо себе. Спинилася на дебелій жінці, якій, здавалося, до снаги було б і землю зрушити. Аби лиш захотіти.

— Гей, ти! — сказала медсестра, рушивши до огрядної молодиці. — Це твої діти?

Дебела жінка неквапно повернула голову. Від неввічливого звертання її брови поповзли вгору. Одначе, побачивши, хто це озвався, вона опустила брови й приховала погляд.

— Слухаю вас, мем.

— Пошли когось до служби швидкої допомоги. Хай там скаже, щоб негайно сюди прийшли. Пошли цього хлопця. Ось цього.

Медсестра тицьнула пальцем на п’яти-шестирічного хлопчика з котячими очима.

Опасиста молодиця ковзнула поглядом із пальця на дитину.

— Це Гітара, мем.

— Га?

— Гітара.

Медсестра глянула на молодицю так, наче почула щось по-турецькому, і стисла губи. Ще раз зиркнула на хлопчика з котячими очима, сплела пальці й дуже повільно проказала:

— Слухай, хлопче. Піди-но за шпиталь. Там є двері. На них написано: ш-в-и-т-к-а д-о-п-о-м-о-г-а. За тими дверима — дядьки. Скажи їм, щоби притьмом прибігли сюди. Та йди ж бо. Мерщій!

Вона розплела пальці. Понукуючи, загрібала долонями морозне повітря. Немовби шльопанців давала.

Чоловік у коричневому підійшов до неї, видихаючи клубочки пари.

— Сюди вже їдуть пожежні автомобілі. Краще б вам повернутися до лікарні. Бо інакше змерзнете на качан.

Медсестра кивнула.

— Мем, не «швитка», а «швидка», — зауважив малюк. На півночі Сполучених Штатів він був новачок. Тільки-тільки почав опановувати науку розмовляти з білими.

Але мем уже пішла собі, потираючи закляклі руки.

— Бабусю, вона сказала «т» замість «д».

— І тикала замість викати. І про «будь ласка» забула.

— Бабусю, а він стрибне?

— Дурноверхі на все здатні.

— Хто він?

— Страховий агент. Без царя в голові.

— А хто ця леді, що співає?

— Ой, дитинко, це — пропаща жінка.

Однак вона всміхалася, поглядаючи на співачку. Хлопчик однаково уважно слухав виступ і дивився на людину, що змахувала крилами на вершку шпиталю.

Натовп трохи захвилювався, бо хтось уже спровадив сюди поліцію. Кожне знало містера Сміта. Двічі на місяць він приходив до їхніх домівок, щоб узяти долар і шістдесят вісім центів, а потім записати в жовтій квитанції дату й величину півмісячного внеску. Найчастіше ж записував тижневий внесок — вісімдесят чотири центи. Люди боргували за півмісяця чи й більше та вічно обіцяли агентові, що колись розрахуються наперед. Отим обіцянкам передували зауваження, що містер Сміт зарано прийшов.

— Що, ви вже знову притарабанилися? Та я ж, здається, зовсім недавно вас спровадив.

— І дивитися на вас не можу. Їй-бо, не можу.

— Я так і знав. Тільки-но розживуся на ламану копійчину, а ви вже тут як тут. Знай доїте та й доїте. Цікаво, що думає про вас президент Гувер?

Кпили з нього, ображали його, намовляли дітей брехати йому, що батьки хворі, пішли кудись чи поїхали до Піттсберґа. А ось страхові жовті аркушики люди шанували, дбайливо складали їх у коробки з-під взуття, разом із квитанціями про квартирну плату, свідоцтвами про одруження та нечинними вже фабричними перепустками. Протягом цих візитів містер Сміт безперестанку всміхався й не зводив погляду з ніг своїх клієнтів. На роботу він одягав акуратний костюм. Його домівка нічим не була краща від інших. Ніхто не чув, щоби Сміт мав коли-небудь якусь жінку. У церкві аґент мовчав, хіба що час від часу озивався належним «амінь». Ні з ким він не зачіпався, вечорами ніколи не виходив із дому, тож усі мали його за порядного. Погано лише, що в їхньому сприйнятті Сміт нерозривно був пов’язаний із хворобами та смертю. Інша річ — будинок Північнокаролінської страхової компанії, коричнево намальований на звороті кожної жовтої квитанційки. Не пізнати було на зображенні жодного з цих лих.

Стрибок із даху став найбільшою дивовижею з усього того, що вчинив Сміт. Ніхто й не гадав, що цей чоловік здатен на таке. «Повикаблучується, ото й усе, — бурмотіли одне одному глядачі. — Але хто б міг подумати!»

Співачка стихла. Мугикаючи під ніс, вона пробралася крізь юрбу до жінки з оксамитовими пелюстками, яка й досі трималася за живіт.

— Тобі, голубонько, треба сидіти в теплі, — шепнула вона вагітній, злегка торкнувшись її ліктя. — Наступного ранку прилетить лелека.

— Та невже! — обізвалася жінка з пелюстками. — Завтра вранці?

— Наступний ранок завжди завтрашній.

— Не може бути, — заперечила вагітна. — Заскоро.

— Не заскоро. Саме впору.

Жінки задивилися одна одній у вічі. Зненацька натовпом прокотився гучний зойк — тремтливе «у-у-у». На якусь мить страховий аґент згубив рівновагу й відчайдушно силкувався втриматися на дерев’яному трикутнику, що височів над куполом. Жінка в моряцькій шапочці знову завела:

Миленького нема, Милий мій відлетів...

Тим часом у середмісті пожежники одягалися в однострої. Заки доїхали до «Милосердя», містер Сміт побачив трояндові пелюстки, почув спів і стрибнув із купола.

Наступного дня в «Милосерді» вперше за всю його історію народилося негренятко. Мабуть, новонародженому таки далися взнаки ті блакитні шовкові крила. Ще у свої чотири роки дійшовши того самого висновку, що й колись містер Сміт: ширяти в небі можуть лише птахи й літаки, — хлоп’я зневірилось у самому собі. Жити й не могти літати — усвідомлення цього засмучувало й опустошувало малюка до такої міри, що його вважали тупаком навіть жінки, які не відчували ненависти до малюкової мами. Ну а ті, що відчували, що приймали її запрошення на чай, що заздрили її батьківському дванадцятикімнатному великому похмурому дому та зеленій автомашині-седану, називали хлопчика своєрідним. А ті, які знали, що дім радше тюрма, ніж палац, що седан «Додж» тільки про недільні виїзди, співчували Рут Фостер та її пісним-прісним дочкам і казали, що хлопчик потайний. Ба навіть якийсь загадковий.

— А чи не в сорочці він народився?

— Треба було висушити її, відварити й дати малому напитися. Якщо ви цього не зробили, до нього приходитимуть привиди.

— Ви вірите в це?

— Та ні, але старі люди так кажуть.

— Так чи сяк, а він все одно потайний. Гляньте-но на його очі.

Вони перемелювали на язиках скорі на випічку тістечка й раз у раз заглядали хлопчикові в очі. З усіх сил він намагався витримати це випробування. Допіру, благально зиркнувши на матір, діставав дозволу покинути кімнату.

Це було неабищо — вийти з вітальні, коли у плечі б’є гомін кумасиних голосів, відчинити важкі подвійні двері до їдальні, прослизнути сходами вгору, повз усі спальні, й не привернути уваги Ліни й Корінтіанс, що сидять, наче боввани, за столом, заваленим клаптями червоного оксамиту. Пополудні його сестри робили штучні троянди. Яскраві, мертві квіти лежали в кошиках довгі місяці, аж доки ґергардтів торговець посилав двірника Фредді сказати дівчатам, що ті можуть передати наступну партію товару. Коли хлопчикові вдавалося прокрастися повз сестер й уникнути їхніх злобних зачіпок, він уклякав у своїй кімнаті біля підвіконня й вкотре задумувався, чому йому судилося лишатися на землі. Тишу, що тоді заливала лікарів дім, порушував лише гомін кумась за тістечками. Неспокійну тишу, бо невдовзі її мав обірвати Мейкон Дед.

Кремезний, крикливий, скорий на ґвалтовний гнів, Мейкон держав усю родину в чорнім тілі страху. Його ненависть до жінки відсвічувала й іскрилась у кожному слові до неї. Його розчарування дочками осідало на них, наче попіл, додавало матовости їхній ґлянцюватій шкірі, придушувало веселі нотки в тому, що мало бути дівочими голосами. Під палючим морозом його погляду дочки спотикалися на порозі й та впускали сільничку на білок варених яєць. Спосіб, у який батько відбирав дочкам привабливість, дотепність, самоповагу, — то було єдине, що їх збуджувало в житті. Без напруги, без нервозности, яку сіяв навколо себе Мейкон, вони не знали, що діяти з собою. Коли його не було, гнули шиї над криваво-червоними клаптями оксамиту й нетерпляче ждали батькової появи, а дні його жінки Рут починалися мовчазним заціпенінням від чоловікової погорди й закінчувалися пожвавленням, викликаним цією погордою.

Зачинивши двері за пополуденними гостями, вона дала зійти зі своїх уст легкій усмішці та стала готувати їжу. Її страви, як вважав чоловік, годі було їсти. Рут старалася щосили, але все одно не вміла догодити.

Надумавшись, що тістечка навряд чи сподобаються чоловікові, Рут вирішила зробити яблучний десерт. Вона так довго молола телятину й воловину на котлети, що й про свинину забула. Мала ще зішкварити солонину на підливу до м’яса, тож не було вже часу готувати десерт. Господиня кинулася похапцем накривати на стіл. Розгорнувши білу льняну скатертину й накидаючи її на гарний, з червоного дерева стіл, Рут вкотре вже зиркнула на велику пляму від води. Завжди, коли застилала стіл чи просто проходила їдальнею, вона дивилася на цю пляму. Як доглядача маяка тягне до віконця ще раз глянути на море, як в’язню кортить упіймати промінь сонця під час виходу на прогулянку, так і Рут кілька разів на день манило зиркнути на цю пляму. Жінка знала, що цей водяний знак там, завжди буде там, але потребувала пересвідчуватися, чи так воно насправді. Як доглядач маяка чи в’язень, мала цю річ за швартов, за точку опори, за щось певне й наочне, яке дає їй знати, що світ ще існує, що життя не сон. Що й сама Рут живе своїм нутром, і припустити таке можна лише завдяки тому, що добре знана річ завжди на місці, поза межами тіла.

Рут мала таке відчуття навіть у яскинях сну, навіть коли їй не снилось і не гадалось про цю пляму. Ох, безконечні розмови точилися з дочками й гостями про те, як вивести цю відмітану, чим закрити той єдиний ґандж на чудовій деревині: вазеліном, тютюновим настоєм, йодом. А може б, так пошліфувати піском і натерти льняною олією? Рут усе перепробувала. Та її погляд додавав плямі тривкости; з плином часу та ставала ще виразнішою.

Розпливчастий сірий кружок позначав місце, де за лікаревого життя стояла ваза, щодня повна свіжих квітів. Щодня. А коли не було квітів, їх заміняли композиції з листя, поєднання галузочок і ягід, вербових котиків, соснових віток... Завжди там щось стояло, щоб увечері було гарніше за столом.

Як на батька, це була риса, що відрізняла його сім’ю від інших, серед яких жилося. Як на дочку, це був символ витонченої елеґантности, що в ній Рут, як сама вважала, прожила дитинство. Коли Мейкон одружився з нею й перебрався до лікаревого будинку, ця річ і далі прикрашала стіл. Якось Рут подалася через найнебезпечніший у місті квартал до берега назбирати трохи сплавного гілляччя. Перед тим побачила була композицію з таких гілок і висушених водоростей у газетній рубриці для рукодільниць. Був вільглий листопадовий день, на той час лікар уже лежав паралізований і харчувався ріденькими стравами в ліжку. Вітер шарпав її спідницею навколо щиколоток і студив ноги крізь шнуровані черевики. Повернувшись додому, Рут мусила натерти стопи теплою оливковою олією. В обід, коли за столом сиділи тільки вони удвох, жінка обернулася до чоловіка й спитала, чи подобається йому ця композиція.

— Більшість людей не помічають таких речей. Дивляться, але не бачать нічого гарного в них. Не розуміють, що природа створила ці речі в цілковитій досконалості. Глянь-но на них збоку. Гарні, правда?

Чоловік глипнув на гілочки й бежеві стрічки водоростей і, не рушивши головою, відказав:

— У цій курятині червоні кості. А Гарнір має бути з цілих картоплин. М’ята картопля — то не страва.

Рут лишила водорості у вазі, аж поки вони розпалися. Згодом, коли стебла й листки повідпадали й лежали засхлі та бурі на столі, вона змела сміття і сховала вазу. І пляма від води, усі ці роки прикрита вазою, тепер впадала в око. А що була на видноті, то й поводилася по-рослинному. Розцвіла величезною сірою замшевою квіткою, пульсувала, наче в гарячці, й зітхала, як рухлива піщана видма. Втім, могла бути й нерухомою. Терплячою, спокійною й нерухомою.

І з цим швартовом годі було щось удіяти, хіба що прийняти його як належне та справджувати на ньому якусь ідею, підтримувати її. А щоб сяк-так перебути день від світанку до присмерку, треба було чогось іншого: втіхи, ласкавого дотику, ніжного пригортання. Тож Рут прокидалася з простодушної нікчемности й вимагала своєї частки втіхи, зваривши вечерю, якраз перед приходом чоловіка з контори. То була одна з її двох потаємних розкошей, і цієї розкоші Рут зазнавала від сина, тим приємнішої, що все діялося в одній і тій самій кімнаті. Тут панував вогкий зелений півсутінок, світло сочилося крізь самшит знадвору при вікні. Саме цю кімнатку лікар називав своїм кабінетом. Крім швейної машинки у кутку біля манекена, було там крісло-гойдалка та ще ослінчик під ноги. Ось тут Рут сиділа, пригорнувши сина до лона, вдивляючись кудись далеко крізь примружені повіки та слухаючи, як він ссе груди. Вдивлялася не так з материнської радости, як з тої причини, щоб не бачити синових ніг. Майже досягали підлоги.

Одного пізнього пополудня, коли чоловік ще не прийшов із контори додому, вона покликала сина. Увійшов у кімнатку, а Рут розстібнула блузку й усміхнулася. Надто малий, щоб торопіти від її грудей, але вже досить великий, щоб спротивити собі нудотний смак материнського молока, хлопець підійшов спроквола, неохоче, приліг мамі на коліна, як мусив робити все своє життя щонайменше раз на день, і взявся ссати ріденьке солодкаве молоко так, щоб не вгризти сосків.

Мати відчувала сина. Його стриманість, слухняність, байдужість — все це допроваджувало її до фантазування. Рут мала виразне відчуття, що синові губи тягнуть з неї промінь світла. Неначе вона була казаном і з цього казана тече струмінець золота. Подібно до казкової мельниківни, що сиділа вночі в повній соломи кімнаті й, схвильована таємною потугою, подарованою їй від єнома Румпель-штільцхена, бачила, як крізь віконницю прядеться золота нитка. Це була друга розкіш, і Рут ні за які скарби не зреклася б її. А коли двірник Фредді, охочий вдавати з себе приятеля сім’ї, хоч був лише слуга на побігеньках ще й на додачу квартирант, якось надвечір приніс комірне до лікаревого дому й заглянув з-за самшиту у вікно, то жах в очах Рут викликало блискавичне усвідомлення: тепер вона втратить половину того, завдяки чому її життя було хоч трохи терпимим. Однак Фредді потрактував цей вираз як звичайнісінький сором і не втримався, щоб не ошкіритися.

— Боже мій! Щоб мені луснути!

Двірник продирався крізь самшит, щоб краще бачити. Не так гілки йому перешкоджали, як те, що реготав до упаду. Рут зірвалась як ошпарена, притьмом затулила груди й впустила сина на підлогу. І тим самим утвердила хлопця в його підозрі, що пополуднями тут коїлися неподобні та стидкі речі.

Не встигли мама й син отямитися, перекинутися словом, ба й перезирнутися, а Фредці вже оббіг навколо дому, вибіг східцями на ґанок і гукав їх, давлячись сміхом:

— Пані Руфі! Панунцю Руфі! Де ви? Куди це ви поділись?!

І відчинив двері до зеленої кімнати. Так, ніби вона відтепер йому належала.

— Щоб я скис, панунцю! Коли ж то я таке бачив? І не пригадаю, коли востаннє таку чудасію споглядав. Скажу вам, це не гріх. Старі люди навіть радять так робити. Просто, знаєте, нечасто таку річ угледиш...

Він не зводив погляду з хлопця. Оцінював його, як співучасника в чомусь, до чого Рут було зась. Фредці міряв очима хлопчика з голови до ніг і помічав його твердий потайний погляд, бачив дивовижний контраст забарвлення шкіри: жовтуватої материної проти чорної синової.

— Пані Руфі, на Півдні молодиці довго годують дітей грудьми. Багато хто. Щоправда, тепер таке рідко побачиш. Знаю одну родину, — там мамця не бозна-якого розуму, — то та мамця давала цицьки синові — я знаю? — десь до тринадцяти літ. Трохи задовго, га?

Базікаючи, двірник безперестанку потирав бороду й зиркав на хлопця. Кінець кінцем змовк і захихикав. Хихотів довго, всмак. Знайшов нарешті слово, якого шукав.

— Дояр. Ось кого ви маєте, панунцю Руфі. Справдешнього сисуна. Подивіться-но, баби! Ото він і є! Дояр!

Фредці розніс цю свіжу плітку не тільки по сусідніх домівках, але й по всьому південному кварталі, де він мешкав і де Мейкон Дед мав чиншові — прибуткові будинки. Тим-то Рут зо два місяці трималася дому й не приймала жодних відвідин. Не хотіла чути, що її дитина дістала прізвисько, якого ніколи вже не позбудеться, і ця прикра назва аж ніяк не поліпшить стосунків матері й сина з Мейконом Дедом.

Мейкон Дед ніколи в житті не дізнався, чому до його сина прилипло таке прізвисько, дарма що той ніколи не озивався на нього. А ця справа дуже обходила батька, бо в його роді, як він сам вважав, давали імена геть по-дурному. Ніхто йому не обмовився про випадок, із якого постало синове прозвище, бо з Мейконом було тяжко до мови. Твердий чоловік, із такою холодною поведінкою, що нікому й на думку не спадало невимушено та безпосередньо побалакати з ним. Лише Фредці дозволяв собі бути з ним на короткій нозі — привілей за надані послуги, однак двірник був би останній, хто прохопився б хазяїнові хоч словом про те, як жахнулася Рут, як незграбно схопилася з крісла-гойдалки, як упав син і розтрощив тендітного ослінчика під ноги, як Фредді тішився, смаковито описуючи цю пригоду.

Не знаючи подробиць, він, однак, збагнув проникливим, загостреним ненавистю розумом, що є щось нечисте в тому, як прозивають його сина однокласники, ба навіть — сам Мейкон це підслухав — і лахмітник, коли давав Дедові-молодшому три центи за вузлик старого ганчір’я. Дояр... Певна річ, це слово аж ніяк не позначало порядного наймита-поденника, не наводило на думку холодних лискучих бідонів, що стоять на ґанку та блищать, як ті офіцери на посту. Слово звучало брудно, безсоромно, гаряче. Він твердо знав одне: хай хоч звідки взялося прізвисько, та воно чимсь-таки пов’язане з Рут і має, як і все, що вона викликала в Мейконі, наліт чогось гидкого.

Гидливість і неспокій, які, дивлячись на сина, відчував батько, впливали на все, що він робив у місті. Якби міг відчувати смуток, тільки смуток, було б легше. П’ятнадцять літ жалю, що нема сина, поступилися місцем розчаруванню, що діждатися діждався, але за яких неприємних обставин...

Були часи, коли Мейкон мав буйну шевелюру, Рут носила прегарну мудровану спідню білизну, коли він навмисне помалу роздягав молоду жінку. Коли всі вступні пестощі полягали в розв’язуванні, розстібанні, розпинанні всіх отих стрічечок, ґудзичків, кнопочок і гачечків справді найгарнішої, найделікатнішої, найбілішої й найм’якшої у світі білизни. Він бавився кожним вічком її корсета (а було їх аж сорок — по двадцять з кожного боку), кожною з дюжини стрічечок, що блакитними промінцями йшли сніжно-білим ліфом. Мейкон не тільки розв’язував голубий бант, але й витягав його, розв’язаного, з облямівки, аж Рут потім мусила заволікати англійською шпилькою цю стрічку на місце. Він ляскав еластичними пасками, що кріпили вкладки-пітнички до комбінації, піддрочуючи себе й жінку отим ляскотом та ще дрижанням кінчиків пальців на її плечах. Він і вона ніколи не перемовлялися під час такого роздягання. Хіба що час від часу котре хихикнуло. Як ото діти граються в лікаря, коли роздягання — найкраща частина гри.

Коли Рут уже була оголена й лежала, волога та крихка, наче нерафінований цукор, Мейкон схилявся, щоб розшнурувати їй черевики. То були останні пестощі, бо, як тільки чоловік роззував жінку, і стягав із неї панчохи, то входив у неї й дуже скоро випорскував сім’я. Так їй подобалося. Йому теж. І протягом усіх двадцяти років, за які він ні разу не глянув на жінчині оголені ноги, бракувало йому лише тієї білизни.

Колись Мейкон гадав, що назавжди затямить її губи на пальцях мерця. Помилявся. Мало-помалу в його пам’яті залишалося менше й менше подробиць, аж поки довелося уявляти собі їх, вгадувати, навіть придумувати, як воно достоту було. Цей образ вивітрів із його пам’яті. А відчуття ганьби й гидливости — ні. І цю свою кривду він ятрив споминами про жінчину білизну, про ці круглі невинні вічка корсета — тепер уже назавжди втрачені для нього.

Тож тепер, коли люди обзивали сина Дояром і жінка, чуючи таке, опускала повіки та витирала піт над верхньою губою, коли це означало якусь брудну непристойну співзалежність, тепер Мейконові Деду анітрохи не важило, чи хтось розповість йому подробиці, чи ні.

Ніхто й не розповідав. Не знайшлося небайдужого сміливця, щоб це зробити. Небайдужі Ліна і Корінтіанс — живі докази, що в тих роках тато роздягав маму — не сміли. А єдиному сміливцеві було байдуже — єдиній особі на світі, яку Мейкон ненавидів дужче, ніж свою жінку, дарма що ця особа доводилася йому рідною сестрою. Ні разу не бачився з нею, відколи народився син, а тепер ані на гадці не мав поновлювати родинні зв’язки.

Мейкон Дед намацав у кишені ключі й охопив їх пальцями. Його заспокоювала оця їх рельєфна твердість і надійність. В’язка ключів до всіх дверей у його кам’яницях (з тих кам’яниць лише чотири справдешні, решта — халупи халупами). Час від часу він погладжував, пестив цю в’язку, йдучи Нелікарською вулицею до своєї контори. Вважав, що це контора, навіть вималював слово «КОНТОРА» на дверях. Однак дверне скло протирічило йому. Облущені золоті літери, укладені півколом, гласили, що ця установа — крамниця Сонні. Навряд чи варто було завдавати собі клопоту зішкрябати ім’я попереднього власника, все одно пам’ять про нього нізащо не зішкребеш. Тим-то його контору звали не інакше, як крамниця Сонні, хоч сьогодні вже ніхто не пам’ятав, чим тут Сонні торгував тридцять років тому.

Отож Мейкон ішов — точніше кажучи, крокував, бо ж мав цибаті ноги та спортивну ходу — і розмірковував про імена та прізвиська. «Мабуть, — подумав він, — був у мене й сестри предок із оніксовою шкірою, зі стрункими, наче цукрова тростина, ногами, і той предок мав справжнє ім’я. Дане новонародженому з любов’ю і повагою. Не як прізвисько, не як маску, не як печать ганьби. Хто був той юний гнучкий предок, куди носили його довгі рівні ноги — цього ніхто вже не довідається. Ніколи. Ані його імени ніколи не взнає. А мої батьки в якомусь нападі збоченської покірности згодилися терпіти прізвище, яке їм хтось колись дав просто так, знічев’я. Згодилися прийняти й передавати всім своїм потомкам це жахливе прізвище — ДЕД — МЕРТВЯК, що його бездумно нашкрябав якийсь армійський п’яний писарчук-янкі. Свавілля пера, передане на паперовому клаптику батькові, яке той передав синові, а той син — своєму синові. Мейкон Дед породив другого Мейкона Деда, которий пойняв за жону Рут Фостер і породив Магдалину — ім’я їй Ліна Дед, і породив Перше Посланіє Коринтянам — ім’я їй Корінтіанс Дед, і породив (аж ніяк на теє не уповав) ще одного Мейкона Деда, тепер ім’я йому, знане найближчій і найважливішій частині світу, — Дояр Дед. А на додачу, наче того не досить, ще й рідна сестриця — ім’я їй Пілат Дед. І анітрохи не думала дати знати братові про подробиці й обставини появи ідіотського синового прізвиська. Тішилася з тієї історії, смакувала її. Либонь, як уже було, запише те прозвище, поскладає укількоро аркушок, увіпхне в латунний медальйончик і почепить собі ще й на друге вухо».

Ще молодим батьком Мейкон навмання вибрав із Біблії імена своїм двом дочкам. Синові — ні. Сліпо тримався того, на чому спинився палець, бо надто добре знав, як дали ім’я його сестрі. Як Мейконів батько — він теж звався Мейкон — в сум’ятті й печалі, бо при пологах вмерла йому жінка, водив пальцем по сторінках Святого Письма. А що не вмів читати, вибрав кілька букв, які здалися йому значущими й гарними. Ввижалися йому могутнім деревом, що по-царському й по-батьківському височіє над рядами деревець. Тож він перемалював ці літери на обривку бурого паперу. Скопіював, як і всі неписьменні люди, кожнісіньку закарлючку, дужку, риску й простягнув папірець повитусі.

— Ось ім’я дитини.

— Ти хочеш отак назвати дитину?

— Хочу. Прочитай, що тут написано.

— Ти не смієш дати таке ім’я.

— Прочитай.

— Це ж чоловіче ім’я.

— Прочитай його!

— Пілат.

— Га?

— Пілат. Ти написав: Пілат.

— Під лад?

— Який там лад! Пілат! Той, що Христа вбив. Гіршого імени годі придумати. Ще й до того ж дівчинці.

— На ньому спинився мій палець.

— А ти не мусиш слухатися пальця. Невже ти даси цій сирітці ім’я лайдака, що вбив Ісуса?

— Я просив Ісуса, щоб він врятував мені жінку.

— Схаменися, Мейконе.

— Цілу ніч просив.

— Він дав тобі дитинку.

— Так. Дав. Дитинку на ім’я Пілат.

— Боже, змилуйся над грішником.

— Ти куди ото з тим папірцем?

— Папірець піде туди, звідки прийшов. У вогонь, дияволові в пельку.

— Ану віддай! Він прийшов із Біблії. Й у Біблії зостане.

Там він і зостав. Аж поки дівчинці сповнилося дванадцять і вона вийняла той клаптик, зложила його кілька разів, вклала маленький згорточок в латунний медальйончик і почепила цю штуку на ліве вухо. Ось так величалася зі своїм іменем ще дванадцятилітньою. А якою самозакоханою вона стала тепер — про це Мейкон міг лиш гадати. Втім, він знав, що Пілат поставиться до прізвиська третього Мейкона Деда з такою самою пошаною і трепетом, з якою поставилася до хлопчикової появи на світ.

Мейконові Деду запам’яталося, як Пілат піклувалася про його сина, коли той народився. Більш, ніж про свою дочку, ба навіть внучку. Довгий час, коли Рут уже оклигала після пологів і могла, як завжди, — а могла вона небагато, — провадити хатнє господарство, Пілат і далі приходила до їхнього дому. Ходила з розв’язаними шнурівками на черевиках, носила насунуту на лоба в’язану шапочку, баламкала ідіотським вушним дармовисом і розносила по кухні одворотний душок. Мейкон не бачився з сестрою, відколи йому було шістнадцять, аж до року перед народженням сина, коли вона з’явилася в місті. З’явившись, Пілат поводилася як свекруха, як тітка. Не замилувана в хазяйнуванні, навіть не маючи уявлення, як його провадити, вона накидалася Рут і дівчатам зі своєю допомогою й тільки заважала їм. Кінець кінцем вона просто сідала собі в кріслі біля колиски та й наспівувала немовляті. Все б нічого, та тільки Мейкона Деда вражав тоді вираз на сестринім обличчі — і здивування, і завзяття водночас. І то такого глибокого, що аж моторошно ставало. А може, в тому відчутті було ще щось. Може, враження від зустрічі з Пілат по стількох роках розлуки, коли вони розійшлися біля тієї печери; може, спомини про братову лють і сестрину зраду... Як низько вона відтоді опустилася! Згубила останню крихту поняття про пристойність. Колись Пілат була йому всім найдорожчим на світі. Тепер стала понурою дивачкою і — що найгірше — нечупарою. Справдешнім джерелом розмаїтих клопотів була б вона, якби Мейкон допустив до такого. Але не допустив.

Нарешті він їй таки сказав, щоб приходила в гості допіру тоді, коли хоч трохи себе шануватиме. Коли знайде порядну роботу замість шинкарювати.

— Чому б тобі не вдягатися, як пристало жінці? — спитав Мейкон, стоячи біля кухонної плити. — Навіщо ти нап’ялила на голову цю моряцьку шапочку? Ти що, й панчіх не маєш? Ким я з твоєї ласки буду виглядати в цьому місті?!

Мейконом аж трясло при гадці, що білошкірі люди в банку — люди, які помагали йому купувати й заставляти будинки — дізнаються, що ця зачучвирена торговка спиртним — його рідна сестра. Що цей заможний негр, який так солідно провадить свої справи й мешкає у великій кам’яниці на Нелікарській вулиці, має сестру і ця сестра прижила нешлюбну дочку, а та своєю чергою прижила собі нешлюбну дочку. Ціле зборище недоумків. Роблять вино і виспівують у місті, «як звичайнісінькі вуличниці! як ото вуличниці»!

Пілат сиділа, слухала брата й не відводила здивованого погляду з його лиця. Відтак проказала:

— Мейконе, і я теж переймаюся. Тобою. Аж до блювоти.

Роздратований, він підійшов до кухонних дверей.

— Іди геть, Пілат. Геть, негайно. Бо інакше не витримаю й нароблю лиха.

Пілат звелася, закуталася у свою ковдру, кинула наостанок ласкавий погляд на дитину й вийшла з кухні. Відтоді ніколи вже не приходила...

Підійшовши до своєї контори, Мейкон Дед побачив огрядну жінку і двох хлопців, що стояли неподалік. Відімкнувши двері, він всівся за своїм робочим столом. Коли гортав рахункову книгу, ввійшла ця жінка. Сама, без нікого.

— Добридень, містере Дед. Моє прізвище Бейнз. Я живу на П’ятнадцятій вулиці, дім номер три.

Дед пригадав — не цю жінку, а те, що діється в цьому будинку. До квартирантки підселилася чи то бабуся, чи то тітонька, чи то ще хтось. І не платить комірного. Віддавна.

— Слухаю вас, місіс Бейнз. Маєте до мене якусь справу?

— Та я, власне, хотіла б з вами поговорити про одну справу. Знаєте, Сенсі лишила отих дітлахів на мене. А з тієї запомоги, що я дістаю, не вижив би навіть пес. Здох би з голоду.

— Місіс Бейнз, вам належить платити комірне — чотири долари за місяць. Ви заборгували аж за два місяці.

— Ой, знаю, містере Дед, знаю. Але заплатити — то ж дітей без хліба лишити.

Розмова велася тихо, ввічливо, без найменшого натяку на сварку.

— В такому разі, місіс Бейнз, хай собі їдять хліб на вулиці. І вони таки підуть на вулицю, якщо ви не знайдете способу розрахуватися зі мною за належне.

— Ні, пане. Дітей на вулицю? Таж вони потребують даху над головою. Так само, як ваші діти.

— Що ж, пометушіться трохи, місіс Бейнз, і роздобудьте гроші. Маєте, — Дед крутнувся на кріслі та глянув на календар, — час до наступної суботи. Нема мови про неділю чи понеділок. До суботи.

Якби вона була молодша, якби мала в собі більше життєвих соків, то блиск в її очах сплив би сльозами. Але в її віці він лиш сухо мерехтів. Жінка сперлася долонею об домовласників стіл і, з тим самим блиском в очах, спроквола звелася з крісла. Повела головою, щоб глянути у вікно, а тоді перевела погляд на Мейкона.

— Яка вам буде з того користь, містере Дед, коли ви мене й дітлашню викинете на вулицю?

— До суботи, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз схилила голову, шепнула щось і помалу, тяжкою ходою вийшла з контори. Коли зачиняла за собою двері крамниці Сонні, внуки перейшли з осоння в тінь, де перед тим стояла бабуся.

— Бабцю, що він сказав?

Місіс Бейнз поклала руку на голову вищого хлопця. Задумавшись, легенько перебирала пальцями волосся й намацувала струпики по екземі.

— Мабуть, він відмовив, — озвався другий хлопець.

— Нам треба буде переїхати на нове місце?

Вищий хлопець струсив долоню з голови та скоса глянув на бабусю. Його котячі очі були немов дві золоті глибокі різані рани.

Жінка опустила руку.

— Нема гіршого, як нігер-бізнесмен, — проказала вона. — І дивитися на таке страшно.

Хлопці перезирнулися й, розкривши роти, наче почули щось дуже важливе, задивилися на бабусю.

Коли жінка зачинила за собою двері, Мейкон Дед знову заходився гортати сторінки рахункової книги й водити пальцем по числах. Водночас згадував, як він уперше відвідав батька Рут Фостер. Тоді Мейкон носив у кишені лише два ключі і якби давав поблажку таким людям, як ось ця Бейнз, то взагалі не мав би ключів. Тільки завдяки тим ключам він наважився прийти в цю частину Нелікарської вулиці (тоді її ще називали Лікарською) і звернутися до найзначнішного негра в місті. Міг стукнути дверним молотком у формі левової лапи, міг надумати одружитися з лікаревою донькою, бо кожний ключ представляв дім — Мейконову власність. Без тих ключів Мейкон одразу здимів би після першого ж лікаревого слова: «Що?» Без них він розтанув би, як свіжий віск, під пильним поглядом безбарвних очей. Натомість Мейкон зміг сказати: мене познайомили з вашою дочкою, міс Рут Фостер, і я був би дуже радий мати вашу згоду на те, щоб я з нею час від часу зустрічався. Мої наміри шляхетні, і я заслужив на те, щоб ви дозволили міс Фостер приятелювати зі мною, бо у мої двадцять п’ять років я вже заможна людина.

— Я нічого не знаю про вас, — сказав тоді лікар, — крім вашого прізвища. Не подобається воно мені. Я покладуся на розсуд моєї дочки.

Насправді лікар чимало знав про цього довгоногого парубка і був йому вдячний, хоча й не дав по собі пізнати. Любив свою єдину дитину, таку потрібну в домі, відколи померла його жінка, та останнім часом лікаря дратувала доччина відданість. Непокоїло його те вічне тепло любови до батька, ті вирази чуттєвости, дуже милі в її дитинстві, яких Рут і дотепер не облишила. Поцілунок на добраніч — то був справдешній зразок її простодушности та його ніяковости. У свої шістнадцять Рут наполягала, щоб тато приходив до неї ввечері, сідав на ліжко, казав кілька милих теплих слів і цілував її в уста. Мабуть, причиною лікаревого занепокоєння було гучне мовчання його покійної жінки. Чи бентежлива подібність дочки до матері. А найпевніше — захват, що завади сяяв на обличчі Рут, коли батько нахилявся поцілувати її. Дуже недоречний, дуже невідповідний.

Про ці речі лікар, звісно, ані словом не обмовився молодикові, який прийшов з візитом. Тим-то Мейкон Дед і досі вірив у чародійну силу тих своїх двох ключів.

Мейконові роздуми перервав дрібний стук у вікно. Звів очі, побачив, що це Фредді заглядає поміж золотими буквами, і кивнув йому, щоб увійшов. Миршава статура, золоті зуби — якщо південний квартал і мав свого глашатая, то ним був саме Фредді. Так само дрібно стукав по віконному склі та сяяв золотозубою усмішечкою й перед тим, як гукнути Мейкону слова, що навіки запам’яталися: «Містер Сміт розбився на амінь!» І тепер Мейкон напевне знав, що двірник приніс лихі вісті.

— Портер знову надудлився, як свиня, й бешкетує! Знову за рушницю взявся!

— А кого тепер він взяв на мушку?

Мейкон поскладав книги й повитягав шухляди стола. Портер — квартирант, а завтра — день плати комірного.

— Нікого зокрема. Висунувся з віконця мансарди й вимахує рушницею. Погрожує, що до ранку кого-небудь уб’є.

— Він ходив сьогодні на роботу?

— Так. Десь запопав десять доларів.

— Усі пропив?

— Не всі. Купив лише одну пляшку. Ще має купу грошей.

— Який йолоп продає йому спиртне?

Фредді вищирив золоті коронки, однак промовчав. Ну а Мейкон одразу здогадався. Пілат, хто ж іще?

Дед позамикав на ключ усі шухляди. Крім однієї. Вийняв із неї пістолетика тридцять другого калібру.

— Поліція попередила всіх торговців спиртним в окрузі, а він все одно звідкись роздобуває оте пійло.

Мейкон розігрував комедію. Прикидався, що не знає, де Портер та й узагалі будь-хто — дорослий, малолітній, людина чи й худобина — може купити спиртне. Чи не в сотий раз подумалося йому, що місце Пілат — за ґратами і він сам охоче запроторив би її в буцегарню, якби був певен, що сестра не напащекує братові й не зганьбить його перед правниками. І перед банкірами.

— Містере Дед, а чи знаєте ви, як користуватися цією штукою?

— Знаю.

— Портер коли нап’ється, то божеволіє. На все здатен.

— Знаю.

— Як гадаєте його взяти?

— Я не його хочу взяти. Хочу взяти свої гроші. Хай собі й далі бешкетує, хай собі й застрілиться, коли хоче. Але якщо я з Портера не виб’ю комірного, то виб’ю його самого з віконця.

Фредді хихикнув. Тихенько, але вишкірені зуби додали хихоту значущости. Природжений лакуза, він любив плітки й сам охоче пліткував. Його вуха чули кожне нарікання, кожну лайку. Його очі бачили все: потаємні погляди закоханих, бійки, нові вбрання.

Мейкон мав Фредці за телепня та вигадника, однак покладався на нього. Двірник завжди правдиво подавав факти, натомість завжди хибно витлумачував їх. Та й тепер він не помилився, сказавши, що Портер п’яний, що має рушницю і що висунувся з віконця. Але насправді Портер і не гадав убивати когось. Хіба що самого себе. Якщо не задовольнять умови, яку він гучно й виразно вигукував із віконця:

— Я хочу гратися! Пришліть мені сюди бабу! Хоч яку! Встромлю їй по самі помідори! Вграю, аж дим піде! Чуєте? Пришліть кого-небудь, бо інакше пальну собі в голову!!

Мейкон і Фредці прийшли на подвір’я. Там жінки-квартирантки віджартовувалися Портерові.

— Скільки за це заплатиш?!

— Спершу пальни собі в голову, а тоді ми пришлемо котрусь з нас!

— Невже тобі треба жінки?!

— Може, козою чи сучкою обійдешся?!

— А може, й того забагато буде?!

— Ми тобі лійку дамо! Стромляй собі досхочу!

— Ану відклади оцю пукавку! Кинь сюди гроші, що мені заборгував! — крикнув Мейкон, заглушивши жіночі кпини. — Зараз же кинь сюди долари, а тоді стріляйся, нігере задрипаний!

Портер обернувся й націлив рушницю на Мейкона.

— Якщо натиснеш на собачку, то гляди не промахнися! Стріляй влучно, бо інакше відстрілю тобі яйця й запхаю їх у твою гнилу пельку! — гукнув Мейкон і видобув із кишені зброю. — А тепер гибай із цього вікна!

Завагавшись на якусь мить, Портер спробував повернути дуло на себе. Цього йому не вдалося. Задовга цівка, та й надто вже п’яний був Портер. Помоцювавшись трохи, він спер рушницю на віконну раму, розстібнув штани, витяг члена та став поливати сечею жінок. Ті заверещали й кинулися хто куди. Ніяка рушниця не зчинила б такої паніки. Мейкон почухав собі потилицю. Фредці гнувсь у три погибелі зо сміху.

Більш ніж годину Портер не давав їм спокою. Щулився з холоду, галасував, погрожував, мочився і знай домагався жінки.

Хлипав, аж йому груди ходором ходили, і раз у раз вигукував:

— Я люблю вас! Люблю вас усіх! Не робіть так. Таж ви жінки! Перестаньте. Не робіть так! Хіба ви не бачите, як я вас люблю?! Я помру за вас, накладу на себе руки! Кажу вам! Боже милосердний, змилуйся наді мною! Що мені, бідному, робити? Що мені діяти на цьому клятому світі-і-і?!

Сльози текли йому струмком. Портер обіймав рушницю, наче жінку, якої він просив, якої шукав усе своє життя.

— Боже, дай мені ненависть, — заводив він, — щоб я мав її на щодень. Любови не давай. Я її не витримаю. Не подужаю з нею, Господи! Так само, як містер Сміт не подужав. То завеликий тягар. Ісусе, ти це знаєш! Не хто, як Ти! Ти знаєш все про любов. Скажи: хіба вона не важезний тягар?! Господи, невже Ти цього не розумієш? Твій Син не зміг нести його. Той тягар убив навіть Ісуса, а що вже про мене казати! Га? Га?!

Портера знову брала лють.

— Ану йди сюди, ніґере! Негайно спустися!

Мейконів голос і досі звучав гучно, але вже втомлено.

— А той павіан без яєць, — показував Портер на Деда, — найгірший з вас усіх. Він потребує вбивати, він мусить вбивати. А знаєте, чому потребує? Скажу вам. Я знаю чому. Всі...

Пробурмотівши: «Всі знають», Портер важко зсунувся з вікна всередину. Й одразу заснув. Коли засинав, рушниця вислизнула з його руки, заторохтіла по даху, впала і гучно вистрілила. Куля пролетіла повз чиїсь ноги та влучила в шину запаркованого на вулиці автомобіля.

— Піди-но забери мої гроші, — звелів Мейкон.

— Я? — спитав Фредді. — А якщо він...

— Піди-но забери мої гроші.

Портер хропів. Дарма що випалила рушниця, дарма що йому рилися в кишенях, спав як по купелі.

Коли Мейкон вийшов із подвір’я, сонце вже зайшло за хлібний завод. Стомлений, роздратований, він ішов П’ятнадцятою вулицею. Звів погляд, минаючи один зі своїх будинків. Мейконова постать розпливалася в мінливому світлі — від присмерку до потемків. Його доми, розкидані там і сям, пнулися понад нього, наче присадкуваті привиди з насунутими на очі каптурами. Дед не любив дивитися на них у такому світлі. За дня вони навівали відчуття безпеки, а в такий час ніби й не належали йому. Ніби змовилися між собою поводитися так, щоб домовласник почувався якимсь чужаком, злиденним приблудою без даху над головою. Пройнятий відчуттям самотности, Мейкон вирішив піти до Нелікарської вулиці навпростець, хай навіть доведеться минути сестрину оселю. Був певен, що в дедалі густішому сутінку Пілат його не зауважить. Перейшовши через подвір’я, він попростував уздовж огорожі, що вела до Любої вулиці. Там, у вузькому одноповерховому будиночку, мешкала Пілат. Не могла собі дозволити електрику. Ані газ. Світила разом із дочкою свічками й гасовими лампами, топила в печах дровами та вугіллям, брала воду з колонки надворі — жила так, наче слово «поступ» означає лише ходу.

Той будиночок стояв кроків за тридцять від хідника. Позаду росли чотири велетенські сосни. Їх глицею Пілат набивала матраци. Дивна річ, угледівши ці дерева, Мейкон пригадав сестрині уста. Змалку вона любила жувати хвою та пахла лісом. Зо дванадцять літ Пілат була йому як рідна дочка. Вибралася з лона вже мертвої мами без допомоги м’язових скорочень і тиску прудких утробних вод. І мала живіт гладенький і рівний, як плечі, без ніякого натяку на пуп. Через отой брак пупка люди вважали, що Пілат прийшла на світ не як усі, що вона ніколи не лежала, не плавала й не росла в теплій материнській рідині, що не поєднувала дитини з надійним джерелом поживи ніжна пуповина.

Однак Мейкон знав своє, адже бачив вираз очей повитухи, коли породіллині ноги заклякли. І чув повитушин крик, коли дитя, яке вважали теж неживим, помалу проклало собі дорогу впередголов із тихої, непорушної й упокоєної яскині з м’яса і витягло за собою свою належну пуповину та своє дитяче місце. Ну а самого пупа таки не було. Як тільки немовляті перетяли цю життєдайну жилу й зав’язали вузол, той пупок зморщився, зсох і відпав, не лишивши по собі й сліду. І цю дивовижу Мейкон, ще підлітком няньчачи сестричку, мав за щось таке природне, як лиса голова. Допіру у свої сімнадцять, коли вже без вороття розійшовся з Пілат і пустився в гонитву за багатством, він дізнався, що на світі, мабуть, ніде немає такого живота.

А тепер, наближаючись до сестриного двору, Мейкон сподівався, що пітьма приховає його від мешканок дому. Навіть не повернув голови вліво, проходячи повз будинок. Але мелодію почув. Співали. Всі. Пілат, Реба і Ребина дочка Агар. На вулиці він не побачив нікого. Люди вечеряють, облизують пальці, дмухають у чашки з кавою та, звичайно, цокотять про те, як бешкетував Портер і як безстрашно поставився Дед щодо того дикуна у віконці. У цій частині міста не було ліхтарів, тільки місяць освітлював дорогу перехожим. Йдучи, Мейкон силкувався не слухати цього співу. Прискорив ходу, ось-ось не буде чутно пісні. І раптом яскраво, наче образок на листівці, постала перед ним місцина, куди поспішав, — власний дім; вузька негнучка спина жінки; дві дочки, засушені довгими роками туги; син, з яким він міг розмовляти лише командним або ж осудливим тоном: «Добрий вечір, тату». — «Добрий вечір, сину. Заправ-но сорочку в штани». — «Тату, я знайшов мертву пташку». — «Не смій носити додому таку бридоту...» Там ніколи не було чути пісень, а сьогодні ввечері Мейконові запраглося хоч трішки послухати співу першої в його житті людини, яку він доглядав і любив.

Обернувшись, він поволі рушив до сестриної оселі. У цій пісні Пілат заспівувала. Інші два голоси підхоплювали мотив і розвивали його. Сестрине могутнє контральто, Ребине дзвінке сопрано, ніжний голосок малої, тепер, мабуть, уже десятилітньої Агар притягали Мейкона, як магніт цвяшка.

Приворожений звуками, він підійшов ближче. Не хотілося йому ні підслуховувати, ні підглядати. Лише слухати й ще, може, дивитися на всіх трьох — джерело мелодії, яка наводила на гадку розлогі поля, диких індиків і дешевий ситець. Ступаючи якнайлегше, він підкрався до бічного вікна, де тріпотливий пломінь свічки давав найменше світла, й зазирнув усередину. Реба обтинала нігті на ногах кухонним або фінським ножем, схиливши довгу шию аж до колін. Агар укладала волосся. Пілат, повернута спиною до вікна, мішала щось у горшку. Либонь, затір на вино. Мейкон був певен, що це не страва, бо знав, як харчуються Пілат і її дівчата. Як малі діти — їдять усяку абищицю, на що лише мають охоту. Тут ніколи не загадувалося наперед, що варити, скільки насипати й коли подавати. Тут навіть не конче було сідати всією родиною за стіл. Приміром, Пілат спекла хліб, і кожне могло їсти його з маслом, коли тільки заманеться. Стравою міг стати виноград, що зостав після вичавлювання соку. Чи персики цілими днями. Коли одна з них купила кілька літрів молока, то всі три пили його, поки було. Коли друга була роздобула діжку помідорів чи десяток-другий кукурудзяних качанів, то всі три споживали те добро, поки скінчилося. Вони їли все, що мали, що надибали й що смакувало. Прибуток з шинкарювання щезав, як ранішня роса, — на дешеву біжутерію для Агар, на Ребині подарунки коханцям і на ще бозна-що.

Поринувши в морок біля вікна, Мейкон відчував, як вивітрює з усього тіла роздратування за цілий день, і милувався невимушеною красою жінок, що співали при світлі свічки. М’який профіль Реби. Руки Агар чешуть і чешуть важке волосся. І Пілат. Він знав її лице краще, ніж своє власне. Коли співала, її обличчя ставало наче маска. Всі почуття, всі пориви переходили її зовнішности в голос. Коли ж Пілат не співала й не говорила, її лице пожвавлювали губи в ненастанному русі. Безперестанку щось жувала. Ще дитиною, ще дівчатком завжди щось мала в роті: соломинки з мітли, якісь хрящики, ґудзики, насінини, листки, шнурки. А найбільше любила жувати, коли щастило надибати, Гумові стрічки й канцелярські Гумки. Її губи жили своїм дрібним рухом. Стоячи біля Пілат, годі було розпізнати, чи то вона ось-ось усміхнеться, чи то просто пересовує соломинку з ясен на язик. Чи знімає язиком зсередини щоки шмат Гуми, чи насправді всміхається? Здалеку скидалося, що Пілат щось шепоче сама собі, а насправді вона перекочувала в роті насінинки чи розкушувала їх різцями. Мала вуста темніші від шкіри, з відтінком вина, чорниць. Виглядало, ніби Пілат вживає косметику, ніби акуратно накладає на губи дуже темну помаду, а потім клаптем газети стирає блиск.

Мейкон відчув, що розм’якає під тягарем пам’яті й музики. Тим часом спів стих. Навколо стояла тиша, однак Мейкон Дед не міг відійти. Йому подобалося вільно дивитись на всіх трьох. Вони залишалися на місцях. Перестали співати. Реба й далі обтинала нігті, Агар заплітала й розплітала волосся, а Пілат погойдувалася над горшком, неначе верба.

Розділ II

Тільки Магдалина, звана Ліною, та ще Перше Посланіє Коринтянам, звана Корінтіанс, не тямили себе від щастя, коли великий «Пакард» плавно й безшумно виїздив із гаража. Лише вони наперед смакували пригоду й невимовно втішалися з розкішного автомобіля. Кожна з сестер мала біля себе віконце й могла без перешкод споглядати на літній день, що пропливав повз них. Кожна, ще дитина і водночас уже доросла, уявляла себе принцесою в королівській кареті з кремезним кучером. На задньому сидінні, поза батьківським наглядом, дівчата ззували дорогі бальні лаковані черевички, стягали панчохи попід коліна й задивлялися на перехожих чоловіків.

Ці поїздки, на які родина вибиралася щонеділі пополудні, стали ритуалом, надто важливим Мейконові, щоби просто собі втішатись. Для нього то був засіб переконати самого себе, що таки досягнуто успіху. Менш амбітній Рут той ритуал не дуже важив — от хіба що хороша нагода показатися всією сім’єю на людях. Ну а хлопчик сприймав його як кару. Затиснений поміж батьками, біля вітрового скла, син міг бачити лише крилату жіночу постать на носі автомашини. Не можна було сідати мамі на коліна. Не тому що вона була проти, а тому що батько не дозволяв. Тільки клякнувши на сизо-голубому сидінні, малюк міг побачити у задньому вікні щось інше, ніж тулуби, руки й ноги батьків, панель приладів і сріблясту крилату жінку на капоті. Однак їзда задом наперед бентежила та непокоїла. Наче летиш наосліп і не знаєш куди. Знаєш тільки, де ти щойно був. І спантеличеній дитині не хотілося дивитися на придорожні дерева, доми й на дітей, що спливали в далину, поза машину.

Мейконів «Пакард» помалу прокотився Нелікарською вулицею, через найнебезпечнішу частину міста (пізніше названу Кривавим берегом, бо там часто лилася кров), кружною дорогою об’їхав середмістя й простував тепер до околиць, де мешкали заможні білошкірі. Декотрі з негрів, побачивши це авто, з незлобивою заздрістю зітхали, що таке вже воно шикарне й солідне. 1936 року мало кому з них велося так добре, як Мейконові Деду. На родину, що повагом минала їх, інші піші темношкірі споглядали не так заздро, як насмішкувато, бо цей широкий зелений «Пакард» аж ніяк не відповідав їхнім уявленням про те, що таке авто і для чого воно. Ніколи не набирало швидкости понад тридцять кілометрів за годину, ніколи не вистрелило вихлопними газами, ніколи не волоклося на першій передачі квартал-другий і не дивувало тим пішохідців. Зроду-віку не луснула в ньому шина, не забракло бензину в баку, й не штовхали його узвозом або на узбіччя зо дванадцятеро усміхнених обідраних парубчаків. Ніколи не треба було прив’язувати мотузкою дверцята до його кузова, ніхто з підлітків не стрибав на його підніжку, щоб під’їхати трохи вулицею. Мейкон ні з ким не вітався, й ніхто не вітався з Мейконом. Ніколи Дед не гальмував і не давав заднього ходу, щоб гукнути щось приятелеві чи пожартувати з ним. Із вікон автомобіля ніколи не визирали пляшки з пивом чи ріжки з морозивом. Ані разу в ті вікна не випісявся надвір малюк. Мейкон ніколи не дав жодній дощовій краплі впасти на «Пакард». Ходив до крамниці Сонні тільки пішки, в авто сідав лише у неділю. Люди знали, що Дед навряд чи допустить на заднє сидіння яку-небудь жінку, хоча, подейкували, він ходить до «таких» домів і не проти переслатися з принагідною самотньою квартиранткою-недотепою. Розкішний лімузин жив тільки сяючими та меткими очима Ліни й Корінтіанс. Тож люди прозвали його катафалком Мейкона Деда — Мертвяка.

Корінтіанс провела пальцями по волоссю, довгому, пухнастому, барви мокрого піску.

— Ми кудись їдемо чи будемо просто так возитися? — поцікавилася вона, не зводячи очей з вулиці, де проходили чоловіки й жінки.

— Обережно, Мейконе. Ти тут завжди погано вписуєшся в поворот, — стиха зауважила Рут із правого сидіння.

— Ти що, за кермо хочеш? — запитав Мейкон.

— Ти ж знаєш, що я не вмію водити машину, — відповіла вона.

— То не заважай мені.

— Гаразд. Але не я буду винна, якщо...

Мейкон гладко повернув уліво, на вулицю, що вела до кварталу вілл.

— Татку! Ми кудись їдемо?

— До Гоноре.

— До озера? — спитала Ліна, відкотивши панчохи ще нижче. — А що там робити? Там нічого нема. І людей нема.

— Там дачна дільниця, Ліно, — втрутилася Рут. — Тато хоче подивитися на неї.

— Навіщо? — здивувалася Ліна. — Там живуть самі білі.

— Не всюди, — зиркнув на неї у дзеркальце батько. — Є ще вільна земля. По той бік. Там би могло бути гарне відпочинкове місце для чорних. Дачне селище. Розумієш, що я маю на увазі?

— А хто б там жив? З тутешніх кольорових ніхто не дозволить собі на два будинки.

— Пастор Коулз може собі таке дозволити, — заперечила Корінтіанс. — І лікар Сінґлтон.

— І ще цей юрист... Як же його? — Рут запитливо глянула на Корінтіанс, але та злегковажила питання.

— І ще Мері, як я гадаю, — прохихотіла Ліна.

Корінтіанс холодно зиркнула на сестру.

— Татко ніколи не продав би ділянки якійсь офіціантці. Тату, невже ти допустив би, щоб з нами сусідувала офіціантка?

— Мері володіє цим закладом, доню, — сказала Рут.

— Начхати мені на те, чим вона володіє. Мене цікавить тільки те, ким вона є. Що ти на це скажеш, татку? — Корінтіанс нахилилася до батька, щоб той підтримав її.

— Зашвидко їдеш, Мейконе. — Рут вперлася носком туфлі об підлогу.

— Ще раз пікнеш про мою їзду — підеш додому пішки. Я не жартую. Їй-бо.

Ліна підсунулася вперед і поклала руку на материне плече. Рут мовчала. Хлопчик бив ніжкою спід панелі приладів.

— Припини! — звелів батько.

— Я хочу пісяти, — відповів син.

— О Господи! — вхопилася за голову Корінтіанс.

— Але ж ти попісяв, коли ми виходили з дому, — сказала Рут.

— Ой не можу! — пхинькнув малюк.

— Справді не можеш? — спитала мати. — Мабуть, треба було б нам таки спинитися, — сказала вона, ні до кого не звертаючись й о кидаючи оком узбіччя дороги.

Мейкон і не гадав гальмувати.

— То ми матимемо літній дім? Чи ти лише продаватимеш там ділянки? — поцікавилася Корінтіанс.

— Я нічого не продаю, — відказав батько. — Маю намір купити, а тоді здавати до винайму.

— І ми там...

— Я вже не витримую! — заскиглив хлопчик.

— ...будемо літувати?

— Мабуть.

— Тільки ми самі? Чи ще хтось? Хто? — не вгавала Корінтіанс.

— Наразі не знаю. Але за якихось п’ять-десять років ціла купа темношкірих зароблятиме досить, щоб собі таке дозволити. Ціла купа. Можеш мені повірити.

Ліна глибоко зітхнула.

— Там далі, татку, можна від’їхати вбік. Бо інакше він загидить сидіння.

Батько глипнув на неї у дзеркальце та сповільнив авто.

— Хто з ним піде?!

Рут завовтузилася з ручкою на дверцятах.

— Не ти, — кинув їй Мейкон.

Рут глянула на чоловіка, розтулила була губи, але промовчала.

— Тільки не я! — вигукнула Корінтіанс. — Я на високих підборах.

— Ходімо, — зітхнула Ліна.

Вони вийшли з машини, менший брат і старша сестра, і зникли за деревами при повороті дороги.

— Ти й справді вважаєш, що в місті буде досить кольорових, — маю на увазі порядних кольорових людей, які зможуть тут проживати?

— Не конче, щоб вони були з нашого міста, Корінтіанс. Приїжджатимуть сюди тільки на літо. Білошкірі люди давно вже так роблять.

Мейкон барабанив пальцями по кермі. Злегка трусило, поки мотор працював на порожніх обертах.

— Негри не люблять води, — реготнула Корінтіанс.

— Полюблять, коли її матимуть, — відрік батько. Глянув у вікно й побачив, що з-за дерев виходить Ліна. В руках великий букет барвистих квітів, лице перекошене з люті. На світло-блакитній сукенці розбігалися мокрі плями, ніби розчепірені пальці.

— Облив мене! — злостилася вона. — Облюрив мене, мамо!

Була близька плачу.

Рут співчутливо прицмокнула.

— А чи я не казала, — реготала Корінтіанс, — що негри не люблять води?!

Хлопчик нашкодив ненавмисне. Це сталося, коли він от-от мав скінчити свою справу. Сестра відійшла від нього нарвати квітів, а коли поверталася, братик, почувши звук її кроків, різко обернувся. Так, зосереджуватися на всьому, що діється позаду, — це ставало йому за звичку. Неначе відчував, що попереду немає майбуття.

Хай навіть і не було цього майбуття, проте все-таки теперішність розвивалася сама собою. Малюк, що колись надокучав у «Пакарді», пішов до школи, а у свої дванадцять літ стрівся з приятелем. Той не тільки дав хлопцю чуття свободи, але й завів його до жінки, котра мала дуже багато спільного як із минулим, так і з майбутнім Дояра.

Гітара сказав, що знає її. Був у неї вдома.

— І як там воно? — спитав Дояр.

— Блиск! — відповів Гітара. — По-чорному. І запашок там — ого-го.

— Смердить?

— А я знаю? Це її запах. Сам понюхаєш.

Усі ці неймовірні, але цілком правдоподібні чутки про сестру батька, до якої він заборонив наближатися хоч на крок, ніби зачарували обох хлопців. Страшенно, аж до болю кортіло їм вивідати правду, тож кожен із двох вважав себе гідним, ба й покликаним, зробити це. Кінець кінцем, Гітара вже познайомився з Пілат, а Дояр доводився їй небожем.

Вони застали її на східцях до оселі. Сиділа, широко розкинувши ноги, зодягнена в чорне довге плаття з довгими рукавами. На голові пов’язала чорну-таки хустку, тому здаля хлопці виразно побачили тільки яскравий апельсин, який Пілат оббирала. Такою вона запам’яталася Дояреві: вугласта, маслакувата, самі коліна та лікті. Одна ступня на схід сонця, інша — на захід.

Коли хлопчаки підійшли ближче й угледіли, як на її вусі баламкається латунний дармовис, Дояра пронизало передчуття, що ані та цяцька, ані апельсин, ані гострі зариси чорної одежини, ані батькова мудрість, ані завбачливість усього світу — ніщо не відверне його від Пілат.

На відміну від молодшого приятеля, Гітару-старшокласника не шарпали сумніви, тож він обізвався перший:

— Ну, привіт.

Жінка звела погляд. Спершу на Гітару, тоді на Дояра.

— А це що за слова?

Голос мала чистий, немов злегка присипаний піском. Дояр не спускав очей з її пальців, що оббирали апельсин. Гітара знизав плечима й усміхнувся.

— Це те саме, що добридень.

— То так і кажи.

— Гаразд. Добридень вам.

— О, вже краще. Що ти хотів?

— Нічого. Ми просто проходили повз вашу хату.

— Схоже на те, що ви тут вистоюєте.

— Якщо ви, міс Пілат, не бажаєте нас тут бачити, то ми підемо собі, — тихо сказав Гітара.

— Бажання — то не про мене. Це ти чогось бажаєш.

— Ми хотіли б вас щось спитати.

Гітара облишив прикидатися байдужим. Надто вже вона була відверта, пряма. Щоб вести з нею розмову, слід було добряче вважати на язик.

— То питай.

— Кажуть, що ви не маєте пупа.

— Оце ти хотів знати?

— Так.

— Це не запитання. Радше відповідь. Постав мені питання.

— То маєте чи не маєте?

— Що саме?

— Маєте пупок?

— Не маю.

— А що з ним сталося?

— Сама не збагну, — Пілат впустила яскраву оранжеву шкірку на поділ і заходилася помалу відділяти дольки. — А тепер можна спитатися мені?

— Атож.

— Хто ось цей твій малий друг?

— Це Дояр.

— Чи вміє він говорити? — Пілат проковтнула дольку.

— Звичайно, вміє. Скажи щось, — Гітара штовхнув ліктем хлопчика, не зводячи погляду з жінки.

Дояр набрав повітря, затримав подих. І випалив:

— Ну, привіт!

— Ого, таких тупих неотесаних негренят, як ви, треба ще пошукати! — засміялася Пілат. — І чого вас навчають у тих школах? Це ж тільки на коня нукають, коли треба його підігнати. Скажеш таке «ну» людині, то можеш по шиї заробити. І то заслужено.

Дояра залила хвиля сорому. Сподівався цього сорому, але інакшого, зовсім не такого. Був готовий ніяковіти, але ж не так, не з такої причини. Гадав, що ця жінка погануля, бруднуля, бідачка і пиячка. Чудна тітка, нею його дражнили однокашники з шостого класу. Він ненавидів Пілат, бо почувався особисто відповідальним за її бридоту, злидні, бруд і вино.

Натомість вона кепкувала з його школи, вчителів і з самого Дояра. Хоч зовні й виглядала на таку біднячку, за яку всі її мали, а проте дивилася так, що годі було повірити в злидні. І бруднулею не була. Недбайливиця — так, але нечупара — ні. Мала чисті нігті — білі, немов із слонової кости. І, як бачив Дояр, ця жінка була зовсім твереза. Звичайно, аж ніяк не красуня, але хлопчик відчував, що дивився б на неї цілий день і не надивився: на пальці, що висмикують жилочки з апельсинових дольок; на ягідно чорні уста, неначе підмальовані темною помадою; на латунний дармовис... А коли вона звелася, Дояреві забило дух: на зріст така сама, як батько, — на півтори голови вища від хлопця-шестикласника. Плаття виявилося не таке довге, як спершу здавалося. Сягало десь до півлитки, й тепер було видно незашнуровані чоловічі черевики та сріблясто-коричневу шкіру ніг.

Пілат рушила вгору східцями. Тримала апельсинові шкірки так, як вони впали на поділ. Ніби лоно прикривала.

— Твоєму татові таке не сподобалося б. Він не любить тупих людей. — Пілат глянула Дояреві у вічі. Одна рука на лоні, інша на клямці. — Знаю твого татка. І тебе знаю.

— То ви будете сестра його батька? — озвався Гітара.

— Єдина сестра. На світі є лише два живі Деди.

Досі нездатен видушити з себе жодного словечка після того дурнуватого «ну, привіт», Дояр раптом почув свій крик:

— Я Дед!!! Моя мама Дед! Мої сестри теж. Не тільки ви зі своїм братом Деди!

Ще вигукуючи ці слова, хлопець уже дивувався: з якої речі він боронить своє прізвище, звідки таке ревниве ставлення? Адже завжди ненавидів це родове ймення, кожен його звук, а перед тим, як подружився з Гітарою, ненавидів і своє прізвисько. Але з приятелевих уст це прізвисько звучало солідно, якось по-дорослому. І тепер Дояр повівся з цією химерною жінкою так, ніби пишався своїм прізвищем, ніби вона спробувала вигнати небожа з дуже згуртованої спільноти, до якої він не тільки належав, але й мав у ній надзвичайні права.

Нервову тишу після крику порушила Пілат, засміявшись.

— Хочете скуштувати яєць нам’яко? — спитала вона.

Хлопці перезирнулися. Тепер вона ставилася до них зовсім інакше, ніж було. Не мали охоти на яйця, натомість хотіли бути з нею, увійти до винярні цієї жінки, що мала одну завушницю, була без пупа й нагадувала високе чорне дерево.

— Та ні, спасибі. Ми б водички попили, — усміхнувся їй Гітара.

— То й добре. Ходімо.

Пілат відчинила двері, й приятелі пройшли за нею до великої світлої кімнати — чи то порожньої, чи то захаращеної. Зі стелі звисав мохово-зелений мішок. Всюди стояли свічки, застромлені у пляшки. Висіли приколені до стін витинки з газет і картинки з журналів. Крісло-гойдалка, два стільці, великий стіл, зливна мийниця та пічка — ото й уся обстанова. Стояв дух сосни та фруктів, що бродили.

— А ти б таки скуштував хоч одне яєчко. Я вмію їх добре варити. Знаєш, білки не повинні бути рідкі. Жовток має бути м’який, але не текучий. Найкраще, коли він такий, як мокрий оксамит. То що, спробуєш?

Пілат кинула апельсинову шкірку у великий глек. Його, як і все в цій оселі, використовували зовсім не на те, на що мав служити. Жінка стояла біля мушлі й набирала воду у світло-блакитну миску, що правила за каструлю.

— Ну а тепер — вода і яйце мають бути в рівновазі. Щоб жодне з них не переважало над іншим. Хай і те, і інше матимуть однакову теплоту. Спершу я трішки підігрію воду. Лише підігрію. Не переборщу, бо ж яйце літепле, знаєш. Вся штука — у кип’ятінні. Коли на воді з’являться маленькі бульбашки, як горошинки завбільшки, аби лиш не як вишні, тоді треба зняти посудину з вогню, накрити її складеною газетою й узятися до якоїсь дрібниці. Наприклад, відчинити комусь двері. Чи вилити відро надвір і поставити його на ґанку. Зазвичай я йду до виходку. Затям собі, не у великій, а в малій потребі. Коли ось так зробиш, матимеш якнайкраще зварене яйце нам’яко. Пригадую, який непотріб я варила своєму батькові. Твій тато, — вказала Пілат пальцем на Дояра, — не вмів зготувати нічого доброго. Якось я спекла йому пиріг із вишнями. Мейкон був милий хлопчик, дуже добрий до мене. Якщо хочеш знати, який він тоді був, то поводься з ним чемно. Тоді Мейкон став би тобі справжнім другом, таким самим, яким колись був мені.

Її голос нагадував Дояреві жорству. Ніби дрібні округлі камінчики стукотять один об іншого. Злегка захрипла, Пілат говорила по-своєму — трохи затягувала слова й різко їх обривала. Тут п’янив сосново-винний запах. Як і сонячне проміння, що струменіло сюди прудко й нестримно, бо не було ні штор, ані фіранок на шістьох вікнах — по два на кожній із трьох стін. По одному обабіч дверей, по одному з обох боків мийниці й печі, а ще два — на протилежній стіні. «Четверта стіна, мабуть, суміжна зі спальнею», — подумав Дояр. Жорствяний голос, сонечко і духмяний аромат вина — від цього хлопці розімліли. Сиділи, охоплені приємним напівостовпінням, і слухали, як Пілат веде мову, далі й далі...

— Якби не твій батько, то сьогодні мене б тут не було. Я б померла в материному лоні. Або згинула б у лісах. Оці ліси, оця темнота вбили б дитину. Але брат врятував сестру, й ось я тут варю яйця. Наш тато загинув, знаєш. Злетів десь на півтора метра в повітря. Сидів на паркані та чекав на тих лайдаків, а вони підкралися ззаду й пальнули так, що бідолаха злетів угору. Покинувши великий дім, що в ньому Серс дала нам притулок, ми не мали куди дітися. Волочилися по околицях, жили в лісі, поблизу ферм. І ось одного разу повернувся наш тато. Спершу ми й не подумали, що то він, адже бачили колись, як злетів у повітря. Тоді ми заблукали. А що вже пітьма! Гадаєш, що ця темнота одної барви, а воно не так. Темнота має п’ять або шість відтінків. Є шовковисті, є й вовняні. Деякі порожнисті, а деякі — ніби пальці. І вони не стійкі. Змінюються з однієї барви чорноти на іншу. Коли сказати, що якась річ смолянисто-чорна, то це все одно, що назвати її зеленою. Яка ця зелень? Мов ось ці пляшки? Ніби коник-стрибунець? Наче огірок, салат? Як небо перед бурею? Ото й із нічною пітьмою так само. Можна її назвати хоч веселковою.

Отже, ми заблукали. Дув вітер. Попереду нас маячила татова спина. Ми поводилися, як ті налякані діти. Мейкон знай повторював мені: того, чого ми боїмося, насправді немає. А яка різниця, чи є воно в дійсності, чи немає? Пам’ятаю, колись я прала білизну одному подружжю у Віргінії. Якось пополудні хазяїн прийшов на кухню. Трясучись, він спитав, чи не запарила б я кави. Я поспитала, що з ним, адже виглядав чоловік геть погано. Він не знав, у чому річ. Сказав, що почувається так, ніби ось-ось упаде зі скелі. Стояв на жовто-біло-червоному лінолеумі, рівненькому, як праска, тримався спершу за двері, тоді за стілець і силкувався не впасти. Я вже мало не обмовилася, що тут нема ніякої скелі, але враз пригадала собі, як воно було тоді, в отих лісах. Та й сказала, що можу його підтримати, щоб не впав. Хазяїн глянув на мене таким вдячним поглядом, якого я ще в житті не бачила. «Направду можете?» — спитав він. Я підійшла до чоловіка ззаду, обхопила руками стан і притиснулася до спини. Його серце билося під курткою, ніби в мула спекотного дня. Мало-помалу він заспокоївся.

— Ви врятували йому життя, — шепнув Гітара.

— Де там! Увійшла його жінка, а я не встигла вчасно відскочити від того чоловіка. Вона спитала мене, що я роблю. І я відповіла.

— Що відповіли? Що ви їй сказали?

— Правду. Тримаю його, аби не впав зі скелі.

— Б’юся об заклад, — зауважив Гітара, — що цієї миті чоловікові закортіло скочити з тієї скелі. І вона повірила вам? Тільки не кажіть, що повірила.

— Не відразу. Як тільки я його пустила, він звалився, мов мішок, на підлогу. Розбив окуляри. Упав долілиць. І знаєте як? Дуже помалу. Присягаюсь, добрі три хвилини падав, поки розбив собі лице об підлогу. Не знаю, чи була насправді ця скеля, чи не було її, але він падав цілі три хвилини.

— Був мертвий?

— Помер на місці.

— А хто застрілив вашого тата? — зацікавився Гітара, його очі заблищали. — Ви сказали, що хтось убив його.

— Півтора метра в повітрі...

— Хто?

— Не знаю хто. Не знаю чому. Знаю те, що вам кажу: що сталося, коли й де.

— Ви не сказали де, — наполягав Гітара.

— Сказала. На паркані.

— А де той паркан?

— На нашій фермі.

Гітара реготнув, але його очі блищали не з веселости.

— Скажіть, де ця ферма.

— В окрузі Монтур.

Хлопець облишив свої «де?». Перейшов на «коли?».

— Коли це було?

— Коли сидів на паркані.

Гітара почувався як нишпорка-невдаха.

— Котрого року?

— Тоді, коли на вулицях стріляли цих ірландців. Торговці зброєю та гробарі мали добрий рік, скажу вам.

Пілат поклала накривку від посудини на стіл. Відтак вийняла яйця з води й заходилася лупити їх. Її губи ворушилися, неначе вона перекидала апельсинове зернятко в роті. Допіру покраявши яйця надвоє й показавши їхні вологі червоно-жовті осердя, жінка знов почала снувати свою оповідь.

— Одного ранку ми прокинулися, коли сонце вже пройшло зо чверть свого шляху на небі — сліпучому й блакитному. Блакитному, як стрічки на чепчику моєї мами. Бачите цю смугу неба? — кивнула Пілат на вікно. — Он там, над цими кущами ліщини? Бачите? Просто над кущами.

Хлопці глянули й побачили небо, розпростерте понад будинками й деревами.

— Це та сама барва, — мовила жінка так, ніби відкрила щось дуже важливе. — Такої самої барви були мамині стрічки. Впізнаю той відтінок всюди, а маминого імени не знаю. Коли вона вмерла, тато заборонив вимовляти це ім’я... Отож встали ми вранці й не встигли ще протерти очі та роззирнутися довкола, як побачили тата. Сидів на пеньку, на осонні. Ми стали гукати його, та він споглядав скоса, ніби дивився й водночас не дивився на нас. Щось у татовому обличчі нас налякало. Ніби дивишся на чиєсь лице під водою. За якусь мить татко звівся і подався геть — із осоння в ліси. А ми стояли, дивлячись на пень, і тремтіли, як осикові листки.

Пілат зібрала яєчну шкаралупу докупи, зграбно помахуючи пальцями, як віялом. Хлопці заворожено втупилися в неї. Боялися обізватися, бо могли зіпсувати оповідь, і боялися мовчати, бо оповідь могла обірватись.

— Тремтіли, як осикові листочки, — шепотіла вона, — як листочки.

Зненацька Пілат підняла голову й протяжно гукнула, немов сова:

— У-у-у! Йду! Вже йду-у-у!

Ані Дояр, ані Гітара не бачили й не чули нікого поблизу. Тим часом Пілат зірвалася з місця й кинулася до дверей. Ще не добігла, а двері відчинились від удару ногою знадвору, й Дояр угледів зігнуту дівочу спину. Дівчина тягла величезний, літрів на сто вісімдесят, кошик з якимись чорними ягодами. З іншого боку якась жінка, пхаючи цей тягар, сказала:

— Вважай на поріг, дитинко.

— Я вже на ньому, — відповіла дівчина. — Підштовхни кошика.

— Пізнувато ви прийшли, — озвалася Пілат. — Ще трохи, і споночіло б.

— Машина Томмі зіпсувалася, — засапавшись, відказала та.

Коли вони удвох якось спромоглися затягти той тягар досередини, дівчина випросталася й обернулася до гостей. Дояр міг і не дивитися на її обличчя, він уже закохався, побачивши її зі спини.

— Агар, — повела оком по кухні Пілат, — це твій брат Дояр. А це його приятель. Як тебе звати, красунчику?

— Гітара.

— Гітара? Ти граєш на гітарі? — спитала вона.

— Мамо, він їй не брат, — зауважила жінка, що штовхала кошика. — Вони двоюрідні.

— Це те саме.

— Не те саме. Га, дитинко?

— Звісно, що не те саме, — відповіла Агар. — Це різні речі.

— Ось послухай, мамо. Це різні речі.

— А чим вони різняться, Ребо? Скажи, раз ти така мудра.

— Брат — це коли одна й та сама мама... — задивилася на стелю Реба. — Або коли обидвоє...

— Я маю на увазі, — перебила її Пілат, — різницю в тому, як ти до них ставишся. Невже ж ти не повинна ставитися до них обох однаково?

— Не про те мова, мамо.

— Помовч, Ребо. Тепер я звертаюся до Агар.

— Гаразд, мамцю, — сказала Агар. — До обох слід ставитися однаково.

— То скажіть мені, навіщо тоді ці різні слова замість одного, якщо між ними нема ніякої різниці? — взялася в боки й витріщила очі Реба.

— Принеси-но сюди це крісло-гойдалку, — загадала Пілат. — Вам, хлопці, якщо не будете нам помагати, доведеться поступитися місцями.

Жінки оточили кошик, повен чорної ведмежини. Ягоди й досі були на коротких колючих галузках.

— Що нам робити? — спитав Гітара.

— Оббирати ведмежину з отих паскудних гілляк. Та обережно, щоб не чавити ягід. Ребо, принеси глек.

— Чому б нам не перенести ліжка із задньої кімнати? — озирнулася навколо Агар — самі очі й пишні коси. — Тоді ми могли б усі сидіти.

— Мені вистачить підлоги, — сказала Пілат, присіла навпочіпки й обережно взяла галузку з кошика. — Це все, що ви приволокли?

— Ні, — відказала Реба, котячи здоровенний глечище. — Там надворі ще два.

— Добре б їх затягти до кімнати. Бо інакше сюди позлітаються рої мух.

— Ходімо, братику, — кивнула Дояреві Агар, рушивши до дверей. — Допоможеш мені.

Дояр схопився з місця, перекинув стільця й побіг за Агар — дівчиною небаченої краси, як здавалося хлопцеві. Набагато старша від нього, десь Гітариного віку, а може, вже й сімнадцятирічна. Дояр неначе ширяв у небі. Жвавий, як ніколи, він ніби здіймався увись. Удвох із Агар вони перетягли два кошики на ґанок, а тоді до кімнати. Сестра була така сама дужа й кремезна, як і брат.

— Обережно, Гітаро. Помалу. Ти ж мнеш ягоди.

— Дай йому спокій, Ребо. Хлопчина має спершу набратися чуття. Я спитала, чи ти граєш на гітарі. Чому тебе так прозвали?

— Не тому, що граю. Тому, що хотів грати. Ще змалку. Тоді-то мене так прозвали.

— А де ж ти міг побачити гітару?

— В одній великій крамниці на Флориді влаштували змагання-розвагу для покупців. Мама взяла мене з собою до міста. Я був дуже маленький. Знаєте, там треба було вгадати, скільки зернят у скляній банці, і дістати за це гітару. Кажуть, що я плакав за нею. І безперестанку домагався її.

— Треба було покликати Ребу. То й мав би ти від неї той інструмент.

— Він був не на продаж. Треба було вгадати, скільки зернят у банці.

— Я це чула. Реба знала б, скільки їх. Вона завжди виграє. Ніколи досі не програвала.

— Справді? — сумніваючись, усміхнувся Гітара. — Таке щастя має?

— А таки маю, — реготнула Реба. — Люди ходять за мною, щоб я тягла їм жеребок або підказувала виграшні числа. І цим людям добре, і мені теж. Виграю все, що лиш захочу. Ба, здобула багато чого мимохіть.

— А на розіграшах лотереї покупці просять її потримати їхні білети.

— Ось подивись, — Реба сягнула за пазуху і видобула звідти перстеник з діамантом, почеплений на мотузку. — Торік я дістала цю штучку. Я була... котрою була, мамо?

— П’ятсоттисячною.

— П’ятсот... Та ні. Вони не так сказали.

— Сказали, що ти півмільйонна.

— Саме так. Півмільйонна відвідувачка крамниці Сієрза і Рубека, — весело й гучно засміялася Реба.

— Торговці не хотіли їй давати цей приз, — зауважила Агар. — Не сподобався їм Ребин вигляд.

— Я пам’ятаю той розіграш, — здивувався Гітара, — але не пригадую, що там виграв хтось темношкірий.

Цей парубчак, котрий завжди тинявся по вулицях, вважав, що знає про всі події в місті.

— Ніхто не став переможцем. Там були фотографи з усіляким причандаллям. Чекали, коли ввійде наступний після мене. Так і не помістили мого фото в газеті. Ми з мамою дивилися в газети, буде воно чи ні. Правда? — глянула Реба на матір, щоб та підтвердила, й повела далі: — Натомість вони надрукували знімок того, хто був на другому місці й дістав облігацію воєнної позики. То був білий чоловік.

— На другому місці? — спитав Гітара. — Що значить «на другому місці»? Ти або півмільйонний, або ні. А наступний після півмільйонного? Такого не може бути.

— Може бути, якщо виграє Реба, — заперечила Агар. — Вони нагородили наступного лише з тієї причини, що Реба була перша. А приз їй дали тільки тому, що там були фотографи з апаратами. Як свідки.

— Скажи хлопцям, навіщо ти туди зайшла, Ребо.

— Мені треба було до туалету.

Реба відкинула голову назад, щоб стримати регіт. Витираючи сльози намоченими в ягідному соку руками, вона розмазала пурпурову рідину по обличчі — від носа мало не до вух. Набагато світліша за Пілат і Агар, ця жінка мала невинні очі дитяти. Усі вони виглядали невинно, але в рисах облич бабусі й онуки відчувалося щось складніше та глибше. Ну а від Реби, з її світлою вугруватою шкірою та поштивими манерами, віяло якоюсь тупуватою простотою.

— В середмісті є тільки дві вбиральні, куди впускають кольорових. У ресторані «Мейфлавер» і в крамниці Сієрза. До крамниці було ближче. Богу дякувати, мені не дуже припікало. Тримали мене там зо чверть години, питали ім’я, прізвище й адресу, щоб потім надіслати цей перстеник. Але я не згодилася на таке пересилання. Все випитувала їх: «Чи справді я виграла? Га? Не вірю вам».

— Це було неабищо — витягти тебе звідти, — сказала Агар. — У такому натовпі ти геть розгубилась.

— Що будете робити з цим перснем? — поцікавився Дояр.

— Носити. Рідко виграю таке, що мені подобається.

— Усе вигране вона роздаровує, — зауважила Агар.

— Якомусь чоловікові, — докинула Пілат.

— Нічого собі не залишає...

— Ось що вона хотіла б виграти — чоловіка...

— Щедріша, ніж Санта-Клаус...

— Ось такий чудернацький талан — це ніяке не щастя...

— Але Санта-Клаус приходить лише раз на рік...

Агар і Пілат вели мову кожна зокрема. Кожна снувала нитку роздумів радше для себе, аніж для хлопців або навіть Реби, що, впустивши за пазуху свою цяцьку, мило всміхалась і вправно обривала пурпурові ягоди з галузок.

Дорісши до метра сімдесяти, Дояр допіру тут уперше в житті почувся щасливим. Побувати тут зі своїм другом — старшим від тебе, розумним, добрим і безстрашним. Вигідно сидіти в цій горезвісній винярні біля жінок, що раді тобі й гучно сміються. І ти закоханий. Не дивно, що батько боїться цих жінок.

— А коли буде готове це вино? — поцікавився Дояр.

— З цих ягід? За кілька тижнів, — відповіла Пілат.

— Дасте нам покуштувати? — усміхнувся Гітара.

— Аякже. Ти б хотів уже? У пивниці море вина.

— Я не хочу того. Хочу ось цього. Трохи вина, що я сам зробив.

— Гадаєш, що вже зробив вино? — підсміхнулася господиня дому. — Вважаєш, що це вся робота — обірвати кілька ягідок?

— Ой, я й забув, — почухав потилицю Гітара. — Це ж ми ще маємо потовкти їх босими ногами.

— Ногами? Ногами?! — обурилася Пілат. — А хто це чавить ягоди ногами?!

— Мабуть, смачне було б таке вино, мамо, — обізвалася Агар.

— Гіршої гидоти не придумаєш, — сказала Реба.

— А чи добре ваше вино, Пілат? — спитав Гітара.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо я ніколи його не куштувала.

— Торгуєте вином і ніколи його не куштуєте? — засміявся Дояр.

— Люди його купують не для того, щоб куштувати, а щоб пиячити.

— Купували, — похитала головою Реба. — Тепер не купують.

— Ніхто не хоче дешевого домашнього пійла, — сказала Агар. — Криза скінчилася. Всі тепер мають роботу. Можуть собі дозволити марочне вино.

— І все одно маємо безліч покупців, — заперечила їй Пілат.

— Де ви берете цукор? — спитав Гітара.

— На чорному ринку, — відповіла Реба.

— Яке там «безліч»! Мамо, скажи правду. Якби минулої зими Реба не виграла півцентнера бакалії, то ми повмирали б із голоду.

— Не повмирали б, — Пілат вклала собі в рот наступну галузку.

— Ми повмирали б з голоду.

— Агар, не переч мамі, — шепнула Реба.

— Хто б нас нагодував? — стояла на своєму дівчина. — Мама може тижнями обходитися без харчів. Як та ящірка.

— А що, ящірка так довго може нічого не їсти? — здивувалася Реба.

— Та ніхто б тобі не дав голодувати, — дорікнула Пілат внучці. — Чи був хоч один день, коли ти ріски не мала в роті?

— Не було такого дня, — ствердила Реба.

Агар кинула гілочку на підлогу й потерла пучки, темно-червоні від соку.

— Бували дні, коли я нічого не їла.

Блискавично, наче птахи, Пілат і Реба скинули голови. Видивилися на Агар і перезирнулися.

— Дитинко, — тихо озвалася Реба, — то ти голодувала, дитинко? Чого ж тоді не сказала нам? Ми б тобі дали все, що хоч, дитинцю. Все. Ти це знала, знаєш і знатимеш.

Пілат виплюнула галузочку на долоню. Її лице знерухоміло. Без руху губ воно було як маска. Неначе хтось погасив світло в кімнаті — таке враження мав Дояр. Він глянув на жінок. Реба наморщила лоба. По її щоках текли сльози. Обличчя Пілат закам’яніло, на ньому був лише вираз насторожености. Ніби чекала якогось знаку. Профіль Агар ховався за волоссям. Дівчина сиділа нахилена, спершись ліктями на стегна й потираючи пальці, — у сутінку вони здавалися закривавленими. Нігті були довжелезні.

Запанувала тиша. Навіть Гітара не смів її порушити.

Нарешті озвалася Пілат:

— Ребо, вона мала на увазі не харчі.

На доччине лице помалу наповз вираз розуміння. Однак вона не відповіла. Знову взявшись обривати ведмежину, Пілат замугикала. За якусь мить їй завторувала Реба. Повели мелодію в досконалому співзвуччі, й Пілат заспівала:

Любий мій, коханий, не покинь мене, Бо бавовна заткне горло тут. Любий мій, коханий, не покинь мене, Бо ярмо руки Букри несуть.

Коли голоси матері й дочки злились у приспіві, Агар звела голову й підхопила пісню:

Миленького нема, Милий мій відлетів, Понад хмари здійнявся — Вернувся домів.

Дояр задихався. Голос Агар вичерпував, висотував ті рештки серця, що хлопчина досі ще міг назвати своїми власними. Відчувши, що ось-ось зомліє від тягаря почуттів, він боязко глянув на свого друга. І побачив, як призахідне сонце золотить Гітарі очі й ховає в тіні легеньку усмішку пізнання...

Чудовим видався той день Дояреві, тим більш, що був позначений таємницею і непокорою. Усе розвіялося, проминуло через годину після батькового приходу. Фредці доповів Мейконові Деду, що хлопець усе пообіддя «пиячив у винярні».

— Він бреше! Ми нічого не пили. Нічого. Гітара не дістав навіть склянки води, якої попросив.

— Фредці ніколи не бреше. Він може наплутати, але ніколи не бреше.

— А вам збрехав.

— Про пиятику? Можливо. Але про те, що ти там був, він таки не збрехав.

— Про те він сказав правду.

Дояр мовив це трохи тихше. Але в голосі й далі звучали нотки непокори.

— А я тобі що наказував? Га?!

— Ви наказували мені не ходити туди. Не ходити до Пілат.

— Ото ж бо.

— Але ви ніколи не пояснили мені причини. Це ж наша рідня. Пілат — ваша рідна сестра.

— А ти — мій рідний син. І ти робитимеш усе, що я тобі накажу. Чи поясню, чи ні — робитимеш. Поки їси мій хліб — поти слухатимешся наказів.

У свої п’ятдесят два Мейкон Дед був такий самий величний, яким був десять років тому, коли здавався Дояреві найбільшим на світі. Більшим навіть, ніж будинок, у якому вони жили. Та сьогодні підліток побачив таку саму заввишки жінку, і ця жінка дала знати, що й він теж високий.

— Так, я наймолодший у родині. Але я не дитина. Ви поводитеся зі мною як із малям. Весь час кажете, що нема чого мені щось пояснювати! І ким, гадаєте, я почуваюсь? Немовлям, ось ким. Дванадцятирічним немовлятком!

— Не підвищуй голосу, коли говориш із батьком.

— Чи ваш батько так само поводився з вами, дванадцятирічним?

— Ану прикуси язика! — гаркнув Мейкон. Вихопив руки з кишень — і не знав, що з ними робити. На мить спантеличився. Синове запитання змінило геть усе тло розмови. Мейкон побачив себе дванадцятилітнім, у Дояревій шкурі, й пригадав, що сам почував до свого тата. Згадалося, як заціпенів дванадцятиліток, угледівши, що з паркану звалилася людина, яку він любив і поважав. І нестримний шал у всьому хлопчиковому тілі, коли той корчився у грязюці. П’ять ночей сидів батько на огорожі, стискав у руках рушницю і врешті загинув, обороняючи свою власність. Та чи те саме почуває до мене мій син? Мабуть, настав час дещо йому розповісти.

— То як? Так само?

— Я працював разом з батьком. Пліч-о-пліч з ним. Відколи мені стукнуло чотири чи п’ять років, ми робили разом. Тільки ми, удвох. Мами не було. Померла, коли народилася Пілат. Моя сестра була ще маленька. Вдень ми залишали її на сусідській фермі. Щоранку я носив туди сестричку на руках. А тоді вертався полями навпростець — до тата. Ми запрягали Президента Лінкольна до плуга і... Еге ж, так ми кликали кобилу. Тато казав, що Лінкольн був добрий орач, перш ніж став президентом, а доброго орача не годиться відривати від роботи. Твій дід найменував нашу ферму Лінкольнове Небо. Невеликий клапоть ґрунту. А тоді він видавався мені велетенським. Тепер знаю, що там було гектарів шістдесят, не більше. Ми обробляли десь третину того. Зо тридцять гектарів займав ліс. Дуби та сосни — то був цілий маєток. Напевно, ці негідники злакомилися на будівельну деревину. А ще ми мали ставок на півтора гектара. І струмок, повен риби. Просто посеред лугу. Там була найгарніша у світі гора — Монтур-Бридж. Це на північ від Сасквеганни. На нашому обійсті стояв саж на чотирьох свиней. І стодола — дванадцять метрів завширшки і сорок п’ять метрів завдовжки. А навкруги, в горах — безліч оленів і диких індиків. Ти ніколи не знатимеш, що таке справжня смакота, поки не покуштуєш індичатини, приготованої так, як це робив мій батько. Він швидко обсмалював індика на вогні. Зовні дичина обпалювалася на вугіль. Таким чином усередині лишалися всі соки. Потім її цілу добу пекли на рожні. Зріжеш чорну обсмалену шкоринку — а під нею ніжне, м’яке, соковите м’ясо. І фруктові дерева ми мали. Яблуні, вишні. Якось Пілат спробувала спекти мені вишневий пиріг.

Мейкон змовк і мимоволі всміхнувся. Скільки років він не розповідав про це... До сьогодні вважай і не згадував. Ще, як були вони з Рут молодятами, розказував було їй про Лінкольнове Небо. Сидячи вечорами з нею на ґанку, Мейкон відтворював у споминах образ землі, що мала бути його власною. А ще раніше, коли тільки почав торгувати будинками, він, байдикуючи біля перукарні, оповідав там і слухав різні історійки. Але за ці довгі роки він не мав на щось таке ані часу, ані охоти. Й ось Мейкон знову снує спогади — тепер уже сину, і в пам’яті оживає кожна подробиця. Криниця, яблуневий сад, кобила Президент Лінкольн, її лошатко Мері Тодд, корова Уліссес С. Грант, кабан Генерал Лі... У такий спосіб малий Мейкон затямлював історію країни. Його батько був неписьменний, знав тільки те, що побачив і почув. А однак закарбував у синовій пам’яті імена кількох історичних осіб, і згодом той, уже школяр, читаючи про них, все згадував кобилу, корову й кабана. І хай батько назвав тяглову кобилу Президентом Лінкольном жартома, та до Авраама Лінкольна Мейкон завжди мав велику прихильність, бо ще змалку полюбив його як сильного, надійного, сумирного й слухняного коня. Навіть Генерал Лі подобався хлопцеві, бо якось навесні вони з татом закололи цього кнуряку та їли найкращу на всю Віргінію свинину — «від рила до хвоста — все чудове: шинки, ковбаси, реберця, ноги й мозок». Мали що їсти цілих вісім місяців. Ще в листопаді були шкварки.

— Як на мене, Генерал Лі був розкішний, — усміхаючись, сказав Мейкон синові. — Найкращий генерал, якого я будь-коли бачив. Навіть його яйця мені смакували. Серс зготувала з них ласощі — язика проковтнеш. Чекай-но. А чи так вона звалася?.. Саме так, Серс. Вона служила білим хазяям великої ферми біля Данвілла. Це в Пенсильванії... Дивно, як ото все втікає з пам’яті. Довгими роками нічого не можеш пригадати. А якоїсь миті ні з того ні з сього воно само напливає тобі на гадку... Оті білі хазяї тримали псів. Тоді була велика мода на собачі перегони. Так, білі люди дуже люблять псів. Убивають нігера та гладять при тому собаку. Я бачив, як дорослі білі чоловіки плачуть за своїми псами.

У ці хвилини батьків голос звучав Дояреві зовсім інакше, ніж завжди. Забарвлений південним акцентом, м’якший, повен утіхи. І сам Дояр тепер заговорив м’якше.

— Пілат сказала, що вашого батька застрілили. І що він злетів у повітря на півтора метра.

— Треба було шістнадцяти років, щоб батькове господарство стало прибутковим. Тепер там всюди молочні ферми. Тоді їх не було. Тоді там було... гарно.

— Татку, хто його вбив?

Мейкон задивився на сина.

— Тато не вмів читати, не вмів навіть підписатися. Ставив хрестик. Обдурили його. Тато щось підписав. Досі не знаю, що це був за документ. А потім ті шахраї сказали татові, що відтепер фермою володіють вони. Він був неграмотний. Я пробував навчити татка, але він сказав, що ці значки ніяк не тримаються голови. За своє життя він написав одне-єдине слово — ім’я Пілат. Скопіював із Біблії. Все лихо, що лиш трапилося татові в житті, всі нещастя — тільки через те, що він не вмів читати. Через оту неграмотність йому й ім’я дали не таке, як треба.

— Ім’я? Як це?

— То було, коли рабів випустили на волю. Всі негри повинні були записатися в бюро реєстрації звільнених громадян.

— Ваш батько був рабом?

— Що за дурне питання! Звичайно, був. А хто не мав за плечима рабства у тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому? Всі мусили зареєструватися. Звільнені й невільники. Вільні та колишні раби. Тато, не маючи ще й двадцяти літ, пішов записатись, а той урядовець був п’яний. Спитався про місце народження. Тато сказав: Мейкон. Тоді чиновник спитав: хто твій батько? Тато відповів: він помер, he’s DEAD. На питання, кому тато належав, була відповідь: та я вільний. Ото янкі й позаписував ці відповіді, але не туди, куди треба було. Місце народження подав як Таявільні — чортзна, чи взагалі є щось таке на світі. А в графі, де має бути ім’я та прізвище, той йолоп написав: Мейкон Дед. Ну а тато не вмів читати, тому й не знав, ким його охрестив писарчук-п’янюга. Допіру Мама відкрила йому правду. Вони познайомились, їдучи на Північ. Розбалакалися про се й про те, він показав їй свої папери. Мама глянула і прочитала, що там написано.

— Але ж він не мусив триматися того імени! Міг називатися своїм справжнім іменем і прізвищем, хіба ні?!

— Воно подобалося мамі. Любила це ім’я та прізвище. Казала, що це нове, що воно стирає минуле. Стирає до остатку.

— А як він насправді називався?

— Я майже не пам’ятаю мами. Померла, коли мені було лише чотири роки. Світлошкіра, красива. Вона видавалася мені, малому, білою жінкою. Ми з Пілат нічого від неї не взяли. Коли засумніваєшся в тому, що ми з Африки, поглянь на мою сестру. Вона дуже схожа на тата, а на вроду він був наче з тих картинок, де намальовані справдешні африканці. Пенсильванський африканець. І поводився відповідно. Деколи його лице ставало як камінь.

— Я зауважив, що обличчя Пілат теж може закам’яніти.

Відчувши, що батько розмовляє вільно й довірливо, Дояр пройнявся довірою та відчув свободу.

— Мейконе, сину, я не передумав. Не хочу, щоб ти туди ходив. Чуєш?

— Але чому? Ви так і не сказали чому.

— Послухай, що я тобі скажу. Це недобра жінка. Це змія, вона по-зміїному зачаровує. Змія змією.

— Тату, ви говорите про свою рідну сестру. Щоранку ви її носили полями на руках.

— Дуже давно це було. Ти її бачив. То як вона тобі? Порядна? Нормальна?

— Ну, вона...

— Чи не схожа вона на таку, що переріже горло й оком не моргне?

— На таку, тату, не схожа.

— Але вона саме така.

— А що вона злого зробила?

— Йдеться не про те, що зробила, а про те, хто вона.

— То хто вона?

— Змія, я вже тобі сказав. Знаєш баєчку про змію? І про чоловіка, що надибав змієнятко на дорозі? То слухай. Одного разу чоловік побачив змієнятко. Лежало, покалічене й закривавлене, в багнюці. Він пожалів горопашне створіння, підібрав його, поклав у кошик й забрав додому. Годував, доглядав його, аж поки виросло на велику здорову зміюку. Що сам їв, те і їй давав. А одного дня вона кинулася на свого благодійника й укусила його. Встромила своє отруйне жало просто в серце. Лежачи при смерті, чоловік повернувся до змії та запитав: «Нащо ти це зробила? Чи я тебе не доглядав? Чи я тобі не врятував життя?» — «Доглядав. Врятував», — відказала змія. «То чого тоді так робиш? За що мене вбиваєш?» І знаєш, сину, що відповіла змія? А ось що: «Але ж ти знав, що я — змія. Хіба ні?» Отже, Мейконе, наказую тобі не ходити до тієї винярні та триматися якнайдалі від Пілат.

Дояр схилив голову. Батько так нічого й не пояснив.

— Хлопче, маєш краще використовувати свій вільний час. До речі, тобі пора навчатися працювати. У понеділок і почнеш. Після уроків зайдеш до моєї контори. Попрацюєш годинку-другу й наберешся корисної науки. Пілат не навчить тебе чогось придатного на цьому світі. Хіба на тому світі, але на цьому — ніколи. Скажу тобі щось дуже важливе, мусиш це затямити на все життя. Найважливіше — це володіти чимось. І діяти так, щоб те, чим ти володієш, заволодівало ще чимось, і ще, і ще, і ще. Ось так ти володітимеш собою й іншими людьми. У понеділок я почну тебе навчати, як цього досягти.

Розділ III

Відколи Дояр почав працювати в конторі, його життя змінилося на краще. Всупереч батьковим сподіванням стало більше часу на відвідини винярні. Завдяки побігенькам до Мейконових чиншових будинків можна було часто бувати в південному кварталі та знайомитися з тамтешніми людьми, що їх так добре знав Гітара. Дояр був молодий і приязний — на відміну від батька, і квартиранти почувалися при хлопцеві вільно. Жартували з ним, давали попоїсти, довіряли йому. Він не часто бачився з Гітарою. Тільки в суботу можна було напевно знайти приятеля. Коли Дояр вставав цього дня рано-вранці, він міг застати Гітару, поки той не подався волочитися по вулицях і поки самому не доводилося ходити по комірне. Бувало, що посеред тижня Дояр пропускав уроки, й одного такого дня Гітара привів його до Федерової більярдної на Десятій вулиці, біля самої середини Кривавого берега.

Об одинадцятій ранку Гітара рвучко відчинив двері й гукнув з порога:

— Гей, Федере! Дай нам дві пляшки пива.

Федер, низький кремезний чоловік із рідким кучерявим волоссям, глянув на Гітару, тоді на Дояра й насупився.

— Виведи його звідси.

Гітара завмер. Мовчки стежив за корчмаревим поглядом, що блукав по Дояревому обличчі. Шість чоловіків, що грали в більярд, обернулися на цю мову. Троє з них були військові пілоти. Їхні гарні кашкети й розкішні шкірянки лежали, старанно складені, на стільцях. Коротко стрижені голови. Акуратно підкочені до ліктів рукави, з кишень висовувалися шарфи, зложені в білосніжні прямокутники. На шиях блищали срібні ланцюжки. Натираючи кінці київ крейдою, ці вояки кидали веселі погляди на підлітків.

На Гітариному обличчі виступало замішання.

— Цей хлопець зі мною, — сказав він.

— Я сказав: виведи його звідси.

— Слухай, Федере, це мій друг.

— Це син Мейкона Деда, га?

— Ну то й що?

— То й виведи його звідси.

— Він не винен, що має такого батька.

Гітара говорив уже впевнено й твердо.

— Я теж не винен. Геть звідси!

— Що тобі зробив його батько?

— Поки що нічого. Тому-то й хочу, щоб його синок не сидів тут.

— Він не подібний до свого батька.

— А йому й не треба бути подібним. Вистачить, що це Дедів син.

— Я беру на себе відповідальність...

— Відчепися, Гітаро. Забери його звідси. Йому ще й мріяти рано про спиртне. Хай спершу молоко на губах обсохне.

Пілоти засміялися. Чоловік у сірому солом’яному капелюсі з білою стрічкою втрутився в суперечку:

— Та не виганяй його, Федере.

— Не встромляй носа не в свої справи. Я тут господар.

— А яка шкода від того, що він тут посидить? Це ж дванадцятирічний хлопчина, — усміхнувся чоловік Дояреві. Той прикусив язика, щоб не сказати, що вже тринадцятирічний.

— Яке тобі до цього діло? — спитав Федер. — Не ти живеш у домі його татуся. Не тобі продовжувати термін ліцензії. Не тобі й командувати...

Корчмар говорив з цим чоловіком таким самим їдким тоном, як і з хлопцями. Скориставшись зручною нагодою лишити останнє слово за собою, Гітара махнув рукою, наче рубнув дерево сокирою, й проказав:

— Гаразд, друже! Ходімо! Плювати я хотів на цю смердючу забігайлівку.

Тепер Гітариного голосу — гучного і глибокого — вистачало на двох. Дояр засунув руки в кишені та попрямував за приятелем до дверей. Ще й голову підняв, щоб підкреслити холодну зневагу, що її, як сподівався Дояр, побачили в його очах пілоти.

Ані словом не перекинувшись, вони дійшли Десятою вулицею до кам’яної лавки на узбіччі. Спинилися там і сіли спиною до двох чоловіків у білому. Ті дивилися на хлопців. Один стояв у дверях перукарні, спершись на одвірок. Інший сидів на стільці, притулившись до шиби великого вікна. То були власники перукарні — Томмі Залізниця й Томмі Лічниця. Хлопці мовчали й спостерігали вуличний рух.

— Гей, Гітаро, що сталося?! Академія завалилася? — обізвався зі стільця Томмі Лічниця. Мав каламутні очі, як у старого діда, і міцне, гнучке, молоде тіло. У тоні його голосу, хоч і жартівливому, відчувалася владність.

— Та ні, не завалилася, — відповів через плече Гітара.

— Тоді скажи, будь ласка, що ти тут робиш на вулиці в таку пору?

— Сьогодні ми взяли собі вихідний, містере Томмі, — знизав плечима хлопець.

— А твій приятель? Теж шабас справляє?

Гітара кивнув. Томмі Лічниця висловлювався так, наче з книжки вичитував, доводилося вгадувати значення багатьох слів. Дояр і далі дивився на автомашини в русі.

— Щось не виглядає на те, щоб котрий із вас мав велику радість від того вихідного. Чи не краще було б вам сидіти в аудиторії й поборювати диявольські спокуси?

Гітара видобув дві сигарети й дав одну Дояреві.

— Федер допік мені до живого. Ото й усе.

— Федер?

— Угу. Не впустив нас. Я завжди туди ходжу. Завжди, і він нічого не каже. А сьогодні потурив нас обох. Сказав, що мій приятель ще малий. Можете собі уявити таке? Федер — і раптом турбується чиїмсь віком?

— Я й не міг сподіватися, що Федер має мозкову звивину, відповідальну за турботу.

— Де там має! Він просто корчить з себе не знати кого. Навіть пляшки пива мені не дав.

— Оце й усе лихо? — хихикнув від дверей Томмі Залізниця. — Що не дав тобі пива? — Почухавши потилицю, він поманив пальцем Гітару: — Ходи-но сюди, хлопче, і я розкажу про щось таке, чого ти ніколи в житті не матимеш. Підійди сюди.

Друзі неохоче звелися й підійшли до Залізниці. Той підсміювався.

— Гадаєш, то велика біда — не дістати пива? Добре, спитаю тебе про щось. Чи знаєш, що це таке — вистоювати в коридорі вагона-ресторану в поїзді Балтимор — Огайо серед ночі, коли кухня замкнена, все поховано й готове на завтра? Коли паровоз мчить рейками, а дома тебе вже зачекалися три приятелі з новенькою колодою карт?

— Ні, я ніколи... — хитнув головою Гітара.

— Отож-бо, що ніколи. І ніколи не зазнаєш такого. Що там твоє пиво!

— Містере Томмі, — усміхнувшись, озвався Гітара, але Залізниця перебив його:

— Чи ти коли-небудь бував у дорозі два тижні поспіль? Чи повертався додому до милої жінки, чистої постелі та пляшки доброго віскі? Га? — Томмі глянув на Дояра: — А ти?

— Ні, містере Томмі, — усміхнувшись, відповів хлопець.

— Ні? То й не сподівайся, що колись зазнаєш такого.

Томмі Лічниця дістав з-під білого халата зубочистку.

— Томмі, не дошкуляй цьому хлопцеві.

— А хіба я дошкуляю? Правду кажу. Такого він не зазнає. Ніхто з них не матиме такого. Скажу тобі, чого ще ніколи не матимеш. Власної карети з чотирма червоними плюшевими обертовими сидіннями, на яких крутишся, коли тільки й куди тільки забажаєш. Не матимеш особистого клозету і триметрового ліжка, зробленого на замовлення. Ані слуги не матимеш, ані кухаря разом із секретаркою, які б мандрували з тобою й виконували все, що їм накажеш. Геть усе: пильнували, щоб у грілці була відповідної температури вода, щоб у срібній сигарниці щодня було свіже куриво. І такого ніколи не матимеш. Ти коли-небудь мав п’ять тисяч доларів готівкою в кишені? Ходив із ними до банку? Казав там клеркові, що ти хочеш такого й такого будинку на такій і такій вулиці, а той клерк одразу ж тобі продавав цю нерухомість? І таке тобі недоступне. Ніколи не матимеш губернаторського палацу, ні трьох тисяч гектарів лісу на продаж. Ніколи не командуватимеш кораблем, не керуватимеш поїздом. Можеш вступити в авіаполк, збити тисячу німецьких літаків, приземлитися десь у Гітлера на подвір’ї, відлупити фюрера по писку — все одно тобі не почеплять чотирьох зірок на груди. І навіть трьох. Ніколи тобі не подадуть вранці таці з червоною трояндою, двома тепленькими булочками й чашкою гарячого шоколаду. І не мрій. Ані фазана, три тижні витриманого в кокосовому листі, набитого рисовою начинкою та спеченого на деревному вуглі, — такого ніжного й делікатного, що аж на сльози бере. Ніякого тобі «Ротшільда-29», ба навіть вина божоле.

Кілька перехожих спинилося послухати цю мову.

— У чому річ? — спитали вони Томмі Нічницю.

— Федер не дав хлопцям пива, — відказав той. Люди засміялися.

— Не дістанеться тобі навіть печеної Аляски! — вів своє Томмі Залізниця. — Її теж не матимеш.

— Навіть печеної Аляски? — Гітара витріщився й ухопився за горло. — Ой, мені серце лусне!

— Власне. Таки щось матимеш — розбите серце, — погляд Томмі пом’якшав був на мить. І в очах як з’явилися, так одразу й щезли веселі іскорки. — А ще — божевілля. Наробиш цілу купу дурниць. У цьому можеш не сумніватися.

— Містере Томмі, — з удаваною покірністю протягнув Гітара, — ми ж хотіли тільки пляшку пива, нічого більш.

— Еге ж, — сказав перукар. — нічого більш. То й на здоров’я.

— Що таке печена Аляска?

Хлопці покинули обох Томмі й простували Десятою вулицею.

— Якісь солодощі, — відповів Гітара. — Щось таке на десерт.

— А воно смачне?

— Не знаю. Я не їм солодкого.

— Не їси? — здивувався Дояр. — Це ж чому?

— Мене від нього нудить.

— І ти не любиш нічого солодкого?

— Люблю фрукти, але без цукру. Не їм цукерків, тістечок і такого іншого. Навіть запаху не переношу. Верне мене від нього.

Дояр спробував знайти пояснення цього дива. Не був певен, що довірятиме комусь, хто не любить солодощів.

— Ти, напевно, маєш діабет.

— Коли не вживаєш цукру, не захворієш на діабет. Захворієш, якщо обсідатимешся солодким.

— А з чого воно взялося?

— Не знаю. Коли дивлюся на солодощі, спадають мені на думку мертвяки. І білі люди. І мене тягне блювати.

— Мертвяки?

— Так. І білі люди.

— Мені цього не зрозуміти.

Гітара нічого не сказав, а Дояр допитувався далі:

— І відколи це в тебе?

— Ще з дитинства. Відколи мого тата розпиляло на шматки на тартаку й начальник прийшов до нас і приніс нам, дітям, солодощів. Великий мішок. Його жінка зготувала ці ласощі для нас особисто. Дуже солодкі. Солодші, ніж сироп. Солодющі. Солодші, ніж...

Гітара спинився й витер рясний піт, що виступив на лобі. Його очі враз поблякли, вії затремтіли. Хлопець сплюнув на хідник.

— Три... тримай, — шепнув він собі й метнувся вбік, у прохід між рибним рестораном і салоном краси.

Дояр чекав на хіднику, задивившись на завішені шторами вікна салону. У салонах краси завжди штори або жалюзі на вікнах. У чоловічих перукарнях — ні. Жінки не хочуть, щоб із вулиці бачили, як їм укладають зачіски. Соромляться.

Повернувся Гітара. Його очі заплили сльозами від невдалої спроби виблюватися.

— Ходімо, — сказав він. — Роздобудемо якоїсь травички та й покуримо. Це одне-єдине, що я можу мати.

У віці чотирнадцяти років Дояр зауважив, що його ноги нерівні. Коли стояв босоніж, виструнчившись, його ліва стопа десь на сантиметр не діставала підлоги. Тому він ніколи не випростовувався. Сутулився, гнувся, стояв з виставленою вбік ногою й нікому ніколи не признавався про свою ваду. Коли Ліна спитала: «Мамо, чому він так ходить?» — Дояр відповів: «Ходжу так, як хочу. А якщо тобі не подобається, то відвертай свою бридку пику й не дивися». — «Гей, не сваріться, — сказала Рут. — Він із цього виросте, Ліно. Це вікове». Але Дояр своє знав. Насправді то була не кульгавість — зовсім ні, лише натяк на неї. Така собі роблена хода підлітка, який прагне виглядати соліднішим і твердішим. Переймаючись тією хибою, вважаючи її ганебною, як тавро, він засвоював рухи та звички, аби приховати її. Коли сидів, закидав ліву щиколотку на праве коліно, ніколи не було навпаки. У танці завжди рухався дивно, на негнучких ногах. Дівчатам подобався такий спосіб танцювати, а хлопці кінець кінцем перейняли його. Ця тілесна вада була великою мірою надумана. Великою мірою, але не цілком, бо Дояреві після кількох годин на баскетбольному майданчику таки відчутно боліло. Леліяв її, вважав, що це наслідок поліомієліту, і з тої причини потайки симпатизував покійному президентові Рузвельту. Навіть тоді, коли всі шаліли від Трумена, адже той заснував Комітет громадянських прав, Дояр у секреті від усіх віддавав перевагу Франклінові Делано Рузвельту й почувався дуже близьким до нього. Ближчим, ніж до свого батька, бо Мейкон не мав ніякого тілесного ґанджу та з роками лиш міцнішав. Син боявся й шанував батька і знав, що через ту ногу ніколи не дорівняється до нього. Отож старався якнайдужче відрізнятися від Мейкона в усьому, на що тільки міг наважитися. Мейкон гладко голився, Дояр прагнув відростити вуса. Батько носив метелики, син носив краватки. Мейкон чесався гладко назад, Дояр робив собі проділ. Батько ненавидів тютюн, син стромляв до рота сигарету щочверть години. Мейкон нагромаджував гроші, Дояр свої розтрачував. Лише в одному син хоч-не-хоч сходився з батьком: як і той, любив гарне взуття й тонкі вишукані шкарпетки. І, як батьків підлеглий, намагався виконувати роботу так, як того хоче Мейкон.

Мейкон Дед був радий. Тепер син належав йому, а не Рут. Не доводилося ходити містом, як ото вуличний торговець, і збирати комірне. Завдяки цьому Мейконова діяльність набрала достойности, з’явився час думати, планувати, відвідувати банківських службовців, читати оголошення, новини про аукціони, винюхувати, що там комбінують із податками, вишукувати нерухоме майно, на яке не зголосилися спадкоємці, дізнаватися, де будують дороги, супермаркети та школи, з’ясовувати, хто й що продає державі під забудову — наприклад, житлових кварталів, які росли, мов гриби по дощі, навколо військових заводів. Мейкон знав, що йому, негрові, перепаде невелика пайка спокусливого пирога. Втім, завжди знаходилося майно, на яке досі ніхто не злакомився; траплялася дещиця, яку не хотіли передати в руки євреям чи католикам; попадалася нерухомість, ціни якої ще ніхто не знав. 1945 року з того пирога витікало чимало смаковитої начинки, і вона могла бути Мейконовою. За війну все йому повернуло на краще. Тільки не Рут. Минули роки, скінчилася війна, начинка звалилася йому просто в руки, закаляла долоні, обтяжила шлунок, аж живіт лантухом висів, а Мейкон і досі шкодував, що не задушив Рут ще тоді, далекого 1921 року. Вона й дотепер час від часу не ночує вдома, але якого коханця ота вже п’ятдесятилітня баба могла б так довго втримувати коло себе? Та який може бути коханець, якщо навіть Фредді нічого про нього не знає? Тож Мейкон, вирішивши, що це дурниці, дедалі рідше розлючувався до такої міри, щоб побити жінку. Особливо після останнього побиття. Останнього, бо Дояр кинувся на батька й ударом кулака звалив його на радіатор.

Дояр мав тоді двадцять два роки. Вже шість літ спав з жінками, довгий час лише з одною. Почавши це робити, він побачив матір в іншому світлі. То була вже не та особа, що набридала йому калошами, застудами, сніданками, обідами та вечерями, що не давала йому вдома забавлятися, бо від тих забав лише бруд, гармидер і безлад. Тепер він побачив у ній тендітну жінку, охочу до дрібної роботи — плекати живі створіннячка, що, гинучи, не завдають болю. Золоті рибки, рододендрони, далії, пеларгонії, тюльпани. А ці створіння таки гинули. Золоті рибки спливали горічерева до поверхні й не сахалися веселковим розсипом, коли вона постукувала нігтем об шибку акваріума. Рододендронові листочки росли й зеленіли, аж поки, набравши темно-смарагдової барви й воскового блиску, ні з того ні з сього тратили охоту до життя, розм’якали, жовтіли та скручувалися. По-своєму вона ревнувала живе до його смерти. І коли помер лікар, в доччиній великій печалі була також дрібка враженого самолюбства. Наче тато вибрав щось цікавіше, ніж життя, когось привабливішого, ніж дочка, й свідомо пішов услід за смертю, коли та поманила його пальцем. Рут шаленіла, коли бачила смерть, була здатна й на героїзм. Тільки в ці миті. Загроза погибелі ставала дороговказом, додавала ясности й відваги. Хай там що виробляв Мейкон, а Рут усе одно в глибині душі знала, що лікар не вмер би, якби сам не захотів цього. Усвідомивши свою поразку, відчувши себе приниженою й погордованою, запрагнувши метатися чоловікові, жінка провадила його сліпими стежками туди, звідки був єдиний вихід — побої. Ліна не знала, чому тато має напади люті. Натомість Корінтіанс здогадалася, звідки вони беруться. Мама навчилася доводити тата до шалу не докучанням, а своєю безпорадністю. Починала з того, що розповідала про якийсь випадок, у якому вона повелася, як добропорядна дурепа. Такі оповідки велися під час обіду, невинні, на перший погляд. Не очікувала, що хтось за столом поспівчуває їй. Усім за столом належало захоплюватися її чесністю та сміятися з її недолугости.

Колись Рут пішла на весілля. Виходила заміж онука старої мадярки — Анни Дворак, колишньої пацієнтки Рутяного батька. Він лікував чимало білошкірих людей — переважно робітників. Були серед них і білі жінки з середньої верстви, які мали лікаря за красеня. Анна Дворак вважала, що цей медик врятував життя її сина, не пославши його до туберкульозного санаторію. Було це 1903 року. Майже всі хворі, що туди потрапили, повмирали. Анна не знала, що чорношкірий лікар не мав права посилати пацієнтів до цього санаторію. Як і до лічниці «Милосердя». Не знала вона й того, що на початку століття методи лікування туберкульозу були просто-таки згубні. Знала лише, що чудо-цілитель прописав дієту, риб’ячий жир двічі на добу та призначив хлопцеві обов’язкові щоденні години відпочинку. Син вижив. Тож цілком природно, що Дворак запросила дочку диво-лікаря на весілля синової наймолодшої доці. Рут прийняла запрошення. Разом з гостями вона підійшла до вівтаря. Стоячи там навколішки й низько похиливши голову, навіть гадки не мала, що священикові залишалося одне з двох: або покласти облатку на її капелюшок, або проминути цю несвідому негритянку. Отець відразу розпізнав, що вона не католичка, бо не підняла голови на відповідні слова й не висунула язика, щоб на нього обережно покласти облатку.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi, — мовив священик і засичав пошепки: — Ц-с-с-с. Підніміть голову!

Глянувши вгору, Рут побачила облатку та прислужника, що тримав невелику срібну тацю.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi custodiat animam tuam...

І вона роззявила рот.

Пізніше, вже на гостині, священик прямо спитав Рут, чи вона католичка.

— Ні, — відповіла жінка, — я методистка.

— Бачу, — сказав він. — Що ж, причастя призначене Для...

Але його перебила старенька Дворак:

— Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера. Її батько врятував Рікі життя. Не було б тут сьогодні Рікі, якби не...

Отець Падру всміхнувся й потиснув руку Рут.

— Я радий познайомитися з вами, міс Фостер.

Цей звичайнісінький випадок Рут переповіла з усіма подробицями. Ліна слухала й переживала разом з матір’ю все: і побожне зворушення, і невинну довіру, і збентеження. Корінтіанс слухала, розмірковувала й вичікувала, цікава того, як мама доведе цю історію до миті, коли Мейкон визвіриться на жінку чи вдарить її. Дояр слухав упіввуха.

— «Ви католичка?» — спитав мене священик. Я на мить розгубилася, а тоді відповіла: «Ні. Я методистка». І він сказав мені, що тільки католики можуть причащатися в костелі. А я й не знала про це. Гадала, що там до причастя може піти кожен. До нашої церкви може прийти будь-хто. А священик не встиг мені сказати все, що хотів, бо підійшла Анна й перебила його: «Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера». О, він одразу розплився в усмішці. Потиснув мені руку і сказав, що дуже радий мати честь познайомитися зі мною. І все вийшло на добре. Слово чести, я не знала про звичаї католиків. Я пішла туди наївна, як ягнятко.

— То ти не знала, що тільки католики можуть причащатися в костелі? — спитав Мейкон. У тоні його голосу було чути недовіру.

— Не знала, Мейконе. Звідки мені знати?

— Адже знаєш, що вони відкривають свої школи, не посилають дітей до звичайних шкіл. І при тому вважаєш, що на їхні богослужіння може прийти кожен, кому тільки заманеться?

— Причастя є причастя.

— Вічна з тебе дурепа.

— Отець Падру так не вважає.

— Ти виставила себе на посміх.

— Місіс Дворак так не вважає.

— Вона просто хотіла, щоб весілля йшло гладко. Не дала тобі обісрати його.

— Мейконе, прошу тебе не вживати таких слів при дітях.

— Яких ще, до холери мами, дітях?! Тут усі дожили віку, щоб голосувати.

— Це не означає, що можна лаятися.

— Ти осоромилася в костелі, допекла всім на весільній забаві, а тепер розпатякуєш тут, за столом, яка ти була мудра?!

— Мейконе...

— Ще й брешеш, що там до тебе добре поставилися.

— Анна Дворак не була анітрохи...

— Анна Дворак не знає навіть, як тебе звати! Вона назвала тебе дочкою лікаря Фостера! Б’юся об заклад на сто доларів, що вона й досі не знає твого імени! Сама собою ти ніхто. Ти просто доця свого татка!

— Саме так, — проказала Рут тихо, але твердо. — Я доця мого татка.

І всміхнулась.

Мейкон навіть не поклав виделку. Впустив її на стіл, над хлібницею його пальці стулилися в кулак, що вцілив Рут у щелепу.

Дояр не мав ані найменшого наміру так вчинити. Втім, у глибині серця він відчував, що одного дня, коли батько вдарить матір, а син побачить, як вона затуляє вуста долонею й мацає язиком, чи цілі зуби, і, переконавшись, що цілі, силкується непомітно, щоб ніхто не зауважив, поставити на місце місток у роті, — то цього син не витримає. Ще не встиг батько відсмикнути руку, а Дояр схопив його за комір, зірвав зі стільця й ударом кулака звалив на радіатор. Штора ляснула та скрутилася.

— Ще раз її зачепиш, ще один раз — і я тебе вб’ю.

Приголомшений, Мейкон і на слово не спромігся. Протягом довгих років він викликав повагу і страх всюди, де тільки ступив, протягом років був найвищий серед усіх — і повірив у свою недоторканність. А тепер повзав під стіною й дивився на чоловіка — такого самого на зріст... і на сорок літ молодшого.

Так як батька переповнювали суперечливі почуття — приниження, лють і мимовільна гордість за сина, так само й сина розшарпували протиріччя. Було боляче й соромно побачити, як корчиться батько перед сином. Було сумно відкрити, що велична піраміда — це зовсім не п’ятитисячолітнє чудо світу, незбагненно й ненастанно будоване з покоління в покоління руками міцних чоловіків, ладних покласти життя, щоб довершити роботу, — а бутафорія з пап’є-маше, прикраса вітрини, мудровано виготовлена в підсобці Сієрзової крамниці, з гарантійним терміном на вік однієї людини.

І було радісно. Нестримна, буйна радість, як у лошака на скаку, прадавня, як пожадання. За одну мить щось здобуто і щось втрачено. Відкрилися безконечні можливості й величезна відповідальність, але юнак не був готовий користатися першим і прийняти тягар другого.

Дояр, бокуючи, обійшов стіл і спитав матері:

— Нічого вам не сталося?

Мати вдивлялася в нігті.

— Нічого. Зі мною все добре.

Дояр глянув на сестер. Ніколи не міг по-справжньому розрізняти їх — як і їхні ролі — і матір. Підлітки, коли він народився, сестри тепер мали по тридцять п’ять і тридцять шість років. А що Рут була старша від Ліни всього на шістнадцять літ, то всі три завжди видавалися йому однолітками. А цієї миті, коли Дояр подививсь у вічі Ліні й Корінтіанс, сестри відповіли поглядом, повним досі не знаної ненависти, такої лютої й несподіваної, що брат оторопів, їхні безбарвні очі вже не губилися на тлі блідуватої шкіри. Здавалося, неначе хто обвів їх чорнющим вугіллям, мазнув по лінії обабіч рота й надув рожеві губи ненавистю так, що мало не лускали. Дояр замружився раз, другий — поки два обличчя набрали звичної м’якости з домішкою тривожности.

Дояр квапливо вийшов з кімнати. Ніхто тут ані не подякує, ані не проклене. Мій вчинок — тільки для мене, ні для кого більш. Між батьками він нічого не змінить. І в них самих нічого не змінить. Повалив батька; на шахівниці, мабуть, буде нова позиція, однак гра триватиме, як тривала досі.

Кохаючись з Агар, Дояр став шляхетний. Принаймні так він вважав. Став великодушний. Принаймні так йому здавалося. Шляхетний і великодушний до такої міри, щоб захистити матір, про яку майже ніколи не думав, і підняти руку на батька, якого він боявсь і любив.

У своїй спальні Дояр перебирав різний дріб’язок на туалетному столику. Ось дві щітки. Мама подарувала їх синові на шістнадцятиріччя. Дві срібні цяцьки з викарбуваною монограмою — М. Д. — Мейкон Дед. Це скорочення можна було б також, переставивши місцями літери, прочитати як «доктор медицини». Колись Дояр з матір’ю пожартували з цього, й вона всерйоз порадила подумати про вступ до медичної школи. Син відбувся жартом: «І як би воно виглядало? Д. М. М. Д. Доктор медицини Мейкон Дед. Чи пішли б ви, занедужавши, до лікаря на прізвище Мертвяк?»

Рут засміялась, але нагадала синові, що його звати також Фостер. Чом би не вживати Фостер як прізвище? Лікар Мейкон Фостер. Хіба не гарно звучить? Дояр змушений був визнати, що так, гарно. Ось ці дві срібні щітки завжди наводили на гадку, що тоді хотіла мама: щоб він не обмежився школою, а пішов до коледжу й до медичної школи. Рут такою самою мірою зневажала чоловікову роботу, як він зневажав випускників коледжу. Як на Дояревого батька, навчання в коледжі було марнуванням часу, далеким від життєвої справи — науки ставати власником. Дед прагнув, щоб дочки навчались у коледжі, — там-бо можна знайти пристойних чоловіків, — і Корінтіанс таки стала студенткою. Ну а Дояреві нічого було туди рипатися, тим більше, що в конторі він був справжньою підмогою. Такою цінною, що батько постарався, щоб його приятелі з банку замовили словечко своїм приятелям, щоб ті викреслили Дояра із списку призовників першої черги й надали хлопцеві статус «незамінний годівник сім’ї».

У тьмяному світлі настінної лампи Дояр стояв перед дзеркалом і дивився на своє відображення. І, як завжди, не тішився тим, що бачив. Обличчя ніби нічого. Жінки завжди хвалили його очі, є тверда лінія підборіддя, зуби просто-таки розкішні. Окремо взявши, все виглядає непогано. Навіть краще, ніж непогано. Але бракує внутрішньої гармонії, поєднання всіх цих рис у цілість. Якийсь випадковий набір. Зовнішність молодика, котрий бозна-де опинився, заглядає з-за рогу й мордується, що робити: йти далі, чи повертати назад. Неймовірно важливе рішення, але дійде до нього той молодик безоглядно, навмання й несвідомо.

Стоячи у світлі лампи й намагаючись не думати про те, як батько повзав під стіною, Дояр почув стукіт у двері. Не хотів бачити Ліни чи Корінтіанс, не хотів балакати по секрету з матір’ю. А тут ще гірше, у дверях з’явився батько. У розсіченому кутику рота досі було видно скипілу кров. Мейкон тримався прямо й дивився твердо.

— Послухайте, тату, — почав був Дояр, — я...

— Помовчи, — відповів батько й боком пройшов повз нього. — Сядь.

Дояр рушив до ліжка.

— Послухайте, забудьте це. Якщо ви пообіцяєте...

— Я сказав тобі сісти. Більше нічого.

Мейкон говорив тихо, обличчям дужче, ніж будь-коли, він нагадував Пілат. Зачинив двері.

— Ти вже виріс, але ще не дорослий чоловік. Ти повинен стати мужчиною. А якщо хочеш таким бути, то мусиш прийняти всю правду.

— Не треба. Не хочу знати всього, що було між вами й мамою.

— Ні, треба. І ти мусиш це знати. Раз ти вже підняв руку на батька, то мусиш мати трохи в голові за тією рукою, перш ніж знову її підняти. Те, що я тобі розкажу, — не перепросини й не виправдання. Просто щоб ти знав.

Я оженився з твоєю матір’ю 1917 року. Було їй шістнадцять, вона мешкала разом із батьком. Не скажу, що я закохався в неї. Тоді на таке зважали менше, ніж тепер. Від подружжя вимагалося взаємної пошани, чесносте і... і чистоти. Треба було вірити в те, що людина каже про себе, бо інакше годі прожити разом. Після одруження найпершою річчю було домовитися з жінкою про найважливіше.

Мій тесть завжди недолюблював мене. Мушу сказати, що я дуже розчарувався в ньому. То був чи не найзначніший негр у цьому місті. Не найбагатший, а найшанованіший. Більшого лицеміра, ніж він, я не бачив. Тесть тримав свої гроші аж у чотирьох банках. Завжди був дуже спокійний, поважний. Я гадав, що тесть і справді такий доти, доки виявив, що він нюхає ефір. Негри цього міста боготворили пана лікаря, а він їх за ніщо мав. Прозивав їх людоїдами. Прийняв пологи, привів на світ обох твоїх сестер і кожного разу цікавився лише одним — кольором шкіри. Тебе цей рідний дід не визнав би за свого. Мені не подобалося, що він лікує свою дочку, а мою жінку. У «Милосерді» за тих часів не приймали чорношкірих. Втім, Рут і так не пішла б до іншого лікаря. Я хотів покликати до неї повитуху, але тесть сказав, що всі ці баби-пупорізки — бруднулі. На те я відповів, що мене прийняла повитуха, а якщо вона була помічна моїй мамі, то буде помічна і його дочці. Слово за слово, суперечка скінчилася тим, що я сказав: нема нічого бридкішого, ніж коли батько приймає пологи у своєї дочки. Ото й усе. Після цього ми небагато мали про що говорити. Вони все одно зробили по-своєму. І з Ліною, і з Корінтіанс. Дозволили мені хіба що навмання вибрати імена новонародженим, більш нічого. Між твоїми сестрами, як знаєш, рік різниці. І два рази він помагав родити. Вона розкинула ноги, а він помагав. Знаю, що він медик і що медики не завертають собі голови такими речами, але передусім він був мужчина, а вже потім медик. Я знав, що вони об’єдналися проти мене — вони обоє, і хоч що я роби, а їхнє зверху буде. Весь час мені нагадували, щоб не забув, у чиїм домі живу. Розказували, звідки тут порцеляна і як лікар замовив з Англії вотерфордську вазу, а потім і стіл під ту вазу. Величезний стіл, довелося його розбирати, бо не пролазив у двері. Тесть завжди хвалився, що в місті він був другий, хто мав карету з двома кіньми.

Їм було байдуже до того, звідки я походжу, яку ферму ми мали. Плювати вони хотіли на все те, чого я домагався. Купівля халуп у Халуптауні — ось як вони називали мою роботу. «Ну, як там Халуптаун?» — вітав мене щовечора тесть.

Але не в тому річ. Я не зважав на таке ставлення, бо знав, чого хотів, а ще краще знав, як добитися бажаного. Пропускав кпини повз вуха. Одне слово, не зважав. Мені йшлося про інше, про те, до чого я й пальцем не смів торкнутися. Я пробував вмовити тестя зняти дещицю з отих рахунків у чотирьох банках. На той час залізнична компанія «Ері Лакаванна» скуповувала земельні ділянки під колію і платила дуже гарні гроші. Я розвідав, де мають прокласти залізницю. Обійшов там усе вздовж і впоперек — Набережне шосе, доки, роздоріжжя магістралей N 6 і N 2 — і визначив, де саме пройде колія. І знайшов ділянку, що можна було спершу дешево купити, а тоді дорого відпродати агентам компанії. Тесть не позичив мені ані цента. Якби дав мені позичку, то помер би великим багачем, а не просто собі заможним чоловіком. І я також скористав би, розкрутив би діло. То я й попросив твою матір таки намовити його. Сказав їй, звідки й куди піде колія. Відповіла мені, що вирішує тільки батько й вона не сміє на нього впливати. Ось так відповіла мені, своєму чоловікові. І тоді я став задумуватися, за кого ж вона заміж вийшла: за мене чи за нього...

Що ж, згодом лікар занедужав... — Мейкон змовк. Згадка про недугу потягла за собою думку про свіжу рану. Витягнув із кишені велику білу хусточку, обережно приклав її до розсіченої губи та глянув на невиразну плямку, що зосталася на тканині.

— Отой ефір, — повів далі Мейкон, — мабуть, потрапив у його кров. Якось по-вченому назвали його хворобу, та я знаю, що вся біда взялася від ефіру. Отже, тесть і зліг. Лежав і все розбухав. Власне, розбухав лише тулуб, а руки й ноги всихали. Вже не міг приймати пацієнтів. Уперше в житті цей бундючний віслюк зазнав на своїй шкурі, як то воно — хворіти та платити іншому віслюкові, щоб той вилікував хворобу. І лікував один такий — з тих, що тестя й на поріг їхнього шпиталю не пустили б. Із тих, що якби дізналися, що тесть помагав родити їхнім дочкам чи жінкам, ба навіть надумав помогти, то зараз-таки викачали б його в дьогті й пір’ї, посадили б на жердину та спровадили б якнайдалі. Отже, один із тих, котрих тесть вважав мало не рівнею собі, приніс сюди якісь чудодійні ліки — називалися вони радіатор — і сказав, що цей засіб вилікує хворого. Рут не тямилася з радости. На кілька днів йому полегшало. А потім знову стало гірше. Не міг рухатися, на голові відкривалися рани. Непорушно лежав на тому ліжку, де дотепер лягає спати твоя мати. Безпомічний, з роздутим животом, руки-ноги як сірнички, схожий на білого пацюка. Не травив йому шлунок, знаєш. Тесть споживав тільки рідкі страви і чимось запивав їх. Досі гадаю, що це був ефір.

Того вечора, коли він помер, я був в іншому кінці міста. Лагодив ґанок, що зруйнувався. Це в будинку містера Бредлі, знаєш? Двадцять років хилився цей ґанок — аж одного дня розколовся до самого фундаменту й завалився. Я взяв з собою на підмогу кількох чоловіків і подався туди — направляти, щоб люди не скакали з метрової висоти надвір і не дерлися вгору, щоб добратися назад. І там хтось підійшов до мене навшпиньки й шепоче: «Лікар помер». А Рут, кажуть мені, біля нього, на другому поверсі. Я уявив собі, яка вона згорьована, й одразу пішов додому, щоб якось її втішити. Не мав часу змінити робочий одяг, то зійшов нагору в тому, в чому працював коло ґанку. Рут сиділа біля ліжка з мерцем. Як тільки мене побачила, зірвалася зі стільця та як вересне: «І ти посмів сюди прийти в такому вигляді!!! Помийся! Помийся, перш ніж зайти сюди!» Трохи мене діткнуло таке привітання, але я нічого не сказав. Покійника треба шанувати. Я вийшов і помився. Прийняв ванну, вдягнув чисту сорочку й пішов нагору...

Мейкон знову перервав оповідь і торкнувся губи. Неначе біль, що з’явився в його очах, походив звідти.

— У ліжку... — сказав він і замовк. Надовго. Дояр уже гадав, що не розповідатиме далі. — У постелі. Там я її застав, коли відчинив двері. Лежала, притулившись до нього. Гола-голісінька. Виціловувала його. Мерця — білого, роздутого, з кістлявими руками. І ссала пальці на тих руках.

Хочу, щоб ти знав, які муки я пережив після цього. Чого тільки не передумав... Чи Ліна і Корінтіанс від мене... Але дійшов думки, що таки від мене, бо ж отой розсучий син нічого не міг як мужчина. Ще задовго перед тим, як я там оселився, ефір відібрав у нього всю чоловічу силу. Та й тесть не переймався б аж так дуже кольором шкіри дітей, якби вони були не мої. Я згадав, як він помагав Рут родити... Не кажу, що між ними дійшло до того найбільшого. Однак жінку можна потішити розмаїтими штучками, навіть якщо тобі не стоїть. Так чи сяк, а правда одна: Рут лежала з покійником і ссала його пальці. Якщо жінка дозволяє собі таке з мерцем, то що вона виробляла з ним, коли був живий? Таку жінку хіба що вбити на місці. Клянуся тобі, дуже довго я шкодував, що зглянувся, коли Рут просилася не вбивати її. Помилував її не тому, що боявся втратити маєток... Знаєш, сину, іноді я не можу стриматися. Несе мене гнів. Ось і сьогодні, коли вона сказала: «Я доця мого татка» — і підсміхнулась...

Мейкон глянув на Дояра. Із синового обличчя зник вираз замкнутости, шкіра переливалася різними відтінками.

— Я не злий, — сказав, трохи затнувшись, батько. — Хочу, щоб ти це знав. Або ж вірив у це. Мало хто ставиться так серйозно до своїх обов’язків, як я. Не роблю з себе святого, просто ти мусиш знати все. Я на сорок років старший від тебе, а за сорок років мене вже не буде. Якщо коли-небудь тобі знову спаде на думку кинутися на мене, то подумай, на кого кидаєшся. І затям собі, що наступного разу я не дамся. Хоч і старий, та не дамся.

Мейкон звівся й засунув хусточку в кишеню.

— Нічого тепер не говори. Добре подумай про все, що я тобі сказав.

Мейкон повернув клямку і, не озирнувшись, вийшов із кімнати.

Дояр сидів на краю ліжка. Стояла тиша, лише легко дзвеніло в голові. Дивно, все почуте його не обходило. Неначе якийсь незнайомець присів поруч на лавочку в парку, повернувся до тебе й відкрив душу. Глибоко співчуваєш йому, чудово розумієш мотиви його вчинків, але співчуття стоїть і на тому, що ніщо з розказаного анітрохи не зачіпає тебе й не загрожує тобі. Зовсім інакше було менш як годину тому. Тільки-но звідси вийшов незнайомець, чужинець — той самий чоловік, на якого Дояр так обурився, що вдарив його з усієї сили, яку міг зібрати. І досі тіпалося плече, як і тоді, коли він піддався нестримному пориву розбити батькові обличчя. Йдучи сходами нагору до своєї кімнати, Дояр почувався одиноким. І справедливим. Побачив, що сильний ударив безборонного, й утрутився. А хіба не на цьому світ стоїть? Хіба не так чинять справжні чоловіки? Хіба не захищають слабких перед сильними? Те, що на місці слабкого й сильного — мати й батько, дуже боліло, але не змінювало суті. Ні. Він не вдаватиме, що вчинив це заради любови до матері. Надто вже нематеріальна, невиразна ця жінка, щоб її любити. Але саме через цю нематеріальність потребувала захисту. Вона не була матір’ю-рабинею, затурканою, згорбленою під тягарем домашньої роботи й турботи про домашніх, мордованою звіром у подобі чоловіка. Не була й уїдливою мегерою, що має для захисту лайку, завжди готову злетіти з гострого язика. Рут була бляклою, розпливчастою, доволі непростою жінкою, схильною штучно поводитись і збиватися на манівці. Здавалося, що вона багато знає, але дуже мало розуміє. Такий хід думок був цікавий і новий Дояреві. Досі він ніколи не подумав про матір як про особу, окремішню істоту, що живе своїм життям, осторонь, не зважаючи на сина й не втручаючись у його справи.

Дояр одягнув піджак і вийшов з дому. Пів до восьмої вечора, ще не стемніло. Хотілося пройтися й подихати іншим повітрям. Не знаєш, що й гадати, поки не обдумаєш усього. Важко думати в цій кімнаті, де блищать у світлі лампи срібні щітки з ініціалами М. Д., де на сидінні стільця й досі вм’ятини від батькової сідниці. На небі засвічувалися зорі, а Дояр силкувався осягти правду, збагнути, яка частка тієї правди стосується його самого. Що робити з цими новинами, які звалив на нього батько? Що це було — спроба виправдатися? Що тепер думати про них обох? А передусім — чи правдива його оповідь? Чи робила... чи робила це мати зі своїм батьком? Мейкон сказав, що ні. Що лікар був імпотент. А звідки Мейкону знати? Втім, він знав, що каже, адже надто вже прагнув упевнитися, чи так воно й є насправді. Не махнув би на цю справу рукою, якби була хоч якась можливість того найбільшого гріха. А все-таки припустив, що були «розмаїті штучки».

— Та пропади воно пропадом! — сказав уголос Дояр. — Якого дідька він розказав мені про те все гівно?

Не хотілося про це думати. Що тут вдієш? Лікар помер. Минулого не переробиш.

Збентеження скоро переросло в злість.

— Чокнуті засранці, — шепнув він. — Стукнуті в голову. Якщо він хотів поставити мене на місце, то чому цього не зробив? Прийшов би до мене та й сказав би, як чоловікові пристало: «Ану припини пороти дурниці! Я теж припиню. Обидва припинимо». А я б тоді відповів: «Гаразд, не поротиму». Де там! Приперся з якоюсь химерною баєчкою про те, звідки, чому і як воно взялося.

Дояр прямував до південного кварталу. Може, вдасться знайти Гітару. Хильнути з ним чарку — саме те, що треба. А якщо не вдасться, то піти до Агар. Ні. Не хочу з нею балакати. Взагалі ні з якою жінкою не хочу. Не тепер. Ніякої балачки про схиблення. А вони таки є, оті схиблення. Цілий букет. Сімеєчка хворих на голову. Пілат весь день виспівує й меле нісенітниці. Реба ганяє за першими-ліпшими штанами. Агар... що ж, вона хоч куди, та все одно з нею не все в порядку. Теж має мухи в носі. Ет, з ними принаймні весело. І ніяких тобі таємниць.

І де тепер може бути Гітара? Нізащо його не знайдеш, коли нагла потреба. Вітрогон, їй-бо. Вигулькує, як поплавець, будь-де й будь-коли, але завжди не в пору.

Дояр спостеріг, що раз у раз переходить на шепіт і перехожі зглядаються на такого дивака. Зненацька він усвідомив, що в такий час тут ціла юрба. І куди їх усіх нечистий несе?

Дояр силував себе не розмірковувати вголос.

«Якщо хочеш бути мужчиною, то мусиш прийняти всю правду», — так сказав батько. А хіба я не можу бути мужчиною й не знаючи всього цього? «Ти мусиш мати трохи в голові за тією рукою». Гаразд. Що саме мати в голові? Що моя мама шморгалася зі своїм татком? Що мій дід був світлошкірий нігер, який любив ефір і ненавидів чорну шкіру? Раз так, то нащо він дозволив тобі одружитися зі своєю дочкою? Щоб самому могти її пошморгувати та щоб сусіди нічого не запідозрили? А ти що — свічку при них тримав? Ні. Кажеш, тобі йшлося про інше, до чого ти й пальцем не смів торкнутися? Мабуть, про його гроші йшлося. Це ж до них тесть не давав тобі й пальцем доторкнутися, хіба ні? А його дочка не допомогла тобі, га? Тому ти й подумав, що вони дають одне одному жару на операційному столі? А якби тесть дав тобі ці чотири банківські книжки, щоб ти собі робив, що заманеться, — скуповував хоч усю залізницю, то й він тоді робив би з дочкою, що заманеться, правда? Міг би залазити до вас у ліжко, й утрьох ви б незле забавлялися. Він мав би одну цицьку, а ти... мав би... другу...

Дояр несподівано спинився й завмер. На шиї виступив холодний піт. Перехожі натикалися на остовпілого юнака, що стояв їм на дорозі. Він щось згадав. А може, йому здалося, що згадав. Мабуть, це був сон, і той сон пригадався. Постала картина — два мужчини ссуть груди його матері — й розповзлася, а з-під неї проступила інша. Оця зелена кімната, дуже маленька зелена кімнатка. У цій зеленій кімнатці сидить моя мати, її груди оголені, хтось ссе їх, і той хтось — це я. То й що? Ну то й що з того? Мати давала мені грудь. Матері годують немовлят груддю. Чому мене заливає потом?

Дояр рушив з місця. Не помічав людей, що проштовхувалися повз нього, не бачив їхніх роздратованих чи замкнутих облич. Спробував роздивитися цю картину, але не вдалося. І почув щось пов’язане з нею. Сміх. Когось невидимого. Сміх у кімнаті... з нього і з матері... Мати засоромлена. Потуплюється й не дивиться на сина. «Гляньте на мене, мамо. Гляньте на мене». Та вона не підіймає очей, а сміх гучнішає. Сміються всі. Він намочив штанята? Невже мама соромиться через те, що він, поки ссав, намочив штанці? Які ще штанці? Тоді він не носив їх. Замість них були пелюшки. Немовлята завжди мочать пелюшки. Звідки згадка, що син мав на собі штанці? Сині штанці з гумкою навколо щиколоток. Сині вельветові штанята-ґольф. Чому його так одягнули? З чого сміється цей дядько? З того, що на немовля нап’ялили сині штанці? Ось він, син, стоїть там. «Гляньте на мене, мамо, — тільки й може мовити. — Гляньте, прошу вас». Стоїть? Син? Та він же грудна дитина. Ссе грудь у маминих обіймах. Не може стояти.

— Я не міг стояти, — сказав уголос Дояр і повернувся до вітрини. Там було його лице понад зведеним коміром піджака. І тут його осінило.

— Мама давала мені цицьки, коли я вже був досить великий, щоб говорити, стояти й носити штанята-ґольф. Хтось побачив це й насміявся... і тому мене прозивають Доярем. Ані батько, ані мати не вживають цього прізвиська. А інші люди — вживають. І як я міг це забути? І чому забув? Якщо вона робила таке зі мною, коли не було ніякої потреби, коли я і молоко, і все інше пив зі склянки, то, мабуть, могла робити багато чого іншого зі своїм батьком...

Дояр заплющив очі й за мить розплющив. На вулиці стало ще більше людей, всі йшли йому назустріч. Усі поспішали й налітали на нього. Невдовзі Дояр зауважив, що на тому боці вулиці ніхто не йде. Тепер, коли смерклося й заясніли вуличні світильники, не їздили автомашини. Хідник по той бік дороги був зовсім порожній. Юнак обернувся й подивився, куди вони йдуть, але не було на що дивитися, крім як на спини й капелюхи, що поринали в ніч. Ще раз глянув на другий бік Нелікарської вулиці. Ані душі.

Дояр торкнув руку якогось чоловіка в шапці, що минав його, й спитав:

— Чому всі на цьому боці?

— Обережно, приятелю, — буркнув перехожий і пішов разом з натовпом.

Дояр далі простував до південного кварталу. Ані разу не спало йому на гадку, чому б самому не перейти на той бік вулиці, де ніхто не ходить.

Він був певен, що мислить холодно й ясно. Ніколи не любив своєї матері й завжди знав, що вона його любить. Син мав це за належне, вважав, що так і повинно бути. Материнська незрадлива вічна любов, якої не треба було домагатися й на яку не треба було заслуговувати, була чимсь природним. А тепер на ній знак гниття. Дояр розмірковував, чи знайдеться хоч одна жива душа, що любить його просто так, за те, що він є. Раніше йому здавалося, що на відвідинах винярні панує любов, якої син сподівався від матері. Пілат і Реба не мали власницького почуття, вони сприймали юнака ні в чому не сумніваючись, легко, просто й невимушено. І шанували його. Ставили розмаїті питання та вважали його відповіді вартими того, щоб посміятися чи посперечатися. Все, що Дояр робив удома, відгукувалося в матері й сестрах тихою згодою й розумінням. У батькові — байдужістю чи осудом. А жінки у винярні до всього були небайдужі й нічого не розуміли. Кожне речення, кожне слово було їм новиною. Схожі на круків із блискучими очима, прислуховувалися до всього, що сказав Дояр, спраглі вловити й витлумачити кожний звук у всесвіті. А тепер він засумнівавсь у цих жінках. Засумнівався в усіх людях. Мейкон повзав під стіною, а згодом прийшов нагору зі страшною новиною. Рут зображено не як матір, що просто боготворила свого єдиного сина, а як безсоромну дитину, що пускається на брудні забави з першим-ліпшим мужчиною — хоч зі своїм батьком, а хоч зі своїм сином. Навіть Ліна і Корінтіанс — найтерплячіші й найпоступливіші з усіх жінок, яких знав Дояр, змінилися на лиці й підвели очі чорнющим вугільним пилом.

І де ж цей Гітара? Конче треба було знайти цю єдину людину, що її ясність і чистота завжди справджувалися. І Дояр твердо постановив розшукати приятеля.

Найперше Дояр зайшов до перукарні двох Томмі. І недаремно. Гітара був тут з кількома чоловіками. Спершись хто як до стіни, вони щось слухали.

Коли Дояр став на порозі й побачив Гітарину спину, йому наче камінь з серця спав.

— Гей, Гітаро! — гукнув він.

— Цить! — шикнув Томмі Залізниця.

Гітара обернувся й на мигах показав, щоб Дояр підійшов ближче й не галасував. Усі слухали радіо, бурмочучи щось під ніс і хитаючи головами. Минула добра хвилина, перш ніж Дояр зрозумів, чому вони такі збуджені. В окрузі Санфлавер, що в штаті Міссісіпі, знайшли оскопленого мертвого юнака-негра. Було достеменно відомо, хто це зробив. Убивці самі похвалялися скоєним. Був достеменно відомий і мотив злочину. Хлопчина свиснув якійсь білій жінці, а згодом навідріз відмовився заперечити, що спав з іншими білими жінками. То був північанин, що приїхав у гості на Південь. Звали його Тілл.

Томмі Залізниця втихомирював усіх, щоб було чути останні слова диктора. За якихось кілька секунд повідомлення дійшло кінця. Диктор подав кілька припущень і дуже мало фактів. Як тільки він перейшов до інших новин, у перукарні зчинився гамір. Тепер Томмі Залізниця мовчав. Пішов гострити бритву, а Томмі Лічниця силкувався втримати клієнта в кріслі. Портер, Гітара, Фредді-двірник і ще троє чи четверо чоловіків галасували й лаялися на всю перукарню. Мовчали тільки Дояр, Томмі Залізниця та Хмарочос. Залізниця був надто зайнятий бритвою, а Хмарочос мовчав через те, що був простак і, здається, німий, хоча цього ніхто не знав напевно. Натомість ніхто не сумнівався в його простодушності.

Дояр дослухався до реплік, що лунали то звідти, то звідси.

— Про це напишуть у ранковій газеті.

— Може, напишуть, а може, й ні, — відказав Портер.

— Таж сказали про це по радіо! Має бути й у газеті! — гукнув Фредді.

— Таких новин не надрукує жодна газета для білих. Адже він нікого не зґвалтував.

— Поб’ємся об заклад, що надрукує, — сказав Фредді. — Що ставиш?

— Закладайся на що хоч. Скільки можеш дозволити собі програти, — відповів Портер.

— На п’ять доларів.

— Підожди-но! — підняв голос Портер. — Скажи, де надрукують.

— Що значить «де»? Я виграю п’ятак, якщо це буде в ранковій газеті.

— На спортивній сторінці? — поцікавився Томмі Лічниця.

— А може, в гумористичних газетах? — докинув Негр Браун.

— Ні, хлопці. На першій сторінці. Ставлю п’ятак, що на першій сторінці.

— Та яка, до дідька, різниця! — крикнув Гітара. — Хлопця обчикрижили, а ви тут клоччя жуєте: надрукує про це якийсь йолоп чи не надрукує. Таж того бідолаху вихолостили, хіба ні?! Вбили його, хіба ні?! Тільки за те, що свиснув на якусь сцикуху-рабовласницю.

— А нащо йому те здалося? — спитав Фредді. — Адже знав, що він у Міссісіпі. Що він собі гадав? Що це край Тома Сойєра?!

— То й свиснув! То й що з того?! — скипів Гітара. — І за це мав згинути?

— Він з Півночі, — відповів Фредді. — Поводився, як той велетень поміж гобітів-карликів. За кого він себе мав?

— За людину. За кого ж іще? — сказав Томмі Залізниця.

— Він помилявся, — відрізав Фредді. — На Півдні, у краю гобітів, нема чорних людей.

— А от і є. Є! — заперечив Гітара.

— Хто? — спитав Фредді.

— Тілл, ось хто.

— Він мертвий. Мертвяк — це не людина. Лиш тіло, та й усе. Тіло.

— Живий боягуз теж не людина, — зауважив Портер.

— Це ти про кого? — спитав скорий на образу Фредді.

— Гей ви, двоє! Вгамуйтеся! — звелів Томмі Лічниця.

— Про тебе! — гукнув Портер.

— То ти мене називаєш боягузом? — допитувався Фредді.

— Ти сам обізвався на слово. Значить, ти такий і є.

— Якщо не перестанете, то я викину вас обох з моєї перукарні.

— Скажи щось цьому Нігерові, — не вгавав Портер.

— Скажу, і то всерйоз, — мовив Томмі Лічниця. — Навіщо знімати бучу? Хлопчина мертвий. Його мама ридає. Небіжчика не дозволяють поховати. Невже на вулицях мало крови ніґерів? Якщо хочеш пустити кров, то йди до тих негідників, що розбили йому голову.

— Та їх же заарештують, — втрутився Волтере.

— Заарештують? Їх? — здивувався Портер. — Ти що, з глузду з’їхав? Певно, що заарештують, аякже! І кару присудять — бенкет і медалі на груди!

— Еге ж. Усе місто до тої паради готується, — сказав Негр.

— Їх мусять затримати.

— То й затримають. І ти гадаєш, що їх покарають? Та ніколи в житті!

— Як це так — не покарати? — різко й гучно спитав Волтере.

— Як? А так! Дуже просто, — Портер бавився ланцюжком до годинника.

— Але ж тепер усі знають про це. Геть усі. Всюди знають. А закон є закон.

— Хочеш побитися об заклад? Напевно виграєш!

— Ну й тупий ти, чоловіче. Тупак тупаком. Для чорношкірих є один закон. За тим законом їх посилають на електричний стілець, — сказав Гітара.

— Кажуть, той Тілл мав ножа, — зауважив Фредді.

— Так завжди кажуть. Якби він мав пачку жувальної гумки, то вони б заприсягнися, що то була ручна граната.

— А я таки кажу, що він мав би тримати писок на замку, — уперся Фредді.

— Краще тримай свій на замку, — відрізав Гітара.

— Слухай, ти! — спробував пригрозити Фредді.

— Паскудний той Південь, — сказав Портер. — Паскудний. Нічого не змінилось у цих старих добрих Сполучених Штатах. Б’юсь об заклад, що його татові відстрілили голову десь на Тихому океані.

— Якщо й не відстрілили, то ці розсучі сини виправлять цю помилку. Пам’ятаєш тих солдатів у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому?

— Ого-го. Краще не згадуй...

Чоловіки стали розказувати історії про різні звірства. Спершу про те, що чули. Потім про те, що бачили. А відтак про те, чого самі зазнали. Літанія про приниження, наругу й гнів помалу обернулася веселою забавою. Тепер вони реготали з того, як колись прудко втікали, як клеїли дурня, як вигадували всілякі хитрощі, аби тільки ухилитися від усього того, що загрожувало їм — чоловікам і людям. Усі, крім Хмарочоса, що стояв з віником у руці. Звісивши губу, він мав вигляд дуже розумного десятирічного хлопчика.

І крім Гітари. Розвеселився був, та веселощі зникли, залишили по собі тільки сліди в очах.

Дояр дочекався, коли Гітара зверне на нього увагу. Вийшовши з перукарні, друзі мовчки йшли вулицею.

— Що з тобою? — обізвався Гітара. — Коли ти ввійшов, виглядав як мокра курка.

— Та нічого, — відповів Дояр. — Де тут ми могли б випити?

— Хіба що піти до Мері.

— Ні. Там забагато люду. Не дадуть чистої години.

— Щойно пів до дев’ятої. «Кедр» відчиняється допіру о дев’ятій.

— Отакої! Думай сам. Я не можу. Замучився думати.

— Ходімо до мого кубла, — запропонував Гітара.

— То й ходімо. Твоя скриня грає?

— Радіо? Досі поламане.

— А я потребую музики. І випивки.

— Ну, тоді тільки до Мері. Я тих дівок відфутболю.

— Та невже? Хотів би я побачити, як тобі це вдаватиметься.

— Ходімо, Дояре. Тут тобі не Нью-Йорк. Вибір обмежений.

— Згода. Мері то й Мері.

Друзі проминули кілька будинків і дійшли до перехрестя Житньої й Десятої вулиць. Коли проходили повз невелику цукерню, Гітара судомно ковтнув слину й прискорив ходу. Бар-кав’ярня «У Мері» давав найбільші на весь Кривавий берег прибутки. На трьох дальших перехрестях були майже такі самі заклади, але тут воліли ходити до Мері — барменки й частково власниці, миловидної, дуже наквацьованої, язикатої, потішної й доброї до відвідувачів. В її барі безбоязно промишляли повії; самотні пияки могли в тиші та в мирі хоч і заливатися; шукачі насолоди знаходили собі шмаркачок або зрілих левиць — що кому до вподоби; невдовольнені й невтомні домогосподарки дозволяли залицятися до себе й витанцьовували до упаду; підлітки опановували «школу життя». Кожне тут знаходило собі добру розвагу. Бо тут у світлі ламп усе видавалося прекрасним, а якщо й не прекрасним, то принаймні чарівливим. Музика давала тон і тло розмовам, а деінде вона хіба присипляла б. Страви та напої діяли на людей так, що ті поводилися як актори у вишуканій драмі.

Але таке починалося близько одинадцятої вечора. О пів на дев’яту, коли прийшли Гітара й Дояр, тут майже нікого не було. Вони сіли в окремому кабінетику й замовили віскі з содовою водою. Дояр вихилив свою чарку й, поки ще не принесли наступної, спитав Гітару:

— Знаєш, чому мене прозвали Доярем?

— Бляха-муха, а я звідки знаю? Так звешся, га?

— Я звуся Мейкон Дед.

— То ти мене сюди приволік, щоб сказати, як звешся?

— Я мушу знати чому.

— Гей, чоловіче, ти б краще чарку випив.

— Ти ж бо знаєш своє ім’я, правда?

— Не мели дурниць. Про що тобі йдеться?

— Мій старий дістав від мене.

— Як це дістав?

— По пиці. Кулаком. Я звалив його на радіатор.

— Що він тобі зробив?

— Нічого.

— Нічого? Ось так узяв і пальнув його?

— Угу.

— То за що ти батька? Просто так?

— Він ударив маму.

— Ого.

— Ударив її. А я його.

— Тяжка справа.

— Так.

— Справді тяжка.

— Знаю, — глибоко зітхнув Дояр. — Знаю.

— Слухай. Я знаю, як ти почуваєшся.

— Те-те-те. Ти не можеш цього знати. Поки з тобою не станеться такого, ти не знатимеш.

— Можу. Ти вже чув від мене, що я багато полював. Коли я був ще малий, там, удома...

— Ти що, знову про Алабаму торочитимеш?

— Не про Алабаму. Про Флориду.

— Це один дідько.

— Та ти послухай, Дояре. Послухай мене. Я часто ходив на полювання, відколи на ноги зіп’явся. Завжди був добрий у цьому ділі. Всі казали, що я природжений мисливець. Міг усе зачути, занюхати й запримітити. Маю гострий, як у сокола, зір. Природжений мисливець. Я ніколи нічого не боявся — ні темноти, ні тіней, ані дивних звуків. Не боявся й убивати. Будь-що: кроликів, птахів, змій, білок, оленів. Я був малий. Мені було байдуже. Міг застрілити що хоч. Дорослі жартували зі мною, називали великим ловцем. Коли ми з бабусею переселилися сюди, то після Півдня мені бракувало одного-єдиного — полювання. Отож коли бабуся влітку посилала нас, дітей, до рідної домівки, я тоді думав тільки про лови. Нас садовили на автобус, і ми проводили літо з бабусиною сестрою Флоренс. Як тільки я туди приїжджав, одразу ж біг до моїх дядьків, щоб піти з ними до лісу. Одного літа — було мені, мабуть, років десять чи одинадцять — ми вибралися всі разом, і я відділився від решти. Побачив сліди. Здалося мені, що оленячі. Пора полювати на оленів ще не настала, та я не зважав. Що бачив, те й убивав. Я не помилився, сліди були таки оленя, але якісь дивні. Не так широко розставлені, як, по-моєму, мали б бути. Знаєш, олень ступає у свої сліди. Якщо ти їх ніколи раніше не бачив, то подумаєш, що це стрибала якась двонога істота. Отже, я пішов слідами й побачив кущі. Було сонячно. Раптом я помітив, що між гіллям майнув огузок. Я поклав звірину з першого пострілу. З другого — прикінчив. Хочу тобі сказати, що я був на сьомому небі. Уявляв себе, як показуватиму дядькам, що я вполював. Та коли я підійшов до здобичі, — а йшов дуже помалу, бо гадав, що, може, доведеться ще раз стрілити, — то побачив, що це олениця. Не оленятко — доросла, але таки олениця. Мені стало... недобре. Розумієш, що я тобі хочу сказати? Я вбив оленицю. Самицю, чоловіче.

Дояр дивився на Гітару витріщеними нерухомими очима людини, що хоче виглядати тверезою.

— Отож я знаю, що ти відчув, коли побачив, що батько вдарив матір. Це так само, як із тією оленицею. Чоловік не сміє так робити. Ти не винен за те, що почував.

Дояр кивнув. Гітара знав, що ця оповідь нічого не змінить. Навряд чи Дояр узагалі тямить, що таке олениця. Хай воно буде чим хоч, але тварина твариною, а мама мамою.

— Дояре, а чим вона завинила?

— Нічим. Усміхнулася. Йому не сподобалася ця усмішка.

— Що за нісенітниці! Говори до речі. І не лигай раз по разу. Адже знаєш, що не можеш пити.

— Я? Не можу пити?!

— Вибачай. Пий на здоров’я.

— Я хочу з тобою, Гітаро, поговорити всерйоз, а ти байки мені правиш.

— Я тебе слухаю.

— А я говорю.

— Та говориш, але про що! Татко стукнув мамцю, бо всміхнулася до нього. За це ти стукнув його. Ось так ви проводите вдома вечори? Чи ти щось інше хотів розказати?

— Потім він прийшов до мене на розмову.

— Хто?

— Мій старий.

— І що сказав?

— Сказав, що я повинен стати мужчиною і прийняти всю правду.

— Кажи далі.

— Він хотів купити ділянки під залізницю, але мама йому завадила.

— Якщо так, то, мабуть, вона заслужила прочухан.

— Оте все дуже смішне.

— То чого не смієшся?

— Я сміюся. Всередині себе.

— Дояре.

— Га.

— Татусь вдарив мамусю. Так чи ні?

— Так.

— Ти вдарив татуся. Так чи ні?

— Так.

— І ніхто не похвалив тебе за це. Так чи ні?

— Ой, Гітаро. Так і було.

— Ані мати, ані сестри. А батько — тим більше.

— Еге ж. Батько — тим більше.

— А тоді він на тебе накричав і вигнав з дому.

— Так. Тобто ні. Ні. Він...

— Говорив з тобою тихо?

— Так!

— І тлумачив тобі що й до чого.

— Ага.

— І пояснював, чому він її вдарив.

— Умгу.

— І ця колотнеча через те, що сталося дуже давно? Ще коли тебе не було?

— Саме так! Ти дуже мудрий негритосик. Замовлю за тебе слово в Оксфордському університеті.

— І ти волів би, щоб він лишив цю історію собі, бо вона тебе не обходить і ти нічого тут не вдієш.

— Вважай, що ти вже закінчив курс. Гітара Бейнз, доктор філософії.

— Але вона тебе таки гризе, ота історія? Га?

— Дай подумати.

Дояр заплющив очі й спробував підперти щоку рукою, але не вдалося. Хотів напитися до чортиків, якнайскоріш.

— Так, гризе, і то дуже. Принаймні гризла перед тим, як я сюди прийшов. Не знаю, Гітаро.

Дояр посерйознішав. На його лиці застиг вираз, як у дорослої людини, що силкується стримати блювоту... або сльози.

— Забудь це, Дояре. Хай там яке воно — забудь його. Це дурниці. Нехай він тобі що хоч наговорив — забудь.

— Сподіваюся, що зможу забути. Я це зможу.

— Слухай, хлопче, люди виробляють різні чуда-дива. Особливо ми. Карти підтасовано не на нашу користь. А ми саме через те, що прагнемо грати далі, виживати й залишатись у грі, виробляємо чудасії. Нічого не можемо вдіяти з тими чудасіями. Через них ми ранимо одне одного й навіть не знаємо причини. Знаєш що? Не носи тієї історії в собі й ні з ким нею не ділися. Спробуй зрозуміти її, а якщо не зможеш, то просто забудь. Тримайся, чоловіче.

— Не знаю, Гітаро. Ота бридня допікає мені до живих печінок.

— А ти не давайся. Гни свою лінію. Подивися на Тілла. Йому теж допекло до живого. А тепер по ньому зосталося лиш повідомлення у вечірніх радіоновинах.

— То був дурень.

— Не дурень. Шмаркач, але не дурень.

— Кому яке діло, чи грає він білих дівчат, чи не грає? Кожен може грати. Нащо було йому хвалитися? Кому яке діло?

— Отим негідникам.

— Тоді вони ще дурніші за Тілла.

— Звичайно. Зате живі.

— Годі. Хрін з ним, з тим Тіллом. Мова про мою біду.

— Що ти сказав, брате? Біду?

— Гаразд. Я не це хотів сказати. Я...

— Яка ж твоя біда? Тобі не подобається власне ім’я?

— Так. — Дояр закинув голову, аж стукнулась об стінку кабінетика. — Не подобається.

— Дозволь, синку, я тобі щось скажу. Нігери дістають свої імена так, як і всю решту: як можуть. По змозі.

Дояреві очі скаламутніли. Мова теж.

— А чому ми не можемо діставати своє по-людськи?

— По змозі — це і є по-людськи. Ходімо. Відведу тебе додому.

— Ні. Я не можу туди.

— А куди?

— Дозволь мені лишитись у твоєму кублі.

— Ой, Дояре, ти ж знаєш, як я живу. Одному з нас доведеться спати на підлозі. Крім того...

— На підлозі буду спати я.

— Крім того, я, мабуть, матиму гостей.

— А ти не бре’?

— Не бре’, не бре’. Ходімо.

— Гітаро, я не піду додому. Чуєш?

— Хочеш, щоб я тебе відвів до Агар?

Гітара кивнув офіціантці, щоб дала рахунок.

— До Агар? Так. Мила Агар. Цікаво, як її звати?

— Їй тільки-но назвав її ім’я.

— Маю на увазі прізвище. Прізвище її татуся.

— Поспитай Реби.

Гітара розрахувався й допоміг Дояреві добратися до дверей. Надворі знявся холодний вітер. Гітара вимахував руками, щоб зігрітися.

— Спитай кого хоч, тільки не Ребу, — сказав Дояр. — Вона й свого прізвища не знає.

— То звернися до Пілат.

— Угу. Спитаю її. Пілат знає. Тримає все в тій баламкалці, що на вусі. І своє ім’я, й інших. Закладуся, що й моє там. Спитаю її, як мене звати. Слухай, ти знаєш, як мій дід дістав своє ім’я?

— І як же?

— Один телепень дав йому це ім’я.

— Ото й усе?

— Так. І дід прийняв ім’я. Покірно, як овечка. За таке заслуговував, щоб його розстріляли.

— А навіщо? Він і без того був мертвяк — Дед.

Розділ IV

Уже вкотре Дояр купував різдвяні подарунки в Рексалловій крамниці. Запізно, напередодні Святвечора, бо не було ані бажання, ані сили, ані завбачливости зробити це заздалегідь і з намислом. Нудьга, що почалася як легке зараження, охопила тепер усе єство. Ні одне діло не було варте, щоб до нього взятися, ні одна розмова не була варта, щоб її провадити. Вдома гарячкові приготування до свята здавалися метушливими й жалюгідними. Рут, як звикла була щороку перед Різдвом, заводила балачку про височезні ціни ялинок і масла. Неначе від того їхня ялинка буде інша, ніж завжди: велетенська темна штука в кутку, обтяжена прикрасами, що їх Рут мала ще перед заміжжям. Неначе від того її фруктові тістечка стануть їстівні, а індик добре спечеться, аж до кісток. Мейкон роздавав усім домочадцям конверти з грішми. Суми мінялися. Ніколи йому не спадало на гадку, що сім’я буде рада принаймні раз дістати подарунки, які він вибере й купить у крамниці.

З кількома дарунками, які мав купити Дояр, не було мороки. Духи та звичайна пудра — Ліні, пудра-компакт — Корінтіанс, двокілограмова бонбоньєрка — матері. І щось для гоління — батькові. За чверть години Дояр упорався з цим. Єдиний клопіт — подарунок для Агар. Важко було щось вибрати ось так зразу, бо їй подобалося все, але жодна річ ніколи не викликала захвату. Ще більший клопіт: а чи взагалі варто зустрічатися з нею? Дояр рідко ходив з Агар куди інде, ніж у кіно, й ніколи не водив її на вечірки, де молоді люди його кола веселилися, танцювали й плели інтриги. Всі його знайомі знали про Агар і вважали її лише Дояревою тимчасовою коханкою, не вартою стати нареченою. Тільки одна чи дві з усіх жінок, з якими він зустрічався «всерйоз», знімали бучу через неї. Решта ж не сприймала Агар як суперницю.

Тепер, за останніх чотирнадцять років, Дояр втомився від неї. Її дивацтва вже не зваблювали, а дивовижна легкість, з якою він дістався поміж ноги Агар, не була вже великим даром. Дояра дратувало, що коханка не вимагає добиватися цього, запобігати й старатися. За це не треба було навіть платити. Безплатне, щедро вділюване, воно втратило свій чар. При згадці про неї не загорялася пристрасть, не стугоніла кров у серці.

Агар була як третій кухоль пива. Не перший, котрий горло приймає із слізною вдячністю. Не другий, що посилює й доповнює насолоду від першого. Лише третій. П’єш його, бо під рукою, бо не зашкодить, бо яка, зрештою, різниця — пити чи не пити?

Мабуть, кінець року — слушний час покінчити з тим всім. Ні до чого доброго воно не приведе. Лишень розледащієш і станеш, як той розпещений ведмідь. Звиклий, що досить простягти лапу, щоб зачерпнути медку, втратиш спритність і жвавість тих, які видряпуються на дерева й воюють з бджолами. Збережеш тільки спогади про те, які захопливі були пошуки меду.

Треба їй щось купити на Різдво, аякже. Щось гарненьке на пам’ять, але нічого такого, що могло б давати надію на одруження. На вітрині он біжутерія. Напевно, сподобалася б їй, але це дрібничка порівняно з Ребиним діамантовим перстеником. А може, годинник «Таймекс»? Ет, Агар і не дивитиметься на нього.

Дояр втупився в годинники під склом. Брала його злість. Нове й прикре — оця нерішучість, коли вибираєш подарунок для коханки. Колись перед Різдвом він — чи його сестри — вибирав щось із довгого переліку речей, які Агар бажала мати. Речі, зовсім зайві в її оселі. Синій атласний купальний халат — і це жінці, що живе в домі без ванни, складана парасолька, сітка на волосся, оздоблений фальшивими діамантами браслет і такі самі сережки, шкіряні штанці, духи «Білі плечі». Раніше Дояр дивувався з таких забаганок, а згодом знайшов їхнє пояснення. Пілат і Реба ніколи нічого не святкували, і Різдва теж. Були такі щирі й щедрі, що аж легковажні, й задовольняли, як могли, кожну примху дівчини. Коли він уперше оволодів Агар, вона була марнославною й далекою йому істотою. Йому подобалося подумки називати це — «оволодів», та насправді Агар сама покликала хлопця до спальні та стала там, усміхаючись і розстібаючи блузку.

Уперше побачивши її, сімнадцятилітку, дванадцятиліток закохався по вуха. То ніяковів при ній, то набирався сміливости й дотепности. Агар мала його за дитину, не сприймала всерйоз, дражнила — робила що хотіла, а він був вдячний за все, аби тільки бачити її. І Дояр дуже охоче взявся збирати батькові комірне — щоб мати час заходити до винярні й заставати там, коли пощастить, Агар. Міг завітати туди будь-коли, а після уроків шукав зустрічі з нею.

Минали роки, а частий, як у щеняти, Доярів подих і далі прискорювався при Агар. Цей подих сповільнився, відколи Гітара вперше взяв із собою приятеля на вечірку в південному кварталі й той побачив, що має легкий успіх у дівчат-однолітків, недалеких сусідок. Утім, хоч уже не щенячий, хоч і сповільнився, та Агар все одно могла його прискорити, коли Дояреві було сімнадцять, а їй двадцять два. Що й зробила того найнуднішого й найсірішого на Дояревій пам’яті дня. То було в березні. Дояр приїхав на батьковому двоколірному «Форді» до винярні по дві пляшки. На хлопця дуже розраховували неповнолітні приятелі та сподівалися, що він роздобуде вино, без якого на вечірці годі обійтися. Прийшовши до Пілат, Дояр застав там колотнечу.

Ребин новий кавалер попросив її позичити трохи грошей. Відповіла, що не має ні гроша. Коханець, перед тим діставши від неї два чи три гарні непрошені подарунки, подумав, що Реба бреше й хоче його відбути. Отож вони сварилися надворі, під вікном спальні, тобто сварився цей чолов’яга. Реба ж, плачучи, намагалася переконати його, що сказала правду. Як тільки Дояр відчинив двері, зі спальні вибігла Агар і крикнула до Пілат:

— Мамо! Він б’є її! Я бачила! Кулаком, мамо!

Пілат глянула поверх підручника географії для четвертокласників, який саме читала, й відклала книжку. Помалу підійшла до полиці над мийницею, поклала туди підручник і взяла звідти ножа. Так само помалу рушила надвір. Коли відчинила двері, Дояр почув Ребин крик і коханцеву лайку.

Хлопець і не гадав спинити Пілат, — її вуста знерухоміли, й дармовис зблиснув полум’ям, — одначе пішов назирцем за нею, як і Агар, за ріг дому, на задвірки. Там, підійшовши ззаду, Пілат рвучко оповила шию забіяки правою рукою з ножем і приставила вістря до серця. Вичекала мить, поки він відчує гострий дотик, і вправно штрикнула — неглибоко, на півсантиметра. Пробила лише сорочку й шкіру. Рука й далі охоплювала шию, тож чолов’яга не бачив крови, тільки відчував, як прилипає сорочка до тіла.

— Не вбиватиму тебе, голубчику, — озвалася Пілат. — Не бійся. Лишень постій спокійно хвилинку. Я добре націлила, серце якраз під ножем, але не стромлятиму глибше. Якщо глибше, то ніж залізе просто в серце. Отож не рухайся. Чуєш? Ані руш, бо рука мені зіслизне куди не треба. Маєш, лебедику, тільки маленьку дірочку, як від голки. Витече з тебе дві чайні ложки крови, не більше. Якщо не ворушитимешся, золотце, то я вийму ножика й не зроблю тобі шкоди. Але спершу побалакаємо трішки.

Чоловік заплющив очі. По його щоках стікав піт. Кілька сусідів, почувши Ребин крик, зібралися тут, на подвір’ї. Одразу розпізнали, що цей чоловік — новоприбулець у місті. Інакше мав би дещо знати про Ребу. Що вона роздає наліво й направо геть усе. Якби в домі знайшлося хоч яких кілька центів, то віддала б їх коханцеві. А найважливіше, що він мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися. Казали, що вона може скинути з себе шкіру, підпалити поглядом дерево й обернути людину на головку капусти. Вірили в таке, бо Пілат не мала пупа. Сусіди не дуже-то співчували зайді. Повитягали шиї, щоб краще чути, що йому каже Пілат.

— Знаєш, любчику, це моя одна-єдина дитина. Перша моя дитина. Якби ти міг повернути голову й подивитися на моє лице, — а ти не можеш, бо тоді б ніж не туди заїхав, — то ти б побачив, що ця дитина також й остання. Жінки всі дурні, соколику, а матері — найдурніші. Ти ж, мабуть, знаєш, які ті матері. Знаєш чи ні? Адже маєш мамцю, га? Напевно маєш, то й розумієш, про що я тобі кажу. Матерям болить, коли хтось не любить їхніх дітей. Перший раз у житті заболіло мені на душі, коли я побачила, що хтось — а був це малий, малесенький хлопчик — не любить мого дівчатка. Тоді я геть одуріла, не знала, що діяти. Ми робимо, що можемо, та ви, чоловіки, все одно сильніші. Тому нам так сумно, коли дорослий чоловік береться бити одну з нас. Розумієш, що кажу? Дуже мені не хочеться витягати цього ножика, бо ти знову скривдиш мою дівчинку. Одне знаю твердо: хоч що вчинила моя дитина, та вона була добра до тебе. Також не хочеться мені заганяти той ніж глибше, бо тоді твоя мама почуватиметься так само, як я тепер. Признаюся тобі, не знаю, що робити. То, може, допоможеш мені? Скажи, що мені робити!

Чоловік хапав ротом повітря. Пілат трохи попустила йому горло, але ножа не забрала.

— Відпусти мене, — шепнув він.

— Що-о-о-о-о?

— Відпусти мене. Я... ніколи... пальцем її не торкну. Обіцяю.

— Твердо обіцяєш, котику?

— Так. Обіцяю. Більше мене не побачиш.

Реба сиділа на землі, обнявши коліна, й видивлялася непідбитим оком на цю сцену, неначе на кіноекран. Розбита губа, розпухла й посиніла щока. Даремно Реба забабрала руки й спідницю, коли спиняла кров, усе одно з носа сочилася тоненька цівочка.

Пілат забрала ножа з грудей і звільнила шию. Чолов’яга схилився, глянув на закривавлені груди й живіт, тоді на Пілат і під її пильним поглядом позадкував, облизуючись, попри будинок. Поки не зник з очей і не дременув вулицею, її вуста ані не ворухнулись.

Тепер у центрі уваги була Реба. Не могла звестися. Нарікала, що в місці, де дістала копняка, щось зламалося. Пілат обмацала їй ребра й сказала, що всі цілі. Але Реба відповіла, що хоче до шпиталю.

Бути пацієнткою в лікарні — то була Ребина мрія. Жінка завжди прагнула, щоб її там прийняли. Надивившись кінофільмів, уявляла палати номерами розкішних готелів. Ходила здавати кров так часто, як їй дозволяли, й облишила це, коли станція переливання крови перебралася до якоїсь клініки, схожої на контору й далекої від «Милосердя».

А тепер Реба вперлася на своєму, й Пілат піддалася. Сусід напросився підвезти їх. Поїхали. Залишили Дояра купувати вино в Агар.

Утішений видовищем, він попрямував за нею до дверей. Хотів усмак насміятися, наговоритися про цю пригоду. На противагу збудженому Дояреві Агар була спокійна. Відповідала упівслова на його балаканину.

— Дивина, нівроку! Пілат вища за того лобуряку на яких п’ять сантиметрів — і каже, що жінки слабші.

— Так, ми слабші.

— Від кого? Від ваговоза?

— Не всі жінки такі дужі, як Пілат.

— Ще б пак! Половина її сили — і то було б забагато.

— Маю на увазі не силу м’язів. Жінки слабкі в іншому.

— В чому саме? Скажи мені. В чому ти слабка?

— Я не про себе, а про жінок взагалі.

— Ти що — не маєш слабкого місця?

— Досі не знайшла його.

— І ти, мабуть, гадаєш, що подужаєш мене.

Ось цим вічно переймаються сімнадцятирічні хлопчиська: хто їх подужає?

— Мабуть, — сказала Агар.

— Ха! Не стану доводити, що ти помиляєшся. А то ще Пілат з ножем надійде.

— Боїшся її?

— Атож. А ти ні?

— Я нікого не боюся.

— Твердий з тебе горішок.

— Ет, що там твердого. Просто я даю людям командувати мною. А сама роблю що заманеться.

— Пілат насправжки командує тобою.

— Але я можу й не послухатися її, коли захочу.

— Ех, якби я міг таке саме сказати моїй мамі.

— Вона верховодить тобою?

— Ну... не те що верховодить...

Дояр силкувався знайти слово, щоб описати материні прискіпування. Вважав себе їх жертвою.

— Скільки тобі рочків? — лагідно, звівши брови, спитала Агар. Наче до малої дитини звернулася.

— Сімнадцять.

— Ти б уже й оженитися міг.

Агар сказала це з притиском. Хотіла дати Дояреві зрозуміти, що годі матері ним розпоряджатися.

— На тебе чекаю, — відповів він. Спробував потрапити в тон чоловічої легковажної зухвалости.

— Довгенько доведеться чекати.

— Чому?

Дівчина зітхнула так, ніби їй терпець випробовували.

— Бо я вийду заміж тільки за того, кого покохаю.

— То покохай мене. Тобі це вдасться, аби лиш хотіла.

— Ти замолодий для мене.

— Це справа смаку.

— Еге ж. Мого смаку.

— Ти така сама, як і всі жінки. Ждеш, що прискаче на білому коні принц і спиниться біля твого порога. Ти збіжиш сходами, ваші погляди стрінуться, він підхопить тебе на коня, і ви помчите з вітерцем у далечінь. Виграватимуть скрипки, а на конячому задку буде напис: «Звільнено від митного огляду багажу». Правильно кажу?

— Правильно.

— А що робитимеш, поки дожидатимешся?

— Дивитимусь, як одному хлопчикові живчик у штанцях росте.

Дояр силувано всміхнувся. Агар зареготала. Кинувся був схопити її, але югнула до спальні й зачинилася. Дояр потер долонею підборіддя та глянув на двері. Знизав плечима й узяв дві пляшки вина.

— Дояре! — Агар висунула голову з-поза дверей. — Ходи сюди.

Він обернувся й поставив пляшки на стіл. Двері стояли відчинені, та її не було видно. Було чутно її сміх, тихий, потайний смішок. Наче тішилася, що виграла парі. Дояр рушив, та так прудко, що не встиг ухилитися від зеленого мішка, підвішеного до стелі. Поки дійшов до Агар, мав на лобі добрячу ґулю.

— Що ви в тому мішку тримаєте? — спитав Дояр.

— Манатки Пілат. Каже, що це її спадок.

Агар розстібала блузку.

— Що за спадок? Цеглини?

І тут він побачив її груди.

— Ось що я роблю, поки дожидаюся, — сказала вона.

Відтоді вони залюбки забавлялись одне з одним. Проводили чи не більше часу в Гітариній кімнаті, ніж сам господар. Агар стала напівсекретною, невіддільною частиною Дояревого життя. Часто дражнила його, деколи вдовольняла забаганки, деколи ні. Юнак ніколи не знав, коли й чому вона вчинить так чи інакше. Здогадувався, що Реба й Пілат знають усе, хоч вони ані словом не обмовилися про зміну його стосунків з Агар. Навіть коли минулася давня закоханість дванадцятирічного, Дояр все одно був радий спати з нею. Потішна дивачка, химерна подружка, зіпсована, зате простодушна, а тому набагато привабливіша, ніж решта дівчат його віку. Траплялося, місяцями не хотіла зустрічатись, а коли він нарешті з’являвся, Агар була така, що хоч до рани прикладай.

Збігло майже три роки таких злетів і спадів у почуттях, і Агар стала менше комизитись, а на час, коли Дояр ударив свого батька, й зовсім перестала. Тепер уже чекала на коханця, тим відданіша, чим дужче його поглинали інші справи. Сердилася, дусалася й дорікала йому, що не кохає її, не хоче зустрічатися. Дояр рідко думав про свій вік, Агар же гостро відчувала свої літа. Він безтурботно парубкував собі до тридцяти одного року, вона, тридцятишестилітня, тривожилася й нервувалася. У їхньому зв’язку поставила над усе обов’язок, тож коханець подумував, як би то відкараскатися від неї.

Дояр заплатив касирові за подарунки й вийшов з крамниці, постановивши, що покине Агар.

«Нагадаю їй, що ми близька рідня, — подумав він. — Не куплю їй ніякого подарунка, замість того дам гроші, кругленьку суму. Поясню, що хотів був купити якусь гарну річ, але таке обдаровування недоречне. Скажу, що я не той, кого вона потребує. Тут потрібен певний, надійний чоловік, щоб вийти за нього заміж, а я тільки світ заступаю. Ми з нею родичі, тож хай Агар розглянеться за кимсь іншим. Признаюся, що по стількох роках це мені болить, дуже болить; однак коли когось любиш, як-от я тебе, то мусиш насамперед подбати про кохану людину. Не смієш до неї ставитися по-собківському».

Докладно обдумавши, що їй сказати, Дояр почувався так, неначе вже відбув цю розмову й усе владнав. Він повернувся до батькової контори, взяв із сейфа трохи грошей і написав гарного листа, який закінчувався так:

«Що ж, я хотів би подякувати Тобі. Спасибі за все, чим Ти для мене була. За те, що ощасливлювала мене всі ці роки. Підписую цей лист з любов’ю, більше того — з вдячністю».

Дояр так і підписав — «з любов’ю». Та від слова «вдячність», від безнадійно холодного «спасибі» колишня кохана злетіла в яскраво-блакитну вись. Там розріджене повітря, вічна тиша, там люди шепочуть або зовсім мовчать. Там усе замерзло, хіба що час від часу в грудях вогнем запече. А тоді Агар вибігла на вулиці — шукати Дояра Деда.

Вклавши в конверт гроші й листа, Дояр ще довго сидів за батьковим письмовим столом. Підраховував і перераховував суму чисел, що складались у довгі стовпці, й щоразу виходило то більше, то менше на вісімдесят центів. Досі неспокійний, роздратований, і не тільки через Агар. Нещодавно він балакав з Гітарою про вбивство. Одного шістнадцятирічного хлопчину по дорозі з школи додому задушили чимсь таким, як шнурок, і проламали голову. Військовики, які співпрацювали з місцевими полісменами, казали, що бідолаху вбито так само, як іншого хлопця на Новий рік дев’ять літ тому і як чотирьох дорослих чоловіків сім літ тому. У забігайлівках і в перукарні обох Томмі точилися балачки, що це знову взялася за старе Війні Рут Джадд. Посміюючись, старожили розказували новакам історію про неї. Ще тридцять років тому, у тридцять другому, Війні Рут — убивцю, що розрубувала тіла жертв сокирою й ховала шматки у валізах, помістили в божевільню. І щороку по два-три рази убійниця втікала звідти.

Одного разу ця жінка пройшла понад триста кілометрів через два штати, перш ніж її впіймали. У грудні цього року, коли вона була на волі, в місті сталося жорстоке вбивство, і люди з південного кварталу вважали, що це справа рук Війні. Відтоді після кожного огидного душогубства негри казали, що його вчинила Війні Рут. А все тому, що вона була білошкіра, як і жертви. У такий спосіб вони пояснювали те, що вважали білим божевіллям, — жорстокі злочини, задумані та скоєні проти зовсім випадкових людей. Такі кровопролиття міг учинити хіба хтось божевільний з білою шкірою, і Війні Рут Джадд такою й була. Темношкірі були твердо певні, що люди їхньої раси вбивають одне одного небезпричинно: коли чоловіка застукали з чужою жінкою, коли приятель залазить до твого казанка й краде шмат м’яса, коли хтось обмовляє когось, паплюжить добре ім’я, честь, людяність, набріхує на чоловічу силу чи здоровий глузд. Більше того, вони свято вірили, що такі вбивства правомірні, бо скоєні у спалаху пристрасти: з люті, з ревнощів, з сорому. Безпричинні злочини смішили їх, якщо, звичайно, жертва не була однією з порушників неписаного закону.

Вони розмірковували про мотиви останнього вбивства, яке вчинила Війні Рут. Хтось сказав, що, довго ув’язнена, вона забагла мужчини й подалася шукати охочого. Знаючи, що дорослий чоловік її не схоче, пішла за школярем. Ще хтось припустив, що Війні, мабуть, не любить черевиків з кольоровими союзками. Вибравшись із божевільні та пройшовши шістсот кілометрів, вона натрапила на хлопчину саме в таких черевиках і впала в шал.

У цих жартівливих балачках відчувався наліт невисловленого страху. Полісмени ствердили, що знайшовся свідок. Він начебто бачив, як із шкільного подвір’я, де знайшли тіло, вибіг «негр з буйною чуприною».

— Ага. Того самого негра з буйною чуприною бачили, коли Сем Шеппард зарубав сокирою свою жінку, — зауважив Портер.

— Затовк молотком, чоловіче, — сказав Гітара. — Двадцять сім ударів.

— Боже праведний! Нащо аж двадцять сім? Це ж страшний злочин!

— Кожне вбивство — страшний злочин, — вступив у річ Томмі Нічниця. — Позбавити будь-кого життя — це страшно. Чи бачили ви в кіно, як герой обхоплює руками чиюсь шию і ця жертва харчить трохи й віддає Богу душу? Не вірте, друзі. Людське тіло дуже тривке. У смертельній небезпеці воно може зібрати всю свою силу.

— А чи ти вбив когось на війні, Томмі?

— Та підняв руку на кількох.

— Лише руку?

— Баґнета, друже. Вояки з дев’яносто другого полку вживали баґнети. Місцина Беллоу-Вуд аж вилискувала цією зброєю. Їй-бо, вилискувала.

— І як ти тоді почувався?

— Неприємно. Страшенно прикро. Хай навіть знаєш, що ворог ладен зробити тобі таке саме, а все одно відчуваєш, що це дуже неделікатна річ — отак чинити.

Усі, як завжди, засміялися зі способу Томмі висловлюватися.

— Це тому, що ти зовсім не хотів іти до війська, — сказав товстун. — А якби ти ходив вулицями й надибав Орвела Фобеса?

— Хлопче, я б сам убив цього сисунця, — сказав кремезний чоловік.

— Говори-говори. Договоришся до того, що копи таки вхоплять тебе за задницю.

— Я не маю буйної чуприни.

— Накуйовдять тобі її, будь певен.

— Дадуть тобі духу, аж волосся дибки стане. І скажуть, що це буйна шевелюра.

Дояреві здалося, що лише Хмарочос хихотів від душі. У сміху решти товариства відчувалася вимушеність і нервозність. Кожен у цій кімнаті знав, що його можуть затримати десь на вулиці. Тоді як хочеш доводь, хто ти, що ти таке й де ти був на час убивства, а допит буде дуже неприємний.

І ще одне. Останнім часом Дояр наслухався чуток, що один чи більше з цих злочинів чи то скоїв хтось чорношкірий, чи був при тому свідком. Хтось про щось обмовився, хтось знав якісь подробиці про жертву. Наприклад, про те, що Війні Рут не терпіла черевиків з союзками. Чи справді хлопець мав на собі таке взуття? Чи справді про це написали газети? Чи, може, то була просто химерна вигадка, на яку здатен кожний жартівник?

Два Томмі стали прибирати перукарню. «Зачинено, — сказали вони чоловікові, що просунув голову у двері. — Кінчаємо роботу». Розмова стихла. Чоловікам, які тут байдикували, не хотілося розходитись. Гітарі теж, та врешті й він накинув на себе куртку, побоксував трохи в повітрі з Хмарочосом і приєднався до Дояра біля дверей. Крамниці в південному кварталі були прикрашені Гірляндами та свічками, жалюгідними проти різдвяних стрічок і дзвоників, порозвішуваних на ліхтарних стовпах. Тільки в середмісті великі ліхтарі сяяли яскраво, святково й обнадійливо.

Два чоловіки йшли Десятою вулицею, до Гітариної оселі.

— Бридня, — обізвався Дояр. — Лайно лайном.

— Бридкий світ, — відповів Гітара. — Граний світ.

Дояр кивнув.

— Томмі Залізниця сказав, що хлопець мав на собі черевики з союзками.

— Справді сказав? — перепитав Гітара.

— Чого перепитуєш? Ти ж знаєш, що сказав. І ти сміявся разом з нами всіма.

— До чого ти хилиш? — зиркнув на приятеля Гітара.

— До того, що знаю, коли мені щось кажуть на відчіпного.

— Отож-бо. Так, на відчіпного, нічого більш. А може, я не хочу про це говорити?

— Не хочеш зі мною. А в перукарні ти не вмовкав.

— Слухай, Дояре, ми з тобою віддавна приятелюємо, правда? Але це не означає, що ми однакові. Не можемо завжди на все однаково дивитися. То вже хай воно так буде, га? На цім світі є розмаїті люди. Хтось цікавий, а хтось ні. Хтось говорить, а хтось кричить. Хтось б’є, а когось б’ють. Ось візьми, наприклад, свого татка. Він належить до тих, що б’ють ногами. Коли я вперше його побачив, він накопав нас геть із дому. Саме в цьому різниця між тобою і мною, але ми все одно повинні приятелювати...

Дояр спинився, стримав Гітару й повернув його до себе.

— Гітаро, ти ж, мабуть, не вичитуватимеш мені занудної лекції.

— Яка там лекція! Хочу тобі щось сказати.

— То скажи. Але без ніяких сраних лекцій.

— Що ти називаєш лекцією? — спитав Гітара. — Це коли ти мовчиш дві секунди? Коли замість говорити мусиш слухати когось? Це, по-твоєму, лекція?

— Лекція — це коли з дорослим чоловіком говорять так, наче йому не тридцять один рік, а десять.

— То ти хочеш, щоб я тобі щось сказав? Чи не хочеш?

— Кажи. Вперед. Тільки не говори зі мною таким дивним тоном. Ніби ти вчитель, а я шмаркатий учень.

— У тому-то й річ, Дояре. Тебе більше цікавить мій тон, аніж те, що я говорю. Я хотів сказати: ми не конче мусимо згоджуватись у всьому, ми різні люди, ми...

— Тобто що ти маєш якусь вонючу таємницю й не хочеш, щоб я про неї знав.

— Тобто що є речі, цікаві мені й нецікаві тобі.

— Звідки знаєш, що вони мені нецікаві?

— Я знаю тебе. Давно вже. Маєш отих манірних друзів, влаштовуєш пікніки на острові Гоноре і можеш собі дозволити половину свого часу думати про дівочі задочки. Маєш оту руду лахудру, маєш ще сучку в південному кварталі. Вже не кажу про решту тих мавп.

— Вухам своїм не вірю. Після стількох років ти засуджуєш мене за те, що я живу так, як живу?

— Не за те, що так живеш, і не за те, де ти живеш, а за те, де ти волочишся. Ти ніде не живеш. Ані на Нелікарській вулиці, ані в південному кварталі.

— Ти заздриш мені.

— Ані на крихту не заздрю.

— Тебе раді бачити всюди, де я буваю. Я пробував тебе брати з собою на Гоноре...

— Плювати я хотів на Гоноре! Чуєш? Якщо й піду коли-небудь до того нігерського райського куточка, то тільки — взявши пачку динаміту й сірники.

— Колись тобі там подобалося.

— Ніколи! Я ходив туди з тобою, але ніколи мені там не подобалося. Ніколи.

— А що поганого в тому, що негри мають літні будиночки десь біля озера? Чого хочеш, Гітаро? Ти лихий на кожного чорношкірого, що не шурує підлоги й не збирає бавовни. Тут тобі не Монтґомері в Алабамі.

Гітара люто глянув на нього. Та за мить засміявся.

— Ти правий, Дояре. Ніколи в житті ти не сказав щирішої за цю правди. Еге ж, тут таки не Монтґомері в Алабамі. А скажи-но мені таке. Що б ти робив, якби воно тут було? Якби тут постало друге Монтґомері?

— Купив би собі квитка на літак.

— Саме так. Ось тепер ти знаєш щось про себе, чого раніше й не відав: хто ти такий і що ти таке.

— Знаю. Я людина, що відмовляється жити в Монтґомері.

— Не знаєш. Ти людина, що не може там жити. Коли припече, ти відразу ж м’якнеш. Ти несерйозний чоловік, Дояре.

— «Серйозний» — це просто інше слово замість «бідолашний». Я знаю все про серйозність. Мій старий — серйозний. Мої сестри — серйозні. А хто з них найсерйозніший, то це моя мамця. Така вже серйозна, що аж сохне від того. Кілька днів тому я побачив її в садку. Був собачий холод, але вона сказала, що мусить посадити цибулину-другу ще перед п’ятнадцятим грудня. Ото й стояла навколішки й копала ямки.

— То й що? Не розумію, про що йдеться.

— Та про те, що мама забагла посадити ці цибулини, хоч не мусила. Вона любить вирощувати квіти, справді любить. Але подивився б ти тоді на її обличчя. Мені здавалося, що передо мною найбільша на світі нещасливиця. Стражденна жінка. А де ж тут утіха? Ніколи в житті я не чув, щоб мама сміялася. Часом усміхається, навіть хихикає, та не вірю, що вона взагалі коли-небудь гучно сміялася.

Без ніякого переходу, без намислу Дояр став описувати Гітарі сон про матір. Назвав це сном, бо не хотів признатися, що таке було в дійсності, що насправді не снив, а бачив наяву.

Того дня, стоячи біля кухонної митниці й виливаючи в неї рештки кави, Дояр глянув у вікно й угледів Рут. Поралася в садку, викопувала ямки й садила щось схоже на цибулинки. Поки син стояв, бездумно дивлячись на неї, із ямок стали рости тюльпани. Спершу один-єдиний тоненький паросток-трубочка, тоді від нього відгалузилося два листочки. Дояр протер очі та придивився. Тепер за матір’ю вилізали з ґрунту кілька стебел. Чи то цибулини були посаджені раніше, чи то вони задовго пролежали в мішку й закільчилися. Паростки пнулися вгору. Невдовзі їх стало стільки, що аж налазили один на одного, натикалися на материн одяг. А вона не помічала їх, навіть не озиралася. Знай копала й копала. На декотрих стеблинах почали вистрілювати пуп’янки. Криваво-червоні, погойдувались і торкалися її спини. Нарешті Рут зауважила, що вони ростуть, киваються й торкаються її. Дояр гадав, що вона підскочить з переляку, принаймні з несподіванки. Але ні. Ухилялася, навіть відбивалася від них, однак грайливо, пустотливо. Квіти росли й росли, аж поки йому стало видно тільки материні плечі понад ними й розколихані руки поверх бутонів. Рослини душили її, спивали їй дух м’якими зазубреними пелюстками. А Рут усміхалась і відмахувалася від них, як від нешкідливих метеликів.

Дояр знав, що вони небезпечні, що скоро вберуть у себе все повітря навколо матері й вона звалиться на землю. Здавалося, Рут нічого лихого не сподівалася. Мало-помалу тюльпани покрили її, й син бачив лише копицю сплутаних стебел над її тілом, що судомно било ногами.

Він описав усе це Гітарі в такий спосіб, начебто подавав приклад, як небезпечно бути серйозним. Старався вести оповідь якнайбезтурботніше, якнайлегше, та наприкінці Гітара глянув приятелеві в очі та спитав:

— Чому ти не допоміг їй?

— Га?

— Чому не допоміг? Чому не витягнув її звідти?

— Але ж їй це подобається. Має з того втіху. Їй це подобається.

— Ти певен? — усміхнувся Гітара.

— Звичайно, певен. То був мій сон.

— І то була твоя мама.

— Гей, друже, не шукай лайна на сметані. З усього робиш бозна-що, щоб тільки довести свою правоту. Спершу я винен, що живу не в Алабамі. Тоді я винен, що не так поводжуся у своєму сні. Тепер я винен, що він мені приснився. Розумієш, що я маю на увазі? Щонайменшу дрібницю сприймаєш як питання життя і смерти. Ти стаєш зовсім як мій старий. Він вважає: коли якась скріпка до паперу не в тій шухляді, то я мушу перепрошуватися. І що тільки діється з усіма вами?

— Виглядає на те, що всі йдуть не туди, куди треба. Крім тебе одного. Хіба не так?

Дояр ковтнув слину. Пригадав, як колись давно ввечері, коли він ударив батька, всі люди зібрались на одному боці вулиці й усі йшли назустріч. Нікому не було з Доярем по дорозі. Начебто й Гітара був у цьому сні.

— Мабуть, — відповів Дояр. — Зате я знаю, куди йду.

— І куди саме?

— Будь-куди, аби тільки на вечірку.

Гітара всміхнувся. Зуби були такі самі білі, як сніжинки, що падали на його куртку.

— Веселого Різдва, — сказав він, — і щасливого Нового року.

Махнув рукою і повернув за ріг, на свою вулицю. Згубився в засніженій імлі південного кварталу. Дояр не встиг ані спитати друга, куди це він, ані сказати, щоб почекав.

У крамниці Сонні Дояр облишив стовпчики чисел і відклав рахункову книгу. Щось сталося з Гітарою, вже сталося. Весь час чіплявся до Дояра за те, що той не так живе, а ця остання розмова ще раз показала, наскільки Гітара змінився. Дояр уже не міг, як було раніше, збігти вгору сходами до приятелевої кімнати, щоб витягти його на вечірку чи до бару. Гітара навіть говорити не хотів про дівчат і про спиртне. Єдине, що його ще тішило, то це спорт і музика. На решту він лише супився та блимав золотавими очима. І політикував.

Саме через понуру атмосферу, яку той викликав, Дояр частіше, ніж повелося було між ними, вів розмови про свою сім’ю. І відчайдушно захищав свій спосіб життя. Ось, скажімо, гулянки з дівчатами на Гоноре. Та невже Гітара не знає, що його приятель не тільки цим цікавиться? Га? Добре ж знає, що той має й інші інтереси. Які саме? — спитав себе Дояр. Ну, хоча б такі, як дуже добра робота в батьковій конторі. Чудова, можна сказати. Однак треба визнати, що насправді маєтки його не цікавлять. Якби мусив доживати решту життя, забиваючи собі голову лише комірним і нерухомістю, то, либонь, мозок став би набакир. Але ж Дояр саме це й налаштувався робити до кінця днів своїх, хіба ні? Ось такої думки батько. Вважає, що й син теж так гадає.

Мабуть, Гітара почасти мав рацію. Моє життя безглузде, безцільне. Це правда, що мене не дуже обходять інші люди. Нічого на світі я не запрагнув так, щоб заради цього ризикувати й іти на прикрощі. Втім, яке право Гітара мав так говорити? Адже й він живе не в Монтґомері. Все, що робить, — це відбуває зміни на автомобільному заводі, казна-де лазить і байдикує в перукарні обох Томмі. Ні одна з дівчат не трималася в нього довше, ніж місяць-другий — середній проміжок часу (сам приятель так каже), після якого обраниця починає регулярно пиляти обранця за порядки в домі.

Треба йому оженитися. Мабуть, і мені теж. З ким? Навколо безліч дівчат, а я чи не найбажаніший кандидат у женихи з усього товариства на острові Гоноре. Напевно, візьму собі якусь — хоча б оту руду. Куплю собі гарний будиночок. Батько допоміг би знайти щось підхоже. Стану партнером із батьком у його ділі і... І що далі? Попереду б мало бути щось краще. Гроші мене не цікавлять. Ніхто ніколи мені їх не шкодував, то й не вабить мене до них. Від політики, чи принаймні від політикування в перукарні й від Гітариного шельмування на сон хилить. Нудьга. Від усіх мене верне. Від міста нудить. А найнудніше — це расове питання, у якому Гітара зав’яз аж по вуха. Цікаво, що б тут робили, якби не стало тих чорно-білих справ? Ким би вони були, якби не мали можливости просторікувати про кривду, насильство та гніт — про все те, з чого складається їхнє життя й телевізійні новини? Якби не мали Кеннеді та Елайджі й не могли за них сваритися? За все вони знаходять собі виправдання. Невиконана робота, незаплачений рахунок, хвороба, смерть — це все провина Когось Іншого. І Гітара робиться дуже подібний до них, хіба що не шукає собі виправдання й бере до серця кожну скаргу, кожне нарікання.

Дояр пішов до ванної, що правила також і за кухню, й увімкнув кип’ятильник, щоб приготувати чашку розчинної кави. Звідти він почув дрібний стукіт у двері. Вийшов у контору, побачив поміж золотих літер обличчя Фредці й відімкнув двері.

— Здоров, Фредці. Як там у тебе?

— Та ось, шукаю теплої місцинки. Ганяють мене цього вечора. Надходить Різдво, і я знай гасаю вулицями то туди, то сюди.

Працюючи в супермаркеті двірником, Фредці мав також обов’язки кур’єра й достачальника пакунків.

— Ще не дали тобі нової вантажівки? — спитав Дояр.

— Ти що, з місяця звалився? Вони дадуть нову допіру тоді, коли зі старої мотор випаде.

— Я тільки-но ввімкнув кип’ятильник. Вип’єш кави?

— От-то-то-то. Саме її найбільше потребую. Я побачив світло в конторі й подумав, що тут знайдеться для мене чашка чогось гарячого. А чи не маєш часом якої-небудь крапельки до кави? Га?

— Та маю.

— Молодчина.

Дояр зайшов до ванної, підняв накривку туалетного бачка і видобув чвертьлітрову пляшку. Ховав її там від Мейкона, бо той не дозволяв тримати спиртне на роботі. Дояр приніс пляшку, поставив її на стіл і пішов зготувати дві чашки кави. Коли повернувся, Фредці вдавав, наче щойно не потягнув собі з тієї чвертки. Вони долили спиртного до кави, й Дояр потягся за сигаретами.

— Тяжкі часи, хлопче, — сьорбнувши, задумливо проказав Фредці. — Тяжкі часи. — І спитав таким тоном, ніби помітив, що тут чогось бракує: — А де твій приятель?

— Ти про Гітару?

— Ага. Де він?

— Я не бачив його вже кілька днів. Ти ж знаєш Гітару. Мить — і щезне тобі з очей.

Дояреві впало в око, що волосся Фредці дуже сиве.

— Фредці, скільки тобі років?

— А хто його зна! Зрана глину замісили, а в обід мене зліпили, — гигикнув двірник. — Та вже чимало літ товчуся на цім світі.

— Ти тут народився?

— Ні. Там, на півдні. У Джексонвіллі, на Флориді. Паскудний край, хлопче. Геть паскудний. Чи ти знаєш, що в Джексонвіллі нема навіть сиротинця для чорних дітей? Доводиться таких сиріт ростити в тюрмі. Кажу бува тим, що заводять мову про няньок: «Я виховувався у в’язниці й не боюся її».

— Я й не знав, що ти сирота.

— Я не був один як палець. Були родичі, але коли померла моя мама, ніхто не схотів мене взяти. А все через те, як саме вона вмирала.

— І як?

— Мама побачила духа.

— Духа?

— Ти що, не віриш у духів?

— Ну... — всміхнувся Дояр, — вірити, мабуть, не вірю.

— А ти повір, хлопче. Вони тут.

— Тут?

Дояр не окинув оком контори, хоч йому й кортіло. Надворі в пітьмі завивав вітер. Схожий на ґнома, двірник виблискував золотими зубами.

— Не конче в цій кімнаті. Хоча вони можуть бути й тут, — Фредді витягнув шию й прислухався. — Я хотів сказати, що вони таки є на цім світі.

— А ти їх бачив?

— Безліч бачив. Безліч. Духи вбили мою матір. Не можу, звичайно, цього пам’ятати, але згодом я не одного бачив.

— Розкажи мені про них.

— О ні. Не скажу ні слова про тих духів, що бачив. Вони не люблять такого.

— То розкажи мені про духа, якого ти не бачив. Того, що вбив твою матір.

— А, хай буде по-твоєму. Гаразд. Мама йшла подвір’ям зі своєю подругою-сусідкою. Глянули вони — аж там дорогою йде якась жінка. Спинилися, цікаві знати, що це за одна. Коли ця жінка підійшла до них, сусідка обізвалася до неї: «Добридень». Ще не встигла сказати — а та обернулася білим биком. Просто перед ними. Моя мама впала на місці. Одразу почалися перейми. Коли я народився й мене показали мамі, вона заверещала і зомліла. Ніколи вже не очуняла. Мій тато помер два місяці перед тими пологами. Нікому не вдалося вмовити моїх родичів або ще когось взяти на виховання дитину, що її на світ привів білий бик.

Дояр зареготав. Не хотів уразити почуттів Фредді, однак не міг стриматися. Що дужче силкувався, то гучніше реготав.

Двірник виглядав радше здивованим, ніж ображеним.

— Ти не віриш мені, га?

Дояр не міг відповісти. Заливався реготом.

— Ну то смійся собі, — сказав Фредці, звівши руки. — Смійся здоров. Є розмаїті дивовижі, а ти про них, хлопче, нічого не знаєш. Знатимеш, ой знатимеш. Розмаїті дивовижі. Ось і в цьому місті щось чудне діється.

Тепер Дояр уже міг стримати регіт.

— Що? Що саме діється в цьому місті? Я не бачив тут ніяких білих биків.

— Відкрий очі. Спитай свого друзяку. Він знає.

— Якого друзяку?

— Гітару. Спитай його, що за чудні речі тут діються. Спитай, з якого дива він раптом став водитися з Хмарочосом.

— Хмарочосом?

— Еге ж. Хмарочосом.

— З Хмарочосом ніхто не водиться. Він несповна розуму. Лиш стоїть із мітлою та слину пускає. Навіть говорити не може.

— Так, Хмарочос не говорить. Але це не означає, що він не може говорити. А мовчить лише через те, що колись давно застукав свою жінку в ліжку з коханцем. Відтоді не має що сказати.

— І що ж Гітара робить із Хмарочосом?

— Хороше запитання. Поліція також хотіла б знати відповідь на нього.

— Чого це ти перевів мову з Хмарочоса на поліцію?

— То ти не чув? Кажуть, поліція шукає негра, що вбив цього білого хлопчика на шкільному подвір’ї.

— Знаю. Всі це знають.

— Опис вбивці відповідає вигляду Хмарочоса. І Гітара десь його водить. Мабуть, ховає.

— А що тут дивного? Знаєш, який Гітара. Він сховає кожного, кого переслідує закон. Ненавидить білих людей, особливо копів, і кожен, кого вони ловлять, може покладатися на Гітарину допомогу.

— Ти нічого не розумієш. З поведінки Гітари і Хмарочоса не скажеш, що вони ховають вбивцю. Вони поводяться так, ніби вбивця — Хмарочос.

— Фредді, ти не п’яний?

— Так, випив трохи, але справи це не змінить. Послухай-но. Пригадуєш, коли вбили Еммета Тілла? У п’ятдесят третьому. Так-от, зразу після цього на шкільному подвір’ї вбито білого хлопця. Правда?

— Не знаю. Не пам’ятаю дат злочинів, що їх не я скоїв.

— Не знаєш? — недовірливо перепитав двірник.

— Не знаю. Кажеш, що це Хмарочос вчинив?

— Кажу, що Хмарочос поводиться так, ніби він вбивця. Кажу, що Гітара щось знає. Кажу, що коїться щось чудне. Ось що я кажу.

«Розгнівався на мене, — подумав Дояр, — бо я насміявся з його матері й узагалі з тієї історії про білого бика. Отож і відплачує мені».

— Тримай очі розплющеними, — вів своє Фредді. — Тримай розплющеними. — Заглянув у пляшку, побачив, що порожня, й звівся. — Так. Чудне тут діється. Коли щось дізнаєшся, то не вплутуй мене в ці справи. Схоже було, коли той страховий аґент скочив з даху. Чув про нього?

— Та ніби чув.

— Сталося це в тридцять першому. Ти тоді, мабуть, ще в пелюшках лежав. Тієї пори теж дивні речі діялися. — Фредді застібнув пальто й нап’ялив так глибоко, як тільки міг, шапку-вушанку. — Гаразд, хлопче, дякую за каву. Добре мені пішла. Дуже добре.

Він вийняв з кишені рукавиці й рушив до дверей.

— Я радий, що ти зайшов до мене, Фредді. Веселого Різдва тобі.

— І тобі теж. І твоїй рідні. Передай містерові Деду і твоїй мамі мої побажання веселого Різдва.

Фредді знову всміхався. Дійшовши до дверей, надів рукавиці, відтак помалу повернув голову й подивився на Дояра.

— Скажу тобі, хлопче, хто ще може знати про те, що діється. Це Корінтіанс. Поспитай Корінтіанс.

Двірник весело сяйнув зубами й вийшов.

Розділ V

Годі було щось вдіяти з цим страхом. Залитий сонячним промінням, Дояр лежав горілиць на Гітариному ліжку та пробував уявити, як почувається людина, коли кирка пробиває їй горло. Зображав у своїй уяві фонтан темно-червоної крови, застановлявся, чи кашлятиме ця людина, — і все надаремно. Важелезним каменем страх лежав на його грудях.

Дояр заплющив очі й затулив рукою обличчя. Світло заважало зосередитися. А тепер у тіні руки, у пітьмі він бачив безліч кирок. Падали, сипалися, прудкіші від дощових краплинок, що їх змалку Дояр пробував ловити язиком.

П’ять годин тому він, мокрий як хлющ, стояв перед входом до Гітариної домівки. Літній дощ періщив у вікно, краплинки здавалися малесенькими сталевими кирочками. Дояр постукав у двері.

— Хто там?

Голос був з відтінком ворожости. Завжди перш ніж відчинити двері на стукіт, Гітара питав, хто прийшов.

— Це я, — відповів Дояр. Почекав, поки клацнуть усі три замки.

Увійшов до кімнати, щулячись у промоклій до нитки куртці.

— Гітаро, маєш щось випити?

— Добре знаєш, що не маю. Нащо питаєш? — усміхнувся Гітара.

Його золотисті очі на мить затуманились. Друзі нечасто бачилися після суперечки про Гоноре й Алабаму. Ця звада очистила їх обох. Тепер вони поводилися вільно, вже не було потреби вдавати й прикидатися. Одного разу в розмові дійшло до суті цієї звади, і словесні випади були повні добродушного гумору. А по тому їхня дружба піддавалася іншим, вагомішим випробуванням. За останніх шість місяців Дояреві кілька разів загрожувала небезпека, і Гітара щоразу виручав його.

— То зроби кави, — сказав Дояр і тяжко, по-старечому, сів на ліжко. — Чи довго ти отак триматимешся свого?

— Навіки. З отим покінчено. Ані краплі. А якби так чайку?

— О Ісусе!

— Розсипного чайку. Б’юся об заклад, ти гадаєш, що чай росте в пакетиках.

— О Христе!

— Так, як луїзіанська бавовна. Негри, що її збирають, носять запаски й обмотують голови тюрбанами. По всій Індії ти тільки те й бачиш, що кущі з розквітлими маленькими білими пакетиками. Правильно кажу?

— Запар мені чаю, Гітаро. Й усе. Не треба географії.

— Не треба географії? Гаразд, хай буде по-твоєму. А якби так трохи історії до чайку? Або трішки соціополі... Ні. Все одно це географія. К бісу. Здається, Дояре, що все моє життя — географія.

— Чи ти миєш хоч вряди-годи баняки, перед тим як кип’ятити в них воду?

— Наприклад, я тепер живу на Півночі. Перше питання, що спадає мені на думку: Північ відносно чого? Звичайно, відносно Півдня. Отже, є Північ, бо є Південь. Але чи означає це, що вони чимсь відрізняються? Аж ніяк! Південь — це просто те, що південніше від Півночі...

— Та не сип чаю в окріп! Треба навпаки — запарювати чай окропом. В чайнику, чоловіче. В чайнику!

— Але тут є одна невеличка різниця, варта уваги. Корінні північани перебірливі в їжі. Тобто не в їжі. Насправді їм плювати на те, яка ця їжа. Вони звихнулися на всіляких цяцьках-витребеньках. Знаєш, що я маю на увазі? Чайнички, чашечки й інший мотлох. Їй-бо, схибнулися на тих чайничках. Ну а сам чай? Та вони не можуть розрізнити «Ерла Ґрея» і ліптонського чаю в пакетиках.

— Я хочу чаю, а не якихось помий.

— Старий Ліптон дере «Нью-Йорк Таймс», підфарбовує клаптики та вкладає їх у гарненькі маленькі біленькі пакетики. А негри-північани пропадають за ними. Дуріють. Ти помічав це? Зауважив, що тутешні люди просто гинуть за цими пакетиками?

— О Ісусе Христе!

— А він теж із Півночі. Жив у Ізраїлі, але серцем був північанин. Своїм кровоточивим серцем. Гарненьким закривавленим серденьком. Південці вважають, що Ісус їхній, бо вперше побачили Його, коли вже був розіп’ятий. Такі речі їм близькі — хрест, цвяхи... А північани краще розуміються на...

— Це ти про кого? Про чорних чи білих людей?

— Чорних? Білих? Тільки не кажи мені, що ти один із негрів-расистів. Хто тут щось говорив про чорношкірих? Це був лише урок географії.

Гітара подав Дояреві чашку з гарячим чаєм.

— Ну, якщо це чай, то я тоді оката яєчня.

— Розумієш, про що я хотів сказати? Про перебірливість. Нащо тобі бути окатою яєчнею? Чому не звичайною яєчнею? Чи просто звичайним собі яйцем? Втім, чого це яйцем? Негр може бути багато чим, але аж ніяк не яйцем.

Гість засміявся. Гітарі знову вдався дотеп. Дояр прийшов сюди, стояв перед дверима, промоклий наскрізь, готовий звалитись і вмерти, а тепер він зо сміху пролив чай і ледве спромігся на слова:

— Це ж чому? Чому ніґер не може бути яйцем? Та може, якщо захоче!

— Дзуськи! Не може. Це не його природа. А все через гени. Гени не дозволять йому стати яйцем, хай хоч як старається. Природа каже: «Ні, негриську, не бути тобі яйцем. Хіба круком, якщо хочеш. Або великим павіаном. Але не яйцем. Яйце — складна штука. Тендітна. І біла».

— Є яйця і з темною шкаралупою.

— Це мішанці. Мулати. Ніхто їх не хоче.

— Французи хочуть.

— Так. У Франції. Але не в Конґо. У Конґо француз ані не торкнеться такого яйця.

— Чому?

— Боїться. Такі яйця можуть зашкодити шкірі. Як і сонце.

— Французи люблять сонце. Вони завжди засмагають. На Рів’єрі...

— Це під французьким сонцем. Але не під конголезьким. У Конґо вони ненавидять сонце.

— А я маю право бути чим захочу. Хочу бути яйцем.

— Пряженим?

— Пряженим.

— Тоді хтось має розбити твою шкаралупу.

Гітара миттєво змінився. Дояр витер губи. Уникав Гітариного погляду, знав, що ці очі знову вороже блищать. Кімнатку наповнила тиша насторожености. Оце помешкання було, власне, верандою на другому поверсі. Її обмурували та стали винаймати, тож хазяйка брала комірне, а заодно мала собі сторожа. До кімнатки вели сходи знадвору, і це було зручно старому парубкові. Та ще й такому потайному, як Гітара Бейнз.

— Чи міг би я тут заночувати? — спитав Дояр, дивлячись на свої нігті.

— Хочеш переслатися з кимсь?

Дояр похитав головою.

Гітара не повірив йому. Не повірив, що приятель справді хоче провести ніч на самоті перед днем своєї насильницької смерти.

— Дояре, це жахливо.

Той промовчав.

— Тебе ніхто не силує наражатися. Навіть задля мене. Таж кожен знає, що ти відважний, коли схочеш.

Дояр підвів очі, але й далі мовчав.

— І все-таки, — вів своє Гітара, — можеш дозволити, щоб тобі вирвали серце. Був би ти тоді ще один сміливий негр, що згинув ні за цапову душу.

Дояр потягнувся за пачкою сигарет. Була порожня, тож узяв довгий недокурок із накривки до банки з-під соєвої олії. Ця накривка правила за попільницю. Простягнувся на постелі й обмацав себе довгими пальцями, шукаючи сірники.

— Холодно, — сказав він.

— Дурниці, — відповів Гітара. — Ніякого холоду. Навіть на Північному полюсі не холодно. Якщо гадаєш, що це не так, то поїдь туди, подивися на ці льоди й дай їм заморозити твою задницю. А що не вдасться льодам, те вдасться білим ведмедям.

Гітара звівся. Його голова майже досягала стелі. Занепокоєний Дояревою байдужістю, він спробував якось приховати своє зворушення. Заходився прибирати кімнату. Витяг з-під стільця в кутку порожню пачку та став укидати в неї недопалки сірників з підвіконня, свинячі кістки по вчорашній вечері й інше сміття. Зминав паперові скляночки, просяклі капустяним соком, і жбурляв їх у пачку.

— Дояре, кожен негритос, із усіх, кого я тільки знаю, хоче бути холоднокровним. Дуже просто тримати в рамках себе, але когось іншого — навряд.

Гітара скоса глянув на Дояреве лице, шукаючи хоч якогось знаку приступности. Така мовчанка — це щось нове. Напевно щось трапилося. Гітара справді стурбувався своїм другом. Та й взагалі не хотів, щоб сталося щось погане й тут порядкувала поліція. Він узяв цю імпровізовану попільницю.

— Почекай. У ній ще є добрячі недокурки, — тихо озвався Дояр.

Гітара спорожнив попільницю в пачку.

— Навіщо ти це зробив? Адже добре знаєш, що не маємо сигарет.

— То відірви задок від постелі й піди купи собі.

— Та ну ж бо, Гітаро. Облиш дурниці.

Дояр встав з ліжка й простягнув руку до пачки. Ось-ось і дотягнувся б, але Гітара відступив на крок, смикнув пачку на себе й кинув її через всю кімнату. Сміття розсипалося по підлозі, звідки й прийшло. Граційний і спритний, як кіт, він зігнув руку й з розмаху стукнув кулаком об стіну. Поставив перед приятелем перешкоду. Не дав йому зрушити з місця.

— Слухай, — негучно сказав Гітара. — Уважно слухай, коли я тобі щось кажу.

Вони стояли впритул, голова до голови. Доярева нога зависла в повітрі, Гітара бентежив його палючим поглядом, однак той не відводив очей.

— А якщо не слухатиму? Що тоді? Уб’єш мене? Я Мейкон, не забувай цього. І я вже мертвяк — Дед.

Гітара не всміхнувся на цей заяложений жарт, однак вираз його лиця пом’якшав, вогники в очах пригасли.

— Хтось мав би сказати це твоєму вбивці, — відповів Гітара.

Реготнувши, Дояр рушив до ліжка.

— Занадто переймаєшся, Гітаро.

— Не занадто. Якраз до міри. І зараз хочу знати, чому ти взагалі не переймаєшся. Ти прийшов до мене, знаючи, що сьогодні вже тридцятий день. Знав, що коли хтось захоче тебе знайти, то рано чи пізно припреться сюди. І ще й просиш покинути тебе напризволяще. Ось тепер опиши мені те, що ти робиш.

— Послухай, — сказав Дояр, — в усіх цих випадках я лише двічі мав страх: першого разу і третього. А відтоді опанувався. Так чи ні?

— Так, але цього разу діється якась чудасія.

— Яка там чудасія!

— А таки діється. Ти сам чудо-диво. Чудний якийсь.

— Не чудний я. Просто втомлений. Втомився від отих дурноверхих крутіїв, від отого божевільного міста. Маю по зав’язку тієї безглуздої біганини по вулицях...

— Якщо ти тільки втомився, то можеш відпочити будь-де, хоч би й тут. Невдовзі матимеш спочинок і святий спокій. Шкода, що не можу запропонувати тобі вигідної постелі. Зрештою, в моргу взагалі не дають матраців.

— А може, вона не прийде цього разу.

— За ці шість місяців вона завжди приходила точно. Надієшся, що взяла собі вихідний, га?

— Вже не можу ховатися від отієї сучки. Мушу покласти цьому край. Не хочу щомісяця знову й знову переживати одне й те саме.

— Чому б тобі не попросити її рідню якось вплинути на неї?

— Я сам її рідня.

— Ну й сказонув! Послухай-но мене. Останнього разу ця мавпа мала при собі ножа-білика. Ним шкури луплять. Знаєш, який гострий такий ножака? Розітне тебе, хлопче, як лазер.

— Знаю.

— Де там знаєш! Коли ми з Місяцем схопили її, ти лежав під шинквасом.

— Я знаю, що вона мала при собі.

— Завтра в цій кімнаті не буде Місяця. Ані Гітари, якщо послухаюся тебе. Вона може прийти з пістолетом.

— Який дурень дасть пістолета негритосці?

— Той самий, що дав Портерові рушницю.

— То було дуже давно.

— Але навіть не це мене турбує. Мене турбує твоя поведінка. Ти наче хочеш лиха. Наче смакуєш його наперед.

— Звідки ти це взяв?

— А ти подивися на себе. Бач, як причепурився.

— Я ж мусив працювати в крамниці Сонні. Адже знаєш, що мій старий вимагає, щоб я до роботи вдягався пристойно.

— Ти мав час переодягнутися. Вже за північ.

— Гаразд. Я причепурився. Я смакую лихо наперед. Тільки-но я здобувся на те, щоб сказати тобі: вже не можу ховатися...

— Ти що, таємницю відкриваєш? Маєш якусь таємницю?

— Ми двоє маємо.

— Двоє? Ти і вона?

— Ні. Ти і я. Ти ж недавно ставив такі собі димові завіси, — Дояр глянув на Гітару й усміхнувся. — Тільки не думай, що я цього не помітив.

Гітара відповів такою самою усмішкою. Знаючи, що тут є якийсь секрет, він перейшов на звичний приятельський тон.

— Згода, містере Дед. Хай буде по-твоєму. Чи не був би такий ласкавий попрохати свою гостю, щоб трохи прибрала тут, перш ніж піде геть? Не хочу, повернувшись, шукати твою голову під купою недокурків. Було б добре, якби вона лежала десь на видноті. А якщо тут залишиться голова гості, то про такий випадок у шафі на полиці знайдеться гарний рушник.

— Заспокойся, хлопче. Ніхто не згубить голови.

Друзі засміялися з цієї принагідної гри слів. Сміючись, Гітара вхопив свою коричневу шкіряну куртку й метнувся до дверей.

— Сигарети! — гукнув йому вслід Дояр. — Принеси мені сигарет, поки ти не запропастився кудись.

— Матимеш їх! — відгукнувся той, збігши вже до середини сходів. Його думки були вже не про Дояра. Полетіли вперед, до будинку, де на Гітару чекало шість стариганів.

Цієї ночі він не повернувся додому.

Дояр непорушно лежав, залитий сонячним промінням. В голові була пустка, легені прагли тютюнового диму. Помалу навертався страх і водночас прагнення смерти. Понад усе хотілося забути те, що знав, і не вплутуватися в розказані йому історії. Усе, що він тільки знав про світ, взято з чужих слів. Дояр почувався помийним відром на чужу волю, на чужу ненависть. Зі своєї волі він нічого не робив. Крім одного разу, коли вдарив батька, ніколи не діяв на свій розсуд. Той один-єдиний вчинок приніс небажане знаття і відповідальність за це знаття. Після батькової розповіді про Рут син теж став її зневажати. І водночас почувався обманутим й обтяженим, наче хтось ні за що накинув на його плечі важку ношу. Не будучи ні в чому винним, Дояр не хотів бути причетним до цієї прикрої справи, не хотів навіть думати про неї.

Почуваючи себе справедливим праведником, він вилежувався на Гітариній постелі. У такому самому настрої Дояра десь тиждень тому смикнуло слідкувати, як нишпорка, за своєю матір’ю, коли та вийшла з дому.

Повертаючись додому з вечірки, він припаркував Мейконів «Б’юїк» на край дороги й вимкнув фари. І тут побачив матір. Ішла Нелікарською вулицею. Хоч було вже пів на другу ночі й Рут звела комір плаща, однак зовсім не виглядало на те, що вона кудись потайки подалася. Простувала впевнено, цілеспрямовано й не кваплячись. Рівномірною ходою жінки на дорозі до якоїсь скромної порядної роботи.

Коли вона повернула за ріг, Дояр переждав хвилину й завів мотор. Їдучи помалу, на першій передачі, він теж повернув за ріг. Рут стояла на автобусній зупинці, тож Дояр почекав у тіні, поки прийде автобус і мати сяде в нього.

Звичайно ж, це не любовне побачення. Якби так, то коханець підібрав би її десь поблизу. Ні один чоловік, якщо він хоч трохи любить коханку, не дозволить їй добиратися на зустріч у громадському транспорті серед ночі. Особливо такій старій жінці. Зрештою, який чоловік лакомився б на шістдесятилітку?

Їхати назирці за автобусом — то була суща мука. Часто зупинятися, довго вистоювати. Триматися на підхожій віддалі, ховатися й стежити, чи не вийшла мати. Дояр увімкнув радіо, але музика замість залагоджувати лише розшарпувала нерви. Роздратований, він уже подумував, чи не поїхати додому.

Нарешті автобус доплуганився до приміського залізничного вокзалу. Остання зупинка. Дояр побачив, що Рут і ще кілька пасажирів пішли до головного залу. Мабуть, тут вона й загубиться. Годі буде дізнатися, в який поїзд вона сіла. Дояр знову подумав, чи не вернутися додому. Дуже пізно, дається взнаки втома, та й чи так уже треба знати щось нове про матір? Однак заїхати так далеко й повернутися ні з чим, дати, щоб усе назавжди зависло в повітрі, — це дурість. Дояр поставив машину на паркінґу й помалу пішов до вокзалу. А може, Рут нікуди не їде. Може, хтось зустріне її тут, на станції.

Перш ніж відчинити двері, Дояр повів оком навколо себе. Всередині її не видно. Невеликий простий старий будинок, добре освітлений. У скромному залі чекання висів герб штату Мічиган, намальований яскравими фарбами «Текніколор». Напевно, робота малярського гуртка в середній школі. Два рожеві олені стояли дибки, а поміж них на рівні очей сидів орел. Мав зведені крила, чимсь схожі на людські плечі. Голова повернута вліво, палючий погляд скерований на оленяче око. На довгій стрічці внизу — напис латиною: «Si Quaeris Peninsulam Amoenam Circumspice». Дояр не знав латини й не розумів, чому на гербі штату, в якому водяться росомахи, зображено оленів. А може, це олениці? Пригадалася Гітарина оповідь про вбиту оленицю. «Чоловік не сміє так робити». Дояра кольнуло сумління, але він, не зважаючи на це прикре відчуття, й далі шукав матір. Вийшов надвір. Ані сліду. І тут він помітив, що на вокзалі є ще одна платформа. До неї ведуть сходи, а на стіні — стрілка з написом «Ферфілд і північно-західні передмістя». Може, вона там?

Оглядаючись, Дояр рушив до сходів. Нічну тишу порушив голос із репродуктора. На платформу приїхав поїзд. О другій п’ятнадцять він від’їжджає до Ферфілда. Дояр побіг сходами. Вчасно. Побачив маму. Увійшла у вагон. Син встиг вскочити в сусідній.

Поїзд зупинявся десять разів що десять хвилин. Кожного разу Дояр визирав із вагона й дивився, чи не вийшла часом Рут. Після шостої зупинки він спитав провідника, коли відходить поїзд до міста. О п’ятій сорок п’ять. Дояр глянув на годинник. Уже третя.

За якихось півгодини провідник оголосив кінцеву зупинку: Ферфілдські Пагорби. Рут вийшла на цій станції. Дояр кинувся за трикутний дерев’яний навіс, що захищав подорожніх від вітру. Перегодив там, поки почув тупіт материних Гумових підошов на сходах.

За цим навісом вздовж вулиці стояли замкнені у таку пору газетні кіоски, кав’ярні, крамнички з канцелярськими товарами. Жодного житлового будинку. Заможні ферфілдці не хотіли мешкати поблизу залізниці. З вулиці було видно вдалині лише кілька кам’яниць. Рут ішла розміреною ходою. Невдовзі повернула на широку звивисту дорогу, що вела до цвинтаря.

Задивившись на металеву арку над входом, Дояр помалу пригадував материні балачки про те, як ретельно вона вибирала, де поховати свого батька. Тільки не там, де покійникам-неграм призначено окремий кут. Еге ж, сорок літ тому Ферфілд був невеличким сільцем із таким маленьким кладовищем, що ніхто не завертав собі голови, де поховати білого чи чорного небіжчика.

Спершись на дерево біля входу, син чекав на матір. Ось тепер він відкинув усі сумніви. Упевнився: все, що колись сказав батько, — правда. Дурнувата, егоїстична, химерна, безсоромна баба. І вкотре вже почувався скривдженим: чому, ну чому в родині нема ні одної нормальної людини?

Мало не годину довелося чекати, поки вона повернеться.

— Привіт, мамо, — озвався син. Хотів, щоб у голосі був той самий жорстокий холод, який морозив усе нутро. Хотів застукати її зненацька своєю появою з-за стовбура.

Вдалося. З несподіванки вона заточилася й судомно хапнула ротом повітря.

— Мейконе, це ти?.. Тут?.. Боже мій. Я...

З усіх сил, відчайдушно Рут намагалася згладити прикрість. Через силу всміхалась, кліпала очима, шукала слів, жестів. Шукала людського.

Дояр обірвав її.

— То ти прийшла полежати на батьковому гробі? Й усі ці роки ти ось так час від часу проводила ночі з татком?

Плечі Рут опустились, але вона відповіла навдивовижу твердо:

— Ходімо до станції.

Ніхто з них не зронив ані слова за сорок п’ять хвилин чекання в дерев’яному павільйончику на поїзд до міста. Зійшло сонце й освітило написані на стіні ймення юних закоханих. На платформу сходами піднялося кілька чоловік.

Мати з сином мовчали й тоді, коли з бічної вітки позадкував поїзд. Допіру у вагоні, коли чмихнув двигун і закрутилися колеса, Рут порушила мовчанку. Почала з середини речення. Видно, тільки про те й думала, відколи вийшла з кладовища.

— ...а все через те, що я маленька. Не про розміри кажу. Маленька, бо з усіх боків мене давило. Жила у величезному домі, й він здушив мене, спресував. Не мала ні друзів, ні подруг. Однокласниці вимацували мої платтячка й білі шовкові панчохи. Втім, мені, мабуть, і не треба було друга. Бо був — він. Я — маленька, а він — великий. Один-єдиний, хто справді переймався тим, жива я чи мертва. Багатьом було цікаво знати, жива я чи мертва, а тато переймався тим. То був далеко не добряк, Мейконе. Зарозумілець, грубіян, аякже. Часто робив дурниці, й немалі. Але його завжди хвилювало, як я живу. Нікого це не хвилювало. Ні тоді, ні тепер. Тому-то я не шукала друзів. Мені вистачало бути при ньому, при його речах, при всьому, до чого він торкався. А згодом досить було знати, що тато є на світі. Коли він помер, я й далі плекала в собі відчуття, що я комусь потрібна.

Я не дивачка. Просто маленька жінка.

Не знаю, що тобі понаговорював твій батько в тій конторі. Зате знаю так само достеменно, як своє ім’я, що розповів він тільки те, що йому вигідне. Знаю, він навіть словом не прохопився, що вбив мого тата й пробував убити тебе. Бо ви обидва відвертали мою увагу від чоловіка. Знаю, що цього він тобі не сказав. І я знаю, він не зізнався, що викинув ліки мого тата. Це правда. Я не могла врятувати тата. Мейкон відібрав оті ліки, а я про те й не підозрювала. І тебе не вберегла б, якби не Пілат. Саме Пілат привела тебе на світ.

— Пілат? — стрепенувся Дояр. Він став прислухатися до материної мови отупілим вухом людини, яку обманюють і вона знає про це.

— Так, Пілат. Стара мила схиблена Пілат. По смерті мого тата у нас з Мейконом взагалі не було любощів. Ліна й Корінтіанс були ще маленькі. Чоловік і я мали жахливу сварку. Він погрожував, що вб’є мене. Я погрожувала, що піду в поліцію і скажу, що він зробив моєму татові. Ніхто з нас не здійснив погроз. Гадаю, йому було важливіше заволодіти татовими грішми, ніж утішитися моєю смертю. А я б таки радо згинула, якби не мої діточки. Ось тоді він перебрався до іншої кімнати, і так життя пішло далі, аж поки я вже не могла більш терпіти. Аж поки я подумала: справді помру, якщо ось так житиму. Без нікого, хто б торкався мене або принаймні дивився на мене так, наче хотів це зробити. Ось тоді я стала їздити до Ферфілда. Поговорити. Поговорити з кимсь, хто був радий вислухати й не насміхався з мене. Хтось, кому я могла довіряти. Хто довіряв мені. Хтось, кого я цікавила сама по собі. Мені було байдуже, що цей хтось лежить у землі. Знаєш, я була двадцятилітня, коли твій батько перестав спати зі мною. Це важко, Мейконе. Дуже важко. Коли мені стукнуло тридцять... я боялася, що таки помру.

У той час до міста приїхала Пілат. Поводилася так, ніби це місто належало їй. Вона, Реба і Ребина дитинка. Агар. Пілат одразу ж прийшла навідати Мейкона. Як тільки мене побачила, тут же зрозуміла, у чому лихо. Одного дня зовиця спитала мене: «Хочеш його?» — «Хочу будь-кого», — відповіла я. «А він нічим не гірший і нічим не кращий від решти, — сказала вона. — Крім того, ти завагітнієш, і твоя дитина буде також його. Він повинен мати сина. Бо інакше вам обом буде кінець».

Вона понадавала мені дивних речей. Серед них був сіро-зелений порошок якогось зілля, і я мала підсипати його в чоловікову їжу, — засміялася Рут. — Я почувалася лікарем, хіміком, що робить якийсь важливий науковий експеримент. Вдалося. Чотири дні поспіль Мейкон приходив до мене. Одного разу прийшов навіть серед білого дня, щоб побути зі мною. Виглядав здивованим, але приходив. А за два місяці, дізнавшись, що я вагітна, він запідозрив, що тут умочала пальці Пілат, і звелів мені позбутися дитини. Я не послухалася, й Пілат допомогла мені домогтися свого. Без неї мені забракло б сили наполягти на своєму. Вона врятувала мені життя. І тобі теж, Мейконе. Вона гляділа тебе так, ніби ти був її рідний син. Доти, доки твій батько прогнав її.

Дояр сперся лобом до холодної ручки на сидінні перед ним, щоб охолодити голову. Відтак повернувся до матері.

— Чи лежала ти голою в постелі зі своїм батьком, коли він помер?

— Ні. На мені була комбінація. Я стояла навколішки біля ліжка й цілувала його гарні пальці. Єдину частину його тіла, що не...

— Ти давала мені грудь.

— Так.

— Аж до часу, коли я був... уже великий. Завеликий.

Рут повернулася до сина, звела голову й подивилася йому в очі.

— І я також молилася за тебе. Кожної ночі, кожного дня. Навколішки. А тепер скажи мені таке. Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?

То був початок. А зараз усе скінчиться. Невдовзі вона увійде у двері, й цього разу він її впустить. А тоді вже не буде споминів про те, хто він і де він. Про Магдалину, звану Ліною, про Перше Посланіє Коринтянам, звану Корінтіанс, про батька, що хотів убити сина перш ніж той народився. Про блискучу гіркоту між батьком і матір’ю, гіркоту гладеньку та тривку, як криця. Не снитимуться напівсни, не лунатимуть страшні материні слова: «Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?»

Дояр почув кроки, тоді поворот клямки, раз і ще раз. Знав, не розплющивши очей, що вона тут, дивиться на нього у вікно.

Агар. Вбивця з киркою в руках. Діставши різдвяного подячного листа, вона щомісяця шукає в підвалі, на кухні, по всіх закутках щось замашне, щоб убити своє справжнє кохання.

Оте «спасибі» дійняло Агар до живого, але не тому вона кинулася гарячково шукати зброю. Вчинила так, побачивши Дояреву руку навколо стану дівчини, чиє шовковисте, барви міді волосся спливало на рукав його пальта. Вони сиділи «В Мері» й усміхалися перед скляночками віскі з льодом. Ззаду дівчина трохи нагадувала Ліну чи Корінтіанс. Коли вона, сміючись, обернулася до Дояра й Агар побачила її сірі очі, в кулаку, що від Різдва засів у грудях Агар, розігнувся, наче лезо складаного ножика, вказівний палець. Через рівні проміжки часу, як ото місяць викликає припливи, так Агар шукала зброю, знаходила її та вислизала з дому, щоб знайти цього чоловіка. Для нього вона, як гадала, й народилася на світ. Те, що Агар на п’ять років старша від Дояра, до того ж його родичка, аж ніяк не послаблювало її пристрасти. Навпаки, саме через зрілість і кровне споріднення ця пристрасть стала гарячковою, радше стражданням, ніж справжньою любов’ю. Це почуття звалювало на постіль вночі й зривало на ноги вранці. Коли Агар, перебувши ще один день без коханого, волоклася до ліжка, її серце било розпеченим кулаком об ребра. А вдосвіта, далеко перед пробудженням, гірка бездонна туга відбирала їй сон, позбутий сновидінь.

Невгамовним привидом Агар никала по домі, по ґанку, по вулицях, по овочевих і м’ясних крамницях і ніде, ні в чому не знаходила спокою. Не тішив її перший помідор, що його Пілат зірвала з куща, розкраяла, злегка присолила й поклала перед онукою. Ані сервіз із шести рожевих скляних тарілок, що його Реба виграла в театрі «Тіволі». Ані різьблена воскова свіча, яку бабуся й мама зробили для неї: Пілат залила ґніт воском, Реба вирізьбила квіточки манікюрним напильником і поставила готову свічку в гарному, спеціально купленому канделябрі біля доччиного ліжка. І навіть гаряче полуденне сонце високо в небі, чи темні, як дно океану, вечори. Ніщо не могло відвернути її помислів від уст, не цілованих Доярем, від ніг, що не бігли до нього, від очей, що не дивилися на нього, від рук, що не доторкали його.

Інколи вона знічев’я бавилася своїми грудьми, які не знали дитяти. Наставали миті, коли сам собою розвіювався її летаргічний сон, натомість напливав нестримний шал, згущена злоба повені, снігової лавини. Це тільки споглядачам у рятувальному гелікоптері здається, що під ними бездумна природна стихія, а ось жертви, хапаючи останній у житті подих, знають, що вона одушевлена й цілеспрямована. В Агар наростала свідома холодна несамовитість акули. Як кожну відьму, що хоч раз летіла на мітлі крізь ніч на урочисте жертвоприношення немовлят, збуджує чорний вітер у лице й держак поміж ногами; як кожну ситу по зав’язку своїм женихом наречену, що жбурнула в нього вівсянкою, турбує, чи тверда крупа, чи бува не в заслабкому лузі вимочена; як кожну королеву й кожну куртизанку вражає краса смарагдового персня, коли з нього сиплеться отрута в келих старого червоного вина, так й Агар надихали подробиці її чину. Вона вистежувала Дояра. Коли в кулаку, що бивсь у грудях, розпростовувався палець, коли зустріч з коханим, хай яка вона, здавалася кращою, ніж нічого, Агар пускалася за ним. Не можучи здобути його любови, не можучи навіть припустити, що він не думає про неї, вирішила грати на його страху.

У дні, коли на її голові їжилося волосся, як грозова хмара, Агар блукала по південному кварталі й по Нелікарській вулиці доти, доки знаходила його. Деколи доводилося ходити протягом двох-трьох днів, і тоді люди, що побачили її, перешіптувалися: «Агар знову подалася шукати Дояра». Жінки видивлялися на неї з вікон. Чоловіки зиркали на неї з-понад шахівниць, цікаві, чи поталанить їй цього разу. Нікого з них не дивували крайнощі, до яких доводить нещасливе кохання. Ці люди бачили, як жінки задирають спідниці на голови й виють, наче вовчиці, по втрачених коханих. Бачили, як чоловіки тужать по втрачених коханих, сидячи на порозі та тримаючи пенні в устах. «Богу дякувати, — шепотіли ці люди собі під ніс, — Богу дякувати, що я не спізнав такої смертельної любови». Зазнав її Хмарочос. У Франції він одружився з білою дівчиною та привіз молоду дружину додому. Був на сьомому небі. Догоджав жінці як міг. Проживши з нею шість років, якось він застав її вдома в ліжку з коханцем. Чорношкірим, як і він. Упевнившись, що ця білошкіра жінка охоча не тільки до свого чоловіка, не тільки до цього коханця, але й до всіх негрів, Хмарочос сів і зціпив зуби. Відтоді ані словом не озивався. Ніколи. Томмі Залізниця взяв його працювати підмітайлом і в такий спосіб врятував горопаху від виправного дому, богадільні чи божевільні.

Тож Агарині пошуки були видимою часткою великої таємниці її нещасливого кохання. Людей цікавили вияви таємного, а не наслідки виявів. Так йому й треба, нічого було плутатися з близькою родичкою.

На Дояреве щастя, виявилося, що з Агар ніяка вбивця. Навіть страшенно розлючена, вона все одно благоговіла перед своєю жертвою. Тремтіла так, що не могла встромити ножа, вдарити молотком, рубнути киркою. Як тільки замах не вдавався, — чи то ззаду схопили за зап’ясток, чи то спереду обхопили попід пахви, чи то влучно й сильно вдарили в щелепу, — Агар корчилася й ридма ридала. І на місці замаху, й удома — під ременем Пілат. Тоді ставало легше. Пілат била онуку, Реба плакала, Агар припадала до підлоги. До наступного разу. Як ось цього, коли вона крутнула клямку дверей Гітариної парубочої кімнатки.

Замкнені. Агар закинула ногу на поручні сходового майданчика й заходилася коло вікна. Дояр почув звуки, почув, як деренчить вікно, але не рушився, не забрав руки з очей. Лежав нерухомо й тоді, коли почув брязкіт розбитого скла.

Агар взула туфлю й потяглася до віконної ручки. Найбільше часу пішло їй на те, щоб підняти раму. Жінка зависла на перилах, підтримуючи рівновагу ногою. Нарешті рама піддалася й ковзнула вгору.

Дояр не розплющував очей. Крижі заливав піт, стікав з-під пахов. Страху не стало. Спокійний, як ранішнє світло, Дояр лежав і набирався сили духу від усього світу. І бажав їй смерти. Або вона уб’є мене, або сама впаде мертва. Або житиму на цьому світі, як сам захочу, або покину його. Якщо маю жити, то хай згине вона. Або одне, або друге. Або я, або вона. Вибирай.

Умри, Агар. Умри. Умри. Умри.

Та вона не вмирала. Забралася в кімнату й підійшла до невеликого залізного ліжка. В руці тримала м’ясницький ніж. Занесла його високо, понад свою голову й вдарила, цілячись у шию, покриту гладенькою шкірою над коміром сорочки. Вістря влучило в ключицю й ковзнуло до плеча. З ранки заструменіла кров. Дояр сіпнувся, але не рушив рукою, не розплющив очей. Агар знову високо занесла ножа над головою, тепер уже обіруч, але відчула, що не може вдарити ще раз. Хоч як силкувалася, але суглоби знерухоміли. Минуло десять секунд. П’ятнадцять. Паралізована жінка й одубілий чоловік.

На тридцятій секунді Дояр уже знав, що перемога на його боці. Відвів руку, розплющив очі. Повів поглядом по її зведених руках.

«Ой, — подумала вона, побачивши його обличчя, — я й забула, який він гарний».

Дояр помалу звівся.

— Якщо триматимеш руки ось так, як тримаєш, — сказав він, — а тоді прудко махнеш ними не розгинаючи, то заженеш цього ножаку в саме своє дірище. Чому так не зробиш? Було б тоді по всіх твоїх клопотах.

Поплескав її по щоці й відвернувся від погляду великих, темних, благальних і порожніх очей.

Ось так вона стояла дуже довго, а ще довше тривало, поки її там знайшли. Зрештою, кожен міг здогадатися, де Агар. Якби було треба, то кожен знав би, де її шукати. Тепер уже навіть Рут знала. Тиждень тому вона довідалася від Фредці, що за останні шість місяців Агар шість разів спробувала вбити Дояра. Задивившись на двірникові золоті зуби, Рут перепитала:

— Агар?

Довгі роки Дояревій матері ні разу не потрапляла на очі ця дівчина. Рут лише раз побувала в домі Пілат — дуже давно це було.

— Агар. Не хто інший.

— А Пілат знає про це?

— Аякже. Щоразу її лупцює, але це не помагає.

Рут відлягло від серця. Подумала була, що Пілат, яка власне й привела Дояра на світ, тепер прагне його смерти. Полегшало, та зразу ж і кольнуло: чому син сам не сказав цього матері? Цієї миті вона усвідомила: так, нічого не говорив, нічим не ділився й роками не мав у цьому потреби. Рут ніколи не сприймала його як особистість, як окрему самодостатню людину. Син завжди був її пристрастю. Бо набралася відчайдушности злягтися з чоловіком і породити йому це дитя. Бо воно мало стати першою ланкою жаданих пут між нею та Мейконом, мало тримати батьків укупі й повернути їм любощі. Ще перед народженням ця дитина викликала сильне почуття — завдяки бридкому сіро-зеленому порошку. Пілат дала це зілля Рут, аби та розбовтувала його в дощівці й доливала до страв. Після кількох днів любовного дурману Мейкон отямився, впав у лють, а згодом, дізнавшись, що жінка завагітніла, силував її скинути плід. Тоді дитя сприймалося як нестерпна нудота від півложки касторки, що її Мейкон примусив випити; як гарячий від окропу горщик, на котрий довелося сісти; як мильний клістир, як в’язальна спиця. Рут пошпортала у своєму лоні тільки її кінчиком, сидячи навпочіпки у ванній, плачучи й трясучись зо страху перед чоловіком, що тим часом походжав під дверима. Коли ж він ударив вагітну по животі, — Рут саме підійшла прибрати з-перед Мейкона тарілку по сніданку, а той глянув на черево й ударив, — вона кинулася до південного кварталу шукати Пілат. Ніколи не бувала в цій частині міста, але знала, на якій вулиці живе зовиця. Не знала тільки номера дому. Пілат не мала телефону, а на її будинку не було номера. Рут спитала якогось перехожого, де та мешкає, і відтак знайшла вбогий коричневий будиночок оддалік немощеної вулиці. Пілат сиділа на стільці, й Реба обтинала їй волосся ножицями. Ось тоді Рут уперше побачила Агар, чотири — чи п’ятирічну повновиду дівчинку з чотирма довгими косичками — двома, як ріжки, над вухами та двома, як хвостики, ззаду, на шиї. Господиня оселі втішила свою братову й дала їй персик. Рут не могла його їсти, бо від пушку на шкірці її млоїло. Вислухавши гостю, Пілат послала Ребу до крамниці по кукурудзяний крохмаль. Усипала трохи того добра у жменю й подала Рут. Вона слухняно взяла крихту й поклала до рота. Засмакувавши, відчувши хрусткість, попросила ще і, заки пішла додому, схрумала півпачки. Відтоді вона їла крохмаль, колотий лід, горіхи, а якось їй забаглося пожувати дрібних камінців. «Коли ходиш з дитинкою, — сказала на тих відвідинах Пілат, — мусиш споживати все, що вона вимагає. Бо інакше, народившись, ця дитина не зможе насититися їжею, в якій ти їй відмовляла». Рут гризла, і їй було все мало та й мало. Її зуби завжди були в роботі. Як кішці кортить гострити кігті, так і Рут тягло на щось хрустке, а коли не було нічого підхожого, то принаймні зубами скреготіла.

Хрумкотячи крохмалем, Рут пішла за Пілат до спальні. Там зовиця вдягла вагітну в доморобний пояс, що тиснув між ногами, та звеліла носити його до четвертого місяця і «не приймати від Мейкона ніякої гидоти, нічого не стромляти собі в нутро». Пілат також сказала їй не перейматися, Мейкон більше не докучатиме, Пілат сама подбає про це. За багато років Рут дізналася, що зовиця поставила на братове крісло в конторі невелику ляльку-хлопчика з пофарбованою курячою кісточкою, що стирчала з-під живота, й червоним кружком на пупі. Мейкон скинув оте опудальце з крісла, лінійкою заштовхав його до ванної, а там облив спиртом і підпалив. Дев’ять разів довелося підпалювати, поки вогонь дійшов до соломи й бавовни — нутрощів ляльки. Мабуть, далося-таки взнаки те черевце з вогняно-червоним кружечком, бо відтоді Мейкон дав жінці спокій.

Породивши наступного дня після того, коли вона стояла на снігу, з оксамитовими трояндами біля ніг і з блакитнокрилим чоловіком над головою, Рут дивилася на малюка як на гарненьку забавку, що дає перепочинок, розвагу й насолоду. Насолоджувалася, даючи йому грудь, аж поки Фредді — знову той Фредді! — застукав її на гарячому. Тоді син був уже не плюшевою іграшкою. Став полем, на якому, наче індіанці та ковбої в кінофільмах, вели бої чоловік з жінкою. Кожного з цієї пари злостили чесноти противника. Кожне було певне своєї непомильности й шаліло від дурости, що вбачало в суперникові. Рут була, звичайно ж, індіанцем. Втратила свої землі, звичаї та цілісність, стала розпластаною підстилкою під ноги, примирившись зі своєю долею, лише застерігши собі право на недоречний і дріб’язковий непослух.

То хто тоді цей її син? Ось цей високий чоловік — зовні плоть, а всередині почуття, про які мама ані гадки не має? А хтось має і знає про Дояра досить, щоб запрагнути вбити його. Зненацька світ перед Рут відкрився, немов один із її сортових тюльпанів, і показав свої лиховісні жовті тичинки. Вона леліяла свою власну біду, плекала, підняла її до високости мистецтва та способу життя. А тепер побачила світ поза своїм власним — ширший і лихіший. Поза ліжком із пологом, де набрякав і розкладався її батько-лікар; все йому гнило, крім прегарних кистей, — і тільки їх і вспадкував онук. Поза її садком і акваріумом зі здохлою золотою рибкою.

Рут вважала, що все вже за плечима. Що вона перемогла, перебула касторову олію й горщик з парою, який попік шкіру до пухирів, так, що незмога було помочитися, годі було сісти з дочками за стіл до шиття та викроювання. Наперекір усьому Рут породила дитя, і хоч воно не допомогло перекинути місток через прірву між нею й Мейконом, але все-таки стало її єдиним тріумфом.

А тепер Фредді сказав, що не за плечима, що не перемогла. Що й досі хтось хоче вбити її сина. І позбавити матір єдиного відчайдушного вияву непокори, втіленого, звершеного й довершеного. І цей хтось — одної крови з Мейконом.

— Мені боляче, — сказала Рут двірникові, склавши гроші за комірне, які той приніс, і засунувши їх у кишеню. — Знаєш, Фредді, мені боляче.

Зійшовши вгору ґанковими східцями, вона зайшла до кухні. Не тямлячи гаразд, що робить, стусонула ногою дверцята із зношеним замком у шафці під зливною мийницею. На удар дверцята відповіли тихим скрипом, зачиняючись, а тоді знову відчиняючись. Рут глянула на них і ще раз стусонула. Знову скрип, і знову вони навстіж.

— Хочу, щоб ви зачинились, — шепнула вона. — Зачиніться.

Дверцята стояли відчинені.

— Зачиніться. Чуєте? Зачиніться! Зачиніться!! Зачиніться!!!

Рут зірвалася на крик.

Почувши галас, Ліна збігла сходами та вбігла на кухню. Мама, втупившись у шафку, кричала їй.

— Мамо, — обізвалася наполохана дочка.

— Чого хочеш? — зиркнула на неї Рут.

— Не знаю... Здалося мені, що ти щось сказала.

— Приведи кого-небудь, щоб полагодив ці дверцята. Хочу, щоб вони добре зачинялися. Надійно.

Рут квапливо вийшла. Ліна провела її пильним поглядом, а коли почула тупіт на сходах угору, поклала, зачудована, палець на губу — і не гадала, що мама у свої шістдесят два може так прудко бігати.

Рут мала небагато пристрастей, зате всі вони були глибокі. Довгі роки позбавлена плотського кохання, довгі роки приречена на самовтіху, вона сприймала смерть, що загрожувала синові, ніби втрату останньої можливости виливати свою любов.

Такою самою твердою ходою, як і тоді, коли шість чи сім разів на рік вибиралася до кладовища, вона вийшла з дому, дочекалася автобуса двадцять восьмого маршруту й сіла зразу за шофером. Зняла окуляри та протерла їх подолом спідниці. Зосереджена, цілеспрямована, як завжди, коли смерть заносила руку над кимось, хто належав Рут; як і тоді, коли погибель дихала на татове рідке волосся й розкуйовджувала його. Така сама спокійна й зграбна, як і тоді, коли доглядала тата, коли, вхопивши смерть за барки, борюкалася з нею. Рут підтримувала життя в батькові й тоді, коли він уже не хотів жити, коли жахавсь і бридився кожного свого смердючого видиху. Заслабкий, щоб опиратися доччиним старанням, він тонув у безмежній ненависті до цієї жінки, що не давала йому спокою, що не зводила з нього погляду сяючих любов’ю очей, що не пускала його до жаданого місця останнього спочинку.

Протерши окуляри, Рут виразно бачила за вікном автобуса таблички з назвами вулиць («їж вишні, — сказала колись їй Пілат. — Тоді не муситимеш чіпляти на ніс оці скельця»). Думала лиш про те, як добратися до Любої вулиці. Там живе Пілат. Мабуть, Агар теж там живе. І як могло оте повновиде пишноволосе дівчатко вхопити ножа й замахнутися на мого сина? А може, Фредді бреше? Може. Побачимо.

Автобус минув банківські будівлі та їхав повз крамнички й облуплені халупи. Рут дала знак водієві, щоб спинився. Неблизький світ ця Люба вулиця, Рут спітніла, поки дійшла до дому Пілат. Двері стояли відчинені, вдома нікого не було. Оселя пахла фруктами. Згадався персик, від якого Рут замлоїло, коли вона була тут востаннє. Ось крісло, на яке вона тоді безсило опустилася. Ось приладдя, щоб робити свічки. Ось каструля, у якій гусне жовто-коричневе саморобне мило. Тоді цей дім видавався гаванню, та й тепер рут, дарма що пройнята холодною люттю, почувалася наче в таверні, в безпечній пристані. Зі стелі звисала мухоловка без жодної прилиплої мухи, поряд висів мішок. Жінка зазирнула до спальні й побачила там три ліжка. Немов Білосніжка, підійшла до найближчого й сіла на нього. У цьому будиночку тільки одні двері. І дві кімнати: вітальня, в якій живе вся сім’я, й ця спальня. І ще погріб із входом знадвору. Сталеві двері відчиняються всередину, понад крутими кам’яними сходами.

Рут сиділа й набиралася гніву та рішучости. Зацікавившись, чиє це ліжко, вона підняла покривало та побачила голий матрац. Таке саме й друге ліжко, але не третє. На цьому були простирала й подушка з вишивкою. Мабуть, на ньому спить Агар. Гнів охопив Рут. Вийшла з кімнати, придушуючи його, щоб могти чекати й чекати, поки хтось прийде. Схрестивши руки на грудях і походжаючи по вітальні, вона почула мугикання. Начебто із задвірку. Це, напевно, Пілат. Завжди щось мугикає і жує всяку всячину. Найперше слід буде спитати її, чи правду сказав Фредді. Тут треба зовиці, її спокою, щирости та зрівноважености. А тоді буде видно, що робити далі. Чи вихлюпнути злість, дати рукам волю й будь що буде, чи... Рут згадала кукурудзяний крохмаль. Як смаковито він тоді хрумкотів... А тепер вона лиш скреготала зубами, зійшовши з ґанку та пробираючись попід стіною крізь зарості декоративного тютюну, що ріс тут без ніякого догляду.

На лавці сиділа якась жінка, звісивши руки на коліна. Це не Пілат. Рут непорушно стояла й дивилася на її спину. Зовсім не схоже, що це спина смерти. Тендітна, м’яка, вразлива, як гомілка — повна кісток, але чутлива до найлегшого болю.

— Реба? — спитала Рут.

Жінка обернулась і спинила на ній зболений погляд. Ніколи в житті Рут не бачила такого страшного суму в очах.

— Реби нема вдома, — відповіла жінка. Слово «нема» прозвучало так, ніби Реба пішла з дому назавжди. — Чим я можу вам допомогти?

— Я Рут Фостер.

Агар заціпеніла. Її тілом блискавично пробігла хвиля збудження. Це ж Доярева мати, її постать було видно через занавіски у горішній кімнаті, коли Агар вистоювала вечорами по той бік вулиці, спершу сподіваючись зустріти коханого, потім — просто побачити його здаля, а тоді, зневірившись, усе одно вистоювала, щоб хоч бути неподалік від усього того, що його оточує. Ох, ці нічні таємні вистоювання, тим таємніші, що скидалися на вияв божевілля... Агар побачила цю постать разів зо два, коли відчинилися бічні двері й та струсила крихти зі скатертини чи вибила пил із килимка. Все, що Дояр розповів про свою матір, все, що Агар чула про неї від Пілат і Реби, забулося при цій жінці. Болісна втіха збентеженої Агар відбилося усмішкою на її лиці.

Рут не здивувалася. Смерть завжди усміхається. І дихає. І виглядає беззахисною, як гола кістка, невинною, як чорні плямки гнилі на троянді, як плівка на оці мертвої рибки.

— Ти хочеш вбити його, — безпристрасно проказала Рут. — Якщо йому хоч волосок з голови спаде, то, Бог мені свідок, я скручу тобі в’язи.

Ці слова вразили Агар. Нікого на світі вона не любила, крім сина цієї жінки, й дуже, дужче, ніж будь-хто, бажала, щоб він жив. Однак нічого не могла вдіяти з хижаком у своєму нутрі. Її поглинуло, наче анаконда, кохання, й від самої Агар нічого не зостало: ні страху, ні мрій, ані розуму. Тож вона відповіла щиро:

— Не вб’ю його. Але не можу цього пообіцяти напевно.

Рут відчула в цій відповіді покору, прохання. Агар здалася їй не людиною, а якимсь імпульсом, клітиною, червоним кров’яним тільцем, що не знає, не розуміє, навіщо йому судилося пробути все своє життя в ненастанній гонитві, плавати темним тунелем до серцевого м’яза чи до очного нерва й живити їх.

Примружившись, Агар не зводила очей із цієї жінки, що її досі сприймала тільки як постать. Ця жінка жила з ним під одним дахом, кликала його додому, й він ішов, відала всі таємниці його плоті, охоплювала пам’яттю все його життя. Ця жінка знала його, бачила, як йому ростуть зуби, стромляла палець у його рот, щоб помасувати ясна. Витирала йому задочок, намащувала вазеліном передочок-коцюрку, ловила немовляткові риготини біленькою чистенькою пелюшкою. Годувала його своїм молоком, носила його під серцем у теплі й безпеці. А одного разу розкинула ноги набагато, набагато ширше, ніж це робила для Дояра Агар. Ця жінка й дотепер могла будь-коли заходити до його кімнати, нюхати його одежу, гладити його взуття, прихиляти голову там, де він перед тим лежав. І ця худенька жінка з лимонно-жовтою шкірою мала те, за що Агар охоче дала б собі скрутити в’язи: можливість ще сьогодні побачити Дояра. Агар охопили ревнощі, її пройняв дрож. «Мабуть, тебе, — подумала вона, — це, мабуть, тебе слід було б убити. Напевно, тоді б він повернувся до мене, допустив би мене до себе. Він моя єдина опора в житті».

— Він моя опора в житті, — вголос сказала Агар.

— А я його опора, — відрекла Рут.

— Він має в носі вас обох.

Вони повернули голови й побачили Пілат. Сперлася на підвіконня. Не знати, чи довго вона тут була.

— Не засуджую його. Дві дорослі жінки говорять про чоловіка так, ніби він опора чи потребує її. Не опора він. Це чоловік, а того, що він потребує, не має жодна з вас.

— Мамо, дайте мені спокій. Дайте мені святий спокій.

— А ти що, не маєш спокою? Зараз я тобі такого спокою дам, що до нових віників затямиш!

— Як ви мені набридли! — гукнула Агар, спересердя вхопившись за голову. Звичайний відрух досади, але дуже незграбний, тож Рут відчула, що з цією дівчиною не все гаразд. Що в ній дикість південного кварталу. Не злиденність, не неохайність, не галасливість, не ота буйна некерована пристрасть, коли навіть кохання прокладає собі киркою дорогу, а попросту брак стриманости. Тут живеш, знаючи, що будь-коли будь-хто може вчинити будь-що. Це не дикість з порядками й логікою левів, дерев, жаб і птахів, це дикість без ладу.

Рут не розпізнала цієї риси в Пілат. Душевна рівновага зовиці застувала всі її дивацтва. Лише ця жінка мала досить сили протистояти Мейконові. Вперше її вгледівши, Рут налякалася. Тоді Пілат постукала в кухонні двері. Шукала, як сама сказала, свого брата Мейкона. Та й дотепер Рут усе ж трохи побоювалася її. Не тільки за коротке, по-чоловічому підстрижене волосся, великі сонькуваті очі й неспокійні губи, гладку, гладеньку шкіру без волосків, шрамів і зморщок. Бо колись побачила живіт, на якому мав би бути пуп, але не було. Еге ж, навіть якщо ти й не боїшся жінки без пупа, то все-таки не можеш не поважати її.

А тепер Пілат владним жестом простягла руку й утихомирила онуку.

— Сядь он там. Сядь і навіть не подумай рипнутися кудись з цього подвір’я.

Знічена Агар посунула до лавки.

— Зайди до хати, — глянула Пілат на Рут. — Перепочинь перед тим, як поїдеш автобусом додому.

Вони сіли за стіл, віч-на-віч.

— У цій спекоті й персики висихають, — озвалася господиня дому, потягнувшись до кошика, в якому було зо шість плодів. — Але тут мало би бути кілька добрих. Накраяти тобі їх?

— Ні, дякую, — відповіла Рут. Її трохи тіпало. По напрузі, по шарпанині нервів, по рішучих намірах захистити сина, а відтак по гострих словах Пілат до онуки ось цей спокійний приязний тон обеззброїв Рут, надто рано й несподівано спонукав поводитися звично — з манірною гідністю. Щоб приховати тремтіння рук, вона склала їх на колінах.

Дуже були різні, оці дві жінки. Одна чорна, інша з жовтуватою шкірою. Одна в корсеті, інша в сукні на голе тіло. Одна начитана, але ніде не бувала. Інша прочитала тільки підручник географії, зате промандрувала всю країну з кінця в кінець. Одна цілком залежала від грошей, інша зовсім байдужа до них. Втім, це дріб’язкові відмінності. Те, що єднало цих жінок, було набагато важливіше. Обидві переймалися сином Мейкона Деда, обидві мали тісний посмертний зв’язок зі своїми батьками та знаходили в цьому зв’язку підтримку й полегшення.

— Останнього разу, коли я тут була, ти теж запропонувала мені персик. Тоді я теж прийшла через сина.

Пілат кивнула й нігтем розламала персик.

— Послухай, Рут, ти ніколи не простиш Агар. Якщо будеш тільки силувати себе до цього, то ніколи не зможеш пробачити їй. Але, як мені здається, ти мала б її зрозуміти. Подумай про це. Ти ладна вбити чи покалічити Агар, бо вона спробувала відібрати від тебе сина. Вона ворог тобі, бо хоче його забрати з твого життя. Ну а з погляду Агар є хтось, що хоче вирвати молодого Мейкона з її життя. І той хтось — сам Мейкон. Отже, він їй ворог. Він сам хоче забратися з її життя. А вона радше вб’є його, аніж дозволить це зробити. Ви обидві міркуєте однаково.

Я з усієї сили стримую її, щоб не робила дурниць. Це й моя дитина, ти ж знаєш. Кожного разу, коли Агар робить замах, я б’ю її, періщу. Тільки за спробу замаху, затям собі, бо одне знаю твердо: до вбивства ніколи не дійде. Твій син, перш ніж прийшов на цей світ, не давав себе вбити. Ще плавав у твоїй утробі, а татко вже пробував позбутися його. І ти до цього приклалася. Дитина мусила перебороти касторку, в’язальні спиці, її ошпарювали парою. Бозна-що ви з Мейконом іще виробляли, а вона вижила. Твій син дав собі раду, коли був зовсім безпомічний. Тепер ніщо його не вб’є, хіба його ж таки дурість. Жодна жінка ніколи не зжене твого сина зі світу. Гадаю, що саме жінка врятує йому життя.

— Ніхто не вічний на цьому світі, Пілат.

— Не вічний?

— Звичайно, не вічний.

— Ніхто?

— Ніхто.

— А чому?

— Бо смерть така сама природна, як життя.

— У смерті нема нічого природного. З усього, що тільки є на світі, вона найнеприродніша.

— То ти вважаєш, що люди безсмертні?

— Не всі. Декотрі.

— І хто ж вирішує про те, кому жити вічно, а кому вмирати?

— Самі люди. Хтось хоче жити вічно. Хтось не хоче. Думаю, що самі люди це вирішують. Вони вмирають тоді, коли самі захочуть. Ніхто не помре, якщо сам не захоче цього.

Рут похолола. Вона завжди вважала, що її батько прагнув померти.

— Я б хотіла йняти тобі віру в усьому, що стосується мого сина. Однак я була б дурепою, якби так робила. Ти бачила смерть твого батька, а я — мого. Ти бачила, як його вбили. То ти гадаєш, що він схотів померти?

— Тата застрілили на моїх очах, і він, злетівши угору на півтора метра, звивався на землі. Але я не бачила його смерти. Більше того, я бачила його живим після розстрілу.

— Пілат, ви ж самі його поховали, — сказала Рут, наче до дитини.

— Його поховав Мейкон.

— Суті справи це не змінює.

— Мейкон теж бачив його. Після того як тато злетів у повітря, після того як Мейкон поховав його. Ми обоє його бачили. Я й досі бачу тата. Він допомагає мені, справді допомагає. Говорить мені те, що мушу знати.

— А що саме говорить?

— Все що хоч. Приємно відчувати, що він поблизу. Кажу тобі, на нього я завжди можу покладатися. Скажу тобі ще щось. Тільки на нього можу покладатися. Я рано осамотіла. Ти не знаєш, що воно таке. Після того як тато злетів у повітря, ми з Мейконом кілька днів блукали, а коли посварилися, я пішла своєю дорогою. Вирушила до Віргінії. Там, як я гадала, жили татові родичі. Чи мамині. Здавалося мені, що хтось колись про це сказав. Не пам’ятаю мами, бо вона померла ще перед моїм народженням.

— Перед народженням? Як таке могло бути?

— Мама вмерла, а за хвилину народилася я. Коли я вперше вдихнула повітря, вона вже була мертва. Я ніколи не бачила її лиця. Навіть не знаю, яке ім’я мала мама. Пам’ятаю тільки, що вона походить із Віргінії. Ото я туди й подалася. Шукала когось, хто б мене ненадовго взяв на якусь дрібну роботу. Я б тоді трохи заробила, щоб туди добратися. Ходила сім днів, поки знайшла місце в сім’ї проповідника. Непогано там було, ось тільки вони примушували мене носити туфлі. Зате послали до школи. Однокласної, в кімнаті сиділи всі учні. Я мала дванадцять літ, а що ніколи перед тим не ходила до школи, то мусила навчатися з малечею. Втім, я на це не зважала. Власне, багато чого мені там подобалося. Я любила географію. Вивчаючи її, набрала охоти до читання. Вчительці було приємно, що я дуже люблю географію. Вона дала мені підручник, і я взяла його додому. З часом проповідник почав мене зачіпати, а я була така дурна, що не знала, як його спекатися. Проповідникова жінка застукала його на гарячому. Вимацував мої груди. Вигнала мене. Я взяла з собою підручник географії. Могла б залишитися в тому місті, там було багато негрів, і хтось та й узяв би мене. За тих часів хто був застарий працювати, то доглядав дітей. Дорослі ходили на роботу й залишали малечу в чужих домівках. Але то був проповідник, могли бути прикрощі, тому я й вирішила накивати п’ятами. Не мала при собі ні гроша, бо там мені не платили. Тільки житло та харчі. Отже, я взяла свою книжку, камінець на пам’ять і здиміла.

У неділю я перестріла політників-збирачів. Тепер їх називають сезонними робітниками, а тоді — просто політниками. Прийняли мене до гурту й не кривдили. Я працювала у штаті Нью-Йорк — рвала стручкову квасолю, а потім ми перебралися деінде й там теж збирали врожай. Всюди, де я тільки була, брала собі камінець на згадку. В нашому гурті було чотири чи п’ять сімей. Всі вони так чи інакше доводилися між собою родичами. То були хороші люди, добре до мене ставилися. Я пробула з ними зо три роки, бо вподобала одну жінку-політницю. Вона багато чого мене навчила, завдяки їй мені не так сильно тужилося за родиною — Мейконом і татом. Мені навіть на гадку не спадало покинути цих політників, але таки покинула. Мусила. Настав час, коли вони не схотіли, щоб я жила з ними.

Пілат посмоктувала персикову кісточку. Лице було темне й нерухоме від спогадів про раннє осамітнення.

А все через того парубчака — небожа чи двоюрідного брата жінки-політниці. Якось, коли падав такий рясний дощ, що годі було працювати на полі й довелося сидіти в халабудах (хто не мав халабуди, задовольнявся шатром), п’ятнадцятирічна Пілат і цей хлопчак-одноліток зляглися. Усе в цій дівчині йому подобалося, ніщо не справляло прикрого враження. Одного вечора, попоївши, без ніякого злого умислу він обмовився комусь із чоловіків, що й не гадав, що дехто має пуп, а дехто ні. Підслухавши ці слова, чоловіки та жінки звели брови та звеліли хлопцеві пояснити, що він має на увазі. Той довго крутив, плутався, та врешті виклав усю правду. Гадав, родичі сполошилися через те, що він звів це гарненьке дівча з однією сережкою, але скоро дізнався, що причиною занепокоєння став пупок.

Жінці-політниці доручили вивідати, чи правду сказав парубійко. Наступного дня вона закликала Пілат до себе в халупу.

— Ляж-но, — сказала жінка, — бо я маю щось перевірити.

Пілат лягла на солом’яну лежанку.

— А тепер задери поділ сукні, — наказала жінка. — Вище. Ну ж бо. Ще вище.

А тоді зненацька витріщилася й прикрила долонею рот.

— Що таке? Що сталося? — рвучко сіла Пілат й зиркнула на себе, чи не повзає по ногах яка змія чи отруйний павук.

— Нічого, — відповіла політниця. І, помовчавши, спитала: — Дитино, де твій пуп?

Досі Пілат навіть не чула слова «пуп», то й не зрозуміла, про що йдеться. Глянула на свої ноги, розкинуті на сіннику.

— Пуп? — перепитала вона.

— Та ти ж знаєш! Ось він.

Жінка задерла свою одежину та спустила з опасистого черева Гумку спортивних штанів. Пілат угледіла посередині живота ямку з вузликом шкіри, схожу на лійку, на невеличкі вири біля берегів річки. Таку саму штуку мав і Мейкон. Мав пупа. А Пілат не мала. Він пісяв стоячи. Вона — навпочіпки. Він мав чоловіче — як у коня. Вона мала жіноче — як у кобили. Його груди були пласкі, з двома сосочками-ґудзичками. Її — з сосками, як у корови. Мейкон мав на животі вузличок. Пілат не мала. Їй здавалося, що це ще одна відмінність між чоловіками й жінками. Хлопчина, з яким вона пішла до ліжка, теж мав пупок. А досі Пілат не бачила іншого жіночого живота, крім свого. Тепер, спостерігши жах в очах цієї політниці, вона втямила, що щось не все гаразд, коли нема пупа.

— А нащо він? — спитала Пілат.

— Він... — ковтнула слину жінка, — він... його мають люди, що народилися по-природному.

Дівчина не збагнула змісту цих слів, зате добре зрозуміла суть розмови, яку пізніше мала з політницею та ще кількома жінками в таборі. Пілат мусить їх покинути. Їм дуже шкода, вони її люблять, вона дуже хороша робітниця, велика поміч усім. Але все одно їй доведеться піти геть.

— Це через мій живіт?

Жінки промовчали. Лише втупили очі в землю.

Пілат покинула їх, маючи більше грошей, ніж їй належало, бо робітниці не хотіли, щоб вона сердилася. Гадали, що, розсерджена, Пілат може якось наробити їм лиха. І жаліли її, і боялися знатися з чимсь таким, що не Бог створив.

Пілат пішла. Знову намірилася до Віргінії. Маючи досвід збирати врожай гуртом, вона шукала або політників, або жінок, що йшли на місця сезонних робіт своїх чоловіків — цеглярів, металістів, докерів. За три роки праці на полях вона бачила чимало таких жінок, що, навантаживши свої пожитки на візки, прямували до міст. Туди, де потребують чорношкірих на різні роботи, які можна виконувати тільки тоді, коли дозволяє погода. Працедавці були проти того, щоб у міста приходили ще й негритянки; не хотіли, щоб тут усе залила повінь чорних злидарів-поселенців; та ці жінки все одно прибували, наймалися служницями й поденницями на приміських фермах і поселялися там, де було безплатне або дуже дешеве проживання. Сама Пілат не хотіла постійної роботи в місті. Всі її зустрічі з неграми — підприємцями й торговцями в цих містечках Середнього Заходу, були прикрі. Дружинам цих ділових людей не подобалися її розколихані, нічим не стримувані груди під одягом, й вони казали це дівчині в очі. Чоловіки ж бачили немало обірваних негренят, однак Пілат досягла вже такого віку, що через неї могли вскочити в халепу. Зрештою, їй праглося мандрувати.

Кінець кінцем її взяли з собою якісь збирачі-політники. Йшли додому, зупинялися то тут то там на якийсь тиждень, де лиш могли знайти заробіток. І знову Пілат пішла з чоловіком до ліжка, і знову її вигнали. Ось тільки цього разу не було ввічливого твердого наказу, не було й щедрої пайки заробленого. Ці люди просто покинули дівчину одного дня, вирушили, коли вона купувала нитки в місті. Повернувшись до табору, застала згасле вогнище, мішечок з камінцями та спертий на дерево підручник географії. Прихопили з собою навіть її цинковий кухлик.

Пілат зосталася з шістьма мідними пенні, п’ятьма камінцями, підручником географії та двома шпульками грубих чорних ниток N 30. Тепер, і то негайно, слід було вирішувати: чи добиратися до Віргінії, чи осісти в місті, де, мабуть, доведеться носити взуття. Вибір випав на друге, аби було легше здійснити перше. З усіма своїми пожитками вона повернулася до містечка. Тут чорношкірі жінки працювали переважно у двох закладах: у пральні та в готелі — чи то пак борделі — по той бік вулиці. Пілат вибрала пральню. Увійшовши, спитала трьох дівчат з руками по лікті у воді:

— Чи можна тут переночувати?

— Тут нікого не впускають на ніч.

— Я знаю. То можна чи не можна?

Вони знизали плечима. Наступного ранку Пілат найняли пралею за десять центів на день. Тут вона працювала, харчувалася, ночувала й заощаджувала центик до центика. Її мозолясті по роках праці на полі руки тепер розм’якли в милинах. Поки на них не наросла інакша, хоч і така сама тверда та шорстка шкіра пралі, пучки обдиралися від прання й викручування й пускали кров у балії. Якось Пілат мало не зіпсувала цілий жмут простирал, та дівчата виручили її — виполоскали їх іще раз.

Одного дня впав їй в око поїзд, що, пихкаючи, сунув із міста.

— Куди він їде? — спитала Пілат.

— На південь, — відповіли дівчата.

— Скільки коштує квиток?

— Це товарняк, — засміялися вони. — Тільки два пасажирські вагони, і чорношкірим туди зась.

— А що робити чорношкірим, коли їм треба кудись добратися?

— Вважається, що їм нікуди не треба добиратися. Негри Ідуть возом. Спитай у платній стайні, коли буде наступний фургон. Конюхи завжди наперед знають, коли хтось має від’їжджати.

Пілат так і зробила. Наприкінці жовтня, ще перед холодами, вирушила до Західної Віргінії. Недалекий світ, якщо вірити підручнику географії. Приїхавши на місце, дівчина усвідомила, що не знає, в якій частині штату шукати родичів. Тут було дуже багато негрів, більше, ніж вона досі побачила. З ними Пілат полегшало, й цю полегшу вона відчувала все своє життя.

Коли Пілат питали, як її звати, вона завжди подавала лише ім’я. Прізвище різало людям вуха. А тепер змушена була розпитувати, чи хто знає родину Дедів. Люди супилися й відказували: «Та ні, не доводилося таких знати».

У вірґінському містечку Калпепері Пілат влаштувалася прати білизну в готелі. Там вона дізналася, що на острові, неподалік морського берега, є поселення фермерів-негрів. Вони вирощують овочі, тримають худобу, женуть віскі й торгують тютюном. Шановані іншими неграми, самодостатні, остров’яни неохоче водяться з ними. Дістатися острова можна лише на човні. У неділю Пілат вмовила перевізника доправити її туди, коли скінчить роботу.

— А нащо тобі туди? — спитав він.

— Хочу там працювати.

— Там не попрацюєш.

— Чому?

— Бо ті люди тримаються вкупі й не приймають чужих.

— Перевези мене. Я заплачу.

— Скільки даси?

— П’ять центів.

— Боже пресвятий! Вже їдемо. Будемо там о пів на десяту.

На острові було зо тридцять родин. Пілат запевнила, що не боїться роботи. Сказала також, що їй не до вподоби жити на материку, в місті, де не дають волі. Її прийняли. Три місяці вона копала, орала, садила, рибалила й допомагала гнати віскі. Одного слід було остерігатися — показувати живіт. Уже шістнадцятирічна, вибрала собі коханця з однієї тамтешньої сім’ї й подбала, щоб він ніколи не бачив при світлі її живота. Пілат постаралася завагітніти і, на превеликий подив остров’янок, твердо впевнених, що їхні чоловіки найбажаніші на світі, — тим-то й там одружувалися переважно поміж собою, — відмовилася вийти за молодика, хоч він її дуже хотів. Боялася, що не вдасться вічно ховати своє черево від чоловіка. Побачивши гладеньку шкіру, він повівся б, як і всі інші. Люди чудувалися з її рішення. Добре, що ніхто її не проганяв. Оберігали Пілат, давали їй тим легшу роботу, чим ближче було до пологів. Коли родилася дівчинка, дві повитухи були надто зайняті тим, що діялося між ногами, щоб звернути увагу на гладенький, як м’яч, породіллин живіт.

Перш за все положниця подивилася, чи має новонароджена пупок, і втішилася, побачивши його. Знаючи, як їй давали ім’я, носячи папірчик з ним у дармовисі, Пілат, коли минуло дев’ять днів, попросила одну жінку принести Біблію. Їй сказали, що на острові є збірник гимнів, але Біблії немає. Щоб піти на службу Божу, доводилося переправитися на материк.

— Чи не порадите мені якогось гарного імени, що є в Біблії? — спитала Пілат.

— Ой, та їх безліч, — відповіли їй і назвали зо два десятки імен, з яких молода мама вибрала Ребекку та скоротила до Реби.

Одразу після пологів до Пілат прийшов її тато. Народивши дитину, вона була сумна, пригнічена й самотня. Ребиному батькові заборонили відвідувати породіллю, поки вона ще «не зцілилася», тож довелося перебути години похмурої самоти, крім радісних — у забавах з немовлям. Дуже виразно тато сказав: «Співай, співай, — а тоді сперся на підвіконня й попередив: — Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Пілат зрозуміла все. Спів, який у неї був пречудовий, тут же розігнав смуток. Тато звелів їй повернутися до Пенсильванії й забрати останки чоловіка, якого вони з Мейконом убили. І не важило, що Пілат ані пальцем не торкнула жертви. Сестра стала братовою співучасницею, бо тоді вони ще були одним тілом і душею.

Коли Ребі минуло півроку, Пілат попрохала бабусю доглянути онуку й подалася до Пенсильванії. Люди відраджували її від цієї подорожі, бо наближалася зима, але Пілат не послухалася їх.

За місяць вона повернулася з мішком. Нікому не казала, що в ньому. Долучила його до підручника географії, камінців і двох шпульок ниток.

Коли дитині минуло два роки, Пілат охопив неспокій. Той підручник поставив на ній печать принуки волочитися країною, ступати на всі ці рожеві, жовті, блакитні й зелені штати. Вона покинула острів і пустилася в мандри на двадцять з гаком років, аж поки Реба народила дитя. Ні одна місцина не зрівнялася з островом. Там у неї був один-єдиний тривалий любовний зв’язок. Пілат шукала іншого чоловіка, та ні один ніколи не дорівняв до цього остров’янина.

З часом вона перестала перейматися своїм животом і вже не крилася з ним. Дійшла висновку: хоч мужчини грають безруких, безногих, горбатих, сліпих, п’яних жінок, грають немовлят, монашок і монахів, хлопчиків, овець, собак, кіз, грають всяку всячину й навіть один одного, навіть підхожі до цього діла рослини, та все одно ці ґвалтівники бояться грати її — жінку без пупа. Хололи, уздрівши черево на подобу спини, втрачали всю чоловічу міць, немічніли, кам’яніли, коли Пілат було оголювалася й ішла просто на них, навмисне виставляючи напоказ живіт — гладесенький як коліно.

— Що ти за одна? Русалка чи хто?! — скрикнув якось один із них, кинувшись по свої шкарпетки.

Її цуралися. Мало того, що безрідна, Пілат ще й порізнилася зі своїм людом. Зазнала сякого-такого щастячка на острові, та все інше було під забороною: рівний шлюб, щира дружба, спільна віра. Чоловіки супилися, жінки шушукалися й ховали дітей позад себе. Навіть мандрівний цирк не взяв би Пілат, бо її химерній рисі бракувало дуже важливого — ґротескности. Та й справді, на що там було дивитися! Номер з її ґанджем, хай навіть рідкісним і страховинним, мав би на арені цілковитий провал. Щоб цікавість породила драму, було треба інтиму, пліток, та й часу теж.

Кінець кінцем Пілат перестала таїти образу. Хоча й дуже мало освічена, та зовсім не тупа, усвідомивши, яке її становище у світі тепер і що так воно вже й буде, жінка відкинула всі засади, яких досі навчилася, й почала з нуля. У першу чергу обстригла волосся, щоб уже ніколи не мати з ним мороки. Тоді спробувала вирішити, як жити далі й що в житті найважливіше. Коли я весела, коли сумна? Яка між цим різниця? Що мені треба знати, щоб виживати? Що на цім світі правдиве? Її думки ходили кривими дорогами, манівцями, деколи виходили на глибини, а деколи на одкровення трирічної дитини. За час цих наполегливих пошуків істини її намагання увінчалося висновком: у смерти немає нічого жахливого (Пілат часто говорила з небіжчиками), отже, не варто її боятися. Маючи таке переконання, співчуваючи, нехай і збоку, знедоленим, Пілат дозріла й — завдяки здобутому чи запозиченому досвіду — сяк-так втримувалася в рамках складного світу, розшарованого на верстви чорношкірих людей. Її одяг прикро вражав, зате на противагу — вона шанувала особисте в кожній людині, а таке ставлення весь темношкірий люд дуже цінував.

Пілат мала звичку дивитися людям просто в очі. У ті часи негри вважали таку поведінку верхом нечемности, прийнятну тільки поміж дітей і з дітьми, та ще хіба з покидьками суспільства. Зате вона ніколи не обмовлялася нечемним словом. У її жилах текла пальмова олія, тож Пілат ніколи не починала розмови, — у справі чи просто так, — не запропонувавши гостеві перекусити чим хата багата. Вона сміялася, але ніколи не усміхалася, і до 1963 року, коли їй було шістдесят вісім літ, не пролила жодної сльози, відколи Серс принесла їй на сніданок вишневе варення.

Свідомо нехтуючи правилами поведінки за столом, засадами гігієни, вона натомість дуже зважала на стосунки між людьми. Оці дванадцять років в окрузі Монтур, де до дівчинки ласкаво ставилися батько та брат і де її обов’язком було доглядати живність на фермі, навчили її хороших манер. Кращих, ніж у тих чоловіків, що обзивали її русалкою, і в тих жінок, що замітали за нею сліди чи чіпляли дзеркальця на її двері.

Пілат була вроджена знахарка. Давала собі раду з посвареними пияками, забіякуватими жінками, подеколи ставала посередницею в замиренні, й воно було тривкіше, ніж зазвичай буває, бо замирював хтось зовсім інший, ніж ці люди. А найважливіше — Пілат слухалася великого наставника — свого батька, який час від часу являвся їй і давав поради. Відколи народилася Реба, він приходив одягнений уже не в тому, в чому був на краю лісу й у печері, коли Пілат з братом покинули дім Серс. Не в комбінезоні, не в тяжких черевиках, як було тоді, коли його застрілили. Тепер навідувався в білій сорочці з блакитним коміром і в коричневій гострокінцевій шапці, босоніж. Носив зв’язані шнурками черевики через плече. Мабуть, тому, що боліли йому ноги. Все потирав пальці на них, коли сидів біля доччиного ліжка чи на ґанку, коли спочивав, спершись на самогонний апарат.

Пілат гнала самогон, робила вино й так заробляла на хліб і до хліба. Той заробіток давав їй дедалі більшу свободу, ніж усякий інший може дати біднячці, яка не хоче торгувати своїм тілом. Ставши дрібною торговкою спиртним у негритянському кварталі міста, вона лише зрідка мала клопіт з полісменами й шерифом, бо не дозволяла нічого такого, що звичайно буває у винярнях. Ніяких жінок, ніяких азартних ігор. Пілат частіше забороняла, ніж дозволяла своїм клієнтам випивати куплене тут, на місці. Виробляла та продавала. Й усе.

Коли Реба підросла та стала жити від оргазму до оргазму й угомонилася тільки на час — щоб народити Агар, Пілат вирішила, що, мабуть, пора змінити спосіб життя. Не через Ребу, яку цілком задовольняло таке життя, а через внучку. Агар була примхлива. Ще дволітньою вона ненавиділа бруд і безлад. У свої три роки вже набралася марнослав’я та гордости. Вона любила гарний одяг. Хоч Пілат і Реба дивувалися з її забаганок, але радо потурали їм. Маніжили дитину, натомість вона, у віддяку за поблажливість, приховувала, як могла, що соромиться їх.

Пілат постановила знайти свого брата, якщо він ще живий, бо маленька Агар потребувала сім’ї, родичів, зовсім іншого життя, ніж могли запропонувати їй бабуся й мама. Судячи з усього, що пам’ятала про Мейкона, Пілат вважала, що він відрізняється від сестри. Мабуть, заможний, солідний, надійний, ближчий до людей і речей, які подобались Агар. До того ж, Пілат хотіла помиритися з братом. Спитала батька, де Мейкон, та він лиш потер ноги й похитав головою. Що ж, тоді вона вперше в житті добровільно пішла до поліції, де її послали до Червоного Хреста. Звідти її скерували до Армії порятунку. Там порадили звернутися до Товариства друзів, а вже звідти її повернули до Армії порятунку. Допіру тоді члени-армійці понадсилали листи до своїх командних постів у великих містах — від Нью-Йорка до Сент-Луїса й від Детройта до Луїзіани. У листах було прохання пошукати Мейкона в телефонних довідниках. Там його і знайшла секретарка одного капітана. Пілат чудувалася, що їм це вдалося, а капітан — зовсім ні. Навряд чи знайдеться багато людей із таким прізвищем.

Вони їхали з шиком — одним поїздом і двома автобусами, бо Пілат мала купу грошей. Через кризу 1929 року було дуже багато охочих на дешеве саморобне спиртне, тому жінка не потребувала навіть складчини, яку їй зібрали в Армії порятунку. Приїхала з валізами, зеленим мішком, з дорослою дочкою та малою внучкою й побачила, що брат недобрий, негостинний, що нічого не простив і соромиться її. Пілат була б негайно виїхала, якби не братова, що тоді вмирала без любови. Як і тепер, коли Рут сиділа за столом навпроти зовиці та слухала оповідь про історію життя. Пілат навмисне розказувала дуже довго, щоб відвернути думки братової від Агар.

Розділ VI

— Я відвів її додому. Коли я прийшов, вона стояла посеред кімнати. Тож відвів її додому. Жаль було на неї дивитися. Справді жаль.

Дояр знизав плечима. Не хотів говорити про Агар, але інакше годі було домогтися, щоб Гітара заспокоївся й повів мову про щось інше.

— Що ти їй зробив? — спитав Гітара.

— А що я мав їй робити? Ти ж бачив її з м’ясницьким ножем. І ще ставиш мені такі питання?

— Маю на увазі, що ти їй накоїв раніше. Вона зовсім з глузду з’їхала.

— Те саме, що коїш ти жінкам кожні шість місяців. Порвав з нею.

— Не вірю тобі.

— Правду кажу.

— Та ні. Не все кажеш. Було ще щось.

— То, по-твоєму, я брехун?

— Витлумачуй мої слова як хочеш. Цій дівчині болить, і зробив їй боляче не хто інший, як ти.

— Що з тобою, Гітаро? Вже довгі місяці дивишся, як вона пробує мене вбити, а я її й пальцем не торкаю. Тепер сидиш отут і переймаєшся нею. Ні з того ні з сього поводишся, як той коп. Чи як святенник. Останнім часом ти почепив собі німб. Може, й білі шати маєш?

— Що ти хотів цим сказати?

— А те, що маю по зав’язку твого прискіпування. Знаю, що на багато чого ми дивимося інакше. Знаю, що ти вважаєш мене ледарем. Легкодухом, як ото кажеш... Та якщо ми друзі... Я ж не пхаю носа до твоїх справ. Га?

— Так. Не пхаєш.

Минуло кілька хвилин. Дояр потягав пиво, а Гітара сьорбав чайок. Вони сиділи в забігайлівці Мері. Був недільний полудень, кілька днів після останнього замаху Агар.

— Ти не куриш? — поспитав Дояр.

— Ні. Кинув. Тепер набагато краще почуваюся.

Минула добра хвилина, поки Гітара додав:

— І тобі варто б кинути цю звичку.

— Еге ж, — кивнув Дояр, — коли буду й далі водитися з тобою, то таки кину. Облишу курити, пити, шморгатися з дівчатами — геть усе. Житиму потаємним життям і лигатимуся з Хмарочосом.

— Ну, і хто тепер пхає носа до чужого проса? — нахмурився Гітара.

— Та я, — зітхнув Дояр і подивився приятелеві у вічі. — Я. Хочу знати, навіщо ти минулого Різдва волочився з Хмарочосом.

— Він мав клопіт. Я допоміг йому.

— І це все?

— А що ще?

— Не знаю, що ще. Зате знаю, що тут є ще щось. Якщо це не для моїх вух — гаразд, так і скажи. Щось із тобою діється, і я хочу знати, що саме.

Гітара не відповів.

— Гітаро, ми здавна дружимо. Знаєш про мене все. Можу тобі все сказати про себе. Хай яка різниця між нами, та я знаю, що тобі можна довіряти. Але з якогось часу наша дружба — як вулиця з одностороннім рухом. Розумієш, що я маю на увазі? Я кажу тобі все, а ти мені — нічого. Вважаєш, що я не гідний довіри?

— Не знаю, гідний ти чи ні.

— А ти випробуй мене.

— Не можу. Тут замішані інші люди.

— То не треба про них. Про себе скажи.

Гітара задивився на приятеля. «Мабуть, — подумав, — мабуть, тобі можна довіритися. Мабуть, і ні, але я все одно ризикую, бо котрогось дня...»

— Гаразд, — обізвався він, — але знай: все, що я розкажу тобі, не сміє піти далі. Якщо проговоришся комусь, то тим самим накинеш мені петлю на шию. Ти й далі цікавий знати?

— Так.

— Ти певен цього?

— Певен.

Гітара долив у свою чашку гарячої води та якийсь час дивився на чаїнки, що кружляли й помалу осідали на дно.

— Гадаю, — сказав він, — ти знаєш, що час від часу білі вбивають чорних, а багато хто похитує тоді головою та примовляє: «Ая-яй, як не соромно! Встид і ганьба!».

Дояр звів брови. Гадав, що приятель утаємничить у свої справи, а той знову сів на свого коника — расові проблеми. Гітара говорив повільно, зважував кожне слово. Здавалося, що він прислухається сам до себе.

— А я не можу лише прицмокувати та примовляти: «Ой, який жах!». Мушу щось робити. Єдине, що лишилося робити, — це підтримувати рівновагу, провадити рівний рахунок. Кожний чоловік, кожна жінка, кожна дитина — це п’ять-сім поколінь майбутніх нащадків. Отже, кожна смерть — це смерть п’яти-семи поколінь. Їх не спинити, цих негідників, що вбивають нас, намагаються позбутися нас. І кожного разу, коли їм таланить, вони позбуваються п’яти-семи поколінь. А я підтримую рівний рахунок.

Є братство. Воно складається з кількох чоловік, охочих до ризику. Вони нікого не зачіпають першими. Байдужі, як двері. Та коли білі вбивають негреня, негритянку чи негра й оті хвалені суди не карають убивць, тоді це братство вибирає навмання подібну жертву й розправляється з нею подібно, якщо таке можливо. Якщо негра повісили, то й братчики вішають. Якщо негра спалили, то й вони палять; якщо негритянку зґвалтували й замордували, то й вони ґвалтують і мордують. Якщо можуть. Якщо ж не можуть розправитися точнісінько так само, то стараються, аби було якнайподібніше. Називають себе «Сім днів», їх семеро. Завжди семеро й тільки семеро. Якщо хтось із них помре, чи покине їх, чи буде нездатний до такої діяльности, то вони приймають когось іншого. Не відразу, бо вибір вимагає часу. А вони ніколи й не квапляться, час — їхній козир. Перегодити, перетривати... Не нарощувати числа членів, бо тоді була б небезпека, що все викриється. Вони не пишуть своїх імен у виходках, не похваляються перед жінками. Час і мовчання. Це їхня зброя, тож вони діятимуть завжди.

Все почалося 1920 року, коли вбили рядового з Джорджії, а перед тим оскопили його. Ще й осліпили цього ветерана, що повоював у Франції й повернувся з Першої світової. Тоді-то й постало це братство. Я один із братчиків.

Весь час, коли Гітара говорив, Дояр сидів тихо. Тепер його тіпало й морозило.

— Ти... ти вбиватимеш людей?

— Не людей. Білих.

— За що?

— Я вже сказав, за що. Так треба, так має бути. Належить підтримувати рівний рахунок.

— А якщо не робити цього? Якщо лишити все, як є?

— Тоді світ буде зоопарком, а я не зможу в ньому жити.

— Чому ви не переслідуєте тих, що вчинили злочини? Чому вбиваєте невинних людей? Чому не вбивць?

— Нам все одно, хто скоїв злочин. Кожен із них може це зробити. Тож ми вибираємо одного з них. Немає невинних білих, бо кожен із них — якщо й не фактичний вбивця негрів, то потенційний. Гадаєш, їх згіршив Гітлер? Таж вони тільки тому вважають його біснуватим, що їм довелося піти на війну. Гітлер — звичайна, нормальна біла людина. Він убивав євреїв і циган, бо не мав нас. Чи ти бачив, щоб куклукскланівці обурювалися ним? Не бачив і не побачиш.

— Але ж люди, що лінчують і каструють, — це схибленці, Гітаро. Схибленці.

— Щоразу, коли хтось зробить таке одному з нас, кажуть, що це справа рук схибленця або розумово відсталого. Це те саме, що назвати його, скажімо, п’яним чи замороченим наркотиками. Чому ти ніколи не станеш виколювати людям очі й розбивати голови, хай навіть будеш п’янющий як чіп чи по горло напханий наркотиками? Чому ніколи не станеш таким схибленцем? Більше того, чому негри, найсхибленіші, найтупіші в усій Америці люди, не докочуються до такого збоченства? Білі люди — ненормальні. Вся їх раса — ненормальна. Дуже важко взяти гору над ворогом-збоченцем.

— Ну а ці, нормальні? Декотрі білі жертвують собою заради чорних. Справді йдуть на жертви.

— Це означає лише те, що таких нормальних — один-два. І їм не вдасться покласти край вбивствам. Нехай цих добряків і вражає насильство, та нічого вони з ним не вдіють. Ці білі можуть навіть виступати публічно проти, та їм не спинити вбивць. Можуть навіть жертвувати собою, проте чорних все одно вбиватимуть. Отже, й ми вбиватимемо.

— Ось тут помиляєшся. Таких білих не один-два. Їх багато.

— Та невже? Дояре, якби Кеннеді напився до чортиків і нудився, сидячи біля печі десь у Міссісіпі, то неодмінно приєднався б знічев’я до натовпу, що лінчує чорношкірого. При таких обставинах виплила б наверх ота ненормальність. А я одне знаю: хай який буду п’янющий, хай який знудьгований до блювоти, та ніколи не приєднаюся до лінчувальників. Знаю, що й ти не приєднаєшся, ані жодний негр — знайомий мені чи незнайомий. Ніколи. Нізащо на світі не вийду знічев’я з дому, щоб випустити бебехи першому стрічному білому. А білі саме так і чинять. Причому не задля зиску, який вони майже завжди ставлять за мету. Задля забави. Збоченці.

— Ну а... — Дояр спробував пригадати когось із білих, що безперечно допомагав неграм. — А Швайцер? Альберт Швайцер. Він теж пішов би на лінчування?

— І не завагався б. Плювати йому на тих африканців. Йому все одно — люди вони чи щури. Він діяв так, як у лабораторії: випробував себе й довів, що може ставити експерименти не на собаках, а на людях.

— А як тобі Елеонора Рузвельт?

— Про жінок я нічого не знаю. Не знаю, на що вони здатні, зате дуже добре пам’ятаю одну картинку з білими мамунцями. Піднімають понад голови своїх діточок, щоб ті добре бачили, як на дереві горять негри. Гадаю, що й місіс Рузвельт повелася б так само. А про містера Рузвельта — не гадаю, а знаю. Якби його завезти в тому інвалідському візку до якогось запилюженого містечка в Алабамі й дати дрібку тютюну, шахівницю, крапельку віскі й шнурок у руки, то й цей містер лінчував би. Кажу тобі: коли складуться обставини, то всі білі підуть на таке. А ми, при таких самих обставинах, — не підемо. Отже, немає значення, що деякі з них не вбивають. Я слухаю. Читаю. І тепер я певен, що вони вже себе пізнали. Знають, що вони ненормальні. Їхні письменники й митці стверджують це вже віддавна. Кажуть читачам і глядачам, що ті схиблені й розбещені, й називають це трагедією. В кіно це називається пригодою. Саме цю розбещеність вони хочуть показати природною, гідною похвали. А вона не така. Це хвороба в їхній крові, в будові хромосом.

— Сподіваюся, ти зможеш це довести. Науково.

— Не зможу.

— А мав би довести, перш ніж пускатися на такі вчинки.

— А вони хіба доводять щось науково, перш ніж убивати нас? Ні. Вони спершу вбивають, а тоді намагаються знайти наукове обґрунтування нашої смерти.

— Постривай, Гітаро. Якщо вони такі лиходії й такі збоченці, як кажеш, то чому ти хочеш бути схожим на них? Ти б не хотів бути кращим від них?

— А я і є кращий.

— Але ж ти робиш те, що роблять найгірші з них.

— Так, але я розсудливий.

— Розсудливий? Як це розуміти?

— По-перше, я роблю це не задля забави. По-друге, не маю на меті здобути владу, славу, не маю на меті заволодіти землею чи грішми. По-третє, я ні на кого не маю ненависти.

— Не маєш ненависти? Це неможливо!

— А ось і можливо. Мені бридко таке робити. Я боюся це робити. Дуже важко йти на таке, коли ти не маєш ненависти, коли ти не п’яний, не заморочений наркотиками й не таїш зла до вибраної жертви.

— Не розумію, яка користь із цього. Ніяк не втямлю.

— Я вже тобі сказав. Йдеться про числа. Про рівновагу. Про відношення. А ще — про країну, землю.

— Не розумію тебе.

— Земля просякла кров’ю чорношкірих людей. А ще раніше — кров’ю індіанців. Білих уже ніяка сила не вилікує. Якщо все буде так, як було досі, то не зостане ні одного з нас, а тим, що зостануть, забракне землі. Отже, має бути рівний рахунок.

— Але ж їх більше, ніж нас.

— Хіба що на Заході. Так чи сяк, а рахунок не може зростати на їхню користь.

— Ви б мали хотіти, щоб кожен знав про це братство. Тоді, може, й припинилися б безчинства білих. Навіщо ця секретність?

— Щоб нас не спіймали.

— І про вас не можуть знати навіть негри? А їм же потрібно дати надію, хіба ні?

— Ні.

— Чому ні?

— Через зраду. Нас можуть зрадити.

— То хай знають вони, білі. Хай знають про вас, як про мафію, як про ку-клукс-клан. Хай бояться, то й поводитимуться по-людському.

— Мелеш дурниці. Хіба так буває, що одні знають, а інші не знають? Крім того, ми не такі, як вони. Всі мафіозі ненормальні. Так само й куклукскланівці. Перші вбивають задля грошей, другі — задля розваги. Мають величезні зиски, мають протекцію. Ми не маємо. Йдеться не про те, щоб інші люди знали про нас. Ми нічого не кажемо нашим жертвам, хіба що шепочемо на вухо: «Твій день настав». Вся перевага нашої діяльности — в потайності, в нерозголошенні. Ніхто з нас не відчуває неприродної потреби обговорювати наші дії, розповідати про них. Ми не обговорюємо подробиць. Ми просто дістаємо завдання. Якщо негра вбито в середу, то завдання дістає братчик Середа. Якщо ж убивство сталося в понеділок, то справу доручають Понеділку. І ми просто повідомляємо один одного, коли виконуємо завдання. Не описуємо, як це було, не кажемо, хто це був. А якщо хтось має такої діяльности аж по зав’язку, як ото страховий аґент Роберт Сміт, то він радше накладе на себе руки, ніж здуру зізнається. Як ото Портер. Він геть зламався. Братчики вже подумували були замінити його кимсь іншим. Але Портер потребував лише перепочинку. Тепер з ним усе гаразд.

Задивившись на приятеля, Дояр відчув, як тілом пробіг довго стримуваний спазм.

— Я не можу такого сприйняти, Гітаро.

— Знаю.

— Забагато цього всього, як на мене. Недобре воно.

— Що саме?

— По-перше, ти можеш попастися поліції.

— Цілком можливо. Але коли мене спіймають, то я попросту згину раніше, ніж належало б. Як я помру й коли — мені це байдуже. Мені не байдуже одне — за що я помру, для чого я живу. Коли я попадуся їм у лапи, то мене засудять за один-два злочини. Аж ніяк не за всі. Й усе одно залишаться ще шість братчиків — днів тижня. Ми вже віддавна діємо. І, повір мені, діятимемо ще дуже-дуже довго.

— Ти не маєш права оженитися.

— Не маю.

— Не можеш мати дітей.

— Не можу.

— І що це за життя?

— Я ним задоволений.

— У ньому немає любови.

— Любови? Немає любови?! Ти що, не слухав мене? Все, що я роблю, — не з ненависти до білих, а з любови до нас. З любови до тебе. Усе моє життя — любов.

— Чоловіче, ти з глузду з’їхав.

— Так вважаєш? То скажи мені: оці євреї, що перебули концентраційні табори, полюють на нацистів з ненависти до тих чи з любови до мертвих євреїв?

— Це не одне й те саме.

— Тільки тому, що євреї мають гроші й засоби пропаганди.

— Не тільки. Євреї віддають нацистських злочинців до суду. А ви вбиваєте, причому не вбивць. Розправляєтеся з невинними людьми.

— Я вже тобі сказав, що немає...

— У такий спосіб лиху не зарадиш...

— Дояре, ми бідні люди. Я працюю на автозаводі. Решта наших людей ледве зводить кінці з кінцями. Де гроші, де підтримка від держави? Хто допоможе нашій справедливості? Ти кажеш, євреї віддають злочинців до суду. А ми хіба маємо суд? Чи є хоча б один суд у цій країні, у якому присяжні покарають білих винуватців? Дотепер є місця, де негр не може свідчити проти білого. Там суддя, присяжні й весь суд мають узаконене право не брати до уваги всього, що скаже чорношкірий. А це означає, що чорну людину визнають жертвою злочину тільки тоді, коли це ствердить біла людина. Тільки тоді. Якби було щось подібне до справедливости на судових розглядах справ про білих придурків — убивць негрів, то не було б «Семи днів». Але справедливости немає, тому ми й діємо. Без грошей, без підтримки, без костюмів, без газет, без сенаторів, без лобістів. І без якихось ілюзій!

— Ти говориш зовсім як той рудоголовий негр, що звався Ікс. Чому б тобі не підтримати його й не назвати себе Гітарою Іксом?

— Ікс чи Бейнз — яка різниця? Чхати я хотів на імена й на прізвища.

— Ти не розумієш, що він хотів сказати. Хотів дати зрозуміти білим людям, що він не приймає свого рабського прізвища.

— Мені байдужісінько до того, що знають чи й кажуть білі. До того ж я приймаю своє ім’я. Це частина мене самого. Гітара — це моє справжнє ім’я, Бейнз — прізвище мого рабовласника. І мені досить цього. Рабські імена не цікавлять мене. Хвилює мене — рабський статус.

— І через вбивства білих людей цей статус зміниться?

— Гадаю, що так.

— А чи зміниться й мій рабський статус?

— А хіба ні? — всміхнувся Гітара.

— Та ні, чорт візьми! — спохмурнів Дояр. — Невже я довше житиму тільки через те, що ви всі читаєте газети й потім влаштовуєте засідки на бідних білих стариганів?

— Річ не в тім, щоб ти довше жив. Річ у тім, як і чому ти живеш. Йдеться про те, щоб твої діти могли плодити дітей. Про те, щоби створити світ, у якому білі люди добряче задумуватимуться, перш ніж лінчувати.

— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене.

— Ми не вбиваємо негрів.

— Та послухай самого себе! Негрів! Не Дояра. Ти не сказав: «Я не зможу й пальцем торкнути тебе, Дояре». Ти сказав: «Ми не вбиваємо негрів». Чоловіче, це — паскудство. А може, ви таки зміните ваші правила гри?

— «Дні» є «Дні». Так повелося вже здавна.

Дояр задумався.

— Чи є поміж вас молоді члени? Невже всі старі? Чи ти один-єдиний молодий?

— Навіщо питаєш?

— Бо молодь схильна змінювати правила.

— Ти переймаєшся собою, Дояре? — розвеселився Гітара.

— Ні. Насправді ні, — Дояр відклав сигарету й потягся за ще одною. — Скажи мені, котрий твій день.

— Неділя. Я недільний братчик.

— Приятелю, я боюся за тебе, — Дояр потер кісточку своєї коротшої ноги.

— Дивна річ. Я теж боюся за тебе.

Розділ VII

Люди, що осіли посеред суші, знають свою місцину. Знають, що десь у Вайомінґу тече струмок Біттер чи річка Павдер, що Велике Солоне озеро у штаті Юта — це замінник моря й доводиться задовольнятися бережком, набережною і пляжем, бо годі їх назвати узбережжям. Не маючи моря, ці люди лише зрідка мріють про мандрівки. Натомість тих, що живуть біля Великих озер, бентежить це місце на краю суші — кордоні держави, але не узбережжі. Довго пробувають тут, певні того, як і всі приморські жителі, що звідси, з границі, може бути тільки безповоротний виїзд чи втеча. Та ці п’ять Великих озер, які ріка Святого Лаврентія напоює споминами про море, — самі посеред суші, дарма що мандрівна ріка поєднує їх із Атлантикою. Коли люди з озерного краю доходять до такого розуміння, їх охоплює гостре бажання виїхати звідси. Ця мрія не дає спати, нема куди від неї подітися. Це може бути прагнення бачити інші вулиці, інші промені сонця. Чи бути оточеним чужинцями. Або навіть почути клацання дверного замка за своєю спиною.

Дояр прагнув почути клацання замка. Хотів відчути, як за плечима зачиняються важкі білі двері дому на Нелікарській вулиці, знати, що це вже востаннє чути, як заскочка замка лунко ввігналася в паз.

— Все належатиме тобі. Все. Будеш вільний. Гроші — це свобода, Мейконе. Іншої свободи немає.

— Знаю, тату, знаю. Але все одно мушу виїхати. Я не покину країни. Просто хочу бути на своїм хлібі. Знайти роботу, жити, як сам захочу. Ви почали таке життя шістнадцятилітнім. Гітара — сімнадцятилітнім. Усі. А я й досі мешкаю вдома, працюю у вас. Не тому, що розстарався цієї роботи, а тому, що я — ваш син. А мені вже поза тридцять.

— Я потребую тебе тут, Мейконе. Якщо вже виїжджати, то треба було це зробити років п’ять тому. А тепер я став залежний від тебе.

Мейконові-старшому було важко просити, однак старався, як міг.

— Лише рік. Один рік. Дайте мені грошей на цей час і відпустіть. Коли повернуся, працюватиму рік задурно й таким чином віддам позичку.

— Сину, річ не в грошах. Йдеться про те, щоб ти був тут і доглядав усе добро. Усе те, що я залишу тобі. Щоб ти знав, як з цим давати собі раду.

— Дайте мені зараз частку цього добра, коли я її потребую. Не будьте, як Пілат, що сховала спадок у зелений мішок і підвісила так, що ніхто не має туди доступу. Не змушуйте мене чекати, доки...

— Що ти сказав?

Раптово, як старий пес випускає з зубів капці, занюшивши сире м’ясо, так і батько скинув прохальний вираз із свого лиця й роздув ніздрі з цікавости.

— Я сказав: дайте мені частку...

— Ні. Не те. Про Пілат і її мішок.

— Ага. Її мішок. Та ви його бачили, хіба ні? Зелений такий, підвісила його до стелі. Називає його своїм спадком. У кімнаті не перейдеш від стіни до стіни, не стукнувшись головою об нього. Чи пам’ятаєте цей мішок?

Мейкон-старший часто закліпав очима, однак опанувався й відповів:

— Моя нога ніколи не ступала в дім Пілат. Одного разу я заглянув туди, але там було темно. Я не побачив нічого, що звисало зі стелі. Коли востаннє ти бачив той мішок?

— Може, дев’ять або десять місяців тому. А в чому річ?

— Ти гадаєш, він і досі там?

— Чому б не мав там бути?

— Ти сказав, що він зелений. Ти певен цього?

— Угу, зелений. Як трава. А що таке? Що вас непокоїть?

— Пілат сказала тобі, що це її спадок, га? — усміхнувся Мейкон, але так роблено, що Дояр заледве розпізнав у цій Гримасі усмішку.

— Ні. Не вона. Це Агар сказала. Я йшов через кімнату до... е-е-е... від стіни до стіни. Я досить високий, щоб зачепити той мішок головою. Ото я вдарився й набив ґулю. Коли я спитав Агар, що в ньому, відповіла: «Спадок Пілат».

— І ти набив ґулю на голові?

— Ага. Наче цеглою. Що хочете робити? Судитися з нею за той спадок?

— Ти вже полуднував?

— Тепер пів до одинадцятої, тату.

— Піди до Мері. Замов там дві порції свинини на рожні. Зустрінемося в парку навпроти «Милосердя». Там попоїмо.

— Тату...

— То йди. Роби, що я тобі сказав. Іди ж бо, Мейконе.

Вони зустрілися в невеликому парку навпроти лічниці «Милосердя», повному дерев, голубів, білок, псів, студентів, пияків, дітей і секретарок. Два темношкірі сиділи на залізній лавці, трохи осторонь найлюднішого місця, але не на краю парку. Обидва були гарно вдягнені, надто гарно, щоб їсти свинину з паперових тарілочок, але цього теплого вересневого дня таке здавалося природним, в ідеальній злагоді з настроєм, який тут панував.

Дояра зацікавило батькове зворушення, але не занепокоїло. Дуже вже багато чого діялося та змінювалося. Крім того, він знав: хай із якої причини Мейкон-старший крутиться й зиркає на всі боки, чи нема нікого поблизу, все одно йтиметься про щось потрібне йому. Не синові. Тепер Дояр міг подивитися на батька холодно та безпристрасно, відколи сів у поїзд і вислухав сумну-сумну материну пісню-оповідь. І досі у вухах лунали її слова: «Яке тобі було лихо від того, що я стояла на колінах?»

У глибині душі, десь там, де ховалося серце, Дояр почувався іграшкою в чужих руках. Якимсь чином усі його використовували чи то для чогось, чи то як щось. Вимудровували, кожне на свій копил, різні ролі для Дояра, робили з нього предмет своїх мрій про багатство, кохання і страждання. Все, що вони звершували, було начебто й на його користь, однак він не потребував ані крихти з тих діянь. Колись давно була довга бесіда з батьком, і після неї син віддалився від матері. А тепер, відверто поговоривши з матір’ю, дізнався одне: ще перед народженням, перед тим як нервові закінчення плода сформувалися в материнському лоні, той плід став причиною суперечок і боротьби. А тепер жінка, яка запевняла, що кохає Дояра понад життя — її життя, насправді ставить коханця понад його життя, адже півроку пробувала звести коханця зі світу. Ну а Гітара! Єдина розумна й надійна людина, яку він знав, здуріла, схибнулась і замість мудрої мови виголошує криваві нісенітниці. Якраз до пари Хмарочосові.

Тож Дояр, хоч зацікавлений, але не збуджений, не сповнений надії, чекав цієї останньої батькової вимоги.

— Слухай мене, сину. Їж м’ясо та слухай. Не перебивай, бо тоді загублю нитку оповіді. Колись давно я розповів тобі про те, як я змалку жив на фермі. Про Пілат і про мене. Про те, як убили мого тата. Я не закінчив оповіді. Так і не розказав тобі всього. Промовчав про те, що сталося між Пілат і мною. Я постарався, щоб ти не зустрічався з нею, і сказав тобі, що ця жінка — змія. Зараз поясню чому.

До лавочки підкотився червоний м’яч. Мейкон підняв його й кинув маленькій дівчинці. Перш ніж повести далі, пересвідчився, чи підійшла дитина до мами.

За шість днів після смерти найстаршого Мейкона Деда його діти — дванадцятирічна Пілат і шістнадцятирічний Мейкон — опинилися без даху над головою. Розгублені, згорьовані, пішли до будинку, де жила найближча їм чорношкіра особа — Серс, повитуха, що їх обох привела на світ і була свідком того, як їхня мама вмерла, а Пілат дали ім’я. Серс працювала у великому домі — просто-таки палаці неподалік Данвілла на родину землевласників — фермерів-джентльменів, як їх тоді називали. Сироти гукнули жінку рано-вранці, коли, засівши на городі, побачили, що з кухонного комина пішов дим. Серс упустила їх у дім, полегко сплескуючи руками, та сказала, що дуже рада бачити їх живими. Вона не знала, що діється з підлітками після вбивства батька. Мейкон відповів, що сам поховав тата біля струмка на їхній землі, там, де вони любили рибалити й де Мейкон колись упіймав більш ніж чотирикілограмову форель. Могила вийшла плиткіша, ніж мала бути, але він наскладав на ній каміння.

Жінка запропонувала їм залишитися з нею, поки надумають, що робити й куди податися. У домі їх легко сховати. Є кімнати, до яких панство дуже рідко заходить, а якщо вони не дуже безпечні, то Серс готова поділитися з дітьми своєю кімнаткою, куди ніхто з домашніх не має вступу. Однак там було дуже мало місця, і стало на тім, що брат і сестра житимуть у двох приміщеннях на третьому поверсі, які правили за комори. Серс приноситиме туди воду для умивання, їжу й виноситиме відходи.

Мейкон спитав, чи не можна було б їм працювати тут. Може, пані дому взяла б їх допомагати на кухні, на подвір’ї чи ще десь?

Заскочена Серс ледве здобулася на слова, аж язик прикусила:

— Чи ти здурів? Кажеш, що ви бачили, як убили тата. Думаєш, убивці не знають, що ви були свідки? Якщо вони застрілили дорослого, то що вони з вами зроблять, як гадаєш? Май розум. Нам треба цю всю справу добре обдумати.

Мейкон і Пілат пробули там два тижні, ані дня довше. Брат ще з п’яти-шести літ звик тяжко працювати на фермі, а сестра народилася вільною й непогамованою. Вони не могли витримати тиші стін, нудьги неробства. Не мали нічого іншого до діла, крім як чекати єдиної розваги — їди та справляння потреби. Все, що завгодно, було краще, ніж цілий день никати по килимі, ніж напихатися м’якими прісними наїдками білих, ніж крадькома спозирати на небо з-за штор барви слонової кости.

Одного дня Пілат розплакалася, коли на сніданок Серс принесла їй білу грінку й вишневе варення. Хотіла своїх власних вишень, із своєї вишні, з кісточками та хвостиками, а не якоїсь пересолодженої й перемеленої розмазні. Дівчинці здавалося, що згине, якщо зараз не пустить собі в рот струмінчик теплого молока просто з коров’ячого вимени, якщо не зірве помідора з куща й не з’їсть його тут же, на грядці. Її мучило невтолиме прагнення цієї простої їжі; їй ятрилася рана у вусі по операції, яку Пілат сама-таки й зробила; доходило мало не до істерії. Перш ніж покинути ферму, дівчинка вийняла з Біблії клаптик бурого паперу з написаним своїм іменем й довго вагалася, що взяти: табакерку чи чепчик з блакитними стрічками. Врешті вибрала невеличку латунну скриньку, що належала її матері. Смутні дні у великій кам’яниці Пілат проводила в роздумах, як зробити сережку з коробочки — вмістилища її імени. Знайшла відрізок дроту, але не могла його просилити крізь шкатулочку. Кінець кінцем, маючи вже повні вуха канючення й скиглення, Серс попрохала коваля-негра прилютувати до коробочки золотий дротик. Пілат натерла вухо, щоб оніміло, розпекла дротик і прохромила ним мочку, а Мейкон скрутив кінці дротика у вузолок. Мочка розпухла, з рани витікав гній. З поради Серс дівчинка прикладала до болячки павутину, щоби краще гоїлося.

Якогось вечора Пілат уже плакала за вишнями, що Мейкон разом з нею вирішив відійти звідси, як тільки з вухом стане трохи краще. Та й клопоту вони завдавали Серс надто вже великого, годі було тут далі сидіти. Якби білі хазяї дізналися про дітей, то могли б її прогнати.

Одного ранку Серс винесла на третій поверх накриту тарілку з недоїдками й застала дві порожні кімнати. Брат і сестра не взяли навіть покривала. Тільки ножа та бляшаного кухлика.

Першого дня на волі вони тішилися. Їли малину та яблука. Скинувши взуття, ніжили ноги в росяній траві й нагрітій сонцем грязюці. Переночували в копиці сіна, такі раді зі свіжого повітря, що не вадили їм навіть польові миші та кліщі.

Наступний день був теж приємний, але вже буденніший, звичніший. Викупавшись у річці Сасквеганні, вони подалися на південь. Ішли полями, лісом, вздовж струмків, малоходженими стежками до Віргінії. Там, як гадав Мейкон, жили їхні родичі.

Прокинувшись третього дня, брат з сестрою побачили чоловіка, дуже схожого на їхнього батька. Сидів на пеньку, за якихось п’ятдесят кроків. Не зважав на них, просто сидів собі. Діти гукнули б його, підбігли б до нього, та він дивився неначе крізь них таким чужим поглядом, що лячно було. Вони втекли й увесь день час від часу бачили цього чоловіка. То заглядав у ставок, то стояв біля гіллястої сикомори, то затіняв долонею очі, вдивляючись з-за скелі в широку долину під ними. Щоразу, зауваживши його, Мейкон і Пілат відступали й рушали в протилежному напрямку. Тепер ця місцина, єдина, яку вони знали, наче свої п’ять пальців, навівала страх. Сяяло сонце, напоювалося свіжістю повітря, та їм було не до того. Порух листочка під вітром, шарудіння курочки фазана у високій лучній траві — все кололо жили голочками страху. Птахи-кардинали, сірі білки, вужі, метелики, кролики й бабаки — всі ці приязні створіння здавна були невід’ємною частиною життя, а тепер стали лиховісними ознаками зла, що шукає й переслідує. Навіть жебоніння води в річці нагадувало булькіт у горлянці когось неситого. День приніс страх. Ніч принесла жахіття.

Коли зайшло сонце й лягав сутінок, вони, вийшовши з лісу, розглядалися, де тут пагорб, аби з його вершини кинути оком навкруги: може, знайдеться яка-небудь ферма чи хоч би покинута повітка — будь-що, де можна було б заночувати. Побачили печеру, а біля входу стояв їхній батько. Цього разу кивнув їм, щоб ішли за ним. Поставши перед вибором: або безконечні нічні нетрища, або чоловік, схожий на тата, діти вибрали те друге. Зрештою, якщо це тато, то він не заподіє злого, правда?

Помалу вони наближалися до входу. Йшли за манливою татовою рукою, за кинутими час од часу на них поглядами.

У печері нічого не було видно. Кромішня пітьма. Батько зник. Брат і сестра вирішили, що тут, біля входу, можна влаштуватися на ніч не гірше, ніж деінде. Ну а тата нічого боятися. Він, мабуть, просто придивляється до них і вказує, що робити й куди йти.

Мейкон і Пілат розташувалися якнайвигідніше на кам’яній полиці, що видавалась із скельної стіни. За собою не бачили нічого. Знали, що їм докучатимуть кажани. Втім, це дрібниця порівняно з мороком, що панував надворі.

На світанку Мейкон прокинувся з неспокійного сну. Страшенно крутило в животі — наслідок того, що три дні харчувався лише лісовими ягодами. Не розбудивши сестри, він зліз із полиці. Посоромився справляти нужду на вершині пагорба у світлі сонця, тож пішов у глиб печери. Зробивши своє, він побачив у темряві, що вже трохи розсіялася, якогось чоловіка. Ворушивсь уві сні за яких п’ять кроків від Мейкона. Хлопчина застібнув штани. Хотів відійти як-найтихіше, щоб не розбудити сплячого, але під ногами зашурхотіло листя, захрускотіло гілляччя й той пробудився. Звів голову й ошкірився. Дуже старий чоловік, білий. Посмішка була зловісна.

Мейкон відступив на крок, відвівши позад себе руку. Згадалося йому, як кілька хвилин звивалося й корчилось у грязюці татове тіло. Торкнувся рукою стіни, намацав камінь, який сам собою відділився. Схопивши цю каменюку, хлопчина щосили жбурнув її на старигана. Влучив у лоб, просто над оком. Бризнула кров, з блідого обличчя щез оскал. Чоловік помалу йшов до Мейкона, витираючи кров і вимащуючи нею сорочку. Мейкон мацнув стіну, але цього разу камінь не піддався. Старий наближався.

Крик переповнив печеру й наполохав кажанів тоді, коли Мейкон подумки вже розпрощався з життям. Закривавлений чоловік спинився, обернувся на крик і задивився на чорношкіре дівча. Цієї короткої миті вистачило, щоб Мейкон вихопив ножа й увігнав його в плечі. Упавши долілиць, стариган повернув голову, глянув на брата й сестру. Рухнув губами, промимрив щось нерозбірливе. Звучало воно як «за що?». Мейкон ще раз увігнав ножа. І ще раз, і ще. Бив, поки ворушилися вуста, поки силкувалися щось сказати, поки звивалося й корчилося тіло.

Зрешетивши грудну клітку й засапавшись, Мейкон кинувся по коц, на якому спав старий. Хотів, щоб мертвяк зник, хотів його накрити, сховати, позбутися. Вхопивши коц, потягнув разом з ним і великий клапоть брезенту. Стало видно три дошки, що лежали на ямі. Мейкон спинився й відкинув їх. У ямі були сірі мішечки, зав’язані дротом, розкладені, як яйця в гнізді. Він узяв один мішечок і здивувався, що дуже важкий.

— Пілат! — гукнув Мейкон. — Пілат!

Але вона стояла остовпіла, роззявивши рот, і видивлялася на трупа. Братові довелося тягти її за руку до ями з мішечками. Не без труднощів йому вдалося розмотати дріт, допоміг собі зубами. З мішечка посипалися на долівку золоті самородки.

— Золото, — шепнув Мейкон і відразу ж, як злодій, що вперше вкрав, відійшов помочитися.

Безтурботне життя, безпека, розкіш ввижалися йому, наче віяло павичевого хвоста. Стоячи й намагаючись розрізнити кожну чудову барву, Мейкон побачив запорошені черевики свого батька, що стояв по той бік ями.

— Це тато! — видихнула Пілат.

У відповідь на ці слова батько глибоко зітхнув, блиснув білками очей і глухо прошепотів: «Співай. Співай». І розтанув у сутінку.

Пілат металася по печері, гукала його, шукала, а Мейкон тим часом складав мішечки з золотом на брезент.

— Ходімо, Пілат. Ходімо звідси.

— Ми не сміємо взяти ось це, — тицьнула пальцем Пілат на клунок.

— Що? Не сміємо? Чи ти здуріла?

— Це крадіжка. Ми вбили людину. Нас будуть переслідувати. Якщо візьмемо, нас упіймають і подумають, що ми пішли на вбивство задля грошей. Хай воно тут і буде, Мейконе. Бо інакше нас застукають із цими мішками.

— Це не гроші, а золото. Воно забезпечить нас на все життя. Ми зможемо купити ферму. Зможемо...

— Облиш це, Мейконе! Облиш! Хай знайдуть це золото тут, де воно лежить! — відрізала Пілат і крикнула: — Тату! Тату!

Мейкон ударив її, й у вусі загойдався латунний дармовис. На якусь мить Пілат притримала прикрасу, а тоді скочила на брата, як антилопа. Вони билися просто перед широко розплющеними очима мерця. Сестра була сильна, але, звичайно, слабша від брата. Був би побив її до безпам’яті, якби не примудрилася схопити ножа з іще не висохлою кров’ю. Націлила вістря на братове серце.

Завмерши, Мейкон дивився їй просто у вічі. Почав обзивати її бридкими словами, але вона не відповідала. Позадкував до входу, вийшов із печери й відійшов на кільканадцять кроків.

Увесь день він чекав, поки вона вийде. Не вийшла. Настала ніч. Він сидів під деревом, широко розплющивши очі, й уже не боявся, як було, тих нічних страхіть. Чекав, коли Пілат висуне кучеряву голову з печери. Звідти нічого не було чутно, всю ніч. Вдосвіта Мейкон підкрався до входу, сподіваючись, що застукає її сплячою. І саме тої миті почув гавкання собак. Значить, поблизу мисливці. Хлопець щодуху помчав у глиб лісу. Біг, поки чув гавкіт.

Цілу добу він провів, намагаючись пробратися до печери так, аби не наткнутися на мисливців, якщо вони й досі в цих околицях. Нарешті добрався, по трьох днях і двох ночах. Всередині застав мертвяка, який спокійно дивився на Мейкона. Брезент й золото зникли.

Секретарки розійшлися хто куди. Так само й діти та пси. Тільки голуби, п’яниці й дерева залишилися в невеличкому парку.

Дояр майже нічого не з’їв. Дивився на батькове обличчя, блискуче від поту і змінене від спогадів.

— Вона забрала золото, Мейконе. Кінець кінцем забрала.

— Звідки знаєте? Ви ж не бачили, — відповів Дояр.

— Той брезент був зелений, — потер руки Мейкон Дед. — Пілат приїхала сюди 1930 року. Два роки по тому держава зібрала все золото у зливках чи самородках. Я гадав, що Пілат розтратила все за яких двадцять років, відколи ми з нею бачилися востаннє, ще дітьми. Адже жила по-жебрацькому, оселившись тут. Тому, природно, я вважав, що розтринькала геть усе золото. А тепер кажеш мені про зелений мішок з чимсь таким твердим, що ти, наткнувшись на нього, набив собі ґулю. Це золото, хлопче. Не що інше!

Батько повернувся до сина й облизався.

— Мейконе, забери те золото й матимеш половину. Тоді підеш собі, куди тільки забажаєш. Відбери його. Для нас обох. Візьми його, сину, прошу тебе. Візьми золото.

Розділ VIII

Віднедавна Гітарі щоночі снилися клаптики святкових, недільних сукеночок — білі й пурпурні, сірі й сині, рожеві й білі, мереживні й серпанкові, бавовняні й сатинові, крапчасті та смугасті. Всю ніч не давали спокою, а Гітарі згадувалося, як Магдалина, звана Ліною, й Корінтіанс гнулись у вітрі, ловлячи червоні, ніби саме серце, оксамитові витинанки, що літали під пильним поглядом Роберта Сміта. Та тільки Гітарині клапті були не такі. Обривки недільних платтячок не літали. Непорушно висіли в повітрі, наче ноти останнього такту пасхального гимну.

У церкві вибухом рознесло на шмаття чотирьох темношкірих дівчаток, і тепер Гітара мав завдання заподіяти таку саму смерть чотирьом білим дівчаткам у якнайближчу неділю, бо ж він був недільний чоловік. Не міг скористатися дротяною петлею чи фінським ножем. Конче треба було вибухівки, чи ручної гранати, чи чогось вогнепального. А на те бракувало грошей. Він знав, що «Сімом дням» доведеться дедалі частіше вбивати по кілька білих, бо тепер дедалі частіше вбивали по кілька негрів. Порішити когось одного — таке швидко виходило з моди, й сім братчиків мусили достосовуватися до нових умов.

Коли Дояр прийшов до приятеля з пропозицією вкрасти й поділити скарб, той посміхнувся. Золото? Не повірив своїм вухам.

— Золото.

— Та хто ж його має, Дояре?

— Пілат.

— Закон забороняє тримати золото.

— Тим-то вона його й має, що не може обернути на гроші. Й не посміє заявити про крадіжку золота, бо сама не має права тримати його вдома.

— А як його збудемо ми? Як виміняємо на бакси?

— Залиш це на мого батька. Він має знайомих у банку, а ті мають свої знайомства й різні ходи. Дадуть йому взамін легальний платіжний засіб.

— Легальний засіб, — хихикнув Гітара. — І скільки його буде, того засобу?

— Дізнаємося.

— Як поділимося?

— На трьох.

— Чи знає про це твій татусь?

— Поки що ні. Гадає, що ділитимемо на двох.

— Коли йому скажеш?

— Потім.

— Та чи він згодиться?

— А куди дінеться?

— Коли підемо на діло?

— Коли захочемо.

— Розумник із тебе! — Гітара простяг долоню. Приятелі вдарили по руках. — Легальний платіжний засіб. Гарні слова, подобаються мені. Лягальний, платтяний... Щось як шлюбна ніч. Як сукня нареченої-незайманки.

З радости Гітара почухав потилицю та рвучко задер голову до сонця.

— Нам треба домовитися, як діяти, — сказав Дояр.

— Все піде як по маслу. Це нам завиграшки, — усміхнувся Гітара, заплющивши очі. Ловив золото сонячного проміння, неначе призвичаювався володіти справжнім золотом.

— Завиграшки? — тепер, коли Гітара запалився до цієї справи, Дояр — навпаки, знеохотився. З якоїсь впертости не хотів завдячувати приятелеві всім успіхом, та ще й так легко досягнутим. Адже мали би бути в цій пригоді труднощі, ризик. — Завиграшки? Отак просто ввійдемо та здеремо мішок зі стелі, га? А якщо Пілат чи Реба щось скажуть, то ми просто дамо їм по голові, щоб не заважали. Так собі це уявляєш? — іронічно, як тільки міг, спитав Дояр.

— Панікер, ось хто ти. Боягуз.

— Я людина зі здоровим глуздом.

— Перестань, хлопче. Татусик сам дає тобі цяцьку на тарілочці, а ти хочеш брати боєм дароване.

— Яким там боєм! Я хочу одного — уціліти. Тоді те, що я запопаду, піде мені на користь. Не хочу витрачатися на хірурга, щоб видобув кирку з моєї довбешки.

— Дурний нігере, не буде ніякої кирки в довбешці.

— То буде в серці.

— А нащо тобі взагалі серце?

— Щоб кров помпувало. Я хотів би, щоб і далі помпувало.

— Гаразд. Нам треба розв’язати задачу. Така собі задачка: як двом здоровим лобурякам винести двадцятикілограмовий мішок із хати, в якій живуть три жінки, причому всі три разом важать не більш ніж півтора центнера?

— А скільки треба важити, аби здужати натиснути на гашетку?

— Гашетку? Та в тому домі нема ніякої рушниці чи пістолета.

— Ти не знаєш, що за цей час могла роздобути Агар.

— Послухай-но, Доярчику. Майже рік вона пробувала вбити тебе. Всім, що їй попало до рук, але рушницею чи револьвером — ні разу.

— Так кажеш? А може, ще не надумалася. Підожди до наступного місяця.

— До наступного місяця можна й не дочекати, правда? — схилив набік голову Гітара й усміхнувся другові чарівливою хлоп’ячою усмішкою. Давно, давно не бачив Дояр його таким розкутим і приязним. Отож міркував, чи не задля такої зміни взяв приятеля до спілки. Звісно ж, міг би й сам впоратися, але таки хотілося побачити Гітару веселим, жартівливим, з усмішкою на відкритому обличчі, а не понурим, як той втомлений жнець.

Наступного разу друзі зустрілися в неділю на магістралі N 6, далеко від негритянської частини міста. При дорозі простягалися майданчики з старими автами, стояли молочні крамнички та ятки з гамбургерами. Цього ранку не було клієнтів. Лише коли-не-коли гуркіт автомобільного двигуна порушував могильну тишу на майданчиках, де рядами, наче надгробки, вишикувались авта.

Й у тій важливій розмові, в якій Гітара відкрив свою таємницю, і потім, у кількох принагідних балачках, Дояр ніяк не міг здобутися на дуже дражливе запитання: «Чи ти вже?..» Навіть подумки було страшенно важко сформулювати це запитання, а що вже допіру поставити його вголос. Гітара приголомшив приятеля. «Сім днів» — це насправжки, це жахітливо. І небезпечно. Братчики ніколи не обговорюють між собою подробиць, тож Дояр знав: станеш розпитувати — приятель спохмурніє, ще глухіше замкнеться в собі. Однак питання висіло в повітрі. «Чи ти вже вбив? Справді вбив когось?» Як старигани з Десятої вулиці, Дояр купував тепер ранішні й вечірні газети, і негритянський двотижневик. І нервово, шарпано вишуковував повідомлення про безглузді, безпідставні вбивства. Натрапивши на таке повідомлення, Дояр доти завертав собі ним голову, доки знаходився підозрюваний. І тоді залишалося з’ясувати, білий він чи чорний, білого чи чорного вбив.

«Чи ти вже?..» Дояр почувався, як кільканадцятилітнє дівча, що переймається незайманістю своєї подруги — подруги, яка раптом змінила вигляд і поведінку, стала окремішньою, далекою, чужою. «Чи ти вже?.. Чи спізнав щось дивовижне та звичайне заразом, чого я не звідав? Чи знаєш тепер, як воно — ризикувати своїм одним-єдиним «я»? Як ти почувався? Чи не страшно було тобі? Чи змінило воно тебе? А якби я на це пішов, то чи змінився б?»

Мабуть, колись і вистачить духу поставити такі запитання, але не сьогодні, коли все нагадує давні добрі часи. Коли доводиться разом іти на ризик, як було багато років тому. Тоді дванадцятилітній Дояр і сімнадцятилітній Гітара бундючилися, випинали груди, недбало опиралися на дерева чи стіни, ходили перевальцем, лазили по місті, шукаючи нагоди як не побитися, то хоч налякати когось: хлопців, дівчат, собак, голубів, бабусь, учителів, п’яниць, продавців морозива чи лахмітникових коней. Коли таланило домогтися свого, хлопці пускалися навтікача, душачись зо сміху. А коли ні, коли хтось позбиткувався з них, погордував ними, прогнав їх, друзі матіркували й лихословили, поки висихали долоні, спітнілі від збентеження. Тепер, у дорослому віці, рідше траплялося нагнати страху як не комусь, то хоч собі, однак це почуття не втратило гостроти. Панування, здобуте й утримуване завдяки страху, завжди найсолодше. Тільки не над жінками. Друзі воліли здобувати їх чарівливістю, а втримувати — байдужістю.

Так, сьогодні все було ніби колись, і Дояр не хотів зіпсувати цього дня.

І ще одне. Гітара добровільно й завзято віддався справі свого життя й поринув в атмосферу жахіть, від яких застигає кров у жилах. Дояр не потребував такої гостроти, йому вистачало бути поруч із кимсь, що викликає страх. Батько, Пілат, Гітара. Тягнувся до кожного з них, заздрий на їхню безстрашність. Навіть на Агарину, хоч ця жінка була вже не пострахом, а звичайнісінькою дурепою, що хотіла не так Дояревої смерти, як його прихильности. Гітара й досі викликав відчуття смертельної небезпеки й балансування на лезі ножа. Тож Дояр втаємничив його у свої плани не тільки задля допомоги. Головно тому, що цій пригоді бракувало гостроти й небезпеки. Разом з Гітарою можна було і страху зазнати, і непогану забаву мати.

Приятелі повільно йшли вздовж магістралі N 6, час від часу зупиняючись і розглядаючи автомашини. Жестикулювали, підкепковували один з одного й обговорювали, як пограбувати халупу, де, як висловився Гітара, «немає ані вікна, ані дверей із замком».

— Зате там є люди, — стояв на своєму Дояр. — Їх три. Й усі несповна розуму.

— Це жінки.

— Божевільні жінки.

— Це жінки.

— Ти, Гітаро, забуваєш про те, як здобула це золото Пілат. Чекала слушної нагоди три дні в печері з мерцем. Було їй тоді лише дванадцять років. Якщо вона спромоглася на таке тоді, то на що вона, майже сімдесятилітня, здатна тепер?

— А ми доб’ємося свого не силою, а хитрістю.

— Гаразд. Скажи мені, як їх виманити з дому.

— Що ж, подумаємо, як це зробити.

Гітара спинився, щоб почухати спину об телефонного стовпа. Заплющив очі — чи полегшу відчув, а чи для того, щоб краще зосередитися. Його приятель задивився в небо, сподіваючись натхнення. Понад зужиткованими автівками, на даху довгої приземкуватої будівлі — контори Нельсона Б’юїка, сидів білий павич. Дояр уже був подумав, що це сон наяву, який завжди снився, коли нерішучість стикалася з дійсністю, але Гітара розплющив очі та мовив:

— Отуди к бісу! Звідки він тут узявся?

Дояреві відлягло від серця.

— Напевно, втік із зоопарку.

— З цього задрипаного зоопарку? Там нічого нема, крім двох облізлих мавп і кількох змій.

— То звідки тоді, якщо не з зоопарку?

— А дідько його знає.

— Глянь, вона злітає долу, — втішився Дояр. Завжди відчував нестримну радість з усього, що може літати. — Поганенько літає, але подивися на її хвіст.

— Його хвіст.

— Що?

— Його хвіст. Це він. Тільки самці мають такі великі барвисті хвостяри. От розсучий син! Диви-но на нього.

Павич розпустив хвоста.

— Ходімо, Дояре. Впіймаємо його.

Гітара кинувся бігцем до огорожі.

— Навіщо? — спитав Дояр, біжучи за приятелем. — Що робитимемо з ним, коли впіймаємо?

— З’їмо! — крикнув Гітара. Легко перескочив через огорожу з труб і, схиливши голову набік, став здалеку, колами підходити до птаха. Той бундючно походжав навколо сіро-блакитного «Б’юїка». Складений хвіст волочився за ним по жорстві. Два приятелі спинились і спостерігали за павичем.

— А чому він літає гірше, ніж курка? — спитав Дояр.

— Завеликий хвіст. Вся ця краса тягне птаха додолу. Так само, як і марнослав’я. А хто б зумів літати з отаким непотребом? Якщо хочеш літати, позбудься всього зайвого лайна — баласту.

Павич вискочив на капот «Б’юїка» і ще раз розпустив хвоста. Затьмарив собою блискучий автомобіль.

— Гомик, — стиха реготнув Гітара. — Білий гомосек.

Дояр теж засміявся. Якусь хвилину вони ще дивилися на птаха, а тоді відійшли від уживаних машин і сніжно-білого красеня.

Павич таки збив їх з пантелику. Замість обговорювати план дій вони стали фантазувати, що куплять за те золото, коли воно стане «легальним платіжним засобом». Гітара, забувши про свій дотеперішній аскетизм, залюбки повернувся до своїх давніх мрій. Про подарунки бабусі та її братові — дядечкові Біллі, який приїхав із Флориди, щоб допомагати виховувати всіх дітей після татової смерти. Про пам’ятник на татовій могилі — «рожевий, з вирізьбленими ліліями». Про всяку всячину братові, сестрі й сестриним дітям. Дояр теж фантазував, однак не про марниці, які описував Гітара. Дояр прагнув човнів, автомашин, літаків, бажав командувати великим екіпажем. Гроші він витрачатиме примхливо, щедро й загадково. Увесь цей час, сміючись і мріючи вголос про те, що робитиме та як житиме, він відчував фальшиві нотки у своєму голосі. Дояр страшенно хотів грошей, але не міг уявити свого нового життя, яке повинно було б дуже відрізнятися від попереднього. Утекти з міста, якнайдалі від Нелікарської вулиці, крамнички Сонні, забігайлівки Мері, від Агар. Нові люди. Нові місця. Командування. Ось чого він прагнув. Не міг зрозуміти приятелеву балачку про елегантний одяг для самого Гітари та його брата, розкішні наїдки для дядечка Біллі, про тижневу гру в карти на великі ставки. Вигукував «ого!», слухаючи цей перелік, і почувався ніяково, бо сам жив не бідно, до комфорту мав також і дещицю розкоші. Він просто хотів відцуратися минулого своїх батьків, яке стало їхнім теперішнім і загрожувало стати таким і Дояреві. Ненавидів жовчність і гіркоту стосунків між батьками, тверду впевненість кожного у своїй правоті — твердолобе переконання, якого обоє судомно трималися. Йому вдавалося не помічати цих прикрощів, стояти понад ними лише тоді, коли цілі дні шукав чогось легкого, без серйозних наслідків. Ухилявся від зобов’язань, остерігався сильних почуттів, уникав рішень. Хотів знати якнайменше; віддаватися почуттям такою мірою, щоби приємно прожити день; бути достатньо привабливим, аби викликати зацікавлення, але не захланну відданість. Агар була йому безмежно віддана, Дояр мав уже по зав’язку сцен із нею. Завжди вважав своє дитинство стерильним, але після батькових і материних сповідей пам’ять про нього загорнулась у нечисті простирала, просяклі тяжким духом хвороби, страждання й непрощення. У Дояревих бунтах, дарма що дріб’язкових, завжди був чи союзником, чи співучасником Гітара. І ця несподівана, майже казкова обіцянка свободи, хай навіть походила і від батька, таки могла справдитися.

Дояр побоювався, що друг насміється з нього, відмовить якимись ущипливими словами, щоб нагадати: я, мовляв, тепер засекречений, головою відповідаю за свою справу. Але тепер, спостерігаючи Гітарине лице, коли той мріяв, що матиме на дурняк, Дояр добре розумів, що побоювання були даремні. Може, вбивці набридло вбивати. Може, передумав. А чи передумав? «Чи ти вже вбив?..» Слухаючи, як приятель детально описує одежу, страви і надгробки, Дояр міркував, чи зміг би Гітара встояти перед чарами того, чого досі не мав, — грошей.

Гітара усміхався сонцю й захоплено говорив про телевізори, латунні ліжка, гру в карти протягом тижня, та на думці мав лише дива динаміту.

Коли їхня фантазія вичерпалася, був уже полудень, друзі дійшли до південного кварталу. Повели мову про план дій від місця, в якому її обірвали. Гітара вже був готовий іти на крадіжку, Дояр ще вагався. Надто обережний, як на Гітару.

— Дояре, я тебе не розумію. Прибігаєш з бомбовою пропозицією, три дні ми її обговорюємо, а коли доходить до діла, ти пудиш у штани й кажеш, що і так не можна, і сяк не можна. Ти що, за носа мене водиш?

— А навіщо мені водити тебе за носа? Я ж міг тобі взагалі нічого не сказати.

— Не знаю. Не знаю навіть, чому ти йдеш на таке. Ти знаєш про мене все й можеш здогадатися, чому я впакувався в цю мороку. А ось ти ніколи не потребував грошей. Не бувало такого, щоб ти їх не міг роздобути.

Дояр пустив повз вуха слова «впакувався в мороку» й відповів спокійно, як тільки міг:

— Мені треба грошей, щоб виїхати звідси. Я вже тобі це казав. Мушу звідси забратися й жити на своєму хлібі.

— На своєму хлібі? Маючи мільйон доларів у гаманці, кажеш про свій хліб?

— Та йди ти знаєш куди?! Чи тобі не все одно, навіщо мені гроші?

— Не все одно, бо я не певен, чи ти справді їх хочеш. А якщо й хочеш, то не аж так, аби наважитися й діяти.

— Хочу їх здобути по-доброму. Без насильства. Без... Адже знаєш, що крадіжка із вломом — це серйозний злочин. Я не хочу скінчити в...

— Про яку крадіжку ти мелеш? Там же Пілат.

— Так?

— Так! Це твоя рідня.

— Рідня теж знімає крик.

— Ну й що найгіршого може статися? Ми туди ввірвемся, га? Припустімо, там будуть усі три. Це жінки. Що вони нам зроблять? Поб’ють нас?

— І таке можливе.

— Та ну! Хто? Агар? Та вона зомліє, як тебе побачить. Пілат? Вона тебе любить, хлопче. І пальцем не торкне.

— Так вважаєш?

— Саме так! Слухай-но. Якщо маєш докори сумління, то так і кажи. Те, що ви родичі? Твій татко ще ближчий родич Пілат, і це його ідея.

— Не про те мова.

— А про що?

— Ці троє — пришелепкуваті, Гітаро. Ніхто наперед не знає, як вони поведуться. Навіть вони самі цього не знають.

— Знаю, що чокнуті. Той, хто, маючи мільйон доларів у мішку над своєю довбешкою, продає вино за п’ятдесят центів і пісяє у відро, — це безперечно чокнутий. Боїшся божевільних? Якщо так, то ти сам божевільний.

— Не хочу впійматися на гарячому, ото й усе. Не хочу сісти у в’язницю. Хочу влаштувати справу так, аби не трапилося ні першого, ні другого. Хіба забагато хочу? Слід усе обдумати.

— Це скидається не на обдумування, а на відмовку.

— Це не відмовка. Треба подумати, як їх виманити з дому. Як потім туди забратися. Як зірвати цей мішок із стелі, а тоді вислизнути з будинку й вийти на вулицю. А з цими жінками годі щось загадувати наперед. Вони непередбачувані. Не мають усталених звичок. А до того ж ще й ці пияки. Будь-хто з них може будь-коли зайти до хати. Ці жінки живуть не за годинником, Гітаро. Сумніваюся, чи Пілат вміє визначати час інакше, ніж за сонцем.

— Вночі вони сплять.

— Кожен, хто спить, може прокинутися.

— Кожному, хто прокинеться, можна дати по голові.

— Я нікому не хочу давати по голові. Треба, щоб нікого не було вдома, коли ми туди заскочимо.

— А що їх змусить вийти з дому?

— Мабуть, землетрус, — хитнув головою Дояр.

— То влаштуймо їм землетрус.

— Як?

— Підпалімо будинок. Упустімо туди вонючого скунса. Чи ведмедя. Щось таке.

— Говори всерйоз, чоловіче.

— Стараюся, хлопче. Стараюся. Чи ходять вони кудись?

— Всі разом?

— Всі разом.

— Хіба на похорони, — знизав плечима Дояр. — І на циркові вистави.

— Ну, знаєш! Чекати, поки хтось помре? Чи поки приїде якась мандрівна трупа?

— Я хочу все передбачити. Поки що нема слушної нагоди.

— Коли нема слушної нагоди, треба її створити.

— Будь розсудливий.

— Розсудливий? Будеш розсудливим — ніколи не здобудеш глечика з золотом. Ані крихти золота не дістанеш, якщо таким будеш. Мусиш бути нерозсудливим. Досі цього не знаєш?

— Послухай...

— Вже не слухаю. Ти слухай! Живеш? То живи тим сраним життям! Живи!!

Дояр витріщив очі. Силкувався не ковтати слини, та від гучного трубного заклику, що відчувався в Гітариному голосі, рот наповнявся сіллю. Тією самою, що осідає на морському дні, що в поті на хребті скакуна. Такий сильний і звабливий її смак, що баскі жеребці задля неї Галопують довгі милі й довгі дні. Це було нове, розкішне, це було його власне, природне. Куди й щезли всі сумніви, вагання перед спробами й те відчуття несправжности, які досі мучили Дояра.

Тепер він збагнув, чому досі вагався. Не про те йшлося, щоб неприродно ускладнювати простеньку роботу та стримувати Гітару. Попросту Дояр не вірив, що все це насправді. Довга історія, яку оповів батько, дуже вже нагадувала дитячу казочку. Не вірилося, що це не вигадка, що золото є і його можна завиграшки взяти. Таке видавалося надто вже простим. А Гітара повірив і надав цій байці виразної правдоподібности. Більше того, поставив мету — справжню, важливу й ризиковану. Дояр відчув, як у його єстві постає нова особистість — чітко окреслене, визначене «я». Оця нова особа зможе докинути в хор голосів у перукарні Томмі Залізниці щось інше, крім сміху. Зможе розказати про цю пригоду. Досі єдиним справжнім випробуванням була сутичка з батьком, але розповідь про неї не належала до таких, від яких блищать очі стариганам у перукарні.

Ні одної з цих думок Дояр не сформулював виразно. Він лише відчув смак соли та вловив звук мисливського рога в Гітариному голосі.

— Завтра, — сказав він. — Завтра вночі.

— О котрій?

— О пів на другу. Заїду по тебе.

— Чудово.

Ген-ген там, біля магістралі, далеко від Дояра й Гітари, павич розпушив свого хвоста.

Осінніми ночами вітер приносить із озера в деякі міські квартали солодкавий запах. Схоже, що він іде від скристалізованого імбиру чи охолодженого підсолодженого чаю з гвоздичкою, яка плаває у склянці. Тільки так і можна було пояснити, звідки брався той запах, бо ж на 19 вересня 1963 року озеро так засмітили фабричні відходи й отруйні стоки із заводу пластмас, що на вербах біля узбережжя жовкло й скручувалося листя. Коропів, які плавали горічерева, викидало хвилями на берег. У «Милосерді» лікарі знали, але не розголошували: хто скупається в цих водах, неодмінно підхопить заразну вушну хворобу.

Хай там як, але вночі стояв цей важкий солодкий дух спецій, який наводив на гадку Схід, смугасті шатра й подзенькування браслетів на ногах. Люди, що жили неподалік озера, тепер майже не відчували його, бо, маючи кондиціонери, зачиняли вікна та спали легким поверховим сном під дзижчання моторів.

Тож присмачений імбирним цукром вітерець линув, не відчутий і не помічений, далі — вулицями, повз дерева, понад дахами, аж поки, трохи видихнувшись і ослабнувши, досягав південного кварталу. Тут у багатьох домівках не те що кондиціонерів — фіранок не було, вікна стояли навстіж передусім, що може принести ніч. Панував імбирний дух — досить гострий, щоб скаламутити сон і мовити сплячому: все вимріяне — ось воно, тут, рукою досягнеш. А тим жителям південного кварталу, які не спали, він скрашував їхні думки й дії відтінком інтимности й екзотичности. Два чоловіки, що стояли під соснами на Любій вулиці — неподалік коричневого будиночка, до якого учащалися по вино, — відчували запах, але думали не про імбир. Кожному здавалося, що так пахне свобода чи справедливість, або розкіш, або помста.

Дихаючи повітрям, неначе завіяним із ринку в Акрі, вони простояли добру часину. Один, спершись на стовбур, погойдував ногою. Нарешті другий торкнув його за лікоть, і двоє рушили до відчиненого вікна. Без ніяких труднощів проникли всередину. Хоча вони навмисно перегодили, щоби призвичаїти очі, в затінку під соснами, однак це мало допомогло. У кімнаті панував густий морок. Ні один із них досі не бачив такої пітьми, навіть під своїми повіками. Ще дужче, ніж пітьма, непокоїв їх льодяний холод, що — наперекір сонній імбирній духоті надворі, в якій люди витирали липкий піт із лобів і ший — стояв в оселі Пілат.

Зненацька вийшов місяць і, ніби ліхтарик, кинув проміння в кімнату. Обидва водночас побачили мішок. Висів важкий, висів зелений, зеленіший від великодніх крашанок, перетриманих у барвнику. І, неначе сам Beликдень, обіцяв дати те, чого єдино прагне серце Воскресного Сина: необмежену владу, вольную волю й бездоганну справедливість.

Гітара приклякнув перед ним і сплів пальці — у приступку. Дояр став на неї, вхопився за Гітарину голову й забрався на плечі. Гітара помалу звівся. Обмацавши мішок, Дояр знайшов зав’язку. Сподівався легко перетяти ножем шнурок, але виявилося, що мішок висить на дроті. Досадував, бо, вважаючи, що вистачить ножа, не прихопив з собою ні кліщів, ані кусачок. Кімнату наповнив скрегіт пиляння. «Таке, — подумав Дояр, — і мерця розбудить». Нарешті кілька скрутнів попустило, і зразу по тому кромішню темряву знову прорізало світло. Побоюючись, що важкий мішок, коли його відрізати, може звалити їх обох, приятелі попередньо умовилися: тієї миті, коли перетнеться шнурок, Дояр пошепки дасть знак, Гітара прудко присяде, і Дояреві ноги майже миттєво торкнуться долівки. Однак не довелося вдатись до такої хитромудрої гімнастичної вправи: здобич була значно легша, ніж вони собі гадали, й Дояр без напруження втримав її. Коли друзі стали на ноги, почулося тихе й довге зітхання. Кожен із двох вважав, що зітхнув той другий. Дояр вручив Гітарі ножа. Приятель закрив лезо й засунув ножа в кишеню. Знову почулося глибоке зітхання, холод здався ще пронизливішим. Тримаючи мішок за спід і зав’язку, Дояр пішов за Гітарою до вікна. Вибравшись надвір, той подав приятелеві руку й допоміг йому перелізти через підвіконня. Місячне світло встругнуло штуку з Гітарою. Раптом йому здалося, що зразу за Дояревою спиною хтось стоїть. Окутані спекою, в яку повернулися за кілька хвилин, вони хутко йшли від будинку до вулиці.

В іншому відчиненому вікні з того самого боку дому з’явилося жіноче обличчя.

— На якого дідька їм здався той мішок? — спитала сама себе жінка.

Помацала підвіконня, знайшла трісочку й поклала її до рота.

Розділ IX

Амануенсіс. Ось таке слово вона вибрала, а що походило з дев’ятнадцятого століття, то її мама не мала нічого проти такого вибору й тішилася зі збаранілих поглядів своїх гостей-жінок, сказавши їм, яку посаду довірила доньці поетеса — лауреат державної премії. «Вона працює як амануенсіс у Майкл Мері Ґрем». Чудернацьке латинське слово (означало воно «особистий секретар», «писець») давало враження, що ця робота складна, відповідальна та цілком пасує доччиній освіті. Зрештою, від Корінтіанс і не вимагалося, щоб вона працювала. І ці гості, вражені вже самим іменем Майкл Мері Ґрем, не сміли розпитувати про подробиці. Силкувалися запам’ятати, як звучить це слово, і ніяк не могли знайти його у словниках.

То була звичайнісінька брехня. Брехливим було б навіть простіше слово — «секретарка». Однак довірлива Рут повторяла цю брехню, вважаючи її правдою. Не знала й ніколи не дізналася, що Корінтіанс була в міс Ґрем служницею.

Не вміючи нічого іншого, крім як виготовлення червоних оксамитних троянди, Корінтіанс зазнала чимало прикрого, коли шукала роботи, відповідної до своєї освіти. Три роки вона провела в американському коледжі, перший курс закінчила у Франції. Їй, внучці знаного лікаря Фостера, годилося б досягти чогось елегантнішого, ніж два робочі халати, що висіли на дверях підвалу в домі міс Ґрем. І досі Корінтіанс не вірилося, що ці чесноти нічого не варті. Колись були сподівання, що вони з Ліною вдало вийдуть заміж. Особливі надії покладалися на молодшу сестру, адже ж студіювала в коледжі. У вищій школі її навчили, як бути освіченою матір’ю і дружиною, здатною внести свій вклад у цивілізацію чи, як на Корінтіанс, — цивілізування свого безпосереднього оточення. А якби не вдалося стати дружиною й матір’ю, то були ще альтернативні ролі — вчительки, бібліотекарки... Одне слово, когось інтелігентного й натхненного. Ні одна з цих ролей їй не випала сама собою, Корінтіанс просто чекала своєї нагоди. Шляхетна, майже світлошкіра, вона вважала, — а мама була цього певна, — що ощасливить своєю особою якогось порядного освіченого негра. Тож були відпочинкові тури й вік-енди в інших містах, були також відвідини й чаювання вдома, на які приходили ось такі люди. Перший із темношкірих лікарів, що переїхав сюди у сорокових роках, коли Корінтіанс скінчила науку, мав сина, молодшого від неї на п’ять літ. Другий, дантист, мав двох малолітніх донечок. Третім був дуже старий медик (ще й п’яниця, як подейкували), а його два сини вже одружилися. Були ще вчителі, два правники, один власник похоронного бюро... А коли кілька разів траплялися підхожі кавалери, їхній вибір падав не на Корінтіанс. Доволі гарненька, доволі приваблива, її тато мав гроші, на які в разі потреби можна було розраховувати, але цій дівчині бракувало енергійности. Ці парубки хотіли жінок, які вміють управлятися з усім, які призвичаїлися до вигідного міщанського життя не аж так дуже, щоби втратити честолюбство, завзятість і заповзятливість. Хотіли жінок, яким подобається пнутися вгору, досягати мети і забезпечувати все, чого досяглося. Хотіли жінок, які жертвують собою й цінують тяжку працю та самопожертву їхніх чоловіків. Ну а Корінтіанс була трохи понад міру елегантна, панська. Коледж у Брин-Морі 1940 року. Франція 1939 року. Це трохи забагато. Школи у Фіску, Гаверді, Талледідзі, Туґалу — ось ловецькі угіддя цих парубків. Жінка, що вміє балакати по-французькому та ще й подорожувала на лайнері «Квін Мері», навряд чи належно поводитиметься з чоловіковими пацієнтами чи клієнтами. А якщо чоловік учителює, то нащо йому жінка, освіченіша за нього?

Дійшло до того, що вже й на поштовиків стали дивитися як на ймовірних наречених для Ліни й Корінтіанс. Сестрам тоді було далеко за тридцять п’ять, а Рут примирилася з страшною правдою: її дочки ніколи не одружаться з лікарями. То був тяжкий удар усім трьом, і вони рятувалися від нього тим, що не приймали всієї правди: дочки, скоріше за все, взагалі не вийдуть заміж.

Магдалина, звана Ліною, начебто не ремствувала на таку долю. Натомість Корінтіанс, прокинувшись одного ранку й усвідомивши себе сорокадволітньою старою дівою — виробником трояндових пелюсток, впала в чорну депресію. Доти мучилася, доки вирішила пошукати щастя поза домом. Гарячково шукаючи роботу, вона зазнала другого з цілої черги прикрощів удару. Двадцять один рік після закінчення коледжу — з таким годі вчителювати. До того ж Корінтіанс не мала за плечима новітнього курсу лекцій, якого тепер вимагали відділи освіти. Надумавши підучитися в державній педагогічній школі, пішла туди записатися. Однак, подивившись у відкриті обличчя молодих людей, побачивши груди-торпеди під блакитними пухнастими светрами, вона кинулася геть із студентського містечка. Наче вітром здуло її, як листок із дерева перед бурею.

Корінтіанс опинилась у безвиході, бо насправді нічого не вміла робити. Брин-Мор спричинив те, чого й слід було чекати від чотирирічної дещиці гуманітарної освіти: непридатність до трьох чвертей усіх, що тільки є на світі, видів корисної роботи. По-перше, там її підготували до ледарювання, бездумности та прикрашання дійсности. По-друге, прищепили зверхнє ставлення до такої справжньої роботи. Скінчивши науку, випускниця повернулась у світ праці, в якому кольорових дівчат — хай там хто вони і що вони — потребували тільки до одного виду роботи. І 1963 року Корінтіанс переймалася лише одним: аби тільки родичі не дізналися, що вона робить ось уже два роки.

На вулиці вона уникала інших служниць, а ті, які регулярно бачили її в автобусі, гадали, що ця жінка, мабуть, стоїть вище від них у хатньому господарстві. Адже ходить на роботу, взута в туфлі на високих підборах. Витримати таку довгу путь додому в ось такому взутті можуть тільки жінки, яким не доводиться весь день товктися на ногах. Корінтіанс була обережна. Не носила торби з капцями, фартухом і халатом. Замість того мала при собі маленьку сіру книжечку із написом тисненими золотими буквами «Contes de Daudet». Себто «Оповідання» Альфонса Доде. Увійшовши в дім міс Ґрем, вона перевдягалась у робочий халат (добре, що хоч ніжно-блакитний, а не білий) і взувалася в капці, перш ніж клякнути перед відром з мильною водою.

Міс Ґрем дуже подобався одяг Корінтіанс і легкий наліт зухвалости на її поведінці. Служниця додавала оселі якогось закордонного шарму. Хазяйка тішилася, коли він вражав гостей. Була стрижнем, осердям літературного життя в місті. Коли влаштовувала великі вечірки, наймала кухаря-шведа, а вся чорна робота лягала на старого білого пияка, якого посилала сюди благодійна організація. Майкл Мері не нарікала на невибагливі страви, які щодня варила Корінтіанс. Їла мало й не перебирала. Була рада, що має служницю, яка любить книжки і, як здається, прочитала дещо з великих майстрів літератури. Так приємно було подарувати служниці на Різдво книжку Генрі Дейвіда Торо «Волден, або Життя в лісі» замість цього жахливого конверта з грішми, а потім мимохідь повідати про це друзям. У середовищі Майкл Мері Ґрем її м’яка ліберальність, замашки, що протривали ще з часів богемної молодости, і сама постава вразливої й делікатної поетеси вважалися виявами анархізму.

Корінтіанс була наївна, але далеко не дурна. Своїй хазяйці вона ніколи не дала знати, що навчалася в коледжі, побувала в Європі та знає ще й інші французькі слова, крім тих, що її навчила Майкл Мері (наприклад, entrez). Насправді ця робота пішла Корінтіанс на користь. У цьому домі жінка мала те, чого їй бракувало в рідній оселі: відповідальність. Велося їй добре, а за зухвальство їй віддячували довірою. На противагу приниженню від того, що доводилося носити робочу одежину — хай навіть блакитну — й обманювати людей, була щира втіха — діставати платню від роботодавця, а не кишенькові гроші від батька. Корінтіанс дивувало, що її тижневий заробіток — пачечка акуратно складених банкнот, яку міс Ґрем вручала щосуботи пополудні, був лише на якихось два долари менший, ніж у справдешніх секретарок.

Окрім миття кахельної підлоги на кухні й натирання до блиску паркету в кімнатах, праця не була тяжкою. Поетеса жила самітньо й ретельно достосувала свій розпорядок дня до суворих вимог, які мусить задовольняти відповідальний митець. Будучи літераторкою, вона, звісно ж, ніким іншим не могла бути. Сім’ю, дітей — все пожертвувала, поклала на вівтар Великим Мукам Творчости. Цей дім теж був даниною, підкреслював витонченість такої самопожертви (і великодушність батькового заповіту). Меблі, хатні вигоди, різноманітні дрібнички — все підбиралося з огляду на те, як воно надихатиме на творчість. Майкл Мері мала звичку казати, коли їй не подобалася якась річ: «Я не змогла б ані рядка написати, якби щось таке було в моїй домівці». «Чимсь таким» могла бути ваза, новий унітаз, який притягли сантехніки, вазонкова рослина, ба навіть різдвяний вінок, що подарували третьокласники школи імени святого Іоанна в подяку за натхненний виступ міс Ґрем на передсвяткових зборах. Вона творила щодня, від десятої до дванадцятої й від п’ятнадцятої до шістнадцятої п’ятнадцять. Часто присвячувала вечори зустрічам з місцевими поетами, письменниками, малярами й музикантами та разом з ними хвалила чи гудила інших митців, насміхалася з ринку й добивалася його. У цьому колі Майкл Мері Ґрем була королева, адже її поезію друкували. Вперше це сталося ще 1938 року, коли вийшла збірка «Пори року моєї душі». За три роки надрукували другу збірку — «Дальші узбережжя». Що й казати, її вірші опубліковано принаймні у двадцяти невеликих літературних часописах, двох популярних ілюстрованих журналах, шести студентських виданнях і в недільних додатках безлічі газет. Крім того, від 1938-го до 1958-го її дев’ять разів нагороджували премією «Поет року», а вершиною кар’єри стала жадана державна премія в галузі літератури. На церемонії нагородження літературно-драматичний гурток школи імени святого Іоанна задекламував відому поему лауреатки — «Гасло». На жаль, все це аж ніяк не вплинуло на впертих видавців. І далі відмовлялися випустити у світ повне зібрання її творів (його робоча назва була «Найдальше узбережжя»). Проте авторка не сумнівалася, що колись-таки воно вийде.

Вперше побачивши Корінтіанс, міс Ґрем була далеко не в захваті. По-перше, кандидатка на місце служниці прийшла зарано, десять хвилин перед умовленим часом зустрічі, й Майкл Мері, звикла неухильно додержувати своїх правил, змушена була відчинити двері зодягненою у квітчастий пеньюар. По-друге, вже роздратована цим прогріхом, господиня ще дужче роздратувалася, побачивши тендітну худеньку жінку. Звичайно, такій не під силу буде підтягати Гардини, опускати віконні рами й робити генеральне прибирання. Але, почувши ім’я цієї жінки, Майкл Мері так зачарувалася поєднанням «Перше Посланіє Коринтянам — Мертвяк», що зразу найняла її. Як потім казала друзям, поетична чутливість взяла гору над здоровим глуздом.

Пані й наймичка непогано ладнали, і шостого місяця служби Майкл Мері порадила Корінтіанс навчитися друкувати на машинці. Тож Корінтіанс вважай ступила перший крок, аби нарешті стати справдешньою амануенсіс.

Невдовзі після того, як міс Ґрем заохотила її до друкування, якийсь негр сів поруч з Корінтіанс в автобусі. Не звернула на нього великої уваги. Зауважила тільки, що він погано вдягнений і доволі підтоптаний. А за якусь хвилину відчула, що цей чоловік розглядає її. На бистрий погляд скоса задля перевірки, так воно чи ні, чоловік розцвів широкою усмішкою. Корінтіанс відвернулась і так сиділа, поки він вийшов.

Наступного дня чолов’яга знову підсів до неї. І ще раз вона дала знати, що гордує ним. Решта тижня минула без його чіпких очей. Та наступного понеділка він, з’явившись, просто-таки поїдав Корінтіанс плотолюбним поглядом. Такі випадкові зустрічі тривали десь із місяць. Корінтіанс запідозрила, що цього ласолюба слід остерігатися. Щось у його поведінці вказувало на те, що, твердо певен успіху, він вміє спокійно чекати. Одного ранку чоловік перед тим, як вийти з автобуса, впустив на сидіння поряд із нею білий конверт. Корінтіанс не чіпала цього конверта аж до своєї зупинки. Наостанок не втрималася й нишком вхопила його, встаючи, щоб дати шоферові знак зупинитися.

Стоячи біля плити й пряжачи молоко для міс Ґрем, вона розпечатала конверт і вийняла листівку. Рельєфні букви слова «дружба» нависали над букетом синіх і жовтих квітів. На другій сторінці це саме слово послужило заголовком до ось такого віршика:

Знак дружби — ніжний потиск рук І відданість без міри. Це вам запропонує друг З усього серіал, щиро.

Під цими рядками намальована біла рука — чи то чоловіча, чи то жіноча — тримала ще один синьо-жовтий букет, трохи менший від попереднього. Підпису не було.

Корінтіанс кинула це послання в коричневий паперовий мішок на сміття. Весь день там лежало. Та з голови їй не виходило. Коли звечоріло, вона встромила руку в Грейпфрутові лупини, шкірки від салямі й виварені чайні листочки, намацала листівку, витягла її, почистила й поклала в гаманець. Навіщо — сама собі не могла пояснити. Той чолов’яга був дуже докучливий, ображав Корінтіанс своїм залицянням. Але ніхто досі не спробував позалицятися до неї всерйоз. Ет, цією листівкою принаймні можна було комусь похвалитися. Шкода, що без підпису. Не те що Корінтіанс хотіла знати, як зветься кавалер. Просто підпис засвідчив би, що ця листівка справді прийшла від когось. Ніхто б тоді не запідозрив, що Корінтіанс сама собі її купила.

Два тижні не показувався той чоловік. А коли ввійшов до автобуса, Корінтіанс було важко вдавати, що не помічає його. Коли вже під’їжджали до місця, де зазвичай виходив залицяльник, він нахилився до неї й шепнув: «Сподіваюся, що не образив вас». Корінтіанс глянула на нього, злегка всміхнулася й кивнула. Більш нічого не сказав.

Наступного дня вони привітались, а згодом і розмовляли одне з одним. З часом Корінтіанс уже чекала зустрічі. Довідавшись, що він зветься Генрі Портер і час від часу підробляє на сортувальній станції у цій частині міста, вона була рада, що нікому не показала листівки й не обмовилася про Генрі.

Їхні розмови — хоч і приємні — були трохи чудні. Кожне остерігалося розпитувати, боячись, що доведеться відповідати на такі самі запитання. У якому кварталі ви живете? Чи знаєте такого-то пана?

Кінець кінцем Портер запропонував Корінтіанс підвезти її після роботи. Автомобіля він не мав, час від часу позичав у приятеля. Вона згодилася. Двоє підстаркуватих коханців поводилися по-дитячому. Наче підлітки, які бояться, що їх, надто юних для побачень, застукають батьки. Генрі возив її у старому сірому «Олдсмобайлі» за місто, в кіно, де можна було дивитися фільми, не виходячи з автомашини. Вони часто сиділи за поганою кавою-люрою в дешевих забігайлівках, де можна було не боятися, що нагодиться хтось знайомий.

Корінтіанс усвідомлювала, що соромиться Генрі, що мусить тримати його, як і свою роботу, в таємниці, що він ніколи не зможе завітати до її дому. І ненавиділа його за цей сором. Відчувала напади ненависти саме тоді, коли Генрі давав знати, що боготворить її, коли розпливався в компліментах про її вигляд, манери, голос. Але ці напади ніколи не тривали так довго, щоб Корінтіанс відмовилася від кіносеансів в автомобілі, де вона була єдиним предметом пожадання й вдоволення.

По якомусь часі Корінтіанс запідозрила, що Портер поводиться обережно не тільки з огляду на неї, на її становище. Здавалося, що він теж не хоче відкривати якусь таємницю. Спершу подумала була, що він жонатий. Заперечив із сумною усмішкою. Корінтіанс сприйняла її як хитру й утвердилась у своїй підозрі. Щоб довести, що він таки старий парубок, а заодно й переслатися з Корінтіанс, Генрі запросив її до себе. Не вагаючись, відмовилася й відмовлялася кілька днів, поки він закинув їй те, що було чистою правдою: Корінтіанс соромиться його.

— Я? Соромлюся тебе? — витріщила очі й роззявила рот Корінтіанс (подив був щирий, бо вона й припустити не могла, що Генрі здогадається про це). — Якби я тебе соромилася, то взагалі не зустрічалася б з тобою, не кажучи вже про ось таку зустріч.

Показала рукою на світ поза «Олдсмобайлем» — довгі ряди автомашин на гарячому кіномайданчику.

— То як воно насправді? — Портер доторкнувся пальцем до її підборіддя. — Те, що ти мені кажеш, не може бути водночас і правдою, і брехнею.

— Я завжди казала тобі тільки правду. Гадала, що ми обидвоє знаємо... розуміємо... у чому річ.

— Може, й так, — відповів Портер, гладячи її підборіддя. — То скажи, Коррі, у чому річ.

— Це через мого батька. Такий він уже є...

— Який?

— Ти це знаєш так само добре, як і я, — знизала плечима Корінтіанс. — Він ніколи не дозволяв нам водитися з... різними людьми. Він дуже суворий.

— І з тої причини ти не хочеш зайти до мене?

— Вибачай, але я мушу там жити. Не можу допустити, щоб він довідався про тебе. Не тепер.

«А коли ж? — подумала вона. — Якщо не тепер, коли мені сорок два? Якщо не тепер, коли й на лобку сивіє волосся, а груди обвисають, як спанієлеві вуха? Коли ж тоді?»

— А коли ж? — висловив уголос її запитання Генрі. Корінтіанс не відразу відповіла. Потерла пальцями лоб і сказала:

— Не знаю. Слово чести, не знаю.

Вона відчувала, як смішно це виглядає. Вдавати з себе віддану татові доцю... Те, що діялося в цьому старому автомобілі, те, що п’ять хвилин тому зірвалося з її язика... А тепер погладжувати собі скроні та промовляти декламаторським голосом Майкл Мері: «Не знаю»... Це сором. Портерові стало неприємно, він забрав руку з її підборіддя й узявся за кермо. На початку другого кінобойовика він запустив мотор і помалу рушив жорствяною доріжкою.

Ніхто з них не обізвався, поки авто доїхало до середмістя. Було пів на одинадцяту. Корінтіанс попередила маму, що допізна друкуватиме машинопис для міс Ґрем. «У таку спеку?» — все, що спитала мама. Тепер Корінтіанс сиділа тихо, засоромлена й ні про що не думаючи. І тут вона побачила, що Портер везе її до автобусної зупинки, де вона завжди виходила й ішла пішки додому. Зненацька, блискавично Корінтіанс усвідомила, що ніколи вже не зустрінеться з ним, і перед нею постало видиво сірих днів. Простиралися, ніби тьмяний сірий палас у необжитій порожній найманій квартирі.

— Везеш мене додому? — спитала вона якнайнедбалішим тоном. Вдалося дуже добре, слова прозвучали гордовито й зухвало.

Портер кивнув і відповів:

— Я не хочу ляльки. Хочу жінку. Дорослу жінку, яка не боїться свого татуся. Гадаю, що ти, Коррі, не бажаєш подорослішати.

Корінтіанс задивилась у вікно. Доросла жінка? Кого можна так назвати? Матір? Ліну? Декана у Брин-Морі? Майкл Мері? Дамочок, що ходили в гості до матері та їли тістечка? Якось ні одна з них не відповідала цій назві. Кожна була лялькою. Може, Портер мав на увазі жінок, що їздили в автобусі? Служниць, що не крилися зі своєю роботою? Чи негритянок, що волочилися вночі по місті?

— Маєш на увазі цих жінок в автобусі? Ти добре знаєш, що можеш запопасти одну з них. Чому б тобі не кинути листівки на поділ ось такої жінки? — Корінтіанс зачепили за живе Портерові слова, її порівнювали — причому не на її користь — з жінками, які, звичайно ж, стояли набагато нижче, ніж вона. — О, кожна була б рада дістати на поділ таку листівку. Дуже рада. Втім, ні. Я ж забула. Ти цього не зробиш, бо вони не вміють читати. Довелося б принести такий подаруночок додому, дочекатися неділі й попрохати пастора, щоб прочитав це послання. Звичайно, почувши, що там написано, така жінка не втямить цих слів. Та це дрібниця. Побачить намальовані квіточки, завитки над літерами — й ощасливиться. Дарма що це буде найсміховинніший, найбанальніший, найстандартніший клапоть паперу з дешевої крамнички. Така жінка не розпізнає посередности, навіть якщо цю посередність тицьнути просто в її вгодовану пику. Засміється, поплескає себе по товстих стегнах і відразу ж заведе тебе до себе на кухню. Просто на сніданок. Однак ти не витрачатимешся на п’ятнадцятицентову листівку, хай там яка вона тупа й банальна. Нема потреби, адже це дорослі жінки. За ними не треба упадати. Досить буде підійти і сказати: «Гей, ти, ходімо ввечері до мене?». Правда? Хіба не так? Хіба ні?! — мало не кричала Корінтіанс. — А таки ні! Тобі закортіло дами. Когось такого, що знає, як сидіти, одягатися й користуватися ножем та виделкою. Але між дамою та просто жінкою є різниця. Знаю, що ти усвідомлюєш, хто я.

Портер під’їхав до тротуару. Не заглушуючи двигуна, перехилився через її коліна й відчинив двері. Корінтіанс вийшла і спробувала якнайгучніше грюкнути ними, але не вдалося: надто вже заржавіли завіси позиченого «Олдсмобайла». Довелося задовольнитися самим жестом.

Дійшовши до дванадцятого номера на Нелікарській вулиці, вона затряслася й не могла нічого вдіяти. Несподівано трясця минулася, Корінтіанс застигла, наче заморожена, на східцях. За якусь мить крутнулася на підборі й побігла назад, де Портер зупинив авто. Ступивши на східцях свого дому, вона відчула, як розпливається, тане її зрілість і дорослість перед купою червоних оксамитових клаптиків на круглому дубовому столі. Автомашина й досі стояла на місці, почмихував двигун. Корінтіанс кинулася до неї прудкіше, ніж будь-коли в житті. Прудкіше, ніж п’ятилітньою дівчинкою бігала по травичці на острові Гоноре, коли сім’я вибиралася туди на вихідні. Навіть прудкіше, ніж тоді, коли стрімголов помчала долу сходами, вперше побачивши, що зробила хвороба з дідом.

Корінтіанс схопила ручку дверей. Були замкнені. Портер сидів у тій самій позі, як тоді, коли вона спробувала торохнути дверима. Схилившись, Корінтіанс постукала у вікно. Він не поворухнувся. Постукала гучніше, не зважаючи, що хтось може її побачити під сірим буком, одразу за рогом батьківського будинку. Почувалася немов уві сні. Ніби була тут і не тут, ніби мала щось під рукою, та годі було його досягти.

Корінтіанс Дед, дочка Мейкона, заможного власника нерухомости, й елегантної Рут, внучка шанованого чудового лікаря Фостера, що другий у місті придбав двокінну карету. Жінка, за якою оглядалися мужчини на всіх палубах корабля «Квін Мері». На неї облизувалися французи в Парижі. Корінтіанс Дед, яка всі ці роки жила цнотливо (гаразд, майже всі й майже цнотливо), тепер грюкала у вікно автомобіля, де сидів простий робітник депо. Була ладна грюкати хоч до кінця днів, аби тільки спекатися цього оксамиту. Червоного оксамиту, що літав понад снігом того дня, коли вона з Ліною та з їхньою матір’ю йшли повз шпиталь до крамниці. Мати була вагітна — довідавшись про це, Корінтіанс дуже соромилася. Нічого іншого не думала, крім того, як будуть насміхатися з неї подруги, взнавши, що її мати завагітніла. Дівчинці полегшало, коли виявилося, що ще зарано, щоб вагітність було видно. Однак у лютому мама була вже близька до пологів й мусила виходити на прогулянки. Помалу йшли по снігу, обминаючи слизькі заледенілі місця. Проходячи повз лікарню «Милосердя», вони побачили юрбу, що стежила за чоловіком на даху. Корінтіанс помітила його раніше, ніж мама. Глянувши вгору, Рут оторопіла, впустила кошик і порозсипала трояндові пелюстки. Дочки підбирали їх, витирали сніг із тканини об свої пальтечка й час від часу зиркали на чоловіка з блакитними крилами на лікарняному даху. Сестри сміялися, збираючи пелюстки, поглядаючи на чоловіка, сміялися зо страху, збентеження й легковажности. Все змішалося докупи — червоний оксамит, крики й людина, що розбилася на хіднику. Корінтіанс виразно бачила тіло. На її подив, крови не було. Червінь палахкотіла лише в її руках і в кошику. Мати стогнала дедалі гучніше. Здавалося, вона ось-ось зомліє й упаде. Нарешті принесли ноші, щоб покласти на них трупа, який нагадував поламану ляльку, тим більше схожого на ляльку, що не було крови. Прикотили також візок і відразу повезли маму до пологової палати.

Корінтіанс і далі виготовляла троянди, але ненавиділа цю тупу роботу й вигадувала перед Ліною всілякі відмовки, аби тільки ухилитися. Троянди нагадували смерть. Спершу смерть чоловіка з блакитними крилами, а тепер уже й самої Корінтіанс. Якщо Портер не поверне голови й не нахилиться до дверей, щоб відчинити, то, здавалося, Корінтіанс помре на місці. Стукала аж до болю кісточок, щоб привернути увагу цього живого тіла за склом. Була б розбила скло, скалічила кулак, аби тільки доторкнутися до цього тіла, відчути його тепло — і в такий один-єдиний спосіб вберегтися від тліючої смерти штучних рож.

Він не рухався. Зо страху, що Портер перемкне передачу й від’їде, покинувши Корінтіанс саму, вона забралася на крило автомобіля й лягла на капот. Не дивилася на Генрі у шибку. Просто лежала долілиць, розкинувши руки, вхопившись пальцями за метал. Ні про що не думала. Хіба про те, як втриматися, щоб не зірватися. Навіть якщо він гнатиме півтораста кілометрів за годину, все одно втримаюся. Притискаючись до капота, вона міцно зімкнула повіки й не зауважила, що двері відчинилися й зачинилися, не почула Портерових кроків до передка автомашини. Скрикнула була, коли він поклав руку на її плечі й легко потягнув до себе, в обійми. Заніс її до дверей машини, поставив на ноги й допоміг їй сісти. В машині він притулив голову Корінтіанс до свого плеча, почекав, доки стихне її тихий плач, вийшов і підняв гаманець, який вона впустила на хідник. Тоді поїхав на П’ятнадцяту вулицю, три, до будинку, що належав Мейконові Деду, де жило шістнадцять квартирантів, де було віконце мансарди. В цьому самому віконці цей самий Генрі Портер кричав, ридав, вимахував рушницею і мочився на голови жінкам на подвір’ї.

Наближалася північ. Стояла духота. Дратувала б людей, якби в повітрі не відчувався солодкий запах, схожий на імбирний. Корінтіанс і Генрі ввійшли в передсінок за вхідними дверима. Зі шпарини з-під кухонних дверей падала смужка світла. Там різалися в карти. Іншої познаки, що тут хтось живе, не було.

Корінтіанс бачила тільки ліжко — металеве, помальоване на білий лікарняний колір. Сіла та простяглася на ньому, як тільки ввійшла. Почувалася скупаною, очищеною й порожньою. І — вперше в житті — простою, звичайною. Генрі роздягнувся після неї і ліг поруч. Якусь хвилину лежали тихо, а тоді він обернувся й розсунув їй ноги.

Корінтіанс глянула на нього.

— Це для мене? — спитала вона.

— Так, — відповів він, — так. Для тебе.

— Портере...

— Це... для тебе. Замість троянд. Замість шовкової білизни й дорогих парфумів.

— Портере...

— Замість шоколадних цукерок у коробці — такій, як серце. Замість великої вілли й розкішного автомобіля. Замість далеких мандрівок...

— Портере...

— ...на сніжно-білому кораблі.

— Ні.

— Замість пікніків...

— Ні.

— ...і риболовлі.

— Ні.

— Замість того, щоб разом старітися на ґанку...

— Ні.

— Маєш ось це, дівчино. Так. Ось це.

Вони, а радше вона, прокинулись о четвертій ранку. Розплющивши очі, Корінтіанс побачила, що Генрі дивиться на неї. Його лице блищало чи то від поту, чи то від сліз. Дарма що відчинене вікно, в кімнаті було дуже гаряче.

— Ванна, — пробурмотіла вона. — Де тут ванна?

— Там, внизу, — відповів він. І винувато поспитав: — Може, тобі щось принести?

— Чогось випити, будь ласка, — Корінтіанс відкинула з лоба пасма вологого скуйовдженого волосся. — Чогось холодного.

Генрі швидко вдягнувся, обійшовшись без сорочки та шкарпеток, і вийшов. Корінтіанс встала й почала вбиратися. Тут не було дзеркала, тож підійшла до відчиненого вікна й, дивлячись на своє відображення на склі в горішній рамі, стала пригладжувати волосся. А тоді звернула увагу на стіни. Коли вона ввійшла сюди й упала на ліжко, їй здалося, що на них шпалери. Насправді то були календарі. Довгі ряди календарів. Ось видання 1939 року автомобільної фірми, з зображенням ріки Гудзон. Ось календар будівельної компанії «Куягоґа Рівер» («Будуємо, щоб тішити, — тішимося, будуючи»). А цей — косметичної фабрики «Лакі Гарт Б’юті Продактс» (усміхнена дама з хвилястим волоссям і грубо напудрованим обличчям). Ось цей — з газети «Колл енд Пост». Та найбільше календарів було від Північнокаролінської страхової компанії. Від 1939 року й до наших днів, вони цілком покривали стіни. Декотрі були великими плакатами з надрукованими всіма днями року. На цих, як помітила Корінтіанс, деякі дати були обведені кільцями.

Портер ввійшов тоді, коли вона розглядала календарі. Тримав склянку з холодною водою, кубики льоду тиснулися до вінець.

— Навіщо ти збираєш ці календарі? — спитала вона.

— Просто так, — усміхнувся він. — Так легше спливає час. Будь ласка. Випий, воно тебе освіжить.

Корінтіанс взяла склянку й відпила трохи, стараючись, щоб лід не доторкався зубів. Дивилася на Генрі з-понад склянки. Стояла тут босоніж, зволожене потом волосся прилипало до щік, як фарба, на душі було легко. Замість марнославства все єство переповнювала самоповага — зовсім нове, незнайоме відчуття. Жінка була вдячна цьому чоловікові, що наймав маленьку кімнатку в її батька, їв з ножа й не мав навіть туфель до костюма. Дуже типовий приклад чоловіка, від якого її все життя оберігали батьки (та й сама вона від таких бокувала). Бо такі чоловіки били, зраджували своїх жінок, завдавали їм сорому та зрештою покидали їх. Корінтіанс підсунулася до Генрі, звела пальцями його бороду й легенько поцілувала в горло. Він обхопив долонями її голову, поки Корінтіанс заплющила очі й потяглася поставити склянку на столик.

— Ого. Скоро розвидниться. Мушу відвезти тебе додому.

Вона послухалася й одяглася. Якнайтихіше вони зійшли сходами й минули світляний трикутник, що лежав на підлозі перед кухонними дверима, тепер уже прочиненими. Там і досі грали в карти. Генрі й Корінтіанс квапливо прослизнули мимо, якраз на межі світла.

Однак хтось таки обізвався:

— Хто там? Це ти, Мері?

— Ні. Це я, Портер.

— Портер? — недовірливо перепитав хтось. — Ти на котру зміну йдеш?

— Потім тобі поясню, — сказав Генрі й відчинив вхідні двері, поки цікавого сусіда не понесло в передсінок.

Корінтіанс пригорнулася до Генрі щонайближче, як дозволяла ручка перемикання передач, і відкинула голову на спинку крісла. Заплющивши очі, глибоко вдихала солодке повітря, яким три години тому дихав її брат.

— А чи не дати б тобі лад волоссю? — спитав Портер. Корінтіанс личила така дівоча зачіска, але він не хотів, щоб потім були смішні й жалюгідні виправдовування перед її батьками, якщо ті ще не сплять.

Вона похитала головою. Нізащо на світі відтепер не збиратиме волосся у вузол на потилиці.

Портер загальмував під тим самим деревом, де Корінтіанс кинулася на капот. Пошепки попрощавшись, вона пройшла повз чотири житлові блоки. Вже не боялася зійти східцями на ґанок.

Зачинивши за собою двері, вона почула голоси й відрухово торкнула своє розпущене волосся. Долинали десь із їдальні чи крізь зачинені кухонні двері. Чоловічі голоси. Корінтіанс примружилась. Тільки-но вона прийшла з дому, де чоловіки сиділи при світлі на кухні й перемовлялися гучними збудженими голосами, й ось таке саме тут, вдома. Мабуть, ця частина ночі, зовсім не знана мені, належить і завжди належала чоловікам. Напевно, це таємний час, коли вони постають, наче гіганти з драконових зубів, і кубляться на кухнях, поки сплять жінки. Навшпиньки Корінтіанс підійшла до дверей і почула свого батька:

— Ти так і не пояснив мені, навіщо ти взяв його з собою.

— А яка тепер різниця? — спитав її брат.

— Тепер він знає про це, — відрубав батько. — Ось яка різниця.

— Про що тут знати? Нема про що. Це все дурниці, — підвищив тон Дояр.

— Це помилка, а не дурниці. Значить, воно деінде. Ось і все.

— Ага. На монетному дворі. Хочете, щоб я туди пішов?

— Ні! — вдарив кулаком по столі Мейкон. — Воно має бути там. Мусить бути!

Корінтіанс не могла добрати, про що це вони так запально сперечаються. Не хотіла стояти й підслуховувати, бо це відвертало її від блаженства, яке тепер відчувала. Відійшла від дверей і подалася нагору, до своєї спальні.

На кухні, Дояр сперся ліктями на стіл і понурив голову.

— Плювати я хотів на нього. Мені все одно, де воно лежить.

— Це була просто помилка, — наполягав батько. — Дрібне непорозуміння. Це не означає, що ми повинні відмовитися й вийти з гри.

— Це, по-вашому, дрібне непорозуміння, коли тебе садять у тюрму?

— Тебе ж випустили, га? Ти просидів лише двадцять хвилин.

— Дві години.

— Ти б і двох хвилин не пробув там, якби відразу подзвонив мені, коли тебе схопили. Відразу. Треба було мені зателефонувати ще перед тим, як тебе взяли.

— У поліційних автах нема телефонів, — втомлено відказав Дояр. Звівши голову, обпер її на руку й пустив ці слова в рукав.

— Вони відпустили б тебе, якби ти був один. Вистачило б назвати своє ім’я, й копи дали б тобі спокій. Але з тобою був той ніґер із південного кварталу. Ось тому так сталося.

— Не тому. Сталося так через те, що я їхав з мішком, повним камінців і людських костей. Людських. Якщо ти не зовсім дурний коп, то зміркуєш, що ці кості колись були в живій людині.

— Так, колись. Але не цієї ночі. Не були вони вчора в живій людині. Треба часу, щоб тіло стало скелетом. Полісмени знають це. І не кажи мені, що тебе запідозрили не через Гітару. Той жовтоокий нігер на все здатен.

— Копи не заглядали йому в очі, коли скомандували нам спинитися. Вони взагалі нічого не бачили. Притиснули нас до узбіччя й наказали вийти. А чому? Чому вони спинили нас? Ми не перевищили швидкости. Просто собі їхали, — Дояр потягся по сигарети. Знову злостився, пригадуючи, як він зігнувся над автомобілем, сперся руками на капот і розставив ноги, а полісмен обмацував ноги, спину, задок і руки. — З якої речі спиняти авто, що їде з дозволеною швидкістю?

— Вони зупиняють будь-кого, коли їм захочеться. Побачили, що ти чорношкірий, — і цього було досить. Вони розшукують негра, що вбив хлопчика.

— Хто сказав, що то був негр?

— В газетах написали.

— Там завжди таке пишуть. Кожного разу.

— Чи тобі не все одно? Якби ти був сам і сказав би копам своє ім’я, вони не затримали б тебе, не обшукували б машини й не відкрили б того мішка. Знають мене. Ти ж бачив, як вони поводилися, коли я прийшов туди.

— Коли ви прийшли туди, вони не стали інакше поводитися.

— Що?

— Змінили поведінку, аж коли ви відкликали того шмаркача в куток і дістали гаманець.

— Ти б подякував, що я маю гаманець.

— Дякую. Бог бачить, який я вдячний.

— І на тому б закінчилося, якби не цей ніґер із південного кварталу. Якби не він, не викликали б туди Пілат, — потер коліна Мейкон. Почувався приниженим, бо довелося покластися на сестру, щоб визволити сина з в’язниці. — Оту драну самогонницю! Оту сучку!

— Вона й досі сучка? — хихикнув Дояр. Йому паморочилося в голові з перевтоми й перенапруження, яке тепер помалу миналося. — Гадаєте, що Пілат вкрала золото. Всі ці роки... Всі ці роки ви таїли на неї кривду, — тепер він уже сміявся, — що поцупила з печери півцентнера золота у великому мішку. Еге ж, п’ятдесят років волочилася з ним по країні, не розтратила ані дрібки, лишень підвісила його до стелі, як в’язанку цибулі, — зареготав на всю кухню Дояр. Мейкон мовчав. — П’ятдесят років... П’ятдесят років ви думали про те золото! Якесь божевілля... Жовтий дім, їй-бо... — Дояреві вже текли сльози зо сміху. — Пришелепкуваті. Всі ви чокнуті. Стукнуті в голову. І як я не здогадався? Таж уся справа виїденого яйця не варта, все це — дурня собача.

— Що дурніше? Увесь цей час носитися з золотом чи з кістьми мертвяка? Га? Що дурніше? — спитав Мейкон.

— Не знаю. Не можу знати.

— Якщо вона тягала те друге, то цілком могла тягати й перше. Коли ти сказав на дільниці, що кості належать Пілат, то копи мали б її посадити за ґрати зразу, як тільки вона туди прийшла.

— А за що її садовити? — витер рукавом сльози Дояр. — Та ще й після історії, що розказала їм? — він знову зайшовся сміхом. — Увійшла, сама-одна — як ті дві комедіантки Луїз Вівер і Баттерфлай Мак-Квін взяті вкупі, й защебетала: «Так, сер. Ні, сер...»

— Цього вона не говорила.

— Та майже такими словами. Навіть голос змінила.

— Я ж тобі казав, що це змія. За мить змінить шкуру.

— Навіть з вигляду була не така, як завжди. Видавалася нижчою і якоюсь жалюгідною.

— Бо хотіла мати своє. Хотіла, щоб їй віддали ці кості.

— Кості її бідолашного чоловіка. Не мала грошей, щоб його поховати. А чи була вона взагалі заміжньою?

— А чи буває заміжнім Папа Римський?

— Що ж, Пілат свого добилася. Віддали їй ті маслаки.

— Знала, що робить. Таки знала.

— Угу. Але звідки вона так скоро довідалася? Маю на увазі, що Пілат прийшла туди... знаєте... готовою до всього. Поки з’явилася на дільниці, встигла склепати історійку, схожу на правду. Мабуть, коп розказав їй геть усе, коли провадив її туди.

— Е, ні. Копи такого не практикують.

— То звідки ж вона дізналася?

— Хто може відати, що знає Пілат?

— Хіба що сам диявол, — хитнув головою Дояр. І досі веселився. А раніше, коли разом з Гітарою сидів на дерев’яній лаві, закутий у наручники, було не до сміху. Тоді зо страху мурашки по спині лазили.

— Кістяк білої людини, — сказав Мейкон, встав і позіхнув. Надворі світало. — Чорнозада сучка волочиться з кістками білого чолов’яги. Ніколи не збагну цієї баби, — знову позіхнув він. — Мені сімдесят два роки, і я помру, нічогісінько в ній не зрозумівши.

Батько підійшов до кухонних дверей і відчинив їх. Тоді обернувся й кинув:

— Але ти знаєш, що це означає, правда? Якщо Пілат забрала кості й залишила золото, то воно, напевно, й досі там.

І зачинив двері, перш ніж син встиг заперечити.

«Бодай би воно там запалося, — подумав Дояр. — Хай тільки хто скаже при мені слово «золото» — виб’ю засранцеві зуби».

Сидів на кухні й мав охоту на ще одну чашку кави, але надто вже був зморений, аби встати й запарити напій. Невдовзі сюди зійде мама. Вона зірвалася з ліжка, коли прийшли батько з сином, але Мейкон звелів їй повернутися до спальні. Видобувши котру вже сигарету, Дояр задивився, як тьмяніє світло жарівки над митницею у промінні ранішнього сонця. Весело світило сонечко, обіцяло ще один спекотний день. Що яскравіше сяяло, то самотнішим почувався Дояр. Сам, без батька, занурився у спогади про минулу ніч, пригадував подробиці й не був певен, чи так воно було насправді. Може, сам понавигадував. Хоча б про те, що Пілат понижчала. Стоячи у приймальній кімнаті в’язниці, вона не сягала й сержантового плеча, а сам сержант був майже на голову нижчий від Дояра. Але ж Пілат була така сама на зріст, як і її небіж. Улесливо примовляючи до полісмена й підтверджуючи Дояреву й Гітарину брехню: мовляв, поцупили мішок, щоб пожартувати з літньої жінки, — дивилася на нього знизу догори. А як їй тряслися руки, коли запевняла: розбудив її полісмен, а вона й знати не знала, що мішок пропав. Що навіть не здогадується, навіщо комусь здалися кості її чоловіка. Що її чоловіка п’ятнадцять років тому лінчували у штаті Міссісіпі й не дозволили зняти небіжчика з шибениці. Що тоді Пілат виїхала з міста, а коли повернулася, тіло вже розклалося й само випало з петлі. Підібрала останки й хотіла поховати їх, але гробарі заправили п’ятдесят доларів за труну, а тесля за кілька збитих соснових дощок захотів дванадцять доларів п’ятдесят центів. Та й дванадцяти доларів п’ятдесяти центів вона не мала, тож зібрала все, що залишилося після містера Соломона (завади називала його містером Соломоном, адже то був такий поважний темношкірий чоловік), у мішок і повезла з собою. «В Біблії написано: що Господь Бог злучив, того ні один чоловік не розлучить. Од Матфея, глава двадцять перша, стих другий. Ми взяли шлюб, були одне тіло й душа, — виправдовувалася Пілат. Навіть її очі, ці великі сонькуваті очі поменшали, коли вона повела далі: — То я й подумала, що можу тримати чоловіка при собі. Коли помру, його покладуть зі мною в одну яму. І ми з ним воскреснемо в Судний День. Разом, пліч-о-пліч».

Дояра це вразило. Гадав, що з Біблії Пілат може лиш імена вибирати, а вона — диви-но, цитує Святе Письмо, ще й розділи та вірші вказує. Більше того, дивиться на Дояра, Гітару й Мейкона так, наче й не пізнає їх. Коли її спитали, чи знає вона цих людей, відповіла, глянувши на свого брата: «Ось цього чоловіка не знаю». «А он того парубійка, здається мені, я десь бачила по сусідству», — вказала Пілат на Гітару. Той сидів, неначе закам’янілий, з порожніми, як у мерця, очима. Пізніше, коли Мейкон відвозив усіх додому, — Пілат сиділа спереду, а два приятелі ззаду, — Гітара ані слова не зронив. Його лють була палюча, аж пашіла від шкіри. Навіть гарячий струмінь повітря, що вривався крізь відчинене вікно, видавався порівняно з нею прохолодним.

І знову переміна. Пілат знову стала висока. Головою, завиненою в якусь шовкову ганчірку, досягала даху в автомобілі, як і всі вони. І знову повернувся її колишній голос. Супутники мовчали, говорила тільки вона. Зверталася тільки до Мейкона. Невимушено, ніби попровадивши далі нитку обірваної історії, Пілат стала оповідати братові зовсім інше, ніж те, що сказала полісменам.

— Там я провела цілий день і цілу ніч, а наступного ранку виглянула надвір і побачила, що тебе нема. Дуже боялася наткнутися на тебе, але по тобі не було ні духу ні слуху. Я повернулася туди за три роки чи й більше. Була зима. Всюди лежав сніг, і я ледве знайшла дорогу. Спершу я зайшла до Серс, а тоді стала шукати печеру. Тяжка видалася путь, скажу тобі, а я ще й була не зовсім здорова. Всі стежки позавівало заметами. Погано мене знаєш, якщо гадаєш, що я пішла туди по ті маленькі мішечки. Мені було байдуже до них, коли тільки їх побачила, та й за ті три роки ані про них не подумала. Пішла туди, бо так звелів тато. Коли-не-коли приходив до мене й казав, що маю робити. Спочатку наказав мені співати, щоб я співала й співала. «Співай, — шепотів він. — Співай, співай». А згодом, зразу по тому, як народилася Реба, прийшов і сказав прямо: «Ти не можеш відійти й покинути тіло». Людське життя дорогоцінне. Не можна просто так лишати людину напризволяще. Я відразу зрозуміла, що він має на увазі, адже був при тому, коли ми це вдіяли. Хотів сказати: якщо відбереш життя, то воно твоє. Ти за нього відповідальний. Якщо ти когось вб’єш, то аж ніяк його не позбудешся. Все одно буде при тобі, стане твоїм. Ото я й мусила повернутися по ті останки. Таки знайшла печеру. Труп був там. Чи то вовки його тягали, чи ще хтось, бо опинився біля входу. Напівлежав, напівсидів, спершись на кам’яну полицю, де ми спали. Я зібрала його в мішок, частина за частиною. Ще збереглися залишки одежі, кості були чисті й сухі. Відтоді їх маю. Так мені наказав тато, і слушно, знаєш. Не можна, відібравши життя, просто піти собі й покинути його. Життя є життя. Воно дорогоцінне. Мерці, яких ти вбив, — твої. Завжди залишаються з тобою, в пам’яті, в душі. Тому найкраще мати кості з собою, куди тільки йдеш. Тоді звільниш собі душу й очистиш сумління.

«Запхай собі в дупу те сумління», — подумав Дояр, насилу встаючи з-за стола. Треба трохи передрімати, перш ніж піти шукати Гітару.

Плентаючи вгору сходами, він згадав, як виглядали плечі Пілат, коли та вийшла з «Б’юїка», — зовсім не згорблені під вагою мішка. Згадав, яким палючим поглядом дивився з автомобіля їй услід Гітара. Коли Мейкон довіз Гітару додому, той не відповів на Дояреве «до побачення». Навіть голови не повернув.

Дояр прокинувся ополудні. Перед тим хтось зайшов до кімнати й поставив у ногах, на підлозі біля ліжка маленький вентилятор. Дояр довго слухав дзижчання, тоді встав і пішов до ванної зробити собі купіль. Лежачи у літеплі, все одно потів, надто розігрітий і втомлений, аби намилитися. Раз по разу він хлюпав воду на лице та змочував свій дводенний заріст. Цікаво, чи вдасться поголитися й не порізатися. Невигідна ванна — закоротка, щоб витягтися на весь зріст, а колись же в ній можна було мало не плавати. Дояр глянув на свої ноги. Ліва, здається, така сама завдовжки, як права. Погляд ковзнув угору, по тілі. Й досі відчувався дотик полісменової руки. Від цього дотику тіло задрижало, як у коня, коли на нього сідають мухи. Було ще одне відчуття. Щось неначе сором прилипло до Дояра. Сором, коли ти розставляєш руки й ноги, тебе обшукують, а тоді надівають наручники. Сором, коли крадеш кістяк — ідеш на дитячі пустощі, а не на справжнє діло. Сором, коли потребуєш татка і тітоньки, щоб вибратися з халепи. Ще більший сором — дивитися, як улесливо всміхається (сер, це ж людська річ, знаєте, як воно є) батько, принижуючись перед копом. А найбільший сором — ганьбу Дояр відчував, дивлячись на Пілат і слухаючи її. Прийшла на допомогу, та ще й як — з готовністю, охоче. І то кому? Тому, хто тільки-но виніс із її дому спадок. Це не виправдання, що злодій вважав той спадок краденим... У кого вкраденим? У мерця? У Дояревого батька — теж крадія? Сам Дояр став злодієм і був готовий — принаймні вважав, що був готовий — вдарити Пілат, якби застукала його на гарячому. Збити з ніг стару темношкіру жінку, що колись пригостила Дояра по-майстерному звареним яйцем, показала хлопцеві небо — блакитне, як стрічки на чепчику її матері; і відтоді воно здавалося вже не далеким і чужим, а близьким, рідним, наче домівка, наче кімната, в якій жив Дояр. Пілат розказувала небожеві різні історії, співала йому пісень, годувала його бананами, кукурудзяним хлібом, а коли наставала холодна пора — гарячим гороховим супом. І, якщо вірити матері, ця стара негритянка — тепер майже сімдесятирічна, але жвава, немов кільканадцятилітка — врятувала йому життя, коли тільки на диво й можна було сподіватися. І ось ця жінка, яку він був готовий оглушити ударом, придибала у поліційний відділок і показала копам штуку, віддавшись на поталу посміху, співчуттю, зневазі, глузуванню, недовірі, знущанню, самодурству, роздратуванню, силі, гніву й знудженню, аби тільки допомогти — небожеві й собі.

Дояр побовтав ногами у воді. Знову пригадалося, як Гітара дивився на Пілат, як у його очах іскрилася ненависть. Не мав права так дивитися. І враз Дояреві засвітала відповідь на питання, яке він ніколи не міг поставити Гітарі. Той міг убити, вбивав би і, скоріше за все, вже вбив когось. «Сім днів» стали наслідком такої схильности, але не причиною. «Ні. Він не мав права на такий погляд», — подумав Дояр, звівся на ноги й заходився намилюватися.

Надворі його обдало вересневою задухою, куди й ділося приємне відчуття по купелі. Батько поїхав «Б’юїком» — у такому віці він змушений менше ходити, тож до Гітари Дояр добрався пішки. Обійшовши ріг, він помітив знаний сірий «Олдсмобайл» із химерною тріщиною на задньому вікні, запаркований перед Гітариним домом. В автомашині було кілька чоловік, поряд з нею стояли Гітара і Томмі Залізниця. Дояр сповільнив ходу. Томмі щось говорив, Гітара кивав головою. Тоді вони потисли руки. Такого потиску Дояр ще не бачив. Спершу Томмі потримав Гітарину долоню у своїх двох, а тоді це саме зробив Гітара. Томмі сів у авто, Гітара пішов до бічних сходів, що вели до його квартири. «Олдсмобайл» — 1953 чи 1954 року випуску — круто розвернувся й поїхав назустріч Дояреві. Кермував Портер, поруч нього був Хмарочос, скраю — Томмі Залізниця. Ззаду сиділи Томмі Лічниця, Ніро та ще якийсь незнайомий чоловік.

«Це напевно вони, — подумав Дояр. Серце калатало, ніби після бігу. — Сім братчиків, у тому числі Портер і Гітара. «Сім днів». І ця автомашина. Нею час від часу підвозять додому Корінтіанс». Спершу Дояр гадав, що це випадково. Та пізніше, коли сестра ані словом не прохопилася про ці підвезення, коли стала спокійнішою та м’якшою, здогадався, що вона потайки з кимсь зустрічається. Вважав, що все це забавне, миле і трішки сумне. Та тепер він знав: хоч би з ким вона зустрічається, та цей чоловік належить до «Семи днів». «Дурноверха баба, — пробурмотів під ніс Дояр. — Знайшла кого вибрати, безголова. Дурна, як чобіт. Господи Ісусе!»

Сьогодні до Гітари нічого й потикатися. Іншим разом.

Коли Дояр напивався, люди поводилися з ним краще, ніж із тверезим, були ввічливіші й уважніші. Від спиртного він не ставав інакший, просто всі, з ким він тоді стрічався, виглядали зовсім інакше, ніж в інший час. Добріші, говорили напівпошепки, а коли торкали його, — хай навіть щоб потурити з дому за те, що на вечірці помочився в кухонну мийницю, хай навіть аби спорожнити кишені, коли дрімав на лавці біля автобусної станції, — то робили це делікатно, ніжно.

Ось уже два дні й одну ніч Дояр похмелявся й напивався. Таке тривало б ще щонайменше добу, якби його не витверезила розмова з Магдалиною, званою Ліною. За час, що минув, відколи Дояр був дев’ятикласником, той не сказав сестрі більш як чотири речення нараз.

Ліна чекала брата, стоячи вгорі, на сходах, коли рано-вранці він повернувся додому. Закутана у віскозний халат, без окулярів, вона мала незвичний вигляд. Поводилася ввічливо, як той парубійко, що тільки-но обчистив йому кишені.

— Ходи-но сюди. Хочу тобі щось показати. Ти б не зайшов сюди на хвилинку? — прошепотіла вона.

— А чи не можна пізніше? — Дояр теж був чемний. І пишався з того. Ще б пак, з такою тяжкою головою...

— Ні, — сказала вона, — не можна. Треба, щоб ти побачив це сьогодні. Зараз же. Щоб тільки глянув.

— Ліно, я страшенно змучений... — спробував розсудливо пояснити він.

— Це забере не більш як хвилину. То важлива річ.

Дояр зітхнув і рушив за сестрою до її спальні. Ставши там біля вікна, вона показала пальцем надвір:

— Глянь он туди.

Повільно та, як йому здавалося, елегантно він підійшов до вікна, відсунув штору й подивився туди, куди вказував сестрин палець. Побачив там лише лужок біля дому. Нікого й нічого, але удосвіта при такому світлі можна й не добачити.

— Що там таке?

— Ось цей кленочок. Он там, — показала пальцем Ліна на невеличке деревце трохи більш як метр заввишки. — Листя мало б почервоніти. Закінчується вересень. А воно замість червоніти скручується й опадає зеленим.

— Ти сказала, що є якась важлива річ, — Дояр повернувся до неї й усміхнувся. Не сердився, не дратувався, тішився своїм самовладанням.

— Це і є важлива річ. Дуже важлива, — тихо сказала вона, не відводячи очей від деревця.

— То кажи, що маєш казати. За кілька хвилин мушу йти на роботу.

— Знаю. Але одну хвилиночку можеш мені вділити?

— Можу. Тільки не для того, щоб видивлятися на всохле дерево.

— Воно ще не всохле. Але скоро таким стане. Цього року листя на ньому не червоніє.

— Ліно, чи ти часом не п’яна?

— Не кепкуй з мене, — сказала вона. В голосі чутно було металевий відтінок.

— Бачу, ти таки випила собі.

— Ти мене не слухаєш.

— Та слухаю. Стою й слухаю, як ти розказуєш мені новину дня: дерево всихає!

— А ти таки того не пам’ятаєш.

— Чого?

— Того, як ти на нього пісяв.

— Що робив?

— Пісяв на нього...

— Ліно, може, ми поговоримо про це пізніше...

— ...і на мене.

— Кхм... Ліно, я багато чого понаробляв у житті. За дещо мені соромно. Однак, присягаю Богу, я ніколи не пісяв на тебе.

— То було влітку. Того року, коли тато купив зеленого «Пакарда». Ми поїхали на прогулянку, а тобі захотілося до вітру. Пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю, — хитнув головою Дояр.

— Я повела тебе. Ми виїхали за місто, і там не було іншої ради, хіба піти в кущі. Наказали мені супроводжувати тебе. Хотіла піти з тобою мама, але тато їй заборонив. І сам не пішов. Корінтіанс задерла носа й відмовилася, тож послали мене. Я теж була на високих каблуках, теж була дівчинка, але послали мене. Нам довелося спуститися пологим схилом за поворотом дороги. Я розстібнула тобі штанята й відвернулася, щоб ти спокійно робив своє. Там у траві росли пурпурні фіалки й жовті нарциси. Я назбирала їх і наламала кілька галузок з дерев. Вдома посадила їх ось там, — Ліна кивнула головою на лужок. — Викопала ямки й увіткнула в землю. Я завжди любила квіти, знаєш. Саме я почала робити штучні троянди. Не мама. Не Корінтіанс. Я. Любила таку роботу. Вона мене заспокоювала. Ось чому в божевільнях пацієнтам дають плести кошики й робити ганчір’яні килимки. Це заспокоює хворих. Якби не кошики, то ці люди могли б здогадатися, в чому лихо, й... накоїти чогось. Чогось жахливого. Коли ти напісяв на мене, я хотіла вбити тебе. Навіть зо два рази спробувала це зробити. У такий собі невинний спосіб — наприклад, залишила у ванні мило, щось таке. Та ти не послизнувся, не скрутив собі в’язів, не загримів донизу сходами, — реготнула Ліна. — А тоді я зауважила, що квіти, на які ти попісяв, зів’яли та всохли. Але не галузка. Ця кленова гілка прийнялася. І мені минулася лють за те пісяння, бо дерево росло й жило. А тепер воно вмирає, Мейконе.

Дояр потер пальцем куток ока. Страшенно хотів спати.

— Еге ж, до біди було того сцяння, це ти правду сказала. Може, хочеш, щоб я ще раз сикнув, просто зараз?

Магдалина, звана Ліною, витягла руку з кишені халата і дала Дояреві ляпаса. Оторопів, сіпнувся був до неї, та вона, не зважаючи на те, сказала:

— Їй-бо, ти мене доведеш до гріха. Дерево росло, і я гадала, що все гаразд. Забула, що людей можна обсикати по-всякому.

— Слухай-но, — Дояр протверезився й силкувався говорити якнайтвердіше. — Пробачу тобі, бо хильнула хересу, але всьому є межа. Не дозволю тобі давати волю рукам. Що це за балаканина про обсикання?

— Ти все своє життя тільки те й робиш отут.

— Та ти здуріла. Чи бувало таке, що в цьому домі я комусь нагидив? Чи ти бачила, щоб я коли пхався командувати й учити, як жити? Я ні до кого не чіпляюся. Живу й даю жити іншим. Ти це знаєш.

— Знаю одне: ти наябедив татові, що Корінтіанс потайки зустрічається з одним чоловіком. І...

— Я мусив. Був би радий, якби вона знайшла собі когось, але я знаю цього чоловіка. Стрічав його. І я не гадаю, що він... — Дояр замовк. Не міг говорити далі. Про «Сім днів», про свої підозри.

— Що ти кажеш! — Лінин голос був повен сарказму. — Може, маєш когось іншого на прикметі для Корінтіанс?

— Ні.

— Ні? Але ж той чоловік — із південного кварталу. То чому це він не підходить нашій сестрі, якщо не підходить тобі? Га?

— Ліно...

— Звідки тобі знати, чи хтось комусь підходить? А відколи тебе стали хвилювати злети й падіння Корінтіанс? Тобі завжди було наплювати на нас — Корінтіанс, маму й мене. Ти завжди використовував нас, поганяв нами й судив нас: як варимо тобі, як провадимо твій дім. А тепер ні з того ні з сього ти переймаєшся долею Корінтіанс і розлучаєш її з чоловіком, якого не схвалюєш. Хто ти такий, аби щось схвалювати чи не схвалювати? Перш ніж сформувалися твої легені, я вже тринадцять років вдихала повітря. Корінтіанс — дванадцять. Ти нічогісінько не знав про нас, крім одного: що ми виготовляємо рожі. А тепер знаєш, що найкраще для жінки, яка витирала тобі заслиненого рота, бо ти ще й сплюнути не вмів. Ми промарнували на тебе всі наші найкращі дівочі літа. Коли ти спав, ми ходили навшпиньки. Коли ти був голодний, ми варили. Коли тобі було нудно, ми бавилися з тобою. А коли ти підріс і вже вмів відрізнити жінку від двоколірного «Форда», все в цьому домі підпорядкувалося тобі. Треба було ще прати твою білизну, застеляти твоє ліжко, мити після тебе ванну, витирати після тебе бруд з підлоги. До сьогодні ти ніколи не спитав нас, чи не втомилися ми, чи не сумно нам, чи не хочеться чашки кави. Ти ніколи не підняв нічого важчого від своєї ступні. Ніколи не розв’язав чогось складнішого від арифметичної задачки для першачків. Хто тобі дав право розпоряджатися нашим життям?

— Ліно, перестань. Я не хочу цього слухати.

— Скажу, хто тобі дав це право. Не хто, а що — ота ковбаска, що баламкається між твоїми ногами. Гаразд, любий братику, скажу ще тобі, що цього замало — тієї ковбаски. Мусиш мати ще щось крім неї. Не знаю, звідки ти цього потрібного наберешся, не знаю, чи хтось дасть його тобі, але затям мої слова: мусиш мати ще щось крім неї. Батько заборонив Корінтіанс виходити з дому, примусив її кинути роботу, виселив цього чоловіка з домівки, лишив його без платні, бо той заборгував комірне. І все це через тебе. Ти такий самий, як він. Такий самісінький. Через нього я не пішла до коледжу. Бо боялася, що він щось зробить мамі. Думаєш, ми повірили, що ти одного разу вдарив його, щоб захистити маму? Щоб стати на її бік? Дзуськи! Ти вдарив батька, щоб стати на його місце, щоб показати нам усім, що тепер право командувати нею і нами всіма належить тобі.

Ліна раптово вмовкла, й Дояр почув її дихання. Коли знову озвалася, в її голосі вже не було сталевих ноток, замість них з’явилася плавна мелодійність.

— Коли ми були маленькі дівчатка, ще перед твоїм народженням, якось батько взяв нас із собою до льодосховища. Привіз нас туди своєю машиною «Гадсон». Святково вбрані, ми стояли перед спітнілими неграми та смоктали лід із носовичків, нахилившись уперед, щоб не намочити одежі. Там були й інші діти — босоногі, голі до пояса, брудні. А ми трималися осторонь, біля автомобіля, в білих панчішках, у рукавичках, зі стрічками. Балакаючи з чоловіками, батько не зводив очей з нас і з автомашини. Автомашини й нас. Знаєш, він взяв дітей із собою, щоб там бачили їх і заздрили їм, заздрили йому. І тут один із хлопчиків підійшов до Корінтіанс і поклав руку їй на голову. Вона простягла хлопчикові шматочок льоду. Ми й не зогледілись, а батько, підбігши, вибив лід з її руки на землю та заштовхав нас обох до машини. Спершу похизувався донечками, а тоді познущався з них. Усе життя так було: то парадувався з нами, як з дівами у Вавилоні, то принижував нас, як останніх блудниць вавилонських. А тепер він знову вибив лід із руки Корінтіанс. І ти в цьому винен, — заплакала Магдалина, звана Ліною. — Ти винен. Ти понура, нікчема, телепень, самолюб і людиноненависник. Сподіваюся, що ця ковбаска тобі пригодиться. Бережи її, бо нічого іншого не маєш. Хочу тобі ось що сказати, — Ліна вийняла з кишені окуляри й наділа їх. Удвічі більші за лінзами, очі були світлі й холодні. — Я вже не роблю троянд, а в цім домі ти насцяв востаннє.

Дояр нічого не відповів.

— А тепер, — шепнула вона, — геть звідси.

Дояр обернувся й пішов. «Добра порада, — подумав він, — чом би її не послухатися?»

І зачинив двері.

Частина друга

Розділ X

Коли Гензель і Ґретель стояли в лісі й дивилися на будиночок на галявині, їм, мабуть, зо страху лазили мурашки по шкірі. Трусилися жижки, вгиналися коліна, й тільки сліпий голод підганяв їх іти вперед. Не було нікого, щоб застерегти, стримати дітей; згорьовані й мучені докорами сумління батьки були далеко. Тож братик і сестричка щодуху помчали до будиночка, де жила жінка, старша, ніж сама смерть, і не зважали, що лазять мурашки та підгинаються ноги. Й дорослу людину може підганяти голод. Зникне слабкість у колінах, не заходитиметься серце, коли подумаєш, що ось-ось цей голод, це прагнення можна буде втамувати. Особливо, коли жадаєш не імбирного пряника чи жувачки, а золота.

Згинаючись під гілками чорних горіхових дерев, Дояр простував до великого напівзруйнованого дому. Знав, що колись у ньому жила ця жінка, а тепер не бачив жодних ознак життя. Не помічав цілого всесвіту лісового життя, яке буяло там поміж заростями плюща, так пишно розрослими, що засунеш руку по лікоть, поки намацаєш стіну. Життя повзало, пнулося, стелилося, вилося й ніколи не завмирало. То приховане, то буйне, то таке тихе, що годі було його розпізнати на пагінцях плюща. Народження, буття і смерть — все було по той бік плющового листка. З місця, де спинився Дояр, здавалося, наче будинок пожирає захланна хвороба й лишає по собі сліди — темні розповзлі виразки.

Півтора кілометра звідси була асфальтова дорога. Долинав заспокійливий гуркіт автомашин. Одна з них належала преподобному Куперу, за кермом сидів його тринадцятирічний небіж.

«Ополудні, — сказав хлопчині Дояр. — Повернешся по мене ополудні». Міг би попросити приїхати й за двадцять хвилин, а тепер на самоті, оглушений незвичною вухові городянина тишею, шкодував, що не обмежився п’ятьма хвилинами. Втім, навіть якби цей підліток нічого не мав удома до роботи, то виглядало б по-дурному, що тебе завезли «у справах» за більш як двадцять кілометрів від Данвілла задля того, щоб ти тут пробув лише хвилинку-другу.

Не варто було вигадувати ніяких заплутаних історій, аби приховати свої пошуки печери. Ану хтось почне розпитувати й випитувати. Брехня має бути дуже проста, як правда. Кожна додаткова подробиця — зайвина. Але Дояр, дуже здорожений довгою поїздкою автобусом із Піттсберґа, яка слідувала по комфортабельному авіарейсі, побоявся, що йому не повірять.

Подорож літаком підбадьорила Дояра, дала відчуття сили й упевнености в собі. Високо понад хмарами, важкими й легкими водночас, плавними в русі («Крейсуємо», — сказав пілот), сидячи у великому блискучому металевому птаху, годі було повірити, що колись допускався, що взагалі міг допускатися помилок. Одне муляло на душі: нема тут Гітари. Йому б тут усе сподобалося: краєвиди, їжа, стюардеси. Але Дояр вирішив усе зробити самотужки, без чиєїсь допомоги. Цього разу захотів вирушити сам. Тут, у повітрі, далеко від повсякденного життя, почувався вільним. Не те, що на землі під час розмови з Гітарою, перед самим відльотом, коли фізично відчувалося, як ляскають по щоках крила нічних кошмарів усіх цих людей і відбирають свободу. Лінин гнів, Корінтіансине розпатлане й нечесане волосся — до пари з її вологими губами, материн докучливий нагляд, батькова безмежна пожадливість, Агарині порожні очі — Дояр не знав, чи заслужив він на таке. Зате знав, що ситий ним по зав’язку й мусить якнайскоріше виїхати. Сказав про своє рішення Гітарі раніше, ніж батькові.

— Тато вважає, що золото досі в печері.

— Цілком можливо, — відсьорбнув чаю Гітара.

— У всякому разі варто перевірити. Принаймні будемо знати раз і назавжди.

— Добре кажеш.

— Ото я й піду по те добро.

— Сам?

— Так. Так, — зітхнув Дояр. — Сам. Мушу звідси вирватися. Взагалі переїхати кудись.

Гітара поставив чашку та схрестив руки.

— Дояре, чи не легше було б нам удвох? А якщо влипнеш в якусь халепу?

— Було б легше, але це підозріліше, коли по лісах лазить не один, а двоє. Якщо я знайду золото, то привезу його сюди й ми поділимося, як домовлено. А якщо не знайду, то так чи сяк повернусь.

— Коли ідеш?

— Завтра вранці.

— Що каже твій батько на те, що пускаєшся один?

— Він ще не знає цього. Поки що знаєш тільки ти, — Дояр звівся й підійшов до вікна, що виходило на Гітарин сходовий майданчик. — Гівна воно варте.

Гітара уважно дивився на приятеля.

— Дояре, в чім річ? Чого хнюпишся? Хіба з таким настроєм хапають бога за бороду?

Дояр обернувся й сів на підвіконні.

— Сподіваюся, що таки вхоплю, що ніхто не пограбував печери. Мені треба грошей.

— Кожному треба.

— Не так сильно, як мені.

— Ого, тебе справді вхопила сверблячка, — усміхнувся Гітара. — Зовсім не те, що було раніше.

— Не знаю, чи те, чи не те, що раніше. Знаю лише, що прагну жити своїм життям. Не хочу бути хлопчиком на побігеньках у мого старого. Доки я тут — доти таким і буду. Доки не матиму своїх грошей. Мушу забратися з цього дому й не бути нікому зобов’язаним. Моя родина доведе мене до божевілля. Тато хоче, щоб я був подібний до нього й ненавидів матір. Мама бажає, щоб я думав так, як вона, й ненавидів батька. Корінтіанс не говорить зі мною. Ліна прагне, щоб я забрався. Агар жадає або прикувати мене ланцюгом до її ліжка, або вбити. Всі вони від мене хочуть чогось, розумієш? Чогось такого, що не дістати, як вони гадають, від когось іншого. Чогось такого, що, на їхню думку, в мене є. Не знаю, чого саме. Знаю лиш, що хочуть.

— Вони посягають на твоє життя, чоловіче, — Гітара випростував ноги.

— Моє життя?

— А на що ж іще?

— Та ні. Це хіба що Агар. А родина...

— Ти мене не так зрозумів. Маю на увазі не те, що вони хочуть відібрати тобі життя. Вони хочуть володіти твоїм життям.

— Не второпаю про що ти, — сказав Дояр.

— Слухай. Ось у чому річ. Кожен посягає на життя негра. Кожен. Білі чоловіки хочуть бачити нас або мертвими, або тихими — а це те саме, що й мертвими. Білі жінки тої самої породи. Раді нас бачити такими собі усередненими, цивілізованими, без расових витребеньок. Прирученими, але тільки не в ліжку. В ліжку вони люблять чорне гаряче дикунство. А поза ліжком хочуть, щоб ми були чемненькі. Кажеш їм: «Мого батька лінчували». А вони тобі: «Так, але ти кращий, ніж ці лінчувальники, то забудь про це». А чорні жінки хочуть тебе всього. Вони це називають любов’ю і розумінням. «Чому ти мене не розумієш?» — кажуть таке, а на увазі мають ось що: «Нікого на світі не кохай, тільки мене». Кажуть: «Будь розсудливий». Це означає: «Не йди туди, куди я не ходжу». Якщо збираєшся зійти на Джомолунгму, то вони зв’яжуть тебе твоїми ж таки шнурками. Скажеш їм, що лаштуєшся на дно моря — просто так, подивитися — сховають тобі кисневі балони. Та далеко не треба ходити. Купи собі трубу й скажи, що ти хочеш грати. О, вони люблять музику, але тільки тоді, коли ти відгаруєш вісім годин на пошті. Й навіть коли тобі вдасться досягнути свого, коли ти, впертий і наполегливий, таки забрався на вершину Джомолунгми чи став геніально грати на трубі, то все одно цього їм мало. Видмухай собі всі легені на тій трубі — жінки захочуть, щоб рештками легень ти виголошував, як ти їх кохаєш. Вони вимагають всієї твоєї уваги. Підеш на ризик — скажуть, що це ні до чого, що ти їх не любиш. Не дадуть тобі ризикнути навіть твоїм життям, твоїм власним, хіба що робиш це задля них. Ти не смієш навіть умерти, хіба тільки за них. А навіщо чоловікові життя, якщо він навіть не може вирішити, за що вмирати?

— Ніхто не може вирішувати, за що вмирати.

— Та може. А як не може, то має право хоч спробувати.

— Ти озлоблений на всіх і вся. Якщо так думаєш, то навіщо бавишся в арифметику? Для чого підтримуєш оту числову рівновагу між вбитими чорними й білими? Щоразу, коли тебе питаю, ти кажеш, що робиш це з любови до негрів. А сьогодні...

— А таки з любови. З чого ж іншого? Хіба я не можу любити те, що критикую?

— Можеш. Але я не бачу різниці між тим, що хочуть від нас білі жінки, і тим, що хочуть чорні. Різниця між ними хіба в кольорі шкіри. Кажеш, що всі вони посягають на наше життя. То нащо тоді «Сімом дням» вбивати чи ґвалтувати білу жінку, коли вбито чи зґвалтовано чорну? Навіщо взагалі перейматися негритянкою?

Гітара схилив голову набік і скоса глянув на Дояра. Гітарині ніздрі злегка розширилися.

— Бо вона — моя.

— Гаразд, згода, — Дояр навіть не пробував приховати іронію в голосі. — Отже, всі, крім негрів, хочуть нас убити. Так?

— Так.

— То чому мій батько — а він чорний, як сажа — намагався вбити мене, ще не народженого?

— Може, гадав, що буде дівчинка. Не знаю. Тобі зайве казати, що твій батько — дуже дивний негр. Жне те, що ми посіяли, і тут нічого не вдієш. Поводиться, як білий, думає, як білий. Власне, добре, що ти його згадав. Може, поясниш мені, як він може гнути спину перед білими після того, як ота біла наволоч відібрала в його тата все надбане добро? Після того, як на свої власні очі побачив застріленого батька. За що він їх так любить? Ну а Пілат? Вона ще гірша. Теж бачила татову смерть. І що ж? Вибрала собі покуту — пішла забрати кості якогось білого лайдака. Мало того, навіть не торкнулася лайдакового золота. Це що — не добровільне рабство, по-твоєму? Вибрала собі роль, яка їй дуже пасує.

— Слухай-но, Гітаро. Моєму батькові начхати, чи білі живуть, чи дохнуть. Він лише хоче мати те, що вони мають. А Пілат трохи стукнута в голову, це правда. Але не хто, як вона, допомогла нам. Якби не її штучки, то сиділи б ми тепер у тюрязі.

— Сидів би я. Не ти. І не мені вона хотіла допомогти, а тобі.

— Таке говориш! Дуже негарно.

— Гарно, негарно — це ще одне, до чого мені байдуже.

— І то про кого! Про Пілат. За що? Вона знала, що ми наробили, й усе одно звільнила нас. Прийшла туди задля нас. Клеїла дурня та принижувалася задля нас. Ти бачив її лице. Бачив коли-небудь лице з таким виразом?

— Бачив. Лише раз, — відповів Гітара. І знову згадав, як усміхалася його мати, коли білий хазяїн вручив їй чотири десятидоларівки. В материних очах було щось більше, ніж звичайна вдячність: не любов — готовність любити. Її чоловіка розпилувало надвоє на тартаку. Гітара чув розмови робітників про те, як його батька розмістили в труні. Не склали двох половин докупи, просто положили їх на дно поряд, перерізом долу. Віч-на-віч. Ліве і праве око дивилися одне на одного. Одна ніздря вдихала видих другої. Права щока — навпроти лівої. Права рука обнімала ліву. І хлопчик переймався тоді, що тато, воскреснувши Судного Дня, відразу побачить не осяйний німб, не величну голову Господа і навіть не веселку. Побачить своє власне око.

А мама усміхнулась і показала готовність любити цю людину, на якій лежала провина за те, що тато навіки роздвоєний. Хлопчика занудило не від солодощів, що зготувала начальникова жінка. Ні, огида до солодкого з’явилася пізніше. А спершу було те, що замість страхового відшкодування власник лісопильні дав матері сорок доларів — «щоб ви з дітьми перебули біду». Вона, ощасливлена, того ж таки дня, коли був похорон, купила довгих м’ятних цукерків-лизанців — по одному на кожного з своїх дітей. Дві сестри й маленький братик смоктали ці білі, як кістка, й червоні, як кров, цукерки, а Гітара не міг. Тримав льодяника в руці, поки той прилип до шкіри. Увесь день тримав. І на цвинтарі, і на поминках, усю безсонну ніч. Із Гітари підсміхалися за таку, як вони гадали, скупість і бережливість, а він не міг ні смоктати, ані викинути того цукерка. Нарешті здобувся на силі й у виходку впустив його у смердючу яму.

— Раз. Тільки один раз, — повторив Гітара й відчув, як напливає нудота. — Це дурість. Велика дурість. Не дай себе підманути отим прибічникам Кеннеді. Скажу тобі правду. Маю надію, що твій тато не помиляється і скарб таки там, у печері. Маю ще більшу надію, що ти, не вагаючись, привезеш знайдене сюди.

— Що ти хотів цим сказати?

— Те, що я переймаюся. І нервуюся. Бо потребую грошей.

— Якщо ти на мілині, то можу позичити...

— Не я. Ми. Нам треба діло робити, чоловіче. А недавно, — Гітара скосив очі на Дояра, — зовсім недавно одного з наших викинув на вулицю домовласник, якого нема потреби називати. І заявив куди треба, що квартирант заборгував комірне за два місяці, отож тому затримали заробітну платню. Домовласник так потребує двомісячної плати за цю шпаківню чотири на чотири метри, як собака п’ятої ноги. А нам доводиться допомагати нашому чоловікові, давати йому дах над головою, оплачувати борги...

— Це я винен. Так сталося тому, що...

— Не ти. Навіть не хочу тебе слухати. Не ти хазяїн, не ти вигнав квартиранта. Може, ти й подав рушницю, але не натиснув на спусковий гачок. Я тебе не звинувачую.

— А чому б і ні? Береш на язик мого батька, тітку, то можеш взяти й мою сестру, раз я дозволяю. І чого ти мені довіряєш?

— Сподіваюся, хлопче, що мені не доведеться ставити самому собі це питання.

Вона таки закінчилася добре, ця понура розмова. Не було гніву, не було слів, яких не можна забрати назад. Коли Дояр відходив, Гітара подав, як у них повелося, відкриту долоню. Приятель ляснув по ній. Либонь, через втому ляскіт вийшов глухіший, ніж бував зазвичай.

На летовищі у Піттсберґу Дояр дізнався, що до Данвілла чотириста кілометрів на північний схід і добратися туди, якщо не своїм ходом, можна тільки автобусом. Невдоволений, що не буде такого комфорту, як у літаку, він неохоче сів у таксі, доїхав до автовокзалу й прогайнував там дві години аж до від’їзду. Поки сів у автобус, був змучений від байдикування, читання ілюстрованих журналів і прогулянок привокзальними вулицями. По п’ятнадцяти хвилинах їзди він заснув і прокинувся пізно пополудні. До Данвілла ще була година дороги. Колись батько захоплено розказував про красу цього краю, а тепер Дояр байдуже дивився на зелені краєвиди наприкінці бабиного літа, прохолоднішого, ніж у рідному місті, хоч тут і південніше. «Близько гори — тому, мабуть, така різниця в температурі», — подумав він. Кілька хвилин пробував розважитися, споглядаючи на пейзажі, що пропливали за вікном, поки його, городянина, охопила нудьга від одноманітности природи. Місцями дерев багато, місцями мало, деякі поля зелені, деякі — ні, а горби вдалині — як і всякі горби вдалині. Тоді Дояр став вичитувати різні написи — назви міст. Одне за тридцять п’ять кілометрів попереду, друге за двадцять сім кілометрів на схід, третє — за вісім кілометрів на північний схід. А ще — назви залізничних вузлів, округ, перехресть, мостів, станцій, тунелів, гір, річок, струмків, стоянок, парків і спостережних пунктів. «Так має робити кожен, — спало йому на гадку. — Ось зацікавився ти якимсь Дадберрі-Пойнт — і вже знаєш, де воно».

У Дояревій валізі були дві пляшки віскі, дві сорочки й білизна. «Ця велика валіза, — подумав він, — буде добряче наладована, коли повертатимусь додому». Не треба було віддавати її в багажний відділ, бо кортить хильнути, і то вже. Золотий годинник марки «Лонжін» — материн подарунок — показує, що до зупинки ще двадцять хвилин. Дояр відкинувся на спинку крісла та спробував заснути. В очах ряботіло від споглядання одноманітних краєвидів.

У Данвіллі він дуже здивувався. За автобусну станцію правив вагон-ресторан на одинадцятій колії. У ньому продавали автобусні квитки, гамбургери, каву, сир, масляне печиво, сигарети й солодощі. Ніяких камер схову, ніяких багажних відділів, ніяких таксі. І — як виявилося — ніяких туалетів.

Зненацька Дояр почувся ні в сих ні в тих. Що було робити? Поставити валізу і спитати: «Де тут печера неподалік ферми? На тій фермі мій батько жив ще п’ятдесят вісім років тому»? Ні з ким ти тут не знайомий, не знаєш прізвищ та імен, крім імени старезної бабусі, яка, мабуть, давно вже вмерла. У цьому фермерському містечку ти вже й так упав в око своїм бежевим костюмом-трійкою, ясно-блакитною сорочкою з потайними ґудзиками, чорною, вузькою, як шнурок, краваткою і прегарними туфлями фірми Флорсгайма. Щоб не видаватися ще більшою чудасією, вже краще спитати касира, чи можна в нього залишити багаж.

Касир задивився на валізу та, здавалося, глибоко задумався над цим запитанням.

— Я вам заплачу, — сказав Дояр.

— Дайте я її поставлю. Ось за тими коробками з шипучкою, — відповів той. — Коли б ви її забрали?

— Сьогодні ввечері.

— Добре. Отут вона й буде.

Дояр вийшов із вагона-ресторану, а заодно й автобусної станції, несучи торбинку із знадобами для гоління, і подався — поперед себе — вулицею міста Данвілла штату Пенсильванія. Звичайно, траплялося бувати в мічиганських містечках, подібних до цього, але там нічого було робити, хіба що купувати бензин. Всі три крамнички на цій вулиці відчинені лише вдень. О сімнадцятій п’ятнадцять тут було з десяток пішоходів, не більше. Один із них — негр. Високий, підстаркуватий, в коричневій гостроконечній шапці та зі старомодним коміром. Дояр пішов за ним, наздогнав й озвався, усміхаючись:

— Чи не могли б ви мені допомогти?

Чоловік обернувся й нічого не відповів. Дояра це здивувало: невже чимось образив старого? Нарешті той кивнув і мовив:

— Допоможу, чим зможу.

То була жвава співуча сільська говірка, така сама, як у білошкірого касира.

— Я шукаю... Серс. Жінку на ім’я Серс. Власне кажучи, не її, а її дім. Часом не знаєте, де вона живе? Я нетутешній. Тільки що приїхав сюди автобусом. Маю тут залагодити одну справу. Йдеться про страховий поліс. Треба оглянути нерухомість...

Старий слухав і не гадав перебивати. Дояр закінчив свою недоладну мову проханням:

— Допоможіть мені, будь ласка.

— Це, мабуть, знає преподобний Купер, — сказав чоловік.

— А де я можу його знайти?

Дояр відчував, що в цій розмові щось не все гаразд.

— На Кам’яній. Ось цією вулицею дійдете до пошти. Тоді звернете. Перша вулиця буде Віндзорська. За нею — Кам’яна. Там він і живе.

— І церква там?

Дояр вважав, що пастор живе біля храму.

— Та ні. Ця церква без пасторату. Преподобний Купер живе на Кам’яній вулиці. Здається, його дім помальований на жовто.

— Дякую, — сказав Дояр. — Дуже вам дякую.

— Нема за що, — відповів чоловік. — До побачення.

Дояр поміркував, чи не вернутися по валізу, вирішив, що не варто, й попрямував, куди йому сказали. Американський національний стяг позначав пошту — каркасну будівлю поряд з аптекою, а заодно й конторою компанії «Вестерн Юніон». За рогом Дояр повернув ліворуч і зауважив, що ніде нема табличок із назвами вулиць. І як тут знайти Віндзорську та Кам’яну? Він пройшов однією вуличкою, другою, третьою, а коли надумався повернутися до аптеки й заглянути там у телефонний довідник, побачив жовто-білий будинок. Мабуть, це той, що треба. Дояр ступив на східці, постановивши поводитися ввічливо. Щоб прихилити до себе людей, злодій має бути чемним.

— Добрий вечір. Перепрошую, чи не тут живе преподобний Купер?

У дверях стояла жінка.

— Так, тут. Зайдіть, будь ласка. Зараз я його покличу.

— Спасибі.

Дояр увійшов у невеличкий передпокій. З’явився низький кремезний чоловік.

— Ви до мене, шановний пане?

Поправив на собі окуляри. Хоча й окинув швидким уважним поглядом Доярів одяг, та, судячи з тону голосу, навряд чи дуже зацікавився гостем.

— Так. Добрий вечір. Е-е-е... Як вам ведеться?

— Добрий вечір. Дякую, незле.

Дояр був сам не свій. Як і його голос. Досі ніколи не доводилося старатися справити на когось хороше враження, Дояр ніколи нічого не потребував від чужих людей і нікого не питав, як йому ведеться. «Варто, мабуть, усім так казати», — подумав він.

— Чи можу попросити вас допомогти мені? Я Мейкон Дед. Мій батько родом з цих країв...

— Дед? Мейкон Дед, кажете?

— Так, — Дояр усміхнувся, перепрошуючись за таке прізвище. — Мій батько...

— Звичайно, допоможу вам, — преподобний Купер зняв окуляри. — Допоможу! Естер! — кинув він через плече, не зводячи погляду з Дояра. — Естер, ходи-но сюди! — А тоді до гостя: — Я знаю ваших родичів!

Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки. Згадалося, у крамничці Сонні перед самим Різдвом Фредді сказав: «Були родичі, але ніхто не схотів мене взяти».

— Справді знаєте? — розцвів усмішкою Дояр.

— Сядь, хлопче. Ти син Мейкона Деда — мого знайомого. Не скажу, щоб я з ним близько знався. Твій тато, старший від мене на чотири чи п’ять років, нечасто приїздив до міста, але всі тут знали найстаршого Мейкона Деда — твого діда. Мій тато й він були добрі приятелі. Тато був коваль. А я не перейняв його ремесла. Гаразд, — Купер потер коліна. — О Господи! Забалакався я, а ти, мабуть, голодний. Естер, принеси чогось перекусити.

— Ні, ні, дякую вам. Хіба що випити чогось, якщо ви таке вживаєте.

— Вживаю, чом би й ні. На жаль, нічого вишуканого. Естер! — Вона саме йшла на кухню. — Візьми віскі з шафки, склянки й принеси нам. Це син Мейкона Деда. Він втомився й хоче випити. Скажи мені, хлопче, як ти мене знайшов? Невже твій тато пам’ятає мене?

— Може, й пам’ятає. На вулиці я спитав перехожого, і він сказав, як вас знайти.

— Ти спитав його про мене?

Преподобний Купер хотів усе докладно знати. Подумки він уже розповідав друзям, як цей чоловік прийшов до дому, як перед тим спитав про Купера...

Естер принесла на таці з рекламою кока-коли дві склянки й велику банку з чимсь прозорим, як вода. Купер налив цієї рідини — теплої й нерозведеної. Ні льоду, ні содової, просто чиста житнівка. Ковтнувши, Дояр мало не обпік собі горлянки.

— Ні, я не питав його про вас. Спитав, чи знає він, де живе Серс.

— Серс? Ага. Боже, стара Серс!

— Він порадив мені звернутися до вас.

Усміхнувшись, преподобний Купер налив ще.

— Кожне тут мене знає, і я знаю кожного.

— Мені сказали, що батько якийсь час жив у неї, коли... коли вбили мого діда.

— Вони мали добре господарство. Дуже добре. Тепер на ньому хазяйнують якісь білі. Мають те, чого хотіли. Тому вони й застрілили його. Людей вразило це. І налякало. А чи не мав твій тато сестри на ім’я Пілат?

— Так. Пілат.

— Ще живе?

— Жива й здорова.

— Радий чути. Гарна була дівчина. Це мій тато зробив їй сережку. Ось так ми дізналися, що діти живі. Після того, як убили Мейкона Деда, ніхто не знав, чи вони живуть. Минуло кілька тижнів, і Серс прийшла до татової кузні. На місці тої кузні тепер стоїть пошта. Принесла маленьку металеву коробочку зі складеним клаптем обгорткового паперу. На ньому було написане ім’я Пілат. Серс нічого не сказала татові, лише те, що він має зробити з цього сережку. Вона вкрала у панів, у яких служила, брошку. Тато вийняв із брошки золоту шпильку та прикріпив до коробочки. Тепер ми вже знали, що діти живі, Серс дбає про них і що з ними все гаразд. Вона працювала у Батлерів — білих багачів, знаєш. За тих часів вона була добра повитуха. В усіх приймала пологи. І мене теж на світ привела.

Завжди, коли Дояр пив віскі, люди здавалися йому правдомовними. Тепер він аж пашів, ловлячи слова розповіді цього чоловіка, яку досі хоч і багато разів переслухав, але упіввуха. А може, вона виглядала правдивішою, бо правили її тут, де все це діялося. На Любій вулиці оповідки Пілат про печери, ліси й дармовиси, на тлі гуркоту автомашин на Нелікарській вулиці батькові оповідки про печених диких індиків — це було щось екзотичне, з іншого світу й часу, щось неймовірне. А тут, у пасторській оселі, де сидиш на плетеному з тростини стільці біля піаніно й попиваєш саморобне віскі, налите з великої банки, воно набрало реальности, достеменности. Нічого не знаючи наперед, Дояр пройшов повз місце, де колись змайстрували сережку, яка зачаровувала його ще змалку. Завдяки їй темношкірі люди довідалися, що діти вбитого чоловіка живі. Й ось — вітальня в домівці сина коваля. Майстра, що зробив сережку.

— А чи спіймали тих, що... вбили мого діда?

— Спіймали? — здивовано перепитав преподобний Купер, звівши брови. І знову всміхнувся. — Та їх не треба було ловити. Вони нікуди не ховалися.

— Маю на увазі, чи їх судили. Їх заарештували?

— А за що їх арештувати? За вбивство ніґера? Гей, хлопче, ти звідки приїхав?

— Це ж як? Ніхто нічого не робив? Навіть не спробував знайти злочинців?

— Кожен знав, хто вбивці. Це були ті самі люди, у яких працювала Серс, — Батлери.

— І ніхто нічого не вдіяв? Всі сиділи тихо?

Дояр дивувався зі свого гніву. Коли вперше почув про це вбивство, не гнівався. Звідки взялося таке тепер?

— Не було на те ради. Білошкірим все байдуже, чорношкірим — страшно дуже. Тоді не було такої поліції, як оце тепер. Нині такі справи провадить окружний шериф. А тоді окружний суддя робив перевірки раз чи два рази на рік. До того ж, ці Батлери володіли чи не половиною всієї округи. Мейконова земля була їм поперек горла. Люди були раді, що хоч діти вціліли.

— Ви сказали, що Серс працювала в цих Батлерів. Чи знала, що вони вбивці?

— Звичайно, знала.

— І дала притулок дітям?

— Не відкрито. Сховала їх.

— То вони ховалися в самому домі цих лайдаків?

— Так. Це було найкраще місце, я би сказав. Якби вони подалися до міста, то там хтось таки б їх побачив. Нікому б не спало на думку шукати дітей у цьому будинку.

— Мій тато... чи знав він про це?

— Не знаю. Не знаю, чи Серс взагалі сказала йому про це. Після вбивства я ні разу не бачив Мейкона. Ніхто з нас його не бачив.

— А де ці Батлери? Досі там живуть?

— Повимирали. Всі. Остання з них — Елізабет вмерла кілька років тому. Неплідна, як трухлява смоківниця, й така сама старезна. На все є відплата, синку. Путі Господні несповідимі, але якщо виживеш, переживеш, то побачиш, що на все є відплата. Ніщо з того, що вкрали Батлери, задля чого вбивали, не пішло їм на користь. Анічогісінько.

— Мені байдуже, на користь чи не на користь. Йдеться про те, що вони наробили зла.

— А хіба білі люди бувають інші? — знизав плечима пастор.

— Мабуть, не бувають... Однак деколи ми можемо щось вдіяти.

— Що саме? — зацікавився Купер.

Дояр не міг відповісти інакше, ніж Гітариними словами, тому змовчав.

— Бачиш ось цю штуку? — преподобний повернув голову й показав Дояреві гулю завбільшки з волоський горіх за вухом. — Декотрі з нас поїхали до Філадельфії, щоб там марширувати на параді в День Примирення. То було після Першої світової війни. Нас запросили, ми мали дозвіл, але білим не подобалося, що ми там. Вони почали колотнечу. Кидали на нас камінням, обзивали нас бридкими словами. Не зважали, що ми були у військових одностроях. Нарешті з’явилися полісмени на конях. Ми подумали, що втихомирять хуліганів. А вони налетіли на нас. Ми потрапили під копита. Бачиш цей слід копита? Гарний, правда?

— Ісусе Христе!

— Ти, напевно, приїхав сюди не для того, щоб звести рахунки з лайдаками?

— Та ні. Мандрую собі, та й усе. Просто хотів побувати в цих краях. Подивитися на ферму...

— Серс про все подбала.

— Про що?

— О! Про що вона тільки не подбає!

— Шкода, що я не приїхав сюди раніше. Треба було б зустрітися з нею. Серс мусила мати зо сто літ, коли вмерла.

— Більше. Мала сто років ще тоді, коли я був малий.

— Чи далеко звідси ця ферма? — мляво спитав Дояр.

— Не дуже.

— Якщо я вже тут, у цих краях, то непогано було б на неї подивитися. Тато так багато розказував про цю ферму.

— Вона зразу за садибою Батлерів, кілометрів двадцять п’ять звідси. Моє старе авто на ремонті, до завтра його мають полагодити. Я допильную.

Чотири дні Дояр чекав, коли полагодять цю розвалюху. Чотири дні гостював у домівці преподобного Купера, і це було причиною того, що сюди приходили на довгі відвідини всі старі люди в місті, які знали Дояревого батька й діда чи принаймні чули про них. Ці дідки повторювали історію на всі лади, хвалили красу Лінкольнового Неба. Сидячи на кухні, вони дивилися на прибульця каправими очима й говорили про найстаршого Деда з такою повагою та приязню, що й самому Дояреві стало його бракувати. Згадалися батькові слова: «Я працював пліч-о-пліч із ним». Дояр подумав тоді, що батько хвалиться про свою зрілість вже в дитинстві. А тепер розумів, що йшлося про інше. Про синівську любов, про тісний зв’язок з татом. Про те, що тато любив сина, довіряв йому й вважав його гідним працювати «пліч-о-пліч» з собою. «Я ошалів, — сказав Доярів батько, — побачивши його на землі».

Щось подібне відчув Дояр, коли преподобний Купер сказав, що «не було на те ради». Ці старі пам’ятали обох Мейконів Дедів як незвичайних людей. Описували Пілат як гарне дитя природи, котре було «годі присилувати взути туфлі». Тільки один із них пам’ятав Дояреву бабусю. «Красива, виглядала, як біла жінка. Мабуть, індіанка. Чорне волосся та скісні очі. Померла при пологах, знаєте?» Чим більше розповідали ці старі, чим більше Дояр слухав про єдину в окрузі ферму, де росли персики, справжні персики, як у Джорджії, про святкування після вдалого полювання, про різання свиней узимку, про тяжку роботу, гарування на фермі, — тим гостріше він відчував, що в його житті чогось бракує. Вони вели оповіді про копання криниць, майстрування пасток, вирубування лісу, обігрівання димом садів навесні, об’їжджання молодих коней, дресирування собак. В усьому цьому був вправний його батько, другий Мейкон Дед, їхній ровесник. Сильний, як бик, міг їздити верхи босоніж і охляп. Перевершував усіх, як визнавали, у бігу, оранні, жнивуванні, верховій їзді й стрільбі. Дояр не міг розпізнати суворого, жадібного й відлюдькуватого чоловіка в хлопцеві, про якого розказували, однак любив цього хлопця і його тата. Любив стодолу з шатровим дахом, персикові дерева й риболовлю в неділю рано-вранці на ставку завбільшки з гектар.

Вони розповідали й розповідали. Дояр був наче іскра, що запалювала суміш споминів. Добрі часи, тяжкі часи, мінливі речі й незмінні — понад усім цим стояв високий величний Мейкон Дед. Його смерть, здавалося Дояреві, поклала початок їхнього вимирання, дарма що тоді вони були ще підлітками та юнаками. Мейкон Дед був фермер, яким вони хотіли стати. Вмів зрошувати й осушувати землю, вирощувати персики, різати свиней, пекти диких індиків. Міг зорати за одним махом півтора десятка гектарів, ще й при тому виспівувати гарним голосом. З’явився він у цих місцях хтозна-звідки, неграмотний й бідний як церковна миша. Не мав нічого, лише документи про звільнення, Біблію й гарненьку чорняву жінку. Першого року в оренду взяв чотири гектари, наступного року — ще чотири. А за шістнадцять років мав одну з найкращих ферм в окрузі Монтур. Ця ферма забарвлювала, наче пензлем, їм життя і промовляла до них, як на проповіді. «Бачите? — питала вона їх. — Бачите, що ви можете досягти? Не зважайте, що ви не відрізните одної літери від другої. Не зважайте, що ви народилися рабами. Не зважайте, що ви втратили свої імена, що ваші батьки повмирали. Ні на що не зважайте. Ось приклад того, що може зробити людина, якщо докладе розуму й праці. Не нарікайте. Не волочіться світами. Користайте з нагоди, а якщо нема нагоди, то беріть те, що є. Ми живемо тут. На цій планеті, у цій країні, в цій окрузі. Тут. Не деінде! Ваша домівка тут, дивіться! У Мейконовій оселі ніхто не голодує, не плаче, і якщо він збудував дім, то й ви можете. Вчепіться цієї землі! Візьміть її, тримайте її, браття, обробляйте її, браття, трясіть її, вгнітайте, перевертайте, скручуйте, бийте, товчіть, цілуйте, лупцюйте, копайте, орайте, засівайте, жнивуйте, орендуйте, купуйте, продавайте, володійте, будуйте, помножуйте й передавайте її нащадкам. Чуєте? Передавайте!»

Але Мейконові відстрілили шмат голови й поїли його чудові джорджійські персики. І ще змалку ці чорношкірі люди почали вимирати й вимирають досі. Дивлячись на Дояра під час цих вечірніх розмов, вони тужили по чомусь. По якомусь слові, яке знову запалило б мрії, припинило б конання. Ось чому Дояр став розказувати про свого батька — хлопця, якого вони знали, сина легендарного Мейкона Деда. Трішки хвалився — і вони оживали. Володіє стількома й стількома будинками (вони всміхалися), кожні два роки купує новий автомобіль (сміялися), лаштувався купити залізницю «Ері Лакаванна» (тут вони закричали з радощів). Це він! Весь він, син старого Мейкона Деда! Хотіли знати все, і Дояр став торохтіти, як той бухгалтер, про активи, угоди, прибутки з квартирної плати, банківські позички. І про найновішу штуку, до якої мав взятися тато, — фондову біржу.

Зненацька посеред своєї розповіді Дояр запрагнув золота. Закортіло здобути його зараз і вже, негайно піти по нього. Побігти туди й забрати все до крихти з-під носа Батлерам. Оті дурні гадали, що як уб’ють голову роду, то вигине весь рід. Дояр сяяв у промінні подиву цих літніх негрів і шаленів із гордости.

— З ким оженився твій тато?

— З дочкою найбагатшого в місті чорношкірого лікаря.

— Це він! Весь він, Мейкон Дед!

— Чи послав вас всіх учитися до коледжу?

— Послав сестер. Я працював і працюю разом з ним у нашій конторі.

— Ага! Залишив тебе вдома, щоб заробляти! Мейкон Дед завжди вмів заробляти!

— А яке авто має?

— «Б’юїка». Двісті двадцять п’ятку.

— Господи Боже! Двісті двадцять п’ятка! А котрий рік випуску?

— Цей рік!

— Ну й ну! Ось він, Мейкон Дед! Лаштувався купити залізницю! Якщо захоче, то купить її! Дасть Бог. Закладаюся, що Мейкон допікає тим білим до печінок. Ніхто його не стримає! Не дасть ради з Мейконом Дедом! Ані на цім світі, ані на тім! Го-го! Чорт його не вхопить! Ері Лакаванна!

Після чотириденного чекання виявилося, що преподобний Купер не може поїхати. Плату за пасторування доповнювали заробітки на товарній станції. Якраз випала ранкова зміна. Його небіж, якого так і звали — Небіж, бо був лише один, дістав завдання підвезти Дояра якнайближче до ферми. Тринадцятилітнього Небожа було ледве видно за кермом.

— Чи має він водійські права? — спитав Дояр місіс Купер.

— Ще ні, — відповіла вона й, побачивши, як занепокоївся гість, пояснила, що тутешні діти рано навчаються водити авто. Мусять.

Дояр і Небіж вирушили зразу по сніданку. Їхали добру годину, бо на цій звивистій двосмуговій дорозі довелося двадцять хвилин тягтися за малою вантажівкою. Ніяк не вдавалося її обігнати. Небіж говорив дуже мало. Цікавився хіба що Дояревою одежею, весь час розглядав її. Вирішивши подарувати йому одну з сорочок, Дояр попросив Небожа заїхати згодом на автобусну станцію й забрати валізу.

Нарешті Небіж загальмував на узбіччі дороги. Там не було ніяких будинків.

— У чому річ? Хочеш, щоб я керував?

— Ні, сер. Ми вже на місці.

— Тут? А де ж воно?

— Он там, — хлопчина махнув рукою на зарості. — Це дорога до маєтку Батлерів, а за ним — ферма. Мусите піти пішки. Машина не пройде.

Правду казав. Дояр насилу пробрався кам’яним путівцем, зарослим справжнісінькими хащами. Спершу попрохав Небожа почекати. Гадав, що скоренько огляне садибу й тут же повернеться. Але хлопець відказав, що має вдома роботу та приїде сюди, коли скажуть.

— За годину, — сказав Дояр.

— Добратися до міста — це вже година, — зауважив Небіж.

— Преподобний Купер сказав, що ти маєш супроводжувати мене, щоб я не блукав.

— Мама відлупцює мене, якщо не зроблю роботи.

Дояр розсердився. Однак, не бажаючи, щоби хлопець подумав, що дорослий боїться лишитися наодинці, стримався. І сказав, щоб Небіж приїхав о — Дояр глянув на свій важкий розцяцькований годинник — дванадцятій. На той час була дев’ята година.

Перша ж гілка старого горіхового дерева збила з голови капелюх, довелося тримати його в руках. Після півторакілометрового проходу по росяній траві й листі потемніли штани. У вухах дзвеніла зачарована тиша. Дояр почувався ніяково, був стривожений, але у мріях сяяло золото, так само, як обличчя людей, з якими вчора випивав. Повагавшись, твердо ступив на жорству й листя на доріжці, що бігла навколо будинку — найбільшого, який тільки випало Дояреві бачити.

«То ось тут вони й жили, — подумав він, — тут Пілат плакала, коли їй принесли вишневе варення». Хвилинку постояв. Тоді цей будинок, мабуть, був красивий, здавався братові й сестрі палацом, але вони згадували про нього не інакше, як про місце, де були ув’язнені, де в кімнаті не побачиш неба, де всюди набридлі килими й драперії. Не знаючи, хто вбив їхнього тата, діти інстинктивно зненавиділи житло вбивць. А воно й скидалося на розбійницьке кубло. Похмуре, зруйноване, лиховісне. Ніколи, навіть тоді, коли ще маленьким Дояр вклякав біля підвіконня, прагнучи полетіти, не почувався він таким самотнім.

Раптом він помітив дитячі очі, що стежили за ним із вікна на другому поверсі, не затягненого плющем. Дояр усміхнувся. Напевно, дивлюся на самого себе й пригадую, як вглядався в небо за вікном. А може, це просто світло пробивається крізь віти дерев. Чотири зграбні колони підпирали портик, масивні подвійні двері прикрашало велике мідне калатайло. Дояр звів його й пустив. Звук розійшовся, як дощова краплинка в бавовні. Ніякої відповіді. Глянув назад, звідки прийшов, і побачив зелену безодню із зеленкувато-чорним тунелем, кінця якому не було видно.

Казали, що ферма зразу ж за цією маєтністю. Однак, знаючи, як тут оцінюють відстань, найкраще було б піти подивитися. Якби знайти те, що шукав, можна було б повернутися вночі — звичайно, з відповідним спорядженням, вже знаючи терени. Відрухово Дояр рвучко вхопився за клямку та спробував її повернути. Не піддалася. Напівобернувшись, уже готовий відійти, останньої миті він надумавсь і штовхнув двері. Зі скрипом відчинилися. Глянув усередину. Там нічого не було видно, не так через півтемряву, як через сморід — тваринний, густий, застояний, задушливий. Дояр закашлявся й глянув, де б його сплюнути. Смородом вдарило по піднебінню, заволокло ясна та язик. Вихопивши носову хусточку з кишені, затулив носа й позадкував від дверей. Накотилася блювота — аж раптом бридкий дух зник і замість нього повіяло солодким пряним ароматом. Як імбирним коренем — приємним, чистим, звабливим. Здивований, зачарований, Дояр рушив і ввійшов усередину. За секунду-другу зір призвичаївся, стало видно полірований паркет у величезній залі, а в її кінці — широкі спіральні сходи. Вели вгору — в пітьму.

Колись змалку йому, як і кожній дитині, снилися відьми. Гналися за ним темними алеями, поміж дерев, заганяли в кімнати, звідки нема виходу. Відьми в чорних сукнях і в червоній спідній білизні, рожевоокі й зеленогубі, низенькі й височезні, понурі й веселі, крикливі й реготливі. Відьми літали, бігали, а були й такі, що ковзали на землі, як на льоду. Тож побачивши вгорі на сходах цю жінку, Дояр не міг не подертися східцями назустріч її простягненим рукам, розчепіреним пальцям, назустріч широко роззявленому роту, готовому поглинути прибульця, назустріч очам, що поїдали його. Сходив угору, як уві сні. Вона схопила його, притягла до себе, обхопила й міцно обняла. Її голова досягала Дояревих грудей; волосся лоскотало підборіддя; висхлі кістляві руки, наче сталеві пружини, впивались у спину; обвислі губи щось шамкотіли йому в жилетку. Хоч і запаморочений, Дояр знав: коли відьма кидається чи хапає в чіпкі обійми, ти тої самої миті прокидаєшся з криком, а твій член збуджений. Цього разу був тільки збуджений член.

Дояр заплющив очі, не можучи опануватися перед пробудженням. Отямився, почувши гарчання знизу, від колін. Глянув — навколо нього метушилася зграйка золотооких псів, кожне з розумними дитячими очима, які він побачив знадвору у вікні. Жінка зненацька відпустила Дояра, й він придивився до неї. Порівняно з собачими спокійними, тямущими та здогадливими поглядами її власний видавався божевільним. Проти їхньої плеканої, чесаної, крицево-чорної шерсти її волосся було розпатлане й брудне.

— Геть звідси, Гельмуте. Йди собі, Горсте, — звеліла жінка собакам, махнувши рукою. Ті послухалися.

— Ходи сюди, — сказала вона Дояреві, взяла обіруч його за руку й повела — ніби неслухняного хлопчика, що не хоче спати, до ліжечка. Разом пробиралися поміж псів, що плуталися їм під ногами. Жінка завела його в кімнату, посадила на сірому оксамитовому дивані й вигнала звідси всіх собак, окрім двох. Лягли їй до ніг.

— Пам’ятаєш цих ваймарців? — спитала вона, сідаючи й підсовуючи стілець ближче до гостя.

Стара-старезна. Така стара, що аж безбарвна. Така стара, що на лиці вирізнялися тільки рот і очі. Ніс, борода, щоки, лоб, шия — все розчинилось у мереживних складках шкіри — вічно мінливих.

Дояр здобувався на ясну думку, так важко досяжну уві сні. Напевно, це Серс. Але ж Серс вмерла, а ця жінка жива. Втім, чи жива? Хоч вона й говорить, однак цілком можливо, що таки мертва. Та напевно мертва. Не тому, що все потонуло в зморшках, не тому, що таке старезне лице не може бути в живої людини, а тому, що з беззубого рота звучить сильний, солодкий, мелодійний голос двадцятирічної дівчини.

— Я знала, що колись ти повернешся. Тобто не те що знала. Часом сумнівалася в цьому, часом взагалі нічого не думала. Але, як бачиш, я не помилялася. Ти таки прийшов.

Дівочий голос із старечого рота — це страшно. Мабуть, щось сталося з вухами. Дояр запрагнув почути себе самого й дійти здорового глузду.

— Пробачте. Я його син. Син Мейкона Деда. Не той, кого ви знали.

З її уст зникла усмішка.

— Я теж звуся Мейкон Дед, але мені тридцять два роки. Ви знали мого батька і його сестру.

Поки що все гаразд. Мій голос той самий, що й завжди. Тепер треба перевірити, чи добре я повівся. Вона мовчить.

— То ви будете Серс?

— Так, Серс, — відповіла вона, відразу збайдужіла до прибульця. — Мене звати Серс.

— Я тут гостюю, — пояснив Дояр. — Спинився на кілька днів у преподобного Купера та його дружини. Завдяки їм я сюди дістався.

— А я подумала, що це він. Що прийшов відвідати мене. Де він? Де мій Мейкон?

— Вдома. Він живий. Розповів мені про вас...

— А Пілат? Де вона?

— Теж там. У неї все добре.

— Що ж, ти схожий на батька. Викапаний Мейкон.

Непереконливо це прозвучало.

— Тепер йому сімдесят два роки, — сказав Дояр, вважаючи, що зараз усе стане на своє місце, до старенької дійде, що гість не може бути Мейконом, якого вона знала й востаннє бачила ще шістнадцятилітнім. Однак Серс лише пробурмотіла «умгу». Неначе їй було все одно: сімдесят два, тридцять два чи взагалі будь-який вік. Цікаво, скільки їй років.

— Ти голодний? — спитала Серс.

— Ні, дякую. Я поснідав.

— То ти гостюєш у цього малого Купера?

— Так.

— То збиточник. Я йому заборонила курити, але хіба дитина послухається...

— Ви не будете проти, коли я закурю?

Дояреві трохи відлягло, й він сподівався, що від сигарети стане ще легше.

— Роби, що хочеш, — знизала вона плечима. — Нині кожен робить, що собі хоче.

Дояр закурив. Пси глухо загарчали на чиркання сірника й засвітили очима проти полум’я.

— Ц-с-с! — шепнула Серс.

— Красиві вони, — зауважив Дояр.

— Хто?

— Собаки.

— Вони не красиві. Дивні. Помагають мені не думати про прикре. Доглядаю цих собак і вже падаю з ніг. Вони належали міс Батлер. Плекала їх, схрещувала. Довгі роки добивалась, аби псів брали на виставки. Не вдалося.

— Ви їх якось чудно назвали.

— Це ваймарці. Німецька порода.

— А що ви з ними робите?

— Ет, декотрих тримаю, декотрих продаю. Поки ми всі разом тут повмираємо, — всміхнулася Серс.

Мала витончені манери. Пасували до подертого брудного одягу так, як її дзвінкий молодий голос до відьминого обличчя. Серс так торкалася свого сивого волосся — чи то заплетеного в коси, чи то ні, — неначебто поправляла локон елегантної зачіски. Усміхаючись, — тоді відкривалася діра в тілі, як у целулоїді від краплі кислоти, — Серс бралася пальцями за бороду. Таке поєднання вишуканих манер і добірної мови ввело Дояра в оману; спершу гадав був, що вона несповна розуму.

— Добре було б вам час від часу вибиратися звідси.

Серс глянула на Дояра.

— Чи цей будинок тепер належить вам? Заповіли вам його? Тому ви мусите тут залишатись?

Вона стиснула губи. Прилягли до ясен.

— Я тут сама лише через те, що вона згинула. Наклала на себе руки. Всі гроші розвіялися, ото й рішилася на самогубство. Стояла на сходовому майданчику он там, де й ти тільки-но стояв, й кинулася через поручні. Не відразу вмерла. Тиждень чи два лежала в ліжку, і не було нікого більше, тільки ми удвох. Собаки жили тоді у псярні. Я привела її на світ, як і її маму, як і її бабусю. Чи не в кожної породіллі я приймала пологи тут, в окрузі. Ні одна положниця в мене не вмерла. Ні одна, крім твоєї мами. Тобто бабусі. А тепер я помагаю щенитися сукам.

— Один приятель преподобного Купера сказав, що моя бабуся була подібна до білої жінки. Чи то правда?

— Вона мала мішану кров. Переважно індіанську. Миловидна жінка, ось тільки надто запальна. І ревнива, просто-таки схибнута на своєму чоловікові. Розумієш, що маю на увазі? Деякі жінки кохають надто сильно. Вона стежила за ним, як курочка фазана за своїм курчатком. Нервозне кохання.

Згадавши Агар — правнучку тої метиски, Дояр сказав:

— Так. Знаю, що ви маєте на увазі.

— Але то була добра жінка. Я плакала, як дитина, коли вона мені вмерла. Як дитина. Бідолашна Сінґ.

— Що ви сказали?

— Я плакала, як дитина, коли...

— Та ні, не те. Як ви її назвали?

— Сінґ. Її звали Сінґ.

— Як?

— Сінґ. Ти недочув? Сінґ. Пишеться, як «sing» — «співати».

— Сінґ Дед. Звідки таке ім’я?

— А звідки твоє? Білі люди називають негрів, як бігових коней.

— Маєте рацію. Тато розказав мені, звідки взялося наше прізвище.

— То звідки?

Дояр розповів їй пригоду з п’яним писарчуком-янкі.

— Що ж, він не мусив триматися того прізвища, — сказала Серс, дослухавши до кінця. — Це вона намовила чоловіка не міняти його. Навіть змусила.

— Хто?

— Сінґ. Його жінка. Вони зустрілись у фургоні, що їхав на Північ. Всю дорогу їли печені горішки, як вона мені сказала. У тому фургоні колишні раби їхали до землі обітованої.

— Сінґ теж була рабинею?

— Ні. Сінґ завжди хвалилася, що ні вона, ні її родичі ніколи не були рабами.

— Що ж тоді їй було робити в тому фургоні?

— Не скажу тобі цього, бо не знаю. Ніколи не спало мені на гадку спитати її.

— А звідки вони приїхали? З Джорджії?

— Ні. З Віргінії. Її та його родичі жили у Віргінії. Здається, біля Калпепера. Чи, може, Шарлеманя. Десь так.

— Напевно, Пілат побувала в цих краях. Поки не перебралася до нашого міста, вона жила по всіх усюдах.

— Чи вийшла вона заміж за цього хлопця?

— Якого хлопця?

— Від якого мала дитину.

— Ні. Не вийшла.

— Я так і гадала. Вона дуже стидалася.

— Чого саме?

— Свого живота.

— А, ви про це.

— Сама пробралася на світ. Я їй дуже мало допомогла. Думала, що обидвоє мертві — мама й дитя. Коли вона вигулькнула, я мало не впала. Адже ж ніде не прослуховувалося серцебиття. А дитина взяла й народилася. Твій тато дуже її любив. Прикро було мені чути, що вони розійшлися. А тепер мені приємно дізнатися, що вони знову разом.

Серс зігрілася душею, згадуючи минуле, і Дояр вирішив не говорити їй, що брат і сестра всього лише живуть в одному місті. Йому стало цікаво, звідки довідалася Серс про їхній розрив і чи знає, через що це сталося.

— А ви що, знаєте про їхню сварку? — недбало спитав Дояр.

— Знаю, що посварилися. Не знаю, за що. Пілат прийшла сюди зразу після того, як народила дитину. Це було взимку. Сказала мені, що розійшлася з братом, коли вони відійшли звідси, й відтоді не бачила його.

— Пілат сказала мені, що вони кілька днів жили в печері, коли покинули цей дім.

— Справді? Це, мабуть, Мисливська печера. Мисливці часом там відпочивають. Їдять, курять, ночують. Ось там і положили тіло старого Мейкона.

— Положили?.. А я гадав... Мій батько запевняв, що поховав його. Десь біля струмка чи річки, куди вони ходили рибалити.

— Так і було. Але закопав неглибоко й заблизько до води. Могилу розмила перша ж злива. Навіть місяця не минуло, відколи пішли діти, як тіло поплило. Там рибалили якісь люди. Побачили, що небіжчик — негр, і зразу здогадалися, хто це. Занесли його до печери. І це влітку. Коли-коли, а влітку тіло належить поховати. Я сказала місіс Батлер, що це ганебне неподобство.

— Мій тато цього не знає.

— І не кажи йому. Не воруши старого лиха. Він і так натерпівся через вбивство батька, то нащо йому знати, що сталося з тілом?

— Чи сказала вам Пілат, чому вона повернулася сюди?

— Так. Сказала, що батько її навідує й звелів їй це зробити.

— Я б хотів подивитися на цю печеру. На те місце, де залишили останки.

— Там нема на що дивитися. То було дуже давно.

— Знаю, але, може, там щось зостало. То я б поховав його як належить.

— Добре кажеш. Мертвякам не подобається, коли їх не поховали. Дуже не подобається. Ти легко знайдеш цю печеру. Повернешся до дороги, якою сюди приїхав, підеш на північ, поки дійдеш до перелазу. Він уже розвалюється, але ще пізнати, що це таки перелаз. Там ліс рідший. Ще трохи ходу — і буде струмок. Перейдеш його. За ним буде шмат лісу, а далі побачиш коротке пасмо горбів. На схилі одного з них і є ця печера. Її не можна не помітити. Там вона одна-єдина. Скажеш татові, що поховав останки, як Бог велить, на цвинтарі. І нагробок поставив. Гарний такий. Сподіваюся, що мене вчасно застануть і хтось змилується наді мною. — Серс глянула на собак. — Надіюся, що прийдуть впору й мені не доведеться довго лежати отут.

Усвідомивши ці останні слова, Дояр ковтнув клубок у горлі.

— Чи приходить тут хто до вас?

— Торговці псами. Час від часу. Гадаю, вони мене і знайдуть.

— Преподобний Купер... Люди вважають, що ви вже вмерли...

— То й добре. Не люблю цих негрів з міста. Сюди навідуються торговці й ще один чоловік. Раз на тиждень приносить мені корм для псів. Вони прийдуть. Знайдуть мене. Маю надію, що вчасно.

Дояр розстібнув комір і закурив ще одну сигарету. Тут, ось у цій темній кімнаті, він сидів з жінкою, що пустила на світ його батька й Пілат. Важила своєю роботою, а може, й життям, сховавши обох сиріт. Спорожняла після них нічні горшки, приносила харчі й тазики з водою, щоб помитися. Навіть вибралася потайки до містечка, щоб із табакерочки з іменем Пілат зробити дармовис. Ця жінка гоїла дівчинці вухо, коли загноїлася рана. І по стількох довгих роках не тямилася з радости, побачивши того, кого вважала одним з цих сиріт. Цілителька, акушерка... Якби цей світ був інший, то працювала б головною медсестрою в лікарні «Милосердя». Натомість доглядає ваймарців і має одне-єдине бажання: щоб її хтось поховав, поки собаки не зжерли тіла.

— Вам би покинути цей дім. Продати к чортовій матері цих собак. Я поміг би вам. Може, треба грошей? Скільки?

Пройнятий раптовим поривом змилування, Дояр гадав, що Серс усміхнулася йому з вдячности. Але почув холодну відповідь.

— Ти що собі гадаєш? Що я не знаю, з котрої ноги ступити? Сховай свої гроші.

Натрапивши на різку відсіч щонайкращим намірам, Дояр перейшов на такий самий холодний тон.

— Невже ви аж так любили отих білих?

— Любила? — перепитала вона. — Аж так любила?

— То чого тоді доглядаєте їхніх псів?

— Знаєш, чому вона покінчила з собою? Вона не могла змиритися з тим, що цей дім руйнується. Не могла жити без слуг, без грошей і без того, що за них можна купити. Ні ламаного гроша їй не зостало, податки з’їдали всі прибутки. Спершу вона звільнила покоївок, тоді кухаря, псяра, двірника, шофера та пралю, що раз на тиждень брала білизну. По тому вона продала авто. А далі розпродувала все підряд: землю, діаманти, меблі. Останні кілька літ ми харчувалися лише своєю городиною. Кінець кінцем вона не витримала. Не могла прийняти до відома те, що нема ради, нема грошей. Мусила розпрощатися з усім.

— Але ж з вами вона таки не розпрощалася.

Дояр прогарчав ці слова. Легко йому це вдалося.

— Так, не розпрощалася. Вбила саму себе.

— А ви й далі їй вірні.

— Ти не чуєш, що тобі кажуть. Маєш вуха на самій голові, та до мозку їм далеко. Кажу тобі: вона воліла радше вмерти, аніж робити те, що я робила все своє життя!

Серс звелася, й собаки зірвалися на ноги.

— Чуєш мене? Все своє життя вона бачила, як я тяжко працюю, і наклала на себе руки, аби не жити так, як я. То ким, по-твоєму, вона мене вважала?! Гидувала моїм способом життя, моєю роботою так, що пішла на смерть, щоб не мати такого. Якщо вважаєш, що я сиджу ось тут задля Любови до неї, то ти думаєш не головою, а сракою!

Собаки стиха загарчали, й Серс погладила кожного по голові. Стояли по обидва її боки.

— Еге ж, хлопче, вони любили цей дім. Ой як любили! Привезли сюди з-за морів рожевий жилкований мармур. Найняли ген в Італії майстрів, щоб ті зробили люстру. Що два місяці я мусила спинатися на драбині й гарненько протирати ту люстру білою мусліновою ганчірочкою. Дуже-дуже любили вони цей дім. Задля нього крали, брехали і вбивали. А тепер у ньому лише я. Я і пси. Ніколи тут не прибиратиму. Ніколи. Нічого й ніде. Ані порошинки не торкнуся, ані плямки не зітру. Все, задля чого вони жили, згниє, розпадеться, розсиплеться. Люстра вже впала й розлетілася на друзки. Це там, долі, в танцювальній залі. На тисячу друзок розлетілася. Певно, миші дріт перегризли. Ха! А я хочу бачити на свої очі, як воно розпадається, хочу бути певною, що ніхто тут уже не дасть ладу. Тому-то я впустила сюди псів. Та й усіляких приблуд вони звідси виженуть. По її смерті тут забиралися злодюги. На них я цькувала псів. А потім я взяла псів до себе. Побачив би ти, що вони зробили з її спальнею. Там на стінах не було шпалер. Які там шпалери! Шовкова парча, бельгійські ткалі морочилися з нею аж шість років. Як вона любила цю парчу, ох як любила! А тридцятьом ваймарцям вистачило одного дня, щоб здерти цю красу зі стін. Я б тобі показала, як воно виглядає, але ж ти там задихнешся в смороді. — Серс окинула оком стіни. — Це остання кімната.

— Я був би радий, якби ви прийняли мою допомогу, — помовчавши, сказав Дояр.

— А ти мені вже допоміг. Прийшов до мене. Прикидався, що тут тобі не смердить. Розказав мені про Мейкона і про мою любу маленьку Пілат.

— Правда?

— Свята правда.

Вони водночас звелися й рушили до виходу.

— Вважай на ноги. Тут темно.

Звідусіль збігалися пси. Звідусіль було чути гарчання.

— Час їх годувати, — сказала Серс.

Дояр ступив на сходи. На півдорозі обернувся та глянув на Серс.

— Ви сказали, що жінка намовила мого діда триматися нового імени. А чи не знаєте часом, як він звався насправді?

— Здається, Джейк.

— А прізвище?

Серс знизала плечима. Зовсім як Шерлі Темпл, як маленька безпорадна дівчинка.

— Джейк — ото все, що вона сказала мені.

— Дякую! — гукнув Дояр. Заголосно, але як інакше було вдячності пробитися крізь їдку завісу смороду й собачого гарчання...

Гарчання і сморід не відставали від нього всю дорогу зеленим тунелем до траси. Коли він прийшов туди, було пів на одинадцяту. Небіж приїде допіру за півтори години. Походжаючи на узбіччі, Дояр розмірковував. Коли сюди приїхати? Найняти авто чи скористатися Куперовою розвалюхою? Чи забрав Небіж валізу? Яке спорядження тут знадобиться? Ліхтарик? Що ще? А як виправдовуватися, коли хтось застукає мене в печері? Та звісно ж: шукаю останки дідуся, щоб їх забрати й по-людськи поховати.

Дояр рушив у напрямку, звідки мав над’їхати Небіж. По кількох хвилинах засумнівався, чи йде туди, куди треба. Вже повернув був назад, але вчасно зауважив кілька дощок, що стирчали з куща. Напевно, це і є той перелаз, про який сказала Серс. Ну, не зовсім він — радше залишки. Старенька не виходила з дому довгі роки. За той час всякий перелаз розпадеться. Якщо їй вірити, то дійти до печери й повернутися сюди можна ще перед дванадцятою. Та принаймні знайти дорогу ще за дня.

Обережно Дояр розсунув гілля куща. Пройшов трохи лісом. Ані сліду стежки. Пройшов ще трохи й почув дзюрчання води. Той звук долинав, здавалося, зблизька, он з-за цих дерев. Обман слуху. Допіру за чверть години добрався до струмка. «Перейдеш його», — так сказала Серс, а я подумав, що йдеться про місток. Містка тут не було. Дояр роззирнувся й побачив крізь рідколісся пагорби. Ось там вона, печера. Саме там. Мабуть, за годину, що залишилася до умовленого часу, вдасться побувати там і встигнути на місце.

Дояр сів, скинув туфлі й шкарпетки, засунув шкарпетки в кишеню й закотив холоші. Тримаючи взуття в руці, ступив у струмок. Холоднюща вода, слизьке каміння на дні. Посковзнулася нога, він упав на коліно й намочив туфлі. Насилу звівся й вилив воду з туфель. Все одно вже промок, нема сенсу вертатися. Треба брести. Брід поглибшав сантиметрів на п’ятнадцять. Дояр знову впав. Цього разу шубовснув у воду весь, від маківки до ніг. Під водою вгледів сріблясту рибку. Випльовуючи воду й пирхаючи, він кляв на всі заставки той струмок, замілкий, щоб переплисти його, й заглибокий, щоб перейти убрід. Треба було взяти палицю й перед кожним кроком міряти глибину, але ба — розгарячкувався й не подумав наперед. Помалу рушив. Намацував пальцями ніг надійну опору й тоді обережно переносив на неї вагу тіла. Просувався повільно, глибина тут сягала метра, ширина русла — понад десять метрів. Якби не поспіх, то знайшлося б і плиткіше місце. Думки про те, що належало зробити замість бездумно попертися у воду, були не без користи. Сердили Дояра, додавали рішучости таки доплуганитися на той бік. Кинувши туфлі на берег, він вибрався на сухе. Засапаний, видобув пачку сигарет. Промокли. Ліг навзнак на траву та грівся на полуденному сонці. Роззявив рота. Свіжий вітерець обвівав язик.

Трохи полежавши, Дояр всівся. Надів шкарпетки, взув туфлі та глянув на годинник. Цокає, хоч розбите скельце й зігнута секундна стрілка. Що ж, пора рушати.

Дояр попрямував до пагорбів. Зрадливі, як і дзюркіт струмка, вони були значно далі, ніж гадалося. Хто б міг подумати, що так важко буде пробиратися цілиною поміж дерев і кущів. Дояр завжди уявляв ліс як щось схоже на міський парк чи плеканий гайок на острові Гоноре, де він ще змалку вибирався на прогулянки. Там були дуже вигідні стежечки й алейки. «Узяв в оренду чотири гектари пралісу й усе повикорчовував», — так казали люди, описуючи початок хазяйнування старого Мейкона Деда. Повирубував? Повикорчовував? Ось цю чортівню, крізь яку я ледве проліз?

Навіть у мокрій сорочці Дояр обливався потом. Ногам почало даватися взнаки гостре каміння. Поступово рівнина перейшла на пологий узвіз з кущами й деревцями, над яким нависала кам’яна стіна. Дояр ішов вздовж неї й видивлявся, де тут печера. Повернув на південь. Узвіз став стрімкіший, деревець поменшало. Й ось нарешті чорний отвір у крутосхилі. Метрів сім над головою. Важко до нього видряпатися, тим важче, що підошви туфель дуже ковзкі. Добре, що хоч нема небезпеки зірватися. Дояр витер рукавом піт з лоба, розв’язав чорну вузьку краватку й сховав її в кишеню.

В роті знову був той самий солоний смак. Схвильований, повен надії знайти те, що шукав, Дояр притулив долоні до теплого каменя, щоб осушити піт. Спали на гадку жалісні голодні очі старих чоловіків, спраглих почути хоч словечко про дивовижний успіх наймолодшого Мейкона Деда; навернулися на думку білі люди, що, розтрощивши дідові голову, гуляли собі в садочку й їли джорджійські персики. Дояр глибоко відітхнув і поліз угору.

Тільки-но поставивши ногу на перший камінь, він зачув гроші. То був не запах. То було щось, мов солодощі, любощі. Як миготливі вогники. Як музика скрипок і фортепіано. Те саме Дояр відчував, стоячи під сосною біля Пілатиного дому; ще гостріше відчуття було, коли місяць освітив зелений мішок — обіцянку, що от-от мала сповнитися; і найгостріше — коли Дояр з мішком у руках м’яко зіскочив на підлогу. Лас-Веґас, закопані скарби, круп’є, касові віконця на іподромі, нафтові фонтани, хрускотливі долари, маєтки, тоталізатор. Аукціони, банкові сховища, безліч героїну. Тоді кам’янієш, трусишся, пересихає в горлі, пітніють долоні. Наполегливість, відчуття, що всіх здолаєш або прихилиш на свій бік. Чоловіки мовчки встають і луплять козирною дамою об стіл, аж їй в’язи скручуються. Жінки, прикусивши нижню губу, ставлять червоні фішки на пронумеровані поля. Охоронці, студенти-відмінники не зводять очей з комбінацій цифр на дверях банкових сховищ і роздумують, чи далеко ці останні, заповітні двері. Перемога. Ніщо на світі не зрівняється з нею.

Дояр пожвавішав. Спинався крутосхилом, втискав коліна у виїмки, вимацував пальцями виступи, яких можна вчепитись. Ні про що не думав, знай ліз і ліз. Нарешті став на висоті семи метрів, біля самого входу. І помітив, що сюди веде протоптана стежинка. Якби так не квапився, то міг би натрапити на неї раніше. Цією стежинкою ходили мисливці, тато й тітка. Ніхто з них не шматував одежі, видираючись на верхотуру.

Спершу Дояр нічого не бачив у печері. Осліпила його пітьма. Позадкував до входу, заплющив очі, тоді знову ввійшов. Тепер уже міг відрізнити долівку й стіни. Ось кам’яна полиця, де спали діти, набагато більша, ніж він собі уявляв. На долівці залишилися сліди по вогнищах, біля входу стояло кілька валунів, один із них химерно роздвоєний вгорі. Але де лежали кістки? Серс сказала, що тіло занесли сюди. Мабуть, трохи далі, там повинна бути неглибока яма. Дояр не мав ліхтарика, сірники промокли, та він таки спробував знайти хоч кілька сухих. Чиркав-чиркав, але тільки два з них зашипіли. Тим часом очі трохи призвичаїлися до мороку. Схилившись, він мацав поперед себе паличкою, виламаною з куща, що ріс біля входу, й неквапно просувався вперед. Пройшовши яких десять-п’ятнадцять кроків, помітив, що печера звужується. Стелі не було видно. Дояр спинився й рушив праворуч. Тернувся рукою до стіни, збив сухий кажанячий послід й повернув вліво. Тут кінець палички завис у порожнечі. Дояр знову спинився й сягнув нижче, поки намацав дно. Орудуючи паличкою, намацав і стінки ями. Була трохи більш як півметра завглибшки й зо три метри завдовжки. Гарячково порпаючи паличкою по дні, натрапив на щось тверде, потім на щось ще твердіше. Ковтнувши слину, він став навколішки. Напружував зір, як міг, але нічогісінько не бачив. Раптом Дояр згадав, що в кишені жилетки є запальничка. Відкинув паличку й поліз у кишеню, очманілий від запаху грошей — миготливих вогнів, музики фортепіано. Вийнявши запальничку, благав Бога, щоб засвітила. З другої спроби спалахнув вогник. Дояр видивлявся на дно. Світло згасло. Ще раз клацнув важільцем і захистив долонею тремкий пломінець. В ямі лежали камені, дошки, сухі листки, навіть жерстяний кухлик. Золота не було. Розпластавшись на животі, тримаючи в одній руці запальничку, Дояр переривав другою рукою все, що тут лежало. Гріб, вимацував, тягнув до себе й відсовував. Надаремно. Не було тут округлих, як голуб’яче воло, набитих золотом мішечків. Нічого, крім сміття. Взагалі нічого. Не тямлячись, Дояр завив довгим «о-о-о-о-у-у-у!!!» понад ямою. Сполохані кажани залопотіли крилами над головою та щезли в темряві. Налякали й водночас отямили його. Скочив на ноги, підметка правої туфлі відірвалася від м’якої, добре вичиненої козлячої шкіри. Пустився навстриб із печери, високо задираючи ногу, щоб не перечепитися відірваною підошвою.

Надворі, у світлі дня, він спинився й передихнув. В очах пекло від пилюки, сліз і сліпучих променів сонця, але Дояреві, розлюченому й розчарованому, не до того було, щоб їх витирати. З розмаху жбурнув запальничку. Описавши круту дугу, впала в зарості біля підніжжя пагорба. Пошкутильгав стежкою, навіть не дивлячись, куди вона веде. Ішов, куди ступають ноги, й опинився біля струмка. Над мілким — виразно видніли камінчики на дні — й нешироким, метрів чотири, руслом лежала дощана кладка. Дояр сів, підв’язав підметку чорною вузькою краваткою, а тоді перейшов кладкою струмок. По той бік у лісі була стежка.

Доярем тіпало з голоду. Справжнього. Не такого собі недоситу з переситу, коли кортить чогось смачненького. Справжнього голоду: якщо зараз же, цієї миті не роздобудеш чогось їстівного, то згинеш на місці. Дояр кинувся шукати — в кущах, в гіллях дерев, на землі — ягід, горіхів, будь-чого. Але не знав, що шукати, де воно росте а як виглядає. Шлунок корчився у спазмах. Трусячись, Дояр зірвав кілька листків і кинув у рот. Хоч гіркі, як жовч, проте жував їх, випльовував і брав інші. Згадалося про сніданок, що подала місіс Купер, яким тоді погидував. Яєчня, щедро полита смальцем, свіжо вичавлений апельсиновий сік з м’якоттю й зернинками, що плавали в ньому, грубо накраяні скибки бекону, біла гаряча гора вівсянки й бісквіти. Місіс Купер старалася, як уміла й могла, але — мабуть, через те, що попереднього вечора перепив віскі — Дояр змусив себе лише на дві чашки чорної кави й два бісквіти. Від решти його нудило, а те, що з’їв, залишилося біля дверей дому Серс.

Забравшись у густий підлісок, він сердито відкинув віти й побачив перелаз. А там далі — дорога. Асфальт, автомобілі, обгороджені парканом поліційні пости. Цивілізація. Дояр глянув на небо. Треба прикинути, котра тепер година. Сонце пройшло десь чверть своєї пополудневої путі. Мабуть, перша, не менше. Небіж досі вже приїхав і поїхав назад. Дояр дістав із задньої кишені портмоне. Потемніло від вологи, але всередині було сухе. П’ятсот доларів, водійські права, клаптики паперу з телефонними номерами, картка соціального страхування, корінець авіаквитка, квитанції з хімчистки. Подивився в один і в другий бік дороги й пішов у південному напрямку, де, як гадав, і є Данвілл, сподіваючись під’їхати першою-ліпшою попуткою. Докучав голод, боліли ноги. Лише третя попутня машина загальмувала — «Шевроле» 1954 року, й чорношкірий водій розглядав Дояреву одежу з такою самою цікавістю, як і Небіж. Чи то не бачив дірок на коліні й під пахвою, обв’язаної краваткою туфлі, листя на Дояревій голові й забрудненого костюма, чи то не зважав на все це.

— Вам куди, приятелю?

— До Данвілла. Чи принаймні якнайближче до нього.

— То сідайте. Я не до самого Данвілла, звертаю на Бафорд, але вам таки ближче буде.

— Дуже добре, — відповів Дояр, замиловано дивлячись на сидіння в машині. Сівши й сперши натомлені плечі на м’яку нейлонову спинку, він полегко зітхнув.

— Непоганий костюмчик, — сказав чоловік. — Ви, напевно, нетутешній.

— З Мічиґану.

— Справді? Моя тітка туди переїхала. До Флінта. Знаєте таке місто?

— Так, я знаю Флінт.

Дояреві ноги гуділи, сильніше в кісточках, ніж у п’ятках. Не наважувався випростати ноги, бо тоді ще гірше гудітимуть.

— А що це за місто, отой Флінт?

— Діра дірою. Нема чого туди рипатися.

— Так я й гадав. Назва гарна, але цього я сподівався.

Сідаючи в авто, Дояр помітив картонну пачку з шістьма пляшками кока-коли на задньому сидінні, а тепер тільки про неї й думав.

— Чи не можна було б купити у вас пляшку кока-коли? Мене мучить спрага.

— Та вона ж тепла, — відповів чоловік.

— То нічого, аби мокра була.

— Пригощайтеся.

Дояр обернувся й витяг пляшку з пачки.

— Маєте відкривач?

Чоловік взяв пляшку, підважив зубами металеву затичку й повільно розкоркував. Хлинула піна, залила йому бороду й груди.

— Гаряча, — засміявся він і витерся синьо-білою хусточкою.

Дояр миттю ковтнув усе, що було в пляшці, разом з піною.

— Не бажаєте ще одну?

Дояр бажав, але відмовився. Попросив тільки сигарету.

— Я не курю, — сказав водій.

— Ох, — зітхнув Дояр. Намагався стримати відрижку. Не вдалося.

— Автобусна станція зразу за поворотом. Легко туди доберетеся.

Вони доїхали майже до самого Данвілла.

— Дуже, дуже вам дякую. — Дояр відчинив двері. — Скільки з мене буде? За кока-колу, за всю решту.

Чоловік усміхався, але не так, як раніше.

— Я звуся Гарнетт. Фред Ґарнетт. Небагато заробляю, але час від часу можу собі дозволити пригостити когось кока-колою й підвезти його.

— Пробачте, я не хотів...

Але Фред Ґарнетт уже простяг руку й зачинив двері. Рушаючи, хитав головою.

Дояр мало не плакав, так йому боліли ноги, але якось дошкутильгав до вагона-ресторану чи то пак автобусної станції. Замість касира, що взяв на схов валізу, там була жінка. У довгій розмові з нею з’ясувалося: касира тут нема, валізи теж немає, знати не знаю, чи забрав її темношкірий хлопець, чи ні. І взагалі, тут немає камери схову. Вибачте, але з таким питанням належить звернутися до начальника станції. Чим я можу вам допомогти?

— Гамбургерами, — відповів Дояр. — Дайте мені кілька гамбургерів і чашку кави.

— Будь ласка. Скільки?

— Шість, — сказав він.

Уже на четвертому гамбургері шлунок засудомило, а Дояр скорчився з болю, який не вгавав всю дорогу до Роанока. Перед від’їздом він зателефонував преподобному Куперу. Місіс Купер сказала, що чоловік досі на товарній станції та його ще можна застати, якщо поспішити. Дояр подякував їй і повісив слухавку. Доплентався до товарної станції, що була поряд з автобусною, увійшов у браму та спитав першого-ліпшого, чи є ще тут преподобний Купер.

— Куп? — перепитав чоловік. — Він, здається, пішов до автобусної станції. Он туди. Бачите?

Дояр пошкандибав по жорстві й шпалах до автостанції. Там нікого не було, лише якийсь старий тягнув велику дерев’яну пачку.

— Перепрошую, — озвався Дояр. — Чи не бачили ви препо... Купа?

— Тільки що пішов звідси. Якщо підбіжите, то доженете його, — відповів старий і витер піт з лоба.

Уявивши біг на своїх зболених ногах, Дояр пробурмотів:

— Що ж, зайду до нього іншим разом.

Й обернувся, щоб піти.

— Послухайте, — сказав старий, — Якщо ви не побіжите за ним, то чи не поможете мені з отою бідою?

Показав пальцем на велику пачку. Надто втомлений, щоб відмовлятись чи щось пояснювати, Дояр кивнув. Удвох насопілися й накректалися, поки двигнули її на візок. Тепер цей вантаж можна було відкотити до вагової платформи. Засапавшись, Дояр важко сів на пачку. Ледве здобувся кивнути головою на слова подяки.

Тепер він був змучений. Страшенно змучений. Не хотів бачити преподобного Купера і його спраглих успіху друзів. Тим більше не хотів щось пояснювати й розтлумачувати Гітарі чи батькові саме тепер. Доплівся до автостанції та спитав, коли відходить найближчий автобус на південь. Конче південь. І конче Віргінія. Тепер Дояр був певен, що знає спосіб довідатися, що сталось із золотом.

Напханий гамбургерами, потерпаючи від болю в ногах і від корчів у шлунку, — одне добре, що хоч зручно всівшись, — Дояр не відчував болю розчарування, що спіткало його в печері. В автобусі він перебув кілька годин нелегкого сну. Просинався й напівспав, куняв, прокидався знову, а на проміжній довгій зупинці влив у себе порцію горохового супу. Там-таки він зайшов до крамниці й купив собі знадоби для гоління й інші туалетні причандали замість залишених у преподобного Купера. Вирішив, що там на місці, у Віргінії, полагодить туфлю (наразі склеєну жувальною Гумкою), дасть лад костюму й купить нову сорочку.

На трасі мотор автобуса стиха гарчав, ніби ваймарці. Дояр здригнувся. Як і тоді, коли Серс, сидячи в «останній кімнаті», дивилася на собак і міркувала, чи переживе їх. Та пси ненастанно плодяться, їх понад тридцять.

Далекі пагорби за вікном автобуса — це вже не краєвид, не декорації. Це місце дії, де ризикуєш розсолопити тридцятидоларові туфлі. Понад усе на світі Дояр прагнув, щоб на тому місці були вони — поскладані рядами мішечки, щоб випиналися, як набиті голуб’ячі вола, до його рук. Раніше він гадав, що прагне цього в ім’я джорджійських персиків старого Мейкона Деда, в ім’я Серс і її золотооких псів, а особливо в ім’я преподобного Купера і його давніх друзів. Ще їм пушок під носом не засіявся, а вже почали вмирати, побачивши, що сталося з чорношкірим чоловіком, хоча й подібним до них — «неграмотним і бідним як церковна миша», але який все-таки чогось домігся. Раніше Дояр гадав, що прагне цього в ім’я Гітари. Прагне стерти з приятелевого обличчя вираз, який був під час їхньої останньої зустрічі, вираз недовіри: «я-знаю-що-ти-хо-чеш-обвести-мене-круг-пальця».

Не знайшовши золота, Дояр тепер збагнув, що всі ці красиві виправдання пожадливости — не що інше, як пусті слова. Насправді ця пожадливість була самодостатня: просто запопасти й заволодіти. Задурно. Сидячи на автобусній станції, давлячись гамбургерами, він осягнув, що означає повернутися додому: признатися в поразці й опинитися в клітці. З цієї миті Дояреві засвітало в голові.

Серс сказала, що Мейкон і Сінґ сіли у фургон у Вірґінії, звідки були родом. Сказала також, що Мейконове тіло відкрила вода першої ж зливи і Батлери чи хтось інший занесли його до печери — літньої ночі. Літньої ночі. І то було тіло, не кості, адже ж розпізнали, що небіжчик — негр. А Пілат запевняла, що взимку в печері були тільки кості. Твердила, що відвідала Серс і побувала в печері за чотири роки, коли засніжило, й забрала кості білої людини. Чому не побачила останків свого батька? Адже там мали бути два скелети. Невже оминула один і забрала другий? Безперечно, Серс розповіла їй те саме, що й мені, і Мейконові останки таки лежали в печері. Чи призналася Пілат старенькій, що разом з братом убила людину? Либонь, ні, бо Серс про це й словом не згадала. Пілат запевняла, що забрала кості білого чоловіка й навіть не торкнулася золота. Збрехала. Не сказала про другий кістяк, бо тоді, коли вона забралась у печеру, його там не було. Не була вона в печері за чотири роки після вбивства. А якщо й була, то прийшла туди вже вдруге. Прийшла ще перед тим, як до печери принесли труп знайденого негра. Це правда, що Пілат взяла кості, я сам їх бачив на столі у в’язниці. Але це було не все, що вона взяла. Пілат забрала золото й повезла до Віргінії. Мабуть, хтось у Віргінії щось про це знає.

Дояр вирушив слідами Пілат.

Розділ XI

Ці жінки ходили з порожніми руками. Не носили ні гаманців, ні сумочок, ні торбинок, ні ключів, ні паперових мішечків, ні гребінців, ані носовичків. Нічогісінько. Досі за все своє життя Дояр ніколи не бачив, щоб на вулиці жінка йшла без сумочки чи то підвішеної на ремінці через плече, чи то вкладеної під пахву, чи то стиснутої в пальцях. Тут жінки ходили так, ніби їм справді треба кудись іти, але в руках не мали нічого. Вже по цьому можна було пізнати, що він опинився у глушині штату Віргінія, у краях, назву котрих дорожні таблиці подавали як Блу-Маунтин — Блакитні гори. Данвілл з його вагоном-рестораном, чи то пак автобусною станцією та з поштою на головній вулиці видавався кипучим мегаполісом проти цього безіменного поселення, такого малого, що тут ні одна цеглина не лягла на мур за кошт держави чи приватних підприємців. У Роаноку, Пітерсберґу, Калпепері довелося розпитувати про місто Шарлемань. Ніхто не знав такого. «Це, мабуть, десь на побережжі», — казали одні. «Це містечко в долині поміж гір», — казали інші. Кінець кінцем Дояр подався до філії Американської автомобільної асоціації. Там за якусь хвилину з’ясували, як зветься ця місцина. Шалімар. «Як туди добратись?» — «Звичайно, не пішки, бо то далеченько». — «Чи ходять туди автобуси? А поїзди?» — «Не ходять. Тобто ходять, але не до самого Шалімара. Є один автобус, але він іде до...»

З того всього Дояр купив у якогось молодика авто. Дав сімдесят п’ять доларів, хоч варте було не більш як п’ятдесят. Зіпсувалося одразу ж, навіть до заправки не вдалося доїхати. А коли цю тарадайку дотягли на буксирі до ремонтників, треба було викласти сто тридцять два долари на клиновий пас до вентилятора, гальмівні тяги, мастильний фільтр, бензиновий фільтр, дві шини й новенький картер. Ось цього картера не треба було купувати, але купив. Запізно автослюсар сказав, що тут вистачило б поміняти прокладку. Солоні ціни. Дояр розраховувався з важким серцем. Не тільки тому, що переплачував. Не тільки тому, що мусив платити готівкою через того власника майстерні, котрий дивився на кредитну картку «Стандард Ойл» як на якусь фальшивку. У першу чергу тому, що вже звиклося до дешевизни на Півдні: дві пари шкарпеток — чверть долара, нові підметки на туфлях — тридцять центів, нова сорочка — один долар дев’яносто вісім центів. А поголитися й постригтися тут можна — і нехай це знають обидва Томмі-перукарі — за п’ятдесят центів.

Купивши цей старий автомобіль, Дояр злинув духом. Мандрівка стала подобатися: чужі люди допоможуть тобі й підкажуть, що робити. А які привітні, які щедрі (може, не маєте де переночувати? може, хочете дізнатися, де тут гарно попоїсти?). Так, недарма йде слава про гостинність південців. Цікаво, чому чорношкірі покидають Південь? Куди тільки зайдеш — жодного білого лиця. А що вже тутешні негри — навіть не уявиш приємніших, великодушніших і достойніших людей, ніж вони. Ставляться до Дояра так, як на те заслужив. І милі вони не задля пошани до батька, що лишився вдома, не задля пам’яті про діда, як ото було в Данвіллі. Тепер, сидячи за кермом, Дояр почувався набагато краще. Тепер він був сам собі пан. Робив, що заманулося. Спинявся й пив холодне пиво, коли був спраглий. Навіть у цій сімдесятип’ятидоларовій розвалюсі виразно відчував свою міць.

Тут треба було уважно придивлятися до знаків і дорожніх таблиць, бо Шалімар не був позначений на карті фірми «Тексако», а чиновник у філії Американської автомобільної асоціації не міг дати нечленові докладний опис дороги. Дав хіба що карту й вділив кілька загальних вказівок. Хоч Дояр і пантрував дорожніх знаків, а все-таки не дізнався б, що вже приїхав, що вже на місці, якби не клиновий пас, який ввірвався акурат перед Соломоновою крамницею, у самому середмісті, осерді Шалімара, що в штаті Віргінія.

Дояр рушив до крамниці. Кивнув чотирьом чоловікам, що сиділи надворі на ґанку, обійшов зграйку білих курей, що крутилися під ногами. Всередині були ще три чоловіки. Четвертий — крамар за прилавком, мабуть, сам Соломон. Дояр ввічливо попросив дати пляшку холодного пива.

— У неділю пивом не торгуємо, — відповів крамар — мулат з рудим, уже посивілим волоссям.

— О, я й забув, що сьогодні за день, — усміхнувся Дояр. — То дайте шипучку. Содову. Маєте лід?

— Є вишнева шипучка. Годиться?

— Дуже добре. Годиться.

Рудий підійшов до кута кімнати й відчинив дверцята допотопного холодильника. За довгі роки підлогу вижолобили й вичовгали ноги відвідувачів. На полиці було небагато консервів, зате не бракувало мішечків, баночок і пачок з продуктами, що псуються — скоро чи не дуже скоро. Хазяїн видобув із холодильника пляшку з чимось червоним, витер її об фартух і подав Дояреві.

— П’ять центів, якщо вип’єте тут. Сім центів, якщо візьмете з собою.

— Вип’ю тут.

— Ви тільки-но приїхали сюди?

— Так. Поламалася машина. Чи є тут поблизу майстерня?

— Нема. Взагалі-то є, але це кілометрів вісім звідси.

— Вісім кілометрів?

— Еге ж. А що там зіпсувалося? Може, хтось із нас полагодив би. Ви куди їдете?

— До Шалімара.

— То ви приїхали.

— Як? Це Шалімар?

— Так, Шалімар.

Крамар вимовив це слово як «Шалімон».

— То й добре, що авто поламалося саме тут, — засміявся Дояр. — Бо інакше я б таки не потрапив куди треба.

— Ваш приятель теж ледве сюди потрапив.

— Мій приятель? Хто?

— Шукав вас. Приїхав сьогодні рано-вранці й питав за вами.

— Чи назвав він моє ім’я?

— Ні.

— То звідки ви знаєте, що він питав за мною?

— Він сказав, що шукає приятеля у костюмі-трійці кольору кави з молоком. Ось такому.

Рудий вказав на Дояреву одежу.

— А як він виглядає?

— Темношкірий. Приблизно вашої будови. Високий. Худорлявий. Що з вами? Вам недобре?

— Так. Тобто ні. А... як його звати?

— Не сказав. Спитав тільки про вас. Здалеку приїхав, аби зустрітися з вами. Це знаю напевне. Керував «Фордом» із мічиганськими номерами.

— Ви певні, що мічиганськими?

— Звичайно, що певен. Він мав зустріти вас у Роаноку?

З подиву Дояр витріщив очі.

— Я ж бачив ваш номер на машині, — пояснив крамар.

Полегшено зітхнувши, Дояр сказав:

— Я не знав напевно, де зустрінемося. То він не назвав свого імени?

— Не назвав. Лише попросив передати вам привіт, якщо я вас побачу. Хвилинку...

— Привіт?

— Угу. Сказав, що ваш день настає... Десь так... Чи що ваш день уже настав. Добре пам’ятаю, що йшлося про день. Та ось чи настає, чи вже настав — цього я не затямив, — хихикнув рудий. — Хотів би я, щоб нарешті мій день настав. Уже п’ятдесят сім літ чекаю, а його все нема та й нема.

Чоловіки у крамниці засміялися йому в тон, а Дояр одерев’янів. Усе, крім серця, в ньому заціпеніло. З цим привітом усе зрозуміло. Нема сумніву в тому, хто передає цей привіт. Гітара шукає мене, йде моїми слідами й має на те вагому причину. Хіба що... Невже Гітара жартував би з такими словами? Ось цими таємними словами, що їх шепочуть на вухо жертвам братчики «Семи днів»?

— Вам не зашкодила ця водичка? — глянув на нього містер Соломон. — Мені вона не на користь.

Дояр похитав головою й похапцем допив пляшку.

— Ні, — відповів він. — Я просто... здорожений. Стільки проїхати. Піду посиджу трохи надворі.

Дояр пошкандибав до виходу.

— То ви не хочете, щоб я подбав про ваше авто? — трохи ображеним тоном спитав містер Соломон.

— Хвилинку. Зараз я повернусь.

Дояр штовхнув двері та вийшов на ґанок. Припікало сонце. Зняв піджака й, почепивши петельку на палець, закинув на плече. Задивився на запорошену вулицю. Порозкидані там і сям халабуди, кілька псів, курчата, діти й жінки з порожніми руками. Сиділи на ґанках і походжали дорогою, колихаючи стегнами під бавовняними сукенками. Босоногі, з кучерявим волоссям, заплетеним у коси чи зібраним у вузол на потилиці. Дояреві страшенно запраглося котроїсь із них. Скрутитися б у клубочок під пахвою ось цієї, чи цієї, чи ось цієї. Ось такою, напевно, була Пілат ще дівчиною. Втім, вона така й досі, чужа у великому північному місті, до якого приїхала. Великі сонькуваті очі з поволокою, високі вилиці, повні вуста, темніші від шкіри, наче пофарбовані ягодами, і довга-предовга шия. Мабуть, тут багато шлюбів між родичами. Всі жінки подібні одна до одної, та й чоловіки теж, крім кількох рудих мулатів, як-от містер Соломон. Видно, до Шалімара лише зрідка приїжджають чужі люди, й нема допливу свіжої крови.

Дояр зійшов з ґанку, розігнавши курей, і пішов вулицею до кількох дерев біля будівлі, схожої чи то на церкву, чи то на якийсь клуб. За деревами бавилися діти. Розстеливши піджак на випаленій сонцем траві, сів на нього і закурив.

Гітара був тут. Питав про мене. А чого мені боятися? Ми ж друзі, вірні друзі. Такі близькі люди, що він сказав мені все про «Сім днів». Немає більшої довіри, ніж оця. Я його довірена людина, мало не спільник. Чому я злякався? Безглуздий, безпричинний страх. Напевно, Гітара хотів передати мені вістку так, щоб я знав, хто мене шукає, навіть якщо той і не назвався. Скоріше за все, щось трапилося вдома. Він мусив утекти від поліції й вирішив зустрітися з другом — єдиним, крім братчиків, хто в курсі всіх справ і кому можна довіряти. Гітара хотів знайти мене, бо потребує допомоги. Ото й усе. Знає, що я поїхав до Шалімара. Напевно, довідався про це в Роаноку, Калпепері чи навіть в Данвіллі. Але якщо він знає, то чому не почекав на мене? Де він тепер? Якась біда. Гітара в біді.

За його плечима діти, граючись, співали пісеньку. Дояр обернувся й глянув на них. Вісім-дев’ять хлопчиків і дівчаток стояли в колі. Хлопчик посеред кола, розпростерши руки, кружляв, як літак, а решта співала щось безглузде:

Джей, єдиний любий Соломонів син, Ком буба єл, ком буба тамбі, Закружляв і злетів до самих вишин, Ком буба єл, ком буба тамбі...

Діти проспівали ще кілька строф, хлопчик у колі вдавав із себе літака. Гра досягла найбільшої напруги, коли вони стали швидко вигукувати незрозумілі слова, а хлопчик ще швидше закружляв. «Соломон, рай, балалі, лут. Яраба, медіна, гамет, тут». І, нарешті, останні слова: «Двадцять одно дитя, останній Джей!» Цієї миті хлопчик кинувся на землю, а діти заверещали.

Дояр дивився на них. Змалку він ніколи так не грався. Колись довелося зійти з підвіконня, на якому стояв навколішки й сумував, що не може літати, і піти до школи. Там Дояра цуралися через його оксамитовий костюмчик. І білі, і чорні діти мали хлопця за чужого. Насміхалися з нього, докучали на всі лади, відбирали канапки, крали олівці, не пускали до туалету й умивальника. Кінець кінцем мама зглянулася на синові благання й купила йому вельветові штанці. Стало трохи легше, але все одно Дояра не брали в жодні ігри. А одного разу Гітара захистив його від чотирьох хлопців. Дояр усміхнувся, згадуючи, як вишкірився й радісно гукнув Гітара, коли ці четверо кинулися на нього. Вперше в житті Дояр побачив хлопця, справді охочого до бійки. Давши їм прочухана, Гітара скинув свою бейсболку й дав Дояреві, щоб той витер собі кров з носа. Дояр зробив це, віддав закривавлену бейсболку, і приятель хвацько надів її.

Пригадавши ті часи, Дояр засоромився, що тепер злякався Гітари й запідозрив його в лихому. Коли друг з’явиться, то сам усе розкаже. Треба буде йому допомогти. Дояр встав і витріпав піджак. Повз нього пройшов набундючений чорний півень з криваво-червоним обвислим гребенем.

Дояр рушив до Соломонової крамниці. Хотів знайти нічліг, розпитати про всяку всячину й запопасти жінку. Не конче в ось такому порядку. Треба почати з чого вдасться. Власне кажучи, добре, що Гітара розпитував про нього. Добре й те, що клиновий пас ввірвався. Непоганий привід побайдикувати тут. Коли Дояр підійшов до сходів, коти й кури позривалися з місць.

— Як вам? Вже краще? — спитав Соломон.

— Набагато краще. Просто треба було трохи прогулятися, — Дояр кивнув головою на вікно. — Гарно тут. Спокійно. І жінки красиві.

Молодик, що сидів на перехиленому стільці, обпертому на стіну, зсунув капелюх із носа на потилицю й поставив стілець на всі чотири ніжки. Розтулив уста, бракувало йому чотирьох передніх зубів. Інші чоловіки зачовгали ногами. Соломон усміхнувся, але нічого не сказав. Дояр відчув, що ляпнув якусь дурницю. Прохопився про жінок. Та що ж це за місцина, де про них і згадати не можна? Треба змінити тему.

— А де міг зупинитися мій приятель, що питав про мене вранці? Чи можна тут найняти мебльовану кімнату?

— Мебльовану кімнату?

— Так. І переночувати.

— Нічого такого тут нема, — похитав головою Соломон.

Дояр занепокоївся. Звідки така ворожість? Зиркнувши на чоловіків у крамниці, він спитав хазяїна:

— То ви гадаєте, що хтось із них міг би роздобути клиновий пас і полагодити моє авто?

— Я спитаю їх, — тихо відповів Соломон, втупившись у прилавок. Був чимсь збентежений. Куди й поділася його балакучість і привітність.

— Якщо вони не знайдуть паса, то зразу ж дайте мені знати. Я б тоді купив інше авто, щоби добратися додому.

Всі як один вирячилися на Дояра. Він відчув, що знову сказав щось не те. Не знав, у чому річ, бачив лише, що чоловіки поводяться так, наче він їх образив.

А таки образив. З ненавистю дивилися на міського негра, що замість поламаної автомашини може купити іншу. Запросто, як ото пляшку віскі. Та ще й похваляється цим перед ними. Навіть не зволив представитись і спитати, як звати їх. Називає людей «вони» й відкрито зневажає за те, що замість обробляти своє поле вони висиджують у крамниці, чекаючи, поки приїде якась вантажівка по робітників у млині чи збирачів тютюну на плантаціях. Цей негр одягається та поводиться так, ніби хоче їм нагадати, що немає в них поля, немає ґрунту. Мають хіба що грядки з овочами, де працюють жінки. Мають хіба що курей і свиней, яких доглядають діти. Дав зрозуміти, що вважає їх не справжніми чоловіками, а дармоїдами, які живуть з роботи дітей і жінок. Дав зрозуміти, що мірило вартости цих людей — тютюнові крихти замість доларових банкнотів у кишенях. Що мірило вартости цього негра — туфлі з тонкої шкіри, костюм-трійка й м’якенькі руки без мозолів. Що мірило вартости — очі цього чужинця, які дивилися на великі міста й на літаки. Ці люди бачили, як він погладжує ширіньку, стоячи на сходах і розглядаючи їхніх жінок. Бачили, як він замикає авто. І це в місцині, де за сорок кілометрів не знайдеш більш ніж два ключі запалювання. Не вважав їх гідними того, щоби поцікавитися їхніми іменами, а себе цінив надто високо, щоб назватися. Дивлячись на його шкіру, люди бачили, що вона така сама чорна, як їхня. І знали, що в нього серце білої людини. Як у тих, що приїжджають вантажівками, потребуючи безіменних, безликих наймитів.

А тепер один із цих чоловіків обізвався до негра, що мав вірґінський номер на автомобілі й говорив з північним акцентом:

— На Півночі, мабуть, добрі заробітки. Га?

— Такі собі, — відповів Дояр.

— Такі собі? Кажуть, що там усі заробляють купу грошей.

— Багато хто на Півночі працює запівдарма.

Дояр сказав це якнайлюб’язніше. Бачив, на що заноситься.

— Важко в таке повірити. То чого ж там сидіти, коли такі малі заробітки?

— А того, що там гарні краєвиди, — відповів інший чоловік. — І красиві жінки.

— Таке скажеш, — з удаваним несмаком заперечив той перший. — Хіба на Півночі жінки мають щось інше між ногами, ніж наші?

— Та ні, — сказав другий. — Передниці всюди однакові. Тхнуть, як океан. А на смак — як море.

— Не може бути, — втрутився третій. — Напевно там якісь інші.

— Там, мабуть, піськи інакші, — припустив перший.

— Так гадаєш? — спитав другий.

— Так кажуть, — відповів перший.

— А чим інакші? — поцікавився другий.

— А тим, що маленькі, — пояснив перший. — Малесенькі.

— Та невже! — зачудувався другий.

— Так і є. Тому-то там носять такі обтислі штани. Правда, що так?

Перший запитливо глянув на Дояра.

— Не знаю, — сказав Дояр. — Щоб таке знати, треба чимало попосмоктати цих пісюнів. Я цього ніколи в житті не робив.

Усі всміхнулися. Дояр теж усміхнувся. Почалося.

— А що ти робив? Дірку в сраці лизав?

— З діркою я робив щось інше, — відповів Дояр. — Одного разу мене рознервував молодий нахабний ніґер. Довелося йому встромити до сраки пляшку кока-коли.

— А нащо пляшку? Не пасував туди твій прутень?

— Дуже добре пасував. А до писка ще краще.

— Волієш писок, га?

— Так, якщо він великий, бридкий і вонючий. Як ось у тебе — засранця, що хоче заробити по тому писку.

Зблиснув ніж.

— Отакого я не бачив років двадцять, — засміявся Дояр. — У моїх краях ножиками вимахують гівнюки, коли бояться дістати прочухана.

— Ой, як я боюся! — усміхнувся перший. — Аж повні штани наклав.

Хоч Дояр уміло орудував розбитою пляшкою, але таки дістав рану на обличчі й на лівій руці. Гарний костюм був розпанаханий у кількох місцях. Напевно, й горло б йому розпанахали, якби не дві жінки, що вбігли у крамницю, кричучи: «Сол! Соле!»

На той час крамниця була повна людей, і жінки не могли добратися до Сола. Чоловіки зацитькували їх, але ті й далі кричали. Наробили такого гармидеру, що містер Соломон нарешті зміг втрутитись у бійку.

— Перестаньте! Годі! Досить уже!

— Заткнися, Соломоне!

— Виведіть звідси цих баб!

— Штрикни його, Соле! Штрикни цього скурвого сина!

Але Сол мав рану над оком. Лилася кров, і він нічого не бачив. Насилу містер Соломон відволік його надвір. Сол кляв, матіркував, але його запал зник.

Дояр позадкував до прилавка, готовий дати відсіч, якщо ще хтось кинеться. Ніхто не кинувся. Люди посунули надвір дивитися, як тягнуть Сола чоловіки, а він виривається й лається. Дояр важко сів і витер лице. Коли в крамниці залишився тільки власник, Дояр жбурнув розбиту пляшку в куток. Ковзнула по холодильнику, відбилася від стіни, впала на підлогу й розлетілася на друзки. І досі відсапуючи, він вийшов надвір і глянув довкола. Чотири старигани сиділи на ґанку, ніби нічого й не сталося. На Дояревому обличчі текла кров, рана на руці присохла. Стусонувши білу курку, він сів на горішній сходинці й заходився витирати кров носовичком. Три молоді жінки з порожніми руками стояли на дорозі й дивилися на нього широко розплющеними байдужими очима. Жінок оточили діти, наче зграйка пташок. Усі мовчали. Старі чоловіки на ґанку теж. Ніхто не підійшов до Дояра, ніхто не запропонував йому сигарети чи склянки води. Рухалися тільки діти й кури. Під гарячим сонцем Дояр леденів зі злости. Якби мав зброю, повбивав би всіх, кого тільки бачив.

— Непогано володієте пляшкою-трояндочкою. А рушницею?

До Дояра бочком підійшов один зі старих чоловіків і злегка всміхнувся. Скидалося на те, що після того, як молодим не вдалося скористатися нагодою, до діла візьмуться старі. Поводитимуться, звичайно ж, по-іншому. Не говоритимуть усілякої гидоти. Не буде ножів, гарячого сопіння й напружених м’язів шиї. Випробують, позмагаються й переможуть, напевно, в чомусь іншому.

— Ще краще, — збрехав Дояр.

— Справді?

— Справді.

— Ми підемо на полювання. Не маєте охоти приєднатися до нас?

— А той беззубий засранець теж піде?

— Сол? Ні.

— Бо інакше я б повибивав йому решту пеньків.

— Оті передні вибив шериф кольбою рушниці, — засміявся старий.

— Так? Добре зробив.

— То як? Підете з нами?

— Аякже. Дайте тільки рушницю.

— Мене звати Омар, — знову засміявся старий.

— Я Мейкон Дед.

Почувши це ім’я, Омар закліпав, але нічого не сказав. Попросив Дояра прийти до Кінґа Вокера, на заправну станцію, що за три кілометри звідси, десь перед заходом сонця.

— Підете прямо. Не заблукаєте.

— Знайду це місце.

Дояр встав і підійшов до машини. Намацав ключі, відімкнув двері й усівся. Опустив шибки в усіх чотирьох вікнах і приліг, поклавши під голову піджак замість подушки й накривши обличчя рушником. Виставив ноги надвір. Трясця їм у печінку. Що це за люди на світі, що нічого іншого не хочуть, тільки вбити мене? Батько хотів убити мене, коли я ще був у материній утробі. Але я вижив. За цей останній рік жінка щомісяця приходила вбивати мене, а я лежав, як-от тепер, накривши рукою очі, безборонний перед усім, що вона тримала в руках. І все одно я вижив. Потім з моїх дитячих марень прийшла відьма, щоб ухопити мене, але я й це пережив. Кажани вигнали мене з печери — і це я пережив. І ні разу не було в мене зброї. Нині я зайшов до крамниці та спитав, чи не полагодив би хтось авто, а нігер підняв на мене ножа. Та я й досі живу. Що тепер замишляють оці чорні неандертальці? Трясця їм у печінку! Я Мейкон. Моє прізвище — Дед, мертвяк. Я вже мертвий. Гадав, що це містечко Шалімар стане моїм домом. Рідним домом. Звідси походять мої дідусь і бабуся. Всю дорогу сюди люди були добрі до мене, щедрі й готові допомогти. У Данвіллі зробили з мене кумира. У моєму рідному місті прізвище Дед вимовляють зі страхом і вимушеною пошаною. А тут ніхто мене не знає, ніхто не любить. Тут мене мало не вбили. Найпідліші, наймерзенніші на світі негриська.

Дояр заснув. Ніхто його не турбував. Снилося, що згори на нього дивиться Гітара. Прокинувшись, купив у містера Соломона дві банки з ананасовим соком і коробку сухариків. Підвечіркував на ґанку в компанії з курми. Сонце сідало, не було нікого з дорослих. Тільки діти дивилися, як він їсть і п’є. Коли Дояр вилив у рот останні краплі ананасового соку, з гурту дітей виступило одне та спитало: «Чи можна взяти вашу банку?» Дояр кивнув головою, діти забрали банку й побігли. Придумають собі якусь забаву з нею.

Дояр подався до Кінґа Вокера. Навіть якби мав можливість ухилитися від полювання, то все одно не скористався б нею, дарма що ніколи в житті не мав у руках вогнепальної зброї. Перестав огинатися, оминати труднощі й небезпеку. Раніше він ішов на ризик тільки з Гітарою. Тепер сам. Дозволив Агар, щоб вдарила його ножем, дозволив і примарній відьмі, щоб упіймала його й поцілувала. Коли переживеш таке, все інше буде завиграшки.

Зовні Кінґ Вокер аж ніяк не нагадував короля. Присадкуватий чоловічок, лисий, ліва щока віддималася від жувального тютюну. Колись він був зіркою в одній із негритянських бейсбольних ліг, й історію цієї спортивної кар’єри було пізнати з плакатів, світлин і вирізок, приклеєних і приколених по всій майстерні. Не збрехали люди, сказавши, що найближчий механік тут аж за вісім кілометрів. Було видно, що Вокерова бензозаправка й автомайстерня давно вже занепала. Порожні колонки, і каністри мастила не знайшлося б. Тепер тут, схоже, був своєрідний чоловічий клуб. Вокер мешкав у бічній кімнатці. Сюди прийшли Омар і ще один чоловік, що сидів тоді на ґанку. Представився Лютером Соломоном — не родичем Соломона — крамаря. Чекали ще двох мисливців. Невдовзі вони приїхали старим «Шевроле». Омар відрекомендував їх як Кальвіна Камінця і Малюка.

Найприязніший із них був Кальвін. Познайомившись із Доярем, він звелів Вокеру «дати цьому міському хлопцеві щось взути». Той покрутився по майстерні, спльовуючи тютюн, і приніс обліплені болотом черевичиська. Чоловіки спорядили Дояра з голови до ніг. Підкепковували з його спідньої білизни, мацали жилетку — Малюк спробував втиснути свої борцівські плечі в піджак — і дивувалися з Дояревих ніг. Із них і досі злазила клаптями шкіра, бо два дні поспіль довелося перебути в промоклих туфлях і шкарпетках. Кінґ Вокер змусив Дояра збризнути стопи содовим розчином, перш ніж надіти грубі вовняні шкарпетки. Коли гість одягнув однострій солдата часів Другої світової та нап’ялив на голову в’язану шапочку, чоловіки відкрили кілька пляшок пива й почали мову про зброю. На цьому жарти припинились, і Кінґ Вокер вручив Дояреві Манчестера двадцять другого калібру.

— Чи стріляв ти з двадцять двійки?

— Нечасто, — відповів Дояр.

П’ять чоловік увібгалися в «Шевроле» й поїхали. Смеркало. По якихось п’ятнадцяти хвилинах почався узвіз. Авто петляло вузькою дорогою. Пішла розмова про полювання, здобич, про влучні постріли та промахи. Незабаром зійшов місяць. Стало прохолодно, й Дояр подумки подякував за в’язану шапочку. Авто проходило круті повороти. У дзеркалі заднього огляду мигнуло щось ніби світло фар ще одного автомобіля. Невже ще хтось приєднається? На темному небі світили зорі.

— Поспішімося, Кальвіне. Єноти вже пополювали й вертаються до своїх лігов.

Кальвін загальмував.

— Випустимо їх, — сказав він і передав ключі Малюкові. Той обійшов авто й відімкнув багажник. Звідти вискочили три гончі собаки, виляючи хвостами та принюхуючись. Жоден із псів не подав ані звуку.

— Ти привіз Бекі? — спитав Лютер. — О, тоді неодмінно матимемо сьогодні єнота!

Знервовані гончаки нетерпляче ждали сигналу розбігтися по лісі. Дояр затрясся. Що тут йому робити? За метр від фар стояла густа пітьма.

Омар і Малюк видобули з багажника все потрібне: чотири ліхтарі, один електричний ліхтарик, шнурок, набої та пляшку віскі. Засвітивши чотири ліхтарі, мисливці спитали Дояра, чим він освітлюватиме собі дорогу. Той завагався, й Кальвін розпорядився:

— Хлопчина може піти зі мною. Дайте йому ліхтарик.

Дояр засунув ліхтарик у задню кишеню.

— Вийми-но монети з кишень, — сказав Кальвін. — Дуже вже брязкотять.

Дояр послухався. Взяв Кінґову рушницю, відрізок шнурка й добряче потягнув собі з пляшки, яку передавали з рук в руки.

Собаки метушилися, задихані, очманілі зі зворушення. Однак і досі жодне з них ані дзявкнуло. Кальвін й Омар наладували свої двостволки двадцять другого калібру патроном в одну цівку та грубим дробом у другу. Малюк плеснув у долоні, і три гончаки, повискуючи, кинулись у темряву. Чоловіки не одразу пішли вслід за ними, всупереч Дояревим здогадам. Стояли й прислухалися.

— Бекі веде перед, — похитавши головою, стиха засміявся Малюк. — Ходімо! Кальвіне і ти, Мейконе, йдіть праворуч. Підемо он туди й замкнемо коло біля провалля. Не стріляйте по ведмедях.

— Чом би й ні? Стрілю, коли побачу якого, — відказав Кальвін і рушив разом з Доярем.

Коли відходили від «Шевроле», повз них промчав автомобіль, той самий, що Дояр побачив перед тим. До цієї компанії мисливців, очевидно, ніхто сьогодні вже не долучиться. Кальвін ішов попереду, погойдуючи ліхтарем. Дояр блимнув ліхтариком.

— Заощаджуй енергію, — порадив Кальвін. — Поки що світити не варто.

Вони просувалися в напрямку, де скавучали пси, але Дояр не був цього певен.

— А чи водяться тут ведмеді? — спитав він, сподіваючись, що в голосі прозвучить цікавість, а не страх.

— Хіба що двоногі. Але ми маємо рушниці, — реготнув Кальвін і зник у темряві. Тільки ліхтар позначав, де він. Дивлячись на цей ліхтар, Дояр усвідомив, що коли ось так зосереджувати на ньому зір, то нічого більш не побачиш. Щоб призвичаїтися до пітьми, треба дивитися на все інше, що тільки вдасться розрізнити. Звідкись зліва, з-поміж дерев пролунав довгий звук. Наче жінка стогнала та схлипувала на тлі собачого гавкоту й чоловічих вигуків. За кілька хвилин дзявкання псів і крики чоловіків припинилися. Чутно було тільки шум вітру й відлуння Дояревих і Кальвінових кроків. Дояреві забрало трохи часу приноровитися, щоб не зачіпатися ногами за корені й камені, щоб відрізняти дерево від тіні, щоб ухилятися від гілок, які пускав позад себе Кальвін. Двоє йшли вгору. Час від часу старий мисливець приставав, освітлював стовбури дерев — від метра над землею до висоти, куди міг сягнути рукою — й уважно розглядав їх. Подеколи присвічував донизу, присідав навпочіпки та вдивлявся в землю. І щоразу щось шепотів. Все, що виявив, тримав для себе. Дояр не розпитував його. Хотів лише тримати крок, бути напоготові вистрілити в будь-яку дичину. А крім того, й начуватися, щоб котрийсь із цих стариганів часом не замахнувся на «міського хлопця». За якусь годину по приїзді до Шалімара місцевий молодик спробував убити Дояра привселюдно. На що здатні ці старі під прикриттям ночі — можна хіба здогадуватися.

Знову почувши стогін і схлипування, Дояр спитав:

— Що це за чортівня?

— Відлуння, — відповів Кальвін. — Перед нами Райнине провалля. Таке чути, коли вітер дме в певному напрямі.

— Ніби жінка плаче.

— На ім’я Райна. Люди кажуть, що це вона плаче. Тому й назвали так оце провалля.

Кальвін раптово спинився, й Дояр, глибоко задумавшись про Райну, налетів на нього.

— Ц-с-с-с!

Старий примруживсь і схилив голову проти вітру. Все, що почув Дояр, був гавкіт, тільки частіший і нервовіший, ніж перед тим. Кальвін свиснув. У відповідь почувся тихий свист.

— Суча мати! — Кальвінів голос переривався з хвилювання. — Рись! Ходімо!

Кинувся вперед, Дояр за ним. Тепер вони майже бігли. Дорога, як і раніше, п’ялася вгору. То був найдовший у Дояревому житті похід. Кілометри, цілі кілометри. І години. Минуло, мабуть, зо дві години, відколи Кальвін свиснув. Йшли та йшли, старий зупинявся лише для того, щоб гукнути й почути відповідь.

Освітлення змінювалося, й Дояра охоплювала дедалі більша втома. Щораз далі від нього був Кальвінів ліхтар. На двадцять років молодший від свого супутника, Дояр не міг тримати крок із ним. І рухатися став незграбно. Перелазив через великі камені замість обходити їх, волочив ноги й перечіпався за вузлуваті корені. Тепер, коли Кальвін вирвався вперед, слід було самому відводити гілки з-перед лиця. Згинатися мало не вдвоє, пробираючись під вітами, розсовувати кущі — це давалося взнаки так само, як і ходьба. Дояр дихав часто й уривчасто. Нічого на світі йому так не хотілося, як сісти й перепочити. Напевно, мисливці кружляють, бо цю скелю з двома вершинами ось уже третій раз проминули. А чи треба того кружляння? Дояр згадав, що чув, ніби деяких звірів оточують, вислідивши їх. А рисей теж оточують? Він навіть і не уявляв, на що схожа та рись.

Кінець кінцем Дояр піддався втомі та зробив помилку. Сів передихнути замість того, щоб просто сповільнити ходу. Звівшись, він відчув, що після цієї перерви страшенно ниють ноги. Біль у коротшій нозі був такий сильний, що Дояр почав шкутильгати й спотикатися. Годі було йти довше, ніж п’ять хвилин. Доводилося зупинятись і спиратися на камедні дерева. Тим часом Кальвін вгадувався лише за маленькою світляною плямкою, що миготіла далеко попереду між дерев.

Дояр не витримав. Мусив відпочити. Під першим же деревом він важко осів на землю та сперся головою до стовбура. Хай собі сміються, якщо хочуть, а він не рушить звідси, поки серце б’ється десь у горлі, а не там, де належить. Розпростер ноги, вийняв з кишені ліхтарик і поклав вінчестер біля правої ноги. Нарешті в спокої, міг почути, як стугонить кров у скронях, як пашить на щоці різана рана, обвіяна нічним вітром, обшмагана вітками й обмащена деревним соком.

Відсапавшись, Дояр замислився, що ж він, власне, робить отут, серед лісу, в Блакитних горах. Адже приїхав сюди відшукати сліди подорожі Пілат, знайти родичів, яких вона могла відвідати, з’ясувати все, що лиш вдасться, щоб або здобути золото, або переконатися, що його немає. І як тільки дався намовити на це полювання, а перед тим вплутатися в бійку з ножем і пляшкою-трояндочкою? Мабуть, із дурости й марнославства. Досі він був необережний, не бачив очевидних знаків небезпеки. Може, це й є банда чорних негідників, але таке слід би було передбачити й відчути. Що ж, така легковажність частково пояснюється тим, що Дояра всюди добре приймали. А чи добре? Може, його осліпив ореол геройської слави, яким гостя оточили в Данвіллі. Цілком можливо, що очі людей у Роаноку, Пітерсберґу, Ньюпорт-Ньюсі блищали не з привітности й захоплення, а просто з цікавости й насмішкуватости. У жодному з цих місць він не затримався надовго, то й не міг знати, як воно насправді. Тут пообідав, там заправив авто. Єдиною важливою справою була лише купівля автомашини, а в таких справах продавець, якщо хоче збути товар, мусить бути привітним. Так само було й тоді, коли довелося робити цей коштовний ремонт. Що за дикуни ці люди? Підозріливі. Запальні. Раді знайти в людях вади, зневажають усіх чужинців. Уразливі. Нещирі, заздрісні, зрадливі й лихі. Він не заслужив на погорду від них. Нічим не заслужив на вибухонебезпечну ворожість, яка оточила його, коли сказав, що міг би купити авто. Чому вони поводилися не так, як той чоловік у Роаноку, коли Дояр купував у нього машину? Бо в Роаноку Дояр не мав машини. Тут уже мав і хотів ще одну. Напевно, ось це їх роздратувало. Більше того, навіть не сказав, що продасть цю тарадайку. Натомість дав зрозуміти, що просто покине її та купить іншу. Ну то й що? Яке їм діло, що він робить зі своїми грошима? Не заслужив на таке...

Це звучало по-старосвітському. Заслужив. Старе слово, заяложене, заїжджене. Заслужив. Тепер Дояреві здавалося, що він завжди казав чи думав: я не заслужив на лиху долю, на погане ставлення. Сказав Гітарі про себе, що не заслужив на рабське становище в сім’ї, на ненависть і на все інше. Що не заслужив вислуховувати від обох батьків взаємні звинувачення й закиди. Що не заслужив на помсту Агар. Втім, чому б батькам не ділитися з сином своїми особистими справами? Якщо не з ним, то з ким тоді? А якщо його може спробувати вбити й чужинець, то чому на таке не може піти Агар, яку Дояр відкинув, наче використану жувальну Гумку?

Очевидно, Дояр вважав, що заслуговує тільки на любов — причому здалеку — і на те, щоби брати все, що заманеться. А взамін він мав бути... який? Милий? Великодушний? Мабуть, хоч що там казав Дояр, та насправді мав на увазі одне: я не відповідаю за ваші болі; діліться зі мною вашими радощами, а не прикрощами.

Цих прикрих думок неможливо було спекатися. Просто неба, на голій землі, на самоті, в тиші — не чутно навіть гавкоту собак, аби нагадати про людей — ось тут його оболонка, що зветься особистістю, розчинилася. Тут ледве можна розгледіти свою руку, ноги криються в пітьмі. Тут є тільки дихання, вже повільніше, і думки. Вся решта зникла. І думки нахлинули. Їм не перешкоджають інші люди, речі; не перешкоджає їм навіть погляд на себе самого. Немає тут нічого, що могло би стати в пригоді: ні грошей, ні автомашини, ні батькової репутації, ні костюма, ані туфель. Насправді все це лиш обмежувало свободу. Крім розбитого годинника й гаманця з двомастами доларів, все, з чим він вирушив у мандрівку, пропало: валіза з пляшками віскі, сорочками й вільним простором на мішечки з золотом; капелюх з вузькими крисами, краватка, сорочка, костюм-трійка, шкарпетки й туфлі. Цей годинник і гаманець ні до чого не придадуться тут, де все, що має людина, — це те, з чим вона народилася й чого навчилася. І ще має витривалість. Зір, слух, нюх, смак, дотик — і ще якесь чуття, якого Дояр не мав: вміння вирізнити з багатьох речей, доступних сприйняттю, цю одну-єдину, від якої може залежати й життя. Що Кальвін бачив на корі? А на землі? Що він бурмотів собі під ніс? Як зміг він із почутого за три, якщо не більше, кілометри, визначити, що там сталася несподіванка, і ця несподіванка — рись? Ще й досі Дояреві відлунювали у вухах ті перемовляння за останні кілька годин. Оті знаки один одному. Що мисливці передавали один одному? «Почекай»? — «Он там»? Помалу починав їх розуміти. Собаки, люди — всі вони не просто подавали голос, аби дати знати, де хто є. Вони перемовлялися між собою. Виразними голосами переказували різні складні речі. Після довгого «я-а-а» один із псів підвивав по-особливому. Низьке глибоке «гаум-гаум», яке нагадувало басову ноту фаґота, собаки розуміли й робили, що від них вимагалось. І тварини давали знаки мисливцям: кілька «гав» — рівномірно й через довгі проміжки — що дві-три хвилини, і так могло тривати до двадцяти хвилин. Своєрідний радар повідомляв людям, де собаки, що бачать і що хочуть робити. І люди або погоджувались, або наказували робити щось інше. Ці повискування, швидкий гавкіт, протяжні волання, звуки, що нагадували то тубу, то барабан, низьке глибоке «гаум-гаум», тонкий свист, високе «і-і-і» труби, «унь-унь» басових струн. Це була мова. Ні, те, що існувало перед мовою, — прамова. Перед тим як виникло письмо. Стародавня мова за часів, коли люди і тварини говорили одне з одним. Коли людина з мавпою сідали й вели балачку. Коли тигр і людина ділили одне дерево й розуміли один одного. Коли людина бігла з вовками, а не від них чи за ними. Ось цю прамову Дояр почув тут, у Блакитних горах, сидячи під камедним деревом. Якщо вони можуть говорити з тваринами, а тварини можуть говорити з ними, то чого тільки ці тутешні мисливці не знають про людей? Чи про землю. Кальвін шукав чогось більшого, ніж сліди. Шепотів до дерев, до землі, торкався їх, як сліпець гладить сторінку з брайлевим шрифтом, пізнаючи зміст кінчиками пальців.

Дояр потер потилицю до кори стовбура. Ось чого бракувало Гітарі: лісів, мисливців, убивання. Щось його покалічило, поклало на ньому знак, як Гуля преподобного Купера, вибиті зуби Сола та як весь образ Дояревого батька. Його переповнив раптовий наплив співчуття до них усіх. Тут, під деревом, чуючи далекий відгомін лову рисі, він подумав, що тепер розуміє Гітару. Справді розуміє.

По обидва боки стегон він відчував повітряні корені камедного дерева. Підтримували Дояра, як шорсткі дбайливі дідові руки. Водночас і напружений, і розслаблений, він занурив пальці у траву. Хотів послухати землю кінчиками пальців, почути, що вона мовить. І земля сказала миттєво: хтось стоїть за тобою, а ти маєш час лише на те, щоб звести руку й схопити дротяну петлю навколо твоєї шиї. Дріт, як бритва, порізав пальці, протяв шкіру так глибоко, що Дояр висмикнув руку. Тепер петля впилася в шию, перехопило дух. Почув своє харчання, в очах замигтіли міріади різнобарвних вогників. Залунала музика. Дояр знав, що це вже востаннє в житті вдихнув солодкого повітря. Як і належало сподіватися, в пам’яті зблисло все його життя, але воно відобразилося лише однією картиною: палкі любощі; Агар схиляється над ним у неповторному своєю досконалістю й інтимністю жесті. Посеред цієї картини почув голос душителя: «Твій день настав». Пройнявшись величезним смутком, що треба покидати цей світ від руки свого друга, Дояр ослаб. Тієї миті, коли він піддався непереборній меланхолії, ослабли й напружені м’язи шиї. На якусь частку секунди дріт попустив, і Дояр зміг втягти повітря, вдихнути ще раз. Але це був уже вдих не на смерть, а на життя. Агар, музика, вогники — все щезло, Дояр вхопив вінчестера при боці, звів дуло й натиснув на курок. Вистрілив у дерева перед ним. Постріл застукав Гітару зненацька, петля знову попустила. Гітара знову затягнув її. Дояр, уже знаючи, що друг потребує обох рук, щоб отак душити, повернув дуло назад і силкувався натиснути на курок, зачіпаючи рушницею гілки і землю. Так і не добравши, був постріл чи ні, він почув зовсім зблизька брехання трьох собак — чудовний, неземний звук. Знав, що загнали рись на дерево. Петля впала, Гітара кинувся втікати поміж дерев. Дояр зірвався на ноги та присвітив ліхтариком туди, де було чути тупіт. Нічого не побачив, хіба що розколихані гілки. Потираючи шию, рушив на гавкіт. Гітара не мав зброї, бо інакше скористався б нею, тож Дояр почувався в безпеці, йдучи до гончаків, хай навіть у рушниці не було набоїв. Не заблукав, орієнтувався добре й вийшов на Кальвіна, Малюка, Лютера й Омара. Сиділи за кілька кроків від собак і від дерева, на якому блискотіли очі рисі.

Собаки пнулися на дерево, а чоловіки радилися, що робити. Чи застрілити рись, чи відстрілити гілку, щоб хижак зіскочив поміж пси, чи ще щось. Вирішили вбити рись на місці, там, де сидить. Омар встав і поніс ліхтар ліворуч. Дика кішка трохи підповзла за світлом. Малюк прицілився й пустив кулю просто під ліву передню лапу. Рись звалилася крізь гілля, просто в пащі Бекі й решти зграї.

Хижак був ще повен сил. Вперто боровся за життя, поки Кальвін відкликав собак, вистрілив, ще раз вистрілив. Аж тоді було по всьому.

Мисливці тримали лампи над тілом і покректували з радости, що велике, що було небезпечне, а тепер нерухоме. Всі четверо стали навколішки. Видобули шнурки й ножі, вирізали палицю завтовшки з зап’ясток й прив’язали до неї рись на довгу зворотну дорогу.

Були такі раді самі з себе, що минуло чимало часу, поки комусь спало на думку спитати Дояра, навіщо стріляв. Той піддав палицю на плечі трохи вище й відповів:

— Я впустив рушницю. Спіткнувся — вона впала й вистрілила. А коли я підняв її, вистрілила ще раз.

Знявся регіт.

— Спіткнувся? А нащо ти її зняв із запобіжника? Боявся?

— Боявся, — підтвердив Дояр. — Смертельно налякався.

Старигани тюкали й реготали всю дорогу до автомобіля, кепкуючи з Дояра й підбиваючи його розказати докладніше, як він налякався. Розказував. І сміявся — щиро, гучно й довго. Сміявся з серця, радий, що ступає по землі. Ступає так, ніби був з нею одним цілим, ніби його ноги — стовбури дерев. Частина його єства пішла углиб, углиб, углиб — у каміння й ґрунт. І добре їй — у землі й там, де ступає Дояр. І не накульгує.

На світанку вони зібралися на Вокеровій бензоколонці, щоб ще і ще ділитися враженнями минулої ночі. Дояр став мішенню насмішок. Але цей гумор був добродушний, зовсім не такий, як на початку виправи.

— Ціле щастя, що ми всі живі-здорові. З риссю клопоту не було. Клопіт був з оцим негриськом. Лупить по нас, і то саме тоді, коли цей котяра ладен скочити на всю нашу компанію й на псів. Торохнув, аж на весь ліс загуло. Мало собі голови не розніс на шмаття. Ви там у місті всі такі недотепи?

— Та вже ж не такі, як ви, сільські негрища, — віджартовувався Дояр.

Омар і Малюк поплескали його по плечі.

— Піди до Вернелл, — гукнув Кальвін Лютеру. — Скажи їй, щоб приготувала нам поснідати. Як тільки оббілуємо цього котика, прийдемо до неї, голодні як вовки. Хай начувається!

Дояр пішов із чоловіками на задвірки станції. Там на зацементованому майданчику під бляшаним дашком лежала мертва рись. Доярева шия страшенно розпухла. При найменшому русі головою дошкульно боліло.

Омар розтяв шнурки, що зв’язували лапи. Разом з Кальвіном перекинув тіло на спину. Лапи звисли на боки. Які тоненькі й делікатні кісточки...

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Кальвін відвів за рисину голову передні лапи. Омар пробив кудлату шкуру на грудях і розтяв її аж до соромної частини. Повернув ножа лезом догори, щоб був чистий, акуратний надріз.

«ХОЧЕ НЕ ВІДІБРАТИ ЖИТТЯ, А ВОЛОДІТИ НИМ».

Дійшовши до геніталій, він відрізав члена, але не чіпав мошонки.

«ОСЬ У ЧОМУ РІЧ».

Омар зробив надріз навколо лап і шиї. Тоді стягнув шкуру.

«А НАВІЩО ЧОЛОВІКОВІ ЖИТТЯ, ЯКЩО ВІН НАВІТЬ НЕ МОЖЕ ВИРІШИТИ, ЗА ЩО ВМИРАТИ?»

Під його пальцями прозора підшкірна плівка рвалася, як серпанок.

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Тепер Малюк приклякнув і розрізав м’ясо від мошонки до щелепи.

«ГАРНО, НЕГАРНО — ЦЕ ЩЕ ОДНЕ, ДО ЧОГО МЕНІ БАЙДУЖЕ».

Повернувся Лютер і, поки приятелі відпочивали, викраяв задній прохід. Вправно, неначе яблуко оббирав.

«СПОДІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАВИТИ СОБІ САМОМУ ЦЕ ПИТАННЯ».

Лютер засунув руки в черевну порожнину й, трохи піднявши нутрощі, добрався попід грудну клітку. Намацав діафрагму й обережно вирізав її.

«І ЦЕ ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІНШОГО? ХІБА Я НЕ МОЖУ ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО КРИТИКУЮ?»

Тоді схопив дихальне горло й стравохід, вирвав їх із голови, а по тому відтяв складаним ножиком — одним махом.

«ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІЩЕ?»

Усі глянули на Дояра.

— Хочеш серця? — спитали вони. Похапцем, поки не паралізувала волю якась невчасна думка, Дояр занурив обидві руки в грудну клітку. — Тільки не легені. Вирви серце.

«З ЧОГО ІЩЕ?»

Дояр знайшов серце й сіпнув. Випало з грудей так легко, як вміст яйця з шкаралупи.

«З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?»

Лютер ще раз засунув руки в черевну порожнину і вийняв нутрощі. Засичали, випускаючи повітря. Вкинув їх у паперовий мішок, у той час як інші чоловіки закінчували роботу. Поливали водою зі шланґа, солили. Спрятували зацементований майданчик. А тоді перевернули рись долі животом. На її шкуру стікала кров.

— Що ви з цим робитимете? — спитав Дояр.

— З’їмо.

«ПАВИЧ, ЩО ШИРЯВ У НЕБІ, СІВ НА КАПОТ БЛАКИТНО-СІРОГО “Б’ЮЇКА”».

Дояр глянув на голову рисі. Язик звисав із пащі — безпечної, як сандвіч. Тільки в очах застигла загроза ночі.

Хоч і дуже голодний, Дояр небагато міг з’їсти з того, що приготувала Вернелл. Копирсався в яєчні, кукурудзяній каші й печених яблуках, пожадливо ковтав каву й багато говорив. Треба ж було якось досягати мети свого приїзду до Шалімара.

— Знаєте, мій дідусь родом десь звідси. Бабуся теж.

— Справді? Звідси? Як їх звали?

— Не знаю бабусиного дівочого прізвища. А на ім’я вона була Сінґ. Чи знаєте когось з таким іменем?

Вони похитали головами.

— Сінґ? Ні. Не чули про таку.

— Маю тітку, що жила тут, на Півдні. Зветься Пілат. Пілат Дед. А про неї ви чули?

— Ого! Звучить, як газетний заголовок. Пілот-мертвяк. Вона справді літає?

— Та не Пілот. Пілат.

— Скажи це ім’я по буквах, — сказав Малюк.

— П-і-л-а-т. Так, як в Біблії, негриську темний.

— А він не читає Біблії.

— Взагалі нічого не читає.

— Та він і читати не вміє.

Приятелі дражнили Малюка, поки втрутилася Вернелл:

— Тихо! Сінґ, кажеш? — спитала вона Дояра.

— Так. Сінґ.

— Гадаю, що так звалася дівчинка, з якою бавилася моя бабця. Пам’ятаю це ім’я, бо воно гарне. Бабця завжди її згадувала. Здається, батькам тої Сінґ не подобалося, що дочка бавиться з чорношкірими дітьми. Ото вона потайки ходила з моєю бабусею ловити рибу та збирати ягоди. Розумієте? Зустрічалися таємно, — Вернелл уважно приглядалася до Дояра. — Ця дівчинка Сінґ була світлошкіра, з чорним прямим волоссям.

— Це вона! — сказав Дояр. — Була метиска чи індіанка.

— Індіанка, — кивнула Вернелл. — Одна з дітей старої Гедді. Добра була ця Гедді, але не хотіла, щоб її діти водилися з чорними. На прізвище була Берд.

— Як?

— Берд. Походила з роду Бердів, що жили по той бік хребта. Недалеко від Соломонового Стрибка.

— Що ти кажеш! — озвався один із мисливців. — То вона доводиться родичкою Сюзан Берд?

— Атож. Родичка. Всі Берди недолюблювали негрів. Сюзан також недолюблює.

— Чи вони й досі там живуть? — спитав Дояр.

— Сюзан — так. Зразу за хребтом. Там лише один будинок із цегляним причілком. Живе сама. Її родичі виїхали, щоб деінде подати себе за білих.

— Чи зміг би я дістатися туди пішки?

— Багато хто зможе, — засміявся Омар. — Але після такої ночі я б тобі цього не радив.

— А машиною туди можна доїхати?

— Проїдете хіба що частину дороги. Там вузький путівець, бездоріжжя, — відповіла Вернелл. — Конем — так, але не машиною.

— Пройду туди. Хай на це піде й тиждень, але я таки пройду, — сказав Дояр.

— Тільки не бери з собою рушниці, — Кальвін дмухнув на каву в блюдці, — і нічого з тобою не станеться.

Всі зареготали.

Дояр подумав про зброю. Десь тут поблизу Гітара. Якщо він знав усе, що Дояр робив і що мав робити, то знатиме й про цей намір перейти хребет. Торкнувся напухлої шиї. Та ні, самотою без рушниці нема чого й потикатися.

— Ти б відпочив, перш ніж кудись вибиратися. Тут, недалеко від дороги, живе одна мила молодичка. Буде рада тебе прийняти, — недвозначно сказав Омар, глянувши на Дояра. — Вона гарненька. Справді гарна.

Вернелл пирхнула. Дояр усміхнувся. «Сподіваюся, ця молодичка має рушницю», — подумав він.

Рушниці в неї не було, зате був водогін. Кивнувши Дояреві, коли запитав, чи може тут викупатися, вона усміхнулася так само солодко, як звучало її ім’я — Світ, тобто солодка. Найновішою річчю в цьому крихітному будиночку була ванна, і пройнятий вдячністю Дояр занурився в теплу, як парне молоко, воду. Світ принесла мило та щітку з кабанячої щетини й стала навколішки, щоб помити його. Все те, що робила Світ із його зболілими ногами, порізаною щокою, напухлою шиєю, стегнами й долонями, було таке розкішне, що Дояр не міг і сподіватися більшої розкоші від майбутніх любощів. «Якщо ця ванна і ця жінка, — подумав він, — стануть єдиним моїм здобутком у цих мандрах, то відтепер я заспокоюся та сповнятиму обов’язок перед Богом, вітчизною й усіма братствами до кінця днів моїх. Задля такого здобутку піду по розжареному вуглі з пляшкою бензину в руках. Задля такого пройду пішки всю залізницю аж до Шаєнна й назад».

А коли дійшло до любощів, Дояр ладен був поповзти — до Шаєнна й назад.

А потім напросився покупати її. Відповіла, що ні, бо цей бойлер маленький і на другу теплу купіль не вистачить води.

«То дозволь облити тебе прохолодною водою», — сказав він. Намилював і натирав шкіру, зливав, поки засяяла, як онікс. Світ-солодка змастила маззю рану на його щоці. Дояр помив їй голову. Світ посипала тальком його ноги. Дояр помасажував їй плечі. Світ приклала зілля до його напухлої шиї. Дояр застелив постіль. Світ нагодувала його супом. Дояр помив начиння. Світ випрала його одежу й повісила надворі сушитися. Дояр надраїв ванну. Світ випрасувала його сорочку та штани. Дояр дав їй п’ятдесят доларів. Світ поцілувала його в уста. Дояр торкнувся її обличчя. «Повернися, прошу тебе», — сказала вона. «Прийду ввечері», — сказав він.

Розділ XII

О четвертій дня він постукав у двері єдиного за хребтом будинку з цегляним причілком. А перед тим освіжілий, чистий, як нова копійка, в однострої, що випрала й випрасувала Світ, Дояр пустився в дорогу, готовий до всього. Навряд чи Гітара нападе серед білого дня на цій звивистій стежці, що її звуть шляхом. Хоч тут і гори, але землю таки обробляють, подекуди стоять оселі, трапляються люди. Якщо доведеться зіткнутися з Гітарою, озброєним чим хоч, аби не рушницею, то я, певна річ, подужаю його. Найкраще буде повернутися назад ще за дня. Хто його зна, що в Гітари на думці, але воно, мабуть, якимось чином пов’язане з золотом. Якщо він знає, де я, де був і що робив, то має також знати й те, що я прагну здобути це золото й роблю для цього все можливе так, як і пообіцяв. Навіщо вбивати мене тепер, коли я ще не маю золота й навіть не дізнався, що з ним сталося? Щось незбагненне. Одне зрозуміло: весь час треба начуватись, бути напоготові.

Дім Бердів стояв на плеканому моріжку, відгородженому білим парканчиком від лук із різнотрав’ям. Підвішана до кедра, колихалася дитяча гойдалка. До ґанку вели чотири східці, пофарбовані у блакитне. З вікна, крізь ворушені вітерцем фіранки линув запах свіжоспечених, ще гарячих імбирних пряників.

Двері відчинила жінка віку Дояревої матері.

— Міс Берд? — спитав Дояр.

— Слухаю вас.

— Добрий день. Звуть мене... кхм... Мейкон. Загостював тут на кілька днів. Я з Мічигану. У цих місцях колись давно жили мої родичі. Сподіваюся, що ви будете ласкаві допомогти мені.

— А чого, власне, ви б хотіли? — знехотя поцікавилася вона. Дояр виразно відчував, що цій пані не подобається колір його шкіри.

— Дізнатися про них якнайбільше. Моя рідня розсіялася по світі. Тутешні люди кажуть, що ви могли би знати декого з моїх родичів.

— Сюзан, хто це? — озвалася за її спиною ще одна жінка.

— Ґрейс, це до мене. У справі.

— То чого ж ти не запросиш гостя до оселі? Не вирішуй із ним справи на порозі.

— Прошу ввійти, містере Мейконе, — зітхнула міс Берд.

Вслід за нею Дояр увійшов до затишної, залитої сонцем вітальні.

— Перепрошую, коли щось не так. Сядьте, будь ласка. — Господиня вказала на оббите сірим оксамитом крісло.

У дверях з’явилася жінка, зодягнена в костюм з вибивної тканини. Щось жувала, стискаючи в руці паперову салфетку.

— Ти щось сказала?

Вона звернулася до міс Берд, але цікавим оком міряла Дояра.

Господиня простягла долоню.

— Це моя подруга — міс Лонґ. Ґрейс Лонґ. А це містер...

— Дуже приємно познайомитися з вами, — Ґрейс подала Дояреві руку.

— І мені теж.

— То ви містер Мейкон?

— Так.

— Сюзан, може, пригостиш чимсь містера Мейкона? — всміхнулася Ґрейс і сіла на диван навпроти сірого крісла.

— Таж гість тільки-но поріг переступив. Ґрейс, дай мені трохи часу. — Міс Берд повернула голову до Дояра: — Бажаєте чашку кави чи чаю?

— Дякую. Залюбки вип’ю.

— Вип’єте кави чи чаю?

— Можна й кави.

— Сюзан, ти маєш масляне печиво. Принеси його.

Міс Берд кинула на подругу похмурий і втомлений погляд.

— Я на хвилинку, — сказала вона Дояреві й вийшла.

— Ви, здається, сказали, що гостюєте в наших краях. Сюди мало хто приїжджає.

Ґрейс схрестила ноги. Як і Сюзан Берд, вона носила чорні черевички й бавовняні панчохи. Вмощуючись вигідніше, трохи підсмикнула спідницю.

— Так, я тут у гостях.

— Ви служите в армії?

— Та ні. Вчора ввечері я був на полюванні. Приятелі позичили мені ось це. — Дояр погладив кант, який напрасувала Світ.

— На полюванні? Господи! Тільки не кажіть, що ви мисливець. Не терплю тих ловців. Дратують мене. Вічно лазять по чужих маєтностях і безперестанку стріляють. Чи день, чи ніч — їм байдуже. Кажу моїм учням... Я викладачка, знаєте. У педагогічному училищі. Ви ще не бачили його?

— Ще не бачив.

— Ет, нема на що дивитися. Школа школою, як багато інших. Будемо раді, коли навідаєтеся до нас. А звідки ви?

— З Мічигану.

— Я так і гадала. Сюзан! — крутнулася Ґрейс. — Він із Півночі, — і знов звернулася до Дояра: — А в кого ви зупинилися?

— Гм, поки що ні в кого. Я познайомився з кількома чоловіками в містечку...

Сюзан Берд принесла тацю, на якій стояли чашки з кавою й тарілка з великими блідими тістечками.

— Він із Мічигану, — сказала Ґрейс.

— Я чула. Яку каву ви п’єте?

— Чорну.

— Чорну? Без вершків і цукру? — спитала Ґрейс. — Ах, якби і я так могла! Зігнала б тоді вагу до сімдесяти кіло. Але цього мені вже не вдасться, — обпершись рукою на поперек, вона усміхнулася Дояреві.

— У якій справі ви прийшли до мене? — Сюзан Берд несильно, але виразно наголосила на слові «мене».

— Я шукаю людей, що знали мою бабусю на ім’я Сінґ.

Ґрейс сплеснула в долоні й зойкнула, аж Дояр поставив чашку:

— Родичі! Ви родичі!!! Оце так!

Її неспокійні очі заблищали.

— Ви звернулися за правильною адресою, — сказала Сюзан, — та тільки не знаю, чим можу вам допомогти.

— Про що ти говориш, Сюзан! Твоя мати звалася Сінґ, правда?

— Ні, не Сінґ. Слухай, Ґрейс, якщо не перебиватимеш мене, то дізнаєшся таке, чого й ти не знаєш.

— Здається, ти казала...

— Ім’я моєї мами було Мері. Мері.

— Пробач мені.

Сюзан обернулася до Дояра.

— Мій батько Кровелл Берд мав сестру на ім’я Сінґ.

— Безперечно вона! Моя бабуся! Сінґ. Чи вийшла вона заміж за...

— Я знала, що у твоїй родині хтось мав ім’я Сінґ!

— Якщо вона й вийшла заміж, то за чоловіка, імени якого я не знаю, — обірвала їх обох Сюзан.

— Диво з див. До твого дому приходить незнайомець. І раптом виявляється, що він твій... хто? Кузен? Не люблю заяложених фраз, але скажу: світ таки малий. Правда? А ви неодмінно прийдіть подивитися на мій клас, містере Мейконе.

Як і Сюзан Берд, Дояр не звертав уваги на Ґрейс Лонґ.

— Де вона жила? — спитав він.

— Мій батько бачив її востаннє у фургоні, що вирушав до Массачусетсу. Там Сінґ мала вчитися в приватній школі. Квакерській.

— То твої родичі квакери? Цього ти мені ніколи не казала. Бачите, містере Мейконе, як ото друзі затаюються перед тобою? Б’юся об заклад, що й вас вона затаїла.

— І вона взагалі не одружилася? — Дояр не мав часу вислуховувати зауваги Ґрейс.

— Не знаю. Відколи вона поїхала до цієї квакерської школи, ніхто про неї не чув. Як гадаю, Сінґ шукали передусім через мою бабусю Гедді, бо та дуже побивалася за донькою. Я завжди була такої самої думки, як і мій батько: покинувши школу, Сінґ не хотіла, щоб її знайшли.

— Ти дуже добре знаєш, що таки не хотіла, — втрутилася Ґрейс. — Скоріш за все, стала видавати себе за білошкіру, як багато хто, — вона нахилилася до Дояра. — Тоді було чимало таких. Нині менше, а за тих часів багато хто так чинив. Якщо міг. — Ґрейс зиркнула на Сюзан. — Як-от твої, Сюзан, двоюрідні Лайла і Джон. Тепер вони стали білими. Знаю, хто такий Джон, і він знає, що я це знаю.

— Ґрейс, це знає кожен.

— Цього не знає містер Мейкон. Я бачила Джона на вулиці в Мейвіллі...

— Містерові Мейкону не конче це знати. Та йому й нецікаві такі речі.

— Звідки знаєш, що нецікаві?

— Бо сказав, що шукає бабусю. А його бабуся мала б бути надто... — Сюзан затнулася й злегка зашарілася. — Ну, відтінок шкіри був надто темний, то й не могла видавати себе за білу жінку. Хіба не так?

Дояр пропустив це питання повз вуха.

— То ви кажете, що вона жила в Массачусетсі?

— Так, у Бостоні.

— Зрозуміло.

Так, тут дійшло до глухого кута. Дояр спробував з іншого кінця.

— А чи чули ви тут коли-небудь про жінку, яка звалася Пілат?

— Пілат? Ні. Ніколи. А ти, Ґрейс?

— Ні, — похитала головою Ґрейс, — не чула. А я тут прожила більшість свого життя.

— Я тут прожила все своє життя, — сказала Сюзан. — Мої батьки народилися тут, і я теж. Ніколи не бувала далі, ніж у сусідній окрузі Сейнт-Філліпс. Маю родичів у Південній Кароліні, але ні разу не відвідала їх.

— Це тому, що вони теж подають себе за білих. Так само, як Джон. Навіть якби ти й хотіла навідатися до них, то все одно не могла б.

Ґрейс нахилилася до тарілки з тістечками й вибрала собі одне.

— Це ще далеко не всі мої родичі! — обурилася Сюзан.

— Боюся, що це не так. Дуже сумно, містере Мейконе, коли ніхто з родини не признається до вас. А я добре ладжу з моєю ріднею. Знаєте, я незаміжня, поки що незаміжня, й дуже близька з рідними людьми.

Багатозначно глянула на Дояра. Він крутнув рукою та глянув на годинник.

— Ти диви! — Ґрейс показала пальцем на його зап’ясток. — Який гарний годинник! Можна, я подивлюся на нього?

Дояр звівся, дав їй годинник і так уже й стояв.

— Глянь-но, Сюзан, тут нема ні одної цифри. Самі крапки. І як же дізнатися, котра година, з тих крапочок?

Сюзан теж звелася.

— Чи ви бували тут раніше, містере Мейконе?

— Ні. Я тут вперше.

— Сподіваюся, що не востаннє. Чи довго тут пробудете?

— Напевно, поїду сьогодні ввечері. Найпізніше — завтра.

Дояр подивився на вікно. Сонце схилялося до заходу.

— Так скоро? — спитала Ґрейс. — Сюзан, чому ти нічого не даєш гостеві на дорогу? Ви б не хотіли взяти з собою трохи печива, містере Мейконе?

— Ні, дякую.

— Візьміть, потім стане в пригоді.

Ну й причепа! Дояр усміхнувся й мовив:

— Гаразд, дайте, якщо ви такі добрі.

— Я вам гарненько запакую. Добре, Сюзан?

Ґрейс вибігла з кімнати. Сюзан спромоглася на бліду роблену посмішку.

— Шкода, що вже йдете. Зосталися б іще на хвилинку, — машинально, так само, як і всміхнулася, сказала вона.

— Мені теж шкода, — відповів він. — Може, я ще повернусь.

— Буду рада вас бачити. Жаль, що нічим вам не допомогла.

— Ні, ви допомогли мені.

— Справді?

— Певно, що так. Щоб знайти істину, треба спершу взнати, що не є істиною.

Цього разу Сюзан усміхнулася по-справжньому.

— Мабуть, вам дуже залежить на тому, щоб знайти родичів.

Дояр задумався.

— Ні. Не дуже залежить. Просто я тут проїздом... От, спало на думку — та й усе. Невелика важниця.

Повернулася Ґрейс із пакетиком, обгорнутим білими паперовими серветками.

— Будь ласка, — сказала вона. — Потім поласуєте.

— Щиро дякую. Дякую вам обом.

— Приємно було зустрітися з вами.

— Мені теж.

Втомлений і розчарований, Дояр вийшов із будинку. «Переночую та й поїду звідси, — подумав він. — На той час мають полагодити авто. Нема чого тут шукати. Ані золота, ані слідів по ньому. Так, Пілат жила у Віргінії, але не в цій частині штату. Тут про неї ніхто й не чув. І Сінґ тут жила, але поїхала не до Данвілла, а до Бостона й прикидалася білою. Моя бабуся мала би бути «надто темною, щоб подавати себе за білу жінку». А як почервоніла ця Сюзан! Наче відкрила в мені щось ганебне. І сміх і гріх. Хоч злися, хоч смійся. Цікаво, що про міс Берд думають Омар, Світ і Вернелл».

Ці люди цікавили його. Не був близький з ними, але виразно відчував, що їх щось поєднує. Пов’язують невидимі нитки, б’ються в лад серця, є спільне сокровенне знання. У себе вдома він ніколи не почувався цілістю з землею й людьми. Завжди вважав себе чужим у сім’ї, з приятелями мав поверхневі стосунки. Був байдужий, що про нього думають, важила тільки Гітарина думка. Колись давно йому дуже залежало від думки Пілат й Агар. Минулося, відколи Дояр упокорив Агар і завдав зневаги Пілат, обікравши її. А тут, у Шалімарі й перед тим у Данвіллі, щось йому нагадувало колишні відчуття в домі Пілат. Сидячи у вітальні Сюзан Берд, лежачи в ліжку Світ, снідаючи з мисливцями у Вернелл, не мусив хитрувати, підладжуватися, вивертатися й викручуватися.

І ще одна річ. Те, що Дояреві, як він сам сказав Сюзан Берд, не дуже залежить на тому, щоб знайти родичів, — неправда. Ще з Данвілла він дедалі більше переймався своїми рідними людьми, і не тільки тими, кого знав. Мейконом Дедом, що мав також ім’я Джейк. Сінґ. Що за люди, які вони були? Ось цей чоловік, що, сторожуючи, п’ять ночей просидів на паркані. Що назвав новонароджену дівчинку іменем Пілат. Що викорчував у пралісі поле. Що живився горішками, їдучи у фургоні на північ. Чи мав він братів і сестер, яких покинув? Ким були його батько й мати? А його жінка? Чи то була бостонська Сінґ? Якщо так, то що вона робила в цьому фургоні? Навіщо добиратися фургоном до приватної школи? Не екіпажем, не поїздом, а фургоном — повним колишніх рабів? А може, вона взагалі не доїхала до Бостона. Може, не подавала себе за білу жінку. Вона могла передумати вчитись у школі, могла втекти з хлопцем, з яким їла горішки. Хай там хто вона була, але чому захотіла, щоб її чоловік тримався цього жахливого імени? Щоб стерти минуле? Яке минуле? Рабство? Вона ніколи не була рабинею. Може, чоловікове минуле? А чому Доярів батько і Пілат не знали нікого зі своїх родичів? Невже не було зовсім нікого з родичів, аби повідомити, коли їхній загинув тато? Мейкон не гадав іти до Віргінії. Тільки Пілат туди подалася.

Дояр розгорнув пакуночок, що приготувала йому Ґрейс, і взяв одне тістечко. Кружляючи, впав на землю папірець. Піднявши його, Дояр прочитав: «Ґрейс Лонґ, Друга магістраль, 40, третій дім від педагогічного училища». Й усміхнувся. Ось чому вона так барилася з цими тістечками. Надкусив одне й помалу пішов, мнучи в руці серветки й цидулку-запрошення. Думки-питання про рідню товклись у голові, як більярдні кулі.

«Якщо мій дід, оцей Джейк, походить звідти, звідки його жінка, — з Шалімара, то чому він сказав тому п’яному писарчукові-янкі, що місце народження — Мейкон? Навіщо було наражатися на спотворення імени? А якщо дід і його майбутня жінка народилися в одному містечку, то чому тоді Пілат, мій батько й Серс кажуть, що ця пара познайомилась у фургоні? Чому привид звелів Пілат співати? Стривай-но. А може, привид зовсім не те хотів сказати. Може, мав на увазі не «sing» — «співати», a «Sing». Повторював ім’я своєї жінки — Сінґ, а Пілат не зрозуміла, бо й не знала, як звалася мама. Овдовівши, Мейкон Дед заборонив вимовляти ім’я небіжки. Дивно. По її смерті він ані разу не вимовив цього імени, а по своїй смерті тільки його й повторював.

Господи! У другій половині двадцятого століття лажу отут і завертаю собі голову словами привида. А чом би й ні? Відомо одне: Пілат не має пупа. Якщо це правда, то все може бути правдою. Якщо на світі буває все, то чому б не бути привидам?

Було вже недалеко до стежини, що вела до містечка. Сутеніло. Дояр звів руку до очей і згадав, що Ґрейс не віддала йому годинника.

— А щоб тобі добра не було! — пробурмотів він собі під ніс. — Геть усе гублю.

Спинившись, роздумував, чи повернутися, чи йти далі. Якщо повернутися, то доведеться добиратися в темряві, зовсім беззахисним перед Гітарою. А щоб забрати годинник завтра, коли треба від’їжджати, доведеться завдати собі великої мороки — знову пертися пішки бездоріжжям, де не проїде ніяке авто. А Гітара може...

— Не дамся Гітарі керувати мною, вказувати, що маю робити, куди й коли йти. Якщо дозволю йому таке тепер, то так уже й буде назавжди і кінець кінцем він зживе мене зо світу.

Повагавшись, Дояр вирішив, що годинник не вартий клопоту. Показує точний час, а мені, власне, все одно, котра година. Змахнувши крихти з вусів, Дояр вийшов на стежину. Там темним силуетом проти кобальтово-синього тла стояв Гітара. Сперся до стовбура хурми. Дояр став, здивований, що так спокійно б’ється серце й зовсім нема страху. Гітара длубався під нігтями сірником. Якщо й має якусь зброю, то ховає її під полою куртки чи в штанах.

Хвилину дивились один на одного. Ні, менше. Стільки часу, щоб узгодити биття обох сердець. Гітара обізвався першим.

— Кого я бачу!

Дояр не відразу відповів на привітання.

— Чому, Гітаро? Скажи мені одне-єдине: чому?

— Ти забрав золото.

— Яке золото? Не було ніякого золота.

— Ти забрав золото.

— Чоловіче, в печері нічого не було. Я повзав на пузі, заглядав у яму. Порпав руками...

— Ти забрав золото.

— Гітаро, ти здурів.

— Не здурів. Розлютився.

— Там не було золота! — Дояр силкувався не зірватися на крик.

— Я бачив тебе, скурвий сину.

— Де бачив?

— У Данвіллі. З золотом.

— З золотом у Данвіллі?

— Так.

— Якщо це жарт, то поганий. І що я робив з цим золотом?

— Відіслав його поштою.

— Відіслав?!

— Так. Та що ти тут дурня клеїш! Ти такий самий захланний, як і твій татусик. Хіба ні?

Глянувши на останнє тістечко в Дояревій руці, Гітара нахмурився й засопів ротом.

— Гітаро, я не відсилав золота. Ти не міг такого бачити, бо золота взагалі не було.

— Бачив, хлопче. Я був на станції.

— На якій ще такій станції?

— На товарній залізничній. У Данвіллі.

Дояр згадав, як шукав преподобного Купера по всіх усюдах. І на станцію зайшов. Там допоміг якомусь старому завантажити величезну пачку на візок.

— Бодай тебе! — зареготав Дояр. — Гітаро, то було не золото. Я просто пособив якомусь чоловікові двигнути ту пачку. Він попросив мене допомогти. Я й допоміг. І пішов собі.

Гітара знову зиркнув на тістечко. І подивився Дояреві у вічі. Наче закам’яніло Гітарине обличчя. Звісно ж, непереконливі ці пояснення. Кажеш правду, а звучить як брехня. Ще й незграбна. Таж за все своє життя Гітара ні разу не бачив, щоб Дояр комусь та й допомагав, а тим більше незнайомцеві. Про це приятелі мали мову. Йшлося про те, що Дояр уві сні не кинувся на допомогу матері. Гітара дорікнув приятелеві за самолюбство й байдужість, назвав його несерйозним, закинув йому нетовариськість. А тепер Дояр стоїть отут і твердить, що добровільно, без принуки допоміг старому білошкірому завантажити важелезну пачку. Але ж правду каже. Святу правду. І це треба довести.

— То скажи мені, Гітаро, що я тут роблю. Якщо я відіслав золото додому, то навіщо я тут, у цій уніформі? Невже я б волочився горами й лісами тоді, коли моє золото десь далеко? Якого дідька було мені висилати оте золото, а тоді пертися сюди? Га?

— Ти послав його сюди, засранцю...

— Та що ти бздиш!

— Я бачив усе! Маю очі. Чуєш? Я приїхав туди, слідкував за тобою, бо мав відчуття, що ти ведеш нечисту гру. І не помилився. Того пополудня я був у Данвіллі. Проїжджав повз станцію. Там був ти, у своєму бежевому костюмчику. Я запаркувався та став стежити за тобою. Побачив, що ти відсилаєш пачку, доручаєш її тому білому. Я почекав, коли ти заберешся, підійшов до того чолов’яги й запитав, чи мій друг відіслав цю пачку до Мічигану. Той відповів, що ні. Сказав, що з тобою він завантажив тільки її. Я спитав, куди поїде цей вантаж. До Віргінії. — Гітара усміхнувся. — Ти сів у автобус. Він поїхав не до Мічигану, а до Віргінії. І тепер ти тут.

Дояр відчув, що не його зверху. Треба доводити свою правоту.

— Чи було на пачці моє прізвище?

— Я не дивився.

— Та хто буде посилати до Віргінії пачку золота? Золота, чоловіче!

— Хто, як не ти! Ти й послав.

— І тому ти спробував мене вбити?

— Так.

— За те, що тебе ошукав?

— Нас ошукав! Ти пересрав нам все діло!

— Помиляєшся. Жахливо, смертельно помиляєшся.

— «Смертельно» — це вже до тебе стосується.

Дояр подивився на тістечко в руці. По-дурному воно виглядало. Хотів був викинути його, але передумав.

— То це означає, що мій день настав?

— Так, твій день настав. Але за моїм розпорядком. Затям собі: доки живу, буду тебе переслідувати. Ти Мейкон, але поки що не Дед, не мертвяк.

— Скажи мені щось. Коли ти побачив мене на станції з тією пачкою, чому ти сховався? Чому не підійшов до мене? Усе б тоді владналося.

— Я вже тобі сказав. Мав гостре відчуття.

— Що я хочу тебе обдурити?

— Не мене одного. Нас.

— І ти гадаєш, що я тебе обдурив.

— Так.

— І там, у лісі, ти це зробив зі злости.

— Так.

— А тепер ти чекаєш, поки надійде золото.

— Так.

— І поки я його заберу.

— Ти не зможеш його забрати.

— Маю до тебе прохання. Коли сюди прийде пачка, найперше з черги зроби ось що: перевір, чи є в ній золото.

— Зробити це найперше з черги?

— Гаразд, хай буде останнє з черги. Але перевір, перш ніж волокти ту пачку в таку далечину.

— Хай тебе це не турбує.

— Ще одне. Навіщо це попередження? Навіщо ти попередив мене через крамаря?

— Ти був мені друг. Принаймні це я можу зробити для колишнього друга.

— Що ж, дякую тобі, колишній друже.

— Нема за що, хлопче.

Дояр забрався в ліжко Світ і всю ніч проспав у солодких обіймах. Глибокий теплий сон. Сновидіння про політ високо-високо над землею. Дояр літав, але не випростовував рук в боки, як літак крила, не простягав рук уперед, як той супермен у кіно. Плавав, ширяв у небесах, розслабившись, як розслабляєшся, лежачи на дивані й читаючи газету. Літав і над темним морем, але не боявся. Знав, що не впаде. Сам у небі, але чув, що хтось плеще в долоні. Спостерігає Дояра й аплодує. Не видно було, хто це.

Прокинувшись уранці й заходившись коло ремонту автомашини, Дояр не міг, та й не хотів отямитися зі сну. У Соломоновій крамниці застав Омара й хазяїна. Витріпували мішки, а він і досі відчував легкість і міць — подарунок від лету.

— Я роздобув клиновий пас, — сказав Омар. — Не новий, але годиться.

— Дуже добре. Дякую, Омаре.

— То ти зразу поїдеш від нас?

— Мушу.

— Ти був у тої Берд?

— Так, відвідав її.

— Допомогла тобі? — Омар витер запилюжені руки об штани.

— Трохи.

— Кінґ Вокер пообіцяв прийти сюди вранці й поставити пас. Добре було б ретельно оглянути це авто, перш ніж пускатися на ньому в далеку дорогу.

— Треба це зробити.

— Чи дала тобі поснідати Світ? — спитав Соломон.

— Припрошувала мене, але я квапився до машини.

— Випий собі кави. Он там повний кавник.

— Ні, дякую. Я б хотів трохи пройтися, поки прийде Кінґ.

За пів до сьомої в містечку був такий самий рух, як і вдень. На Півдні всяка діяльність починається рано-вранці, щоб уповні використати прохолодну пору. Чоловіки вже поснідали, жінки вже випрали білизну й розвішують її на кущах, а за кілька днів, коли відкриється школа в сусідньому містечку, о цій годині діти йтимуть і бігтимуть до неї стежками й полями. Тепер же вони вешталися на вулиці, робили своє. Дражнили котів, кидали хліб курям, що відбилися від дому, і вели свої безкінечні ігри-таночки. Почувши їхній спів, Дояр підійшов до велетенського кедра, гілля якого нависало над дітьми, і сперся на стовбур. І знову дзвінкі голосочки нагадали про те, чого він сам не мав змалку. Посередині кола хлопчик — таку роль, здається, мали завжди хлопці — крутився навколо себе, заплющивши очі, простяглій руку й вказуючи пальцем. Крутився, поки пісенька закінчилася гуртовим криком, спинивсь і вказав пальцем на котрусь дитину. Дояр не бачив, на кого саме. Тоді всі стали навколішки, й Дояр здивувався, почувши від них стару блюзову пісню, яку завжди співала Пілат: «Любий мій, коханий, не покинь мене...» Але діти співали: «Соломоне, любий, не покинь мене...»

Дояр усміхнувся, згадавши Пілат. Помандрувавши на сотні кілометрів, він скучив за нею, за її домом, за тими самими людьми, яких так рвався покинути. За материною тихою, винуватою й вибачливою усмішкою. За її безнадійною незграбністю на кухні. Найкращі роки свого життя, від двадцяти до сорока, вона прожила по-монашому. Крім тих кількох днів, коли зачато Дояра, решта життя була така сама. Синові ні за вухом не свербіло, коли мама розказувала про себе, а тепер він розумів, що так обділяти жінку — це ранити її, калічити. Таке ранило, калічило б і його. Якби хтось присилував його ось так жити, сказавши: «Можеш ходити поміж жінками, можеш прагнути їх, але найближчих двадцять років не смієш кохатися», — як тоді почувався б Дояр? Що робив би? Чи був би таким, як є тепер? А якби, наприклад, був жонатий і жінка відмовляла б йому цілих п’ятнадцять років? Мама пережила тяжкі часи, дуже довго годуючи сина грудьми й час від часу ходячи на цвинтар. А яка б вона була, якби чоловік кохав її?

Ну а батько? Тепер уже старець, він, маючи статки, й далі визискував людей, щоб нажити ще більші. Як син найстаршого Мейкона Деда, віддавав шану батьковому життю й смерті, люблячи те, що й батько: маєток, солідний маєток і добробут у ньому. Любив це до нестями, бо до нестями любив батька. Володіти, купувати, будувати — то було його життя. Прийдешнє, сучасне й минуле, вся історія, що він знав. Спотворене, покалічене задля зиску життя стало мірою того, що втратив через смерть батька.

Спостерігаючи за дітьми, Дояр почував докори сумління. Ненавидіти батьків і сестер — яка це ницість... Знову з’явилася липка поволока сорому, яку, обікравши Пілат, він змив був у ванні. Та тільки тепер вона стала щільною й цупкою, наче сорочка, в якій приходить на світ дитина. Як він міг вламатись у цей дім — єдиний, де була розкіш без предметів розкоші! Ні просидженого м’якого крісла, ні подушки, ані думочки. Ні електричного вимикача, ні води, що щедро ллється з водогону, коли крутнеш кран. Ні серветок, ані скатертини. Ні вижолоблених тарілок і квітчастих чашок, ані блакитного вогняного кільця на плиті. Зате там панували мир і злагода, лунав спів, там черпалася наснага. А тепер — тільки спомини про це.

Думки перейшли на Агар і на те, як Дояр повівся з нею. Чому не сів з нею й не поговорив начистоту? Чому не відкрив, що в нього на душі? А яку гидоту вибелькнув, коли Агар востаннє прийшла убити його! Господи, які порожні були тоді її очі... Дояр ніколи не боявся Агар, навіть не припускав, що вона може його вбити, що хоче цього. Бачачи, як Агар послуговувалася зброєю в цих невдалих замахах, без ніякої хитрости, підступности, ба навіть без певности у своїй правоті, — Дояр перестав боятися. Так, могла випадково поранити його, але він завжди міг спинити її — багатьма способами. Однак не спиняв. Користав з неї, з її закоханости, її шаленства. А найбільше — з її гіркого палючого прагнення помститися. Агар зробила з Дояра зірку, першого парубка на весь Кривавий берег. Завдяки цьому прагненню чоловіки й жінки дізналися, що він хвацький шибайголова, здатен довести жінку до шаленства, звести її з розуму. І такою вона стає не з ненависти, а через те, що, колись побувавши під таким омріяним мужчиною, тепер втратила цей скарб разом із його розкішним прутнем. Ковбаскою-баламкалом, як сказала Ліна. Навіть останнього разу він скористався з Агар. Скористався з її недолугого замаху, щоб випробувати силу своєї волі проти Агариної — як ультиматум всесвіту. «Умри, Агар, умри». — «Або ця сучка згине, або я». А вона стояла, немов маріонетка, яку ляльковод підвісив і подався шукати іншої забавки.

Соломоне, любий, не покинь мене...

Діти знову завели цю саму гру. Дояр потер потилицю. Почувся втомленим, дарма що був ранок. Відштовхнувся від кедра й сів навпочіпки.

Джейк, єдиний любий Соломонів син, Ком буба єл, ком буба...

«Самі Соломони в цьому місті, — знехотя подумав він. — Соломонова крамниця, Лютер Соломон (не родич крамареві), Соломонів Стрибок, а тепер діти співають «Соломоне, любий, не покинь мене» замість «Любий мій, коханий, не покинь мене». Навіть назва містечка звучить подібно: Шалімар, а містер Соломон і решта вимовляють її «Шалімон».

На Дояревому тімені неначе мурашки заворушилися. Джейк, єдиний любий Соломонів син? Джейк? Дояр напружено прислухався до співу. Так звався один із тих, кого слід було розшукати. Джейк, що жив у Шалімарі, як і його жінка Сінґ.

Сівши, він чекав, коли дітлахи повторять строфу. «Ком буба єл, ком буба тамбі» — це не мало ніякого змісту. А ось «Чорношкірая жінка впала на рінь» — це вже має глузд. Ще один набір слів, а тоді «Розбилась, розкинула руки, амінь». Тепер хлопчик у середині кола закрутився швидше, відповідно до швидшого темпу пісеньки: «Соломон і Райнер Белалі Шалут»...

Знову Соломон. А Райнер? Може, Райна? Чому таке знайоме це друге ім’я? Соломон і Райна. Ліс. Полювання. Соломонів Стрибок і Райнине провалля. Місця, до яких чи повз які йшли мисливці тієї ночі, коли застрілили рись. Із провалля Дояр почув звук, подібний до жіночого плачу. Кальвін пояснив, що це відлуння. Вважають, що це плач Райни.

Ну а решта — Белалі... Шалут... Яруба? Якщо Соломон і Райна — імена людей, то й ці слова можуть бути іменами. Строфа закінчується зрозумілими словами. «Двадцять одне, а останній Джейк»! А тоді на вигук «Джейк!» (мабуть, той єдиний син Соломона) хлопчик у колі перестає крутитися. Тепер Дояр зрозумів: якщо палець хлопчика ні на кого не показує, то гра починається знову. А якщо покаже на когось, то діти клякають і співають пісню Пілат.

Дояр видобув гаманець і вийняв з нього авіаквиток. Не мав чим писати, авторучка залишилася в піджаку. Треба слухати й запам’ятовувати. Заплющивши очі, він зосередився, в той час як діти, невтомні й охочі ще і ще повторяти цю ритмовану пісенну гру, починали її знов і знов. І Дояр запам’ятав усе, що вони співали.

Джейк, єдиний любий Соломонів син, Ком буба єл, ком буба тамбі, Закружляв і злетів до самих вишин, Ком конка єл, ком конка тамбі. Зоставив дитину білим людям він, Ком буба єл, ком буба тамбі. Узяла її Гедді в червоних дім, Ком конка єл, ком конка тамбі. Чорношкірая жінка впала на рінь, Ком буба єл, ком буба тамбі. Розбилась, розкинула руки, амінь. Ком буба єл, ком буба тамбі. Соломон і Райна, Белалі, Шалут, Яруба, Медіна і Мухаммед тут. Нестор, Коліна і Сарака... Гей-гей, Двадцять одне, а останній Джейк. Соломоне, любий, не покинь мене, Бо бавовна заткне горло тут. Соломоне, любий, не покинь мене, Бо ярмо руки Букри несуть. Соломона нема, Соломон відлетів, Понад хмари здійнявся — вернувся домів.

Дояр мало не крикнув, почувши «Узяла її Гедді в червоних дім». Гедді була бабуся цієї Сюзан Берд з боку батька. Отже, Гедді доводиться мамою Сінґ. «Червоних дім» — це, напевно, натяк, що Берди — індіанці. Ну звичайно ж! Сінґ була індіанка чи метиска й називалася Сінґ Берд. Та ні, її індіанське ім’я було Singing Bird — Співоча Пташка! А її брат Кровелл, мабуть, мав ім’я Crow Bird, тобто Ворон. Свої індіанські імена вони змінили на англійський лад. Ось Дояр і розпізнав у пісеньці чотири ймення. Соломон, Джейк, Райна й Гедді. Є також натяк, що Гедді була індіанського походження. З цього випливає, що Джейк і Сінг родом із Шалімара, як про них і казала Серс. Тут неможливо помилитися. Ось ці діти співають історію Дояревого роду! Роздумуючи, допасовуючи складові частини цієї головоломки, Дояр підмугикував дітям і час від часу підсміювався.

Соломон був батьком Джейка. Чи справді Джейк закружляв і злетів до самих вишин? Чи це він залишив дитину білим людям? Ні. Якщо опертися на слова «Соломоне, любий, не покинь мене», то саме Соломон, а не Джейк відлетів, тобто помер або виїхав. Напевно, просив його залишитися Джейк або ж ця дитина. А хто ця чорношкіра жінка, що впала на рінь? Чому так сталося? Може, розбилася з відчаю. Може, хтось забрав її дитину спершу до білих, а тоді до індіанців? Може, ця жінка — Райна, що досі плаче в проваллі? Чи доводилася Райна Соломонові дочкою? Може, вона мала нешлюбну дитину й батько... Ні. Вона плаче за Соломоном, а не за дитиною. «Соломоне, любий, не покинь мене». Напевно, він був Райнин коханець.

Дояреві йшла обертом голова. Був збуджений, як дитина перед безліччю коробок із подарунками під вітами різдвяної ялинки. Десь у тій купі є подарунок і для нього.

У цій головоломці бракує багато складових. Безперечно, Сюзан Берд знає більше, ніж сказала вчора. Крім того, треба забрати годинник.

На бігу до Соломонової крамниці Дояр угледів своє відображення у великому вікні. Усміхнені вуста, сяючі очі. Був повен запалу. І щасливий — як ніколи в житті.

Розділ XIII

Довго, довго по тому, як він вийшов із кімнати цього теплого вересневого ранку, вона вивільнялася з оціпеніння. Нарешті змогла впустити ножа. Стукнувся об лінолеум, а вона помалу, помалу опустила руки й стала колихати ними груди немов два плоди манґо, обмацані й відкинуті на базарі. Ось так і стояла в маленькій кімнатці, залитій сонцем, поки прийшов Гітара. Не зміг її ні розворушити, ані розговорити. Взяв Агар на руки, зніс сходами надвір, посадив на долішньому східці й пішов позичити авто, щоб відвезти її додому.

Хоча Гітара й вважав цю любовну історію бридкою, хоч і зневажав сліпо закоханих, та нічого не міг удіяти з напливом глибокого співчуття, коли глянув на красуню. Сиділа випростувана, колихаючи груди й вдивляючись порожніми очима в далину.

Дарма що мотор позиченого автомобіля ревів і торохтів, Гітара говорив тихо:

— Розлюбив — і ти маєш себе за ніщо. Не хоче тебе — вважаєш, що по заслузі, що йому краще видно, яка ти. Що коли відкинув тебе — то ти вже сміття. Вважаєш, що він належить тобі, бо прагнеш належати йому. Так не годиться. «Належати» — це погане слово. А найгірше, коли воно стосується до коханої людини. В любові не може бути такого. Чи бачила ти коли-небудь, що роблять хмари, закохані в гору? Кружляють навколо неї, деколи через них і самої гори не видно. Але зійди на неї — що побачиш? Вершину. Хмари ніколи не покривають вершини. Височіє над ними, бо згідні на те. Хмари ніколи не окутають її. Дають горі тримати голову високо, вільно. Ніщо її не прикриває й не сковує. Чуєш мене, Агар? — Гітара примовляв до неї, як до маленької дитини. — Людиною не заволодієш, а чим не володієш, того не втратиш. Гаразд, хай буде так: маєш його, володієш ним. Та чи справді кохаєш того, хто без тебе — ніщо, нуль? Ти б хотіла такого коханця? Такого, що пропадає, гине без тебе, щойно ти за поріг ступиш? Не хотіла б, правда? Ото й він не хоче. Ти віддаєш йому все своє життя. Все. І якщо так низько цінуєш це життя, що жертвуєш ним, то невже хтось інший цінуватиме його вище? Ніхто не складе тобі вищої ціни, ніж ти сама собі.

Гітара змовк. Агар сиділа непорушно, навіть знаку не подавала, що чує його.

«Красуня, — подумав він. — Чорношкіра кралечка. Хто хоче вбити з кохання, той помре з кохання». Гітара дивувався з пихи й зарозумілости ось таких жінок, ладних стелитися під ноги. Усіх їх змалку розпещували. Дорослі потурали їм, вдовольняли кожну забаганку. І виростали ці дівчатка на найубогіших, найзахланніших жінок, що тільки є у світі. А з тієї убогости й захланства поставала захланна любов, що пожирала все навколо себе. Не могли примиритися з тим, що їх не кохають; гадали, що світ перевернеться, коли їх розлюблять. Чому вони вважають себе пупом землі? Чому ставлять свою любов вище за чиюсь іншу? Ось такі вони є. Так люблять своє кохання, що ладні вбити кожного, хто стане їм на дорозі.

Гітара знову глянув на Агар. Гарна. Гарненька чорношкіра дівчинка. І що з неї виховала Пілат? Та невже цієї дитини ніхто нічого так і не навчив?

Гітарі пригадалися його дві сестрички, тепер уже дорослі. Ще змалку давали собі раду. Пригадалося, як їм, дітям, завжди вичитували нотації. Де твій тато? Чи знає твоя мама, що ти тут, на вулиці? Надягни щось на голову, не світи волоссям. Вважай, бо застудишся на смерть. Тобі не душно? Тобі не зимно? Не боїшся промокнути? Не закидай ноги на ногу. Підтягни панчохи. А я гадала, що ти співаєш у церковному хорі. Опорядься, бо білизну видко. Як напоказ. Піди й випрасуй комірець. Не базікай. Причешися. Встань-но й застели ліжко. Постав м’ясо на вогонь. Винеси сміття. Намастися вазеліном.

Ні Пілат, ні Реба й не гадали, що Агар не така, як вони. Не така сильна, як Пілат, і не така простодушна, як Реба. Не могла жити так, як вони. Потребувала того, що потребують чи не всі темношкірі дівчата: мамок, бабусеньок, тітоньок, сестричок, сусідоньків, подружок, учителів недільної школи — всього того, що давало б їй наснагу, якої вимагало саме життя, і кріпило дух.

Ось тобі, Агар, і кохання. Зневажають тебе, покидають...

— Знаєш, Агар, усе, що я любив, пропадало. Тато загинув, коли мені було чотири роки. То була перша і найважча втрата. А тоді прийшла черга на маму. По татовій смерті не могла дати раду з нами, чотирма дітиськами. Втекла. Взяла й утекла. Тітка заопікувалася нами, поки приїхала бабуся й стала нас виховувати. Потім їй допомагав дядько Біллі. Вони вже на ладан дишуть. Отож я не дозволяв собі прив’язатися, прирости серцем до якоїсь одної жінки. Боявся цього, бо знав: усе те, що я люблю, гине. Однак таки прив’язався. Раз у житті. Цього одного разу мені вистачило, аж по горло. — Гітара задумався, а тоді повів далі: — Я не хотів її вбивати. Його — так. Але не її.

Гітара усміхнувся, хоч Агар не дивилася на нього, не слухала його. Вдивлялася в нікуди й тоді, коли вивів її з автомашини — в Ребині обійми.

Любити — це одне-єдине, що вони вміли. Робили все, щоб розважити її, щоб заговорила. Вперше в житті Реба забажала щось виграти. І, теж вперше в житті, зазнала невдачі. Нічого не виграла, крім переносного телевізора. Непотрібного, бо в хаті не було електрики. Нічогісінько не вдалося виграти. Ні в лотереї, ні в бінґо, ні в розмаїтих розіграшах, ні в клірингових жеребкуваннях, ні в тоталізаторі. Все надаремно. Це її гнітило. Спантеличена, безталанна Реба волоклася додому, стискаючи в жмені букет квітів, яких нарвала попід огорожами чужих садків. Дарувала їх своїй доні, що сиділа в кріслі біля вікна або ж лежала в ліжку, безперестанку перебираючи пальцями волосся.

Вони варили їй ласощі, пробували різні засоби, аби тільки заговорила. Нічого не допомагало. Пілат стуляла уста, Ребині очі були повні страху. Бабуся з мамою подарували Агар помаду й шоколад, рожевий нейлоновий светр і квітчастий халатик. Реба осягла премудрощі приготування желе — червоного й зеленого. Агар навіть не подивилася на нього.

Одного дня Пілат сіла на внуччине ліжко й показала їй компакт-пудру в золотистій металевій коробочці з рожевою пластиковою накривкою.

— Подивися, дитинко. Бачиш?

Пілат покрутила коробочкою на всі боки й натиснула на важілець. Накривка відскочила, і Агар побачила частину свого лиця в дзеркальці. Взяла компакт-пудру й задивилася на себе.

— Не дивно, — нарешті озвалася вона. — Глянь-но. Не дивно. Не дивно.

— Це тобі, дитинко, — мовила Пілат, зворушена тим, що Агар уже не мовчить. — Гарна річ, правда?

— Не дивно, — сказала Агар. — Не дивно.

— Що не дивно? — спитала Пілат.

— Подивись, як я виглядаю. Жахливо. Не дивно, що він мене не хоче, — Агар говорила спокійно й розважливо, ніби й не було тих страшних перебутих днів. — Мушу встати й дати собі лад, — Агар відкинула ковдру й звелася. — Ох, як я смерджу! Мамо, нагрій мені води. Мені треба викупатися. Вишурувати себе. Чи маємо ще солі для ванни? О Боже, яка моя голова... Подивися! — Агар знову глянула в дзеркальце. — Я схожа на опудало. Де гребінь?

Пілат покликала Ребу, й обидві кинулися шукати гребінь. Знайшли. Агар не змогла розчесати скуйовджене та збите волосся.

— Помий голову, — порадила Реба. — Помий, і ми причешемо тебе, поки мокре волосся.

— Треба шампуню, справжнього шампуню. Не можу митися маминим милом.

— Піду принесу, — Реба злегка тремтіла. — Якого тобі?

— Та якого-небудь. І ще олійки на волосся, Ребо. І... А, вистачить цього. Мамо, ти бачила моє... О Господи. Не дивно. Не дивно.

Пілат витягла з простирала нитку і поклала в рот.

— Зараз нагрію води, — сказала вона.

Повернувшись, Реба помила Агар голову та старанно розчесала волосся.

— Заплети у дві коси, Ребо. Мушу піти до салону краси. Вже сьогодні. Ой, і вдягти щось треба. — Агар стояла біля картонної шафки й перебирала плечики з сукнями. — Тут страшний безлад. Страшнючий. Все пом’яте...

— Вода нагрілася. Де будеш купатися?

— Принеси сюди балію.

— Гадаєш, що тепер пора на купіль? — спитала Реба. — Ти тільки-но встала.

— Тихо будь, Ребо, — наказала Пілат. — Хай дитина дасть собі лад.

— Але ж вона три дні лежала в постелі.

— Тим більше.

— Нема чого вдягти. Саме ганчір’я, — мало не плакала Агар.

— Аби не було лиха, — Реба глянула на Пілат. — Недобре отак зриватися з ліжка та скакати у воду.

— Допоможи мені принести балію замість бурчати.

— Все пом’яте. Що я одягну?

— Вода їй навіть ніг не накриє.

— Коли сісти, то накриє.

— Де моя жовта сукенка? Ця, що застібається спереду?

— Десь тут має бути.

— Знайди мені її та випрасуй. Добре? Ну й розгардіяш тут. Чорт ногу зломить!

Реба знайшла жовту сукенку й випрасувала її. Пілат допомогла Агар викупатися. Чиста й одягнена, Агар сказала:

— Треба купити щось з одягу. Все те, що маю, — ганчір’я.

Мама й бабуся переглянулись.

— Що тобі треба? — спитала Пілат.

— Все, — відповіла Агар.

І дістала все, що хотіла. Купила все, у що тільки може вбратися жінка, з голови до п’ят. За Ребин діамант. Коли Агар забагла приодягтися, в домі було сімдесят п’ять центів. Ще шість доларів заборгували пияки. Тож довелося Ребі піти до ломбарду з камінцем, що важив два карати й коштував дві тисячі доларів. Там вона вторгувала тридцять доларів. Повернулася туди разом із розлюченою Пілат і дістала ще сто сімдесят. Агар увіпхнула двісті доларів та сімдесят п’ять центів у гаманець і подалася до середмістя, безперестанку шепочучи: «Не дивно».

Вона купила пояс з підв’язками, нейлонові панчохи, панталони і дві комбінації — білу й рожеву. Занесла до приміряльної кабінки цілий оберемок спідниць і один костюм. Впустила жовте плаття на підлогу й надягла спідницю. Замок-блискавка не застібався. Агар втягнула живіт, смикнула за язичок, але зубчики замка ніяк не сходилися. На лобі виступили дрібні краплинки поту, Агар пихкала й сопіла. Їй здавалося, що все її життя залежатиме від того, чи зійдуться ці алюмінієві зубчики. На вказівному пальці зламався ніготь, заболіли пучки. З лоба скапував піт, Агар задихалася. Ось-ось була б заридала, якби не продавщиця, що просунула голову між шторки й спитала, всміхнувшись: «Як там у вас?» Та коли побачила спотворене з натуги й переляку обличчя, ця усмішка замерзла.

— Господи! — вигукнула вона, глянувши на бирку, що звисала з пояса. — Це ж п’ятий розмір. Не треба тягти силоміць. Вам підійде дев’ятий чи й одинадцятий. Прошу вас, не тягніть. Зараз подивлюся, чи є спідниці таких розмірів.

Продавщиця почекала, поки клієнтка спустить плісировану спідницю на щиколотки, й допіру тоді відійшла. Агар легко затягла замок на іншій спідниці й, відмовившись приміряти далі, сказала, що візьме її та костюм.

Купила також білу блузку й нічну сорочку — жовтувато-коричневу з облямівкою барви морської піни. Тепер потребувала тільки косметики.

У відділі косметики її оповила хмара ароматів. Агар кидала жадібним оком на багатообіцяльні етикетки. Царство запахів для первісної жінки. Вона створить окремішній світ ніжности, у якому буде один-єдиний житель — її чоловік. Ще будуть «Повітря часу» Ніни Річчі, «Чуття» Ярдлі, «Нектарома» Тюваше, «Збудження» Д’Орсе. Будуть «Скандал» Робера Піґе, і «Каліпсо», і «Віза», і «Бандит». «Шантільї» Убіґана, «Примхливі квіти» й «Лоджія» Карона. Агар вдихала на повні груди це солодке повітря, що струменіло над скляними прилавками. Ходила біля них усміхненою сновидою. Біля цих кришталево прозорих прилавків, заставлених пляшечками, тоненькими кружками, круглими коробочками, тюбиками й фіалами. У білих м’яких руках губна помада висовувалася з футлярчика, як блискучий червоний член щеняти. Персикова пудра й молочні лосьйони стояли розставлені перед яскравим плакатом з усміхненими обличчями. Екстаз. Знемога по спізнаній спокусі. Агар здавалося, що могла б дожити кінця віку серед цього гранованого скла, що мерехтіло персиками, вершками й атласом. В багатстві. В розкоші. В коханні.

О пів на шосту Агар вийшла з крамниці, міцно обхопивши дві торбини, вщерть повні розмаїтих пакуночків. Перепочила від ноші допіру, коли прийшла до салону краси.

— Ми вже не приймаємо замовлень, золотце, — зиркнула на неї з-понад умивальника Ліллі, власниця салону.

— Мушу зробити собі зачіску. Я дуже кваплюся, — відповіла Агар, задивившись на хазяйку.

Ліллі глянула на Марселіну. Завдяки Марселіні заклад процвітав. Молодша, зовсім недавно й по-новому навчена, вміла робити легкий і тривкий перманент. А Ліллі досі гріла старосвітські щипці й виливала на голову зо дві ложки олії. Хоч і незадоволені, замовниці таки трималися цієї майстрині. А тепер вона звернулася до Марселіни:

— Ти б не взяла її? Я не можу, ти ж знаєш.

Марселіна втупилася в потилицю клієнтки.

— Я й не гадала, що доведеться працювати допізна. Маю ще двох замовниць. Сьогодні обслуговую вже восьму.

Запала мовчанка. Агар пасла очима Марселіну.

— Гаразд, — озвалася Марселіна, — це тільки задля вас. Будьте тут о пів на дев’яту. Голова помита?

Агар кивнула.

— То ми домовились, — сказала Марселіна. — На восьму тридцять. Але не сподівайтеся на щось вишукане.

— Дивуюся з тебе, — хихикнула Ліллі, коли Агар вийшла з салону. — Ти ж тільки що відмовила двом клієнткам.

— Що ж, мені дуже не хотілось, але не хочу зачіпатися з цією дівкою. Хто його зна, що тій Агар встрілить до голови. Навіть на родича замахувалась, а що вже казати про мене?

— То це та, що гуляє з синочком Мейкона Деда? — звела голову з-над умивальника клієнтка.

— Так, саме та. Встидалися б обоє. Вони ж рідня!

— Щось їм там не дуже складається, якщо рветься його вбити.

— Здається, він виїхав з міста.

— Що ти кажеш!

— Не хочу з нею задиратися. Хай хто інший задирається.

— Та вона нікого й не чіпає. Тільки його.

— Як не вона, то Пілат мене зачепить. Дізнається, що я потурила Агар, то й буде мати зуба на мене. Аж так розцяцькати дитину...

— Ти замовила рибу в сусідів?

— Ціла кучма волосся. Надіюся, що вона не захоче чогось фантазійного.

— Поклич-но сусіда. Я зголодніла.

— Отака вона і є. Приперлася сюди без замовлення. Без нічого. Пізня година, а вона хоче щось особливе.

Треба було, мабуть, десь переходити, а тоді вернутися додому й надійти до Ліллі на восьму тридцять. Але її підганяло за інерцією — все разом. Відколи глянула на себе у дзеркальце рожевої пудернички, не могла спинитися. Вдихнула — і не сміла видихнути, поки вся сила, вся міць не втілиться у красу. І ця краса має його осліпити. Тим-то, вийшовши з салону, Агар не дивилася ні направо, ні наліво. Йшла поперед себе, не зважаючи на людей, на автомобілі, на вогні світлофорів. Не зважала на те, що небо засунули грозові хмари. Промокла до нитки, перш ніж зауважила, що ллє як з відра і що прорвалася одна з торбин. Глянула вниз — і до неї дійшло, що біла з барвистою облямівкою спідниця лежить, акуратно складена, у калюжі край дороги, а до дому дуже й дуже далеко. Агар поставила торби на землю й, підкасавши поли, підібрала спідницю, струсила з неї пісок. Скоренько зложила її й засунула в торбу, але та геть розпоролась. Поки Агар, схилившись, пробувала дати раду з цими речами, дощ періщив по спині й потилиці, дощівка змивала голову й стікала за комір. Агар видобула пакунок з комбінаціями, трохи менший — з рукавичками фірми Ван-Раальте, і ще один — з нічною сорочкою, кокетливо короткою й з облямівкою кольору морської піни. Запхала ці пакуночки в іншу торбу. Рушивши, відчула, що завеликий тягар, як на одну руку, й взяла в оберемок обидві торби. Пройшла якихось десять кроків — і посипалося все, що було всередині. Агар наступила на помаду «Червоні джунглі», на тон-пудру «Дівоча суміш». І побачила, на свою превелику досаду, що коробочка пудри «Сонячне сяйво» вивернулася в калюжі. Агар підібрала «Червоні джунглі» й «Дівочу суміш», але годі було щось вдіяти з «Сонячним сяйвом». Оте сяйво, згубивши накривку, вистрілювало персиковими хмариночками від кожної краплі дощу. Агар зсипала пудру, скільки вдалося, в поліетиленовий мішечок і всунула його в торбу.

Поки добралася до Любої вулиці, довелося двічі збирати розсипані на землі манатки. І ось вона стала на порозі рідної домівки, безвольна, похолола й промокла, судомно притискаючи до себе все куплене добро. Втішена Реба кинулася до дочки, міцно обійняла її. «Шантільї» й «Бандит» упали на долівку. На мить заціпенівши, Агар отямилась і відштовхнула матір.

— Нема часу, — шепнула вона, — треба поспішати.

Лишаючи мокрі відбитки, ронячи краплі з волосся, не випускаючи з рук усього накупленого, вона ввійшла у спальню й зачинила за собою двері. Пілат і Реба ані не рушилися за нею.

Агар роздяглася догола. Не тратячи часу, не обтираючи обличчя, волосся й ніг, вона стала наряджатися. Біла, з барвистою каймою спідниця, відповідна блузочка, модний бюстгальтер, панталончики, безколірні нейлонові панчішки, дамський пояс і — комбінація. Сівши, стала наводити красу на лице. Обвела повіки темними тінями «для молодих округлих очей», натерла щоки рум’янами барви манґо. Тоді напудрувалася «Дівочою сумішшю». Під шаром пудри зникло манґо. Довелося знов нарум’янитися. Випнувши губи, вона підмалювала їх «Червоними джунглями». Щоб відтінити очі, наклала ще світло-блакитні тіні. Й напахнила «Бандитом» шию, мочки вух та зап’ястки. Насамкінець сипнула трохи «Дівочої суміші» у жменю й розтерла по обличчі.

Відтак відчинила двері й показалася Пілат і Ребі. І побачила в їхніх очах те, чого не було видно в дзеркалі. Намочені панчохи, вимащена грязюкою спідниця, грубий, розтрісканий на лицях шар пудри, поплилі струмочками рум’яна, дикі хащі буйного розпатланого мокрого волосся. Все це вона відгадала в очах найрідніших людей, і її очі заслала волога, тепліша й древніша, ніж дощівка, ніж сама вода. І була ця волога довго, дуже довго, поки висушила її гарячка. Висушила очі, висушила й уста.

Агар лежала в постелі. Очі сухі, як пісок, і нерухомі, як скло. Пілат і Реба сиділи коло неї, схилялися над нею, як дві плакучі верби, водночас нагнуті вітром. І, як дерева, віддавали їй все, що мали: лагідний шепіт і ласкаву тінь.

— Мамо, — обізвалася Агар. Брала її гарячка.

— Що, дитинко?

— Чому йому не подобається моє волосся?

— Кому? Кому не подобається твоє волосся?

— Дояреві.

— Йому подобається твоє волосся, — сказала Реба.

— Ні. Не подобається. І не знаю чому. Чому він ніколи не любив мого волосся?

— Та любить він, любить. Чому б йому не любити? — спитала Пілат.

— Він любить шовковисте волося.

Агар шепнула ці слова так тихо, що Пілат і Реба зігнулись, щоб дослухатися.

— Шовковисте? Дояр?

— Таке, як моє, йому не до вподоби.

— Заспокойся, Агар.

— Шовковисте волосся, кольору центової монети.

— Заспокойся, дитинко.

— Звивисте, хвилясте, шовковисте волосся. Таке, як моє, йому не подобається.

Пілат поклала руку на внуччину голову. Провела пальцями по м’яких вологих кучерях.

— І як йому не любити твоє волосся? Таке саме росте йому під пахвами. Таке саме росте йому від соромного місця до пупа. І на грудях. Росте йому з носа, понад губами, а якщо загубить бритву, то цим волоссям покриється все обличчя. Це волосся — на його голові, Агар. Таке саме, як твоє. Він не може не любити твого волосся.

— Він ненавидить моє волосся.

— Ні. Любить. Сам не знає, що йому любити. Дитинко, він от-от повернеться. Як не сьогодні, то завтра. Та невже ж би він любив себе й ненавидів твої кучері?

— Йому подобається шовковисте волосся.

— Заспокойся, Агар.

— Такого кольору, як цент.

— Годі вже, дитинко.

— Йому подобається блідо-жовта шкіра.

— Ц-с-с-с.

— І сірі очі.

— Годі, голубонько.

— І тонкий ніс.

— Заспокойся, любонько.

— Йому ніколи не подобатиметься моє волосся.

— Заспокойся, маленька моя, заспокойся...

Сусіди скинулися хто скільки міг, бо Пілат і Реба витратили все до останнього цента, щоб Агар причепурилася. Небагато назбиралося, і, мабуть, не було б відповідного похорону, якби не Рут. Прийшла до крамнички Сонні й, не кліпаючи, задивилася на Мейкона. Він витяг шухляду, вийняв дві двадцятидоларівки й поклав їх на стіл. Рут не взяла їх, навіть не рушила з місця. Мейкон завагався, крутнувся на стільці й заходився набирати комбінацію цифр на сейфі. Рут чекала. Три рази чоловік сягав до сейфа, поки вона нарешті розчепила складені на грудях руки, забрала гроші, подякувала й подалася до Лінденового християнського похоронного бюро, щоб якнайскоріше все залагодити.

А за два дні посеред богослужіння Рут виявилася одна-єдина з родини небіжчиці. Жіночий квартет з Лінденового баптистського хору вже проспівав «Будь вірний мені», дружина власника похоронного бюро прочитала картки з висловленнями співчуття, а проповідник вдався до свого «Нагий на світ приходиш і нагий одійдеш», яке вважав дуже підхожим на похороні молодої жінки. У притворі пияки, що прийшли віддати шану «Пілатиному дівчаті», але не сміли ввійти, пошморгували носами. І тут двері розчахнулися. Вбігла Пілат і вигукнула: «Милосердя!» Наче наказувала. Якийсь молодик устав і попрямував до неї. Відштовхнула його, мало з ніг не збила.

— Прошу милосердя! — крикнула вона й пішла до труни, похитуючи головою, ніби хтось її про щось питав, а відповіді не було. На півдорозі Пілат спинилася й показала пальцем перед себе. Помалу, хоч дихала часто й неглибоко, сперла руку на бік. Дивно: в’яла, слабка рука, оперта на бік, і частий подих.

— Милосердя, — шепнула Пілат. Власник бюро підбіг до неї і торкнув за лікоть. Вона ухилилася й пішла до похоронних нош. Схиливши голову, глянула вниз. Сережка дотикнулася її плеча й на тлі чорної одежі засяяла, як зірка. Власник знову підійшов до Пілат, та, побачивши її уста барви ягід і чорнила, імлисті вологі очі, дивовижну коробочку, що звисала з вуха, відступив і задивився на підлогу.

— Милосердя? — тепер Пілат питала. — Милосердя?

Цього було мало. Слово потребувало втілення. Стара жінка випростувалася, високо підняла голову — й прохання стало піснею. Чистим дзвінким голосом проспівала його — це одне слово. Довго, довго звучало, як ціла строфа. Ще не завмер у закутках храму останній звук, як у відповідь обізвалося солодке сопрано:

— Я чую тебе.

Люди обернулися. Увійшла Реба й теж заспівала. Пілат ніби й не зауважила дочки. Не збилася з ритму. Просто повторяла слово «милосердя», а Реба їй вторувала. Дочка стояла біля входу, мати спереду. Обидві співали.

Пізно вночі Милосердя. У чорній пітьмі Милосердя. Сонячним ранком Милосердя. Коло мого ложа Милосердя. Я навколішки прошу Милосердя. Милосердя. Милосердя.

І водночас змовкли. Запанувала мертва тиша. Пілат простягла руку й доторкнулася трьома пальцями краю домовини. Тепер зверталася до жінки, що лежала на сірому атласі. Тихо, м’яко співала внучці, заспокоюючи її, наче маленьку дитинку. Як було колись.

Хто кривдить моє пташенятко? Хто кривдить моє дівчатко? Хто кривдить моє пташенятко? Хто кривдить моє дівчатко? Хтось скривдив моє пташенятко. Хтось скривдив моє дівчатко. Хтось скривдив моє пташенятко. Хтось скривдив моє дівчатко. Я знайду його, моє ти пташенятко. Я знайду його, моє дівчатко. Я знайду його, моє ти пташенятко. Я знайду його, моє дівчатко.

«Моє дівчатко». Ці слова ще звучали в горлі Пілат, коли вона відвернулася від труни. Заглядаючи в лице людям, що сиділи на лавках, стрілася поглядом з очима першого-ліпшого, кивнула йому й сказала: «Моє дівчатко». Стрілася поглядом із очима ще одного й мовила йому: «Моє дівчатко». Йдучи попри лавки, вона казала кожному, хто повертав лице до неї, одне й те саме: «Моє дівчатко. Це моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко».

Примовляла так, наче виділяла Агар, вирізняла її з-посеред усіх-усіх померлих. Спершу зверталася до тих, що мали відвагу глянути на неї, кивнути головою й відповісти «амінь». Тоді — до тих, що не сміли звести очі понад чорні пальці при боці. До таких Пілат схилялася й викладала у двох словах всю історію обірваного життя: «Моє дівчатко». Слова ронилися, немов камені в тихому проваллі.

Несподівано, як розлючений слон, що замахується хоботом над головами дрібних людців, охочих на ікла, шкуру, м’ясо, на величезну силу тварини, Пілат крикнула-затрубила, щоб почуло її й саме небо:

— І її любили!!!

У притворі один із п’яниць-співчутливців з несподіванки впустив пляшку. Розлетілися смарагдові скалки, розтеклося вино барви червоних джунглів.

Розділ XIV

Мабуть, через те, що сонце сягало обрію, будинок Сюзан Берд виглядав інакшим. Сріблясто-сірий кедр, помережана зморшками кора. Немов нога старезного слона. Тепер Дояр помітив, що шнурки гойдалки були протерті й зношені, а парканчик, такий ясний і ошатний раніше, насправді був облуплений, ба навіть похилений. Блакитні східці вицвіли, стали водянисто-сірі. Весь дім видавався обшарпаним.

Дояр звів руку, щоб постукати, й зауважив кнопку дзвінка. Подзвонив, і Сюзан Берд відчинила.

— Добрий день. Я знову тут, — привітався він.

— Ласкаво прошу. Бачу, ви додержуєте слова.

— Я б хотів поговорити з вами ще раз, якщо ви не проти. Про Сінґ. Можна ввійти?

— Ну звичайно ж.

Сюзан Берд відступила від дверей. Війнуло свіжоспеченими імбирними пряниками. Знову господиня й гість сиділи у вітальні. Він — у сірому кріслі, вона цього разу — на дивані. Ніде не було видно міс Лонґ.

— Я гадав, що ви не знаєте, за кого вийшла Сінґ. Якщо взагалі вийшла заміж. Але подумав собі...

— Та ні, знаю, за кого. Не знаю тільки, чи був насправді шлюб. Вона одружилася з Джейком, цим чорношкірим хлопцем, якого виховувала її мама.

Дояреві пішла обертом голова. Все мінялося просто на очах.

— Але ж учора ви сказали, що ніхто не чув про Сінґ, відколи вона від’їхала.

— Так, ніхто не чув. Але всі знали, з ким вона поїхала!

— З Джейком?

— Еге ж. З чорним Джейком. Чорним, як вугілля.

— А де... де вони жили? В Бостоні?

— Не знаю, де вони спинилися. Напевно, десь на Півночі. Цього ми ніколи не дізналися.

— Здається, ви сказали були, що Сінґ поїхала до Бостона вчитися у приватній школі.

Це зауваження міс Берд злегковажила, махнувши рукою.

— Ет, я сказала це тільки через Ґрейс. Знаєте, в неї задовгий язик. Розносить плітки по всій окрузі. Щира правда, що Сінґ повинна була піти до якоїсь школи. Але не пішла. Поїхала на возі разом із цим чорношкірим хлопцем, Джейком. Чимало рабів вирушило з ними. Джейк був за кучера. Можете собі це уявити? Віз, повен рабів?

— А яке прізвище мав Джейк? Не знаєте?

— Гадаю, що він взагалі не мав прізвища, — знизала плечима вона. — Джейк був одним із цих летючих африканських дітей. Досі вони, напевно, всі повимирали.

— Летючих африканських дітей?

— Угу, один із Соломонових дітей. Чи Шалімарових. Тато казав, що Гедді завжди називала його Шалімаром.

— І Гедді була...

— Моя бабуся. Сінґ і мій тато — це її діти. Індіанка Гедді. Вона заопікувалася Джейком, коли його батько покинув сім’ю. Знайшла дитину, забрала її додому й виховала. Тоді вона не мала сина. Мій тато Кровелл народився пізніше.

Сюзан Берд нахилилася до Дояра й шепнула:

— Гедді не мала чоловіка. Я не хотіла викладати це все перед Ґрейс. Уявіть собі, як вона повелася б, почувши таку новину. Ви нетутешній, тож вам можна сказати. Але Ґрейс... — міс Берд благально глянула вгору. — Цим малюком, що знайшла Гедді, був Джейк. Виріс разом з Сінґ. Гадаю, вона втекла з ним, аби тільки не йти до квакерської школи. Знаєте, чорношкірі й червоношкірі мішалися між собою, але деколи... Декотрим індіанцям не подобалися:.. ну, ці мішані шлюби. Ані Джейк, ані Сінґ не знали своїх батьків. І мій тато не знав. Гедді ніколи не сказала цього. Донині не знаю, який він був: білий чи червоний. Не знаю, хто він такий. Насправді Сінґ мала ім’я Співоча Пташка. А мій батько спершу звався Кроу — Ворон. Потім він змінив ім’я на Кровелл Берд. Після того, як скинув штани з оленячої шкіри, — усміхнулася Сюзан Берд.

— Чому ви називаєте Соломона летючим африканцем?

— О, це просто баєчки, які в цих краях розказують старі люди. Про те, що декотрі з африканців-рабів, яких сюди привезли, вміли літати. Багато їх відлетіло до Африки. Один із них — цей самий Соломон. Чи Шалімар — не знаю, як правильно. Мав купу дітей по всій цій місцині. Ви, напевно, зауважили, що тут мало не кожен признається до рідні з ним. Тут, у горах, понад сорок родин має прізвища, пов’язані з цим іменем. Мабуть, гарячий хлопець був той Соломон, — засміялася вона. — Чи так воно, чи ні, але він зник. Покинув усіх. Жінку й двадцять одну дитину. Кажуть, вони всі бачили, як Соломон відлітає. І жінка, і діти. Вони працювали тоді на полі. Тут вирощували бавовну. Уявляєте собі? Ось у цих горах. Колись бавовник був тут король. Всі його вирощували, поки земля виснажилася. Тут він ріс, коли я ще була дитиною. Але повернімося до Джейка. Казали, що він один із законних Соломонових дітей — двадцяти одного сина, і всі від одної матері. Джейк був ще немовля. Дитина й жінка були біля самого Соломона, коли він полетів.

— Коли ви кажете «полетів», то, напевно, маєте на увазі, що він утік? Утік з рабства?

— Ні. Маю на увазі, що полетів. Як на крилах. Це, звичайно, дурне, але, як каже легенда, він полетів, наче птах. Одного дня розігнув на полі спину, вибіг на гору, крутнувся там кілька разів і знявся в повітря. І з вершини його понесло туди, звідки він родом. Є тут скеля з роздвоєною вершиною, названа його іменем. Цей відліт убив Соломонову жінку. Якщо можна так її назвати. Вона ридала довгі дні. Недалеко звідси є Райнине провалля. Іноді через вітер з цього провалля чутно дивні звуки. Люди кажуть, що це плаче Райна, Соломонова жінка. Переказують, вона безперестанку заводила, аж поки збожеволіла. Тепер про таких жінок не почуєш, а колись були. Є жінки, що не можуть жити без якогось одного-єдиного чоловіка. Коли таку покине чоловік, вона сходить з розуму, вмирає чи ще щось. Це, мабуть, кохання. Але я завжди вважала: все лихо через те, що лишаються самі й доводиться самим ростити дітей.

Вона говорила й говорила. Дояр сидів, спершись на спинку крісла, та слухав легенди, перекази, плітки й припущення. Подумки то випереджав хід оповіді, то відставав, то йшов разом. Мало-помалу з того, що знав, що почув і що виснував, поставала цілісна картина.

Сінґ сказала, що поїде до квакерської школи. Замість того приєдналася до Джейка й до колишніх рабів на возі, що простували до Бостона чи ще кудись. Дорогою вони один за одним сходили з воза. А Джейк із віжками й батогом, скоріше за все, збочив з правильного шляху, бо не вмів читати. І вони опинилися в Пенсильванії.

— Але ж тутешні діти бавляться в одну гру й співають: «Джейк, єдиний Соломонів син», — глянув Дояр на Сюзан Берд, сподіваючись, що вона не образиться за втручання.

— Вони помиляються. Не єдиний. Було ще двадцять синів. Проте тільки одного Джейка Соломон спробував забрати з собою. Напевно, про це й співається в пісні. Батько знявся з ним угору, але впустив біля ґанку великого дому. Там Гедді й знайшла Джейка. Вона приходила туди допомагати варити мило й робити свічки. Не була рабиня, просто кілька разів на рік підробляла у великому домі. Саме топила лій, коли глянула вгору й побачила, що чоловік з дитиною летить до гір. Він зачепив дерево, хлопчик вислизнув з його рук і поміж гілля впав на землю. Якби не гілки, то розбився б, а так лише знепритомнів. Гедді підбігла й підібрала дитину. Як я вже сказала, тоді вона не мала сина, тільки маленьку дочку, а цей хлопчик просто з неба звалився їй у поділ. Гедді не змінила імени знайденяті, боялася це зробити. Згодом дізналася, що це Райнин син, та до Райни їй було байдуже. Гедді жила далеко від місця, де працювали Соломон й інші, та не пускала туди своєї дочки. Можете собі уявити, як вона почувалася, коли ці двоє втекли. Зостався їй лише мій тато.

— Чи мусив Джейк записатися в бюро реєстрації звільнених громадян, перш ніж виїхати з цього штату?

— Кожен мусив. Тобто кожен, хто був рабом. Чи виїздив, чи не виїздив. Але ми не були рабами, тому...

— Про це ви вже казали. А чи не зареєструвався там котрий із Джейкових братів?

— Не знаю. Тоді були важкі часи. Погані часи. Дивно, що взагалі люди знають, ким вони є.

— Ви дуже мені допомогли, міс Берд. Щиро вам дякую.

Дояр надумав був спитати, чи має вона фотоальбом.

Хотів подивитися на Сінґ, Кровелла, навіть на Гедді. Але передумав. Сюзан може почати розпитувати про всяку всячину. Навіщо її непокоїти новоявленими родичами, чорними, як Джейк?

— То ви, може, цю жінку шукаєте? Пілат?

— Ні, — відповів Дояр. — Вона тут ніколи не була.

Рушив до виходу та пригадав про свій годинник.

— До речі, чи не залишив я тут свого годинника? Добре було б його забрати.

— Годинника?

— Так. Ваша подруга захотіла на нього подивитися. Міс Лонґ. Я дав їй, але забув... — Дояр замовк. Сюзан Берд голосно сміялася.

— Що ж, можете розпрощатися з тією річчю, містере Мейконе. Ґрейс ходитиме на обіди по всій окрузі й усюди розказуватиме, який годинник ви їй подарували.

— Що?

— Знаєте, вона не хотіла вам нашкодити, але тут справдешня глушина. Тут небагато буває гостей, а особливо молодих чоловіків, що носять золоті годинники й говорять з північним акцентом. Я заберу цю річ і віддам вам.

— Дякую, не варто турбуватися. Не завдавайте собі клопоту.

— Ви просто мусите їй це пробачити, містере Мейконе. Тут нудота. Тут зовсім нічого не діється. Нічогісінько.

Розділ XV

Клиновий пас не витримав навіть до найближчої бензозаправки. Увірвався на околиці маленького містечка Джистанна. Дояр продав машину за двадцять доларів власникові автотягача й сів на перший же автобус. Мабуть, добре зробив, бо тепер, слухаючи вищання коліс, склавши поперед сидіння ноги, мав час отямитися з піднесення, яке відчув, зачинивши за собою двері помешкання міс Берд.

Дояреві не терпілося якнайскоріше добратися до Шалімара, а коли нарешті добіг туди, запорошений, брудний, одразу вскочив в авто і погнав до дому Світ. Мало не вивалив їй дверей.

— Купатися хочу! — крикнув він. — Ну ж бо, ходім купатися. Я бруднющий і хочу води-и-и-и!

Світ усміхнулася та сказала, що зробить купіль.

— Купіль! Гадаєш, я полізу в цю череп’яну раковинку? Моря хочу! Справжнього моря! — Сміючись, гукаючи, Дояр підбіг до Світ, обхопив за коліна, закинув її собі на плече й закружляв по кімнаті. — Море! Прагну в ньому плавати. Не наливай мені води в цю манюсіньку, маціпусеньку ванночку. Потребую всього, цілого глибокого синього моря.

— Чи ви маєте тут де поплавати? — спитав він, поставивши жінку на ноги.

— Діти часом ходять купатися на каменоломні.

— Каменоломні? То тут нема моря? Нема океану?

— Та ні. Це ж гори.

— Горби. Гори. Тут хіба що літати.

— За тобою питався якийсь чоловік.

— Так? Це напевно містер Гітара Бейнз.

— Він не назвався.

— І не треба! То був Гітара Бейнз. Гітара, Гітара, Гітара Бейнз!

Дояр задріботів ногами перед Світ, і вона, сміючись, прикрила йому рот долонею.

— То скажи мені, Світ, де тут море.

— По той бік хребта тече річка. Доволі глибока й широка.

— То їдьмо! Гайда!

Схопив її за руку й потягнув надвір, до машини. Дорогою Дояр весь час мугикав: «Соломон і Райна, Белалі, Шалут...»

— Де ти навчився цього? — спитала Світ. — Це з гри, в яку ми бавилися змалку.

— Звичайно. Всі бавилися. Всі, крім мене. А тепер і я вмію бавитися. Тепер це моя гра.

Річка в долині була широка й зелена. Дояр роздягнувся, виліз на дерево й пірнув у воду. Виринув, наче куля веселкової барви, усміхаючись і розбризкуючи воду.

— Ходи сюди. Скинь одежу й ходи сюди.

— Не хочу.

— Та йди-но до мене!

— Тут є водяні змії.

— Дідько з ними. Ходи ж бо. Ворушися!

Світ скинула туфлі та стягла сукню через голову. Дояр простягав до неї руки, поки вона обережно спускалася берегом, послизаючись, спотикаючись, сміючись із своєї незграбности, а тоді повискуючи, коли вода хлюпала їй на ноги, на стегна, на стан. Дояр пригорнув Світ, поцілував у вуста, а потім спробував затягти її під воду. Вона пручалася.

— Ой, моє волосся! Волосся намокне!

— Не намокне, — запевнив Дояр і вилив цілу пригорщу просто їй на маківку. Витираючи очі, випльовуючи воду й верещачи, Світ різко обернулася й кинулася втікати.

— Гаразд, гаразд! — гукнув він. — Лиши мене тут самого. Мені все одно. Буду бавитися з водяними зміями.

Дояр став пірнати, плюхатися, крутитися й викрикувати:

— Він вмів літати! Чуєш мене? Мій прадід вмів літати! Достобіса!

Вдаривши гладінь кулаками, він підскочив, ніби й сам хотів злетіти, впав на плечі, занурився. Рот і очі були повні води. Ще раз. Без перепочинку Дояр колотив воду, стрибав і пірнав.

— Той халамидник вмів літати! Чуєш, Світ? Той ледащо вмів літати! Літати! Не треба йому було літака. Ніяких дурних «Вестерн Ерлайнз»! Літав сам по собі!

— Про кого це ти? — спитала Світ, лежачи на боці й підперши щоку долонею.

— Про Соломона. Про кого ж іще?

— А, Соломона, — засміялася вона, гадаючи, що Дояр п’яний. — То ти належиш до цього племени нігерів?

— Так. До цього племени. Летючого племени. Подумати тільки! Без ніякого літака. Взяв і полетів, бо все йому до печінок допекло. Спекався всього! Ніякої бавовни! Ніяких тюків! Ніяких наказів! Ніякого іншого лайна! Здійнявся в небо, дівчинко. Підняв до небес свій чорний задок і полетів додому. Розумієш? Боже мій, там було на що подивитися. Знаєш що? Мій прадід спробував взяти з собою свого маленького сина. Мого діда. Чудо! Чу-у-удо! Гітаро! Чи ти чуєш?! Гітаро, мій прадід вмів літа-а-а-ати! Ось це задрипане містечко назване його іменем! Скажи йому, Світ. Скажи, що мій прадідусь міг літати.

— Куди він подався, Мейконе?

— До Африки. На батьківщину. Скажи Гітарі, що він повернувся до Африки.

— Кого він покинув?

— Всіх! Покинув усіх на землі й полинув, як той чорний орел. О-о-о-о, Соломона нема, Соломон відлетів, понад хмари здійнявся — вернувся домів!

Дояр не міг дочекатися повернення додому. Розказати б усе батькові, Пілат. Кортіло також похвалитися преподобному Куперу та його друзям: «Вважаєте, що Мейкон Дед був кимсь значним? Ага. Ось розкажу я вам про його тата. Такого ви ще ніколи не чули».

Дояр повернувся на сидінні та спробував випростувати ноги. Був ранок. Довелося три рази робити пересадки автобусами, а цей рейс був останнім на дорозі додому. Глянув у вікно. Далеко від Віргінії, тут уже настала осінь. Огайо, Індіана, Мічиган зодягнися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви. Кривава червінь, жовтизна, вохра й льодова блакить.

Тепер він читав придорожні написи з цікавістю, задумувався, що криється за ними. Алгонкіни назвали край, де тепер жив Дояр, біля Великих озер, Міші ґамі. Скільки прожитих життів, скільки зниклих споминів поховано під назвами місцин у цьому краю... Під офіційними, як-от «Мейкон Дед», були інші назви, зазначені на віки вічні в якихось припалих пилом картотеках, справжні ймення людей, місцин і речей. Ймення, що мали значення. Не дивно, що Пілат носить своє, записане, у дармовисі. Якщо знаєш своє ім’я, то бережи його, бо як не записане, не закарбоване в пам’яті, то помре разом із тобою. Вулиця, на якій я живу, має офіційну назву Магістральний проспект, але негри називають її Нелікарською на пам’ять про мого діда, першого впливового чорношкірого в цьому місті. То дарма, що він, мабуть, не заслужив такої чести; вони знали, хто був цей медик: зарозумілець, схибленець на кольорі шкіри, сноб. На це вони не зважали. Віддавали шану всьому тому, що таки зробило з нього лікаря всупереч усім обставинам, силою яких він усе життя мав би гарувати десь у депо. Тому й назвали вулицю на його честь. Пілат брала камінці з кожного штату, де побувала, — тому що жила там. А раз жила там, то ці камінці — її. І мої, і мого батька, і мого діда, і моєї бабусі. Нелікарська вулиця, Соломонів Стрибок, Райнине провалля, Шалімар, Віргінія.

Заплющивши очі, Дояр думав про чорношкірих людей в Шалімарі, Роаноку, Пітерсберґу, Ньюпорт-Ньюсі, Данвіллі, на Кривавому березі, на Любій вулиці, в гральних закладах, у перукарнях. Згадував імена. Їх дали за поведінку, за пориви, пригоди, вади, помилки та слабкості. Імена-свідки. Мейкон Дед — Мейкон Мертвяк, Сінґ Берд — Співоча Пташка, Кровелл Берд — Ворон, Пілат, Реба, Агар, Магдалина, Перше Посланіє Коринтянам, Дояр, Гітара, Томмі Залізниця, Томмі Лічниця, Хмарочос, Малюк, Світ-Солодка, Серс-Цірцея, Місяць, Нерон, Коротун, Понурий, Скандинавія, Каченя, Єрихон, Пестунчик, Сніговик, Черевань, Потічок, Сіроокий, Кукуріку, Вітерець, Намул, Вершок, Холодець, Солонина, Ненажера, Шахрай, Залізняк, Дерев’янка, Синок, Нікчема, Прокурений, Дивогляд, Жучок, Гвоздика, Лось, Книжка, Кісточка, Туз, Лимон, Балія, Брама, Пустоголовий, Кліщ, Патефон, Блиск, Заїка, Чортяка, Засранець і ТОЙ НІҐЕР.

І ці думки про ймення породжували ще одну. Її невідчіпно нашіптували колеса автобуса: «Гітара чекає зручної нагоди. Гітара чекає слушної нагоди. Твій день настав. Твій день настав. Гітара чекає слушної нагоди. Гітара — дуже ретельний братчик. Гітара — дуже ретельний братчик. Ретельний братчик, ретельний братчик чекає, чекає слушної нагоди».

У сімдесятип’ятидоларовому автомобілі й тут, у великому автобусі, Дояр почувався в безпеці. Але ж попереду ще дні й дні. Мабуть, якби Гітара був тепер у місті, у звичному довкіллі, то його можна було б осадити. Звичайно, згодом він зрозуміє, яким дурнем був. Переконається, що ніякого золота не було. І тоді, хоч стосунки між друзями не стануть такими, як були колись, але принаймні закінчиться полювання на людину.

Ще вбираючи цю думку у слова, Дояр уже відчував, що так воно не буде. Гітара оскаженів, чи то зазнавши глибокого розчарування з золотом, чи то втягнувшись у свою діяльність. А може, просто дозволив собі ставитися до Дояра так, як до Мейкона Деда й товариства на острові Гоноре. Хай там як, а він вчепився першого-ліпшого приводу — надуманого й безглуздого, аби тільки виправдати перед самим собою потребу вбити Дояра. Дівчатка з недільної школи заслужили на більше, ніж на те, щоб братчик-неділя з головою яструба та шкірою барви воронячого крила відомстив за них кров’ю чотирьох невинних білошкірих дівчаток і невинного чорношкірого чоловіка.

Може, всі стосунки між людьми ось до цього й зводяться. Чи врятуєш мені життя? Чи забереш мені життя?

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Отож-бо. Посягають навіть самі негри. Всі Дояреві близькі люди раді були б зжити його зо світу. За винятком двох. Двох жінок, чорношкірих і старих. Від самого початку Рут і Пілат боролися за його життя, а він навіть чашки чаю не подав ні одній, ні другій.

Врятуєш мені життя чи вкоротиш його? Гітара був винятком. На обидва питання міг відповісти «так».

— Куди б його спершу піти: додому чи до Пілат?

Пізно вночі на вулиці, коли осінній вітер дихав холодом з-над озера, Дояр роздумував, що робити. Так хотів побачити обличчя Пілат, коли та почує всі новини, що вирішив насамперед зайти до неї. А дома ще буде на все час. Доїхавши на таксі до Любої вулиці, він вибіг угору сходами. Рвучко відчинив двері й побачив Пілат. Стояла біля балії з водою й полоскала зелені пляшки на вино.

— Пілат! — вигукнув Дояр. — Ой, що я тобі зараз скажу!

Жінка обернулась. Він розставив руки, готовий обхопити її всю, тепло обняти.

— Підійди до мене, рідненька, — сказав він, усміхаючись.

Пілат підійшла. І розбила мокру зелену пляшку об його голову.

Дояр опритомнів, лежачи на боці в підвалі. Розплющив око й міркував, чи не варто ще трохи побути в безпам’яті. Тепер він на віки вічні втямив, що все на світі може виявитися зовсім не таким, на яке скидається. І, мабуть, повинно виявитися. Жінки, які кохають тебе, підрізають тобі горло. Жінки, які навіть не знають твого імени, миють тобі спину. Відьми говорять голосом Кетрін Гепберн, а твій найкращий друг накидає тобі петлю на шию. Всередині орхідеї замість нектару знайдеш бульйон, а в Мікі-Маусі — щирий діамант.

Тож Дояр лежав на холодній вологій долівці й силкувався збагнути, що він тут робить. Навіщо Пілат торохнула мене по голові? За те, що вкрав торбу з кістками? Ні. Адже тоді вона негайно прийшла мені на виручку. Що ж я такого накоїв? Чому вона така ворожа? А! Ось воно що. Агар. Щось сталося з Агар. Де вона? Втекла? Хвора чи, може... Агар мертва. Як? У Гітариній кімнаті наклала на себе...

Що вже тут удієш? Завдав їй болю, покинув її, а тепер вона мертва, і Дояр певен цього. Покинув її. Коли мріяв про літання, Агар вмирала. Згадався сріблистий голосок Світ: «Кого він покинув?» Райну та двадцятьох синів. Ні, двадцятьох й одного. Впустив найменшого сина, якого хотів забрати з собою. А Райна збожеволіла, кинулася на каміння й досі плаче там, у проваллі. Хто доглядав цих двадцятьох дітей? Господи Ісусе, він покинув двадцятьох! Гітара та братчики поклали собі взагалі не мати дітей. Соломон залишив своїх напризволяще, і саме діти співають про нього й не дають цій історії піти в непам’ять.

Дояр човгав головою по долівці. Його провина, і Пілат це знає. Кинула його в погріб. Що ж вона надумала робити далі? Ага, зрозуміло. Відомо, яку кару Пілат вважає слушною тому, хто вкоротив комусь віку. Агар. Тут має бути щось по ній. Пілат кинула мене туди, де залишилася часточка життя, яке я занапастив. Відтепер матиму цю часточку. Пілат сама послухалася веління свого батька й змусить мене послухатися її. «Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Зненацька Дояр засміявся. Реготав, скорчений у три погибелі, шнурок впивався у зв’язані зап’ястки.

— Пілат! — крикнув він. — Пілат! Він не те мав на увазі. Пілат! Мав на увазі інше. Говорив не про білого чоловіка в печері. Пілат! Про себе він говорив. Його тато відлетів. Кажучи «тіло», твій батько мав на увазі себе. І від цього тіла ти не сміла відійти, відлетіти. Не сміла покинути його. Пілат! Пілат! Ходи сюди. Дай розтлумачити тобі, що сказав твій тато. Пілат, він не наказував тобі співати. Він просто кликав Сінґ — свою жінку, а твою матір. Пілат! Випусти мене звідси!

У лице вдарило світло. Понад головою відчинилися двері підвалу. На кам’яних східцях з’явилися й знерухоміли ноги Пілат.

— Пілат, — озвався Дояр, тепер уже тихо, — він не те хотів сказати. Знаю, що він хотів. І ці, Пілат, кості. То не білого чоловіка кості. Він, напевно, навіть і не вмер. Я пішов туди й побачив. Не було його там, і золота теж не було. Хтось знайшов і того чоловіка, і золото. Справді. Задовго перед тим, як ти там побувала. Але, Пілат...

Вона зіступила на кілька східців.

— Пілат?

Зійшла долу. Дояр дивився їй у вічі, на її нерухомі вуста.

— Пілат, тіло твого батька забрала вода з могили, що ви її викопали. Пролежало в могилі десь із місяць. Батлери чи ще хтось занесли його до печери. Ти подумала, що вовки відволокли тіло білого чоловіка до входу в печеру. Це не так. Ти знайшла свого тата. І носила його кістки — весь той час.

— Тата? — шепнула вона.

— Так. Мусиш поховати його. Він хоче, щоб ти це зробила. Там, де його місце. На Соломоновому Стрибку.

— Тата? — знову спитала Пілат.

Дояр не відповів. Дивився, як її довгі пальці помандрували по платті й спочили на лиці, наче крила дрозда.

— То я носила тата?

Пілат рушила до Дояра. Спинилась, зиркнула на нього й перевела погляд на хиткий дерев’яний столик, спертий на муровану стіну. У тому куті підвалу було дуже темно, й Дояр спершу не помітив, що там. Вона підійшла до столика й узяла зелено-білу коробку — упаковання для взуття. На прикріпленій Гумкою накривці був напис: «Дякую небесам за туфельки фірми «Джойс».

— Якщо я поховаю тата, то, напевно, і це також треба десь поховати.

Пілат запитливо глянула на Дояра.

— Ні, — сказав він. — Ні. Дай сюди.

Повернувшись цієї ночі на Нелікарську вулицю, додому, Дояр не мав майже нічого з усіх речей, що взяв на дорогу. Натомість мав коробку з волоссям Агар.

Нізащо у світі Пілат не сіла б у літак, тож довелося поїхати автомобілем. Тепер вона була щаслива. Її вуста знову рухалися. Сиділа поруч із Доярем у Мейконовому «Б’юїку», на плечах поверх старої чорної сукні накинула норкове боа, що виграла Реба. В’язана шапочка насунута на лоб, в черевиках, як завжди, не було шнурівок. Час від часу Пілат оглядалася на заднє сидіння, де був мішок із кістками. Вона випромінювала спокій і умиротвореність.

Дояр теж. Повернення на Нелікарську вулицю не стало тріумфом, як він сподівався. Добре й те, що в материній вимушеній усмішці відчувалося полегшення. Навіть Ліна, хоч і злопам’ятна, як завжди, але була з ним чемною. Ще б пак, адже Корінтіанс перебралася до маленького будиночка у південному кварталі й жила там з Портером. «Сім днів», подумав Дояр, муситимуть шукати нового братчика, як було тоді, коли Роберт Сміт скочив з даху лічниці «Милосердя». Точилися довгі безладні розмови з батьком. Той не міг наслухатися про «хлопців у Данвіллі», які досі пам’ятали його; про втечу Сінґ і Джейка; про історію життя свого батька й діда. Мейкона зовсім не цікавило вміння літати. Йому подобалася вся оповідь загалом, а особливо те, що іменами родичів названо місцини в цьому краї. Дояр описав Серс стримано. Сказав лише, що досі живе й доглядає собак.

— Треба було б мені туди вибратися, — сказав Мейкон.

— До Віргінії? — спитав Дояр.

— До Данвілла. Добре б туди завітати й стрітися з цими хлопцями, поки мене ще носять ноги. Мабуть, доручу Фредді зібрати комірне.

Усе йшло своєю колією. Пілат і Мейкон не помирились (хоч йому було приємно почути, що сестра й син поховають батькові останки у Віргінії), стосунки між Рут і Мейконом були такі самі, як завжди. Вічно такі будуть. Назавжди залишаться наслідки Дояревої дурости. Докори сумління завжди переважуватимуть гордість від того, що він домігся. Агар померла, й Дояр її анітрохи не кохав. А Гітара... що ж, хай собі десь ховається.

У Шалімарі була велика радість, що Дояр так скоро вернувся. Між тутешніми людьми Пілат почувалася як риба у воді. Вони зупинилися в Омарових родичів. Другого й останнього вечора Дояр і Пілат пішли стежкою до Соломонового Стрибка — вищої з двох вершин скелі. Обидві плоскі, обидві височіли над глибокою долиною. Пілат несла мішок, Дояр — лопатку. Довга була дорога до вершини, та ніхто з них не спинявся передихнути. Нагорі, на плато, росло небагато дерев. Тільки таких, що витримували напір вітру. Довго довелося шукати клапоть землі, достатньо великий, аби правити за могилу. Знайшовши такий, Пілат присіла й розв’язала мішок. Дояр тим часом копав яму. З мішка вирвалося глибоке зітхання. Вітер похолоднішав. У повітрі витав пряний солодкий аромат імбиру. Пілат дбайливо склала кості в могилку, Дояр насипав над ними горбик і приплескав лопаткою.

— Може, покладемо тут камінь або поставимо хрест? — спитав Дояр.

Пілат похитала головою. Взялася за сережку, сіпнула її й вирвала з вуха, надірвавши мочку. Тоді зробила пальцем ямку в горбику й поклала туди мамину табакерочку з єдиним словом, яке написав у своєму житті тато. Відтак встала. А коли впала, Дояреві здалося, що пролунав постріл. Ставши навколішки, він звів її безвладну голову, колихав на згині ліктя й допитувався:

— Ти поранена? Ти поранена, Пілат?

Вона тихо засміялася, й Дояр одразу відчув, що Пілат згадала день, коли небіж уперше прийшов до неї й ляпнув несусвітню дурницю.

Сутінок густішав, навколо них залягала пітьма. Дояр провів рукою по її грудях і животі. Шукав місця, де могла ввійти куля.

— Пілат, з тобою все гаразд?

Очей пораненої не було видно. Під її головою Дояреву руку заливав піт.

— Піклуйся про Ребу замість мене, — зітхнула Пілат. — Треба було мені пізнати більше людей. Я б любила їх усіх. Якби краще їх знала, то більше любила б.

Він схилився подивитися на обличчя Пілат і побачив, що рука потемніла. Не піт її заливав — у долоню спливала кров. Дояр притис пальці до рани. Хотів стримати кров, що витікала разом з життям. Та вона текла ще дужче. Дояр гарячково роздумував про пов’язку на рану, в його вухах уже лунав тріск роздертої тканини. Вже ладнався вкласти Пілат, аби було зручніше перев’язувати, коли вона озвалася:

— Співай. Заспівай щось для мене.

Дояр не знав ніяких пісень, не мав голосу, але не міг відмовити. Не заспівав — став вимовляти слова без мелодії:

— Люба Пілат, не покинь мене, Бо бавовна заткне горло тут. Люба Пілат, не покинь мене, Бо ярмо руки Букри несуть.

Кров уже не лилася, на устах з’явилися чорні бульбашки. Пілат повернула голову й ніби задивилася на щось за Дояревим плечем. Минула хвилина чи дві, поки він усвідомив, що прийшла смерть. Не міг стримати потоку слів. Кричав щораз гучніше, наче сподівався розбудити померлу. Та тільки сполохав птахів. Пурхнули вгору. Дояр вклав голову Пілат на камінь. Два птахи закружляли над ними. Один птах опустився на свіжу могилу, схопив дзьобом щось блискуче й відлетів.

Тепер Дояр знав, за що так любив Пілат. Вона вміла літати, хоч ніколи не відривалася від землі.

— На світі має бути ще одна така, як ти, — шепнув він. — Мусить бути хоча б одна, подібна до тебе.

Стоячи навколішки біля небіжчиці, він знав, що тепер промаху не буде. Коли тільки звестися, Гітара рознесе кулею голову. Дояр встав.

— Гітаро! — крикнув він.

— Ро, ро, ро, — відповіли гори.

— Я тут, брате! Бачиш мене? — Дояр приклав долоню до рота. Замахав другою рукою. — Я тут!

— Тут, тут, тут, — відповіли гори.

— Хочеш мене? Хочеш забрати моє життя?!

— Тя, тя, тя.

Сидячи навпочіпки на краю другої плоскої вершини, окутаний ніччю, Гітара усміхнувся з-понад цівки рушниці.

— Маю тебе, братику, — пробурмотів він собі під ніс. — Вже тебе маю.

Відклав рушницю і звівся на ноги.

Переставши махати, Дояр примружився. У пітьмі можна було розпізнати лише голову та плечі Гітари.

— Ти хочеш мого життя? — Дояр уже не кричав. — Потребуєш його? То маєш. Ось воно.

Не витерши сліз, не набравши повітря в груди, не розбігшись, він стрибнув. Ясний, бистрий, як Полярна зоря, летів до Гітари, і не важило, хто з них віддасть душу у вбивчі руки брата. Тепер Дояру відкрилося те, що знав Соломон: якщо всього себе віддаси повітрю, будеш літати.

Нобелівська премія з літератури 1993 року

Презентаційна промова професора Стуре Аллена, Постійного Секретаря Шведської академії

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, Нобелівська премія, яку призначає Шведська академія, — як знаємо, літературна. Цього року нею нагороджено Тоні Моррісон, яка стала дев’яностою в переліку Нобелівських лауреатів у царині літератури.

У збірці есеїв «Гра в пітьмі» пані Моррісон яскраво показує прозорливість, котрої набула як авторка й читачка у своїй рідній країні: «Це так, неначе я дивилася б на акваріум — плавні й різкі рухи золотистої луски, зелений кінчик, від зябер майнув білий зблиск; замки на дні, оточені камінцями й дрібними химерними пір’ястими листочками зелені; злегка збаламучена вода, шматочки покидьків і корму, спокійні бульбашки йдуть до поверхні — і раптом збагнула, що акваріум, оця споруда, очевидно (і непомітно теж) дозволяє впорядкованому життю, яке містить, існувати в більшому світі». Іншими словами, письменниця розглядає присутність африканців у її батьківщині як істотну, хоч і не висловлену вголос передумову сповнення американської мрії. Відповідно вона дивиться на біле в літературі як на незмінний супутник чорного, а на расове — як на тінь чорного.

У своїх описах світу темношкірих людей, життя як легенди Тоні Моррісон повертає афроамериканському люду його історію, частина за частиною. З цього огляду її твори напрочуд гармонійні. І водночас — щедро різноманітні. Читач має велику втіху з прекрасної техніки оповіді, мінливої від роману до роману й позначеної оригінальним розвитком, хоча й спорідненої з манерою Фолкнера й латиноамериканською традицією. Романи Тоні Моррісон запрошують читача до участи на багатьох рівнях, на різних ступенях складности. Та найтривкіше враження від цих творів — рішучість, співчуття до близьких людей.

В образі Дояра Деда, головного героя «Пісні Соломона», відображено одну з головних тем романів Тоні Моррісон — пошуки самого себе. Його дід по батьківській лінії був звільнений раб. Реєструючи своє звільнення, він відповів на питання про батька словом «дед» — «мертвий» і таким чином дістав це макабричне прізвище від п’яного чиновника, що поставив питання. Родина була готова прийняти прізвище: «Воно нове й стирає минуле. Стирає до решти». Соломон, ім’я якого фігурує в назві роману, дивовижний Доярів предок-південець, мав віднайтися навіть у пісеньці — супроводі дитячої гри. Напруга внутрішнього життя занесла Соломона повітрям до Африки, до першоджерел. Соломонів злет став кінець кінцем і Дояровим.

Лейтмотив простору й часу вплетено і в «Улюбленицю».

Парадоксально, але поєднання реалізму й фольклору підсилює правдоподібність роману. У світі, в якому живе головна героїня — Сіті, людина не володіє своїм тілом. З неймовірною силою авторка описує, як Сіті звільняє свою дитину — Улюбленицю від долі, котра, на думку матері, судилася доні, і як відбилися наслідки цього на житті самої героїні, в якому Улюблениця подвійно уособлює тягар провини Сіті.

В останньому романі Тоні Моррісон «Джаз» спосіб викладу подібний до стилю виконання джазу. Перші рядки твору визначають його тему — життя багатьох людей у Гарлемі двадцятих років.

Упродовж роману ми сприймаємо оповідь від першої особи, а це урізноманітнює, доповнює й підсилює фабулу. Остаточна картина — дуже складне зображення подій, характерів і середовища, передане емоційною мовою, з невід’ємним глибоким чуттям музикальности.

Способу, в який авторка звертається до читача, властиві непогамовний блиск і поетичне спрямування.

Коли Тоні Моррісон була дуже молода, власник дому, в якому мешкала її сім’я, підпалив цю оселю, бо батьки Тоні заборгували комірне. Причому домочадці тоді були вдома. І відповіли на такий вияв безглуздої, потворної брутальности не відчаєм, а сміхом. Ось так, каже Тоні Моррісон, можна ухилитися від заподіяного зла й вберегти своє життя. Вберегти свою цілісність.

У мудреців серйозне і смішне близько сусідують. Це відображено на всьому, що написала Тоні Моррісон, і засвідчено в її власному резюме: «Мій задум постає із захоплення, а не розчарування».

Дорога пані Моррісон, тільки-но я сказав слухачам, що, з ваших же слів, ваш задум постає із захоплення, а не розчарування. Відкриваючи засадничі аспекти прихованої дійсности, ви ставите поряд серйозне і смішне у ваших чудових творах, з їх вербальною музикою. Маю привілей і радість від імени Шведської академії передати вам найтепліші поздоровлення у зв’язку з Нобелівською премією в галузі літератури й запросити вас прийняти цю нагороду з рук його величности короля.

Нобелівська лекція 7 грудня 1993 р.

«Була собі колись бабуся. Сліпа, зате мудра». А може, то був дідусь? Мабуть, Гуру. Або ж африканський казкар, що втихомирював невгамовних дітей. Я чула цю історію й дуже подібні до неї із спадщини кількох культур.

«Була собі колись бабуся. Сліпа. Мудра».

У версії, яку я знаю, ця бабуся — дочка рабів, чорношкіра американка, самотньо живе в хатці ген за містом. Слава про її мудрість незаперечна й не має рівних. Серед людей ця жінка уособлює закон і його порушення. Її шанують, перед нею благоговіють у всій окрузі — від близького сусідства аж до далеких місцин. До міста, в якому розум сільських пророків — джерело великої потіхи.

Одного дня її відвідали якісь молоді люди. Очевидно, поклали собі спростувати бабусину прозорливість і викрити цю, як самі вважають, дурисвітку. Задум простий: вони входять в оселю і загадують одне-єдине питання, а відповідь стоїть тільки на різниці між господинею й ними, на особливості, яку мають за цілковиту недолугість, — сліпоті. Отож стали перед нею, й один із них озивається: «Бабусю, я тримаю пташку. Скажи мені, жива вона чи мертва».

Старенька не відповідає, й питання повторюється: «Жива чи мертва пташка в моїй руці?».

Все ще не відповідає. Незряча, не бачить прибульців, вже й не кажучи про те, що в їхніх руках. Не знає, який у них колір шкіри, якої вони статі, звідки родом. Знає тільки їхній намір.

Дуже довго мовчить стара жінка, насилу стримують сміх молоді люди.

Нарешті вона мовить м’яким, але суворим голосом: «Не знаю, мертву чи живу пташку тримаєте, але одне знаю достеменно: вона у ваших руках. Вона у ваших руках».

Цю відповідь можна зрозуміти так: якщо пташка мертва, то ви або такою її знайшли, або вбили. Якщо жива, ви ще можете її вбити. Чи жити їй — вам вирішувати. Хай там як, а відповідальність лежить на вас.

За те, що виставляли напоказ свою міць і бабусину немічність, юні гості дістали догану, почули, що вони відповідальні не тільки за кпини, але й за грудочку життя, пожертвувану, щоб досягти мети. Незряча жінка переводить увагу з утвердження сили на засіб, з допомогою якого цю силу прикладають.

Розважання про те, що може означати (крім свого тендітного тільця) оця пташка в жмені, мене вабили завжди, а особливо тепер, коли все думаю про свою роботу, що привела мене сюди, до цього товариства. Отож я схильна трактувати пташку як мову, а стару жінку — як навчену досвідом письменницю. Жінка переймається тим, як з мовою, якою мріє, даною від народження, обходяться, на яку службу ставлять, а то й відмовляють у службі задля якоїсь негідної мети. Будучи письменницею, розглядає мову почасти як систему, почасти як живу, підвладну комусь істоту, а переважно — як засіб, як дію з наслідками. Тож питання, що поставили діти: «Жива пташка чи мертва?» — не відірване від дійсности, бо ж, на думку літератора, мова підлягає смерті, знищенню; безперечно, що її, під загрозою небезпеки, рятують тільки завдяки силі волі. Жінка вважає: якщо пташка в руках гостей мертва, то ці хоронителі відповідають за тіло. Має за мертву не тільки ту мову, якою вже не говорять і не пишуть, але й ту, що не дає плодів, раденьку милуватися своїм власним паралічем. Як-от мова-статист, що цензурує й водночас сама цензурована. Безжалісна на своїй поліційній службі, не має іншого бажання чи мети, крім як дбати про свій наркотичний нарцисизм, винятковість і вплив. Хоч і при смерті, вона все ж не без дієвости, адже завзято путає розум, придушує совість, обмежує можливості людини. Глуха до запитів, вона не може творити, ба й дозволяти нові ідеї, формувати інші думки, розповідати інші історії, заповнювати важку німу тишу. Офіційна мова, викувана, щоб утверджувати неуцтво й оберігати привілеї, — це відполірований до разючого блиску обладунок, оболонка, яку давно вже полишив лицар. І все ж таки є вона — німа, хижа, сентиментальна. Принукує школярів благоговіти, дає деспотам прихисток, навіює публіці оманливе враження стабільности та гармонії.

Письменниця певна: коли через недбальство, байдужість, вихід із вжитку і брак пошани вмирає мова, коли вона вбита указом, то не тільки літератор, але й усі носії та творці мови мають відповідати за її погибель. У країні цієї жінки діти повідкушували собі язики й натомість повкладали кулі, щоб повторювати голос німоти, мови, що сама покалічена й калічить, мови, яку дорослі зовсім занедбали як засіб доходити до суті, провадити до мети і висловлювати любов. Стара жінка знає, що не тільки діти вибирають самогубство мови. Воно звичне серед інфантильних голів держави й торговців владою, чия вихолощена мова не дає їм самим доступу до решток того, що залишилося від їхніх людських інстинктів, чия розмова — тільки з тими, що коряться, або з тими, яких конче треба примусити до покори.

Ненастанне обкрадання мови можна пізнати по схильності мовців відмовлятися від її нюансованих комплексних акушерських властивостей на користь можливости загрожувати й підкорювати.

Гнобительська мова чинить більше, ніж уособлює насильство, — вона сама стає насильством; чинить більше, ніж уособлює обмеження знання, — вона сама обмежує знання. Чи то недорікувату державну мову, чи то фальшиву мову бездумних мас-медіа; чи то пихату, звапнілу мову академії або керовану голою доцільністю мову науки; чи то згубну мову закону без етики, чи то мову, призначену для гніту меншостей, що криє расистський грабунок під літературним зухвальством, — кожну треба затаврувати, замінити й викинути. Це мова, що п’є кров, поглинає все уразливе, ховає фашистські чоботи під кринолін добропорядности та патріотизму, неухильно наближаючись до крайньої межі й до схиблення. Збоченська, расистська, святенницька — всі ці різновиди типової поліційної мови панування не можуть, не дозволяють набувати знання, не заохочують до обміну ідеями.

Стара жінка чітко усвідомлює, що ні інтелектуального найманця, ні ненаситного диктатора, ні продажного політика й демагога, ні облудного журналіста не переконають її міркування.

Є і буде мова, що під’юджує громадян озброюватися й озброювати, що гине в кривавій різанині й убиває на ринках, у судах, на поштах, на дитячих майданчиках, у спальнях і на бульварах; мова, що ворохобить і славословить, щоб замаскувати шкоду й втрату від непотрібної погибелі. Буде дипломатичніша мова, щоб заохочувати ґвалт, тортури, вбивство. Є і буде ще спокусливіша мова-мутант, призначена затикати рота жінкам, набивати їм горлянку, як ото відгодовуваним на паштет гусям, їхніми ж власними взятими назад гріховними словами; прибуде мови нагляду, замаскованого під дослідження, мови політики й історії, щоб тлумачити страждання мільйонів онімілих; прибуде хваленої мови, щоб доводити до дрожу невдоволених і обездолених, нацьковувати їх на сусідів; прибуде зухвалої псевдо-емпіричної мови, приноровленої замикати творчих людей у клітках приниження й безнадії.

Хай хоч як збуджують і спокушають красномовність, чарівливість, наукоподібність, та під їх прикриттям серце такої мови слабне, а то й взагалі не б’ється, коли пташка вже нежива.

Письменниця думала про те, що могло б стати інтелектуальною історією будь-якої дисципліни, якби його не змушували марнувати час і життя, як того вимагають раціоналізація і репрезентація панування, у фатальних бесідах про винятковість, котра перекриває доступ до пізнання як тому, що не допускає, так і тому, кого не допускають.

Загальноприйнята мораль історії про Вавилонську вежу в тому, що руйнація — це нещастя. Що саме через помішання, тобто тягар багатьох мов розвалилася невдатна споруда. Що одна монолітна мова полегшила б будування й можна було б досягти небес. Чиїх небес? — думає письменниця. І яких саме? Може, передчасно, зарано було добиратися до раю, якщо ніхто не квапився зрозуміти інші мови, інші погляди, інший спосіб викладати суть? Якби було інакше, то небо, яким його уявляли будівничі, могло б опинитися біля їхніх ніг. Заплутаний, недокладний — так, але це погляд на небо як на життя, а не існування після життя.

Стара жінка не хотіла, щоб юні гості утвердились у враженні, що мову треба силоміць тримати при житті, аби тільки була. Мова завдячує живучість своїй здатності зображати дійсне, уявне й можливе життя її носіїв, читачів, письменників. Хоча іноді вона втримує рівновагу, витісняючи життєвий досвід, однак не замінить його. Вона прокладає місток до місця, де може бути суть. Коли президент Сполучених Штатів подумав про кладовище, яким стала його країна, і сказав: «Світ мало зважатиме на те, що ми говоримо ось тут, і не довго це пам’ятатиме. Однак він ніколи не забуде, що вони тут робили», — ці прості слова підбадьорили своєю властивістю підтримувати життя, бо відмовилися коротко описати дійсність — 600 000 загиблих у катастрофічній расовій війні. Відмовляючись увіковічувати, нехтуючи «остаточне слово», точне «підбиття підсумків», визнаючи свою «недостатню спроможність щось додати чи одняти», його слова свідчать про пошану до неописанности життя, яке він оплакує. Письменниця керується саме пошаною, визнанням того, що мова ніколи не зможе встигати за життям. Та й не повинна. Мова ніколи не зможе описати рабство, геноцид, війну. І не варто їй тужити за зухвальством бути здатною так робити. Її сила, її щастя — це досягати несказанного.

Чи то пишна вона, чи убога, чи то риє, підриває, відмовляється виправдувати, гучно висміює чи плаче, не прописана буквами, без дібраного слова, дібраної тиші, — невблаганна мова здіймається, щоб дійти до знання, а не знищити його. Хто ж не знає літератури — забороненої, бо допитливої, спаплюженої, бо критичної, знищеної, бо іншої? А скількох уразила думка про самоскалічену мову?

Робота над словом велична, — думає письменниця, — бо породжує, дає значення, що забезпечує нашу відмінність як людей, і в такий спосіб наше життя не схоже на жодне інше.

Ми вмираємо. У цьому, мабуть, полягає сенс життя. Але ми творимо мову. У цьому, мабуть, полягає міра нашого життя.

«Була собі колись...» Гості поставили бабусі запитання. Хто ж вони, ці діти? Що вони взяли з цієї несподіваної зустрічі? Що почули в цих останніх словах: «Пташка у ваших руках»? Вирок, що вказує на можливість? Вирок, що ставить засув? Напевно, діти почули ось що: «Не моя це справа. Я стара темношкіра сліпа жінка. Тепер уся моя мудрість — в усвідомленні того, що не можу вам допомогти. Майбуття мови — ваше».

Там вони стоять. Ану ж нічого не мають у руках? Ану ж ці відвідини — лише засіб хитрощами, обманом домогтися, щоб до цих дітей зверталися, щоб їх сприймали всерйоз, а не так, як було досі? А якщо це нагода втрутитись, вторгнутись у світ дорослих, міазми нотацій якого про них, для них, але аж ніяк не до них? На карту поставлено нагальні питання, у тому числі й оте висловлене: «Жива чи мертва пташка, яку тримаємо?» Напевно, питання означає: «Чи може хтось сказати нам, що таке життя? Що таке смерть?» Ніяких вивертів, ніякої дурости. Пряме питання, варте уваги мудреця. Старого мудреця. А якщо старий мудрець, що прожив життя й дивився у вічі смерти, не може описати ні життя, ні смерти, то хто ж тоді зможе?

Одначе вона не описує. Береже свою таємницю, плекає самоповагу, пильнує своїх афористичних висловів, мистецтва без зобов’язань. Тримається на відстані, відходить ще далі й відступає в дивовижу самотности, у химерний привілейований світ.

Ані слова не зронено після того, як вона оголосила про відступ. Глибока ця тиша, глибша, ніж осягальне значення останніх мовлених слів. Від цієї тиші проймає дрож, і розсерджені діти порушують її мовою, придуманою тут же, на місці.

«Невже нема промови, — питають вони, — немає слів, що ти могла б нам виголосити, що допомогли б нам прорватися крізь низку твоїх невдач? Прорватися завдяки науці, якої ти нам тільки-но уділила, хоч це зовсім і не наука, адже ми дуже зважаємо не тільки на сказане тобою, але й на зроблене. На бар’єр, який ти звела між щедрістю і мудрістю.

Ми не маємо ніякої пташки — ні живої, ані мертвої. Маємо тільки тебе і наше важливе питання. Чи порожнеча в наших руках — це щось таке, про що тобі страшно розмірковувати, навіть снувати здогади? Чи пам’ятаєш себе молодою, коли мова була магією без значення? Коли те, що ти могла сказати, не могло мати значення? Коли невидиме було тим, що прагла побачити уява? Коли питання й вимоги відповісти палали так яскраво, що ти аж тремтіла з люті, що не знаєш відповіді?

Невже нам доведеться починати з усвідомлення битви, котру герої й героїні, як оце ти, вже відвоювали і програли, залишивши нас ні з чим у руках, крім як з тим, що ти собі гадаєш? Твоя відповідь хитра, але ця хитрість бентежить нас і має бентежити тебе. Твоя відповідь непристойна самозакоханістю. Це якийсь зроблений для телебачення сценарій, безглуздий, коли в наших руках порожнеча.

Чому ти не простягла руки й не торкнула нас чутливими пальцями, чому не відклала на потім коротке напучення, урок, перш ніж дізнатися, хто ми? Невже аж так зневажаєш наші хитрощі, наш modus operandi, що не бачиш, як ми даремно силкуємося привернути твою увагу? Ми молоді. Незрілі. Усе наше коротке життя ми чули, що маємо бути відповідальні. Що може означати наша відповідальність у цій катастрофі, якої зазнав світ, де, як сказав поет, «нема потреби щось там викривати, бо все вже без маски»? Наш спадок — ганьба. Хочеш, щоб ми дивилися твоїми старими порожніми очима й бачили тільки жорстокість і посередність? Гадаєш, що ми такі тупі, щоб знову й знову порушувати дану собі клятву фікцією національного добра? Як ти смієш говорити нам про обов’язок, якщо ми стоїмо по пояс в отруті твого минулого?

Ти недооцінюєш нас і пташку, якої немає в наших руках. Невже немає контексту нашого життя? Немає пісні, твору, вірша, повних наснаги, немає бувальщини з досвіду, який ти могла б нам передати й допомогти покласти хороший початок? Ти доросла. Стара й розумна. Облиш думати про порятунок своєї доброї слави.

Подумай про наше життя й розкажи нам про свій особливий світ.

Придумай історію. Оповідь — це основа, творить нас у той самий час, коли творять її. Не осудимо тебе, якщо сягнеш далі, ніж зможеш збагнути розумом, якщо любов запалить твої слова так, що спломеніють вони — і не залишить нічого, крім опіку. Або ж якщо, стримані, немов руки хірурга, твої слова накладуть шви тільки там, де може кровоточити. Ми знаємо, що ти ніколи не зможеш зробити це правильно — раз і навіки. Пристрасти завжди замало, як і вміння. Але спробуй. Заради нас і себе самої забудь своє ім’я на вулиці; скажи нам, чим був для тебе світ у темних і світлих місцях. Не вказуй нам, у що вірити й чого боятися.

Покажи нам широку спідницю віри й петлю, що розпустить чепчик страху. Ти, стара жінко, благословенна сліпотою, можеш говорити мовою, яка вчить нас того, чого тільки вона й може навчити: як бачити, коли нема видимого зображення. Тільки мова захистить нас від страхіття безіменних речей. Тільки мова є медитацією.

Скажи нам, якою має бути жінка, щоб ми знали, яким має бути чоловік. Що саме рухає до грані. Що таке — не мати домівки в цьому місці, бути покинутою напризволяще тими, кого ти знала. Що таке — жити на околиці міст, у яких тебе не терплять.

Розкажи нам про кораблі, що на Великдень поверталися з далеких узбереж, про плаценту в полі. Розкажи нам про фургони, повні рабів, як ті співали так м’яко, що подих не відрізнити від шелесту снігу, який падав. Про те, як вони передчували, торкнувшись найближчого плеча, що наступна зупинка буде остання. Як із руками, по-молитовному складеними в лоні, вони мріяли про тепло, тоді про сонце. Піднімали обличчя, неначе сонце було тут, у засягу руки. Оберталися, неначе могли його схопити. Вони зупинилися в корчмі. Кучер і його напарник увійшли туди з лампою, залишивши їх мугикати в пітьмі. Кінська сеча парувала в снігу попід копитами. Сніг сичав і танув, йому заздрили раби, що замерзали.

Відчинилися двері корчми, дівчина й хлопець вийшли з світла й забралися в постіль, споряджену у фургоні. За три роки хлопець матиме рушницю, а тепер він приніс лампу й глечик із теплим сидром. Невільники передають його з уст в уста. Дівчина пропонує хліб, шматки м’яса й ще щось більше — погляд в очі того, кого вона обслуговує. Одна порція для кожного чоловіка, дві порції для кожної жінки. І погляд. Вони оглядаються. Наступна зупинка буде остання. Але не ця. Ця зогріта».

Діти перестали говорити, знову запала тиша. Жінка порушує її.

«Нарешті, — мовить вона. — Тепер я вам довіряю. Довіряю вам і пташці, якої немає у ваших руках, бо ви справді впіймали її. Гляньте. Яка гарна вона, оця річ, що ми зробили — разом».

Тоні Моррісон

Банкетна промова на Нобелівському банкеті 10 грудня 1993 року

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, я увійшла в цей зал, маючи приємне відчуття, що тут є ті, які колись входили переді мною. Цей гурт лауреатів і відлякує, і щиро запрошує до себе, бо в його списку є імена осіб, завдяки чиїй роботі мені стали досяжними цілі світи. Розмах і точність їхнього мистецтва, бувало, ранили мені серце сміливістю й ясністю бачення. Дивовижна пишнота, з якою вони втілювали в життя своє вміння, кидала виклик моєму власному вмінню й живила його. Мій борг перед ними змагається за першість із великим боргом перед Шведською академією, що вибрала мене й долучила до цих видатних колишніх її вихованців.

На початку жовтня подруга-художниця залишила мені телефонне повідомлення, яке я тижнями тримала записаним на автовідповідачі й деколи прослуховувала — щоразу тільки для того, щоб почути тремку втіху в голосі й віру в словах. «Моя люба сестро, — мовила вона, — твоя нагорода також і наша, в кращі руки її годі від дати». Дух цього послання з небезпідставним оптимізмом і гордою надією позначив мій нинішній день.

Я покину цей зал, одначе, з новим і ще приємнішим відчуттям, ніж те, з яким сюди увійшла: відчуттям товариства майбутніх лауреатів. Тих, що і в час, коли я це кажу, видобувають, просівають і полірують слова мови задля просвітлення, про яке ніхто з нас і не мріяв. Чи забезпечить хтось із них собі місце в цьому пантеоні, чи ні, та добір цих письменників безпомилковий, він підіймає на духу. Їхні голоси звертаються до минулих і прийдешніх цивілізацій; нас привертатиме безодня, з якої пильно дивиться їхня уява; ці люди ні на що не закривають очей і не відвертають погляду.

Ось тому, цінуючи дари моїх попередників, благословенння від моїх сестер, радісно чекаючи на письменників майбуття, я приймаю честь, яку мені зробила Шведська академія, і запрошую вас поділити зі мною те, що маю за велику ласку.

Тоні Моррісон

Післямова

Афроамериканська література, яка має багату й довгу історію в культурному дискурсі США, уславлена чоловічими іменами. Навіть Зора Ніл Херстон, яскрава зірка Гарлемського Ренесансу після своєї передчасної смерти була міцно забута й відроджена зусиллями афроамериканських письменниць, перш за все Еліс Вокер, лише на хвилі мультикультуралізму з його підкресленою цікавістю до маргінальних течій і постатей. І коли одну з цих численних письменниць, на той час уже авторку кількох романів і лауреатку престижних премій, Тоні Моррісон у 1993 році було нагороджено Нобелівською премією, то це засвідчило загальне визнання і значення мультикультуралізму, і феномена афроамериканської літератури, і феномена фемінізму, а також — навіть перш за все — неоціненного внеску самої письменниці у новітню світову літературу. Проте реакція на цю подію в літературному співтоваристві виявилася далеко неоднорідною: деякі критики були певні, що нагородження жінки-афроамериканки продиктовано не так літературними, як кон’юнктурними мотивами, як це вже не раз траплялося з Нобелівським комітетом. Проте переважали інші голоси. Недаремно ще за два роки до всесвітнього визнання один з американських критиків писав у найповажнішому американському часописі: «Тоні Моррісон є водночас і великим романістом, і найбільш відповідає поняттю «національний письменник». Той факт, що вона промовляє як жінка та як чорна, тільки підсилює її здатність говорити як американка, бо шлях до загального зараз прокладають першопрохідці»[1]. Як визнавав інший критик, не дуже-то прихильний до Тоні Моррісон, «після присудження Нобелівської премії вона стала не тільки суперзіркою, а й символом мультикультуралізму, можливости включити політику, а також расизм, сексизм, класовість до художньої тканини»[2].

Життя Тоні Моррісон не переобтяжене сенсаціями, пригодами або неординарними вчинками, певною мірою воно є типовим для сучасної афроамериканської інтелігентки. Хлое Ентоні Вофорд (Chloe Anthony Wofford, ім’я Тоні вона обрала вже ставши студенткою, а прізвище Моррісон з’явилося після одруження у 1955 р. з архітектором з Ямайки й залишилося після їхнього розлучення в 1964 р.) народилася 18 лютого 1931 р. в містечку Лорейн, штат Огайо, куди її предки прийшли з Півдня. Дід і баба по материнській ліній жили в Алабамі. В родині було семеро дітей, і коли дівчата підросли, бабця із 30 доларами в кишені втекла з Півдня, жахаючись самої думки про можливість їхньої подальшої жіночої долі у традиційно расистському середовищі. Якийсь час дід працював шахтарем в Кентуккі, а потім родина перебралася до Огайо. Батько ж походив з іншого південного штату — Джорджії. Родинне вогнище живилося негритянською музикою (дід грав на скрипці), співами, оповідками про привидів і таємниці, пам’яттю про винесені з прабатьківщини ритуали. Отже, дівчинка виростала в атмосфері специфічного світовідчуття, при якому життя насичене знаками, візіями, символами реальнішими, ніж конкретна навколишня дійсність.

Далі було навчання у Говардському університеті (ступінь бакалавра, робота інструктором у 1957-1964 рр.), Корнельському (ступінь магістра, 1955), читання англійської, французької, російської класики... Тривалий період (1965-1983) Тоні Моррісон була редактором у великій видавничій фірмі «Рендом хауз», працюючи, зокрема, з текстами афроамериканок Т.К.Бамбари, Анжели Девіс; час від часу читала курси лекцій як запрошений професор в різних університетах, найбільше — у престижному Йєльському.

Перший роман Тоні Моррісон «Найблакитніші очі» («The Bluest Eye», 1970) містить теми й мотиви, що визначили подальшу творчість письменниці: расове питання у його історичному зрізі, в його психологічних наслідках, із акцентованою увагою до його «центральної жертви» — жінки, з опорою на реальні факти. Негритянську громаду і негритянську історію в ньому подано зсередини її самої, з акцентуацією жіночої долі, жіночої ролі, жіночої свідомости вже в першому романі письменниці. Його лейтмотивом можна вважати жагучу жадобу любови, якої прагнуть серця, й те чорно-біле креслення, структурування світу, яке унеможливлює здійснення цієї мрії, ламає, трощить, викривлює людську психіку, здорові природні стосунки.

«Насильство, — каже Моррісон, — це викривлення того, до чого ми прагнемо»[3]. В цьому романі біль є наслідком патології, яка походить від нездатности персонажів виразити любов позитивним шляхом.

Наступний твір письменниці написано у жанрі роману виховання, але розширено коло дійових осіб і ареал дії. В його центрі постать головної героїні на ім’я Сула (Sula, 1974). Роман про жіночу долю охоплює час визрівання, становлення Сули, різні спроби самовизначення й самоствердження: від народження, дитинства, згодом — відмови жити за законами негритянської громади до повернення у рідне містечко Медальйон. Тут через гаму жіночих образів, через насичене випробуваннями й пошуками життя героїнь деміфологізується усталений (особливо в південній літературі) образ негритянки як відданої служниці білих. Письменниця пояснює, що білим читачам і критикам може здаватися, що повернення Сули до Медальйону означає її життєву поразку, але для негритянської жінки суттєві інші — не індивідуалістичні — орієнтири, для неї нормальне життя означає можливість розкриття власного «я» й існує лише в рідній громаді. І це Моррісон підтверджує долею своєї неординарної героїні, котра веде «експериментальне» життя.

Наступна книга «Пісня Соломона» (Song of Solomon, 1977) вирізняється з «жіночого ансамблю» моррісонівської прози. В її центрі — образ чоловічий. І хоча сюжетом цього «роману виховання» стає життя нічим не видатного тривіального, здавалось би, чорного хлопця з пересічної заможної провінційної родини — від народження в 1932 р. до смерти в 1965 р. — Тоні Моррісон зуміла поєднати в нарацїї актуальне і метафізичне, тому книжка ця стала етапною в її творчості. Саме тут, поставивши в центр роману злободенні проблеми сучасности — про реальне місце негрів в історії США, про спроби і способи завоювати реальну рівність, аж до тероризму, про саму сутність самоідентифікацїї негрів у параметрах західної цивілізації, Т.Моррісон застосовує власну «літературну техніку», засновану на органічному поєднанні здобутків сучасного красного письменства з негритянським міфологічним синкретичним світовідчуттям, що дозволили їй художньо відтворити сам спосіб мислення й особливості свідомости афроамериканця. Саме цей роман приніс авторці престижну нагороду Національної асоціації критиків, перемогу в номінації на кращу книжку місяця, — тобто, публічне визнання. «Піснею Соломона» недаремно розпочалася літературна слава Тоні Моррісон. Це яскраво написаний текст, в якому сильною є авантюрна, пригодницька лінія, ще й з елементами фантастичного, діють чітко окреслені характери, є мелодраматична любовна лінія, наявний елемент містичности, таємничости, ще й орнаментований специфікою афроамериканської ґотичности. Все це забезпечило роману значний читацький успіх, а талант авторки, яка у таку захоплюючу популярну й водночас новаторську конструкцію зуміла вкласти глибоке історико-філософічне підґрунтя, сприяв неабиякому інтересу до нього критики.

«Пісня Соломона» — своєрідний роман виховання. Він охоплює 32 роки життя головного персонажа з дивним промовистим прізвищем Мейкон-Мертвяк молодший. Адже у рабів не було прізвищ, із визволенням їм здебільшого надавали імен колишніх хазяїв, іноді — прізвисько, часом достатньо кумедне. Майже Христів вік описано не хронологічно послідовно, але епізодами, точно визначеними у датах 1931,1936,1945, 1953, 1962. Проте, то не віхи офіційної історії, тими датами фіксуються лише етапи життя ординарного негритянського хлопчика, егоїста з благополучної родини: мрійник під маминою спідницею (недаремно його прозвали Дояром), сите, безпроблемне існування під керівництвом батька, майже до віку Христа збережена інфантильність... За структурою твору такий «відсторонений» від життя негритянської громади герой центрує навколо себе всіх дійових осіб, кожна з яких стає носієм певного «ідеологічного конструкту», певного втілення негритянської проблеми.

За любов і прив’язаність сина борються батько й мати. Рут тримається за сина як за те єдине, що становить сенс її до життя, від якого вона старанно відгороджена ще з дитинства зусиллями батька-лікаря. Мейкон-Мертвяк старший — сильний негр із «білим серцем», переконаний, що головне в житті — гроші. В дитинстві й юнацтві він, нащадок звільненого раба, пройшов шлях американського піонера на батьківській фермі, а потім, будучи вигнаним із власною працею створеного раю, зберіг віру в американську мрію, в непереможну силу багатства і присвятив життя гонитві за ним, урешті домігся мети, втративши на шляху до неї навіть власну особистість. Він стає ворогом негритянської бідноти, власної дружини, власних дочок і колись улюбленої сестри Пілат. І дочки його виростають самотніми та відгородженими від ровесників, позбавленими майбутнього — недаремно вони роблять штучні квіти. Чорний власник з білим серцем — тип добре відомий афроамериканській літературі, це її пройдений етап. Сам по собі він не цікавий для Тоні Моррісон, він «працює» лише як суттєва частина оточення Мейкона-молодшого, особливо ефектно у контрастній парі із власною сестрою, тіткою Дояра Пілат.

Якщо Мейкон-старший зрікається свого народу, то Пілат, завдяки своїй відданості народним уявленням про життя як про общинне існування, залишається сильною непересічною особистістю до самої смерти. Общинну свідомість, характерну для родового устрою, негри винесли з Африки. Але вона підтримувалась у них і в нових умовах, в Америці — баптизовані, вони виростали й виховувалися у християнській спільноті (вона й сьогодні має велику вагу в духовному житті афроамериканця), яка ставала єдиним їхнім прихистком у ворожому світі. Пілат — носій общинної свідомости в усій недоторканості, вона для неї органічна, ця жінка не почуває й не мислить іншими категоріями. Її просторове мислення конкретне і водночас ні до чого не прив’язане; сприйняття часу — як пролонгованої реальности; світу — як єдиного цілого, де привиди є такими ж природними, як живі люди; себе — як частини органічного світу, адже недаремно вона нізащо не хоче взуватися, бо тоді не зможе відчувати землю. А ще — вона не має пупка (як перша жінка Єва, зроблена з Адамового ребра). Їй не подобається жити в місті, де кожна родина існує окремо, вона вчить своїх домашніх однаково ставитись до всіх людей, як до рідних, і навіть небіжчиків своїх вона носить за собою, твердо впевнена, що кидати їх не можна.

Тільки такий носій і символ народної свідомости як Пілат давала можливість Дояру з дитинства прилучитися до природного плину життя, до негритянської ментальности, служила ніби живим гінцем морального общинного здоров’я у світ хворобливого урбаністичного буття.

Третій вагомий персонаж — Гітара, друг Дояра. В конструкції роману, де діючі особи організовані в контрастні пари (Руф-Мейкон-старший, Мейкон-старший — Пілат), Гітара опонує Пілат.

Як і Пілат, Гітара відданий своєму народу. Але його позиція вироблена страшною дитячою травмою, основа якої — расово-соціальна. До активности на захист народу його веде не стільки любов до своїх, скільки ненависть до білих ворогів. Саме через його долю та свідомість у романі відчувається подих білої Америки (адже діють у ньому тільки афроамериканці). Біла ж Америка постійно присутня як ворог, що завжди готовий схопити, розчавити, знищити. На активну боротьбу з цією Америкою зважується Гітара, ставши членом терористичної організації, мета якої — вбивати білих у відповідь на насильство над чорними. «І все для того, щоб однієї прекрасної днини в нашій країні білі замислились перед тим, як влаштувати черговий суд Лінча».

Гітара глибоко переконаний, що любов до народу, яка надихає його на боротьбу, не дасть йому перетворитися на вбивцю. Він розвиває цілу теорію про особливості психології раси білих як природжених убивць, виродків і протиставляє їм расу чорних, нездатних на антилюдські вчинки. Але реальність виявляється сильнішою за добрі наміри, вона справді формує з Гітари вбивцю. Збувається те, що прорік йому друг, вислухавши перше зізнання про участь у терористичній організації. «— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене». В цьому діалозі про терор вчувається голос самої письменниці, її позиція цілком визначена, вона засуджує будь-який терор і словами героя, і фіналом роману, коли жертвами терору стають і Дояр, і її улюблена героїня Пілат. Якщо розкодувати символіку фіналу, то вона зазвучить надзвичайно трагічно: керований любов’ю до свого народу Гітара Бейнс вбиває саму душу цього народу. Так завершується одна з найважливіших опозицій роману, в якій Дояр служить з’єднувальною ланкою: Пілат дарує йому життя (адже вона приймає пологи у його матері), а Гітара відбирає його.

Розвиток Гітари та Дояра відбувається паралельно, але з протилежними знаками: самосвідомість Гітари виховує соціальна реальність із її домінантою безкомпромісної боротьби й ненависти; Дояра виховують рідні, тут переважає любов. Хоч і з великим запізненням, та у героя (хоч і не традиційного, але роману виховання), з’являється природне бажання домогтись чогось самому, віднайти власне «я». Розходження і з батьком, і з Гітарою — і з «білим», і з «чорним» серцем свого народу — предмет зображення письменниці у першій частині роману, яка служить скоріше передісторією. Діяти герой починає лише у другій частині.

Підбурюваний батьком, у пошуках нібито кинутого Пілат родинного багатства, — це відповідає суто авантюрному сюжету — герой вирушає у мандри, спочатку на батьківщину батька, а потім на Південь, у Віргінію, колиску негритянського рабства. Він приїжджає на прабатьківщину сам, уперше в житті йому доводиться завойовувати визнання своїм власним «я», котре не спирається на авторитет всемогутнього батька. Але виявляється, що його рідню тут пам’ятають. «Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки». Прилучившись до історії родини, поновивши нитки, що зв’язують покоління, Дояр, нарешті, відчув себе частиною цілого,—  негритянського народу. Зерна, закинуті в його душу Пілат, дали сходи.

Сама історія відтворена в задумі Тоні Моррісон не як ланцюг причинно-наслідкових подій, а так, як вона зберігається в пам’яті негритянського народу, що ніколи не був її суб’єктом, а виступав її невільним учасником. Засновник роду Мейконів-Мертвяків, як й інші звільнені раби, не був зарахований до армії визволителів, не брав безпосередньої участи у Громадянській війні, де вирішувалась його доля, й відреагував на реальні події досить незвичайно: на власній фермі він назвав улюбленого коня іменем президента Лінкольна, корову — іменем головнокомандуючого Півночі Улісса С. Гранта, а свиню — іменем головнокомандуючого Півдня генерала Лі. Для його дітей таке «знайомство» з історією країни було єдиним доступним... У свідомості Пілат реальність і казка переплітаються так органічно, що розділити їх неможливо, вони стають єдиним цілим, реальністю міфу, зітканого зі страждання та мрії.

Такому відтворенню народної історії, народної свідомости сприяє і стиль твору. У Моррісон дуже своєрідний спосіб організації тексту. Тут, як у блюзі, в кожному абзаці повторюється інформація — образ попереднього, зчеплення тексту стає органічним і міцним, при тому, що плин його — цілком вільний, не обмежений ані сюжетом, а ні психологією самого героя. Єдність виникає при «вживанні» в історію, а історія, представлена в романі, — це тканина життя негритянського народу. Не вчинки визначних осіб, не війни і завоювання, як це прийнято в офіційних джерелах, а саме історія життя пересічних людей, що побудували Америку, негрів й індіанців, що заселяли і обробляли її землі, про них не знайдеш інформації в офіційних документах, але про них живе пам’ять в самій землі. Восени ж «Огайо, Індіана, Мічиґан зодяглися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви». Діти ж наспівують пісеньку про африканця Соломона, який уміє літати, хоча й без крил, і це на його честь південне містечко названо Шалімар.

Коло завершується, між початком і кінцем роману встановлюється прямий зв’язок, що скріплюється мотивом польоту. На початку роману з даху «відлітає» страховий агент, член терористської організації, що не витримав такого морального тягаря. Мейкон-молодший, що народився під час цієї події і під її знаком, з дитинства мріє про політ. І коли з’ясовується, що його пращур і був африканцем-літуном, причетність до минулого допомагає Дояру відчути себе повноправним членом громади, особистістю, увійти в ланцюг часу, в історію, сміливо подивитися в майбутнє — так сміливо, що він, примушений кулею Гітари, без страху «відлітає» в небуття, уявляючи, що прямує на прабатьківщину.

У фіналі роману помирає закохана в Дояра і відкинута ним Агар, гине Пілат, вбивцею стає Гітара і відлітає до свого народу Мейкон-Мертвяк молодший. А на землі, де їм усім, в кому живе душа негритянського народу, просто нема місця, все лишається незмінним: расова нерівність, ненависть й історія, що її пише народ.

Четвертий роман письменниці «Смоляне опудалко» (Tar Baby), був видрукуваний у 1981 р. Дія в ньому відбувається то на Карибських островах, то в Нью-Йорку, то у Флориді. Блискуча чорна «моделька» з сорбоннською освітою і чорний юнак, які відмовляються від стандартів життя американського середнього класу, знаходяться в центрі цього твору, в якому йдеться про взаємини чоловіків і жінок, білих і чорних в умовах сучасної цивілізації, і подається ще один варіант афроамериканської жіночої долі.

Тоні Моррісон визначає свої перші романи як «еволюційні». Якщо «Найблакитніші очі» — афроамериканське дитинство, то «Сула» — афроамериканська жіночність, а «Смоляне опудалко» — взаємини між громадою і культурною ідентичністю персонали.

«Улюблена» (Beloved, 1987) приносить мисткині справжню славу: спочатку Пулітцерівську, а потім Нобелівську премії. В рішенні Нобелівського комітету (1993) сказано, що нагороджується автор «який в романах, що відзначаються силою образного бачення та поетичною вагомістю вияскравив сутнісний аспект американської реальности». Дія роману «Улюблена» відбувається невдовзі після Громадянської війни — 1873 рік — на околиці маленького містечка Цинцинатті в штаті Огайо, де живе героїня цього твору Сеті зі своєю дочкою Денвер. А ще всі знають, що в їхньому домі оселився привид. Щоправда, він не завдає багато клопоту, бо це ж привид дитини, тієї самої, що її, дворічну, Сеті вбила своїми руками колись, ще за часів рабства. Тоді вона з трьома дітьми й вагітна втекла від жорстокого хазяїна, чиї молоді родичі зґвалтували її, видоїли її, матір-годувальницю, як корову, та ще й побили так, що на все життя на її спині залишився слід, нібито на ній виросло вишневе деревце зі стовбуром і молодим листячком... У дорозі, а точніше, на річці, і за допомогою дивної білої дівчинки, яка йшла з Денверу до Бостону аби купити собі вимріяного оксамиту, Сеті народила ще одне дитя. І чудом дісталася через річку Огайо, що відділяла штати вільні і невільні, до того самого маленького містечка Цинцинатті, де жила її свекруха, викуплена з неволі сином-рабом. І саме тут через місяць Сеті знайшли та схопили хазяї. Саме тоді, майже втративши розум, від нелюдського страху, що повернуть до рабства не тільки її, але і її дітей, тобто те, єдине, що їй належить, що вона сама народила-витворила, Сеті майже інстинктивно намагається знищити найдорожче. Вона вбиває дворічну дівчинку (інших не встигає) не від злоби, не від ненависти — від любови...

Отже, в основу роману покладено неординарну вражаючу ситуацію: негритянська мати-рабиня, яка за стереотипом понад усе любить дітей — чорних і білих, яких вигодовує разом зі своїми і з неменшою любов’ю, виявляється абсолютно нетиповою, з психологією аж ніяк не рабською. Вона певна у тому, що її діти — її найкращий витвір, належать їй за правом природи, а отже — у своїй богоподібності. І вона перерізає горло власній дитині, яку любить понад усе, щоб не віддати її на поталу та знущання ненависним рабовласникам. Тоні Моррісон віднаходить найчутливіший нерв у підході до рабства, його протиприродність оприявнюється просто вражаюче й доводиться на різних рівнях. Як у реалістичному романі, точно передано, детально виписано побут рабів, рабське життя. Але опис подано не від стороннього спостерігача, а від кожного з учасників трагедії, від кожного з дійових осіб цієї драми. Його й побудовано як сітку, сплетену з внутрішніх монологів і потоків свідомості, як уже відзначалося — як джазову мелодію, виповнену сольними варіаціями виконавців.

В подальші роки Тоні Моррісон бере активну участь у феміністському русі, виступає на негритянських конгресах, стає членом Американської Академії та Інституту мистецтв і літератури, Національної ради з мистецтв, разом з нобеліантами з інших галузей знань є членом Academie Universelle des Cultures, заснованої Франсуа Міттераном для «global matters of intellectual freedom». Наступні романи Моррісон — «Джаз» (Jazz, 1992), «Рай» (Paradise, 1999), «Любов» (Love, 2003). Письменниця виступає із статтями, дає інтерв’ю, створює книжки нарисів Playing in the Dark Whiteness and the Literary Imagination, 1992; Birth of the Nationhood,1996; The Dancing Mind, 1996, видає Нобелівську лекцію, 1994.

Романи «Пісня Соломона», «Улюблена» і «Джаз» у певному сенсі можна розглядати як трилогію: загалом вони охоплюють сторіччя американської історії (1870 — 1920 — 1970) і кожний з них ґрунтується на історичній основі, розповідаючи про часи, зумовлені війнами: Громадянською, Першою світовою, В’єтнамською. Як справедливо констатують дослідники, «тематично всі три романи досліджують взаємини між історією, пам’яттю й оповіддю (story)».[4]

Афроамериканське рабське — минуле у расистському суспільстві — постійно відчувається в усіх творах Моррісон, як та історія, котра просто не може не визначати життя її персонажів. В «Улюбленій» письменниця вперше звертається безпосередньо до його досвіду. Наступний роман «Джаз» про тих, хто вже рабства не зазнав, хто скориставшись волею з глибоких лісів і ферм помандрував до міст, куди й приніс із собою рабський спадок. Джо Трейс і його дружина Вайолет у 20-ті роки живуть у Нью-Йорку, й авторка розповідає про фінальний трагічний (чи трагіфарсовий?) епізод їхнього життя (виважений, абсолютно позитивний чоловік заводить молоденьку коханку й убиває її з ревнощів, а його дружина плюндрує обличчя небіжчиці під час похорону), який знов-таки зумовлений всією вивернутою системою людських взаємин, «забезпеченою» віками рабства, яке — як джазовий ритм — складається з розірваних фрагментів і синкоп. І в цьому романі авторка переймається в основному жіночою долею, але жіноче й чоловіче в ньому зв’язано нероздільно.

Так само нероздільна доля жіноча й чоловіча в наступному романі зі значущою біблійною, але пародійованою, назвою «Рай», який критика визначає як твір епічний, симфонічний, таємничий.

«Найдивовижніша й найоригінальніша книжка, написана Моррісон, — відзначав чи не найавторитетніший американський часопис The New Yorker. — Її геній такий, що біблійний підтекст не нав’язується читачеві, лише зрідка проглядаючи крізь майстерно виписані історії героїв... Ці історії міцно оволодівають нашою увагою ще й тому, що їх непросто зрозуміти. Енергія, яку ми маємо докласти, щоб розплутати різні фрагменти й укласти з них певну задовільну форму, тримає фокус нашої уваги на реалістичному плані роману і дозволяє алегоричній машині діяти більш-менш приховано». Так само характеризує цей роман American Way. «Дарування Моррісон створювати надзвичайно глибокі жіночі характери. Вона зацікавлена у відновленні та збереженні пам’яті, й її сила у формуванні життєвих історій, і «Рай» не є винятком. Своєрідна епічна поема з темою, що збігається з тематикою багатьох великих епосів: вигнання народу, його поневіряння, знаходження нового міста і колективна боротьба за створення нової ідентичности. Розказана у формі повторюваних каденцій, таких знайомих читачеві Моррісон, оповідь стверджується з майже біблійною незрушністю й величчю, навіть у моменти найвищої напруги, і з шаленою невідворотністю грецької трагедії».

«Любов» щільно заселена жінками: від імені мудрої чорної жінки, котра була вдумливим свідком описуваного, розказано передісторію того епізоду з життя трьох інших жінок, який є в творі центральним. Передісторія — то панорама цілого негритянського району, його історія в середині XX сторіччя — від задуманого молодим енергійним негром і реалізованого, процвітаючого під час Другої світової війни курорту до занепаду цієї квітучої оази у буквальному й переносному смислі. Разом із спустошенням місцевости через Ті забрудненість сусіднім консервним заводом, через відтік тимчасових, спонуканих ажіотажем війни курортників, через відчутні зміни стану господаря місцевости Коузі, до поступової руйнації будівель й активного наступу океану, під води якого відходить значна частина курортної місцевости.

Немає сумніву в тому, що професор Моррісон є спадкоємицею західної культури і живе в її аурі абсолютно органічно. В її романах легко віднайти літературних білих «предків»: її герої зумовлені минулим, як і фолкнерівські; вона відтворює полісвідомість через потоки свідомости як Вірджинія Вулф; наслідуючи Твена, вона змальовує дорослий світ очима підлітка, а іноді й варіює твенівські ситуації.

Є сліди й більш глибоких впливів. Це ж Натаніель Готорн відтворює через поетику своїх романів саму ментальність американських пуритан, спираючись на органічну для них семіотичність, знаковість мислення. За тією ж «методою» Моррісон відтворює «чорною семіотикою» афроамериканський менталітет, світосприйняття й світовідчуття своїх героїв. Адже її мета — надати голосу тому, що мовчало й замовчувалося, передати афроамериканську історію зсередини. Тут йдеться не так про продовження й розробку традиції, як про глибший і вагоміший процес. Недаремно Тоні Моррісон обурюється, коли їй приписують наслідування Джойса чи Фолкнера. Маємо феномен органічного схрещування західної культури з тим, що називають афроцентризмом, і без чого немислима нині мультикультура Америки. Більше того, інтенсивний пошук ідентифікації й самоідентифікації особистости, осмислення особистості у ситуації існування «іншого», характеру взаємин індивідууму з громадою, соціумом, універсумом, що є ознакою сучасного стану американської свідомости, новим мульти-культуральним каноном.

Водночас плідно й майстерно користуючись наробками та відкриттями західних модерністів, зокрема — потоком свідомості, афроамериканська письменниця знову із допомогою західної «технології» монтує з них хори, синтезуючи індивідуальне й колективне мислення, епічне й ліричне, ще й залучає читача до участи в «хоровому» світосприйнятті, сміливо поєднуючи європейську традицію з афроцентризмом.

«Тоні Моррісон — сольний політ через літературу в історію» назвала свою статтю для міжнародного журналу The World Literature Трудьєр Гарріс. І назва напрочуд вдало передає сам сенс творчости афроамериканської письменниці. В її романі знаходимо екзистенціальну історію і водночас — афроамериканський епос у дуже сучасному виконанні на рівні не тільки зовнішніх зв’язків і реалій, а й головне в глибинах ментальности, персональної й народної.

Акценти зроблено на тому, що відзначає афроамериканський менталітет — минуле, рабство, расизм. А ще й це те нове, що вносить талановита авторка у розкриття традиційних тем — успадкована від предків міфологічність, синкретичність мислення. Це значить: відчуття магічного-чудесного як природного й абсолютно органічне його співіснування з реальним матеріальним буденним у свідомості персонажів. Це значить відсутність різкої межі між життям та смертю, бо йдеться про відмінний від західної цивілізації характер взаємин людини з універсумом.

У світі, створеному Тоні Моррісон, міфічність і концепція людської історії нероздільні, час і позачасовість знаходяться в постійному діалозі, міф стає центром, ядром будь-якої людської історії, а історія сама продукує міфи.

Аби переконливо відтворити цей процес, Т.Моррісон не тільки плідно використовує жанрову модель romance, яка дуже плідно працює протягом усієї історії афроамериканської літератури, а й звертається безпосередньо до африканської міфології як до першоджерела афроамериканського менталітету. Високо освічений філолог Тоні Моррісон працює свідомо, оволодіває історією, фольклористикою, культурою Африки, що становить генетичне підґрунтя афроамериканського світосприйняття. А це означає зміну кута зору в багатьох аспектах і суттєво.

Скажімо, з епосу приходить до романістики Т. Моррісон потрактування часу. Фольклорний час не є механістичним, лінійним, простим маршем років. Він маркує подію в людському суспільстві та природі, що включає людство, так само, як і пори року з їхньою плинністю, невідворотною змінністю. В епосі, як свідчать дослідники, напруження між індивідуалізмом і цінностями колективного світовідчуття проведено через відношення статей (gender). Причому, африканський епос зображує героїзм як суто чоловічу категорію, зводячи жінку лише до ролі помічника чоловіка й це впливає на формування моделі, особливості функції чоловічого і жіночого агента за законами негритянської спільноти. Тож ґендерний розподіл сприйняття історії (примусова задіяність у чужій історії чоловіків і її відсторонено-глибинне переживання на міфологічних рівнях з боку жінок) у творах Моррісон спирається на її афроамериканське коріння. І такий підхід сприяє новаторському вирішенню у талановитої письменниці традиційного для прози питання про характер взаємин об’єктивного/суб’єктивного, загального/індивідуального в моррісонівських романах.

У статтях останніх років (Unspeakable Things Unspoken: The AfroAmerican Presence in American Literature) Т.Моррісон висловлює думку про мовчазну, але посутню присутність чорного компоненту в усій американській літературі. По-перше, афро-американська письменниця справедливо наголошує на безперечній присутності як східної, так і африканської (зокрема, єгипетської) культури у самій західній цивілізації вже від моменту її формування. По-друге, дуже сучасно й досить оригінально вона обґрунтовує специфічну присутність «чорної тіні» в літературі США, що як будь-яка складова культури мала утворюватися у діалозі, потребувала наявності «іншого» для власної самосвідомости. Оскільки США не мали ієрархізованого суспільства за часів свого державотворення, тобто внутрішніх класових суперечностей як джерела взаємо віддзеркалень, таку функцію «іншого», за думкою Моррісон, виконувала наявність в країні негритянського контингенту рабів. Будучи доведеною, така гіпотеза вимагатиме радикального перегляду всієї історії літератури США, перегляду її канону.

Отже, через проблеми, близькі її серцю, зосереджуючись на психології, долі, минулому чорного народу, зокрема афроамериканської жінки, письменниця Тоні Моррісон виходить в актуальність американського сьогодення. Саме тому Тоні Моррісон як інтелектуал-громадянин, і її художня творчість викликали найбільш закономірні роздуми та дискусії про расу та Тендер у Сполучених Штатах. І якщо це було б єдиним її здобутком, то й тоді вона була б вартою того, щоби називати її американським письменником («не жіночою письменницею, не чорною письменницею, а саме американською письменницею нашого часу»[5]. Не можливо не погодитися з тезою професора Е. Елліотта, яку він проголосив на Всесвітньому форумі жінок (Китай, 1995): «Вона не тільки створила екстраординарний контекст складних романів вражаючої сили, вона перекроїла американську літературну історію XX ст. так відчутно, що потрібно кілька років, аби виявити її вплив і на саму американську літературу, і на естетичні засади й оцінки західної літератури загалом»[6].

Тамара Денисова

Примітки

1

Steiner W. The Clearest Eye (review of Playing in the Dark by Toni Morrison.// New York Times Book Review, 5.IV.1992, p.l.

(обратно)

2

Jannone Carol. Toni Morrison’s Career.// Commentary, 1993.

(обратно)

3

Contemporary Literature, v.24, N4? Winter, 1983, .414.

(обратно)

4

Justine Tally. The Politics of Discourse in Toni Morrison’s Trilogy// Misunderstanding Postmodernism and Fiction of Politics, Politics of Fiction. Olomouc, 2003 p.

(обратно)

5

Elliott Е/Toni Morrison: American Writer for Our Time.

(обратно)

6

Там само.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

  Розділ I

  Розділ II

  Розділ III

  Розділ IV

  Розділ V

  Розділ VI

  Розділ VII

  Розділ VIII

  Розділ IX

Частина друга

  Розділ X

  Розділ XI

  Розділ XII

  Розділ XIII

  Розділ XIV

  Розділ XV

Нобелівська премія з літератури 1993 року

Нобелівська лекція 7 грудня 1993 р.

Банкетна промова на Нобелівському банкеті 10 грудня 1993 року

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg