«Шалена»

Шалена (fb2) - Шалена (пер. Юлия Максимейко) 1283K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Хлои Эспозито

Клої Еспозіто Шалена

Esposito Ch.

Mad: A Novel

Обережно! Ненормативна лексика!

© Chloé J. Esposito, 2017

© Depositphotos.com / gurgenb, docer2000, evgeniyregulyan, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

* * *

Для Паоло

Не жадай.

Книга Вихід

У тебе два життя. Друге починається,

коли усвідомлюєш, що життя – одне.

Конфуцій Безумство – розуму взірець для тих, хто вже прозрів. Здоровий глузд – шаленство, віддається, однак, за нього більшість голосів. Погоджуйся – і ти їм друг. Ні – небезпечний в’язень, а на руках – ланцюг. Емілі Дікінсон

Замість прологу

Для початку я маю дещо вам пояснити: моє серце не на місці. Так само як і мій шлунок, моя печінка та селезінка. Усі мої внутрішні органи розташовуються не з того боку, якраз там, де їх не має бути. Я – людина навпаки, примха природи. Серце семи мільярдів людей на планеті – з лівого боку. Моє – з правого. Вам не здається, що це знак?

Серце моєї сестри розташоване як треба. Вона досконала, цілком і повністю. Я – дзеркальне відображення своєї близнючки, її темний бік, її тінь. Вона правильна, а я – ні. Вона правша, а я пишу лівою. Італійською «лівий» – sinistra[1]. Отже, я – злосестра. Бет – янгол, а хто ж тоді я? Поміркуйте над цим…

Цікаво, що зовні нас не відрізнити. На поверхні ми однаковісінькі близнючки, але зазирни під шкіру – і до кінця днів не оговтаєшся. Спостерігайте із побожним трепетом, як випадають переплутані кишки і причеплений не з того боку шлунок. І не кажіть, що я не попереджала. Видовище не з приємних.

Якщо хочете знати, ми однояйцеві. Зигота Бет розділилася навпіл, так з’явилась я. Це сталося на початковій стадії розвитку, коли її зигота була лиш гроном клітин. Мама була вагітна вже кілька днів, і потім – оце дивина! – раптом, наче зозуленя, вигулькнула я. Відтоді Бет доводилося ділити зі мною свою приємну затишну амніотичну ванну та домашні страви маминої плаценти.

Там, у матці, було досить тісно. Там не вистачало місця для нас двох і наших пуповин. Пуповина Бет оповила їй шию, а потім якось невдало заплуталася. Якийсь час її життя висіло на волосинці. Не знаю, як це сталося. Я в цьому не винна.

Науковці вважають однояйцевих близнюків цілковитою випадковістю. Ми й досі лишаємося таємницею: ніхто не знає, як і чому я з’явилась. Дехто каже, що це вдача, інші називають це збігом обставин, співпадінням. Але природа не терпить випадковості. Бог не кидає жереб. Я прийшла в цей світ не просто так, упевнена. Я просто ще не знаю навіщо. День, коли ти народився, й день, коли збагнув навіщо, – два найважливіші дні в житті людини.

День перший. Ледачість

Проблема в тому, що мені ніколи не пофіг.

@Алвінанайтлі69

Розділ перший

Понеділок, 24 серпня, 8:00 ранку. Арчвей, Лондон

Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Дата: 24 серпня 2015 08:01

Тема: Відвідини

Алві, люба!

Годі вже мене уникати, ну будь ласка. Я знаю, що ти отримала два мої листи, бо я увімкнула сповіщення про прочитання, тож можеш більше не прикидатися. Хоч я ризикую повторитися, та все-таки ще раз запрошую тебе до нашої вілли в Таорміні. Тобі тут ДУЖЕ СПОДОБАЄТЬСЯ: XVI століття, оригінальні оздоби й запах франжипанів у повітрі. Кожен день тут – сонячний. Є басейн, за який не шкода й померти. Ми живемо за два кроки від стародавнього грецького амфітеатру, що його обрамляє гора Етна на заході та мерехтливе Середземне море на сході. Навіть якщо ти зможеш вирватися хоча б на тиждень – знаю, ти прикута до цієї жахливої роботи, – ми будемо дуже раді. Просто не віриться, що ти ще жодного разу не бачила Ерні. Він росте щогодини і схожий на тітоньку Алвіну наче викапаний.

Ну серйозно, ти мені потрібна. Благаю. Приїзди. ДВА РОКИ МИНУЛО.

В мене є до тебе одне прохання, але в листі написати не можу.

Цілую, Бет

P. S. Я знаю, про що ти думаєш, і кажу тобі, ні – ніяково не буде. Ми з Амброджо вже про все забули, навіть якщо ти – ні. Тож не будь така вперта й приїзди на Сицилію.

P. P. S. Скільки ти зараз важиш? Досі 59 кілограмів? А розмір десятий? Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить.

Чорт забирай, вона нестерпна.

«Запах франжипанів у повітрі» бла-бла-бла, «стародавній грецький амфітеатр» бла-бла-бла «мерехтливе Середземне море» бла-бла-бла. Ну чисто тобі ведуча в «Місці під сонцем»[2]: «Алвіна Найтлі шукає тимчасове помешкання в приголомшливо гарному прибережному районі східної Сицилії». От тільки я таке не дивлюсь.

Я нікуди не поїду, однозначно. Усе це звучить нудно, старомодно. Та й до вулканів у мене довіри немає. І спеку таку я ненавиджу. Все липке. В поті. Моя англійська шкіра за дві секунди згорить. Я бліда, як ескімос. «Не кажи “ескімос”! – так і чую її зараз… – Їм це не подобається. Це не політкоректно. Називай їх інуїти».

Я оглядаю свою спальню: порожні пляшки з-під горілки, постер Ченнінґа Тейтума, на корковій дошці фотки «друзів», з якими я ніколи не бачусь. Одяг на підлозі. Чашки вистиглого чаю. Бардак, який вразив би навіть прибиральницю Трейсі Емін[3]. Три мейли за тиждень. Що відбувається? Цікаво, про що вона збирається мене просити? Мабуть, треба їй відповісти, бо вона так і їздитиме мені по мізках.

Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 24 серпня 2015 08:08

Тема: RE: Відвідини

Елізабет, люба!

Дякую тобі за запрошення. Судячи з твоїх слів, твоя вілла просто неймовірна. Ну хіба ж вам із Амброджо й, звісно, маленькому Ерні не пощастило з цим чудовим будинком у такому бездоганному місці? Пам’ятаєш, у дитинстві з нас двох я любила воду більше? А тепер у тебе басейн…

(а у мене ванна із забитим зливом)

Ну хіба життя не дивна річ? Звісно, я б залюбки познайомилася з твоїм милим маленьким янголятком, зі своїм племінником, але на роботі зараз справжній аврал. Серпень завжди найнапруженіший місяць, тому я й забарилася з відповіддю. Вибач.

Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутись.

Альбінос

Скільки б разів я не набирала ім’я «Алвіна», автозаміна завжди пише замість нього це довбане «Альбінос». (Можливо, вона знає, яка я бліда, й дражниться.) Я просто піду й офіційно його зміню.

Алвіна

P.S. Передавай вітання чоловікові й цілуночок Ернесто від його тітоньки.

Надіслати.

Брат Елвіса Преслі народився мертвим. Деяким людям не доводиться ділитися вдачею.

Я підтягаюся в ліжку, вилажу з нього та вступаю в піцу, яку залишила на підлозі. Уночі, перш ніж відтрубитися о четвертій, я з’їла лише половину. Вся нога в томатному соусі. Шматочок салямі між пальців. Я відліпляю м’ясо та запихаю його собі до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на підлозі, – нейлонову спідницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якій прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.

Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фіолетової помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спізнююсь. Знову.

Я йду на роботу.

Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулиці з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, візитівка таксі на замовлення, реклама піци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хіба Тейлор Свіфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить біля метро: більше не моя проблема. Я проштовхуюся крізь натовп у черзі до турнікета, ляпаю проїзним по сканеру. Ми просуваємося платформою зі швидкістю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дібрати слів. Щось глибоке про екзистенційні страждання? Щось поетичне й нігілістичне? Та марно. Ні. Мій мозок і досі спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стін. На мене витріщається та сама пихата відретушована модель із тим самим пихатим відретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакаті вона годує однорічного малюка дитячою кашкою. У мене немає малюка, й нагадування мені не потрібне. Я напевне не купуватиму дитячої кашки.

Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловіка, який займає забагато місця.

– Альо, обережно! – горлає він.

– Стій праворуч! Членистоголове!

Я великий митець, замкнений у тілі рекламного агента, реінкарнація Байрона чи Ван Ґоґа, Вірджинії Вулф чи Сильвії Плат. Я чекаю на платформі та розмірковую над своєю долею. Чи має в житті бути дещо більше? Затхле повітря цілує мені обличчя, віщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, і усе зникло б. За годину парамедики відшкребли б мої рештки від рейок і Північна лінія знову запрацювала б у штатному режимі.

Металевими рейками пробігає мишка. У неї тільки три лапки, та її життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить їй маленького черепа. За мить вона зникає. Прокляття.

Сідаю на лаву в кінці вагона. У мій особистий простір влазить чоловік із герпесом. Його сорочка напівпрозора від поту. Він тримається за жовте поруччя в мене над головою, і його пахва лише за пару сантиметрів від мого носа. Я відчуваю запах його дезодоранту «Лінкс Африка», змішаного із розпачем. Я читаю його «Метро» догори дриґом: убивство, наркотики, історія про чийогось кота. Він притуляється пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Він відходить. Наступного разу заряджу йому коліном по яйцях. Ми зупиняємося на кілька хвилин десь у нижній частині лондонського шлункового тракту. Я переходжу на іншу лінію на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнює кишківник, і ми випадаємо звідти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».

* * *

Мейфейр, Лондон

Назовні повітря густе, наче смалець. Шум транспорту й поліцейських сирен. Я вдихаю повні легені діоксиду азоту й рушаю. Продавці «Біґ ішшу»[4], жебраки, орди знуджених студентів. «Файв ґайз»[5], «Коста»[6], «Белла Італія»[7], «Старбакс», «Нандоз»[8], «Ґреґз»[9]. За три з половиною хвилини я на автопілоті дістаюся до офісу. Чи, може, я ходжу уві сні? Чи, може, я померла? Може, я стрибнула і тепер я в лімбі?[10] Я продовжую йти. Якби вулиці кишіли зомбі, голими клонами Ченнінґа, альпаками, я б однаково не помітила. Я повертаю ліворуч на Ріджент-стрит, думаючи про Бет. Дідька лисого я поїду.

Мені на плече сіро-зеленим слизом насрав голуб. Чудово. Чому я? Що я зробила не так? Я озираюсь, але ніхто не помітив? Хіба це не добра прикмета? Може, це віщує мені сьогодні хороший день? Я знімаю светра й кидаю в смітник – його однаково міль поїла.

Я проходжу крізь карусельні двері й роблю гримасу чоловікові за столом. Ми обидвоє працюємо тут кілька років. Ми не знаємо імен одне одного. Він підіймає на мене очі, насуплює брови, потім повертається до розв’язування кросворда. Схоже, я йому не подобаюсь. У нас це взаємне. Я тягну свої свинцеві ноги вниз сходами. Я марную себе тут, марную. Я не займаюся тієї глянцевою рекламою на суперобкладинках журналів для звабливих брендів на кшталт «Ґуччі», або «Ланвен», або ж «Том Форд». То була б райська насолода. Великі бабки. Тоді мій кабінет був би нагорі. Ні, я працюю у відділі тематичних оголошень. Розміщую маленькі нікчемні кліпни-й-не-побачиш оголошення на задній палітурці журналів: добавки для відновлення волосся, «Віагра» для жінок чи якесь химерне садове приладдя, що його не купить навіть ваша бабуся. 61 фунт за восьму частину сторінки. Не знаю, як я сюди потрапила й чому лишилась.

Може, мені варто втекти й приєднатися до шапіто? Я завжди хотіла бути отим хлопцем, що кидає кинджали в жінку, прикуту до обертового колеса. (Чому завжди чоловіки кидають кинджали?) Я бачу велике шатро з веселковими кольорами, клоунів, жонглерів, коней, левів. Я чую, як гомін публіки наростає, як натовп заохочує нас, аплодує, налякано кричить, коли в повітрі пролітають ножі. Ніздрі лоскоче запах поту. Рівень адреналіну злітає до небес. Я бачу, як вона обертається, обертається, леза вштрикуються в колесо, ледве не зачіпаючи її обличчя. Облиш, Алвіно, такого ніколи не буде. Ти живеш у країні рожевих єдинорогів. А писанням хайку грошей не заробиш. Моя сестра завжди казала, що з мене був би чудовий інспектор дорожнього руху. Було б весело працювати на бійні.

Проштовхуюся в двері підвалу. Анґела (твердий ґ) Меркель (не справжнє її прізвище) зводить на мене очі, коли я заходжу, й підіймає охайно вищипану брову. Її вигляд обіцяє, що сьогоднішній день буде тортурами, як лікування кореневого каналу або як каміння в нирках.

– Доброго ранку, Анґело. Йди до біса, Анґело.

Якби я була канібалом, я б з’їла її на сніданок.

Я сиджу за столом під деревом у кімнаті без вікон, поділеній на однакові комірки. Незважаючи на те що мій офісний стілець нібито регулюється, мені завжди не підходить чи то його висота, чи то нахил спинки. Я давно облишила спроби його налаштувати. Треба полити спатифілум. Повітря сперте й сухе.

Полунична «Хубба-бубба», що прилипла під монітором комп’ютера, схожа на сіро-рожевий щурячий мозок. Я закидую її в рота й починаю жувати. Полуничний смак не відчувається, втім, тиждень тому він також не відчувався.

Я спізнилася рівно на дванадцять хвилин. Думаю, я мала би бути на конференції з Кім (Чен Іром, не справжнє прізвище), але не можу змусити себе його набрати. Кім приємний, як врослий ніготь. Я розмірковую над тим, чи не взяти слухавку й подіставати людей: моя робота полягає в тому, щоб здійснювати «холодні» дзвінки, знову й знову напосідаючись на незнайомців, поки вони не звернуться по заборону до суду або ж врешті-решт не куплять якогось рекламного простору. Вони платять за те, щоб я стулила пельку й відвалила. Але замість дзвонити я вмикаю комп’ютер. Погана ідея. Моя поштова скринька розривається від «термінових» листів. «ДЕ ТИ?», «ЗВІТ У ВІДДІЛ КАДРІВ», «ПОРУШЕННЯ ПОЛІТИКИ ВИТРАТИ КОШТІВ». Фе. Боже, ну не треба знову. Я перемикаюся з робочого профілю на персональний і більше не мушу длубатись у всьому цьому лайні.

«Твіттер» і досі ввімкнено, з п’ятниці, коли я не відлогінилася. Я зиркаю на Анґелу. Один із моїх колег захлинається в дальньому кутку від потоку її докорів. Грець із ним. Проглядаю найпопулярніші новини, але вони видаються нудними. Тейлор Свіфт не відповіла на жоден із моїх твітів, у яких я хвалю її останні прикиди. Навіть улюблений проігнорувала. Може, вона зайнята? Мабуть, у неї гастролі.

На роботі так нудно, що я дивитимусь порно #Люблюсвоюроботу.

Твітнути.

Спочатку я жартувала, але тепер мені стало цікаво. Я набираю «ЮПорн» на телефоні й роздивляюся геніталії. «Секс утрьох», «Фетиш», «Фантазії», «Секс-іграшки», «Великі цицьки». Ооох, «Для жінок». Раптом дзеленчить мій телефон: Бет, мобільний. Чорт забирай, вона наполеглива. Чому вона телефонує мені на роботу? Я цінний затребуваний співробітник. Оглядаю офіс, але ніхто нічого не помітив. Намагаюся переадресувати дзвінок на автовідповідач, але палець зісковзує й натомість я відповідаю на дзвінок.

– Алві! Алві! Це ти? Ти там?

Я чую, як її голос вигукує моє ім’я. Він тихий і далекий. Я закочую очі й намагаюся заігнорити її. Я хочу завершити виклик.

– Алві! Ти мене чуєш? – каже вона.

Хапаю телефон, ляпаю ним по вуху.

– Привіт, Бет! Рада тебе чути!

Ні, серйозно, вона зробила мій довбаний день кращим.

– Ну нарешті. Слава Богу, я…

Я скрегочу зубами.

– Слухай, Бет. Я не можу зараз говорити. Мушу бігти на нараду. Бос чекає. Думаю, мене підвищать! Потім перетелефоную, гаразд?

– Ні, чекай, я…

Я вимикаюся й повертаюся до порно: прутні, цицьки, дупи. У когось є і член, і цицьки. Круто.

– Доброго ранку, Алвіно! Як ти сьогодні?

Підіймаю голову й бачу Еда (Боллза, обличчя як тестикули), що визирає з-за перетинки своєї комірки. О Боже, ну що цього разу? Що йому треба? Окрім пересадки особистості?

– Привід, Еде, все гаразд. Що ти хотів?

– Просто дізнатися, як справи в моєї улюбленої колеги вранці в понеділок.

– Відчепись, Еде.

– Так, атож, звісно. Я просто хотів еее…

– Так?

– Еее… Я просто хотів поцікавитися, коли ти змогла б…

– Віддати півсотні баксів, які позичала?

– Так!

– Ну, очевидно, не сьогодні.

– Так, очевидно, не сьогодні.

– Тож відвали.

– Гаразд. Ну добре тоді. Па-па.

Його голова знову зникає за перетинкою. Нарешті. Боже. Цього тижня треба буде намагатися не зустрічатися з ним біля кулера. Я вже майже шкодую про те, що позичила в нього ці гроші. Вони були потрібні мені, щоб купити ваджазл[11], але, озираючись назад, думаю, це було не так уже й терміново. У мене було надзвичайно чуттєве побачення з до нестями чуттєвим хлопцем, із яким я познайомилась у голловейському «Паундленді». Я подумала, що трохи стразів додасть блиску нашій першій ночі пристрасті. Але блискітки були скрізь, по всьому ліжку, в нього на обличчі, в його волоссі. Одна прилипла до його очного яблука, і йому довелося йти до лікаря. Блискітки траплялися мені скрізь протягом кількох тижнів потому: в моїх туфлях, у гаманці, на упаковці наґетсів, на дні морозилки (не питайте). Найгірше, що він навіть не оцінив моїх зусиль: я виклала камінцями його ім’я поперек лобка – «ААРОН». Очевидно, там мало бути «АРРАН». Ну то й що, що я помилилась? Важливий сам порив. До кінця ночі лишилося лише «РАН»[12].

Повертаюся до порно. Зменшую гучність, щоб не чутно було стогонів, але відео однаково дуже гучне. Стогони, й зітхання, й бурмотіння, й лайка. «Люблю твою дупцю, мала». Хтось кричить: «Курва!» Чоловік у масці саме займається фістинґом із гарячою тітонькою за тридцять, коли я помічаю бічним зором Анґелу, що нависає над моїм кубиком. Лайно.

– Ти пишеш про порно від імені компанії?

– То був обліковий запис компанії? Упс. Винна, – кажу я.

– Тебе звільнено, – каже Анґела.

– ЯКА Ж ТИ КІНЧЕНА СУКА, – каже «ЮПорн».

Я хапаю сумочку, спатифілум, степлер та примірники «Cпеки» й «Ближче»[13]. Я повертаюся додому.

Розділ другий

Арчвей, Лондон

Чайки розміром із бійцівських собак пронизливо кричать над головою. Лиси кричать, наче під час групового зґвалтування. Пияки, лексикон яких обмежується словами «чорт» і «сука», кричать на перехожих. Прекрасний район, місце, про яке ріелтори кажуть, що воно розвивається, бо скочуватися йому вже нема куди. Усе довкола брудно-сірого кольору: небо, стіни, вулиці. На хворих деревах ростуть пластикові пакети й порожні бляшанки від пепсі. Не скажеш, що тут смердить дохлими щурами, але, відчувши натяк на такий сморід, не надто й здивуєшся. Навіть білки тут видаються скаженими.

Хтозна, навіщо я забрала степлер. Він не мій. Він мені не дуже потрібен. Мені нема що чи кого пристеплювати. Я викидаю його на чийсь газон.

За мною біжить безхатько з пакунком моїх листів під грифом «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ».

– Агов, ти! Ти! Ти! – кричить він, затинаючись, задихаючись.

Я не зважаю на нього й продовжую крокувати вулицею.

Люди часто плутають наш ґанок із великим контейнером для сміття. Вранці я постійно знаходжу порожні каністри від лагера, обгортки від кебаба, використані презервативи та зламані іграшки. Одного разу мені трапилася геть гола лялька Барбі з відтятою головою. Її рожеве тіло розпласталося на тротуарі, ніби то було якесь місце злочину з «Історії іграшок». Голови в полі зору не знайшлося, натомість перед нами виринає вбивче видовище – Арчвей-Тауер, неофіційно найпотворніша будівля Великої Британії. Яка краса.

Я штовхаю вхідні двері; вони завжди залипають, тож доводиться навалюватись як слід. Завіси скриплять. Хтось зробив розмашисте графіті «Лох». Думаю, це не я.

Знімати кімнату дешевше, ніж однокімнатну квартиру, але трохи дорожче, ніж жити в картонній коробці в підземному переході. Власне, останнім часом ця опція видається дедалі привабливішою, особливо коли вранці в лиху годину вистоюєш чергу до ванної лише для того, щоб з’ясувати, що якийсь нехлюй забув за собою змити.

Ти однооко Просиш тебе лишити, А я змиваю.

Моє перше хайку за сьогодні. Ти не розучилась, Алвіно. Ти – геній поезії. Візьми з полиці Нобелівську премію. Ніколи не зраджуй своїх мрій.

Квартира розташовується на верхньому поверсі залатаного перепланованого вікторіанського будинку. Минулого тижня шматок даху пробив дірку в моїй стелі. Я написала власникові, поскаржилася на дощ. Він запропонував мені купити відро. Шпалери відшаровуються на стиках, але сумніваюся, що вони колись виглядали добре. Килими тут бежеві й протерті. Принаймні в мене є дах над головою (частково) й ліжко (матрац з «ІКЕА»), тож я намагаюся не скаржитися, особливо Бет. Вона ніколи не зрозуміє.

Я видираюся нагору нескінченними сходами. Посеред проходу стоїть чийсь велосипед. Запах плану, який ні з чим не сплутаєш. Ще сходи, а потім ще і ще. Я живу з парочкою нечупар, їх звуть Ґері й Петті, або Джеррі й Петсі, або Ґео й Пінкі, якось так, коротше. Вони здебільшого сидять удома, курять травку у вітальні, не відчиняючи вікон, щоб дорогоцінний дим не виходив, і слухають музику гуртів, про які я ніколи не чула. Вони вбираються в якісь чорні хламиди, чорні футболки з черепами й безрозмірні чорні худі з недоладними флюоресцентними прикрасами. Я чорного не ношу.

Коли я заходжу, нечупари вовтузяться на дивані. Огидно. Вони витирають мокрі роти й переводять на мене погляд. Червоні очі. Вже обкурились. Телевізор показує якесь беззмістовне лайно. Дім, милий дім.

– Привіт, – кажу, вішаючи ключі на гачок.

– Ага, – відказують нечупари.

На килимі – порожні пакетики від «Вотсітс»[14] та «Скіттлз»[15]. Напівпорожня пляшка «Доктора Пеппера». Я прокрадаюся повз них до кімнати й зачиняю двері. На засув. Вони – балакуча парочка. Якщо я втрачу пильність, вони відбалакають мені всі вуха. Можливо, саме це й трапилося з Ван Ґоґом. Хотілося б мені зараз абсенту.

Ліжко з ранку стоїть незастелене. Я скидаю туфлі й заповзаю під пухову ковдру, позіхаю широко, по-котячому. Думаю, можна поспати. Однаково більше нема чого робити. Я просто лежу там і чекаю, коли трапиться зомбі-апокаліпсис або щось інше, що нас розважить.

Стіни тонкі, як папір. Я чую, як нечупари за дверима кажуть:

– О Боже, я щойно знайшла її сторінку на «Фейсбуці»! Це збіса смішно.

Думаю, вони про мене говорять.

– Чекай, це ж навіть не вона, – каже Ґері.

– Та вона! Просто скажено відфотошоплена фотка десь п’ятирічної давнини. Думаєш, є багато людей на ім’я Алвіна Найтлі?

Вони точно про мене говорять.

– Ахаха! Подивись! Вона живе в Гайґейті?[16] – каже Джеррі.

– І працює поетесою в «Таймз літерарі саплемент»?[17] – каже Петсі.

– Вона зустрічається із Ченнінґом Тейтумом, – каже Ґео.

– Вона збіса дивна! – обоє нечупар в один голос.

Я нагострюю уявного ножа.

– Додай її в друзі, – пропонує Пінкі. – Просто заради сміху.

– Зробив, – каже Ґео.

Щось усередині мене помирає. Жорстоко з їхнього боку сміятися з моєї брехні. Покажіть мені хоч одну людину, яка не прикрашала б свого життя в соціальних мережах. Не викривляла б правди. Не перебільшувала б. Просто маленька безневинна брехня, моє відретушоване життя. Ну то й що, що я не відомий поет? Кому яке діло, що в мене немає роботи? У мене принаймні є мета, якісь прагнення. А що є в них окрім хламідій? Лобкові воші?

– Днями я знайшов її у «Твіттері», – каже Ґері. – Ти знала, що вона твітить хайку?

– Що таке хайку? – каже Петті.

– Нудно, – каже Джеррі. – Це такий типу дуже короткий вірш, до 140 знаків. Думаю, це щось корейське.

На мить вони відволікаються на «Джорді шор»[18] – один із пожильців горлає за щось на іншого. Входить третій і починає кричати на них обох.

Я злюся через те, що підслухала. Полишаю спроби заснути. Мій телефон у сумочці. Я дістаю його та витріщаюся на дисплей. Це «Самсунґ ґелексі S5». Я купила його на розпродажу в «Карфон верхаус»[19]. Я знаю, що в усіх інших людей айфони, але мені подобається вирізнятись. У будь-якому разі, він виглядає як айфон, тільки дешевший.

«Покер»? «Солітер»? «Майнкрафт»? Котрась зі стрілялок, де треба всіх убити? «Ґранд сефт ауто: вайс сіті»? «Дед тріґґер 2»?

«Тіндер».

Настав час оцінити лузерів у додатку для знайомств. (Мене ніхто не оцінюватиме. Я поставила фотку Бет. Кмітливо, еге ж? Я не якась там дурна лялька.)

Прогорнути ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Боже, ні!

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Підступає блювота.

Очкарику, хто ти?

Надто худий.

Усмішка з нетрів бороди.

Схожий на жабу.

Незграбніший за краба.

Вуха як тарелі.

Зуби – чорні форелі.

Дивак у шапці.

Голий у краватці.

Як у Гітлера вуса.

Сип заразний, боюся.

А цей зизоокий.

Хом’якові щоки.

Тату´ на обличчі.

Землянин? Незвичний.

Туалетний селфік.

Нарцисичний ельфик.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

Ліворуч.

ПРОГОРНУТИ ПРАВОРУЧ! Чорти б тебе забрали! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! Привітики, Гаррі, двадцять сім років, звідкись за три милі звідси. Як ся маєте, сер? О, Пресвята Діво Маріє Матір Божа! Він те що треба. Ось він, Містер Саме Те, саме тут. Зараз я тебе прогорну. Та я з’їсти тебе готова, Гаррі, двадцять сім, за три милі звідси. І краще тобі, чорт забирай, прогорнути мене праворуч у відповідь.

За п’ятнадцять хвилин: нічого.

За півгодини: досі нічого.

За годину: досі нічого. Ненавиджу «Тіндер».

За дві години:

ПАРА СПІВПАЛА! О Боже мій! О! Боже! Мій! Дихай, Алвіно, дихай.

Моя внутрішня богиня робить потрійне колесо та арабеск, наче клята тринадцятирічна білоруська гімнастка. Дихай, Алвіно, дихай. Що тепер? Він має мені написати? Я маю йому написати? Які правила? Що робити? Не можу повірити, що ми співпали.

Дзижчання.

Що це таке? Що це, в біса, таке? Повідомлення! Що він там каже? Що він пише? Ну ж бо, ну, ну, що він…

«Привіт, красунe».

Грьобана дурня. Він справжній романтик… маестро зваблення! Думає, я красуня. У нас буде секс. Треба ж таке, вау. У мене вже гіпервентиляція легень. Мої нижні губи напружуються, наче ясна моєї бабусі, коли вона їсть лукум. Що йому відповісти? Теж «Привіт, красунчику»? Ну гаразд, ось йому:

«Привід круасанчик».

Надіслати.

Що? Ні! «Привід круасанчик»? Я не це хотіла сказати. Довбана автозаміна. «Привід круасанчик»? Господи, скажи, що я цього не надіслала. Моя внутрішня богиня мартенсами із металевими носками вибиває з мене, скорченої клубочком, усе лайно, а я блюю і стікаю кров’ю від розриву селезінки. Він подумає, що я у відчаї. Можливо, в нього фобія стосунків і я вже його налякала. Так і є! Всьому кінець! Життя закінчилось. Він мене видалить. Мій єдиний шанс на щастя втрачено назавжди. Чорт, чорт, чорт! Що мені тепер робити?

Моя внутрішня богиня висуває дуже несміливу пропозицію щодо того, як урятувати мою дупу: написати «Привіт, красунчику» знову й додати смайлик. Або смайлик із іронічним підморгуванням? Це виявить мій бунтівний характер? Чи підтвердить, що я гальмую? Хай там що, просто зроби це, Алвіно. І от…

«Привіт, красунчику;)».

Надіслати.

Очікування нависає наді мною хмарою тропічного дощу, який от-от поллє і лишить мене мокрою до нитки в прозорому топі, з тушшю, що розтікається по щоках, як у змоклого Еліса Купера[20].

Чому він досі не відповів? Я ж підморгнула, ні? Тепер він думає, що я ідіотка.

Дзижчання.

Він відповів! Слава яйцям!

«Круті цицьки».

О. Гаразд. Це так мило, правда ж? Він зробив мені вишуканий комплімент. Який джентльмен! Добре, тепер відповідай, Алвіно.

«Дякую».

Надіслати.

Цілуночок? Відправити йому цілуночок?

«Х».

Надіслати.

Пауза.

Чому він досі не відповів? Він більше не напише. Я занадто поспішила з поцілунком? О, яка ти молодець, Алвіно, просто розумничка. Тепер він подумає, що ти легка здобич. Уже б написала одразу «Може, трахнемося?» і не мучилася. «Лови фотку моєї вагіни…»?

Дзижчання.

«Зустрінемося? Ти ковтаєш?»

Ха-ха! Це що таке? Я… Я… Я що?

Моя внутрішня богиня випиває жменю аспірину й ріже зап’ястки у теплій ванні. Кров витікає з її вен, аж поки вода не стає малиновою.

На жаль для нього, я й досі твереза.

«Ні, я кусаюся».

Надіслати.

Вийти з облікового запису.

Зайти ще раз.

«Збоченець».

Надіслати.

Видалити додаток.

Може, варто було сказати, що я веґанка (це так модно зараз, гляньте лиш на Бейонсе чи Джей-Зі). Вічно мені хочеться кулаками після бійки махати. Ну, але принаймні моя внутрішня богиня померла, вона мене неабияк вибішувала.

«Фейсбук».

Входжу в свій профіль та продивляюся стрічку: це радше невроз, аніж цікавість. Ніхто не сказав нічого кмітливого з 8:21 ранку, коли я заходила сюди попереднього разу. У мене новий запит на дружбу від хлопця з моєї парочки нечупар. Відхилити. Хтось, кого я не знаю, запросив мене пограти в «Кенді краш сага». Звали. Я вподобую чиюсь світлину мокрого персидського кошеняти в мийці: «Дофіга потворно», потім оновлюю свій статус: «Нарешті звільнилася з роботи!» – й додаю смайлик «у блаженстві». Опублікувати.

Гаррі, двадцять сім років, змусив мене думати про секс, але не те, щоб мені тут було з ким. Ось перелік моїх улюблених секс-іграшок, починаючи з найулюбленішої. Перше місце: «Ріал філ містер Дік», двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Друге місце поділяють вібратори-кролики «Майті пінк» та «Cроббінґ». Третє дістається фалоімітатору «Сілікон пінк плюс». Четверте: вагінальні кульки з вібрацією «Джиґл болз». П’яте: знову кролик «Літл шейкінґ» (насправді не бачу сенсу в цьому останньому пристрої, але припустімо).

Упевнена, що в моєї близнючки й близько немає секс-іграшок – вона занадто правильна для такого. До того ж у неї справжній реальний живий чоловік із пенісом, тож… думаю, він виконує свій обов’язок. Зате, на відміну від містера Діка, він не завжди готовий. Я відкриваю шухляду тумбочки біля ліжка й дістаю свій «Номер 1»; він мій коханець і найліпший друг. Я розмірковую, чи не почепити його на стіну (на кінці руків’я в нього є суперпотужна присоска для легкого прилаштовування до дверей чи кахлів у ванній), але, здається, в мене немає на це сил.

– Пробач, Дікі, зайчику, але я не в гуморі.

Я легенько його цілую та запихаю назад у шухляду. Я палю цигарку за цигаркою, а потім ще одну та ще одну. Я не хочу палити й не отримую від цього задоволення, але мені нудно, як у самотній камері. Я граюся запальничкою, спостерігаю за тим, як полум’я виринає й мерехтить, червоне, потім жовте, в несвіжому стоячому повітрі. Це зачаровує. Я завжди була в захваті від вогню: невловима загадка, прима руйнування. Я не піроманка; я просто люблю спостерігати за тим, як згорає непотріб. Мене захоплює думка про те, що ця одна маленька запальничка здатна перетворити ціле місто на попіл: оце сила. Нерон це відчував, коли підпалив Стародавній Рим. З пагорба Палатин він, граючи на лірі, спостерігав, як люди з криками тікають геть від вогню й полум’я лоскоче їхні тоги й обсмалює їм волосся. Нерон вичекав, доки пожежа вщухне, а потім збудував собі новий палац у серці міста, там, де вогонь винищив старі будівлі. Цим у Нероні можна захоплюватися: нахабства чуваку було не позичати.

Прометей був теж нічо так. Він знав, що правила існують для того, щоб їх порушувати. Ото він довів Зевса до сказу, коли запалив факела від сонця й приніс вогонь людям! Виявилося, що Зевсу не хотілося, щоб людство спалювало всякий мотлох, так само як моїй матері. Вона не хотіла, щоб я спалювала ведмедиків Бет, або сусідських кішок, або сарай із замкненим у ньому собакою. (Із собакою все гаразд. Мама почула його гарчання ще до того, як обвалився дах.) Деякі люди просто не вміють розважатись. Мій старий директор школи був теж той іще кайфолом. Ну за що він вигнав мене, просто за те, що я підпалила його машину?

І взагалі, кому потрібна та школа? Тепер, коли ми всі під’єднані до мережі, освіта дітям не потрібна. Інтернет усе знає. Це просто неймовірно, скільки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхідності стикатися з головними вошами, шкільною формою та напівсирими обідами. Лише за цей тиждень я дізналася, що всі ми живемо всередині створеної комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрі (я не могла згадати, тож заґуґлила) і що, коли жіноча й чоловіча особини морського чорта паруються, їхні тіла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловіча особина знаходить жіночу, то міцно тримається за неї, аж поки не втрачає власні очі й внутрішні органи, аж поки їхні тіла не зливаються в єдине, зі спільною кровоносною системою.) Цікаво знати.

Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.

Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».

Та відчепися вже від мене.

А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона їх не отримає, доведеться просити маму.

– Чаю? – питаю я.

Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого він липкий? Нарешті я знаходжу свою кружку – мені нема чого декларувати, окрім власної геніальності, – в сприятливому для розмноження бактерій середовищі й мию її. Коли я закінчую, на ній стільки ж плям, скільки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витріщаються на мене, та щойно помічають мій погляд, як переводять очі на Джеремі Кайла в телевізорі. Кінчені. Знежиреного молока в пляшці лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикінчую молоко.

– Ем, – каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати. – Можна тебе на пару слів?

Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.

– Звісно. Що таке? – питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?

– Ми тут подумали, – каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.

– І нам здається, що так не піде, – каже Петті. Чи Пем.

Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.

– Нам здається, ти мусиш виїхати, – підказує Ґео. Чи він Ґрем?

Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’їхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.

– Завтра, – каже Петті, відрепетирувано насупившись.

Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.

– Звісно, – кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…

Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.

Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.

Я довго дивлюся на фото.

– Що ти від мене хочеш?

Я чую, як по інший бік Європи вона думає:

«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»

Ми як дві квантові частинки, з’єднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона… думаю, просто матерія. Між нами є надприродний зв’язок. Вона забивається головою – у мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.

Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш, – не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.

«Рррааааааа!»

«Фейсбук».

У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.

Ну звісно.

Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить. Я починаю писати.

Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 24 серпня 2015 11:31

Тема: RE: Відвідини

Привіт, Бет!

Вибач за мого попереднього листа. У мене справді були складні часи на роботі. Тепер, коли роботи в мене немає, в мене з’явився час навідати тебе. Ти маєш рацію: два роки – це дуже довго. І я, звісно, страшенно хочу побачити Ерні, а твоя вілла, мабуть, розкішна. Я вільна на невизначений термін (і мені справді потрібен відпочинок), тож скажи, коли тобі буде зручно, і я пошукаю дешеві квитки онлайн.

Алві

Надіслати.

Прив’яжу покупку до однієї з кредиток. Це не справжні гроші, лише якісь циферки. Похвилююся про це пізніше. Це лише грудка землі в порівнянні з Еверестом моїх боргів, лише дрібка. Я її майже не помічу. (Я намагалася писати в банк, щоб пояснити їм, що з моїм балансом, певне, сталася якась помилка, але вони мені не повірили. Вони впевнені, що не впарили мені страхування внесків[21] та не взяли з мене зайвих коштів за свої послуги. Збіса типово. Банкіри-вампіри. Нехай горять у пеклі, ось що я хочу сказати.)

Розділ третій

У вікні кебабної обертається невпізнаване м’ясо – кішка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапує на металеву решітку внизу. М’ясо шкварчить і бризкається, сичить і смажиться: рожеве, потім коричневе, потім сіре. Повітря всередині важке, тхне жиром. До прилавку підходить привабливий молодий чоловік у заплямованому фартуку та картонній шапочці. Волосся спадає на обличчя, щетина з-під рук стиліста. Я уявляю собі, як він може виглядати під одягом: усі благословенні 33 сантиметри пеніса Марка Волберґа з фінальної сцени «Ночей у стилі буґі»?

– Звичайний?

Я киваю.

– Взагалі-то, я голодна, зробіть два.

Він бере сріблясту, із довгою ручкою болгарку для кебабу, клацає вимикачем. Лезо виблискує в неоновому світлі. Зубчаста пилка дзижчить, вібрує, стрекоче, обертається. Він відпилює шматочки – тоненькі скибочки м’яса – й ловить їх кишенькою з лаваша. Латук, помідори, цибулю не треба, подвійний соус.

– Вісім дев’яносто дев’ять.

Скільки? Це грабунок серед білого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю свої донери та банку недієтичної коли і зжираю їх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок…), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стікає мені по пальцях: пляма на сорочці, пляма на туфлі, пляма на асфальті, ляп, ляп, ляп.

Мені трапляється книжковий секонд-генд із примірником роману Бет у вікні: 50 пенсів. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, ніж туалетний папір. Але я однаково не куплю цієї книги. Я б не читала її, навіть якби мені заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справді багато. Дивлюся через плече, Бет ніби переслідує мене. Не можу повірити, що бачу її книгу в цьому магазині. Дивлюся на телефон і бачу, що вона мені відповіла:

Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:10

Тема: RE: Відвідини

Люба Алві!

Звісно, я прощаю тебе, і, звісно, ти мусиш приїхати. Я забронювала тобі квиток на завтра на ранковий рейс «Британських авіаліній» до Катанії (маршрут у додатку). У тебе буде клаб-клас[22], люба, тож не втрать нагоди напитися безкоштовного шампанського. Я буду розчарована, якщо ти прилетиш тверезою. Сподіваюся, це не надто скоро, адже ти сказала, що робити тобі нема чого, ну і мені просто дуже вже кортить тебе побачити. Амброджо тебе зустріне. Попереджаю, він водить як Льюїс Гамільтон[23], але на «ламборґіні» ви доїдете за п’ятнадцять хвилин замість сорока.

Не забудь узяти купальник і капелюха: сонце тут просто вбивче. А проте не хвилюйся, якщо в тебе їх немає, в Таорміні, трохи далі, можна купити «Прада» й «Ґуччі».

Побачимося завтра!

З любов’ю,

Цілую, Бет

P. S. Чудові новини щодо звільнення. Здається, ти ненавиділа цю роботу, так?

P. P. S. Скільки, ти сказала, важиш?

Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контроль – її пунктик.

І звідки така одержимість моєю вагою?

Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:20

Тема: RE: Відвідини

59 кілограмів. До завтра.

Надіслати.

Бет відповідає майже миттєво.

Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:23

Тема: RE: Відвідини

Чудово! Я теж! Цілую.

Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».

Тепер ви розумієте, що я мала на увазі? Першокласна сука.

Завтра вранці я лечу на Сицилію клаб-класом (що воно таке?), а потім мене підкинуть на «ламборґіні». Звучить казково. Як мені кортить побачити Амброджо, він просто свято для очей. Він як Бред Пітт, помножений на Ештона Кутчера в степені Девід Ґенді. Може, Бет не така вже й дурепа.

Я кидаю обгортки від кебаба на ґанок, на купу до інших, і підіймаюся сходами через дві приступки.

* * *

Я сама в квартирі, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шість цигарок і випила більшу частину пляшки «Піно ґріджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я їду, тож мені цілком і повністю начхати.

Я відчиняю шафу та дістаю з-під ліжка валізу. Здмухую пил, змітаю сигаретні недопалки й панчохи. Не можу повірити, що знову їду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучні (але не тому, що самі так вирішили: подумайте про стьожкових червів, або дракункульоз, або кровососних паразитів). Це було двадцять шість років, десять місяців і двадцять днів тому. Штовхаючись у солоному амніотичному морі, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створіннями. Дев’ять місяців плавати обличчям до чиєїсь дупи – це надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зірка бобслею, яка претендує на золоту медаль Олімпійських ігор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерці довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не з’їсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.

Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.

Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний зв’язок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.

Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабет – на честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деінде – так вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на ім’я Руперт Вон Віллубі), – це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.

Мій найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Мені тоді було три або чотири. Тоді я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла її ляльку й подумала, що весело буде простромити її голками. Так воно й було. Я й досі бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге біляве волосся й великі блакитні очі, повіки самі заплющуються й розплющуються, коли рухаєш її головою. Садиш її – розплющуються. Вкладаєш – заплющуються. Розплющені. Заплющені. Розплющені. Заплющені. Можна годинами розважатись.

Я так знайшла мамині шпильки, запхані до шухляди. Вони були довгі, тонкі, сріблясті, з кольоровими кульками на кінцях. Їх було десь п’ятдесят у маленькій квадратній коробочці. Я витягала їх по одній і встромлювала. Просто, як два на два. Я очікувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там і терпіла. Я почала з підошов. По чотири в проміжках між маленькими рожевими пальчиками, потім одна й ще одна в довгі лінії уздовж ніг. Вони входили в пластик глибоко і плавно. Стирчали добре й міцно, як голки їжака.

Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тілу, в живіт, у груди, в щоки, в чоло, в скроні. Я штрикала їй в очі, але вони не проштрикувались: очні яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закінчила з передньою частиною, я перевернула її й почала встромляти голки їй у спину. У сідниці. У потилицю. Все йшло добре аж до останньої шпильки, червоної, здається.

Не знаю, що сталося, та коли я діставала її з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому віці? Та це майже як землетрус. На пальці вискочила намистинка крові: бездоганна, кругла, червона до пари шпильці. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила своє веретено. Ні на мить не замислюючись, я злизала її. Тваринне. Інстинктивне. Тоді я вперше відчула смак крові. Він був не схожий ні на що з того, що я досі куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Мені відібрало мову. Я стала інша.

Але то було тоді, а це є тепер. Я не бачила своєї сестри цілих два роки, з моменту її вінчання в Мілані, в тому довбаному соборі. То була справжнісінька катастрофа. Навіть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повні легені раку, сідаю на підвіконня та витріщаюся на голубів. Вони витріщаються на мене. Зловісні. Кровожерливі. Маленькі чорні очиці виблискують пекельним вогнем. Хлопці, це хтось із вас наклав мені на плече? Усі дивилися Альфреда Гічкока і готові напасти будь-якої миті.

У пам’яті раптом зринають сцени з весілля Бет – непрохані гості…

Я ковтаю ще вина.

Протягом місяців до «великого дня» Бет мама телефонувала мені й питала:

– З ким ти будеш, Алвіно? Мені треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подіяти тобі на нерви.

– Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо мені взагалі хлопець?

– Мені зараз ніколи це обговорювати, Алвіно. Брюссельська капуста розвариться, і ваш батько її не їстиме.

– Він мені не батько.

Тиша.

– Чому ти не можеш знайти собі гарного молодого чоловіка, як-от Амброзія? – питає вона.

О Господи, допоможи. Знову за своє.

– Амброджо, мамо. Він тобі не рисовий пудинг.

Щоправда, я б так його й з’їла.

– Твоя сестра звиває гніздечко, і ти теж не молодшаєш.

– Так, я знаю. – Мені було двадцять чотири.

– І привабливішою не стаєш.

Трясця моїй матері! Вона знає, як мені допекти. Я зморгую сльози і шморгаю занадто голосно. Не те щоб мені кортіло померти на самоті.

– Я цілком щаслива й без хлопця, а останній тип, з яким я трахалася, виявився молюском.

Одна з дивовижних властивостей молюска – це його економна здатність використовувати один і той самий орган для різних функцій. Наприклад, останній хлопець, із яким я спала, використовував свій член і як пеніс, і як мозок. А ще він був слизький. У поганому сенсі. Ні, мій досвід показує, що хлопці забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочі», яке було в мене в дитинстві й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тіндер», а коли той провалився – «Дюрасел».

Я чую, як вона помішує капусту на протилежному кінці дроту: вода кипить, і бульбашиться, і хлюпає, а на стелі гуде вентилятор. Я майже відчуваю запах.

– Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Річард, чи якось так?

– Звідки я, в біса, знаю?

Може, Ахмед?

– Я згубила лік, люба, їх якось забагато.

Я скрегочу зубами.

Незважаючи на ці розмови, я ніяк, чорт забирай, ніяк не могла піти на велике білосніжне весілля Бет сама: одиначка, непарна, соціальна парія. І одного дня, коли мама знову мені зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало мені на думку.

– Алекс, мамо. Його звуть Алекс.

– А, Александрос?

– Що?

– Він грек?

– Ні!

– Він багатий? Корабельний магнат? А прізвище?

– Ні, ні, і я не знаю!

– Добре. Гаразд. Надішлю запрошення вам обом. І закінчу з розсадкою гостей. Ви сидітимете за столиком «Жимолость» між двоюрідною бабусею Верою та дядьком Бартолом’ю. Впевнена, вони будуть щасливі познайомитися з ним. Колись вони плавали в круїз на Корфу.

Звісно, я не знала нікого на ім’я Алекс і, сидячи в літаку «ІзіДжет», який от-от вилетить у Мілан, місця собі не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його терміново викликали у справах – ну там, один із його кораблів врізався в айсберг, – але вони б не повірили. Одна на розкішному весіллі сестри. Непотріб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у відчай.

Я вирішила запросити того, хто сидітиме поруч зі мною в літаку. Ризиковане рішення, так, але дивним чином збуджує. Я спостерігала, як один за одним пасажири заходять у літак… Ооо, оцей симпатичний: дизайнерські джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Він повертає ліворуч і сідає поруч із дружиною із зовнішністю моделі з реклами нижньої білизни та дитиною з реклами «Ґеп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкішний. Схожий на Тайсона Бекфорда[24]. Діамантові сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмішка. Він сідає за мною поряд зі своїм ще накачанішим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.

– Привіт! – каже довговолосий бородатий надмірно татуйований тип у стилі «Харлі Девідсон», сідаючи біля мене на крісло біля проходу. – Я Адам.

Адам? Майже. Підходить.

Від нього пахло гідропонною марихуаною. Він або був глухий, або говорив на джорді[25]. У нього було тату «мама» і тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябої шиї. Засохле моторне масло під нігтями, струпи на обличчі від падіння з мотоцикла. Адам був ще розбещеніший за мене. Двоюрідна бабуся Вера не витримала б і двох хвилин. Протягом наступних двох із половиною годин все, що ми могли, – це не дійти до консумації нашої жаги в клубі «Вище ноги від землі», але в туалет постійно була черга, і в будь-якому разі я знала, що маю змусити його чекати, інакше він ніколи не поїде зі мною.

Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували літню пані, що плела біля вікна, а потім він увійшов у мене пальцями під опущеним пластиковим столиком. Тоді я й спитала в нього:

– Поїхали зі мною на весілля в Мілан? Я відшкодую збитки, – сказала я, підморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкірою стегно.

– Гаразд, – сказав Адам із туманною усмішкою.

Це мало бути ідеально.

Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, – намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон[26].) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.

Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церкві), та, напевне, ми трохи забулися, коли він заганяв мені так, що я билася спиною об стінку з червоного дерева, сидячи на його члені на лаві. Пам’ятаю, як я сп’яніла від цієї несумісності: ми трахаємося в церкві. На смак Адам був як корнуольська перепічка й дивно тремтів і здригався, коли кінчав. Дерев’яна перетинка билася об кам’яну. Пам’ятаю, він, здається, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мій» чи «Трахай мене до неділі!», Адам кричав «Мама!». Кінчивши, ми випали з-за шторки, якраз тоді, коли Бет із дружками йшли проходом. Бет вмить стала бурякова – я досі пам’ятаю її обличчя. Усі дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи він, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила відеокамеру. Всі дивилися на Бет, потім на мене, потім знову на Бет. Глядачі на непристойному тенісному матчі.

Такого б ніколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.

Після цього, коли священик попросив Адама піти, весілля було нудне. То був гучний білосніжний захід із сотнями гостей, яких я не знала, здебільшого італійців. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змінила план місць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутерброді між товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приємному сенсі цього слова. Обід складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини… Весільний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою півторалітрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гірко-солодкого лімончело. Усю ніч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бігає колом, пришвидшуючись разом із музикою, знов і знов раптово змінюючи напрям і зрештою звалюючись від запаморочення у велику купу на підлозі. Гості приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я їх знімала. Того вечора я заробила 3000 доларів.

До мене підійшло декілька хлопців. Друзі Амброджо були вдягнені як статисти з «Матриці»: довгі чорні піджаки, темні окуляри. Очевидно, всі вони працювали на Сицилії типу як «сміттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разі після Адама я була не в настрої. Моя бабуся запитала мене, чи я не веґанка, «як та мила Біллі Джин Кінґ»[27]. Вона не могла зрозуміти, чому я не виходжу заміж, як моя сестра, і не танцюю з жодним із цих привабливих чоловіків. (Думаю, під час інциденту з Адамом вона задрімала…) Виявилося, що вона мала на увазі «лесбійка», а не «веґанка». Лише для того, щоб вона відчепилася, я сказала їй, що люблю жінок, «як та мила Джоді Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевінь?[28] Елен Дедженерес?[29]» Теж глухо.

Бет була така красива, ну просто інша людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографій, я думала про фотографії «до» та «після» з якогось телешоу на кшталт «Свон»[30]. Бет була принцесою, а я – жабою. Бет видавалася старшою, дорослішою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин раніше, але різниця видавалася більшою. Вона була вищою, мудрішою, впевненішою. Можливо, це шлюб із багатством робить таке із людьми? Звідки мені знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квітами, пелюстки яких вистеляли їм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був ідеальний, і він мав бути моїм. То було несправедливо. То була трагедія.

У будь-якому разі, Бет майже не розмовляла зі мною відтоді. Ну, до цих листів. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зі мною й до того, якщо точніше, з осені 2007-го.

Я загашую недопалок і цілю ним у голуба крізь вікно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до мені дійшло, що тепер нас роз’єднали назавжди. Так, лікар перерізав наші пуповини двадцять п’ять років тому, але до шістнадцяти ми жили поряд. Алвітабет. БетізАлві. Ми жили в одній кімнаті, спали на одному двоповерховому ліжку, читали одні й ті самі книжки. Її вплив на мене був визначальним. З усіх людей вона була найближчою до «друга», навіть попри те, що я здебільшого ненавиділа її. А потім вона пішла.

Роз’їхавшись по різних містах, ми вели різні життя. Бет поїхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не пам’ятаю чому. Думаю, тому, що мені видавалося, що вулиці тут вимощено золотом, але згодом з’ясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.

Я наче Дік Віттінґтон, тільки невдаха й жінка. Ви знали, що в Арчвеї є статуя його кота? Ось що буває, коли стаєш мером Лондона: люди роблять вапнякові фігури твоїх домашніх улюбленців. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорційно збільшену модель містера Діка, щоб його уздріли нащадки. Він стоятиме на постаменті на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лівінґстон тримав удома тритонів. А в Бориса Джонсона[31] є домашня тваринка. Це тільки мені видається, що Дональд Трамп і Борис Джонсон схожі на розлучених при народженні близнюків? Краще б нас із Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.

Я ковтаю ще вина.

Тепер у нас немає нічого спільного, окрім ДНК.

Людям завжди здається, що близнюки – найкращі друзі, що між ними є психологічна близькість, нерозривний зв’язок. Та що вони взагалі про це знають? Дайте-но мені хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тіні свого допельґенґера[32], який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобов’язання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.

Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт[33], тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.

Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.

Сьогодні я написала ще одне хайку:

Літня пустеля Місто спорожніле Тільки ос рої.

Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.

Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.

Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну… чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».

Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.

У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вб’є. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.

День другий. Заздрість

Хочу й собі таку дупу.

@Алвінанайтлі69

Розділ четвертий

Це через Бет ми ніколи не святкували днів народження. Ну, після нашої першої й останньої вечірки, коли нам було по п’ять. Пам’ятаю, ми були дуже схвильовані. Це була наша перша справжня вечірка. Ми носилися будинком, вищали, сміялися, стрибали, чекаючи на гостей. Бет була в новенькій сукні з рюшечками, крильцями й балетною спідничкою, а я – в старому сарафані, з якого Бет уже виросла. Ми зібрали волосся в косі жмутики своїми улюбленими гумками і шпильками з метеликами. Мама приготували гарні пакунки з гостинцями, надула кульки. Вона навіть спекла торт із дев’ятьма свічками: п’ять для Бет і чотири для мене, тому що одна зламалася, поки ми несли її в пакеті з супермаркету. В будинку було затишно від солодкого запаху випічки. Це був торт із «Моїм маленьким поні»: ваніль, масляний крем, суничний джем, сотні тисяч блискіток. Я не любила ваніль. І масляний крем. І навіть полуничний джем, якщо чесно. Це Бет подобалися ті конячки. Я більше любила тролів. Але погодилася, що цей торт також виглядав дуже круто: рожеве крилате поні із блискучими крилами та блакитною гривою, що мерехтіла й розвівалася за вітром. У ті часи коні могли літати, в повітрі була магія. Принаймні так мені здавалось, аж поки не почали збиратися гості. Потім усе полетіло під укіс.

– З днем народження!

Діти вибухнули вереском. Почалися святкові ігри. Бет виграла в «Причепи віслюкові хвоста», і в «Море хвилюється раз», і в «Музичні стільці». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постійно зупиняла музику тоді, коли коробка була в руках у Бет, і всі призи діставалися їй. Мама дозволила Бет розрізати торт (і до того ж таким гарним ножем!) і загадати бажання.

То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на п’ятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділити – в любові жити», ніколи не було близнючки.

У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.

* * *

Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон

– Де моє вино, Алвіно? – кричить хтось із ліверпульським акцентом.

Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.

– Поверни моє вино, – скиглить нечупара.

Я намагаюся встати.

– Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.

Навряд чи.

– Дивися мені, не забудь.

Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.

Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!

Читаю, ну просто про всяк випадок, ім’я на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Пам’ятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була. Нічого не робила. Не виросла. Не переїхала.

Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи більше години, щоб дістатися до Гітроу. Не знаю, чи встигну. Я хапаю сукню, яка мені не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, заляпану зубною пастою, та взуваю побиті «Рібоки». Я копирсаюся в шухлядах у пошуках дечого рожевого й гладенького, хапаю містера Діка та кидаю його в сумочку. Оглядаю кімнату. З неї мені не шкода втратити жодної речі. Нечупари, мабуть, спалять усе, коли дізнаються, що я не лишила їм десятки. І платні за останні два місяці. Я опираюся спокусі підпалити усе, йдучи звідси. Збігаю сходами й лечу геть звіси. Менш ніж за хвилину я опиняюся в метро.

* * *

Аеропорт Гітроу, Лондон

Метро тягнеться до аеропорту цілу вічність. У вагоні немає кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лінія «Пікаділлі». Вона навіть гірша за Північну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюші, намагаючись не зблювати. Поряд зі мною шмаркач у капюшоні – грає в «Енґрі бьордз» на повну гучність, напихаючись чипсами. Де він о восьмій ранку дістав чипси? Я вдивляюся в його викривлене відображення у вікні навпроти. Пощастило йому, що я в гуморі.

Шкода, що в мене немає з собою книги. І сонячних окулярів. Флуоресцентні лампи світять яскравіше за сонце. Затуляю обличчя руками й цілу вічність чекаю в світі масних кислих запахів і набридливих комп’ютерних мелодій. У горлі, ніби в мене в роті море, піднімається та опускається жовч. Кровоносні судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклі, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очікую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вічні страждання.

– Агов, Алвіно! – скаже він на диснеївський манер. – Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескінченні тортури в нашому підземеллі, але спершу чому б не познайомитись із хлопцями? Осама, Аятолла, Іді, Пол, Адольф і Саддам, познайомтеся, це – Алвіна.

Оце так збіговисько членів. Я завжди думала, що Меґґі Тетчер теж буде тут. Але ні. Лише чоловіки. Це як місцевий клуб Баллінґтон, тільки без алкоголю й свинячих голів.

Коли я нарешті дістаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюється на жахіття: до рентгенівського апарату нескінченні черги, мені доводиться знімати взуття, пасок і куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, і вона проїжджає конвеєром. Я проходжу крізь металодетектор, і, звісно, він спрацьовує. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що мені зараз треба… Жінка з кислим обличчям обшукує мене з голови до ніг. Я відчуваю запах тропічного кондиціонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стає ще гірше.

– Це ваша сумка, мадам? – питає чоловік у формі.

– Умгу, – кажу я.

– Пройдіть, будь ласка, сюди.

Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варіантів. Я починаю пітніти, судомно перебираючи в голові, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моїй сумочці? Вони використовують мене як кур’єра на Сицилію? Пляшка об’ємом більше 100 мл? Манікюрні ножиці? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокійнесенько лежить собі у валізі. Більше на думку не спадає нічого.

– Здається, ваша сумка вібрує. Ви не були б такі ласкаві пояснити чому?

Він дивиться на мене з жалóбним обличчям. Із контейнера долинає пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Він думає про бомбу.

– Навіть не уявляю, – кажу я. – Це однозначно не бомба.

В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усі замовкають, обертаються й витріщаються на тебе. Жінка з кислим обличчям і ще двоє чоловіків у формі обступають мене. Насуплені. Один із них вдягає пластикові рукавички й відкриває блискавку моєї сумки. Дзижчання стає голоснішим. Мені хочеться померти на місці – я щойно зрозуміла, що там.

– О, вам не сподобається те, що ви побачите, – кажу я, коли вкрита латексом рука наближається до містера Діка. Один із чоловіків у формі дістає мого двадцятивосьмисантиметрового вібратора й показує всім. Люди довкола швидко дістають телефони й починають знімати.

– Що це таке? – питає він.

Це яскраво-рожева копія ерегованого пеніса. Він знає, що це таке. Усі вони знають. Жінка намагається стримати усмішку. Я не відповідаю.

– Що це таке? – знову питає він, цього разу голосніше. Родини з маленькими дітьми в черзі за мною шиї звертають, щоб краще роздивитися. Ніхто з моїх знайомих цього не бачить, принаймні… принаймні Амброджо… принаймні Бет.

– Дозвольте познайомити, це – містер Дік, – нарешті кажу я, прокашлюючись. – Найкращий у лінійці, двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Із регулятором швидкостей. Зі зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач…

Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на руків’ї, але він відсмикує руку.

– Боюся, мені доведеться його конфіскувати, мадам. Його не можна брати з собою в літак.

У мене відпадає щелепа.

– Що? Чому? Його немає в списку заборонених предметів. – Я махаю рукою в бік почепленого на стіну плаката із зображенням запальничок і лез для гоління. Що в цьому плакаті варте уваги, так це відсутність на ньому гумового фалоімітатора.

– Його можна використати як зброю.

– Як зброю? І як це?

Він не спромагається на відповідь. Жінка сміється, а потім вдає, що то був кашель.

Чоловік у формі намагається забрати містера Діка, але я простягаю руку й хапаю його.

– Ні! Геть від нього руки, покидьку! Він мій!

Троє охоронців і більше тридцяти глядачів не кліпаючи спостерігають за тим, як чоловік випускає з рук член і він смачно влуплює мені в обличчя. ЛЯСЬ!

Я вичавлюю сльозу, і вона котиться по щоці. (Корисно вміти викликати сльози за потребою.)

– Я обіцяю, я ні на кого не нападатиму, – схлипую я. – От гляньте, я навіть батарейки витягну.

Я дістаю дві батарейки АА й грюкаю об металевий стіл.

– Гаразд?

Повисає пауза. Потім жінка (безумовно, та, що в штанях) киває. Я запихаю містера Діка в сумку й біжу до виходу. Половина натовпу продовжує знімати на телефони.

Я падаю на диванчик холу «Британських авіаліній» і затамовую дух. Що це за місце? Новітній дизайн і орхідеї. Кремові шкіряні канапи. Дизайнерські світильники й блискуча дерев’яна підлога. Тут є місце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадує розкішний спа-готель. Люди витріщаються – зазвичай я з такими не тусуюся: бізнесмени, почет, дружини футболістів. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб їм і справді було на що подивитись, але тоді мене можуть не пустити на літак.

Дістаю телефон і заходжу на «Ютьюб». Еге ж. Ну звісно. Воно вже там. Якийсь невдаха завантажив відео зі мною під назвою «Секс-іграшка секс-туристки». На ньому видно мою потилицю й містера Діка. Слава, нарешті. Неймовірно. Відео вже набрало більше шістдесяти лайків. Я вимикаю його й кидаю телефон назад у сумочку. Я його не лайкатиму. Хай попустяться.

Ліворуч від мене сидить білявка, від якої сильно пахне жасмином. Вона з голови до ніг вкрита логотипами «Луї Віттон», що ідеально пасує до її сумки: у неї спідниця «Луї Віттон», і куртка «Луї Віттон», і шалик «Луї Віттон». Вона ніби виконує таємну операцію під прикриттям у дизайнерському магазині. Можливо, так воно й є? Я заздрю їй через туфлі та за сумку. Вона окидає мене поглядом згори вниз, склавши губи кішчиною дупкою. Показую їй середній палець.

Шия в мене досі болить. Я потираю її та струшую головою.

Мій рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це міраж, витвір мого зневодненого мозку, але тут дійсно є безкоштовний бар.

– Води, будь ласка? – кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на підлогу.

Бездоганно підстрижена леді простягає мені пляшку крижаної «Евіан» і засліплює мене усмішкою на мільйон доларів. У «Косткатеррі» в Арчвеї такого не вміють. Грошей вона з мене не бере.

– Власне, шампанського.

Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що більше бульбашок, то краще. Не можу повірити, що це безкоштовно.

– «Лоран-Перьє ґран сьєкль» вам смакує, мадам? – питає вона голосом Мерилін Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передає мені келих, і я роблю ковток: рідке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфі з шампанським і викладаю в «Інстаґрамі». «Накидуюсь шампусіком!» Дванадцять знаків оклику. Завантажую його в «Твіттер»: «@ЧеннінґТейтум Тут не вистачає тебе!»

Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дівчині, в якої все є? У мене п’ять хвилин до посадки, а мозок не працює. Горілка. Якщо нам буде кепсько, то хоч нап’ємося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.

– Пробачте, в мене літак, – кажу я комусь там.

– А в нас що? – обурюється пихатий росіянин у норковій шубі.

Як сказати російською «Та пішов ти»?

Я пробігаю повз вітрини: «Барбері», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен»… – намагаючись ігнорувати товари з дьюті-фрі, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу моряків.

– Купи мене, – шепоче пара черевиків зі зміїної шкіри.

– Люби мене, – кричить сукня з мережива й латексу.

У вітрині «Прада» стоїть пара блискучих босоніжок із золотими ремінцями, що застібаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своїм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своїми маленькими спітнілими долонями. Там є пляшечка «Пойзон» від «Крістіан Діора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштує всього 36 фунтів. Тільки подумайте, скільки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахисні окуляри: ці рей-бени коштують всього лише 159 фунтів. Це на двадцять відсотків дешевше, ніж у місті. Якщо я куплю їх зараз, то розбагатію на 40 фунтів. Це ж просто як два на два, але в мене немає часу. Та грошей.

– Це оголошення для пасажира: Ельвіра Кінґлі, пройдіть, будь ласка, на вихід номер чотирнадцять. Посадка на рейс ВА4062 «Британських авіаліній» закінчиться за дві хвилини. Ельвіра Кінґлі. Вихід чотирнадцять. Дякую.

Ельвіра? Це щось новеньке. Хто я така? Ельвіра. Володарка темряви. Я схожа на ведучу, що знайомить публіку з фільмами жаху на американському телебаченні? Королеву Геловіну? Ельвіра, серйозно? Ну годі вже. Дякую, хоч не Альбінос.

Я біжу до виходу, проношуся повз натовп. Перший клас, дорогенькі. Ніколи чекати. Я хочу вибратися звідси. Ні грошей, ні будинку, ні хлопця, ні роботи. Ви, в біса, жартуєте? Я хочу ніколи, ніколи не повертатись. Я ніколи не мріяла про таке – про весь цей хаос та злидні. Коли я втекла з дому, в мене були великі сподівання. Пам’ятаю все це, як учора, – то було в неділю, посеред ночі. Нам щойно виповнилося по шістнадцять. Я думала, що мене чекає якась неймовірна пригода: «Острів скарбів» чи «Ґекльберрі Фінн». Я вислизнула з будинку з цілим світом у наплічнику, дісталася автостопом до міста. Прокинулася я посеред майдану Пікаділлі. Це місце було прекрасним: калейдоскоп кольорів, що мигтіли й мінилися. Я знайшла роботу в японському ресторанчику, нарізала тунець і кальмарів для сашимі. Знайшла кімнату в хостелі, яку могла собі дозволити. У свій вільний час я годинами сиділа на лавочці в парку й дряпала щось у своєму блокнотику на пружинці – здебільшого хайку, а також сонети, тексти пісень, чотиривірші, епіграми, кілька балад. Підлітковий смуток і меланхолія. Я готова була позмагатися з будь-ким із авторів. Я думала, що на цей момент уже буду відомою на весь світ поетесою, вийду заміж за прекрасного актора/прекрасну модель (Ченнінґа Тейтума) чи (навіть краще) Амброджо. Я думала, в мене буде маленька дівчинка, прекрасна, як квіткові феї Анни Ґеддес, рейнджровер і маєток в Челсі. То ж коли все пішло не так?

Визираю крізь своє овальне віконце: темні грозові хмари над злітною смугою, на землю падають великі краплі дощу. Хіба зараз не літо? Зазираю в календар на телефоні: безсумнівно, і досі серпень.

У літаку стюардеса дає всім теплі вологі рушники на той випадок, якщо вони не помились. Я витираю руки, обличчя, долоні, ступні й коліна. В мене стільки місця, що я не знаю, що з ним робити. Я починаю робити вправи на квадрицепс, імітуючи плавання брасом, тренуючись для басейну Бет, неначе невмілий пуголовок. Летіти всього лише три години, та я не хочу наражатися на ризик заробити тромбоз глибоких вен. Чоловік, який сидить поряд, дивиться на мене з-над окулярів без оправи так, ніби я рідкісний вид ставкової живності, якого він досі не бачив. Я припиняю.

Він відвертається до вікна, тож я починаю знов. Хай там що.

Літак відривається від землі з тремтінням і пронизливим підвиванням. Я не люблю літати. Це суперечить законам природи. Як узагалі ця брила металу може втриматися на повітрі? Я хапаюся за поруччя крісла так, що пучки пальців стають білими. Я розмірковую про те, чи не схопити за руку чоловіка поряд, але він не видається схожим на людину, що потримає тебе за руку. Натомість я заковтую жменю валіуму. Коли суміш із керосину й плоті охопить полум’я, я принаймні буду під кайфом. А раптом це буде навіть весело?

Індикатор «Пристебніть паски безпеки» гасне. Ми в безпеці! Я роздивляюся покращений відсік алюмінієвої труби, в якому знаходжусь. Тут попереду краще, ніж там, в економ-відсіку для худоби. Я почуваюся дуже важливою персоною, знаменитістю. Ось як воно бути Тейлор чи Майлі[37]. Та мені більше подобається бути сумнозвісною, ніж славнозвісною. Брітні була крутішою, коли знову взялася за своє. Вайнона й Вітні[38] поки що найкращі. Не знаю, чому люди такі несправедливі до Ліндсі. Здається, вона непогано розважається.

Прихильниця «Луї Віттон» також тут. Я відчуваю запах її парфумів. Через прохід від мене ще одна жертва модних тенденцій/жук-паличник із вилицями Кейт Мосс. (Як би я хотіла виглядати настільки анорексично, тобто, серйозно, вона така худа, що здається, от-от помре.) Вісімдесятирічний чоловік із засмагою Берлусконі заснув із незапаленою сигарою в роті. Забагато бунґа-бунґа-вечірок? (А може, він і помер, та нехай екіпаж сам із цим розбирається.) Тут немає жодної дитини, і ніхто не б’є мене по спинці крісла чи по голові.

– Ще шампанського, – кажу я, натискаючи на кнопку «виклик стюардеси». Цікаво, що буде, якщо змішати шампанське з валіумом.

– А їжа у вас є?

Це просто збіса розчудово.

Розділ п’ятий

Аеропорт Катанія-Фонтанаросса, Сицилія

Спека збиває з ніг, наче автомобіль мафіозі, що вшиваються з місця злочину. Затуляю очі від мерехтливого сяйва, мружачись і кліпаючи, наче сліпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з літака й замість іти пірнаю через останні сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкіру об бетон, забиваюся кісткою об метал. Імовірно, я зламала лікоть: праву руку заливає кров’ю, але я подумаю про це потім. Люди витріщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слід. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здається, перший клас на цьому закінчується.

Ми в терміналі, чекаємо на свої валізи, коли в голові, наче «БУМ!» у коміксі, з’являється думка: Амброджо! Він тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з ліктя, після того як я випала з літака, тече кров, і нею забризкано мою сукню а-ля Кеті Перрі. А зуби я досі почистити не спромоглась. Я зав’язую шнурівки на своїх поношених кросівках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене з’являється ідея. Я помітила, що прихильниця «Луї Віттон» сперечається з кимось на паспортному контролі. У неї якась проблема з візою, яку вона поки що не розв’язала. Коли я роздивлялася її дупу в залі відправлень, мені здалося, що вона приблизно мого розміру. Я можу забрати її валізу! Чи слід мені це зробити? Містер Дік і досі в моїй ручній поклажі, а в усьому іншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, і, погляньмо правді у вічі, мені зовсім не завадив би макіяж.

Я хапаю обидві наші валізи з конвеєрної стрічки й несуся до виходу, а серце б’ється десь уже в горлі. Я пірнаю в туалет для інвалідів і дивлюся в дзеркало. Усе ще гірше, ніж я думала. Я виглядаю як лайно, і моє волосся виглядає як лайно, тож я дістаю з дна валізи шапочку. Під нею можна сховати волосся, але не обличчя. Паранджа, ось що мені треба. Чи, може, балаклава. Туалетним папером я витираю кров з руки. Як не дивно, всього лише подряпина. Беру валізу «Луї Віттон». Блискавку замкнено на маленький замочок. І як мені його зняти? Намагаюся відчинити його шпилькою для волосся. Це спрацьовує в кіно, але не в мене. Я смикаю шпилькою й чекаю, коли замок клацне, але цього не стається. Я смикаю, й смикаю, й лаюся собі під ніс. Плану «Б» в мене немає. Це має спрацювати. Я смикаю ще, але замок лишається зачиненим. Моєю шиєю стікає намистина поту. Це не спрацює, правда ж. Настав час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алві, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрібен творчий підхід. Де вся твоя геніальність, коли вона потрібна? Я витріщаюся на себе в дзеркалі. Дівчина з дзеркала витріщається на мене. Непогано. Можна знайти щось і розбити той замок. Оглядаю туалет. Що мені згодиться? Може, кран на мийці? Він видається важким. Я викручую кран і витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацює. Із труби б’є струмінь води, я здригаюся від холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюється, і вода каскадом стікає на підлогу. Мені слід поквапитися, інакше всі речі намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

Не можу повірити! Мені вдалось!

Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

Я залишаю потоп за дверима.

В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.

Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.

Бет така сука.

– Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!

Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.

– Як ти? – питає він.

В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне підборіддя. Гарна усмішка. Взагалі-то, в нього все гарне. Він бездоганний. Я його хочу. І він мав бути моїм. Я чимчикую на підборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону після гоління. «Армані код блек»: чуттєвий, екзотичний. Він пахнув ним, коли ми зустрілися вперше.

– Чудово виглядаєш! Ти схудла?

Я белькочу щось нерозбірливе на кшталт «Бгебуекх».

– Ти п’яна, – сміється він.

– Бет сказала мені… Шампанське…

Я забула про його італійський акцент, він неймовірно милий. Я дивлюся в його карі очі й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквік», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертає мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого єдиного…

Чорт. Що таке? Міс «Луї Віттон»? Вона тут? Вона переслідує мене? Я різко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але її тут немає. Це хтось інший. Мені треба вибиратися звідси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацію. Не те що б я не поклала її на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й ні.

Він кладе одну руку мені на талію, а другою бере одну з моїх сумок; він теплий. По всьому тілу бігають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: східний аромат, тютюн, шкіра. Я вже його хочу. Мені буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дійти до машини, не хитаючись. Це складніше, ніж здається.

Натовп розділяється, даючи нам пройти. Усі витріщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я їх розумію. Я не можу відвести від нього очей. Ми сідаємо в ліфт і їдемо на перший поверх. Мені завжди хотілося зайнятися сексом у ліфті. Невже він став іще привабливішим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловіки такі: з віком вони стають кращими, як іноземні сири, хороше вино та Джордж Клуні. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила ліпосакцію, підтяжку живота, збільшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навіть не впізнаю її. Можливо, вона точна копія Меґан Фокс і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.

«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:

– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.

Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.

Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.

– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.

Дуже дивно.

– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.

– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…

Не допомагає.

Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».

– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?

Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…

– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…

Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.

– А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.

Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?

– Гарний лак, – каже він, широко посміхаючись.

Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.

– Я багато подорожую. Постійно, – швидко кажу я. – На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до того – в Нью-Йорку, а ще до того в Сіднеї…

– Ти літала до Австралії на вихідні?

– Ем… так, – кажу я. А що?

Я чую, як Бет у моїй голові розводиться про карбонад.

– Круто, – сміється він. – У будь-якому разі ми обоє раді, що ти приїхала.

Мені забракло мови.

Я відкидаюся в кріслі. Бачити його знову… це занадто. Бачити його самого…

Перед нами розгортається сицилійський краєвид. Ці вигини могли б конкурувати з вигинами Софі Лорен. Ми пролітаємо повз нього на швидкості 180 кілометрів на годину. Амброджо втоплює педаль газу в підлогу. Двигун муркоче. Мені починає здаватися, що він хизується переді мною, і мені це подобається. Я вчеплююся нігтями в сидіння, наче кішка. За вікном, розмиті, проносяться виноградник за виноградником. Оливкові гаї зливаються в один. Скоріше, скоріше, скоріше, мала. Доїдемо до обрію й ніколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажі, тільки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острів нас поглинув.

Ми звертаємо з шосе там, де на дороговказі написано «Таорміна».

– Майже на місці, – всміхається Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.

Ми підіймаємося крутою стежкою, не збавляючи швидкості. Швидше, швидше, ніколи не спинятися. Я хочу, щоб він отак віз нас і віз. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась.

– Вілла на вершині пагорба.

Нас оточують величезні цитрусові сади – це як потрапити в написану олією картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовірний – насичений, смачний. Лимони завбільшки з диню. Ми їдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заїжджає у віддалений куток (я завжди хотіла зайнятися сексом у машині), тільки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу він не покине мене заради моєї сестри.

Але він не з’їжджає на узбіччя.

Він повертає на під’їздну доріжку – електричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, – та глушить двигун.

– Ми на місці!

Розділ шостий

Таорміна, Сицилія

Хай йому грець! Моя сестра живе тут?

Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.

– Це ваш власний маєток?

– Я успадкував його від батьків.

О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.

– Benvenuto![40] – каже він.

Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.

– Вау.

Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.

Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.

Потім я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.

Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої доби – наприклад, з романтичного кіно Федеріко Фелліні – чи декорації до «Римських канікул». Я шукаю очима Одрі Хепберн та Ґреґорі Пека. Старовинні облуплені стіни заплів плющ, його смарагдове листя виблискує аж надто зелено. На табличці біля дверей написано: LA PERLA NERA[41]. Крізь прочинене вікно проглядає мармур, фіранки напинаються від бризу, наче прив’язані хмари.

Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на ім’я.

– Алвіна?

Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справді довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цілого… бути двійником… бути написаною під копірку… бути зайвою у власному житті.

– Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!

Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.

– Повірити не можу! Ти приїхала!

– Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.

Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.

– Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.

Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.

– Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинеться – він увесь твій. Як дорога?

Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.

– Хто це там?

– Ніхто.

А, ну ясно.

Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.

– Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкішних шовкових сукнях, із намистом у волоссі та іскристими прикрасами: смарагдами, діамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолочені дзеркала, в них нескінченна кількість наших відбиттів.

– Шістнадцяте століття… оригінали…

Бет мала рацію. Мені вже тут подобається. А кому, власне, не сподобалося б. Я ніколи, ніколи не хочу звідси їхати.

Ми минаємо сходовий марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стіні. На ній намальовано хлопчика, його шкіра біла й осяйна на сутінковому тлі. Чорне на білому. Біле на чорному. Він спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помічає, що я його роздивляюсь.

– О, тобі подобається? – каже вона з білосніжною усмішкою.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, та вона вже відвернулася й побігла нагору. Я дивлюся, як її ніжки зникають нагорі сходів: вкриті блискітками босоніжки на платформі з золотими ремінцями на щиколотках. Саме такі, як я бачила у вітрині «Прада». Вони на другому місці в списку найгарніших речей, які я бачила в своєму житті. Думаю, я викину ті старі «Рібоки». Мені не потрібні кросівки. Я не займаюся спортом.

– Твоя кімната, – каже вона, радісно усміхаючись.

Бет прочиняє подвійні двері й проводить мене до залитої сонцем гостьової кімнати. Вона на другому поверсі, з видом на басейн. Вона величезна й розкішна: стеля вдвічі вища за стелю моєї кімнати в Арчвеї. Ліжко просто грандіозних розмірів, місця там стане принаймні на трьох (мені має неабияк пощастити…). На стіні – зображення розп’яття, всі основні кольори й блакитне ясне небо. Христос ніби сяє – в Таорміні всі щасливі. В кімнаті є старовинна ширма в кутку та балкончик Джульєтти з кутими перилами. Я проводжу пальцями по штрихах японських чорнил: стилізований птах у польоті. На туалетному столику стоїть букет квітів. Їхній карамельний запах наповнює кімнату.

Я затамовую дух: усе це занадто. Такого не буває, це прекрасний сон. За хвилину вона вщипне мене, і я прокинусь. Я знову буду в Арчвеї, зі своїми нечупарами, в пошуках паспорта, який ніколи не знайду. Я тру очі та кліпаю.

– Я купила тобі декілька речей про всяк випадок, – каже Бет. – Подумала, що ти, можливо, подорожуєш нашвидку.

Вона змахує віями, нафарбованими тушшю для об’єму «Бенефіт», і кусає намащену блиском глянцеву нижню губу.

– Сподіваюся, ти не проти.

Я стікаю слиною. Вздовж стіни виструнчилися шість чи сім переповнених пакетів. Вони білосніжні, всі з логотипами «Прада», з чорними стрічками, зав’язаними в гарненькі бантики. Бет пробіглася по магазинах. Це що, все для мене? То от нащо їй було знати мій розмір. Вау.

– О, не треба було, – кажу я. Чи як годиться відповідати в подібних випадках?

– Лише кілька найнеобхідніших речей… купальники, парео, капелюхи, щоб не напекло, спіднички. Скажи мені, якщо тобі знадобиться щось іще.

Я викладаю вміст пакетів на ліжко: сукні й пеньюари з ярличками. Літню спідничку з квітчастим візерунком. Коротенький плетений кардиган. Один лише купальник коштує 600 євро. Зазвичай я купую речі в «Т.К. Макс»! Я пробігаю пальцями по дорогих тканинах, лагідно, дбайливо…

– Так чудово, що ти тут, – каже вона.

Я завмираю й підіймаю на неї очі. Не певна, що я вірю. Ніхто й ніколи не був радий бачити мене, окрім, можливо, старого собаки моєї бабусі, бо він любив трахати мою ногу. «Фентоне! Фентоне! Облиш Алвіну!»

– Тож ти не ображаєшся через…

– Через весілля? – питає вона.

Я відводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

– Через весілля?

Вона обіймає мене, знову.

– Знаєш, я все забула про це.

– Гаразд, – кажу я.

Її волосся пахне просто чудово, наче квіткова лука.

Можливо, вона й справді мені пробачила. Можливо, вона й любить мене, врешті-решт? Крізь прочинене вікно вітер приносить в кімнату зозулине ку-ку.

Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.

* * *

– Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилінґ? Ще в мене є смачний улун, розсипний, із Тибету.

– Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифіру» чи «Пі-джи тіпс».

– Заварю нам улун.

– Чудово.

Я спостерігаю за тим, як Бет зникає на кухні. Волосся її розвівається – білява блискуча грива. Вона схожа на Барбі. На Бріжит Бардо. Вона виглядає як нова й покращена версія мене – Алвіна Найтлі 2.0. Приємне відчуття. Я сиджу на краєчку вершково-білого крісла, намагаючись нічого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалі від скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, ніби хтось обмотав мене ізоляційною стрічкою – моя грудна клітина не може ні розширитися, ні скоротитись.

Я стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні, і чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цікаво, про що вона хотіла мене попросити. Цікаво, чому я тут…

Кремовий килим закриває всю підлогу кімнати. Виткані квіти по кутках, біло-зелені завитки. Лілії, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеї, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалі був пилосмок. Ворушу пальцями ніг у густому м’якому ворсі. На килимі ані плямки. Певно, в Бет є прислуга.

На журнальному столику фото Бет і Амброджо – срібна рама блищить так, ніби її щойно відполірували. Вони як Бранжеліна чи якесь інше зіркове голлівудське подружжя. Вибілені зуби, заширокі усмішки, вони видаються несправжніми. Ще тут є блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмеріями. Камін такий чистий, що я сумніваюся, що його розпалювали бодай один раз.

– Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.

У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.

– Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?

– Ні, все добре, – кажу я.

– Не заміцний?

– Ні.

Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.

– Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.

Я виглядаю схвильовано?

– Ні, дякую, – кажу я.

– Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.

Що таке, в біса, «стевія»?

Звучить як «стерво».

– Ні, дякую, – кажу я.

– Мені не важко.

– Мені нічого не потрібно.

Шукаю очима молоко.

– Можна мені молока?

– О, улун не п’ють із молоком.

– О.

Ну звісно ж. От я тупа.

– Тож, – починаю я, – про що ти хотіла мене попросити?

Та раптом мене дещо відволікає. Вбік-волікає, радше. Бет знімає накриття з підставки для тістечок, підіймає срібного баранчика, під яким ховалися чарівні солодощі. На підставці стоїть торт із пастельно-жовтим кремом і завитком із кедрових горішків. Горішки здаються підсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повітряний і легкий.

Бет бачить, що я обливаюся слиною.

– «Torta della nonna», – каже вона. – Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.

Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.

– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.

– О ні, – каже вона. – В мене дієта – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.

– Ммм, – кажу я.

Бет усміхається.

– Я ж казала.

Вона спостерігає за тим, як я жую.

Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.

– А можна мені ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…

З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?

– Алві, ти кришиш на килим.

Розділ сьомий

– Алві! Алві! З тобою все гаразд?

Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.

– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.

Я відсмикую її.

– Так.

Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.

Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.

– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.

Я вдивляюся в обличчя свого племінника.

– Все гаразд, просто…

Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.

З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

Вісім років минуло.

Це вона винна.

– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.

Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

– Хочеш потримати його?

– Що? Ні.

Мене охоплює паніка.

– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:

– Ма, ма, ма.

Здається, йому нормально.

Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.

– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.

– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.

– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.

Бет насуплюється.

Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?

– Ма, ма, ма.

Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.

– Ма, ма, ма, ма, ма.

* * *

– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.

– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?

– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.

– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.

– Умгу. І що ж це за компанія?

– Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.

– Ну конкуренти.

– Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.

Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.

– То тебе звільнили чи як?

– Звільнили? Та ні.

Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

– А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?

Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.

– Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.

Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.

– Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.

Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.

– Вони…. нормальні, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.

На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?

* * *

Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.

На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї, – не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.

– Mamma mia![42] Але тепер у нас дві Елізабетти! – каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.

О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).

Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.

– Non ci credo[43], та ви ж однакові! – каже леді.

Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?

– Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.

– Piacere[44], – каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.

Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.

– Ага, – кажу я.

У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

– Вона живе тут? – питаю я, коли Емілія йде.

– О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до дев’ятої вечора шість днів на тиждень.

– О, і все?

Як узагалі бідна Бет усе встигає?

– Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.

– Гмммм.

Дитина, колисання, годування… Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обов’язки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.

Я сьорбаю лимонад – прохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?

– Ти з нею англійською говориш? З Емілією? – питаю я.

– Так, – каже Бет.

– Італійську не вчиш?

Бет виразно дивиться на мене.

– Ні, а нащо?

Казала ж я вам, ледащо.

– Усі говорять англійською. В будь-якому разі… Я не збираюся лишатися тут назавжди…

Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.

– Справді? А чому? Що тут не так?

Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.

– О, та нічого. Думаю… ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.

Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.

Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.

Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.

– Стій, що ти робиш? – кричить Бет.

Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось…) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам прем’єр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.

Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.

– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.

Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.

– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.

– Можна. Я ж зрізав.

З цим не посперечаєшся.

– Амброджо розлютиться.

Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.

– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.

Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.

– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.

– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!

Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.

– Ходімо звідси, – нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. – Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.

– Звісно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь… чому вона насправді запросила мене.

Краще б я бійку подивилась.

Розділ восьмий

Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.

Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять п’ять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.

– Ми, можна сказати, друзі, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихає.

Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.

Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.

– Святий Боже!

– Подобається? – питає Бет.

Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна[47]: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.

– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.

– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаєш?

– О так.

Звісно. Ну як я могла забути?

– Вона спить? – питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.

З Етни в безхмарне небо випливає дим.

– Ні, але не хвилюйся.

Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.

– Італійці називають її Mongibello – «гарна гора», – каже вона.

– Я ж тобі казала, що це гора.

Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.

Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia… Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.

Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.

– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.

– Нічого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.

– Це не «нічого». Звідки він узявся? – дивлюсь їй у вічі.

– Впала з драбини в садку, – каже вона.

Ну, це брехня. Бет хитає головою.

– Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?

Змінює тему. А оце вже ні.

– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?

Промовляючи це, я й сама ні на мить не вірю в ці слова. Він занадто сексуальний, щоб бити жінок. Сумніваюся, що він п’є «Стеллу» чи носить старий жилет.

– Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.

Бет не заперечує його провини, але чому вона не сказала мені? Її хвилювання наростає.

– О Господи, та що таке? – нарешті питаю я. Для цієї розмови занадто спекотно. Я мрію про ванну льоду.

Нізвідки з’являється японка у футболці з «Геллоу Кітті» та наплічником, більшим, ніж вона сама, та вказує на свій айфон.

– Будь ласка?

Я дивлюся на Бет, але вона не рухається.

– Ну, якщо я мушу це зробити, – кажу я, встаючи.

Дівчина показує пальцями «V» й радісно всміхається в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що її голова не потрапляє в кадр, і на фото видно лише коліна й ступні – рожеві снікерси на платформі й білі плетені шкарпеточки. Я клацаю. Дівчина йде, я повертаюся на місце.

– Алві? – каже Бет.

Ну, гаразд, приїхали. Нехай викладає. Я дізнаюся, чому вона насправді мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не віддам їй нирку, хай не сподівається. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущені. Я роздивляюся веснянки на її носі й думаю, чи мої – такі самі. Напевне, так, але нікому не спадало на думку перевіряти…

– Мені потрібно, щоб завтра ти кілька годин побула мною. Ти зможеш?

– Що?

– Завтра після обіду. Мені потрібно, щоб ти помінялася зі мною місцями. Це ненадовго. Ніхто не дізнається. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.

Що за чорт?

То ось чому вона запросила мене сюди, чому її листи були такими відчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди… Вона просто неймовірна, моя сестричка.

– Як у школі, пам’ятаєш? Ми постійно мінялися місцями на уроках, і ніхто ніколи не помічав, – каже Бет.

– Але це було, коли ми були молодші, коли ми справді були однакові. Люди обов’язково помітять. Подивися на себе й на мене.

– Алві, ми ідентичні. Ідентичні. Розумієш? Я знаю, що нам не здається, що ми схожі, та всім іншим здається. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обіді та взяти з собою Ерні. Ми поміняємось одягом, зробимо однакові зачіски, але я піду.

Я звужую очі.

– Чому? Куди ти підеш? Що ти робитимеш? Нащо такі таємниці?

Моя сестра все спланувала…

– Будь ласка, будь ласка, не став мені запитань. Мені це дуже потрібно, Алві, дуже. Якби я могла тобі сказати, я б сказала. Ти б зрозуміла.

– То скажи мені, і я зрозумію.

Як вона сміє? Розбещена шмаркачка. Сподівається, що, коли вона наказуватиме мені: «Стрибай!» – я лише спитаю: «Як високо?» «Алві, роби те, Алві, роби це». Мої долоні стискаються в кулаки. Я відчуваю, як напружуються плечі.

– Ні! – Вона стрибком підіймається на ноги.

Мені здається, що вона зараз піде, але вона дивиться в небо й підвищує голос:

– Господи, Алві, благаю. Ти мені потрібна.

Її нижня губа починає тремтіти. Вона що, трясця її матері, справді збирається плакати?

Ми знову діти, які сперечаються й б’ються за іграшку, а Бет, хай їй грець, завжди отримує те, що хоче. Я рішуче налаштована не поступатись.

– Алві, будь ласка, ти мусиш це зробити.

Її великі зелені очі наповнюються слізьми.

– Ну для мене.

О, заради всього святого… Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть мені спокій? Якщо я це зроблю, вона буде мені винна. Я можу цим скористатись. Вона знає, що муситиме відплатити мені чимсь. Цікаво, що вона збирається робити. Грабувати банк? Розстріляти когось з автівки? Пограбувати бутік «Прада»? Ні, тільки не Бет. Вона занадто хороша дівчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до місцевої бібліотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.

Я дивлюся на ноги Бет.

– Босоніжки, – кажу я. – Я зроблю це, але я хочу босоніжки.

Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немає жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Він за дві секунди дізнається, що я – не вона.

– Які босоніжки? Ці?

Вона витягає ніжку й хитає нею з боку в бік. Ми дивимося на на її блискучі босоніжки на шпильці, що золотом мерехтять на її ступні. Вони наче дискотечні кулі під кайфом. Я люблю їх більше за саме життя.

– Ну звісно! – каже вона, підстрибуючи й усміхаючись. Вона обхоплює мою шию руками, лишає на щоці вологий цілунок.

– Але тільки завтра по обіді, – кажу я.

Вона винна мені. Чимало. Більше, ніж просто босоніжки. Хоча вони прекрасні.

– І трохи ввечері… всього лише кілька годин.

Вона кладе руку мені на плече, в її очах блищать сльози. Вона сумно всміхається.

– Дякую, Алві.

Вона знову любить мене.

Поки ми повертаємося назад у віллу, небо стає теракотовим. Бет наполягає на тому, щоб ми трималися за руки, так, ніби ми найкращі друзі назавжди. Але ми не друзі. З часів Оксфорда, відколи я переспала з Амброджо, ми не друзі. Це знаю я, це знає й вона. Вона вдає тому, що їй щось потрібно, потрібно те, що можу їй дати тільки я.

Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить мені? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?

Розділ дев’ятий

Я вихиляюся зі свого маленького балкончика, видихаючи, палячи цигарки одну за одною. Зараз вечір, і довкола вже не як у духовці, та я й досі почуваюся наче лобстер, якого варять живцем. Клята Бет, що за гру вона задумала? Узагалі-то вона не командний гравець. Узагалі-то вона грає нечесно. Бет завжди любила нетбол і хокей… усі ці нудні командні ігри з груповими обіймами й демонстративними «дай п’ять». Я була скоріше бігункою на довгі дистанції. Що далі, то краще. Геть від моєї родини. Геть від світу. Мені ніколи не подобалось об’єднувати зусилля, якщо тільки мене не змушували. В слові «команда» немає «я», зате є «нам», якщо добре придивитися. А в Алвіні Найтлі є особистість. Навіть дві.

Бет і Амброджо розмовляють на патіо. Мені не чути, що вони кажуть. Він щось шепоче їй на вушко, потім нахиляється й цілує її в губи. Вона куйовдить йому волосся на маківці й повертається у віллу. Вони таке самовдоволене подружжя. Я така щаслива, що не заміжня. Деякі шлюби тривають по шістдесят років. Хіба можна уявити щось гірше? Я ніколи не здатна була витримати хлопця більше ніж одну ніч.

Колись дуже давно… І вони жили довго й щасливо Та померли в один день. БРЕХНЯ!!!!!!

Бет вірить у казки. Закладаюся, вона дивиться порно на швидкій перемотці, щоб дізнатися, чи одружаться вони наприкінці. Я ж люблю дивитися порно в зворотній перемотці: тоді сперма втягується в члени, наче в пилосмоки. Це збіса прикольно.

Я спостерігаю за Амброджо, який ходить туди-сюди довкола басейну по безладно викладених каменях неправильної форми. Він жестикулює так, наче співрозмовник його бачить. Чи, може, він говорить через «ФейсТайм»? Я дивлюсь, як він палить цигарку за цигаркою, видихаючи білі хмаринки у вечірнє небо. Його тютюн пахне солодко. Він повертається, помічає, що я спостерігаю, й махає мені з усмішкою. Кого я намагаюсь обманути? Я б дуже хотіла бути його дружиною. Хотіла б народити від нього дитину. Кого хвилює, що він б’є жінок? Він Адоніс.

У мене любов до італійців (мій фаворит – Амброджо, хоча тепер Сальваторе впритул наблизився до другого місця. Я майже впевнена, що в Ченнінґа Тейтума є італійське коріння. Або німецьке… або індіанське… чи, може, валлійське). Напевне, це все через мову. Коли я чую італійські слова, в мене від збудження тремтять колінки. Послухайте лишень: «Figlio di puttana», солодко, як мед, правда ж? Означає «сучий син». «L’anima de li mortacci tua» – милозвучно! «Ти справді починаєш мене дратувати!» «Vaffanculo» – поезія Петрарки, які можуть бути сумніви? Означає «звали нафіг». Слухаєш лайку про проституток і бухло, а вона звучить наче вінок сонетів про кохання до прекрасної дами. А що означає «Ti prego, scopami in culo», вам краще й не знати… (Я вивчила італійські лайливі слова, переглядаючи італійське порно.)

Я гашу цигарку об металеву рейку балкона. Вона падає на підлогу, і я скидаю її вниз через край. Я повертаюся до спальні. Почуваюся не дуже, спека неймовірна. Прохолоду знайти неможливо. Я відчуваю, як моя кров бульбашиться й закипає, як запікається мозок, як шкварчать і підсмажуються внутрішні органи. Може, мені прийняти душ? Я беру косметику з валізи любительки «Луї Віттон» і прямую до своєї душової. Це одна з тих здоровенних вологих кімнат із тропічним душем. Блакитна мозаїка та начищене срібло. Яка разюча відмінність із ванною нечупар у Арчвеї – волосся в стоку, вкрита пліснявою стара фіранка для душу, затичка у вигляді авокадо, забитий злив.

Гель для душу – «Шанель № 5», і мені подобається вдихати запах троянд і жасмину, поки мене обіймає прохолода води, прояснює думки, лагідно гладить по спинці. Мммм, Амброджо… його пронизливий погляд, квадратна щелепа. Я не можу втриматися й починаю пестити себе; після того як ми зустрілися знову, в моїй голові народжуються непристойні думки. Сьогодні, коли ми їхали в «ламборґіні», мені здалося, що я теж йому подобаюсь. Я майже певна, що він фліртував. Мої пальці лоскочуть клітор, губи вологі й гладенькі, теплі й слизькі на дотик. Я глибоко вставляю два пальці, сильно тру клітор великим пальцем. Я відчуваю, як тиск наростає, наростає, відчуваю, як тепло підіймається все вище, сильніше, але ні. Цього не достатньо. Так я не зможу уявити Амброджо як слід.

Я прочиняю двері й повертаюся до спальні – на підлогу з мене скрапує вода. Я хапаю з сумочки містера Діка (батарейки я вже вставила) й біжу назад до ванної. Я приліпляю його ззаду, на рівні стегон, під прямим кутом до стіни. Зазвичай у моїй уяві виникає оголений Ченнінґ, але сьогодні це Амброджо: він стоїть ззаду, обхопивши мене за талію; його біцепси притискаються до моїх грудей, його сильні, широкі пальці масажують мій клітор, потужно, але ніжно, знов і знов. Він каже щось сексуальне італійською, як «cappuccino». Я ковзаю по вібратору, але це Амброджо штовхає мене ззаду, це від нього в мене мокро всередині, це від нього ноги тремтять і підгинаються. Я заплющую очі й відпливаю на хвилях райської насолоди. Оргазм досить сильний. Вода плюскотить і гуркотить навколо. Я ледве не впала й не скрутила в’язи.

* * *

З ким вона говорить? Я притискаю вухо до дверей Бет. Моя щока відчуває їхню гладкість і прохолоду. Фарба глянцева, біла.

– Будь ласка! Будь ласка! Ти мусиш це зробити.

Чому такі благальні інтонації? Що відбувається?

– Це буде завтра. Сальво, будь ласка. Час збігає, – каже Бет. Голос у неї пронизливий, гугнявий, вискливий. Він відлунюється в кімнаті.

Я спираюся на двері, але вони не зачинені, тож я провалююся в кімнату. Коли я падаю, Бет дивиться на мене – шокована, заскочена зненацька, хоче спопелити мене поглядом.

– Я перетелефоную.

Вона кладе слухавку.

– Алвіно, тебе стукати не вчили? – каже ущипливо Бет.

– Ні. Вибач. Я, ем, я… В тебе є дезодорант?

Вона закочує очі, крокує до ванної кімнати. Я оглядаю її гарну кімнату, сідаю на ліжко. Воно дуже високе, не те що мій матрац. Жорстке, але пружне. На простирадлі вишито метеликів.

– З ким ти говорила? По телефону, – гукаю до неї. Бет копирсається у своїй ванній кімнаті. Її телефон тут на ліжку, я могла б розблокувати його й подивитись. Можу проглянути історію її дзвінків. Я знаю її пін: 1996. Але я б не встигла.

– Ні з ким. І ні про що. А ти що, підслуховувала?

Вона висуває голову з дверей ванної.

– Та ні. Просто цікаво.

Я беру її телефон і кладу його на місце. Я не встигну.

– Взагалі-то… це була мама. Хочеш привітатись?

– Боже, ні.

– Я можу її набрати, – кричить вона з ванної.

– Ні, не треба. Все гаразд.

То не була наша мати, то був хтось на ім’я Сальво. Я добре її чула. То був Сальваторе?

Бет з’являється в кімнаті з балончиком гранатового антиперспіранту від «Дав». Кидає його в мене. Із силою.

– Тримай. Ні в чому собі не відмовляй, – каже вона.

Розділ десятий

Ну, ситуація безглузда.

Ми втрьох сидимо за столиком у найпафоснішому ресторані з усіх, що я бачила. Це не Каньє Вест із Пі Дідді замовили тарелю морепродуктів? А он той, за баром, що готує шоти зі Снуп Доґом, схожий на Дрейка. Я перебігаю очима з Бет на Амброджо й назад на Бет. Я намагаюсь усміхатись. Я почуваюся наче дитина, яку батьки взяли з собою тому, що няня не змогла прийти. Або як на найгіршому в житті інтерв’ю. У нашу тишу втручається офіціант.

– Buona sera, signori. – Він киває Амброджо. – Signore Caruso, sei troppo fortunato! Che belle donne! – Він усміхається мені та Бет. – Gemelle?[48] – запитує він.

– Sì, gemelle[49], – каже Амброджо, сексуально всміхаючись.

Офіціант шкіриться ще сильніше. Він передає мені меню, прочитати яке я не можу. Амброджо каже щось італійською, а офіціант сміється.

– Un vodka martini, per favore[50], – каже Амброджо.

Бет каже:

– «Цнотливу Мері», будь ласка.

– Certo, signora[51], – каже офіціант. Він дивиться на мене.

– А що це таке? – шепочу я Бет.

– Це як «Кривава Мері», але без горілки.

– Тобто просто томатний сік?

Бет киває.

– Я буду «Криваву Мері». Не можу ж я замовити просто горілку. Це було б дивно.

– Certo, signora.

Офіціант іде.

– Ну, хіба я не найщасливіший чоловік на світі, що сиджу тут із двома такими belle donne… – каже Амброджо, підморгуючи мені. Ніхто з нас не відповідає.

– Мила, ти сьогодні чудово виглядаєш, – шепоче він Бет.

Він прибирає з її щоки невидиме пасмо волосся, а потім ніжно цілує її, тримаючи її підборіддя, ах як бережно, в складеній човником долоні. Ніби мене взагалі тут немає. Ніби вони самі на своєму першому побаченні. Ніби в них медовий місяць. Ніби будь-якої миті вони можуть почати трахатись.

– Кгм, – голосно кашляю я та запалюю цигарку.

Вони повертаються й витріщаються на мене. Тиша просто вбивча, напруження таке відчутне, що йому можна було розрізати черево канцелярським ножем і спостерігати, як вона стікає кров’ю на білій накрохмаленій скатертині.

– Я знаю новий анекдот. Хочете, розповім? – питає Амброджо, відкидаючись на стільці та всміхаючись мені. Він раптом згадав, що я існую.

– Ні, нам і так добре, – каже Бет, ховаючись за своїм меню. Сука.

Я милуюся краєвидом, уникаючи зорового контакту. Ми знаходимося високо на скелястій терасі. Вода звідси виглядає нерухомою, наче ртуть або розплавлене срібло. Круїзний лайнер у бухті виблискує, наче коробка з коштовностями на тлі темного оксамиту. З боку моря дмухає легенький бриз, перебігає терасою, пестить мою шкіру.

Цей вечір був би дійсно романтичним, якби тут не було Бет.

Тераса закінчується стрімким прямовисним урвищем. Це чудове місце, щоб убити себе. Теракотові дахи, пальмові шатра й далеко-далеко внизу гальковий пляж. Фестони бухт, наче молоді місяці, мерехтять чарівними вогниками, все зменшуючись і зменшуючись, аж поки зовсім не зникають. А на відстані височіє Етна. Знову. На цьому острові вона всюдисуща. З полегкістю відзначаю, що вона не вивергається. Останні західні промені окреслюють її силует: чорнильні схили плавко спускаються вниз до води. Вона велична. Доісторична. У ній відчувається подих вічності. Щось піднесене й водночас збіса страшне.

Справді, якби не Бет, все це було б чудово.

У ресторані все біле: скатертини, фіранки, колони, стільці. Свічники, інкрустовані діамантами. Блискуче показне піаніно. Я роздивляюся стіл: серветки незайманої чистоти, кришталеві келихи. Я не хочу нічого торкатись; я щось забрудню чи поставлю пляму. Прибори сяють. Я беру в руки ніж – на ньому лишаються відбитки пальців. Миготіння білих свічок. Елегантні вази. Темно-рожеві герані – єдиний кольоровий акцент.

Якби ж тільки Бет відчепилась.

Я дивлюся на бар у кінці ресторану. Там усе мерехтить білизною, ніби зсередини снігової сфери. Білі шкіряні канапи. Вилощені кахлі. На полицях виструнчилися пляшки, що відбиваються в дзеркалах: кампарі, ґраппа, самбука, амаретто. З’являється офіціант із натертою срібною тацею, білий кухонний рушник перекинуто через руку. Можливо, це той самий, а можливо, інший: усі вони схожі. Щиро кажучи, я б із будь-ким із них переспала. Жодної різниці не було б. Стильні чорні штани, накрохмалені білі сорочки. Є щось таке в чоловіках із тацями напоїв… вони страшенно сексуальні. Він ставить на стіл дві склянки криваво-червоного соку зі стеблами селери й довгими чорними соломинками. Амброджо бере свою горілку з мартіні й відпиває. Я спостерігаю за тим, як рухається його кадик, коли він ковтає. Тепер я шкодую, що не замовила те саме.

Візьми себе в руки, Алві. Зберись. Ти ж начебто у відпустку приїхала. Ти маєш розважатися. Тільки поглянь, де ти. Це хороше місце. Добре, що ми хоч не сіамські.

– Пробачте, леді, – каже Амброджо, раптом встаючи. – Мені треба припудрити носика.

Це він про кокаїн? Чи він іде попісяти? Якщо про кокаїн, то я теж хочу.

Він проходить крізь залу ресторану. Всі обертаються й дивляться. Наче він якась супер-пупер знаменитість – Кріштіану Роналду чи там Девід Бекгем. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає за столами, за гостями, всипаними діамантами, за пишними укладками й бездоганними костюмами. Офіціанти з тарелями, повними спагеті. Тремтливе пальмове листя. В Амброджо шикарна спина й шикарна дупа. Як у Ченнінґа Тейтума.

– Алві, – каже Бет. У неї такий вигляд, наче вона збирається вичитати мені. – Припини думати про Оксфорд.

– Я й не думала.

Це справді несправедливо. Я, чесне слово, про це не думала.

– Гаразд, добре, тоді годі думати про Амброджо.

Я дивлюся на неї.

– Я думала про Ченнінґа Тейтума.

Ну типу.

– Ти знаєш, про що я.

– Я думатиму про те, про що хочу. Ти хто така, поліція думок, чи що? – Я запалюю ще одну цигарку. Бет пирскає сміхом. – Ми що, в 1984-му?

– Ні, – каже вона, поправляючи волосся. У неї прекрасне волосся. – Ми в найкращому в Таорміні ресторані, і я не хочу, щоб усе було так тупо.

– Воно й не тупо, – брешу я.

– Ти знаєш, як важко потрапити сюди?

– Ні. Розкажи мені. Що тобі довелося зробити? Продати душу? Встановити мир на Близькому Сході? Розібратися в теорії всього?

– Що? Ні, просто треба знати правильних людей.

– Ясно.

Отже… вона відсмоктала менеджеру.

Бет зітхає.

– Хоча б спробуй, гаразд? Ти не промовила ні слова, відколи ми виїхали з вілли. Я хочу, щоб ця вечеря була приємна.

– Що ти хочеш, щоб я сказала? Я милувалася краєвидом. Він дуже гарний.

– Чудово. Я рада, що тобі подобається.

– Мені подобається.

– Добре.

– Добре.

Я видихаю дим у бік моря й дивлюся на чайок.

– Слухай, – каже Бет, – просто припини думати про Амброджо. Він не той, ким ти його вважаєш. Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я…

У моєї сестри справжній талант добирати слушний момент; невже зараз час скидати цю атомну бомбу? Це не може бути правдою.

– Я тобі не вірю. Мабуть, він сказав тобі так, щоб ти відстала.

Ну або ж вона просто бреше мені в очі.

– Він сказав… він сказав…

– Що він сказав?

– Не має значення.

Бет підіймає брови.

– Ну, так він мені сказав. – Вона здвигає плечима.

Я відчуваю, як моє серцебиття прискорюється, а шлунок скручує. Мої долоні слизькі й блискучі від поту. Мені хочеться кричати. Мені хочеться скинути її з цієї клятої скелі. Та ніч була особливою. То все, що в мене було. Як вона сміє замахуватися на неї?

«Армані код блек». Ми обидві підіймаємо очі. До столика підходить Амброджо.

– Усе гаразд? – питає він, сідаючи поряд із Бет. Він розстеляє на колінах серветку. – Замовимо їжу? Помираю з голоду.

Я зиркаю на свою сестру.

– Підтримай розмову, – вимовляє вона самими губами.

Ну що, чорт забирай, я мушу сказати? «О, Амброджо, любий, добіса дивна історія: моя сестра щойно розповіла мені цікаву новину. Тієї ночі, вісім років тому, в Оксфорді, пам’ятаєш? Коли ми зустрілися вперше. Ті наші стосунки, що тривали одну ніч? Отож, виявляється, за словами Елізабет… як би це сказати? Ти думав, що я – це вона? Неймовірно, чи не так? Адже увесь цей час я вважала, що ти переспав зі мною тому, що хотів, тому що ти хотів мене. Мене! А не мою сестру! Уяви лишень! Але ти переплутав мене з моєю близнючкою. Запросто, як два пальці! Не хвилюйся. Ти напився, трахнув мене, я завагітніла й весь цей час… ти думав, що я – це Бет».

– Чемну розмову, – ворушить губами Бет.

Я сьорбаю коктейль, поки він не закінчується, витираю рота тильним боком долоні – моя фіолетова помада розмазується по шкірі. Виглядає як синець.

– Тож, – кажу я, повертаючись до Амброджо, – чим саме ти займаєшся? Ну, знаєш, заробляєш на життя. Щось у сфері мистецтва?

Бет хитає головою й дивиться в підлогу. Під столом вона б’є мене по нозі. Боляче.

– Ай! – кажу я. – Що не так?

Амброджо насуплюється й роблено всміхається.

– Так, – каже він, прокашлюючись. – Я арт-дилер. Купую та продаю предмети мистецтва в усьому світі. Це справді не дуже цікаво, – сміється він.

Я дивлюсь, як він складає серветку пташкою й розгортає знов. Тиша просто нестерпна. Він повертається до Бет.

– Люба, ти хочеш щось конкретне чи мені просто замовити на всіх?

Бет і досі насуплена.

– То ти арт-дилер? – кажу я. – Звучить дуже цікаво.

– Так, – погоджується він.

Я киваю й усміхаюся, спонукаючи його продовжувати. Це називається чемна розмова.

– Інколи… люди… ну, знаєш, вони помирають. І часом… в цих людей… є предмети мистецтва. Щось таке, що інші люди хочуть купити. А я просто посередник, – каже він, здвигаючи плечима.

Тему закрито. Розмову закрито. Бет видихнула з полегшенням.

Перша закуска – рrosciutto e melone[52]. З динь вирізано мініатюрні гондоли, на яких млосно спочивають шматочки пармської шинки. Від самого лише вигляду рот наповнюється слиною – соковито, солодко, неперевершено. Наступним було tuna carpaccio[53] – скибочки тунця глибокого рожевого кольору, тонші за рисовий папір, розкладені віялом на тарілці. Шматочки побризкані лимонним соком та оливковою олією першого відтиску й прикрашені петрушкою та мініатюрними помідорами. Шматочки soppressata di polpo[54] гарніші за пелюстки квіток. Мацальця восьминога вигинаються, наче корали. Білі, рожеві на кінчиках, пахнуть морем. Їстівні блакитно-фіолетові квіти. Spaghetti alle vongole[55] пахнуть неперевершено; біле вино, часник, мідії, томати. Аромат запаморочливий, яскравий, дихати не надихатися. Лобстери, норвезьки омари, риба-меч, краби. Потім, на десерт, дірчасте semifreddo[56], збризнуте солоним карамельним соусом із шоколадними cердечками та посипкою зі справжнього золота.

Нічого з цього я не їла. У мене не було апетиту.

* * *

Захолодно для того, щоб спати. Я кручусь і корчусь. Верчусь і вихиляюсь. Стукочу зубами й тремчу. Моя голова – заплутаний клубок неврозів. Мої ноги – крига. «Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я». Як можна було таке сказати? А що, як це правда? Я скидаю ковдру й сідаю на ліжку. Вмикаю світло. Дивлюся на кондиціонер, насуплююсь, і моє заніміле холодне обличчя розколює зморшка. Чому тут має бути або арктичний холод, або задуха? Хіба не існує якогось проміжного варіанту? Я тицяю по кнопках на пульті, щоб вимкнути кондиціонування, але чи то батарейки сіли, чи то я задалеко від пристрою. Я підстрибую й крокую до нього, гамселячи по всіх кнопках, поки маленька зелена лампочка не згасає. Лопаті спиняються, і потік холодного повітря припиняє кружляти кімнатою. Нарешті. Так краще. Можливо, тепер я зможу заснути?

Отоді я його й чую – крик, від якого холоне серце. Звук, ніби хтось кішку білує. Я зупиняюся, наче вмурована. Це Бет? Що за чорт? Я кидаюся до дверей спальні й прочиняю їх зовсім трішечки, щоб утворилася малесенька щілинка. Я виглядаю в коридор. Там темно. Нічого не відбувається. Раптом я знову чую його. Крик. А потім плач. Схоже на Бет. Її скиглення я б скрізь упізнала. Схлипування стає голоснішим, несамовитішим, глибшим. Усі мої м’язи напружуються. Усе це дуже кепсько. По першій ночі.

Я повертаюся в ліжко й ховаю голову під подушку. Затискаю вуха пальцями. Чого, в біса, вона не стуляє пельку? Я досі чую, як вона вищить. Звук проходить крізь плоть, і кістки, і пір’я подушки. Заповзає хробаком у мозок. Що, як він її б’є? Молотить її? Просто зараз? Люди кричать, далеко, незрозуміло. Я не чую, що говорять ті голоси, але я певна, що то моя сестра й Амброджо. Ще крик. Ще плач. Мені доведеться встати.

Я вже рушаю туди, коли раптом розумію, що гола. Я люблю спати оголеною, як Мерилін Монро. Але це незручно у випадку пожежної тривоги. Я підбігаю до валізи й витягаю пару трусиків, копирсаюся в одязі, поки не знаходжу стару футболку. Натягаю її. Навпаки. Я висовую голову за двері й оглядаю коридор ліворуч і праворуч. Нічого. Раптом стало тихо. Може, це витівки моєї уяви? Можливо, вона мертва! Але знову скрик. О Боже! Він просто зараз її б’є, абощо? Я бачила синці. Мені знадобиться зброя. Я повертаюся до спальні й роззираюся довкола. Якщо він напав на мою близнючку, я мушу зупинити його. Я теж йому заїду! Я зроблю це. От подивитесь! Може, вона й заноза в дупі, та вона моя кровиночка. Я не хочу, щоб він її вбив. Принаймні не сьогодні вночі.

Я шукаю в сумці швейцарський ніж, але не можу знайти. Біля решітки каміна стоїть залізна кочерга. Візьму її. Я хапаю кочергу: вона важкенька, довга, чорна, закручена. Бездоганно. Я вагаюсь. Притискаю вухо до дверей. Затамовую дух. Ось воно, знову! Крик! Такий, ніби когось убивають.

Я протискаюсь у двері й крадуся коридором, замірившись кочергою над головою, ступаючи босоніж по м’якому килиму, відкидаючи на стіну страшелезну тінь. Тут стільки спалень, як у готелі. То в які ж двері заходити? Іду на звук. З кожним кроком крик стає голоснішим і голоснішим. Навшпиньки, по сантиметру, наближаюся до кімнати Бет. Серце бухає, очі широко відкриті. Що тут відбувається? Кочерга тремтить у мене в руках, коли двері різко прочиняються. З них виходить Амброджо. Скуйовджене волосся. Голі груди. Тіло олімпійського плавця. На ньому лише піжамні штани. Я відступаю на крок назад, у темряву. Краще б мені під землю провалитись. Краще б я лишилася в ліжку.

– О, привіт, Алві, я тебе не помітив. – Він оглядає мене з голови до п’ят і насуплюється.

– Привіт, Амброджо, – кажу я невимушено. – Куди ти йдеш?

– За бутербродом. Твоя сестра заснула з малим. Сподіваюся, ми тебе не розбудили? Він часом голосно вередує.

– Ні. Ні, все гаразд. Я не спала.

Западає тиша, і я думаю, чи не бреше він. Очима шукаю на його руках сліди крові. Їх немає.

– Ну, добраніч, – нарешті каже він. – Солодких снів. Побачимося вранці.

Він іде в протилежний бік коридору, коли раптом зупиняється.

– Тобі допомогти з цією кочергою?

Я дивлюся на «зброю» в своїх руках. Раптом це здається смішним. Що я збиралася нею робити? Я тримаю її за спиною.

– О ні, все гаразд. Я збиралася розвести в кімнаті вогонь, але замість цього просто вимкнула кондиціонер.

Він дивиться на мене так, ніби я зморозила нісенітницю.

– Мені було трохи холодно.

Коли Амброджо йде, я чекаю й дослухаюсь. Я чую власне дихання. У кімнаті Бет усе тихо. Тонка лінія світла, що облямомувала двері, зникла. Я приглушую позіх і тру очі. Хай там що. Думаю, то могла кричати дитина. Повертаюся в ліжко.

День третій. Лють

Часом я так злюся, що можу пробити діру в дзеркалі.

@Алвінанайтлі69

Розділ одинадцятий

Це Бет винна, що я ніколи не отримувала подарунків на Різдво. Я виросла, вважаючи, що Санта Клаус мене ненавидить. Щороку я писала йому листа й відправляла його до Лапландії, як і всі інші маленькі хлопчики й дівчатка. Щороку, коли Санта не приходив, мама повторювала одну й ту саму фразу: «Можливо, якби ти не поводилася так погано, не намагалася вбити собаку/підпалити школу/вдарити директора по сім’яних залозах, він і приніс би тобі подарунки? Подивися на подаруночки, які отримала Бет. Вона цілий рік поводилась як золота дитина». Бет. Бет. Маленька мамина принцеса. Завжди золота дитиночка. Нащо їй бути такою ідеальною? Тільки для того, щоб я видавалася гіршою.

Щороку повторювалося одне й те саме. Напередодні Різдва я не спала всю ніч. Я витріщалася в стелю, чекала, сподівалася, боялася дихати, щоб не пропустити цокання оленячих копит по даху, дзенькіт бубонців на санчатах, важкі кроки чорних чобіт. З першими променями сонця я бігла вниз і бачила купу подарунків, складених під ялинкою. Каскади, потоки розкішних червоних стрічок. Зелений і золотий папір виблискує та шурхотить. Над каміном висить одна шкарпетка, догори наповнена карамельними паличками. Я сиджу й спостерігаю за тим, як моя сестра розпаковує подарунки, година за годиною: закипаю, шкварчу, потайки планую, що зроблю з Санта Клаусом, якщо колись зустрінуся з ним. Поки Бет відкривала «Моїх маленьких поні» – сяйвооких поні зі штучними діамантами в очах чи поні, в яких відростала гривка, – або обіймала чергового ведмедика «КерБеар», я обмірковувала солодку помсту. Може, повибиваю йому очі олівцем? Свій я про всяк випадок нагострила. Я могла б використати свій компас, щоб перерізати йому горло. Та його пишна борода може завадити. Втім, завжди лишається щуряча отрута, яку мама тримала під мийкою і якої нам не можна було чіпати. Я могла б заманити його чашкою какао, він ковтне і склеїть ласти. Уявляю, як він корчиться на килимі біля каміна: пухнастий помпон на шапці тремтить, блискучі чорні чоботи теліпаються в повітрі. Він катався би по підлозі у своєму малиновому кожушку, блював, задихався, сходив піною з рота. Навіть це було б надто поблажливо до нього. Довбень.

Потім якось у грудні ми пішли з мамою та сестрою в торгівельний центр. Діти співали різдвяні колядки: «Дзвоники дзвенять» і «Ми – троє царів». Довкола височіли ялинки в призолоті та свічках. У повітрі витав запах кориці. Мама з Бет трималися за руки, а я пленталася позаду. «Отже, Алві, запам’ятай, поводься добре! Я не хочу, щоб ти влаштувала чергову сцену». Мама ніколи не брала мене з собою, щоб я раптом не змусила її ніяковіти. Я не розуміла, нащо вся ця метушня.

Ми звернули за ріг, а там був він: я побачила товстого червоного покидька й побігла! Я неслася з криком, божевільнішим за голосіння банші, продираючись крізь натовп до його запрудженого ельфами гроту, збиваючи пенопластові сніжинки на своєму шляху. Я застрибнула на Санту, зриваючи його бороду, впиваючись кігтями в його веснянкувате обличчя. Я досі пам’ятаю, як смерділо його дихання – зіпсованими пиріжками й кислим віскі. Санта волав: «Заберіть її від мене!» З надлюдською силою я била його по гомілках до болю в ногах, поки мама не відчепила мене від нього.

Це спрацювало. Після цього недоумок завжди наповнював і мою шкарпетку. Зазвичай книжками із саморозвитку й фітнес-дисками, та все ж то було краще, ніж нічого. Озираючись назад, я розумію, що то була мама.

* * *

Середа, 26 серпня, 2015 року, 11-та ранку. Таорміна, Сицилія

Я відчиняю двері й заходжу до кімнати, тихенько причинивши їх за собою. Кімната Бет схожа на будуар Коко Шанель у Парижі 1920-х років: оформлена в кольорах «мертва троянда», кремовому й золотому. Я проходжу через кімнату по м’якому килиму, пробігаю рукою по простирадлу: прохолодний гладенький шовк. Повітря пахне ваніллю, працює клімат-контроль. На камінній полиці горить свічка «Чжо Малоун», віск скрапує на срібну тарелю. На тлі грає Моцарт, наче в гримерній або в дизайнерському магазині. Я шукаю очима колонки, але не знаходжу.

Бет поїхала в Таорміну по дрібні покупки. Ерні бавиться в дитячій з Емілією. Я не знаю, де Амброджо, десь зі своїми приятелями, абощо. Мені не слід було приходити сюди, але я не втрималась. «Я можу встояти перед будь-чим, окрім спокуси». Хто це сказав? Я підходжу до туалетного столика Бет – старовинного, з червоного дерева. На ньому – коробочки з прикрасами, ніби вежі малесеньких подарунків, загорнутих у бірюзовий, як у «Тіффані», в ніжно-рожевий, у криваво-червоний. Кажуть, хоч маленьке, та важкеньке? Ні, не чула. Обираю найбільшу коробку на столі. Червоний оксамит на дотик схожий на вушка спанієля. Це коробка у формі серця, важка, важча, ніж я очікувала. Я хочу зазирнути всередину. Я озираюся й дивлюся через плече на двері. Я зачинила їх за собою. Нікого немає. Я зустрічаюся з собою поглядом у дзеркалі, підхльоскуючи себе. «Ну ж бо, Алві, ти цього хочеш».

Я кусаю губу, гойдаючись на хвилях передчуття, й підіймаю кришку. Діаманти завбільшки з планету зачаровують мене. Можливо, я перегнула: завбільшки з метеорити чи комети. В будь-якому разі вони збіса великі. Зуб даю, що вони справжні. О Боже мій, та ви тільки погляньте на них. Я б убила за такі цяцьки. Я не можу поворухнутись. Не можу дихати. Тільки милуватись. Вони мене гіпнотизують. Я їх хочу. Вони потрібні мені. Я хочу, щоб вони були мої. Кольє з одинадцяти діамантів, від найменшого до найбільшого, в білому золоті. Той, що посередині, має форму яйця. У мене чешуться руки торкнутися до них, мені хочеться погладити діаманти, приміряти їх. Руки самі тягнуться до коробки й беруть прикрасу з сатинової підкладки. Кольє важке, наче заряджена рушниця з кулями замість діамантів. Я дозволяю йому вільно спадати, звисати між моїми пальцями й дивлюся, як воно мерехтить у миготливому світлі. Я думаю про королівську скарбницю в Тауері. Коли мені вдається відірвати очі від діамантів, я переводжу їх на двері.

Що, як хтось зайде? А й байдуже. Начхати. Я його приміряю.

Я збираю волосся й перекидаю його на плече. Моїм плечам у відображенні, здається, чогось не вистачає. Вони голі. Надто білі. Я підношу кольє і тремтливими пальцями прикладаю його до шкіри. Воно здається сюрреалістичним. Казковим. Нереальним. Я почуваюся наче клята принцеса. Я розстібаю застібку, знову з’єдную краї ззаду на шиї. Намагаюся застебнути, але мої пальці ніби не досить вправні для нього. Я кручу так і так, але нічого не виходить.

– Дозволь мені, – долинає ззаду чоловічий голос.

Амброджо! Як, у біса, він сюди потрапив?

– Ні, не треба, – кажу я, намагаючись зняти кольє, але Амброджо клацає застібкою в мене на шиї.

– Тільки погляньте, – каже він, стоячи поряд зі мною перед дзеркалом. – Вони тобі дуже личать, Алві. Molto bella[57].

Діаманти облямовують мою шию, а мені хочеться зблювати. Хочеться зірвати їх і жбурнути на підлогу спальні. Він усміхається. Я повертаюся до нього обличчям, намагаючись не дивитися в очі, роздивляючись його туфлі. У нього, до речі, прекрасні туфлі: дорогі на вигляд дизайнерські броги з м’якої італійської шкіри. Він простягає руку до мого обличчя та прибирає пасмо волосся мені за вухо, мабуть, щоб краще роздивитися діаманти. Я відчуваю тепло його пальців на щоці. Закриваю груди руками.

– Ти гарна.

– О!

Я дивлюся йому в очі, а потім знову вниз. Я впевнена, він бачить, яка я знічена. Нащо йому було заходити саме в цю мить? Чому моє серце б’ється так швидко? Тепер він стоїть трохи ближче до мене. Я відчуваю, як він пахне, чую запах кави в його диханні. На якусь божевільну мить мені здається, що зараз він мене поцілує. Я завмерла, ані м’яз не ворухнеться. Не можу повірити, що я знаходжуся тут, у спальні Амброджо. Не можу повірити в те, що він щойно сказав.

– Привіт усім, – каже Бет, заходячи до кімнати. Ділова.

– О, я якраз збирався йти, – каже Амброджо.

Він усміхається мені й розвертається, щоб піти. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає в дверному отворі. Він зачиняє двері. Звідки, чорт забирай, вона взялася? Підкралася до нас, наче кішка на полюванні.

– Я думала, ти пішла, – кажу я, тягнучись до кольє. «Краще в заповіті відпиши це мені», – додаю про себе.

– Так я й пішла, – тихо, майже пошепки каже Бет собі під ніс, – але потім мені захотілося повернутися й побачити тебе.

– Та ну.

– Переконатися, що ти готова до вечора.

– Умгу.

– Що ти не передумала.

Нарешті замочок клацає та розстібається. Я знімаю кольє та передаю його Бет. Я помічаю, що її руки трохи тремтять. У її темно-зелених очах мовчазний розпач.

– Усе нормально, – кажу я. – Хай там що. Усе гаразд.

Що скоріше це закінчиться, то краще. А потім я заберу босоніжки й поїду додому, де б він не був. Я більше ніколи, ніколи не хочу її бачити.

Розділ дванадцятий

– А ти не можеш принаймні сказати мені, куди йдеш?

– Я не можу, Алвіно, пробач, – каже вона.

– Якщо ти мені не скажеш, я цього не робитиму.

Вона дивиться на мене, а потім на босоніжки. Я дивлюся на босоніжки. Вона знає, як я їх хочу. Я зітхаю. Я лише хочу, щоб вона відчепилася, викинути її з голови, зі свого життя, й цього разу назавжди. Нащо я взагалі сюди припхалась? Забираю босоніжки й звалюю геть.

Ми сперечаємося в кімнаті Бет, перевдягаємося для нашого перевтілення. Я почуваюся так, ніби ми повернулися до нашої старої кімнати в маминому будинку. Бет наполягає на тому, що верхній ярус ліжка має належати їй, забирає собі найбільший шматок фруктового пирога, віднімає диск О’Ніла «Поголос». «Якщо ти не віддаси його мені, я розкажу мамі, що ти зробила з ховрашком/білкою/моєю лялькою. Алві, зроби це. Алві, зроби те. Начисть мені туфлі». Круть і Верть. Дует «Джедворд».

Ми стоїмо поряд перед дзеркалом на повний зріст. Одна очевидна відмінність виказує нас.

– Тобі потрібна засмага, – каже Бет. – Ходімо.

Вона підштовхує мене, роздягнуту до білизни, до своєї ванної кімнати. Копирсається в шафках із косметикою та витягає пляшечку миттєвої засмаги «Сен-Тропе». Коли вона намащує мої руки, ноги, груди й спину прохолодною бридкою рідиною, я тремчу. Вона пахне печивом і видається занадто темною.

– Ти колись робила воскову депіляцію? – питає вона.

– Твій план не спрацює.

Я дивлюсь, як Бет роздягається та вішає свій одяг. Її післяпологовий животик трохи труситься, як і мій, у нас обох три чи п’ять зайвих сантиметрів жиру на талії. Свої вона, певне, видалить вакуумом. Якби ж і я могла собі це дозволити! Та я просто продовжуватиму їсти печиво, й пончики, й солону карамель із потрійним шоколадом, і брауні з беконом, поки не задихнуся у власних складках на животі й моє тіло не поглине мене, наче желеподібний рожевий прибулець. Неперевершена перспектива. Та все ж краще так, ніж пілатес.

Бет одягається в маленьку чорну сукню, в якій я була вчора. На ній вона сидить краще. Вона обкручується, щоб я допомогла їй із блискавкою. Вона проповзає по засмаглих плечах до шиї, білою під волоссям, куди не дісталися сонячні промені. Я роздивляюся тоненький пушок на її шкірі. Із цього ракурсу вона така вразлива.

– Але це, власне, несправедливо. Ти просиш мене побути тобою, але не кажеш, куди йдеш, – кажу я.

– Це ненадовго. – Вона знову повертається й дивиться мені у вічі. – Досить запитань, гаразд? – каже вона.

На руці Бет іще один синець, на тому ж самому місці. Зеленувато-блакитно-фіолетовий. Не розумію, як я вчора його не помітила. Можливо, це новий?

– Це якось пов’язано з твоїми синцями? – питаю я. Звісно, це не Амброджо. Він же принц на білому коні.

Вона вдає, що не чула мене, й зникає за дверима. Я біжу за нею, наче Аліса за Білим Кроликом. Ми опиняємося в кімнаті, наповненій сотнями суконь, розвішаних за кольорами. Я вперше бачу таку гарну кімнату-гардероб, що ахаю. На стінах і десятках шухляд висять полароїдні фотографії всіх її вбрань. Моя сестра – Шер із «Нетямущих». Я згадую свою кімнату й нечупар з Арчвею. Мій одяг зберігався в мішечках із пральні самообслуговування чи валявся купами на підлозі.

– Просто вдягни цю сукню.

Вона кидає сукенку мені в обличчя: фіолетовий шифон, відрізна по талії, пишна спідниця – річ, яку б я не вдягла, навіть якби мені заплатили. Чому я дозволила вмовити себе?

– Серйозно? – питаю я, кривлячись. Я не можу цього вдягнути. Можливо, Бет це й личить, але я виглядатиму наче чотитирирічна дитина, що йде до церкви.

– Серйозно, – каже Бет.

Дивлюся на ярличок на сукні.

– Який це розмір? – питаю я, намагаючись викрутитися…

– Тридцять восьмий, – каже вона. – Не хвилюйся, розмір той що треба, він у нас однаковий.

Я зітхаю. Натягаю сукню, просуваючи руки крізь шари спіднички, розмахуючи руками так, ніби я тону в тюлі.

– Чорт забирай, ти могла б принаймні пояснити мені, в чому річ. І звідки синці. Ти так і не відповіла мені.

Бет закочує очі.

– Відповіла. Я сказала тобі вчора, пам’ятаєш? Я впала з драбини в садку.

– Двічі?

– Двічі? Тобто?

– Ну, з’явився новий синець, – тицяю її в руку. – Вчора його не було.

– Ай! – каже вона, відсмикуючи руку. – Не кажи дурниць. Я впала лише раз.

Вона тре руку там, де я штрикнула її, зиркає на мене.

– Ну, ми обидві знаємо, що це дурня.

Я бачу, коли вона бреше. Вона це робить не надто майстерно.

– Я все чула минулої ночі. Ти плакала, – кажу я.

– Облишмо це, добре?

Бет відвертається. Знаходить рідину для зняття лаку в шухляді туалетного столика. Передає мені пляшечку й ватний диск. Думаю, нічого вона мені не скаже. Можливо, вона і справді впала з драбини? Збирала органічний кумкват абощо. Вона хотіла зробити безцукровий джем із кумквату й кіноа. Можливо, коли ми говорили в амфітеатрі, цей синець уже був, а в мене просто параноя. Можливо, то плакав Ерні.

– У тебе є ем… зелений? – питає вона, злякано дивлячись на мої нігті. Бет ніколи не покривала свої жодним лаком, окрім ніжно-рожевого. У неї буде серцевий напад.

– Ага, зараз, – кажу я, дістаючи свою сумочку. Видобуваю лак для нігтів і кидаю їй.

– Ти зробиш це для мене, Алві? Сама я не зможу… – каже Бет.

– Ні, роби сама, краще, якщо буде недолуго. Ближче до оригіналу, – кажу я.

Бет бере в руки лак так, ніби він кусається.

– То чому ти плакала? – не вгаваю я.

– Плакала? Коли плакала?

– Минулої ночі, – кажу я.

– То Ерні плакав. В нього, мабуть, кольки.

– Кольки?

Ага, звісно. Було більше схоже на те, що когось катують.

Я стираю лак ватним диском, поки не лишається ані сліду неоново-зеленого. Ніздрі наповнює їдкий запах безацетонової рідини дня зняття лаку, збагаченої вітаміном Е. Потім ми сидимо й дивимося, як сохне лак Бет. Це майже як спостерігати за тим, як сохне фарба, тільки ще нудніше, тому що тут Бет.

– Цікавий колір, – каже вона, перебираючи пальчиками. – Тепер давай зробимо однакові зачіски, – каже вона, вичавлюючи з себе усмішку.

Бет стоїть перед дзеркалом із феном та плойкою. Я дивлюсь, як вона чаклує зі своїм волоссям, висушуючи і вкладаючи його в стилі «Барбіз Малібу». Білі кучері стікають по спині каскадом великих хвиль. Щоб досягти такого балансу сексуальності й художнього безладу, потрібні години догляду й дні лікувальних процедур у найкращих салонах. Я думаю про свої масні патла й відрослі на 10 сантиметрів корені.

– Нічого не вийде, – кажу я. – Моє волосся в жахливому стані.

Бет припиняє робити те, що робить, і насуплюється. Я розплітаю волосся, і воно падає мені на плечі. Вона роздивляється мої мишачі хвостики, вони кволо теліпаються між її наманікюреними нігтиками.

– У тебе посічені кінчики, – каже вона, жахаючись. – Зателефоную своєму стилісту. Можливо, вона зможе заїхати й усе виправити.

У Бет є відповіді на всі запитання.

Вона дістає з сумки мобільник і тицяє по дисплею. Я роздивляюся батарею парфумів та скляночок на її туалетному столику. Оце й є справжня Країна див: «Випий мене». «З’їж мене». «Натри мною оголене тіло». Пляшечки схожі на мініатюрні витвори мистецтва, маленькі скульптури з порцеляни й скла. Я розмірковую про те, яку ж таку алхімію бесмертя в них розлито, і згадую про напівпорожню пляшку «Клін енд клір», яку лишила на мийці в нечупарній квартирі. Чудово, тепер мене, мабуть, обсипе. Закладаюсь, у Бет не буває прищів.

– Не пощастило, – долинає голос із-за спини. – У неї запис до четверга. Треба вигадати щось інше.

Успіх. Можливо, тепер Бет передумає? У нас нічого не вийде.

Бет висуває шухляду комода з червоного дерева й порпається в білизні: рожевий шовк, стрази, вигадливе мереживо, сліпучо-білий. Там навіть є пара білих пухнастих наручників із ярличком, які, певно, ніколи не використовували: глузливий подарунок із дівич-вікенда в Пуерто-Банусі? Цікаво, чи змусили вони її повісити на себе табличку з блискучою «У»[58] й пити «Пінья коладу» з трубочок у вигляді пеніса? Я б це влаштувала, якби мене запросили. Певно, тому мене й не запросили.

– Знайшла! – кричить вона, дістаючи бюстгальтер із суперпідтримкою. – Мій диво-ліфчик: вдягни його, і ніхто не дивитиметься на твоє волосся.

Я розумію логіку. Виборсуюся з сукні та вдягаю ліфчик. Уперше в житті в мене є западинка між грудьми. Виглядає до дідька приголомшливо. Я почуваюся так, ніби могла б танцювати на сцені за гроші, розкачати «Мулен руж» чи «Крейзі горс». Мої очі вилітають з орбіт і котяться по підлозі. Мені шкода Амброджо.

– А як щодо Амброджо? – питаю я, витріщаючись у дзеркало на свої груди.

– Не думаєш, що він щось помітить?

Це він точно помітить.

– Ось тобі гумка для волосся й щітка. – Вона передає мені фен. – Зав’яжи ось так…

Вона збирає моє волосся в кінський хвіст, потім закручує хвіст гулькою довкола гумки. Вона тягне мене за волосся, смикає, видирає його.

– Ау! Відстань! Сама впораюся, – кажу я, відсуваючись убік.

Я тягну фен на свій бік дзеркала. Було б так легко задушити її дротом. Я могла б окрутити його їй навколо шиї та прикінчити її не більш як за дві хвилини. Може, так і варто вчинити? Бет вкладає волосся так само, як я. Коли воно зібране отак, відрослих коренів не видно. Воно і справді виглядає так само, як волосся Бет.

– Чекай, – каже вона. – Я не закінчила.

Вона витискає кульку «Крем де ля мер» і втирає в моє обличчя та шию. Наносить базу «Діор» мініатюрним спонжем. Потім величезною щіткою пудрить мене пудрою від «Шанель». Вираз її обличчя свідчить про граничну зосередженість. Нелегке то, напевне, завдання.

– Нанеси на обличчя й декольте, – каже Бет, передаючи мені порошок. Думаю, це «цицьки» по-французьки. Вона розтушовує бронзові тіні для повік і дістає туш для збільшення об’єму марки «Бенефіт» із серії «Вони справжні», кольору «Чорніше чорного». Так, ніби просто чорного було б недостатньо. Коли вона штрикає мої очі щіточкою, вони сльозяться. Вона бере тюбик блиску «Джусі тьюб» і витискає на мої розкриті губи. Він пахне нудотно-солодко, смакує як карамель.

Потім Бет знаходить пляшечку парфумів, прикрашену маленьким срібним бантиком: «Міс Діор шері».

– Бери, – наказує вона, передаючи пляшечку мені. – Але не налягай. Це моя остання пляшечка, їх не випускають з 2011-го.

Я пшикаю парфуми собі на шию – пачулі та апельсин. Хай йому, тепер я навіть пахну як Бет.

– І це, – каже вона, знімаючи свого годинника («Мазер оф перл» від «Омеґа ледіметік») та свою приголомшливу, подаровану на заручини каблучку. Ціна каменя, мабуть, вища за ВВП країни, що розвивається. Вона мені личить. Чорт мене забирай, я її хочу.

– І це, Амброджо замовив їх, коли я народила Ернесто.

Вона дає мені пару діамантових сережок. Останній штрих.

Сережки у формі крапельок виглядають дуже дорого. Якщо продати їх, я б могла купити квартиру в Арчвеї. Я не хочу знати, що Бет зробить зі мною, якщо я загублю одну з них. Вона дивиться, як я їх одягаю.

Я знову натягаю сукню, і ми стоїмо, знову, поруч перед дзеркалом. Цього разу я виглядаю як Бет, а Бет виглядає як я. Трансформацію завершено. Навіть я спателичена. Я підіймаю руку й махаю нею, щоб пересвідчитися, що це точно я. Мабуть, все це відбувається насправді. Все це дійсно відбувається. О Господи, як вона дратує мене. Принаймні це всього лише на кілька годин…

– Твоя сумочка, – каже вона збуджено, скоріше знервовано, ніж бадьоро. Вказує на наші сумочки на ліжку. Чому я почуваюся маріонеткою? Бет – моя лялькарка. Моє життя розгортається переді мною, ніби я виступаю на сцені, а мої кінцівки прив’язані до невидимих ниток.

– Бет, – починаю я, знаючи ще до того, як розтулила рота, що мої вмовляння марні. – Думаю, це погана ідея.

– Алві, – відрізає вона, і її очі проштрикують мене голками. – Дозволь мені приймати рішення, добре? Ми обидві знаємо, чий список досягнень довший…

– І що, в біса, ти хочеш цим сказати? – питаю я, хоч і без того чудово розумію. Подивися на мене й на себе. Подивись, яка я багата, щаслива й успішна. А потім поглянь, яке гівняне життя в тебе, з якого боку не подивись. СУКА! СУКА! СУКА! В мене тремтять руки. Я могла б штурхнути її, дати їй ляпаса чи викинути з вікна. Якщо розбити це дзеркало, можна було б перерізати їй горло одним скельцем. Я намагаюся себе стримати. Зазвичай мені це вдається.

– О, та нічого, – відгавкується вона.

Я стискаю щелепи.

Бет висипає вміст сумочки на ліжко – гаманець «Малберрі» з найм’якішої персикової шкіри, пару великих сонячних окулярів від «Ґуччі» й ще один карамельний «Джусі тьюб». Я беру велику гарну сумку від «Ерме» й погладжую її. Віддаю Бет мій побитий життям гаманець «Прімарк», пачку «Мальборо» й вишневий «Чепстік». Вона помічає мою фірмову фіолетову помаду на дні сумочки. Це нею я нафарбувалася, коли Амброджо мене зустрічав.

– Оооо, можна мені взяти її?

Я даю їй помаду. Вона викручує її, прибирає з кінчика ворсинки й крихти.

– У тебе не було, ну типу ранок під час застуди або чогось такого? – питає вона, роздивляючись помаду з усіх боків.

– Ти маєш на увазі герпес?

– Мабуть…

– Та йди ти.

Вона зітхає й наносить помаду, уважно дивлячись собі у вічі, випнувши губи перед дзеркалом. Хай їй грець, фіолетовий личить їй більше, ніж мені.

– Нам потрібно помінятися паспортами. Про всяк випадок.

Вона дає мені свій паспорт, тож я віддаю їй свій. Усе це видається трошки занадто. Чому вона підійшла до цього так ретельно?

– І тобі може знадобитися це, – каже вона, не зводячи на мене очей. Кидає мені ключі від вілли.

– Ключі? Не думаю. Я нікуди не поїду. І в будь-якому разі це ж усього лише…

– Про всяк випадок.

Щойно ми закінчили, вона збирається йти.

– І запам’ятай, ти – Бет, – шепоче вона мені на вухо.

– Так, ясно.

Вона думає, в мене розумова відсталість.

– І пам’ятай, що я тобі сказала. – Вона дивиться на мене, вчепившись в моє передпліччя, не зводячи з мене суворого погляду. – Скажи Амброджо, що читатимеш книгу в саду. Мій роман на тумбочці. Я дочитала десь до середини… І уникай займатися з ним сексом.

– Що? Він твій чоловік. Я б не стала…

– І люба, я дуже, дуже вдячна за це.

Вона стискає мою долоню й притягає мене в обійми. Я відштовхнула її.

– Добре, гаразд. Ти б зробила те саме для мене, тож просто йди.

– Піду зберу Ерні, – каже вона й раптом замовкає. – Я люблю тебе, Алві.

Я застигаю на місці – востаннє я чула ці слова вісім років тому, коли Амброджо сказав мені: «Я тебе кохаю, чорт забирай». Я примружую очі, щоб із них не потекли сльози. Глибоко вдихаю й повільно-повільно видихаю через рот. Хай йому. Господи, як уміло вона маніпулює. Така мила зі мною, і все заради того, щоб я не трахнула її чоловіка й не підірвала її плани. Чи не підірвала її чоловіка. Ти для мене відкрита книга, Елізабет Карузо. Не та нудотна книга, яку ти написала, а хороша книга, яка легко читається, із цікавим сюжетом. За аналогією.

– Я дійсно люблю тебе, – каже вона.

Мені здається, я чую, як її голос збивається. Вона всміхається, але стримує сльози, справжні сльози. Я їх бачу. На мить мене охоплює паніка – вона що, лишає мене саму з головорізом, який б’є жінок? І я зрештою опинюся в реанімації? Чи взагалі в морзі? І все-таки, куди вона, в біса, йде? Але ж вона пообіцяла повернутись. Вона ще навіть не пішла, а я вже хочу, щоб вона повернулася.

– Босоніжки, – кажу я.

Бет зітхає, віддає мені блискучі босоніжки на шпильці. Я віддаю їй підбори фанатки «Луї Віттон». Я сідаю на ліжко й приміряю їх, просуваю делікатні ремінці крізь маленькі золоті пряжки, ворушу пальчиками, прикрашеними блискітками. Вони ідеально мені підходять. Виглядають надзвичайно. Я милуюся своїми ніжками, блискучими, мерехтливими. У мене ніжки моделі «Вікторіаз сікрет». Бет розвертається і йде з кімнати.

– Нічого не вийде, – востаннє гукаю я в коридор, просто щоб переконатися, що вона знає мою думку.

Я не дуже добре граю. Моєю останньою роллю була дупа осла в різдвяному вертепі, і я грала, м’яко кажучи, непереконливо. Хоча хто там на мене дивився? Вся увага дісталася Бет, яка грала Діву Марію. Через роки ми, одинадцяти – чи дванадцятилітні, знайшли відеозапис спектаклю.

– Давай подивимося! – сказала Бет, стираючи з касети пил і вставляючи її у відеомагнітофон. Одна година п’ятнадцять хвилин великих планів Бет і ані натяку на осла в кадрі.

Розділ тринадцятий

Я чекаю в своїй кімнаті й визираю у вікно, обкусуючи нігті. Амброджо вийшов із басейну, і я бачу, як він засмагає на патіо: чорні «Спідо», темна засмага, шість кубиків крутого мачо.

Можливо, він із тих, хто б’є жінок, та він однаково збіса сексуальний.

Я бачу, як Бет, тобто Алві, тобто Бет, виходить на патіо з Ерні у візочку. Вона дивиться у вікно просто на мене. Я майже чую, як вона думає, голосно та чітко: «Алві, спускай сюди свою дупу. Ворушись!» Я думаю, час іти. Амброджо сідає й проводить рукою по вологому волоссю. Це божевілля. Не думаю, що я впораюсь. Він помітить. Можливо, не просто зараз, але в якийсь момент – точно. Він ніколи не повірить у те, що я й є його дружина. Мені просто доведеться сказати йому, що це була ідея Бет. Часом вона буває дуже наполегливою. Мені хочеться застрибнути в душ і змити з себе макіяж. Я почуваюся трансвеститом. Але потім я думаю про Бет, про «Я люблю тебе, Алві». Про босоніжки. Хай йому грець, я спускаюсь. Їй доведеться мені це відшкодувати… можливо, до цих босоніжок пасуватиме її сумочка? І ще я хочу те діамантове кольє.

Повітря сухе й нерухоме. Сонце сяє так, начебто ця вогняна куля знаходиться лише за кілька метрів над нами. Пахне довбаними плюмеріями.

– Привіт, – кажу я заголосно.

Вони дивляться на мене, не зводячи очей. Я завмираю, з неприродною усмішкою, розтягнутою на моєму загримованому обличчі. Амброджо всміхається мені у відповідь і повертається до моєї сестри.

– Алві, ти добряче засмагла відучора, – сміється Амброджо. Він дивиться на Бет. Що далі, то дивніш.

– Я трохи зшахраювала, – гигоче Бет. – Це «Сен-Тропе». Мене дратувало, що поряд із нею я така біла. – Вона киває в мій бік. Я – Бет.

– Ну, ви обидві чудово виглядаєте, – каже Амброджо, всміхаючись нам обом. Його очі спиняються на моєму збільшеному бюсті. То он як воно – бути Євою Герциґовою. Мені кортить помахати, типу «Привітики, хлопці», підморгнути й послати цілунок рукою, але навряд чи це зараз доречно. Чорт, принаймні я хочу зробити селфі. Можливо, я більше ніколи не виглядатиму так добре.

Я навіть не уявляю, що робити й що казати. Що б сказала на моєму місці Бет? Я просто стою там і всміхаюся, наче статист у фільмі «Тупий і ще тупіший» чи щось на кшталт.

Бет повертається до мене. Вау, вона і справді виглядає як я: помада, сукня, зелений лак. Як я в хороший день плюс трішки лайна.

– Бет, – каже вона (це ж я… правильно?). – Я якраз казала Амброджо, що збираюся в Таорміну подивитися цікавинки. Повернуся, певно, вже ввечері.

– Умгу, – киваю я.

Будь ласка, не залишай мене. Будь ласка, не йди. Амброджо прикінчить мене, щойно ти відвернешся.

– Я хочу подивитися віллу Девіда Герберта Лоуренса й ту відому стару церкву на розі. Буде цікаво дослідити тут усе… поблукати, знаєш.

Бет дивиться на мене.

Амброджо дивиться на мене.

– Звісно, звучить… звучить непогано, – кажу я. Мило й безтурботно. Схоже на голос Бет?

– Можна я візьму з собою Ерні? Щоб ми ближче познайомились? Пограюся один вечір в матусю, – каже вона. Ернесто простягає ручку з візочка й хапає її палець у свій пухкий кулачок.

– Звісно, – кажу я.

Я починаю пітніти. Напевне, стає спекотніше. «Ледіматік» Бет показує по дванадцятій.

– Отже, ми лишаємося вдвох? – каже Амброджо, зістрибуючи зі свого шезлонга. Він обходить мене зі спини й обіймає за талію. Я дивлюся на його сильні руки – бронзові, накачані, вони міцно мене оповили, його великі руки тримають мене залізною хваткою.

– Нарешті! Ти зможеш приділити всю увагу своєму привабливому чоловікові, – каже він.

Він цілує мене там, де я побризкалась парфумами. Волосся в мене на шиї стає дибки. Тіло напружується. Я не бачу його обличчя, та мені уявляється, як Амброджо підморгує Бет. Я витріщаюся на свою близнючку, не вірячи власним очам. Вона всміхається, але трохи натягнуто. Вона ревнує? Ревнує до мене. Вперше в історії.

– Так, голубки, дам вам можливість провести час удвох. Хорошого вам дня!

Що вона каже?

– Ні! – вимовляю я губами. Він захоче кохатись. Я знаю, захоче. Діти – ціанід для сексуального життя. Бет забирає Ерні, і тут для Амброджо відчиняється вікно можливостей. Цей жеребець стрибатиме на мене. Не встигаю я й оком змигнути, як Бет розвертається й виходить у ворота. Що, на її думку, тут відбуватиметься? Що такого важливого може взагалі існувати в природі, що вона готова всім ризикнути? Амброджо ковзає руками по моїх стегнах, спускається на сідниці, і я починаю збуджуватись.

– Я піду з тобою й допоможу з Ерні, – кажу я, вивільняюсь і біжу за нею. Ну, «біжу» – це голосно сказано, скоріше шкутильгаю. П’ятнадцятисантиметрові підбори не створені для бігу. Можливо, для сидіння. Сидіння й попивання «Сексу на пляжі». Пробігши всього лише кілька кроків, я здаюсь.

– Ні, не хвилюйся, – гукає Бет через плече. – У нас усе буде добре, правда ж, Ерні?

– Може, тебе підвезти до міста, Алвіно? – кричить Амброджо їй навздогін.

– Ні, дякую, – долинає її голос. – Тут не так уже й далеко.

Ми бачимо, як її спина зникає за рогом.

– Ти взагалі знаєш, куди йдеш? Ти загубишся! – сміється він.

– Для цього вигадали «Ґуґл мепс»!

Він повертається до мене й шепоче під ніс:

– Ти впевнена, що вона зможе подбати про Ерні? Твоя сестра не дуже схожа на Мері Поппінс.

Я щосили тримаюся, щоб не загорлати щосили «Ні!».

– З ним усе буде гаразд.

І з цим вона йде. Я дивлюся на те місце на патіо, де щойно стояла Бет. Тепер мене справді кинуло в піт. Я уявляю, як моя засмага зараз почне стікати по ногах жахливими патьоками. Перевіряю – не тече. Я зіщулююсь і прямую назад у віллу.

– Агов, ти куди?

– До ванни, – кажу я, не зупиняючись.

– Ну добре, повертайся, коли закінчиш, – кричить він. – Є ідея.

* * *

Серйозно, я не можу читати це довбане лайно. Гепаю книгою об стіл і зсутулююся на стільці. Роман, який дала мені Бет, жахливий. І що мені тепер робити? Очевидно, уникати Амброджо.

Цей чоловік – ходяча реклама «Віагри». Серйозна перепона. Зазвичай я скористалася б шансом стрибнути до ліжка, але тільки не так. Не тоді, коли граю Бет. Це не одне й те саме.

Я оглядаю бібліотеку Бет – за стелажами книжок не видно стін. Половина з них – італійською, певне, то книжки Амброджо: Макіавеллі, Данте, Томазі ді Лампедуза. Решта – англійською, але не сказала б, що це – хороші новини. Я відкидаю всі книжки з рожевими візерунчастими буквами на корінцях, припускаючи, що то солодкаві жіночі романи. Від романтичних історій мене нудить, сумніваюся, що я належу до їхньої цільової аудиторії. Якщо я збираюся прочитати роман, то хочу, щоб він був закрученіший за удава і з удвічі більшою пащекою. Він має спричинити зупинку серця й проковтнути мене цілком. Боюся, це навряд чи стосується жіночих романів і того дівчачого лайна, яке написала Бет, – «Поганець і тампони» чи «Буревій кохання».

На полиці є невеликий розділ книжок, які дають мені надію, але коли я дістаю одну з них, то виявляється, що це еротична література. Дамські еротичні романи видавництва «Арлекін». «Мілз енд Бун». «Безсердечна», «Ризикована справа», «Несамовита леді Фелсем». І це ще називають еротикою? Тут же навіть картинок немає. Я не розумію. Та що з нею таке? У Бет найгірший літературний смак з усіх, кого я знаю. І вона ще називає себе письменницею? Пффффф. Коли ми були менші, ми любили читати одна одній: Енід Блайтон, Роальд Даль, Беатрікс Поттер. Тепер здається, що це було мільйон років тому. Тепер здається, що то була просто далека мрія. Колись мені подобалося читати готичні страхіття. Їй подобалися тварини, що говорять, і північні бенкети.

Я б убила за примірник класики – «Лоліти», «Психо» чи «Мовчання ягнят». Я змахую пил із корінців старовинних коричневих книг, забутих у кутку. Мені подобається запах старого паперу. Було б так легко спалити це місце. Цих книг не читали дуже-дуже давно. Шекспір. «Усе добре, що добре закінчується», «Віндзорські витівниці», «Зимова казка», «Макбет». Дістаю «Шотландську п’єсу» й розгортаю її навмання. Леді Макбет:

Стать мою жіночу Змініть, від голови до п’ят наситьте Злобою лютою, згустіте кров, Не допускайте жалощів до серця, Щоб наміру жорстокого мого Й рішучості незламної природа Не похитнула каяттям. До персів Моїх прилиньте, оберніть у жовч Їх молоко, о демони убивства, Хоч де б ви злу служили[59].

Прекрасно, мені подобається її стиль. Хоча не розумію, нащо вона розводиться про «каяття». Леді Макбет – шикарний персонаж. У неї є яйця. Вона не боїться боротися за те, чого хоче, як Гілларі Клінтон. У наші дні це рідкість. Я можу лише захоплюватися нею.

Закриваю книгу і ставлю її назад на полицю. Поряд стоїть «Отелло» – моя улюблена п’єса. Я розгортаю книгу з кінця:

Венеції я добре послужив — Це знають всі. Та мова не про те. Я маю ось яке до вас прохання: Коли ви будете писать в сенат Про всі оці страхіття, то про мене Ви напишіть лиш те, який я є; Не зменшуйте провини і навмисне Не перебільшуйте. А напишіть, Що я кохав без розуму й без міри, Що піддававсь я ревнощам не легко, Але, піддавшись, жодних меж не знав[60].

О Боже, замовкни, Отелло. Який ідіот! «Що я кохав без розуму й без міри…» Бла-бла-бла. Лайно. Він просто вбив свою жінку, ото й увесь сказ. Нестриманий ревнивий довбень. Він заслуговував на смерть… Мабуть, Яго – найкращий персонаж у цій п’єсі. Він був розумним. Він був жартівником. Яка харизма! Це він мав бути головним героєм. Чому п’єсу не назвали «Яго»? Тут Шекспір дійсно дав маху.

Кидаю книгу назад на стіл. Досить із мене стресу. Трагедія мені зараз не потрібна. Замовлю вранці поезії на «Амазоні», щось для підняття бойового духу, типу Зіґфріда Сассуна.

– Бет! Бет!

Чую в передпокої голос Амброджо.

– Бет!

Чорт. Він ближче.

– Бет!

І ще ближче.

Я витягаю стілець – ніжки гучно скриплять по кахлях – і ховаюся під столом. Я чую його кроки за дверима. Притягаю до себе стілець, повільно, тихенько, він мене затуляє. Затамовую дух. Амброджо прочиняє двері.

– Шекспір? – каже він сам до себе. Певно, він побачив «Отелло» на столі.

Упс. Якщо я збираюся зійти за Бет, треба видаватися трішки тупішою…

Мені видно його ноги й нижню частину щиколоток. Італійські туфлі. Чутно, як він дихає. А він мене бачить? Нарешті він розвертається та йде з кімнати. Його кроки відлунюють у коридорі. Це дивно. І скільки мені ще тут сидіти? У мене вже шию зсудомило. Моя сестра зі мною не розрахується. Куди, в біса, вона пішла?

Я виповзаю з-під столу, потираючи шию. Валюся на стілець. Я була на волосинці. Він майже піймав мене. А що, якби піймав? Тоді в цю мить ми б уже трахалися на старовинному горіховому столі вісімнадцятого століття. О Боже, як я хочу трахнути його. Навіть його щиколотки виглядають сексуально. Але мені з голови не йдуть слова Бет: «Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я». Що, як це правда? Що, як то і справді була випадковість? Я не хочу спати з Амброджо в образі Бет. Я хочу звабити його й трахнути в ролі себе. Я його відвоюю. Оце буде справжня перемога.

Можливо, завтра, коли я знову стану собою.

Розділ чотирнадцятий

Де вона, в чорта, ходить? Уже по десятій. Ластівки зриваються з небес і пролітають крізь садок. Вони чиргають по воді в басейні, знімають верхній шар із його поверхні й знову шугають у небо мовчазними фантомами. Мені не завадила би пневматична рушниця чи базука. Можливо, автомат Калашникова? Я сиджу на шезлонгу, що стоїть на безладно викладеній бруківці, і вартую прихід ночі, тремтячи від злості. Роблю великий ковток із пляшки «Абсолюту», яку заховала під лежаком, і здираю шкіру по боках великих пальців до крові. Я шкварчу й булькочу. Вся виструнчена, наче кобра перед стрибком. Липка від поту. Минуло десять годин, я могла б убити її, шляк би її трафив. І хіба малому не треба в ліжечко? Це безвідповідальність, ось це що. Це до чорта ненормально.

Сходить повний місяць. Сьогодні я почуваюся так, ніби в мене лунатизм. Цікаво, чи правда те, що говорять про місяць: «Він проходить ближче до Землі, ніж зазвичай. Від цього люди божеволіють». Повільно, одна за одною засвічуються зорі. Їх там мільярди й мільярди. Це все одно що незліченна кількість. Мені остогидло чекати. Поки що мені вдавалося уникати Амброджо, але втримувати його на відстані вічно я не зможу. Якраз прочиняються французькі двері й на патіо чуються кроки. Я витріщаюся на ворота, тож я знаю, що це не Бет. Це або Емілія, або він.

– Бет? – лунає чоловічий голос. – Ось ти де, а я все думав, куди ж ти поділась. Що ти тут робиш – сидиш сама, у темряві?

– О, привіт, – відповідаю я, намагаючись вдавати невимушеність. Я Елізабет. Я Бет. Він сідає на шезлонг і підсуває його ближче до мене: відчуваю феромони й «Армані код блек». Це, безумовно, Амброджо.

– Як твоя голова, вже не болить? Аспірин допоміг? – Він проводить теплою рукою по моєму стегну й зупиняється на коліні. О Господи, він сексуальний навіть у темряві, коли я його не бачу. Заплющую очі й ковтаю слину.

– Так, дякую. Мені набагато краще, – кажу я. Мій голос глухий і далекий, ніби десь там на відстані мене душать. Де вона? Чорт забирай. Він усе зрозуміє.

– Твоя сестра з Ерні невдовзі повернуться, а я скучив за своєю коханою дружиною, – каже він, нахиляючись ближче й притуляючись своєю щокою, шорсткою від щетини, до моєї щоки. Амброджо, Амброджо, Амброджо, Амброджо – навіть його ім’я звучить як манна. Я вдихаю запах його лосьйону після гоління. Я вже його хочу. Що б там не сталося, я не буду з ним цілуватися. Бет може повернутися будь-якої миті.

– Так, – тихо кажу я, затамувавши дух.

Я відчуваю, як його губи притискаються до моїх, і він цілує мене. Він притягає моє обличчя ближче до свого й цілує мене глибше, і я – нічого не можу вдіяти – відповідаю на його цілунок. Він смакує як еспресо й солодкий тютюн. Я проводжу рукою по його густому теплому волоссю на потилиці й стогну – я хочу його. Чорт, як же сильно я його хочу. Він – усе, чого я хочу. З часів нашого останнього сексу. Першого. Єдиного. (Усі ті триста стосунків на одну ніч не рахуються.) Крізь ширіньку на джинсах я відчуваю, що він став твердим. Моя шкіра вкривається мурашками. Мої стегна тануть і розтікаються. Його рука ковзає по внутрішньому боку мого стегна, його пальці торкаються моїх трусиків. Чорт! Між нами електричний струм. Я мокра й пульсую. Він не має уявлення, хто я. Я могла б кохатися з ним просто тут, просто зараз. І це було б збіса оргазтично. Усе, чого я хочу, – це зірвати з нього одяг, але раптом згадую. Ні, так не можна, принаймні поки я Бет. Я відсуваюся від нього.

– Я не можу. Пробач, – кажу я, встаючи. – Алві от-от повернеться. Не хочу, щоб вона заскочила нас.

Ідеально. Саме так і сказала би Бет. Вона така нудна святенниця.

Він сідає на шезлонг, схиливши голову набік. Навіть у темряві я бачу, що його це виставило.

– А де взагалі твоя сестра? – каже він. – Уже пізно. Хіба Ерні не час вкладатись?

– Упевнена, вона от-от повернеться. Зателефоную їй, – кажу я. Тримай себе в руках. Продовжуй вдавати невимушеність. Я – Етна, готова до виверження.

– Мені треба… – починаю я. Та я не знаю, як закінчити речення. Треба що? Закричати? Так, мені треба покричати. Не слід їй було затримуватися так довго. Я знаю це, і це знає Амброджо. Що, як із нею щось трапилось? Я, чорт забирай, сподіваюся, що ні. Я більше не здатна цього витримувати.

– Пробач, любий, – раптом кажу я, згадавши, ким я маю бути. Я проводжу пальцями по його волоссю й масажую потилицю так, як це подобається котам. На дотик його волосся м’яке й шовковисте.

– Упевнена, вони вже недалеко.

Він киває, і я цілую його в чоло, відчуваю солону на смак шкіру. Хороший котик, хороший.

– Побачимося всередині, – каже він, встаючи. Він не всміхається. Просто розвертається і йде. Я спостерігаю за ним, поки він не зникає. Знов.

Чудово, тепер Амброджо злий на мене… але ж це не на мене – це на Бет. Я чекаю, поки він не заходить до вілли, зачинивши за собою двері, потім відкидаюся на шезлонг, і в моїй голові лунає беззвучний крик.

Останні три години я займалася лише тим, що постійно телефонувала Бет і слухала її автовідповідач, знову й знову: «Привіт, ви зателефонували Елізабет Карузо. Пробачте, але зараз я не можу прийняти ваш дзвінок. Залиште, будь ласка, повідомлення». Потім завершувала виклик і набирала ще раз і ще, наче одержимий переслідувач. Але її телефон було вимкнено. Я навіть не уявляю чому. У неї новий айфон, то ж навряд чи в неї розрядилася батарея. Напевне, вона вимкнула його навмисне. Сука. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й роблю великий ковток. Горілка тепла. Вона обпікає задню стінку горла. Ковтаю ще. А потім іще. І ще. Поки не допиваю все, що лишалося в пляшці. Я кидаю її на брук. Скрегіт скла по камінню. Садок обертається так, ніби мене закинули до центрифуги, щоб викрутити й висушити. Краще відчувати це, ніж бути тверезою.

Якщо я посиджу тут іще трохи, то, певне, вибухну.

В мою тишу вривається пронизливе дзижчання: це комар виграє в мене над вухом на найтоншій скрипковій струні. Я щосили б’ю себе по голові. Мене їдять живцем. Над басейном роїться хмарка комарів. На Сицилії є малярія? Ми ж практично в Африці. Я зриваюся з лежака й пірнаю в бридку темряву. Тут, у Таорміні, вона справді чорна, а не така, як у Лондоні, – помаранчево-сіра. Мені не вистачає світлового забруднення. Тут забагато клятих зірок.

Я ще раз набираю Бет, але – ну звісно ж – телефон і досі вимкнено. Чим я думала? Яка ж я ідіотка! Як я дозволила затягти себе в цю авантюру? Я знімаю босоніжки Бет і лишаю під шезлонгом: вони мені вже намуляли. Ну ясна річ, ніжки Бет менші за мої. Вужчі. Тендітніші. Я почуваюсь як Анастасія чи Дрізелла – зведені сестри з «Попелюшки». Я почуваюся гарбузом, який перетворюється на карету.

Босоніж я ступаю по шорсткій траві. Проходжу повз кущ троянди, моя сукня чіпляється за колючки. Я смикаю її. Вона рветься. Однаково вона мені не подобалася. Дерева затуляють мені шлях, наче ворожі мерці: їхні довгі покручені пальці кігтями дряпають мою шкіру. Що це за гру замислила Бет? Мені не слід було нізащо погоджуватися на це. Від самого початку я знала, що то помилка. До мого обличчя прилипає павутиння. Щось швидко проповзає моєю шиєю. Я верещу, й трушу головою, й ляскаю себе по спині. Думаю, воно заховалося в моєму волоссі.

Я доходжу до стежки в глибині саду. Насправді я не розумію, куди звідси йти. Роблю глибокий вдих – пахне гнилим листям – і повертаю назад до вілли. Треба було переспати з ним, коли випала нагода. Бет заслуговує на це. То був він, мій єдиний шанс. Я хотіла, чорт, я дуже хотіла, й Амброджо теж. Я відчувала це. Він хотів мене. Ми могли б зараз трахатися, сплівшись тілами на шезлонгу, і чоловік Бет шепотів би мені на вушко «Я тебе кохаю». Це було б чудово. Маріонетка. Лялька. Чорт. Щось хруснуло. Щось тверде й колюче, а потім щось липке протислося мені крізь пальці. Я щойно наступила на змію. Я біжу по траві й намагаюся витерти ногу. Гидко! Гидко! Гидко!

Піднявши очі, помічаю, що я в саду Сальваторе. Вмикаються ліхтарі з давачами руху, і я стаю ошелешена: лисиця у світлі фар. Завмираю. Не дихаю. Озираюся самими очима, але світло вмикається автоматично. Надворі нікого немає. Доріжка порожня. Сальваторе забрав машину та поїхав. Можна рухатись. Можна дихати. Я шурхочу по рінню доріжки, йду до будинку. Повільно. Обережно. Його вілла не така непристойно велика, як вілла Бет, та все ж вражає. Я притискаю долоні до скла й зазираю досередини. У передпокій Сальваторе – сучасний, сучасний, претензійний. Відкритий цегляний мур, пальми в керамічних вазонах, картини на стінах…

Отоді я й помічаю її – статую жінки, жінки, що виглядає точно як я. Вона, мармурова, в натуральну величину, стоїть на постаменті в холі Сальваторе. У неї моє обличчя, моє тіло, моя фігура. Та раптом я розумію: це не я, це – Бет. Сальваторе зробив скульптуру моєї сестри. Або ж у нього дуже гарна уява, або ж він бачив її голою. Її пружні груди, вигини її стегон… вона бездоганна. Це майже як дивитися на оголену Бет. Бет, вирізьблену в камені. Не дивно, що Амброджо не подобаються його скульптури. Цікаво, чи знає він. Мені хочеться простягнути руку крізь шибку й торкнутися її губ: вони будуть прохолодні, гладенькі. Здається, вона от-от заговорить, засміється, ворухнеться. Це збіса дивно. Певно, він трахає мою сестру. Не можу повірити. Невже це Бет? Це так на неї не схоже. Я не розумію.

Підстрибую від ревіння двигуна. Світло фар заливає доріжку, і я кам’янію. Стаю тією статуєю. Це Сальваторе? Хто в тій машині? Шини вищать і зупиняються в кінці доріжки. От лайно. Що мені робити? Мені ж не можна тут бути. Я сумніваюсь, а потім вирішую рятуватися втечею, продираючись крізь кущі між садами Сальваторе й Бет. Гострі гілки впиваються в мою плоть. Колючки дряпають мені спину. Потім я чую його – нарешті, хай їй грець, – голос Бет, хрипкий, надламаний. Якось дивно він звучить – вона що, п’яна? Потім чоловічий голос; Сальваторе? Що вони кажуть? Вони кричать? Лаються? Вони сперечаються про щось біля машини? Я вловлюю кілька слів. Сальваторе каже: «божевільна». Бет каже: «моя сестра». Хтось грюкає дверима. Що, в біса, тут відбувається? «Ти обіцяв», – каже Бет. Решти я не чую. Вони лаються ще кілька хвилин, потім – вий двигуна й виск шин. БМВ під’їздить по рінню до мене, так близько, що я відчуваю запах його перегрітого двигуна, його силу, яка може здвигнути Землю. Я зіщулююся, ховаючись за листям. Якщо я не ворушитимусь, він мене не побачить. Зате я його бачу.

Сальваторе відчиняє дверцята машини й виходить. На ньому джинси й вузька чорна сорочка, натягнута на його широких грудях і плечах: ведмідь або дика тварина, звір, а не чоловік. Я чую шурхіт кроків по камінцях. Затамовую дух. Будь ласка, не побач мене, не дивися сюди. Він зупиняється, обертається, дивиться на дорогу. Чого він чекає? Бет пішла. Ключ металево дзеленчить, і він відчиняє двері. Коли вони зачиняються за ним, я згадую, що слід вдихнути.

Розділ п’ятнадцятий

Бет! Вона повернулась. Зараз ми зустрінемось. Я проповзаю поміж кущами до саду Бет, висмикуючи листя з волосся й колючку з грудей. Тканина рветься. Сукню зіпсовано. Бет розлютиться. Було б це найбільше нещастя. Я біжу через газон, нахиляючись під гілками, оминаючи дерева. Газон хитається й обертається. Нащо я допила всю горілку? Шелест коліщат і швидкі кроки. Я розрізняю фігуру, що котить візочок, – чорне на чорному. Дивлюся на віллу Бет і розумію, що там уже всі сплять: світло в жодному вікні не горить.

– Пс! – подаю я сигнал. – Сюди.

Силует Бет зупиняється, обертається, дивиться на всі боки, але щось не так. Вона не може йти по прямій. Вона хитається, спотикається, непевно стоїть на ногах. Вона припарковує візочок біля шезлонгів і потім – якимсь чином, повільно – підходить до місця, де в темряві, на краєчку басейну, стою я.

– Бет, що за чортівня? Де ти була?

Вона не відповідає. Голова в неї опущена.

– Бет? Що таке? Ти що, нализалася? – питаю я.

Я шепочу, але мені хочеться кричати, схопити її за плечі й трусити, трусити. Людоньки, мені потрібно курнути. Де мої цигарки? Я вбила б за порцію нікотину. Сморід хлорки. Горлом піднімається кислий смак горілки.

– Усе гаразд, – каже вона, підіймаючи на мене очі. Вони якісь дивні: вона не може сфокусуватись. Вона плакала? О Господи, що, знов? Хто тут хотів поговорити про емоційну неврівноваженість? Я не плакала з 1995 року.

– Шшш. Тихо. Ти розбудиш Амброджо.

Плечі мої напружені. Щось булькоче всередині. Чому, в біса, досі так спекотно? Зараз же ніч. Патіо дихає теплом. Вологе повітря тисне мені на плечі, лягає тягарем на груди, і я починаю пітніти. Джизчить комар, жалібно, наполегливо. Я відчуваю, як він проштрикує шкіру на шиї та п’є мою кров.

– До біса Амброджо. Я його ненавиджу, – каже Бет.

В мене тремтять руки. Зуби міцно стиснуті. Як сміє вона так казати про Амброджо? Він ідеальний. Вона його не заслуговує. Бет украла його в мене, а тепер, закладаюся, пожбурить його геть, наче зіпсований кебаб. Вона спить із скульптором, ось у чому вся річ. Яка шльондра! Але нащо було брати з собою дитину?

Бет починає хлюпати.

Ерні починає плакати: пронизливо, відчайдушно, розпачливо, ніби хтось душить непотрібне кошеня. Здається, їхній плач звучить майже однаково. Я й досі не певна, хто з них плакав минулої ночі. Чорт забирай, останнє, що мені зараз потрібно, – це дитяча істерика. І жіноча істерика. Вона просто неймовірна, моя сестра. Цей обмін ролями – єдина причина, з якої вона запросила мене сюди. Я знала, що це надто добре, як на правду.

– Стули пельку, Бет. – Підходжу на крок ближче.

– Я хотіла б зараз бути за мільйон миль звідси…

Бет говорить якось дивно, нечітко, ніколи досі я не чула, щоб вона говорила так.

– Краще б я померла, – каже вона в землю.

Я підходжу ще ближче. Вона валиться з ніг. Я хапаю її за плечі двома руками й міцно тримаю. Тепер вона сміється. Сміється й плаче водночас.

– В дупу Амброджо, в дупу Сальваторе. Забирай їх обох. – Я відчуваю на своїй щоці її гаряче дихання. – Тобі ж хотілося б цього, правда? – Вона сміється мені в обличчя жахливим, замогильним, безрадісним сміхом. – Нарешті будеш комусь потрібна.

Здається, що її очі зблискують у місячному сяйві.

– Ти сука! – кажу я.

– Ти божевільна! – каже вона. – В дупу й тебе. Думаєш, легко бути твоєю сестрою? Я завжди намагалась! Я справді намагалась! І єдиного разу, коли ти справді була мені потрібна, все, чорт забирай, зруйновано!

Тепер вона кричить, аж тремтячи від злості. Щось пішло зовсім, геть зовсім не так. Моя ідеальна сестричка не матюкається.

– В якому сенсі бути моєю сестрою?

– Ти ненормальна! Ти невдаха! Усі це знають.

Усередині мене закипає вулканічна лють.

– Тобто, всі?

– Ти ледве не довела маму до нервового зриву. Чому, по-твоєму, вона вирішила емігрувати?

– Тому що вона вийшла заміж…

– Думаєш, Амброджо колись обрав би тебе? Та це просто довбана ілюзія. Думаєш, я його вкрала? Закладаюся, ти його обхитрила. Певно, ти вдала, що ти – це я, щоб із ним переспати!

А це ще звідки взялося? Як несправедливо. Зриватися на комусь, тому що твоє життя не ідеальне.

– Ні, я цього не робила! Що таке, Бет? Що сталось?

– Ну звісно. Забий.

– Я завагітніла від нього, – випалюю я. – Так, це правда. Я ніколи тобі не казала. Це ти вкрала в мене це життя, Бет! Це мала бути моя дитина. Він мав бути моїм чоловіком. Це мав бути мій будинок, чорт забирай! – Я вказую на віллу, на сади навколо нас, на мерехтливе срібло місячного сяйва.

– Я тобі не вірю! Не була ти вагітна. Те саме лайно від Алві Найтлі, що й зазвичай. Та сама стара тупа брехня.

– Я була! Була вагітна! Я втратила дитину. Ти вкрала Амброджо. І я… і я…

Я трясу й трясу, й трясу, й трясу її, і вона висковзує, висковзує, висковзує з моїх рук. Вона падає – мовчки – спиною в басейн. Лунає хрускіт, від якого холоне кров. Усе відбувається ніби в сповільненій зйомці, час розтягується, ніби ниточка гумки. Вона забивається головою об край басейну. Її тіло падає у воду. Плюх! Я наскрізь мокра. Мене обдає холодною водою, і я кричу. Вона занурюється глибше, глибше, глибше, і я стою – заціпеніла – й дивлюсь, як вона зникає під водою.

Дідько. І що тепер?

У мене перед очима проноситься життя Бет – гроші, чоловік, дитина, машина. Вона вкрала в мене Амброджо. Вона вкрала все, на самому початку. І я дозволила їй. Не дивно, що моя сестра називає мене невдахою. Ну, я її провчу. Ця гра на двох гравців. Тепер я поверну його собі. Вкраду її життя. Я заслуговую на все це. Це поезія справедливості.

Я проповзаю низько за шезлонгом, молюся, щоб ніхто мене не помітив. Раптом я почуваюся дуже бадьоро. Кожне нервове закінчення збуджене. Кров швидко тече по жилах, я вся тремчу. Я не при собі. Засікаю на «Ледіматіку» Бет чотири хвилини. Якщо зупинка серця тривала чотири хвилини, ти офіційно помер. Я саме прочитала нещодавно. Чи почула на каналі «Дискавері»? Інколи я його дивлюся, коли не можу заснути.

Чотири хвилини тягнуться як десятиліття. Кожна секунда минає дуже повільно. Я роздивляюся, чи є в садку камери спостереження, але їх немає, і це дивно. Оглядаю сад, кожна тінь видається мені Амброджо. Зиркаю до сусідів, спостерігаю за іншими віллами. Чи не вибіжить Сальваторе? Але все тихо. Все спокійно. Ерні перестав плакати. Цикади продовжують співати.

Я спостерігаю за тим, як повзе секундна стрілка.

Одна хвилина: на поверхню підіймаються бульбашки. Чи випливе Бет, щоб ковтнути повітря? І якщо вона випірне, то чи тримати мені її під водою? Чи витягти її назовні? Я чую, як серце стукотить у грудях: БА-БАХ! БА-БАХ! Досліджую басейн на ознаки життя. Бульбашок більше немає.

Дві хвилини: дідько. Де бульбашки? Треба витягти її. Вона, чорт забирай, втоне там. БА-БАХ! БА-БАХ! Що я роблю? Якщо я не почну зараз же, буде вже пізно.

Три хвилини: майже все. Майже все. Заспокойся, Алвіно. Заспокойся й роби, що робиш. Тримай себе в руках, ти можеш. БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ!

Я кусаю губу зсередини й чатую, наче яструб. Усе своє життя я чекала на цю мить.

Три хвилини тридцять секунд: о Боже. Що я наробила? Я біжу до басейну й застрибую в нього. Вода скальпелем ріже шкіру. Чорт, як холодно. Я не можу дихати, не можу рухатись. Руки видаються важкими. Ноги наче свинець. Намагаюся пливти, але сукня тягне мене вниз. БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ!

– Допоможіть! – кричу я, ковтаючи воду. – Хто-небудь! Допоможіть! Допоможіть!

Я розучилася плавати. Я безпорадно борсаюсь у воді. Я втону. Я йду під воду з головою. Темрява. Тиша. З повним ротом води я хапаюся за край. Я задихаюся, тремчу, лаюсь. Грьобаний триндець. Її тіло опустилося на дно басейну. Мені не стане сил витягти її назовні. Я пірнаю: вниз, вниз, вниз, хапаю Бет за руку, але вона слизька, желейна, я не можу її втримати. У мене шалений викид адреналіну, прихід від паніки. Я не можу… не можу… не можу… не можу витягти її. Нарешті у віллі вмикається світло й до мене наближається фігура: Амброджо.

– Допоможіть!

Дитина починає плакати. Знову.

– Що сталось?

– Вона тоне…

Амброджо миттю стрибає у воду й пірнає на дно. Я тримаюся за бортик басейну так, ніби ніколи не відпущу.

Він виринає з плюскотом і з Бет на руках.

– Допоможи, – каже він.

Я вилажу з води. Все довкола обертається. Мене зараз знудить. Я хапаю руку Бет тремтливими руками. Вона смертельно важка. Я не спроможна її втримати. Амброджо підіймає її тіло вище. Воно викочується на патіо, обважніле й розм’якле. Голова страшенно хилитається з боку в бік. Вона що, зламала шию?

– Дихай, – кричу я, трясучи Бет за плечі, б’ючи її по грудях. – Дихай, будь ласка, дихай!

Вона неначе ганчір’яна лялька без кісток. Я опускаю її на брук, дихаю з рота в рот – цього я навчилася на курсах невідкладної допомоги кілька років тому – видихати, видихати, видихати, видихати. Амброджо вистрибує з басейну. Я чекаю, коли вона закашляється, коли з неї виплюснеться вода, але нічого не відбувається. Я перевертаю її й б’ю по спині. Хрясь! Хрясь! Праворуч на голові – цівка крові, щока червона, шия червона. Кров стікає по грудях, по плечах. Голова метляється з боку в бік.

– Алві, Алві, ти мене чуєш? – горлає він. – Дихай! Алві. Чорт, та дихай же!

Він стукає, й стукає, й стукає її по спині. Очі Бет порожні, наче в манекена. Вони вдивляються в ніщо, безвиразні й застиглі. Не кліпають. Не бачать. Не знають. Вони мертві. До горла піднімається жовч, і я вивергаю її, блюю. Я забльовую собі всі ноги, землю довкола, мене нудить ще, знову, поки не лишається нічого. Не варто було допивати всю ту горілку.

– Дідько, Бет, – каже Амброджо в темряву. Він повертається до мене. – Так ми не домовлялись.

Земля припиняє обертатися довкола власної осі. Планети припиняють обертатися навколо сонця.

– Домовлялися? – кажу я. Про що це він?

– Ти не мусила вбивати її тут. Це взагалі мала зробити не ти.

Я відкриваю рота, але мені відібрало мову.

– Хіба не можна було просто діяти за планом?

Ми стоїмо по різні боки від тіла моєї загиблої сестри. Приголомшлива тиша. То був якийсь план? Про що в біса він говорить? Малий нарешті перестав кричати. Він утомив себе плачем і заснув. Тихо. Навіть цикади припинили співати свою нескінченну серенаду. З-під голови моєї сестри витікає якась темна рідина, і на «неправильній» бруківці з’являється калюжа. Я лягаю поряд із нею й плачу. Я дивлюся дешевий фільм жаху, другорядне кіно чи одну з частин «Крику». Це не насправді. Це просто нічне жахіття, страшний сон. План? План? Що ще за план? Бет із Амброджо планували мене вбити? Тільки не Бет. Я не розумію. В мене що, параноя? Чи це я так накидалася? Певно, в мене вже галюни. Я торкаюся руки Бет. Вона волога, крижана. У світлі вілли вимальовується її силует. Її голова. Її стегна. Її гомілки. Мені здається, що вона зараз встане й піде. Мені здається, що вона вимовить моє ім’я чи скаже щось дошкульне. Та вона непорушна, наче статуя з вілли Сальваторе.

Нарешті до мене звертається Амброджо:

– Вставай, Бет. Ходімо всередину. Ми нічим не можемо зарадити.

Бет, Бет, Бет. Він постійно називає мене Бет. Він знаходить долоню внизу моєї руки, збоку від мого тіла. Його пальці мокрі від води з басейну. Я відсмикую руку, мені страшно. Я нікуди не хочу йти з цим чоловіком. Він хотів, щоб я була мертва. Він хотів убити Алві. Але він знову бере мене за руку залізною хваткою, і я не можу опиратись. Він підтягує мене нагору, щоб я встала. Я зазираю йому в очі. Масивна щелепа. Гарне обличчя. Він вродливий, як Ченнінґ Тейтум. Але я не дозволю ввести себе в оману. Я знаю, що йому не можна довіряти. У чому ж, хай йому трясця, полягав той план?

Амброджо однією рукою штовхає візочок, а іншою обіймає мене за плече. Моя сумочка висить на ручці візочка. Я забираю босоніжки Бет з-під шезлонга. Я дію на автопілоті, в голові шугають думки. Я почуваюся так, ніби тут пронеслося цунамі: довкола – руйнування, сама я дезорієнтована, у вухах – дзвенить. Я кульгаю до вілли, крок за кроком: загублена дитина, яка шкандибає додому. Поки він веде мене до своєї спальні, до спальні, яку він ділив із Бет, ми не обмінюємося жодним словом. Я стою посередині кімнати й роззираюсь. Ще кілька годин тому ми з Бет мінялися тут ролями. Видається, ніби це була інша кімната, інше життя. Амброджо приносить два рушники з ванної. Дає один із них мені. Я не ворушусь. Він накидає його на мої зіщулені плечі, потім витирається сам. Він знімає сорочку, штани, боксери й тре себе рушником. Він зовсім голий. Його пеніс видається меншим, ніж мені пам’яталось, але то було давно, і до того ж зараз він не ерегований… Я дивлюсь, як він витирає своє м’язисте тіло, свою спину, стегна, засмаглі по лінії боксерів сідниці. Мені перехоплює подих. Я дивлюся на свої руки, бавлюся каблучкою Бет, крутячи її на пальці. Мені пасує каблучка, яку він подарував їй на заручини.

Він думає, що я Бет. Він думає, що я мертва.

Амброджо бгає свій мокрий, закривавлений одяг і жбурляє в кошик. Він швидко перевдягається в новесенький костюм: білу сорочку, кремові чіно, блакитно-білі смугасті шкарпетки. Як йому це вдається? Дві хвилини, і він елегантний, наче модель з каталогу. Занадто круто, щоб бути правдою. Він підходить до мене.

– Бет, – каже він, беручи мене за руку. Вона м’яка, наче вугор. Я не забираю її.

– Бет, будь ласка, вдягнись. Давай. Ти застудишся.

Застуда хвилює мене зараз найменше.

– Хіба ми не мусимо викликати швидку? – питаю я.

– Боюся, для цього вже запізно.

Я дивлюся на Амброджо, зчитую написану на його обличчі тривогу. Він не знає. Він не здогадується, хто я. Притуляюся щокою до його грудей, намагаючись не плакати. Туш стікає його сорочкою. Йому знов доведеться перевдягатись.

– Треба викликати швидку, щоб вони забрали тіло.

– Тссс, Бет, – каже він і гладить мене по волоссю. – Давай висушимось.

Він бере мене за руку й веде до ванної, ноги мені підгинаються. Почуваюся так, ніби мені сто років. Я спираюся на вмивальник, і Амброджо розстібає блискавку в мене на спині.

– Ні, – кажу я. Йому не можна бачити мене голою. – Давай я… сама це зроблю.

Я беру рушника, випихаю його з ванної й зачиняю двері. Я стою, притулившись спиною до дверей, і глибоко вдихаю. Хай йому трясця. Що це було? Я зішкрібаю з себе мокрий одяг: сукню Бет, ліфчик «Вандербра», наскрізь мокрі трусики – й кидаю купкою на підлозі. На моїх долонях, руках, обличчі – кров. Я виглядаю так, ніби зарубала когось сокирою. Ніби я знімалася в «Пилі». Я підставляю під душ ноги, змиваючи блювотиння, руки, змиваючи кров, що запеклася в мене під нігтями, стираю червоні смуги з передпліч, із шиї, зі щік.

– Я вклав Ерні в ліжко, – кричить Амброджо через двері.

– Добре, – кажу я. Маленький Ерні… о Господи, тепер я його мама.

Я вимикаю кран і виходжу з душу. Хоч я й стояла під водою чи не годину, я однаково не почуваюся чистою. Я вдягаю халат Бет – пухкий і теплий – та її капці – безкоштовні з якогось готелю. Я стою перед власним відображенням у дзеркалі й вивчаю своє обличчя. Що, я справді виглядаю як Бет? Я примружуюся, похитуюся, в голові трохи паморочиться після душу. Для певності тримаюся за вмивальник. Я не бачу жодної схожості.

Туш і досі стікає по моїх щоках, наче штучні чорні клоунські сльози. Крем для зняття макіяжу, який належав Бет, стоїть збоку. Я стираю косметику з повік і з-під очей, тру й тру, поки шкіра не стає червоною й чорнота не зникає.

Розділ шістнадцятий

– То був нещасний випадок. Вона послизнулася, – кажу я.

– Усе гаразд, Бет, можеш нічого не пояснювати.

Амброджо сидить на краєчку ліжка, обхопивши голову руками. Коли я заходжу до кімнати, він підіймає на мене очі. Я крадуся спальнею повільно-преповільно, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром, ніби наближаюся до тигра, що спить, ніби намагаючись об’їхати дорожну міну. Обличчя Амброджо бліде й вимучене, ніби він миттєво постарів. На його лобі – зморшки, яких я раніше не помічала. Це в нього що, сива волосина?

– То був нещасний випадок, – повторюю я, сідаючи поряд із ним. Якщо я це повторюватиму, то чи повірю сама?

– Ти про що? Ну, звісно ж, це був не нещасний випадок. Ми збиралися її вбити. Просто не в нашому дворі. Merda.

Вони збиралися мене вбити. Він же не серйозно, правда? Бет ніколи б не погодилася на щось подібне. І в будь-якому разі, нащо їм убивати мене? Це дивно. Я не зробила нічого поганого. Знаю, моя сестра сказала, що ненавиділа мене. Але то було спересердя. Насправді вона так цього не відчувала. Тільки не Бет.

– Я не хотіла, – нарешті кажу я. Мій голос – фальшивий і слабкий.

– Ти про що? Це просто збіг такий?

– Ми сперечалися біля басейну, і вона впала.

Амброджо дивиться на мене з недовірою. Він вивчає моє обличчя дуже уважно. Він вважає, що я брешу.

– Так і було. То була випадковість, – кажу я.

– Синхроністичність? Провидіння? – зітхає Амброджо. – Гаразд, добре. То був нещасний випадок. Але поліції може видатися інакше. Якщо викликати швидку, без поліції не обійдеться. Загибель британської туристки на Сицилії? Налетить купа преси, довкола нас зчиниться галас. Тебе можуть звинуватити в ненавмисному вбивстві. Я не можу собі дозволити опинитись у епіцентрі скандалу. Я не можу допустити, щоб мене почала допитувати клята поліція.

Він говорить швидко, стривожено, відчай у його голосі нагадує дитяче скімлення. Його не можна допитувати? А що з ним не так? Тримай рот на замку, Алвіно. Якби ти була Бет, ти знала б чому.

– Я не хочу так ризикувати. Особливо під час такої справи…

Він підвищив голос. Зістрибнув з ліжка й зарядив по дверях. БАХ! Дерево тріснуло. Він стоїть до мене спиною, його плечі здригаються. Про що, в біса, він говорить? Він злий на мене? Він і мені теж зарядить? Я зіщулююся в узголів’ї, згортаюся калачиком, готуюся до удару.

Нічого.

Амброджо повертається. Обличчя суворе. Він ходить кімнатою, туди-сюди, туди-сюди, розлючена горила в клітці зоопарку.

– То що ми будемо робити? – кажу я нарешті, коли стає зрозуміло, що на мене він не накинеться. – Ми ж не можемо просто лишити її там.

– Мені треба подумати, – відрізає Амброджо.

Він знову ходить туди-сюди.

Його хвилює тільки те, що його можуть загребти до в’язниці. На Алві – на мене! – йому начхати.

– Слухай, – каже він, підходячи до мене. – Хто знав, що Алві збиралася на Сицилію? Ти, я, «Британські авіалінії». Хтось іще?

Я хитаю головою.

– Можливо, хтось із її друзів?

– У неї не було друзів.

– Не було? Ти впевнена?

Я киваю.

– В усіх є друзі, Бет. А на роботі?

– Сумніваюся. Щиро кажучи, мені здається, її щойно звільнили.

Я дивлюся на свої руки, граю каблучкою Бет. Діамант і онікс, чорне й біле.

Амброджо зітхає.

– Усе це сталося надто швидко. За планом слід було почекати. За планом ми, чорт забирай, мали тримати все під контролем.

– Пробач, – кажу я, бо відчуваю, що мушу. – Пробач за все.

Амброджо сідає на край ліжка.

– Якщо хтось перевірятиме її перельоти, з’ясується, що вона приземлилася в Катанії. Кому відомо, що вона прибула на віллу?

– Тобі, мені, Емілії, Сальваторе, – кажу я. Думаю про Ернесто й охоронця в амфітеатрі, але я не знаю його імені. Бет знала, як його звуть, але в неї не спитаєш.

– І це все.

Я сумніваюсь.

– Так, так, це і все.

– Гаразд, слухай, ось що ми зробимо. За звичайних обставин ми б, звісно, викликали швидку. Але враховуючи особливості мого бізнесу, нашого бізнесу, ми не можемо дозволити правоохоронним органам щось тут винюхувати.

Холоднокровність зрадила його. На його скроні від люті запульсувала жилка: фіолетова, випнута, неспокійна.

– А тепер важлива частина, – каже він, підсуваючись до мене на ліжку й нахиляючись ближче. Він бере мою руку й стискає. На його нижній губі крапля слини. Він притишує голос:

– Ми скажемо Емілії, що Алві поїхала додому. Те, що сталося з твоєю сестрою, – трагедія. Мені дуже сумно. Але ти мусиш зрозуміти: нам доведеться самим позбутися її тіла.

Я зістрибую з ліжка.

– Позбутися її тіла? – повторюю я. – Вона щойно померла, а ти говориш про таке?

– Бет, послухай: у нас є лише кілька годин до того, як розвидниться. Прийде Емілія. Сусіди, поштар… Ми не можемо лишати її в калюжі крові на довбаному патіо. Навіть якщо це був нещасний випадок.

– Що означає твоє «якщо»?

– Навіть попри те, що це був нещасний випадок… нами займеться поліція. Забагато поставлено на кін.

Чому, що там на кону?

– Вони можуть навіть звинуватити тебе в убивстві.

Ось воно й прозвучало, слово на літеру «у». Мені це не подобається. Я вдивляюся йому в очі. Думаю, він намагається мене захистити.

– То що ти думаєш робити? Поховати її в садку? – нарешті кажу я.

– Щоб садівник знайшов труп жінки під моїм газоном? Ти що, з дуба впала?

Не думаю, щоб я саме це й мала на увазі, але інших ідей у мене немає. Раніше я нічого подібного не робила. І протоколу в мене немає.

– То що тоді? – кажу я.

Амброджо переходить на шепіт.

– Я викличу хлопців. Вони мені заборгували, вони з усім розберуться. Але треба зробити це зараз. Просто зараз. Сьогодні.

– І куди вони її заберуть? Як щодо поховання?

– Дідько, Бет, ти ж не ревна католичка! Не треба тут вмикати релігійність і вдавати, що тебе страшенно хвилює відспівування в церкві. Цей пункт ми включили в план лише для того, щоб він виграв нам час. Не вдавай, що дбаєш про її душу. Cristo! Dio!

Він натискає на якісь кнопки в телефоні, а потім сердито кричить у динамік італійською. Взагалі-то це гарна мова, медоточива, романтична, але сьогодні слова звучать пострілами з рушниці. Я дивлюся на годинник на тумбочці. Цифри стрибають, миготіння червоного на чорному. Мені заледве вдається розібрати: 1:13 ночі. Невдовзі він кладе слухавку. Голос його став м’якшим, ніжнішим.

– Бет, ти хочеш вийти надвір і попрощатись?

О чорт. Я не хочу її бачити. Раптом мене починає нудити. Я й досі відчуваю смак блювотини в роті.

– Куди вони її заберуть? – знову питаю я.

– Це не наша проблема. Нам не обов’язково знати. Багато людей на Сицилії зникають. Мені потрібно ще декому зателефонувати.

Він вказує на двері.

А Бет нормально б до цього поставилась? До того, щоб позбутися мого тіла посеред ночі? До того, щоб викликати якихось хлопців, які допомогли б мені «зникнути»? Я хитаю головою, неспроможна повірити. Бет однозначно це не сподобалося б, аж ніяк, це ж якесь грьобане божевілля. Але як щодо мене? Знаєте що? Я теж не хочу, щоб сюди заявилася поліція. І це єдине, що збігається з моїми бажаннями…

Розділ сімнадцятий

Дивлюся на свою руку так, ніби вона чужа. Я її не впізнаю. Я не пам’ятаю, чия вона. Я не знаю, як виглядає моя долоня. Вона тремтить, тремтить так сильно, що мені несила вгамувати це тремтіння.

Намагаюся натиснути на ручку й прочинити двері, які ведуть на патіо, ведуть до моєї сестри, але не можу схопитися за неї. Пальці тремтять, долоні зісковзують, і я не можу – не можу навіть клятих дверей відчинити.

Амброджо знову висить на телефоні, говорить зі своїми клятими «друзями». Що це за хлопці, які завинили йому послугу? Хто позбувається тіл посеред ночі? Мені байдуже, що вони її спекаються. Я більше ніколи не хочу її бачити. Я не знаю, як довго я простояла там, поки мої руки тріп-тріп-тріпотіли, наче зламані пташині крила, та нарешті ручка піддалась, і я вийшла в двері.

Темрява. Тиша. Мені здається, що зараз із тіні вистрибне поліцейський і закричить: «Вас заарештовано!» – чи що я зараз почую, як доріжкою біжить Сальво: «Ma che cazzo hai fatto?»[61] Але довкола тиша; нікого немає. Мене морозить від холодного повітря. Здається, що похолоднішало на двадцять градусів. Садок за басейном простягається в ніщо, в ніщо, окрім темряви. Світло вілли вихоплює басейн і довге потворне тіло моєї сестри вздовж краю води.

Зорі дивляться на мене з небес, засуджуючи мене, звинувачуючи мене, ніби то мільярди малесеньких зіниць, очей Бога. Місяць починає заходити за Етну. Невдовзі вийде сонце й освітить місце кровопролиття. Прийде поштар. Сальваторе. Емілія. Мені слід поквапитись.

Я зосереджуюся на русі власних ніг. Я йду на подушечках м’яких капців, переставляючи їх по черзі. Наче уві сні, я пливу в повітрі, йду, не торкаючись землі. Я дивлюся вниз, щоб втриматися бодай за щось; зосереджуюся на землі, щоб припинити відриватися від неї вище, й вище, й вище. Я невагома, лунатична, я космонавт на місяці. Я зупиняюся за крок від голови своєї сестри.

З її голови натекла калюжа крові – липке чорне озерце. Тепер, прийшовши сюди, я не знаю, що робити. Я просто дивлюсь. Я знову дивлюся на Елізабет, мовчазна, оніміла. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Спиною пробігає холодок. Вона мертва, і це я її вбила. Майже без зусиль. Так швидко. Ніби нічого й не відбулось. Зорі й досі сяють. Я в тому ж садку. Вулкан лишився на місці. Хіба ж це реально?

Я не можу повірити.

Мені потрібно більше доказів.

Я простягаю руку до крові, торкаюсь її пальцем. У прохолодному нічному повітрі кров здається теплою. Вона слизька, густа, волога. Я роздивляюся кінчик пальця: блискучий, чорно-червоний. Це щось інстинктивне, примітивне, первісне. Я мушу це зробити. Переконатися, що це правда. Я облизую палець: тепле, мокре, металеве. Безперечно, кров.

* * *

Коли я вриваюся до кімнати, Амброджо встає. Він уже закінчив розмовляти. На його обличчі якийсь дивний вираз, якого я не можу збагнути. Він заносить руку над моєю головою – о чорт! – і я сіпаюся вбік, але він прибирає пасмо волосся з моєї щоки.

– Що таке? Ти відхилилась.

– Та ні, – кажу я. Я нашорошена, готова до стрибка.

– Та точно, відхилилась. Amore[62], йди сюди. Ти ж знаєш, що я б ніколи тебе не вдарив. Що з тобою? – каже він.

Він притягає мене до себе й міцно притискає. Мабуть, я йому вірю. Майже готова повірити. Можливо, він усе-таки не б’є жінок? Він не вдарив би Бет, та чи не вдарить він Алві? Найстрашніше те, що я не знаю.

– Ти попрощалася? – нарешті питає він.

– Угу, – киваю я.

– Bene. Гаразд.

Він кладе мені руку на талію й веде мене до ліжка.

– Ніно приїде за п’ятнадцять хвилин. Я почну прибирати. Думаю, тобі краще поспати, відпочити.

– Добре, – кажу я.

Хто такий Ніно? Я вихиляю склянку води, і нудота минає.

– Мені так шкода, Бет, – повторює він, цілуючи мене в чоло. – Це прозвучить жахливо, але… я так радий, що то була не ти.

Усередині мене все стискається, ґрунт вислизає з-під ніг. Що за чорт?

Я дивлюся на нього так, ніби хочу спопелити його поглядом. Напевне, я видаюся розлюченою, бо він каже:

– Пробач, це було недоречно. Просто я дуже тебе кохаю.

Він хоче поцілувати мене, та я відвертаюсь. Я й досі відчуваю присмак блювотиння. Натомість він мене обіймає.

– Головне, щоб ти була в безпеці. Пам’ятай про це. Ти, я та Ерні. Коли я побачив, як вона лежить там – просто викапана ти, – то я просто… Ми все робимо правильно. Заради нашої родини.

– Дякую, – кажу я, бо мені більше нічого не спадає на думку. Мій мозок не працює. Я розучилася говорити. Я відкидаю простирадла й сідаю на ліжку. На ліжку Бет. На моєму ліжку.

Я вже збираюся лягти, коли Амброджо каже:

– Не хочеш вдягнути нічну сорочку?

Я не знаю, де Бет тримала свої піжами. Я дивлюся на нього, розгублена. Не знаю, що робити. Йому не можна знати, що я розгублена. Я чую власне серцебиття: «БА-БАХ, БА-БАХ». Усі м’язи в плечах напружились. Нарешті (здається, промайнули години) він повертається до комода з червоного дерева й висуває другу знизу шухляду. О, так он вони де. Він передає мені коротеньку сорочку від «Джорджо Армані». Вона легша за вітерець. Я тримаю її й роздивляюся маленькі, вишиті по краю троянди, й витончене мереживо, й тоненькі бретельки. Вона пахне Бет – «Міс Діор шері». Я лягаю на ліжко й заплющую очі.

У двері стукають, й Амброджо підстрибує.

– А, Ніно, – каже він.

День четвертий. Хіть

Мої інтимні м’язи стискаються, наче ясна бабусі, коли та їсть лукум.

@Алвінанайтлі69

Розділ вісімнадцятий

Це Бет винна, що моє серце розбите.

То була остання ніч тижня першокурсників і наш дев’ятнадцятий день народження. То була хіть з першого погляду. П’ять півлітрових келихів «Укусу змії», три алкогольні гри й одна пляшка «Малібу» за один п’яний вечір у барі коледжу Корпус-Крісті, і в мене двоїлося в очах. Усе, що я з’їла за день, – пакетик смаженого арахісу. Я була в насичено-рожевій сукні, такій обтислій, що я заледве дихала, й випалила двадцять ментолових цигарок із пачки, яку знайшла в туалеті. Бет була в такій самій сукні. Я саме зосереджувала всі зусилля на тому, щоб не впасти зі стільця, коли Бет замовкла й перевела погляд на двері. У них зайшов чоловік.

– Хто це такий? – запитала я.

Спершу зображення було розмите, та, коли чоловік підійшов ближче, ніби з-за серпанку сухого льоду в глибині сцени на концерті «Бекстріт бойз», вималювався середземноморський півбог.

Він був гарний, наче голлівудський актор: біла сорочка – два ґудзики згори розстебнуто – і смокінг. Темне волосся хвилями спадало до плечей. Зуби блищали й були білими, наче в рекламі «Колґейт». Що він робить в Оксфорді? Решта хлопців виглядали наче Ґолуми з «Володаря перснів». І чому він такий засмаглий? Бет простягла руку й обійняла його. Я дивилася й не вірила своїм очам. Моя сестра з ним знайома?

– Алві, це Амброджо. Амброджо, це моя сестра-близнючка, Алвіна, – сказала Бет.

– Близнючка? Ого! Неймовірно. Та ви ж геть однакові, так?

Ми перезирнулися й знизали плечима.

– Бет ніколи не казала, що в неї є сестра-близнючка, – сказав Амброджо.

Бет скривилась. Вона мені про Амброджо теж не казала: я б такого не забула.

– Просто повірити не можу! – сказав він. – Та ви ж просто як дві краплі води…

Я потисла руку, яку він мені простягнув. Його шкіра була тепла й гладенька.

– Радий познайомитись. В якому ти коледжі?

Він говорив із акцентом, та я ніяк не могла зрозуміти з яким. Мені подумалося, що з іспанським.

– О, вона тут не вчиться, – сказала Бет. – Просто приїхала в гості на вихідні.

Я вичавила з себе усмішку й кивнула.

– Так і є.

– О, то ти навчаєшся в іншому університеті? Що ти читаєш?

– Ем, ні, не навчаюсь, – сказала я в підлогу. – Я працюю в «Йо! Суші».

Я не вступила в коледж, тому що не склала іспитів. Я не склала іспитів, бо мене вигнали. Все йшло не дуже добре. І яке дивне запитання. Я нещодавно дочитала «Сатанинські вірші», але йому цього знати не обов’язково.

– А ти що читаєш?

– Я пишу диплом з історії мистецтва.

Ми пішли з бару. Амброджо й Бет трималися за руки, а я пленталася за ними, слухаючи, як Бет фліртує й гигоче, й дивлячись на дупу Амброджо, яку можна було знімати в рекламі дієтичної коли. Крізь вітер і косий дощ ми дійшли до якоїсь підземної нори, що називалася чи то «Помаранчевий дельфін», чи то «Бірюзова золота рибка», чи то «Золотий трубкозуб», чи якось так. Там смерділо потом. Стеля протікала. Посеред танцмайданчика була калюжка блювотини. Ді-джей, певно, був глухий/мертвий/обдовбаний, бо пісня Селін Діон прозвучала тринадцять разів поспіль. Здається, більше ніхто цього не помітив. В Оксфорді це називалося «нічний клуб».

Я випила кілька газованих слабоалкоголок на горілці й кілька шотів із текілою. Музика лунала так гучно, що я не чула, хто що каже. І всі інші також не чули. Ми стояли й потягували крізь соломинки свої люмінесцентні шипучі коктейлі. Бет пішла до бару купити ще по порції «Бакарді брізерс»[63], а я всміхнулась Амброджо. Він усміхнувся у відповідь. Ми трохи похиталися під музику, не потрапляючи в такт, коли він поклав мені руки на талію та притягнув до себе. Від самого початку було помітно, що Амброджо шалено подобався Бет. І вгадайте що? Мені теж. Вони були знайомі менше тижня. Тож до біса все. Він був вільний, і я могла забрати його собі. Я міцно вчепилася в нього.

– Ти гарна, – прошепотів він, і я розтанула.

Ніхто досі не казав мені такого. Натомість це завжди казали Бет.

Він гаряче дихав мені у вухо. Його лосьйон піля гоління пахнув казково. Я поклала щоку на груди Амброджо, і ми танцювали. Це тривало, певно, секунд із двадцять, але відчувалося, ніби ціла вічність. Час уміє виробляти подібні фокуси. Довкола приголомшливо лунала «Сила кохання» Селін Діон. Танцмайданчик, здавалося, зник. Раптом, аж надто швидко, світло увімкнулося й музика стихла. Бет сказала, що час іти додому. Наше тріо попленталося до якогось фастфуду. Я замовила картоплю фрі під сиром та квасолю, Амброджо замовив бургер.

– Я нічого не хочу, – сказала Бет. – Я повертаюся до гуртожитку. Ви йдете?

Я подивилася на свою картоплю, а потім на Амброджо.

– Я скоро підтягнуся.

Бет сердито зиркнула на мене. Амброджо хитнувся. Певно, він був п’яний. П’яніший за мене, бо інакше я б не помітила. Ми сіли за столик на двох, щоб поїсти. Я потяглася за кетчупом.

– Чао! – сказав Амброджо, помахавши. – Побачимось.

Бет закотила очі й пішла геть.

Не пам’ятаю, чи я щось їла: я милувалась Амброджо. Очі диснеївського принца, губи, створені для поцілунків. Він видавався нереальним. Видавався рекламою якихось засобів, що допоможуть вам виглядати кращими й молодшими. Він виглядав як статист із фільму «Зразковий самець».

– Ходімо, – сказав він, беручи мене за руку. Я не могла повірити, що все це відбувається зі мною. Чому він обрав мене, а не Бет?

Наступне, що я пам’ятаю, – ми в кімнаті Амброджо, слухаємо «Парасольку» Ріанни, і я думаю, що це просто доля, що ми як Ромео та Джульєтта. Було очевидно, що ми просто створені для того, щоби бути разом. Було очевидно, що так нам судилося. Мені хотілося лише сподіватися, що ми не народилися під нещасливою зіркою, як коханці в тій п’єсі. Бо це погано закінчилось.

На тумбочці біля незастеленого одинарного ліжка Амброджо стояла лава-лампа. Червоне дещо формувалося в кульки, які роїлися всередині сріблясто-скляного циліндра. Я спостерігала за трансформаціями магми чи лави… (о, лава-лампа, мабуть, ось у чому річ) за її вируванням і булькотінням… Видовище мене загіпнотизувало. Зачарувало. Коли я перевела погляд на Амброджо, той знімав із себе сорочку.

– Я знаю, що ми щойно зустрілися, – сказав він своєму пупку, марно намагаючись розстебнути ґудзики. – Але я направду збіса тебе кохаю.

Він здався і зняв сорочку через голову. Він розстебнув блискавку на штанях і зняв їх. Я дивилася на нього в повному шоці. Не знаю чому. Певне, я досі не бачила голого чоловіка. Звісно, я бачила картинки й фотографії. Я знала, на що це схоже. Як вони виглядають. Але в реальному житті – ні. Не зблизька. Не отак. То було шаленство. Розряд електричного струму. Раптом я збадьорилась. Протверезішала. Щось типу того.

– Що ти сказав?

– Я тебе кохаю, – відповів він, тягнучись до моєї сукні й стягаючи її з мене.

Його слова кулями застрягли в моїх грудях. Досі ніхто мені такого не казав.

– Ти кохаєш мене? Чесно? Ти впевнений?

– Богом клянусь. Ти вийдеш за мене? – запитав він. Він віджбурнув боксери, що зачепилися за його ногу, спотикнувся і впав на ліжко.

– Припини, – сказала я, відвертаючись. Він говорив, ковтаючи слова. – Ти п’яний і не розумієш, що кажеш.

Він просто глузував.

– Ні, розумію. Справді, розумію.

Він потягнувся до мого ліфчика, але застібка була занадто складна, і він здався.

– Тобі подобається моя сестра, просто визнай це. В мене чоловіки не закохуються. Вони вважають, що я дивачка. Дивна близнючка. Невдаха. Схибнута.

Я встала з ліжка й почала шукати туфлі. Є лише одна, як у Попелюшки. Він встав, схопив мене за талію, притяг до себе й міцно тримав. Я відчувала в його диханні запах «Єгермейстра». Він був так близько, що я могла відчувати його смак.

– Мені подобається дивне.

Я подивилася йому в очі, і ми поцілувались.

Далі все в тумані, але коли я прокинулася вранці, то знала напевне, що я вже не незаймана, бо на простирадлі була кров, а Бет, здається, була на мене зла.

З Оксфорда я поїхала поспіхом. О дванадцятій починалася моя зміна в «Йо! Суші», і я не могла собі дозволити запізнитись. У мене вже й так лишалося останнє попередження. І мені були потрібні гроші. Тож я написала свій номер на звороті конверта й поставила його на подушку поряд із Амброджо. «07755 878 4557. Алві. Зателефонуй мені. Цілую». Він так мирно спав, що мені шкода було його будити. Я просто вислизнула в двері, причинивши їх за собою. Я вийшла в коридор навшпиньки, радісна, з усмішкою на все обличчя. Я не знаю, чому це називається «ганебною ходою». Якби тоді, о восьмій ранку, хтось помітив би, як я виходжу з його кімнати, вони постановили б, що я «брудна хвойда» або засудили б мене за моє недоладне вбрання. Без туфель (бо одну я загубила, а ходити в одній туфлі ще гірше, ніж зовсім без них, правда ж?), у зім’ятій сукні, зі скуйовдженим волоссям, із розмазаним по всьому обличчю макіяжем, із засосами, в плямах сперми, з несвіжим ранковим диханням. Та я не почувалася брудною, осоромленою, зніченою. Я зустріла чоловіка, за якого хотіла вийти. Настрій у мене був піднесений, я була в екстазі, в довбаній ейфорії. Щаслива вперше в житті. Знаєте, як я почувалась? Я почувалася цілою.

Пізніше, на тому ж тижні, коли він не зателефонував мені, я набрала свою близнючку й запитала, що там і як. Бет сказала, що Амброджо запросив її на побачення й що тепер вони пара. Чарунка. Офіційно разом. Вона сказала, що закохана до небес. Вона вибачила йому той одноразовий секс. Вона вже майже взялася за організацію весілля.

* * *

Четвер, 27 серпня 2015 року, 10-та ранку. Таорміна, Сицилія

Якщо рекреаційні наркотики – це робочий інструмент, то алкоголь – це кувалда, ні, не так – паровий молот (другий закон Ньютона: більше сили). Я не пам’ятаю, щоб пила, але оце «БАМ! БАМ! БАМ!» у моїй голові – певний знак похмілля. Певно, горілчана фея навідалася до мене й надрала мені зад. Я мало що пам’ятаю з минулої ночі. Я не знаю, де я. М’який трикотажний халат огортає мене теплом, під головою рожева подушка, якої я не впізнаю. Я позіхаю, потягуюся, тру кулаками очі. Я добре спала. (Напилася до нестями, скоріше за все. Припини так робити, Алві, це шкодить твоїй печінці.) Мої сітківки ріже й пече в орбітах. Я розплющую очі назустріч сліпучому світлу й заплющую знов. Де це я, в біса, знаходжусь? Це не моя кімната. Це не моє ліжко.

Я раптом сідаю на ліжку й оглядаю кімнату: це спальня Бет. Це ліжко Бет. Дивлюся на протилежний бік ліжка, але воно порожнє. Торкаюся простирадла, але воно холодне. Де Амброджо? Він спав тут? Я переспала з чоловіком сестри? (Знов.) Я хитаю головою. Цього я не пам’ятаю. Кімната виглядає так само, як учора, коли ми з Бет тут перевдягались. На подушці лежить нічна сорочка, вишита маленькими рожевими трояндочками.

Бет!

Усвідомлення прослизає в голову цівкою крові, що стікає з мокрого волосся на брук. Бет. Я вбила її. Я штовхнула її чи вона послизнулась? Я вбивця? От лайно, що я наробила! Я зістрибую з ліжка й біжу до вікна, визираю в щілину в жалюзі. Садок навпроти парадного входу порожній. Басейну звідси не видно.

Де вона? Що мені робити? І де це, в біса, Амброджо? Що там було про план? «Опануй себе, Алвіно», – кажу я сама собі. Заспокойся й живи собі далі. Зроби хорошу міну. Поводься нормально. Ти впораєшся. Ти рок-зірка. Подумай лишень: що зробила би Бейонсе? Я глибоко вдихаю.

О БОЖЕ…

Я це зробила. Всередині іскриться ейфорія.

Емоції підняли мене на таку висоту, що я можу сягнути в небо, я ширяю в ньому, ковзаю в повітрі, пливу, дивлячись на Землю. Я могла б станцювати, я могла б заспівати, я могла б, чорт забирай, вибухнути. Я вільна! Нарешті! Мені хочеться сміятись! Хочеться плакати від радості! Які відчуття! Яке піднесення! Ніби швидко несешся на самокаті. Усмішка мимоволі осяває моє обличчя, і я затуляю його руками.

Елізабет померла! Хай живе Елізабет!

Це Алві лежала там із закривавленим волоссям, у мокрій чорній сукні на одне плече і з білою шкірою, що сяяла в останніх променях місяця. Вона здавалася такою спокійною. Вона була вродливою. Алвіна. Ніхто за нею не сумуватиме. У неї немає чоловіка, якого хвилювало б, де вона. Немає дитини, що плаче й хоче на ручки. Немає друзів у Англії, які чекають, що вона напише чи зателефонує, які благатимуть її повернутися додому. Так краще. Добре, що Алвіна померла.

«Я завжди намагалась! Я справді намагалась!» Про що це вона говорила, хай їй трясця? Її голос лунає в моїй голові.

Ні, я тут, і я лишаюсь. Я готова до боротьби. Мені немає чого втрачати, зате є за що боротися, ще й як! Нехай Амброджо мене боїться. Ну, знаєте що, містере! Тепер у мене є план. Я планую жити життям своєї сестри й насолоджуватися кожною його клятою миттю. Поки він думає, що я Бет – все прекрасно. Все в шоколаді. Нема чого боятись. Але щойно він щось запідозрить – прощавай казковий принце. Arrivederci[64], Амброджо. Якщо я вбила раз, то зможу й двічі. Нехай це він тремтить. А я боятися не збираюсь. (Вау, я навіть гірша, ніж гадала. Я Лісбет Саландер[65]. Я Жанна д’Арк.)

Моя сумочка стоїть на стільці біля туалетного столика. Сумочка Бет. Моя сумочка. Амброджо приніс її сюди минулої ночі. Тепер я пригадую, що вона висіла на візочку. Я беру її та зазираю всередину: мій гаманець «Прімарк», моя вишнева помада та щось іще… ковзає по дну сумочки… Діамантове кольє Бет! Що воно тут робить? Нащо вона взяла його на прогулянку? Я могла б вічно стояти там, намагаючись це збагнути, але мені треба попісяти.

Я стаю біля вмивальника та роздивляюся себе в люстерку.

– Привіт, Елізабет, – кажу я.

Я вмикаю душ і ступаю під воду. Я й досі почуваюся брудною відучора.

Я шкрябаю тіло губкою з люфи, виливаю на себе цілу пляшечку «Молтон браун». Коли я вже тут, то варто було б поголити ноги й лінію бікіні. Бет була гладенька від самих брів. Я беру з маленької полички станок Бет і наношу піну для гоління. Я виходжу з душу в хмаринку гарячої пари й загортаюся в рушник.

Відчуваю огидний присмак у роті. На полиці заряджаються дві електронні щітки. Вибираю одну навмання. Ніколи в житті мені так сильно не хотілося почистити зуби. Аж підстрибую від пронизливого дзижчання – воно як бензопила в садку, як дриль, що просвердлює мозок. Я дивлюся в дзеркало й начищаю зуби. Я Елізабет. Я Бет, повторюю я собі знов і знов.

Потім я завмираю. Чорт, якщо я Бет, то я правша. Змінюю руку. Пробую знов. Чистити зуби не тією рукою майже неможливо. Почуваюся незграбною, як маля, та не зупиняюсь. Потрібна практика. Треба зробити все правильно. Раптом у дзеркалі з’являється ще одне відображення, від чого я знову підстрибую. Це Амброджо.

– Доброго ранку, люба! – каже він, стоячи в мене за спиною.

Голос Амброджо низький і хрипкий. З повним ротом пасти припиняю дзижчати.

– Як почуваєшся? – питає він.

Я випльовую зубну пасту в рукомийник і відкриваю кран. Роздивляюся його обличчя: мішки під очима, щетина на підборідді. Здається, він взагалі не спав.

– Емілія з Ернесто. Вони поснідали й бавляться в дитячій. Вона хотіла зводити його в парк, якщо ти не проти.

А як же тіло? Як же моя клята сестра?

– Це добре, – кажу я. Я хочу побачити Ерні… поцілувати його, потримати на руках. Малюк Ерні. Тепер він мій!

– Слухай, Бет, – каже він. – Ем… ну…

Я нахиляюся до крана й полощу рота теплуватою водою, спльовую в раковину.

– Є проблема.

– Проблема?

– Так.

Знаходжу рушника й витираю рота.

– Твоя мати, – каже він.

– Моя мати в Австралії.

– Я знаю, amore, але вона наше слабке місце. Так чи інакше, настане момент, коли вона запитає, що сталося з твоєю сестрою.

Він замовкає, і його відображення в дзеркалі насуплюється.

– Останнім пунктом, де бачили Алві, за всіма даними виявиться аеропорт Катанія, куди вона прибула, щоб погостювати в тебе.

Чорт. Він має рацію. Із мамою будуть проблеми.

– То що нам робити? Де тіло? – кажу я. Витираю обличчя рушником.

– Тіло в моїх хлопців, тут у Таорміні.

– І?

– Думаю, нам краще поводитися так, ніби нічого не сталось. Так, як до її приїзду, – каже він.

– А моя мати?

– Тобі доведеться зателефонувати їй і сказати, що Алві загинула. Запросити її на похорон.

Що за маячня?

– На похорон? Який похорон? Я думала, ми не можемо його влаштувати.

– Скажи, що похорон сьогодні. Вона на іншому кінці світу, вона не прилетить. Та якщо вона прилетить, то нічого. Про всяк випадок Ніно тримає тіло в себе. Це Сицилія. Тут можна влаштувати неофіційний похорон. Це справжній геморой, але нам це під силу. Це часто буває.

Я спускаю воду в рукомийник і змиваю пасту. Вона крутиться й крутиться в чаші, вниз і вниз по спіралі, до зливу з булькотінням і відригуванням, аж поки не зникає. Певно, він має рацію. Моя мама прилетіла б, якби загинула Бет, але для того, щоб подивитись, як незнайомці засипають землею того, кого ти не любив, це збіса довга дорога. Впиваюся нігтями в пластикову накладку на руків’ї щітки.

– Я їй зателефоную, – кажу я. Вибору в мене немає. Та якщо вона приїде, мені кінець.

Вона єдина людина, що може нас розрізнити.

– Я сьогодні їй зателефоную… але мені треба побачити.

– Побачити що? – Амброджо кладе мені руки на плечі, масажує шию. Боляче. Я напружена.

– Куди вони її покладуть. Де вони її поховають. Я хочу переконатися, що вона лишиться в землі.

– Не треба тобі цього бачити. Це погано виглядатиме.

– Мені це потрібно.

Я мушу переконатися, що вона не повернеться.

Він стоїть за спиною, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі.

– Я поїду, – кажу я.

Він зітхає, хитає головою.

– Гаразд. Поїхали. Зателефоную Ніно й попереджу його.

Він обіймає мене за талію й притискає до себе.

– Все буде гаразд, Бет.

Він теплий, у його обіймах добре, і я раптом йому вірю. Все буде супернормально. Я й досі тримаю в руках зубну щітку; ставлю її назад на поличку.

– Слухай, нащо ти взяла мою щітку? Користуйся своєю, – каже він.

Розділ дев’ятнадцятий

Я стою посеред гардеробної кімнати й озираюся: дитина в магазині цукерок. Погляньте лишень на цей прекрасний одяг! Він увесь от-кутюр, дорогий, дизайнерський. Як же Бет змогла собі все це купити? Вона не могла заробити стільки грошей на книзі. Це Амброджо купив увесь цей одяг за гроші, які успадкував від батьків? Чи він так запаморочливо добре продає витвори мистецтва? Що мені вдягти? Напевне, щось чорне? Але ні. Жити як до того, наче нічого й не сталось. Так сказав Амброджо. Добре, любий, як скажеш…

Я обираю яскраво-жовту сукню від «Роберто Каваллі», із золотою облямівкою на комірці та рукавах. До неї бездоганно підходять жовті лаковані туфлі на платформі. Яскравий і приємний колір сонячного світла пасує до мого настрою. Поки всі вважають, що я Бет, мені немає про що хвилюватись. Немає закону, за яким ти мусиш рятувати чиєсь життя. Чотири короткі хвилини – це що? Це – нічого. Думаю, в суді мене виправдали б.

Якщо тільки мені вдасться вмовити матір не приїздити, вважайте, я виграла джек-пот. Більше немає нікчемної Алвіни Найтлі. Я все владнала. Я мільйонерка. Я кручуся перед дзеркалом і милуюся сукнею. Я справді виглядаю як телезірка, гламурна лялечка з «Джорді шор». Я жінка найсексуальнішого чоловіка на острові, чоловіка, на якого я заслуговую. Кому яка різниця, що він збирався вбити Алві? Я ж не Алві. Я Бет. Я в безпеці. Це в мене все під контролем. Це я вижила. Поки Амброджо думає, що я Бет, все буде гаразд. Я вдаватиму ту кляту Бет якомога краще. Я буду навіть кращою Бет, ніж сама Бет. Я нізащо на світі не повернуся до Арчвею, якщо можу жити отаким життям!

І нарешті, я – мама! Я щойно дістала собі сина, не пройшовши крізь пологи. Але знов-таки, так само зробила й Бет – вона обрала кесарів розтин (надто пихата, щоб штовхати).

Усі мої різдвяні свята настали в одну мить!

Я не поспішаючи накладаю макіяж Бет, наспівуючи собі під ніс класику від Кайлі, «Мені має дуже пощастити». Основа «Шанель», блиск для губ «Джусі тьюб», туш «Бенефіт»… щедрий пшик «Міс Діор шері». Беру з тумбочки щітку Бет і зачісую волосся в гульку, так само як і вчора. Виглядає непогано, але треба не забути зателефонувати стилісту. Пізніше знайду телефон Бет. Може, мені й манікюр зробити? Процедури для обличчя, масаж і таке обгортування у фольгу, в якому виглядаєш наче індичка, готова до запікання. Цікаво, скільки протримається ця засмага. Треба сьогодні обов’язково полежати на сонечку. Зазираю в люстерко: жодних ознак Алвіни. Можна йти.

Шкандибаю коридором, хитаючись на платформах. Оце й є найважче в ролі Бет – п’ятнадцятисантиметрові підбори. Вона завжди вдягалася так, ніби з подіуму зійшла після тижня моди в Лондоні, Парижі, Мілані. Для рівноваги тримаюся за стіну. Підходжу до вікна з видом на басейн. Гучно вдихаю та визираю назовні: он там, на патіо, лежало тіло Бет. Там порожньо. Там чисто. Басейн видається безтурботним, ніби нічого й не сталось. Блакитна вода сяє в світлі ранкового сонця. Можливо, трохи пізніше я поплаваю. Я можу робити все, що захочу.

Раптом усе моє тіло починає тремтіти, мені лоскотно з голови до п’ят. Трепет. Вибух. Усі мої найсміливіші мрії справдились. Я вихиляюсь у вікно й глибоко вдихаю. Уже відчутно, що день буде спекотний, палючий, пекельно спекотний. Думаю, Бет попереджала мене в листі: «Візьми купальник і капелюх, спека тут вбивча». Сьогодні, знаєте, я на спеку не зважаю. Це прекрасна погода для засмагання. Бет була смаглява, як Том Генкс у «Вигнанці». Я не піймаюсь. Я не програю! Це моя гра, і я виграю, я всіх переплюну!

Я блукаю віллою, поки не знаходжу кухню. Це місце – величезний лабіринт. Я роззираюся, чи не заховався тут, бува, Девід Боуї. Тренажерна зала. Кінозала. Вітальня. Музична кімната. Бібліотека. Нарешті я її знаходжу. Кухня велетенська. Традиційне сицилійське оформлення: жовто-білі кахлі та дерев’яна стеля, з рейок звисають блискучі мідні пательні. Пахне лимонами й випічкою. На комоді розставлено розписану вручну кераміку. Здається, що потрапив у рекламу «Кет Кідстоун». Здається, все чистеньке, аж скрипить.

Я бачу якусь жінку, що стоїть до мене спиною. Це Бет? Я завмираю. Але ні, не те волосся. Вона повертається й бачить, що я дивлюся на неї.

– Ciao, signora! – каже вона, усміхаючись.

Тепер я загадала. Це ж, певно, Емілія. Емілія з Ернесто були в парку. Обличчя в мене перекошується. Я не розмовляю італійською (знаю лише лайливі слова… і ще «піца» та «капучино»), тож я просто кажу:

– Гаразд.

На щастя, Бет не завдала собі зусиль, щоб вивчити італійську. А то могло вийти ніяково.

– Як почуваєтеся? – питає вона.

– Добре, – кажу я.

Краще не буває. Я – Елізабет. Усе чудово.

– Як ви? Як Ерні?

Я підходжу до візочка та зазираю всередину. Ерні спить як маля. Ротик у нього відкрився, і на підборіддя стікає слина. Він такий гарний, що аж не віриться. Він ідеальний. Він чудовий, і він мій. Цікаво, чи помітить він, що я вбила його маму. Я простягаю руку й гладжу пальчиком його м’якеньку щічку. Його повіки тріпочуть, але він не прокидається.

– А! Він спить! – каже Емілія, вітаючись зі мною по-італійськи: цьом у кожну щоку й обійми до хрускоту кісток. Емілія приємно пахне: лавандове мило? Я рада, що не забула напахтитися парфумами Бет.

– Добре, – кажу я, тепло всміхаючись очима, так, як робила це Бет, розмовляючи з нянею.

– А де ваша сестра, Алана?

О Боже. Серйозно? І чого це їй не байдуже?

– Алві змушена була повернутися додому, в Лондон, – кажу я. – Якісь проблеми на роботі. В неї дуже відповідальна посада. Вона очолює відділ поетів у літературному додатку «Таймс».

– Капучино? – питаю я.

– Я приготую, signora, – каже вона, всміхаючись.

Кофеїн мені взагалі-то не потрібен. Я вся й без того аж гуду, бадьора й збуджена. Я й забула, що в мене похмілля. А такого ніколи не буває. Часом моє похмілля триває по два-три дні. Інколи – чотири. Одного разу я провела цілий тиждень у лікарні. Емілія порається із срібним горщичком та пакетом кавових зерен. Я не відводжу від неї очей. Якщо вона буде зайнята, я мушу вміти приготувати каву на власній кухні. Тут немає «Нескафе» в гранулах та чайника. Я не розібралася би, з чого починати.

Емілія ставить маленький сріблястий прилад на поличку та розбирає його. В нижню частину вона набирає води з фільтру. Потім в інший прилад вона засипає шоколадно-коричневі кавові зерна та натискає на кнопку. Чути заглушливе ревіння й запаморочливий запах свіжозмеленої кави. Мій рот наповнюється слиною. Вона набирає повну ложку дрібно помеленої кави й кладе в ту сріблясту штуку. Я запам’ятовую, де Емілія тримає сірники, на випадок, якщо вони мені знадобляться: вони на маленькій порцеляновій тарілочці ліворуч від плити.

– Due minuti, – каже вона.

Думаю, це означає «дві хвилини».

– Молока хочете? – питає вона.

Я киваю. Сріблястий прилад булькотить. Емілія наливає сантиметр кави в мікроскопічне горня й додає столову ложку обробленого парою молока. І це все? Від цього мене не вставить. Я звикла до каністр зі «Старбакса» – двох літрів рідини у відерці з карамельною завитушкою. Ця чашка розміром із наперсток.

– Дякую, – кажу я.

Чудово. Роблю ковток. Святі небеса. Все одно що кислоту пити.

– Уф! Мені знадобиться цукор, – кажу я.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно прилетіла з іншої планети.

– Але, signora, mi dispiace! Ви завжди говорили, що цукор – це зло.

– Так. Ну що ж, я передумала.

Вкидаю дві ложки, які перебивають гіркоту. Вона дивно дивиться на мене, схиливши голову набік. Гммм, Еміліє. З тобою треба бути обережнішою. Якби це були події роману, сама вона викрила б мене. В детективних романах завжди саме персонал точно знає, що відбувається: лакеї, служниці, няні чи покоївки. Відсувають завіси. Підслуховують під дверима. Вони – очі та вуха маєтку. Жоден скандал не проходить повз них. Жоден секрет. Так, я мушу бути обережніша з нею.

– А де Амброджо? – питаю я.

– Плаває, – каже вона.

Я визираю на басейн крізь вікно. Спокійний, як ставок біля млина.

– В морі.

А, точно. Я й забула про море. І що мені робити тепер? Мені треба зняти нервове напруження. Я веселкова пружинка нагорі сходів. Може, мені варто прогулятися, зорієнтуватися на місцевості? Попрактикуватися в носінні нових туфель?

– Думаю, я прогуляюся… до амфітеатру! – кажу я.

Бет ходила туди. Її це надихало. І можливо, там буде той охоронець. Він може кинути якесь світло на те, що відбувалося з Бет.

– Побачимось.

Я нахиляюся та цілую Ерні. Його маленька щічка тепла та м’яка. Виходжу з кухні до передпокою. Я майже опанувала ці платформи. Та раптом я згадую: мені треба зробити один міжнародний дзвінок. О Боже. Це буде непросто. Мені доведеться її розбудити: в Сіднеї зараз ніч. Найменше в житті мені зараз хочеться говорити з мамою.

Розділ двадцятий

– У якому сенсі «вона пішла»?

– У сенсі «померла», мамо. Мені шкода.

Запала напружена тиша. Я притискаю слухавку ближче до голови й накручую спіральний дріт на пальці.

– Агов!

– Бет! Бет! Зв’язок переривається, люба. Я не почула, що ти сказала.

Я глибоко вдихаю. Це справжні тортури. Я не говорила з мамою багато місяців. Чи, можливо, рік. Зазвичай я уникаю телефонних розмов із нею, хоча, коли я телефоную, вона не підіймає слухавки. Вона не вміє користуватись електронною поштою. Вона не знає, що існують «Фейсбук» та «Твіттер». Одного разу я отримала листівку з Айєрс-Рок, але то було в грудні 2009-го. Мене пересмикує від її гугнявої австралійської вимови. Усе, що вона каже, звучить як питання. У кінці кожної фрази інтонація злітає вгору. Це як мати за родича когось із акторського складу «Сусідів» – Медж Бішоп, наприклад, чи когось іще. Цікаво, вона ще досі в серіалі?

– Мамо, я кажу про Алві, – повільно вимовляю я, наче говорю зі складною дитиною. – Стався нещасний випадок. Вона померла. Як дронт[66].

Тиша на лінії триває близько хвилини. Я починаю думати, що зв’язок перервався.

– Агооооооооооооов, – кажу я. – Мамо?

– О Господи… Хто помер?

Хай йому грець.

– Ал-ві-на. – Я зітхаю.

– О, зрозуміло, – нарешті каже вона.

Навіть на іншому кінці світу я відчуваю її полегшення. Боже мій. Я знала! Це правда. Вона завжди ненавиділа бідну Алві. Чим я це заслужила? Це так несправедливо. Їй навіть не сумно. Навряд чи вона хоча б засмутилась. Я зморгую сльози.

– Похорон сьогодні, тож ти, напевне, не встигнеш. Точно не встигнеш прилетіти.

– Як це сталося? – питає моя мама, говорячи одночасно зі мною. Вона видається сумнішою, що мені приємно чути, та розпачем це все ж не назвеш.

– Вона випадково впала в басейн. Вона була п’яна, – кажу я. Це звучить як майже те, що треба. Алві завжди любила вихилити чарочку. Чи дві. Чи три. Їй подобалося напиватися до непритомності, поки світ не ставав кращим. А потім випити трохи ще. І ще. І ще. І не пам’ятати, як вона дісталася додому. А іноді (часто) зовсім не потрапляти додому. (Прокидалася я не в ліжку, а в коридорах, канавах, кущах, на сходах, у ліфтах, в автобусах і ставках.)

– П’яна, – повторює мама. – В басейн. Зрозуміло.

Тепер її голос видається дуже далеким, ніби відстань між нами більша, ніж відстань до Південної півкулі, ніж відстань до Юпітера чи Марса.

– Алвіна в своєму репертуарі. І чому я не дивуюсь. Вона завжди була…

– Як я вже сказала, – перебиваю я її, – похорон сьогодні…

Я розкручую дріт між пальцями, поки він не випрямляється й не розтягується, як зашморг під вагою шибеника. Вона не здивована. Вона майже очікувала чогось подібного. Вона, ймовірно, навіть задоволена.

– Я куплю квитки.

Чорт.

– Ні, мамо, не варто тобі приїздити. – Мій голос зривається, я намагаюся його опанувати. – Вчасно ти не встигнеш, та й у будь-якому разі ти не зможеш нічим зарадити.

Зависає пауза – мама обмірковує мої слова. Я затамовую дух. Я відчуваю, як шурхотять коліщатка її мізків. Довга дорога. Купа грошей. І це ж усього лише Алвіна, а не Бет.

«Мамо, будь ласка, не прилітай», – мовчки благаю я. Не треба, чорт забирай, прилітати.

– Я не розумію, люба, а що, похорон не можна відкласти?

– Тут так не робиться. Все має відбутися сьогодні. Це пов’язано з якимись католицькими звичаями. Ти, очевидно, пропустиш похорон. Мені шкода, – кажу я, вприскуючи в свої інтонації виважену кількість суму. Мені б хотілося, щоб ця розмова вже закінчилась. Якби померла Бет, вона прилетіла б без жодних запитань. Якби померла Бет, вона сіла б на найближчий рейс. Краще мені покласти слухавку. Може, варто вже завершити виклик?

– Ну, – каже вона, обмірковуючи все. – Якщо ти так кажеш, люба. Звісно, мені слід бути там. Та я дуже зайнята з цим ярмарком солодощів у церкві… і це ганьба – пропустити похорон власної доньки.

– Гммм.

А їй що, хіба не байдуже? Аж не віриться. Та вона ж практично танцює, ні, витанцьовує тверк на моїй могилі.

– Мені шкода, що я не можу приїхати й підтримати тебе… ти як?

– Усе гаразд, – кажу я. – Тобто, ну, ясна річ, що всі ми шоковані.

– Ну звісно, – каже вона. – Це прозвучить жахливо, Бет, але я так рада, що це була не ти.

О Боже мій, ну не треба цього знову. Більше я не витримаю. Спершу Амброджо, а тепер і рідна мама. Я боляче кусаю свій кулак. Мама принаймні не планувала мене вбивати. Ну якщо тільки їй теж не було відведено ролі в плані Амброджо. Я не довіряю Амброджо. Не довіряю власній матері. Я скрегочу зубами й затамовую дух. Тримайся, Алвіно, ну ж бо. Давай!

Ми закінчуємо розмову – саме цього я й хотіла. Моя мати не приїде, мій план може прокатити. Проте якусь частину мене охопила скажена лють. Її навіть вмовляти особливо не довелося. Як вона може не приїхати на мій похорон? Ярмарок солодощів у церкві? Та кому яка різниця? Це підтверджує підозри, які були в мене все життя: моя мама ніколи не любила Алвіну. Від самого початку все було лише для Бет. Вона завжди вважала, що ми Джекіл і Гайд. Я навідріз відмовляюся плакати. Відсьогодні мама померла для мене.

У кутку кімнати на лискучому дерев’яному столику стоїть антикварна ваза. Вона розфарбована вручну: синє тло, білі квіти, вигадливий візерунок по краєчку. Я обережно беру її двома руками й випускаю на мозаїчну підлогу.

Вона розбивається вдрузки.

* * *

До театру всього кілька хвилин пішки, та я шкодую, що не викликала таксі. Повітря гаряче, ніби в пічі. Занадто спекотно, щоб рухатись. Я збиваю пилюку на пересохлій землі й намагаюся йти як Бет: підборіддя вгору, плечі назад, спокійно та впевнено. На відміну від вівторка, коли тут був натовп невдало вдягнених туристів, зараз у амфітеатрі майже нікого немає. Він похмурий, самотній, майже закинутий. Я підходжу до двох туристів у черзі й намагаюся загубитися серед людей. Не виходить: я надто розодягнута. Чи, може, це все через льодяниково-жовтий? Я вже хочу насупитися й спопелити їх поглядом, аж раптом пригадую, що я Бет. Намагаюся всміхнутися найсолодшою усмішкою, мовляв, привітики всім. Вона їх чомусь лякає. Вони повертаються до мене спиною та шепочуться.

Море гидкого зеленуватого кольору. Дно, наче синці, поцяткували клубки водоростей. Сонячне сяйво відбивається від води й обпікає сітківку. Небо нестерпно блакитне.

– Елізабетта! Елізабетта!

До мене підбігає чоловік і, задиханий, стає поряд у кінець черги. У нього блідо-блакитні очі та скуйовджене біляве волосся – нетипово для сицилійця. Це, певно, той охоронець, якого ми бачили вчора. Він в уніформі. Точно, це той самий.

– Елізабетто? Це ти? Чи ви… інша сестра?

Наші погляди зустрічаються. Я замислююсь. Відводжу очі.

– Це я, Елізабет, – кажу я.

– Так, звісно, все гаразд?

– Атож, – кажу я. – А ти як?

Як його звуть? Бет мені так і не сказала. А зараз я не можу його спитати. Було б добре, якби в нього був бейджик з іменем.

– Bene, bene. А де твоя сестра? – питає він, широко всміхаючись. Він дивиться мені через плече, видивляючись мою близнючку, шукаючи безкоштовної розваги.

– О, Алвіна поїхала додому, – кажу я, вдаючи невимушеність. Раптом мені аж надто спекотно. Руки стають липкими. Я витираю їх об яскраво-жовту сукню Бет. Хотіла б я зараз випити.

Він насуплюється.

– Вже? Але ж вона щойно приїхала.

– Так, дійсно. Але на роботі проблеми…

Він вивчає моє обличчя. Я дивлюся на свої туфлі. Вдаю, що позіхаю, і схрещую руки, відволікаюся на афішу «Набукко».

– То… з тобою… справді все гаразд? Ти ж начебто збиралася вчора поїхати.

Я дивлюся туди, де він торкається моєї руки: обкусані нігті, електронний годинник. Я не хочу, щоб він мене торкався. Хто його знає, де він був.

– Усе гаразд, – кажу я, відступаючи.

Вийди з мого особистого простору. Чого він так хвилюється? Що йому відомо про цей так званий план?

– Ти ж Елізабетта, чи не так? – каже він.

Його голос зривається. Його погляд ковзає моїм тілом, з голови до ніг. Дихай, Алві, дихай. Усе добре. Ти вдягнута саме так, як і належить Бет. Більшої схожості годі й намагатися досягнути. То чому я тремчу? Чому моїми грудьми скочується крапелька поту? Чому серце моє так голосно гупає у вухах? Чорт, сподіваюся, йому цього не чути.

– Так, це я. Я ж уже казала. Алві мусила повернутися додому.

О Господи, в чому річ? Не треба мені було йти сюди. Це було помилкою.

Він зітхає та струшує золотавим волоссям. Раптом він видається схвильованим. Він простягає руки до моєї шиї й міцно мене обіймає. Я відчуваю запах його гелю для укладки волосся. То він його вкладав? Певно, ця зачіска називається «Щойно з ліжка». Я стою, задубіла, наче мрець: мені не подобається, коли мене обіймають незнайомці. Але постривайте, він же не незнайомець. Я маю бути Бет, ми ж начебто друзі. Очевидно, я розповіла йому все. Очевидно, йому відомі подробиці плану. Тож я теж його обіймаю. Треба з’ясувати, що йому відомо. Я вирішую ризикнути.

– Я мала полетіти вчора ввечері, – (здається) кажу я, відпускаючи руки.

– Я знаю, то чому ти досі тут? Це небезпечно, Бетто.

– О, я подумала, що мені, можливо, варто лишитись. – Я обводжу рукою краєвид і театр. – Вони зачаровують мене.

Він із півсекунди дивиться на мене, на його молодому обличчі – спантеличеність.

– Але, Елізабетто, ти ж сказала мені, що в тебе немає вибору.

Його очі бігають туди-сюди, сканують порожній амфітеатр.

– Казала, що якщо ти залишишся, то загинеш. І ти, і дитина.

Я чекаю, що він розрегочеться, чекаю, що скаже, що то був жарт, але він лише переступає з ноги на ногу в тривожній тиші й чекає, що я відповім. Я не відповідаю. Я дивлюся на годинник так, ніби в мене зустріч і я не хочу запізнитись.

– Чорт. Пробач. Я мушу йти.

Я розвертаюся й прямую до виходу.

– Елізабетто! Куди ти йдеш?

– Побачимося пізніше, – кричу я через плече.

– Не йди додому. Це небезпечно!

Я біжу з театру так швидко, як тільки можна бігти в цих клятих жовтих туфлях. Я біжу дорогою, спускаюся з пагорба, збивається дихання, і я збиваюся з курсу, хитаюся, пробігаю провулками, перелажу через паркан – і в садок. Ще садок. Алея. Дорога. Потім я гублюся в цитрусовому гаю, дерева навколо кружляють, я чіпляюся за гілки й спотикаюся об коріння. Я біжу й біжу, аж поки легені не починають горіти і я не починаю хапати ротом важке повітря. Просто перед моїм обличчям гудуть бджоли й оси. Я відмахуюсь і плескаю руками. Я вже вся в укусах комарів. Ця країна хоче мене зжерти.

Я падаю під покрученим старим деревом, прихиляюся спиною до стовбура, груди здригаються, руки тремтять. Я дивлюся на своє тіло, заляпане брудом. Я аніскілечки не схожа на себе. Я не почуваюся собою. На землі валяються помаранчі й лимони. Помаранчі й лимони – в церкві Климента співають дзвони. Ми з Бет співали цю пісню в школі.

«В тебе немає вибору, – сказав охоронець. – Якщо ти залишишся, то загинеш».

Я не знаю, що мені робити. Якась частина мене хоче бігти й бігти, не зупиняючись. Це острів. Врешті я добіжу до моря. Потім я плистиму й плистиму, доки стане сил. Інша частина мене хоче повернутися на віллу і гнати в аеропорт. Мені немає куди йти. Немає родини. Немає друзів. Навіть моя мати вважає мене мертвою. «Помаранчі й лимони», – в церкві Климента співають дзвони. «Ти мені винен фартинг», – чути з дзвіниці Сент-Мартін. «Збираєшся повернути?» – з дзвіниці Олд-Бейлі чути. «Та щойно заможним стану», – видзвонює Шордіч рано. Я намагаюся не розридатись.

Зберись, Алві. Чорт забирай, зберися вже.

Я витираю щоки пальцем і схлипую. Я лишусь. Бет цього хотіла б. Амброджо потрібна дружина. Ернесто потрібна мама. Це буде самовідданий учинок.

Але чому цей охоронець так за мене хвилювався? Нащо Бет змусила мене помінятися з нею місцями? Що з нею трапилося вчора? Чому вона плакала? Чому була така засмучена? І чого, в біса, вона вся була в синцях?

Я й гадки не маю, що взагалі відбувається.

Єдиний спосіб дізнатися – це лишатися Бет. Тож я продовжуватиму це робити. Це єдиний вихід. Я лишуся Бет назавжди, якщо знадобиться. Буду Бет, поки не помру. Я важко зводжуся й обтрушуюсь. Гарна жовта сукня Бет брудна геть уся. Вона б убила мене, якби це побачила. Дивлюся на наліпку. Уф: лише хімічна чистка. Прекрасно. Хто б сумнівався.

Розділ двадцять перший

Вулкан Етна, Сицилія

Ніно виглядає так, ніби він щойно зі зйомок «Хрещеного батька». Думаю, в цій частині Сицилії просто така мода. Він крутий, десь так само, як і Аль Пачино був крутий в ролі Майкла Корлеоне.

Вуса підковою. Чорний піджак, чорна краватка, сірий капелюх із чорною рельєфною смужкою. Тепер пригадую: це він вислизнув із вілли в день мого приїзду.

– Гарний капелюх, – кажу я.

Він не відповідає. Ніно мовчить, поки ми забираємося в його чорний блискучий фургон і виїжджаємо на сицилійські простори. Він увімкнув «Металіку» на такій гучності, що барабанним перетинкам боляче («Лялькар» – мені подобається ця пісня), й хитає капелюхом у такт скаженим першокласним басам.

– Dov’è il cadavere?[67] – горлає Амброджо.

– Bagagliaio[68], – каже Ніно.

– Куку, – кажу я, звертаючись до Амброджо. Я сиджу сама на задньому сидінні та їм чипси «Прінґлз» з сиром та цибулею. – Хочеш? – пропоную чипси Амброджо. Той якось дивно дивиться на мене й хитає головою.

Ніно з Амброджо сидять попереду. На дзеркалі заднього огляду висить ароматизатор із запахом жуйки. На передній панелі – приклеєне скотчем зображення Ісуса, дерев’яні чотки зі срібним хрестом.

– Твоя сестра в багажнику.

Я пересмикуюся та повертаюся назад, кладу чипси в банку й закриваю кришку. Багажник закрито чорним цупким покриттям, крізь яке нічого не видно.

– Серйозно? – кричу я. – Вона там?

– Так, – кричить Амброджо.

– Ти впевнений?

– Що? – кричить Амброджо, дивлячись через плече. – Хочеш вийти й пересвідчитись? Думаєш, Ніно її забув? Ми їдемо ховати тіло й забули тіло? Цей чоловік – професіонал, так, Ніно?

– Професіонал, – каже Ніно.

Напевне, я йому вірю, просто те, що тіло моєї сестри лежить у багажнику машини, видається неправдоподібним. Ми їдемо вулицями серед білого дня, взагалі-то. Ніно водить гірше за Амброджо. Таке враження, що йому хочеться вбитись. Думаю, тут так водять усі, тож поліція нас не зупинить. Буде підозріло, якщо ми дотримуватимемося швидкісного режиму. Але що, як їм заманеться зупинити нас і зробити контрольний обшук? Просту банальну перевірку. Тоді нам кінець. Напружую зір і продивляюся, чи ніде на дорозі немає машини-панди – начебто ніде. Мене носить по задньому сидінні, кидає об двері на кожному розі. Може, отак у Бет і з’явилися синці? Ременів безпеки тут немає. Не надто безпечно.

Визираю у вікно й роздивляюся високі кипариси, що виструнчуються ген до неба довгими зеленими свічками, на обриси грубого сірого каміння, що стирчить із поверхні пагорбів. Траса до Катанії мандрує вздовж узбережжя, і море завжди лишається в полі зору. Можливо, вони збираються скинути її тіло в океан? Поховати в морі, як Осаму бен Ладена? Сподіваюся, вона не лишиться на поверхні, як відьма.

– Куди ми їдемо? – нарешті питаю я.

– Друг Ніно будує собі дачу, – перекрикує музику Амброджо. – Правильно, Ніно?

Вокаліст гурту кричить: «Лялькар! Лялькар!» Бас гупає: «ДУФ! ДУФ! ДУФ!»

– Дачу, – каже Ніно.

– Ага… – кажу я. – І що?

– Побачиш.

Ми в’їжджаємо в безлюдну місцевість, десь неподалік від Катанії. Ніно звертає на ґрунтову дорогу, і кілька хвилин ми їдемо лісом. Дорогу змережано корінням дерев і вибоїнами. Я підстрибую на жорсткому задньому сидінні. Дерева ростуть дуже густо, і за ними не видно сонця. Тут похмуро, що далі, то темніше й темніше. Коли ми під’їжджаємо до галявини, Ніно глушить мотор. Спершу здається, що там нічого особливого, просто простір між деревами, земля під ногами й клаптик неба, що проглядає крізь запону гілок. Потім я помічаю купу шлакоблоків, яму та пікап. Трохи віддалік, за гілками, стоїть бетономішалка. Власне, тут іде будівництво.

– Хочеш вийти з машини? Можеш лишитись, якщо для тебе це занадто. – Амброджо всміхається через силу й вистрибує з фургона. Я підскакую, коли він гримає дверима.

Уф. Нащо я взагалі сюди приперлась? До всього Амброджо ще й злий через те, що я не дотрималася його гидкого плану. Спостерігаю за чоловіками крізь тоноване скло: Ніно, Амброджо та хтось іще. Ніно стоїть біля ями, мовчазний і нерухомий. Я бачу його спину. Він взагалі не рухається. Здається, навіть не дихає. Я ніколи не бачила, щоб хтось видавався таким спокійним. У ньому щось є. Не можу зрозуміти, що саме. Раптом у машині стає надто спекотно. Задушливо. Липко. Кондиціонер вимкнуто. Від жуйкового запаху ароматизатора хочеться блювати. Треба вибратися звідси. Мені погано. Нема чим дихати. Я відчиняю двері й виходжу з машини.

– Доменіко, è pronto il cemento?[69]

– Sì, sì. È pronto. È pronto[70].

На задній частині пікапа сидить кремезний чоловік у синьому комбінезоні й курить кубинську сигару. Напевне, це Доменіко. Він підіймає на мене очі: шрами від вугрів, зламаний ніс, коротко голене волосся, як у зека. Він лишає цигарку димитися на металевому бортику й зістрибує на землю.

– Professore[71], – каже Доменіко, киваючи Амброджо.

Чому він назвав його «professore»? Доменіко повертається до мене.

– Твоя сестра померла?

Я нічого не відповідаю. Це ж очевидно, трясця твоїй матері. Саме тому всі ми й тут. Я не налаштована базікати з незнайомцем, який виглядає так, ніби щойно здійснив підкоп і втік із в’язниці: чорні від землі нігті, бруд на обличчі, діряві штани, зачіска в’язня. Він схожий на плід химерного кохання Стіва Макквіна й крота, але не такий симпатичний.

– Ага, мій брат загинув минулого тижня, – каже Доменіко. – Випатрали його.

Чорт, це огидно.

Амброджо хитає головою.

– Що, в біса, ти собі дозволяєш в присутності леді?

Думаю, він має на увазі мене. Він насувається на Доменіко.

– Ага, – каже Ніно. – Усім начхати на твого брата. Він був грьобаний ідіот.

– Не кажи такого про рідню, – каже Доменіко, повертаючись до Ніно. Голос його шорсткий, як наждак.

– Мені він не рідня, – каже Ніно. – Моя мати зі своїм братом не злигалась. Довбаний ідіот. Треба було самому його вбити.

– Figghiu ri buttana[72].

– Minchia[73].

– Stronzo[74].

– Che palle[75], – каже Амброджо, встаючи між ними.

Вони розходяться із собачим гарчанням.

– E basta. Calma! Calma![76] – каже він.

– Що сталося з його братом? – питаю я, повертаючись до Ніно.

– Надто любив язика в піхви пхати, от і став pazzo[77], – каже він, запалюючи собі червону «Мальборо» й змахуючи сірником перед обличчям Доменіко.

А, тепер зрозуміло. Напевне, це все пояснює.

Тепер я хочу палити.

Ніно з Доменіко підходять до багажника фургона й відчиняють його. Я відстрибую до Амброджо. Він запалює й собі цигарку. Тепер я дуже хочу палити.

– Ем, а можна мені теж? – питаю я. Я знаю, знаю, Бет не палила, але це ж надзвичайні обставини. До того ж, якщо я зараз не отримаю дозу нікотину, все може погано обернутись. Тобто ще гірше. Якщо це можливо.

Він довго дивиться на мене, а потім киває. Він вкладає свою цигарку мені в губи й запалює собі іншу. Я глибоко затягуюсь. Мені трохи краще. Він кладе руку мені на плече й міцно притискає мене до себе.

Тут я бачу її та зойкаю.

Вона не в домовині, нічого такого. Вона навіть не в пакеті. Вона півгола, чистого молочно-білого кольору. На ній досі та сукня від «Луї Віттон», яку я вкрала. Бретелька відірвалась. На її обличчі засохла кров, волосся скуйовджене. Не знаю, чому мене так це дивує. Певно, тому що її волосся завжди було бездоганним. Воно завжди було дуже добре доглянутим.

– Боже мій! – кажу я, затуляюючи обличчя руками.

Ніно й Доменіко беруть тіло Бет за плечі й гомілки й несуть його до ями. Її шия негнучка, а руки здаються приклеєними по боках до тіла. Напевне, це те, що називають трупним задубінням. Вона схожа на Барбі, яку я знайшла в смітнику, але з головою.

– Uno, due, tre[78], – кажуть вони й скидають її в яму.

Бум.

– Фундамент будівлі, – каже Амброджо.

Амброджо підходить до чоловіків і стає на край ями.

Я йду за ним. Ми вчотирьох стоїмо над ямою й витріщаємося на тіло Бет. Вона лежить долілиць у землі. Сукня задерлася, і видно її дупу. Можливо, на ній стринги, але дуже тоненькі, звідси їх і не видно. Мені ясно видно, що це дупа Бет. Моя видається значно більшою. Розтяжки. Целюліт. Я дивлюся на Амброджо, але він, здається, не помічає. Дивно.

Шкіра Бет така біла, ніби вся її засмага змилася в басейні. Я ніколи не бачила, щоб вона була така бліда. Я дивлюся на свої передпліччя. Напевне, штучна засмага змилася в душі, тож ми тепер однакового кольору. Щастячко.

Доменіко підходить до бетономішалки й заводить двигун. Двигун кашляє, задихається, оживає. Вантажівка пронизливо пищить, і коли вона задкує до ями, над кабіною починає блимати блакитне світло. Машина повзе повільно, нестерпно повільно їде заднім ходом і потім зупиняється. Доменіко вистрибує з кабіни й робить щось із бетономішалкою. Та реве, гарчить і обертається, і в яму починає литися густий вологий бетон.

Падаючи в свіжовикопану землю, бетон плюскає й хлюпає, вкриваючи тіло. Її підошви, гомілки, коліна, стегна. Плюсь, плюсь, плюсь. Її сідниці, її спину, її плечі, її голову. Я відчуваю запах згорілого мастила. Чорний дим клубочиться й підіймається з бетономішалки. Через кілька хвилин не лишається й сліду від Бет, лише прямокутний отвір, повний блідої сірої каші.

Що зробила би Бет, якби була тут, на моєму похованні? Чи поводилася б вона стоїчно? Стримано? Розслаблено? Можливо, вона б істерично схлипувала й ридала. Навіть не уявляю. У мене немає взірця поведінки серед такого лайна. Усе, що я знаю, – це те, що, якби там лежала не вона, тоді це була б я. Я ніколи не дізнаюсь, як близько до цього я була. Невже Бет запросила мене сюди, щоб убити? Я хитаю головою. Ні.

Бет не могла так учинити. Нізащо, чорт забирай. Тоді, можливо, Амброджо. Зиркаю на нього, але він дивиться в телефон. Треба пильнувати. Мабуть, треба радіти, що я й досі тут.

Зітхаю з полегшенням, довго й глибоко, гашу недопалок і кидаю на землю. Амброджо, Ніно й Доменіко синхронно хрестяться. Так, ніби цей рух було поставлено й відрепетирувано, як рухи підтанцьовки на концерті Тейлор Свіфт. Я повторюю за ними.

Ми знову сідаємо в машину.

Я дивлюся на «Ледіматік» Бет – 13:42. Сподіваюся, ми швидко дістанемося додому. Я записалася до перукаря Бет і не хочу запізнитися.

Розділ двадцять другий

Таорміна, Сицилія

– Mamma mia[79], – у вас так швидко росте волосся. Ми висвітлювали його два тижні тому, і погляньте лишень на свої корені! Non ci credo…[80]

Перукарка, записана в телефоні Бет як «Крістіна волосся та краса», стоїть у мене за спиною та проводить пальцями по моєму волоссю.

Її підведені очі широко розплющені від подиву. Хитає своєю блискучою головою.

– Гммм, – кажу я, гортаючи італійський «Воґ». Оооо, як мені подобається ця сукня від Валентіно: гарна, струмливі брижі, виріз до сонячного сплетіння. Ідеально пасувала б до червоної доріжки. Може, купити її для побачень із Амброджо? У Бет є неймовірні туфлі «Джиммі Чу», які ідеально відповідають. Сходити на шопінг у Таорміні чи злітати на материк у Мілан? Як там називається та відома вулиця моди? Віа Монтенаполеоне? Закладаюсь, усі зірки літають туди…

– Ви приймали якісь добавки? Їли устриць? – питає Крістіна.

Я відводжу очі від розгорнутого на колінах журналу. Наші погляди зустрічаються в дзеркалі.

– Що? Ні, – кажу я.

– В устрицях купа цинку. Від цинку волосся добре росте.

Ну хто б міг подумати! У спермі теж багато цинку. Дивно, що вона не запитала мене, чи часто я роблю мінет.

– А що сталося з вашими накладними віями? Повідпадали?

– Ага, відпали. В басейні, – кажу я.

– Так швидко? Нічого. Наростимо нові…

Я роблю ковток прохолодного «Просекко» з туалетного столика – шампанське легке та фруктове. Смачнюще. Кидаю до рота суницю й починаю жувати. Айфон Бет лежить на столі. Я беру його й витріщаюся на екран. Я сумую за «Твіттером». Не можу повірити, що в Бет немає профілю. Чим вона займалася цілий день, якщо не твітила? Треба її зареєструвати. Тобто себе. Тобто її. Нема за що.

@ТейлорСвіфт Привіт, Тейлор. Я – Елізабет Карузо. Думаю, ви знаєте мою сестру, Алвіну. Хай там як, я просто хотіла привітатися. Твітнути. Закладаюся, Бет вона відповість. Мені вона ніколи не відповідала.

Крістіна розчісує мені пальцями волосся, масажує шкіру голови. Її акрилові нігті дряпають мій череп. Вона зачісує мені волосся назад, обгортає фольгою й висвітлює корені фарбою з перекисом водню. Пахне відбілювачем або «Туалетним каченям». На те, щоб помістити все волосся в срібні пакетики, в неї пішла година. За цей час Крістіна розповіла мені без купюр про те, як Джина розійшлася з Матео, про «випробний термін» її сина в дитячій футбольній команді, про весілля Стефанії, на якому Крістіна побувала минулого тижня. Вона не опустила жодної найнезначнішої подробиці драматичної історії її складних стосунків із новою морозильною камерою, здуття шлунку її чоловіка (ймовірно, в нього алергія на яйця) та вчорашньої серії «Комісара Монтальбано». Я киваю так, наче мені не байдуже. Напевне, за умовами задачі я маю бути знайома з усіма цими персонажами, як реальними, так і вигаданими.

Роздивляюся рубриковані оголошення на задній палітурці журналу. Прочитати я їх не можу, але можу подивитися картинки. Тут в Італії вони такі ж нікчемні, як і в Англії. Не можу сказати, що я сумую за своєю роботою. Насправді я зовсім не сумую за тим підвалом. Безсумнівно, я не сумую за Анґелою Меркель і сумніваюся, що вона з сумом згадує про мене.

– Вам потрібна воскова депіляція брів, – каже Крістіна. Якби не ботокс у її лобі, вона могла б насупитись. – А ще вам потрібен манікюр та педикюр. Можемо весь день тут провести…

Крістіна підсуває електричний нагрівач до моєї голови, щоб перекис швидше висвітлив мені волосся. Потім бере пилочку й підпилює нігті на руках і ногах. Вона фарбує їх, як завжди: французький манікюр на світло-рожевому тлі (мені більше подобається бордовий від Шанель, але це не дуже схоже на Бет). Наскільки зручніше, коли стиліст приходить до тебе, вам не здається? Вона відвертає кутик фольги, щоб перевірити фарбу, й потім знімає всі смужки одна за одною. Змиває фарбу душем над ванною. Вода тепла та приємна. Вона вкладає волосся великими хвилястими кучерями й переходить до мого обличчя.

Вона бере кілька десятків штучних вій і приклеює їх на мої. Так триває цілу вічність. Сподіваюся, Крістіна знає, що робить. Я не хочу втратити можливість розплющувати очі. Мені потрібно бачити. Вона намащує трохи розтопленого воску мені під брови. Швидким рухом вона відриває одну смужку, потім ще одну й ще одну. Я кричу! Гаряче! І збіса боляче!

Коли вона закінчує, ми дивимося в дзеркало.

– Подобається?

– Дуже.

Цвірінь. Цвірінь. Цвірінь.

Тейлор Свіфт відповіла на моє повідомлення.

@ЕлізабетКарузо. Привіт, Елізабет! Рада знайомству! Обіймашки-цьомики!

* * *

– Еміліє! Еміліє!

– Sì, signora?[81] – голос із віддаленого закутка вілли.

– Я йду з Ернесто по магазинах.

Амброджо десь зі своїми приятелями. Настав час для невеличкої покупкотерапії.

– Sì, signora, – каже Емілія.

– Повернусь о третій.

– Sì, signora. Ciao[82], signora.

– Ciao, – кажу я.

Мені подобається вимовляти «чао». Від цього я почуваюся крутою. Вони тут усі так говорять, тож це не виглядає екстравагантно. Чав, чав, чав.

Вкладаю Ерні у візочок «Сільвер крос балморал». Бет сказала, що герцогиня Кембриджська возить принцесу Шарлотту в такій самій.

– Поїхали на шопінг! – кажу я.

Ерні всміхається мені, задоволений, його великі широко розплющені блакитні очі виблискують захватом. Я куйовджу м’які золоті кучерики на його пухкенькій круглій голівці. Він хихоче, бризкає, слинявиться, плескає рученятами, наче піймане в клітку курча.

– Ма, ма, ма.

Гладжу його по рожевій щічці.

– Милесенький.

Мене накриває хвилею материнської любові. Я й досі не можу повірити, що він мій. Я завжди хотіла дитину від Амброджо. Вісім довгих років я мріяла про цю мить! І тепер – от він. Мій власний син. Не можу відігнати відчуття того, що так і мало бути. Я нахиляюся над візочком і роблю спільне селфі, притиснувшись до Ерні. Публікую його на сторінці Елізабет у «Фейсбуці». «Ми з моїм прекрасним хлопчиком!» Я штовхаю візочок по стежині на доріжку.

Сьогодні чудовий день. Я вдягаю окуляри Бет, щоб захиститися від сліпучого сонця, потім закриваю капюшон візочка, щоб захистити Ернесто. Бачите, я хороша мама. Не хочу, щоб в нього були сонячні опіки. Я навіть набрала проточної води в дитячу пляшечку (якщо йому захочеться пити), а на перекус прихопила на кухні цукерки з бельгійського шоколаду (якщо він їх не захоче, з’їм сама). Чорт, я забула сонцезахисний крем! І підгузки! І вологі серветки! І запасний одяг! І ведмедика. Але все гаразд. Ми недовго. Я впевнена, з ним нічого не станеться. Я добре дбатиму про своє маля. Відвезу його в «Діснейворлд». Запишу в Ітонський коледж. Уроки скрипки. Крикет. Лакей. Кінь. Усе, чого в мене не було. Я зіпсую його, розбещу його без міри. Він буде радий, що я його мама.

Коліщата візочка шурхотять вниз пагорбом. Мені хочеться стрибати. Ерні співає щось нерозбірливе. Можливо, це «Бе-бе, баранчик», але гроші я б на це не поставила. Коли підросте, відведу його на вокал. Можливо, він стане відомим оперним співаком. Отримає головну партію в «Набукко». Новий молодший і стрункіший паваротті. Він же наполовину італієць, врешті-решт. А його батько – красунчик.

Я глибоко вдихаю. Ах, хрустке чисте повітря, запах лимонів. Ні, я більше ніколи не хочу повертатися в Лондон. Вихлопні гази, сміттєві урни, собаче лайно, бруд. Нащо мені їхати, коли в мене є все це? Я могла б стати найщасливішою на світі. Гаманець Бет (від «Малберрі», м’який, наче персик) лежить у моїй сумочці (сумочці Бет) і розривається по швах: 713 євро 50 центів (я порахувала) й три блискучі кредитки. Мене трохи хвилює те, що я не знаю її пін-коду. Але вирішуватиму проблеми поступово.

Ми завертаємо за ріг і йдемо вузькою звивистою вулицею повз старовинні будівлі, пофарбовані в пастельний рожевий колір, цегла яких почала кришитись. Дерева рясно всіяні квітами разюче глибокого фіолетового кольору. Мармурова церква зі скульптурами янголят. Ідеальний краєвид з поштівки. Вдалині – Етна, облямована пальмами. За вулканом – бірюзове море. Запах франжипанів. Пташиний спів. Це місце – довбаний рай.

Ми знову звертаємо за ріг на Віа Умберто. Ні, ось де рай: Едем шопоголіка. Ряд магазинів простягається аж до обрію: дизайнерські крамнички, маленькі бутіки, арт-галереї, ресторани, бари. На милих поцяткованих парасольками терасах сидять красиві люди і спостерігають, як інші красиві люди проходять повз них за ручку. Це бездоганне місце для медового місяця. Я чую, як вони гомонять мелодійною італійською, видихають дим у натовп гарно вдягнених людей. Я вдихаю їхній вживаний нікотин і всміхаюсь. Ах, оце так життя.

За кафе розташовано банкомат. Я беру першу картку Бет. Вставляю у вузенький отвір і тицяю по монітору. Спробую той самий пін-код, що й на телефоні. Якщо я добре знала свою сестру, їй було б ліньки запам’ятовувати більше одного пароля. Що там було? «Спайс ґьорлз», «Хочеш бути». 1-9-9-6. SCORRETTO[83] – блимає червоний напис на чорному. Грізне «бі-піііп». Автомат випльовує картку, я кидаю її на дно сумочки Бет і пробую наступну. 1-9-9-6. SCORRETTO. Нє-а. Ще один грізний гудок. Автомат випльовує картку. Чорт. Хоч би ця остання спрацювала. Я витягаю останню картку тремтливими пальцями. Вона шикарна, блискуча, зі спокусливими срібними літерами: «Сеньйора Елізабет Карузо». Платінум. Преміум. Якщо з цією не вийде, мені кінець… 1-9-9-6. Ура! Я знала! Перевіряю баланс Бет і майже непритомнію. Лише на цьому рахунку в неї 220 000 євро. Я знімаю 500 євро, просто тому що можу. Банкноти шурхотять, і я беру товстеньку пачку гладеньких хрустких папірців. Вони виглядають запаморочливо. Пахнуть ніби щойно надруковані. Я ледве стримуюся, щоб не прикласти їх до щоки. Ледве стримуюся, щоб їх не облизати. Я відкриваю гаманець і запихаю їх туди. Тепер він такий товстий, що не закривається. Я дістаю кредитку Бет і цілую її.

Раптом переді мною постає дилема: чи я хочу всістися за вкритим накрохмаленою скатертиною столом, замовити «Просекко» й тарілочку зелених оливок, чи я хочу на шопінг? Вибір, вибір… Що скажеш, малюку Ерні? Вуличний художник сидить, виставивши на продаж свої роботи – портрети акторів, співаків, політиків. Написані вельми пристойно, він дуже талановитий. Схожість феноменальна, майже фотографічна. Легко впізнати, кого мали на увазі. Ось Ніколь Кідман і Ґвінет Пелтроу, Ченнінґ Тейтум і Том Круз. Зачекайте хвилиночку. Ченнінґ Тейтум? Однозначно йду на шопінґ!

– Ciao.

– Ciao. – Чоловік підводить на мене очі.

– Скільки за картину Ченнінґа Тейтума?

– Venti euro.

– Скільки це? Двадцять?

– Так. Двадцять.

– Стільки я не заплачу. Це забагато. Дам вам десять.

– Ні, вона коштує двадцять.

– Гаразд. Одинадцять. Це моє останнє слово.

– Ні, двадцять – це двадцять.

– Ну, гаразд. Дванадцять. Погоджуйтесь, а то не куплю.

– Ні.

– Тринадцять.

– Ні.

– Чотирнадцять.

– Ні. Mamma mia!

– Тоді п’ятнадцять? Останнє слово.

– Venti euro! Двадцять! Двадцять!

– Добре. Дам вам шістнадцять. Ані цента більше. Й мені потрібна подарункова обгортка.

Ну то й що, що вона для мене.

– Ні. Це неможливо.

– Сімнадцять?

– Ні.

– Вісімнадцять?

– Ні.

Трясця твоїй матері.

Треба було просто хапати картину й бігти, але візочок не дозволяє набрати потрібний темп.

– Гаразд! Усе! Вона мені й задурно не потрібна. Дивіться. Я йду.

Я розвертаюся та йду вулицею, штовхаючи візочок на запаморочливій швидкості. Художник і оком і не змигує. Він робить ковток світлого пива з пляшки та дивиться в інший бік.

Вжуууууух! Я лечу вулицею в протилежний бік, підбігаю до нього.

– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ЄВРО! ГОДИТЬСЯ? Домовилися?

Чоловік дивиться на мене й супиться.

– Двадцять євро за картину.

Міцний горішок. Він не поступиться.

Я дивлюся на портрет Ченнінґа Тейтума – його вродливе обличчя, очі, як в іграшкового цуцика. Мені дуже не вистачає мого постера. Мені потрібна заміна, і думаю, це вона.

– Гаразд. Добре. Дев’ятнадцять євро п’ятдесят центів. Як щодо цього? Прекрасна ціна.

Чоловік встає й потискає мені руку.

ТАК! Я знала, що він нарешті розколеться. Алві: один. Вуличний художник: нуль.

– Bene, bene. Finalmente[84].

Він дістає картину. Я знаходжу двадцятку в сумочці Бет.

– О, у вас буде решта з двадцятки?

– Решти немає. Пробачте. Mi dispiace.

Він знизує плечима й показує на скручені банкноти в жерстянці. Срібла там не видно. В нього немає монеток.

Я жбурляю двадцятку йому в обличчя й хапаю картину. Краєчок надривається.

– Добре, чудово. Грець із ним. До дідька. Ось, тримайте. Забирайте все!

– Arrivederci, signorina, – кричить він мені навздогін. Я запихаю Ченнінґа у візочок до малого.

На почесному місці у вітрині стоїть сумочка з крокодилячої шкіри. Поруч, на імітації коринфського постаменту, лежить такий самий пасок і клатч. «Емпоріо Армані». Неймовірно сексуально. Я вже її хочу. Піду приміряю. Крамниця називається «Маріанна».

Підкочую візочок до дверей. Хочу купити собі щось особливе. Бачить Бог, я на це заслуговую. Після всього, через що я пройшла. Після всього, що я зробила. Я не хочу все життя носити старий одяг Бет. Я хочу свій гардероб. Щось нове. Унікальне. Мені потрібне вбрання для побачень з Амброджо, для його пристраснішої, кращої, сексуальнішої дружини. Можливо, він знову поведе мене до ресторану? Чи, ймовірно, він знає інші місця, може, нічний клуб чи милий барчик на березі моря? Я вже бачу, як впливаю туди в сукні до підлоги: ядучий зелений, призахідний помаранчевий. Щось таке, що впадає у вічі. Щось дороге. Я хочу, щоб люди оберталися, і натовп розступався, і всі шепотілися, вказували пальцями й не могли відвести погляду: «Хто ця дівчина?» (Але в хорошому сенсі.) Я хочу свою порцію софітів.

І також, звісно, знадобляться аксесуари… Мені потрібні нові діаманти, очевидно. Сережки, браслет, кілька нових каблучок. Я бачила гарненькі у «Ван Кліф і Арпельс». Я хочу клатч від Валентіно. І ботфорти від «Міу Міу».

Блискучі скляні двері, присвиснувши, відчиняються, і я ступаю в прохолоду магазину.

– Ciao, Betta! – верещить продавчиня, чимчикуючи до мене на підборах.

О, чорт, ми знайомі.

– Ciao, Ernie! – каже вона.

– Ciao, – кажу я, щосили імітуючи голос Бет, грудний, хрипкий. Вичавлюю усмішку.

Продавчиня нульового розміру, із блискучим чорним волоссям і майже відсутньою дупою, підходить до нас привітатись. Цілунки рукою. Обійми. Вона нахиляється до візочка й сюсюкає з Ернесто.

– Come stai, bimbo Ernesto? Mamma mia, che bello[85], – каже вона, лоскочучи його під подвійним підборіддям. Він задоволено агукає, наче вони давні друзі. Тобто він знає цю продавчиню?

Вона дивиться на мене і всміхається: невидимі брекети, губи кольору фуксії. Пахне вона солодко, як нерозбавлений концентрат «Рібени». Дешеві парфуми. Парфуми Бет мені подобаються більше.

– Бетто, в мене неймовірні нові туфлі! Ходімо! Подивись! Тобі сподобаються!

Вона не хапає мене за руку й не тягне через увесь магазин, але відчувається саме так. Я йду за нею по мармурових кахлях і повз скляні полиці на стінах, завалені взуттям. Блискучим. Мерехтливим. Осяйним. Прожектори, як маленькі сонечка, освітлюють ряди безцінних сумок: «Дольче Ґабана», «Ґуччі», «Гоґан», «Роберто Каваллі», «Тодз». Вона зупиняється й обертається довкола мене, з вичікувальною усмішкою на молодому обличчі. Вона вказує на нову пару туфель.

– Дивись!

Туфлі на чорно-білих шпильках зроблено з червоного плексигласу. Вони збіса огидні.

– О. Так, – кажу я.

* * *

Я їх купила. Ну звісно, купила, в мене не було вибору. Я купила туфлі, попри те що вони видалися мені огидними, а до них плексигласовий ремінець і плексигласову сумочку – 4498 євро за все. Я купила їх тому, що їх купила би Бет. Якби я їх не купила, вона здогадалася б, що я не Бет. Я йду бруківкою неправильної форми Віа Умберто, скрегочучи зубами від злості. Ручки пакетів впиваються мені в долоні. Ці грьобані штуки важезні.

Сукня. Куплю собі сукню. Це мене розрадить як слід. На моєму шляху виникає старовинний фонтан. Вода ллється з ротів кам’яних риб. Плюскає на мене. Забризкує мене. Намочує мій одяг до нитки. Вода ж має розслабляти, чи не так? Фонтани мають бути спокійними, як це буває в японських садах: лілейні пелюстки й Будди, а цей мене тільки дратує. Я проношуся повз фонтан і спускаюся вулицею. Мені потрібна інша крамниця одягу. Треба знайти собі сукню.

Підходжу до магазину з двома рядами вікон. Шибки виблискують на сліпучому сонці: на них, певно, вилили літри «Містера Кліна», щоб вони отак блищали. Лаковані манекени вдягнені в блискуче срібло, люмінесцентний жовтий, сліпучо-білий. «Прада», «Фенді», «Пуччі», «Міссоні». Усе виглядає таким бездоганним. Заходжу всередину. Грає якась електронна музика: езотерична, магічна, дивна. Довгий світлий коридор веде до осяйного приміщення. В холі по обидва боки стоять манекени: позують, споглядають без виразу на ідеальних обличчях. Манекени живуть у прямокутних скляних коробках: нерухомі, реалістичні. Роздивляюсь їхні пластикові голови. Мертві скляні очі, такі самі, як у Бет. Вони витріщаються на мене. Наповзають. Вони хочуть мене схопити, я впевнена. У відображенні промайнула Бет.

Я відстрибую.

Панікую.

Біжу!

І от я знову на вулиці, хапаю ротом повітря, заковтую його. Раптом, непритомніючи, опускаю голову між колін. Земля обертається. Що за чорт? То була Бет! Клянусь. Я її бачила! Я озираюсь, але її тут немає. Я обливаюся потом. У мене гіпервентиляція. Люди дивляться. Де візочок? Раптом я розумію, що його немає. Ерні зник! У мене на душі похололо. Куди, в біса, поділася дитина? Я роззираюся, шукаю в магазині. Біжу назад вулицею Умберто. Знову цей дурний фонтан. Кров пульсує. В голові гупає. В роті пересохло. Мені треба попити. О Господи, Бет убила б мене… Що то був за магазин? Їх тут так багато. Я забула його всередині? Що, як його хтось забрав? Я перебігаю від вітрини до вітрини в пошуках тієї клятої сумочки: крокодилова шкіра? Чи то була змія? «Емпоріо Армані»? Чи «Дольче Ґабана»? Ну ж бо, Алві, він має бути тут! Десь тут. Десь тут. Якби я не була така зневоднена, то заплакала б. «Ботеґа Венета». «Джон Ґальяно». «Еміліо Пуччі». «Монклер»…

Нарешті бачу її на протилежному боці вулиці: «Маріанна». «Емпоріо Армані»: крокодилова шкіра. Слава яйцям. Я ввалююся в двері, спотикаючись, перечеплюючись, задихаючись, обливаючись потом. Усі витріщаються. Візочок і досі там, припаркований біля входу. Я вже думала, що загубила його, я справді так думала. Малюк Ерні швидко заснув. Продавчиня розтуляє рота й закриває його знову. Я хапаю візочок і прямую до вілли. Аж не віриться, що я ледь не загубила Ченнінґа. А сукню куплю іншим разом.

Розділ двадцять третій

«Але нащо мені йти?» – питаю я, біжучи стежкою за Амброджо. Ми повертаємося в Таорміну повз маленький бар «Мокамбо» зі стільчиками на терасі. Картаті скатертини. Запах cafè. Я сподівалася, що Амброджо побуде з друзями трохи довше, щоб я встигла прийти до тями. Розробити власний план. Але ні, от він намалювався. Він заявився на віллу, і очевидно, йому потрібна моя допомога.

– Бо ти йому подобаєшся, – каже Амброджо.

– Кому?

– Священику.

Це мені абсолютно нічого не каже, але якщо це важливо для Амброджо, то, напевне, я мушу йти. Покірна дружина. Віддана жінка. Я буду ідеальною супутницею. Не думаю, що Амброджо – релігійна людина, але, очевидно, сьогодні ми йдемо до церкви. Сподіваюсь, я правильно вдяглася. Що б обрала Бет для церкви? Чи підходить «Прада» для спілкування зі священиком?

Ми перетинаємо Piazza ІХ Aprile[86] чорно-білою бруківкою, повз буяння квітів. Площу поцятковано кутими стовпами зі старовинними ліхтарями. Церква К’єза ді Сан – Жузеппе – собор Святого Йосипа. Виглядає як весільний торт, що тане на сонці. Після меси на площу висипають худорляві літні жіночки. Хлопець б’є по футбольному м’ячу, і той пролітає надто близько до моєї голови. Маленький недоумок. Мене ледь не зачепило. Якби я була не Бет, добряче зарядила б йому тим м’ячем по пиці. Інший хлопець у футболці «Тотті» жбурляє м’яч у бік церкви. «Гол! Гол!» Вони бігають довкола, і сміються, і радіють, і кричать. Я намагаюся не супитись. І не лаятись.

Ми лишаємо сонце й вид на море натовпам туристів, що всі як один вдивляються вдалину, й заходимо до прохолодного барокового храму сімнадцятого століття. Пастельні фрески. Крилаті херувими. Я завжди почуваюся в церкві якось дивно, ніби проникаю на заборонену територію. Ледь вловне, але нав’язливе відчуття того, що тут я зайва. (Востаннє я була в церкві ще тоді, на вінчанні в Мілані, але цю інформацію я краще лишу при собі.)

Амброджо за руку приводить мене в напівосвітлений неф. Ладан. Пил. Очі налаштовуються. Ось так виглядає лімб – як ця світлотінь. Відчуваю, що тут накопичилися гріхи за декілька століть.

Священик відправляє месу в передній частині церкви. Він високий – надзвичайно високий як на італійця, – худорлявий і зсутулений, із довгим гачкуватим носом. Він говорить знуджено. Він уже промовляв усе це мільйон разів до того. Думаю, слова для нього втратили свій сенс. Я б теж вимовляла їх так само, якби мені доводилося говорити латиною щодня протягом – судячи з його вигляду – сотні років.

Я йду між кріслами за Амброджо, і ми приєднуємося до черги вірян, готових прийняти причастя. Я й уявлення не маю, що треба робити, коли до мене дійде черга. Священик каже: «Corpus Christi», а люди відповідають: «Амінь». Вони відкривають роти, і священик кладе туди облатку. Ну добре, виглядає наче нескладно. Пропускаю вперед Амброджо. Побачивши Амброджо, священик, здається, дратується. Він стискає губи й насуплюється. Дивно. Час і мені прийняти свою облатку. Тіло Христове сухе, наче «Прінґлз». Не завадило б трохи вина, щоб запити. Або крові Христової, так буде правильніше сказати? Ми з Амброджо сидимо в першому ряду й чекаємо в тиші, коли підійде священик.

Шурхотіння одягу.

– Salve[87], – каже священик. – Елізабетто! Радий тебе бачити! Як завжди!

Він цілує мою руку. Я відчуваю, що до початку служби він викурив сигарету й випив еспресо.

– Рада бачити вас, отче. Як ви? – Я вмію розмовляти зі священиками. Колись я дивилася серіал «Беллікіссенджел».

– Тепер, коли я побачив вас, краще.

Він усміхається, глибоко зазираючи мені у вічі й заміцно потискаючи мені руку. Бридко. Грайливо. Неприйнятно. Мені хочеться, щоб він випустив мою руку. Що він робить? Видивляється мою душу (й не може її знайти)? Читає мої думки? Він знає, що я не Бет? Ісус сказав йому це?

Вздовж хребта пробігає дрож. У церкві холодно. Священик відвертається.

– Амброджо, – каже він, потискаючи йому руку й обіймаючи його, як блудного сина. – Come stai?[88]

– Bene, bene, grazie, padre[89].

Амброджо повертається до мене й кладе мені руку на плече.

– Amore, чому б тобі не почекати на мене тут? – Він вказує на лавку. – Я хочу висповідатись. Це недовго.

Я дивлюсь, як Амброджо йде під руку зі священиком до темної дерев’яної кабінки в бічній частині храму. Кабінка для сповіді схожа на гігантську шафу. Невже рай наче Нарнія? Чи, може, Бог виглядає як Аслан чи містер Тумнус? Про що вони там говоритимуть? Сподіваюся, не про мене. Вони засмикують червоногарячу оксамитову завісу на маленьких дверях. Вереск металевих ґраток. Я думаю про Адама. Цей хлопець так ніколи мені й не зателефонував. Невже Амброджо збирається зайнятися сексом зі священиком?

Уявляю, як вони стають на коліна, як люди роблять це в кіно. Пробач мені, отче, бо я грішний. Цікаво, скільки «Радуйся, Діво» отримала б я? Сподіваюся, він там не затримається. Мені вже нудно. Що я тут роблю? Я дивлюся на Ісуса, прибитого до хреста, і дуже добре розумію, що він відчуває. Покваптесь…

Сиджу й роздивляюся статуї та фрески. Щиро кажучи, це мене трохи нервує. Тут багато зображень людей у вогні. Куди не подивишся – жінки в полум’ї. Беззвучно кричать і корчаться від болю. Це, напевне, зображення чистилища. Тут є фреска епохи Відродження, на якій зображено Марію та Ісуса – за ними розгортається неперевершений тосканський краєвид: похилі пагорби, пишна зелень дерев, бліде блакитне озеро. Не дуже це схоже на Юдею першого століття. З якихось причин Марія завжди нагадує мені Бет. Цікаво, чи була в Марії сестра.

Я чую якісь звуки з кабінки. Хтось каже щось схоже на «Караваджо». Амброджо з Караваджо кричать італійською чи принаймні Амброджо. Я не розумію ані слова. Якщо я збираюся лишатися на Сицилії, доведеться вивчити італійську. Хоча Бет цим, здається, не переймалася. Якщо кажеш щось досить голосно й повільно англійською, люди тут зазвичай розуміють.

Амброджо відсуває вбік завісу й розлючено видирається з кабінки.

– Елізабет! Ми йдемо, – каже він.

Його голос відлунюється, гуде, відбивається від стін церкви. Навіть підлога, здається, двигтить.

– Ходімо. Пішли звідси, – каже Амброджо, хапаючи мене за руку й підіймаючи мене з лави.

От лайно, здається, він розлючений. Священик що, сказав йому, що я не та близнючка? Він злий на мене чи на священика?

– Полегше! – кажу я, спотикаючись на своїх підборах.

Він не відпускає. Він тягне мене до дверей і виштовхує на сліпуче сонце.

– Довбаний священик, – каже Амброджо, коли ми виходимо на вулицю. Він грюкає дверима за нашими спинами. Певно, це відповідь на останнє запитання. Сподіваюсь.

– Що сталося? – запитую я.

Він заходить за ріг, до бару «Мокамбо», й сідає за столик з видом на площу. Амброджо замовляє два шоти ґраппи. Він тремтить від люті. Я тремчу від страху.

Моя рука труситься, коли я дотягуюся до пачки сигарет Амброджо, яка лежить на столі. Дістаю дві цигарки. Потім згадую, що я Бет, тож я правша. Я намагаюся підпалити їх не тією рукою і псую запальничку. Амброджо переводить очі на мене.

– Що? Знову палиш?

– Так, у мене стрес.

Якимось чином мені таки вдається підпалити цигарку для Амброджо, і я вставляю її йому між губ. Запалюю цигарку для себе й затягуюсь. Ах, формальдегід і смола, так уже краще.

– Відколи це ти палиш? – насуплюється він.

– Відтепер, – відповідаю я, намагаючись звучати круто. Думаю, він не знає. Думаю, все гаразд. – То чого ви там кричали?

Він виразно дивиться на мене. «Не тут», – супиться він. Приходить офіціант із двома чарками ґраппи на маленькій таці. Я дивлюся на його дупу. Непогано, але ще далеко до Амброджо. Ми вихиляємо свої чарки. Не надто смачно. Напевне, «Малібу» мені більше до смаку.

– Давай вийдемо в море, викинемо це лайно з голови, – каже Амброджо, грюкаючи чаркою по столу. – Давай. Там ми зможемо нормально поговорити.

О ні. Тільки не човен. Тільки не яхта, тільки не вода. Тільки не лишатися з Амброджо наодинці в морі. У моїй голові розігрується сцена, і вона закінчується зовсім не добре для мене. Що, як він блефує? Що, як він знає? І просто вдає, чекаючи, коли ми лишимося на самоті? Я не хочу йти. Я знаю, що йому не можна довіряти. Він збирався мене вбити. Такий був план! Він вирубить мене й викине у воду, щойно в нього з’явиться така можливість.

– Можна я тут лишусь? – кажу я. Тут, на публіці, серед усіх цих людей, мені якось безпечніше. Він же точно не вдарить мене просто посеред міста? Посеред білого дня?

– Ми виходимо, – каже він, встаючи.

Розділ двадцять четвертий

Іонічне море

– Ще шампанського, люба? – питає Амброджо. Він наповнює мій келих зі старої й дорогої на вигляд пляшки.

– Ммм, французьке шампанське 1983 року, – кажу я, читаючи етикетку. Цей «Krug» читається «Краґ», як у слові «краб», чи «Круґ», як у слові «Гувер»? Він дивно дивиться на мене. Я перекладаю келих із лівої руки в праву. Вихиляю шампанське одним рухом. Він вкручує пляшку назад у відро з льодом. У таку спеку цей лід швидко розтане. Ми неначе пливемо на вуглині. Я однозначно засмагну.

– Це смачніше за те, що 86 року, тобі не здається?

Я не маю жодного уявлення.

– О так. Безумовно, – кажу я.

– Це «Ґран кюве», в нього менше обертів і вишуканіша структура. А «Піно нуар» на смак як яблука, ні?

Воно на смак як «Ламбріні».

– Так, яблука, точно, яблука, – кажу я.

Амброджо усміхається. Здається, він радий, що я погоджуюсь. А я рада, що він трохи заспокоївся. Думаю, він уже не збирається викидати мене в море. Цікаво, чому він такий злий на цього священика. Треба з’ясувати, що відбувається. Треба ще шампанського.

Ми розстелили рушники на палубі. Темне дерево обпікає підошви моїх ніг. На мені один із мініатюрних купальників Бет. Він від «Ажан провокатьор». Найбільше він схожий на зубну нитку (яке щастя, що я поголила лінію бікіні). В цих окулярах я виглядаю досить переконливо, та про всяк випадок я лишуся в парео. Амброджо лежить поряд у своїх тісних плавках від «Спідо», наші тіла міцно притискаються одне до одного. Амброджо сексуальний, як рятівник Бонді-Біч (не подумайте, що я дивлюся «Рятівники Бонді» чи денні телепрограми). Шкіра в нього гаряча. Він майже голий. Боже мій, Боже. Як же я його хочу. Вся ця небезпека так мене заводить. (Я знаю. Я знаю, знаю, все це дуже химерно, але ця штука діє так, і не тільки на мене. Скажімо, під час бліцкригу 1941 року лондонці перечікували повітряні атаки, трахаючись. Страх – природний афродизіак. Я заводжуся від небезпеки.)

Рада відзначити, піднявся легкий вітерець. Його якраз досить, щоб нам стало трохи прохолодніше на яхті, що погойдується в лінивому Іонічному морі. Це ідеальний вечір, безхмарне нескінченне блакитне небо. Море розлилося на всі боки, безкрайньо-синє. Вода мерехтить і сяє навколо нас, поки сонце закочується за далекий обрій. Тут добре, як на небесах. Райське місце. Благословення. Краще, ніж у всіх тих туристичних проспектах. Краще, ніж у «Місці під сонцем» (ну гаразд, може, я дивилася цю передачу раз чи двічі). Я дивлюся у воду, прозору, як діамант, і мене починає відпускати. Я зможу розібратися в усьому цьому божевіллі пізніше, а зараз я хочу просто розслабитись.

– Хочеш іще устриць? – питає Амброджо.

– О так. Вони такі добрі, – кажу я.

Знаєте, ніколи б не подумала, що вони мені сподобаються (це ж маленькі огидні створіння зі зморшкуватими сірими мушлями та липкими нутрощами), але вони були улюбленою стравою моєї сестри й виявилися навдивовижу смачними. До того ж в них багато цинку! Очевидно.

– Устриці з Лангедоку стали надто сухі останнім часом. Лише італійські смакують як море.

– Ммм, ага.

Я згодна з усім, що ти скажеш.

Він приносить важку, наповнену льодом тацю й витискає на устриць лимонний сік. Додає шалот і дрібку табаско. Трохи нарізаної петрушки й меленого чорного перцю.

– Відкрий рота широко.

Розтуляю губи й ковтаю її цілою. Я почуваюся тюленем на виставі «Сі ворлд».

– Ням, – кажу я, гигочучи, як сестра, – безтурботно, по-дівчачому. Амброджо має рацію. Вони смакують наче море. Але в хорошому сенсі.

Ми лежимо поряд на палубі. Амброджо гладить моє волосся, а я згорнулася біля нього. Замість подушки я поклала голову йому на груди. Я в безпеці, захищена, наче пташеня в гнізді. Він не здогадується, що я Алві. Я почуваюся Бет. Я почала розбирати в цьому смак. Уявляю, як ми постаріємо разом, я та Амброджо. Алвіна та Амброджо. Амброджо та Алвіна. АА, як батарейки, як «Анонімні алкоголіки». Ще уявляю нескінченні години, які ми проведемо на його яхті. Його яхті за мільйон грьобаних доларів. Пообіддя перетікатимуть у вечори. Вечори – в ночі. Ми лежатимемо поряд, отут, на палубі, дивитимемось, як кров призахідного сонця стікає в океан, дивитимемося, як сходить місяць і спалахують зорі. Це буде бездоганно, наче сон. Майже надто бездоганно, аж так, що видаватиметься нереальним. Але так воно й буде, бо я на це заслуговую. Як у рекламі «Лореаль»: адже ти цього варта. Я тяжко працювала заради цього лайна. Це все, про що я мріяла. Я це заслужила. Саме так.

– Попливемо на Лампедузу? – питає Амброджо, пробігаючи теплою рукою від мого плеча до шиї.

Що таке, в біса, Лампедуза?

– Ем, – кажу я, озираючись. Це що, якийсь маяк?

– Он там, з правого борту.

Я дивлюся ліворуч.

– Ні, це порт. З правого борту, – каже він. – Та що з тобою сьогодні? Ти головою вдарилась?

Чорт. Ну звісно. Бет би знала таке. Я мило всміхаюся й дивлюся вдалину, праворуч. Хитаю головою. Нічого не видно.

– Ні, ти маєш рацію. Давай лишимося тут. Острови завжди дуже схожі. З часом усі пляжі починають видаватись однаковими. Нудно.

Ми знову лягаємо та спостерігаємо за чайками, які танцюють високо в небі, вальсують, кружляють по дві, по три, бліді, наче привиди, у своєму білосніжному пір’ї. Можливо, в нас буде дитина, в нас із Амброджо. Маленька дівчинка на додачу до хлопчика. Вона буде напівіталійкою, але схожа буде на мене. Темніше волосся. Смаглявіша шкіра. А як назвемо? Якось по-італійськи. Софія? Анджеліна? Моніка Белуччі? Так, це було б ідеально. Наша бездоганна родина. Наш бездоганний будинок. Я робитиму сотні фотографій і викладатиму їх в «Інстаґрамі». У «Фейсбуці». У «Твіттері». Буду твітити про свою розкішну родину. Про своє чудове життя. Подивіться, який у мене сексуальний чоловік. Подивіться, які в мене милі діточки. У мене буде більше підписувачів, ніж у Кім Кардаш’ян. Я отримуватиму сотні тисяч лайків.

І з такою купою грошей я зможу не працювати. Я питиму, та їстиму, та ходитиму на шопінґ, та їстиму. Емілія допомагатиме мені з дітьми. Можливо, ми наймемо й інший персонал. Я нарешті зможу попрацювати над своєю поезією. Над збіркою хайку. Над видатною книгою, що збиратиме нагороди. Можливо, я куплю ручну собачку. Маленького чихуахуа, яку покладу до сумки замість містера Діка. Чи, може, заведу ведмедя, як лорд Байрон. Це було б круто.

– Бет, – каже він.

– Так, любий.

Я повертаюся до свого вродливого чоловіка. До свого прекрасного, привабливого, розкішного чоловіка. Я й досі не знаю, звідки в Бет були ті синці. Чого моя близнючка була така зла на Амброджо. Чому хотіла втекти від нього. Чому в її сумочці було те діамантове кольє? Про що вона сперечалася із сусідом? Раптом Амброджо видається серйозним. Він збирається мене вбити? Він мене поб’є, задушить, а тіло викине в море!

– Мені шкода, що з твоєю сестрою так вийшло, що все отак обернулось.

А, це. Зрозуміло.

Підіймаюся на ліктях і мружуся на сонце. Беру темні окуляри сестри від «Ґуччі» й знову вдягаю їх.

– О. Так. Мені теж, – кажу я, повертаючись до нього. Закопилюю губи й морщу носа, як це робила Бет.

– Власне, через те, як усе сталося, через те, що ми не змогли поховати її як слід. Ми ж збиралися влаштувати нормальний похорон, не шкодуючи грошей. Через це я жахливо почуваюсь.

Я беру його за руку. Приємне відчуття.

– Я розумію, – кажу я й гладжу йому пальці.

Можна змінити цю грьобану тему? Я ж лише почала розважатись.

– Просто гіршого моменту для її смерті й не вигадаєш. Розумієш, з цією оборудкою. З Караваджо. Тепер я не знаю, що нам робити. Нам потрібен новий план.

Я буквально нічого не розумію.

– Я знаю, – кажу я. – Усе пішло… не так.

– Треба вигадати щось інше. У нас збігає час. Це наш останній патрон. Єдиний вихід. Ми не можемо собі дозволити помилку. Ти знаєш, що може статися… що вони можуть зробити…

– Ммм, ага. Звісно, – кажу я.

Амброджо зітхає й підіймається на ліктях. Він робить ковток шампанського.

– Я хочу сказати, що в якомусь сенсі, може, й краще, що твоя сестра померла, ну як знаєш, коли роблять евтаназію.

Мене обсипає холодом, плечі напружуються.

– Ні, любий, я не розумію, про що ти.

– Ну, знаєш, ти завжди казала, що вона не при собі… що в неї нікчемне життя. Принаймні тепер її стражданням покладено край. Можливо, це й на краще.

Що вона казала? Як Бет могла говорити про мене таке? Я б дала їй ляпаса, та її тут немає. Мені хочеться затягти її на морське дно й бити її, гамселити. Лицемірна корова! Як вона могла? Як вона сміла? Обливати мене брудом за моєю спиною перед чоловіком моєї мрії! Брехати про мене! Сука!

Він підбадьорливо мені всміхається, тож я всміхаюсь у відповідь і вдаю, що згодна.

– Так. Це на краще.

Я витріщаюся на морських птахів. Думаю, це альбатрос.

– Бет, – каже він знову.

О Господи, ну що цього разу?

Він раптом встає й крутиться переді мною з боку в бік.

– Ти нічого не сказала. Тобі що, не сподобалися мої нові «Спідо»?

Я витріщаюся на плавки Амброджо. Його накачані булочки за два сантиметри від мого носа. Плавки просто собі однотонні блакитні «Спідо».

– О, вони нові?

Він повертається до мене дупою.

– Так. Ти справді не пам’ятаєш? Я не міг вибрати між червоними та синіми.

– Отже, ти купив сині.

– Отже, я купив обидві пари. І це – сині. Не подобаються? – Він проводить рукою по своєму пресу з «Менс хелс» і розгладжує тканину шортів для плавання.

– Вони симпатичні, – кажу я. – Тобто вони бездоганні.

– Тобі червоні більше сподобалися, так? – каже він.

– Та ні. Мені й ті, й ті подобаються.

Він нахиляється й цілує мене в губи: м’який, теплий, довгий цілунок. На смак він як яблука – ой, як шампанське.

– Ти зможеш колись пробачити мені? – питає він стиха, цілуючи моє підборіддя, мою шию, мою ключицю. – За твою сестру.

О Амброджо…

– Вже пробачила.

Я проводжу долонями по його гарячій бронзовій м’язистій спині й глибоко вдихаю. Його запах – справжній секс: «Армані код блек», феромони, тютюн. Я божеволію від нього. Хай там що, але я з ним не спатиму… не тут. Не зараз. Я ще не готова. Мені потрібно більше часу, щоб ужитися в роль. Мені потрібна слушна нагода для трансформації. Якщо я пересплю з ним зараз, усе зіпсовано. Я не зможу кохатися як моя сестра. Без шансів. Бет у ліжку була килимком для ніг. Зуб даю.

Амброджо просовує руку під зав’язки мого купальника й обхоплює долонями мої груди. Соски напружуються. Я кусаю губу. Він нахиляється, цілуючи мою шию, притягуючи мене ближче. Я відсуваюсь.

– Merda! – каже Амброджо, раптом підстрибуючи.

Він біжить до штурвала яхти. Лише за кілька метрів від нас височіють скелі. Що за нафіг?

– Допоможи мені! – каже він, хапаючись за кермо й скажено його крутячи.

Я підхоплююсь і підбігаю. Як же ми цього не помітили? О Боже, ми ж розіб’ємося. «Коста Конкордія», дубль два. Ми стоїмо поряд і насилу повертаємо стерно. Раптом я розумію. Моє парео – воно зникло. Воно й досі лежить на палубі, там, де я його залишила. Я дивлюся на своє тіло, раптом зашарівшись. Я панікую. Треба відвернути його увагу. Я настрибую на стерно й щосили тягну його вниз. Амброджо хапає його та тягне вгору.

Але запізно.

КРАХ! БАМ! БУМ!

Яхта хилитається, здригається, тремтить. Ми перевернемося догори дригом? Кіль врізається в скелі, чується хрускіт.

– Merda! – знову каже він. – Сподіваюся, ми не застрягли!

Але ми застрягли. Ще й як застрягли.

– Мені так шкода. Я впала.

Амброджо озирається довкола, але інших човнів не видно.

– Давай, – нарешті каже він. – Стрибаймо. Можна доплисти до берега. Тут недалеко.

Він бере мене за руку й веде до краю яхти.

Я вдивляюся в темно-зелену воду – здається, тут дуже глибоко. Виглядає дуже страшно.

– Треба повернутися й викликати допомогу.

Він зникає, і я чую «ПЛЮСЬ»! Не встигаю я й оком змигнути, як він відпливає від мене. Він схожий на дельфіна, слизького й блискучого у воді. Здається, він плаває набагато краще за мене. Амброджо повертається у воді й кричить:

– Давай же, Бет! Стрибай! Вшиваймось.

Я стою на краю яхти й дивлюся вниз. У мене не надто багатий вибір. Я не можу лишитися на цьому «Титаніку» сама. Вода глибока й страшна. У моїй голові спалахують сцени «Щелеп». Ряди і ще ряди гострих, як леза, зубів. Кінцівки, що плавають на поверхні. Шматки хрящів. Солона вода стала червоногарячою – стільки в ній крові. Придивляюся, чи не видніються на обрії плавці. Нічого немає. Гаразд. Ну добре. Я заплющую очі, затискаю носа. Один, два, три – стрибай! Я бомбочкою пірнаю у воду. З яхти вода здавалася такою теплою, але ж ні! Вона – крига, льодовик. Я вимахую руками та ногами, чіпляюся, борсаюся, наче жаба, яку вдарило струмом. Ну ж бо, Алві, ти русалка. Амброджо дивиться. Плавай як Бет.

Я, як можу, вдаю Аріель, повільним кролем допливаю до берега. Я видивляюся тіні у воді. Якщо бачиш акулу, треба вдарити її в ніс. Амброджо бере мене за руку – нарешті! – й витягає мене до скель на березі. Я озираюся й бачу, як за нашими спинами повільно тоне човен. Пробій у корпусі наповнюється водою. Яхту розтрощено вщент.

Розділ двадцять п’ятий

Таорміна, Сицилія

Ми падаємо в ліжко, наші кінцівки сплітаються, тіла притиснуті одне до одного.

– Пробач за яхту. Я тобі відшкодую, – кажу я.

Амброджо не відповідає, він просто цілує мене глибше, його губи спраглі моїх. Йому ж нічого не варто купити нову яхту, правда ж? Я відсуваюсь, і він стягує свою футболку. Я дивлюсь, як напружуються м’язи його пресу, гладжу їх пальцем. Його шкіра гаряча й шовковиста, засмагла до глибокого, темного, золотаво-коричневого кольору. Ну просто пальчики оближеш, він майже їстівний. Його живіт схожий на плитку молочного шоколаду. Я тягнуся до лампи на тумбочці й клацаю вимикачем, натягаю кутик простирадла, щоб закрити груди. Я не хочу, щоб він мене бачив, просто про всяк випадок. Але більше терпіти мені несила. Я хочу трахатись.

– Не вимикай, – каже Амброджо. – Ти ж знаєш, я не люблю робити це в темряві.

– В мене трохи болить голова, – кажу я.

Ми робимо це! Просто зараз! Так-так, ми робимо це! Я тягнуся до його боксерів, зриваю їх із нього, торкаюся його пеніса.

– Ой, – кажу я.

– Що таке?

– Нічого?

– Чому ти зупинилась?

Радше сосиска, ніж ковбаска.

Упевнена, в Оксфорді він був більший. Взагалі-то, якщо подумати, я не дуже пам’ятаю… Я була дуже, дуже п’яна, і це було дуже давно. Та й у ті дні мені не було з чим порівнювати. До того в мене не було чоловіків.

Амброджо притягує мене до себе, облизує мені шию й кусає мочку вуха. Він стискає мої груди, наче це еспандер для рук. Я ковзаю рукою вниз по його животу, до пеніса. Можливо, якщо я його погладжу, він стане більший? Наші ноги сплітаються. Я відчуваю його підошву пальцем ноги. Ой.

– Ти не знімеш шкарпетки?

– Що? Навіщо? Раніше тобі це не заважало.

– Забудь.

Закочую очі в темряві.

Він спускається моїм тілом мені в міжніжжя. Щось вологе: його підборіддя торкається моєї дупи, а ніс – клітора. Його язик завис десь південніше моєї вульви. Все це не дуже допомагає.

– Ти там іще не закінчив?

Він витирає губи, підіймається нагору. Все моє тіло тремтить. Що, як зі мною в нього будуть не такі відчуття, як із Бет? Що, як вона не була килимком для ніг, а виробляла якісь запаморочливі трюки, яких я не знаю? Що, як вона знала тантру? Чи смоктала, як порохотяг? Чи, може, вона могла закинути п’ятки за голову?

Він, взагалі, увійшов?

Дарма я хвилювалась.

Амброджо штовхається чотири чи п’ять хвилин, стікаючи потом, стогнучи, задихаючись, напружуючись. Це не надто приємно. Думаю, він міг би відкусити мені вухо. Я просто зімітую оргазм. Пам’ятаю цю сцену з «Коли Гаррі зустрів Саллі». Пригадую свої відчуття з секс-іграшкою № 5.

– Оххххххххххххххххххххххххххххххххххххх!

Амброджо кінчає трьома короткими розрядами, а потім відкидається на свій бік ліжка.

Ну, це лажа. Серйозно? Оце й усе. Напевне, в Оксфорді я була зовсім угашена. Йому, здається, сподобалося, а мені, певно, більше до смаку містер Дік. Не можу повірити. Після всіх цих років. Це так несправедливо. Я розчарована.

– Merda! – каже Амброджо, вистрибуючи з ліжка й задкуючи від мене. – Що за чорт? Алвіна? – питає він.

Він дивиться мені просто у вічі, наче акула, намагається прочитати мої думки, як Ларрі Девід, як агент ЦРУ. На його обличчя лягає тінь.

– Алвіна? – кажу я. Чому ти так мене назвав?

Жодна волосина на моєму тілі не ворушиться. Щоправда, їх у мене й нема. Я зголила їх усі, коли стала Бет. Я ошелешена, скам’яніла, нерухома, як одна з тих фігур у музеї Помпеїв, як та мармурова статуя Бет.

– Ти не Бет. Ви кінчаєте по-різному, – каже він.

Що, правда? От лишенько. Звісно, я розумію: він хоче сказати, що ми вдаємо по-різному.

– Що, в біса, відбувається? Краще тобі, чорт забирай, пояснити! – кричить він, б’ючи кулаком по узголів’ю. – Що, в дідька, ти зробила з моєю дружиною?

Я могла би пояснити, але навряд чи це щось змінить. Погляд у нього такий, ніби він хоче розірвати мене на шматки.

– Я не розумію, про що ти, – нарешті кажу я тремтливим голосом. Я помру. Факт лишається фактом.

– Що, правда? – кричить він. Його голос гримить, наче грім.

– Правда, – кажу я.

Він випростується по протилежний бік ліжка, грає кулаками. Здається, він дуже розлючений.

– Що ти наробила? Ти вбила її, так? Ти, кляте стерво, ти вбила мою дружину!

– Ні! Я не вбивала! Будь ласка… просто вислухай!

– Ти вбила свою сестру. Я мав здогадатись. Ти цілий день поводилася дивно. Бет ніколи б не з’їла цілу пачку «Прінґлз»! І вся ця історія з яхтою – Бет уміла керувати човном. Вона… вона… вона…. вона… це ми мали вбити тебе!

Амброджо смикає себе за волосся, практично вириває його з коренем.

– Я Бет! Я Бет! Клянусь, я не Алві!

Я притуляюся до узголів’я, давлюся слізьми. Він хапає мене за литки, стягає вниз. Сідає на мене, припнувши мене до ліжка.

– Що я подарував тобі на Різдво минулого року?

– Я-я-я не пам’ятаю.

– Де було наше перше побачення?

– Не-не-не пригадую.

Його обличчя за сантиметр від мого. Відчуваю, як його слина бризкає мені в очі. Якби я не була така налякана, мені було б дуже бридко. Його чимала вага притискає мене до простирадла.

– За яку футбольну команду я вболіваю?

Треба вгадати…

– Це «Італія»?

За Амброджо на камінній полиці видніється лялька, та, що була в Елізабет ще в дитинстві. Вона звисає з каміна, витріщаючись на мене, щось зблискує в її мерехтливих очах. З її пальця на нозі стирчить самотня шпилька. Ніби тут Бет. Ніби вона дивиться на мене, просто зараз, цієї хвилини. Я відчуваю її присутність. Я відчуваю її лють.

– Ти нічого не хочеш мені сказати, Алвіно? – питає Амброджо, нахиляючись ще ближче. Тепер він тремтить, його очі широко розплющені. Я не помічала, який він сильний – великі м’язи на плечах, біцепсах, грудях. Він міг би зламати мою шию, наче гілку.

– Звідки… звідки ти знаєш, що ми кінчаємо по-різному? – питаю я. Вдала спроба…

– Я трахнув тебе в Оксфорді. Чи ти була така п’яна, що не пам’ятаєш?

– Чорт, – шепочу я, закриваючи рота долонею. – Так ти знав, що то я? Що то була Алві?

– Звісно, я знав. Ти що, за ідіота мене маєш?

Я хитаю головою:

– Ні, звісно, ні.

Амброджо трохи послаблює хватку. Тре собі скроні, заплющує очі.

– Я просто… я просто… я не розумію. За яким хріном ти була вдягнена як Бет?

Я користуюся моментом. Він видається спантеличеним – це мій шанс! Я виборсуюся та вистрибую з ліжка. Хапаю сукню та вибігаю в двері – на щастя, вони на моєму боці кімнати. Амброджо голий, і краєчком ока я бачу, що він шукає штани. Я вилітаю в двері, не озираючись.

Я біжу коридором, сходами вниз, крізь віллу, натягаючи сукню через голову. Долоні в мене спітніли, піт проступає по всьому тілу: на спині, на шиї. Від прохолодного нічного повітря я тремчу. Штурхаю двері й вибігаю на терасу, ляскаючи голими п’ятами по бруківці патіо. Я біжу заїздом, вибігаю на дорогу. Я не озираюсь, але чую, що він наздоганяє, ріння шурхотить під його ногами, він гукає: «АЛВІНО! ПОВЕРНИСЬ!»

Він уб’є мене.

Тихо. Темно. Втекти я від нього не зможу, але, ймовірно, зумію сховатись. Я мчу дорогою до амфітеатру. Тут дві хвилини пішки, то ж я маю швидко туди добігти. Тут має бути якась схованка – кущ, скеля. Я озираюся, шукаю, шукаю. Я біжу схилом, скажено розмахуючи кінцівками. Піт стікає обличчям. Сукня прилипає до тіла. І чому я не вдягла штани? Гострі камені врізаються в п’яти. Забиваюся пальцем на нозі об щось тверде. Чорт! Як боляче – мабуть, я його зламала. Адреналін зашкалює. Я спотикаюся, падаю, але це краще, ніж розлючений Амброджо.

У напівтемряві бачу камінь попід парканом і застрибую на нього. Я перелажу через паркан і чіпляюся за іржавий гвіздок. Ай! Чорт! Здираю шкіру. Тепер у мене буде правець. Щось тепле тече по моїй нозі. Що це? Кров, піт, сперма? Але мені нема коли розбиратися. Перемахую через край. Зістрибую та біжу в бік театру. Амброджо за мною, на відстані кількох метрів.

– Алві! Спинись! Іди сюди й розкажи мені. Чого, в біса, ти була вдягнена як Бет? Що вона задумала?

Він з гуркотом перестрибує через паркан.

– Я хочу знати, що, в біса, коїться.

У світлі місяця я бачу внизу обриси амфітеатру. Я збігаю сходами до сцени. Перечіпляюся в темряві й забиваюся коліном. Обличчя шмякається об землю: пісковик і метал. В очі потрапив бруд, вони сльозяться, печуть. Я кліпаю, кліпаю, вдихаю пил. В мене за спиною, близько, гупають кроки: Амброджо наздоганяє. От лайно! Я зішкрібаю себе з землі: коліно пульсує, палець ноги болить. Я кашляю, відхаркуюся, намагаюся вдихнути.

Я біжу до сцени й видираюся на платформу. В задній її частині є колони, я прямую до них. Ховаюся за колоною, присідаю, затамовую дух. Я бачу, як він біжить у бік сцени. Я перебігаю до наступної колони.

– Ти не можеш вічно бігати від мене, – каже Амброджо. – Іди сюди, Алвіно! Усі дізнаються, що ти наробила. Ти мене чуєш?

Ні! Ні! Ні! Ні! Трушу головою, щоб не чути його криків. Співаю подумки «Мені має так пощастити». «Відкину це»[90]… Він застрибує на сцену. Я бачу, як він зупиняється й роззирається по обидва боки. Срібний зблиск. У нього щось у руці! Що це, чорт забирай, таке? Ніж? Пістолет?

Він змусить мене заплатити за все.

Він не знає, в який бік я пішла. Він повертається спиною й крадеться в протилежний бік порожньої сцени. Я навшпиньки переходжу до наступної колони. Я повзу низенько, в тіні, важко дихаючи, проклинаючи все, серце моє вибухає, чоло притискається до холодного мармуру. Шкіра горить. У горлі пересохло. Нас із Амброджо розділяє принаймні три колони. Мені потрібна горілка. Хочеться плакати.

Він розвертається та йде в мій бік.

Трясця його матері, це пістолет!

Я зіщулююся й заспокоюю дихання, намагаючись вдихати й видихати якомога тихіше.

Ані звуку. Тихенько, Алвіно. Не проколись. Мені б зараз не завадив мій швейцарський ніж чи штопор, як у тієї дівчини з потягу. Мені б не завадила рушниця. Я відчуваю, що біля моєї ноги на землі лежить камінь, і я міцно стискаю його тремтливими пальцями. Він розміром із сицилійський червоний апельсин, важкий, круглий, із загостреним кінцем. Амброджо підбирається ближче. Ближче. Ближче. Він знає, що я тут… десь тут… десь тут… Я бачу, як рухається його силует: крадькома, навшпиньки, чорна тінь, яка намагається заховатись. Він підступає до мене, вдивляючись у темряву. Жодних звуків, окрім дихання Амброджо. Тваринного. Небезпечного. Це майже рик. Я затамовую дух, хоча мені хочеться кричати. Якщо я його чую, то й він чує мене. Він лише за кілька метрів від мене. Два метри. Один.

– Чому ти була вдягнена як Елізабет, Алві? – питає Амброджо в темряві. – Ми так не домовлялись. Що відбувається?

Я високо підстрибую й щосили б’ю його каменем по голові. Я ще раз щосили його б’ю. Він падає на землю й випускає пістолет. Осідає долілиць на сцену. Тепер я височію над ним, загострений камінь і досі в моїй руці, все тіло тремтить, готове щомиті напасти. Його руки б’ють по землі, він тягнеться до моєї щиколотки. Хапається за неї.

– Чорт! – верещу я.

Він тримає міцно. Він аж ніяк не мертвий. Треба його добити, але я падаю! Він тримає мене за обидві литки й тягне до себе. Я хитаюся й падаю йому на груди. Заношу камінь над головою, опускаю йому на череп, б’ю його по голові знову, і знову, і знову, і знову, і знову.

БАХ!

БАХ!

БАХ!

БАХ!

Я кричу, й плачу, й тремчу водночас. Він більше не рухається, бляха, нарешті, але його пальці й досі тримають мене за щиколотки, стискаючись сталевими лещатами. Я вивільняю ноги. Кидаю камінь – моїм пальцям несила більше його тримати. На моїх долонях щось слизьке, на руках і на сукні. На губі запеклася кров – на смак вона як напівсирий стейк. Кров забризкала моє обличчя, мою шию. Все моє тіло горить, пашіє. Я задихаюсь, обливаюся потом, знемагаю від задухи. Прохолодне нічне повітря торкається мене своїми мацальцями, наче кальмар, наче восьминіг, наче пальці мерця. Я дивлюся на тіло й здригаюсь.

Я підстрибую й, хитаючись, іду назад, бачу, де Амброджо впустив пістолета, лише за кілька метрів звідси. Нащо Амброджо пістолет? Це було близько. Він міг мене застрелити. Хто, в біса, ці люди? Я думала, що знаю їх. Думала, що вони родина. Я взагалі нічого не знала. Я підбігаю й підіймаю його. Я ніколи досі не бачила справжнього пістолета: лише іграшкові й водні. Я ніколи не ходила на пейнтбол чи на лазерні бої. Я зважую пістолет у долоні: холодний і на диво важкий. Чужорідний. Дивний. Хвиля збудження прокочується моїм тілом. Пістолет Амброджо! Я залишу його собі. Тепер він мій!

Я дивлюся на розпластане тіло Амброджо. Окрім чорних боксерів, на ньому немає одягу. Волосся на потилиці злиплося від крові. Я стою, схилившись, спершись долонями на коліна, вирівнюючи дихання. Все моє тіло невпинно труситься. Руки болять. Стегна пульсують. Він не рухається. Він точно мертвий? Я беру пістолет у ліву руку, наставляю, непевно, в напрямку його голови. Я по міліметру наближаюся до тіла, нахиляюсь і намацую яремну вену. Вичікую десять секунд. Один, два, три, чотири… Дякувати Богові: пульсу немає. Відсмикую руку від його шиї, очікуючи, що він повернеться та вкусить мене, підхопиться й схопить мене, закричить мені в обличчя. Якщо він це зробить, я його застрелю. Але він не рухається. Він мертвий. Не можу повірити. Його більше немає. Я в безпеці!

Що, в бісової матері, я буду робити тепер?

Розділ двадцять шостий

Я щосили гупаю в двері.

– Сальваторе! Сальваторе!

Я грюкаю й грюкаю, поки у віллі не чуються важкі кроки. Блін, пістолет!

Він запанікує. Я кидаю пістолет під кущ перед вхідними дверима й притрушую його листям. Прийду по нього пізніше.

– Che cosa? Che cosa?[91] – каже він.

Чоловік розчиняє двері. Він високий і широкоплечий, ширший і вищий за Амброджо. Це – Сальваторе. Він нагадує мені відомого рестлера, когось з «Ворлд реслінґ ентертейнмент». Він тре очі. Біднесенький, він спав. Я його розбудила. Напевне, він думає, що це його найгірше жахіття: його коханка, вся в крові, приходить до нього посеред ночі.

– Oh, minchia![92] З тобою все гаразд?

Він думає, що це моя кров.

– Сальваторе, – кажу я. Я падаю в його обійми, вибухаю риданнями, схлипую в нього на грудях. Він відсуває мене, відступає назад, приголомшений.

– Бетто, що сталось? Котра година?

Він дивиться на свій зап’ясток, туди, де – якби це було вдень – мав би бути його «Патек Філіп», але ні. Зараз грьобана ніч.

– Будь ласка, будь ласка, ти мусиш допомогти мені, – кажу я, хапаючи його за передпліччя, впиваючись в них нігтями; мої очі зяють, як дві могили. – Він хотів убити мене, в мене не було вибору. Він мертвий.

Я спостерігаю за тим, як змінюється обличчя Сальваторе, поки він перетравлює те, що я сказала.

– Що? Хто? Вбити тебе? – каже він.

– Амброджо. – Я кусаю губу. Я досі відчуваю смак крові. Пробігаю язиком по передніх зубах і сковтую.

– Амброджо? Вбити тебе? – каже Сальваторе. – Я не вірю! Амброджо б і пальцем тебе на зачепив. Він нікчемний cornuto. Ганчірка.

– У нього був пістолет, – кажу я. – Пістолет!

Він хапає мене за руку й затягає всередину, вихиляється з дверей і оглядає садок. Нічого. Нікого. Він із гуркотом зачиняє двері. Сальваторе проводить мене на кухню та вмикає світло: нестерпно яскраве, очам боляче. Я задовго пробула в темряві, наче якась сова.

– Сідай, – наказує він.

На Сальваторе обтисла біла футболка й блакитно-зелені смугасті боксери «Кельвін Кляйн». Я вже бачила його напівголим у садку. Я знаю, що топлес він виглядає краще. Він нависає наді мною, високий та м’язистий. Напевне, він качається десь так щодня. Я розумію, що в ньому подобалося моїй сестрі. Я впевнена, що я б, мабуть, теж завела інтрижку. Італійські чоловіки такі неймовірно привабливі. Якби я жила тут, я б таке влаштувала на «Тіндері»! Але зрада – це так не схоже на Бет. Це не в її характері! Чому вона обманювала? Чому тікала? Амброджо чудовий. Хоча, схоже, в ліжку він просто ніякий. Та все ж має бути щось іще. Вона б ніколи не захотіла покинути свого чоловіка. Це проти її природи. Я не розумію.

Сальваторе наливає мені склянку води з-під крана. Моя рука тремтить, і трохи води розливається. Я випиваю її й дивлюся на годинник на стіні – 1:13 ночі. Дивно, саме в цей час померла Бет. Сальваторе стоїть наді мною й дивно на мене дивиться. У ньому десь 190 сантиметрів зросту. Якби мої руки та сукня не були забризкані кров’ю, сумніваюся, що він мені повірив би.

– Отже, ти думаєш, що вбила Амброджо.

Видно, він і досі не повірив.

– Так, – киваю я.

– І ти впевнена, що він мертвий?

У мені здіймається хвиля сумнівів. Раптом земля захиталась під моїми ногами. Що, як Амброджо не помер? Що, як він встав і пішов за мною сюди? Погляд перестрибує на вхідні двері в кінці коридору, але вони зачинені. Темно. Нікого немає. Сальваторе перевірив. Він подивився в садку. Автоматичні світильники вловлюють кожен рух. Я глибоко вдихаю.

– Я впевнена, – кажу я.

– Як ти його вбила?

– Каменюкою.

Навіть для мене це звучить абсурдно. Він замовкає на мить, обмірковуючи цей факт.

– Minchia, – каже Сальваторе. – Каменюкою.

Нарешті дійшло. Тепер він втупився в мене, в його блакитних очах злість і засудження. Що я зробила? Він мені допоможе? Чи він розлютився? Він здасть мене поліції? Сальваторе носиться кухнею, смикає й вимахує м’язистими руками, гупає ногами – бетонними стовпами: 190 сантиметрів чистого м’яса й м’язів. Не дивно, що Бет хотіла переманити його на свій бік. Розлючена горила. Ґрізлі. О Боже. Раптом я розумію: синці на руках Бет. Їх лишив не Амброджо. Він – ганчірка. Їх лишив Сальваторе!

– Чого, в біса, він намагався тебе вбити? Він дізнався про нас?

– Так, – кажу я, раптом у мене запаморочується в голові, здається, я зараз знепритомнію. Він ударить мене. Поб’є мене. О, нащо я викинула той пістолет?

– Як Амброджо дізнався?

– Моя сестра розповіла.

Це взагалі правдоподібно?

Сальваторе замислюється.

– А нащо їй було це робити?

– Думаю, вона хотіла забрати його собі. Вона буває таким стервом.

Добре: теперішній чаc. Ніби вона ще жива. Молодець, Алві. Швидко орієнтуєшся.

Сальваторе зітхає. Думаю, він мені вірить. Чому він мені вірить? Що Бет казала йому про Алвіну? Він вважає її сукою.

– Тож… де воно? Тіло? – каже він.

– На сцені амфітеатру.

– В амфітеатрі? Що він, у дідька, там забув?

Якби ж я знала.

– Я не знаю. Він гнався за мною.

Коли я це кажу, мій голос зривається. Голова крутиться. Сльози заважають дивитись. Я вже збираюся витерти щоку рукою, коли бачу, що вона в крові.

Сальваторе труситься від люті. Я розбудила його й завдала йому клопоту. Здається, він нетямиться від злості.

– Чому я маю допомагати тобі? Після того, що ти наговорила?

А що я, в біса, такого сказала?

– Я, я, я…

– Я думав, ти зі мною не розмовляєш. Ти ж наче більше не хотіла мене бачити. Тобі було байдуже, поки не знадобилася допомога.

Що? А. Та сварка з моєю сестрою. Пригадую, вони лаялися біля машини.

– Та ні, я хочу тебе бачити. Вибач мені, – кажу я. Це звучить переконливо? В моїх словах досить каяття? Тепер сльози течуть вільно, наповнюють очі, стікають обличчям. Справжні сльози. Я й забула, що воно таке. О Боже, невже я насправді плачу? Напевне, я перетворююся на Бет. Він мені не допоможе. Нащо я прийшла сюди? Він поб’є мене чи викличе поліцію.

– Тож ти насправді не бажала мені смерті?

– Ні.

Серйозно? Вона так сказала? Цікаво, чим він таке заслужив. Мабуть, серйозно проштрафився.

– Але ти так сказала…

Чорт. Розумничка, Бет.

– Я не те мала на увазі… не зовсім те. Будь ласка.

Що б зробила Бет? Я змахую віями. Напевне, флірт дає кращі результати, коли ти не забризканий кров’ю.

– Будь ласка. Будь ласка. – Тепер я схлипую в долоні. Кого хвилює ця кров? Я жахливо виглядаю. Якщо він мені не допоможе, мені кінець.

– Чекай тут, я вдягнуся, – нарешті каже він.

Я дивлюся на нього.

– Справді? – кліпаю крізь сльози. – О дякую! Дякую! Дякую! – кажу я. Сальваторе – мій рятівник!

Він виходить крізь двері в кінці коридору. Важкими кроками підіймається сходами. Я чую, як він пересувається нагорі. Мостини скріплять. Тінь від лампи тремтить. Він кремезний чолов’яга. Кілограмів зо двісті? Важкий, як бугай.

Я допиваю воду й ставлю склянку до мийки. Його кухня блискуча, супермодна, зроблена на замовлення, дизайнерська. «Бош», «Смеґ», «Неспрессо», «Алессі». Вона здається новісінькою, ніби нею ніколи не користувалися. Глянцеві білі поверхні сяють. Мінімалістичні прилади. Італійський дизайн. Там, де моя рука торкалася білого пластикового столика, лишився кривавий слід. Я відриваю шматочок паперового кухонного рушника, намочую під краном і витираю. Це одна з тих кухонь, де смітник десь заховано. Навіть не уявляю, де шукати. Якщо я ще до чогось доторкнусь, то знов лишу пляму крові. Я стою посеред кімнати з вологим папером, з якого на білі кахлі підлоги крапає рожева рідина.

Сальваторе збігає сходами вниз. ГУП. ГУП. ГУП. Він перевдягнувся в сині джинси й стильну чорну сорочку. Сорочка сидить на ньому ідеально, напевне, пошита на замовлення.

Він зупиняється й секунду мене роздивляється, бачить паперовий рушник у мене в руці. Він забирає його й викидає в смітник. Його заховано в тумбі під мийкою. То он ти де. Запам’ятаю на наступний раз. Якщо він буде.

– Нам знадобиться вода, щоб усе прибрати. Може, взяти кілька відер і губку?

– Ходімо, – каже він.

* * *

– Де він? – питає Сальваторе.

Треба було прихопити ліхтарик. Здається, стало ще темніше. Велика чорна хмара проковтнула місяць. Оглядаю ті клаптики місцевості, які можу роздивитись. Колони. Каміння. Море. Хай йому грець! О Боже, це що, Етна вивергається? Я знала, що їй не можна довіряти. Хіба це не небезпечно? Кратер вулкану іскриться й мерехтить. Червоногаряча лава переливається через край – помаранчева, жовта, золота, малинова. З верхівки випльовується хмарка диму. Завислий у повітрі попіл пронизують блискавки. Відчувається слабкий запах сірки. Запах жару. Я зиркаю на Сальваторе, але вулкан його, здається, не хвилює. Можливо, він так постійно вивергається? Я дивлюся на верхівку. Вона здається надзвичайною. Мабуть, круто було б пережити виверження. Якщо його можна пережити. Було б що розповісти онукам.

Спершу я його не бачу. Здається, він зник. З останніх сил підвівся й пошкандибав геть. Все видається несправжнім, ніби я все вигадала, ніби все це ігри хворої уяви. Я дивлюся через плече; що, як він і досі тут? Полює на нас просто зараз із каменюкою чи пістолетом? Згадую зомбі зі «Світанку мерців». Та от нарешті я його бачу – він лежить на сцені, там, де я його й залишила. Довга темна фігура на сірому камені. Мовчазна. Нерухома. Мертва.

– Он, на сцені. Дивись! – кажу я. Я кусаю губу зсередини так сильно, що тече кров.

Сальваторе дивиться в тому напрямку, куди я показую. Я відчуваю, що він напружується. Він мені не вірив. Поки сам не побачив. Я й сама не вірила. Ми збігаємо сходами вниз до краю сцени. Ми взяли с собою два повних відра води, щоб усе вимити, вода з відра хлюпає та розливається. Мої ноги мокрі. Мої коліна тремтять, коли я йду, роблячи по два, по три, по чотири кроки за раз. Іти, здається, доведеться цілу вічність.

Що я, в біса, роблю? Я ніби дивлюся на себе з відстані – я глядач, що прийшов на грецьку трагедію: що більше крові й нутрощів, то краще. У кінці всі помирають. Звідси, з амфітеатру, вбивства здаються справжніми, але все це лише гра: тригодинне напруження, збудження, розвага, катарсис. Я знаю, що на сцені не кров, а харчовий барвник. Я знаю, що кишки не людські, а свинячі.

Ми доходимо до краю сцени, застрибуємо на неї. Спершу – Сальваторе. Він простягає мені руку, та я просто стою там і витріщаюсь. Я не хочу підходити ближче. Думаю, я можу зблювати. Він хапає мене за руку й теж витягає мене нагору, так, ніби я легка, мов пір’їнка (а хотілося б). Я йду до нього до лінії колон у глибині сцени, наближаюся до тіла. Раптом я спиняюся наче вкопана. Очі Амброджо досі широко розплющені й сяють у місячному світлі. Він дивиться на мене. Великі безвиразні очі, як у риби, викладеної на лід у рибній крамниці. Рот роззявлений, із нього звисає язик. У риб є язики? Голова в нього розтрощена, по ній тече цівка крові. Волосся вологе й чорне. Краєм ока я помічаю щось світле: що це? Череп?

За тілом – видовище, від якого спиняється серце. Етна й досі вивергається. Мені починає це подобатись. Спалахи червоних іскор у нічній темряві. Це приголомшливо, неймовірно, епічно, піднесено. Тепер, зрозумівши, що ці потоки лави не поглинуть мене, я не можу відвести очей від вогню.

– Бет! БЕТ! БЕТ!

– Що?

– Треба прибрати це лайно, – каже він.

Я знову повертаюся до тіла, підходжу на крок ближче. Від смороду свіжої крові, змішаної з сіркою та солоним повітрям, до горла підступає нудота. Він заповнює мої ніздрі, спускається горлом: удар у щелепу, вибитий зуб, прокушений язик. Я відхаркую кров, кров наповнює мій рот, мій шлунок, мої легені. Я задихаюся, тону, з головою поринаю в кров.

Камені темні, слизькі, мокрі. Намочую губку в відрі й витискаю. Крижана вода бризкає мені на литки, на підошви, охолоджує мій зламаний палець. Я шкрябаю плити губкою. Кров не відтирається. Навіть у темряві мені видно, що вона й досі там: блискуча, чорна кров. Я тру сильніше і швидше, дряпаючи плити кісточками пальців, до ран, до м’яса. Руки починають боліти. Чорт, нічого не виходить. Стає тільки гірше. Кров – уперте стерво.

– Бет?

– А?

О Господи. Ну що тепер?

– Здається, ти казала, в Амброджо був пістолет.

– Був. Був! У нього був пістолет.

– То де він? – каже Сальваторе. – Тут його немає.

– Мабуть… мабуть… мабуть, він його випустив.

– На сцені його немає. Я його не бачу.

Чорт.

– Мабуть, він десь у театрі.

Він насуплено дивиться на мене, потім роззирається довкола. Театр темний і повен тіней. Глядацькі місця займають величезну площу.

– В нього був пістолет. Клянусь. Я його бачила, – кажу я.

Сальваторе зітхає.

– Гаразд. Байдуже. Допоможи мені його пересунути, – нарешті каже він.

Я кидаю губку назад у відро. Сальваторе стоїть біля голови Амброджо, тримаючи його руками під пахвами, напоготові. Я витираю чоло тильним боком долоні: воно масне, мокре. Я не хочу його торкатись. Я знаю, що він буде холодний.

– Ноги, – каже він.

Я встаю, кривлячись від болю: коліно! Палець! Нахиляюся, щоб узяти Амброджо за ноги, тримаюся за його щиколотки, та раптом: кроки. Ліхтарик. Силует.

– Che cazzo fai?[93] – лунає чоловічий голос.

Ліхтар яскраво світить мені в очі. Засліплює мене. Я зойкаю. Випускаю ноги й випростуюсь.

– От лайно, – кажу я.

– Merda, – каже Сальваторе.

Фігура наближається. Кроки стають гучнішими. Він збігає сходами, і буквально за дві секунди він уже під сценою.

Скуйовджене біляве волосся. Уніформа. Охоронець. Ну звісно. Хто ж іще?

– Бетто? – каже він.

Настав слушний момент, щоб поплакати. Я опускаюся на коліна та схлипую.

– Che cazzo?

Він застрибує на сцену. Обіймає мене за плечі.

– О Боже! Бетта! Що ти накоїла?

– Я, я, я… – кажу я.

– Що сталося, Бетто? З тобою все гаразд?

– З нею все гаразд, – каже Сальваторе, і його гучний голос лунко звучить на мертвотно-порожній сцені. – Чоловік напав на неї, от вона його й вирубила. Він оговтається.

Охоронець встає. Світить ліхтарем на Амброджо. В такому освітленні тіло виглядає ще гірше. Прожектор перетворює його на театральний реквізит. Горлом піднімається блювота. Я відвертаюсь.

– Ma è morto[94], – каже охоронець.

– Forse è morto[95], – відповідає Сальваторе.

– Будь ласка, – кажу я нарешті, встаючи. – Будь ласка, будь ласка, нікому про це не кажи. Мені довелося це зробити. Я була вимушена, – кажу я.

Охоронець дивиться мені у вічі. У світлі ліхтаря я бачу жах у його очах. Господи, він зараз запанікує. Мабуть, він уперше бачить мерця.

– Madonna mia[96], – бурмоче він собі під ніс. – Бетто, це ти його вбила? Не він?

Він наставляє ліхтар на Сальваторе. Сальваторе задкує, відвертається, затуляє очі руками.

– Це я. Це я. Будь ласка, не розповідай нічого. – Я хапаю його за сорочку. Охоронець знову світить на мене. Я заплющую очі. – Будь ласка. Будь ласка.

– Madonna mia. Ти збожеволіла? – каже він. – З глузду з’їхала? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Це ж Амброджо Карузо! І ти досі тут? Тобі треба вшиватися звідси! Вони тебе вб’ють. Ти, чорт забирай, зникнеш назавжди!

Я дивлюся на охоронця. Його очі вистрибують з орбіт, як у банькуватої золотої рибки. Він, здається, дійсно наляканий. Хто вб’є мене? Ніно? Доменіко? Емілія? Сальваторе? Поки що я одна тут усіх убиваю. Його це хвилює?

– Чорт, – каже він, ніби озвучуючи запізнілу думку. – Що я скажу своєму босу?

Я встаю повільно, тремтливо, непевно, кладу руки йому на шию. Шкода, що я не знаю його бісового імені. Я обіймаю його, притягаючи близько до себе, гаряче видихаю в його вухо:

– Не хвилюйся. Ми… приберемо. Він хотів мене вбити, тож я… – З кожним схлипом моє тіло важко здригається. Я втискаюся в нього грудьми, притуляюся щокою до його щоки, пробігаю пальцями по його скуйовдженому волоссю. Якби я знала, як його звуть, то прошепотіла б його ім’я. Ніжно. Як же звуть цього хлопця, чорт забирай?

Охоронець робить крок назад, вивільняється з обіймів. Він дивиться мені у вічі. Я благаю його, молю. Шкода, що я не гіпнотизер. Шкода, що я не вмію маніпулювати чужою свідомістю.

– Прибирайте. Швидко, – каже він. – Мій бос приїде за годину.

Розділ двадцять сьомий

Автострада А-18: Мессіна – Катанія

Сальваторе допоміг мені завантажити тіло Амброджо в багажник свого БМВ. Ми їдемо до мальовничих скель. З них можна скинути тіло просто в море. Цікаво, чи це не там, де ми розбили яхту. Ото був би збіг. Сальваторе їде на «бумері», а я на «ламбо», просто за ним. Ми хочемо лишити машину Амброджо на краю скелі, щоб виглядало так, ніби він приїхав туди. Мені хотілося б лишити її собі. Можливо, я зможу забрати її потім, коли все закінчиться. Це дуже гарна машина. Вона мені дуже личить. З опущеним дахом і вітром у волоссі я просто живе втілення la dolce vita[97].

Перемикач коробки передач застрягає, скрипить і затинається. Я не знаю, що вмикають усі ці кнопочки. Не знаю, що показують усі ці циферблати. Це не автоматична машина. Мені ледве вдалося її завести. Ми мчимо ламаним серпантином, а сонце викочується з-за сонного обрію. Зараз, напевне, десь п’ята ранку. На дорозі немає інших машин. Я втоплюю педаль газу, адреналін зашкалює. Сальваторе їде швидко, і це небезпечно. Мені це збіса подобається. Я майже забула про тіло в багажнику. Я ніколи не почувалася живішою. Тепер, коли Сальво пообіцяв мені допомогу, мене трохи попустило. Якби наша операція не була таємною, якби ми не були вимушені діяти тихо, я б викрутила Тейлор Свіфт на повну гучність. Знайшла б на радіо пісню Майлі й горлала б.

Вітер розвіває моє волосся, б’є в обличчя, пече очі. Я витягаю пасмо з рота й облизую потріскані губи: вони пересохли від пилюки амфітеатру. Трохи болить місце укусу. Я досі відчуваю смак крові. Я почуваюся вампіром, але тепер я Бет. Принаймні я гаряча штучка – Розалі Гейл чи Белла Свон.

Ми завертаємо за ріг, і шини з вереском зупиняються. Я дивлюся на «бумер» Сальваторе, він припаркувався й виходить з машини. Напевне, ми прибули туди, куди прямували. Я вистрибую з «ламбо» та йду за Сальваторе до краю масивної гори. Ми стоїмо пліч-о-пліч, дивимося на краєвид. Бриз теплий і м’який, наче кашемір. Перед нами лежить півмісяць берегової лінії, на відстані, за довгим темним вигином моря, мерехтять яскраві вогники. За кілька хвилин Амброджо буде внизу, в бридкій темряві, поринатиме в холодну воду, зникне з очей, зійде з думки. Говоритиме з рибами – так це називається? За кілька хвилин риби почнуть його об’їдати, за кілька місяців не лишиться нічого. Принаймні ми на це розраховуємо. В Середземному морі водяться піраньї? А великі білі акули?

– Бетто, – каже Сальваторе, розчиняючи багажник машини.

Він хапає Амброджо за ноги, підкликає мене жестом. Я підходжу до «бумера». Ну добре, починається… Я беру Амброджо за руки, холодні, важкі, нереальні, і разом ми витягаємо його на землю. БУХ! О Боже, він став іще важчим. Як так сталось? Хіба він не мав, навпаки, полегшати? Кажуть, душа важить двадцять один грам. Я оглядаю дорогу в обох напрямках. Зараз недоречний момент для проїзду машини, автобуса, туристів чи появи поліцейського патруля. Уявляю, як та школярка з Японії визирає у вікно й махає мені ручкою, тримаючи напоготові свого айфона: КЛІК, КЛІК, КЛІК. І викладає просто на «Пінтересті»: «Мої європейські канікули». Ще один фільм для дорослих на довбаному «Ютьюбі».

Ні, справді, я могла б на цьому зробити кар’єру. Могла би бути злим двійником Зоелли. Я гучно сковтую та дивлюся на Сальваторе.

– Треба зробити так, щоб це скидалося на самогубство, – каже він собі в долоні, запалюючи цигарку. Вона стирчить у кутику рота, ніби він ковбой з Вайомінгу, а навколо рік десь так 1954-й. Виглядає він дуже сексуально.

– Хороша ідея, – погоджуюсь я. – Якщо хтось запитає, Амброджо був у депресії. У глибокій, як дупа, депресії. На межі. На краю. Він плакав щоночі, поки не засинав. Не дивно, що він прикінчив себе. Це було тільки питання часу…

– Коли люди кидаються зі скелі, вони не роздягаються, – кажу я, торкаючись грудей Амброджо незламаним великим пальцем ноги. – А навіть якщо роздягаються, їхній одяг знаходять.

Це дуже слушне зауваження. Амброджо голий, якщо не зважати на чорні боксери. Це виглядатиме непереконливо. Здається, в мені відкрився хист до таких речей. Я починаю розумітися на них….

– Точно, – каже він.

Бачите? Я дуже цінний учасник операції. Я опановую нову діяльність. Я приношу користь. Я проактивна. Це зі мною вперше.

Спостерігаю, як Сальваторе знімає сорочку й тісні сині джинси, а потім нахиляється, щоб одягти Амброджо. Я дивлюся на його дупу. Захоплено зітхаю: навіть у темряві видно, який він привабливий. Його широкі груди, м’язиста спина. В нього статура зірки реґбі, одного з «Ол блекс», він високий, як форвард другої лінії. Напевне він качається не раз, а двічі на день. Я уявляю Сальваторе голим, фантазую про відкритий усім вітрам секс на скелі. Це дуже відволікає, ми ж начебто приїхали позбутися тіла.

– Допоможи мені, – каже він, – підійми ноги.

Ми натягаємо джинси, потім сорочку. Одяг трохи завеликий на Амброджо. Сальваторе, певно, десь на розмір більший, L, а не M (чи XXL?), але й так згодиться. Вибору в нас, за великим рахунком, немає.

– А як же туфлі? – питаю я, дивлячись на кросівки Сальваторе. Думаю, це «Ейр Джорданс». Вони дуже круті. Мабуть, йому не хочеться їх віддавати. Мені б точно не хотілося.

– Взуття могло спасти, – каже він. Це правда. – І в нас різні розміри…

Якщо копи знайдуть тіло в туфлях не того розміру, це, певно, виглядатиме дивно. Я дивлюся на ноги Сальваторе. Закладаюся, він хороший плавець. Цікаво, чи правда те, що кажуть про великі ноги. Сподіваюсь, я зможу це з’ясувати.

Сальваторе нахиляється та бере Амброджо за литки. Я намацую його зап’ястки, знаходжу плечі й беру його під пахвами.

– Готова? – питає Сальваторе.

– Один, два, три…

Ми підіймаємо його та шкандибаємо до краю скелі. Тепер, коли я стою на самому краєчку, я бачу, що прірва дуже глибока. Я ледве-ледве розрізняю білу піну хвиль, які розбиваються об кругляки під нами. Добре, що там є каміння. Якщо його знайдуть, буде схоже на те, що він розбив голову, коли падав. Коли його знайдуть. Думаю, це неминуче, і лишається тільки чекати… решта лише спроби видати бажане за дійсне. Це Європа, а не Ла-Ла-Ленд.

Я не хочу підходити ближче до краю: я боюся висоти й не хочу впасти. Мені вже паморочиться в голові. Піднуджує. Це я хитаюся чи море хвилюється? Нам треба стояти тут на краю, щоб скинути його, інакше вода його не забере. Ми рухаємося до краю скелі сантиметр за сантиметром. Я не наважуюся дивитися вниз. Тіло висить між нами, як гамак. Долоні зісковзують, треба вже скинути його. Я його впущу! Краще нам поквапитись.

– Зачекай хвилиночку, – каже Сальваторе.

Зачекати? Ну що тепер?

– Чому? Що таке?

Ми кладемо тіло на землю. Я задихаюсь, обливаюся потом. Я хочу покінчити з цим. Нам треба спекатися цього тіла.

– Бет, мені треба дещо в тебе запитати.

Зараз? Він серйозно? Ми ж наче щось робили. Що, як проїде машина? Грьобана поліція?

– Звісно, – кажу я. – Що таке?

Ну, давай потеревенимо. Пограємо в таку, знаєте, гру, як грають на вечірках: «А ви колись?..» Я дивлюся в його очі, але довкола темрява. Я не можу розгадати його погляд. Що відбувається? Він відводить очі. О Боже, він що, досі злий на мене? Він і мене зі скелі зіштовхне? І що йому, чорт забирай, відомо?

– Бет, після всього цього ти припиниш поводитись як ненормальна? Весь минулий тиждень… все це було занадто. Спершу всі ці штуки про твою сестру, а тепер це? Мені просто здається… що я більше тебе не знаю. Ти поводишся геть інакше.

– Я обіцяю. Обіцяю. Без вибриків. Без божевілля. Я буду просто собою. Що хочеш. Що скажеш, – намагаюся підбадьорливо всміхнутись.

Про що це він говорить? Я не розумію. Мабуть, це якось пов’язано з їхньою сваркою. Треба розібратися, що вона собі задумала. Можливо, Сальво допоможе мені заповнити пробіли?

Жоден його м’яз не ворухнувся. Він не каже ані слова. Сподіваюся, він переконаний. Сподіваюся, він мені вірить. Я дивлюся на тіло Амброджо в бруді на землі. Він видається досить безпорадним, коли лежить ось так, він уже не той жахливий монстр, якого я бачила раніше, не той кровожерливий тиран, він якого я тікала.

Ми підіймаємо тіло й скидаємо його вниз зі скелі.

* * *

Природний заповідник «Фьюмедінізі е Монте Скудері», Мессіна, Сицилія

Повернувшись у «бумер», ми не розмовляємо. Мені хочеться запалити одну з цигарок Сальво – он, біля перемикача передач лежить пачка, – але я й досі вдаю, що я Бет, а пояснювати мені не хочеться. До того ж вітер надто сильний. Я дивлюся на Сальваторе – на його профіль на тлі дороги. От дідько, він сексуальний: римський ніс, важка щелепа, тіло античного героя. Він міг би бути дублером-каскадером в кіно про Джейсона Борна. Чи, може, Тором? Треба віддати належне моїй сестрі: в неї був хороший смак на чоловіків.

Волосся Сальваторе, густе, не русяве, як зазвичай, а чорне в такому освітленні, розвівається за ним по вітру. Придивляюся до щетини на його обличчі: він, здається, не голився з тиждень. Весь його вигляд так і кричить: «Я митець! Мені на все начхати». Неймовірно сексуально.

Сальваторе повертає не туди, звідки ми приїхали, і я не знаю чому.

– Де це ми?

– В парку.

– Ми приїхали іншим шляхом.

– Я знаю.

Ми їдемо крізь густий ліс. Він виїжджає на дорогу, яка більше нагадує ґрунтову стежину, й раптом глушить двигун. Ліс пахне гнилим листям і вологою землею. Мертва тиша. Найтемніший час – перед світанком – колись я це почула, але тільки тепер переконалася на власному досвіді. У центрі Лондона ніколи не буває темно. Ніколи не буває так тихо. Тишу порушує тільки цвірінькання пташок на деревах. Ліс починає прокидатись. Чому ми тут зупинились? Я починаю панікувати. В моєму розумінні лісова місцевість Сицилії – місце для закопування мертвих жінок. Жінок, які виглядають точно як я. На обличчі Сальваторе якийсь дивний вираз… Або він уб’є мене, або поцілує. Чорт.

Ми обоє брудні, спітнілі, забризкані кров’ю. Я боса, без білизни, на мені розірвана літня сукня. На ньому лише труси «Кельвін Кляйн» та кросівки. Якщо нас хтось побачить, ми видаватимемося більш ніж підозрілими. Не треба бути генієм, щоб встановити зв’язок між нами й тілом, яке викине на камені під скелею. З моїх порізів на коліні й на стегні досі тече кров. Мій зламаний палець почав пульсувати. Я чую власні вдихи й видихи, короткі, поверхові. Якщо він нападе на мене, то сама я не виберуся, жодних шансів при його м’язах. Зброї в мене немає. Ані швейцарського ножа, ані каменюки. Чому я не прихопила той пістолет? Темно. Але мені видно, як випинаються його біцепси: він сильний, як бик.

– Сальваторе? – шепочу я.

Не можу викинути з голови синці Бет. Фіолетово-чорні, блакитні, зелені. На обох руках. Спочатку один, а потім два. Вона намагалася відмахнутись. Намагалася приховати їх консилером. Я примружую очі й затамовую дух. Кожен м’яз мого тіла напружується. Серце вистрибує з грудей. Що я тут роблю? Посеред ночі, посеред лісу? Я хочу додому.

Сальваторе повертається й пристрасно цілує мене в губи – ну звісно ж, він же думає, що я Бет, і перш ніж я встигаю оговтатись, я цілую його у відповідь. Він хапається за моє волосся на потилиці, втискаючи пальці в мій череп, і притягає мене до себе для відчайдушного цілунку.

– Пробач, – шепоче він моїм губам. – Але я більше не міг чекати. Я так тебе хочу.

Мені це до смаку. Ну, звісно ж. Отже, Бет і справді зраджувала. Не знаю чому. Це так не схоже на мою сестру. Хай навіть Сальво солодший за цукор. Можливо, вона використовувала його, щоб він допоміг їй утекти. Використовувала його так само, як і мене. Тільки це могло б усе пояснити! Я граю свою роль, і знаєте що? Я дійсно хочу його. Ну, власне, а хто б його не захотів? Він до біса сексуальний. Гарячий, як Ченнінґ. Раптом весь мій страх розтанув. Моя шкіра ніби ожила, ставши майже надто чутливою. Серце моє б’ється, як скажене. Він стягує з мене сукню, бретельки впиваються в руки та шию. Його сильні руки притягують мене ближче, вчавлюють мене в нього. І я цілую його. Його гарячу шовковисту шкіру, його рельєфні плечі. Я вже мокра, я так його хочу, що аж болить. Така збуджена я не була ніколи. Він цілує мою шию, кусає мене, лиже. Крізь тканину білизни я відчуваю, що його член твердий, ерегований, що він пульсує. Спускаюся пальцями в боксери й беру його в руку: він гладенький і слизький, як містер Дік. Він велетенський.

Він кидає мене на пасажирське сидіння й одночасно відсуває його назад. Тягне за важіль збоку, і от я вже лежу на спині. Раніше він робив це… з моєю сестрою? Він залазить нагору. Я лежу там брудна, гола, в крові. Впевнена, виглядаю я жахливо. Але він мене хоче, а я хочу його. Я хочу, щоб він увійшов, я подумки благаю його. Я просто хочу кінчити.

Я стягую його боксери, і вони чіпляються за його ногу – місця тут замало. Чорт, який він великий – отже, це правда, про ноги. Я беру його член, твердий, напружений, у руки, а потім у рота: приємно, неймовірно – він бездоганний. Мені подобається, який він на смак, я б його з’їла. Я засмоктую його, глибоко й сильно, рухаючи головою вгору та вниз, кінчик язика ковзає по його гладенькій поверхні. Сальваторе стогне.

Він бере мене за руки й відсуває від себе, перевертає мене так, що я перехиляюся через крісло. Добре, що машина трансформується, інакше нам не вистачило б місця. Я чую шелестіння упаковки презерватива. Він втискає моє обличчя в сидіння, і я відчуваю смак шкіри. О Господи, я його хочу. Я відчуваю його ззаду. Я хочу, щоб він увійшов на всю глибину. Він хапає мене за плечі. Трохи боляче, та мені байдуже. Я знаю, що кінчу, щойно він мене торкнеться. Я, чорт забирай, вибухну. Він входить у мене, обхоплює руками мої груди. Шви на сидіннях муляють мені, лишають рани.

– О, милий, о так… – Я легша за повітря. Десь у лісі кує зозуля.

* * *

Таорміна, Сицилія

Я дивлюсь, як вода тече по моїх розпухлих ногах, вона сіра від бруду. Я направляю струмінь на стегно та змиваю кров, вода стає рожевою. Поріз пече. Я промиваю коліно. Шматочки ріння пристали до порізу там, де він уже вкрився струпом. Я відколупую їх. Зриваю кірочку, і рана починає кровоточити. Беру губку й тру шкіру. Я думаю про Сальваторе й про те, як добре мені було. Я досі це відчуваю: твердий солодкий член, солона шкіра. Заплющую очі й слухаю, як вода плюскотить і бризкається довкола. Усміхаюсь.

Потім я думаю про тіло.

Я ледве врятувалась. Амброджо міг убити мене! Мені пощастило прибігти туди першою. Що ж таке задумав Амброджо? Моя ідеальна сестра не вигадала б такого. Упевнена, весь цей план був тільки його. Мене це зводить із розуму. Але моя сестра померла. Як і Амброджо. Суїцид. Мені нема чого боятись. Вранці, після того як поваляюся в ліжку, я встану й запитаю, куди подівся Амброджо. Я буду не надто схвильована. Просто проживатиму звичайний день. Можливо, схожу на розслаблюючий масаж. Зроблю манікюр. Косметичні процедури. Але потім, за пару днів, коли він так і не з’явиться, коли не відповідатиме на дзвінки, коли виявиться, що його друзі не мають уявлення, куди він подівся, я зателефоную в поліцію, не тямлячись від хвилювання. Амброджо? Так… тепер я пригадую… він був у депресії. Він був чимось засмучений. Так, пам’ятаю! Він погрожував покінчити із собою. Я ніколи не вірила. Я думала, що це просто перебільшення: «Якщо твоя мати ще раз нам зателефонує, я вб’ю себе. Якщо Італія не виграє «Євробачення», я вб’ю себе» – щось таке.

Може, треба вбити й того охоронця? Ну, про всяк випадок. Може, так буде безпечніше? Але, з іншого боку, він допоміг нам… і він може стати в пригоді пізніше. Треба це обміркувати… Здається, я йому подобаюсь. Йому подобалася Бет.

Витираюся пухнастим рушником Бет і натягаю на себе нічну сорочку «Армані» – ту, з маленькими вишитими трояндами по краєчку. Вона супермила. Заповзаю в ліжко Бет і Амброджо. Воно величезного розміру, тож мені вистачає місця, щоб розтягнутися, позіхнути, покрутитися, зручно влаштуватися. Я опускаюся на пухкі затишні подушки, загортаюся в м’які сатинові простирадла й засинаю. Важкий був день.

День п’ятий. Ненажерливість

Скільки чипсів «Прінґлз» можна запхати в рота за один раз? Мій рекорд – 19.

@Алвінанайтлі69

Розділ двадцять восьмий

Це Бет винна, що в 1999-му році мене заарештували за крадіжку цукерок у «Вулворс». Це вона винна, що я почала красти.

У дитинстві в Бет була уявна подружка на ім’я Таллула – вона збіса мене дратувала. Її бачила тільки Бет, і тільки Бет чула, що вона каже. «О Таллуло, ти така кумедна», – казала Бет, гигочучи. Я знала, що вони говорять про мене, глузують. Вони годинами грали в рольові ігри, в улюблені ігри Бет: у принцес, у фей-принцес, у доньки-матері. Я не розуміла, нащо їй уявна подружка, якщо в неї ж я. Я також не розуміла, де вона її знайшла, – мені це так і не вдалося, хоч як сильно я хотіла й намагалась. Можливо, тому я й була така самотня?

Наша мама підтримувала цю дружбу, ставлячи для уявної подружки стілець і прибори для вечері, купуючи Таллулі гостинці в магазині, підписуючи Таллулі листівку на день народження, запрошуючи Таллулу до нас на канікули. «Бет, люба, а Таллула піде з нами до театру? Треба буде купити їй квиток!» То було дофіга безглуздо. Таллулі приділяли більше уваги, ніж мені. Таллула була важливішою за мене.

Потім, на наш восьмий день народження, я вирішила, що настав час покласти цьому край. То був особливий день для мене. Не для цієї корови Таллули. Я вкрала «Марс» зі шкільної їдальні. Я запхала його в рукав свого завеликого блейзера, коли працівниця їдальні не дивилася: рот наповнився слиною, серце гупало, у вухах стукало. Напруження була шалене. Цілий день я тримала його на дні ранця – темно-синього наплічника «Дженспорт». Це все, про що я думала решту дня – на англійській, на історії, на малюванні. Саме лише усвідомлення того, що батончик у сумці, збуджувало мене. По обіді, повернувшись додому, я поклала «Марс» під подушку так, щоб його не було видно. Пізніше, вночі, коли Бет захропіла на верхньому ярусі, я спробувала була виманити її «подружку».

– Агов! Таллуло! – сказала я солодкавим голосом. – У мене тут шоколадка. Покажись, і зможеш забрати її собі…

Я чекала й чекала з подушкою напоготові, не тому, що хотіла дружити з нею, а тому, що хотіла її задушити. Я чекала й чекала, хвилини тягнулися годинами, але вона так і не показалась.

Врешті-решт я сама з’їла той «Марс».

Батончик був солодкий, заборонений, дивовижний. Він поклав початок серії таємних розваг із солодощами, яка закінчилася в 1999-му, у «Вулворсі». Охоронець застукав мене, коли я запустила руку в банку шербетних льодяників на паличці – кишені настовбурчилися під вагою кольорових кульок, а в рот було напхано рожевих шоколадних мишок. Він викликав поліцію, а поліція викликала мою маму. Я була замала для в’язниці. Я думала, що мама казитиметься від люті, кричатиме на весь дім, що з нею станеться напад. Але вона не завдала собі клопоту навіть покарати мене. Ніби мене й не існувало.

Зазвичай мені не дозволяли їсти шоколад. Мама ніколи не давала мені кишенькових грошей, казала, що я надто погано поводжусь і не заслуговую на них, що я й без того вже товста, мерзенно жирна… Мама казала, що в мене фігура як у сільського клозету, що я виглядаю як зад двоповерхового автобуса. Мені не дозволяли купувати цукерки, як моїй сестрі та решті дітей. Я знаю, знаю, Бет ділилася своїми, намагалася потайки, коли мама не дивилася, дати мені якусь смакоту, пронести мені контрабандою півпачки «Ньордз». Але я хотіла, щоб цукерки були тільки мої. Хотіла, щоб мама купила їх особисто для мене.

Батончик «Марс» було так легко вкрасти, це було так швидко, майже не потребувало зусиль. Мама про це так і не дізналась. Вона й не здогадувалася про це. Тепер, коли я навчилася красти, нащо мені були ті дурні кишенькові гроші? Тепер мені більше ніхто не потрібен.

Тож то був мій перший раз, і, як я сказала, то була провина Бет. Не звинувачуйте мене, тільки її.

* * *

П’ятниця, 28 серпня 2015 року, 9:52 ранку. Таорміна, Сицилія

– Mamma, мamma!

Це маленький Ернесто. Мене розбудила Емілія з малюком на руках.

– Доброго ранку, signora, – каже вона. – Як ви?

– Mamma, – плаче Ерні, простягуючи до мене рученята. Його щічкою котиться велика кругла сльоза. Бідний малий.

– О, доброго ранку, Еміліє, – кажу я, сідаючи й потягуючись.

Кістки хрусткотять, суглоби скриплять. Ніби я зламаний механізм. Якось мені недобре. Переставляю подушки й беру дитину. Будь ласка, не плач. Будь ласка, стули пельку.

– Шшш, шшш, шшш, шшш, – пригортаю Ернесто до грудей, лагідно гладжу його по спинці.

– Він хотів до мами, – каже Емілія, здвигнувши плечима. – Принести вам кави? Уже майже десята.

– Так, дякую, – кажу я.

Він не припиняє хлипати, гарячі сльози крапають на мою шкіру, шмарклі розмазуються по грудях. Я міцно тримаю його й пригладжую волоссячко на його маленькій голівці.

– Шшш… шш… не плач.

Емілія посміхається, потім розвертається та йде.

– Еміліє?

– Так.

Вона стоїть у дверях.

– Ви не бачили Амброджо?

– Ні, signora. Не бачила. Сьогодні – ні.

– А ви знаєте, де він?

– Ні, не знаю.

– Може, знову пішов поплавати в морі?

– Можливо, signora. Машини на в’їзді немає.

– Добре. Зателефоную йому, – кажу я.

Перемикаюся на дитину, що верещить у мене на руках. Емілія виходить. Боже! І що далі? Що мені робити з немовлям? Інструкції до нього не додано. Я не пригадаю, щоб у школі були уроки догляду за дітьми. То було б корисніше за кляту фізру. Ну коли в житті мені може стати в пригоді лакрос? Ця крива навчання буде крутою.

Я вилажу з ліжка, колисаючи Ерні на руках, і ледве не падаю. Чорт, мій палець! Я ледве стою. Крик Ерні сягає нового піка, і я хвилююсь, як би шибки не повилітали. Я шикаю й хитаю його туди-сюди. Туди-сюди. Будь ласка, не плач. Будь ласка, замовкни. Я зазираю йому в очі й бачу справжню паніку. Він відчуває, що я не його мама? У дітей надзвичайний нюх, як у свиней чи німецьких вівчарок. Треба не забувати пшикатися парфумами Бет: «Міс Діор шері». Це має спрацювати.

Малий плаче.

І досі плаче.

Плач стає гучнішим і наполегливішим.

Він стає дедалі вискливішим і пронизливішим, аж поки не переходить у чутний лише кажанам ультразвук.

Дитина виє, від гучних, наче в монстра, ридань усе його маленьке тіло труситься.

Тепер заходиться.

Тепер глухо скімлить.

Допоможіть, хто-небудь. Де тут кнопка «вимк»? Де тут «пауза»?

Заходить Емілія з кавою на таці. Вона ставить її на тумбочку біля ліжка й дивиться на мене. Її обличчя бліде.

– О, signora! – каже вона на фоні схлипувань, витріщаючись, і показуючи, і знову втуплюючись у мої руки. – З вами все гаразд?

Я дивлюся на синці на руках та плечах – вони бридкі, блакитні. Звідки вони взялись? Я навіть не помітила. Емілія не звернула уваги на мій палець і коліно (які, до речі, червоні, розпухлі й набагато бридкіші за синці). Я розтягнула всі м’язи на руках і ногах. Підошви стерті до м’яса.

– А на коліні у вас поріз! – каже вона, вказуючи на мою ногу.

– Все гаразд, – кажу я. – Правда.

В мене той іще вигляд. Краще б я вдягла ще щось на цю відверту сорочку.

– Вночі я встала з ліжка й перечепилася через килимок. Потримайте Ерні, поки я вдягнусь.

Вона звужує очі й хитає головою. Думаю, вона мені не вірить.

– Signora, хочете, я викличу поліцію?

– Господи, ні. Все гаразд, – сміюсь я непереконливо.

Вона замовкає, так, ніби збиралася щось сказати, а потім передумала. Я передаю Ерні Емілії. Він кричить і розмахує ручками й ніжками. Він скидається на розлюченого восьминога. Емілія обіймає його й цілує в чоло.

– Ма, ма, ма, – каже він.

Ерні майже миттєво припиняє плакати. Мабуть, в Емілії є суперздібності, яких немає в мене. Можливо, вона заклиначка коней. Чи в неї є спеціальне сьоме чуття. Вона знову стривожено й осудливо оглядає мене з голови до ніг. Та нарешті вона виходить у коридор і зачиняє за собою двері. Слава яйцям. Крик і досі дзвенить у моїй голові заглушливим відлунням. Голова крутиться. Болить. Той плач і досі чутно, як море в мушлі. Витираю шмарклі з грудей. Бути мамою дуже, дуже важка робота. Що б я, в біса, робила без допомоги?

Заходжу до ванної та дивлюся в дзеркало. Мої синці на руках такі самі, як у Бет. Вони в тих самих місцях, тієї самої форми, хоча її синці були радше фіолетові, здається, майже чорні. Моє відображення хитає головою та супиться. Амброджо мене не бив. Я не розумію. Мабуть, синці лишилися там, де мене торкався Сальваторе, коли ми трахалися в машині. Я пам’ятаю тиск, напевне, він був чималий, це однозначно було грубо, та водночас я майже не зважала. Напевне, це генетика: у нас із Бет завжди лишалися синці від найменшого доторку. Що ж, це дещо пояснює.

Однак не все. Якщо Амброджо не бив Бет, то що їй тоді не подобалось? Вона здавалася такою нещасною: лаялася, плакала. Я ніколи не бачила її такою заведеною. Вона ніби зламалась. Заплуталась. Діаманти в її сумці натякають на те, що вона хотіла втекти. Я тру долонею синці – трохи боляче, але на вигляд гірше, ніж на дотик. Гаразд. Добре. Він не розпускав рук, але щось було не так. Амброджо вважав, що вони за одне. За його словами, в них був план. План! Який стосувався їх обох. Принаймні Амброджо так думав. Так він сказав. Але я знаю, що Бет тримала наш обмін ролями в секреті…

Можливо, вона хотіла врятувати мені життя!

Так, ось воно. Напевне, воно. Це в нього мислення вбивці. А вона намагалася врятувати мене. Вона хотіла поїхати без нього. Ось чому Амброджо був у такому шоці! Чому ти була вдягнена як Бет, Алві? Вона його обкрутила. Хитра змія.

Мені й досі треба багато в чому розібратися, але це чудовий початок. Треба сказати, я вражена власними дедуктивними здібностями. Я справжня міс Марпл. Я Шерлок Голмс. Може, мені податися в Скотленд-Ярд?

Беру щітку, байдуже чию, й чищу зуби.

* * *

Намотую кола в басейні. Брасом, щоб не намочити волосся. Туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Збіса спекотно, і мене це освіжає. А також це добре для моїх сідниць. Дупа Бет виглядала як недозрілий персик. Треба підтягнути свою. Це ключова деталь моєї зовнішності. Я бачила приголомшливі (але мініатюрні), померти-не-встати-які-круті трусики від «Баленсіаґа» в гардеробі Бет, але вдягнути їх зараз було б злочином. Сексуальні трусики й целюліт несумісні, це залізобетонний факт. Я хочу дупу як у Кардаш’ян, ідеально пружну, кращу, ніж у Бет.

Отож займуся плаванням. Усі інші види вправ я ненавиджу (хіба що крім сексу). Коли я була молодшою, я трохи бігала, але зараз мені це не подобається. Я не люблю пітніти (ну хіба що від сексу). Коли плаваєш, ти пітнієш у воді, тож не дуже й помічаєш. Для мене це ідеальний варіант. Чорт. Якщо я Бет, доведеться ходити на пілатес. Закладаюся, в неї є персональний тренер. Ото він (чи вона?) здивується, чому я така розвалюха.

Зосереджуюся на рахуванні басейнів: дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять. Спробую проплисти двадцять, а потім відрублюся й запалю цигарку. Я намагаюся прочистити мізки. Розслабитись. Помедитувати. Я була в такому напруженні, а тепер мушу його зняти. Забагато було стресу. Я не очікувала такої cкаженої подорожі. На Бога, це ж мала бути відпустка! Я хочу відпочити, але в голові раз у раз виринає засмагле вродливе обличчя Амброджо. Я не можу викинути його зі своїх думок.

Щиро кажучи, я розчарована. Вісім довгих років я мріяла про цього хлопця. Від самої тієї вікопомної ночі, коли він зайшов у бар коледжу й змінив обидва наші життя назавжди. Я щиро вірила, що він – мій суджений. Зіпсувати вісім років, адже я могла мріяти про когось іншого. Могла б спробувати з Ченнінґом Тейтумом. Я знаю… знаю… він голлівудська мегазірка… та я могла би переїхати до Лос-Анджелеса. З’ясувати, де він живе. Простежити за ним якось увечері після зйомок… тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять.

Але я відхилилася від теми.

У мене були великі плани на Амброджо. Ми могли бути ідеальною парою разом. Могли б жити тут завжди, просто в цій віллі, в цій бездоганній, хай їй, віллі, з нашою ідеальною дитиною. З його сексі-пексі машиною. Але ж ні, Амброджо треба було все зіпсувати. Зруйнувати. Тицьнути обличчям у бруд. Хіба він не бачив, що я намагалася допомогти? Обернути погану ситуацію на краще? Чому не можна було просто підіграти? Ну кому яка різниця, Алві я чи Бет? Ну тобто, серйозно, поясніть, яка різниця. Я грала свою роль. Робила те, що від мене залежало. Він міг би трішки постаратися. Йому була потрібна дружина. Ерні потрібна мама.

Амброджо… Амброджо… Амброджо… а щоб тобі. Знаєте, на щастя, я п’ю пігулки, інакше я могла б завагітніти від цього чоловіка (знову?). Чому я завжди маю все продумувати? Типовий чоловік. Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. На краю басейну лишилася цівка крові, там, де Бет забилася головою, коли падала. У правому верхньому кутку. Я досі чую те «ХРУСЬ!». Я не хочу про це думати. Бризкаю трохи води на пляму й відшкрябую її пальцями. Відтерлася. Озираюся на віллу, а там Емілія: стоїть біля вікна кухні, спостерігає, витріщається. Вона відвертається. Продовжує витирати пил. Нема чого боятись. Вона не могла докопатися до правди. Спокійно, Алвіно. Не переймайся, мала. Підіймаюся трьома маленькими сходинками, що виблискують у яскравому сонячному сяйві, витираюся пляжним рушником Бет. Я більше не одержима Амброджо. Він був нікчемний. Розчарування. Він був лише клятою перепоною на шляху. Надто фатальною, щоб бути поряд. На Бога, він тримав мене на прицілі! Я запалюю цигарку й відкидаюся на шезлонгу. Заплющую очі та вдихаю дим. Натомість я тепер одержима Сальваторе.

– Signora, до вас прийшов Ніно. Запросити його?

Я аж підстрибую від голосу Емілії. Щось я не чула дзвінка у двері. Ніно? Що він, у біса, тут робить? А, він напевне шукає Амброджо.

– Звісно, – кажу я, поправляючи волосся й випростуючись на шезлонгу. – Скажи йому, хай проходить сюди.

– Sì, signora. Un momento[98].

Емілія дивиться на мої «Мальборо лайт» і супиться, потім розвертається та йде назад у віллу.

Я витираю краплі поту з брови. Я вже підпікаюсь. Полуденне сонце тут дуже зле. Я натягаю парео, щоб закрити плечі, вдягаю величезні сонячні окуляри Бет. Витягаю з рота цигарку. Замаскувалась як слід. Ніно виривається крізь французькі двері з приголомшливим гуркотом. Я чую, як його ноги гупають по бруківці. Йдучи до мене, він оглядає сад. Ха! Амброджо він тут не побачить, хай хоч усі очі прогледить. Він підходить ближче. Дивиться просто на мене. Серце тікає в п’яти. Я обхоплюю коліна руками. Цікаво, наскільки добре Ніно знав мою сестру. Холодок пробігає вздовж мого хребта, і я тремчу.

– Де, в біса, il professore? Ми домовлялися зустрітисm!

Чорт.

Я вся закручуюся в парео, ховаюся в нього, наче в кокон.

Ніно нависає наді мною та моїм шезлонгом зловісною тінню. Знімає свої сонячні окуляри. Очі його – чорні діри. Довгий тонкий шрам на його лівій щоці – рожевий, наче земляний черв’як.

– Il professore? – кажу я. Цікаво, чому вони його так називають – це тому, що в нього є науковий ступінь?

Він усміхається кутиком рота, показуючи свій золотий зуб.

– Твій грьобаний чоловік. Де ти його ховаєш?

Гм, який ворожий тип.

– Не знаю. Я не бачила його з учорашнього вечора. Я довго спала сьогодні вранці, а коли прокинулася, його не було.

Ніно супиться: посередині чола утворюється глибока темна зморшка. Він мені не вірить. Роздивляюся його обличчя, його густі вуса, струнку фігуру – підтягнуту, гнучку, норовисту. Якби Ніно був твариною, то це, певно, був би один із тих птахів, яких використовують для пташиних боїв у Тайланді, – бойовий півень. Він видзьобує очі. Роздирає горло. Але в Ніно є якийсь магнетизм. Від нього неможливо відвести очі. Він зачаровує, гіпнотизує, як той удав із «Книги джунглів», Каа. Він не стільки привабливий, скільки харизматичний, з тих людей, у яких є якийсь природний шарм, якась непохитна впевненість. Це навдивовижу принадно. Він не старий, може, тридцять п’ять. Сорок максимум. Але його шкіра від надміру сонця вкрилася дрібними зморшками. Лінії на лобі, навколо рота. Він не схожий на типа, який намащуватиметься кремом від засмаги. І дуже сумніваюся, що він користується нічним кремом.

– Він не відповідає на дзвінки.

– Я знаю, – кажу я, прикушуючи губу. – Я щойно намагалася до нього додзвонитись, але він, мабуть, зайнятий. Він не підняв слухавки, – знизую плечима. – Я телефонувала кілька разів.

Ніно дістає пачку червоних «Мальборо» з кишені куртки – чорної, шкіряної, з великими срібними заклепками. Він у ній, мабуть, вариться. Він пропонує мені цигарку, але я хитаю головою. Він бере сірника, запалює вогник, дмухає димом мені в обличчя. Я дивлюсь, як сірник падає на землю, вогонь мерехтить: він і досі запалений. Спостерігаю, як він спалює сам себе.

– Що з ногою? – питає Ніно. – Він показує на мої ноги. – Твій палець якийсь роздовбаний.

– А, та нічого. Перечепилась.

Підтягую ноги під себе на шезлонгу, дивлюся на басейн. Дме слабкий бриз, легкий, як пір’ячко, й заледве відчутний, але вода береться брижами, нагадує гофровану сталь. Ніно сідає на шезлонг поряд зі мною. Його рука навпроти моєї. Він пахне шкірою. Його куртка так нагрілася на сонці, що обпікає. Ніно вдивляється в моє обличчя, вишукуючи, оцінюючи. Його радар лайна, мабуть, добре налаштований. Усе моє тіло напружується. Я не ворушусь.

– Бетто, повторюю своє запитання. Де твій чоловік? – Цього разу він говорить із натиском. – Думаю, ти знаєш. – Його дихання пахне тютюном. У погляді – лють.

Я благально дивлюся на нього.

– Ні, я не знаю. Впевнена, він повернеться. Його немає всього кілька годин…

Мій голос зривається. З-за паску штанів Ніно визирає руків’я пістолета – чорне, металеве, досить велике, щоб завдати серйозної шкоди. Ініціали «Дж. М.Б.» виведено перламутром. Чорт. Мотаю на вус: не мати справ із Ніно. І дістати пістолет Амброджо. Я лишила його в траві між садками. Сподіваюся, він і досі там…

Ніно зустрічається зі мною очима, ніби він уміє читати думки. Він втупився в мене. Бачить, як я зіщулилась. Переводить погляд на годинник, великий золотий «Ролекс», що палає вогнем.

– Уже майже третя. Ми мали зустрітись о десятій ранку. І то була до дідька важлива зустріч. Ти говорила з Доменіко?

– Доменіко? Ні. Нащо? – кажу я.

Стинаю плечима. Парео спадає. Ніно бачить мої руки, плечі, синці. Чорт.

– Що за чортівня? Хто тебе побив?

– Ніхто. Та це дрібниці. – Дістаю парео.

Він хапає мене за зап’ястки грубими сухими долонями й підіймає на ноги.

– Ай! – кричу я під болю: мій зламаний палець. Парео падає, і він повільно оглядає моє синьо-чорне тіло. Я шкодую, що вдягла міні-бікіні Бет – він нахиляється, щоб краще роздивитися, торкається пальцем рани на стегні, порізу на коліні.

– Ай, – знову кажу я.

Синці на руках стають фіолетовими. Тут, у денному світлі, я виглядаю поганенько.

– Хто це зробив? – питає він.

– Ніхто, я впала.

– Vaffanculo[99]. – Він спльовує на підлогу. – Хто це? Кажи.

У мене відчуття дежавю.

– Професор би ніколи…

– Ні, ні, звісно, ні.

Він відпускає мене. Я падаю на шезлонг. Загортаюсь у парео, хоча ховатись уже пізно. Скручуюся маленьким калачиком. Мені слід було вдягти лижний костюм або такий комбінезон з ведмежими вушками.

– Бетта, Бетта, Бетта, – видихає він. – Ти від мене щось приховуєш. Якщо до вечора твій чоловік не повернеться, повернусь я.

Я киваю. Це погано. Він нахиляється над моїм шезлонгом так низько, що його очі лише сантиметрів за п’ять від мене. Мені в обличчя бризкають гарячі краплі слини.

– Зникати зараз до біса невчасно.

Ніно кидає цигарку на землю, розчавлює її срібним носком чорного шкіряного черевика. Він мерехтить і виблискує на сонці. Такі черевики створені для вибивання лайна з людей. Я дивлюсь, як його спина, гнучка й чорна, зникає за французькими дверми. Усе моє тіло тремтить: ото було випробування. Він здається справжнім «поганим хлопцем». Якраз як я люблю. Ніно більш ніж до біса сексуальний.

Розділ двадцять дев’ятий

Ніно так завів мене, що я вдяглася й пішла на сусідню віллу до Сальваторе.

– А, Елізабет. Добре. Я збирався прийти по тебе, – каже він. – Я хочу, щоб ти попозувала для мене.

Попозувала для нього? Що? А, точно, він же митець.

– Ем, гаразд, – кажу я. Хоча він і не питав.

Сальваторе проводить мене віллою нагору, в студію. Приміщення просторе, світле, величезне: скульптури, ескізи, розсувні драбини, довгі дерев’яні столи, картини, глина.

– Роздягайся, – каже він.

Я не рухаюсь.

– Ем, ти впевнений? Я не дуже добре виглядаю.

Він суворо дивиться на мене. Йому не подобається повторювати.

– Роздягайся. Швидко!

Сальваторе розвертається та йде вглиб студії, потім повертається з мольбертом і встановлює його в центрі кімнати. Мольберт десь на півметра вищий за нього, з величезними аркушами кремово-білого паперу. Він бере з коробки шматочок вугілля для малювання й дивиться на мене. Вказує на стілець:

– Поклади одяг туди.

Розстібаю сукню тремтливими пальцями.

Звісно, Сальваторе, все, що накажеш. Якщо тільки ти трахнеш мене, як учора. Мені це винесло мізки.

– Хочеш пити? – питає він. – Горілки?

Він не чекає на відповідь.

– Звісно, – кажу я, всміхаючись. Це якраз те, що мені треба. Бо день якийсь невдалий… Звідки він знав?

Він підходить до бару в глибині студії. Петлі скриплять. Скло дзеленчить.

– Льоду?

– Ні, дякую.

Знімаю ліфчик і вішаю його на спинку різьбленого дерев’яного стільця. Цікаво, це він його вирізьбив? Мої руки тремтять. Сальваторе підходить до мене з двома чарочками й пляшкою «Ґрей ґус». Мабуть, це хороша горілка. Зазвичай я купувала горілку власного виробництва в «Теско», якщо вона була за акцією. Сальваторе ходить як Джон Вейн. Тепер він стоїть так близько, що я могла би простягнути руку й торкнутися його. Я дивлюся на своє тіло, синє, побите. Сальваторе, здається, нічого не помічає.

– І трусики, – каже він, вказуючи на мої шортики.

Я знімаю їх та вішаю на стілець. Це – червоні мереживні трусики Бет, мої улюблені з її колекції. Я навіть вдягла ліфчик, який до них пасує (чого ніколи не траплялося, коли я була Алвіною). Він ставить чарки на стіл, наповнює їх із лишком кристально-прозорою горілкою, передає мені. Він зазирає мені у вічі, його зіниці розширились. Це його заводить? Ми вихиляємо два щедрі шоти. Горілка обпікає задню стінку горла. Прихід миттєвий. Що далі?

Він бере мою руку в свою.

– Сядь отак, – каже він, допомагаючи прибрати потрібну йому позу. Він ставить за мною дерев’яного стільчика, опускає мене на нього. Кладе мені ногу на ногу, а потім повертає мене так, щоб я дивилася в стіну.

– Повернися сюди. Дивися через плече.

Він бере мою руку, вибирає їй місце на талії. Потім складеною човником долонею повертає, як треба, моє підборіддя. Він відступає назад, оглядає мене з ніг до голови.

– Perfetta[100], – каже він.

Я всміхаюсь. Він такий сексуальний: обрізані джинси, забризкана фарбою сорочка. Вона порвалася з одного боку: крізь отвір видно його живіт: прес Ченнінґа Тейтума й засмага гарячого хлопця. А цю ямочку на підборідді мені так хочеться цілувати. Він простягає руку та наливає ще два шоти. Дивиться мені у вічі, я не відводжу погляду.

– Не ворушись, – каже він, підносячи склянку до моїх губ і вливаючи мені горілку просто в горло.

Цей чоловік справді врятував учора мою шкуру. Тепер нас об’єднує спільна таємниця, він ніби знає мене зсередини. В нашому злочині ми партнери, ми зберігатимемо таємницю до смерті. Ніхто й ніколи не був мені такий близький. Я відчуваю, ніби він може бачити мене наскрізь. Але, звісно, він думає, що я Бет…

Він вихиляє горілку, підходить до мольберта. Відкидає пальцями своє русяве волосся з вигорілими на сонці пасмами. Якби я не знала, що він сицилієць, то подумала б, що він швед. Швед або голландець. Голландці високі. Відкидаю з обличчя кучерик, він лоскоче мені ніс.

– Я серйозно, не рухайся. Ані на міліметр. – Його голос сердитий.

Я гигочу. Горілка вдарила мені в голову. Він намагається мене напоїти? Сподіваюся, так.

– Припини сміятись. Ти ворушишся, – каже він. Тепер він розлютився. Змушую себе не всміхатись.

Сальваторе бере вугілля, стає за мольбертом, за кілька кроків від мене. Я втягую живіт, сідаю трохи рівніше. Я Бет. Я неймовірна. Раптом я почуваюся сексуальною. Сексуальнішою, ніж будь-коли. Відчуваю доторки волосся, перекинутого на одне плече. Я чуттєва. Могутня. Затамовую дух. Його блакитні очі обводять поглядом вигини мого тіла, затримуються на шиї, плечах, грудях. Я ніколи не відчувала на собі такого уважного погляду. Це збіса збуджує. Він дивиться на мої стегна, насуплюється, починає малювати довгими, розмашистими, несамовитими жестами. Його руки рухаються аркушем вздовж і впоперек, створюючи форму, тінь, об’єм. Він дивиться на мене, потім на аркуш, знову, і знову, і знову, і знову. Вуглина шкрябає по паперу. Я ледве дихаю. Пахне спаленим вугіллям.

Оглядаю кімнату: на всіх ескізах – Бет, всі скульптури – Бет. Тепер вони дивляться на мене, зиркають через плече дикими очима Бет на її гарному обличчі. Дивно. Ніби вона й досі тут. Стіни студії запруджені картинами й малюнками жінок, зображених зі спини, їхні сідниці круглі, пружні, ідеальні. Бет. Певно, вона була його музою.

Я дивлюсь, як рухаються м’язи його передпліччя, як вони працюють. Вони накачані, засмаглі, виразні. Мені хочеться торкнутися його. Підійти й поцілувати. Та я не рухаюсь. Вульва пульсує. Я дуже, дуже хочу трахатись. Мені здається, я вже така мокра, що крапає. Він жбурляє вуглину на стіл. Я затамовую дух.

– Гаразд, ми закінчили, – каже Сальваторе.

– Що? Вже? Можна подивитись?

– Ні, – каже він без жодних пояснень. Мені здається, це трохи несправедливо.

– О, ну добре. Тоді, якщо ми закінчили… я, певно, вдягнусь.

Я встаю та йду до свого одягу.

– Та навіщо, – каже Сальваторе. – Тут тільки я і ти, мала.

Він штовхає мене назад до стіни, її поверхня тверда, холодна. Обхоплює мою талію руками, і от він уже цілує мене, його язик звивається глибоко в моєму роті. Його руки пробігають моїм волоссям, набирають його повні жмені. Його тіло притискається до мого.

– Ей! – кажу я йому в губи. Він тягне мене за волосся, і мені боляче. Як мені це подобається.

Він зриває з себе сорочку й кидає її на підлогу. Його торс – ідеальний, справжній витвір мистецтва. Прес як у скульптури «Давід» Мікеланджело. Він довбаний шедевр. Він штовхає мене знову на стільчик і грубим твердим рухом розводить мені ноги. Він стає переді мною на коліна й дивиться на мене – голодний хижак, – потім його обличчя ховається між моїх стегон. Його перенісся, вилиці, брови, скуйовджене й відкинуте з чола волосся. Його язик, великий і мокрий, рухається вгору та вниз, праворуч і ліворуч по моєму клітору, туди-сюди, коло за колом. Його пальці в мені. Його м’які губи цілують мене, а дикий холодний рот виїдає мене з шаленою, знавіснілою, несамовитою, оскаженілою жагою змусити мене кінчити, викинути з тут-і-зараз у блаженство, від якого закочуються очі.

– О так…

Я хапаюся за краєчок стільчика зігнутими пальцями, щосили вчеплююся в дерево. Штовхаю вагіну до його рота. Їж мене. Пий мене. Я хочу, щоб він заковтнув мене повністю. Хочу, щоб засмоктав мене у своє гаряче, принадне, сексуальне тіло.

– О…

Він настільки кращий за Амброджо.

Його плечі підіймаються та опускаються й виблискують у сонячному світлі, що струменить крізь вікна студії. Його шкіра кремова, лакована, гладенька, як у скульптур Генрі Мура. Він виґлянсований і тепер виґлянсовує мене своїм язиком і приємними круговими рухами устриці, що нарощує перламутрові шари, поки перлина не заблищить. І я блищу, пищу, я все ближче й ближче, поки мені не здається, що вже от-от. Його руки підіймаються на мій живіт, гладять мою гарячу шкіру. Кожен мій нерв збуджений. Я непритомна, невагома. Я зараз кінчу, мені кортить кінчити, але він зупиняється…

Я розплющую очі й бачу, що Сальваторе, у всій своїй видовищній оголеній красі, витріщається на мій живіт, на смужку шкіри під моїм пупком, ніби це найцікавіше з усього, що він бачив у житті. На його обличчі дивний відсторонений вираз.

– Сальваторе?

Я хапаю його за плечі й тягну до своїх голих грудей, що прискорено підіймаються й опускаються. Я цілую його гарячий, мокрий через мене рот і вологу щетину на підборідді, відчуваючи його гаряче дихання на своїй щоці. Запах сексу.

– Трахни мене, – кажу я в його волосся.

Він перевертає мене, так що я спираюся на стіл, притискає мою спину до своїх грудей. Його пальці ковзають по моїх плечах, по спині, по сідницях. Його руки шорсткі – руки скульптора, – пересохлі, мозолясті, сильні й широкі. Вони ковзають по внутрішньому боку стегон до клітора. Я стогну. Він масажує мій клітор великим пальцем, і я сильніше притискаюся до нього. Він штовхає мене на стіл, обличчя б’ється об дерево. Смак бджолиного воску. Міцний холодний дуб. Він розстібає блискавку – шурхотіння джинсів, – стягає їх, кидає на підлогу. Він обхоплює руками мої груди, так міцно притискаючи мене до себе, що я заледве дихаю.

– О Господи. Зроби це, – кажу я.

Він натягає презерватив і входить у мене одним рухом, потужним, сильним, так глибоко, що я зойкаю. Тепер він ударами заганяє його в мене, на столі, ніжки якого скриплять по підлозі. Дерев’яний край стола впивається в мої стегна. Він такий великий і твердий, я хочу його, він мені необхідний. Він поводиться грубо, і я стогну, зараз я кінчу. Те далеке відчуття наростає й наростає. Він хапає мене за шию обома руками, його пальці сходяться на моєму горлі. Він стискає їх, стискає! Сильніше, тісніше. Я задихаюся, хриплю, мене охоплює паніка.

– Що ти зробила зі своєю сестрою, а? – шепоче він мені на вухо. – Куди вона, в біса, поділась? Ти не Бет.

І я так глибоко насаджуюся на нього, що, здається, там і лишусь.

Я не знаю, де я, не розумію, що він каже, та я чую, як він стогне, й відчуваю, що він кінчає хвилями у мені, стискає мене, притягає мої стегна до себе, б’ється, пульсує, заповнює мене.

О чорт.

О чорт.

Розділ тридцятий

Ми валимося на стіл, задихані, спітнілі. Він виходить, я, важко дихаючи, відкидаюся на спину. Що за чорт? Він знає? Але як він зрозумів? Думаю про свій живіт. На що таке він там дивився? Ну звісно ж! У Бет був шрам від кесаревого розтину. Ось воно. Єдина фізична відмінність, за якою нас можна було розрізнити.

– Це пиздець, – нарешті каже він. – Я мав здогадатись. У твоєї сестри бездоганна дупа.

Я стискаю щелепи. Впиваюся нігтями в дерево.

– Я можу все пояснити, – кажу я в стіл. Голос зривається. А я можу?

– То де вона? – питає він. Дістає цигарку з пачки на столі, знову припечатує пачку до столу.

– Вона попросила мене помінятися з нею місцями. Вона поїхала, – нарешті кажу я.

Він запалює цигарку, бачить, що я дивлюся, віддає її мені. Я затягуюсь.

Приємний смак. Думаю, мені це допоможе. Хоч буде куди руки подіти. Він запалює собі іншу цигарку.

– І чого ж ти мені цього не сказала? Ти не думала, що я мушу знати?

– Вона наказала тримати це в секреті. Ти злишся?

Затамовую дух. Руки тремтять. Серце гупає. Він хитає головою.

– Та ні. Яка різниця. Вас обох добре трахати.

Я намагаюся всміхнутися, та не певна, що це смішно.

– Хочеш іще випити? – питає він. Сальваторе нахиляється й підіймає свої боксери.

– Горілки.

Мені це потрібно. Хапаю трусики зі стільця й натягаю їх.

– То нагадай, як тебе звати? Олівія, здається?

– Алвіна, – кажу я. Як тупо.

– Гарне ім’я. Мені подобається.

Він наливає нам ще по чарці.

– Алвіна. Що ж, радий познайомитись. Piacere[101], – каже він.

– Дякую, – кажу я, беручи свою чарку, уникаючи його погляду. Рука тремтить. Я не хочу розлити горілку. Не хочу, щоб Сальваторе знав, що я боюсь. Я вихиляю її та випалюю: – Але хіба ти не був закоханий у мою сестру?

Він усміхається кутиком рота.

– Що? Та ні. Це вона так вважала. Вона хотіла втекти зі мною. Уяви лише. Хотіла заховатися в Лондоні.

– М?

То он куди вона збиралась, ось чому забрала Ернесто, ось чому вона вкрала ті діаманти. Невже Бет справді хотіла втекти? Із цим чоловіком? Ні, я не вірю. Амброджо задумав щось проти мене, але, очевидно, в моєї сестри були інші плани. Я знаю, що вона б ніколи не пішла на те, щоб убити мене. Це божевілля.

– Але ти не хотів тікати? – спокійно питаю в нього. Це мій шанс. Треба дізнатися, що відбувається. Вдихаю дим. Мені подобаються його цигарки. Вони міцніші за мої. Від нікотину моя голова стає невагомою.

– Я? Та нізащо. І покинути все це? Він обводить рукою студію. – У будь-якому разі все це було надто небезпечно. Можливо, ми б назавжди втратили можливість повернутися сюди.

Що? Чому? Чому все так похмуро? Що відбувається? Я ставлю чарку на стіл. Вона трясеться й хитається на дерев’яній поверхні. Сальваторе, напівголий, спирається на край столу. На його чолі зморшка, ніби він глибоко замислився.

– То що трапилось із твоєю сестрою? Де вона? – питає він.

Я сковтую.

– Вона зникла. Поїхала. Не знаю куди.

– Правильно, це ймовірно. Вона відчайдушно хотіла втекти, – каже Сальваторе. – А де дитина? Вона хотіла поїхати заради дитини.

– Дитина тут. На віллі з нянею.

Він супиться, хитає головою. Гасить недопалок у чарці.

– Вона лишила малого тут? Ти впевнена?

– Так, упевнена.

Що за дурне запитання, чорт забирай?

– Ні, тут щось не так. Чорт, будь обережна. Вона повернеться. Повернеться за тобою та за хлопчиком…

Усі м’язи в моєму тілі напружуються. Я ловлю його погляд.

– Що? Чому мені слід бути обережною?

Він не відповідає.

– Чого, в біса, я маю бути обережною? – Мій голос переходить у крик. Губи тремтять. Із живота до горла підіймається гидке відчуття. – Сальваторе?

– Слухай… Я врятував тобі життя. Ти маєш бути вдячна, – каже він, хапаючи мене за зап’ястки та зазираючи у вічі.

– Ти врятував моє життя? – вириваю руки.

– Послухай, це була не моя ідея, ясно? – Він підвищує голос. – Твоя довбана хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити. Тієї ночі вона сказилась. Сказала, що труп – її єдиний шанс утекти. Утекти від цього stronzo[102], Амброджо, щоб вони не прийшли по неї. Певно, вона мала рацію.

Я задкую від Сальваторе, спираюсь на дерев’яний стілець. Щось мені раптом запаморочилось. Що це він таке каже, хай йому грець? Моя довбана сестра хотіла що?

– Я не розумію, – хитаю я головою.

Це зовсім не схоже на мою сестру. Бет – янгол.

– Ти брешеш! – кричу я.

– Ні! Кажу тобі. Думаю, тобі варто знати. Вона була у відчаї. Pazzo[103]. Вона сказала, що ти – її єдиний шанс на порятунок. Єдиний шанс втекти від її чоловіка, з Сицилії, від усього.

Це якась маячня. Якщо тільки вона й правда не була у відчаї. Якщо тільки вона не була налякана. Якщо тільки в неї не поїхав дах.

– Коли? Коли вона збиралася вбити мене?

– Спершу вона думала, що досить буде помінятися місцями – це дало б їй час на втечу, але потім, думаю, їй захотілося більшого.

– Більшого?

– Вона бажала твоєї смерті. Вона істерила, плакала, благала мене допомогти. Мені вдалося переконати її не робити цього. Вона передумала. Гадаю…

– Ви через це посварились?

Я згадала їхню сварку біля машини.

– Так… так, ми посварилися, – каже він. Він дивиться мені у вічі, його погляд напружений, пронизливий.

– Як? Як вона збиралася мене вбити?

Цікаво, чи знала вона про пістолет Амброджо?

– Не важливо як…

Він складає руки на грудях та дивиться на паркет, обводить сучок на дереві великим пальцем, коло, коло, спіраль, спіраль, ще, ще, ще.

Ми втуплюємося в підлогу.

Я рада, що вбила її. Я прийшла першою (вперше). Але це збіса боляче. Навіть моя сестра? Моя рідна сестра? Відчуття таке, ніби в серце встромили ножа. Обхоплюю голову руками. Земля обертається під ногами. Мабуть, я помилялася, вважаючи Бет хорошою. Можливо, я помилялася в усьому? Що все це означає? Я геть розгублена. То виходить, що з нас двох хороша я?

– Я відмовився їй допомагати. Ти маєш бути вдячна мені.

– Я вдячна, – кажу я в підлогу. Я говорю на автопілоті. Я не розумію, що кажу. Не знати чому, я сміюся, але сміх порожній, фальшивий.

Мені хочеться піти звідси.

Оглядаю кімнату в пошуках одягу. Сальваторе дивиться, як я вдягаю ліфчик і намагаюся його застебнути, але не можу впоратися з гачками.

– Чому? Чому вона хотіла втекти? Я нічого не розумію. Її життя здавалося таким ідеальним.

– Тобто ти не знаєш?

Я хитаю головою, в очах стоять сльози. О Господи, тільки б не розплакатися знову.

– Сестра ніколи тобі не розповідала?

– Що саме? Наскільки я знаю, вона жила як у казці.

– Чорт, – каже Сальваторе. – Ти справді не знаєш?

Мені вже набридло це чути.

– То ти мені розповіси?

Я обертаюся й дивлюся йому в очі. Він супиться, відводить погляд. Дратується. Він схрещує руки, притискає біцепси до грудей. Я затамовую дух. Я й уявлення не маю, що він зараз скаже, та раптом відчуваю: нічого хорошого. Це змінить усе.

– Краще тобі сісти.

Я підтягаю до себе стільчик, дерев’яні ніжки дряпають паркет. Важко опускаюся на нього – раптом запаморочилося в голові. Я слабка, як дитина. Я вся змерзла. Треба випити ще горілки. Я розправляю сукню на колінах. Шкода, що я не взяла свій старий джемпер.

– Тут, чорт забирай, іде справжня війна, – каже Сальваторе, вказуючи на вікно вільною рукою.

– Війна? Де? Тут, у Таорміні?

– Стрілянина. Скрізь. На всій Сицилії. На вулицях. Серед білого дня. Вони можуть застрелити людину просто на вулиці. І ставатиме тільки гірше.

– Про що ти говориш? Яка війна?

Я впевнена, що в разі чого дізналася б про це з новин. З лондонського «Метро». Тоді я б не приїхала.

– Розподіл території, – зітхає Сальваторе. – Амброджо був членом коза ностри, що одначало, що і Бет, і дитина були пов’язані з нею… Це родинна справа.

Я дивлюся на нього так, ніби він говорить давньогрецькою.

– Що це таке? Типу мафія чи що?

Він киває. Кутики рота опускаються.

– Вони звірі. Vermini[104].

Я не можу повірити. Тільки не в мафію. Таке буває лише в кіно. Чи не так? О, тепер я розумію, звідки всі ті гроші та чому в Амброджо є пістолет. Ніно здався мені якимсь мутним. Це все пояснює. Бет, безумовно, ненавиділа це. Я глибоко вдихаю.

– А ця війна?.. – питаю я.

– Вони ділять території. Палермо, Катанію, Агрідженто… все. Для коза ностри це кінець. Вони битимуться на смерть. Сюди приїхали банди з півдня, з Африки, з Близького Сходу. Вони борються за контроль над усім: торгівлею наркотиками, героїном, проституцією, всім. Кокаїном…

– О, розумію, – кажу я. Це погано.

– І дитина була в усьому цьому… – каже Сальваторе. – Nonno[105] Амброджо, батько Амброджо – всі з коза ностри. В Ерні сицилійська кров…

– Елізабет не знала, – раптом доходить до мене. – Коли вони познайомилися в Оксфорді, вона не знала. Вони повінчалися в Мілані, на батьківщині матері Амброджо.

– Так, точно, – каже Сальваторе.

– А Ернесто… він лише дитина. Вона не хотіла виховувати його лиш для того, щоб він потім схопив кулю в голову.

Сальваторе киває.

– Якось так. Амброджо купив Ернесто пістолета, і Бет вийшла з себе. Малому ж навіть року не виповнилось. Вона хотіла вибратися звідси. Якби вони дізналися, що вона намагається втекти, вони б її вбили. Якщо ти в родині, то це назавжди. Шляху назад немає.

– Навіть якщо ти помер, у пеклі є окреме місце… – перебиваю я.

Сальваторе дивиться на мене крижаними блакитними очима.

– Бет боялася, боялася за дитину.

Здається, до мене дійшло. Я зрозуміла. Амброджо з Бет хотіли втекти. Але цього було замало. Бет хотіла більше. Вона хотіла втекти від Амброджо. Тому я тут. Я мала стати дублером тіла. Я мала стати тілом. Встаю з табурета, похитуючись, одягаю через голову сукню. Підходжу до Сальваторе та обіймаю його за шию.

– То ж ти не сердишся, що я не Бет?

Я менше з двох зол. Закладаюся, він зітхнув із полегшенням. Кладу долоню на широкі груди Сальваторе. Відчуваю серцебиття під ребрами. Його шкіра липка. Запах мускусу, схожий на запах поту.

– Аж ніяк, маленька, просто я б хотів трахати вас обох одночасно.

Виходжу з його вілли й повертаюся на віллу Бет. Мабуть, я йому вірю. Бет не могла б закохатися в такого хлопця. Для нього то був тільки секс, збіса фантастичний секс, тож його не можна звинувачувати. (Я впевнена, зі мною йому було краще, ніж із Бет.) А вона просто використовувала його. Він був її шансом на порятунок. Бідний Сальваторе. Він всього лише звичайний хлопець. Але тепер він хлопець, який знає забагато. Тепер він проблема.

Розділ тридцять перший

Вриваюся до вітальні й падаю на плюшевий диван Бет. Як вона сміла? Як вона могла? Моя рідна сестра планувала мене вбити? Голос Сальваторе відлунюється в моїй голові: «Твоя хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити». Повірити не можу. «Вона сказала, що труп – її єдиний шанс утекти… Щоб вони не прийшли по неї». СУКА! СУКА! СУКА! В моїй сестрі не було нічого хорошого. Вона була сукою з великої букви «С». Хапаю айфон Бет. Треба заґуґлити «коза ностра», щоб я знала, з чим маю справу. «Коза ностра, відома також як сицилійська мафія. Їхня злочинна діяльність включає: рекет, наркотрафік, вбивства, корупцію, шахрайство, незаконну переробку сміття, вимагання, фізичне насильство, контрабанду, азартні ігри, гангстерське лихварство, відмивання грошей, переховування краденого, грабунок». Та чи ви жартуєте! Вони ж круті!

Стукіт у двері. Уф, ну що тепер? Емілія в парку з Ернесто. Думаю, доведеться відчинити самій. Немає спокою довбанутим, напевне. Мені треба найняти дворецького. Сподіваюся, це не Ніно й не Сальваторе. Відсмикую фіранку, щоб подивитися, хто там. Чорт, це поліція. Мені кінець? На килимку перед дверима стоять двоє чоловіків із поліції. Це жахливі новини. Дивлюся на свої ноги, потім на свої руки. Синці виглядають підозріло. Не хочу, щоб вони їх бачили – почнуть розпитувати. Треба перевдягнутись.

– Хвилиночку! – гукаю через усю віллу.

Я біжу нагору в спальню Бет. Шукаю в її гардеробі те, що мені підійшло б. Щось довге. Щось скромне. Невинне. Жіночне. Не надто показне. Вдягаю спортивний костюм від «Джусі кутюр» – яскраво-рожевий, м’який, наче кошенятко, оксамит – і збігаю сходами вниз.

– Елізабетта Карузо?

– Так, – кажу я. – Sì?

– Possiamo entrare, per favore?

– Англійською, будь ласка. Я не говорю італійською.

– Можна увійти, будь ласка?

О Господи, всьому кінець. Зараз вони мене заарештують.

Роблю крок назад і відчиняю двом поліцейським – двом чоловікам у формі з похмурими виразами на виснажених обличчях.

– Я комісар Еділіо Ґрассо, а це комісар Савастано.

Савастано? Вони що, жартують? Я дивилася «Гоморру». Це якесь божевілля. Я знаю, що «Савастано» – це мафіозне ім’я. Вони найняли копа з каморри? Знаю, що це всього лише телесеріал, та в будь-якому разі це якось дуже тупо. Я б йому й на макове зерня не довіряла. Здається, їм треба провести розмову в відділі кадрів.

– Сідайте, – кажу я, вказуючи на всипану подушками канапу.

– Дякуємо, signora. У вас гарний будинок.

Ми оглядаємо вітальню: кришталеві люстри, що мерехтять у сонячному світлі, порцелянові аксесуари, розставлені на камінній полиці, букети троянд у старовинних вазах. Так, у мене багато красивих речей.

– Дякую, – кажу я.

Давайте вже, кажіть. Що б там не було, кажіть і відвалюйте.

– Сеньйоро Карузо, боюся, що в нас сумні новини.

Усе моє тіло напружується: ось воно.

– Це щодо вашого чоловіка.

Пфф.

– Я не знаю, де він, і він не бере слухавки, – швидко кажу я.

Я докладаю всіх зусиль, щоб на моєму обличчі читалося: «Господи, ні, тільки не мій чоловік!» Дивно, але мені вдається. З часів віслюка я розвинула свою акторську майстерність. Той, хто говорить англійською, дивиться на мене зі співчуттям.

– Ви дружина Амброджо Карузо, так?

– Так.

– Мені шкода, сеньйоро, – каже кремезніший з двох чоловіків, у якого з-під поліцейського капелюха жмутиками стирчить волосся, в бровах – лупа, а зуби жовтіють. – Тіло вашого чоловіка знайшли під скелею поблизу готелю «Континенталь». Схоже, він покінчив із собою.

Я дивлюсь у вічі то одному поліцейському, то другому, шукаючи підтримки, шукаючи надії. Вони дивляться на мене з винуватими обличчями. Вони досить переконливі. Певно, вони грають ці ролі щодня. Не хотіла б я бути поліцейським на Сицилії. У мене таке враження, що вони теж не у захваті. Думаю, тут рулить мафія, а вони – всього лиш маріонетки, як у ляльковій опері, в Палермо. Я читала про це на «Тріпедвайзорі». Хочу з’їздити туди, коли все минеться. Якщо минеться. В дитинстві мені завжди подобалися Панч і Джуді. Особливо Панч.

– Покінчив із собою? – нарешті питаю я, мій голос глухий, майже шепіт. Я справді думаю, мені варто було б розплакатись.

– Так, signora. Мій колега бачив тіло сьогодні вранці й одразу ж його впізнав. Комісар Савастано впевнений, що це сеньйор Карузо. Його ідентифікували за перснем із печаткою. На ньому були ініціали АК?

Упс, треба було зняти його. Це могло б дати нам трохи часу.

Нижчий поліцейський, той, у якого до щоки прилип маленький шматочок туалетного паперу, яким він промокував поріз від гоління, копирсається у своєму наплічнику й витягає прозорий пластиковий пакет. У ньому лежить перстень. Він простягає його мені.

– Це належало вашому чоловікові, чи не так? – питає той, хто говорить англійською.

Я побіжно дивлюся на нього, потім помічаю напис, вигравійований усередині золотої смужки: «Від щирого серця, Бет». Напевне, це подарунок ще з тих часів, коли він іще їй подобався. Можна було б удати, що я не впізнаю його. Але він точно його, я лише накличу на себе підозри. Я віддаю перстень поліцейському та затуляю обличчя руками й схлипую. Голосно, істерично, зі шмарклями. Він обіймає мене за плечі, я намочую його накрохмалену білу сорочку.

– Ви хочете поїхати до моргу, щоб упізнати тіло? – питає він, коли я трохи заспокоююсь.

– Ні! Ні! Я не хочу його бачити!

Я зриваюся з крісла, ходжу туди-сюди кімнатою, вздовж краю розкішного килима, розтоптую вишиті лілеї. Я мушу спекатися цих копів. На віллі вони мені не потрібні: вони руйнують мої плани, марнують мій час, змушують мене нервуватись…

– Як я сказав, це схоже на самогубство. Signora, в якому психологічному стані був ваш чоловік учора?

Я дивлюся на поліцейського. Він хоче знати, чи була в мого чоловіка депресія.

– Він видавався засмученим. Він із кимсь посварився, з кимсь зі своїх друзів. Не знаю з ким. Не знаю через що.

Кремезніший чоловік киває. У нього велика голова. Він трохи нагадує мені ламу.

– Signora, а у вашого чоловіка були вороги? Хтось, хто бажав йому смерті?

На мить я замовкаю, ніби щоб обміркувати це.

– В Амброджо? Ні. У нього були тільки друзі. Усі його любили.

– Ми питаємо тому, signora, що хочемо переконатися, що це був суїцид.

Схиляю голову набік. Мій невинний мозок не розуміє, до чого вони хилять.

– Тобто?..

Я своєю нікчемною жіночою логікою не можу дійти до цього.

– Ми вважаємо, що його могли вбити.

– Вбити?

Вбити?

– На цій стадії розслідування ми не можемо цього виключити.

Чорт.

– А є якісь докази того, що його було вбито?

– Ні, поки що ні. Наразі здається, що він справді стрибнув, але це могли інсценувати.

– Інсценувати?

Звідки він знає про сцену? Сцена амфітеатру? Сподіваюся, ми відтерли всю кров. Було дуже темно.

Я гепаюсь на канапу. Руками допомагаю собі не впасти й провалююся в подушки. Нащо тут стільки подушок? Моя сестра була одержима м’яким декором.

– Так. Його могли вбити… хтось міг скинути його зі скелі, коли він був уже мертвий.

– Зрозуміло, – кажу я.

Та я геній. Треба було підробити передсмертну записку.

– Ну, наскільки я знаю, ворогів у нього не було. Минулого вечора, як я й сказала, він здавався сумним. Пригніченим. – Замовкаю. Вони обидва уважно слухають, навіть той, який не говорить англійською. – Вранці, коли я не могла його знайти, я захвилювалася, що він може втнути якусь дурницю. Як от це! Мій чоловік зазвичай… перегравав.

– Перегравав?

Я зітхаю та глибше вминаюся в подушки, обіймаю одну з них, міцно притиснувши до грудей.

– Так, розумієте… ви, італійці, такі милі. Такі пристрасні. Романтичні. – Я усміхаюся поліцейським. Вони розуміють, про що я. – Завжди зриваєтеся через якісь прикрі дурниці, робите з мухи слона…

– Слона, signora?

Вони втуплюються в мене. Напевне, для них це незнайомий вираз. Вони тут на Сицилії що, слонів не бачили?

– Він і раніше погрожував убити себе, коли через щось засмучувався. Я ніколи не ставилася до цього серйозно. Я думала, це просто фігура мовлення, розумієте?

Вони дивляться один на одного, а потім кремезніший записує щось у замацаний нотатник. Можливо, мені час замовкнути. Можливо, я й без того вже сказала забагато?

– Signora, де ви були вчора ввечері? – питає він.

Мої плечі напружуються. Мені не подобається це запитання?

– Я? А що? Я була у віллі.

– Хтось може це підтвердити?

Це що таке? Вони перевіряють моє алібі? Це перехресний допит? Стіни вітальні стискають мене дедалі міцніше. Стеля опускається. Мені бракне повітря.

– Будь ласка, відповідайте на запитання.

– Я була сама із сином. Йому десять місяців. – Здається. Десь так. Чи п’ять? Чи сім? Чи рік?

Мені потрібно на вулицю. В мене нервовий зрив. Спершу я дізнаюся, що сестра планувала моє вбивство, а тепер копи тут щось винюхують. Мій тиск скажено підстрибує. Я зриваюся з канапи, розчиняю вікно, висуваю голову назовні. Глибоко вдихаю: плюмерії. Озираюся на поліцейських: лама щось записує. Знову. Що він там калякає? Детективний роман? Сценарій кіно про поліцію? Новий епізод «Комісара Монтальбано»? Цікаво, чи підозрюють вони мене?

– Тіло в моргу в Катанії.

Засовуюся назад у кімнату.

– Ось візитівка з контактами для організації похорону, – каже поліцейський. Він кладе маленьку чорну картонку мені на долоню.

– Так. Точно. Дякую, – кажу я. – А коли я зможу забрати машину?

Мені так подобалася «ламборґіні».

– Ми привеземо машину, щойно експерти закінчать із нею, я думаю, сьогодні ближче до вечора.

Він дивиться на мене й насуплюється.

– Мушу попередити вас, signora, новини про смерть вашого чоловіка з’являться в сьогоднішніх газетах. – Arrivederci, signora. Співчуваємо вашій утраті.

– Ви скажете мені, якщо з’явиться нова інформація? Якісь зачіпки? – питаю я, а мої очі виблискують крокодилячими слізьми.

– Certo, signora[106]. Arrivederci, – каже він. Другий чоловік якось недоладно мені махає. Вони не всміхаються. Я не махаю у відповідь. Вони встають і виходять.

Ну клас. Тепер мені доведеться організовувати похорон. То буде заноза в дупі. Треба було зняти того персня й розбити йому обличчя. Повибивати зуби. А в іншому нам усе непогано вдалось. Ну, або я приречена до кінця днів гнити в італійській в’язниці й дивитися денні телепередачі незрозумілою мовою. В’язничне їдло. Карткові ігри. Миші. Контрабанда наркотиків у дупі. Я не терплю спільних душових. Але ні. Все гаразд. Я дістану собі адвоката, який захищав Аманду Нокс[107], і використаю свій досвід для бестселера. І взагалі, що вони можуть сказати? Що я не Бет? А докази? Їх немає. Жодного. Поки тіло не знайшли, Бет не можна вважати мертвою. Тож лишається тільки тіло Амброджо. Але все вирішиться сьогодні ввечері. Справу закриють. Там не було нічого підозрілого. Ідеальне вбивство, а я ж роблю це всього лише вдруге! Ну що тут скажеш, я швидко вчусь. Я роблю все розсудливо й до пуття: холоднокровно, спокійно, професійно, майстерно… Якщо зовсім щиро, то я навіть не почуваюся винною. Все склалося так, що або я, або вони. Бет із Амброджо перші це почали. Я приїхала сюди тільки заради хорошої відпустки. Я Сінді Лопер. Я просто дівчина, яка хотіла розважитись[108].

Розтягуюся на канапі, скидаю туфлі, кладу ноги на поруччя. Єдина заморока в тому, що всі знають, що з Амброджо все було гаразд. Він був у доброму настрої, лише напередодні сміявся та жартував. Хіба щасливі люди себе не вбивають? Та ще й як. Вмираючи зсередини, люди вдягають маски відваги. Так робив і Амброджо: зовні всміхався, а сам щодня плакав, аж поки не засне. Біднесенький, для нього все це було занадто… напруження від оборудок на чорному ринку, необхідність мати справу з тими тваринами з коза ностри. Можна зрозуміти, чому людина з такими проблемами захотіла вирішити їх усі одразу, стрибнувши в бурхливі води. Можливо, хтось чув, як він лаявся з тим священиком? Так! Звісно! В церкві після меси лишалися люди. Вони могли б наштовхнути копів на думку, що треба перевірити священика. Це б відвело будь-які підозри від його дружини.

А в Італії є смертна кара? Краще заґуґлити. Хапаю телефон Бет. Немає. Її скасували після повалення нацистського режиму, 1 січня 1948 року. Слава Богу! Що люди робили без «Ґуґла»? «Ґуґл» – це новий Бог, «Твіттер» – Христос, а «Інстаґрам» – Святий Дух. Амінь.

Розділ тридцять другий

Дивлюся в дзеркало, зазираю собі глибоко в очі. Вони – як темно-зелені морські хвилі. Природні басейни, наповнені водоростями й блискучим мохом. Усміхаюся своєму відображенню. Тепер я гарніша за Бет. Біля кутиків очей з обох боків «гусячі лапки».

Розгладжую шкіру, щоб вона була гладенькою й натягнутою. Може, вколоти собі ботокс? Лишитися молодою назавжди? Як «Альфавіль», або Шер, або якийсь андроїд. Облизую пересохлі губи. Мені бракує моєї фірмової яскраво – фіолетової помади. Мого лаймово-зеленого лаку. Моєї шапочки. Я не можу носити ці речі тепер. Тоді я не буду схожа на Бет. Не можу їсти кебаб. Не можу тролити Еда. Я майже починаю сумувати за нечупарами…

Що робити із Сальваторе? Він знає забагато. Він знає все. Знає, що це я вбила Амброджо. Знає, що я не Бет. Він сказав, що дупа Елізабет подобалася йому більше. Не знаю, чому Бет йому довіряла. Думаю, вона просто використовувала його тому, що не мала вибору. Вона використовувала його так само, як використовувала мене. Вона не любила його та не любила Алві. В будь-якому разі його треба прибрати. Сальваторе може поговорити з поліцією. Викрити мене. Усе зруйнувати. Усе, чого я досягла такою важкою працею. Позбавити мене заслуженої нагороди. Золотої медалі. Ні, це не обговорюється. Він мусить померти. Але як?

Досі мені щастило. Новачкам щастить. Можливо, це просто хвиля вдачі? Може, варто пограти в казино в Палермо, поки я на гребені? Виграти в блек-джек онлайн? Але я не хочу квапитись. Не хочу, щоб мене піймали. Якась там коза ностра мене не налякає. Все це схоже на справжню розвагу. Грюкають двері. У коридорі дзвенять важкі металеві кроки: Ніно! Ну звісно. Це його черевики так брязкають. І він обіцяв повернутись. Я тру очі, так, щоб скидалося на те, що я плакала, скуйовджую волосся, щоб воно було заплутане, закопилюю губи. У чоловіків слабкість до жінок у сльозах. Закладаюся, Ніно теж не може перед ними встояти, яким би безсердечним, бездушним і кам’яним усередині він не видавався.

– Бетто.

– Так.

Відвертаюся від дзеркала. Він крокує кімнатою до мене. Опускаю очі, зосереджуючись на китицях перського килима. Спершу бачу металеві носаки черевиків, потім власне Ніно.

– Бетто.

Дивлюся на Ніно повними жаху очима. Хитаю головою. Ні. Ні. Руки тремтять, але не занадто – якраз те, що треба.

– Бетто, – повторює він ще раз, сідаючи поряд зі мною на канапі. Відчуваю запах його шкірянки, запах «Мальборо», яке він викурив.

– Твій чоловік?

Я киваю.

– Щойно почув новини. Minchia[109], – каже Ніно.

– Так, – кажу я.

Він лається собі під ніс: porco-щось-там. Думаю, це означає «свиня». Ніно не надто емоційний, це видно. Він докладає зусиль, щоб поплескати мене по спині й набути суворого вигляду, але виходить трохи натягнуто. Будь-де йому було б краще, ніж тут. У його службові обов’язки не входить втішання вдів колишніх партнерів. Краще звільнити його від цього, бо він знудиться й піде з банди.

– О, Ніно! – плачу я, хапаючи його за руки, холодний метал персня впивається в мою шкіру.

Він відсувається.

– Хочеш доріжку, Бетто? Це тебе трохи втішить. Ну ж бо, нюхнімо по доріжці.

Він дістає з кишені куртки пакет, підтягає по килиму журнальний столик і викладає дві доріжки на склі. Вони довгі, тонкі й білі, як зуби. Ну звісно. Що за чорт. Чому ні? Відсвяткуймо!

Він бере банкноту в 50 євро з чорного шкіряного гаманця і скручує в трубочку. Ми вдихаємо порошок. Вау, крута фігня. Мені вже краще. Цей кокс міцніший за той, що я крала колись у нечупар в Арчвеї. Той принаймні відсотків на вісімдесят складався з прального порошку.

– Тепер ти заговориш? А? Розкажеш мені, що знаєш?

Шморгаю носом і витираю зі щік неіснуючі сльози.

– Так, – кажу я.

– Почнімо з синців. Хто тебе побив?

Вау-вау! Цей кокс вставляє. Я жива. Я непереможна. Це магія. Я можу літати. Мене так забрало, що, навіть якби весь будинок згорів разом зі мною, мені й тоді було би байдуже. То про що ми там говорили?

– Сальваторе, – відповідаю я.

Ну він типу побив мене. Це всього лише перебільшення. Я не брехуха, я винахідлива. Усе, що я кажу, – правда, як у тих відьом із «Макбет».

Я повертаюся до Ніно, так що моє стегно притискається до його. На мені «Вандербра» і півпляшечки «Міс Діор шері». Я закушую губу.

– Це він зробив, – кажу я.

– Сальваторе? Так, я чув це ім’я. Сусід, так? Він друг твого чоловіка? – питає Ніно.

Я замислююсь. Так довго, що аж підозріло.

– Ну вони були не зовсім друзі… – кажу я.

Я широко розплющую очі, сподіваючись, що Ніно прочитає між рядків. «Сальваторе вбив Амброджо та напав на його дружину».

– Чому він тебе побив? Він ревнував? – питає Ніно. – Сальваторе й Амброджо сварилися через тебе?

Звісно, чому ні. Я про це не подумала.

– Так, – схлипую я, потім дозволяю сльозам промовляти за мене, затуляючи обличчя руками. Мої плечі здригаються. Дихання збивається.

– Stronzo![110] – каже Ніно, зриваючись з канапи. – Цей figlio di puttana[111] вбив твого чоловіка, Бетто? Vaffanculo[112]. Stronzo!

Дивлюся на Ніно, який маячить туди-сюди по килиму. Його оббиті сталлю носки гупають і бахають, пальці всипані золотом і сріблом. Я нічого не кажу – просто спостерігаю.

– Я провчу цього підорського сучого сина. Професор був мені як брат.

Я киваю на знак розуміння.

– Брат!

– То що ти робитимеш? – питаю я. Я щиро сподіваюся, що він збирається його вбити.

– Я про це подбаю, – ричить він.

Ніно грюкає дверима. Двигун мінівена муркоче, коли він повільно виїжджає на дорогу.

Ну, це було просто. Раз, два, і готово. Мені це збіса подобається. Ніно розкішний і недооцінений. Чорна мамба або чорна вдова – невловна, похмура, вбивча, як сама смерть. Я запалюю собі святкову цигарку, видихаю дим у стелю. У Бет був би серцевий напад, якби вона побачила, що я тут палю. Вона змушувала Амброджо виходити на терасу. Але Бет немає. Як і Амброджо. Ха-ха! І вгадайте що? Сальво – наступний. Втоплюю шию в подушки, качаю головою з боку в бік. Кокс затуманює мій мозок, і губи розповзаються в усмішці.

* * *

Я сиджу тут уже кілька годин поспіль, спостерігаю, чекаю. Я влаштувалася на терасі й витріщаюся на дорогу. Це моя восьма цигарка. У роті смак похоронного багаття, але нікотин допомагає. Трохи. Принаймні я більше не тремчу. Я ковтаю вино «Неро д’Авола» просто з пляшки (вино набагато смачніше, коли воно не з тетрапаку) та заїдаю стрес torta della nonna[113]. Запихаю в себе шматок за шматком, поки більше вже не лізе, а потім ще трохи, поки нічого не лишається. Я збираю пальцями крихти й вилизую дочиста тарілку. Тістечко смачне, кремове, вбивчо смачне. Я хочу ще, але нічого не лишилось. Натомість я запалюю ще одну цигарку.

Починає сутеніти, але якщо доведеться, я чекатиму до ночі. Мені потрібно це бачити. Потрібно переконатись. Я не засну, якщо не знатиму напевне, тож немає жодного сенсу йти до ліжка. Ну хто зможе заснути в таку ніч? Яка людина при здоровому глузді здатна на таке? Для цього треба бути соціопатом. Класичним психом – Томасом Ріплі чи Патріком Бейтменом. Чи, можливо, Емі Дан. Якби в мене був вибір, я була б Емі. Такою, знаєте, гламурною психопаткою з книги. Але я не вона. Мені не байдуже. Я хочу знати.

Дивлюся на годинник Бет: пів на дев’яту вечора. Я сиджу тут уже принаймні три години. Дупа заніміла. Скрізь коле так, ніби я лялька Бет. Я сказала Емілії, що не вечерятиму. Вона щось забагато крутиться тут останнім часом. Спостерігає за мною. Витріщається. Поводиться так, ніби не може змусити себе сказати мені щось важливе. Мене це виводить. Відсмикує фіранки. Слухає. Хвилюється. А втім, вона не здивувалася щодо вечері. Не думаю, що Бет взагалі щось їла: фісташку на сніданок, листок салату на обід, половинку помідора-чері на вечерю, а на десерт – ґраніта, на кінчику чайної ложечки. Мені не хочеться їсти. Тільки не тепер, коли на серці такий тягар. І не після того, як я з’їла цілий торт. Можливо, він і не зробить цього сьогодні. Але він мусить. Він професіонал. Йому захочеться якнайшвидше заповнити цю прогалину. Захочеться покінчити з цим якнайшвидше. Просто зараз. Сьогодні. Так би зробила я.

Чорт, мене трохи нудить. Це не від вина. Не від торта. Не від безупинного паління – до цього я звикла. Ніно вб’є Сальваторе. Завтра в цей самий час він уже буде мертвий. І це повністю моя провина. Моя шалена вигадка. Я ніколи нікого не вбивала. Ну, тобто не вбивала зумисне. Хіба не так це називається в суді? Хіба не так каже суддя Джуді? Є різниця між простим убивством і навмисним. І це, чорт забирай, принципова різниця. З Бет і Амброджо було інакше. Ну, тобто з Бет стався нещасний випадок – принаймні я так думаю. А щодо Амброджо – в мене не було вибору! Це була чиста самооборона. Або я, або він. Але тут – інше. Обмірковане заздалегідь. Мені паморочиться в голові, але в хорошому сенсі. Схоже на хвилювання перед виходом на сцену. Мені це типу подобається… Чорт, та я під кайфом!

Мені потрібно до туалету. Я вже хочу пісяти більше години, та боюся пропустити його. Я не зводжу очей з дороги. Але я вже не можу терпіти. Мене роздирає фізичний біль від переповненого міхура та душевний біль, що виключає полегшення. Оглядаю віллу: світло вимкнене. Ерні спить. Думаю, Емілія пішла додому. Зістрибую з шезлонга та біжу газоном, чатуючи дорогу, як орел. Як дрон. Стягаю трусики та присідаю. Шурхіт цівки по траві. Точно як альбом Джоні Мітчелл «Шурхіт літніх газонів». З мене вилилася десь половина, коли я раптом чую це – мурчання двигуна на дорозі. Підіймаю очі й бачу його: велике чорне авто з увімкненими фарами, яке під’їжджає повільно, повільно, як катафалк. Це мінівен Ніно. Він проїжджає повз віллу та зупиняється на в’їзді Сальваторе. Натягаю трусики та встаю.

Так!

* * *

– Ти зробив це? – шепочу я.

– Я зробив це, – долинає голос із темряви.

Я не спала. Я вдивлялася в нескінченну темряву стелі.

Я сідаю в ліжку й тягнуся до вимикача на тумбочці. Клацаю ним, і світло майже засліплює мене. Ніно схиляється наді мною, його очі світяться вогнем.

– Ти зробив це, – шепочу я.

Я дивлюся йому в очі на частку секунди довше. Мені гаряче, ніби я палаю зсередини.

– Ніно, – зітхаю я, – заради мене ще ніхто не вбивав. Це так… нереально… збуджує.

Ніно – мій супергерой.

– Тобі це подобається?

– Умгу.

– Так, мені теж. Я на своєму місці.

І я не можу втриматися, я хочу знати. Через свою цікавість я швидко постарію.

– А чим саме ти заробляєш?

Ніно сміється:

– Ти не знаєш?

– Лише приблизно, – хитаю головою.

Він знову сміється – його плечі підіймаються й опускаються, матрац ходить ходором – звучить так, наче брудна вода тече ринвою.

– Я вбиваю людей, – каже він, – за гроші.

І я не впевнена, що він жартує, але він знову сміється, і сміється, і сміється, ніби сміється востаннє, перш ніж хтось засадить йому кулю між очей, і я знаю, що це правда. Чорт, а він сексуальний: італійський акцент, намащене гелем волосся, блискуче, як олія. О Господи, я так його хочу. Нікого в житті я так не хотіла. Ніно сексуальніший за Крістіана Ґрея.

– Неймовірно, – кажу я.

Він витирає сльозу в кутику чорного, як смерть, ока.

– Я думав, ти хороша дівчинка, – каже Ніно, нахиляючись до мене. – Що ти ненавидиш насильство. Ненавидиш убивства. – Він веде бровою. – Амброджо казав, що ти пацифістка.

Мені хочеться схопити його.

– Ну, думаю, ви обоє помилялися. В мені ще повно сюрпризів.

Здається, нас обох тягне одне до одного сила тяжіння, ніби він – Сонце, а я – Марс. Чи навпаки? Я відкидаю простирадла, щоб Ніно міг залізти до мене. Він застрибує на мене, не знімаючи куртки й черевиків зо сталевими носаками. Металеві заклепки впиваються в моє тіло. Язик Ніно вривається в мій рот, і я відчуваю смак крові: це його губа кровоточить? Чи це кров Сальваторе?

Ніно задирає мою сорочку, знімає її через голову. Він тягне вниз трусики, спускає їх по моїх стегнах. Я зовсім гола. Він зупиняється й роздивляється мене, облизуючи губи, наче собака, готовий накинутися на кістку. Я бачу, як його зіниці розширюються, та вдихаю його запах – піт, змішаний із кров’ю. Моє тіло жадає його.

Він нахиляється до мене: подих вологий, гарячий, губи за сантиметр від моїх.

– Бетто, Madonna, я й не знав, що ти така погана.

Він знімає куртку, скидає черевики на підлогу. Дістає з-за пояса пістолет і гучно кидає на тумбочку біля ліжка.

– Ні, – прошу я, – залиш його.

– Що? – питає Ніно.

– Пістолет. Він мені подобається. Дай його мені.

Я тягнуся до тумбочки, зазираючи йому в очі. Беру пістолет: він заряджений, важкий. Зіниці Ніно темні й великі. Я лежу на ліжку з дулом між ніг. Цікаво, чи є на пістолеті запобіжник. Цікаво, чи ввімкнено його. Воджу пістолетом по клітору. Що буде, якщо він вистрелить?..

– О, так, – каже Ніно.

Я бавлюся пістолетом, а Ніно спостерігає. Він холодний і твердий. Я стогну. Дуло з’являється та зникає, туди-сюди, туди-сюди. Воно крутиться й ковзає, його краї грубі, холодні, тверді, металеві. Спиною пробігають мурашки.

– О, так.

Ніно забирає пістолета й кладе його назад на тумбочку, сідає на ліжку на коліна переді мною. Я знаю, чого він хоче. Розстібаю ширіньку та стягаю його джинси. Охрініти не встати! Він величезний. Найбільший, що я бачила. Більший навіть, ніж у Сальваторе. Він як у Марка Волберґа. Як містер Дік. Він пахне плоттю, тілом. Я відкриваю рота. Ніно тремтить. Його очі світяться, горять.

– Іди-но сюди, puttana[114], – каже він, хапаючи мене за плечі, стягаючи по ліжку й перевертаючи. Моя вагіна напружилася до болю. Його пальці впиваються в мою талію, місять мене, стискають. Я така мокра, що з мене тече.

– Ти впевнений, що він мертвий? – кажу я в узголів’я ліжка.

– Його мізки на підлозі кухні. Доменіко там прибирає.

Зараз мені хочеться самій убити його, та вже пізно. Він в’їжджає в мене одним рухом, так глибоко й сильно, що я кричу. Він хапає мене за волосся і втискає обличчям у подушку. Я не можу дихати. Не можу рухатися. Він б’ється і б’ється в мою точку G. Люто. Грубо. Повертаю голову набік і стогну.

– Не зупиняйся! Не зупиняйся!

Його руки ковзають по моїй спині, по моїй шиї, по моїх плечах. Він встромляє палець мені до рота, я боляче кусаю його. Я задихаюся, прискорено дихаю, благаю його, молю:

– Не зупиняйся! О чорт, тільки не зупиняйся.

Він ляскає мене по заду: пече, як укус змії.

– Ей! – кажу я, ухиляючись. Я вдаю, що злюся, та насправді мені сподобалось.

Він перевертає мене й лягає на спину. Я сідлаю його й опускаюсь. Я ковзаю по його члену, повільно, повільно. Тепер я осідлала його, а він притягує мене ближче. Він такий неймовірний у мені, налитий, широкий. Відчуття наростає, наростає, наростає, і я кінчаю, кінчаю, і чорт!

Він знову мене перевертає, мені паморочиться в голові, я злітаю. Його пальці тягнуться до моєї дупи, він встромляє один всередину. Пече. Це нормально? Я раніше цього не робила. Рука зісковзує, я б’юся головою об узголів’я. Ніно стягає мене вниз. Він дихає в моє волосся, я відчуваю вологу й тепло його дихання на потилиці. Тепер його пальці гладять мій клітор, і він трахає мене в дупу. До біса нормально, це, трясця йому, дивовижно! Кажуть, дупа – це нова вагіна. Він кінчає, і мої нутрощі стискаються. Щось рідке виплюскується з моєї вагіни, несамовито, дивно. І я знову кінчаю, як ніколи доти.

Він убив заради мене! Ніно вбив Сальваторе! Я не можу дихати. Нічого не бачу. О Боже. Ніно – мій єдиний. Думаю, ми з Ніно – споріднені душі.

День шостий. Жадоба

Любов до грошей – основа фінансового процвітання, то чого ж я тоді банкрут?

@Алвінанайтлі69

Розділ тридцять третій

Це Бет винна, що мене вигнали з Гайдівського руху[115] в 2001 році. Протягом усього року ми з Бет організовували численні благочинні продажі випічки, забіги, марафони з плавання й сну, гала-концерти, дискотеки, спонсорські велосипедні змагання. На Великодній марафон із читання я подужала дванадцять книжок Енід Блайтон поспіль (оговтатися після такого неможливо). Я вдягалася гот-доґом на костюмований пікнік. Я сплела три кілограми шаликів. Ми були найвеликодушнішими у своєму загоні. Ми чинили добро й шанували закон, як заповідав великий барон Бейден-Павел[116]. Ми зустрілися з президенткою Гайдівського руху, Її Королівською Високістю графинею Вессекською Софі, зібрали нагороди за пожежну безпеку, невідкладну допомогу, виживання й досягли запаморочливих висот очільниць загонів.

Сказати, що я була розбита, – це не сказати нічого. Радше розіп’ята.

Я була взірцем, рольовою моделлю. «Райдуги» і «Брауні» та інші дівчата з руху хотіли бути як я. Я й досі чую відлуння оплесків у стінах старої церкви й тремтіння в голосі «Бобра», коли вона оголошувала рекордну суму грошей, яку я зібрала добрими справами за рік. Очі «Бурої сови» наповнилися слізьми, коли я забирала свою винагороду «За громадську активність». «Білка» плакала від радості.

На своєму піку наша манія збирання коштів вимагала від нас організації однієї події на тиждень – досить насичений графік. Я врешті-решт не витримала тиску просто перед своїм тринадцятим днем народження. Ми переробляли виставу для «Врятуйте дітей», влаштовували день тиші для Товариства із запобігання жорстокому поводженню з дітьми та урочисту вечерю для ЮНІСЕФ. Стрес був надзвичайний. Я не спала протягом місяця.

Проте воно того вартувало: в 2005-му я заробила 5 487,56 фунта – непогано для дитини, яка ходить в школу на повний день. Мені вже не було куди ховати гроші – то були здебільшого монети по фунту, мідяки, шестипенсовики, п’ятірки, кілька десяток, кілька двадцяток, чеки, пара бланків поштових переказів. Одного ранку я не могла знайти штанів, бо всі мої шухляди було напхано купюрами.

Я вирішила, що мені слід відкрити рахунок у банку. Я пішла до найближчого відділення «Ллойдз» і пояснила, з якою проблемою зіткнулась. Зайве й казати, як здивувався клерк тому, скільки годин я пропрацювала нянею і який у мене природній хист до заощадження. Він намагався вмовити мене відкрити депозит, але в мене були інші плани. Мені був потрібен інтернет-рахунок.

Нещодавно я подивилася «Людину дощу» з Дастіном Гоффманом і Томом Крузом. Я купила собі самовчитель із підрахунку карт: це не здавалося аж таким складним, коли це робив Реймонд, і я подумала, що якщо з цим упорався аутист, то впораюся й я. За двадцять чотири години я програла в казино п’ять тисяч. Додайте сюди дзвінок розлюченого юриста з «Врятуйте дітей» та моє ганебне виключення з Гайдівського руху, і зрозумієте, що жовтень видався кепський.

Але я була би поганою членкинею руху, якби не була готова до будь-чого. Врешті-решт, девіз руху – «Будь готова». Я припасла пляшку від пепсі, повну бензину з маминого «вольво», й коробку сірників. У вівторок вночі, коли всі спали, я навшпиньки спустилася в піжамі, накинула кошлате пальто й вислизнула з будинку. Від нас до церкви було всього кілька хвилин пішки. Я повернулася в ліжко ще до того, як приїхали пожежники з мигавками. Гудіння сирен. Ревіння вогню. Слабкий запах диму, що пробирався крізь шпарини одинарних вікон. Гострий. Кислий. Виїдає очі. Дере горло. Бет проспала всю цю грьобану пригоду. Я б іще спалила «Врятуйте дітей», але їхній офіс був у Лондоні, а це – задалеко.

Ніхто так і не здогадався, що то була я. Окрім Бет, але вона нічого не сказала. Я не знаю, чому вона зберегла таємницю. Вона навіть мамі не сказала.

* * *

Субота, 29 вересня, 9-та ранку. Таорміна, Сицилія

– Buon giorno[117], – каже Емілія. Вона принесла cafè, круасан та фреш на підносі. Що я робила, коли в мене не було прислуги? Пила «Нескафе»? «Пі-джі тіпс»? Не пам’ятаю. Це було в іншому житті.

Сьогодні прекрасний день. Емілія тягне за мотузку жалюзі, щоб відкрити прямокутник блакитного неба. Листя пальмових заростів відкидає чорні тіні на бруківку. Я сідаю. Ніно? Дивлюся на зім’яту подушку на протилежному краю ліжка. Він пішов. Ну звісно. Навіть у своїх мріях я не можу змусити їх лишитись. Я знаю, що сказала б моя сестра. До біса мою сестру – Елізабет, убивцю. Ну нехай не вбила, але намагалась. Ха. Вона навіть вбивати як слід не вміє. Спробувала й не зуміла. А на мені вже третє тіло.

– Ерні прокинувся?

– Ще ні, signora.

– Нехай поспить. Піду до нього, коли вдягнусь.

Що, як мені взяти його сьогодні на пляж? Може бути весело. Дітям же подобається будувати палаци з піску?

– Certo[118], – сказала вона, кивнувши. Вона йде до дверей, але потім зупиняється.

– Signora.

Зводжу на неї очі – кисла мармиза.

– Умгу?

О Господи, ну що тепер? Що вона скаже? Хіба я не можу просто спокійно поснідати?

– Sono preoccupata. Хвилююсь. Я чула, як уранці ви кричали.

– Кричала?

– Sì.

Про що вона, в біса, говорить? Який іще крик? Вона чула, як ми трахалися з Ніно вчора вночі? (Чорт, а то було добре. Я майже закохалась. Майже.) Можливо, вона чула, як я вищала від задоволення, але крик? Ні.

– Я не кричала.

– Може, у вас було incubo… жахіття?

– Я щойно втратила чоловіка. Усе моє життя – жахіття, – пронизую Емілію поглядом. – Можна мені ще круасан?

– Certo. Може, ще капучино?

Вона повертається та йде з кімнати. Але знову зупиняється.

– Signora, – каже вона.

– Так, Еміліє.

– Мені дуже шкода сеньйора Карузо. Коли мого чоловіка вбили, я десять років не говорила з іншими чоловіками. Я носила тільки чорне.

– Мого чоловіка не вбили. То було самогубство.

– Sì, signora.

– Тож іди собі.

– Signora?

– Що?

– Я хочу сказати, що ви з Ернесто – для мене родина. Я все для вас зроблю. Я помру за вас!

– Вау, Еміліє. Це трохи занадто, але я ціную твої почуття. А тепер як щодо капучино?

Вона виходить з кімнати, нарешті. Гммм… цікаво, що це було? Можливо, Емілія хвилюється за мене. Може, вона просто мила? Дивно. З нею треба бути насторожі. Вона забагато втручається в моє життя, вона так близько, що аж незатишно. Але мені потрібна Емілія. Вона добре ставиться до дитини. Вона пере мій одяг, готує мені обід, ніби вона – свята. Я й досі не розібралась, як самостійно готувати каву. Це складніше за алхімію. Необхідно, щоб вона лишалася на моєму боці.

Я дивлюся у вікно й визираю на вулицю. До вілли підходить поліцейський. Це комісар Савастано? Мені не видно його обличчя. Він іде сюди? Я застигаю з чашкою в руках. Він зникає десь біля вілли Сальваторе. Що він там робить? Тіло Сальваторе вже знайшли? Вони бачили його розбризкані по підлозі мізки? Його заляпаний кров’ю холодильник, схожий на настінний живопис Джексона Поллока? Я глибоко вдихаю. Ах, Сальваторе. Яка жертва. В ліжку він був фантастичний. Дійсно дуже талановитий: він міг би бути професіоналом, як відома італійська порнозірка Рокко. А втім, він не рівня Ніно…

Не подобається мені, що ці копи тут нишпорять.

Що, як вони знайдуть зв’язок між мною та смертю Сальваторе? Ха! Це навіть не я його вбила. Ну то й що, що я підлаштувала так, що Ніно вбив його? Доказів немає. Підтверджень немає. Це слово Ніно проти мого слова. Кров Сальво не на моїх руках.

У будь-якому разі це стара пісня, хто-небудь, змініть платівку. Серйозно, я знудилась до сліз: немає тіла, не було і вбивства. А тіла не буде: Ніно – професіонал, і Доменіко теж. Ніно знає, що робить, я впевнена. Вони все прибрали – там немає мізків. Немає крові. Вони мали спекатися тіла. Ніно розумніший і сексуальніший за тих дурних копів – вони корумповані й не цураються подачок, які їм кидає мафія, щоб вони дивилися в інший бік. Я впевнена, що ми зможемо їх підкупити, якщо дійде до цього.

Ні, все гаразд. Наскільки всім відомо, Сальваторе вирішив податися в довгу самотню подорож на найвіддаленіший пляж Італії. Він же митець, правда? У нього темперамент художника. Можливо, йому подобалося бути відлюдником, хотілося віддатися скульптурі. Так, я цілком упевнена, що він казав щось таке перед від’їздом. Тиск сучасного життя в Таорміні був надто сильним. Він хотів повернутися до первинної природи, надихнутися морем, звуком хвиль… якесь таке лайно. Факт у тому, що він однозначно казав мені, що їде. Я хочу покласти руку на Біблію та заприсягнутися в суді.

Зазираю в айфон Бет, який заряджається біля ліжка, чи немає там нічого термінового, на що треба відповісти. Моє селфі з Ерні набрало 325 «лайків». Ще один твіт від Тейлор Свіфт. І три пропущених дзвінки від мами. О Господи, ну що тепер? Вона лишила повідомлення на автовідповідачеві, але мені ліньки слухати. І телефонувати їй я теж не буду.

Я вдягаюся в таке шматтячко, що аж не віриться: рожеву шовкову блузу з бантом на шиї й такого ж кольору багатоярусну спідницю до коліна. Виглядаю я просто чарівно. Просто як міс Усесвіт на тому етапі конкурсу, коли треба вдягнутися й говорити. Цей лук відправляється прямісінько в «Інстаґрам». Кручуся перед дзеркалом, аж раптом у голові зринає кадр нічного кошмару! Мені снилася Бет! Вона бігла за мною, кликала мене. Вона гналася за мною, як зомбі, я тікала, рятуючи життя! Тепер я згадала! То був поганий сон. Чого, в біса, Бет не може дати мені спокій? Навіть тепер, коли вона начебто мертва! Мене це починає дратувати. Чого в мене не може бути милих нормальних жахіттячок, як у решти людей? Падіння в шахту ліфта, втечі від велетенських павуків? Випадіння зубів? Кінця світу й Армагеддону? Але ж ні, мені сниться Бет.

Знаєте, що мені потрібно? Мені потрібен план. Зазнати невдачі в плануванні все одно що запланувати невдачу. Мені потрібно рухатися вперед. Жити своїм життям (життям Бет). Годі вже цього непотребу. Годі просирати час. Досі вже моєї сестри. Треба зв’язатися з юристом Бет. З’ясувати, що дістається мені після смерті Амброджо. Знайти іншого перукаря. І нову няню про всяк випадок. Чик-чик. Усе готово. Ось вам усім!

Розділ тридцять четвертий

– То де вона? – каже Ніно, прочиняючи двері вітальні.

Вау, звідки він тут узявся? Він тихий, наче «пріус». У нього що, свої ключі від вілли? Відкладаю «Жінку-євнуха», яку почала читати (одна з небагатьох книжок, які я прихопила із собою; я й забула, що вона на дні валізи, разом із швейцарським ножем). Цікаво, що б Жермен сказала про Ніно?

– Де що?

– Довбана картина!

Картина. Так, щось таке про картину було. Щось про Караваджо.

– Караваджо? – питаю я.

Що це взагалі таке? Зображення італійського каравана? Написаний аквареллю трейлер із «Пуститися берега»?

– Звісно, Караваджо. А ти що думала?

Він ходить килимом, без упину, збуджено, ніби нюхнув забагато коксу. Мабуть, так воно й було.

– О, – кажу я, – може, по доріжці кокаїну? Я не знаю, де картина.

– Ти не знаєш, де картина?

– Ні.

Ніно знімає капелюха, кидає його на журнальний столик і пробігає пальцями по своєму ебеновому волоссю. Мені подобається цей капелюх. Я розмірковую про те, щоб його вкрасти.

– Ти ж його дружина, чорт забирай, ти маєш знати, де вона.

Він дістає пакетик із кокаїном і висипає його на стіл.

– А от цікаво, – кажу я, змінюючи тему. – Як це ти не лишився на ніч? Мені хотілося, щоб ти переночував тут.

Він дивиться на мене й супиться.

– А я не сплю.

– Як це ти не спиш? Усі сплять.

Ніно втягує доріжку й витирає носа тильним боком долоні.

– Де картина, Бетто?

– Ти що, вампір якийсь? Едвард із «Сутінків»?

– Про що ти, в біса, говориш? Що за Едвард?

– Але ж ти мусиш спати. Мені потрібно принаймні десять годин нічного сну. Це добре для шкіри.

– Я влаштовую собі сієсту.

– Сієсту? Типу денний сон?

– Вночі я працюю.

– Ти що, мала дитина?

– На Сицилії всі влаштовують сієсту. Працювати вдень занадто спекотно. Лише скажені собаки й дівчата з Англії виходять на сонце вдень…

Ніно передає мені скручені в трубочку 50 євро.

– То ти нічна тварина? Як кажан? Як галаго? – питаю я.

Ніно киває. Коли я вперше побачила Ніно, мені здалося, що він схожий на кажана – так він плив доріжкою в своєму довгому чорному плащі.

– І все ж було б добре, якби ти лишився. Ми могли б пообійматися уві сні, – кажу я. Вдихаю свою доріжку.

Ніно зітхає:

– Бетто. Я знаю, що ти знаєш, де картина, тож просто, трясця тобі, скажи мені.

Чорт, він має рацію. Бет знала би про таке. Де б Амброджо заховав картину? Картину Караваджо?

– Амброджо не хотів мені говорити. Він сказав, що буде краще, якщо не знатиму. Безпечніше, – кажу я.

Ніно знизує плечима.

– Ну, вона має бути десь у будинку, і ми мусимо її знайти, – каже він.

Занюхую ще доріжку. Дідько як добре: оргазм для мізків. Чи дуже близько. У потилиці в мене колючі бульбашки, як у кока-колі. Може, це й є відчуття щастя?

– Гаразд, тоді будемо шукати.

Я всміхаюся Ніно усмішкою на мільйон мегават. Справжньою. Щирою. Господи, благослови кокаїн. Цього разу я буду така корисна. Незамінна. Суперпроактивна Алві. Очевидно, я мала на увазі, Бет.

Ніно занюхує ще доріжку. Він носиться кімнатою.

– То що за клієнт? Кому Амброджо збирався продати її?

– Пробач, повтори, будь ласка.

Я маю таке знати?

– Я… Я… Я…

– І не кажи мені, що ти цього не знаєш. Мені він цього не казав. Хотів облаштувати все сам.

Я замислююся, дивлюся на його пояс, із-за якого стирчить руків’я пістолета. Цього поганого хлопця краще не дратувати.

– Пробач, милий, та я не знаю.

Ніно штовхає ногою ніжку журнального столика, і керамічна лампа загрозливо хитається. Я підхоплюю її, щоб вона не впала й не розбилась. На ярличку на дні написано «Веджвуд».

– Бетто, можеш більше не вдавати невинну дружину. Я знаю, що цю оборудку ви провертали разом. Він казав мені, що клієнту подобається його дружина. То що це, в біса, за клієнт?

Хороше запитання. Якби ж я знала… але Ніно нагадав мені дещо: Амброджо водив мене на зустріч із священиком. Я, тобто Бет, йому сподобалась. Караваджо… Караваджо… Я знаю, де вже чула це слово. Я дивлюся на Ніно, широко всміхаючись.

– Священик! – кажу я. – Клієнт – священик.

Дякувати Богові. До мене починає доходити.

Ніно неприємно посміхається.

– Ну от, це вже щось. Bene[119]. І що це за священик? На Сицилії їх тисячі.

– З церкви на площі. – Чорт, як же вона називається? – Із Chiesa di San Giuseppe[120].

Кручу на пальці обручку Бет. Сподіваюсь, я все правильно вимовила.

– Тут? У Таорміні?

– Так, у Таорміні.

Ніно з довгим повільним присвистом відхиляється на спинку канапи й розгладжує вус великим і вказівним пальцем. Його вуса трохи схожі на слимаків. Але сексуальні.

– Та ти, певне, жартуєш. Церква на Piazza IX Aprile.

Здається…

– Так. Так, на площі.

– І як звати священика? – сміється він, випростуючись. Він лізе в кишнею та дістає цигарки. Пропонує одну мені, але я хитаю головою. Здається, він повеселішав… це через картину чи через кокаїн?

– Не знаю. Він був дуже-дуже старий. У нього був великий ніс… він нагадав мені Веліала з «Втраченого раю».

Якщо він Веліал, тоді Ніно – Молох. А я буду Сатаною – він там герой.

– Великий ніс? Ну, неважливо. Ми його знайдемо. На якій сумі ви зупинились?

Ніно видихає велику хмару диму. Він виїдає мені очі.

– Я ні на чому не зупинялась.

– Твій чоловік. Професор. Яка сума?

– Гадки не маю. Взагалі-то, Ніно, під час останньої зустрічі вони посварились. Можливо, все скасовано…

Ніно застигає, дивиться мені у вічі. Якби поглядом можна було вбити… Здається, я сказала щось не те. Переводжу погляд на його пістолет.

– О ні, не скасовано. Неможливо. Коли це було?

– Два дні тому… здається.

Я точно не знаю. Я втратила лік часу. Я навіть не знаю, який сьогодні день. Вівторок? Субота? Різдвяний ранок?

– Ми продамо цю картину, навіть якщо це останнє, що ми зробимо. Священик хоче її купити. Ми не залишимо річ, що коштує двадцять мільйонів, пилитися на віллі.

– Двадцять мільйонів доларів? – Та я, певне, недочула. Кокаїн жартує з моїм мозком, лоскоче його.

– Принаймні. На аукціоні, можливо, більше. Але на чорному ринку ми отримаємо одну десяту, якщо пощастить.

– Десяту? Отже, два мільйони?

О Боже.

– Браво, маленька. Неабиякі математичні здібності. Закладаюсь, Амброджо хотів більше. Через це й виникла суперечка. Жадібний вишкребок. Його papa займався нею з дев’яностих.

– Серйозно? Так довго?

– Справжній гемор продати щось вартісне. Ти знаєш, скільки часу пішло на пошук покупця?

– Ем… ні.

– Чоловік тобі цього не розповідав, Бетто? Ви з ним взагалі розмовляли?

Він скоса дивиться на мене.

– Для Амброджо то була надзвичайно важлива справа, найважливіша в його житті. Усі ті великі картини, що він продавав, ніщо, merda на туалетному папері, в порівнянні з цим…

– Розумію, – кажу я. Хоча насправді не розумію. Я боюся, що моя голова зараз вибухне. Ніно, здається, говорить надто швидко, як продавець машин із Нью-Йорка чи Джиммі Карр.

– Ця картина, яку нам іще, курва, треба знайти, була не просто звичайна картина Караваджо. Хоча в цього хлопа не було звичайних картин. Це ж «Різдво». Розумієш?

– Розумію.

Нічого я не розумію.

Поки Ніно не дивиться, беру телефон Бет і ґуґлю «Караваджо Різдво». Інтернет каже, що в цілому світі є всього п’ятдесят картин цього художника. Але що такого в цій, на якій зображено народження Христа? Якщо вірити «Вікіпедії», це справжня штучка, безцінний діамант. Це його шедевр.

– От лайно, – кажу я.

– Так, лайно. Ти не знала? Ти була дружиною Амброджо Карузо й не знала такого? Дідько…

Ніно гладить вуса. Моє серце б’ється зі швидкістю мільйон ударів на годину. Я й не знала, чим заробляв Амброджо. Якби я була Бет, то знала б. Моя шкіра горить. Я надто збуджена. Я знала про Вотергауса, Гоґарта, Ґейнсборо, Тернера й усіх прерафаелітів. Я знала про Фройда, й Бекона, й Бенксі, але не про це. Я ніколи не досліджувала італійське мистецтво. Я ніколи не обирала цю тему в «Мастермайнді». Я впевнена, Бет знала такі речі. Це вона поїхала на екскурсію до Національної галереї, коли нам було по тринадцять.

– Я ніколи не заглиблювалася в мистецтво, всім цим займався Амброджо, – кажу я. – Ще по доріжці?

Ніно викладає ще дві доріжки своєю блискучою кредиткою. Де ж Амброджо заховав ту картину? Я трохи жалкую, що вбила його, а то можна було б запитати. От халепа. Шкода, що я не ясновидиця. Чи як там називаються ті, хто вміє говорити з мертвими? Екстрасенси? Медіуми? Я б хотіла бути шаманом. Якби ж я дізналася про картину до смерті Амброджо. Але він так туманно розповідав про свою роботу. «Я звичайний посередник. Правда, нічого цікавого». Двадцять мільйонів доларів? ТА ЦЕ НАЙЦІКАВІШЕ, ЩО Я ЧУЛА.

Ця картина могла б принести нам грошенят. Якщо ми її знайдемо. Поки Ніно затягується, я ґуґлю. «Різдво» вкрали 1969 року з каплиці Сан-Лоренцо в Палермо. Очевидно, за кілька тижнів до того її по телевізору в передачі про приховані скарби Італії побачили двоє авантюристів. Вони не були з мафії – всього лише аматори. Вони не були членами банди. Вони добре орієнтувалися в церкві та впізнали картину. Звісно, в ті дні безпека була ніякою, не те що тепер. Картину охороняв якийсь стариган, який, мабуть, усю цю кляту крадіжку проспав. Якось уночі вони вирізали її з-над вівтаря й поїхали собі геть на триколісному фургоні. Триколісному фургоні! Офігіти.

Нам необхідно знайти цю картину. Без варіантів. Здається, вона – щось надзвичайне. Занюхую свою доріжку.

– То як ця картина потрапила до батька Амброджо?

Ніно вже нетерплячка б’є. Він задирає кутик перського килима й зазирає під нього. Він відсуває канапу й зазирає за неї. Niente[121]. Nada[122]. Пшик.

Вона кілька разів переходила з рук у руки: її тримав у себе Розаріо Ріккобоно, поки його не взяли в 1982-му. Батько Амброджо купив її у Паккаре, більш відомого як Джерландо Альберті, він займався цигарками й героїном. То було в далекому 1991-му.

Не маю уявлення, хто всі ці люди.

– Тож як так вийшло, що її досі не продали?

У мене оніміли губи. Я смішно говорю? Я не відчуваю свого обличчя, як у тій пісні. Сподіваюся, в мене з рота не крапає слина. Ніно дивиться під обідній стіл, відсуває стільці й перевіряє під ними.

– Думаєш, таку річ легко продати? Ця картина неймовірна. На неї полює ФБР. Вона в усіх списках найвидатніших картин світу. Ні, Амброджо пощастило. Коли його батьки померли, картина нарешті дісталася йому. Він був розумним, батько Амброджо, він дав галасу стихнути. Він навіть умовив цього stronzo Ґаспаре Спатуцца – колишнього мафіозі, який став поліцейським щуром, – вигадати про неї історію.

– Яку історію?

– Щур сказав, що картину з’їли щури – щури! – коли вона зберігалася в сараї на фермі. Ти можеш уявити такого бовдура? Картина коштує двадцять мільйонів, а її згодовують щурам? Він сказав, що вона була настільки зіпсована, що рештки спалили. Поліція це схавала. Схавала.

Він розлючено затягується цигаркою.

– Це ще раз доводить, що вони нас не поважають. А ми ж мудрі. Тому вони ніколи нас не переможуть. Вони вважають нас тупими й недооцінюють нас… А ми мудрі. Мудрі.

Я слухаю в якомусь трансі. Моя сіра речовина працює на прискорених передачах, підбираючи деталі пазлу, складаючи їх разом. Тепер я все зрозуміла. Тепер усе ясно. Засвічується метафорична лампочка. Амброджо нарешті знайшов покупця. Він збирався продати крадену картину, а потім врешті зникнути разом із Бет. Мій труп був прикриттям для Бет. То була приманка, відвабна червона ганчірка, морква для віслюка. Похорон, поліція, міжнародна преса – все це разом мало зчинити галас світового масштабу. Всі б думали, принцеса Бет загинула, тож вона була б у безпеці. Вона могла б утекти, і за нею ніхто б не гнався. А сенс, якщо вона в землі? Амброджо мав грати роль удівця в скорботі. Потім він би звалив, утік із Таорміни посеред ночі, тоді, коли навіть ледачий знав би, що він має оплакувати свою дружину. Вони з моєю близнючкою, мабуть, домовилися зустрітися на Гаваях, Таїті чи Бора-Борі. Вони планували забрати дитину й мільйони, лишити за спиною кровожерливу банду, втекти від війни угруповань. Вони планували сховатися й почати все спочатку. Мило.

Але доля, а точніше, Бет вирішила інакше. Щось відвернуло її від чоловіка. Вона хотіла не просто втекти з Сицилії, вона хотіла втекти від нього. Це не могло бути тільки через секс. Це надто дивно, навіть для Бет. Навіть для мене. Мало бути щось іще. Він її не бив, він не був агресивним. Що ж тоді? У чому була проблема? Невже вона була дійсно закохана в Сальваторе? Я це з’ясую. Але спершу зароблю трохи грошей.

Я допоможу тобі знайти її.

Розділ тридцять п’ятий

Ми обшукали всюди, всередині й назовні. У гаражі. У сараї. У сотнях, як нам здалося, спален і ванних кімнат. Я знайшла цікаві речі – кімнату новеньких примірників книг Бет, таємну колекцію порно Амброджо (очевидно, йому подобалися студентки, няні й підлітки, всі дуже ванільні) й вінтажну страусову сумку, яку я однозначно залишу собі, але жодного натяку на картину. Я починаю серйозно панікувати. Ми шукали годинами, підзаряджаючись кокаїном та міцною солодкою чорною кавою (цукор – для мене, Ніно любить, коли кава гірка й без домішок). Я подумала, чи не варто спитати в Емілії, чи вона її не бачила, я навіть хотіла спитати в Ернесто. Та це, певно, не надто хороша ідея. Де б Амброджо заховав картину? Картину вартістю двадцять мільйонів доларів? Він тримав би її ближче до себе, ні? Він тримав би її в безпеці. Я заходжу до спальні Амброджо та Бет і стою в дверях, притулившись до прохолодного дерева. Безнадійно. Вона зникла.

– Бетто? Де ти? – гуркоче з холу, і я підстрибую. Це Ніно. Здається, він злий.

– Я тут, – кажу я. – Іди сюди й допоможи мені в спальні.

Я заходжу до кімнати, стаю посередині м’якого кремового килима. Шукаю на стелі вхід на горище, але його немає. Заходить Ніно та встає в мене за спиною.

– Давай, Бетто, ми вже тут шукали. – Він не говорить – сичить – шипить, як гадюка. Ми вимушені поводитися тихо. Ерні може прокинутись. Ніно кладе мені руку на плече. В його золотий перстень з печаткою вставлено криваво-червоний рубін розміром з людське око.

– Не знаю, – кажу я. – В мене якесь відчуття. Щось цінне, щось особливе завжди тримають ближче до себе…

– У своїй кімнаті, – каже Ніно, гупаючи по килиму чорними черевиками. Це його вбиває, кажу вам. Терпіння не входить до переліку його сильних сторін. Cумніваюся, що він слухає «Тейк зет». Я обходжу спальню своєї сестри, ковзаючи пальцями по червоному дереву: гардероб, туалетний столик, комод. Ніде ані пилиночки, неймовірно. Та Емілії треба пам’ятник поставити.

Зазираю під ліжко. Ніно аж тіпає.

– Курва, та ми вже скрізь подивились. Треба ще раз скрізь пошукати, в усьому будинку, цього разу ретельніше.

Ми вже виходимо з кімнати, коли Ніно каже:

– А в цій шафі ти дивилась? Там може бути подвійна задня стінка.

Ми дивимось одне на одного, потім мчимо до шафи. Я смикаю двері й викидаю весь одяг – штани, піджаки, сорочки, краватки. Мої пальці торкаються задньої панелі, але дерево міцно прибите.

– Ні, – кажу я, відступаючи.

– Дай я, – каже Ніно.

Він пірнає до шафи, ніби шукає Аслана. Я чую, як він лається собі під ніс:

– Niente. Merda[123].

Він вилазить із шафи й б’є кулаком у двері. БАХ! Дідько. Він втрачає контроль. Ще трохи, і він потягнеться за зброєю!

– Ну ж бо, Бетто! Де вона, в дідька, є? Я знаю, що ти знаєш, тож годі просирати час.

Я починаю пітніти. У грудях стає затісно. Я сідаю на ліжко, тру обличчя руками. Ну ж бо, Алві! Де вона, де? Я вся горю. Це від коксу чи від спеки? Таке враження, що я в Неваді, в Долині Смерті, під час аномальної спеки. Я задихаюся, не можу як слід вдихнути. Встаю, підходжу до вікна, різко його відчиняю і глибоко вдихаю. Примружую очі. Щось цінне. Щось важливе. Щось особливе, що ти хочеш захистити. У моїй голові зринає образ Ерні.

Вибігаю в коридор, Ніно за мною.

– Агов, Бетто! Куди це ти?

– Шшш, за мною. Тихенько.

Ерні спить у своєму ліжечку. Я чую, як він сопе в темряві, тихо-тихо, вдих і видих. Я заходжу навшпиньки й умикаю нічник: блідо-блакитний, у вигляді місяця. На підлозі біля дитячого ліжечка лежить килимок. Відкидаю його – моя інтуїція мене не підвела. Під килимком – люк. Картина має бути там, правильно ж? Тремтливими пальцями підіймаю килим, тягну за люк – завіси скриплять, і лаз відчиняється. Дивлюся на Ерні, але він спить: він нічого не чув. Відкидаю люк на складений килим. Запускаю руку під дошки паркету й намацую важку брезентову сумку. Хапаюся за ручки й витягаю її. Не думаю, що картина там. Чохол замалий. Я дивлюся на Ніно. Він хитає головою. Я все ж таки розстібаю сумку. Зазирну туди про всяк випадок. О Боже! Всередині – сотні пакетиків дрібного білого порошку. Я ніколи в житті не бачила стільки кокаїну. Напевне, це особиста заначка. Приголомшливе видовище. Арктична білизна. Свіжий, як перший сніг. Мацаю пластикові пакетики в руках. Ммм, наркотики! Цікаво, чи знала Бет, що заховано в кімнаті Ерні. Упевнена, вона б сказилася.

– Шукай, – каже Ніно. – Глибше.

Я вже збираюся застебнути сумку, коли Ніно простягає руку й хапає пакетик. Я дивлюся на нього – він здвигає плечима. Ну а що. Амброджо мертвий. Що він зробить? Ніно запихає кокс у кишеню куртки. Я беру пакетик і собі і встромляю його в ліфчик. Застібаю сумку й відкидаю вбік. Зазираю в люк. Там, під дошками, загорнуте в коричневий папір, довге й тонке, стоїть запилене полотно. Очам не вірю. То має бути воно. То має бути «Різдво». Не можу дихати. Не можу ворушитись. Лиш дивлюся, не зводячи очей. Двадцять мільйонів доларів отут? Не можу повірити, що все це в дитячій. Хіба це безпечно? Бет не могла знати, де Амброджо її тримає. Вона б цього ніколи не допустила. Чи, можливо, вона знала і якраз у цьому й була проблема? Я впевнена – її це дратувало. Рафінад і пістолет для її безцінного синочка? Найжаданіша картина планети. Даю залізобетонну гарантію – Бет була зла на свого чоловіка. Закладаюся, що саме через це вона ненавиділа Амброджо. Можливо, вона навіть бажала йому смерті.

Ніно відштовхує мене й нахиляється в прочинений люк. Дуже обережно, так, наче він приймає немовля, ніби тримає новонародженого Ісуса, він витягає картину. Вона пахне пліснявою, старістю, видається дуже крихкою. Картина довша, ніж мені здавалось. Вона величезна. Ніно кладе її на підлогу. Його очі палають у темряві. Ми знайшли її!

– Закрий його, – сичить він, вказуючи на люк.

Він встає з полотном у руках. Воно здоровенне, громіздке. Я зі скрипом опускаю люк.

– Апчих! Апчих! – Затуляю ніс обома руками.

Цього разу Ерні прокидається, крутиться, крекче. Коли я накриваю люк килимком, він пронизливо нявкає. Тільки не прокидайся, тільки не плач. Ми з Ніно нерухомо завмираємо й дослуховуємося, чекаючи, що Ерні зараз загорлає на весь будинок. Він деякий час булькотить, а потім знову засинає. Пощастило.

Я повільно встаю. Дошка підлоги скрипить.

Ерні прокидається та вищить. О Господи, почалося. Я підходжу до колиски. Дивлюся на Ніно. Він нажаханіший за мене, на його напруженому обличчі – справжня паніка: «Навіть не думай давати це мені». Ну де Емілія, коли вона потрібна? Беру Ерні й кажу йому: «Шшш, шшш, шшш». Ну чому він плаче? Що він хоче? Їсти? Пити? Спати? Какати? Я колисаю його й плескаю по спинці, й утішаю його, й цілую його. Я здвигаю плечима, дивлячись на Ніно, який дивиться на мене, закипаючи. Ну, ну що я можу зробити?

– Ну що ти хочеш? – кажу я малому.

Він дивиться мені в очі великими, повними сліз очима, його нижня губа тремтить. Він схлипує. Він плаче. На носі напинається велика бульбашка шмарклів. Я хапаю з тумбочки серветку й витираю йому обличчя. Цілую його, й гойдаю його, й обіймаю, й притискаю до себе. Нарешті він заспокоюється. Я опускаю його назад у ліжечко. Щойно його голова торкається подушки, все починається знову. Цей звук гірший за все, що я досі чула, – мекання ягнят. На шкірі виступили сироти. Волосся на потилиці стало дибки.

– Ну що? Ну що тепер? Тобі не подобається ліжечко?

Я знову беру Ерні на руки, і він припиняє плакати. Знову кладу – він знову плаче. Угору. Вниз. Угору. Вниз.

– Ma che cazzo?[124] – горлає Ніно. Він розлючений.

– Думаю, йому просто хочеться на ручки, – кажу я. – Хочеш, щоб я тебе потримала? – шепочу я Ерні. Малюк притуляється гарячою червоною щічкою до моїх грудей і смокче пальчик.

– Я потримаю його трошки, поки не засне.

Сподіваюся, це ненадовго. Бідне ягнятко.

Ніно несе полотно до спальні Бет і Амброджо. Йду за ним із дитиною на руках. Ми кладемо картину на ліжко, потім я зачиняю за нами двері, штовхаючи їх напівзламаним пальцем ноги. Беру стілець і підпираю ним ручку про всяк випадок, щоб ніхто не зайшов. Ну там, Емілія. Чи грьобана поліція. Я не казала Ніно про поліцейського. Про того, який ішов до сусідньої вілли. Я не хочу дратувати його більше, ніж уже дратую (сильно, іншими словами). Ніно кидає згорнуту картину на край ліжка. Я підходжу до нього і стаю поряд. Проводжу долонею вздовж полотна: старовинне, грубе. Пил і павутиння. Він відриває нудний коричневий папір і розгортає картину на ліжку. Добре, що воно таке величезне, але й ця поверхня замала для картини. Вона принаймні три метри завдовжки. Ми можемо лише частково її розгорнути, інакше вона впаде з ліжка на підлогу. Картина в коричневих тонах, із драними краями там, де недороблені бандити вирізали її з рами лезом.

Я не уявляю, як має виглядати картина, але з першого погляду зрозуміло, що це – Караваджо. Я це нутром відчуваю. Краєчком ока спостерігаю за Ніно: він хреститься. Ця надзвичайно дорога річ пробудила в ньому побожність. Гроші виробляють дивні фокуси з більшістю людей. Чи, може, то релігійна тема так його розчулила – це ж у нього в машині наклеєно зображення Ісуса. Можливо, він щиро пройнявся.

Думаю, нам видно лише третину картини, але от він – новонароджений Ісус: маленький, голий, рожевий. Він лежить на білій тканині, розстеленій на всипаній сіном підлозі. Він видається тендітним і по-своєму вродливим, як малюк Ерні (який, до речі, досі не спить. Він хапає мене за волосся й обслинює мені плечі. Справжнє благословення). Ісус зазирає в очі своїй матері, розхристаній Діві Марії. Вона сидить виснажена, розпатлана, сорочка сповзла на плече. Очевидно, вона щойно народила – вона видається геть знесиленою. Мабуть, пологи були складні. Цікаво, що було б, якби Ісус застряг, як я. Тоді не було ефіру й морфіну. Кесарів розтин у сараї не зробиш.

На картині праворуч, спиною до нас, сидить, схрестивши ноги, чоловік у білих панчохах і вільній трав’янистій сорочці. Він торкається немовляти Ісуса пальцем ноги. Я не знаю, хто він. Для Йосипа він замолодий, для пастуха надто добре вдягнений. Можливо, він стародавній папараці? Не хотів проґавити такий момент. Ліворуч на картині довге золотаво-жовте вбрання якогось, мабуть, короля чи святого.

– Mamma mia, – каже Ніно.

– Cлава яйцям, ми її знайшли, – кажу я.

– Ма, ма, ма, – каже Ерні.

Бібікає айфон Бет: схоже на спів пташок.

«Цвіріньк, цвіріньк, цвіріньк». Господи, це знову Тейлор? Беру телефон і дивлюсь. Прийшло повідомлення від «мамусі». Скільки Бет було років? П’ять? Натискаю на повідомлення й затамовую дух.

«Намагалася додзвонитись. Сідаю на літак до Катанії. З аеропорту доїду на таксі. Буду в тебе за добу. Люблю, мама».

Дідько.

– Що? Що сталось? – питає Ніно.

– О, та нічого. Просто повідомлення від мами. Треба їй зателефонувати. От. – Втелющую немовля Ніно. – Буду за хвилинку.

Я навіть не знаю, хто з них наляканий більше, малюк чи Ніно. Ерні починає плакати. Знову. Хапаю телефон і вилітаю з кімнати, збігаю вниз, завертаю на кухню. Руки трусяться. Пальці не влучають по кнопках. Поява мами – останнє, що мені зараз потрібно. Тицяю по іконці, щоб її набрати. Треба відмовити її від цього. Не можна їй приїжджати на віллу. Але телефон мами вимкнений або, що ймовірніше, в режимі польоту. Вона вже сіла на літак.

Розділ тридцять шостий

Я доклала неабияких зусиль. Я вдяглася, як вимагали обставини: чорна коротка сукня, чорна довга вуаль, чорні мереживні рукавички й класичні фірмові лабутени. Я навіть прихопила старовинний носовичок, щоб витирати туш з очей. Криваво-червона помада. Товстий шар тіней. Я добре загримувалася: молода вдова в день жалоби. Я мушу зробити фото. «Інстаґрам» від такого шаленіє. Забудьте про «Тіндер».

Церква порожня. Повітря прохолодне й вологе. Прочиняю важкі дерев’яні двері й ступаю в темряву. Запах ладану, мигтіння свічок. Я бачу, що священик стоїть біля вівтаря, схиливши сиву голову. Він у білому вбранні, оздобленому золотом. Я знайшла його, він тут. Священик щось бурмоче собі під ніс? Він молиться? Він чує, що я підходжу, та обертається. Якусь мить він мене не впізнає, але потім його обличчя розпливається в усмішці.

– Бетто, ти прийшла.

Він розкриває руки для обіймів. У цьому струменистому білому одязі він схожий на святого. Та я знаю, що це не так. Він – сама гріховність, просто добре замаскувався. Я підіймаюся сходами до вівтаря, і якусь мить ми стоїмо в цілковитій тиші. Я спостерігаю за спокійною поведінкою священика: прямий погляд, доброзичлива усмішка. Вдома я була впевнена, що клієнт – він, але тепер я вже не настільки впевнена. Може, він і не злочинець. Як його запитати? Якщо покупець не він, всьому кінець.

– Бетто, співчуваю вашій утраті, – каже священик. Він кладе мені руку на ліве плече – батько, який заспокоює доньку. Його рука покручена й стара. – Я почув лише сьогодні по обіді. Земля пухом вашому чоловікові. Нехай Cristo[125] допоможе вам в ці важкі часи.

– Дякую, – кажу я, дивлячись на підлогу: витерті кахлі, вибиті написи. Що там написано? Ми стоїмо на могилі?

– Я радий, що ти прийшла. Я збирався до тебе навідатись. – Він дивиться на мене виразно, з натяком.

– Тут безпечно говорити? – питаю я, дивлячись на нього.

Очі священика бігають вправо-вліво.

– Ми самі.

Він веде мене за руку до лакованої дерев’яної лави. Ми сідаємо біля статуї Ісуса в натуральну величину, тої, що витріщалася на мене минулого разу. На його обличчі під короною гидких шипів той самий змучений вираз. На стінах висять картини, що зображують сцени з Нового Заповіту: я, звісно, впізнаю Марію та Ісуса. А оцей чолов’яга з бородою, то не святий Петро? Він тримає ключі він воріт раю. Сумніваюся, що він мене туди пустить. Священик бере мої затягнені в рукавички руки у свої, з випнутими венами. Його поцяткована темними плямами шкіра прозора, як пергамент для випікання, й холодна, як у мерця.

– Я читав газети. Самогубство? – питає він.

Я гучно зітхаю.

– Так, звісно, так це виглядає. Його знайшли на каменях, біля скелі.

Священик киває, на його обличчі похмурий вираз людини, яка знає, про що говорить.

– Коза ностра, – шепоче він, наче це лайка, наче він згадує чорта в домі Бога.

Ми сидимо мовчки. Я роздивляюся довгі чорні залізні гвіздки, що стирчать з Ісусових рук і ніг. Вони нагадують мені про ляльку Бет і всі ті шпильки, які я в неї повстромляла. Правда – те, в що ми вибираємо вірити. Об’єктивної реальності не існує.

– Картина й досі у вас? – раптом питає він, дивлячись на мене сльозливими очима.

– Так, – кажу я.

Плечі розслабляються. Можна видихнути. Він однозначно покупець.

– І ви досі хочете її продати.

Я киваю:

– Умгу.

Бачу, він її дуже хоче. Цікаво, наскільки. Він водить долонями по ногах, розгладжує складки на вбранні, сідає трохи пряміше.

– Треба бути обережними, Бетто, – каже він тихо. – Є люди, яким про все відомо. Люди, які вбили твого чоловіка. Тобі не можна більше тут лишатись. Того, хто вбив твого чоловіка, ніщо не зупинить на шляху до картини.

Ага. Кажіть собі.

– Я розумію.

– Ти мусиш поїхати, – каже він.

Я зиркаю на нього.

– Не хвилюйтеся за мене.

Священик відвертається. Він дивиться на Ісуса. Ісус теж дивиться на нього.

Здається, що між ними відбувається якась таємна розмова. Я думаю про Таллулу. Це нагадує мені про Бет та її уявну подружку. Він вагається, але потім веде далі:

– Із твоїм чоловіком ми зупинилися на ціні в три мільйони, але він хотів більше, – зітхає священик. – Любов до грошей – корінь зла. Перше послання Тимофію 6:10.

– Минулого разу ви щодо ціни сперечалися? – питаю я. Звідки в священика три мільйони євро? Клерикалам у цій країні забагато платять.

– Ми не сперечались, не сперечались. Ділові перемовини.

Струшую головою, ховаю неслухняне пасмо волосся за вухо.

– Вона коштує принаймні двадцять мільйонів доларів, – кажу я, намагаючись надати ваги своїм словам. Я знаю, що кажу, Ніно з «Ґуґлом» мене просвітили.

Священик повертається до мене:

– Бетто, ти мусиш зрозуміти, що цю картину шукають в усьому світі. Тепер, коли твій чоловік загинув, стало ще небезпечніше. Я можу запропонувати тобі два мільйони. Це моє останнє слово.

– Останнє слово?

– Так.

Усміхаюся священикові найсолодшою з усмішок.

Він думає, якщо я жінка, то сама наївність? Два мільйони євро? Та це ж грабунок посеред білого дня. Я хочу більше. Роздивляюся священика в пошуках слабких місць, дослухаюся до його хрипкого дихання. Він дивиться на мене, непохитний, невблаганний. Легко бути впевненим, коли на твоєму боці сам Бог. Якщо я не продам картину йому, в мене не лишиться ані покупців, ані способів їх знайти. Я могла б наполягати на трьох мільйонах, але тоді він, безумовно, відшив би мене. Я не хочу його втрачати. Він знає, що смерть чоловіка змусить мене поступитись. Знизити ціну на мільйон євро – жорсткий хід, особливо як на священика. Принаймні бідні наслідують Землю.

– Два мільйони євро, – погоджуюся, скрегочучи зубами. Я не хочу сперечатися й не вмію вести перемовини. Але два мільйони – це краще, ніж нічого, і Ніно буде задоволений, що я домовилася про продаж. Я простягаю руку, і священик тисне її. Його обличчя світиться сяйвом юності, наче за мить йому стало дев’ятнадцять замість дев’яноста.

– Я заберу її сьогодні ввечері, – каже він, усміхаючись. – Я приїду до вас із грошима. Потім ви маєте поїхати. Амброджо хотів перевезти вас у безпечне місце – тепер ви мусите їхати сама.

– Звісно, – кажу я.

Я й не подумаю звідси їхати. Полишити віллу? Краєвиди? А басейн він бачив? Поїхати з Таорміни? Та він, певно, думає, що я несповна розуму.

* * *

– Хто це? – питає священик, вказуючи на Ніно.

Погода огидна. Безодні небесні розкрилися, і краплі падають срібними кулями. Це мій найхолодніший день на Сицилії. Мені довелося знайти в Бет пару шкарпеток. Я навіть вдягла светра. Ми сидимо у вітальні, затулившись фіранками від грому та блискавок. Я думаю, чи не варто розвести вогонь у каміні. Ніно розкинувся на канапі – ноги на журнальному столику, келих вина в руці.

– Це Ніно, – кажу я, зачиняючи двері за священиком. Він витирає ноги об килимок, змахує краплі з жакета, повертається до мене та насуплюється.

– Доне Франко, – каже Ніно, ледве помітно кивнувши. Так його звуть? Я думала, Ніно його не знає. Напевне, Таорміна – маленьке містечко.

– Ніно, – розкотисто каже священик.

Він повертається до мене й шепоче:

– Я казав вашому чоловікові, що матиму справу тільки з ним і з вами.

Його очі зблискують, у них відчувається лють.

– Мій чоловік помер. Ніно – наш друг, – кажу я.

– Знаю я таких типів, – каже священик мені на вухо. Я відчуваю в його диханні запах алкоголю: кров Христа?

Дивлюся на старомодний дипломат у його руках – золоті пряжки у вигляді переплетених літер «G». На шкірі темно-коричневі цятки дощових крапель. Дипломат видається важким. Він тріщить по швах.

– Я зачекаю на кухні, – каже Ніно, підводячись. Він потягується, підійнявши руки над головою, вихиляє своє вино, ставить келих на журнальний столик і, злегка кивнувши, каже: – Buona sera[126].

Виходячи, Ніно дивно дивиться на мене. Він розширює очі, ніби намагається щось мені сказати. Я не уявляю, що саме. Мабуть, це щось важливе. Обхоплюю себе руками. Спиною пробігає холод. Справді, треба було розвести вогонь.

– Де вона? – питає священик.

Отже, без жодного вступу. Ніяких вам там: «Як ти, Елізабет? Як твій день? Ллє як із відра, еге ж?» Одразу до справи. Ну гаразд.

Сьогодні, в звичайному одязі, він видається навіть старшим. Він змінив рясу священика на світло-сірий костюм, бежевий кашеміровий светр і винну краватку. Він годиться мені в дідусі. Думаю, я могла б убити його голими руками, а я ж б’юся, як дівча.

– Покажіть мені гроші, – відказую, всміхаючись.

Він ставить дипломат на килим і нахиляється, щоб відкрити його, тримаючись однією рукою за диван, а другою – за поперек. Йому боляче нахилятись. Пальці не можуть впоратись із пряжками.

– Давайте я, – кажу.

Він відсувається, і я кладу дипломат на підлогу. Пряжки клацають, я підіймаю кришку. Стоси хрустких купюр по 500 євро. Бісова купа грошей, я ніколи в житті не бачила стільки. Звідки в священика стільки грошей? І навіщо він купує вкрадену картину? Я впевнена, в Десяти заповідях було щось типу «Не вкради».

– Два мільйони? – питаю я.

– Два мільйони, – каже він.

Беру в руки стосик грошей і зважую на долоні. Це просто оргазм. Я думаю, чи не дістати всі гроші з дипломата й не перерахувати, але на це піде прірва часу. Думаю, повірю йому на слово. Він усе-таки священик, хоч і злочинець. Ми з Ніно можемо перерахувати їх пізніше. Ну, принаймні я точно їх рахуватиму. А не так, як у кіно, де всі одне одному просто вірять. А що, як там усередині гроші з «Монополії»? Киваю священику, щоб ішов за мною. Ми проходимо під аркою з мармурових колон до сусідньої кімнати – їдальні. Ми винесли звідти меблі й розгорнули картину на перському килимі. Священик зупиняється й дивиться. Я спираюся на колону й спостерігаю за ним.

– Dio santo! Che bellissima![127] – каже він собі під ніс.

Він сплескує долонями й торкається губ пальцями. Спостерігаю, як він опускається на коліна, ніби для молитви, біля ніг картини, за кілька сантиметрів від краю. Він боїться доторкнутися до неї. Він обережно рухається, пересуваючись на колінах і руках, довкола картини, роздивляючись її, вивчаючи кожну деталь.

– Я боявся, що грабіжники й час могли пошкодити її, що вона зіпсована, але ні – вона ідеальна, – каже він, нарешті встаючи.

Він підходить до мене зі сльозами на очах.

– Grazie, Betta[128].

Він бере мене за руки, але я їх відсмикую. Якщо вже вона так йому подобається, то міг би й три мільйони заплатити.

– Згорнемо її, щоб зручно було забрати? – питаю я. Мені потрібні тільки гроші. Грець із священиком і з картиною.

Він сумнівається. Він не хоче її чіпати. Якщо ми скрутимо картину, він її не бачитиме. Він так довго на неї чекав, що не хоче втратити з очей.

– Звісно, – каже він, усміхаючись. Це в нього протези чи справжні зуби? Вони надто блискучі й нові.

Ми стоїмо по обидва боки картини, священик ліворуч, а я праворуч. Він повільно нахиляється, щоб узятися за край. Він трохи підіймає картину і раптом завмирає. У кутку полотна – маленький чорний штамп. Він дивиться на мене з дивним виразом на зморшкуватому обличчі, а потім схиляється нижче, стаючи на коліна й детальніше роздивляючись штамп.

– Щось не так? – питаю я.

Розділ тридцять сьомий

– Non capisco[129], – каже священик.

О Господи, ну що тепер?

– Що ви кажете?

– Ця картина… підробка.

Хтось зарядив у мій шлунок гарматне ядро. Священик чухає напівоблисілу голову.

– Не розумію.

Він схоплюється на ноги з енергійністю молодика. Картина розгортається на підлозі. Він показує.

– Sì, sì, тепер я бачу. Техніка… come si dice?[130] Це не Караваджо.

– Що ви таке кажете? Звісно, що Караваджо.

Голос зривається. Я тремчу. Я на межі. Відчуваю, як щелепи стискаються. Я стою в нього за спиною, не зводячи очей з картини.

– Оцей пігмент на сукні Мадонни – він сучасний. Це не колорит Караваджо, він використовував окис заліза. І темрява – не досить чорна. Ні… ні. – Він хитає головою. – А її руки… вони незграбні, грубуваті. Не такі, як мають бути. У Караваджо руки тендітні. Ніжні.

– Ні, ні! Якби Амброджо був тут, Амброджо сказав би вам. Амброджо знав!

– А подивіться на il bambino[131] Христа. Пропорції тіла неправильні, його форма…

Плечі зіщулились. Шия напружилась. Що за лайно. Мене зараз знудить.

– Ох, Елізабетто, яке розчарування. Після такого довгого очікування. Підробка! Фальшивка. Бліда подоба оригіналу. Звісно, вона нічого не варта. Копія ніколи не зрівняється з оригіналом. Вона втрачає магію автентичності, невловну красу, je ne sais quoi[132]. У копії немає душі, немає цілісності, немає…

Господи, це він про мене каже?

Я дістаю з-за штанів пістолет Амброджо та стріляю священику в потилицю. Він падає навзнаки на перський килим, підкошений, як зрубаний лимон. БУХ! Мінус один. Це його навчить. Я нічим не гірша за Бет. Його ноги лежать на краю картини, тож я підіймаю його за гомілки й перевертаю на другий бік. Під його головою з’являється пляма крові, вона більшає й більшає, спершу як двопенсовик, потім сицилійський червоний апельсин, блюдце, футбольний м’яч. Я не хочу забруднити картину кров’ю. Священик лежить у дивній позі, зігнутий, як бумеранг. Я хапаю його за тулуб і тягну назад, вкладаю паралельно до краю картини. Він важкий, ніби цементу наївся, але я впораюсь. Коли я випростуюся, мені паморочиться в голові. Я забула повечеряти. Це на мене не схоже.

Дивлюся на калюжу крові, що розтікається з його голови. Вона блискуча, як «ламбо» Амброджо. Виглядає дуже круто. Беру телефон Бет і роблю селфі: на ньому моє обличчя поряд із головою священика. Спалах засліплює блискавкою. Переглядаю світлину, але виглядаю я кепсько. Поправляю волосся й пробую знову. Губки качечкою. Клац. Прекрасне фото. Тепер воно ідеально підходить для «Інстаґраму». Шкода, що його не можна викласти.

До кімнати вривається Ніно. Певне, він чув постріл… Але навіть якщо не чув – коли священик упав, увесь будинок затрусився.

– Що сталось? Ти ціла?

Дивлюся на нього й усміхаюсь, облизуючи губи.

– Так, у мене все прекрасно, дякую, – кажу я. Ніколи досі я не почувалася так добре. Я могутня. Непереможна. Відчуваю поколювання в усьому тілі. Яке збудження: я жива!

– Куди подівся священик?

Відступаю, щоб йому було краще видно.

– Та от він! – киваю на тіло на підлозі.

Ніно застигає.

– Ти його, курва, застрелила?

– Ага, – всміхаюсь. – Застрелила.

Я чарівниця. Я особлива. Нащо бути хорошою, якщо можна бути неймовірною?

Це збіса фантастично! Цей лоскіт уздовж хребта. Ця ясність думок. Обожнюю це відчуття! Я знаю, що роблю. Я створена для цього! Ось! Ось воно! Дідько, як я це люблю. Це як нестися на повній швидкості на самокаті. Оце кайф!

Священик лежить долілиць на килимі, щось витікає з дірки в його голові. Пістолет лежить на килимі поряд зі священиком. Ми обидва дивимося на нього. Потім Ніно переводить погляд на мене: суміш жаху й захвату.

– Ти сказилася, чорт забирай? Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі? – каже він.

Я здвигаю плечима.

– Що сталося? Нащо ти це зробила?

Я стою, широко розставивши ноги, поклавши руки на стегна. Не подобається мені, як Ніно на мене горлає.

– У мене не було вибору. Він сказав, що картина – підробка. Що це не справжній Караваджо. Він би пішов і гроші забрав.

Це не зовсім правда. Я не була вимушена його вбивати. Я вбила його заради відчуття перш за все. Друга причина – гроші. Третя – той факт, що він був жадібним вилупком.

У Ніно відпадає щелепа. Він нічого не каже. Малий починає плакати. О Господи, тільки не це. Вибігаю крізь двері та мчу сходами нагору.

– Mammа йде, маленький, не плач.

Забігаю до дитячої кімнати й беру малого з ліжка. Він теплий і м’який. Він пахне солодким рисовим пудингом. Я думаю про амброзію. Думаю про Амброджо. Притискаю його до себе й цілую в маківку. Здається, його підгузок повний, тож я беру в дитячій чистий, кілька вологих серветок і збігаю вниз. Дитина звивається й пронизливо кричить у мене на руках.

– Гроші в дипломаті. Думаю, їх треба перерахувати, – кажу я Ніно, заходячи до кімнати.

Він стоїть, встромивши руки в кишені й притулившись чолом до стіни. Дивно. Він не відповідає. Непогано було би почути: «Дякую, Елізабет».

– Так буде краще. Я не довіряла цьому священику.

Кладу дитину на канапу, перехиляюся й підіймаю пістолет з килима. Здмухую з дула уявний пил і витираю пістолет об сорочку. Знову встромляю його за пояс.

– У будь-якому разі, він був уже дуже старий.

Дивлюся на Ніно. Він не ворушиться. Він і досі стоїть до мене спиною, обличчям до стіни.

– Madonna mia, – нарешті промовляє він.

Потім повертається до мене. Підвищує голос:

– Ти знаєш, хто цей чоловік?

– Цей чоловік? – тицяю священика пальцем ноги. – Він був священиком.

– Священиком. Священиком. Так, він був священиком, але також і мафіозо – Франко Руссо, права рука Дона Мотізі, консільєрі[133] з Палермо. З ворожого клану. Я впізнав його, коли він увійшов.

– Ворожого чого? Франко який? – Знімаю брудний підгузок Ерні. Ерні штурхає мене ногою в обличчя. Бідненький і досі плаче. Мені справді не вистачає Емілії… Багатофункційність – не мій коник. Ні, ну я можу одночасно дивитися «Нетфлікс» і жерти чипси, але з цим лайном мені не впоратись. Це п’ятдесят відтінків огидного.

– Він із коза ностри. Велика шишка.

Ніно б’ється головою об стіну. Знову. Думаю, він розлючений.

– Він із коза ностри? Я не розумію.

Я сідаю на канапу, мені паморочиться в голові. Рівень цукру впав. Треба з’їсти якихось вуглеводів.

– Він купував картину не для того, щоб повісити в спальні на стіну. Він був, трясця тобі, посередником. З його босом краще не зв’язуватись.

– Краще не що? Хто його бос?

– Ми мусимо звалити з Сицилії. Просто зараз. Крапка.

Він перечеплюється через журнальний столик, у того відламується ніжка. На логотипі напис «Чіппендейл». Безцінний.

– Нам треба тікати?

Витираю сіднички Ерні вологою серветкою. Мені в око ледве не влучає слабкий струмінь сечі. Нацуплюю на нього підгузок і міцно затягаю його. О Господи, де Емілія? Ніхто не казав мені, що материнство – така збіса важка праця. Я більше не можу. Допоможіть!

– Думаєш, він сам сюди прийшов? Визирни назовні. Його люди чекають із пушками у фургоні.

– Що? – кажу я. – Ні.

Мене охоплює паніка.

– Він прийшов сюди сам. Він довіряв мені. Він…

– Бетто, я його впізнав. Кажу тобі. Думаєш, я вигадую?

Малий от-от скотиться з канапи. Хапаю Ерні, притискаю до грудей, його маленьке обличчя лежить у мене на плечі. Він дивиться на мене, позіхає й нарешті припиняє плакати. Заплющує очі. Так, будь ласка, засинай.

– Шшш, шшш, – гладжу його по спинці.

Біжу до вікна й зазираю в тоненьку шпарину між фіранками. Ллє дощ. Темно й мокро. На в’їзді припарковано три машини: «ламбо» Амброджо, мінівен Ніно й білий фургон священика. Світло в машині вимкнено, але мені все ж видно обриси двох чоловіків біля нього. Чоловіків із пушками. От лайно.

Повертаюся й бачу, що Ніно сидить на канапі, обхопивши голову руками. Він переводить погляд на мене – обличчя бліде. Ніно злякався? Не можу повірити. Він дістає пістолета з кобури на джинсах. Я зважую його в долоні. Ще не знаю, що я з ним робитиму, але я знайду йому застосування. Кручу якісь штучки, і обойма нарешті відчиняється. Зазираю в неї – лишився останній патрон. Не найкращий варіант. Ніно встає та йде до дверей. Я рушаю за ним.

– Ні, – каже він. – Лишися тут, від тебе й без того досить проблем…

– Ні, ні і, курва, ні. Я теж іду.

Він дивиться мені у вічі й хитає головою.

– Залиш дитину.

Ерні заснув у мене на плечі. Очі в нього заплющені, але рухаються під повіками. Цікаво, що йому сниться? Я чи Бет? Обличчя таке вмиротворене. Якщо я його покладу, він може прокинутись. Не хочу, щоб він знову почав плакати. Але Ніно має рацію, дитині там не місце, хоч мені й дуже приємно її тримати. Моя мама ніколи мене не обіймала: не знала, що мені цього бракувало. Навшпиньки тихо крадуся нагору, обережно кладу її в ліжечко.

– Спи, маленький Ерні. Я швидко повернусь… Мама любить тебе.

Посилаю йому цілунок рукою. Над його ліжечком встановлено музичний мобіль, я заводжу його, і лунає пісенька: «Світи, світи, маленька зірочко». Я нахиляюся й цілую його в чоло. Диво, що він не прокинувся. Може, я потроху вчуся материнських штучок? Зрештою, з мене буде хороша мама. Я біжу назад до Ніно.

– Стріляємо на враження, – каже Ніно, знімаючи пістолет із запобіжника. – Якщо вони побачать труп, нам кінець. Побачать картину – нам кінець. Тож часу не гаймо.

– Гаразд. Добре.

– Сюди. За мною.

Ніно біжить коридором на кухню й вибігає через французькі двері надвір. Він оббігає будинок, я – за ним крізь пронизливий вітер і крижаний дощ. Він непроглядний, чорний, грьобаний сезон дощів. За метр від себе я майже нічого не бачу. Ми виповзаємо на в’їзд і навшпиньки підкрадаємося до задньої частини фургона. Вони лишили музику, заглушливе техно. Це що, «Андерворлд»? «Народжений прудким». Я, чорт забирай, обожнюю цю пісню… Біля передніх дверей стоять двоє чоловіків із пушками напоготові. Я підходжу з одного боку, Ніно – з другого. Ніно розряджає пістолет, я теж стріляю. ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Круть!

Хтось кричить, хто це? Мій чувак упав на землю, але той, у якого стріляв Ніно, ще живий. Він сіпає ногами. Він встає. Ніно зачепив його шию, але він скоріше живий, ніж мертвий. В руках у нього обріз, і перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він стріляє в Ніно! Ніно завиває, стріляє знову.

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Яка пригода! Найкращий момент мого життя! Охоронець Ніно падає, мертвий. Цього разу Ніно вистрелив йому в голову.

– З тобою все гаразд?

Я підбігаю до Ніно, моє серце б’ється в такт із музикою. Я хочу зробити голосніше. Хочу потанцювати з Ніно.

– Stronzo прострелив мені руку, – каже Ніно. Він спирається на фургон, притулившись щокою до металу. Тримається рукою біля плеча, кров тече крізь пальці. Пістолет впав на землю.

– АААА! – стогне він.

Ай! Виглядає кепсько. Джгут. Ось що йому потрібно. Я пам’ятаю це з занять у Гайдівському русі: маю нагороду «Невідкладна допомога». Стає в пригоді. Щось туге, щоб зупинити кровотечу. Знімаю мокру від дощу сорочку й тремчу від холоду в ліфчику: він із валізи фанатки «Луї Віттон» – чорний із маленьким білим бантиком. Скручую сорочку в джгут.

– Йди сюди, – кажу я, беручи Ніно за плечі.

– Non mi rompere la minchia![134]

Знімаю з Ніно куртку й кидаю на капот фургона. В його руці діра, з неї хльоскає кров. Я стягаю його сорочку. Він тремтить. Дощ ллє, вода струменить по його грудях, мокра шкіра блищить.

– О, вау. Що це?

На спині Ніно якесь зображення. Я раніше його не помічала. Коли ми трахалися, він був у сорочці. На шкірі витатуйовано обличчя Діви Марії в натуральну величину. Її прекрасне обличчя ховається за тонкою вуаллю. Одна сльоза тече щокою до рожевих губ. Руки складені для молитви. В місячному сяйві вона виглядає приголомшливо, краплі дощу стають її сльозами. Вона трохи схожа на Бет.

– Що, в біса, ти там робиш? – питає Ніно.

Я стою та витріщаюсь.

– Твоє татуювання, воно прекрасне.

– А зараз саме час про це поговорити?

– Я завжди хотіла тату. Можливо, не таке… Але щось круте.

Здається, він не вражений.

– Ти його десь тут зробив?

Він не відповідає. Я протягую сорочку під його рукою, обкручую, зав’язую вузол.

– Аааах! – каже Ніно. – Puttanaccia[135].

– Альо! – кажу я.

Отак і допомагай комусь… Він глибоко вдихає, потім киває в бік чоловіків:

– Вони, сука, мертві?

Я дивлюся на них.

– У мене закінчилися патрони.

– Дай мій пістолет.

Підіймаю з землі пістолет Ніно. Він намок під дощем. Він так само стрілятиме? Я не впевнена, що пороху не шкодить вода. Але гаразд, у мене в будь-якому разі немає вибору. Свої кулі я витратила. Що, як пушка Ніно не стрілятиме? Під заливним дощем підкрадаюся до чоловіків, що лежать біля дверей. У них обох прострелені голови. Кров уже залила весь килимок. Шкода, що я не прихопила мобільник. Я хочу це сфотографувати. Ці тіла під дощем виглядають прекрасно. Сфоткаю пізніше, коли тут не буде Ніно…

– Здається, пацієнти скоріше мертві, – сміюсь я.

– Треба зазирнути на заднє сидіння фургона.

Ніно вилазить на дах фургона, а я стою поряд із ним навпроти задніх дверей. Наставляю на двері пістолета.

– Відчиняй! – каже він.

Я смикаю за ручку й навстіж розчиняю двері. Темно, але мені видно, що фургон порожній. Усередині нікого немає. Ніно проводить рукою по вологому волоссю. Здається, він перенервувався. Дощ заливає йому обличчя, його щоки виблискують білим у світлі місяця.

– Бетто, – каже він. – Ми валимо сьогодні.

Розділ тридцять восьмий

– Давай візьмемо «ламбо». Валізи помістяться в багажник.

– О, чудова ідея: червоний «ламборґіні». На ньому будемо непомітні.

– «Ламбо» швидка, – знизую я плечима. – До того ж вона мені подобається. Я не хочу лишати її тут. Це марнотратство.

Цікаво, за скільки можна продати класичну «Міуру»? Амброджо казав, що вона 1972 року. Ретро.

– Беремо мою, – каже Ніно, притискаючи паперові рушники до руки, щоб зупинити кровотечу.

Рушники з дорогих, із поглинальними пухирцями, їх ще постійно по телебаченню рекламують. Добре підходять для витирання вина, кави, джину й розлитого молока. Очевидно, з кров’ю вони не здатні впоратися так само успішно. Дивлюся на його рану: вся рука чорна, блискуча й мокра. Зітхаю: з такою рукою від нього мало користі.

– Куди ми хоч їдемо? – питаю.

– Не знаю. Може, в Неаполь?

Викладаю нам дві доріжки. Одна – для Ніно, щоб зняти біль (кокаїн – дуже ефективне знеболювальне), а друга – для мене. Просто так. Вирівнюю їх кредиткою Ніно на низькому скляному журнальному столику. Згортаю купюру й передаю її Ніно. Він вдихає доріжку, тримаючи банкноту здоровою рукою.

– Будь ласка, – кажу я.

– Мені потрібна пила, – каже він.

– Неаполь надто близько. Там вони нас знайдуть. Поїхали краще в Лондон.

Він витирає носа тильним боком долоні, з його ніздрі тече цівка крові, крап, крап, крап, крап… Він, здається, навіть не помічає. Сподіваюся, в нього ніс не відпаде, як у тієї співачки, Стеві Нікс. Інакше вуса виглядатимуть дивно.

– Знайдеш мені пилу? – питає він.

Затягую свою доріжку, відкидаю голову й заплющую очі. Ммм. Кокаїн. З ним я почуваюся безпечно, тепло й затишно, як в обіймах, як у лоні. Але краще, бо тут немає Бет. Я запалюю дві цигарки, одну для мене, а другу – для Ніно. Встромляю одну йому до рота. О Господи, це як доглядачкою працювати. Не певна, що мені стане терпіння займатися цим повний день. Думаю, в мене немає хисту.

Бет, Бет, Бет. Наскільки краще життя без неї… особливо коли я – вона. Цікаво, як би Бет з усім цим упоралась? Мабуть, вона б із вереском втекла б чи плакала б у куточку. Сховалася б за стіл. За канапу. Вона не була створена для такого оточення, на відміну від мене. Вона хотіла вбити мене? Ха! А я досі тут. А вона де? Померла, і вже давно. Ні, моя сестра не була вбивцею. Тому вона й хотіла поїхати. Вона б ніколи не впоралась. А я, навпаки, почуваюся наче риба у воді. Мене створено для такого лайна. Я така від природи. Я народжена для такого життя. Якби я не вбила Бет, якби не вбила Амброджо, вони вбили б мене. Я прибігла першою. В мене не було вибору. Мене зрадила моя рідна сестра. Тепер уся сила дісталася мені. Тепер я все контролюю. Це в мене дипломат грошей. Це в мене пушка.

Хапаю дипломат і відчиняю його. Витріщаюся на гроші й затамовую дух. Вони такі гарні – неймовірно. Стоси й стоси новесеньких купюр. Усі вони пурпурові й рожево-бузкові, з маленькими біло-жовтими зірочками. Вони видаються чарівними. Особливими. Дістаю купюру в 500 євро й уважно роздивляюся – перевіряю на світло водяні знаки. На дотик вони безумовно справжні: гладенькі, хрусткі, такі як треба! Беру стос купюр і починаю рахувати.

– П’ятсот, тисяча, тисяча п’ятсот, дві тисячі.

– Бетто!

– Тихо, Ніно. Я намагаюся порахувати. Тепер доведеться знову починати. П’ятсот, тисяча…

– Дістанеш ти мені ту грьобану пилу?

Дивлюся на Ніно й закочую очі.

– Гаразд, – кажу. – Іду, іду. – Кидаю гроші назад у валізу, вичавлюю життя з сигарети, кидаючи її у вазу. Дрібка тютюну й досі горить, жевріє, султанчик білого диму звивається, розчиняється, зникає.

– Поквапся. Нам треба їхати.

Він витирає піт з чола тильним боком закривавленої руки, лишаючи на обличчі червоний штрих. Виглядає круто, наче він Рембо якийсь. Ніби він щойно повернувся з в’єтнамської війни.

– У Сальваторе була бензопила. Збігаю до нього й принесу, – кажу я, зістрибую з канапи й прямую до дверей. Чекайте. Нащо йому пила?

* * *

До горла підступає блювота – тухла, кисла, сира. Я сковтую її. Не хочу, щоб Ніно бачив, як я блюю. Затримую дихання й рахую до десяти. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Не допомагає. Мене й досі нудить. Допомагаю йому тримати ногу, яка вібрує від руху леза. Стегно слизьке від крові. Шкіра холодна й обвисла. Бензопила гуде й розрізає кістку: наче нігті дряпають шкільну дошку. Завивання бормашини. Очі виїдає сморід підсмаженої плоті й обсмалених кісток: свинячі відбивні на барбекю. Друзки, кахикання пили. Стегно розпилено навпіл.

Ми затягли чоловіків з вулиці в кімнату й поклали на килим поряд зі священиком. Ніно зчинив страшенний безлад; весь його одяг у м’ясі, скалках кісток, бризках. Килим просочено кров’ю. Пахне як на бійні – залізом і страхом. Бензином із пили. Ми підготували три великі валізи й сувій сміттєвих пакетів. Ми намагалися запхати їх туди, але вони не влазили. Ніно робив це раніше. Він швидко орудує бензопилою навіть однією рукою. Лезо входить у плоть, як у масло. Ми складаємо частини тіл у валізи: голови, руки, тулуби – на дно, зігнуті ноги – нагору. «Тетріс» із мерців. Пахне сирим фаршем. Я відчуваю в повітрі присмак крові.

– Допоможи розпилити килим, – каже Ніно.

Ми розрізаємо килим і накриваємо його клаптиками вміст валіз. Нагору запихаємо пакети для сміття й зачиняємо валізи на блискавку. Я повертаюся й дивлюся на забризкане кров’ю обличчя Ніно, вуса його теж у крові. Потім дивлюся на власний одяг: слизький і мокрий. Мій ліфчик безнадійно зіпсовано.

– Піду перевдягнуся, – кажу я.

Підіймаюся сходами навшпиньки – Ерні досі спить, і я не хочу його будити, – пробираюся коридором до спальні Бет. Знімаю у ванній кімнаті свій одяг і змиваю кров в умивальнику. Крихітні бризки забруднюють дзеркало. Змиваю їх чистою водою й кидаю одяг у пакет: потім викинемо. Дістаю з гардеробної Бет сорочку, червону, щоб не видно було крові. Багряну шовкову блузу з воланами на рукавах – жіночну, невагому, м’яку. Здається, я бачила її на «Аутнеті» минулого тижня. Вдягаю її. Вона сидить ідеально. Вдягаю золоті босоніжки «Прада» й сексуальні трусики від «Баленсіаґа». Так, я знаю, знаю, целюліт. Але знаєте що? До біса. От візьму і вдягну їх. Вони гарні. Вони мені личать. Вони мені подобаються.

Знаходжу ще одну валізу й кидаю туди кілька спідниць, сорочок і суконь і той костюм; прикид від «Дольче Ґабана», який мені так подобається. Пару туфель «Джиммі Чу». Пасок «Діор». І, звісно ж, сумку Бет від «Роберто Каваллі». Забігаю до спальні й беру всі скриньки з туалетного столика Бет. Кладу діамантове кольє назад у коробку й коробку теж кидаю до валізи. Чи потрібен мені містер Дік? Тепер, коли в мене є Ніно, – ні. Лишаю його на дні шухляди. Бувай, коханий. Перевіряю, чи взяла я паспорти – свій та Бет. Тепер я готова їхати. Майже.

Нам треба тікати, але ми не можемо забрати картину.

Витягаю її з будинку на патіо. Цього разу я поводжуся не так обережно – нам уже не треба її продавати. Оце сталеве барбекю прекрасно мені підійде. Треба розрізати її, щоб легше було спалити, але в пилі після всього, що вона розпилила, закінчився бензин. Лишаю картину на патіо й біжу на кухню. Копирсаюся в шухляді з приладдям і знаходжу найгостріший ніж. Метал дзеленчить, сподіваюся, що це не розбудить Ерні. Але якщо його не розбудила стрілянина, то й це не розбудить.

Повертаюся на патіо та присідаю з ножем біля картини. Я розрізаю Ісуса, й Діву Марію, й крила янгола. Непроста це робота, полотно дуже цупке. Лезо скрегоче, скрипить. Я повертаю картину горизонтально, розрізаю чоловіка в золотавому вбранні. Відтинаю голову Діві Марії, відрізаю голову корові. Розпилюю навпіл чоловіка в зеленій сорочці й пастуха з бородою. Коли все зроблено, мені болить рука і я вся вкрита потом. Кидаю ніж на землю, розслаблююся й дивлюся на картину. Її розтято на невеличкі шматки, які помістяться на решітку. Сподіваюся, священик мав рацію, інакше я щойно знищила картину вартістю двадцять мільйонів доларів. Трясця йому. Вже запізно. Принаймні в мене є гроші.

Кладу клапті картини на решітку, беру сигарети й запальничку. Запалюю цигарку своєю «Зіппо» й затягуюсь. Ахх, так краще. Поливаю картину бензином із «Зіппо», кидаю цигарку й спостерігаю, як усе палає. Повільно, повільно цигарка жевріє жовтогарячим, потім червоним, потім розпадається на попіл. У тканині пропалюється чорна діра, краї починають білішати, потім стають золотими, потім займаються полум’ям. Полум’я поширюється повільно, і олійні фарби різного кольору вигоряють. Спостерігаю за тим, як змінюється колір полум’я: блакитно-біле, блакитне, світло-червоне, блакитно-зелене. То, мабуть, горять різні складові фарби – мідь, свинець, цина. Запах диму гострий, ядучий. Смердить горілою тканиною. Жар обпалює мені щоки, виїдає очі. Густий дим клубочиться й розчиняється. Коли полотно добряче просмажується, я розвертаюся та йду.

* * *

Ніно миє підлогу здоровою рукою. На щастя, під килимом були кахлі, а не дерево. Ніно каже, змити кров з дерев’яної підлоги неможливо. Плями майже відмились. Емілія помітить, що килим зник, але не знатиме чому. Є щось дуже сексуальне в чоловіках, що миють підлогу. Гранична концентрація. Ритмічно, вперед-назад, вперед-назад. Спостерігаю за тим, як він відтирає кахлі: його руки, ноги, обличчя, сорочка в крові, він мокрий наскрізь. Він кидає ганчірку назад у відро.

– Мені потрібен одяг, – каже він. – Прийму душ, і вшиваємось звідси.

Підлога бездоганно чиста. Валізи вишикувалися біля дверей. Він добре попрацював, враховуючи те, що в нього задіяна лиш одна рука. Принаймні він припинив скаржитися на біль – мабуть, кока подіяла.

Дістаю Ніно одяг Амброджо: пару блакитних джинсів, чорне поло і м’яку, як масло, шкіряну куртку. Глибоко вдихаю та заплющую очі: шафа Амброджо пахне Амброджо – «Армані код блек». Згадую мить нашої першої зустрічі в барі коледжу Бет. Пам’ятаю, як ми того вечора танцювали в Оксфорді: він рухався як Джаґґер. Я хитаю головою й зачиняю дверцята. Не думай про Амброджо, Алві. Амброджо помер. Мертвіссімо. Як дронт. Він був не тим, ким здавався. Він був не дуже добрим.

Ніно роздягається в душі, а я чую тихий шум води. Сідаю за стіл у спальні Елізабет, обхопивши голову руками. Шкіра пересохла. Чоло облазить. Це все спека. Це все стрес. Намащуюся Бетиним «Крем де ля мер». Краду в неї горошину крема під очі. Треба замовити ту процедуру в «Крістіни волосся та краса», але не тепер. Треба вибиратися звідси.

Іду коридором до спальні Ерні. В нього горить нічник: маленький місяць, що відкидає блакитне світло на його сонне обличчя. Хлопчик видається вмиротвореним, як янгол. Як маленький Ісус. Навколо нього симпатичні іграшки. Прекрасний мобіль з пухкими білими хмаринками. Ерні милий, коли не плаче. Гладжу його м’яку щічку пучкою пальця, прибираю пасмо з обличчя. Мені подобається дивитися, як він спить: він такий невинний, чистий. Ми почнемо нове життя – я, Ерні та Ніно. Облаштуємося в Лондоні, в якомусь гарному місці. От тільки втечемо з цього божевільного острова, і все буде гаразд. Ми будемо в затишку й безпеці.

Згрібаю його в обійми й перекладаю в переноску. І як прилаштувати його в «ламбо»? У ньому ж два місця. Думаю, він туди не влізе. Ерні не поміститься в машину! Знаю, Ніно хотів їхати на своїй, але я нізащо не залишу класичну «Міуру» гнити біля довбаної вілли!

Грюкають вхідні двері. Чорт. Хто це? Ніно досі в душі нагорі. Мама? Бандити? Клята поліція? Визираю через поруччя: в холі стоїть Емілія, розгублена й мокра від дощу. Емілія. Чудово. Нічого хорошого, але не смертельно. Збігаю вниз з Ерні в переносці. Він важчий, ніж мені здавалось. Пластиковий кошик б’є мене по гомілках, врізається в литки, лупить по кісточках. Насилу спускаюсь. Емілія обертається й бачить, як я біжу, її зморшкувате обличчя стурбоване. Вона стоїть там у квітчастій нічній сорочці й розв’язаному світло-блакитному халаті. В руках вона тримає коричневу шкіряну сумочку. Волосся розпущене. Ноги покреслені варикозними венами.

– Еміліє, ем, все добре? Ви трохи…

– Signora, я почула постріли. І тепер… я… preoccupata![136]

Вона озирається, ніби сподівається побачити стрільців, заламує руки, кусає собі губи, її очі бігають вліво-вправо вздовж коридора. Вона спостерігає за тим, як я несу їй дитину й ставлю переноску на підлогу між нами. Я струшую руку й тру собі ногу. З подряпини на нозі проступила кров. Ручка намуляла долоню. Ця штука збіса важка. Емілія витріщається на мою руку. Я ж маю бути правшею. Я несла кошик не в тій руці. Як я могла забути? Не впевнена, що вона помітила. Тільки не це. Тільки не зараз. Ми ж збиралися їхати. Серйозно, в мене немає часу. Я ризикну…

– Еміліє, – кажу я, хапаючи її за передпліччя й міцно його стискаючи. – Ми в небезпеці. Мені потрібна ваша допомога.

Емілія зойкає. Вона робить два малесенькі кроки назад і відновлює рівновагу, схопившись за ручку дверей.

– Ma perché?[137] Що таке?

– Ви чули постріли?

– Sì! Що трапилось? З Ернесто все гаразд?

Вона нахиляється над люлькою й дивиться на малого. Він теж дивиться на нас і смокче свою соску. Здається, він цілком задоволений.

– З Ерні все гаразд, але нам треба поїхати звідси…

– Хочете, щоб я подбала про нього?

– А ви могли б?

– Звісно, звісно, але куди ви їдете?

Вона схиляється над люлькою та накриває малого, поправляє світло-блакитну вовняну ковдрочку біля його підборіддя. Він обіймає кудлату овечку.

– О, нам треба просто виїхати з міста. Це ненадовго. Але послухайте, Еміліє, це дуже важливо, лишатися у віллі не можна. Це надто небезпечно. Друзі мого чоловіка…

– Mamma mia… я викликаю поліцію!

Вона затуляє рота долонями.

– Ні! Ні, не треба. Просто лишайтеся вдома. Зрозуміло? Повертайтеся додому з Ернесто. Оберігайте його.

Вона загортається у свій халат й обіймає себе, потираючи передпліччя долонями. Тепер я почуваюся трохи кепсько через те, що налякала її. Трохи, але не надто.

– Не хвилюйтесь, Еміліє, все буде гаразд. Але просто… не викликайте поліцію.

Вона хитає головою.

– І нікому про це не кажіть.

– Sì, signora.

– Жодній душі, добре? Я вам зателефоную.

– Va bene[138]. Добре.

Ми дивимося на дитину, загорнуту в ковдру, і Емілія зітхає.

– Mamma mia, che bello![139] – каже вона. – Точно як твоя mamma. – Емілія намагається підбадьорливо всміхнутися. Вона як та лагідна мама, якої в мене ніколи не було. Вона як та суперняня з телебачення.

– Дякую, Еміліє. Пробачте, але я мушу йти.

Я обіймаю її, і вона обіймає мене. Мені подобається Емілія. Бет мала рацію: вона неймовірна. Вона вже сотню разів рятувала мою дупу. Взагалі-то, я б хотіла взяти її з нами. Але їй слід лишитися тут із дитиною. Я нахиляюся до переноски та цілую Ерні в його маленьке чоло. Моє серце розбивається. Він такий м’якенький, такий молочний. Здається, він посміхається, а може, це просто вітер. У животі все стискається, очі наповнюються сльозами: можливо, я більше ніколи не побачу своє маля. Але Емілія зупиняє мене.

– Чекайте, signora!

Вона лізе в сумочку й дістає заклеєний коричневий конверт.

– Ви просили мене зберегти це для вас. Мабуть, ви забули?

Вона передає мені конверт.

– О так, звісно. Дякую, Еміліє.

Що там усередині? Розриваю його. Два авіаквитки до Лондона на четвер, 27 серпня, 9:00. Це ранок після смерті Бет. Один квиток на Алвіну Найтлі, другий – на Ернесто. Перевіряю конверт, але більше нічого немає. Немає квитка для бідолашного Сальваторе. Немає квитка для мене як для Елізабет Карузо (не дивно, що вона наполягала на тому, щоб ми обмінялися документами). Немає квитка для Амброджо. Певно, це дещо пояснює. Ховаю квитки назад у конверт. Моя сестра все зрозуміла. Хоча не знаю, як би вона впоралася з цим. Моя смерть дала б їй фору, але не дала б їй багато часу. Втім, темні часи – відчайдушні рішення. Навіть я тепер це розумію.

– Дякую, Еміліє. Це дуже важливо.

Кидаю останній погляд на немовля. В горлі клубок. Я не хочу його полишати. Я так і не сходила з ним на пляж. Але потім я згадую про «ламборґіні». Мені дійсно збіса подобається ця машина.

Емілія бере малого й переноску, і я йду з ними до виїзду на дорогу. Дощ ущух, але досі мжичить. Холодний туман охолоджує мою обпечену сонцем шкіру.

– Все гаразд, signora, я нічого не скажу. – Вона прикладає палець до губ: – Шшш.

Спостерігаю за тим, як спина Емілії зникає вдалині. Мені здається, Емілія все знає. Знає, хто я. Знає, що Сальво мертвий. Мабуть, я мусила б її вбити, але знаєте що? Я зовсім не хочу. Вона добре дбає про дитину. Я відчуваю, що їй можна довіряти. Думаю, вона мовчатиме. Без Ерні ми швидше й легше виберемося з міста. Я повернуся по нього, коли все закінчиться. Повернуся, коли це буде безпечно.

Зачиняю за собою двері вілли. Раптом стає тихо. Надто тихо. Я вже сумую за своїм сином. За його пухкенькими щічками, за його ховрашковою посмішкою… Зазираю в телефон Бет. Нових повідомлень немає. А що там моя мати? Вона хіба не приїздить? Вона зараз у літаку, що несе її сюди з країни Оз. О Господи, це буде справжня катастрофа. Вона завжди вміла розрізняти нас із Бет. Може, мені слід її попередити? Що тут зона бойових дій. Але що я їй скажу? Це як у «Крутих хлопцях». Як у «Клані Сопрано». Вона не зрозуміє. Вона дивиться лише свій довбаний «Майстер-шеф». Вона не допетрає, про що я. Я й говорити з нею не хочу, не те що бачитися. Але якщо я не зупиню її, вона приїде на віллу, і якщо її тут застрелять, це буде цілком моя провина…

Я ходжу коридором туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Це дуже важливе рішення. Вона може бути тут за хвилину або за годину. Можливо, буде корисно прибрати її з дороги. Я мушу її попередити. Чи не мушу? Чи мушу? Може, мені просто підкинути монетку?

Наведіть хоч одну причину, чому я не мушу її вбивати? Бо вона моя мама? Треба її попередити, так буде правильно. А з іншого боку…

Я штовхаю двері й повертаюся до вітальні. Ніно осатаніло щось шукає за канапами, під столами, за фіранками…

– Де вона? – питає він.

– Що? Картина?

О, ну невже знову? З мене досить. Він зупиняється, руки в боки. Часто дихає. Чекає. Сердито супиться. Він похмурий, як царівна Несміяна.

– Бетто. Трясця твоїй матері. Що ти з нею зробила?

– То була підробка, тож я спалила її. Забрати ми її не могли. Лишити також.

Обличчя Ніно пополотніло.

– Що ти, чорт забирай, зробила?

Він хапає мене за горло й штурхає в стіну. Моя потилиця б’ється об цемент. Він гаряче й волого дихає мені в обличчя. Стискає мою шию, навалюючись на мене всім тілом. Потім він хапає пушку й притискає її до ніжної шкіри шиї, під щелепою.

– Повтори, що ти, в біса, наробила.

– Я, я, я не знаю, Ніно, будь ласка. Пусти мене.

– Спалила картину?

– Ні… ні!

Я хитаю головою. На шкірі проступає піт. Ноги починають підламуватись. Чорт. Холодний метал впивається в горлянку. В голові гупає, скроні пульсують.

– Ніно! Ніно! Не стріляй!

– Де вона? – питає він.

Я міцно заплющую очі.

– Це підробка… Священик сказав…

– Вона, чорт забирай, на вогнищі?

– Вона… в садку.

– Двадцять мільйонів доларів, курва, у вогні?

Ніно штовхає металеве дуло глибше, притискаючи його міцніше до щелепи. Раптом він мене відпускає, розвертається й біжить у сад.

– Це нікчемна підробка! – кричу йому навздогін.

Падаю на підлогу й відновлюю дихання. Тру собі шию. Який він несамовитий, коли злий.

* * *

– Чорт! Це що таке? – кажу я, тиснучи на гальма. Мені не подобається цей фургон. Якщо я його ненароком спишу, можна буде поїхати на «ламбо».

Машину кидає, заносить, вона врізається в дерево. Ми з Ніно летимо в лобове скло, але паски безпеки повертають нас на місця. Щось розбивається. Дзенькіт скла. Я розбила фару. Щонайменше. Валізи з трупами гупають у багажнику, а валіза з грошима, діамантами Бет і нашим одягом злітає з заднього сидіння.

– Що за чорт? – питає Ніно, притримуючи хвору руку здоровою.

Тру собі шию. Здається, в мене хлистова травма. Певне, я їхала досить швидко.

– Там, на дорозі. Там щось рухалось.

– Чорне таке?

– Так, чорне.

– То змія, хай їй трясця.

– Я так і подумала. Фе! – кажу я.

Ніно дивиться на мене. Якби поглядом можна було вбити…

– Ти розбила мою машину через змію?

– Через змію на дорозі. І не розбила. Просто бамкнула. Для цього й існують бампери.

– Ти розумієш, що ми поспішаємо?

– А вона отруйна?

– Нас хочуть знайти й убити мафіозі з пушками.

– А що це за змія?

– Ти взагалі мене чуєш?

– Гаразд! Добре! Мені просто цікаво. Я ніколи ще не бачила змії в дикій природі. То вона отруйна?

– Та яка тобі, в біса, різниця? Ти в машині.

– Ну гаразд. Нехай.

– А я збіса отруйний.

– Добре.

– Просто їдь.

– Добре.

– То ти їхатимеш? Серйозно?

– Так.

– І ти не хочеш вийти й подружитись із змією?

– Ні. Я просто її переїду.

Задкую від стовбура, виїжджаю на дорогу, розчавлюю змію. Уф. В мене точно хлистова травма. (Напевне, я врізалася надто переконливо.) Ніно впивається в крісло здоровою рукою так, що аж кісточки білішають.

– І дивися, куди їдеш. Cristo! – каже він. У цій країні правосторонній рух.

День сьомий. Гординя

Секс, наркотики і вбивства – як же вас не любити?

@Алвінанайтлі69

Розділ тридцять дев’ятий

Це Бет винна, що зі мною стався нещасний випадок. Коли я була маленькою, я називала себе Матильдою. Знаєте Матильду з книги Роальда Даля? У неї були магічні здібності. Офіційно я імені не міняла, не в документах, ні, просто в школі, на майданчику. Я вмовила деяких дітей називати мене Матильдою.

Усе це почалося на мій сьомий день народження.

Бет лишила свій самокат на тротуарі біля нашого будинку, і я не встояла, свого в мене не було, розумієте. Це був подарунок Бет від мами на день народження, і от він, неймовірно прекрасний, блискучий і червоний, просто лежав собі там, чекав і благав мене покататися на ньому.

Я застрибнула на самокат і поїхала по дорозі. Бет лишилася на тротуарі з купкою дітей із нашої школи. Зі своїми друзями. Команда центрових. «Швидше, швидше!» – кричали вони. Тож я поїхала швидше: камінці розліталися в усі боки, колеса свистіли, щоки тріпотіли й брижилися від вітру. Вперше в житті я почувалася вільною, я неслася зі свистом, пролітала на швидкості миль зо тридцять на годину. Я ас, думала я, як видовищно в мене виходить. То, певно, мій природний талант…

– Стій! – кричала Бет. – Повернись, Алві! Мама тебе вб’є! Там машини!

Вона заздрила, бо то був її самокат. Вона не хотіла, щоб я на ньому каталась. Я майже доїхала до кінця дороги, та раптом що?

Камінчик? Не знаю. Я перекинулася через кермо і гепнулася головою об асфальт, розбила її з правого боку вгорі.

ШМЯК!

І потім нічого.

Я прокинулася від смаку заліза й звуку власного крику. Я була всього лише дитиною – я не розуміла, що кажуть лікарі. Я не знала, що таке префронтальна кора. Все здавалось якоюсь нісенітницею. Все, чого мені хотілося, – відірвати собі голову й пожбурити далеко, так далеко, щоб можна було виспатись.

Біль був неймовірний. Нестерпний. Свердло, що пробурювало мій мозок вдень і вночі, вночі та вдень і знову вдень і вночі. Я провела в лікарні довгі тижні, блювала, плакала, рвала на собі волосся, вживала, певно, морфін, витріщалася на фосфоресцентні зірки, приклеєні до стелі якимсь недоумком. Мама оскаженіла, авжеж. Сказала, що то був не мій самокат, що я їхала надто швидко, що я сама винна, бла-бла-бла. Елізабет ніколи б не втнула такої дурниці. Потім вона купила сестрі шолом.

Коли більше ніж за місяць я повернулася до школи, то сказала дітям, що я чарівниця. Вони запитали мене, що трапилося, тож довелося щось вигадати. Я не хотіла казати їм, що я лежала в ліжку й дивилася на зірки, а з мене стирчали трубки. Тож я збрехала, а що такого? Шрам на черепі перетворився на місце, через яке мені ввели зілля, до якого застосували закляття. В мене були магічні здібності, як у Матильди в тій книзі: я була особливою. Одним поглядом я змушувала олівці стояти на парті, а крейду літати й писати на дошці. Доводити я нічого не мусила, я просто казала, що вмію це.

Згодом про це всі забули, але шрам і досі десь у мене у волоссі. Це моя блискавка Гаррі Поттера. Моя власна «С» Супермена. Джерело моїх здібностей, моя унікальна сила. У серійного вбивці Фреда Веста теж був такий! Можливо, саме через нього я така, як є? Можливо, тому в мене нічого не виходило? Можливо, тому я погана? Може, причина в цьому, а не в розташуванні серця? Може, якби Бет пошкодила голову, то, опритомнівши, вона б стала мною? І в неї було б моє нікчемне життя. А в мене було б життя Бет.

А втім, у мене й так життя Бет! І це вона виявилася поганою! Все було не таким чорно-білим, як мені видавалось, а скоріше мінилося п’ятдесятьма відтінками сірого.

Бет не була янголом, а я – не чорт. Я взагалі досить мила, коли знайомишся зі мною ближче. Хоча ніхто не завдає собі клопоту. Намацую пальцями шрам під волоссям. Еге ж, він досі там. Щербинка в черепі й дивний ребристий сторчкуватий шматочок шкіри.

Можеш торкнутись, якщо хочеш. Якщо називатимеш мене Матильдою.

* * *

Неділя, 30 серпня, 5-та ранку. Таорміна, Сицилія

– Треба ще, бо не потоне.

– Заради всього святого, сонце майже зійшло, хтось побачить.

– Ми не можемо викинути їх отак. Вони спливуть.

– Ми не можемо стояти посеред білого дня зі священиком у валізі. Нащо ми сюди приїхали?

Ми з Ніно стоїмо на пляжі, наповнюючи валізи камінням.

Великих каменюк немає, тож ми набираємо жменями малі. Місця всередині майже не лишилось, але Ніно каже, що потрібно зробити їх важчими. Коли тіла старіють, стає типу більше газу й вони не тонуть. Очевидно. Каміння прохолодне й вологе після ночі. Ми витрачаємо на це купу часу. Я набираю жменю гладенького круглого ріння й кидаю в сумку. Приземляючись, воно гучно деленчить. Я оглядаю пляж – чи ніхто нас не чув, – але нікого немає. Ніно застібає блискавку на другій валізі й допомагає мені заповнити останню. Я стою, поклавши руки на стегна, й відсапуюсь. Вдивляючись у морську далину, я помічаю крихітний острів, з’єднаний з материком тоненькою смужкою.

– Що це таке? – питаю я, вказуючи на чорний пагорб, що височіє над водою.

– Острів Белла. Дідько, я що тобі, екскурсовод? Бета, як це ти досі не вивчила, що це? Ти взагалі з вілли виходила?

Він киває на валізи. Думаю, він хоче, щоб я йому допомогла. Він і досі думає, що я Бет. Ну ж бо, Алві, увімкни режим Бет.

Напевне, вдень острів здається гарним, але зараз, перед світанням, він схожий на величезного монстра, що виринає з морських глибин. Сонце починає викочуватися з-за обрію, кидаючи довгу чорну тінь з острова на пляж, де ми стоїмо. Я запалюю цигарку й видихаю дим у бік моря, вдивляючись у краєвид.

– Бет. НУ Ж БО.

Думаю, він хоче, щоб я поквапилась.

Я нахиляюся, збираю ще каміння, пхаю його до валізи, щоб він бачив, що я допомагаю, що я корисна.

Я дивлюся на Ніно через плече й зойкаю – помічаю силует чоловіка, що біжить пляжем уздовж лінії прибою. Він наближається. Чорт. Швидко зачиняю валізу, застібаю блискавку.

– Ніно, – кажу я, вказуючи на чоловіка за його спиною. – У нас компанія.

До нас підбігає собака, гарчить і махає хвостом. Це нечупарний дворяга з кудлатою сірою шерстю. Він купався в морі. Собаку дуже цікавить вміст валізи. Він божеволіє, гавкотить, нюхає, дряпає кришку. Господар підбігає ближче.

– Сильвіо! Ні! Mi scusi![140] – каже бігун. Собака скавучить, сумнівається із застиглою в повітрі лапою, потім починає ганятися за власним хвостом.

– Сильвіо!

Пес тікає.

– Mi scusi. Buon giorno[141].

– Buon giorno, – каже Ніно, відморожено махаючи.

Я стою, дивлюся, палю цигарку. Чоловік із собакою біжать собі вздовж берега геть. Вони меншають і меншають. Я дивлюся на Ніно.

– Дай мені пістолета.

– Що? Ні.

– Дай. У моєму немає патронів.

– Нізащо, – каже Ніно.

– Треба вбити його. Швидко! Він тікає!

– Він нічого не бачив, – каже Ніно.

– Це збіса ризиковано…

– Сьогодні ми більше нікого не вбиваємо.

– Шкода.

– Якщо тільки вони не хочуть убити нас.

– Ну добре. Нехай. Ну хоч собаку можна було пристрелити?

Викидаю недопалок у бік моря. Ніно набирає ще жменю каміння й кидає до валізи.

– Ми геологи, збираємо зразки, – каже він.

– О п’ятій ранку?

Треба було вихопити пушку й самій застрелити його. Він нас бачив. Він бачив мене. Він добре бачив моє обличчя… Коли валізи наповнено галькою, я застібаю блискавки й ми разом тягнемо священика пляжем до фургона. Він збіса важкий. Важчий навіть за Амброджо. Нам доводиться раз у раз зупинятися й відпочивати. Від Ніно з однією здоровою рукою допомоги немає. Жодної користі. Ну правда, я б сама швидше впоралась. Потім із надлюдськими зусиллями ми запихаємо валізу назад до багажника й біжимо на пляж по дві інші. Я виснажилась. Це однозначно можна врахувати за заняття спортом. Це ж важка атлетика. Я спалю більше калорій, ніж у басейні чи на клятому пілатесі. Ми вантажимо валізи на священика, і тут Ніно бачить машину.

– Що ти, в біса, наробила?

Передок машини висить навскоси. Табличка з номером тріснула. Фари розбиті. Виглядає кепсько. Непоганий результат!

– О, ну я лише трішки стукнулась…

– Вона зламана, так їхати не можна. Нас зупинить поліція.

Він відриває те, що лишилося від розбитого бампера, й кидає на заднє сидіння.

– Ах, як шкода. Доведеться нам узяти «ламбо».

– Бетто! Madonna! Ти мене з розуму зводиш!

Ми сідаємо в машину. Я намагаюся не видаватися надто задоволеною.

* * *

– Я знаю, де ми можемо їх скинути, – каже Ніно. – Звертай ліворуч.

Я різко повертаю, нас із силою відкидає. Ніно врізається в двері. Він тримається за рану й розлючено дивиться на мене. Кататися зі мною – все одно що на атракціонах в Альтон-Тауерс: «Немезиді», «Забутті», «Вагонетці-втікачці». Люди платять великі гроші, щоб їх налякали на тих атракціонах. Серйозно, що йому не так? Мій джгут із сорочки «Ів Сен-Лоран» мокрий наскрізь. Кров просочила його та скрапує на підлогу. У машині пахне як у м’ясній крамниці.

– ААА! – каже Ніно. Він стягає сорочку з руки.

– Нащо ти знімаєш ту штуку? Ти все заллєш кров’ю, – кажу я. – Не хочу, щоб ти мене забруднив. Я тільки перевдягнулась. Далі куди?

– Прямо. Дай мені це, – каже він, показуючи здоровою рукою на зім’яту футболку. Він зняв її з одного з охоронців, перш ніж розпилювати його. Така далекоглядність вражає.

– Ніно, я веду машину. Сам розберися, – кажу я.

– Ти називаєш це «вести машину»? Якби не моя рука, я б тобі показав, як поводитися за кермом. А ти ведеш як білявка.

– Так я й є білявка.

– Точно, – бурчить Ніно.

Я втоплюю педаль газу. Двигун гуде. Потилицю втискає в підголовник. Подивимось, як я зможу розігнатись.

– ААА! – каже Ніно знову. Та це він блондинка. Скімлить через свою руку. А рана ж не така вже й страшна. Куля ледве її подряпала.

– Коли ми скинемо тіла, пересядемо в «ламбо», – кажу я. – Твій мінівен – лайно.

– Це «мерседес»! – каже він. – То була хороша машина, поки ти її не розбила.

Він нахиляється й хапає футболку, обкручує навколо руки. Зубами він тримає один край футболки й міцно її зав’язує. Здоровою рукою витирає піт із чола.

– Гальмуй, – каже Ніно. – Ми на місці.

Тисну на гальма. Зупиняємося на мосту. Висота – метрів п’ятнадцять. Вітряно, прохолодно. Відчиняю двері машини. Виходжу. Хвилі б’ються об скелі, збиваючи білу піну. Відчуваю сіль і йод. Дивлюся крізь поруччя на чорну глибоку воду. Цікаво, скільки тіл там на дні. Це місце ідеально підходить, щоб їх скидати. У мене відчуття, що Ніно вже тут бував. Ми мучимося з валізами, та нарешті нам якимсь чином вдається перекинути їх через поруччя. Вони хлюпають, бризкають, бульбашаться й нарешті йдуть на дно – вниз, вниз, вниз. Я обертаюся, щоб глянути на Ніно, але він уже в машині. Як йому вдається рухатися так тихо? Він як той сексуальний привид, Патрік Свейзі, в тому фільмі… забула назву.

Повертаюся до машини. Так круто, що ми візьмемо «ламбо»! Цікаво, яку швидкість вона може розвинути? Амброджо витискав сто вісімдесят, але я хочу більше. Покажу Ніно, як водять білявки. Будемо в Лондоні засвітла.

Ми виїжджаємо з вілли й крадемося заїздом в хмарці диму від спаленої картини. Бувай, «Чорна перлино»! Па-па. Прощавай.

– Arrivederci.

Цікаво, коли ми побачимося знов. Вивертаю на дорогу, та раптом гальмую.

– Чорт! Забула! Я швидко.

Задкую на доріжку.

– Щось забула? У нас немає часу!

– Я знаю, знаю. Це недовго. Просто… зачекай.

Вистрибую з машини й грюкаю дверима перед ошелешеним обличчям Ніно. Він дивиться в лобове скло й хитає головою. Біжу по рінню та влітаю всередину. З блискавичною швидкістю підіймаюся сходами. Вдираюся в спальню Бет. Так, куди я його поклала? Після моїх зборів це місце більше нагадує розтрощений потяг. Скрізь одяг. Прикраси. Взуття. Тепер спальня скидається на мою кімнату в Арчвеї, окрім прикрас, звісно. Я сідаю на ліжко, обхоплюю голову руками. Думай, Алві, думай. Це важливо. Куди ти його поклала?

Він у візочку!

Біжу вниз коридором. Візочок припарковано під сходами. Лізу в кошик під сидінням Ерні й дістаю згорнутий портрет Ченнінґа Тейтума.

– Пробач, – кажу я, розгладжуючи папір. – Я більше ніколи тебе не покину.

* * *

Втоплюю педаль у підлогу, й ми проносимося повз амфітеатр, мчимо крізь фруктові й цитрусові сади. Свіжий запах цедри перебиває металевий сморід крові. Дах опущено, а небо повите рожевим – перші проблиски неймовірного сходу. Ми повертаємо за ріг.

– Отам! – каже Ніно.

– Що?

– Позаду. Бачиш? – горлає він.

– Бачу що? Оту машину? Ну то й що?

– Вони переслідують нас! Merda! Треба було швидше вшиватись. – Він гупає здоровим кулаком по передній панелі. Думаю, він казиться через картину.

– А чому ти вирішив, що вони женуться за нами?

– Вони наближаються. Газуй! Газуй!

Гаразд, Ніно, як скажеш. Влаштуємо погоню? Ото розважимось.

Натискаю на газ. Вітер б’є мені в обличчя. «Ламбо» кидає вперед. У шлунку щось обривається. Глипаю в дзеркало заднього огляду: зловісний чорний «лендровер» за нами прискорюється. Дідько. Можливо, Ніно має рацію?

– Це вони, це з клану священика! Це Дон Мотізі, – каже Ніно, вириваючи собі волосся. Ми завертаємо, і, попри всі зусилля, Ніно знову б’ється рукою об дверцята. Він тихо й дивно нявкає, наче кошеня в сміттєвому пакеті. Думаю, мій стиль водіння лякає його. Мене ж він лякає. «Лендровер» у нас на хвості набирає швидкість.

– А це Дон Ріццо! О, Madonna, нам хана!

Бачу в дзеркалі заднього огляду двох недобрих на вигляд чоловіків.

– Що робити? – питаю.

– Просто їдь. Чорт. Ти сказала, що вмієш кермувати.

А машинки в парку атракціонів рахуються? Я ж могла і збрехати…

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Гуркіт пострілів, вереск шин.

– Дідько! – кажу я. Думаю, вони подряпали портрет.

– Їдь! – горлає Ніно. – Хрін собачий!

Щосили тисну на газ. І нащо я взула ці кляті підбори, вони заважають. Я заледве можу в них ходити, що вже казати про водіння. Але вони так личать до цього вбрання.

– Я не можу швидше!

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Лечу на швидкості сто миль за годину. Дорога звивиста, дірява, крута.

Бачу попереду заворот і б’ю по гальмах.

– Що ти робиш?

– Їду туди.

Викручую кермо й повертаю за ріг на вузьку, обсаджену деревами вулицю. Нога зісковзує з педалі, двигун глохне. Довбані туфлі! «Ламбо» кашляє. Шини скриплять. Відчувається ядучий запах паленої гуми. Ми заклякаємо.

– Їдь! – горлає Ніно.

– Я не винна! Це туфлі! – кажу я. – Ти колись водив на п’ятнадцятисантиметрових підборах?

Заводжу двигун і тисну на газ, ми мчимо дорогою. Охуїти не встати. Це божевілля якесь. У дзеркалі видно, що «лендровер» наближається, він ближче, і ближче, і ближче, і ближче. Дідько.

– Повертай ліворуч, – каже Ніно. – Це дорога на Таорміну.

– В місто? Упевнений?

– Довірся мені. Ліворуч.

Прибираю волосся з очей і роблю, що він наказує. Ми пролітаємо вулицями й прямуємо в Таорміну. Двигун реве. «Лендровер» наздоганяє.

– Тепер праворуч, – кричить Ніно.

Це дуже крутий поворот. Шини вищать. Дорога має старе цегляне склепіння. Проїзд завузький. Ми не проїдемо. Заплющую очі й прискорююсь. «Ламбо» протискається крізь вузький отвір, під дном шурхотить каміння. О Господи, фарба! Машина! Ми ніколи не знайдемо такого відтінку червоного. Розплющую очі, і от ми вже її проминули, виїхавши на маленьку площу. Озирнувшись, бачу, як «лендровер» намагається заїхати в арку: фонтан бризок, скрегіт металу об каміння – він застряг. Як укопаний. Бачу, як чоловіки намагаються відчинити дверцята – але їм заважають стіни арки.

– Так!

– Sì!

Ми з Ніно даємо один одному п’ять.

– Ура! Вперед, мала! Давай, Алві! – кажу я. Взагалі-то, все виявилося досить просто. Ну що сказати? Я профі.

– Хто така Алві? – питає Ніно.

– О, та ніхто, – кажу я. Упс. Хапаю пістолет Ніно та стріляю назад. Лобове скло «лендровера» розсипається на друзки. Засаджую їм по кулі в голову. Два першокласні постріли.

– Прекрасно! – кажу я.

На відстані виють поліцейські сирени – пронизливе, моторошне НІІ-НОУ, НІІ-НОУ. Ніно зиркає на мене. Він не всміхається.

– Чорт, їдь!

Коли ми переїжджаємо міст, він викидає пістолет із машини в море. Я вже збираюся полаятись, аж коли помічаю вираз його обличчя: він невтішний. Думаю, він дуже любив свій пістолет. Але подорожувати зі знаряддям убивства – не найкраща ідея. Що, як нас зупинять? Не варто так ризикувати. Скидаю туфлі й тисну на газ. Босоніж простіше. Як я люблю водити цю машину!

Розділ сороковий

Поговорімо трохи про самореалізацію. Тиждень тому в мене було не життя, а лайно. Я ненавиділа свою роботу. У мене була клінічна депресія. Двійко нечупар вигнали мене з квартири. Я, курва, хотіла, курва, померти. А що тепер? Привіт, дольче віта! Тут веселки, й метелики, й великі горщики, повні меду. Я знайшла своє райське місце. Свою природну стихію. І знаєте що? Взагалі-то круто бути живою.

Алві. ЖИВА.

Алвіна сходить, як ЛАВИНА.

Нарешті, нарешті я знайшла те, що мені добре вдається. Те, в чому я краща за Бет.

Познайомтесь: Алвіна Найтлі, вбивця.

В крові – вбивати. Це, як найкраща сукня, Мені пасує.

Не довбана сукня кольору фуксії, така тісна, що я заледве дихала. Не та фіолетова шифонова сукня дівчинки, що прийшла на воскресну службу. Можливо, маленька чорна від «Луї Віттон». Вона мені личила…

Хочеться кричати: Я ЛЮБЛЮ ВБИВАТИ. Ну що я можу сказати? Це просто моє. Убивство – таке саме мистецтво, як і будь-що інше. Я роблю це надзвичайно добре. Я ж казала, правда? Я великий митець. Караваджо. Шекспір. Моцарт. Найтлі.

Я перетворилася з гусіні на вбивчого метелика. Я шикарний бражник мертва голова. Є певна краса в смерті, певне чуття хорошого вбивства. Добре відчувати, що реалізуєш свій потенціал. Так збіса приємно відпустити себе. І знаєте, що ще? За це добре платять. Щоб заробити в тому журналі два мільйони євро, мені б довелося пропрацювати сто років… та й тоді, думаєте, мені вдалося б відкласти таку суму? Жодного, курва, шансу. Гроші… машина… вілла… діаманти… Я почуваюся багатшою за королеву. Багатшою за Джоан Роулінґ, за президента Путіна, за Річарда Бренсона й Білла Ґейтса. Багатшою за Тейлор Свіфт і Адель.

Це краще, ніж виграти в лотерею, бо я заробила ті гроші. Я важко працювала. Я віднайшла свій талант. Своє істинне покликання. Але не можна вбивати абияк. Треба бути розумним. Кмітливим. Суть у тому, щоб тебе не піймали.

Якби ж тільки мама й Бет мене зараз бачили! Якби весь світ мене бачив! Можливо, вони всі ще побачать мене. Знаєте що? Я майже хочу, щоб мене піймали. Хочу бути сумнозвісною! Моє ім’я було б у всіх на вустах. Усі б мене боялись! «Алві? О так, я чув про неї», – казали б вони. І тікали б у протилежний бік.

Дякую тобі, Бет, за цю можливість. Дякую, любий Амброджо. Здається, це називається «синхронічність». Коли ти в потоці й у твоєму житті все стає на місце. Всесвіт чи Бог підтримує тебе. Все налагоджується. Все чудово.

* * *

Пункт паромної переправи, Сицилія

– Passaporto[142].

Я вагаюсь. В моїй сумці обидва паспорти: мій та Бет.

– Passaporto? Carta d’identità?[143]

І хто я тепер? Можу бути Алвіною, а можу Бет. Надто спекотно, щоб думати, я починаю обливатися потом. Сонце зійшло високо й почало свердлити дірку в моїй маківці. Я зневоднена. Губи потріскалися, язик прилип до піднебіння. Я б убила за горілку з крижаним лимонадом. Хто ж я, в біса, така? Думаю, поліція може почати пошуки Бет. Алві ж могла кілька днів поподорожувати Сицилією, подивитися цікавинки, а потім повернутися до Лондона. Так, якщо хтось запитає, то саме цим я й займалась. Палермо? Неперевершено. Катанія? Божественно. Ну звісно ж, я підіймалася на Етну – цей схід над морем ні з чим не зрівняється. Храми Агрідженто? Приголомшливі зразки архітектури Великої Греції. Але хто мене запитає? Аж ніхто.

– Passaporto!

О Господи… тепер він злиться. Які вони нестримані, ці італійці.

Передаю свій паспорт чоловікові в маленькій пластиковій будочці. На ньому темно-синя кепка з козирком; на вигляд – офіційна уніформа. Сподіваюся, він не з поліції.

– Grazie[144], – каже він, зазираючи в машину.

Судячи з його вигляду, він теж усю ніч не спав. Це для всіх нас була насичена ніч. Він зазирає в паспорт Ніно. Потім вдивляється в моє обличчя, дивиться в мій паспорт. Затамовую дух… чому я хвилююсь? Я ж наче схожа сама на себе. Тут йому нема в чому сумніватись.

– Grazie, signora.

Він його закриває.

Я швидко забираю свій паспорт, щоб Ніно не побачив. Зиркаю на паспорт Ніно, коли чоловік віддає його крізь опущене скло. Там написано: «Джаніно Марія Бруска». Я голосно сміюся.

– Твоє друге ім’я – «Марія»?

Ніно дивиться на мене.

– І?

– Марія – жіноче ім’я.

Він насуплюється:

– Не в Італії.

– Не можу повірити, що в тебе жіноче ім’я.

– Бетто, закрийся й кермуй.

– І тебе навіть звуть не Ніно!

– Ніно – скорочено від Джаніно. Давай, отам є місце.

– Називатиму тебе «Нікола», – кажу я, все ще сміючись. – Гарне жіноче ім’я.

Заїжджаю пандусом на паром.

– В Італії Нікола – чоловіче ім’я.

– Марія – чоловіче ім’я, Нікола – чоловіче ім’я. Ви, хлопці, тут зовсім не при собі.

– Кажу тобі, стули пельку. Не наривайся – застрелять.

– Ненсі! Ненсі у вас дівчаче ім’я?

– Так.

– Називатиму тебе Ненсі, – кажу я.

Ніно сидить поряд, закипаючи. Але я нічого не можу вдіяти, я істерично, з підвиваннями, регочу, хапаюся за живіт і плачу від сміху.

– Серйозно, Бетто, краще тобі замовкнути. Я й не за таке вбивав.

– Правда? – кажу я, витираючи сльозу з ока. Зараз лусну від сміху.

– Ага. Правда. Я вбив одного чувака, який дивно дивився на мене. Тож можу вбити й дівчину, яка сміється з мого імені… – Ніно пронизливо дивиться на мене.

Припиняю сміятись. Думаю, я йому вірю. Взагалі-то, він може мене вбити. Це погано.

Припарковуюся між «мазератті» й «фіатом». Ненавиджу пароми, а особливо автомобільні парковки на паромах. Там завжди штиняє бензином і хочеться блювати. Я сумую за яхтою Амброджо. Я лише раз на ній покаталась. Шкода, що ми списали її в утиль.

Машини припаркувалися так близько одна до одної, що двері заледве відчиняються. Боком вислизаю з «ламбо» й витягаю дипломат із грошима. Я не лишу два мільйони євро на парковці. Я не хочу ризикувати: всюди вбивці, крадії й ґвалтівники. Ми завжди, завжди в небезпеці. Потім я йду за Ніно на палубу – кілька маленьких кроків похилою поверхнею. «Ледіматік» Бет каже, що зараз шоста ранку. Паром виходить у Тірренське море. Ми з Ніно спираємося на загорожу й дивимося на воду. Ранок хмарний, вода темно-сіра, як сталь пістолета.

Паром починає хитатися на хвилях, вправо-вліво, вгору-вниз. Сьогодні вітряно. Мене вже нудить. Ніно здоровою рукою дістає з кишені куртки пачку «Мальборо», пропонує мені цигарку. Я беру одну й запалюю нам обом цигарки. Ніно прикриває вогник від вітру. На згинах пальців поздиралася шкіра. Під нігтями запеклася темна червоно-коричнева кров. Двійко некурців біля нас насуплюються та йдуть із палуби. Ми самі.

– Я тут подумала… – кажу я, видихаючи дим із легень у бік обрію. Повертаюсь обличчям до Ніно й переможно всміхаюсь. – Я хочу працювати з тобою.

– Хочеш що?

– Хочу працювати з тобою. Хочу бути твоєю напарницею.

Ніно дивиться на мене, мружачись, крізь брудно-білі хмари пробивається сонце. Він вдягає чорні окуляри. Здається, він не дуже любить сонячне світло. Він – соняшник навпаки.

– Моєю напарницею?

– Твоєю напарницею. Думаю, ми будемо чудовою командою. Що скажеш? – Нахиляюся до нього й зазираю в очі. Крізь його чорні окуляри їх не видно, та я дивлюся туди, де вони мають бути. На мені «Вандербра» Бет, і западинку між грудями розташовано стратегічно.

– Ти pazza[145], – каже Ніно.

– Що таке? – кажу я, зводячи брову.

Ніно гасить цигарку об металеве поруччя й викидає її в море. Я роблю останню затяжку й гашу свою. Ніно прямує всередину парома, і не притримані ним двері б’ють мене по обличчю. Я заходжу за ним і біжу навздогін до першої-ліпшої барної стійки.

– Un cafè[146], – каже він бармену, його голос шурхотить, як ріння.

– Due cafè[147], – кажу я. – І води.

Коли він бере свою чашку, руки в нього тремтять. Ніно не п’є воду. Він як кактус. Чи як верблюд. Я не розумію, як він виживає. Ми сідаємо на гидкі пластикові стільці за липкий пластиковий стіл. Ненавиджу кляті паромні «ресторани». Таке враження, що їх створено, щоб викликати огиду до їжі. Кава на смак горіла. Човен підстрибує й хилитається на розлючених хвилях. Лінія обрію вигинається в ілюмінаторі так, ніби її зроблено з драглистого блакитно-зеленого желе. От тепер мене справді нудить. Ми мовчки сьорбаємо каву.

– Що сказати, – нарешті промовляє Ніно, на його чолі – хвилі глибоких зморщок. – Ти оригіналка. Змусила мене вбити Сальваторе, а тепер сама хочеш бути… еее… assassina[148]. Він зминає свій пластиковий стаканчик у кулаку. Хрускіт, ніби череп проламують.

– Ага. Пробач мені. Зараз я шкодую, що сама цього не зробила. Мені це… ну типу сподобалось…

– Що сподобалось?

– Вбивати… священика… й тих хлопців.

Він перехоплює мій погляд.

– Бет, ти вбиваєш мене. Що ти таке говориш? Тобі це «типу сподобалось»?

На мить я замислююсь над його запитанням, потім усміхаюсь, облизую губи.

– Ні, я в захваті від цього, чорт забирай. Це найкрутіше, що я будь-коли робила.

Ніно встає з-за столу. Стілець шкрябає підлогу. Я встаю, хапаю дипломат і біжу за ним.

– Ніно! Чекай. Скільки ти отримуєш за свою роботу? М? – питаю я.

– По-різному… – каже він, не обертаючись, швидко йдучи геть.

– Скільки? – питаю я.

– На Сицилії?

– На Сицилії.

Ми йдемо коридором до дверей з написом «Uomini» – «Чоловіки».

Ніно штовхає двері й заходить. Завіси вищать, як різане порося. Оглядаю коридор. Начхати. Іду за ним. У туалеті порожньо. Смердить блювотиною: когось знудило й ніхто не прибрав. Немає ні вентиляції, ні вікон. Притуляюся спиною до дверцят. Холодний пластик крізь тонку тканину блузки Бет торкається моєї шкіри. Ніно стає перед пісуаром і розстібає блискавку. Дивлюсь, як він пісяє.

– Десь від двох тисяч євро, коли я роблю людям ласку…

– Дві тисячі євро? Ти вбиваєш за дві тисячі євро?

Та він, певно, жартує. Втім, я б і безкоштовно це робила. Робила б це заради гострих відчуттів.

– І до десяти тисяч. Двадцять платять за складну роботу.

Сичання сечі по кераміці. Туалетний сморід. У кутку на підлозі – калюжа. Стіною повзе густа чорна пліснява. Затуляю рота рукою.

– Але це на Сицилії. Там у вас не Монте-Карло. У Лондоні буде інакше. Прибутковіше.

У кабінці натискають на злив. Виходить, у туалеті було не порожньо. Ми не самі. Притишуємо голоси, щоб нас ніхто не почув.

– Мій рекорд – двадцять тисяч. Але то була велика шишка – урядовець. – Ніно шепоче, як змія.

– Добре для резюме, – кажу я. – Уяви, якщо я працюю з тобою. Заробляємо вдвічі більше, вдвічі швидше. Уяви, як би ми розвернулися в Лондоні.

У якомусь гламурному місці. Стильному місці. Мені вже кортить бути непристойно багатою.

– В будь-якому разі, із Сицилією покінчено. Я знаю про війну. Мафія в дупі.

Ніно закінчує пісяти. Він застібає блискавку, підходить до вмивальника, дивиться на мене в дзеркалі, миючи руки.

– Це я в дупі, через тебе. Я ніколи не зможу повернутися на Сицилію.

Чоловік прочиняє двері кабінки. Він низенький і худорлявий, у бейсболці «РОМА». Певно, турист. Чоловік дивиться на мене, насуплюється, потім дивиться на Ніно й знову на мене. Ніно дивиться на нього, абсолютно нерухомо. Він нагадує мені богомола, виструнченого, готового напасти будь-якої миті. Чоловік киває й вибігає геть, як наляканий цвіркун. Він навіть рук не помив. Напевне, Ніно до смерті налякав його. Напевне, то була кров. Руки в нього розйобані. Думаю, об’єктивно вигляд Ніно жахає. Але мені він усе ж видається сексуальним.

– Чула про Джованні Фальконе? – каже він у дзеркало. – Один із моїх. Ну, там був не тільки я… були й інші хлопці… всі вони сіли.

– Ми досягли б убивчого успіху, – кажу я.

– Ти колись про нього чула?

– Про кого?

– Не важливо.

Спекотно. Липко. Волого. Збіса неприємно. Я хочу повернутися на палубу. Побути на свіжому повітрі. Я підходжу до нього ззаду, обіймаю його за талію, притягую до себе.

– Милий, милий… удвох ми б стали легендою, – кажу я.

Дивлюсь, як він підставляє руки під воду й тягнеться до контейнера з милом. Натискає на носик, але нічого не виливається. Він натискає ще і ще, але там порожньо. Здоровою рукою він зриває його зі стіни й кидає через усю кімнату. Контейнер врізається в іншу стіну. Хрускіт цупкого пластику.

– Ти вбила одну людину і вже вважаєш себе Аль Капоне.

– Справа не в кількості, а в якості…

Він не знає про інших. Якби ж я могла йому розповісти. Якби ж могла зізнатись. Щоб між нами не було секретів. Я хочу розповісти йому, що я не Бет.

– Ти талановитий початківець, Бетто. А в мене двадцятирічний досвід… репутація… – каже Ніно.

– То й що? Тепер вона нічого не варта. Ти ж сам сказав, що ми ніколи не зможемо повернутись.

Ніно лається італійською собі під ніс.

– Назви мені хочу одну жінку-кілера, – кажу я.

– Кілершу? – каже він. Ніно зводить очі, намагаючись зустрітися зі мною поглядом. В його голові щось не сходиться. Я спричинила в його мізках коротке замикання.

– Умгу. Не можеш.

– І не просто так, – каже він. Він відсуває мене й підходить до сушилки, але вона не працює. Він натискає на важіль, щоб дістати паперового рушника, але їх не лишилось.

– Ти ж сам знаєш, що в мене добре виходить. Ті два постріли в машині були бездоганними.

– А хто сказав, що я шукаю партнера?

Він смикає важіль угору й униз, угору й униз.

– Думаєш, що отримаєш цю роботу тільки тому, що ти дружина Амброджо? Ти цього не вчилася, в тебе немає досвіду. І звідки в тебе така кровожерливість? Ще тиждень тому тобі навіть зброя не подобалась!

Ніно викидає пристрій для рушників у туалет. Мені паморочиться в голові. Мені потрібне повітря. Земля надимається, паром хитається туди-сюди, сюди-туди. Я біжу через кімнату, проношуся повз Ніно і не влучаю в туалет. Я блюю просто на підлогу.

– Це погана ідея.

Розділ сорок перший

Арона, Італія

– Ми вже близько? – питаю.

Після довгих годин «Металіки» я б убила й за легшу музику. Не можна сказати, що в мене радісний настрій або схильність до хвацького кантрі, але геві-метал Ніно вбиває мене. Досить із мене ударів по башці. Може, одну пісеньку Тейлор Свіфт? «Я знала, що з тобою буде важко». Оця мені подобається.

– Близько до чого? – відказує він.

– Не знаю. До Франції?

Він скоса дивиться на мене.

– Ми ще навіть не перетнули швейцарський кордон.

– Отже… ні?

– І коли ми виїдемо з Італії, нам доведеться проїхати ще всю Швейцарію.

– О, – кажу я.

Треба було вивчити карту. Бет подивилася б карту й наґуґлила зупинки з туалетами й гарними місцями для пікніка.

– А від твого водіння в мене шия болить.

– Шия болить? Тобто? Це ж у мене хлистова травма.

– Через тебе я напружуюсь.

Виходить, шлях з Неаполя до Лондона довгий, а зараз тільки дванадцята година. Небо – сумовитого відтінку блакитного. Навкруги – остогидлі скелі й остогидле море. Асфальт такий гарячий, що починає плавитися – у повітрі запах підсмаженого бітуму. Трава така суха, що може раптом спалахнути. Протягом останніх п’яти годин краєвид лишався монотонним. Праворуч гори. Ліворуч море. Нарешті ми зупиняємося десь поблизу італійського кордону – в маленькому містечку під назвою Арона. Там є величезне озеро – Лаго-Маджоре. Якби я не була виснажена, то пішла б і подивилась. Озеро тягнеться в обидва боки скільки сягає око – насиченого, чорнильно-синього кольору. Довкола нас зарослі деревами пагорби, охайні білі будиночки з теракотовими дахами. Дуже симпатично, але забагато туристів. А мої ноги затекли від довгого сидіння на одному місці. Напевне, я впаду, якщо спробую встати.

Ми заїжджаємо на тиху вуличку й підіймаємо дах на «ламбо». Замикаємо двері. Я відкидаю водійське місце й намагаюся заснути. Не вдається. Сидіння незручне. У мене заніміла дупа. Шкіра сидіння липне до спітнілих стегон.

Шукаю, чим би зайнятись. Ніно спить із відкритим ротом. Виглядає не дуже. Мені так нудно, що я починаю гортати Біблію. Думаю, Ніно взяв її, щоб нам було де викласти доріжку з кокаїну. Біблії завжди нагадують мені про Адама та Єву, про те, що Єву було зроблено з ребра Адама, як Франкенштейна.

Їхні божки срібло й золото, діло рук людських: вони мають уста й не говорять, очі мають вони й не бачать, мають уші й не чують, мають носа й без нюху, мають руки та не дотикаються, мають ноги й не ходять, своїм горлом вони не говорять! Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає![149]

А що не так із золотом? Мені й досі нудно.

Оцих шість ненавидить Господь,    а ці сім то гидота душі Його: очі пишні, брехливий язик, і руки,    що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги,    що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує,    і хто розсіває сварки між братів![150]

Здається, Бог не надто терпимий, багато друзів Він не заведе. А втім, думаю, Він має рацію, більшість людей – мудаки.

І тепер, коли я думаю про Нього, я не можу відкараскатися від тієї дурної пісні в моїй голові, яку ми з Бет співали в Гайдівському русі. Вона знову й знову грає по колу без упину. Мені хочеться прострелити собі голову, щоб її позбутися, вистрелити собі в рота, щоб померти як слід, а не як Едвард Нортон у фіналі «Бійцівського клубу», коли він усе ще міг розмовляти з половиною голови, поки кров фонтаном заливала йому горло.

Не дістанешся до раю (Не дістанешся до раю) У жерстянці з-під бобів (У жерстянці з-під бобів). В ній же повно бобів (В ній же повно бобів). І не залізти тобі (І не залізти тобі). В рай ніколи не потрапиш у жерстянці з-під бобів. В ній же повно бобів, і не залізти тобі. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні, Я не буду горювати. Я не буду горювати. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні. На бойскаутських колінах (На бойскаутських колінах) Ти у рай не прилетиш (Ти у рай не прилетиш). Бо вони так тремтять (Бо вони так тремтять), Що на них не всидиш (Що на них не всидиш). Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні, Я не буду горювати. Я не буду горювати. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні. В рай ніколи не потрапиш….

– Дідько, Бет, стули пельку, Бет, – каже Ніно.

О. Напевне, я співала на всю горлянку.

* * *

Ми прокидаємося раннім пообіддям. Ми хотіли тільки трішки подрімати, але проспали кілька годин. Не найкращий розклад. Нам треба вибиратися з країни. Ніно прокидається, потягається й позіхає.

– Добре спав?

– Гм, – мугикає він. – Котра година?

– Друга.

Він вмикає приймач. Перемикає радіохвилі. Будь ласка, тільки не «Металіка».

– Твоя черга кермувати. З мене досить.

Він підіймає брову.

– А рука?

– І що? Хіба тобі не краще?

– Думаєш, я пустив би тебе за кермо, якби сам міг водити?

– Ну, не так уже й погано я воджу – он куди нас завезла…

– Ти розбила мою машину.

А от про це я забула. Ніно крутить коліщатко приймача. Радіо жахливо шурхотить.

– Уф, вимкни це.

– Закрий рота, мені треба дещо послухати.

Голос по радіо волає італійською. Краще б якусь музику увімкнув. Цікаво, чи подобається йому Джастін Бібер? Чи щось депресивне від Адель?

– Бла, бла, бла, бла, Елізабет Карузо… – каже голос із радіо.

– Що за хрінь? – питаю я.

– Шшш, – відказує Ніно, роблячи голосніше. Радіо белькоче ще двадцять-тридцять секунд. Вдивляюся в обличчя Ніно, намагаючись розгадати реакцію.

– Що? Що таке? Скажи мені! – вимагаю я.

– Вони допитали охоронця. Ти ж знаєш того охоронця? В амфітеатрі. Франческо як там його.

Чорт.

– Так. А що?

То його звуть Франческо. Дивно, він не схожий на Франческо. Скоріше на Карло чи на Клаудіо.

– Він сказав, що хвилювався за тебе. За твою безпеку. Сказав, що останнім часом ти була сама на себе на схожа, що б це не означало. Ще сказав, що ти bellissima. Дуже вродлива тобто. Коротше, все добре, – каже Ніно. – Поліція шукає тебе. Про мене їм не відомо.

– Вони шукають мене? І що в цьому хорошого?

Шукаю відповіді в його очах.

– Те, що вони не шукають мене.

– Який ти довбень. Що вони сказали?

Ніно дістає кокаїн і вирівнює доріжки на Біблії. Дає мені 50 євро. Я вдихаю порошок.

– Їм відомо про стрілянину. Хтось повідомив, що чув постріли. Вони знайшли два тіла в «лендровері». Поліція знає, що ти зникла, і хвилюється.

– То я в розшуку чи ні? Я можу виїхати з країни?

О Господи, будь ласка, випусти нас з Італії. Усе буде гаразд, треба тільки в’їхати до Швейцарії. Швейцарці на розслабоні. Гляньте хоча б на Роже Федерера.

– Не знаю, – каже Ніно, прочиняючи двері, встаючи й розминаючи ноги.

– Тобто, ти не знаєш? – вистрибую я з машини. – Куди ти йдеш?

– Я йду по сніданок. Хочеш щось?

Сніданок? Про що він? Зараз друга дня.

– Ні. Що скажеш про кордон? Про італійську поліцію?

– Пошукаю піцерію. Любиш пепероні? Лишайся в машині. Нікуди, трясця тобі, не йди. Він виймає ключі від машини й кидає собі до кишені.

– Агов!

Він іде геть.

– Я хочу пити, – гукаю навздогін.

– Прихоплю пива, – кричить він через плече.

Він зникає за рогом.

– Я не люблю пиво! І купи мені тампонів і парацетамолу. Здається, в мене починаються місячні.

Все тіло охопив спазм. Це місячні, або я просто пересиділа в цьому кріслі. Ну просто чудово: останнє, що мені потрібно, – п’ять днів стікати кров’ю. Не зрозумійте мене неправильно. Я дуже люблю кров. Коли вона не моя. Відкидаюся на сидінні.

Грьобаний пиздець, вся ця подорож – справжнє жахіття. Хапаю сумочку, відкриваю її. Дивлюся на паспорти: на свій та на Бетин. Свій кладу на передню панель, щоб тримати його напоготові, Бетин кидаю на дно сумочки. Якщо вони розшукують Бет, я мушу перетворитися на Алві. Моя інтуїція на паромі не підвела мене. Опускаю скло, щоб вдихнути повітря, щоб мені в обличчя дмухнув бриз. Що, як Ніно побачить паспорт? Краще б цього, курва, не сталось.

Оглядаю машину. Страшенний безлад: полістиренові стаканчики, масні обгортки від паніні, порожні пачки «Мальборо». Наркотики Ніно на щитку. Мої на задньому сидінні. Якщо ми збираємося перетнути кордон, зайві проблеми нам не потрібні. Треба спекатися цієї гидоти. Знаходжу свій кокаїн, беру пакетик Ніно й вислизаю з машини. Сьогодні пекельна спека. Свіжий бриз уже не дме. Сонце обпікає плечі, чоло, шкіра на потилиці, здається, вже запеклась. Нижче біля дороги стоїть сміттєвий бак, і я кидаю кокс туди. Ніно мене вб’є, але я не хочу ризикувати. Наостанок облизую вмочений у кокаїн мізинець і кидаю пакети на дно бака. Прикриваю їх примірником «Корр’єре делла сера». Трохи подумавши, дістаю газету. Швидко продивляюсь заголовки й картинки на обкладинці та кількох перших сторінках, про всяк випадок, раптом там є щось про мене. Тобто про Бет. Але нічого немає. Поки що.

* * *

Швейцарія вибоїста, і мене захитало в машині. Франція нудна й пласка. Я полегшено видихаю, коли ми доїжджаємо до Євротунелю, хоча це означає, що доведеться їхати через Кале, а це – справжня клоака. Я ніколи не розуміла, чому людям так подобається Франція. Одного разу ми з Бет і мамою їздили на вихідні в Париж. Ці два дні видалися мені дуже довгими. Люди вважають, що Париж – місто закоханих, але вулиці смердять сечею й запруджені жебраками. Японці вдаються до терапії, щоб оговтатися від культурного шоку після відвідування Парижа. Серйозно. Вони летять туди, сподіваючись побачити Коко Шанель і палаци Діснея. Вони стоять по п’ять годин у черзі до Ейфелевої вежі, сидять у таксі з божевільними водіями, що гудуть, надриваючи клаксони в заторах біля Тріумфальної арки, а потім підхоплюють гонорею від чоловіка на ім’я Марсель. Їх годують часниковим пюре, сирою яловичиною та сиром із личинками. Вони пасивно викурюють по двадцять «Ґалуа» й сумують за Харадзюку. Богом клянуся, саме так і стається з кожним із них. Це менше схоже на «Північ в Парижі» Вуді Аллена й більше на «Міст через ріку Квай».

Ніно спить на пасажирському місці й хропе, як морж. Він утомився, а ще став дратівливим після того, як я викинула його наркотики. Ми проїжджаємо Діжон (це там, де вигадали гірчицю. Я збіса ненавиджу гірчицю. Я не з’їм ані краплі) і ще місто під назвою Aррaс (це не так називався килимок у «Гамлеті»?). Ці міста – всього лише дороговкази на автостраді. Наскільки я бачу, вся Франція – це темно-сірий асфальт і порожні брунатні поля. Не дивно, що вони всі не при собі. Це так нудно. Вони тільки трахаються та їдять. А непогано, взагалі-то. Може, мені переїхати сюди?

Якщо я й переїду до Франції, то точно не в Кале. Кале – потворне, огидне, занедбане місто металевих охолоджувальних труб, велетенських турбін і диму. Не знаю, як хтось може хотіти жити тут. Його заливає дощем, і всі жаби вистрибують назовні. Його єдина перевага – це те, що в супермаркеті є бухло по два євро. Я розмірковую про те, щоб зупинитися й затаритися, та раптом згадую – я більше не бідна. Я можу тринькати гроші. Мені більше не треба непритомніти, якщо хтось дере з мене п’ятнадцять фунтів за джин-тонік. Це варто було того, щоб убивати.

– Візьмемо щось поїсти? Я хочу жаб’ячий бургер.

Ніно досі хропе, тож я буджу його.

– Голодний? – питаю.

– Давай знайдемо «Макдональдз», – каже він, тручи очі.

Ми їдемо містом крізь мжичку, поки не помічаємо золотаву велику «М».

– Я замовлю, – кажу. – Я знаю, як говорити французькою в «Макдональдзі», з «Кримінального чтива».

Ніно дивиться на мене, не розуміючи. Можливо, він не прихильник Тарантіно. Дивно.

– Але тобі доведеться їсти чвертьфунтовий із сиром. Я не знаю, як називаються інші сендвічі.

– Мені байдуже, – каже він, бо й досі напівсонний.

Ми під’їжджаємо на «Мак-драйв». Дівчина у віконці каже:

– Bonjour[151].

– Bonjour, – кажу я, показуючи два пальці. – Два роял-бургери з сиром.

– Роял-бургери із сиром. C’est deux Royales avec du fromage?[152] – питає вона, насуплююючись. У неї довге біляве волосся й довгі світлі вії. Вона здається замолодою, щоб працювати.

Я повторюю ще раз: повільніше й гучніше:

– Два роял-бургери з сииииииииииром.

Вона тицяє у свій сенсорний монітор. Здається, вона зрозуміла.

– Cinq euros, s’il vous plaît, madame[153], – каже вона.

– М? – питаю я.

– П’ять євро, – каже вона, показуючи п’ять пальців.

– О. Добре. П’ять.

– Ніно, – кажу я. – У тебе є гроші?

Він киває на дипломат священика. Витягаю дипломат із заднього сидіння й кладу собі на коліна. Розстібаю пряжки й розчиняю його. Гроші так добре виглядають, що мені шкода їх торкатись. Вони пахнуть свіжою фарбою. Витягаю купюру в 500 євро з верхнього стосу. Вона така чистенька та хрустка, ніби щойно надрукована. Простягаю руку з вікна й даю купюру дівчині. Вона витріщається на дипломат. О так, гроші. Вона бере купюру пучками пальців і шурхотить у пошуках решти. Це триває цілу вічність.

– Quatre cent quatre-vingt-quinze euros. Merci[154], – каже вона, простягаючи мені купюри. Вони старі й пом’яті, ніби ними хтось підтирався.

– Та ні, все добре, лишіть собі. Просто дайте мені бургери.

Вона не розуміє. Я хитаю головою.

– Non[155].

Ніно перехиляється через мене, забирає гроші й кладе їх у бардачок. Дівчина віддає мені бургери, й ми від’їжджаємо.

– Нащо ти це зробив? Я ж просто намагалася бути милою, – кажу я.

– Ну, тобі це не личить, – відказує Ніно.

Розділ сорок другий

Я визираю з вікна, не видно ані лялечки. Просто темрява. Ми сидимо в «ламборґіні», затиснутій у вагоні з іншими машинами. Вони завантажують машини на потяг, а той уже мчить їх через Євротунель. Чого просто не дозволити машинам проїхати крізь тунель? Французи… та вони просто ненормальні. Після паромної переправи мені не хотілося знову повертатися на паром. Думаю, Ніно також. Краще вже потяг, ніж морська хвороба. Якщо не враховувати того, що вагон смердить викидними газами й тут зовсім немає чого робити. Відчуваю запах бензину. От де вдале місце для пожежі!

– Може, вийдемо й погуляємо? – питаю.

– І куди ми підемо? Ми в металевій трубі, на глибині сімдесят метрів під водою, – каже Ніно. Він і досі злиться, що я викинула наркотики.

Дивлюся на Ніно, що розвалився на пасажирському кріслі, – піднятий до вух комір чорної шкіряної куртки Амброджо, темні й холодні, як чорні діри, очі, довгий і тонкий, наче доріжка коки, блідий шрам на ноздрюватому обличчі.

– Не знаю, може, просто вздовж потяга?

– І який, чорт забирай, у цьому сенс?

– Ноги розім’яти.

– Мені не треба ноги розминати.

– На машини подивимось.

Ніно глипає й хитає головою.

– Ми їхали нескінченними трасами й не бачили нічого, крім машин. Ти хочеш іще на машини подивитись? Наша машина найкраща на цьому клятому потязі. Дивися на неї.

Він має рацію. Мені набридли машини. Мені набридло кермувати. Я погано воджу, тож компенсую брак техніки швидкістю. Якщо запалити в Євротунелі пожежу, думаю, весь потяг вибухне. У всіх цих машинах повно бензину. Тут скупчилися сотні машин. Запали один сірник і лиши його під машиною, і вся ця клята штука вибухне, як динаміт. Полум’я сягне Фолкстоуна й Кале, вириваючись, наче з пащеки вогнедишного дракона. Ото було б збіса видовищно. Я б дуже хотіла це зробити, але звідси не вибратись. Ми б обоє тут згоріли.

Чи варто воно гострих відчуттів?

– Ніно, – питаю я, кладучи руку йому на плече. Я відчуваю, як він пашіє теплом крізь шкіряну куртку. – Ти хочеш померти?

– Що? Зараз?

– Ага. Зараз?

На мить він замислюється. Я чую, як дзижчать коліщатка в його голові.

– У нас у дипломаті два мільйони євро, повна валіза діамантів і класична «ламборґіні». Ні, Бетто. Дідька лисого, я хочу жити.

Справедливе зауваження.

– Добре. Я просто спитала.

Він забув про віллу. Коли все скінчиться, я її продам. Вона коштуватиме дофіга й більше.

– Купимо маєток у Беверлі-Гіллз?

– Ні, я хочу віллу в Неаполі біля моря.

Ніно досі бурмоситься. Мені подобається, коли він злий. Подобається, як його очі дірявлять голову – як кулі, чи свердло, чи гострий камінь, а зуби зблискують артилерійським вогнем. Подобається гортанне ричання в його голосі. Цікаво, чи зробить він мені пропозицію, коли ми дістанемося до Лондона. Якщо зробить, я скажу «так».

Коли ми будемо в Англії, я розроблю план – хитромудрий план для мене, Ерні та Ніно. Ось що нам треба – дивовижний план! Геніальна стратегія. Ми можемо з невгамовним ентузіазмом в очах подорожувати світом, вбиваючи, трахаючись, виходячи в море, перевищуючи швидкість, купуючи, що заманеться, засмагаючи, будуючи хмарочоси з піску на білих, як кокс, пляжах з чистою, як горілка, водою. Ми можемо забути про Амброджо та Бет. І про Сальваторе. І про всю ту шваль. І про священика. Я про нього забула.

* * *

Сент-Джеймс, Лондон

– Ага, але чому обов’язково «Рітц»? – питає Ніно.

Я застрягла на першій передачі в тягучці бампер в бампер на Пел-Мел.

– Він збіса дорогий, – каже він.

– Я знаю, що дорогий. Я завжди хотіла там зупинитись.

– І що ти там робитимеш? Купатимешся в шампанському?

– Ну, якщо хочеш, то…

– Вони там що, золотом нас годуватимуть?

– Взагалі, не виключено…

– Якщо тільки Кейт Мос і Наомі Кемпбелл мені там не відсмокчуть, не думаю, що це варте…

– Ну, можливо, в ціну номера й не включено сексуальні послуги від супермоделей, але нащо вони тобі? У тебе є я.

Ніно шморгає. Підозрюю, що це сміх.

Ми завертаємо на Пікаділлі й зупиняємо машину перед готелем. На ньому великими ефектними літерами написано «РІТЦ». Перед нами колонада. Прапор Британії. Я віддаю ключі паркувальнику й виходжу з «ламбо».

– Не розбийте її.

– Добре, мем.

– І не загубіть.

– Мем.

Швейцар киває: чорний казанок із золотим краєм, довге чорне пальто, великі золоті ґудзики – в його натертих туфлях можна побачити власне відображення.

Він прочиняє важкі засклені двері. Ми ступаємо в «Рітц» – блискучий, залитий сонцем атріум. Букінгемський палац чи Версаль. У повітрі запах троянд, посередині холу – величезний букет. Бет любила троянди. Їй би це сподобалось. Напевне, ці декорації в стилі Бет. Ми з Ніно прямуємо до стійки адміністраторів.

– Як твоя рука?

Ніно дивиться на мене й кривиться.

– Досі збіса болить, але вже трохи краще.

– Круто, – кажу я.

Коли ми підходимо, чоловіки за стійкою припиняють говорити.

На них світло-сірі костюми-трійки з краватками в тон. Напевне, вони думають, що ми недостатньо урочисто вбрались.

– Доброго вечора, мадам, сер, – каже чоловік.

– Привітики, – кажу я.

За стійкою – величезне, від підлоги до стелі, дзеркало, вигадливий старовинний золотий годинник. Римські цифри кажуть, що зараз 11:30 ночі. Настінні світильники відкидають тепле золотаве сяйво. Ловлю своє відображення в дзеркалі – штучні вії, вищипані брови, довге світле волосся медового відтінку. Я виглядаю як Бет.

– Мем? Мем? Чим я можу допомогти?

– Ммм? – кажу я. Напевне, я відволіклася на відображення Бет.

– Нам потрібен номер, – каже Ніно.

Дивлюся на нього в цій шкіряній куртці Амброджо. На шиї біля щелепи лишилася кров. Ніби він голився й порізався.

– Наразі в нас лишилися тільки королівські апартаменти, – каже чоловік, вдивляючись у свій монітор.

– О, чудово, – кажу я. Мій голос звучить дивно, з придихом, хрипко. Ну просто як голос Бет.

– Ці апартаменти коштують 4500 фунтів за ніч плюс ПДВ.

– Ma quanto???[156] – питає Ніно. Думаю, це означає: «Я стільки не платитиму».

Беру дипломат у Ніно й гупаю ним об стійку. Чоловік підстрибує.

– Ви приймаєте євро? – питаю я.

– О, не обов’язково платити зараз. Можете заплатити вранці, – каже він. Усміхається з полегшенням. – У готелі є обмін валют. Проведіть карткою для підтвердження.

Своєї картки я йому не дам, на ній немає грошей. Картку Бет також використовувати не можна, ймовірно, її відслідковує поліція. Беру стос купюр по 500 євро й тицяю їх чоловікові в руки.

– Ми заплатимо, – кажу я.

Чоловік киває та бере гроші.

– Прекрасно, – кажу я. Дивно, я могла б закластися, що чую голос Бет. Можливо, я божеволію?

– Чи не могли б ви показати якісь документи, щоб ми могли вас зареєструвати? Паспорт чи водійські права?

– Звісно, – всміхаюсь.

Передаю чоловікові паспорт. І вже потім розумію, що це паспорт Бет.

– Дуже добре, – каже чоловік. – Розпишіться тут, будь ласка.

Сподіваюся, копи не шукатимуть Елізабет у Лондоні. Підписую документ: Елізабет Карузо. Я навіть пишу правою рукою. Я швидко вчусь. Дивлюся на Ніно, але навряд чи він помітив. Він роздивляється свою рану.

– Ось ключі від королівських апартаментів. Мій колега, Метью, буде вашим дворецьким на час перебування в готелі. Якщо вам щось знадобиться, не вагайтеся, будь ласка…

– Це не знадобиться, – ричить Ніно.

– Дозвольте Метью віднести ваші валізи в номер.

– Я сам, – каже Ніно, перехоплюючи їх. Він бере по валізі в кожну руку. Помічаю, як він кривиться від болю.

– Чудово, сер, – каже чоловік.

Шкода, а я б не відмовилась від дворецького. Ми йдемо коридором за Метью – червоні доріжки, кришталеві люстри, розшиті золотом фіранки – до свого номера. Метью натискає кнопку, і ми чекаємо на ліфт. Ліфт оздоблено під старовину, лаковані дерев’яні панелі, портрет жінки у вікторіанській сукні, блискучі латунні поруччя. Роздивляюся молоде обличчя Метью: довгий білий чубчик, виголені щоки, світло-блакитні очі. Накрохмалений комірець врізається в підборіддя. Він схожий на всіх співаків бойз-бендів одночасно. В нього навіть ямочка на підборідді є. Йому точно не більше двадцяти років. Він помічає мій уважний погляд і всміхається. Я відводжу очі й втуплююся в підлогу: білі мармурові кахлі, золота буква «Р». Ліфт дзенькає, і от ми на місці.

– Сер, мадам, сюди, – каже він.

Ми з Ніно йдемо за Метью ще одним коридором, поки не знаходимо своїх дверей: номер 1012. Він вставляє картку в ручку, і двері відмикаються. Він штовхає їх та заходить до розкішної просторої вітальні зі старовинними меблями й величезним полотном у кутій бронзовій рамі. Обабіч мармурового каміна стоять мініатюрні статуї гречанок. Камінну полицю прикрашають кручені свічники й щось схоже на поховальні урни. Ніно простягає Метью віяло купюр по п’ятсот євро на чай. Блакитні очі Метью широко розплющуються. Він вагається, потім бере гроші.

– Нікого сюди не пускай, – каже Ніно, немов лещатами, стискаючи передпліччя Метью.

– Ні, сер. Звісно, ні.

– Нікого, – каже Ніно.

– Сер.

Метью киває та йде. Ніно ставить дипломат із грошима біля валізи з нашим одягом і діамантами. Я ходжу апартаментами, ніби уві сні, пропливаю крізь вітальню, їдальню, спальню, ванну кімнату, гардеробну, кабінет. Цей номер більший і кращий за віллу в Таорміні. Може, нам просто лишитися жити тут?

– Вау! Ми це зробили! Реально зробили!

Хапаю дипломат і розчиняю його.

– Подивися тільки на ці гроші. І вони наші! Тільки наші! Ані тобі бандитів, ні священиків, ні Сальваторе!

Я набираю повні жмені купюр і підкидаю їх у повітря, високо вгору. Я вкриваю ними все ліжко. Вони гладенькі, слизькі, майже як шовк.

Купюри тріпотять і падають з неба фіолетовими сніжинками. Я перевертаю дипломат догори дриґом і викидаю всі гроші на ліжко. Виглядає як басейн у призахідному сонці: купюри – брижі на воді, насичено-пурпурові, рожеві, як фуксія. Я хочу пірнути в них, похлюпатися, наче сексуальна дівчина з порно, змокнути наскрізь. Я майже відчуваю це: прохолода води, теплі сонячні промені пестять мою спинку.

– Ти тільки поглянь на це, Ніно! Чорт!

Повертаюсь обличчям до Ніно й бачу, що в його очах миготять іскри.

– Я дивлюся, – каже він, уважно дивлячись мені у вічі.

– Ми це зробили, – кажу я, прискорено дихаючи. Я не можу повірити.

– Зробили, – каже він. – Охрініти.

Беру Ніно за руку й кидаю його на ліжко. Сідаю на нього, стягаючи з нього сорочку. Ґудзики відриваються й падають на підлогу. Тканина тягнеться, рветься.

Знімаю блузку й розстібаю ліфчик, з’їжджаю по його ногах, щоб дістатися до ширіньки. Цілую його груди, живіт – від маленької западинки на шиї до стегнових кісток. Розстібаю пасок і смикаю вниз блискавку. Господи… в нього вже стоїть.

– Машина, гроші, діаманти! Ми багаті! Ми можемо робити все, що нам, в біса, заманеться!

Насаджуюся на нього, дивлячись Ніно у вічі. Неймовірні відчуття. Моя точка G відчуває, який він твердий, він налитий, великий, глибоко всередині. Ніно обхоплює мої груди, пестить соски, щипає, робить їм боляче. Я рухаюся на ньому повільно, а потім усе швидше і швидше. Мої долоні, гарячі та слизькі від поту, притискаються до його долоней. Наші пальці ковзають і переплітаються. Я закидаю його руки за голову.

Мені так приємно, коли він – усе глибше й глибше – заповнює мене, роблячи мене цілою. Він бере мене за стегна й притягає ближче, впиваючись нігтями в мою плоть.

– Назви мене на ім’я.

– Бетта.

І я їду на ньому верхи, я їду, я їду, я їду, піт скрапує зі спини, стікає грудями. Задихана. Захекана. Невагома. Гаряча. Я відчуваю, як жар підіймається тілом, і я розвіваюсь, як порох, як полум’я. Я – дим, а Ніно – вогонь. Голова така легка, плечі як крила. Я вільна. Я, чорт забирай, непереможна.

– Ти поганий, Ніно. Поганий, поганий. Поганий, поганий, поганий, поганий, поганий, поганий.

І я відчуваю, як він хвилями кінчає в мені, ще, й ще, й ще. Я відхиляюся назад на його члені, важко дихаючи. І я кінчаю цілу вічність, моя свідомість розширюється, тіло легше за повітря, серце калатає, як кулемет.

Розділ сорок третій

Виходжу з душу й загортаюся в пухнастий білий халат, витираю волосся рушником і лишаю його на плечі. Ммм, я смачно пахну. Цей безкоштовний гель для душу такий неймовірний. Цитрус і грейпфрут. Мене можна їсти. Це власний бренд готелю «Рітц», як у «Теско». Я, мабуть, вкраду кілька пляшечок. І халат. І капці.

Коли я повертаюся до спальні, Ніно спить, розкинувшись на ліжку в тому самому положенні, в якому я його залишила. Він здається таким безтурботним, таким умиротвореним. Він нагадує мені Ерні. Чи, можливо, Амброджо, коли той уже помер.

Біля стіни стоїть старовинне бюро. Я підходжу й дивлюся на нього. На письмовому столі стара чорнильниця й фірмовий папір – дорогий, кремовий, цупкий. Тут є ручки «Рітц Лондон» і поштівки «Рітц Лондон» – величний фасад, колони й квіти, залиті сонцем. Я висуваю маленьку дерев’яну шухлядку, а в ній – вишуканий відкривач листів: ручка зі слонової кістки, блискуче срібне лезо. Це не повноцінний ніж, але він видається гарним і гострим. Цікаво, наскільки він гострий насправді. Я забула свого складаного ножика на Сицилії.

– Ніно!

Тиша.

– НІНО!

– MERDA!

Ніно підстрибує. Здається, я його налякала. Принаймні він прокинувся. Він розплющує очі, але, побачивши, що це я, а не якийсь монстр, заплющує їх знову. Перевертається. Хропе. Я сідаю поряд із ним на ліжку. Беру його зап’ясток і роблю на пальці глибокий рівний розріз відкривачем листів. Із рани проступає кров, витікає на руку, рясно крапає на простирадла.

– Ай! – каже Ніно. – Що за чортівня?

Він притискає руку до грудей. Тепер він точно прокинувся…

– Не ворушися, – кажу я. – Дай мені палець.

Він хитає головою. Здається, він запанікував.

– Дай палець, інакше наступними будуть яйця.

Ми обидва дивимося на його член. Ніно й досі голий. Він вирішує не ризикувати.

– Що ти робиш?

– Побачиш.

Беру його за палець і дістаю з кишені халата малесеньку скляну пляшечку (я купила її ще давно на блошиному ринку, просто не було нагоди скористатись).

– Ти вважаєш, із моєї руки ще недостатньо крові витекло?

Він не відводить очей від порізаного пальця, від крові, що, вивергаючись з рани, збігає по зап’ястку до ліктя, швидко тече по передпліччю довгими смугами винного кольору.

– Дивися, це кулон! – кажу я, беручи пляшечку й наповнюючи її кров’ю. – Я до смерті носитиму його на шиї. В Анджеліни Джолі й Біллі Боба Торнтона були такі самі!

Пляшечка по вінця наповнюється кров’ю Ніно. Я закручую її маленьку кришечку.

– Не обов’язково було його розрізати! Sei pazza[157], – каже він. Ніно панькається зі своїм скривавленим пальцем. Це та сама рука, що постраждала від кулі. Він видається ображеним, скривдженим. Нещасним, як кролик при дорозі. Як кролик, якого хтось щойно копнув. «Як ти могла?»

– Припини вже, – кажу я.

– Це я маю припинити?

– Так.

– Що саме припинити?

Я закочую очі.

– Ти можеш просто?..

– Що? Просто що?

– Поводитись як Ніно.

Він зітхає.

– Не аж так це боляче. Ну правда. І в будь-якому разі, тобі не здається, що це романтично?

Він нічого не каже.

– У мене є пляшечка і для тебе, дивись! Це пара.

Я дістаю інший кулон-пляшечку. Вони мені справді дуже подобаються. Вони вінтажні, старовинні, та, схоже, ними ніхто ніколи не користувався.

– Ні, мені не треба, – каже Ніно, роздивляючись пляшечку. – Я кулонів не ношу.

– О. Ну гаразд.

Ні, ну а що. Взагалі-то, він не в його стилі.

Я нахиляюся й цілую його довгим, глибоким, млосним цілунком у губи. Він цілує мене у відповідь. Не так уже й сильно він розлютився.

– Це ти поводься як Бетта, – каже він, сміючись. – Я й уявити не міг, що ти настільки не при собі.

Здається, я вперше бачу, як він усміхається. Я думала, мені це сподобається, але тепер я не хочу бути Беттою – запасним варіантом, номером два, грьобаним планом «Б». Я хочу бути альфою. Хочу бути собою – Алвіною Найтлі. Я вже майже забула. Минуло лише кілька днів, а здається, що ціла вічність. Щось мені підказує, що Алві сподобалася б Ніно. Мені треба комусь розповісти, я божеволію. І я впевнена, що він зрозумів би. Ніно та Алві разом назавжди, вбивають і трахаються, трахаються і вбивають. Скажу йому сьогодні в барі.

– Зателефоную на рецепцію й попрошу для тебе пластир, – кажу я.

* * *

Метью пішов, Ніно міцно обмотав червоний палець пластирем, і ми стоїмо в ногах ліжка.

– Давай одягнемось і сходимо поїсти, – кажу я. – Напевне ж у готелі є ресторан.

Ніно дивиться на мене так, ніби він здатен прожити й без їжі. Від утрати крові він трохи зблід.

Він береться за мій халат і спускає його з плечей. Той падає пухким озерцем мені під ноги. Я зовсім гола.

– О, – кажу я.

Це що таке? Він хоче зайнятися сексом? Невже знову? О Господи, та він гірший навіть за мене.

– Чекай, – каже він.

– Що?

Стою й дивлюся, як він копирсається у валізі з прикрасами Бет і одягом Амброджо.

– Вдягни це, – каже він і простягає мені кольє Бет, те, яке я вже міряла.

У штучному світлі воно здається навіть кращим, діаманти миготять, як міріади зірок. Я затамовую дух. Минулого разу мене застукала Бет. Але Бет більше немає. Тепер вони тільки мої.

– Я хочу, щоб ти пішла в них.

О Господи. Він застібає діамантове кольє в мене на шиї. Діаманти холодом обпікають шкіру. Краєчком ока помічаю своє відображення в дзеркалі: гола, окрім сліпучих дорогоцінних камінців, що, здається, так яскраво палають у мене на грудях, що боляче дивитись.

Дивлюся на діаманти й торкаюся найбільшого, посередині, між грудьми. Який Ніно романтичний! Мені відібрало мову. Він цілує мене в чоло.

– Може, спустишся і замовиш нам випити? А я сходжу в душ і приєднаюся до тебе.

– Гаразд, – кажу я. – До зустрічі.

* * *

Чекаю на Ніно в барі «Ріволі». Воджу пальцями по краю келиха з мартіні та усміхаюся бармену. Діамантове кольє Бет іскриться у світлі ламп, камені – розміром з голову немовляти. Каблучки зблискують феєрверками. Кульчиків мені не видно, але впевнена – вони блищать не менш яскраво (я вдягла їх, щоб доповнити кольє). Усе навколо мене мерехтить і міниться. Я виглядаю на мільйон доларів. Глибоко вдихаю – освіжувач із запахом магнолії – й починаю розслаблятись. Великий ковток горілки з мартіні: струснути, але не розмішувати – як замовляв Амброджо, як у кіно про Джеймса Бонда. Смак свободи й безхмарного блакитного неба. На маленькій срібній підставочці – серпантин із помаранчевої цедри й оливка, на випадок якщо мені захочеться їх додати. Кидаю їх у келих і розмішую.

Мені збіса подобається бути мільйонеркою.

Гладжу долонею прохолодну, гладеньку поверхню барної стійки. У «Ріволі» тихо й немає нікого, крім мене. За чверть перша ночі. Не пам’ятаю, який сьогодні день. Імовірно, понеділок, але це не має жодного значення. Кручуся на високому стільці: червоне дерево, леопардова оббивка, золоті херувими, крісла в стилі Луї XVI, столи, настільки виглянсувані, що схожі на темні дзеркала. Тут є барний візок, заставлений склянками різних розмірів, келихами для шампанського, чарками для шотів і п’ятдесятьма видами спиртного. На срібному шейкері вигравійовано «Рітц Лондон» такими мініатюрними літерами, що мені заледве вдається прочитати напис.

Ніно досі немає. Я помираю з голоду, тож замовляю з барного меню ікру білуги: п’ятдесят фунтів.

Лялькову порцію приносять на срібній тарілочці. Блискучі чорні кульки, схожі на крихітні очі. До ікри подається три мініатюрних млинця, чверть лимона в сіточці, горня з нарізаним шалотом, горня з петрушкою і якийсь дивний жовтий порошок. Я не знаю, що робити з цим усім, тож я просто дивлюся: абстрактна картина відомого художника, яку слід цінувати. Натомість я їм безкоштовний арахіс.

До зали заходить чоловік. Це не Ніно. Він сідає на протилежному кінці стійки та замовляє чистий віскі. Крутиться на стільці. Грається телефоном. За чоловіком на стіні прекрасна позолочена картина: жінка із закинутою головою й лебідь на тлі яскравого заходу сонця. Сонце сипле на блискуче небо свої промені, що зливаються в золотаво-оранжеве сяяння. Мереживні кучерики хмар. Жінка роздягнута, з оголеними грудьми, гарна, волосся розвівається, рот відкритий. На ній лежить лебідь, граційний, величний, розкривши крила. Лише коли я прикінчую мартіні, до мене доходить, що лебідь ґвалтує жінку. Я почула цей міф на каналі «Хісторі»: жінка – це Леда, а лебідь – це Зевс. Це збіса огидно. Мене раптом занудило.

Дивлюся на порожній прохід. Озираю кімнату: тихо, порожньо. Спостерігаю за секундною стрілкою на «Ледіматіку» Бет. Тік-так, тік-так. Час повзе ох як повільно. Він сповільнюється й зупиняється, як на м’яких годинниках Сальвадора Далі. Кольори навкруги – олійні фарби. Вікна, меблі, столи й стільці – все намальоване. Двовимірне. Нічого не ворушиться. І я знаю, що Ніно не прийде. Тому він і відправив мене чекати. Бо не прийде.

Приходжу до тями. Чорт.

– Можна скористатися вашим телефоном? – питаю в бармена. – Я хочу зателефонувати в номер.

– Звичайно, мадам. – Він передає мені слухавку. Вихоплюю її й тицяю по цифрах: 1012. Слухаю гудки, поки вони не закінчуються, й телефоную знову. Нічого. Можливо, він уже йде сюди. Та я чомусь знаю, що ні. Розраховуюся за напій і вибігаю з бару, біжу коридором і сходами нагору. Що, як він спустився ліфтом і ми розминулись? Дістаю картку й відчиняю двері.

– Ніно? – гукаю я.

Речей Ніно в номері немає: немає одягу, взуття, нашої сумки. Апартаменти порожні. Я прочісую кімнати в пошуках валіз, розчиняю шафи, зазираю під ліжка. Висуваю шухляди й шукаю гроші. Перевіряю всі столи, сподіваючись знайти талон на «ламбо». Нічого. Все зникло.

Дідько.

На тумбочці лежить капелюх Ніно – чорний, крислатий, з рельєфною стрічкою. Беру його в руки. Він пахне Ніно. Це єдиний доказ того, що він взагалі тут був. Хапаю телефон, валюся на ліжко, викликаю консьєржа.

– Паркувальника, будь ласка.

Мене з’єднують.

– Вітаю, це номер 1012. Наша машина на місці?

Пауза.

– Вибачте, мадам, але ваш чоловік щойно забрав машину…

– Зрозуміло, – кажу я та кладу слухавку. – Чорт.

Біжу до вікна, відчиняю його, визираю на вулицю. Там прохолодно й дощить. Під вікном стоїть червона «ламбо», з неї виходить паркувальник. Ніно там, з валізами й грошима.

– Ніно! – кричу я. Він відчиняє дверцята. Він не дивиться вгору.

Скидаю підбори й вибігаю з кімнати, мчу коридором. Не можна дозволити цьому вилупку втекти. Ліфт надто повільний. Завертаю на сходи. Збігаю ними, спотикаючись, затинаючись. Пробігаю повз стійку адміністрації, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Чоловіки підіймають очі й витріщаються. Метью всміхається, коли я пролітаю повз нього. Грьобаний Ніно. Кляті чорти. Я справді вважала, що в нас є майбутнє. Я думала, між нами щось особливе. Швейцар низько вклоняється, відчиняючи мені двері.

Я опиняюсь на вулиці. Стіна дощу. Я спізнилася на дві секунди. Нігті дряпають багажник «ламбо» якраз у ту мить, коли Ніно втоплює педаль газу в підлогу. Я біжу й біжу, щосили, краплі дощу боляче б’ють в обличчя, стікають по шиї, морозять спину. Машина мчить геть по Пікаділлі. Його потилиця. Блискуче чорне волосся. Він навіть не озирнувся. Його дурний капелюх досі в мене в руках. Я кидаю його йому вслід, потім сідаю в калюжу на асфальті й ридаю. Отак-от! Він поїхав. Можна забути про пропозицію. Забути про план. Тепер тільки я, наодинці із собою, самотня, знову сама. Немає навіть Бет, щоб можна було ненавидіти її. А всіх інших я повбивала.

Хай йому трясця, чорт забирай. Хай йому трясця, чорт забирай. Хай йому трясця, чорт забирай.

* * *

Нігті здирають шпалери, прохолодні й гладенькі, вздовж нескінченного коридора. Ноги, здається, самі несуть мене. Нарешті я бачу двері номера. Спираюся на одвірок, вовтузячись із замком. Ключ-картка клацає, і блимає маленький зелений вогник. Заходжу всередину. Все таке саме, як і було, тільки трохи інше. Пікселізоване, як у відеогрі. Від сліз я бачу все розмитим. Раптом стає дуже тихо. Номер видається завеликим. Увесь цей простір – невже тільки для мене? Гепаюся на канапу. Ошелешена. Приголомшена. Що мені робити тепер? Далі лишатися тут я не можу. Повернутися до квартири нечупар я теж не можу. Вони ніколи не пустять мене, навіть якщо я благатиму. Згадую свою стару кімнату в Арчвеї… Цікаво, як там тепер, коли все моє повиносили? Порожнє місце на стіні там, де був постер Ченнінґа Тейтума. Брудний прямокутник замість нього й рештки липкого пластиліну по кутках. Цікаво, що з ним тепер? Закладаюся, нечупари викинули його разом із секс-іграшками. На підлозі нове відро для дощової води. Моїх речей там не буде, але в іншому, думаю, все лишилося таким самим: той самий старий матрац, ті самі старі килими, ніби я ніколи й не їхала, ніби нічого й не змінилось. Можливо, нічого й не змінилося й усе це тільки в моїй голові?

Сицилія вже почала тьмяніти, розчинятись, як поганий сон… Беру телефон Бет і гортаю фотографії. Я з Ерні. Моє селфі зі священиком. Тіла під дощем. Це таки було! Я не божеволію. Притискаю до грудей червону оксамитову подушку і схиляю на неї голову.

Ніно не вимкнув телевізор. Це канал цілодобових новин: «Бі-бі-сі ворлд». Йде сюжет про міграційну кризу: Сирія, Кале, табір біженців на Лампедузі. Звук притишено, але на червоній стрічці внизу екрана напис: «Екстрене повідомлення: експерти підтвердили, що зниклу картину Караваджо “Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм” знайдено. Вона постраждала під час пожежі на одній із вілл у Таорміні, Сицилія. ФБР шукало цей шедевр Караваджо вартістю 30 мільйонів доларів із 1969 року, відколи картину вкрали з каплиці Сан-Лоренцо, Палермо».

Я спалила тридцять мільйонів доларів? Я кричу.

Підбігаю до екрана, накидуюся на нього й зриваю телевізор зі стіни. Він падає на килим. Він виривається з розетки. Я стрибаю, стрибаю, стрибаю по екрану: ХРУСЬ, ХРУСЬ, ХРУСЬ. Я нахиляюся, тримаючись руками за коліна, відсапуюсь. Тридцять мільйонів доларів? Тридцять, сука, мільйонів? Розчиняю мінібар і беру пляшечку джину «Бомбей апфір». Це пляшка блакитна чи сам джин? Вихиляю одним ковтком. Не дуже смачно. Мені вже краще.

Телефон Бет видає якийсь звук: цвірінь, цвірінь, цвірінь. Ну що тепер? Сподіваюся, не черговий твіт від Тейлор. Лізу в сумочку й дістаю айфон: шість пропущених дзвінків і два повідомлення від мами:

«Бет, де ти? Я перед твоєю віллою. Вона згоріла вщент! Тут пожежники, але вілла в руїнах. НАБЕРИ МЕНЕ. З ТОБОЮ ВСЕ ГАРАЗД?»

«Бет, люба. Твій син у мене. Не хвилюйся, з ним усе гаразд, він був у Емілії, але я хочу забрати його в готель і нагодувати банановим пюре».

Я знову кричу. І кричу. І кричу. Хапаю золотий свічник і гепаю ним об стіл, кидаю лампу, вазу з квітами, кришталеву статуетку об підлогу. Перевертаю крісла й канапу. Підбігаю та смикаю фіранки. Вони рвуться й падають на землю червоним горбиком. Загортаюсь у фіранку, зіщулююсь у клубок. Я лишилася без нічого. Без грошей. Без машини. Без Ніно. Без яхти. Без Ернесто. Я хочу зникнути.

Стукіт у двері звучить як гармата. Чорт. Ну що тепер? Від’їбіться. Їдіть геть. Хто це може бути, о такій годині? Думки пролітають зі скаженою швидкістю. Господи, ні, тільки не мама! Але звідки їй знати, де я? Ніно? Але ні, він давно вшився. Елізабет? Ні, Алві, не гальмуй. Це не може бути Бет. Ті чуваки з Сицилії, що гналися за нами? Ні, хіба я їх не вбила? Грьобана поліція? Заспокойся, Алві. Ти параноїш. Ще раз гучно стукають, просвердлюючи мозок. Глибоко вдихаю.

– Іду, – кажу я.

Виборсуюся з фіранок, поправляю волосся, тру долонями щоки. Повільно, по міліметру прочиняю двері. Це Метью. Хвала небесам. А може, мені вбити його? Можливо, мене б це підбадьорило. Побачивши мене, він відхитується назад.

– Усе добре, мадам? Мені здалось, е… е… е… що я почув якийсь шум.

– Шум? Ні.

– Ну, може, крик?

– Ні, ні.

– Ви впевнені, що все гаразд?

– Зі мною все абсолютно нормально.

– Бо виглядаєте ви якось о…

– Як? – просвердлюю його поглядом, провокуючи закінчити речення. Давай, кажи.

– Якось ошелешено…

Очі в нього широко розплющені. Руки, виструнчені по швах, тремтять.

– Ну, ти теж! – грюкаю дверима, перевіряю, чи замкнені вони. Це я ошелешено виглядаю? Підходжу до дзеркала і ще раз уважно роздивляюся себе. Із дзеркала на мене витріщається обличчя Елізабет. Обличчя Елізабет. Очі Елізабет. Моє серцебиття прискорюється. Я струшую головою. «Не гони, Алві. Не будь дурепою. Це божевілля». Але я підходжу ближче, мій ніс за сантиметр від дзеркала… На мені кольє Бет, її діамантове кольє. Нащо Ніно дав мені це? Я зазираю собі в очі – в них стоять сльози. І це правда.

Я Елізабет. Я Бет.

Зі шлунка піднімається нудота. Що за фігня? Серце калатає. Відображення в дзеркалі беззвучно кричить.

– Елізабет?

О Господи.

Я ЕЛІЗАБЕТ. Я БЕТ.

Мої обличчя, очі, усмішка – все це її! Я хитаю головою, в паніці роззираюся, хапаю урну з камінної полиці й пожбурюю в дзеркало. Воно розбивається на тисячу скалок, вони стрибають по каміну, осипаючись дощем. Серце б’ється ще швидше. Де моє серце? Торкаюся грудей під ліфчиком. Пульс бухає: БУ-БУХ! БУ-БУХ! І це добре. Все гаразд. Моє серце праворуч. Воно з правого боку, а не з лівого. Годі страждати фігнею. Ти втрачаєш глузд, Алвіно. Божевільна, божевільна, божевільна. Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі. Забагато коксу. Замало сну. Забагато крові. Мені потрібне повітря.

Підбігаю до вікна, вихиляюся, дивлюся на тротуар.

Глибоко вдихаю. Падає дощ – великі важкі краплі. Свинцеве небо. Чорна, непроглядна ніч. Ніно. Ніно. Це він мене довів. Як він міг покинути мене? Це він винен. Ну звісно ж, він утік. Те саме зробила б і я, якби додумалася до цього першою. Я навіть трохи вражена. Бачите, ми однакові, я і Ніно. Обоє рябоє. Ми створені один для одного. Він мій суджений. Я Попелюшка, а він, сука, принц. Не з тою він трахався. Я відмовляюся програвати. Він мене не переможе. Я знайду Ніно, чого б мені це не вартувало.

– Це не кінець, Джаніно Маріє! – кричу я у вікно.

Я знайду цього stronzo й неквапливо… болісно… розтягуючи задоволення… Знайду його та вб’ю.

Чи вийду за нього.

Ніно слід познайомитися з Алві.

Епілог

Алвіна Найтлі

Готель «Рітц»

Лондон, Пікаділлі, 150

W1J 9BR

М-ру Ченнінґу Тейтуму

Агенція «Кріейтів артістс»

Алея зірок, 2000

Лос-Анджелес

Каліфорнія, 90067

Тема: Весілля

Понеділок, 31 серпня 2015 року, 3:56 ранку

Шановний містере Тейтум!

Мене звуть Алвіна Найтлі, але ви можете називати мене Алві чи Ел (хоча це трохи схоже на чоловіче ім’я). Я не тільки найбільша ваша прихильниця, але й потенційна майбутня дружина. Я захоплююся вами вже давно (відколи перша частина «Супер Майка» вийшла в прокат у Великій Британії), але мені подобається не тільки ваш точений прес і накачаний торс, але й ваш член. Вважаю, що ви граєте краще за Райана Ґослінґа, але не так добре, як Метью Макконагі, він дійсно талановитий.

Дозвольте трохи розповісти про себе, щоб ви могли вирішити, чи хочете одружуватися зі мною (але я, до речі, вам би радила). Як я вже сказала, мене звуть Алвіна, і мені 26 21 рік. Зараз я живу в Лондоні, Англія, в готелі «Рітц» (як видно з фірмового бланку, на якому я пишу), але це не постійна моя адреса. Я сподіваюся знайти собі житло, коли віддам під заставу діамантове кольє, що коштує десь сімдесят-вісімдесят тисяч фунтів, яке подарувала мені на день народження сестра. Цього має вистачити для першого внеску за студію в Арчвеї. Імовірно, я ще отримаю виплату за страховкою за спалену віллу на Сицилії, але я поки що не впевнена.

Я дружня, товариська, весела людина, душа компанії. Я знаходжу спільну мову з усіма, люблю тварин, дітей і туристів. Мені подобається опера, поезія, «ламборґіні», подорожі, алкоголь, вбивства й секс. Особливо секс. Я дуже досвідчена, і мені казали, що я добре роблю мінет. На даний момент я переспала з трьомастами трьома чоловіками, проте це було за понад вісім років, тож не вважайте мене шльондрою.

В мене було кілька тривалих (довших за одну ніч) стосунків. Останні закінчилися нещодавно (сьогодні ввечері) й мирно (він і досі живий), та оскільки ще є шанс, що ми знову будемо разом, я хотіла повідомити вас про мою тимчасову доступність. Я спробую відстежити його (за допомогою GPS-додатку, який я завантажила на його телефон, коли він був у душі), та припускаю, що ймовірність того, що він зробить мені пропозицію, лише п’ятдесят відсотків.

Поки що надсилаю цього листа вашому агентові в Лос-Анджелесі. Я не знаю вашої домашньої адреси, але не сумнівайтесь – я ДІЗНАЮСЬ. Можете зателефонувати мені на номер 004477669756330 у будь-який зручний час (протягом доби з моменту отримання листа) й дати мені знати, коли й де ви хочете зустрітись.

Щиро мокро ваша, Алвіна.

P. S. Забула зазначити, що я виглядаю як молодша й сексуальніша версія Анджеліни Джолі, тільки набагато стрункіша, білявіша й гарніша. Я б додала до листа фото, але в мене його немає.

P. P. S. Я передумала, не треба називати мене Ел, це може асоціюватись у вас з Елом Ґором, що неодмінно призведе до еректильної дисфункції.

Подяки

По-перше, я хочу подякувати своїм батькам за те, що народили мене. Без них мене б тут не було і я не змогла б написати «Шалену». Дякую за вашу підтримку під час мого навчання й потім. Мамо, тату, не читайте цю трилогію. Просто зачекайте, коли вийде кіно, й затуляйте очі під час огидних сцен. Домовились?

Дякую тобі, мій чоловіче, неймовірно сексуальний італійцю Паоло (який не став прототипом жодного з сексуальних італійців моїх романів). Дякую, що підтримав мене, коли я сказала, що хочу покинути роботу й написати роман: із твого боку було дуже мило платити за всіма рахунками самому. Ti amo[158].

По-третє, дякую моєму чудовому наставнику з академії «Фабер», Річарду Скіннеру. Річарде, дякую тобі за те, що сказав мені не вмикати самоцензуру і вселив у мене впевненість для створення такої разюче несамовитої героїні, як Алвіна Найтлі, дякую за твою мудрість і дружбу, що між нами зародилась. Давай, Скіннере! (Цей чоловік – справжня ЛЕГЕНДА.)

Дякую всім моїм колегам з курсу академії «Фабер» за приємність і фантастичний зворотний зв’язок. Я не могла й мріяти про талановитіших і відданіших своїй справі супутників для цієї подорожі. Лідія Роуз Рафлз, Феліція Йеп, Майкл Діас, Ілана Ліндсі, Сем Осман, Гелен Аллен, Сара Едгіл, Паола Лопез, Джина Норс, Маргарет Воттс, Кейт Вік та Елай – ви шалена й дивовижна банда! Я люблю вас.

Дякую моїм любим друзям, які читали рукопис і коментували: Клер, Кріс, Софі, Алексу, Езату, Алессандрі та іншим. Особлива подяка Лізі Талеб: твоя доброта й підтримка дійсно мали для мене величезне значення. Ти мені вже не подруга, а сестра, і без тебе я б не впоралась.

Дякую, мої агенти: Саймон Трювін, Ерін Малоун, Алісія Ґордон, Аннамарі Блюменхаґен і Трейсі Фішер із «Вільям Морріс ентертейнмент». Вау, оце так крута команда! Я щомиті захоплювалася вашою проникливістю, мудрістю й професіоналізмом, працювати з вами було величезним задоволенням. Я безкінечно вдячна.

Дякую моїм чудовим і невтомним редакторам, Джессіці Лік і Майї Зів із «Пінґін рендом гаус». Робота з вами над цією трилогію була справжньою казкою. Ваша відданість і віра в цей проект були надзвичайними. Якщо ці романи хоч трохи вдалися, то лише завдяки вам!

C XXX

Про автора

Клое Еспозіто виросла в Челтнемі, Англія, а тепер живе в Лондоні з чоловіком і донькою. Вона здобула ступінь бакалавра та магістра з англійської мови та літератури в Оксфорді й працювала старшим консультантом із питань управління, вчителькою англійської та журналісткою в сфері моди. Закінчила курси академії «Фабер», ця книга – її перший роман.

Примечания

1

Sinister (англ.) – зловісний, похмурий. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

A Place in the Sun – передача, де експерти з нерухомості допомагають людям знайти житло в теплих краях.

(обратно)

3

Трейсі Емін – англійська художниця, найвідоміша інсталяція якої називається «Моє ліжко» та являє собою неприбране брудне ліжко, навколо якого розкидано особисті речі, включаючи закривавлену білизну й використані презервативи.

(обратно)

4

Big Issue – британська вулична газета, одна з найпоширеніших у світі.

(обратно)

5

Five Guys – мережа фастфудів.

(обратно)

6

Costa – кав’ярня.

(обратно)

7

Bella Italia – мережа ресторанів італійської кухні.

(обратно)

8

Nando’s – ресторан, що спеціалізується переважно на стравах із курятини.

(обратно)

9

Gregg’s – найбільша мережа пекарень у Великій Британії.

(обратно)

10

У католицизмі: місце перебування душ, що не потрапили до раю, яке не збігається з пеклом та чистилищем.

(обратно)

11

Наклейки з блискіток для інтимних зон.

(обратно)

12

Run (англ.) – біжи.

(обратно)

13

Closer – фантастичний роман із серії «Тунелі» авторів Родеріка Ґордона та Брайана Вільямса. В ньому фігурують дві близнючки, Ребекка-1 та Ребекка-2.

(обратно)

14

Кукурудзяні палички.

(обратно)

15

Жувальні цукерки із фруктовим смаком.

(обратно)

16

Надзвичайно дорогий район на півночі Лондона.

(обратно)

17

Літературно-критичний щотижневик.

(обратно)

18

Британське реаліті-шоу.

(обратно)

19

Найбільша мережа роздрібної торгівлі телефонами.

(обратно)

20

Американський рок-співак і автор пісень.

(обратно)

21

Йдеться про скандал, що розгорнувся у Великій Британії і пов’язаний зі страхуванням, яке продавалося клієнтам банків, коли ті брали кредит. Передбачалося, що страхування має захистити клієнтів у разі хвороби або втрати роботи. Однак, оскільки страхування часто оформлювалося без відома клієнта або з порушеннями закону, люди виступили проти подібної практики й банки зобов’язали повернути гроші, стягнуті за страхування.

(обратно)

22

Перший клас.

(обратно)

23

Британський автогонщик.

(обратно)

24

Модель.

(обратно)

25

Північноанглійський діалект.

(обратно)

26

Сестра Кейт Міддлтон, дружини англійського принца Вільяма.

(обратно)

27

Відома американська тенисистка.

(обратно)

28

Американська супермодель.

(обратно)

29

Американська телеведуча.

(обратно)

30

Лебідь, із натяком на казку «Гидке каченя».

(обратно)

31

Британський політик, мер Лондона.

(обратно)

32

У літературі епохи романтизму двійник людини, темний бік ії особистості.

(обратно)

33

Англійська письменниця, що написала свій перший бестселер ще під час навчання в університеті.

(обратно)

34

Відомі злочинці, брати-близнюки.

(обратно)

35

Персонажі роману Стівена Кінга в жанрі жаху.

(обратно)

36

Магазин спиртних напоїв.

(обратно)

37

Співачка й акторка Майлі Сайрус.

(обратно)

38

Співачки Брітні Спірс, Вітні Г’юстон та акторка Вайнона Райдер сумнозвісні залежністю від наркотиків.

(обратно)

39

Мені шкода! Мені шкода! (іт.)

(обратно)

40

Ласкаво прошу! (іт.)

(обратно)

41

Чорна перлина (іт.).

(обратно)

42

Матінко моя! (іт.)

(обратно)

43

Очам своїм не вірю! (іт.)

(обратно)

44

Дуже приємно (іт.).

(обратно)

45

Що ти, в біса, наробив? (іт.)

(обратно)

46

Лайно (іт.).

(обратно)

47

Британський актор, письменник, телеведучий; президент Королівського географічного товариства.

(обратно)

48

Добрий вечер, панство. Сеньйору Карузо страшенно пощастило! Такі гарні дівчата! Близнючки? (іт.)

(обратно)

49

Так, близнючки (іт.).

(обратно)

50

Горілку-мартіні, будь ласка (іт.).

(обратно)

51

Звісно, сеньйоро (іт.).

(обратно)

52

Шинка з динею (іт.).

(обратно)

53

Карпачо з тунця (іт.).

(обратно)

54

Сальтисон з восьминога (іт.).

(обратно)

55

Спагеті з морепродуктами (іт).

(обратно)

56

Семифредо, домашнє морозиво з наповнювачами (іт.).

(обратно)

57

Дуже гарна (іт.).

(обратно)

58

Йдеться про традицію вішати на майбутню наречену табличку з літерою «L» (learner – учениця) на кшталт таблички «У» на машинах автомобілістів-початківців.

(обратно)

59

Переклад Бориса Тена.

(обратно)

60

Переклад Ірини Стешенко.

(обратно)

61

Що ти, в біса, наробила? (іт.)

(обратно)

62

Кохана (іт.).

(обратно)

63

Слабоалкогольний напій із різноманітними фруктовими смаками.

(обратно)

64

До побачення (іт.).

(обратно)

65

Героїня серії книжок шведського письменника Стіга Ларссона «Міленіум», дівчина-хакер, що її влада несправедливо визнала недієздатною.

(обратно)

66

Вимерлий нелетючий птах.

(обратно)

67

Де тіло? (іт.)

(обратно)

68

В багажнику (іт.).

(обратно)

69

Цемент готовий? (іт.)

(обратно)

70

Так, так. Готовий. Готовий (іт.).

(обратно)

71

Професоре (іт.).

(обратно)

72

Сучий син (іт.).

(обратно)

73

Хуйло (іт.).

(обратно)

74

Засранець (іт.).

(обратно)

75

Задовбали (іт.).

(обратно)

76

І все. Спокійно! Спокійно! (іт.)

(обратно)

77

Божевільний (іт.).

(обратно)

78

Один, два, три (іт.).

(обратно)

79

Матінко моя (іт.).

(обратно)

80

Не вірю (іт.).

(обратно)

81

Так, сеньоро? (іт.)

(обратно)

82

Бувайте! (іт.)

(обратно)

83

Неправильно (іт.).

(обратно)

84

Добре, добре. Нарешті (іт.).

(обратно)

85

Як ти, малюк Ернесто? Матінко Божа, який гарненький! (іт.)

(обратно)

86

Майдан Дев’ятого квітня (іт.).

(обратно)

87

Привіт (іт.).

(обратно)

88

Як справи? (іт.)

(обратно)

89

Добре, добре, дякую, отче (іт.).

(обратно)

90

Із пісні «Shake It Off» Тейлор Свіфт.

(обратно)

91

Що трапилось? Що трапилось? (іт.)

(обратно)

92

О, чорт забирай (іт.).

(обратно)

93

Що ти, на хрін, робиш? (іт.)

(обратно)

94

Але ж він мертвий (іт.).

(обратно)

95

Може, й мертвий (іт.).

(обратно)

96

Пресвята Богородице (іт.).

(обратно)

97

Солодке життя (іт.).

(обратно)

98

Зараз (іт.).

(обратно)

99

Та йди ти (іт.).

(обратно)

100

Ідеально (іт.).

(обратно)

101

Дуже приємно (іт.).

(обратно)

102

Засранець (іт.).

(обратно)

103

Не при собі (іт.).

(обратно)

104

Черв’яки, гади (іт.).

(обратно)

105

Дід (іт.).

(обратно)

106

Звісно, сеньйоро (іт.).

(обратно)

107

Американська письменниця, що провела чорити роки за ґратами за вбивство, якого не скоювала.

(обратно)

108

Слова з пісні американської співачки Сінді Лопер «Girls just wanna have fun».

(обратно)

109

Чорт забирай (іт.).

(обратно)

110

Засранець! (іт.)

(обратно)

111

Сучий син (іт.).

(обратно)

112

Хай йому грець (іт.).

(обратно)

113

Бабусиним пирогом (іт.).

(обратно)

114

Шльондро (іт.).

(обратно)

115

Спілка, що має на меті розвиток потенціалу дівчат і жінок.

(обратно)

116

Роберт Бейден-Павел – засновник скаутського руху.

(обратно)

117

Вітаю (іт.).

(обратно)

118

Звісно (іт.).

(обратно)

119

Добре (іт.).

(обратно)

120

Церква Святого Йосипа.

(обратно)

121

Нічого (іт.).

(обратно)

122

Нічого (ісп.).

(обратно)

123

Нічого. Лайно (іт.).

(обратно)

124

Та що за фігня? (іт.)

(обратно)

125

Христос (іт.).

(обратно)

126

Добрий вечір (іт.).

(обратно)

127

Святий Боже! Яка гарна! (іт.)

(обратно)

128

Дякую, Бетто (іт.).

(обратно)

129

Не розумію (іт.).

(обратно)

130

Як це називають? (іт.)

(обратно)

131

Немовля (іт.).

(обратно)

132

Не знаю що (фр.).

(обратно)

133

Радник «сім’ї».

(обратно)

134

Відчепися від мене, чорт забирай! (іт.)

(обратно)

135

Курва (іт.).

(обратно)

136

Хвилююсь! (іт.)

(обратно)

137

Але що сталось? (іт.)

(обратно)

138

Гаразд (іт.).

(обратно)

139

Матінко Божа, який гарненький! (іт.)

(обратно)

140

Пробачте! (іт.)

(обратно)

141

Пробачте! На все добре! (іт.)

(обратно)

142

Паспорт! (іт.)

(обратно)

143

Посвідчення особистості (іт.).

(обратно)

144

Дякую (іт.).

(обратно)

145

Божевільна (іт.).

(обратно)

146

Кави (іт.).

(обратно)

147

Дві кави (іт.).

(обратно)

148

Вбивцею (іт.).

(обратно)

149

Переклад Івана Огієнка.

(обратно)

150

Переклад Івана Огієнка.

(обратно)

151

Доброго дня (фр.).

(обратно)

152

Два роял-бургери з сиром? (фр.)

(обратно)

153

Будь ласка, п’ять євро, мадам (фр.).

(обратно)

154

Чотириста дев’яносто п’ять євро. Дякую (фр.).

(обратно)

155

Ні (фр.).

(обратно)

156

Cкільки??? (іт.)

(обратно)

157

Хвора на голову (іт.).

(обратно)

158

Кохаю тебе (іт.).

(обратно)

Оглавление

Замість прологу

День перший. Ледачість

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

День другий. Заздрість

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

День третій. Лють

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

День четвертий. Хіть

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

День п’ятий. Ненажерливість

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев’ятий

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Розділ тридцять другий

День шостий. Жадоба

  Розділ тридцять третій

  Розділ тридцять четвертий

  Розділ тридцять п’ятий

  Розділ тридцять шостий

  Розділ тридцять сьомий

  Розділ тридцять восьмий

День сьомий. Гординя

  Розділ тридцять дев’ятий

  Розділ сороковий

  Розділ сорок перший

  Розділ сорок другий

  Розділ сорок третій

Епілог

Подяки

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg